Корсетна майстерня пані Марії [Анатолій Соломко] (fb2) читать онлайн

Анатолій Соломко КОРСЕТНА МАЙСТЕРНЯ ПАНІ МАРІЇ Повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Для середнього шкільного віку}

_{Художники В. Є. БЕЗП’ЯТОВ та Г. П. ФІЛАТОВ}

_{Рецензент доктор історичних наук П. Л. ВАРГАТЮК}

1

Вітер, що майже всю ніч гуляв вулицями, затих, ані шелесне. Вмите першою весняною грозою, місто посвітлішало і з вдячністю споглядало голубі акварелі неба. Перші поверхи будинків, простора ярмаркова площа ще тонули у ранковій млі, а промені сонця вже торкнулися шпиля кафедрального собору, грали на золотих шоломах божих храмів, на дахах багатих особняків та палаців місцевої знаті. Незважаючи на світанкову пору, святково одягнені городяни сім’ями, гуртами і поодинці квапились на площу, де з нагоди дев’ятої річниці коронації його імператорської величності^[1] мали відбутися гуляння. Та й чутки вже давно ширяли серед людей про якийсь таємничий царський подарунок, що його буцімто вручатимуть в цей день.

Андрій і Марія, як і було домовлено раніше, зустрілися недалеко від площі. Привітавшись, весело розмовляли, молоді та вродливі, до пари одне одному. Він — середнього зросту, чорночубий, чорнобривий, в добре випрасуваному білому костюмі, в модних черевиках, вона — кругловида, з відкритим поглядом великих волошкових очей, з високим чолом, одягнена зі смаком: модний широкополий облицьований мереживом капелюшок, довга біла атласна сукня.

Строкатий людський потік уже вирував на широкій ярмарковій площі. Дітлахи, ніби зграя непосидючих горобців, зі сміхом і вереском ганяли за машиною, схожою на велику черепаху. Довга та незграбна, пофарбована в чорний колір, вона нагадувала звичайну карету з дугоподібним білим написом на дверцях і бортах: «Чудо XX віку». За десять копійок її цибатий хазяїн, у чорних рукавицях та банькуватих окулярах на шкіряному кашкеті, возив навколо площі охочих покататись. Машина враз незграбно звернула вбік і зупинилась. Водій-механік обернувся до своїх пасажирів, винувато щось буркнув, нехотя штовхнув дверцята і сердито крутнув заводну ручку. Мотор мовчав. Тоді він випрямився, махнув рукою, мабуть, хотів вилаятись, та саме в ту мить машина заревіла і, бабахнувши вихлопом густого чорно-синього диму, поїхала.

А посеред площі весело крутилася велика барвиста карусель, і на фанерних конях та верблюдах підстрибували, сміючись, хлопці та дівчата. Неподалік маленький дідок з акуратно розчесаною борідкою вузлуватими старечими руками крутив ручку такої ж, як і сам, старої, пошарпаної катеринки. Вона грала одну й ту ж мелодію, а мавпочка виймала з ящика коленому бажаючому цидулки з майбутнім щастям.

Довкола — невеликі, наспіх збиті з дощок, розцяцьковані ятки — наче гриби після дощу. І біля кожної нетерпляче тупцюють жінки та діти, чекаючи царського дарунка. Бід— 4 но одягнена молодиця, притиснувши до грудей маленьку доньку, вийшла з натовпу, поставила її на землю, розірвала полотняний пакетик з царським гербом і витягла звідти два черстві медові пряники та кілька дешевих цукерок. Розчаровано повела поглядом навколо:

— Що ж це таке, люди добрі?! А казали…

— Мамо, дай пряничка-а! — попросило дитя.

Жінка сердито тицьнула дівчинці медовика, і та відразу затихла, та ненадовго, бо ніяк не могла вкусити. Спробувала мати, — де там — і сокирою не врубаєш!

— А-а… щоб він… по-о-давився! — пожбурила медовика на землю.

— От вам і царські подарунки! — іронічно кивнув Андрій на розгнівану молодицю. — Добре руки погріють сьогодні семиар-шинники! Та мене не проведуть, — запевнив Марію.

На високому дерев’яному стовпі висіли блискучі чоботи і чорний костюм. Біля нього, як в’юн у верші, вертівся тонкий довгий купчик і гукав:

— Хто хоче мати чудовий костюм і добротні чоботи? Лише за півкарбованця! Сміливіше, сміливіше — і доля вам усміхнеться!

Андрій легенько торкнувся Маріїного ліктя, квапливо скинув піджак.

— Потримай, будь ласка. А чому б і нам не спробувати? Ми, здається, теж не ликом шиті!

— Для чого це тобі, Андрію? — хотіла його зупинити Марія.

— Не хвилюйся. Просто хочеться провчити цього пройдисвіта. Мені це не вперше — вважай, що костюм з чобітьми наш! Тоді й побачимо, якої заспіває його степенство!

Він підійшов до купчика, примружив очі і підкинув монету.

— Лови!

Той жадібно, двома жменями, на льоту піймав її і поспішно сховав у потаємній кишені чорного піджака. А юнак дід схвальні вигуки та оплески присутніх вже сягав вершини стовпа. Зиркнув з висоти, шукаючи поглядом хитрого купчину: мовляв, що ваше степенство на це скаже? Але того вже не було. Андрій, знявши речі, що по праву стали його власністю, весело зсунувся вниз.

— Ну й поталанило людині!

— Немов з неба щастя звалилося!

— Таки з неба!

— Не кожному щастить! — на радісно збудженого Андрія дивилися з неприхованою заздрістю.

— Поталанило, кажете! — підійшов якийсь чоловік. — І це, по-вашому, чоботи! — він високо підняв їх над головою.

— Та вже ж і не хомути! — зареготав невисокий, худорлявий, рухливий молодик, та, не підтриманий ніким, принишк.

— А ти глянь, макухо! — простяг йому чоботи чоловік.

— Фіють… — розчаровано присвиснув той. — А й справді, браття! — і легко відірвав підошву. — Картон!

— О-о-о, то воно й халяви не кращі! — вигукнув інший. — Дерматинові, щоб я з місця не рушив, дерматинові!

— Хлопці, це ж не сукно — сама гниль! — підстаркуватий дядько усміхнувся якось незвичайно, неприродно і запитально обвів усіх поглядом.

— Туди тобі! Хоч би костюм справжній!

— Роздери його навпіл!

— Де ж той злодій? — обурено загув натовп.

Купчика ніде не було.

— Ну й негідник! Стільки полтиників видурив у людей!

Андрій відчув у грудях неприємний щем.

— От тобі і щастя усміхнулося! — докірливо стенула плечима Марія. — Чи варто було лізти?

— Нічого, Марійко, ми з ними ще поквитаємось! Чи, може, не те я кажу! — витер спітніле чоло.

Якийсь час вони знічев’я тинялися по гамірливій площі, слухали просторікування настирливих ворожок та хіромантів, що попримощувалися зі своїм нехитрим причандаллям де тільки могли; прокаталися на чорній незграбній таратайці, котра то зупинялася, то шарпалась, мало не наїжджаючи на людей; пили зельтерську воду, їли морозиво і тільки десь опівдні, вирвавшись з натовпу, пішли по довгій Дворянській вулиці. Здається, сьогодні всі місцеві тузи заполонили її — одягнені в святкове, набундючено крокували зі своїми неприступними дружинами, які, не звертаючи ні на кого уваги, статечно й гордо пропливали мимо, хизуючись своїми дорогоцінними прикрасами.

Над містом гули великі й малі дзвони кафедрального собору, біля якого товпився народ. Богомольці хрестилися, задираючи голови до позолочених бань, і зникали за масивними соборними дверима.

Коли юнак з дівчиною підійшли до храму, служба вже закінчилась. Два ченці, підтримуючи під руки здоровенного гладкого архієпископа, неквапливо підвели його до довгої, схожої на відчинену скриню чорної карети, обережно всадовили і, задкуючи в поклоні, пішли. Шовкова ряса, срібний хрест на грудях, в петельці коміра — другий, невеликий, що свідчив про захист архієпископом дисертації і про присвоєння йому звання магістра богословських наук, червона стрічка ордена Володимира приковували погляди богомільних фанатиків. Хоч кінчиком пальця доторкнутися до божого намісника на цій грішній землі — і то радість, адже ще з дитячих літ їм втокмачували про чудодійну силу його преосвященства, та хіба протовпишся… За владикою в супроводі переодягнутих жандармів та поліцейських з собору вийшов губернатор. Побрязкуючи орденами та медалями на випнутих широких грудях, його превосходительство, притримуючи позолочений ефес шаблі, широким кроком рушив до карети. Високий, худорлявий, із ледь помітними павутинками сивини на скронях і маленьким темно-жовтавим обличчям, він, знявши кашкета і шанобливо схилившись, припав до руки архієпископа. Охоронники тим часом безцеремонно розігнали натовп, і четверик коней потяг карету його преосвященства. А губернатор сів у фаетон і в оточенні кінної поліції покотив до свого палацу: туди вже з’їжджалися запрошені високопоставлені гості, щоб достойно відсвяткувати дев’яту річницю царської коронації.

Саме в той день Андрій Русанов, член підпільного комітету соціал-демократичної робітничої партії, за завданням керівництва і зустрівся з Марією Шульгіною, яка більше трьох місяців була в глибокому підпіллі. Її корсетна майстерня за цей час зажила в Курську гучної слави: міські модниці належно оцінили неперевершену майстерність вельмишановної пані Марії. Майже всі місцеві знали її в обличчя, і зустрітися з нею, не викликавши зайвої цікавості, було непросто.

Андрій з Марією звернули в тихий, чисто підметений провулок, в якому мешкала Шульгіна, і враз зупинилися — десь недалеко грали на скрипці. Прислухалися і поволі рушили на звуки. В ошатному цегляному будиночку, що стояв між фруктовими деревами, побачили відчинене вікно. Мелодія линула звідти — ніжна, задушевна, вона навіювала мрійливий настрій. Постояли хвилину-другу, насолоджуючись чарівними звуками, й рушили далі. Скоро опинилися перед масивними зеленими ворітьми, на яких тьмяною позолотою виблискував імператорський орел з розпростертими крилами, а під ним на всю ширину воріт сяяла білою фарбою вивіска: «Корсетна майстерня Марії Шульгіної». В глибині — невеликий двоповерховий будиночок, та з вулиці за квітами і буйною зеленню його не було видно.

— Мабуть, щирої душі твої господарі — роздумував юнак.

— Не скаржусь. То зайдемо?

Хлопець ствердно кивнув, пропускаючи дівчину поперед себе в хвіртку.

Увійшли до невеликої затишної кімнати, що служила кабінетом і приймальнею для замовниць. Веселий і безтурботний вигляд Марії відразу змінився.

— Щось лихе трапилось? — кинула на стіл капелюшок. У її великих волошкових очах заіскрилась тривога.

— Поки що нічого не трапилось… Красива ти, Машенько… — тихо мовив Андрій.

— Чи не для того домагався зустрічі зі мною, щоб сказати, що я красива? — розсердилась.

— Не гнівайся, ради бога, поки що все гаразд. Мене послали, щоб передати тобі термінове доручення.

Вона полегшено зітхнула.

— Пробач, будь ласка…

Марія четвертий місяць шила для дружин високопоставлених осіб корсети, слухала міські плітки, регулярно відвідувала театр — справжній тобі курорт. Ні зв’язку з комітетом, ні роботи. В Одесі було дуже небезпечно, того й дивись, не сьогодні-завтра провал, арешт, але там вона працювала в ім’я щасливого прийдешнього! А тут…

Андрій, ніби читаючи її думки, тихо проказав:

— Ти сама добре знаєш, що для нас Курськ — просто чудова знахідка. Ми підтримуємо зв’язки з комітетами РСДРП деяких промислових міст. Сюди без перешкод приїздять наші зв’язківці. Та й кому на думку спаде, що тут, у губернському місті, діють соціал-демократи… Товариші з комітету знають про твою нелегку роботу в Одесі. Отож і не випадково саме тут дали тобі змогу відпочити, тримали тебе як резерв. А тепер ти потрібна в іншому місці. За який час зможеш ліквідувати свій заклад?

— Що? — розгубилася, хоч і чекала цього довго. — За тиждень, — подумавши, сказала твердо.

— А за два-три дні не зможеш?

— Що ти, Андрію!

— Треба терміново, Марійко, бо партія посилає тебе в Київ для налагодження і організації роботи підпільної друкарні. Становище там невтішне, за останні роки поліція знищила дві друкарні, арештувала багато товаришів.

Андрій говорив гарячково, наче боявся, що його можуть перебити, не дослухавши. Становище в київських товаришів дійсно було кепське. Після Другого з’їзду партії меншовики, мобілізуючи сили, намагаються витіснити з комітету Шліхтера. Його вже не повідомляють про засідання комітету, приховують явки. Бачачи безплідність і неможливість дальшої роботи в таких умовах, Шліхтер не міг нести відповідальність за опортуністичний курс меншовицького комітету, Шліхтер змушений покинути його. Вийшов з комітету і Вакар. Проте київські більшовики не склали зброї — за завданням Леніна вони створюють в лютому 1905 року окрему від комітету більшовицьку групу «Вперед». Налагоджують випуск листівок, підтримують тісний зв’язок з женевською газетою «Вперед», виданням якої керує Володимир Ілліч, організовують політичний страйк залізничників. В страйковий комітет одностайно обирають Гліба Максиміліановича Кржижановського, подружжя Шліхтерів та Леоніда Скорнякова. Спираючись на залізничних робітників і службовців, комітетники рішуче повели свій наступ і незабаром стали господарями становища не тільки на залізниці, а й у місті. Адміністрація розгубилася — такого ще не траплялось.

Шульгіна знала про страйк киян від товаришів, з якими зустрілася напередодні від’їзду до Києва.

— Велику роль там зіграв наш неперевершений Гліб! — захоплено розказували їй про Кржижановського. — Справжній організатор, блискучий оратор! А яка майстерність володіти аудиторією! — підкреслювали особливу здатність Гліба гуртувати навколо себе людей.

Коли Андрій замовк, Шульгіна одхилилась на спинку стільця і задумливо проказала:

— Отже, знову в дорогу? А як же бути з Оленкою? — в її голосі відчувалась тривога. — Я її не залишу тут!

— Хай це тебе не хвилює… Поки що поживе у нас, а влаштуєшся — забереш до себе, — поспішив заспокоїти. — В Києві з’явишся наче на прийом до зубного лікаря пана Луцького. Запам’ятай… Бібіковський бульвар^[2], 47, квартира 25. Коли сядеш у крісло, аж тоді скажеш пароль: «З зубами, лікарю, у мене все гаразд». Він запитає: «То чому ж ви прийшли до мене?» На це відповіси: «Проконсультуватись. Можливо, мені це тільки здається, а насправді…» Як у тебе з грішми?

— Про це не турбуйся, — вона швидко підійшла до шафи і дістала пачку асигнацій. — Як бачиш, пошиття корсетів не така вже й погана штука. Тут п’ятсот карбованців, візьми для партії.

— Спасибі, Маріє! — стримано сказав хлопець.

Увійшли до просторої, світлої зали на другому поверсі.

— Сідай, Андрію, будь як дома, зараз поп’ємо чайку.

Вона вийшла по чай, а Андрій біля етажерки розглядав книги: Мордовцев, Толстой, Чехов… Перегортав сторінки «Нивы», «Будильника», а думкою линув до дівчини. Виїде вона звідси, і чи пощастить ще коли зустрітись? Така вже робота… За нечастих зустрічей так і не наважився сказати їй головного, що жевріло-в серці. Та й вона з ним завжди була стримана й сувора.

А за вікном пливла мелодія скрипки і промінним теплом зігрівала Андрієве серце.

Марія внесла тацю з чайником, чашками і цукром, лагідно глянула на гостя.

В Андрія застукотіло в грудях. Йому хотілося взяти її руки, приголубити. І вона відчула його бажання — зашарілася:

— Андрію, чай холоне…

Нахилився над чашкою.

— Маріє, знаєш… ти мені подобаєшся. І вже давно, як вперше стрілися.

— Не треба… потім, — дивилася на нього схвильовано.

— Коли… «потім»?

— І в мене донька, — болісно посміхнулась.

— Їй потрібен батько, — зовсім осмілів і торкнувся її руки.

Осоння радості відбилось на Маріїнім обличчі, і вона тихо мовила:

— А я її запитаю про це.

— Але ж ти їдеш!

— Ми молоді… У нас ще все попереду!

Те було наче в сні. Він легко підвівся, простягнув до неї руки, і вона полинула йому назустріч:

— Андрійку, милий!

Пригорнувся своєю розпашілою щокою до її теплої щоки, рвучко обняв дівчину й поцілував.

Досвіток тихо підійшов під вікно, ніби боячись сполохати дитячий сон. Промінь ковзнув по натертому до блиску паркету — і Оленка прокинулась. Стрибнула з ліжка, бадьора, весела, — шанувати ранок навчила її мама. «За щастям вирушають раненько, — не раз повторювала їй. — Хто пізно встає, тому не дістанеться. А я хочу, щоб ти була щасливою».

Відчинила вікно — війнуло прохолодою. Одяглася і вийшла з кімнати.

Марія спала неспокійно, прокидалася в підсвідомому занепокоєнні і, стомлена подіями минулого дня та безсонною ніччю, встала нерано, накинула легенький пеньюар з японського блідо-рожевого шовку, ступила босоніж в пантофлі, вийшла в сад, вдихнула на повні груди свіжого повітря і побачила Оленку, яка з поливальницею в руках господарювала між квітів, що мінилися в сонячних променях росяними іскринками. Яких тільки тут не було — гладіолуси, жоржини, троянди, та найбільше гвоздик. Шульгіна любила над усе ту горду квітку. «Ще стародавні римляни вважали її символом боротьби проти наруги.

З гвоздикою в петлиці помирали на барикадах комунари Парижа, і робітники чи не всіх міст світу виходять на демонстрації протесту проти своїх гнобителів з гвоздикою», — розповідав батько.

Яке то велике щастя садити квіти, доглядати їх, дарувати друзям! Поки світить сонце і поки існує молодість в душі, не покине Марія займатися квітами і доньку вчитиме цьому!

Здаля милувалася Оленкою — їй до лиця біла матроска з синім у смужку комірцем і коротенька квітчаста спідничка. Щось стиха мугикає собі, заклопотана роботою.

— Ой матусенько! — угледіла її, поставила поливальницю — і вже біля неї. — Як тут хороше, правда?!

— Правда, донечко. Але ми звідси мусимо виїздити.

Дівчинка чи то не розчула останніх слів, чи й зовсім не брала до ували серйозність сказаного, бо проказала весело:

— Наступної весни ми ще більше насадимо!

— Обов’язково, Оленко. Тільки в іншому місці, Я терміново виїжджаю звідси.

— Знову мандри? — наморщила свого кирпатого носика.

— Так, донечко, — міцніше пригорнула її до себе. — Ти поки що поживеш у моїх добрих друзів. А коли я влаштуюся на новому місці, заберу тебе.

Оленка сумно глянула на маму, і в її очах враз забігали бентежні іскорки.

— Заспокойся, донечко, все буде гаразд, — ще міцніше притиснула до себе доньку, — не навік же розлучаємось. А там і вкупі будемо. Ну, Оленко, усміхнися. Ось так, моя рідна.

2

Довга світло-сіра сукня з рукавами і шлейфом, капелюшок з перами і коричневі туфлі підкреслювали її вроду. Хміль ще туманив свідомість прищуватому пану Кулябку. Добряче-таки вчора надудлився після вдалого службового відрядження.

«Ти бачиш, яка неприступна гордячка! — думав про сусідку. — Але нехай побрикається трохи, хай подумає, що я такий собі… нікчемний інтелігентик. Постривай, люба, дізнаєшся, хто я насправді, іншої заспіваєш! Все одно нікуди від мене не втечеш, ще до приїзду в Київ моєю будеш. Не таких уламував…»

А Шульгіна дивувалася з себе, що терпить таку гидоту. Спершу навіть люб’язно посміхалася, потім заплющила очі, примусила себе не слухати дурне базікання Кулябка і терпляче чекала вечора: тоді можна буде вибачитись, лягти, відвернутись до стіни і спати до самого Києва.

Відсутньо 2 сторінки

такту вистачило запитати, чи не потребує вона якоїсь допомоги.

У неї справді розболілася голова, та втома взяла своє — під монотонний стукіт вагонних коліс вона швидко заснула.

Прокинулась десь перед світанком. Залишились позаду станції Конотоп, Бахмач… Поїзд наближався до Києва. Марія намагалася запам’ятовувати назви полустанків, роз’їздів, невеличких станцій, обличчя людей, але все швидко мигтіло, збігалось в одну суцільну круговерть.

Заворушився на своїй постелі Кулябко, потягнувся так, що аж суглоби затріщали, і з насолодою позіхнув. Хвилину лежав нерухомо, задумливо дивлячись в стелю вагона, ніби щось пригадуючи, по тому підвівся, звісивши жилаві, волохаті ноги, почухав живіт і потягнувся до одежі. Натягнувши штани та сорочку, почав нишпорити у своєму саквояжі і, знайшовши там рушник та мило, почвалав умиватись. Скориставшись його відсутністю, Шульгіна швидко одяглась і почала лаштувати дорожні речі. «Добре, що не взяла з собою нічого підозрілого», — подумала.

— О-о-о! Ви вже на ногах, Маріє Львівно! — прочиняючи двері купе, заговорив Кулябко. — Доброго ранку вам!

— Дякую. І вам того ж зичу.

— Де там, Маріє Львівно! Голова мало не лусне!

— Самі винні, нащо так багато пити?

— Золоті слова кажете.

— Київ!.. Під’їжджаємо до Києва! — заглянув у купе кондуктор.

Шульгіна повеселішала: скоро вона позбудеться набридлого сусіда, пройдеться травами київських горбів, споглядатиме високі бані лаврських дзвіниць, уклониться могутній постаті Володимира.

— Послухайте, шановна Маріє Львівно, — знітився Кулябко під насмішкуватим поглядом Шульгіної, вишукуючи найбільш переконливі слова. — Я сподіваюсь, що ми ще зустрінемось, тим більше, що мені було дуже приємно провести час у вашій компанії. Ось моя візитна карточка. В будь-яку годину дня і ночі я до ваших послуг. — Кулябко простяг квадратик цупкого паперу, вклонившись, поцілував руку, як уміють це робити офіцери, не згинаючи спини, нахилив голову й пристукнув каблуками.

Шульгіна, навіть не глянувши, що там надруковано, байдуже вкинула візитку в сумку.

На пероні вони побачили гурт цивільних і військових в оточенні молодиків у чорних костюмах та капелюхах, з легенькими палицями в руках («Філери», — подумала Шульгіна) та вусатих жандармів.

— Генерал-губернатор, міський голова Спиридович, — стишено проказав Кулябко.

Не попрощавшись із супутницею, він швидко подріботів до них, за кілька кроків зупинився, виструнчився, неначе на ньому був не цивільний одяг, а військова форма. До нього підійшов ставний, красивий підполковник.

— Як їздилось, Миколо Миколайовичу? — потиснули один одному руки і поволі рушили пероном.

Шульгіна насторожилась: все-таки він переодягнутий жандарм, видно, не проста птаха, коли з підполковником за руку вітається. Згадала про візитну карточку, поспіхом дістала з сумки, піднесла до очей. Там було надруковано:

МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ КУЛЯВКО.

Заступник начальника Київського охоронного відділу.

