Місцеві хроніки Харлей Девідсона [Євген Є] (fb2) читать постранично, страница - 2

схожими.

Виключивши кавоварку, я розлив воду по чашках, на дні яких уже спочивало бордове кришиво мальви суданської. Одну чашку я поставив перед ним:

— Дякую, — кивнув він.

— Так добре, — залишивши собі другу.

— О боже, — мовив Славик, ляскаючи по кишенях свого ідеально білого халата. — Я ж зовсім забув…

А я навіть не поморщився в передчутті неприємностей, що очікували на мене.

* * *

Він замовк, побачивши щось у своєму улюбленому вікні. Знаючи, що це може бути будь-що, і більшість ідей, які прославили його, спали йому на думку саме під час споглядання бабусь, котрі вибивають доріжки, маневрів машин, що забирають сміття, і хтивої заповзятості бездомних собак, я помовчав, допив чай, помив чашки, викурив ще одну сигарету, струсив із рукава попіл і врешті запитав:

— Про що?

— Що, пробач?

— Ти почав з того, що про щось забув.

— Дійсно, — і він дістав із кишені зім’ятий конверт, на якому були його ініціали. — Завтра ми від’їжджаємо.

— Ми? — запитав я. — І як далеко?

— До Києва. Літак об одинадцятій двадцять, — він дістав із конверта кілька порожніх бланків, з півсотні купюр і квитки на літак. Розділивши усе, крім квитанцій, на відносно рівні частини, Славик підсунув до мене мою половину.

— Зустрічаємося в аеропорту? — він кивнув. — За годину до реєстрації?

— За годину тридцять.

— Тоді мені треба йти.

— Куди?

— Додому, зібрати речі, скасувати зустрічі, й, зрештою, мало що мені потрібно зробити, — не чекаючи на відповідь я зняв із вішака куртку.

— Тебе можуть не випустити, — у цьому він був правий, але я тільки посміхнувся.

— Побачимо.

— Зачекай, — зупинив мене Славик. — А як я впізнаю тебе?

— Тобто?

— Ну, завтра, в аеропорту. Звідки мені знати, що людина, котра підійде до мене, це будеш ти, а не агент якоїсь зі спецслужб, замаскований під тебе, щоб викрасти видатного вченого.

— Попросиш назвати пароль. А ще краще — візьми із собою віник і бутерброд, намащений кремом для взуття. Тоді при щонайменшому сумніві у тому, що я справжній, ти зможеш запитати мене, що саме лежить у тебе в кишені. Ну, я пішов? — запитав я цього справді видатного вченого.

— Зачекай, — він гарячково намагався вигадати щось іще.

— Зі свого боку я обіцяю прибути на місце зустрічі взутим у ласти і з гербарієм афродизіяків. Влаштовує?

— Абсолютно, — зрадів Славик, захоплено кліпаючи. — Привіт Лізі.

— Привіт мамі, — на цьому ми розійшлися.

Проблем на прохідній у мене не виникло — одягненого у білий халат, із бутелем з-під бридоти із запахом сірководню в руках — мене безперешкодно випустили за поріг інституту. Там я одразу ж позбувся бутеля, пожбуривши його в найближчі кущі, стягнув із себе халат, який одягнув прямо на куртку. Краплі дощу застукали по шкірянці, мокре волосся обліпило плечі.

Машина зупинилась одразу, як я підняв руку:

— До Старого міста.

* * *

Ліфта не було, і на третій поверх я піднявся крученими мармуровими сходами. Мій силует відбивався в полірованій латуні поручнів та старих, напівоблущених дзеркалах, встановлених на сходових майданчиках. Темні дерев’яні двері з вузькою щілиною поштової скриньки відчинилися майже одразу і, перш ніж я переступив поріг, Ліза спробувала повиснути на мені.

— Спокійніше, дівчино, — відхилившись, я стягнув із себе мокрі туфлі і куртку. — Я все ще тут.

— Як ти змок, — заметушилась вона, дістаючи з-під шухляди для взуття капці (як мені кортіло думати — мої капці). — Що ж ти стоїш? — вона потягла мене до кімнати.

— Де Машка? — запитав я, киваючи у бік розпатланих клоунів і обліплених засохлою манкою звірів, складених у порожній дитячий манеж.

— У мами, — сказала Ліза, відчиняючи дверцята шафи і намагаючись знайти хоч щось із речей колишнього чоловіка. — У моєї мами.

Їй здавалося, що такі деталі щось для мене важать.

— Він був романтиком, бо ким ще можна назвати людину, котра носила джинси невизначено-кремового кольору.

— Ти збожеволів, — відповіла Ліза, кидаючи джинси на спинку стільця, на якому вже висів увесь мій одяг. Я ж тим часом, зручно вмостившись на її так доречно незастеленому ліжку, лише знизав плечима і підняв краєчок ковдри. — Тут ще залишилося трохи місця, і якщо ти поквапишся…

На ній були тільки халатик і шкарпетки з динозаврами, що грають в крикет.

Розділ 2 Велика сила батьківської любові

Стемніло, але ми не вмикали світло.

Вона дрімала на моєму плечі, а я курив, обережно струшуючи попіл у порожню пляшку. Зрідка проїжджав по вулиці автомобіль, і тоді у буфеті подзенькував посуд, а на стелі можна було побачити тріщину і матові лампи пластмасової люстри. Мені вже час було йти, а я лежав, чекаючи, коли вона розплющить очі.

Ми зустрічалися вже місяців із п’ять і єдине, що утримувало нас від розриву, це те, що вона ще жодного разу не розпочинала розмов про майбутнє.

— Ти не залишишся?

— Ні.

— Вже ідеш? — вона радше відчула, ніж