Ставка більша за життя. Частина 3 [Анджей Збих] (fb2) читать онлайн

Анджей Збих СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ Частина третя

Залізний хрест

1

Заєць-русак прищулив вуха і кинувся в гущавину, та сховатися не встиг. Шротина влучила в нього під час стрибка. Він звівся на задніх лапках, крутнувся на місці і впав.

Оберст Герберт Райнер узяв рушницю на плече і вставив монокль в око.

— Шостий, — сказав він, не ховаючи вдоволення, і попрямував до вбитого русака. Граф Едвін Вонсовський зупинив його рухом руки.

— Хлопи заберуть, пане полковнику.

Із зарослів показався штандартенфюрер Дібеліус, він помахав їм здалеку рукою.

— Як завше, мій Герберте, у тебе несхибна рука і точне око.

У довгому кожусі, що сягав майже до п’ят, він був схожий на ведмедя: опецькуватий, нетверда хода і випростана У вітальному жесті рука, яку Дібеліус не опустив, мабуть, Щоб не втратити рівновагу в глибокому до колін снігу.

“Як ведмідь у танці”, — подумав Вонсовський.

— Ви, полковнику, нині король полювання, — сказав граф уголос. — Але, мабуть, уже годі, ми всі померзли.

— Любий кузене, адже ви господар. Не гніваєтеся, що я так вас називаю? Чи я вже казав тобі, Максе, — він звернувся до Дібеліуса, який щойно вибрався із замету й, тупцюючи, обтрушував від снігу свої чоботи. — Чи я вже казав тобі, Максе, що ми з паном Вонсовським родичі?

— Пане полковнику, це мені робить честь, — сказав Вонсовський.

— Казав і не раз казав, — недбало кинув Дібеліус. — Вже пізно, — звернувся він до Вонсовського.

— І граф пропонує кінчати. Я вже чую запах його знаменитого бігосу.

Вонсовський подав рукою знак селянам, які стояли групою віддалік, біля саней.

Пролунав гук мисливської сурми. Із зарослів вийшли останні мисливці.

— Ласкаво прошу до саней, панове, — сказав Вонсовський, — я поїду верхи, бо мушу доглянути бігос, щоб не підгорів.

Граф легко скочив на коня. Хоч йому було вже п’ятдесят, він зберіг спритність колишнього переможця кількох міжнародних змагань з кінного бігу. Граф помахав гостям рукою і торкнув гнідого острогами. Кінь рушив навпростець, через ліс. Хотілося приїхати першим не так задля бігосу, як для того, щоб зустріти одного чоловіка, який ось-ось мав прибути. Перед мисливським будиночком граф зіскочив з коня і, пестливо поплескавши його спітнілий круп, повів на стайню; сани з німецькими офіцерами ще й не показалися, не чутно було навіть пронизливої мелодії дзвіночків, прив’язаних до збруї.

У великому, під темний дуб залі, оздобленому мисливськими трофеями хазяїна, вже сидів молодий чоловік, з яким граф Вонсовський мав зустрітися. Лакей Францішек Жребко, — під цим ім’ям і в цій ролі протягом двох років виступав майор Руцінський, до війни відповідальний працівник сектору “Захід” Другого відділу^[1] генерального штабу, багаторічний начальник капітана Вонсовського в цьому ж таки відділі,— саме подавав молодому обер-лейтенантові вермахту прикурити.

— Непогано вам тут живеться, графе, — сказав Клосс, побачивши Вонсовського.

— Принесли? — спитав Вонсовський, потискуючи йому руку. — Вам треба квапитися, бо за кілька хвилин сюди приїдуть

— Ні, можна и не квапитись, — відповів Клосс. — Я в службовій справі. Мушу забрати одного вашого гостя. — Він витяг із теки маленьку пачку і простягнув її Вонсовському. — Це гроші, стільки, скільки ви просили, тітка Зузанна цього разу розщедрилася.

— У мене є дещо і для вас, — сказав Вонсовський, — таке, що дуже потішить тітку Зузанну. Можете взяти з собою. Дві родинні фотографії із зимового лігва… вовка. — Вонсовський зрозумів, що вразив гостя. Він не помилився: Клосс аж свиснув.

— У вас є “вовча яма”? Садиба нашого улюбленого вождя?

— Хвилиночку… — почав Вонсовський, але тут же почулося дзеленчання дзвіночків, потім — форкання коней, гучні вигуки, тупіт чобіт. — Важко, — сказав Вонсовський. — Післязавтра в домовленому місці.

— Добре заховайте це — лихо не спить.

— Не хвилюйтеся, у цьому домі шукають лише горілку, а її тут вистачає.

Францішек кинувся допомагати гостям скидати із себе кожухи, натягнуті на військові шинелі. Клосс відшукав очима Райнера, за статутом клацнув підборами. Райнер навіть не приховував, що наказ, якого привіз обер-лейтенант Клосс, не викликав у нього захоплення.

— Не весело, — буркнув він, а потім, пересилюючи гомін, вигукнув: — Мені прикро, панове! Особливо прикро перед вами, дорогий господарю й кузене, — Райнер глянув на Вонсовського, — та високе начальство…

— Генерал? — запитав упівголоса Дібеліус. — Ти ніяк не перевиховаєш цього старого цапа. Випадає добра чарка.

— Дуже вас прошу, панове, — вів далі Райнер, — не завдавайте собі зайвого клопоту, самі ж знаєте, що нашим шефам ми потрібні найбільше тоді, коли це нам найменше до вподоби. Служба — не дружба.

— Сумно, — сказав Вонсовський, простягаючи до Райнера обидві руки, ніби хотів його обійняти. — Я знаю, що таке наказ, бо сам служив у війську його цісарської величності Франца-Йосифа, до речі, в одному полку з вашим шефом, генералом Вірлінгером. Передайте йому при нагоді моє вітання, сподіваюся, він мене пам’ятає.

— Він дуже тепло згадує вас, — сказав Райнер. — Ходімо, Клосс, ми навіть не понюхаємо знаменитого графського бігосу.

— То, може, на коня? — Вонсовський широко розчинив двері до їдальні.

Коли стало видно стіл, що гнувся під вагою страв, очі в офіцерів, які на четвертому році війни вперше побачили таку розкіш, жадібно спалахнули.

— На жаль, любий Вонсовський… — Райнер похитав головою.

— Ну, тоді, пане оберст, до наступного полювання. Сезон тільки-но почався.

— Ба! — пирснув на свій манір Дібеліус. — У цій країні нам немає часу полювати на зайців, ми полюємо на людей! — Він розреготався, вдоволений своїм жартом. — Даруйте, — додав він, — на півлюдей. А за твоє здоров’я, Райнер, ми вип’ємо.

Вже наближаючись до дверей, Клосс помітив, як Вонсовський, узявши під руку Дібеліуса, повів його до їдальні. Цей панібратський жест щодо шефа СД і поліції району, людини, саме ім’я якої викликало жах і ненависть у кожного мешканця краю, не виходив Клоссові з голови всю дорогу до Варшави. Розморений теплом, мовчанням Райнера, який дрімав на задньому сидінні, та тихим шумом мотора, він і собі задрімав, але вигляд колишнього працівника Другого відділу, а нині однієї з Клоссом групи, яка мала криптонім “Ванда”, та ще у ніжних обіймах із лиховісним Максом Дібеліусом, що його навіть есесівці називали “кривавим Максом”, не йшов з думки. “Непоганий актор, — думав Клосс, переборюючи сонливість. — Цікаво, чи він справді граф?”

Клосс не міг знати, що той, кого він подумки назвав непоганим актором, мав незабаром зіграти найвідповідальнішу роль у своєму житті. Не знав він і того, що саме йому, Клоссу, випаде нелегке завдання бути режисером у тому спектаклі.

2

Ударив мороз, сніг, що припорошив колію, прокладену автомобілем оберста Райнера, порипував під черевиками двох баншутців, які охороняли невеличку станцію й десятикілометровий відтинок залізничної колії неподалік од мисливського будинку Вонсовського. Вони кляли свого шефа, рябого гефрайтра, який у таку холоднечу звелів їм обійти залізницю. Хіба ж вони ідіоти, якісь хлопчаки, що сліпо виконують накази! Обом їм уже за сорок, родом вони із сусідніх сіл під Шварцвальдом, довіряють один одному і знають, що донощика поміж них не буде. Знають також, що з їхнього ходіння уздовж насипу нічого доброго не вийде, — може, одержать кулю від партизана, який причаївся в кущах, — а їм так хочеться повернутися до своїх жінок у Тюрінгію, а не наражатися вночі на озброєних людей. Не домовляючись, вони звернули з насипу, як тільки дійшли до місця, де вже дзюбатий Петер нізащо в світі не побачить їх. Село було за кілометр, обидва знали, що нічна подорож набагато безпечніша за безглузде ходіння уздовж колії, яку їм удвох не під силу встерегти. Люди, розбуркані опівночі грюкотом прикладів у двері, не задумуються над тим, чи має право залізнична варта забирати харчі й самогон. Зрештою, марно згадувати про право, коли є два шмайзери. Вони самі селяни й легко знаходили селянські схованки то з яйцями, то з гускою, то зі шматом жирного шпеку. Вигукуючи своє: “Бабо, шпек, шнель!” — вони мстилися за те, що мусять, замість того, щоб лежати біля своїх жінок під теплою ковдрою, блукати вночі по цій холодній, непривітній країні, боятися свого рябого начальника, який щомиті може написати рапорт, і тоді вони опиняться на Сході, там, де люди такі ж суворі, а холод ще лютіший.

— Завтра я надішлю своїй посилочку, — тихо сказав нижчий із баншутців. — Трохи свинячого сала і ці панчохи.

Другий кивнув головою. Він знав, про що мова. Нещодавно за півкабана вони виміняли у залізничників дві коробки французьких панчіх. Там цього добра стільки, що стачило б дружинам обох до кінця життя щонеділі ходити в костьол у новеньких шовкових панчохах. Раптом він зупинився.

— Чого ти став? — запитав нижчий. — Забув, що Петер хоче гуски? Тому й послав нас вартувати. Треба віддячити бовдурові, а то…

— Тихо, — гримнув на нього другий. — Слухай: музика.

Пройшовши кільканадцять метрів, вони почули її виразніше. За якусь хвилину побачили освітлені вікна, почули багатоголосий гомін.

— Це той граф, — сказав нижчий баншутець. — Відчуваю: сьогодні буде чим поживитися.

Грюкаючи черевиками, вони вийшли на ґанок, затарабанили прикладами, але їх не почули. Це було просто зухвальством. Вищий з розмаху вдарив у двері і мало сам не впав, улітаючи до залу. їм не пощастило. Відчиняючись, двері затулили вішалку, вкриту офіцерськими пальтами й кашкетами з черепом. Це б протверезило баншутців. Але вони, розлючені тим, що ніхто й не думав їх зустріти, попрямували до дверей, за якими лунали вибухи реготу й хрипкий звук патефона. Нижчий розчинив двері навстіж.

— Тихо! — гукнув він і нараз прикусив язика.

Другий, ще у залі, не знаючи, чому товариш замовк, і собі заволав:

— Затулити вікна, наказ — затулити вікна! — Переступив поріг і завмер.

Штандартенфюрер Дібеліус підвівся, хитаючись, ступнув до них, але ноги вже погано його слухалися, і він зіперся на плече котрогось із офіцерів, що сиділи.

— Пане штандартенфюрер, — пробелькотів той, що увійшов першим, — ми не знали…

— Мовчати! — гримнув Дібеліус. — Я вам не дозволяв базікати! Тепер знатимете. Там, де я, треба слухатись моїх наказів! Зрозуміли?

Баншутці майже одночасно гавкнули своє “jawohl”, ступивши крок назад.

— Хто вам дозволив іти? — визвірився Дібеліус. — Я зашлю вас на Схід! — загорлав несамовито.

— Але, любий Дібеліус, — заспокоїв його Вонсовський, — ці солдати не мали злих намірів. Зрештою, добре, що німецькі солдати дбають про виконання наказів німецької влади. Це моя провина. Я так мало буваю у цьому будинку, що не звелів поробити штори на вікнах. Францішку, — звернувся він до лакея, — дивись, щоб наступного разу…

— Слухаю, пане граф.

— Геть звідси! Миттю! — заверещав Дібеліус.

— Хвилиночку, — сказав Вонсовський. Баншутці нерішуче зупинилися. — Францішку, — звернувся він до лакея, — проведи цих хлопців на кухню, нехай дадуть їм попоїсти й шнапсу, щоб розігрілися і випили за здоров’я пана штандартенфюрера Дібеліуса.

— Ти обеззброїв мене, любий Вонсовський, остаточно обеззброїв. Ідіть, — він широким жестом показав солдатам на двері, — і ніколи більше не цікавтеся цим будинком і моїм приятелем паном Вонсовським. Чи знаєте ви, недотепи, про що ми тільки-но дізналися з паном графом: у тисяча дев’ятсот одинадцятому році пан граф і я мешкали в Мюнхені на одній вулиці, харчувалися в одному ресторані, вчащали до одного борделю і не знали один одного. — П’яним жестом він пробував обійняти Вонсовського.

Офіцери підвелися з чарками. Дібеліус ухопив склянку, налив по вінця, з розмаху стукнув по чарці Вонсовського. Хтось із молодших офіцерів почав наспівувати студентську пісню. Дібеліус все тримався за плече Вонсовського.

— Друже, — белькотав він, — здається, я випив забагато. — Дібеліус голосно гикнув. — Веди, — сказав, — веди до туалету, — додав він на здивований погляд Вонсовського.

Баншутці, яких супроводжував Францішек, зникли у залі. Дібеліус звільнив плече Вонсовського і бігцем кинувся до дверей. Він підставив обличчя під широкий струмінь води, легкими рухами пальців погладив набряклі щоки. Потім узявся роздивлятися себе в дзеркалі, думаючи з сумом, що волосся на голові рідшає, а мішки під очима збільшуються і стають брунатними. Не обертаючись, простяг руку до полички з рушниками і послизнувся на кахляній підлозі. Поточився. І так закортіло йому розлягтися тут, на цій підлозі, і заснути. Може, він навіть задрімав, та протверезила його вода, що скрапувала з незакрученого крана. Хотів підвестися і, переборюючи сонливість, що огортала його, пошукав очима, за що б йому вхопитися руками. Нарешті знайшов — умивальник. Узявся за край, але знову впав, бо умивальник, мовби не прикріплений до стінки, відсунувся під вагою його тіла, відкривши темну нішу. Не одразу второпав Дібеліус, що це йому не примарилося. Несподівано підвівся з якимось полегшенням. Навідліг ляснув кілька разів себе по обличчю, щоб оговтатися, але ніша не зникала. Ще не ймучи собі віри, простяг руку. Відчув долонею якийсь предмет, витяг його. Він побачив грубенький стосик стодоларових купюр, перев’язаний стрічкою, ніби щойно з банку. Дібеліус удруге простяг руку і дістав пачку цигарок “Juno”. Пачка була відкрита, без цигарок. Витягнуті з неї ролики вузенької фотоплівки приголомшили. Дібеліус ураз протверезів. Сів на край ванни, замислився, дивлячись на купюри і пачку від цигарок.

Потім підвівся, поклав знайдені предмети туди, де вони й лежали, потягнув за край умивальника — він дуже легко став на своє місце.

— Не Райнер сьогодні король полювання, а штандартенфюрер Макс Дібеліус, — сказав він своєму двійнику в дзеркалі. Двійник закліпав до нього маленькими, але майже тверезими очима.

У залі не було нікого — це полегшило справу. Він підійшов до настінного старосвітського телефону, замовив розмову з Варшавою. Службіст Льозе, якому випало чергувати, не спав, відгукнувся майже відразу.

— Шістьох чоловік, — наказав Дібеліус, — якомога швидше, — і поклав трубку на важелі. Він не хотів задовольнити цікавість Льозе й не бажав йому щось розповідати. Нехай думає, що шеф просто боїться вертатися вночі без супроводу.

Графові гості збиралися вже до від’їзду. По черзі підходили до Вонсовського, тиснули йому руку, а він кожному з однаково привабливим усміхом казав, що це він, господар, повинен дякувати за честь, яку зробили йому. Дібеліус умостився в глибокому кріслі біля каміна. Він випростав ноги і гриз незапалену сигару.

— Ви не їдете, пане штандартенфюрер? — звернувся до нього худий полковник саперних військ із довгою зморшкуватою шиєю, як в обскубаного індика, на якій метлявся залізний хрест.

— Моя машина зіпсувалася, — збрехав Дібеліус.

— Ми підвеземо вас, — запропонував майор військово-повітряних сил.

— Дякую, — відповів. — Я наказав, щоб мені надіслали іншу. Я почекаю. Звісно, якщо наш господар дозволить.

— Звичайно, пане штандартенфюрер, — сказав граф. — Якщо ви себе погано почуваєте…

— Я чудово себе почуваю. Давно так не почував.

— Я мав на увазі, — пояснив Вонсовський, — кімнати для гостей. Францішек добре напалив. Ви переспите, вранці їхати приємніше. Які чарівні засніжені ліси на світанку!

— Вам добре, пане Вонсовський, — сказав Дібеліус, простягаючи одночасно руку майорові, — вам добре, — повторив він, — у вас є час милуватися чарами природи. А я не можу дозволити собі спати цієї ночі, навіть у кімнаті, яку так натопив ваш Францішек. Мені треба ще допрацювати.

За вікном загурчали мотори автомашин, якими від’їжджали офіцери. Вонсовський провів їх аж до вхідних дверей. Дібеліус, зручно вмостившись у кріслі, димів сигарою, нарешті запаливши її полінцем із каміна.

— Ви надзвичайна людина, Дібеліус, — сказав Вонсовський, влаштовуючись у другому обтягнутому шкірою кріслі. — Після такого дня ви ще працюватимете? Але я вам вірю, хоч іще півгодини тому я дав би голову на відсіч, що ви підете спати. Оце риса справжнього німця: обов’язки на першому місці. Якби мої співвітчизники дотримувалися цього правила, то історія, може, була б до них прихильніша. Та що вдієш: ми любимо базікати, мітингувати…

— Любите їсти й пити, це мені у вас подобається.

— То, може, ще по крапельці чудової наливки? Її робив Францішек за рецептом своєї матері, яка була економкою у маєтку моєї матері, графині фон Екендорф. Ну, то як?

— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.

Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.

— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?

— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.

— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?

— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.

— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…

— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.

— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.

Вони почули шум моторів.

— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.

Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.

— Тепер, Вонсовський, ходімо відвідаємо вашу ванну. — Він розстебнув кобуру, вийняв зброю. — Ходімо, Льозе, побачиш щось цікаве. Пан граф піде з нами, — уклонився він глузливо. На щастя, він не помітив лакея Францішка, який виходив із кухні і трохи затримався біля сходів.

Тим часом Дібеліус, як вправний цирковий ілюзіоніст, поволі наближався до умивальника. Одним рухом, але повільним, урочистим, він смикнув за край умивальника.

— Це ж несподівано, Вонсовський?

— Тайник? — Вонсовський притулив до ока скельце пенсне, ніби не йняв очам віри.

— Хіба ви не знали?

— В мисливському будинку я буваю рідко, у мене квартира у Варшаві. Цікаво, ці старі будинки завжди мають якісь таємниці.

— Справді, дуже цікаво, — спокійно сказав Дібеліус. — Особливо те, що на цих купюрах, — він простяг руку до схованки і з тріумфом підсунув пачку під очі Вонсовському, — є дата випуску: 1939, 1938, о, є навіть 1940. Справді, таємничі ці старі, рідко використовувані мисливські будиночки. — З пачки цигарок “Juno” він виклав на долоню касети мікрофільмів. — Ну що, Вонсовський?

— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.

Але Дібеліусові остогидла ця гра.

— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.

— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?

— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.

— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.

Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.

— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.

— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…

— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.

Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.

— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.

Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.

3

Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і водночас брутальними словами (у стосунках з іншими офіцерами, навіть молодшими, він був завжди взірцем толерантності, але вдома не стримувався) лаяв ординарця, гладкого фельдфебеля, який забарився з приготуванням ранкової кави. Щоправда, він не звик готувати оберстові каву так рано. Райнер підійшов до вікна, відсунув штору, на темному зимовому небі сяяли зірки. Годинник на відермаєрівському комоді (Райнеру ця квартира й меблі дісталися від якогось адвоката, переселеного до гетто) показував чверть на шосту.

— Клаус, ти лінива свиня!

— Слухаю, пане оберст, — сказав ординарець. У випростаній руці він тримав таріль, на якій поставив чашку з кавою й поклав печиво. З-під накинутої на довгу нічну сорочку військової шинелі визирали зовсім цивільні ранкові пантофлі. Ординарець був схожий на стару опасисту бабу.

— Я можу йти, пане оберст?

Іти — це означає повернутися до теплого ліжка в службовій кімнатці за кухнею, а тим часом він, оберст Райнер, через ідіотський дзвінок і п’яне варнякання збожеволілого Дібеліуса буде пертися на протилежний кінець міста, півгодини туди, півгодини назад, а ще добру годину треба, щоб вибити з упертої голови штандартенфюрера СД божевільні ідеї, — то про сон нічого й думати, часу вистачить лише поголитись і зайти до свого кабінету.

— Ні, — кинув він мстиво, — ти досить поспав, Клаусе. Витрусиш усі килими, натреш підлогу. Я потім перевірю.

— Слухаю, — сказав Клаус без особливого захоплення і човгнув ногою, ніби показуючи, що залюбки клацнув би закаблуками, коли б на ногах не було пантофлів.

Обпікаючи губи, Райнер випив чорну каву, бо заспаний Клаус, як звісно, забув налити згущеного молока.

“Мабуть, він випиває мою порцію молока і від того так погладшав”, — подумав Райнер, кваплячись по сходах униз.

Перед брамою гуркотів мотор його “мерседеса”. Водій, не дотримуючись наказу заощаджувати бензин, грів двигун на високих обертах. Умостившись на м’якому сидінні і сказавши водієві адресу на алеї Шуха, Райнер почав розмірковувати, що буде, коли повідомлення, яке передав Дібеліус чверть години тому, виявиться правдою, а не макабричним жартом штандартенфюрера. Ця думка вразила його. Щоб потамувати страх, він нахилився до водія.

— Ти можеш швидше?

— Слизько, пане оберст, я вісімдесят витискаю, — відповів водій, але слухняно наддав газу.

Вибігаючи широкими мармуровими сходами на четвертий поверх колишнього польського міністерства у справах віросповідання й народної освіти, де розташувався відділ Дібеліуса, він ще сподівався, що старий пияка поглузував з нього, що той у кабінеті хоче продовжити пиятику, розпочату в маєтку Вонсовського. Але, відчинивши двері секретаріату і зустрівшись поглядом із байдужими, риб’ячими очима гауптштурмфюрера Льозе, який учепився за телефонну трубку і лінувався підвестись на привітання оберста, а тільки кивнув підборіддям — мовляв, Дібеліус чекає в кабінеті, Райнер збагнув, що треба приготуватися до найгіршого. Обличчя штандартенфюрера Дібеліуса теж не віщувало нічого доброго: глибокі тіні після безсонної ночі, але вигляд цілком тверезий.

Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.

— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.

Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.

— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.

— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.

Це був стислий, написаний досить неоковирною німецькою мовою протокол про події у мисливському будиночку якогось Едвіна Вонсовського. Дріб’язковий опис ванни та ніші за умивальником. Райнер в думках усміхнувся, побачивши формулювання “якогось Вонсовського”; Дібеліус не міг позбутися колишніх своїх навичок комісара прусської поліції, але зрозумів раптом, що цей внутрішній сміх є лише позою, яка має приховати справжній страх. Райнер витяг сигару з рота і помітив, як тремтить рука.

— А може, справді, цей слуга…

— Я розбудив наших спеціалістів, — сказав Дібеліус, не даючи йому закінчити. — Зараз я можу з усією певністю ствердити, що і на купюрах, і на ебонітових касетах відбитки пальців Вонсовського.

— Лише його? — поцікавився Райнер.

— Ні, є й інші. У кожному разі — не лакея. Я наказав узяти відбитки з карафки і таці. Сам він, щоправда, утік від нас, але я вже дістав його фотокартку.

— Отже, при цьому він ще й необачний?

— Схованка була чудово замаскована. Тобі я можу сказати, що відкрив її цілком випадково. А щодо лакея, то справа тут нечиста. Один із службовців архіву, якому я довіряю, присягається, що вже десь бачив обличчя цього лакея. Зрештою, втеча його свідчить сама за себе: вони, певно, спільники.

— А плівки? Що на плівках?

— Запевняю тебе, що це не аматорські знімки під час прогулянок. Якісь плани та фрагменти системи укріплень. Ми ще не встановили, чи один об’єкт на них, чи декілька. В усякому разі — укріплення. Крім того, схема організації берлінської поліції, сфотографовано фрагмент списку працівників спеціального відділення по розподілу продовольчих пайків, перелік прізвищ офіцерів СД, які працюють у спецгрупах. Як бачиш — чимало.

— Це можна тлумачити досить однозначно, — сказав Райнер. Він зрозумів, що його побоювання були трохи перебільшені. Зрештою, справа потрапила до рук Дібеліуса, в інтересах якого не надавати цьому надмірного розголосу. Бо у Вонсовського бували…

— Так, однозначно і невесело для нас. — Голос Дібеліуса порушив плин його думок. — Щоправда, я не його кузен, графські родичання — це пусте, — Дібеліус навіть не приховував іронії, — але… — зробив він паузу. — Скажу тобі, Райнер, я вперше у житті щасливий, що мій батько був ковбасник, а не барон.

— Наші родинні зв’язки…

— Знаю, знаю, — урвав його Дібеліус. — Зрештою, мова не про родинні стосунки, а про ті зв’язки, які ти з ним підтримував. І не лише ти.

— Власне, — байдуже сказав Райнер, — ти також. Пригадай-но, адже це ти мені відрекомендував його.

— Я не забув, — скривився Дібеліус. — Але нащо ці порахунки?.. Коли хочеш знати, я познайомився з ним на прийомі в губернатора. Нас звела його дружина.

— Я бачив його ще раніше в Берліні. Особисто ми тоді не знайомились, але він мене запам’ятав. Запевняю тебе, що в дуже гарному домі.

— Тим краще, — сказав Дібеліус. Він підвівся і потягнувся, як людина, що виконала дуже важку роботу. А на здивований погляд Райнера додав: — Тим краще, що не тільки ми попали в цю веремію. Більшість вищих офіцерів у Варшаві бували на його прийомах або на цій віллі на Жолібожі, або в будиночку у Вонсові. О, цей наш офіцерський: снобізм! Віденський граф, сучий син! Його дід, мабуть, купив собі цей титул, забагатівши на поставках джутових онуч для армії. Тільки наші офіцери, надто ті, що вважають себе вихованцями старої школи…

— Облишмо це, — втрутився Райнер. Він і сам подивувався з тієї певності, яка забриніла в його голосі. У том}, що говорив Дібеліус, він знайшов кілька пунктів, які допоможуть йому виплутатися з цієї афери. Він про це так і сказав.

— Виплутатися з честю? — повторив Дібеліус. — Поміркуй… Ми вже пересвідчились, що Вонсовський знав багатьох високопоставлених осіб. У мене є інформація з надійного джерела, що його навіть викликали до Вавеля, пам’ятаєш, тоді, коли мали створити щось на зразок уряду в цій країні. Отже, не тільки ми будемо зацікавлені в тому, щоб тихцем полагодити цю ідіотську справу.

— А конкретно? — запитав Райнер.

— Я пропоную, — сказав Дібеліус, — пропоную тобі співробітництво. Я хочу, щоб ви відкрили шлях для молоді. Мій заступник Льозе аж тремтить за роботою. Ти теж мені називав якогось тямущого офіцера. Отой, як його, Клосс, повинен бути досить розумним, щоб розплутати тенета Вонсовського, а водночас спритним, щоб не втягнути в цю аферу наших людей. На Льозе я можу покластися. Це відданий собака.

— Про Клосса я цього не скажу, — мовив Райнер. — Він самостійний, дуже самостійний, але, на щастя, його особа не викликає жодних застережень.

— Найважливіше, — сказав Дібеліус, — щоб він не був занадто гонористий. Розумієш, що я маю на увазі? — Не чекаючи відповіді на це запитання, він обійшов навколо столу й упав в інше оббите шкірою крісло навпроти Райнера. Ляснув Райнера по коліні. — Я пропоную викласти цю справу перед ним так…

4

— Що у вас болить, пане обер-лейтенанте? — запитав Курт, ставлячи біля ліжка Клосса начищені до блиску чоботи. — Може, піти до аптеки?

— Дякую, — відповів він, — нічого в мене не болить. Принеси мені сніданок, я зараз встану. Пошта була?

— Пан обер-лейтенант забув, що сьогодні неділя.

— А хіба тобі ніколи не було на похмілля? — скривив Клосс губи в удаваній усмішці.

— То, може, дістати кисляку? — Курт був охочий виконати навіть невисловлені бажання начальника, бо, певно, збирався десь чкурнути після обіду. Клосс так і спитав його про це.

— Я хотів і справді піти в кіно, якщо пан обер-лейтенант не заперечує. Але от коли на похмілля, то, здається мені, найліпше кисляк, хоч, перебуваючи в Росії, я бачив, що вони на похмілля…

Клосс жестом попросив Курта вийти. Він уже не раз чув, що на похмілля добре помагає розсіл. Клосс вирішив дозволити Куртові піти в кіно, але скаже йому про це після обіду — хай хлопець хоч кілька годин попрацює. І хай думає, що обер-лейтенант Клосс цієї ночі перепив.

Це була неправда. Клосс має клопіт, якому не може дати ради.

Почалося це в ніч з п’ятниці на суботу, Клосс добре спав, була третя чи четверта ранку, коли задзвонив телефон, який він поставив на підлозі біля ліжка.

— Тітка Ванда тяжко захворіла, — почув він у трубці. — Її відвезли до варшавського госпіталю.

— Was? — гарикнув він у трубку, як годилося німецькому офіцерові, якого розбуркали серед глухої ночі.

— Її можна відвідати у неділю в госпіталі “Немовля Ісуса”, — сказав хтось по-польському, ніби не почув його гарикання.

Отже, Клоссові знову довелося крикнути по-німецькому, що це помилка і польське нахабство, а потім щосили хряснути трубкою по важелях. Для того, хто підслуховуватиме, усе буде зрозуміло. Якийсь поляк помилково потрапив до квартири німецького офіцера і дістав відкоша. Але Клосс до ранку вже не стулив повік. Криптонім “Ванда” мав ротмістр Вонсовський, якого він бачив кілька годин тому. Виїзд до варшавського госпіталю міг означати лише одне: арешт. Голос майора Руцінського, який виступав у ролі камердинера Вонсовського, Клосс упізнав одразу. Майор призначив побачення. Кількість літер останнього почутого в трубці слова означала годину зустрічі. Отож, у неділю о п’ятій в давно визначеному місці Клосс зустрінеться з кимось, хто повідомить його про деталі арешту Вонсовського. Аж у неділю, о п’ятій пополудні, а зараз субота, ранок. Він пригадав Вонсовського, який майже розчулено обіймав штандартенфюрера Дібеліуса, і тепер той самий Вонсовський… Ні, це незбагненно. Як він міг попастися? Може, Дібеліус, їдучи на полювання, планував і господаря забрати з собою? Що потрапило йому до рук? Чи й ті дві пачки стодоларових купюр, які привіз Вонсовському Клосс? З почуттям полегшення пригадав, що дав Вонсовському долари, загорнуті в газету. Адже він був у рукавичках, і тому слідів, мабуть, не залишив. Проте в їхніх лабетах Вонсовський. Щоправда, це надійний і досвідчений офіцер розвідки, але чи зможе він витримати? Дібеліус вихвалявся, що може зламати найвитриваліших. І водночас ще одна загадка: як пощастило втекти Руцінському? А може, Дібеліус арештував і камердинера, той продав йому Клосса, а нічний дзвінок і є тією ціною, яку Руцінський заплатив Дібеліусові за свою голову? Клосс відігнав цю думку, бо, зрештою, єдиною підставою для таких підозрінь була особиста неприязнь до Руцінського. Власне, невідомо, чому він його не любив. Працював він безпомильно, діло своє знав пречудово. Може, через той зверхній тон, з яким Руцінський часом звертався до нього, він, старий фахівець, до аматора, яким вважав Клосса; може, це й викликало в Клосса неприязнь?

Проте зараз, у хвилину смертельної небезпеки, нічого покладатись на свої антипатії. Можна не почувати любові до працівника Другого відділу, але цінувати його уміння, старанність і особисту відвагу.

Цю справу Клосс вирішив одкласти на післяполудень у неділю, більше не думати про неї, доки не вивідає якісь подробиці. Про всяк випадок він очистив, як міг, своє помешкання, користуючись тим, що Курт ще спить, спалив над попільничкою кілька промокашок із записами, їх зміст завчив напам’ять і пішов на роботу. Та виявилося, що йому все-таки доведеться думати про справу, яка розпочалася нічним телефонним дзвінком. І все завдяки оберстові Райнеру!

Сержант Патшке, шеф таємної канцелярії, зупинив Клосса в коридорі.

— Шеф хоче негайно вас бачити, обер-лейтенанте, він уже двічі питався про вас.

Клосс здивовано глянув на годинник. Сержант зрозумів його жест.

— Ні, ви не спізнилися, це Райнер з’явився вдосвіта.

Клосс постукав у масивні двері з дубовою фурнітурою. Виструнчився перед столом оберста.

— Прошу сідати, обер-лейтенанте. У мене буде з вами довга розмова.

Приязний тон, як завжди, бездоганні манери, тільки в очах якийсь страх, — спостеріг Клосс. Чи й він боїться? Райнер підсунув Клоссові крісло, зробив жест, ніби хотів допомогти обер-лейтенантові сісти. Таким люб’язним він ще ніколи не був.

— Я не говоритиму вам компліментів, що дуже ціную вас і таке інше. Ближче до справи. Місія, яку я хочу вам доручити, дуже важлива й надто делікатна. Саме тому я вирішив дати вам для дій простір і волю. Успішне завершення цієї справи — одержуєте залізний хрест, поразка — дорого заплатите, можливо, навіть життям. І не лише ви, — сказав він.

— Я люблю ризик, — щиро відповів Клосс.

— Ми арештували небезпечного агента, обер-лейтенанте. Здійснювало арешт відомство нашого приятеля Дібеліуса, але, зважаючи на серйозність справи, ми вирішили вести її спільно. Вона однаковою мірою стосується безпеки та абверу. Я хотів би доручити цю справу вам і досвідченому офіцерові СД, який має багаторічну криміналістську практику, гауптштурмфюреру Льозе. Ви його знаєте?

— Знаю. А кого саме заарештовано? — спитав Клосс, передчуваючи, яка буде відповідь.

Райнер підтвердив його припущення. Не відриваючись од паперів, він переповів Клоссові історію випадкового виявлення схованки у ванні. Райнер дозволив собі навіть деякі ущипливі компліменти на адресу штандартенфюрера, котрий будучи п’яним відкрив тайник, ніби у такий спосіб він хотів скласти між собою та Клоссом якусь мовчазну угоду. “Цей старий п’яниця має дивовижну здатність заварювати пиво, яке нам спільно доведеться сьорбати”, — такий мав бути підтекст ущипливих натяків Райнера. Потім він коротко переповів про втечу лакея і вміст схованки, але невдовзі урвав себе на півслові.