Тривожно тенькнуло серце, але взяла себе в руки, покликала носильника і, поминувши перон, опинилася в приміщенні пофарбованого в темно-жовтий колір триповерхового дерев’яного вокзалу. Серед гомінкого натовпу, як і на пероні, впадали у вічі молодики в цивільному та жандарми. Найбільше їх стовбичило біля так званих царських кімнат — очевидно, міські власті чекали приїзду якоїсь персони…

На привокзальній площі Шульгіна розплатилася з носильником і огледілась — в очах рябіло від різнобарвних яток, од строкатого одягу людей — справжній ярмарок. Чистильники взуття, вибиваючи щітками чечітку, голосно запрошували охочих навести блиск на черевиках; господарі великих дерев’яних розцяцькованих будок в засмальцьованих, колись білих фартухах кликали приїжджих скуштувати морозива. Тут же продавались смажене насіння, дешеві цукерки. Стільки людей навкруги, а у Шульгіної було моторошне відчуття самотності, але вона знала, що те минеться.

Скрегочучи колесами, з гуркотом розвернувся по колу трамвай, заліплений яскравими торговими рекламами: «Пийте коньяк Шустова!», «Вживайте апетитні пілюлі «Ара»!», «Шоколад «Сіу» — найкращий у світі!»

— Пані, певно, перший раз у нашому чудовому місті? — хтось злегка торкнув її за рукав.

Вона повернула голову — підстаркуватий худорлявий чоловік усміхнувся їй, як добре знайомий.

— Я тутешній візник, — коли ваша ласка, можу відвезти, куди накажете.

— Буду вам дуже вдячна… А кого це тут збираються зустрічати? На пероні стільки вельможного панства…

— Хіба пані не знає?.. Та це ж великий князь, його імператорська високість Микола Миколайович пожалували до нас.

— Он воно що!

Вони підійшли до чорного лакованого ландо, в яке було впряжено пару гнідих коней.

— Сідайте, шановна пані… То куди ж ми поїдемо?

— В готель Гладинюка.

— О-о-о! То шановна пані не перший раз в Києві! — захоплено вигукнув візник.

Веселий та балакучий, він розповідав Шульгіній про міські новини, про робітничу демонстрацію, богослужіння митрополита у Володимирському соборі, прем’єру нової вистави в театрі Бергоньє.

— Готель поруч з театром, там же, на Фундуклеївській^[3], — ви, звичайно, знаєте. Раджу скористатися випадком і відвідати театр.

А Шульгіна враз пригадала Андрія, і на душі їй стало тепло. Кохала юнака давно, чи по з першої зустрічі, не задумуючись, ладна була іти за ним хоч на край світу, але часті переїзди, ризиковані завдання комітету. Вона належала партії, і її особисте було не на першому плані.

Уже й не пам’ятає, з якої нагоди зібралися тоді на квартирі Кржижановських: щоб відзначити якесь родинне свято, а може, й на чергове засідання комітету. Вона часто бувала там. З дружиною Гліба Максиміліановича Зінаїдою Павлівною дружила ще в Пітері. Її приваблювало щось «домашнє», сімейне тепло, яким немовби опромінювала ця привітна родина. Та не тільки вона це відчувала, подібне казали Маша Ессен, Женя Шліхтер, інші товариші по спільній роботі.

Гостей розважав сам господар — молодий, красивий Гліб Максиміліанович. З невеличкою борідкою, високим лобом над великими очима, в новому темно-коричневому відпрасованому костюмі, з модною краваткою. Зінаїда Павлівна поралась на кухні.

Біля Шульгіної сидів широкоплечий юнак з худорлявим обличчям, з трохи примруженими від світла електричної лампочки чорними очима. Це був Андрій Русанов, зв’язківець, який привіз на ім’я Кржижановського листа від Леніна. Володимир Ілліч писав про необхідність організовано готуватися до рішучої боротьби проти меншовиків, проти бойкоту ними центральних установ партії і спроб захопити місцеві соціал-демократичні комітети.

Марія захоплено дивилася на нещодавно прибулих До Києва Ульянових: сестер Анну Марію та брата Дмитра Ілліча з дружиною, — вже знала, що вони рідні Олександра Ульянова, який готував зі своїми товаришами замах на царя і якого потім стратили у Шліссельбурзькій фортеці. А йому тоді йшов лише двадцять перший рік, і всі говорили, що він був винятково розумною і здібною людиною, міг стати видатним вченим. Але розмовляти з такими людьми їй не до водилось.

Приїзд Ульянових до міста над Дніпром був не випадковий: Київ стояв на перехресті шляхів, котрі пролягли з Москви і Петербурга за кордон, саме туди, де перебував у еміграції їхній брат — Володимир Ілліч і де виходила «Искра». Вони разом з Ленгніком, Кніпович та Кржижановськими, що прибули сюди на партійну роботу раніше, мали організаційно зміцнити партію. Цього вимагала обстановка, що склалася після Другого з’їзду, бо меншовики, які зазнали на ньому поразки, починали свою розкольницьку діяльність. Шульгіна була знайома зі змістом листа Леніна, якого на ім’я Кржижановського привіз його зв’язківець. Володимир Ілліч наголошував на необхідності організовано готуватися до рішучої боротьби проти Мартова та його спільників, проти бойкоту ними центральних установ партії і спроб захопити місцеві соціал-демократичні комітети. Посланці Леніна вели титанічну роботу, зокрема Дмитро Ульянов, як агент ЦК РСДРП, об’їжджав соціал-демократичні організації, збирав кошти — робітники давали гроші на видання та доставку в Росію свого друкованого органу — «Искры». За кордон, до редакції, від товариша Андрія^[4] надходило двісті, п’ятсот, а іноді і тисяча карбованців.

Гліб Максиміліанович, доки дружина поралась на кухні, розважав гостей — жартуна в, розповідав про різні пригоди та веселі курйози з життя в Сибіру.

— Сибір-матінка! — погладжуючи клинець борідки і підморгуючи великими променистими очима, напівжартома вів Кржижановський. — Це вам не прогулянка по нашому Хрещатику. Якось у Тесінську, в селі, де я відбував заслання, отримав радісну звістку: до мене їде Зіна. Їде, щоб стати моєю дружиною, щоб завжди бути разом в нашій нелегкій, непримиренній боротьбі. Як же я чекав тоді її! Хіба можна отак спокійно передати те почуття, що охопило мене! Та чи й взагалі про такі сокровенні речі розповідають!.. Навіть боявся, що не доживу до вечора, коли мала приїхати Зіна, — помру від радості.

Слухаючи Кржижановського, Андрій Русанов сидів, відкинувши голову на спинку крісла, вечірнє світло з вікна падало на його обличчя. І цей юнак з чорним лискучим волоссям, чорними бровами й вуглинками чорних очей на вольовому смуглявому обличчі Марії сподобався.

Заскрипіли двері — і в кімнату ввійшла Зінаїда Павлівна, несучи у великій тарілі картоплю в лушпинні.

— О-о-о! — загуділи за столом.

Пишна, паруюча, тільки-но з плити, картопля наповнила кімнату знайомим та близьким кожному з дитинства ароматом.

— Тож піднімемо келихи! — підвівся Кржижановський…

Як давно те було, а здається, що тільки вчора вона вперше зустрілася з Андрієм у Кржижановських.

Розходилися поодинці; Кржижановські мешкали на розі Прорізної^[5] та Хрещатика в п’ятиповерховому будинку пана Жоржа, де наймали невелику двокімнатну квартиру, і Шульгіній на Володимирську не так вже й далеко. Кілька хвилин постояла з Женею НІ ліхтер, домовилась про зустріч на явочній квартирі по Малій Васильківській. Женя бліда, змарніла, нелегко доводилось подрузі, а ще безперервні стеження філерів. Чоловіка її, Олександра, філери теж не минали: як член комітету, Олександр Шліхтер був одним із організаторів та керівників загального робітничого страйку. В охоронному відділі знали про це, і тому довго його ніде не приймали на роботу, а потрібно ж було мати якісь засоби для утримання сім’ї. З великими труднощами все ж таки влаштувався помічником начальника пасажирського відділу в управлінні Південно-Західної залізниці, а згодом прийняли туди на службу й дружину — і почалася нелегка пропагандистська робота подружжя по залученню залізничників до революційного руху. Женя спеціально напросилася видавати книги робітникам із бібліотеки недільної школи в Політехнічному інституті, організувала гурток і нелегально проводила бесіди в Кадетському гаї. А по тому вони зв'язалися з соціал-демократами, при сприянні яких і була створена нелегальна організація залізничників.

Відчувши, що її хтось наздоганяє, Марія оглянулась: без кашкета, в короткому сірому пальті, вулицею швидко крокував Андрій Русанов.

— Це ви? — спитав здивовано. — Десь тут мешкаєте?

— На Володимирській, — відповіла і назвала номер будинку.

— Нам по дорозі.

Обсипані зверху донизу багряним сяйвом, стояли у тихій задумі молоденькі липи, кружляло пожовкле листя і шурхотіло по бруківці, встеляючи її світлими цятками. А вони мовчки ступали надвечірнім притихлим містом.

— Ось я й дома, — порушила мовчання Шульгіна. І раптом, аж сама здивувалася своїй сміливості: — Може, зайдемо до нас?.. На чашку чаю… батько буде радий.

— Незручно турбувати, і пізно вже. Сьогодні мушу виїздити з вашого чудового міста, — лагідно усміхнувся.

Як давно те було.

3

Над темно-зеленими Дарницькими соснами зажеврів травневий ранок, а там і сонце викотилося із-за верховіть — і спалахнули білими свічками каштани на зелених вулицях.

Шульгіна любила Київ — місто свого дитинства, своєї юності. Любила його за будь-якої нори, але в травні. — особливо.

Зупинила візника і назвала адресу: їй приємно було їхати в старому ландо, з низьким, наче диван, сидінням. Дивилася на вивіски магазинів, торгові реклами, на зелені каштани, ніби вперше бачила все це. Усміхнулася, пригадавши своє дитинство, а в пам’яті поволі оживали давні події, знайомі й близькі люди…

Народилася вона в дворянській сім’ї. Коли їй виповнилось дванадцять років, померла мати. Дівчинка ще не могла тоді по-справжньому збагнути того непоправного горя, що так знагла звалилося на їхню родину. Тільки згодом, коли підросла і зосталася чи не одна на весь світ, усвідомила це.

Батько, продавши будинок, переїхав в одне із сіл недалеко від Києва і зайнявся лікарською практикою — приймав селян, що приходили зі всієї округи. А доньку відправив до Петербурга під опіку родичів покійної дружини… Там, навчаючись у Катерининському інституті, дівчина познайомилася із студентами технологічного, членами революційного гуртка, прочитала багато заборонених цензурою книжок і вирішила присвятити своє життя боротьбі з ненависним царатом.

З Хрещатика завернули на тополиний Бібіковський бульвар. Їй здавалося, що Київ і кияни не змінилися з часів її дитинства.

Востаннє Шульгіна бачилася з батьком два роки тому. Уявила вечірні луки, що підступали до озера, білясте клоччя туману, що клубочився коло берегів.

Йде вона з батьком вздовж берега вечірнього озера; він розповідає про своє життя і селі, а вона слухає і думає про своє. Над озером крони вікових дубів, а далі — крутосхили, лани й лани, що біжать ген-ген з пагорба на пагорб, перекочуючись зеленими хвилями.

Батько мешкав в невеликій кімнаті старого приміщення, збудованого, певне, ще за часів кріпацтва, — ліжко, стіл, два стільці, шафа для одягу; в суміжній, трохи більшій кімнаті приймав хворих.

Вона привезла його до Києва, повела на Хрещатик, Володимирську гірку, в літній театр Купецького саду, а він розповідав їй про своїх хворих. Скільки себе пам’ятає Марія, батько завжди був потрібний людям — йому писали, приходили до нього вночі, присилали записки.

Коли Шульгіна після вечірки у Кржижановських попрощалася з Андрієм і швидко вбігла на другий поверх до відведеної для неї кімнати (зупинилась у матері своєї подруги по Катерининському інституту), батька не було, тільки записка: «Утік до своїх хворих». У неї тоді з’явилось таке відчуття, що вони бачились востаннє.

А через рік його не стало, навіть провести в останню путь не змогла — пізно дізналася. Ще й тепер при згадці про батька у неї завмирало серце. Коли він приїздив із своєї глушини, починалося справжнє свято. Він розповідав їй про велику честь служити своїм у народу, читав поезії Пушкіна, Шевченка, а найбільше — Некрасова…

Шульгіна розплющила очі — все той же сонячний день, дзвін, будинки, і люди поспішають тополиним бульваром. I стало їй боляче й прикро, на очі навернулися сльози — нема у неї батька, з яким могла б поділитися думками, попросити поради, пригорнутись до нього, як колись у дитинстві.

Фаетон зупинився біля триповерхового будинку дивної архітектури, на стіні якого тьмяніла поржавіла вивіска «Страхове товариство «Саламандра». Незрозуміло, чи то готика, про яку свідчила гостра вежа, чи барокко з напівкруглими пілонами, викладеними кольоровою емаллю; очевидно, підрядчик не міг збагнути, що хотів од нього замовник, — отож його витвір своїм зовнішнім виглядом аж ніяк не вписувався в ансамбль будинків широкого бульвару.

Розрахувавшись з візником, Марія зійшла дерев’яними сходами на третій поверх і одразу ж опинилася перед дверима квартири 25, на яких було прибито дощечку:

МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ЛУЦЬКИЙ.

Зубний лікар.

Під нею на невеликому клапті паперу вказувались прийомні години. Рішуче подзвонила, стараючись цим загасити хвилювання. За дверима почулися швидкі кроки. Відчинилися двері, і миловидна молоденька медсестра, присівши перед Шульгіною в кніксені, лагідно промовила:

— Будь ласка, шановна пані, проходьте. У передпокої, стиха розмовляючи, сиділи дві жінки, а молодик з перев’язаною щокою нервово тупцював на місці, з острахом поглядаючи на двері кабінету. Миловидна сестричка, записавши в журнал прізвище Марії і отримавши плату за візит, запропонувала почекати. Невдовзі добродушний літній лікар запросив її до кабінету. В нього просте селянське обличчя, осяяне мудрістю житейського досвіду, і акуратна борідка клинцем. Привітно глянувши крізь скельця пенсне, показав рукою на крісло. Сонце щедро заливало невеликий, чисто прибраний кабінет — сліпучо-білими були завіски, скатерки, біла шапочка і халат лікаря.

Шульгіна тихо проказала перші слова пароля.

— То чого ж ви прийшли до мене? — примруживши очі, зацікавлено запитав Луцький, а почувши відповідь, усміхнувся самими очима. — Ми вас другий день чекаємо. Мене попередили, що приїде жінка, але, відверто кажучи, я навіть не міг подумати… така тендітна, красива. Як доїхали? «Хвоста» не помітили за собою?

— Дякую. Начебто ні, — проказала з тривогою, а потім упевнено: — А його й не було.

Шульгіна розповіла Луцькому про своє знайомство з Кулябком, показала його візитну карточку. Лікар уважно слухав, посміхаючись з невдалого залицяння пана жандарма, і схвально кивав головою.

— Карточка ще вам знадобиться, — серйозно мовив, коли вона замовкла. — Це добре, що ви її взяли, — у нашій роботі чого не буває. До речі, де ви зупинилися?

— У пана Гладинюка.

— Непогано. Пани філери та й сам підполковник Спиридович і гадки не мають, що красива дама, яка зупинилася в першокласному готелі, е тією людиною, якою може зацікавитись охоронний відділ. Надіюсь, мета приїзду вам відома?

— Звичайно! — ствердно кивнула. — Пробачте, лікарю, хочу запитати вас, — заговорила пошепки, — чи не підслуховує нашу розмову ваша помічниця?

— Ліда?! — здивовано ворухнув кострубатими бровами Луцький. — Що ви, це моя племінниця! При міській лікарні закінчила курси сестер милосердя, і я її забрав до себе. Дружина моя померла кілька років тому, а дітей у нас не було, і Ліда мені як рідна. А звати мене Микола Петрович, ваше ім’я я вже знаю, так що будемо знайомі, — і він галантно вклонився, взяв її руку і поцілував.

— Дуже вам вдячна, Миколо Петровичу.

— Не варто! А тепер до діла, — обличчя лікаря відразу посерйознішало. — Мені казали, що ви знаєтесь на цій справі. Головне — пильність, обережність і винахідливість… Друкарня міститься майже поруч з будинком генерал-губернатора Клейгельса. Так що поліція і філери, так би мовити, там досить часті гості. Нам здається, що шпики пана Спиридовича пронюхали про друкарню, отож треба терміново поміняти приміщення і людей. Ваше завдання — познайомитись з Булавіною, організатором друкарської техніки нашої групи, і найближчим часом налагодити роботу друкарні. Запам’ятайте її адресу: Костянтинівська, 70, будинок належить пану Хрякову, власнику борошномельного заводу. Пароль, — лікар нахилився над кріслом і прошепотів якесь слово. — Повторіть, будь ласка. Добре… До мене звертайтесь тільки у виняткових випадках. Ну, а на зуби, шановна пані, таки не скаржитесь?

— Поки що ні, — посміхнулась у відповідь.

— Це добре. Дорогу знайдете?

— Не турбуйтесь, Миколо Петровичу. Я корінна киянка.

— Ну, вибачайте, і хай вам щастить, — щиро потис їй руку лікар.

4

Веселий сонячний промінь ковзнув по шибках трамвая, обліпленого різнокольоровими об’явами, й метеликом замерехтів перед обличчям Шульгіної. Трамвай, скрегочучи колесами й часто зупиняючись, біжить собі на Поділ, і Марія, заколисуючись в солодкій дрімоті, поринає в спогади.

Ось вона приїхала в рідний Київ на весняні канікули. І не йде спокійно, а біжить по Трьохсвятительській на улюблену Володимирську гірку. На серці в неї радісно й тривожно. Все тут близьке й рідне. Купила в старенької бабусі проліски. Припала до них обличчям — і відчула ранковий туман над тихими плесами озер на Кончі-Заспі, чисту джерельну свіжість.

А трамвай уже дзвенить і гуркоче Подолом, і назустріч йому летять сонні вузькі вулиці й провулки. Ось він повертає на круг, здригається і поволі стишує хід.

Вона йшла розмитою дощовими водами бруківкою, обабіч якої приліпилися приземкуваті халупи, поминула триповерхову споруду млина, що гуркотів, аж земля двигтіла і шибки лунко бряжчали в ближніх хатах. Біля розчахнутих масивних дубових воріт прип’ялися півтора десятка возів, вантажених лантухами, а під возами, в холодку, ліниво простяглися й байдуже чекали на свою чергу заспані погоничі.

На Костянтинівській, серед добротних будинків, обгороджених високими парканами, що бовваніли, як неприступні фортеці, Шульгіна швидко знайшла потрібний. Повернула декілька разів ручку дзвоника — і перед нею постав у заяложеному і посірілому від пилюки фартуху двірник.

— Добрий день, пане! — привіталась. — Мені потрібна пані Булавіна.

Він зневажливо пожував губами, ковзнув по ній байдужим поглядом, мовчки пропустив у хвіртку й неохоче буркнув:

— Ходіть за мною.

Біля воріт, припнутий цепом до дерев’яної конури, аж захлинався і люто клацав зубами волохатий собацюра.

— Щоб ти сказився, проклятий! — гримнув на нього двірник і вже до Марії: — У цьому флігелі, у другій квартирі. Там побачите.

Шульгіна кивнула, дала на чай. Задоволений двірник веселенько шморгнув носом й почав дякувати.

Невисока симпатична жінка у квітчастому довгому халаті відчинила двері квартири. Якусь хвилину вони з жіночою цікавістю споглядали одна одну… Хвилясте темне волосся, вже посивіле на скронях, гарно спадало на лоба, бліде, худорляве обличчя, на якому вже давно з’явилися зморшки, мало такий овал, такі ще свіжі уста, що просто неможливо було визначити вік господині.

— Ви пані Булавіна? — порушила мовчанку Шульгіна.

— Так, це я, — швидко проказала. — А ви, очевидно, відносно репетиторства, то, на жаль, нічим не можу вам зарадити… у мене дуже багато учнів.

— Ні, я в іншій справі.

Поминули невеликий, акуратно прибраний передпокій і ввійшли в охайну кімнатку. Посередині стояв застелений білосніжною скатертиною круглий стіл, на ньому лампа із зеленим скляним абажуром. Поруч — два м’які стільці, під стіною — старенький диван, оббитий коричневим дерматином. На підвіконнях — букети живих квітів, дві голубі японські вази. Між вікон, що виходили у двір, висіло велике кругле дзеркало, під ним стояв столик, на якому акуратним стосиком лежали зошити, підручники й письмове приладдя.

— Як у вас тут гарно! — глянула Марія на Булавіну, що з явним нетерпінням чекала пояснень.

— Ви прийшли до мене не для того, щоб сказати ці слова, — в її голосі був неприхований докір.

— А хоч би й так! — усміхнулась, як добрій знайомій, Шульгіна.

— Але я поспішаю і не маю часу слухати ваші захоплення.

— Не гнівайтесь, Ніно Федорівно, я прийшла, щоб запитати вас, чи не погодилися б ви здати мені на рік кімнату.

— Чому ж до мене? Зверніться до пана Хрякова, він хазяїн будинку. — Підійшла впритул. — Нарешті. Нарешті, моя люба дівчино. Пробачте, як вас… Марія Львівна?Просто Маша? Ви навіть уявити собі не можете мою радість. Повіриш, вже руки почала опускати, — якось невимушено перейшла на «ти». — Розгубилася, не знала, за що й братись, а тут ще й арешт наших товаришів, боялася, що й мене, а тоді кінець, — вона підвела Шульгіну до дивана, запросила сісти. — В наші ряди проліз провокатор — і невзабарі на конспіративній квартирі арештували двох товаришів. Сищика випадково впізнав зв’язківець із Чернігова — він і повідомив про це, сказавши, що справжнє прізвище провокатора Олександр Круковський — син чернігівського начальника конвойної команди, ротмістра окремого корпусу жандармів. Керівництво нашої групи винесло рішення ліквідувати провокатора, але той, зачувши неладне, вчасно зник. Про місцезнаходження підпільної друкарні він, до речі, не знає, та певне, щось підозрює, і ми боїмося, що не сьогодні-завтра слуги Спиридовича можуть нагрянути. Нам і запропоновано терміново перебратися в безпечніше місце. Ми вже підшукали його майже в центрі міста, на Прорізній, 22, у флігелі будинку члена чорносотенної організації купця Добриніна. Хто додумається шукати там підпільну друкарню? Квартира чудова — дві кімнати, комірчина, а головне — запасний вихід в прохідний двір. Та дуже запущена, бо, бачте, пан Добринін шкодує грошей на ремонт, тому й погодився здати за півціни.

— Відремонтуємо, ще й дякувати буде, — поспішила запевнити Булавіну Марія.

— А кошти?

— Хай це вас не хвилює. Дещо у мене є. Та й спеціальність маю добру — майстра корсетної справи. Так що, дорога Ніно Федорівно, будемо діяти — швидко зробимо ремонт, а там і техніку перевеземо. Отож шукайте добрих майстрів.

— За цим справа не стане.

Домовились, що Булавіна використає свої зв'язки у міській управі — попросить дозволу відкрити корсетну майстерню.

— Ніно Федорівно, хочу порадитись з вами, — не зовсім упевнено сказала Шульгі— иа. — Тут у мене є друзі, товариші по нашій спільній роботі. Зрозумійте мене вірно— стільки не бачились…

— Хто вони?

— Подружжя Кржижановських, Шліхтерів.

— Он які в тебе друзі! І давно з ними знайома?

— Та давненько. Працювали разом тут, у Києві.

