Штукарі [Богуміл Грабал] (fb2) читать онлайн

Богуміл Грабал Штукарі

З чеської переклав Олексій Зарицький

1

На лавочці біля цементного заводу сиділи діди, вони раз у раз бралися за грудки й горлали один на одного.

Навкруги падав цементний пил, укриваючи навколишні садки й будинки. Я вийшов у запорошене поле.

Під самітною грушею якийсь чоловічок жав серпом траву.

— Що воно за діди біля прохідної? — спитав я. — Ледь живі, а репетують!

— Ото біля брами? Це наші пенсіонери, — сказав чоловічок, жнучи і далі.

— Але ж у них безхмарна старість!

— Звісно! — сказав чоловічок. — Я також сподіваюсь через рік-два сидіти там з ними.

— Якщо ви взагалі дочекаєтеся тієї пенсії!

— А то як же, тут клімат здоровий. Середній вік людини в нас сімдесят років, — сказав чоловічок, спритно жнучи травичку, від якої клубами, наче пара від залитого вогнища, підіймався цементний пил.

— Скажіть-но, про що ж ті діди сперечаються? Чого вони так волають?

— Їх непокоїть цементний завод. Їм здається, ніби за них він працював краще. До того ж коли накричишся, то за вечерею й кухоль пива дужче смакує. Розумієте, вони все життя пропрацювали на заводі, зрослися з ним, ото й не можуть жити без нього.

— А чому б їм не податись по гриби? Чи взагалі виїхати в ліси під кордоном? Кожен міг би мати там будиночок із садком.

Сказавши це, я провів під носом рукою, й на руці залишилася слизька чорна смуга.

— Воно то так, — сказав чоловічок, переставши жати. — Один пенсіонер, Маречек, поїхав був у ті ліси, а за два тижні його привезла «швидка». Від чистого повітря він дістав там астму. А тут через два дні знову став як огірочок. Отой, що біля прохідної найдужче горлає, ото він і є, Маречек. Розумієте, тут міцне повітря, густе, мов гороховий суп.

— Я не люблю горохового супу, — сказав я і відійшов під грушу.

Путівцем хтось їхав учвал парою коней, з-під копит здіймалась цементова хмара, огортаючи віз. Невидимий візник весело співав, правий кінь натяг віжки й зірвав грушеву гілку, струсивши ще цілу хмару цементової пилюки. Мацаючи поперед себе руками, я виборсався з цієї хмари, а за мить побачив, що мій чорний костюм став сірим.

Я промовив:

— Пане, скажіть, будь ласка, де живе Їрка Бурган!

Чоловічок однією рукою вимахував серпом, а другою врівноважував рухи свого тіла.

Раптом він зачепив серпом якусь кротовину, злякано схопився й побіг у поле.

— Оси! — кричав він, наче шаблею розмахуючи серпом над головою.

Я його наздогнав:

— Пане! Прошу вас, чи не знаєте ви Їрку Бургана?

— Я його тато! — на бігу гукнув чоловічок, відганяючи розлютованих ос.

— Дуже приємно з вами познайомитись, я товариш Їрки, — відрекомендувався я.

— Ото син зрадіє! Він давно чекає на вас, — крикнув пан Бурган і додав кроку.

І тут, фехтуючи серпом, пан Бурган ненароком дзьобнув себе ним по лобі.

Він побіг іще швидше, а серп стирчав у нього з лоба, наче перо на капелюсі.

Ми зупинились аж біля воріт.

Пан Бурган здавався спокійним, хоча кров цівочками стікала по його запорошеному волоссі біля вух і капала з підборіддя.

— Давайте я витягну цього серпа! — запропонував я.

— Хай потім, бо, можливо, синок захоче мене з ним намалювати… А ось і моя жінка!

З хвіртки вийшла огрядна пані, у неї були підкасані рукави й масні руки, наче вона щойно розчиняла гуску. Одна повіка в пані погано заплющувалась, а спідня губа відвисала.

— А я вас давно виглядаю! — сказала вона й тицьнула мені долоню. — Ласкаво просимо!

