Муссоліні [Алессандро Кампі] (fb2) читать онлайн

Алессандро Кампі Муссоліні

Присвячується Марії Крістіні, як завжди

Вступ

Здається, це було дуже давно, проте минуло замало часу, щоб згадувати Муссоліні, уникаючи помилок: дочекаймося 1999 року, якщо він прийде.

(Гвідо Черонетті)

Розповідаючи про пригоди «тіла дуче» і розмірковуючи про присутність Муссоліні post mortem в уяві та пам’яті італійців, Серджьо Луццато показав, в яких складних віртуальних умовах виживає фашистський лідер¹ на теренах сучасної Італії. Його «посмертну живучість» забезпечують документальні фільми того часу, що транслюються в телевізійних програмах, дрібна торгівля атрибутикою та сувенірами, що спокійно квітне серед антикварів у багатьох містах Італії, невпорядкований веб-сайт (http://www.mussolini.it), патетичні вислови, що невтомні «паломники до дуче» (часто це зелена молодь, зовсім не знайома з історією) досі залишають у журналі відгуків склепу Сан-Касіано, а також успіх декількох присвячених йому книжок². Відтоді як у січні 1995 року Італійський соціальний рух (Msi) перетворився на Національний альянс (Alleanza nazionale), нікого вже начебто не цікавить його політична спадщина та духовний заповіт. Когорта тих, хто «ностальгує» за дуче, невпинно скорочується з очевидних і сумних причин вікового й біологічного характеру.

Однак, за словами того ж Луццато, останні роки показали, як мало потрібно – кадри військової кінохроніки Combat film по телебаченню зі сценами Муссоліні на площі Лорето, ідея організувати виставку, присвячену муссолінівській іконографії³, пропозиція зробити з рідного будинку дуче історичну пам’ятку у вільному доступі, дотепні витівки політиків, налаштованих на дешевий епатаж (один подарував своїм колегам парламентаріям годинник із зображенням диктатора на циферблаті, інший ушанував своїх виборців календарем із Муссоліні), – щоб через ставлення до революціонера з Предаппіо оживити в пам’яті давні розбіжності та показати, наскільки в сьогоднішній Італії бракує єдиного й однорідного бачення нашого недавнього історичного минулого, яке було б для всіх однаково прийнятним і зрозумілим.

Насправді, зв’язок Муссоліні з поняттям італійської ідентичності до сьогодні викликає суперечки і не має чіткого тлумачення, хоча після смерті дуче минуло понад п’ятдесят років, і ми живемо в країні, де потроху вгамувалися породжені громадянською війною розмежування, які значним чином зумовили життя Італії республіканського періоду. Індро Монтанеллі[1], доволі чуттєва до коливань громадської думки людина, яка щоденно отримує листи та коментарі, що так чи інакше закінчуються роздумами про дуче і фашизм незалежно від статі та віку авторів, нещодавно припустив: «В Італії Муссоліні завжди на сцені: ми начебто не можемо його позбутися»⁴. Схожі думки висловив Гвідо Черонетті, не менш чутливий до колективних настроїв автор: «На тих дротах, що торкаються Муссоліні, як і раніше, висока напруга»⁵.

Чому складається враження, що тінь дуче й досі проектується на італійське сьогодення? Напевно, відповідь треба шукати в тих шляхах, якими крокувала історична пам’ять країни, протягом десятиріч накопичуючи стереотипні зображення диктатора, адже вона коливалася між двома крайнощами: з одного боку, поблажливість, pietas[2] і зведення до буденного рівня, а з іншого – демонізація, карикатура та моральне таврування. Залежно від обставин він з’являвся в уяві італійців сином коваля, революціонером-ідеалістом, кривавим тираном, дрібним фрустрованим містянином, Людиною Провидіння, великим комедіантом у вічному пошуку сцени, людиною з народу, новим Цезарем, пристрасним мужнім коханцем, суцільним зрадником, харизматичним лідером, Ангелом Миру, великим державним діячем, відмінним посередником, неперевершеним реформатором італійської політики. Розуміння його відносин з історією Італії та італійською ментальністю й дотепер становить проблему саме через такий набір спрощень і заяложених істин, через той факт, що судження італійців про Муссоліні за весь період від початку його політичної кар’єри до нашого часу – а це майже вісімдесят років історії батьківщини – зумовлено факторами, схематично визначеними на наступних сторінках як: a) «міф про Муссоліні», що виник у дофашистську епоху, сягнув кульмінації за часів режиму, а потім розбився вщент після поразки у війні та все ж таки залишився активним в національній пам’яті, в тому числі на довгі роки існування республіки; б) «антиміф про Муссоліні», що також народився в дофашистську епоху як продукт політичної культури антифашизму, набув широкого розповсюдження та став домінантним мотивом будь-якого офіційного дискурсу в післявоєнні роки; в) «роман про Беніто», так би мовити, баналізація постаті в романтичному, фамільярно-сентиментальному або іншому ключі, що часто характеризує муссолінівську літературу, зокрема після 1945 року.

Розуміння взаємин між дуче та соціокультурною ідентичністю італійців ускладнюється також через низку інших, проте дуже вагомих факторів: фаталістичність образу Муссоліні, яку виплекали представники основних напрямів національної політичної культури; переконання в тому, що він становив собою досконале втілення італійського характеру – як в добрих, так і в хибних справах; зведення реалій фашизму до особистості його засновника.

Для того щоб з історичною неупередженістю дискутувати на тему Муссоліні, аналізуючи його роль в італійській історії та місце, яке він посідає в уяві італійців, треба звільнитися від купи суперечливих образів, що осіли, розшарувалися та викристалізувалися в надрах нашої колективної пам’яті, вони надто часто і надто довго зумовлювали політичну культуру країни, публіцистику й власне історіографічні дослідження. Це означає – розглянути постать і дії Муссоліні винятково в історико-політичній площині, що ми і зробимо на сторінках цієї книги, адже, за нашим глибоким переконанням, тільки таким шляхом можна досягти належного розуміння його непростого зв’язку з італійською історією. У такій перспективі Муссоліні треба сприймати не як фатум нашої історії, не як утілення звичаїв і глибокої сентиментальності італійців, а радше як спадкоємця та, безумовно, аутентичний прояв політичної культури, ідеологічних традицій та ідеалістичних рухів, що глибоко вкоренилися в нашій національній історії постунітарного періоду на тлі відторгнення цінностей і інструментів ліберальної демократії. Як і багато інших представників цього покоління, він вигартовував свій характер в окопах, у дусі війни; політик-революціонер, піднесений мрією про національну міць і утопічними амбіціями про можливість переробити людей та історію; засновник не тільки фашизму, а й справжньої релігії століття, яка набула власних речників і прихильників навіть за межами національних кордонів. Загалом, надмірний, екзальтований і все ж таки типовий прояв унікальної доби, унікальних почуттів, звичаїв, інтелектуального клімату, іншого (на тлі сьогодення) бачення політики, свободи, людських стосунків і власне життя; головна дійова особа на певному етапі італійської та європейської історії – епоха ця давно минула, проте не пішла з нашого життя, і саме завдяки цій епосі з усіма її вадами та перевагами ми стали тими, ким є зараз.

Примітки

¹ Див. S. Luzzato, Il corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 225-235.

² До переліку, запропонованому С. Луццато, можна додати торгівлю молодим червоним вином у пляшках з етикетками, на яких з’являється Муссоліні в певних найвідоміших позах. В Італії їх можна знайти скрізь, як і пляшки із зображенням Сталіна, Гітлера та Че: прояви par condicio[3] занадто вульгарної історичної пам’яті.

³ Каталог виставки, організованої комуною Серавецца в липні–жовтні 1997 року, було опубліковано за редакцією G. Di Genova: «L’Uomo della Provvidenza». Iconografia del Duce 1923-1945, Bologna, 1997.

⁴ I. Montanelli, Se gli Alleati avessero catturato Mussolini..., у газеті «Corriere della Sera» від 8 вересня 1999 року.

⁵ G. Ceronetti, Lo scrittore inesistente, Torino, 1999, p. 93.

Частина перша. Міф і антиміф

Міф про Муссоліні

Тлумачення постаті Муссоліні й розуміння його ролі в італійській історії та колективній пам’яті італійців досі ускладнюється через так званий міф про Муссоліні, а конкретніше через те, як неохоче і повільно досліджувався цей міф, зважаючи на численність форм і проявів, на усе розмаїття його політико-культурних та соціально-антропологічних витоків.

Тема дійсно дуже делікатна: вона примушує замислитися над відповідальністю інтелектуальної верстви італійців початку століття за створення та поширення цього міфу, адже в одній з дискусій Аугусто Дель Ноче стверджував, що «міф про Муссоліні як космополітичну історичну постать було збудовано камінець за камінцем інтелектуалами нової італійської культури. [...] Не сам він створив міф про себе: він повірив нам»¹.

Майже двадцять років поспіль дуче в Італії був об’єктом справжнього колективного культу, не позбавленого в певних своїх проявах містичних і релігійних рис. За роки його режиму тисячі італійці уособлювали в ньому образ рятівної влади: фашистські активісти нижчого рангу та «ієрархи», інтелектуали та державні службовці будь-якого рівня, пересічні громадяни та студенти довгий час відчували майже фідеїстичний[4] зв’язок із ним десь на межі між найщирішою відданістю та справжнім поклонінням. Багато хто вважав його живим символом національного визволення, найвищим утіленням держави та батьківщини, політичним і духовним провідником. Були й такі, що, навіть не відчуваючи особливої симпатії ані до фашизму, ані до його засновника, за роки перебування Муссоліні при владі однаково визнавали неординарні, властиві лише йому політичні якості та заслуги.

Можна навести безліч прикладів харизматичної привабливості Муссоліні для більшості італійців як за його життя, так і після смерті, прикладів пристрасного, ледь не фізичного зв’язку, що об’єднував лідера і народ, – прикладів, що залишилися в мемуарах, журналістських матеріалах, усних і літературних свідченнях, архівних дослідах і поліцейських рапортах. Для нашого дослідження вистачить декількох влучних цитат, починаючи з дуже символічного вислову Джузеппе Боттаі – ієрарха із видатними політичними та інтелектуальними якостями, який резюмував свої довгі відносини з Муссоліні так: «Любов, вір­ність, відданість» – три почуття, народжені в переконаності, що «Вождь – це все в житті людини: початок і кінець, причина і ціль, пункт відправлення і пункт призначення», і в гіркій констатації факту: «якщо він впаде, всередині утвориться гнітюча самотність»². Екзальтоване поклоніння вбачається також у мемуарах Джованні Джуріаті, секретаря НФП (Національна фашистська партія) у 1930–1931 роках:

Я служив Муссоліні [...], тому що був упевнений: він – людина видатних, навіть безпрецедентних із певного погляду якостей. За перших років його правління я навіть вважав, що сам Господь покликав його відновити мою батьківщину та забезпечити їй гідну долю³. 

Не менш показовим є свідчення Віталіано Бранкаті про інтерв’ю-бесіду з диктатором у червні 1931 року. Тут відчувається вплив, який Муссоліні був здатен справляти на більшість своїх співрозмовників, це підтверджують і численні свідчення, аналогічні вислову сицилійського письменника.

Двері [...] відчиняються, і я бачу Муссоліні.

Весь зал навколо нього блищить – підлога, темні меблі, стіни, і на мить складається враження, що цей зал прагне його віддзеркалити. Але його фігура виглядає занадто великою, самотньою, єдиною в залі посеред марних відблисків, посеред даремного прагнення навколишніх речей відобразити його.

[...]

А ось і він, з’явився Муссоліні – в своєму легкому жакеті, лунає його щирий спокійний голос. У цей момент він відпочиває від справ, які планує зробити в цьому світі. Сьогодні вночі він спатиме міцним юнацьким сном; але його завтрашні дії в руках Провидіння. І оскільки як італієць і письменник я також візьму участь у вихорі та величі завтрашнього дня, я дивлюся на його лице і, незважаючи на спокій і простоту, на якусь мить вбачаю в ньому неоголошену бурю, суворість прийдешнього⁴.

За роки режиму масовим явищем стала практика листування з Муссоліні, люди надсилали йому листи, клопотання та скарги, довірчі папери, старанні звіти, анонімні доноси та приватні звернення. Таке листування було частиною шкільної освіти[5], але, крім цього, воно стало чи не найщирішим історично значущим свідченням майже конфіденційних, спільницьких, довірчих стосунків між дуче та більшістю італійців (ідеться не тільки про жінок і дітей або представників нижчих і відсталих верств, як довго вважалося, а й про італійців усіх соціальних рівнів). Варто згадати відому статтю Оріо Вергані, написану в 1936 році. Аналізуючи зміст майже п’ятисот послань, які щодня надходили дуче і ретельно сортувалися робітниками його приватного секретаріату, автор пояснює, хто та з яких причин зазвичай звертався до нього. 

Коли ми пишемо до Муссоліні?

Не всі, але майже всі такі листи пишуться в сумний час життя. Ви шукали допомоги серед родичів, друзів, знайомих, навіть серед незнайомих. У вас нестерпний біль, треба пережити важкі часи злиднів, пустий обідній стіл, як сказав одного разу Дуче. Коли дивишся навкруги й немає, до кого звернутися, згадуєш про Нього. Хто піклуватиметься, як не Він?

Ви написали Дуче. Чи відповість Він? [...] Він не зможе прочитати всі листи. Але Він віддав наказ негайно реагувати на звернення, не дізнаючись, чи варта ця допомога його уваги, чи заслуговує або не заслуговує на допомогу той, хто про неї благає. Він не бажає знати чиєсь минуле. Документів не треба. Дуче знає, якщо людина йому пише, в неї справжній біль, дійс­на потреба. Він для кожного довірена особа. І Він допоможе всім у межах можливого⁵. 

Однак подібні прояви любові та свідчення довгим часом тлумачились як результат нав’язливої, майже тотальної присутності Муссоліні в житті італійців за часів режиму завдяки вдалій роботі маніпуляторів масовою свідомістю, як наслідок мудро режисованої пропаганди, розгорнутої в типовому стилі всіх диктатур. Міф про Муссоліні нерідко вважається пишномовним, хореографічно насиченим і показовим продуктом так званої фабрики пропаганди⁶. Але за такого підходу недооцінюється міфологічність та ірраціональність, що внутрішньо притаманні фашистській ідеології, під впливом якої діяв Муссоліні, й також не береться до уваги потужність символізму та емоційної складової, в яких черпають потенціал усі авторитарні політичні режими, що спираються на народні маси. В найкращому разі дослідники вважали, що незалежно від того, що це було: екзальтований прояв історичної традиційної поваги італійців до влади, чи підтвердження їхньої природної релігійності (десь на межі марновірства та довірливості), зокрема серед сільського і робітничого населення, чи майстерна побудова пропагандистської машини, що спрацювала мов важіль на віковій властивій італійському народу традиції негативного самосприйняття, але саме поширення муссолінівського міфу із масштабним застосуванням пропаганди та засобів масової інформації дозволило народові впізнати себе в Муссоліні та розгледіти, хоча й хибно, історичний шанс соціального визволення та політичного оновлення⁷.

Через таку аргументацію дуже довго на закамарках пуб­лічних дискусій, що точилися в Італії з приводу Муссоліні та фашизму, залишалися питання, відповіді на які могли б дати логічне підґрунтя для формування більш чіткого історичного судження щодо ролі першого та природи другого: з яких причин міф про Муссоліні так надовго укоренився в таких різних соціокультурних середовищах? Яких конкретних форм він набув? Якими етапами проходив? І головне: чи обмежується цей міф лише роками диктатури?

Міф про Муссоліні проявився у найрізноманітніших історико-політичних контекстах, витримав виклики часу та декілька криз. Діяльність Муссоліні, на відміну (хоч би й часткову) від інших сучасних йому диктаторів, припала не тільки на роки режиму, адже Муссоліні виявив себе не лише в системі фашистської влади, у його житті розрізнюються щонайменше три абсолютно різних етапи – соціалістичний, потім інтервентистський[6], по суті, фронтовий, і власне фашистський. На кожному етапі він демонстрував різноманітні риси та залучав зовсім різні соціо­культурні середовища. Крім того, він спромігся витримати щонайменше три настільки серйозні та глибокі політичні кризи, що кожна з них викликала у сучасників страх неминучого спаду муссолінівської зірки: вигнання з соціалістичної партії в листопаді 1914 року, жорстке протистояння з ватажками сквадристів[7] після «пакту примирення» між фашистами та соціалістами влітку 1921 року й убивство Маттеотті влітку 1924 року.

Як діяв міф про Муссоліні на різних етапах історії? Як так сталося, з яких причин він так міцно укоренився?

Титул «дуче», як відомо, походить із військової традиції Давнього Риму[8]. Саме так зверталися до Муссоліні на мітингах і зборах, саме так його називали однодумці й спільники, і таким цей титул залишився до сьогодні, означаючи на сучасному жаргоні лідера чорносорочечників. Зараз він асоціюється не з бойовим і мілітаристським характером фашизму, а з псевдокласичністю та риторикою, що були притаманні всій італійській культурі на початку століття. Традиційно вважається, що вперше слово «дуче» стосовно Муссоліні було вжито у квітні 1904 року в римській газеті «La Tribuna», яка в коротенькому оголошенні з Женеви повідомляла про вигнання зі швейцарського кантону «італійського соціаліста з Романьї Муссоліні [...] великого дуче місцевого осередку італійської соціалістичної партії»⁸. Звичайно, не так важливо з’ясувати, коли це звернення було вжито вперше, як те, чому й у який спосіб воно започаткувало в політичній історії Італії міф про Муссоліні. Зараз немає сумнівів щодо його зародження в той період, коли Муссоліні перебував у лавах соціалістичного руху, відвідував профспілкові кола, тобто задовго до його політичної метаморфози.

Уже протягом двох із половиною років перебування в Швейцарії – з липня 1902-го по листопад 1904 року (з перервою наприкінці 1903 року через хворобу матері, яка примусила його ненадовго повернутися до Довіа) – Муссоліні набув слави рішучого агітатора та пристрасного оратора. Хоча в ті кілька місяців, які він провів у Тренто поруч із Чезаре Баттісті, а саме з лютого по вересень 1909 року, він позиціонував себе як журналіст і полеміст. Повернувшись до Форлі як секретар місцевої федерації Італійської соціалістичної партії (ІСП) і керівник журналу «Класова боротьба», він швидко посів чільне місце в селянській боротьбі та агітаційній діяльності проти війни з Лівією завдяки полеміці з реформістами та помітному спаду революційного профспілкового руху. 4 березня 1912 року, незадовго до його визволення з тюрми (після вироку, винесеного в минулому листопаді через опір проти війни в Тріполітанії, якої прагнув Джолітті), форлійський соціалістичний вісник «La soffitta» писав про нього як про «одну з найбільш симпатичних і видатних особистостей нашої фракції, якій він сприяє не лише своєю завзятою та плідною працею, а й неординарною культурою, яку не виставляє напоказ немов сумнівну вивіску на магазині і яка характеризується такою ж глибиною та надійністю, як і загартованість його характеру»⁹. Після виходу з тюрми товариші по боротьбі привітали його як «найвидатнішого представника романьольських соціалістів, [...] керманича всіх соціалістичних революціонерів Італії»¹⁰.

Щоб зрозуміти ці оцінки та (у більш широкому сенсі) причини такого швидкого сходження, яке невдовзі піднесе його на самі вершини соціалістичної партії, треба звернути увагу щонайменше на два фактори. З одного боку, необхідно згадати умови, за яких розгортався італійський соціалістичний рух тих років, повністю відкритий інтернаціоналістським заявам, але застряглий на рівні муніципалітетів і провінцій. За свідченням республіканця Ренато Лоллі, що став товаришем Муссоліні по камері наступного дня після арешту через агітацію проти лівійської війни в жовтні 1911 року¹¹, в ті часи вистачало диплома вчителя початкових класів, тобто соціального статусу дрібного буржуа, щоб набути політичного престижу та визнання себе інтелектуалом серед робітничих мас і активістів, чиї інтелектуальні та географічні можливості часто були вкрай обмежені. З іншого боку (і передусім), треба згадати той глухий кут, в який завертала соціалістична партія, що на словах підтверджувала революційні та безкомпромісні позиції, але в дійсності на ідеологічному рівні там домінував свого роду історичний фаталізм, породжений позитивізмом, а на політичному рівні – реформістська і пропарламентська орієнтація; це фактично підкорювало партію буржуазним політичним силам. За таких умов Муссоліні зі своєю принциповістю та максималізмом швидко став єдиною особою, здатною наповнити італійський соціалістичний рух новими соками та надати йому поштовх як з точки зору політичної дії, так і в плані розробки доктрини.

Остаточно він вийшов на національну політичну сцену як безперечний керівник революційної фракції на конгресі соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року. Наступного дня після конгресу, який ознаменував перемогу максималістського крила власне під керівництвом Муссоліні та визначився з виключенням правих реформістів, один із засновників Інтернаціоналу часів Маркса, гарібальдієць і комунар Амількаре Чіпріані висловився з його приводу на сторінках «Humanité» від 26 серпня: «Серед тих, хто сьогодні тріумфує в Реджо-Емілії, є чоловік – Муссоліні [...]. Ця людина мені дуже до вподоби. Його ставлення до революції – моє ставлення, я б сказав – наше, так би мовити, “класичне”»¹². Зі свого боку, Камілло Бернері, згадуючи у своїх спогадах той самий конгрес у Реджо-Емілії, зазначав: «…обож­нення якого [Муссоліні] існувало серед “молоді”»¹³. Треба зауважити, що навіть супротивники-реформісти, наприклад Клаудіо Тревес і Джованні Дзіборді, перебуваючи в розпачі від його поглядів на становлення соціалізму та політичну боротьбу, ніколи не мали сумнівів щодо його організаторських здібностей, революційного піднесення, сили характеру, відданості принципам та ідеалам.

Надалі у той період, що у загальних рисах збігається з двома роками, коли Муссоліні очолював редакцію «Avanti!», його революційна непримиримість слугує найкращим джерелом енергії для розвитку італійського соціалізму. За спогадами Анджело Таска, на цьому етапі «з ним практично вся молодь, вона на нього розраховує щодо оновлення партії»¹⁴. Для ексцентричної активістки й анархістки Леди Рафанеллі редактор газети «Avanti!» Муссоліні є «соціалістом героїчних часів. Він ще відчуває, він ще вірить, він діє з піднесенням, сповненим мужності й сили. Це справжній чоловік [...]. Якщо прийде очікувана Революція, він – як і ми – не поверне назад»¹⁵.

Протягом кількох місяців і тижнів, що передували вибуху Першої світової війни, Муссоліні був не тільки визнаним лідером безкомпромісного та революційного крила ІСП, блискучим журналістом, що своєю діяльністю підживив «Avanti!» та стимулював увесь політичний загал, а й особистістю, в яку багато хто вірив, сподіваючись, що вона зможе втілити мрію соціальної революції, та навколо якої зовсім невипадково один за одним згуртувалися різні революційні політичні сили Італії. Неабияку харизму Муссоліні та його авторитет серед соціалістів підтверджує стаття, що з’явилася в щоденній соціалістичній газеті наступного дня після його вигнання з партії, в ній зазначалося: «Після тривалого та схвильованого очікування саме в ньому соціалістична молодь побачила не лише бійця, загартованого у промовах і статтях, а й героїчну душу діючого революціонера [...]. Інакше кажучи, ця людина перетворилася на символ»¹⁶.

Початком нового етапу міфу про Муссоліні стали події, що передували втягуванню Італії в перший світовий конфлікт. Хоча в очах більшості італійських соціалістів він був зрадником і ренегатом, після створення газети «Popolo d’Italia» та гучного розриву з ІСП до Муссоліні були прикуті надії та увага інтервентистського фронту, внутрішня структура якого складалася навколо трьох осередків: демократично-радикального (на чолі зі Сальвеміні), синдикалістського, революційного та футуристського (в особі Філіппо Коррідоні, Альчесте Де Амбріса і Філіппо Таммазо Марінетті відповідно) та націоналістично-реакційного (Коррадіні), яких об’єднувала не тільки миттєва воєнна задача, а й загальна неприязнь до політики Джолітті, очікування (не завжди однорідні щодо надихаючих принципів і практичних цілей) започаткування нового політичного та соціального ладу в країні, побудови «нової Італії» та відродження характеру італійців. За таких політичних обставин і головно на тлі революційних і лівих сил Муссоліні стане найбільш вагомим і динамічним політичним діячем країни, яким він вже проявив себе за попередні роки в лавах італійського соціалізму. Він уважатиметься настільки важливим для долі Італії, що Арденго Соффічі, побачивши його на фронті, напише: «Ось людина, що не має померти»¹⁷. Вже за тих часів для солдатів буде природно називати його дуче: «наш духовний вождь» – так його визначить синдикаліст й інтервентист Філіппо Коррідоні в жовтні 1915 року¹⁸; «наш найкращий вождь» – так його назве інший синдикаліст Серджьо Панунціо в березні 1916 року¹⁹.

Насправді, авангардні політико-інтелектуальні та літературні кола Італії (радикальні демократи, революціонери-синди­калісти, ідеалістично налаштована буржуазія) звернули увагу на Муссоліні ще до війни, яка згодом лише зміцнила та вигідно висвітлила їхнє ставлення до нього. В цьому контексті показовою є позиція Преццоліні та спільноти журналу «La Voce». Як зазначив Де Феліче, соціалізм Муссоліні – з характерними для нього активністю та прагматизмом, з певними ноткам релігійності, з прагненням примирити марксизм з ідеалізмом і стимулювати моральне оновлення людських мас – загалом влаштовував буржуазну молодь, що читала «La Voce» та підтримувала більш-менш аналогічний політичний курс, позначений волюнтаризмом і антипозитивізмом. У доброзичливому відгуку на появу нового видання Муссоліні «Utopia» в грудні 1913 року флорентійський письменник визначив його як «чоловіка», який «неабияк виділяється в цьому світі пам’ятних бюстів і обшарпаних, немов зношена гума, чеснот»²⁰. Згодом, коли його буде вигнано з ІСП, він скаже про Муссоліні, розставляючи майже пророцькі акценти, що це «людина міцного характеру та великого розуму»²¹ і що у своїй новій газеті він «дещо підготує для італійців на післявоєнний період»²².

Серед тих, хто пророкував глибоку регенерацію всіх тканин політичного та громадського життя італійської нації, було багато палких шанувальників молодого революціонера. Наприклад, Сальвеміні, найрішучіший критик «джоліттізму» та майбутній опозиціонер режиму, характеризував його як «сильну та пряму людину»²³, з числа тих, хто «говорить те, що думає, робить те, про що говорить, і тому втілює у собі велику частину майбутньої долі Італії»²⁴.

З наведених цитат неможливо не помітити, наскільки наполегливою була тема Муссоліні-«людини», а саме «нової людини» в італійській політиці. І цій риториці судилося відіграти провідну роль у поширенні міфу про Муссоліні, у створенні красивої обгортки для беззастережної централізації влади як частини політико-ідеологічної концепції фашизму. Ця риторика віддзеркалювала інтелектуальну та психологічну потребу, що сформувалася в Італії на початку століття, головно серед політико-інтелектуальних еліт. Найрізноманітніші соціальні групи відчували потребу в особистості, здатної зняти Італію з мілини джоліттізму, завершити процес об’єднання країни, підживити політичне коло, яке вбачалося виснаженим і малоефективним, якщо не корумпованим і паралізованим з політичної точки зору. І пошуки такої особистості велися, насамперед у моральному ключі, з певними месіанськими потугами.

Тема «сильної людини», «виняткової особистості» – а ця тема вже лунала, і саме під її політичним впливом пройшли роки керівництва Кріспі, екс-революціонера та гарібальдійця, очільника реакційного й авторитарного уряду, – була дуже популярною не тільки серед активістів, що непримиримо боролися за народження «нової Італії» на хвилі ідеалів і принципів, піднесених лідерами Рісорджименто[9], а й серед тих, хто вважав ці ідеали та принципи недостатніми у передчутті очікуваного національного визволення. В своїй статті від 29 березня 1911 року Луіджі Ейнауді згадував – із буржуазно-ліберальних позицій – про «дикунів», що здатні «подолати будь-яку перешкоду» та «повести за собою натовпи»²⁵. Апелювання в імперіалістично-популістському дусі до «нової аристократії», до «героїв і державних діячів», здатних відтворити велич Італії, очікування «людини, навколо якої наше політичне життя перегрупується та знову крокуватиме героїчним маршем»²⁶, – усе це перебувало в центрі політичної діяльності Альфредо Оріані, великого шанувальника Кріспі й Кардуччі, прихильника міфічно-героїчного тлумачення традицій Рісорджименто. Спираючись на своє вчення про політичну психологію, націоналіст, прихильник Джоберті й антипарламентаризму Сципіон Сігеле теоретично обґрунтував ідею «геніального деспота», здатного підкорити та приборкати натовп. Наприкінці XIX століття вже пролунало пророцтво Д’Аннунціо – підхоплене згодом націоналістами Коррадіні в антидемократичному ключі – щодо воскресіння батьківщини під очільництвом «героя» («того, хто має прийти»)²⁷, тобто «войовничої та домінуючої людини»²⁸, за висловом Клаудіо Кантелмо, головного герою роману «Діви скель». У 1895 році поетеса-соціалістка Ада Негрі такими словами охарактеризувала свого робочого – «нову людину» (юнгеріанця ante litteram[10]):

Не менш символічними є вірші, які в 1912 році з’явилися в антології поетів-футуристів: 

У романі «Леммоніо Борео» Арденго Соффічі стимулом для подвигів головного героя є «прадавній образ людини долі»³¹. І цей герой – напівшахрай, напівсквадрист за десять років до появи фашизму, інтелектуал і дрібний буржуа з поглядами в стилі Страпаезе[11] – в певний момент залучає до своїх пригод Богая Торелло на прізвисько Кинджал (Zaccagna), якого тосканський митець подає «античним воїном [...], героєм»³². Урешті-решт, тема «нової людини» знайшла наукове підґрунтя в працях Гаетано Моска та Вільфредо Парето, засновників політичної ідеології Італії та теоретиків елітизму.

Коли Муссоліні з’явився на національній політичній сцені – демонструючи не тільки політичну рішучість, абсолютно не притаманну верхівці ліберальних кіл, а ще й неабиякі організаційні здібності та безперечну політичну інтуїцію, – зовсім невипадково саме на ньому поступово зосередились очікування тих, хто прогнозував соціальну революцію, і тих, хто підтримував настання нового етапу італійської політики та прагнув морального й політичного відновлення нації. Це дозволяє зрозуміти появу в 1912 році навколо Муссоліні майже пророцької аури, яка лише посилилася після захоплення влади в результаті кривавого внутрішнього конфлікту. У 1921 році, на початку громадянського протистояння між сквадристами та соціалістами, письменник і ліберальний політик Джустіно Фортунато з гіркотою констатував почуття, що поширилося в італійському суспільстві післявоєнного періоду: «Як буває в моменти величезної небезпеки, всі [...] волають про пророцьку появу Чоловіка (з великої літери), який зможе врешті-решт привести країну до ладу»³³. В очах багатьох такою людиною став очільник фашизму. Через деякий час у листі до Еудженіо Ацімонті від 17 липня 1923 року, тобто після приходу до влади чорносорочечників, той-таки Фортунато майже в унісон думкам, що вже тривалий час вистигали в політичній культурі країни, охарактеризував Муссоліні так: «Кондотьєр п’ятнадцятого століття, чоловік – нарешті після цілої низки легкодухих нікчем»³⁴. Думка вочевидь навіяна фашистською публіцистикою, як і слова, написані в 1923 році журналістом Гвідо Подрекка, екс-соціалістом, що згодом приєднався до фашистів: «Беніто Муссоліні – не просто людина, а саме та людина. Той, на кого чекає Нація, розшматована міжусобними бійками»³⁵. Власне, за таких політико-історичних обставин, які піднесли Муссоліні на вершину влади в результаті довгого та кривавого перехідного процесу в політиці, народився й укоренився один із найбільш стійких і довготривалих варіантів міфу про нього, що відіграв рішучу роль у підтримці режиму з боку більшості італійців: міф про Муссоліні як державного діяча, спостережливого посередника та талановитого тактика, здатного використовувати слабкі сторони друзів і противників, подеколи взірця стійкості, іноді прихильника компромісу. Саме цей варіант, порівняно з іншими образами дуче, продемонстрував найбільшу міць, впливовість, проникливість і надовго залишився в масовій культурі нашої країни, адже його вкорінення припало на той час, коли в широких громадських колах (не тільки серед помірних політиків) поширилася думка, що він був тією людиною, якій можна довіряти і яка покладе край періоду величезного безладдя та невпевненості. Муссоліні став Головою ради у 39 років, але за своїми плечима вже мав десятирічний політичний досвід. Згодом він неодноразово демонстрував своє відчуття реальності та почуття міри; рішуче боровся із супротивниками та стримував найвідчайдушніших прихильників. Країна була втомленою, виснаженою, прагнула спокою. Як скаже згодом Бенедетто Кроче, на початку своєї урядової кар’єри Муссоліні виявився «нестримним, навіть несамовитим простолюдином, в якому, проте, була щирість і любов до батьківщини»³⁶. Загалом, саме та людина, яка могла витягти Італію з років кризи та насильств.

Міф про Муссоліні як «нову людину» – спершу в італійському соціалізмі, а відтак в інтервентистському та фронтовому русі, – як харизматичного лідера для прихильників не тільки соціальної революції, а й національного прориву закріпився зрештою в певних політичних і культурних середовищах, що залишалися під міцним впливом (хоча й у різний спосіб) особистості, політичних якостей, інтелектуального завзяття майбутнього диктатора. Інших рис (і це не дивно) набув міф про Муссоліні за фашистської доби, коли «міф» перетворився на «культ», а «муссолінізм» став власне «дучізмом».

Насамперед треба зазначити, що йдеться про насправді масовий міф, проникливий завдяки пропаганді й, безпереч­но, дієвий для підтримання «консенсусу», але не тотожний самій пропаганді з огляду на притаманну фашизму «політичну релігійність»³⁷. Характерною рисою фашизму (як і комунізму та націонал-соціалізму) є міфологічно-символічний підхід із залученням містицизму та міфологізації «вождя». При цьому фашизм керувався не якимись застарілими образами домодерного періо­ду, а використовував принципово нові характери, що з’явилися у масовій політиці на початку століття (характери, схильні до сакралізації, ба навіть до міфологізації публічної сфери) у відповідь на вимоги сучасності та нові політико-екзистенційні виклики. Отже, харизму Муссоліні, як і інших диктаторів, що домінували на політичній арені в першій половині двадцятого століття, не можна вважати звичайним продуктом пропаганди. Це явище треба розглядати як частину політичної концепції, характерної для масових революційних рухів, що з’явилися на початку століття.

За роки режиму міф про Муссоліні дав паростки у різних соціальних і культурних складових тогочасного італійського суспільства, кожна з яких створила власний образ вождя: сквад­ристи початкового періоду вбачали в ньому керманича – кондотьєра; «найближчі соратники» – державного діяча; народ із сіл і провінцій – доброго батька. Щодо часових меж, міф про Муссоліні структурувався й узгоджувався з потребами конкретних етапів історії на шляху становлення режиму: від рятівника батьківщини одразу після жовтневого «маршу на Рим» у 1922 році відбувся перехід до образу засновника імперії (після війни в Ефіопії) та, врешті-решт, до Ангела Миру, що поширився серед більшості італійців після конференції в Монако у вересні 1938 року.

Харизма Муссоліні сягнула апогею в 1936 році після перемоги в Африці, а тьмяніти почала насамперед через участь Італії у військових конфліктах, кульмінацією чого стало рішення вступити у війну на боці Німеччини у червні 1940 року. Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася саме через руйнівний результат воєнних операцій – у драматичному крещендо швидко зійшлися прояви ненависті, обурення та прокльони нації, яка не витримала перших тягот війни й набула недвозначних ознак повного колективного розладу на тлі подій 25 липня – в день його відсторонення та 8 вересня – в день справжнього морального та життєвого колапсу.

Безперечну чарівність цієї людини – адже ця чарівність частково пережила знищення публічного образу після руйнівного фіналу війни – демонструють події, пов’язані зі створенням Італійської соціальної республіки[12] в 1943 році. Аналізуючи причини, що підштовхнули меншість італійців об’єднатися з республіканським фашизмом і взяти більш-менш безпосередню участь у конфлікті, який доволі швидко перетворився на криваву громадянську війну, безумовно, варто зазначити загальнолюдську та політичну відданість Муссоліні як лідеру й особистості, що зіграла провідну роль у купі з вірою в його політичні здібності. Це демонструє, наскільки гостро відчувався ідентифікаційний зв’язок між дуче та батьківщиною, між дуче та Італією серед активних верств населення. На підтвердження можна навести досить показовий приклад Філіппо Томмазо Марінетті та Джованні Джентіле, відомих інтелектуалів і яскравих особистостей, яким вдалося в кліматі політичної та громадянської демобілізації, що крокувала слідом за перемир’ям 8 вересня, доволі легко відокремити власну долю від долі фашизму, який почав утрачати позиції. Обидва вони обрали Салó. І для обох емоційний зв’язок із Муссоліні та повага до нього виявилися вирішальними. Незважаючи на хворобу (він помре 2 грудня 1943 року через зупинку серця), Марінетті мотивував своє приєднання до Італійської соціальної республіки в листі до дуче від 18 жовтня 1943 року. В цьому листі він розповідав про «несамовитий біль від того, як на його очах убивають Італію, тебе та фашизм»³⁸. Щодо Джентіле, його рішення взяти на себе керівництво відродженою Італійською академією невипадково вистигло після розмови з Муссоліні, яка відбулася на озері Гарда 17 листопада 1943 року і яку в одному з листів до своєї доньки Терезіни філософ назвав «надзвичайно хвилюючою». Наприкінці цієї зустрічі він нібито звернувся до міністра освіти Італійської соціальної республіки Карло Альберто Біггіні, який виступив посередником зустрічі, зі словами: «Або Італію буде врятовано з ним, або ми втратимо її на довгі століття»³⁹.

Роздуми щодо міфу про Муссоліні не будуть повними без згадки про його живучість у період після Другої світової війни, коли цей міф зберігався у зовсім невеличкому (але історично та політично значущому) осередку італійського неофашизму. Ветерани Салó й особи, що ностальгували за цим двадцятиріччям, спромоглися зберегти та захистити свою політико-екзистенційну ідентичність упродовж майже п’ятдесяти років, головно завдяки створеному на честь засновника фашизму культу. Використовуючи іконографічне відображення дуче, захищаючи з нотками сентиментальності й релігійного благоговіння його нещасливу політичну долю та драматичний життєвий шлях, ритуально вшановуючи його рідні місця, «фашисти часів демократії» зробили свій внесок, зберігши останні промені міфу про Муссоліні. Хоча перші документальні матеріали для історичного вивчення постаті Муссоліні були надані після війни безпосередньо представниками неофашизму, а саме Едоардо та Дуіліо Сусмелями (редакторами твору Муссоліні «Opera omnia») або тим-таки Дуіліо Сусмелем і Джорджіо Піні (авторами великої біографії дуче в чотирьох томах), усе ж таки в більшості творів і статей, що походять із цього середовища, постать Муссоліні майже завжди відображається з ухилом у бік міфології всупереч історії, їм зазвичай притаманний патетично-ностальгійний і винятково антиісторичний тон, дуже типовий для «переможених історією»⁴⁰. Символічним у цьому контексті є тон маніфестацій, неофіційно організованих Італійським соціальним рухом (ІСР) протягом 1983 року з нагоди сторічного ювілею Муссоліні. В збірці документів, присвяченій цій даті, можна прочитати доволі пишномовні твердження, які доводять – постать диктатора практично на п’ятдесят років пережила своїх невтомних прихильників: для Піно Ромуальді, помітної особистості республіканського фашизму й видатного представника ІСР, настанови Муссоліні треба вважати «вічними цінностями, такими ж віч­ними, як міф про Муссоліні, що став окремою цінністю»⁴¹. На думку Джузеппе Нікколаі, авторитетного представника «лівих» рухівців[13], «поховане на площі Лорето насіння дасть свої плоди. Муссоліні – не спогад. Це – надія»⁴². За словами Джованні Вольпе, редактора та сина відомого історика Джоаккіно Вольпе, «спогад про плекану їм вимогливу любов до італійського народу, його дії порівняно з тим, що наробили ті, хто прийшов після нього, образ керманича, якого потребують умови мира-війни, характерні для наших часів, – усе це спонукає до створення нового міфу проМуссоліні»⁴³.

Але, як відомо, в останні роки навіть офіційні хранителі міфу про Муссоліні вирішили переглянути власні позиції, про що свідчить нещодавня трансформація руху ІСР як партії фашистського штибу в Національний альянс – політичне формування демократичних правих сил націонал-консервативного спрямування. В 1994 році засновник і президент цієї нової політичної сили Джанфранко Фіні визначив Муссоліні як «найвеличнішого державного діяча століття»⁴⁴ – умовний рефлекс, що миттєво призвів до гучних іміджевих втрат Фіні, – але пізніше він погодився, що Муссоліні – це персонаж, якого треба віддати історії і щодо якого неможливо плекати будь-яку ностальгію. Такий само висновок зробив і Піно Рауті, найнепохитніший лідер італійського неофашизму, якому врешті-решт довелося визнати, що ні в політичному, ні у виборчому контексті ім’я Муссоліні та згадки про нього вже не спрацьовують, тож дуче «тепер належить історії»⁴⁵.

Антиміф про Муссоліні

Постаті Муссоліні не бракувало пишномовних, майже ней­мовірних хвалебних імен, особливо за часів його абсолютного домінування в політиці. На різних етапах диктатури його порівнювали з Цезарем, Константином, Леонардо, Наполеоном, святим Франциском, Ісусом, ба навіть із самим Господом. Налаштований на месіанство розум убачав у ньому втілення дантівського Хорта (Veltro). Як відомо, Пій ХІ підносив його до порогів Святого Провидіння. Майстри агіографічного життєпису та послідовники наділяли його всіма можливими чеснотами: хоробрістю, самовідданістю, любов’ю до батьківщини, даром передбачення. Що вже казати про захоплюючі та пристрасні описи його суто фізичного вигляду: «безмежний, нестриманий погляд» очей, за версією Боттаі⁴⁶; або дві «половини обличчя» Муссоліні – оратора та глашатая народного натовпу, які з ліричним запалом описав Уго Оджетті: «Круглі та близько посаджені очі, чисте й відкрите чоло, короткий тремтливий ніс – все це утворює рухливу й романтичну частину його лиця; інша ж частина: тонкі губи, випнуті щелепи, квадратне підборіддя – це статичне, вольове обличчя, так би мовити, класика»⁴⁷.

Водночас не бракувало Муссоліні й образливих епітетів і титулів зневажливого характеру – як за роки політичного життя, так і після смерті. Його називали кровожером, що не терпить незгоди, безпринципним і схильним до патетики та помсти авантюристом, що прагнув лише влади. Його прирівнювали до Юди, Нерона, Чезаре Борджія, Каїна. З психологічної точки зору його вважали егоцентричним і ненадійним нарцисом. Супротивникам здавався огидним навіть його фізичний вигляд: згадуючи конгрес соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року, в одному з біографічних нарисів, що з’явився у Франції в 1930 році, Альчесте Де Амбріс охарактеризував його так: «зовні нечемний, неохайно одягнений, брудний і бридкий»⁴⁸. Не заперечуючи певних політичних якостей, деякі критики підкреслювали його схильність до позерства та потребу бути завжди у центрі уваги, представляючи його звичайним актором⁴⁹.

Антиміф був таким само наполегливим і глибоким, як і міф. Він виявився навіть більш живучим через певні причини історичного, політичного та ідеологічного характеру. Його підживлювали не тільки мемуарні матеріали та «офіційна» політична культура республіканської Італії, а й історіографічні досліди, які протягом майже двох десятиріч, тобто до появи в 1965 році першого тому Де Феліче, опинилися в полоні «історіографічного пінг-понгу»⁵⁰, витримуючи наступ (у питаннях тлумачення постаті Муссоліні) міфу і антиміфу: канонічний життєпис з одного боку й огидлива відраза – з іншого.

