Місцеві хроніки Харлей Девідсона [Євген Є] (fb2) читать постранично, страница - 4

тому, чим ти це зробив! — ніяк не міг вгамуватися хазяїн.

Тим часом у мене щонайменше вже був струс мозку і кілька переламаних ребер.

— Я вб’ю тебе своїми руками! — вирішив він і двоє охоронців миттєво підвели мене, щоб йому було зручніше. Цієї миті з’явилася вона… у джинсах, потертих кращими модельєрами Франції, і в біленькій футболочці, придбаній там само.

— Ти не зробиш цього!

— Але ж він скривдив тебе.

— Хіба я це сказала?

— Ні, але ж ти розумієш, що ми не маємо права залишити це безкарним.

— Дай йому спокій.

— Назви хоча б одну причину, чому я повинен це зробити.

— Я кохаю його.

Охоронці ледь не впустили мене, нікельований пістолет у руках її батька зупинився на рівні моєї діафрагми, а я навіть перестав кашляти.

— Добре, — він поклав пістолет в обтягнутий оксамитом футляр і навіть закрив його. — А він?

— А ти?

— Теж, — а що мені залишалося? — Дуже, з моменту першої зустрічі.

— Чому ж ти не прийшов до нас раніше? — запитав її батько.

— Земля ще не розмерзлася.

— Він марить, — швидко доповів один із охоронців.

— Яка земля?

— За містом, — відповів я. — У лісі. Я б не зміг копати.

— Могилу, — додав охоронець. — Ми вже вивозили його.

— А, — засміявся татко. — Сподіваюсь, ти більше не скривдиш її?

Я сказав «ні».

— Що ж, вітаю тебе у колі родини! — не побоявшись забруднитись, він пригорнув мене і розцілував. Так у мене зненацька з’явився батько.

* * *

Тим часом з обіцяним одруженням не складалося — то в нього з’являлися невідкладні справи (хоча заради весілля він був готовий ненадовго відкласти їх), то мені вдавалося на кілька днів оселитися у квартирі випадкових друзів, або ж я встигав загубитися у святковому натовпі, і бойовики спалювали двигуни машин, намагаючись відшукати мене, їм це не вдавалося доти, доки розсудливість не перемагала, і я не починав розуміти, що майбутній шлюб, окрім неприємностей, може принести мені і чималу користь. І тоді вони бачили, як я повертаюсь, бадьоро крокуючи піщаними доріжками у напрямку татусевого особняка.

Зрештою я звик до Ольги з її нехитрою любов’ю і життям, не схожим на моє. Мені подобалось, як вона планувала, чим ми займатимемося, коли одружимося, і куди вона повезе мене, щоб я зміг побачити засипані дріб’язком фонтани, напівзруйновані колонади і, безперечно, кав’ярні, де вона їла найсмачніші тістечка. Натомість вона хотіла побувати скрізь, де бував я, навіть якщо для цього потрібно було далеко їхати. І разом з тим дратувало, коли мене безцеремонно обшуковували, щойно я виходив за двері її кімнати.

І мені не подобався її татко, чиї обійми з кожним новим прощанням ставали дедалі міцнішими, а погрози — реальнішими… Зволікати було небезпечно.

* * *

Того, першого, вечора мене напоїли з квадратної пляшки якимсь колекційним, настояним на м’яті і неймовірно гірким алкоголем, вкололи щось під шкіру на лівій нозі. І нехай мене нудило, та я міг без сторонньої допомоги триматися на ногах.

А вона. Що вона? Чужа дівчинка на чужій занадто дорослій для неї вечірці. Вона прийшла разом із художником у безглуздому капелюсі і вимащеному фарбами шарфі. Вони сиділи поруч зі мною, але я навіть не знаю, через що вони почали сваритись, не помітив, коли він пішов, і як довго вона залишалась сама, перш ніж впасти в п’яній нестямі мені на коліна.

Ми ще теревенили про щось із господарем і його дружиною. Славик намагався вцілити хлібною м’якушкою у вогник свічки, що горіла на заставленому брудними тарілками і салатними вазочками столі, потім спробував писати обвугленими сірниками на серветках. Коли ж він нарешті згодився їхати додому, виявилося, що я маю також подбати про це п’яне дівчисько.

Я доніс її до таксі, всадив туди ж і Славика, потім завіз його додому, так і не зумівши випитати в дівчини ані адреси її батьків, ані хоча б прізвища, повіз її до себе, розділивши з нею і без того не надто широку розкладачку. Хоча спати тієї ночі нам не довелося — ні їй, ні мені. Спочатку в неї проявилися всі синдроми алкогольного отруєння, потім вона намагалася з’ясувати, як мені вдалося так її напоїти, потім її мучили задуха і холод, і зрештою вона вирішила, що я можу взяти її.

Краще б я цього не робив.

— Де ти була? — запитав татко, коли його донечка повернулася додому над обід наступного дня.

— У чоловіка.

— Де?!

Охоронці, котрі тієї ночі теж не лягали спати (попоїздили вони містом, заходячи в усі морги, казино, відділення міліції і штаб-квартири як дружніх, так і ворожих їхньому клану родин), важко підвелися зі своїх крісел і завмерли, очікуючи нових наказів.

— Що він з тобою зробив? — він виховував свою доньку один, довіривши всі розмови про інтимне вчителям і гувернанткам, і тепер почувався ніяково. — Він зробив це?

— Так, — зніяковіло пролопотіла донечка.

— Він скривдив тебе? Не бійся, скажи. Адже він справді скривдив тебе?!

Грубе волохате чудовисько, пускаючи слину і рикаючи, ґвалтувало його