Сватання на Гончарівці [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ба­гацт­вi i не чу­ють, як жи­вуть; а я за­на­пас­ти­ла се­бе. Де мої мо­ло­дiї лi­та? Де моя дi­ви­чая кра­са? Усе заїв оцей п'яни­ця, ши­бе­ник, хар­ци­зя­ка, во­ло… (Уви­дев, что Про­кип меж­ду тем все ти­хо про­би­рал­ся и чуть бы­ло не ушел, бе­жит за ним). А ку­ди-то, ку­ди? Три­вай ли­шень! (Та­щит его из-за ку­лис за чуб). Ось так же, ко­ли чес­тю не слу­хав.


ДУЭТ

Одарка.

Чи я ж то­бi не го­во­ри­ла?

Чи я ж то­бi та не ве­лi­ла?

Щоб ти до­ма си­дiв

I на вольну не хо­див?

Прокіп (кла­ня­ясь).

Ой ти, жiн­ко моя!

Ти, го­луб­ко моя!

Пусти ж ме­не про­гу­ля­тись,

Коли лас­ка твоя!

Одарка (тол­кая его во двор и зат­во­ряя во­ро­та)

Ой, тут гу­ляй, мiй ми­ленький!

Мов той цу­цик кри­венький,

Сиди там, про­па­дай

I нi­ку­ди не втi­кай!

Прокіп (из-за во­рот).

Та тут же я ску­ча­ти­му,

Усiм, усiм ка­за­ти­му:

Била жiн­ка му­жи­ка,

Била, би­ла i товк­ла!

(Вместе).

Не бре­шу я, не бре­шу:

Била жiн­ка i товк­ла!

Брешеш, бре­шеш, песька донько,

Била ме­не i товк­ла.

Одарка.

Брешеш, бре­шеш, вра­жий си­ну!

Я не би­ла, не товк­ла.

Потягла я за чуп­ри­ну,

Тiльки стра­ху за­да­ла.

Одарка. Си­ди, си­ди со­бi там, манд­ро­ва­ний цу­ци­ку! Та й гля­ди: ось тiльки хоч но­гою вий­деш, то не по­бо­юся грi­ха, би­ти­му, ка­жу то­бi, що би­ти­му. Ко­ли б ме­нi зна­ти, як то у па­нiв бу­ва? Ад­же роз­ка­зу­ва­ла клюш­ни­ця ото­го па­на, що у ве­ли­ких хо­ро­мах з зе­ле­ним вер­хом жи­ве, так, ка­же, па­нi так над па­ном ве­ре­дує, що i крий бо­же! I чо­го б то нi за­ба­жа­ла, - чи мо­че­них кис­ли­чок, чи нi­мецьких ме­дя­нич­кiв, чи якої хуст­ки або оде­жi, то усе i є: хоч опiв­но­чi за­ба­жа чо­го, то усе їй i пос­тав­ля, i без її во­лi з ха­ти не iде. Че­рез що-не­будь же во­на так їм ов­ла­да­ла? Вже ж не при­хо­диться жiн­цi му­жи­ка би­ти; хi­ба у па­нiв та­ка мо­да? А ду­же б доб­ре бу­ло, як­би ми по-панськи ве­ре­ду­ва­ли над му­жи­ка­ми!


ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Те же и Канд­зю­ба.

Кандзюба. Дай бо­же день доб­рий! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi.

Одарка. Спа­си­бi, будьте i ви здо­ро­вi. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до яко­го ча­су, ще б то i не теє.

Одарка. А ва­шi за-хар­кiв­цi, чи усi жи­вi?

Кандзюба. Та вже на­шим за-хар­кiв­цям та­ка прий­шла бi­да, що й ска­за­ти не мож­на.

Одарка. А що там за бi­да?

Кандзюба. Там та­ких сал­да­тiв най­шло, що й ска­за­ти не мож­на! Та­ки що ву­ли­ця, то й сал­дат на ква­те­рi. Ви­ди­мо-не­ви­ди­мо! Аж трид­ця­те­ро їх, ка­жуть, прий­шло. Та­ка бi­да! - А ста­рий ваш до­ма?

