Помилка Безсмертного [Сергій Вдовенко] (fb2) читать постранично

Сергій Вдовенко ПОМИЛКА БЕЗСМЕРТНОГО

КНИГА ПЕРША

Розділ перший КОЩІЙ БЕЗСМЕРТНИЙ ТА ЧАКЛУН У-ШУР

1

У Кощієвому замку панував морок. Не любив Його Злодійство сонячного світла. Якби не жадання владарювати над усім, що є навколо, він би радше оселився в одній із велетенських печер у горах, ніж на верхівці високої скелі. Поневолені гноми змогли б перетворити печеру на справжній палац. Але невже безсмертний володар навколишніх просторів мешкатиме під землею, мов якийсь нікчемний гном? Ні, він має бути найвищим, найвеличнішим, найнедосяжнішим, щоб з цієї висоти вселяти страх та покору в кожну живу істоту навкруги!

Після загарбання Гір Кощій вподобав стародавній замок на високій скелі, зведений у сиву давнину царем гномів на ймення Калум. Колись білосніжні башти та позолочені шпилі замку було видно з багатьох вершин навколо. Вони здавалися несправжніми, казковими на тлі блакитного неба та сірих скель. Безліч різнобарвних прапорів майоріло на стінах, весело тріпочучи під поривами вітру. А золото на шпилях у сонячному промінні вигравало так, що можна було подумати — то зірка горить на скелястій вершині, або виблискує найбільший у світі діамант.

Тепер же замок стояв чорний і зловісний — білі стіни його вкрилися кіптявою, потемніли від диму спалених гірських міст і селищ. Барвисті прапори змінились на чорні, а добудовані за наказом Кощія похмурі вежі з велетенських кам’яних брил зовсім спотворили колишню окрасу гір. Про золоті шпилі годі й казати! Жадібний Кощій, який не довіряв навіть своїм підлеглим, звелів обдерти позолоту, зібрати всі коштовні оздоби по залах і кімнатах, знести до льохів та й замкнути сімома замками. І тільки він міг заходити до цих льохів, натоптаних краденими коштовностями. Годинами сидів Кощій у своїх сховищах, перебираючи скарби, і горе тому, хто посмів би турбувати його під час улюбленого заняття.

Так, норов у Його Злодійства був просто жахливий, і це чудово знали троє найближчих поплічників негідника, які, переступаючи з ноги на ногу, нудилися в очікуванні свого володаря у тронній залі.

Перший з трійці був великий ситий пацюк з облізлою брудно-бурою шерстю та довгим голим хвостом. Він стояв на задніх лапах біля скрині, яку щойно внесли двоє солдатів-павуків, і трусився, аж зуби вицокували та бряжчав на шиї товстий золотий ланцюг. Раз у раз пацюк зацьковано позирав на двері й здригався від кожного шереху.

Другий — одноокий кульгавий павук з потворною пошрамованою пикою, з голови до ніг обчіпляний зброєю та орденами. Він як виструнчився, так і застиг, лиш єдине око неспокійно зиркало навсібіч.

Третій — миршавий плішивий чоловічок у довгій хламиді з ріденькою борідкою мишачого кольору, кривим носом і маленькими очицями. Він єдиний з трійці, здавалося, був спокійний, навіть ледь усміхався якимось своїм думкам, перебираючи короткими пальцями чотки з темного дерева.

Пацюк, якого звали Хню, був управителем Кощієвих шахт і копалень. Одноокий павук Чмир — головнокомандувачем війська Його Злодійства, а чоловічок у хламиді на ім’я У-Шур — придворним чаклуном.

За дверима, широкими, ніби ворота, почулися гучні кроки та брязкіт заліза. Пацюк ще дужче затрусився й тихенько, тонко завищав.

— Ану цить! — прохрипів Чмир і штурхонув його ліктем під ребра. Той кавкнув і замовк, але дрижати не перестав. Двері розчахнулися, й до зали вступив Його Злодійство Кощій Безсмертний — височезний, весь закутий в чорні крицеві лати, яких, мабуть, не скидав навіть на ніч.

— Ага! — прогримів його голос над головами трійці, яка зігнулась у поклоні, — що, зібрались, вірні слуги?! Ну-ну…

Брязкаючи шпорами, Кощій пройшов на середину зали й усівся на кам’яному троні, до якого вели декілька широких східців. На такому постаменті він, і без того не малий на зріст, видавався справжнім велетом, тож кожен, хто опинявся перед Кощієм, мусив почуватися не ким іншим, як дрібною комахою.

Його Злодійство зсунув на потилицю рогатий шолом і втупив налиті кров’ю очиська у своїх підлеглих.

— Ну-у, чим потішите свого повелителя, голубчики?! Га?!

Запала напружена мовчанка, лише тріскотів вогонь у велетенському каміні, схожому на горно найбільшої кузні, та лунко вицокували зуби пацюка Хню, який не зводив погляду з Кощія. А той якраз із нього й почав:

— Ось ти, мій бравий управителю копалень! Певне, маєш чим похвалитися? Покажи-но, що там у тебе в скрині!

Пацюк зіщулився, приречено зітхнув, зачепив лапою мідну ручку скрині та потяг її до трону.

— Що я бачу! — Кощій нахилився і виставив лікті рук, зіпертих на коліна. — Ти сам-один тягнеш таку велику скриню? Не надто важка вона, так? Чи може, ти там здоров’я набрався, у своїх, тобто в моїх, копальнях?

Хню підтяг скриню, тремтячими лапами відчинив її та впав навколішки.

— Не губи вірного раба, повелителю-у-у! —