Помилка Безсмертного [Сергій Вдовенко] (fb2) читать онлайн

Сергій Вдовенко ПОМИЛКА БЕЗСМЕРТНОГО

КНИГА ПЕРША

Розділ перший КОЩІЙ БЕЗСМЕРТНИЙ ТА ЧАКЛУН У-ШУР

1

У Кощієвому замку панував морок. Не любив Його Злодійство сонячного світла. Якби не жадання владарювати над усім, що є навколо, він би радше оселився в одній із велетенських печер у горах, ніж на верхівці високої скелі. Поневолені гноми змогли б перетворити печеру на справжній палац. Але невже безсмертний володар навколишніх просторів мешкатиме під землею, мов якийсь нікчемний гном? Ні, він має бути найвищим, найвеличнішим, найнедосяжнішим, щоб з цієї висоти вселяти страх та покору в кожну живу істоту навкруги!

Після загарбання Гір Кощій вподобав стародавній замок на високій скелі, зведений у сиву давнину царем гномів на ймення Калум. Колись білосніжні башти та позолочені шпилі замку було видно з багатьох вершин навколо. Вони здавалися несправжніми, казковими на тлі блакитного неба та сірих скель. Безліч різнобарвних прапорів майоріло на стінах, весело тріпочучи під поривами вітру. А золото на шпилях у сонячному промінні вигравало так, що можна було подумати — то зірка горить на скелястій вершині, або виблискує найбільший у світі діамант.

Тепер же замок стояв чорний і зловісний — білі стіни його вкрилися кіптявою, потемніли від диму спалених гірських міст і селищ. Барвисті прапори змінились на чорні, а добудовані за наказом Кощія похмурі вежі з велетенських кам’яних брил зовсім спотворили колишню окрасу гір. Про золоті шпилі годі й казати! Жадібний Кощій, який не довіряв навіть своїм підлеглим, звелів обдерти позолоту, зібрати всі коштовні оздоби по залах і кімнатах, знести до льохів та й замкнути сімома замками. І тільки він міг заходити до цих льохів, натоптаних краденими коштовностями. Годинами сидів Кощій у своїх сховищах, перебираючи скарби, і горе тому, хто посмів би турбувати його під час улюбленого заняття.

Так, норов у Його Злодійства був просто жахливий, і це чудово знали троє найближчих поплічників негідника, які, переступаючи з ноги на ногу, нудилися в очікуванні свого володаря у тронній залі.

Перший з трійці був великий ситий пацюк з облізлою брудно-бурою шерстю та довгим голим хвостом. Він стояв на задніх лапах біля скрині, яку щойно внесли двоє солдатів-павуків, і трусився, аж зуби вицокували та бряжчав на шиї товстий золотий ланцюг. Раз у раз пацюк зацьковано позирав на двері й здригався від кожного шереху.

Другий — одноокий кульгавий павук з потворною пошрамованою пикою, з голови до ніг обчіпляний зброєю та орденами. Він як виструнчився, так і застиг, лиш єдине око неспокійно зиркало навсібіч.

Третій — миршавий плішивий чоловічок у довгій хламиді з ріденькою борідкою мишачого кольору, кривим носом і маленькими очицями. Він єдиний з трійці, здавалося, був спокійний, навіть ледь усміхався якимось своїм думкам, перебираючи короткими пальцями чотки з темного дерева.

Пацюк, якого звали Хню, був управителем Кощієвих шахт і копалень. Одноокий павук Чмир — головнокомандувачем війська Його Злодійства, а чоловічок у хламиді на ім’я У-Шур — придворним чаклуном.

За дверима, широкими, ніби ворота, почулися гучні кроки та брязкіт заліза. Пацюк ще дужче затрусився й тихенько, тонко завищав.

— Ану цить! — прохрипів Чмир і штурхонув його ліктем під ребра. Той кавкнув і замовк, але дрижати не перестав. Двері розчахнулися, й до зали вступив Його Злодійство Кощій Безсмертний — височезний, весь закутий в чорні крицеві лати, яких, мабуть, не скидав навіть на ніч.

— Ага! — прогримів його голос над головами трійці, яка зігнулась у поклоні, — що, зібрались, вірні слуги?! Ну-ну…

Брязкаючи шпорами, Кощій пройшов на середину зали й усівся на кам’яному троні, до якого вели декілька широких східців. На такому постаменті він, і без того не малий на зріст, видавався справжнім велетом, тож кожен, хто опинявся перед Кощієм, мусив почуватися не ким іншим, як дрібною комахою.

Його Злодійство зсунув на потилицю рогатий шолом і втупив налиті кров’ю очиська у своїх підлеглих.

— Ну-у, чим потішите свого повелителя, голубчики?! Га?!

Запала напружена мовчанка, лише тріскотів вогонь у велетенському каміні, схожому на горно найбільшої кузні, та лунко вицокували зуби пацюка Хню, який не зводив погляду з Кощія. А той якраз із нього й почав:

— Ось ти, мій бравий управителю копалень! Певне, маєш чим похвалитися? Покажи-но, що там у тебе в скрині!

Пацюк зіщулився, приречено зітхнув, зачепив лапою мідну ручку скрині та потяг її до трону.

— Що я бачу! — Кощій нахилився і виставив лікті рук, зіпертих на коліна. — Ти сам-один тягнеш таку велику скриню? Не надто важка вона, так? Чи може, ти там здоров’я набрався, у своїх, тобто в моїх, копальнях?

Хню підтяг скриню, тремтячими лапами відчинив її та впав навколішки.

— Не губи вірного раба, повелителю-у-у! — загугнявив він і розпластався на підлозі, дрібно тремтячи задертим догори голим хвостом.

— Перекиньте-но скриню! — звелів Кощій.

Чмир та У-Шур взялися разом. Вміст перекинутої догори дном скрині посипався на підлогу, й через мить у відблисках вогню каміна замерехтіла невеличка купка різнокольорових коштовних камінців.

Кощій окинув поглядом цю купку, потім розпластаного Хню.

— І це все? — майже ласкаво спитав він, вищиряючи в усмішці великі, мов у коня, жовті зуби.

— Уг-гу! — Хню трясся, мов у пропасниці.

— Як це — все? — на всю міць своєї горлянки заволав Кощій. — Відповідай, де золоті зливки? Де срібло? Де діаманти, рубіни, сапфіри?! Що за дріб’язок ти притяг мені?! Оце й усього, що добули в моїх копальнях за цілий тиждень?

Але напівмертвий від страху пацюк не годен був вичавити з себе бодай слово.

— Дозволь мені все пояснити, повелителю, — вкрадливо заговорив чаклун.

Кощій перевів на нього свій гнівний погляд.

— Ти? Хіба ти — головний управитель копалень?

— Ні, повелителю, я лише відданий тобі придворний чаклун! Але дозволь сказати слово на захист шановного Хню! Адже його спіткало справжнє лихо.

— Лихо, кажеш? У цього пацюка одне лихо — я скоро накажу зробити з його шкури опудало! — Кощій відкинув управителя ногою, і той знову розпластався, ввіткнувшись носом у щілину між плитами підлоги.

— Шановний Хню в розпачі, — так само запопадливо провадив придворний чаклун, поки його Злодійство знову всідався на троні, — у ввірених йому копальнях скоро не буде кому працювати! Хто для тебе добуватиме золото й самоцвіти?

— Що ти верзеш?! Як то не буде кому? А гноми, а зябри?

— Гномів лишилось дуже мало, мій повелителю, а зябри з Долини в копальнях не витримують і дуже швидко помирають, бо заслабкі для такої роботи.

— Т-так, п-повелителю… — Хню виявив, що й досі живий і до нього потроху почала повертатися мова.

— То чого ж ти раніше мовчав, телепню?! — визвірився Кощій, і в пацюка знов відібрало язика. — Геть з-перед моїх очей! Сам вирішу, що робити! Але якщо за тиждень станеш переді мною з отакою здобиччю — сам надягнеш кайдани та полізеш у шахту, зрозумів?

Пацюк, белькочучи слова подяки, рачки задкував до дверей, поки не зник за ними.

«Хай-но лишень шановний Хню, нездара хвостатий, не передасть мені мішечка золота за порятунок його облізлої шкури!» — подумав чаклун. Він однаково ненавидів і Чмира, і Хню, але, про всяк випадок, іноді підтримував їх перед Кощієм. Пацюк — той на подяки не скупився, а ось Чмир — твердолобий бовдур — завжди поглядав зверхньо та пихато.

— Чмире! — прогримів його Злодійство, й павук виструнчився, — я наказував усіх зябрячих заколотників — у шахти?

— Так, мій повелителю!

— Ти виконав наказ?

— Так, мій повелителю!

— І що, всі перемерли?

— Так, мій повелителю!

— Прокляття з тією Долиною! — вигукнув Кощій. — Золота в ній нема, коштовностей теж, раби, й ті звідти виходять ні на що не годні! Мені потрібні раби! Багато дужих та витривалих рабів, які змогли б перекопати ці гори вздовж і впоперек, дістати мені все золото й коштовне каміння! Все це має бути моїм!!

Кощій кричав, бризкав слиною і гамселив по підлокоттях трону кулаками:

— У похід!! У похід по рабів! Негайно!

— Військо готове, володарю, тільки накажи! — хрипко заревів головнокомандувач, хапаючись за ятагана.

— Чмире, споряджай своїх горлорізів! У далеких краях є на кого полювати! Нехай добудуть мені вдосталь здорових рабів!! Не таких, як ті здохляки-зябри!

— Слухаю, мій повелителю!

— Дозволь сказати, володарю, — якось зумів вставити слівце у ті вигуки чаклун.

Кощій замовк і роздратовано вирячився на У-Шура.

— Володарю, — той заговорив поквапливо, бо бачив, як розгнівав Його Злодійство, — навіщо далеко шукати рабів, коли їх поряд ціла юрма! Розгулюють собі на волі, не відаючи, хто володар цього краю та кому вони мусять служити!

— Що ти верзеш? Яка юрма? Де вона є? — не розумів Кощій, витріщаючись на схиленого в поклоні лакузу.

— У Лісі, повелителю, в Лісовій країні! Гори давно вже твої, Долина теж, то чи не час вирушати походом на Ліс?

У Його Злодійства відпала щелепа, а Чмир аж захлинувся власним хрипінням. Що він там бовкнув, той чаклун? Чи почулося?

— Так, на Ліс! — не вгавав У-Шур. — Володарю, військо твоє зараз непереможне, тож настав час показати лісовикам, хто справжній господар на землі — могутній та безсмертний!

Пропонуючи таке Кощієві, чаклун неабияк ризикував. Жоден із посіпак Його Злодійства й у думках не мав нагадувати повелителеві про існування Лісової Країни, у якій того спіткала колись тяжка поразка. Намагався не думати про це й сам Кощій. Грабуючи багатющі гірські надра, він майже змусив себе забути про колишню спробу поневолення Лісу. Але хитрий чаклун дочекався слушної нагоди.

— Твоя велич зростає, повелителю! По всіх землях котиться поголос про безсмертного володаря Гір! Царі та королі тремтять від самого твого грізного ймення! Тільки віддай наказ — і могутнє військо, навчене й вимуштруване твоїм відважним головнокомандувачем, вирушить здобувати для тебе нові багатства та нових рабів!

Кощій замислено мовчав. Нечасто траплялося, щоб перед тим, як вчинити лихо, він впадав у задуму, але тут ішлося про дещо особливе. Похід на Ліс? Зараз? Він, звичайно, давно мав на меті помститися за свою поразку, але ж… У пам’яті сплив образ стариганя з довгою зеленою бородою, і Його Злодійство аж загарчав з люті. А чому б і ні? Навіщо відкладати? Його військо нині вп’ятеро більше, ніж було тоді, а лісовики не зябри, з них раби вийдуть — те що треба! З такими рабами можна буде купатись у золоті й самоцвітах, які так і попливуть потоком із його копалень! А з Духом — ще побачимо, хто візьме гору цього разу! Тепер Кощія не захопиш зненацька, зеленобородий! Отже, на Ліс?

— Так! — промовив Кощій.

— Так!!! — загорлав він уже щосили. — Завоюємо Ліс!!! Час настав! Добре, чаклуне! Годі лісовикам жирувати замість того, щоб працювати в моїх шахтах! Гей, Чмире, чи не засиділись твої горлорізи, чи не перетворилися на курей твої бойові грифи? Га?!

— Наказуй, повелителю! — павук зблиснув наточеною шаблею і так виструнчився, що аж підскочив.

У-Шур вдоволено посміхався, а от Чмир хоч і вискаляв зуби та розмахував ятаганом, однак від слова «ліс» подумки здригався. Це, може, володар забув, як вони звідти втікали, сам же павук добре пам’ятає, де залишив лапу, око, та вщент потрощив коліно… І от знову… Чому б недоміркові У-Шуру не розпинатися — воювати ж у тих нетрях доведеться не йому…

— Володарю, скоро матиму для тебе радісну новину, — улесливо провадив У-Шур, — я замислив одне чародійство, й невдовзі все, що діється в Лісі, ти зможеш побачити в моєму дзеркалі! Залишиться тільки дочекатися слушної миті та вдарити!

У Кощієвих очах уже палало полум’я жадоби.

— Правду кажеш, чаклуне?

— Чи посмів би я брехати Безсмертному? — вклонився той.

— Тоді йди! Якщо й справді побачу в дзеркалі Ліс, отримаєш щедру винагороду! А ми з Чмирем поміркуємо про похід!

У-Шур, задкуючи та вклоняючись, вийшов із зали й перевів подих. У передпокої, крім застиглих вартових, не було нікого: Хню вже давно дременув, радіючи, що шкура зосталася на ньому. Ох, тяжко мати справу з Кощієм! Який жахливий норов має — хвалить, хвалить, а потім накаже голову відтяти, або лагідно так, що мурашки пробіжать по шкірі, запросить із собою подивитися на скарби в льохах… А це означає те саме, що й перше. Дедалі важче стає догодити володареві. Бовкнеш щось не те — й голови позбудешся, хоч би які заслуги мав! Та ще й дурням різним допомагай… Але й цьому можна дати раду! Похід — чудова думка. Тепер Його Злодійство матиме клопіт, а він, У-Шур, тим часом подбає, щоб залишитись єдиним господарем цього замку!

2

У-Шур вийшов на подвір’я і подався до найдальшої вежі замку. Там, високо нагорі, де скінчалися гвинтові сходи, за міцними дубовими дверима ховалось помешкання У-Шура. Складалося воно з двох кімнат. Одна, невелика, слугувала йому спальнею, друга — неправильної форми, не квадратна й не кругла, схожа більше на печеру, ніж на кімнату, — всім відразу: їдальнею, вітальнею та залою. Порядком тут і не пахло — неймовірний гармидер, бруд, сміття та павутиння. По закіптюжених стінах розвішані всілякі чаклунські речі — амулети, чудернацька зброя, черепи невідомих тварин, страшні личини. У кутку, над великим багаттям, на ланцюгах — здоровенний мідний казан, не чищений років сто. А посеред кімнати на кількох колись гарних дубових столах у страшенному безладі громадились купи різноманітних речей, вкритих товстим шаром пилюки: торбинки, коробочки, згортки, цілі й розбиті глечики, пляшки, заткнуті корками, різні іржаві залізяки незрозумілого призначення, свічники, ваги, стара пощерблена зброя і багато-багато іншого причандалля, хтозна для чого зібраного чаклуном. Брудне вікно під стелею, затягнуте павутинням, ледь пропускало денне світло, а вузенькі сходи на одній зі стін вели нагору до зачиненого хідника, яким можна було дістатися до вершечка вежі.

У-Шур ввійшов до своїх покоїв, замкнув двері на засувку й трохи постояв, відхекуючись. Набридає щоразу дряпатися по сходах, зате ніхто тут не докучає, й не так чути тупіт та брязкіт із плацу, де Чмирове воїнство цілими днями вправляється в муштрі та бійках. Він пройшов через кімнату, спіткнувся об якусь залізяку на долівці, але навіть не подумав прибрати її з дороги. Відкинув брудну завісу, що слугувала за двері між двома кімнатами, на якийсь час зник у спальні, трохи пововтузився там і вийшов з чималим пакунком у руках.

— Зараз, зараз… — бурмотів У-Шур, змахуючи на підлогу з краєчка столу залишки свого сніданку разом із мисками та порожнім бутлем з-під вина. Зарипіло розхитане дерев’яне крісло. Чаклун вмостився, запалив свічку й розгорнув пакунок. У ньому виявилась невелика, але досить товста книга в оздобленій коштовним камінням палітурці. Камінчики чарівно вигравали м’яким світлом — чи то самі світилися, чи то відбивали полум’я свічки… Чаклун розгорнув книгу, знайшов потрібну сторінку й заглибився в читання, водячи по рядках пальцем з брудним обкусаним нігтем. Та через деякий час підскочив і з лайкою вдарив кулаком по столі.

— Знову! — вигукнув він і заметався по кімнаті. — Знову закарлючки зробилися замість літер! От напасть! Не було ж, не було такого раніше!

Глянув на сторінку ще раз і знову вилаявся. Потім зі злістю згорнув книгу й знову замотав її в ганчірку.

— Нічого-нічого, — зловтішно бурмотів У-Шур, — самі дійдемо, що тут до чого — не маленькі! Як це там та трава зветься — тирбир? Чи биртир?

Він кинувся до однієї з куп на столі й почав перебирати різні торбинки, намагаючись прочитати майже стерті написи на них.

— Ага! Ось! Битир-бир! — вигукнув чаклун після того, як довго вчитувався в один із написів. — І хто таких оце назв понавигадував?

— А що? — він звернувся до книги зі скривленими в гидкій усмішці губами. — У-Шур не дурень, не Чмир якийсь! Гадала, не знайду без тебе? А я знайшов, ха-ха!

Він схопив книгу, відніс назад до спальні, а коли повернувся, гукнув у двері, щоб принесли обід. Сам же знову всівся в рипуче крісло, налив у глиняний кухоль вина з глека й одним духом вихилив. Настрій у чаклуна поступово кращав. Він розв’язав торбинку із загадковою назвою, понюхав, чхнув — раз, удруге, та так голосно, що не почув стукоту. Стукали не в двері, удари долинали згори, звідти, де був вихід на вершечок вежі, й чаклун радісно захихотів — схоже, нарешті прибув довгожданий гість! Обережно ступаючи, він зійшов східцями, відчинив засув і виліз на дах вежі. Вже сутеніло, сонце сідало за гори, посилаючи з-за них лише червонуватий відблиск, до того ж похолоднішало, аж пробирали дрижаки. На зубцях вежі сиділи два сторожові грифи, а між ними — чимале чудернацьке створіння, схоже на товсту ящірку. На довгій шиї — крокодиляча голова, за спиною — перепончасті крила, задні лапи довгі та пазурясті, а в передніх — невеликий мішок, який ураз заворушився й вимовив майже людським голосом, що нагадував мову навченого папуги:

— Чум-чурюм!

Але чаклуна вся та чудасія нітрохи не здивувала й не налякала. Він тільки махнув грифам, відсилаючи їх геть.

— Що, приніс пумша, мій дорогенький? — потираючи руки, звернувся він до крокодила, а вірніше до ящера, — ну давай його сюди, давай-но швидше!

Ящір заперечливо похитав головою і простяг уперед одну трипалу лапу долонею догори.

— Що, гроші тобі віддати? — закопилив губу У-Шур.

Ящір ствердно вереснув.

— А де ж твій господар? Чому сам не з’явився?

Але гість мовчав, тільки очима кліпав і так само простягав уперед одну лапу.

— А звідки ж я знаю, що в тебе там саме пумш, а не кіт якийсь? — чаклун підозріливо примружився. — Шукай вас потім…

Ящір нетерпляче переступив з лапи на лапу й труснув мішком.

— Чум-чурюм! Чум-чурюм! — почулося звідти, а дивний гість знову простяг лапу.

— Ну гаразд! Чекай, я зараз.

Чаклун скривився, бо остаточно втратив надію отримати мішок задарма, й поліз назад у глиб вежі. Чути було тільки, як він там знову об щось спіткнувся, вилаявся, щось посунув, чимось зарипів, пововтузився, й нарешті виліз нагору з торбинкою, в якій дзеленчало золото. З кислим виразом на обличчі подав гроші ящерові, той підкинув їх у лапі, зважуючи, і ствердно писнув. У-Шур схопив простягнутий мішок, який відразу завовтузився у нього в руках, а ящір, не прощаючись, стрибнув з башти, розпростав крила й полетів кудись у бік червоних відблисків. Якийсь час його супроводжували грифи, потім відстали, й невдовзі він зник з очей.

— У-у, тварюка, — чаклунові шкода було грошей, хоча плата й обумовлювалась заздалегідь. Він погрозився кулаком услід ящерові, зліз із даху, міцно стискаючи мішок, і зачинив за собою ляду.

Розділ другий ТЯШ І УЛЯ

1

— Аго-ов, Тяше-е-е!

Тяш підвів голову, шукаючи, звідки долинає голос, і побачив дядька Тіма, який стояв на нижній гілці велетенського язла. Хлопчик зрадів і помахав дядькові рукою. Той теж змахнув у відповідь і спритно подерся драбиною вгору. Там, на самім вершечку, на величезній висоті, з якої видно, мабуть, увесь Ліс, облаштовано сторожовий поміст — загадкове й бажане для кожного хлопчака місце. Бажане, та, на жаль, недосяжне, бо надто високий язл у їхньому селищі. Не кожен дорослий дістанеться до вершка прилаштованими на гілках та стовбурі драбинами, а що вже казати про дітлахів! І хоча на товстелезних гілках старезного дерева можна без жодного страху лягти собі та й виспатись, коли стомишся, закон невмолимий: дітям туди зась. Тяш провів поглядом дядька, що вже зник з очей, і зітхнув. От підросте він, теж стане таким хоробрим та дужим, як Тім!

Інші діти також попідводили голови й заздро провели очима дядька.

— А чому ж твій дядечко тебе з собою не візьме? — в’їдливо посміхнувся Зяма. Тяш переставив майже повного кошика в інше місце.

— Скоро візьме… — вдавано байдуже протягнув він.

— А от і не візьме! — не вгавав Зяма. — Бо не долізеш ти, слабачок!

Тяш гмгукнув і відвернувся. Хороший хлопець Зяма, проте хочеться інколи дати йому добрячого ляща, аби прикусив свого вреднючого язика! Сам хоч і вищий за Тяша, але тонкий, мов жердина, — он і кошика ледве тягає з місця на місце.

— А пам’ятаєте, як учора Анія гепнувся? — згадав хтось. Усі враз загомоніли й зареготали, згадуючи, як товстий Анія на прізвисько Хропун попри всі насмішки забажав узяти участь у змаганнях верхолазів. І як, упавши з височини, вщент розвалив хлівець бабусі Малки.

— Щоб ти в Яр жвалившя! У болото до жябрів! — перекривляв беззубу бабцю старший Ганько, а всі заходились від сміху.

— Вай-вай-вай-вай! — скривившись, дуже схоже передражнив Хропуна Зяма, і знову дітлахи мало не качалися з реготу.

— Ану, малеча, до роботи! — вдавано насупився та гримнув хтось із дорослих.

Діти, пересміюючись та штовхаючи один одного, знову взялися збирати в кошики різне сміття, яке залишилося тут від учорашнього свята. А дерев’яний Лісовий Дух посеред галявини, здавалось, і собі слухав їхні жарти та посміхався в довгу зелену бороду.

Так, учорашнє свято вдалося на славу! Ніщо цього разу не заважало лісовикам радіти, не затьмарювало весняного настрою. А бувало ж усяке… Та минула зима видалася напрочуд м’якою. Хоча й стояли, як завжди, тріскучі морози, проте не було тих шалених завірюх, коли надвір неможливо вийти, а будівлі замітає під самісінький дах. Не нагадували про себе й вороги людей — вовки, які часто величезними зграями нападали на мисливців. Лише одного разу загін слідопита Бамбули, повертаючись із застави на кордоні, втрапив у засідку. Але мисливці дружно дали відсіч, і сірі розбійники чимдуж дременули в хащі. На кордоні теж було спокійно — взимку ворог завжди відсиджувався у своєму лігві, а зябри, загнані в непрохідні болота, й зовсім зникали, наче впадаючи в зимову сплячку. Вберіг милосердний Дух і від хвороб, котрі, як вважалося, приходили з Яру та Провалу. Хворіти хворіли, та моровиці, такої, як ті, що колись викошували цілі поселення, також не було.

Отже, цієї весни все складалося напрочуд добре — всі здорові, запасів зимових залишилося доволі, та й дичини в лісі після м’якої зими теж не бракувало. І лісовики радісно зустрічали весну.

2

Одна подія того пам’ятного святкового дня так схвилювала Тяша, що він і досі не міг оговтатись. А забачивши серед дівчаток руденьку Улю — доньку коваля Зука — він одразу завмирав і вже не зводив з неї погляду, немов то була не дівчинка, а якесь чудо із чудес. Що ж таке сталося? Адже ще тиждень тому він ледве вирізняв її серед інших дівчаток!

Річ у тім, що того святкового дня ковалева донька вразила все селище. Та й як вразила!

Коли закінчились змагання і ватаг Орик нагородив переможців, всі посідали до столу. Орик першим підняв дерев’яний кубок з медом у славу Лісового Духа, їхнього заступника й покровителя. Після того радо вітали переможців, гостей з сусіднього селища, прославляли прихід весни. А потім почалися співи. Кожен міг показати себе, заспівати якусь пісню в супроводі двох сопілок і бубна. Лісовики дуже любили музику та спів, і не тільки слухали, а й охоче брали участь у тому дійстві. Бажаючих також не бракувало: на поміст біля дерев’яного Духа намагалися пролізти навіть ті, чия нездатність до співу була усім відома. Але таких проганяли сміхом та свистом.

І от насамкінець, коли всі охочі відспівали й останнього горе-учасника проводжали ріденькими оплесками, дружина коваля Зука вивела наперед червону, мов рак, Улю, яка злякано опиралася.

— Ну ж бо, давай, доню, — підбадьорювала її мати, — заспівай так, як удома співаєш! Та не соромся, тут же всі свої, всі знайомі.

Уля й далі опиралася та соромилась, але коли почула підбадьорливі вигуки, посміливішала, розправила складки на вбранні, відкашлялась і заспівала.

З першими звуками її голосу втихли всі розмови. Голови разом повернулися до співачки. Тяшів дідусь — старий Ганаг, якого називали просто дідусь Га, — вже давно куняв за столом, та тут і він стрепенувся й почав дослухатися.

Музики спочатку розгубилися, але зачули знайомий мотив і враз підхопили його. Пісня, що її співала Уля, була стара-престара, відома всьому Лісові, та голос… Голос у цієї маленької дівчинки був просто чарівний! І якщо почала вона несміливо, то згодом, коли побачила, що всі замовкли й слухають, заспокоїлась і заспівала на повну силу. Той голос, незвичайно сильний, чистий, мов джерельце, та дзвінкий, як срібний дзвіночок, полинув селищем, вирвався за огорожу й піднісся до самісіньких верхівок дерев. Навіть вартові на язлі потім розповідали, що зачаровано слухали не в змозі второпати, чи то з землі лине той голос, чи з самих небес?

Дівчинці плескали так, як не плескали вже давно нікому. «Ще! Ще!» — лунало на майдані. Довелося Улі заспівати ще одну пісню, але зачудовані лісовики не вгамовувались, не відпускали її, просили співати знову й знову. І вона розохотилася, залюбки заводила нові й нові пісні, змушуючи людей ціпеніти та ловити кожен перелив її дивовижного голосу. Нарешті під шалені оплески й захоплені вигуки мати все-таки забрала Улю з собою, приказуючи:

— Ну годі вже, годі! Ич, розходилася — то насилу впросиш, то не спиниш… Захрипнеш іще!

— Не захрипну, мамо! — щаслива Уля сяяла всіма веснянками.

До них підійшов Орик разом зі здорованем Санем — ватагом сусіднього селища.

— Чого ж ти досі мовчала, пташко? — Орик усміхаючись погладив Улю по голові. Вона зашарілась і втупила погляд у траву під ногами. Сань, якому мала співачка ледве сягала пояса, присів і простягнув їй яскраву червону стрічку.

— Це тобі від нас, сусідів! — прогудів він. — А я від нашого селища щиро запрошую в гості. Такого співу в нас давно не чули! Завітаєш?

— Угу, — Уля глянула в рум’яне бородате обличчя велетня й сховалася за маму.

Тяш довго ще стояв за деревом, спостерігаючи, як щиро лісовики вітають Улю. Та сам так і не наважився підійти. Провів до хати втомленого святковою метушнею дідуся та й сам залишився вдома. І хоч увечері мало запалати святкове багаття й він знав, що друзі давно вже його розшукують, повертатися до галасливого натовпу хлопчині чомусь не хотілося. Улин спів лунав і лунав у його вухах, і все інше здавалося не вартим жодної уваги. Під тим чудовим враженням спробував і собі щось заспівати, але марно — скільки не старався, виходило або якесь нявчання, або ж басовите хрипіння.

І протягом усього наступного тижня, поки впорядковували селище, вражений Тяш ніяк не міг зрозуміти, чому його друзі так весело регочуть, згадуючи всілякі дурниці, а про Улине чудо — ні слова! Он дідусь хоч і глухуватий, і той не раз промовляв: «А добре Зукова дочка співала! Отака ж у неї й бабця була голосиста, і така сама руда та веснянкувата!»

З

Батьків своїх Тяш не пам’ятав — сумно склалася їхня доля. Загинули Тяшеві мама й тато, коли йому ще й року не минуло. І винуватцем їх смерті був Яр.

Він починався далеко-далеко на заході, де Ліс межує з горами, такими високими й холодними, що навіть гноми не живуть там. Тут, на цій межі, ніби вдарило колись велетенське кайло й утворило глибочезну яму неймовірних розмірів та розкололо тріщинами гори, порізало ними й ліс навколо ями. Одна з таких тріщин, найдовша, простяглася з ями Провалу аж до середини Лісу. Невдовзі тріщина перетворилась на зарослий деревами та чагарником Яр. Може, й був колись він просто лісовим яром, але зараз…

Діялось у тому Яру щось незрозуміле. Якась зла сила крилася там і не давала проходу жодній живій істоті — була б то людина, найменша з тварин чи навіть птах, який надумав пролетіти над Яром. Усе гинуло в цьому заклятому місці. Цілі загони мисливців, які намагалися дізнатись, хто чи що водиться в густих заростях Яру, зникали без вісті. Десь там пропав і Тяшів тато — краса й гордість селища, найперший мисливець, відчайдух та веселун.

А потім прийшла нова напасть — Кощій. Захопив гори та Долину й кинувся був загарбати й Ліс, та розгніваний Лісовий Дух просто викинув звідти його передові загони. І загарбник відступив, проте навряд чи полишив свої лихі заміри. Рідний Ліс треба було стерегти — мерщій зводити на узліссі заставу, де безперервно б змінювалися вартові загони. І згодом про Яр не те що забули, але звикли до думки, що таке непевне місце теж, мабуть, навіщось потрібне в Лісі, коли вже сам Дух Лісовий його терпить. Дороги й стежки обходили його стороною, і ніхто більше не потикався в бік небезпечного Яру.

А Яр, попри все, нагадував про себе. Звідки, як не з нього приходили тяжкі хвороби? І щоразу селище рятувала молода знахарка Аста — Тяшева мама. Не відаючи втоми, знаходила цілющі трави, готувала ліки. Але себе не вберегла. Помстилась їй одного разу чорна хвороба — уразила тоді, коли майже всі одужали. Не допомогли їй ліки, згоріла Аста вмить, залишивши маленького Тяша батькові — старому Ганагу.

Дідусь Га нянчився з онуком так, як не кожна мати зі своїм дитям, але минав час, і літа старого, звичайно, давалися взнаки. Тепер уже Тяш допомагав дідусеві, як міг, опікувався ним та оберігав його, хоч і був ще зовсім малий.

Дід Ганаг, незважаючи на вік і те, що ноги з роками дедалі слабшали, пам’ять мав пречудову, й послухати його розповіді про давні часи збиралися не тільки діти, а й дорослі. Нерідко ватаг Орик звертався за порадою і завжди отримував мудру відповідь. А ще дід Га був неабиякий майстер з плетіння. Його кошики та різне начиння, сплетене з лози, можна було зустріти мало не в усіх селищах Лісу. Дід міг сплести кошика так вправно, так гарно розмалювати його, що ніхто не наважувався скористатися цим витвором мистецтва за призначенням. Таку річ, звичайно, ставили в хатині на чільному місці як прикрасу, і якщо й клали туди щось, то тільки найкоштовніше. Дід просто роздавав свої вироби, але кожен вважав за потрібне віддячити старому, принести що-небудь у подарунок. Тому Тяшеві з дідусем нічого не бракувало: ні запасів на зиму, ні одежі, ні будь-якого знаряддя. Дядько Тім завжди щось приносив з полювання і щоразу намагався вмовити старого перебратися до його нової великої хати.

— Зарано ще за старця мене маєш, любий! — з усмішкою покручував довгого вуса старий Га. — Та й у тебе скоро потомство буде, матимеш клопіт і без нас із Тяшем.

Дружина Тіма, Марта, ось-ось мала народити дитину, й він довго в діда не затримувався, мерщій біг додому, щоб побути з нею, поки не наставав час змінювати вартових на заставі.

4

Дітлахи з приходом тепла все частіше вибиралися на прогулянки. Забачивши серед дівчаток Улю, Тяш невимовно радів і завжди намагався прилаштуватися десь поруч, хоча інші хлопчаки вже й почали з нього трохи кепкувати.

І Улі Тяш подобався. Було в ньому щось таке, що відрізняло його від решти, хоча й водив він дружбу з задерикуватим Зямою, Ганьком та іншими зірвиголовами, грав у ігри та бешкетував. Та міг він у розпал гри прикипіти поглядом до якоїсь квітки чи листочка, жука, що ліз по стовбурі, павутиння між кущами або просто стати і прислухатися до чогось. І тоді вже повернути його до гри було марно, він лише відмахувався або ж намагався привернути увагу приятелів до того, що його зацікавило. Дітлахи, звичайно, пирхали, — подумаєш, квітку не бачили чи там комаху якусь. Насміхатись над ним не насміхались (Тяш слабачком не був, міг і тріснути насмішника), але вважали за дивака.

Минув час, і Тяш з Улею здружились по-справжньому. Не раз вони удвох мандрували далеченько від селища, хоча дітям заходити далеко в Ліс заборонялося.

— А ми не заблукаємо? — непокоїлась дівчинка.

— Ні, що ти, я тут кожен кущик знаю! — запевняв її Тяш, і справді, завжди знаходив дорогу назад.

— Ось, дивись, — показував він на листочки якоїсь трави, округлі, мов дощові краплини, — це різанка! Вона заживляє різні подряпини, а росте у бік, де сходить сонце.

— А це ось, — побачивши, що Уля уважно слухає, розповідав далі Тяш, — гриб такий, приліплюється до старих пеньків. Якщо розмочити його у воді й шматочок проковтнути, то враз перестане боліти живіт. Тільки тут дивитися треба — якщо поточений він комахами чи подзьобаний пташками, то все гаразд, а якщо ні — чистенький та гладенький — то краще не чіпати його, бо ще гірше зробить.

— Звідки ти все це знаєш? — дивувалась Уля, розглядаючи пеньок, на який без Тяша вона й уваги не звернула б.

— Іноді дідусь розповідає, а іноді я навіть сам не розумію, звідки, — знаю і все.

Старий Ганаг теж полюбив дівчинку.

— Ох і гарно ж ти співаєш, мала, — казав він і кумедно згадував, як колись, у молодості, залицявся до Улиної бабусі.

Тим часом з кордону надходили не дуже втішні вісті. Поневолені Кощієм мешканці Долини, зябри, готували повстання і просили допомоги у лісовиків. Ватаг Орик розіслав гінців до інших лісових селищ і невдовзі мала відбутися велика рада всіх ватагів. Зябри не вперше просили допомоги, і зараз у кожній хатині велися тривожні розмови та суперечки — бути чи не бути походу в Долину. Адже похід — то війна, а війна — неодмінно смерть та горе…

— Чую, візьмуться-таки наші зябрам допомагати! — казав дідусь Га. — Хоч і не люблять їх у нас, але народ вони славний — поганого про них ніколи ніхто не чув.

— А чому ж тоді не люблять? — допитувався Тяш.

— Та якось так повелося здавна — мовляв, самі як жаби, та ще й жабоїди, і болотом від них смердить, і все таке. А жаб вони якраз і не їдять, це вже я знаю точно! Рибу — ту ловлять, та так спритно, що й не вгледиш, як штрикне її на мілководді списом, і вже б’є вона хвостом на низці!

— А живуть вони де, у воді?

— Ні, звичайно, — старий посміхнувся, — у селищах живуть, так, як і ми. Тільки ось селищ у бідолах вже, мабуть, зовсім не лишилося — всі Кощій попалив та розорив. Давно вже треба було зябрам допомогти, та наші ватаги все ніяк не можуть домовитись.

— А чому?

— Чому? Бо згоди немає між ними — одні, крім свого селища, і знати нічого не хочуть, інші чваняться — мовляв, як це так, щоб ми, лісовики, та за якихось жаб стояли! А одним чи двома селищами Кощія з Долини не проженеш. Дурні! Та якби не Дух наш, заступник, були б ми зараз як ті зябри! Ховались би по хащах чи на північ перебралися, де зима цілий рік та морози такі, що нам тут і не снились. Ось так, онучку…

Тяш ще довго розпитував дідуся, а потім спішив переповісти усе почуте друзям. Тож невдовзі грізний загін лісовиків на чолі з ватагом Зямою, озброєний дерев’яними мечами та списами, вирушав у похід на Кощієве військо — густі зарості пекучої кропиви під огорожею селища.

Розділ третій ЛІСОВИЙ ДУХ

1

Потекли весняні струмки і хлопчаки кинулися майструвати човники. У Тяша човник вийшов хоч куди — не марно аж три дні морочився він, обережно вирізуючи його з грубого шматка соснової кори. Наостанок випросив у дідуся трохи червоної фарби й намалював по боках човна широку смугу, щоб здалека видно було, чий він.

До струмка подалися вчотирьох — Тяш, Зяма, старший Ганько й Точик. «Шкода, Улі десь нема, — думав Тяш, — я неодмінно взяв би її з собою, хай би там як той Зяма пирхав! Вона не така, як її подружки, що тільки дражняться та рюмсають».

Заглиблений у такі думки, Тяш спіткнувся й мало не впав.

— Дивись під ноги, хлопче! — гукнув Зяма.

— Це він про Ульку розмріявся! — почав дражнитись Ганько. — Іде та мріє: ось наступної весни на змаганнях переможу в стрільбі Бамбулу, покладу на лопатки Саня, пострибаю, мов білка, по деревах, усіх пережену — й подарує мені моя Уля вишиту сорочку, а на осінь і весілля справимо! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!

Хлопці зареготали. Тяш слухав-слухав, терпів-терпів, поки нарешті не витримав: кинув човник на землю, з голосним криком накинувся на кривдника, штурханами погнав його до колючого чагарника й заштовхав у саму гущавину. Тепер уже сміялися з Ганька, який мало не плакав і просився, аж поки Тяш не змилувався та не відпустив його, геть сколеного й подряпаного.

Хлопці тим часом найзручнішим шляхом дісталися до води.

— Починаймо! — гукнув Зяма і перший пустив свого незграбно виструганого човна на воду. Слідом за ним повкидали човники й інші. Тяшів човен, який вирізнявся з-поміж інших червоною смугою, відразу помчав уперед, та так швидко, що його навіть не треба було підштовхувати, як то робили інші. Струмок весело дзюркотів собі й ніс дитячі човни далі й далі від селища.

— Ну ж бо, швидше, швидше! Та пливи ж ти, трухлява деревино!

— Ха-ха, Зямо, твій застряг, спробуй тепер витягни!

— Ось я тобі зараз побризкаюсь! Забери свою лозину!

— Сам забери!

Хлопці галасували, сперечалися та бризкались водою. Заскрекотіли сполохані галасом сороки, заєць, що був безпечно задрімав під кущем, вискочив зі свого сховку, майнула догори стовбуром білка. У молодому березняку занепокоєно підвела голову лосиха й втягла повітря ніздрями: чи не загрожує щось її лосеняті, яке вибрикувало поряд, таке саме веселе й безтурботне, як і наші хлопчаки. По той бік струмка, у верховітті, рись нашорошила вуха, прикрашені гарними китичками, і двома м’якими стрибками перебралася вище. Одного разу мало не втрапила вона під стрілу мисливця, тож тепер краще триматиметься подалі від цих небезпечних двоногих створінь.

А перегони тривали. Тяш не без подиву стежив за своїм яскравим човником. Той жодного разу ніде не застряг, не прибився до берега, не закрутився у вирі, а обминав усі перешкоди, немовби на ньому сидів досвідчений плавець та правував веслом. Тяш спритно пробирався берегом і думав: «От би стати маленьким-маленьким, та й опинитись на моєму човнику! Тоді струмок здався б широким, як ті річки в Долині, що про них розповідали Бамбула та дідусь, кущики під берегом — дикими хащами, затоплені деревця — справжніми язлами, а ота жаба, що витріщилась на човна — хижим чудовиськом! Ото були б пригоди, так пригоди, це вам не в піжмурки грати!»

Почувся розпачливий Зямин зойк — то його незграбний витвір зачепився за гілку одного з кущів біля протилежного берега. Дістати його лозиною не вдавалось, і Зяма спробував перебратися на той бік поваленим стовбуром старої осики. Але трухляве дерево тріснуло, й він під регіт товаришів по коліна загруз у намулі коло берега, та ще й коли вилазив, втопив там чув’яка. Така втрата нічого доброго не віщувала, тож Зяма прожогом кинувся рятувати вже не човна, а своє взуття, нишпорячи руками в скаламученій воді. Ганько з Точиком сміялися з невдахи, аж поки не згадали й про свої човники, та запізно — вони зчепилися разом, деякий час пропливли у парі, а потім, затягнуті течією, зникли під якимось корчем.

2

Голоси товаришів віддалялися, аж поки зовсім не стихли. Човник плив далі, напрочуд вправно обминаючи всі перепони на своєму шляху, і Тяш почав уже підозрювати, що туди вліз якийсь розумний жучок і керує собі човном, радіючи такій розвазі.

Так тривало довго. Аж тут Тяш виявив, що якось непомітно забрів далеченько від знайомих місць. Он уже й сонце поволі схиляється до заходу… Ну все, годі! Он як далеко зайшов — хай-но спробує хто інший довести човника аж сюди! Шкода, не повірять хлопці, коли розповість, яку відстань подолав його човен! І нікого поруч, хто б підтвердив… Та дарма! Адже сам він знає, що це правда! І Уля йому повірить!

Тяш почав пробиратися до човника, намагаючись дістати його лозиною, але той щоразу вислизав. Хлопець пробував знову й знову, та човник раптом зник у клубах зеленавого туману.

— Що за напасть? — вголос подумав здивований Тяш, підвів голову й випростався.

— Що це, звідки?

Поміж дерев і справді плив незвичайний туман. Звичайного не буває серед безхмарного дня, коли сонце ще тільки повертає на вечірній пруг. Та ще цей незвичний зеленавий відтінок! І як швидко туман густішає — он уже струмка попереду зовсім не видно, а з ним і човника, який, мабуть, поплив собі далі.

Поки зачудований Тяш стояв із роззявленим ротом, туман, що виникав невідомо звідки, клаптями затягував усе навкруг. Ось зникли в зеленкуватій імлі найближчі дерева, згодом уся улоговина виповнилась туманом, ніби чаша. І коли хлопчик стомився дивуватись та збагнув, що таке диво може бути небезпечне, й краще б утікати геть із цього місця, було запізно.

Як же тепер видобутися звідси? Чи далеко сягнула ця напасть? Адже зовсім нічого не видно, навіть простягнута рука зникає — пальців не розгледиш. А що, коли туман не розсіється до ночі? На мить Тяшем заволодів страх і з’явилося бажання побігти в будь-який бік, аби скоріше вийти з зеленого полону. Але він відразу опанував себе — не личить хлопцеві впадати в розпач, ніби якомусь дівчиськові! Ну туман, то й що? Не вічно ж він тут буде! Зрештою, якщо застане ніч, можна навпомацки дістатися до якогось дерева та пересидіти на ньому! Треба спокійно вибиратися, поки остаточно не втратив відчуття напрямку!

Розмірковуючи, як справжній мисливець, Тяш прислухався. Так, струмок дзюрчить зліва… Він прямував услід за човником, отже, якщо повернеться, щоб струмок дзюрчав з правого боку, то піде назад, додому. От тільки б не гепнутись у воду! Хлопчик повернувся, випростав руки поперед себе й почав обережно ступати у зворотньому напрямку, проти течії струмка.

Руки наткнулися на перепону — з туману виступив стовбур похиленої вільхи. Тяш зрадів, бо йому на мить здалося, що навколишній ліс кудись зник. Він нахилився, пройшов попід стовбуром — і раптом щось невловимо змінилося. Тяш вражено зупинився — плюскіт струмка долинав тепер не справа, а зліва! Як це сталося? Хлопець позадкував, наткнувся на вільху й задки знову проліз під нею. Дзюркотіння все одно долинало зліва! Як же так, адже він нікуди не звертав? Знову проліз під стовбуром, став, зіперся на нього спиною. І майже не здивувався, коли струмок заплюскотів уже не справа чи зліва, а позаду. Він тепер неначе грався з хлопчиком — звук долинав звідусюди — то ліворуч, то праворуч, то спереду, то ззаду, а далі почувся вже навіть згори. Тяш заткнув вуха пальцями — і все стихло, та коли знову відтулив їх, уже не почув ані плюскоту струмка, ані шелесту вітру — нічогісінько. Він стояв у тумані, нічого не бачив, нічого не чув, і якби вільха за спиною теж кудись поділася, Тяш, мабуть, анітрохи б не здивувався.

Але звуки повернулись. Та повернулися не плюскотом чи бульканням, не голосами пташок і не лісовим гомоном, а ніжним передзвоном безлічі срібних дзвоників. Спершу він був тихий, та дедалі наростав і голоснішав.

І ось туман попереду почав ніби світлішати. Щось у ньому заясніло, неначе яскравий промінь проклав шлях в імлі й освітив прохід назовні. Але вів той прохід не в ліс, вірніше, не в Тяшів ліс, а в якийсьінший. Незнайомі дерева з покрученими стовбурами втопали там у листі величезної папороті. Одним таким листком можна було накрити цілу хатину. Були там ще якісь дивовижні рослини, назви яких хлопчик не знав. А між ними, ніби скеля, височів прадавній язл, товстелезні гілки якого ховалися десь високо в тумані. Передзвін ще привабливішим. Дзвіночки немов запрошували до того дивного лісу й так заворожували своєю мелодією, що Тяш без роздумів рушив уперед.

Він повільно йшов тим освітленим проходом, а дві рівненькі стіни зеленкуватого туману по обидва боки коливалися й мерехтіли. Аж ось вони скінчились. Тяш стояв посеред незнайомого і незвичайного лісу й озирався навсібіч. Ні, таких рослин він зроду не бачив. А тиша яка! І дзвоники вмовкли…

А дзвоники ніби почули цю думку — й ніжний передзвін поновився. Тепер він долинав згори, звідкись із могутніх гілок велетня-язла, й був такий привітний, наче кликав за собою. А що, коли й справді вилізти на це величезне дерево? З нього, мабуть, можна буде роздивилися, куди це він потрапив. І цієї миті його око запримітило на стовбурі язла східці! Диво-дивне: ці східці не були вирізані чи вирубані в дереві, а просто виростали з нього. Різні за розміром і формою, проте широкі та зручні, вони вигиналися круг стовбура й зникали на його протилежному боці. Тяш придивився й побачив таку саму низку сходинок вище, під першими гілками язла.

Вагався він зовсім недовго. Ступив на першу сходинку, на другу…

3

Східці вели дедалі вище. Тяш відчув утому і вже подумував про перепочинок на одній з товстелезних гілок. Невже незвичайні сходи ведуть до самої верхівки? Та щойно хлопець обігнув чергову гілку, як зрозумів, що до вершечка язла йти не доведеться — всього декілька сходинок відділяли його від величезного, як і все на цьому дереві, дупла.

Намагаючись ступати якомога тихіше, Тяш обережно зазирнув усередину. О! Дупло тільки зовні було дуплом, у глибині ж його виявилися двері! Дивина! Справжнісінькі двері — дерев’яні, з чудовим різьбленням! Хоча ні, візерунки не були вирізані, їх утворювала безліч тонких гілочок, які виростали просто з дверей, поступово переплітаючись. Виростав із дверей і чудернацький вигнутий сучок, який, мабуть, слугував за ручку. Тяш зачудовано розглядав те диво, але ввійти, напевно б, не зважився, якби ці казкові двері не були трішки прочинені, та якби з-за них не долинав чудовий запах трав’яного узвару. Той смачний запах так лоскотав ніздрі, що Тяш без вагань узявся за ручку-сучок.

За дверима перед ним постала простора світлиця з вікнами на всі боки й високою стелею, яку підпирали декілька стовпів, неначе сплетених із живих зелених стебел. Та й все інше було живе — й двері, й ці стовпи, і трав’яний килим під ногами, й чудернацьке переплетіння візерунків по стінах. Живий був стіл, з грубих ніжок якого росли тоненькі гілочки з бруньками, й стільці, й велике ліжко під укриттям з вербових гілок.

Тяш стояв на порозі, роздивляючись ту красу, але вступити до дивовижної світлиці не наважувався. На столі під вікном він побачив дерев’яну миску, а в ній — червонобокі яблука, жовті груші, соковиті сливи та чимале гроно винограду. Де тільки все це взялося навесні? Поряд — глек з гарячим узваром, який парував і так пахтів йому з-за дверей, та глиняний кухоль. Ух, смакота яка — аж забурчало в порожньому шлунку!

— Є тут хто?! — гукнув хлопчик, але відповіді не почув. Що робити? Зайти, чи повернутися донизу, знову в зелену імлу? І цікаво, і лячно трохи… Зрештою, хіба сам він сюди потрапив? Тяш пригадав манливі передзвони… Ну звісно, його запросили! Запросили в гості — отже, це для нього ті смачні гостинці на столі! І хлопчик, більше не вагаючись, ступив на пружний трав’яний килим, дійшов до столу, взяв з миски яблуко, надзвичайно велике, й відкусив добрячий шматок. Яблуко було таке смачне, що Тяш з’їв його разом із хвостиком і відразу ж узявся за гарну золотаву грушу, яка теж виявилась смачною до нестями. Коли Тяш досхочу нахрумався тієї смакоти й напився солодкого узвару, враз відчув себе бадьорим, як після купання у прохолодній воді лісових Ставів. Ще раз оглянув дивну кімнату, підійшов до вікна… й заціпенів. Йому гадалося, що з вікон нічого не видно, адже коли він дивився вниз зі сходів, то бачив лише зелений туман. А тут…

З небаченої висоти, від якої подих перехоплювало, виднілися нескінченні лісові простори, що сягали далекого обрію. Внизу — тільки подумати! — пропливали хмарки, кидаючи тіні на зелену ковдру древесних крон, а далеко ліворуч все затягла сіро-чорна завіса, по якій час від часу пробігали сліпучі блискавиці. «Там гроза, — здогадався хлопчик, — я бачу хмари та грозу згори! Оце висота! Навіть пташки не залітають так високо! А як же міг я зійти східцями на таку височінь? І хто ж усе-таки тут живе?» Відповідь враз прийшла сама собою, і приголомшений Тяш щосили вчепився в підвіконня, відчуваючи, як мурашки побігли в нього по спині. «Тут живе Лісовий Дух! Звісно, хто ж іще може мешкати в такому місці? Ой, матінко, що буде, коли він раптом з’явиться тут?! Що робити? А я, дурний, тут розсівся і яблука хрумаю! Запросили, бач, мене! Мерщій звідси!» Тяш метнувся до дверей, але щойно взявся за ручку, як хтось промовив гучним голосом:

— Куди ж ти, гостю дорогий?

Тяш закляк на мить, потім повільно обернувся. За столом, де досі нікого не було, сидів на одному зі стільців старий в ошатному зеленому вбранні, з довгим зеленим волоссям і бородою. Сидів і приязно всміхався.

«Дух! — подумав Тяш, остовпілий від несподіванки. — Ось він який… Звідки ж він узявся, адже тут нікого не було?! У вікно вліз, чи, може, ховався під ліжком? Та ні, йолопе, він же Дух! Схоче — зникне, схоче — з’явиться!»

Старий враз підвів кошлаті зелені брови, потім зморшки густо-густо зібрались у кутиках його очей — і він засміявся так весело й лунко, що тому сміхові відгукнулася ціла кімната: загойдалось вербове укриття над ліжком, зашелестів трав’яний килим, хитнулися туди-сюди двері. Навіть стіл затупотів ніжками, аж декілька яблук упали з тарелі, покотились по підлозі. Тяшів переляк поступово минув, і він уже й сам мимоволі почав підсміюватись.

— Ой, вибачай, гостю дорогий! — усе ще зриваючись на сміх, промовив старий. — Вибачай, бо я випадково почув твої думки про те, як я під ліжком ховаюсь! — і Дух знову пирснув у долоню, а потім враз широко позіхнув.

Тепер хлопчик трохи розгубився, бо завжди вважав, що Лісовий Дух має бути суворий та грізний, а він, бач, сміється! І як з ним поводитись, коли він усі думки може чути, наче ти не думаєш, а вголос говориш? Старий тим часом підвівся, підійшов до нього, взяв за плечі й повів назад до столу.

— Не поспішай, гостю! — промовляв він заспокійливо. — Сам знаєш — я тебе не скривджу! Не для того ж ти дістався сюди, щоб відразу втікати з такого цікавого місця? Ти вже вибач, що з самого початку тобі не показався, а намудрував зі струмком, туманом та сходами. Хотів дізнатися, чи й справді ти такий допитливий та відважний, перевірити тебе, перш ніж повідати про одну важливу справу.

Дух підійшов до вікна й поманив за собою Тяша. Знову перед хлопчиком відкрився небачений простір, а господар усього цього став поруч і м’яким, заворожуючим голосом почав розповідати:

— З давніх-давен я господарюю в Лісі! З тих часів, коли ще росли тут дивовижні дерева, розгулювали небачені звірі, та й люди нічим не походили на теперішніх лісовиків. Не було ще тоді гір, холодне нині північне море було тоді тепле-претепле, а на місці теперішньої Долини пролягала безводна пустеля. Але минули роки, все змінилося, як зміниться ще не раз… Та я завжди оберігатиму й захищатиму Ліс і всіх його мешканців, аж поки не настане час і мені зникнути й полишити своє місце комусь іншому. А зараз, де б не трапилося лихо, звідки б не долинуло благання про поміч, я завжди з’являюсь і допомагаю. А ще слідкую, щоб усі жили за законом Лісу — одвічним і несхибним, як сам Ліс. Я все чую, все бачу й багато можу. Але можу, на жаль, не все…

Тут Тяш поглянув на старого з подивом і недовірою.

— Так-так! — той погладив його по голові. — Ви, люди, часто просите допомоги, та не завжди я можу допомогти. Існують сили, дужчі за мене… Але я завжди можу вказати, як обминути негаразди, уникнути їх, як передбачити лихо, оминути напасті… Однак біда в тому, що люди не чують мене! Так, вони мене люблять і шанують, ставлять мої зображення в селищах, влаштовують свята на мою честь, але не чують підказок, не бачать знаків! Гинуть від хвороб, не знаходячи потрібного цілющого зілля, хоча росте воно мало не під ногами! Оплакують свої повалені під час бурі домівки, а не помічають прикмет, які віщують страшну негоду! Дуже, дуже непокоюсь я, і час би вже мені втрутитись і навернути до вірного шляху лісовий народ, але… Настає така пора, коли вже й сам я потребую помочі.

Дух замовк і позіхнув. Протягом усієї розповіді він позіхав так часто, що Тяш здивувався — не виспався старий, чи що? Здивували його й останні Духові слова — яка допомога потрібна могутньому Лісовому Духові?

А старий здолав свої позіхання й провадив:

— Ось тому я маю до тебе справу, надзвичайно важливу для всього Лісу. Багато ще можу розповісти, нічого не утаю від тебе, але мушу поспішати! — старий усівся на стілець і знову позіхнув у бороду: — Бачиш, як позіхаю?

Тяш кивнув.

— А чому, як ти гадаєш?

— Бо не виспались, певне, — Тяш почувався дедалі вільніше та спокійніше.

— Атож, не виспався, бо сплю я раз на тисячу років! Не можна мені спати — хто ж спокій та благодать берегтиме в Лісі, як не я? За всім слідкувати треба пильно-пильно — і вдень і вночі! Ліс великий, що завгодно може тут статися — чи то пожежа, чи хвороби, чи які інші лиха… І в людей, і в звірів… До того ж, багато хто вже давно зуби точить, мріючи захопити Лісову Країну — тут теж пильнувати слід! Але хочеш — не хочеш, а раз на тисячу років я мушу спати, причому спати цілий рік! Інакше — втрачу пильність і засну якраз тоді, коли моя допомога буде найпотрібніша!

Старий знову позіхнув. Тяш слухав уважно, намагаючись вгадати, до чого тут він — звичайний хлопчик із лісового селища.

— І от щоразу, кожну тисячу років, відколи існує Лісова Країна, я знаходжу Сторожа — того, хто пильнує Ліс та стереже його спокій, і, якщо не можна обійтися без моєї допомоги, збудить мене… Будь-хто Сторожем стати не може — надто важлива справа! Тому я завжди добираю його довго та ретельно, й лише коли цілком упевнений, що не помилився, доручаю йому Ліс. Цього разу попошукав я гідного Сторожа… Шукав так довго, що вже не можу й присісти спокійно — відразу ж засинаю, настав час! Але знайшов-таки гідного, знайшов… Тепер його черга сказати своє слово — чи погодиться на таку справу?

— І хто ж це? — спитав Тяш, заворожений розповіддю.

Дух кинув на хлопця лукавий погляд:

— А ти не здогадуєшся?

«Ні, — хотів був відповісти Тяш, але тут-таки злякався здогаду: — Невже… я??»

— Я? — повторив він уголос, безмежно здивований і вражений.

— Атож, — уже без сміху суворо підтвердив старий, — саме ти.

Запала мовчанка. Тепер Дух дивився на Тяша, як на рівного, і в його зелених очах під насупленими бровами справді чаїлася надія.

— Вибач, що так відразу, але часу вже нема — я от-от упаду й засну на цілий рік, і можу залишити Ліс напризволяще! Бачиш, навіть духи мають вразливі місця, — вже зовсім сумно скінчив старий свою дивну мову.

У голові в Тяша зчинився справжній гармидер: чому саме він? Як він зможе пильнувати, як угледить, що робиться в іншій частині величезного Лісу, — хлопець, який навіть на заставі ще не бував, на язла сторожового не вилазив жодного разу? Теж мені Сторож… Ні, Дух щось наплутав! Тяш не боїться, він просто не зможе, та й годі!

У Тяшевій голові, де раніше потоком текли запитання, стало пусто-пустісінько. Хотілося заплакати від безвиході, і він, мабуть, так і зробив би, але враз згадав свою маму, вірніше, дідусеві розповіді про неї. Про те, як вона, не жаліючи себе, порятувала їхнє селище від страшної хвороби, та віддала власне життя за життя інших. А тато, котрий загинув, намагаючись уберегти їх усіх від напасті з Яру? То невже ж він, син таких батьків, злякається турбот, невже не зможе стати на варті спокійного життя в рідному Лісі?

— Я згоден, — сказав він тихо й твердо.

Дух, який уже був закуняв, стрепенувся:

— Я знав, що не помилюся в тобі, хлопчику. Багато дечого розповів би ще, та й ти, певне, маєш безліч запитань до мене, та, бачу, доведеться відкласти це на інший час. Коли я прокинуся, відразу ж тебе в гості запрошу — отоді й поговоримо досхочу! А зараз часу лишилося тільки для найнеобхіднішого. Слухай уважно!

Він вийняв зі складок просторого одягу та простягнув Тяшеві невеличкий дерев’яний свищик на тонкому шнурочку. На перший погляд зовсім звичайний — Точиків батько ще й кращого може зробити. Але коли хлопчик придивився, то зрозумів, що не руками роблений той свищик, а наче так і виріс, цілком, вкритий зеленою корою. А шнурок — то не шнурок, а гнучка й міцна стеблина!

— Ось тобі чарівний свищик. Бережи його, носи завжди із собою і нікому не віддавай, — провадив Дух. — Свист його збудить мене, але свистіти треба тільки в разі великого лиха! Дрібні напасті Ліс обминуть: де виникне пожежа — піде дощ, де хвороба нападе — трава цілюща виросте, якщо мороз тріскучий та лютий взимку вдарить — сонце пошле теплі промінці. Про це я вже подбав. А ось коли трапиться велике лихо — а ти відчуєш його, якщо навіть станеться далеко від тебе, — тоді вже не барися, свисти щосили! Я прокинусь і прийду на допомогу! А не станеться лиха, то й добре — живи собі спокійно. Рік мине швидко, й наступної весни я знову покличу тебе!

Хлопчик уважно роздивився Духів дар і рішуче повісив свищика на шию, запхнув за комір сорочки й відчув, що він на диво теплий. І разом з тим теплом прийшло відчуття, що все буде гаразд, лиха не станеться, а якщо й трапиться щось недобре, то лісовики його швидко здолають. Тяш хотів сказати про це Духові, який усміхався до нього, та лагідне обличчя з зеленою бородою раптом розпливлося, по-чудернацьки прибрана світлиця закрутилася перед ним… Хлопець не встиг і скрикнути, як відчув, що кудись відлітає.

4

Тяш розплющив очі й побачив знайому кімнату в їхній з дідусем хатинці. Все знайоме і рідне, він лежить у своєму ліжку, тільки от за вікном не ранок, а, скоріше, полудень. Знадвору чуються голоси, хтось перегукується, долинає то стукіт, то дитячий плач — знайомі звуки рідного селища. Чому ж тоді Тяш у ліжку? Спав? Але він ніколи не спить до полудня, він звик вставати вдосвіта, як дідусь! Голова якась важка…

І раптом Тяш згадав. Згадав усе. Ой-ой-ой, що ж то було з ним — сон, чи ні? Мабуть, що сон, адже сни саме так і скінчаються — спершу все як насправді, а потім раз — і ти у власному ліжку! Та ніколи ще не снилися йому такі яскраві й виразні сни! Він пам’ятав усе, за винятком того, як вийшов від Духа та потрапив додому… Ой, а свищика ж на шиї нема! Отже, все-таки сон…

Тяш повернув голову, і аж скрикнув стиха — на ослінчику поверх його одягу лежав Духів свищик, а його шнурок-стебельце звисав донизу.

Розділ четвертий ЧУМ-ЧУРЮМ

1

Дядько Тім з’явився по обіді. Він ще не встиг перевдягтися після походу, був у військових обладунках, високий і гнучкий, з короткою білявою борідкою. Гість переступив хатній поріг і став у дверях, посміхаючись і щось ховаючи за пазухою.

— Здорові були, родичі! Моє шанування, батьку! Як здоров’я, як ся маєте, чи все до ладу?

Тяш радо привітав дядька, поглядаючи на його кунтуш, відстовбурчений на грудях.

— Ти вже видужав, хлопче? І що за лихо тут скоїлося з тобою?

— Та нічого, дядьку Тіме, все гаразд!

— Дякувати Духові, все добре, — відказав і дідусь. — А як там Марта?

— Та скоро вже будемо з приплодом — бабця Малка так сказала, — засміявся Тім.

— Так-так, молодці, — й собі засміявся дідусь.

— Дядьку, а що ви там ховаєте? — не стерпів-таки хлопчик.

— То для тебе гостинець, — хитро примружився Тім, але діставати те, що ховав, не поспішав.

— Який, який гостинець? — аж заскакав Тяш.

— О-о-о! Такого ще не бачив ні ти, ні навіть твій дідусь!

— Я? — Га здивувався. — Чого це я не бачив у нашому лісі? Ану ж, ану!

— Чум! Чум! — почулися раптом якісь дивні звуки.

Тяш навіть не встиг спитати, чий то такий голос, як із-за пазухи в Тіма вистромився кумедний смугастий писочок, потім кругленькі вушка на маківці… Звірятко поводило по хатині чорними очицями й защебетало, мов якась пташка:

— Чум-чурюм! Чум-чурюм! Чум-чурюм!

— А що, бачили такого? — Тім веселився, дивлячись на здивовані обличчя діда й онука. — Оце звір, так звір!

Він витяг з-за пазухи пухнасте звірятко, завбільшки як невеликий борсук, всеньке в чорно-білих пасмугах, наче хто взяв та й розмалював його сажею. Смугасте було в нього все: і короткий, теж пухнастий, хвостик, і лапки, і кумедні вушка на самому вершечку круглої голови, й мордочка з допитливими очицями теж була смугаста-пресмугаста. Не можна було й глянути без сміху на такого красунчика!

— Тримай-но, Тяше, та не бійся, він не вкусить! — і Тім передав звірятко хлопчикові, а сам усівся поруч зі старим на лаві. Тяш розгублено взяв у руки смугастий клубочок, який виявився на диво важким, не знаючи, що з ним робити. Звірятко кумедно розчепірило задні лапки, й знову чиркнуло:

— Чум! Чурюм!

— Він, мабуть, каже, щоб ти його поставив на землю й не мучив! — Тім хотів був вдати суворий вираз обличчя, але не втримався від сміху: — Та не втече, він зовсім ручний! Якби хотів, то дременув би вже давно.

Тяш поставив звірятко на підлогу, й воно спокійно всілося, роззираючись навкруги. Втікати смугастик, вочевидь, не збирався, навпаки, поводився ніби господар, який вселяється в нову хату й вирішує, де у ній стоятиме ліжко, де стіл з лавками, а де скрині з домашнім начинням.

— І де ж це ти вполював таке диво? — подав голос дідусь. — Та й що воно за звір? Кіт — не кіт, борсук — не борсук, придивитися — то є наче щось і від зайця!

— Десь днів зо три тому, — почав розповідати Тім, — коли вже всі готувались до зміни та мріяли, як повертатимуться додому, тільки-но зліз я зі сторожового язла, як там, нагорі, вдарили на сполох. Що за причина? Всі покидали свої справи — за зброю та на стіну! Дивимось, летить та крилата потвора, голомозий гриф, і щось, очевидячки, винюхує та видивляється — то спуститься трохи донизу, то знов злетить вище… Вони, ті грифи, частенько з Долини до узлісся долітають, але наближатись не насмілюються, а цей нахабно так уже просто над молодняком ширяє! Звелів я луки на нього націлити, а він беркиць каменем у кущі, схопив там якусь звіринку й знову злетів. Здобич лементує щосили, а гриф намірився нести її назад, у Долину. Ех, як узяла ж нас злість! Щоб ця гидота, та ще до нашого лісу полювати прилітала! Махнув я рукою, випустили наші молодці стріли, та далекувато, не дістали. Аж тут із язла, з помосту, як вдарять вартові з великого лука, що його зробили навмисне для таких гостей, — і стріла завбільшки як ведмедяча рогатина, його таки наздогнала. Випустив він здобич у кущі, а сам, скиглячи, ще трохи пролетів, та й шугонув у болото. Так йому й треба, потворі!

Тут мені шкода стало звіряти, хоч і сам не раз борсуків та зайців полював. Збігаю, подумалось, пошукаю, може, якщо поранене, підлікуємо те звірятко, а тоді й відпустимо. Якщо судилося стати йому здобиччю, то хай краще вполює хтось із лісовиків, а не така тварюка! Я наче запам’ятав місце, де воно впало, пошукав трохи й бачу, лежить цей красень, — Тім вказав на звірятко, — лапи розкинуті, очі закотив, не ворушиться, і кров на ньому. Я зачудувався — що за звір, нема таких у нашому лісі! Хотів узяти, та хоч мертвого показати хлопцям, а він як скочить, та не від мене, а навпаки, як заплигне мені на груди, притисся, дрижить весь, та ніби приказує жалібно «чум-чурюм» та «чум-чурюм». Аж тут вибігає з кущів ковалів старший, Ульк, — теж не втерпів, побіг слідом, хлопчак-бо ще! Вискочив і зопалу, мабуть, подумав, що напав на мене не знати який хижак, та ножа тягне, кричить: «Дядьку Тіме, не ворушіться, я його зараз порішу!» Словом, сміху було! А звірятко таке виявилося чудне, розумне та слухняне! От я й подумав: чи не забрати його племінникові в подарунок? Отака історія, любі мої родичі!

— Дивовижа! — тільки й вимовив дідусь. — Думав я, нічим уже не здивуєш мене на цьому світі, а ти, бач, здивував!

Він підвівся, підійшов до звіряти, яке теж, здавалося, уважно слухало розповідь про власні пригоди, простягнув руку й погладив.

— Чум-чурюм! — сказав маленький гість.

— Здоров, здоров! — відповів йому дідусь, і Тяш засміявся. Він уважно слухав історію звіряти, але найбільше припало до вподоби те, як осоромився Ульк. Улин старший брат був кращим учнем слідопита Бамбули, і хоча не так давно сам бавився з дітворою, зараз вже надто задирав носа. Буде чим тепер віддячити, коли надумає знов поглузувати з Тяша!

— Щось не дуже він і поранений грифовими пазурами! — сказав дідусь. — Бачив я рани від тих пазурів, після такого вижити непросто!

— Чум! — сказав звір.

— Кажеш, гриф тебе обережненько тримав? — знову пожартував дідусь. — А чому ж він так беріг тебе, га? Ну-бо кажи, чого мовчиш?

Але звір’я мовчало, тільки тулилося до Тяша. Хлопчикові воно сподобалось відразу, та й Тяш йому, видно, теж припав до душі, бо не відходило від хлопця ні на крок.

Ватаг Орик, як виявилось, запросив дідуся Га на раду. Тож дорослі ще трохи помилувались на кумедне звірятко й пішли з хати. А Тяш вирішив нагодувати нового товариша й знову сміявся до сліз, бо їв той надто кумедно: стискав шматок солонини в передніх лапах і смішно прицмокував. Хлопчик вирішив узяти його надвір, щоб показати друзям, а найперше — Улі.

— Як же тебе називати? — звернувся він до звірятка, яке уважно дослухалося до людської мови. — Смугастиком, чи що? Негарно якось, по-котячому, а ти ж не кіт.

— Чум-чурюм! — погодився звір.

— А як же тоді?

— Чум-чурюм! — правив своєї малий.

— Ну то й будеш Чум-Чурюмом. Сам придумав! — розсміявся Тяш, а звіря, ніби радіючи, що отримало наймення, застрибало круг нього.

«А може, це Дух прислав мені помічника? Он який тямущий звір, та й не знає тут ніхто такого!» — Тяш пригадав небачені рослини навколо Духового язла й вирішив, що там, у тому незвичайному лісі, напевне, живуть і такі самі незвичайні звірі. Ну то й добре, коли так!

Тяш вискочив надвір та поманив Чум-Чурюма за собою. Той радо писнув і кинувся навздогін.

Чум-Чурюм усім сподобався. Уля просто не тямилась від захвату, ледь не виціловуючи звіря в смугастий писочок, а Ульк, який скучив за домівкою й від того навіть трохи подобрішав, сам, сміючись, розповів дітворі, як мало не зарізав звірятко, щоб Тіма врятувати. Довго ще товпився люд біля кузні, куди Тяш привів Чум-Чурюма. І дорослі, і діти — всі хотіли поглянути на дивну тваринку, що навіть розмовляти вміє, хоча й по-своєму.

2

Минуло два тижні. Тяш так здружився з Чум-Чурюмом, що здавалося, ніби смугастик так і жив у них завжди. Він був певен, що це Лісовий Дух послав звірятко, тож ділився з ним усіма своїми таємницями, а той слухав уважно-уважно, ще й кивав своєю смугастою головою. У селищі він невдовзі став улюбленцем — вдачу мав таку веселу й компанійську, що швидко потоваришував з усіма, від ватага Орика до селищних котів та собак. Звіря охоче брало участь у всіх дитячих забавках, і відколи Чум-Чурюм з’явився в селищі, між дітьми не трапилося жодної сварки. Але за свого господаря лісовий гість визнавав тільки Тяша й слухався лише його, хоча стрибуча та весела звірова вдача й була надто несхожа на Тяшеву, спокійну, схильну до задуми.

І тільки одного разу тривога закралася в серце хлопчика. Якось Тяш прокинувся серед ночі й побачив, що його улюбленець непорушно сидить посеред хатини, освітлений місячним сяйвом, і дивиться перед собою застиглими очима.

Скільки не торсав і не трусив його хлопець, звір так і не прокинувся, а потім на ранок був наче хворий і цілий день так і пролежав у кутку. Зате наступного дня Чум-Чурюм знову був такий, як і досі — веселий, непосидючий бешкетник, і в Тяша відлягло від серця. А дідусь казав тоді, що оскільки Чум-Чурюм — звір нікому не відомий, то й повадок його ніхто не знає. Може, так і повинно бути — он, бач, висить собі на гілці та гойдається чурюмкаючи. І Тяш зовсім заспокоївся, а згодом і забув про той випадок.

Він не міг бачити, як тієї ночі, коли таке сталося зі смугастим звірям, у похмурому Кощієвому замку, в приземкуватій вежі, в захаращеній різним непотребом кімнаті, де палало вогнище, сидів у своєму дерев’яному кріслі чаклун У-Шур і так само, не кліпаючи, дивився в дзеркало на стіні. У тому дзеркалі, мов у вікні лісової хатини, протікало мирне життя Тяшевого селища — ось діти з галасом бігають поміж дерев, ось мисливці несуть здобич із полювання, а ось і сам Тяш посміхається на все дзеркало та щось промовляє. А чаклун і далі видивлявся та, потираючи брудні руки, приказував:

— Вийшло-таки, таки вийшло!

Розділ п’ятий ЙОГО ЗЛОДІЙСТВО І ВОЛОДАРКА ПРОВАЛУ

1

Його Злодійство сидів на кам’яному троні й свердлив поглядом своїх підлеглих. Пацюк Хню, управитель копалень, цього разу приволік повнісіньку скриню золотих зливків — чи то надибав нову жилу, чи витяг останні жили з рабів-зябрів. Тримався він тепер упевненіше, не дрижав і не скімлив, а чаклунові передав крадькома торбинку самоцвітів за те, що вибавив з халепи минулого разу.

Кощій задоволено шарпонув пацюка за волохате вухо, так що мало не відідрав. Хню ж, всміхаючись крізь сльози, захлинався лестощами перед своїм повелителем. А потім, коли той, нарешті, відпустив нещасне вухо, гугняво повідомив новину, яку приніс йому якийсь далекий родич з Провалу. Тамтешня володарка відьма Лавірпія передавала привіт Його Злодійству та просила дозволу навідатися до Великого Кощія, щоб обговорити якусь надто невідкладну справу.

— А-а-а! Об’явилася-таки, стара карга! — загримів Кощій. — А я думав, давно вже дуба врізала, сидячи в своїй норі! А вона, бач, тепер володарка Провалу! Ха! Схочу, то не володаркою буде, а безпритульною старою відьмою! Це вже відюга щось намислила, злодійство якесь, не інакше! Цікаво, цікаво… Передай, нехай приїздить, послухаємо! А ти молодець, мій вірний Хню! Добре службу несеш!