Із хвіртки вибіг Їрка, червонощокий юнак, однією рукою він трусив мою правицю, а другою вказував на краєвид:

— Ось краса! Бачиш, друже, я ж не брехав! Оце барви! Оце ландшафт! Оце пленер!

— Краса, але подивися, що з твоїм татом! — сказав я йому.

— Що? — розглядівся Їрка.

— Що-що! Оце! — похитав я серпом, що стирчав з голови пана Бургана, тепер схожий на величезний дзьоб.

— Ой! — відгукнувся пан Бурган.

— Он воно що, — махнув рукою мій товариш, — а я вже був подумав, чи не сталося бозна-чого. Мамо, ви тільки подивіться, певно, тато знову дрочив ос! Тату, татусю! — жартома насварився на батька Їрка, тоді сказав мені: — В нас удома завжди якісь кумедії. Почали були пропадати кролі, розумієш, і наш татусь, цей винахідник, зладнав пастку біля кліток, та так хитро, щоб, коли на неї хтось ледь ступить, одразу провалився в помийну яму. Ну, а крільчатник у нас біля самісінької ями. Отож тато зладнав пастку, але тут-таки про неї забув і вранці сам туди шубовснув.

— Там не глибоко, — сказав пан Бурган.

— Покуди? — наставив вуха Їрка.

— Посюди, — сказав пан Бурган й провів ребром долоні по шиї.

— Ото ж! — зареготав Їрка. — А ще якось тато зіграв роль санітара. Висипав у туалет відро карбіду, а потім вибив туди люльку. Почувся вибух, наче гарматний постріл. Я вискочив із хати, дивлюся — в повітрі наш нужник разом з усім на світі, а серед того добра літає наш тато. Метрів шість од землі було. Добре, хоч упав на купу гною!

— Ги-ги-ги-ги!.. — реготала пані Бурганова, аж у неї трусилося черево.

— От і неправда, ніяких там шести метрів не було! — сяяв пан Бурган, а кров біля вух у нього зсохлася й блищала, наче емаль.

— А скільки? — наставив вуха Їрка.

— Метрів з п'ять, не більше… Та й не все з нужника викинуло, трохи лишилося, — сказав пан Бурган. — Одразу видно, що наш синок — художник, завжди перебільшує.

— Тут немає про що й сперечатися, — сказав я. — Краще, люди добрі, подумайте про серп у голові!

— Та це дрібниці, боже мій! — сказала пані Бурганова, взяла серпа за держак, похитала й висмикнула його з рани.

— А чи не буде в пана Бургана зараження крові? — з жалісливою гримасою сказав я.

— Ні, ми тут усе лікуємо чистим повітрям, — сказала пані господиня, замахнулася й з любов'ю тріснула пана Бургана по лобі кулаком. — Найкраще відразу після поранення заїхати татові поміж роги. А чому? Бо штукар!

Вона взяла чоловіка за патли, потягла на подвір'я, штовхнула його скривавлену голову під насос і заходилася качати воду.

— Друже, — сказав Їрка, — наш тато справді штукар. Торік він у відпустку ремонтував риштак, то ходив неприв’язаний самим краєм даху, ще й сміявся. Мати дріботіла внизу цементовим хідником, ладна бігти по «швидку», якби тато зірвався. Так тривало тринадцять днів. На чотирнадцятий тато прив'язався і того ж дня впав з даху, повиснувши за ногу. Я з вікна кімнати давав йому пити, а мама тим часом вимостила хідник перинами. І коли я визволив тата, перерізавши мотузку, то — не знаю, як це могло статися? — він упав головою мимо перини. На цемент!

— Ге-ге-ге-ге!.. — сміялася пані Бурганова. — На цемент! Але того ж вечора подався до шинку! — Вона й далі качала воду.

— Наш тато ще їздить на мотоциклі! — голосно, щоб його чув батько, провадив Їрка. — Знайомі водії нам кажуть: «Нічого страшного, хоча ваш тато так дотримується правил безпеки руху, що колись ви принесете його додому в кошику!» Ха-ха-ха! Одного разу тата довго не було, тож ми взяли кошик і пішли його шукати. І за поворотом, отам, де тернові зарості, раптом наче щось забекало. Дивимося… матінко!..

