Свитославский Сергей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

місто. Одне з найвідоміших його полотен «Москва. Москворецький міст». Над штовханиною

вулиць, із їхньою метушнею пішоходів, візників, завмерли у своїй мовчазній величі куполи собору

Василя Блаженного.

І все ж батьківщиною Сергія Світославського була Україна. Саме тут він створив найкращі твори, які визначили самобутність його мистецтва. Національна своєрідність робіт художника закладена

в самому виборі мотиву: тут і величні дніпровські пороги – місця колишньої запорізької слави, і

трудяги-воли – вірні помічники селянина, що дрімають на ріллі, розморені весняним сонцем,

поруч – широка річкова далечінь, зелені луки, вітряки в степу, могутні стіни кам’янець-

подільської фортеці – німі свідки народних подвигів, і навіть знаменита величезна калюжа на

запилюженій, обпаленій сонцем вулиці Миргорода, з таким гумором описана М. Гоголем і так

колоритно зображена художником. Картину цю Світославський дуже любив і довго не

погоджувався продавати.

Створені в Україні пейзажі відобразили й шлях поступового відходу Світославського від

улюбленої гами передвижників – сіро-коричневої, емоційно співзвучної з одноманіттям буднів. У

відмові від раннього «чорного» живопису (як називав його майстер) зіграли свою роль і художні

новації часу, і, безумовно, сама барвиста природа України. Світлоносні полотна Світославського

насичуються кольором, яскравими співзвуччями широко покладених на полотно фарб, що

створюють інше, мажорне налаштування. Особливо помітно це в зображеннях Дніпра, який став

для художника і улюбленим об’єктом уваги, і образом, що сприймається, мабуть, більше, ніж

просто річка, – він співвідноситься у Світославського з поняттям України.

Сергій Світославський створив лірико-епічний образ України, виступаючи тут в основному

художником селянської тематики. Але в його творчості знайшлося місце й для міста, в якому він

народився, жив і працював.

Київ став для Світославського невичерпним джерелом натхнення. На тихій Куренівці, де життя

пливло розмірено, побут скидався, швидше, на селянський, ніж на міський, – по воду ходили з

відрами до криниці, в обійстях тримали корів, коней та іншу домашню худобу, – лежала невеличка

садиба його батьків.

Вулиця Кирилівська, 96... Дивом уціліла фотографія та численні роботи художника дають

уявлення про його дім. Сім’ї у Світославського не було, жив він зі своєю старенькою матір’ю. Це

й був його світ...

«Дніпро заходив до нього в гості своїми весняними водами». Щороку річка затоплювала велику

частину його садиби. Ось звідки стільки пейзажів, що зображають розливи Дніпра. На Куренівці

Світославський писав свій Київ, якого не торкнулася урбанізація, – глухі вулички з

приземкуватими будиночками, порослі деревами схили біля Кирилівської церкви, метушню

місцевих ярмарків, таємничі зарості закинутого парку «Облиш смуток».

«У парку я зустрічав лише старого художника. Він сидів під великим полотняним парасолем і

писав етюди. Художник уже здалеку так сердито поглядав на мене, що я жодного разу не зважився

до нього підійти», – згадує у своїй книжці «Далекі роки» К. Паустовський.

В. Васнецов побачив у ньому пророка Мойсея і втілив художника у цьому образі на одному з

пілонів Володимирського собору.

На відміну від російських передвижників, Світославський у багатьох своїх пейзажах не прагнув до

соціальної визначеності мотиву. Природа – ось що для нього головне. І навіть у такому

монументальному полотні, як «Повінь», де життя міста показане, за словами М. Мурашка, «суворо

й правдиво», він насамперед створює вражаючу картину природної стихії, заручниками якої

виявилися жителі бідного передмістя.

І в творчості, і в житті Сергій Світославський був чесним, безкомпромісним, гуманним. Він не міг

пройти повз кривду, підлість. Сміливо виступав у газетах проти чорносотенців. Став на захист 45

студентів, виключених із Київського художнього училища за участь у революційних подіях 1905

року. Рятуючи юнаків від армії, Світославський спеціально для них організував свою студію.

…Його пейзажі позбавлені салонної, ненависної йому «олеографічності». На його

середньоазійських картинах – безкраї жовті, розпечені сонцем піски, мало рослинності, каравани

верблюдів (ось де виявився його талант анімаліста), що йдуть пустелею, руїни старих міст, яскраві

барвисті базари...