— Усі подробиці ви знайдете в паперах. Зараз, обер-лейтенанте, я волів би звернути вашу увагу на делікатні й тендітні речі. Едвін Вонсовський — аристократ, який перебуває у кревних зв’язках з деякими добрими німецькими родинами. За всіх умов було б надзвичайно прикро, якби… — Він зробив паузу.

Клосс хитнув головою, що зрозумів.

— Даруйте, пане оберст, — почав Клосс повільно, ніби хотів підібрати найвідповідніші слова, і йому це ледве вдалося, — коли я вчора приїхав до вас із наказом генерала Вірлінгера, у мене склалося враження, що Вонсовського зв’язує зі штандартенфюрером Дібеліусом якась, сказав би я, товариськість. Якщо моє враження було помилкове…

— Не було, Клоссе. Ми всі були у нього, і я також. Вонсовський відвідував дім варшавського губернатора, якось його запрошували до Вавеля. Можу сказати вам, що бачив його і в Берліні у домі… — Райнер завагався. — Але то пусте. Жоден цей візит не може мати зв’язку зі справою Вонсовського, не може, ви розумієте? Якщо у вас є щодо цього якісь сумніви, то прошу висловити їх зараз. Я ще можу відібрати у вас цю справу.

— Я не маю жодних сумнівів, — відповів Клосс, — коли йдеться про вірність пана оберста нашому фюрерові.

— З мене цього досить. У понеділок візьметеся з Льозе за цю справу. Не кваптеся, працюйте поволі та обережно. Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли, ми не хочемо з Дібеліусом оберігати ворогів рейху, незважаючи на їхнє становище й родинні зв’язки. Проте ми не можемо дозволити, щоб ця брудна справа заплямувала невинних людей, які, може, надто легковажно повірили в особисті чари Вонсовського, однак лишились переконаними німцями й гітлерівцями. Методи слідства залежатимуть лише від вас. Одне тільки ясно: воно має бути успішним, безжальним до ворогів…

Задзвонив телефон. Райнер узяв трубку. Клосс помітив: уважно слухаючи, оберст зблід.

— Він у мене, дорогий Дібеліус, зараз я йому переповім. — Райнер поклав трубку на важелі, став навпроти Клосса, змушуючи його тим самим підвестись і виструнчитись. Райнер подивився йому просто в очі.— Клосс, — сказав він, — од вас дуже багато залежить. У кар’єрі молодого офіцера бувають вирішальні моменти. Лихо тому, хто не помітить їх вчасно. Штандартенфюрер Дібеліус сказав мені, Що в планах, знайдених у мисливському будиночку у Вонсові, накреслені розташування оборонних об’єктів довкола головної квартири фюрера…

Це сталося в суботу. Вийшовши від Райнера, Клосс лише на мить повернувся до свого кабінету, передаючи помічникові, молодому лейтенантові Гайслерові, поточні справи. Клосс задумав пройтися та обміркувати становище. Не міг собі подарувати, що під час останнього візиту до мисливського будиночка не забрав мікрофільми. Очевидно, ще вдасться Клоссові скопіювати їх на початковій фазі слідства, але завдання може ускладнитись тим, що Дібеліус, а отже й Льозе вже знають зміст мікрофільму. Та про це ще буде час подбати, а зараз лишається найважливіша справа: Вонсовський. Клосс майже нічого не знав про нього. Коли кілька місяців тому кур’єр Центру поінформував його, що до “тітки Зузанни” переходить одна з довоєнних берлінських мереж польської “двуйки” разом з представництвами у Варшаві, Відні та Кракові, Клосс не приховував своїх побоювань. Проте кількамісячна співпраця з Вонсовським, який разом із майором Руцінським керував варшавським представництвом, переконала його, що варто було йти на цей крок. Од Вонсовського він багато разів діставав цінні матеріали, не кажучи вже про те, що граф, завдяки своїм зв’язкам, мав можливість бувати в таких колах, де добута таємниця часто багато важила не лише для воєнних дій, а й для дипломатії союзників. Викриття Вонсовського буде, отже, серйозним ударом для “тітки Зузанни”. Немає майже ніяких шансів вирвати його з лап Дібеліуса, і, зрештою, попри симпатії Клосса до Вонсовського, тут має значення не особа цього аристократа, а його діяльність, мости до якої раз і назавжди спалено. На карту тепер ставиться особиста безпека Клосса. Ймовірно — лише його безпека, хоч немає в цьому ніякої певності, але й цього досить. Про Вонсовського він міг висловити лише найкращу думку, Клосс душею відчував у ньому людину, яка під щиросердою безтурботністю приховує завзятість і незламність. Є, проте, маленьке “але”… Вонсовський був професіоналом, що вже протягом багатьох років грав роль марнотрата, ненажери та гультяя, тим для нього легшу, що справді походив з графської, досить заможної родини… Але це створює небезпеку ототожнення ролі з життям. Може, Вонсовському шкода буде розлучитися зі своїм двійником і за те, щоб зберегти статус кво, він погодиться продати Дібеліусу всіх, а може, він так вжився у гру, що захоче вести її і далі навіть під контролем німців? Клосс надто добре вивчив усі таємниці своєї роботи, щоб не усвідомити загрозу такої гри. Він багато разів зустрічався з агентами, які працювали на двох, трьох або й більше хазяїв і які на певному етапі життя вже не зв’язували себе з жодним із них і вели свою гру.

З найближчої аптеки він зателефонував до Льозе. Той уже знав, що їм доведеться співпрацювати, і поставився до Клосса трохи зверхньо. Це було Клоссові на руку, бо роль помічника гауптштурмфюрера відкривала деякі можливості.

Клосс і не помітив, як задрімав. Його розбуркав Курт, принісши обід. Наближалась четверта година. Клосс хутко поїв, відпустив Курта і першим рикшею поїхав на Мокотовську.

У маленькій кав’ярні він завважив, що під вікном сиділа незнайома дівчина, яка пила чай з ерзацу, позирала на “Кур’єр варшавський”, що лежав перед нею і на якому були зелена сумочка і пара навхрест складених зелених рукавичок. Він почекав, доки дівчина вип’є чай, і, коли вона підвелась, пішов за нею. Дівчина йшла не оглядаючись, а Клосс не спускав з неї ока. Вона повернула у Вільчу, пройшла Кручу і Маршалковську, затрималась, ніби перевіряючи адресу, перед сірим будинком на Познанській. На третьому поверсі зупинилась перед якимись дверима, відімкнула їх ключем і лишила прочиненими.

Майор Руцінський чекав на нього у великій, темній, захаращеній кімнаті. Він підсунув Клоссові стілець, із сидіння якого стирчала трава.

— Колись це мало статися, — сказав він. — Ви хочете знати, як усе було?

— Я знаю, — відповів Клосс. — З понеділка я із гауптштурмфюрером Льозе вестиму цю справу.

— Слава богу, — сказав Руцінський.

— Чому? — скипів Клосс. — Адже ви, либонь, не думаєте, що я зможу його щадити? Можливо, мені доведеться дивитись, як його б’ють,і чути, як він вибовкне перше прізвище. Я припускаю, що це буде моє прізвище.

— Едвін не скаже, Едвін нічого не скаже.

Клосс тільки усміхнувся. Він бачив людей, здавалося б, сильних і відданих, які благали, щоб їх убили, а коли смерть не приходила, вони оббріхували родичів і найближчих друзів, прирікаючи їх на такі ж тортури.

— Я знаю його п’ятнадцять років, ще з Берліна та Гамбурга. Якщо не зможе витримати, він розкусить ампулу, заховану в зубній пломбі. Можу вам ручитися, що Едвін не втратить самовладання. Якби вдалося щось для нього зробити…

— Що? — Клосс розреготався йому в обличчя. Цей Руцінський дратував його. — Зробити напад на алеї Шуха?

Руцінський мовчав. Клоссові стало шкода його, а водночас він відчув щось схоже на сором. Майор ніби й не помітив цього.

— Розумієте, — сказав він, — Едвін Вонсовський — дивовижна людина. Як ви гадаєте — нащо він це робив? Кар’єра? Плював він на кар’єру. Ніколи він мені цього не казав, але здається, що взагалі не полюбляв війська. Гроші? Смішно. Едвін витратив на берлінську мережу більше власних грошей, ніж урядових. Отже, й це відпадає. Він не любив німців, особливо пруссаків, але — боже мій — самої зневаги до представників іншого народу, хоч якою б сильною вона була, замало. Він це робив — і можу вам сказати, що робив блискуче, бо був актором, актором, якому не судилося грати на сцені. Вонсовський грав у житті, готувався до своїх ролей напрочуд старанно. У тридцять п’ятому, після ліквідації нашої попередньої мережі, нам треба було за щось зачепитися. Ми заснували фіктивне підприємство: гамбурзько-південноамериканське товариство торгівлі кавою. Воно мало бути прикриттям нашої справжньої діяльності. І було ним. Але Едвін… Ви не знаєте Едвіна. Він став одним із провідних фахівців у цій галузі. Невдовзі міг розбагатіти. Ви розумієте, до чого я веду?

— Ні, — щиро визнав Клосс.

— Ми не можемо врятувати Едвіна. Я не знаю, чи й хотів би він цього. У тридцять сьомому, коли щохвилини могли схопити, Едвін просив мене пообіцяти, що, коли він попадеться, ми його не виміняємо. Чи знають вони, — Руцінський раптом змінив тему, — що на мікрофільмі?

— Авжеж, — відповів Клосс.

— Тим краще, — промимрив майор. — Ми не можемо врятувати Вонсовського, але можемо дати йому можливість зіграти ще одну роль, найбільшу роль у його житті,

— Розумію, — сказав Клосс. — Ви хочете, щоб Вонсовський почав брехати.

— Атож, — відповів Руцінський. — Оббріхувати спільників, яких ви йому підсунете. Нехай гризуть одне одного.

— У мене є краща пропозиція, — тихо промовив Клосс. Він відчув, як йому починає подобатися Руцінський. — Набагато краща, — повторив він. — Те, на що вони легше клюнуть. Змова, внутрішня змова. Що ви скажете на це?

— Ви натякаєте на рапорт Едвіна три місяці тому? Про спробу групи берлінських генералів шукати контактів у Стокгольмі?

— Не бійтесь, я не маю на увазі справжньої змови. Даймо спокій тим, хто готує змову проти Гітлера, а для Дібеліуса і Райнера ми подамо щось особливе.

— Гаразд, — пожвавішав Руцінський. — Я повідомлю Центр. Попрошу затвердити план і список кандидатів. — Він умить аж помолодшав. — Найважливіше, щоб Едвін збагнув, про що йдеться, щоб не сказав ні дуже багато, ні надто мало.

Клосс повертався в Вільчої підбадьорений. План, який кілька хвилин тому викристалізувався у голові, лише зовні здавався божевільним. Механізм терору Третього рейху був такий складний, зв’язки між окремими ланками настільки заплутані, а розподіл обов’язків такий нечіткий, що гра, до якої він збирався удатись, мала певні переваги. Вонсовський уже беззбройний, замкнений у тісній камері, позбавлений друзів і зв’язків, викритий як ворог рейху, але він ще може декому зіпсувати настрій, і він це зробить.

Клосс відчув приплив енергії і вирішив, що, хоч до слідства йому треба приступати лише завтра, ніщо не заважає переглянути справу ще сьогодні. Він зупинив рикшу і наказав одвезти його на Жолібож. Рикшу відпустив на майдані Інвалідів, а сам рушив униз до Вісли вузькими, темними вуличками старого району. Незабаром Клосс помітив, що нічого він тут не зробить. Перед приземкуватою модерною віллою, що, як він знав, належала Вонсовському, двоє поліцейських гріли руки над кошиком, у якому жевріло вугілля. Клосс рвучко обернувся, перехопив дрожки і звелів візникові їхати до Абверштелле Варшави. За півгодини пікапом “Шкода” з шістьма охоронцями він мчав до Вонсова. Людей залишив у фільварку, сам же, озброєний лише пістолетом і електричним ліхтарем, пішов до будиночка. Клосс витяг із кухні перелякану жінку і наказав їй провести його до кабінету графа. Він із задоволенням вислухав повідомлення про те, що, відколи забрали графа, тут ще нікого не було. Мабуть, Дібеліус, звелівши стерегти жолібозьку віллу, припускав, що тільки сам Вонсовський переховує речі, які його цікавлять. Величезний стіл, такі ж крісла й шафи. Єдиним дисонансом в умеблюванні був простенький американський стілець, який стояв біля письмового столу. Клосс перевірив, чи шухляди в столі замкнеш. їхній вміст він перегляне потім. Насамперед хотів знайти місце, де Вонсовський переховував папери, які, на його думку, варто зберігати. Клосс відсунув шафи від стіни, шукаючи якоїсь схованки, по черзі піднімав картини, потім, згорнувши килим, присвітлюючи собі ліхтариком, метр за метром оглянув підлогу, але все дарма. Коли, майже зневірившись, він сів на американський стілець біля письмового столу й намірився зазирнути до шухляд, — зрештою, якби Едвін Вонсовський тримав усе напохваті, це пасувало б до безтурботного життя графа, — Клосс пригадав, що його так вразило на порозі кабінету. Він перевернув стільчик догори ногами й помітив шурупи, що притримували сталевий щиток із гвинтом, на якому стільчик обертався. Клосс знав, що трапив на правильну стежку, коли, натиснувши вістрям ножичка, почав одкручувати перший шуруп. Усередині, під сталевим щитком, була маленька металева коробочка для тютюну. Коробочка була вже не нова: на ній ледь виднівся кольоровий малюнок морського офіцера з величезною люлькою в зубах. Клоссові не треба було зазирати до середини, щоб знати — саме тут Вонсовський переховує найцінніші, на його думку, речі. Не відкриваючи коробочку, він поклав її до кишені, вкрутив на свої місця чотири шурупи, які тримали ніжку стільчика, й почав оглядати письмовий стіл. Але, висунувши першу шухляду, Клосс зрозумів, що справа забере куди більше часу, ніж йому попервах здавалося. У шухлядах панувало цілковите безладдя. Він саме заходився побіжно сортувати вміст горішньої шухляди, коли знадвору долинув гуркіт мотора автомашини. Клосс вимкнув ліхтарик, відсунув штору. Він побачив на снігу різкий силует чорного “мерседеса”. Водій саме відчиняв дверцята високому згорбленому чоловікові. Клосс усміхнувся. Він знав цей “мерседес” і цього чоловіка. Починалася захоплива гра.

З’явився перший партнер.

5

Кабінет, до якого високий есесівець привів Вонсовського, був світлий, просторий. Крізь вікно без фіранок било різке зимове світло. Едвін затулив очі рукою. Ця світла кімната після двох днів, проведених у темній камері, подразнювала зір.

— Сісти, — буркнув чоловік за письмовим столом.

Тепер тільки Вонсовський помітив його. Синювата щетина на щоках, важкі, ніби припухлі, повіки, низьке чоло, густі брови, качиний ніс. Нічого нордичного не було у цьому гауптштурмфюрера СД, до якого привели Вонсовського.

— Сісти, — повторив він.

Вонсовський згадав, що десь бачив цього типа ще до того, як пам’ятної ночі, після полювання, він приїхав з есесівцями на телефонний виклик Дібеліуса. Але ніяк не міг згадати, де саме.

— Я звик до інших форм обходження, — сказав він збайдужа, — особливо, коли до мене звертаються нижчі офіцери, — кинув безадресно.

Вплинуло. Льозе схопився, мов на пружинах, і став перед Вонсовським, виказуючи в усій стрункості свої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту. Він, либонь, помітив, що, навіть задираючи голову, сягає Вонсовському лише до підборіддя, бо хутко сів.

— Сам знаю, як звертатись до проклятих шпигунів.

— І цього вам досить знати, Льозе. — Він згадав його прізвище. Півтора року тому — першокласний санаторій у Саксонії, щоденні процедури для заспокоєння нервів, так званий “шведський бич”: струмінь то крижаної, то гарячої води, що, б’ючи під великим тиском, обливала голі тіла курортників. Маленький, опецькуватий Льозе пищав, як жінка, під час цих процедур.

— Хіба ви не впізнали знайомого? Як ваші нерви? Упізнав. Вонсовський помітив це по виразу його обличчя.

— Не розумію, — промимрив Льозе, — що пан хоче цим сказати?

— О-о-о! “Пан”! Це вже краще. Коли ви почнете називати мене “пане граф”, ми, напевне, порозуміємося.

— А що означає “і цього вам досить знати”? — Льозе підхопив розмову про спільні купелі.

— Це означає, — відповів спокійно Вонсовський, нарешті сідаючи та закидаючи ногу за ногу, — що ви нічого більше не довідаєтесь від мене. А взагалі я хотів би почати з того, що хочу, аби прислали сюди перукаря — мені треба поголитися, білизну та змінне вбрання, а також смачної їжі. Без дотримання цих елементарних умов усілякі спроби вести зі мною розмови зазнають невдачі. Будьте ласкаві, передайте це моєму другові, штандартенфюреру Дібеліусу. — Вонсовський встав і легко вклонився, ніби вважав розмову закінченою. Він будь-що хотів вивести цього малого товстуна з рівноваги.

— Встати! — гримнув Льозе. Здається, він утратив над собою контроль. — Ти гадаєш, свиня, що ми тут розпатякувати з тобою будемо! Зараз переконаєшся, що помилявся. Дрючки моїх хлопців розм’якшують навіть графські зади! — Він набрав повітря, ніби хотів ще щось сказати, але відчинилися двері, й на поріг ступив обер-лейтенант Клосс.

Це захопило Льозе зненацька, і він стояв з напіврозтуленим ротом. Вонсовський повернувся і зустрівся поглядом із молодим офіцером абверу. “Навіть повіки йому не затремтіли”, — задоволено подумав Клосс.

— Не нервуйся, Адольфе, — сказав Клосс. Він глянув убік, щоб не дивитися на Вонсовського, до якого йому нібито було зовсім байдуже. — Я бачу, що ти почав працювати без мене. Я вже казав тобі, як я зрадів, коли Райнер мене повідомив, що ми працюватимемо разом. Як твій пацієнт? Бачу — небагатослівний? — Міряючи три кроки на три, він ходив по кімнаті. — Але, мені здається, пан Вонсовський зрозуміє, що інколи краще говорити, ніж мовчати? — Останнє речення Клосс вимовив так, щоб знову надовго зустрітися поглядом із Вонсовським.

— Може, ти спробуєш? — Льозе не приховував іронії.

— Я мрію про це, — сказав Клосс. — Відпочиньте, будь ласка, пане граф, — звернувся він до Вонсовського, показуючи на зручний стілець у кутку кімнати. Краєчком ока помітив, що обличчя Льозе набрякло кров’ю.

— Що вже вермахт, то вермахт, — сказав Вонсовський, сідаючи. — Одразу видно.

— Не забудь мене гукнути, коли він почне співати, — сказав Льозе. Він і не думав приховувати лють, що закипала в ньому. Льозе з розмаху зачинив за собою оббиті двері. Нарешті вони лишилися на самоті.

— Чарку коньяку, пане граф? — Клосс відчинив шафу, що стояла біля вікна. Він боявся, що Льозе підслуховує, а може, й стежить за ними. Багато всілякого розповідалося про таємниці кімнат для допитів на алеї Шуха, щоб усе це виявилося брехнею. Вонсовський мав зрозуміти його.

— Натщесерце? — спитав Вонсовський.

— Вам не давали сніданку?

— Принесли якусь бурду, я не наважився навіть узяти в рот. Я хотів, власне, пояснити вашому другові, обер-лейтенанте, що доки мені не створять людських умов…

— Розумна позиція, треба віддати вам належне. Я вважаю, що можна створити вам людські умови. Ваше суспільне становище, ще недавні впливи, широкі, дуже широкі знайомства змушують поставитися до вас якось особливо. Зрештою, ви неабиякий шпигун.

— Підозру про шпигунство треба чимось довести, навіть у Німеччині.

— Ви помиляєтеся: не треба, навіть у Німеччині. Проте у схованці вашої ванни на знайдених там доларових купюрах і касетах плівки “Агфа” (це дуже добре, що навіть для ворожої рейхові мети ви використовуєте німецькі плівки) були відбитки ваших пальців, графе. Це дуже необачно. Хіба вас ніхто й ніколи не попереджав?

— Авжеж, — відповів Вонсовський, — я був необачний. — Він усміхнувся. Його приваблювала ця гра. Ще не знав, куди веде цей чоловік, одягнений у німецький мундир, відвагу і розум якого Вонсовський вже добре знав, але відчув, що Клосс втягує його до якоїсь своєї гри.

— Ми двічі вжили слово “шпигунство”. Чи гарне це слово?

— Не розумію, — сказав Вонсовський. — Хіба моє німецьке походження викликає у вас сумніви?

— Деякі справи зовні здаються однаковими, — замислився Клосс. — Ось порівняння з галузі медицини. Дві цілком різні хвороби можуть викликати дуже схожі симптоми. Невправний лікар, ставлячи діагноз, вибере, безперечно, найпоширенішу хворобу. Роблячи висновок за симптомами, сказав би такий лікар, ми маємо справу із Шпигунством.

— А що сказав би досвідчений лікар? — Вонсовський відчув, що наближається дуже важлива мить у їхній розмові.

— Він би не відкинув висновку свого колеги, але зважив би й на інше. Він замислився б над тим, чи не називається ця хвороба “внутрішньою змовою”.

— Дуже цікаво, — сказав Вонсовський щиро. — Дуже, — повторив він.

— Особливо, — вів далі Клосс, — якщо береться до уваги гонор пацієнта, його становище, з якого випливало б, що він розраховує на чиюсь допомогу. Допомога не можлива, пане граф. — Він схилився до Вонсовського. Вирішив, що настав час сказати Вонсовському, що операцію погоджено з Руцінським. — Вашому лакею і, мабуть, спільникові в злочинних діях вдалося, щоправда, втекти, та ви ж не розраховуєте, що він зможе витягти вас із алеї Шуха? Жоден із впливових приятелів не ворухне пальцем на ваш захист. Навпаки, він постарається мерщій забути, що й знав вас. Допомога ззовні неможлива, — повторив Клосс. — Єдина людина, що може вам допомогти, це ви самі. — Клосс вимовив це речення з притиском, потім невимушено розсміявся. — Очевидно, треба рахуватися з тим фактом, що нічого на нашому похмурому світі не дається дарма. Я думаю, що міг би обіцяти вам гарні умови, гідні вашого високого становища і вашого віку, коли б пан пообіцяв мені, що не приховуватиме більше своїх спільників у змові для повалення уряду рейху і нашого вождя Адольфа Гітлера. Чи зрозуміло я висловився?

— Здається, що так.

— Я не вимагаю негайної відповіді. Вам треба обміркувати цю справу і багато чого пригадати. Ми допоможемо вам у міру наших сил і можливостей. Я їздив учора ввечері до вашого будиночка у Вонсові, відвідав ваш кабінет. У вас дуже чудові меблі. Письмовий стіл — це справжній чіпендейл, і американський стільчик просто диво, хоч, на перший погляд, і не пасує до решти меблів: він дуже практичний… То ви обміркуйте цю справу. Для нас ваше зізнання буде важливе у тій мірі, в якій воно буде деталізоване.

— Я поміркую, пане обер-лейтенант.

— Добре буде, коли ви відповісте завтра, — сказав Клосс. Він підійшов до дверей і широко їх розчинив. Двоє есесівців, побачивши його, підхопилися на ноги.

— Вивести арештанта, — кинув Клосс і сів на стілець, де ще хвилину тому сидів Вонсовський. Треба зачекати Льозе, прикинути, чи він не пронюхав чого, бо Вонсовський, здається, зрозумів усе як слід.

Не підводячись зі стільця, Клосс узяв пачку цигарок, яку Льозе лишив на письмовому столі, безцеремонно витяг одну й закурив. Він мусив ще раз продумати всі деталі гри, яку затіяв.

Коли учора вночі він помітив “мерседес”, а за мить і самого оберста, який вилізав із машини, Клосс збагнув, що справа дуже ускладнюється. Коли ж він упізнав Райнера, сяйнувши йому ліхтариком прямо в очі, і вже потім, удаючи, що тільки-но вперше бачить оберста, перепросив його за це осліплення, на його обличчі тоді ж помітив той самий страх, перші ознаки якого він спостерігав у суботу вранці в кабінеті свого шефа.

— Ви налякали мене, Клосс, — сказав оберст, трохи оговтавшись. — Я не сподівався, що ви вже тут.

— Я серйозно ставлюсь до своїх обов’язків, пане оберст, — відповів тоді він. — Як ви бачите, до цього нас привела спільна думка. Очевидно, ви й собі хотіли переглянути папірці, що лежать у бездонних шухлядах цього письмового столу. Гадаю, варто оглянути і віллу Вонсовського на Жолібожі.

— За це, мабуть, узявся Дібеліус, — сказав Райнер, але Клосс відчув, що оберст, як і він сам, спробував дістатись на віллу вузенькою, тінявою вуличкою неподалік майдану Інвалідів. — Ви знайшли там щось цікаве?

— Я перегляну все це у Варшаві. Упорядкую, викинувши непотріб, і передам знайдене вам. Чи, може, пан оберст хотів би познайомитися з цим раніше?

На мить запала мовчанка. Райнер задумався.

— Ні, Клосс, я вам цілком довіряю. Та хотів би попросити про одну річ. Не офіційно, — завагався він, — а приватно, — оберст вимовив, нарешті, це слово.

Клосс відчув, що зараз Райнер чекає на його допомогу. Клосс вирішив не зважати на це. Він чекав мовчки, не поворухнувшись.

— Якщо ви знайдете серед паперів якусь кореспонденцію з Відня, особливо від когось із родини фон Екендорф… — Він зробив паузу.

— Я сподіваюсь, — Клосс вирішив зглянутися над ним, — що в ній не буде нічого цікавого для слідства, і в такому разі не прилучатиму її до протоколу слідства.

— Авжеж, Клосс. Я не помилився щодо вашої завбачливості. Я не хотів би, щоб сім’я, з якою негідник випадково перебуває у родинних стосунках, а я запевняю вас, Що це дуже порядна німецька сім’я, цілком віддана рейхові та фюреру, мала б якісь прикрощі.

— Даруйте, — сказав Клосс, — але краще спитати щиро. Ви теж належите до цієї родини?

— Це пусте. Ми не можемо дозволити собі, щоб віддані люди зазнавали лиха тільки через те, що якийсь шпигун…

Клосс подумав, що настав відповідальний момент викласти Райнерові свою пропозицію.

— Отож, пане оберст, — скористався він хвилиною мовчання, коли Райнер саме запалював сигару, — ви цілком переконані, що йдеться тут лише про шпигунство?

— А ви хіба сумніваєтесь? — Райнер пихнув на нього димом.

— Я не хотів би вдаватися до завчасних висновків — пан оберст завжди застерігав мене від цього, але…

— То що ж це, коли не шпигунство?

— Ми думаємо про одне й те саме, пане оберст, — помовчавши, сказав Клосс, ніби хотів дати оберстові час самому висловити цю думку. — Хтозна, чи не напали ми на сліди злочинної державної зради. Ці плани укріплень навколо квартири фюрера, ці зборища німецьких офіцерів високих рангів…

— Облиште! — істерично заволав Райнер. — Облиште! — А потім тихо додав: — Аби ви помилились…

Його роздуми порушив голос Льозе:

— Ну, що — вдалося тобі, Гансе?

— Гадаю, що вдасться, але треба почати з того, що відвести йому чисту камеру, забезпечити одягом, білизною, обідами з ресторану.

— На це потрібна згода Дібеліуса, — непевно відповів Льозе.

— Якщо такою ціною можна здобути інформацію, то хіба він не дасть згоди?

— Я слухав, як ти його допитуєш. Від абверу теж можна дечого навчитися. Не знав, що в тебе є лікарська жилка.

— У кожного з нас власні методи, Адольфе, — сказав Клосс, дивлячись йому просто в очі. Льозе навіть не намагався приховати, що підслуховував його розмову з Вонсовським. — Бачиш, Льозе, — мовив він небавом, — я хочу поділитися з тобою однією підозрою. А зрештою, — він махнув рукою, ніби передумав, — може, я помиляюсь, може, тільки завтра після допиту Вонсовського…

— Ти так говориш, ніби напевно знаєш, що Вонсовський виспіває все.

— Сподіваюсь, просто сподіваюсь, мій Адольфе.

6

Льозе вийшов із кабінету штандартенфюрера дуже здивований новим, не відомим йому доти поводженням свого шефа. Дібеліус був надзвичайно ласкавий. Неймовірно! Він, який ганив останніми словами його, гауптштурмфюрера, у присутності службовців-есесівців, сьогодні упадав біля Льозе, мов коло найдорожчого гостя.

— Пам’ятайте, Льозе, — Дібеліус підвівся й почав ходити по кабінету, жестом показуючи гауптштурмфюреру, щоб той сидів, — я не випадково вибрав саме вас. Нам доводиться часом співпрацювати з абвером. Знаю, знаю: ви мені скажете, що це не найкращий варіант, але нічого не вдієш. На щастя, обер-лейтенант Клосс, якого Райнер призначив вести справу під вашим керівництвом, офіцер дисциплінований і, як запевняє Райнер, знає межу, за яку навіть найкращий офіцер розвідки не повинен виходити.

— Це пуцьверінок, пане штандартенфюрер, — вставив Льозе, — із тих інтелігентиків, які мають “власні методи”.

— Авжеж, авжеж, Льозе, влучно ви його назвали. Ви справжній професіонал. Нас — бо ми з вами старі поліційні рутинери — ці шмаркачі, навіть найбільші інтелігенти, не зможуть ошукати. Адже ви не дозволите обвести себе навколо пальця, Льозе? — Дібеліус довірливо поплескав його по плечі.

— Клоссу? — чмихнув він. — Можете бути спокійні, пане штандартенфюрер.

— Погодьмось, — по-діловому вів далі Дібеліус, — що всі методи придатні для досягнення бажаних наслідків. Я не маю нічого проти того, щоб Вонсовського голили та харчували. Щоправда, я не розумію, нащо добре харчувати небіжчика, а він не такий ідіот, аби не усвідомлювати, що на нього чекає. Та нехай йому всячина! Аби заговорив! Ваша справа, безпосередньо ваша, Льозе, — відокремлювати зерно від полови. У протоколах слідства, якими, напевно, зацікавиться Берлін, не повинно бути прізвищ людей, відданість яких фюреру і народу загальновідома. Проте це не означає, що ми повинні потурати ворогам рейху. Мусите за будь-яку ціну вивідати у Вонсовського прізвища його інформаторів, контакти з розвідкою союзників. Як ви гадаєте: він працює на американців чи на англійців?

— Я гадаю, що все ж таки не на більшовиків. — Льозе вирішив, що може дозволити собі цей жарт.

— Я теж так думаю, — розреготався Дібеліус. — І ще одне, Льозе, це між нами, есесівцями. Треба постійно стежити за діями наших приятелів із абверу. Вони залюбки примазуються до наших перемог, а ще охочіше записують свої поразки на наш рахунок.

— Дякую за довіру, пане штандартенфюрер.

— Коли говорити про довіру, — Дібеліус ніби враз пригадав щось. — Гадаю, можу сказати вам по секрету, що після завершення справи я проштовхну до рейхсфюрера рапорт про ваше підвищення. Ви давно вже заслужили на це.

Такої ласкавості від Дібеліуса Льозе ще ніколи не відчував. Із прохідної головного корпусу він зателефонував до свого канцеляриста, щоб привели із в’язниці Едвіна Вонсовського, але довідався, що півгодини тому цей наказ дав обер-лейтенант Клосс, котрий щойно почав допит. Льозе подумки вилаяв цього жовторотика, бо хотів ще до допиту Вонсовського поснідати як слід, але що вдієш? Він пішов навпростець через подвір’я, яке очищали від снігу кілька арештантів під охороною есесівця.

Тим часом обер-лейтенант Клосс і справді розпочав допит графа. Едвін був поголений, з-під картатого спортивного піджака визирала сніжно-біла сорочка. Черстве, смагляве обличчя, слов’янські вуса і відсутність краватки на сорочці робили його схожим на міфічного Вітоса.

— Сподіваюся, сніданок був панові графу до смаку? — спитав Клосс.

— Авжеж, — відповів Вонсовський. — Після ситого сніданку й сигари краще думається.

— Ви щось надумали цікавого? — Клосс подав йому шкіряний портсигар. Вонсовський узяв одну сигару, відгриз кінчик, почекав на сірника, що його подав Клосс. За-тягнувся запашним димом.

— Я спробую задовольнити вашу цікавість, обер-лейтенанте.

— Я ні на мить не сумнівався у вашій розсудливості. — Клосс вирішив хутчіш, користуючись відсутністю Льозе, перейти до справи. Він припускав: якщо не Льозе, то хтось інший постійно наглядає за ним. Клосс не міг, проте, змінити образного стилю розмови. — Я вже нагадував вам учора, що передивлявся вміст шухляд гарного письмового столу в стилі чіпендейл. Серед багатьох цікавих документів, до яких, певно, ми ще не раз повернемось, я знайшов багато візитних карток. — Клосс витяг із кишені колоду карток і, ніби між іншим, кинув їм на письмовий стіл так, щоб Вонсовський міг прочитати прізвища.

— Авжеж, — машинально відповів Вонсовський, — бували в мене імениті люди. — Його погляд ковзає по картках, які, мовби розважаючись, пересуває обер-лейтенант Клосс.

— На цих візитках лише деякі прізвища, бо у вас бувало набагато більше гостей.

— Коли ви доживете до мого віку, то теж багатьох знатимете.

— Особливо багато знайомих ви мали серед німецьких офіцерів, високих офіцерів, — додав він, — і не тільки вермахту, а також есесівців і поліції. Проте не всі з них були ваші давні знайомі.— Клосс помітив, що при словах “високих офіцерів” Вонсовський зробив жест, ніби хотів це спростувати. Клосс глянув так, що той тільки усміхнувся.

— З багатьма я познайомився згодом, вже під час війни, з деякими навіть заприятелював.

— І тому вас визнали чудовим посередником у змові, яку снували проти нашого фюрера?

— Безперечно, саме тому, — широко усміхнувся Вонсовський.

Тієї миті на порозі з’явився Льозе. Він трохи засапався.

— Ну як, Гансе? Як твої знамениті методи? Розмовляв із паном графом про медицину?

— Не було потреби, мій Адольфе. Граф Вонсовський розповів про все.

— Авжеж, пане гауптштурмфюрер, — сказав Вонсовський, — я скажу все, що знаю. Але доки почну зізнаватись, я прошу кави.

— Стенографіста! — гукнув Льозе, відчиняючи двері до сусіднього приміщення. — Дайте мені негайно стенографіста! Стенографіста й чашку кави!

— Цілий кавник, — підправив його Клосс. — Боюся, мій Адольфе, що пан Вонсовський багато що нам оповість.

7

Коли Клосс схвалив план майора Руцінського, коли сам брав участь у розробці сценарію, коли, врешті, Вонсовський зрозумів, про що йдеться, побачивши підсунутий йому список осіб, вартих “спеціального розгляду”, він і гадки не мав, що пекельна машина, приведена в дію з його волі, закрутиться в такому блискавичному темпі.