— Розумію твоє нетерпіння. Та дивись, як би в халепу не вскочити, бо ці кляті філери дихнути не дають. Так що потерпи трішки. Зустрінеш де — вдавай, що не знайомі…

У місті стояла спека. На вулицях було безлюдно, тільки гуркотів млин Хрякова. А Марія тішилася: вона в тій роботі, про яку думала ще там, в Курську, коли три місяці байдикувала — інакше і не скажеш… Скоріше зустрітися б з Кржижановськими, Шліхтерами! Дуже скучила за Зіною, Женею… Але стривай, Маріє Львівно, не нароби дурниць.

Біля під’їзду одного з будинків на Левашовській вулиці три вантажники, обвішані пасами, крекчучи від напруження, переносили на підводу велику оббиту дерматином канапу.

— Хлопчики, хлопчики, обережно! — метушилася біля них Булавіна.

— Та що ви хвилюєтесь! — сердилися ті, витираючи з обличчя піт. — Все буде гаразд!

«Хлопчиків» — надійних і відданих революції молодих робітників механічного заводу Гретера і Криванека — направило керівництво групи. Вона це знала і все ж бігала, метушилась, навіть гримала на них, щоб не викликати підозри у людей, які проходили мимо, чи у двірника, що стовбичив біля воріт.

За канапою винесли стільці, шафу, матраци, ліжко, два широких столи. І все те було таким важким, що вантажники раз по раз сідали спочивати, розмазуючи по обличчях піт.

Булавіна, назвавшись сестрою Шліхтера, який наймав квартиру в будинку, не викликала ніякої підозри в управителя та двірника. Заплативши гроші, вона пояснила, що брат купив на Великій Васильківській будинок і переїздить з дружиною туди, а їй доручив сказати про це пану управителю і подякувати йому. Насправді ж Олександр Григорович, який очолював організацію і випуск листівок більшовицької групи «Вперед», переїхав на іншу квартиру, щоб не накликати підозри. Поліцейський, що саме нагодився, був навіть задоволений: новенький срібний карбованець і на додачу чарівна посмішка Булавіної зробили свою справу. Побажавши щастя на новому місці проживання, він, картинно відкозирявши, попрямував до шинку. Звідки йому було знати, що у широкій, незграбній канапі лежали деталі друкарського верстата, у м’яких сидіннях стільців та крісел були зашиті шрифти, а в матрацах — банки з друкарською фарбою та папір…

А незабаром на воротях будинку пана Добриніна з’явилася новенька вивіска. На голубому фоні із зображенням корсета великими позолоченими літерами було виведено:

КОРСЕТНА МАЙСТЕРНЯ

Марії Шульгіної.

Залишалося тільки чекати клієнтів, а що вони будуть, про це Шульгіна не хвилювалась.

Невеликий переносний друкарський верстат та каси з шрифтом розмістили в напівтемній комірчині, що виходила у двір. Їх встановили так, щоб у випадку небезпеки можна було швидко замаскувати під звичайні столи. Там же склали папір та поставили фарбу, накривши старою ковдрою, а зверху ще й брудним одягом прикидали.

Шульгіна написала в Курськ свою адресу, і невдовзі звідти надійшов багаж: швейна машинка «Зінгер» і все необхідне для корсетної майстерні, — її обладнали у великій кімнаті, а іншу, трохи меншу, під житло. Всюдисуща Булавіна привезла нові меблі. Два дивани, дюжина м’яких стільців, ліжко, шафи для одягу, невеликий зручний буфет. На стіні вже висів красивий килим, а в кутку — для конспірації, звичайно, — прикрашені рушниками з українським орнаментом нові ікони і великий портрет царя.

— Тільки молодого красеня князя не вистачає, — пожартувала Булавіна. — Але тут вже ти гав не лови, шукай собі!

— Є у мене, Ніно Федорівно, красень князь, — з сумом мовила Шульгіна. — Тільки він далеко звідси, і хтозна, чи й зустрінемось.

— То не біда, що далеко, головне, що кохаєте одне одного…

Пан Добринін, відвідавши свою квартирантку, був приємно вражений — особливо іконами і портретом його імператорської величності, в тому він вбачав благонадійність Шульгіної. Сподобалось йому і те, що вона зробила ремонт квартири за свої кошти.

— Немов і не в своєму я будинку, так у вас тут охайно і красиво, — самовдоволено усміхнувся. — Чудово, чудово, Маріє Львівно, я дуже задоволений вами. Знаєте, хороші, пристойні квартиранти — зараз рідкість. Бувайте здорові, — поцілував руку Шульгіній, — не буду вам заважати.

Марія лежала на широкому ліжку, на нових простирадлах, вкрита легенькою ковдрою. Завтра вранці прийде Булавіна, принесе тексти прокламацій і вона стане до роботи, заради якої прислали її сюди.

5

До будинку Добривана підкотила елегантна бричка. Як тільки Добрішій із Шульгіною умостились на широкому і зручному сидінні, ситі, породисті коні, якими правив молодий веселоокий візник, легко понесли ресорку по Прорізній.

В місті з’явилися великі афіші, що сповіщали про безплатний концерт в приміщенні цирку Крутикова «Гіппо-палас»^[6] для київських робітників «соліста його величності Федора Шаляпіна», і пан Добринін запросив свою квартирантку послухати знаменитого співака.

На розі Хрещатика візник зупинив коней.

— Приїхали, панове.

— Що таке?! Як це приїхали! — незадоволено скривився Добринін.

— А дивіться самі.

Концерт починався о восьмій вечора, але за дві години до початку на Миколаївську вулицю прямував велелюдний натовп городян. Трамваї зупинилися і незвично бовваніли в людському вирі. Добринін, розплатившись з візником, допоміг Шульгіній зійти з брички, маючи намір взяти її під руку. Але натовп відтіснив їх одне від одного і поніс у різні боки. Та невдовзі Добринін знову з’явився біля Шульгіної, міцно взяв її за руку і вже не відпускав до самого цирку.

— Ще такого у нас не бувало, повірте мені, шановна Маріє Львівно. Хіба що в минулому році, коли ми приймали височайших гостей. Я навіть не уявляю, чим зможу привернути до себе на цілий вечір таку молоду і вродливу пані. — Він нахилився над рукою Шульгіної і прикипів до неї губами.

— То навіщо було запрошувати на цей вечір? — зневажливо спитала дівчина.

Підхоплені натовпом, вони поволі наближалися до Миколаївської. З Добриніним віталися якісь пани, кивали догідливо, показуючи цим своє шанування й повагу.

— Вас стільки знають! — щоб не мовчати, повела бровою Марія.

— Робота така, доводиться мати справу чи не з усіма іменитими городянами. Одне слово, торгівля: всі чогось бажають, щось замовляють. Діло важливе, надійне та й вигідне, тільки от біда… нема підтримки близької людини.

Добринін запобігливо глянув на Шульгіну — і вона зрозуміла, куди він хилить: не раз уже натякав, що був би дуже радий мати її за дружину.

— Що трохи старший, то на краще — який зиск з молодого! А донька на заваді не стане — перепишу все своє добро на її ім’я, і заживемо в мирі та злагоді на заздрість людям. Я надіюсь, — зрозумівши її мовчання як згоду, продовжував Добринін, — ми з вами дійдемо згоди, чи не так я кажу?

— Шановний Павле Миколайовичу, ви зловживаєте моїм добрим ставленням до вас, — стримано проказала Марія.

На якусь мить їй здалося, що Добринін був би для неї непоганим чоловіком, а для її Оленки добрим батьком. Але та думка відразу згасла, бо Марія уявила Андрія. «Ні, ні і ще раз ні!» — сердито докорила собі, а вголос весело мовила:

— Оце так потрапили ми з вами, Павле Миколайовичу, в катавасію, справжнє море людське.

— І в цьому морі, шановна Маріє Львівно, ви мені найдорожча!

— Павле Миколайовичу! Здається, ми з вами домовились! — щиро обурилась Шульгіна.

— Мовчу, люба Маріє Львівно! — і він знову потягся губами до її руки.

На передніх місцях в цирку сиділи молодики в чорних костюмах. Деяких бачила на пероні вокзалу, коли з паном Кулябком виходила з поїзда. За ними, рядів чотири, — імениті городяни, серед них і вона з Добриніним. А далі — різношерста публіка.

Гамір поступово розвіявся, всі задивились на середину манежу, куди вийшов знаменитий співак. Він щось говорив, звертаючись до публіки, але Шульгіна не могла розібрати слів. Потім несміливо затенькало піаніно. Шаляпін ступив крок уперед, і залунав його потужний голос:

Коли він закінчив співати, шквал оплесків прокотився рядами. Після якусь хвилину над манежем стояла тиша, всі хотіли знову слухати Шаляпіна, як раптом хтось гукнув:

— «Дубинушку»!

— «Дубинушку»! «Дубинушку»! — загримів зал.

Шаляпін на якусь хвилю збентежився, але, усміхнувшись, владно викинув руку вгору.

— Панове! — загримів бас великого артиста. — «Дубинушку» без хору виконувати неможливо…

— Запросіть хор! — закричали знову.

— Де ж я його візьму? — розвів руками співак і, повернувшись до піаніста, кивнув.

— «Дубинушку»! «Дубинушку»! — вимагала публіка.

Шаляпін розпростер руки і почав співати знайомі всім слова. І присутні, наче змовившись, спочатку боязко, невпевнено, а далі на повний голос підспівували одностайне, грізне:

Шульгіна відчула на очах сльози, витерла їх хусточкою. Довкола творилось неймовірне. Такого вона ще не бачила — це була пісня народного гніву, пісня про вільний труд, людську силу — вона кликала до єднання для спільної боротьби. Кілька разів, ще в Москві, на сцені Великого театру, вона бачила Шаляпіна в царському вбранні Бориса Годунова, бачила його розумним і страшним Олоферном, бачила на концертах, а такого бачить вперше — високого, могутнього, який веде за собою двотисячну масу. У Шульгіної стиснулось горло, тремтіли ноги. Підлога, здавалося, почала провалюватись, і, щоб не впасти, вона прихилилась до Добриніна.

Обхопивши склянку обома руками, Шаляпін жадібно сьорбав круто заварений гарячий чай. Він був без фрака, у білій сорочці, довге, темнувате волосся спадало на широкий п об. Допивши, важко підвівся, став біля вікна. Вулична метушня трохи заспокоїла.

— З кожним днем важче! — проказав голосно.

Погляд його зупинився на срібному годиннику, що лежав на нічному столику. Як давно те було, а наче тільки вчора співав Невідомого в «Аскольдовій могилі». То був перший творчий успіх, визнання його таланту — недаремно ж видали тоді вісімдесят п’ять карбованців і ось цього годинника. То був один з найщасливіших днів голодного, бідного життя. Після було чимало перемог, але ту, першу, в Казані, він не забував. Та й на сьогоднішній виступ скаржитись не треба. Здасться, він ніколи не співав так, як сьогодні, настрій відразу піднісся, а був же — хоч і не згадуй, навіть хотів відмовитися од виступу. Київська інтелігенція саме відзначала двадцятип’ятиріччя від дня смерті великого Мусоргського, його улюбленого композитора, — отож і запросили. Та увечері він розхвилювався — згадав, як зацькували Модеста Петровича, відправивши у миколаївський солдатський госпіталь-лікарню для душевнохворих, де він і помер.

Унизу поступово затихав гамір. Всі вже вийшли з цирку, тільки підкови коней гучно цокали по бруківці з Миколаївської на Хрещатик, а він перебирав у пам’яті події вечора.

Рипнули двері. Шаляпін, не обертаючись, тихо запитав:

— Це ти, Дмитре?

— Моє прізвище Шліхтер, Федоре Івановичу. Шліхтер Олександр Григорович, — почув у відповідь незнайомий голос.

Круто повернувся — біля дверей, знявши капелюха, стояв незнайомий чоловік.

— Федоре Івановичу…

Співак підійшов до столу, з досадою скривився і сердито буркнув:

— Я дуже стомився, пане журналісте, приходьте завтра.

— Мене переслідують жандарми. Я не журналіст, але й не злодій, не вбивця.

В коридорі готелю почулися швидкі кроки, грюкання.

Шаляпін мовчки відчинив дверцята шафи і наказав:

— Швидше сюди!

За хвилину широко розчинилися двері і на порозі постали два молодики в чорному.

— А-а-а, пан співак! — з фальшивою чемністю мовив один з них. — Звичайно, вже встигли заховати нашого горобчика?

— Що вам треба, панове? — спитав Шаляпін.

— Вони ще питають, що нам треба, — примружив очі молодик, обернувшись до свого колеги. — Скажи, Карасику, цьому артистові, хай не вибрикується, це йому не на сцені, а ми йому не публіка.

— Забирайтесь геть! — гримнув співак.

— Що-о-о! Та як ти…

Шаляпін міцно стиснув кулаки. «Та це ж переодягнені жандарми, я бачив їх в передніх рядах», — подумав і, схопивши обох молодиків за шивороти, з усієї сили гепнув їх головами та й жбурнув у коридор до ніг жандармів, що саме з'явилися біля дверей його номера.

— Це ви так охороняєте спокій соліста його величності? — загримів його бас. — Якісь босяки вриваються до мене, починають ображати, а вам хоч би що!

Двері номерів поодчинялись — постояльці з цікавістю дивилися на Шаляпіна, жандармів і молодиків, що нерухомо чипіли під стіною. Плечистий, високий жандарм, певне, старший, щось бурмотів, піднявши руку до козирка форменого кашкета.

— Завтра ж про це неподобство знатиме його високопревосходительство генерал-губернатор барон Клейгельс! Як твоє прізвище?

— Морденко, ваше благородіє! Михайло Морденко! Не губіть, ваше благородіє, у мене велика сім’я, старі батьки! — благав жандарм.

— Заберіть отих нікчем, — кивнув Шаляпін на молодиків, що так і не стямились, — і чорт з вами?

— Слухаю! — випалив жандарм і знову приклав руку до козирка.

Сердито грюкнувши дверима, Шаляпін крутнув ключем у замку і заходився міряти широкими кроками невеликий номер. «Такі, як оці бовдури, що сліпою вірою і правдою служать мерзенному царському режимові, заточили мого побратима, Горького, в Петропавловську фортецю! Це вони довели до смерті Мусоргського, Пушкіна, Шевченка!..» Він зупинився перед шафою, відчинив дверцята:

— Виходьте!

Шліхтер вийшов з шафи, випростався.

— Ось так, шановний добродію, — усміхнувся, мов давньому знайомому, Шаляпін.

— Дякую вам, я все чув, — сказав Шліхтер і, попрощавшись, рушив до дверей.

— Не поспішайте! — зупинив його артист. — Посидьте трохи, хай заберуться ті. Добряче я їм пики набив, і модні піджаки не допомогли. Надалі не будуть такі спритні.

Він сів за стіл навпроти свого нежданого гостя.

— Пробачте, Олександре Григоровичу. Здається, так ви назвались?.. Хочу запитати: раз ви не злодій, не бандит, то хто ж?

— Ворог тих, від яких ви мене врятували.

— Он воно що! Як каже мій друг Олексій Максимович про людей вашого ґатунку — ті, які борються за щастя і свободу для всіх поневолених. Обов’язково розповім про вас Горькому. Скажіть, будь ласка, а у вас сім’я є?

— Так, я одружений, маю двох синів.

— А вас не лякає те, що вони можуть залишитися без батька?

— На ваше запитання так відразу і не відповіси, Федоре Івановичу. Але я знаю, як і моя дружина, — вона, до речі, теж іде цим шляхом, що й я: боротися за свободу і щастя — це значить бути готовим кожної хвилини накласти головою. Вибачте мені за різкість.

— Чого там вибачатись, — усміхнувся. — Я знав, що ви саме так відповісте. Дивні ви все-таки люди.

— Я дуже вам вдячний, Федоре Івановичу, — підвівся Шліхтер. — Піду вже, щоб не наражати вас на неприємність.

— Але ж готель, певно, оточений тими тварюками!.. Стривайте! — змовницьки кивнув Шаляпін. — Ви підете дахами, і жоден жандарм вас не помітить! Я допоможу вам вибратись на горище.

Підійшов до дверей, прислухався, відімкнув і виглянув — ні душі.

— Ну, — міцно стис долоню Шліхтеру, — хай вам щастить.

А на горищі пітьма, і десь далеко біліла маленька пляма — певне, слухове вікно. Простерши поперед себе руки, обережно ступаючи, Шліхтер пішов на ту пляму. Виліз на дах. Внизу, біля освітленого парадного входу, метушилися поліцейські та переодягнуті жандарми — вичікували. Тримаючись за поручні карниза, Олександр Григорович добрався до ринви з протилежного боку. Перед тим як спускатись по ринві, сторожко вслухався в темряву. Здається, минула ціла вічність, поки ноги вперлися у дах цирку, який тулився до готелю. Сів, важко дихаючи. Життя нічного міста поступово затихало. Певно, Женя не лягла спати, чекає на нього і, як завжди, хвилюється — ще не звикла. Чотирнадцятий рік, як одружені, а не може бути спокійною, коли чоловіка довго нема дома. При згадці про дружину на душі потеплішало. Внизу почувся приглушений кашель — певно, хтось із жандармів там стояв на чатах. Шліхтер ліг на прохолодну жерсть, напружив зір, але побачив тільки відблиск цигарки.

Шліхтеру раптом стало моторошно: лежить він на даху цирку, а внизу, навкруг готелю, на нього чатують жандарми. Один необачний порух — і він летить вниз. Добрався до пожежної драбини, почав спускатися. Драбина за півтора-два метри від землі обривалася — добряче гепнувся об бруківку, та швидко підвівся, обтрусив костюм і пошкутильгав у чорне нутро під’їзду, а там прохідними дворами — подалі від переслідувачів. Перейшов Хрещатик і, пірнувши в якийсь під’їзд, нарешті вийшов на Прорізну. Мов блискавка промайнула рятівна думка про Шульгіну, та відразу ж і відігнав її — ніякого права не має порушувати дисципліну і йти на законспіровану квартиру, але іншого виходу не було. Підкрався до будинку Добриніна. Шульгіна поселилась у флігелі, туди окремий хід. Звернув з Прорізної у темний провулок, тихо відкинув клямку на хвіртці і, тягнучи ногу, наблизився до вікна. Постукав раз, вдруге — і за шибками забіліло чиєсь обличчя.

— Никодим^[7], — ледве чутно прошелестів сухими губами.

А через хвилину вже сидів на м’якому дивані з радісно збудженою. Шульгіною і метушливою Булавіною.

— Таке враження, Олександре, — посміхнулася Булавіна, — що ти ганяв котів на горищі!

— Ти майже вгадала, Ніно! — посміхнувся. — Тільки не я за ними, а вони за мною ганялись. — 1 він розповів про свої пригоди їв жандармами.

— А ви зовсім не змінилися, Олександре Григоровичу, — втрутилась у розмову Шульгіна.

— Хіба, Машо?

— Правда, все такі ж… Скажіть, як там Женя, діти?..

— А все так, Машо. Сама знаєш. Скоро ось всіх побачиш.

Нічному гостеві постелили тут же, на дивані, а самі заходилися чистити його одяг. Лежав з розплющеними очима, а думками линув до тихого Берна, де він вчився на медичному факультеті і познайомився з студенткою-революціонеркою з Кам’янця-Подільського Євгенією Лувищук.

День був тихий і сонячний. Вона вийшла з університету, і він подарував їй квіти. Женя зашарілася, вдячно глянула йому у вічі й сховала своє обличчя в букет. Потім бродили вузенькими вуличками, згадували далеку вітчизну, а в невеликому акуратному сквері він і освідчився дівчині в коханні.

Женя щось говорила, а він радісно кивав їй у відповідь, вдивлявся в її обличчя, ловив відтінки голосу. А згодом вони одружилися, Євгенія познайомила його з Плехановим, ввела в коло революційної молоді. Тоді й дізнався, що його дружина, тендітна, мила землячка з України, — зв’язкова між студентами та групою «Визволення праці». Під її керівництвом Шліхтер почав серйозно вивчати марксизм, вчитися відстоювати його основні положення. Тоді він і відчув твердий грунт під ногами, звідти й почалась його революційна робота. З тих пір пліч-о-пліч йдуть по тернистій дорозі боротьби за правду — і ні тюрми, ні заслання, через які вже встигли пройти, не зупинять їх.

До ранку далеко, можна й поспати. Та враз схоплюється, швидко натягує одежу й виходить у коридорчик. Ледь помітна нитка рожевого світла видніється з суміжних дверей, що ведуть в комірчину, в якій розмістилась друкарня. Жінки так захопилися роботою, що не почули, як він, одчинивши двері, спостерігав за ними.

Пучок світла від невеликої лампи опромінював стільники складальної каси. Ніна і Марія брали потрібні літери і ставили їх в рядки на верстаку.

Стаття листівки перетворювалася у гранку із свинцевих літер.

Поволі росла купа листівок, що пахли друкарською фарбою. Шліхтер з дружиною не один рік катав цей важкий валик, то добре знає, яка то робота. Коли ж вони відпочивають? Вдень Марія морочиться з тими проклятими корсетами, а Ніна бігає по квартирах своїх багатих телепнів-учнів — схудла, під очима синці, а знав же її не такою. Хіба можна ось так всю ніч себе катувати, — адже вдень ніхто не повинен бачити їхньої втоми. Підступився до Булавіної, владно забрав з її рук валик.

— Чого це тебе підхопило? — незлобиво спитала Ніна Федорівна.

— Побійся бога, Ніночко! За стіною такі красуні по мені сохнуть, а я — спати!

Жінка, усміхнувшись, стомлено сіла на ослінчик.

— Ой, не минеться тобі ця нічка, Олександре! А ще коли Женя дізнається.

— Ти думаєш! — і він підняв над металевою формою валик. — Ось так, мої любі!

— А ви й справді ніскілечки не змінилися, Олександре Григоровичу. Певно, добре Жені з таким чоловіком! — сказала Марія.

— А хто ж тобі, Машенько, на заваді знайти ще кращого?

— Донька у мене в Курську, — журно мовила.

— О-о-о, то тебе можна привітати! А чоловік же хто? Можливо, я його знаю.

— Не одружена я, Олександре Григоровичу.

— А як же… щось я не розумію тебе.

— Оленку свою Маша удочерила, — сказала Булавіна.

— Чому ж тоді не виписуєш її до себе? До речі, вона знає, чим її матуся займається?

— Знає.

— Отож завтра вранці, вірніше, вже сьогодні давай телеграму в Курськ, і хай збирається твоя донька до тебе.

— Я вже подумала про це, Олександре Григоровичу.

Шліхтер взяв з металевої форми готову листівку, любовно покрутив її в руках.

— «Російська соціал-демократична робітнича партія… Пролетарі всіх країн, єднайтесь…» Ось так, мої любі! А тепер за роботу — потерпіть трохи, буде вам незабаром поміч, я гарантую!..

Перед світанком навпроти флігеля пана Добриніна зупинилася прольотка з піднятим верхом, а невдовзі Шліхтер з Булавіною винесли велику плетену корзину для білизни: в ній лежали листівки, яких чекали робітники міста, Шліхтер сів у прольотку, а Булатна швидко попрямувала до себе на Поділ — вже декілька ночей підряд не ночує на квартирі, це може викликати стурбованість пані Хрякової, квартирної хазяйки.

Шліхтер стиха замугикав пісню. Він заздрив тим людям, які могли планувати своє життя наперед — на місяць, а то й рік. Десь в січневу хуртовину говорили: в червні їдемо відпочивати в Крим — і їхали. Він вже давно не знає такої розміреності, та чи й була вона в нього? І який тут у біса Крим будеш планувати, коли тобі заплановано в’язницю чи заслання до далекого Сибіру! Але нічого, колись з сім’єю і в Крим збереться — не вічно ж така несправедливість буде!

6

Терешко Смик, двірник пана Добриніна, тримаючи в руках телеграму, тупцював біля флігеля.

