Люди та зорi [Радій Радутний] (fb2) читать постранично, страница - 3

другий. - Один раз. Нічого цікавого. Краще стикатися з ними на тренажері.

- Розкажи!

- Та кажу ж, нічого цікавого, - похмуро буркнув той. - Я тоді був таким, як ти зараз, Йшли вчотирьох, шукали місце для маяка. Зайшли в очерет. Води було мало - по коліна. Коли десь у хащі почувся шум, тріск й зверху впало щось таке... ну, приблизно з ровер завбільшки, але темне й кругле. Впало просто на Алекса - він йшов попереду. Й крикнути не встиг! Ну, поки я стояв, рота роззявивши, Нік та Роджер порізали його з автоматів. Не насмерть, правда - втік.

- А... Алекс?

- Що Алекс... Хто ж вціліе, коли на голову падае п'ять тонн м'язів та хітину. З'істи його, звичайно, не встиг, але... Тихо!

Він зненацька зупинився й трохи присів. Зліва в очереті щось ледь чутно шелеснуло. Потім тріснуло й зашипіло. Чоловік метнувся вбік. Велике темно-брунате тіло ляснуло об воду поруч. Тріск пострілів злився з вилясками води. Людей відкинуло й залило, поки молодший відкашлювався, старший вже стояв з автоматом напоготові поруч. Стрибунець зник.

- Ти його вбив?

- Чорта з два! - роздратовано відгукнувся стрілець. - Дусь причаївся, сволота!

Вітер тихо шелестів очеретом, невеличкі хвильки пробігали по чорній поверхні води. Продзижчала якась комаха. Чоловік нервово обводив поглядом очеретяні хащі.

- Здаеться там, - тихо прошепотів його товариш.

Очерет затріщав зовсім не там, куди він вказував. Десантник блискавично розвернувся й примружив очі. Струмінь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повітря, зніс хащі, підняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звідти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не підім'яв під себе людей, метнувся в один бік, в другий і завмер. Засмерділо горілим м'ясом.

Зв'язківець втомлено потер лоба й вимучено посміхнувся.

- Неймовірно! - захоплено прошепотів його товариш. - Оце він такий, пірокінез?

Чоловік буркнув щось ствердне.

- Але не можна ним зловживати, - додав він по паузі й поморщився від наростаючого головного болю. - Все, пішли додому.

Він впевнено розсунув руками очерее. Другий зв'язківець, весь час оглядаючись, рушив слідом.

- Десантник?

- Та який з мене десантник? - безтурботно засміявся Юр Хелл. Зв'язківець.

- Угу, - буркнув сивий сухорлявий дідок. - Всі ви тут - зв'язківці, транспортники, енергетики. А дома - десантник, розвідник! За ящерами ганявся, стрибунців голими руками давив, на стоніжок взагалі уваги не звертав...

Юрій делікатно промовчав.

Та вас за сотню кроків можна відрізнити! - розпалився дідок. - Ви ж наче пружини, скручені, торкни рукою - й відлетиш! Ви ж небепеки чекаете на кожному кроці, кожний об'ект оцінюете спочатку з точки зору його безпечності, а вже потім все інше! Без автомату або лазеру поруч з ліжком заснути не можете!..

"Що це з ним?" - здивовано подумав Хелл.

- А тут ще й пірокінез! Я б того розумника, що вигадав вам ті операціі робити, самого спалив! а тобі часто палити доводилось? зненацька спокійнішим голосом запитав психолог.

"Чого це він так раптом полагіднішав? Еге, ось в чому справа! Це ж тест! Якщо зараз зірвусь, почну вихвалятись, або ж, навпаки, скажу, що зовсім не стріляв - пертись мені на операцію, а значить ще з місяць після прильоту нудитись десь в лабораторіі..."

- Та доводилось кілька разів, не дуже приемна штука.

- Голова не боліла? - Хелл аж занепокоівся під уважним поглядом психолога.

"Оце тобі й дідок! Здаеться, гіпноз пробуе. Але дзуськи!"

- Боліла трохи.

"Відповідай спокійно. Хе-хе, хлопці, не на того напали!"

- Ну ладно, давай-но ще тести покрутимо, - психолог кивнув в бік крісла з великим шоломом на спинці. - Здаеться, все в тебе нормально.

Так воно й виявилось. Вже після виконання всіх формальностей Юрій зайшов до начальника відділу реабілітаціі. Той сидів у глибокому кріслі перед комп'ютером й щось уважно читав на дисплеі. З того, як поспішно він вимкнув дисплей, Хелл зрозумів, що то була його особиста справа.

- Ти не хочеш залишитись? - зненацька, без підготовки запитав начальник.

- Анітрохи! - засмівяс Хелл. - Досить. Я свое відвоював.

- Хіба це війна!.. - зітхнув начальник. - Це так, прогулянка...

Хелл скривився, але змовчав.

- ...але мені здаеться, що ти повернешся.

- Це ж чому?

- Бачиш... Ти згадай, що сказав психолог - "кожен десантник"...

- Я не десантник!

- Майже десантник. Зв'язківці, між іншим мають трупів більше, ніж десантники. Так от, цитую далі. Десантник - це могутне тіло, чудова реакція, постіна готовність до бійки, до доротьби - все одно з чим чи з ким, - здатність стріляти з всього, що хоч віддаленно нагадуе зброю й вбиватьи всим, що може вбивати, включаючи власні руки. Десантник - це зразок істоти, максимально пристосованоі для боротьби за виживання. Десантник звик до неі, він просто не уявляе, що можна жити без постіного усвідомлення небезпеки.

Але це добре, це просто-таки чудово на неосвоеній планеті, а не дома.

А на Землі багато людей уявлення не мають ні про яку небезпеку, не відчувають погляду на