Сватання на Гончарівці [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать постранично, страница - 3

дi­ло.

Одарка. Ану вже iди сю­ди, iди!

(Про­кип вы­хо­дит).

ТЕРЦЕТ

Кандзюба.

Послухайте ме­не.

Ось будьмо ми сва­та­ми!

Одарка.

Кажiть, ка­жiть, у чiм?

Сьому ми ра­дi са­ми.

Прокіп.

На вольну щоб схо­дить?

Горiлки при­нес­ти?

Одарка.

Та го­дi то­бi, дур­ню,

Не знать про що товк­ти!

(Кандзюбе).

Вiн, знай, своє.

Кажiть, а що та­ке?

Кандзюба. А що? Доч­ка в вас є?

Прокіп i Одарка. Є, є!

Кандзюба. Та­ка, що тре­ба го­ду­ва­ти?

Одарка. Хоч сьогод­нi вiд­да­ва­ти.

Кандзюба. Си­на маю.

Прокіп i Одарка. Знаю.

Кандзюба. Так вiд­дай­те!

Одарка. По­ту­рай­те! Чи вiн нам рiв­ня?

Прокіп. От i тре­ба до­бу­ва­ти. Та на вольну швидш чух­ра­ти. А де твоя грив­ня?

Одарка (му­жу). Вiдв'яжи­ся; вра­го­ва ди­ти­на! (Канд­зю­бе).

Усяк зна,

Що в ва­шо­го си­на

Та клеп­ки не­ма!

Кандзюба.

Щоб то як?

Одарка.

Та так:

Прибитий на цвi­ту.

Кандзюба.

Тю-тю!

Та ще фiть, фiть!

Ви дi­ло тут ка­жiть:

Чи вiд­дас­те? (с нас­меш­кою).

Чи не­хай ще пiд­рос­те?

Мене ви не дер­жiть.

(Вместе).

Кандзюба.

А чо­му ж i не вiд­да­ти?

В нього всього є.

Прокіп.

Як же мож­на i вiд­да­ти,

Коли го­рiл­ки вiн не п'є?

Одарка.

Як же мож­на i вiд­да­ти?

Дурний! йо­го всяк б'є.

Кандзюба. Гай, гай! Тов­куєте не знать об чiм! Горш­ка ок­ро­пу не стоїть. Та хоч би i зов­сiм дур­ний був, так не узяв йо­го кат, бу­де ба­га­тий пiс­ля моєї смер­ти; аж ро­зум­нiй жiн­цi за ним i доб­ре бу­де. Сла­ва то­бi, гос­по­ди! Є во­ли­кiв пар, мо­же, двад­ця­те­ро; хо­ди­мо у Крим за сiл­лю i за ри­бою на Дiн, i уся­кую ху­ру бе­ре­мо, чи у Кир­сон, чи ув Оде­су. Є й ко­ров'ят з п'ятнад­ця­те­ро, та ове­чат там чи двi сот­нi, чи й бiльш; бат­ра­кiв до­ма з де­ся­ток, та при ско­ти­нi на бра­зi скiльки є. Бу­де чим ору­ду­ва­ти; пе­ре­па­да­ти­ме ко­пiй­ка. А мiй же Стецько та не зов­сiм i дур­ний: вiн, со­бi на ли­хо, тро­ш­ки не­пам'ятли­вий та не­роз­суд­ли­вий, та до сьома не на­лi­чить, та не зна, що руб, а що грив­ня; а то зов­сiм па­рень дру­зя­ка. Та й яка нуж­да, що нi­чо­го не зна; жiн­ка нав­чить i усьому товк дасть, та й бу­де па­нею жи­ти. Ко­ли схо­че яке ре­мест­во дер­жа­ти, чи ко­ца­рю­ва­ти, чи по-ва­шо­му буб­лей­ни­ча­ти…

Прокіп. Або й шин­ка­рю­ва­ти; i то дi­ло ду­же доб­ре!