— О-о-о, пане Терешку! — відчинивши двері, нарочито люб’язно гукнула Шульгіна. — Заходьте, будьте ласкаві!

Двірник примружив, наче кіт, маленькі хитрі очиці і задоволено пощипував ріденьку борідку — йому подобалося, що Марія Львівна величає його паном. А Шульгіна знала про цю слабину двірника — де треба і де не треба зверталась до нього так, бо чимало залежало від цього нікчемного п’янички, та не доводилось вибирати — навіть за обіди, які готувала для неї дружина двірника, вона платила дорожче, а йому пошила чудовий фартух і подарувала дорогу люльку.

— На ваше ім’я телеграма, пані, — простягнув руку Смик, але в квартиру не ввійшов.

— Я дуже вдячна вам за клопоти, пане Смик.

— Які там клопоти! Це мій обов’язок — услужити такій шановній квартирантці! — А коли Шульгіна дістала з кишені халата двогривеник на тютюн, подякам і побажанням не було кінця.

Знаючи хворобливу цікавість двірника, Шульгіна тут же розпечатала телеграму і вголос прочитала — Оленка повідомляла про свій приїзд.

— Яка радість, яка радість! Нарешті побачите свою доньку! — улесливо вишкірився Смик і, одержавши ще один гривеник, кланяючись, позадкував од флігеля…

Шульгіна, притулившись лобом до шибки, зажмурила очі — думала про Оленку. Вперше її побачила в Миколаєві на початку літа. Погойдуючись, неквапливо спускався до моря напівпорожній трамвай, голосно видзвонював на зупинках, викидаючи у нічні сутінки запізнілих пасажирів. Навпроти Шульгіної, тримаючись рученятами за поручні сидіння, стояло маленьке дівча і сумними оченятами дивилося у темне вікно. В довгому білому платтячку і саме легеньке, як пушинка, — прекрасна нічна фея. «Але чому вона так пізно їде сама?» — здивувалась Шульгіна. А зійшовши на передостанній зупинці, боязко ступала темними провулками, піднялася дерев’яними сходами на третій поверх старого будиночка. Тихо повернула ключ у замку і прочинила двері. Перед нею стала середніх років жінка із змарнілим обличчям. Вона допитливо подивилася на нічну гостю, а почувши пароль, мовчки провела до маленької кімнати і зникла за іншими дверима. Вузеньке дерев’яне ліжко, застелене старою ковдрою, різнокольорова постілька, тумбочка, годинник-ходики на стіні, кілька фотографій, як і два роки тому.

Марія вимкнула світло, відчинила вікно, роздяглася, залізла під ковдру і відразу поринула в солодке забуття. І приснилось їй, наче сидить вона з батьком на високій кручі в бєсідці біля Андріївської церкви, а внизу Дніпро несе свої хвилі.

— Як довго ми не бачились, Машо, — сумно сказав батько.

Очі в нього проміняться по-молодечому, і сам він сповнений дивною молодою наснагою, певне, від радості зустрічі з донькою. Сидять на високій кручі, а над ними — низьке сиве небо. Дарницькі ліси на тому березі Дніпра чорні, принишклі, а по них — клапті порваного туману.

— Як живеш, тату?

— Спасибі, Машенько. Лікую своїх селян — і їм добре, і мені радість. Ніколи не звикну жити без них. От сиджу з тобою, розмовляю, а душа моя там, біля них. Головне, що ти інколи згадуєш, не забуваєш. Нелегко тобі, Машенько, я знаю…

— Не хвилюйся, тату, — взяла його за руку.

— А ти хоч певна, що твоя робота принесе тобі користь?

— Не мені, тату, а всім знедоленим…

— Хай щастить тобі, — він рвучко підвівся, легенько потис їй руку і швидко пішов до прольотки.

Коні рвонули галопом, копита поцокотіли бруківкою, висікаючи іскри.

— Та-ту-у-у! — закричала Марія і від власного крику прокинулась…

Вранці вона поспішала на вокзал, де на неї чекав зв’язківець миколаївського комітету — її посилали із завданням в Одесу: отримає дорожню валізу, паспорт, гроші і виїде. Відвернулась од трамвайного вікна і побачила вчорашню нічну фею — змарнілий вид, пожмакане брудне латане платтячко, худенька, у великих чорних очах — болісний щем.

Марія сіла поруч:

— Як тебе звати, дівчинко?

— Оленка… — відповіла злякано.

— А де твої мама, татко?

— В таборі казали, що мою мамку вкрав молодий офіцер — вона була дуже гарна. Татка після того зелений змій забрав. А баро^[8] знущався наді мною — бив боляче і примушував красти… Я не витерпіла і втекла з табору.

— То ти циганка!

— Так… Циганка.

— Як же ти живеш?

— Як бачите, пані… Дайте копієчку, я вам поворожу…

Шульгіна посміхнулася, ніжно пригорнула її до себе.

— А ночуєш де, Оленко?

— Де доведеться. Як дуже холодно, до людей прошусь, — буває, що і впускають.

Почуття жалю ворухнулося в грудях Шульгіної. Хто вона їй, ця маленька випадкова знайома? Хіба мало таких в Росії? Але із закутків пам’яті виринув спогад про власне дитинство.

— Оленко, а чи догадуєшся, хто я тобі? — мовила схвильовано, нахилившись до неї.

Дівчинка радісно стрепенулася, вирвалася з обіймів, вдивилася широко розкритими очима й гаряче видихнула:

— Догадуюсь! Ви — мама моя! Я відразу впізнала вас!

— Донечко моя, — ніжно прошепотіла до неї. — Як довго я тебе шукала, більше ми ніколи не будемо розлучатися.

Оленка пригорнулася до Шульгіної, рученятами міцно обвила її шию і заплакала.

Приїхавши до Одеси, Марія офіційно удочерила дівчинку.

І от сьогодні її мила донечка має приїхати. Шульгіна метушилася по кімнатах, замовила обід із улюблених страв. За годину до приходу поїзда із Курська в легенькій накидці, блакитній сукні, в капелюшку бузкового кольору і в білих рукавичках поспішала на вокзал.

За вікном поїзда бігли зелені поля, білі садки, одноповерхові споруди привокзальних приміщень. У Оленки було легко на душі — думала, що все в житті складається добре: у неї є мама і жде її на вокзалі в Києві. Вона любить свою матусю, і вони завжди будуть разом. Їй здавалось, що з тих пір, як її знайшла мама, вона не була такою щасливою, як нині, здавалось, що мама була з нею завжди…

Із вагона третього класу поїзда Курськ-Київ вийшла струнка дівчинка у світлій квітчастій сукні. Пригладжуючи пишне волосся, зупинилася і нетерпеливо повела очима довкола.

— Мамо! Мамочко!

Серед людей, які висипали на дощатий перон київського вокзалу, тільки її бачила. Вона тримала невеличку сумочку і стару парасольку: парасолька була складена — світило сонце. Шульгіна підняла голову. Дівчинка вже кинулась їй в обійми, засяяла радістю, притулилась голівкою до її грудей, немов хотіла послухати, як б’ється серце.

— Матусенько моя рідна!

— Донечко моя!.. Бач, ми з тобою майже зрівнялися — як ти швидко ростеш!

— Мамо, ось цих сивих волосинок у тебе не було…

— За тобою скучила, от і сивина з’явилась.

— Мабуть, багато роботи… — зітхнула дівчинка.

Здавалось, стіл був накритий принаймні на п’ять персон — стільки на ньому стояло наїдків.

— Ти ждеш гостей, мамочко? — спитала Оленка.

— Я вже діждалась гостей, моя ясочко… Ти сідай, сідай, — заметушилася. — Спершу покуштуй українського борщу — такого ти ще ніколи не їла, потім курятину під білим соусом…

— Ой, боровички смажені! Де ти дістала їх? — Очі в неї враз побільшали від радісного здивування, а густе чорне волосся аж запалахкотіло від світла електричної лампи.

— Їж, їж, Оленко, тобі треба набиратися сил, бо роботи у нас буде багато… не тільки корсети шити.

Раптом Марія насторожилась — хтось настирливо загупав у двері, друзі так не стукають. Швидко підвелась і вийшла з кімнати.

— Ще не спите? — дужий голос Добриніна.

— Заходьте, шановний Павле Миколайовичу. Донька ось приїхала.

— Хто це? — самими очима запитала дівчинка.

— Потім, — кивнула їй Марія.

Велика сива голова Добриніна втягнулася в плечі, коли він, нахилившись до її руки, жадібно припав до неї губами. Від нього несло горілчаним перегаром. Важкий, кремезний, з обвислими щоками, ступив до столу й маленькими очицями почав оглядати страви.

— Прямо тобі царський обід! — ворухнув кострубатими бровами.

— Для рідної дитини нічого не жаль, — зронила Шульгіна. — Сідайте до нашого столу, розділите з нами радість зустрічі.

— Щиро дякую, тільки-но пообідав, а от від чарочки не відмовився б…

Шульгіна метнулася до серванта, дістала пляшку коньяку і налила повну склянку.

Очиці Добриніна враз солодко заблищали, він задоволено потер долоні, випив, смачно крякнув і запалив погаслу сигару.

— Красива у вас донька росте, Маріє Львівно, — глянув на Оленку.

Безцеремонно нахилився над столом, потягся до пляшки, налив сам, пив поволі, смакуючи. Опісля затягся димом і знову втупився очима в Оленку.

— Красива донька… Тепер вас двоє… отож я думаю, що платити вам, Маріє Львівно, за квартиру треба буде за двох.

— Я не заперечую. Чи не хочете ще скляночку?

— Дякую… Ви такі уважні до мене… Піду вже, не буду заважати, — і, не попрощавшись, вийшов.

Тільки на світанку лягла Шульгіна — натомилась: цієї ночі друкувала листівки без Булавіної.

— Ти спиш, Марійко? — хтось легенько торкнувся її плеча.

Розплющила очі — над нею схилився Андрій.

— Ні, мій любий…

Простягає руки до нього, сплітає їх навкруг шиї.

— Ти не будеш потім дорікати мені, що я тебе покохала? — тремтячими руками розгладжує його густу хвилясту чуприну. — Я кохаю тебе і кохатиму все життя, мій любий… Буду тобі вірною і ніжною дружиною, тільки забери мене звідси, забери назавжди, тут мені страшно без тебе. Тут я боюсь… за себе, за Оленку, за тебе — всього боюсь. Мені вже все набридло…

— Заспокойся, Марійко. Ти стомилась, тобі треба відпочити, і все минеться. Візьми себе в руки…

Розплющила очі — в кімнаті білий день. У грудях стукотить, на чолі дрібні краплини поту. Схопилася з постелі, витерла рушником чоло, а у вухах все ще заспокійливий голос Андрія: «Візьми себе в руки!..» Підійшла до дивана, схилилась над Оленкою. Та спокійно спала. І присниться ж таке — певне, від Андрієвого листа, що Оленкою передав.

«Мила Марійко! — писав він. — Дуже мені погано без тебе, не діждуся тієї миті, коли ми назавжди зійдемося. Бережи себе, знай, що серцем я завжди з тобою. Міцно цілую і обіймаю. Твій Андрій».

А між рядками, коли потримала листа над лампою, виступили літери, слова, рядки…

«Знаючи, з яким відповідальним завданням тебе послала партія до Києва, наш комітет шляхом добровільних пожертв серед російських робітників подає матеріальну допомогу українським товаришам по партії і шле їм палкий привіт».

Як до речі ці триста карбованців! Булавіна вже домовилась із старшим прикажчиком з магазину Кульженка — обіцяв продати паперу.

7

Всю ніч лив дощ мов з відра, раз по раз спалахували блискавки і сердито гуркотіло небо. Вітер гнув дерева, зривав яблуневий цвіт, валив і котив усе, що міг. Тільки на світанку природа вгомонилася. В небі розійшлися хмари, і над містом засяяло сонце. Веселий промінчик несміливо заглянув у шибку, ковзнув по долівці, потрушеній зеленою лепехою, і полоскотав щоку Ілька, який спав на дерев’яному тапчані. Хлопець скочив з постелі, натяг на себе убогу одежину і вибіг надвір. Хатині баби Волосухи років сто, коли не більше, — така вона стара, вросла в землю, вся в зелені, в ароматі травоквіту, яблуневих пуп’янків. Ілько став на призьбі, роздивився навкруги. З городу дріботіла баба — маленька, поморщена, з висохлими вузлуватими руками, але, як на її вік, ще швидка та жвава — з ранку до вечора поралася по господарству.

— Вже на ногах, халамиднику, — мовила незлобливо, — хоч би поїв що, а то не встиг очей продерти — із хати…

Постояла, дивлячись з-під чорної, низько насунутої на лоб хустки вслід Ільку, і пошкандибала в халупу. Стомлено присіла на лаві, поклавши на стіл натруджені руки, і на її поораному зморшками чорному обличчі ворухнулася усмішка: зненацька перед нею постав далекий весняний вечір… Молода, вродлива, замріялась біля хвіртки після побачення з Павлом. У небі летіли журавлі, підсвічені холодним місячним сяйвом. Нелегкий шлях здолали вони у світі, важко летіли, а курликали легко, радісно. Від весняного вечора, від побачення з коханим і від журавлиної радості Марина була щаслива… Трохи постояла, вслухаючись у тишу, і поквапилась до хатини, в якій жила челядь. Лежачи, довго не могла заснути: «Завтра прийде до мене щастя!..»

Павло згодом забрав Марину до себе, а там і хлопчик народився, якого назвали Петрусем. Вона голубила його день і ніч, не бачила навкруг себе нікого, навіть чоловіка.

Як раптово прийшло щастя, так воно й покинуло їхню оселю. До поміщика з’їхалися гості. Марина з іншими молодицями та дівчатами прислуговувала їм. А десь опівночі підпилий синок хазяїна гукнув її, кинув ключі і зажадав принести з погреба глек вина. Засвітила ліхтар, пішла. Присіла навпочіпки і почала витягати чіп у бочці, як раптом її чимось важким вдарили по голові… Аж вранці Марина отямилась. Тремтіла в лихоманці. Боліла голова, все тіло. Синок старого поміщика послав її сюди, домовившись із своїми, такими ж безтурботними і безжалісними, як і сам. Подумала, що в тому холодному погребі вона й сконає. Підвела голову, стала навколішки, зіп’ялась на ноги. Спершись на бочку, встала, вийшла надвір. Ранкова прохолода подіяла заспокійливо. Марина підійшла до погрібника, де зберігався гас, налила у відро і, розхлюпуючи, понесла до головного будинку. Облила стіну — і знову в погрібник. Поливала стіни, високий ганок. Відійшла кроків на п’ять, розгледілась кругом — ніде ні душі, всі спали після бенкету.

Перехрестилася, підпалила якесь ганчір’я і геть од проклятого місця.

По обіді її впіймали, кинули зв’язану на віз — і в дике урочище, далеко від села. Били довго. Вона вже не відчувала болю… Потім роздягнену, знівечену кинули в провалля. Та врятували Марину цигани, що їхали понад яром. У вечірньому мороці угледіли біле тіло. Поїли терпким відваром якогось пахучого зілля і зіп’яли-таки на ноги. Правда, стан зігнутий, лице чорне, а в очах переляк. І живе Марина на Шулявці так багато літ, що й сама вже не пригадує, як опинилася тут. Про маленького Петруся і коханого Павла пам’ятає й досі, тільки смерть вирве пам’ять про них…

Баба Волосуха все ще сиділа за столом, поринувши в спогади… Хтось з їхнього села побачив її у гурті циган, підійшов до неї і розповів, що обійстя поміщика згоріло дотла, не всі гості врятувалися, а її, Марину, убили. Так говорили в селі. Павла забрали в солдати, де він, напевне, й сконав. Петруся вивезли до міста — ходили потім чутки, що він великим паном став, — та чого тільки не вигадають люди…

Важко підвела голову, глянула на покуть, де висіла стара облуплена ікона. Бог гнівається на неї, не шле ангелів. А вона довго засиділась тут, давно час до Павла. Мріяла про зустріч з чоловіком — повинен же він знати про сина. Але бог не поспішає прибирати її з цього світу, і даремне — нікому вона тут не потрібна, тож нащо мучити? Тільки Ілько її жаліє: допомагає, приносить і гроші і їсти, сварить, щоб не вешталася біля святих місць, не жебракувала.

Витираючи сльози, баба пошкандибала до печі — щось треба робити, без роботи не могла. Коли б не робила, то, може, й не жила б.

На розі Прорізної та Володимирської Ілько розклав свій нехитрий скарб: підставку для взуття, два розкладних обтягнутих парусиною стільці, на одному з яких сів, щітки, суконки, ваксу.

— Шик, блиск, красота, та-та-та! Сам околодочний, — побачивши гладкого здорованя— поліцейського, що повагом крокував вулицею, викрикнув хлопець, — позаздрить блиску ваших черевиків!

Почувши такі слова з вуст голодранця, поліцейський поблажливо посміхнувся, підкручуючи пишні нафарбовані вуса, і попрямував далі.

Сьогодні справи були кепські: ніхто не бажав почистити свої черевики. За три години сидіння обслужив лише двох клієнтів: два гривеники жалібно дзенькали в кишені.

Гіркий кусень хліба дістався Ількові. Батько, слюсар механічного заводу Гретера і Криванека, загинув під час страйку, матері не пам’ятає — йому було три неповних роки, як померла від сухот. Один як палець на весь світ, правда, є рідна тітка — перекупка на Житньому базарі, люта й пожадлива, вона витурила його з батькової хати, в ній тепер пиячили і розважалися скупники краденого краму. Він тинявся по місту і, коли був дуже голодний, боязко заходив на Глибочицьку вулицю до тітки.

— Приплентався! Бач, їсти воно захотіло! А цього не бажаєш! — репетувала на все дворище, худа, довга, чимось схожа на засушену воблу, і тикала Ількові під ніс дулі. — Наносиш повну діжку води, тоді й нагодую!

Обливаючись потом, хлопець носив воду, чистив хлів, рубав дрова, обкопував дерева в садку, бігав у шинок по горілку.

— І щоб я тебе тут більше не бачила! Багато вас, ледацюг, тиняється під вікнами! — довго гриміли у вухах тітчині докори.

Ілько заздрив своїм ровесникам, одягненим у форму гімназистів, дивився, як вони з ранцями за плечима, червонощокі й веселі, поспішали вранці на заняття. Деякі проїжджали навіть у фаетонах чи дрожках, і фурмани у лівреях, стримуючи баских коней біля під’їзду гімназії, обережно висаджували їх. А він так хотів вчитися грамоти, слухати вчителя і хоч би раз потримати в руках підручника, погортати його, подивитися малюнки! Але таких, як він, і до порога не допустять.

Зранку сіявся дрібненький дощик, а увечері подув холодний вітер і в небі закружляли сніжинки. Стало холодно, і Ілько, тяжко зітхнувши, поплівся до тітки: чи не розщедриться на якусь стару одежину — він-бо ж в самій лише сорочці та в латаних штанах.

— О-о-о! Приліз! — як завжди, зустріла небожа тітка. — Всеньке літо прошлявся бозна-де, а тепер до тітки! А тут хоч розірвись, хоч здохни — йому байдуже!

— Тітонько, голубонько, — благав Ілько. — Пожалуйте теплої одежки, вік за вас буду молитися.

— Він молитися буде! Го-го, та ти хоч кебиш, приблудо!.. Ой боже, мій боже, — почала вже відходити, — що ж мені з тобою, окаянним, робити?.. Добре, дам тобі піджак і черевики, пора вже й до серйозного діла ставати, бач, який вигнався,справжній тобі парубок. Лізь он під піч, а завтра відведу до пана Говорухи, замовлю за тебе слово. Коли його ласка, будеш чистити взуття панів та паніїв — робота легка, не перервешся. Якось Говоруха казав мені, що йому хлопець потрібний для цього діла…

Тільки-но забринів світанок, як тітка розбудила небожа і вони поспішили до багатого сусіда. В обійсті Говорухи, біля стайні, конюх ладнав збрую, в хліві поралася наймичка, з димаря добротного будинку вився дим. В низькій обжитій кімнаті ще стояли сутінки. Ілько дивився на паперові квіти, важкі комоди, на застелений кольоровою скатертиною стіл, де парував сніданок. Грюкаючи чобітьми і не дивлячись на непрошених ранніх гостей, ввійшов ще не старий, дужий та високий хазяїн. Сів за стіл, хлюпнув у склянку горілки, недбало перехрестився і вилив собі в рот, крякнув задоволено і аж тоді почав їсти.

— Що ж ти мовчиш, стара бердо! — гаркнув, аж у вухах заклало. — Прителіпалась, то кажи вже… — стрельнув очима на тітку.

— Та я ось, пане добродію, небожа привела… Ви ж якось казали…

— А що він тямить? — перебив зневажливо і втупився в неї мутними очима.

Рипнули двері — заспана дружина Говорухи, товста й здорова, як і він, в довгій сорочці, зупиняється й сердито блимає на перекупку та її небожа. Тітка кланяється їй, шарпає Ілька, підштовхуючи його наперед, крутить шиєю, для чогось обертається до дверей і аж потім пояснює:

— Він, пане, все може… все, що накажете, хай мене грім поб’є, якщо брешу!

Говоруха, не піднімаючи голови, голосно чавкає, а дружина, постоявши хвилю, позіхнула з виском і, човгаючи босими ногами, зникла в сусідній кімнаті. Хазяїн, впоравшись з їжею, важко підвівся, ступив до Ілька.

— Добре, беру хлопця чистильником взуття, — махнув рукою. — Ходи за мною, одержиш все, що треба, і марш хоч до самого сатани, але щоб кожного ранку приносив по два карбованці… решта — твої. І щоб мені без всяких там, зрозумів? — великий волохатий кулак замелькотів перед обличчям переляканого хлопця. — Будеш старатись — двадцять копійок спущу…

Ілько із своїм причандаллям пересидів зиму на вокзалі, а ранньої весни перебрався на ріг вулиць Прорізної та Володимирської. Тут справи пішли краще — можна було і для себе зайву копійку приберегти, тільки клята тітка зі своїми прокльонами не давала дихнути. Якось, навіть не попрощавшись з нею, він назавжди пішов з її двору. Оселився на Шулявці, в самотньої баби Волосухи. Всяке говорили про неї — що вона і відьма, і з чортами водиться. Маленька, горбата, волоока — дійсно відьма… Побачивши її на подвір’ї а чи на вулиці, хлопчаки бігли за нею і викрикували:

Не звертала на те уваги, за довге безрадісне життя звикла. А Ілька до своєї оселі прийняла з радістю, доглядала його, як рідного, варила їсти, прала та латала йому убогу одежину. Заробляла собі на прожиток жебрацтвом: повісить на плечі торби та й човгає до Софійського собору чи до Печорської лаври. Сиділа терпеливо, довго і мовчала, поглядаючи на прочан. І мало хто наважувався пройти повз неї, щоб не кинути мідяка, а то й срібну монету. У жебраків це викликало заздрість та злобу, вони ображали бабу, знущалися з неї, а вона мовчала, як німа. Дома теж мовчала, тільки хитала головою, дивлячись на Ілька сумними очима. © http://kompas.co.ua

Два роки у злагоді й мирі жили Ілько та баба Волосуха. Хлопцеві уже тринадцять літ — обвітрене обличчя, живі, нетерплячі очі, та й на зріст бог не зобидив. Днями висиджує зі своїм причандаллям, закликаючи перехожих почистити черевики, а вечорами при мерехтливому світлі каганця вчиться грамоти — на Подолі відкрилася недільна школа, і він охоче її відвідує.