На що Клосс розраховував, починаючи цю гру? Насамперед на тривалість слідства, причетність до нього осіб, не винних з погляду інтересів великої Німеччини; сподівався також, що ускладнить справу, а тим часом у стосах вхідних і вихідних документів, різних інструкцій загубиться її суть і т. ін. Не маючи змоги врятувати Вонсовського, він хотів принаймні відтягти на кілька місяців неминучий вирок і створити приреченому більш-менш пристойні умови існування на цей час, а в найгіршому випадку — хоч цієї думки він ніколи не висловлював — забезпечити Вонсовському легку смерть: скажімо, комусь із високопоставлених чинів відмовлять нерви, й він, щоб замести сліди, накаже ліквідувати дуже балакучого в’язня. Клосс сподівався, що наслідком цієї ризикованої операції буде компрометація деяких вищих офіцерів, а це в атмосфері непевності й морального занепаду матиме неабияке значення.

Тому такої великої ваги надавали вони з Руцінським складанню списку “підозрілих осіб”, який, скориставшись трюком з візитками, Клосс показав Вонсовському.

Майже всі вони й справді бували у заарештованого, але Клосс підібрав лише ті прізвища, які могли бути занесені до майбутнього переліку військових злочинців… Зіставивши те, що сам знав, із матеріалами різних відділів руху Опору, які постачав йому Руцінський, і з відомостями, одержаними по рації з Центру, Клосс підсунув Вонсовському список із шести осіб, запеклих гітлерівців.

Це оберст Вайшекер, який протягом перших днів вересня тридцять дев’ятого року видав наказ розстріляти триста катовіцьких гарцерів; майор Штукгардт, відомий звірствами в Бельгії та Голландії; генерал Вірінгер, про якого в повідомленні Центру значилося коротко: кат Боснії; Ганс Ліпке, оберштурмбанфюрер СД, організатор знищення єврейського населення в Білосточчині; Грубер і Келлер, обидва штурмбанфюрери СД, очолювали відомі своєю жорстокістю спецгрупи на західних кордонах України та Білорусії…

Вонсовський виправдав сподівання Клосса. Вже під час першого допиту, коли пив маленькими ковтками каву, він посвідчив:

— З паном оберегом фон Вайшекером я познайомився у Граці в санаторії для вищих офіцерів. Це було в лютому, ні, перепрошую, на початку березня сорок першого року. Ми дуже швидко заприятелювали, і одного дня, приблизно за тиждень після нашого знайомства, пан оберст запросив мене до своєї кімнати. Там було вже кілька офіцерів. Ми говорили про можливість виграшного завершення війни. Пан оберст дотримувався тієї думки, що усунення Гітлера створить передумови для порозуміння з англосаксами. Я й досі пам’ятаю його висловлювання, — сказав Вонсовський: — “Після усунення цього дурного єфрейтора англійці захочуть домовитися з нами”. Мене тоді питали, чи міг би я, в разі потреби, бути посередником у налагодженні контактів з британським урядом. Ми планували, що я з цією метою поїду до Будапешта, де скористаюсь допомогою своїх знайомих із кіл угорської аристократії та спробую довідатися про думку Черчілля…

Клосс схилився над письмовим столом, де розіклав папери із свідченнями Вонсовського (внизу кожного аркуша стояв химерний, проте зрозумілий підпис: “Едвін гр. Вонсовський”), потер чоло, ніби хотів у такий спосіб збагнути те, що неможливо зрозуміти. Десять днів тому стенографіст квапливо записував зізнання про оберста Вайшекера, а вже за три дні Клосс, випадково заглянувши до залу, де провадився допит і де порядкував Льозе, побачив скривавлене, беззубе обличчя людини, яка безпорадно кліпала повіками, коли есесівець виливав йому на голову відро води.

— Вайшекер починає співати, — сказав йому тоді Льозе.

Авжеж, цей заюшений кров’ю чоловік був оберстом Вайшекером, якого Клосс упізнав по м’якому профілю.

Він перегорнув кілька аркушів і знайшов зізнання оберста, який пишався тим, що він, найстаріший гітлерівець серед офіцерів, брав участь ще у Мюнхенському заколоті. А зараз і справді “співав”. Не лише визнавав себе винним, а й оббріхував інших.

На мить Клоссові аж ніби стало жаль цього клубка понівечених м’язів, яким став презентабельний ще недавно оберст, але він згадав про триста п’ятнадцятирічних хлопчиків із Катовіц, про масові вироки військового суду, що ним керував фон Вайшекер. Засуджених було багато, але вирок завжди однаковий: шибениця.

Клосс, який, здавалося б, достатньо всього надивився, здригнувся Усі: Штукгардт, Ліпке, Келлер, втягнені в машину “кривавого Макса”, Дібеліуса, визнавали геть усе. Вони робили наклепи на “спільників”, протоколи рясніли від кількості названих ними осіб, що стануть уже завтра чи післязавтра предметом “обробки” спеціалістами типу Льозе. Лише Груберові пощастило: напередодні арешту він загинув од руки солдата однієї з підпільних організацій. Найдивніше, що навіть ця випадкова з погляду їхньої роботи смерть відіграла свою роль. Дібеліус, власне, дійшов висновку, що учасники змови вирішили стратити Грубера, щоб не віддати його під арешт. Потім почали гарячково шукати убивць, аби ствердити свою гіпотезу, та, на щастя, серед багатьох випадково затриманих не знайшли нікого, хто міг бути причетним до цієї акції.

Працювали з поспіхом. Тепер уже тільки Клосс допитував Вонсовського, щоправда, завжди в присутності стенографіста, але, незважаючи на все, він ухитрявся підсовувати графові різні пропозиції. Льозе тим часом узявся “витискати правду” з арештованих на підставі зізнань Вонсовського та інших, які по черзі видавали одне одного.

Коли на другий чи третій день під час зізнань Вонсовський назвав прізвище Вірлінгера, Клосс перелякався, що передав куті меду. Льозе (вони тоді ще допитували Вонсовського удвох) почав голосно сопти. А стенографіст, який доти зі скрупульозністю й бездумністю автомата записував усе, не виявляючи ніякої цікавості, зараз був явно настраханий. Він зламав один за одним три олівці й змушений був попросити зачекати, щоб знову приготуватись до роботи. Хто ж бо не чув про генерала Вірлінгера, про якого гітлерівські газети писали як про “героя Балканської кампанії”, якому сам фюрер прикріплював дубове листя до хреста з діамантами? Клосс умить жахнувся: увесь майстерно розроблений сценарій операції розсиплеться, бо хтось нагорі збагне, що малоймовірно, щоб цей старий прусський генерал, затятий мілітарист, міг бути у змові проти фюрера, з рук якого на нього сипалися лише милості. Коли, рапортуючи Дібеліусові, Клосс висловив свою думку, піддаючи сумніву зізнання Вонсовського, а отже, перекреслюючи й свій план, бо на мить безнадійно завагався, то почув, що йому не варто завдавати собі зайвий клопіт.

— Що ближче до фюрера, то більше у нього ворогів, — афористично висловився Дібеліус.

За чотири дні всі німецькі газети, а також нікчемний “Кур’єр варшавський”, вмістили на перших шпальтах у жалобній рамці фото сухорлявого дідуся з моноклем у оці. Генерал Вірлінгер — з глибоким співчуттям повідомляло ОКВ^[2] — загинув од кулі російських бандитів десь під Смоленськом.

Машина працювала на повних обертах.

Клосс закрив теку з протоколами і подивився на годинник. Льозе спізнювався, щось мало його затримати. А Клоссові, проте, хотілося, щоб сьогодні на допиті Вонсовського був присутній гауптштурмфюрер. Він щойно довідався, яку роль відіграв його шеф у ліквідації грецького руху Опору, й збирався використати кілька документів, знайдених під сталевим щитком американського стільця у кабінеті Вонсовського.

Двері відчинилися. На поріг ступив Льозе. За мить, ніби тільки й чекали на нього, есесівець привів Вонсовського.

Інший, здоровань, приніс кавник і чашку. Клосс показав Вонсовському на постійне місце — глибоке крісло у кутку кімнати, слухаючи тим часом пояснення Льозе. Його спершу викликав до себе Дібеліус і наказав перевезти сьогодні Вонсовського до абверівської в’язниці.

— Справді? — здивувався Клосс. — Я нічого про це не знаю.

— Це нібито погоджено з Райнером, — буркнув Льозе. — Цей наказ шефа його захопив зненацька: він не звик, щоб Дібеліус добровільно випускав кого-небудь із рук. — Зрештою, Вонсовським зараз тільки ти займаєшся — він буде в тебе під рукою

Постукав стенографіст, за мить він уже сидів біля свого столу й, чекаючи на допит, гострив олівці.

— Я вперше відчуваю таку турботу про себе, — сказав Клосс, не приховуючи свого похмурого настрою. Він не кривив душею. Йому справді не подобалося це рішення начальства. Може, вони щось відчули? Він замислився. То добре, тим краще, грати — так грати. А вголос запитав у Льозе: — Це пусте. Як твої справи?

— Ліпке впертий. Коли прийшов до тями, відмовився од попередніх показань. Але не хвилюйся…

— Я не хвилююсь, — Клосс подивився на Вонсовського. Граф сидів на своєму стільці, тримав у губах згаслу сигару і дивився на краєчок сірого зимового неба за вікном. “Невже хоче тікати? — злякався Клосс. — Забув, що він на п’ятому поверсі?”

Але Вонсовський, ніби відчув, про що думає Клосс, відвів погляд од вікна, налив у чашку кави, покуштував її.

— Минулого разу кава була краща, — сказав Вонсовський. Своїм спокоєм він знову вразив Клосса.

— Ти сказав мені по телефону, що хочеш щось з’ясувати, — озвався Льозе. — Давай, я страшенно змучений.

— Атож, — відповів Клосс. Він поглядом подав знак стенографістові і звернувся до Вонсовського: — Мене зацікавила, графе, одна суперечність.

— У моїх свідченнях? — здивувався Вонсовський. — Це дивно. Я добре все обміркував.

— Непослідовність у ваших свідченнях, — Клосс ушнипився в папери, — і в протоколі трусу в будиночку у Вонсові в день вашого арешту. Отож, штандартенфюрер Макс Дібеліус і присутній тут гауптштурмфюрер Адольф Льозе твердять у протоколі, що в схованці вашої ванни знайшли долари й касети з плівкою.

— Я це підтвердив.

— Знаю, — відповів Клосс. — Ідеться про суму грошей. Коли ви згодились говорити, то визнали, що були там десять тисяч доларів і плівки.

— Так, — сказав граф, — дві перев’язані стрічками пачки по п’ять тисяч доларів кожна. У стодоларових купюрах.

— Брехня, — втрутився Льозе. — В обох пачках було п’ять тисяч. Ви, мабуть, помиляєтеся, Вонсовський.

— Я не можу помилятись. Обидві пачки привезла мені в день арешту людина, якій я цілком довіряю. Це не перша передача, яку я отримав з її рук. Тому й так міг би довіритися, але задля формальності я перерахував одну пачку. В ній було п’ятдесят стодоларових купюр.

— Я не можу помилятись, — сказав Льозе. — Приїхавши до Варшави, я одразу перерахував обидві пачки, в них було разом п’ять тисяч доларів. До того ж… — завагався він, — до того ж вони були в моєму портфелі, який я весь час мав при собі.

— Облишмо поки цю справу, — сказав Клосс. Він помітив, як Льозе завагався, зерно сумніву посіяно, треба дати йому час прорости. — У мене є ще одна неясність, пане Вонсовський. Три дні тому ви визнали, що повідомлення до Відня, до начальника штабу віденського гарнізону, ви переслали у вересні через одного свого приятеля. Наступного ж дня ви уточнили, що посилка містила докладні інструкції для віденської групи змовників на випадок вдалого замаху на життя нашого фюрера. Ви не звернули увагу на одну подробицю.

— Я все сказав.

— А проте — ні. Ви замовчали прізвище кур’єра. Коли під час трусу у вашому кабінеті я, сидячи на вашому знаменитому стільчику, переглядав папери, мені попало до рук кілька конвертів з адресами. Допомогти вам?

— Ця людина, — повільно почав Вонсовський, вдивляючись в обличчя Клосса, ніби хотів угадати відповідь, — ця людина, — повторив він, — не знала, що везе. — Він явно вагався. Майже не помітний для стороннього спостерігача кивок голови, зроблений обер-лейтенантом Клоссом, був знаком для Вонсовського викласти все. Проте він справді був неабияким актором. Вирішив подратувати Клосса.

— Я волів би, — сказав Вонсовський, — не згадувати це прізвище.

— Коли кажуть “а”, — гримнув Льозе, — треба сказати…

— Гаразд, пане обер-лейтенант, — мовив Вонсовський, — але попереджаю, що ви пошкодуєте. Кур’єром був ваш безпосередній начальник.

— Хто? — схопився Клосс. Він сподівався, що непогано зіграв роль здивованого і приголомшеного.

— Авжеж, — підтвердив Вонсовський, — оберст Герберт Райнер.

Льозе мовчки підвівся, відчинив двері, жестом покликав есесівця і наказав йому відвести в’язня. Стенографіст, ніби переляканий тим, що сталося, квапливо збирав свої папери.

Тільки-но він вийшов, Льозе сів у крісло навпроти Клосса.

— Для мене справа очевидна. Я збагнув, нарешті, що він шукав у мисливському будиночку на другий день після арешту Вонсовського, і, вітаю тебе, Гансе, ти зміг завадити йому це знайти.

— Я не вірю, — сказав Клосс, — щоб оберст Райнер теж був зрадником.

— Ти ще дуже молодий, Гансе, а я старий дойда. За це самі факти. Ми не маємо права піддаватись сентиментам.

— Ти маєш рацію, але я не знаю, що тепер робити. Адже я мушу доповідати Райнеру про кожну нову деталь слідства.

— Я пропоную усунути Райнера із слідства, — сказав Льозе. — Доповімо про це Дібеліусові — хай він думає.

— Авжеж, — сказав Клосс, — тільки Дібеліус нам і лишився. Та, — завагався він, — я не знаю, чи можу тобі сказати про це. Мені не виходить з голови сума: п’ять чи десять тисяч доларів? Я переконаний, що, коли ти поліз до схованки, в ній було п’ять тисяч. А Вонсовський затявся, що було десять. Навіщо йому брехати? Я спочатку думав, що це просто якийсь недогляд, помилка стенографіста чи моє необачне припущення. Серед паперів Вонсовського я знайшов, до речі, ці три картки. — Клосс посунув їх через стіл до Льозе. — Підпис ідентичний і здається мені знайомим.

— Це підпис Дібеліуса, присягаюсь, — сказав Льозе. — Стривай, але ж це боргові розписки. Шість тисяч марок, — прочитав він тихо, — двадцять тисяч злотих. Це неможливо!

— Тепер ти вживаєш слово “неможливо”. Отже, я не помилявся.

— Я збагнув лише зараз тираду Дібеліуса, яку він виголосив переді мною, коли ми розпочинали слідство, і те, що він був такий ласкавий до мене. Він просто заборгував Вонсовському. Слухай, Гансе, я не розумію одного: адже він повинен був пам’ятати про ці розписки? Нащо було арештовувати Вонсовського? Чому він просто не застрелив його на місці? Нащо він мене викликав?

— Вонсовський — важлива птиця. Йому важко було б тихенько це владнати. Крім того, не забувай — ти мені сам казав про це: Дібеліус був тоді дуже п’яний. А може, не випускаючи справи із власних рук, він розраховував повернути собі ці розписки? Бо у віллі на Жолібожі поколупано стіни та позривано підлогу в пошуках схованок. Будиночок у Вонсові теж був ретельно оглянутий, але, на щастя, трус робив я першим. Бачиш, мій Адольфе, я боявся цього і тому про всяк випадок не включив ці розписки до протоколу. Я сподіваюся, що ти не ставиш мені цього на карб. Ось вони — роби з ними, що хочеш. Я покладаюсь на твій досвід. Якщо вирішиш написати на мене рапорт про приховування речових доказів…

— Заспокойся, Гансе, я не писатиму рапорта, а все владнаю. Ще сьогодні я звернусь безпосередньо до рейхсфюрера.

— Обминувши службовий порядок? — збентежено спитав Клосс. — А якщо ми помиляємось? Якщо ці посилки привели нас на хибний шлях? Якщо підписи Дібеліуса підроблено? Якщо нарешті, — а ми не повинні виключати цю можливість, — Вонсовський з невідомих нам причин просто бреше? Що тоді?

— Навіщо йому брехати?

— Не знаю, — Клосс безпорадно розвів руки. — За його зізнаннями звинувачено багатьох офіцерів.

— Але ж вони теж зізналися, всі зізналися, — розреготався він. — А ти ще маєш якісь сумніви.

— Так, — тихо мовив Клосс, — зізналися.

Розглядаючи гладке обличчя Льозе, він думав, на якому допиті зізнався б Льозе, коли б попав у пазури такого спеціаліста, як він сам. Клосс ладний був заприсягтися, що після першого ж допиту опецькуватий Льозе сказав би все, що знає, а може, навіть більше. Щоб уникнути третього допиту, він би визнав, що особисто мав намір зарізати Гітлера.

— Може, й справді нема іншого виходу, — сказав Клосс.

Задзвонив телефон. Льозе, що сидів ближче, взяв трубку. Послухав. З виразом безмежного здивування поклав її на важелі.

— Телефонував Дібеліус. Він вимагає, щоб ми обидва були під час конвоювання Вонсовського до в’язниці абверу. Ми повинні гарантувати його безпеку. Ти щось у цьому розумієш?

— А ти — ні? — спитав Клосс. — Раджу тобі перевірити, чи заряджений пістолет, і не тримати його в кобурі.

8

Есесівець виструнчився, побачивши перепустку обер-лейтенанта Клосса, інший розчинив перед ним важкі дубові двері. Він опинився у величезному залі. Уздовж колонади стояли, мов статуї,есесівці в сталевих касках, з пістолетами-автоматами напоготові.

Штурмбанфюрер у чорному мундирі ще раз уважно перечитав його перепустку, щось перевірив у списку, який тримав у руці.

— Все правильно, пане обер-лейтенант, — сказав він, — прошу віддати зброю. Пройдіть, будь ласка, до цього залу. Всі уже там. Це триватиме недовго.

Клосс подав йому кобуру і пішов за есесівцем. Він опинився у довгому залі без вікон. Уздовж стін прямі колони з сірого мармуру, темна гранітна підлога, на чільній стіні — прикраса: чорний орел тримає в пазурах свастику. Усе це більше скидалося на домовину, аніж на зал аудієнцій. У кутку залу один за одним, як пацієнти в черзі до зубного лікаря, вже сиділи інші офіцери, котрих, як і Клосса, викликали сюди, щоб вручити нагороди. Всі мовчали.

Клосс сів поруч із майором люфтваффе із забинтованою головою. Кортіло закурити, але поблизу він не помітив попільнички. Ще раз у думках зважив події, які привели його до цього залу, де за кілька хвилин якийсь гітлерівський маршал прикріпить йому до мундиру залізний хрест.

Коли він наважився вплутати Райнера у справу Вонсовського, то відчув щось схоже на докори сумління, хоч, ясна річ, не мав ніяких ілюзій щодо особи свого шефа — повідомлення Центру про його діяльність у Греції було достатньою підставою, щоб долучити ім’я оберста до списку військових злочинців. Та через дві години в нього не лишилося й крихти сумнівів. Він довідався, що саме Райнер наказав знищити його і Льозе…

Операція, як видно, готувалася нашвидкуруч. Коли їм відвели місця у в’язничній машині — Льозе поруч із водієм, Клосс із Вонсовським і двома есесівцями всередині, він не відривав погляду від заднього віконечка, через яке було видно передок пікапу “оппель”, що їхав за ними із загоном жандармів. Він знав, що коли “оппель” десь “загубиться”, це означатиме, що їх вирішили ліквідувати: надто багато знають…

Клосс на мить одвів очі од віконця, щоб, трохи наблизившись до Вонсовського, шепнути йому по-польському, аби на випадок якоїсь стрілянини він рятувався втечею. Коли він знову поглянув у віконечко, “оппель” уже десь зник.

А далі все розігралося блискавично. Хтось штовхнув з тротуару візок із овочами просто під колеса машини, машина запетляла, пролунало дві черги з автомата. Тієї ж миті Клосс помітив, як упав водій, а Льозе неприродно скорчився поряд, на сидінні. Клосс вибив шибку, що відділяла його від кабіни, переліз туди саме тоді, коли граната висадила двері в’язничної машини. Ударна хвиля викинула його з кабіни на проїжджу частину, він помітив якогось чоловіка у світлому плащі та жокейці набакир, який, ставши на одне коліно, палив з автомата по кузову машини. Клосс метнувся до нього, й вони зчепилися посеред дороги. І тільки Клосс подумав, що Йому кінець, раптом відчув, що супротивник обм’як. Решта цивільних, що брали участь у нападі на в’язничний фургон, щезли; наполохані стріляниною перехожі поховались у підворіттях, а посередині вулиці лишилися тільки він і чоловік у білому плащі.

— Donnerwetter! Пусти, — зарепетував той по-німецькому.

Тоді Клосс стиснув його ще дужче. Лише за п’ять хвилин прибув “оппель” з охороною. Клосс міг нарешті переконатись, що Райнерові не все вдалося зробити. Щоправда, загинув Вонсовський і ніколи вже нічого не скаже, проте вцілів він, Клосс, і гауптштурмфюрер Льозе, якого тільки поранено.

За дві години Клосс уже зміг принести Льозе до госпіталю свідчення удаваного партизана. Це було справжнє свідчення. Єдине справжнє свідчення у цьому слідстві: молодий чоловік, фольксдойч на послугах поліції та абверу, дістав наказ атакувати з групою в’язничний фургон і трьох застрелити — Вонсовського, Льозе і Клосса. Наказ йому дав оберст Райнер. Але до того, як їхати в госпіталь, щоб показати Льозе це свідчення, Клосс не відмовив собі в приємності. Він потелефонував до ад’ютанта оберста Райнера і попросив доповісти, що обер-лейтенант Клосс за чверть години принесе панові оберсту свідчення схопленого партизана. Та йти туди не довелося. За п’ять хвилин подзвонив уже ад’ютант. Хрипким від хвилювання голосом він повідомив Клоссові, що оберст Райнер щойно пострілом у рот покінчив життя самогубством…

Розчинилися двері, ті самі, через які Клосс увійшов до залу. За двома есесівцями ступав не відомий Клоссові есесівець у чині группенфюрера. Усі офіцери, як учні, коли з’являється вчитель, підхопилися на ноги. Він зупинився перед ними.

— Панове, — сказав він, — вам випало велике щастя і честь, які випадають небагатьом. Сам наш фюрер — Адольф Гітлер — вирішив вручити вам нагороди. Прошу за мною.

Усі рушили до великих дверей під чорним гербом.

Кафе Розе

1

Пахло рибою. Кожний подих вітру, теплого й вологого, приносив цей запах знизу, з тісних провулків, де стояли будинки без вікон на фронтонах.

Клосс затримався біля вузьких сходів із пощербленими приступцями, подивився униз на пласкі дахи прибережного району, між якими вряди-годи прозирав клаптик зелені, а потім, вдаючи знудженого туриста, огледівся довкола. Хлопець теж зупинився, не дуже й ховаючись. Він сперся на мур, який оточував нетрища, і яскраво-зеленою хусткою витирав спітніле чоло. Клоссові захотілося випробувати його витримку. Коли б він кинувся сходами вниз, то втік би від шпика, зник би у в’юнких вуличках, що пахли рибою, часником і потом стомлених людей. Проте Клосс облишив цю думку. Шпик, — мабуть, працівник турецької політичної поліції, — зовсім не заважав йому, принаймні зараз, а коли буде потрібно, він вчинить, як учора, коли ошукав якогось миршавого чоловічка з вусиками, мов у тюленя, що пантрував за ним.

Він рушив угору, звідки долинав пронизливий гуркіт трамвая на повороті. Краєм ока Клосс помітив, що його “ангел-хранитель” іде слідом за ним. Вулиці з кожним кроком змінювали вигляді будинків ставало ніби більше, на облуплених стінах висіли крикливі рекламні плакати, змісту яких ніяк не міг втямити Клосс. Він вийшов на майдан із водограєм. Рух тут, навіть у час сієсти, тобто післяобіднього відпочинку, був досить жвавий. Не озираючись, Клосс відчув, що шпик наблизився до нього, побоюючись втратити слід. Перед ним розкинулись риночні ятки, тут йому вчора пощастило збити з пантелику того миршавого чоловічка, можливо, приятеля свого сьогоднішнього супровідника. Клоссові стало шкода цього спітнілого бовдура, і він дав йому віддихатись. Розсунувши завісу з нанизаних на шнурки кораликів, Клосс опинився у темному приміщенні без вікон. Чоловік, зодягнений лише в штани, з пелехатими грудьми, вкритими крапельками поту, крутив веретено над розжареними колосниками. Клосс сів біля низенького столу, над яким поволі обертався вентилятор, ніби йому важко було розгортати загусле від спеки повітря. Пелехатий залишив роботу й підскочив до свого єдиного відвідувача. Він змів зі столу крихти і завмер у догідливому чеканні. Клосс спитав по-англійськи, що. можна поїсти, але чоловік лише похитав головою, Клосс повторив своє запитання по-французьки і по-німецьки, але пелехатий тільки безпорадно розвів свої лаписька. Він нічого не зрозумів, і Клоссу навіть закортіло звернутися до нього по-польськи. Та тієї ж миті розсунулася завіса, і на порозі з’явився шпик, якому, мабуть, обридло чекати на спекоті. Він сів на ослін на протилежному кінці того самого столу, біля якого сидів Клосс, і мовив кілька фраз, що на слух сприймались як токування глухаря. Негайно йому подали кухоль пінявого пива і таріль із шматками підсмаженої баранини, окрайцем булки і пучком дрібно порізаної зеленої цибулі. “Коли б я зараз вийшов, — подумав Клосс, — хлопець махнув би на мене рукою”. З виразу його обличчя було видно, що ніяка сила не змусить його кинути гарячу баранину і запітнілий кухоль холодного пива.

Господар знову підійшов до нього. Клосс показав на таріль і кухоль свого сусіда, господар ударив об поли і радо заґелґотів по-своєму.

Потім за дуже міцною, солодкою та запашною кавою (певно, грошей у шпика було обмаль, бо він раз у раз ласо позирав на мідяну посудину перед Клоссом) він пригадав, що обіцяв штандартенфюрерові Ресману привезти кілограм кави зі Стамбула. І одразу ж пригадалася йому розмова зі штандартенфюрером.

Було це в тому великому кабінеті, все меблювання якого складалося з чотирьох глибоких м’яких шкіряних крісел і столика, — за кілька годин після розмови з генералом Ебергардтом. Зрештою, слово “розмова” не найточніше в цьому контексті, бо єдина думка, яку міг висловити Клосс, була: “Jawohl, Herr General”. Ебергардт без будь-яких пояснень повідомив обер-лейтенанта, що, на прохання СД, передає його у розпорядження штандартенфюрера Ресмана. “Їм потрібно, — додав генерал, — щоб хтось володів іноземними мовами й мав пристойні манери”.

Манери… Відколи це СД потрібні слухняні діти? Ресман, змірявши його поглядом з ніг до голови, спитав:

— Чи доводилося вам, пане обер-лейтенант, носити смокінг?

— Так точно, — відповів Клосс.

— А фрак? — спитав той.

— Раз у житті, — відповів Клосс і змушений був прикусити язика, щоб не сказати, коли саме. Фрак — безперечно, позичений — він одяг на останній довоєнний новорічний бал у варшавському політехнічному інституті, де мешкав тоді протягом двох місяців, бо життя у Гданську стало нестерпне. Він танцював з гарною, хоч занадто худою донькою господарки квартири, в якій він разом із товаришем наймав куток. Власне, Стеня вважалася дівчиною цього товариша, який закінчував медичний інститут, та йому випало якраз чергувати в госпіталі. Із вражень цього балу в пам’яті лишилися тільки лаковані черевики (теж позичені), але страшенно тісні.

— Гаразд, — сказав Ресман. — Після нашої розмови ви собі виберете в крамниці декілька комплектів цивільного вбрання. А поки що — до діла…

Пропозиція (чи можна це, зрештою, назвати пропозицією?) штандартенфюрера, про якого Клосс знав, що він сірий кардинал у закордонному відділі СД під особистим командуванням Кальтенбруннера, здалася надзвичайно цікавою. Виїхати до нейтральної країни, де не падають бомби, де люди не знають, що таке затемнення, де можна піти до крамниці і все придбати без карток. Чи справді є ще такі місця на світі? Нарешті він почув назву країни: Туреччина. І місто: Стамбул.

— Це справа делікатна, обер-лейтенанте, — вів Ресман, одпиваючи маленькими ковтками італійський вермут, — делікатна й тонка. До нашого стамбульського представництва — формально це консульство, але виконує функції торгової місії — прокрався ворог. Багато важливої інформації потрапило в Англію, доки ми встановили, звідки вона надходить. Тепер ми напевно знаємо, що це у Стамбулі. Ви, звісно, можете спитати, чом же ми не відкликаємо до Берліна все стамбульське представництво. Хоч я й не повинен цього робити, але скажу. Це тому, що зрадник, напевне, відмовився б повернутися і ми не змогли б його покарати. Але біс із ним! Рано чи пізно правосуддя німецького рейху скарає його, хоч де б він був. Але річ ось у чому: турки надто чіпляються за свій нейтралітет, але він може мати різне забарвлення. За першого великого успіху Німеччини вони — наші найкращі друзі. На жаль, успіхів давно не було, а сталінградське нещастя викликало антинімецькі настрої. Туркам — аби був претекст. Виклик Грандела (даруйте, я ще не сказав вам, обер-лейтенанте, що це прізвище шефа стамбульського представництва) і всіх працівників консульства міг би зашкодити в акредитації когось іншого, а Стамбул потрібний нам не так з погляду політики, як з погляду економіки. Рідкісні метали з Південної Африки або Латинської Америки… Хіба вони були б у нас, якби не Стамбул?

Отож завдання Клосса полягало у викритті агента Інтеллідженс Сервіс і, як це вишукано назвав Ресман, у знешкодженні його. Клосс мусив протягом трьох—чотирьох днів познайомитися з особовими справами працівників стамбульського консульства, з сотнями агентурних донесень, чи, точніше, доносів, і з цієї плутанини злостивості та глупоти, інсинуацій та підлабузництва виловити те, що може знадобитись йому у новій ролі. Крім цього, на нього чекало перечитування рапортів та повідомлень торгової місії про закупівлю джуту, бо Ресман вирішив відрядити його до Стамбула як експерта у справах текстильного виробництва. Кілька вечорів гибів Клосс над біржовими повідомленнями, способами визначення різних ґатунків сирової нитки тощо, упевнений, що все це йому ні до чого. Щоправда, вивчення цих даних і порівняння їх із поточною кон’юнктурою біржі дало йому поживу для роздумів. Посередники, завдяки яким Третій рейх діставав дефіцитну сировину, непогано гріють руки на кожній операції. Та чи тільки вони? А працівники стамбульського представництва хіба не такі самі? “Треба буде придивитися до цього механізму”, — подумав Клосс. Досвід підказував йому, що там, де вступають у гру нелегально здобуті гроші, легше знайти продажного інформатора. Межа між крадіжкою і зрадою дуже нечітка, інколи навіть непомітна.

Клосс допив останній ковток міцної та дуже солодкої кави, ще раз кинув оком на шпика на протилежному кінці столу. Той перехопив погляд, але нітрохи не знітився. Він доїв м’ясо, начисто вимастив таріль білою булкою і зараз, мабуть, молиться своєму аллахові, щоб людина, за якою наказано стежити, якомога довше сиділа в цьому прохолодному напівпідвальному ресторані. У Клосса виникло навіть співчуття до свого переслідувача. Він міг би сказати йому: “Знаєш, брате, посидь тут зо три години, я тим часом влаштую свої справи й вернуся. Адже ніхто не перевірятиме, виходив я з цього ресторану чи ні”.

Він збирався вже постукати в таріль, щоб покликати господаря, але той прийшов сам. Клосс сплатив за досить завищеним рахунком. Очевидно, іноземці були рідкісними відвідувачами цього ресторанчика, і його власник скористався випадком. Вже розсуваючи завісу, помітив краєм ока, що шпик нервово нишпорить у своєму портфелі. Клосс неквапно пішов нагору. Лишалась принаймні година, а до полудня він не боявся, що турецька поліція знатиме його маршрут. Що може бути природнішим, коли посланець німецького міністерства торгівлі відвідає німецьку торгову місію? Якщо тут і є щось підозріле, то тільки те, що робить він це лише на другий день після свого приїзду.

Зупинився Клосс перед залізною балюстрадою. Під ним гомоніла вулиця: продовжена мостом над затокою Золотий Ріг, вона сполучала західний район з європейським Стамбулом — під назвою Бей-оглу. Оце тут, поблизу пристані, звідки відпливає пором до Іскудару, старої азіатської частини міста, де живуть заможні грецькі крамарі, власники великих магазинів, на головній вулиці розташувалась німецька торгова місія. Клосс витяг із футляра свою “лейку”, наклацав кілька знімків.

Ідучи вниз, він помітив, що шпик щось квапливо записує до блокнотика із зеленою палітуркою. Клосс подумав про Марту Ковач. Може, тому, що в неї був темно-зелений плащ, а сумка й черевики мали такий самий зеленкуватий відтінок, що й блокнотик турецького шпика. Подумав. про неї, як про Марту Ковач, хоч міг би заприсягтися, що ні її ім’я, ні прізвище не відповідають дійсності. Вона не була вродливою, о ні, просто вирізнялася спокійною елегантністю, такою рідкісною у жінок з середньої Європи на третьому році війни. Він міг би зараз побитися об заклад, що вона майнула на пероні варшавського Центрального вокзалу, перш ніж він сів на своє місце у вагоні першого класу поїзда Варшава—Софія. А може, це тільки здалося? Він став на пероні, вдивляючись у червоне око семафора, зовні спокійний, хоч і не дуже впевнено почував себе в цивільному одязі, від якого одвик. Старанно приховуване збентеження мало серйозні підстави. Перейшовши під оруду Ресмана, він підлягав — і Клосс про це знав — посиленому наглядові. Тільки раз йому вдалося непомітно зв’язатися телефоном із Людвіком, який виконував протягом останнього часу роль зв’язківця Клосса з Центром, і повідомити його примітивним шифром про рішення своїх начальників. Він не знав, чи вдасться йому ще скористатися телефоном, точніше знав, що це буде неможливо. Знав лише день і час свого від’їзду. На випадок такої ситуації у них була багато разів випробувана система. Якийсь продавець газет або цигарок увесь час крутиться на пероні, й нема нічого дивного, що людина, яка лаштується до від’їзду, купує газету чи цигарку. Під час розрахунку дуже зручно кинути мимохіть кілька слів або передати, що більш безпечно, цидулку. Проте нині, як на лихо, на пероні не було нікого, хто сказав би, чи можна буде в місті, куди він їде за наказом німецьких начальників, розраховувати на допомогу Центру. Зо два рази йому вже випадало працювати без зв’язку із Центром, і Клосс знав, що для агента нема нічого гіршого, ніж подібна ситуація. Йому не потрібні були інструкції, що робити в Стамбулі, бо це підказували самі обставини. “Одначе факт відрядження мене німцями до цього міста міг би прислужитися і нам, нашій роботі”, — думав Клосс, не бажаючи зізнатися навіть собі самому, що йдеться передусім про те, щоб відчувати поруч себе присутність людей, яким можна безоглядно довірятися в найтяжчих випробуваннях. Щоб, навіть не користуючись їхньою допомогою, знати, що така допомога можлива. Відси й ледь приховувана нетерплячка.

