Роджер Желязны. Ніч у самотньому жовтні [Роджер Желязни] (fb2) читать постранично, страница - 3

перебіг на ближче плече чоловіка й витріщився.

— А хто питає? — прострекотів він.

— Зви мене Нюхом, — відповів я.

— Зви мене Крутьком. Так, гадаю, у Грі. Прилучилися останньої миті, похапцем.

— Відчиняєте чи зачиняєте?

— Неввічливо! Питати неввічливо! Ти ж знаєш!

— Вирішив спробувати. Ану ж ви новачки.

— Не аж так, щоб щось тобі вибовкати. Годі на цьому.

— Гаразд.

— Чекай. Чи є серед гравців чорна зміюка?

— Ти хочеш, щоб я щось тобі вибовкнув. Але так, є. Звуть його Вапнюга. Стережися. Господар у нього божевільний.

— А інші — хіба ні?

Ми хмикнули, і я зник звідтіля.

Увечері ми знову мали прогулянку. Перетнувши міст, ми довго-довго йшли. У тумані нишкав той суворий детектив зі своїм огрядним супутником, який накульгував унаслідок нещодавньої нічної пригоди. Ми двічі з ними розминулися. Та цієї ночі Джек мав при собі жезла. Він став із ним у центрі міста й уловив у кришталеву скляночку якийсь особливий промінь зоряного сяйва, поки дзиґарі били дванадцяту. Рідина в посудині нараз червонясто зажевріла, а десь на віддалі хтось завив. Хтось, кого я не знав. Я навіть не був певний, чи це собака. По-нашому воно видало лиш одне слово: протяжний гук того, хто загубився. Від цього звуку шерсть у мене на карку стала дибки.

— Чого ричиш, друже? — спитав Джек.

Я струснув головою. Точно й не знав.

5 жовтня

Поснідавши затемна, я рушив на обхід. Усе було гаразд. Господар спав, тому я виліз на самовигул. День ще й не думав розпочинатись.

Я забіг за пагорб до будинку Шаленої Джилл. Оселя була порожня й тиха. Тоді я повернув був до обдертої халупи Растова. Тут я вловив запах і пошукав, звідки він лине. На садовій стіні нерухомо лежала мала постать.

— Сірохвістко, — сказав я, — спиш?

— Лише наполовину, як завжди, — була мені відповідь. — Котам півсон на користь. Чого шукаєш, Нюху?

— Перевіряю одну свою ідею. Вона прямо не стосується ні тебе, ні твоєї хазяйки. Пішов-но я до Растова.

Раптом вона зникла зі стіни. За хвилю була вже поруч. Я помітив жовтий блиск у її очах.

— Піду з тобою, якщо це не таємне завдання.

— То ходімо.

Ми рушили, і трохи згодом я запитав, чи все тихо.

— У нас — так, — відказала вона. — Та я чула, у місті нещодавно скоїли вбивство. Ваша робота?

— Ні. Ми були в місті, але мали інші справи. Де ти про це почула?

— Ночовій залітав. Ми трохи потеревенили. Він літав був за річку до міста. Якогось чоловіка пошматував хтось, ніби як винятково лютий пес. То я подумала про тебе.

— Ні-ні, то не я.

— Звісно, це не останній випадок, бо й інші теж полюють за інгредієнтами. Через це люди насторожаться, відтепер і до великої події вулиці патрулюватимуть ліпше.

— Мабуть. Шкода.

Ми дійшли до чернечої хати. Усередині заледве світилося.

— Працює пізно.

— Або дуже рано.

— Так.

Подумки я проклав шлях назад додому. Тоді повернувся й рушив навпростець полями до старої селянської садиби, де мешкали Морріс із Мак-Кебом. Сірохвістка не відставала. На небі з’явився надщерблений місяць. Хмари швидко плинули, а світло лоскотало їм черевця. Очі Сірохвістки засвітилися.

Дійшовши, я став у високій траві. Усередині були вогні.

— Теж працюють, — зауважила вона.

— Ви хто? — почувся з даху хліва Ночовіїв голос.

— Відповімо?

— Чом би й ні? — сказав я.

Вона назвалася. Я проричав своє ім’я. Ночовій злетів із сідала, облетів круг нас і нарешті приземлився.

— Ви одне одного знаєте, — відзначив він.

— Ми знайомі.

— Чого тут хочете?

— Хотів розпитати тебе за те вбивство в місті, — сказав я. — Ти його бачив?

— Лише згодом, коли труп уже знайшли.

— То ти не бачив, хто з нас за цим стоїть?

— Ні. Якщо це й справді був хтось із нас.

— Скільки нас тут, Ночовію? Можеш мені сказати?

— Не впевнений, що такими відомостями можна ділитися. На них можуть поширюватися мої заборони.

— Тоді, може, так за так? Ми перелічуємо тих, про кого знаємо. Якщо серед них є хтось, про кого ти не знаєш, ти, якщо можеш, називаєш нам когось, про кого не знаємо ми.

Він скрутив голову назад, щоби подумати, тоді сказав:

— Наче по-чесному. Це заощадить час нам усім. Дуже добре. Ви знаєте моїх господарів, я — ваших. Це четверо.

— Растов із Вапнюгою, — мовила Сірохвістка. — П’ятеро.

— Про них мені відомо, — відказав пугач.

— Старигань, котрий живе далі від нас край дороги, схоже, сповідує друїдизм, — сказав я. — Я бачив, як він збирає омелу старосвітським способом. У нього є приятель: білик Крутько.

— Он як? — зауважив Ночовій. — Про це я не знав.

— Старого звуть Оуен, — ствердила Сірохвістка. — Я за ними стежила. Це вже шестеро.

Ночовій мовив:

— Ось уже три ночі поспіль кладовищами нишпорить малий горбань. Бачив його, патрулюючи довкілля. Дві ночі тому я прослідкував за ним при місячній повні. Він поніс назбиране до великої садиби, що на південь звідси. На даху там безліч громовідхильників, а над будинком не вщухає гроза. Горбань віддав