А сьогодні ніби хтось наврочив: доведеться докладати до двох карбованців пану Говорусі із своїх нужденних заощаджень. Він так поринув у невеселі роздуми, що й не чув, як хтось ляснув його по плечу тростиною.

— Що, хлопчику, дрімаєш? — перед ним стояв весь у чорному і з чорною пов’язкою на оці високий молодик. — Мені здається, що на роботі дрихнуть не положено.

— Зараз, пане! — стрепенувся Ілько. — Наведу такий лоск на черевиках, навіть сам пан губернатор позаздрить!

— Фіють, — байдуже свиснув молодик. — То дрібниці, хлопчику!

Він, поставивши ліву ногу на підставку, пронизливим поглядом єдиного ока вп’явся у Ілька.

— Зачиняй свою контору, хлопчику, збирай бебехи і поїхали зі мною. Тільки без патякання, ясно?

— А куди? — вирвалось у переляканого хлопця.

— Хлопчику, ти на роботі, і мені здається, що питання тут зайві.

Ілько поспіхом згріб причандалля у лантух і умостився в ногах молодика, який напівлежав на м’яких сидіннях прольотки. Невдовзі підстаркуватий, небалакучий візник зупинив коня біля кам’яного будинку на Верхнім Валу, незнайомець свиснув — і тієї ж миті, немов з-під землі, перед ними постали два молодики у насунутих на лоби маленьких кепочках.

— Кого привіз? — кивнув одноокому один з них з круглою, червоною пикою і, угледівши зіщуленого Ілька, підхопив його і витяг з прольотки.

Хлопець, притиснувши до грудей лантух, з острахом дивився на молодиків.

— Зав’яжіть йому баньки! — наказав одноокий, коли вони зайшли у під’їзд. — А ти тільки писни, получиш перо в бік, — погрозив Ількові, який од переляку наче онімів.

У кімнаті, куди його довго вели, було багато брудного взуття.

— Сідай зручно, хлопчику, і працюй, — кивнув одноокий на черевики. — Закінчиш— скажеш мені… Не бійся. Яшка Одноокий ще нікого даром не обижав! Чисто зробиш, як ти кажеш, пан губернатор позаздрить, — матимеш сашеньку^[9], — і він зник в сусідній кімнаті, звідки чулося бряжчання посуду, крики і регіт.

«Яшка Одноокий! Король Подолу!..» — подумав Ілько. Про жорстокість банди грабіжників знало все місто, її боялася навіть поліція.

Хлопець старався, і невдовзі взуття блищало, як нове. Навшпиньках підійшов до дверей, перехрестився і тихенько пошкрябав.

— А-а, це ти, хлопчику! — вийшов Яшка. — Дивись, як у крамниці, молодець! — похвалив Ілька одноокий. — Сьогодні, хлопчику, в Яшки свято, сьогодні Яшка гуляє. Живи, хлопчику! — він простяг чистильникові зелену кредитку. — Коли тобі буде дуже погано — приходь до Яшки.

В кімнату ввалився гурт п’яних молодиків. З тацею в руках до хлопця підступилася вродлива чорноока дівчина з хвилястим темним волоссям, що безладно спадало на високий лоб. Довгими пещеними пальцями вона взяла кришталеву чарочку з горілкою, опустила вії, бо її душив сміх, і торкнулася Ількових губ.

— Випий, хлопчику, за здоров’я цієї чарівної панянки Вірочки! — патетично вигукнув Яшка. — Це моя дражайша подруга.

— Я непитущий, пане.

— Хлопчик! — один з молодиків ловко вихопив фінку і черенком її торкнувся підборіддя хлопця. — Ти у мене здохнеш зараз… не пообідавши!

— Кинь, Савко! — Яшка штурхонув його кулаком. — Ти не на роботі… А ти, хлопче, не псуй Яшці свята.

Тремтячою рукою Ілько вхопив чарку і вилив рідину в рот — наче вогнем обпекло горлянку, закашлявся — аж сльози з очей потекли.

— А тепер іди, хлопче, і живи, а писнеш хоч слово — будеш у ящику! Пойняв? — сказав Яшка.

— Я нікому нічого не скажу, щоб мені не бачити сашеньки! — забелькотів хлопець.

Йому знову зав’язали ганчіркою очі і повели на Верхній Вал.

Вже поночі доплентався до хати, впав на постіль. Тривожно перевертався з боку на бік до ранку — йому привиджався одноокий.

8

Біля широких воріт Лук’янівського базару людно — всі поспішають. Під парканом угледіла дівчину, років на два старша за неї, в простенькій ситцевій сукні, стареньких черевиках, гладенько зачесане каштанове волосся зв’язане червоною стрічкою, біля ніг точнісінько такий, як у неї, кошик. «Вона!» — радісно пронеслось в голові. Швидко підійшла, поставила свою ношу і з цікавістю стала дивитись на незнайому, чекаючи, що та скаже. Не дочекавшись, невдоволено фиркнула, підняла її кошик і пішла геть. Все просто, а мама так бідкалась: «Будь обережною… щоб ні одна жива душа не побачила, не запідозрила!» Відвезти листівки, прокламації, а привезти друкарський шрифт та фарбу не так уже й важко.

Оленка, задумавшись, не помітила, як до вагона ввійшли два жандарми; угледівши їх, розхвилювалась. «Невже вистежили? — тривожно застукотіло серце. Та жандарми були байдужі — голосно розмовляючи, ні на кого не звертали уваги. Все ж Оленку мучила непевність. Не доїхавши дві зупинки, дівчина вискочила з трамвая.

— Панночко! Чи не дозволите навести лоск на ваших черевичках? — зупинив Оленку задерикуватий хлопчачий голос.

— Ви до мене? — поставила кошик біля чистильника взуття.

— А до кого ж? — примружив очі хлопчина.

— Ні, не дозволю, па-ни-чу!

— Боже ти мій! — вдавано серйозно сплеснув руками хлопець. — Невже ви своїми ніжними рученятками можете нести такого величезного коша?! Часом не звір ваша господиня?

Такої наруги над своєю мамою Оленка вже не могла стерпіти:

— Яка нісенітниця! Моя мама — свята жінка!

— Видно, що свята.

Дівчина ніяково знизала плечима, безпорадно подивилася навкруги і нагнулась, щоб взяти кошик і піти геть. Та не встигла — хлопець, немов кішка, метнувся до кошика і вже підіймав його.

— Нічого собі. І звідки у вас сили беруться нести отаке? Не заздрю я дамам!

— Чому?

— Така важка білизна, — кивнув на кошик, несучи його поперед дівчини.

— Волога, не встигла просохнути, — усміхнулась Оленка. — Ось тут ми й живем, — зупинилась біля будинку Добриніна.

— Тоді моє вам шануваннячко, — поставив кошика хлопець. — Далі не піду, не хочу тому дурникові на очі з’являтися.

— Якому дурникові?

— Смику.

— А як же вас звати? А то не знаю, кому дякувати…

— Ілля Іванович Прочай, — солідно відрекомендувався хлопець, — але мене кличуть просто Ільком.

— А мене — Оленкою.

— От ми й познайомились. Приходьте чистити черевики. Дешево й сердито — за десять копійок, — проказав і, засунувши руки в кишені латаних штанів, насвистуючи мотив якоїсь пісеньки, поважно почапав до свого причандалля.

— Що то за хлопчина? — спитала Шульгіна, коли Оленка прочинила хвіртку.

— Ілько… чистильник взуття, — здригнулася дівчина. — Ой, мамочко, я аж злякалася, так ти зненацька.

— Ти просила його, щоб допоміг?

— Ні, він сам.

— Не можна бути такою безпечною, Оленко, — почала Марія напучувати доньку. — Не довіряйся незнайомим людям. Треба придивитись до того молодця. Він запрошував тебе почистити взуття? От і добре, скористайся цим — дізнайся, чий він, де живе.

Оленка та Ілько швидко подружили, часто зустрічались у вільні години, блукали вулицями міста. Хлопець охоче розповідав про Київ. Ось і сьогодні, в неділю, йшли вони багатолюдним Хрещатиком. При поштовій конторі зібрався чималий гурт, читали прокламацію: «Київський комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії…»

В Оленки радісно застукотіло серце. Хотілося сказати Ількові, що тут є і її робота. А люди зупинялись.

— А куди поліція дивиться? — сердито питав якийсь пан. — До Сибіру їх треба!

Інші, задоволено переглядаючись, перечитували ще раз.

— Молодці! — вирвалось у Ілька, коли й він прочитав. — Ой, які ж вони молодці!

Листівки траплялись і на інших будинках. Придержуючи шаблі, зненацька з’явились жандарми й взялися розганяти людей.

— Бач, як заметушились! — насмішкувато сказав Ілько. — Ось познайомлюсь з тими сміливцями — весь Київ листівками обклею! У мене з ними, — сердито кивнув на жандармів, — давні рахунки…

Хіба міг він викинути з пам’яті батькову смерть: чи не за те вбили його царські лакузи, що хотів щастя своїм товаришам-робітникам? Скільки жити буде — пам’ятатиме…

Малий Ілько поспішав в механічні майстерні Гретера і Криванека — ніс батькові обід. У тісному дворі снували робітники, над ними тривожно гув заводський гудок. Зіп’явшись навшпиньки, хлопець угледів дядька Петра, їхнього сусіду, який стояв над натовпом на порожній бочці посеред двору. Трохи почекавши, доки всі втихомиряться, дядько голосно крикнув:

— Товариші! Від імені заводської групи соціал-демократів має до вас слово слюсар збірного цеху Іван Прочай!

Дужі руки підняли Ількового батька і поставили на бочку. Він якусь хвилину мовчав, наче шукав когось серед робітників. Потім заговорив про тяжке животіння їхніх сімей, про те, що хазяї майстерень — німець Гретер і чех Криванек — гноблять робітників, не вважають їх за людей.

— У них все є, а в нас? Тільки мозолясті руки! Сьогодні чи завтра наші кривдники можуть прогнати нас, і ми вже голодні й холодні, поки не продамо своїх рук іншим гретерам і криванекам!.. Товариші, заводська група соціал-демократів за дорученням київського комітету РСДРП закликає вас приєднатись до загального страйку, цим ми підтримаємо робітничий пролетаріат Росії. За вами слово, товариші!

Ляснув постріл — Ільків батько, змахнувши руками, повалився додолу. Ніхто відразу не міг збагнути, що сталося, а у ворота уже ввірвалися озброєні козаки і почали топтати робітників кіньми, періщити нагаями.

Ільків батько, вже мертвий, лежав горілиць біля перекинутої бочки.

9

Начальник Київського охоронного відділу підполковник Спиридович біля навстіж відчиненого високого вікна курив цигарку і думав про підпільну більшовицьку друкарню. Все йшло добре: у підпільну групу більшовиків проник досвідчений сищик, доповів про підпільників. Арештували двох посланців з Петербурга і натрапили на слід друкарні, але хтось там у них якимось побитом дізнався, що Круковський не той, за кого вони його вважали, і йому ледве ноги вдалося винести. І все ж про місцезнаходження друкарні охранка знає. Спиридович в думці вже встиг скласти рапорт генерал-губернатору про ліквідацію друкарні. У просторому дворі, обнесеному високим дерев’яним парканом, по доріжках нетерпеливо походжали жандарми, біля воріт стояли напоготові два фургони — всі чекали сигналу, за яким мусили виїхати на Левашовську. Спиридович так, як зараз, стояв тоді біля вікна. Рипнули двері, до кабінету вкотився його заступник Кулябко і тихим, схожим на шелестіння голосом сказав, що якась невідома жінка серед білого дня з’явилась на Левашовській і благополучно вивезла друкарню невідомо куди.

— Як вивезла? — не вірячи почутому, спокійно запитав Спиридович. — Ви жартуєте, пане ротмістре.

— Вивезла, — повторив той.

— Що ж… доведеться мені шукати нового заступника. Чи не ви мені обіцяли, що керівники більшовицької групи «Вперед» будуть доставлені сюди не пізніше сьогоднішнього ранку?! Чи, може, вже забули, про що говорив нам його високопревосходительство генерал-губернатор! Мені здається, шановний пане ротмістр, що ви занадто самовпевнені!

— Я дуже шкодую, ваше високоблагородіє, — белькотів Кулябко. — Мною вжито всіх заходів, кожний куточок міста перевірено… скрізь наші люди…

— Особисто займіться цією справою! — наказав Спиридович. — Чим скоріше ми доповімо його високопревосходительству, тим краще для нас обох! Більше року більшовики почувають себе привільно в нашому місті!..

— Хочу запевнити вас, ваше високоблагородіє, що друкарня не вислизне з наших рук.

— Скажіть щось нове, — глузливо кинув Спиридович, поволі підходячи до заступника. — Досить базікати, йдіть і займіться ділом.

— Це справа кількох днів, — промурмотів Кулябко, повернувся на каблуках і покотився до дверей.

У приміщенні почулися кроки, приглушені голоси — то поспішали на службу співробітники відділу. А в Спиридовича не виходила з голови думка про заступника: і потрібно ж долі звести з таким в цьому неспокійному місті, ще й свояком зробила. Була б його воля, і дня не тримав у відділі. Думав: повернеться з Петербурга — і Кулябко доповість про ліквідацію друкарні, про порядок у місті. Де там! Одне в нього на думці — самому стати начальником охоронного відділу. Правда, в Петербурзі натякнули про підвищення в чині і про переведення до північної столиці при умові… З таким заступником виконаєш ту умову! А хіба можна забути про «подарунок» колишньому начальнику жандармського управління генерал-майору Новицькому? В ресторан «Континенталь» до банкетного залу, де відзначали двадцятип’ятиріччя бездоганної служби генерала, два офіціанти внесли невеличку скриньку, перев’язану кольоровими стрічками; розкрили її, а всередині стертий друкарський шрифт і лист, в якому підпільники складали дяку шефу жандармів за створення їм умов для друкування листівок: як доказ того й надіслали його превосходительству збитий шрифт. Правда, друкарню, хоч і не відразу, все ж його люди накрили, і він особисто мав честь доповідати про те генерал-губернатору барону Клейгельсу. Але той щасливий затишок був недовгий — листівки з’явились знову, і нещодавно його високопревосходительство викликав Спиридовича з Кулябком до себе і, посміхаючись крижаною посмішкою, показав секретну депешу з Петербурга, в якій йшлося про приїзд до Києва для налагодження й керування більшовицькою друкарнею посланця їхнього Центрального комітету. І сьогодні Спиридовичу передбачалось почати з Кулябка, треба поговорити з ним по-серйозному — годі панькатись, не даремно ж він жалування одержує. Нечутно ступаючи по килиму, застібаючи на всі гудзики військовий мундир, підійшов до столу, загасив недопалок в кришталевій попільничці і сів у широке крісло з високою спинкою. Тієї ж миті, постукавши, до кабінету вкотився Кулябко.

— Доброго ранку, Олександре Олександровичу!

— Ви думаєте, що ранок буде добрий, Миколо Миколайовичу? — а фальшивою чемністю запитав Спиридович.

Кулябко нараз спохмурнів, закліпав: не перший рік працює з цим франтом, знає справжню ціну його чемності. Таким приємним голосом дає розпорядження своїм підлеглим спровадити на той світ того, хто стоїть йому на заваді. Нічого святого за душею, та чи є в нього душа? Хай зараз нічим похвалитись, бо не змогли натрапити на слід тієї злощасної друкарні, але ж городовий поліцейський з Левашовської бачив ту жінку, коли вона перевозила друкарню: а це вже щось-таки важить. І хай Спиридович не філософствує — Кулябко обов’язково знешкодить більшовицьку друкарню і особисто доповість про це його високопревосходительству, тоді буде видно, у кого більше прав на господаря цього кабінету. Поки що у Кулябка нічого не виходило, і він скаженів, та знав: рано чи пізно, а свого доб’ється. Ще тоді, коли починав свою службу нікчемним писарчуком, уяснив це: йшов до наміченої мети вперто і без галасу, даремно не стовбичив перед очима начальства, вникав у всі справи відділу і знав їх назубок — його ставили в приклад іншим, вимагаючи, щоб працівники відділу робили так, як Кулябко. А хто хотів цього — не завжди і часу вистачало — та й навіщо? А він годинами просиджував у архіві: те, про що прочитав, запам’ятовував відразу і надовго. І до нього звертались «складних випадках, бо він знав усе. А потім, коли начальником охоронного відділу при значили Спиридовича, справи пішли краще.

Разом з сім’єю нового начальника приїхала до Києва і рідна сестра його дружини — Маргарита. Старший писар обкрутив її з усіх боків любовним павутинням — вона й не пручалась. Спиридович не заперечував проти їхнього одруження — нарешті позбудеться надокучливих напучувань та поучань своєї набридливої своячениці. Та не довго розкошував: десь за півтора-два місяці після гучного весілля настирлива пані Кулябко знову занадилась до господи Спиридовичів. І почалось: «Чи не соромно вам, шановний добродію, за мого улюбленого чоловіка? Ми все ж таки як-не-як, а родичі. А він сидить, бідолашний, вдома і переживає: оце прийшов би, привітав всіх вас зі святою неділею, так не може. Бо як же сяде з вами за один стіл, як же почоломкається, коли він всього-на-всього писар?» Як заведуть удвох із сестрою, хоч з квартири тікай… Марго таки добилась свого. Чортова баба, молодець! Так і до генерала дослужитись можна…

Підполковник нетерпеливо вийшов з-за столу, закрокував по кабінету.

— Це вже щось є! — намагаючись стримати хвилювання, жваво відказав, коли Кулябко замовк. — Нехай той городовий зачекає… У вас все?

— В приймальні ще чекають мої люди… Рябий і Понурий. Вони заслуговують на довір’я… Працюють у нас тривалий час.

— Не заперечую, Миколо Миколайовичу, але ж друкарні поки що… — підполковник розвів руками.

— Смію нагадати вам, Олександре Олександровичу, — вів далі Кулябко, — що це саме Рябий та Понурий вислідили свого часу друкарню у вчительки Пригоровської та й на слід цієї натрапили…

— І це мені відомо.

— Я думаю, що незабаром вони зможуть доповісти нам про місцезнаходження підпільної друкарні.

— Наперед не кажіть! Зробите діло, тоді й хвалитиметесь! — сідаючи за стіл, різко проказав Спиридович і нервово заходився підкручувати кінчики рудих вусиків. — Невтішні у нас справи, шановний пане ротмістре! Як ви могли допустити, щоб під самим носом у вас більшовики спромоглися вивезти свою друкарню?!

Кулябко швидко підхопився. Дрібні крапельки поту блищали на лисині. Хотів було щось заперечити Спиридовичу чи виправдовуватись, але той сердито махнув рукою: сиди, мовляв.

— Я думаю, Миколо Миколайовичу, — після тривалої паузи миролюбиво почав, — свою друкарню вони влаштували десь тут, неподалік. І наше завдання — якнайшвидше знешкодити її.

— Я теж такої думки, Олександре Олександровичу, — погодився Кулябко.

— А що кажуть господарі квартири, в якій мешкав Шліхтер?

— Кажуть, що навіть не запідозрювали нічого поганого за своїм квартирантом.

— Ви їх відпустили?

— Так, вони дійсно нічого не знали…

Спиридович сів до столу, ковзнув байдужим поглядом по заступнику і тоном офіційного наказу мовив:

— Що ж, давайте сюди ваших… відданих. Того з Левашовської потім.

— Слухаюсь!

— Чим маєте порадувати нас, панове? — ввічливо звернувся підполковник до філерів, коли ті, переступивши поріг кабінету, смиренно застигли біля дверей.

— Поки що нічого втішного, ваше високоблагородіє, — підняв голову високий, худорлявий, із запалими очима й щоками Рябий.

— Як нічого втішного? А мені ось пан ротмістр доповів, що найближчим часом підпільну друкарню буде ліквідовано. І зробите це ви.

— Правда, ваше високоблагородіє! — знову заговорив старший філер. — Можете не сумніватись: мине кілька днів, і ми знайдемо її!

— Ти-и… впевнений в цьому? — стримуючи лють, холодно блиснув очима Кулябко. — А це що? — згріб зі столу листівки і підбіг до філерів.

Спиридович невдоволено скривився, подумавши про Кулябка: «З такими нервами доцільніше віниками на Лук’янівському ринку торгувати — зовсім не може володіти собою, а на моє місце пнеться…»

— Ваше високоблагородіє! — увібравши голову в плечі, зиркав спідлоба Рябий. — Хіба ж ми не стараємось? Он і на Левашовській вислідили…

— Вислідили, вислідили! — гримнув ротмістр. — А де ж те, що ви вислідили?

Руді щіточки вусиків Спиридовича сердито настовбурчились.

— Так, мої любі, справи до кінця не довели! — батогом ляснув його голос. — От і маємо.

— Коли друкарня переносна, як ото була колись у вчительки Пригоровської, то важко знайти, — ні сіло ні впало бовкнув вузькоплечий, середнього зросту Понурий.

Цього вже Кулябко не міг стерпіти. Змірявши Понурого лютим поглядом, уже й рота розкрив, та його випередив Рябий, зважившись підтримати свого:

— Таки важко. Прийшли вдвох, розібрали верстат, склали в лантух — і поминай, як звали. Ми шукаємо їх на Печерську, а вони на Деміївці вистукують свої папірці.

— Переносна чи стаціонарна, але… — підвівся з-за столу Спиридович. — Її потрібно ліквідувати негайно! Виконаєте це завдання — одержите бронзові медалі і по сто карбованців. Не виконаєте… — в голосі підполковника забринів метал. — А ви, пане ротмістр, — по паузі важко подивився на свого заступника, — особисто доповідайте мені кожного ранку.

— Буде зроблено, ваше високоблагородіє! Я зв’яжусь з приставами поліцейських дільниць і з начальником жандармського управління паном полковником Ковалевським, — поспішив запевнити Спиридовича Кулябко. — Думаю, вони нам допоможуть.

— Гаразд… Ви, панове, поки що можете бути вільними, — спроквола проказав підполковник філерам і потягся до портсигара.

Зачинивши масивні двері кабінету, Рябий і Понурий весело моргнули один одному. Сто карбованців! Що в порівнянні з ними ті плюгавенькі бронзові медалі за старанність.

— Справи кепські, — тим часом продовжував Спиридович. — Його високопревосходительство начальник жандармського департаменту пан Лопухін телеграфує із столиці, що Київ на поганому рахунку у государя імператора. Його величність наказує негайно покінчити з безпорядками у місті… А тут, наче хтось наврочив, — друкарня!..

Опецькувата постать Кулябка тонула в глибокому фотелі, примружені хитрі оченята під навислими важкими повіками виявляли байдужість. «А відповідати все-таки вам доведеться, ваше високоблагородіє», — читав його думки Спиридович.

— Коли й надалі будемо так діяти, то можемо дійти до того, що нам, як і колишньому начальнику жандармського управління генералу Новицькому, в день народження підпільники присилатимуть скриньки з використаним шрифтом і з подяками. Не доведи господи дожити до цього. А що кажуть господарі тієї квартири на Левашовській?

— Я вже доповідав вам, пане підполковнику. Кажуть, що нічого поганого не помічали за квартирантом, відпираються від наших обвинувачень…

— А чому? Чи, може, й вони причетні?

— Ми перевіряли. Зводиться до того, що вони справді нічого не знали.

— Отож-бо й воно — ніхто нічого не знає… Що ж, кличте вашого городового, можливо, хоч він щось цікаве розповість.

Поліцейський з острахом переступив поріг. На ньому був новий світло-сірий костюм. Коротко підстрижене каштанове волосся звисало на широкий, помережаний зморшками лоб. На вилицюватому обличчі заклякла поштива усмішка. Він виструнчився, уздрівши двох високих чинів, певно, забувши, що вдягнений в цивільну одіж.

— Підійдіть ближче, — сказав Спиридович.