Часто антиміф виявлявся лише негативним відбитком міфу, створюючи перевернутий і віддзеркалений образ. Аби ліпше усвідомити цю гру дзеркал, можна згадати, наприклад, як по-різному висвітлювали його швейцарський період апологети та принципові супротивники.

За версією перших, ідеться про дворіччя під знаком богемного та пригодницького життя, а також про щасливий, багатий на події період політичного та інтелектуального становлення, про гідну й горду бідність, про важку й вистраждану працю. За спогадами Антоніо Бельтрамеллі, молодий Беніто в Швейцарії – це «простий роботяга», що «спостерігає та навчається […] розпочинає свою організаційну діяльність серед людей, розкиданих усією ворожою країною. Збирає їх, навчає дисципліни, намагається підготувати до поставленого завдання»⁵¹. За версією Маргеріти Сарфатті, саме тривале перебування у Швейцарії не тільки навчило його «любити Італію так, як можна любити її лише ззовні», а й допомогло зрозуміти, «як мало стачить, як мало матеріального потрібно людині, адже надмірність є тягарем і визволитися від неї – це свобода, щастя, диво»⁵². На думку Карло Делкруа, саме в Лозанні він усвідомив важкість ручної праці та опанував мистецтво спостерігати й розуміти людей, що стало йому дуже в пригоді після приходу до влади: «Серед стількох трибунів – академіків з класичною освітою, що про злидні знають лише вигадки та розхожі фрази з бунтівничою риторикою, він мав стати справжнім лідером – тим, хто може, бо знає; і для нього мозолисті руки та черствий хліб не відправна точка або причина, це живі ознаки власної плоті та гіркі спогади життя»⁵³.

За версією других, перебування в Швейцарії – це набуття досвіду бродяжництва та ледарства, в якому переважають жалюгідність і не дуже гідні в моральному плані моменти (приміром, відомі, але неправдиві чутки про те, що нібито через брак грошей Муссоліні поцупив годинника у свого товариша по роботі). Доволі показовим (під кутом зору крайнього негативізму) є опис молодого революціонера, зроблений Анжелікою Балабановою після їхньої першої зустрічі в Народному домі Лозанни в 1903 році: знедолений, зголоднілий і брудний, типовий богохульник із несамовитим темпераментом, недисциплінований і задиркуватий активіст, індивідуаліст, яким рухає лише обурення та прагнення помсти («Ми всі ненавиділи соціальну несправедливість і те приниження, яке вона спричиняла знедоленим: проте його ненависть і злість стосувалися тільки його самого, речей і осіб, через які він страждав, які в ньому викликали відчуття меншовартості»⁵⁴).

Негативні зображення Муссоліні значною мірою були зумовлені ідеалізацією його образу й, урешті-решт, укоренилися в колективній пам’яті італійців. Їхнє розмаїття пояснюється строкатим складом італійського суспільства та італійської культури, що у різні історичні періоди більш-менш відверто протистояли ідеалізації.

Багато хто сприяв підживленню антиміфу (в усіх можливих формах) у період між двома світовими війнами: ті, хто вірив чи покладав надії на Муссоліні-соціаліста або на Муссоліні-інтервентиста, ті, кого збентежили його різкі повороти в політичному та загальнолюдському плані; антифашисти, що з’явилися на тлі поразок у міжусобній дворічній війні 1921–1922 років і яким часто доводилось обирати шлях вигнання після приходу фашистів до влади; представники фашистського дисидентства, що наважилися на протистояння з режимом; іноземні журналісти й спостерігачі.

Після Другої світової війни, за років публічного damnatio memoriae[14] Муссоліні, його перекручене подання лишень у негативних кольорах стало певною нормою, свого роду кредо. Через це вибудовувалася ширма, за якою ховалися (а отже, не висувалися на публічне обговорення) справжні історичні причини, що свого часу зумовили популярність Муссоліні й фашизму серед людських мас.

Рішучу роль у народженні та подальшому зміцненні антиміфу відіграли певні моменти біографії Муссоліні. Наприклад (якщо говорити про початок антиміфу), вигнання з соціалістичної партії через прихильність до інтервентизму за часів його керівництва газетою «Avanti!». Принаймні в межах соціалістичного руху, а надалі серед усіх лівих сил саме з цього епізоду розпочалося створення антиобразу Муссоліні як «зрадника» (переважно зрадника італійської політики) та «ренегата». І цей образ виявився таким стійким і поширеним, що до сьогодні в деяких районах Романьї для визначення людини, що швидко змінює власні погляди, використовують вислів «соціаліст із Предаппіо»⁵⁵ (Sucialèsta d’Predappio). Ідеться про «зрадництво», яке антимуссолінівська література майже завжди подавала як вимушеність через низькі та мерзенні обставини, а саме через шантаж «прихильника нейтралітету» Муссоліні з боку французької поліції, для якої він нібито був колись платним інформатором (цю тезу в 1928 році поширила представниця анархо-лібертаріанства, масонка Марія Рігер, перебуваючи у вигнанні по той бік Альп)⁵⁶; як тривіальне прагнення грошей; як бажання мати свою щоденну газету для сприяння власним амбіціям отримання влади – виходячи з цього, його описували як корупціонера, мерзотника, циніка й авантюриста, позбавленого ідеалів.

Не менш вирішальним для народження антиміфу про Муссоліні стало вбивство Джакомо Маттеотті влітку 1924 року. Ця подія вочевидь негативно вплинула на імідж Муссоліні не тільки в очах антифашистів, а й того екстремістського кола фашизму, яке згодом перетвориться на справжнє дисидентство. Отже, екс-керівник газети «Avanti!» став для перших не лише «зрадником», а ще й «вбивцею», жорстоким і кровожерливим політичним лідером; тоді як другим ці складні місяці після викрадення й убивства депутата-соціаліста показали, що Муссоліні бракує революційної рішучості, і це поставило під сумнів його якості політичного лідера.

Істотну роль у зміцненні та масовому поширенні антиміфу про Муссоліні зіграла сукупність його мілітаристських і прогітлерівських рішень – зокрема Друга світова війна: рішення взяти в ній участь, незграбність управління, її драматичний і руйнівний фінал. Після його сходження до влади негативні образи ренегата, підбурювача війни, політика без моральних гальм залишилися суто в межах вузьких інтелектуальних і політичних кіл. Режим міцнішав, і в колективній свідомості дедалі більше вкорінювався образ Муссоліні – державного діяча, вправного політика, гаранта миру і безпеки, що здатен повернути Італії самоповагу та міжнародний престиж. У другій половині 1930-х років, а саме після участі Італії в громадянській війні в Іспанії серед народу почалося, а відтак унаслідок вступу у війну на боці Німеччини прискорилося поширення антиобразу Муссоліні, появу якого можна охарактеризувати як «свого роду іконоборське повалення деяких найважливіших і найзмістовніших елементів, з яких довгими роками складався позитивний образ Дуче»⁵⁷. В очах більшості італійців майже повний переворот відбувся в 1942 році – після того, як вони на собі відчули всю жорстокість війни, та ще й зазнали воєнних поразок: 

саме тоді фізична та моральна відвага, яку визнавали за Муссоліні, стає слабкодухістю; абсолютна моральна бездоганність – нечистоплотністю, а непідкупний Дуче перетворюється на злодія. За Муссоліні вже не визнається ані розум, ані проник­ливість, ані геніальність, тепер йому закидають недоумство й обмеженість. Людина, якій ставили в заслугу відповідність учинків словам і обіцянкам, тепер уважається блазнем, ошуканцем і шарлатаном. Спростовуються та перевертаються саме ті характерні риси, на яких було вибудовано міф⁵⁸. 

Після завершення дворічного громадянського конфлікту 1944–1945 років це перетворення, як відомо, зазнало трагічної та символічної кульмінації в епізоді на площі Лорето – канібальський ритуал, яким було покладено новий фундамент політичної спільноти, спокутна жертва, іконоборче повалення ідолу, якому так довго співали осанни, – політико-антропологічні наслідки цього епізоду занадто очевидні.

Звичайно, найвагоміший внесок у спростування міфу про Муссоліні (у певному сенсі в його демонізацію) зробили перші антифашисти, чиї свідчення й аналітичні досліди зазвичай були лише особистими судженнями людей, що безпосередньо підтримували з ним політичні та інтелектуальні стосунки (до того ж долали разом певну частину загальнолюдського та політичного шляху), але саме вони заклали фундамент основного масиву антимуссолінівської літератури наступних періодів⁵⁹.

Для засновника Народної партії Луіджі Стурцо Муссоліні був «людиною середнього рівня культури та низької політичної підготовки», опортуністом з «душею спрощенця», здатним «переходити від однієї теорії до іншої, від однієї позиції до іншої швидко, навіть у безперервному режимі без докорів сумління та каяття»⁶⁰.

Наступного дня після нападу на Маттеотті комуніст Антоніо Грамші накидав такий портрет: «Від державного діяча та диктатора у Муссоліні хіба що декілька зовнішніх поз: він – не елемент національного життя, радше феномен сільського фольклору, призначений увійти в історію під різними масками італійських провінцій»⁶¹.

Для синдикаліста-революціонера Альчесте Де Амбріса, що співпрацював із Д’Аннунціо за часів Фіуме[15] й у подальшому став опозиціонером фашизму, – «сам по собі той факт, що шкільний учитель спромігся пробитися й утриматися на позиції диктатора великої країни»⁶² можна пояснити тільки певними аспектами особистості Муссоліні, якому, на його думку, були притаманні такі риси:

Абсолютна безпринципність при виборі засобів з очевидною тенденцією до найгірших.

Незрівнянна зухвалість, з якою він сам собі суперечить, до того ж подає це як заслугу.

Жахливий егоїзм, що дозволяє йому з холодним серцем приносити у жертву навіть своїх найвідданіших прибічників без огляду на дружбу, якщо це йому вигідно.

І головно патетично-акторська віртуозність на межі з ге­ніальністю⁶³.

Для Паоло Валера, ексцентричного представника революційного соціалізму fin de siècle[16], прихильника інтервентизму та керівника щотижневика «La folla», з яким співпрацював Муссоліні, останній був усього-на-всього революціонером без морального загартування, що безчесно перейшов од пролетарської боротьби до буржуазних верхівок влади⁶⁴.

Антифашисти вважали Муссоліні безсумлінним «авантюристом», наприклад, ліберальний соціаліст Карло Росселлі («Авантюрист у світі культури, як, до речі, й у світі політики, він не мав жодної чистої та послідовної думки, а найголовніше жодної чесної інтелектуальної роботи»)⁶⁵ і анархіст Камілло Бернері⁶⁶.

Як зазначав Де Феліче⁶⁷, в антимуссолінівській літературі, зокрема в творах перших антифашистських вигнанців (декого ми щойно цитували), вбачаються спроби описати Муссоліні як людину огидну з етичної та неспроможну з інтелектуальної точки зору, тут відчувається тон особистої інвективи[17], морального докору та кинутої в обличчя дискредитації, тон, який іще довго пануватиме в політичній культурі Італії. На сьогоднішній день саме такий викривальний аналіз, спрямований майже повністю на моральне, а заразом і політичне знищення постаті диктатора – підхід, що історично отримав право на існування через потребу (і це гостро відчували інтелектуали-антифашисти тих часів) протидіяти зростаючій ідеалізації диктатора, яку просував не тільки режим, а й міжнародна преса, – найбільше посприяв тому, що врешті-решт сформувався політично ефективний (і навіть необхідний), але історично фальшивий і зневажливий образ Муссоліні, а разом з ним, власне, й фашизму, хоча те ж саме можна сказати й про деякі прояви його ідеалізації – і до сьогодні ми від цього не визволилися.

Утім, навіть присвячена Муссоліні література, що у великій кількості з’явилася після Другої світової війни – коли негативне зображення його особистості та його ролі в історії набули фактично офіційного статусу, – довго надавала перевагу зневажливим інтерпретаціям, які можна було віднести радше до відвертої фальсифікації, моралізаторських і психологічних вигадок, ніж до історично-політичного наративу. На думку спадає приклад славнозвісної сторінки щоденника, яку оприлюднив Кроче в 1948 році (хоча запис зроблено 2 вересня 1943 року), де постать екс-диктатора та його «нікчемна», на думку філософа, особистість були вимальовані так: «У дійсності він був людиною невеликого розуму, що добре пояснює повну відсутність у нього моральної чуттєвості, неук, невігластво якого полягало в тому, що він не хотів знати й не знав елементарних речей про загальнолюдські та соціальні стосунки, нездатний до самокритики, нечутливий до докорів сумління, зарозумілий, позбавлений будь-якого смаку в кожному слові та жесті, завжди на межі грубості та пихатості»⁶⁸.

Саме таке антиміфологічне та розвінчане зображення Муссоліні, якого вважали то кровожером, то актором, то чародієм, то індивідуалістом, що понад усе прагне влади, то мегаломаном, то безкультурним демагогом, то корупціонером, то маріонеткою в руках ляльковиків – капіталістів і реакціонерів, тривалий час залишалося домінуючим у політичній культурі тих сил, що сприяли поваленню фашизму. Втім, такий підхід однаково не міг завадити цікавості, можна навіть сказати «симпатії» до дуче – як до людини, не як до політика – з боку різних суспільних верств Італії.

Щоб коротенько проілюструвати типажі, висвітлені антиміфом про Муссоліні в післявоєнний період (хоч як складно отримати історично послідовне зображення та відтворити не зручну оповідь про Муссоліні, а аналіз його фактичної присутності в історії Італії), вкрай доцільно буде звернутися не тільки до історико-політичної публіцистики, а й до художньої літератури, зокрема до твору ломбардського письменника Карло Еміліо Гадда «Ерос і Пріап (Від люті до праху)», розпочатого в 1945–1946 роках, перша публікація якого припала на 1967 рік⁶⁹. Ідеться про один із найбільш нестямних і сильних антимуссолінівських творів, що колись були написані. Нас у цьому випадку цікавлять не безперечні стилістичні й образотворчі якості, а радше наміри, якими надихався та керувався автор, його тлумачення фашизму загалом і постаті Муссоліні зокрема. Автор намагається пояснити двадцятиріччя обіймів між Муссоліні та італійцями. Цей твір – більше, ніж вихід емоцій іконоборця та інтелектуала, що не вшановує ні політику, ні народ, або женоненависника з невизначеною сексуальністю – саме таким його часто малювали критики. Цей твір нагадує невблаганний обвинувальний вирок консервативно налаштованої людини, що розчарувалася у фашизмі та Муссоліні: свого роду ілюстрація історично суперечливого ставлення широких лав італійського суспільства (за загальним визначенням – буржуазного суспільства) як до фашизму, так і до Муссоліні.

Згідно з пізнішою інтерпретацією Гадда, фашистське двад­цятиріччя – це був тривалий летаргічний сон колективної та індивідуальної свідомості італійців, обкладених даниною, зганьблених, морально та фізично зґвалтованих бандою злочинців під керівництвом кривавого еротомана, подібного до Тиберія та Нерона. На присвячених дуче сторінках у дратівливо-розважальній формі сконцентровані наруга, зневага, приклади літературного блюзнірства, обрáзи, сарказм, за якими вочевидь стоїть бажання виправдати себе, – так через нестримний (а отже, підозрілий) вихід ненависті ломбардійський письменник намагається в дійсності приховати любов і пристрасть, притаманні не лише йому, а й більшості італійців – як колективне явище, що для всіх погано закінчилося⁷⁰. Дійсно, психічний і фізичний портрет Муссоліні у виконанні Гадда виявляється не дуже привабливим: хронічний сифілітик, фізично відразливий, навіть мерзенний, інтелектуально зашкарублий, несамовитий і нарцисичний, уражений «самоеротичним безумством» чоловік – занадто карикатурне й, урешті-решт, сумнівне, як для політика, зображення, а отже, нещире й зручне. Виглядає підозрілим, що іконоборський гнів Гадда носить не тільки літературний характер, умотивований суто естетичною відразою та моральним обуренням з приводу режиму, його керманича та фашистських ієрархів. При заглибленому аналізі в ньому вбачається неспроможність або небажання звести рахунки – на рівні політичної історії – з Муссоліні та фашизмом, визначити складні причини історико-культурного характеру, що дозволили Муссоліні зіграти головну роль в історії Італії минулого століття. До сьогодні твір Гадда багато в чому залишається неперевершеним, і з точки зору культури (без оцінки естетичних якостей) він є, так би мовити, найкращим літературним утіленням колективного лицемірства та невдоволення, які можна зрозуміти й пояснити в історичній площині, не засуджуючи суворо, але які треба усувати й долати навіть в умовах сьогоднішньої Італії, тому що міф і антиміф, а по суті – агіографічний[18] життєпис і паплюження (останнє здебільшого маскується під моральне обурення) не лише віддзеркалюють одне одного, а й не відповідають поставленій меті – правильній інтерпретації постаті Муссоліні, його ролі, його присутності в історії та колективній пам’яті італійців. 

«Роман Беніто» 

Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам серед народу, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні – проникливий, наче міф, стійкий, немов антиміф, і перекручений, як вони обидва, з огляду на історичну достовірність подій, пов’язаних із фашизмом і його засновником.

Відбулася трагедія Італійської соціальної республіки та ритуальне жертвопринесення на площі Лорето, неминуче втрачали актуальність введені громадянською війною порядки, важко розпочиналося післявоєнне відновлення. І на цьому тлі в колективній свідомості італійців потроху з’явилося й укоренилося «неполітичне» або політично толерантне уявлення про дуче, яке коливалося між світською та поліцейською хронікою. А починаючи з перших післявоєнних років це уявлення підживлювалося листуванням, усними та літературними спогадами, щоденниками, журналістськими розслідуваннями, мемуарами, документами (часто недостовірними), що зазвичай створювали мінімізований, жанрово-домашній, самовиправдувальний і ностальгійний (викликаний емоціями та належністю радше до певного покоління, ніж до певної політичної сили) варіант пам’яті про Муссоліні, а завдяки ньому й загалом про фашизм.

Пам’ять вочевидь контрастує з офіційним наративом, що домінував протягом п’ятдесяти років життя республіки (здебільшого він спирається на антиміф). У ній відсутні видатні політики, які підтримували становлення й здобутки режиму та визнавали роль Муссоліні в цьому процесі, що свого часу зумовили міфічність образів дуче. Врешті-решт, цій пам’яті абсолютно байдуже до суджень і успіхів історіографії. Пам’ять схильна скоріше до анекдотичності, сентиментальності, дрібної біографічності, до стилістики оповідання-фейлетону, до справжнього фетишизму, псевдоісторичних спогадів, сенсаційності, сімейних фото. І крізь призму цієї пам’яті образ Муссоліні – який практично позбувся своїх справжніх ідеологічних та політичних конотацій і постав скоріше як гостро-пароксизмальний, але в певному сенсі показовий приклад національної сутності, так би мовити, «італійськості» – забезпечив собі довге посмертне життя на території Італійської республіки. І не тільки (всупереч поширеній думці) в Італії післявоєнного періоду зі щоденними газетами та першими масовими культурними заходами, а й у більш близькій до нас Італії, насиченій глянцевими виданнями та відеокасетами.

Після війни багато італійців сприймали дуче не просто як історичний персонаж чи режисера найвеличнішої політичної драми, яку пережила Італія в двадцятому сторіччі, а як героя історичного роману з притаманними йому нотками трагічної величі, де переплітаються інтриги, пристрасті, сценічні ефекти, таємниці, двійники. Дійсно, розглянувши найважливіші аспекти його політичної та загальної біографії, не можна заперечувати – таке життя варто розповіді в стилі справжнього народного роману. Спробуємо перелічити ці аспекти: просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, ареш­ти й ув’язнення, діти та пасинки, захоплення командування та блискавичне соціальне сходження, слава та труднощі влади, смерть улюбленого брата та юного сина, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, смертельний вирок зятеві та ненависть любої доньки, арешт, визволення, політичне воскресіння, сумна й одинока старість, ганебна втеча, розстріл в обіймах Кларетти, народний глум і наруга над тілом.

Але як так сталося, що романтична і політично виправдувальна література змогла завоювати громадську думку й поширитись у народній культурі? Дійсно, баналізація образу Муссоліні завдяки висвітленню у приватно-родинному ключі через його зображення як народного героя, а не політичного керманича, заяложені штампи його біографії, наприклад, стосовно сім’ї, молодості, закоханостей, прив’язаностей, вольового й рішучого характеру, – все це починається здалеку, і цьому існує безліч підтверджень практично в усіх біографічних життєписах, що з’явилися за роки режиму⁷¹.

Своє місце у створенні романтичних і вишуканих образів, співзвучних із персонажами італійської народної культури, знай­шли навіть автобіографічні екзерсиси самого дуче, призначені для широкого загалу. На думку спадає, наприклад, твір «Життя Арнальдо» із пасторальними спогадами про юність Беніто та його брата, що пройшла серед ланів і виноградників, про «надекономні страви», які вони їли в родинному колі, про сільські ярмарки та місцеві танці⁷². Ці картини та психологічні натяки залишили вагомий слід у національній уяві, яку донедавна підживлювала пам’ять про власне селянське минуле.

Те, що з легкої руки Ренцо Де Феліче ми визначили як «роман про Беніто», отримало неабияке поширення після Другої світової війни. Події на площі Лорето принесли італійцям фізичне та політичне визволення від диктатора, від людини, яка спочатку зневажила свободу, а потім довела країну до руйнівного стану через низку згубних воєнних операцій, але від власних фантазій і несвідомості італійці, очевидно, не визволилися. Після війни драматичні події, що привели до краху фашизму й до повернення парламентського устрою, ще були занадто близькими в часі, і це ускладнювало, навіть унеможливлювало історично справедливу та достовірну оцінку тісного зв’язку між Муссоліні та більшістю співвітчизників. З іншого боку, за нових обставин багато італійців прагнули позбутися спогадів про те, що вони були завзятими муссоліністами та переконаними фашистами, і не хотіли, щоб це колишнє завзяття та переконання перетворилися на почуття провини або чогось іншого – сороміцького, ганебного. Значно легше було подавати все це як щиру й наївну пристрасть, як нетривале очарування, що охопило всіх без розбору, як любов до батьківщини, що виявилася оманою. В цьому історично мовчазному та культурно суперечливому контексті одразу ж після війни розгорнулася широка операція (характер якої був вочевидь спрямований на визволення від моральних обов’язків і на самовиправдання) з баналізації, тобто спрощення і популяризації постаті Муссоліні, яка тривала протягом наступних десятиліть.

З огляду на притаманні Італії католицькі традиції та дух антикомунізму антифашизм був, відверто кажучи, ідеологією меншості, і замислена деякими представниками Комітету національного визволення хвиля очищення неминуче зіткнулася з категоричною відмовою і з опором вагомої частини італійського суспільства будь-якій ініціативі, що висвітлювала непослідовність цінностей і психологічних настанов попередніх двадцяти років. Тож не дивно, що на тлі неможливості сконструювати щодо Муссоліні бодай якусь ідейну або політичну спадковість сформувалася ностальгія за прив’язаністю та почуттями. Тільки-но політична постать Муссоліні була похована під уламками війни, більшу частину національної громадської думки в післявоєнній Італії зацікавив загальнолюдський бік його життя, тобто подробиці інтимного та родинного характеру, що виявили (незважаючи на великі обмеження) неабияку його людяність і велич.

Звичайно, баналізації постаті Муссоліні сприяли різні фактори: небажання з боку антифашистської культури зіткнутися віч-на-віч з питанням муссолінізму, через що вона обмежилася позицією морального засудження; відставання офіційної історіографії; політико-культурний клімат, нав’язаний холодною війною; очевидна структурна та політико-особистісна спадкоємність між відновленою демократією та старим режимом, що виявлялася на різних рівнях; бажання чималої частини громадськості Італії виправдати себе й визволитися від вантажу історичної провини через масове приєднання до режиму, а отже, потреба цих людей подати фашизм як суто муссолінівський продукт, а самого Муссоліні пред’явити в менш компрометуючому політико-ідеологічному «одязі». Десь на межі між історією та колективною пам’яттю, між історією та народною уявою народжується «роман про Беніто», зосереджений не так на політиці (захист політико-ідеологічного напряму було пов­ністю делеговано невеличкому й задерикуватому осередку неофашизму), як на людині, батькові, чоловікові, коханці, на таємницях його розстрілу, на його релігійному наверненні in extremis[19], на його більш-менш визнаних хворобах. Щонайменше років десять цей роман розфарбовувався загробними відтінками в стилі театру жахів «Гран-Гіньоль», про що свідчать страждальницькі пригоди праху дуче вже після подій на площі Лорето: вночі 23 квітня 1946 року тіло було потай викрадене з міланського кладовища Мусокко групою молодих неофашистів, потім в інтересах демократично-християнської держави воно тривалий час зберігалося в монастирі капуцинів Черро-Маджоре поблизу Мілана, й лише в серпні 1957 року його було повернуто з поваги до родини та на пошану ностальгійних почуттів шанувальників.

Протягом усіх цих років романтичне забарвлення, про яке ми зараз ведемо мову, було прив’язане до спогадів і розповідей старшого покоління (а отже, має ознаки ностальгії та приватності), до пристрасних цитат із народних газет, до сповнених недомовок і гнучких трактовок мемуарів ієрархів, колабораціоністів і родичів дуче, до одкровень і епізодичних диспутів, до більш-менш достовірних з історичного погляду біографічних нарисів. І врешті-решт, у 1994 році воно зазнало кульмінації у вигляді телевізійної вистави. Хто ще з політичних персонажів Італії двадцятого століття підтримував і підживлював, незважаючи на п’ятдесят років публічного й офіційного damnatio memoriae (прокляття пам’яті), таку широку гаму народних настроїв і майже еротичного збудження? Ми навіть не надто згустимо фарби, кажучи, що в повоєнний період не було практично ані тижня, ані місяця, щоб якийсь щотижневик або щоденне видання не писало про Муссоліні та його родину, про Муссоліні та короля, про Муссоліні та Кларетту, про «золото Донго», про листування з Черчиллем, про загадковий розстріл, про двох коханок, про особисті щоденники дуче або одного з його законних синів; без того, щоб хтось не запропонував своїх свідчень на кшталт «як зараз пам’ятаю»: про зустріч у той день, про останнє рукостискання, про загублений у глибині шухлядки лист. Треба додати, що все це відбувалося на тлі колективного екзорцизму «я там був», до якого історикам треба придивитися з величезною увагою.

У 1995 році дослідник Ренцо Де Феліче, який більше за інших намагався в своєму творі повернути дуче історії, витягнувши його з лабіринтів міфологізації, опорочення, зведення до банального журналістського штампу, заявив, що «в сьогоднішній Італії проблему Муссоліні повинні розглядати тільки фахівці з історії»⁷³. А в дійсності, судячи з публіцистичних творів останніх років, з публікацій щоденної та щотижневої преси, робота біографа Муссоліні ризикує залишитися чимось на кшталт давньоримського ворожіння. «Роман про Беніто» ще виглядає досить життєдайним, і існують всі підстави вважати, що він – немов якийсь набридливий телесеріал – триватиме ще невідомо скільки часу, серія за серією, підживлюючись новими сповідями та спогадами в стилі «ностальжі», документальними кадрами того часу й архівними розкопами, подарованими відеокасетами, сімейними мемуарами та листами до начальства – по-справжньому народна «санта-барбара» в національному дусі, замішана на крові, таємницях, коханні та боротьбі, від якої втомився⁷⁴ навіть старий добрий Індро Монтанеллі, – і цим усе сказано!

Примітки

¹ A. Del Noce, Il suicidio della rivoluzione, Milano, 1978, p. 227.

² G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, pp. 246 та 247.

³ G. Giuriati, La parabola di Mussolini nei ricordi di un gerarca, ред. E. Gentile, Roma-Bari, 1981, p. 39.

⁴ V. Brancati, La mia visita a Mussolini, in «Critica fascista», 1° agosto 1931, pp. 292 та 293.

⁵ O. Vergani, Lettere a Mussolini, in «Corriere della Sera», 3 novembre 1936.

⁶ Див. P.V. Cannistraro, La fabbrica del consenso. Fascismo e mass media, Roma-Bari, 1975.

⁷ Див. L. Passerini, Mussolini, in M. Isnenghi (ред.), I luoghi della memoria. Personaggi e date dell’Italia unita, Roma-Bari, 1997, pp. 165-185.

⁸ Текст статті наведено у додатку до твору B. Mussolini, Opera omnia, за редакцією E. та D. Susmel, 35 vol., Firenze, 1952–1963, vol. I, p. 251. Надалі ми цитуватимемо цей твір із зазначенням назви, номера тому та сторінки.

⁹ Цит. за R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 110.

¹⁰ Цит. за D. Biondi, La fabbrica del duce (1967), Firenze, 1973, p. 18.

¹¹ Наведено в R. De Felice e L. Goglia, Mussolini. Il mito, Roma-Bari, 1983, p. 8.

¹² Текст Чіпріані див. в Mussolini, Opera omnia, vol. IV, p. 207.

¹³ C. Berneri, Mussolini grande attore (1934), Pistoia, 1983, p. 50.

¹⁴ A. Tasca, La storia e la preistoria, in «Il Mondo», 18 agosto 1953.

¹⁵ Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., pp. 94 та 96.

¹⁶ I. Toscani, I giovani, il socialismo e la guerra, in «Avanti!», 29 novembre 1914.

¹⁷ Інформацію про зустріч і цитату можна знайти в творі G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. I, p. 307.

¹⁸ Там само, p. 301.

¹⁹ S. Panunzio, Il fondamento giuridico del fascismo, ред. F. Perfetti, Roma, 1987, p. 49.

²⁰ «La Voce», 4 dicembre 1913.

²¹ «La Voce», 28 ottobre 1914.

²² «La Voce», 13 novembre 1914.

²³ «L’Unità», 26 settembre 1912.

²⁴ «L’Unità», 19 giugno 1914.

²⁵ L. Einaudi, Cronache economiche e politiche di un trentennio (1893–1925), Torino, 1960, vol. II, p. 220.

²⁶ A. Oriani, Quo vadis (11 dicembre 1899), in Sotto il fuoco, Bologna, 1931, p. 316.

²⁷ G. D’Annunzio, Le vergini delle rocce (1895), Milano, 1919, p. 395.

²⁸ Там само, p. 366.

²⁹ Вірші з циклу Operaio, збірка Tempeste, можна прочитати в A. Negri, Poesie (1948), Milano, 1956, pp. 219-220.

³⁰ G. Carrieri, Vittoria!, in ì poeti futuristi, Milano, 1912, pp. 189.

³¹ A. Soffici, Lemmonio Boreo, Firenze, 1912, p. 170.

³² Там само, pp. 88-89.

³³ G. Fortunato, Dopo la guerra sovvertitrice, in Pagine e ricordi parlamentari (1927), Roma, 1947, p. 86.

³⁴ G. Fortunato, Carteggio. 1923/1926, ред. E. Gentile, Roma-Bari, 1981, p. 55.

³⁵ Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., p. 110.

³⁶ B. Croce, Nuove pagine sparse, Napoli, 1959, vol. I, p. 61.

³⁷ Див. E. Gentile, Il culto del littorio. La sacralizzazione della politica nell’Italia fascista, Roma-Bari, 1994.

³⁸ Цит. за C. Salaris, Artecrazia. Vavanguardia futurista negli anni del fascismo, Scandicci (Firenze), 1992, p. 235.

³⁹ Див. A. Campi, Giovanni Gentile e la Rsi, Milano, 2001.

⁴⁰ Про відчуття виключення з національної спільноти, що характеризувало світ ветеранського неофашистського руху під психологічним і політичним кутом зору, див. M. Tarchi, Esuli in patria. I fascisti nell’Italia repubblicana, Parma, 1995.

⁴¹ AA.VV., Mussolini nel centenario della nascita, Roma, 1986, p. 167.

⁴² Там само, p. 157.

⁴³ Там само, p. 108.

⁴⁴ «La Stampa», 1° aprile 1994.

⁴⁵ Див. інтерв’ю для F. Guiglia, Fini? E più facile andare d’accordo con Berlusconi, in «il Giornale», 22 giugno 1999.

⁴⁶ G. Bottai, Vent’anni e un giorno (24 luglio 1943), Milano, 1949, p. 26.

⁴⁷ U. Ojetti, Cose viste. 1921–1923, Milano, 1940, vol. I, p. 21.

⁴⁸ A. De Ambris, Mussolini. La leggenda e l’uomo, in R. De Felice (ред.), Benito Mussolini. Quattro testimonianze, Firenze, 1976, p. 4.

⁴⁹ Див., наприклад, L. Barzini, Gli italiani (1964), Milano, 1998, pp. 204-212.

⁵⁰ G. De Luna, Benito Mussolini, in B. Bongiovanni e N. Tranfaglia (ред.), Dizionario storico dell’ltalia unita, Roma-Bari, 1996, p. 640.

⁵¹ A. Beltramelli, L’uomo nuovo (Benito Mussolini) (1923), Milano, 1933, p. 84.

⁵² M. Sarfatti, Dux (1926), Milano, 1982, p. 73.

⁵³ C. Delcroix, Un uomo e un popolo, Firenze, 1928, p. 65.

⁵⁴ A. Balabanoff, Il traditore (1942), Roma, 1973, p. 30.

⁵⁵ Див. M. Baioni, Predappio, in M. Isnenghi (ред.), I luoghi della memoria. Simboli e miti dell’Italia unita, Roma – Bari, 1996, p. 503.

⁵⁶ Див. M. Rygier, Mussolini informatore della polizia francese o le ragioni occulte della sua «conversione», in De Felice (ред.), Benito Mussolini, cit., pp. 187-200.

⁵⁷ A.M. Imbriani, Gli italiani e il Duce. Il mito e l’immagine di Mussolini negli ultimi anni del fascismo (1938-1943), Napoli, 1992, p. 186.

⁵⁸ Там само, pp. 186-187.

⁵⁹ Огляд антифашистської літератури, присвяченої Муссоліні, див. у C. Ceccuti, Mussolini nel giudizio dei primi antifascisti. 1921–1925, Firenze, 1983.

⁶⁰ L. Sturzo, Italia e fascismo (1926), Bologna, 1965, p. 108.

⁶¹ «Ordine nuovo», 1° settembre 1924.

⁶² De Ambris, Mussolini, cit., p. 77.

⁶³ Там само, p. 79.

⁶⁴ Див. P. Valera, Mussolini (1924), Milano, 1975.

⁶⁵ C. Rosselli, Socialismo liberale (1930), Roma-Firenze-Milano, 1945, p. 51.

⁶⁶ Див. Berneri, Mussolini grande attore, cit., p. 79.

⁶⁷ Див. De Felice (ред.), Benito Mussolini, cit., pp. XIII-XIV.

⁶⁸ B. Croce, Quando l’Italia era tagliata in due, Bari, 1948, p. 38.

⁶⁹ Див. C.E. Gadda, Eros e Priapo (Da furore a cenere) (1967), Milano, 1995.

⁷⁰ Див. S. Luzzato, II corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 132-133.

⁷¹ Див. L. Passerini, Mussolini immaginario. Storia di una biografia 1915–1939, Roma – Bari, 1983.

⁷² Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIV, pp. 139-192.

⁷³ R. De Felice, Rosso e Nero, ред. P. Chessa, Milano, 1995, p. 135.

⁷⁴ Див. I. Montanelli, Con i romanzi sulla borsa del Duce è ora di finirla, in «Corriere della Sera», 14 luglio 1999. У цьому контексті згадка про Монтанеллі зовсім невипадкова і не викликає сумнівів. Це факт: його вплив на суспільну думку італійців щодо оцінки Муссоліні та фашизму був, мабуть, сильнішим за вплив будь-якого дослідника або сучасного італійського історика. Його невтомна публіцистична активність, починаючи з «Il buonuomo Mussolini» («Добра людина Муссоліні»), Мілан, 1947, і закінчуючи щоденним діалогом з читачами у «Corriere della Sera», а про численні томи історичної аргументації та безліч журналістських праць годі й казати, найкращим чином (на наш погляд) підсумовує та ілюструє тривожну й часто оманливу пам’ять про Муссоліні та фашизм, яку італійці випестили в собі та завдяки якій після Другої світової війни вони часто віддавали перевагу творам моралістичного та ліквідаційного штибу або «солодкій» романічній літературі – перший напрям подекуди не позбувся духу догідливості та проявів ностальгії, продиктованих причинами біографічного та вікового характеру, тоді як другий зосередився на особистості й прагнув уникати ідеології. Скептично-історична історіографія Монтанеллі і, зокрема, його аналіз Муссоліні та фашизму – це блискуча суміш анекдотів і загальних історіографічних штампів, збагачена саркастичним антиітальянізмом у «фірмовому» преццолінівському стилі, – все це, мабуть, заслуговує на більш глибоке вивчення з огляду на вплив, який справляла його діяльність на думки та почуття італійців після Другої світової війни, адже його роботи певною мірою є відбитком цих думок і почуттів.

Частина друга. Італійський фатум?

«Людина долі» 

Постать Муссоліні та його зв’язок з історією Італії осяяні ореолом вищого призначення й історичної невідворотності. Фаталізм – це спільний елемент, яким оперувала як література, присвячена засновнику фашизму, так і народна пам’ять про нього. Його життя немов ішло за якимось неминучим історичним сценарієм, що сповнював конкретикою долю, якої не змогли уникнути ані дуче, ані італійці.

Можна навести цілу купу прикладів фаталістичного підходу. На думку біографів, життя Муссоліні сповнене подій вищого порядку, характерних для особистості, чиє призначення – глибоко і безповоротно вплинути на національну історію. Одна з найбільш симптоматичних «ознак долі» датується 1899 роком, коли поет Джозуе Кардуччі відвідав коледж-інтернат у Форлімпополі, яким керував його брат Вальфредо, – на той час Муссоліні був вихованцем закладу. Однокласник дуче Ріно Алессі часто згадував цей епізод: 

Одного разу до інтернату завітав [...] Джозуе, божество та кумир всіх вихованців, зокрема Муссоліні. [...] Він оглянув кожного з учнів і висловився: «Чесні обличчя». Потім розвернувся до брата та запитав: «Хто з них той галасливий учень?»

Тим галасливим учнем, звичайно ж, був юнак Муссоліні, який наразі сапував у саду. Його покликали. [...] Кардуччі швидко глянув на нього [...]. Посміхнувся йому, але нічого не сказав; проте згодом він нібито напророкував братові Вальфредо: «Це дуже обдарований юнак, який зможе принести Італії чи то велике благо, чи то велике лихо»¹. 

Цей епізод, цілком правдивий у тому, що стосується візиту поета, і дуже малоймовірний щодо слів, сказаних ним на адресу учня Муссоліні, мав велике значення для того, що він хотів би символічно засвідчити постфактум: Поет – співець «божественного Риму» ніби висвятив майбутнього Політика, який у своїй політичній діяльності надихатиметься саме міфологією давньоримської державності. Водночас запорука Кардуччі несла ідею «великої місії», відносно якої «фатальна» муссолінівська диктатура мала стати ідеологічною та політичною спадкоємицею в національній історії.

Цілком зрозуміло, що неабиякі надії на юного Беніто покладав його батько Алессандро – очікування були настільки великі, що він висловив на адресу сина таке пророцтво: «Ти станеш Кріспі завтрашнього дня»².

Але ж і сам Муссоліні був переконаний, що йому належить виконати волю провидіння. Якщо вже мова зайшла про передчуття, варто пригадати два яскравих епізоди: перший (передано зі слів італійського емігранта) стосується вигуку, який утомлений від тривалого зубожіння та постійної уваги швейцарської поліції Муссоліні нібито кинув господині пансіону, де він мешкав: «Одного дня я стану господарем Італії»³. Інший епізод стосується форлійської дівчини, яка насмілилася кепкувати з молодого революціонера. «Чого ти смієшся? – запитав той. – Ти не можеш усвідомити, що одного дня я примушу тремтіти весь світ»⁴. Коли Беніто минало одинадцять років, посеред літньої спеки він зачинився у своїй кімнаті та наодинці виголошував промову, і нібито тоді він сказав своїй недовірливій матері пророцькі слова: «Вся Італія тремтітиме від моїх слів»⁵. А своїй коханці міланського періоду Леді Рафанеллі романьольський революціонер якось зізнався, що хоче бути «героєм часу, доленосною людиною [...], більшою за Наполеона»⁶.

А й насправді, чим, як не зухвалою самовпевненістю та переконанням у тому, що ти мусиш відповісти на виклик історії, можна пояснити той факт, що у віці тільки-но двадцяти років – у період між груднем 1911-го та лютим 1912 року –він написав автобіографію й завершив її загадковим закляттям: «Що для мене готує майбутнє?»⁷. Майбутній диктатор був «окрилений переконанням, що він володіє величезною силою для вирішення долі Італії», і це не уникнуло уваги генерального інспектора Джованні Гасті, коли на вимогу Голови Ради у червні 1919 року він склав детальний звіт про Італійський союз боротьби та його засновника⁸.

У численних тлумаченнях, коментарях і письмових документах, що з’явилися з приводу Муссоліні за останні десятиріччя – з боку як фашистського, так і антифашистського рухів, – можна чітко констатувати переконаність авторів у тому, що відносини між італійцями та дуче, між історією Італії та чоловіком з Предаппіо керувалися свого роду історичним фаталізмом, підкорюючись об’єктивній необхідності та долі, унікальність і невідворотність якої значно посилювались особистими рисами Муссоліні як яскравої людини, як справжньої і щирої ілюстрації – для когось позитивної, для когось негативної – історичної традиції Італії, що уособлювала та сублімувала в собі чесноти (на думку фашистів) або вади (на думку антифашистів), одвічно притаманні італійському характеру та традиціям італійців через певні історичні та географічні причини.

І дійсно, зближення між Муссоліні та Італією, їхня майже повна асиміляція стала підставою «як для екзальтованого захоплення, так і для критики»⁹. Ця тема набула широкого висвітлення у фашистській і антифашистській літературі, і треба зазначити, що цей непростий і делікатний момент тлумачення подій виявив симптоматичну відмінність поглядів. До того ж це стало лейтмотивом зарубіжної публіцистики. Для Оттоне Розаі, який у 1923 році написав: «Муссоліні – це Італія, Італія – це Муссоліні»¹⁰. Для Джузеппе Преццоліні, який після Другої світової війни напише: «Муссоліні був Італією, Італія була Муссоліні»¹¹. Для анархіста й антифашиста П’єра Карло Мазіні, автора проникливого біографічного нарису, що побачив світ уже після його смерті в 1990-х роках, Муссоліні є «абсолютно італійським типажем»¹². Для Анрі Беро, уважного хронікера Італії 1920-х років, Муссоліні: «Це італієць. Це Італія»¹³.

У фашистській літературі таке поєднання означає динаміку та відтворення величі «нової Італії». Для фашиста-футуриста Еміліо Сеттімеллі дуче – це насамперед «сучасний італієць [...] щиросердний відтворювач найпрекрасніших якостей раси», це «гідна Італії людина. Нарешті, не старець, не розумник, не всезнайка, а людина, сповнена первісної, відкритої, гнучкої, мальовничої, вигадливої, вольової енергії»¹⁴. Для публіциста П’єтро Горголіні «Муссоліні у вищому ступені об’єднує найщиріші якості роду. Це людина дії; в скрутні моменти він – логік і мислитель зі швидкою інтуїцією, з експресивним, полемічним, пристрасним, вольовим, сучасним темпераментом [...] він мужньо уособлює найвищий прояв національного духу»¹⁵. Нерідко в словах апологетів диктатора звучать пророцькі та месіанські інтонації. Так, для Джузеппе Ардау, автора твору «Красномовність Муссоліні» (1929), він «є долею Італії, що знову стала на призначений їй шлях»¹⁶. Водночас у статті, що з’явилася в 1930 році, Оттавіо Дінале вбачає в дуче підсумок і кульмінацію тисячолітньої історії: «Одного дня Чоловік на ім’я Беніто Муссоліні захотів зробити Італію великою, поновлюючи традицію та місію Рима [...]. Його звали Беніто Муссоліні, але в цій особі об’єдналися Александр Македонський, Цезар, Сократ і Платон, Вергілій і Лукрецій, Горацій і Тацит, Кант і Ніцше, Маркс і Сорель, Макіавеллі та Наполеон, Гарібальді та Невідомий Солдат»¹⁷.

