Нюра [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

НЮРА


— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, а


террпкий... Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,


вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколи


не знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійний


вираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюру


ногою і сказав: «Не смій!»


Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячому


карбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.


— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.


Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки воно


тулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хто


слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отак


міркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.


Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливими


очицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитий


до блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немов


пррипустився...» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати в


селі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,


затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...» Несуть покійника, духова


граєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і в


хатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкими


цікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»


Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босі


ноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,


до мізинців, і по черзі розглядав їх.


197


—Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,


аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місила


тісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за


Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітрі


постогнувало.


—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона ще


твердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.


—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З


Манькою, Ольгою чи Оленою?


—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—


Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла? Ложка над бор-рщем,


а думка хтозна й де.


Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями й


дивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,


оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленове


листя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чи


вже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, не


теперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного не


вистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,


однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила його


людина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,


хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, на


полохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,


що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивела


колись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучи


селом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожну


грудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очі


так і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попід


призьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»


Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі


зайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, а


ще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне її


кив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейську


скруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.


Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюрине


сімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»


або: «Оно, диви,