Нюра [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3

в рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкорові

нарукавники...

Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буває

надворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задля

прогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру,

щоб стужі не наковтатися, заховаєголову в піднятий комір і стоїть,

один носик зкоміра та з-під шапки визирає, як шпак ізшпаківні.

Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він неопускає і

поперекане силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, куди

йому треба. І знову стоїть. А руки —долоньками до землі. Причому на

правій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені,

як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя,

Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок,

цок... Лічить... Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-під

снігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось,

то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважно

вернеться на своє місце; якщо ж непотріб —ганчірка, іржава дротина

чи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, і

знову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, і

посеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянками

кубельце.

В хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи»,—і,

роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинку

на пальті, шапці, валянках —тих-таки, що й рахівникував у них

колись, білих.

200

Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречнийдо тих, хто важко

ніколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, що

колись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо,

звали на ім’я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися при

зустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все його

сімейство, часто і в’ їдливо кепкували з нього між собою, з отих його

«прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) і

завжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден з

них навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися —хіба, мо’, хто-не-хто розважливіший та м’який серцем розумів,—як мулько

живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не

потрібними доньками,—особливо взимку і восени, коли в селі то в тій,

то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики та

головин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються у

хмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку...

Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він у

хатині абонавпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучні

весільні каравани. А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до

тих усесільських свят. Хіба,може, Нюриха скаже про молодих:

«Він дак ще нічого, а вона — видря».

Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:

«Еге, він ще немов і нічого, а вона —достеменна видря...»

«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш»,—докине

Нюриха.

«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися»,—іще дужче

зрадіє. Нюра.

Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а —про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміжусіх трьох нюрівських дівчат: на

зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного

пороху в зіницях, а вдачі —батькової, лагідної і полохливої. Одним не

взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.

А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті,

в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються,

показують усі ясна, бліді та негарні —в батька обидві.

Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті.

Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на

будівельному заводі.

«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до

культурнішої р-роботи не пр-ротовпляться»,—скаже, буває, Нюриха

чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на

ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому