Золотий ключик, або Пригоди Буратіно [Олексій Миколайович Толстой] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (28) »
Олексій Толстой ЗОЛОТИЙ КЛЮЧИК, АБО ПРИГОДИ БУРАТІНО Повість-казка
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Малюнки Ігоря Вишинського та Ніни Котел Переклад з російської Наталі Забіли Друкується за виданням: Толстой О. Золотий ключик, або Пригоди Буратіно. — К.: Веселка, 1995
Присвячую Людмилі Іллівні Толстой
ПЕРЕДМОВА
Коли я був маленький, — це було дуже-дуже давно, — я прочитав одну книжку: вона називалась «Піноккіо, або Пригоди дерев’яної ляльки» (дерев’яна лялька італійською мовою — буратіно). Я часто розповідав моїм друзям — дівчаткам та хлопчикам — про цікаві пригоди Буратіно. Та оскільки книжка загубилася, я щоразу розповідав по-інакшому, вигадував такі пригоди, яких у книжці зовсім не було. Тепер, через багато-багато років, я пригадав мого давнього друга Буратіно й вирішив розповісти вам, дівчатка та хлопчики, незвичайну історію про цього дерев’яного чоловічка.
Олексій Толстой
Столярові Джузеппе потрапило до рук поліно, яке пищало людським голосом
Колись давно в містечку на березі Середземного моря жив старий столяр Джузеппе, на прізвисько Синій Ніс. Якось потрапило йому до рук поліно, звичайнісіньке поліно, яким топлять узимку піч. — Непогана штука, — сказав сам собі Джузеппе, — можна змайструвати з нього ну хоча б ніжку до столу. Джузеппе надів окуляри, обмотані мотузкою, — бо окуляри теж були вже старі, — покрутив у руці поліно й заходився тесати його сокиркою. Та тільки-но він почав тесати, як чийсь незвичайно тоненький голосок пропищав: — Ой-ой, тихіше, будь ласка! Джузеппе зсунув окуляри на кінчик носа, оглянув майстерню — анікогісінько… Він зазирнув під верстат — нікого… Потім подивився у кошик зі стружками — нікого… Висунув голову за двері — нікого не було й на вулиці… «Невже мені почулося? — подумав Джузеппе. — Хто б це міг пищати?» Він знову взяв сокирку і знову — тільки-но цюкнув по поліну… — Ой, кажу ж, що боляче! — завив тоненький голосок. Цього разу Джузеппе злякався неабияк, у нього навіть окуляри запітніли. Він оглянув усі закутки в кімнаті, заліз аж у пічку і, задерши голову, довго дивився в димар. Нікогісінько… «Може, я випив щось не те і в мене дзвенить у вухах?» — подумки міркував Джузеппе. Ні, сьогодні він нічого такого не пив. Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, грюкнув по ньому молотком, щоб у міру — не дуже багато й не дуже мало — вилізло лезо, поклав поліно на верстат і — тільки-но повів стружку… — Ой, ой, ой, ой, послухайте, чого це ви щипаєтесь?! — несамовито запищав тоненький голосок. Джузеппе впустив рубанок, позадкував, позадкував та й сів просто на підлогу: він здогадався, що тоненький голосок линув зсередини поліна.
Джузеппе дарує балакуче поліно своєму другові Карло
У цю мить до Джузеппе завітав його давній приятель, катеринщик, на ймення Карло. Колись Карло у крислатому капелюсі ходив із чудовою катеринкою від міста до міста і співом та музикою заробляв собі на хліб. Тепер Карлос був уже старий і хворий, і катеринка його давно поламалася. — Добридень, Джузеппе, — сказав він, зайшовши до майстерні. — Чого це ти сидиш на підлозі? — А… я, бач, загубив маленького гвинтика… Та хай йому грець! — відповів Джузеппе і скоса глянув на поліно. — Ну, а ти як ся маєш, старий? — Погано, — мовив Карло. — Все думаю — як би мені заробити на хліб… Хоч би ти мені допоміг, порадив би, чи що… — Простіше простого, — сказав весело Джузеппе, а сам подумав: «Спекаюся я зараз цього клятого поліна». — Простіше простого: бачиш, лежить на верстаті прекрасне поліно, візьми-но ти це поліно, Карло, та й віднеси додому. — Еге ж, — понуро мовив Карло, — а далі що? Принесу я поліно додому, а в мене навіть і пічки в комірці нема. — Я тобі діло кажу, Карло… Візьми ножа, виріж із цього поліна ляльку, навчи її говорити різні кумедні слова, співати й танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба й на скляночку вина. В цей час на верстаті, де лежало поліно, пискнув веселий голосок: — Браво, чудово придумано, Синій Носе! Джузеппе знову затремтів від страху, а Карло тільки здивовано огледівся — звідкіля цей голос? — Ну, спасибі, Джузеппе, що порадив. Давай, мабуть, твоє поліно. Тоді Джузеппе схопив поліно й мерщій сунув його другові. Та чи він його не втримав, чи то воно само підстрибнуло й
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (28) »
Последние комментарии
1 день 2 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 15 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 18 часов назад
3 дней 5 часов назад