Кілька хвилин тому погасло червоне світло і спалахнуло зелене — дорога поїздові, яким Клосс повинен був їхати, відкрита, а на пероні так ніхто і не з’явився. Пролунав протяжний свисток, з грюкотом позачинялися двері вагонів, паровоз смикнув і натужно зрушив вагони з місця. Клосс став на східцях, збираючись зачинити за собою двері, як раптом помітив хлопчину в картатій жокейці, котрий вибіг із тунелю. Клосс не міг помилитися: це мав бути той, на кого він чекав. “Може, його затримала облава, може, він лише в останню мить отримав інструкції?” — роїлося в голові. Хлопець не здавався, хоч поїзд і набирав швидкість. Він біг уздовж вагонів і кричав: “Кафе Розе”, — ніби це був заголовок найсенсаційнішої статті у варшавській щоденній газетці. Хлопець, мабуть, побачив Клосса, який стукнув за собою дверима, бо, вигукнувши ще раз своє “Кафе Розе”, уповільнив біг, а потім — ніби у відчаї — рвучко повернув до виходу.

Ще не знаючи, що повинно означати “Кафе Розе”, Клосс не мав сумнівів, що це призначалося для нього. Він пішов коридором, шукаючи купе, де залишив свою валізу. Може, тому, що, зазираючи до купе, дивився насамперед на горішні полиці, він не одразу помітив дівчину в зеленому плащі. Вона сиділа зіщулившись у кутку купе і роздивлялась, як за вікном повільно пропливають стіни якихось залізничних складів. Майже непомітним рухом голови відповіла на його привітання. Так, це Марта Ковач — її прізвище Клосс дізнався лише згодом, провівши кілька годин у цьому купе, — вже в протектораті Чехії та Моравії. Вона була спритна дівчина. Не бажала знайомитися з випадковим попутником, що тільки б підсилило його обережність, навпаки, робила все, щоб уникнути розмови. Метка дівчина і непогана акторка. Лише за кілька десятків кілометрів до угорського кордону, коли почало зростати в ній нервове напруження, а точніше — як це вже Клосс знає тепер — вона почала удавати, що дуже нервується, де й поділася її байдужість! Вона ніби намагалася зарівняти провалля між ними, що виникло внаслідок тривалої мовчанки. Але тепер Клосс був насторожі. Йдучи до вагона-ресторану, він побачив (цього дівчина не знала) за погано закритою фіранкою одного із сусідніх купе чоловіка, якому не було чого ховати від Клосса своє обличчя, коли б не мав наміру діяти проти нього. Це був сам штандартенфюрер Ресман…

Клосс зрозумів, що може бути. Якщо він погодиться перевезти через кордон кілька пачок із цигарками, то стане її спільником, бо на території Угорщини пані Ковач зізнається, що працює на когось там, а в пачці, перевезеній Клоссом, будуть компрометуючі документи або мікрофільм. Відкритий шлях до шантажу: “Ви повинні мені допомагати, бо інакше…” Присутність Ресмана у щільно завішеному купе і той факт, що Марта подорожує зі зброєю (коли вона вийшла на часинку з купе, Клосс вправно обмацав муфту на поличці й відчув форми дамської “п’ятизарядки”), виключив можливість співпраці Марти Ковач з якоюсь союзницькою розвідкою чи підпільною організацією однієї з окупованих країн. Отже, обережно. Звісно, Клосс міг відмовити Марті Ковач у цій дріб’язковій послузі, руйнуючи увесь майстерно приготовлений план, але, по-перше, йому кортіло переконатися, що він не помиляється, по-друге — він знав, що коли СД справді вирішило ще раз його перевірити, то невдовзі знайде для цього іншу нагоду.

Отже, “він був такий люб’язний”, що взяв од Марти Ковач дві пачки із цигарками. Вибрав ті з них, у яких целофан був приклеєний нерівно, і показав Марті.

— Скажете, яку пачку відкривати, чи в усіх шукатимемо? — спитав він.

Марта не відповіла, Клосс зірвав целофан і, пильно дивлячись їй в очі, вийняв цигарку за цигаркою. Всередині пачки він відчув щось тверде.

— Мікрофільм, — сказав він скоріше ствердно, ніж запитально. — На кого ви працюєте? Попереджаю, що ми ще на території рейху, і я на найближчій станції покличу поліцію… Будете говорити?

Вона невимушено розсміялася.

— Не вдалося, Клосс, — сказала вона. — А я вже сподівалася, що мені пощастить завербувати вас до Інтеллідженс Сервіс, — вона знову засміялася. — Ходімо до штандартенфюрера Ресмана, він чекає на нас… Кумедна ситуація, чи не так?

Клосс удавано здивувався і почав і собі сміятися. Ідучи за нею коридором, він думав, що ситуація справді була б кумедна, якби Марта Ковач, як і він, грала подвійну роль. Але про це він, мабуть, ніколи не довідається.

Коли він зупинився біля балюстради мосту, щоб глянути на каламутні води затоки, то, повернувшись, побачив украй змученого свого переслідувача. Мабуть замислившись, він ішов дуже швидко. До умовленої зустрічі з консулом Гранделем лишалося двадцять хвилин. Клосс вирішив дати шпикові п’ять хвилин на перепочинок.

2

Радник Вітте не з найкращими почуттями піднімався сходами, думаючи, що виклик до шефа не віщує нічого доброго. Коли три місяці тому Грандель — як і сьогодні, щойно вступивши у свої права, — викликав його до себе, то Вітте почув, що міністерство, задля економії валюти, наказало відкликати до Німеччини родини своїх закордонних працівників. Він ледве переконав шефа, щоб той дозволив його дружині й дітям лишитися у Стамбулі принаймні до відпустки. Зрозуміло, Вітте більше не одержував грошей на родину, але добре вже те, що не треба вертатися до бомбардованої країни саме зараз, коли посилилися нальоти союзників, коли тріумф німецької зброї, очевидний для Вітте ще три роки тому, не є вже цілком надійним, а якби Вітте мав сміливість визнати власні сумніви, то повинен був би ствердити, що аніскілечки не вірить у перемогу великої Німеччини, і йому не відомо лише, коли саме настане крах божевільних марень про загарбання світу. Може, Грандель хотів повернутися до тієї розмови, розпочатої ще три місяці тому? Може, йому нагадало про це міністерство? Адже тепер перебування родини Вітте в Стамбулі не коштує рейхові ні шілінга. Отже, економія валюти, можливо, була тільки зачіпкою, а вони, мабуть, хочуть відіслати його дружину й дітей до Німеччини як заложників або вже пронюхали, що комісійна плата за доставку невідкладного вантажу манганової руди була надто висока, навіть для Стамбула, і беручи до уваги стан війни… Важко. Якщо вони й справді захочуть зробити це, він намагатиметься максимально відкласти рішення, а потім, продавши геть усе, що знає, яким-небудь розвідкам, сховається десь подалі від Європи І терпляче дочікуватиметься закінчення війни.

Це рішення, а може й думка про те, що за мить його мірятимуть пильні очі Ельзи фон Тільден, секретарки шефа, байдужої старої діви, до останку відданої нацизмові (“Нема нічого гіршого за нацисток, які лишаються старими дівами”, — звик він говорити своїй дружині, коли був цілком певний, що ніхто його не зможе почути), трохи поправила йому самопочуття, бо, відчинивши двері до консульського секретаріату, Вітте мав веселий вираз обличчя.

— Heil Hitler, Ельзо, — сказав він доброзичливо. — Ви не знаєте, нащо мене викликав старий?

— Він уже п’ять хвилин чекає на вас, — відрубала вона байдуже.

Вітте прочинив оббиті клейонкою двері консульського кабінету. Грандель мовчки показав на крісло навпроти письмового столу і ще якусь хвилю переглядав ранкову пошту. Консул зробив якусь позначку на берегах останнього листа, зняв окуляри, старанно закрутив свій “ватерман” і тільки тоді поглянув на Вітте.

— Ви все зробили у зв’язку з прийомом?

— Так, — охоче відповів Вітте, радий, що розмова йтиме про те, за що він анітрохи не побоювався. — Кухарів і кельнерів, пане консул, замовили, запрошення розіслали. Але… — Він замовк і подививсь у водянисті очі консула. Були в цьому погляді і відданість підлеглого, а також і натяк на своєрідну конфіденційність. — Я побоююсь щодо гостей, — закінчив він думку. — Дзвонив до мене секретар голови міської управи, що голова повинен бути цього дня в Анкарі. Безперечно, прийде жменька наших друзів, представники фірм, з якими ми підтримуємо торговельні стосунки. З офіційного боку прийдуть, мабуть, нижчі чиновники.

— Вас це дивує, Вітте? — Грандель звів брови над короткозорими очима. — Мене — ні. Перша-ліпша зміна на фронті не на нашу користь, і турки відразу посилають на наші прийоми якихось другорядних осіб. Любий раднику, я переконаний, що невдовзі голова міської самоуправи й найзнаменитіші люди благатимуть у нас аудієнції. Досить одного переможного наступу. Адже ви знаєте цих гендлярів, цей, — він чмихнув, — східний ярмарок. А зараз треба триматися так, ніби ми цього не помітили. Прийом має бути скромний, це зрозуміло, адже наша країна бореться, ми не можемо дозволяти собі розкіш, однак усе слід робити в найкращому тоні. Ви розумієте, що я маю на увазі? Запрошуйте, кого можна. Нижчі службовці знають інколи більше за своїх шефів, а тримати язик за зубами ще не навчилися.

— Я такої ж думки, пане консул, — квапливо погодився Вітте.

— Ще одне, — Грандель зробив паузу. Він затарабанив пальцями по склі на письмовому столі. Консул, примруживши очі, дивився на свого співрозмовника.

Мовчання тривало недовго, заледве кілька секунд, але Вітте відчув, як його опосідає страх. Якби не сидів у кріслі, то, безперечно, впав би. За мить він про все пошкодував: і про заробітки, і про свій приїзд до Стамбула, і навіть про те, що з’явився на виклик консула. “Зараз увійде Петерс”, — майнуло в голові. Петерс був офіційно водієм консула, але ніхто в консульстві не сумнівався, хто насправді цей чоловік із квадратною щелепою і розбитим носом колишнього боксера, який майже не виймає руку із завжди чимось набитої кишені. Вітте багато разів замислювався: хто порядкує у консульстві — Грандель чи шеф служби безпеки Петерс, без якого не міг би обійтися цей клаптик німецької території посеред чужого міста? На щастя, двері не відчинились, і в них не показався Петерс.

— Ще одне, пане раднику, — повторив Грандель. — Ви й досі підтримуєте стосунки з Христопулісом?

— Адже ви знаєте, що це входить у коло моїх обов’язків, — відповів Вітте, сподіваючись, що консул не помітить у його голосі тремтіння. — Це завдяки йому мені вдалося влаштувати негайну доставку мангану.

— Він добрі гроші дістав за цю послугу, — буркнув консул і махнув рукою, ніби давав зрозуміти, що не про це мова. — Ви зустрічаєтеся там, де й раніше?

— В “Кафе Розе”, — відповів Вітте.

— Чудово, — сказав консул. — Сподіваюся, ви ще там будете перед прийомом. Я був би дуже радий, якби панна Розе погодилася прийти до нас. Запрошення ви передасте особисто. Особисто, — повторив консул. — Знайомство з цією дамою знадобиться нам у нашій роботі…

“Ще б пак”, — подумав Вітте. Він знав уже від Христопуліса, що старому Гранделю кортить зустрітися з гарненькою власницею нічного закладу. Проте багаторічний досвід німецького чиновника — не абищо. Із скам’янілим обличчям він погоджувався з невиразними висновками шефа про користь, яку може принести консульству така можлива прихильниця, як панна Розе. Одночасно йому хотілося побити себе за це прокляте почуття страху, яке оволоділо ним кілька хвилин тому. Та після того він ураз ніби помолодшав на кілька років, хутко схопився з крісла, коли Грандель завершив свою тираду.

— Зрозуміло, пане консул, я не тільки передам їй запрошення, але й зауважу пошепки, що панові консулу вона особисто до вподоби…

Вже коли відчиняв двері, на нього звалився удар, який він передчував із самого ранку. Вітте аж захитався від слів консула, кинутих мимохіть, ніби ненароком.

— Ще одне, Вітте, я забув сказати вам, що міністерство торгівлі надсилає якогось ревізора — він може з’явитися кожного дня. Придивіться до нього.

— Гаразд, пане консул, — сказав Вітте і зачинив за собою двері.

У секретаріаті він зустрівся очима з байдужим, похмурим поглядом панни фон Тільден.

“Вона схожа на ентомолога, який роздивляється комаху, наколену на шпильку, — подумав він. — І ця комашина — я”, — усвідомив Вітте вже на сходах.

3

Він мав кімнату на другому поверсі, з вікном та балконом. Готель був невеличкий, стояв у затишному районі, неподалік від центру європейської частини міста, і сюди не долинало дзеленчання трамваїв, що ходили за два квартали. Зі свого балкона Клосс міг помітити вузенький блакитний краєчок Босфору, далеко, на самому прузі, перерахувати тоненькі вежі на мечеті. Він міг також, трохи вихилившись, побачити посипаний грубим гравієм під’їзд до готелю і ряд розлогих каштанів. Під одним з них стовбичив прилизаний молодик із зовнішністю перукаря провінційного містечка, що налічує не більше як дві тисячі душ. Він курив цигарку з довгим мундштуком і машинально розгортав під ногами гравій кінчиком ясно-жовтого черевика.

Цей хлопець, мабуть, заступив свого колегу, коли Клосс був у Гранделя.

Клосс відвів погляд од вікна, ще раз роздивився кімнату, обстежив усі закутки. Хоч він і не передбачав влаштовувати в готелі важливі зустрічі — не терпів мікрофонів і камер, прихованих у готелях для іноземців з типовим для поліції браком уяви. Але ні в люстрі, ні під картинами на стінках, ні в бра в головах ліжка нічого не було. Подивився на валізки — елегантні, з тисненої шкіри, просто зі складу від Ресмана. Вони стояли там, де Клосс їх залишив. Та, проте, щось викликало в нього підозру. Замок валізки, що звичайно трохи відставав, був зараз дуже сильно втиснутий. Отже, як і слід було сподіватися, хтось уже зацікавився перебуванням у Стамбулі посланця німецького міністерства торгівлі. На що він ще міг сподіватись — навіть якби справді репрезентував міністерство торгівлі? Учора, тільки-но вийшов з вокзалу, серед перекупників, які настирливо нав’язували свій крам, носильників, ладних піднести валізки, і агентів, що пропонували прибульцям більш і менш відомі готелі, Клосс помітив молодика з націленим на нього об’єктивом фотоапарата. Молодик, звісно, удавав з себе такого собі вуличного фотографа, загадка була тільки в тому, що, даючи Клоссу візитну картку своєї фірми, він звернувся до нього зовсім непоганою німецькою мовою. Учорашні й ранкові прогулянки зі шпиками за спиною теж про дещо свідчили.

Клосс підійшов до меншої валізки, оглянув її, потім зазирнув усередину. Все було в цілковитому порядку, принаймні зовні, сорочки, шкарпетки й хусточки, як і раніше, старанно складені. Ось лише зникла десь волосинка між другою й третьою хусточкою. Отже… Він був уже переконаний, до другої валізи можна й не заглядати. Клосс знав, Що хоч би хто тут робив обшук, все одно нічого б не знайшов. Єдина річ, за яку варто було побоюватися, це револьверчик із глушником, який Клосс спокійно провіз через митницю у футлярі своєї “лейки”, а приїхавши і влаштувавшись у готелі, ні на мить не розлучався з ним.

Можна було, безперечно, вдати, що нічого про трус він не знає, але Клосс вирішив скористатися нагодою й познайомитися з власником готелю. Він подзвонив покоївці й звелів покликати його. За мить на порозі з’явився чоловік, легко нахиливши голову в поклоні.

— Ви мене кликали, sir? — спитав він ламаною англійською мовою.

— Якщо ви хазяїн…

— Я хазяїн, — вклонився він ще раз. — Ви чимось невдоволені?

— Так, — відповів Клосс. — Я приїхав з країни, що воює. Я бізнесмен, але розумію, що наражатимусь у цьому місті на надмірну цікавість різних людей. Проте хотілося б уникнути провокацій і принаймні хоча б тут, у цьому готелі, почувати себе в безпеці.

— Здається, я вас не зовсім розумію, — сказав хазяїн, ледь усміхаючись.

— Хтось длубався у моїх речах, — сердито кинув Клосс.

— Сподіваюсь, ви помилились, sir.

— Не помилився.

— Можливо, служниці, прибираючи, — майже непомітно усміхнувся хазяїн, — пересунули якісь ваші речі, але запевняю, що більше це не повториться. Я дам відповідні розпорядження. До речі, в інших готелях поліція також стежить за іноземцями. І це не дивно, чи не так, sir? — Він уклонився й, не мовивши більше ні слова, зачинив за собою двері.

Щиро кажучи, власник готелю не дуже сподобався Клоссу. Щось ховалося за його чемністю, Клосс не міг сказати, що саме, хоч щодо поліції він мав рацію. Може, й сам працював на поліцію. У кожному разі його зацікавленість прибульцем, який вибрав найдорожчий і найкращий номер у готелі “Орієнт”, трошки перевищувала межі звичайної хазяйської гостинності. Учора, у вестибюлі, коли Клосс удавав, що шукає у телефонній книжці номер німецького консульства, хоч насправді хотів знайти адресу кафе, назву якого вигукував рознощик газет на варшавському вокзалі, увесь час відчував на собі допитливий, хоч і прихований погляд цього добродія. Але Клосс тоді подумав, що це головний портьє, а не хазяїн.

Ще вчора він знайшов на плані Стамбула назву вулиці, на якій мало бути “Кафе Розе”, і пішов у місто. Багато часу, одначе, пішло на те, щоб одв’язатися від учорашнього шпика, отого кістлявого з вусиками: випадково потрапив на базар і лише там між порозвішуваними килимами йому вдалося щезнути з очей свого переслідувача. Нарешті Клосс знайшов будинок жовтого кольору на одній з вулиць, що розбігалися від головної магістралі, яка вела до вокзалу; це було не далі, як за кілометр від його готелю, та він спочатку думав, що переплутав адресу. Ніщо не свідчило про те, що в будинку розташувалося кафе, принаймні в європейському значенні цього слова. Лише маленька емальована табличка з написом “Кафе Розе” підтвердила: це саме те, що він шукав, а маленькі літери під назвою на емальованій пластинці пояснювали, що це за будинок: “Privat Club”. Клосс постукав дерев’яним молоточком по дубових дверях і за мить побачив бабисько в розхристаному халаті, з великим носом і сивими волосинками над верхньою губою. Вже тоді йому спало на думку, що слово “Privat” на пластинці далеко не точно визначає характер цього закладу.

Бабисько заторохтіло по-турецькому, намагаючись щось йому пояснити, але, помітивши, що це марна Справа, хотіло хряснути дверима перед самим носом. Проте Клосс саме на це й сподівався від неї, бо притримав двері й спочатку по-англійському, а потім по-французькому спробував розтлумачити жінці, яка, мабуть, була тут за цербера, що хоче побачитися з мадемуазель Розе.

Та він так і не добився б нічого, — стара махала руками, щось безперервно белькочучи, — коли б угорі на сходах не з’явилася молода жінка з високо підбитим білявим волоссям.

— Це нічний заклад, мосьє, зараз не працює, — сказала вона вільно по-французькому з ледь помітним акцентом. — Це саме намагається пояснити вам моя консьєржка. Крім того, це приватний клуб, лише для своїх членів.

— Перепрошую, — сказав Клосс. — Мій приятель, який порадив мені “Кафе Розе”, ні слова не сказав про це.

— Ваш приятель? — по складах мовила вона. — Він член нашого клубу? Можу я знати, хто це?

— Мій приятель Теодор, — сказав він.

— Он воно що! — зраділа жінка. — Ви приятель Теодора — це інша справа. Ласкаво прошу. — Вона показала йому рукою, щоб ішов за нею.

Чоловіче ім’я, котре Центр міняв щомісяця, було першою частиною пароля, з допомогою якого легко перевірити, чи співрозмовник є тим, за кого себе видає. Це було обов’язковим для агентів Центру, і завдяки універсальності такого принципу ним успішно й не раз користувався Клосс. Байдуже, що говорилося, навіть мова, якою звертались, не мала значення. Важило тільки ім’я: у цьому місяці — Теодор.

Клосс роздивлявся кімнату, в яку вона його привела. Це був типовий, може, занадто типовий, будуар кокотки. Рожеві стіни оббиті адамашком, такі ж фіранки, велике овальне дзеркало з рамою, що претендувала бути принаймні на сто років старіша, ніж була насправді. Гора подушок на низькому й широкому французьких ліжках. Лише темно-горіховий письмовий стіл — завеликий для жінки — був чужим у цій кімнаті.

Вона підсунула йому пуф, накритий шкурою якогось звіра. Підійшла до дзеркала, поправила зачіску. Вона не була вродливою, важко навіть сказати, чи була вона гарною. Але, мабуть, було в ній щось таке, що принаджувало чоловіків. “Літніх мужчин”, — подумав Клосс.

— Ну, то що? — повернулась вона до нього. Це були перші слова, мовлені в кімнаті. Вона не хотіла називати першу частину пароля — чекала на нього.

— Теодор не мій приятель, — сказав він.

— Він, мабуть, ваш кузен?

— Він двоюрідний брат моєї матері,

— Гаразд, “Я-23”, — відповіла вона. — Нас повідомили, що ти приїдеш. Шеф наказав усіляко тобі допомагати. — Вона відчинила нижні дверцята письмового столу, вийняла пляшку і склянки. — Трішки віскі?

— Чому трішки?

— Можеш пити, скільки хочеш, але ж ти, мабуть, приїхав до Стамбула не напиватися? Тобі щось треба? Може, грошей?

— Зараз мені нічого не треба, може, згодом. — Коротко, без зайвих подробиць Клосс пояснив їй свою місію. Поцікавився, чи знає вона щось про німецьке консульство.

— Кілька працівників консульства рейху — члени нашого клубу, а сам пан консул має до мене ніжні почуття. Якщо ти хочеш, щоб я познайомилася з ними ближче…

— Ні, зараз ні, — сказав Клосс занадто швидко. — Може, — додав він, — мені буде потрібний якийсь підхід до англійців. Але спочатку треба роздивитись.

— Я доповім шефу. Він уже знає, що ти приїхав. Я, звісно, накажу, щоб тебе пускали до клубу, хоч краще було б, коли б тебе відрекомендував хтось із знайомих німців. Обачність ніколи не завадить. У Стамбулі, незалежно одна від одної, працює принаймні шість розвідок, не враховуючи турецької поліції та військової контррозвідки. Нещодавно турки з величезним галасом видворили з країни консула Манджукуо. Ти ніколи не здогадався б, — розсміялася вона невимушено, — на кого він працював, крім, звичайно, японців. Зараз, зараз, — підвищила вона голос, — я пригадала одну річ, яка й тебе повинна зацікавити. Мені натякнули в Центральному банку, що хтось із німецького консульства має у них свій рахунок. Мабуть, на себе працює — сам розумієш — поставки, хабарі тощо. Спробую довідатись, хто це, якщо вдасться — дістану тобі виписку з рахунку. Добре мати напохваті піжона, якого можна трохи притиснути.

— Бачу, що ти знаєш усі таємниці нашого ремесла. А щодо притискування…

— Любий, — урвала вона його, — дванадцять років з цією професією…

— Неможливо! — щиро здивувався Клосс, а потім додав: — З притискуванням треба бути обережним. А раптом це той самий тип, що працює на англійців і тримає в банку зароблені у них грошики і при нагоді поповнює рахунок ще якимось зиском.

— Не схоже, — відповіла вона, поміркувавши. — Англійці надто обережні для цього. Вони воліють тримати гонорари в Bank of England.

Клоссові довелось погодитися з нею. Він вирішив розпитати ще про одну людину, прізвище якої надто часто мелькало у рапортах радника Вітте.

— Тобі щось промовляє прізвище Христопуліс?

— Ти з ним познайомишся, він постійний відвідувач нашого клубу. Чудовий хлопець, — усміхнулась вона. — Грек з турецьким громадянством, — додала. — Юрист, зараз без практики, а втім — хто його знає. Зрештою, його називають — пан меценас. Імовірно: зв’язаний з турецькою поліцією, посередник, комісіонер — називай, як хочеш; завжди має гроші, власник найновішої моделі “ягуара”, оточений букетом найвродливіших у цьому місті дівчат. Час від часу дістає цікаву інформацію, яку ладен продати першому-ліпшому за відповідно високу ціну. Прекрасно володіє кількома мовами. Подейкують, ніби він англійський резидент, але навряд. Надто впадає в око його зовнішність.

Вона провела Клосса до сходів і кивнула головою на прощання.

— До вечора, — мовила.

Клосс подивився на годинник. Незабаром сьома. Спека за вікном трохи спала. Щоправда, клуб панни Розе відчиняється вже о восьмій, але Клосс вирішив прийти пізніше. За порадою Розе, в консульстві він заговорив з Вітте про те, де б можна розважитися чоловікові в цьому місті, і спровокував його назвати “Кафе Розе”. Ґречний радник одразу запропонував Клоссу відрекомендувати його в клубі.

Шпик стирчав під каштаном, але Клоссу нічого було приховувати, куди він збирався увечері. Заклад панни Розе, безсумнівно, перебуває під постійним наглядом. Узяв і оповістив портьє,— тобто хазяїна готелю, бо нікого, крім нього, Клосс ще не бачив у приймальній готелю, — що хоче трохи перепочити і просить його розбудити й викликати на десяту таксі.

— Якщо ви хочете розважитись, sir, — сказав хазяїн своєю тріскучою англійською мовою, — то можу порадити славетне кабаре поблизу нашого готелю. Вам навіть не треба брати таксі. Називається воно “Кафе Розе”, але нехай вас назва не вводить в оману, це не…

— Дякую, — сухо перебив його Клосс. — Я собі сам дам раду.

Він ліг, але, ще не заснувши, встиг подумати, що власник готелю “Орієнт” подобається йому дедалі менше.

4

Радник Вітте помітив сріблясто-сірий автомобіль Христопуліса неподалік од тераси модної кав’ярні, поблизу Музею мозаїк; він зайшов усередину порожнього в цей час музею, але грека ніде не було видно. Вітте написав на аркушику кілька слів і поклав за чистильника вітрового скла “ягуара”. Він хотів побачити грека раніше, ніж той стрінеться з посланцем міністерства торгівлі. Вітте жене від себе думку, що цей молодик, з яким він кілька годин тому мав розмову в кабінеті консула, приїхав навмисне, щоб його, Вітте, ткнути носом у дрібні, зрештою, зловживання, яких він припустився на шкоду німецькій державі. Але обачність ніколи не завадить. Христопуліс не належить до базік, хіба що в його інтересах буде розкрити якусь таємницю, та краще перестрахуватися. Консул Грандель, запобігаючи перед берлінським гостем, наказав Вітте “всіляко допомагати докторові Клоссу”. Молодийчоловік з посмішкою спростував цей титул, але після короткої бесіди Вітте зорієнтувався, що Клосс непогано поінформований у справах торгівлі.

Хоч із Клоссом умовилися на пізню годину, Вітте прийшов до “Кафе Розе”, щойно заклад відчинився. Неподалік він помітив біля тротуару машину Христопуліса. Це означало, що грек знайшов цидулку, залишену за чистильником. Вусате бабисько біля входу привітало його як Давнього знайомого, допомогло зняти плащ, висловило радість, що знову має щастя бачити “пана посла”. Так воно називало усіх працівників іноземних представництв, які приходили сюди. У великому залі, який завсідники називали “дзеркальним”, напівсонна дівчина в шароварах із напівзапнутим обличчям подавала напої, інша, теж із затуленим обличчям, але з оголеним животиком, досить ліниво вигиналася на невеличкій естраді у такт якійсь монотонній східній мелодії, яка долинала з маленької ніші, де три дівчини перебирали струни якихось інструментів — Вітте не знав навіть їхньої назви. Ніби для врівноваження того, що в цьому закладі працювали самі жінки, клієнтами були всі без винятку чоловіки. “Зрештою, “клієнти” — це погане слово”, — виправив він себе подумки. Розе гнівалася б на нього. Вона сказала б — гістьми або членами клубу.

Вітте оглядівся. Біля низенького столика гурт товстунів із східним типом обличчя голосно з чогось сміялися, але Христопуліса між ними не було. І в картярському залі — порожньо. Він здогадався, що Христопуліс нагорі, в приватних апартаментах власниці закладу. Грек належав до небагатьох знайомих Вітте, що мали право туди підніматися. Бо кабаре панни Розе, всупереч зовнішньому виглядові, було цілком пристойним закладом. Жоден відвідувач не міг похвалитись інтимними стосунками хоч би з однією танцюристкою чи кельнеркою, і лише небагатьом вдавалося піти нагору.

Вітте аж здригнувся: хтось несподівано торкнув його за плече. Він рвучко повернувся.

— Журимось? — запитав Христопуліс. — У вас вигляд людини, якій аллах послав клопоти.

Він присунув собі низький пуф і сів поруч з Вітте. Але, перш ніж він це зробив, радник устиг помітити, що піджак грека довший, а штани трохи ширші, ніж рекомендує цьогорічна Мода. Христопуліс поклав вузьку, випещену долоню на коліно Вітте. В інтимних сутінках всіма кольорами веселки блиснув величезний перстень на його пальці. Якось, коли Вітте поцікавився, скільки коштує цей перстень, Христопуліс недбало відповів, що два-три добротних будинки в центрі міста.

— Аллах посилає клопоти, аллах і забирає клопоти. — Він узяв з таці дівчини, що схилилася над їхнім столиком, дві кришталеві склянки, до половини наповнені бронзовою рідиною. — Вип’єте? Досі нічого кращого, щоб забути про турботи, ще не вигадали.

— Аллах забороняє пити, — зауважив Вітте.

— Він закриває очі, — блиснув білими зубами Христопуліс, — коли п’ють за добре діло.

— Я гадав, що ви завжди робите добрі справи. Чи бувають винятки?

— Ви чули давню оповідку про чоловіка, який продавав відданого собаку? Це був дуже добрий собака — він щораз повертався. І можна було знову його продавати.

— Облиште, Христопуліс, анекдоти. Щоразу, як ви починаєте розповідати східні казки, мені здається, що ви когось наслідуєте.

— Ми всі когось наслідуємо. Ви, наприклад…

— Христопуліс, — сердито сказав Вітте, — ви хочете, щоб ми посварилися?

— Анітрохи! — розсміявся Христопуліс. — Я не хотів би втратити найкращого свого клієнта. Може, мені вдасться і вам продати свого собаку. Треба подумати.

— Не жартуйте. На якийсь час треба припинити наші ділові стосунки. Адже вам, Христопуліс, непогано зі мною живеться. Невідомо, чи з моїм наступником…

— Вас хочуть відкликати до рейху? — запитав він серйозно.

— Ще ні, але приїхав тут один, можливо, схоче щось винюхати…

— А гроші любить? — спитав Христопуліс. — Ви як гадаєте, він зможе відрізнити стодоларову купюру від доларової?

— Для вас усе просто, Христопуліс. Думаєте, що всіх можна купити. Адже мені важко запропонувати йому хабара. Це молодий ще чоловік і скидається на… — Вітте завагався, добираючи слово, — ідейного, — він скривив губи в іронічній гримасі. — Такі не беруть.

Христопуліс зареготав.

— Ах, ця ваша європейська психіка. — Він присунувся до Вітте ще ближче. — Затямте на все життя: усі беруть. Неясно одне: скільки. — Він підсунув Вітте золоту табакерку. — Куріть. — Христопуліс блиснув вогником запальнички й додав: — Звісно, в кишеню ви йому грошей не всунете, але для кожного є певний спосіб. Що ще забороняє аллах, Вітте? Ну, поміркуйте. — Він кивнув головою у бік завішених портьєрою дверей, які вели до картярського залу. — Так, Вітте, азартні ігри. Чи не могли б ви програти йому трохи грошей? Запросіть його сюди. Якщо ви хочете, я пристану до компанії. Залюбки прислужуся вам.

— Я вже запросив його. Він прийде, — Вітте подивився на годинник, — менш як за годину.

У нього відлягло на душі. Це не вперше помітив Вітте, що сама присутність цього зухвалого грека діє на нього заспокійливо. Він узяв кришталеву склянку, льодинка майже розтала.

— За ваше здоров’я, Христопуліс. Нехай у вас будуть завжди гарні ідеї.

Краєм ока він помітив мадемуазель Розе, яка спускалася сходами. Вона була в довгій елегантній сукні без декольте. Розе прямувала до їхнього столика. Вітте підхопився, бо щойно пригадав завдання консула. Він поцілував її гарну руку й спитав, чи одержала вона запрошення. “Так”, — кивнула головою.

— Пан консул просив передати, що ваша присутність буде для нього особливо приємна. Чи можемо ми розраховувати?..

— Я збираюсь, — відповіла вона. — Сподіваюся, мені ніщо не завадить.

Вона сіла на край підсунутого Христопулісом пуфа, ніби хотіла сказати, що не має наміру засиджуватися. Вітте сказав, що дозволив собі запросити до клубу посланця німецького міністерства торгівлі, який прибув до Стамбула у справах. У цю мить одна із скромно одягнених дівчат зупинилася біля їхнього столика, тримаючи на підносі телефон.

— Пана радника Вітте, — сказала вона.

Не здивувавшись, він узяв з її рук трубку, йому не вперше телефонували до цього закладу. Сам консул знав, де найлегше розшукати радника у такий час. Але це був не консул. Вітте почув лише одне речення, проте цього вистачило, щоб відчути, як охоплює його — дедалі частіше останнім часом — страх.

— Ви себе погано почуваєте? — запитав Христопуліс.

— Б’юся об заклад, — променисто всміхнулася до нього Розе, — що дзвонила жінка. Тільки жінка може справити таке приголомшливе враження.

— Атож, — відповів він на її посмішку, — це була жінка. — І не збрехав. Але те, що він од неї почув, не мало нічого спільного з тим, про що подумала Розе.

Ця жінка вимовила тільки одне речення: “Я знаю, кому належить рахунок номер 115/185 у Центральному банку”. І все, але цього вистачило, бо Вітте також знав, хто власник суми в п’ятдесят з гаком тисяч фунтів стерлінгів, що лежала на цьому рахунку. Звідки жінка довідалася, що це саме рахунок Вітте? Нащо вона сказала йому про це? Початок шантажу?

— Це, мабуть, той самий приїжджий, на якого ви чекаєте? — вивів його із задуми Христопуліс, показуючи на молодика в елегантному костюмі, який стояв на порозі й роздивлявся навколо.

— Так, — сказав Вітте. — Клосс! — гукнув він.

Молодик підійшов до їхнього столика, граціозно схилився над простягнутою йому рукою мадемуазель Розе, потис руку Христопулісу і приязно поплескав Вітте по плечі.

— Тут славно, — сказав він, а потім звернувся безпосередньо до Христопуліса: — Отже, це ви той самий Христопуліс, завдяки якому радник Вітте забезпечив своєчасну доставку мангану?

— Я завжди допомагаю своїм німецьким друзям чим можу і з усією відданістю.