І раптом скочив, страшно викотив очі та заволав:

— Ану зізнавайся, негіднику, — крадеш моє золото?!

Хню, який уже зітхнув був з полегшенням, зіщулився, скарлючився й запищав:

— Hi-і, володарю, як можна, ні-і!

— Ну, добре! Молодець! — Кощій знову сів. — Можеш іти!

Пацюк умить зник за дверима.

— Краде-е! — Кощій накивав услід йому пальцем. — Треба якось показати йому мої льохи зі скарбами!

Це означало — просто відтяти Хню його пацючу голову.

— А може, тебе, У-Шуре, зробити управителем моїх копалень, га? — спитав раптом Кощій. — А що, посада почесна, старайся лишень, і матимеш винагороду!

Чаклун відчув, як зойкнуло щось у нього всередині. Управителі копалень змінювалися мало не тричі на рік, бо підозріливий і жадібний Кощій легко зносив голови за найдрібнішу провину.

— О ні, я не гідний такої честі, мій повелителю! — почав улесливо відхрещуватись чаклун. — Ніхто не впорається з такою справою краще за шановного Хню! Оце управитель, так управитель!

Тут чаклун помітив, як поряд вишкіряється Чмир. Ну постривай, павучиську!

— А загалом серед нас, твоїх вірних слуг, найбільше заслуговує на таку честь хіба що глибокоповажаний Чмир! Хто може бути нещадніший до тих ледацюг-зябрів, які обростають салом у копальнях? Хто вмить нажене страху й зуміє домогтися покори?

З боку, де стояв Чмир, почулося скреготіння зубів. Ага, налякався, твердолобий! Начувайся! І чаклун провадив, так само улесливо:

— А я, відданий твій слуга, маю дещо тобі показати! Те, що дуже тебе втішить і зробить неабияку приємність!

— Що ж воно таке? — Кощій на мить забув про намір розправитися з Хню.

— Якщо повелитель зробить мені ласку та навідає скромне моє помешкання, я покажу дещо, давно обіцяне!

Коли Його Злодійство побачив у чарівному дзеркалі мирне лісове життя, він хижо й жадібно потер долоні, похвалив У-Шура та звелів його винагородити золотим зливком. А коли вихилив четвертий келих вина, що його чаклун не забував щоразу доливати, розходився й почав кричати Чмирові, щоб негайно збирав військо, бо ці лісовики вже зовсім знахабніли — сміють безтурботно гуляти лісом замість того, щоб самовіддано добувати з надр золото для нього, непереможного Кощія Безсмертного.

Чаклун був у пречудовому настрої. Ні, він ще заслужить милість Кощія, зрозуміє-таки повелитель, кому має завдячувати своїми перемогами! Зрозуміє і возвеличить його! Завоює інші землі, а йому віддасть гори! Не такий уже й скупий Його Злодійство на похвалу, он який шмат золота дав у нагороду! Хню з Чмиром мало не вдавилися від заздрощів. Справді, куди їм, недотепам, до нього, великого чаклуна!

2

Володарка Провалу, а з ним і всіх лісових Ярів, відьма Лавірпія мала прибути в замок за три дні. Зла й жорстока за вдачею, відьма так ненавиділа весь білий світ, що ніколи не полишала лігва, де чинила свої темні справи. Щось важливе мало статися, раз вона сама, власного персоною, побажала вибратися так далеко від своїх володінь.

Кощій саме спочивав по доброму обіді, за яким сам-один упорався з чималеньким бараном. Попри свою кістлявість, Його Злодійство відзначався просто-таки невгамовним апетитом, а за столом поводився — сказати гидко. Усе хапав руками, бридко чавкав, плямкав, жбурляв кістки та недоїдки куди попало, великі шматки роздирав пальцями або ж цілком запихав до рота. Сало текло в нього по руках аж до ліктів, а по підборіддю просто за комір. І зараз він навіть не втерся, як був у обладунках, повалився на своє величезне ліжко й захропів, але перед цим встиг віддати наказ, щоб слуги негайно його збудити, як тільки прискочить та стара карга Лавірпія. Як саме вона повинна прискакати, на чому, він не сказав — мабуть, не знав і сам. Тому Чмир звелів усім сотенним розставити павуків, де тільки можна, й трубити, тільки-но запримітять будь-який рух у напрямку до замку. Відьма могла, звичайно, з’явитись і просто так, нізвідки, — на те ж вона й відьма! Тоді вже нічого не вдієш, доведеться їй чекати, поки повелитель прокинеться, тим паче, що Його Злодійство не надто шанує цю «володарку Провалу».

Декілька разів дурні павуки трубили марно, коли просто бачили хмаринку вгорі чи самотнього гірського цапа десь унизу. Лавірпії все не було. Чмир уже стомився накульгувати по плацу, а чаклун і зовсім закуняв на балконі Кощієвої опочивальні.

Аж тут знову залунала сигнальна труба. Чаклун мало не беркицьнувся з кам’яної лави на балконі, скочив і закрутив навсібіч головою, намагаючись зрозуміти, з якого боку трублять. Забігав унизу й кульгавий Чмир. Трубили, як виявилось, із західної вежі, й цього разу, схоже, тривога була не марна. Щось виринуло з хмар на заході над горами та почало стрімко наближатись до замку. Кілька грифів злетіли з вежі назустріч дивному предмету, настільки дивному, що У-Шур, не довго думаючи, кинувся будити Кощія.

— Володарю, прокидайся, відьма вже прибула! — солоденьким голосочком покликав він, та Його Злодійство прокидатись і не думав. Тоді чаклун насмілився легенько поторсати його за плече в залізному наплічні.

— Володарю, про…

— Га? Що? — вирячив очі Кощій, підскочив, загримів залізом і схопив чаклуна за комір його хламиди.

— Ти як посмів мене будити, рабе?!

— Володарю-у-у, ти ж сам наказав! Там відьма прибула, відьма з Провалу! — заверещав У-Шур, тріпаючись над підлогою.

— Ага! — згадав нарешті Його Злодійство й відпустив чаклуна.

У-Шур перевів подих і прихилився до стіни. Ох і натерпівся ж страху! Ще трохи, й вилетів би у вікно. Як же так: ще два дні тому володар щедро винагородив його, зробив, можна сказати, своїм фаворитом… Дурний Чмир, мабуть, усі зуби покришив, скрегочучи ними від злості, а сьогодні? Як служити такому господареві? Ні-і, годі вже, час подбати про себе самому, бо до возвеличення можна й не дожити!

Надворі, посеред плацу, де за наказом Чмира вишикувався павучий стрій, стояла, а вірніше, стирчала, та дивна річ, яка прилетіла з заходу. Це була квітка — велика, зо два павучі зрости заввишки, з щільно стуленими криваво-червоними пелюстками та коротким, укритим шпичаками стеблом, яке вштрикнулося поміж кам’яними плитами бруківки. Здавалось, ця зловісна прикраса виросла сама посеред сірого каміння, де не зеленіло жодної травинки.

Усі чекали, розглядаючи те диво. Кощій аж рота роззявив і застиг, зіпертий на меча, із зсунутим на потилицю шоломом. Аж тут пелюстки квітки почали безшумно розгортатися. Між ними виднілося щось, подібне до крісла з високою спинкою, з якого враз підвелася жіноча постать у темному вбранні. Це й була володарка Провалу на ім’я Лавірпія. Квітка цілком розкрилась, пелюстки опустилися аж до землі, й відьма по одній з них зійшла на плац та окинула поглядом замок.

Невеличка на зріст, худюща й бліда, мов смерть, у темно-зеленому одязі з криваво-червоним, як пелюстки її квітки, коміром, відьма попрямувала до Його Злодійства, який чекав на краю плацу разом із Чмиром і чаклуном.

— Кого я бачу! — загримів Кощій, вискалив у посмішці зуби та розкинув руки, ніби збираючись обійняти відьму.

— Вітаю тебе, Великий Кощію, — холодно промовила гостя глухим голосом і ледь схилилася в чомусь подібному до поклону. Їй, вочевидь, не припала до вподоби Кощієва фамільярність.

Кощій і далі вищирився, та й собі спробував уклонитись, однак ледь не зачепив володарку рогами свого шолома.

— Радий! Дуже радий! Давненько не бачились! — Кощій охопив худі відьмині плечі своїми немитими лаписьками й дружньо потрусив. Вона скривила тонкогубого рота — тільки очі з вузькими, ніби в кішки, зіницями, зблиснули.

— Прошу до зали! Гей, слуги, накривайте стіл для дорогої гості, бо я щось не на жарт зголоднів! — загорлав Його Злодійство. — Та вина бутлів зо п’ять поставте!

Мабуть, свого часу Кощій вчинив немало темних справ разом із гостею, бо поводився так, немов знайомі вони тисячу років.

— А що, Лавірпіє, як тобі живеться у твоїй норі, тобто в Провалі? Не заливає водою, коли йдуть дощі? Ха-ха-ха! — горлав Кощій, входячи до зали, де кухарі-павуки вже несли до столу запеченого кабана.

Всілися за стіл. Кощій тут-таки накинувся на їжу, пожадливо заплямкав і тільки потім згадав, що не сам. Він висмикнув ятагана з лап Чмира, відрубав кабаняче стегно та люб’язно тицьнув його Лавірпії до носа. Виявилося, що володарка Провалу м’яса не вживає, тому стегно було строщене люб’язним господарем разом із кісткою. А відьма дістала з кишені пляшечку з якоюсь темною рідиною, накапала звідти собі в келих і попивала з нього маленькими ковтками, аж поки не наситився Кощій. Нарешті він розправився з кабаном, обсмоктав останню кістку й налив собі вина в кубок завбільшки як відро.

— То в якій-такій справі ти прибула до нас, володарко Розвалу, чи то пак Провалу? — спитав він нарешті, длубаючись у зубах Чмировим ятаганом. — Розказуватимеш, чи як?

Відьма відсунула келих.

— Справа моя дуже важлива й для тебе, й для мене! — почала вона, та Кощій перебив:

— Якщо ти про золото чи діаманти, то я вже згоден! А коли ні, то й слухати не хочу!

Лавірпія подумки пирхнула: «Зараз побачимо, як застрибаєш, бовдуре, коли я розповім про те, що знаю!» Від Кощія відьму вже нудило, але вона провадила свою мову:

— Справа моя дуже важлива для тебе, бо йтиметься про Ліс!

— Про Ліс? — вирячився Кощій. — О! А я туди якраз збираюся! Завоювати його хочу та порубати на дрова! Ха-ха-ха!

— Невже? А Дух Лісовий? — глузливо промовила відьма.

Його Злодійство затнувся і почав наливатись багряною барвою.

— А що Дух? Що Дух?! — скинувся він. — Ти на що це натякаєш, га? Чи гадаєш, я його боюся?! Та в мене тепер військо, та в мене грифи, в мене чаклун навіть є — ось він, сидить, — я тепер усе можу бачити, що в тому Лісі робиться!!! Що мені той зеленобородий! Та я ні деревця не залишу в його лігві! Спопелю там усе, викорчую до цурки, звірів усіх — на м’ясо, людців лісових — у рабство! А його самого в землю зажену й на тому місці опудало поставлю!!!

Кощій розходився не на жарт. Він розмахував руками, тупав ногами та підстрибував, мало не вискакуючи на стіл. Чаклун з Чмиром завмерли. Їм здалося, що зараз володар накинеться на відьму, й Провал залишиться без володарки. Та Лавірпія спокійно спостерігала за тим, як скаженіє господар замку, попивала й далі свій напій, а коли Кощій накричався й замовк та почав і собі спрагло хлебтати вино, знову озвалася:

— Дух Лісовий має силу! Кому, як не мені це знати, адже ворогую з ним ще з давніх-давен! Коріння його клятих дерев не дає розростатись моїм Ярам, воно витягає дорогоцінну вологу з їх глибини, і мої вихованці — чудові рослини — гинуть, сохнуть! А він сіє ще більше ненависних саджанців, щоб знищити один Яр за іншим, не залишити від них і сліду, а далі й до мого Провалу дістатися! Як він мені потрібен, той Ліс! — зіниці Лавірпії розширилися й стали майже круглі, волосся-колючки стало сторчма. — Які чудові рослини могли б у ньому рости! Я б обснувала кожне дерево своїм хижим плющем, аби розрісся він чорним оксамитом, висмоктуючи живі соки з тих жалюгідних цурпалок! А моя гостра, мов бритва, осока, а мої квітучі отруйні ліани! А дурман та блекота! Усім би їжі вистачило!

Вона перевела подих і ковтнула свого напою, заспокоюючись.

— І ось я довідалась про таємницю. Про таку таємницю, що ти, Кощію, попри всю свою жадобу, гору золота насипав би за неї! Ми зможемо тепер подолати Лісового Духа, але пообіцяй, що здобуте поділимо чесно — забирай усіх тамтешніх мешканців, а мені залиш сам Ліс, адже він тобі ні до чого.

— Та я й сам його завоюю та знищу того зеленобородого! — хвалькувато вигукнув Кощій.

— Гляди, — відьма накивала пальцем, — щоб не сталося, як минулого разу!

Кощій хотів був визвіритись до нахабної баби й витурити її геть із замку, але втримався.

— Ну гаразд, хай буде так, обіцяю, — промовив він по нетривалих роздумах. Адже обіцянка, як відомо, — цяцянка. — Ну-бо, розказуй уже свою таємницю, та не бійся, тут всі свої!

— Слухай уважно, Кощію, та мізкуй швидше! Наш ненависний Дух, виявляється, цілу тисячу років може не спати. Усе стереже та береже свій ліс. Але тільки-но та тисяча минає, як засинає він на цілісінький рік, та й хропе у своєму лігві, немов борсук! Де той барліг, дізнатися, щоправда, не пощастило. Але то байдуже! Як гадаєш, Кощію, вистачить тобі цілого року, щоб захопити Ліс?

Його Злодійство дивився на неї виряченими очима. Слова, почуті зі скривлених злістю вуст Лавірпії, його важкій голові надто складно було втямити, але потроху їх зміст почав доходити й до Кощія.

— І можеш собі уявити, мій недолугий друже, — провадила відьма, — що цієї самої весни якраз і минає тисяча років від останньої Духової сплячки! І якщо він досі не хропе у своєму барлозі, то неодмінно захропе за якийсь тиждень, тому що не спати зовсім аж ніяк не може!

— Ух-Ухідх-Ухідм! — видихнув Кощій і клацнув зубами. Потім щелепа в нього знову відпала, й деякий час він так і сидів, мов обухом по голові вдарений. Чаклун також був приголомшений новиною і вже поспіхом обмізковував, яку з усього цього матиме користь. Тільки Чмир нічого не зрозумів зі сказаного, бо думати йому ніхто не наказував.

— Та-а-а-а— протяг Кощій, нарешті закриваючи рота.

— Та-а-а! — очі його запалали жадібним вогнем, і він уже збирався загорлати щосили, та відьма зробила застережний жест:

— Але не поспішай радіти! Дух, засинаючи, завжди залишає сторожа, який має при нагальній потребі збудити його. Старий може обрати кого завгодно, щоб стеріг його Ліс, навіть нерозумну тварину, але цього разу за сторожа лишається хтось із людей-лісовиків. Хто це — невідомо, але якщо ми знайдемо та знешкодимо його — Ліс наш на цілий рік, можемо робити, що забажаємо! А коли зеленобородий прокинеться, на нього чекатиме непоганий подаруночок!

— Ага! — руки Кощія все ще безтямно жмакали скатертину, залишаючи на ній масні плями, та вирячені очі вже запалали зловісним вогнем.

— Ага! То кажеш, спить зеленобородий? А ти не брешеш, Лавірпіє?!

Відьма тільки зневажливо пирхнула у відповідь.

— Заснув, значить? На цілий рік?! Як борсук? — Кощія вже аж тіпало, він підвівся й гупнув кулаком по столі, аж посуд забряжчав. — А-а-а, то старий трухлявий пеньок надумав поспати? Ха-ха-ха! Чмире, ти де?!!

— Я тут, мій володарю! — прохрипів головнокомандувач.

— Готуй військо, рушаємо в похід! Так, вирушаємо, негайно, зараз же! У мене руки сверблять завдати чосу тому клятенному Лісові! Ну, начувайся, зеленобородий!! Спить він, бачте! Гадає, переміг мене, сподівається, що я дозволю йому спокійно спати! Ха-ха-ха!

— Не поспішай, Кощію! Адже є ще Сторож! Спершу слід його порішити, а ти вже — військо, похід! Чи не зарано?

Загалом Лавірпія була вдоволена — Кощій просто не тямиться з люті й ладен цієї ж миті рушити в похід! Відьма не бачилася з ним багато літ і гадала, що Безсмертний розлінувався після того, як загарбав такий ласий шматок — гори з їх скарбами, гадала, що доведеться вмовляти його, доводити необхідність нової спроби загарбання Лісу! А він, виявляється, залишився таким само-впевненим, жадібним бовдуром, яким і був досі! Доводиться, навпаки, стримувати його, щоб часом не накоїв дурниць.

Але Злодійство будь-що хотів вирушати негайно. Він уже бачив, як його павуче військо суне Лісом, зносячи все на своєму шляху, й лісовики навколішках благають дарувати їм життя, самі простягають руки, схиляють голови під кайдани та нашийники! А ненависний Дух у цей час безтурботно й солодко хропе у своєму барлозі!

Відьма аж засапалася, вмовляючи його не поспішати, й таки вмовила. Кощій знову всівся за стіл і наповнив свій відерний кубок.

— До речі, Кощію, ти казав, ніби твій чаклун може показати все, що робиться в Лісі? От нехай і пошукає того Сторожа!

— Ага! — Кощій повернувся до У-Шура. — Ти чув, чаклуне? Знайди-но нам того негідника! Чаклун ти чи хто? Знайдеш — винагороджу по-царськи!

Розімлілий від випитого вина У-Шур миттю протверезів, і холодок пробіг у нього по спині. Як це він знайде, кого саме Лісовий Дух лишив за сторожа? Адже той, певне, про це на весь Ліс не галасуватиме! А Ліс, він он який величезний, і лісовиків у ньому — не злічити! Оце халепа, так халепа! І відмовитись не можна — бач, володар як зиркає!

— Слухаюсь, повелителю! — чаклун, як міг, зобразив готовність виконати наказ, хочадедалі більший жах сковував його зсередини.

— Молодець! — вигукнув вдоволений Кощій. — Іди, чаклуй над своїм дзеркалом, а завтра по обіді чекаю тебе з доброю новиною!

Приголомшений таким наказом У-Шур сяк-так звівся на тремтячі ноги, виліз із-за столу та подався до себе, кленучи відьму разом з її Провалом. І де тільки взялася на його голову саме тоді, коли все так добре складалося! Спало ж йому на думку затіяти колотнечу з пумшем! Тепер голову втратити можна щомиті! Ні, не возвеличитись йому, поки сам себе не возвеличить і не позбудеться, нарешті, свого невдячного повелителя!

Чаклун бігав поміж столами в своїй запилюженій кімнаті, спотикався об різний непотріб і не знаходив собі місця. Ні, цього разу він таки пропав! Що робити? Як виконати наказ? Він кинувся до чарівної книги, просидів над нею до пізньої ночі, гортаючи сторінки, але нічого не знайшов такого, що могло б зарадити лихові. Врешті-решт слова в книзі знову почали складатися в незрозумілі візерунки, й він мало не пожбурив її у вогонь. Потім гарячково почав перебирати торбинки, коробочки, пляшечки на столах і під ними, повідмикав усі скрині, перерив їх до дна, уважно розглядаючи кожну з дивовижних речей, призначення яких залишалось для нього таємницею, але так нічого путнього й не знайшов. Вихилив з горя глек вина й вирішив поглянути, що ж діється в селищі лісовиків. Чаклун завжди робив це вночі, щоб закляклий пумш не привертав надмірної уваги, але зараз нічого не вдієш, термінова потреба. Він дістав мішечка з травою битир-бир, поклав у бронзову чашу під дзеркалом і підпалив. Сизий димок повився з чаші, торкнувся тьмяної поверхні дзеркала, й воно почало прозорішати. У-Шур пробурмотів закляття, яке заворожувало пумша, й почав чекати. Дзеркало ставало дедалі більш прозорим: спершу почувся віддалений гомін, а далі в дзеркальному склі вималювалося чітке відображення обличчя хлопчака чомусь із засмученими чорними очима й розкуйовдженою чорнявою чуприною. Знову цей малий! Мабуть, це він прихистив пумша, й тепер той живе у нього. Хлопчак щось казав, але чаклун не слухав, захоплений гарячковими роздумами про те, як виплутатись зі скрутного становища, в яке так необачно потрапив. І тільки коли хлопчина раптом згадав Лісового Духа, У-Шур здригнувся й почав дослухатись.

— …і от тепер, Чум-Чурюмчику, не знаю, що мені робити. Тільки одному тобі й можу про це розказати, бо інші не повірять. Зяма з хлопцями засміють, а дорослі ще налають, щоб не вигадував небилиць про Духа. А ти знаєш, справжній Дух дуже схожий на того дерев’яного, що в нас на галявині. Треба буде спитати дідуся, хто це вирізав, може, й він бачив Духа? Чому ж саме мене він обрав, га? Та ще й не розтлумачив нічого, бо вже не мав часу… Засинав він, ну майже як людина, що довго не спала! Сказав, що маю відчути, коли настане час його збудити. А як я відчую? Мій любий Чурюмчику, ти такий розумний… Ти, певне, все-все розумієш, що я тобі кажу, тільки відповісти не можеш нічого…

Чаклун просто скам’янів перед своїм дзеркалом. Що він патякає, цей малий? Ні, цього не може бути! Треба послухати ще раз! Він пробурмотів закляття, дзеркало вкрилося легким туманом, зображення зникло, але тут-таки з’явилося знову — хатина, обличчя хлопчака, який промовляв ті самі слова.

Цього разу чаклун слухав уважно, аж кінчик язика висолопив, намагаючись не пропустити жодного слова. І з кожним словом малого дика радість охоплювала його. Ха, ось він, Сторож! Він, великий маг і чаклун У-Шур, легко знайшов його! А ще йому просто казково пощастило — не інакше, є десь на небі його щаслива зірка! Але про те везіння — нікому! І все-таки — щоб оцей хлопчак та був Сторожем? Та ж він сам чув хлопчакові слова — такого не вигадаєш! А він думав, що доведеться обнишпорити цілий Ліс, щоб знайти того Сторожа! А пумш! Потрапив саме туди, куди треба! Отже, слава великому чаклунові У-Шуру! Він застрибав по кімнаті. Ось вона, його щаслива година! А він втікати зібрався! Повелитель таки винагородить його по-царськи, як обіцяв, і зробить своєю правою рукою! Чмир просто лусне! Хню живцем закопається від заздрощів! Ура! Скоріше до Його Злодійства!

І У-Шур, плутаючись у хламиді, спотикаючись на кожному кроці, з розпатланими рештками волосся на потилиці, кинувся до покоїв Кощія.

4

Минуло зовсім небагато часу, й до кімнати чаклуна ввалився сам Кощій, ледь не зірвавши двері з петель. За ним поспішав схвильований чаклун. Сходами наздоганяла Лавірпія з невдоволеною гримасою на обличчі, а за нею біг захеканий Чмир, який так і не втямив досі, навіщо йому йти до цього жалюгідного хробака У-Шура. Але наказ є наказ, і він перся догори сходами, розмахував усіма лапами та сопів у потилицю володарці Провалу.

— Де? Де він?!! — волав Його Злодійство, вирячаючись на тьмяне дзеркало налитими кров’ю очима. — Куди ти подів його?

— Зараз, зараз, повелителю… тут, певне, травичка вся вигоріла! — метушився чаклун, знову дістаючи торбинку з чарівною травою.

— Яка ще травичка?! — ревів Кощій.

— Зараз, зараз… — чаклун тремтячими руками запалив новий жмутик трави, й коли дим знову оповив дзеркало, там з’явилася вже знайома йому картина.

Коли хлопчина з лісового селища знову повторив свої слова, на мить запала тиша, а потім Кощій загримів:

— Ха-ха-ха! Ось і край тобі, зеленобородий! Тепер ти в моїх руках! Та він, цей пеньок, з глузду з’їхав! Сторожа призначив називається — шмаркача якогось! Ха! Та мої грифи вмить його дістануть, розгромлять те гніздо вщент, а шмаркача — сюди! Чи не так, мій бравий Чмире?

— Слухаю, володарю! — хрипко гаркнув той. Грифи когось там повинні вщент розгромити? О, це вже зрозуміло, бо досі лише базікали…

— Тоді негайно готуй два десятки грифів! Та павуків із сотню пошлемо — ніхто в цих лісових халупах не врятується! А шмаркача — живим, зрозуміло?!

— Слухаю, повелителю!

— Стривайте, стривайте-бо! — замахала руками Лавірпія. — Зупинися, ти, навіжений! Хочеш усе зіпсувати? Тобі треба, щоб малий збудив Духа, поки твої горлорізи продиратимуться хащами Лісу? Зачекай трохи, слід усе добряче обмізкувати!

— А що тут мізкувати?! — Кощій кинув на відьму роздратований погляд. — Ти ж сама казала, що проведеш моїх воїнів по Ярах до самого серця того лісу!

— Так, казала, але все мусить робитися тишком-нишком, щоб жоден лісовик нічого не запідозрив! Ніяких грифів, їх же видно здалека! Хлопчиська треба схопити тихенько, без галасу, а потім, коли його знешкодимо, будь ласка, труби та брязкай залізом на весь Ліс!

Кощій замислився: схоже, відьма дурна-дурна, а таки слушну річ сказала. У голові Чмира, який тільки-но втямив суть справи — трощи та бий, знову все поплуталося. Чаклун ніяк не міг дочекатись — коли ж володар його похвалить та винагородить? Схоже, про нього забули… Та раптом вдала думка сяйнула в У-Шуровому мозку. Він трохи поміркував над нею, а далі почав, з улесливою посмішкою звертаючись до Кощія:

— Повелителю, я маю на прикметі пару молодців, які викрадуть що завгодно й звідки завгодно! Тільки накажи — й за день вони постануть перед тобою, готові служити! Це просто природжені крадії, і цього хлочиська з Лісу дістануть тобі тепленького, прямісінько з його ліжечка.

— Гм… — Кощій замислився. — А навіщо мені хтось, у мене своїх воїнів досить!

— Чаклун діло каже, — втрутилася Лавірпія, — чим тихіше й скоріше, тим краще!

На тому й розійшлися. Лавірпія вирішила, що з неї досить Кощія, його лакуз і цього бридкого замку. Його Злодійство вищирився й знову хотів на прощання обійняти гостю, та вона поквапилася зійти пелюсткою у свою диво-квітку й відлетіла. Кощій подався робити огляд війську, яке Чмир мав вишикувати на плацу. А чаклун нашкрябав на клапті паперу записку, покликав одного з грифів і втовкмачив йому, куди саме цю записку віднести, а тоді хутенько вклався спати, щоб надолужити безсонну ніч.

Розділ шостий МОМБАРХА І КХАРР

1

Крадії справді за день прибули до Кощієвого замку. Чаклун чекав на них і, коли вгледів зі своєї вежі дві дивні постаті біля воріт, відразу кинувся доповідати Його Злодійству. Кощій сьогодні був у пречудовому настрої — саме повернувся зі своїх натоптаних скарбами льохів, а думка, що незабаром війна, тішила його ще більше. Коли захеканий чаклун сповістив, що крадії прибули, Кощій звелів негайно вести їх до тронної зали.

— Побачимо, побачимо! — Його Злодійство, очевидячки, щось замишляв. — Зараз перевіримо твоїх хвалених викрадачів!

У-Шур зробив знак вартовим, ті відчинили важкі двері, й до зали ввійшли двоє. Це була справді чудернацька пара — попереду поважно крокував широкоплечий коротун у просторому чорному вбранні, підперезаному широким білим поясом. Не лише одіж у нього була чорна, чорний був і сам — від маківки до кінчиків пальців, — тільки очі біліли на темному обличчі, та у вусі блищала велика золота сережка. За пояс він застромив пару кривих мечів, які нізащо не хотів віддавати вартовим павукам, аж поки чаклун не ризикнув та не дав прибулим дозволу постати перед повелителем при зброї. Коротун мав, звичайно, дивний вигляд, але ще більший подив викликало створіння, що перевальцем ішло вслід за ним.

Це був той самий летючий ящір, котрий не так давно відвідував чаклуна. Він чалапав на задніх лапах, передні, коротші, тримаючи перед собою, і поводив навсібіч видовженою головою, за якою виднілася пара згорнутих крил. Гості зупинились перед троном, коротун приклав руку до грудей і вклонився, а його супутник огорнув лапи довгим товстим хвостом і стиха писнув.

Чаклун раптом відчув якесь занепокоєння, зиркнув на свого володаря і стрівся з його гнівним поглядом.

— Ти що, за дурника мене маєш, чаклуне?! — скривився Кощій. — Що за звіринець ти мені влаштував? Якихось блазнів приволік до мого замку!

У чорного коротуна сіпнулася права щока, а чаклун розплився у своїй улесливій посмішці:

— Повелителю! Чи посмів би я привести сюди когось, не гідного твоєї уваги? Запевняю, що Момбарха, — він вказав на незнайомця, — та його друг Кхарр — найвправніші розвідники, шпигуни та викрадачі в усіх навколишніх землях!

— Найвправніші, кажеш? Так-так… І ти хочеш, щоб замість моїх добірних павуків я послав до Лісу оцю кумедну парочку?! Та хто вони взагалі такі й що роблять у моїх горах?!

Ще трохи, і Кощій зірвався б на крик, тоді пиши пропало. Чаклун гарячково перебирав у голові способи вгамування гніву повелителя, якщо той розходиться остаточно.

Аж тут наперед виступив чорний коротун:

— Моє шанування великому Кощію! Я, Момбарха з пустелі, радий стати в пригоді могутньому володареві! А це — Кхарр, мій товариш і брат, останній зі свого великого роду. Якщо треба здобути щось, чи вкрасти, чи вивідати таємницю — прошу, ми до твоїх послуг!

Він приклав руки до грудей і знову вклонився.

— А ось ми зараз перевіримо! Начувайтеся, якщо брешете! Чмире, давай-но сюди своїх горлорізів!

Чмир, накульгуючи та брязкаючи залізом, кинувся до дверей. У-Шур занепокоївся — знову хотів вислужитись, а виходить казна-що! За дверима почувся тупіт, і Чмир увів за собою трьох здоровенних павуків у повному бойовому обладунку. Вони відразу виструнчились і завмерли, не сміючи навіть глянути в бік Його Злодійства.

— Ха-ха-ха! — Кощій вдоволено потер долоні. — Зараз буде потіха! Переможеш хоча б одного з цих, — він вказав на павуків, — візьму на службу й винагороджу за роботу. А ні — на себе нарікай!

— Згоден! — коротко відповів Момбарха, повернувся до свого супутника, видав ще один переривчастий свист, двічі клацнув язиком, і ящір, якого звали Кхарром, слухняно пошкандибав у куток.

Момбарха залишився сам посеред зали. «Кінець йому!» — зрозумів чаклун і став гарячково видумувати спосіб власного порятунку після того, як Кощій вдовольниться кривавою розвагою. А той аж засовався на троні від нетерплячки та подав Чмирові знак починати.

— Взяти його! Розшматувати! Затоптати! — захрипів Чмир.

Павуки вихопили ятагани та сокири й кинулися на чорного коротуна. Кощій аж підвівся зі свого трону, але натішитись жорстоким видовищем йому не вдалося — все скінчилось надто швидко. Момбарха ще якусь мить стояв непорушно, а потім чорною тінню кинувся назустріч трьом чудовиськам, які мчали на нього. Блиснули гострі леза, заскреготіло залізо об залізо, пролунав короткий вигук — і все змішалося в один живий клубок. Але ненадовго. Ще мить — і той клубок розпався. Один павук з розкиданими лапами застиг непорушно, приголомшений ударом важкої сокири свого ж товариша, який мітив у Момбарху, та схибив. Другий намагався підвестися, та щоразу з криком валився, хапаючись за поранений бік. А третій лежав на спині й німо витріщав очі, не сміючи дихнути, бо крива шабля чорного крадія впиралася в його ситу шию.

Вигуки подиву вирвались у чаклуна та Чмира. Кощій теж здивовано підвів одну брову — він був розчарований, що все скінчилося швидко й зовсім без крові. Чмир заскреготів зубами від люті через ганебну поразку своїх підлеглих, і тільки чаклун зітхнув з полегшенням. Оце коротун!

— Ну-ну… — процідив крізь зуби Кощій, — впорався-таки, молодець… А твій товариш такий же вправний?

— Не сумнівайся, великий Кощію! — Момбарха відступив від поваленого павука. Ящір у кутку щось писнув.

— То він ще й літає, цей крокодил? — Кощій з цікавістю роздивлявся Кхарра.

— Так, і навіть краще за деяких птахів, великий Кощію!

— A-а! Це добре! Ану, хай-но злетить з балкона, ми на нього подивимось!

Момбарха клацнув пальцями й писнув, точнісінько, як перед тим ящір. Кхарр вийшов на балкон.

— Чмире! Нацькувати на нього грифів! Та не такий непотріб, як оце! — гримнув Його Злодійство, і головнокомандувач поквапився виконати наказ.

На балконі Кхарр потупцював на місці, а далі відштовхнувся від кам’яної підлоги товстими задніми лапами й стрибнув за поруччя. Миттю розправив крила з перетинками, схожі на кажанячі, й знісся в небо над замком. Внизу, на плацу, якраз шикувались у бойові порядки солдати-павуки. Коли вони побачили дивовижне створіння, всі разом із командирами, позадирали голови догори.

— Лети, пташко, лети! — захихотів Кощій, спостерігаючи, як із башти навперейми Кхаррові зірвалися троє чорних сторожових грифів. Ящір, який здавався таким вайлуватим та неповоротким на землі, у небі ширяв легко, немов танцював. Двічі він без складнощів ухилявся від нападу, аж поки один із грифів ледь не зачепив його своїм кривим дзьобом. Тоді Кхарр раптово розвернувся й вчепився зубами в шию хижака. Пролунав пронизливий зойк, і гриф почав падати просто на плац, на павуків, які вражено споглядали той повітряний бій. Вони перелякано кинулися врозтіч, і поранений гриф гепнувся на кам’яні плити плацу.

Другий хижак у гонитві за ящером розігнався щосили і, коли той зненацька свічкою злетів угору, не зміг зупинитися — з розгону вдарився головою в заґратоване вікно сусідньої башти, та там і застряг, безпорадно теліпаючи в повітрі лапами й стріпуючи хвостом. Останнього грифа Кхарр ганяв навкруг шпичака вежі, аж поки той не закрутився та зовсім не перестав тямити, де верх, де низ, де право, а де ліво. Він почав повільно перекидатися в повітрі й падати. Вже біля самої землі невдаха все-таки спромігся вирівнятись, так-сяк став на тремтячі лапи й ошелешено крутив головою не в змозі второпати, де він і що з ним. Кхарр же неквапом підлетів і сів на широке поруччя балкону біля Момбархи, який схвально поклацав до нього.

— Непогано, непогано! — промовив Кощій. — Можна сказати, просто чудово!

— До твоїх послуг, великий Кощію! — вклонився Момбарха.

— Якщо дістанете шмаркача, кожен візьме стільки золота, скільки донесе! Я щедрий, задля такої справи нічого не пошкодую! — і Кощій наказав чаклунові викласти крадіям їхнє завдання та показати хлопчиська в дзеркалі. У-Шур на радощах мало не скрутив дулю похмурому, невдоволеному Чмирові. А той мовчки скреготів зубами — як змогли якісь заїжджі чужинці завдати такого перцю його кращим воякам? Завтра ж відрядить нездар у Долину, хай киснуть у болотах, виловлюючи зябрів, якщо не здатні показати себе перед Його Злодійством!

2

Кхарр летів низько, ледь не торкаючись верхівок дерев. Момбарха розпластався в нього на спині та вдивлявся вниз, намагаючись розгледіти, що ж робиться там, під суцільним зеленим килимом Лісу.

їм пощастило непомітно облетіти стороною заставу зі сторожовим язлом, хоча й довелося задля цього зробити чималий гак. Тепер летіли низько-низько над лісом. Так само низько промайнули й над Долиною, оминаючи густі зарості, щоб не потрапити часом під влучного гарпуна зябрів. Зеленаве забарвлення Кхарра й такого самого кольору одяг його господаря стали їм у пригоді, й до Лісової країни шпигуни пробралися ніким не помічені. Час від часу ящір злітав вище, аби роздивитися, чи на вірному вони шляху, і тут-таки різко знижувався, ніби каменем падав. Звичайній людині така прогулянка на спині птаха-ящера навряд чи сподобалась би, але Момбарха звик і лише тамував подих, коли Кхарр раптово пірнав униз.

Та ось далеко праворуч, там, де зелений килим сходився з небесною голубінню, гостре око Момбархи вгледіло язла-велетня, що самотньо здіймався над іншими деревами, ніби над високим чагарником. Ага! Якщо вірити чаклунові, саме під таким деревом і мало бути селище тих лісових мешканців! Чаклун У-Шур, для якого Момбарха не раз уже здобував усяку всячину, показав у чарівному дзеркалі те маля, що саме його, а не кого іншого належало викрасти! Ще й розписав, які вони, ті лісовики, дурні та негідні. Ну, може, вони й негідніші за Кощія, але що не дикі та не дурні — це річ відома. Взагалі, Момбарсі було цілком байдуже, що чи кого красти. Кощій пообіцяв гарно заплатити, й він розраховував, доклавши до винагороди раніше зароблені гроші, придбати невеличкий оазис у рідній пустелі. Треба ж їм із Кхарром безтурботно пожити бодай на старість!

Розділ сьомий ВИКРАДЕННЯ

1

Тяш із Зямою підстрибом вибігли за селищну огорожу й зупинились.

— Давай до струмка, туди ближче, — запропонував Зяма. Він стискав у руці новенького лука — подарунок свого родича з сусіднього селища, котрий нещодавно навідував їх. Але того ж дня Зяма примудрився скоїти якусь шкоду, й мати задля покарання сховала дорогоцінний подарунок. Чимало виконав бешкетник різної домашньої роботи, аж поки мама не зглянулась та не віддала лука. Тому й кортіло Зямі швидше випробувати подаровану зброю, яка так тяжко йому дісталася.

— Ні, до струмка не годиться! — Тяш похитав головою. — Ще стріла в очерет залетить, шукай її потім! Давай краще до нашого пня причепимо якогось лопуха, та й будемо в нього поціляти.

— Давай! — Зяма аж підстрибнув на місці від нетерплячки. — Побігли, хто перший добіжить, той перший і стріляє!

Вони зірвалися з місця й помчали навпрошки через зарості. У Тяша теж був лук, зроблений самотужки під наглядом дідуся. Був він, може, не такий гарний, як у Зями, проте міцніший. От тільки стріл Тяш наробити не встиг, але Зяма сказав, що в нього їх досить, і хлопчаки подалися випробовувати свою зброю. Тяш навмисне не взяв із собою вірного Чум-Чурюма, щоб веселе звірятко, як завжди, стрибаючи по галявині, не втрапило під стрілу.

Захекані друзі вискочили на галявину й побачили, що їх випередили. Біля пенька розташувалися дівчатка: Уля, Кася, та Ляна з маленькою сестричкою Руткою, яка, мабуть, була у них за ляльку, бо всі гуртом намагалися її погодувати. Мала пхинькала й брикалася.

— Тяс! Тяс! — радісно загукала вона, вказуючи пальчиком.

— Ну от, постріляли… — розчаровано протяг Зяма. — Краще б до струмка пішли. Давай проженемо їх! — і штовхнув Тяша в бік — помагай, мовляв.

— Привіт, Улю! — радо всміхнувся Тяш та вимовив зовсім не те, на що сподівався товариш. — А ми тут ішли, ішли, бачимо, ви граєтесь…

Зяма з досадою вдарив кінцем лука об землю. Що він белькоче! А Уля скочила й підбігла до них.

— Привіт, Тяше! Привіт, Зямо! А це у вас справжні луки? І стріли справжні?

— Справжні, справжні, — перекривив її Зяма.

Він не тямився від злості. Ну як таке витерпіти? Справжня стрільба зі справжнього лука перетворюється в якісь дівчачі посиденьки! Зяма лише рукою махнув та подався шукати підходящого лопуха. А коли знайшов і повернувся, Тяш уже тримав за руки ганчір’яну ляльку й намагався вхопити ними малу Рутку за носа. Та заливалася радісним сміхом і відбивалась. Уля з дівчатками теж сміялися. Зяма скривився — цей Тяш поводиться, мов дівчисько якесь!

— Тяше! — погукав він. — То ми стрілятимемо чи ні?

Тяш відірвався від свого веселого заняття, глянув на друга, потім на Рутку, яка смикала його за рукав, і звівся на ноги.

— А мені дасте стрельнути? — спитала раптом Уля.

— Куди тобі, дівчиську! — глузливо скривився Зяма, але Тяш його знову не підтримав:

— Звичайно, дамо! Шкода, чи що? — він взяв у Зями лопуха й пішов чіпляти його до пня. Зяма хотів був сказати, що стріли його: схоче — дасть, а схоче — ні, та передумав, лише зітхнув і почав відміряти кроки від пенька.

— А ми не хочемо стріляти, — заявила Кася, — ми з Ляною подивимось!

«Тільки й бракувало, щоб ви ще схотіли», — похмуро подумав Зяма.

Кася й Ляна з сестричкою відійшли та примостилися неподалік. Мала все хапала себе за носа ляльчиними руками й заливалася дзвінким сміхом.

Хлопці вже скінчили приготування, коли на галявині з’явився рудий Ульк.

— Здорові були, малеча! — гукнув він. — А що це тут у вас?

— Стрілятимемо, — відповіла Уля.

— Стрілятимете? — глузливо перепитав її брат і окинув усіх критичним поглядом.

Тяш спохмурнів — від цього Улька тільки й чекай якоїсь капості. Принесло ж його…

Ні, сьогодні, видно, зі стрільбою нічого не вийде. Зяма теж набурмосився, але Ульк, як не дивно, насміхатися не став. Навпаки, показав їм, як правильно накладати стрілу на тятиву, як її натягувати й відводити руку, як зробити, щоб стріла не відхилялася від цілі. Наостанок, щоправда, не втримався — скуйовдив Тяшеві волосся, смикнув за вухо Зяму, цьомкнув сестричку в щоку й подався в якихось справах.

Хоча поради досвідченішого в стрільбі старшого хлопця й стали в пригоді, Тяш все-таки провів Улька сердитим поглядом. І як цей рудий хвалько може бути братом Улі?

2

А рудий Ульк тим часом залишив галявину та рушив до селища, бо сьогодні була його черга ставати на варту до воріт. Бамбула привчав молодь до військової справи, і вартувати вночі на воротях входило в обов’язки його молодих учнів. Дорогою на очі Ульку потрапила якась дивна купа під кущем вовчої ягоди. «Начебто, не було тут ні мурашника, ні кротовини…» — подумав хлопець, але згодом забув про ту думку. Він упевнився, що сестричка грається собі з друзями, тому спокійно міг повернутися в селище.

Коли Ульк зник за деревами, купа під вовчою ягодою раптом заворушилася і з неї прозирнули очі — уважні й сторожкі. Потім купа випросталась і перетворилася на Момбарху — всього, з голови до п’ят, у кожусі з торішнього листя. Він добре попрацював: спершу намастився сосновою смолою, а потім вивалявся в траві та опалому торішньому листі. Тепер його ніяк не можна було розпізнати серед лісових заростів. Тільки руків’я мечів стирчали за плечима, але й вони нагадували якісь сучки. Момбарха роззирнувся і покрадьки, перебігаючи від дерева до дерева, почав наближатися до галявини, звідки лунали вигуки та сміх малих стрільців.

Вже третій день кружляв крадій навколо лісового поселення. Спочатку, наражаючись на небезпеку, пробрався і в саме селище та просидів цілий день на великій розлогій липі, яка достатньо вже розпустила листя, щоб у ньому можна було сховатися. Хлопчак, якого Момбарха бачив у дзеркалі, з’явився разом зі зграйкою таких само дитинчат, які з галасом і реготом пробігли повз липу. Малого Момбарха впізнав і зітхнув з полегшення — він таки втрапив, куди слід! Втрапив то втрапив, але про те, щоб схопити малого у селищі, не було й мови! Краще підстерегти його в лісі, там, де ці дитинчата лісовиків звичайно влаштовують свої ігри! Тож наступного дня крадій вистежив, де граються дітлахи, й ось тепер зачаївся в кущах на краю галявини та спостерігав, як вони вправляються у стрільбі з лука.

Зяма якраз випустив останню стрілу й оголосив, що йому час додому, бо мати веліла наносити в діжку води й при цьому погрожувала знов забрати лука, якщо не наносить. Почали збиратися й Уля з дівчатками. Якби вона йшла сама, Тяш пішов би теж, але ж за її балакучими подругами все одно не поговориш! Тому він випросив у Зями кілька стріл, щоб залишитися й ще трохи постріляти. Махнув рукою Улі, скорчив смішну мордочку до малої Рутки та заходився знову цілитися в дірявого лопуха.

Легкий вітерець весь час намагався знести стрілу вбік, і лука доводилось тримати трохи правіше. Тяш неодмінно мав навчитися добре стріляти! Он Зяма й той випередив його на одне влучне попадання. Та й Уля стріляла непогано, як на дівчинку, — мабуть, задавака Ульк навчив. Ні, треба наробити стріл і вправлятися щодня!

Момбарха в кущах аж язиком цокнув. Кращої нагоди може й не трапитись! «Зараз!» — і крадій потрусив куща перед собою. Малий озирнувся на шерех, але замість того, щоб підійти й подивитись, що ж там шарудить, раптом підвів лука й випустив стрілу прямісінько в середину куща. Стріла просвистіла над головою Момбархи й зникла в густому листі.

— Дідько забирай! — ледь устиг пригнутися крадій. — Веселий малий!

А Тяш, уявляючи себе справжнім мисливцем, підбіг до куща, розсунув гілля й несподівано зустрівся поглядом з парою очей на чорному, мов сажа, обличчі. Тої ж миті його було збито з ніг, втиснуто у м’який мох, і він відчув, як руки йому зв’язують за спиною. Все сталося так швидко, що Тяш не встиг і писнути. «Хто це? Як? Навіщо?» — крутилися в мозку розгублені думки. Мотузка боляче увіп’ялася в зап’ястя. «Це не інакше як Улькові витівки…» Тяша рвучко поставили на ноги, й він опинився лицем до лиця зі страшною нормою личиною, обтиканою навкруг гілками.

— Цить! — зловісно прошипіла страшна пика. Крик ледь не вирвався, з Тяшевих грудей, але тут йому ганчіркою заткнули рота й за комір поволокли через галявину в бік заростів. Хлопець почав пручатися, але отримав добрячого стусана в бік. Чорна рука знову схопила його за комір, аж тут раптом заплуталася в шнурку чарівного свищика. Тяш знову запручався, шнурочок-стебло боляче ввіп’явся в шию…

— Вжжик! — зблиснула криця, і свищик з розрізаним шнурком упав на витоптану траву якраз поряд з пнем, на котрому теліпався продірявлений дитячими стрілами лопух.

«Свищик! Чарівний свищик Лісового Духа!» — якби міг, Тяш заволав би на весь Ліс, але клята ганчірка не давала язиком поворухнути. Він ще сподівався, що це чийсь лихий жарт, що зараз пролунає сміх і його відпустять. Ох і дістанеться жартівникові, хто б він не був! Але розв’язувати Тяша ніхто не збирався, навпаки, та сама чорна рука потягла його далі, в кущі за галявиною. Там хлопцеві зв’язали ще й ноги, і його викрадач, з голови до ніг обліплений листям, кудись зник.

«Це жарт, жарт», — твердив собі хлопчик. Хтось зі старших хлопців обмазався сажею, щоб здаватися страшнішим, а придумав усе це, звичайно, Ульк! А хто ж іще? Тому й приходив на галявину… Ну, начувайся, рудий! Ще й свищика зірвав! А раптом загубиться свищик, що тоді робити? Він же його так стеріг, так глядів! Якби не наказ Духа, то заховав би в найпотаємнішому закутку хатини! Що ж робити? Від безсилля виступили сльози. Був би й справді якийсь ворог, а то — дурні жарти…

— Тя-а-аше-е! — загукав несподівано знайомий дзвінкий голосок. — Де-е ти-и-и?! Виходь, це я, Уля! Годі ховатися!

Тяш тільки замукав у відповідь: виплюнути ганчірку не вдалося. От зараз Уля знайде його, такого красеня — зв’язаного по руках і ногах, із заткнутим писком! Провалитися б крізь землю від такої ганьби!

— Тяше, виходь! Ти згубив свого свищика! Він у мене! — гукала далі Уля.

Тяш рвонувся, але мотузки знову боляче впилися в тіло. Свищик в Улі! Ну, тепер начувайся, рудий негіднику, матимеш за свої витівки!

Момбарха залишив у кущах зв’язану здобич, бо надумав повернутись на галявину та замести сліди викрадення, щоб мисливці-лісовики не відразу второпали, куди подівся їхній хлопчак. І блискавично впав у траву, коли раптом на галявині з’явилась одна з дівчаток, які начебто пішли додому. Прокляття, чого їй тут треба?

А Уля повернулась по ляльку малої Рутки, забуту на галявині. Навіть раділа, що так сталося, — тепер додому підуть разом із Тяшем! З ним так цікаво, значно цікавіше, ніж із подругами! Але Тяш немов крізь землю провалився.

Момбарха потяг із-за спини меч. Дівчисько галасує так, що сюди зараз півселища збіжиться! Треба затулити їй пельку! Він зненацька, наче з-під землі, постав перед Улею — і дівчинка заніміла від жаху. Застиг і Момбарха, стримуючи удар. Улине волосся, не зв’язане хустинкою, розсипалося по плечах і крадій навіть очі примружив: він зроду не стрічав рудоволосих. «Мабуть, щире золото!» — подумав, але відразу схаменувся: ще мить — і дівчисько зарепетує щосили!

— Цить, бо зарубаю! — глухим лиховісним голосом озвалася до дівчинки страшна постать із чорним, як ніч, обличчям.

«Матінко рідна! Хто ж це такий?» — тільки й встигла подумати Уля перед тим, як зомліла.

Момбарха підхопив її на руки, і в його голові шаленим роєм закружляли думки: «Що робити? Вбити? Залишити зв’язану? Ні, не можна, лісовики знайдуть і кинуться навздогін… А раптом Кхарр затримається, що тоді? Залишається одне — забрати разом із хлопчиськом! Кхарр без натуги донесе обох, а там, може, Кощій дещо додасть за дівча. Он яке волосся — мов золото!»

Крадій нахилився, дістав з-за пазухи мішок, приготований для хлопчака, й накинув на непритомну Улю.

Та враз усередині в нього ніби пролунав застережливий вигук: «Стривай-но! Зупинися!» Момбарха озирнувся на всі боки: що таке? Що сталося? Що не так? Прислухався — ні, скрізь тиша. Струснув головою, підкинув за спиною мішок і підтюпцем побіг до того місця, де залишив Тяша.

А Тяш намагався звільнитися від пут, борсався, крутився, качався, та все було марно. Спробував повзти, звиваючись, мов гадюка, та не вийшло. Міг лише котитися, наче колода, та заважали кущі й молоденькі деревця, що росли навколо. Від безсилля знову сльози навернулися на очі. Дурний жарт затягувався, нікого не було чути поблизу, й навіть Уля десь пішла, не догукалася його. Добре, хоч свищика знайшла! Тяш знову згадав чорне обличчя свого викрадача. Хто ж це міг бути? І яке обличчя! Можна вимаститись сажею з голови до п’ят, але скорчити таку пику… Цього не зміг би ніхто: де візьмеш такі товсті губи та сплющеного носа? То, може, це й не жарти зовсім, і Ульк непричетний до цього?! Невже ворог прокрався до рідного Лісу? Тяш увесь похолов від такої думки й знову запручався, намагаючись звільнити хоча б ноги.

Тут тихенько ворухнулися кущі, і з них вигулькнув чорний незнайомець. Тяш застиг, з жахом вдивляючись у нього. Ні, ніхто зі старших хлопців не зміг би так перевтілитися, хоч би як старався! Отже, це ворог, і хто знає — сам він, один, чи ціла зграя їх нишпорить зараз навколо селища?! Незнайомець тим часом скинув на землю мішок, який тримав на плечі, і звідти почувся чи то зойк, чи то писк, — певне, викрадач щось уполював. За плечима в незнайомця Тяш розгледів два криві мечі, й серце закалатало сильніше — адже так озброєні з добрим наміром не приходять!

А той уже схилився над ним і перевернув на живіт. Тяш спробував був противитись, намагався кричати крізь ганчірку, але отримав штурхана й увіткнувся носом у траву. Відчув, що йому розв’язують ноги, після чого дужа рука підняла його за комір і поставила на землю. Ноги в хлопчика затерпли, й він ледь не впав, але втримався і глянув через плече, намагаючись побачити, що робить ворог. А той тим часом накинув йому на шию петлю з мотузки, яку раніше зняв із Тяшевої ноги, підхопив мішок і штовхнув хлопчика в спину:

— Рушай-но бігом! Та рухайся ж бо!

Тяш став на затерплу ногу й похитнувся.

— Хутко, кажу! — викрадач штовхнув його дужче, Тяш спіткнувся, але побіг. Мотузка боляче врізалася в шию, а ворог усе гнав його штурханами по дорозі, що вела геть від селища. «Що ж тепер буде?» — билася в голові Тяша одна-єдина думка.

Так бігли довго. Момбарха обминав надто густі чагарі, але напрямку не вибирав, бажаючи лише якомога далі відійти від селища. Кілька разів вони зупинялися, крадій озирався, принюхувався та прикладав вухо до землі, боячись наразитися на мисливців. Тяш трохи відпочивав, потім штурхани знову посилали його вперед, і виснажливий біг тривав.

Проминули молодий сосняк, і опинилися в березовому гайку. Кущі й колючі зарості залишились позаду, стало просторіше, посвітлішало. Берези білими колонами зносилися догори — стрункі та високі. Момбарха видивлявся більш-менш широку галявину між ними, тому смикнув Тяша за мотузку, аби зупинити. Захеканий хлопець і собі став, та тут-таки стомлений і повалився на землю. Ноги аж гули від тривалого бігу, серце шалено калатало, так що мало не вискакувало з грудей. Стягнуті за спиною руки остаточно заніміли, в роті пересохло. Тяш знову спробував виплюнути ганчірку, та марно, язик його зовсім не слухався.

Момбарха закинув мішок з Улею на гілку однієї з беріз, а сам вибрав чисту місцину й почав зносити туди хмиз та оберемки сухого листя. Час від часу він завмирав і прислухався. Тяш лежачи спостерігав за ним і намагася запам’ятати все, що той робить, не полишаючи надії все-таки звільнитись і розповісти про ворога в селищі.

А Уля сиділа в мішку, не знаючи де вона й що діється навкруги. Пам’ятаючи страшні погрози чорного викрадача, дівчинка мовчала, тільки сльози так і котилися по її щічках. Крізь грубу тканину пробивалося трохи світла, поряд чувся неголосний шерех, ніби хтось тягав гілля, а сама вона, схоже, висіла десь високо над землею, мов у пастці.

Момбарха назбирав купу хмизу, ще раз озирнувся, принюхався, потім дістав звідкись кресало й маленьку торбинку, яку підкинув на долоні, та враз зупинився. Знову відчуття, неначе він щось робить не так… Що ж саме не так? Усе, начебто, йде як слід: зараз він розпалить багаття, Кхарр забачить умовний знак і прилетить — тоді лісовикам нізащо їх не наздогнати! Та й не кинулись ще вони за своїми дитинчатами, дурні!

З мішка на гілці почулося схлипування, й тут раптом у голові крадія ніби гучний дзвін ударив. Від того дзвону Момбарха немов роздвоївся і враз побачив себе самого біля купи хмизу, а поряд — непорушного зв’язаного хлопчака та перелякану золотоволосу дівчинку в мішку на березі. Невже це він, Момбарха?! Що ж він робить?! Він викрав дітей! Не курчат, не цуценят і не пумша з островів далекого моря! Це ж людські діти, а не дитинчата диких лісових мавп, якими виглядали лісовики в словесних описах чаклуна та Кощія! Він же бачив це! Як могло таке статися? Де його голова? Сам же був колись дитиною!

Крадій не зчувся, як сів на купу хмизу позад себе. Чорт забирай, оце наламав дров! Він вирішив, що Його Злодійству просто заманулося отримати живу іграшку, та й годі! Тільки на мить щось ворухнулося в душі, але Кощій пообіцяв щедру винагороду, й він без роздумів погодився. Не думав, що робить, і тоді, коли вже опинився в Лісі, бо завше, беручись за роботу, ні про що інше не думав, окрім способів виконати завдання якнайкраще. Та й золото обіцяне, відверто кажучи, засліпило очі: замість злочину, який він чинив, бачилося тільки безтурботне життя в зеленому оазисі!

Момбарха боляче ляснув себе по лобі. Отакої! Що ж потрібно Кощієві від цього хлопчака? Чому саме цей, а не якийсь інший? Ні, тут уже тхне чимось зовсім підлим та негідним, а він, Момбарха, хоч і крадій, але в такі справи ніколи не вплутувася. «Ніколи, ніколи! — передражнив він сам себе. — А зараз? Дурень ти, дурень, думати треба спочатку, а не наосліп виконувати чиїсь забаганки, хай і за щедру платню!»

Таким розгубленим Момбарху не бачив ніхто й ніколи — аж до цього часу. Він так і застиг, сидячи на купі хмизу з опущеними руками, забув навіть і про багаття, яке збирався запалити. Та враз схаменувся, підвівся, але тут-таки знову присів коло хмизу, зачеркав кресалом. Невдовзі язички полум’я охопили купу й вогонь почав розгоратися, посилаючи до неба клубки диму. Тоді крадій розв’язав торбинку й висипав у вогонь якийсь червоний порошок. Порошок той спалахнув, розсипав крихітні іскорки, і враз білі клуби диму перетворилися на червоні. Це й був умовний знак — Кхарр, який кружляв над лісом, мав побачити червоний дим і відразу прилетіти до того місця. Момбарха трохи пожвавішав, дивлячись на багаття. Нехай лишень прилетить Кхарр, а там вони відпустять дітей і покажуть їм дорогу до селища — діти лісовиків не заблукають. А їм із Кхарром треба мерщій забиратися геть звідси та спробувати заробити на оазис у пустелі якимось менш ганебним способом.

4

Дим рівненько піднімався над березняком. Момбарха очікував, сидячи навпочіпки, але тут йому спало на думку розв’язати малого, який уже трохи перепочив після того нестримного бігу й заворушився. Крадій звівся, щоб підійти, та враз на краю березняка сірою тінню промайнула чиясь постать. Кхарр? Ні, чого б тому ховатися? Щось промайнуло знов, уже в іншому місці. Лісовики? Наздогнали? От тепер розповідай їм, що не хотів викрадати дітей! Ще кілька великих сірих тіней промайнуло між березами. Та це ж вовки! Ціла зграя оточує березняк! Сховатися нема куди, хіба що на березу видертись, а як же малі? Мішок з дівчам висить високо — не дістануть. А от хлопчак… Треба було раніше його розв’язати, тепер він на березу просто так не видереться!

Момбарха підбіг до Тяша, котрий теж тривожно нишпорив очима навколо, і тільки-но хотів розрізати його пута, як хлопчак запручався так відчайдушно, що поцілив крадієві ногою в око. Той засичав від болю, а Тяш підхопився і, як був зі зв’язаними руками, так і побіг у той бік, звідки вони прийшли.

— Стій, дурню! — Момбарха кинувся слідом.

Вовки вже не ховалися, а наближались відкрито, стискаючи кільце, з якого залишався лише один вихід — саме там, куди побіг Тяш. Крадій наздогнав хлопця вже за заростями, схопив його за комір і озирнувся. З густих кущів, які закривали березняк, вискакували сірі вовчі постаті. Гарчачи та виючи, вони неслися просто на втікачів. Придатне для порятунку дерево було лише в невеликій улоговині — чи то дуб, чи бук, молодий, проте з досить міцними гілками. Момбарха схопив Тяша в оберемок і швидко, як тільки міг, помчав туди. Нічого, пересидять, а потім разом з Кхарром вони розженуть вовчу зграю!

Та щойно вони дістались улоговини, як знизу, з-під дуба до них кинулися двоє здоровенних вовчиськ. Момбарха аж крякнув з досади. Скинув Тяша на землю і, більше не роздумуючи, вихопив з-за плечей обидва свої мечі. Полоснув одним з них по мотузку, що стягував хлопцеві руки, став поряд і приготувався захищатись, цідячи крізь стиснуті зуби погрози підступним хижакам.

Один з вовків одразу кинувся на нього, але назустріч йому зблиснула криця, й хижак, розрубаний мало не навпіл, вдарився об землю поряд з Тяшем. Той відсахнувся, та інший вовк, несамовито завиваючи з болю, гепнувся просто йому на ногу. І Тяш теж закричав, вірніше, замукав, бо кляп усе ще був у нього в роті. Він висмикнув з-під важкого вовчого тіла ногу й покотився, мов колода, схилом донизу, аж поки не вперся в дубовий стовбур. Лише тоді обережно розтулив повіки, гадаючи, що побачить над собою не що інше як ощерену пащу вовчиська. Але жоден з хижаків не погнався за ним. Усі вони оточили чорного незнайомця. Люто зблискували очі, щирились жахливі ікла, несамовите гарчання десятків вовчих горлянок злилося в один шалений рик. Треба чимдуж втікати, поки на нього не звертають уваги, ось і руки вже вільні, й ганчірку викинуто з рота! Але Тяш застиг на місці, наче приклеївся до стовбура, не в змозі відвести очей від кривавого побоїща.

Вже троє забитих вовків лежали біля Момбархи. Зграя оточила крадія щільним кільцем і з гарчанням та злісним завиванням підступала до нього, а оточений лише виставляв перед собою гострі леза, блискавично обертався на всі боки, щомиті очікуючи нападу та не по-лишаючи надії все-таки пробитись до рятівного дерева.

Вовки, напевне, також вичікували слушної миті, щоб накинутися на жертву цілою зграєю. Та Момбарха не чекав на це — він сам раптом заревів і кинувся на найближчого хижака, звалив його й майже вирвався з кільця, але тут пазуряста лапа вп’ялася йому в плече. Блискавичний ривок — звір наштрикнувся на гостру крицю й завив, але все-таки встиг завдати жертві страшної рани. Бризнула кров, і це тільки розохотило хижаків до нападу, вони почали кидатися на Момбарху по двоє, а то й по троє. Він ледь встигав ухилятися, вражаючи їх влучними ударами. Ще троє нападників зі скавулінням та нестерпним вереском покотилися по землі, але й крадій не уник вовчих зубів, і кров струменіла в нього вже з декількох глибоких ран. Полетіли голови ще двох вовків, але третій стрибнув і вчепився в ліву руку Момбархи. Меч вилетів з неї, обернувся в повітрі й упав недалеко від Тяша. Слідом за ним гепнувся і вовчисько, а Момбарха, притискаючи скривавлену руку до грудей, і далі розмахував мечем, не даючи наблизитись іншим. Він зігнувся майже навпіл, волочив поранену ногу, повністю був залитий кров’ю і все одно встигав уперто боронитись. Час від часу ще котрийсь із нападників валився, зарубаний або заколений.

Хто б не був Тяшів поневолювач, бився він відважно й майстерно. І схоже, міг навіть перемогти! Та ось він похитнувся, мало не впав, але знову випростався і крутонув мечем, відгонячи хижаків. Вовки почали сміливішати й підкрадатися ближче, а чорного незнайомця тим часом хитало дедалі більше.

Зненацька Тяша пронизала несподівана думка: якщо загине цей невідомий, ніхто в селищі не дізнається, хто він, звідки, чому прийшов до їхнього Лісу! Не знатиме й він, Сторож, яка небезпека чигає на Ліс та його мешканців! А раптом їх, таких чорних, тут багато? Що ж він тоді за Сторож, коли не довідається про все?

— А-а-а! — Тяш не встиг до ладу обмізкувати свого вчинку. Він просто вискочив з-за дерева, схопив важкого меча і з голосним криком кинувся до двох останніх вовків. Вигукнув щось погрозливе й замахнувся мечем. Рух виявився надто невмілим, важкий меч викрутив йому руку до болю й випав, однак вовки, навчені гірким досвідом, все одно сахнулися й відскочили вбік.

А далі, замість того щоб напасти на нову жертву, до того ж беззбройну, вони завмерли на місці й звернули на хлопчика свої палаючі погляди. І неймовірно — обидва ні з якого дива підібгали хвости, позадкували, повернулись і миттю зникли в кущах. Ошелешений хлопець якусь мить дивився їм услід, потім підняв зброю іповернувся до викрадача.

Момбарха бачив усе, наче крізь червоний туман. Увесь скривавлений, у подертому одязі, з розпухлим чорним обличчям, він глянув на Тяша, хотів щось промовити, але не встиг — навзнак упав на землю.

5

Багаття, залишене Момбархою, дедалі більше розгорялося. Уля сиділа в мішку й боялась поворухнутися, тільки стиха схлипувала. Боліла її скорчена спина, притиснуті до грудей коліна заніміли, шия заклякла. Та найгіршою все-таки була невідомість. Хто вкрав її, куди її несуть, що хочуть зробити? Той чорний чоловік такий страшний! А може, то й не людина зовсім? Та ні, він же говорив з нею, погрожував зарубати, коли хоча б писне. Але таке чорне обличчя! Про таких Уля навіть і в казках не чула! Що ж тепер з нею буде?

Та годі вже! Уля ляснула себе по щоці. Ось Ульк би нізащо не плакав, а намагався б вирватися з полону! І Тяш би не рюмсав! Сльози текли з очей, але дівчинка, не зважаючи на них, почала продовбувати пальчиком мішковину, силкуючись провертіти дірку та хоча б побачити, де вона опинилася. Уля длубала та длубала грубі нитки пальцем, аж поки не згадала про дерев’яний гребінець, який мав бути десь у кишені.Трохи пововтузилася, поки дістала його, і справа почала посуватися краще. Щоправда, в гребінця зломилися майже всі зубчики, зате дівчинці нарешті вдалося пробити дірку в мішковині. Уля ще трохи подовбала, розширила отвір і припала до нього жадібним оком, з острахом очікуючи, що побачить якесь похмуре місце. Але навколо був доволі звичний ліс — берези та кущі. Тільки багаття палало неподалік і куріло якимось незвичайним, червоним димом. Ой, що то за шум десь угорі?

Темна тінь упала на землю біля багаття, і згори спустилося, складаючи крила, вже справжнє чудовисько — великий крилатий ящір. «Ой матінко!» — відчайдушний зойк мало не вирвався в полонянки, й вона затулила рота долонею, не в змозі відвести погляду від небаченого страшного звіра. А той став на задні лапи і, тримаючи передні, коротші, перед собою, із роззявленою пащею, повного гострих зубів, озирався навсібіч. Він ніби шукав тут когось: перевалюючись, обійшов навколо багаття, видав дивний звук, ніби засюрчав, і враз втупився маленькими очицями просто в Улю. Дівчинка зойкнула і відсахнулась від дірки, в яку ще трохи — й могла б протиснутись її голова.

Це був не хто інший як Кхарр, який уже третій день поспіль чекав на знак від Момбархи, облітаючи навколо селища та знову ховаючись у кроні якого-небудь високого дерева. І ось тепер, коли дочекався, нарешті, стовпа червоного диму серед зеленого листя, чимдуж помчав туди, не переймаючись більше, чи залишиться непоміченим.

Але не застав на місці нікого, саме лиш багаття палахкотіло посеред березняка. Ящір свиснув умовним посвистом раз, удруге, але відповіді так і не дочекався. І тут помітив мішок, який похитувався на гілці великої берези. Він підійшов, гойднув його передньою лапою — і коли той вибухнув пронизливим криком, аж крила від несподіванки розпростав. Уля подумала, що чудовисько збирається схопити її своєю пазурястою лапою і щосили залементувала та заборсалася в мішку.

Кхарр відступив на крок. Ага, здобич є, а де ж Момбарха? Напевно, його не дочекався, а може, за ним женуться й він мусить відволікати переслідувачів від умовного місця? Таке за час їхніх розбійницьких заробітків траплялося не раз, і за господаря ящір не хвилювався. І не з таких халеп виплутувались! Мерщій звідси! Кхарр схопив мішок, який знову зойкнув і засмикався, ще раз оглянув усе навколо, підстрибнув, розпростав широкі крила й без розгону звився в повітря. Він полетів поміж дерев, вправно обминаючи стовбури, ледь не торкаючи їх кінчиками крил, а далі злетів вище, туди, де крони розступалися, відкриваючи небо.

Уля вчепилася в мішковину й широко розплющеними від жаху очима крізь свою діру спостерігала, як віддаляється земля, пропливають повз них дерева, і ось вони вже над лісом — підносяться вище, вище… Серце стискалось від болю та розпачу. «Прощавайте матінко й татку! Прощавай улюблений братик Ульк! Чи побачу вас знову?» — думала вона ридаючи. Раптом рука, притиснута до грудей, натрапила на Тяшевого свищика, якого вона так і не встигла віддати хлопчикові. І враз — наче свіжий вітерець дмухнув на неї під час спекотного дня. Тверде відчуття того, що не все ще втрачено, що порятунок неодмінно прийде, налинуло на неї. Дівчинка стисла іграшку в руці, не бажаючи розлучатись з невідомо звідки взятою надією. «Я повернусь, обов’язково повернусь», — твердила вона, і сліз більше не було на її милому веснянкуватому личку.

Розділ восьмий ТРИВОЖНІ ДНІ

1

Життя в лісовому селищі завмерло. Наглухо зачинилися ворота, круг огорожі чатували вартові, на сторожовому язлі теж не стуляли повік, ладні засипати стрілами будь-кого — грифа, ящера чи інше чудовисько, яке посміло б наблизитися до селища. Бамбула з мисливцями обнишпорив ліс аж до дальніх Ставів, вишукуючи сліди ворога, що й досі міг чаїтися поблизу, але не знайшов нічого. Схоже було, що чорний викрадач пробрався до Лісової країни сам-один, маючи напохваті лише того загадкового ящера.

У домівці коваля Зука оселилося лихо. Сам коваль, у чуприні якого додалось чимало сивини, сидів на ґанку, чорний, як ніч, а його дружина весь час невтішно голосила в оточенні родичок, хоча вони, як могли, намагалися підтримати її та заспокоїти. Ульк же, забирався в найдальшу комірчину, щоб ніхто не бачив його сліз, і там гострив ножа та клявся будь-що дістати чорного чужинця й поквитатися з ним.

Орик і Бамбула чекали на повернення гінця, якого вислали до застави, щоб дізнатися, чи не бачили там дивного ящера. Та чим більше роздумували ватаг із Бамбулою, тим ясніше виходило, що тільки давній ворог, Кощій, може бути причетний до цього злочину, адже саме в напрямку Долинної фортеці полетів ящір, який ніс Улю в мішку.

Поранений чужинець прийшов до тями лише за два дні. Рани його заживали на диво швидко — затягувались мало не на очах. Та надія, що він розповість, де може бути Уля, виявилась марною — чи він справді не тямив, про що мова, чи вдавав, що не розуміє, бо на всі запитання лише поводив очима та крутив чорною головою. Ульк, Улин брат, не витримав материних сліз та батькового німого горя, виліз на дерево біля вікна хатини, де тримали бранця, й мало не застрелив його з лука. Після того чужинця почали замикати й приставили до нього варту.

Повернувся гонець із застави, який підтвердив здогади Бамбули та Орика. На заставі теж помітили ящера. Тім спершу думав, що то якийсь невідомий досі гриф або інший птах — далеченько було, не розгледіти. Але напрямок польоту був той самий — у бік Долинної фортеці. Отже, Уля мала бути саме там. Зволікати не годилося, але й кидатися наосліп теж було нерозумно, й ще день Орик з Бамбулою сперечалися, чи варто маленьким загоном вирушати на пошуки Улі в Долинну фортецю, де сила-силенна ворогів.

— Я прокрадуся! — гарячкував Бамбула. — Зябри допоможуть, проведуть!

— Накладеш головою! — заперечував розважливий Орик. — Підеш визволяти дівчинку й згубиш два десятки наших мисливців! А раптом не там вона, не у фортеці, що тоді? Марна загибель?

Нарешті він ще трохи подумав і рішуче підвівся:

— Треба збирати загони! З усього Лісу! Вождь Юк-вач у Долині тільки й чекає, щоб ми виступили йому на допомогу! Тільки так зможемо захопити фортецю й визволити дівчинку! Тільки так.

— Але ж часу багато згаємо! — заперечив був слідопит, але й собі поміркував і погодився, що іншої ради таки нема. Він негайно зібрався в Долину, до Юква-ча, — сповістити, що лісовики згодні виступити разом з ним.

А до найближчих лісових селищ поспішали гінці — донести лихі вісті й попередити, що ворог, який здавався далеким, уже зовсім поряд, простяг пазурі до самісінького серця Лісової країни. Не вдалося в давнину наскоком захопити Ліс, то він вирішив злодіїв засилати, а може, й ще яку поганську  справу замислив!

І навіть ті ватаги, хто не хотів нічого чути й бачити поза межами свого поселення, схаменулись. Слава про маленьку співачку широко полинула Лісовою країною з того часу, як рознесли поголос про неї мисливці з віддалених селищ. Лиха звістка про викрадення дівчинки краяла серце кожному, й не минуло трьох діб з того часу, як відрядив Орик гінців, а вже почали прибувати мисливські загони з найближчих селищ, стурбовані та повні бажання поквитатися з підступним Кощієм. Що то його рук справа, не сумнівався ніхто, дарма що від чорного чужинця так і не домоглися жодного слова.

А що ж робив Тяш? Поки ватаг Орик з Бамбулою вирішували, як рятувати Улю, старий Ганаг, не відходив від онука. Після того, що сталося, хлопчик впав у глибоку задуму, майже не розмовляв і навіть друга Чум-Чурюма замкнув у хлівці, за що звірятко, напевне, дуже образилось. Спроби дідуся бодай якось розговорити малого, відірвати від неприємних спогадів не помагали, Тяш сидів на лаві під вікном і мовчки дивився у двір. Не помогло й виливання переполоху, зроблене бабусею Малкою, і Га полишив спроби розворушити онука. Він просто сідав до нього під вікно й щось розповідав — про минулі часи, про зябрів, гномів, про далекі країни, де сам не бував, але чував про них від інших. Він старався скоріше спровадити гостей, бо Тяш не любив, коли ті, особливо жінки, починали його жаліти, гладити по голові та голосити над ним. А коли хлопчик засинав, дідусь сидів біля його ліжка й прислухався, як Тяш уві сні кидається, скрикує, весь час згадує Лісового Духа та чарівний свищик і переконує когось, що він сам неодмінно повинен відшукати Улю. Тоді Ганаг і собі замислювався й сидів до ранку, так і не стуляючи повік. А одного похмурого дня Тяш зізнався дідусеві про той тягар, який носив на душі. І хоч якою дивною була його розповідь, старий Ганаг онукові повірив. Однак не відкидав він і думки, що багато чого з тієї оповіді могло просто примаритися переляканому хлопчині.

