Штукарі [Богуміл Грабал] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Богуміл Грабал Штукарі


З чеської переклав Олексій Зарицький

1


На лавочці біля цементного заводу сиділи діди, вони раз у раз бралися за грудки й горлали один на одного.

Навкруги падав цементний пил, укриваючи навколишні садки й будинки. Я вийшов у запорошене поле.

Під самітною грушею якийсь чоловічок жав серпом траву.

— Що воно за діди біля прохідної? — спитав я. — Ледь живі, а репетують!

— Ото біля брами? Це наші пенсіонери, — сказав чоловічок, жнучи і далі.

— Але ж у них безхмарна старість!

— Звісно! — сказав чоловічок. — Я також сподіваюсь через рік-два сидіти там з ними.

— Якщо ви взагалі дочекаєтеся тієї пенсії!

— А то як же, тут клімат здоровий. Середній вік людини в нас сімдесят років, — сказав чоловічок, спритно жнучи травичку, від якої клубами, наче пара від залитого вогнища, підіймався цементний пил.

— Скажіть-но, про що ж ті діди сперечаються? Чого вони так волають?

— Їх непокоїть цементний завод. Їм здається, ніби за них він працював краще. До того ж коли накричишся, то за вечерею й кухоль пива дужче смакує. Розумієте, вони все життя пропрацювали на заводі, зрослися з ним, ото й не можуть жити без нього.

— А чому б їм не податись по гриби? Чи взагалі виїхати в ліси під кордоном? Кожен міг би мати там будиночок із садком.

Сказавши це, я провів під носом рукою, й на руці залишилася слизька чорна смуга.

— Воно то так, — сказав чоловічок, переставши жати. — Один пенсіонер, Маречек, поїхав був у ті ліси, а за два тижні його привезла «швидка». Від чистого повітря він дістав там астму. А тут через два дні знову став як огірочок. Отой, що біля прохідної найдужче горлає, ото він і є, Маречек. Розумієте, тут міцне повітря, густе, мов гороховий суп.

— Я не люблю горохового супу, — сказав я і відійшов під грушу.

Путівцем хтось їхав учвал парою коней, з-під копит здіймалась цементова хмара, огортаючи віз. Невидимий візник весело співав, правий кінь натяг віжки й зірвав грушеву гілку, струсивши ще цілу хмару цементової пилюки. Мацаючи поперед себе руками, я виборсався з цієї хмари, а за мить побачив, що мій чорний костюм став сірим.

Я промовив:

— Пане, скажіть, будь ласка, де живе Їрка Бурган!

Чоловічок однією рукою вимахував серпом, а другою врівноважував рухи свого тіла.

Раптом він зачепив серпом якусь кротовину, злякано схопився й побіг у поле.

— Оси! — кричав він, наче шаблею розмахуючи серпом над головою.

Я його наздогнав:

— Пане! Прошу вас, чи не знаєте ви Їрку Бургана?

— Я його тато! — на бігу гукнув чоловічок, відганяючи розлютованих ос.

— Дуже приємно з вами познайомитись, я товариш Їрки, — відрекомендувався я.

— Ото син зрадіє! Він давно чекає на вас, — крикнув пан Бурган і додав кроку.

І тут, фехтуючи серпом, пан Бурган ненароком дзьобнув себе ним по лобі.

Він побіг іще швидше, а серп стирчав у нього з лоба, наче перо на капелюсі.

Ми зупинились аж біля воріт.

Пан Бурган здавався спокійним, хоча кров цівочками стікала по його запорошеному волоссі біля вух і капала з підборіддя.

— Давайте я витягну цього серпа! — запропонував я.

— Хай потім, бо, можливо, синок захоче мене з ним намалювати… А ось і моя жінка!

З хвіртки вийшла огрядна пані, у неї були підкасані рукави й масні руки, наче вона щойно розчиняла гуску. Одна повіка в пані погано заплющувалась, а спідня губа відвисала.

— А я вас давно виглядаю! — сказала вона й тицьнула мені долоню. — Ласкаво просимо!

Із хвіртки вибіг Їрка, червонощокий юнак, однією рукою він трусив мою правицю, а другою вказував на краєвид:

— Ось краса! Бачиш, друже, я ж не брехав! Оце барви! Оце ландшафт! Оце пленер!

— Краса, але подивися, що з твоїм татом! — сказав я йому.

— Що? — розглядівся Їрка.

— Що-що! Оце! — похитав я серпом, що стирчав з голови пана Бургана, тепер схожий на величезний дзьоб.

— Ой! — відгукнувся пан Бурган.

— Он воно що, — махнув рукою мій товариш, — а я вже був подумав, чи не сталося бозна-чого. Мамо, ви тільки подивіться, певно, тато знову дрочив ос! Тату, татусю! — жартома насварився на батька Їрка, тоді сказав мені: — В нас удома завжди якісь кумедії. Почали були пропадати кролі, розумієш, і наш татусь, цей винахідник, зладнав пастку біля кліток, та так хитро, щоб, коли на неї хтось ледь ступить, одразу провалився в помийну яму. Ну, а крільчатник у нас біля самісінької ями. Отож тато зладнав пастку, але тут-таки про неї забув і вранці сам туди шубовснув.

— Там не глибоко, — сказав пан Бурган.

— Покуди? — наставив вуха Їрка.

— Посюди, — сказав пан Бурган й провів ребром долоні по шиї.

— Ото ж! — зареготав Їрка. — А ще якось тато зіграв роль санітара. Висипав у туалет відро карбіду, а потім вибив туди люльку. Почувся вибух, наче гарматний постріл. Я вискочив із хати, дивлюся — в повітрі наш нужник разом з усім на світі, а серед того добра літає наш тато. Метрів шість