— Ги-ги-ги-ги… — сміялася пані Бурганова, не перестаючи мити голову чоловіка під насосом.

— Нашого тата разом з мотоциклом увігнало в ті колючки! — душився від сміху Їрка. — Не вписався в поворот — і прямо в терен!.. Там він і просидів собі на мотоциклі дві години, не скидаючи рук з керма, бо шипи не давали ворухнутися…

— Одна голка вп'ялася мені в ніс, друга — в повіку… а мені хотілося чхнути! — прокричав пан Бурган і підвів голову, але пані Бурганова знову занурила її під насос.

— Як же ви його визволили з тих заростей? — похолов я.

— Спочатку я взяв ножиці для стрижки овець, потім садівницький секатор, зробив у чагарнику так званий розтин Прейслера й за годину вистриг тата, — сказав Їрка.

Пан Бурган хотів щось додати, вже й підвів був голову, та вдарився потилицею об трубу насоса.

Неподалік на пагорбі спалахнув вогонь, почувся вибух.

— Десята година, — відгукнувсь Їрка.

— Негідники, — ніжно сказала мати і подивилася на підгірок, звідки здіймалася біла хмара.

Серед запорошених сосен було видно солдатів. Один з них вийшов на галявину, зняв запобіжник з гранати, жбурнув її на середину просіки і кинувся на землю… Спершу знялася молочна хмара, тоді вдруге почувся вибух, який прокотивсь долиною, струсивши з ліщинових кущів та соняшників цементову пилюку.

— Негідники, — знову ласкаво проказала пані Бурганова, відвела чоловіка за кучму від насоса й старанно оглянула рану. — На чистому повітрі швидко загоїться, — сказала вона і привітним рухом запросила мене до хати…

2 

На кухні висіло безліч запорошених етюдів.

Підставляючи собі стілець, пані Бурганова, крекчучи, вогкою ганчіркою витирала полотна, і яскраві барви поволі освітлювали кухню.

Щоп'ять хвилин хата здригалася від вибуху на військовому полігоні, а в шафі бряжчали тарілки. За кожним вибухом гранати бронзове ліжко відкочувалось на коліщатках, а пані Бурганова щоразу оберталась до вікна й ніжно проказувала:

— Негідники…

Пан Бурган показував серпом на картини:

— Оце, дивіться, коли наш син малював «Захід сонця на південночеському озері», взувся був у черевики на номер менші, а коли малював «Мотив з Карлштейна», то з підбора в п'яту йому вліз от такий гвіздок… А це, як він працював над «Буковим лісом у Літомишлі», то цілий день не ходив до вітру… А оце ось, коли створював «Коней, що пасуться на Пршибіславі», то стояв по пояс у смердючому болоті… Перед тим же, як намалювати «На версі гори», три дні говів…

Пан Бурган розповідав, а пані Бурганова під кожну картину, про яку йшлося, підставляла стілець, видиралася на нього, вогкою ганчіркою протирала кожне полотно, щоп'ять хвилин виглядала у вікно, звідки чулись вибухи, й лагідно проказувала:

— Негідники…

Рівно о дванадцятій годині бронзове ліжко проїхало на коліщатках аж до другої стіни.

Пан Бурган кивнув на останню картину:

— А оце, дивіться, наш син назвав «Зимовий настрій». Коли він малював цю картину, то роззувся, закасав штани й дивився на неї, цілу годину вистоявши в холодному ручаї, хоча був січень місяць…

— Негідники, — сказала пані Бурганова і злізла зі стільця.

Запала гнітюча тиша.

Пані Бурганова перетягла ліжко через усю кухню на місце.

— Гарні картини і дуже зворушливі, — сказав я, — але для чого Їрка то взуває на розмір менші черевики, то заганяє собі в п'яту гвіздок, то стоїть босий у крижаній воді?

Їрка аж палав, опустивши очі додолу.

— Розумієте, — сказав пан Бурган, син не вчився в академіях… отож брак освіти компенсує сильним переживанням… Ми запросили вас для того… нам би хотілося знати, чи зміг би наш син уступити до академії в Празі…

— Їрко, — спитав я, — ти всі оці пейзажі малював на пленері? Звідки такі чудові барви? Де ти їх підгледів? Як тобі щастить отак поєднати синє з червоним? Імпресіоністи не стидалися б за отакі барви. Куди ходиш на етюди?

