Синя книжечка [Василь Стефаник] (fb2) читать постранично, страница - 3

біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писа­ну тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби го­ріла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студе­ній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.

У КОРЧМІ

Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. На­рікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.

- Ого, вже най того вола шлях трафить , що го корова б'є! - казав Іван.- Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й - бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, таже це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спа­м­нє­тав, що би не помнєтала, куда ходить. Віострив би-м со­киру на точилі та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два - та й руки гаравус!

Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та че­­кав, що Проць йому скаже.

Проць помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.

- Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибе­ник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги...- казав Проць та й бив кулаком у стіл.

Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. На­хи­­лювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.

- Та гадаєш,- казав Іван,- що бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив...

По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою - так кривилися.

- Процю, брате... видиш, п'ємо горівку, ти мене чєстуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо, жи­дам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе на­ка­зую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти газдов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!

Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.

- Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.

Та й знов лили.

- Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєга-ла? Ци на смі­тю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, вне­си столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси...» Так ти ї за­по­відай, та, може, напудиш...

- Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чє-сом хочу ї да­ти огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! "Ти, марнотрате,- каже,- ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткува­ти?!" Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий па­ре­ний, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї бог ру­­ки без мене усушить, може, я допросюси цего у бога...

- Чекай на бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вер­бо­вий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!

Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.

- А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жі­нка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книж­ках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу нав­хрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути ці­­са­рське.

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві ка­зав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.

Ідучи додому, горланив на ціле село:

- Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси...

- Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?..»

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.

- Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.

- Ой не тікай, ой не біжи, не