Кандзюба. Та що за­хо­че, то вже не пi­де до лю­дей по­зи­ча­ти. Ну­те, чо­го тут ду­ма­ти? Так чи не так, так я пi­ду по дру­гих; ба­чи­те, вже не ра­но.

Одарка. (с яв­ным удо­вольстви­ем слу­ша­ла его). А що, Про­ко­пе, як ду­маєш?

Прокіп. Ти ду­май, а я вже за то­бою.

(Поют).

Кандзюба.

Так будьмо ж ми сва­та­ми!

Одарка.

Сьому ми ра­дi са­ми.

(Вместе).

Кандзюба.

Пришлю, приш­лю лю­дей,

Свати мої лю­без­нi!

Отецька сво­го приш­лю.

Прокіп.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Ой сва­туш­ко лю­без­ний!

Горiлки на­куп­лю.

Одарка.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Ой сва­туш­ко лю­без­ний!

Я хуст­ку по­чеп­лю.

(Обнявшись, прип­ля­сы­ва­ют).

Одарка. Е! три­вай­те ли­шень: ще тре­ба дiв­ки спи­та­ти, як-то во­на ще ска­же?

Кандзюба. Хi­ба во­на ча­сом i не ту­ди?

Одарка. Та та­ки трош­ки ве­ред­ли­венька. То ска­же: не ва­рi­те з са­лом, а з яло­ви­чи­ною; то м'яса не схо­че, а са­ла за­ба­жа; то та­ра­ня со­ло­на, та що-не­будь i ви­га­дує; та­ка вже со­бi нiж­на! То щоб i з же­ни­ха­ми не ста­ла ве­ре­ду­ва­ти.

Кандзюба. Та во­на ж не па­нян­ка! Не­хай вже тi ве­ре­ду­ють, по­ки до­ве­ре­ду­ються до сво­го. Та нi­чо­го грi­ха таїти, те­пер i усю­ди та­ка мо­да: на­шi му­жич­ки - так усе б то за мi­щан; а мi­щан­ка вже i об куп­це­вi не ду­же ду­ма, а щоб вис­ко­чи­ти за па­латсько­го або за ску­бен­та! то i гля­ди: дi­ву­ють, сер­деш­нi, до то­го, що мож­на бу­де їми на Дон­цi греб­лю за­га­ти­ти. - А з своєю як хо­че­те, а я лю­дей приш­лю. Не на­ро­бiть тiльки беш­ке­ту.

Одарка. Та не бiй­тесь, не бiй­тесь, при­си­лай­те-та­ки ста­рос­тiв; вже ж во­на не без ро­зу­му, вмiє роз­су­ди­ти.

Кандзюба. Спа­си­бi ж за лас­ку. Ждiть вiд нас лю­дей по за­ко­ну, уве­че­рi; а я Стецька приш­лю, не­хай з дiв­кою… Я щось її не знаю; а як її зо­вуть?

Одарка. Та Уля­на ж i до­сi.

Прокіп. Та ще й Про­кi­пiв­на.

Кандзюба. Так не­хай мiй Стецько з Уля­ною, як там тре­ба, по­го­во­рють; а ви її нав­чiть, щоб ча­сом не бри­ка­лась. Про­щай­те до яко­го ча­су.

(Повторяют пос­лед­ний куп­лет).

(Вместе).

Кандзюба.

Пришлю, приш­лю лю­дей,

Свати мої лю­без­нi!

Стецька сво­го приш­лю.

Прокіп.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Мiй сва­туш­ко лю­без­ний!

Горiлки на­куп­лю.

Одарка.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Мiй сва­туш­ко лю­без­ний!

Я хуст­ку по­чеп­лю.

(Обнявшись, прип­ля­сы­ва­ют, по­том Канд­зю­ба ухо­дит).

Прокіп. От же сквер­но, що сва­та без чар­ки