Стрункий, високий, з гарним смаглявим обличчям, з довгими чорними бровами, з акуратною борідкою і закрученими вгору вусиками а-ля Вільгельм… Коли б не військовий мундир, який так пасував пану підполковнику, можна було б подумати, що це той офіціант з бессарабського погрібця, куди інколи заходить Шкалик, щоб перехилити на дурняк склянку оковитої… Він прийшов сюди за наказом пана ротмістра і ніяк не сподівався на зустріч з начальником охранки. Закляк біля столу. Підполковник підійшов упритул. Від нього несло жіночими духами. Поліцейський знав, що в будинку Домініанів, на його дільниці, діяла підпільна друкарня соціалістів. Невже його викликали сюди, щоб сказати, що він прогавив ту невідому пані, яка перевезла друкарню в безпечніше місце? Ще покійний батько, бувало, казав: високе начальство викликає своїх підлеглих у двох випадках — нагородити за справну службу чи вигнати зі служби за якусь провину. Але ж це могло вчинити його безпосереднє начальство!

— Як ваше прізвище? — поблажливо спитав підполковник.

— Шкалик, ваше високоблагородіє! Тимофій Іванович Шкалик!

— Гаразд, гаразд, — невдоволено поморщився Спиридович. — Не треба так голосно, Тимофію Івановичу. Розкажіть нам, будь ласка, як де ви умудрилися прогавити на своїй дільниці підпільну друкарню.

Шкалик здивовано закліпав — ще ніхто його ось так по імені-батькові не називав, скільки себе й пам’ятає на службі. Бач, які хитрі, самі прогавили соціалістів, а тепер: «Тимофію Івановичу». Але хто міг подумати, що в будинку Домініанів, поважних і відомих на все місто добродіїв, можуть діяти соціалісти! Кому на Караваєвській вулиці належать булочні, кофейні? Домініанам. А хто мостить бруківкою Васильківську? Ті ж Домініани. А з ким сам губернатор ручкається? З ними. Так що звиняйте, ваше високоблагородіє, моєї провини тут аж ніякої. А невідома пані — то сестра їхнього квартиранта.

— Ви б могли впізнати ту жінку? — підвів голову Спиридович.

— Авжеж, ваше високоблагородіє! До речі, я недавно бачив її.

— Де? — швидко підхопився з крісла Кулябко.

— На Прорізній. Їхав трамваєм, сидів біля вікна, а вона з Володимирської прошкувала на Прорізну.

— Чудово, шановний Тимофію Івановичу, — з неприхованим задоволенням мовив Спиридович. — Ви, напевне, догадуєтесь, чому ми зацікавились цією жінкою? Вона вивезла з будинку, в якому мешкають якісь родичі пана Домініана, підпільну друкарню… Прикро, що ви нічого не знали. В поліцейському управлінні нам рекомендували вас як одного з кращих, і тому з сьогоднішнього дня ви переходите в наше розпорядження, тимчасово звільняєтесь від обов’язків городового — будете шукати ту жінку. Через наших людей, вас з ними познайомлять, передаватимете всі зібрані відомості. Постарайтесь познайомитись ближче з нею, увійдіть в довір’я, заведіть любовний роман чи навіть одружіться, чорт забирай…

— Але ж… — розгублено блимав очима Шкалик.

— Допомагайте розповсюджувати ті кляті листівки, — розпалювався підполковник, — робіть все, що від вас зажадають, але адресу друкарні повинні покласти ось на цей стіл! Тільки так ви зможете виправитись за свою необачність! — сухо закінчив Спиридович.

Якийсь час у кабінеті стояла тиша. Кулябко, зіщулившись у фотелі, примруженими очима вивчав носки своїх хромових чобіт, а Шкалик стояв біля столу ні живий ні мертвий.

Тільки б не вигнали його зі служби, він їм покаже свою відданість…

Спиридович доброзичливо додав:

— Управитесь з цим завданням — вас чекають підвищення в чині і грошова винагорода. Ідіть, ви вільні!

— Радий старатись, ваше високоблагородіє! — випалив Шкалик. — Можете не сумніватись в моїй відданості! Я знайду ту соціалістку і їхню друкарню! Вдруге їм обдурити мене не вдасться! — виструнчився і стройовим кроком рушив з кабінету.

А Спиридович офіційним тоном звернувся до Кулябка:

— Пане ротмістр, в разі успіху вас теж чекає підвищення по службі. Очевидно, незабаром я виїду з Києва.

Серце в Кулябка радісно затріпотіло, чоло зросили дрібні крапельки поту.

— Під час аудієнції в пана міністра внутрішніх справ, — вів далі Спиридович, — на його запитання, кого я можу рекомендувати на своє місце, я назвав вас. Так що посада начальника охоронного відділу і чин підполковника вам гарантовані. Ну і, звичайно, певна надбавка до жалування.

— Спасибі за довір’я, пане підполковник, — стримано проказав Кулябко. — Можете бути певні — червоніти за мене вам не доведеться!

— Не треба так офіційно, шановний Миколо Миколайовичу!.. Але мушу додати, що це здійсниться тільки тоді, коли ми з вами ліквідуємо в місті підпільну друкарню, наведемо належний порядок.

Спиридович з поблажливою зверхністю дивився на свого заступника, ніби вперше бачив чоловіка рідної сестри своєї дружини. Це ж він, підполковник Спиридович, за вимогою сестер зробив нікчемного писарчука своїм заступником і може посадити цього тюхтія у своє крісло. А з якою насолодою він би затопив зараз у цю ненависну пику, топтав би його чобітьми… Стримуючи себе, видавив пісну посмішку і через силу мовив:

— О сьомій вечора ми з Вікторією Андріївною чекаємо вас у себе…

— Дуже вам вдячні, Олександре Олександровичу! Обов’язково прийдемо! — І, радісно усміхаючись та кланяючись, Кулябко вийшов з кабінету.

Взявши з масивного сейфа теку зі справами, Спиридович спробував себе примусити трохи попрацювати. Та не міг — думав про підпільну друкарню.

10

В господі гласного міської думи, власника тютюнової фабрики «Дуб і К°» прокидаються рано. Сам хазяїн, купець першої гільдії Аристарх Прокопович Дуб, кожного ранку одягає парусиновий костюм і виходить у сад поливати квіти. Якось в пориві відвертості він признався своєму давньому приятелеві, пану Добриніну:

— Поливати квіти люблю не менше, ніж рахувати гроші. Для інших квіти прикраса, а для мене особисто — живі істоти…

Після легкого сніданку виходив на другий поверх до свого робочого кабінету, брав коричневого портфеля — подарунок від пана Добриніна на день народження — і виїздив на фабрику.

Та сьогодні Аристарх Прокопович не дотримав свого розпорядку — прокинувся на півгодини пізніше і затривожився. Щоб не розбудити дружину, ступив у капці, взяв одяг і навшпиньках вийшов зі спальні. Коли голився, угледів на носі червонуватий прищик. «Не доведи господи, — забідкався Аристарх Прокопович, — за день визріє в куряче яйце! На люди не вийдеш!.. А чи не від зловживання тютюном ось ця напасть? Казали ж мені, що надмірне нюхання того проклятого зілля до добра не доведе. Не послухав поради, сміявся, а воно бач… І як тут в біса відмовишся від приємної насолоди нюхнути зайвий раз. Хіба що набратись рішучості і встановити певну норму… не більше трьох разів на день».

Та тільки-но в пам’яті спливла вчорашня вигідно проведена торгова операція — ні душевної тривоги, ні прищика на носі наче й не було. Аристарх Прокопович збув провіантській конторі сто п’ятдесят ящиків прілого тютюну за тисячу карбованців. Але ж і попотіти довелося — біленьку^[10] начальнику контори сунув, та й на могорич не менше пішло, аж поки йому ту тисячу заплатили.

Аристарх Прокопович, мугикаючи мотив якоїсь пісеньки, відімкнув масивний сейф і з полегшенням зітхнув — коричневий портфель стояв на місці. Повідмикав замки портфеля, висипав на стіл гроші. Слинячи пальці, заходився рахувати.

У двері постукали — Аристарх Прокопович жбурнув гроші в портфель і вчепився в нього обома руками. Тремтячи всім тілом, закляк біля столу і дивився на двері, ніби перед ним ось-ось мали стати злодії, щоб видерти портфель з грішми. Але в кабінет заглянула служниця й сказала, що пан хазяїн можуть іти снідати.

Їсти не хотілося. На відсутність апетиту він не скаржився. Просто сьогодні багато важливих справ треба вирішити. Отож і думав про них.

Не торкнувшись їжі, подибав до спальні.

— Арику, ти й сьогодні мене саму залишаєш? — сонним голосом промурмотіла дружина.

— Служба, голубонько, — цмокнув її в щоку. — Заїду на фабрику, а потім в думу треба, — про гроші, які віз до банку, промовчав, бо свої купецькі справи тримав у таємниці. — Сам Іван Миколайович запрошує! — проказав він голосно, щоб почула служниця, яка саме прибирала в коридорі.

— О-о-о, Іван Миколайович!

— Так, так, моя ластівко! — Аристарх Прокопович став ураз серйозним, ще раз цмокнув дружину і з почуттям власної гідності вийшов із спальні.

А невдовзі наказав кучерові їхати до Андріївської церкви, парафіянином якої був уже багато років. Треба ж подякувати богові за вдало проведену торговельну операцію та й святим отцям дещицю пожертвувати на потреби церкви.

Після молитви та роздачі милостині сів у бричку і ліниво махнув рукою в напрямі Думської площі. Він був у доброму настрої.

Далеко пішов Іван Миколайович, а от він, Аристарх Прокопович, як був купцем середньої руки, так і лишився ким. А починали ЛІ разом. Сім років минуло відтоді. Добрячі гроші нажили, скуповуючи та перепродуючи землі. Навіщо минуле ворушити? Правда, дехто подейкував, що то Дуб і Дьяков безбожною спекуляцією займалися, але вони робили своє діло. А пізніше на ті гроші Дуб тютюнову фабрику на Подолі побудував, а на Глибочицькій добротний двоповерховий будинок з великою садибою купив, ще й про чорний день кілька тисяч, приберіг. Не гнався за більшим і сміявся з Дьякова, який кинувся гарячково скуповувати по всьому місту будинки. А той тільки зуби скалив на його слова і потихеньку завойовував дружбу господарів міста, а згодом і впливом почав користуватися серед них. Це й дало змогу людині з вельми обмеженим кругозором й слабенькими знаннями зробити кар’єру. Спершу Аристарх Прокопович навіть подумав, що новий голова міської думи викине його, колишнього приятеля й компаньйона, зі своєї пам’яті. Бо хто він для господаря міста тепер — купець першої гільдії, приватна особа, не більше.

А коли при випадковій зустрічі й кивне, то зробить це просто із пошани до старої дружби. Та він помилився: Дьяков не забув про нього, навіть наблизив до себе, домігся, щоб його вибрали гласним міської думи.

І все-таки Аристарх Прокопович відчував зневагу до Дьякова. Це він, Дуб, купець першої гільдії, повинен бути на тій височині, на якій нині Дьяков, — слабий від природи та й розумом вельми не наділений… А чи не заздрощі все це? Який же він слабак, коли підкови може гнути! Та й не зовсім дурний, навпаки, до наук здібний — недаремне й університет святого Володимира закінчив! Коли щиросердно, як на сповіді, то Іван Миколайович не забув про нього, залишився вірним давній дружбі. Це ж завдяки йому купчина середньої руки став своєю людиною в товаристві багатих і впливових громадян міста, користувався серед них повагою… Аристарх Прокопович враз випрямляється на сидінні: кругле лице з двійним підборіддям, погляд невеликих оченят з гострими проникливими зіницями і вся його постава хвалькувато набундючуються. Хай всі дивляться, що їде гласний міської думи, близький приятель самого Дьякова!.. Він добився свого, завоював собі високе становище й повагу. Сьогодні — купець першої гільдії гласний, а завтра, дивись, і головою міської думи стане! Для цього багато розуму не треба. Гроші можуть зробити все. Тепер нікому не потрібні особиста гідність, минулі заслуги і навіть знатне походження!..

Бричка зупинилася біля приміщення міської думи. Довгим напівтемним коридором, широкими зачовганими східцями Аристарх Прокопович йшов на другий поверх до приймальні Дьякова. А там заяложені дверцята шаф, що сягають стелі, дерев’яні дивани з тридюймованими полірованими сидіннями, столи з масивними більярдними ногами, дубові парапети…

В світлій, просторій приймальні людно: у кожного своя справа до господаря міста. Високий худий секретар, побачивши Аристарха Прокоповича, вийшов назустріч. Переламуючись навпіл перед ним, зашепотів, але так, що почули всі:

— Іван Миколайович двічі зволили питати про вас і наказали по приїзді негайно просити до нього.

Почувши: «Увійдіть!», Аристарх Прокопович штовхнув двері і ввійшов. Розвалившись в глибокому фотелі, димлячи цигаркою, не говорив спокійно, а сердито кричав Кулябко. Дьяков стояв біля вікна спиною до дверей і Кулябка, заховавши руки в кишені штанів, дивився вниз на ранковий Хрещатик і, здавалося, не слухав ротмістра.

— А, ось і ти, — повільно повернувшись, мовив він.

Дьякову було за сорок — високий, худорлявий, з гострим кадиком, що туго випинався з-під стоячого білого комірця. Горбатий ніс і видовжені чорні очі надавали хижого вигляду його обличчю. Стрункий, елегантно, по моді вдягнений, він виглядів самовпевненою людиною, яка досягла неабияких успіхів у житті.

Аристарх Прокопович, чемно привітавшись, не чекаючи запрошення, гепнувся у глибокий фотель поруч з Кулябком і сказав:

— Нічого не поробиш — старість.

Кулябко й Дьяков засміялися.

— Нема чого старістю відбрикуватись! — кинув Дьяков. — Поменше об’їдатися треба…

Пан гласний враз зіщулився, наче хотів потонути в глибокому фотелі, заховати від насмішкуватих поглядів свою коротеньку статуру. А Кулябко скептично морщить чоло і глумливо дивиться на Дьякова. Хитра бестія! Відразу двох зайців вбиває! Дає пораду тому дурникові череватому, а жалить його, заступника начальника охоронного відділу! Та чи знає цей зарозумілий інтелігентик, що не сьогодні-завтра прибіжить вітати його з монаршою милістю? Якої тоді заспіває! Кулябко розкриває рота, хоче сказати Дьякову щось глумливе, у нього на щелепах під шкірою перекочуються жовна, але, не знайшовши потрібних слів, звертається до Аристарха Прокоповича:

— Би уявляєте, до якого зухвальства дійшли соціалісти! їхні листівки тепер можна побачити не лише на вулицях, а і в ресторанах, сінематографах, магазинах! І це тоді, коли я… виконую обов’язки начальника охоронного відділу!

Кулябко аж потемнів, крапельки поту виступили на лобі, а в очах забігали недобрі іскорки.

— А де ж пан підполковник? — ввічливо й поблажливо всміхається Аристарх Прокопович.

— Олександр Олександрович трохи застудився, хворіє.

— Та що там говорити, панове! — втручається в розмову Дьяков. — Заходжу сьогодні до кабінету… І що я бачу! У мене на столі листівка! Ось гляньте!

— Здивували, Іване Миколайовичу! — Аристарх Прокопович схопився з крісла і заметушився по кабінету. — Та цих листівок у мене на фабриці хоч греблю гати! Через них і баби мої бунтують! Подавай їм підвищену платню, медичне обслуговування, оплачені відпустки… А цього вони не хочуть?! — скрутив велику дулю і очікувально подивився на Кулябка.

— Не беріть так близько до серця, панове! — твердо мовив той і поліз у кишеню по цигарки. Запалив, глибоко затягнувся і хвалькувато продовжував: — Я наведу у місті порядок! Та й пан полковник Ковалевський мені допоможе! Переловимо, знищимо, по в’язницях згноїмо! — Кулябко говорив уривчасто, різко, аби запевнити присутніх у вірогідності сказаного.

— Ми віримо вам, Миколо Миколайовичу, і покладаємо на вас великі надії. — Дьяков затарабанив пальцями по столу, а Кулябко від цих слів ще більше набундючився. — А вас я запросив, — офіційним тоном звернувся Дьяков до Аристарха Прокоповича, — ось з якої нагоди… З канцелярії губернатора мене повідомили про від’їзд з Києва великого князя Миколи Миколайовича. В ресторані «Гранд-отель» буде дано банкет в його честь. Мені доручено вітати дорогого гостя. Отож я і прошу, шановний Аристархе Прокоповичу, написати проект вітальної промови… знаючи ваші неабиякі здібності у цім ділі.

— Як же, як же. Така радість писати для їх імператорської високості, — враз спалахнули і миттю згасли очі в Аристарха Прокоповича.

— На банкет запрошені і ви.

— О-о-о! Це подвійна радість!.. — схопився з крісла, потупцював хвилину в радісному збудженні і знову сів. — Я ось тютюнцю… — не договорив, підняв свій портфель, поставив на коліна й заходився длубатися ключиком в замках.

— Не затрудняйте себе, Аристархе Прокоповичу! — на мить спохмурнівши, не вдоволено вигукнув Дьяков і розгублено глянув на Кулябка.

— А чому, Іване Миколайовичу? — лукаво посміхнувся той. — З задоволенням викурю цигарку тютюнцю з фабрики шановного АристархаПрокоповича.

Нарешті, впоравшись з замками, Аристарх Прокопович відкрив портфеля — загорнутий в газету, туго перев’язаний шпагатом невеличкого формату пакунок полетів додолу і глухо вдарився об килим на підлозі.

— Здається, я помилився… взяв ваш… — розгубився Аристарх Прокопович.

— Ні, ви не помилились, саме з цим портфелем ввійшли до кабінету, — очі в Кулябка враз звузились і насторожились, він нахилився й підняв пакунок з підлоги. — Що це? — стараючись бути байдужим, допитливо глянув на Аристарха Прокоповича.

— Не-е знаю, — спантеличено витріщив очі на Кулябка.

— Як не знаєте? — скидає на чоло брови і голосно втягує крізь зуби повітря.

— А з-з-звідки мені знати?

Тоді Кулябко, певно, про щось догадуючись і намагаючись стримати хвилювання, спритно підхоплюється, забирає у зніченого Аристарха Прокоповича портфель, підбігає до Дьякова й викладає перед ним пакунки. Схвильований і розгублений, Аристарх Прокопович підходить до Кулябка і ледь чутно мимрить:

— А гроші… гроші де?

— А мабуть, ось в цих пакунках, — лукаво посміхається той.

Розірвавши шпагат, Кулябко вже розгортає газету: ні, не гроші — невеличкі зеленкуваті аркушики, акуратно складені в стосик.

Вихвачує верхній аркуш, махає ним перед очима Дьякова і кидає на стіл. Потому церемонно запалює цигарку, відходить до вікна і зручно вмощується в кріслі.

— Читайте, пане Дьяков, не соромтесь!

— Російська соціал-демократична… робітнича партія… Листівки!

— Так, пане Дьяков, листівки!

— А як вони сюди потрапили? — Дьяков поволі підводиться з-за столу.

— Наче ви не знаєте! — явно втішаючись його розгубленістю, іронізує Кулябко. — Пан Дуб приніс! Сам же сказав, що такого добра в нього на фабриці хоч греблю гати! Певно, там і друкуються вони! Кому, як не вам, його найближчому другу й товаришеві, знати про це?

— Перестаньте блазнювати, пане ротмістр! — нарешті оговтавшись, з огидою процідив Дьяков.

Цього вже Кулябко не зміг витерпіти. Підхопившись мов ошпарений з крісла і змірявши Дьякова лютим поглядом, вже ладен був вибухнути гнівом, але той не дав йому і рота розкрити.

— Сядьте, пане ротмістр! Без вашої допомоги розберемося!.. Аристархе, — наказав суворо Дубу, — то поясни, будь ласка, звідки ці листівки у тебе!

Дуб безпорадно знизав плечима, обличчя його спохмурніло, він облизав губи і важко зітхнув. Притискуючи руки до грудей, істерично заверещав:

— Не знаю! Нічого не знаю!

— Не прикидайтесь дурником, пане Дуб! — голос Кулябка став різким. — Ви соціаліст! За скільки вони купили вас?

— Я не соціаліст! — на повному обличчі Аристарха Прокоповича відбилися тривога і страх.

— Ну, який же він соціаліст, пане Кулябко? — спокійно спитав Дьяков.

— А я кажу — соціаліст! — стояв на своєму Кулябко. — І ви… соціаліст! Всі соціалісти! — він схопився з крісла і забігав по кабінету.

— Ви думаєте, що кажете? — чорні очі Дьякова сердито заблищали. — Чи не можна висловлюватись виразніше, пане ротмістр!.. В такому разі я вимушений мати розмову з Олександром Олександровичем після його видужання. Я — людина державна!..

Кулябко враз знітився, зупинився перед Дьяковим і заговорив спокійно:

— Іване Миколайовичу, ради бога… Вибачте великодушно. Кожного дня тільки й чуєш: соціал-демократи, листівки. Уже й вночі сняться. Нерви, нерви, шановний Іване Миколайовичу…

— Отож-бо й воно, — Дьяков похитав головою. — Багато розуму не треба, щоб таке наговорити.

Він підійшов до вікна, біля якого стояв невеличкий столик, налив склянку води й підніс Дубу.

— Випий, Аристархе, і заспокойся. Ніхто тебе соціалістом не вважає.

— Спасибі, Іване Миколайовичу. Всіма святими заприсягаюсь, що я нічого спільного з ними не маю. Але ж гроші. Мої гроші, — сумно знизав плечима.

Дьяков і Кулябко насторожено перезирнулися.

— То як, Аристархе? Ми тебе слухаємо.

— Зачекайте… Дайте з думками зібратися. В голові така круговерть… Не знаєш, з чого й починати, — на лобі в нього зібралися зморшки.

Кулябко, дивлячись на Дуба, ввічливо попросив:

— Пригадайте все до подробиць, будь ласка. Зрозумійте, як би там не було, а справа це серйозна, потребує ясності.

— Так, так, пане Кулябко, — замислився Дуб. — Але ж гроші… Мої гроші! Хто тепер скаже, де їх шукати!

— Не мороч нам голови, Аристарху! — не стримався Дьяков. — Твої гроші нас не обходять! Чи не здається тобі дивним, як все-таки потрапила до твого портфеля нелегальщина? Нею весь Хрещатик обліпити можна!

— Так що розповідайте, пане Дуб… Це ж у ваших особистих інтересах! — сказав Кулябко.

— Що ж тут розповідати? — гірко усміхнувся Дуб. — З дому, узявши портфель, заїхав до Андріївської церкви. Як парафіянин цього храму, рідко коли минаю, щоб не віддати в молитвах шану нашому господу.

— Благовірні наміри, пане Дуб! — посміхнувся Кулябко. — А що ж у вашім портфелі було?

— Квитанції, розписки, бухгалтерські документи…

— І?

— Гроші… Розраховував заїхати опісля в купецький банк, щоб покласти на поточний рахунок.

— А в храм ви з портфелем увійшли?

— Так. З портфелем.

— А чи не запримітили ви там кого з чужих?

— Чужих? Наче ні. Богомольці, старці…

— А потім? — нетерпеливо допитувався Кулябко.

— Приїхав прямо сюди.

— І нікуди не заїжджали?

— Ні.

— Гм… Цікаво.

— А чи не могли соціалісти обмінятися портфелями? — раптом спитав Дьяков. — Гроші їм потрібні. До речі, скільки ти збирався здати в банк?

— Тисячу карбованців.

— О-о-о! Це значна сума! Але звідки їм знати про них? — засумнівався Кулябко.

— То, може, люди Я піки Одноокого пожартували? — зробив припущення Дьяков.

— Ні, ні. І ця версія відпадає. Та й де їм стільки листівок взяти?

— Це робота соціалістів! — наполягав Дьяков. — Призначили побачення своїх агентів, які не знали один одного, в церкві, щоб обмінятися однаковими портфелями. В одному портфелі листівки, в другому… Ну, припустимо, шрифт чи деталі до друкарського верстата. Один з агентів, певно, запізнювався, от і відбувся обмін мимоволі. У Аристарха опинився точно такий портфель, як у їхнього агента. Молячись, він і не помітив.

— Скоріше всього, Іване Миколайовичу, ваша версія скидається на правду, — погодився Кулябко. І, вже звертаючись до Аристарха Прокоповича, рішуче й безапеляційно проказав: — Завдали ви нам клопоту, пане Дуб! Отож, з вашого дозволу, я все-таки візьму у відділ цей портфель з листівками. Будемо виясняти що й до чого. Але, перепрошую, про нашу розмову і взагалі про цей випадок ви не повинні розказувати нікому. Навіть дружині!

— А гроші? — підвівся з крісла Аристарх Прокопович.

— Ми ще матимемо нагоду бачитися з вами! — стримано відказав Кулябко. — Можливо, щось і вияснимо. А зараз, панове, дозвольте покинути вас. Честь маю кланятись! — Кулябко взяв портфель, виструнчився, дзенькнув шпорами, віддаючи честь, і вийшов з кабінету.

11

Забринів світанок. Шульгіна погасила лампу, вийшла з комірчини, роздяглася й прилягла на ліжку. Натягнула ковдру до підборіддя, заклала руки за голову й заплющила очі. Через годину прокинулась, солодко потяглась і тихо, щоб не розбудити доньку, пішла на кухню. Приготувавши сніданок, розбудила Оленку.

— Слухай уважно, донечко, — казала вона. — Зараз ти повинна поїхати до Андріївської церкви. Певно, знаєш, де це?

— Ми не раз були там з Ільком.

— От і добре. Зліва від святих воріт тебе буде чекати середнього зросту, з великими залисинами чоловік, у сірому костюмі, з коричневим портфелем. Ти візьмеш той портфель, а взамін поставиш ось цей, точно такий, — кивнула на портфель, що стояв біля шафи. — Але зробити це треба непомітно.

— Не хвилюйся, мамо!

— Повезеш наші листівки, а привезеш нові тексти. Вночі їх і віддрукуємо… Тепер, сподіваюсь, ти розумієш, яка це серйозна справа.

— Звичайно, розумію! — защебетала дівчина. — Але ти не повинна думати про погане! Мені не вперше!

— Портфель покладеш у котик. Тільки ніде не барися… Будь обережною.

— Гаразд.

Оленка любила спокійні літні дні, коли тополиний пух м’яко прилипає до ніг і притишує кроки. Здається, під ногами вата, яку зумисне розстелили по вулицях, щоб люди ходили тихо.

«Яке це щастя бути причетним до тих, хто піднявся на священну справедливу боротьбу! Всі вони — і мама, і тьотя Ніна, і Ілько — своєю ризикованою роботою наближають той щасливий день… Спершу мама заперечувала, навіть лаяла, коли я сказала, що Ілько буде нам допомагати. Розумний, добрий хлопчина ненавидить жандармів і поліцейських! Це ж вони осиротили його. А тепер мама не нахвалиться його кмітливістю і спритністю, розумом. «Кращого помічника не знайти…»

В храмі поволі розсіювалися ранкові сутінки. Перед вівтарем молилися дві бабусі, поперед них — товстий, лисий, опецькуватий чоловік. Він у картатому костюмі, в чорних черевиках. Закинувши голову, стоїть нерухомо, як стовп. Біля ніг коричневий портфель… Деякий час Оленка вичікує, потому, перехрестившись, тихо підходить і стає поміж бабусями і чоловіком, який запально продовжує шепотіти слова молитви, і в одну мить міняє портфелі.

Скрадливо скосила очі на бабусь — нічого не бачать, нікого не чують — очі заплющені, руки молитовно складені на грудях. Дівчина задкує до колони, ховає портфель в кошик.

Поспішала безлюдною вулицею повз будинки, побризкані ранковими сонячними променями. А поодинокі перехожі, які зустрічались їй, байдуже проходили мимо — кожний поспішав у своїх справах, і яке їм діло до цієї ось обірванки, яка несе випрану і випрасувану білизну.

— Як ти швидко! — відчиняючи двері, радо вигукнула Шульгіна. — Чи, може?..

— Ні, ні, мамцю! Заспокойся!.. Все гаразд!..

Ділові папери й бухгалтерські документи тютюнової фабрики «Дуб і К°». Тисяча карбованців, дві пачки тютюну. Шульгіна безпорадно розвела руками — нісенітниця.

— Олено, що це?

Дівчина здивовано кліпає і враз пригадує, що чоловік, про якого сьогодні вранці говорила мама, аж ніяк не скидався на того, з яким помінялась портфелями. Навіть одягнений не так.

— Але ж портфель!

— Що портфель, донечко? Такі портфелі можна купити в кожній крамниці.

— Виходить… я помилково.

— Ні, Оленко! — сміється Шульгіна. — Ти пограбувала пана Дуба, фабриканта!

— Пограбувала? Що ж робити? То, може, я побіжу… ще застану його в церкві.

— Цього ти не зробиш! Пан Дуб не обідніє!.. А гроші Ніна Федорівна передасть керівництву групи. Тисяча карбованців знадобиться. Вважай, між вами відбувся обмін люб’язностями, ти йому — листівки, він тобі — гроші. Хай тепер розповсюджує у себе на фабриці. Він тебе бачив?

— Де там! Так ревно замолював свої гріхи, що й не до того було!

Роботи було багато — до світанку не одну листівку треба віддрукувати.

— Чи вистачить паперу? — забідкалась Шульгіна.

— Поки що папір є, — запевнила Оленка.

— З твоєї легкої руки, Оленко, весь Київ говорить про пана Дуба, як про керівника друкарні соціалістів, — сміючись, раптом згадала Булавіна.

— І що поліція знайшла в нього пекельну машину! Буцімто в ресторані «Гранд-отель» збирався порішити великого князя! — встряє в розмову Ілько. — А ворота й паркан його будинку чорною фарбою обписані: «Дуб — анархіст!», «Дуб — соціаліст!» Я сам читав.

— То все чорносотенці, — пояснила Шульгіна. — Коли б не заступництво міського голови, шановного пана Дуба вже давно б до праотців відправили…

— Ворон ворону очей не виклює! — зневажливо кинула Булавіна. — До речі, Мато, ти зі своїм кавалером вже зустрічалася?

— З яким кавалером?

— От тобі й маєш! А з їх високоблагородієм заступником начальника охоронного відділу паном Кулябком!

— Знайшли кавалера, Ніно Федорівно!.. І не думаю про це!

— А візитку його, бува, не викинула?

— Та десь валяється.

— Ну-у-у, це ти вже даремно так, Машо! Обов’язково відшукай. В нашій роботі всяке може бути.

— Гаразд. Буде час — подивлюся.

— А за гроші пана Дуба тобі, Оленко, персональна дяка. А ось нашого кавалера, — по-материнськи обняла Ілька за плечі, — попереджують. Надалі ніякого безрозсудливого геройства — діяти розумно й обережно.

А він невдоволено знизав плечима. Завдання більшовицької групи виконує? Виконує. А вже як розповсюджує листівки і де, то його діло. Та, згадавши про вчорашній день, примирливо усміхнувся.

Він швидко наловчився наклеювати листівки на електричних стовпах, афішних тумбах, стінах будинків, парканах. Раз навіть умудрився підкинути кілька листівок в кабінет голови міської думи. А вчора…

День був святковий. Дзвонили дзвони, і звідусіль поспішали до церкви люди. В затінку розлогого старого каштана, якраз біля входу на просторе подвір’я Володимирського собору, сидів здоровенний лаврський монах Агафон і ліниво роздавав парафіянам листки з анафемою митрополита соціалістам.

В Ілька залишились листівки, які треба було розклеїти. Але де і як, щоб не вскочити в халепу, бо на вулицях велелюдно — неділя, а в парках і скверах філери та переодягнуті поліцейські нишпорять. Наклеїти б на буферах трамваїв чи задках фаетонів! Попотіли б тоді жандарми! Подумали б, що дів велика група підпільників. Чи не гукнути своїх дружків? Вмить все місто обклеїли б, ще й самому губернатору в кишеню всунули б! Але тітка Марія суворо заборонила вдаватися до таких дій.

Він стояв біля афішної тумби, що рясніла різними розпорядженнями міської думи, поліцейського відділка, які забороняли робити те й те, лякали штрафами і буцегарнею. Знічев’я обійшов довкола тумби й натрапив на кольорове оголошення:

Только один день!

ПРОЕЗДОМ ИЗ КОНОТОПА В СТАМБУЛ!

Любимец короля Непала и алжирского бея,

всемирно известный факир

СИДИ-БЕЙ-ЛЕЖИ-ИБН-ЗАДЕ!

В ПРИСУТСТВИИ ПУБЛИКИ

СОЖЖЕНИЕ ЖИВОЙ ЖЕНЩИНЫ!

Спешите увидеть!

Ілько аж підскочив від захоплення. Потрапити б туди, жбурнути з гальорки листівки! Та чи потрапиш, коли «только один день!»? Певно, всі квитки розібрали.

Тонконогий фертик у картатих штанях, крутячи в руці поліровану тростину, підстрибує півником до тумби. Оббігає довкола раз-вдруге, безцеремонно штурхонувши Ілька.

— Ей, отроче! — чує Ілько і повертає голову.

На нього дивився Агафон:

— Хочеш гривеника заробити?

— Не відмовився б.

Тоді біжи он до отця-комірника, — кивнув на собор, — скатки, що від пене. Він тобі дасть ось таких листків.

— Мало, ваше преподобіє, гривеничка.

— В святому ділі не торгуються!

— Я сирітка. Їсти хочу, — заскімлив Ілько.

— Добре! Набавлю дві копійки. Тільки щоб одна нога там, друга тут! Ти грамотний? — раптом поцікавився.

— Ні, ваша милість.

— Ось таких хай дасть, — показав листок.

Одержавши в отця-комірника стосик, Ілько бігом кинувся назад. І дванадцять копійок — гроші, на дорозі не валяються. Та раптом на бігу зупинився, наче спіткнувся об щось «А що, як… — блискавкою майнула думка, — перемішати свої листівки з цими листками, і хай той монах роздає!»

Служба закінчилась. З собору почали виходити віруючі: одні збиралися групами тут же, на подвір’ї, і про щось жваво гомоніли, інші хрестилися і поспіхом йшли геть. Низенький панок з широкими грудьми, неприродно великою головою і задертими вгору вусами, нетерпляче махаючи важкою тростинкою із залізним наконечником, зупинився, роззираючись навкруги, і, угледівши монаха Агафона, попрямував до нього:

— Що ж ти, халамиднику, у святому храмі політику проповідуєш?

— На те воля господня, — спокійно відповів той.

— То ти, видать, соціаліст! Поліція, поліція! — заверещав несамовито.

Агафона і низенького панка оточили з усіх боків, і саме в цю мить, наче з-під землі, вигулькнув городовий поліцейський.

— Ро-зій-ди-и-сь! — владно наказав. — Що тут?

— Ось він, — тикаючи тростиною на Агафона, виступив наперед панок, — роздає віруючим листівки! Візьміть… поцікавтеся! — і подав поліцейському зеленкуватий аркуш.

— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — враз схопився на ноги монах. — Які ж це листівки? Це святе послання владики нашого!

— Що ти мелеш! — дико заревів той і почав читати: — Росій-сь-ка со-ці-ал-де-мок-ра— тич-на робітнича пар-ті-я…

— Яка російська! Яка демократична! — захвилювався монах і, нахилившись, схотів із тоненького вже стосика листівку. — Російська соціал… Що таке! Ні, ні, це мені хтось підкинув!.. А-а-а, — згадав про Ілька і рвонув з місця від поліцейського, але той, певно, передбачав це і вчасно встиг схопити його за руку.

— Ні-і-і, голубе, постривай! — і щосили засюрчав у свисток.

Ілько, скориставшись метушнею, ноги на плечі — тільки його й бачили. Завдання групи він виконав! Це ж балачок місту, вважай, на місяць вистачить: монахи роздають парафіянам листівки соціалістів.

— Ну, опівнічники, відпочили трохи і за роботу! — рішуче підводиться Булавіна.

Ілько й Оленка стали один проти одного по обидва боки столу. Дівчина кладе на металічну дошку аркуш чистого наперу, Ілько котить по ньому валик — і листівка готова. Оленка в ту ж мить проводить щіточкою, змоченою друкарською фарбою, по дошці, кладе чистий аркуш паперу, і знову з легким шурхотінням покотився валик.

Ілько вже справжній майстер. Важливість друкованого слова для трудового люду він добре розуміє. І яке то щастя, яка радість для нього своєю працею, своїми діями бути причетним до боротьби з ненависним царатом…

12

Над Києвом другий тиждень ні хмаринки, а все прагнуло дощу. І схоже було, що він от-от проллється над пустирями, яругами, вибалками та вишняками, над університетом та Інститутом благородних дівиць, над Ботанічним садом та Астрономічною обсерваторією і над оселею, де, ув’язнений нестерпною спекою, змушений сидіти й чекати вечора Шкалик. Тоді він поплентається на Олександрівську, в більярдну, що поруч з рестораном «Фіало». Кожного вечора зустрічався там з дідом Грицаєм, агентом охранки, доповідав про результати пошуку тієї клятої жіночки. Поки що нічого — сховалася чи й з Києва виїхала. Але у розпач не впадав — колись-таки вислідить! Не перший рік в поліції служить.

У невеличкому залі, за квадратними столиками, як завжди, — гамір, вереск п’яних дівиць, брязкіт посуду, крики замовників і офіціантів.

Шкалика тут знали і побоювались — філер!

Він поминув зал і увійшов в більярдну, де точилися баталії. Грали на гроші, на вино.

— Кукурікати тобі, дитинко, під цією шкатулкою! — заганяючи в лузу черговий шар і насмішкувато дивлячись на діда Грицая, проказував Яшка Одноокий.

— Не поспішай, Яшо! — натираючи крейдою кий, застеріг Грицай. — Курчат восени рахують!

— А-а-а, ваші благородія! — побачив Яшка Шкалика. — Чого такі зажурені?

— Відчепись! — нахмурився той і, кивнувши дідові, сердито пішов геть.

— Вони сьогодні сердиті!

— Служба, Яшо! Видно, прочухана дістав од начальства, — ліниво проказав Грицай, розгладжуючи пишні вуса. По виразу обличчя Шкалика він уже зрозумів, що нічого втішного той не скаже йому й сьогодні.

Яшка виграв — дід Грицай поліз під більярд і, супроводжуваний сміхом присутніх, кукурікав.

— Годі, дитинко! Вилазь! — натішившись, змилувався Яшка. — Чи, може, ще одну партію хочеш? Але ж програєш… До ранку кукурікатимеш!

Сердитий, спітнілий, Грицай важко вилазив з-під столу.

— Все-таки ти шкет, дитинко! — знущався Яшка. — Захотів виграти!.. Та чи знаєш ти, що сам Гарольд, король одеського більярду, мене хвалив, коли я там був на гастролях! Да, да! В присутності всіх світил більярду. Він сказав, що бачить в моїй особі майбутнього короля Києва!.. Тепер ти розумієш, що це означає? Зарубай собі на носі. Гаразд, дитинко, не будемо сперечатися, у мене сьогодні гарний настрій. Да-а, щоб не забути! Оскільки ти великий любитель цієї цікавої гри, запрошую тебе і того благородія, щоб прийшли наступної неділі в кращий готель міста. Здається, «Кон-тинь-нянь-таль». Там відбудеться цікава дуель між мною і маестро Філімоном! Пулятимем десять партій! Хто виграє шість, той і король! Так що приходьте! Не пошкодуєте. Шикарний випивок до ранку і прочеє…

— Чим порадуєте, ваше благородіє? — підходячи до столика, за яким сидів Шкалик, спитав Грицай.

— Радуватися нема чого! — махнув той рукою. — Наче крізь землю провалилася бісова мадамочка!.. Чи не набридло тобі ото кожного вечора під столом… кукурікати?

Неквапом розгладжуючи сиві вуса, Грицай ледь чутно зашепотів:

— Все одно колись доконаю того бандюгу. Буде він у мене всеньку ніч кукурікати!

— Ой, дивись, діду! Він тебе скоріше доконає! Жарти з ним погані!

— Не лякай! Ти краще скажи, коли борг повернеш?

— Який борг?

— Не прикидайся дурником!.. А п’єш, жереш ось!

— І скаже таке! — Шкалик поблажливо посміхнувся. — Ти ж пригощаєш!

— Так не задаром же! Чи ти, думаєш…

— Не скигли! — Шпаликове обличчя виказувало невдоволення. — Наступного разу я замовлятиму!

А через тиждень, як і домовились з дідом Грицаєм, Шкалик завітав до готелю «Континенталь». В новому костюмі-трійці, з двома орденами на грудях, дід в’юном крутився біля більярдного столу, вибирав киї. Виймаючи з кишені золотого годинника, хитро посміхаючись, підступив до Шкалика:

— Хто програє, нам байдуже! Головне, що ми з тобою виграємо! Дармова випивка та й закусочка добряча! Тим більше, — голосно крикнув, щоб усі почули, — я секундант у Яші! А у тебе, — вже тихіше, — нічого нового?

— Та бачиш же.

— Їх високоблагородіє вчора давав розгін своєму заступникові. Кулябко пообіцяв через тиждень доповісти про місцезнаходження підпільної друкарні. Отож дивись, голубе, коли б тебе, замість отої жіночки, в буцегарню не посадили!..

Красива чорноока дівчина, у довгій, бузкового кольору, сукні, обвішана коштовностями, в супроводі фертиків з подільських і бессарабських притонів, увійшла до залу.

— О! І ваше благородіє вже тут! — усміхнулась красуня.

Шкалик ніяково знизав плечима і допитливо зиркнув на Грицая.

— Авжеж, пані Вєро! Сам Яша мене запросив!..

— І за кого, коли не секрет, уболіваєте? За Яшу чи, мо’ за Филимошку?

— За Яшу, пані Вєро!

— Похвально, ваше благородіє!.. Ти, я бачу, хлопець тямковитий! Будеш старатись, далеко підеш! Нам такі потрібні!

— Красно дякую, пані Вєро! Рад старатись! — із вдячністю поцілував їй руку.

Божественна! — повернувся Шкалик всім корпусом до Грицая.

— Тю-ю!.. Може, вже й вклепався!

— А що? Чи я не козак?

— Та чи знаєш ти, хто вона?

— Вперше бачу! Але ж…

— Стривай! — перебив Шкалика. — Ти й справді не знаєш?.. А їх високоблагородіє не нахваляться нею! Найкращий агент! Пора своїх знати!

— Звідки ж мені знати? — Шкалик очікувально дивився на діда. — Скільки я у вас? Менше місяця!

— Хвалилась якось сп’яну Вєрка, — не звернувши уваги на слова Шкалика, продовжував той. — Коли служила тюремною наглядачкою, то зголосилась добровільно виконувати роботу ката. За кожного страченого арештанта мала по червоненькій^[11]. Скільки загубила людських душ, вже й сама не пам’ятає! А ти… «божественна!» Будь обережний з нею! Супроти слово скажеш — на той світ, сміючись, відправить! Давно її знаю, хитра тварюка!

Претенденти на звання короля київського більярду стояли кожний в оточенні своїх прихильників. Високий, ставний Яшка Одноокий — з чорною пов’язкою на оці, в новій, бездоганно випрасуваній фрачній парі. З його тонкої шиї звисав канарковий довгий шарф. Филимон — низенький, товстий, з дряблуватим обличчям, великою лисиною, в пом’ятих картатих штанях і сюртуці.

— Панове! Секунду уваги! — худорлявий, на голову вищий від усіх присутніх чоловік з неслухняним густим чубом підійшов до більярда. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб достойно оцінити поєдинок най сильніших гравців нашого міста. Яшк… е-е-е… Якова Рафаїловича Шкібтана з Подолу.

Погляди присутніх схрестилися на Яшці. Ого! Видать, у нього й прізвище справжнє є! А то Одноокий і Одноокий! А він, тримаючи кий в обох руках, ступив крок наперед і поклонився.

— І Филимона Панкратовича Щебетковського з Шулявки.

Филимон розтягнув губи в посмішці, показуючи золоту коронку, і нервово закивав.

— На титул короля більярду! Поєдинок з десяти партій! При рахунку 5:5 королем залишається ще на рік Филимон Панкратович! Хто програє — поїть… е-е-е… вшановує нового короля і всю чесну компанію! Призів не буде!.. До ваших послуг вино, горілка, коньяк, закуски! І… чарівні дами! Отож, шановні маестро, хай вам щастить! — закінчив високий чоловік.

Засвітили світло: за вікном уже була ніч, тиха й задушлива. Повідчиняли кватирки — нічим дихати. Тоненький серпик місяця повис у темному небі й, здавалося, споглядав людей, які товпилися біля більярдного столу.

Було зіграно дев’ять партій: п’ять виграв Яшка, чотири — Филимон. Їхні асистенти, озброївшись киями, старалися хоч трохи відтіснити натовп від гравців, які, лаючи один одного, продовжували жорстоку боротьбу за звання короля.

Десята партія проходила з переконливою перевагою Яшки. Хвилин за десять Филимон вкочує у лузу три кулі — 5:5. Але Яшці щастить — 7:5. Филимон, скрегочучи зубами, рве на собі сорочку:

— Все одно тобі амба!

А Яшка під схвальні вигуки прихильників забиває дві останні кулі.

Його підхоплюють і підкидають вгору, вітаючи з перемогою. Скориставшись безладдям, Филимон вибігає із залу.

Втікача наздогнали, грубо схопивши за фалди широкого піджака, привели на розправу до новоспеченого короля.

Яшка стояв спиною до більярдного столу й руками спирався на його виступи.

— Ну, Филимоне Панкратовичу, а за бенкет платити хто буде? — з фальшивою чемністю запитав Яшка. — Губернатор чи, може, пан Бродський?

— Та я… — закліпав очима Филимон.

— Викладай, падлюко, гроші і мотай звідси на свою Шулявку!

— Скільки, Яшо?

— Навіщо питати, Филимоне Панкратовичу? Як домовились! Пєтєньку і дві катєньки^[12]… Прибити б тебе тут?

— Яшенько, не погуби! — впав навколішки Филимон.

— Мерзотник ти! Не ганьби своїх! Убивати тебе не буду! Йди звідси геть!

До ранку в банкетному залі ресторану при готелі «Континенталь» гуляли. Рікою лилася горілка, вино, коньяк. Горлали: «Віват королю!»

А на світанні дружки Яшки Одноокого взялися бити посуд, ламати стільці. Яшка, який пиячив в окремому номері, наказав привести Шкалика. Того знайшли під столом.

— Зробіть з нього людину! — гидливо наказав Яшка. — Свиня паршива, зовсім пити не вміє.

Шкалика роздягли і вилили на нього двоє відер води.

— Залиште нас! — наказав Яшка.

Шкалик натягував на мокре тіло одежу, ковзаючи байдужим поглядом по Вєрочці, яка спала на вузькій канапі.

— Ось тепер бачу, — зверхньо посміхнувся Яшка, — що з тобою можна серйозно говорити. Випєй!

Шкалик випив і почав длубатися виделкою в тарілці. Яшка, відхилившись на спинку крісла, спитав:

— То ти, твоє благородіє, тієї мадамочки іще не зустрічав?