В антифашистській літературі сімейний союз Муссоліні–Італія практично завжди супроводжується жорсткою критикою в бік суспільства, італійської історії та культури, викриваючи табуйовані теми, слабкості та ендемічні вади італійського народу, які з великою точністю уособив у собі Муссоліні. Для республіканця Франческо Перрі, автора аналітичної, присвяченої фашизму монографії від 1922 року, «за свою вдачу Муссоліні мусить дякувати тому факту, що він утілює велику кількість недоліків, притаманних італійській душі та нашому характеру, спотвореному за віки поневолення. Це й барвиста поверховість, і нав’язливість, і пустотливість риторики, і політична невихованість, і самовихваляння та боягузлива зухвалість»¹⁸. У 1932 році анархіст Камілло Бернері написав, що перемога Муссоліні – це свідчення того, що «країна ані здорова, ані зріла. Італійці мусять позбутися [...] тих вад, які дозволили фашизму перемогти» і які можуть набути форми колективного вірування у героїчну постать – типова «потреба в ідеалі для депресивної країни», якою була Італія, де «лейтмотивом суспільного життя завжди залишалася Особистість»¹⁹. На думку прихильника інтервентизму, анархіста й антифашиста-вигнанця Маріо Маріані, для «народу, який ніколи не мав чуття та любові до свободи, який завжди був рабом тутешніх і нетутешніх тиранів [...] каменяр із Предаппіо – це саме те, чого він прагнув»²⁰. Як уважав Карло Росселлі, щоб розуміти Муссоліні, треба звернутися до характерних, зокрема негативних, рис історико-культурної традиції італійської нації:

Корені фашизму криються в історичному підґрунті; фашизм уособлює глибокі вади, латентні слабкості, страждання нашого народу, всього нашого народу.

[...] Певною мірою фашизм – це автобіографія нації, яка відмовляється від політичної боротьби, обирає культ одностайності, уникає помилок, мріє про тріумф легкості, довіри та палкого завзяття²¹. 

Посилання на прадавні італійські біди як ключ до усвідомлення політичного успіху фашизму й персонального успіху дуче нерідко зустрічаються в дослідницьких працях зарубіжних авторів. Наприклад, у 1926 році французький публіцист Луі Руа писав про Муссоліні:

це абсолютно італійський продукт [...]. Якщо б учення про метемпсихоз було правильним, я б не здивувався, дізнавшись, що в нього вселилася душа Сулли[20]. До того ж італійська земля наскрізь просочена духом неволі, як повітря, яким вона дихає, завжди було просякнуте тиранією; [...] складається враження, що її гнітить тягар фатуму²². 

Отже, Муссоліні був «людиною долі»²³, суто італійської долі, увібравши в себе всю тисячолітню історію півострова й ставши її апогеєм у добрих і лихих справах, екзальтованим синтезом звичок, психологічних настанов, стану душі та настроїв, з яких завжди складалося мистецтво бути італійцем.

Життя Муссоліні з усіма розворотами на важливих стратегічних етапах відзначене фатальними датами (29 липня 1883 року, народження «недільним днем о другій пополудні, якраз до свята покровителя церковного приходу в Камінаті»²⁴; 24 листопада 1914 року – вигнання з ІСП; 23 березня 1919 року – створення Італійського союзу боротьби; 28 жовтня 1922 року – «марш на Рим»; 11 лютого 1929 року – підписання Конкордату між італійською державою та католицькою церквою; 14 червня 1934 року – перша зустріч із Гітлером; 9 травня 1936 року – проголошення Імперії; 10 червня 1940 року – вступ Італії у Другу світову війну; 25 липня 1943 року – відсторонення від влади й арешт; 28 квітня 1945 року – розстріл) і місцями, що перетворилися на символи (сільська хата у Варано-ді-Коста, «лігво» на вулиці Паоло да Каннобіо, балкон в Палаццо Венеція, автозаправка на площі Лорето), – міцна, майже заклинальна сила цього життєвого шляху відчувається до сьогодні.

З історичної точки зору існування Муссоліні завершилося в момент очищувального ритуалу на площі Лорето через символічне та фізичне осквернення тіла-ікони диктатора. Усвідомивши нарешті спричинені війною травми, італійці розірвали на шматки (у вигляді майже людоїдського ритуалу) магічне коло, в якому їх двадцять років тримала чарівність дуче. Його жорстоке вбивство та жахливе виставлення тіла сприймались як колективний ритуал спокути своєї провини й тисячолітніх гріхів заради відтворення нового цивільного порядку.

Така драматизація життєвого шляху Муссоліні в мета­фі­зичному й епохальному ключі, зведення його політичної та загальнолюдської біографії до майже механічної та історично неминучої послідовності людей, місць і подій, переконання в тому, що взаємини між Муссоліні та італійцями регулювалися в якийсь фатальний, нав’язаний самою долею спосіб, – усі ці фактори (поряд із розглянутими в попередній частині причинами) посприяли тому, що образ Муссоліні врешті-решт набув розпливчастих і загадкових рис. Відтворюючи всі етапи його життєвих і політичних пригод, Де Феліче зумів наочно показати, на яких тернистих і геть зовсім непрямих шляхах, в якій грі екзистенціальних альтернатив, в якому психологічному напруженні, в якому оточенні, на підставі скількох суперечливих факторів культурного та ідеологічного впливу визрівав його вибір у найважливіші моменти. Достатньо згадати, наприклад, юнацькі роки та рішення присвятити себе тілом і душею політичній боротьбі в лавах соціалістів-максималістів. Насправді цей вибір не можна вважати ані передреченим, ані неминучим усупереч поширеному біографічному кліше про злиття двох факторів: з одного боку, анархічний і бунтівний батько, а з другого – Романья, земля палких політичних пристрастей і народних трибунів (обидва дійсно мали велике історичне значення для формування особистості Муссоліні). Це рішення приймалося поступово після оцінки решти можливостей і усвідомлення, що інші шляхи виявилися зачиненими, зокрема шлях за межі Європи (до Нью-Йорка журналістом або до Мадагаскару, щоб працювати на французьких плантаціях) на хвилі свого неабиякого пригодницького духу²⁵.

Проте, описуючи причини, що привели до політичної перемоги Муссоліні, Анджело Таска підкреслив, яку роль в італійській кризі повоєнного періоду, починаючи з тридцятих років, відігравали такі фактори, як персональна сила і слабкість, зовнішні обставини та й суто випадок. Адже для кращого розуміння цієї кризи «можна і треба аналізувати перебіг попередніх століть, вишукуючи глибокі та приховані причини: складне підґрунтя, економічна та соціальна структура, тривала рабська залежність, нещодавно набута воля, яку дехто не витримав, дехто не засвоїв»²⁶, не забуваючи, що «ці причини необов’язково збігаються з історією 1919–1922 років, яка відбувалася в реальності з усіма випробуваннями, альтернативами та можливостями уникнути безвиході»²⁷. У загальному плані це означає, що історія ніколи не просувається лінійно, судячи з численних визначальних факторів (об’єктивних, суб’єктивних, непередбачених, випадкових), вона радше є «драмою, в якій усе взаємопов’язане і немає нічого фатального»²⁸. А життя Муссоліні можна вважати саме драмою, «фінал якої до останньої миті можна було змінити»²⁹. 

Муссоліні як італійський архетип 

Муссоліні часто вважали втіленням найтиповіших антропологічних рис італійства, натхненим уособленням «вічної Італії» Стендаля.

Диктатор був «абсолютно італійським персонажем»³⁰, «людиною Відродження»³¹ – такої думки дотримувався, наприклад, видатний оглядач і біограф Еміль Людвіг.

Для Філіппо Томмазо Марінетті, засновника футуризму та палкого прихильника фашизму з першої до останньої хвилини, випадок Муссоліні був прикладом «фізіологічного патріотизму» в тому сенсі, що його політична діяльність, його «експансивний, всемогутній, швидкий темперамент» стали не лише плодом ідеології або доктрини, а чимось більшим – відбитком суто італійської тілесності. 

Фізично він мав справжню італійську будову тіла, окреслену натхненними неприборканими руками, викувану, вирізьблену на кшталт високих скель нашого півострова. Квадратні нищівні щелепи. Презирливі губи видаються вперед зухвало й агресивно в зневазі до усілякої повільності, педантизму, аналітизму, плаксивості. Дуже міцна масивна голова, а спритні очі бігають, змагаючись у швидкості з автомобілями на шляхах Ломбардії та з гідропланами в безкраїй блакиті італійського неба³².

Постать Муссоліні можна зрозуміти тільки в контексті історико-культурної традиції Італії – це переконання цементувалося впродовж десятиріч серед дослідників, аналітиків і спеціалістів з життєпису, перед якими стояло важке завдання: визначити точний характеристичний профіль диктатора та точний історичний зміст його політичного шляху³³. Справжнє «загострення» теми муссолінівської італійськості спостерігається у Індро Монтанеллі, який був абсолютно впевнений у тому, що зрозуміти Муссоліні здатні лише італійці³⁴, оскільки за ­своєю психологічною природою та поведінкою він був ідеальним утіленням італійськості, особливо у традиційних для італійців недоліках і вадах:

моральна непослідовність, відсутність громадської, краще сказати, цивільної свідомості, схильність до поведінки «куди вітер, туди й летимо» зі зміною напрямку залежно від вітру, чуття стадності, навіженість і водночас поверховість почуттів, культ нашої «особливості», довірливість, з якою ми віддаємося першому-ліпшому шарлатанові, що пообіцяє нам найлегші, а отже, найоманливіші рішення, завдяки чому ми перебуваємо у постійному очікуванні «людини Провидіння», знов і знов потрапляючи на гачок красномовності та риторики. [...] щодо цих недоліків [...] Муссоліні був найповнішим їхнім утіленням. [...] ніхто не «репрезентував» Італію так, як Муссоліні³⁵. 

Якщо взяти за основу «стереотипи» (незважаючи на їхню мінливість у часі та суперечливість), якими зазвичай характеризується італійський характер, то ми отримаємо довжелезний перелік тих рис, що зробили з Муссоліні вибуховий концентрат італійськості, такий собі «італійський архетип».

За італійцями визнається певний потяг до риторики та велемовності, а хто як не Муссоліні опанував їх на такому досконалому рівні, що спромігся вибудувати режим, який згодом назвуть «режимом, заснованим на словах», тобто на лозунгах, на мовних кліше та ораторському мистецтві?³⁶

Існує думка, що хоча через фашистське виховання італійці зробилися рішучими й агресивними, все ж таки в глибині душі їм не судилося стати по-справжньому жорстокими й негуманними (як, скажімо, німцям). І саме цим Муссоліні відрізняється від Гітлера, тобто він також був диктатором, але з дуже італійським підґрунтям на прихованому гуманізмі. До речі, можна згадати записи Геббельса, зроблені в особистому щоденнику 23 вересня 1943 року під впливом розчарування від того, наскільки фашистському лідеру забракло месницького духу щодо «зрадників» 25 липня: «Фюрер очікував, що передусім дуче пройметься помстою тим, хто його зрадив. Але від Муссоліні не надійшло жодного натяку на такий намір [...] Він не революціонер, як Фюрер і Сталін. Він настільки сповнений своєю італійськістю, що через це йому бракує якостей революціонера та бунтівника світового масштабу»³⁷.

Італійці, зокрема інтелектуали та представники керівних кіл, завжди плекали патетичний і самовтішний культ стародавніх спогадів про величне минуле, про тривале – впродовж довгих століть – роз’єднання та політичну слабкість, і саме з цього культу, апелюючи до Риму імперських часів, Муссоліні спромігся вибудувати міфологічний фундамент свого режиму.

З іншого боку, ніщо не заважає угледіти в театральності Муссоліні відбиток вічної Італії на сцені комедії дель арте[21].

В Італії склалася традиція спрощеного макіавеллізму, згідно з якою хитрість використовувалася беззастережно, стимулюючи не масштабність політичного зору, а тільки зрадництво й тактичні ходи, тож Муссоліні настільки гармонійно вписався в цю традицію, що почав уважати себе макіавеллістом.

Щодо «галлійськості» італійців і дуче – тут, звичайно, зайві слова не потрібні. Згадаймо максимально італійську, можна сказати феллінівську (аби залишитися в темі), сцену статевої ініціації майбутнього диктатора, яка, за його власним описом, як і для багатьох поколінь італійських чоловіків, відбулася «у непристойному будинку [з] немолодою жінкою, в якої з усіх боків лізло сало»³⁸.

З’являється підозра (зважаючи на схожість картинки), що відносна одностайність, з якою різні автори визнають його «чесність», незалежність від грошей, помірність у звичках (у питві, їжі та одязі), зумовлюється тим, чи можуть коментатори та біографи нарешті вийти за межі стереотипу Муссоліні як італійського архетипу.

Якщо ми хочемо й надалі просуватися в цьому напрямі, постає питання: яка частина слави та поваги, якими він широко користувався за межами Італії, принаймні до Ефіопської війни, і які на той час зробили неабиякий внесок у поширення міфу про нього навіть серед італійців, викликана саме тим, що його сприймали суто італійським феноменом? Адже для характеру мешканців півострова типовою вважається антична суміш вигадливості та анархізму, і нічого не заважало бачити в диктаторі ідеальне втілення давньоримського духу, що дійсно трапилося з багатьма його палкими англійськими й американськими шанувальниками, не останнім з яких був британський лідер Вінстон Черчилль.

Але в численній літературі, присвяченій Муссоліні, можна зустріти й інші ключові характеристики «італійськості». На думку спадає, наприклад, твердження, що Муссоліні не можна вважати великим бунтівником, справжнім революціонером хоча б через те, що він був «італійцем, у крові та історичних спогадах якого живе пам’ять про одвічне посередництво, але там немає жодної кривавої революції. В ньому вбачається дух родинності, католицизму, визнання гріхів італійців, ба навіть богобоязливість, яка означає для італійців не страх перед католицьким богом, адже він, урешті-решт, милосердний, та й індульгенції у нього можна виторгувати, але страх перед дивними та мстивими язичницькими богами, і саме цей дух народжує забобонне вірування у знаки лихої долі та зурочення»³⁹. Але апелювання до ідеї родинності, католицько-язичницької спадщини та майже вродженого духу посередництва, тобто до рис, що часто вважаються типово італійськими, вочевидь не вистачить, аби применшити трагічність його загальнолюдського та політичного шляху, який у реальному житті коштував багато крові та лиха і який навряд чи можна перекваліфікувати з драми на фарс.

Також варто згадати одну з найбільш зворушливих біографій Муссоліні, хоча від неї нас відділяють довгі роки. Йдеться про працю Паоло Монеллі, опубліковану в 1950 році, в якій зазначається: «деякі його [диктатора] істеричні та по-дамські примхливі манери» цілком відповідали «характеру італійців, справжнім і невдаваним представником яких, принаймні в цьому аспекті, він був, а італійці привносять любовний елемент навіть у власні політичні судження. Отже, [...] на початку культу диктатора існував феномен закоханості, згадайте перші великі збіговища й натовпи, що збудженим роєм копичилися навколо нього»⁴⁰. Але чи є сенс, з історичної та соціологічної точок зору, зводити той зв’язок, що існував у певний період між Муссоліні та широкими лавами італійського суспільства, до рівня полум’яної жіночої пристрасті?

Цьому зв’язку між дуче та італійцями дав своє пояснення письменник Коррадо Альваро: «Італійський народ утілив у ньому старовинний ідеал справедливості, яким за довгу свою історію він наділяв дуже різних людей»⁴¹. І знову питання: в цих словах насправді криється більш-менш змістовне історичне пояснення чи це просто літературний засіб, хоча й доволі вдалий, адже завдяки своїй розпливчастості він приживався у багатьох політичних контекстах двадцятого століття, де зароджувалися масові рухи та режими авторитарно-популістського типу?

Як було сказано вище, значення та зміст визнаної за Муссоліні «італійськості» вочевидь змінюються залежно від тих рис, які в кожному конкретному випадку вважаються базовими елементами італійського характеру. У зв’язку з цим постає вкрай складна (без перебільшення) проблема інтерпретації, якщо припустити, що стереотипні погляди на індивідуальні чи колективні явища відображають насамперед прагнення спостерігача, а не об’єкта спостерігання: дійсно, за своєю суттю етнічні стереотипи виявляються більш корисними для розуміння «культурних рефлексій» і «ментальних автоматизмів» тих, хто ними користується, ніж для розуміння реальної природи та справжньої індивідуальності тих, кого ці стереотипи описують⁴². З іншого боку, такі підходи часто демонструють лише поверхневу аналітичну та інтерпретаційну функцію, тобто їхня користь полягає радше у виразності, ніж у поясненні. Також треба зазначити, що колективна ментальність та ідентичність як плід історії, якому за визначенням притаманні динамічність і готовність до трансформацій (навіть повільних), не піддаються однозначній фіксації раз і назавжди.

З огляду на вищезазначене, треба зауважити, що більша частина інтерпретацій літературного, політичного і навіть історіографічного рівня, сконцентрованих на стереотипі Муссоліні як на «італійському архетипі» та на зображенні фашизму логічним наслідком специфічного й «аномального» історичного розвитку Італії, спирається не так на історично-емпіричний аналіз, не так на оцінку складних причин, що за збігом певних історичних обставин призвели до сходження і політичної перемоги Муссоліні та його руху, як на політико-літературне кліше про існування так званих двох Італій. Ідеться про дійсно присутню в нашій свідомості модель історичного осмислення, досі поширену в деяких ключових галузях політичної культури Італії, яка намагається інтерпретувати політико-соціальний розвиток нації через «нестачу», «відставання», «дефіцит», виражені настільки серйозно і глибоко, що ці явища забезпечили Італії унікальний, особливий історичний шлях, несхожий на шлях інших країн європейського простору. За цією схемою італійська історія останніх п’яти-шести століть вибудовувалася на контрасті між двома Італіями (і це протистояння досі триває, утворюючи лінії розмежування): одна – це «цивілізована» меншість зі світським і космополітичним характером, залучена до модернізації соціально-політичної структури країни, до усунення негараздів і відставання, що історично спіткали півострів; друга – «варварська» більшість, ворожа до змін, що ревно ставиться до власних особливостей і нездатна розвивати автентичну суспільну свідомість. Така особистість, як Муссоліні, і така політична реальність, як фашизм, вочевидь представляли саме другу Італію.

У центрі подібної схеми міститься негативне судження про традиційні вади італійців, про слабкості їхнього характеру, про недовершеність індивідуального і колективного способу мислення та дії. Крім того, центральне місце посідає концепція політики, міцно насиченої духом наставництва та моралізму, в якій важливу роль відіграє прагнення до відродження, до справжнього перевиховання італійців з обов’язковим визволенням від тягаря споконвічних вад. Зараз той, хто сповідує подібну модель, уважається так би мовити «антиіталійцем», іншими словами, італійцем у культурному та духовному розладі з історією власної країни, з її настроями та почуттями, італійцем, яким рушить відчуття незручності й дух полеміки відносно інших італійців і взагалі власної історії.

Визнання історичного «відставання» Італії, моралістичні скарги на італійські звичаї, опис історії Італії як історії споконвічної корупції та занепаду становлять традицію (також споконвічну), яка міцно укоренилася в етико-політичній культурі та ментальності керівних, політичних та інтелектуальних верств півострова, зокрема серед літераторів-інтелектуалів: «від Петрарки до Макіавеллі, від Альфієрі до Гобетті, від Манцоні до Пазоліні»⁴³. Ця інтелектуальна традиція – заснована на культі героїчних меншин у формі справжнього презирства до італійського народу (як до незрілого, підлабузницького люду, що не любить свободу) на тлі палінгенетичного бачення політики, на тлі безкомпромісної та моралістичної концепції політичної боротьби – знов набула чинності в об’єднаній Італії (вагомі докази, наприклад, можна знайти в свідченнях Джузеппе Мацціні та Альфредо Оріані), а саме в Італії двох перших десятиріч двадцятого століття завдяки діяльності різних тогочасних авангардних кіл у політиці та літературі: від «La Voce» Преццоліні до «Rivoluzione liberale» Гобетті, які справили визначальний вплив на політико-інтелектуальне формування Муссоліні та його вибір політичного табору, а також на дискусії, присвячені історичній ролі та політичному значенню, що визнавалися за вождем фашизму.

Людиною, яка більше за інших наполягала на «італійському архетипі» Муссоліні та його політичної постаті – з огляду на експресію, «викриття» історичних гріхів італійців, їхніх відсталих і не зовсім цивілізованих звичаїв, – був, як відомо, П’єро Гобетті. Його визначення фашизму як «автобіографії нації»⁴⁴ мало великий вплив на політичну культуру Італії двадцятого століття (як ми вже побачили, він буквально повторював слова Карло Росселлі) та на деякі важливі історіографічні течії. Нам відомо, на якому загальноісторичному баченні Італії та італійців ґрунтувався аналіз Гобетті – адже видатною рисою цього бачення була традиційна зневага до народу, повністю позбавленого, на думку засновника «Rivoluzione liberale», духу жертовності, непридатного до політичної боротьби, проте схильного до людяності й пристосовництва, приреченого до підлабузництва, і тому представляти його мусила саме така особа, як Муссоліні. В цьому контексті молодий туринський інтелектуал убачав у створеному Муссоліні русі «вирішальну ознаку споконвічної кризи італійського духу»⁴⁵, а в муссолінізмі, який поширився і крокував країною після «походу на Рим», «наслідок, навіть серйозніший за фашизм, тому що він зміцнив у народі угодницькі риси, послабив і без того низький рівень власної відповідальності, посилив порочне очікування того, що з’явиться хтось: дуче, приборкувач, deus ex machina і врятує його»⁴⁶. В муссолінівському фашизмі він убачав (згідно із записами, зроб­леними ним у грудні 1922 року під час полеміки з Преццоліні) «суцільне блокування іншої Італії, безладний союз усіх наших антитез, символ усіх хвороб»⁴⁷.

З огляду на вищесказане нескладно зрозуміти, яке моральне та метаполітичне значення мала для Гобетті його битва з фашизмом: справжня боротьба у світлі найжорсткішого моралізму та залізної політико-інтелектуальної непримиренності проти історичної традиції Італії. Ліквідувати фашизм, читаємо ми у випуску «Rivoluzione liberale» від 2 вересня 1924 року, означає «ліквідувати дух і форми трансформізму, пристосовництва, олігархічної корумпованості»⁴⁸. Для перемоги над Муссоліні та фашизмом треба, писав Гобетті 30 вересня того ж року, «боротися з ним, поборюючи водночас італійські традиції трансформізму та політичної корупції»⁴⁹. Ці слова не надто відрізняються від слів, що за кілька років із тим самим почуттям антиіталійськості та походячи зі схематичного уявлення про дві Італії («сучасної, міської, промислової» та «античної й сільської, що досі цурається західної цивілізації, країни незрілих холопських мас»)⁵⁰ напише Карло Росселлі: «Боротьба проти фашизму означає [...] боротьбу не лише проти реакції сліпого та дикого класу, а й проти певної ментальності, чуттєвості та італійських традицій, на жаль, неусвідомлено притаманних широким народним рухам!»⁵¹

Хоч як парадоксально, але властива такій позиції презирливість до італійців багато в чому збігається зі звинуваченнями, які в приватних розмовах закидав і сам Муссоліні проти недоліків італійського характеру, проти народу, любов і шанування до якого він проголошував офіційно, але яким у глибині душі нехтував – адже розсада антиіталійськості, яку пестила газета «La Voce» Преццоліні, виявилася недаремною – і на якого особ­ливо не зважав. У своєму «Щоденнику» Чіано залишив численні свідоцтва випадів дуче проти італійців: «порода овець», уражена «вічним ментальним ледарством», населення, відзначене «демографічним занепадом [...] схильністю до пияцтва [...] та легковажністю»⁵². Безумовно, гострота цих випадів пояснюється невдалим ходом воєнних дій, і все ж таки вони свідчать про перебіг думок і культурне підґрунтя дуче, сліди яких ведуть до першого повоєнного періоду, коли тема відродження італійського роду через випробування війною та відновлення нації під керівництвом фашизму, що ледь народжувався, становили осердя муссолінівського націоналізму. Як ми бачимо, зовсім невипадково за роки режиму однією з найбільших турбот диктатора, якій судилося згодом перетворитися на справжню нав’язливу ідею, стала необхідність морального, психологічного, ба навіть расового відродження мешканців півострова шляхом жертовності, дисципліни та війни. І це призводить до парадоксу, адже досліди та тлумачення, зроблені в так званій антиіталійській манері, вимальовують Муссоліні взірцем низькопробної та патологічної італійськості, не враховуючи того факту, що і він, своєю чергою, вважався антиіталійцем, навіть гірше – ворогом типового буття та традиційного укладу італійців. 

Муссоліні-антиіталієць

Звинувачення в антиіталійськості лунали в контексті історичних оцінок, зосереджених на образі Муссоліні-антиіталійця, на відміну від позиції антифашистської літератури, що спиралася на стереотип «італійського архетипу» (згідно з Гобетті). Як приклад, можна навести свідчення Джузеппе Преццоліні та Курціо Малапарте (саме вони – і зовсім невипадково – є головними дійовими особами авангардистського сезону, хоча й у різних іпостасях).

Щодо першого, то він у 1924 році створив влучний біографічний профіль дуче, в якому багато уваги приділяється саме проблемі взаємовідносин між Муссоліні та італійцями. В своєму тексті флорентійський письменник робить наголос на існуванні двох протилежних образів Муссоліні, які дають яскраве уявлення про два цілковито різних образи Італії та її мешканців: 

У певному сенсі Муссоліні – це досконалий класичний типаж італійця. Його римська голова, поведінка людини доби Середньовіччя або Відродження – все це дуже в пригоді [...]. 

У певному сенсі він – справжній італієць, сильний італієць, кондотьєр [...]. Це дуже по-італійські – використовувати народні гуляння, церемонії, паради, увесь цей сценічний реквізит, що здатен вразити будь-який народ (у кожного свій спосіб маскування) і символом чого в сучасній Італії була раніше червона сорочка Гарібальді⁵³. 

Але, додає Преццоліні:

Ця сторона Муссоліні контрастує з іншою: тою, що належить сучасності. Муссоліні – це людина швидкості, механіки, капіталізму, він керує автомобілем, літає на аероплані, телеграфує Ермініо Спалла з побажаннями перемоги, включає спорт до свого робочого розкладу⁵⁴. 

І все ж таки, на думку біографа, саме ця сучасна сторона дуче протиставляє його італійцям і країні, не звиклій передусім до ритмів сучасної промислової цивілізації, хворій на риторику та класицизм:

…Наша країна розвивається із затримкою порівняно з великими іноземними капіталістичними утвореннями. У нас час – це не гроші. Комфорт не має значення. Ідеалом досі вважається паразитарна посада. Крихка суспільна свідомість. Слабка воля до самоорганізації. Відчуття персональної жертовності сильніше, ніж, скажімо, в англійців або французів, – якщо порівнювати, скільки цієї жертовності потребується для досягнення однакового рівня благ навіть за докладання однакових зусиль. Родина замість держави, і часто родина позиціонує себе перед державою як паразитарна організація⁵⁵.

На думку Преццоліні, Муссоліні є антиіталійцем, «італієць проти італійців»⁵⁶. Останні

хотіли б зрання залишатись якомога довше в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні; гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; і в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців⁵⁷.

Тему стосунків між італійцями та Муссоліні розглядав також Малапарте у праці «Europa vivente» (1923), зробивши амбітну для свого часу спробу вибудувати справжню доктрину фашизму (письменник тоді ще підписувався власним ім’ям: Курт Зуккерт). У контексті історичного аналізу та політичної теорії цей твір становить зворотну перспективу гобеттівської інтерпретації, хоч автор де в чому погоджується з Гобетті: щодо етично-історичних передумов ролі меншин, критичного судження про історичне минуле італійців та ідеї певної «унікальності» історії Італії. Визначаючи фактори, що вплинули на історію Італії останніх століть і сприяли занепаду національних звичаїв, Малапарте називає ті ж самі чинники, які, на думку Гобетті, посприяли аномальності історичного розвитку країни через невідчуття їхніх наслідків (хіба що в межах міноритарних інтелектуальних і політичних груп): Реформація, критичний дух лібералізму, модернізм, революційна ідея на базі просвітництва, романтичний індивідуалізм. Для Малапарте історична заслуга фашизму полягає в тому, що він відреагував на руйнівний вплив цих факторів і завдяки рішучості меншин, що вийшли з окопів Першої світової, підживив антиреформаторський, антимодерністський, класичний, догматичний, антиєвропейський, антипросвітницький, «варварський» дух, притаманний італійській, латинській і католицькій традиції, який і відрізняє Італію від решти європейських національних реалій. Фашистська революція була здійснена меншістю італійців проти більшості своїх співвітчизників, «здатних відмовитися від величі, аби не страждати».

Цей чудовий і ледачий народ дозволив би зробити із собою будь-що, аби не опинитися віч-на-віч із відчаєм, аби не довелося страждати, битися руками, зубами, кігтями, ризикувати всім заради ідеї [...] народженої навіть не в джерелах його давньоісторичного егоїзму, яку і на хліб не намастиш, з якою не заспіваєш, не вип’єш, не посперечаєшся.

Велич? Краще зручна пересічність. Слава? Краще мирна необізнаність. Італія? Краще бути просто перуджійцем, катанійцем, родом із Перетоли чи з Баньокавалло, ніж бути італійцем. І це почалося відтоді, коли виникла потреба дістати ножа, кинути місцеві сварки й вирушити десь у далекі гори для захисту інтересів Італії, цієї географічної та політичної абстракції, яка навіть не є особою – ані на келих вина не запросиш, ані не повечеряєш разом...⁵⁸ 

Характеристика Муссоліні, яку надав Малапарте у пролозі до свого твору, вписується в рамки оригінальної теорії «героїв навпаки»: тих диктаторів і кондотьєрів, чия історична велич і стійкість зумовлені саме тим, що вони не представляють народ, який доля довірила їм очолити. Справжні герої, на думку Малапарте, ніколи не повинні бути (як того хотів Карлейль) «показовими», вони мусять уособлювати не «чесноти та недоліки народу, а саме ті недоліки і чесноти, яких у народі немає; вони не стверджують, вони заперечують; вони є зворотним проявом народу, винятком, а не правилом; вони перебувають у суперечності, а не у згоді з тією породою, від якої народилися. Представляти народ – це доля пересічних людей, не геніїв»⁵⁹. Саме таким героєм треба вважати Муссоліні, неабиякого против­ника італійців і їхніх звичаїв: 

Муссоліні не показова людина, він реагує на дух своїх сучасників. Безвідносно до нашої породи та нашого часу. Він не належить до нашої національної «моральності». Це доказ того, що наш народ поки ще не народ. Як всі герої нашої традиції, Муссоліні фізично та історично протистоїть сьогоднішнім італійцям. Якщо не знати, що він народився в Предаппіо, якщо нічого не знати про його життя, якщо не знати, де і як він страждав, боровся, насмілювався, ми навряд чи змогли б щось сказати про його походження та кровні зв’язки. В ньому не відчувається клімат, не відчувається часовий період. Як і всі герої нашої традиції, він не схожий на решту італійців, він не схожий на нас. Його «мораль» здається продуктом майже іншого історичного клімату. Складається враження, що він народився десь на твердій і бідній, гіркій, засохлій землі, де люди спромоглися приборкати природу, а вже потім навчилися домінувати над іншими людьми.

[...] Якби він був звичайним італійцем, як усі решта, він не став би «революціонером» у фізичному сенсі, так би мовити, за визначенням. Він би скорився національному принизливому духу посередності на кшталт інших італійців. Він би витримав будь-що, навіть спромігся б відчути себе пересічним італійцем, таким як усі⁶⁰. 

Отже, на відміну від Гобетті, Преццоліні та Малапарте вважали Муссоліні не взірцем італійськості, а радше прикладом антиіталійця, яким, до речі, він і сам себе вважав. На думку обох тосканських письменників, взаємовідносини між італійською історією та дуче варто сприймати не як безперервність політичної традиції, а скоріше як відрив від неї. Принаймні три письменники – безкомпромісний Гобетті, скептичний Преццоліні та антимодерний Малапарте – мають, незважаючи на протилежність свого ставлення до лідера фашизму, однакове відчуття його антиіталійськості, однакове бачення двох Італій, однакове ставлення до рушійної ролі меншостей, а також схожу думку стосовно такої великої долі, адже зрозуміти постать на кшталт Муссоліні можна, лише коли вона вписана в контекст історико-культурної традиції і, незалежно від позитивності чи негативності, полемічності чи однорідності загальної трактовки, представлена як потужний історичний відблиск і яскраве втілення цієї традиції. 

Фашизм чи «муссолінізм»? 

Як ставитися до історичних інтерпретацій, що сповідують міцний зв’язок між Муссоліні та італійським характером? Звичайно, ми не заперечуємо схожість і фактичну спадкоємність між людиною з Предаппіо та італійською ментальністю в плані темпераменту і культури. Існує великий ризик того, що історичний аналіз постаті Муссоліні (а через нього фашизму загалом) виведе не на сузір’я соціально-історичних і культурних чинників, характерних для італійської історії (навіть для європейської за багатьма ознаками) на зламі XIX–XX століть, а – як це часто траплялося в історично-політичній культурі Італії – його буде зведено до купи характерних рис і моделей поведінки, особливостей менталітету, що вважаються типовими й винятковими для конкретної національності, і вже на підставі їхнього аналізу доведеться робити висновки і надавати комплексну оцінку італійської історії в очевидно детерміністському ключі.

Якщо потрібен приклад, згадаймо тісний зв’язок, встановлений певними дослідниками між Муссоліні та «трансформізмом», коли в їхніх інтерпретаціях останній вважається однією з найхарактерніших рис національного характеру та політичного життя країни в історично-політичному й етико-поведінковому плані. За цією версією, яка спирається радше на принцип безперервності італійської політичної історії, ніж на ідею історичних розломів (і, врешті-решт, перебільшує роль безперервності, нехтуючи розломами), фашизм у багатьох своїх проявах став апофеозом трансформізму й, ефективно вбудовуючись «у традицію трансформізму, він вирвав його з ненадійних лап випадковості й експериментів, ба більше, він спромігся забезпечити йому максимальну стабільність і силу»⁶¹. Щодо Муссоліні, саме трансформізм став «найтиповішою італійською рисою його особистості»⁶². Але якщо визначальною ознакою політичної історії Італії та її протагоністів завжди був трансформізм, якщо Італія є країною, в якій, як писав безутішний Гаетано Сальвеміні Ернесто Россі в серпні 1923 року, «нічого ніколи не відбувається, і нічого ніколи не триває довго»⁶³, які специфічні ознаки можна визнати за історичною постаттю Муссоліні? Отже, чому б не погодитися з Гобетті, який стверджував у грудні 1922 року: «Жодний притомний історик не зможе помітити суттєвих розбіжностей між Муссоліні та Джолітті»⁶⁴, або з тим-таки Сальвеміні, коли він стверджував, що «“диктатура” Муссоліні – не новина»⁶⁵, адже «все парламентське життя Італії – це життя за “диктатури”»⁶⁶ та, як він писав у своєму щойно процитованому листі: «За кілька років Муссоліні перетвориться на Джолітті, тільки більш справжнього та великого»⁶⁷.

Насправді, не становить великих труднощів показати, що надто узагальнене й розмите використання поняття «трансформізм», який уважається великим злом і незнищенною вадою італійської історії та психології її мешканців, стало на заваді історичному антифашизму, а згодом і іншим напрямкам історіо­графії у розумінні фактичних розбіжностей між постаттю дуче та славетними персонажами ліберальної Італії, між політичним експериментом фашизму та постунітарним конституційним режимом, прирікаючи цей самий антифашизм до драматичного політичного безсилля.

Саме зі спроби уособити в образі дуче одвічні гріхи та вади (як на те заслуговував трансформізм) народилась інтерпретація історії цього двадцятиліття в ключі «муссолінізму», хоча й вона не здатна надати чітких орієнтирів для правильного аналізу постаті Муссоліні.

Безумовно, термін «муссолінізм» доволі невиразний. У ньому міститься широка гама значень. У контексті цього розділу його треба розуміти як специфічну історіографічну та насамперед етико-політичну інтерпретацію фашистського двадцятиліття, в якій всі події цього періоду постають крізь призму особистості диктатора.

Тому ми не натякаємо на муссолінізм як уособлення або синонім того «міфу» або «культу» Муссоліні, на якому затримались у попередньому розділі. Ми також не посилаємося на критичний тон, яким користувався Боттаі, коли описував у своїх мемуарах спад і регрес режиму, що з плином часу дедалі більше зміцнював позиції навколо особистості Муссоліні, у тому числі, зі структурно-державної точки зору: адже муссолінізм слугував основою для символічно-юридичної легітимізації системи фашистської влади⁶⁸. В нашому контексті муссолінізм – не форма суцільної відданості Лідерові, яка заохотила величезну кількість людей, що повірили у фашизм, і про яку ще в 1926 році пристрасно свідчив письменникМаріо Карлі, екс-ардіті[22], екс-фіумініст[23], фашист-футурист: «Муссолінізм є найдосконалішою та достеменною формою фашизму. Не може бути багато форм фашизму, і ця форма народилася насамперед у голові й у волевиявленні Муссоліні, він випромінював її навколо себе, немов подовження своєї великої пророцької душі, та день у день підтримував її ідеологічним динамізмом»⁶⁹.

Проте критичне ставлення не завадить у ході аналізу тих інтерпретацій, в яких автори починають із розрізнення між фашизмом і муссолінізмом, а врешті-решт асимілюють перше з другим, применшують, а то й зовсім розчиняють складне політико-ідеологічне явище в діях і трудах його засновника. Йдеться про інтерпретації, які в історіографічному плані частково та імпліцитно беруть початок у комплексному методі дос­лідів Де Феліче.

Іншими словами, італійці не знайшли себе ані в політичній, ані в духовній, ані в соціальній революції, замисленій і поширеній цілою низкою теоретиків і практиків на хвилі радикальних інтелектуальних і матеріальних хвилювань, які хоч і захопили Італію в перші два десятиліття двадцятого століття своїми благородними намірами та рішучістю, але виявилися занадто поверхневими й, зрештою, потрібними лише тому, хто вигадав фашизм, перетворивши його згодом (незважаючи на деякі початкові труднощі) на ексклюзивний інструмент своєї влади та власний політичний проект.

Одним з недоліків такої інтерпретації, на нашу думку, є персоналізація історичної ситуації – а саме фашизму спочатку як руху, а відтак як режиму, адже тут було задіяно стільки взаємопов’язаних факторів, що пояснити перебіг подій винятково особистими якостями та діями Муссоліні було б важко. Хоча його роль, безперечно, була провідною й тому потребує аналізу і тлумачення під кутом зору тієї концепції влади, що була притаманна фашизму, і тієї структури правління, яку він запровадив, спираючись на ідеологію, центральну роль в якій (ми вже привертали до цього увагу) відігравала постать «харизматичного лідера».

Насправді, важко уявити суцільну орієнтованість на одну конкретну людину в умовах, коли і внутрішня природа фашистського руху, і його ідеологія – обидві мали революційний характер, прагнули заснувати новий політичний, економічний і соціальний порядок, нову ментальність, зовсім іншу політичну антропологію. Муссоліні не був тираном у класичному значенні слова, що прийшов подолати хаос і відновити минулий порядок, він був політичним диктатором двадцятого століття – періоду великих ідеологічних пристрастей, масових революційних рухів і «міфологічної влади».

Для розуміння зв’язку між політико-ідеологічною реальністю фашизму та роллю, що в ній зіграла муссолінівська диктатура, тобто між фашизмом і муссолінізмом, корисно згадати матеріали, опубліковані в січні 1934 року фашистським письменником П’єром Дрійо ла Рошелем, який стверджував, що політичного лідера, а поготів диктатора не можна розглядати як окрему реальність, здатну впливати на спільноту винятково своїм талантом або власною волею: «Велика людина [...] може з’явитися тільки як сума моральних зусиль і слабкостей епохи»⁷⁰. Щодо італійської реальності, ці слова французького письменника здаються нам вирішальними з огляду на тему дискусії: 

Фашизм не походить з диктатури; це диктатура походить з фашизму. Фашизм не вийшов з голови Муссоліні, як Мінерва з голови Юпітера. В Італії цілий рух, ціле покоління в піднесеному пориві шукало й винайшло фашизм; покоління, яке тоді (а якщо б не тоді, то пізніше) шукало себе й знайшло себе в Муссоліні. Індивідуум сам не може породити нічого, не може створити політичну структуру з усіма її складнощами: він може лише опанувати колективний порив, схопити його в руки й метнути вперед. Щоб обрати одного, треба мати вибір з багатьох. Багато хто повинен шукати, міркувати, діяти, і лише тоді найкращий з них вирветься вперед і підштовхне всіх інших.

[...]

Лідер – це винагорода за цілу низку величезних індивідуальних зусиль⁷¹. 

Також, як було сказано, існує розуміння муссолінізму в політико-моральному ключі як прояв національної політичної культурі Італії з інтерпретацією італійської історії на засадах етики та особливостей епохи. В цьому значенні муссолінізм здається майже духовною категорією, вираженням трагічного втілення атавістичних вад італійського менталітету та звичаїв, а Муссоліні постає тією самою «чорною людиною» національної історії, від довгої тіні якої наша країна ризикує ніколи не звільнитися через елементарну причину – в постаті диктатора, в його награних театральних позах, у його часом цинічній і аморальній, а часом хитруватій і дилетантській манері, в його пишній, а подекуди збідненій мові тодішнім італійцям неважко було впізнати себе самих. Неважко й сьогоднішнім італійцям упізнати в ньому свої страхи, невпевненість, характерні слабкості, моральні вади: зокрема свій атавістичний і невгамовний пошук лідера, провідника, здатного позбавити їх тягаря політичних і громадських обов’язків. У такому контексті Муссоліні сприймається як трагічна та гротескна сублімація національної історії, просякнута духом прислужництва та розпусти, як утілення тієї «чорної провідної нитки» італійської історії, яка від часів Контрреформації вела прямісінько до Салó і яку намагатимуться (хоча й безрезультатно) розшматувати освічені меншини.

Таке розуміння муссолінізму як утілення потаєного зла італійського характеру не переконує через низку причин. Насамперед через надмірний моралізм і ритуальне лементування (немов обов’язковий вихід емоцій) щодо хронічної та непереборної італійської «аномалії», яка одвічно не встигає за цивілізованою Європою й, отже, приречена до убогості звичаїв і політичних ідеалів.

Також потрібно взяти до уваги, що суто антифашистська інтерпретація, яка робить з Муссоліні наочний прояв «національних вад» – «чергове втілення кондотьєра», покликаного очолити «народ, що століттями перебував під іноземним пануванням», «країну, в якій всі революції були задушені ще в колисці, де єретики та новатори завжди закінчували на ешафоті»⁷², – абсолютна ідентична, хоча й з протилежним знаком, фашистській інтерпретації, за якою Муссоліні як шукач пригод, кондотьєр і «командувач солдатів удачі» був проявом «італійського генія».

До того ж, якщо вивчати тему під таким кутом зору, притаманним войовничій антифашистській культурі й, до речі, дуже поширеним у науковому середовищі, можна врешті-решт послизнутися на більш радикальному детермінізмі та, хоч як парадоксально це виглядає, прийти до виправдання фашизму з історично-політичної точки зору: якщо фашизм став концентратом вульгарності та агресивності, він отримав собі керманича «за розміром» на кшталт Муссоліні; якщо італійці завжди були вульгарними та агресивними, принаймні з моменту, коли вистигла їхня народна свідомість, цілком нормально, що в певний момент своєї історії вони обрали чоловіка та режим за своїм образом і подобою. Мабуть, має рацію той, хто вбачав у фашизмі дещо вписане безпосередньо в генетичну спадщину італійського суспільства та історії. «…Це жахіття створили сім століть марення», – як писав у 1937 році Дж. A. Боргезе⁷³, на думку якого фашизм «можна [...] назвати італійською хворобою з огляду на самісінькі витоки інфекції»⁷⁴.

