Нюра [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

НЮРА

— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, а

террпкий... Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,

вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколи

не знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійний

вираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюру

ногою і сказав: «Не смій!»

Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячому

карбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.

— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.

Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки воно

тулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хто

слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отак

міркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.

Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливими

очицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитий

до блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немов

пррипустився...» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати в

селі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,

затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...» Несуть покійника, духова

граєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і в

хатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкими

цікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»

Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босі

ноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,

до мізинців, і по черзі розглядав їх.

197

—Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,

аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місила

тісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за

Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітрі

постогнувало.

—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона ще

твердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.

—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З

Манькою, Ольгою чи Оленою?

—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—

Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла? Ложка над бор-рщем,

а думка хтозна й де.

Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями й

дивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,

оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленове

листя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чи

вже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, не

теперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного не

вистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,

однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила його

людина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,

хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, на

полохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,

що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивела

колись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучи

селом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожну

грудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очі

так і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попід

призьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»

Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі

зайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, а

ще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне її

кив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейську

скруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.

Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюрине

сімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»

або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»

«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван,—

скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться,

оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові,

обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома руками

спровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердим

притупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду,

198

стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкому

льоду, під яким —прірва, ще й руки долоньками вниз наставить —не

йде, а пливе, як тендітна дівиця.

У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна та

штапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (так

солдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і,

наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:

«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і на

шар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».

Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий,

що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:

«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов і

на шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком...»

Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючи

своєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:

«Такий прродавець настав, що як не пррикррикнеш, то немов і з

рук не виррвеш»,—і зазирає жінці в обличчя, причому йому

доводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.

«Зайдемо до Пр-ронів,—каже вона, не дослухаючись до чоловікової

балачки, бо діло вже зроблено і матерія на «шарахван» міцно

затиснута у неї під пахвою,—та поспасибкаємо за молоко, може, ще

раз пр-ринесуть».

І завертають до Пронів.

«Здр-растуйте! —каже Нюриха, ставши посеред пронівського

двору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірне

хазяйство. — Пр-рийшли сказати, щодобреу вас молоко. Такедобре,

що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».

Нюра з-за її плеча:

«Еге ж, таке добрре, що немоваж солодке. Думаємо, чим ви ту

коррівчину годуєте?..»

Тоді прощаються.

«Бувайте ж здор-рові, пор-ра нам додому, заходьте, як треба буде

чогось позичить»,—каже Нюриха.

«Немов порра нам додому»,—береться пучкою за козирок свого

хакового картуза і Нюра.

Дорогою Нюриха скаже:

«Тепер, бррехня, ще колись прринесуть...»

Нюра мовчить, тільки цідить крізь тонкі вуста мудру посмішку

людини, що знає, як треба жити в світі, а вже в хаті, роздягаючись,

промовить до жінки:

«Тепер, бррехня,ще колись принесуть...»

Вдома Нюра відтоді, як одружився, ніколи й нічого по

господарству не робив, бо спершу жінка, а згодом і всі три доньки,

199

Манька, Ольга та Олена, ставили його за людину вчену і до чорної

роботи не підпускали. Так було, коли Нюра ще рахівникував у

колгоспі, так тривало й тепер, відколи вийшов на пенсію. Єдине, що

він знав і умів у житті,—рахувати на рахівниці, навіть не дивлячись

на кісточки, та носити в руці портфелик так, щоб він трохи

покивував. Ще вмів Нюра вдягатися не як усі селяни, а як рахівник,

людина нерядова: влітку —в хаковий костюм з накладними

кишенями на грудях та штаньми навипуск, під черевики; взимку —в

довге ледь не до п’ят драпове пальто з ягнячим коміром та білі, мов з

лебединого пуху,—неодмінно білі,—валянки. Ідо всього цього —

портфелик. Хоч і учнівський, і давній, проте новий, бо доглянутий.

Вдягнеться, оббере на собі кожну пушинку, Нюриха або котрась із

дочок подасть йому в руки портфелик —і чебряєдо контори,

помигуючи білими з-під пальта валянками. Якщо надворі моква і

Нюрі доведеться десь ухопитися рукою за тин, щоб не впасти, він

зупиняється і довго обтирає носовиком закаляну об мокре

хворостиння долоньку. Потім він ще обачніше переставлятиме ноги і

пильнуватиме кожну калюжку на стежці, щоб завчасно її обминути, а

в рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкорові

нарукавники...

Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буває

надворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задля

прогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру,

щоб стужі не наковтатися, заховаєголову в піднятий комір і стоїть,

один носик зкоміра та з-під шапки визирає, як шпак ізшпаківні.

Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він неопускає і

поперекане силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, куди

йому треба. І знову стоїть. А руки —долоньками до землі. Причому на

правій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені,

як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя,

Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок,

цок... Лічить... Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-під

снігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось,

то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважно

вернеться на своє місце; якщо ж непотріб —ганчірка, іржава дротина

чи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, і

знову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, і

посеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянками

кубельце.

В хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи»,—і,

роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинку

на пальті, шапці, валянках —тих-таки, що й рахівникував у них

колись, білих.

200

Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречнийдо тих, хто важко

ніколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, що

колись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо,

звали на ім’я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися при

зустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все його

сімейство, часто і в’ їдливо кепкували з нього між собою, з отих його

«прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) і

завжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден з

них навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися —хіба, мо’, хто-не-хто розважливіший та м’який серцем розумів,—як мулько

живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не

потрібними доньками,—особливо взимку і восени, коли в селі то в тій,

то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики та

головин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються у

хмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку...

Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він у

хатині абонавпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучні

весільні каравани. А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до

тих усесільських свят. Хіба,може, Нюриха скаже про молодих:

«Він дак ще нічого, а вона — видря».

Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:

«Еге, він ще немов і нічого, а вона —достеменна видря...»

«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш»,—докине

Нюриха.

«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися»,—іще дужче

зрадіє. Нюра.

Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а —про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміжусіх трьох нюрівських дівчат: на

зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного

пороху в зіницях, а вдачі —батькової, лагідної і полохливої. Одним не

взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.

А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті,

в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються,

показують усі ясна, бліді та негарні —в батька обидві.

Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті.

Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на

будівельному заводі.

«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до

культурнішої р-роботи не пр-ротовпляться»,—скаже, буває, Нюриха

чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на

ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.

Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчата

працюють, він одказує твердо, ніби з погордою:

201

«Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими»,—і

киває вказівним та великим пальцем: цок...

3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри за

співбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидить

коло мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку та

усміхається тонко, а тоді, дивись,прорече: «Читав я в календаррику,

що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть». Чи отаке:

«Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати...»

По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджають

додому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісної

ковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати з

борщем, тощо. І Нюра зНюрихою, оповідаючи їм сільські новини, про

весілля, хоч і не змовлялись, мовчать.

А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і

середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі,

кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі

боки руда кучерява чуприна.

«Привіт, папаша!» —сказавгість, завзято усміхаючись на весь рот,

і не встиг Нюранавіть руку знести, як його тендітна долонька

хруснула в дужій хлопцевій п’ятірні.

«Доброго здоров’я», —ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з

ліжка, на якому відпочивав після «прогулянки», а гість уже тиснув

руку Нюрисі й казав дуже весело:

«Привіт, мамаша! Ого, рука у вас —я вам скажу!»

І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля

дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум’ям. Губи

у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої

рибини.

«Значить, так, папаша й мамаша,—сказав він, ставши посеред

хати й усміхаючись на всі боки.—Без усяких переговорів. Звуть мене

Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що —самі

понімаєте...—і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так

безтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і

Маня, що сором’язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й

ховаючи очі,—усі ніяково і водночас радо заусміхалися.

«А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш»,—

твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.

«Немов не шукає»,—розтяг тонкі губи і Нюра.

«Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи —

просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?»

—і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи роти

долонями.

Далі балачка в’язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не був

чужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах,

202

упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження («Це ви,

папаша? Я ж бачу!», «А це ви, мамаша? Ну!»), тицькав пальцями у

головастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків і

дикувато витріщилися в апарат: «Оце —Олена. Це —Оля. А це моя,

вуха наставила!»

І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отих

теплих, лоскотних «папаша» і «мамаша», непомітно затулив подушкою

безногого і півхвостого півнів на бильці...

Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєю

червоногубою посмішкою і сказав до Нюри:

«Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас,

папаша, магазин?»

«Немов знайдемо!» —бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, і

захапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.

А жіноцтво вишевкалосяв хатину і там зашепотілося, зачмихотіло,

забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей,

що не звикли, невміють до ладу зустріти гостя.

У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці,

плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався,

нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і все

позирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошував

очима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хто

зі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, як

свого. І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села,

щобусі до одного взнали!

Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, що

працює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинського

району, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку і

заробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто,

транзистор, баян, ще й батькам —«старим» —допомагає. Одне слово:

«Жити можна, а чо? Правда, папаша?»

І доки вони йшли —здавалося б, скільки там тої ходи від хати до

лавки! —Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навіть

прізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні,

веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!

«А який крраснопер!» —думав, усміхаючись, і вже на підході до

лавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ілька

долонею по плечу —отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.

Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:

«Н а м —отієї, з червоною смужечкою. «Екстра», чи як її».

«Підождіть, папаша,—сказав Ілько, шаснув по кишенях і,

превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.—Беріть дві водки.

