Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди [Йон Колфер] (fb2) читать постранично, страница - 3

він, про­минаючи Адамсона. — Особисто я маю намір повес­тися з планетою набагато краще, ніж ви.

У залі ресторану було понад десяток столів, з пе­ревернутими догори стільцями на них, і лише один стіл був накритий лляною скатертиною, на ньому стояли пляшки з льодовиковою водою і лежали су­мочки з туалетними приборами біля кожного з п’яти місць.

«П’ять,— подумав Артеміс. — Гарне число. Надій­не. Передбачуване. Чотири рази по п’ять — двадцять».

Артеміс вирішив, що п’ять — його число, зовсім не­давно. Гарні події відбувалися, коли участь брала п’ятірка. Логічна частина його розуму твердила про безглуздість цієї ідеї, але важко ігнорувати той факт, що всі трагедії в його житті сталися в ті роки, число яких не ділилося на п’ять: його батько зник і став калі­кою, давнього друга і голову Легітимної Ельфійської Поліції Джуліуса Рута вбила сумнозвісна піксі Опал Кобой,— і обидві ці події сталися в роки без п’ятірок. На зріст Артеміс був п’ять футів і п’ять дюймів, а важив він п’ятдесят п’ять кілограмів. Якщо він торкався до чого-небудь п’ять разів або кратно цьому числу, річ не підводила. Двері, наприклад, залишалися зачиненими, або талісман і далі захищав прохід, як і належало.

Цього разу всі прикмети здавалися сприятливими. Йому п’ятнадцять років. Тричі по п’ять. У Рейк’явіку він зупинився в сорок п’ятому номері готелю. У снігохода, на якому він прибув сюди неушкодженим, реє­страційний номер був кратний п’яти, а об’єм двигуна становив п’ятдесят кубічних сантиметрів. Усе нор­мально. Він чекав на чотирьох гостей, то ж разом з ним буде п’ятеро. Жодних причин для паніки.

Але якась частинка Артеміса Фаула здригалася від жаху на саму думку, що він піддався такому без­глуздому забобону.

«Опануй себе. Ти — Фаул. Фаули не покладаються на удачу. Позбудься цієї сміховинної манії і нав’яз­ливих ідей».

Артеміс поклацав замком валізки, щоб умиротво­рити богів чисел — двадцять разів, чотири рази по п’ять,— і відчув, як сповільнюється биття серця.

«Позбудуся поганих звичок завтра, коли покінчу з цією справою».

Він вештався підвищенням, призначеним для метрдотеля, поки Адамсон на своєму тракторі-снігоході не сховався за вигнутим сніговим хребтом, який цілком міг колись правити за хребет китові. Після цього Артеміс почекав ще хвилинку, доки відда­лений гуркіт двигуна не перетворився на харчання завзятого курця.

Чудово. Час братися до діла.

Артеміс спустився п’ятьма сходинками на підлогу головної зали ресторану (дуже добре, гарна прикме­та), обійшов кілька колон, обвішаних копіями з мас­ки Стора-Борга^[2], і зупинився біля чільного місця на­критого столу. Стільці було розставлено так, щоб погляди всіх присутніх за столом спрямовувалися на нього, і легеньке мерехтіння, схоже на полуденне марево, перебігало по скатертині.

— Доброго ранку, мої дорогі друзі,— привітав Артеміс гостей, змусивши себе промовляти слова гномського мовою впевненим, майже веселим то­ном. — Сьогодні ми мусимо врятувати світ.

Марево ніби заряджало електрикою, неоново-білі перешкоди з тріском пробігли по ньому, і з глибини, як примари уві сні, проступили личка. Потім їхні риси стали виразнішими, з’явилися тулуби і кінців­ки. Вигулькнули маленькі, майже дитячі постаті. Майже, та не зовсім. Гості були представниками На ­роду, і декого з них Артеміс уважав друзями. Інших друзів у нього, либонь, і не було.

— Урятувати світ? — перепитала капітан ЛЕП Холлі Шорт. — Той самий старий Артеміс Фаул, і слова мої сповнені сарказму, оскільки рятувати світ зовсім не в твоєму дусі.

Артеміс розумів, що треба б усміхнутися, але не зміг, тому знайшов, до чого прискіпатися — цілком у своєму дусі.

— Фоулі, тобі потрібен новий підсилювач захис­ного екрана,— сказав він кентаврові, що незграбно сидів на стільці, призначеному для людей. — Я ще з ґанку помітив мерехтіння. І ти називаєш себе екс­пертом у галузі техніки? Скажи, будь ласка, скільки років цьому, яким ти користуєшся?

Фоулі тупнув копитом, що було ознакою роздра­тування і причиною його вічних програшів у карти.

— Я теж радий тобі, Хлопче Бруду.

— То скільки ми не бачились?

— Не пам’ятаю. Років чотири.

— Чотири. Ось бачиш. Який це ще номер моделі, не скажеш?

Фоулі зневажливо відкопилив нижню губу.

— Ще? Ото ж то й воно, що ще! Цей підсилювач прослужить ще сотню років. Можливо, його варто трохи підстроїти, та й по всьому.

Холлі підвелася і легкою ходою пройшла до чіль­ного місця столу.

— Вам обов’язково одразу починати сперечати­ся? За стільки років не набридло? Немов два дворові пси, що мітять територію. — Вона поклала два тонкі пальці Артемісові на передпліччя. — Відчепися від нього, Артемісе. Ти ж чудово знаєш, як легко обра­жаються кентаври.

Артеміс не смів подивитися їй в очі. Він рівно двадцять разів поворушив пальцями в лівому зимо­вому черевикові і сказав:

— Дуже добре. Ліпше змінимо тему.

— Згодна,— виголосила третя