Тяш відчував, що дідусь не зовсім йому вірить, та все-таки від серця йому трохи відлягло. Він перестав непорушно сидіти під вікном, відімкнув Чум-Чурюма й ходив разом з ним по селищу та спостерігав, як прибувають до них загони лісовиків, готових вирушити в похід до Кощієвої фортеці. Спостерігав і не міг придумати анінайменшого способу вирушити з ними, а між тим вирушати було потрібно — хто ж, як не він, Лісовий Сторож, має повернути Духового свищика, що його так необачно підібрала тоді на галяві нещасна Уля.

Уже всі були готові до походу, очікували тільки звісток від Бамбули, та ще воїнів сусіднього з Санем поселення, які мали надійти, але чогось барилися. І саме в цей час Марта, дружина Тіма й Тяшева тітка, народила немовля. Селище враз повеселішало — ліпшого знаку для початку походу годі було й чекати! Як водилося, новонародженого — а це був хлопчик — скупали біля дерев’яного Духа на майдані, й задоволений ватаг Орик благословив його. Хлопчина, білявий, як і його батько, виявився жвавим та невгамовним. Таким невгамовним, що впоратися з ним самій Марті було над силу, тож молодиці мало не з усього селища кинулися на поміч недосвідченій матусі. Але справа виявилась непростою — малий вередував відмовлявся їсти, плакав, щоразу виборсуючись із усіх пелюшок, і не одна з досвічених матерів лише руками розводила, аж поки дідусь Га одного разу не дав Тяшеві потримати зарюмсаного малюка.

— Ану, онучку, скажи йому, як повинен поводитися справжній лісовик! Скажи, скажи — ти ж сам недавно такий був, тебе він послухає!

Усі сприйняли слова Ганага за жарт, та варто було Тяшеві притиснути до грудей сповитого малюка, як той відразу ж утих і лише жалібно схлипував. А потім навіть всміхатися почав, аж Марта, що кинулася була взяти його в Тяша, здивовано застигла на місці. А Тяш, задивився в усміхнене личко братика, й теж посміхнувся — вперше з того часу, як повернувся до селища після свого викрадення. І всі розсміялися з полегшенням, а малюк знову виборсав з пелюшок рученята, щось радо загув і взявся скубти свого родича за густого чуба.

А наступного дня, Тім, який ніби відчув появу первістка, з’явився в селищі. Та недовго зміг побути з дружиною і сином, бо приніс із Долини дивні вісті, про які мусив негайно доповісти ватагові.

2

Момбарха почувався дуже кепсько, й зовсім не через поранення. Попри те, що вовчі укуси — не якісь там подряпини, на його тілі вони загоювались доволі швидко, як і всі рани. Мучило крадія його безглузде становище. Ну гаразд, припустився помилки, зле вчинив, кляте золото засліпило очі! Але ж він майже відпустив дітлахів — хоча й наляканих, але цілих та не-ушкоджених! Додому б вони зрештою потрапили, а він зник би з цього Лісу назавжди й ніколи більше не поткнувся сюди. Так ні… Треба ж було звідкись узятися тим вовкам — мало не зжерли його! Та краще б уже зжерли — все одно пропадати! Схоже на те, що Кхарр, не довго думаючи, підхопив мішок з дівчам та й поніс у фортецю, й тепер лісовики нізащо не подарують йому викрадення свого дитинчати…

Проте лісові мешканці на диво добре ставилися до нього. Момбарха спочатку не сумнівався, що з нього живцем здиратимуть шкіру, аби дізнатись, де дівча, та лісовики й не думали його зачіпати, навпаки, терпляче заліковували йому рани, які й без того заростали швидко. Спершу крадій вдавав непритомного, щоб виграти час, але згодом, коли дався взнаки голод, нібито прийшов до пам’яті. Але на всі запитання бородатого здорованя — мабуть, ватага — лише кліпав очима, вдаючи, що не розуміє ні слова. Що він міг сказати? Що дівчинка в Долинній фортеці? Та вони й самі здогадалися — Момбарха зрозумів це з уривків розмов вартових. А якщо він скаже, що дівча мають забрати в Кощіїв замок, звідки її навряд чи визволять навіть числені загони лісовиків, то сам собі викопає могилу — від безвиході його таки порішать. Тому крадій мовчав, силкуючись якомога далі відтягти розплату, й лаштувався, щойно рани загояться остаточно, дати драла з селища, з Лісу, та й взагалі — з тутешніх країв, де так зганьбив себе. Лісовики ніби почули думки про втечу — прикували його ланцюгом до стіни хатини. Але те не лякало досвідченого крадія — навіть з такою халепою він зміг би впоратись.

Бабуся, яка його лікувала, вийшла за двері, й тут знадвору долинули слова привітання. Хто там ще на його голову? Один з голосів належав ватагові, другий Момбарха чув уперше.

— Як там бранець, бабусю? — питав у старої ватаг. — Чи одужує?

— Та одужує, трясця побий того негідника! — сердито відказувала стара. — Не інакше, як чаклун якийсь: рани гояться на очах! Де таке чувано — весь був покусаний: і руки, й ноги, ще й крові з нього витекло бо-зна скільки, а за тиждень майже все й загоїлося, навіть сліду не зосталося від вовчих зубів!

Бабуся бурчала та бурчала собі, а до хатини тим часом вступили ватаг і з ним незнайомець — високий білявий лісовик. Вони зупинилися біля ліжка Момбархи. Очі крадія вмить зробилися порожніми і втупились у стіну, в щось помітне лише йому.

— Ось бачиш, Тіме, лежить, дурника вдає! — сердито мовив ватаг.

— А може, й справді без тями? — білявий, мабуть, щойно прибув здалека, бо з подивом розглядав чужинця.

— Може… — з недовірою протяг його співрозмовник. — Агов, чужинцю! Тямиш ти чи ні, але слухай, що я тобі розповім. Твій ящір зараз у зябрів! Вони розповідають, нібито втікав він із Долинної фортеці, за ним гналися грифи, а потім ще й блискавка звідти вилетіла йому навздогін. Наздогнала та припекла так, що там би йому й кінець, якби не зябри! Чим же не вгодив він твоєму господареві? Не знаєш?

Відповіді Орик, звичайно, не дочекався. Момбарха ж мало не виказав себе, бо хоча погляд його нітрохи не змінився, але одна рука сама собою стислася в кулак.

3

Лісові загони полишали селище. Тьмяно виблискувало залізо шоломів та кольчуг, бряжчала зброя, погойдувались зелені щити. Постійна загроза з боку Долини вимагала, щоб мисливець був ще й воїном, тож у кожній оселі дбайливо зберігалося військове спорядження. Он, дідусь Га і той витяг звідкись чималий згорток, у якому виявились павучий арбалет, здобутий дідом під час першого нападу Кощія, чималенька бойова сокира, гостра-прегостра, та невеликий майстерно зроблений кинджал у піхвах.

— Тримай, онучку! — дідусь простяг кинджал Тяшеві. — Добра зброя, гномами зроблена, тобі знадобиться…

Раніше б Тяш просто не повірив такому щастю. Ще б пак — справжній кинджал, та ще й гномівської роботи! Ох, і задер би він носа перед дітворою! Але то раніше, а тепер він стояв, проводжаючи поглядом воїнів, і міцно стискав руків’я кинджала та повторював подумки: «Я знайду тебе, Улечко, я поверну свищика, будь що знайду та поверну!»

Орик кинув останній погляд на селище. Не всі загони ще надійшли, але чекати було ніколи. Сань узявся поквапити надто повільних сусідів, залишив своїх воїнів на Орика, пообіцяв їх наздогнати й пірнув у хащу Лісу. Наздожене, встигне… Бамбула, який зараз у Долині, ще напередодні відходу до зябрів прилаштував своїх учнів допомагати на варті селища, тож є підмога залишеній охороні. Начебто, все як слід… Що ж, бережи нас усіх, Добрий Лісовий Дух, збережи й допоможи, бо на праве діло виступаємо.

Ватаг помахав односельцям, які проводжали їх аж за ворота, й подався вслід за загонами. Він останній зник у лісовій гущавині.

КНИГА ДРУГА

Розділ перший ФОРТЕЦЯ

1

На найвищому в Долині пагорбі, навколо якого обвивалася широка ріка Поквань, височіла похмура фортеця. Зловісні бійниці її кам’яних веж, мов недобрі очі, звернені на всі боки, оглядали нескінченні болота, озера, зарості очерету, купки невисоких болотяних дерев. І коли вранці або ж увечері над рікою плив густий туман, пагорб із фортецею виринав з нього, ніби велетенське хиже чудовисько, що нависло над землею, видивляючись здобич.

Скільки полонених гномів та нещасних зябрів полягло, будуючи ту фортецю, не лічив ніхто. Жорстокий Кощіїв намісник Зуболом слав і слав хижі зграї по нових рабів, аби замінити тих, хто не витримав непосильної праці й поліг, звалений важелецькими кам’яними брилами чи ударами павучих канчуків. Грифи ширяли над Долиною, безжально хапали зябрів, скидали їх у велетенські тенета й переправляли на будову, де нещасні мусили працювати день і ніч, аж поки не впадуть знесилені. Ціною тисяч життів фортецю було зведено, й жахливе свавілля на довгі роки запанувало над мирною колись Долиною. Жителі Долини, звиклі до спокійного життя, не могли чинити опору жорстоким завойовникам.

Довго потерпали вони від знущань загарбників. Та одного разу молодий зябр Юквач підняв мешканців свого селища на боротьбу. Грифи, що прилетіли по данину, були перебиті та втоплені у трясовині, а Юквач і всі його родичі щезли в очеретяних заростях, які густо вкривали найбільш заболочені місця Долини. «Куди нам втікати? — казав Юквач своїм одноплемінникам. — Це наша земля, й ми мусимо помститися загарбникам за наших братів та сестер. Зябри — мирний народ, але час уже навчитися воювати! І ми навчимося та проженемо клятого Кощія з його хижаками назавжди, бо інакше — винищать нас до останнього, й ніхто не згадає потім, що був такий народ — зябри». І доведений до відчаю долинний народ потягся до свого ватажка. Дедалі більше зябрів полишали свої селища та подавалися в очеретяні плавні, а знавіснілі загарбники нищили й палили їхні спорожнілі домівки.

Та невдовзі не так уже й безкарно стало чинити розбій на просторах Долини. Юквач зі своїм загоном діяв сміливо й рішуче: то необачного грифа, який надумав знизитись над болотом, збито гарпуном, то котрийсь із павучих постів на берегах річок спалено, а павуки згинули в болоті, переслідуючи повстанців. Зуболом лютував. Тепер за один тільки погляд, кинутий скоса кимось із зябрів, могли схопити й відіслати до фортеці, а звідти — у гори, в копальні, звідки нікому не було вороття. Загарбники намагалися підпалювати плавні там, де могли ховатись повстанці, але вогонь не хотів поширюватись у вогкій Долині, й випалені плавні швидко заростали ще густіше.

Проте молодий Юквач, який зібрав кілька сотень зябрів, припустився помилки. Зі своїми не надто добре навченими воїнами він зважився на штурм фортеці. Вночі зябри непомітно підкралися й зусібіч кинулись на кам’яні мури. Але не зважили при цьому на силу загарбників — коли видерлися плетеними драбинами нагору, зустрілись там із ворогом, озброєним до зубів. Що могли зробити їхні гарпуни з кістяними наконечниками проти крицевих панцирів, гострих сокир та ятаганів? До того ж, на стінах фортеці — не те що в очереті, тут зябри стали для грифів легкою здобиччю. І криваве побоїще скінчилося повним розгромом повстанців. Хоча билися вони мужньо, проте їх було скинуто зі стін і майже всіх перебито. Мало не загинув і сміливий, та нерозважливий Юквач, який нізащо не погоджувався відступити, аж поки вірні друзі не винесли його з битви з головою, розрубаною ворожим ятаганом, та не сховали в безпечному місці.

Знову страх запанував у Долині. Та невдала спроба Юквача тільки розпалила жагу долинного народу до свободи. Підросло нове покоління, й дедалі більше молодих зябрів подавалися до повстанців, не бажаючи загинути в рабстві.

Вождь зябрів більше не робив необачних кроків. Беріг сили, разом з досвіченими товаришами навчав інших воювати і майже не чинив нападів, присипляючи пильність ворога. Тоді й звернувся він по допомогу до лісовиків, але ті все ніяк не могли дійти згоди в цьому питанні й допомагали тільки зброєю, яку лісові ковалі кували та відсилали в Долину таємними зябровими стежками.

Кощій не любив відвідувати Долину, тому намісник Зуболом залишався тут єдиновладним господарем. Він із шкури ліз, щоб догодити повелителеві — палив, нищив, відсилав сотні рабів до гірських золотих копалень, і за те «геройство» Кощій під час якогось несподіваного нападу щедрості навіть винагородив його коштовним камінцем. І ось тепер намісник — пузатий кривоногий павук — у своїх покоях в Долинній фортеці вислуховував посланця із замку Його Злодійства. Він кілька разів змусив гінця повторити наказ головнокомандувача Чмира, аж поки второпав, про що йдеться. А коли нарешті второпав, ще довго не міг отямитись від несподіванки. Прибуває Його Злодійство! Для зустрічі з якимись важливими посланцями! Йому, Зуболомові, наказано як слід підготуватися до урочистої події, а якщо посланці — чорний коротун та летючий ящір — прибудуть раніше за повелителя, зустріти їх гідно й здобич, доставлену ними, берегти, як самого себе.

Зуболомові добре була відома недобра Кощієва вдача, і страх закрався в його підлу душу. Якщо він не зуміє догодити повелителеві, Його Злодійство не зважатиме на те, що колись винагороджував, — може й голову стяти. Але з іншого боку, якщо вгодити йому, то можна й на службу до замку потрапити, а там, гляди, й на місце Чмира… З Чмиром вони свого часу розбишакували разом, а тепер Зуболом палав чорними заздрощами: той, бач, головнокомандувачем став, а сам він і досі сидить на цих смердючих болотах. Зуболом замислився, але ненадовго, бо для всякого павука спроба думати завжди обертається страшенним головним болем. Тому намісник полишив ту нікчемну справу, видудлив чималу баклагу вина, від чого бажання думати вмить відпало, відчув полегкість і подався робити розпорядження.

3

Була вже глибока ніч, коли Кхарр нарешті дістався до фортеці. Літати в темряві ящір не любив, хоча доводилося робити це частенько, адже ніч — улюблена пора всіх крадіїв! Зорі на безхмарному небі ясно вказували шлях, а повний місяць добре освітлював Долину, відбиваючись у її численних водоймах. Кхарр непокоївся за господаря, але якось себе втішав. Адже так і домовлялись: коли що — кожен добувається до фортеці сам — зі здобиччю чи без. Звичайно, він, Кхарр, долетить швидше, але то нічого, зачекає трохи. А за Момбарху можна не хвилюватися — йому не первина, виплутається!

Темне громаддя фортеці чорною горою постало в місячному сяйві. Чуття не підвело Кхарра, й невдовзі він уже закружляв над баштами, освітленими лише трьома чи чотирма вогниками. Впевнені у безпеці вартові анітрохи не піклувалися про те, щоб як слід освітлювати все навкруги. Кхарр навмання спустився на одну з веж, на верхівці якої догоряв смолоскип, недбало встромлений у щілину між каменями.

Коли його силует зненацька вималювався на нічному небі, два грифи, які дрімали на грубій жердині, мало не беркицьнулися з неї від несподіванки. Вони, гроза та жах Долини, тріпотіли крильми, скиглили й очманіло крутили головами, як сполохані кури.

Від того гамору прокинулась і Уля. Вона довго не могла второпати, де вона та що з нею, а коли згадала, враз укрилася холодним потом і схопилась за Тяшевого свищика, який тепер був її єдиною втіхою. Вона відчула, що вже не гойдається в повітрі, а лежить на чомусь твердому й холодному. Отже, звір кудись-таки її приніс, і зараз, напевне, вже ніч, бо ні промінчика світла не пробивається крізь мішковину. Спочатку чулися лише тріпотіння, вереск, тупіт і вигуки, а далі зблиснув вогник, потім ще один… Дівчинка спробувала відшукати дірку, яку продовбала, та визирнути, щоб побачити, де ж вона опинилася, однак скільки не водила руками по мішковині, ніяк не могла намацати дірки. Вогнів тим часом побільшало, потім хрипкий грубий голос почав про щось запитувати, а над самою її головою хтось, мабуть, ящір, тонко писнув у відповідь. Уля відчула, як мішок підхопили, переставили на інше місце й почали розв’язувати.

Коли Уля побачила страхітливі пики, які оточили її, бідолашна ледве стрималась, щоб не закричати. Але свищик знову допоміг заспокоїтись, і вона лише міцно заплющила очі. «Я не боюсь, я не боюсь!» — повторювала дівчинка, хоча коліна підступно дрижали, а серце мало не вискакувало з грудей.

Двоє павуків підхопили Улю попід руки й знесли донизу. Вона боялася навіть дихнути й не розплющувала очей, аж поки лаписька не заштовхнули її кудись і за спиною в неї не гримнули, зачиняючись, двері. Запала тиша, тільки звідкись знизу долинали хрипкі вигуки та ще лунко гупотіло її сердечко. Аж тепер Уля обережно розплющила очі й побачила, куди її вкинуто — в тісну темну комірчину з одним-єдиним заґратованим віконечком, крізь яке пробивалися кволі смужечки місячного світла.

Так, вона у в’язниці… Чого ж іншого можна було чекати? Добре, що тепер хоч випросталася, а не сидить більше, зігнута в три погибелі в тому клятому мішку! У світлі смолоскипа проступило те, чим була облаштована її в’язниця: купа іржавих ланцюгів під вікном та в кутку — оберемок якогось сіна чи соломи. Уля всілася на той оберемок та так і просиділа, аж поки крізь ґрати не проглянув світанок. Віконце пробили надто високо, але по звалищу іржавих ланцюгів не складно було дістатися до нього. Так Уля й вчинила. Залізо полишало іржаві сліди на руках і одязі, але вона без зусиль добулася до вікна й умостилась на широкому підвіконні, тримаючись за холодні ґрати, зволожені вранішньою росою. Звідси було видно майже все подвір’я фортеці, протилежну вежу, над якою вже сходило сонце, та головне — з віконця можна було бачити річку! Річку, по якій, за розповідями старших, плавають зябри, в якій водяться крокодили та величезні рибини і яка тече аж ген до далекого моря, де не бував досі жоден лісовик. Сонячне проміння проникало у вікна та бійниці цього кам’яного громаддя, але ніяк не могло надати фортеці привітнішого вигляду. Уля спостерігала за тим, що діялося на подвір’ї. Правду розповідали дорослі про Кощієвих вояків: справжнісінькі павуки, хіба що не по-павучому бігають, а ходять на двох лапах, розмахуючи іншими чотирма. А потворні ж які! І постійно лаються між собою!

Затрубили в ріг, і фортеця ожила — закружляли чорні голомозі грифи, про яких також розповідали в селищі, звідусюди висипало безліч павуків, які заходились шикуватися в стрій. А далі вивели та прогнали через двір з десяток дивних створінь, кожне з яких було закуте в кайдани. Та це ж зябри! Справді, шкіра зеленавого відтінку, зелене волосся — зябри! А худющі які, матінко! Ці потвори їх, мабуть, зовсім не годують, самі тільки жеруть, безсовісні!

Уля мало не заплакала, дивлячись на виснажених бранців у тяжких кайданах. Вона вперше побачила мешканців Долини, про яких багато хто з лісовиків згадував зі зневагою, і відразу відчула, наскільки несправедливим було таке зневажливе ставлення. Які б вони не були, все одно не заслуговують на те, щоб отак потерпати від потвор-загарбників! Якщо їй поталанить повернутися додому, нікому не дозволить більше насміхатися із зябрів, а ватагові Орику скаже, що зябрам неодмінно треба допомогти, он як тяжко їм, бідолашним, у ворожій неволі. Вона не могла відвести погляду від нещасних рабів, аж поки їх не виштовхали геть із двору. Ще встигла розгледіти зелений хвіст, який вистромився з-за рогу будівлі, — то спав стомлений ящір. І навіть до віконця в’язниці, здавалося, долинало його хропіння.

До самісінького заходу сонця споглядала Уля небачений краєвид, який відкривався з високої вежі, а коли запали сутінки, злізла і вмостилася на купі соломи. Знову обступили спогади, переживання й тривоги. Що діється вдома? Мама й тато, певне, з ніг збилися, шукаючи її… Та що там рідні — ціле селище, мабуть, уже кинулося на пошуки! Але ж ніхто не бачив, як схопив її страшний чорний незнайомець, а ящера коли й запримітили зі сторожового язла, то навряд чи роздивилися мішок у його лапах. А хоч і роздивилися, то як дізнаються, куди саме він полетів? Доріг у небі нелічено, неміряно…

Чи надійде поміч із рідного Лісу? Чи зарадить лихові добрий Лісовий Дух? Той бридкий павук сказав, що хтось має прибути по неї, мабуть, щоб ще кудись забрати. Куди? «Та, напевно ж, не в гості на пироги…» — згадалася приказка, яка ходила в селищі між людьми. Уля зітхнула й згорнулась клубочком та ще міцніше стисла в долоні Тяшевого свищика. Вона не сумнівалася, що свищик той — чарівний. Негарно так думати, але все одно добре, що Тяш загубив його, інакше що Уля робила б тепер без його чарівної допомоги? Плакала б тільки та жахалася кожного шереху. І дівчинка поцілувала маленьку дерев’яну пташку — враз відчула рідний запах дерева, лісу, перших весняних квітів, які вже рясно вкрили лісові галявини. Так і заснула руденька Уля, заснула міцно, так само, як удома, після радісного дня, сповненого весняних веселощів.

4

Його Злодійство прибув до фортеці наступного дня, коли сонце почало схилятися до заходу. Колісниця, запряжена чотирма найдужчими грифами, спустилася просто посеред двору, де застиг стрій павуків, вишикуваних для зустрічі повелителя. Кощій виліз із колісниці й мовчки спостерігав, як наближається до нього пузатий Зуболом, — то улесливо кланяючись, то намагаючись імітувати карбовану військову ходу. Вслід за Кощієм викублився й чаклун У-Шур, який усе чогось невдоволено кривився та сякався в брудну хустинку. Скільки не переконував він повелителя не летіти у вогку Долину, а чекати крадіїв у замку, той стояв на своєму, а насамкінець так визвірився, що чаклун мало не сів на підлогу. У Його Злодійства аж руки свербіли розпочати криваву) війну, тому й не сиділося йому в замку.

Намісник подав знак павукам, щоб горлали свій вітальний клич, а сам підступив до Кощія, виструнчився й доповів про готовність служити Його Злодійству. При цьому бідолаха затинався, кректав, пихкав та витріщав очі, марно намагаючись втягти своє пузо.

— Ну, годі вже, годі! — перервав Кощій недорікувату мову Зуболома, бо затерплий від страху перед повелителем язик намісника молов уже справжні нісенітниці. — Белькочеш казна-що, наче дожувати не встиг! Ну то де ж мої посланці? Прибули чи ні?!

— Прибули, повелителю! — квапливо гаркнув Зуболом. — Двоє посланців, тобто посланець, а з ним полонянка! Так, один Посланець і одна полонянка, а разом — двоє! Так і є!

— Що ти верзеш? — Кощій роздратовано поморщився. — Повинен був прибути такий чорний коротун, а з ним летючий ящір! І полонений — хлопчисько з Лісу! Так чи ні? Ти пам’ятаєш мій наказ?

— Так точно, повелителю, Ваше Злодійство, так і є! Ящір є, хлопчисько, тобто дівчисько є, чорний коротун — немає!

^— У-у-у! — застогнав Кощій і стис кулаки. — Чаклуне, розтлумач мені, що він белькоче, бо я його зараз приб’ю!

— Зуболоме, — звернувся до намісника У-Шур, — покажи нам чорного коротуна і ящера!

— Ящір там, — Зуболом вказав на хлів, з-за якого стирчав зелений Кхаррів хвіст, — дівчисько я наказав замкнути в башті, а більше нікого не було!

— Чекай, яке дівчисько? — чаклунові теж почав уриватися терпець.

— Таке! Маленьке! — показав лапою намісник.

— А ящір, що ж, сам прилетів?

— Так точно, сам! Ні, не сам, а з мішком! А в мішку — дівчисько!

Чаклун закотив очі. До чого ж тупий цей намісник, тупіший навіть за Чмира!

— Повелителю, твій бравий намісник каже, що ящір прилетів сам, а хлопчака він називає дівчиськом, бо, мабуть, не бачив ніколи лісових дитинчат. Хлопчаки там теж бувають патлаті, от він і переплутав! — як завжди, улесливо звернувся чаклун до Кощія.

— Ну ж бо, веди до полоненого! — загримів Кощій, і переляканий Зуболом повів гостей до вежі.

Уля сиділа на підвіконні й спостерігала, як із заходом сонця в Долині знов збирається туман. Вдень ув’язнення ще так-сяк можна було перетерпіти — добре що є вікно, з якого можна дивитися на річку та простори за нею. А ось увечері нападала така туга, що хоч бери та вий, як вовки в лісі. Тільки свищик і рятує, бадьорості додає!

Чи довго ще їй тут сидіти? Що з нею зроблять? Вона вже стомилася ставити собі ці запитання й намагалася відволікатись від них. Хотіла заспівати, але пісні виходили якісь убогі: бракувало Улиному дзвінкому голосочку простору в цій похмурій фортеці. Тому вона мугикала стиха, уявляючи, що знову співає на майдані перед одноплемінниками. А ще спробувала подмухати в свищика, хоча Тяш нізащо не хотів цього робити, скільки вона його не просила. Але їй так хотілося почути пташиний щебет, хай навіть і не дуже схожий на справжній! Та свищик не видавав звуку, хоч як Уля старалась. От тобі й маєш! Чарівний, а не свистить!

І от тепер дівчинка сиділа на підвіконні й думала про втечу. І чим більше думала, тим більше переконувалась — нікуди вона не втече. Дороги не знає, з якого боку її Ліс, сказати не може, мотузки, щоб злізти з високої башти, нема, хоч і вікно відчинене, й висоти вона не боїться. Та навіть якби й злізла та спробувала якось пробратися через Долину, сподіваючись зустріти зябрів, котрі вкажуть дорогу, все одно загинула б — чи грифи відшукають, чи в трясовину забредеш, чи в крокодилову пащеку втрапиш.

І саме тоді, коли Уля ладна була вже розридатися від безвиході, за дверима залунали кроки декількох пар ніг. Поряд зі знайомим уже павучим тупотом Уля розрізнила брязкіт заліза, зовсім як у тата в кузні, коли, бува, Ульк перекине коробку з чавунними чушками. Це до неї, а може, й по неї… Дівчинка стисла в руці свищика й почала знову благати Духа заступитися за неї.

Двері, як завжди, з рипінням відчинилися, й на порозі стали троє. Височенний кістлявий дідуган, увесь закутий в залізо, тільки лиса голова стирчить та відстовбурчені вуха; з ним миршавий чоловічок у довгій хламиді та вже знайомий старший павук. Тільки він тепер не набундючений, а ніби наляканий чи розгублений…

Його Злодійство роздивлявся дівчинку.

— Чаклуне, хіба це той хлопчак з чарівного дзеркала? — з погрозою в голосі звернувся він до У-Шура.

— Н-ні, повелителю, це т-таки справді дівчисько… — затинаючись, відказав чаклун, який і сам нічого не розумів. Зрозуміло було єдине — слід чекати на великі неприємності.

Кощій підступив до Улі, нагнувся й почав розглядати її впритул. Коли в обличчя дівчинці глянули його вибалушені очиська, вона позадкувала, здогадуючись, що це і є той самий Кощій, яким у Лісі лякають дітей. Ось він який, негідник! Хай тільки спробує її зачепити, вона так пручатиметься та кусатиметься… Вона йому покаже, як дітей красти!

Чаклун був приголомшений не менше за Кощія. Куди ж подівся Момбарха? Де вештається?

Збудили Кхарра, але він нічого не міг пояснити до пуття: по-перше, не вмів говорити, а по-друге, й сам не відав, де його товариш і господар. Зуболом же й поготів не знав нічого! Він молов без кінця ту саму нісенітницю — про посланця, мішок і дівчисько. А обличчя Кощія тим часом дедалі більше наливалося багрянцем. Довелось чаклунові чимало потрудити свого язика, переконуючи його, що Момбарха з хлопчаком неодмінно з’явиться, а дівчисько знадобилося, напевне, для того, щоб збити лісовиків зі сліду! Сам У-Шур палко сподівався, що саме так воно і є.

Кощій врешті заспокоївся і зажадав вечері. Намісник вмить повеселішав і прожогом кинувся супроводити повелителя до великої зали, де давно чекав довгий стіл і кухарі були готові подавати різноманітні наїдки, які готувалися майже два дні.

Надії Зуболома на бенкет цілком справдились. Кощій жер і базікав, пив і горлав, аж поки не впав головою на стіл та не захропів. Зуболом, впираючись у стіл пузом, засопів і собі. Тільки чаклун, хоча й дістався до ліжка, довго не міг заснути: все розмірковував, що ж його, в біса, робити, коли Момбарха так і не з’явиться.

Заснула у своїй в’язниці й бідолашна Уля. Вона ще довго чула, як галасував десь поряд у кімнатах Кощій, а коли все стихло, ковтнула води зі жбана й звично вже згорнулася калачиком на своїй кепській постелі. Завтра, мабуть, вирішиться її доля — неспроста ж прибув сюди Кощій, не інакше, як замислив щось лихе… Добрий Дух, почуй та поможи!

5

Наступний день, однак, нічого не змінив. Кощій проспався після бенкету й знову взявся знищувати запаси провіанту в фортеці, а Зуболом догоджав йому, як міг, за що отримав від повелителя вже не одну похвалу. Чаклун тим часом нишпорив по коморах, вишукуючи, що б поцупити, поки повелитель заклопотаний їжею, а той безмозкий намісник мало зі шкіри не вискакує перед ним. Уля сиділа й далі замкнена, так само не відаючи, що ж буде з нею, а Кхарр дедалі більше непокоївся та роздумував, чи не слід уже залишити цю фортецю та податися на розшуки господаря.

— Ну, де ж той чорний негідник? — запитав Кощій, відірвавшись нарешті від столу і згадавши, навіщо він сюди прибув. — І чаклун десь вештається! Чаклуна до мене!

Варта побігла шукати У-Шура, а Його Злодійство визирнув у вікно. Побачивши, що Кхарр все ще полежує за хлівом, він розгнівався:

— Ти бач, лежить собі! А де господар, не зізнається, прикидається, що не розуміє! Де ж той клятий коротун з моїм хлопчиськом, чорт забирай?!

— Може, ящера, того… зв’язати, поки не надумався полетіти собі? — Зуболом уже сміливіше почувався поряд з Його Злодійством і навіть знову став тішити себе мріями про посаду головнокомандуючого.

— Так! Молодець, намісник! Зв’язати його та в льох! Нехай посидить, — може, й згадає дещо!

Коли захеканий чаклун, облазивши всі закапелки фортеці, але так і не знайшовши нічого цінного, показався у дверях, Зуболом уже віддав наказ схопити ящера. З десяток павуків, розгортаючи велику сітку, якою ловили зябрів, тихцем наближалися до Кхаррового хліва. Завжди обережний ящір цього разу запізно помітив небезпеку, але встиг-таки розпростерти крила до того, як тенета впали на нього. Павуки кинулися, щоб заплутати ящера, але змагатися з ним — то не зябрів по Долині ловити! І скоро кілька з них лежали на землі, побиті й покусані, тенета були подерті на клапті, а Кхарр, волочачи за собою решту вояків, важко злетів угору.

— Зупинити його! — гримнув Кощій, і Зуболом, трусячи пузом, мерщій побіг сходами нагору.

Клапті тенет зіслизнули з Кхарра й укрили переслідувачів, ще один необачний гриф, який здумав напасти на втікача, падаючи, проломив прогнилу покрівлю хліва й долучився до них, заборсаних у сіті.

— Стріляйте по крилах! По крилах!! — Зуболом на вежі заходився криком, і декілька стріл полетіли в бік ящера, який дзигою крутився серед грифів, що вперто нападали. Решта павуків також налаштували свої арбалети, але враз намісник, що керував ними з вежі, заверещав не своїм голосом:

— А-а-а! О-о-о! Стріляйте мерщій! Ні! Ні, не стріляйте, не треба-а! — Кхарр ухилився від ще одного нападника, несподівано стрімко кинувся до вежі й схопив Зуболома за петельки. З намісником у лапах він здійнявся над фортецею, і поки павуки розгублено вирішували, стріляти чи ні, швидко полетів геть, підносячись вище й вище.

Зуболом верещав і молотив у повітрі всіма лапами, не томлячись від жаху. Навздогін кинулися грифи, та коли один із них, збитий ударом хвоста, шелеснув у болітце, запал інших трохи пригас, і вони відстали, не сміючи нападати.

— Утік! — горлав Кощій. — Нікчеми, всіх згною в шахтах, усіх з гори поскидаю!

Він вихопив з піхов свого величезного меча і змахнув ним у бік Кхарра, що вже малою крапкою темнів над стрічкою ріки. З кінчика важкого леза раптом зірвалася сліпуча блискавка і з шаленою швидкістю помчала навздогін ящерові. Кхарр вже був упевнений, що відірвався від переслідувачів, коли раптом зачув свист і шипіння позаду. Але обернутися так і не встиг. По спині його ніби прокотилась вогняна куля, нестерпний біль обпік шию, запахло смаленим, він випустив Зуболома, який несамовито кричав, і перекидаючись почав падати в каламутні води Поквані.

Кощій приклав руку до лоба і якийсь час вдивлявся у той бік, де блиснув спалах, а потім вкинув меча назад у піхви.

— Ось так, нікчеми! — знову загримів він. — Так буде з кожним, хто насмілиться виступити проти мене! Втямили, недоумки?

Павуки внизу заціпеніли, дехто впав навколішки в надії виблагати собі помилування, а грифи взагалі поховалися хто куди.

— А ти чого стоїш, чаклуне! — Кощіїв лютий погляд зненацька впав на У-Шура. — Хто замислив привести цю парочку — ящера з коротуном? Га?!

Чаклун відчув, як задрижали його коліна.

— Момбарха обов’язково з’явиться, повелителю! Він завжди, завжди доводить справу до кінця! Я певен, що не мине й двох днів, як він приведе хлопчака. Тільки платні вже не дочекається, навпаки — сам заплатить за смерть шановного намісника!

— Дідько з ним, з тим намісником! Гаразд, чаклуне, я почекаю, тільки чекатиму в себе у замку, а не в цих смердючих болотах! Ми вирушаємо негайно!

— Слухаю, повелителю! — вклонявся чаклун, а в голові роїлися думки про те, чи не отримає він у замку запрошення оглянути скарби Його Злодійства.

Розділ другий ПОЛОН

1

Навіть крізь товстелезні стіни до Улі все-таки долинали окремі звуки з того гармидеру, що зчинився у фортеці. Вона підбігла до дверей і приклала вухо до замкової шпарини. Чути було лайку, якесь скавуління, а потім відчайдушний вереск долинув звідкись згори. Уля підскочила до вікна, вилізла на підвіконня. Що тамдіється? Може, це хтось приспів їй на виручку? Чи добрий Дух почув її молитви?

І тут вона побачила, як від башти у бік річки летить той самий ящір, який приніс її сюди, летить, щосили махаючи крильми й когось стискає в пазурах, а той несамовито лементує. Та це ж найстарший павук! Ну й дива! Це гра така, чи дикі жарти цих брутальних вояків? Невже так розважається Кощій? Та ні, он кинулися навздогін потворні грифи, й одного з них ящір збив хвостом. Той упав у болото й втонув — це вже не схоже на жарти…

Дедалі більше дивуючись, спостерігала Уля, як за ящером шугнула в небо сліпуча блакитна блискавка, наздогнала, вдарила — і він упав чи то у воду, чи то в очерет. А нагорі не замовкала лайка. Хтось, напевно, сам Кощій, кричав грубим голосом, далі прогупали важкі кроки, і на якийсь час усе стихло, потім ще крики, команди, і знову тиша. Що ж там діється? Може, вони всі пересварилися між собою? От було б добре! Може, тоді й пощастило б якось вирватися звідси? Несила вже терпіти цей полон, адже там десь далеко тато, мама та Ульк не знають, що й думати.

Гупання кроків за дверима раптом обірвало її думки. Хтось вовтузився з замком. Уля подумала про Кощія і застигла на підвіконні, не зводячи з дверей нажаханого погляду, та коли вони відчинилися, побачила на порозі не Кощія, а того миршавого чоловічка в довгій хламиді, який прибув разом із ним. Чоловічок підняв трохи свою хламиду, переступив поріг і, на превеликий подив Улі, всміхнувся їй.

Але посмішка на його тонких губах була недобра, маленькі' очиці дивилися хитро, а позаду стовбичив понурий вартовий павук.

— Злазь-но звідти, крихітко! — звернувся чоловічок до Улі, й коли вона слухняно злізла, провадив свою улесливу мову:

— Я придворний чаклун Його Злодійства Кощія Безсмертного. Звати мене У-Шур. Якщо не слухатимешся, я розгніваюсь! Можу зачаклувати тебе або перетворити на якусь комашку. Зрозуміла?

Уля мовчки кивнула.

— От і молодець! — чаклун потер руки.

Поки у фортеці тривала метушня навколо Його Злодійства, який збирався додому, чаклун трохи заспокоївся і вирішив, що після повернення неодмінно щось придумає. А далі згадав про полонянку. Може, не випадково все-таки приніс загиблий ящір це дівчисько? Треба забрати її з собою та допитати як слід, може, й випливе щось цікаве. Та й служниця в його покоях не завадить, от тільки добре налякати її треба, щоб слухалась. Бодай маленька користь буде від цих відвідин фортеці, раз уже нічого кращого не знайшлося! Клятий Зуболом десь поховав свої коштовності, адже такого бути не може, щоб у пузаня та й нічого не було! Хоч би той рубін, отриманий у нагороду від повелителя! Бач, Кощій винагородив та й забув! Ще б деньок провести тут та перетрусити всі кімнати Зуболома! Але, видно, іншим разом…

— Звати тебе як, крихітко? — вдаючи доброго дядечка та гадаючи, що дівчинка йому повірить, допитувався чаклун. Він часто дивився в чарівне дзеркало, але дуже рідко — у звичайне. Його неприродна усмішка та очиці, які неспокійно бігали, могли ввести в оману хіба що сліпого.

— Уля! — дівчинка насупилася, але все-таки відповіла. — Навіщо ви мене вкрали? Що я вам зробила?

— Нічого, крихітко, нічого! А скажи-но мені, хто тебе вкрав?

— Ніби й не знаєте! Чорний чоловік! Він посадив мене в мішок, а сюди приніс той ящір, що в річці втонув.

— А ти звідки знаєш, що він втонув?

— У вікно бачила!

— Так-так… — чаклун знову потер руки, й Уля помітила, що вони в нього давно не миті, з обкусаними брудними нігтями. — А де ж подівся той чорний чоловік?

— Не знаю…

— Не знаєш? — чаклун зазирнув їй у вічі.

Тут загупотіли швидкі кроки, і в комірчину ввалився ще один павук.

— Його Злодійство кличе чаклуна! Йдіть мерщій! — прогугнявив він, і чаклун заметушився.

— Іди за мною! — звелів він Улі й рушив до дверей, але дівчинка не ворухнулася. Тоді У-Шур кивнув павукові.

— Я сама… — Уля випередила павука й знехотя рушила за чаклуном, який швидко дріботів вузьким проходом. Знову її кудись забирають, усе далі від рідного Лісу.

Вони вийшли надвір.

— Його Злодійство забирає тебе в свій замок! — обернувся до неї чаклун. — Це велика честь! У дорозі сиди нишком, щоб не дратувати повелителя, бо можеш і не долетіти, зрозуміла?

— Угу, — Уля боялась, дуже боялась, але чи то знову свищик допоміг, чи вже вона сама, без допомоги, навчилася не давати волі своєму страхові. Зачекайте, потвори, дістанеться вам по заслузі! Вона залізла в колісницю, намагаючись не дивитися на Кощія, і забилася в куток. Чаклун сів поряд.

— Гей, Вухокруте! — прогримів наостанок Кощій. — Гляди мені, якщо прогавиш чорного коротуна, можеш відразу топитися в болоті! Щойно він з’явиться — мерщій гінця до мене!

— Слухаю, буде виконано, радий служити!!! — павук Вухокрут, призначений намісником замість Зуболома, вигнувся дугою.

Кощій гепнувся на сидіння. Запряжені в колісницю грифи змахнули крильми й злетіли, підіймаючи свою ношу в повітря. Якоїсь миті Уля відчула на собі тяжкий Кощіїв погляд, та невдовзі Його Злодійство насунув на очі шолома й захропів, а дівчинка пожалкувала, що не дістає до краю гондоли й не може роздивитись згори цю фортецю й навколишню місцевість. Адже вона має повертатися цією дорогою, вона неодмінно повернеться додому! Куди ж тільки тепер занесе її нещаслива доля?

2

Довго тривав політ. Уля із свого кутка бачила тільки синє небо, хмарки, що повільно пропливали повз них, та миготіння чорних крил запряжених грифів. Кощій розкинувся на всю гондолу, припер чаклуна аж до стіни та все хропів і хропів, тільки раз кліпнув оком, коли колісниця раптово сіпнулася від пориву вітру. Чаклун, затиснутий ногою Кощія в куток, кректав, сопів, обережно крутився, але вибратися не міг. Ще збудить повелителя, а той, як відомо, цього дуже не любить.

Сонце вже схилилося до заходу, коли грифи з важкою колісницею нарешті досягли гір. Внизу під ними пробігали кам’янисті пагорби, а попереду здіймався високий гірський кряж, сувору красу якого псувало єдине — чорний замок на вершечку скелі. Колись цей замок був окрасою гір, нині ж недобрим віяло звідти навіть у погожу та сонячну днину.

Грифи знижувалися плавно, тільки раз хитнули колісницю, коли її колеса вже доторкнулись до бруківки плацу. Відразу підбігли солдати-павуки, розпрягли грифів і виструнчились перед Його Злодійством. Кощій, чіпляючись шпорами, видобувся з гондоли, потягнувся, а до нього вже накульгуючи крокував Чмир. Його Злодійство вислухав звіт головнокомандувача про те, що в замку все гаразд, і зажадав вечері. Він звелів Чмирові йти за ним до покоїв. Чаклуна ж із собою не кликав, і той, ображений, залишився стояти біля колісниці. Очевидячки він впав у немилість! Прощавай обіцяна царська винагорода, натомість — знову викручуйся та вибріхуйся! І все через тих клятих крадіїв!

Уля тим часом обережно визирала з колісниці. Знову стіни з сірого каміння, похмурі височенні вежі, знову павуки та грифи снують широким подвір’ям. Невже вона в горах, у тому страшному Кощієвому замку, який декотрі лісовики вважали казкою? От тобі й казка! Як же далеко вона від дому! І жодної рідної душі, жодної вірної руки, за яку можна було б ухопитися, коли стане страшно! От тільки Тяшів свищик…

— Годі роззиратися, ходімо! — сердитий голос чаклуна обірвав її думки. У-Шур стис її зап’ястя холодною чіпкою рукою та потягнув за собою, хоча дівчинка й не думала опиратися. Маску люб’язності чаклун скинув і знову став самим собою — злим і підступним негідником.

Вони проминули павуків, які були тут, у замку, значно вгодованіші за тих, що залишились у фортеці, перетнули двір і попрямували вздовж довгої будівлі з маленькими віконцями. Уля не встигала за дрібними, але швидкими кроками чаклуна і раз у раз наступала на поли його хламиди. Той люто сичав на неї та волік далі. Вони пройшли повз гурт в’язнів — невисоких, бородатих, у лахмітті й кайданах. Бідолахи зводили щось із каменю під наглядом павуків, і Уля згадала рабів-зябрів там, у Долині. А потім охнула — та це ж, мабуть, гноми, що їх Кощій теж обернув на рабів! Та роздивитись гірських мешканців їй не вдалося, бо чаклун почав дертися нагору крутими сходами, й нарешті вони опинилися на замковому мурі, де на каменях сиділи декілька грифів.

— Дивись сюди, мала! — чаклун підвів її до краю стіни. Уля обережно визирнула в одну з бійниць, скрикнула й відсахнулась. Стіна замку круто обривалася вниз, переходячи в страшне провалля.

— Тільки спробуй мене не послухатись — і я накажу викинути тебе туди, як кошеня! — зловісно всміхаючись, пригрозив чаклун і потяг приголомшену Улю вже вниз по східцях, до приземкуватої вежі. Вони зупинилися перед замкненими дверима, чаклун дістав звідкись зі складок своєї хламиди великого ключа. Двері, голосно зарипіли, відчинились, пропускаючи обох до кімнати.

Уля побачила захаращене, брудне чаклунове помешкання: гори мотлоху, павутиння, закопчені стіни, страшні маски на них… Дівчинка мимоволі здригнулася — більш огидного житла годі й шукати! А господар цього безладу вказав їй на куток, де висів на ланцюгу великий казан:

— Сядь он там і сиди нишком!

Уля згадала страшне провалля й слухняно присіла біля вкритого сажею казана на клапті якоїсь поточеної мишами шкури. А чаклун заходився нишпорити по всіх купах мотлоху, аж поки не витяг звідкись іржаву залізну клітку, посунув її із скреготінням по кам’яній підлозі й спробував затягти на один зі столів. При цьому він мусив змести на підлогу частину мотлоху. Та оскільки клітка була лише трохи менша за самого чаклуна, впоратися з нею старий не зміг. «Ой, та це ж для мене клітка!», — здогадалась Уля, й страх клубком підступив до горла.

У двері постукали — то павук приніс вечерю. Він поставив дерев’яну тацю на вільний край столу й прогугнявив, що шановному чаклунові наказано з’явитися до Його Злодійства завтра по обіді. Чаклун вислухав його, потім змусив поставити клітку на стіл і відіслав геть, після чого вмостився в кріслі з чорного дерева й накинувся на їжу, так голосно плямкаючи і шморгаючи носом, що Уля відразливо здригалася, хоча й сама дуже зголодніла. А чаклун ще й бурмотів щось собі під ніс, розмахуючи виделкою, ніби когось вмовляючи. Потім хильнув вина з глека і, схоже, подобрішав.

— Агов, мала, їсти хочеш? — звернувся він до Улі.

— Хочу, — зізналася дівчинка.

У-Шур відломив шмат перепічки й кинув їй у куток. Зголодніла Уля спочатку не хотіла брати шматка — бач, кидає, мов собачаті! Але руки якось самі потяглися до хліба, і ось уже перепічка смачно хрумкотить на зубах.

Чаклун чогось хлюпнув з невеличкого казанка в кухоль і простяг Улі.

— На, запий! Ти ж, певне, й пити хочеш?

Зловісного хитрого зблиску в його очицях Уля не помітила, бо справді змучилася спрагою. У кухлі був якийсь відвар, від нього йшов приємний трав’яний дух — зовсім як від того, що мама давала Улі взимку, коли вона раптом починала кашляти. І навіть на смак майже такий. Чаклун тим часом цілком спорожнив тацю й дивився, як вона п’є. Раптом його постать роздвоїлася в Улиних очах, далі ще потроїлася, й ціла кімната попливла перед нею, ніби в тумані. «Зачаклував, триклятий!» — тільки й встигла подумати дівчинка. Кухоль випав у неї з рук і розбився, очі заплющились, і дівчинка поринула в глибоку темряву.

Чаклун вдоволено потер руки, коли Уля відкинулась на стіну позад себе, підійшов, крекчучи підняв її та переніс на кам’яний виступ під чарівним дзеркалом. Попорпався в одній зі скринь, дістав торбинку, витяг з неї засушений листочок, і підпалив його в круглій ямці поряд з дівчинкою. Пробурмотів якесь закляття, сів у крісло й почав спостерігати, як димок поволі огортає сонну Улю. А коли дзеркало на стіні проясніло й перед чаклуном почали пропливати картини безтурботного життя лісових мешканців, ігри та забави дітвори й інше, що було в Улиних спогадах, він схопив шматок паперу та почав щось шкрябати на ньому великим гусячим пером.

Прокинулася Уля в клітці. Ледь розліпила важкі-важкі повіки й повела круг себе очима. Так і є, це не жахливий сон, а страшна правда — вона в полоні, у Кощієвому замку. Іржаві ґрати навколо… Та це ж вона в тій самій клітці, яку чаклун витяг з купи мотлоху! У голові засів тупий біль, шия заклякла, а тіла вона не відчувала зовсім. Думки текли повільно і мляво, дівчинка ледве пригадала, як клятий У-Шур зачаклував її. Матінко, та може, вона вже й не Уля? А може, й не людина зовсім?

Вона повільно повернула голову й наткнулася поглядом на власну руку. Рука виглядала як звичайно, і Уля напружила останні сили та легенько поворушила пальчиками. Трохи відпочила й так само ворухнула пальцями ніг. Здається, все на місці, але руки й ноги ледве слухаються, важкий тягар тисне на все тіло, а про те, щоб підвестися, й мови нема. Що ж з нею сталося? Що їй зробив той підлий чаклун? Скільки не напружувала пам’ять, згадати так і не змогла, тільки пригадався приємний смак отруйного відвару, та ще від одягу ніби пахтіло димком. Так вона лежала довго. Млявість поступово минала. Раптом вухо вловило шарудіння за дверима, стишене чортихання, і в замкову шпарину встромили ключа. «Чаклун!» — Уля, не роздумуючи, кинулась на дно клітки, ніби й не приходила до тями.

Через напівзаплющені повіки їй було видно двері, які відчинялись, далі на порозі справді став чаклун У-Шур. Але який вигляд він мав! Рот роззявлений, рештки волосся на потилиці скуйовджені, руки трусяться, очі сльозяться, а на лобі червоніє велика ґуля. Як завжди, плутаючись у своїй хламиді, він переступив поріг, зачинив двері й перше, що зробив, — схопив дірявий шолом, який лежав на кам’яній ступі біля входу, і щосили пожбурив його в страшну маску на стіні. Шолом брязнув об маску, вона розкололась, і уламки посипалися на долівку. А чаклун стиснув кулаки й завив, затупав ногами, забігав по кімнаті, перекидаючи стільці та змітаючи речі зі столів. Лунко задзвенів казан, у який вцілила якась залізяка, щось тріснуло, ще щось посипалося на підлогу. Мідний кубок пролетів через усю кімнату й розбив закопчене вікно. Денне світло нарешті ввірвалося до цього похмурого барлогу. Уля зіщулилась у клітці, не розуміючи, що ж таке сталося з чаклуном. А той знов зачепився за щось хламидою, беркицьнувся на підлогу й вибухнув незрозумілою лайкою. Коли підвівся, вже тільки сичав та прикладав руку до ґулі на лобі.

Схоже було, що він зовсім забув про свою полонянку, тож Уля втислася у дно клітки, щоб ненароком не потрапити йому на очі. Але очиці чаклуна, що бігали по всій кімнаті, натрапили не на неї, а на дивом вцілілий глек з вином. У-Шур підскочив, схопив його й не відривався, поки не вихлебтав до денця. Потім пожбурив глек у куток, похитнувся, вчепився однією рукою за стіл, виставив кістлявий кулак і знову погрозився комусь невідомому.

— Я вам усім покажу, усім, усім! Я вам… я… — тут голос його зірвався, й він уже тільки трусив безсилим кулаком та безгучно роззявляв рота. Вітерець, який свіжо дихнув у розбите вікно, сколихнув завісу на протилежній стіні, й Уля побачила, що за нею є ще одна кімната. Туди й попрямував чаклун, хитаючись, скрикуючи та розмахуючи кулаком.

— Усім пригадаю! Нікого не прощу! — його вигуки долинали вже з іншої кімнати. Там щось грюкнуло, посипалося й затихло. Згодом почулося хропіння, яке іноді переривалось незрозумілими вигуками й схлипуванням.

Уля підвела голову, ще раз прислухалась і сіла. Що ж сталося з чаклуном і так його розлютило? І чи не мститиметься цей підлий У-Шур за свої невдачі безневинній Улі? Вийти з клітки, на якій висів величезний замок, полонянка не могла, хоча й почувалася вже досить добре.

А сталося з чаклуном ось що. До пізньої ночі переглядав він Улині спогади, але нічого, не відомого раніше від пумша, не побачив. Дівча схопив таки Момбарха, але потім посадив у мішок, і, крім темряви, далі нічого розгледіти не вдалося. Де подівся Момбарха, вкрав він хлопця чи ні, було невідомо. Той хлопчисько не раз виникав у спогадах малої, але чарівне дзеркало — така річ, у котрій не завжди все постає виразно. От і зараз, усе, що стосувалося того хлопчака, було ніби тумані, та й слів не вдавалося розібрати, скільки не старався чаклун. Про Духа — нічогісінько, саме лиш його дерев’яне зображення бовваніє посеред селища на галявині. Тоді У-Шур почав викликати пумша, аби довідатись, що ж діється зараз у селищі. Пумш відгукнувся, але, крім стін якоїсь комори, нічого показати не зміг, видно, сидів десь зачинений. Чаклун на мить злякався, чи не дізналися лісовики, хто пумш насправді, але тут-таки й відкинув це припущення — де їм, темним, дійти до суті його магії!

Був майже ранок, коли чаклун, який так нічого й не вивідав, поволікся спати. Ще якийсь час не міг заснути, розмірковуючи, що ж доповідатиме Його Злодійству. «Нічого, — втішав себе У-Шур. — щось збрешу, зволікатиму, скільки зможу, а там, гляди, й Момбарха з хлопчаком нагодиться».

Збудили його удари гонга, яким павуків-солдатів скликали на обід.

— Полудень! — чаклун зірвався з ліжка й гарячково почав натягати свою хламиду. Він запізнюється на доповідь!! За таке нечуване зухвальство двоє управителів копалень позбулися голів! Як же це він проспав?! У-Шур підібрав хламиду й задріботів сходами донизу, а далі щодуху помчав через подвір’я до покоїв Кощія. Він важко хекав, намагаючись заспокоїти себе тим, що Кощій завжди спершу знущається з пацюка Хню, а вже потім слухає доповіді. Може, й не зверне уваги на його запізнення! А може, й сам запізниться, адже не раз доводилося їм чекати на володаря понад годину.

Але склалося все кепсько. Коли павуки-вартові впустили його, захеканого, до тронної зали, всі вже були на місці. Його Злодійство сидів на троні, біля нього терся пацюк з підозріло вдоволеною фізіономією, поряд стовбичив виструнчений Чмир.

— А-а-а! Нарешті мій любий чаклун все-таки вирішив завітати до мене! — надто люб’язно зустрів У-Шура Кощій. — І де ж ти вештався, дорогенький, га?!

Та «дорогенький» чаклун так захекався, що йому забракло повітря, аби спромогтися на бодай якусь відповідь. Він лише хапався за груди та хрипів.

— Що? — приклав долоню до вуха Кощій. — Проспав, кажеш?

Чаклун шалено замотав головою, холонучи з жаху.

— Кажеш, начхати тобі на володаря?! — вишкірився Його Злодійство та поманив У-Шура вузлуватим пальцем.

— Ні, володарю, ні… — насилу вичавив із себе переляканий чаклун, наближаючись, не в змозі відірвати погляду від палаючих гнівом очей Кощія. А той нахилився, простяг руку, наче хотів погладити скуленого У-Шура по плішивій голові. І раптом дав йому такого дзвінкого щигля, що той аж ноги задер, відлітаючи в дальній куток зали, й гепнувся там з розкинутими руками.

Перше, що він почув, коли трохи отямився, був сміх. Брутальний регіт Кощія, хрипке гавкання Чмира й гугняве хихотіння пацюка Хню.

— Що, прочухався, чаклуне?! — загримів Кощій.

В У-Шура гуло в голові, вона, здавалося, розпухла, стала вдвічі більшою, а всі думки повисипались, як з дірявого казана. Він підвівся з підлоги, але так і стояв, хилитаючись, у кутку тронної зали.

— Ну-бо, допоможіть йому! — і Чмир з пацюком кинулись до чаклуна, схопили попід руки й потягли до трону.

Поволі думки почали повертатися до У-Шура. Кощій насварився на нього пальцем:

— Знатимеш, як спізнюватись на доповідь! Твоє щастя, що сьогодні я в доброму гуморі!

Чаклун упав навколішки й увіткнувся лобом у підлогу. А володар примружився й загримів знову:

— А тепер порадуй новинами! Де твій чорний коротун, де хлопчисько! Ти дізнався?!

У чаклуновій голові після отриманого щигля все переплуталось, і якщо раніше він з ходу міг вигадати яку завгодно брехню, ще й досить переконливо її викласти, то зараз белькотів правду, викопуючи собі тим глибочезну яму.

— П-повелителю, не губи, у дз-з-зеркалі нічого не видно… Момбарха з’явиться… Неодмінно з’явиться, він, напевно, вже у фортеці! Я старався, повелителю!

— Аякже! У фортеці він, цей твій Морх… Морм… пху ти, погань! Бреши більше! Накивав п’ятами твій приятель! Добре, хоч ящера я вколошкав!

— 3-запевняю, повелителю, дай іще трохи часу — й хлопчисько буде в тебе, — вмовляв чаклун, і далі принижено вклоняючись.

— Чмире! Послати гінця до фортеці! Дізнатись, прибув чорний коротун чи ні! — Кощій віддав наказ і знову повернувся до У-Шура: — Гляди, чаклуне, головою відповідаєш! Геть з-перед очей, завтра з’явишся! І молись, щоб знайшовся твій чорний приятель!

Під неголосне хихотіння пацюка, якого Кощій чухав за вухом, чаклун вислизнув за двері. Здавалося, навіть вартові глузливо дивляться йому вслід. Чимдалі від тронної зали сильніше закипала в ньому ненависть. Спершу він кляв Чмира — той, безумовно, давно вичікував слушної миті, щоб підмовити володаря проти нього, адже досі Кощій слухався тільки чаклунових порад! А той жалюгідний пацюк! Невдячна тварюка! Скільки разів чаклун рятував його брудну шкуру! І цей блазень сміявся з його ганьби! У-Шур трусився від люті. Начувайся, підлий пацючаро!

Він спотикався, згарячу наосліп пробігаючи плац, подвір’я замку, потирав чималу ґулю на лобі, й чим далі біг, тим більше брала його злість. Як міг Кощій так принизити того, хто служив йому вірою й правдою, хто допоміг захопити всі гори, всі володіння гномів, їхні скарби та копальні! Того, хто, як міг, догоджав повелителю, ночей недосипав, чаклував, вивчаючи чарівну книгу, втоптали в багно перед тупими нікчемами! Це з нього, У-Шура, немає ніякої користі?! Ні, Кощію, це тобі не минеться! Зажди-но, побачимо, чи такий ти вже й безсмертний! Постривай!

Тут чаклун відчув, що вже не думає, а промовляє вголос ці погрози, й злякано огледівся. Павуки сновигали то туди, то сюди, але, начебто, ніхто не почув його необачних слів. Чаклун спробував придушити в собі божевільну думку про помсту Кощієві, але що далі, то все нові та нові образи приходили на пам’ять, згадувалися випадки, коли Кощій принижував його, висміював перед іншими — то за хирлявий вигляд, то за ріденьку бороду, то за незугарну хламиду… Й поки чаклун дістався до свого помешкання, лють переповнила його вщерть. Але волю їй він зважився дати лише після того, як зачинив за собою двері.

4

Минуло два дні по тому. Чаклун про Улю зовсім забув, тільки іноді кидав шматок якоїсь їжі та наливав води в миску. З того дня, коли він зчинив такий кавардак у своєму житлі, У-Шур ніби змінився — безперестанку щось бурмотів про себе, міг зненацька вигукнути якусь погрозу або надовго завмирав посеред кімнати із закоченими очима. Кілька разів він діставав з-під ліжка у своїй спальні вишукану скриньку, на якій дивно світилися барвисті камінчики, й сидячи за столом, довго гортав якісь аркушики. Це була, певне, дуже коштовна річ, бо чаклун, який завше жбурляв усе куди попало, обходився з нею надзвичайно обережно. Коли скінчав переглядати аркушики, дбайливо ховав її, гадаючи, що Уля цього не бачить зі своєї клітки. Але їй добре було видно край ліжка за нещільно зсунутою завісою та ноги чаклуна, коли він вовтузився, ховаючи свій скарб. Та одного дня У-Шур накрив клітку великим рядном і, мабуть, чаклував, бо в кімнаті, де не було нікого, крім них двох, довго лунали ще чиїсь голоси. Деякі були настільки знайомі Улі, що вона вже хотіла відгорнути рядно, щоб підгледіти, але останньої миті згадала страшне провалля та чаклунову погрозу, тому так і не зважилася.

Але тієї ночі побачила дивний сон: начебто вона знов у рідному селищі, йде по воду до містка, а на містку нікого нема, тільки Тяш один сидить, сумний та зажурений. «Привіт, Тяше! — каже вона. — А де ж твій Чум-Чурюм?»

А він підводить голову, дивиться сумним поглядом і каже: «Улечко, а мій свищик у тебе?» «Так, у мене, ти ж загубив його», — відказує Уля. «То бережи його, бережи пильно, він мені дуже потрібен!» «То я тобі його віддам!» — радісно скрикує Уля й хоче зняти свищика, але раптом виявляється, що замість Тяша на містку хихотить бридкий чаклун. Вона скрикнула від ляку й прокинулась. Дивний сон! Таких виразних снів дівчинка досі ніколи не бачила! «Я збережу свищик, Тяшику, — прошепотіла вона, — збережу, якщо зі мною самою нічого не станеться!»

Чаклун і справді майже забув про свою полонянку. Що там якесь дівчисько, коли він із життям мало не розпрощався! Павук-гонець повернувся з фортеці ні з чим — Момбарха там так і не з’явився, тож Кощій був сам не свій від гніву.

Але страта У-Шура означала, що володар залишиться без порадника, власне кажучи, без очей і вух у Лісовій Країні. І Його Злодійство хоча й скаженів якийсь час, однак вирішив залишити винуватця живого. Поки що.

А в того не йшла з голови думка про помсту, бо ще не зійшла з неї величезна ґуля від Кощієвого щигля. Десятки підступних задумів родилися в уяві чаклуна, але жоден з них зараз не здавався вірним. Тут не можна діяти нашвидкуруч, план помсти має бути такий підступний та зусібіч виважений, такий надійний, щоб Кощій і не зогледівся, як потрапив би в пастку. Він-бо володіє даром безсмертя, а чаклунове життя вже одного разу висіло на волосині! Hi-і, годі, він сам стане володарем! Грізним У-Шуром Великим, або ні, краще У-Шуром Кривавим, щоб кожен тремтів, промовляючи його ім’я! Та й взагалі, чи ж перевіряв хто, насправді безсмертний Кощій чи то казка?

І він вирішив вичікувати й мізкувати, але передусім спробувати повернути собі прихильність невдячного повелителя. Нехай Кощій воює, нехай іде походом на Ліс — може, там і голову згубить! А чаклун мусить посприяти цьому!

Нарешті вдалося викликати пумша й довідатись від нього, що Момбарха поранений, відлежується собі в селищі, але його пильно стережуть лісовики та ще й збирають загін для пошуків дівчиська. Хлопчак теж був у селищі, живий і здоровий! Чаклун трохи подумав над цією звісткою, а тоді вже помчав до Його Злодійства. Там він гепнувся в ноги повелителеві, розповів усе, про що дізнався, однак ще й прибрехав, ніби хоробрий Момбарха самотужки відбивався від цілого селища, тому зараз лежить при смерті, а всі до єдиного мисливці вирушають на пошуки дівчиська. У селищі залишаться самі жінки й діти.

— Мій повелителю, посилай негайно наших непереможних вояків — вони легко захоплять селище та здобудуть хлопчака! А відьма Лавірпія якраз обіцяла провести наш загін Яром, углиб Лісу! Я, твій нікчемний раб, благаю чимскоріше віддати наказ нашому бравому командувачеві!

Кощій над усе любив, коли перед ним плазують, і зробив усе точнісінько так, як сказав чаклун. А той вдоволено потирав руки.

Здається, в нього визрів чудовий план, лишилося тільки все обмізкувати як слід! Ну, а зараз можна й хильнути винця та добряче попоїсти! Тільки от ґуля ще болить — він обережно торкнувся пов’язки на голові. Ну та нічого, відгукнеться декому його ганьба, та запізно буде залагоджувати провину!

Розділ третій МІЯ

1

Чаклун повернувся в піднесеному настрої. Він раз у раз потирав руки, хихотів, а очиці його виблискували, мов скляні намистини. Уля спостерігала за ним та подумувала, чи не скористатися його настроєм і не попросити, щоб випустив із клітки. Та неприємно було звертатися з проханням до цього негідника. Раптом сам він зупинився біля неї.

— А-а-а, крихітко, я про тебе зовсім забувся! Мав так багато справ, важливих справ! — він захихотів знову.

Далі налив собі кухоль вина, вихилив і ще повеселішав. Павук-вартовий приніс обід, чаклун усівся на підлогу й плямкаючи почав базікати з повним ротом:

— Так, так, крихітко, час випускати тебе! Його, хи-хи, Злодійство, — тут чаклун скривився, — звелів тебе віддати грифам на корм, але я тебе врятував — запам’ятай! Будеш у мене за служницю, бо тут, як бачиш, трохи неприбрано.

Чаклун обвів рукою, в якій була затиснута виделка, свою кімнату, а вірніше, той безлад, що панував у ній:

— От і прибиратимеш та їсти мені будеш подавати, зрозуміла? А не слухатимешся — негайно в прірву! — і знову заплямкав, раз-пораз сьорбаючи вино з кухля.

Уля слухала ті балачки й відчувала, що серце сповнюється надією. Чаклун випустить її з клітки! То пусте, що доведеться прибирати весь цей мотлох — вона стерпить, зате, можливо, матиме нагоду втекти, хоча й не відає, куди можна втікати цими ворожими горами, де їй незнайомі ні дороги, ані стежки, ба, не знає навіть, у який бік прямувати до рідної домівки!

— О! — чаклун зжер майже весь свій обід, коли раптом згадав про щось важливе. Він умостився в кріслі з незмінним кухлем вина. — Я знаю, ти там, у своєму лісі, співала гарно, то потіш мене по доброму обіді чимось солоденьким, може й колисанкою! Страх як люблю пісні!

І сам щось фальшиво замугикав своїм пронизливим голоском.

«Звідки він знає?» — дивувалася Уля. Вона оглянула свою в’язницю — товсті шари бруду й пилу на горах сміття — й відчула, що не заспіває чаклунові, навіть якщо її справді кидатимуть у провалля чи віддаватимуть на поталу хижим грифам. Не заспіває, бо не зможе, не видасть жодного звуку, хоч би як старалася!

— Ну ж бо, співай, чого мовчиш? — гримнув чаклун, який уже розвалився в кріслі, готовий спочивати під колисанку.

— Не можу, — стиха промовила дівчинка.

— Що? Як то не можеш? А в лісі могла?

— А тут не можу! — стояла на своєму Уля.

— Співай, кажу тобі, дурне дівчисько! Бо звелю всипати різок за непослух!

Але Уля тільки похитала головою та щосили стисла в долоні свищика.

— А, то ти не хочеш! Негіднице, я покажу тобі, як не слухатись! Я тебе провчу, дурне дівчисько! Не хочеш співати, то й не треба! Я тебе зачаклую! Так! Є одне закляття, я згадав! Забудеш після моїх чар усе — хто ти така, звідки, хто твої рідні та знайомі, пісні свої нікчемні забудеш!

Уля похолола від жаху. А чаклун навіть відставив кухля — так захопився своєю новою вигадкою.

— Так, так, так, — бурмотів він сам до себе, — є, є таке закляття, треба глянути в Книгу. О-о-о-о!

Тут він раптом змовк і витріщився просто перед себе з роззявленим ротом. Однак поступово крива усмішка поверталася на його обличчя, він почав втягати голову в плечі, очиці забігали, чаклун кинувся гризти свої брудні нігті, не перестаючи бурмотіти щось незрозуміле:

— Ось воно… хи-хи-хи… раніше не здогадався… те що треба… ха-ха… випробую на дівчиськові… а там і ще до когось черга дійде… побачимо, побачимо, мій повелителю, чи є користь від безсмертя, коли ти…

Тут він спохопився й затулив собі рота долонями. Потім поглянув на дівчинку, знову гидко захихотів, виліз із крісла й, похитуючись та спотикаючись, побрів у спальню, де дістав з-під ліжка свою чарівну скриньку.

За вікном, куди нещодавно вставили нову шибку, вдарив грім — спершу здалека, та відлуння наближалося, гуркіт наростав. У-Шур, який похапцем гортав сторінки в дивній скриньці, здригнувся, встав і пошкандибав запалювати вогонь. Коли полум’я затанцювало по стінах, кімната почала виглядати ще більш зловісною, а зігнута над скринькою тінь чаклуна захиталася, нагадуючи одного зі страшних Кощієвих грифів.

— Є! — раптом скрикнув У-Шур. — Знайшов заклят-тя! Ось воно!

І почав щось бубоніти, ніби вчив закляття напам’ять. Довго бубонів, поки раптом не скрикнув так пронизливо, що Уля здригнулася в клітці, а полум’я товстої свічки посеред столу заметалось, ладне щомиті згаснути.

— Щезло! — чаклун вдарив кулаком по столі. — Знову щезло, чорт забирай! Та я запам’ятав, я встиг!

Він гарячково забубонів, закочуючи очі, й усмішка поповзла по його тонких губах.

— Ха-ха, я його знаю! — чаклун накивав пальцем на свою скриньку, а далі схопив велике перо й швидко зашкрябав ним по якомусь клапті паперу. Бубонів і шкрябав, поки не відкинув перо та й переможно захихотів.

— Гей, крихітко, як ти там, співати не надумала? — покликав він Улю. — Спиш, мала? Ну, спи, спи, завтра перетворю тебе на зразкову служницю! Забудеш усе, ха-ха!

Та Уля не спала. Який тут сон, коли не знаєш, що чекає на тебе завтра! На додачу бідолашну мучив голод — за день і ріски не мала в роті. Дівчинка в розпачі не знала, що тут можна вдіяти. Мабуть доля в неї така — згинути в цьому триклятому місці, не залишити жодного сліду по собі. Адже позбавлена пам’яті, покірна й слухняна, вона перетвориться просто на ляльку — таку, як ті, що ними гралася вдома.

Як давно це було — рідний дім, безтурботні ігри… Туга та безвихідь…

2

Нараз щось теленькнуло. Чаклун, чи що, прокинувся? Та ні, хропіння не обірвалось. То тільки вітер за вікном, який шпурляє в скло пригоршнями води. Та ось зашаруділо знов — це десь за скринями, попід стіною! Миші, певно, — хоча скільки вона вже тут, а мишей не бачила жодного разу. Уля насторожилася, спробувала визначити, звідки долинають дивні звуки.

— Ой! — стиха зойкнула вона, коли з-за великої давньої скрині, оббитої іржавим залізом, вигулькнуло чиєсь замурзане обличчя. Хто це? У відблисках вогню було видно, як цікаві очиці невідомого створіння пробігли по захаращеній кімнаті й зупинилися на дівчинці. Створіння ще покрутило головою навсібіч, прислухалось до чаклунового хропіння за завісою і нарешті зважилось вилізти зі свого сховку. Це був маленький чоловічок, мабуть, на голову нижчий за Улю, неймовірно брудний, зі скуйовдженою темною чуприною. Він ще раз прискіпливо огледів кімнату, не побачив нікого, крім Улі, й посміливішав. Обережно ступаючи, чоловічок наблизився до столу з кліткою. Уля від подиву рота роззявила. Тепер вона розгледіла, що це хлопчик, просто дуже брудний, і в такому само брудному ще й подертому одязі, й страшенно йому зраділа:

— Ти хто? — прошепотіла вона, ще не зважуючись повірити, що знайшлася тут жива істота, до того ж, дитина.

— Я Мія! А ти хто така? — теж пошепки відповів замазура, який уже впритул наблизився до клітки.

— Мія? То ти дівчинка?!

— Ну звісно, дівчинка, хто ж іще?

— А я Уля! А ти що, тут живеш, у замку? Тебе чаклун зачарував?

— Ще чого — зачарував… — пирхнула Мія і смішно зморщила замурзаного носика, — я тут так, гуляю! А ти ось чого в клітці сидиш, і взагалі, звідки ти взялася? Я таких, як ти, ніколи не бачила, щоб з отаким волоссям, як… як… — вона застромила до рота брудний палець і закотила очі, не знаходячи потрібного слова.

— Рудим? — підказала Уля. — А в нас уся родина така — і татко, і мама, і брат. Вони кажуть, коли я виросту, й мої діти всі будуть руді.

Тут вона сумно всміхнулась, бо згадала, як далеко всі рідні.

— А де твоя родина? — оченята Мії загорілись цікавістю.

— У Лісі зосталася, а мене Кощій викрав… Чаклун хоче завтра зачарувати, щоб я забула, звідки я і хто, та прислуговувала йому тут.

— Кощій викрав? Аж із Лісу? — неабияк здивувалася Мія.

Гроза надворі втихла, та краплі ще барабанили у вікно. Вогонь догоряв, у кімнаті темнішало, але Уля вже не відчувала туги й безнадії. Мія просто засипала її запитаннями: а чи далеко звідси до Лісу, а де вона там живе, а як її вкрали й навіщо? Уля ледь встигала пошепки відповідати, аж поки не стомилася. Тоді Мія заходилась розповідати про себе — вона швидко торохтіла й розмахувала руками, а Уля зачудовано слухала, так що й забула вже про свій полон.

Дивина, та й годі! Виявилось, що Мія — дочка Зін-Лу, царя гномів, який живе й досі, хоча Кощій і його слуги впевнені, що знищили його, коли завалили прохід, яким гноми втікали від павуків. Коли Кощій захопив гори, Мії ще не було на світі, а народилась вона вже в глибокій печері, де всі, хто залишився живий з їхнього міста, ховалися від переслідувачів. Мама її потім загинула в завалі, Мія тепер живе з татом, тіткою та іншими гномами в одній із печер, про яку Кощій і гадки не має — він переконаний, що винищив усіх гномів. Але це не так, і зараз тато — цар Зін-Лу — збирає всіх, хто залишився живий, щоб прогнати загарбників. А її дід — великий маг та чарівник, він зараз дуже хворий, але все-таки дечого навчив її. Вона, Мія, давно вже відшукала дорогу до Кощієвого замку, адже він зовсім і не Кощіїв, збудував його колись давній цар Калум. І шукає Мія одну коштовну річ, яка має бути в чаклуна У-Шура. Ось вона відшукала його помешкання, а знайшла у ньому тільки Улю!

— То ти принцеса гномів? — з недовірою перепитала Уля.

— Еге ж, царівна! — Мія шморгнула замурзаним носом. — Чого дивишся, сама знаю, що не схожа. Спробуй, полазь тут по закапелках — на чорта будеш схожа…

— Як же тато відпускає тебе саму вночі до Кощієвого замку?

— Бо треба, то й відпускає! — якось по дорослому, не зовсім зрозуміло відповіла Мія, й спохопилася: — Ой, забалакалися ми з тобою! Треба тебе забирати звідси! Не знаєш, де ключ від замка?

