Нюра [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 6

придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.

Від’ їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що в

найближчий вихідний приїдуть разом з Ільком...

Тепер цей терновий сон...

І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що

Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди,—

сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всього

байдужа. Пригадав і злякався.

—А може, цей террен і не в руку! —сказав проте якомога

бадьоріше.—То як перед п’ятницею сниться щось показне, тоді —в

руку. А це —прроти суботи...

—Може, й не в р-руку,—твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха.

Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо,

наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечем

до одвірка. Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка на

підлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але в

сінях було тихо.

— А де ж це той... «дешево ісердито»? —спитав. І дивився на

Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно.—Ілько де?

Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їй

головою в груди.

Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку і

доньку біля дверей і вийшов надвір.

Там була весна. Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулиці

сяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньому

небі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями,

вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокриле

птаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовж

пальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків,

городів, навіть мимо самого неба.

І все ж інколи вінзненацька посміхався і шепотів щось, тоді очі

його оживали, мружилися на сонцеі знов робилися невидющими.

Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звик

те робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу,

викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:

— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!

Нюриха подивилася на нього переляканими, аж зомлілими начебто

очима і повільнопішла ахатину, а Маня покинула ложку й заплакала.

Нюране втішав її, а їв далі.

205

Вночі, уже десь перед світом, Нюриха, що спала зМанею в хатині,

прокралася до чоловікового ліжка в світлиці, прилягла поруч і стала

гладити Нюрині плечі, голову, руки. Тоді сказала, вперше за все життя

плачучи:

—Якби бідовіша була, то бр-рехня... вдержала б. А такбач... побр-ракував...

—Якби інженерша або лікарша, то не побрракував би,— зронив

Нюра в пітьму.— Людину тепер ніхто не бачить.

Він сказав це так, наче знав давно. Без усяких «немов». Знав!..

А другого дня, проводячи Маню до автобуса, Нюра крадькома від

сторонніх очей —навіть поозирався довкола —похапливо дістав з

кишені новий-новісінький складений ножик з червоною колодочкою

та блискучим нікельованим; набором —шильцем, двома лезами,

більшим і меншим, ножицями і терпужком, уклав Мані в руку й

змовницька зашепотів:

—На... передаси. Скажеш: подарунок од папаші. Тільки ж не

загуби гляди.

Маня:взяла ножик і закусила тремтячі губи.

— Так і скажеш: од папаші немов... Подарунок.