— Спробуйте заприятелювати з паном Христопулісом, — защебетала Розе. — Це людина, яка знає всі таємниці цього міста. — Вона встала і, кивнувши їм головою, пішла до стойки. Клосс провів її поглядом, а потім, прикурюючи подану Христопулісом цигарку, сказав:

— Знаєте, мене менше цікавлять таємниці. Я охоче встановив би контакти з місцевими торговельними сферами.

— Христопуліс тут усіх знає, — втрутився Вітте.

— Знаю, — усміхнувся той, — якщо це корисно, не знаю — якщо не треба.

— Гадаю, ми домовимося, — сказав Клосс.

— Все залежить від того, який вас цікавить товар. Але я пропоную відкласти цю розмову до завтра. Ви, мабуть, не щодня бачите напівголих танцюристок? Чи знаєте ви, що Розе довелося отримати спеціальний дозвіл поліції?

— На цей голий живіт? — поцікавився Клосс.

— Ні, на це не треба дозволу. На танок із запнутим обличчям. У Туреччині вже двадцять років жінкам не дозволяється затуляти обличчя, але мадемуазель Розе все може влаштувати.

— Ви гадаєте, що вона махлює з поліцією?

Христопуліс лише по-своєму усміхнувся і, замість відповіді, змусив їх вислухати довгу східну історію, з якої випливало, що не та людина погана, яка махлює з поліцією, а та, яка працює тільки на поліцію.

“Він застерігає мене, інформує чи насміхається?” — думав Клосс, вдивляючись у рухливе обличчя елегантного грека.

5

Клосс з’явився на прийом до німецького консульства точно о п’ятій, як і зазначалося в запрошенні. Він був першим гостем. Консул, тиснучи йому руку, не виказав своїх почуттів, але його секретарка, кістлява панна фон Тільден, одягнена в сірий військовий костюм із нацистським значком на відлозі, не приховувала іронічної посмішки.

— Пунктуальність — це риса німецьких офіцерів, — зрештою кинула вона на його адресу.

Начебто бажаючи подивитися сад, Клосс залишив її, знайшов затишну альтанку і взявся обмірковувати свої спостереження, які зробив протягом трьох днів у Стамбулі.

Він познайомився з усіма працівниками консульства. Крім Гранделя, Вітте і панни фон Тільден, у гру ще входив Петерс — небалакучий похмурий чоловік. З цієї четвірки Клоссові треба було вибрати одного, котрий для Ресмана відіграє роль розвінчаного шпигуна. З четвірки, бо п’ятий працівник консульства, радник Байтц, уже третій місяць лежав у стамбульському госпіталі, хворіючи на жовтуху. Тому можна було спокійно виключити його, бо, за інформацією Ресмана, британський агент працював у консульстві ще два тижні тому. Теоретично агентом Інтеллідженс Сервіс міг бути кожний з цієї четвірки, всі мали однаково легкий доступ до інформації, та Клосс повинен виявити справжнього агента, отже, кандидатів на роль англійського шпигуна зосталося тільки троє. Досі йому вдалося ближче познайомитися лише з Вітте. Добре прислужилася цьому гра в покер у “Кафе Розе”.

Після кількох перших ходів він помітив, що Вітте хоче програти йому. Це його розлютило. І по деякому часі чимала купа великих купюр стала власністю консульського радника. Згрібаючи гроші, Вітте мав жалюгідний вигляд.

Коли Клосс на мить зустрівся з Розе біля бару, вона спитала, чи він часом не збожеволів, програючи Вітте таку суму грошей. Клосс відповів, що саме це він і мав на меті, беручи карти в руки, бо звістка про його програш швидко пошириться і англійці не проминуть нагоди запропонувати йому позичку. Вони зроблять це, безперечно, через свою людину в консульстві, от і звузиться коло тих, кого він підозрює. Розе лише знизала плечима, сказала, що вона вже знає прізвище людини, яка має рахунок у Центральному банку, але, перш ніж вона встигла задовольнити цікавість Клосса, довкола них стало тісно, і їй довелося змінити тему розмови. Вже біля виходу вона шепнула, коли він нахилявся, щоб поцілувати їй руку:

— Передам тобі завтра в консульстві.

Отже, сьогодні через кілька хвилин він довідається, хто власник рахунку. А може, Розе принесе якусь звістку про шефа тутешньої резиденції його Центру, обов’язком якого є допомогти Клоссу визначити справжнього агента англійців. Бо хоч стосунки між розвідками союзників не завжди складались ідилічно, у справді загрозливих ситуаціях вони діяли злагоджено. Інша річ, що дотягтися до англійського резидента навіть шефу — і, може, саме йому більше, ніж Клоссу, — було нелегко, бо виникала загроза деконспірації, а на це — що Клосс чудово знав — Центр ніколи не згодиться.

Через ріденькі гілки Клосс помітив гостей, що сходилися у садку. Він пішов до них.

За кілька хвилин познайомився з паном Цзи Фун-лі, маленьким кругленьким китайцем, представником царства Манджукуо, і його вродливою дружиною, японкою. Він відповідав загальними фразами на запитання гостей про настрої в Німеччині, а вони з ввічливістю вислуховували його, коли до них підійшов консул Грандель, запанібрата тримаючи під руку високого смаглявого чоловіка з великим носом:

— Дозвольте, Клосс, — сказав він, — відрекомендувати вас нашому надійному другові, князю Мжаванадзе.

— Я радий, щиро радий познайомитися з вами, — сказав князь. — Мені приємно потиснути руку людині, яка приїхала з країни, що взяла собі на плечі тягар боротьби з більшовизмом.

— Вам треба знати, Клосс, що цей князь — нащадок грузинських царів і єдиний законний претендент на трон.

— Сам фюрер обіцяв князеві, що невдовзі він сяде на грузинський трон, — поштиво шепнула панна фон Тільден.

Клосс буркнув, що знайомство з князем для нього справжня честь. Грандель, кивнувши їм головою, пішов до дверей зустрічати новоприбулих гостей, а князь повернувся до чоловіка, який стояв за ним і пильно вивчав Клосса, ніби хотів запам’ятати його обличчя, а зараз щось півголосом сказав князеві, мабуть по-грузинському. Він був у яскраво-червоній сорочці, підперезаній поясом з китицями, у чорних штанях і чоботах з високими халявами. Він мав такий вигляд, який повинен бути у відданого князеві слуги з оперети.

— Даруйте, — сказав князь. — Я повинен піти привітатися з послом Японії. Гадаю, ми ще побачимося, пане Клосс. Заходьте до мене, коли зможете. — Він кивнув чоловікові у червоній сорочці, а той подав Клоссу маленьку візитну картку князя.

І знову Клосс опинився у товаристві сухої, як тріска, панни фон Тільден.

— Японія дала князеві зрозуміти, — сказала вона без усміху, — що тільки його визнає претендентом на трон майбутньої, вільної від більшовизму Грузії.

— Ви справді вірите, панно фон Тільден, — вирішив Клосс поглузувати з неї, — що цей блазень сяде колись на трон?

— Фюрер йому обіцяв, — сказала вона з притиском. — Фюрер дотримує слова. Чи ви сумніваєтесь у цьому?

— Ви не зрозуміли мене, панно фон Тільден, і боюся, що ви не розумієте нашого фюрера. Лише англійські скаути дотримують слова, і це ще вилами по воді писано. А наш фюрер — не англійський скаут, він дотримає слова, якщо це буде в інтересах рейху, і відступиться, коли так буде вигідніше. Чи ви й справді не розумієте, на чому ґрунтується наша нова націонал-соціалістична мораль?

Панна фон Тільден зиркнула на нього переляканими очима. Те, що говорив Клосс, вона могла витлумачити подвійно: або як цинічне одкровення запеклого гітлерівця, або… Вона воліла про це не думати. То був єдиний момент їхнього кількаденного знайомства, коли Клосс відчув до неї крихітку симпатії. З глибини саду наближався Вітте. Він приязно помахав Клоссові рукою. Панна фон Тільден одразу скористалася цією нагодою.

— Даруйте, але я мушу вже йти — може, потрібна буду панові консулу.

— Гаразд, — усміхнувся до неї Клосс, а потім запитав: — Панна Розе вже прийшла? — Він завагався, бо раптом усвідомив, що досі не знає прізвища власниці клубу.

— Ви теж належите до її поклонників? — скривила вона губи в своїй звичній посмішці. — Так, прийшла. За кілька хвилин після вас. — Вона рвучко повернулась і пішла до вілли.

— Ви вже познайомилися з князем? — спитав Вітте. — Правда ж, цікавий чоловік?

— У вас зсунулася краватка, — сказав Клосс і поправив її. — Не так той князь, як його…

— Це ви про Паулі? То охоронець князя. Він його водій, камердинер і приятель. Здається, він теж походить із високої грузинської аристократії. Князь узяв його з собою на спеціальне прохання консула. Паулі буде окрасою сьогоднішнього вечора. О, — він показав на гурт гостей, що теревенили на протилежному кінці садка. — Здається, він уже почав. Вам обов’язково треба це побачити. — Вітте рушив туди, але раптом, ніби щось пригадав, зупинився. — Ледь не забув, Клосс. Мені прикро за вчорашнє.

— Не розумію, — сказав Клосс, хоч усе добре розумів.

— Ви програли мені вчора стільки грошей…

— То пусте, — недбало кинув Клосс.

— Проте я знаю, як мало дають вам грошей. Валютні обмеження… — Він замовк, ніби чекаючи, що Клосс йому допоможе. Учора, коли Клосс підвівся з-за столу, кажучи, що дешевше дивитись на голий живіт танцюристки, ніж грати, Вітте, згортаючи купу банкнотів, докірливо подивився на Христопуліса. “Ну, то як ваші мудрації? — казав цей погляд. — Замість програшу, я виграв”. Христопуліс зрозумів його. “Це ще краще, — сказав він, — ніж було досі. Цей чоловік багато програв. Отже, він у грошовій скруті, але світ не без добрих людей. Ви повинні йому позичити. І взяти розписку”, — додав він, підводячись з-за зеленого столика. Вітте чекав, що Клосс підтвердить його слова про валютні обмеження — отоді він і запропонує позичку. Але Клосс мовчав і запитливо дивився на нього. Тому Вітте пішов у наступ:

— Скажіть мені відверто — як у вас із грішми?

— Щиро кажучи, не дуже добре, — відповів Клосс, думаючи, що його припущення, ніби хтось із консульства намагатиметься позичити йому гроші, потвердилося із зовсім несподіваного боку. “Отже, — подумав він, — Вітте — той, кого треба охороняти”.

— Прошу, — сказав Вітте, даючи Клоссові пачку купюр.

— Що це? — спитав Клосс, удаючи, ніби не розуміє.

— П’ятсот фунтів, приблизно стільки ви програли.

— Я не можу, — сказав Клосс, — щиро, не можу… — завагався він.

— Гаразд, — ніби зрадів Вітте. — Вважайте це не поверненням програшу, а позичкою. Я й це передбачив, а тому приготував розписку. Жодного терміну я не визначаю — ви віддасте, коли зможете. А може, вам треба більше? — Вітте вийняв з кишені авторучку й подав Клоссові.

— Згода, — сказав Клосс, підписуючи підсунутий папірець нерозбірливою карлючкою. — Ходімо до цього… Паулі.

— Так, так, — квапливо погодився Вітте. На його обличчі з’явився вираз полегшення.

“Він гадає, що купив мене”, — подумав Клосс. Наближаючись до гурту гостей, які скупчилися під розлогим дубом, Клосс приглядався, чи не побачить часом панну Розе. Але її не було там.

Звісно, те, що Вітте назвав окрасою вечора, справді варто було побачити. Маленька, гарненька дружина посла Манджукуо стояла під деревом, а Паулі з десяти метрів кидав у стовбур навколо неї ножі. Сталеві вістря оточували вже майже половину тіла маленької японки, черговий ніж із свистом увігнався в стовбур щонайбільше на п’ять сантиметрів од правого вуха дружини консула. Гучні оплески пролунали на честь Паулі. Три наступні ножі, летючи один за одним з інтервалом кілька секунд, вганялись у стовбур з неймовірною точністю довкола шиї та плечей дівчини.

І лише зараз Клосс помітив те, що було кульмінацією всієї розваги: Паулі кидав наосліп, очі були зав’язані барвистим шарфом.

— У вас відважна дружина, — звернувся Клосс до схожого на барило китайця із зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Замість відповіді, консул тільки усміхнувся на свій загадковий азіатський манір.

— Дружина консула в цілковитій безпеці, — озвався пошепки Мжаванадзе. — Паулі ніколи не схибить. Мої вороги добре це пам’ятають.

— Тому я не хотів би бути вашим ворогом, — відповів Клосс.

— Це залежить лише від вас, — тихо прошепотів йому Мжаванадзе.

Клосс не встиг навіть збагнути значення цих слів, коли помітив панну фон Тільден, яка квапилася до групки, що плескала влучним кидкам Паулі.

— Пане консул, — нервово прошепотіла вона, а потім, ніби перелякавшись, іще більше притишила голос. Клосс розчув тільки слова: “ця Розе” і “в альтанці”, але йому й цього було досить. Він поспішив за консулом, який вибирався з натовпу спостерігачів. Панна фон Тільден бігла попереду.

В альтанці, майже на тому самому місці, де він пробував зосередитись одразу після свого приходу, зараз лежала Розе. У світлі підвішеного біля стелі ілюмінаційного ліхтаря вона мала жахливий вигляд. Спосіб убивства не міг викликати сумнівів. Петля з кашне й досі стискувала довгу шию дівчини. Поруч з нею лежала відкрита сумочка, у якій були помада, пудрениця, гаманець із грішми, французький паспорт.

Машинально подивився на прізвище: “Розе-Марі Лорен, 1908 року народження”. “Отже, їй тридцять п’ять. Вона була на вигляд молодша”, — подумав Клосс і краєм шарфика прикрив їй обличчя.

— Боже мій, — лементував Грандель, — я так старався уникнути скандалу. Що тепер робити?

— Гадаю, треба викликати поліцію, — сказав Клосс.

— До екстериторіальної садиби консульства? Ви збожеволіли! — обізвалася панна фон Тільден.

Клосс із подивом глянув на неї. Ця гітлерівка, певно, з міцними нервами. Вона трималася так, ніби ЇЇ постійним обов’язком було виявлення трупів задушених молодих жінок.

— Я боюся, — сказав придушеним голосом Грандель, — що доведеться повідомити поліцію. Боюся також, що справа ця буде страшенно незручна для неї, бо майже всі присутні на прийомі іноземці мають право на недоторканність. Може, ви нам допоможете, Клосс, у цю скрутну хвилину? Ми з панною фон Тільден підемо, — він підборіддям показав напрямок, звідки долинали сміх і оплески, що нагороджували талант Паулі та відвагу дружини консула, — і спробуємо підготувати їх до того, що скоїлось. А ви потелефонуйте до поліції, згода?

Клосс хотів підсунути до себе зіжмаканого папірця, що лежав на підлозі, потім, удаючи ніби впустив хусточку, нахилився за папірцем, якого — він міг би заприсягнутися — не було, коли він годину тому сидів у альтанці. Клосс сховав знахідку разом із хусточкою до кишені і лише тоді сказав, що він, безперечно, готовий до послуг пана консула і в усьому допоможе йому.

Панна фон Тільден ішла попереду, вони за нею.

— Клосс, — консул боляче вхопив його за лікоть, — прошу мені відповісти, чи це не за вашим наказом, а може, ви самі…

— Ви підозрюєте мене у вбивстві жінки, яку я бачив удруге в житті?

— Я стара людина і старий працівник закордонної служби, Клосс. — Він затримався посередині алеї. — Я можу сподіватися на найгірше: димісію або щось на зразок цього. Може, турки зажадають, щоб я виїхав зі Стамбула. Вони ладні вчепитися за будь-яку дрібницю. Але я у цьому місті репрезентую Німеччину. Тому й прошу від вас щирості. Не знаю ні вашого рангу, ні мети приїзду. Я свідомий того, що в роботі СД або гестапо трапляються різні речі, але мушу знати…

— Якби мене навіть прислали ті, кого ви так необачно згадуєте, — байдуже відповів Клосс, — то запевняю вас, Грандель, що я не прийшов би до вас жалітися. Проте хай буде між нами: я її не вбивав. І годі ілюзій щодо моєї місії у Стамбулі.

— Адже ми самі, — сказав Грандель і ніби лише зараз помітив панну фон Тільден, яка стояла за кілька метрів од них, повернувшись спиною, і сказав: — Вона…

— Годі! — відрубав Клосс і попрямував до освітлених вікон вілли.

Він легко знайшов кімнату, в якій працювала панна фон Тільден, де був, як Клосс пам’ятав, телефонний комутатор. Насамперед витяг із кишені зіжмаканий папір, знайдений в альтанці, і розгорнув його. Це був жовтий конверт з фірмовим штампом: “Центральний банк — Стамбул”. Лист призначався йому. Але зараз конверт був порожній. Клосс знав, що всередині мав міститися витяг із банківського рахунку та прізвище власника. Розе загинула саме тому, що знала це прізвище. Може, вона була настільки необережна, що натякнула людині, якої це стосувалося, про свою обізнаність.

Він підвівся й вирвав з гнізда усі дроти. Клосс збагнув: треба квапитися. Потім вибіг до садка й доповів консулові, що хтось пошкодив телефон.

— Я подзвоню з першого-ліпшого телефону в місті, — додав він незаперечним тоном. І, не чекаючи на відповідь консула, вибіг.

6

Нагла смерть Розе надала справі шаленого темпу. Перше, що Клосс мусив зробити, це потрапити до “Кафе Розе”, а точніше — до кімнати власниці клубу, доки прибуде поліція. Через ріденькі штахетики огорожі Клосс помітив свого “ангела-охоронця”, той розмовляв із жандармом біля варти. Часу не було, щоб одв’язатися від нього. Він пройшов уздовж паркана до найближчого повороту і, уважно роздивившись навкруги, переліз на вулицю. Байдуже пройшов повз таксі, що стояли одне за одним, і лише на головній вулиці сів у машину. Клосс попросив їхати в готель, але перед поворотом до вулички, що вела нагору, затримав таксі, пояснивши, що далі піде пішки. Коли таксі зникло з очей, Клосс завернув у “Кафе Розе”.

Він приязно заговорив до вусатої жінки біля входу, випив у барі коньяку і, коли вимкнулося велике світло та засвітився “пістолет” над мініатюрною естрадою, на котрій дівчина з голим животом робила свої вихиляси, Клосс пішов, ніким, як йому здалося, не помічений, до сходів. Двері кімнати Розе, — в коридорі треті ліворуч, як він запам’ятав, — були замкнені, але Клосс швидко впорався з ними за допомогою комплекту відмичок з Вісбадена. Він одразу кинувся до письмового столу й почав обережно приміряти свою відмичку до верхньої шухляди. І цієї миті відчув на потилиці холодний доторк криці.

— А, це ти, — почув він за спиною. — Що ти тут шукаєш?

Клосс обернувся. Він побачив на рівні свого обличчя голий живіт дівчини. Подивився вище. Дівчина вже зняла запону. Вона не цілилася в нього з револьвера, який, одначе, тримала в руці.

— Даруйте, нас, здається, не знайомили, — сказав Клосс не з дуже розумним виглядом.

— Я знаю тебе, — сказала дівчина. — Розе показала мені тебе. — Вона повідомила першу частину пароля.

— Ти шеф? — здивувався Клосс.

— О ні, — розсміялася вона, — але шеф теж тебе знає. Що сталося?

Довелося розповісти їй про події у консульстві.

— Зараз приїде сюди поліція, — закінчив він. — Сховай усе і повідом шефа.

Вона мовчки кивнула головою й витерла заплакані очі.

— Бідолашна Розе, — сказала дівчина і потім додала: — Вона нічого тут не тримала. У нас сейф у банку. Завтра раненько все вийму з нього. Зрештою, хай вирішує шеф.

— Ти можеш зв’язати мене з шефом? Я дуже хотів би поговорити з ним.

— Я передам твоє прохання. Це він повинен сказати, чи хоче побачитися з тобою.

Клосс устиг повернутися до консульства раніше, ніж прибула поліція. Гості невдалого прийому стояли купками й шепталися поміж собою. Осоловілий кельнер мовчки розносив чарки. Клосс знайшов консула в кабінеті. Разом із секретаркою вони кидали до каміну якісь документи. В кімнаті було повно диму. Клосс, не мовивши ні слова, відчинив вікно.

— Я хотів би поговорити з вами наодинці, — шепнув він.

Консул мовчки кивнув головою. Невдовзі він під якимось приводом вислав панну фон Тільден з кімнати.

— Щось невідкладне, Клосс? — спитав консул.

— Так, — відповів він, — це справа надзвичайної ваги. Прошу, ось мої повноваження. — Подав Гранделю невеличке посвідчення, видане головним управлінням безпеки рейху.

Грандель надів окуляри і оглянув його з усіх боків. Коротенький текст він, мабуть, перечитав кілька разів.

— Я слухаю, — сказав Грандель. — Отже, я не помилявся щодо вашої місії. Мушу всіляко вам допомагати. Я готовий. Що вам треба?

— Я маю вам сповістити, що в консульстві діє агент британської розвідки.

— Це виключено! — зірвався Грандель. За мить він поволі осунувся на стілець. Сховав обличчя у долонях. — Я певний у своїх людях, — сказав він тихо, але з його тону Клосс зробив висновок, що консул повірив йому.

— Краще сказати: “Я був певний”. Ми встановили з усією точністю, що агент працює саме тут. Я вас не інформуватиму, як саме це зроблено. Агент діє у вас, поблизу вас, або… — Клосс зробив паузу.

— Або… — як луна повторив Грандель.

— Або ви самі британський агент, — сказав Клосс і, побачивши раптові зміни в обличчі консула, злякався, що у Гранделя буде серцевий приступ. Цього ще бракувало! Він розсміявся. — Прошу заспокоїтися, пане консул, це був тільки жарт. Повернімося до найважливішої справи. Я знаю, точніше здогадуюся, хто британський агент. У мене ще немає всіх доказів, але все з’ясується найближчими днями.

— Скажіть мені, будьте ласкаві, швидше: Петерс чи Вітте? А може, радник Байтц? — сказав консул з надією в голосі.

— Радник Байтц уже три місяці перебуває в госпіталі, а англійський агент діяв тут ще два тижні тому.

— То хто з них двох? — спитав консул.

— А кого б ви назвали? — відповів Клосс запитанням, бо хотів виграти час. Після позички Вітте, яка так добре прояснювала ситуацію, у нього не було великого вибору. Скомпрометувати Гранделя навряд чи вдасться, він може мати сильну руку в Берліні в особі Ріббентропа. Лишалось двоє: Петерс і секретарка. Спочатку його спокусила кандидатура Петерса — на одного гестапівця буде менше. Одначе на його користь промовляла вайлуватість у роботі. Хтось, присланий замість нього, міг би виконувати свої обов’язки розумніше, а це небезпечно. Отже — вона.

— Кажіть-но… — У голосі Гранделя вчувалася нетерплячість.

— Гаразд. Жоден із них. Британський агент, найімовірніше, ваша секретарка.

— Ви марите, — спокійно відповів Грандель. — Чи усвідомлюєте ви, що, кидаючи цю ідіотську підозру на панну фон Тільден, ви б’єте по мені? Може, ви досі не знаєте, що вже півтора року, себто після смерті моєї дружини Матильди, я і панна фон Тільден… — Затуливши рота, він почав кашляти.

Цього Клосс не знав. Зізнання консула сплутало йому карти. Безперечно, літню людину завжди можна злякати, але вони не в Німеччині, а в нейтральній країні, де німецький чиновник, такий навіть, як Грандель, підданий багаторічному дресируванню, може не повірити.

— Мені не треба вам нагадувати, що, незважаючи на близькі стосунки з цією жінкою, ви й натякати не повинні їй про мою підозру. Бо це лише підозра. Я маю деякі підстави вважати саме так. Але мій здогад може виявитись хибним. Я перевірю це з усім сумлінням і, коли виявиться, що це помилка, то буду першим, хто вам про це скаже. Обіцяю, що, в разі помилки, я в своєму рапорті відповідним інстанціям жодним словом не згадаю про свої попередні припущення. Проте якщо підтвердиться моя підозра, то при всій повазі до пана консула…

— Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс. Вона очолює нашу націонал-соціалістичну організацію у консульстві. Раніше була довіреною особою нашого посла в Анкарі. З тридцять четвертого року на закордонній службі, багато разів перевірялася службою безпеки… Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс.

— Я хотів би помилятися, — відповів Клосс. — Хотів би — з огляду на вас.

Хтось постукав у двері, вони відчинилися, на порозі з’явилася панна фон Тільден.

— Пане консул, інспектор поліції хотів би побачитися з вами.

— Вже йду, — підхопився консул.

Фон Тільден неквапливо підійшла до письмового столу і сіла у крісло свого шефа. Взяла з коробки цигарку, закурила.

— Починається весела ніч, — сказала вона Клоссу, — інспектор начитався детективів і має бажання шукати мотивів убивства власниці цього… — вона проковтнула якесь слово, — цього веселого кабаре в Стамбулі у тисяча дев’ятсот сорок третьому році. Треба бути абсолютним ідіотом.

— Усі поліцейські шукають мотивів злочину.

— Не удавайте з себе наївного, Клосс. Ви вже досить довго тут, аби не знати, що “Кафе Розе” є місцевим шпигунським центром. Хіба треба більше? Що скоріше поліцейський зрозуміє це, то краще. Але, але… я хотіла вас запитати. Жовтий папірець, який ви підняли в альтанці, — то конверт? Конверт із штампом банку? — вона глибоко затяглася цигаркою.

— Я не розумію, про що ви говорите. Якщо ви вважаєте, що я наважуюся приховати якісь речові докази, то скажіть про це інспекторові.

— Отакої, — обурилася вона. — Невже ви й справді гадаєте, що я виноситиму наші німецькі справи на цей східний ярмарок? Розумієте, цей конверт власниця веселого будинку під назвою “Кафе Розе” тримала в своїй сумці, коли прийшла на прийом. Вона чепурилася біля дзеркала, відкрита сумка стояла поруч. Я знаю такі конверти — тому й звернула на нього увагу. Коли ми потім зазирали до сумки, конверта в ній не було.

— Хто ще, крім вас, міг бачити цей конверт?

— Як на представника міністерства торгівлі, — іронічно всміхнулася фон Тільден, — ви надто цікавий. — Вона стала серйозна. — Всі. Петерс був у роздягальні, забирав од гостей верхній одяг. Пан консул виспівував гарненькій панні компліменти. Радник Вітте разом зі своїм приятелем зупинялися біля неї. І ще кілька інших осіб, прізвищ яких ви навіть не знаєте, бо мадемуазель Розе дуже довго чепурилася. Може, це її загубило. До речі, ви помітили, що радник Вітте був сьогодні в поганому настрої? І не тішився із сумнівних жартів Паулі?

— Ви теж не тішились. Крім того, ви перші знайшли труп.

— Так, я була перша. За кілька хвилин після вбивці. А штукарство Паулі я бачила багато разів. Мене не тішать дешеві емоції.

— Ви спостережливі, панно фон Тільден.

— Це звичка старої секретарки, пане Клосс. Мене вважають дуже гарною секретаркою. Так, ще одне. Я домовилася з консулом не згадувати вашого прізвища серед гостей сьогоднішнього вечора. Особи, що користувалися правом недоторканності, вже пішли. Через ці двері, — вона показала на маленькі двері біля бібліотеки, — ви вийдете з консульства непомітно. На добраніч, Клосс.

7

Він помилився. Про це Клосс уперше подумав у кабінеті Гранделя. Ясна річ, цілковитої певності ще не було, але щось його бентежило. Дивна розмова з панною фон Тільден і її пропозиція піти з консульства непомітно, уникаючи зіткнення з інспектором турецької поліції, який легко міг зруйнувати плани Клосса, оголосивши його як іноземця небажаною особою, — все це разом поглибило хвилювання Клосса. Через залізні грати огорожі він помітив поліцейську машину і свого переслідувача, що зіперся на підмурок паркана.

Клосс повернувся і, ховаючись у затінку консульства, пішов до протилежного кінця садка знайомою вже стежкою. Визирнув, але знову побачив поліцейського, що зіперся на стовп із табличкою “Зупинка таксі”. Довелося ще раз повернутися, пройти повз дуб, під яким кілька годин тому стояла маленька, гарненька дружина товстого китайця. Потім він обминув альтанку, де помітив силует службовця в мундирі. Опинився Клосс перед високою мурованою огорожею. Один стрибок. Сильно відштовхнувсь, стрибнув — і вже нагорі. З протилежного боку теж був сад, але зовсім занедбаний.

Клосс зорієнтувався, що коли піде ліворуч, то дійде до вулички із зупинкою таксі, але буде це вже досить далеко від тамтешнього поліцейського. Він стрибнув і впав навзнак. Зачепився ногою за якийсь дріт, прокладений попід самісіньким муром. На щастя, він не зламав і навіть не вивихнув ноги.

Кульгаючи, попрямував у той бік, де сподівався знайти вихід. Для певності дістав револьвер із задньої кишені штанів, зняв запобіжник. Несподівано швидко він добіг до низенького муру, за яким починалася знайома вулиця. Обтрусивши одяг від цегляного пилу, Клосс рушив до свого готелю. Знову поставив револьвер на запобіжник і сховав його в кишеню. Він не знав, що вже за кілька хвилин картатиме себе за таку необачність.

Це сталося, коли він був у кількох метрах од готелю Замислений, Клосс ішов вузенькою вуличкою, обнесеною обабіч високим, майже двометровим муром. Було темно. Лише там, де вулиця повертала під прямим кутом праворуч, висів самотній ліхтар, який кидав тьмяне світло. І саме тоді, коли опинився на цьому розі, Клосс пошкодував, що сховав зброю. Бо треба ж було таки сподіватися, що гра почалася, що помилка, якої він припустився, спровокує помилку ще когось, хто зовсім не хотів бути його ворогом. Проте ці думки прийшли значно пізніше.

Дійшовши до того місця, де перетиналися два високі білі мури, утворюючи майже прямий кут, він раптом спіткнувся, і це, мабуть, врятувало йому життя. Сріблястий предмет пролетів над його потилицею і дзенькнув об тиньк білого муру. Клосс метнувся вперед, краєм ока побачив за кілька метрів чоловіка, який кидав другого ножа. Не було сумніву: Паулі. Клосс ухилився, впав, умить схопився на ноги, тримаючи жменю гравію. Кинув ним у Паулі саме тоді, коли просвистів поруч ще один ніж. Гарячково думав, скільки ножів може мати Паулі. Принаймні сім він уже метнув, але — ось диво — жодний не влучив. Клосс був чудовою мішенню. Чорний смокінг на тлі білої стіни. Усе це тривало якусь мить, але Клосс відчував, що болить нога, пошкоджена під час стрибка з високого муру, коли зачепився за дріт, який бозна-чому там стирчав. Він стрибав на тлі муру, а ножі з металевим брязкотом падали на брук. Один із них, кинутий швидше, ніж Клосс устиг відхилитись, вгородився в передпліччя, а коли інстинктивно вхопив поранену руку — побачив, що нападник підступає до нього. Та раптом сталося те, чого Клосс одразу не збагнув. Паулі з піднесеною вгору рукою, в якій тримав ніж, раптом ослаб і впав на брук. Лише зараз Клосс помітив спину чоловіка, що віддалявся.

Стискуючи поранену руку, він побіг до готелю. На щастя, портьє не було на своєму місці, не треба було нічого пояснювати, бо Клосс не мав аніякого бажання задовольняти цікавість власника готелю “Орієнт”. Він узяв ключа од свого номера й пішов нагору. Тепер він з усією ясністю усвідомив собі, що замало не став жертвою своєї помилки. Факт, що людина князя Мжаванадзе вчинила на нього замах відразу після того, як він кинув підозру на панну фон Тільден, міг означати тільки одне: панна фон Тільден справді агент Інтеллідженс Сервіс, а князь Мжаванадзе — її шеф.

Одне було Клоссові не зовсім зрозуміло: як вони так швидко зреагували? Нехай навіть панна фон Тільден підслухала його розмову з консулом і повідомила про неї князеві. Якщо князь ще був у консульстві, це легко було зробити, він міг дати Паулі наказ. Тільки ж коли інспектор турецької поліції опитував гостей консульства, котрі не мали права недоторканності, то малоймовірно, щоб він випустив Паулі. Звісно, панна фон Тільден, перераховуючи учасників прийому, могла не згадати князя й Паулі, як не згадала Клосса, але тоді яким чином довідався князь про його розмову з консулом? Замкнене коло.

Ці думки роїлися у його голові, коли він оглядав свою рану. На щастя, вона була неглибока. Допомагаючи собі зубами, Клосс забинтував поранене передпліччя. І подумав, що ця невеличка рана не така вже й дорога плата за інформацію, яку він одержав. Однак, якби не допомога незнайомця, невідомо, чим все скінчилось би. Він саме губився в здогадах, хто є його рятівником, коли задзвонив телефон.

— Я дзвоню від імені Теодора, — почув Клосс голос у трубці й не відразу усвідомив, що слова були сказані по-польському. Він занімів, достоту занімів од враження. — Ти погано почуваєш себе? Поранений?

Той самий, трохи хрипкий голос. Нарешті Клосс зрозумів.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ти можеш піднятися нагору? Візьми з собою пляшку, я хочу випити на радощах, що знову можу говорити по-польському.

— Гаразд, — відповів голос. — Принесу тобі не тільки пляшку.

Клосс відчинив двері, коли хтось легенько постукав. Власник готелю “Орієнт” прийшов з пляшкою, але приніс також усе потрібне для перев’язки.

— Насамперед покажи свою рану, “Я-23”.

Лише за годину безладних взаємних розпитувань і відповідей двох людей, які, нарешті, могли висловлювати свої думки рідною мовою, шеф стамбульської резиденції перейшов до справи.

— Розе припустилася помилки, точніше — двох помилок. Вона любила легкі ефекти. Тому, довідавшись, що власником рахунку номер 115/185 у Центральному банку є радник Вітте, вона задумала перевірити, яке враження справить ця звістка на радника. З цією метою вона підійшла до його столика, а її помічниця (дівчина з голим животом) тим часом сказала йому по телефону, що знає, кому належить згаданий рахунок. Друга необережність полягала в тому, що вона вирішила прийти на прийом, а не передати інформацію якось інакше або просто переказати її мені. Вона не припускала, що Вітте викрив її гру.

— Я боюся, що було трохи інакше, — втрутився Клосс. — Вітте міг спочатку нічого не знати про роль Розе, а її друга помилка полягала в тому, що вона не закрила сумку, коли чепурилася у холі консульства.

Клосс коротко переповів шефу про спостереження панни фон Тільден.

— Вітте, — провадив він далі, — помітив, мабуть, конверт зі штампом Центрального банку в сумці Розе, зіставив це з телефонним дзвінком у її кабаре, а коли вона, надто певна в собі, пішла з ним до альтанки, він її вбив. Натомість я, — вів Клосс, — введений в оману квапливістю, з якою він позичив мені гроші, дійшов висновку, що саме Вітте є тією людиною, яку я повинен охороняти. Якби я раніше знав, що князь є шефом тутешньої мережі англійців…

— Якби ти з “Кафе Розе” приїхав до готелю, а не повертався до консульства… — Він подивився на годинник. — Зараз поїдеш до князя. Про всяк випадок я відвезу тебе своєю машиною.

— Зараз, вночі? — здивувався Клосс.

— Князя попереджено про твій візит, він чекає на тебе.

