Синя книжечка [Василь Стефаник] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
СИНЯ КНИЖЕЧКА
Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак. Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати. Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату. - Продав - та й авус! Не моє - та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді! Показував селові синю книжечку. - Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів. Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко! Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє - та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна - проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой! Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде. - Знаєте, туск такий прішов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу - не моє, що маю казати, коли не моє... - Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати! - Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь, вода - не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь,- аби камінь, та й розпук би си із жєлю! Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь. - Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю - не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину... Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє. - Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита... - Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя 'ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати... Антін тепер показує на війтову хату. - Але вітиха - добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан бог твоїм дітем годить, де си поступ'ють. Най вам бог усім дає ліпше, як мені... - На який гатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за ма-мов - так заплакала. - Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком. - Ой легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене... Антін обводить рукою довкола себе. - Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м ві-ходив. - Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!ВИВОДИЛИ З СЕЛА
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця. На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,- тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого - такі смутні виходили. За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч - десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі. - Ти вже йдеш, синку? - Йду, мамо. - А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато. - Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо. - Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко! Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда. - Синку,- питався тато,- а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає? Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист. - Гай, ходім. Мама не пускала. - Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш. Ймила сина за ноги. - Воліла бих ті на лаву лагодити! Пішли. Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити. Переходили ліс. Листя встелило- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
Последние комментарии
5 часов 32 минут назад
8 часов 2 минут назад
8 часов 10 минут назад
1 день 19 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 2 часов назад