Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713) [Тарас Васильович Чухліб] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Тарас Чухліб

Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи
(1663–1713)

УКРАЇНА КОЗАЦЬКА В ЄВРОПІ РАННЬО-МОДЕРНОГО ЧАСУ


Революційні події середини XVII ст. внесли досить суттєві зміни у співвідношення сил між державами, які розташовувалися з одного боку між Балтійським та Чорним морями, а з іншого — між річками Єльба та Дон. На території Центрально-Східної Європи[1] з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, що претендувало на певний міжнародний статус, який йому у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори. Самопроголошений правитель гетьманату Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, що мав право на йменування титулом «dux».

Протягом 1648–1657 рр. Український гетьманат, завдяки впроваджуваній Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості1, остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону.

У цей час продовжувала формуватися нова система міжнародних відносин, підвалини якої були закладені ще на Вестфальському конгресі 1648 р.2. Як і раніше, значно впливало на події, що розгорталися в Центрально-Східній, Південно-Східній та Північній Європі, довголітнє протистояння монархічних дворів Франції та Австрії. Саме від перебігу запеклої геополітичної суперечки Габсбургів і Бурбонів головним чином залежали міжнародні позиції провідних держав цього регіону — Речі Посполитої, Османської імперії, Московської держави та Шведського королівства. Але якщо шведський монарх після річпосполитського «бліцкригу» другої половини 50-х рр. XVII ст. на деякий час погамував власні амбіції (лише задля їхньої реанімації в майбутніх війнах початку XVIII ст.), то польські королі, московські царі й турецькі султани разом з кримськими ханами продовжували виснажливу боротьбу між собою за право вирішувати долю цієї частини Європи.

Згідно з рішеннями Оливського конгресу в січні 1660 р. нарешті закінчилася т. з. Північна війна, яка тривала від 1655 р. Цей представницький з’їзд європейських дипломатів проходив за участю таких країн, як Австрія, Швеція, Польща, Бранденбург, Данія, Голландія і за посередництва Франції в містечку Олива неподалік Гданська. Під час проведення конгресу проявилися дві тенденції: по-перше — австрійські та бранденбурзькі дипломати намагалися не допустити укладення сепаратного миру між Річчю Посполитою й Шведським королівством; по-друге — ряд країн схилялися до розбиття антишведської коаліції та примирення між Стокгольмом і Варшавою. У результаті підписаного в Оливі шведсько-польського договору між обома державами припинялася війна, однак польський король, хоча й отримував частину Пруссії, але зрікався права на шведську корону та віддавав Швеції значну частину території Інфлянт. Оливський конгрес також підтвердив положення бранденбурзько-польського договору 1657 р., чого дуже не хотіли коронні дипломати. Такі поступки Польської корони стали можливими, як стверджував коронний канцлер М. Пражмовський, з огляду на позицію Московської держави, що не хотіла поступатися правом протекторату над Україною і прагнула сама укласти сепаратний мир зі Швецією проти Речі Посполитої3.

Рішення Оливського конгресу дали можливість Польщі перемогти російські війська під Чудновим восени 1660 р. та примусити Український гетьманат укласти вигідний для коронної влади договір, внаслідок якого для Речі Посполитої стало реальним повернення всієї України під владу польського короля, адже Слободищенський (Чуднівський) трактат означав перекреслення другої Переяславської угоди 1659 р. і новий вихід козацької держави з-під зверхності московського царя. Незважаючи на це, Москва утримувала свій протекторат на Лівобережній Україні, а Польща почала підкорювати правобережну частину гетьманату.

У березні 1661 р. розпочалися мирні переговори між Московщиною й Швецією. Під час спільних засідань зі шведами боярин О. Ордин-Нащокін першим серед російських дипломатів висловив думку про те, що можна досягнути зовнішньополітичного компромісу з Польщею за рахунок поділу українських земель. Затягуючи переговори зі шведами, Ордин-Нащокін, який був керівником московського посольства, у повідомленнях до царя переконував його укласти мирний договір з Річчю Посполитою. «Якщо заради миру із Швецією ми згодні віддати їм інфлянтські міста, то чому не можемо поступитися Польщі?»4 — запитував він Олексія Михайловича, маючи на увазі «поступлення» Правобережжям. Однак після цього Ордин-Нащокін був відкликаний до Москви, а переговори зі шведами доручили вести боярину А. Матвєєву, який був прибічником продовження війни з поляками за Україну.

Одночасно на варшавському сеймі 1661 р. було складено інструкцію для