Роджер Желязны. Ніч у самотньому жовтні [Роджер Желязни] (fb2) читать постранично, страница - 2

рикнув, даючи знати, що її викрито.

— А ти щось раненько вартуєш, вірний Нюху! — просичала вона.

— А ти щось раненько шпигуєш, Сіренька, — відповів я.

— Кожний робить своє.

— Авжеж.

— Отже, почалося.

— Так.

— Іде добре?

— Поки що. А у вас?

— Так само. Гадаю, найпростіше наразі — запитувати напряму.

— Але коти воліють тишком-нишком, — додав я.

Вона відкинула голову, підняла лапу й оглянула її.

— Таємне стеження багато в чому приємне.

— Для котів, — зауважив я.

— І допомагає дещо вивідати.

— Наприклад?

— До мене тут ще дехто був. Лишилися сліди. Тобі це відомо, вірний стороже?

— Ні, — відказав я. — І хто ж?

— Пугач Ночовій, супутник Морріса й Мак-Кеба. Я бачила, як він відлітав на світанку, залишивши по собі пір’їнку. На пір’їнці — трохи мумієвого пилу, щоби вас зурочити.

— Нащо ти це мені кажеш?

— Може, тому, що я кішка й мене тішить нагода надати тобі добру послугу суто з примхи. Я заберу пір’їнку й підкину їм під вікно, сховавши в кущах.

— Учора після прогулянки я ще трохи блукав, — зауважив я. — Був біля вашого будинку за пагорбом. Бачив Вапнюгу — чорного змія, що живе в череві божевільного ченця Растова. Він терся об ваш одвірок, лишаючи луску.

— Он як! А нащо ти це мені кажеш?

— Я свої борги плачу.

— Між такими, як ми, боргів бути не повинно.

— Це між нами.

— Ти дивний пес, Нюху.

— Ти дивна кішка, Сірохвістко.

— Як, зазначу, і має бути.

На цьому вона зникла в тінях. Як і мало бути.

З жовтня

Минулої ночі ми знову виходили, і господар полював. Він накинув плащ і сказав мені: «Нюху, апорт!» З того, як він це мовив, я зрозумів, що йому потрібен ніж. Я приніс його господареві, і ми пішли. Нам і пощастило, і ні. Себто він здобув потрібні інгредієнти, але мав чимало клопоту й витратив забагато часу. Під кінець нас помітили. Я дав сигнал, і ми мусили втікати. Гналися за нами довго, аж доки я не відстав і не вгризнув переслідувача за ногу. Ми успішно втекли з інгредієнтами. Умиваючись потому, Джек сказав, що я чудовий сторожовий пес. Я був дуже гордий.

Пізніше він випустив мене поблукати. Я збігав до Растова — у нього не світилося. Мабуть, пішов десь у справах. Залігши за кущем біля будинку Шаленої Джилл, я чув, як вона посміюється всередині, говорячи до Сірохвістки. Ці вже повернулися. Мітла біля чорного входу була досі тепла.

Біля оселі Морріса й Мак-Кеба я був особливо обережний. Ночовій може бути дуже могутній у присмерку, а сподіватися його можна невідь-звідки.

Я зачув поруч тихесеньке хихотіння, що долинало з облетілих гілок вишні. Понюхавши повітря, характерної різкої нотки Ночовія я не знайшов. Але щось там таки було.

Сміх, аж такий тонесенький, що людина могла б його й не почути, повторився.

— Хто там? — запитав я.

Жмут листя, розгорнувшись, відокремився від дерева й полинув униз, приголомшливо швидко прошивши повітря над моєю головою.

— Ще один спостерігач, — пропищало створіння.

— Тут стає тісно, — сказав я. — Можеш звати мене Нюхом. А тебе як звати?

— Голка, — відказала істота. — Кому служиш?

— Джекові, — відповів я. — А ти?

— Графові.

— Не знаєш, Морріс і Мак-Кеб знайшли свої інгредієнти?

— Так, — відказала істота. — А шалена жіночка?

— Не сумніваюся, що знайшла.

— Отже, вона нас наздоганяє. Утім, ще рано...

Коли це Граф прилучився до Гри?

— Дві ночі тому, — сказало воно.

— Скільки всього гравців?

— Не знаю.

Тоді воно злетіло і зникло.

Життя раптом стало ще складнішим, і я ніяк не міг знати, відчинятимуть вони чи зачинятимуть.

Вертаючись, я відчув, що за мною стежать. Але той, хто це робив, був дуже-дуже вправний. Знайти його мені не вдалося, тому я зробив далекий-далекий гак. Пізніше він облишив мене й сів на хвіст комусь іншому. А я поквапився додому, доповідати.

4 жовтня

Дощило. І вітер віяв. Я зробив обхід.

— Пішов ти, дворняго!

— І тобі того ж.

— Привіт, дзеркальні.

Плазують собі.

— Чи не випустиш мене?

— Нє.

— Мій день прийде.

— Не сьогодні.

Звичайний день. Усе було наче гаразд.

— А як щодо колі? Любиш руденьких, га?

— Ти досі партачиш. Бувай.

— Сучий сину!

Я перевірив зсередини всі вікна та двері, тоді виліз у власні дверцята на чорному вході, залишивши господаря спати чи дрімати в його темній кімнаті. Знову перевірив усе ззовні. Знайти якісь сюрпризи на зразок тих, що їх ми днями обговорювали із Сірохвісткою, мені не вдалося. Але я таки надибав дещо інше: під деревом обік будинку був один-єдиний відбиток лапи, більшої за мою. Супутній запах і решту слідів змило дощем. Я пошукав довкола інших ознак присутності непроханця, далеченько відбігши від будинку, проте більше нічого не виявив. Старигань, котрий мешкає далі при дорозі, зрізав у своєму дворі блискучим серпиком омелу з дерева. На плечі в нього сиділа білка. Це було щось новеньке.

Я спитав білку крізь живопліт:

— Ви у Грі?

Гризун