Корсетна майстерня пані Марії [Анатолій Соломко] (fb2) читать постранично, страница - 4

глянула на гостя.

В Андрія застукотіло в грудях. Йому хотілося взяти її руки, приголубити. І вона відчула його бажання — зашарілася:

— Андрію, чай холоне…

Нахилився над чашкою.

— Маріє, знаєш… ти мені подобаєшся. І вже давно, як вперше стрілися.

— Не треба… потім, — дивилася на нього схвильовано.

— Коли… «потім»?

— І в мене донька, — болісно посміхнулась.

— Їй потрібен батько, — зовсім осмілів і торкнувся її руки.

Осоння радості відбилось на Маріїнім обличчі, і вона тихо мовила:

— А я її запитаю про це.

— Але ж ти їдеш!

— Ми молоді… У нас ще все попереду!

Те було наче в сні. Він легко підвівся, простягнув до неї руки, і вона полинула йому назустріч:

— Андрійку, милий!

Пригорнувся своєю розпашілою щокою до її теплої щоки, рвучко обняв дівчину й поцілував.

Досвіток тихо підійшов під вікно, ніби боячись сполохати дитячий сон. Промінь ковзнув по натертому до блиску паркету — і Оленка прокинулась. Стрибнула з ліжка, бадьора, весела, — шанувати ранок навчила її мама. «За щастям вирушають раненько, — не раз повторювала їй. — Хто пізно встає, тому не дістанеться. А я хочу, щоб ти була щасливою».

Відчинила вікно — війнуло прохолодою. Одяглася і вийшла з кімнати.

Марія спала неспокійно, прокидалася в підсвідомому занепокоєнні і, стомлена подіями минулого дня та безсонною ніччю, встала нерано, накинула легенький пеньюар з японського блідо-рожевого шовку, ступила босоніж в пантофлі, вийшла в сад, вдихнула на повні груди свіжого повітря і побачила Оленку, яка з поливальницею в руках господарювала між квітів, що мінилися в сонячних променях росяними іскринками. Яких тільки тут не було — гладіолуси, жоржини, троянди, та найбільше гвоздик. Шульгіна любила над усе ту горду квітку. «Ще стародавні римляни вважали її символом боротьби проти наруги.

З гвоздикою в петлиці помирали на барикадах комунари Парижа, і робітники чи не всіх міст світу виходять на демонстрації протесту проти своїх гнобителів з гвоздикою», — розповідав батько.

Яке то велике щастя садити квіти, доглядати їх, дарувати друзям! Поки світить сонце і поки існує молодість в душі, не покине Марія займатися квітами і доньку вчитиме цьому!

Здаля милувалася Оленкою — їй до лиця біла матроска з синім у смужку комірцем і коротенька квітчаста спідничка. Щось стиха мугикає собі, заклопотана роботою.

— Ой матусенько! — угледіла її, поставила поливальницю — і вже біля неї. — Як тут хороше, правда?!

— Правда, донечко. Але ми звідси мусимо виїздити.

Дівчинка чи то не розчула останніх слів, чи й зовсім не брала до ували серйозність сказаного, бо проказала весело:

— Наступної весни ми ще більше насадимо!

— Обов’язково, Оленко. Тільки в іншому місці, Я терміново виїжджаю звідси.

— Знову мандри? — наморщила свого кирпатого носика.

— Так, донечко, — міцніше пригорнула її до себе. — Ти поки що поживеш у моїх добрих друзів. А коли я влаштуюся на новому місці, заберу тебе.

Оленка сумно глянула на маму, і в її очах враз забігали бентежні іскорки.

— Заспокойся, донечко, все буде гаразд, — ще міцніше притиснула до себе доньку, — не навік же розлучаємось. А там і вкупі будемо. Ну, Оленко, усміхнися. Ось так, моя рідна.

2

Довга світло-сіра сукня з рукавами і шлейфом, капелюшок з перами і коричневі туфлі підкреслювали її вроду. Хміль ще туманив свідомість прищуватому пану Кулябку. Добряче-таки вчора надудлився після вдалого службового відрядження.

«Ти бачиш, яка неприступна гордячка! — думав про сусідку. — Але нехай побрикається трохи, хай подумає, що я такий собі… нікчемний інтелігентик. Постривай, люба, дізнаєшся, хто я насправді, іншої заспіваєш! Все одно нікуди від мене не втечеш, ще до приїзду в Київ моєю будеш. Не таких уламував…»

А Шульгіна дивувалася з себе, що терпить таку гидоту. Спершу навіть люб’язно посміхалася, потім заплющила очі, примусила себе не слухати дурне базікання Кулябка і терпляче чекала вечора: тоді можна буде вибачитись, лягти, відвернутись до стіни і спати до самого Києва.

Відсутньо 2 сторінки

такту вистачило запитати, чи не потребує вона якоїсь допомоги.

У неї справді розболілася голова, та втома взяла своє — під монотонний стукіт вагонних коліс вона швидко заснула.

Прокинулась десь перед світанком. Залишились позаду станції Конотоп, Бахмач… Поїзд наближався до Києва. Марія намагалася запам’ятовувати назви полустанків, роз’їздів, невеличких станцій, обличчя людей, але все швидко мигтіло, збігалось в одну суцільну круговерть.

Заворушився на своїй постелі Кулябко, потягнувся так, що аж суглоби затріщали, і з насолодою позіхнув. Хвилину лежав нерухомо, задумливо дивлячись в стелю вагона, ніби щось пригадуючи, по тому підвівся, звісивши жилаві, волохаті ноги, почухав живіт і потягнувся до одежі. Натягнувши штани та сорочку, почав нишпорити у своєму саквояжі і, знайшовши