Головним недоліком такої інтерпретації є нехтування конкретними історичними, соціальними та ідеологічними чинниками, що висвітлюють як унікальність і своєрідність фашизму, так і оригінальність самого Муссоліні, якщо розглядати їх не тільки в межах нашої національної історії, а й у більш широкому і зрозумілому контексті європейської політичної історії першої частини двадцятого століття. Такі фактори, як занепад буржуазно-ліберального етосу[24], народження масової політики, відмова від парламентського устрою, поширення революційного слова на всіх рівнях, замішаний на ірраціоналізмі та волюнтаризмі інтелектуально-філософський клімат, створили підґрунтя для цілого циклу авторитарних політичних режимів, який розпочався в Європі після Першої світової війни. За межами такої інтерпретаційної схеми, Муссоліні залишається історично незрозумілою постаттю – а разом з ним і фашизм. Спотвореною та неповною також ризикує залишитися пам’ять, яку Італія мусить винести зі свого минулого з усіма головними дійовими особами.

«Сучасна» особистість 

Якщо не глибокі розшарування підсвідомого колективного чуття італійців, якщо не певні негативні особливості національного характеру, що іще допоможе пояснити політичну епопею Муссоліні з історичної точки зору, ту популярність і харизму, що за ним визнавалися в країні на певному відтинку часу?

На нашу думку, треба звернутися до соціальних, інтелектуальних і психологічних чинників, що визначили історичну епоху, в якій розквітла особистість Муссоліні та здійснилася його політична кар’єра. Якщо його постать або, краще кажучи, доволі суперечлива збірка його образів настільки глибоко вразила уяву італійців, то це, очевидно, тому, що вона знайшла придатний ґрунт з огляду історичних цінностей і домінуючих культурних позицій на певному етапі італійської історії.

Незайвим буде згадати деякі аспекти біографії Муссоліні: низьке, простонародне походження, кочову бунтарську молодість, довгі місяці емігрантського життя в Швейцарії. Їхня значущість для популярності, що так довго оточувала диктатора, зумовлена традиційною роллю бідності й еміграції в історичній уяві італійців, зокрема, серед нижчих верств населення. В тогочасній Італії, що переживала глибоку трансформацію соціальної структури, особа на кшталт Муссоліні уособлювала в очах багатьох італійців, насамперед в очах дрібної буржуазії та вихідців із народу, ідеальний приклад головокрутного соціального зльоту, що очікувано спирався на два кар’єрні інструменти, типові для суспільства на етапі формування «масової свідомості»: на журналістику та політику. Недаремно в образі Муссоліні, який подолав шлях від «бурхливого, жебрацького, пригодницького життя, що тримало рівновагу на мріях та ілюзіях мистецтва»⁷⁵ до керівництва цілою країною, італійці вбачали пригоду «романтичного пролетарія», щось у дусі дев’ятнадцятого століття, якщо хочете, у дусі Де Амічіса, у стилі народного роману зі щасливим кінцем, із вичавлюванням із себе жебрака – спершу на індивідуальному, а відтак на колективному рівні, тобто в абсолютному демократично-популістському ключі. Його арсенал становила лише власна воля: типовий приклад «маргіналу», ані печі, ані лави, але здатен створити простір для самоствердження, руйнуючи традиційні класові ознаки в період швидкої мобілізації суспільства. Така постать, як Муссоліні, зовсім невипадково з’явилася саме в той період політичної історії Італії, коли відбувався перехід від олігархічної до демократично-масової моделі політичного суспільства.

Отже треба визнати, що образ Муссоліні дуже міцно вкоренився в пам’яті щонайменше двох поколінь італійців через те, що для них його загальнолюдський і політичний досвід став реальним, нехай навіть неоднозначним життєвим прикладом на тлі економічних і головно соціокультурних змін, що обрушилися на Італію протягом двох перших десятиріч століття з прискоренням подій завдяки Першій світовій війні.

Так чи інак, Муссоліні – звичайно, диктатор, а отже, ворог свободи та демократії – через низку причин став справжнім «демократизатором» італійського суспільства, тим, завдяки кому політика нашої країни набула реально народних, масових мас­штабів і почала розвиватися на справжньому національному ґрунті.

Можна зауважити, що він став першим політичним лідером Італії, який фізично входив у контакт із масами у будь-якому кутку країни, припиняючи гордівливу ізоляцію – типову звичку ліберальної олігархії та політичного класу буржуазії, що з’явився як продукт Рісорджименто. Не дивно, що навіть швидкоплинна зустріч із дуче десь на публічній церемонії або під час його проїзду якоюсь богом забутою провінцією надовго ставала серйозним мотивом мемуарної літератури, присвяченої цьому двадцятиліттю, і залишалась у згадках поколінь, що росли й жили під час режиму.

Також можна сказати, що Муссоліні був прапороносцем журналізму в сучасному сенсі слова та винахідником нового – прямого, агресивного, народного – підходу до політичної журналістики, першим, хто «наголосив на необхідності переходу від елітної до масової журналістики»⁷⁶. Останній аспект тривалий час залишався поза увагою, хоч і мав вирішальне значення для розуміння його вдачі, раптового політичного сходження та наявності безлічі послідовників серед народу, адже він насправді був «одним із найвидатніших журналістів свого часу з індивідуальним, чітким, гостро агресивним стилем і миттєвим реагуванням [...], здатним справити враження на всіх напрямках: його читали інтелектуали, дрібні буржуа, народ у традиційному розумінні»⁷⁷.

До того ж Муссоліні був новатором у галузі мови та політичного спілкування. Його насичені риторикою та демагогією промови й заклики супроводжувала міміка – в наших очах гротескна, а в дійсності з чітко вивіреними ритмами, паузами та інтонаціями і все це працювало за роки режиму як інструмент народної згоди, тому що ці промови зачіпали, хоча й у різний спосіб, більшу частину слухачів: мова Муссоліні «не розчаровувала вчених, не відлякувала убогих»⁷⁸, він «виражав думки, які резонували з навколишнім оточенням і аудиторією, демонструючи його неймовірну інтуїцію та миттєвий зв’язок з публікою»⁷⁹.

Також він шанував і охоче включав до свого арсеналу найхарактерніші і найперспективніші в культурному плані елементи сучасності: пристрасть до польотів, сп’яніння від швидкості на автостраді, пропагандистську всюдисущість радіомовлення, міфо­творчий потенціал кінематографу, підприємницьку чіткість у роботі, спортивно-атлетичну видовищність, культ власного «я» в світлі сучасного індивідуалізму. Як писав у 1925 році Преццоліні, Муссоліні «перший італійський державний діяч [...], що не відставав хоча б на тридцять років од смаків свого часу»⁸⁰. Це не відміняє – і в цьому полягає суб’єктивна суперечливість його стосунків із сучасним світом, на яку ми посилалися раніше, – того, що вже в статусі дуче він колись сказав: «Я, син останньої селянської цивілізації, не зумів пристосуватися до канонів капіталістичної цивілізації. [...] Я не приймаю її правил, і мій фашизм є відповіддю епосі, з жорстокістю якої ми не змирилися»⁸¹.

Треба додати, що значну роль зіграла також сучасність його взаємин – помилкою буде вважати їх інструментальними або поверхневими – зі світом культури, хоч яким різношерстим цей світ був, що свідчить про амбітний намір Муссоліні представити фашизм як силу не лише політичного, а переважно духовного й інтелектуального оновлення. Це також не пройшло повз перо засновника «La Voce»: «Муссоліні – перший державний діяч Італії, який мав бодай якийсь зв’язок і порозуміння з тогочасними митцями. Хто ще міг написати вступ до віршів Унгаретті? Хто ще міг узяти участь у спробах реформаторів футуризму? Хто ще міг виявити повагу до Соффічі?»⁸²

Гостро відчуваючи зміни в італійському суспільстві, Муссоліні дотримувався притаманній йому мімікрії, яку часто інтерпретують у суто театральному (типово італійському, звичайно) та карнавальному ключі. В його позах на людях і в приватному житті, в його одязі – усюди він демонстрував протилежності, наочно ілюструючи всі можливі способи життя й чуття італійців, спромагаючись задовольнити багатьох із «нас» у країні на шляху швидкого соціального розмежування: людина з народу та «родич королів», буржуа та військовий, взірцевий батько та чоловік, завзятий спокусник, богохульник антиклерикал і друг церкви (якщо це в інтересах держави), підривник і каменяр – він позував із оголеним торсом між сільськими наймитами, а подекуди – у фраку з капелюхом-котелком. Навіть сьогодні знайомство з численними фотодокументами Муссоліні може виявитися дуже корисним для дослідника, який хоче зрозуміти його хвацький вплив на італійське суспільство в перші десятиліття століття⁸³.

На наш погляд, достатньо навіть побіжного огляду аспектів соціально-політичної та соціально-культурної модернізації, властивих політиці та особистості Муссоліні, аби в черговий раз показати, наскільки важко, а часто ще й оманливо зводити всі складні, динамічні й пов’язані між собою історичні процеси, проявом яких став Муссоліні й фашизм, до якогось одного, навіть дуже яскравого аспекту італійського характеру.

Примітки 

¹ S. Bertoldi, Mussolini tale e quale (1973), Milano, 1975, pp. 26-27.

² Цит. за E. Susmel, Mussolini e il suo tempo, Milano, 1950, p. 5.

³ Цит. за G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. I, p. 82.

⁴ Там само, p. 176.

⁵ Цит. за R. Collier, Duce! Duce! Ascesa e caduta di Benito Mussolini (1971), Milano, 1983, p. 41.

⁶ Цит. за D. Mack Smith, Mussolini (1981), Milano, 1993, p. 43.

⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 269.

⁸ Цит. за R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 734.

⁹ L. Passerini, Mussolini immaginario. Storia di una biografia 1915–1939, Roma-Bari, 1983, p. 61.

¹⁰ Там само.

¹¹ Цит. за G. Grana, La «rivoluzione fascista», Milano, 1985, p. 33.

¹² P.C. Masini, Mussolini. La maschera del dittatore, Pisa, 1999, p. 8.

¹³ Цит. за R. De Felice e L. Goglia, Mussolini. Il mito, Roma-Bari, 1983, p. 306.

¹⁴ E. Settimelli, Benito Mussolini, Piacenza, 1922, p. 30.

¹⁵ P. Gorgolini, Il fascismo nella vita italiana, Torino, 1923, p. 17.

¹⁶ Цит. за Passerini, Mussolini immaginario, cit., p. 117.

¹⁷ O. Dinale, Il dominatore della filosofia, in «Gerarchia», luglio 1930, p. 587.

¹⁸ Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., p. 102.

¹⁹ C. Berneri, Mussolini grande attore (1934), Pistoia, 1983, pp. 79-80.

²⁰ Цит. за Passerini, Mussolini immaginario, cit., p. 128.

²¹ C. Rosselli, Socialismo liberale (1930), Roma-Firenze-Milano, 1945, pp. 115-116. (Виділення курсивом наше.)

²² Цит. за De Felice e Goglia, Mussolini, cit., p. 304. (Виділення курсивом наше.)

²³ Mussolini the man of destiny – назва біографічного твору Вітторіо Е. Де Фіорі, що побачив світ в Нью-Йорку в 1928 році.

²⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 219.

²⁵ Див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 30-31.

²⁶ A. Tasca, Nascita e avvento del fascismo (1938), Bari, 1972, p. 552.

²⁷ Там само.

²⁸ Там само, p. 553. (Виділення курсивом наше.)

²⁹ Там само.

³⁰ E. Ludwig, Colloqui con Mussolini (1932), Milano, 1970, p. 46.

³¹ Там само

³² Цит. за E. Ghidetti (ред.), Mussolini. Nascita di un dittatore, Firenze, 1978, p. 98.

³³ Одна з нещодавніх біографій дуче, написана Ауреліо Лепре, має назву Mussolini l’italiano, Milano, 1995.

³⁴ Див. «Вступ» тосканського журналіста до недавнього перевидання E. Ludwig, Colloqui con Mussolini, Milano, 2000, p. XI.

³⁵ I. Montanelli, Mussolini, incarnazione dei difetti italiani, in «Corriere della Sera», 15 novembre 1999.

³⁶ Див. E. Golino, Parola di duce. Il linguaggio totalitario del fascismo, Milano, 1994.

³⁷ Цит. за R. De Felice, Mussolini l’alleato. II: La guerra civile, Torino, 1997, p. 58.

³⁸ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 239.

³⁹ G. Bocca, Mussolini socialfascista, Milano, 1983, p. 114.

⁴⁰ P. Monelli, Mussolini piccolo borghese (1950), Milano, 1959, p. 99.

⁴¹ C. Alvaro, Terra nuova (1934), Milano, 1989, p. 70.

⁴² G. Bollati, L’italiano. Il carattere nazionale come storia e come invenzione, Torino, 1996, p. 34.

⁴³ E. Galli della Loggia, L’identità italiana, Bologna, 1998, p. 118.

⁴⁴ P. Gobetti, Scritti politici, ред. P. Spriano, Torino, 1960, p. 433.

⁴⁵ Там само, p. 896.

⁴⁶ Там само, p. 1077.

⁴⁷ Там само, p. 435.

⁴⁸ Там само, p. 764.

⁴⁹ Там само, p. 769.

⁵⁰ Rosselli, Socialismo liberale, cit., p. 137.

⁵¹ Там само, p. 116.

⁵² G. Ciano, Diario. 1937-1943 (1980), ред. R. De Felice, Milano, 1998, pp. 391, 394 e 455. Див. також G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982) за редакцією G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 242.

⁵³ G. Prezzolini, Benito Mussolini, Roma, 1924, pp. 34-35.

⁵⁴ Там само, p. 37.

⁵⁵ Там само, pp. 38-39.

⁵⁶ Там само, p. 167.

⁵⁷ Там само, pp. 39-40.

⁵⁸ C. Suckert, L’Europa vivente. Teoria storica del sindacalismo nazionale, Firenze, 1923, pp. 61-62.

⁵⁹ Там само, p. XXIX.

⁶⁰ Там само, pp. XLIII-XLIV. (Деякі виділення наші.)

⁶¹ G. De Luna, Benito Mussolini. Soggettività e pratica di una dittatura, Milano, 1978, pp. 9-10.

⁶² Там само, p. 10.

⁶³ G. Salvemini, Carteggio. 1921-1926, ред. E. Tagliacozzo, Roma-Bari, 1985, p. 240.

⁶⁴ P. Gobetti, Scritti politici, cit., p. 435.

⁶⁵ G. Salvemini, Scritti sul fascismo, ред. N. Valeri e A. Merola, Milano, 1966, vol. II, p. 20.

⁶⁶ Там само.

⁶⁷ Salvemini, Carteggio, cit., p. 239.

⁶⁸ Див. G. Bottai, Vent’anni e un giorno (24 luglio 1943), Milano, 1949, pp. 29-30.

⁶⁹ M. Carli, Fascismo intransigente (contributo alla fondazione di un Regime), Firenze, 1926, p. 209.

⁷⁰ P. Drieu La Rochelle, Socialismo fascista (1934), Roma, 1973, p. 135.

⁷¹ Там само, p. 137.

⁷² N. Bobbio, Dal fascismo alla democrazia. 1 regimi, le ideologie, le figure e le culture politiche, Milano, 1997, pp. 103-104. Автор резюмує та приєднується до гобеттівського тлумачення Муссоліні та фашизму.

⁷³ G.A. Borgese, Golia. Marcia del fascismo (1937), Milano, 1983, p. 410.

⁷⁴ Там само.

⁷⁵ G. Artieri, Quattro momenti di storia fascista, Napoli, 1968, p. 7.

⁷⁶ Bocca, Mussolini socialfascista, cit., p. 99.

⁷⁷ R. De Felice (ред.), Mussolini giornalista, Milano, 1995, p. V.

⁷⁸ A. Simonini, Il linguaggio di Mussolini, Milano, 1978, p. 13.

⁷⁹ Pini e Susmel, Mussolini, cit., vol. II, pp. 313-314.

⁸⁰ Prezzolini, Benito Mussolini, cit., p. 37.

⁸¹ Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 9.

⁸² Prezzolini, Benito Mussolini, cit., p. 48.

⁸³ Див. M. Cervi, Mussolini. Album di una vita, Milano, 1992; S. Romano, Mussolini. Una biografia per immagini, Milano, 2000.

Частина третя. Міф про революцію

«Революційне завзяття»

Чи можна Муссоліні – соціаліста, інтервентиста, фашиста – назвати революціонером (зокрема італійським революціонером)?

Усупереч успіхам історичних досліджень і застарілості багатьох ідеологічних настанов надання Муссоліні посвідчення революціонера, як і раніше, викликає певні сумніви. Не менш суперечливою, надто на загальноісторичному рівні, залишається оцінка політико-інтелектуальної ролі, яку він відіграв для внут­рішніх потреб італійського та європейського соціалізму. Утім, тривалий час у цій ролі вбачалася здебільшого ексцентричність і аномалія, а не оригінальність, тому ці рухи настільки відхрестилися від нього, що «колективна пам’ять італійців фактично ігнорує той факт, що дуче був одним із найвпливовіших керівників італійського революційного соціалізму»¹.

Часто лунало твердження, що юнацького досвіду агітатора та пропагандиста в найбільш безкомпромісній і радикальній фракції робочого руху, усних і письмових промов про необхідність жорстокого повалення буржуазно-класового ладу та прагнення до найвищої політичної мети, тобто до соціальної революції, – цього вочевидь не вистачає, щоб сприймати його з історичної точки зору справжнім, ідеологічно послідовним, щирим революціонером, який органічно вписується у революційні вихори двадцятого століття.

Свій шлях соціаліста-революціонера Муссоліні торував під знаком теоретичної неохайності та політичного опортунізму, не дотримуючись бодай якогось ідеалу. Людина великих і неприхованих амбіцій зі спраглим на пригоди духом, позбавлена будь-яких етичних якорів – Муссоліні пройшов партійну школу в лавах максималістів без адекватної класової свідомості, без серйозної теоретичної бази, у богемному стилі, керований лише власним політичним інстинктом і вкрай вольовим характером.

Людина без жодних професійних навичок і взагалі позбавлена особливого хисту (за своїм характером) до ручної праці та фізичних навантажень, типовий дрібний буржуа-інтелектуал у пошуках швидкого соціального самоствердження, найкоротшим шляхом якого є політика, одержимий владою, людина, що прагне лише затвердити власну особистість і захопити собі «місце під сонцем», він скористався гаслами соціалізму й надіями на визволення селянських і робітничих народних мас тільки заради підтримки власних амбіцій, спираючись для цього на свої безсумнівні якості трибуна та журналіста. Отже, Муссоліні «не був революціонером. У дійсності він не прагнув [...] безкласового суспільства [...]. Його справжнім бажанням було отримати вищий статус, радше сказати, стати першим, стати єдиним»².

У такому контексті не тільки недоцільно видавати йому посвідчення політика-революціонера, а й варто поставити під сумнів його ідеологічну та політичну належність до соціалізму. Таку думку ще в 1930-ті роки висловлював Анджело Таска, який стверджував: «Муссоліні ніколи не був соціалістом, він був лише муссоліністом»³. Цю думку поділяла й Анна Кулішьова: «Він зовсім-зовсім, анітрохи не був марксистом і соціалістом теж не був. Він навіть не був політиком. Усього-на-всього писака, що начитався Ніцше»⁴.

Ця думка підтверджується іншими свідченнями – навіть ті, хто визнавав політично-ідеологічну роль Муссоліні у складних революційних подіях початку століття, вважали його революційність щонайменше «дивним способом боротьби в ІСП, одна нога в партії, інша – поза її межами»⁵, а отже, ключ до розв’язання загадки Муссоліні – соціаліста та революційного лідера зрештою треба шукати у прагненні до влади як домінантної для нього теми, в його невгамовному авантюризмі, у властивому йому стилі життя та політичній діяльності, де поєднувався «певний ідеалізм боротьби з деспотичним і панівним індивідуалізмом»⁶, у наявності в його соціалізмі чогось занадто темного й двозначного, якоїсь суміші філософського ірраціоналізму та сліпого прагматизму. При ретельному розгляді ці фактори зводять його досвід до рівня випадковості, майже непричетності до традицій соціалістичного та революційного руху, проте вони допомагають зрозуміти справжні причини раптових змін його політичного шляху.

Такий підхід дозволяє дійти висновку, що і в юнацькі роки, і в зрілому віці Муссоліні керувався лише власним розрахунком і жагою до влади, а це духовно суперечить почуттю справедливості та безособовому альтруїстичному пориву, які за визначенням притаманні справжній революційності, адже остання припускає, наприклад, політичне використання насильства проти супротивників, але тільки в разі об’єктивної потреби – заради вищої мети соціальної справедливості та миру. Проте при пильному розгляді насильство Муссоліні сприймається радше як його власна, хоча й низька, майже патологічна риса, інструмент особистого самоствердження та зловживання владою, не культурно-політичний продукт робітничо-класового походження, а результат хибного застосування філософських, романтичних і пізньоніцшеанських, анархо-декадентських (а ля Штирнер[25]) течій. І в такому розумінні воно не є по-справжньому революційним, а отже, не може вважатись історично та політично виправданим засобом.

До цих, скажімо, суб’єктивних факторів треба додати специфічність соціалістичної партії того часу, яка завдяки своїй суперечливості та невизначеності давала притулок усіляким авантюристам і опортуністам на кшталт Муссоліні.

Соціалістична партія виникла в 1892 році як відповідь на «соціальне питання», ставши представницею широких народних мас, залишених поза інтересами національної політики після завершення процесу об’єднання політичних сил періоду Рісорджименто. Протягом перших десятиліть двадцятого століття вона була будь-чим, тільки не принциповим класовим рухом чи ексклюзивним політичним проявом народу. На її керівних посадах перебували найбільш бентежні, нетерпимі та невдоволені життям представники дрібної інтелектуальної буржуазії, які зазвичай вороже ставилися до «правил гри» джоліттівської Італії. Звичайно, під кутом зору специфічних класових інтересів дрібна буржуазія, до якої належав Муссоліні, мала небагато спільного з боротьбою та емансипаційними вимогами робітничих і сільських мас, тож невипадково вона обмежувалася поверхневим тлумаченням (на рівні лозунгів) «священних текстів» революційної та марксистської літератури. Її цікавило скоріше отримання іншого, більш високого соціального статусу шляхом виконання певних політичних завдань у соціалістичному форматі.

Саме «невирішена подвійність» Італійської соціалістичної партії зразка початку [двадцятого] століття (яка мала народно-робітничу основу порівняно з дрібно- та середньо-буржуазною верхівкою) стала аргументом для ствердження, що майбутній диктатор був «майже “приреченим” до політичного учнівства в подібній партії»⁷. Але він також був приречений відірватися від неї за першої слушної можливості, що й відбулося насправді, до того ж у досить трагічній формі, напередодні вступу Італії до Першої світової війни.

Подібний аналітичний підхід, що практично призводить до знецінювання революційного соціалізму Муссоліні й позбавляє його історично-ідеологічного змісту, перетворюючи цей період життя на прояв типового дрібнобуржуазного бунтарства та стурбованості в анархічно-індивідуалістичному дусі, ще більше ускладнює сприйняття Муссоліні як революціонера, навіть незважаючи на нову іпостась засновника та лідера фашизму.

Дійсно, така характеристика Муссоліні – не як представника італійського революційного соціалізму, якого життя підштовхнуло «винайти», буквально вистраждати фашизм у результаті тривалих політичних та інтелектуальних зусиль, а як авантюриста, здатного на все заради задоволення жаги до влади, вільного від будь-якої ідеологічної належності, прагматика від політики, емпірика без ідей і чеснот – спирається на доволі хиткі культурно-історичні опори. Передусім вона відбиває лише те розуміння «революції», яке чітко зумовила ідеологічна традиція марксизму-ленінізму, адже, за цією традицією, революція – не просто насильницька зміна політичного та юридичного устрою (тобто перехід влади позазаконним шляхом від однієї владної еліти до іншої, яка порівняно з першою матиме іншу шкалу цінностей і різні інтереси), а справжній очищувальний катарсис історії, процес етичного відновлення й трансформація матеріальних основ існування, здійснена конкретним історичним суб’єктом, а саме робітничим класом з метою створення нарешті «справедливого» суспільства.

Додаймо сюди прагнення – яке тривалий час домінувало в культурі та історіографії лівих рухів, більше за інших залучених до міфологічного відображення ідей революції, – викреслити Муссоліні зі свого, так би мовити, «сімейного альбому», як буває з родичами, що відокремилися від власної родини або якось осоромилися. З цією метою доволі довго здійснювалося, з одного боку, систематичне знецінення його інтелектуального образу з наголосом на схоластичному, приблизному, дилетантському, випадковому характері його революційної культури та на самоцільності бурхливої активності, а з другого – зведення його політичних дій і вибору політичних таборів до ганебних характеристик жорстокої, позбавленої моралі, вольової, нар­цисичної, егоцентричної особистості, «суміші імпровізації, непостійності, опортунізму, спритності, відчуття моменту [...]: і все це без глибоких ідеологічних чи моральних коренів»⁸.

Урешті-решт, поза увагою залишався один аспект, що мав величезне значення: йдеться про місце, яке посідав романьольський соціаліст у революційній традиції Італії періоду Рісорджименто й одразу після нього. І на тлі цієї традиції його дії виглядали не тільки інноваційно й оригінально (адже заснування фашизму визначило в ній справжній історичний прорив), а й певною мірою органічно, що важко не побачити й проігнорувати. Дуже типовий для Муссоліні – звичайно, за років його соціалістичної діяльності, а частково навіть за часів фашизму – коктейль (в якому змішувалися державне регулювання економіки й анархічне бунтарство, авторитаризм і антилібералізм, мілітаризм та ідеалізм, антиклерикалізм і популізм, елітаризм і прагматичний реалізм, антиреформізм і антилегалітаризм, принципи етики й навіть месіанство, ораторське мистецтво та марнослів’я) багато в чому стикувався з патріотично-підривною традицією італійського Рісорджименто та з традицією національно-демократичного радикалізму, хоч яких різних проявів вони набували, скажімо, у творах «тоталітарно-революційного» Мацціні⁹, у гарібальдійців, у Пізакане, у досвіді Кріспі, у проповіді Оріані та взагалі в багатьох антиджоліттівських творах на початку століття. Муссоліні немов увібрав у себе цю традицію, об’єднану міфом про «італійську революцію», зміцнив її своїм досвідом, набутим у період соціалістичного навчання, сублімував у момент вибору революційного інтервентизму та, врешті-решт, трансформував і певною мірою втілив у життя, заснувавши фашизм.

Для доповнення й ускладнення картинки згадаймо ще один елемент політико-інтелектуальної біографії Муссоліні, тлумачити який винятково під знаком приховувань і свідомих фальсифікацій буде помилкою. Йдеться про те, з якою наполегливістю протягом всіх своїх політичних перипетій він керувався політично-революційною теоретичною базою: суто через смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу, як це часто відбувалося за роки диктатури на приватних зустрічах і під час публічних виступів (згадаймо деякі пасажі діалогів із Людвігом); поступаючись інколи сентиментальності та ностальгії (як свідчать, наприклад, монологи, записані Івоном де Беньяком у період між 1934-м і 1943 роком, сповнені спогадами та цікавими розповідями про роки його революційної молодості); чітко усвідомлюючи, що легітимність режиму залежить від революційного статусу, який він надавав режиму через свою риторику; суто з тактичних міркувань, як наприкінці 1930-х років, у період тоталітаристського й антибуржуазного розвороту режиму; на догоду новій ідеологічній доцільності, як це сталося в період існування Італійської соціальної республіки, коли він схаменувся й перетворився на ультралівого. Адже Муссоліні насправді був переконаний у тому, що з таким досвідом він утілював важливий етап революційної історії Італії («Ті невеликі залишки революційності, що зберіг у собі соціалізм, ті інноваційні ідеї, що їх італійський комунізм підштовхнув до самих узбіч громадськості, і досі мають ім’я: моє»)¹⁰. Урешті-решт, у ньому завжди жило амбітне переконання в тому, що досвід фашизму – це недосконалий, а отже, невдалий прояв його власних і зовсім не ренегатських революційних ідеалів¹¹.

Звичайно, проблема того, чи взагалі можливо й наскільки можливо класифікувати Муссоліні під кутом зору політичної революційної традиції двадцятого століття, перевищує суто біографічний аспект і виводить нас на більш масштабну історичну проблему загальної, всебічної характеристики політичної історії цього сторіччя. Сьогодні, коли врешті-решт усі ідеологічні та моралістичні значення терміну «революція» відійшли у минуле, коли прижилася думка (насправді, не зовсім революційна), що цей термін не можна автоматично асоціювати з такими поняттями, як «щастя», «емансипація», «визволення», «воля», «рівність», коли революція нарешті визволилася від «революційного містицизму», можна погодитися з французьким істориком Франсуа Фюре, на думку якого фашизм Муссоліні, як і ленінізм, був проявом «революційного завзяття» – визначальної риси політичної історії ледь розпочатого століття; звідки й переконання, що завдяки регенераційному струсу політики та звабливій силі ідеології можна дати життя новій моделі соціально-політичного ладу, вибудувати нове суспільство на руїнах суспільства буржуазного¹².

Таке «завзяття» довгий час працювало як карстовий потік у надрах європейської історії на зламі XIX і XX століть, з одного боку, роз’їдаючи довіру та підриваючи роботу ліберальних політичних інститутів, а з другого – зваблюючи не тільки інтелектуалів і культурних діячів, а й народні маси, що не мали широкого виходу до політичних підмостків.

Тільки-но гирло цього потоку дісталося поверхні й почало сприйматись як повалення ліберальної системи та демократичного політичного устрою, воно природним чином зістикувалося з багатьма паростками: одним із них був Муссоліні.

«Революціонерами народжуються»¹³

Політико-інтелектуальна біографія молодого Муссоліні була типовою для революціонера початку століття: безумовно, суперечлива й не позбавлена двозначності, не така вже й несхожа на біографії багатьох його ровесників. У наших очах вони такі ж сумбурні, поламані, позбавлені цілісної політико-культурної логіки¹⁴, а тому показові для цього унікального і з багатьох причин неповторного періоду політичної історії Італії й усієї Європи взагалі, що був сповнений культурними експериментами, систематичними обговореннями традиційних політичних форм та пошуком нових політико-ідеологічних сполучень і способів організації влади.

Але як народжувалось і розвивалося «революційне завзяття» дуче, крізь які впливи та навантаження цьому завзяттю довелося пройти? Велику увагу біографи приділяли «романьольському походженню», тобто факту народження та зростання дуче в регіоні, що історично перебував на перетині великих політичних пристрастей.

«Романьольське походження» як специфічна риса особистості молодого Муссоліні – «найроманьолішого з усіх романьольців»¹⁵ – і як вирішальний фактор для розуміння багатьох аспектів його політичної зрілості стало справжнім інтерпретаційним штампом, що навмисно підживлювався ним самим, а також різною мірою, але без критичних зауважень – багатьма дослідниками. Саме тому Де Феліче був вимушений якщо не спростувати, то хоча б зменшити аналітичну цінність цього фактору. Адже, на думку Де Феліче, вирішальний вплив на кар’єру Муссоліні – революційного агітатора та політичного лідера справили скоріше десять років, проведені в Мілані, від 1912-го до 1922-го, ніж ті двадцять п’ять років, коли він практично не виїжджав з Романьї. Звеличення ролі романьольського коріння в політико-екзистенційному становленні майбутнього диктатора ризикує розвіятись як «літературний і псевдофольклорний штапм»¹⁶: «якщо ми захочемо виділити в Муссоліні психологічну складову місцевого походження, то його краще назвати міланцем, ніж романьольцем»¹⁷.

Навіть за небезпеки послизнутися на риториці квасного патріотизму не можна відкидати роль романьольського коріння у становленні особистості Муссоліні, немов це незначний або, ще гірше, оманливий аргумент. Для цього існують щонайменше дві причини. Перша – характерна для політичної культури нашої країни – стосується тієї важливої ролі, яку в італійській історії відіграють регіональні культури та належність до тієї чи тієї місцевості. До сьогодні регіональність залишається вагомим фактором, який напрочуд слушно пояснює, звідки береться та непричетність, з якою італійці часто сприймають власну національну ідентичність, – адже здебільшого вона походить від відчуття «своєї дзвіниці», своєї малої батьківщини всупереч належності до державно-національної спільноти. Під цим кутом зору життя Муссоліні не стало винятком, хіба що воно виставило цю цінність у негативному світлі, якщо вважати, що завдання «зробити італійців» – до речі, споконвіку притаманне ідеології керівних класів Італії – стало однією з головних цілей політики Муссоліні (точніше, завданням, на якому він повністю зосередився після приходу до влади).

Друга причина – більш важлива з точки зору політичної історії та ідеологічного розвитку – повертає нас до напружених соціальних хитросплетінь, до політичних та ідеологічних течій, що панували в Романьї на зламі XIX та XX століть в унікальному варіанті з огляду на решту Італії: «найбільша політична загадка старої Італії [...] місцевість, де все дихало непокорою, де бунт проти держави мав критичний характер»¹⁸.

Складно уявити кращий тренувальний полігон для політичного учнівства революціонера та бунтівника, ніж той, що пройшов Муссоліні, адже всією територією Романьї і вздовж і впоперек ходили агітатори, народні трибуни, найрізноманітніші теоретики: анархісти, більш-менш ортодоксальні марксисти, інтернаціоналісти, республіканці маццініанці, антиклерикали, гарібальдійці, бланкісти, гуманітарні соціалісти, максималісти, лібертаріанці, тобто всі, кого об’єднувала мара соціально-політичної революції. Немає сумнівів, що багато з тих непослідовностей і суперечностей, що були виявлені критиками в політичній культурі революціонера з Предаппіо, залежали не так від особливостей характеру, не так від його культурної поверховості (що залишилася типовою рисою Муссоліні), не так від прорахованої двозначності, як від складної магматичної спадщини, від дуже неоднорідного, ідеологічно та політично суперечливого гумусу.

За тих років революція на цій землі вирувала просто у повітрі – громадяни відчували її з колиски. Три надані Муссоліні імені: Беніто в пам’ять про мексиканського революціонера Беніто Хуареса, Андреа на честь анархіста Андреа Коста, Амількаре на пошану інтернаціоналіста та комунара Амількаре Чіпріані, свідчать про атмосферу політичної пропаганди та бунтарства проти влади, в якій він виріс і сформувався як особистість. Тому не дивно, що серед джерел натхнення раніше за будь-яку іншу політичну або інтелектуальну постать на його становлення вплинув Алессандро, послідовник Бакуніна, який зачитувався брошурами Карло Кафьєро, типовий представник форлійського соціалізму зразка початку століття: 

Мій соціалізм народився з бакунізму в школі мого батька, в школі вільнодумного соціалізму Бланкі¹⁹.

[...]

З іншим батьком я б виріс іншою людиною²⁰. 

Саме Алессандро, читаючи синові вечорами «випуски газет, присвячені трагедії Паризької комуни»²¹ та довжелезні уривки з «Капіталу» Маркса²², передав йому анархічне бачення соціалізму, наскрізь пронизане антиклерикалізмом, духом популізму та романтики, відлунням Кардуччі – скоріше сентиментальним, аніж раціональним, а також своє фідеїстичне, сектантське, насильницьке світорозуміння з анархічними вкрапленнями, свої знання марксизму – нехай схоластичні та догматичні, проте з батьківського першоджерела.

На думку багатьох біографів, насправді важливу роль у становленні особистості та характеру майбутнього революційного лідера зіграли роки дитинства та юнацтва, зокрема його перебування у Фаенці як вихованця монахів Салезіанського ордену (від вересня 1892-го до червня 1894 року) і в коледжі Кардуччі у Форлімпополі (від жовтня 1894-го до липня 1901 року). За словами самого Муссоліні, ці роки знаменувалися «приниженнями та бідуваннями»²³, загостреним відчуттям того, що настав час стягувати соціальні борги, бунтарським духом і задиркуватістю, бурхливими веселощами та зухвалістю, передчасним сексуальним потягом і майже вродженою потребою бути завжди на першому плані. Але всіці складові – якщо не перекручувати їх у психологічному плані та не подавати як прояви вічно занепокоєної особистості, суміш мізантропії та культу себе самого – практично нічого не зумовили в його майбутньому політичному шляху. Цей шлях легше зрозуміти, якщо взяти до уваги майже конспіративний клімат соціальної активності (ми на цьому вже зупинялися), революційні очікування, повстанські пориви, притаманні політичній культурі простого народу в тій частині Італії, де він усе це засвоїв од самого дитинства, адже вже в десятирічному віці його знали як сина бунтаря та народного лідера²⁴.

За часів юнацтва Муссоліні політична культура становила таку собі мішанину республіканського радикалізму, бланкізму, утопічного комунізму, інтернаціоналізму, революційного патріотизму, якобінського максималізму – такою він цю культуру сприйняв і збагатив протягом наступних років, починаючи з добровільного вигнання до Швейцарії у 1902–1904 роках, де він розпочав самостійну діяльність справжнього політагітатора серед робітничої та соціалістичної еміграції Італії, поряд і під впливом таких постатей, як Анжеліка Балабанова та Джачінто Менотті Серраті. Завдяки цим двом представникам соціалізму він познайомився з певними напрямами ортодоксального марксизму. Перша – українська аристократка, що присвятила себе справі інтернаціонального соціалізму, і, як визнавав сам Муссоліні за часів лідерства у фашистській партії, саме вона справила на нього найглибший культурний та ідеологічний вплив:

[...] я завдячую Анжеліці набагато більшим, ніж вона думає. [...] Якби я не зустрів її в Швейцарії, я б так і залишився дрібним партійним активістом, недільним революціонером і навіть не зазнав би суперечливого завзяття професійного політика²⁵. 

На швейцарський період, щедро здобрений подіями: участь у багатьох страйках і перших мітингах, співробітництво із соціалістичними виданнями («L’Avvenire del Lavoratore», «Il Risveglio», «Avanguardia Socialista»), перші сутички з органами правопорядку, припала його цікавість до теорії та практики революційного синдикалізму, хоча й під знаком глибокої, успадкованої від батька антипатії до «реформістського скопища», приреченого згинути «в день Соціальної Революції»²⁶. Триватиме це довго. «Вже п’ять років як синдикаліст»²⁷, – визнавав він у 1909 році у позитивній рецензії на твір Джузеппе Преццоліні «La teoria sindacalista», опублікованій у трентінській газеті «Il Popolo».

Від синдикалізму він засвоїв не тільки теоретичні принципи, а й увесь обсяг інтелектуальних настанов і ментальних підходів. Більше політик і людина дії, ніж мислитель чи науковець, молодий Муссоліні мав суто інструментальний зв’язок з ідеями та теоріями (і так буде впродовж усього його життя). Не те, щоб він ними нехтував, як це часто стверджувалося для підкріплення ірраціональної, прагматичної та антиідеологічної інтерпретації його образу. Він радше розглядав їх – в об’єктивно сорелівській манері – як паливо, необхідне для руху вперед. Це пояснює його захоплення за тих років революційним синдикалізмом, адже однією з визначних рис цієї течії було переконання, що саме ідеї та міфи надають сил і рішучості політичній боротьбі. Із синдикалістської доктрини революційного соціалізму Муссоліні запозичив деякі концептуальні устої політичної боротьби – антиінтелектуалізм, культ прямої дії, волюнтаристське сприйняття політичної ідеї, відмову від принципу представництва, важливість ролі політичних авангардних сил, – яким судилося залишитися з ним навіть після розриву з офіційним соціалізмом²⁸.

З огляду на цілу купу психологічних впливів і настанов його соціалізм тих років постає вже не туманною ідеологією, а довершеною доктриною. Хоча це не скасовує той факт, що молодий Муссоліні був справжнім і переконаним марксистом, у тому числі за деякими фундаментальними аспектами, про що свідчить, наприклад, пристрасний нарис, який він написав у 1908 році з нагоди двадцятип’ятиріччя зі смерті німецького мислителя²⁹. Його уявлення про Маркса – якого разом із Дарвіном він уважав найвидатнішим мислителем дев’ятнадцятого століття³⁰ – і марксистську літературу, звичайно, було зачаткове й далеке від академічності, не завжди з першоджерела. І все ж таки він засвоїв деякі класично марксистські принципи: від принципу класової боротьби до принципу історичного детермінізму, від інтернаціоналізму до визнання провідної ролі економіки, які стали частиною його партійного здобутку.

На цьому етапі його революційне кредо було подвійним: детермінізм марксистського походження і замішаний на синдикалізмі волюнтаризм. Він був упевнений у майже фізичній невідворотності, в історичній обумовленості революції, але водночас переконаний у тому, що для становлення соціалізму потрібен певний релігійний ривок, моральна свідомість, потужний емоційний поштовх. Зовсім не теоретик за покликанням, він опинився між теоретичними полюсами Маркса та Сореля або Маркса та Ніцше (більш-менш свідомо коливаючись між ними) у впевненості, що деякими історичними процесами через їхню неминучість повинна керувати політична еліта, яка усвідомлює власну функцію та історичну місію.

Згодом він дедалі більше еволюціонував у бік сповненої ідеалізмом і активізмом «релігійної» концепції соціалізму (за власним визначенням), в якій усе менше місця залишалося для матеріалізму та детермінізму, а ключову роль, як завжди, відігравали критика парламентаризму (а отже, політики в ліберально-конституційному сенсі), реформізму (як форми класових поступок) і буржуазного духу (цю думку він висловив в їдких примітках на сторінках «Avvenire del Lavoratore» від 1909 року: буржуазний дух взірцево уособлювали образи спекулянта – «типового продукту буржуазного суспільства», лихваря – «ворона, що стежить за небіжчиками буржуазного суспільства», бонвівана – «типового продукту суспільства та корумпованих класів, що загнивають», чиновника, титулованого аристократа, порядної пані та серйозного чоловіка, останній – справжній «соціальний баласт» з огляду на те, що «цивілізація є справою так званих одержимих!»)³¹.

Однією з характерних рис Муссоліні як соціаліста-рево­люціонера була неповага до ідеологічної ортодоксальності, а також схильність до розриву шаблонів і нонконформізму – згодом ці чинники стануть типовими рисами фашистської ідеоло­гії. А в ті роки вони проявлялись у «рейдах», які Муссоліні неодноразово здійснював на табір буржуазної та антисоціалістичної культури: йдеться і про захоплені читання «філософії сили» Ніцше (якій він присвятив великий нарис у 1908 році, що з’явився в трьох частинах у газеті «Pensiero romagnolo»), і про підвищену увагу до новітнього соціологічного вчення від теоретика елітизму Вільфредо Парето (чиї лекції він, імовірно, відвідував улітку 1904 року в Лозанні), і, врешті-решт, про проект інтелектуальної та моральної реформи – він доволі швидко відчув важливість цього проекту, що надихав неоідеалістів, згуртованих навколо «La Voce» зусиллями Джузеппе Преццоліні, з яким він установив контакт у січні 1909 року і який зіграв визначну роль у процесі переосмислення основ соціалізму під кутом зору неоідеалізму, чим Муссоліні й займався, зокрема, протягом 1912–1914 років.

Від активіста до лідера соціалізму 

Муссоліні вирушив до Швейцарії 9 липня 1902 року, маючи на меті «випробувати долю»³² після того, як зазнав фіаско у спробі знайти стабільне місце роботи за фахом, тобто як викладача початкової школи (на декілька місяців він отримав тимчасову посаду в містечку Гуальтьєрі Емілія). Він остаточно повернувся до Італії наприкінці 1904 року, маючи за плечима багатий життєвий і політичний досвід, скромний ідеологічний багаж і поки що дуже нечіткі плани на майбутнє. Від січня 1905-го до вересня 1906 року він виконував військовий обов’язок. Потім працював викладачем у Толмеццо (Фріулі), в Онельї (Лігурія), певний період у Романьї, де він пройшов атестацію як викладач французької в середній школі. За дорученням Лучьо Серраті (молодшого брата Джачінто Менотті) він на невеликий термін прийняв керівництво газетою «La Lima», соціалістичним органом друку невеличкого лігурійського містечка. Згодом, у липні 1908 року, повернувся до Предаппіо, саме вчасно, щоб взяти участь у жорстких сутичках між селянами-пайовиками та батраками, що впродовж усього літа розбурхували уяву форлійця.