Пан Бурган відхилив фіранку, з якої посипався цементовий пил.

— Дивіться! — заволав він. — Бачите оці барви? Майже всі картини, що висять отут на кухні, він малював у наших краях. Ви тільки подивіться, як тут усе палає барвами!

Пан Бурган тримав фіранку, а я дивився разом з ним на пейзаж, який був напрочуд сірим, наче стадо старих слонів. Тільки-но щось поворухнеться — відразу здіймає хмару цементового пилу. Я дивився на сіре поле люцерни: трактор тяг косарку, за нею слалися сірі шлейфи. Сіра курява тяглася за бричкою на шляху. За шляхом стояв довгий віз, на який чолов'яга накладав снопи жита; щоразу, беручи сніп, він неначе підпалював його, бо з того снопа зроджувалося повісмо куряви, схожої на дим.

— Бачите ці барви? — трусив пан Бурган серпом.

На галявину вийшов ще один солдат, зірвав чеку й пошпурив гранату.

Бронзове ліжко знову від'їхало.

Пані Бурганова вперше змовчала.

— Негідники, — сказав я.

Вона поклала свою руку на мою, одна повіка в неї обвисла, наче оладок, і жінка по-материнському почала мене наставляти:

— Вам не можна, пане, вам — ніяк не можна. Лаяти можемо тільки ми… тут. Але ми не лаємо, тільки відводимо душу. Це така гра. Адже це наші солдати. Це те саме, пане, наче вони в нас удома. В сім'ї також можна дещо собі дозволити. Тільки члени сім'ї, тільки між собою. Більше ніхто. З нашого тата можемо кепкувати лише Їрка та я, більше ніхто… Ну, то як ви вважаєте? Може наш син їхати до Праги? Чи зробить він там щось для чеського малярства?

Пані Бурганова подивилася на мене допитливими очима, що були здатні побачити в глибинах моєї душі навіть крихітку сумніву.

— Прага — це акушерські ножиці, — сказав я й опустив очі долу, — оці картини — це не ескізи, а справжнє мистецтво. Думаю, Їрці варто вирушити за славою…

— Побачимо, — сказала пані Бурганова.

Пан Бурган відчинив двері до кімнати.

— Наш син ще й скульптор, бачите? — запросив він мене туди й серпом постукав по гіпсовій скульптурі з могутніми м'язами.

— Це «Бівой^[1] без кабана», — сказав він.

— Колосально! Оце біцепси! — вигукнув я. — Їрко, друже, хто тобі правив за натурщика? Якийсь штангіст чи боксер важкої категорії?

Їрка дивився в підлогу й палав.

— Ні штангіст, ані боксер важкої категорії, — сказав пан Бурган, — а я! — І він кивнув на себе серпом.

— Ви?

— Я! — радів дрібнотілий господар. — Наш син усе домислює. Наш син, побачивши, як капає вода з крана, бере олівець і малює Ніагару. Коли вколить пальця, уже йде питати, скільки коштує похорон за найвищим розрядом. Мінімальні враження — максимальні наслідки, — додав пан Бурган і закліпав оченятами.

— Пане Бурган, ви щаслива людина, — сказав я.

— Так я ж із Вршовиць! — вигукнув він і почухав серпом потилицю. — Ви ніколи не бачили «Троїла і Кресіду» Шекспіра? Чверть століття тому я працював статистом у театрі на Виноградах — і саме в цій виставі. У п'ятій дії режисерові знадобилися на сцені дві гарні оголені скульптури. Одну зображував я, покритий бронзою, а другу — одна дівчина. Отож ми на кожній виставі нерухомо вилежували під прожекторами цілу дію, згори на нас дивилася гальорка, головним чином на дівчину… А потім, коли «Троїл і Кресіда» перестала йти, я попросив руки в тієї голої, покритої бронзою дівчини, вона згодилась… і ми вже чверть століття разом.

— Оце та покрита бронзою скульптура? — спитав я, глянувши на господиню.

Пан Бурган посміхнувся й кивнув.