Дешево і сердито!»

203

«І то правда,—мигнув яснами Нюра.—Дешево немов і сердито! Дві

водки н а м , дівчино...»

Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життя

й разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп’янів,

сміявсявголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а як

розібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:

«А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!»

«Ану, дівчата, достаньте лишеньмужикам солоного кавунця, немов

просвіжимося трохи!Та невсі біжіть, Маня хай зостанеться...»

Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом,

оніміла й затерпла від щастя, і п’яненький уже Ілько, анітрохи не

соромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан —

рум’ янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ілько

запропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи з

округленого, як у рибини, червоногубого рота густі «а-а-а» та «у-у-у»,

але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелося

облишити.

Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесь

дуже цікаве кіно.

Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюра

з Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках

(несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.

Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом від

одних добрих знайомих до інших —на жаль, було їх небагато,—і

розповідали про сватів.

«Вона така, як оце я,—хвалилася Нюриха.—Тільки р-руденька і

товща.Якби оце нам з нею, скажімо, пр-рийшлось набирати чогось

недор-рогого на спідниці, то мені тр-реба було б на п’ять кар-рбованців бр-рать, а їй —на сім з копійками».

«А він же який, сват?» —допитувалися знайомі.

«А він дак немов такий, як оце я,—вихоплювався з-поперед жінки

Нюра, чого раніше з ним не було.—Високий, худенький і теж

грамотний —обліковцем біля тракторів. І хворроби в нас із ним

однакові: в мене гастррит і в нього гастррит. Проте хазяїн добрий...»

Тепер Нюра тим тільки й жив, що ждав наступної суботи. Буває,

лежить у ліжку після прогулянки чи стоїть посеред двору,

прогулюючись, дивись —усміхнувся сам собі, промовив тихо:

«Дешево і серрдито... Прридумав же... Кррасноперик отакий!»

Ілько, однак, не показувався більше. І старші Нюрівни, і Маня, що

за ці два місяці навідалася додому тільки раз, казали батькам, що

йому тепер ніколи їздити, іспити складає в технікум при заводі. Нюра

охоче змирився, хвалив Ілька («грамотний скрізь немов прроб’ється»),

хоч і сумно трохи: скучав за простацькою зятевою усмішкою, за отим

204

Гюго веселим і завзятим «Привіт, папаша!..». Нюриха ж мовчала,

тільки пильно придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.

Від’ їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що в

найближчий вихідний приїдуть разом з Ільком...

Тепер цей терновий сон...

І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що

Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди,—

сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всього

байдужа. Пригадав і злякався.

—А може, цей террен і не в руку! —сказав проте якомога

бадьоріше.—То як перед п’ятницею сниться щось показне, тоді —в

руку. А це —прроти суботи...

—Може, й не в р-руку,—твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха.

Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо,

наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечем

до одвірка. Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка на

підлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але в

сінях було тихо.

— А де ж це той... «дешево ісердито»? —спитав. І дивився на

Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно.—Ілько де?

Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їй

головою в груди.

Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку і

доньку біля дверей і вийшов надвір.

Там була весна. Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулиці

сяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньому

небі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями,

вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокриле

птаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовж

пальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків,

городів, навіть мимо самого неба.

І все ж інколи вінзненацька посміхався і шепотів щось, тоді очі

його оживали, мружилися на сонцеі знов робилися невидющими.

Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звик

те робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу,

викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:

— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!

Нюриха подивилася на нього переляканими, аж зомлілими начебто

очима і повільнопішла ахатину, а Маня покинула ложку й заплакала.

Нюране втішав її, а їв далі.

205

Вночі, уже десь перед світом, Нюриха, що спала зМанею в хатині,

прокралася до чоловікового ліжка в світлиці, прилягла поруч і стала

гладити Нюрині плечі, голову, руки. Тоді сказала, вперше за все життя

плачучи:

—Якби бідовіша була, то бр-рехня... вдержала б. А такбач... побр-ракував...

—Якби інженерша або лікарша, то не побрракував би,— зронив

Нюра в пітьму.— Людину тепер ніхто не бачить.

Він сказав це так, наче знав давно. Без усяких «немов». Знав!..

А другого дня, проводячи Маню до автобуса, Нюра крадькома від

сторонніх очей —навіть поозирався довкола —похапливо дістав з

кишені новий-новісінький складений ножик з червоною колодочкою

та блискучим нікельованим; набором —шильцем, двома лезами,

більшим і меншим, ножицями і терпужком, уклав Мані в руку й

змовницька зашепотів:

—На... передаси. Скажеш: подарунок од папаші. Тільки ж не

загуби гляди.

Маня:взяла ножик і закусила тремтячі губи.

— Так і скажеш: од папаші немов... Подарунок.