Під час наступного перебування в Трентіно, від 6 лютого до 26 вересня 1909 року, працюючи секретарем Профспілкової палати Тренто та редактором щотижневика «L’Avvenire del Lavoratore»³³, Муссоліні все глибше втягувався у жерло боротьби та визначався зі своїм покликанням журналіста та професійного політика. Представляючи себе новим товаришам по партії, він сформулював таку мету: «руйнування сучасного суспільства»³⁴. Впродовж цих місяців, проведених поруч із Чезаре Баттісті, з яким він співпрацював у редакції «Il Popolo», він (усе ще рішучий інтернаціоналіст) мав змогу ознайомитися з «національним питанням» та іредентизмом[26]. Важлива річ – саме тоді він удосконалив свої полемічні здібності у суперечках із «клерикалами» (серед яких молодий Альчіде Де Гаспері) та трентінськими лібералами.

По завершенні цього періоду Муссоліні повернувся до Форлі, позаяк був вигнаний із Трентіно на вимогу австрійської влади, і саме тоді він починає відігравати провідну роль у лавах італійського соціалізму. В січні 1910 року він очолив щотижневик «Lotta di classe», орган форлійської соціалістичної федерації, секретарем якої його було призначено. Дуже жорстка антиклерикальна й антимілітаристська стилістика, сповнена агресивності та войовничого духу, насамперед проти місцевих республіканців, гарантувала молодому диктаторові (який тим часом став кореспондентом «Avanti!» у Форлі) великий обсяг продажів газети та певний політичний консенсус. У жовтні того ж року він узяв участь у міланському національному з’їзді ІСП, на якому об’єднався з революційною меншістю, що її очолили, між іншим, Костантіно Ладзарі та Франческо Чіккотті. Муссоліні виступив на з’їзді як делегат форлійської фракції з невеличкою (радше невиразною) промовою, в якій жорстко атакував реформістську більшість у керівництві та розкритикував поведінку парламентської групи. Після з’їзду в Мілані, який він назвав «великою марною академією»³⁵, його антиреформістська непримиримість призвела до підтримки (без особливого успіху) виходу революційної фракції з партії, «щоб не бути причетними до подальшої неминучої дегенерації» та «щоб відібрати у реформістів сили: моральні й матеріальні»³⁶.

23 березня 1911 року під час формування п’ятого уряду Джолітті лідер «правих реформістів» Леоніда Біссолаті вирушив до королівської резиденції на Квірінале для консультування з королем і цим жестом викликав палку полеміку всередині самої ІСП. Цього разу Муссоліні дійшов до проголошення автономії соціалістичної федерації Форлі. Він надіслав керівництву партії телеграму доволі сухого змісту: «Ліквідуйте джоліттівського, монархічного рояліста Біссолаті, якщо ні, п’ятдесят секцій форлійської Федерації вийдуть з партії»³⁷. Автономію було одностайно ухвалено 11 квітня форлійським відділенням і 23 числа того ж місяця більшістю голосів провінційної федерації. Але коливання національних керівників революційної фракції та відмова виходити з партії з боку інших федерацій унеможливили керований Муссоліні розкол і звели нанівець його мрію подарувати життя новій революційній соціалістичній партії.

У вересні 1911 року він залучився до демонстрацій проти війни у Лівії, якої прагнув уряд Джолітті і до якої з прихильністю ставилися деякі радикальні, республіканські та синдикалістські фракції, але якій потужно протидіяли найреволюційніші соціалістичні фракції. Як одного з організаторів насильницьких дій його було заарештовано й засуджено разом з П’єтро Ненні, тодішнім республіканським лідером Романьї. Муссоліні залишався в ув’язненні від 14 жовтня 1911 року (день арешту) до 12 березня наступного року: саме в цей період він зробив перші автобіографічні записи (опубліковані лише в 1947 році). Цим тривалим ув’язненням можна датувати як сходження Муссоліні до верхівок італійського соціалізму, в якому вже знайшла місце його по-справжньому революційна натура, що чинила рішучий опір співробітництву з буржуазією та стриманим реформістським настроям партійної верхівки, так і перші сумніви щодо здатності італійського пролетаріату стати головною дійовою особою революційного процесу.

З цього моменту кар’єра Муссоліні в соціалістичних лавах почала стрімко розгортатися. В липні 1912 року, тобто ледь через чотири місяці після ув’язнення, його спіткав величезний особистісний і політичний успіх на національному конгресі ІСП у Реджо-Емілії, хоча взагалі він поки що позиціонував себе як фігуру другого плану. Тож свій шлях до очільництва течії та політичного лідерства він здійснив, так би мовити, за польових умов завдяки палкій промові, в якій наголосив на несумісності між соціалізмом та парламентаризмом і жорстоко розкритикував дію соціалістичних парламентаріїв. Він запропонував – а згодом отримав на це дозвіл від делегатів – вигнати з партійних лав групу помітних представників реформістського крила, в тому числі вкрай ненависних йому Леоніда Біссолаті та Іваное Бономі: «…Ніколи жодна людина в соціалістичному русі не йшла вгору так блискавично практично від позицій другого плану до позиції найвищого значення»³⁸.

Муссоліні прокоментував головні політичні висновки цього конгресу в статті, що з’явилася 18 липня в газеті «Avanti!». Цікавий матеріал для розуміння того, який сенс він убачав у проти­ставленні «реформістів» і «революціонерів» у цей ключовий для своєї політичної кар’єри момент і як уявляв собі соціалізм і взагалі політику. 

Конгрес соціалістів Реджо-Емілії треба тлумачити як спробу ідеалістичного відновлення. Релігійна душа Партії (екклезія) вкотре стикнулася з реалістичним прагматизмом членів партії, позаяк економічна організація створюється не за принципом єдності ідей, а за принципом єдності інтересів. Споконвічний конфлікт між ідеалізмом і утилітаризмом, між вірою та необхідністю. Чи важливо пролетарію розуміти соціалізм так, як учень розуміє теорему? Чи можна звести соціалізм до теореми? Ми хочемо в це вірити, ми мусимо в це вірити, людству потрібен якийсь символ віри. Саме віра зрушує гори, тому що створює ілюзію, начебто гори рухаються. Можливо, ілюзія – це єдина реальність життя³⁹. 

У листопаді того самого року, тобто через вісім місяців після ув’язнення, Муссоліні як визнаний лідер не тільки соціалістів Романьї, а й італійського соціалізму взагалі отримав вельми престижний пост: керування соціалістичною щоденною газетою «Avanti!». Нова посада дала йому нагоду не тільки реалізувати свою, мабуть, найпалкішу пристрасть – схильність до політичної журналістики із власним і дуже своєрідним стилем: прямим, агресивним, лаконічним, схвильованим, який доволі швидко склав одну із запорук його політичного успіху, а й розпочати напружену працю з ліквідації теоретичного реформізму та політико-інтелектуального оновлення соціалістичної традиції завдяки вкладу численних нових співробітників, які приходили, зокрема, з лав революційного синдикалізму та меридіоналізму[27] (в тому числі Гаетано Сальвеміні). Доволі швидко газета стала справжнім полігоном для молодих революціонерів і антиреформістів усіх напрямів, і вже за декілька років багато хто з них вийде на перший план італійської політики.

Переїзд до оспіваного Марінетті «великого традиційного й футуристичного Мілану» ознаменував собою, безумовно, важливий етап у його кар’єрі. В ломбардській метрополії він вигідно відрізнявся від млявого соціалістичного керівництва рішучістю поведінки та вольовим характером. Саме там він почав зустрічатися з мистецтвознавицею Маргерітою Сарфатті, своїм майбутнім біографом, яка матиме на нього величезний вплив (напевно, саме від неї майбутній лідер фашизму запозичив багато ідей-фікс стосовно «римськості»). Крім того, саме в цей період він випестив і вдосконалив свою концепцію соціалізму та політичної революції.

З метою оновлення й удосконалення теорії соціалізму, а також для роботи з іншими присутніми на італійській сцені політично-інтелектуальними реаліями він наприкінці 1913 року заснував двотижневик «Utopia» – орган, призначений для розробки соціалістичної революційної доктрини, про яку він писав Преццоліні в листі від 25 березня 1914 року: «Я заснував його не так для себе, як для того, щоб знайти серед сучасної молоді – соціалістів і навіть несоціалістів – проігноровану інтелігенцію, здатну принести свіжий струмінь із новим тлумаченням теорії – хоч ортодоксальним, хоч неортодоксальним»⁴⁰. Новий журнал, спрямований на радикалізацію процесу перегляду ідеологічних засад соціалізму, став першим і очевидним сигналом відриву Муссоліні від ІСП, щоправда, на той час лише в культурній площині. А як інакше тлумачити деякі уривки статті, опублікованої у спеціальному випуску від 15 січня 1914 року?

В інших містах я представляю колективну думку партії, яка може збігатись і майже завжди збігається з моєю. Тут я представляю власну думку, мій Weltanschauung[28], і мене не турбує, чи збігається він із загальною лінією партії. Там я – солдат, який «слухається» наказів, тут я – солдат, який може навіть «обговорювати» наказ: але тоді або я вже не солдат, або мова вже не йде про наказ. Річ у тім, що деякі «накази» не обговорюються перед військом, як у церквах не підлягають сумнівам церковні істини або не порушуються єретичні теми. Я припускаю, що істина подібна до жінки, як уважав Ніцше, отже, вона вочевидь має свої сороми, як будь-яка жінка. Неможливо, не рекомендовано зненацька виставляти її про людське око: треба вишукувати її таємно, в тиші, без вибагливості – оволодіти нею в темряві – і згодом запропонувати її попередньо підготовленій публіці⁴¹. 

Те, що Муссоліні був висхідною зіркою італійського соці­алізму, остаточно не викликало сумнівів після конгресу ІСП, що відбувся у квітні 1914 року в Анконі, – він ознаменував собою рішучу перемогу безкомпромісного та революційного фронту із суцільним вилученням з партійного життя лівих реформістів. Але саме в той момент, коли перед Муссоліні навстіж відчинилися двері політичного успіху і його історичні вороги – реформісти опинились у глухому куті, він урешті-решт ступив на шлях теоретичних і практичних зіткнень із соціалізмом. Серед причин, які виштовхували його все далі за межі орбіти офіційного соціалізму, варто зазначити розворот політичної стратегії, зумовлений його власною революційною логікою. Для Муссоліні кінцевою метою всього, що він робив, завжди була революція. Щодо шахових партій останніх десяти років зі спробами «мобілізувати майдан» і підштовхнути народ до підривної діяльності, спочатку він списував їх на млявість реформістських керівників, а згодом, дивлячись на ситуацію більш реалістично, пов’язував із природною слабкістю та політичною незрілістю мас, на які не варто було занадто розраховувати в перспективі революції. Саме інертність цих мас, зокрема пролетаріату, в якій він остаточно переконався після подій так званого червоного тижня в липні 1914 року, дедалі більше віддаляла його від офіційного соціалізму, торуючи шлях у напрямі антимарксистського та національного соціалізму, ключова роль в якому визнавалася все ж таки не за масами, а за політичним авангардом та інтелектуальними меншинами.

У теоретичному плані можна згадати, що Муссоліні здавна визнавав важливість партійної структури як потужного тактичного інструменту для досягнення мети революції, про що свідчить полеміка з друзями – революційними синдикалістами, ante litteram[29] передбачаючи деякі постулати ленінізму. Коли він приєднався до партійного керівництва, йому довелося швидко змінити думку навіть щодо цієї тези. Ба більше, він переконався, що змінити статус-кво зможе не партія – організм, який потрапив у пастку легальних стратегій боротьби, а тільки рішуча дія меншості. На доктринальному рівні це згодом призвело до посилення активістських та ідеалістичних, антиреволюційних і елітичних аспектів його соціал-революційного кредо. 

Шлях до націонал-соціалізму

Ті декілька місяців, що проминули між прийняттям керівниц­тва в щоденній «Avanti!» та вибуховим початком Першої світової війни, Муссоліні присвятив відчайдушній, екстремальній спробі переглянути теоретичні та моральні засади італійського соціалізму, який, на його думку, був неспроможним продемонструвати (через важку позитивістську спадковість, що була йому притаманна) політичну хватку та ідеологічне завзяття, необхідні для подолання важких хмар, що збиралися в небі Європи. Адже італійський соціалізм ані з організаційної, ані з ідеологічної точки зору не відповідав революційним очікуванням, що назріли в італійському суспільстві та набули потужних, хоча й марних силових форм у подіях червня 1914 року, що розгорнулися всією країною після різанини в Анконі з нагоди антимілітаристських маніфестацій, очолюваних лідером-анархістом Ерріко Малатеста.

Попри постійне підтвердження відданості партії та її ортодоксальним порядкам, Муссоліні все ж таки продовжував ревізійний процес, зокрема на сторінках журналу «Utopia». У пошуках автентичного революційного соціалізму він урешті-решт визнав перевагу за фактором «нація» у порівнянні з фактором «клас» (поступово вимальовувалася перспектива «революції без пролетаріату», або, іншими словами, «національної революції»). Він протестував проти ідеї, за якою капіталізм перебував на етапі незворотного занепаду; ставив під сумнів ідеологічну догму розділення суспільства на класи; обстоював важливість психологічних, емоційних (а отже, антиматері­алістичних та ірраціональних) коренів людської поведінки. Він почав підтримувати ідею спільного фронту найдинамічніших представників нового покоління незалежно від того, соціалісти вони чи ні, які рішуче та по-революційному протистоятимуть і старій ліберальній еліті при владі, і не менш старій нерухомій еліті соціал-реформістів. Дедалі більш вороже ставлення він виявляв до інтерпретаційних схем, характерних для вульгати[30] марксистського соціалізму, які дуже легко сприймалися, проте рівною мірою не відповідали потребам часу.

Отже, у цей ключовий період з’явилися не тільки обережні апетити політика, захопленого суто персональним успіхом і позбавленого ідеалістичних орієнтирів, а й вагання революціонера у важкому пошуку шляху, відмінного від безплідної (як виявилося) дороги офіційного соціалізму, догматичність якого сперечалася з його історичним фаталізмом.

Не викликає сумнівів, що саме за цей період, від 1902-го до 1914 року – під час розвороту в бік інтервентизму та виходу з лав ІСП, – Муссоліні потроху перетворився на найяскравішого представника лівого революційного крила. На цей час його позицію характеризувала ідея сталого й незворотного розвитку, відносна ортодоксальність (попри все, відкрита розмаїттю ідеалістичних і культурних впливів), що припускала новаторство та інакомислення. У перші роки його революційної діяльності ортодоксальними, навіть схоластичними, були критика мілітаризму, прийняття інтернаціоналізму, відмова від будь-якого націоналістичного почуття, приєднання до механістичного та детерміністичного бачення історичного становлення, переконаність у тому, що політична боротьба (зокрема класова) не може обійтися без насильства, відраза до буржуазії як до соціального класу та до буржуазного етосу загалом. Останні дві риси так і залишилися серед небагатьох характеристик, що буквально зрослися з політичною культурою Муссоліні. Інші ж через велику кількість політичних тенденцій та інтелектуальних течій дуже швидко опинилися перед необхідністю жорсткої ревізії. Муссолінівський соціалізм – замислений скоріше на кшталт релігійного акту або системи вірувань, ніж чітко визначеної та незмінної доктрини, врешті-решт зійшов зі шляху матеріалізму, економізму, детермінізму й антимілітаризму, перетворившись на символ віри, пройнятий волюнтаризмом і активізмом, у розробці якого не останню роль зіграв, звичайно, характер самого Муссоліні як схильного до активних дій індивідуаліста з дуже скептичним ставленням до людської натури, переконаного в тому, що політика – це скоріше вольове протистояння, ніж сутичка між суперечливими думками та інтересами.

Соціалізм юного Муссоліні визначається як «соціалізм суперлюдей»⁴². Ця формула дійсно відображає унікальне поєднання елітизму та революційного духу, ідеалізму та соціалізму, характерне для розробленого Муссоліні синтезу ідеології та політики на шляху повільного процесу ревізії, який його підштовхне – в перспективі революції та повалення ліберальної демократії – передусім до спроби оновлення офіційного соціалізму зсередини, а потім до відсторонення від нього, щоб завдяки досвіду інтервентизму та війни дати життя новій оригінальній формі «національного соціалізму», що увійде в історію під іменем фашизму. Тій новій формі соціалізму, що супроводжувала руйнування чинного політичного ладу, а отже, була революційною, хоча руйнування здійснювали вже не народні маси, а певний авангард, боротьбу уособлював уже не «пролетаріат», а «нація», при цьому вищою цінністю вважалася не рівність, а ієрархічність і дисципліна. Під цим кутом зору цікавість викликає ідея революції, яку він сформулював у статті, опублікованій у липні 1917 року і в якій можна чітко побачити, як його сподівання, вистиглі впродовж довгих років перебування в лавах революційного соціалізму, знайшли новий і певною мірою послідовний прояв – на той момент лише теоретичний, але за декілька років із народженням фашизму він набуде політичного й організаційного змісту: 

Революція – це не хаос, не безлад, не руйнування всілякої діяльності, всіляких меж соціального життя, як стверджують ідіоти – екстремісти деяких країн. Революція має сенс та історичне значення, тільки якщо вона встановлює вищий порядок, більш високо організовану політичну, економічну та моральну систему, інакше це реакція, це Вандея. Революція – це дисципліна, яка замінює собою іншу дисципліну, ієрархія, що посідає місце іншої ієрархії⁴³.

Примітки

¹ G. Belardelli, Fascismo e grande capitale, in G. Belardelli, L. Cafagna, E. Galli della Loggia e G. Sabbatucci, Miti e storia dell’Italia unita, Bologna, 1999, p. 130.

² G.A. Borgese, Golia. Marcia del fascismo (1937), Milano, 1983, p. 165.

³ A. Tasca, Nascita e avvento del fascismo (1938), Bari, 1972, p. 47.

⁴ Цит. за M. Sarfatti, Dux (1926), Milano, 1982, p. 142.

⁵ A. Roveri, Mussolini. La carriera di un dittatore attraverso i suoi scritti e discorsi, Milano, 1994, p. 22.

⁶ Е. Сантареллі у передмові до Scritti politici di Benito Mussolini, Milano, 1979, p. 21.

⁷ G. De Luna, Benito Mussolini. Soggettività e pratica di una dittatura, Milano, 1978, p. 22.

⁸ R. Zangrandi, Mussolini, Milano, 1966, p. 19.

⁹ Цит. за G. Volpe, L’Italia moderna. 1815–1898, Firenze, 1973, p. 6.

¹⁰ Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 9.

¹¹ Як писав Е. Галлі делла Лоджія в La «rivoluzione fascista», in Belardelli et al., Miti e storia dell’Italia unita, cit., p. 121, у Муссоліні «назавжди залишилося суб’єктивне бажання, попри все, вважати себе революціонером за типовою ієрархією політичних постатей, яку він засвоїв іще на початку свого культурного становлення».

¹² Див. F. Furet, Il passato di un’illusione. L’idea comunista nel XX secolo (1995), ред. M. Valensise, Milano, 1995, p. 196.

¹³ E. Ludwig, Colloqui con Mussolini (1932), Milano, 1970, p. 84.

¹⁴ Спочатку було наведено критичну думку Таска щодо муссолінівського соціалізму, з приводу якого треба все ж таки згадати, наскільки відступницькою та скитальницькою, а отже, й вельми символічною для цілого покоління, до якого належав й Муссоліні, була політико-ідеологічна історія його життя: соціаліст у молодості, один із засновників комуністичної партії Італії в 1921 році, потім вигнанець-антифашист, антикомуніст з 1929 року, вішіст за років клерикально-фашистського уряду маршала Петена, зрештою соціал-демократ у післявоєнний період.

¹⁵ G. Dorso, Mussolini alla conquista del potere (1949), Milano, 1963, p. 61.

¹⁶ R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 4. (В тексті виділено курсивом.)

¹⁷ Там само.

¹⁸ Dorso, Mussolini alla conquista del potere, cit., p. 61.

¹⁹ De Begnac, Taccuini mussoliniani, cit., p. 9.

²⁰ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 57.

²¹ Там само, p. 8.

²² Див. свідчення Е. Муссоліні, Mio fratello Benito, Firenze, 1957, p. 14.

²³ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 226.

²⁴ Див.: Там само.

²⁵ De Begnac, Taccuini mussoliniani, cit., p. 5.

²⁶ Mussolini, Opera omnia, vol. I, p. 53.

²⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. II, p. 124.

²⁸ Див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 40-42.

²⁹ Див. Mussolini, Opera omnia, vol. I, pp. 101-104.

³⁰ Див. Mussolini, Opera omnia, vol. II, p. 8.

³¹ Mussolini, Opera omnia, vol. II, pp. 103 (перші дві цитати), 117, 237.

³² Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIII, p. 246.

³³ Незважаючи на назву, йдеться не про те видання, з яким він співпрацював у період свого перебування в Швейцарії.

³⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. II, p. 5.

³⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. III, p. 253.

³⁶ Там само, p. 260.

³⁷ Там само, p. 340.

³⁸ G. Megaro, Mussolini dal mito alla realtà (1938), Milano, 1947, p. 344.

³⁹ Mussolini, Opera omnia, vol. IV, pp. 173-174.

⁴⁰ Цит. в De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., p. 182. (Виділення курсивом наше.)

⁴¹ Mussolini, Opera omnia, vol. VI, p. 48.

⁴² Див. E. Gentile, Le origini dell’ideologia fascista (1918–1925) (1975), Bologna, 1996, pp. 69-80.

⁴³ Mussolini, Opera omnia, vol. IX, p. 78. (Виділення курсивом наше.)

Частина четверта. «Велика війна» та занепад ліберальної системи

Війна у витоках фашизму

Навіть сьогодні важко уявити глибокі зміни, спричинені Першою світовою війною в європейському суспільстві, економіці та культурі того часу. То була справжня катастрофа: «наймасштабніша політична і соціальна революція, яку пам’ятає історія»¹.

Неймовірна жорстокість цього конфлікту з нечуваною раніше ідеологічною складовою, залучення величезних людських мас, купа матеріальних і духовних руїн, спричинених усього за декілька років, – усе це лягло в основу колективного почуття розгубленості та тривоги, що залишило глибокий слід у всіх соціально-культурних проявах того періоду: в поезії, прозі, художньому мистецтві, філософії. Вплив був настільки вагомим, що після війни жодна річ не могла залишитися такою, як раніше, і принаймні в Європі це означало остаточний кінець історичного періоду: ліберально-буржуазної доби, так званої belle époque[31]. Перші післявоєнні роки, позначені глибоким соціальним напруженням, важкою економічною кризою, станом хронічної політичної нестабільності, втратою індивідуальної та колективної ідентичності, звичайно, тільки підсилювали занепокоєння та тривогу тих, хто безпосередньо брав участь у війні або відчув на собі її жахливі наслідки.

Генетичний зв’язок між війною та фашизмом, про який свідчать біографії головних фашистських лідерів, адже всі вони (починаючи з Муссоліні) пройшли крізь випробування траншейним вогнем і залишилися під його глибоким впливом, – це один з небагатьох аспектів наукової літератури на тему фашизму, щодо якого збігаються думки різних дослідників. Разом із вій­ною на історичній арені з’явилися нові колективні соціальні суб’єкти (наприклад, ветерани та молодь). Спричинена війною економічна криза, зі свого боку, визначила жорсткі зміни в традиційному класовому балансі. В цьому контексті одну з основоположних причин фашизму треба шукати в активній мобілізації та сукупності стимулюючих імпульсів для тих соціальних секторів, зокрема для дрібної буржуазії, які набули через війну нового розуміння власної ролі, а отже, прагнули закріпити за собою певний політичний простір².

Військовий досвід призвів до радикальних змін також на рівні культури, світогляду, індивідуальної та колективної психології. Важка окопна війна визначила – насамперед серед молоді – новий стан ментальності, яким за декілька років сповна скористається фашизм: вона посилила схильність молодих громадян до ризику та насильства, визволила їх від морального кодексу батьків, зробила з них ворогів чинного соціального ладу. Для багатьох із них, як ми можемо побачити, наприклад, з деяких уривків особистого щоденника Джузеппе Боттаі, війна стала не лише тренувальним залом життя, позначивши перехід від юнацтва до змужнілості:

Для мене і «сучасної» молоді з покоління 94–99 бути на війні означає носити довгі штани та бороду, вперше вільно покинути хату з ключами у кишені, випростатися з дитячих страхів. Воювати й стати чоловіками – це для нас синоніми. Війна та молодість спалахнули одночасно³.

Війна також стала періодом політичного учнівства, спрямованого на формування певного ідеологічного світогляду на кшталт фашизму, глибоко пронизаного мілітаризмом і окопною культурою, а отже, схильного до чоловічого шовінізму та ієрархічності, заснованого на культі лідерства й організації, на містиці товариськості, на класифікації мас із позицій авторитаризму:

У казармі дуже важливо засвоїти принцип організації, важливіше, ніж у робочому цеху, банку, синдикаті. Це залишає відбиток, і таких людей одразу можна розпізнати в суспільному житті.

[...]

Я вчився бути лідером на прикладі звичайного взводу, і вже тоді я заглибився у людську природу, адже командувати доводиться саме нею⁴.

Символічна і практична цінність насильства, психологічний тиск через поняття «честь», «ієрархія», «дух товариськості», готовність молодого покоління наражатися на ризик, відмова від буржуазного комфорту та буржуазних стандартів, безумовне прийняття нового та відмова від традиції, відраза до парламентаризму, партій і ліберального політичного класу – саме цей набір поведінок і ментальних форм дістався у спадок від війни, і цей спадок виявився занадто важким, аби фронтовики, а надто наймолодші з них могли його позбавитися в мирному житті.

Не менш вирішальним на особистість Муссоліні, зокрема на його політико-ідеологічну зрілість, виявився вплив воєнного досвіду. Значущою подією для нього стало відкриття ідеї нації – це дозволило відмовитися від дуалізму «буржуазії» та «пролетаріату», переформулювати його спершу в дуалізм між «інтервентистами» і «нейтралістами», а відтак між «ветеранами» і «пораженцями», ідея народжувалася посеред галасу інтервентистських маніфестацій, на тлі зіткнення з фронтовою та ветеранською реальністю, на тлі розгубленості, до якої призвела трагічна поразка біля Капоретто.

Саме на підставі незвичних роздумів про зміст і наслідки війни, про її реальний спадок на екзистенційому та політичному рівнях у Муссоліні народився політичний план післявоєнного періоду: план «антипартії», в якій згрупуються прихильники національного оновлення, живі сили, що відзначилися на полях битви, взагалі всі ті, кому довелося особисто пережити бойовий досвід і на кого очікувало будівництво «нової Італії» на руїнах «старої», уособленої не тільки відомими лібералами й монархічно-консервативно налаштованими особами, а й широким фронтом населення (від католиків до соціалістів), яке вважалося неспроможним взяти участь у відродженні національної єдності через незгоду вступати у війну, через свою так звану пораженську позицію за років війни та через небажання захищати плоди перемоги після закінчення війни, ба більше, у своїх крайніх проявах вони доходили до дискредитації ветеранів і фронтовиків. 

Інтервентизм і війна 

У перші тижні після 28 червня 1914 року – дня, коли в Сараєво було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, всією Європою ширилися перші спалахи війни. Муссоліні, так само як майже всі соціалісти, зайняв позицію абсолютного нейтралітету, з одного боку, вважаючи сербсько-австрійський розбрат звичайним проявом протистояння між націоналізмом і центральною владою, продиктованого імперською структурою династії Габсбургів, а з іншого – оцінюючи можливість поширення конфлікту як чергової глави історичного суперництва між європейськими буржуазними урядами, до яких пролетаріат не мав і не мусив мати ніякого відношення.

Муссоліні сформулював офіційну позицію ІСП у передовій статті, опублікованій у газеті «Avanti!» від 26 червня 1914 року під красномовною назвою «Ні війні!» («Abbasso la guerra!»): «Жодної людини! Жодної копійки!»⁵. В маніфесті «Проти війни» («Сontro la guerra»), який 22 вересня того ж року опублікувало керівництво ІСП за редакцією самого очільника соціалістичного щоденного видання, він підтвердив очевидне неприйняття війни та її причин: «соціалістична партія має імунітет до інфекції, що поширюється»⁶, у статті йшлося про несамовиту войовничість, яка тим часом охопила Італію й усю Європу і яка (з-поміж інших наслідків) спричинила тріщину на міфі про робітничий інтернаціоналізм, адже мобілізаційний заклик до патріотичності виявився сильнішим (справжня травма для всього соціалістичного руху та тих, хто лишень декілька тижнів тому стверджував: «Солідарність нації зникає при появі класової солідарності»⁷).

Як на підставі такого очевидного вибору пояснити раптову зміну позиції, виголошену у відомій статті «Від повного нейтралітету до активного та дієвого нейтралітету» («Dalla neutralità assoluta alla neutralità attiva e operante»), яка з’явилась у газеті «Avanti!» від 18 жовтня? Читачі, а надто товариші по політичній вірі по гарячих слідах засудили Муссоліні незмивним тавром зрадника. Щоб оцінити подібну метаморфозу, політики та вчені того часу і наступних епох посилалися на його схильність до пригодництва, на брак ідеалів, жагу до влади, вочевидь не вдоволену діяльністю в соціалістичному таборі та антивоєнною позицією.

У реальності воєнна криза припала на період глибоких політичних та інтелектуальних хвилювань. Не менше двох років Муссоліні розмірковував над стратегічною інволюцією італійського соціалізму, над незрілістю робітничих мас з революційної точки зору, і його роздуми набували дедалі песимістичніших інтонацій. Диспут між нейтралістами-пацифістами та прихильниками участі Італії у військовому конфлікті лише посилив ці сумніви з огляду на те, що в таборі інтервентистів були присутні не тільки націоналісти Коррадіні та футуристи Марінетті, одні – імперіалісти, інші – естети боротьби, а ще й республіканці, гарібальдійці, демократи-радикали, соціалісти-реформісти, революціонери-синдикалісти, тобто різного роду представники тієї підривної патріотичної, націонал-якобінської та революційної традиції, в межах якої сформувалося чимало якостей Муссоліні, з якою він завжди підтримував стосунки і яка перед лицем загрози збройного протистояння між європейськими націями, куди втягувалася й Італія, виявляла практичну рішучість та ідеальну силу, не притаманну верхівці соціалістичної партії. Врешті-решт Муссоліні розділив із представниками так званого лівого інтервентизму, який він невдовзі очолив і став одним з найдосвідченіших і найавторитетніших лідерів, ідею того, що тільки шляхом відновлювального досвіду війни можна досягти такої цілі (і не тільки такої), як очікувана соціально-політична революція. «Міжєвропейська війна як єдине катастрофічне і революційне рішення для капіталістичного суспільства»⁸ була до того ж широко відображена в статті теоретика-синдикаліста Серджьо Панунціо, що невипадково з’явилася на сторінках муссолінівського двотижневика «Utopia» і справила величезний вплив на інтервентистський вибір майбутнього фашистського лідера.

Отже, він приєднався до інтервентизму, коли ретельно і реалістично, хоча й не без фаталістичних акцентів розглянув два фактори: з одного боку, провал політичної стратегії ІСП, неможливість для неї (в тому числі через політичну незрілість мас) досягти бодай якогось революційного рішення, якогось виходу, який нібито пропонувала війна, зміцнюючи рішучість політичного авангарду, вільного від ортодоксальності та партійної ієрархічності; з другого боку, недолугість і негнучкість офіційного соціалізму перед лицем історичних викликів, які потроху набували конкретних рис і серед яких у континентальному масштабі на перший план рішуче виходило «національне питання».

У такому контексті зовсім не дивує підхід Муссоліні до соціалізму, адже він завжди сприймав його як синтез думки та дії, як віру та пристрасть, а не як чітко визначену доктрину, що треба зберігати в ідеалістичній чистоті. Його соціалізм є інтервентистським за суттю, про це свідчать слова, якими він після багатьох коливань і під впливом багатьох факторів оголосив своє рішення: 

Реальність рухається вперед у прискореному темпі. Ми отримали унікальнішу привілею жити в дуже трагічний час світової історії. Невже ми – як люди і як соціалісти – хочемо бути інертними спостерігачами цієї грандіозної драми? Невже не хочемо – в якомусь сенсі та якимось чином – стати її голов­ними дійовими особами?⁹ 

Як бачимо, з цих слів постає не тільки політико-доктринальна криза схвильованої особистості, а більш масштабне інтелектуальне й вікове зіткнення між соціалістами-позитивістами, що зростали в умовах теоретичного культу розуму та гуманістичних принципів, а тому були схильні до поміркованості та історичного фаталізму, і молодими революційними соціалістами, що зростали в кліматі філософського ідеалізму та волюнтаризму й успадкували активістський повстанський дух, який міцно вкоренився в історії лівих сил Італії періоду Рісорджименто.

Прийнята Муссоліні позиція «активного та дієвого нейтралітету» справила велике враження не тільки на соціалістичні кола. Усюди спостерігалося неабияке збентеження, до того ж уже декілька тижнів поширювалися чутки й плітки про політичну і моральну кризу Муссоліні, подейкували навіть про його готовність до рішучого кроку. Сьомого жовтня в газеті «Resto del Carlino» з’явилася стаття за підписом Ліберо Танкреді (псевдонім анархо-синдикаліста Массімо Рокка), в якій автор виніс вагання керівника «Avanti!» на публічний рівень і запропонував йому не гаяти часу й розкрити обійми – як він сам того прагне – назустріч антинейтралістському табору.

Після публікації статті в газеті «Avanti!» пряме зіткнення з керівництвом ІСП було вже неминучим. Двадцятого жовтня Муссоліні покинув посаду редакторасоціалістичної щоденної газети. За таких обставин замість того, щоб обрати шлях розколу або створити нову політичну структуру, він після певних коливань вирішив продовжити політичну боротьбу на сторінках нової газети, і цього разу газета повністю відповідатиме його образу та подобі – за справу інтервентизму проголосовано. Менш ніж за місяць до його відставки з «Avanti!», а саме 15 жовт­ня в газетних кіосках головних міст Італії з’явилася газета «Il Popolo d’Italia», яка побачила світ завдяки рішучій допомозі Філіппо Налді – керівника «Resto del Carlino» і за економічної підтримки з боку великих промислових компаній (Ansaldo, Fiat, Montedison), зацікавлених у військових постачаннях, а отже, й умотивованих до вступу Італії у війну.

Народження нового щоденного видання стало причиною остаточного вигнання Муссоліні з ІСП, яке відбулося 24 листопада того ж року й було ухвалене за результатами палких і драматичних зборів, проведених у суто якобінському стилі. Покидаючи ці збори, він наостанок театрально заявив: «Ви вважаєте, що втратили мене, але я кажу вам – ви себе вводите в оману. Сьогодні ви мене ненавидите, тому що досі любите [...]. Але ви мене не втратите: дванадцять років мого партійного життя є або мають бути достатньою гарантією моєї соціалістичної віри. Соціалізм – він укорінюється в крові»¹⁰. Також цей епізод став початком виплеканого супротивниками образу Муссоліні «зрадника» й «запроданця», ляльки в руках великого капіталу, навіть на службі іноземних інтересів, адже для виживання своєї газети він не гребував використовувати гроші бельгійського й головно французького походження.

Насправді причини його revirement[32] у бік інтервентизму не пов’язані ні з тривіальними економічними проблемами, ні з чистим опортунізмом, радше вони носять політико-стратегічний (прийняття ідеї «революційної війни» на відміну від позиції соціалістів ІСП) та ідеологічний (перевірка в полум’ї інтервентистської боротьби його проекту ревізії соціалізму в ідеалістичному та волюнтаристському сенсі) характер, і саме такими їх вважали у лавах інтервентистів (демократів і ні), що з прихильністю прийняли його рішення.

Створення нового друкованого органу, безумовно, сприяло його невгамовній пристрасті до журналізму і до преси, але, крім того, з огляду на нову політичну боротьбу це була об’єктивна необхідність, здатна виправдати у власних очах фінансування та субсидії, які він дійсно отримував од різноманітних (і ком­прометуючих) середовищ і які – історично важливий момент! – не мали, однак, миттєвого впливу на його вибір (у перші роки «мова йшла про фінансування без контрагентських відносин»)¹¹ і не випереджували (як дехто стверджував) ті травматичні союзницькі та компромісні відносини, які в післявоєнний період фашизм, що ледь затвердиться на реакційних і крайніх правих позиціях, зав’яже із буржуазією для антипролетарського спротиву.

Муссоліні одразу кваліфікував газету як «соціалістичний щоденник», намагаючись таким чином підкреслити своє «відступництво». Поруч із назвою, яка повторювала назву листівки, заснованої в Неаполі послідовниками Мацціні, він розмістив два вислови про зв’язок війни та революції в якобінському дусі, притаманному революції по той бік Альп: «У кого зброя, у того й хліб» (вислів Наполеона Бонапарта) та «Революція – це ідея, яка знайшла штики» (цитата Бланкі). У цьому виданні він закликав взаємодіяти зі строкатим політико-інтелектуальним фронтом – приміром, із П’єтро Ненні, Агостіно Ланцілло, Гвідо Дорсо, Серджьо Панунціо, Чезаре Россі, Марією Рігер, Маргерітою Сарфатті, Джузеппе Преццоліні та іншими – з тією метою, щоб «Popolo d’Italia» перетворилася на рупор революційної еліти Італії та передовий орган демократичного лівого інтервентизму, аж ніяк не правого та націоналістичного, притаманного ліберально-монархічним, консервативним і промисловим колам. Прихильники правого інтервентизму підтримували вій­ну в перспективі можливого становлення мілітаристського та територіального порядку, доводячи до крайнощів анексійну та іредентистську політику. Прихильники лівого інтервентизму, навпаки, вбачали в ній демократичне втілення певних патріотично-відроджувальних ідеалів і велику нагоду для політичного піднесення й соціального визволення мас, підготовку до бажаної революційної мети, боротьбу проти мілітаризму й австро-германської деспотії.

Щодо Муссоліні, то він очікував од війни не тільки революцію. Він сподівався, що після випробування народною, демократичною та масовою війною італійці нарешті розбудують політично об’єднану країну, яка усвідомить свою історичну роль. Під цим кутом зору символічною є коротенька стаття, написана ним 14 лютого 1915 року на підтримку національної війни, що довершить період відродження, яка надихатиметься не «священним егоїзмом» націоналістів, а патріотичними і соціальними ідеалами, а також навчальною місією війни як інструменту для «перетворення на італійців» і яку він міцно підтримуватиме всі роки диктатури. 

Війна, якої ми прагнемо і яку вестимемо [...] – це війна, що сповнить гордістю та тремтінням душу кожного італійця. Я говорю про італійців, які – поки що – не стидаються бути народженими в Італії; я говорю про італійців, які гірко встидаються завтра, якщо Італія триматиме нейтралітет до епілогу величезної битви [...].

Війна, якої ми прагнемо і яку ми вестимемо, – це не та національна війна, що ведеться тільки заради національних інте­ресів і передбачає досягнення мети ціною будь-якої жертви, це справжня національна війна, тому що – вперше після стількох століть рабства – її вестиме нація. Це перша війна Італії. Італії як нації. Італії як народу [...].

Війна повинна розкрити Італію італійцям.

[...] велика війна. Тільки вона може надати італійцям зміст і вселити гордість за свою італійськість, тільки війна може зробити «італійців», яких мав на увазі д’Азеліо. О Революціє!..¹² 

24 травня 1915 року Італія вступила у війну проти Австро-Угорщини на боці сил Антанти (Велика Британія, Франція та Росія). Тиск майдану («променисті дні» – за визначенням Д’Аннунціо – в травні того ж року) та конкретніше воєнний напрямок, прийнятий Короною та урядом Саландри, врешті-решт взяли гору над нейтралістською більшістю в Палаті й у країні загалом, а надто серед народних мас. Саме ті полум’яні, сповнені ваганнями дні, що передували оголошенню війні, підштовхнули Муссоліні до неодноразових антипарламентаристських заяв (доволі співзвучних його особистості та політичному мисленню) з нападками проти «увішаного медалями племені» парламентарів, нездатних прийняти рішення за важливими націонал-політичними питаннями: 

Дисципліна має починатися згори, якщо її очікують побачити долу. Щодо мене, я дедалі більше переконуюсь у тому, що для здоров’я Італії треба було б розстріляти, наполягаю – розстріляти в спину з дюжину депутатів і заслати на каторгу хоча б декількох колишніх міністрів. І не тільки це. Я вірю, щодалі сильніше вірю, що Парламент в Італії – це чумний бубон, який отруює кров Нації. Його треба видалити з коренем¹³. 

31 серпня, тобто через три місяці після початку конфлікту, Муссоліні вирушив на фронт звичайним берсальєром. У більшості документальних джерел зазначено, що він зарекомендував себе гідним, відданим і дисциплінованим солдатом, таким, як і раніше, під час військової підготовки, яку він проходив од січня 1905-го до вересня 1906 року в розквартированому у Вероні берсалійському полку. Впродовж усіх місяців свого перебування в зоні війни (в Альто-Ізонцо, Карнія, на плато Карсо) він вів щоденник, опублікований окремими випусками в «Popolo d’Italia» в період між груднем 1915-го та лютим 1917 року: чесний опис усіх скрут і страхів окопного життя, переданих сухою прозою, без пафосних надмірностей чи красномовства. Опублікований повністю в 1923 році та перевиданий багатьма видавництвами за роки режиму, цей щоденник зіграв фундаментальну роль для створення в очах італійців образу народного борця і патріота (що й було метою багатьох творів про війну), на який спирався сам Муссоліні та згодом спиратиметься фашизм – ­завдяки ораторському мистецтву, ретельному промиванню мозків і пропаганді, завдяки масовим «літургіям» і символізму, – як для узаконення нового політичного революційного порядку, а саме фашизму (що успадкував од війни та присвоїв собі палін­генетичні[33] мотиви морального, соціального та політичного відродження), так і в спробі вибудувати органічну послідовність національної історії (фашизм як результат війни, до якої залучився весь італійський народ, зумів – саме тому і зумів – довести до кінця унітарні прагнення епохи Рісорджименто).

23 лютого 1917 року його було поранено вибухом гранатомету і згодом, у серпні того ж року, після тривалого лікування комісовано. Розгром під Капоретто розпочався 24 жовтня 1917 року – сорок тисяч італійських солдатів убито й поранено, понад шістсот тисяч військовополонених і втікачів, австрійці окупували Удіне, військо під командуванням Кадорни вимушене зосередитися за лінією Пьяве – все це він виплескував на папір за своїм робочим столом у «Popolo d’Italia», хоча ще не повністю одужав після поранення, з головою поринувши у роздуми про кризу революційного та демократичного інтервентизму, в якому поширювався внутрішній розкол і подекуди все сильніше відчувався привабливий спів сирен націоналізму та імперіалізму.

Дата, якій судилося стати роковою в уяві італійців, миттєво набула для Муссоліні поворотного значення: політичного, стратегічного, ідеологічного, емоційного. Після Капоретто значною мірою змінився зміст війни, відтоді він наповнився сенсом боротьби до останньої краплі крові для запобігання колапсу країни. Привід воєнної розрухи започаткував новий дуалізм – якщо раніше протиставлялися «нейтралісти» та «інтервентисти», то відтепер це були «пораженці» та «ветерани». Цей дуалізм гратиме рішучу роль у політичній боротьбі післявоєнного періоду, адже він переросте в контраст між двома Італіями: тією Італією, яка шляхом страждань принесла країні перемогу, а з нею можливість політичного самоствердження на європейській арені, і тією Італією, що на межі невизначеності й м’якотілості ризикувала зазнати військового розгрому і політичного приниження.