— Упустимо трошки чистого повітря? — озвалась пані Бурганова.

Цементовий пил почав осідати на килим.

— Якщо вирішите заспокоїти розхитані нерви, — сказала пані Бурганова, — то приїздіть до нас хоч на цілий тиждень.

— А гранати завжди кидають? — поцікавився я.

— Ні, — сказала пані й дістала з шафи пилосос, — тільки з понеділка по суботу й тільки з десятої до третьої. А в неділю дуже сумно. Тоді в нас тут така тиша, хоч криком кричи. Ось така тиша. Ми вмикаємо радіо, а Їрка з ранку грає на трубі. І ми тішимося, що ще однісіньку ніч переспимо — й знову прийдуть наші солдатики…

— Ви справді обоє лежали на сцені голі? — спитав я.

— Атож, — сказала пані Бурганова.

Важко перевалюючись, вона підійшла до чоловіка й дала йому змотаний шнур з вилкою.

— Тату, — сказала вона, — йди, пропилосось рядок айстр під стіною, а я потім наріжу там для пана гарний букет! Негідники… — додала вона ніжно й виглянула з вікна на галявину, де виросла ще одна біла хмара, наче кущ квітучого глоду.

Перекладено за виданням: Bohumil Hrabal, Pábitelé. Povidky. Mladá fronta, Praha, 1964.

© Bohumil Hrabal, 1964.

Богуміл Грабал (нар. 1914 р.) — видатний чеський письменник, який, розвиваючи оповідну манеру Я. Гашека, широко використовує в своїх творах елементи фантастики, сюрреалізму. Переважна більшість оповідань, повістей, романів Б. Грабала перекладені у Франції, Італії, ФРН, США та багатьох інших країнах світу. Автор книжок «Перлина на дні» (1963), «Штукарі», «Уроки танцю для літніх людей» (1964), «Поїзди особливого призначення» (1965), «Світлий смуток» (1979), «Арлекінові мільйони», «Клуби поезії» (1981), «Як я обслуговував англійського короля» (1988) та ін. Оповідання «Штукарі», взяте з однойменної збірки, — це перше представлення Б. Грабала українському читачеві.

Зарицький Олексій Миколайович (нар. 1959 р.) — літературознавець, перекладач, кандидат філологічних наук, автор статей з питань зарубіжної літератури.

Богуміл Грабал про себе і свої книжки

У серпні минулого року український перекладач і літературознавець Олексій Зарицький побував у Празі, де взяв інтерв'ю у всесвітньовідомого чеського прозаїка Богуміла Грабала, яке й пропонуємо вашій увазі.

— Пане Грабал, ви, певно, знаєте, що в період застою ваші книжки в Радянському Союзі не перекладалися і більшість ваших творів нашому читачеві практично не відома. Був час, проте, коли ваші твори не доходили й до чеського читача, коли ви свідомо писали, як то кажуть, «до шухляди». З чим це пов'язано?

— Спочатку я писав тільки для себе і своїх друзів. Мені здавалося, що я не досяг високого професійного рівня, аби публікувати свої твори. Писати я почав ще у тридцятих-сорокових роках, і тільки 1962 року завдяки зусиллям друзів і видавців побачила світ перша збірка моїх оповідань. Я пишу передусім для себе, для власної втіхи, і тому мої твори дуже суб'єктивні. В основі моєї творчості лежать дві речі: оповіді простих людей, з якими я постійно спілкуюся, і суб'єктивне, філософсько-естетичне осмислення, оформлення того, що я бачу, про що мені розповідають.

— Які враження найдужче запам'яталися вам з часу входження у літературу?