— Якої мадамочки? — аж підскочив Шкалик.

— Що з Левашовської підпільну друкарню сплавила.

Шкалик спантеличено гикнув і почав тверезіти.

— Не треба грати з Яшкою у піжмурки, ваше благородіє. Яшка все знає!.. Не там шукаєш.

— А де треба? — нетерпляче спитав Шкалик.

— На Прорізній, ваше благородіє. І за що тільки платять таким бовдурам? Тебе ж не сьогодні-завтра Спиридович в буцегарню посадить! А я тебе виручити хочу! Скажу тобі ім'я мадамочки, де вона живе і адрес підпільної друкарні, але грошики пополам!

— Які грошики?

— З Яшкою жартувати не треба! — розсердився Одноокий. — Без тебе обійшлися б, але не можна підводити Спиридовича, у нас з ним домовленість. А тобі він обіцяв за платити щедро.

— Я згоден, — зітхнув Шкалик.

— А куди б ти дівся, твоє благородіє? — Яшка радо підвівся з крісла. — Значить, завтра ввечері. Прийдеш на Верхній Вал. Знаєш, де це?

— Знаю. А зараз чому не можна?

— Зараз у тебе ще голова порожня.

— Та ні, — наполягав Шкалик. — Чим скоріше…

— Ти ж п’яний, як свиня! Пшьол… виспись і приходь. Тільки нікому ні слова.

Шкалик вийшов. Яшка задоволено потер руки, підійшов до столу і хлюпнув у склянку горшки. А за вікном ще висла темнувата тиша, і Ілько, затамувавши подих, уважно слухав розмову в номері. Потім обережно спустився по ринві додолу і насторожено відійшов од готелю.

Тільки через тиждень Шкалик зустрівся з Яшкою.

Все летіло шкереберть. І мрії й надії. А він, дурний, думав: вислідить тих клятих соціалістів з їхньою друкарнею, одержить від пана підполковника винагороду, плюне на поліцейську службу й гайне до рідного села… На чужі гроші всі ласі! Легко сказати — віддати тому бандюзі половину! Все одно проп’є! А можна ж прикупити поля, волів, коней та й зажити своїм господарством, оженитися на багатій. Ні, не бачить Яшці не те що половини, а й гривеника! Ось тільки одержить, хай тоді шукають вітра в полі!

Майже тиждень подільські головорізи вшановували свого вожака, новоспеченого короля київського більярду. І чи до «їхнього благородія», плюгавенької поліцейської собаки, було королю?! За гроші він не хвилювався. Нікуди вони не дінуться. Вєрка — молодець! Винюхала і не своїм благородіям розказала, а Яшці. Чи не хоче його до себе прив’язати? З Вєркою він зійдеться полюбовно, а благородіє доведеться трохи полякати, а ні — перо в бік і все. Хіба що натякнути пузатому Кулябці, щоб якусь брязкалку за старання на груди йому повісили.

Ящина кімната, темна й вузька, освітлювалася єдиним вікном та настільною лампою. Яшка, ввійшовши з Шкаликом, підкрутив гніт — стало видно. На круглому столі, приставленому до вікна, стояли тарілки з наїдками, пляшки з напоями.

— Що, ваше благородіє, не подобається? — глянув Яшка на Шкалика. — Сідай!

Шкалик мовчки сів до столу, а Яшка, вже спокійніше:

— Моя Вєрочка, я тобі казав, накрила підпільну друкарню соціалістів. Як це вона зробила — не знаю! Це її собаче діло. За те їй гроші платять!.. Запам’ятай, ваше благородіє! Мадамочка, яку ти шукаєш, живе в домі пана Хрякова, на Костянтіновськой, 70. Зовуть її Булавіна Ніна Федорівна. А друкарня знаходиться…

— На Прорізній! — вихопилося в Шкалика.

— Точно, в двадцять другому номері. Зрозумів?

— Так, так, Яшо!

— Сьогодні вже пізно, — розмірковував Яшка. — Завтра рано підеш до Кулябка і все йому розкажеш. Але про Вєрку мовчи! Скажеш, що сам знайшов. А потім і грошики поділимо.

— Стривай, Яшо! — розгублено засовався на стільці Шкалик. — Кулябко суворо заборонив мені з’являтися у відділі! Я тільки ввечері зустрінувся з дід… з його людиною!

— Чхати на твого Кулябка!

— Я військовий, Яшо, — догідливо пояснив Шкалик. — А накази старших у нас треба виконувати.

— Гаразд! — Яшка ляснув долонею по столу. — Хай буде по-твоєму! Наші соціалістики зачекають! Гей! Савко! Проведи їх благородіє до його квартири! — наказав, коли той вскочив у кімнату. — Але щоб ні-ні! За це відповідаєш головою! Геть з-перед очей! Яшка гулять буде!

Шкалик і Савка вийшли. Від вікна метнулася Ількова тінь і зникла в мороці.

13

Після дощу, що пішов уночі, жебоніли струмки, поспішаючи до Дніпра, на вулицях стояли калюжі. Тінистою алейкою Царського парку в супроводі ад’ютантів та двох переодягнених жандармів здійснював ранковий моціон його високопревосходительство генерал-губернатор барон Клейгельс. А по Олександрівській поспішали на службу чиновники і з цікавістю поглядали на Маріїнський палац. Там жила мати Миколи II Марія Федорівна, яка щойно повернулася з Данії, де думала переждати революційні події в Росії.

Вона саме збиралася в Києво-Печерську лавру на богомілля, і молода баронеса, дружина генерал-губернатора, мала супроводжувати стару імператрицю.

На перший погляд здавалося, що в житті міста ніяких суттєвих змін не сталося. А насправді воно вирувало, вибухало гнівом протесту проти визискувачів. Новий навчальний рік в Імператорському університеті святого Володимира і Політехнічному інституті почався мітингами і демонстраціями. Студенти і молоді робітники, які приєдналися до них, хором скандували: «Геть самодержавство!», «Геть штрафи!», «Восьмигодинний робочий день!». На пивоварному заводі Шульца відбувся мітинг. З вимогами скороченого робочого дня, підвищення заробітної платні і надання політичних свобод виступили робітники Головних залізничних майстерень. Застрайкували робітники заводів Гретера і Криванека, Південноросійського машинобудівного, ковкого чавуну Унгермана і Неєдли, Деміївського цукрового, фабрики залізних виробів Лева, службовці управління Південно-Західної залізниці. Покрите чорним лаком ландо, запряжене парою баских коней, зупинилося біля Присутствених місць. Кучер, худорлявий і середній на зріст чоловічок, скочивши з високого сидіння, висунув підніжку й услужливо відчинив дверцята карети. Вийшла Шульгіна в розкішній голубого кольору сукні з палантином і в модному капелюшку з широкими полями. Переодягнені філери, які знічев’я никали біля входу в охоронний відділ, певне, чекаючи чергового розпорядження начальства, байдуже глипали на неї; мовляв, не таких красунь бачили.

Шульгіна теж байдуже пройшла повз них до приймальні заступника начальника відділу.

— Передайте, будь ласка, Миколі Миколайовичу мою візитну карточку! — звернулася до секретаря.

— Слухаю, пані, — вклонився той.

На порозі свого кабінету постав його високоблагородіє ротмістр Кулябко.

— О! То це ви, Маріє Львівно! — приємно здивований, вигукнув. — А я читаю: пані Шульгіна… — І нахилився, щоб поцілувати їй руку.

— Невже не пам’ятаєте своєї попутниці?

— Що ви, що ви, шановна Маріє Львівно! Як можна? Але ж ви не назвали тоді свого прізвища! — усміхнувся Кулябко. — Сідайте, будь ласка! Я дуже радий вашому візитові! Може, наказати по скляночці чаю?

— Ні, ні, не турбуйтесь, Миколо Миколайовичу! Та й ненадовго я! Коли невчасно, вибачте великодушно! Адже ви зайняті державними справами? — кивнула на стіл, на якому лежали папери.

— Державні справи… зачекають!

— А як ваша мрія, Миколо Миколайовичу? Чи здійснилася?

— Мрія?.. А-а-а, згадав. Поки що, як бачите, ні, — сумно похитав головою і провів рукою по плечу. — Мої однолітки уже в підполковниках ходять, деякі й погони полковників носять.

— Але ж ви заступник начальника відділу! — підняла вгору палець Шульгіна. — Високе начальство!

— Тільки й того, але ж від цього не легше! Скільки турбот і прикростей! Прокламації, мітинги, демонстрації, забастовки!.. Та незабаром цьому буде кінець. Уже недовго ждати! — Він ступив до Шульгіної й нахилився, щоб поцілувати їй руку, а потім швидко зашепотів: — Скажу по секрету. Мене мають підвищити в званні й посаді.

— А пан Спиридович як же?

— Йому теж підвищення. Мабуть, до столиці заберуть.

— Мені тільки залишається щиро поздоровити вас, Миколо Миколайовичу.

— Спасибі, спасибі, Маріє Львівно! — аж млів від тих слів Кулябко. — А як же ви? Де влаштувалися? Чим займаєтесь?

— Відкрила корсетну майстерню, шию корсети для дам. Знімаю квартиру в будинку пана Добриніна Павла Миколайовича. Ви, певно, знаєте його.

— Хто ж його не знає в нашому місті, Маріє Львівно! — здивовано вигукнув Кулябко. — Благочестива людина, вірний слуга його імператорської величності й отечества.

— Приємно чути від вас такі слова, Миколо Миколайовичу!

Кулябко скоса глянув на Шульгіну, хотів угадати, чи не іронізує вона.

— Я завітала до вас із спеціальною місією, — продовжувала таємниче. — Днями в канцелярії його високопревосходительства генерал-губернатора групі шановних людей Києва вручили ордени й медалі за бездоганну і вірну службу.

— Знаю, Маріє Львівно, — знизав плечима Кулябко. — Я був присутній там.

— Цієї високої честі удостоєний і Павло Миколайович! Йому вручили орден Володимира четвертого ступеня. На завтра ми запросили до себе близьких друзів з цієї нагоди, а заразом щоб відзначити і наші заручини. Павло Миколайович запропонував мені стати його дружиною, і я погодилась. Отже, ми й просимо вас, шановний Миколо Миколайовичу, разом з дружиною прибути завтра до нас.

Кулябко враз знітився, наче аж зростом поменшав. Ось тобі й маєш, а подумав же, що пані Шульгіна на поклін до нього прибігла! А воно бач, який спритний той підстаркуватий купчик, встиг вже голову заморочити цій гордячці!

— Радий, радий за вас, Маріє Львівно, — нарешті розтулив рота Кулябко. — Обов’язково будемо! Така подія! А скажіть, в якому будинку пана Добриніна ці урочистості намічаються? Наскільки мені відомо, в нього ж їх декілька?

— На Прорізній, 22, у флігелі, — по паузі мовила. — Там я знімаю дві кімнати.

— То це скоро господинею всіх його будинків станете!

Наступного вечора Добринін і Шульгіна приймали гостей. Скупий по натурі, на таку подію купець не пошкодував грошей: запросив кухарів та офіціантів з ближнього ресторану готувати святковий обід і сервірувати стіл на дванадцять персон. Мав намір запросити гостей в триповерховий будинок на Липках, але молода наречена не погодилася. Мовляв, коли поберуться, отоді й переїде туди з великим задоволенням, а тут, у флігелі, прижилася… Хай поки що викидає коники! Він терплячий. Звісна ж річ, молоде, зелене, нерозумне! Он скільки грошей вгатив!.. Запросили б Дмитра Володимировича а дружиною!

Як же — шановний голова їхнього «союзу». Вважай, безпосереднє начальство! Так ні! Аж десятеро душ примусила запрошувати.

Нічого, переживе. От стане шановна наречена пані Добриніною, іншої заспіває. Чужі гроші, звичайно, легко розтринькувати! А ти наживи їх.

У кімнату ввалився Савенко, отаман чорносотенців, високий, товстий, з короткою чорною бородою й жорсткими вусами. Невдовзі приїхав пан Хряков. Пані Хрякова, гладка пишна дама у надмодній декольтованій сукні, цмокнула молоду наречену, видавила з очей сльозу і, як здалося Шульгіній, заздрісно прощебетала:

— Щиро зичу вам сімейного щастя! Нарешті і Павло Миколайович сповна пізнає його!

Гостей вели до вітальні, садовили у м’які крісла.

Останнім з дружиною приїхав Кулябко.

— Дуже раді вашому візитові! — зустріла їх Шульгіна. — Проходьте, будь ласка, до вітальні!

Кулябко задоволено широко розкинув руки, ніби збирався обняти молоду наречену, і, киваючи на дебелу, підстаркувату жінку, яка стояла поруч, проказав:

— Знайомтесь, Маріє Львівно! Це-е… моя дружина, Маргарита Андріївна.

Жінки кивнули одна одній.

— О-о-о! В зборі вже все шановне панство! — вітаючись з усіма, фамільярно вигукнув Кулябко.

— Чекаємо вас, ваше високоблагородіє! — догідливо пояснив Добринін.

— Служба, панове!

Гості ввічливо закивали.

— То ви займаєте три кімнати, Маріє Львівно? — запитав Кулябко, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Ні, Миколо Миколайовичу, дві. Он в суміжній, — показала рукою на зачинені двері, — моя майстерня. Тіснувато, але жити можна.

— Нащо ж прибіднятися, Маріє Львівно? — встряв у розмову Добринін. — Незабаром буде просторніше!

— Заздрю вам, дорога Маріє Львівно!.. І в той же час радий вашому щастю!

І саме тоді, коли гості чинно підвелися і тримали наповнені келихи, щоб побажати молодим сімейного щастя, у вітальню влетів переляканий двірник.

— Пане… пане… — забелькотів.

— Чого тобі, Терешку! — стараючись говорити спокійно, невдоволено втупився в нього очима Добринін.

— Там… там… жандарми… поліцей… — І не договорив, побачивши Кулябка у військовій формі.

— Що ти верзеш! — гримнув Добринін.

А у вітальню вже поспішали поліцейські.

— Що це значить, панове? — не менш здивований, ніж присутні, голосно запитав Кулябко.

Ті, побачивши ротмістра, непевно, нерішуче затупцювали на місці.

— Я, здається, вас питаю! — грізно повторив.

. — Ваше високоблагородіє! — ступив до столу унтер-офіцер. — Їх високоблагородіє пан підполковник наказали нам провести обшук в будинку пана Добриніна і арештувати соціалістів.

Кулябко ані пари з вуст, ніби води в рота набрав.

— Ви хочете сказати, що я і ось мої гості… соціалісти! — підскочив до унтер-офіцера Добринін.

— Не можу знати! — виструнчився по-військовому й розгублено гаркнув той. — Ми маємо наказ їх високоблагородія!

— Панове, — повернувся Добринін до гостей, — невже я схожий на соціаліста?! Чи, може, ви соціаліст, Дмитре Володимировичу? Хіба й ви на соціаліста схожі, ваше високоблагородіє? — І вже до унтер-офіцера: — Та як ви смієте ображати мою гідність і принижувати моїх шановних гостей! Ніяких соціалістів серед нас нема! Всі ми слуги його імператорської величності!

Унтер-офіцер не зупинив Добриніна, не став більше пояснювати, а терпляче чекав, коли той перегорить. Вже потім допитливо глянув на Кулябка.

— Припиніть це безглуздя і забирайтеся геть! — нарешті отямився той.

— Не поспішайте, пане ротмістр! — до вітальні у супроводі трьох офіцерів зайшов Спиридович. Глянувши на гостей, звернувся до Кулябка: — А це як накажете розуміти?

— А це вже ви поясніть нам, пане підполковник! — холодно відказав Кулябко. — Ми-и — гості шановного пана Добриніна! Прийшли, щоб поздоровити його з монаршою милістю і побажати йому сімейного щастя!

— Так, так, пане підполковник! — підтвердив Добринін. — Все вірно! Ось… пані Марія Львівна Шульгіна… погодилася стати моєю дружиною! А ваші люди… — І він безпорадно розвів руками.

— Пане Добринін, мені дуже прикро, але змушений виконувати наказ! — спохмурнів нараз Спиридович. — Всім залишатися на своїх місцях! — і простягнув Добриніну ордер губернського прокурора на право проведення обшуку.

— А на якій підставі, дозвольте вас запитати?

— Я маю незаперечні відомості, що у вашому будинку діє підпільна друкарня соціалістів! Тут вони друкують свої прокламації! — безапеляційно заявив Спиридович.

— Вас невірно проінформували, пане підполковник! — заперечливо хитнув головою Добринін. — Тут шиють корсети для благородних дам, а не друкують прокламації!

— Заспокойтеся, пане Добринін! — відказав Спиридович. — Розберемося! Ще раз наказую залишатися на своїх місцях!.. Хто мешкає в цьому флігелі?

Добринін люто подивився на Спиридовича і з тупою байдужістю промовив:

— Моя наречена…

— А в тім крилі будинку?

— Двірник з сім’єю.

— Гаразд… Пане ротмістр, допоможіть з обшуком! — офіційним тоном наказав Кулябку.

Кулябко ніяково здвигнув плечима. Вибачливо глянув на Шульїіну, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що це якась дика нісенітниця. Але він підлеглий цьомузарозумілому інтелігентному підполковнику і змушений підкоритися. Та ніскілечки не думає, що вона — хороша його знайома, порядна й розумна жінка — є небезпечним ворогом суспільства, друкує прокламації!

Шульгіна вдячно кивнула Кулябку.

Обшук, як і хотів цього Кулябко, нічого не дав. Підпільною друкарнею тут і не пахло. Розгніваний Спиридович ні за що ні про що облаяв свого заступника і терміново зажадав доставити йому в кабінет Шкалика. Навіть не вибачившись у Добриніна, грюкнувши дверима, кулею вилетів з кімнати.

Гості відразу роз’їхались, проклинаючи Добриніна і його молоду наречену. Та найбільше, звичайно, дісталося Спиридовичу.

Добринін почувався кепсько і незабаром поплентався до себе, на Липки. Шульгіна відмовилася їхати з ним, зіславшись на розгардіяш в квартирі. Треба ж привести все до ладу!.. Кулябко підійшов до неї, винувато поцілував їй руку й тихо проказав:

— Даруйте, шановна Маріє Львівно! Я нічим не міг зарадити! Ви ж бачили… сам пан підполковник.

Вона похитала головою.

— Але якої тепер думки будуть про мене мої клієнти! Що скажуть в місті про Павла Миколайовича!

— Якось минеться!.. Не переживайте так!

Шульгіна замкнула двері, погасила світло, роздяглася й лягла. Нервове напруження, що тримало її всі ці дні, а особливо сьогодні, під час обшуку, поволі почало спадати. Все обійшлося.

А тиждень тому тільки-тільки бралося на світанок, як її розбудило якесь невиразне шарудіння. Навшпиньках підійшла до вікна, відчинила кватирку й прислухалась.

— Це я, Іль-ко-о-о… — швидше угадала, ніж почула хлопчачий шепіт.

Миттю накинула халатик, впустила хлопця, взяла за руку і повела до комірчини. Засвітила лампу і дивилася на Ілька, боячись розтулити рота.

— Тьотю Маріє! — голос в Ілька затремтів. — Бандити Яшки Одноокого вислідили нашу друкарню… І тьотю Ніну! Я підслухав, як Яшка хвалився про це Шкалику!

— Хто такий Шкалик? — обличчя Шульгіної нараз спохмурніло.

— Філер! Все шастає й шастає по місту! Певне, щось винюхує! Кілька разів я й на Прорізній бачив його!

— А може, тобі, хлопчику, просто здалося? — з надією поспитала.

— Та ні, тьотю Маріє! Яшка пообіцяв завтра ввечері сказати Шкалику адресу нашої друкарні й де живе тьотя Ніна! Треба мерщій тікати, тьотю Маріє!

— Легко сказати, — посміхнулася. — А друкарня ж як?

— А давайте до нас! — схвильовано вигукнув. — Бабуся моя заперечувати не буде! У нас на городі сарай для дров і різного там господарського збіжжя! А в сараї цегляний погріб! Ніякий поліцейський пес не винюхає!

Коли стемніло, з двору пана Добриніна виїхала парокінна бричка. Кучер стиха вйокнув, смикнув віжки й повернув коней на Володимирську. В бричці сидів елегантно одягнений високий чоловік у модному капелюсі, в чорному костюмі. Ніякого підозріння у перехожих він не викликав: чи мало хто у справах їздить до пана купця! Бричку прислали товариші з групи, щоб вивезти друкарню у безпечне місце. Ілько, як і наказала йому Шульгіна, перев’язавши щоку, рушив уранці до лікаря Луцького, сказав йому пароль і все розповів.

Верстат розібрали і склали у невеликий ящик, а каси, шрифт, папір, фарбу й кислоту — в лантух. Повантажили у багажник брички й спокійно виїхали з двору. Терешка з дружиною не було — Добринін відпочивав на дачі і забрав їх з собою.

Минув тиждень. В душу Шульгіної вже почали закрадатися сумніви, як пізнього вечора прибіг Ілько й переможно вигукнув:

— Тьотю Маріє! Чекайте через день непроханих гостей!

— Як прийдуть, так і підуть!.. А тобі, хлопчику, спасибі! — по-материнськи обняла Ілька. Потім стиснула на прощання його руку і промовила схвильовано: — Справжній революціонер ти, Ілюшо! Ми всі раді за тебе!.. До побачення. Будь обережним! Надіюсь, ще зустрінемось!

Світанок за вікном був ніжним й ласкавим і Шульгіна вже на ногах — лаштувала дорожню валізу.

Булавіна, розплатившись з пані Хряковою і сказавши, що виїздить з Києва, тиждень переховувалась на конспіративній квартирі. Пізніше, коли трохи утихомириться, бо філери шукають її вдень і вночі, вона виїде до Харкова, працюватиме там. Друкарня поки що діятиме на Шулявці в погребі баби Волосухи, з настанням холодів її перевезуть в інше місце.

Щоб не виникло найменшого сумніву, Шульгіна скаже Добриніну, що їде на лікування в Крим. Мовляв, поліцейська катавасія не минула для неї даремно! Вона дуже перехвилювалася, і це відбилось на її здоров’ї. Отож за порадою лікаря і відправляється на південь. Та й не до заручень нині, хай зачекає шановний Павло Миколайович. А насправді днями виїздить до Москви, де одержить нове завдання партії. Така вже робота в неї: сьогодні працює в Києві, завтра в Кишиневі, а там ще десь. Вона працює на революцію, на щасливе майбутнє знедоленого люду! Продовжує справу відважних і сміливих народних ратоборців.

Примітки

1

14 травня 1905 року минало дев’ять років правління царя Миколи II.

(обратно)

2

Бібіковський бульвар — нині бульвар Т. Г. Шевченка.

(обратно)

3

Фундуклеївська — нині вулиця Леніна.

(обратно)

4

Партійна кличка Д. І. Ульянова.

(обратно)

5

Прорізна — нині вулиця Свердлова.

(обратно)

6

1903 року спортсмен, дресирувальник коней П. С. Крутиков побудував на вулиці Миколаївській (нині вулиця К. Маркса) великий цирк «Гїппо-палас» — один з найкращих у країні.

(обратно)

7

Партійна кличка О. Г. Шліхтера.

(обратно)

8

Баро — ватажок циганського табору.

(обратно)

9

25 карбованців із зображенням царя Олександра III.

(обратно)

10

Біленька — п’ятдесят карбованців.

(обратно)

11

Червоненька — 10 карбованців.

(обратно)

12

Петенька — 500 карбованців, катенька — 100.

(обратно)

Оглавление

Анатолій Соломко КОРСЕТНА МАЙСТЕРНЯ ПАНІ МАРІЇ Повість

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

*** Примечания ***