— Ні… — Уля мало не плакала. — Чаклун ховає десь, а як знайдеш його в такому безладі?

Вогонь уже зовсім згас, тліли самі вуглини, які все-таки трохи освітлювали кімнату. Дощ ущух, і в вікні посвітлішало — скоро мало світати.

— Ану, спробую дещо… — Мія вилізла на стіл, стала навколішки поряд з кліткою, — тільки ти мовчи, бо не вийде…

— Що спробуєш? — спитала Уля, але царівна тільки приклала пальця до губів і втупилася в замок на дверцятах клітки. «Що це вона робить?» — дивувалася полонянка. Несподівано казанок, який стояв біля дверцят, здригнувся й підскочив, розхлюпуючи воду. Уля злякалася не на жарт.

— Ет! — з досадою вигукнула Мія. — Не зможу, не вмію ще! От дідусь би запросто зміг, це для нього заввиграшки!

— Ти вмієш чаклувати? — Уля була вражена.

— Це не чаклунство! — її нова подруга навіть образилась. — Це магія!

Магія магією, а звільнити Улю не вдавалося, й розпач знову почав опановувати бідолашну. За вікном дедалі більше сіріло — вони проговорили цілу ніч — от-от має затрубити ріг, який будить павуків у їхніх казармах. А там і чаклун прокинеться та розпочне свою чорну справу.

— Іди, Міє! — сумно озвалася Уля. — Іди, бо вже розвидняється. Ще й ти в полон потрапиш! Може, зустрінемося ще, тільки я тоді тебе вже не пам’ятатиму.

— Не рюмсай! — суворо обірвала її Мія, а в самої сльози вже готові були закапати з очей. Але раптом вона щось пригадала, й оченята принцеси гномі заблищали знов.

— Слухай, а ти зможеш затримати чаклуна?

— Затримати?

— Так! Щоб не відразу тебе зачарував, а зачекав до вечора, або хоч до обіду!

— Не знаю…

— Ти мусиш його затримати! Я згадала! Як же я раніше не подумала, дурна? У горах, під валунами, рідко, але зустрічається така чаклун-трава! Дідусь розповідав! Якщо її пожувати, ніякі чари, особливо злі, не діють. Я зараз виберуся з замку та пошукаю, я пам’ятаю, які в неї листочки! Вона мали б уже розпуститися, вже час!

Мія налаштувалася бігти геть.

— Зрозуміла? Тільки затримай чаклуна, добре? Я швиденько!

Уля кивнула у відповідь. Думки про дивовижну зустріч і про те, як перешкодити У-Шурові, полонили її так, що не зчулась, як заснула. Збудив її грюкіт у двері. Дівчинка схопилася й сіла, здригаючись від вранішнього холоду, й не розуміючи, де грюкають і хто таким грубим голосом вигукує за стіною.

— Його Злодійство вимагає чаклуна до себе! — горлав за дверима посланий павук і гамселив у двері не інакше, як чобітьми.

Заспаний чаклун з’явився на порозі спальні, сам не свій від злості.

— Чого волаєш, бовдуре?! — накинувся він на павука зі справжнім сичанням, нарешті відчиняючи двері.

— Його Злодійство викликає чаклуна! — повторив той трохи тихіше.

— Забирайся геть! Зараз буду! — чаклун з силою хряпнув дверима просто перед носом у посильного.

— Нікчемні дурні, знахабнілі бовдури! — він бігав по кімнатах, збираючись та кленучи всіх підряд. — Жодної поваги! У двері гупає, наче в себе вдома! Ну, та дайте час, я скоро всіх вас навчу…

Тут він затнувся й глянув на Улю, що сиділа, підібгавши ноги.

— І тебе чемності навчу! — погрозився їй, а далі вибіг, і двері за ним причинилися.

3

У-Шур повернувся вже далеко по обіді, страшенно голодний та розлючений. Кощій посилав його проводжати загін павуків до самого кордону гір. Добре, що не до Провалу, звідки вони Лавірпієвим Яром повинні пробратися в Ліс.

Подали обід, і, як завжди, це покращило чаклунові настрій, а вино, що його він вживав дедалі частіше, додало нахабства та заповзятості.

— Ідіть, ідіть у ліс, павучки! — бурмотів він стиха, й Уля могла розчути лише окремі слова. — Отам вам і край! Лісовиків у селищі вистачить, щоб усіх перебити! А я вже подбаю, щоб як слід розписати все нашому повелителеві — мовляв, бачив у дзеркалі, як браві солдати порубали на шмаття всіх у селищі разом із хлопчаком-сторожем. О, як переконливо я запевнятиму Кощія в його непереможності, адже тепер не буде кому збудити Духа! Безсмертний дурень і повірить — він завжди вірить, коли кажуть те, що він хоче почути. І попреться на Ліс, а хлопчак тим часом збудить Духа, й той завдасть Кощієві перцю! Дух — то сила, з ним запросто не впораєшся, я краще за Кощія знаю, з ким варто мати справу, а з ким — ні! А коли й виживе Кощій та повернеться, зроблю так, щоб пам’ять втратив, та й годі! І тоді я, У-Шур, стану повелителем Гір!

Чаклун закотив очиці, розмріявся, але тут-таки й злякано втягнув у плечі голову. Зарано ще мріяти, поки не подбав, аби жодна жива душа не здогадалася про його задум! Розбазікався, а дівчисько он сидить та слухає! Вино язика, бач, розв’язало, хай йому грець! Ну, та дівчисько вже сьогодні не тямитиме про балачки його, ба, не згадає навіть свого нікчемного імені!

— Гей, крихітко! — покликав чаклун. — Зараз я відпочину та візьмуся до чарів!

Уля гарячково метикувала, що робити. Так, їй дуже пощастило, що чаклун сам затримався, але шурхоту за скринею досі не чути, скільки вона не дослухалася, отже, треба щось придумати, аби зволікти бодай часинку!

— Ну то що? — й далі варнякав чаклун. — Не надумала? Востаннє питаю! Ще трохи — й усе забудеш!

«Співати? Співати я можу як завгодно довго, але ж не вийде в мене тут, не вичавлю з себе жодного звуку! — Уля гнівно обірвала власні боягузливі думки. — Я мушу, якщо хочу знов повернутися додому!»

— Я… Я спробую… — озвалася вона з удаваною покірливістю, якої й сама від себе не сподівалася, — але ж я голодна, сили не маю…

— О, це інша справа! — пожвавішав чаклун і кинув їй у клітку великий шмат сиру. Поки Уля, незважаючи на голод, зумисне повільно жувала його, й далі патякав собі: — Як будеш слухняна, зроблю так, щоб ти все забула, а пісеньки свої — ні. Ти ж любиш свої пісеньки, так?

— Дуже люблю! — щиро зізналася Уля.

Сир, хоч як повільно вона жувала, таки скінчився. Чаклун нетерпляче йорзав у кріслі, й вона відкашлялась та стиха завела заспів. Голос спершу був хрипкий та кволий, ніби від зимової застуди, але враз дівчинка відчула, що Тяшів свищик у неї на грудях став гарячий, мов жаринка. Його тепло, зігріваючи груди, відігріло й голос: він дедалі міцнів, набував виразності й згодом залунав на повну силу.

Уля співала свою улюблену пісню — про лісові галявини, вкриті квітами та ягодами, про пташенят, якіщебечуть у гніздах, про те, як у кронах дерев гуляє легенький вітерець. Чаклун слухав із закоченими очима. Улин спів його потроху вколисував, голова схилялася на груди, аж поки й кухоль випав з руки і негідник міцно заснув.

Коли Уля побачила дію власного співу, відразу ж завела нової пісні — про маленький струмок у високій траві, про дівчину, яка чекає на милого, що має повернутися з полювання. Так вона співала й співала, аж поки сонце не сховалося за скелями. Дівчинка не бачила, що грифи на даху пороззявляли криві дзьоби, а павуки полишили свої пости на інших вежах, покидали зброю та збилися в купу й уважно дослухаються.

Минув час, і Уля переспівала всі пісні, які знала. Спробувала завести все спочатку, але в горлі пересохло, мучила спрага, а вода в казанку скінчилась. Тому не дійшла й до половини пісні, закашлялася й збилась. Чаклун посопував у кріслі, за вікном уже запали сутінки, а Мії ще не було. Уля затамувала подих, аби необережним порухом не збудити У-Шура, але несподівано гучно затрубив ріг, скликаючи вояків.

Чаклун ворухнувся, хропнув, здригнувся й сів із витріщеними очима.

— Що таке? Де я? Чому… — закрутив він головою, поки не втупився поглядом у дівчинку.

— А-а-а-а! — скрикнув чаклун. — То це ти мене приспала своїми піснями?! Отакі в тебе пісні?! Як ти посміла, негідна, присипляти мене, наймогутнішого чаклуна?!

Він скочив з крісла й зі стиснутими кулаками кинувся до клітки. Але під ноги йому потрапило якесь відро, і «наймогутніший із чаклунів» з усього маху гепнувся на долівку. Це ще більше його розлютило, й чаклун скочив та почав щосили трусити клітку, вигукуючи погрози. Коли павуки почули замість співу знайомий лемент чаклуна, схаменулися й квапливо подались кожен до свого місця, дивуючись, як могли вони всі раптом покинути свої пости, адже за це чекало найсуворіше покарання.

— Ну зажди, мала! — шипів чаклун, дістаючи з різних сховків торбинки та пляшечки. Він наставив на вільному краєчку захаращеного столу свічок і заходився переглядати все, що зібрав, заглядаючи в зім’ятий папірець. Нарешті взяв дві пляшечки — маленьку пузату й велику, з темного скла, — решту покидав, як завжди, в одну купу. Що далі він робив з тими пляшечками, Уля не бачила, бо чаклун повернувся спиною до неї, бурмотів щось та чимось булькав.

«Міє, де ж ти?» — розпачливо думала дівчинка.

— Ой-ой-ой! — заверещав зненацька чаклун. «Обпікся, чи що?» — зраділа ще одній затримці Уля. Та чаклун не обпікся — то рідина з чаші залила папірець із записаним закляттям, якого він ніяк не міг втримати в голові. Тепер У-Шур чортихався та лаявся, бо наступного разу міг і не знайти його в чарівній книзі. А вже ж приготувався зробити так, щоб капосне дівчисько начисто забуло про все на світі! Та дарма, літери трохи проступають на мокрому папері, хоч деякі й розмито. А так начебто все зрозуміло, тільки баритися не можна!

4

Уля втислася спиною в ґрати й дивилась, як чаклун з гидким хихотінням підходить до неї.

— Ось, маю чим тебе пригостити, крихітко! Пий швидше! — й він тицьнув дівчинці чашу..

— Не буду! — промовила Уля й міцно стисла зуби.

— Що? Не будеш?! А я ось зараз покличу варту, й полетиш униз зі скелі або підеш на корм грифам, дурне дівчисько!

«Краще зі скелі чи на корм, аніж залишитися жити ганчір’яною лялькою!» — подумала Уля й замірилась вибити чашу з рук чаклуна — хай-но спробує, клятий!

— Пий, кажу! — лютував чаклун. Та Уля раптом відчула, як ніби жаринка торкнула її там, де висів Тяшів свищик. І разом з цим виразна думка промайнула в голові: пий, не бійся, нічого не станеться, це зілля нічого тобі не заподіє!

Уля не встигла навіть спротивитись цій думці, взяла чашу й випила з неї гірку теплувату рідину. Випила і вжахнулась того, що накоїла, бо повіки зробилися враз такі важкі, а гидка, задоволено усміхнена чаклунова пика розчинилася в темряві. Але тої ж миті всі відчуття повернулися, тільки очі ніби хто заліпив, та ще в роті лишився неприємний присмак, немов від гіркого полину. Вона лежала на лавці, чула над собою бурмотіння чаклуна, який читав закляття. Отже, ще не все, чари поки не подіяли…

— Блюмандар калямандар, — бурмотів чаклун, — траляндар унмакар… пху, розпливлося, не розібрати… мака… радар, чи що? Ну-бо, спочатку!

І знову забурмотів те саме. Потім голосно вигукнув якесь зовсім незрозуміле слово, плеснув у долоні й бризнув чимось Улі в обличчя — вона ледве стрималась, щоб не поморщитися. Лежала не рухаючись, час від часу згадувала щось із минулого: перевіряла, чи не подіяли таки чари? Але нічого не відбувалося. Чаклун і далі щось неприємно мугикав під ніс, чути було плюскіт вина, яке наливали в кухоль, тихе хихотіння. Далі У-Шур гукнув вартового. Та відповіді не отримав, скільки не гукав.

— Поснули вони там, чи що, ці телепні? Ось зараз спущуся та покажу їм, як спати на посту!! — і зарипів дверима, виходячи.

— Та ще й темно, чорт забирай! Де смолоскипи, бовдури? Чуєте ви, чи ні?! — долинала знизу, зі сходів, його лайка.

Уля розплющила вже не такі важкі повіки й сіла на лавці. Струснула головою, відгоняючи рештки дурману. Що ж, здається, все гаразд, вона нічого не забула, все розуміє… Чому ж не подіяли чаклунові чари? Знову свищик допоміг? Дівчинка вдячно стисла його під сорочкою. Але що ж тепер робити? Вибиратися звідси, але як? Чаклун от-от повернеться! Чи вдати з себе зачаровану, а потім при нагоді втекти?

Щось зашаруділо. Невже?! Уля аж підскочила — із-за старезної скрині визирнуло знайоме замурзане личко.

— Міє! — скрикнула вона радісно й кинулась до своєї нової подруги, яка вже видобулася зі свого сховку.

— Улю! — ледве вимовила та, чомусь дуже захекана. — Я так поспішала… а там павуки… під стіною… я і так, і сяк… довелося чекати… А як ти? На ось, їж мерщій!

І простягла Улі жмутик якоїсь трави.

— Вже не треба, чаклун мене встиг зачарувати! Тобто хотів зачарувати, але не зміг, не вийшло в нього! — радісно зашепотіла Уля.

— То зачарував таки чи не зачарував? — ніяк не могла второпати Мія.

— Ні, ні, зі мною все гаразд!

— Все одно їж! — наполягала принцеса гномів, і Уля слухняно напхала рота простягнутою їй травою, яка була ще гіркіша за чаклунове зілля.

— То кажеш, чаклун тебе не зміг зачарувати?

— Умгу! — Уля ніяк не могла дожувати траву, від якої вже язик задерев’янів.

— Правду казав мій дідусь: як був підлий У-Шур неуком, так і залишився!

— А твій дідусь знає чаклуна?

— Знає, знає, потім розкажу… — заквапилась Мія. — Ти дожувала? Тоді втікаймо!

— Куди, адже на вході варта, та й чаклун десь унизу…

— Туди, — замурзана царівна вказала за скриню, — через дірку в стіні!

— А якщо не пролізу? — згадала Уля невдалі спроби протиснутися крізь грати своєї клітки.

— Пролізеш! — Мія вже нетерпляче підштовхувала її до скрині.

Зненацька двері з голосним рипінням відчинилися й на порозі став чаклун. Став і завмер, як громом уражений, коли побачив Улю, що мала бути зачаклована, на ногах і при здоровому глузді, та ще й маленьку чорну постать поряд із нею.

Уля скрикнула й прожогом кинулася до скрині. Мія метнулась була за нею, але останньої миті чомусь передумала, впала навколішки й полізла під стіл.

— А-а-а! Втікати?! Я тобі покажу! — завищав чаклун і погнався за Улею. А вона вже втислась у вузьку щілину між скринею та стіною й продиралася до дірки, яка чорніла на одному рівні з підлогою. І таки долізла б, та У-Шур міцно вчепився їй у ногу й потягнув назад.

— Не втечеш! — шипів він і, хоча був низенький на зріст та миршавий, проте тримав міцно, як Уля не рвалася. А Мія гарячково метикувала, що робити. Ех, так забаритися, хоч би трохи раніше… І тут її погляд упав на великий срібний кубок на полиці над скринею. Ось що їх порятує! Принцеса втупилася непорушним поглядом у той кубок, і він ледь помітно захитався. Чаклун розкарячився, сходячи лайкою та бризкаючи слиною, й намагався за ногу витягти з-за скрині Улю, яка щосили впиралася. Ні, нізащо не повернеться вона до тієї клятої клітки! У-Шур все смикав її й не помічав, як розхитався кубок на полиці вгорі, як він тихенько посунувся, ніби його тягли за невидиму нитку, а далі зірвався з краю та полетів донизу.

Лусь! Неначе блискавка влучила чаклунові в тім’я, і він, навіть без зойку, повалився на підлогу. Уля рвонулася, зачеплений комір тріснув, а вона миттю опинилась біля дірки й протислася в неї.

Мія перескочила через непорушного чаклуна і, мов ящірка, ковзнула слідом за нею. Коли шкряботіння стихло, У-Шур поворухнувся, глухо застогнав і підвівся, тримаючись за плішиву маківку, з якої стікала тоненька цівка крові. Хитаючись підійшов до скрині й заглянув за неї.

— Прокляття! — чаклун аж затіпався від думки, що його ошукали. Плюючись прокльонами та стогнучи, він дошкандибав до столу, покопирсався в купі лахміття й витяг дерев’яну коробочку. Звідти витрусив білу кульку, що нагадувала крихітне яєчко, й трохи погрів її над полум’ям свічки. Повернувся, схилився над скринею й укинув гарячу кульку-яйце в дірку, в якій зникли дівчатка. Пух-х! Усю нору заповнив їдкий білий дим і швидко заклубочився вслід за втікачками.

Раптом чаклун побачив на підлозі за скринею якусь річ. Маленький дерев’яний свищик — його, мабуть, загубило підступне дівчисько, яке зуміло одурити його, мудрого У-Шура! У-у-у!! Мерзотник схопив свищика і в безсилій люті пожбурив його через усю кімнату. Потім застогнав і охопив обома руками свою поранену голову.

А втікачки тим часом викотилися з широкої тріщини в довгий коридор, освітлений єдиним смолоскипом. У кінці його дрімав зіпертий на товстого списа солдат-павук, який, зачув гамір, спохопився й витріщив баньки. Мія ледве встигла затягти Улю в затінок. Павучисько встиг лише вгледіти, що з отвору в стіні звивається легенький димок, і загримів своїм залізом, кваплячись у той бік. Та щойно встромив голову в тріщину, як звідти просто йому в пику повалили клуби отруйного диму. Павук не встиг навіть скрикнути, випустив списа і з гуркотом повалився на плити долівки.

Дівчатка з острахом спостерігали, як білий дим виповзає з тріщини та розтікається понад підлогою.

— Що там таке?! — пролунав грубий голос: то другий павук помітив непорушного товариша та дві маленькі постаті поряд і вже наближався до них з розкоряченими лапами. Повз такі клешні не проскочиш!

— Замруж очі й не дихай! — гукнула Мія і потягла Улю геть від павука — назустріч білим клубам диму. Уля затамувала подих, затисла рукою рота й носа, міцно заплющила повіки й побігла за подругою. Гупаючи ножиськами, павук гнався за ними. Він так само пірнув за білу завісу, але не встиг зробити й двох кроків — схопився за горлянку, захрипів і впав, як підкошений.

— Усе, можеш розплющити очі! — голосно дихаючи на бігу, промовила Мія. Вони вже мчали іншим проходом, де не було вартових, далі почали петляти, звертаючи то праворуч, то ліворуч, поки нарешті не задріботіли сходами донизу. Проминули ще декілька темних коридорів, і Мія враз зупинилася.

— Тут! — сказала вона відсапуючись і потягла Улю в якусь вузеньку нішу. Там стала навколішки перед загратованим отвором на рівні підлоги:

— Ну-бо, поможи!

Важко дихаючи, вони вдвох, відсунули ґрати й залізли в отвір. Ще трохи пройшли в цілковитій темряві.

— Все, — видихнула Мія, — тепер можна відпочити!

Вона пошаруділа, чимось чиркнула, й запалена свічка осяяла вогником тісну комірчину з низьким склепінням і без вікон. У кутку — напірозвалена грубка, під стіною — лава, вкрита якимсь кожухом. Вони всілися й деякий час мовчали, відхекуючись та заспокоюючись.

— Де ми, Міє? — нарешті спитала Уля.

— У замку, де ж іще! — шморгнула носом та. — Я тут відпочиваю, або відсижуюсь, поки не настане темрява. Це спокійне містечко, і не знайде ніхто — павуки ж і про половину схованок у замку й не здогадуються! Ху-у, ну й набігались… їсти хочеш?

Мія розв’язала вузлика, який лежав на лаві, й простягла подрузі жменю сушених фруктів — чи то яблук, чи груш, чи чогось іншого.

— Давай попоїмо, прислухаємось, чи не вислав той мерзотник кого за нами навздогін, а потім і вирішимо — зараз іти, чи ранку дочекатися?

І дівчатка заходилися наминати свою нехитру вечерю.

Розділ четвертий ПОДРУГИ

1

Уля жувала сушені яблука, а Мія торохтіла не вмовкаючи — то пошепки, то вголос, потім знову пошепки. Її жваві чорні очиці виблискували на замурзаному личку:

— А здорово ми втекли, правда? А ті павуки нас мало не схопили, просто жах! Чаклун думав нас викурити, а виходить, поміг утекти! Ха-ха-ха! А ти бачила, як я його по голові глеком?

Уля похитала головою.

— Не бачила? Шкода! Він тебе за ногу — хап! А зверху на полиці такий гарний срібний глечик стоїть! Я так за тебе перелякалася, що й старатися не довелось — тільки глянула на нього, а він посунувся, посунувся та геп! — тому бовдурові на голову! Ой, я не можу! Шкода, що там був глек, а не ковальський молот чи казан чавунний!

Мія стисла кулачки, й Уля посміхнулася. Принцеса гномів їй дуже подобалась — маленька, на голову менша за неї, а така войовнича та відчайдушна!

А подруга чомусь несподівано спохмурніла й замовкла, замислилася про щось і нарешті з досадою вдарила кулачком по коліні:

— Ой-йо-йой, чого ж я радію, дурна!

— А в чім річ? — занепокоїлась Уля.

— Тепер усе пропало, більше до чаклуна я не потраплю, — щойно так радісно збуджене Міїне личко спохмурніло.

Уля нічого не розуміла:

— Та навіщо тобі до нього повертатися?

— Одну річ забрати, коштовну-прекоштовну! Вона у нього, я знаю!

— А що то за річ?

Тільки Мія хотіла відповісти, як десь неподалік почувся тупіт, брязкіт зброї та грубі голоси.

— Тс-с-с… — Мія приклала пальчик до губів, навшпиньках підкралася до свічки й про всяк випадок задмухала вогник.

— Це, мабуть, нас шукають, — прошепотіла Уля.

— Еге ж, — пошепки відгукнулася Мія.

Дівчатка обійнялися, Уля хотіла стиснути в руці чарівний свищик, як уже звикла робити в хвилини небезпеки й смутку, однак не намацала його під сорочкою.

— Ой, лишенько! — зойкнула вона, холодіючи. — Де він, де мій свищик?

— Що? — тепер вже Мія не розуміла, про що йдеться.

— Свищик, Тяшів чарівний свищик, його нема! — Уля нишпорила по всіх складках своєї одежини, а на очі вже навернулися сльози.

— Нема, я його, мабуть, згубила, коли ми втікали! — дівчинка вже була не в змозі стримувати сліз. — Я ж повинна його повернути, он і Тяш мені снився, казав, щоб його берегла, а я… а я…

Дівчинка заридала вже в повний голос, і Мія кинулась її заспокоювати:

— Ну не плач, не плач, я знайду твого свищика, неодмінно знайду, я все одно мушу повернутись до чаклуна, от і пошукаю!

Але Уля була невтішна:

— Ну чому, чому я така незграбна! Це ж я коміром зачепилася за гвіздок, от він і зірвався, а тепер чаклун його знайде й забере! А він чарівний! — голосила бідолашна.

Мія вже не знала, як її заспокоювати. Вона обійняла Улю за плечі і заговорила якомога більш переконливим тоном:

— Та річ, яку я мушу забрати в чаклуна, — Книга Чар! Її підлий У-Шур колись украв, а тепер, що б не сталося, я повинна її відшукати! А ти свого свищика обов’язково знайдеш, разом повернемось, раз так склалося! Але спочатку дістанемось до моїх та перечекаємо, поки вляжеться переполох у замку! Згода?

— 3-з-згода… — Уля схлипнула востаннє. — Як же ми вийдемо звідси? Темінь навкруги, та ще й павуки он тупають, нас шукають!

— Не бійся, — як доросла, втішала, подружку Мія, — я тут усі шпаринки знаю.

Очі трохи призвичаїлись до темряви, й Уля вже розрізняла окремі предмети. А Мія — та, схоже, бачила в темряві краще, бо рішуче схопила Улю за руку й потягла до виходу з комірчини. Вони вислизнули в коридор, з якого пірнули перед цим у свою схованку.

Десь за рогом горів смолоскип. Дівчатка рухалися попід стіною, і Уля ледь встигала за своєю новою подругою. Спершу вона силкувалася ступати якомога тихіше та обережніше, та невдовзі зрозуміла, що даремно — їхні кроки все одно губилися в звуках, якими повнилися ці похмурі переходи. Уля тепер просто йшла за Мією, цілком докладаючись на неї. А звуки тут лунали дивовижні й страхітливі — гірський вітер гуляв коридорами, залітав у шпарини, отвори й проломи і то свистів та завивав у них, мов невідомий страшний звір, то зітхав, неначе за поворотом хідника спав якийсь велетень. Улине серце щоразу завмирало від жаху, але, відчуваючи впевнений потиск маленької Міїної руки, вона сміливішала й ішла далі більш упевнено. Дівчатка повернули кілька разів, опиняючись то в повній темряві, то в світлі смолоскипів, і через деякий час дісталися до великої освітленої зали. З неї розходилися врізнобіч ще кілька коридорів, а посередині стояло кам’яне зображення якогось чоловіка, все побите й поколупане.

— Хто це? — спитала Уля. — Ваш гірський Дух?

— Цар Кал ум! — гордо відповіла Мія. Мій пра-пра-пра… мій прадід, а скільки разів пра-, точно не пам’ятаю.

Уля хотіла ще щось спитати, але Мія схопила її за Руку:

— Ходімо, потім розкажу, — й потягла до виходу з небезпечної зали.

Вони опинилися в такому самому темному коридорі, як той, де щойно ховались, і далі вже прямували в цілковитій пітьмі. Коли повернули — раз, удруге, — зупинилися перед вузьким віконцем, звідки подував свіжий вітерець і падала на долівку смужечка місячного світла.

Мія нахилилася й вчепилась у залізне кільце, яке стирчало з підлоги.

— Ну ж бо, допомагай, чого стоїш!

Удвох вони підняли важку ляду, під якою виднілися сходи, й квапливо рушили ними донизу. Довелося потягти за собою важку ляду, та з глухим стукотом гепнулась на місце й обсипала їх пилом та сміттям. Тут було спокійніше, вітер уже не скавулів, і схоже було, що сюди, крім Мії, давно ніхто не потикався. Мія ж почувалася тут зовсім вільно — вона вже не шепотіла, а розмовляла на повний голос.

— Скільки нам ще йти?

— Та ще чималенько, але не журись, скоро відпочинемо, — загадково відказала Мія.

Сходи скінчилися. Дівчатка стояли посеред тісної кімнатки з таким, як нагорі, вузьким віконцем. До нього зазирала висока трава, така сама проросла між кам’яних плит підлоги.

— Тепер нам туди! — вказала пальцем Мія. Вихід з кімнатки, видно, колись заклали камінням, але один великий камінь у нижньому кутку був вибитий, і з отвору тягло вітерцем.

— То вже вихід надвір? — спитала Уля й гикнула.

— Атож! Тільки дивись, не застрягни, товстухо! — Міїні зуби зблиснули в темряві.

Обидві розсміялися. Потім стали навколішки й одна за одною полізли в отвір. Улина сукня відразу зачепилася за щось і подерлась, але дівчинка не зважала на це й незабаром виповзла з отвору просто в густий чагарник. Замковий мур з одного боку та скеля з іншого утворювали закуток. Густі чагарі, що тут розрослися, надійно затуляли таємний вихід, через який вони щойно видобулися з триклятого замку.

Мія відразу ж подалася долі ущелиною. Дощові хмари, що вже кілька днів затягали небо, розійшлись, і повний місяць добре освітлював усе навколо. Повітря було чисте, прохолодне, й хоча мур та скеля нависали над головою, Улю все одно заполонили радісні почуття. Після тих днів і ночей взаперті, сповнених безнадії та постійного страху — раптом вирватися на простір, на волю! І хоч навкруги не рідний Ліс, а незнайомі гори, головне — вона вільна, вільна! Та й гори не здаються вже такими чужими, адже поряд Мія — розумна й відважна царівна!

2

Ущелина розширювалась, мур повертав ліворуч, а вони, й далі рухалися попід скелею, обходячи її широким похилим виступом. Місяць знову сяяв над головою, освітлюючи долинку, яка розстелялася між ними та муром.

— Як гарно! — Уля зупинилась і задивилася на те, як чудернацьки переплелися тіні в долинці. Мія озирнулась і насупилася:

— Еге ж, уночі гарно… А вдень туди краще не дивитися!

— Чому? — здивувалася Уля.

— Там кістки, — відповіла царівна гномів і ще більше спохмурніла.

— Що? — Уля здригнулась.

— Кістки тих, кого скидають із муру — полонених і рабів!

— Ой! — Уля заплющила очі й відвернулася від долини під муром.

— Ходімо, — потягла її за рукав Мія, — он уже край неба світлішає!

Вони й далі обходили скелю, зійшли з виступу й тепер спускалися схилом. Уля приголомшено мовчала, а Мія навпаки — що далі від замку, то ставала балакучіша:

— Не журись! Дістанемося до своїх, я тебе зі всіма-всіма перезнайомлю — і з татусем, і з тітонькою, і з дідусем, хоч він і хворий, і з усіма родичами! А потім покажу тобі, яка в нас краса, от тільки нагору вдень виходити заборонено, бо грифи весь час кружляють… Але то пусте, є такі місця, звідки все видно, сама побачиш! Щоправда, нема вже тієї краси, що була в старих містах, про які татусь розповідав, але тобі подивитися буде на що!

— О! — нарешті вона зупинилася, — ось і дійшли!

Подружки стояли перед величезною купою здоровенних валунів, які, мабуть, колись скотилися зі скелі та так і зосталися лежати, нагромаджені один на одного.

— Давай за мною! — Мія швидко полізла під те кам’яне громаддя. Уля кинула останній погляд на зоряне небо й пірнула за нею, намагаючись не думати, що буде, коли ці валуни раптом посунуться. Мія час від часу озивалась до неї, щоб не заблукала в темряві, й невдовзі, після того як ще трохи попетляли межи камінням, вони опинилися біля дбайливо розчищеного отвору, звідки, як не дивно, лилося м’яке зеленкувате світло.

Там виявилась маленька печера, освітлена багатьма тьмяними вогниками, й Уля була вражена, коли роздивилася, що то сяють прилаштовані тут і там до стін печери невеличкі камінці. Мія дивилась, як Уля обережно торкається камінчиків пальцем, і сміялася:

— Дурненька, це ж місячний камінь! Він такий само холодний, як інше каміння, тільки в темряві світиться!

— Чудово! — захоплено промовила Уля. — От би нам у хатину такі камінчики — не треба й каганця світити ввечері!

Мія знов розсміялася та поманила її за собою. Дівчатка рушили далі — у вузький хідник, з якого долинав незрозумілий глухий гамір. Уля насторожилася, прислухаючись:

— Що то гомонить, Міє?

— Ходім, ходім, зараз побачиш!

Шурхотіли під ногами дрібні камінці, а до гамору попереду згодом долучився ще й тихий плюскіт. Хідник вів донизу, й незабаром розширився настільки, що ним вільно міг пройти і дорослий, хіба що тільки зі схиленою головою. І несподівано хідник востаннє круто повернув і скінчився.

Перед дівчатками була печера, вщерть заповнена водою яка переливалася і тьмяно виблискувала у світлі місячних камінців, що ними й тут були густо всипані високі стіни.

— Ух! — вирвалося в Улі. — Озеро! Підземне!

— Не озеро, а річка! — радісно вигукнула Мія. — Вона тече прямісінько до моєї домівки, і зараз ми туди попливемо!

Мія збігла вниз по видовбаних у камені сходах і зупинилася на краю широкого виступу. Там припнутий до залізного кілка хитався на воді маленький човник з веслом, яке стирчало з нього, немов ложка з миски. Уля теж зійшла сходами, з острахом позираючи на того човника. На такому маленькому плисти підземною річкою? Але не виказала свого замішання. Мія вже, мабуть, і без того вважає її боягузкою.

— Не бійся! — ніби вгадала принцеса гномів її думки. — Я тут вже, знаєш, скільки разів плавала! Ходи сюди, поп’ємо водички!

Зі стіни печери било джерельце, навколо якого хтось повирізьблював чудові оздоби у вигляді квітів та листя з жовтого, блискучого металу. Вода грайливо плюскотіла, стікаючи тонкими цівками з листочка на листочок, а всередині кожної квітки сяяв такий великий самоцвіт, що якби побачив це диво, скажімо, жадібний Кощій, то, мабуть, кинувся б вигризати його зубами. На тлі сірого каменю печери цей дивовижний букет здавався чарівним видінням, яке от-от зникне. Мія підставила відкритого рота під цівку води, напилася, хлюпнула в обличчя й махнула Улі:

— Ходи ж бо, вода тут смачна-пресмачна!

Уля й собі підійшла, підставила долоні під струмінь. Вода й справді була навдивовижу смачна, хоча й трішки солонувата. Потім вмилася й миттю відчула прилив свіжої сили.

— Це золото? — спитала Уля, торкаючись до прегарної квітки.

— Атож, це зробив один наш майстер, якось я тебе з ним познайомлю! — Мія вже відв’язувала човника.

Уля ще раз ковтнула цілющої водички, підійшла до краю і, не вагаючись, ступила в човен. Течія понесла їх попід високим склепінням неширокого тунелю, теж освітленого місячними камінчиками. Мія лише відштовхувалась веслом, якщо човник підпливав надто близько до стіни. Плюскіт води заповнював увесь простір перед ними, та згодом вухо призвичаїлось і почало вирізняти з цього шуму води інші звуки.

— Ну ось, тепер плистимемо довгенько, аж поки випливемо в озеро, де й буде вхід до нашого міста. А річка тече собі далі та виливається десь далеко з-під гори назовні, — розповідала Мія.

— Слухай-но, як ти дістаєшся від свого міста аж до Кощієвого замку? — спитала Уля. — Теж річкою?

— Та ні, ти ж бачиш, яка течія, я б нізащо не вигребла проти неї! Є й інші шляхи, щоправда, ними довше добуватися, а цією я тільки повертаюсь. Човника притягує Аль-Ба — ти його побачиш — або хтось із його воїнів.

— Та як же тебе пускають саму в такі мандри? Ти ж така маленька — ану, як у халепу вскочиш, хто допоможе? Ти сама з дому втікаєш?

— Не втікаю я! — Мія випросталась, і обличчя у неї стало зовсім не дитяче. — Мене пускають, бо я — Обрана!

Лише я можу знайти Чарівну книгу, й тато мій, цар Зін-Лу, просто не може не відпускати мене!

Уля нічого не второпала з тих пояснень.

— А що означає «Обрана»?

Але завжди балакуча Мія не поспішала з відповіддю.

— Припливемо, потім розкажу, добре?

Мія замовкла, правуючи веслом, а коли знов глянула на Улю, та вже схилила голову на груди і міцно спала, загорнута в ковдру. Мія посміхнулася, вмостилася зручніше й невдовзі сама почала посопувати, щоразу схоплюючись, коли борт човника зачіпав облиплу слизьким мохом стіну.

3

Уля бачила вві сні сонячну днину в рідному Лісі, сповнену яскравих, радісних барв. Нібито кожна шпаринка поміж розкішного листя пронизана промінчиками, й щоразу, виходячи з тінявої місцини, дівчинка щасливо мружиться. Вона йде стежкою, відчуваючи дедалі сильнішу спеку, а вітерця нема, повітря задушливе й важке — не інакше, на дощ збирається. Скупатися б в озері! Та ось Уля чує дивний звук, повертає голову й бачить віддалік чиюсь постать, схилену до грубого дубового стовбура. Та це Тяш! Він стоїть під дубом навколішках, і точить якогось чудернацького ножа об великий камінь, що вріс у землю. Уля звертає зі стежки й обережно підкрадається до нього з думкою налякати — аж тут під ногою зрадливо тріскає суха гілка, й Тяш повертає голову в її бік. Уля дзвінко сміється, та хлопчик, хоча й бачить її та впізнає, лише сумно всміхається у відповідь. Радість зустрічі змінюється на подив, варто лиш пригледітись: одіж на Тяшеві подерта, обличчя в нього подряпане, замурзане, на лобі — свіжий синець. «Де ж ти був, Тяшику? Що сталося з тобою?» — допитується дівчинка. Він підводиться з колін, витирає свого ножа об полу подертої сорочки й встромляє його в піхви, що висять на поясі. «Улю! — промовляє до неї сумовито. — Адже ти згубила мого свищика… — Ти знаєш, де він?» Уля, не зводячи погляду з його замурзаного обличчя, тягнеться рукою до своєї шиї. «Ой, Тяшику, — зойкає вона, — свищик залишився у чаклуна, в Кощієвому замку!» «У кого?» — дивується Тяш. «У чаклуна! Пробач, Тяшику, я поверну його, неодмінно поверну!» А Тяш із тим самим сумним поглядом кладе руку їй на плече й торсає легенько: «Улю, прокидайся! Прокидайся, Улю!»

Уля розплющила очі. Замість яскравого світла — напівтемрява, замість замурзаного Тяшевого обличчя — чиєсь інше, хоча теж замурзане… І плюскотіння води навколо… Мія!

І за єдину мить знову пережила Уля всі свої пригоди — полон, визволення, нічні блукання замковими ходами та підземну річку.

— Ой, а мені наснився Ліс! І Тяш! — личко дівчинки скривилося, ніби вона от-от заплаче. — Я мушу повернути свищика, чуєш? Будь-що мушу, інакше станеться лихо, дуже страшне, і я ніколи вже не побачу тата й маму…

Уля вже ладна була заплакати вголос, та Мія схопила її за плечі, знову струснула, й заговорила просто у вухо:

— Ну-бо припини! Ти чого оце? Ми ж бо врятовані, все гаразд, а свищика твого відшукаємо, не журись! Сюрчатимеш, скільки схочеш! І до Лісу повернешся, от побачиш! — вона перехилилась через борт човника, зачерпнула води й хлюпнула Улі в обличчя.

— Ось зараз я тебе вмию… Ой-ой!

Човник ударився об стіну, Мія втратила рівновагу й полетіла б сторчголов у воду, якби Уля не схаменулася останньої миті та й не охопила її міцно обома руками.

— Ух! — Мія гепнулася на дно човника. — Отакої! Жаба-незграба, а не принцеса!

Уля пирхнула сміхом, і обидві розреготалися, не стримуючись, так що й плюскіт води в тунелі заглушили на деякий час. Човен знову вдарився — вже в протилежну стіну — й почав був обертатися бортом проти течії, однак Мія зі сміхом схопила весло й легко вирівняла його.

— Бракувало насамкінець беркицьнутися з човна! А водичка тут, бр-р, холоднюща, та ще цей мох на стінах, слизький та бридкий! — вона так кумедно скривилася, що знов насмішила й подружку, й себе саму.

— Та вже скоро, дивись! — Мія підвела очі догори.

З нерівної кам’яної стелі виглядали гострі шпичаки грубезних металевих ґрат, котрі, певне, мали в разі потреби опускатися й перекривати цілий тунель — згори й до самого дна. Попереду почало світлішати. Дівчатка швидко наближалися до того світла, й Уля розгледіла над головою ще одні грати, потім ще одні й ще… Всього п’ять таких залізних воріт могли миттєво впасти й перегородити кам’яне русло підземної річки.

Водяний шлях широкою дугою повертав ліворуч, і невдовзі човен винесло до просторої печери, яскраво освітленої місячними камінцями — вже не маленькими, а завбільшки як людська голова. Зі стіни праворуч виступав широкий прискалок, і до нього прироблено було гарне камінне поруччя, бо нагору скелею збігали сходи, а в стіні виднілися ще й великі залізні ворота, помережані чудовими візерунками. Спиною до воріт стояв і пильно вдивлявся в їхній бік приземкуватий кремезний чоловік з кучерявою бородою, в гостроверхому шкіряному ковпаку.

— Аго-о-в! — загукала Мія весело й щосили замахала руками. Її поклик під склепінням печери відбився такою багатоголосою луною, неначе всі дівчатка підземного міста залементували разом. Гном біля воріт і собі змахнув рукою, спритно збіг сходами до самої води, схопив довгу палицю з залізним гаком на кінці й застиг, очікуючи наближення човна. Брови на обличчі підземного сторожа здивовано злетіли догори, коли йому стало видно, що Мія в човні не сама. Та ось мандрівниці наблизились, гном вправно зачепив гаком за борт, підтяг їх до себе й накинув на залізний кілочок біля східців мотузку, яка й припнула човник до камінного причалу. Сторож випростався і взяв руки в боки, розглядаючи дівчат, особливо Улю:

— Привіт, Аль-Бо! — гукнула Мія. — А ось і ми!

— Та чую, що ви! — весело відгукнувся гном. — Давно чую: чийсь такий регіт розлягається по всьому тунелю! Отож, думаю, не хто інший як наша царівна повертається! Ну, жива-здорова?

— Авжеж! А це ось Уля, вона з Лісової Країни, була в полоні у поганця У-Шура!

Уля всміхнулася бородатому Аль-Бі, який відразу їй сподобався.

— Оце так! Аж із Лісової Країни?! — здивовано вигукнув той, шанобливо вклоняючись дівчинці, яка тепер аж зніяковіла. — А я — Аль-Ба, начальник варти! Радий вітати тебе в Царстві Гномів!

Уля засоромилася ще більше, почала червоніти, а тим часом Аль-Ба з усмішкою простяг назустріч дівчаткам свої дужі руки:

— Вискакуйте, мандрівниці! Усі давно чекають, непокояться, а тітонька твоя, царівно, вже сама не своя!

Гном допоміг дівчаткам вийти з човна, й разом вони зійшли сходами до залізних воріт з дивними візерунками. Уля чекала, що ті ворота почнуть відчинятися, але Аль-Ба відчинив не їх, а непомітні залізні дверцята в одній із двох стулок воріт і відійшов убік, пропускаючи дівчаток. Мія весело підштовхнула подругу, й та перша вступила до міста гномів.

Розділ п’ятий КНИГА ЧАР

1

Мія добряче пригостила У-Шура перед своєю втечею: тепер голову чаклуна прикрашала розкішна ґуля шляхетного брунатного кольору. Поряд красувалася трохи менша — від Кощієвого щигля, тільки ця вже змінила колір з червоного на якийсь синьо-зелено-жовтий. Красень — що й казати!

Коли в одному з коридорів, наближеному до У-Шурової вежі, знайшли двох мертвих павуків-вартових і Чмир доповів про це Його Злодійству, Кощій негайно викликав чаклуна. Той намотав на свою зранену макітру щось на зразок чалми й прожогом кинувся до покоїв повелителя — третьої ґулі його бідна голова, напевне, вже не витримала б. Критися перед Кощієм не мало сенсу, навпаки, У-Шур застосував усе своє красномовство та всі можливі лестощі. Він, мовляв, як вірний слуга Його Злодійства, ночей не досипаючи, творив нове чаклунське зілля, яке й вирішив випробувати на мишах, котрі постійно шкребуться за скринями. А мишача нора якраз і виходила в той коридор, де знайшли мертвих павуків! Отже, отруїлися вони випадково. Так їм і треба — нехай службу несуть, а не пхають носи в мишачі нори! Він же без сну й відпочинку працює задля вдоволення свого любимого грізного та справедливого повелителя!

І чаклун кинув зневажливий погляд на Чмира — от, мовляв, які в Кощія недоумкуваті підлеглі, та і сам головнокомандувач не кращий! Чмир, дарма, що був тупий, зрозумів усе чисто й аж засичав з люті. І тільки намірився сказати у відповідь, що мишей тут зроду не водилося й що таким зіллям можна все військо витруїти — чи не замислив тут дехто зради, як Кощій голосно клацнув зубами й підвівся. Чаклун із Чмиром завмерли.

— Мені все зрозуміло! — прогримів Його Злодійство, втішений ненавистю, яку вочевидь виказували один до одного чаклун та Чмир. Він радо підігрівав їхню ворожнечу.

— Що за ганчір’ям ти обмотався? — поцікавився Кощій, звертаючись до чаклуна. — Прикриваєш свою плішиву маківку, щоб не мерзла? Ха-ха-ха!

У-Шур і собі угідливо захихотів, але очиці його аж потемніли від злості. «Смійся, смійся, посміюся свого часу і я…» — подумав він і стис під хламидою кулаки.

— Мені остогидло чекати! — загримів Кощій, коли нарешті нареготався. — Якби не ти зі своїми приятелями, хлопчак уже давно був би тут, а мої воїни топтали б і палили той клятий Ліс!

Чаклун лише ввібрав голову в плечі й уклонився нижче.

— Я таки захоплю цей Ліс і згною зеленобородого, а потім… — Кощій випростався й простяг руку, — потім я завоюю море та всі острови на ньому! Так, острови з коштовними перлинами, що виростають біля їхніх берегів, та діамантами в їхніх печерах! Отоді стану найбагатшим у світі, непереможним і…

Зненацька забрало його шолома впало й закрило страхітливе обличчя. Замість урочистого завершення промови Його Злодійства з-під забрала почулося лише незрозуміле мукання. Чаклун з Чмиром позадкували й чкурнули за двері, щоб не виявитися свідками Кощієвого конфузу, а вслід їм летіли лайка, прокльони та брязкіт закинутого в куток шолома.

Недруги вислизнули з тронної зали, зміряли один одного зневажливими поглядами та розійшлися в різні боки. Чаклун, торкаючись своєї чалми й кривлячись від болю, заспішив до себе. Знову Кощій поглузував з нього! Та дарма, зараз він вихилить пару кухлів, щоб вгамувати біль, та добряче помізкує, як зробити, щоб став похід на Ліс останнім для Його Дурного Злодійства!

2

Надворі знову збиралося на дощ. Насунули хмари, стало темно, наче завчасно смеркатися почало. Чаклун заходився коло свічок і насилу їх позапалював, бо руки в нього так і дрижали від злості. Кляте дівчисько, як могло статися, що на нього не подіяло У-Шурове чаклунство? Таж вона відразу мусила втратити пам’ять — таке могутнє зілля дав їй чаклун! А натомість вона просто втекла! Ах ти ж… Стривай, а чи не чуже чаклунство тут задіяне? Та ні, куди там дівчиськові чаклувати! І все-таки, хто їй допоміг? Хтось був з нею — маленький такий… Чи здалося? У-у, якби дивом дівча опинилося зараз у його руках, тепер не було б довгих умовлянь та пісеньок! Не зізналася б — у прірву, та й по всьому!

Нараз чаклун завмер, а потім навіть зловтішно засміявся. Стривай, він їй віддячить! Осьдечки новий шанс! Загублена дівчиськом іграшка! Однак У-Шур її кудись закинув! Є ж закляття, яким можна спричинити шкоду будь-якій людині, маючи в себе річ, що їй належить! Ха-ха! Де ж та дрібничка? Десь тут, під стіною впала! А-а-а-а! Є! Пищик на шнурочку! Тепер закляття! Він, звичайно, не пам’ятає… А чарівна книга нащо?! Треба лишень розгорнути її та відшукати потрібне! У-Шур кинувся до своєї спальні, пірнув під ліжко, тіпаючись від нетерплячки. Ну, мала, начувайся, тебе зараз так скрутить, що тисячу разів пожалкуєш про все, що накоїла, де б не була ти зараз!

Знадвору затрубив ріг, скликаючи вояків, і відразу, ніби у відповідь йому, за вікном спалахнула блискавка, загуркотів грім, розкотився луною серед похмурих скель. Порив вітру розчахнув вікно й загасив вогники свічок якраз тоді, коли чаклун вийшов зі спальні, притискаючи до грудей книгу, загорнуту в рушник. Чортихаючись, він зачинив вікно, за яким уже шуміла злива, знову запалив свічки й поклав на стіл дорогоцінний згорток. Кімната, освітлена тьмяними вогниками свічок, враз наповнилась веселковим сяйвом — то спалахнули самоцвіти, що прикрашали палітурки фоліанта, й навколо стало веселіше та затишніше. Однак сяйво майже відразу й потьмяніло, почало вгасати, й не минуло хвилини, як камінчики вже ледь жевріли, не освітлюючи навіть чаклунового обличчя, схиленого над книгою.

«Знову! — з тривогою подумав чаклун. — Що частіше її дістаю, то більше тьмяніють камінці! Що б це могло означати?»

Він відкинув тривожні думки, розгорнув книгу й почав швидко перегортати сторінки.

— О! — враз скрикнув чаклун, тицяючи пальцем у одну зі сторінок. — Ось воно!

І почав жадібно вичитувати, водячи пальцем з довгим брудним нігтем по папері.

Тут чаклун знову вдоволено хмикнув і читав далі:

Що таке?! Літери зникали на очах, рядки, які він щойно читав, перетворились на сплетіння незрозумілих значків, які прочитати було неможливо, скільки не крути книгу на всі боки. У-Шур з лайкою заходився гортати сторінки навмання, але скрізь були ті самі химерні візерунки. Він застогнав і кинув книгу.

Камінчики на обкладинці вже навіть і не жевріли, а виглядали так, ніби книгу прикрасили звичайними камінцями, назбираними десь у дворі.

Чаклун не на жарт перелякався. Книга й раніше викидала різні штуки, й візерунки замість літер бували, але щоб так… А якщо тепер у книзі завжди будуть самі закарлючки, що тоді робити? Він хотів обережненько, одним оком поглянути, що там зараз, та передумав. Вдарив грім, чаклун здригнувся, квапливо загорнув книгу в рушник і відніс до схованки.

«Нічого, нічого, — втішав він себе, — мала нікуди не дінеться, спробую завтра. Може, щось із очима, все-таки літа вже немолоді, та й світла в кімнаті замало! А ось завтра сонце засвітить, тоді й спробую!»

Чаклун надудлився вина, щоб притамувати свій страх, і захропів просто за столом. А поряд так і залишився загублений У лею чарівний свищик.

Розділ шостий НАПАД

1

Момбарха прокинувся ще затемна, до світанку. Він завжди прокидався рано, але цього разу не звичка підняла його на ноги, а тривожне відчуття, яке не раз порятувало його та Кхаррову голови в різних пригодах, що їх чимало зазнали крадії в своїх нескінченних мандрах. Мало статися щось лихе, насувалася небезпека, а значить треба якнайскоріше забиратися звідси! Але як? Міцний ланцюг приковував до скоби, забитої в дубову стіну. Щоночі він розхитував ту скобу, щоб вийняти її та втекти, хай навіть разом із залізним кільцем на нозі й ланцюгом. Але клята залізяка, хоча й хиталася, та трималась ще досить міцно. Добре, що на варті лісовики часто ставили якогось товстуна. Той на ніч влягався під дверима й хропів так, що десяток в’язнів могли б скільки завгодно гриміти ланцюгами, ще й співати при цьому пісень — ніхто не почув би через те хропіння. Лише під ранок, як от зараз, товстун затихав.

Уже почало сіріти — займався прохолодний лісовий світанок. Ще трохи послухав Момбарха звуки, які долинали знадвору, а далі підкрався до скоби й почав щосили розхитувати її. А тривога тим часом ставала дедалі відчутніша. Вона, здавалося, навіть подвоїла його сили — скоба вже добряче розхиталася, але все ніяк не хотіла вискакувати з грубої колоди. Момбарха зламав ніготь на одному з пальців і вирішив перепочити. Ланцюг заважав, але він таки дотягнувся до віконця під стелею, щоб визирнути назовні. Нічого особливого, тиша, спокій, тільки інших хатин не видно: між деревами та низькими парканами клубочиться ранковий туман, обіцяючи похмурий, вологий день.

Крадій втягнув носом чисте ранкове повітря, і тривожне відчуття посилилося. У повітрі віяло чимось не тим, до вже звичних лісових запахів додався якийсь новий — ворожий і разом з тим теж дивно знайомий. Загавкав собака, але відразу коротко вискнув і вмовк. Щось відбувається у селищі… Раптом око вловило рух поміж дерев у густому тумані — там промайнула невиразна постать, за нею тяглася тонка довга мотузка. Кому ж із лісовиків не спиться цієї найсолодшої передранкової пори? Момбарха жадібно вдивлявся в туман, і постать на його очах безгучно виникла знову, тягнучи назад іншу мотузку, — яка перехрестилася з попередньою. Прокляття! Кощієві павуки — ось хто нишпорить по селищі досвітньої пори!

Якщо павуків багато, й вони зуміли пробратися сюди непомітно, то справи лісовиків кепські — їхнє військо якраз вирушило до кордону й від нежданого нападу селище навряд чи в змозі відбитися. Тоді Кощієві вояки його знайдуть та звільнять. Але ж після того, як вони намагалися знищити Кхарра, хтозна, чи не мають наказу знищити й Момбарху? Він зціпив зуби — за Кхарра, вірного друга, він з Кощієм ще поквитається! То хто ж йому все-таки ворог? Лісовики, які досі могли безліч разів його порішити або катувати, поки не розкаже, куди поділася дівчинка, але не зробили ні того, ані іншого? Чи Кощій з чаклуном та своїми потворами?

Тим часом павук натягнув та обмотав свою мотузку навколо деревай зібрався знову пірнути в туман, аж тут з іншого боку хатини вартовий-товстун, який спав під дверима, видав таке голосне хропіння, що його не можна було не почути.

Павук миттю повернувся, вихопив кривого ятагана й почав підкрадатися до хатки. Крадій чортихнувся, зіскочив на землю, залізне кільце при цьому боляче вп’ялося в ногу, ланцюг натягся, й раптом брязнув і впав на землю — то нарешті вискочила розхитана скоба! Але не було часу радіти несподіваному звільненню. Гримаючи залізом, крадій підбіг до дверей і щосили загрюкав у них ногою.

— Вставай, дурню! — загукав він. — Вставай, бо заріжуть, як вівцю!

Анія-Хропун здригнувся й сів на порозі, ошелешено крутячи головою, неспроможний втямити, звідки гукають і до кого та чому треба прокидатись, коли якраз так солодко спиться? Тут із-за рогу безгучно виник павук і Хропун першої миті занімів від жаху перед таким страховиськом, а потім заголосив так, що нападник відсахнувся. Але швидко оговтався й стрибнув на нещасного вартового. Той, незважаючи на свою вайлуватість, миттю підхопився й дременув геть. Та замість того, щоб втікати до заростів, нічого не тямлячи, побіг навкруг хатини й опинився якраз навпроти віконця, на тому місці, де павук почув його хропіння. Тут з туману вискочили ще двоє павуків, і Хропун заметався, мов заєць. Він помітив драбину, приставлену до стіни, й прожогом видерся на дерев’яну покрівлю — за якусь мить до того, як павучі ятагани рознесли драбину на цурпалки.

— Люди-и-и! — заволав з даху Хропун на всю міць свого гучного голосу. — Вставайте, люди! Тут павуки! Повно павуків! Вставайте, вста…

Далі бідолаха нічого крикнути не встиг, бо дві чорні стріли вдарили його в груди, й він упав на похилий дах, повільно з’їхав із нього на землю, просто під віконце, звідки спостерігав Момбарха. І хоча того Хропуна крадій зовсім не знав, та й взагалі лісовики були чужі йому, але чомусь кулаки в нього самі собою стислися від ненависті.

Тим часом один з павуків зник у тумані, а двоє інших обійшли хатину й заходилися відчиняти важкий дерев’яний засув. Момбарха на мить застиг, коли почув, що нападники відчиняють двері, а далі рішуче підхопив ланцюга, ввіткнув скобу на місце й знову вдав прикутого до стіни.

Двері розчахнулися, дві чотирирукі потвори вдерлися до хатини й стали по обидва боки від дверей, тримаючи зброю напоготові.

2

Старому Ганагові теж не спалося того ранку. Нили давно зарубцьовані рани, наче на негоду, а старечі кістки, теж ніби змовились та дружно почали викручувати дідові руки-ноги. На додачу якийсь незрозумілий неспокій закрався в душу, нагадуючи про давні тривожні часи. Дід підвівся, сів на постелі, прислухався до сопіння Тяша в кутку, крекчучи встав і підійшов до віконця, в якому вже почало сіріти. Старий любив передранковий час, коли чути, як прокидається ліс і все живе у ньому, як дедалі нові звуки озиваються в ранковій тиші. Але зараз, розчиняючи вікно, він чув у собі наростання неспокою — почуття, відоме кожному мисливцеві чи воїнові. Тяш забурмотів уві сні, й наче у відповідь йому писнув Чум-Чурюм з-під Тяшевого ліжка. «От уже друзі, так друзі», — всміхнувся Га й виглянув у вікно.

На подвір’ї клубочився туман — схоже, день буде похмурий, можливо, навіть із дощем. Тому-то й ниють рани та викручує кістки — на вогку погоду завжди так… О, а це що таке? Ганаг здивовано звів брови. З туману до їхнього двору простяглися туго напнуті тонкі мотузки. Вони були прив’язані до сосни на вході, до тину, а ще дві тяглися через двір і кріпились до чогось за хатнім рогом. Що за дивина?

Тут із густої соснової крони впала, розмоталася й звисла ще одна мотузка. По ній донизу ковзнула постать, від вигляду якої в старого несподівано підкосилися ноги й він упав навколішки, чіпляючись за підвіконня. З горла ледь не вирвався відчайдушний зойк Павук! Із Кощієвого війська!! У селищі, у них на подвір’ї! Великий Душе, як же таке могло статися?!

Те, що старий від жахливої несподіванки не втримався на ногах, врятувало йому життя — павук не помітив його у вікні й потягнув свою мотузку далі в туман. Га трохи оговтався й знову виглянув надвір. Павука вже не було, лише білі смуги мотузок між дерев простягалися в різні боки й зникали в тумані.

«Ці мотузки — то павутиння! — збагнув старий. Серце ухкало, ніби молот, думки обгонили одна одну: — Це по Тяша, по Тяша прийшли Кощієві потвори! Непомітно викрасти не вдалося, то вони цілою зграєю… Правду-таки казав хлопець, спить Лісовий Дух! Коли б не спав, ніколи б не пробратися павукам до Лісу! А Кощій, напевно, про це знає, якщо послав їх?! Горе, горе нам усім!»

— Що там, дідусю? — враз почувся шепіт Тяша. Хлопчик прокинувся раптово, бо наче скрикнуло щось над його головою: «Сталося лихо!»

— Кощієві павуки в селищі!

Ганаг, підійшов, сів поряд і притис Тяша до себе. Хлопчик здригнувся, як від холоду.

— Сталося лихо… — повторив він слова, що пролунали в голові, й розгублено глянув на дідуся. — Лихо в Лісі, а я не можу збудити Духа! Свищик в Улі, а де вона, не знає ніхто…

— Павуки прийшли по тебе, онучку! Втікати тобі треба, бо коли схоплять, то не збудиш Духа вже ніколи! Втікати негайно!

Ганаг промовляв це, а сам думав, чи правильно він чинить, може, краще сховати хлопця, не наражати на небезпеку? Але досвід та мудрість підказували інше — хлопця обрав Лісовий Дух, отже, в Лісі йому ніщо не загрожує. Тільки б зумів вибратися з селища!

— Біжи на заставу, Тяше, повертай загони назад! А Тімові розкажи про свищика! Він повірить і зробить усе, щоб його знайти! Біжи, бо інакше не можна!

Тяш похапцем збирався. Ганаг поспіхом складав для онука заплічну торбину.

— Дідусю, а можна Чум-Чурюма з собою взяти? — Тяш благально подивився на Ганага.

Той хвильку подумав, наморщив лоба й згодився:

— Що ж, бери. Він розумний звір, бігає швидко, по деревах лазить — буде в тебе товариш у дорозі.

Тяш радо притис Чум-Чурюма до себе, і хоча звірятко мало чим могло йому зарадити, відразу відчув себе значно впевненішим.

— Полізете через горище на липу, а там верховіттям виберетесь за огорожу, — навчав Ганаг онука. — На землю не злазьте, схоплять, а в гіллі не видно, та й не знають супостати шляхів верховіттям!

Тут зненацька знадвору долинув такий розпачливий крик, що і в Тяша, й у дідуся мурашки побігли по шкірі.

— Почалося… — прошепотів старий. — Поспішай, мій хлопчику, нехай боронить тебе Дух!

У Тяша навернулися сльози, він поспіхом обняв дідуся.

— Дідусю, ти сховайся де-небудь, добре?

— Аякже, залізу кудись, та й відсижуся, поки наші не проженуть ту бридоту, — запевнив його старий, теж міцно обіймаючи. Велика сльоза викотилася з-під його зморщеної повіки, полишила слід на щоці й зникла десь у сивому вусі.

Схлипуючи, Тяш видерся по драбині на горище, відкинув ляду, що закривала вихід, і опинився на даху. Над ним височіла старезна липа, цвіту якої він так і не дочекався цього року, а внизу клубочився туман. У білій імлі було видно, що всюди між деревами й тинами про-стяглися, мов павутиння, білі мотузки. Так, пробратися між ними було б дуже важко.

Біля ноги писнув Чум-Чурюм, і цієї миті над селищем пролунав гучний зляканий голос:

— Люди! Вставайте! Тут павуки, повно павуків! — і обірвався на півслові.

Тяш отямився, схопився за дерев’яні кілочки, які стирчали в дереві, швидко подерся вгору, до рятівного листя. Так він лазив безліч разів, але не думав, що колись доведеться втікати цим шляхом із рідної домівки.

А дідусь Га, коли зачув голос Анії-Хропуна, відвів погляд від ходу на горище й почовгав до стіни — там он уже стільки років висів без вжитку його старий мисливський ріг. Зараз той ріг був заважкий для старого, але він доніс його до вікна, й більше не криючись, розчахнув його навстіж. У вкритому туманом селищі з декількох боків уже чулися удари заліза об залізо, зойки й вигуки. Зачинався бій. І останні лісовики, які досі мирно спали скочили враз, як обпечені, коли під кронами селищних дерев розляглися гучні звуки Ганагового рогу.

3

Двоє павуків мовчки розглядали Момбарху, тримаючи ятагани напоготові.

— Стійте! — промовив Момбарха, зводячи руки догори. — Я слуга Його Злодійства! Прибув сюди за його наказом, але потрапив у полон! Ось! — Він потрусив ногою, і ланцюг забряжчав. Павуки мовчали.

— Покличте свого старшого, я все йому розповім! — знову звернувся до них крадій. Павуки перезирнулися.

— Є у вас старший, дурні?! — втратив терпець Момбарха. Один з павуків загарчав, але інший зупинив його й майнув за двері. Той, що залишився, і далі витріщався на в’язня маленькими злими очицями та зрідка клацав зубами.

У селищі вже лунали звуки бою, жіночий лемент, якийсь тріск, а далі всі звуки перекрив потужний рев мисливського рогу. Двері розчинились, пропускаючи в хатину ранкове світло, й за поріг ступив величезний павучара у залізному шоломі з потворною маскою.

— Ага, це той самий чорний коротун! — проскрипів він і кивнув павукам. — Зітніть йому голову!

— Ви що, недоумки, з глузду з’їхали?! — Момбарха відступив до стіни. — Я виконую наказ Його Злодійства!

Не слухаючи його, павук уже повернувся до виходу, але враз передумав і зупинив своїх вояків:

— Якщо вкажеш нам хлопчака, якого мав викрасти, доставимо тебе живим, а там викручуйся, як хочеш!

— Згода! — зрадів Момбарха.

Гамір дедалі наростав, і ватажок павуків повернувся до дверей.

— Стерегти його! Потім вирішимо, що з ним робити, — коли переловимо всіх лісових мавпенят! — і поманив за собою одного з павуків та вийшов геть. Той, що залишився, хотів причинити двері, та ніяк не міг упоратися з клямкою. «Час!» — вирішив Момбарха. Він щосили смиконув ланцюга, скоба вискочила і впала на землю. Павук озирнувся на брязкіт, і тої ж миті важкий ланцюг ударив його просто в лоб. Павук упав, як підкошений. Момбарха підкрався до дверей і визирнув. Нікого, тільки дедалі наростали галас, зойки та лемент, а ще звідкись долинув і запах диму. Хатина-в’язниця стояла осторонь від інших, і побачити, що діється в селищі, хто бере гору, було неможливо. «Треба забиратися, поки не втих цей гармидер», — подумав Момбарха. Що йому тут робити? Як не павуки голову зітнуть, то лісовики знову на ланцюг посадять! А з дівчам та з хлопчаком… Що ж, прикро вийшло, але вже нічого не виправиш! У нього свій шлях! Кощієві віддячить, от тільки б Кхарра знайти у тій вогкій Долині!

Як саме він знайде товариша та помститься Кощієві, крадій не знав, але зараз про це й не думав. Головне — вибратися з Лісу. Але з цим залізом на нозі не дуже розженешся! Момбарха кинувся назад у хатину, де валявся забитий павук, відчепив у нього з пояса важку сокиру, поклав ланцюга на камінь біля порогу та взявся його перерубувати. Йому було надто незручно — доводилося згинатись та відвертатися від кам’яних бризок. Після п’яти чи шести ударів ланцюг нарешті розпався. Залишилось тільки кільце на нозі, але то вже була дрібниця. Момбарха відкинув геть пощерблену сокиру, схопив павучого ятагана й пірнув у зарості біля хатини, бажаючи якнайшвидше опинитися за огорожею селища.

Та вибратися з селища виявилось надто складним завданням. Збуджені вигуками бідолашного Хропуна та рогом старого Ганага люди вискакували зі своїх домівок і заплутувались у липких мотузках, якими підступні нападники заплели все навкруги. Це було настільки несподівано, а вигляд павуки мали такий жахливий, що люди, особливо жінки, зовсім втрачали розум та починали кидатися на всі боки, ще більше заплутуючись у липких тенетах. Тих, хто чинив опір, павуки нещадно шмагали довгими канчуками, силоміць заганяючи в липкі пастки. Якби могли, вони б потрощили й порубали все і всіх без розбору, але ватажок Шрам добряче втовкмачив своїй зграї наказ Його Злодійства — спочатку знайти хлопчака, а потім уже нищити, топтати й палити.

Спершу все йшло, як було задумано, та попри брехні чаклуна виявилось, що в поселенні залишилося ще чимало мисливців, які швидко оговтались від несподіванки й вчинили рішучий опір. Зі сторожового язла сипалися стріли й списи, під ним зростала купа ворожих тіл, а павуки ніяк не могли дістатися до нижніх гілок, де засіли вартові. Лісовики відчайдушно боронились на подвір’ях, на стежках, поміж парканами, хто зі зброєю, а хто й просто вхопив те, що було під рукою. Жінки сховали дітей і кидалися на допомогу тим, хто заплутався в липких мотузках, рубали кляте павутиння, часто й самі необачно влипаючи. Звільнені бранці відразу озброювались хто чим і підстерігали нападників, накидаючись на них по двоє чи по троє. Невдовзі стало зрозуміло, що павуків не так багато, й кожен, від старого до малого, намагався якось зашкодити ворогові. Навіть бабця Малка й та облила одного павука окропом, тільки-но той поткнувся до неї в хатину. Павучий загін танув на очах. Не чекали вони такої зустрічі, сподівалися на легку здобич у лісовому селищі. Однак до повної перемоги лісовикам було ще далеко…

4

Тяшеві, який перебирався з гілки на гілку мотузяними драбинами та перескакував з одного дерева на інше, небагато було видно з того, що коїлось у селищі. Тільки раз поміж густого листя він побачив двох павуків, які, розмахуючи ятаганами та сокирами, бігли кудись повз дерево, що на ньому сидів хлопець. «Ось вони які, ті павуки… — з острахом подумав Тяш. — По чотири руки мають, і в кожній якась зброя — спробуй такого подолати! А страшнючі!» Він швидко поліз далі, котрий уже раз картаючи себе за втрату чарівного свищика, за зникнення Улі та ще за те, що зуби його зрадливо цокотять, а руки, замість того, щоб міцно чіплятися за гілки, дрижать від страху. Ось уже й огорожа, а бій у селищі, видно, тільки розгоряється. Чум-Чурюм слідом за ним зіскочив з дерева й тривожно озирався: зрозумів, мабуть, що це вже не гра.

Десь поблизу мав бути один із таємних проходів, який він сам разом із хлопцями проробив у колючій огорожі. Ось тут! Тяш відкинув сухе гілля, й за ним серед густих колючок відкрилася діра. Чум-Чурюм відразу з писком пірнув туди. Тяш схлипнув востаннє, витер мокрі очі й собі поліз у дірку, чіпляючись одягом та мішечком на спині за густі колючки.

Далеко позаду й досі лунали бойові гуки. Потягло димом. «Хатини палять, мерзотники!» — подумав Тяш, і губи його затремтіли. Щоб знову не розплакатись, він до болю закусив губу, махнув Чум-Чурюмові й побіг поміж дерев, відразу заросившись по коліна. Ворота мали бути зліва, слід обійти їх якнайдалі, вийти на втоптану лісовими загонами стежку.

Він біг, не зупиняючись, аж поки не впав, знесилений. Чум-Чурюм теж наморщив смугастий писок, висолопив, мов собака, язичок, і важко хекав. Тяш уже впевнився, що шжить у вірному напрямку, тому вирішив трохи перепочити. Але не встиг відлежатися на м’якому зеленому моху, як десь неподалік почулися голоси й тріск гілок. «Ще хтось вибрався з селища!» — радісно подумав хлопчик. Він навіть не глянув на Чум-Чурюма, який насторожено завмер, і загукав:

— Агов, сюди, сюди! Це я, Тяш!

Тріск і гомін стихли, а потім затріщало швидше й голосніше. «Почули!» — радісно подумав Тяш, але радість змінилася жахом: двоє чорних павуків, чи то відсталих від своїх, чи навмисне висланих на розвідку, чимдуж бігли до нього. «Кінець!» — вирішив Тяш і заплющив очі.

Кроків за десять від того місця, за поваленим стовбуром трухлявої берези причаївся Момбарха. Він давно вже зачув павуків, що продиралися хащею, анітрохи не турбуючись про те, щоб залишатись непоміченими, й тепер тихенько вичікував миті, коли вони пройдуть. Так і пересидів би, та треба ж було взятися тут якомусь малюкові, котрий не розгледів до ладу, хто це тиняється лісом, та почав волати! Стривай, та це ж той самий хлопчак, якого він так невдало викрав! От напасть! Момбарха так і сипав крізь зуби прокльонами. Ні, досить уже з нього лісу з його вовками, лісовиками та дитинчатами! Нехай павуки хапають малого дурня, а він тим часом прослизне непомічений. У нього є власні справи, з нього досить…

Та несподівано крадій, немов піднятий невідомою силою, вискочив з-за пенька, змахнув ятаганом і видав бойовий клич. Павуки завмерли на місці, однак дуже скоро оговтались і кинулися на Момбарху. Вони з ходу так насіли на крадія, що той ледь встигав відбивати удари їхніх сокир та ятаганів. Допомагала йому тільки спритність. І ось уже один з ворогів закрутився на місці, спіткнувся об пеньок і впав, розкинувши лапи. Інший, клацаючи зубами, завзято намагався вразити верткого супротивника, але теж швидко видихався, тож Момбарха вгадав слушну мить і зніс його потворну голову.

Запала тиша. Крадій, важко дихаючи, трохи постояв над переможеними ворогами, змахнув з лоба піт і витер об траву ятагана, забрудненого чорною павучою кров’ю. Дідько його забирай, уже втретє мало не наклав головою! Він відійшов від місця бійки, огледівся й погукав:

— Агов, малий, ти ще тут?! Виходь, не бійся, я тебе не чіпатиму!

Тиша. Тяш причаївся за кущем і боявся навіть дихнути. Несподівана поява його викрадача зовсім приголомшила хлопця, і він не знав, що й думати. Принишк поряд і смугастий товариш, тільки стріляв туди-сюди очицями. «Кличе, щоб знову схопити! Навіщо тоді боронив мене від павуків, якщо сам служить Кощієві? Ні, не вийду, а спробує схопити — нізащо не дамся!» — думав Тяш, стискаючи руків’я кинджала.

Момбарха ще раз погукав. Потім повернувся, вочевидь маючи намір полишити галявину з потоптаною мокрою травою та понівеченими деревцями й кущиками.

«Уля! — раптом блискавкою промайнула думка в голові Тяша. — Адже тільки він знає, куди заніс її крилатий ящір!» Якщо викрадач зараз піде, то невідомо, скільки він сам шукатиме Улю та чарівного свищика! «Будь що буде! — вирішив хлопчик. — Якщо відбив мене в павуків, то значить не вбиватиме, а коли схопить знову, то може, хоч відведе туди, де зараз Уля!»

Тяш рішуче підвівся з-за куща. Чум-Чурюм злякано запищав і вчепився за його ногу, немов намагався зупинити — куди ж ти, дурню? Та було запізно ховатися знову. Момбарха почув шерех і Чум-Чурюмів писк, озирнувся й вихопив ятагана. Але побачив, що це лише хлопчак, опустив зброю і мовчки втупився в нього. Деякий час вони стояли, розглядаючи один одного. Тяш кидав нажахані погляди на дві страшні купи, що чорніли за ріденькими кущами — непорушні тіла побитих павуків. Почав накрапати дрібний дощик і Чум-Чурюм, який не любив води, заскімлив під кущем.

— Хто там? — показав ятаганом Момбарха.

— Чум-Чурюм! — відповів Тяш. Звіря почуло своє прізвисько й вискочило з-за куща. Але тут-таки перелякано писнуло й сховалося за хлопчика.

Здивований крадій з підозрою розглядав смугастого звіра.

— Вони що, водяться тут, у вас? — спитав він.

— Ні, його гриф хотів пожерти, а ми відбили! — промовив набурмошений Тяш, який з-під лоба дивився на чорного незнайомця. Бач, по-їхньому говорить, тільки слова якось дивно вимовляє. А вдавав, що не розуміє нічого, коли його питали про Улю!

— Ти мене знову зв’яжеш?! — спитав він, збираючи всю свою мужність, щоб глянути викрадачеві просто в вічі.

А той і сам не розумів, чому кинувся захищати цього хлопчиська. Хтозна, чим могла скінчитися бійка з павуками — він їх ледве подужав! Але зараз хлопчак йому подобався: труситься з переляку, але погляд твердий, і кинджала свого стискає в тремтячій руці. Добрий воїн виросте!

— Не буду я тебе в’язати! — Момбарха витер рукавом краплі, що стікали з лоба. — Я не служу більше Кощієві. Кощій тепер — мій ворог. А ти йди, куди знаєш, тільки стережися — павуки прийшли саме по тебе! Прийшли, тому що я не зміг тебе викрасти. Ти, мабуть, дуже важлива здобич для Кощія!

Тяш приголомшено мовчав. Невже ворогові таки відома його таємниця? Інакше чому саме його хотіли викрасти, чому напали на селище?

— А дівчинку вашу Кхарр забрав помилково! — додав крадій. — І за те поплатився.