Одарка. Та че­рез си­лу до­ма. Оце тiльки спи­ни­ла манд­ру­ва­ти.

Кандзюба. А ку­ди ж то?

Одарка. Та ви знаєте йо­го на­ту­ру? Йо­му нi праз­ни­ка, нi не­дi­леньки; усе б йо­му шваньдять по шин­кам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам по­со­вi­тую: та­ка бу­ла в ме­не пер­ша жiн­ка, п'яни­ця неп­ро­си­пен­на. От же я її i по­вiз до зна­ху­ра; вiн i дав їй якоїсь во­ди, та й по­бо­жив­ся, що вже, ка­же, не бу­де бiльш пи­ти. Що ж? ма­буть би, i пе­рес­та­ла, та не до го­рiл­ки їй бу­ло; про­бi кри­ча­ла, що у жи­во­тi пе­че, та до ве­чо­ра i вмер­ла. Ось по­ве­зi­те ли­шень i ви по зна­ху­рам, то й вам та­ке щас­тя бу­де.

Одарка. Та я ж во­зи­ла, i де то вже не бу­ла! Бу­ла i у Тиш­ках, бу­ла i у Дер­ка­чах, об пра­вiй се­ре­дi аж у Во­до­ла­гу їзди­ла; так що ж? Усi ув один го­лос ка­жуть: "По­чи­не­но та й по­чи­не­но". Та, спа­си­бi, вже у Ост­ро­вер­хiв­цi во­рож­ка, так та за­очi вiд­га­да­ла; ка­же, що лю­бо­щiв да­ва­но, та, не вмi­ючи, пе­ре­бор­щи­ли. А хто ж то й дав, так нав­ди­во­ви­жу! Ка­же, да­ла йо­му чор­ня­ва мо­ло­ди­ця, а в неї ха­та з не­ма­за­ним вер­хом. От як ув око улi­пи­ла! Чи знаєте Гри­ци­ху, ста­ро­го Пис­кав­ки не­вiст­ку? Во­на, во­на йо­му по­чи­ни­ла! Ад­же ж са­ма чор­ня­ва, та и верх на ха­тi не­ма­за­ний. Я ще її, пад­лю­ку, бу­ду по­зи­ва­ти, щоб не вiд­би­ва­ла му­жи­ка. - Ну, од­же ж то во­рож­ка i да­ла ме­нi зiл­ля та й ка­же: "Зва­ри та й дай йо­му як­раз на мо­ло­ди­ку, у глу­ху пiв­нiч, як пер­шi пiв­нi зас­пi­ва­ють", а я, со­бi на ли­хо, чи прос­па­ла, чи так на ме­не нас­ла­но, що пер­ших пiв­нiв не по­чу­ла та да­ла, як дру­гi зас­пi­ва­ли. Що ж: як ви­пив, як зско­че, як дер­не з ха­ти, та на ву­ли­цю, а там як чкур­не, так аж ля­по­тить; та й по­чен­че­ку­вав аж на Ко­со­ла­пiв­ку. Пив, пив, три дня там пив, усе з се­бе поп­ро­пи­вав. Вже са­ма знай­шла та на­си­лу до­до­му до­во­лок­ла. Та вiд то­го ча­су ще гiрш п'є. Та вже хi­ба крадько­ма вир­веться, а то як то­го цу­ци­ка на верьовцi дер­жу.

Кандзюба. Де ж вiн те­пер?

Одарка. От­там за­пер­ла, не­хай ви­си­диться.

Прокiп (за во­ро­та­ми по­ет). Би­ла жiн­ка му­жи­ка, за чуп­ри­ну взяв­ши…

Кандзюба. Бач, де обiз­вав­ся! - Здо­ров, при­яте­лю; а хо­ди ке сю­да!

Прокіп. Ра­да б ду­ша в рай, так грi­хи не пус­ка­ють. Як жiн­ка ска­же.

Кандзюба (Одар­ке). Ви­пус­тiть-бо йо­го, будьте лас­ка­вi. Маю до вас