Для Муссоліні, а головно для лівих інтервентистів травма, спричинена поразкою під Капоретто, стала підставою для самокопання щодо політичних і соціальних цілей війни. Неминучість військової кризи й потреба зміцнення внутрішнього фронту, задля чого треба було сконцентрувати всю енергію та відмовитися від політичних розколів, ризикували спорожнити міф про «революційну війну», видалити з нього соціальний зміст, а порожнє місце заповнити націоналістичними почуттями захисту батьківщини, що опинилася в небезпеці, та закликом до воєнної диктатури.

Відповіддю Муссоліні на перспективу кризи інтервентистського руху (яку він вважав практично неминучою після Капоретто) стала ідеологія «окопності», пильна увага до світу «фронтовиків» і очікувань, що його підживлювали. У момент максимальної невпевненості щодо долі світового конфлікту, в момент, коли всю націю було покликано зробити надзвичайне зусилля, аби протистояти ворогові, він нарешті чітко усвідомив справжню ставку в цій війні, а також політичні та соціальні результати, які їй судилося породити: в цій війні вирішувалися не так питання династичного спадкування або територіальних завоювань, навіть якщо для молодої італійської нації це могло мати значення (заради такої мети він ладний був де в чому поступитися націоналістам), як проблеми іншого змісту, умовно об’єднані в питаннях: хто буде командувати Італією після війни? Хто матиме офіційне право постати у керма країни після бажаної перемоги?

Саме на цьому етапі почалося його справжнє політичне відчуження від соціалізму й пошук нової політичної формули, заснованої на згоді між «фронтовиками» та «виробниками». Символічним документом цього нового етапу стала стаття, опуб­лікована Муссоліні в «Popolo d’Italia» від 15 грудня 1917 року під назвою «Окопократія» («Trincerocrazia»), в якій визнавалося, що від конвульсій Першої світової, від союзу крові та зброї народилася нова соціальна аристократія, якій судилося вже в близькому майбутньому перетворитися на політичну силу й радикально змінити політичну арену: аристократія окопів. Згідно з його прогнозом,

Італія прямує до двох великих партій: тих, хто там був, і тих, кого там не було; тих, хто воював, і тих, хто не воював; тих, хто працював, і тих, хто паразитував¹⁴.

Муссоліні одним із перших зрозумів, яку об’єктивно революційну або принаймні дестабілізуючу роль зіграють мільйони фронтовиків, якою потужною масою для політичного маневру стануть ветерани, інваліди, каліки, щойно вони повернуться до цивільного життя: «Ця величезна маса – усвідомлюючи отриманий на війні досвід – неминуче призведе до зміщення балансу»¹⁵. «Старі ментальні схеми», «старі партії», «старі обличчя» будуть зметені тими, хто мужньо й непохитно витримав «жорстоке та криваве учнівство в окопах»¹⁶, і тому їм судилося стати голов­ними дійовими особами в завтрашній Італії.

Саме в цій статті вперше чітко виявився політико-концеп­туальний перехід майбутнього диктатора від соціалізму, який так і залишався для нього чужим і проблемним, до фашизму, хоча сам термін іще не існував у звичній для нас формі. Натякаючи на політичне майбутнє післявоєнної Італії, Муссоліні написав: 

Слова «республіка», «демократія», «радикалізм», «лібералізм», навіть слово «соціалізм» уже не мають сенсу: вони його набудуть завтра, і цим новим сенсом їх наповнять мільйони «повертанців». І це вже буде зовсім інша річ.

Це може бути антимарксистський, наприклад, і національний соціалізм. Мільйони робітників, що повернуться до борозен на ланах від борозен окопів, зведуть докупи дві антитези: клас і націю¹⁷. 

Цей стрімкий розворот у бік окопника та людини праці завдяки пильному аналізу реальності війни й очевидним синдикалістським настроям, а ще через чималий вплив на Муссоліні прикладу індустріальної спільноти Мілана пояснює, чому з 1 серпня 1918 року газета «Il Popolo d’Italia» кардинально змінила підзаголовок: «соціалістичний щоденник» став саме «щоденником фронтовиків і виробників». За кілька днів він пояснить зміну назви, і його слова матимуть рішуче значення для розуміння механізмів повільного, але незворотного переходу від революційного соціалізму юнацького періоду до фашизму в більш зрілому віці, а також для розуміння політико-ідеологічних, психологічних мотивувань його поведінки: 

Я вже давно запитую себе: що таке соціалізм з точки зору економічних, філософських і політичних учень? Що таке соціалізм в аспекті практичної та щоденної діяльності? Чи досі існує соціалізм? [...] Я довго думав і все одно не знайшов задовільної відповіді на ці запитання. Вірю, що і самі соціалісти [...] цього не знають. Знак питання залишається. Отже, я запитав себе: «Чи я соціаліст?» Перед тим як відповісти «ні», мені потрібно було з холодною розсудливістю подолати відлуння сентиментальності, пригасити «місячне сяйво» спогадів про родину та юність, перебороти підводні рифи, що здавалися нездоланними у величезному морі пам’яті, розбити вщент психологічну звичку.

Я переконався в тому, що слово «соціаліст» позбавлене сенсу. Розумна людина не може бути чимось одним. Не може – якщо вона розумна – завжди залишатися однаковою. Вона мусить змінюватися. Не можна завжди бути соціалістом, завжди респуб­ліканцем, завжди анархістом, завжди консерватором. Дух – це насамперед, «рушійна сила». Незрушність властива мертвим. Той, хто ніколи не змінює напрямок своєї думки, хто ніколи не змінює формат своєї думки, – не людина з плоті й крові, а бутове каміння [...] Мене не обмежував цей ярлик, я його вже давно зірвав, але сьогодні я відчуваю себе вільніше. Я вільний бути хоч інколи собою, тільки собою, ніким іншим – лише собою.

[...] Я намагаюся бути людиною, що думає про «потім» [...] людиною, яка діє на упередження. [...] Ті, хто хапається за старі ярлики, нагадують мені потерпілих на морі, що чіпляються за уламки затонулого корабля. Уламки називаються: соціалізм, лібералізм, республіканізм, елекціонізм, реформізм. [...]

Ми не дозволимо літері вбивати дух. Ми будемо – і це не гра слів – не тими, ким були, і не тими, ким ми є, але тими, ким будемо та хочемо бути¹⁸. 

Післявоєнний період і народження фашизму 

Завершення війни (перемир’я було підписане 3 листопада 1918 року) означало для Муссоліні початок тривалого і суперечливого дворічного етапу, сповненого коливаннями, пере­осмисленням, невдалими політичними спробами, зітканого з відкритих і закритих дверей, із союзів і розлучень, із випадкових зближень і раптових відчужень, із відчайдушних тактичних пасток, із небувалих перехресть між лівими і правими силами, між соціальними та революційними імпульсами, між націоналістичними та палеоліберальними аргументами. І наприкінці цього періоду остаточних політично-організаційних форм набула нова політична сила – фашизм. На тлі політико-соціального занепаду післявоєнної Італії цей етап характеризувався виснажливим пошуком якогось нестандартного рішення, якогось виходу з політико-журналістської битви, в якій Муссоліні, звичайно, брав до уваги не тільки кризу стратегії та перспективи революційного інтервентизму, а й (переважно) соціальні розлади, економічні очікування, нові горизонти політичного розподілу, нові психологічні стани, яких зазнала країна за чотири роки війни. Своє пріоритетне завдання він бачив у політичній конкретизації розрізнених революційних течій і жаги оновлення в багатьох секторах італійського суспільства, особливо серед тих верств, що взяли активну участь у бойових діях або більше за інших відчули на собі руйнівні та нищівні наслідки війни на всіх рівнях: психологічному, політичному, економічному.

Як було сказано, Капоретто в його очах став переломним моментом, що виявив неминучість стратегічного альянсу між фронтовиками та виробниками, неминучість відмови від соціалізму, всілякими зусиллями запобігаючи політико-воєнному руйнуванню Італії та зберігаючи, наскільки це можливо, революційний характер конфлікту. З таких позицій він передбачав, що одразу після перемоги в повоєнному житті встановиться інший політичний баланс, нехай навіть на практиці цей баланс відчуватиметься радше у загальному плані, ніж у теорії та ідеології, але він дозволить, з одного боку, для себе – прагматично капіталізувати все, що Муссоліні робив і казав із жовтня 1914 року, а з другого боку, для інших – піти назустріч очікуванням фронтовиків-робітників, пролетарів з окопів, які (як він написав 9 листопада 1918 року), «даючи нації – своїм зусиллям і безіменним величезним жертвопринесенням людських мас – велику омріяну перемогу, піднесли ім’я Італії в історії та світі»¹⁹. В цій статті, що мала визначальну назву «Після війни. Йдіть назустріч роботі, яка повернеться з окопів», Муссоліні розглядав соціальний зміст щойно завершеної війни так, як він його бачив у реальності. Його увага була повністю прикута до ветеранів воєнних років, які, ледь знімуть форму, мусять знову вдягти робочий одяг, але їхнє мислення кардинально відрізнятиметься від довоєнного стану думок. 

Пролетарії, що повернуться з окопів у майстерні та на лани, вже не ті, що були раніше. Вони «подорослішали». Так чи так, вони усвідомлюють свою участь у небувалому катаклізмі, якого ще не знала історія. У кожного вояка зросло почуття людської гідності; він відчуває, що одна епоха добігла кінця й почалася інша. Марною буде спроба втиснути цих людей у політичні, економічні й духовні рамки вчорашнього дня – змужнілі у вій­ні та перемозі, тепер вони, звичайно, прагнуть подолати та вщент рознести ці рамки²⁰.

У перспективі міжкласової та націонал-синдикалістської боротьби, яка згодом займе центральну позицію в політично-ідеологічній риториці фашизму, він палко підтримував співробітництво між «виробником буржуа» та «виробником робочим», свого роду безпрецедентний політико-соціальний альянс між виробничими колами, що одночасно мали прогресивний, патріотичний і антисоціалістичний характер: «…Ідеться про створення та “приведення в дію” союзу економічних сил, і це означає максимальний добробут для робітничих мас за умови максимальної виробничої потенційності»²¹.

Уважний до соціальних і економічних очікувань, що вистиг­ли серед робітничих мас через їхнє суцільне залучення до воєнних справ, Муссоліні все ж таки усвідомлював, що накиданий ним у загальних рисах, але з безсумнівним відчуттям моменту політичний шлях під вивіскою продуктивізму, екстремістського захисту прав ветеранів і узагальненої революційності, хоч як щедро здобрений антисоціалізмом, навряд чи міг їх привабити та забезпечити їхню підтримку. Адже розрив із ними (в політичній і психологічній площині) здавався практично неминучим уже від листопада 1914 року, не говорячи про післявоєнні конвульсії суспільства, коли робітничі маси схилялися скоріше до більшовицького максималізму, ніж до формул націонал-соціалізму напівкорпоративного типу. Отже – втім відповідно до волюнтаристського й елітарного бачення політики, що невпинно визрівало роками, – на суто політичному рівні він спрямовував дію на радикалізовані війною активні меншини з революційно-політичними настроями, схильними до неортодоксальних заходів політичної боротьби: зокрема на ардіті (достатньо згадати представників елітних штурмових загонів періоду окопної війни, підрозділи яких почали розформовуватись у січні 1919 року, а їхніми видатними представниками стали Маріо Карлі та Ферруччо Веккі) та більш політизовані фракції футуристичного руху під керівництвом Філіппо Томмазо Марінетті. Саме вони: ардіті та футуристи – ветерани, які брали участь у цій війні та болісно пережили її висліди, справили на Муссоліні найбільший вплив у бурхливі післявоєнні місяці, зумовлюючи його політико-ідеологічний розвиток за багатьма вирішальними пунктами: розрив із демократичним елементом інтервентизму (символічно ухвалений 11 січня 1919 року, коли Муссоліні в компанії ардіті та футуристів бойкотував у міланському оперному театрі «Ла Скала» промову Біссолаті, звинуваченого в пораженських настроях щодо югославських цілей на так званих невизволених землях на східному кордоні Італії), мілітаризація політичної боротьби (зі створенням перших бригад), просування у бік протизаконності та використання сили в політичних цілях, зосередження на іредентистських, націоналістичних, ба навіть імперіалістичних темах, певна схильність до театралізованих поз і вимови. Саме вони – ардіті та футуристи – були у березні 1919 року серед основних діячів Італійського союзу боротьби, тобто в першій ланці фашизму, що народилася від зближення чи навіть злиття осередків Союзу та синдикалістських, виробничих, соціал-патріотичних течій – здебільшого революційних, але щиро антисоціалістичних, що починаючи з 1917 року стали зрештою муссолінівськими.

Дивлячись на минуле з позицій сьогоднішнього дня, здається очевидним, що перший світовий конфлікт, немов пружина, підштовхнув до глибоких соціальних, економічних і психологічних змін. Наприклад, провідну роль у зрушенні застарілих політичних і соціальних рівноваг зіграли фронтовики – таку думку поділяють численні дослідники. Серед політиків і спостерігачів того часу Муссоліні був одним з небагатьох, хто розумів зміст глибоких змін, що відбулися в політиці та суспільстві через війну. Нехай плутано й без відпрацьовування (принаймні у близькому майбутньому) чіткої й однозначної політичної поведінки, але він збагнув грандіозність соціальної мобілізації, яку заподіяла війна, зрозумів, ким були фактичні діячі цього процесу. Адже мине зовсім небагато часу і саме на них спиратиметься фашизм у вибудовуванні свого політичного майбутнього. Після завершення війни всі інтервентисти, в тому числі й Муссоліні, «заблукали у пошуках шляху», нерішуче вдивляючись у подальше життя після перемоги, і тому потрапили в плутанину важкої в подоланні політико-економічної кризи. Але треба зауважити, що майбутній диктатор, натхненний (за його власним зізнанням) «реальністю, що приходить за кожною повінню», більше за інших був здатен спрямувати політичну увагу в слушному напрямі, звертаючись до найураженіших війною верств суспільства, які зараз, немов політичні сироти, залишилися покинутими напризволяще без проводиря. Згодом Муссоліні вже як дуче згадає – із надмірним ретроспективним детермінізмом – політико-організаційний генезис фашизму: 

Тепер Мілан був платформою без очільників. Інтервенція спалила Тураті, Тревеса та багато інших «omenoni»[34]. Війна вбила Коррідоні та революціонерів-синдикалістів. Щоб якось вижити та вистояти, Д’Аннунціо мусив вигадати справу Фіуме. Я шукав пульс натовпу і зрозумів, що саме тут – у суцільній втраті орієнтирів – моя аудиторія. Тепер було потрібно, щоб вона впізнала себе в моїй газеті. Через війни проміжні соціальні класи плавно рухаються до економічної рівності у бідності; через війни потужні фінансові групи тріумфують на цвинтарі руйнувань; через війни найнижчі прошарки суспільства, спекулюючи на живих і мертвих, перетворюються на енергійних діячів нової системи консерваторів. Перемога уразила насамперед нижні чини та молодших офіцерів, що не мали жодних гарантій збереження довоєнних місць роботи. Через знецінення грошей поразки зазнали рантьє зі стабільним прибутком і дрібні вкладники – ті, хто авансував державі кошти на війну, так би мовити, підписанти державного боргу. Право на життя було зраджено. Хтось не дотримав наданих обіцянок. Мій шлях сам по собі тривав у слушному напрямку²². 

Остання фраза звучить трохи вимушено, адже «слушний напрямок» з’явився не сам по собі, а в результаті доволі тернистого шляху. Цілком очевидно, що за тих самих обставин інші сили та політичні діячі не мали аналогічної інтуїції або усвідомлення соціально динамічної ролі, спрямованої на підрив усіх старих важелів влади, яку «посередницькі соціальні класи» (що лише частково збігалися з «фронтовиками» та «виробниками», до яких він зазвичай звертався в останні місяці війни) повинні були зіграти в політично-економічній кризі післявоєнного періоду. Аж ніяк цієї інтуїції не мали соціалісти ІСП: недооцінка (через сектантське розуміння доктрини) причин демократичного та революційного інтервентизму вже стала великою історичною помилкою, але ще більшої помилки вони припустились одразу після війни, коли їхньою улюбленою мішенню в полеміці (особливо у максималістів) став світ колишніх фронтовиків, зокрема колишніх офіцерів, що здебільшого мали дрібнобуржуазне походження. Тому після закінчення війни політична перспектива соціалістів передбачала ще сильнішу радикалізацію в бік революційних та інтернаціональних, антибуржуазних і антинаціональних цінностей на прикладі більшовицької революції. Щодо католиків, то на тлі післявоєнної ситуації за бортом опинилося питання їхньої легітимності, яке мала вирішити світська держава, навіть не говорячи про важливість (у моральному плані) неодноразового осуду війни з боку папи Бенедикта XV, через що католикам усе важче було зрозуміти мотиви тих, хто в буквальному сенсі кликав війну, як і тих, хто зовсім її не хотів, проте воював до кінця з великою жертовністю. Націоналісти, зі свого боку, перебуваючи в самісінькому вирі проблем через повернення до мирного життя, після перемоги мало переймалися новим внутрішнім балансуванням суспільства, їх більше цікавили анексійні інтриги та боротьба між національними силами за нове світове панування. Вони роздмухували вогнище «скаліченої перемоги» і чинили опір будь-якому тлумаченню щойно завершеної пожежі в демократичному, соціальному й антиімперіалістичному ключі. Керівний ліберальний клас також продемонстрував недостатнє розуміння того, що насправді відбулося, коли вирішив, що може спочивати на лаврах довоєнних категорій з довоєнними людьми, що зуміє опанувати й спрямувати фашизм, який почав проявляти себе незалежною політичною силою. Тим самим він доводив, що не тільки не зрозумів, а навіть і не здогадався про підривну й антиліберальну природу фашистської ідеології, а про соціальне підґрунтя та політичну логіку, які його породили, годі й казати.

Якщо Муссоліні доволі чітко розумів, на які політичні сили йому треба спиратись у ході подолання післявоєнної кризи – на «переможених перемогою», «проміжні соціальні класи», що мобілізувались у війні та усвідомили самих себе, – не настільки чітко він уявляв інструменти та правила, за допомогою яких можна було завоювати їхню згоду. Звідти його численні спроби впродовж перших мирних місяців зануритись у політичні баталії: зовсім невдала спроба дати життя Конституційній асамблеї інтервентизму; не менш ефемерна спроба створити Трудову партію як протистояння ІСП; спроба (в рамках передвиборчої кампанії) сконцентрувати ліві інтервентистські сили із залученням навіть соціалістів-реформістів; і зрештою, єдина конкретна спроба, що привела до створення 23 березня 1919 року Італійського союзу боротьби спершу в Мілані, а згодом і в інших місцях країни.

Цій даті і цій події випала доля опинитись у центрі міфології фашистського режиму, хоча історичного змісту вони набули не одразу. Навіть преса доволі скупо висвітлила факт заснування Союзу боротьби. Навіть сам Муссоліні, принаймні в перші роки, визнавав за ним лише тактичну цінність, що забезпечувала можливість мати власну ударну силу на політичній сцені. Політична впливовість нової організації була доволі низькою до середини 1920 року, коли соціальна база фашизму розширилася та подекуди змінилася порівняно з початковим моментом завдяки «щепленням» з дрібною та середньою буржуазією (переважно сільського походження) та завдяки постійному вигнанню радикальних і лівих елементів із первісних лав фашизму.

У перших зборах муссолінівського руху взяли участь щонайбільше сто осіб: футуристи, революційні синдикалісти, анархісти, соціалісти муссолінівського толку й ардіті – здебільшого молоді, ба навіть дуже-дуже молоді люди, фронтовики «великої війни», об’єднані спільним інтервентистським минулим і загальним вибуховим духом, бажанням тримати політичну ситуацію в антиурядовому й антисоціалістичному ключі. В газеті «Popolo» від 18 березня Муссоліні подав природу цього явища так:

Міцно тримаючись на теренах інтервентизму – інакше й бути не могло, адже саме інтервентизм став домінантним фактором Нації, – ми обстоюємо право та проголошуємо обов’язок трансформувати життя в Італії, зокрема революційними методами, якщо це виявиться неминучим [...].

В Італії тільки ми, інтервентисти, маємо право вести мову про революцію. [...] Ми вже зробили революцію. В травні 1915 року.

[...] Це була лише перша серія революції. Тільки початок. Під іменем війни революція тривала сорок місяців. Вона не завершилася [...] Вона триває²³. 

Щодо перспектив і амбіцій Союзу боротьби, він висловився так: 

Ми прагнемо матеріального та духовного піднесення італійських громадян (не тільки тих, кого називають пролетаріями...) та величі нашого народу в світі.

Що ж до засобів, то у нас немає хибних упереджень: ми погоджуємося на ті засоби, що виявляються необхідними: хоч легальні, хоч так звані нелегальні. В історії починається період, який можна визначити як «політика» мас і демократичної гіпертрофії. Ми не можемо йти всупереч цьому руху. Ми повинні спрямовувати його до політичної демократії та економічної демократії. Перша може привести маси до держави, друга – примирити капітал і труд на спільних засадах максимально ефективного виробництва.

Зі всього цього митарства вийдуть нові цінності та нові ­ієрархії²⁴. 

Детальну програму руху було доведено до відому публіки десь за два місяці, а точніше, 6 червня, вона стала результатом націонал-революційних налаштувань суспільства із вагомим ліводемократичним ухилом: антимонархічним, антиклерикальним із виробничо-синдикалістськими інтонаціями, а отже, з вимогою запровадити восьмигодинний робочий день, встановити мінімальну заробітну плату, експропріювати цілинні неорані землі, майже повністю арештувати всі прибутки від війни, забезпечити «участь представників трудящих у організації роботи промисловості»²⁵.

Муссоліні прагнув створити рух, а не партію; точніше, «антипартію», не обмежену якимось упередженнями, спрямовану на досягнення нечисленних революційних цілей. Типові риси такої «антипартії» було подано в статті, що з’явилася в газеті «Popolo d’Italia» 3 липня 1919 року: 

Фашизм є безпристрасним рухом. Він не гребує відносинами з людьми та групами, яких ігнорують або засуджують моралісти зі своїм ідіотським міщанством. [...] відносинами як місцевого, так і національного масштабу, [що] не передбачають офіційного оформлення, якихось запротокольованих намірів, адже формалізм суперечить духу фашизму. Головне – знати, що всі ці сили можуть використовуватися зі спільною метою [...].

Союз боротьби не може, не хоче, не може бути, не може стати партією. Союз боротьби – тимчасова організація всіх тих, хто погоджується на певні рішення наявних сучасних проблем [...].

Фашизм є антиакадемічним явищем. Не політиканським. Далеким від статутів і регламентів. [...] Він не припускає та не витримує довжелезних промов. Він дістається до суті питань [...].

Фашизм є рухом реальності, правди, життя, він – зрощений із життям. Він стверджує прагматичність. У нього немає пріоритетів. [...] Він не претендує на вічне й довге життя. Він житиме, поки не виконає свою справу. [...] в Союзі боротьби немає плісняви застарілих ідей, вельмишановної бороди старців, ­ієрар­хії умовних цінностей, проте є молодість, є піднесення та віра. Фашизм завжди залишатиметься рушієм меншостей²⁶.

Як ми бачимо, деякі з факторів – прагматизм і політична маневреність, задекларований релятивізм цінностей та ідеалістичних принципів, віталізм на тлі ірраціоналізму в поєднанні з культом меншин, спроба омолодити рух, схильність до сліпої віри та сектантства – були й залишаться не тільки типовими рисами фашизму як феномена, а насамперед особистими характеристиками його засновника, який принаймні на цьому етапі не спромігся прикувати увагу італійської політики до того, що вважав «найбільш живою, найбільш зухвалою, найбільш новаторською, найбільш революційною силою [...] з усіх сил, що є в Італії»²⁷.

Очевидною ознакою того, що Муссоліні зі своїм Союзом боротьби опинився в дуже скрутній ситуації, ба навіть у відносній ізоляції, став катастрофічний результат політичних виборів 16 листопада 1919 року. В Мілані – єдиному окрузі, де їм вдалося представити автономний перелік (між кандидатами фігурували не тільки Муссоліні, а й відомий диригент Артуро Тосканіні, засновник футуризму Філіппо Томмазо Марінетті та екс-капітан ардіті Ферруччьо Веккі), – фашисти отримали 5 тисяч голосів серед 270 тисяч виборців. У цей момент здавалося, що мрії Муссоліні про політичну славу і щойно народжений фашизм зійшли нанівець. Навіть газета «Popolo d’Italia» кілька разів була на межі закриття. Соціалісти, що вийшли переможцями з цього змагання разом із народниками, не втомлювалися жорстоко глузувати зі свого enfant prodige[35] довоєнного періоду, який замкнувся в патетичному глухому провулку італійської політики: «Сьогодні вранці з Навільо[36] було витягнуто напів­затхлого небіжчика. Здається, це про Беніто Муссоліні»²⁸. 

«Революційний реалізм»: фашизм при владі 

Ключ до багатьох секретів складної особистості Муссоліні треба все ж таки шукати у драматичних і розпачливих подіях триріччя 1920–1922 років – у тих декількох місяцях, що ознаменували його перехід від гострої поразки на виборах до посади Президента Ради. Саме в цей короткий рішучий період Муссоліні якнайкраще продемонстрував свою ефективність і дієвість, а надто свою здатність правильно відчувати політику (як самоствердження, волю, домінування, креативність, боротьбу та пристрасть, згідно з анархо-ніцшеанським ученням) і владу (усвідомлену як суто світське, мирське та незалежне від церкви поняття без етико-релігійної упаковки в межах типового розуміння певного напряму політико-національної думки). У його уяві політичного діяча, який прочитав Макіавеллі та Маркса, Ніцше та Сореля (упевнений у тому, що урок засвоєно досконало), класики анархізму та класики революційної думки співіснували у такий собі італійській суміші реалізму та відчуття моралі, відсутності упереджень та ідеалізму, загостреної сентиментальності та колективної чуттєвості, крайнього індивідуалізму, духу симуляції та трагічного сенсу історії – типових прикмет макіавеллівської традиції та тактицизму в поєднанні з усвідомленням чеснот, притаманних революційній ментальності.

У результаті сполучення всіх цих факторів, завдяки максимальному використанню обставин внутрішньої політики та помилок супротивників, а також неабияким політичним якостям і безперечним тактичним здібностям, очевидній готовності «швидко захопити всі сили, що вирували в сьогоденні, навіть якщо вони контрастують між собою»²⁹ по завершенні тривалого післявоєнного періоду Муссоліні зумів нав’язати політиці свою креатуру. Такий результат уможливився тому, що романьольський революціонер усвідомив необхідність торувати власний шлях, а в ці доленосні роки остаточно в цьому переконався, «завжди відчуваючи реальність і орієнтуючись на неї»³⁰: серед складних обставин, що привели його до влади, треба зазначити типове для будь-якого справжнього політика усвідомлення «своєї унікальної сили, напрямної лінії свого політичного життя»³¹.

Наприкінці 1919 року фашистський рух здавався вибуховою та утопічною групкою осіб, укоріненою в кількох областях краї­ни і, якщо чесно, позбавленою провідної ідеї або конкретного політичного проекту. Щодо самого Муссоліні, він немов перебував у полоні подій і сил, до активізації яких сам же й доклав зусиль, він був нерішучий, сповнений сумнівів – за крок від політичної поразки.

Його проблеми із визначенням чіткої політичної стратегії ускладнилися після авантюри, яку у вересні 1919 року розпочав Д’Аннунціо зі своїми «легіонерами» з метою анексування міста Фіуме й проголошення суверенної держави. Протягом року, а саме доки тривала окупація Карнаро, Д’Аннунціо був «поетом-солдатом», який тримав політичну сцену та підігрівав амбіції революціонерів як правого, так і лівого напряму. Впродовж цього періоду Муссоліні перебував у дещо вимушеному становищі: йому доводилося допомагати або, ще гірше, грати роль звичайного мегафона Д’Аннунціо на сторінках газети «Popolo d’Italia», дотримуючись увесь час двоякої, майже ухильницької позиції, адже від нього як справжнього політика не міг приховатись ефемерний і романтичний характер д’аннунціанівського повстання.

Він здавався слабким і позбавленим чіткої політичної спрямованості – він і справді обмежився тільки кількома загальними аргументами на підтримку робітників під час робочих заворушень, що розпочались у лютому–березні 1920 року (хоча страйки та заворушення, поширені навіть серед селян, спалахували вже з осені 1919 року), із кульмінацією у вересні того ж року, коли відбулося захоплення заводів.

Незважаючи на всі ці труднощі, наприкінці 1920 року Італійський союз боротьби набув конкретних обрисів на національній політичній сцені. Що відбувалося тим часом? Насамперед спонтанна регресія й очевидний провал революційного руху під тиском руху робітничого. Згодом д’аннунціанівську авантюру було безславно завершено під різдвяні вибухи гармати 1920 року. Але найголовніше те, що в надрах муссолінівського руху зміцнів «новий» фашизм: аграрний і провінційний, фашизм паданських рівнин і місцевих лідерів, який виник у контексті селянських заворушень як самовираження середніх прошарків сільських мешканців у боротьбі з батрацькими організаціями. Цей фашизм уже не пов’язувався з ветеранським світом, а тому із соціальної, психологічної та ідеологічної точок зору він дуже відрізнявся від міського фашизму та фашизму «вісімнадцятих» з міланським корінням, дух якого випростувався з воєнних окопів.

Зростання аграрного фашизму – для якого насильство проти політичних опонентів за допомогою сквадристів стало майже систематичною практикою, – поза сумнівом, сприяло трансформації авангардного міського руху в політичну, територіально розширену організацію з опорою на великі маси людей і цим зумовило як поступову мілітаризацію, так і політико-ідеологічні метаморфози. Адже ідея революції потроху втрачала синдикалістський і диверсійний характер, спрямований на підрив консолідованих економічних рівноваг (типовий для лівого радикалізму, з якого свого часу виник фашизм), і дедалі більше відчувала вплив націоналістичних почуттів і типового дрібнобуржуазного духу, проте з невичерпною для фашизму авантюрною жилкою та бунтарством. Аграрний фашизм у поєднанні зі сквадризмом раптово став реалією, контролювати яку було складно навіть для Муссоліні. Тож його лідерство в русі неодноразово ставало предметом обговорювання на відтинку між зимою 1920 року та літом 1921 року (етап великого напруження розпочався з серпня 1921 року, наступного дня після так званого пакту про примирення, через який фашисти та соціалісти взаємно зобов’язалися припинити будь-яке насильство між собою, дуже бажаного для Муссоліні пакту, але жорстоко оскаржуваного й зведеного нанівець, власне, передовими представниками аграрного сквадризму). Але, з іншого боку, це був політичний інструмент, який Муссоліні підтримував і майстерно використовував як тактичну зброю для здійснення тиску та нав’язування своїх умов, що забезпечило йому простір для маневрів на політичній сцені, в тому числі на майбутнє. Настільки, що деякі історіографи вважали, що саме «чорний терор», використання насильства, спроба стати «білою гвардією» буржуазії та увійти до табору консерваторів як контрреволюційна й антинародна сила порядку більше за іншіфактори сприяли стрімкому сходженню фашизму від кінця 1920-го до осені 1922 року.

Роль сквадризму та насильства дійсно була значною (інакше й бути не могло, адже насильству відводилося настільки знач­не місце в символіці фашизму, що воно стало однією з його визначальних і специфічних рис з історично-ідеологічної, естетичної та антропологічної точок зору), але не вирішальною сама по собі. Умови, за яких вистигло сходження фашизму до влади, були насправді більш складними та взаємопов’язаними, ніж це можна припустити з огляду на тлумачення фашизму як інструменту в руках керівного ліберального буржуазного класу й збройного табору джоліттівського проекту, мета якого – згуртувати буржуазію в антисоціалістичному й антинародному дусі. (Проект був офіційно ухвалений завдяки проникненню в «національні блоки» за особистим бажанням Джолітті кандидатів од фашистів разом із католиками та лібералами на політичних виборах у травні 1921 року, що принесли Італійському союзу боротьби 35 депутатських мандатів, з-поміж яких опинився сам Муссоліні – за нього активно голосували в Мілані, і він увійшов у «велику політичну гру» національного рівня вже на чітко визначених правих позиціях.) Аби не розпилятись у спробі зробити ретельну історичну реконструкцію, звернемо увагу щонайменше на три інших фактори, без яких перемога чорносорочечників була б украй важкою.

Для початку треба зауважити, що з певного моменту фашизм перетворився на політичний феномен із безперечною соціальною, ідеологічною й політичною автономією. Народжений інтуїцією Муссоліні в бунтарському розтлінні післявоєнного періоду як підривне угруповання серед стількох породжених цими обставинами можливостей, що потроху самі собою зник­ли, фашизм доволі швидко перетворився на «водозбір» певних соціальних інтересів і політичних інстанцій, що здебільшого виводили на дрібну та середню буржуазію в містах і селах, хоча й різну за соціальною та територіальною структурою, проте рівною мірою ворожу як до пролетаріату, так і до великого капіталу. Після війни дрібна та середня буржуазія перебувала у пошуках сили, здатної представляти її в політиці, захищати її економічні інтереси, розсіювати її страхи та задовольняти амбіції. Такою силою виявився фашизм, попри те що він здавався суперечливою реалією, позбавленою чітких теоретичних координат, відкритою будь-якому впливу або настрою у вічних коливаннях між революцією та реакцією, патріотичною, але не суто націоналістичною, навколосоціалістичною, але антибільшовицькою та антимарксистською, ліберальною в економіці й водночас чутливою до ідеї державного будування. Все це пояснювалося тим, що фашизм «прийшов останнім»³² на вже перенаселений і структурований політико-партійний фронт, де нелегко було знайти вільне місце та привернути до себе увагу (звідти, між іншим, притаманна фашизму властивість використовувати насильство як інструмент політичної дії). І все ж таки з огляду на мінливу політичну реальність на службі великої провладної буржуазії не варто вдаватися до однобокої негативної конотації, адже саме такий характер – соціально магматичний, політично безпрецедентний та ідеологічно еклектичний – зробив із фашизму унікальну й автономну політичну силу: інноваційну щодо цілей та інструментів боротьби порівняно з іншими, дедалі більше здатну приборкувати людські маси. Він підтримував усе тісніші відносини співробітництва з консервативними та ліберальними політико-соціальними силами, присутніми на національній політичній сцені, але як носій достатньо автономного політичного проекту.

Іншим пунктом, на який треба звернути увагу для розуміння переможного сходження фашизму, є спосіб, в який упродовж ключових років діяли активні сили на італійській політичній сцені. Політична історія Італії в період між 1920-м і 1922 роком була усіяна, мов небо зірками, політичною близькозорістю, відставанням, боязкістю, контрастами, і Муссоліні як добрий тактик ними сповна користався. Наприклад, можна згадати, наскільки Джолітті та загалом керівному ліберальному класу бракувало розуміння фактичної природи фашизму, яка від початку демонструвала вочевидь підривний і антиліберальний характер руху й реально унеможливлювала абсорбування фашизму в політично-парламентські ігри, наскільки їм бракувало розуміння соціальних, політичних і державотворчих процесів, розпочатих після війни, зокрема після політичних виборів у листопаді 1919 року. Завдяки прийняттю пропорційної системи ці вибори радикально та безповоротно змінили політико-партійну географію країни, сприяючи зміцненню двох сил: соціалістів і народників, однаково ворожих до ліберального устрою. Згадаймо також непоправний розлом в італійському соціалізмі, який розподілився на реформістське крило – настільки ж гостре в аналізі, наскільки політично безсиле – і максималістське крило, чия велемовність і фанатичність становили пару абсолютній нездатності керуватися революційним процесом (ліворнійський розкол у січні 1921 року, що призвів до народження комуністичної партії Італії, тільки ускладнив цей розлад і врешті-решт зробив його незворотним). Щодо новонародженої народної партії, заснованої Луіджі Стурцо в січні 1919 року, не треба недооцінювати ту роль, яку його політичні вето та застереження, спрямовані насамперед проти Джолітті, але в цілому проти всього керівного ліберального класу, зіграли для прискорення політичної кризи в Італії на тлі вельми непростої ситуації, що склалася навесні 1922 року та призвела до створення першого уряду Луіджі Факта і підготувала терен для муссолінівського наступу протягом наступних місяців. Щодо Корони, поведінка монарха була зумовлена головно династичними турботами впродовж усього розглянутого періоду до фатального рішення від 28 жовтня 1922 року, коли монарх відмовився підписати запропоновану міністром Факта постанову про стан облоги з метою зупинення «маршу на Рим» – рішення, ціною якого, безумовно, стала б кривава баня, але в історичному плані, цілком вірогідно, це поклало б край фашизму та його засновнику. Що вже казати про Д’Аннунціо, який поспіх повернувся до літературної діяльності, розпаливши серця всіх бунтівників і революціонерів країни, або про націоналістів, що перейшли на позиції чистої політичної реакції й, поглинуті суто імперіалістичними міркуваннями, виявилися цілком нездатними діяти разом із масами?

Найменше, що можна сказати, оцінюючи поведінку всіх цих діячів протягом дворіччя 1921–1922 років, – кожен із них зробив свій внесок до підготовки й уможливлення перемоги фашизму. Жоден із них не мав чіткого уявлення про значення поточної боротьби та її можливих наслідків, судячи з того, що в 1924 році багато хто вбачав у приєднанні Муссоліні до уряду скоріше етап «нормалізації» або вдалу «конституціоналізацію» фашизму, ніж початок абсолютно нового політичного і державотворчого циклу, який уже в жодний спосіб не повернеться до старого ліберально-демократичного ладу.

Проте існує третій важливий фактор: структурна слабкість, яку демонструвала в ці роки ліберальна держава. Якби не криза парламентської системи (що виявилася нездатною ввібрати в себе нові явища соціальної та політичної мобілізації, а отже, неспроможною гарантувати конституційну рівновагу, на якій свого часу консолідувалася гегемонія лібералізму), якби не криза державної влади (що виявилася нездатною скористатися власною монополією на застосування сили та спорудити дамбу на шляху поширення беззаконня, зокрема на шляху чинного сквадризму, який користувався підтримкою представників державного апарату)³³, доля муссолінівського фашизму, ймовірно, склалася б зовсім інакше.

У такому контексті варто пояснити, яким чином сходженню фашизму до влади сприяв сам Муссоліні зі своїм прагматизмом і цинічною політичною поведінкою, адже саме завдяки цим якостям йому вдавалося пригальмовувати найрадикальніші та руйнівні поштовхи, що походили зсередини руху. Кілька разів він нашвидку змінював свої програмні настанови та водночас, керуючись власними інтересами, використовував тісні зв’язки з політичними та економічними керівними групами. На шляху, що наблизив його до керування країною, варто згадати щонайменше три події. По-перше, це доповідь у Палаті від 21 червня 1921 року (перший парламентський виступ Муссоліні), в якій лідер фашизму відмовився від антиклерикального вибору, хоч яким близьким він був для його друзів футуристів, і урочисто об’явив, «що латинську та імперську традицію Риму сьогодні представляє католіцизм»³⁴. По-друге – конгрес Союзу боротьби, який відбувся 7–11 листопада 1921 року і закріпив трансформацію фашистського руху в справжню партію. Це був перший необхідний крок на парламентському шляху до влади, яким Муссоліні вирішив просуватися, незважаючи на рухівські амбіції та підривні цілі, характерні для багатьох представників фашистського радикалізму. З його точки зору, цей крок не «нормалізував» фашизм, а, як і раніше, переслідував революційну підривну мету, проте, іншим шляхом, відмінним від тактично корисного, але стратегічно безплідного шляху чистого насильства (невпинність революційної мети пояснює, чому з моменту свого народження НФП була sui generis[37], тобто не такою, як інші партії, – партією народного ополчення, політичною та водночас воєнною організацією). І нарешті, це промова в Удіне 20 вересня 1922 року, в якій Муссоліні визнав савойську монархію єдиним «історично послідовним»³⁵ інститутом італійської нації, якому фашизм – уже республіканський, уже за крок до перемоги – відтоді не планував ані протидіяти, ані скасовувати його.

Чи не єдиним можливим виходом із ситуації, надто на кінцевому етапі політичної кризи стало прагматичне відношення до Муссоліні, хоча й з побоюванням щодо силових методів і логіки компромісів, і надання йому повноваження сформувати новий уряд. Реалізм Муссоліні вистигав поступово на ґрунті революційного досвіду, що безліч разів стикався з державою та її владними структурами, переконуючи його в тому, що в контексті політично та соціально розвинутої країни жоден політичний заколот, жодна революція неможливі без тактичної коаліції з впливовими силами. Під цим кутом зору Муссоліні як представник європейської революційної традиції символізував собою момент переходу від визвольної етико-філософської до політико-прагматичної ідеї революції, пріоритетною метою якої – порівняно з іншими цілями – виявилося завоювання влади за допомогою технологій, адаптованих до складних умов сучасної держави; або, інакше кажучи, момент переходу від барикадної, романтичної та повстанської концепції революції (а саме концепції бланкістської матриці молодого Муссоліні) до тактичної, методичної, насправді реалістичної ідеї, первинна мета якої полягала в завоюванні держави зсередини. Свого часу зазначений аспект добре проілюстрував Курціо Малапарте на сторінках «Техніки державного перевороту», присвячених Муссоліні як «тактику» революції, «сучасній людині, холодній і відважній, неприборканій і розважливій»³⁶.

Варто визнати, що перемога Муссоліні в жовтні 1922 року – всупереч зовнішньому враженню – була не шедевром італійського трансформізму або зухвалим владно-класовим компро­місом, досягнутим завдяки непересічним політичним якостям майбутнього диктатора і логічно вписаним у політико-конституціональну історію Італії, а політичною революцією, спрямованою на зміну не так соціально-класових, як політико-державотворчих рівноваг. Революцією, що за фактом була свідомо реалізована разом із буржуазією та консервативними силами, наявними в італійському суспільстві, і це їй не завадило бути водночас (а з плином часу все сильніше і сильніше) революцією, спрямованою проти буржуазії та консерваторів³⁷. За словами Фюре, фашизм і до сьогодні дивує істориків не через укладені з буржуазією компроміси, адже він був од неї незалежним і політично автономним. Найбільше вражає, як пише французький історик, «той факт, що, отримавши владу за допомогою буржуазних партій, Муссоліні [залишився] вірним бажанню їх ліквідувати та відновити абсолютну владу в абсолютистській державі для реалізації своєї ідеї нації та суспільства»³⁸.

«Марш на Рим» став іконографічним символом фашистської перемоги, який довго підживлював пропагандистську міфологію режиму і який до сьогодні залишається в історичній пам’яті країни. В дійсності це був досить другорядний в історичному та політичному сенсі епізод порівняно з кризою державотворчих форм і диктату з боку держави. Якщо існував якийсь сенс у цьому безладному параді сквадристів і добровольців, то це демонстрація того, наскільки чужою була для них система цінностей парламентської демократії. Це скоріше підтвердження того, що ліберальна держава перетворилася на порожнє лушпиння, нездатне обстоювати власні інтереси навіть за допомогою сили, тому цей похід символізував собою потужний ривок і початок радикально нового політичного циклу.

Примітки 

¹ V.E. Orlando, Discorsi parlamentari, Roma, 1965, vol. IV, p. 1435.

² Див. R. De Felice, Intervista sul fascismo (1975), Roma-Bari, 1997, pp. 30-31.

³ G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 47.

⁴ Там само, p. 41.

⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. VI, p. 288.

⁶ Там само, p. 367.

⁷ Там само, p. 166.

⁸ S. Panunzio, Il lato teorico ed il lato pratico del socialismo, in «Utopia», 15-31 maggio 1914.

⁹ Mussolini, Opera omnia, vol. VI, pp. 402-403.

¹⁰ Mussolini, Opera omnia, vol. VII, p. 40.

¹¹ R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 287.

¹² Mussolini, Opera omnia, vol. VII, pp. 196-197.

¹³ Там само, p. 376.

¹⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. X, pp. 140-141.

¹⁵ Там само, p. 141.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Там само, pp. 141-142. (Виділення курсивом наше.)

¹⁸ Там само, vol. XI, pp. 270-272.

¹⁹ Там само, p. 470.

²⁰ Там само.

²¹ Там само, p. 471.

²² Цит. за De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 459-460.

²³ Mussolini, Opera omnia, vol. XII, pp. 309-310.