Авто зупинилося перед віллою у псевдосхідному стилі, яка чомусь здавалася Клоссові знайомою. Освітлені вікна другого поверху свідчили, що господар справді досі не спить.

— Я приїду приблизно за годину, в мене є ще справи, — сказав хазяїн готелю. — Не виходь раніше, ніж я по тебе приїду.

— А консул? — спитав Клосс. — Я повинен пояснити йому помилку, заспокоїти, зрештою, його.

— І завтра встигнеш це зробити.

— На завтра я лишив собі Вітте.

— Не мороч собі цим голову, я сам потурбуюся про Вітте. Він убив Розе, — сказав він так, ніби це повинно було все пояснити. — Отже — за годину.

Він почекав, доки Клосс піднявся на ґанок, і лише тоді натиснув на газ.

Двері прочинилися. Клосс побачив чоловіка, який кілька годин тому мало не вбив його. Не без задоволення він помітив, що голова Паулі забинтована. “Шеф, мабуть, непогано стукнув його”, — подумки всміхнувся Клосс.

— Князь чекає на вас, — сказав Паулі, ніби побачив Клосса вперше в житті.

Мжаванадзе стояв на порозі кабінету в строкатому халаті, накинутому на фрачну сорочку. Він мовчки пропустив Клосса поперед себе, мовчки показав на глибоке крісло під великою лампою, яка була вимкнена. Старанно зачинив за собою двері, налив два келихи з пляшки, що стояла неподалік, і лише тоді сів навпроти Клосса.

— Запрошуючи вас, я не припускав, що візит відбудеться так швидко. — Він підняв келих.

— Даруйте, що це не зовсім відповідний час для візиту, — сказав Клосс, піднімаючи свій келих.

— Я радий, що Паулі не вдалося вас убити.

— Якби ви знали, як я радію.

Вони одночаснорозсміялися.

— Нас обох зрадили нерви, — сказав Мжаванадзе.

— Я мало не наклав головою за свою помилку. Ще трохи — і ваш Паулі пришпилив би мене до стіни, бо ви відповіли помилкою на мою помилку. Я гадав, що Вітте — ваша людина, отже, щоб його охороняти…

— Коли ви приїхали і коли я дістав ось це, — князь розсипав перед Клоссом фотографії: на всіх Клосс був перед стамбульським вокзалом, — то знав лише половину вашої ролі. Я збагнув, що ви не той, кого із себе вдаєте, але й не думав, — усміхнувся він, — що у вас таке складне завдання. Звідки я міг знати, що ви збираєтесь охороняти мою людину?

— Один—один, — погодився Клосс. — Ми квити. Звісно, я вилучу всі звинувачення на адресу панни фон Тільден, бо дійшов висновку, що на роль англійського агента набагато більше підходить радник Вітте. Проте панна фон Тільден повинна замовкнути. Принаймні на якийсь час. Просто берлінський центр має зрозуміти, що зникнення Вітте означає кінець агентури в консульстві.

— Розумію, — сказав князь. — Найцікавіше те, що панна фон Тільден ніколи не повідомляла мені нічого такого, про що я сам не знав би. Вас не здивувало, яким чином я так швидко довідався про вашу розмову з Гранделем, у якій було названо прізвище панни фон Тільден?

— Вона підслуховувала?

— Вона? Ні. Шкода, що вже пізно, але спробуймо. — Він підійшов до вимикача і покрутив його. Засвітилась велика лампа біля крісла Клосса. Одночасно Клосс почув якісь звуки, не розуміючи звідки вони йдуть: шарудіння, човгання, щось схоже на важке дихання людини.

— Пан консул нервується, не може спати, і це все через вас. — А потім пояснив: — Разом одинадцять мікрофонів, три в самому кабінеті консула. Тепер ви розумієте?

— Коли ви це зробили?

— О, ще до війни. В усьому районі прокладали газ. Просто, чи не так? Звісно, установка має свої вади, бо в консула Гранделя нема звички голосно читати секретні документи. Для цього нам і потрібна панна фон Тільден.

— Установка має ще один недолік, — доповнив Клосс. — Я через неї мало ногу не зламав. Якщо ви не накажете позакопувати дроти в своєму садку, то їх зможе знайти навіть дурний Петерс.

Лише тепер Клосс зрозумів, чому цей будинок у псевдосхідному стилі здався йому знайомим.

Вночі він двічі проходив повз нього. Будинок стояв поруч із зупинкою таксі. Лише занедбаний сад відділяв його від консульства.

— Ви вб’єте Вітте? — запитав Мжаванадзе.

— Я тут сам, — підкреслив Клосс.

— Гаразд, ви самі збираєтесь його вбити?

— Ви заперечуєте?

— Ні, — відповів Мжаванадзе. — Я теж хочу зробити вам послугу. Звичайний гендель. Ви даєте спокій панні фон Тільден і одержуєте досьє на Вітте. Ваші шефи дістануть вичерпний матеріал. Тоді його смерть матиме якийсь сенс. Я не питаю, хто ви насправді. Я хочу лише мати гарантію, що панна фон Тільден…

— Любий князю, людина, яка мене привезла до вас машиною, а доти домовилася про мій візит, знає стільки про вас, що…

Князь не дав йому закінчити.

— Ви забулися, пане. Адже ви тут один, зовсім один… — Він голосно розсміявся, потім підняв свій келих. — За наше порозуміння, союзнику!

Вони випили. Князь підійшов до вікна, подивився на небо — вже світало.

— Ви ще довго будете в Стамбулі?

— Декілька днів. Власне, місія моя завершилася. Треба лише купити кілограм кави для штандартенфюрера Ресмана, а може, навіть я куплю йому два кілограми…

Подвійний нельсон

1

Відчинив вікно. Дим увірвався до купе, фіранка здулася, як гумова куля, наповнена повітрям, а газети й папери злетіли зі столика на підлогу. Звісно, він нічого не побачив, навіть контурів будинків, лише слабке світіння ліхтарів. Негайно зачинив вікно — розлютився на себе, що зробив зайве, піддався почуттю, якому не можна піддаватися: гадав, побачить рідний краєвид, бо це вже була Польща, але ж хіба що побачиш у такій темряві… Поглянув на дівчину, яка повернулася обличчям до стінки купе. Вона поправила волосся і відклала книжку. У скромній коричневій сукні мала кращий вигляд, ніж у мундирі. Він відчув на собі її уважний погляд і відразу зрозумів, що припустився другої помилки протягом цих кількох годин, які вони провели разом у купе швидкого поїзда, котрий ішов з Берліна через Познань, Варшаву й далі — на Люблін і Львів, з півночі на південь, перетинаючи окуповану країну.

Перша помилка — тільки-но від’їхали од Берліна — він теж стояв біля вікна і раптом побачив схрещені на небі промені прожекторів, а потім почув глухий вибух авіабомб. Поїзд мчав відкритою місцевістю, об’їжджаючи місто, межі якого позначалися тепер вогнями пожеж і сяйвом ракет, які повільно падали. Він не одводив очей від цього видовища і не помітив, що вона стоїть поруч, зовсім близько, і не у вікно дивиться, а стежить за його обличчям.

Щось помітила? Чи вдалось їй те, чого не вдалось досі нікому: заскочити Ганса Клосса зненацька, коли він послаблює контроль над собою, особливо над своїм обличчям? Адже він досяг у цьому майже досконалості: стільки років приховував ненависть, огиду, розпач, з байдужим виглядом вислуховував на нарадах кривавих катів і не хапався за зброю, коли рука сама тяглась до кобури. І зараз — ця дівчина. Нічого не сказала ні тоді, коли він одчиняв вікно, ні тоді, коли зачиняв його. Звісно, якби вона й почала щось підозрювати — все одно мовчала б. Він повинен, дивлячись на неї, на її гладенько зачісане волосся, вузькі губи, увесь час повторювати собі: це Ганна Бойзель — небезпечний ворог. Не гарна дівчина, з якою приємно подорожувати в порожньому купе, а офіцер німецької розвідки. Не жінка, яка подобається йому з того часу, коли побачив її в штабі берлінського абверу, а ворог, хитрий і досвідчений агент, може, один із найнебезпечніших супротивників, що з ними він, Клосс, мав досі справи. Вона курила сигарету.

— Тобі душно, Гансе? — запитала вона. — Якщо хочеш, можеш трохи прочинити вікно.

— Ні, дякую… Послухай, Ганно…

— Знову! — перервала вона нетерпляче. — Ти забуваєш, що я Єва, а не Ганна.

“Входить у роль”, — подумав він. І відразу пригадав собі оту, справжню Єву, закатовану в берлінському гестапо. Як же міг він ставитись до майора Ганни Бойзель, нехай всього лиш одну мить, як до жінки? А тієї Єви він майже не знав — бачив її вряди-годи у коридорі військового міністерства в Берліні й не припускав… Тобто занадто пізно здогадався, лише тоді, коли побачив її пізно увечері під портретом Фрідріха Великого, який висів у коридорі неподалік од дверей до інтендантури, де хазяйнував оберст Люфт. Єва, Єва Фромм, працювала у Люфта. Вона була секретарка, перевірена СД і допущена до секретних справ. Трохи молодша за Ганну, вона належала до дівчат, на яких не звертають уваги. Маленька, непоказна, Єва годинами гибіла за машинкою, не підводячи очі навіть тоді, коли хтось увіходив до кімнати. Тому він і не запам’ятав до ладу її обличчя.

Лише того вечора… Клосс допізна працював над якимись відомостями, зрештою, роботи було достобіса, бо доступ до важливої інформації виявився в центрі абверу менший, ніж він припускав, тому й думав, як дістати собі інше призначення… Старанно впорядкував папери й прочинив двері в коридор. Тоді й побачив Єву. Вона стояла під портретом Фрідріха… Коли за кілька хвилин він біг униз, побачив її знову. Два бовдури, що їхні функції Клосс визначив безпомильно, тримали її під руки Вона була бліда, коли перед нею відчиняли дверцята легкової машини. Трохи далі стояла ще одна машина. За кермом сиділа жінка в мундирі. Він тоді не знав, що звуть її Ганна Бойзель.

Про дальшу долю Єви він довідався через кілька днів. Викликаний до оберста Лангнера, одного із заступників Канаріса, він зустрівся в його кабінеті з Ганною Бойзель і гауптманом Больдтом, якого добре знав, бо працювали разом у секторі абверу “Схід”.

— Це обер-лейтенант Клосс, майоре, — сказав Лангнер, звертаючись до Ганни. — Один з найздібніших наших офіцерів. Тому на час цієї важкої операції я віддаю його під ваше командування.

Клосс мовчав. Він уже знав, що прусські офіцери, — а Лангнер був пруссак, — не люблять, коли підлеглі розпитують їх. Підлеглий повинен мовчати і слухати, час від часу нагадуючи про своє існування коротким, мов постріл, вигуком: “Так точно”.

— Ви працювали в Польщі, ви й поїдете до Польщі, — почав Лангнер. Стисло, але докладно він пояснив завдання. — Отже, кілька днів тому заарештовано Єву Фромм, за якою вже тривалий час стежили. — Не німкеня, ще й донька офіцера, — кинув він. — Встановлено, що Фромм працювала на ворожу розвідку. Зо два місяці. Переписуючи секретні документи, вона робила на одну копію більше і лишала її в схованці, що містилася — яке нахабство! — за портретом Фрідріха Великого в коридорі військового міністерства. На жаль, допити не дали потрібних результатів. Єва Фромм не сказала, ні на кого вона працює, ні хто забирав копії зі схованки. Не сказала, — повторив генерал, а Клосс подумав про ту дівчину, якій довелося пройти через усі кола пекла… — Твердила, що не знає. Що зустріла якогось чоловіка, котрий дав їй інструкції та гроші. Відтоді більше його не бачила. Часом у схованці за портретом вона знаходила для себе завдання. Це, звісно, брехня, — кинув оберст, — але, на жаль, Єва Фромм уже нічого не скаже. Допитувач виявився надто старанний, — Лангнер скривився. — Ви розумієте, що це означає. — вів далі він. — Лише працівник міністерства, в кожному разі той, хто мав доступ до наших відділів, міг користуватися схованкою.

Клосс попросив дозволу і закурив цигарку. Це було єдине питання, з яким він звернувся до оберста.

— Отже, в день арешту Єва Фромм лишилася в кабінеті оберста Люфта сама. Якийсь додатковий передрук. її начальник був необережний, але скажемо, зрештою, одверто, — додав генерал, — що він не мав приводу не довіряти секретарці — і не включив сигналізацію каси. Єва Фромм мала достатньо часу, щоб зробити мікрофільми наших укріплень на Західному валу.

У кабінеті залягла тиша. Больдт байдуже дивився в простір, Ганна Бойзель розглядала Клосса і робила це так демонстративно, що обер-лейтенант почував себе ніяково.

— Цей мікрофільм, — заговорив оберст, — попав, треба гадати, в руки ворожої розвідки, бо хоч наші люди відразу після арешту Фромм ретельно обшукали схованку, планів там уже не було.

Знову тиша. Клосс на мить стулив повіки й побачив Єву під портретом Фрідріха. Хто ж міг припустити, що в цій непоказній дівчині було стільки сили! І хто краще від нього розумів, що то означає “нічого не сказала”! Він, звісно, не знав, на кого Єва працювала — на американців чи на англійців, думав про неї як про солдата, що поліг у боротьбі.

— Власне, у зв’язку з цією справою, — вів Лангнер, — майор Бойзель і обер-лейтенант Клосс поїдуть до Польщі. Є в Генеральному Губернаторстві така місцевість — Ліско-Здруй, там будинок відпочинку для офіцерів. То ми гадаємо, навіть знаємо напевно, що найближчим часом у Ліску з’явиться союзницький агент, полковник Конрад, і що метою його подорожі є зустріч з берлінським агентом їхньої розвідки, який повинен привезти мікрофільми планів Західного валу.

“Звідки ви знаєте?” — хотів спитати Клосс, але змовчав. Він уже розумів, що має тепер справу з однією з тих важливих підпільних ігор, які часто вирішують долю битв.

— Ми маємо докладні інформації, — повторив Лангнер. — У Ліску п’ятнадцять років працює наш агент. Він прекрасно вжився у тамтешню обстановку. Член польської підпільної мережі. Його звуть Плюш, запам’ятайте, Клосс, добре: Плюш.

— Так точно, — нарешті озвався Клосс. І потім додав: — Я розумію, ми повинні захопити Конрада і його мережу. — Він, звісно, розумів, що вони їдуть туди не для того, але знав також, що пруссаки люблять, коли їхні офіцери не виявляють кмітливості.

— Ви не в гестапо працюєте, — кинув погордливо Лангнер. — Майор Ганна Бойзель зіграє роль Єви Фромм — між іншим, та Фромм повинна була виїхати післязавтра до Ліска — і вручить Конрадові плани Західного валу. Ось мікрофільм, — він кинув на стіл пакуночок. — Ви, Клосс, охоронятимете її. Зв’яжетеся з нашим агентом і доглянете, щоб Конрад спокійно повернувся до Лондона з цією здобиччю. — Він розсміявся. — Нарешті вони матимуть наші плани! Звісно, мікрофільм має на меті дезинформувати ворога, — додав Лангнер, бувши, мабуть, дуже невисокої думки про інтелектуальні здібності своїх офіцерів.

Операцію було задумано хитро — Клоссові довелося це визнати, а коли знову запала мовчанка, він ризикнув спитати:

— А якщо з’явиться справжній їхній зв’язківець? Якщо він попередить про арешт Єви Фромм…

— В тім-то й заковика, — відповів генерал, — треба взяти його, перш ніж він дійде до Конрада. Треба одібрати в нього справжні плани. Від цього залежить успіх нашої операції та безпека майора.

Була вона справді гарна, ця Ганна Бойзель, яка повинна була відіграти в польській розвідувальній мережі ту саму роль, яку Клосс грав у абвері, а йому треба було перешкодити їй і зробити це так, щоб на нього не впала навіть тінь підозри…

— Ти задумався, Гансе, — почув він її голос, — а хотів мені щось розповісти.

Поїзд гальмував перед станцією.

— Подорож територією Генерального Губернаторства, — сказав він, — не належить останнім часом до найбезпечніших. — Це було перше, що спало йому на думку.

— Ти боїшся?

Клосс не відповів. Невже вона його підозрює? Чи, може, його вже в Берліні запідозрили? Він завжди ставив собі це запитання і намагався знайти відповідь, що ґрунтувалася б виключно на аналізі фактів, бо знав, що у грі, яку вів, нема нічого найнебезпечнішого за паніку; людина починає тоді робити дурниці…

— Це чудова гра, — почув він. — Знаєш, що захоплює мене найбільше? Те, що я приношу більше користі, ніж багато чоловіків на фронті, а водночас у мене бурхливе життя, я ризикую і не відчуваю страху, коли подвоюю ставку. Життя віддячує сторицею!

“Провінційна Мата Харі”, — подумав він із зневагою, бо добре знав, якою ціною оплачується ця гра, і щодня проклинав мундир, який носить, і свою працю в цій війні, марячи про карабін і окоп, про звичайну солдатську роботу, коли йдеться лише про те, щоб знищити ворога.

— Ти любиш змагатися з чоловіками? — промовив він, аби щось сказати.

— Авжеж. Залюбки, наприклад, зіграла б з тобою.

— Але ми граємо в одній парі, — відповів він одразу, відчуваючи, як росте в ньому напруження. — Ти давно працюєш у розвідці?

— Такі питання ні до чого, але можу тобі сказати: з тридцять восьмого, — розсміялася вона. — Напевно, довше за тебе. У тридцять восьмому я приїхала до рейху. Я німкеня з Аргентіни, звідти й мови знаю…

— Стають у пригоді?

— Безперечно. У мене здібності до мов, мій любий. Я знаю навіть польську.

Він подумав, що без знання польської їй важко було б виконати завдання Лангнера. І подумав, що його завдання набагато важче. У складній плутанині окопів підпільної війни йому треба було знайти стежку до Конрада і водночас не наразитися на німецького агента Плюша; зробити це треба досить швидко, щоб зруйнувати плани абверу.

Поїзд пішов повільніше. Клосс знову відсунув фіранку й побачив контури будинків та руїни. Він уперся лобом у шибку, щоб Ганна не могла бачити його обличчя. Клосс не був певний, що його не зрадить вираз очей або ще щось.

— Що це? — запитала Ганна Бойзель.

— Варшава, — відповів він.

— Он воно що! Колишня столиця колишньої Польщі. Місто, яке назавжди лишиться провінцією. Гадаєш, ми довго тут простоїмо?

— Сподіваюся — недовго, — сказав він.

2

У Варшаві йому треба було зважитись на ризик, хоч, думаючи про це згодом, коли вже під’їздили до Ліска, він збагнув, що зустріч на вокзалі організували не так, як слід… Зрештою, за кілька хвилин він припустився третьої помилки: не дооцінив спритність “провінційної Мата Харі”.

Мацей мав чекати на пероні. Клосс надіслав з Берліна поштову листівку, текст якої був умовним шифром і містив дату й годину прибуття поїзда. Отже, треба було вийти з вагона: перон був, на жаль, порожній. Він одразу впізнав Мацея, хоч цей спеціаліст по маскуванню постав перед ним у вигляді літнього чоловіка в чорному плащі й такому ж капелюсі. Клосс узяв до рота незапалену цигарку, і за мить Мацей дуже запопадливо, навіть надто запопадливо, подав йому сірника. У них було лише кілька секунд.

— Я їду до Ліска, — встиг сказати Клосс. — Чекаю післязавтра. Йдеться про контакт з Конрадом. Не знаю, хто це…

Мацей кивнув головою і неквапно пішов уздовж поїзда. Клосс повернувся до вагона, даючи в проході дорогу плечистому літньому чоловікові в тірольському капелюсі. Завантажений валізами, він лаявся як навіжений.

— Жодного носильника у цій Варшаві, — горлав він, піднімаючи свій вантаж на полицю. Клосс допоміг йому витягти величезну шкіряну торбу і так познайомився зі старшим радником Гебардтом, який, як виявилося згодом, також їхав до Ліска.

Поїзд рушив. Клосс лишився в тамбурі й міг побачити ще, коли виїздили з тунелю, краєчок алеї Третього травня, а потім з мосту поглянути на Віслу й на Прагу.

— І все-таки надить тебе ця Варшава? — почув він за собою. Рвучко повернувся: Ганна Бойзель заскочила його зненацька втретє.

— Я провів тут кілька місяців, — кинув він.

— Поляки, як видно, добрі люди, — вела тим часом Ганна, — варто вискочити на перон, щоб відразу з’явився хтось і подав вогника німецькому офіцерові.

— Мабуть, теж німець, — сказав він байдуже. — А ти напрочуд спостережлива.

— Я… — сказала вона серйозно. — А тепер слухай: в Ліску ми не знайомі. Обоє приїздимо до будинку відпочинку. Пам’ятай — там щомиті може з’явитися їхній справжній зв’язківець із Берліна. І щоб не було більше сумнівів: я керую всією операцією.

Клосс відповів, що в нього немає ніяких амбіцій, принаймні коли йдеться про Ліско. Вона ще щось сказала, проте він не слухав. Вони стояли біля дверей. Вистачило б тільки повернути клямку на “відчинено” і потім… Якщо він ліквідує її зараз, чи повірять, що це нещасний випадок? Може, повірять… Величезний ризик, але хоч певність, що ще одна провокація абверу загине в зародку. Не треба зволікати. За ким слово? Повернув клямку на “відчинено” — був певний, що вона не могла побачити його руху руки…

— Нам треба бути обачними, Гансе, — сказала вона, — бо кожна помилка може дуже дорого коштувати. — Вона посунулася від дверей, а потім таким самим швидким рухом повернула клямку на “замкнено”.

Інтуїція? Передчуття? А може, вона помітила? Він думав про це увесь час, коли повернувся до купе. Тут уже розіклався старший радник Гебардт зі своїми валізами. Він крикливо відрекомендувався і одразу сказав, що берлінські залізничники дезинформували його, і йому доводиться подорожувати до клятого Ліска з пересадкою у Варшаві. Чи варто взагалі проводити відпустку в Генеральному Губернаторстві? Сам собі дивується, що він, маючи можливості, як високий чиновник міністерства пропаганди, поїхати в гори Гарцу або навіть на французьке узбережжя, подався натомість до якогось Ліска. Військові спогади? Бо треба знати, що він брав участь у бліцкригу тридцять дев’ятого року й частину кампанії пробув неподалік од Ліска. Ті щасливі дні справді незабутні…

Він говорив безугавно: Клосс навіть радів, що може мовчати, обмежуючись ввічливими короткими відповідями на питання пана Гебардта. Бо пан Гебардт був ще й цікавий: він сказав, наприклад, що бачив Клосса на Фрідріхштрассе, а діставши схвальну відповідь, зізнався, що теж бував частим гостем у військовому міністерстві. Це зацікавило Ганну Бойзель, вона подивилася на старшого радника уважніше, а потім їй заманулося розсміятися з якогось жарту, може, трохи ризикованого, але усі ж свої люди… Вона пересіла ближче до Гебардта, а до Клосса збайдужіла й почала ставитися зверхньо, звертаючись до нього “пане обер-лейтенант”.

Отже, в їхньому купе панувала дружня атмосфера. Гебардт дістав із валізи пляшку французького коньяку і келишки; вони поволі пили і слухали старшого радника, який встиг усе або майже все про себе розповісти та повідомити, що на вокзалі в Ліску на нього чекатиме машина місцевого амтсляйтера.

— Це мій гарний приятель, — інформував Гебардт. — Статечний німець має тепер приятелів у кожній окупованій країні. — Він голосно розреготався. — Поїдете разом зі мною й побачите, який з мене водій. Це моя пристрасть.

Машина й справді чекала. Був ранок погідного дня. Вони їхали з вокзалу широким шосе, обсадженим деревами, невдовзі, якось несподівано, виринуло містечко, сховане в долині, та похилі пагорби, зарослі лісом. На полях стояли стіжки, а стерня, що сягала аж до крутосхилів, нагадувала про недалеку осінь. Санаторій був одразу за містечком — треба було проїхати вузенькими вуличками між одноповерховими дерев’яними будиночками, які повгрузали в землю й безсоромно повиставляли свої злидні й старість.

Гебардт наддав газу, вони вискочили на пустир, а за кілька хвилин побачили двоповерховий будинок у густому парку на схилі пагорба.

— Приїхали, — сказав Гебардт, — тут і відпочиватимемо. — І натис на сигнал.

3

Звісно, це найменше схоже було на відпочинок. Він припускав, що Ганна Бойзель поділиться з ним наявною інформацією, що його вважатимуть у цій грі за повноправного партнера. Проте вже перші години перебування в будинку відпочинку довели, що йому визначено набагато скромніші функції: виконання окремих конкретних доручень без втручання в саму операцію. Отже, він повинен увійти в контакт із агентом абверу Плюшем, але не знав, яким чином Ганна збирається потрапити до Конрада і до відділу Армії Крайової, який прийме скинутого парашутом посланця з Лондона. Клосс мусив чекати на Мацея, без Мацея він не мав ніякої можливості протидіяти операції абверу. А часу зовсім обмаль: день, може, два…

Клосс не належав до людей інертних. Він діяв. Коли Ганна нічого не скаже, він стежитиме за кожним її кроком. Він думав про це, ідучи коридором будинку відпочинку, прибраним і чистим: на стінах красувалися картини, на яких змальовано німецькі перемоги на всіх фронтах. На цю мазанину він уже не міг дивитися… Клосс зупинився перед дверима кімнати панни Бойзель, міркуючи, як цього разу повестися з цією хитрою лисицею.

Вона сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. Клосс увійшов — вона й очей не підвела.

— Дуже мило, що ти прийшов. — Він чув у її голосі насмішку, і це непокоїло його дедалі більше. — Ти, мабуть, турбувався, як я тут влаштувалася. Але я хотіла б, щоб ти занадто не афішував наше знайомство.

— Мені неприємно, — сказав Клосс, — твоє ставлення до мене. Я розумію, що ти хочеш бачити мене якомога рідше…

Ганна подивилася на нього лагідніше. Отже, він обрав правильну позицію.

— Я мушу бачити тебе стільки, скільки повинна бачити.

— Я хотів би частіше.

— Що це? — майор Ганна Бойзель дивилася на нього без усмішки. — Освідчення?

Клосс мовчав.

— Ну, то гаразд. Поводишся, як дитина, якій не дали на кіно. Казала вже тобі, що ти хороший хлопець, але я взагалі згадую, що я жінка, лише тоді, коли цього вимагає служба.

— Я хотів би, щоб ти робила це й… поза службою.

— А ти, — запитала вона раптом, — неодружений?

— Ні.

— Наречена є?

— Ні.

— Дивно. Я знаю мало офіцерів твого віку, що не мають дівчат на батьківщині.

Клоссові закортіло змінити тему.

— Коли ти підеш туди? — запитав він. Не знав, звичайно, “куди”, але в неї мало бути щось таке, що полегшить їй доступ до Конрада.

— Коли я туди піду? — повторила Ганна Бойзель. І розсміялася. — Звісно, якомога швидше, мій любий. У нас обмаль часу, бо цей третій, на кого працювала Єва Фромм, може з’явитися першої-ліпшої миті.

— Він міг приїхати разом з нами.

— Я на це зважила, — відповіла вона байдуже. — Якщо він приїхав, то знає той самий пароль, що і я, і знає, що справжня Єва Фромм заарештована…

“Отже, ти знаєш якийсь пароль, — подумав Клосс, — і маєш якусь явку. Безперечно, й ця інформація від Плюша”.

— Знайди якомога швидше Плюша, — наказала Ганна.

— Я хотів би захищати тебе, — сказав Клосс. — Ти можеш опинитись у небезпеці.

Вона розсміялася.

— Не треба. Поки що я сама собі дам раду. А тепер дозволь мені одягтись.

Так нічого він і не довідався. Лишалось тільки стежити за Ганною та чекати на Мацея. Клосс ладен був побитися об заклад, що панна Бойзель спробує налагодити контакт із людьми Конрада протягом найближчих годин. Йому пощастило, бо з вікна своєї кімнати він бачив вхід до будинку відпочинку, отже, цей чудовий спостережний пункт не можна залишати й на хвилину. Рух був великий: офіцери в мундирах, офіцери в цивільному, багато калік, безруких і безногих “героїв німецької перемоги”, як тут казали. Клосс побачив примітну постать радника Гебардта, який стовбичив перед виходом, зав’язував нові знайомства і щомиті вибухав громовим сміхом. Це вперше він подумав про Гебардта як професійний розвідник, хоч здавалося малоймовірним, щоб польська чи англійська розвідки вербували таку людину. А втім, хто знає… І знову подумав про Ганну: вона йому не довіряла — в цьому не було сумнівів. Одне цікаво: чи була ця недовіра заронена ще в Берліні, чи сама вона почала щось підозрювати?

Сутеніло. Клосс відійшов трохи в глиб кімнати й закурив цигарку. Може, все-таки панна Бойзель не настільки квапиться, як він собі уявив? І тут побачив її. Вона збігла сходами й швидко попрямувала до паркової брами. Щось у вбранні та зовнішньому вигляді Ганни здалося йому несподіваним. Опинившись внизу і пішовши за нею темною алейкою, що вела до містечка, Клосс уже знав, чому Ганна змінилася в його очах: просто вона мала такий вигляд, як у тисяч польських дівчат. Отже, не було сумніву, що вона йшла “на роботу”, ретельно замаскована. Треба було йти за нею так, щоб вона не помітила, а це робити нелегко, бо тут Клосс мав справу з досвідченим агентом… Він розраховував тільки на те, що Ганна не сподівається й не може сподіватися на чиєсь слідкування.

Вулиці в містечку, звичайно, не освітлювалися. Вузькі та чорні, вони схожі були на коридори з фантастичного фільму. Вулички п’ялися нагору, спадали стрімкими переходами вниз і несподівано закінчувалися на захаращених подвір’ях. Клосс зрозумів, що Ганна заплутує сліди, про всяк випадок тримається обережно, і ще раз подумав, що має справу з дуже хитрим ворогом. Нарешті вона зупинилась, уважно роздивилася довкола. Клосс ледве встиг відскочити в затінок одноповерхового будиночка, коли вона зникла в темряві якогось подвір’я. Він трохи зачекав і підійшов ближче… Якась дерев’яна руїна в глибині вулиці. Ганна постукала, і за мить, коли відчинилися двері, він побачив її в променях світла, що падало зсередини будинку.

— Добривечір, — почув він. — Вона зверталася чистою польською мовою, без акценту. — Я від Юзефа.

Це була, мабуть, перша частина пароля. Більше він не почув нічого, бо двері одразу зачинили й замкнули. За фіранкою він розгледів лише дві тіні: панни Бойзель і похилену, згорблену постать — мабуть, літньої жінки. Клосса опосіла безсила лють. Що з того, що він знає явку? Панна Бойзель вже почала свою гру, проникла до польської підпільної організації, налагодить зв’язок із лондонським посланцем, а він, Клосс, не має жодного шансу завадити цьому. Адже не піде ж він до незнайомих людей і не скаже: “Стережіться, це німецька агентка”. Він викриє себе, не можна ж ризикувати до такої міри, бо ще, поки війна скінчиться, у нього знайдеться чимало роботи.

На вуличці загуркотів віз із величезною бочкою: стара частина Ліска не мала водогону, його функцію виконував водовоз. Клосс чув притишені голоси за стінами, містечко все-таки жило, у темних подвір’ях, у будинках із затемненими вікнами були люди, які з неспокоєм дослухалися до вуличного гомону. Наближався патруль, і все раптом завмерло. Чекати на панну Бойзель не було вже рації. Що міг, він зробив, закурив і поглянув на годинник. Треба ще встигнути познайомитися з Плюшем, “нашим агентом протягом п’ятнадцяти років”, як сказав Лангнер.

Плюш працював у єдиному великому ресторані міста “Здройови”. Клосс легко туди потрапив — ресторанний зал був просторий і напівпорожній, кельнери сонно снували між столиками. Один із них… Клосс сів до столу, дістав із кишені фотографію Плюша, яку вручив йому в Берліні Лангнер, і ще раз уважно роздивився це обличчя. Лисуватий чоловік, товсті губи, окуляри… Клосс невдовзі помітив його і попросив жестом руки підійти. Плюш відразу підійшов.

— Слухаю, пане обер-лейтенант. — його німецька мова була майже бездоганна.

Клосс бавився цигаркою.

— Здається, вас звати Плюш?

Кельнер підтвердив і неспокійно зиркнув на сусідній столик, за яким сиділо двоє німецьких офіцерів. Вони розмовляли про ситуацію, що склалася на Східному фронті.

— Я від Курта з Берліна, — повторив Клосс пароль, названий Лангнером.

— Ми тут не зможемо поговорити, — зашепотів Плюш. — Я зараз принесу каву. А може, чогось міцнішого?

— Може, чарку коньяку.

— У нас ще є французький коньяк, пане обер-лейтенант. Вже приїхав Конрад. Я боюся, що мене починають підозрювати. У нас смачні біфштекси, якщо ви пожертвуєте на це свої картки… Завтра о восьмій на старій пристані. Ви знаєте, де це?

— Знайду, — відповів Клосс.

4

До старої пристані треба було йти стежкою через луки, уздовж вузенької, крутої річечки, яка текла з гір і навесні ставала бурхливим, грізним потоком. Клосс вийшов із містечка раніше і мав тепер удосталь часу, щоб докладно оглянути місце зустрічі, обстежити довгий дерев’яний будинок, через вузеньке віконце зазирнути до роздягальні, а потім сісти на прогнилу лавку в затінку дерев, звідки було добре видно стежку в містечко. Він задумав витиснути з Плюша якомога більше, навіть пароль і явки, що ними користувалася Ганна Бойзель. “Згодом Плюша треба буде ліквідувати — про це потурбуються люди Конрада. Якщо, звичайно, доберусь до них…” Бо ситуація чимдалі ускладнювалася, а вчорашній день не приніс нічого, що полегшувало б його завдання…

Відразу після сніданку він пішов на вокзал, якщо можна так назвати дерев’яний барак. Мацей був, як звичайно, пунктуальний, він стояв під розкладом руху в тому самому, що й у Варшаві, костюмі літнього чоловіка… Клосс подумав, що це все-таки необачність, що треба було одягнутися у щось інше, але не сказав нічого, бо не мав часу на зайві балачки. Мацей повідомив, що справа виявилася складнішою, ніж він припускав. До Конрада можна потрапити лише за допомогою Центру — треба два—три дні, щоб одержати пароль і явку. Клосс висловив жаль, бо Бойзель уже встигла розшифрувати Конрада та його людей у містечку, а вони повинні чекати…

Мацей, звичайно, вислухав це мовчки, а потім сказав, що приїде через два дні.

— Тільки вдягнися інакше, — кинув Клосс. — Ага… І спробуй довідатись про все, що можна, про радника Гебардта з Берліна. Схоже, що він тут був колись…

Клосс навіть не поглянув на Мацея і пішов до виходу. Коли відчиняв двері, у вікні, що виходило на перон, помітив обличчя Ганни Бойзель. Воно тієї ж миті зникло. Тоді Клосс захвилювався і мав для цього всі підстави. Ганна Бойзель стежила за ним. На варшавському пероні, щоправда, було досить темно, але характерна постать літнього чоловіка могла запам’ятатися. А тепер вона ще й тут його побачила… Гра ставала небезпечною, і Клосс відчув, як зростає нервове напруження.

