Люди та зорi [Радій Радутний] (fb2) читать постранично, страница - 4

потилиці, спокійно заходять в ліс чи в воду, всього-навсього перевіривши іі на радіоактивність. І не тримають автомат напоготові. Й ножа не носять за халявою...

Хелл почеровонів.

- Ти ж знаеш, мабуть, що було кілька випадків, що десантники... ну, як би це сказати...

- Знаю. Але ж я пройшорв тести!

- Що тести... Ось, дивись! - він натис якусь кнопку.

Щось чорне й волохате безгучно впало на стіл поруч з Юріем. Той зреагував миттю - злетів у повітря, крутнувся й вдарив незнайому істоту черевиком. Нога прорізала повітря. Наступний удар зніс би голову начальнику, але захисне поле м'яко відштовхнуло Хелла.

- Заспокійся! - начальник вимкнув поле, істота зникла. - Бачиш? Ось тобі й тести.

- Що це? - цілком спокійно запитав Юрій.

- Ще один тест. Оцей волохатик - всього лишень голограмма. Нормальна людина відсахнулась би, придивилась, абощо. А в тебе типова реакція десантника - спочатку знищити невідоме, а вже потім розбиратись. "Волохатика" ти вдарив раніше, ніж він до кінгця спроектувався, а оскільки з цього нічого не вийшло - ти цілком інстинктивно спробував знищити причиину появи небезпеки - тобто мене. Добре, що не вдався до пірокінезу.

- А якби вдався?

- Тебе звідси не випустили.

- Он як!

- Саме так! - в голосі начальника забринів метал. - Сам колись через це пройшов. Ти розуміеш, що буде на Землі, якщо такі-от ходячі вогнемети будуть плюватись полум'ям з кожного приводу! Там і так неспокійно.

- Звичайно, звичайно. Але ж я пройшов тести.

Начальник зітхнув.

- А, по-моему, ти повернешся. Я сам колись не вірив. Потім все-таки повернувся, потрапив на Весту...

- Куди?!

- На Весту. Чув про таку планетку?

Хелл трохи розгублено кивнув.

- То, пробачте, це... це у вас звідти? - він кивнув на обрубки ніг, що ховалися у гніздах великого крісла начальника.

- Звідти... - неохоче пробурчав той. - Ну, добре, досить про це. Щасти тобі!

Хелл машинально попрощався й, хоча все йшло нормально, до самого приземлення перебував під враженням тіеі розмови. І навіть вражаюча картина відокремлення човника від орбітального комплексу та проходу атмосфери не змогли його розвіяти.

З похмурим виглядом вийшов він з ангару космопорту й лише помітивши захоплені погляди кількох підлітків, трохи посміхнувся - все-таки, що не кажи, а десантник є десантник. Хоч і зв'язківець.

Але відчуття було трохи дивним. Три роки, мало не з самого початку контракту, Юрій мріяв про перший свій крок після повернення на рідну планету. Ця мить снилася йому безліч разів, ввижалася в мареві отруйних випарів чужих боліт та смертоносних хащ. А тепер...

- Таке враження, наче літав кудись на екскурсію! - пробурчав він сам до себе. Й плюнув.

Його не зустрічали. Родинні зв'язки значно ослабли в наскрізь технократизованому суспільстві, й рідких відеосеансів було цілком досить для підтримання теплих стосунків. Друзі - хто за минулі роки розлетілись по всій планеті, а дехто й далі, хто був весь час зайнятий, та й, чесно кажучи, менш за все Хелл хотів зіткнутися зараз з постарілим знайомим. Перехожі теж майже не звертали уваги на десантника в парадній формі, що трохи розгублено зупинився на перехресті.

Невисокі, однакового розміру й форми кущітяглися вздовж пластикового тротуару. Машинально Хелл тримався подалі від них.

- Ви - Юрій Хелл? - хтось нерішуче торкнув його за плече. Хелл здригнувся й повільно - "Це Земля, а не невідома планета, не смикайся!" розвернувся.

Й зустрівся з несміливим поглядом блакитних очей.

- А я - Селена Руткевич! - заявила дівчина.

"Гм... Що за дівча?" - подумав Юрій. Саме так - не дівчина, не жінка - дівча. Невисока, світловолоса, одягнена в прості сіренькі штанці та смугасто-білу блузку - одним словом нічим не примітна істота. Та було в іі погляді щось таке, що викликало в Хелла дивне відчуття якогось неспокою.

- Дуже приемно, - машинально відповів він. Й трохи розгубився, не знаючи, що сказати далі.

Дівчина теж помітно збентежилась.

- Ой, вічно я не з того починаю! - ніяково посміхнулась вона, одночасно намацуючи щось в невеликій сумочці. - Я... Тобто мене... Ну, коротше, ось!..

Селена простягла десантнику в кілька разів складений аркушик. Посміхнувшись, Хелл взяв записку, розгорнув й здивовано підняв брови писав його давній приятель Серж, колишній однокурсник.

"Привіт, Юр! - починалась записка. Випадково взнав, що ти прилітаеш. Й зразу подумав, що податись тобі зараз нема куди. Так що слідуй прямо за ціею особою, що передала листа й потрапиш до мене. Зразу кажу - не пошкодуеш. Одне з найкращих місць на Землі - заповідник - буде в твоему розпорядженні. Отже, рушай!

Серж."

Він склав записку й знову поглянув на дівчину.

- Прошу за мною, - посміхнулась вона. - Тут недалеко.

Відмовлятись було незручно, та й - Серж мав рацію - податись було нікуди, тож Хелл махнув на все рукою й рушив за Селеною. Вони зайшли за ріг й опинились на стоянці.

- Прошу, - дівчина зупинилась біля невеликого катеру на повітряній подушці. - Оце наш транспорт. Трхи незвичний, так? Але в лісі на колесах не дуже не