²⁴ Там само, pp. 310-311.

²⁵ Повний текст програми див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 742-745.

²⁶ Mussolini, Opera omnia, vol. XIII, pp. 218-220.

²⁷ Там само, p. 218.

²⁸ «Avanti!», 18 novembre 1919.

²⁹ N. Valeri, D’Annunzio davanti al fascismo, Firenze, 1963, p. 19.

³⁰ De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., p. 558.

³¹ Там само.

³² Про фашизм як late-comer (гість, що прийшов на шапкобрання. – Прим. перекл.), як запізніле явище, що виникло всередині політичного, масштабно структурованого простору, див. J.J. Linz, Lo spazio politico e il fascismo come late-comer, in S.U. Larsen, B. Hagtvet e J.P. Myklebust (ред.), I fascisti. Le radici e le cause di un fenomeno europeo, видання італійською за ред. M. Tarchi, Firenze, 1996, pp. 171-211.

³³ Емоційне схвалення, інстинктивна симпатія до фашизму з боку тих верств італійського населення (військових і карабінерів, представників місцевих органів влади та загальнодержавної бюрократії, міського чиновництва), що відчували себе соціально ображеними та перебували під тиском революційної й антинаціональної пропаганди, яку вели крайні ліві соціалісти й анархісти, проявилися радше у непротидії фашизму на державному рівні, ніж у політичному проекті, створеному керівним ліберальним класом, або у свідомій класовій близькості антинародних сил.

³⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. XVI, p. 444.

³⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. XVIII, p. 419.

³⁶ C. Malaparte, Tecnica del colpo di Stato (1931), Firenze, 1973, p. 161.

³⁷ Див. E. Nolte, I tre volti del fascismo (1963), Milano, 1978, p. 311.

³⁸ F. Furet, Il passato di un’illusione. L’idea comunista nel XX secolo (1995), ред. M. Valensise, Milano, 1995, p. 209.

Частина п’ята. Епоха диктаторів 

Падіння демократичних режимів

Період між двома світовими війнами – «епоху фашизму», за визначенням Ернста Нольте, – інтерпретувати з позицій європейської політичної історії можна по-різному. Наприклад, як етап, що ознаменувався війною між диктатурою та демократією – війною, яка окремими осередками спалахувала на всьому континенті і завдяки якій демократія кілька разів опинялася на межі загибелі. Долю цього протистояння, що посилилося з двадцятих років унаслідок перемоги Муссоліні, частково вирішить лише Друга світова війна, результат якої не розв’яже спор із комунізмом, що вдягнув на себе випробуваний фашизмом одяг, але переведе його в дещо іншу політико-ідеологічну та геополітичну площину.

Треба зауважити, що протягом цих майже двадцяти років у більшій частині Європи спостерігалася глибока криза демократично-парламентських режимів, а також крах багатьох із них у певній послідовності, яка в той час спостерігачам здавалася неминучою: Італія (1922), Португалія (1926), Польща (1926), Німеччина (1933), Австрія (1934), Греція, Чехословаччина (1938), Іспанія (1939). Що вже говорити, з одного боку, про величезну популярність ідеологій і рухів антидемократичного й антиліберального толку, зокрема у таких країнах, як Франція та Велика Британія, де представницькі органи влади все ж таки доводили свою доцільність, а з другого – про подальший наступ політико-воєнних диктатур (головно у Центрально-Східній ­Європі), зумовлений світовою війною заради лідерства в Європі, яку з вересня 1939 року розв’язав Гітлер.

У першій половині двадцятого століття диктатура отримала теоретичне обґрунтування навіть у провідних секторах політико-юридичної культури того часу, в різних країнах Європи вона становила не тільки об’єктивний і реально бажаний вихід з політичних і соціально-економічних конвульсій післявоєнного періоду, а й альтернативу ліберальної демократії, прийнятну з культурної та політичної точок зору через неспрацьовування (на думку прихильників) класичних представницьких механізмів, через зростання ролі держави в економіці та соціальному житті, через науково-технічний прогрес, через вимоги централізації в прийнятті рішень, притаманні невпинно зростаючим політико-територіальним структурам, через поширення історично-культурного клімату в ореолі масштабних колективних міфів і, врешті-решт, через необхідність стримати розпад і розщеплення масових суспільств. Численні спостерігачі зазначали, що домінуючими рисами цього періоду європейської історії, розпочатого після завершення Першої світової війни, були концентрація політичної влади, зменшення свободи вираження поглядів, націоналізація економіки та небувалі організаційні форми політичного консенсусу.

Треба визнати деякі історично-культурні особливості в муссолінівської концепції диктатури як найбільш слушної політичної формули тієї доби, як форми організації влади, що була здатна (на думку Муссоліні) подолати слабкості парламентської демократії, сприяти відродженню національної спільноти, дійсно інтегрувати народні класи до політичного життя. В реальності тяжіння Муссоліні до одноосібної та абсолютної влади походило – окрім авторитарного темпераменту та певного «духу часу» – від оригінальної суміші мотивів і настанов, впливів та історичних прецедентів, що в різний спосіб перепліталися між собою. Спочатку згадаймо про схильність до урядів «народного здоров’я»: типова якобінсько-революційна, а надто повстанська, мілітаристська й бланкістська традиція, що доволі міцно вкоренилася в муссолінівській політичній культурі. Потім – відлуння гарібальдійської традиції й авторитарних, мілітаристських і популістських лівих настроїв періоду Рісорджименто, політично більш схильних до диктатури, ніж до представницького уряду, для яких Муссоліні був незаконнонароджений, проте надійний і притомний спадкоємець («між гарібальдійською традицією, що становить славу й гордість Італії, та діяльністю чорно­сорочечників не тільки не було протистояння, а, навпаки, простежувалась історична та ідеологічна спадкоємність»)¹. Також згадаймо класичну риторику навколо диктатури у політичному устрої республіканського Риму, але тепер уже в рамках націоналістичної моделі: за підтримки самого Муссоліні апелювання до диктатури стало поширеною практикою в політико-юридичній культурі Італії на початку століття (у бесідах із Людвігом можна знайти блискучий обмін жартами: «“Диктатура – це такі типові італійські ліки?” – продовжив я. [...] – “Цілком імовірно. Ми завжди були країною непересічних особистостей. У Давньому Римі у нас було понад сімдесят диктатур – одна за одною”»)². І врешті-решт – це досвід, що вистиг у спазматичні роки Першої світової, коли ідеї диктатури вирували у повітрі на правах спадкоємності італійської політики (влітку 1917 року тодішній лідер інтервентистів поряд з іншими політичними діячами брав участь у подіях, що мали призвести до запровадження військової диктатури генерала Кадорни).

Але парадокс диктатури полягає в тому, що в епоху великих масових подій і поширення принципу народного самоврядування вона повинна удавати демократію, бути легітимізованою з самих низів, аби справити враження «справжньої демократії» – як це в реальності трапилося з італійським фашизмом. Бурхливу європейську історію періоду між двома війнами можна розглядати не тільки як смертельне зіткнення між диктатурами (авторитарними й тоталітарними) та кризовою демократією, але й як радикальне і згодом неминуче конфліктне протистояння двох протилежних концепцій політичної демократії: з одного боку, представницька плюралістична, прагматична та ліберальна концепція, заснована на виборчій системі, на існуванні партій і політичних прав («демократія індивідуумів»), з іншого – абсолютистська, догматична та інтеграційна концепція, в основі якої – безпосередність відносин «лідер/маси» та відмова від представницької ролі парламенту («демократія народу»). Якщо ми стверджуємо, що фашизм був неліберальним диктаторським режимом, який спирався на придушування конституційних свобод і партійного плюралізму, треба також визнати й той факт, що в політичній та теоретичній площині він претендував на роль демократичного уряду в своєрідному антиліберальному й водночас антиіндивідуалістському форматі з власним поглядом на відносини між елітою та народом. Це можна визначити як «тоталітаристську демократію»³, іншими словами, як демократію, в основі якої перебуває абсолютистська концепція політики, посилення ролі «громади» та «нації», відмова від критерію індивідуального представництва в парламенті, сприйняття соціуму з позицій органіцизму та ієрархічності, домінування міфологічного мислення, присутність «харизматичного лідера», який уособлює легітимність політичного порядку в цілому і до якого народні маси прив’язані майже релігійними стосунками⁴.

Декілька разів Муссоліні представляв свій рух як прояв «справжньої демократії». Наприклад, у «Доктрині фашизму» від 1932 року:

фашизм [...] є найщирішою формою демократії, якщо народ, як це має бути, народився якісно, а не кількісно [...]

Фашизм не визнає в демократії абсурдну надуману брехню про політичну рівність і звичку до колективної невідповідальності, а ще міф про щастя та невпинний прогрес. Але демократію можна розуміти інакше, тобто не завжди демократія означає відкидання народу на самісінькі межі держави, і саме фашизм ми визначаємо як «організовану, централізовану, авторитарну демократію»⁵.

Аналогічну думку він висловив у листопаді 1936 року:

Настав час припинити протиставлення фашизму і демократії [...], коли існує країна, де була здійснена справжня демократія, і ця країна – фашистська Італія⁶.

Муссоліні був переконаний, що тільки через найкоротший шлях «організованої, централізованої, авторитарної демократії» – а саме завдяки легітимізованій формально демократичним шляхом диктатурі – можна сприяти доступу мас (як політично однорідній реалії) до національної політичної сцени та їхньому примиренню з державою, яку вони так довго сприймали чужою, якщо не ворожою до себе. Йшлося про справу «інтеграції» та «демократизації», яку Муссоліні декілька разів подавав як безперечну заслугу фашизму, наприклад, протягом відомої «доповіді на Вознесіння» в травні 1927 року: 

У цій державі від 1922 року пролетаріату – що я кажу?! – народу в цілому нібито не існувало, він ухилявся від [служби в] армії, ставився до держави вороже.

Сьогодні ми сповіщаємо світ про створення унітарної італійської держави від Альп до Сицилії. Ця держава позиціонує себе як сконцентрована, організована, унітарна демократія, в якій народ відчуває себе активним і вільним. Отже, панове, або ви впускаєте народ у цитадель держави і він її захистить, або ж він залишиться за бортом і тоді повстане проти неї⁷. 

Дослідникам варто уважніше поставитися до справжнього історичного значення цієї аргументації вкупі з пропагандою та риторикою, адже саме тут криється пояснення (принайм­ні основ­не), чому впродовж майже двадцяти років найширші верстви італійського суспільства приєднувалися до фашистського режиму і самого Муссоліні та підтримували їх, бодай пасивно.

Народження диктатури 

Відколи муссолінівська диктатура набула рис справжньої диктатури: політичної, ідеологічної, державної, не тільки особистісної та тимчасової («Щодо мене, звичайно, я прийшов не тільки для відновлення порядку»)?⁸ З якого моменту йдеться про фашистський «режим» у прямому значенні? Якою мірою та відколи перед Муссоліні та фашизмом постала мета затиснути італійське суспільство у «тоталітарні» рамки?

На думку Де Феліче, призначення Муссоліні головою виконавчої влади, а також дії, вчинені ним у перші два роки на чолі нації (Де Феліче вважав, що ці роки характеризуються кризою фашизму та надмірним тактицизмом з боку Муссоліні), стали не початком ідеологічної монократії, а «великою трансформістською операцією джоліттівського типу»⁹, здійсненою завдяки залученню найрізноманітніших наявних у країні сил націонал-консервативного спрямування, в чиїх очах новий очільник уряду постав як найменше лихо та, загалом беручи, ефективне й рівною мірою тимчасове рішення.

На першому етапі свого політичного досвіду Муссоліні, здається, був «іще далеким від думки про той фашистський режим, який складеться в 1925-му, а надто наприкінці 1926 року»¹⁰. На думку історика з Рієті, навіть після перетворення на «режим», принаймні до переламного 1938 року, фашизм залишався лише «старим традиційним режимом, хоча й у чорній сорочці з усіма трансформаціями в авторитарному напрямі (цей авторитаризм здебільшого виглядав “класично”)»¹¹. І все це на тлі очевидної (характерної для фашизму) відсутності політико-ідеологічної автономії та великої залежності – що згодом виявиться фатальною – від дій і вибору, а отже, від успіхів і помилок Муссоліні¹². Політичні цілі останнього на початку кар’єри державного діяча, ймовірно, були прагматичними та чітко визначеними в часі: згуртувати навколо себе всі «патріотичні» та «національні» сили, дочекатися остаточного виснаження парламентської опозиції, примусити до мовчання внутрішніх дисидентів і найбезкомпромісніших представників фашизму. Він був націлений радше на особисту владу, ніж на диктатуру свого руху та вибудовування нової конституційної структури, сумісної з його початковим революційним планом, і для підтримання своєї влади він був ладен приборкати та за потреби ліквідувати не тільки сквадристів і партію, а й фашизм загалом. Усвідомлюючи делікатність «компромісу», що лежав у основі його сходження до верхівок італійської влади, він прагнув не фашизації держави (цьому заважала занизька політична та техніко-адміністративна підготовка керівної фашистської групи), а одержавлення фашизму, навіть ціною поступової ліквідації останнього.

Усупереч такому тлумаченню, яке перебільшує «трансфор­містсько-парламентський» характер муссолінівської влади, розглядаючи її як класовий компроміс і вразливу інституційну рівновагу, забезпечену тактичними та посередницькими якостями нового голови ради, мабуть, правильніше буде вважати владу, здатну триматися в жорстких рамках конституційної законності, диктаторською ab origine[38]. Адже її відправними точками були, з одного боку, особисті антидемократичні схильності Муссоліні, а з другого – внутрішньо притаманні фашистському руху неліберальність і неплюралістичність.

Інакше кажучи, можна стверджувати, що просування у напрямі абсолютизму та монополістичного використання влади було не так результатом історичних обставин (які за певного перебігу подій могли б перетворити муссолінівський період на епоху авторитаризму або неопрезидентського чи бонапартистського уряду, але не обов’язково на диктатуру з очевидно тоталітаристськими тенденціями, як це невдовзі відбулося насправді), як логічною частиною фашизму – руху, що загартувався у дії та на війні, а отже, структурно був чужорідним для звичних правил політико-парламентського протиборства, як імпліцитним наслідком стилю життя, політичної боротьби Муссоліні (революціонера, чия прагматичність, миттєве реагування та маневреність можуть посперечатися з готовністю йти до кінця у досягненні власних довгострокових політичних цілей) і наявності дієвої програми та ідеології, на які спирався фашизм і його засновник.

Важко припуститися думки, що таку символічну й водночас матеріальну «дірку» в законності та конституційному порядку, як «марш на Рим» (видовищну кульмінацію кривавої цивільної вій­ни), можна було вилікувати в звичайних рамках державотворчої діяльності кількома магічними прийомами парламенту.

Схильна до тоталітаризму, при цьому неліберальна, диктаторська та «великодержавницька» природа муссолінівської політики чітко виявляється з перших кроків нового уряду: ідея «конституційного фашизму» та поступової «нормалізації» руху чорносорочечників, зрощена на широких ланах керівного класу Італії тих років, була сповнена двозначності. Надія на те, що фашизм при владі міг розвиватися іншим шляхом, відмінним від своєї жорстокої та закононенависницької природи, була здебільшого зумовлена коливаннями та суперечностями, характерними для Муссоліні, зокрема на початку його політичної кар’єри, коли він розривався між новою роллю урядової особи та більш властивим йому покликанням політичного лідера, між вимогами порядку та бунтарством. До речі, така напруга тривала впродовж усієї його політичної епопеї, завдяки чому Муссоліні завжди таланило забезпечити собі великий простір для політичного маневру, висвітлюючи у різних ситуаціях той чи той аспект: сьогодні зосереджуємося на законності та проти­дії політичним рухам, завтра – на сквадризмі та насильстві. Насправді так званий режим, заснування якого зазвичай співвідносять із відомою промовою 3 січня 1925 року, якою Муссоліні завершив викликану вбивством Джакомо Маттеотті політичну кризу, і з репресивними заходами, опублікованими в листопаді 1926 року (так звані leggi fascistissime[39]), уже містився в ідеологічно-програмних настановах руху і його засновника. При цьому останній – усупереч будь-якій риториці щодо ідентифікації між Італією та фашизмом – завжди усвідомлював, що він представляє не суцільну країну, а революційну меншість, образно кажучи «увесь народ, що воював, увесь народ, що вийшов із окопів»¹³. А отже, «фашистська революція» набула потрібної політичної легітимності та історичного сенсу буття через війну, а не через парламентське голосування, саме через війну, яка стала її власним міфом про створення.

Перший уряд Муссоліні формально був коаліційним, і наявність фашистських міністрів у ньому була абсолютно міноритарною. До його складу входили націоналісти, демосоціалісти, незалежні політики, ліберали та народники (останні були виключені протягом кількох місяців). У ньому брали участь навіть два представники найвищих військових і воєнно-морських рангів: генерал Армандо Діаз і адмірал Паоло Таон ді Ревель. На цей уряд з певною прихильністю дивилася стара ліберальна гвардія та багато хто з антифашистів, які вважали його найприйнятнішим рішенням, аби загальмувати занепад політичної боротьби та сприяти поверненню до нормального життя після місяців громадянської війни. Джованні Амендола, наприклад, уважав «голосування за міністерство [...] єдиним засобом відновити форму законності». Джованні Джолітті вихваляв «рідкісну для Італії силу волі» нового відомства. У своїх нотатках, датованих тими тижнями, Гаетано Сальвеміні визначив диктатуру Муссоліні не більш як енну парламентську диктатуру в італійській історії та розписав доцільність уряду, здатного стерти з лиця землі всю гниль, що залишив у спадок джоліттізм. Франческо Саверіо Нітті писав Амендолі: «Треба, щоб фашистський експеримент було доведено до кінця без перешкод: ніякого опору з нашого боку [...]. Якщо це вдасться, треба буде повернутися до норми та до Конституції, а це єдина річ, якої я прагну, і фашисти зроблять нам велику послугу». Анна Кулішьова піклувалася про те, аби впродовж хоча б пари років на Муссоліні та його уряд не було «безцільних нападок», адже це необхідна умова для «абсорбування фашизму в нормальний стан людської спільноти»¹⁴.

З одного боку, такі реакції виявляли політичну поступливість і психологічну втому (повністю виправдані, якщо прийняти до уваги, які вихори довелося пережити країні за період світової та громадянської війн), а з другого – вказували на повне нерозуміння того, чим насправді був фашизм при владі: не національний уряд, спрямований на реставрацію та примирення, не пересічний, хоча й болячий етап авторитаризму, а свого роду революційний, «законотворчий» уряд, що підриває устої старого ліберально-демократичного ладу.

16 листопада 1922 року Муссоліні зробив першу доповідь перед Палатою депутатів як Голова Державної ради, і завдяки безапеляційному та загрозливому тону ця доповідь потрапила до хронік під назвою «бівуачна промова»[40]: 

Я стверджую, що революція має свої права [...] Я перебуваю тут задля захисту та максимального зміцнення революції чорних сорочок, пильно впроваджуючи її в національну історію як силу розвитку та рівноваги. Я відмовився від розгромної перемоги, а я міг отримати розгромну перемогу. Я встановив собі межі. Я сказав собі, що справжня мудрість не покидає навіть після перемоги. Маючи триста тисяч озброєних до зубів юнаків, здатних на все й майже містичним чином готових виконати будь-який мій наказ, я міг покарати всіх тих, хто зводив наклеп на фашизм і намагався втоптати його у багно. Я міг зробити з цієї глухої та сірої будівлі солдатський бівуак [...] я міг закрити Парламент і створити винятково фашистський уряд. Я міг – але я не захотів, принаймні попервах¹⁵. 

Цією промовою, яка стала першим серйозним політичним актом, він вимагав і отримав строком на один рік найширші повноваження у податковій і адміністративній системах. Усі його дії відтак можна розглядати як прояв політичної волі – тобто культури, ідеології, концепції партійного будівництва (створення мілітаризованої та масової партії), – що навряд чи вивело б країну на інші шляхи, відмінні від тих, якими згодом їй доведеться йти.

15 грудня 1922 року відбулись установчі збори Великої фашистської ради (перші виконавчі збори проходитимуть 13 січня наступного року): йдеться про першу і найглибшу політико-конституційну інновацію, якої прагнув Муссоліні, вже перебуваючи при владі. Велика фашистська рада народилась як справжній вищий політичний орган руху, призначений принизити Раду міністрів до рангу техніко-адміністративного органу. В січні 1923 року була заснована – одночасно з розпуском Королівської гвардії – Добровольча міліція національної безпеки (Milizia Volontaria per la Sicurezza Nazionale), що навряд чи можна вважати інструментом, спрямованим лише на нейтралізацію підривних тенденцій фашизму та на легалізацію сквадризму, хоча сквадристи вилучалися з-під контролю місцевих лідерів і підпорядковувалися безпосередньо Муссоліні. У створенні такої мілітаризованої організації все ж таки вбачається (і це цілком відповідає способам дії, притаманним усім зрощеним із владою революціям) певний символізм: переможне революційне угруповання створює корпус преторіанців, шляхом законного голосування доручає їм захищати насамперед «справу» і лише потім – батьківщину. У лютому 1923 року після тривалих перемовин і обговорювань відбувається злиття з націоналістами, які не мали озброєної міліції, були «завжди готовими» і яких сама доля призначила для об’єднання з Націонал-фашистською партією, хоча й ціною втрати власної політичної ваги. Протягом наступних місяців – якщо точніше, впродовж травня та червня – був підготовлений проект реформ виборчого закону на користь мажоритарної системи (з мажоритарною премією за списком кандидатів, які наберуть двадцять п’ять відсотків голосів). Цей проект було ухвалено 21 червня, і він увійшов в історію як Закон Ачербо. Завдяки йому на наступних виборах 6 квітня 1924 року фашисти отримали за списком приголомшливу парламентську більшість (374 місця із загальної кількості 535). Революції живуть головно на символічних розломах: починаючи від 1923 року був запроваджений новий політичний календар зі святом першого травня замість «Дня заснування Риму» (21 квітня), а також було офіційно схвалене зображення лікторської фасції[41] на монетах.

До цього переліку можна додати не тільки низку нововведень і змін, доволі показових для «установчої» природи уряду під керівництвом Муссоліні, який завчасно став на шлях диктатури, а й божевільну кипучість – «справжню булімію активності»¹⁶, – характерну для Муссоліні в перші місяці його політичної діяльності, яка ознаменувала собою радикальний відрив од суворих політичних звичок, що панували в Італії до цього моменту. Він уздовж і впоперек виїздив півострів, урочисто відкриваючи державні об’єкти й осередки Італійського союзу боротьби, брав участь у будь-яких акціях, виконував серйозні місії за кордоном, проводив напружену політико-адміністративну роботу та здійснював не менш напружену розробку зв’язків із громадськістю. Зрештою, можна сказати, що трохи більш ніж за рік сформувався весь літургічно-пропагандистський арсенал, який використовувався відтоді до епохи фашизму: паради, пуб­лічні промови навіть у самих занедбаних провінціях, марші, військові зібрання, похоронні церемонії, гімнастичні виступи, відвідування будівельних майданчиків і підприємств. Також серед простого народу швидко прижилися стереотипні історії та зображення, що характеризували культ Муссоліні протягом двадцяти років: образ невтомного працівника, рішучого, енергійного й усюдисущого керманича – схильного до швидкості та небезпеки, охочого до слабкої статі, та ще й простолюдина, якого не турбували «гарні манери» та звичаї благородного суспільства. Зі свого боку, пресі – передусім міжнародній – знадобилося кілька місяців, аби подати нового керівника уряду в хвалебних, сповнених ентузіазму кольорах із переходом інколи до гучної пишномовності (наприклад, в одному з повідомлень у грудні 1923 року «Sunday Express» назвала його «динамо-людиною»). Усе це добре ілюструє радикальність зміни, яка відбулася в італійській політиці і яка за декілька років стане вочевидь незворотною.

Зрештою, перші кроки фашистського політичного експерименту можна охарактеризувати з двох протилежних кутів: з одного боку, як спробу започаткувати форму «конституційного фашизму», засновану на тактичній і посередницькій спритності, а також на рішучості Муссоліні покласти край післявоєнному хаосу; з другого боку, як свідому точку відліку нового політичного плану, зовсім не націленого на врегулювання політичних відносин і на законослухняність, а навпаки, диктаторського плану з очевидною тенденцією до тоталітаризму, спрямованого на створення «Нової держави». Цей план уже в 1922 році було покладено в основу «панівного міфу фашизму: [...] небувалий проект абсолютного політичного домінування “командирської аристократії”, здатної через вплив цього міфу та завдяки організаційним заходам трансформувати характер італійців і створити “нову політичну культуру”»¹⁷. На цьому тлі доволі значущим виглядає стаття «Сила та злагода» («Forza e consenso»), яку Муссоліні опублікував у березні 1923 року в журналі «Gerarchia». У ній він не тільки підтвердив повну непричетність фашизму до лібералізму, а й пояснив, наскільки важливо для нього використовувати силу для підтримання влади, а у висновку, присвяченому темі свободи, використав такі слова, які, чесно кажучи, не залишили багато місця для сумнівів навіть на той час:

…Можливо, люди втомилися від свободи. Вони зробили з неї оргію. Сьогодні воля – це вже не цнотлива та сувора діва, заради якої боролися та помирали покоління першої половини минулого століття. [...] інші слова [...] містять у собі набагато більшу привабливість, і ці слова: «порядок», «ієрархія», «дисципліна». [...] Фашизм [...] сьогодні без усіляких обмежень заявляє про свою неліберальність і антиліберальність. [...]

Тому треба, щоб всі раз і назавжди запам’ятали: у фашизму немає ідолів, він не полюбляє фетишів – це вже в минулому і, якщо треба, він спокійнісінько пройдеться по подекуди зітлілому тілу Богині Свободи¹⁸. 

Така двоїстість тлумачення залежить від історичної оцінки приходу Муссоліні до влади у жовтні 1922 року: компроміс, який він планував захищати й зміцнювати саме на позиціях компромісу, усвідомлюючи непридатність фашистської верхівки й надихаючись суто власними амбіціями щодо влади; або політична революція, здійснена завдяки підтримці ключових секторів ліберальної влади, але призначення якої – розпочати безпрецедентний державотворчий етап, дати життя диктатурі, чіткий профіль якої з відвертою тенденцією до тоталітаризму в ідеологічній і організаційній площині дедалі чіткіше вимальовуватиметься з плином часу.

Шлях Муссоліні до тоталітаризму

У двадцятиріччі домінування фашизму можна виділити три етапи: перший тривав приблизно від 1922-го до 1926 року і характеризувався стрімким скочуванням у бік диктатури, він був швидшим та ідеологічно послідовнішим, ніж зазвичай уважається (цей етап називають «авторитарним» або визначають як «законну диктатуру»)¹⁹. Другий – тривалістю від 1927-го до 1937 року – мав такі ознаки: прогресуюча фашизація італійського суспільства, становлення культу Муссоліні, всебічне злиття народних мас із режимом, перші воєнні операції. Нарешті, третій етап – від 1938-го до 1945 року – ознаменувався союзом із націонал-соціалістичною Німеччиною,расистськими законами, так званим антибуржуазним розворотом і повною мілітаризацією громадянського суспільства. Впродовж цього етапу притаманна Муссоліні та фашизму тоталітарність розгорнулася на повну потужність, що призвело до трагічної участі у Другій світовій війні та дворічного громадянського конфлікту 1943–1945 років.

Перший етап – прискорене становлення диктатури на руїнах ліберального порядку – ми вже розглянули.

Для характеристики другого етапу можна вибрати символічну дату – 1929 рік, коли 11 лютого відбулося «примирення» між італійською державою та римською церквою. Це було примирення не просто між Італією та Святим престолом, а між двома релігіями, одна з яких – церковна, інша – світська, проте обидві зацікавлені у контролі свідомості, а отже, приречені до постійного конкурування та зіткнень у справі виховання молоді та промивання мозків. Також у цей час відбувся «плебісцит», на якому було «обрано» чотириста депутатів за списком, розроб­леним Великою фашистською радою для відновлення Палати (ця подія відбулася 24 березня і стала величезним політичним успіхом фашизму).

Той факт, що саме Муссоліні – атеїсту за освітою, який завжди тримався осторонь релігії та був байдужим до християнського етосу, хоча з приводу всього надзвичайного²⁰ міг проявити себе скептично налаштованим деїстом, – випало на долю підписати Латеранські угоди, є не просто парадоксом, на які історія надзвичайно багата і які часто виявляються трагічними, але й свідчить про чіткий реалізм, з яким Муссоліні крок за кроком невпинно зміцнював свій диктаторський задум з метою «залишитися на посту», як він неодноразово повторював протягом 1926 року собі та своїм прихильникам. При цьому він мав на увазі не просто день у день триматися на політичній поверхні: сьогодні завдяки застосуванню сили, завтра завдяки змові з буржуазними прибічниками, але постійно, прагматично, відчуваючи баланс сил, укріплювати політично-конституційну структуру, яку він започаткував під час приходу до влади у двадцять другому році. Й усе це заради досягнення ідеологічних цілей «революції», найпершими з яких була переробка характеру італійців у фашистському напрямі та виховання нових поколінь у тоталітаристському й войовничому дусі.

Роз’єднана демократична опозиція та позбавлений авторитету парламент, надання НФП монополії на політичне представництво, а фашистським профспілкам – на представництво економічне, розширення та зміцнення ролі поліції та префектурних органів, приглушення дисидентських голосів усередині самого фашистського руху або зведення їх до маргінального рівня (зокрема представників «первісного» фашизму: ардітів, футуристів, синдикалістів, хоч їхній революційний порив так чи так завжди залишався для Муссоліні стимулом і спонуканням), скасування основних громадських свобод, поглинення націоналістичного руху, запуск у дію конституційного формування «Нової держави» – і це за якісь чотири роки завдяки ззовні плутаному, а насправді прагматичному політичному й державо­творчому плану – все це здавалося необхідним для подальшої консолідації влади і дійсно забезпечувало певне вирішення «римського питання». Після Монархії залишалося інтегрувати Церкву, щоб зробити з неї стовп режиму. В обох випадках інтеграція мала тактичний, інструментальний характер, адже дуче неодноразово демонстрував вороже, навіть загрозливе ставлення до обох інститутів влади не тільки через республіканські та антиклерикальні переконання юнацького періоду, які нікуди не зникли, а й через чітке усвідомлення того, що обидва інститути об’єктивно гальмують його тоталітарний політичний задум.

Згідно з цим «примиренням» Муссоліні передав Ватикану – в тому числі, у фінансовому плані – більше, ніж інші світські уряди будь-коли робили. У відповідь він отримав незрівнянні політичні переваги: ліквідацію всіляких залишків опозиції з боку народників; великий престиж міжнародного масштабу; зміцнення свого авторитету в католицькому світі та, у ширшому сенсі, серед членів італійського суспільства з консерваторськими та традиціоналістичними настроями, що в культурному плані ще більш вороже ставилися до об’єктивно потужної модернізації, яку фашизм намагався присукати до національної спільноти («ми – “Уряд Швидкості”», – стверджував Муссоліні у січні 1923 року)²¹; врешті-решт, подальшу легітимізацію власної політичної дії, що сприймалась як лікування поранень і розривів на тілі суспільства, спричинених процесом об’єднання й уже, можна сказати, подоланих завдяки «зварюванню» політичної історії Італії зусиллями фашизму з позицій націоналізму, що пронизав найрізноманітніші соціальні верстви (зокрема буржуазні кола), та «відчуття батьківщини» серед переважної більшості італійців – шляхом шкільного виховання та завдяки ще свіжим спогадам про період об’єднання.

Приблизно в 1929 році Муссоліні почав демонструвати – з психологічно-характеристичних і політико-інтелектуальних причин, та й просто на хвилі досягнутих на той момент успіхів і популярності – нові мотиви й нові настанови, що згодом утілилися в його політичній діяльності та зумовили її.

Усе просто. Муссоліні поступово йшов уперед, змінюючи думку про себе. Він уважав себе не тільки «сильною людиною», яка врятувала Італію від партійного хаосу, вщент розбила більшовизм, відновила почуття гідності у фронтового покоління, підживила патріотичні почуття італійців, зберегла результати військової перемоги, відвоювала народні маси у держави, ліквідувала (хоча й на умовах певного і неминучого компромісу) олігархію знаті «старої Італії» й забезпечила перемогу революції чорних сорочок. Дедалі сильніше він сприймав себе геніальним політиком, якому судилося вийти далеко за межі нинішнього моменту («Я бачу речі на п’ятдесят років уперед», – зізнався він Джузеппе Боттаі наступного дня після перемоги в Ефіопській війні)²², творцем історії, видатною постаттю, з якою треба рахуватися на європейській і міжнародній арені, засновником нової політичної релігії мас, на долю якої випало – як він пояснив Людвігу – створити «нові форми, нові міфи та нові традиції»²³; аж поки фашизм не почне сприйматись як унікальна, велика політично-соціальна новина століття, «доктрина порятунку та життя»²⁴ не тільки для італійської нації, а й для всієї європейської цивілізації у полоні нестримного духовного та інтелектуального занепаду.

Інтроверт і сором’язливий за своєю природою чоловік, схильний концентрувати на собі відповідальність і повноваження, диктатор спостерігав, як з роками зростали його песимізм і недовіра до всіх і до всього, навіть до найближчих людей. Це пояснювало певну психологічну (але не політичну: він завжди був добре поінформований щодо ситуації в країні) ізоляцію, тенденцію вважати себе все більш незамінним і переконання в тому, що з його боку потребується подальший поштовх для остаточного будівництва фашистського «нового порядку». Це переконання посилювали інтелектуальні орієнтири, що відтоді все більше і більше становили основу муссолінівської діяльності: наприклад, інтелектуальний спадок дослідників на кшталт Густава Ле Бона (який описав важливість meneurs des foules – очільників натовпу, «харизматичних керівників» в епоху домінування мас і вируючих пристрастей) і Жоржа Сореля (що один із перших угледів важливість створення політичних міфів за доби, коли спостерігається занепад традиційних релігійних вірувань).

Також треба звернути увагу на те, що сам Муссоліні – під впливом німецького мислителя Освальда Шпенглера, теоретика «присмерку Європи» та «цезаризму», – вважав, що його власний історично-політичний шлях набував дедалі «епохальнішого» значення. Десь у першій половині 1930-х років його сприймали як головну дійову особу світової політики в боротьбі проти політичного, демографічного, інтелектуального «декадансу», що вразив європейські народи. За ним визнавали велику історичну «місію», від виконання якої залежав успіх його політичного задуму, а це означало впливовість міжнародного масштабу через антропологічну трансформацію країни, через гартування характеру італійців у фашистському напрямі зі створенням з них громадян-солдатів. Заради таких цілей здавалося корисним, з одного боку, експлуатувати ритуально-пропагандистську згадку про минулу велич Давнього Риму, а з другого – взяти на себе більш конкретний обов’язок, а саме взяти безпосередню участь у війні. До речі, думка диктатора «створити італійців», що з роками обернулася на нав’язливу ідею, з одного боку, викристалізувалася в абсолютно ідеологічну й утопічну ідею «нової людини», дуже типову для фашизму й узагалі для всіх революційних культур двадцятого століття, а з другого – забезпечила розвиток і радикалізацію маццінівської мрії про моральне виховання італійського народу, про «моральну та інтелектуальну реформу», за яку вже давно ратували італійські інтелектуали після періоду Рісорджименто, полемізуючи щодо майже провальних результатів процесу об’єднання та національної інтеграції й уважаючи це вирішенням довічної проблеми етично-політичної слабкості італійців.

Двадцятиріччя таких інтелектуальних настанов мало певні політичні наслідки: прискорення тоталітарного приборкання італійського суспільства, посилення фашизації країни, якій дуже сприяла масштабна законодавча творчість у поєднанні з культурними, пропагандистськими та організаційними заходами.

Дійсно, перші прояви імпульсивного руху в бік тоталітаризму та мобілізації суспільства відчувалися вже наприкінці 1920-х років, наприклад, завдяки розпочатій у 1928 році демографічній кампанії під звучним гаслом «У кількості – сила» (Il numero come forza) і аграрній політиці, спрямованій на розвиток землеробства на півострові, у рамках якої знов розпочалася «битва за врожай» (оголошена у 1925 році) та меліоративні роботи, зокрема в районі Понтинських боліт – роботи, що завершилися між 1931-м і 1932 роком.

У ті ж самі роки в напрямі фашизації та посилення тоталітарних аспектів режиму – що треба розуміти як поступову та суцільну політизацію найрізноманітніших боків приватного та колективного життя у справжньому дусі фашизму та Муссоліні – була проведена реформа освіти (з 1930/31 навчального року в початковій школі з’явився «єдиний державний підручник», у 1931 році була запроваджена присяга на вірність режиму для університетських викладачів). У 1926 році була створена організація «Балілла» (Opera nazionale Balilla), націлена на фізичне та інтелектуальне виховання молоді віком до чотирнадцяти років. У 1925 році заснована організація «Після роботи» (Opera nazionale dopolavoro) – доволі розгалужена структура масового дозвілля та соціальної допомоги робітникам. Тривало організаційне, бюрократичне та функціональне поширення Національної фашистської партії, що розпочалося головно з моменту сходження на пост секретаря в грудні 1931 року Ахілле Стараче, який зробив із НФП справжній тоталітарний інструмент для дисциплінування народних мас у контексті фашистської системи влади та виховання італійців у дусі відданості фашизму й Муссоліні²⁵.

Також на початку 1930-х років розпочалася розбудова корпоративної держави, відправною точкою для чого стала розроблена Джузеппе Боттаі в 1927 році «Хартія труда» – документ, який Муссоліні замислив «поза межами капіталізму»²⁶. Переконаний прибічник корпоративізму, він угледів у ньому інструмент, з яким можна піти у наступ і подолати кризу капіталістичної системи. До того ж обвал світового фінансового ринку 1929 року зробив цей інструмент у його очах іще більш своєчасним і невідворотним. Він уважав його оригінальною відповіддю з боку фашизму на виклики доби, яка здавалася йому сповненою епохальних трансформацій («У цій грі задіяна вся система [...] нехай криза зайде ще глибше. Ми побачимо нові революції»)²⁷.

Починаючи з другої половини 1930-х років – зокрема після завоювання Ефіопії в травні 1936 року – «тоталітарне прискорення»²⁸ стало більш наполегливим і рішучим. Саме тоді у муссолінівському політичному кредо посилилися мілітаристські та войовничі риси, він почав приділяти особливу увагу питанням міжнародної важливості фашизму, замислюючись над його європейськими й «всесвітніми» масштабами, над його «імперським», римським і цивілізаційним значенням. І врешті-решт, на цьому ґрунті розквітлі расистські переконання та заразлива неприязність щодо буржуазного менталітету та стилю життя. Це зумовило засоби та наслідки, а саме: становлення в 1937 року Міністерства народної культури, мета якого полягала в контро­люванні всіх масових культурних заходів, народження того ж року Італійської лікторської молоді – нової парамілітаристської організації, до складу якої увійшли всі молодіжні фашистські організації за єдиним винятком Університетських фашистських груп; раптова жорсткість у відносинах із Церквою та Короною; зміцнення відносин з нацистською Німеччиною, що згодом перетворилися на офіційний альянс політико-мілітаристського типу; запровадження заходів для впливу на щоденне життя італійців із метою висмикнути їх зі зручних буржуазних звичок: від скасування займенника «Ви» до обов’язкової для всіх держслужбовців уніформи і до прийняття «passo romano»[42] на військових парадах; і врешті-решт – тут ми доходимо до заходу, що матиме найбільш руйнівні наслідки як із загальнолюдської, так і з політичної точки зору, – запровадження з листопада 1938 року антиєврейського законодавства, націленого, звичайно, на політичне і стратегічне зміцнення союзу між Італією та Німеччиною. Але парадоксальним чином Муссоліні вбачав у цьому законодавстві – адже, за словами Де Феліче, воно було спрямовано «більше проти “італійців”, ніж проти євреїв»²⁹ – наступний і, можливо, останній спосіб вплинути на характер італійців, яким, за його власним зізнанням у розмові з Чіано, «треба навчитися бути менш “приязними”, щоб стати суворішими, невблаганними, одіозними. Тобто хазяїнами»³⁰. 

Зіткнення цивілізацій 

Расизм, імперіалізм і антибуржуазність (спрямована скоріше проти певного світогляду та мислення, ніж проти конкретної соціальної верстви) були лише інструментами, за допомогою яких Муссоліні намагався присукати новий паросток до тоталітарного виховання італійців, аж поки йому, керуючись власними амбіціями, не вдалося б зробити з них войовничий народ, відданих духу ієрархії солдатів, ворожих до тихого життя.

Уся атмосфера, в якій минає життя італійського народу, має військовий характер, і цей характер мусить бути і буде надалі більш войовничим: народ відчуває гордість, усвідомлюючи себе завжди мобілізованим на виконання справи миру та справи війни³¹. 

За допомогою цих інструментів Муссоліні намагався «вигартувати» нового італійця – з голови до п’ят фашиста, зануреного «у стан неспинної війни: завжди у погонах, завжди на марші, завжди готового до фізичного навантаження та демонстрації мужності, [...] безперервно залученого до боротьби з ворогом»³².

Ідеальним утіленням усього вищезазначеного було одне слово: «війна». І на тлі військової ескалації – від захоплення Ефіопії (1935) до участі у громадянській війні в Іспанії (1936), до вступу Італії у Другу світову війну на боці Німеччини (1940) і до розв’язання безжальної громадянської війни між італійцями за драматичних історичних умов (1943), – з одного боку, Муссоліні прагнув її як свого роду неспинне та жорстоке випробування фашизму заради оцінки його прогресивних результатів, досягнутих італійцями у притаманному саме їм дусі та способі дії (мрію зміцнити італійців через боротьбу та війну вже плекали Мацціні та Кріспі...), а з іншого боку, така ескалація була реакцією на політичну ситуацію в світі, де готувалося зіткнення протилежних цивілізаційних моделей, яке він уважав неминучим: військово-фашистської, що набувала сили та динаміки, і пацифістської демократично-ліберальної, що хилилася до занепаду. Саме це бачення дозволило йому зробити таке пророцтво: 

…У 2000 році у світі домінуватимуть лише німці, італійці, росіяни та японці³³. 

Через такий заклик до ідеї війни постає делікатне питання інтерпретації, що стосується не тільки дуче, а й у більш широкому сенсі самої історії фашизму як ідеології і політичного руху. Згідно з мемуарами Діно Гранді, Муссоліні, безперечно, любив бавитися з цією ідеєю «у виступах перед натовпами, у газетних статтях, на сторінках мальовничих і безкровних мілітаристських журналів»³⁴. Але не через це він так наполягав на воєнній темі в своїй риториці і навіть не через відлуння юнацького захоплення Ніцше, радше ідея війни перетворилася на конкретну мету його політики, і він вперто йшов до неї.

Як уже було сказано, більшість дослідників схиляється до того, щоб уважати фашизм наслідком Першої світової війни. За наших часів зв’язок між війною та фашизмом не варто розглядати тільки в історично-генетичній площині, чіпляючись за політичні, економічні та соціальні наслідки «великої війни», хоча вони дійсно справили рішучий вплив на народження фашистського руху. Насправді, при ретельному аналізі цей зв’язок виявляється більш загальним, оскільки виходить на рівень психології, культури та антропології. «Епохальний» характер фашизму і його історична новизна полягають у тому, що фашизм ідеологічно викристалізував і конкретизував – передусім на політичній арені, а потім шляхом державотворення – глибокі зміни, що окреслилися в політичній культурі та в колективній ментальності через досвід Першої світової війни.