У будинку відпочинку, навіть не зазираючи в свій номер, він постукав до кімнати Ганни. Вона вже прийшла. Показала йому на стілець, а сама примостилася на бильці крісла. Вона була дуже приваблива, але Клосс вбачав у ній уже тільки небезпечного ворога, якого в разі потреби…

— Ну як — пощастило тобі вчора? — запитав він.

— Пощастило, — відповіла вона холодно. — З паролем і явкою все гаразд, зустріли мене як свою. Невдовзі я дістануся до Конрада.

— Ти вважаєш, що той ще не з’явився?

— Напевно, ні. Але ти не турбуйся, я дізнаюся, хто це. — Вона сказала “я дізнаюся”, а не “ми дізнаємось”. Клосс кивнув у відповідь головою. — А ти? — запитала Ганна. — Що ти можеш мені доповісти?

— Я домовився з агентом Лангнера — Плюшем. На сьогодні, на восьму вечора.

— Де?

— На старій пристані.

— Гаразд. А більш нічого не хочеш мені сказати?

Клосс завагався. Як зіграти? Удавати щирість було вигідно, але… Він не обміркував жодного плану дій.

— Навіщо ти вчора стежив за мною?

Коли вона помітила? Як входила до будинку? А може, визирнула у вікно? Надто довго він стирчав біля цієї руїни на вулиці Рибній, чотири.

— Здається, це мій обов’язок, — відповів Клосс. — Хтось мав тебе охороняти. Якщо ти сама цього не розуміла…

— Я вже тобі казала, — відрубала Ганна, — щоб ти робив лише те, що тобі наказують.

— Я подумав, — його голос був такий же байдужий, — що Лангнер ніколи не подарував би мені, якби тебе ліквідували. А могло статися, що той, їхній справжній агент, раніше налагодив би зв’язок… Я боявся за тебе…

Вона мовчала, а Клосс чекав, чи згадає вона про зустріч на вокзалі. Ні, жодним словом… Було гірше, ніж він думав. Почувся стукіт.

— Іди до ванни, — наказала Ганна. — Я не хочу, щоб тебе бачили в мене.

Вхід до ванни був з коридорчика. Клосс замкнув за собою двері і майже відразу почув голос Гебардта.

— Ви обіцяли випити зі мною чарку, панно Бойзель.

— Я обіцяла і вже готова. Ідіть униз, я незабаром прийду.

Отже, вона цікавилася Гебардтом, але йому, Клоссові, ні слова про це не сказала. Чи вона вже встигла надіслати до Берліна якийсь рапорт?

Клосс думав про все це, чекаючи на Плюша. Хмари затулили місяць, і стара пристань потонула в мороці. Зірвався вітер, над річкою шуміли дерева. Клосс закурив цигарку й подумав, що його можуть помітити зі стежки. Але Плюш прийшов не стежкою. Він несподівано з’явився поруч, очевидно, була ще якась дорога між заростями дерев. Вони подали один одному руки, долоня агента була волога й слизька.

— Генерал висловлює вам подяку, — сказав Клосс. — Ваші інформації підтвердились, і цим ви зробили велику послугу Німеччині. — Знов зашуміли дерева. Клосс почув шелест, неспокійно роздивився довкола, але знову запала тиша, пристань була порожня й темна.

— Я повинен сказати вам, — нервово почав Плюш, — дуже важливу річ.

У цю мить пролунало два постріли, один за одним, на такій близькій відстані, що Клосс побачив вогняні спалахи у кущах над річкою… Плюш зойкнув і поточився: спочатку ніби ставав навколішки, а потім гепнувся обличчям у пісок… Клосс теж упав на землю, вихопив із кобури зброю і вистрелив не цілячись, — зрештою, він не знав, хто й чого напав на них. Вони стояли поруч, Плюш і він, обидва курили, обох було видно, але ж влучили в Плюша, а не в нього. Хто? Люди Конрада? Вони не могли знати про зустріч на пристані. Хіба що стежили за Плюшем, підозрювали його в зраді… Малоймовірно.

Клосс схилився над німецьким агентом, намацав пульс. Плюш був мертвий. Що ж, він заслужив на цей безславний кінець, але Клоссу від того легше не буде. В його присутності вбито агента німецької розвідки. Виправдатись буде важко, особливо якщо додати сюди ще й підозри Ганни Бойзель… Він обмацав кишені Плюша, дістав гаманець, цигарки, навіть кельнерський записник, — все це треба буде ретельно вивчити. Тіло залишив на землі. Знову виглянув місяць і вихопив із мороку річку, луки, мертву пристань…

5

Клосс повернув ключ у замку і ввійшов до своєї кімнати. Він був змучений, але не міг дозволити собі перепочинку: на нього чекала розмова з Ганною, її не можна було відкладати до завтра. Не засвічуючи в кімнаті, сів на ліжко. Які в нього шанси в цій грі? Йшлося вже не тільки про Конрада і зведені нанівець плани абверу, а й про себе самого.

Клосс заплющив очі й тієї ж миті почув:

— Запали світло, Гансе. — Голос Ганни Бойзель. Отже, вона була тут? Перш ніж схопитися і повернути вмикач, він подумав про валізи. Чи не було там нічого такого, що його б викрило? Ні, здається, ні. Безперечно, вона порпалась у його речах, і в кишенях костюмів. Пачка “Juno”. Всередині однієї цигарки був шифр. Необачно було залишити пачку в номері: це новий шифр, він ще не вивчив його напам’ять. А якщо зараз її застрелити? Це, безперечно, кінець, тоді вже можна йти лише до партизанів…

Він примружив очі, коли спалахнули лампочки. Ганна Бойзель була в кутку кімнати, повільно рушила до нього. Вона була в халаті…

— Ти не дуже чемно вітаєш мене, Гансе. Досі не можеш отямитись.

— Даруй, я дуже знервований.

— Що повідомив Плюш?

— Плюш нічого не повідомив, — відповів Клосс. — Плюш мертвий…

— Що? Яким чином?

Клосс докладно розповів про події на пристані.

— Я нічогісінько не міг вдіяти. Розумієш? Убивця зник у кущах — напевно, добре знав місцевість.

— І це говорить офіцер абверу! — вигукнула Ганна. — У його присутності вбивають агента! Кому ти сказав про зустріч із Плюшем?

— Тобі.

— Кому ще?

— Нікому, Ганно. Ти мені не віриш?

— Єво, а не Ганно! Навчися, зрештою. Ні, не вірю. Я не з учорашнього дня працюю в німецькій розвідці…

Вона полізла до кишені халату й поклала собі на долоню маленький пістолет. Бавилася ним, як іграшкою.

— Це міг зробити отой третій, — Клосс намагався бути спокійним. — Отой справжній зв’язківець із Берліна, що мав доступ до військового міністерства. Лише він.

Ганна мовчала.

— Сховай, — підвищив він голос. — Я не люблю, коли жінки граються такими цяцьками.

— А я люблю. Німецьким жінкам це до лиця. А може, ти мені ще скажеш, Гансе, що робив сьогодні на вокзалі?

Він розсміявся — це була єдина можлива реакція на її запитання, і сміх його вдався.

— Я люблю провінційні вокзали. Хіба в цьому є щось погане?

— І дуже любиш літніх чоловіків на вокзалах. Я раджу тобі, Гансе, будь зі мною відвертий.

— Я відвертий. Що ти, власне, хочеш? — Тепер він перейшов у наступ. — Я хотів би, щоб ти просто так приходила до мене — без цяцьок у кишені халату.

— Я не люблю втрачати довіру до своїх співробітників.

А тепер крик, лише крик:

— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Користуєшся тим, що ти жінка?

Він таки змусив її відступити. Очевидно, її підозри були ще не досить вагомі.

— Ну, гаразд, годі, — буркнула вона. — У справі Плюша ми проведемо докладне розслідування.

— На коли ти домовилася з Конрадом? — атакував Клосс далі.

— Коли треба, мій любий, ти знаєш.

Вони почули стук у двері.

— Тепер ти сховайся до ванни, — сказав Клосс. Це був хоч якийсь, а реванш.

На порозі з’явився капітан Больдт, той самий Больдт, що брав участь у їхній берлінській нараді в Лангнера. “Отож, Лангнер не довіряє навіть Ганні, — подумав Клосс, — коли присилає ще і його, а може, Больдт…” Ні, це здавалось абсолютно неправдоподібним.

“Хайль Гітлер” Больдта було приязне й радісне; Клосс навчився у Берліні розуміти різноманітні відтінки фашистського привітання.

— Ну, ти ж не сподівався, Клосс?

— Не сподівався, — відповів він одразу. — Ти приїхав мене змінити? Чи, може, якісь нові завдання?

— Ні те, ні інше, мій дорогий. Я приїхав просто відпочивати.

— Так, як і я?

— Не будь занадто підозрілий, Гансе. А де гарненька панна Бойзель? Я не знайшов її у кімнаті.

Ганна випливла з ванної кімнати.

— Я тут… — У її голосі не відчувалося ніякої тривоги.

Больдт схилився над її рукою.

— Гарний халатик, видно, що ви справді відпочиваєте… Мені треба поговорити з тобою, Ганно… Даруй, Клосс, що ми залишимо тебе самого.

Нарешті він сам. Сів біля вікна і, дивлячись на вхід до будинку відпочинку, подумав, що це, може, останній вечір у німецькому мундирі… Але він знав, що не здасться так легко, а втече лише тоді, коли не буде іншого виходу. Звісно, якщо буде ще змога тікати. Нащо приїхав Больдт? Може, Ганна вже щось донесла і, не довіряючи Клоссові, просила генерала допомогти? Чому Больдт захотів розмовляти лише з Ганною, а не з обома? Як Бойзель викладе Больдтові події на пристані?

Минуло два дні, а в нього самі невдачі. Він знав зараз не набагато більше, ніж коли тільки прибув до Ліска. А Мацей? Коли ж він з’явиться?

На безлюдній зараз алейці, що вела до міста, він побачив раптом знайомий силует. Старший радник Гебардт ішов кудись, дуже поспішаючи. За мить він зникне в темряві. Куди поночі зібрався пан Гебардт?

Клосс схопив кашкет і побіг сходами вниз. Він стежив обережно, чимдалі більше дивуючись, бо пан старший радник і не збирався йти до міста., Із шосе він повернув на путівець, що вів уздовж лук просто до лісу. З його боку це неабияка сміливість. Німець, що сам іде вночі до лісу в Генеральному Губернаторстві,— цього Клосс досі не бачив. А той, мабуть, чудово знав дорогу, бо йшов несхибно вперед, не спинявся на перехрестях, повернув праворуч, а потім піщаною стежкою дійшов до кількох забутих польових могил і тільки тут попрямував до лісу. Клосс міг тепер іти за ним на близькій відстані, чув навіть, як той важко відсапується. Пересунувши кобуру на живіт, він забув про втому, бо прогулянка чиновника міністерства пропаганди дедалі більше заінтриговувала його.

Стежка час від часу губилася в кущах, знову з’являлася й нарешті вивела їх на чималу галявину, зарослу густою високою травою. Місяць виплив з-за дерев, і Клосс, стоячи край галявини, бачив силует пана Гебардта, який, здавалося, справляв тут якийсь таємничий ритуальний обряд. Він підійшов до самотнього крислатого дерева, став навколішки, зірвав кору зі стовбура, потім випростався і, старанно відміряючи крок, рушив просто на Клосса, потім під прямим кутом повернув ліворуч, нарешті зупинився і з-під плаща щось дістав. Клосс не відразу впізнав у темряві звичайну саперну лопату. Старший радник скинув плащ і піджак, зняв капелюх і з запалом узявся копати. При цьому він голосно сопів і орудував лопатою так невправно, що Клосс ледве стримувався од сміху. Часом він переставав копати, ставав навколішки, гріб землю руками, ніби щось шукав… Потім починав копати трохи далі, але, як видно, даремно,

“Здається, я починаю дещо розуміти”, — подумав Клосс. І збагнув, що панові старшому раднику доведеться ще не раз повернутися на цю галявину, а він, Клосс, мусить про це знати. Бо особа пана старшого радника здавалася йому тепер надзвичайно цікавою.

6

Танцювали. Цього вечора йому ніщо не було подаровано. Коли Клосс вертався зі своєї лісової прогулянки і, проходячи через хол, побачив відчинені двері набитого дансінгу, йому навіть на думку не спало, що незабаром він пригортатиме до себе панну Бойзель. Але саме так сталося. Вона, мабуть, чекала на нього, бо, коли брав ключ у портьє, побачив її біля себе, — вона мала неабиякий хист з’являтися несподівано, — у занадто декольтованій бальній сукні. Нічим не скидалася на скромнудівчину, яка попереднього вечора йшла темними вуличками містечка на Рибну № 4. Голос був у неї лагідний і м’який — Клосс не впізнавав її.

— У мене величезне бажання потанцювати з тобою, Гансе, — сказала вона.

Він подивився на свої чоботи, потім на неї й утримався від відповіді, яка вже крутилася на язиці.

Ганна тулилася до нього навіть з надмірною пристрастю. Вона, зрештою, танцювала бездоганно, була красива Й чарівна, проте Клосс знав, що це її перевтілення таке ж небезпечне, як і те, що було кілька годин тому.

— Ти любиш вечірні прогулянки, — шепотіла Ганна, але в її голосі не було іронії. — Шкода, що ти не подумав узяти мене з собою.

— Шкода, — буркнув Клосс, міркуючи тим часом, про що могла вона розмовляти з Больдтом. Больдт, зрештою, теж був тут, Клосс помітив його — він самотньо сидів біля столу і всміхався до них.

— Про що ти думаєш? — почув Клосс голос Ганни.

— Що ти не віриш мені, — відповів одразу.

— Ах, ти знову про це! Ти нестерпний… Я не люблю таких злопам’ятних чоловіків… Не розумієш?

— Чого?

— Що ти подобаєшся мені, Гансе…

— Як партнер?

— Може, як супротивник, — якусь мить це знову була та сама Ганна, що й кілька годин тому.

— Тобі не спало на думку, — знову перейшов він у напад, — що я виконую лише накази Лангнера. — Це звучало досить двозначно, та він уже давненько носив німецький мундир, аби знати, що в цьому світі ніхто нікому не довіряє і всі постійно ведуть одне проти одного жорстоку війну, роблячи ставку часом на залізний хрест, а часом і на життя.

Вона не дивилася йому в очі.

— Не треба про це казати, — прошепотіла вона. — Сьогодні дивовижна ніч. І гарна музика.

— І вродлива дівчина… — закінчив Клосс тим самим тоном.

— Дякую тобі, Гансе. Отже, можеш дозволити собі зробити невеличку паузу?

— Можу. Якщо ти, звичайно, захочеш…

— Якби ти лише сказав мені, куди ходив на прогулянку.

— Чому ти про це питаєш?

— Може, я ревнива.

— Знову недовіра.

— Облиш! Пригорни мене…

Але він не встиг виконати цей наказ, бо музика раптом урвалася, й вони вернулися до столика, до усміхненого Больдта, який поквапливо наливав чарки. Випили, Больдт розстебнув комір, обличчя було в нього червоне й одутлувате. Він торочив про велике довір’я, з яким генерал Лангнер ставиться до Ганни й до Ганса, до обох; генерал вірить, що вони не тільки доберуться до Конрада, але й викриють того, третього. Він стиха вилаявся, вирячив на них очі й додав, що той третій, може, вже тут, хоч він особисто в це не вірить.

— Він схибив, убивши Плюша, — повідомив Больдт авторитетно. — Вони самі не тямлять, що розчистили таким чином шлях для Ганни.

Клосс не розумів, як Больдт зміг дійти такого висновку; адже насправді все було інакше, але він поглянув на Ганну й помітив, що панна Бойзель усміхається. її погляд блукав по залу, вона була ніби відсутня, а коли знову заграла музика і Больдт узяв її в свої обійми, танцювала з ним зовсім не так, як з Клоссом, далека й байдужа, хоч гауптман з Берліна намагався досить безцеремонно її пригорнути.

Біля окремого столика під вікном сидів пан старший радник Гебардт. Клосс подивився на його змучене обличчя і руку, що тремтіла, несучи до рота кухоль пива, і йому раптом спало на думку, що може виникнути нова ситуація, яка прискорить темп гри, якщо, звісно, пан старший радник взагалі бере або візьме участь у цій грі. Клосс підвівся й попрямував до його столика.

— Можна, пане старший раднику?

— Безперечно! — Гучний сміх, але це вже вдавана веселість. — Пива вип’єте?

— Ні, спасибі.

— Може, сигарету? Із запасів амтсляйтера.

— Я курю тільки цигарки, пане старший раднику, але інші звички у нас збігаються.

— А саме?

— Ми любимо тривалі нічні прогулянки, пане старший раднику.

Гебардт довго мовчав. Пив пиво, а потім подивився на Клосса налитими кров’ю очима.

— Що ви маєте на увазі, пане обер-лейтенант?

— Більш нічого, пане старший раднику. Тільки те, що сказав. Що ми любимо нічні прогулянки… — І, помітивши по очах Гебардта, що в нього відлягло на душі, Клосс одразу завдав удару. — Ви надзвичайно смілива людина… Мало хто з нас наважився б піти тут уночі до лісу, пане Гебардт.

Удар був невідпорний, старший радник зіщулився і похилився над столом. Його спокій остаточно був порушений, і він годинами тепер думатиме, що Клосс насправді знає. У цьому стані непевності та пригніченості його треба залишити. Клосс встав і по-прусському клацнув закаблуками.

— Прошу мені вибачити, іншим разом порозмовляємо докладніше. На мене чекає товариство…

Пан старший радник теж почав був підводитися, щось забелькотав невиразне, але Клосса вже не було. Пари верталися до столиків, а Ганна вже стояла і підносила чарку.

— Перепив, — сказав Больдт і впав на стілець.

— Ти не пий, Гансе, стривай, не пий, я хочу танцювати. І лише з тобою.

Вона була свіжа, а в нього — ноги з вати. Танго — ще сяк-так, але коли почали грати вальс, йому довелося напружити всі сили.

— Кружляймо, Гансе, кружляймо… Я хочу, щоб мені затуманилося в голові… З тобою хоч коли-небудь буває таке? Чи лише тоді, коли багато вип’єш… Дивися, Больдт здався.

І справді, Больдт, похитуючись, чвалав до виходу.

— Ми лишилися самі, — прошепотіла Ганна.

Клосс танцював і не розумів, на що вона справді розраховує і чому вона нині така. Лише гра? Інколи гру легко розгадати, але буває й так, що не второпаєш, де гра, а де серйозно; раптом, під час танцю, а може, коли сиділи, прихилившись одне до одного, за столом і пили вже котру, чарку, Клосс почав казати про неї як про гарну дівчину, з якою він прийшов сюди, і забув, що це Ганна Бойзель, що ще в залізничному купе він собі повторював: не жінка, а підступний, досвідчений агент німецької розвідки.

Про те він забув, — а може, й хотів забути, — коли вони стояли в коридорі, а потім вона відчинила двері своєї кімнати й сказала:

— Поцілуй мене, Гансе, поцілуй мене зараз, бо, може, ніколи мені вже не забажається цього…

7

Уранці все мало інший вигляд. Клосс знав, що наближається вирішальна мить, агент Ганна Бойзель добре виконала своє завдання і дістала, напевно, можливість побачитися з Конрадом. А він нічого не знає… Мацей повинен з’явитися найшвидше після обіду; до того часу Ганна може впоратися зі своєю роботою: передати Конрадові дезинформацію й викрити його групу. Це також наперед вирішувало долю третього, справжнього зв’язківця з Берліна. Клосс уже знав, що цей третій — не старший радник Гебардт. Тоді хто?

Лишалось одне: ні на мить не спускати ока з Ганни. Іти на будь-який ризик, щоб вона не змогла виконати свого завдання. Клосс став на своєму спостережному посту біля вікна. На лавці проти лагідного сонця сидів старший радник Гебардт і курив сигару. Інваліди виносили шезлонги, а сестри в білих хустках вкривали їх ковдрами. Минуло багато часу, перш ніж він побачив Ганну… Знову та сама скромна сукня й ніякої косметики. Клосс аж до болю закусив губи й дивився на неї якусь мить із зненавистю. Вона зупинилася біля пана старшого радника, вони, мабуть, розмовляли про погоду, бо старший радник показував газетою на сонце і радісно гиготів, але й тепер це була удавана безтурботність.

Клосс вийшов із кімнати, коли панна Бойзель уже повертала на дорогу до міста. Треба бути обачним: Ганна — це не Гебардт… Вона не повинна помітити, що за нею стежать. Клосс ішов, ховаючись у затінку дерев, і не знав, що слідом за ним, на достатній, щоправда, відстані, йде ще хтось третій.

Тільки тоді, коли дівчина повернула на вузьку, майже не помітну стежку відразу біля цвинтарного муру, Клосс зрозумів, що вона може зникнути з очей. Ця дорога вела до лісу. А Клосс уже знав спосіб, як опинитися там раніше: він піде крутосхилом, порослим рудою травою і кущами ялівцю; вона не помітить його, бо стежка йде нижче, уздовж пересохлого струмка. Клосс знав цю дорогу й розумів, що Ганна йтиме нею принаймні чверть години; приблизно стільки є в нього часу, щоб, зручно випроставшись у затінку цвинтарного муру, обміркувати ситуацію й свою подальшу поведінку. Він витяг цигарку і, мнучи її в пальцях, думав над тим, чи Ганну Бойзель треба зараз застрелити в лісі, чи піти за нею слідом, з її допомогою знайти Конрада і разом з ним вирішити долю агентки. Але б тоді він викрив себе перед Конрадом, що хоч і виправдовується теперішньою ситуацією, проте надзвичайно небезпечно, бо коли сам Конрад став уже тільки знаряддям у руках абверу (а це ж він повинен передати англійцям план укріплень, виготовлений у відділі дезинформації), то вже самий цей факт засвідчив би, що абвер спромігся виявити його оточення. Чи Плюш сам працював над викриттям Конрада? Знову загадка. Хто вбив Плюша? Клосс був до самих кісток розвідником, щоб не пов’язувати ці три факти. Про його зустріч із Плюшем знала Ганна, Плюш був тією людиною, яка могла полегшити Клоссу доступ до Конрада, і саме Ганна чекала на Клосса в його кімнаті досить легко одягнена, ніби хотіла цим показати, що вона не виходила з пансіонату… Проте, хоч висновок напрошується сам собою, Клосс не може припустити, що в Плюша стріляла Ганна, бо це неможливо пояснити. Доводиться майже автоматично виключати Ганну. Існує, звичайно, варіант, цілком теоретичний, який надав би змісту смерті Плюша: якби Ганна Бойзель була польським агентом, а він, Ганс Клосс, — запеклим гітлерівцем, її поведінка мала б бути саме такою. Але ж тут усе навпаки…

Клосс почув шурхіт чиїхось кроків, подивився у той бік і помітив старшого радника Гебардта. Товстун роздивлявся на різні боки, ніби шукав когось, ніби раптом загубив чийсь слід. Клосс збагнув, що надто багато часу минуло після того, як пройшла Ганна, щоб Гебардт стежив за нею. Отже, якщо не Ганна Бойзель була об’єктом нагляду пана старшого радника з міністерства Геббельса, то лише він — Ганс Клосс — міг бути ним. Та чи тільки об’єктом нагляду? Товста, заросла білою щетиною рука Гебардта напівзасунута в кишеню піджака. Кишеня віддувається, а форма, якої надає їй предмет, що лежить усередині, виключає припущення, буцімто там може бути загорнутий у серветку другий сніданок, котрий старший радник збирається з’їсти на лоні природи. Клосс відчув знайомий холодок поза спиною: сигнал небезпеки, а водночас і ознака того, що, врешті, починає щось відбуватися. Надходив час діяти. Зараз Клосс уже напевно знає, що сам прискорив його отими кількома двозначними фразами, сказаними в ресторані пансіонату. Аби ще тільки Клоссові знати, чого боїться Гебардт. Зустріч із Мацеєм запланована надвечір; якби Мацей зміг пояснити причини страху життєрадісного старшого радника…

Гебардт пішов стежкою. Клосс перечекав ще хвилину, поки той зник у видолинку, де був висохлий струмок, потім підвівся, обтрусив мундир, кинув цигарку й рушив схилом угору. На мить він наче забув, нащо він тут, думкою полинув у ті часи, коли як гарцер складав спортивні норми у Високих Татрах, і це сповнило його відчуттям легкості й снаги. Був вдоволений, що тіло його слухається, що він молодий, що він живе. Видряпавшись нагору, Клосс вибрав позицію, яку запримітив ще раніше, з неї зручно буде стежити за Ганною. Він, на жаль, не сімнадцятирічний гарцер, Сташек із Косцежини, котрий пишається вишитими на лівому рукаві куртки всіма можливими “нормами”, які виконав; він — агент під криптонімом “Я-23”, доросла людина, яка ось зараз може застрелити молоду, вродливу жінку, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління, а єдиною турботою після влучного пострілу буде думка про те, як звести нанівець її плани й замести сліди.

Невдовзі Клосс помітив її. Вона ступала повільно, видно, втомилася, хоч стежка уздовж потічка не була надто стрімкою. Мабуть, Панна Бойзель не складала гарцерські норми. Та й де б вона їх складала? В Аргентіні? І ще одне: завербована адміралом аргентінська німкеня, звідки вона знає польську?..

Вона зупинилася майже навпроти його схованки. Помітила чи ні? А може, тут повинна відбутися зустріч із містичним Конрадом? Це Клоссові не подобалося. Гебардт надто близько…

Ганна сіла на повалений бурею стовбур, зняла сандалі, висипала з них пісок. Потім вийняла з маленької сумки пудреницю, подивилася в люстерко, трохи підпудрила ніс. І тут цей такий беззмістовний і такий жіночий жест змусив його поглянути на Ганну іншими очима. Звісно, Клосс знав, що Ганна Бойзель молода, приваблива жінка, навіть провів з нею вечір, але й тоді ні на мить він не забув, хто ця дівчина: довірена оберста Лангнера, віддана фюрерові нацистка, а отже, смертельний ворог Клосса. Зрештою, він бачив, що вона також постійно, навіть у хвилини зближення, контролює себе, ніби відчуває в ньому свого ворога. І лише зараз, коли Ганна за кілька хвилин до виконання важливого завдання взялася чепуритись, Клосс відчув до неї симпатію. Вона враз стала звичайною жінкою, яка хоче подобатись чоловікам.

Ганна поклала пудреницю до сумки, яка була мініатюрною копією кондукторської, енергійним жестом перекинула ремінець через плече, підвелась і поспішно рушила, мовби раптом помітила, що витратила забагато часу. І знову була вона Ганною Бойзель, яку Клосс знав уже кілька днів.

Він трохи почекав — нехай іде: її яскраву сукню видно здалеку. І тут Клосс збагнув, що, перш ніж він покінчить з Ганною, треба позбутися Гебардта, якийсь ось-ось надійде. І справді, невдовзі почулося його сопіння. Цей опецьок ледве долав підйом. Він зупинився біля поруччя кладки над потічком і великою картатою хусткою витирав з обличчя рясний піт.

Дійшовши до розпуття, Клосс навмисне вибрав найстрімкішу стежку, розраховуючи, що це відіб’є в старшого радника бажання лізти за ним. Окрім того, Клосс ішов на сліпуче сонце, що пробивалося крізь дерева, і Гебардту важко буде побачити його на зеленому мерехтливому тлі. Отже, стріляти він не наважиться, а швидше подумає, що Клосс його не помітив, і причаїться десь поблизу — чекатиме, коли обер-лейтенант повертатиметься. Такі, як Гебардт, опасисті літні чоловіки, дуже терплячі й люблять вичікувати.

Пройшовши якихось п’ятдесят метрів, Клосс сховався за штабелем обдертого дерева і лише зараз поглянув униз. Передчуття — отой холод поза спиною, коли він помітив руку Гебардта в кишені піджака — не зрадило його. Гебардт ховав револьвер у кишеню. Він боявся стріляти проти сонця, боявся схибити. І чим же загрожує для нього Клосс — лише тим, що сказав кілька фраз, з яких випливало, ніби він міг бачити, як гладкий старший радник копає землю саперною лопаткою?

Ці думки роїлися в голові Клосса, коли він продирався через чагарі, щоб якнайшвидше побачити яскраву сукню Ганни Бойзель.

Вона вже дійшла до невеликої галявини. Зупинилася біля низького сарая з позбиваних абияк дощок і роздивлялася довкола, наче на когось чекала. Якусь мить Клоссові здалося, що саме на нього: це припущення стурбувало його, бо в такому разі Ганна Бойзель помітила, що Клосс стежить за нею. Цю думку він одкинув як неправдоподібну. Припав до землі. Вирішив якомога ближче підповзти до сарая, в дверях якого зникла Ганна. Повз до штабелів неподалік від сарая, щоб потім одним стрибком опинитись біля тильної стіни. Він намагався робити це тихо — чув навіть монотонне гудіння лісових бджіл. Ще двадцять, ще десять, ще п’ять метрів до штабелів, де він буде у відносній безпеці. Нарешті стрибок. Вже біля штабелів. Перше, що він побачив, — сандалі на босих ногах Ганни Бойзель. А вже потім — два націлених на себе дула автоматів і молодих хлопців, що їх тримали. Рука, якою він машинально потягнувся до кобури, зависла на півдорозі.

— Ти маєш рацію, Гансе, — сказала Ганна, — пізно. — А потім додала: — Я була переконана, що ти підеш за мною, і дивувалася, чому ти відмовився од цього наміру.

Один хлопець поклав свій автомат, притис Клосса до стовбура і повільно, не кваплячись, витяг у нього з кобури револьвер. Другий, за три метри від них, із спрямованим на Клосса дулом автомата, аж кусав губи від напруження. Тільки й чекав на якийсь рух німецького офіцера, щоб натиснути на спуск. Ганна Бойзель теж тримала в руці парабелум. Зброя в її маленькій руці мала смішний вигляд. Йому кортіло сказати про це Ганні. Але натомість він мовив:

— Я хотів би поговорити з тобою, Ганно.

— Про що? — знизала плечима. Ганна не чекала на відповідь. — Ліквідуйте його, — звернулася вона до хлопців, взутих у чоботи і одягнених у напіввійськові куртки. — Ліквідуйте його, — повторила вона, — але, — подивилася на годинник, — приблизно за годину після того, як я піду звідси. — І рвучко обернулася.

— Іди, фашисте, — сказав один із хлопців і підштовхнув Клосса автоматом.

Вони йшли повз сарай. “Послухай, Ганно… ” — долинув до Клосса уривок фрази, сказаної чоловічим голосом. Він подумав, що це, напевно, і є Конрад. Клосс багато зараз дав би за те, щоб бути всередині цього збитого з кількох дощок сарая.

— Не затримуйся, хутчіш! — озвався другий. З його голосу Клосс зрозумів, що хлопець неймовірно гордий з того, що захопив німецького офіцера. “Може, — подумав він з меланхолією, — мені випаде бути його першим трупом”. Вони відійшли на край галявини — тридцять метрів, не більше.

— Тут, — сказав перший. У нього було хлоп’яче обличчя — вуса тільки-но пробивалися. — Звідси ми побачимо, як вона вийде. Тоді поглянемо на годинник.

Другий, що мав продовгувате нервове обличчя (“Схожий на студента історії мистецтва”, — подумав Клосс) і примружені очі короткозорої людини, лише кивнув головою.

“Отже, Ганна Бойзель виявилася спритнішою за мене”, — подумав Клосс. Дістав із кишені цигарки, хлопці не відводили від нього очей. Рішучим жестом відмовилися, коли Клосс простягнув їм пачку. Він намагався спокійно все обміркувати, хоч ситуація й не сприяла цьому. У кожному разі є ще принаймні година життя, бо Ганна вирахувала, що дійде за цей час до Ліска. їй тільки алібі потрібне чи в неї ще якісь справи? Він пригадав уривок фрази, що долинув до нього, коли проходили повз сарай, і знову відчув тривогу. Але пояснити, чому сказані чоловічим голосом слова “слухай, Ганно” викликали в ньому цю тривогу — Клосс не міг. Вона наказала вбити його — це логічно. Мабуть, викрила його гру, звісно, гру лише в цій справі, але й того їй цілком вистачило. Контакти з Мацеєм були надто демонстративні, а Ганна (“слухай, Ганно”, — знову бринять в голові ці слова) надто розумний ворог, щоб не зіставити його спроби витягти з неї інформацію, зустрічі з Мацеєм і, зрештою, історію з мікрофільмом, що зник з-під портрета Фрідріха Великого. Чи в цьому теж вона його запідозрила? А коли так, то чого вирішила вбити його рукави польських партизанів? Чого не зробила це сама у найзручнішій для себе ситуації, коли вони були вдвох? Адже викриття Клосса було б для неї великим успіхом. Усе це якось не тримається купи, і Клосс відчув, що тут він не зведе кінці з кінцями.

Заглиблений у свої думки, він і не помітив, як Ганна вийшла із сарая.

— Подивись на годинник, — сказав хлопець.

— Чверть на дванадцяту, — озвався другий.

Ганна, навіть не поглянувши на Клосса, пішла у гущавину лісу. її яскрава сукня ще кілька хвилин миготіла поміж деревами.

— Скажи цьому вилупку по-німецькому, що ми прикінчимо його через годину, — озвався хлопець з рудим пушком над губою. Другий спробував зліпити фразу чисто по-школярськи. Він замовк на півслові, коли Клосс сказав по-польському.

— Облиш, я розумію. Але ви не вб’єте мене.

Не можна сказати, що ця фраза, сказана бездоганною польською мовою людиною в мундирі офіцера вермахту, не справила на них враження. Але жоден із них не опустив спрямованого на Клосса дула.

— Ти розумієш, — спитав хлопець з обличчям студента, — ви розумієте, — виправився він, — по-польському?

— Хлопці, — серйозно сказав Клосс, — мені треба побачитися з полковником Конрадом.

— У нас наказ, — відповіли.

— Знаю, але ви повинні сповістити його, що я хочу з ним поговорити. Це важливіша справа, ніж моє життя або навіть ваше. Ви ще встигнете мене застрелити, на це завжди знайдеться час. Відведіть мене до полковника.

— Обережно, — сказав другий хлопець, — він хоче дізнатися, що там всередині.

— Нащо воно мені, якщо я загину? Зрештою, я здогадуюся, що там всередині, напевно, рація.

— Ви добре поінформовані.

— Гаразд, — погодився Клосс. — Якщо не хочете мене туди вести, запросіть полковника Конрада сюди. Нехай один із вас піде й покличе його. Ви дорого заплатите, якщо…

— Він гадає, що з одним швидше впорається, — іронічно сказав хлопець, у якого пробивалися вуса.

— Можете мене раніше зв’язати, — підказав їм Клосс. Один із хлопців почав розстібати ремінь, і Клосс зрозумів, що вони клюнули. Він ступнув у бік хлопця, закладаючи одночасно руки за спину, ніби готував їх до зв’язування. Напружив м’язи. Інструктор у таборі під Єреваном називав цей спосіб “захватом самурая”. Відчувши на своїх руках долоні хлопця, Клосс блискавично присів, випроставши руки вгору. Хлопець злетів угору, описав дугу і впав, збивши з ніг свого товариша. Клосс встиг уже відбігти метрів на тридцять, коли почув, як лісову тишу пронизала автоматна черга.

Він був у безпеці. Принаймні — зараз.

