Муссоліні [Алессандро Кампі] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Алессандро Кампі Муссоліні

Присвячується Марії Крістіні, як завжди

Вступ

Здається, це було дуже давно, проте минуло замало часу, щоб згадувати Муссоліні, уникаючи помилок: дочекаймося 1999 року, якщо він прийде.

(Гвідо Черонетті)
Розповідаючи про пригоди «тіла дуче» і розмірковуючи про присутність Муссоліні post mortem в уяві та пам’яті італійців, Серджьо Луццато показав, в яких складних віртуальних умовах виживає фашистський лідер1 на теренах сучасної Італії. Його «посмертну живучість» забезпечують документальні фільми того часу, що транслюються в телевізійних програмах, дрібна торгівля атрибутикою та сувенірами, що спокійно квітне серед антикварів у багатьох містах Італії, невпорядкований веб-сайт (http://www.mussolini.it), патетичні вислови, що невтомні «паломники до дуче» (часто це зелена молодь, зовсім не знайома з історією) досі залишають у журналі відгуків склепу Сан-Касіано, а також успіх декількох присвячених йому книжок2. Відтоді як у січні 1995 року Італійський соціальний рух (Msi) перетворився на Національний альянс (Alleanza nazionale), нікого вже начебто не цікавить його політична спадщина та духовний заповіт. Когорта тих, хто «ностальгує» за дуче, невпинно скорочується з очевидних і сумних причин вікового й біологічного характеру.

Однак, за словами того ж Луццато, останні роки показали, як мало потрібно – кадри військової кінохроніки Combat film по телебаченню зі сценами Муссоліні на площі Лорето, ідея організувати виставку, присвячену муссолінівській іконографії3, пропозиція зробити з рідного будинку дуче історичну пам’ятку у вільному доступі, дотепні витівки політиків, налаштованих на дешевий епатаж (один подарував своїм колегам парламентаріям годинник із зображенням диктатора на циферблаті, інший ушанував своїх виборців календарем із Муссоліні), – щоб через ставлення до революціонера з Предаппіо оживити в пам’яті давні розбіжності та показати, наскільки в сьогоднішній Італії бракує єдиного й однорідного бачення нашого недавнього історичного минулого, яке було б для всіх однаково прийнятним і зрозумілим.

Насправді, зв’язок Муссоліні з поняттям італійської ідентичності до сьогодні викликає суперечки і не має чіткого тлумачення, хоча після смерті дуче минуло понад п’ятдесят років, і ми живемо в країні, де потроху вгамувалися породжені громадянською війною розмежування, які значним чином зумовили життя Італії республіканського періоду. Індро Монтанеллі[1], доволі чуттєва до коливань громадської думки людина, яка щоденно отримує листи та коментарі, що так чи інакше закінчуються роздумами про дуче і фашизм незалежно від статі та віку авторів, нещодавно припустив: «В Італії Муссоліні завжди на сцені: ми начебто не можемо його позбутися»4. Схожі думки висловив Гвідо Черонетті, не менш чутливий до колективних настроїв автор: «На тих дротах, що торкаються Муссоліні, як і раніше, висока напруга»5.

Чому складається враження, що тінь дуче й досі проектується на італійське сьогодення? Напевно, відповідь треба шукати в тих шляхах, якими крокувала історична пам’ять країни, протягом десятиріч накопичуючи стереотипні зображення диктатора, адже вона коливалася між двома крайнощами: з одного боку, поблажливість, pietas[2] і зведення до буденного рівня, а з іншого – демонізація, карикатура та моральне таврування. Залежно від обставин він з’являвся в уяві італійців сином коваля, революціонером-ідеалістом, кривавим тираном, дрібним фрустрованим містянином, Людиною Провидіння, великим комедіантом у вічному пошуку сцени, людиною з народу, новим Цезарем, пристрасним мужнім коханцем, суцільним зрадником, харизматичним лідером, Ангелом Миру, великим державним діячем, відмінним посередником, неперевершеним реформатором італійської політики. Розуміння його відносин з історією Італії та італійською ментальністю й дотепер становить проблему саме через такий набір спрощень і заяложених істин, через той факт, що судження італійців про Муссоліні за весь період від початку його політичної кар’єри до нашого часу – а це майже вісімдесят років історії батьківщини – зумовлено факторами, схематично визначеними на наступних сторінках як: a) «міф про Муссоліні», що виник у дофашистську епоху, сягнув кульмінації за часів режиму, а потім розбився вщент після поразки у війні та все ж таки залишився активним в національній пам’яті, в тому числі на довгі роки існування республіки; б) «антиміф про Муссоліні», що також народився в дофашистську епоху як продукт політичної культури антифашизму, набув широкого розповсюдження та став домінантним мотивом будь-якого офіційного дискурсу в післявоєнні роки; в) «роман про Беніто», так би мовити, баналізація постаті в романтичному, фамільярно-сентиментальному або іншому ключі, що часто характеризує муссолінівську