Місцеві хроніки Харлей Девідсона [Євген Є] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Євген Є Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Пролог

Тут безупинно йдуть дощі…

Опускаючи сіре небо до землі, вони ринуть каламутним від пилу потоком до каналізаційних решіток… Тут бруківка слизька, немов лід, і ніколи не буває зими. Тут під'їзди старих будинків наскрізь просякли затхлим духом сміттєвих баків, що стоять під сходами, смородом пацюків, що копошаться в підвалах, і випарами перепаленої кави…

Мешканці новобудов називають усе це Старим містом. На вихідні вони приїжджають сюди поїсти тістечок у малюсіньких, переобладнаних із кімнаток консьєржок, кав’яреньках, подивитися фільм у таких самих невеличких, розрахованих на двадцять чотири відвідувачі, кінотеатрах. Уранці вони п’ють заварений звечора чай, цілують дітей, у яких на шиї бряжчать ключі від вхідних дверей, вимикають світло, про всяк випадок міцніше закручують уже закриті крани і поспішають до трамвайної зупинки за рогом.

Тут багато костьолів, готелів, храмів, музеїв, підземних капищ і просто безіменних житлових і дбайливо щовесни реставрованих пам’ятників архітектури. Тут немає заводів, і більшість городян працюють у численних науково-дослідних і проектних інститутах, а тому на вулицях заведено говорити майже пошепки та подавати дешевий портвейн до іменинних тортів…

Розділ 1 Коли він повертається

Вона танцювала зовсім поруч. Її каблучки вистукували по стільниці, на якій спочивала моя голова. Дитяча шкіра, що не знала бритви, і ретельно зафарбована подряпина на лівому черевичкові. Напевно, я посміхався, і тому він майже не кричав, лише нервово постукував пальцем по стільниці в ритм її божевільному танцю:

— Прокидайся.

Вона мало не впала, опинившись на самому краї столу. А він продовжував проганяти її змахами вільної від постукування руки.

— Час прокидатися.

За мить до її зникнення я витяг із кишені сигарету і засунув її до рота, випрямив спину і клацнув запальничкою, демонструючи готовність до найбезглуздіших розмов. Проте очей не розплющував, сподіваючись, що вона зважиться повернутися… Він знову затарабанив по столу. Музика замовкла, і він сфальшивив, покладаючись на свій слух.

— Слухаю.

— Господи! — докірливо зітхнув він. — Подивися на себе.

Я розплющив очі.

— Хоч умийся.

Слухняно підвівшись, я поплентався до умивальника в кутку лабораторії, та, не дійшовши, ввімкнув витяжну шафу і збив попіл у попільничку, що стояла на одній із її полиць.

Він сів на стілець, склав руки на пухкому животі й уп’явся у вікно:

— Знову дощ.

Це була його робота — дивитися у вікно. Він так думав, і начальство ретельно стежило, щоб у дворі, куди виходило вікно нашої з ним кімнати, горіли всі ліхтарі, на випадок, якщо йому заманеться попрацювати вночі. Мені належало мити за ним колби, ходити на склад за необхідними йому реактивами, гріти чай, спорожняти попільничку і з’їдати половину того, що кожного ранку давала йому мама. Що ж стосується дощу, то він не припинявся вже восьмий тиждень, і будити мене заради того, щоб нагадати про це…

— Може, зробиш чаю?

Докуривши, я відчув себе значно краще і сказав, загасивши недокурок:

— У нас закінчилась заварка.

— Можна позичити в сусідів, принести чай з їдальні або сходити в магазин, — запропонував він.

Але в мене був кращий варіант:

— Є ще півпакета тієї екзотичної бридоти від тиску.

— Якої? А-а-а…

Це була одна з численних ідей його мами, котра вирішила, що її син унаслідок нерегулярного статевого життя, схильності до повноти і сидячої роботи неодмінно має бути схильний і до гіпертонії. Саме для боротьби з нею вона взяла з мене слово, що я напуватиму Славика (саме так ми з нею називали мого начальника) чаєм із мальви суданської.

— Який, до речі, і вам зовсім не зайве попити, адже вам стільки ж років і, напевно, такі ж проблеми.

Що мені було робити, як не погодитися, адже нехай там що, а ми дійсно були ровесниками (не беручи до уваги чотири з половиною місяці на його користь), і були однаково неодружені. Але на цьому, певно, і закінчувалася вся наша подібність. Ну хіба що ми були майже однакові на зріст, в іншому ж я виглядав просто-таки варварським богом на тлі його травмованого інтелектом тіла. У мене не було вищої освіти, не кажучи вже про докторський ступінь і чотирнадцять годин лекцій в університеті; у мене не було ані залисин, ані чубчика другокласника-відмінника, я не був короткозорий, і очі мої не розхлюпувалися на півобличчя за опуклими лінзами окулярів у чорній пластмасовій оправі. Я був ширший у плечах і вужчий у талії, я курив, не спав дві ночі з трьох, моя зарплата була в п’ятнадцять разів менша, і я постійно був винен йому більшу чи меншу суму. Отож, попри те, що ми проводили разом понад вісімдесят дві години на тиждень, і те, що нам було по тридцять років, більше нас нічого не пов’язувало і не робило бодай трохи