— Кхарр? — перепитав Тяш. — Ящір з крилами?

— Так, його звати Кхарр. А мене Момбарха. А як тебе звуть, коштовна здобич?

— Тяш! — сказав хлопчик. — А де зараз Уля?

— Або у фортеці в Долині, або ж у Кощієвому замку, в горах… — Момбарха криво посміхнувся. — А ти що, може, визволити її хочеш?

— Так, — відповів Тяш, і раптом розлютився, коли побачив Момбархів глузливий усміх.

— Так! — вигукнув він. — Ми її виручимо! А ти — боягуз! Великий та дужий, а крадеш малих дітей! А ящерові твоєму так і треба! Шкода, що зябри його не забили! Треба було його не лікувати, а в болоті втопити!

Очі Момбархи хижо зблиснули. Він ледве стримав гнів. Ще ніхто не називав його боягузом! Невдячний малий! Треба було не рятувати його, а тихцем забиратися геть! Та десь глибоко в душі старого розбишаки прокинулося почуття, раніше невідоме, — пекучий сором. Те дівча, чиє волосся так вразило його, може, й грифами скльоване давно, а воно ж і справді ні в чому не винне! Так, під руку потрапило! Якби крадій не був чорний з голови до п’ят, то густо почервонів би.

Тут з боку селища пролунав грім і глухо розкотився лісом. Тяш занепокоєно подивився в той бік — він же мусить бігти, чимдуж бігти до застави!

— А ти, певне, по допомогу біжиш, до кордону? — ніби вгадав його думки крадій.

— Куди треба, туди й біжу! — Тяш не знав, що робити. Незнайомець обіцяв не чіпати, але якщо вони з цим Момбархою розійдуться, хто знає, як надовго затягнуться пошуки Улі?

Крадій теж роздумував. Хочеш не хочеш, а треба зізнатися собі, що серед непрохідних боліт і плавнів Долини знайти Кхарра буде майже неможливо. А ще — зачепили-таки за живе хлопчакові слова! Те дівча…

— Слухай, Тяше! — Момбарха таки переборов свої гонор та злість. — Я тебе щойно порятував?

— Угу! — з-під лоба глянув хлопчик.

— Отже, підемо разом до вашої застави! Ти розповіси, як я тебе відбив у павуків, а твої нехай вкажуть мені шлях до Кхарра. І присягаюся — я поверну вам ваше дівча!

Тяш мовчав. Хоча й боявся свого недавнього викрадача та не довіряв йому, правду кажучи, розумів також і те, що мати сильного супутника в дорозі не завадить. А як обдурить?! Та ні, схоже, він і справді ладен помститися за ящера… Та як би там не було, якщо схоче цей Момбарха, то прокрадеться слідом і вистежить його. Якщо ж підуть разом, може, вдасться щось випитати про Улю! А прийдуть куди треба — тоді нехай ватаг з дядьком вирішують, що робити.

— Згода! — мовив Тяш, — підемо разом! Якщо не обдуриш, я розповім нашим, як ти мене порятував від павуків, і тебе не зачеплять.

— Ну тоді показуй дорогу, ходімо! — рішуче сказав Момбарха.

Розділ сьомий УТРЬОХ

Тяш та Момбарха крокували стежкою мовчки — поспішали завидна дістатися до хижки, що стояла на шляху до застави. Вирішили трохи перепочити в ній і рушати далі. Дарма, що йтимуть уночі, загін добре втоптав стежину, не заблукають, а звірі — то пусте. Після тих павуків найстрашніший та найлютіший вовчисько Тяша не злякав би. У серце хлопцеві немов хто загнав гостру скалку, яка завдавала пекучого болю при кожній згадці про дім, дідуся та Улю. А ще — коли згадував про так необачно втраченого свищика. Стільки горя раптом і відразу! «А все через нього! — раптом прокинулася злість на Момбарху. — Це він украв Улю, зірвав з мене свищика, це через нього на селище напали павуки! І чи не схопить він мене знову, тільки-но вийдемо з лісу?» Тяш озирнувся — зустрівся поглядом з очима Момбархи і вдав, ніби шукає Чум-Чурюма, якого справді чомусь не було видно. Звіря боялося Момбархи, хоча досі лащилось до кожного, хто простягав руку. Зараз тільки шурхіт та погойдування кущів то праворуч, то ліворуч від стежки нагадували про нього. Дивно…

У голові Момбархи теж роїлися суперечливі думки. Куди це він зібрався? До лісовиків, на вірну загибель? Хто послухає малого, хоч він і розповідатиме, як порятував його крадій? Та й чи схоче розповідати взагалі? Он яким вовченям зиркнув! То може?.. Малий у нього в руках — хапай на виході з лісу, в’яжи і в Долину! Перший же гриф, який зустрінеться, віднесе їх у фортецю, а звідти — до самого Кощія. Але ні, Момбарха так не вчинить! Він ще тоді пустив би малого з дівчиськом, якби не напали вовки… Клятий Кощій! Та що там Кощій — думати слід, до кого на службу наймаєшся!

Правду сказати — припав йому до душі цей хлопчисько. Та й усі лісовики, хоча й тримали в полоні. А про дівча з золотим волоссям і згадувати не хотілося — хоч би знайшли живу! Як не крути, а дорога йому одна — з малим до лісовиків! Знайти Кхарра і спробувати бодай якось залагодити власну тяжку провину. Ет, як воно кепсько вийшло! Якби сказав хто раніше, що славетний крадій Момбарха так перейматиметься через казна-що, він просто зареготав би у відповідь. І неодмінно вділив би зухвальцеві стусанів!

З кущів вистромився писочок Чум-Чурюма. Тяш покликав його, але той тільки глипнув на Момбарху й знову зник з очей. Крадієві думки звернулися до звіряти. Цікаво, звідкіля тут узявся пумш? Адже водяться вони лише на одному з островів далекого моря! Чи не той це, котрого він викрав для чаклуна У-Шура? Он як боїться! Мабуть, пам’ятає, як його в мішок запихали! Розпитати б у хлопця про того звіра…

Та щойно Момбарха зважився порушити тяжку для обох мовчанку, як щось його насторожило. Знов те саме відчуття тривоги! Здається, крім пумша, ще хтось скрадається в заростях!

— Стій, — тихо сказав він у спину Тяшеві. Той здивовано озирнувся. Момбарха на мить приклав палець до губів, потім прошепотів:

— Тут хтось є. Ну-бо, мерщій у кущі!

Тяш намірився щось запитати, але крадій зробив страшні очі й пальцем вказав на кущ. Хлопець слухняно поліз у зарості. Момбарха ж блискавично метнувся за стовбур найближчого дерева, впав на землю й відповз до сусіднього стовбура, а від нього — до наступного. Обережно визирнув і почав роздивлятися навколо. Нічого особливого — красуня-ялина розкинула лапаті гілки, якесь засохле дерево, рясно обліплене омелою, кущі… Поміж деревами ніби нічого не прозирає. Треба ще трохи відповзти. Раптом гілка ялини ворухнулась, і крадій припав до землі. Тої ж миті чимала каменюка гепнулася об стовбур там, де щойно була його голова. Момбарха вихопив ятагана й прожогом кинувся до ялини.

Тяш присів у кущах і обійняв Чум-Чурюма, який враз опинився під рукою. Та коли почулися вигуки й тріск гілля з-під ялини, виповз зі схованки, й петляючи поміж кущів, швидко поповз у той бік. Чум-Чурюм злякано попискував, але плазував за ним. «Невже знов павуки?» — з жахом думав Тяш.

Але то були не павуки. За ялиною, на прим’ятій траві, він побачив Момбарху, який стояв навколішках, притискаючи когось до землі. Супротивник крадія відчайдушно пручався. Тяш розгледів вогняну чуприну й відразу впізнав невідомого.

— Ульк! — вирвався з його грудей здивований вигук. Момбарха тримав Улька за горло, й той уже почав задихатися. Тяш скочив на рівні, не тямлячись, підбіг до крадія та почав з зусиллям відпихати його від розпластаного супротивника.

— Не чіпай його, це свій! Це Ульк із нашого селища! Пусти його негайно, чуєш?!

Крадій розтис руки на Ульковій шиї і підвівся, але й далі тримався за ятаган. Тяш присів коло хлопця, який охопив шию руками й несамовито відкашлювався. Вигляд він мав жалюгідний: весь у подряпинах, синцях, в подертому одязі — дісталось йому, очевидно, добряче. Ульк глянув на Тяша, хотів був вимовити щось, але знов зайшовся кашлем. Нарешті він повернувся до Момбархи, й очі знову спалахнули ненавистю. Та щойно Ульк скочив, Тяш вчепився в його руки, аж повис на них..

— Ульку, не треба! Не треба, він тепер не ворог! Це Момбарха, він із нами! Він покаже, де Уля! Заспокойся!

Але Ульк заспокоюватися не бажав і, здавалося, навіть не чув Тяшевих слів. Він схопив якогось дрючка і вже хотів був замахнутися, як тут йому на плечі заскочив смугастий клубок. Це Чум-Чурюм прийшов на допомогу господареві.

— Чурюм-Чум! Чурюм-Чум! Чум-Чурюм! — звіря теж намагалося щось пояснити, а Тяш тим часом вчепився і не відпускав Улькову руку з дрючком.

Ульк скинув звірятко і ошелешено подивився на Тяща.

— Він тебе знову вкрав? — спитав хлопець, важко дихаючи і показуючи на Момбарху, який спокійно стояв осторонь.

— Ні, ні, не вкрав! — заспокоював його Тяш. — Він відбив мене у павуків, а тепер ми разом ідемо на заставу до наших. Він обіцяв знайти Улю і повернути додому! Він знає, де Уля!

— То цей гад таки вміє розмовляти? Ах ти ж… — і Ульк знову рвонувся до крадія. — Куди подів мою сестричку, проклятий злодій?!

Тяш кинувся розповідати та пояснювати хлопцеві, як усе сталося. Той, здавалося, трохи охолов, але продовжував свердлити крадія ненависним поглядом. Цей погляд вкрай дратував Момбарху. Не вистачало йому ще кровної помсти! Те дівча, виявляється, сестра цього навіженого! Он і волосся у нього такого ж кольору! Оце так потрапив у пригоду! Може, зникнути, доки не пізно? Покинути цих дурних дітлахів і таки спробувати самому знайти Кхарра?

Тяш тим часом насилу переконав Улька в тому, що крадій хоче допомогти відшукати Улю, яку помилково забрав його друг — крилатий ящір.

— Ти справді відведеш нас до Улі? Ти знаєш, де вона? — Ульк не відривав погляду від крадія. Той мовчки кивнув.

— Так знай, негіднику, — націливши на нього дрючок, промовив Ульк, — якщо з моєю сестрою щось трапилось, я тебе вб’ю!

Рука Момбархи щосили стисла руків’я шаблі. Зухвалий шмаркач! Так і проситься, щоб його провчили як слід! Але тут крадій згадав про власний намір помститися Кощієві за названого брата Кхарра. І новий напад пекучого сорому змусив його мовчки проковтнути образу.

2

Вечоріло. Хмари, якими цілісінький день було затягнуте небо, несподівано розійшлися, й визирнуло сонце. Але невдовзі й зникло за кронами дерев, кидаючи крізь них лише червоні полиски. «Завтра буде гарний день, — подумав Тяш, стомлено крокуючи поряд з Ульком добре втоптаною стежкою, — дядько Тім завжди так казав, коли гарно заходило сонце. Але що з того? Який би погожий не випав день, що він тепер може принести доброго?»

Попереду темніла спина Момбархи. Тяш із Ульком трималися позаду, по черзі переповідаючи один одному події цього страшного ранку. Виявилося, що Ульк теж поспішав до застави за підмогою. Він не хотів залишати селище, але батько, коваль Зук, суворо наказав іти, і йому довелося підкоритись. Тяш завмирав, слухаючи Улькову розповідь про те, як той втікав від павуків, як поцілив у одного стрілою, а іншого заманив на галяву з пастками для вовків, і той ускочив відразу у два капкани. І Тяш, який завжди вважав Улиного брата хвальком, зараз не сумнівався, що вся його розповідь — щира правда.

А далі він сам уже доволі спокійно оповів і власну історію — про зустріч зі своїм викрадачем та про те, чому оце зараз вони йдуть разом. Варто було Улькові кинути погляд у бік крадія, як його очі спалахували лихим вогнем. Спершу він навіть надумав узяти в Тяша кинджал та напасти на ненависного злодія, але стримався. Ззаду нападають підлі боягузи! Ще стримувала його надія, що з цим негідником швидше знайдуть бідолашну сестричку. Якщо він, звичайно, не одурить!

— Я йому не вірю! — шепотів Ульк. — Слід пильнувати, допоки не потрапимо до своїх, та стежити за ним, щоб бува не замислив куди звернути зі стежки. А як дістанемося до застави, побачимо, що робити далі!

Момбарха лише зрідка озирався на хлопців. Нічого, тримаються хлопчаки — малий, щоправда, ледве ноги тягне, та залишилося, здається, небагато, витримає. Рудий, той, звичайно, міцніший буде… Ич, шепочуться! Рудий, мабуть, переконує малого не вірити йому та добряче пильнувати! Момбарха міг би йти й поночі, аби швидше дістатися до місця, та хлопчакам потрібен перепочинок. Самому йти не можна — на виході з Лісу, напевне, чатують лісовики з застави. Ледь вони його вгледять — не будуть розпитувати, а вцілять стрілою з-за дерева, та й по всьому.

Вже зовсім смерклося. Десь за деревами сходив місяць, та поки він не піднявся вище, йти доводилося майже навпомацки. Аж ось нарешті галявина, на якій чорніють обриси хижки, що притулилася до двох сестер-смерек.

Всі трохи повеселішали. Ульк, хоча й позирав на Момбарху вовком, таки допоміг йому відсунути важкий засув. Потім відшукав кремінь та кресало, й невдовзі в грубці запалав вогонь. Знайшовся в хатинці запас в’яленого м’яса та сушених яблук, і зголоднілі подорожні накинулись на їжу. Доповнили вечерю перепічками з Тяшевої торбинки, а потім Ульк збігав з дерев’яним цебром до джерельця й приніс чистої води.

Коли всі напились і вмилися, Момбарха сказав:

— Вирушаємо, ледь засіріє надворі. Лягайте, я розбуджу вас, коли треба.

— А ти нам не вказуй, — зухвало задер підборіддя Ульк, — самі прокинемось!

Крадій тільки гмикнув, вкладаючись на купі сіна в кутку. Він ще раз уважно придивився до пумша, який вмостився біля дверей. Ніяк не міг розібрати, той це звір чи ні. Чомусь його присутність непокоїла Момбарху, та чому саме — він не розумів. Та й звіря не наближалося до нього, боялось.

Хлопці полізли на піл,^[1] притрушений торішнім сіном. Тяш ледве влігся, відразу ж поринув у глибокий сон, не встиг навіть нічого перед тим подумати. А Ульк, притягнув ближче до себе палицю, яку вирізав дорогою, щоб мати бодай якусь зброю, принишк і дослухався до сопіння Момбархи в кутку. Той нібито й спав, але Ульк все одно вирішив не стуляти повік до світанку. Хто зна, що на думці в чорного злодія? За ним треба добре наглядати! Та щойно Ульк вирішив не дрімати, як очі непомітно заплющились і він міцно-міцно заснув без жодних сновидінь.

Чум-Чурюм, який теж отримав свою частку вечері, згорнувся смугастим клубочком біля дверей і солодко посопував — йому, мабуть, єдиному з усіх, снився сон. Та який! Веселі різнокольорові плямки кружляли, переливалися круг нього, виблискували, мінилися, зливались у райдугу та знову розсипалися. Він ганявся за ними, і це було напрочуд хороше та весело! Аж ось поміж веселих плямок прокралося щось холодне й чорне, і вони, мов злякані звірята, кинулися врозтіч. А одна велика й чорна пляма почала пухнути, розповзатися, аж поки не заповнила собою весь простір. Стало холодно й страшно. Чийсь неприємний глухий голос покликав його з тієї чорноти, і коли смугастик зачув його, щось змусило звіря зіщулитися й жалібно писнути.

Момбарху ніби хто штурхонув. Він скочив, схопив ятагана, але згадав, де він, і опустив зброю. Хлопчаки мирно сопли на полу. Але ж щось його збудило… Крадій уважно оглянув хатину, залиту тьмяним місячним світлом. О, а це що таке? Він знову стис руків’я шаблі, але то був лише пумш. Чого це він стоїть, ніби скам’янів? Шерсть наїжачена, вуха нашорошені, очиці вирячив так, наче бачить щось незвичайне… Закляк увесь, не ворухнеться…

— Агов! — тихенько покликав Момбарха, але той навіть не змигнув. Крадій підступив ближче, та пумш і зараз не ворухнувся. «Може, це він так спить?» — подумав Момбарха, якому доводилося бачити ще й не таких дивних тварин. Він тихенько відійшов і знову ліг, та маленька постать, яка бовваніла поряд, не давала спокійно заснути. Ні, все-таки пумші сплять, як усі, — сам бачив на тому острові…

Раптом Чум-Чурюм кліпнув і тяжко зітхнув — зовсім як украй змучена людина. А потім знову закляк. «Дивина!» — Момбарха підвівся, підійшов до полу, на якому й в два носи сопли потомлені хлопчаки, й легенько поторсав Улька за плече. Той підхопився, побачив крадія і відразу потягнувся за своїм дубцем: вирішив, що збулися найгірші сподівання.

— Тихше! — крадій, приклав палець до губів, а потім вказав на смугастого бовванчика. — Онде поглянь!

Ульк спросоння не здатен був бодай щось второпати, тільки головою крутив, аж поки його погляд не впав на Чум-Чурюма, закляклого посеред хатини.

— Чому він там стоїть? — здивувався хлопець.

— Тебе хотів спитати, — прошепотів Момбарха. — Він у вас так завжди спить?

— Не знаю… — Ульк поторкав Тяша за ногу. — Тяше, прокинься!

Той ворухнувся й щось пробурмотів.

— Тяше, прокинься-бо, це я, Ульк!

Тяш розплющив очі, не розуміючи, де він. Побачив Улька і все пригадав.

— Що, вже час? — спитав він сонним голосом.

— Ні, ще ніч. Ти глянь, що це з Чум-Чурюмом?

Тяш підвівся.

— Ой, знову! — прошепотів він.

— Що, було вже з ним таке? — спитав Ульк.

— Атож! Іще до того, як Момбарха мене вкрав! — Тяш зліз із полу й підійшов до звіряти.

— Чурюмчику! — погладив його по наїжаченій спинці. — Що коїться з тобою?

Але смугастик лише мовчки витріщався на нього.

— Дай-но я! — Момбарха відсторонив Тяша й підняв пумша, який нагадував опудало, натоптане чимось твердим і важким. Кілька разів струснув його, а потім зненацька свиснув просто в смугасте вушко, змусивши хлопчаків здригнутися від несподіванки. Чум-Чурюм теж здригнувся, закліпав, очі його якось швидко закрутилися навсібіч, аж поки не втупились у Момбарху. Тоді він обм`як і затремтів, наче від холоду. Крадій передав звірятко Тяшеві, а сам спохмурнів і замислився.

Спати вже не лягали. Сяк-так перепочили, треба поспішати. Та й місяць ясно світить — зі стежини не зіб’ються.

— Збирайтеся, а я по воду! — крадій узяв капшук для води й вийшов у ніч. Ульк підскочив до дверей, обережно визирнув.

— Не вірю я йому! — повернувся він до Тяша, який, стоячи навколішки, гладив Чум-Чурюма. — Якби не його обіцянка повернути Улю, убив би злодія! Це ж через нього павуки в селищі!

Тяш підвівся з колін і похнюпився.

— Ні, Ульку, це я у всьому винен!

— Е-е, не мели дурниць! — гарячкував Ульк. — Головне, тримайся біля мене. До наших уже недалечко, але той не має знати, нехай думає, що йти ще чимало. А коли дозорні нас помітять, схоплять його відразу! Так він нічого нам не заподіє і одурити більш не зможе.

— Він нас більше не дуритиме, — заступився Тяш за Момбарху. — Він справді ящера хоче знайти, каже, що той йому як брат.

— Що? Ящір як брат? — гмикнув Ульк. — Ящір йому брат, а дітей краде, негідник!

Тут двері відчинились і ввійшов Момбарха з повним капшуком води. Він оглянув хлопчаків, потім з недобрим виразом на обличчі подивився на Чум-Чурюма, що лежав не в змозі навіть підвестися.

— Нам краще залишити його тут! — крадій вказав на звірятко.

— Чому це?! — в один голос спитали хлопці.

— Тому, що цього пумша заслав до вас Кощій! Вірніше, Кощіїв чаклун! — твердо сказав Момбарха.

— Мого Чум-Чурюмчика? — широко розплющив очі Тяш.

— Звідки ти це знаєш? — з викликом спитав Ульк.

— Знаю, бо це я разом з Кхарром спіймав його на острові у далекому морі, а потім приніс до Кощієвого чаклуна! У вас пумші не водяться, в Долині теж, отже, це той самий! Він засланий до вас навмисне!

— Ти нас дуриш, злодію! — Ульк стис свого дубця. — Я сам бачив, як гриф його мало не з’їв. Може, ти когось там і приносив Кощієві, але цього звіра ми врятували, він наш, і ми його тут не покинемо!

Тяш тільки обіймав звірятко й переводив здивований погляд з Момбархи на Улька.

Крадій глузливо посміхнувся:

— Коли Кощій найняв мене, я бачив ваше селище в чаклунському дзеркалі! І Тяша бачив, як от зараз, і твоя руда чуприна теж промайнула там! А звідки, скажи мені, довідався Кощій, що мисливці пішли з селища? Гадаєш, чому він наслав своїх павуків саме зараз? Тому, що має тут очі, й очі ці — він, пумш! Тут чаклунством тхне, от що!

— Я тобі не вірю! — правив своєї Ульк. — Це все казки, щоб нас обдурити!

Момбарха закотив очі. Ну й дурний же хлопчисько! Дурний і зухвалий — що може бути гірше?

— Чум-Чурюмчику! — гладив звірятко Тяш. — Ти ж хороший, правда? Я тебе не залишу нізащо!

— Звичайно, не залишимо! — став біля нього Ульк. — І взагалі, вже час вирушати! Поки ти нам тут казки розповідаєш, павуки наших рідних полонили! А ми тут сидимо!

— Як знаєте! — сердито сказав Момбарха, закинув за плечі капшук з водою і ступив до дверей.

Ульк підморгнув Тяшеві й прошепотів:

— Пам’ятай — тримаємося разом!

Поки вони сперечалися, ніч почала відступати й небо посвітлішало. Найтихіша пора запанувала в лісі — нічні мисливці поснули після вдалого полювання, а денні ще не прокинулись. Крокували швидко й мовчки. Момбарха попереду, Ульк за ним, Тяш із Чум-Чурюмом позаду. Бідолашний звір іти не міг зовсім, і Тяш ніс його на плечі. Ульк пропонував допомогу, але хлопчик нізащо не погоджувався віддати свого улюбленця.

— Невже це правда, про Чум-Чурюма? — час від часу пошепки перепитував Тяш, підходячи до Улька впритул, але той тільки знизував плечима.

— Він же такий добрий, — не вгавав хлопчик, — жодного разу не вкусив нікого, хоч й зуби має он які гострі!

— Не знаю! Може, той крадій навмисне всю цю історію вигадав, щоб нас посварити, — шепотів у відповідь Ульк, косуючи на спину Момбархи.

Момбарху дратувало перешіптування хлопців за його спиною. Вкотре вже кляв крадій той день, коли зв’язався з Кощієм та його зграєю.

Рухалися швидко й не зупинялись, аж поки сонце не піднялося над лісом. Тяш притомився, й хворого Чум-Чурюма давно вже ніс Ульк. Момбарха пішов далеко вперед, і хлопці підтюпцем кинулися його наздоганяти. Тяш замислився: що ж робити далі? Бамбула з Тімом і всі мисливці повернуться боронити селище, Ульк теж із ними, а от його, напевне, залишать на заставі. Визволяти Улю буде нікому, а поки виженуть з лісу павуків, чимало часу мине… Момбарха пообіцяв повернути дівчинку, та чи можна вірити йому? Якщо й справді зголоситься, Тяша з собою теж навряд чи візьме. Не розповідати ж йому про Духа та про свищик! Великий Душе, що ж робити, допоможи, навчи!

Стежка почала підніматися вгору. За роздумами Тяш не помітив, що Момбарха зупинився, й мало не ввіткнувся носом у його спину.

— Що таке? — хлопчик визирнув з-за спини крадія і став поряд.

На перший погляд попереду не було нічого дивного. Ті самі рідкі дерева, ті самі кущі й зарості пожовклої торішньої папороті… Але поміж рослин змією звивався рівчак. Рівчаків у лісі, звичайно, скільки завгодно, та цей був не такий, як інші: здавалося, ніби величезний кріт прокопав хідник дуже близько від поверхні, й земля просто завалилася туди. Стежка обривалась у цьому рівчаку, але на тому боці знову виринала з нього.

— Не було тут такого! — вигукнув Ульк і поставив Чум- Чурюма на землю.

Той усівся й почав лапками терти очиці, ніби малюк, якого щойно збудили.

— Не було цього рівчака, я добре пам’ятаю!

— А звідки ж він узявся? — здивовано поглянув Тяш на товариша.

— Не знаю! — Ульк знову кинув косий погляд на Момбарху, який мовчки роззирався навкруги. Рівчак виповзав десь із-за беріз і так само поміж березами зникав. Неможливо було зрозуміти, наскільки він довгий. Крадій нагнувся, взяв грудочку землі з його краю, розтер у долоні, навіщось понюхав і показав хлопцям:

— Зовсім свіжа!

Тяш із Ульком перезирнулися, не розуміючи, куди він гне.

— Ваші не переходили цього рівчака, — Момбарха викинув землю і витердолоні одна об одну.

— Звичайно, не переходили, — стис плечима Ульк, — сліди були б, земля обвалена. Вони просто обійшли його, та й годі!

Момбарха гмикнув:

— Ніде вони його не обходили. Якби обходили, теж сліди лишилися б, та кущі прим’яті вздовж рівчака.

— Справді, нема слідів, — придивився Тяш, — ані праворуч, ані ліворуч.

Ульк розсердився. Глузує цей злодій, чи що? І з кого? З нього, кращого учня Бамбули! Хіба раз вистежував Ульк звірину по сліду?

— То як же, по-твоєму, вони перейшли? Як пташки перелетіли? Містка ж не видно ніякого!

— А ніяк вони не переходили. Рівчака ще не було, коли йшли ваші лісовики, його зроблено вже після них. А от коли встигла там вирости оця погань? — Момбарха вказав на дно рівчака, вкрите якоюсь темно-зеленою рослинністю. — Схоже на отруйний плющ!

— Плющ? — здивувався Тяш. — Та ж він росте далеко, в Яру!

— А чим це не яр? — знову вказав у рівчак крадій.

— Яр? Тут? — вражено спитав хлопчик. Йому, як і всім мешканцям селища, Яр здавався чимось дуже небезпечним, страшним, та все одно дуже далеким. А тут яр виникає просто між селищем і заставою!

— Який плющ? Який Яр? — роздратовано вигукнув Ульк. — Не слухай його, Тяше! Гайда на той бік — і швидше до наших. І так уже забарилися!

— Стривай! — очі Момбархи гнівно зблиснули.

— Чум-Чурюм! — раптом подало голос і звіря та вчепилося в Тяшеву ногу.

Тяшеві й самому не хотілося переходити цей підозрілий рівчак, і він розгублено позирав то на Момбарху, то на Улька.

— Ходімо, Тяше! Не слухай цього злодія, він знову щось замислив!

— Не треба, Ульку! Краще пошукаймо шляху в обхід! — Тяш спробував заспокоїти Улька.

Той почервонів.

— Ет, не віриш! — він махнув рукою і забрав у Тята свого дубця. — Ось дивись!

Він збіг донизу й легко сплигнув у рівчак, посунувши пухку землю.

— Зупинися, дурню! — Момбарха рвонувся до нього, але Ульк уже спустився на дно рівчака й побрів темно-зеленими заростями. Те сплетіння темних стебел пругко вгиналося під його ногами. Хлопець переможно подивився на супутників, які застигли на краю рівчака, і вже хотів був гукнути, бачили, мовляв, нічого не сталося, як раптом відчув, що одна нога заплуталась у листі. Він рвонувся й мало не впав. До місця, де скінчалися дивні зарості, лишалось ніби й недалеко пройти, а далі починався підйом, доволі крутий, але Ульк був певен, що здолає його за мить. Та зрушити з місця чомусь не вдавалося. Ульк розгубився, озирнувся, побачив, як Момбарха з лайкою спускається до нього, й тої миті ноги йому пронизав нестерпний біль від гострих колючок, які вп’ялися в тіло, мов зуби голодного хижака. Хлопець закричав і тільки тепер побачив, як до нього потяглися довгі стебла з колючками — до рук, до боків, до пліч… Ще мить — і ті хижі стебла обплутають його з голови до ніг! Біль був такий, наче не колючки, а розпечені голки встромилися під коліна. Ульк спробував відбиватися від стебел дубцем, але вони швидко оповили й дубця.

— Ульку, тримайся! — відчайдушно скрикнув Тяш, а Момбарха вже врубувався в зелені зарості своїм ятаганом. Ще трохи треба було пройти, аби дотягтися рукою до Улька, який хитався, із зусиллям ухиляючись від колючих стебел.

— Гей, малий, давай на підмогу! — гукнув Момбарха, й це привело до тями переляканого Тяша. Він згадав про свій кинджал, вихопив його, відштовхнув смугастого друга, який сполохано чурюмкав, і стрибнув у рівчак.

— Я зараз, Ульку, зараз… — бурмотів він, з’їжджаючи вниз. А коли скочив на рівні, побачив, що колючі стебла вже повзуть до нього по землі.

— Ось вам! — скрикнув хлопчик і полоснув кинджалом. Неначе кров, бризнув зелений сік, і відрубані стебла почали корчитися, звиватись, вигинаючись на всі боки. Тоді Тяш несамовито почав рубати направо й наліво, ледь встигаючи прикривати спину Момбархи, в яку так і цілилися колючки, ладні щомиті вчепитися. Не раз доводилось йому разом із друзями рубати лопухи дерев’яними мечами, уявляючи, що рубають ворога. І от тепер знову, як у тій грі… Тільки замість звичайних лопухів — небезпечний отруйний плющ, який прагне згубити кожного, хто наблизиться.

— Ой, — зойкнув він раптом. Одна з колючок таки дістала його! Стало дуже страшно, але зупинятися не можна — відразу будеш весь обплутаний. Момбарха тим часом схопив Улька за сорочку. Тканина затріщала, але витримала, крадій рвонув сильніше й мерщій поволік бідолаху за собою. Плющ, який обплутав Улькові ноги, волікся слідом, не бажаючи відпускати свою здобич. Тяш кинувся швидше його обрубувати. Він уже весь був забризканий зеленим соком, особливо руки, які нестерпно свербіли. Вся парость на дні рівчака ворушилася, ніби здіймалась хвилями, довгі стебла з колючками лізли схилом догори. Один з пагонів метнувся, мов змія, і вп’явся всіма своїми колючками в спину крадієві. Той засичав, але перекинув-таки непорушного Улька за край рівчака. Тяш підскочив і відрубав пагін. Удвох вони відтягли Улька подалі від краю. Плющ, хоча й повзав по землі, та з рівчака, мабуть, вибратися не міг і звідти долинав тільки його шелест. Тяш упав навколішки біля Улька, щоб допомогти Момбарсі стягати з його ніг шкіряні чув’яки. Враз чи то вітер подув з боку рівчака, чи плющ зашелестів голосніше, але той шелест поступово заглушив усі інші звуки. Він почав складатися в якісь не зовсім зрозумілі, але моторошні слова.

Отямився Тяш він штурхана Момбархи.

— Ти що, малий, заснув?

— Та ні… Плющ шелестить, погрожує нам…

— Погрожує?

— Так, каже, що не пропустить нас…

Момбарха уважно подивився на Тяша.

— Потри руки землею скрізь, де та зелена погань, а потім змиєш!

Тяш так і зробив — щосили тер сверблячі місця землею. Плече заніміло, було боляче, та хлопець зціпив зуби й стримував сльози. Невже Ульк помре? Невже помре він сам, адже плющ отруйний? Невже не знайде Улі й Духового свищика, не вбереже Ліс? Закапали сльози, але Тяш вперто витирав їх брудною від землі рукою, аж поки не вимастив усе обличчя.

Момбарха підвів голову й повернувся до нього.

— Шість! — сказав він і витер піт рукавом. — Ху, не страшно, житиме!

— Що? — не зрозумів Тяш.

— Шість колючок його вжалили. Це кепсько, але не вмре, тільки отямиться не скоро. От коли б десять чи більше, тоді, знай, кінець рудому…

— Справді? — Тяш із надією зазирнув у вічі свого недавнього викрадача. — А в мене теж одна рана, болить дуже… — й болісно поморщився.

Момбарха оглянув його плече.

— Е, то пусте — до вечора минеться. Та й плющ оцей, правду кажучи, якийсь слабкий. Справжній плющ, якщо вже хапає, то за мить — край, смерть!

— А в тебе ж на спині також… — згадав хлопчик.

— Мені він не зашкодить! Я колись потрапив у нього з головою, дякувати Кхарру, витяг. А хто одного разу вижив після укусів плюща, той його більше не боїться, хіба що вскочить у нього по-справжньому й вирватись не зможе. А так — полихоманить з півдня, та й годі. А ще — у того, хто після плюща вижив, всілякі рани затягуються просто на очах. Тому й вовчі укуси на мені так швидко позаживали!

Він знову схилився над Ульком. Той лежав, білий, як сніг, тільки руді веснянки ще більше проступили на блідому обличчі. Момбарха ще раз оглянув його ноги, приклав вухо до грудей, вдоволено гмикнув і випростався. По тому спритним рухом закинув собі на плече непритомного Улька, й Тяш з полегшенням зітхнув. Добре, що Чум-Чурюм оклигав і сам шкандибав за ними. Ульк безвольно звисав з крадієвого плеча, його подерта сорочка сповзла з плеча й оголила спину — всю в синцях і подряпинах. Бідолаха! Ульк, на якого Тяш часом і ображався досі за кпини та за те, що вважає малюком, став тепер для нього такий само дорогий, як і його сестричка Уля.

Довго йти вздовж підступного рівчака їм не довелося. Невдовзі побачили березу, яка, мабуть, повалилася, коли утворився рівчак. Корінням вона ще чіплялася за один його край, а кроною лягла на інший. Стовбур був не надто грубий, але по ньому сяк-так можна було перейти, хоча й гілки трохи заважали. Тяш випередив Момбарху з Ульком на плечі й підбіг до дерева. Чум-Чурюм кинувся був поперед нього, та раптом зупинився й насторожився. Плющ був і тут — він обплутував стовбур берези, його хижі стебла вп’ялися колючками в білу кору й пожадливо смоктали сік ще живого дерева, забираючи у нього, приреченого, останні сили.

— Та-а-а! — протяг Момбарха, наближаючись. — Нова пастка! Може, й проскочимо, але плющ тут спритніший буде — он як із дерева соки тягне! Вогнем би його! Ти кресала не згубив?

— Ні! — Тяш похапцем скинув зі спини дідусеву торбинку, а Момбарха тим часом обережно поклав Улька на землю й роззирався навкруги. Нарешті спритно підскочив до великої сосни, що росла поблизу, й повернувся зі скіпкою, відщепленою від неї, та оберемком хмизу. Далі склав невелике багаття, запалив його й рішуче почав здирати з бідного Улька рештки сорочини.

— Навіщо? — спробував заперечити Тяш, та крадій тільки буркнув: «Цить!» — і продовжував свою справу. Він обмотав ганчір’ям смолисту скіпку, встромив її в багаття, що вже розгорілося, а коли смолоскип запалав, простяг його Тяшеві:

— Вперед мерщій! Як почне лізти, то припечи його!

Тяш зі смолоскипом у одній руці й кинджалом у другій, не без внутрішнього дрожу, проте досить рішуче ступив на стовбур.

— Чум-Чурюм! — почулося ззаду.

Ой, а про Чум-Чурюма він зовсім забув! Тяш озирнувся й побачив, що Момбарха йде за ним з Ульком на плечі, а другою рукою тримає за шкірку смугасте звіря, яке підібгало лапки від жаху й кволо попискує.

А плющ уже заворушився, колючі стебла поповзли до Тяша, та хлопчик змахнув своєю вогняною зброєю, і обпалені хижаки, звиваючись, зникли в рівчаку. Тоді він почав розмахувати смолоскипом на всі боки. Від диму защеміло в очах, але хлопець бачив, як плющ, котрим було геть обплутане дерево, розплітає свої смертоносні обійми й втікає від вогню, ховається на дні рівчака. Тяш озирнувся ще раз і мало не втратив рівновагу, але вчасно схопився за гілку і встояв. Ще кілька кроків — і він уже на тому боці. Слідом зіскочив зі стовбура й Момбарха зі своєю ношею.

— Перейшли! — видихнув Тяш. На тому боці згасав їхній вогонь, а плющ знову простягав до поваленого дерева свої щупальці.

— Ах ти ж… — Тяш пожбурив смолоскип просто в рівчак, у темно-зелені хижі зарості. Плющ сколихнувся й сахнувся від вогню, потягнув за собою обпалені щупальця.

«Добрий воїн виросте!» — знову схвально подумав Момбарха. Вони рушили вздовж рівчака назад, ступили на стежку, що виринала з нього, й пішли далі. Чум-Чурюм біг поруч, обережно позираючи на чорну постать крадія.

Ішли, аж поки сонце не почало поволі хилитися до заходу. Кілька разів Ульк бурмотів щось невиразне, тоді Момбарха зупинявся, клав його на землю й поливав водою з капшука. Тяш дуже стомився й зголоднів. Та й крадій попри всю свою витривалість і силу добряче пристав — піт краплями вкривав його чорне обличчя. Ліс почав рідшати, вони давно поминули озерце — знак того, що застава вже близько, — і тільки-но зважилися на перепочинок, як із-за кущів пролунало:

— Ану, стій!

Назустріч вийшли двоє лісовиків з натягнутими луками. Тяш радо скрикнув — то були вартові з їхньої застави.

КНИГА ТРЕТЯ

Розділ перший ПІДЗЕМНЕ МІСТО

1

За дверями, які Аль-Ба замкнув масивним засувом, виявився широкий тунель із гарними різьбленими колонами. На кожній з них сяяв місячний камінь. Але тунель цей був короткий і не вів нікуди, а просто впирався в глуху скелю, і скільки Уля не роздивлялася навсібіч, виходу з нього не бачила. Вона хотіла вже спитати в Ми, де ж, власне, її місто, але та нетерпляче вискочила наперед і підбігла до останньої з колон, на якій було підвішено велику й блискучу мідну тарілку. Підняла молоток, що лежав поряд, розмахнулася й щосили вдарила ним по тарілці. Розлігся такий дзвін, що Уля мимоволі затулила вуха руками.

— Легше, царівно, легше! — розсміявся Аль-Ба.

Але Мія підморгнула Улі й знову вдарила двічі поспіль, трохи почекала — й ще раз. У тунелі так гуло від цих ударів, що, здавалося, хитались колони.

Аль-Ба схопив тарілку обома руками, притримав, і гул припинився.

— Ти навіщо лякаєш нашу гостю? — вдавано суворо звернувся він до Мії, а та лише засміялася й поставила молоток під колоною.

— Я зовсім не злякалась… — Уля вже відкрила вуха, але відразу насторожилася знову. Десь у глибині скелі зачулося клацання, залунали глухі удари, й у кам’яній стіні з’явилася рвана тріщина від підлоги до стелі. Вона поділила скелю перед ними на дві частини, й ці половинки, клацаючи та бухкаючи, враз поповзли у різні боки.

«Оце так ворота!» — Уля знову застигла від подиву. Половинки скелі тим часом відповзли й зупинились.

— Ходімо! — гукнула Мія, і вони один за одним рушили в ці гігантські ворота. Уля мимоволі прискорила крок — ану, як стіни почнуть зсуватися? Та Аль-Ба ніби відчув тривогу дівчинки й заспокійливо поклав руку їй на плече. Попереду виднівся такий самий коридор з колонами, але тут до тьмяного мерехтіння місячних камінців додалося значно яскравіше світло. Це в кінці коридору відчинилися залізні ворота. Уля вирішила, що вони якимось чином опинились надворі, де світить сонце. Мія ж радісно скрикнула й підстрибцем побігла вперед. Вони переступили ще один поріг, і дівчинка на мить примружилась — давно вже не бачила такого яскравого світла.

З обох боків до них підступили двоє приземкуватих бороданів у кольчугах. Вони відповіли на привітання начальника варти й стали на свої місця, з цікавістю поглядаючи на Улю.

— Ось і наша домівка! — промовив Аль-Ба. — Тут ми живемо!

І він обвів рукою велетенську печеру, в якій могло б розміститися ціле лісове селище разом із невеличким гайком.

Уля з жадібною цікавістю роззиралася навсібіч. Мія спершу тягла та сіпала її за руку, але згодом, коли побачила, наскільки подруга приголомшена видовищем, полишила її на піклування Аль-Би, а сама кудись побігла вимощеною доріжкою.

— Ходімо туди, звідти все добре видно! — Аль-Ба вказав на невеличкий обгороджений поміст над ворітьми, до якого вели залізні східці.

З помосту й справді було чудово видно дивовижну печеру. Все її нерівне дно перетинали доріжки та східці, поміж якими дзюркотів, звиваючись, струмочок. Через нього були перекинуті декілька містків, а посередині печери, в центрі широкої площі стояло зображення чоловіка, висічене з каменю: мабуть, той прадавній гномський цар. Від площі на всі боки розходилися доріжки, обсаджені чудернацькими деревцями.

— Тут навіть дерева ростуть! — вирвалося в Улі.

— Так, — усміхнувся Аль-Ба, — адже у нас і сонце є!

І він показав угору, де під склепінням висіла велика палаюча куля. Уля поглянула на неї і вгледіла яскраві вогники, що палахкотіли, переливалися за її прозорими стінками, й знову замружилась, не в змозі більше дивитися на яскраве сяйво. Дива, та й годі!

Скрізь на крутих стінах печери ліпилися сходи — вузькі й широкі, довгі й короткі, з поруччям і без, кам’яні, залізні, дерев’яні. Вони вели до багатьох отворів у стінах, які нерівними рядами зяяли навколо — нижче, вище й зовсім високо; вони сполучалися між собою широкими карнизами чи підвісними містками. «Ці печерки в них — як у нас хатини!» — здогадалась Уля.

Верхні яруси були поєднані двома мостами, що хрест-навхрест перетинали печеру на височині. На східцях, містках, карнизах — скрізь снували гноми. Одні неквапливо підіймалися чи спускались, щось несучи, інші кудись поспішали, пробігаючи хисткими, але, вочевидь, міцними мостинами. З однієї печерки вибіг хлопчик і, не гаючи часу на переходи по містках та сходах, ковзнув донизу по довгій жердині, яка, мабуть, для того й була там припасована. Декілька жінок, які набирали воду зі струмка, з цікавістю позирали в їхній бік. До цього часу Уля, звичайно, гномів не бачила й вважала, що вони маленькі, мов дрібні дітки, але зараз переконалася, що це не зовсім так. Чоловіки, наприклад, хоча й значно нижчі за лісовиків, проте всі, як один, кремезні та плечисті.

— Доброго ранку, Аль-Бо! — гукнув хтось ізнизу.

— І вам доброго! — привітався той до кількох гномів, які прямували до великого темного отвору віддалік.

— А хто це з тобою? — спитав один із них, приземкуватий літній гном із великим кайлом на плечі. — Щось я не пригадую в нас такої дівчинки!

— Це Уля, гостя царівни Мії! — з усмішкою пояснив Аль-Ба. — А про все інше дізнаєтеся згодом! Завтра, певне, буде святковий збір!

— Моє шанування гості! Мене звати Янах! До зустрічі!

Уля посміхнулася у відповідь. Гноми попрямували далі, несучи кожен якесь знаряддя та мотуззя, й невдовзі зникли в темному отворі.

— На розвідку пішли! — пояснив Аль-Ба. — Янах краще за всіх знає, де саме треба прорубувати хідник, аби дістатися до наступної печери й не вчинити обвалу! Цар Зін-Лу хоче розширити наше місто й почати відродження Царства Гномів, яке знищив підступний Кощій!

Уля здригнулася від згадки про Кощія. Захоплення видовищем підземного гномського міста змінилося на тривогу.

— Але ж про вас Кощій не знає? — спитала вона.

— Не знає, але, напевно, здогадується. Не дарма ж і вдень, і навіть уночі кружляють над горами ці потворні грифи… Варто їм помітити щось підозріле — лазівку яку чи печеру — із замку відразу ж висилають павуків та напускають туди смертоносного диму!

Уля згадала, як вони з Мією втікали від такого диму, й знову здригнулась.

— Ну, ходімо, — проводир легенько розвернув її до сходів. — Мія і цар наш уже, певне, давно чекають.

— А зараз ранок? — спитала Уля, яка за час підземної подорожі зовсім втратила лік часу. Не розбереш у печерах, день чи ніч надворі!

— Звичайно! — всміхнувся Аль-Ба. — Ось попоїсте, відпочинете, а завтра цар Зін-Лу збере всіх та познайомить тебе з нашим царством.

Вони зійшли вниз і попрямували доріжкою до площі з камінним зображенням царя гномів. Всі, хто траплявся назустріч, віталися і з цікавістю розглядали незнайомку, й Улі було ніяково: вона знала, що виглядає дивно — замурзана, в подертій сукні, з розпатланим волоссям. І хоча навкруги було ще багато цікавого, дівчинці хотілося швидше опинитись там, де на неї чекала Мія.

Гном із Улею поминули велику брилу, поцяцьковану дивними візерунками, й підійшли до широких сходів із білого каменю, які вели до таких само білих кам’яних дверей у стіні. Двері були відчинені, й із-за них долинали голоси. Аж тут на сходи вибігла Мія, така сама замурзана, як і досі, а за нею — середніх літ жінка, повненька й кругленька, в дивному головному уборі, чи то шапці, чи хустці.

— Міє, повернися негайно! — гукала вона. — От непосидюче чортеня! Ти ж царівна, а поглянь, на кого схожа?

— Зараз, зараз, тітонько! — відмахувалась Мія.

— Улю! Ходи хутчій! — замахала вона згори до Улі, яка зі своїм проводирем підіймалася сходами.

Тітонька зупинилась, розглядаючи Улю.

— Яка красуня! — сплеснула вона руками. — Ходи сюди, дитя моє! Бідолашна, ти ж голодна, та й змерзла, мабуть, і спати хочеш!

Вона обійняла Улю й пригорнула до себе:

— Мене звати Фалія, я тітка тієї нечупари, яка в нас тут за царівну. Зараз я вас нагодую, вмию, а потім спати хутенько! Де ж це бачено, щоб діти ночами по підземеллях швендяли? Це ж просто жах!

— А ти чого стоїш? — накинулася вона на Аль-Бу, який узяв руки в боки і з усмішкою спостерігав за її метушнею. — Чого так довго водив дитину?

— їй же цікаво! — виправдовувався той. — Вона з Лісової Країни, а в них про нас, мабуть, і не знають нічого!

— З лісової чи не з лісової, а діти скрізь однакові: їм треба їсти й спати вчасно! — рішуче перебила його тітонька. — Годі вже, йди собі, не заважай!

Вона згребла другою рукою Мію й повела дівчаток до відчинених дверей:

— Ходіть, мої дорогенькі, ходіть-но сюди!

— До побачення Улю, до побачення, царівно! — гукнув їм услід Аль-Ба.

— До побачення! — озирнулась на порозі Уля. — Дякую вам!

— Немає за що! — відповів гном, повернувся й збіг сходами донизу.

Виявилося, що царя Зін-Лу, Міїного тата, не було вдома. Він якраз перебував у дальніх печерах, де прокладали новий тунель, і тітонька, миючи та перевдягаючи дівчаток, стиха бурчала, мовляв, який батько, така й донька, обом тільки тинятися б десь та шукати халепи на свою голову. Улю, вимиту й вбрану в чисту м’яку сорочечку, зморив сон. Мов у тумані, їла вона якусь надзвичайно смачну кашу, а потім, ледве торкнувшись головою подушки, вперше за багато днів міцно-преміцно заснула.

Щось залоскотало в носі, Уля голосно чхнула й прокинулась. Над нею сиділа Мія і лоскотала в ніздрях пером з подушки. Заспане личко Улі викликало в неї сміх, і царівна пирхнула, затуляючи рота долонею.

— Вставай уже, сплюшко! — реготала вона.

— Уже вечір? — не могла второпати Уля.

— Та ще не зовсім, — Мія стишила голос. — Хочеш, втечемо зараз, і я покажу тобі наше місто? А то як побачить тітонька, що ми вже прокинулись, та як візьметься нас вдягати-годувати, тоді не вирвешся!

— Вона така добра, — всміхнулася Уля.

— Звичайно, добра! Я люблю її дуже-дуже, й вона мене теж, і всіх-всіх дітей любить, але іноді доводиться від неї втікати — вона тоді гнівається, але швидко відходить. Давай, вдягайся мерщій! — неголосно торохтіла Мія, простягаючи подрузі вбрання, розкладене біля її ліжка.

Уля надягла платтячко, вишите різнокольоровими нитками — якраз ніби на неї пошите, підперезалась гарним шкіряним пасочком, а на ноги натягла шкіряні черевички — трохи завеликі, але загалом дуже зручні. З її старої одежини лишилась тільки червона стрічка, яку колись подарував їй за гарний спів велетень Сань із сусіднього селища. Уля пов’язала нею своє довге волосся, й наче голка кольнула в серце — отак же й мама їй підв’язувала волосся зранку або заплітала в кіску, за яку потім жартома смикав Ульк. Як би хороше й цікаво не було в щиросердних гномів, серце все одно стискалося від туги за рідною домівкою.

«Нічого, — втішала себе Уля, стримуючи сльози, — гноми розумні, он скільки всього понавигадували! Придумають, як повернути мене додому! Добрий Дух, збережи маму й тата, і Улька, і Тяша, і все наше селище! Я неодмінно повернуся!» Вона струснула головою, відганяючи тяжкі думки, й поквапилася вслід за Мією, що теж була вже не в хлопчачому вбранні, а у вишитому платтячку, вмита й зачесана.

Вони відгорнули завісу, що була тут замість дверей, і прокралися до виходу, звернули в якийсь закапелок, спустилися вузенькими сходами й вийшли назовні через маленькі дверцята під головним входом.

Мію вітали дуже радо, охоче все показували й про все розповідали. Спочатку Уля намагалась запам’ятовувати дивні імена всіх, з ким знайомила її подруга, але потім зрозуміла, що не зможе, й лише з жадібною цікавістю спостерігала за дивним для неї життям підземного міста. Вона й свого Лісу ще не знала як слід, побувала тільки в сусідньому селищі, а тут, бач, куди закинула її доля! І Долину та зябрів бачила, й Кощіїв замок, і самого Кощія — бр-р, краще не згадувати! А тепер ще й до гномів потрапила, у гірські надра!

Побували вони з Мією скрізь: у майстернях, у зброярні, в коморах, подивилися й на хитромудрі зубчасті колеса з ланцюгами, які відчиняли скелю. В окремій печері визирнули у віконце, в яке — Уля аж відсахнулась — видно було Кощіїв замок, та так близько, наче стоїш біля нього на скелі!

Спочатку Уля подумала, що то просто зображення, аж поки не помітила, як літають навколо замку грифи та колише вітер чорні прапори на вежах. А майстер — згорблений старий гном — сказав, що ніяких чарів тут нема, бо вся та штукенція зроблена з дзеркал, вставлених у якийсь незвичайний кам’яний колодязь, що виходить на поверхню.

У гончарній майстерні поряд з горщиками та мисками дівчаткам показали глиняні шоломи та панцирі, що їх не беруть ні меч, ні сокира, ані стріла. Поряд, у ткацькій, на тоненькій-тоненькій ниточці висів здоровенний камінь, а ниточка й не думала рватися. Дівчатка навіть похитали обережно каменюку — нічого, висить собі! Майстри з цікавістю розглядали дівчинку з Лісу, а коли дізнавалися, що Улин татко — коваль, то дивились уже не просто з цікавістю, а навіть з повагою. Свої ж кузні в гномів були далеко, в глибоких печерах, щоб дим та стукіт не привертали увагу Кощієвих хижаків.

— Ох, Міє, Міє! — сварила Улину подругу тітонька Фалія. — Оце так ти приймаєш гостей? Замість того, щоб дати бідолашній дівчинці виспатися та відпочити від того жахливого полону, потягла її містом тинятися! Хай уже ти в нас чортеня непосидюче, то ще й іншим спокою не даєш!

Тітонька хотіла ще щось додати, але тут Мія підскочила до неї та кинулася на шию:

— Тітонько Фаліє, я ж тебе так люблю, так люблю… Ти найкраща в світі! Ніде немає більше такої тітоньки: ні в Улиному Лісі, ані в зябрів — ніде. От якби в Кощія була змалку така тітонька, він би, мабуть, виріс добрий-предобрий!

— От підлабузниця! — було видно, що тітка вдоволена словами Мії, хоча й досі намагається грізно супити брови. — Твоє щастя, що ти царівна, та ще й Обрана, а то б отримала від мене на горіхи!

Мія ще раз цьомкнула тітоньку й підморгнула Улі, — мовляв, усе гаразд.

— Збігаю, побачу, чи татко бува не повернувся! — сказала вона й миттю зникла за завісою, що закривала вихід. Тітонька лише язиком поцокала, й Улі знову стало ніяково перед нею.

— Пробачте нас, — сказала вона, але та тільки рукою махнула. Потім оглянула Улю, розправила складочки на її платті й раптом щось пригадала.

— А в мене щось є для тебе — мені вже не знадобиться, а тобі якраз! Ходімо!

Уля, дуже зацікавлена, пішла за тіткою.

— А чому ви назвали Мію обраною? — спитала дівчинка, коли вони з Фалією йшли довгим переходом у глибину царських покоїв.

— Тому що вона і є Обрана. Старий Ум-Гум обрав її для навчання чарівної справи! Мія єдина з цілого міста має до цього неабиякий хист!

Нарешті вони ввійшли в маленьку затишну кімнатку, прибрану скромно, але гарно. Певне, тут і жила тітка Фалія. Уля, вражена почутим, розгублено примовкла. Отакої! Мія — майбутня чарівниця!

— Але ж… — раптом згадала вона, — Мія казала, що її дідусь Ум-Гум хворий, не говорить, що він як уві сні… Як же він її навчає?

— Так, уві сні… — сумно сказала Фалія, — можна сказати й так. Але десь раз на рік, а іноді й частіше він приходить до тями, прокидається на день чи два. Всі гноми з нетерпінням чекають цієї миті! Як тільки Ум-Гум прокинеться, відразу ж береться до роботи. Ось, наприклад, наше сонце тут — його справа! І гора-ворота, через які ти потрапила до нас, — теж без нього не змогли б відчинятися. Ось тоді він і навчає Мію — вже третій рік.

— А чому ж він такий? Чому спить? — Улі було так цікаво, що вона вже не могла втриматися від запитань.

— Це дуже сумна історія, дитино. Але я розповім тобі… — тітонька на мить замислилась, а далі провадила: — До нападу Кощія наша країна була велика й гарна. Підземні міста, ліси й сади, численні череди овець та кіз на пасовиськах — ніхто й гадки не мав, що все це буде зруйноване та знищене. Але так, на жаль, сталося. Ми, гноми, завжди були чудовими ковалями, гончарами, зброярами, але ні з ким не воювали, навіть з дикими звірами в горах. Усі сварки й суперечки вирішували цар або чарівники.

А Кощій напав так підступно, що ми й оговтатись не встигли, як більшість наших міст перетворилися на руїни та згарища. Звичайно, тут не обійшлося без зради — знайшовся один підлий негідник. Цього чоловічка у нас ніхто не любив, але в негідника виявився хист до магії! Однак навчати його ніхто з чарівників не брався — надто вже він був жадібний та брехливий. Жив окремо від усіх і чим займався — невідомо. А коли налетів Кощій, цей мерзотник викрав Книгу Чарів і подався до злого загарбника, у якого й став придворним чаклуном.

— То це чаклун У-Шур, який тримав мене в полоні? — вразилася Уля.

— Так, — кивнула тітонька. — Той негідний У-Шур обернув свою злу магію проти одноплемінників. Коли чарівники радилися в царському палаці, він зруйнував столицю. Що там робилося! Якби не Ум-Гум, загинули б усі. Це він вивів тих, хто вцілів, у безпечне місце, а потім сховав нас, жінок та дітей, у далеких печерах. Поки наші чоловіки на чолі з Зін-Лу билися з ворогом, Ум-Гум, як міг, боронив нас, чарами відганяючи павуків від входу до печери. Тоді загарбники перестали лізти на війну смерть і напустили до нас того отруйного диму. Не інакше, як У-Шур клятий таке вигадав! Перший постраждав Ум-Гум. Він був найближче до виходу й не встиг нічого вдіяти. Ковтнув диму, й розуміючи, що втрачає свідомість, із останніх сил чарами створив позад себе стіну, крізь яку клуби диму не пробилися. Так ми й врятувались. Вороги вирішили, що потруїли нас, завалили вхід і відійшли. А ми сиділи завалені, аж поки не повернувся Зін-Лу з рештками свого загону та не розкопав нас.

Що й казати, тяжке горе нас спіткало! Багато днів не втихало голосіння в печерах — кожна родина оплакувала своїх загиблих. Проте була й радісна звістка: Ум-Гум знову витримав, його, безтямного, знайшли під камінням. Дбайливо залікували рани, але свідомість повернути так і не змогли. Потім ми натрапили на цю печеру, почали її обживати. Царем обрали Зін-Лу, й згодом до нас почали стікатися мешканці інших міст, яким так само пощастило вистояти й не потрапити в рабство… Ось така історія!

Фалія зітхнула, а коли побачила, що в Улі вже сльози течуть по щоках, ударила руками в поли:

— От дурна я, дурна! Хіба ж можна дитині таке розповідати?

Вона обійняла Улю й почала втирати їй сльози.

— Не плач, моя красунечко, все лихе минеться! Забарилися ми з тобою, скоро вже Зін-Лу прибуде. Ось, візьми це, — вона простягла дівчинці гарний гребінець з різнокольоровими камінчиками, які виблискували у світлі місячного каменя, — у тебе таке чудове волосся, цей гребінець буде тобі до лиця.

— Дякую, — Уля була розчулена подарунком, але й досі переживала сумну історію.

2

Цар Зін-Лу в простому робочому одязі на вході віддавав якісь розпорядження вже знайомому Улі начальникові варти. Мія стояла поряд, тримала батька за руку й невдоволено морщила носика — мовляв, скільки можна розмовляти, коли є безліч цікавих, невідкладних справ! Вона вже розповіла батькові про свої пригоди, але той чомусь не радів разом із нею, а навпаки спохмурнів ще більше. Щеміло серце в царя гномів, щеміло від того, що вродилась його улюблена донька напрочуд здібною до чарівного вчення і тепер, коли вона стала Обраною, незважаючи на дитячий вік, мусить наражатися на небезпеку, щоб відшукати й повернути втрачені чарівні речі, а самій врешті-решт стати на чолі нового покоління чарівників. Так сказав Ум-Гум, останній з магів, його батько. І цар, який сам, не знаючи спокою, намагався зробити все, щоб вигнати загарбників і відродити свій народ, мусив змиритися з тим, що маленька Мія повинна блукати вночі лабіринтами Кощієвого замку в пошуках втраченої Книги Чарів.

— Ось вона, тату, ось вона! — Мія побачила Улю з тіткою і щосили потягла батька в їхній бік. Той кинув ще кілька слів Аль-Бі й повернувся до них. Уля уявляла його зовсім іншим, схожим на лісового слідопита Бамбулу, суворим, з мужнім обличчям, на якому рідко коли побачиш посмішку. Та Зін-Лу виявився дуже схожим на свою дочку — з таким само носом-картоплинкою, темними очима й трішки відстовбурченими вухами. Тільки рання сивина у волоссі й бороді та сумні очі надавали суворості його щирому обличчю.

— Тату, це Уля, вона тепер моя найкраща подруга! — весело щебетала Мія.

— Радий вітати таку красуню в нас, у Царстві Гномів, — цар уклонився. Уля теж хотіла гарно вклонитися, та вийшло якось незграбно. Зін-Лу засміявся, присів коло неї і взяв її руки у свої.

— Ну то як, відпочила ти? Мія вже про тебе стільки понарозказувала… Подобається тобі в нас?

— Дуже подобається, — щиро відповіла дівчинка, мить помовчала й додала: тільки додому мені треба… Тато з мамою, мабуть, думають, що мене вже й на світі немає…

Мія обійняла її за плечі, а цар погладив по голівці:

— Повернемо тебе, повернемо неодмінно! Це тобі кажу я, а слово царя гномів завжди збувається! Все буде добре, от побачиш!

— Ой, а ходімо провідаємо дідуся! — Мія схопила її за руку. — У дідуся так цікаво, не пожалкуєш!

Вони попрямували до найдальшої кімнати царських покоїв, де мешкав Ум-Гум, відсунули завісу і ввійшли. На відміну від інших кімнат у підземному світі, де в стіни були вмуровані місячні камені, цю освітлювали кілька свічок. Посеред кімнати стояв стіл, у кутку виднілося велике ліжко, а протилежна стіна вся була заставлена полицями з різними чудернацькими речами. Деякі з тих незрозумілих штукенцій Уля бачила і в чаклуна У-Шура, але там усе було звалене в купи, вкрите брудом та пилом. А тут вгадувалась хазяйновита рука тітоньки Фалії — речі були охайно розкладені на полицях та на столі, і здавалося, що сам господар кімнати щойно скінчив роботу, поклав кожну річ на своє місце й сів у крісло спочити. Ум-Гум, старий гном у довгому синьому одязі, з довгою бородою та волоссям, уже не просто сивим, а білим, і справді сидів, руки його лежали на бильцях крісла. Проте немічним він не виглядав. Очі були розплющені, та дивилися кудись у порожнечу, немовби він так і спав, не заплющуючи їх. Мія підійшла і поцілувала його в зморшкувату щоку. На диво, старий посміхнувся, але очі й надалі дивилися в нікуди, а згодом згасла й посмішка.

— Бачиш, упізнав мене, — сказала Мія і погладила старого по зморшкуватій руці. — А знаєш, коли він прокидається, я просто підходжу, він кладе мені руку на голову й ми розмовляємо, не кажучи ні слова.

— Як це? — здивувалась Уля.

— Сама не знаю, він же чарівник!

Улі все здавалося, що Ум-Гум спить. Вона навіть розмовляла пошепки, боячись його збудити. Хоча тут якраз усе було навпаки — коли б старий чарівник міг прокинутись просто від галасу, то його б давно вже збудили, галасуючи всім містом!

— А ті всі книги я коли-небудь прочитаю! Бачиш, скільки їх! — Мія повела рукою по полицях. — Тут про все на світі написано — і як людей лікувати, і як міста будувати, і як рослини різні вирощувати. Але найголовнішої книги немає…

— Це книги? — Уля силкувалася щось пригадати.

— Так, — Мія дістала одну з них, найменшу, розгорнула, погортала сторінки. — Улю, ти мене чуєш, що з тобою?

А Улі враз згадався Кощіїв замок, похмура чаклунова вежа. У-Шур, відкидаючи на стіну чорну тінь, похапцем гортає такі самі аркушики гарної скриньки, яка, виявляється, і є книга…

Коли дівчатка, вмиті, вже лежали поряд на м’якому ліжку, а тітонька, турботливо попідтикавши їм ковдру, пішла, Уля наважилась сказати:

— Міє, знаєш, я бачила в чаклуна вашу Книгу Чарів! Тільки не лай мене, що відразу не сказала!

— Ти?! Бачила?! — Мія аж підскочила.

— Так, і навіть знаю, де він її ховає!

— Знаєш? То мерщій розкажи! — Мія навіть поторсала її за плечі.

І Уля все розповіла — і про гарну скриньку з сяючими камінчиками, й про чаклунову схованку під ліжком. Мія гарячково забігала по кімнаті, а потім сіла на ліжко й замислилась. Уля почувалася винною. Тепер Мії доведеться повертатися, знову ризикувати життям… Вони підуть разом! Адже їй теж конче необхідно повернути Тяшевого свищика, недарма Тяш їй наснився!

Мія стрепенулась і зіскочила з ліжка.

— От що, — зашепотіла вона, — нікому ні слова! Я повернуся й заберу книгу!

— Я з тобою! — схопила її за руку Уля.

— Ні, я сама! — правила своєї та. — А свищика твого я знайду й принесу тобі! Свистітимеш, скільки схочеш, я ж казала!

Довелося Улі розповісти все, що вона знала про свищик — про те, як допомагав він їй у полоні та про дивні свої сни. Мія знову замислилась.

— Так, справді, щось тут є незвичайне, — промовила нарешті гномська царівна. — Згода, підемо вдвох, відразу після святкового збору. Але гляди мені, не обмовся ані словом, бо татко мене не пустить, а пошле Аль-Бу з вояками, та вони ж не пройдуть там, де пройдемо ми, бо хідники й отвори вузенькі! А павуків та грифів там сила-силенна, ти ж сама бачила!

Уля кивнула й обійняла подругу.

3

Наступного дня нагорі була велика злива, яка почалася вночі. Дівчатка не заводили мови про подорож назад до Кощієвого замку, тільки Мія стиха прошепотіла, що вже склала дві торбинки з усім необхідним і щойно настане ніч, вони вирушать. Уля лише кивнула у відповідь, а серце застукотіло сильніше — знову доведеться скрадатись та ховатися, плазувати й чаїтися, наражаючись на смертельну небезпеку в тому чорному, страшному замку. Подруги не розлучались, аж поки обідньої пори не вдарив дзвін, сповіщаючи про початок збору. Гноми залишали роботу й поспішали до своїх домівок вмитися та перевдягтися. З далеких печер поверталися робітники, й невдовзі на площі біля великого каменя зібралися майже всі, крім вартових, які несли службу на виходах із міста. Майдан гудів, усі перемовлялись, обговорювали останні новини, а ті, хто бачив гостю вчора, розповідали про неї іншим. Тут-таки накрито було й столи для святкового обіду з численними наїдками та декілька барил зі старим вином, яке дивом збереглося в одному з поруйнованих міст. Знову вдарив дзвін, і на білих сходах постав цар Зін-Лу, тримаючи за руку Улю — гарно вбрану, дбайливо зачесану, з подарованим коштовним гребінцем у рудому волоссі. Вона трохи соромилась, хоча не перший день гостювала в гномському місті. Цар голосно назвав її перед усіма гномами й розповів, як Уля до них потрапила.

— Дорогий мій народе! — сказав Зін-Лу. — Наша гостя дуже розчулена тим, як тепло й щиро ви прийняли її. Вона ще погостює в нас, і кожен зможе побачитися й поговорити з нею, а можливо, й запросити до себе! Наостанок скажу вам, що неспроста ця лісова дівчинка опинилася в нас! Настав час об’єднати всі народи: і гномів, і зябрів, і лісовиків — та вигнати клятого загарбника Кощія. Час визволити наших братів і сестер із рабства! Я вважаю, що Уля допоможе нам у цьому!

Гноми знову заплескали в долоні й радо загомоніли. Уля, Мія та Зін-Лу помахали їм та повернулися до царських палат, де в найбільшій уже чекав стіл з наїдками. Тут цар зібрав своїх найближчих родичів, помічників та найкращих майстрів. Ось двоє дужих гномів внесли до залу крісло з Ум-Гумом. Він так само незворушно споглядав щось видиме тільки йому, й Улі було дуже шкода чарівника, навіть ніяково за те, що всі гомонять і сміються, а він нічого не чує.

Нагорі бушувала гроза, гомін якої не долинав до підземного замку, а за столом було весело. Згадували різні кумедні історії. Тітонька Фалія пригадала, як маленька Мія відстригла батькові бороду, поки той спав, а старий Янах розповів, як сама тітонька колись пішла в гості до своєї приятельки, що мешкала під самою стелею. Туди вона місточками дісталася, а ось назад спускатись не зважилася, і її спускали п’ять гномів, а вона пручалась і лаялася, що ті незграби зараз її впустять. Дівчатка насміялися до кольок у животах, але раз у раз обмінювались багатозначними поглядами.

Улю попрохали розповісти щось про Ліс. Вона розповіла, як у них справляють свято Весни, а потім, восени, — свято Повної Комори, про змагання, заручини, пісні й танці. Виявилось, що гноми не співають пісень і не танцюють — просто не вміють. І немає в них ні цимбал, ні сопілок, ані бубнів. Уля просто не уявляла, як можна жити без музики, пісень, танців і вирішила їм заспівати. Всі радо погодились, а Уля вже не ніяковіла, а навпаки почувалася майже як удома. «Які ж вони чудові, ці гноми! З ними неодмінно треба потоваришувати! Тільки їх гори від нашого Лісу он як далеко…» — думала вона.

Тільки-но перші звуки чистого Улиного голосу попливли царськими покоями та вилилися назовні, місто почало завмирати. Незвичайний голос, який виводив не-чувану тут мелодію, цілком заповнив простір велетенської печери. Під лункими печерними склепіннями звук розноситься дуже добре, й хоча Уля співала не надто голосно, її чарівний спів почули й вартові, й ті гноми, що, маючи якісь нагальні справи, не прийшли на святковий збір. Перестали плакати немовлята в колисках, і навіть струмок, що дзюрчав, протікаючи печерою-містом, і той, здавалося, затих.

У залі ж усі завмерли — і Аль-Ба, й Мія, і тітонька, й цар Зін-Лу. Завмерли й не зводили очей з Улі, яка навіть не помічала їхніх вражених поглядів, а виводила собі улюблену пісню. Та пісня була довга, з багатьма переливами, й Уля, що скучила за улюбленим співом, аж очі заплющила, наче знову повернулася додому — до Лісу, до свого рідного селища.

Коли вона скінчила співати, то серед багатьох звернених до неї поглядів відчула один незвичайний, повела очима й заклякла — то дивився на неї чарівник Ум-Гум. Дивився не кудись у порожнечу, а саме на неї, та ще й посміхався…

— Дідусю! — пролунав відчайдушно-радісний вигук Мії, за нею почувся зойк тітоньки Фалії, а далі серед присутніх зчинився суцільний радісний галас. Подумати тільки — хворий Ум-Гум, останній із чарівників, несподівано прокинувся! І збудила його, без сумніву, Улина пісня!

Тут чарівник підніс руку, й тиша знову запала в залі, лише ззовні вирував збуджений натовп, вимагаючи продовження пісні.

— Хто ти, дитино? — пролунав красивий і владний голос Ум-Гума, зовсім не старечий і не тремтячий.

— Я — Уля з Лісової країни! — відповіла дівчинка, трохи налякана такими наслідками свого співу.

Мія підбігла до дідуся, охопила його руками за шию, а він лагідно погладив її по голівці. Зін-Лу став на коліна, притискаючи Ум-Гумову руку до грудей. Усі посхоплювалися з місць і з радісним подивом на обличчях обступили їх.

— Батьку, — промовив цар, — це диво!

— Так, це диво! — посміхнувся в сиву бороду чарівник. — Це диво й спасіння! Ця дівчинка — спасіння моє і всього нашого народу. Підійди до мене, люба!

Він лагідно поманив дівчинку, і коли Уля підійшла, легенько взяв її за плечі.

— Дитино! Твоя пісня повернула до мого тіла душу, яка давно блукала в сутінках! Я не знаю, звідкіля ти взялася, але ти — наше диво й порятунок!

— Це Мія знайшла її, батьку, — мовив Зін-Лу. — У Кощієвому замку! Знайшла й визволила!

Старий погладив Мію, що занурила обличчя в його сиву бороду й тихенько схлипувала від радості, а потім знову звернувся до Улі. Всі, хто був у залі, жадібно ловили кожне його слово.

— Скоро душа знову покине моє тіло й піде блукати! Але твої пісні, дівчинко, можуть повернути її, і вона залишатиметься зі мною щоразу довше й довше — на день, на два, аж поки не зостанеться назовсім, уже до самої смерті. І тоді я зможу повернути своєму народові те, що в нього підло відібрали, — свободу й щастя! Ти допоможеш нам? Ти вилікуєш мене, дитино? — він зазирнув Улі в вічі, а через них — просто в душу й серце. І нечуваний спокій розлився в ній, спокій і впевненість у тому, що кінець у її пригоднеодмінно буде щасливий.

4

Ще двічі співала пісень Уля, й двічі прокидався хворий чарівник, залишаючись при пам’яті щоразу довше. У печерному місті тим часом панував святковий настрій. Кожен сподівався, що з пробудженням Ум-Гума всі надії справдяться значно швидше, сили помножаться, ворог неодмінно буде переможений і прийде нове, мирне, нині зовсім забуте життя — без загарбників, без війни, без втрати рідних та близьких, — життя, сповнене щастя й радості.

Дівчатка розповіли Ум-Гумові все — про свої пригоди, про втечу від чаклуна, про Книгу й свищика. І про те, що надумали повернутися до замку вдвох. Надовго замислився старий чарівник, аж поки вимовив:

— Люба моя онуко! Радий би я послати по Книгу вояків, але не можна… Загинуть вони, й Книги не здобудуть. Пішов би сам, та ноги мої за довгі роки розучилися ходити, мушу тепер, мов немовля, вчитися знову. А ти — Обрана, магічна сила береже тебе, та й Книга Чар — твоя, тобі вчитися по ній, щоб потім, коли гори стануть вільними, творити добрі справи та навчати інших обраних. Тобі, Мієчко, йти по Книгу, як тут не думай і не мудруй! А щодо тебе, моя цілителько, то скажу лише, що свищик твій справді незвичайний! Не інакше, як ваш Лісовий Дух створив його, раз беріг він тебе в полоні! Таку річ залишати ворогові не можна, а хтось інший, навіть Мія, може його й не знайти. До тебе ж він сам озветься. Отже, разом вам іти, мої любі…

І чарівник обійняв обох дівчаток і міцно притис до себе.

Втретє Ум-Гум прокинувся, тільки-но Уля завела заспів. Він підвівся, сів на ліжку і, радісно всміхаючись, з блиском в очах, дослухав Улину веселу пісеньку про невдаху-мисливця, а коли вона скінчилася, разом з усіма довго сміявся.

— Я здоровий, мої любі! — промовив він. — 1 я в боргу перед тобою, дівчинко з Лісу! Весь наш народ у боргу! Віднині твоє слово у Царстві Гномів важить стільки ж, як і моє, Зін-Лу чи Міїне. Кожен гном, до якого ти звернешся, тобі допоможе й віддасть останнє. Навіть гори будуть до тебе прихильні! І не соромся, дитя моє, бо ти й сама не відаєш, яке вчинила диво! А коли ми виженемо геть ворогів, то зберемо усіх-усіх гномів і ти заспіваєш нам, щоб кожен, як і я, міг прокинутись від цього жахливого сну, скинути з себе тягар горя і втрат і зажити знову весело й радісно.

— Добре, дідусю! — щиро відповіла Уля.