Неважко показати, наскільки теорія та практика фашизму – хоч чию біографію з числа фашистських лідерів ми візьмемо, висновки будуть однакові – глибоко насичені «культурою масової війни»: вистигле в окопах відчуття фронтової єдності, яке згодом поширилося на рівні національної спільноти; значущість ролі, яку відігравали організація та ієрархія в цивільному житті як обов’язкові елементи мілітаристського modus operandi[43]; загальновизнана важливість таких понять, як честь, хоробрість, відданість; відмова від буржуазних цінностей, пов’язаних із тихим мирним життям; полемічний, конфліктний, агонізуючий погляд на життя в кожному його прояві; культ фізичної сили та динамічності; домінування в галузі мови та спілкування, використання метафор, потужних провідних ідей, зображень і гасел, запозичених із військової термінології; важливість ідеологічної промивки мозків; дисципліна та слухняність як основні інструменти гуртування суспільства; містичний ореол навколо лідера, важливість довірчих відносин між керманичем, прихильниками та широкими масами; «маскулінізм» як провідна ідеологія мілітаризованої спільноти; визнання насилля природним явищем, яке тепер набувало особливої цінності через жорстоку, але все ж таки доцільність, через естетизацію його певних аспектів; «культ уніформи» та використання мундирів, парадів, маршів не тільки заради банальної видовищності, а з ідентифікаційних і ритуальних міркувань; містичний ореол навколо молодості та екзальтація мужності; культ загиблих у війні як містичне увіковічення військової спільноти; піднесення образу героя (який за визначенням є учасником бойових дій) і подвигу; спортивні змагання як замінник війни для народних мас; спорт як методологія війни, націлена насамперед на молодь; ідея війни як тестування на колективізм та індивідуалізм; відновлення історичної ідентифікації італійців у міфологічно-мілітаристичному аспекті; перевага політики (як прагнення до могутності та творчий акт) над економікою (яка сприймалась як тоталітарна мобілізація національних сил і енергії) та перевага зовнішньої політики (що вбачалась як життєво необхідне зіткнення різних державних систем) над внутрішньою (вона навіть подавалась як безперервний бій: битва за врожай, битва за освоєння цілинних земель, демографічна битва, кампанія за економічне самозабезпечення...); образ внутрішнього і зов­нішнього ворога, що зачаївся в засідці.

Якщо вважати, що тавро війн і революцій незгладимим відбитком лягло на все двадцяте століття, то фашизм як «анти­демократичний рух мілітаристських організованих мас»³⁵, за яскравим визначенням його засновника, приніс із собою політико-ідеологічний досвід, який, мабуть, більше за інші політичні рухи поглинув властивості і війн, і революцій, пропустив їх крізь себе й знов випустив на волю як власну, лише йому притаманну ознаку.

Повертаючись до Муссоліні, надзвичайно ілюстративним здається твердження дуче, записане Джузеппе Боттаі 5 грудня 1935 року: «Для справжньої Революції замало розробити нові закони, нові інститути влади, виконати гігантські будівельні роботи, сформувати характери, якщо все це не зіграє на міжнародному рівні в слушний для неї момент. А зіграти воно може лише на війні»³⁶.

Іще чіткіше Муссоліні висловився в статті, яка з’явилася роком раніше у вересні на сторінках «Popolo d’Italia»: «Фашистська Італія повинна бути “мілітаристською”, це єдиний шлях для того, щоб стати насправді військовою країною й за потреби переможним воїном. Мілітаристська доктрина, мілітаристська нація і народ, що підкоряє військовим потребам увесь залишок матеріального та морального життя своїх людей окремо та загалом. Усі великі держави, що мають вагу в сучасному світі, є “мілітаристами”»³⁷. Не менш гучною була заява Муссоліні, записана Чіано в листопаді 1937 року, яка свідчить про те, що він убачав у війні навчальну та виховну цінність: «Коли закінчиться Іспанія, я вигадаю щось інше: адже характер італійців має загартовуватись у боях»³⁸.

Фактично період від 1935 року до падіння режиму конкретизував цю ідею, яка була для Муссоліні і великим політичним задумом (прагненням відновити справжню воєнну та цивілізаційну міць Італії після тривалих століть занепаду), і великою метою в етико-культурному плані (нарешті вивести італійців на рівень їхнього минулого та їхньої історії через трансформацію фашизмом).

Аби не надто затягувати нашу розповідь, ми не зупинятимемося на тому, як (з техніко-оперативної точки зору) і з яких причин (тактичних і кон’юнктурних) Муссоліні переходив від однієї війни до іншої – раз од разу долаючи вороже ставлення деяких ієрархів, спротив монархії, побоювання військової верхівки, невдоволення з боку церкви та головне традиційну негнучкість народних мас. Адже це не настільки важливо порівняно з «високими» та безперечними, а отже, стратегічними й у широкому сенсі цивілізаційними, можна навіть сказати «моральними» (з його точки зору) причинами, що підштовхували Муссоліні до незворотного вибору – перетворити Італію та італійців на країну і народ, що постійно перебувають у стані війни.

Для стислого огляду цих причин треба обов’язково згадати, наскільки сильним було його переконання, що з’ясування стосунків між «старими народами» і «молодими народами» відтоді ставало дедалі більш загрозливим і неминучим (зокрема у матеріальному та демографічному плані), а це означало новий міжнародний ієрархічний порядок, в якому Італія могла перебрати на себе роль потужного гегемона в регіоні Середземного моря та Балканського півострова. Можна припустити, що Муссоліні ніколи не мав чіткого, щоб не сказати епохального, уявлення щодо потужності американського впливу на світ і тому твердо дотримувався своєї євроцентристської позиції міжнародної політичної боротьби та банально демографічного підходу до співвідношення світових сил. Попри це, він вийшов на світовий рівень, роблячи ставку на національний фактор, про це свідчить увага (хоча й доволі «інструментальна» – в антибританському ключі), з якою він слідкував за арабським та індійським націоналізмом, трактуючи їх як прояв більш масштабної боротьби молодих і висхідних народів і на Заході, і на Сході проти занепадницької ліберально-капіталістичної цивілізації.

Повернемося до іншого його переконання – не позбавленого маніакальних і гротескних ноток, – за яким революційну амбітність фашизму, а головно його план моральної, інтелектуальної, фізичної та поведінкової реформи італійців можна перевірити лише шляхом неспинного випробування війною. Судячи з численних сигналів, що походили з надр суспільства впродовж десяти з гаком років фашистської педагогіки, цей план був далеким від успіху. Звідти й зусилля Муссоліні безперервно нарощувати войовничий дух і посилювати мілітаризацію суспільства, хоча врешті-решт ці процеси вийшли з-під контролю і набули фатального характеру.

Дійсно, у діях Муссоліні та ідеалах, якими він керувався від середини 1903-х, постійно залучаючи країну до війни, важко не угледіти ознак долі та історичної необхідності у повній відповідності до доктрини – це вкрай важливо для всебічного розуміння історичного змісту його політичного шляху.

Звичайно, не треба забувати про вплив історичних обставин і важливість конкретного вибору, зробленого в певний момент за певних умов, що часто виходить за межі суто ідеологічного або культурного підходу. Тому цілком імовірно, що мета Муссоліні завоювати Ефіопію мала причини дипломатично-міжнародного характеру за класичною логікою колоніальних війн. З іншого боку, участь у громадянській війні в Іспанії можна пояснити логікою стримування французького впливу, і це також виглядає доволі традиційним з дипломатичної точки зору. Що ж до рішення Муссоліні долучитися до Другої світової війни, воно було зумовлене його власними дрібними розрахунками часу та воєнних витрат, матеріальних і людських ресурсів, його розчаруванням щодо можливості виступити «посередником» і досвідченим політиком у регулюванні розв’язаної Гітлером європейської кризи, а також (і це головне) складною сумішшю страху та настороженості щодо Гітлера та Німеччини, яка й зумовлювала всі рішення Муссоліні як союзника нацистів.

Усі ці елементи багато чого пояснюють під кутом зору історіографічного аналізу. Проте важко не збагнути, що історична доля людини, зрощеної на теренах революційного міфу, загартованої в окопах, піднесеної до найвищої постаті в тій країні, яка в його мріях мусила відновити імперську велич Давнього Риму, та ще й в рамках політичного руху, народженого від близького знайомства цілого покоління зі смертю і запахом крові громадянської війни, була приречена до руїн і лиха вій­ни, яку ця людина вела заради самої війни згідно з власним світоглядом і розумінням життя. 

Занепад і «прокляття пам’яті» 

Політична епопея Муссоліні як будівничого «нової держави» фашистського штибу, як духовного провідника італійського народу, військового керманича озброєної нації офіційно добігла кінця 25 липня 1943 року після голосування Великої фашистської ради за порядок денний, запропонований Діно Гранді, в якому зазначалося повернення королю «найвищої влади прий­няття рішень». Наступним кроком став випад Корони за підтримки представників військової верхівки, що призвів до арешту дуче, створення уряду Бадольо та демонтажу структур режиму, починаючи з міліції та НФП. Фатальним виявився для Муссоліні – як і для інших націонал-революційних рухів – конфлікт із правими консерваторами та реакціонерами³⁹, що відбувся (принаймні в Італії) у контексті війни, військові жереби якої вже мали всі негативні ознаки; війни, зміст якої все більше і більше нагадував «тотальну» битву на ідеологічній і релігійній основі між протилежними політичними та цивілізаційними моделями суспільства. Немов не існувало ані традиційних мотивів патріотичного та національного характеру, ані егоїстичних і кон’юнктурних розрахунків, що свого часу підштовхнули країну погодитися на вступ у війну на боці Німеччини. Адже, наскільки Німеччина вважалася непереможною й нездоланною, настільки швидкою та переможною мислилась участь Італії в цій війні.

Дослідники часто дискутують про причини і момент політичного й емоційного розлучення італійців із Муссоліні, хоча впродовж майже двадцяти попередніх років, незважаючи на успіхи та невдачі його політики, більшість італійців ставилася до нього зі стабільною прихильністю, а часто зі справжнім захопленням. Вони розлучилися з ним – хоч як травматично це було, – та ще й зробили з нього єдиного винуватця за свої нещастя та страждання, велику мішень для своїх накопичених емоцій і найголовніше своїх розбитих ущент сподівань. Вірогідно, серед усіх можливих причин найспустошливішим у психологічному плані треба вважати усвідомлення – що вкоренилося в італійцях унаслідок постійних воєнних невдач – мілітаристського блефу фашистів: пересичена войовничим духом нація, яка роками плекала мрії щодо імперської величі і якою керували визрілі в окопах і виховані зі зброєю в руках чоловіки, раптом виявилася матеріально та психологічно неспроможною витримати ударну хвилю війни, що розгорнулася в міжнародному масштабі із застосуванням новітніх технологій. Ознака того, що войовничої риторики, апелювання до воєнних літописів Давнього Риму та затягування цілого народу в ієрархічно-мілітаристські рамки – всього цього було недостатньо для народження сучасно озброєної та дійсно боєздатної нації, як на те сподівався Муссоліні і як у це вірили, мабуть, самі італійці.

Ми вже зауважували, наскільки глибокий зміст (індивідуальний катарсис і колективне виховання) вбачав засновник фашизму в факторі війни. Можна навести безліч цитат для яскравої ілюстрації цієї думки і на підтвердження того, що саме фактор війни був справжнім історичним, екзистенціальним та ідеологічним ядром політичної постаті Муссоліні. В нашому контексті досить наочною здається цитата з промови, яку виголосив Муссоліні в середині війни, а саме 3 січня 1943 року і в якій прозирає майже загадкове, етичне й водночас естетичне задоволення від можливості на рівні нації взяти участь у величному та повчальному випробуванні, зустрітися з історією, незважаючи на можливі результати: 

Усе-таки історія була до нас дуже прихильною; вона дозволила нам жити у великі часи [...]. Хто не відчуває потреби хоч трохи повоювати, той для мене неспроможний чоловік. Війна – це найважливіша річ у житті чоловіка, як і материнство – у житті жінки. Все інше також важливе, але не настільки вагоме, як цей іспит, це випробування внутрішніх якостей народу. Тільки війна показує, яким є народ [...]. Порівняльний іспит народів – ось що дає війна, тільки і винятково війна. Тому що війна – це стислий огляд, в якому все сходиться, все збирається до купи, все задіюється у грі⁴⁰. 

25 липня офіційно зазнала краху муссолінівська політична утопія – утопія тієї Італії, що пережила повну фашизацію і чий народ був ладен шукати власне щастя у боротьбі, а колективну самореалізацію – у війні. Ця дата відкрила найгіркіші сторінки італійської історії двадцятого століття, позначені нерозбірливими й перехресними звинуваченнями у зраді, автентичний синдром політичної історії Італії: зрада дуче щодо фашизму та найближчих прибічників, як жалівся, наприклад, Боттаі («Не було жодної ідеї, жодної угоди, жодного закону, яким б він зберіг вірність. Він усе псував, перекручував, підкупав, керуючись самонадійним, хоча й прозорливим емпіризмом, збудованим на презирстві до людей та їхніх ідеалів»)⁴¹, зрада італійців щодо Муссоліні, зрада самого Муссоліні щодо італійців, зрада Італії щодо свого німецького союзника через перемир’я восьмого вересня, зрада короля щодо нації через його втечу з Риму, зрада військових ієрархів щодо фронтовиків, залишених сам на сам після підписання перемир’я – тінь від накопиченого гніву та злоби іще довго зумовлювала політичне життя країни та чимало посприяла спотворенню історичної пам’яті італійців.

Звичайно, для Муссоліні, чия суперечлива ноша зрадника/зрадженого була важча за інші, останні місяці життя в Салó спливали в атмосфері особливої оманливості та відчаю. Він змінився фізично в нудотному бурлінні давніх революційних пристрастей і під щоденним тиском німців, шукаючи єдиної втіхи у дивній дружбі з ополченцями-антифашистами (від Карло Сільвестрі до Ніколи Бомбаччі), терзаючись пропозиціями вендети й усілякими іншими утопізмами, відчувши на собі весь тягар прожитих років і хвороби, втративши харизму, яка зараз приваблювала хіба що найпринциповіших представників фашизму, перебуваючи в полоні своєї давньої мрії («Двадцять років я з безнадійною енергією боровся за те, щоб повернути італійському народові військову славу»)⁴².

Про Муссоліні останнього періоду – хоч яку важливість мав факт його присутності у житті Італійської соціальної республіки та в уяві причетних до неї осіб, багато хто з яких приєднався до республіки через крайню відданість дуче, – писали багато і правдиво. Наприклад, писали, що за це дворіччя він пережив сам себе і невипадково противився ідеї знову очолити політичний рух у тій частині Італії, що була окупована німцями, вкотре вибитий із сідла подіями й обставинами, скорений розгромом, одна з дійових осіб у трагедії Італійської соціальної республіки (після того, як упродовж двадцяти років він був безперечним головним героєм у країні), «людина [...], зруйнована усвідомленням спустошливого краху, людина, що потрапила у пастку раціонально замаскованого безволля, переконана в тому, що вже нічого “не вдіяти”»⁴³. Цей образ, підкріплений цілою низкою тогочасних і пізніших свідчень⁴⁴, сьогодні виглядає занадто поблажливим, виправдувальним, занадто знеціненим, хоча саме за Муссоліні треба визнати політичну роль першого, все ще першого плану в те дворіччя 1944–1945 років, а отже, і безпосередню відповідальність за мінливий політико-воєнний шлях ІСР⁴⁵. Тому зовсім незрозуміло, як з історичної точки зору політичний і особистий крах, помножений на ситуацію повної неспроможності, може означати звільнення від відповідальності, тим більше враховуючи епілог земного шляху Муссоліні: його було розстріляно, а відтак виставлено на осміяння та месницьку наругу натовпу саме тому, що цей натовп уважав його головною дійовою особою та символом цієї трагедії.

«Він помер смертю воїнів і революціонерів, хоча, по суті, не був ані першим, ані другим», – написав Ернст Нольте з приводу кончини Муссоліні⁴⁶. Краще сказати, це була смерть, співзвучна трагічному та жорстокому характеру історичної доби, проявом якої йому судилося бути, співзвучна його інтелектуальній біографії та людському шляху, співзвучна дикунській логіці та трагічним наслідкам, що притаманні будь-якій братовбивчій війні.

Примітки 

¹ Цит. за G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. II, p. 344.

² E. Ludwig, Colloqui con Mussolini (1932), Milano, 1970, p. 136.

³ Див. J.L. Talmon, Le origini della democrazia totalitaria (1952), Bologna, 2000.

⁴ Див. G. Belardelli, Il fantasma di Rousseau: fascismo, nazionalsocialismo e «vera democrazia», in «Storia contemporanea», n. 3, 1994, pp. 361-389.

⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIV, pp. 126-127.

⁶ Mussolini, Opera omnia, vol. XXVIII, p. 70.

⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. XXII, p. 389.

⁸ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 188.

⁹ R. De Felice, Mussolini il fascista. I: La conquista del potere, Torino, 1966, p. 588.

¹⁰ Там само, p. 423.

¹¹ R. De Felice, Mussolini il fascista. II: L’organizzazione dello Stato fascista, Torino, 1968, p. 9.

¹² Той, хто уважно читав Mussolini il duce.II: Lo Stato totalitario, Torino, 1981, зокрема, велику початкову статтю про фашистський тоталітаризм, може погодитися з тим, що за період, що минув од написання цієї праці до процитованої в попередній примітці книжки, Де Феліче суттєво змінив своє тлумачення фашистського режиму, приділяючи найменшу увагу факторам наступництва між режимом і старим ліберальним порядком і вбачаючи внутрішнє покликання до тоталітаризму в самій природі фашизму. Це стосується і самого руху, і Муссоліні. Критики ще не приділили достатньої уваги суттєвим змінам в інтерпретації фашизму, що із плином часу проявилися у Де Феліче та близьких до нього авторів: спершу Г. Арендт, потім Дж. Джермані, за ним Дж. Л. Мосс і врешті-решт Ф. Фюре, негласно погоджуючись із думкою, що ця інтерпретація не може змінюватися з часом. Але це не так.

¹³ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 143.

¹⁴ Для порівняння позиції Де Феліче щодо цього двадцятиріччя див. De Felice, Mussolini il fascista. I: La conquista del potere, cit., pp. 392-395.

¹⁵ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 17.

¹⁶ P. Milza, Mussolini, Paris, 1999, p. 316.

¹⁷ E. Gentile, La via italiana al totalitarismo. Il partito e lo Stato nel regime fascista, Roma, 1995, p. 134.

¹⁸ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 196.

¹⁹ Milza, Mussolini, cit., p. 309.

²⁰ Див. Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 217.

²¹ Mussolini, Opera omnia, vol. XIX, p. 104.

²² Див. De Felice, Mussolini il duce. II: Lo Stato totalitario, cit., p. 267.

²³ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 84.

²⁴ Mussolini, Opera omnia, vol. XXVI, p. 48.

²⁵ Рішучу роль НФП у контексті фашистського тоталітаризму чітко проілюстрував Еміліо Джентіле у низці своїх творів і нарисів: наприклад, La via italiana al totalitarismo, цит., зокрема, на с. 155-201.

²⁶ Ludwig, Colloqui con Mussolini, cit., p. 167.

²⁷ Там само, pp. 147-148.

²⁸ Gentile, La via italiana al totalitarismo, cit., p. 137.

²⁹ R. De Felice, Storia degli ebrei italiani sotto il fascismo (1961), Torino, 1993, p. 257.

³⁰ Цит.: Там само, p. 258.

³¹ Mussolini, Opera omnia, vol. XXIX, p. 117.

³² G.L. Mosse, L’immagine dell’uomo. Lo stereotipo maschile nell’epoca moderna (1996), Torino, 1997, pp. 209-210.

³³ Цит. за N. D’Aroma, Mussolini segreto, Bologna, 1958, p. 167.

³⁴ Цит. за De Felice, Mussolini il duce. II: Lo Stato totalitario, cit., p. 652.

³⁵ Y. De Begnac, Taccuini mussoliniani, ред. F. Perfetti, Bologna, 1990, p. 192.

³⁶ G. Bottai, Diario 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 63.

³⁷ Mussolini, Opera omnia, vol. XXVI, p. 317.

³⁸ G. Ciano, Diario. 1937–1943 (1980), ред. R. De Felice, Milano, 1998, p. 56.

³⁹ В історичному та політичному плані протистояння між правими силами (монархістами, консерваторами, реакціонерами) та фашизмом часто вирішувалася manu militari (силоміць) на користь перших: наприклад, Франко з Фалангою в Іспанії, Салазар з «блакитними сорочками» Ролана Прету в Португалії, Варгас з інтегралістським рухом Плініу Сальгаду в Бразилії, воєнні путчисти з хустисіалізмом Хуана Домінго Перона в Аргентині, король Кароль із Легіоном Архангела Михаїла, заснованим Корнеліу Кодреану в Румунії, Горті зі «Схрещеними стрілами» Ференца Салаши в Угорщині, маршал Пілсудський з польськими фашистами; а також Віктор Емануїл III з Муссоліні в Італії.

⁴⁰ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXI, p. 144.

⁴¹ Bottai, Diario, cit., p. 406.

⁴² Цит. за L. Bolla, Perché a Salò. Diario della Repubblica Sociale Italiana, ред. G.B. Guerri, Milano, 1982, p. 181.

⁴³ Там само, p. 43.

⁴⁴ Про Муссоліні за років ІСР див. G. Parlato, Mussolini, in AA.VV., Uomini e scelte della RSI. I protagonisti della Repubblica di Mussolini, ред. F. Andriola, Foggia, 2000, pp. 247-267.

⁴⁵ Див. D. Gagliani, Brigate nere. Mussolini e la militarizzazione del Partito fascista repubblicano, Torino, 1999.

⁴⁶ E. Nolte, I tre volti del fascismo (1963), Milano, 1978, p. 3. 

Епілог

«Пам’ять про мене та мою долю буде викреслена за декілька років і згасне миттєво»¹, – стверджував керманич фашизму влітку 1943 року, відчуваючи, що його політична зірка остаточно закочувалася за обрій. Але щонайменше для двох поколінь італійців, а якщо узагальнити, то для всієї політичної культури країни, ситуація склалася зовсім інакше, принаймні в тому, що стосується образу дуче та його ролі в історії Італії двадцятого століття. Звичайно, забути Муссоліні й викреслити з пам’яті згадку про нього виявилося неможливо, а зрозуміти й пояснити його складну політичну та людську історію – неймовірно важко. Знадобилися десятиріччя і поодинокі інтелектуальні баталії, щоб історична реальність взяла гору над суперечливими міфами про Муссоліні, поширеними зазвичай уже після його смерті. Аналіз документів і фактів уможливив тлумачення та інтерпретації, в яких відбивається складність ідеологічного і політичного шляху людини й епохи, втіленням якої вона була. Понад півстоліття минуло після його смерті, безперечні успіхи зробила історіографія, та чи можемо ми бути абсолютно впевненими, що привид Муссоліні й досі не коливається на хвилях історичної пам’яті італійців?

Примітка

¹ Mussolini, Opera omnia, vol. XXXIV, p. 278.

Бібліографічна примітка

Література про Муссоліні та фашизм, як то кажуть, не має меж. Гідним провідником у цій справі можна вважати працю робочої групи під керівництвом Ренцо Де Феліче Bibliografia orientativa del fascismo (Орієнтовна бібліографія фашизму), Рим, 1991 р.

Постать Муссоліні змушує до масштабності: чотири частини, загалом вісім томів і шість тисяч чотириста дванадцять сторінок – саме стільки написав і опублікував Де Феліче у період між 1965-м і 1997 роком у такій послідовності: Mussolini il rivoluzionario (Муссоліні революціонер), 1883–1920, Турін, 1965 р.; Mussolini il fascista. I: La conquista del potere (Муссоліні фашист. І: Завоювання влади), 1921–1925, Турін, 1966 р.; Mussolini il fascista. II: L’organizzazione dello stato fascista (Муссоліні фашист. ІІ: Організація фашистської держави), 1925–1929, Турін, 1968 р.; Mussolini il Duce. I: Gli anni del consenso (Муссоліні дуче. І: Роки консенсусу), 1929–1936, Турін, 1974 р.; Mussolini il Duce. II: Lo stato totalitario (Муссоліні дуче. ІІ: Тоталітарна держава), 1936–1940, Турін, 1981 р.; Mussolini l’alleato. I: L’Italia in guerra (Муссоліні союзник. І: Італія у війні), 1940–1943, Турін, 1990 р.; Mussolini l’alleato. II: La guerra civile (Муссоліні союзник. ІІ: Громадянська війна), 1943–1945, Турін, 1997 р. (остання книжка залишилася незавершеною через смерть історика).

Існує безліч біографій, присвячених засновнику фашизму. Серед трудів наукового профілю варто зазначити: Гаспаре Джудіче, Беніто Муссоліні, Турін, 1969 р.; Деніс Мак Сміт, Муссоліні (1981), Мілан, 1993 р.; Ауреліо Лепре, Муссоліні італієць (1995), Мілан, 1996 р.; П’єр Мілца, Муссоліні, Париж, 1999 р. Серед творів науково-популярного профілю заслуговують на згадку: Бруно Гатта, Муссоліні, Мілан, 1988 р.; Антоніо Спіноза, Муссоліні. Чарівність диктатора (1989), Мілан, 1992 р.; Джаспер Рідлі, Муссоліні. Біографія (1997), Казале-Монферрато (AL), 1998 р. Варто згадати біографію, написану одразу після війни, яка, незважаючи на упередженість і апологетику, становить ретельний і до сьогодні приємний для читання труд: Джордж Піні та Дуіліо Сусмель, Муссоліні. Людина і справа, 4 книги, Флоренція, 1953–1955 рр.

Твори самого Муссоліні було зібрано Едоардо та Дуіліо Сусмелями в тридцяти шести томах Opera omnia (Повна збірка робіт, Флоренція, 1951–1963 рр.) і в шести томах Opera omni. Appendici (Повна збірка робіт. Додатки, Рим, 1978–1981 рр.).

Серед історичних робіт, присвячених італійському фашизму, можна порекомендувати: П’єр Мілца та Серж Берштейн, Історія фашизму (1980), Мілан, 1995 р.; Даніло Венерузо, Фашистська Італія, 1922–1945 (1981), Болонья, 1998р.; Гульєлмо Салотті, Коротка історія фашизму, Мілан, 1998; Патріція Дольяні, Фашистська Італія, 1922–1940, Мілан, 1999 р.

Для огляду основних політичних і наукових інтерпретацій італійського фашизму та фашизму як загального явища в широкому розумінні можна звернутися до праць Ренцо Де Феліче Інтерпретації фашизму (1969), Рим–Барі, 1993 р. та Ентоні Джеймса Грегора Фашизм. Інтерпретації та судження (1974), Рим, 1997 р. Для порівняльного тлумачення фашизму з урахуванням тих дослідних напрямів, що сформувалися за останні роки, можна згадати Алессандро Кампі (ред.) Що таке фашизм? Теорії, інтерпретації та перспективи, Рим, 2003 р. (з нарисами А. Коста Пінто, Р. Ітвела, Е. Джентіле, Р. Гриффіна, Л. Інчіза ді Камерана, Е. Джеймса Грегора, С. У. Ларсена, Х. Х. Лінца, П. Мілца, С. Дж. Пейна, Д. Сеттембріні та Х. Тріндаде). 

Про автора

Алессандро Кампі (нар. 1961) викладає політологію та міжнародні відносини в Університеті Перуджі. За його редакцією були опубліковані дослідницькі статті, есе, труди та антології Р. Арона (R. Aron), Е. Г. Карра (E. H. Carr), Ж. Фройнда (J. Freund), Е. Джеймса Грегора (A. James Gregor), Х. Х. Лінца (J. J. Linz), Н. Макіавеллі (N. Machiavelli), П. Манана (P. Manent), Р. Міхельса (R. Michels), Г. Моргентау (H. J. Morgenthau), Г. Моска (G. Mosca), Б. Муссоліні (B. Mussolini), К. Шмітта (C. Schmitt) та Е. Д. Сміта (A. D. Smith).

Також працював над різними дослідницькими проектами за деякими ключовими поняттями політичної теорії, зокрема з приводу «нації», «націоналізму», «фашизму» і «права». Його твори перекладено англійською, французькою, німецькою, іспан­ською та угорською мовами.

Головний редактор журналу «Rivista di Politica» («Журнал про політику»), автор щоденних видань «Il Messaggero» («Вісник») та «Il Mattino» («Ранок»).

Серед його праць: Mussolini (Муссоліні, видавництво Il Mulino, 2001); Nazione (Нація, видавництво Il Mulino, 2004); L’ombra lunga di Napoleone (Довга тінь Наполеона, видавництво Marsilio, 2007); La destra in cammino (Праві не стоять на місці, видавництво Rubbettino, 2008). За спільною редакцією зі Стефаном Де Лука вий­шла друком праця Il realismo politico. Figure, concetti, prospettive di ricerca (Політичний реалізм. Постаті, концепції, перспективи дослідів, видавництво Rubbettino, 2014). За спільною редакцією зі Стефаном Де Лука та Франческо Туккарі він опублікував Nazione e nazionalismi. Teorie, interpretazioni, sfide attuali (Нація й типи націоналізму. Теорії, інтерпретації, виклики сучасності, видавництво Historica, 2018). Серед його недавніх праць Machiavelli and Political Conspiracies. The Struggle for Power in the Italian Renaissance (Макіавеллі та політичні заколоти. Боротьба за владу в італійському Ренесансі, видавництво Routledge, New York-London, 2018) та Nación. Historia de una idea y de un mito político (Нація. Історія одного поняття та політичного міфу, видавництво Sequitur, Madrid, 2019). 

Примітки

[1] Індро Монтанеллі (1909–2001) – італійський журналіст та історик. Одна з центральних постатей італійської міжнародної журналістики, іноземний кореспондент з 70-річним стажем, брав інтерв’ю, зокрема, в Ейнштейна та Гітлера, автор понад 100 книжок, перша з яких вийшла в 1935-му, а остання – в 2001 році. До останніх днів життя працював у газеті «Corriere della Sera»: з 1995 року вів щоденну колонку листів, відповідаючи на один лист щодня. – Прим. ред.

[2] Милосердя (лат.). – Прим. перекл.

[3] Рівною мірою, однаково (лат.). – Прим. перекл.

[4] Фідеїзм – релігійний світогляд, що ґрунтується на переконанні у вищості віри над розумом. – Прим. ред.

[5] Ідеться про те, що школярі були змушені під керівництвом учителів писати листи до Дуче, що вважалося за складову виховання «нової людини». – Прим. перекл.

[6] Інтервентизм – рух за вступ Італії у війну на боці Антанти. – Прим. ред.

[7] Добровольча міліція національної безпеки, більш відома як чорносорочечники, або сквадристи, – збройні загони Національної фашистської партії в Італії після Першої і до кінця Другої світової війни. – Прим. ред.

[8] Дуче (іт. Duce; від лат. dux – лідер, вождь, командир) – у Римській республіці, Римській імперії і Візантії звання військового керманича. – Прим. ред.

[9] Рісорджименто (іт., букв. – відродження, оновлення) – історіографічний термін, що позначає національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного панування, за об’єднання роздробленої Італії в єдину національну державу, а також період, коли цей рух відбувався (поч. XIX ст. – 1861); завершилося в 1870 році приєднанням Рима до Італійського королівства. – Прим. ред.

[10] До написаного (лат.), тобто коли термін іще не існував. – Прим. перекл.

[11] Страпаезе (іт. Strapaese) – італійський культурний рух, що існував у 1920–1940 роках; пов’язаний із фашистською ідеологією, яка підтримувала рідну літературу, засновану на національних цінностях, на противагу авангардизму в мистецтві, американізму й пан’європеїзму. – Прим. перекл.

[12] Італійська соціальна республіка, неофіційно відома як Респуб­ліка Салó за назвою однієї з урядових резиденцій у Салó, невеликому місті на озері Гарда, – маріонеткова держава, утворена у вересні 1943 року на окупованій Німеччиною території Північної (і частково Центральної) Італії. Створена після звільнення німецькими спецвійсь­ками з-під арешту Беніто Муссоліні, який і очолив новий уряд, а новостворена Республіканська фашистська партія (наступниця Національної фашистської партії) стала правлячою і єдиною законною в країні. Держава припинила своє існування 25–28 квітня 1945 року, коли капітулювали залишки німецьких військ на території Італії. – Прим. ред.

[13] Представників ІСР. – Прим. перекл.

[14] Прокляття пам’яті (лат.) – особлива форма посмертного покарання, що застосовувалася від часів Давнього Риму до державних злочинців – узурпаторів влади, учасників змов, можновладців, що заплямували себе, і означала, що засуджена персона не мала бути згадувана. – Прим. перекл.

[15] Республіка Фіуме – невизнана держава, заснована 8 вересня 1919 року італійським поетом Габріеле Д’Аннунціо у місті Фіуме (нині хорватське місто Рієка). Після закінчення Першої світової війни за Фіуме, що належало раніше Австро-Угорщині, розвернулася справжня дипломатична боротьба між Італією і Королівством сербів, хорватів і словенців. Обидві держави вважали місто своєю територією. Доки тривали мирні переговори на Паризькій конференції, Габріеле Д’Аннунціо очолив вторгнення італійських націоналістів, змусивши відступити навіть американо-британсько-французькі окупаційні сили. Він проголосив Фіуме незалежною державою, затвердив конституцію, призначивши себе диктатором («дуче»). Д’Аннунціо не визнав Рапалльський договір, за яким Фіуме визнавалося вільним містом, і сам оголосив Італії війну, проте після бомбардування італійським флотом 30 грудня 1920 року вимушений був здати місто. – Прим. ред.

[16] Fin de siècle (з фр. – кінець століття) – характерні явища, що трапилися на зламі XIX–XX століть в історії європейської культури, до яких належать індивідуалізм, відмова від суспільного життя і загальноприйнятих моральних норм, різноманітні прояви «занепаду». – Прим. перекл.

[17] Різкий викривальний виступ проти кого- чи чого-небудь; гостре обвинувачення. – Прим. ред.

[18] Агіографія (грец. – hagios «святий» і grapho «пишу») (житійна література) – різновид церковної літератури, де описується житія святих. – Прим. ред.

[19] Біля останньої межі (лат.). – Прим. перекл.

[20] Луцій Корнелій Сулла (138–78 до н. е.) – римський полководець, консул (88 та 80 до н. е.). Перемігши Гая Марія у громадянській війні, став у 82 році до н. е. безстроковим диктатором (у Давньому Римі – посадова особа, наділена всією повнотою державної влади, що призначалася за пропозиції сенату в разі зовнішньої чи внутрішньої небезпеки, яка загрожувала республіці, – для ведення війни, придушення повстання й т. ін.), організатор кривавих проскрипцій (списків осіб, проголошених поза законом) і реформатор державного устрою. Залишився в пам’яті нащадків як жорстокий тиран, що добровільно відмовився від необмеженої влади. – Прим. ред.

[21] Комедія дель арте, або Комедія масок, – вид італійського народного (вуличного) театру, спектаклі якого були імпровізацією на основі короткої сюжетної схеми вистави, за участі акторів, одягнених у маски. Персонажі – «слуги»-маски: Бригелла, Арлекін, Пульчинелла, Серветта, Коломбіна; сатиричні маски: старий купець Панталоне; фанфарон і боягуз Капітан, базіка Доктор, педантичний Тарталья, а також ліричні герої без масок – були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу, певні соціальні образи, в яких культивуються не індивідуальні, а типові риси. – Прим. перекл.

[22] Ардіті (від іт. ardito – сміливий) – італійські штурмові загони часів Першої світової війни, складалися з особливо відважних солдатів. – Прим. перекл.

[23] Прихильник республіки Фіуме. – Прим. перекл.

[24] Етос (грец. – характер) – схильність, уподобання, характер або фундаментальні цінності, притаманні конкретній людині чи загалу людей, спільноті, культурі або руху. Сьогодні під етосом часто розуміють стиль життя будь-якої суспільної групи, орієнтацію її культури, прийняту в ній ієрархію цінностей. Етос може змінюватися залежно від нових ідей або сил. – Прим. ред.

[25] Макс Штирнер (1806–1856), псевдонім Каспара Шмідта, – німецький філософ-ідеаліст, засновник анархічного індивідуалізму, належав до младогегельянців. Уважається, що він випередив ідеї нігілізму, екзистенціалізму, психоаналізу та постмодернізму. В 1845 році видав книжку «Єдиний і його власність», де розвинув теорію анархізму. Єдина реальність, за Штирнером, – це «я», еґо, а весь світ – його власність. Поняття моралі, права, закону, суспільства тощо відкидаються й оголошуються «примарами». Приватна власність, за Штирнером, має бути збережена тому, що в ній виражається самобутність «я». Суспільний ідеал Штирнера – «союз егоїстів», в якому кожен бачить у іншій людині лише засіб для досягнення власної мети. Тогочасний суспільний лад Штирнер оцінював як «диктатуру одержимих». «Одержимі» – взагалі найчастіший епітет, уживаний Штирнером щодо сучасників. ­Дивлячись на історію як на продукт ідей, він уважав, що, долаючи пануючі поняття, можна змінити суспільні відносини. Критично ставився до комунізму та революційної боротьби пролетаріату. Погляди Штирнера досі мають значний вплив на ліву інтелігенцію. – Прим. ред.

[26] Іредентизм – політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIX – на початку XX ст. за приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини, які були населені італійцями і не увійшли до складу Італії під час її возз’єднання; після закінчення Першої світової війни іредентизм як самостійна течія зник, злившись з фашизмом. – Прим. ред.

[27] Соціально-політична течія, спрямована на ліквідацію економічної відсталості півдня Італії. – Прим. перекл.

[28] Світогляд (нім.). – Прим. перекл.

[29] Завчасно (лат.). – Прим. перекл.

[30] Вульгата – переклад Біблії латиною, здійснений святим Ієронімом зі Стридону (IV ст.). Тридентський собор (1546) затвердив текст Біблії Ієроніма – і Вульгата увійшла до загального вжитку на Заході як офіційний переклад, чинний для римо-католицької церкви. – Прим. перекл.

[31] Прекрасна епоха (фр.) – умовне позначення періоду європейської історії між 1890-м і 1914 роком. Назва виникла й укоренилася після Першої світової війни за контрастом з її травматичним досвідом. Словосполучення вказує на період прискореного технічного прогресу, економічних успіхів, миру в політичних відносинах, розквіту ­культури у Франції, Великій Британії, Австро-Угорщині, Німеччині, Італії, Бельгії та інших після Франко-Прусської війни і занепаду 1870–1880-х років. – Прим. перекл.

[32] Розворот (фр.). – Прим. перекл.

[33] Один з найавторитетніших сучасних дослідників фашизму, британський учений Роджер Гриффін, визначив ключову особливість, яка притаманна справжньому фашизму, – так званий палінгенетичний ультранаціоналізм, або просто палінгенезіс. Сутність його полягає в тому, що кожен по-справжньому фашистський режим прагне відродити колишню велич держави. Так, Муссоліні мріяв про відродження Римської імперії, а Гітлер – про відродження Німецької держави, якою вона була до Першої світової війни (і побудову на її основі нової «арійської» імперії). – Прим. ред.

[34] Omenoni – «великі фігури» (з ломбард.). Назва походить від Каза дельї Оменоні (XVI ст.) – палацової споруди в Мілані, фасад першого поверху якої прикрашений вісьмома атлантами-велетнями у вигляді бородатих варварів. – Прим. перекл.

[35] Вундеркінд (фр.). – Прим. перекл.

[36] Навільо-Гранде – канал у Мілані. – Прим. ред.

[37] Самобутня (лат.). – Прим. перекл.

[38] Від самого початку (лат.). – Прим. перекл.

[39] Надзвичайні фашистські закони – низка законів, виданих фашистським урядом Італії в листопаді 1926 року, приводом чого став замах на Муссоліні в Болоньї (31 жовтня 1926 року). За цими законами, всі антифашистські партії та організації були розпущені, опозиційні газети закриті, представники опозиції в парламенті позбавлені депутатського звання. Паспорти для виїзду за кордон оголошувалися недійсними, а політичні емігранти позбавлялися громадянства і їхнє майно підлягало конфіскації. За «діяльність, спрямовану проти державної влади» і за «підбурювання до громадянської війни», вводилася смертна кара, водночас набувала чинності нова міра покарання для політичних злочинів – заслання та примусові поселення, в які відправляли без судового розгляду всіх «підозрюваних». Був створений «Особливий трибунал щодо захисту безпеки держави», який розглядав справи, пов’язані з антифашистської діяльністю. Він діяв на підставі військових законів, і його вироки не підлягали оскарженню. Скасовувалися місцеві органи самоврядування, замість них призначалися чиновники з центру (так звані подеста). Надзвичайні закони, видані терміном на 5 років, постійно поновлювались і зберігали чинність до краху фашистського режиму (1943). – Прим. ред.

[40] Discorso del bivacco, інша назва «тронна промова». – Прим. перекл.

[41] Фасції (лат. fasces), інакше фаски або лікторські пучки – атрибут влади володарів за доби Римської імперії – вищих магістратів. Перетягнуті червоним шнуром чи пов’язані ременями пучки в’язових або березових прутів. Спочатку символізували право магістрату домагатися виконання своїх рішень силою. Поза межами міста у фасції встромляли сокиру (часто бойову сокиру), що символізувало право магістрату карати й милувати підданих (усередині міст вищою інстанцією для смертних вироків був народ). Право носіння фасцій закріплювалося за ліктором (адміністративний службовець у Давньому Римі). Згодом у геральдиці лікторські фасції стали символізувати державну й національну єдність. Беніто Муссоліні, натхненний ідеєю відновлення Римської імперії, обрав після Першої світової війни фасції символом своєї партії, що дало назву всьому руху фашизму (іт. fascismo, від fascio – фасція). – Прим. ред.

[42] Passo romano – римський крок (іт.), також гусячий, або прусський, крок – вид парадного церемоніального кроку військовослужбовців під час військових парадів у збройних силах деяких країн світу, переважно Росії і країнах колишнього СРСР, колишній НДР, КНР. В Італії «passo romano» був уведений в 1939 році, за часів правління Муссоліні, під німецьким впливом. – Прим. перекл.

[43] Спосіб дії (лат.). – Прим. перекл.

Фотоархів

^{Беніто Муссоліні у дитинстві й у молоді роки}

^{Муссоліні під час маршу на Рим, 1922 р.}

^{Перші дні на посаді прем’єр-міністра, 1922 р.}

^{Диктатор і прем’єр-міністр Беніто Муссоліні вітає парад фашистів Римі, 1927 р.}

^{Муссоліні у Римі, 1927 р.}

^{З дружиною Ракеле Гвіді і п’ятьма дітьми, 1930 р.}

^{Муссоліні з двома своїми синами Бруно (ліворуч) та Вітторіо, 1935 р.}

^{Муссоліні на заводі «Фіат», де йому подарували одну з автівок ової моделі}

^{Муссоліні (другий зліва в першому ряду) у Римі азом з нацистськими офіцерами, 1936 р.}

^{Муссоліні і Гітлер, кінець 1930-х років}

^{Диктатор на Площі Венеції у Римі, 1936 р.}

^{Зліва направо: Беніто Муссоліні, канцлер Німеччини Адольф Гітлер, ороль Італії Віктор Емануїл III та італійська королева Єлена постерігають за військовим парадом у Римі, 1941 р.}

^{Труну з останками Муссоліні переносять до склепу у Предаппіо, 1957 р.}

^{Сімейний склеп Муссоліні у Предаппіо}

Оглавление

Вступ

Частина перша. Міф і антиміф

  Міф про Муссоліні

  Антиміф про Муссоліні

  «Роман Беніто» 

Частина друга. Італійський фатум?

  «Людина долі» 

  Муссоліні як італійський архетип 

  Муссоліні-антиіталієць

  Фашизм чи «муссолінізм»? 

  «Сучасна» особистість 

Частина третя. Міф про революцію

  «Революційне завзяття»

  «Революціонерами народжуються»13

  Від активіста до лідера соціалізму 

  Шлях до націонал-соціалізму

Частина четверта. «Велика війна» та занепад ліберальної системи

  Війна у витоках фашизму

  Інтервентизм і війна 

  Післявоєнний період і народження фашизму 

  «Революційний реалізм»: фашизм при владі 

Частина п’ята. Епоха диктаторів 

  Падіння демократичних режимів

  Народження диктатури 

  Шлях Муссоліні до тоталітаризму

  Зіткнення цивілізацій 

  Занепад і «прокляття пам’яті» 

Епілог

Бібліографічна примітка

Про автора

Примітки

Фотоархів