Артеміс Фаул. Поклик Атлантиди [Йон Колфер] (fb2) читать постранично, страница - 2

льодовиками. Артеміс до­мовився про зустріч з власником закладу, закритого до нового сезону, на ранок першого вересня. У свій п’ятнадцятий день народження.

Артеміс кермував снігоходом так, щоб триматися уздовж нерівного берега озера. Льодовик тут полого сповзав у чорну воду, поверхню якої прикрашали химерні візерунки з потрощених крижин. Вітер аж ревів у вухах, немов збуджений натовп на стадіоні, і приносив із собою гострі, як площики стріл, крижин­ки, що боляче сікли по губах і носі, обсипаючи

обличчя немов картеччю. Безмежний і безжалісний простір... Артеміс чудово розумів: будь-яка отрима­на в цій сніговій пустелі травма може спричинити швидку та болісну смерть або — щонайменше — жахливе приниження перед спалахами фотоапаратів останніх цього сезону туристів, що було б трохи менш боляче, ніж болісна смерть, зате тривало б значно довше.

Власник «Великого поморника» — дужий іслан­дець, гордий власник здоровенних моржевих вусів, що не поступалися розмірами розмаху крил велико­го баклана, і не надто правдоподібного імені Адам Адамсон, стояв на ґанку ресторану, приклацуючи пальцями і притупуючи у такт музиці, що лунала лише в його голові, та ще знаходив час хихикати, спостерігаючи, як нерівно рухається Артеміс замерз­лим берегом озера.

— Чудове видовище,— сказав Адамсон, коли Ар­теміс нарешті тицьнувся носом свого снігохода у ґа­нок ресторану,— Чорт забирай, hardur madur,^[1] останнього разу я так сміявся, коли мій пес намагав­ся зжерти власне відображення.

Артеміс похмуро посміхнувся, розуміючи, що ресторатор підсміюється з його водійських навичок, точніше, з цілковитої їх відсутності. Хлопець почав незграбно злазити зі снігохода, щось бурмочучи собі під ніс, немов той ковбой, що в нього посеред три­денного перегону худоби здох кінь, тож мусив був сідлати найтовстішу корову в череді.

— Тепер ти ще й бурчиш, зовсім як мій пес,— за­реготав старий.

Артеміс Фаул терпіти не міг здаватися безглуз­дим, але охоронця Батлера поряд не було, тому доводилося покладатися лише на власні моторні на­вички, а вони, як відомо, були в хлопця не найліпші. Один дотепник, шестикласник зі школи Сент-Барт­лебі, спадкоємець готельної імперії, прозвав Артемі­са Лівоногим Фаулом — мовляв, у того обидві ноги ліві, тож він і не може влучити по футбольному м’я­чу жодною з них. Близько тижня Артеміс терпів те прізвисько, а потім скупив мережу готелів, яку мав успадкувати гострослів. Кепкування миттєво припи­нилися.

— Сподіваюся, все готово? — запитав Артеміс, стискаючи і розтискаючи пальці в патентованих ру­кавичках з неопрену.

Помітив, що одна долоня нагрілася дужче,— ймо­вірно, коли він налетів на брилу льоду за півмилі вниз берегом, термостат вийшов із ладу. Хлопець висмикнув шнур живлення зубами: надто пере­охолодитися він не міг, адже восени температура в тутешніх місцях трималася близько нуля.

— Здоров,— відгукнувся Адамсон. — Приємно нарешті зустрітися з тобою зблизька, якщо не око в око.

Артеміс не спокусився на словесну приманку Адамсона, мовлену вочевидь для «налагодження стосунків» — зараз у житті хлопця не було місця для ще одного непевного друга.

— Містере Адамсон, я не збираюся просити руки вашої доньки, тож, гадаю, ми можемо не гаяти час на світське базікання, яке ви, очевидно, вважаєте за свій обов’язок підтримати. Повторюю, уже все го­тово?

Усі теми невимушеної розмови, заздалегідь при­думані, застрягли у Адама Адамсона в горлі, і він тільки й зміг, що разів п’ять чи шість кивнути.

— Усе готово. Твоя коробка в задній кімнаті. Я доставив вегетаріанські закуски та все необхідне з курорту «Блакитна лагуна». Розставив стільці, як ти просив у цьому твоєму лаконічному повідомленні електронною поштою. До речі, ніхто з твоїх друзів досі не прийшов, тільки ти один, і це після всього, що я зробив...

Артеміс дістав з багажного відсіку снігохода алю­мінієву валізку.

— Щодо цього не хвилюйтеся, містере Адамсон. Чому б вам не вирушити до Рейк’явіка? Ви б змогли витратити частину непомірної суми, яку злупили з мене за використання протягом двох годин вашо­го, правду кажучи, третьорядного ресторану, і, мож­ливо, там знайдеться який-небудь самотній бовдур, готовий радо вислухати ваше скорботне оповідання?

«Друга година. Третьорядний. Два плюс три буде п’ять. Чудово».

Тепер настала Адамсонова черга бурчати, і його обвислі моржеві вуса ледь затремтіли.

— Навіщо ж так, юний Фауле? Всі ми люди. А лю­дей треба хоча б трохи поважати.

— Справді? Може, ліпше спитаймо про це у ки­тів? Або в норок?

Адамсон спохмурнів, зморщивши обвітрене об­личчя, яке стало схоже на сушену сливу.

— Гаразд, гаразд. Я все зрозумів. Утім, не бачу причини, чому я мушу відповідати за все людство. Всі ви, підлітки, однакові. Побачимо, що ваше поко­ління зробить із планетою.

Артеміс клацнув замком валізки рівно двадцять разів, перш ніж увійти до ресторану.

— Повірте, не всі ми однакові,— сказав