Поки місто шаленіло від радісної звістки, що Ум-Гум здоровий, і чекало на його вихід із царських покоїв, дівчаток збирали в дорогу. Зін-Лу вийшов від батька з таким засмученим виглядом, що Мія підбігла та обійняла його, а Уля мало не заплакала.

— Доню, доню! — казав цар, гладячи по голівці доньку. — Чому ти народилась Обраною? Чому я мушу відпускати тебе в небезпечну подорож у той час, коли весь народ радіє? Ти ж зовсім ще дитина! І тебе, Улечко, адже поки ти в нас, я тобі за батька! Але нічого не можу вдіяти, і не знатиму спокою, поки ви не повернетесь!

Він зітхнув і пригорнув дівчаток до себе. Поряд розчулено схлипувала тітонька Фалія.

— Ходімо, дідусь кличе вас, — і цар легенько підштовхнув подруг до кімнати чарівника.

Ум-Гум стояв біля свого крісла, у якому стільки років просидів непорушно, й тримав у руках невеличку пляшечку з жовтого скла.

— Ну, що, любі мої, не передумали?

Дівчатка похитали головами.

— Тоді слухайте уважно. Підете завтра на світанку. Ось це, — чарівник підняв пляшечку, — сік орти — кам’яної квітки, що росла колись у глибоких печерах. Сам він нічого не вартий, але разом із чарівним заклинанням робить усе, на що потрапить, невидимим для будь-чийого ока. Так ви зможете пробратися до замку непоміченими й забрати те, що вам належить. Але, на жаль, сік діятиме лише до заходу сонця, тож коли зробите справу, крийтеся в безпечному місці, а потім повертайтесь!

Подруги заворожено мовчали. Вони стануть невидимі! Можна буде не критися й не боятись!

А Ум-Гум розповідав далі.

— Я вражений, бо з поверненням душі відчуваю знання значно більші за ті, що мав раніше! Не інакше як моя душа-втікачка у своїх блуканнях зустрічала душі померлих моїх братів-чарівників, і вони передавали їй усе, що знали. І ось я, маючи раніше тільки цей чарівний сік, тепер знаю й чарівні слова, без яких він — просто вода. Нам сприяє все, мої любі! Отже, зранку в дорогу, завтра я вже прокинуся сам, щоб провести вас у далеку й небезпечну подорож.

Тітонька Фалія приготувала все необхідне і, коли вже вкладала дівчаток спати, раз-позраз крадькома втираючи сльозу, все приказувала:

— Як собі хочеш, Мієчко, а я востаннє відпускаю тебе! Обрана — не Обрана, а якщо ти ще раз зберешся десь блукати ворожими замками, то я не витримаю і опинюся десь там, де мандрувала душа нашого доброго Ум-Гума!

Подруги, як могли, заспокоювали її, аж поки тітонька, яка лише на мить збиралася прихилити голову поруч із ними, так і заснула на їхньому ліжку. Вони тихенько вкрили її та підсунули під голову подушку. А потім заснули поряд, і цар Зін-Лу, який зайшов сказати їм «добраніч», довго стояв та милувався ними, а потім, відчуваючи, що заснути не зможе, пішов до себе й майже до ранку рипів пером — усе робив якісь розрахунки.

Розділ другий КВАГ

1

Багаття догоряло. Тяш та Ульк, який уже майже одужав від укусів отруйного плюща, мовчки дивилися на жевріючі вуглинки. З Долини чулися крики якихось болотяних птахів та відчайдушне скрекотіння жаб, а ще вітер доносив не дуже приємний вологий запах ряски. Звечора на небо насунули хмари, й зараз десь за ними були сховані місяць та зорі, які марно силкувалися визирнути в одну з вузеньких шпарин.

Минуло вже два дні, відколи вони пройшли через Ліс і дісталися до застави — Тяш, Чум-Чурюм та Момбарха з непритомним Ульком на плечах. Хто б міг подумати, що безліч разів пройдена дорога від селища до застави, на якій уже навіть вовки не вчиняли своїх засідок, боязко обходячи стороною, може чаїти стільки небезпек!

На заставі зчинився неабиякий переполох, коли Тяш, збиваючись, розповів про несподіваний напад павуків. На біду, всі загони, ватаг Орик, Бамбула та Тім не далі як учора вранці вирушили із проводирем від зябрів до фортеці в Долині. Там вони мали з’єднатися з зябрами та спробувати захопити клятий ворожий стан і, якщо пощастить, відшукати Улю. Коли вартові почули, що ворог уже в серці Лісу, мерщій кинулися готуватись до походу — визволяти рідні доміки. Ненависть палала в серцях, і вирішено було мчати без перепочинку, на заставі ж мали зостатися лише декілька чоловіків. Досвідчений мисливець Пакша, що зараз був на заставі за головного, не барився, й по нетривалих зборах два десятки схвильованих вартових вже були готові щосили мчати на підмогу селищу, адже в кожного вдома лишилися діти, батьки, дружина чи кохана дівчина.

Але тільки-но вийшли за ворота застави, як у лісі почувся звук рогу й невдовзі інший загін ступив на стежину, що вела із селища. Це був Сань із вояками з різних кутків Лісу. Виявилося, що допомога селищу вже не потрібна. Ворогів розбито дощенту — Сань, зі своїм загоном наздоганяючи Орика, нагодився до потерпілих саме вчасно. Тож сельчанам нічого більше не загрожувало. А Сань із воїнами після перемоги бігли цілу ніч, щоб з’єднатися з Ориком, Бамбулою і Тімом, але таки не встигли. Зате майже наздогнали Тяша з товаришами. Отже, переполох, який здійняли друзі своєю появою на заставі, змінився на радісне полегшення.

Цілу ніч не могла вгамуватись розтривожена застава. Пакша з Санем порадилися й вирішили, що Сань таки піде зі своїм загоном навздогін ватагові Орику, а на заставі тим часом пильнуватимуть та зміцнюватимуть довкола неї частокіл. Якраз уночі повернувся зябр-слідопит Кваг, який відводив загони до фортеці й тепер мав провести туди ще Санів загін.

Тяш не відходив від Улька, аж поки той не ворухнувся й не розплющив очей. Він був ще дуже слабкий, погано бачив і майже нічого не чув, але Момбарха запевняв що він одужає, й Ульк справді міцнішав на очах, тільки весь час просив пити.

А от крадієві не поталанило — його таки взяли під варту й замкнули в прибудові з товстими стінами. Скільки Тяш не просив за крадія, скільки не розповідав, що той врятував життя йому та Улькові, що він обіцяв визволити Улю — все марно. Якби були тут Орик або дядько Тім, вони б, безперечно, дослухалися до слів хлопчика, але надто обережний Пакша на його розповіді не зважив і звелів-таки Момбарху замкнути. Про хлопців усі забули. Вони ночували під укриттям з очерету. На ранок Улькові вже стало значно краще. Вірного Чум-Чурюма, хоч як було шкода, Тяш усе-таки замкнув у маленькому хлівці. Може, розповідь Момбархи й неправда, та краще хай звірятко посидить під замком, тим більше, що вони з Ульком збиралися разом із Санем до фортеці, а Чум-Чурюмові там робити нічого.

Та не так сталося, як сподівалися хлопці. Взяти їх із собою велетень Сань рішуче відмовився, ще й нагримав, коли почали проситись. На додачу той вредний Пакша, мало того, що посадив під варту Момбарху, ще й їх здумав відіслати назад у селище: Ульк, мовляв, хворий, а Тяш — і зовсім ще малюк. І загін вирушив без них, а хлопці так засмутились, що майже цілий день по тому просиділи під укриттям, не розмовляючи навіть між собою. І тільки під вечір, сам не свій з відчаю, Тяш розповів Улькові свою історію про Духа та про чарівний свищик.

2

— Ну й дивина! — нарешті вимовив Ульк, розгортаючи паличкою вуглинки. Неподалік перегукувалися вояки, вкладаючись спати, хто під накриттями, а хто й просто неба. Зарипіла корба під сторожовим язлом — мабуть, підіймалась на верхівку зміна вартових.

— Що, не віриш? — сумно спитав Тяш.

— Ні, чому не вірю? Вірю! — поспішив заперечити Ульк. — Просто дивно дуже, чому саме тебе обрав Дух, а не, скажімо, Бамбулу?

— Якби ж я знав! Обрав, довірив мені таку справу, а я все зіпсував!

— Ти не винен! Однак від кого ж Кощій про все довідався? Невже від Чум-Чурюма? Невже крадій правду казав?

— Виходить, що так! — Тяш сумно зітхнув. — А тепер ще той Пакша хоче до селища відіслати! Ні, треба втікати!

Усе складалося препогано. Та мусите же знайтися бодай якась рада, не чекати ж, поки загони повернуться? А якщо Улю вони повернуть, а свищика — ні? А якщо Улі там не буде? А якщо взагалі не вдасться захопити фортецю? Треба йти самим, але як? Долина ж уся заболочена, — не знаючи дороги, не довго й згинути там. Та ще й крокодили чигають у заростях… Що ж робити?

Тут хлопці одночасно повернулися один до одного.

— Зябр! — перший видихнув Тяш.

— Авжеж! — закивав Ульк, і обидва поглянули в бік язла — десь там влаштував собі кубло зябрівський слідопит Кваг, який щойно повернувся, бо на півдорозі до фортеці передав загін Саня своєму родичеві. Тепер Кваг мав завтра на світанку потаємними стежками вирушати до себе в поселення, сховане серед очеретяних хащів у глибині Долини.

— Ходімо до нього! — Ульк гарячково обмірковував подальший план. — Збрешемо щось, умовимо, аби провів до наших чи хоча б дорогу показав. А коли дістанемось до фортеці, то назад нас уже не проженуть. Щоправда, і в бій можуть не пустити, але то вже побачимо!

— Не поведе він нас! — Тяш був загорівся й собі, але відразу й згас. — У нього власні справи в Долині, він до свого селища зібрався!

— Тоді підемо з ним, відшукаємо там того летючого ящера, розповімо йому про Момбарху, а він нам розповість, куди відніс Улю! А може, й нас віднесе туди! — від безвиході в Ульковій голові народжувалися дедалі безглуздіші плани.

— Не візьме нас зябр, — хитав головою Тяш. — Відразу подасться до Пакші, й той нас уже справді замкне, як Момбарху, а потім вирядить у селище!

Ульк вдарив кулаком по коліні:

— Треба щось таке придумати, щоб він узяв нас!

— Може, потай піти за ним? — Тяш поглянув на товариша. — Але ж він слідопит! Миттю нас вистежить!

— А я що — не слідопит?! — аж підскочив Ульк. — Чи я марно вчився у Бамбули два роки? Та я в лісі можу так заховатися, що навіть вовк поряд пройде — не помітить.

— То в лісі, а то — на болоті, — зітхнув Тяш.

Ульк замислився ще на якийсь час, та нарешті тріпнув рудою чуприною:

— Все одно іншої ради нема. Не сидіти ж нам тут крячем під наглядом цього Пакші? Вистежить нас зябр, тоді спробуємо вмовити! Ну то що, згода?

— Згода! — Тяш трохи повеселішав. Краще бодай щось придумати, аніж сидіти отак і зітхати!

Ледь перші ознаки світанку заясніли над узліссям і Долиною, Тяш розплющив очі. Згадав учорашню розмову й на свіжу голову засумнівався — надто вже непевним був їхній задум. Ульк теж підвів голову, оглянув сонний табір і багатозначно подивився на Тяша.

Через відому Улькові таємну лазівку хлопці прокралися за частокіл, видобулися на пагорбок, звідки добре було видно й заставу з зачиненими ворітьми й усі підступи до неї. Там, серед мокрої трави, вони й залягли, чатуючи на зябра, що мав з’явитися з воріт і попрямувати в Долину.

Минуло чимало часу, хлопці добряче змерзли й ловили дрижаки у вогкому від роси одязі. Небо хмарилося — ще тільки дощу бракувало до всіх негараздів, що спіткали бідолах!

— Де ж той зябр? — прошепотів Ульк, позіхаючи і випростовуючи закляклі ноги. — Йому давно вже час вирушати!

— А може, він уже пішов, а ми тут сидимо як дурні? — засумнівався Тяш. — Йому що — скочив серед ночі й гайда!

Квага хлопці вперше побачили тут, на заставі. «Навіть ім’я жаб’яче!» — сказав Ульк, роздивляючись зябра, поки той про щось розмовляв із Пакшею. Вірніше, Пакта говорив, а Кваг лише кидав у відповідь короткі звуки, справді схожі на квакання. Ульк і раніше бачив зябрів, проте такого — вперше. Темно-зелена шкіра, обличчя із зашироким ротом і вибалушеними очима, довге зелене волосся, зібране на маківці у хвіст, з одежі тільки довга, сплетена з якоїсь трави сорочка, теж зеленого кольору. На шиї красуються добрих п’ять разків крокодилячих зубів, перепончаста лапа стискає тонкого короткого списа з кістяним зазубреним наконечником і декілька таких само списів — на перев’язі за спиною. Вигляд хоч і кумедний, проте грізний. Тримався зябр спокійно й гідно — відразу було видно, що він серед свого народу має славу досвідченого мисливця й слідопита. І ось тепер цей зябр, такий потрібний Тяшеві з Ульком, зник невідомо куди. Не проспав же він, справді?

Хмари помалу розходились, і небо на сході зблиснуло червоним. Тяш полишив Улька й далі споглядати зачинені ворота застави, а сам відвернувся, почав роздивлятися Долину, яка простягалася до самого обрію. Начебто просто долина, вкрита кущиками та калюжками. Але далі починається страшна трясовина, озерця з крокодилами та зміями, великі озера й нарешті — обидві річки, які розгалужуються на багато дрібних річечок, змішуючи свої води, а згодом знову з’єднуються в два потужні потоки й течуть аж до самісінького моря.

— О! Що це? — Тяш помітив, як недалеко, десь на відстані польоту стріли, ворухнувся кущ, щось вигулькнуло з-під нього й почало швидко віддалятися в бік Долини. Заєць? Чи може, вовк? Тяш напружив зір — матінко, та це ж…

Він рвонув Улька за рукав, і коли той озирнувся, мовчки вказав пальцем. Ульк вдивився й сам собі затис рота руками, ледь стримуючи зойк.

— Це Момбарха! — прошепотів Тяш. — Утік-таки, ще й якогось міха вкрав!

Ульк напружено придивлявся:

— Він тягне щось довге, загорнуте… Хвіст якийсь зелений звисає… Ой! Добрий Дух! Він украв зябра! Нашого зябра! Негідник!

Хлопці скочили на рівні, розгублено перезирнулися. Що робити? Лишалося одне — бігти навздогін за крадієм. І вони, спершу пригинаючись, а далі й у повний зріст, кинулися за ним.

3

Момбарха стомився. Зябр, хоча й був довгий та тонкий, виявився важким, мов колода. Сам крадій, звичайно, не був слабенький, однак будь-яка міць має межі! Та ще ця Долина з липучим багном під ногами! Тільки-но вигребешся на більш-менш тверде місце, де можна б, здавалося, зробити широкий крок, як тут-таки й знову почуєш те гидке чвакання.

Небо майже проясніло, зійшло сонце, а разом із ним піднялися догори цілі хмари болотяних комах. Вони заліплювали очі й кусали, кусали, мов навіжені. Зябр, схоже, не особливо потерпав, а от у крадія вже й очі запухли від укусів тих ненажерливих кровососів. Ні, все-таки Ліс — то просто рай у порівнянні з цим жахливим місцем!

Кілька разів йому здавалось, що хтось біжить слідом, і крадій озирався, але нестерпні укуси мошви притупили його відчуття. Коли Момбарха нарешті вгледів попереду якийсь чагарник, він підвів голову, глянув на сонце, яке вже здійнялося доволі високо, й посунув у зарості. Час було розтлумачити зеленому, що від нього потрібно.

У чагарнику було сухо. Момбарха скинув свою ношу на землю й сам гепнувся поряд, але через хвилину схопився й заходився розв’язувати зябра.

Той, на подив крадія, не пручався, а тільки кліпав булькатими очима, в яких не було ні крихти страху. Момбарха звільнив йому руки, скинув ганчірку, якою був зав’язаний рот, але ноги звільняти не поспішав, а тільки всадовив полоненого під кущем. Сам сів навпроти й розмотав пояс, який мав на голові. Зябр мовчки помахав закляклими руками, повертів головою, розминаючи шию, але на крадія навіть не глянув.

— Слухай, — звернувся до нього Момбарха, не знаючи, з чого почати, — я зовсім не збирався викрадати тебе. І вбивати не збираюся. Навпаки, ніс тебе, наче пана якого, не довелося тобі самому болото місити…

Зябр знудьгованим поглядом проводив хмарки в небі. Момбарха здивувався: як можна бути таким байдужим, коли тебе викрадають і півдня тягнуть зв’язаним?

— Агов! — сказав він, підвищуючи голос. Зябр глипнув на нього й знову втупився в небо.

— Я зовсім не хотів тебе викрадати, — повторив Момбарха, — але не було іншої ради. Мені потрібно до Кхарра — це летючий ящір, який живе десь у вас і ви його лікуєте. Він — мій друг, він буде дуже вдячний, коли ти мене до нього приведеш. Ху! — на цьому красномовство Момбархи вичерпалось.

Зябр і далі вивчав хмарки, ніби й не до нього зверталися. «Дідько забирай! — розлютився крадій, — доведеться таки надавати йому стусанів!»

Але тут він щось почув. Якийсь звук, хлюпання, що здалося йому зайвим, чужим серед комариного дзижчання й скрекотіння невгамовних жаб. Він миттю підскочив до зябра, знову зв’язав йому руки, заткнув рота й пірнув у чагарник. Виринув з нього й поповз до великої купини, яка стирчала неподалік.

Тяш і Ульк спершу тримали Момбарху в полі зору. Але раз за разом доводилося слідкувати за тим, куди ступити, щоб не послизнутись і не пірнути з головою у багно. Зрештою, вони й Момбарху згубили, й багном вимастилися з голови до п’ят. За крадієм лишалися тільки сліди, та й вони поступово затягувались водою й губилися. Добре, хоч сліди були глибокі, бо той мав нелегку ношу й хлопці встигали їх розгледіти.

— Ну й місцина! — бурчав Ульк. — Ні тобі стежини, ані просіки! Куди йти, сам зябр не розбере!

Завеликі чужі сорочки, видані їм на заставі, які хлопці звечора завбачливо надягли поверх власних, трохи рятували від мошви, проте голова й руки залишалися не прикритими, і їх таки добряче покусали болотяні хижаки, аж поки Тяш не придумав вимастити багнюкою руки та обличчя. Спочатку це допомагало — мошви кусала менше, й вони навіть кепкували з вигляду один одного, але невдовзі болото на шкірі підсохло, й тіло почало нестерпно свербіти. Вони спробували вмитись, але марно тільки розмазали бруд. Та ще й сліди зовсім згубилися.

З досади хлопці вирішили перепочити в чагарнику, що заманячів попереду. Настрій в обох був препоганий. Доведеться, мабуть, повертати назад, бо самим пройти через Долину — марна справа, хоч би як вони того прагли. А Улька досада брала вдвоє: розбазікався перед малим — слідопит, мовляв, а що з того вийшло?

Хлопці розсунули колючі гілки, вступили в чагарник і остовпіли — між покручених кущів лежав зв’язаний зябр. Тяш вжахнувся — невже Момбарха його..? Але зябр ворухнувся, й хлопці вдвох кинулися до нього.

— Шановний Квагу, ми зараз звільнимо вас! — заспокоював зябра Ульк, а Тяш своїм гострим кинжалом вже розрізував пута на ньому.

— Так, так! — раптом сказав хтось. Ульк схопив лук, а Тяш рвучко обернувся. Перед ними стояв Момбарха, який нечутно виринув із чагарника, — брудний, з ніг до голови в багні, з розпухлим від комариних укусів чорним обличчям.

— Ну? І що ж вам тут потрібно, дітки? — похмуро поцікавився він.

— А… ми той, за тобою… — почав Тяш.

— А ти? — перебив його Ульк, виступаючи вперед. — Ти що тут робиш?

Момбарха вищирив до нього свої білі зуби:

— Я тут, якщо ви досі не здогадалися, втікаю з полону, бо ваші дуже розумні родичі не вірять ні мені, ані вам! Чи, по-вашому, я маю чекати, поки мене повісять на березі?!

— Ніхто б тебе не повісив, ми б не дозволили! — гарячково заперечив Тяш.

— Ха! Так би вас і послухали, малих дурнів! Чого за мною вчепилися?! — гаркнув він.

Ульк відступив і націлив лук на крадія:

— Ти вкрав Квага! А він — наш гість, і ми хотіли просити його про допомогу!

— Нам треба знайти Улю! — додав Тяш.

Про Квага якось забули, й він, розтираючи вільні руки та ноги, поводив головою то в бік Момбархи, то до хлопців, дослухаючись до їхньої лайки.

— Ти скажи, малий, — з грізним виглядом звернувся крадій до Тяша, — я тебе від павуків порятував? До застави твоєї привів?

Тяш кивнув.

— Отже, ми з тобою квити. А дівча ваше я знайду, раз пообіцяв. Але перш за все, мені потрібен Кхарр, а тільки цей зябр, — він вказав пальцем, — знає, де він!

Тут Кваг, погляд якого знову був звернувся до хмарок, раптом підскочив і протяжно, по-жаб’ячому заскрекотів, вказуючи рукою на обрій. Всі замовкли й поглянули в бік, з якого не надто високо в небі швидко наближалися три чорні цятки.

— Грифи! — скрикнув Момбарха. — Ховаймося мерщій!

Він схопив Тяша за плечі й штовхнув до найближчого куща. Всі позалазили в чагарі й зачаїлися, згорнулись клубками, підібгали ноги. «Почалося!» — думав Тяш, дякуючи долі, що вони не на відкритій місцині, де грифи відразу б їх помітили. Але ті лише трохи покружляли над чагарником і полетіли геть.

Кваг виліз з-під куща, за ним — Момбарха й хлопці.

Перед лицем смертельної загрози й недавня суперечка, й уся ворожість розтанули, як дим.

Тяш глянув на Момбарху, потім на зябра.

— Шановний Квагу! — він навіть незграбно вклонився. — Я — Тяш, Тімів небіж. Ти ж, певне, Тіма знаєш? Це — Ульк. Його сестричка Уля зараз десь у фортеці, в полоні. А це — Момбарха. Ти не гнівайся на нього, він взагалі непоганий, хоча й викрав нещодавно мене та Улю отак, як і тебе сьогодні. Але він потім виправився…

Тяш збився, не знаючи, як ще зрозуміліше пояснити всю цю плутанину. Зябр мовчки слухав.

— Ти от що… пробач! — ступив до нього Момбарха. Слова вибачення давалися йому нелегко. — Я мусив… мені дуже потрібно до Кхарра.

— А нам із Тяшем — до фортеці! — додав Ульк. — Відведи нас, будь ласка, до нашого війська!

Момбарха сердито зиркнув на нього, а зябр оглянув кожного й нарешті промовив своїм жаб’ячим голосом:

— Лісовики-ква дивні, дуже дивні! Зябри — не такі! — і знову замовк.

— Навіщо вам до фортеці, дурники? — блимнув очима крадій.

— Як це — навіщо? Улю знайти!

Ульк знову набурмосився, а Тяш підійшов і глянув Момбарсі просто в вічі:

— Ми хочемо відшукати Улю, тому що вона моя подруга й Улькова сестра! А ще тому, що в неї — одна моя річ, яку неодмінно треба повернути! Дуже важлива річ! Ми підемо з тобою!

І Момбарха, який вже вирішив будь-що відкараскатись від хлопчаків, під його поглядом враз розтанув і тільки махнув рукою.

— Чорний лісовик — друг летючого Хак-ква? — раптом спитав Кваг, і крадій здивовано глянув на нього.

— Так, так, він його найкращий друг! — квапливо відповів за крадія Тяш.

— Тоді Кваг відведе лісовиків! Але лісовики-ква повинні слухатися Квага!

— Атож, атож! — запевнив Тяш, а Ульк і навіть Момбарха закивали на знак згоди.

— То ти знаєш, де Кхарр? — крадій не втримався від запитання.

— Кваг знає! — коротко кинув зябр.

4

Маленький загін рухався Долиною. Попереду — Кваг, який обирав шлях за одному йому відомими ознаками, за ним — Тяш та Ульк, а останнім, щоразу озираючись, — Момбарха. Ліс ледь виднівся далеко позаду, схожий на вузеньку зелену смужечку. Вона поступово втопала в мареві, поки й зовсім зникла. Залишалось тільки згадувати про тверду землю та прохолодний затінок під деревами. Сонце стояло просто над головою, повітря, вологе й задушливе, не можна було вдихати на повні груди, піт заливав очі, а ноги грузли й грузли в слизькому багні. Але Тяш уперто йшов далі, не відстаючи від Квага й чуючи за спиною Улькове сопіння.

Зябр порятував їх від мошви — відшукав серед купин якусь рослину з маленьким соковитим листям. Кожен розтер її поміж долонями і намастив обличчя, руки та шию. Тепер ненажерливі комахи, хоча й тремтіли над ними живою хмаркою, але кусати перестали. Також за вказівкою Квага вони наламали в чагарнику гілок та обчіплялися ними зусібіч, поприв’язували навіть на голови, щоб у разі появи грифів зачаїтися й вдати з себе ріденькі кущики серед болота.

Дедалі частіше траплялись озерця та зарості очерету. В одному такому озерці з дозволу Квага вони напилися, й вода там виявилась на диво чистою — видно, десь на дні било джерельце. Але з собою набрати не мали в що. Багнюка під ногами стала глибша, налипала на чув’яки й робила кожен крок дедалі важчим, та й саме взуття вже давно змокло так само, як і холоші аж за коліна. Тільки зябр чалапав без особливих труднощів — широкі перетинки між чотирма пальцями кожної з його ніг не дозволяли глибоко вгрузати.

Момбарха, який ішов позаду, ще раз подивувався мужності та витривалості Тяша, найменшого серед них, який, проте, нарівні з іншими вперто чвалав за зябром.

— Квагу! — звернувся до зябра Ульк. — А скоро скінчиться це болото? Коли ми прийдемо?

Той повернув до нього голову, тріпнув зеленим волоссям.

— Болото? — перепитав він. — Тут немає болота! Болото там-ква!

І він махнув рукою вперед, якраз туди, куди вони прямували.

— І ми туди підемо? — вжахнувся Ульк. Виявляється, ця багнюка по коліна — то зовсім не болото по-зябрячому!

— Кваг піде! А лісовики нехай як хочуть! — відповів зябр.

— Ти хоча б скажи, чи довго ще? — втрутився Момбарха.

— Сонце буде завтра тут-ква, коли ми прийдемо, — тицьнув Кваг рукою вгору.

— Ого! — в один голос сказали Тяш і Ульк, а крадій лише цокнув язиком. Виходило, що ночувати їм доведеться на болоті! Не надто радісна звістка! Так ішли аж до вечора. Тяш ледве тримався на ногах, та й Ульк пристав, хоча й підбадьорював молодшого друга, як міг. Не раз мусили пірнати в калюжі та багно, ховаючись від грифів, які літали тут, мов хазяї, знищуючи все живе на своєму шляху. Нарешті, вже в сутінки, смертельно втомлені, вони дісталися до болотяного гайка. Дерева тут були дивні — майже зовсім не мали стовбурів. З їх доволі густої крони відразу починало рости коріння, що спочатку перепліталось і розгалужувалось, а вже потім ховалося в землю. Декотрі дерева були обгорілі, наче постраждали від пожежі, й Кваг скупо пояснив, що грифи й справді час від часу скидають на такі зарості смолоскипи, аби спалити їх дощенту й позбавити зябрів найменшої схованки. Ось і цей лісок нещодавно обгорів, але швидко відростав. Стало трохи сухіше. Маленький загін, то обходячи слизьке коріння, то пірнаючи під нього, вийшов на невеличку суху галявину, де було облаштовано щось на зразок укриття з гілок тих самих болотяних дерев.

— Спати тут-ква! — вказав рукою Кваг. — На ранок підемо далі! Кваг зараз повернеться!

І він перетнув галявину, зник поміж корінням. Друзі попадали під укриттям і деякий час не рухалися, блаженствуючи від того, що можна ось так лежати з витягнутими ногами й відчувати під собою суху твердь. Але невдовзі мокрий одяг нагадав про себе, й вони почали мерзнути.

— Багаття б розпалити! — запропонував Ульк.

— Мабуть, не можна! — відгукнувся Тяш. — Адже вогонь помітять згори!

— Звісно, помітять, — процідив Момбарха, — але обсохнути б не завадило, бо ще лихоманку підхопимо в цій мокроті! Хай-но добре стемніє, поночі ті тварюки ніби-то не літають, та й дашок приховає полум’я!

Він витяг ятагана, роззирнувся, переліз через корені, і його чорна постать теж розтанула в густому плетиві. Потім почулися удари — то Момбарха рубав гілки на багаття.

— Ну як ти? — спитав Ульк у Тяша. — Стомився, малий?

Тяш уперше не образився на таке звертання. Хотілося їсти, пити, одяг до нитки змок — мабуть, треба було рухатися, бо так недовго й закоцюбнути зовсім. Він підвівся й почав розмахувати руками та тупцяти ногами.

— Де ж це Кваг?

— Може, пішов розвідати дорогу далі? — Ульк скинув розмоклі чув’яки й кумедно ворушив пальцями брудних ніг, зморщеними від цілоденного перебування в воді. — Уяви, що б ми робили тут без зябра? Напевне, до цього вечора не дожили б!

Момбарха й Кваг з’явились одночасно. Один тягнув чималий оберемок нарубаного гілля, інший, з вдоволеним виглядом, — низку довгих, схожих на змій рибин, декотрі з яких ще ворушилися.

— От і вечеря! — сказав Ульк, а Момбарха з сумнівом поглянув на зяброву здобич.

— Цю рибу можна їсти? — спитав Тяш, у животі в якого забурчало.

— Кваг їстиме, а лісовики нехай як хочуть-ква! — повторив свою приказку зябр. Він вмостився на одному з коренів і почав чистити рибу кістяним ножем.

— Момбарха теж їстиме, а лісовики нехай як хочуть-ква! — промовив, перекривляючи його, й крадій, а хлопці засміялися. Зябр, здавалося, жарту не зрозумів і продовжував свою справу. Крадій узяв у Тяша кинджал і заходився доволі спритно допомагати йому, обмірковуючи, яким би чином розпитати в не надто балакучого проводиря, як почувається Кхарр, чи видужав він і чи, бува, не кривдять його зябри. Щоправда, Кхарра не дуже-то й скривдиш, але посадити ящера під замок, як лісовики його самого, зябри могли. Нічого, дайте лиш дістатися, а там ніякі засуви його не зупинять!

Момбарха запалив під купою гілок жмутик більш-менш сухого листя й заходився роздмухувати вогник, який ледь жеврів. Сире дерево не хотіло горіти, але вогник поволі більшав, поки нарешті перші язички полум’я не затанцювали по нарубаних гілках. Багаття розгорілося й почало немилосердно диміти, виїдати очі, зате відразу повіяло теплом і затишком, та й комарів, що вже знов потроху почали підбиратися до них, незважаючи на зяброве зілля, розігнало димом. Хлопці, а за ними й Момбарха поскидали та порозвішували над вогнищем мокрі штани та взуття й зосталися в самих сорочках, що сохли так, на тілі. Ульк розглядав загоєні ранки від колючок отруйного плюща — хоч би не роз’ятрились від бруду й вологи! Та ні, начебто, все гаразд. Крадій нанизав шматки риби на палички й смажив їх над вогнем, і невдовзі ніздрі хлопчаків залоскотав приємний запах. Тяш із Ульком мимоволі присунулися ближче і кривлячись поглядали на зябра, який з незалежним виглядом поїдав свою рибину просто сиру, причому разом із кістками. Потім наче згадав щось, квакнув, поліз під корінь, звідки витяг тонкого й довгого капшука із зміїної шкіри.

— Вода! — зраділи хлопці й по черзі напилися. Вода мала болотяний присмак, але була придатна до пиття. Риба теж виявилася їстівною й навіть смачною, хоча хлопці досі такої не куштували — в лісових озерах вона не водилася.

— Смачно! — вплітаючи свого кусня за обидві щоки, примовляв Тяш.

— Еге ж! — теж із натоптаним ротом кивав Ульк.

— Ще б не смачно, — глузував Момбарха, якому в його походах не раз доводилося їсти що трапиться, — це ж таки риба, а не сарана чи мурашки, або й равлики з колючками… або ще яйця крокодилячі…

Тут Кваг підвів голову й витріщився на Момбарху:

— Чорний лісовик їв яйця Хак-ква? Яйця крокодила?

— Е-е-е… — протяг крадій, який аж тепер зметикував, що ляпнув щось не те. — Ну-у, сам, звичайно не їв, але чув, що в інших землях їдять!

— Нерозумні люди-ква! — грізно наморщив вузького лоба зябр. — Хак-ква покарає їх! Хак-ква — господар боліт, хазяїн річок! Зябри поважають Хак-нга — крокодила. Твій друг — теж Хак-ква, тільки трохи інший!

Момбарха пожвавішав, коли нарешті почув про Кхарра:

— Ну, звичайно, Кхарр — Хак-ква найсправжнісінький! — поквапливо запевнив він зябра. — Як він там, видужав?

— Зябри довго лікували крилатого Хак-ква. Блискавка вдарила його. Ква! Але шаман сказав — Хак-ква буде живий, і всі зябри зраділи. І Хак-ква став живий!

— А літати він може? — допитувався Момбарха, а хлопці аж подих затамували, дослухаючись до розповіді зябра.

— Зябри не пускають літати! Багато чорних грифів навкруги — вони роздеруть Хак-ква!

— Ха! — крадій блиснув білими зубами. — Глядіть, аби він їх не пороздирав! Друзяці Кхарру, мабуть, зовсім непогано у вас ведеться!

Зябр не відповів — він і без того вже сказав стільки, скільки не говорив протягом усього минулого дня. Вогонь догоряв, і друзі почали вкладатися спати, щоб на світанку продовжити нелегку подорож. Кваг зголосився перший пильнувати, за ним мав стати на варту Момбарха, а під ранок — Ульк. Тяша, хоч як він просився, до варти не залучили. Він надягнув пропахлі димом, але сухі штанці та сорочку, вмостився на купі гілок і поринув у глибокий сон без сновидінь.

5

Настав туманний ранок. Вони поснідали рештками риби, напилися із зябрового капшука, знову пообтикалися гілками й рушили вперед, обминаючи стовбури-коріння, пригинаючись та ухиляючись, аж поки нарешті не вийшли з протилежного боку. Виявилося, що мандрівники перетнули весь болотяний гайок. Попереду знову розстелялася рівнина, вкрита оманливим зеленим килимом молодої трави. Ступи на неї — миттю вгрузнеш мало не по пояс! Сонце вже піднялося, туман розсіявся, й мошва знову докучала — кусала й лізла просто в вічі. Зябр вдруге відшукав соковиту рослину, й вони знову натерли нею обличчя та руки.

Попереду залишалося лише кілька болотяних дерев різної висоти, коли вони помітили далеко попереду якісь зблиски. Спитали в зябра.

— То велика ріка Поквань! — поважно відповів Кваг. — А за нею-ква — велика ріка Заквань, широка, як сто зябрів, що взялися за руки.

— То ми туди йдемо? — спитав Ульк, вдивляючись.

— Ква! — ствердно квакнув зябр.

Тяшеві схотілося краще розгледіти ту небачену ріку Поквань, і він, не довго думаючи, подерся на найближче дерево. Гілки були затонкі, дерево хиталося, але хлопчик все-таки видряпався майже до верхівки й почав вдивлятися в далечінь. Так, там справді була ріка — дуже широка, але ще надто далека. Скільки води! Лісові озера теж, звичайно, бувають широкі та глибокі, але таку річку Тяш бачив уперше. Проте до неї залишався чималий шмат шляху і, здається, найважчий, якщо поглянути на численні озера, озерця й просто калюжі, що розливалися попереду. Як почнуть їх усі обходити, то буде добре, коли хоч завидна до тієї річки дістануться.

Хлопчик зітхнув і почав злазити. Наостанок кинув погляд назад, і враз серце його шалено закалатало: зліва до гайка наближалися з десяток чорних постатей, ще невиразних здалеку, але до жаху знайомих. Тяш пірнув у листя, потім обережно визирнув. Постаті, зовсім маленькі звіддаля, рухалися ланцюжком, і як він не заспокоював себе думкою, що то, можливо, зябри, коли придивився уважніше, полишив останні сподівання. Це були павуки! Тяш мерщій ковзнув донизу. На останній гілці не втримався й гепнувся на землю, але відразу ж підскочив і, тамуючи крик та потираючи забите місце, кинувся до друзів.

— Що таке? — гукнув йому Ульк, а Момбарха, лише глянув на хлопця й відразу схопився за руків’я шаблі та почав озиратися навсібіч. Зябр теж підвів голову, вдивляючись у прозоре безхмарне небо.

— Павуки! Багато! Йдуть до гайка! — хекаючи, промовив Тяш і вказав напрямок. — Он там, я з дерева бачив! Спочатку думав — зябри, аж ні, павуки — такі самі, як ті, що на селище напали!

Ульк розгублено поглянув на Момбарху й Квага, але відразу й опанував себе, вихопив стрілу й наклав її на лука.

— Поспішити треба-ква! — сказав Кваг. — До ріки!

— Веди! — коротко відказав Момбарха.

Вони подалися геть від лісочка, що надав їм нічний притулок. Бігли один за одним — Кваг попереду, за ним Тяш із Ульком, останній — Момбарха.

Грузьке болото засмоктувало, налипало на підошви, робило ноги тяжкими, мов колоди, у висохлих за ніч чув’яках знову почала хлюпати вода. Хоча небезпечний лісок і віддалявся, та варто було ворогам вийти з нього, як вони миттю вгледіли б утікачів, не захищених від чужого погляду жодним кущиком. Рослинність, яка вкривала береги озерець, була надто ріденька та низька, щоб у ній заховатись, отже, єдина рада залишалася — якнайдалі відбігти від болотяного гайка, поки вороги блукають там у сплетінні коренів. Тяш почав задихатися. Серце шалено калатало, розтулений рот жадібно хапав повітря, ноги запліталися, а кинджал боляче бився об стегно. Та ще й холодний острах щоразу всипав морозом спину — а раптом павуки вже помітили їх і женуться слідом, розмахуючи затиснутими в усіх чотирьох лапах гострими ятаганами та сокирами? Здавалося, якщо цей шалений біг не припинити, він просто впаде й буде не в змозі підвестися. Та минав час, а ноги, хоча й чіплялися одна за одну, все-таки несли й несли вперед.

Витираючи на бігу замурзане обличчя ще бруднішим рукавом, Тяш кинув погляд убік і раптом помітив дещо незвичайне. З ряски, яка вкривала одне з озерець, на нього дивилися очі — великі, широко посаджені, з лихим жовтуватим блиском. Вода, наче вкрита зеленою ковдрою, похитнулась, але тут з-під ноги в зябра вилетів кавалок твані й заляпав Тяшеві обличчя, а поки він утирався, озерце вже лишилося позаду.

— Квагу! — хрипко, задихаючись, покликав він, і той напівобернувся, «Що це там, у воді?» — хотів спитати хлопчик, але забракло повітря — з горлянки виривався лише якийсь клекіт. Зябр не зрозумів і махнув перетинчастою рукою — давай швидше, мовляв. Позаду сопів, як міхи в кузні, Ульк. Тяш хотів повернутися до товариша й спитати про ті очі в нього, але побоявся, що спіткнеться, й біг далі, аж поки в голові не почало битися єдине: «Я більше не можу, я більше не можу, я більше…» Тут зябр квакнув і ще швидше кинувся вперед — там, зовсім недалеко, поставала стіна густого високого очерету. Хлопчик зібрав останні сили й собі додав ходу. Невдовзі цупке листя боляче захльоскало його по обличчі. Порятунок! Слідом вломилися Ульк із Момбархою й стали, відхекуючись. Тяш повалився на одну з купин, що здавалася сухою, й навіть не злякався, коли з-під неї вислизнула довга чорна гадюка, засичала й поповзла геть. Хлопчик провів поглядом чорну живу стрічку й заплющив очі, важко дихаючи та відчуваючи тупий біль у грудях, які палали. Поряд стояв навколішках Ульк із висолопленим, мов у пса, язиком, і теж важко відсапувався. І він був з голови до ніг зальопаний, але однією рукою спирався на свій лук, а іншою обмацував сагайдак, перевіряючи, чи не погубив часом стріл під час того шаленого бігу.

Крадій та зябр, більш звичні до таких перегонів, оговталися швидше й тепер виглядали з заростів, стежачи за гайком, який бовванів удалині. Тяш уже відсапався, проте біль у грудях та сухий кашель ще довго мучили його.

— Як ся маєш? — спитав Ульк. — Живий?

— Атож! — відгукнувся Тяш. — А ти?

Ульк відповісти не встиг, бо Кваг раптом сердито квакнув, а за ним голосно чортихнувся Момбарха. Хлопці тривожно перезирнулися. Це означало єдине — павуки йдуть слідом! Вони пригнули стебла, щойно ними ж потрощені, й теж визирнули з очерету — так, маленькі чорні постаті рухались простісінько в їхньому напрямку, і вже не йшли, як раніше, а бігли, розмахуючи руками й похитуючись. Та найстрашніше було те, що до павуків додалися ще двоє грифів, які ширяли над болотом, тільки й вичікуючи миті, аби кинутися згори на будь-який підозрілий кущик чи купину.

Тихий зойк вирвався у Тяша. Куди ж тепер? Втікати далі до річки — грифи відразу помітять і нападуть, а там і павуки приспіють. Невже весь цей перехід був марним, і їм не дістатися до зябрового селища?

— Не треба було лісовикам палити вогонь-ква! — промовив Кваг.

— Не треба було, — погодився Момбарха. Певна річ, не треба, але ж як не обсохнути після цілісінького дня в мокрій Долині! Та й хто ж думав, що ворог таки зачує дим?

— А що, часто павуки тут розгулюють? — спитав у зябра крадій.

— Не часто-ква! — відповів той. — Тільки чорні грифи!

Момбарха знову зміряв поглядом відстань до ворожого загону й мовив:

— Нічого не вдієш! Замість того, щоб по-дурному втікати, влаштуймо краще засідку!

…Кваг квакнув, Ульк перелічив свої стріли — їх було всього вісім, а Тяш поклав руку на кинджал, ще не уявляючи, як він буде битися з павуками.

— Ульку, ти стрілятимеш у грифів! Намагайся влучити в око або в шию — там нема твердого пір’я! — повчав крадій.

Потім він з недовірою поторкав кістяний наконечник зябрового списа.

— Кваг знає, куди бити! — насупився зябр.

Момбарха гмикнув і нахилився до Тяша:

— Втікай, малий! Вибіжиш із очерету, вдай із себе купину, прикрийся гілками, — може, й пощастить пересидіти. Якщо не дочекаєшся нас, прямуй до річки.

Тяш спробував заперечити, але крадій м’яко затис йому рота й повернув спиною до себе та підштовхнув до густих заростів.

— Берег річки, згоріле дерево-ква! — промовив не озираючись зябр. — Там човен! Там чекає старий Акван!

— Зрозумів? — спитав Момбарха.

— А як же ви? — все ще сперечався Тяш.

— А ми наздоженемо! — бадьоро, хоча й із тремтінням у голосі, докинув Ульк. — Іди, Тяше, ти ж знаєш — ти повинен відшукати одну коштовну річ!

Крадій нетерпляче підштовхував хлопчака, й той похнюплений ступив углиб очаретяних хащів. Звичайно, в бою з павуками від нього користі на гріш — замалий, але просто так кидати друзів він не збирався. Відійде трохи й зачаїться в очереті.

Він ступив ще декілька кроків, аж тут над болотом пролунав голосний розпачливий зойк, і відразу ж за ним — здивований вигук Улька. Тяш озирнувся — друзі, спинами до нього, придивлялися до чогось на болоті, звідки долинали вигуки, квиління й пронизливий клекіт грифів. Хлопчик кинувся назад, втиснувся між зябром та Ульком і визирнув з очерету.

6

На болоті коїлося щось неймовірне — на місці павучого загону, що був уже зовсім близько, вирувала справжня мішанина. Павуки, галасуючи, збилися в купу й тут — Тяш аж відсахнувся — з ряски перед ними, розбризкуючи воду, виринуло велетенське тіло з довгим шпичакастим хвостом та короткими лапами в пазурах. Один з павуків дико скрикнув і раптом опинився в зубатій пащі чудовиська, яке збило з ніг ще кількох переслідувачів і пірнуло назад у ряску, куди й потягло за собою жертву. Услід йому полетіли стріли й сокири, а ті з ворогів, що опинилисяпо пояс у скаламученій воді, верещали та гамселили ятаганами навколо себе.

— Хак-ква! — ніби сам до себе, здивовано прошепотів зябр. — Не може тут бути так багато Хак-ква!

«Хак-ква — це крокодили!» — подумав Тяш і тут-таки згадав про очі, які визирали з ряски, коли вони поминали-одне з озерець. Знову почувся лемент — то павуки, які були в воді, намагалися вигребтись, та не могли — один за одним вони зникали під водою, затягнуті на глибину безжальними господарями тутешніх місць. Болото навколо павуків вирувало — з ряски виринали нові й нові хвостаті колоди, страшні пащеки хапали ворогів, а вони, волаючи від жаху, відчайдушно, проте без успіху відбивались.

Грифи до цього часу лише галасували, ширяючи в небі, та ось один із них наважився напасти. Він вп’явся пазурами в сіро-зелену спину й почав довбати її дзьобом, але чудовисько, що здавалося неповоротким, змахнуло своїм довгим хвостом, гриф вереснув і за мить опинився в крокодилових зубах. Тяш від жаху заплющив очі, а коли розплющив, крокодила з грифом уже не було видно. Весь павучий загін був ущент розгромлений, і лише троє чотирируких переслідувачів, які самі перетворилися на жертв, щодуху мчали просто до очерету, в якому ховалися друзі. Один з павуків, мабуть, поранений, відстаючи, щось скиглив до своїх товаришів, але вони не зважали на ті благання та лише додавали ходу.

Позад відсталого павука збурилася вода, полетіли бризки, клацнули зуби — і нещасного не стало. Момбарха поторсав за плече скам’янілого Улька й вказав на ворогів.

— Стріляй, бо ще приведуть сюди тих страховиськ!

Ульк оговтався, вихопив стрілу й пустив її назустріч павукам. Ті не відразу зрозуміли, що в них стріляють, аж поки наступна Улькова стріла не вп’ялася одному в ногу, а зябрів спис не дзенькнув об шолом іншого. Вороги заметалися. Такі великі й страшні, озброєні до зубів, зараз вони виглядали жалюгідно, в розпачі не знаючи, в який бік кидатися від невидимої смерті.

Та враз над головами друзів зачулися удари крил і гелготіння. Другий гриф, про якого зовсім забули, їх угледів і тепер падав згори, з виставленими перед себе гострими пазурами. Всі кинулися врозтіч. Злі очиці грифа вже вишукували найближчу жертву, але Кваг метнув списа, й той наскрізь пробив голу шию хижака. Гриф забив крильми, ламаючи очерет, шумно злетів, але відразу й беркицьнувся донизу та мало не підім’яв під себе Тяша. Більше він не підводився.

А що ж павуки? їх не було видно ніде. Не було видно й крокодилів — лише скаламучена вода в озерцях та розриви в килимі ряски нагадували про жахливий кінець ворожого загону. Всі помалу приходили до тями — Момбарха застромив за пояс ятагана, яким так і не встиг скористатися, Кваг висмикнув з шиї грифа свій спис, але зломив кістяний наконечник, з досади квакнув і відкинув його геть, а Ульк, зовсім блідий, підійшов до Тяша й обійняв його за плечі.

— Як ти, хлопче? Все гаразд? — спитав він.

— Г-гаразд! — Тяшеві зуби цокотіли, немов у холоднечу, хоча сонце вже стояло якраз над ними й припікало більше, ніж учора.

— Забираймося звідси! — похмуро мовив Момбарха. — Перейдемо очерет, а там побачимо! Він знову витяг ятагана і, прорубуючи дорогу, рушив попереду. Інші — за ним. Очерет невдовзі скінчився, вони знову стояли перед болотистою рівниною з калюжами та кущиками, а далеко попереду манливо виблискувала річка.

— Лісовикам не треба йти-ква! — перший озвався Кваг.

— Як це — не треба? — Момбарха здивовано підвів брови.

— Хак-ква! Там! — зябр вказав на озерця попереду.

Момбарха розсердився:

— Ти, Квагу, непоганий хлопець, хоча й зябр! І грифа поцілив добряче! Але чому ж ти нам раніше не сказав, що крокодилів тут сила-силенна? Вони ж могли й нас — того… як павуків!

Кваг мовчав, тільки кліпав великими очима. Не мав чого відповісти, адже багато років ходив болотами, та жодного разу досі не зустрічав Хак-ква по цей бік Поквані!

— Лісовикам не треба йти-ква до ріки! — вперто повторив він. — Кваг піде сам-ква! Біля ріки на нього чекає Акван. Акван — шаман, він заговорить Хак-ква, вони заснуть, і лісовики зможуть іти.

Момбарха скривився:

— А якщо Хак-ква зжеруть Квага, то лісовики зможуть іти?

— Кваг побіжить швидко-швидко-ква! Лісовики так не зможуть!

— Ні! Підемо разом — що буде, те буде! Досі нас не зачіпали, може, й зараз пропустять! А ні, то… — Момбарха не доказав і красномовно поплескав по ятагану.

— Не можна вбивати Хак-ква! — твердив Кваг.

— О! — скрикнув раптом Ульк, вказуючи пальцем, і всі повернулися туди. Попереду, якраз там, де їм належало пройти, з калюжі, вкритої лататтям, ліниво виліз великий крокодил і, звиваючись сіро-зеленим тілом, неквапом посунув до сусіднього озерця. Доліз і шубовснув у воду, яка поколивалася й втихла, мов і не ховала в собі страшного створіння. Тяш, у якого цокотіння зубів припинилося лише зараз, уявив ті очі, що визиратимуть із води, вишукуючи жертву, й знову здригнувся. Ульк і Момбарха теж не могли відвести поглядів від того місця, де зник крокодил. Дивно навіть — такий з вигляду неповороткий, а як швидко його родичі впоралися з павучим загоном!

…Момбарха повернувся й раптом із досадою ляснув себе по лобі.

— Ой! — скрикнув Ульк, — а де Кваг?

Зябр зник. Щойно був із ними, а поки вони розглядали крокодила, щез.

— Он він! — Ульк показав удалечінь. Там, серед калюж, перескакувала з купини на купину постать з пучком зеленого волосся, що теж підстрибувало. Момбарха лише стиха лаявся, стискаючи великі чорні кулаки, а Тяш промовив невпевнено:

— Він же сказав, що повернеться!

— Дідька лисого він повернеться! — буркнув крадій. — Злякався своїх дорогих Хак-ква! Жаба, вона і є жаба!

Завжди стриманий Момбарха тут розходився — він не міг собі пробачити, що так довірився цьому зяброві, замість того, щоб тримати його, зв’язаного, на налигачі.

— Нікого ми не чекатимемо, підемо до річки! Хоча, може бути, що ніякого селища там нема, зябр просто завів нас у болото й покинув! Та все-таки річкою — хоч кудись, та випливеш!

— Тільки от крокодили… — Ульк вагався.

— Кваг сказав — не можна їх вбивати! — докинув Тяш.

— Аякже, не можна! — Момбарха все ще гнівався. — Вони тебе жертимуть, а ти й пальцем їх не зачепи?

Вирішено було якомога швидше просуватися до річки. Стало вже зовсім грузько, та ще й мошва напала з новою силою — зяброве зілля давно змилося й стерлось. Кожен озирався навсібіч — чи не з’являться над водою жовті непорушні очі, чи не сколихнуться латаття й ряска?

— Ти ж гляди, цілься в око чи в ніздрі! — знову нагадав Улькові Момбарха. Той кивнув.

Попереду замаячило самотнє болотяне дерево з розгалуженим корінням, таке саме, як у тому лісочку, тільки більш розлоге. За ним — чималеньке озеро, яке треба було обійти, а там, схоже, вже недалеко й до ріки Поквані, такої бажаної, але зовсім невідомої. Тяшеві згадалося, як розповідав про долинні річки дядько Тім, та й дідусь не раз згадував. Де-то вони зараз, і чи думається їм, що їхній онук і небіж чалапає болотом до тих самих річок!

Ось і дерево. Момбарха вирішив дати хлопцям трохи перепочити, щоб потім зробити останній кидок і дістатися до річки. Тяш притулився до коріння й так, напівсидячи, відразу й задрімав — далися взнаки пережиті страхи й утома. Але не встиг навіть трішки поспати, як його заторсали.

— Тяше, прокидайся! — чувся над ним нетерплячий голос Момбархи. — Мерщій на дерево! Та мерщій-бо!

Крадій силоміць підняв його, ще сонного, й просто закинув нагору. Тяшеві руки самі вчепилися за першу ж гілку, а ноги обхопили короткий стовбур. Він крутив головою, намагаючись зрозуміти, яка вже нова халепа спіткала їх цього разу, аж тут побачив Улька, що теж видерся на дерево й сидів, вдивляючись униз. Тяш глянув і собі — з озера, що було неподалік, підминаючи черевами рідкі кущики та очерет, вилазили крокодили — один, другий, третій, ще й ще, і плазували до них. «Знову!» — стомлено подумав Тяш. Момбарха ще залишався внизу, але коли з озера виповз чи то восьмий, чи то десятий крокодил, зрозумів, що порубати всіх не зможе — он павуків було аж десятеро, а погинули всі, так жодного страховиська й не порішили. Інколи котрийсь із крокодилів роззявляв пащеку, немов позіхаючи, й тоді з неї виривався глухий загрозливий рик.

— Хак-ква, щоб ви провалилися! — пробурмотів крадій, затис ятагана в зубах і поліз на дерево. Він майже дістався до хлопців, але раптом відразу дві гілки вломилися під його руками. Крадій втратив рівновагу й сторчголов полетів донизу.

За мить до падіння він вивернувся і, наче кіт, упав навкарачки. Але все-таки впав невдало, бо майже по пояс угруз в трясовині, яка жадібно захлипала, бажаючи проковтнути жертву цілком. Витягти руки з болота та підхопити свого ятагана крадій зумів, а от ноги… Відчуваючи, що поринає дедалі глибше, він завмер, і' враз побачив, що Тяш злазить з дерева. Куди це він?! Не інакше, хлопчина з переляку втратив глузд! Один з крокодилів тим часом підповз уже зовсім близько…

— Тяше, назад! Куди ти, дурню?! — кричав Ульк, натягаючи лука. Його стріла вдарила крокодила просто межи очі. «Дзуськи!» — тільки й подумав крадій, коли побачив, що стріла відскочила, мов від заліза, а хижак і оком не змигнув.

Тяш спустився на землю. Страху не було — навпаки, з’явилась дивна впевненість, що крокодили йому не страшні. Ступаючи по купинах, Тяш потроху дістався до потопаючого, витяг свого кинджала й замахнувся на чудовисько, яке було вже за крок від Момбархи.

— Геть! — голосно скрикнув він. Крокодил сахнувся й позадкував, роздратовано ляпаючи хвостом. Улькова стріла знову вдарила його в голову й знову відскочила.

— Тяше, втікай! — Ульк і собі почав злазити з дерева. А Тяш посміливішав, коли побачив, що зумів відігнати одного крокодила, й ризикуючи загрузнути, вже бігав перед іншими та розмахував кинджалом.

— Геть, геть, потвори! Геть звідси!

Страховиська задкували, декотрі взагалі повернулися й чкурнули назад в озеро, але більшість просто залягла неподалік і не рухалася, подібна до великих трухлявих колод.

— Тяше… як ти зміг? — вражено спитав Ульк. — Вони ж павуків… на шмаття… а ти…

Йому забракло слів. Момбарха в трясовині мовчки витріщав очі, зблискуючи білками. Так, хлопчак і справді незвичайний — то вовків розігнав голіруч, коли ті мало не розтерзали його в лісі, а тепер ось — крокодилів так само…

— А хай тобі всячина! — вигукнув Ульк. — Знову гриф!

Погляди всіх прикипіли до неба. З боку такої недосяжної річки низько над землею пливла чорна плямка. Ульк заметушився, відшукуючи свої стріли, що повідскакували від крокодилячої голови, аж тут Момбарха раптом розсміявся. Він не сміявся, скільки хлопці його знали — все більше супився та лаявся. А тут просто реготав, блискаючи на диво білими зубами, ще й ляпав руками по багнюці, яка бризкала навсібіч.

— Це ж Кхарр! Присягаюся тими крокодилами, це мій нерозумний побратим!

І справді їх вкрила велетенська крилата тінь летючого ящера, верхи на якому сиділи два зябри. Це були Кваг та ще один, зовсім старий, з сивиною в ріденькій зеленій бороді, мабуть, шаман, про якого згадував Кваг. Вони охопили один одного руками, не тямлячись від ляку. Ящір став на задні лапи й згорнув крила. Хлопці з острахом відступили, а зябри позлазили з його спини й тепер ошелешено дивилися на Тяша, який розігнав цілу зграю страховиськ.

— Малий лісовик може заговорити Хак-ква? — вражено спитав старий зябр.

Тяш знизав плечима, а Ульк відповів за нього:

— Може, може! Якби він усіх їх не відігнав, давно б уже нас пожерли!

— Кваг казав — не треба лісовикам іти-ква, треба чекати на Квага! — докірливо похитав головою Кваг, проте на Тяша глянув з повагою.

Акван підійшов до хлопчика й поклав обидві руки йому на голову, постояв трохи з заплющеними очима, поки нарешті відступив і урочисто промовив:

— Малий лісовик буде великий шаман!

Тяш не знав, що відповісти, лише роздивлявся ящера, який уже заходився витягати Момбарху. Крадій схопив його за товсті лапи, Кхар стрімко злетів і витягнув друга з пастки. Звільнений Момбарха обійняв його за шию, але тут-таки сердито плеснув по потилиці.

— А ти, друже, погладшав! Видно, непогано жилося в зябрів — забув і про старого побратима!

Ящір винувато потупив очі, переступив лапами, щось писнув дивно тонким, як на його розмір, голосом.

Зябри щось заквакали між собою, вказуючи на крокодилів, які знову заворушилися. Акван виступив уперед, простяг руки. Широкі рукави його зеленої, ніби зробленої з болотяної трави сорочки розкинулися, й він пішов прямісінько на чудовиськ, щось поквакуючи — то стиха, то голосніше. Чудовиська позадкували, але не так, як від Тяша, а хутчіш, і один за одним зникли в озерці, з якого повилазили.

— Тепер лісовики можуть іти-ква! — промовив Кваг. — Зябри відведуть їх до свого поселення.

Жахливо брудний Момбарха нарешті відійшов від свого побратима-ящера й підступив до Квага.

— Пробач мені, — мовив зніяковілий крадій. Видно було, що слова вибачення, як завжди, даються йому важко. — Я думав, що ти втік, покинув нас.

Зябр якусь мить дивився на нього, не кліпаючи, а потім його широкий рот розтягся в посмішці.

— Кваг ніколи не втікає-ква! Квага треба слухатися!

Розділ третій НАЗАД ДО ЗАМКУ

1

Два човни доволі швидко рухалися проти течії підземної річки. До великого, яким правували двоє гномів, був прив’язаний ще й маленький, начебто й порожній, але, як не дивно, звідти час від часу долинали дзвінкі дівчачі голоси.

Старший гном зі смолисто-чорною кучерявою бородою, — звичайно, це був Аль-Ба — крутив ручку прилаштованого на носі човна дивного приладу, від якого тяглися догори два тонкі залізні ланцюги, разом із невеликим коліщатком зачеплені за ланцюг товщий, підвішений уздовж нерівної стелі тунелю. Чим дужче Аль-Ба крутив ручку, тим швидше бігло коліщатко по товстому ланцюгу вгорі й човен, збурюючи воду, дедалі швидше рухався проти течії. Час від часу старшого зміняв інший гном, Наїз, його помічник. Тоді Аль-Ба перебирався на корму і, звертаючись до причепленого човника, щось розповідав або жартома бризкав туди водою. Човник озивався сміхом і бризками у відповідь, які, виблискуючи в сяйві місячних камінців, летіли на Аль-Бу.

У тому човнику сиділи, звичайно ж, Уля з Мією, котрих чарівник Ум-Гум, як і обіцяв, зробив зовсім невидимими для стороннього ока. Аль-Ба не відразу звик до того, що голоси дівчаток долинають з порожнечі, хоча спочатку і вдавав, що це його нітрохи не бентежить. А молодий Наїз, схоже, й досі відчував благоговійний страх перед таким дивом.

Дівчатка ж не помічали жодних змін. Одна одну вони чудово бачили й спочатку ніяк не могли повірити, що цілком невидимі для інших. У тому, що їх не бачать, обидві впевнилися, лише коли не знайшли своїх зображень у жодному з дзеркал у царських покоях.

— От такі дива! — сказав їм тоді Ум-Гум, який сам ті дива й створив.

Шлях проти течії підземної річки зайняв удвічі більше часу, ніж той, коли дівчата самі дісталися до підземного міста, але врешті-решт Аль-Ба з Наїзом привели човни до печери, звідки почалося Улине знайомство з царством гномів. Треба було поспішати, тому прощалися недовго. Сторонньому могло здатися, що Аль-Ба, стоячи біля гарно оздобленого джерельця, розмовляє сам із собою:

— Ну, до побачення, бешкетниці, чекатиму на вас із нетерпінням! Глядіть же, будьте обачні, не втрапте в якусь халепу! Та пам’ятайте, що наказував Ум-Гум — дотемна не затримуватись, бо станете видимі! Ну, де ж ви тут, дайте хоча б розцілую вас на прощання! — гном нахилився, й обидві його щоки відчули поцілунки невидимих губок.

— Ой, борода лоскоче! — вигукнув Улин голосок зліва, і всі розсміялися.

— До побачення, Наїзе!

— До побачення, царівно, нехай щастить вам там, нагорі! — Наїз помахав рукою з човна, де вовтузився, відчіпляючи прилад, уже не потрібний їм на зворотному шляху.

Аль-Ба стояв біля виходу з печери, аж поки у вузькому проході не стихли кроки двох пар маленьких ніг. Отже, дівчатка видобулися назовні… Який жаль, що не можна їх супроводити!

— Я готовий, майстре Аль-Ба. — Наїз змотав тонкий ланцюг і прив’язав малого човника до залізного кілка на виступі.

— Так, зараз! — Аль-Ба смикнув себе за бороду. — А знаєш, Наїзе, пливи, мабуть, сам! Я їх тут зачекаю, потім разом і повернемось!

Молодий гном хотів заперечити, але передумав і сказав тільки:

— Хай буде так, майстре! Я передам, що все гаразд!

Аль-Ба забрав із човна скачану ковдру і вмостився на ній біля джерельця. Прослідкував, як відплив і зник в отворі тунелю Наїз, потім схилив голову на груди й під плюскіт води задрімав.

2

Дівчатка пробралися вузьким хідником і опинились на поверхні, під уже знайомим Улі нагромадженням велетенських валунів. Стали навколішки, щоб непоміченими пробратися поміж каміння, трохи попетляли так, поки нарешті виринули з-під темної скелі в яскравий сонячний день. Як же хороше було навколо! Яка краса обступала звідусіль, як легко дихалось, як ніжно торкалося облич тепле ранкове сонечко! Уля так би й стояла з примруженими очима посеред цієї краси. Поблукати б тим розкішним лісом, який вкриває схили, помилуватися зеленими долинами, засніженими вершинами далеких гір, вдихнути запахи незнайомих квітів! Нарешті роздивитися як слід, що ж воно таке, ці далекі гори, де так загостювалася вона не з власної волі! Та ні, не скоро ще можна буде безтурботно гуляти в горах, насолоджуючись краєвидами, не скоро видасться нагода заспівати тут пісень, що їх би так гучно розносило гірське відлуння!

Замок виник із-за скелі — чорний, зловісний, немовби вигорілий під час великої пожежі. Звідти й справді тягло димом, і чим ближче вони підходили до замку, тим дужче крижані обійми страху стискали їхні серця. Навіть ця долинка перед ними, така мальовнича, що навіть чорний мур, над нею звислий, не здатен потьмарити красу, — насправді кладовище, всіяне кістьми страчених зябрів і гномів.

— Міє! — пошепки покликала Уля, й подруга озирнулась.

— Все справді буде гаразд?

— Звісно! — коротко відказала Мія, повернула за виступ скелі й тут-таки відсахнулася та при цьому мало не збила Улю з ніг.

— Що там? — в Улі закалатало серце й морозом сипонуло по шкірі.

— Грифи! — Мія теж раптово зблідла. — Ціла зграя, просто в нас на шляху!

— Може, якось обминемо? — з надією прошепотіла Уля, та коли глянула навкруг, зрозуміла, що то марні сподівання — перед ними здіймалася догори крута скеля, а низом… Невже доведеться переходити ту моторошну долину під чорним муром?

— Ми ж, здається, невидимі? — не дуже впевнено мовила Мія. — Вони ж нас не побачать!

— Атож, — погодилась Уля. Поки Ум-Гум завершував свою чарівну справу, поки Аль-Ба з Наїзом супроводили їх до виходу на поверхню, сумнівів у тому, чи бачить їх будь-хто, здається, не було. Але зараз отак просто взяти й посунути прямісінько на зграю грифів — на таке сміливості забракло.

А страховиська й не думали забиратися з дороги — одні з них дрімали, інші крутили навсібіч лисими головами чи довбалися кривими дзьобами у своєму пір’ї, час від часу видаючи огидний вереск. Улі раптом схотілося повернутись і чкурнути назад — туди, де чекає Аль-Ба, до турботливої тітоньки Фалії та добросердного Ум-Гума.

Дівчатка поглянули одна на одну.

— Ну то що? Виходимо? — стискаючи зуби, процідила Мія. Уля на мить міцно заплющила очі: «Добрий Лісовий Душе, хоча ти зараз і далеко, допоможи нам!» — проказала подумки й видихнула:

— Виходимо!

Вони міцно схопили одна одну за руки й повільно вийшли з-за скелі та зупинилися. В Улі тремтіли коліна, ноги відмовлялися ступати, а в скронях гучно стугоніла кров. Мія, схоже, почувалася так само. Проте грифи й далі сиділи собі, анітрохи не зважаючи на їхню появу.

— Здається, таки не бачать! — ледь чутно прошепотіла Мія, і обидві обережно, не розтискаючи, рук, зробили перші кроки в напрямку зграї ворогів.

Перший гриф, повз якого вони мали пройти, дрімав. Та враз здригнувся й втупився червонястим оком просто в дівчаток. Подруги заклякли, а гриф, хоча й не бачив їх, але щось-таки відчув, бо почав крутити головою, роздивляючись на всі боки. Потім кілька разів голосно прогелготів, і вся зграя сторожко підвела голови. Дівчатка не наважувались зрушити з місця, а перший хижак і далі все витягав шию та роззирався. «Треба йти!» — твердила собі Уля, відчуваючи, як Мія тихенько тягне її за руку. Обережно ступаючи, вони рушили далі. Грифи непокоїлись, крутили лисими головами, здавалося, навіть принюхувались, але дівчатка, тамуючи страх, все-таки помалу прокрадалися повз них. «Не бачать! Не бачать!» — билася в обох радісна думка. Майже бігом проминули останнього страшного птаха, який єдиний з усієї зграї, не зважаючи ні на що, міцно спав, і зупинилися — дорога до ущелини з чагарником і потаємним хідником була вільна. Мія, радісно підморгнула подрузі, повернулася до грифів і показала їм язика, а потім… Уля схопилася за голову, але зупинити нерозважливу царівну не встигла — та раптом взяла з землі круглястий камінець і щосили пожбурила в того грифа, який спав.

Камінь торохнув по бридкій голові, гриф витріщив очі й дико заверещав спросоння. Що тут зчинилося! Ціла зграя заґелґотіла, очманілий гриф із розбитою головою подумав, певне, що то злі жарти сусіда, кинувся до нього і вчепився дзьобом у шию. Інші з галасом скупчилися навколо місця бійки. Здійнявся страшенний гармидер!

Подруги пірнули в пролом і спотикаючись кинулися сходами нагору. З натугою прочинили важку ляду, влізли в отвір і лише тут зупинились, аби відхекатися.

— Здорово! — захоплено видихнула Мія. — Ото дурні потвори, так би й порвали один одного на шмаття!

Очі в неї палали, а кулачки мимоволі стискалися. Уля тільки головою похитала.

Вони вирушили далі тими самими коридорами, які залишались похмурими навіть найяскравішої сонячної днини. Знадвору долинав гамір, скреготіння заліза та гортанні вигуки, й дівчатка, хоча вже й певні були в тому, що їх не видно, обережно скрадалися попід стіною, ступаючи якомога тихіше. Ось уже й вихід до круглої зали зі статуєю царя Калума видніється. Вони знову поминули знівечене зображення, але тут виявилося, що коридор, яким вони мусили пройти далі, наглухо замкнений товстими залізними ґратами. От лихо! Уля з надією глянула на Мію.

— Тут є інший шлях! — прошепотіла та, схопила Улю за руку й потягла до сусіднього коридору, сходи в кінці якого вели просто на замковий мур. Слід було пройти муром, спуститися й вийти до вежі У-Шура з іншого боку. Мія недарма обнишпорила свого часу майже весь замок — всі входи й виходи пам’ятала чудово. Пощербленими східцями дівчатка збігли швидко, але при самім виході, як навмисне, стовбичив вартовий павук. Він усіма чотирма лапами охопив свого списа й куняв, підпираючи стіну. Уля з Мією на мить завагалися, а далі шаснули повз нього й скочили на поміст із дощок на замковому мурі. Але щойно вони рушили по ньому, обходячи муровані зубці, як їм назустріч, гучно тупаючи по дошках, звідкілясь, вийшли ще двоє павуків. Подруг вони, звичайно, не бачили, але займали, весь прохід, і дівчатка зрозуміли: якщо не відійти з дороги, то зіткнення з ворогами неминуче. Хоча й невидимі Уля з Мією, але ж павуки не пройдуть крізь них, мов крізь марево! Або затопчуть, або ж просто зіштовхнуть униз на вимощене каменем подвір’я!

Подруги позадкували, сподіваючись прослизнути повз вартового назад, але тут один із павуків, що наближалися, з реготом вказав на сплячого, а інший заклав пальці в зубату пащеку й голосно свиснув. Вартовий схопився й став, заслоняючи собою прохід. Затиснуті з обох боків, дівчатка завмерли, аж тут Уля зметикувала, що слід робити, й шарпнула Мію за рукав. Обидві мерщій подерлася на мур, якраз між двома його зубцями, й зачаїлися на краєчку стіни, яка обривалася якраз у те жахливе провалля, що ним лякав Улю чаклун У-Шур. Через мить павуки прогупотіли повз них.

— Агов, телепню! — прогарчав один із них до вартового, який протирав заспані баньки. — Як побачить десятник, що спиш, негайно втрапиш у карцер!

— А ти мені не вказуй! — огризнувся той. — Я не сплю! А будеш базікати, отримаєш по зубах!

Павуки вищирились один до одного, але до бійки не дійшло — пролунав звук рогу, і обидва лише прогарчали щось загрозливе та поквапилися донизу сходами, якраз туди, звідки вийшли дівчатка. Уля та Мія, намагаючись не дивитися в прірву за муром, злізли й швиденько подалися далі, поки не трапився назустріч ще хтось із ворогів.

Вони бігцем перетнули подвір’я і підійшли до вежі. Уля мимоволі здригнулася, згадуючи, як волік її сюди за руку чаклун, ноги самі зупинились, але вона рішуче відігнала страх.

До дверей чаклунового барлогу залишалося всього декілька сходинок, коли враз звідтіля зачулися тріскотнява, грюкіт і лайка. Уля з Мією зупинилися, притислись до холодної стіни. Грюкіт і лайка стихли, з-за дверей натомість потягло смаленим.

— У-Шур тут! — прошепотіла Мія. — Як же ввійти? А може, двері не замкнені, то прослизнемо хутенько!

— А він нас не помітить часом? Чаклун як-не-як! — із острахом спитала Уля.

— Неук він! — презирливо процідила царівна. — Але треба прокрастися нишком, щоб йому й на думку не спало, що тут може хтось бути!

Вони стояли, розмірковуючи, що робити. А тим часом за дверима щось зашипіло, пролунав глухий вибух і за ним — знову голосна лайка. Трохи згодом знизу почулися кроки, сопіння, й на сходах з’явився павук-вістовий. Прислухаючись до гамору, який долинав з чаклунового житла, він нерішуче потупцявся перед дверима, поки наважився загрюкати в них, і нарешті загорлав хрипким голосом:

— Чаклуна вимагає до себе Його Злодійство! Його Злодійство негайно потребує чаклуна!

Двері розчахнулися, мало не вперіщивши павука по писку, й чаклун У-Шур з’явився на порозі, забруднений сажею, зі скуйовдженим волоссям, в обгорілому шкіряному фартусі поверх хламиди. Він розлючено витріщився на посланця. Той, майже вдвічі вищий за нього, злякано позадкував і несміливо повторив:

— Чаклуна викликає Його Злодійство… Негайно!

Чаклун, мабуть, хотів був вилаятись, та стримався й лише коротко буркнув: «Іду», після чого зник у кімнаті, хоча двері залишилися розчиненими. І поки павук нерішуче тупцявся на сходах, намагаючись зазирнути до задимленого чаклунового помешкання, дівчатка прокралися повз нього, метнулись через поріг і причаїлися за кам’яною ступою біля входу. Вони, звичайно, невидимі, але в схованці почуваєшся якось спокійніше! У-Шур поспіхом зірвав свій фартух, витер закіптюжене обличчя якоюсь ганчіркою й вибіг за двері та щільно причинив їх за собою.

— Поталанило нам! — Міїні очі заблищали. — Кажи, де книга, — заберемо і геть звідси!

— Ондечки, під ліжком, — Уля вказала на вхід у чаклунову спальню, і Мія відразу ж кинулася туди.

«А де ж мій свищик, як його знайти серед цього звалища?» — розпачливо подумала Уля, обводячи поглядом кімнату. Але свищик спокійнісінько лежав собі на столі окремо від іншого мотлоху, і його вдруге обірваний шнурочок зеленою стеблинкою звисав із краєчка столу.

— У-х-х! — полегшено видихнула Уля, підбігла, схопила дорогоцінну річ, стисла в долонях і поцілувала. Разом із духом дерева відразу повіяло домівкою, спокоєм, затишком. А свищик теж, мабуть, зрадів, що його знайшли, — він грів Улі руки й знову сповнював її надією на щасливе завершення всіх небезпечних пригод. Дівчинка мерщій зв’язала розірваний шнурок, почепила свищика собі на шию і сховала під сорочку.

— Улю! Ходи сюди! — покликала Мія, котра, мов мишеня, шаруділа в цей час під чаклуновим ліжком. — Тут порожньо!

— Як це — порожньо? — здивувалась Уля й кинулася до подруги.

Вони разом почали нишпорити під ліжком. Там справді не було нічого — лише бруд і павутиння. Невже переховав у інше місце? Невже все марно?