— До тридцяти п'яти років я був дуже ніжним, боязким, м'яким молодим чоловіком. Майже таким, як головний герой мого твору «Поїзди особливого призначення». До речі, мало хто знає, що в юності я писав ліричні вірші. Приїхавши до Праги, я мусив мужніти, робитись духовно міцнішим, навіть суворішим. Я вчився протистояти різним життєвим знегодам, а не пасувати перед ними. Найулюбленішим моїм поетом і досі залишається Єсенін; його ліричні, м'які, сповнені ніжності поезії, наче теплою хвилею, огортають мене. Можливо, саме від ліризму, від внутрішньої медитації я й перейшов згодом до глибокого психологічного аналізу. Мої улюблені письменники — Джойс, Камю, Достоєвський, Селін, Чехов. Мене завжди цікавило внутрішнє протиріччя між ніжним, тонким світом героя і суворою дійсністю, цікавило, як людина пізнає світ, долає бар'єри, а коли це виявляється понад її сили, вона може навіть піти з життя. Найбільшим моїм бажанням у той період, коли я вступив у літературу, було не зламатися, подолати бар'єр між своїм лагідним внутрішнім світом і дійсністю, знайти компроміс і при цьому постаратися залишитись самим собою.

— Як виникають сюжети ваших творів? Чи правда, що більшість із них побудована на історіях, які ви почули в затишних празьких «господах»?

— Це справді так. Чого я хотів би, так це продовжити гашеківську традицію в нашій літературі. Ярослав Гашек писав свої твори, сидячи в празьких шинках і міг наступного дня вставити у сюжет історію, почуту вчора за кухлем пива. Я переконаний, що треба бути якомога ближче до звичайних людей. Прості люди — це невичерпне джерело мудрості, гумору. Достатньо тільки вміти слухати їх, а потім додати щось, скажімо, фантастичне, гротескне, що підсилило б ефект від тієї чи тієї історії, щоб вона піднялася над життям, повернулася до людей уже в іншому, не прямолінійному, а узагальненому, філософсько-психологічному вигляді, щоб зачепила потаємні куточки розуму, психіки, навіть підсвідомості.

— Що ви вважаєте найістотнішим для сучасної літератури? На які проблеми вона має реагувати передусім?

— Кожен сучасний письменник у своїх творах повинен нести гуманізм у широкому розумінні цього поняття. Я не прагну розкривати якісь глобальні проблеми, я хочу, щоб кожна людина мала свою улюблену працю, сім’ю, друзів. Мої герої — звичайні люди, які після роботи відвідують свою улюблену ресторацію, п'ють пиво, не почуваються самотніми. Вони знають, що з ними буде завтра, вони веселі, іронічні, дотепні, сумні, добрі. Вони далекі від великої політики, але й можуть сказати про неї своє влучне слово, а у критичній ситуації, скажімо, воєнній, здатні й на серйозні вчинки.

— З яких своїх творів ви хотіли б почати знайомство з українськими читачами?

— Ви знаєте, я справді радий, що в Радянському Союзі нарешті знято негласну «заборону» на мої книжки, які ось уже майже тридцять років перекладаються по цілому світі. Думаю, для українського читача найцікавіше було б познайомитися з «Поїздами особливого призначення», «Вигадниками», «Гучною самотністю». Там є і «празька» іронія, гумор, і елементи фантастики в реалістичній оповіді. Найбільше, гадаю, українського читача зацікавив би невеликий твір «Поїзди особливого призначення», де йдеться про боротьбу звичайних жителів звичайного містечка проти німецьких фашистів під час війни — ця тема, по-моєму, близька й зрозуміла всім людям.

— Який з-поміж ваших творів видається вам найкращим чи, може, найдорожчим?

— Найлегше мені писалась «Гучна самотність». Я зовсім не докладав зусиль, працюючи над цією книжкою. Писав її, як Гашек свого «Швейка».

— А над чим ви працюєте зараз? Що обмірковуєте?

— У сімдесят п'ять років важко відповідати на питання про «творчі плани». Я хотів би, щоб усе було, як раніше. Щоб була жива моя дружина, щоб я не мав жодних недуг і щоб мені не забракло сили. Я перебуваю вже на такому життєвому рубежі, коли час підбивати підсумки. Я б хотів якось узагальнити все, що зробив. Звісно, працюватиму, звісно, писатиму про себе, про друзів, про суспільство, про світ, у якому мені судилося жити…

Журнал "Всесвіт" №8 1989 р.

Примітки

1

Бівой — мисливець, персонаж «Стародавніх чеських легенд» Алоїса Їрасека.

(обратно)

Оглавление

Богуміл Грабал Штукарі

1

2 

Богуміл Грабал про себе і свої книжки

*** Примечания ***