Місцеві хроніки Харлей Девідсона [Євген Є] (fb2) читать постранично, страница - 3

побачила мій кивок.

— Я ще повернуся.

* * *

Шнурки закам’яніли від бруду, ледь згиналися і зовсім не хотіли зав’язуватися в бантики. Вона дочекалася, поки я зашнурую черевики, підійшла і пригорнулася до мене.

— Ти приходив тільки заради цього?

— Попрощатися, — сказав я. — Я від’їжджаю.

— Надовго? — її спина напружилася під тонким шовком.

— Днів на п’ять, — вже було за північ. — Маю йти.

— Я чекатиму на тебе.

Я замерзав — одяг був досі вологий.

— Я люблю тебе.

— Я теж люблю тебе, — повторив я, і це була найбільша дурість з усього, що я міг зробити.

Її очі миттєво наповнилися сльозами.

— Ти не образишся?

Дивлячись на що, хоча вголос мовив:

— Ні.

— Я сказала Маші, що ти її тато.

Під пальцями розповзлися розмоклі сірники, і я витяг руку з кишені куртки.

— Ти справді не образився?

— Звичайно, ні.

— Повертайся.

— Обов’язково. Дай мені, будь ласка, запальничку. Або сірника.

Я вийшов на вулицю, озирнувся. В усьому будинку світилося тільки її вікно, а в ньому темним силуетом — вона, притиснувшись до мокрого скла.

* * *

Я жив за дві зупинки від неї, в чортзна навіщо збудованому будинку. Років із сімдесят тому його обладнали під квартири для реставраційних майстерень, що відкрилися на двох перших поверхах. Подейкували, що раніше це були соляні склади, а дехто — і ця версія здавалася мені імовірнішою — розповідав про нічліжки для прочан і комедіантів.

На сходах було темно, втім, як і на моєму балконі. Хоча такі самі балкони тяглися по внутрішньому периметру усього вибудованого карі будинку, на всіх його поверхах. Жодне вікно не виходило у двір, і я йшов до дверей своєї квартири, орієнтуючись по світлу чужих вічок та наштовхуючись на мізерію, що траплялась під ногами. Більшість моїх сусідів не були розбещені надлишком кімнат, а тому упродовж багатьох років цілі покоління мешканців складали на балконі корисний мотлох, що не вміщається у квартирі, — тази для приготування варення, шланги від пилососів…

Я вдарився об щось. Тільки чиркнувши запальничкою, я зрозумів, що саме ледь не переламало мені ноги.

…поламані стільці, коляски, рами картин, вудки, валізи із підшивками журналів для садівників і городників. Зрештою, мало що могло знадобитися їм у найнесподіваніший момент. Я теж зробив свій неоціненний вклад у загальний комунальний смітник — виставив на свій балкон мотоциклетний кістяк, що об нього щоразу набивали синці ті, хто жив далі за мене.

А ще над двориком нашого будинку було встановлено скляний дах, що вже давно не був прозорим — товстий шар пташиного посліду та листя вкривали його. Саме йому хатні господині нашого дворика завдячували можливістю сушити білизну за будь-якої погоди.

* * *

Повернувши ключ, я відчинив двері і зайшов у квартиру.

Не вмикаючи світла, стягнув із себе куртку і кинув її на складену і приставлену до стіни розкладачку. Дістав сигарету.

Раптово десь за спиною спалахнув сірник. Я повернув голову і прикурив.

— Щиро дякую.

— Де ти ошивався так довго?

Він не був ані моєю дружиною, ані моїм другом, отож, я відповів лише після того, як увімкнув світло:

— Як ся має татко?

— Наказано тебе привезти, — відповів інший. — Одягайся. Ми й так спізнилися на вечерю, — поскаржився він, хоча вони з напарником не справляли враження виснажених голодом хлопців.

Мені ж було до біса приємно, що увесь сьогоднішній вечір вони простояли в моїй малюсінькій кімнатці, де з меблів були тільки захаращений посудом кухонний стіл, електроплита, що стояла на коробці з-під чийогось телевізора (водночас вона слугувала мені шухлядою для постільної білизни), і вже згадане ложе. Решту речей, зокрема і одяг, я розвішував на цвяхи, забиваючи їх по всьому периметру кімнати. Вони навіть на підвіконня не могли присісти — у мене не було вікна.

— Що ж, їдьмо, — видавив я, відмовившись від спроб суперечити ще під час нашої першої зустрічі. Хоча вже тоді мені не припали до душі ані їхні дорогі костюми, ані м’язи, що здіймаються під ними, ані товсті шиї, об одну з яких я ледь не зламав собі руку.

Певно, через це, а можливо, з інших, особистих і не зрозумілих мені причин, ці хлопці не любили мене. Хоча їхня ворожість могла пояснюватись і почуттям невдоволеності, адже кілька тижнів тому вони привезли мене в лісопосадку за містом і, застромивши лопату в тоді ще мерзлу землю, змусили рити могилу. Самому собі. І, якби не радіотелефон, там би мене й поховали. Той, хто дзвонив, наказав привезти мене до нього, і вже через вісім хвилин я валявся на килимі його кабінету, кашляючи й обпльовуючи кров’ю м’який ворс.

— Ти розумієш, що накоїв?! — репетував на мене хазяїн. — Я знищу тебе!

Намагаючись переламати мені хребта, один з охоронців рубонув куди оригінальніше:

— Я нагодую тебе калом і вирву горлянку! — пообіцяв він. Та я виявився міцнішим, ніж йому видалося спочатку.

— Я відріжу тобі ноги, щоб ти міг плазувати на