— О, Міє, поглянь-бо! — Уля поклала руку на одну з камінних плиток, що ними була вимощена підлога. — Вона хитається!

— Це ж таємна криївка! — гарячково прошепотіла Мія. Удвох, обламуючи нігті та боляче вдаряючись об дно ліжка потилицями, вони підважили тяжку плитку. Мія встромила руку в дірку й радісно зойкнула, витягаючи згорток.

— Це вона, вона, я відчуваю! — царівна притисла згорток до грудей і навколішках позадкувала з-під ліжка. Ледве видобулися звідти, як Мія тут-таки, на підлозі, розгорнула знахідку — це справді була Книга Чар! І варто було гномській царівні торкнутися пальчиком тьмяних камінців на обкладинці, як вони спалахнули — спочатку зелені, потім жовті, а останній — великий плаский камінець червоного кольору посередині. Сяйво розлилося по чаклуновій спальні й на брудній стелі змалювався дивовижний різнобарвний візерунок. Подруги завмерли в захваті.

— Так і має бути, — прошепотіла Мія, — так і дідусь казав: «Торкнешся камінців, і вони засяють. Це означатиме, що Книга тебе впізнала». Так і є!

— Як же ми її пронесемо? — замислилась Уля. — Ми невидимі, а книга?

— Дідусь казав — усе, що покладемо до кишені, теж стане невидиме, от я й застромлю книгу собі за пазуху, — пояснила вдоволена Мія. Вона так і зробила, але спершу з відразою відкинула ганчірку, що в неї було загорнуто чарівну Книгу.

— Тепер пошукаємо твого свищика!

— А я вже знайшла! — радісно засміялася Уля. — Навіть не сподівалася, що так швидко!

Мія враз якось ніби подорослішала:

— Чарівні речі самі знаходять тих, у кого їм краще. І навіть коли їх віднімають чи крадуть, вони повертаються!

Уля хотіла показати їй свищика, аж тут почулося човгання й рипучі двері відчинились.

— От дурепи, треба було чимскоріш утікати… — промурмотіла Мія. Дівчата знову на мить забули, що вони невидимі й присіли за ліжком У двері ввалився недавній павук із лантухом за плечима. З грюкотом скинув свою ношу біля кам’яної ступи, де нещодавно ховалися дівчатка, і вже хотів вислизнути геть, але зупинився й огледівся.

Павуки, та й грифи також, чаклуна побоювались, особливо після недавньої загибелі двох вартових, які, за чутками, не догодили У-Шурові. До його житла завжди наближалися з острахом. Цей же — чи то служив недавно, чи просто цікавість взяла гору над страхом — почав обережно походжати по кімнаті, розглядаючи приладдя чаклуна. Помацав і понюхав декілька торбин і бутлів, несміливо взяв зі столу довжелезні ножиці й клацнув ними кілька разів, потім підійшов і відсунув завісу, яка затуляла чарівне дзеркало. Глянув туди й відсахнувся, коли побачив свою потворну пику, тому мерщій знову засунув завісу.

Уля та Мія згадали-таки, що їх не видно, тихенько вийшли з чаклунової спальні й уже скрадалися до дверей. Але Мія не була б Мією, якби не втнула якої штуки. Вона побачила серед купи мотлоху великий мисливський ріг, хтозна для чого принесений звідкілясь чаклуном, і не втрималася, аби не дмухнути в нього щосили. З рогу вирвався такий страшенний рев, що Мія і сама злякалася, а павук — хоч і був великий та страшний — від несподіванки зверескнув і присів та затулив голову всіма чотирма лапами. Через мить він прожогом кинувся до виходу, не розбираючи дороги, налетів на свій лантух із вугіллям і вдарився об стіну. Мія протрубила ще раз, і перелякане до смерті страховисько вирішило, мабуть, що це чаклун наслав на нього якісь чари, завищало, стало на всі чотири лапи й дременуло за двері.

Мія була в захваті, але Уля, не дозволила його висловити, а мерщій потягла подругу до прочинених дверей. Аж тут раптом на сходах застугоніли важкі кроки й загримів голос:

— Дідько забирай! Мої хоробрі воїни гасають по замку як очманілі! Що таке, Чмире? Де порядок, я тебе питаю?!

Дівчатка відсахнулися, й дуже вчасно, бо двері не просто розчинились навстіж, а мало не зірвалися з завісів, і до чаклунової кімнати вступив сам Кощій Безсмертний.

Кам’яна ступа знову стала схованкою для дівчаток, і без того невидимих. Вони просто розгубилися від несподіванки. За Кощієм вбіг сам господар помешкання, який відразу почав метушитись, прибирати зі столу та підставляти гостеві крісло, хоча сам не тямився від безсилої люті.

— Чим це в тебе так смердить? — Кощій глипнув на казан, і чаклун поквапливо вилив туди воду з іржавого відра, від чого казан зашкварчав і випустив цілу хмару диму.

Чмир, який щойно ввійшов, зморщив свою й без того поморщену пику та закашлявся.

— Ти, чаклуне, не інакше, як замислив нас потруїти? — гримів Кощій.

У-Шур метушився, вибачався — у нього, мовляв, багато роботи, він, мовляв, ночей недосипає, працюючи задля слави Його Злодійства, вигадуючи нові руйнівні закляття та речовини, здатні все спопеляти, й через те зараз у хаті трішечки не прибрано.

— А в тебе колись буває прибрано?! — зареготав Кощій і гепнувся в крісло, яке жалібно зарипіло й дивом не розлетілося на друзки.

Дівчатка завмерли за ступою.

— Ну ж бо, викликай уже свого пумша, чи як там його!

— Але ж зараз день… — м’явся чаклун.

— Ну то й що? — звів брови Кощій.

— Коли пумш розмовляє зі мною, мій повелителю, він ціпеніє і не рухається! Вночі цього ніхто не бачить, а вдень лісовики можуть щось запідозрити!

— Начхати мені! — загримів Кощій. — Скоро вже не знадобляться шпигуни, бо сам буду в цьому клятому Лісі!

— Тільки накажи, повелителю! — втрутився Чмир, який аж допіру впорався із кашлем.

— Стули пельку! — гаркнув Його Злодійство, і одноокий павук виструнчився. — Де твій загін, який мав захопити хлопця, га?! Ні слуху, ні духу!

Чаклун кинув задоволений погляд на вмить скислого Чмира.

— Обидва ви засипалися! Тому обидва стуліть пельки й слухайте мене! Ну-бо, чаклуне, показуй та вина гостеві налий!

У-Шур, улесливо вклоняючись, подав Кощієві глек із вином і кинувся до завіси, що приховувала дзеркало.

Уля тремтіла від страшної звістки про долю Лісу. Що замислили ці негідники? Невже напасти на її рідну Лісову Країну? Що сказав Кощій? Сказав, що скоро буде в Лісі! Ой-ой-ой, а вдома ж, напевно, нічого не знають! Великий Душе! Вона затамувала подих, слідкуючи за тим, як метушиться чаклун біля дивного дзеркала на стіні.

— Ну то що, скоро вже там?! — нетерпляче гукнув Його Злодійство, відсовуючи порожнього глека й простягаючи довгі ноги мало не на півкімнати.

— Зараз, зараз, майже все готове, мій повелителю! — чаклун почав щось бурмотіти, а гладінь дзеркала оповив сизий димок. Кощій нетерпляче засовався, вдивляючись, як воно світлішає, стає дедалі більш прозорим. Раптом у дзеркалі ніби розплющилося чиєсь око — перед ними постав ясний сонячний день з блакитним небом, безмежною зеленню лісу, й Уля мало не скрикнула. Перед нею був рідний край!

Кощій аж подався вперед, видивляючись зображення в дзеркалі.

— Щось не бачу я тут лісовиків! — гаркнув він.

— Хвилиночку, повелителю, — заспокоїв його чаклун, — це просто пумш дивиться в інший бік!

— Ну то примусь його дивитися туди, куди мені потрібно!

«От йолоп!» — подумав У-Шур, а сам зобразив посмішку й почав пояснювати:

— Повелителю, я не можу зараз примусити його дивитися, куди треба, пумш зараз насправді начебто спить, а ми дивимося на те, що він бачив учора.

— А коли він учора цілий день витріщався на ці зарості, то я що, маю сидіти й теж на це дивитися? — дратувався Кощій.

— Ще трішечки терпіння, повелителю. Пумш насправді дуже непосидючий, лісовики його люблять і називають Чум-Чурюмом.

Якби Уля не закривала рота рукою, то напевне б скрикнула на всю кімнату. Чум-Чурюм — Кощіїв прислужник! Через нього чаклунові стає все відомо! Ні, не може цього бути, він же такий ласкавий і добрий, всі його так люблять!

А зображення тим часом змінилося. Зелень дерев і кущів відсунулась убік, й перед ними було вже подвір’я застави, яку Уля відразу впізнала завдяки розповідям тата й Улька та ще коли побачила могутній стовбур сторожового язла. Багато маленьких постатей вовтузилися віддалік, зводячи стіну із грубих загострених колод. Шкода, не можна було роздивитися ближче — неодмінно когось упізнала б!

— Частокіл будують, — прорипів Чмир.

— Сам бачу, не сліпий! — урвав його Кощій і, вдивляючись у дзеркало, затарабанив довгими кістлявими пальцями по колінах. — А чого це вони так занепокоїлись? Невже твій загін так їх налякав?

Аж тут зображення замерехтіло й зникло. Дзеркало спершу світилося ще деякий час, та потім зовсім згасло, в ньому залишилось тільки тьмяне відображення кімнати. Чаклун сплеснув руками, підбіг до купки зілля, що куріла під дзеркалом, щось пробурмотів раз і вдруге і з розгубленим виразом на обличчі повернувся до Кощія.

— Скінчилося, повелителю!

— Як скінчилося, дідько забирай?! — проревів Кощій.

— Так, це все, бо щось завадило пумшеві, а може, він більше нічого не бачив. Якщо повелитель забажає, то викличемо його вночі.

— До біса вночі! — загорлав Кощій, скакуючи на рівні. — До біса ваші цяцьки, пумшів, ящерів та хлопчаків! Годі! Замість того, щоб напасти відразу, ви хтозна-скільки морочили мені голову! Мовчати!!! Усім голови постинаю!

Це чаклун спробував щось докинути, але зустрівся поглядом із налитими кров’ю очима Кощія і прикусив язика. А той і далі репетував так, що дрижала закіптюжена шибка у вікні:

— Я, Кощій Безсмертний, більше не бажаю нікого слухати! Чмире, збирай військо! Даю два дні, і вперед! Досить дурнуватих балачок! Тільки вперед, швидко, блискавично! Вдаримо, щоб цурпалки полетіли з тих зелених віників, потрощимо, спалимо все під корінь! Лавірпію з її угодою — під три чорти! Лісовиків — у шахти, а Духа — у підземелля замку!!!

Кощія понесло, він горлав і тупав ногами, аж поки не стомився.

— Край! Завтра починаємо збір! — проголосив він насамкінець. — Я особисто огляну своє військо й покажу цим зухвалим лісовикам, хто їхній справжній господар!

3

Подруги сиділи в схованці, принишклі й приголомшені. Мія спочатку не розуміла, про що йдеться, але тепер збагнула, яка страшна небезпека нависла над батьківщиною її подруги. А Уля й промовити нічого не могла, тільки стискала під сорочкою свищик, як завжди звикла робити, коли їй ставало дуже страшно.

Дівчатка вийшли з вежі вслід за Кощієм, спустилися на подвір’я, перебігли до стіни й здерлися на неї дерев’яними сходами. Улі не давали спокою страшні нахваляння Кощія. Через два дні він вирушить на Ліс! Хто ж попередить лісовиків, адже вона так далеко! Не добратися до дому, а там же тато, мама, Ульк та всі рідні й близькі… Уля згадала гномів у кайданах та бідолашних зябрів, уявила на їх місці своїх рідних і аж застогнала.

Нарешті переходами добулися до пролому в стіні. Але коли опинились у чагарнику, виявилося, що там чигають великі неприємності — зграя грифів, повз яку вони пройшли невидимками, й досі була тут. Невідомо, чому так припав їм до вподоби пологий кам’яниспй схил з виступом, але страшні птахи аж ніяк не збиралися його полишати. Тепер дівчаткам не вдалося б пройти — сонце вже наполовину сховалося за горами, й грифи їх неодмінно вгледіли б! І тоді марні будуть усі їхні пошуки та пережиті небезпеки! Подруги сиділи в чагарнику, й Уля кусала губи від безвиході. Мія марно силкувалася її заспокоїти.

Тим часом почало смеркатися, а грифи й далі не відлітали.

— Повинні ж вони повернутися до замку! — говорила Мія. — Давай перепочинемо, а вночі проскочимо якось!

Та Уля хвилювалася так, що руки тремтіли, та й усю її немов лихоманило. Тоді Мія зробила одну річ, якої навчив її колись дідусь — підняла руку в Улі за спиною і швидко проказала кілька слів. Уля замовкла на півслові, її голова схилилась на груди, й дівчинка поринула в сон.

— Поспи, Улечко, — лагідно промовила Мія, підставляючи їй під голову своє плече, — все одно зараз подітися нікуди, залишається сидіти й чекати, поки ті потвори полетять геть.

Вона сиділа, прислухаючись до скавуління грифів, і думала, чому вміє присипляти тільки маленьких дітей та своїх однолітків, а дорослих чи, скажімо, павука, грифа — ні? Царівна хотіла навіть розгорнути чарівну Книгу, щоб спробувати там розібрати щось, та побоялася, що мерехтіння камінців приверне увагу ворогів.

4

Коли Уля прокинулась, був уже ранок. Вона закрутила головою, не розуміючи, як могла заснути, коли така страшна небезпека чигає на рідний край. Аж тут з пролому вистромилась Мія з виразом досади на обличчі.

— Ну що, полетіли грифи?

— Полетіли! — махнула рукою царівна гномів. — Але один залишився — сидить на самісінькому виступі й не збирається нікуди рушати!

Уля охнула. Скільки ж вони мають тут сидіти? Може, є якийсь обхідний шлях, що його Мія просто не помітила? Вона вирішила на власні очі переконатися й сама полізла назовні. Гриф і справді залишився один, але обійти його не можна було ніяк, навіть тією страшною долиною, всипаною кістьми, — помітить будь-що! Сподіватись, що вони й досі невидимі — смертельно небезпечно. Але ж мусить знайтися бодай якась рада на їхнє лихо! Із замку тим часом долинав гамір — військо готувалося до походу і повертатися туди серед білого дня, щоб вийти якимось іншим шляхом, теж, певна річ, видавалося справою марною.

— Думай, Улю, думай, — шепотіла вона, пролазячи назад. І коли побачила, що Мія збирається розгорнути чарівну Книгу, раптом несподівана думка промайнула в її мозку.

— Мієчко, а якщо зачарувати цього грифа, наслати на нього сон та втлумачити, щоб він мене відніс додому, і я вчасно повідомила про небезпеку та зрадника Чум-Чурюма! — одним духом випалила вона й аж сама злякалася сказаного. Політ на спині хижого грифа — на таке зважиться не кожен!

— Ти що?! — очі в Мії розширились, але Уля, не дозволяючи своєму страхові розповзтись і заповнити всі куточки її тіла, заговорила ще швидше:

— Міє, зрозумій, мені дуже потрібно будь-що повідомити своїх! Дідусь Ум-Гум, звичайно, щось придумає, але я боюся запізнитись! Згадай, як сама ризикувала, коли шукала книгу! Міє, ти ж Обрана, майбутня чарівниця, невже в тебе не вийде?

Вперше Мія дивилась на неї розгублено. Навіть такій непосиді, як вона, й на думку не спало б покататися на грифові, хай і зачарованому. Одна справа — камінцем пожбурити, а інша — осідлати те страховисько з кривим дзьобом та жахливими пазурами!

Та Улині очі горіли рішучим вогнем. І Мія враз зрозуміла, що не зможе ні вмовити подругу, ані втримати. Неспроста ж була маленька царівна Обраною: хоч і непевно, та відчула, що є в подруги якесь власне призначення! І можливо, не тільки злою волею Кощія опинилась вона так далеко від дому…

— Я… я спробую, — нарешті відказала Мія, і дівчатка знову вилізли назовні. Гриф так само крутив головою і прислухався до метушні в замку. Та враз щось йому вчулося в чагарнику, на стику замковоїстіни та скелі, щось приємне: чи то писнула смачненька мишка, чи цвірінькнуло ще смачніше пташеня в схованому кубельці. Він розправив викривлену голу шию і перевальцем рушив подивитися, що то за звабні звуки долинають із-під стіни. До чагарника залишалося кілька кроків, коли на очі грифа впала пелена й він ніби провалився в чорну безодню.

— Вийшло! Міє, вийшло! — Уля вражено дивилася на застиглого птаха. Мія ж досі не могла повірити, що їй вдалося зачарувати грифа. А раптом він прокинеться, коли вони підійдуть? Та Уля вже без страху вийшла з чагарнику. Гриф і справді був зачарований — слухняно виконував усе, що для перевірки сили своїх чар звеліла йому Мія: розправляв і складав крила, лягав і вставав, крутив потворною головою з червоними очима, які не могли кліпати. Але попри цю слухняність він і далі залишався таким само страшним, і Мія засумнівалася, чи й справді полізе Уля на спину цього чудовиська та полетить на ньому через гори й Долину до рідного Лісу.

А Уля теж почувалася зачарованою — нізащо б не зважилась на таке раніше! Але знову відчула під сорочкою тепло від свищика. Він зігрівав і додавав упевненості, що все буде добре, все скінчиться щасливо.

— Ну, розповідай йому, як виглядає твій Ліс, — мовила Мія. — Він, мабуть, бачив його з висоти, коли літав над Долиною!

Вона кинула погляд на мур — чи не помітять їх із замку? Уля з острахом наблизилась до голови грифа й почала розповідати. А коли скінчила, Мія додала ще кілька незрозумілих слів.

— Готовий! — сказала царівна гномів. — Повинен долетіти, але хтозна, що може статися…

— Все буде гаразд, Мієчко! — Уля обійняла її за шию. — Дякую тобі, ти справжня чарівниця!

Вони ще раз міцно обійнялися, й сльози виступили в обох.

— У мене ніколи не було кращої подруги! — схлипнула Мія.

— У мене також! — Уля вже підійшла до грифа й безстрашно видерлася йому на спину. Серце в дівчинки калатало в передчутті небезпечного польоту, але вона зібрала всю свою мужність і крикнула Мії:

— Наказуй злітати!

Мія про щось згадала, зняла і подала їй шкіряний пасок.

— Прив’яжись, щоб не впасти: он, бачиш, нашийник у нього!

Уля прив’язалась. Мія подала команду, гриф підстрибнув на великих лапах і слухняно злетів у повітря. Улю гойднуло, вона скрикнула, але втрималась і махнула рукою. Мія теж махнула у відповідь, і страшний птах полетів геть, широкою дугою оминаючи замок, щоб не помітили бува з мурів його незвичайної ноші. Потім почав підійматися вище, вище, аж поки не зник за скелею. Аж тоді Мія схаменулась і бігцем кинулася вільним тепер виступом в обхід скелі до потаємної печери, яка мала вивести на береги підземної ріки. Вдома вже давно чекають! Вона стискала за пазухою чарівну книгу й на бігу втирала сльози, а вони чомусь текли й текли з очей.

5

Уля щосили вчепилася в жорстке пір’я грифа і затамувала подих. Далеко внизу пропливали заболочені простори Долини. Гриф змахував своїми широченними крильми, й вона відчувала під собою могутні порухи його м’язів. Хоча й прив’язала себе Міїним паском до клепаного нашийника птаха, але сильні потоки зустрічного повітря та страх висоти змушували щосили триматись за пір’їни на його плечах. Від хижака тхнуло, й взагалі, весь він був бридкий та страшний, але ж ніс її додому, до Лісу! Ніс, хоча й проти власної волі, й за це Уля була йому вдячна, весь час повторюючи про себе: «Ну ж бо лети, дорогенький!»

Так вона пролетіла чимало. Свист вітру став уже звичним, висота теж, серце більше не тіпалося так злякано, а від горла відступила нудота. Тільки очі сльозились од вітру й доводилося щоразу мружитись, залишаючи для огляду лише вузенькі щілинки. Холод тут, на висоті, спочатку дошкуляв, але згодом сонце піднялося вище й трохи потеплішало. Широкою звивистою смугою заблищала внизу річка. Це вже, мабуть, середина Долини… Чи ні? Уля не знала. Річка віддалилася, й попереду заясніла інша, також широка та блискуча. Справді, називають же цю місцину Долиною Двох Рік! Так воно і є! О, а це що за звуки?

Якісь різкі вигуки вчулися їй у посвисті вітру. Уля глянула вниз — нічого, вгору — ясне чисте небо, сонце сліпить очі. Здалося, чи що? Але вигуки пролунали знову, вона озирнулась і мало на випустила грифового пір’я з рук. Матінко! їх наздоганяли інші грифи! Аж троє! Це вони ґелґотіли, кликали свого родича, який летів невідомо куди, та щось на собі ніс. Завмираючи від страху, Уля загамселила кулачками по спині свого грифа:

— Швидше, благаю, та швидше-бо! — і мало не з’їхала вниз по слизькому пір’ю.

Та зачарований гриф не звертав уваги ані на неї, ані на своїх нахабних родичів, які ніяк не відставали. Один із них підлетів зовсім близько, щось заскиглив і, крутячи головою, почав розглядати Улю.

Що робити?! Уля зіщулилась і ввіткнулася носом у пір’я, щомиті очікуючи удару кривого дзьоба. Не долетіла! Не попередила! Все марно! Прощавайте, мамо й тату, прощавай, Міс, вибач, Тяшику, що не змогла повернути тобі чарівного свищика!

Але грифи, як не дивно, її не чіпали. Вони були спантеличені поведінкою свого товариша й ніяк не могли придумати, що з ним робити. Нарешті один із них наважився, стрімко кинувся й на льоту дзьобнув його в голову. Бризнула кров, зачарований гриф заскімлив, тріпочучи крильми й безладно крутячи пораненою головою. Улю шалено затрусило, кров із рани грифа забризкала обличчя. А її птах після удару, мабуть, отямився від чарів — затрусив скривавленою головою, заґелґотів, намагаючись зазирнути собі на спину виряченим червоним оком. Його товариші зчинили страшенний гамір, знову кружляючи навколо. Потім хижаки всі разом почали знижуватись, і Уля, яка щосили чіплялася, щоб не з’їхати набік, встигла побачити, що річка вже недалеко. А може, відв’язатися та у воду? Плавати вона вміє, та навіть якщо втоне, все ж краще, ніж бути закльованою лютими хижаками. Тремтячими пальцями вона почала відв’язувати Міїн пасок від нашийника грифа, який скоса зиркав на неї, обіцяючи лихо тим лютим поглядом.

Враз вороги знову заґелґотіли й розлетілися врізнобіч. Що сталося? Уля глянула вперед і побачила, що назустріч їм летить ще один гриф. Та ні! Це не гриф! Це крилатий ящір, такий самий, як той, що викрав її з Лісу! А може, й той самий! Голова в бідолашної дівчинки пішла обертом. Що, знову до Кощія в замок? Ні, тоді вже краще смерть! Вона зовсім не відчувала пальців, але все-таки розв’язала вузол. Навкруги діялося щось незрозуміле — ящір чомусь напав на найближчого грифа, й той з прокушеною шиєю полетів донизу, перекидаючись, мов купа ганчір’я.

Несамовитий вереск пролунав у повітрі, мабуть, дісталося ще одному хижакові… Тут щось просвистіло повз Улю, й вона перестала спостерігати за сутичкою. Що то свиснуло, наче стріла? Ой, та вони вже на середині ріки! Треба наважитися й стрибати! Гриф дужче змахнув крильми, заґелґотів, і Уля заплющила очі й відпустила цупке пір’я. Її підкинуло в повітря, й останнє, що бачила дівчинка, було те, що падає вона не в річку, як хотіла, а в зарості очерету біля самого берега.

Розділ четвертий ПОКВАНЬ

1

Холодно й вогко зранку в Долині, а особливо тут, в очеретяних хащах, де навіть не туман, а пара здіймається над водою в прохолодне вранішнє повітря. Вітерець розгойдує очерет, він шелестить і коливається разом із хвилями. Десь у молочній імлі чується плюскіт — чи то рибина плеснула хвостом по воді, чи шанований зябрами Хак-ква виліз поснідати на світанку.

Від стіни очерету тихо відокремилась купа безладно сплутаного галуззя. Вправно обминаючи очеретяні кущики та підгнилі корені болотяних дерев, купа досягла середини річки й попливла за течією. Якщо добре придивитися, можна було розгледіти в ній не декілька повалених шаленою грозою дерев, які зчепилися гілками, а вдало замаскований пліт, і на ньому серед паліччя та жмутів очерету — Тяша, Улька й Момбарху. Кваг стояв позаду й правував прилаштованою там жердиною, Акван спритно орудував довгим веслом. Він то гріб, від чого пліт плив значно швидше, то, переповзаючи з одного його боку на інший, допомагав Квагові обминати ковбані, мілководдя й інші перешкоди. Видно було, що зябри — неабиякі майстри плавати, навіть на таких громіздких та неповоротких плотах.

Момбарха сидів попереду й зрідка поглядав угору — над ними ліниво махав крильми Кхарр. Як на ящера, пліт рухався надто повільно, й він раз у раз зникав десь над берегом, мабуть, полюючи на якусь здобич. Після того як мешканці Долини врятували та вилікували Кхарра, та ще й поставились до нього як до якогось божества, крадій не міг полишити їх просто так, не віддячивши.

А як гостинно зустріли їх учора в селищі, захованому у непролазних очеретяних хащах! Нагодували, дали сухий одяг, обігріли… На ранок Кваг мав знову вирушати в подорож — переправити річкою до Юквача в’язанки гарпунів, що їх день і ніч майстрували жінки і діти в зябровому селищі.

І Момбарха вирішив пливти з ним, охороняти й захищати, а десь на півдорозі осідлати Кхарра й вирушити в гості до Кощія, щоб знайти дівча, як і обіцяв Тяшеві та Ульку. Він глянув на хлопців, які розташувалися на в’язках гарпунів. Що ж робити з цими дітлахами? Не відчепляться ж нізащо!

— Як гадаєш, Ульку, наші вже захопили фортецю? — спитав тим часом Тяш, думаючи про дядька Тіма та інших односельців.

— Не знаю, — відказав той, — мабуть, там якраз бій. А ми тут…

Обидва замовкли, прислухаючись, ніби звідси можна було почути звуки бою. Не вірилось, що свіжого погожого ранку, далі за течією, біля стін чорної фортеці, точиться бій, брязкає зброя, скрикують поранені, зловісними тінями ширяють грифи, хмарами злітають стріли та списи.

Як стало відомо вчора, зябри й загін Саня вирушили в похід на Фортецю ще кілька днів тому. За довгі роки під гнітом Кощія миролюбні рибалки стали справжніми воїнами. І ось настав час застосувати все своє вміння, щоб оточити й захопити ненависну фортецю. Це мало стати початком справжнього визвольного походу, адже вперше за довгі роки страждань піднялася вся Долина, всі селища, всі зябри, здатні носити зброю. Довго Юквач готувався до цієї події. Між схованими селищами прокладалися потаємні стежки, якими сновигали гінці, розносячи накази та повідомлення. Усі павучі пости перелічили, відомі були навіть дні, в які на них змінюється варта. Все було готове для повстання, до того ж, і сам намісник Зуболом вчасно впав із неба. Цій здобичі зябрів не було ціни! Жорстокий, підлий та підступний павук, за наказом якого винищували селища й гнали в рабство тисячі зябрів, навіть у найстрашнішому сні не міг побачити, що потрапить у полон. І коли перед ним постали обличчя зябрів, на яких читався єдиний вирок — смерть, відразу сам вибовкав усі таємниці, навіть допитувати не довелось. Він розповів, де розташовано склади зброї, де тримають полонених зябрів, де казарми павуків і сідала грифів. І найголовніше — про напівзатоплений підземний хідник у пагорбі, на якому стоїть фортеця. Він-бо веде до ворожого стану! Трусячись від страху, павук присягався, що хідник не стережуть, бо ніхто, крім нього, Зуболома, про те не знає, а хто й знав, не пам’ятає. Життя намісникові залишили тільки задля того, аби вказав той затоплений хідник, і взяли з собою.

Та найголовнішим для Юквача й зябрів було те, що лісовики все-таки виступили їм на поміч, ще й не одним селищем, а багатьма. Досвідчені проводирі мусили за дві ночі таємно переправити до фортеці та сховати в очереті й чагарниках навкруг неї лісові загони. Сам же Юквач з найкращими своїми воїнами за один нічний перехід збирався дістатися до ворожого лігва річкою, на плотах, уміло замаскованих під острівці.

Усе це переповів їм вчора Акван, кумедно перекручуючи слова й квакаючи.

— Правда ж, наші переможуть? — знову спитав Тяш.

— Певна річ! — відповів Ульк. — Наших там чимало — з усіх селищ, та й зябрів сила-силенна!

Тяш зітхнув. Думай не думай, а поки не припливеш, ні про що не дізнаєшся.

— Малий лісовик сумує-ква? — спитав Кваг, пильно дивлячись на нього.

— Та ні, то я так… — протягнув хлопчик, зніяковівши.

— Кваг може повчити Тяша правити плотом! — запропонував зябр і усміхнувся, розтягуючи свій широкий рот мало не до вух.

— Правити плотом? — Тяш аж піднявся з в’язанки.

— Ква! — підтвердив той.

Хлопець умить опинився біля нього, і зябр став показувати, як слід повертати в той чи інший бік, розвертатися, та зупиняти пліт. Допомагаючи, коли Тяшеві не вистачало сили втримувати тяжку жердину, він вдавав безтурботного, проте раз за разом пильно поглядав на небо.

2

Коли пролунав пронизливий зойк Кхарра, а вслід за ним скрикнув Момбарха, Тяш саме за допомогою Квага намагався оминути ще один вир. Усі попідводили голови, а Ульк скочив на рівні.

— Он там! — скрикнув він, вказуючи на чорні цятки, що з’явилися в небі з того боку, де, за розповідями зябрів, текла інша велика річка Долини — Заквань. Та всі вже й самі побачили ворога. Момбарха щось гукав Кхаррові, розмахуючи руками, закликаючи, мабуть, ховатися, а зябри почали щосили гребти, спрямовуючи пліт до берега. Хоча пліт і вправно замаскували, все-таки краще буде, коли вони зіллються з прибережними кущами й очеретом, ніж і далі бовванітимуть посеред ріки.

Кхарр полетів назустріч цяткам. Момбарха свистів, гукав, лаявся й потрясав кулаками йому навздогін, та ящір ховатися й не думав. Навпаки, він, схоже, збирався напасти на грифів, чи й далі спокутуючи свою провину, чи ще не знати чого. Момбарха востаннє свиснув, безнадійно махнув рукою, процідив крізь зуби якесь прокляття і схопив жердину, щоб допомагати зябрам. Ульк із Тяшем і собі кинулися на пошуки чогось, чим би можна було гребти, та не знайшли й заходилися допомагати руками.

Нарешті дісталися берега! Пліт з розгону вломився в очерет, розбризкуючи воду, і всі ледве втримались на ногах. Похапались, хто за що зміг, і почали пожадливо вдивлятися вгору, в той бік, де Кхарр мав зустрітися з ворогами. Щось відбувалося там, у небі над протилежним берегом, але сліпуче сонце не давало змоги розгледіти, що саме. Ось чорна пляма полетіла донизу й зникла з очей.

— Один є! — причмокнув Момбарха й приклав руку до очей.

— Один летить сюди! — скрикнув Ульк і гарячково перескочив через паліччя на плоту, схопив свого лука та знайдені в зябрів стріли. Зі сліпучого сонячного сяйва виринула чорна крилата тінь і полетіла над річкою, поступово знижуючись.

— Дивіться, що це він несе? — скрикнув Тяш.

— Де? — намагався розгледіти й Ульк, який уже натяг лука, цілячись у грифа, що наближався.

— Зажди, не стріляй! — схопився Тяш, але Ульк уже відпустив тятиву й стріла свиснула, полетіла назустріч хижакові.

— Ет, не влучив! — Ульк з досадою поморщився й дістав іншу стрілу.

— Почекай, не стріляй! — Тяш схопив його за руку і в цей час гриф пронісся неподалік від них, все більше знижуючись.

— Чому не стріляти? — тільки спитав Ульк, як всі зойкнули. Зі спини грифа зірвалося щось біле і каменем полетіло донизу.

— Це людина-ква! — раптом вигукнув Кваг. — Маленька, наче Тяш!

Гриф ще трохи пролетів, далі спустився й зник за стіною очерету.

— Треба бігти туди, мерщій! — скрикнув Тяш і стрибнув з плоту, шубовснув у воду по пояс.

— Стривай, я з тобою! — Ульк стрибнув за ним. Момбарха й зябри повернулись і подивилися на небо. Там кружляли Кхарр і один з грифів, котрий припадав на одне крило, то зриваючись донизу, то незграбно підіймаючись. Другого хижака видно не було.

— Ходімо! — квапив Момбарха. — Кхарр свою справу знає!

Зябри захоплено заквакали. Акван залишився на плоту, а Кваг подався вслід за Момбархою, який добрів майже до берега, вишукуючи зниклих в очереті хлопців.

Тяш біг очеретом, вгрузаючи в намул та розбризкуючи воду. Вже давно мало бути те місце, де впала людина, але нікого не було видно навкруги. Згадався Чум-Чурюм, якого так само приніс до них гриф, як виявилося згодом, зумисне.

— Агов, Тяше! — озвався позаду Ульк. — Давай-но ти праворуч, я — ліворуч, а потім зійдемося!

— Згода! — Тяш узяв праворуч, ближче до води. Знову чвякає багнюка й грузнуть ноги. Він рубонув кинджалом по товстих стеблах очерету. Де ж людина, що впала?

Очерет, очерет, очерет. Щось потрапило на очі зліва, Тяш пробіг був уже повз те місце, але тут-таки різко зупинився й кинувся назад. Ось він, лежить із розкинутими руками, забризканий багном, маленький… Ні, це не зябр! Довге руде волосся розсипалося по пучках трави, що визирають із води… Уля?! Ні, не може бути! Справді! Це таки Уля! Великий Душе, як вона сюди потрапила?! Але ж дівчинка непорушна, її обличчя в крові…

Тяш кинувся до Улі, присів, підвів її голову й поклав собі на коліна.

— Улю, Улечко! — кликав він, витираючи обличчя дівчинки й не помічаючи, як сльози течуть по його щоках. — Прокинься, Улечко!

Він легенько торсав її за плечі, вдивляючись в таке знайоме змарніле личко, на якому через смертельну блідість веснянки проступили ще виразніше. Невже це справді Уля? Очі бачили, але розум ніяк не міг повірити, що це вона, та сама Уля, котра зникла, а тепер ось так раптово з’явилася невідомо звідки!

А Улю спершу огортала пітьма, яка однак поступово почала розходитись, десь замріяло світло, вона почула своє ім’я, відчула легенькі поштовхи. Розплющила очі — навкруги все в тумані, а з того туману на неї дивиться Тяшеве обличчя, замурзане, заплакане, але з радісною посмішкою.

— Тяшику… — слабко вимовила вона. — Ти мені знову наснився?

І знову світло почало віддалятись, але темрява більше не насувалася. Вона ледве чула, як Тяш вигукує щось радісне, потім ще якісь голоси, й усміхнулась.

— Усі сюди! Вона жива, жива! Ми її знайшли! — щосили волав Тяш, а радісні сльози котились і котились по його щоках.

З очерету вискочив Ульк із луком напоготові, побачив, кого тримає Тяш, якийсь час стояв закляклий, а потім випустив із рук зброю й гепнувся на коліна поруч із ним.

— Улька… як… звідки… — слова застрягали у нього в горлі, й сльози теж закапали з очей.

— Вона жива, жива, — заспокоїв його Тяш, витираючи очі рукавом, — вона щойно розмовляла, казала, що я їй наснився!

Ульк нахилився, обійняв сестричку, приклав вухо до її грудей і, коли почув рівний стукіт, розплився в усмішці. Потім обмацав руки та ноги — все ніби ціле.

— Улька, — ще раз промовив він пошепки, потім підняв сестричку з вогкої землі й обережно притис до себе.

Затріщав очерет. На Тяшів галас прибігли зябри й тепер мовчки, нічого не тямлячи, витріщилися на дивину — двох лісовиків, які плачучи й сміючись, обіймали маленьку людину з рудим волоссям.

— Хак-ква! — пошепки сказав Кваг і вказав на крокодилячу голову, що визирала з очерету неподалік. Акван подивився на крокодила, потім на Тяша й махнув рукою, пусте, мовляв.

Останній з очерету виломився Момбарха. Він вийшов із заростів неквапом, витираючи свого ятагана. Та коли глянув на хлопців і Улю, втратив усю свою витримку. Охнув, опустив руки й роззявив рота. Нарешті все-таки опанував себе й знову набув незворушного вигляду.

Але наче гора камінна звалилася з його плечей, на душі стало враз так легко й радісно, що сам подивувався з того відчуття. «Жива, знайшлася!» — думав крадій.

— А де гриф-ква? — раптом згадав Кваг.

— Немає грифа… — неуважно якось відгукнувся крадій, ще раз витираючи давно вже чисту шаблю об жмуток трави.

Уля знову повільно розплющила очі й побачила над собою обличчя Улька, який радісно скрикнув.

— Братику, — прошепотіла вона. — Це ти? А щойно був Тяш…

— Це я, сестричко, я! — Ульк поцілував її в лоба. — А Тяш ось, поруч сидить!

Тяш схопив Улину долоню, маленьку й холодну.

— Тут я, тут!

Уля звернула очі до нього й кволо всміхнулася.

— Я падала… Мабуть, я розбилась і ви мені ввижаєтесь.

— Та ні ж бо, ні! — в один голос запевнили її хлопці. — Ти жива! Ми тебе знайшли!

— Тобі нічого не болить? Нічого не зламано? — турбувався Ульк.

— Ні… — Уля знову посміхнулась, і Ульк хотів спитати, як вона тут опинилась, як осідлала грифа, та її очі знову заплющились.

— Улю! Улю! — хотів був збудити її брат, але Момбарха підступив ближче й поклав руку йому на плече.

— Не чіпай її! Хай прийде до тями! А нам тепер краще повернутися на пліт.

Він помовчав і додав:

— Я дуже радий, що вона знайшлася, дуже!

Один за одним вони поверталися до свого плоту. Ульк, притискаючи до себе сестричку, ступав дуже обережно, щоб не посковзнутись і не втратити рівновагу. Тяш ніс його лука, й сльози радості підступали та підступали йому до очей. Тепер усе має бути добре! Уля знайшлася, і значить, все інше неодмінно піде на лад! Зябри йшли позаду й весь час озиралися, бо серед очерету їм щоразу ввижалися страшні крокодили.

3

Уля ніяк не приходила до тями. Але блідість потроху сходила з її личка, щічки порожевішали, та й дихала вона рівно, немовби спала. Схоже, що турбуватися за її життя було не варто. Ульк обережно скинув з неї мокру й брудну одежину та дбайливо загорнув сестричку в ковдру, яку захопили з собою зябри.

— Тяше! — враз стиха покликав він. — Дивись, твій свищик знайшовся!

Тяш, який не відходив від нього, аж підскочив. А Ульк обережно зняв із шиї в Улі зелений шнурочок з двома вузликами, на якому й справді гойдався маленький дерев’яний свищик, нічим з першого погляду не примітний. Тяш узяв його тремтячими руками, уважно оглянув і притис до грудей. Так само, як і Момбарха, він відчув, що величезний тягар спав з його душі й поринув у глибокі води Поквані.

Ульк влаштував для сестрички м’яку лежанку із зябрових ковдр, сам умостився поруч і, не зводячи з неї погляду, все гладив Улине волосся. Тяшеві теж хотілося погладити Улю й навіть поцілувати, але він соромився. Добре Улькові, він її брат, а хто такий Тяш? Зрештою, це через нього вона потрапила в полон до ворогів, натерпілась, бідолашна бозна-якого лиха, а тепер, мабуть, і не гляне на нього!

З дальнього берега злетів Кхарр, описав коло й раптом сів просто на пліт, від чого той добряче просів, аж зябри застережливо заквакали. Момбарха, який уже збирався вичитати йому за непослух, тільки поплескав ящера по шиї. Що ж, Кхарр, можна сказати, теж виправляв свою прикру помилку з рудою дівчинкою. Якби не він, полетіли б грифи з дівчам хтозна-куди! Крадій оглянув товариша, але, крім декількох подряпин від грифових пазурів, не побачив нічого поганого.

— Ну, молодець, молодець! Спочинь трішки!

Ящір у відповідь тонко писнув, заплющив очі й заворкотів, наче кіт.

Сонце хилилося до заходу. Пліт плив і плив собі, Уля спала, а Тяш із Ульком сиділи поряд і боялися мовити слово, щоб не збудити її. Момбарха теж хотів підсісти до них, але так і не насмілився. Зябри зацікавлено поглядали на дівчинку, котра — нечувана річ! — прилетіла на ворожому грифові та впала їм майже на голови! До того ж, виявилося, що лісовики її знають, що саме її так довго шукали! Тут відчувалося щось таємниче, й навіть Кваг, стриманий, як усі слідопити, вичікував миті, щоб спитати, хто ж вона така, ця хоробра маленька лісовичка?

Підступав вечірній присмерк, а разом з ним — тривога. Що там діється у фортеці? Чи вдалося її захопити? Чи не припливуть вони просто у ворожі лапи? Кхарр знову кружляв у небі, видивляючись навколо. Одного разу на його спині злетів і Момбарха, й вони досить кумедно виглядали разом угорі. Але фортеці ще не було видно. Ріка декілька разів завертала, очерет біля її берегів рідшав, а то й зовсім зникав, коли береги ставали вищі й обривалися невеликими урвищами. Все було тихо та мирно — просто подорож рікою. Але після вечері, коли сонце вже схилилося до обрію і колір його зі сліпучо-жовтого змінився на червонястий, вдалині знову з’явилися грифи. Вони виникли зненацька й наближалися цілою зграєю так швидко, що зябри ледве встигли причалити до берега. Кхарр цього разу в бій не поривався, а принишк десь у чагарнику — грифів було забагато.

Не менше десятка хижаків щодуху промчали повз нього. За ними — ще декілька відстаючих, останній з яких, мабуть, поранений, ледве змахував крильми та попри це намагався наздогнати зграю, аж поки зовсім не пристав. Він жалібно скімлив, каменем падаючи в річку, та так і втонув, не зміг докричатися до своїх родичів. Куди ж так поспішають вороги?

— Грифи втікають! Втікають із фортеці-ква! — перший здогадався Кваг.

Фортеця й справді була там, звідки летіли грифи, й друзі обмінялися радісними поглядами — видно, загарбникам там завдали добрячого прочухана, раз вороги щодуху втікають звідти!

— Ой! — раптом пронизливий зойк відвернув їхню увагу від панічної втечі ворогів. Це прокинулася Уля, яка тепер сповненими жахом очима дивилась на Момбарху.

— Та вона ж нічого не знає! — спохопився Тяш, і вони з Ульком, перебиваючи один одного, кинулися заспокоювати дівчинку.

— Улю, не бійся, це Момбарха!

— Він тепер із нами…

— Він тепер виправився!

— Це була помилка, він справді виправився, допомагав тебе шукати…

Та Уля все ніяк не могла заспокоїтись. З недовірою оглядала вона хлопців, зябрів, а надто чорного незнайомця, який поклав початок її небезпечним пригодам. Ульк пригорнув сестричку, Тяш тримав дівчинку за руку й не зводив з неї погляду, поки Ульк стиха, заспокійливим голосом, розповідав, як вони тут опинились і що сталося, поки вона була в полоні. Уля спочатку приголомшено слухала, й досі з острахом позираючи на крадія, але помалу оговталась і зрозуміла, що це таки не сон, що вона справді опинилась поряд із братиком і Тяшем на цьому плоті серед річки, та почала й собі запитувати.

— Це зябри? — вона вказала пальчиком на Квага й Аквана. Кваг чемно вклонився, квакнув, і Уля посміхнулась, але відразу й спохмурніла.

— У фортеці багато полонених зябрів! Я сама бачила, як павуки з них знущаються!

— Нічого, люба, — заспокоював її Ульк. — Наші захоплять ту фортецю й звільнять їх усіх!

— Тяшику, а ти забрав свого свищика? — раптом згадала вона, обмацуючи шию.

— Так, так, Улю! Забрав! Дякую тобі, що зберегла! — Тяш стис її руку. — Ти не гніваєшся на мене?

— Звісно, ні! — Уля нахилилась, обійняла його й поцілувала, від чого Тяш почервонів і відчув, що вуха його запалали вогнем. — Ти мені навіть снився, коли я була у гномів!

— У кого? — всі, навіть зябри, що дослухалися до розмови, пороззявляли роти від подиву.

— У гномів, у горах. І в Кощієвому замку теж, мене чаклун хотів зачарувати, але Мія, гномська царівна, прийшла і врятувала… І я жила у них в підземному місті, а потім ми книгу чарівну викрали. А потім… — вона затнулась і поблідла. — Ой лишенько!

— Що таке? — Ульк вирішив, що в бідолашної сестрички потьмарилося в голові — таке розказує!

— Ой, Ульку, Тяше! Лихо яке! Я тут сплю, а Кощій уранці має вирушати в похід на Ліс! Я поспішала, хотіла попередити! У нього незліченно грифів та чотирируких павуків, він хоче захопити наш Ліс, а всіх лісовиків зробити рабами, щоб працювали в шахтах!

Ульк розгублено оглянув усіх. Із Улею таки щось негаразд! Певна річ, вона була в полоні у фортеці, а потім, мабуть, втекла і якимось чином осідлала грифа. А вона що каже?

— А у фортеці на болотах ти хіба не була? — спитав Тяш.

— Була, але потім Кощій з чаклуном У-Шуром забрали мене в гори, до замку, — Уля не розуміла, чому їй не вірять.

Тут підвівся Момбарха, який досі сидів осторонь, прислухаючись до розмови.

— Вона каже правду! Той чаклун мене й найняв для Кощія! Пробач, дівчинко, — такі слова крадій завжди вимовляв із натугою, — пробач, якщо можеш. Віднині Момбарха — твій слуга й ладен з’явитися на перший твій поклик, де б не був. І Кхарр теж!

Уля не знала, що відповісти. Все страшенно переплуталось, так відразу й не розбереш, де друг, а де ворог.

Ульк теж спохмурнів і замислився.

— Треба доплисти до фортеці, а там про все розповісти Орику та Бамбулі, — цими словами він випередив Тяша, який хотів сказати те саме.

— Квагу, чи далеко ще? Чи скоро припливемо?

Зябр поглянув на небо, де сонця вже не було, а ясніла єдина яскрава зірочка, й коротко квакнув:

— Скоро-ква!

Вже зовсім смеркло. Плюскотіла вода під веслами зябрів, біля берега закумкали жаби. Грифів більше не було видно, зате одного разу на березі їм почувся якийсь гомін, ніби замаячіли невиразні постаті. Потім блимнув вогник і загорілося декілька смолоскипів. Коли Кхарр майнув на розвідку в той бік, там зчинився гамір і по ньому випустили кілька стріл.

— Може, це наші? — з надією спитав Ульк, але тут підлетів Кхарр і щось крикнув.

— Павуки, — сказав Момбарха, а вогні на березі тим часом почали віддалятись.

— Павуки-ква теж втікають! — промовив Кваг. Усі повеселішали.

Кхарр, мабуть, стомився і знов спустився на пліт та мало не притопив його. Уля, визираючи з ковдри, несміливо роздивлялась темні обриси ящера на тлі купи галуззя.

«Не загинув, значить, не втопився тоді в річці!» — подумала вона.

Звідкілясь потягло димом. Всі насторожились — фортеця, за словами Квага, мала бути зовсім близько. Що ж там зараз відбувається?

4

Було вже зовсім темно, коли пліт виплив з-за вигину річки. По очах відразу вдарили спалахи численних вогнів, якими було всипано велику кам’яну будівлю на пагорбі, а до вух долинули гамір та вже знайоме друзям скрекотіння зябрів. Сморід згарища розтікався навкруги. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти — фортеця в руках повстанців та лісовиків! Всі рвучко підхопилися. Кхарр навіть спробував злетіти, та Момбарха не дозволив, побоюючись, щоб переможці не прийняли ящера за ворога та не збили часом стрілою.

Так вони підпливали, радісно вдивляючись у мерехтіння вогнів фортеці, аж поки їм назустріч звідкілясь не вигулькнув човен і з нього не пролунало квакання. Зябри! Кваг відразу ж дав відповідь, з човна ще раз щось проскрекотіли, а далі Тяш із Ульком, Момбарха, Уля й навіть Кхарр від подиву пороззявляли роти, бо їхній суворий і мовчазний проводир зненацька пожбурив геть свою жердину-кермо й, розмахуючи руками, оглушливо заскрекотів, заквакав, застрибав на одній нозі, а коли настрибався, кинувсь обійматися з двома незнайомими зябрами, які перелазили з човна до них на пліт. Акван приєднався до нього, й невдовзі зябри на радощах так розгойдали пліт, що бризки змочили всіх, хто був на ньому.

Так, фортецю справді було захоплено. Повстанці пройшли напівзатопленим підземним хідником до однієї з веж, пов’язали вартових, які безтурботно хропли, звільнили в’язнів-зябрів, підпалили сідала грифів і відчинили ворота, куди відразу кинулися загони лісовиків. Після нетривалого запеклого бою захоплений зненацька ворожий гарнізон кинувся навтьоки. Двом чи трьом купкам павуків вдалося втекти болотами, та ще приблизно десяток захопили два човни й почали щодуху гребти геть від фортеці. Навздогін за човнами Юквач послав кращих гребців, а ті, що втекли в Долину, нікого особливо не турбували. Все одно або втонуть у трясовині, або стануть поживою крокодилів.

Пожежу загасили вже після заходу сонця. Зябри просто шаленіли від радості. Вони плескали в долоні, скрекотіли, обіймалися й обіймали лісовиків, які охоче раділи б разом з ними, якби не звістка, що Улі в фортеці нема, хоча й обнишпорено було кожен закапелок і допитано всіх полонених ворогів.

Орик і Тім, які саме вийшли з воріт фортеці на пристань, спершу й уваги не звернули на чудернацький пліт. Та враз Тім глянув на те сплетіння гілок, зупинився й застиг. Зупинився й Орик. Він розгледів, хто розмахує руками на плоті, й подумав, чи не забагато ударів припало на його голову під час бою.

— Тіме, ти бачиш, хто там?

— Бачу, ватагу!

— То скажи мені, бо я, схоже, починаю марити!

— Я теж, ватагу! Там — Тяш, мій небіж, наша люба співачка, яку ми так і не знайшли у фортеці, її брат Ульк, зябри та… чорний чужинець вкупі зі своїм ящером.

— Та-а-а!.. Отже, з головою все гаразд! Повернуся — неодмінно подякую ковалеві Зуку за доброго шолома!

Обоє й далі пильно вдивлялися в постаті на плоту, поки нарешті й собі замахали у відповідь.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Розділ перший ПОВЕРНЕННЯ

1

Кхарр летів на північ. Летів високо, плинучи повітряними потоками, і лише інколи змахував крильми, щоб збільшити швидкість. На спині в ящера було прилаштоване велике сідло, одне з тих, якими користувалися павуки, літаючи на своїх грифах. Довелося поморочитися, щоб переробити його під Кхарра, зате воно трималося тепер, як влите.

Спереду в павучому сідлі сидів Тяш. Лише тепер, коли вже пролетів серед хмар чималу відстань, він почувався впевненіше. Крижані обійми страху висоти нарешті послабшали, й хлопчик захоплено озирав заболочені простори, де зовсім недавно пережив стільки пригод. Позад нього влаштувалася Уля. Вона міцно вхопилася за Тяшів пояс, але, на власний подив, майже не хвилювалась. Невже звикла літати, наче птах? Лише ящір непокоїв її — ніяк не могла повірити в те, що Кхарр тепер свій.

Фортецю вони полишили рано-вранці. Виспатися не вдалось, бо ночі ледве стачило, щоб переповісти всі події з того часу, як лісові загони вирушили в похід. Чого варта була сама лиш розповідь Улі! Полон, Кощіїв замок, втеча, місто гномів, зцілення чарівника Ум-Гума! Просто голова йшла обертом від тих нечуваних пригод, які здавалися просто казкою. Проте в Улиних словах ніхто не сумнівався, та й Момбарха, цього разу вже не взятий під варту, підтвердив усе, сказане дівчинкою. Тяш із Ульком горою стали за крадія, тож ватаг Орик хоча й повагався деякий час, однак пробачив чужинцеві його вчинки й оголосив, що відтепер він не ворог ні лісовикам, ані зябрам. І саме Момбарха запропонував послати Кхарра з Тяшем та Улею до застави, щоб попередити про Кощіїв задум. Тяш тоді вдячно подивився на крадія — хоча летіти буде, мабуть, страшнувато, але іншого способу швидко дістатися до Лісу та збудити Духа просто не було. На тому й погодилися — лісовики так і не встигли відпочити після битви за фортецю, бо почали швидко готуватися у зворотню путь, а дітей вклали спати — на них чекав нелегкий переліт через Долину.

Ульк таки домігся свого — Бамбула взяв його в загін. За хлопцем попросився до лісовиків і Момбарха. І на ранок, коли Уля з Тяшем злітали з фортечної вежі, вони щосили намагалися відшукати знайомі постаті серед загонів, які, вже не криючись, поспішали до рідного Лісу. Та не знайшли, бо Кхарр швидко набрав висоту й стрімко помчав на північ. Нічого, зустрінуться вдома, а зараз найголовніше — встигнути попередити Ліс, лісовиків та Лісового Духа про страшне лихо, яке на них насувається.

Тяш раптом щось вигукнув і вказав пальцем перед собою. Що там? Вітер відніс його слова кудись убік, і Уля, яка визирнула з-за плеча хлопчика, вдивилась у вказаному напрямку. Там, на небокраї, маревом завиднілася вузенька темна смужка. Дівчинка відчула, як на очі їй раптом навернулися сльози. Це ж Ліс! Рідний Ліс! Нарешті!

— Улю, Ліс! Ура! Долетіли! — гукав Тяш.

— Бачу! — кричала у відповідь Уля.

Раніше, ще до того, як доля повела їх у довгі та небезпечні мандри, обоє вважали домівкою своє селище та рідну хатину, але зараз, повертаючись, і Тяш, і Уля відчули одне: справжня їхня домівка — не одна хатина, а весь величезний Ліс! Кхарр теж побачив смугу Лісу на обрії і жвавіше замахав крильми.

Уля раділа — скоро вже вона побачить маму й татка, заспокоїть їх нарешті, що вона жива й здорова! От тільки б швидше дістатися! Але тут вона уявила, що десь позаду, закриваючи півнеба, насувається, наздоганяє їх Кощієва орда. Ні, не стане часу, щоб долетіти до селища, до рідних! Треба попередити вартових на заставі, Щоб готувалися до битви, а Тяшеві — мерщій будити могутнього Лісового Духа!

Ліс наближався, й Тяш мимоволі намацав на грудях свищик. А чи скоро прокинеться Дух після того, як він свисне? Він нічого про це не казав! А раптом не відразу зачує посвист? Вартових на заставі надто мало, а загони лісовиків, хоча й поспішають зараз чимдуж із Долинної фортеці до Лісу, можуть не встигнути. Тільки б Кощієве військо не нагнало їх посеред Долини… Але тут хлопчик струснув головою і відігнав геть тривожні думки.

Кхарр знизився.

— Ліс! Тяше, вже Ліс! — радісно затовкла кулачками по Тяшевій спині Уля. Тяш і сам захоплено спостерігав, як наближаються зелені шапки дерев. Кхарр мав вилетіти якраз до сторожового язла, але велетенське дерево забовваніло далеко праворуч, і ящір, який зрозумів свою помилку, почав завертати в його бік.

— Застава! Ура! Кхарре, туди, мерщій! — загукали разом Тяш і Уля. Ящір щось курликнув у відповідь. Хлопчик нахилився до його шиї і прокричав:

— Обережніше! Там не знають, що ти нас несеш! Підлітай ближче, але не поспішай!

2

Вартовий на язлі давно вже помітив у небі цятку, що наближалась, і негайно вдарив на сполох. Зарипіла корба, підіймаючи підмогу, внизу забігали інші вартові, почали займати місця на частоколі, готувати зброю та вдивлятися в бік Долини. Все робилося чітко й злагоджено, бо з того часу, як лісовики разом із зябрами вирушили штурмувати Долинну фортецю, Пакша з лучниками не раз і не два влаштовували швидкий збір. Зараз вони зійшли на поміст і відразу заходилися натягати великого лука на його краю, щоб у разі необхідності послати важку стрілу назустріч ворогові. А той наближався. Вигострений зір мисливців, які спостерігали за грифом, давно вже допоміг їм розгледіти щось незвичайне в обрисах птаха, а коли той підлетів ще ближче, всі побачили, що то зовсім не гриф, а ящір! Чи не той самий, що викрав Улю? Пакша подав команду, й стрільці повернули важкого лука в бік чудернацького звіра. Що ж йому потрібно, цьому чудовиську? Летить нахабно, не криючись, прямісінько на них! Стрільці націлили луки, готові випустити стріли в непроханого гостя, та він раптом звернув убік і почав широким колом облітати дерево. Тоді й стало помітно, що на спині в нього розмахують руками якісь два невеличкі створіння.

— Щоб я пропав! — охнув Пакша. — Це ж наша малеча!

Приголомшений, він не вірив своїм очам, але отямився й замахав у відповідь. Тяш побачив, що до них махають з помосту, й радісно загукав:

— Нас помітили! Кхарре, сідай туди, на поміст, наші тебе не зачеплять!

Коли Кхарр востаннє змахнув крильми й вчепився пазурами в грубі дошки, всі, хто був на помості, позадкували. У груди йому відразу ж націлили важкого лука, але Пакша застережливо підняв руку. Поки Кхарр розглядав лісовиків, а вони — його, з ящерової спини зіслизнув Тяш.

— Не бійтесь! — вигукнув хлопчик, шкутильгаючи на закляклих від довгого сидіння ногах по помосту, де враз стало тісно. Він поточився й мало не впав, але Пакша підхопив його й поставив перед собою. Від несподіванки мисливець навіть забув, що присягався всипати Тяшеві й Улькові ременем за втечу з застави.

— Ви звідки взялися?! — не міг надивуватися він. — Та ще й на цьому страховиську!

— Ми від наших! Фортецю захоплено, всіх павуків та грифів побито! Ми перемогли, але Кощій суне на Ліс усією ордою! Треба поспішати! Зябри залишились у фортеці, а наші мерщій повертаються сюди! Але, мабуть, не встигнуть!

Пакша позирав то на Улю, то на Тяша, й погляд його ставав дедалі тривожніший. Невже правду кажуть діти? Невже справді Кощій суне на Ліс? А у нього ж так мало людей!..

— Ну-бо заждіть, заждіть! — зупинив він їх торохтіння. — Мерщій злазьте, внизу все й розповісте.

Вони поквапливо рушили до корби з кошем, який мав спустити їх на землю. Пакша озирнувся на ящера:

— А з ним що робити?

Ой! Тяш і забув про Кхарра, поспішаючи відразу викласти всі новини. Він підбіг до ящера, який терпляче чекав, переступаючи з лапи на лапу, й поплескав його по шиї.

— Дякуємо тобі, Кхарре, за те, що доніс нас додому! А зараз посидь отут, добре? Тебе нагодують, а ти послідкуй, чи не з’являться часом Кощієві грифи!

Кхарр курликнув, і Тяш знову поплескав його, як це робив Момбарха, й повернувся. Уля вже сиділа в коші й махала ящерові рукою.

Спускаючись у коші поміж могутніми гілками язла, Уля заплющила очі й із насолодою вдихала чисте, духмяне лісове повітря. Вона знову вдома! Вона таки повернулася! Дякувати свищикові — через нього сам Лісовий Дух навчив її завжди сподіватися на краще. Завжди, що б не сталося…

Ось вони вже над заставою, вже видно, як вояки позадирали голови й намагаються розгледіти, хто ж там спускається в коші.

Уля відчула, як Тяш смикає її за рукав.

— Улю, — прошепотів він, — мені потрібно до лісу, за частокіл! Тільки-но спустимось, я відразу ж побіжу, бо Пакша ще не пустить!

— Я з тобою! — Уля все зрозуміла, коли помітила, як Тяш стискає рукою свищик у себе на грудях.

Тільки-но кошик торкнувся землі, Тяш із Улею прожогом вискочили з нього.

— Пакшо, нам неодмінно треба до лісу! — вигукнув Тяш. — Ми зараз повернемося!

— Куди? — здивувався той, вилазячи й собі з коша. — Ви ж мусите про все мені розповісти!

— Ми швидко! — дітлахи позадкували до воріт і враз майнули в них повз ошелешених лісовиків. Вартовий на воротях пропустив їх, від несподіванки не зробив навіть спроби затримати.

Пакша ступив крок за ними й зупинився та тільки руками розвів. Що за навіжені дітлахи? Тільки прибули, а вже кудись майнули, навіть не розповіли все до ладу! А що робити з ящером? Дива, та й годі! Начебто жартувати надумали з ним. Але які жарти? Кощій суне на Ліс — хто ж посміє так жартувати? Його обступили вояки й засипали запитаннями. Пакша трохи оговтався, й не гаючи марно часу, взявся віддавати накази та готуватися до оборони, щоб хоча й малими силами, та при повній готовності зустріти загарбницьку орду.

3

А Тяш із Улею бігли щодуху, продираючись крізь гущавину. Тяшеві чомусь здавалося, що треба зайти якнайдалі в Ліс, бо з узлісся чи з застави Дух може й не почути його свисту.

— Тяше, — Уля зовсім захекалась, — може, годі вже бігти?

Вони вихопились на галявинку з шовковистою високою травою, і Тяш, важко відсапуючись, зупинився. Уля, теж захекана, з захватом роззиралася навкруги. Їй пригадалось, як не так давно Кхарр, ніс її у мішку в страшну невідомість, і здавалось — не повернутися вже їй до Лісу, не побачити своєї домівки й рідних. Так вона думала і в клітці у підлого чаклуна, й навіть у підземному гномському місті, коли вже всі страхи були позаду. Але ось вона вдома, гладить рукою гілочки кущів та м’яку травицю, чує щебет безтурботного птаства, відчуває лісові запахи! От тільки б до мами з татом дістатися швидше!

Тим часом Тяш, відхекавшись трохи, зняв свищик з шиї і невпевнено приклав до губів. «Добрий Душе, прокинься й допоможи нам! Твій… наш Ліс лихо спіткало, справжнє лихо!» — подумки промовив він і навіщось заплющив очі, щосили дмухаючи в свищик.

Вирвався такий пронизливий посвист, що Улязатулила руками вуха й присіла. Трава на галявині пригнулась, як від сильного вітру. Хитнулися гілки дерев навколо. Завмерли на заставі вояки, і всі як один повернулися в бік, з якого долинув дивний звук. Здригнувся Кхарр на вершечку язла й змахнув крильми. А потім усе завмерло. Стих вітер, листя перестало шелестіти, лісові звірі також застигли всі до єдиного на тому місці, де застав їх дивний поклик. Далеко від місця, де були діти, в селищі, де досі жінки та малеча намагалися дати лад після нападу павуків, запала нечувана досі тиша. Навіть у Яру, який розкинув свої рівчаки-щупальця скрізь по Лісі, залягла насторожена мовчанка. Завмер Яр, принишк, і довго не було чути там жодного шереху.

А посвист лунав і лунав, хоча Тяш давно відірвав свищик від губів. Він линув і линув над лісом, поки раптово не розсипався на дзеленчання безлічі срібних дзвоників. Вони вигравали нечувану мелодію, що проникала, здавалося, в кожен куточок Лісу. Все, що зачуло її, оживало знову, поверталися всі лісові звуки, а зі свищика, що його Тяш стискав у руці, раптом вихопився зеленавий струмінь чогось схожого на димок, розтягся в повітрі, закружляв навколо, підіймаючись дедалі вище, поки промайнув поміж дерев і зник у гущавині. Срібні дзвоники заграли тихіше, ще тихіше й поступово змовкли.

Тяш із У лею провели димок захопленими поглядами й перезирнулися.

— Оце так! — Тяш крутив у руці свищик, розглядаючи його, ніби вперше побачив.

— Яка чудова музика!

В Улиній душі й досі відлунювали чарівні мелодії. Вони то зливалися в одну найчарівнішу, від якої хотілося чи то плакати, чи сміятися, то знову розсипались на срібні передзвони. Тепер ця мелодія завжди житиме в ній, не втихаючи! І Уля створить безліч нових пісень, які розлетяться не лише Лісом, а й далеко за його межі!

Тяш тим часом озирався навколо, намагаючись відшукати якісь ознаки того, що Дух таки прокинувся, але нічого не знаходив. Усе було, як раніше, сюрчали коники в траві, шуміло у верховітті дерев, щебетали пташки.

— Як гадаєш, Улю, він прокинувся? — стривожено спитав хлопчик.

— Звичайно, Тяшику! — запевнила вона так рішуче, що хлопець відразу повірив. Діти взялися за руки й неквапом попростували до застави. На душі в Тяша стало так хороше, наче й не пережив він стільки небезпечних пригод, наче й не загрожувало їм зараз численне Кощієве воїнство, яке наближалося чорною хмарою. Тяш зробив свою справу! Він таки встиг, хоча й трохи запізно! Тепер усе має владнатися! Хлопчик стис маленьку Улину долоньку в своїй і посміхнувся.

Розділ другий ЧАКЛУН І ДЗЕРКАЛО

1

Ледь заяснів ранок, як у небо над Кощієвим замком почав здійматися страхітливий чорний смерч поступово перетворюючись на зловісну хмару. Це злітали й злітали зграї грифів, кожен з яких ніс на собі двох, а то й трьох озброєних павуків. Підіймалися упряжі з декількох птахів, несучи гондоли, звідки стирчали гострі шпичаки списів та павучі голови в шоломах. Хмара над замком вбирала і вбирала в себе зловісну пітьму, а коли чорний хвіст смерчу потоншав, витяглася й рушила на північ, туди, де простягалася вкрита туманним маревом Долина Двох Рік. А за нею — Ліс…

Кощій Безсмертний вдоволено озирав почорніле небо, і його вибалушені очі палали лютим вогнем. Що може встояти перед такою силою? Що можна протиставити їй? Невже насміляться противитися жалюгідні лісовики, які позабивались у свої хижки серед лісових нетрів? Вони сподіваються на захист іграшкових дерев’яних фортець? Ха-ха! І що з того, що колись за них заступився їхній Лісовий Дух? Коли то було! Ось зараз побачимо, хто візьме гору! Він, Кощій, сповна віддячить за минулу поразку, за ту ганьбу, якої завдав йому зеленобородий! І йому, Кощію Безсмертному, володареві Гір та Долини, байдуже, спить він чи вже прокинувся! Його хоробрі воїни не знають жалю! Нічого живого не залишиться в тому Лісі, все пожере вогонь, а лісовики ще самі благатимуть надягти на них залізні нашийники рабів, аби тільки залишитися живими! У-у-у! З Духом же він поквитається! Ох, і поквитається! Не встигне той зелений корч второпати спросоння, що за лихо його спіткало, як перетвориться на купку попелу! У-у-у! А-а-а! Гр-р-р!!

Кощій схаменувся, бо несподівано помітив, що зуби його самі собою клацають з люті, а з горлянки виривається звіряче гарчання. Ух, як добре бути страшним та лютим, бачити, що тебе бояться й виконують усе, що забажаєш, варто лише оком повести! Он Чмир виструнчився — не сміє й дихнути, поки володар не накаже й оком не змигне!

Його Злодійство знову поглянув на небо — чорна хмара віддалялася, забираючи з собою темний присмерк, який досі вкривав замок. Світанок прозирнув яскравими сонячними промінцями, й Кощій сердито забурчав, насунув на очі рогатого шолома.

— Рушаймо, Чмире! — звелів він і, брязкаючи шпорами по камінню, закрокував до своєї колісниці, біля якої нетерпляче переступала четвірка найдужчих та найстрашніших грифів. Чмир ожив і, притримуючи меча, кинувся вслід за повелителем. Він угідливо зігнувся, на бігу доповідаючи Кощієві про те, що в замку залишено гідну варту, яка радо зустрічатиме переможця-повелителя з цього знаменного походу.

Вони ввійшли в колісницю. Грифи м’яко злетіли вгору, здійнялися спершу до рівня мурів, далі — до верхівок веж, описали коло й понесли колісницю з Кощієм та Чмиром навздогін військові. Його Злодійство вгледів на одній із веж згорблену постать чаклуна й презирливо гмикнув. Недотепа бісів! Сам себе мало не порішив своїм чаклунством — каже, що випадково напився якоїсь отрути! А може, й придурюється, аби уникнути походу? Тремтить, боїться втратити свою плішиву макітру! Та яка з нього користь на війні? І яка з нього зараз взагалі користь? Колись, щоправда, поміг упоратися з гномами, але ж то було давно! Та й хіба він, Кощій Безсмертний, сам би не вколошкав тих недомірків? Ще й як уколошкав би! Що ж останнім часом путнього зробив цей У-Шур? Так, дріб’язок! Ну нехай, ось повернеться він з перемогою, тоді й вирішить, що зі старим робити. Найкраще, мабуть, заслати в Долинну фортецю! Нехай сидить там, чаклує та не муляє очей у замку. Ось Чмир — оце служака! Хоча теж інколи дає маху, зате потім розбивається вщент, аби догодити. Та й військо добряче вимуштрував!

І Кощій викинув чаклуна з думки, задоволено озираючи свою непереможну армаду. Час від часу він знову скреготів зубами й стиха гарчав, поринаючи в темні мрії, де безжально розправлявся з Лісом та ненависним йому Лісовим Духом.

2

Чаклун же, стоячи на башті, хоча й ловив дрижаки від ранкового холоду, але до себе спускатися не поспішав, спостерігаючи, як Кощієва колісниця наздоганяє чорну хмару й зливається з нею. Нарешті! Настав довгожданий день, коли він, У-Шур, залишився в замку за господаря! Щоправда, ніхто його командувати не призначав… Але ж усі павуки, що лишилися в замку, на чолі з цим бевзем Туполобом, який у них тепер за старшого, бояться його, чаклуна! Чудово! Треба щось таке втнути для тих дурнів, аби задрижали більше, ніж перед Кощієм! Тоді слухатимуться!

І нехай Його дурне Злодійство воює собі з Духом і лісовиками, а ще краще нехай згине там назавжди! Самовпевнений йолоп, який не цінує відданої служби, який начисто забув, кому зобов’язаний загарбанням Гір, цим замком та скарбами у його підземеллях! Пишається, що Безсмертний! А що він уміє, крім того, щоб нагонити жах на підданців та розмахувати мечем, який метає блискавки? Той меч метав би блискавки в руках будь-кого, а безсмертя… Безсмертя — добра річ, коли ти на троні, а коли гниєш у глухому підземеллі, скований по руках та ногах, то невідомо що краще — таке безсмертя чи смерть!

Кощієва орда вже ледь маячила на обрії, а далі й зовсім зникла з очей. Чаклун щільніше загорнувся в одежину й почвалав до сходів.

«Заждіть, я вам усім покажу! — бурмотів він. — Треба ще раз добре обмізкувати, як залякати павуків, щоб і писнути не сміли, коли я щось накажу. Всі, всі побачите, хто справжній господар замку, копалень та підвалів зі скарбами!»

Минув полудень. Кощієве військо хмарою мчало десь над Долиною, а в замку було незвично порожньо. Сотенний Туполоб, який залишився за старшого над павуками, ганяв своїх підлеглих плацом, походжав то взад, то вперед набундючений, мов індик, і уявляв себе головнокомандувачем.

Туполоб якраз міркував, яке б заняття відшукати для вояків, котрі стояли перед ним виструнчені, важко дихаючи, з висолопленими язиками, коли раптом щось ляснуло. Перед ними виник стовп білого диму, й із нього виринув чаклун У-Шур. Вояки злякано загомоніли й позадкували, а Туполоб роззявив зубатого рота. Він зовсім забув, що в замку залишився чаклун! Виходить, не він тут головний, хоча Чмир і не віддавав наказу слухатись У-Шура! Та нічого не вдієш — не хочеться псувати стосунки з цим мухомором, бо ще, чого доброго, перетворить на якогось хробака! Він, кажуть, може! І Туполоб виструнчився перед У-Шуром.

А той добряче підготувався до несподіваної появи перед павуками, бажаючи якомога більше їх ошелешити. Він довго порпався в купах мотлоху, поки знайшов поїдений міллю чорний плащ із каптуром, ґерлиґу з вишкіреною головою дракона й велику важку медаль на товстому ланцюзі, всю вкриту невідомими написами. Все це, як він вважав, надавало йому вигляду грізного та поважного. Аби нагнати на павуків ще більшого страху, вдався до найпростіших чар — розвів руки в широких рукавах плаща, пробурмотів закляття і, маленький та миршавий, раптом виріс майже втричі. Темна тінь його впала на вишикувану павучу ватагу.

— Чи добре службу несете, вояки? — суворо спитав високий та грізний чаклун. Усі завмерли. Туполоб нарешті збагнув, що відповідати належить йому, заплющив банькаті очі й загорлав:

— Раді старатися, ваше… ваше… ваше чаклунство!

«Ну й телепень!» — задоволено подумав чаклун, а вголос промовив:

— Молодці! А де ж це наші крилаті красені? Де наші чорні блискавки? Щось я їх не бачу!

Туполоб миттю зірвав з шиї залізний ріжок і затрубив. Почулися удари крил, і на плац спустилися п’ятеро грифів, які теж із острахом позирали на чаклуна.

— Дуже добре, дуже! — замогильним голосом промовив У-Шур і підніс догори ґерлиґу. Кийок закрутився, вислизнув з руки чаклуна, описав дугу і вштрикнувся в щілину між кам’яними плитами поряд із Туполобом. Той відсахнувся.

— Цей жезл — моє око! — прогугнявив чаклун. — Він бачить усе, що діється навколо, й відразу доповідає мені! А я, призначений Його Злодійством за управителя замку, доповідатиму йому, як ви несли службу та як готувалися зустріти свого володаря з переможного походу! Пам’ятайте про це!

Він плеснув у долоні, знову оповився димом і щез, лише палицю з пащекою на ній полишив стирчати посеред плацу. Туполоб ще з більшим завзяттям почав муштрувати своїх підлеглих, грифи й собі почали щось на зразок повітряного бою, аби продемонструвати перед «оком-жезлом» свою старанність. І коли сонце почало хилитися до заходу, всі були такі виснажені та змучені, що ледве пересувалися.

А наступного дня чаклун сидів у головній залі, де йому подавали обід, і жадібно поїдав печене м’ясо, спостерігаючи з вікна, як по плацу знову бігають, стрибають та плазують павуки. Так, перший крок зроблено! Всі ходять перед ним навшпиньках, а Туполоб аж із панцира вистрибує, щоб догодити! Тепер потрібно трохи відпочити й подумати, що б таке ще втнути цим телепням, аби й надалі не тямились від страху! Потім зварити зілля, яке відбиває пам’ять, та випробувати на комусь із гномів-рабів. Буде чим пригостити Кощія в разі повернення! Ну а потім найприємніше — викликати з копалень пацюка Хню, звеліти добряче відшмагати його й пояснити, кому він тепер приноситиме все добуте золото й камінчики!

Блаженно всміхаючись своїм солодким мріям, чаклун хотів був розлягтися в Кощієвій спальні, та не наважився й посунув до себе. Він захропів на ліжку, не відаючи, що в замку відбуваються події, які мають поламати всі його підступні наміри.

3

Тим часом четверо худющих, обідраних рабів-гномів у залізних нашийниках вкотили на плац велику діжку на колесах.

— Вода! Вода! — захрипіло півсотні спраглих горлянок. Грифи теж заґелґотіли, жадібно спостерігаючи, як раби викручують із діжки чіп і грайливий струмінь чистої, добутої з глибини гори води дзюрчить, стікаючи в дерев’яний жолоб.

Туполоб ковтнув слину, згірклу в пересохлій горлянці, глянув на ґерлиґу, яка стирчала на краю плацу, й вирішив, що на сьогодні достатньо показав свою старанність — його підлеглі вже ледь трималися на ногах.

— Розійтися! — скомандував він. Ватага розпалася, й павуки наввипередки кинулись до корита з чудовою прохолодною водою. І хоча корито було чимале й води у ньому стачало на всіх, павуки та грифи відпихали один одного та пожадливо хлебтали й сьорбали. Туполоб і собі мало не кинувся в ту купу, але згадав, що тепер він тут найстарший, неквапом підійшов до корита й зневажливо відштовхнув одного з вояків.

— Ану поступися!

Від сильного поштовху павук втратив рівновагу й повалився на землю. Але замість того, щоб мовчки відповзти й стерпіти прочухана від командира, він люто загарчав, підхопився й щосили зацідив кулаком у пику Тупо-лобові так, що в того іскри з очей бризнули.

— Ах, ти ж… — хапав той повітря, а руки вже тяглися до зброї, щоб покарати зухвальця.

Але тої миті з натовпу біля корита долинув пронизливий зойк. Це один із грифів наступив пазурами на ногу котромусь із вояків і тут-таки вереснув і звалився з ножем у шиї. Зчинилося сум’яття. Павуки гарчали один на одного, вищиряючи зуби та стискаючи зброю — скажена лють несподівано охопила кожного. Зойки, удари, лемент… Ще трохи, й на плацу вирувало справжнє побоїще — Кощієві вояки рубали один одного, кололи списами, рвали зубами та пазурами. Четверо гномів-рабів, не тямлячись від подиву та переляку, дременули подалі від незрозумілої жорстокої бійки.

До плацу з усіх боків поспішали павуки — ті, хто був задіяний на варті біля воріт, у казармах або на кухні. Бігли, щоб розборонити, зупинити побоїще. Це була не-чувана річ у Кощієвому війську — бійка між собою, за таке карали страшною смертю. Але розборонити нікого не вдалося, навпаки, ті, хто намагався розбороняти, потрапляли в жахливу м’ясорубку, де на них зусібіч сипалися удари. Кого відразу не порубали, той сам хапався за зброю, ніби забув усі правила, й громив усіх, хто посмів здійняти на нього руку. Чорне пір’я грифів встелило плац, та й декілька страшних птахів уже самі лежали без руху тут і там. Раз у раз над цією різаниною злітав який-небудь гриф, але відразу ж каменем кидався донизу з виставленими пазурами й націленим на ворога дзьобом, ладний намертво вчепитися в супротивника.

Збуджений галасом від пообідньої дрімоти, У-Шур підхопився з ліжка й кинувся до дверей. «Невже Кощій повернувся?» — тільки так він міг пояснити лемент надворі. «Невже передумав нападати на Ліс?» Якщо так, тоді край усім задумам! Він вибіг на подвір’я й остовпів. Великі темні сили, що тут відбувається? Увесь плац всіяний тілами павуків та грифів — порубаними й понівеченими. Що це? Хто це зробив? Хто посмів напасти на замок самого Кощія?

Тут почулися вигуки, дзвін криці, й чаклун рвучко повернувся в той бік. Дерев’яними сходами, що вели на мур, задкував один з павуків, схоже, поранений. Він з останніх сил відбивався від двох інших, які насідали на нього, женучи вгору, та ось бідолаха поточився, захитався, й в одну мить мечі супротивників вразили його в груди. Переможці заволали, піднесли зброю над головами й почали озиратися, неначе шукали нову жертву, та не знайшли, і тут-таки оскаженіло накинулися один на одного. Вони рубалися з тим самим заповзяттям, з яким щойно переслідували свого товариша. Удари, скреготіння заліза об залізо та вигуки тривали, а заціпенілий чаклун, очі якого відмовлялися вірити баченому, застиглим зором споглядав бійку, поки супротивники не вискочили аж на мур. Лише там один з них таки дочекався слушної миті, щоб всадити свого меча другому в бік. Той захитався, вчепився в недруга, потяг його за собою, і обидва з криком полетіли з муру просто в прірву.

Запала тиша, якої вже давно не було в замку. Занімілими переходами гуляв вітер, та ще чулося якесь дзеленчання — одноманітне й моторошне у нежданно спорожнілому замку. Чаклун струснув головою. Це що ж виходить, вони самі один одного порішили? А як же його задум? У-Шур не на жарт розгубився та злякався. Ні, не може бути, мусить же хтось залишитися! І він заквапився до плацу, обминаючи непорушні тіла й безпорадно роззираючись. А де ж Туполоб — невже теж загинув? Чаклун зупинився біля корита й діжки з водою, де було найбільше тіл павуків та грифів, набрав у груди повітря й загукав:

— Агов! Чи є тут хто?! Це я, чаклун У-Шур! Виходьте, я вам наказую! Чуєте, я наказую!

Його голос, слабко відлунюючи, рознісся замком та й згубився у лабіринтах коридорів. Відповіді не було. У відчаї чаклун присів на краєчок корита з водою, рука намацала дерев’яний кухоль і мимоволі зачерпнула прозорої води. Ух, як у горлі пересохло! Чаклун залпом вихилив один кухоль, зачерпнув знову й випив другий. Уже допиваючи, відчув у воді присмак чи трави, чи якихось ягід, але тут і забув про це. Втерся рукавом, знову обвів поглядом мури й башти навколо, і в його грудях, замість відчаю, несподівано почала закипати лють. Усе пропало — ретельно спланований задум, роки принижень на службі в Кощія, коли замість лестощів та поклонів хотілося вчепитися в горлянку! Що він тепер зробить сам-один? «Зажди, але ж лишилися копальні — Хню, раби, численна охорона! їх можна залякати й привернути на свій бік!» Та лишень промайнула ця думка, як голову охопив такий біль, що чаклун зойкнув і шалено стис її руками. А потім новий напад люті струсонув усе його миршаве тіло, він закричав, дико повів очима й схопив здоровенного дворучного меча, який стирчав з колоди поруч.

На мить промайнуло здивування — навряд чи підняв би він раніше такого важкого та довжелезного меча! Та відразу ж те здивування поглинула небачена злість на всіх, на все навколо, й наступної миті чаклун уже трощив на друзки діжку з водою, що стояла поблизу. Важкий меч злітав, мов пір’їнка, і трощив, кришив дошки, аж поки від діжки не лишилася сама купка ломаччя посеред великої калюжі.

Тоді чаклун зупинився, хекаючи й бризкаючи слиною. А-а-а! Йому раптом здалося, що у вікні Кощієвих покоїв щось промайнуло. Хто там?

— Хто там?! — загорлав він. — Ану виходь! На друзки порубаю! Гр-р-р!

Він вскочив у двері, й через деякий час із Кощієвих покоїв зачулися грюкіт і тріскотнява. Щось падало, гриміли удари, з вікон почали вилітати уламки меблів. А в лютих вигуках чаклуна вже не можна було розібрати жодного слова.

Попід замковим муром промайнули тіні — то полонені гноми, вражені побоїщем, яке вчинили їхні гнобителі, вирішили звільнити інших рабів.

По двоє, по троє, всього близько трьох десятків гномів, розтираючи руки й ноги, довгі роки скуті ланцюгами, потяглися з підземелля нагору. Далі попід мурами перебігаючи дістались до воріт. Там, озираючись, досі не в змозі повірити в своє раптове звільнення, налягли разом, скинули важку колоду, що слугувала засувом та розчахнули важеленні, оббиті залізом стулки воріт. Ніхто не переслідував їх, і колишні раби розтяглися вервечкою, підтримуючи слабших, а надія зростала в грудях, допомагаючи їм посуватися вперед, далі від страшного замку. Гноми підтюпцем побігли вузькою занедбаною дорогою вниз, а коли звернули з неї, розтанули серед валунів, рідких деревець та великих і малих ущелин. Рідні гори радо прийняли й сховали їх.

Спорожніле пристанище Кощія з навстіж розчахнутими ворітьми вкрили сутінки, й зловісну тишу там порушували тільки глухі удари, які й досі зрідка долинали з покоїв, у яких шаленів У-Шур.

4

Чаклун прийшов до тями від нестерпного болю в щелепах. Неначе пелена спала в нього з очей, і він побачив себе — брудного, мокрого, у подертому одязі, на колінах перед Кощієвим троном. Він саме намагався відгризти кам’яну ніжку трону, від чого половина його зубів викришилась, а інша — розхиталася. Нещасний застогнав, затис рота рукою і сів, обводячи приголомшеним поглядом тронну залу та суміжну з нею кімнату, де полюбляв спочивати Його Злодійство. І тут, і там панував страшний безлад — усі меблі були потрощені, вікна побиті й вирвані разом із рамами, килими порубані на клапті… У повітрі ще кружляли тисячі пір’їнок від роздертих подушок і перин. Навіть кам’яні стіни та підлогу вкривали глибокі борозни… Що й казати, навіть сам Кощій не вчинив би страшнішого розгрому під час одного із своїх шалених нападів гніву.

Чаклун подивився на затиснутий у руці уламок, вірніше, саме лиш руків’я здоровенного меча, на свої обдерті лікті, коліна, на збиті пальці босих ніг і зрозумів, що весь цей безлад вчинив саме він і ніхто інший. Знесилено простягся бідолаха на підвищенні трону, обмацуючи язиком уламки зубів і стогнучи. У-Шур згадав усе, що скоїлося після того, як він так солодко заснув по обіді. Як же так сталося? Що це? Усі немов збожеволіли! І чим далі він розмірковував, тим більше переконувався, що у всьому винні якісь невідомі чари! Хто ж посмів? А-а-а!

Він рвучко сів і відразу ж повалився від болю у всьому тілі. Ця вода! Із дивним присмаком! Хтось зачарував воду в замковій криниці! Невже гноми? Коли так — йому край! Чаклун глухо застогнав, потім поволі сповз із підвищення, став навкарачки й, спираючись на уламок стільця, підвівся. Глянув у вікно — ворота розчинені навстіж. І жодного руху в сутінках, які вже насунулися на замок. Шкутильгаючи, спотикаючись та скрикуючи від гострого болю, чаклун темними коридорами подався до своєї вежі. Перекотився якось через поріг свого барлогу, зачинив двері на залізний засув. Потім великим ключем закмкнув їх ще й на замок. По тому впав на лаву й поринув у глибокий сон.

Прокинувся він від холоду. Вікно було розчинене, й вранішня свіжість проникала до кімнати. З дрожем чаклун пригадай учорашні події, і глухе завивання ледь не вирвалось у нього з горлянки. Усі кістки нили, боліли поламані зуби, болів лоб, на якому знову красувалася величезна ґуля. «Однак я живий! — подумалося йому. — Треба тільки перечекати, може, Його Злодійство переможе та повернеться?» Зараз він уже бажав цього всією чорною душею, тоді він щось придумає, викрутиться й знову буде плести свої тенета й вичікувати слушної нагоди…

Тут У-Шурові здалося, що з високого вікна на нього хтось дивиться, й він рвучко обернувся. Нікого… Що за чортівня? У кімнаті, крім нього, нікого не було, але відчуття пильного погляду ніяк не відступало. То, здавалося, на нього дивляться зі спальні. Озинувся — нікого. То з-під столу — знову порожньо. Негідника охопив панічний жах, він хотів був вибігти назовні, відкинув засув на дверях, але виявилось, що ключа в шпарині немає. Певне, вчора десь закинув… У-Шур плазував і нишпорив по підлозі, а невідомо чиї пильні очі й далі дивилися й дивилися, обпікаючи йому потилицю. Тим непорушним поглядом. Нарешті чаклун не витримав і кинувся нагору, на дах вежі. Гірський вітер відразу схопив його в холодні обійми і розметав пошматовану одіж.

Він вчепився збитими пальцями в огорожу й відчув, що рештки волосся на голові стають дибки: чаклун побачив, як у розчахнуті ворота замку, освітлена першими променями сонця, входить військова дружина гномів. Ось голосний поклик розірвав тишу, гноми підняли списи, й над їхніми лавами розгорнувся зелений візерунчастий стяг — такий, як ті, що колись майоріли на кожній замковій вежі. А за лавою шестеро найдужчих гномів несли ноші з плетеним кріслом, у якому сидів хтось, дуже знайомий чаклунові. У-Шур придивився до тієї постаті й зіщулився, заскавулів, як побитий пес.

У кріслі сидів маг Ум-Гум. Він ще не досить добре пересувався самотужки як на такий перехід, але був несхибний у рішенні йти з дружиною. Ось чий погляд відчував на собі підлий чаклун. Від того погляду йому хотілося перетворитись на найдрібнішу мураху, залізти, забитися глибоко в якусь шпарину й там зачаїтись. Ум-Гум тим часом підвівся, вказав пальцем просто на нього, скуленого на вершечку вежі. Лунко розкотився наказ, який віддав Зін-Лу, і з десяток гномів побігли до входу. Вони обминали тіла побитих ворогів, на бігу вихоплюючи зброю. У-Шур завищав від жаху, ледве впорався зі слабкими ногами, мерщій задкуючи до отвору, й важко сповз сходами у своє помешкання. Це край, він у пастці, йому не врятуватися, не втекти від цього важкого погляду, який будь-де відшукає! А може, здатися? Все звалити на Кощія — обдурив, залякав, примусив під тортурами… Та ні, сподіватися на милість — марна річ! Отже, залишається єдиний вихід! Невідомо, чим скінчиться такий порятунок, але ж вибору нема!

У-Шур знову замкнув двері на засув, підбіг до дзеркала, зірвав завісу й дістав з-за пазухи маленьку коробочку, яку завжди носив із собою. Погляд Ум-Гума, хоч той був ще тільки біля воріт, пропікав йому спину, але чаклун не мав часу зважати на це. Він висипав із коробочки в чашу під дзеркалом якийсь порошок і заходився черкати кресалом, щоб його підпалити.

— У-Шуре! — почулися грізні вигуки з-за дверей. — Виходь, зраднику! Гірський народ тебе судитиме!

Двері вже тріщали, а важкий погляд, здавалося, пропалював наскрізь. Тремтячими губами чаклун вимовив заклинання й глянув у дзеркало, з якого визвірилося на нього перекошене, вкрите синцями та подряпинами обличчя, вирячені очі, скривлений рот і рідке волосся сторчма. Потім оповите димком із чаші відображення затуманилось і щезло, а дзеркало потемніло, й по його поверхні замиготіли нечасті червонуваті спалахи.

Декілька дощок під ударами воїнів-гномів проломилося і в дірки полетіли випущені навмання стріли.

— У-Шуре, підлий зраднику, виходь! Все одно дістанемо, нікуди тобі подітися!

О, нарешті!

Дзеркало ще більше потемніло, спалахи зникли. Тепер здавалося, що на стіні не дзеркало, а вікно в темну-претемну ніч, позбавлену не те що зірок, а бодай малого вогника. Звідти віяло холодом, як з глибокої страшної печери. Час настав! І чаклун, вже ледь витримуючи тяжкий погляд Ум-Гума, зібрав останні сили, кинувся до дзеркала й ускочив простісінько в холодну чорну порожнечу. Тої ж миті двері розлетілись на друзки і гноми вдерлися до кімнати. Попереду Аль-Ба зі списом напоготові. Коли гном побачив, як чаклун просто на очах тане, розчиняється у пітьмі, він зупинився та наступної миті щосили метнув списа вслід зниклому У-Шурові у вікно-дзеркало. Спис влетів туди лише до половини, коли чорнота разом теж розтанула. Дзеркало знову стало дзеркалом, а половина списа, немов відтята найгострішим лезом, упала на підлогу.

Зойк відчаю зірвався в Аль-Би та його вояків. Утік-таки, мерзотник! Вони запізнилися всього на мить! Аль-Ба вихопив гостру сокиру і вже замахнувся, щоб розбити на дрібні скалки кляте чаклунське дзеркало, коли пролунав владний голос:

— Зупинися, Аль-Бо! Не треба!

Гном озирнувся. На порозі, підтримуваний двома вояками та царем Зін-Лу, стояв Ум-Гум. Мага підвели до дзеркала, він оглянув його, торкнувся гладенької поверхні, потім взяв із чаші крихту попелу, розтер між пальцями й понюхав. Запала тиша, яку порушувало тільки важке дихання гномів, що перші вдерлися до кімнати.

— Що ж, — нарешті мовив чарівник, — клятий У-Шур, зрадник нашого народу, знову втік, знову вислизнув від нас! Але я краще забажав би смерті, аніж втечі туди, куди він подався, через неуцтво своє не відаючи, що там на нього чекає.

— А що там, батьку? — Зін-Лу кивнув на дзеркало.

— Нічого… — відповів Ум-Гум. — Лише темінь і крижаний холод. Там — навіть не Країна Тіней, де блукала моя душа, поки її не визволила лісова дівчинка, а найдальше та найглибше підземелля тієї Країни! Підла У-Шурова душа навіки залишиться там — у своєму скрижанілому тілі — й страждатиме від нестерпного холоду, згадуючи всі свої мерзенні діяння! Ні, це значно гірше за смерть…

— А він не вибереться звідти? — спитав Аль-Ба. — Може, краще все-таки розбити дзеркало?

— Ти не розіб’єш його, хоч би як силкувався. Та й зроблено це дзеркало в прадавні часи для добрих справ, і нам воно стане в пригоді ще не раз. А чаклун… Він може вибратися, але тільки тоді, коли хтось викличе його звідти. Хтось, хто знає, як це зробити й кому для чогось знадобиться цей негідник.

— Кощій? — вихопилося в когось.

— Ні, Кощієві це не під силу, він не маг і не чаклун, а просто породження зла — безсмертне, але не всесильне. Тому й тримав він при собі неука У-Шура, покладав надію на його злі чари. А той, мабуть, дурив Кощія, вдаючи з себе чарівника!

— Ми спізнилися, батьку: Кощій таки пішов війною на Ліс. Невже ми не можемо допомогти лісовикам? — Зін-Лу вдарив кінчиком меча об долівку.

— Можемо, але не встигнемо наздогнати Кощія. Там, певне, вже точиться битва… Але ми зустрінемо Кощія тут, коли він, розбитий, схоче повернутися до свого замку й зачаїтися, щоб знову збирати сили.

— А якщо він захопить-таки Ліс?

Ум-Гум заплющив очі й немов прислухався до чогось.

— Ні, — промовив він, — я відчуваю! Відчуваю, що вся чорна нечисть знайде там свою погибель!

Коли Зін-Лу, Ум-Гум та Аль-Ба з воїнами вийшли з чаклунських покоїв, у ворота вбіг захеканий гном-вістовий.

— Царю! — вклонився він Зін-Лу. — Ми звільнили копальні! Павуків усіх знищено, наші брати та зябри з Долини вільні, а клятий пацюк-управитель, тікаючи, потрапив під завал і загинув!

Зін-Лу вислухав, посвітлів обличчям і, піднявши меч, звернувся до своєї дружини:

— Браття! Віднині ми вільні! Древній замок наш, наших рідних звільнено з рабства! Збулася мрія гірського народу!

Відповіддю йому було радісне «Гур-ра!» Воїни обнімалися, били мечами об щити, сповнюючи радісним гомоном замок та гори, де так довго панувало зло.

Розділ третій БИТВА

1

Чорна хмара сунула над Долиною. Темна тінь від неї повзла по землі, наче велетенське чудовисько, що намірилося пожерти все на озерах та болотах. Усе живе, відчуваючи небезпеку, позабивалось, хто куди: бобри й ондатри — у найдальші закапелки своїх нір, чаплі та дрібніше птаство — в очерет, жаби — під латаття. Навіть крокодили, які взагалі не знали, що таке страх, і ті відчули потребу зачаїтись у заростях, вдаючи з себе грубі колоди. І навіть коли зловісна хмара з карканням, скавулінням, криками та ґелґотінням почала віддалятися, не відразу мешканці Долини насмілились покинути свої схованки.

А над тією хмарою четвірка здоровенних грифів несла колісницю з роззявленою драконячою пащею. У ній стояв Кощій, тримаючись однією рукою за поручень, а іншою стискаючи руків’я величезного меча. З-під насунутого низько шолома він задоволено оглядав своє військо.

— Ти поглянь, яка сила! — трусив він кулаком. — Це буде великий похід! Впораємося з Лісом та з зеленобородим, а тоді рушимо далі! Там, за Лісом — море, а в морі — острови, навколо яких на дні безліч коштовних перлин! Оце буде здобич! Це не якийсь там Ліс із деревцями й травичкою! Спалю його до дідька, а лісовиків нікчемних — у рабство! А! Я там щось, здається, обіцяв тій відьмі, Лавірпії? До біса її! Ну то й що, коли обіцяв? А як мені хочеться все в тому Лісі знищити? Хто вона така, ця, як її там… Лавірпія? Ніхто! Чи не так, Чмире?

— Так, повелителю! — хрипко заревів той, розгинаючись і випинаючи груди.

— Молодець! — задоволено прогримів Його Злодійство і знову підніс кулака, збираючись і далі викладати свої загарбницькі задуми. Сьогодні він був в особливо піднесеному настрої.

— Ага-а! — заволав він раптом, показуючи кудись у далеч. Чмир, якого знову перекосило, здригнувся. Там, куди вказував скарлючений Кощіїв палець, невиразно прозирнула темна смужка — то починалася Лісова Країна.

— Нарешті! — зловтішно вищирив жовті, неначе кінські зуби Кощій. — Ось він, Ліс! Ха-ха-ха! Ліс, який скоро стане пустелею! Вперед! Бийте, ламайте, кришіть! Ви непереможні! Коли повернемося, буде винагорода кожному!

— Вперед!! — і собі захрипів Чмир.

Жадоба крові настільки заволоділа кожним, що ніхто з чорної хмари навіть не глянув униз, на чималенький гайок болотяних дерев. Там, під деревами, між оголеного коріння, причаїлися зігнуті й вкриті зеленими щитами загони лісовиків, які затамували подих від страшного видовища в себе над головами. Вони полишили відвойовану фортецю на зябрів і поспішали на допомогу рідному Лісові, та не встигли. Від дикого галасу заклало вуха, Кощієва зграя на мить затулила все небо й промчала далі. Вона швидко й невідворотно сунула вперед до Лісу, що вже зовсім близько здіймався зеленими хвилями під чистим блакитним небом.

2

Коли Тяш із Улею повернулися до застави, там панувало неабияке пожвавлення. Неждано прибула підмога — загони з двох найдальших селищ, майже з кінця Лісу, звідти, де холодне море день і ніч б’ється об скелясті береги. І туди долинула слава про Улин чарівний голос, а коли приспіла звістка про її викрадення, ватаг північан негайно виступив на поміч. І хоча запізнилися вони, та саме це запізнення Пакша вважав майже за щастя!

Тамтешніх лісовиків прибуло багато. Кремезні півні-чани з довгим волоссям і бородами, вдягнені, незважаючи на теплінь, у хутро та озброєні здоровенними сокирами й списами — то була добра підмога нечисленним вартовим застави! Прибульці стурбовано загомоніли, коли дізналися від Пакші про наближення орди загарбників, та були сповнені рішучості до останнього захищати заставу. Їхній ватаг, Алгун — височенний дядько з довжелезними вусами — взяв Улю на руки й посміхнувся.

— Ось ти яка, славетна співачко! Просто красуня! То, кажеш, сама втекла від Кощія? Не злякалася? Молодець, дівча! Справжня лісовичка!

Уля хотіла відповісти, що без допомоги гномів нізащо б не втекла з полону, аж тут вусань здивовано скрикнув:

— Батечку мій, а це хто?

То Кхарр спустився зі сторожового дерева й тепер під здивовані вигуки вартових і новоприбулих і собі зачудовано роззирався навкруги.

— Це Кхарр, він хороший! — Уля з Тяшем підбігли до ящера.

— Дивні речі тут у вас, брате! — Алгун повернувся до Пакші. — Тварини небачені, свист якийсь нечуваний! Нам аж вуха позакладало, коли до застави підходили! А потім такий дзенькіт пішов, — мабуть, на весь Ліс! Що то було?

Пакша, котрий теж, як і всі на заставі, чув дивний свист і мелодію срібних дзвоників, тільки знизав плечима та скоса підозріливо глянув на дітей, що стрибали навколо ящера.

Дітлахів нагодували смачною юшкою з риби, а потім відшукали якесь старе корито, щоб насипати й Кхаррові. Ящір став на всі чотири лапи й почав хлебтати, наче пес, а навколо нього попри лихо, що наближалося, лунав веселий сміх.

— Ой! — Тяш раптом з досадою ляснув себе ложкою по лобі. — Чум-Чурюм!

— А де він? — теж зойкнула Уля.

І діти разом зірвалися з місця й кинулись у найдальший куток застави.

Звіря було на місці. Але ніяк не походило на того веселого, непосидючого Чум-Чурюма — незмінного учасника всіх дитячих стрибалок та наздоганялок. Тільки на мить у його великих очах промайнула радість, але погляд смугастика відразу ж і згас: він понуро відійшов у куток клітки.

— Чум-Чурюме, як ти? Бачиш, ми повернулися! — покликав звірятко Тяш. Той підвів сумні-пресумні очі й стиха писнув.

— Бідолашний! — мовила Уля з жалем. — Такий був раніше веселий. Нічого, Чум-Чурюмчику! Ось розіб’ють наші Кощія, полетимо до гномів і Ум-Г’ум зніме з тебе злі чари.

— Чум? — писнуло звіря, підводячи очі.

— Зніме, зніме! — запевнила його Уля.

— Ага, ось ви де! — почувся позаду голос Пакші. — Що, Тяше, випускаєш свого звіра?

Діти озирнулися.

— Ні, його не можна випускати! — промовив Тяш.

— Чому не можна? — здивувався Пакша. — Випускай! Завтра дам вам проводиря, і додому, в селище!

— Ні! — в один голос скрикнули Тяш із Улею.

— Любі мої діточки! — Пакша насупив брови. — Ви, звичайно, сміливці та відчайдухи, але якщо насуне зараз Кощієва орда, тут таке почнеться!.. А тому збирайтеся й завтра вранці — гайда в селище! Там рідні вже, мабуть, знудьгувалися, на вас чекаючи!

Ні благання, ані обіцянки сидіти нишком не допомогли — мисливець був непохитний. Якби не Уля, Тяш просто розплакався б від досади. Хіба ж не прикро — після всіх його та Улиних поневірянь так і не дізнатися, чи виконав він свій обов’язок так, як велів Лісовий Дух, призначаючи його Сторожем Лісу!

— Утечу! — шепотів він сам до себе, вкладаючись спати. — Тільки-но вийдемо за ворота, відразу ж утечу!

Але відрядити дітлахів із застави так і не встигли. Тільки-но зачервоніло небо на сході, як згори, з язла, залунав звук рогу. Затрубили так, як не трубили досі жодного разу — грізно, тривожно. Раз, удруге, втретє. Це означало єдине — Кощієва орда насувається! Залунали команди, забігали вояки. І коли Пакша згадав нарешті про дітей, то ні Тяша, ні Улі вже ніде на заставі не було.

— Ото дітки! — тільки й вимовив він, поспішаючи до підйомної корби.

Тяш добре пам’ятав лазівку, якою можна було непомітно вислизнути з застави. Вони з Улею вибралися за частокіл, відбігли трохи й зупинились.

— Улю, тут небезпечно! — твердо сказав Тяш. — Ти повинна сховатися!

— А ти? — дівчинка здивовано глянула на нього. Поки діти бігли, руде Улине волосся розпатлаось, і дівчинка щоразу здмухувала непокірні пасемця, що падали їй на очі.

— Я мушу побачити пробудження Духа, — Тяш рішуче насупився, — а ти маєш сховатися!

— Я теж повинна бачити! — Уля закопилила губу.

— Ні! Ти дівчинка, а жінок завжди ховають від небезпеки!

— Ну то й що, коли дівчинка! Я, знаєш, де побувала?!

— Все одно! — правив своєї Тяш. — Тут зараз буде бій! І грифи, й павуки, й сам Кощій!

— Ну то й що? Я у Кощія вже була і його самого бачила! Подумаєш! Дідуган бридкий та й годі! — пирхнула Уля, хоча в самої від згадки про Кощія аж мороз по спині сипонув.

Тяш наморщив лоба й насупив брови:

— Улю, як собі хочеш, а я мушу тебе сховати!

— Ой-ой-ой! А сам що, битимешся з грифами?

— Битимусь! — Тяш узявся за кинджал.

Уля хотіла докинути щось в’їдливе, мовляв, теж мені воїн, але передумала. Натомість хитро примружилася, підійшла й погладила Тяша по щоці.

— Ну Тяшику, не гнівайся! Давай сховаємося разом — так, щоб і місце безпечне, й видно було все. А якщо Дух за нас заступиться, то й боятися нема чого!

Тяш відразу пом’якшав від Улиної ласки й несподівано погодився.

Ось і узлісся. Дерева попереду порідшали, й невдовзі діти опинилися на краю невисокого урвища. Внизу зеленів молодняк, а неподалік самотньо зносився догори могутній дуб. Немов чиясь невидима рука вивела дітлахів на це місце — звідси було видно й частокіл, і одну з дерев’яних веж, і сторожовий язл, що здіймався, здавалося, до хмар. На додачу, в стовбурі дуба виднілося чимале дупло. Кращої схованки годі й шукати!

Тяш перший видряпався по шкарубкій корі нагору, подав руку Улі, й вони разом залізли в глибоке дупло, повне сухого листя та порохна, пил від якого відразу позабивав їм носи. Попочхали, поки трохи звикли, й нарешті змогли визирнути назовні.

Уля зойкнула:

— Тяшику, дивись… он там…

Але Тяш і сам уже побачив, як далеко над просторами Долини, закриваючи собою півнебосхилу, виникла чорнюща хмара. Вона стрімко наближалася до Лісу й от-от мала заступити сонце, яке тільки-но зійшло і купалося собі в легеньких хмарках, не знаючи ні горя, ні біди.

— Це Кощій… — прошепотіла Уля.

Тяш приголомшено спостерігав за хмарою. Скільки ж там, у ній, злої нечисті? Сотні? Тисячі? Невідомо… Чи ж вистоять вони? Чи не змете їхню заставу ця чорна орда?

Добрий Душе, заступнику Лісу, допоможи вистояти…

3

Такі самі слова повторив про себе Пакша, спостерігаючи з вершка сторожового дерева за хмарою ворожої армади. Ці слова проказував кожен із вояків — і на стінах та вежах застави, і в загонах, які поспішали слідом за хмарою, задихаючись та грузнучи в липкому багні Долини. Ті самі слова лунали і в лісових селищах, де з надією очікували повернення з кордону батьків, чоловіків, братів, синів.

Ліс почув те благання й глибоко зітхнув. Не сумно, не знесилено, а могутньо й грізно. Всі дерева як одно разом підвели й опустили гілки, скрізь заворушилися чагарники, трава, квіти. Уля з Тяшем відчули, як здригнувся старий дуб, зітхнув і собі, заскрипів гіллям. Велетень-язл теж змахнув могутніми вітами, легенько хитнув поміст на своєму вершечку.

До всіх у Лісі долинув той подих. Засвітились обличчя захисників — це ж Дух, їхній заступник і рятівник, сам Великий Лісовий Дух подає знак: «Я з вами!» Почули той подих і птахи у височині, й звірі у лісовій хащі, й навіть хижі породження відьми Лавірпії у страшному Яру. Почули, й підкоряючись могутній волі Лісу, теж зашелестіли своїми потворними отруйними стеблами. Той шелест долинув аж до самого Провалу, де зачула його відлуння підступна відьма, яка тільки й спромоглася, що виголосити низку безсилих прокльонів та вирвати зі своєї схожої на реп’ях голови кілька добрячих жмутів зеленого цупкого волосся. Зрозуміла негідниця, що край усім її підступним замірам проти Лісу. Провалилися вони так само, як її власний похмурий Провал!

Відлуння того подиху докотились і до загонів, які мчали Долиною, підбадьорило їх, вдихнуло нові сили та мов рукою зняло втому й виснаження.

Тільки Кощієва орда нічого не відчула. Засліплена бажанням убивати, руйнувати та нищити все живе довкола, вона мчала прямісінько на Ліс — на дерева, що поставали зеленою стіною, на заставу, яка здавалася зовсім крихітною перед чорною навалою. Наближалося, наростало тисячоголосе дике ревище, яке рвалося з хижих горлянок, аби зломити волю захисників, посіяти серед них жах, розпач і безлад. Однак лісовики тільки міцніше стискали зброю. Гнівно палали їхні очі під насунутими шоломами: ну ж бо, нечисте, налітай — побачимо, як припадуть тобі до смаку влучні стріли та гостра криця лісових вояків!

На Ліс набігла чорна тінь, і нестерпний лемент заповнив узлісся. Над хижою хмарою піднеслася Кощієва колісниця, в якій Його Злодійство, дивлячись униз, просто заходився від реготу:

— Оце і все?! Ха-ха-ха! Оце і все, що може виставити проти мене Ліс? Якусь жалюгідну халабуду із цурпалок та сотню чи дві нікчемних людців! Чмире, ти бачиш?! Ой, я не можу! Де ж ваш могутній Дух?! Спить на м’яких подушках! Ха-ха-ха! Впере-е-ед!!!

Кощій вихопив меча й змахнув ним у бік застави. Сліпуча куля-блискавка зірвалася з кінчика леза й з шипінням помчала до сторожового язла. А там, на його вершечку, лісовики вже натягли обидва великі луки, чекаючи лише, щоб орда підлетіла ближче. Сліпуча куля прошипіла повз них, обсипала жаром, пропалила собі прохід серед гілля дерев і виорала глибоку борозну в ґрунті позадзастави. Схибив, не влучив-таки Кощій!

Завиваючи, дике військо накинулося на Ліс. Запали сутінки. Грифи знижувались до узлісся, скидали своїх вершників-павуків, і ті з гиканням мчали до частоколу, розмахуючи всіма своїми лапами, кожна з яких тримала страшного зазубреного ятагана чи гостру сокиру. А грифи мчали над головами захисників далі, на Ліс, щоб накинутись на зелений килим дерев, кривими дзьобами трощити крони, ламати гілки, пазурами шматувати кору та листя. З веж застави знялися рої стріл, але чорна навала летіла й лізла, несамовито трощила, рубала, виривала з корінням усе живе на узліссі. Перша хвиля павуків уже атакувала наїжачений витесаними гостряками частокіл.

— Браття! Бий супостата! — перекрив їхній галас могутній поклик Алгуна. Випускаючи зі свого великого лука стрілу за стрілою, ватаг північан валив і валив нападників, які, немов чорна сарана, дерлися на дерев’яні стіни. Не минуло багато часу, як перед частоколом почала рости гора з павучих тіл, але попри те нові й нові загарбники несамовито кидалися на приступ.

А тим часом поміст на язлі оточила ціла зграя крилатих потвор-грифів. Пакша зі стрільцями відбивав наліт за нальотом і через миготіння гострих пазурів, кривих дзьобів, мерехтіння чорних крил не бачив ні землі, ані неба. Та ось удар кривого дзьоба вразив одного з вояків. Ось інший зумів-таки рубонути хижака мечем, але й сам разом із ворогом зірвався донизу. Ось обвалився край помосту — за нього, ламаючи дошки та зриваючи з місця поруччя, зачепився один із нападників, обтиканий стрілами.

Пакша покинув лука й списом відмахувався від хижака, який насідав дедалі нахабніше й несамовито молотив крильми. Стрільці вже витратили весь запас стріл і тепер рубали та кололи нападників, щитами намагаючись себе захистити від гострих пазурів.

«Треба спускатися вниз, поки не пізно!» — вирішив Пакша, але тут дошка під його ногами посунулась. Гриф радісно заверещав, кинувся вперед, і тут-таки налетів на вміло виставленого списа, забив крильми й перекинувся за край майже цілком розваленого помосту. Дошки розсовувалися на очах. Пакша всадив списа ще в одного грифа й загукав:

— Усі донизу! Мерщій, поки цілі! Донизу!

Раптом надійшла неждана підмога — знизу зеленою тінню вихопився Кхарр і кинувся в саму гущавину зграї хижаків. Здійнявся вереск, залунали удари, клацання, полетіло пір’я, і четверо грифів один за одним попадали вниз. Ящір стрімко злетів угору, наче виманюючи ворогів за собою, і вони таки кинулися слідом, забули на деякий час і про людей на помості. Цього було досить, щоб захисники один за одним, допомагаючи пораненим, пострибали в кіш. Перевантажений вдвічі, на натягнутій, мов струна, мотузці він почав спускатися донизу, де вирував бій.

Аж тут із неба запалахкотіли блискавиці. То Кощій у своїй колісниці зовсім оскаженів. Люто горлаючи, він розмахував мечем і посилав нові й нові блискавки на Ліс. Вони пропалювали широкі чорні борозни в зеленому килимі, і де-не-де вже звивався димок, що сповіщало про можливе переростання в страшну лісову пожежу.

— Агов, зеленобородий!! — волав Його Злодійство. — Прокидайся! Виходь, я з тобою поквитаюся! Це я, Кощій Безсмертний, володар гір та Долини, а тепер ще й твого нікчемного Лісу!

Чмир, аби не потрапити під гарячу руку, якомога далі відсунувся від свого повелителя. Лісовики, боронячи свою кумедну дерев’яну фортецю, перебили чимало його хоробрих вояків, проте армада сунула далі й далі в Ліс, обходячи жалюгідну перешкоду, ладна от-от її оточити. Чмир задоволено потер лапи. Буде, буде йому винагорода від повелителя! Він знову з презирством згадав про боягуза-чаклуна, який відсиджується за стінами замку в той час, як він, Чмир, ризикує головою.

Колісницю труснуло — то Кощій послав ще декілька блискавок. Чмир здригнувся: щось надто розходився Його Злодійство, чого доброго, вистрибне з колісниці до бою! Йому що — він же Безсмертний!

Чмир замахав вістовому, і коли той підлетів, прохрипів йому наказ: скидати на лісовиків смолоскипи, щоб підпалити їхню дерев’яну фортецю. Той гаркнув: «Буде виконано!» й верхи на грифі шугонув донизу.

Лави захисників помалу танули. Поранений Алгун нізащо не хотів полишати товаришів і йти в безпечне місце.

— Де ж Дух? — допитувався ватаг північан у Пакші, кривлячись від болю, коли йому перев’язували глибоку різану рану на боці. — Де він, чому не приходить на поміч? Нас же оточують!

Пакша й сам бачив, як чорна орда обминає їхню заставу й заглиблюється в Ліс. Там два ворожі крила поєднаються й кинуться на них одночасно з усіх боків. Тоді вже навряд чи вдасться вистояти! Та ні, не може бути, щоб Дух покинув їх та дав загинути своєму Лісові! Він прийде, неодмінно прийде на поміч, треба лишень трішки протриматись!

У лавах ворога здійнявся страшний лемент та свист, і на заставу кинулася зграя грифів, кожен з яких стискав пазурами палаючий смолоскип. Згори падав справжній вогняний дощ — головешки розбивалися об землю, частокіл, будівлі, розсипаючи далеко навкруги гарячі іскри. Та хоробрі захисники розгубилися лише на мить. Хтось перший здогадався схопити смолоскип, який упав поруч, і пожбурити його в юрму павуків, що знову лізли на приступ. Пакша скомандував — і два десятки лісовиків забігали по дворі застави, прикриваючись щитами. Вони збирали смолоскипи й перекидали їх за огорожу, на голови павукам, які з виттям і голосінням, однак уперто й далі дерлися на стіни.

Дерев’яні будівлі в декількох місцях уже зайнялися. Хоча лісовики й сипали на вогонь землю та лили воду, цілком загасити його не вдавалось. Загроза нависла над заставою. Пакша згадав про Тяша з Улею. Де вони, ці дурненькі дітлахи, чи встигли сховатися від чорної навали?

З неба на подвір’я спустився Кхарр з висолопленим язиком, який звисав із його зубатої пащеки, й на мить завмер, відсапуючись. Він весь був подряпаний, припадав на одну лапу, але якось дочвалав до діжки з водою і почав жадібно хлебтати. Палаючий смолоскип, який упав поруч, мало не обсмалив йому хвіст, але розумний ящір набрав води в рот, пустив струмінь і загасив полум’я. Потім підвів голову й видав поклик, від якого грифи, що вже познайомилися з його зубами й пазурами, сахнулися геть.

4

А Тяш із Улею обійнялися й скулились у дуплі старого дуба, боячись навіть на мить визирнути назовні. Там, обминаючи їхній пагорб, лізли й лізли в Ліс павуки, заради втіхи рубаючи направо й наліво молоді деревця, регочучи та хрипко вигукуючи.

— Тяше, де ж Дух? — шепотіла Уля. — Адже він прокинувся, он же й дерева ворушились!

— Він прийде, скоро прийде! — твердив Тяш. Він раптом подерся вгору, до отвору.

— Ти куди?! — вжахнулася дівчинка і вчепилась за його одяг, щоб не пустити, але Тяш таки піднявся й обережно визирнув. Павуки лізли й далі, все навкруг було понівечено й витоптано, вгорі пролітали грифи, а застава… Ой, застава горіла! Полум’я охопило одну з веж і вже просувалося до іншої. Звідти долинали крики, дике виття й брязкіт зброї. «Де ж ти, Добрий Душе?» — з відчаєм подумав Тяш. І тої ж миті вдарив такий грім, що задрижала земля й дітям на мить заклало вуха. Гримнуло вдруге і втретє. Тут уже й Уля не витримала та вслід за Тяшем подерлася до отвору. Вони визирнули тоді, коли перші великі краплини впали на землю — спершу несміливо, а далі рясніше й рясніше. І скоро суцільна пелена дощу закрила від них Долину.

Тяш подивився вгору й захоплено вигукнув:

— Поглянь, які хмари!

Уля підвела голову й зойкнула — хмари були не сірі й не чорні, а якісь зеленаві, та й клубочилися не як звичайно, а завивалися в кільця, то згортаючись, то розгортаючись. Під ними й досі летіли на Ліс грифи.

Холодні бризки хлюпали в обличчя, а дощ дедалі дужчав. Полчища павуків зупинилися, завагались, чи сунути далі, чи ховатися від дощу? Пожежа на заставі згасла, тільки дим ще курів, та й той швидко прибило до землі дощем.

— Це Дух! — тремтячим від радості голосом промовив Тяш. — Це він, я знаю! Ура! Тепер тримайтеся, кляті, зараз він вам покаже!

— Ти певен? — Уля з надією звернула до нього свої великі зелені очі.

— Певен, Улечко, певен! — Тяш аж розчервонівся. — Зараз сама побачиш!

Знову гримнуло, а далі зненацька вдарив такий град, що павуки залементували, прикриваючись щитами. Градини, завбільшки як кулак, лупили по павучих щитах, притискали потвор до землі й розліталися навсібіч уламками. Згодом вони побільшали — тепер це були вже навіть не градини, а великі гострі уламки льоду, які стрімко падали з неба. Павуки, як могли, закривалися та ховались від важких крижин, та не один щит і не одна голова були розтрощені їх ударами. І все одно павуки ще хоч якось могли порятуватися, а от грифам було надто сутужно. Град бив їх, ламаючи крила, хребти, шиї та голови. Хижаки збивались у купи, кидалися врізнобіч, але ніде не могли сховатися від безжальних крижин.

Пакша та захисники застави й собі позатулялися щитами та поховались. Дивина, зроду ніхто не пам’ятав такого граду в їхніх місцях! Пакша визирнув з-під щита й підвів очі догори. Матінко, оце-то хмара! Звідки вона така взялася? Його погляд пробіг по вежі, яка щойно палала, по узліссі, вкритому мертвими павуками та побитими градом грифами і повернувся назад до хмари.

Нарешті він збагнув, що жодна градина досі не впала на когось із лісовиків, хоча земля навколо й була вкрита уламками криги. Він радісно загукав:

— Браття, це Дух нам помагає! Він прийшов! Він не покинув нас! Підводьтеся хутчій, поженемо ворога! Гур-ра! Вперед!

Лісовики підхопили його поклик, і ніби хвиля вихлюпнулась за частокіл, громлячи павуків, які не могли навіть голови підвести. А лісовиків уламки криги й справді обминали, й невдовзі вони вже гнали чорну зграю геть від узлісся назад у Долину.

А звідти, з Долини якраз приспіли Орик, Бамбула та Тім із загонами.

— Гур-ра! Дух із нами! Гур-ра! — котився лісом багатоголосий поклик. Град поступово скінчився, та зелена хмара й далі клубочилася над заставою й узліссям. Очманілі павуки опинилися в пастці, де їх нещадно били та рубали спереду й ззаду. Вони ще чинили опір, але вже остаточно забули всі свої кровожерні наміри й бажали тепер єдиного — порятувати власну шкуру. Але порятунку не було — вони гинули й гинули під дружним натиском лісовиків.

— Агов! — гукав Орик. — Пакшо! Чи тут ти?!

— Тут! — відізвався той. — Ви саме вчасно! Завдамо потворам перцю! Наш Дух із нами!

— Гур-ра! — лунало навкруги.

Блискавка сліпучим сяйвом розірвалася поряд із Ульком, який щойно поцілив одного павука й знов натягав лук. Спалах засліпив його, на хлопця раптово накотилася вогняна хвиля, обпекло праве плече. Ульк упав на коліно й відчув, як запахло смаленим — це зайнявся рукав сорочки. Він зціпив зуби від болю, але не закричав, а мовчки почав качатися по землі, збиваючи полум’я. Про стрільбу годі було й думати, а попереду павук у розколотому панцирі, вишкіряючи страшні зуби, вже підніс важкий арбалет. Та зблиснула криця, павук упав, а поруч опинився Момбарха, на чийому чорному обличчі, ще й укритому шаром бруду, світилися самі білки очей.

— Цілий? — коротко спитав він, озираючись, чи не підкрадається нова загроза.

— Цілий, — Ульк підвівся і засичав з болю в обпеченому плечі.

— Сам Кощій почастував тебе, — криво всміхнувся Момбарха, вказуючи на небо, де металася четвірка грифів із чорною колісницею.

— У-у-у, гад… — протяг Ульк. — А ти мене, виходить, знову порятував! Я тепер двічі в боргу!

Момбарха тільки рукою махнув. Тим часом бій відкотився далі в Долину. Павуки вже не думали про опір, вони просто втікали, гнані лісовиками, далі й далі від узлісся. Почувся гучний голос Орика, що велів Бамбулі з загоном гнати супостатів, а всім іншим повертати до Лісу, де залишалася ще сила-силенна ворогів.

Момбарха обмотував плече Улька порваною на клапті сорочкою. До них уже надходили перші ряди лісовиків, які поверталися, коли хтось вигукнув:

— Гляньте, он там, над деревами!

Всі подивилися на Ліс. Зелена хмара тепер клубочилась над верхівками дерев, а крона язла, поламана вгорі, й цілком сховалася в тих зелених клубах. Під нею кидалися в різні боки декілька вцілілих грифів, боячись нової зливи та граду, пірнали в гущавину дерев і ховалися попід кущами й буреломом. А з хмари виростала величезна постать, зіткана з зеленавого туману, в якій вгадувався чоловік з довгою бородою.

— Дух! Лісовий Дух! — прокотились радісні вигуки.

— Гур-ра! — гукав Ульк, підносячи здорову руку з мечем, якого він підібрав на полі бою. Радісно загукали всі. Замість дикого вереску та кровожерливих завивань Кощієвої орди залунав радісний поклик сотень людських голосів. Могутній подих знову пролунав Лісом, вітер зашумів поміж стовбурів, зворухнулися крони, й сповнився Ліс тисячами голосів його мешканців.

Заревли лосі, завили вовки, заухкали сови, загарчали ведмеді та рисі, подав голос кожен, хто підвівся зі свого лігва, покликаний Лісовим Духом на бій супроти чорної навали. Замаяли віттям дерева й кущі, струснув гілками й старий дуб, що став надійним прихистком для дітлахів.

З жахом спостерігали розгублені загарбники, як посунули враз на них з усіх боків ті, кому Ліс був рідною домівкою. Суцільною стіною, з виставленими вперед грізними рогами, насувалися лосі, волохатим громаддям перевалювалися ведмеді, загрозливо сичали з гілок дерев рисі, повзли в траві змії, з чагарів зграями, завиваючи, виходили вовки, рохкали та виставляли гострі ікла кабани-сікачі — всі, навіть ті, хто був заклятими ворогами, зараз об’єдналися перед страшною загрозою, що нависла над їхнім краєм.

Павуки зрозуміли, що втрапили в пастку, марно забилися в таку далеч, до цього невідомого Лісу, який здавався легкою здобиччю! Проти них було все! Гілля дерев прибивало їх до землі, колючий чагарник шмагав по очах, трава не давала зрушити з місця, обплітаючи ноги, міцні роги пробивали панцирі, лапи били, зуби кусали, пазурі роздирали, і скоро орда, що здавалась непереможною, кинулась навтьоки, гинучи й гинучи на кожному кроці. Грифи, що кружляли вгорі, заквапилися були на підмогу, але крони дерев зустріли їх такими ударами, що хижаки, рятуючись, миттю подалися геть.

Тяш із Улею тільки роти пороззявляли, коли вал ворогів, гнаний розлюченими звірами, лементуючи, завиваючи з болю та жаху, гублячи на ходу зброю, обладунки й полишаючи непорушні тіла, прокотився повз них.

— Так їх, так! — гукав Тяш, вискакуючи з дупла, — так їх! Вилазь, Улю! Тепер нема чого боятись!

Поминаючи сплюндроване узлісся, ворог прожогом втікав назад у Долину.

— Ой, дивися! — зойкнула раптом Уля й озирнулася назад. На тремтячих ногах до дуба підійшов велетень-лось із могутніми рогами. Ще зовсім недавно він гнав ворогів, та й зараз би помчав за своїми родичами, якби не стриміли з його шиї дві павучі стріли. Струменіла кров, і з нею по краплі полишали бійця останні сили. Похитуючись, залишаючи на траві кривавий слід, він підійшов до дуба і впав, простягся на землі, відкинув голову.

— Тяшику! Він помирає! — Уля підбігла до лося й обійняла його за шию. — Дивися, кров так і струменить!

Тяш і собі підбіг, став навколішки перед пораненим. Око лося розплющилось і глянуло на нього з таким болем, що в хлопчика аж серце зайшлося.

— Не вмирай, зажди! — по Улиних щічках котилися сльози. Вона схопила й висмикнула одну стрілу, потім іншу. Та кров після цього потекла ще дужче й око хороброї тварини почало згасати. І тоді Тяш, навіть не думаючи про те, що робить, затулив обидві рани руками. Він відчув, як гаряча липка кров слабкими поштовхами почала битися об його долоні, й мало не закричав від невимовного болю, що на якусь коротку мить передався йому від тварини, яка вмирала. Потім руки його затремтіли, як від холоду, але хлопчик відчув у долонях нестерпний жар, неначе не до ран вони прикладені були, а до двох розпечених вуглинок.

— Кінець! — Тяш почув власний голос ніби здалека й відтулив рани. Вони знову відкрилися, але кров з них більше не витікала — вона лише ледь-ледь виступала, а згодом і зовсім зупинилася. Дивно, але Тяшеві звідкілясь було відомо, що коли б зараз до рани прикласти тертий корінець живокосту, який росте по берегах Ставів, та напоїти пораненого відваром з трави росяниці, що її неодмінно треба збирати рано вранці, то йому відразу ж полегшає. Знав то знав, але не побіжить же він зараз до Ставів — надто далеко, та й не ранок зараз, а майже вечір! Стривай-но, а Квагове зілля! Він згадав, що зябр, проводжаючи їх із фортеці, причепив йому до пояса торбинку, ще й зі словами, що малий лісовик — шаман, а який шаман без шаманського зілля? Ква! Тяш намацав скривавленими руками ту маленьку торбинку на поясі. Це теж має допомогти!

— Тяше, ти зупинив йому кров! — вигукнула Уля, вражена без міри. — Вона більше не тече! Це ж справді ти зробив, так?! Ой, який же ти молодець!

Уля кинулася обіймати та цілувати очманілого хлопчака, а він тільки відставляв подалі руки, щоб не забруднити дівчинці одяг.

— Улечко, обітри йому рану! — нарешті вимовив він і важко проковтнув клубок, який враз підкотився до горла.

Дівчинка на мить розгублено озирнулася, а потім хутенько скинула з шиї хустинку й обтерла лосеві рани. Тяш обережно посипав їх бурим порошком із зябрової торбинки. Лось лежав так само непорушно, тільки іноді здригався, ніби від холоду.

— Він не помре, правда ж, Тяшику? — гладила тварину Уля.

— Ні! Тепер ні, — відповів хлопчик, сам дивуючись своїй впевненості.

Він уже хотів був підвестися, але раптом за їхніми спинами почувся хрипкий сміх. Діти рвучко озирнулися й побачили двох павуків, які підкрадались до них із ятаганами в руках і злісно вищирялися. Уля з Тяшем позадкували, рука хлопця потяглася до кинджала на поясі, але виявилось, що їх оберігає могутній захисник. Почулося рипіння, гілки старого дуба простяглися й спритно охопили двох розбійників та зчавили їх так, що ті заголосили від болю, покидали зброю і кумедно засіпали лапами в повітрі. Дуб розмахнувся й пожбурив їх у височінь, та так, що обидва заскиглили й пролетіли десь із сотню кроків та гепнулися за порубаним молодняком на узліссі. Гепнулись, і навряд чи підвелися знову.

5

А що ж робив у цей час Його Злодійство Кощій? Ще трохи пометався він, нещадно поганяючи упряжку та пускаючи вниз блискавиці, але колісницю надто трусило, й влучити, куди хотів, не зміг жодного разу. Коли ж Кощій уздрів-таки над Лісом зелену постать, він аж захлинувся власним криком. Зеленобородий! Це він! То він не спить!! Його, Кощія, ошукано! Як це сталося, хто посмів?! Кощій озирнувся на свого головнокомандувача, але Чмир не витримав страшної хитавиці й давно зомлів. Тепер він гримів залізом, ніби дірявий казан, перекочуючись по дну колісниці.

— А-а-а-а! — оглушливо, без слів, заволав Кощій на всю могуть своєї горлянки й погнав знесилених грифів просто на зелену хмару з примарною постаттю. З меча його зірвався клубок яскраво-блакитної блискавки, й залишаючи в повітрі білий слід, зі свистом помчав до Духа.

Всі затамували подих. Завмерли вояки, зупинились і попідводили голови звірі, всі з острахом дивились, як наближається до Духа сліпуча куля. Кощій знову дико заволав і слідом за першою випустив ще одну блискавку. А Дух тим часом навіть не поворухнувся. Перша з двох блискавиць, замість того, щоб влучити в нього, тільки облетіла його постать, описала коло раз, ще раз, а потім, наче камінь, розкручений пращею, вистрілила у зворотному напрямку. Кощій хотів був знову махнути мечем, але не встиг — власна блискавка вдарила в його колісницю, розбила її на уламки. Полетіли іскри, грифи з обсмаленими хвостами, тягнучи за собою рештки упряжі, кинулися геть, а Кощій, перекидаючись, полетів донизу. І тут приспіла друга блискавка, так само повернута Духом проти ворога. Вона догнала Кощія, котрий падав, ударила, знову сипонула іскрами, й від того удару розірвані на шмаття обладунки Його Злодійства розлетілися. А сам він, оповитий димом, падав і далі, аж поки не підхопив його зелений вихор, що знову вирвався із хмари. Підхопив, закрутив, підніс у височінь та й потяг над Лісом, віддаляючись, аж поки зовсім не зник за обрієм.

Радісне зітхання вирвалося з сотень грудей, а за мить його змінив багатоголосий переможний поклик. Перемога! І не просто перемога! Кощієві край, не нависатиме більше загроза над Лісом, Долиною та горами! Не залишилося зла в цих краях, та й не з’явиться воно, бо слава про ганебну Кощієву поразку прокотиться по всій землі й жодна зла сила не посміє простягати сюди свої пазурясті лапи!

А хмара з постаттю Духа враз засвітилась, заблищала незліченною кількістю блискіток, видіння бородатого старого з піднесеними у вітальному жесті руками під радісний гомін повільно розтануло. Тільки той прощальний жест і встигли побачити Тяш і Уля, коли вибігли з лісу назустріч переможним вигукам. Вони застигли, спостерігаючи, як у повітрі зникають останні вихорці, які влягаються по завершенні справи. Повз дві маленькі постаті, обережно обминаючи їх, сходилися до лісу звірі, й ніхто не зачепив їх, навіть розбійники-вовки. Уля захоплено й трохи налякано озиралася — ніколи не бачила вона стільки звірів одночасно, та ще й так близько! А звірі йшли і йшли, живими хвилями викочувались на пагорб із дубом, долали урвище, зникали між поламаними кущами, аж поки останній з них, величезний бурий ведмідь, який припадав на одну лапу, певне, поранену в бою, заревів наостанок і зник за деревами. Пішов зі своїми родичами і врятований Тяшем лось, який ще невпевнено ступав слабкими ногами й сам не вірив у своє надто швидке одужання. Звірі повернулися до лісу, щоб знову зажити звичним життям, поділитися на друзів та ворогів, хижаків та жертв, сильніших і слабших, спритних і вайлуватих, таких різних за своїми звичками. Повернутися, щоб жити за споконвічними лісовими законами — часом суворими, але справедливими.

А Тяш навіть уваги не звертав на звірів. Він почувався ошуканим — Лісовий Дух зник, пропав, так нічого йому й не сказавши! Не подав ніякого знаку взагалі, наче й не було їхньої з Тяшем зустрічі! Чи сердиться на нього за недбалість чи навпаки — схвалює? Невідомо. А може запросить до себе потім, коли Тяш повернеться до селища?

Уля з Тяшем, тримаючись за руки, підійшли до воріт.

— Улю! — першим побачив їх Ульк, який ішов поруч із Момбархою, тримаючи одну руку на перев’язі.

— Ульку, братику, тебе поранено! — Уля кинулась до нього.

— Та то дурниці! — радісно відмахувався хлопець, обіймаючи сестричку. — Так, Кощіїв подарунок!

— Дядьку! — Тяш із Тімом теж обійнялися.

— А чому це ви тут, а не в селищі? — насупив брови Тім, коли перша радість трохи вляглася.

Тяш почав був пояснювати, коли враз почувся гучний звук рогу, цього разу радісний. То ватаг скликав усіх до себе — вгорі, над воротами застави, височіла його кремезна постать. Неподалік Тяш помітив Пакшу, який спершу погрозився йому кулаком, але тут-таки й усміхнувся.

— Браття! — залунав голос Орика. — Перемога, браття! Ворожа орда розбита, Кощій згинув навіки! Радій, Лісе, радійте всі! Скінчилися тривожні дні, тепер попереду — щасливе життя! Але не житимемо, ховаючись у Лісі та нічого, крім Лісу, не знаючи! Є у нас друзі в Долині — хоробрий народ, що давно вже просив нашої допомоги, але помогли ми йому, тільки коли й до нас, до наших домівок докотилося лихо! Є в нас друзі й у горах — про них ще розповість наша пташка, яку ми ледь не втратили — наша улюблениця Уля, дочка коваля Зука! І з нею хоробрий хлопчина, Тяш, Тімів небіж! Цим дітлахам довелося зазнати чимало такого, чого не зазнавали й дорослі воїни! Без них хтозна, як склалася б доля Лісу! Славте їх, вони — наше майбутнє, славте Великого Духа, дружбу й вірність, пам’ятайте всіх, хто поліг на полі бою за нас, за наші селища й рідних! Слава!

— Слава! Гур-ра! Слава! — єдиним подихом розкотилося по узліссі, вгору злетіли шоломи, забряжчали мечі об щити, затрубили роги. Довго лунав переможний гул, а коли стих, Орик промовив:

— А тепер — нехай наша пташка заспіває нам переможної пісні! Ти заспіваєш, Улю? — звернувся він до дівчинки. — Треба на весь Ліс сповістити про перемогу!

— Ну-бо, Улечко, — шепотів розгубленій від таких почестей Тяш, заспівай, будь ласка, як тоді, вдома!

Уля нарешті зважилась і почала пісню — спершу обережно, ніби побоюючись, що не зможе так відразу, адже не співала довгенько. Але згодом голосок її зміцнів, набрався сили, аж поки нарешті залунав ще глибше, ніж раніше, проникаючи в саму середину душі, в серце кожного. Де бралися слова, звідки виникала мелодія, Уля не знала, але співала й співала, линучи за пориванням своєї душі.

До дивного голосу дослухалися всі — люди, звірі, рослини. Докотилися його переливи й до селища, хоча, здавалося, неможливо було почути з такої відстані людський голос. Та не голос то лунав і не вуха слухали. Душа до душі зверталась у цьому співі, й такому покликові жодна відстань не була завадою.

Почув те відлуння коваль Зук у своїй кузні й випустив важкого молота. «Уля, донечка, то ж вона співає!» Зойкнула, вибігла з хатини Улина мама й застигла, дослухаючись. Зук із дружиною не переставали сподіватися, що от-от залунає на подвір’ї дзвінкий голосок Улі. Аж ось і він, лунає на весь Ліс! Отже, все гаразд, отже, перемога! Скоро повернуться всі ті, хто пішов визволяти Улю, і вона разом з ними! Підвів голову й прояснів обличчям старий Га, який, не маючи іншої ради, щоб заглушити тривогу за улюбленого внука, наплів стільки кошиків, що ними вставлено було вже все подвір’я. З хатин повиходили всі мешканці селища, повернули усміхнені обличчя в той бік, звідки долинав чарівний голос, і слухали, слухали дивні переливи, що пливли чи то у вечірньому повітрі, чи просто в їхніх серцях.

6

А на ранок застава прощалася з загиблими. На узліссі, під пагорбом із дубом, у дуплі якого ховалися Тяш і Уля, на витоптаній місцині влаштували кладовище. Багато виросло там горбків із шоломами, багато сліз пролилося за загиблими в лісових селищах! Орик запалив прощальне багаття, й поки не згасла остання вуглинка, мовчки стояли лісовики, згадуючи полеглих родичів, сусідів, товаришів по зброї, востаннє прощаючись із ними. Сумно було повертатися на заставу, але згодом там уже закипіла робота.

Три дні знадобилося, щоб відбудувати заставу, встановити новий поміст на сторожовому язлі та розчистити узлісся від ворожих трупів. Уля допомагала куховарити та веселила піснями всіх, хто працював, хоча й не могла дочекатися, коли вирушать вони додому, в селище. Ульк ще більше здружився з Момбархою, вони навіть працювали разом, а з ними й Кхарр, який дуже став у пригоді, коли треба було піднімати важкі колоди чи заносити на вершечок язла дошки для помосту. Момбарха сам собі дивувався. Він, крадій, усе життя тільки й робив, що мандрував світами та наймався на службу до різних царків і корольків — добрих, не дуже добрих, а часом і зовсім негідників, — а тепер із таким задоволенням виконує тяжку роботу! До того ж, йому припав до вподоби цей рудий Ульк, який весь час тримався поруч. Вони й справді потоваришували попри те, що з часу їхнього знайомства було між ними всяке.

А коли Момбарха зачув дивний Улин голос, то, зворушений до сліз, заприсягнувся сам собі, що до скону спокутуватиме свою помилку, адже він мало не згубив таке диво! Тепер, варто буде лісовикам покликати його, де б він не був, відразу ж примчить на допомогу! А поки що допомагатиме, чим змога. І колишній крадій сумлінно працював, а ще навчав Улька вправлятися з різною зброєю, до чого хлопець виявив неабиякий хист.

Тяш тим часом клопотався біля поранених. Він і сам не знав, звідки взялися в нього ці знання та вміння — як зупинити кров, вправити зламану руку чи ногу, зашити поріз, зупинити лихоманку. Все робилося якось саме собою. Він бігав далеко в ліс, відшукував потрібні трави та корінці, одні варив у казанку на вогнищі, іншими натирав, ще інші прикладав до ран. Хлопчик так захопився цією справою, що навіть спав мало — ледь сіріло, а він уже був на ногах! Лісовики, які спочатку тільки здивовано поглядали на хлопця, згодом переконалися, що всім, кого брався лікувати Тяш, через день-два справді легшало — рани затягувались, поламані кістки швидко зросталися, лихоманка відступала.

— Дивись-но, Тіме, — казав Орик, — а в хлопчини неабиякий дар, виявляється! Буде в нас справжній знахар та цілитель, убереже від хвороб та напастей!

Довго думали, що робити з Чум-Чурюмом, який зовсім уже знидів у клітці. Гладенька смугаста шубка його збилася, шерсть потьмяніла, очиці ледь жевріли. Схуд бідолаха, аж ребра під руками відчувалися, коли брав його Тяш під час відвідин. Потерпало звірятко чи то через неволю, чи усвідомлюючи свою провину. І вирішено було його випустити. Якщо й залишився в Кощієвому замку той чаклун, який використав безневинне звіря, як вивідача, то хай тепер бачить, що не страшні лісовикам жодні вороги! І тепер Чум-Чурюм хвостиком бігав за Тяшем, що не день міцніючи та гладшаючи просто на очах.

Переможці готувалися до походу назад, до рідних домівок. Наостанок Орик зібрав воїнів із різних селищ.

— Справу скінчено, браття! — звернувся він до товаришів. — Час повертатися додому. Але невдовзі я запрошу вас усіх на велику раду, бо маємо вирішити, як жити далі. Так, як раніше — кожен по собі — не вийде! Бачили вже, до чого це може призвести! Годі! Ворога розбито, навколо — наші браття й друзі: зябри з Долини, гірські гноми… Єднатися нам треба, тоді не страшний ніякий ворог!

— А що там у гномів, ми й не знаємо! — подав голос Бамбула. — Чи залишилося ще військо в чорному замку? І що замишляє той мерзенний Кощіїв чаклун? Чи не вирішить він стати другим Кощієм, коли господар його не повернеться? Треба про все це дізнатися та завітати до гномів із доброю звісткою про поразку їхніх гнобителів!

— А може, треба і їм допомогти, як зябрам? — сказав Сань.

— Далека туди дорога, — задумливо промовив Орик, — та виходить, що треба комусь вирушати в гори! Кваг переведе через Долину, зябри допоможуть, а там — як Дух побажає. Треба знайти царя гномів, про якого розповідала Уля, та переказати, що лісовий народ готовий прийти на допомогу. Треба винищити ворога під корінь, щоб і духу його не залишилося ні в горах, ані в Долині!

— Так! Твоя правда! Згода! — залунали голоси.

— Хто зголоситься вирушити?

— Я, ватагу! — підвівся Бамбула. — Я піду!

— І я! — скочив на ноги ватажок приморців Алгун, якому Тяш так вправно зашив глибокий поріз на боці, що той відчував тепер на місці рани лише свербіння.

— Я знаю, хто піде! — озвався Тім, який досі сидів мовчки й щось обмірковував. — Треба послати чужинця!

— Кого? — почулися тривожні голоси.

— Чорного чужинця, Момбарху! Він добре бився, дітлахи за нього поручилися, та й Ульк не потоваришував би з ким попало. На своєму ящерові він удесятеро швидше до гір дістанеться!

Орик коротко мовив:

— Я згоден!

За ним поступово й інші пристали на слушну раду.

Настав день походу додому. Уля з Тяшем зустрілися вранці й дуже зраділи одне одному.

— Як ти, Тяшику? — радісно питала Уля, хапаючи хлопчика за руки.

— Все гаразд! — кліпав заспаними очима Тяш. Йому нарешті вдалося хоч трохи поспати — всі поранені, яких він лікував, одужували. — А ти як? Я чув твої пісні, але не мав часу прийти послухати!

— Та що я — їсти готую та співаю! Так хотіла тебе побачити, але не могла знайти!

— Справді хотіла? — несміливо перепитав Тяш.

— Справді, справді! Мені казали, ти всіх поранених вилікував! Ти будеш справжнім знахарем, усім хворим допомагатимеш! Ти такий молодець, я тебе так люблю! — сказала й сама зашарілася від тих слів.

Тяш зовсім розгубився й тільки очима кліпав, а на серці стало так хороше, ніби розцвіли там небачені квіти, сповнюючи все навколо чарівним ароматом. Він хотів сказати Улі, що також дуже любить її золоте волосся, її срібний голосок, і чомусь не зміг.

— А ти чула, що Момбарха летить до гномів? — замість того спитав він.

— Чула, — враз посмутнішала Уля, — я б теж хотіла з ним. Як-то там Мія, Ум-Гум, тітонька Фалія та інші? Але ж і додому так хочеться — я ж тата з мамою не бачила, здається, цілий рік!

— Не сумуй, ще побуваєш у гномів! Дядько Тім казав, що згодом будемо часто до гномів та до зябрів навідуватись, а вони — до нас!

— Справді?

— Чум-Чурюм! — ніби підтримав Тяша смугастик, котрий, як завжди, крутився біля нього.

— Ой, Тяшику, а давай відішлемо його з Момбархою! Ум-Гум зніме з нього чаклунові чари, і вже ніхто більше не зможе його мучити!

Тяш замислився. І справді, зі звірятком начебто все гаразд, але відчувається, що десь у глибині пумшевої душі жевріють залишки чорних чарів, сам же хлопець із цим нічого не зміг би вдіяти.

— Ти чув, Чурюмчику? — спитав він у звіряти, яке теж дослухалося до розмови.

— Чум! — відгукнувся той і сумно зітхнув.

— Тебе там радо приймуть, коли Момбарха розкаже, хто ти такий! Не бійся! А царівні Мії передаси від мене палкий привіт! — заспокоювала його Уля.

Дітлахи чимдуж помчали на подвір’я застави. Лісовики, вже зібрані в дорогу, шикувалися по загонах.

— Тяше, Улю, де ви ходите? — виник перед ними Ульк. — Момбарха відлітає, а військо вже вирушає до домівок! Ходімо прощатися!

Разом вони підійшли до воріт. За ними, озираючи простір Долини, стояли Орик, Тім, Бамбула та Момбарха. Поряд нетерпляче переступав лапами Кхарр.

— Прощавай, Момбархо! — говорив крадієві Орик. — Не інакше, як сама доля привела тебе до нас, щоб порятувати, не дати чорним силам заволодіти тобою! Удачі тобі, а що передати гномам, знаєш!

— Прощавай, ватагу! Прощавайте всі! Пробачте мені все, віднині я боржник лісового народу! Та й зябрам заборгував тим, що врятували Кхарра! Я виконаю все й повернуся!

Він уже зібрався підступити до Кхарра.

— Стривай, Момбархо! — загукав Тяш.

Всі озирнулися на дітлахів, що підбігали, а в Момбархи на чорному обличчі з’явилася білозуба усмішка.

— Момбархо, ти повинен узяти з собою Чум-Чурюма! — вигукнув Тяш.

— І передати чарівникові Ум-Гуму, щоб він його вилікував від злих чарів! — додала Уля.

Колишній крадій розгублено поглянув на смугастика, який зморщив писок у покірному очікуванні, й, здавалося, мало не плакав, потім на Кхарра, неначе запитував дозволу, й нарешті зітхнув:

— І перед тобою, пумше, Момбарха в боргу! Це ж я викрав тебе з далекого острова у морі! Ну що ж, вилазь, утрьох веселіше буде!

Чум-Чурюм так само покірливо, але з острахом наблизився до Кхарра. Та страх знову почути серед ночі мерзенний шепіт, яким від тебе вимагають мимоволі виказувати все, що бачив і чув, виявився сильнішим. Звіря видерлось на Кхарра, щосили вчепилося лапками й завмерло. Всіх насмішило кумедне видовище.

Момбарха підступив до Улі й став на одне коліно.

— Прощавай, чарівнице, відтепер я твій вірний слуга! Все, що не накажеш, виконаю і служитиму до скону!

Уля зніяковіла, але все-таки взяла його за руку й промовила:

— Я на тебе не гніваюсь, адже все скінчилося добре! Ти просто передай мої вітання царівні Мії і всім гномам. Я до них неодмінно завітаю, але трохи згодом!

— Передам, обіцяю — схилив голову Момбарха. Потім підвівся, погладив по голові Тяша, потис руки Улькові та всім ватажкам і скочив на ящера. Той радо підстрибнув і злетів у повітря. Блиснула сережка у вусі Момбархи, пролунало прощальне «Чум-чурюм» смугастика — і ящір почав швидко віддалятися в бік Долини, яка стала тепер вільна й безпечна.

Орик, Тім і Бамбула поквапилися до війська, а дітлахи довго ще махали услід чудернацькому крилатому створінню, яке згодом перетворилася на крапку, а далі й зовсім зникло за небокраєм. Тим часом лісовики відходили, залишаючи на заставі тільки сторожовий загін. Лава за лавою виступали загони з воріт і крокували лісом, щоб потім розійтися кожен своєю дорогою, до рідних домівок. Діти почули, як їх кличуть, і перезирнулися:

— Ну що ж, додому?

— Додому!

— Урра-а!

І наввипередки помчали до ватага, який махав їм з узлісся.

Примітки

1

Піл — збитий з дощок невисокий поміст для сну у селянській хаті між піччю й протилежною стіною.

(обратно)

Оглавление

КНИГА ПЕРША

  Розділ перший КОЩІЙ БЕЗСМЕРТНИЙ ТА ЧАКЛУН У-ШУР

  Розділ другий ТЯШ І УЛЯ

  Розділ третій ЛІСОВИЙ ДУХ

  Розділ четвертий ЧУМ-ЧУРЮМ

  Розділ п’ятий ЙОГО ЗЛОДІЙСТВО І ВОЛОДАРКА ПРОВАЛУ

  Розділ шостий МОМБАРХА І КХАРР

  Розділ сьомий ВИКРАДЕННЯ

  Розділ восьмий ТРИВОЖНІ ДНІ

КНИГА ДРУГА

  Розділ перший ФОРТЕЦЯ

  Розділ другий ПОЛОН

  Розділ третій МІЯ

  Розділ четвертий ПОДРУГИ

  Розділ п’ятий КНИГА ЧАР

  Розділ шостий НАПАД

  Розділ сьомий УТРЬОХ

КНИГА ТРЕТЯ

  Розділ перший ПІДЗЕМНЕ МІСТО

  Розділ другий КВАГ

  Розділ третій НАЗАД ДО ЗАМКУ

  Розділ четвертий ПОКВАНЬ

КНИГА ЧЕТВЕРТА

  Розділ перший ПОВЕРНЕННЯ

  Розділ другий ЧАКЛУН І ДЗЕРКАЛО

  Розділ третій БИТВА

*** Примечания ***