8

Сутеніло. Мацей підвівся з каменя, ретельно обтрусив штани, взяв парасольку. Він мав вигляд літнього чоловіка на моціоні в Ліску-Здруї.

— Тепер, — сказав він, — ти все знаєш про старшого радника Гебардта. Пам’ятаєш пароль для Конрада?

— Мене послав до вас Жук, — повторив Клосс. — Якби я знав його раніше… — зітхнув він.

Мацей знизав плечима.

— Адже ти знаєш, що це нелегко. Що ти робитимеш?

— Спатиму, — відповів Клосс. — У мене був жахливий день. Треба непомітно прослизнути до своєї кімнати, навести там порядок і подумати, як закінчити цю гру.

Клосс прийшов до пансіонату, коли з жодного вікна не просочувався й промінчик світла — на всіх були чорні штори. У холі теж було темно, а портьє дрімав під дошкою з ключами. Клосс пройшов повз нього, не беручи ключа. Його універсальна відмичка, виготовлена майстром своєї справи з Вісбадена, відмикала будь-які замки. Бо Клосс хотів, щоб дві людини, котрі, як і він, мешкали у цьому самому пансіонаті, дві людини, котрі не змовляючись пробували сьогодні вбити його, думали, коли поглянуть випадково на дошку з ключами, що Ганса Клосса нема в своєму номері.

Вже у себе, почистивши мундир, скупавшись і лігши врешті на широкий диван, Клосс почав думати про цю другу людину, що хотіла заподіяти йому сьогодні смерть. Після розмови з Мацеєм Клосс знає, чому старший радник Гебардт, причаївшись біля кладки над струмком, двічі стріляв у нього з близької відстані.

Правду кажучи, Клосс повівся легковажно. Він забув, просто забув про Гебардта, а знав же перед тим, що радник чекатиме на нього. Поглинутий думками про те, як вирватися з рук партизанів, він забув про Гебардта. Либонь, тільки інстинкт і цього разу допоміг йому. Коли він добігав до кладки, яскравий сніп сонячного світла на мить засліпив його. Він перескочив через поруччя саме тієї миті, коли пролунав постріл. Один, потім другий. Старший радник Гебардт, мабуть, педант і любить доводити справи до кінця. Інша річ, що другий постріл мало не влучив у ціль. Вже коли чистив свій мундир, Клосс помітив чималу дірку під пахвою. Черговий замах на життя заради кількох скриньок з порцеляною. З того, що сказав Мацей, і з того, що Клосс домислив сам, випливала, просто кажучи, така історія. Вересень тридцять дев’ятого року. Піхотний батальйон 202-го полку захоплює місцевість Ліско-Здруй. Обер-лейтенант Гебардт, шукаючи квартиру, випадково потрапляє до будинку з багатющою колекцією порцеляни. Гебардт теж колекціонер, не кажучи, що сама колекція коштує великі гроші. За кілька днів колекціонера з усією родиною знаходять у підвалі його будинку. Усі вбиті пострілом у потилицю. Колекції не стало. Зараз Клосс пригадав, що Гебардт, либонь, ще в поїзді розповідав якусь геройську історію про свої подвиги тридцять дев’ятого року поблизу Ліска-Здруя. Мовби він з невеличким загоном наштовхнувся на поляків, зав’язався бій, і лише йому, Гебардту, пощастило вийти з тієї сутички живим. Може, ця історія не така вже й далека від дійсності? В такому разі жменька людей, з якими Гебардт пробирався через приміські ліси, не загинула в боротьбі з польськими солдатами. Зараз, зараз… Мацей розповідав, що люди бачили, як з будинку колекціонера виносили скрині, і що керував цим мародерським розбоєм сам генерал. Що ж, логічно. Зайвих свідків завжди знищували.

Клосс відчув, як його заполонює сон, і, вже засинаючи, пригадав хтозна-чому слова, які почув, коли партизани в лісі конвоювали його повз сарай: “Послухай, Ганно…” “Чому “Ганно”? — встиг ще подумати, перш ніж його здолала втома.

9

Була, мабуть, сьома чи початок на восьму, коли він прокинувся; точно він не знав, бо забув звечора завести годинник. Голячись і одягаючись, він обдумав подробиці плану, що почне його незабаром здійснювати.

Клосс натиснув на ручку до її кімнати. Вона легко піддалася.

— Це ти, Больдт? — почувся її голос. — Добре, що ти прийшов. Не знаєш — Клосс не вернувся? Я турбуюсь за нього.

Він зупинився над ліжком, спрямувавши на неї пістолет.

— Ти даремно турбуєшся, — нарешті озвався Клосс.

Вона схопилась, а потім знову впала на подушку. Рукою зробила непомітний рух чи тільки збиралася зробити. Але Клосс не хотів більше ризикувати. Він ухопив подушку за ріжок і висмикнув її з-під голови Ганни. Там, де Клосс і сподівався, лежав великий, надто великий для жінки парабелум. Він узяв його й пожбурив під шафу.

— Ти брутальний. Шкода, що ти від самого початку не був такий. Я люблю брутальних чоловіків.

— Одягайся, — кинув Клосс.

— При тобі? — вона ще пробувала грати. — Мені ніяково.

— Як хочеш, — сказав Клосс. Він дістав з кишені глушник і приладнав його на дуло револьвера. — Якщо хочеш, ми почекаємо, доки почне бити отой великий годинник у холі. Його дзвін легко заглушить цей звук.

Енергійним рухом вона скинула з себе ковдру. Невдовзі Ганна стояла поруч з ним у тій самій сукні, що й учора, і легеньких сандалях. Вона потяглася до сумки, але Клосс дозволив узяти її лише після того, як переглянув, що в ній лежить.

— Гаразд, — сказав він. — Тепер накинь плащ на плечі, я вестиму тебе під руку, а цю іграшку триматиму якраз на висоті твого жалісливого серденька, що так хвилювалося за Ганса Клосса. І стрілятиму не вагаючись, якщо ти вирішиш, що моє товариство тобі набридло.

— Куди треба йти? — поцікавилася вона.

— Побачиш, — відповів він. Напівобійняв її — так, щоб відчувала доторк металу під плащем. Так вони пройшли хол і коридор, нікого, крім портьє та прибиральниці, не зустрівши. На вулиці минули водовоза і старенького ксьондза, який осудливо зиркнув на жінку, що пригорнулася до німецького офіцера. “Він, мабуть, думає, що це полька”, — усміхнувся в думках Клосс. Біля муру вона затрималася.

— Куди ти мене ведеш?

— Чому ти хотіла, щоб ці люди вбили мене? — спитав Клосс замість відповіді.

— У мене не було виходу. Ти мені мало не зіпсував усе. Моя місія важливіша за життя якогось там обер-лейтенанта абверу.

— Потім, — сказав Клосс, — ти звинуватила б мене перед Лангнером, і мене вважали б шпигуном, який витяг з-під портрета мікрофільм із справжніми відомостями.

— Мені довелося б це зробити, — відповіла вона. — Наші шефи люблять, коли зрадник зазнає заслуженої кари.

— Але ти не подумала, що це я, наприклад, міг бути шефом Єви Фромм і забрати той мікрофільм?

— Не подумала, — сказала вона, — і не подумаю.

Вони вже були біля кладки. Це тут старший радник Гебардт спробував застрелити Ганса Клосса.

“Він буде нестямно вражений, — подумав Клосс, — коли побачить мене знову”. А вголос сказав:

— Тепер ти вже знаєш, куди ми йдемо.

— Міг і раніше застрелити мене.

— Ти й справді не здогадуєшся? Ми йдемо до полковника Конрада.

— Збожеволів?! Ти мене до них ведеш?! — сказала вона з острахом, але острах цей був перебільшений, ніби удаваний, бо Клосс, торкаючи її, відчув, що вона зітхнула, начебто перестала раптом боятись. — Ти гарний, Гансе, і дедалі більше починаєш цікавити мене, — сказала вона.

— Ти поводишся так, ніби не знаєш, що на тебе чекає там.

Вона розсміялася коротко, нервово.

— Пароль! — почули вони попереду.

З-за дерев вийшов озброєний партизан. Клосс із полегшенням завважив, що він не з учорашніх його знайомих. Тепер і партизан помітив мундир Клосса.

— Скажи хлопцеві пароль і поясни, що я не можу підвести руки вгору.

— До Конрада, — мовила вона. — Веди до Конрада. Скажи, що прийшла Ганна.

— Ганна? — уголос повторив Клосс. — А не Єва?

Вона мовчала.

І раптом Клосс почав здогадуватися. Це неймовірно, а проте…

— Ганна? Ти знов тут? — Перед ними стояв лисий чоловік, одягнений у штани-гольф.

Замість відповіді, вона скинула з пліч плаща.

— Мене прислав до вас Жук, — сказав Клосс.

— Жук казав мені про вас, — відповів Конрад.

Але тепер Ганна нічого не розуміла. Дивилась на Клосса круглими від здивування очима. Конрад жестом відіслав хлопця з автоматом.

— Цю дівчину, — сказав Клосс, коли хлопець зник за деревами, — звуть Ганна Бойзель, і вона… — Він замовк, бо раптом усе збагнув. Ганна сміялася. Конрад іронічно позирав на Клосса.

— Сховайте зброю, тепер вона вам не знадобиться. Ходімо до мого сарая, вип’ємо перед відльотом. За дві години літак… Я повинен вам розповісти, — провадив він далі уже в сараї, коли вони випили по склянці справжньої “White horse”, яку Конрад, мабуть, привіз таки з самого Лондона. — Я повинен розповісти вам, як це було насправді. Ганну завербовано в Аргентіні, а точніше кажучи, ми дозволили їй завербуватися до абверу, бо вже два роки вона була кадровим працівником Інтеллідженс Сервіс. Дівчина вона здібна, то й стала близьким співпрацівником Лангнера, а при нагоді зробила неоціненні послуги Сполученому Королівству Ганна має чин майора військ Його Королівської Величності.

— Мені треба було збагнути це раніше.

— У тебе було мало даних, — сказала Ганна.

— Ми всі працюємо навпомацки, — додав Конрад. — Ми мало не ліквідували вас. Ви мусили загинути разом з Плюшем.

— Отже, у вас уже є справжній мікрофільм? — запитав Клосс.

— На жаль, — допомогла Конрадові Ганна. — Єва Фромм справді була нашою агенткою, проте в схованці під портретом нічого не було. В кожному разі фальшивкою нас не піддурять. А це вже щось.

— Одначе, що для тебе вартий справжній план, той, який сфотографувала Єва Фромм?

— Він у тебе? — запитала вона. — Отже, це ти? Скільки хочеш?

— Багато, — відповів Клосс. — Твою дружбу. — Він відкрив бляху пояса з написом “З нами бог”, витяг маленький рулончик у цигарковому папері.

— Англія ніколи не забуде вам цього, — сказав Конрад, беручи з побожністю із рук Ганни рулончик.

— Ми союзники, — Клосс підніс склянку з напоєм кольору слабкого чаю. Крім того, мені було б дуже прикро, якби праця Єви Фромм була замарною. Ця дівчина дорого заплатила…

Він ще якийсь час думав про маленьке непоказне дівча, чекаючи на лісовій галявині Ганну, з якою Конрад хотів ще порозмовляти віч-на-віч. Ось вона вийшла, але похмура й мовчазна. Лише на зворотному шляху по-дружньому взяла його під руку.

— Я скажу тобі щось, чого не повинна була б казати.

— Не завдавай собі клопоту, — відповів Клосс. — Я знаю, що ти хочеш сказати: Конрад наказав тобі завербувати мене. Розчаруй його і не повертаймося більше до цієї теми.

— Може, так і краще, — усміхнулася вона.

— Нам треба подбати про подарунок для твого шефа, — сказав Клосс. У кількох словах він розповів їй усе, що стосувалося Гебардта. Сценарій вони розробили спільно: хтось із них змусить Гебардта діяти. А тоді вже, залежно від обставин, треба обрати зручний момент і покінчити рахунки з ним.

Цього ж дня увечері до столика, за яким старший радник Гебардт закінчував роздирати печене курча, підійшов обер-лейтенант Клосс. Не питаючи дозволу, сів і, перш ніж товстун встиг отямитися від того, що бачить людину, яку вбив ще вчора, запитав:

— Чи маєте час побалакати зі мною про кілька скриньок старої порцеляни і кількох солдатів, які загинули, супроводжуючи їх?

Гебардт не мав часу. Він відштовхнув столик і витяг револьвер. Але постріл пролунав раніше, ніж він натиснув на спуск. Гауптман Больдт, який сидів за сусіднім столом разом з Ганною Бойзель, недарма вважався чудовим стрільцем. А за те, що він перешкодив втекти грізному шпигунові, старшому радникові Гебардту, його похвалив у наказі сам оберст Лангнер.

Операція “Дубове листя”

1

З базарного майдану було видно як на долоні міст на Резі та юнкерський палацик, у якому розташувався штаб дивізії. У глибині, аж під лісом, що темнів на обрії, виднілися луки, вкриті латками буро-сірого талого снігу. Була відлига. Цього року вже перші березневі дні віщували ранню весну.

Клосс дивився на міст, на річку, що затопила прибережні поля, на шосе, що губилося між дерев, і думав про бронетанкові підрозділи, які повинні пройти саме тут, щоб відкрити шлях на Колобжег і Щецін. Через річку Регу, яку Клосс уже не міг інакше називати, як тільки по-польському, через приміське селище Форбург, тобто Осєк, і далі через Дьоберітц чи просто Добжице. Не дивно, що генерал Пфістер, командир гренадерської дивізії, точніше її недобитків, що лишилися після боїв за Поморський Вал, надає такої ваги мосту на Резі: “Висадити в повітря чи захистити, в жодному разі не віддати ворогові”.

Десь здалеку долинув гуркіт артилерійської канонади: кожний німецький гренадер знав, що ворог уже зовсім близько, і, либонь, вже ні Пфістер, ні навіть есесівець Куссау не вірили, що Рега стане перепоною на шляху в глиб рейху. “Треба вистояти, фюрер дивиться на вас”, — зачитав сьогодні генерал депешу з ОКВ. Потім сказав: “Захистити чи висадити”, хоч означало це просто: висадити в повітря у відповідний момент, щоб через міст не пройшли танки Т-34, що викликали страх на сотнях кілометрів од Вісли до Вроцлава і Поморського Валу. Для цього ж таки наказано замінувати міст, і командир охорони чекає тільки на телефонний дзвінок генерала…

З майдану віялом розбігалися вулички, одна з них — Дьоберітцштрассе, або Добжицька. Табличку Клосс помітив здаля, але перед тим, як повернути, він уважно огледівся, перевірив, чи не стежать за ним — робив це швидше за звичкою, ніж із справжньої потреби. Ніхто в цьому Форбурзі, що завтра буде знову Осєком, не звертав уваги на капітана вермахту. Від мосту на Резі йшов угору, а далі плентався саме Добжицькою похмурий натовп біженців. Це були жінки, старі й діти. Хто тяг візка із домашнім збіжжям, а хто просто чалапав з торбою за плечима.

Час від часу лунали попереджувальні вигуки: хто не встигав зіпхнути візок на узбіччя, втрачав усе майно під гусеницями транспортерів і самохідок, що мчали на Схід.

Солдати в касках похмуро дивилися на біженців, мовби ті були в усьому винні. Але Клосс не відчував жалю: нарешті прийшло те, на що він багато років чекав.

Наддав ходи. Номер 64 має бути десь у кінці вулиці. “Він живе сам і в гарному місці”, — сказав зв’язківець, даючи Клоссу цю адресу у Форбурзі. Дивізія Пфістера прибула сюди напередодні як другий ешелон оборони, але Клосс протягом дванадцяти годин спромігся зібрати багато інформації, якою зможе зацікавитися командування польських частин, що наступають на цій ділянці фронту. Він сподівався, що форбурзький товариш допоможе налагодити зв’язок і передати повідомлення. Насамперед — це система оборони мосту і полк гренадерів з резерву ОКВ, який вночі перекинуто до лісу Вайперт… Про це годину тому говорив Пфістер, коли викликав до себе Клосса й капітана Куссау, відрядженого до них з розбитої над Віслою дивізії СС.

Пфістер — типовий пруссак, майже хрестоматійний тип офіцера вермахту, для якого не існує нічого поза даною ситуацією на довіреній йому ділянці фронту.

— Я сподіваюсь від вас особливо ретельного виконання наказів, — мовив він.

Обидва, Клосс і Куссау, сказали “слухаюсь”, але потім Клосс наважився запитати:

— Пан генерал вважає, що ворог зламає нашу оборону на річці?

— Я так не вважаю, — відповів Пфістер. — Я передбачаю все можливе. Цілим цей міст не може потрапити до їхніх рук. А висадити міст у повітря можу наказати тільки я і зроблю це лише тоді, коли не буде іншого виходу.

Потім генерал поінформував їх про полк резерву, що стоїть у лісі Вайперт, а далі без паузи, тим самим байдужим тоном почав говорити про справу обер-лейтенанта Калерта.

— Віддати до польового суду й розстріляти, — безапеляційний тон генерала не припускав ніяких дискусій чи сумнівів з цього приводу.

Клосс розумів, що заперечувати марно, що доля цього офіцера вирішена. Він помітив задоволення в очах есесівця Куссау, що не любив Калерта. І не дивно! Калерт, студент із Відня, був одним з найпристойніших офіцерів дивізії і не дуже приховував свою зневагу до есесівців.

— Калерт, — провадив далі генерал, — всупереч наказу, віддав більшовикам село Клаудорф.

— Він там не міг втриматися, — зауважив Клосс. — Калерт зайняв найвигідніші оборонні позиції, але…

У нього вп’ялися скляні очі генерала.

— Ви знаєте, капітане, наказ фюрера. Для прикладу його треба скарати.

Клосс замовк. Він подумав про Симону, маленьку француженку, яка працювала в казино дивізії і вже тривалий час приятелювала з Калертом. Вони сподівалися дотягти до кінця війни…

Клосс пройшов уже майже всю Дьоберітцштрассе і нарешті побачив номер шістдесят чотири. Невеличкий дерев’яний будиночок з квітником, металева табличка з прізвищем власника. Він прочитав: “Томаля”.

Двері відчинив сивий чоловік років під шістдесят, його обличчя здалося таким своїм, рідним, що Клосс, всупереч інструкції, сказав першу частину пароля по-польському:

— Це ви відвідуєте в Берліні тітку Елізу?

— Авжеж, — тихо відповів Томаля. — Тітка Еліза мешкає на Александерплаці.

Він завів Клосса до невеличкої кімнати, яких Клосс бачив сотні в тутешніх селах і містечках. Гаптовані килимки, єдвабні подушки, вишивані написи. Лише ікона матері божої з Ченстохова на стіні контрастувала з цим по-німецькому міщанським інтер’єром.

Томаля поставив на стіл пляшку і дві чарки. На Клосса позирав ще трохи з недовірою, по-селянському хитрував і не відразу перейшов до справи.

— Добре, що ти є, — ствердив нарешті хазяїн. З самого початку він звертався до Клосса на “ти”. — Завтра починаємо операцію “Дубове листя”.

— “Дубове листя”, — повторив Клосс, — що це за операція?

— Тобі не казали? — В голосі Томалі знову забриніла недовіра.

Клосс спокійно прикурював цигарку.

— Я тут з учорашнього дня. — Він теж уважно оглядав Томалю. Його досвід підказував, що в конспірації найнебезпечніше є налагодження нових зв’язків. Томаля відразу, викликав довіру, але Клосс був насторожі,

— Операція “Дубове листя” планується вже кілька тижнів, — пояснював тим часом Томаля. — Треба захопити міст на Резі на початку наступу і втримати його до підходу наших частин. Не можна допустити, щоб німці знищили міст.

— На кого покладено виконання цього завдання? — запитав Клосс.

Томаля довго мовчав.

— Післязавтра о четвертій ранку на західній околиці лісу Вайперт висадиться десантом загін наших парашутистів, — сказав він нарешті. — Я проведу їх через ліс до Форбурга. Коли почнеться наступ, вони нападуть на німецьку охорону біля мосту.

Клосс схопився із стільця. Він швидкими кроками ходив по кімнаті. Через ліс Вайперт! Збожеволіли! Адже в цьому лісі розташувався бронетанковий гренадерський полк!

— Операцію треба негайно відмінити! — вигукнув він. — І змінити плани!

Томаля, нічого не розуміючи, дивився на нього.

— Чому?

— Навіть миша не прошмигне через ліс Вайперт.

— Сьогодні ще в ньому нікого не було. Цю інформацію я сам передав.

— До сьогодні, — сказав Клосс.

Томаля потягся до чарки. Рука його тремтіла.

— Я вже нічого не можу зробити.

— Хочеш, щоб хлопці загинули?

— Я вже нічого не можу зробити, — повторив він. — Бачиш, зв’язківець, скинутий місяць тому з рацією, сидить десь у Добжице. Навіть я не знаю, де саме.

— Як це — не знаєш? У тебе нема з ним зв’язку?

— Лише через нашу людину в Добжице. Звуть його Вайс. Він приїздив сюди раз на тиждень. Проте зараз дороги перекриті, проїзду нема…

— До цього Вайса треба негайно когось послати. Ти знаєш, де його шукати?

— Адресу я знаю. Власне… — Клосс розумів, що Томаля не має права називати йому ту адресу, але ситуація була виняткова. — Байтценштрассе, двадцять вісім.

— Треба негайно когось послати. Це якихось двадцять з гаком кілометрів.

Томаля мовчав. Лише зараз Клосс помітив, що старий украй змучений. Під очима синці, губи пересохли. “Він тягне з останніх сил”, — подумав Клосс.

— Скільки та які є в тебе люди? — запитав лагідніше.

— Всі нові, — сказав Томаля. — Тільки нові. Колись тут мешкало багато поляків, — раптом заговорив він швидше, — ціла Добжицька вулиця — самі поляки. Не дочекались. Я теж, мабуть, не дочекаюсь.

— Які в тебе люди? — повторив Клосс.

— Янка. Полька, що працює в сусідів. Сусіди вже повтікали. Онук мій Ервін. йому оце шістнадцять минуло. Є ще кілька хлопців з Польщі, яких вивезли сюди на роботу, але я не встигну їх так швидко попередити.

— Розумію. — Клосс ходив по кімнаті. Зупинився перед груповою фотографією.

— Тутешні поляки, — тихо сказав Томаля. — З тих, що на фото, лишився тільки я… Може, в концтаборі хтось виживе.

— Не треба було зберігати це фото. І в усякому разі — не треба було вішати його на помітному місці, — сухо пояснив Клосс. Сів навпроти Томалі й теж відчув утому.

“Ще два місяці, — подумав він, — може, три…”

— Треба послати Янку і твого онука, — сказав і поглянув на старого. — Нема іншого виходу. Хай ідуть до Дьоберітца, тобто до Добжице, — виправився, — двома різними шляхами. Хтось із них мусить дійти. Ще сьогодні. Вайс устигне передати повідомлення.

— Ервіну шістнадцять років, — шепнув Томаля. — Янці трохи більше…

— Розумію. Але зробиш так, як я сказав. Пам’ятай, що, коли ми не попередимо, наші парашутисти загинуть у лісі Вайперт, а німці встигнуть висадити міст.

— Їх зараз гукнути?

— Потім покличеш. Вони не повинні бачити мене. Як ми довідаємося, що попередження передано і операцію відмінено?

— Двічі на день — о сьомій тридцять ранку та о дванадцятій вечора в діапазоні п’ятнадцяти мегагерц наші передають дев’ять тактів Полонеза ля-бемоль мажор Шопена.

— Що це означає?

— Полонез — буде операція. Нема полонеза — операцію відмінено.

— Ясно.

— Ну гаразд. Якщонаш загін не прибуде, як врятувати міст?

— Подумаємо, — сказав Клосс. — У рапорті треба запропонувати інше місце висадки. — Він вийняв з планшета карту й довго її вивчав. — Може, на південь від Форбурга. Від Осєка, — виправився він знову.

Томаля протер окуляри.

— Очевидно, можна, — сказав він. — Якщо там чисто.

На вулицях і полях, ще вкритих снігом, завис туман. Клосс зупинився, оглянувся, це вже була звичка, закурив. Врешті, він збагнув, що його вразило: тиша. Гармати на сході мовчали. “Це, мабуть, означало, — подумав він, — що завтра чи позавтра… Авжеж, найпізніше позавтра, за кілька годин після приземлення парашутистів, приземлення, якого не можна допустити…”

2

Тимчасове приміщення казино штабу дивізії розташувалося в палаці у напівпідвалі: щоб до нього втрапити, треба було зійти сходами вниз із просторого холу, де постійно чергували офіцер і два сержанти. Генерал Пфістер особисто вибирав приміщення для казино. “Місце, де їдять офіцери, — повторював він, — має бути охайне та приємне”. Про охайність казино дбала, власне, Симона.

Калерт познайомився з нею, коли дивізія стояла у Франції, і вблагав генерала, щоб він дозволив йому взяти дівчину з собою і дати їй роботу в штабі дивізії. Ця красива брюнетка з великими очима вразила Клосса. Вона, здавалось, нікого, крім Калерта, не помічала: до всіх ставилася з однаково байдужою, сухою чемністю, з якою вони зустрічалися в невеличких кав’ярнях та бістро Парижа. Вони звикли до цієї дівчини, навіть полюбили її по-своєму, а начальник штабу — набагато інтелігентніший офіцер, ніж його керівник, — сказав якось, що ця дівчина, яка у такий пекельний час вважає, що з усіх справ на цьому світі лише кохання має вагу, є в дивізії чимось на зразок амулета. Калерт, з яким Клосс подружився, — якщо слово “дружба” можна тут вжити, — сказав, що з Симоною вони ніколи не говорять про війну. Ніколи не сперечаються, хіба що тільки з приводу того, де потім вони житимуть — у Парижі чи на його батьківщині у Відні. Не буде ніякого “потім”: Пфістер дав наказ розстріляти Калерта, і Клосс знав, що на скасування цього рішення годі сподіватись.

Коли, повернувшись від Томалі, Клосс зайшов у казино, там було порожньо. Симона стояла біля стойки й витирала чарки. Вона робила це вправно, швидко, ніби нічого, крім цих чарок, її не цікавило.

Клосс сів до столу, вона негайно підбігла, несучи порцію гуляшу.

— У мене для вас є дещо із Франції, — сказала вона. Налила чарку і відразу сховала пляшку під прилавок. Симона стала поруч з Клоссом.

— Ви сідайте.

— Ні, спасибі, — шепнула вона. Ніколи, працюючи в казино, Симона не сідала до столиків. — Пане капітане, — почала вона кострубатою німецькою мовою, раптом перейшла на французьку і заторохтіла своїм паризьким діалектом, ковтаючи закінчення й цілі слова. — Пане капітане, скажіть, бога ради, що вони хочуть з Рольфом зробити?

Клосс мовчав. Він розумів, що повинен їй це сказати, але не наважувався.

— Гансе, — шепнула вона. Симона знала його ім’я, але до Клосса зверталася так уперше. — Гансе, — повторила Симона, — я чула, як Зіберт, ад’ютант генерала, говорив, що його розстріляють. Це правда?

Він мовчав.

— Благаю — це правда?

— Так, Симоно…

— Треба щось зробити, — це був мало не крик. — Треба йому допомогти, просити генерала. Він не схотів мене прийняти. Вони не повинні його розстріляти… Зробіть щось, пане капітане, негайно зробіть щось!

Клосс подумав про тих, кого розстрілювали у Франції і розстрілювали у Польщі. Він не міг допомогти Калертові й не хотів брехати.

— Я безсилий, Симоно, — сказав він. — Я намагався… — Голос йому урвався.

— А Рольф вважав вас своїм другом. — Вона сказала це по-німецькому і відразу перейшла на французьку. — Ви ставитеся до мене з погордою? Ви гордували і Рольфом, і мною. Француженкою, що пішла за німця! Я пішла за німця, — крикнула вона, — і нічого мене, крім нього, не цікавить. Він не повинен загинути, ви чуєте? Ця проклята брудна війна не повинна забрати його від мене!

Клосс мовчав.

— Ви незворушний і холодний, як усі пруссаки, — вона заплакала. — А я гадала…

На порозі казино з’явився Куссау. Він зметнув руку в гітлерівському привітанні і з неприхованою іронією подивився на Клосса й Симону.

— А він? — спитала вона раптом. — А може, він захоче допомогти?

— Це безнадійно, Симоно, — твердо сказав Клосс.

Вона, звичайно, не повірила. Незабаром Симона вже підходила до столика есесівця, несучи на таці чарку й ту саму пляшку французького коньяку, яким частувала й Клосса. Вона зупинилася поруч з гауптманом Куссау, як нещодавно спинялася біля Клосса. До нього долинали уривки їхньої розмови, м’яка, школярська німецька мова Симони й тверда берлінська вимова есесівця.

— У мене величезне прохання, капітане, величезне, — говорила Симона. — Ви знаєте, очевидно, що йдеться про Калерта. Лише ви можете мені допомогти.

— Ми поговоримо про це, — Куссау зручно розлігся на стільці, — поговоримо, дитинко. У тебе є щось краще за цей гуляш? Може, сосиски? Учора ти нам давала чудові сосиски з гірчицею.

— Для вас є.

Вона зникла за перегородкою буфету, а Куссау вищирив зуби, посміхнувшись.

Клосс підвівся. Що б він зробив зараз, це підійшов би до Куссау й сказав, аби й Симона почула: “Не дури дівчину. Адже добре знаєш, що Калертові ніхто не допоможе і сам усе зробив, щоб його розстріляли”. Та він мовчав, мусив мовчати. Гостра сутичка з Куссау ризикована, це ускладнило б виконання доручення, а Клосс уже навчився стримувати себе, на війні не існує нічого, крім того, що служить війні. А проте…

Симона принесла сосиски. Куссау ковтав їх, намащуючи гірчицею. Француженка стояла поруч.

— Ще одну чарку коньяку, — сказав Куссау. — А про Калерта, дитинко, поговоримо згодом. Згодом, у мене в кімнаті. Якщо, звісно, ти матимеш бажання.

Клосс вийшов.

Кімната Клосса була на третьому поверсі в кінці коридора. Через вікно він бачив річку Регу, міст і узлісся. Далеко на обрії спалахували блискавиці. Там був фронт. Якщо вдасться зберегти цей міст, думав Клосс, бронетанкові частини відразу вийдуть на оперативний простір, опиняться в тилу Pommern Stellung,^[3] вийдуть до моря. Як оцінює ситуацію генерал Пфістер? Коли він дасть наказ висадити міст? Якби він смертельно не боявся Гіммлера, то, безперечно, наказав би знищити міст раніше, але тоді він відрізав би відхід німецькому авангарду, що перебуває на тім боці річки. Може, він уже пожертвував ними? Він знає, що на рубежі Реги не втримається, але розуміє також, що наступ треба стримувати.

Він подивився на годинник. Маленька стрілка майже добігла до цифри вісім. Клосс увімкнув радіо, знайшов потрібну хвилю: якусь часину він чув лише тріскотняву, потім крізь шум і гурчання прорвалися перші такти Полонеза ля-бемоль мажор. Йому здалося, що вони звучать надто голосно, що музика лунає в усіх куточках палацу. Вимкнув радіо. Отже, повідомлення ще не дійшло Не могло дійти. Янка та Ервін вийшли три години тому, у Добжице будуть найраніше опівночі, а коли Вайс устигне передати доручення радистові? Встигне. Він стягнув сорочку і впав на ліжко. За кілька хвилин прокинувся від стуку в двері. На порозі стояла Симона.

— Я прийшла, — сказала вона. На ній була вечірня сукня, в якій вона ніколи не з’являлась у казино.

Він схопився з ліжка.

— Сідайте, Симоно… Я зараз…

— Я сяду поруч з вами, — блідо всміхнулася вона. Зажурила. Він побачив її обличчя дуже близько, коли подавав вогонь.

— Я могла піти до вас або до нього, — шепнула вона. — Я знаю, що ви не любите наражатися, знаю, що це небезпечно, та якби ви справді схотіли… Може, варто спробувати… — додала вона. Клосс помітив, що Симона насилу стримує сльози, губи її тремтять, і коли всміхнеться за хвилю, то здобуде над собою величезну перемогу. Клосс знав цьому ціну.

— Симоно… — почав він і відразу зрозумів, що вона не повірить нічому з того, що почує від нього.

— Може, варто спробувати… — повторила Симона. — Він сидить у підземеллі, я просила, щоб мене до нього пустили, щоб я могла побачити його. Гансе! Ти не відмовиш?.. Ти любив Рольфа, і я тобі теж трохи подобаюсь.

— Симоно, — сказав він твердо. — На що ти від мене сподіваєшся? На співчуття?

— Ні, — гостро кинула вона. — Не співчуття. На це я не сподіваюсь. Я знаю, що даремно нічого… Я ладна… Адже ви не повинні вбити його! Це неможливо! Це абсурді Безглуздя! Нащо Рольф має гинути? Я ніколи не повірю… Якщо не можна його звільнити, дайте йому втекти… Гансе! Адже…

— Спробуй добитися до генерала, Симоно. І не покладай великих надій, — це він мусив їй сказати.

— Ти відмовляєш?

Клосс мовчав.

— Відмовляєш, — повторила вона. Схопилася з ліжка. — Ти пошкодуєш! Ви всі пошкодуєте! За річкою стоять росіяни!

— Ні, — заперечив він. — За річкою стоять поляки, Симоно.

— Все одно! Тоді ви благатимете про співчуття. — Вона вийняла пудреницю, витерла сльози і, не поглянувши більше на нього, вийшла з кімнати.

Клосс тихо прочинив двері у коридор і став на порозі. Куссау жив на цьому самому поверсі, через кілька кімнат. Симона зупинилася перед дверима есесівця, постукала, зайшла… Клосс чекав. Закурив, вимкнув світло й сів біля прочинених дверей. Йому не хотілося спати: заграва на сході поблідла, гармати замовкли. Симона не вийшла з кімнати Куссау.

3

Наказ Клосса іти двома різними шляхами виявився практично нездійсненним. До Добжице, щоправда, було дві дороги — шосе й путівець через ліс Вайперт, але в лісі стояв гренадерський полк. Тому-то Янка та Ервін вирішили йти по шосе — звичайно, не разом: Ервін вирушив перший, за годину пішла Янка. Томаля навчив їх називати пароль і змусив визубрити повідомлення. Поцілував онука, руки йому тремтіли, він говорив через силу.

— Твоя мати померла, — шептав Томаля, — батько… молімося, щоб він повернувся. Будь обережний…

— Нічого зі мною не станеться, дідусю. — Він здавався надто самовпевненим. У мундирі гітлерюгенду він анічим не відрізнявся від тисячі хлопчаків, що марширували й горлали на вулицях. Ервін поклав у рюкзак хліб і одну зміну білизни, на Добжицькій вулиці відразу приєднався до натовпу біженців, що сунули зі сходу безперервним потоком.

Біженці йшли повільно й мовчки. їх пойняли розпач, жах і ненависть, вони озиралися на схід і бачили там лише заграви над обрієм. І ще бачили своїх солдатів у касках, гармати й кулемети, але перестали вже вірити, що є сила, яка затримає навальний наступ зі сходу.

Невдовзі Ервін помітив, що своїм вбранням він вирізняється в юрмі біженців. Хлопців його віку було небагато, а чоловіки переважно літні, одягалися лише в цивільне. Ніяких мундирів, ніяких членів партії, СА. Сіра, одноманітна маса. На Ервіна зиркали з недовірою, дехто зітхав, дехто відводив очі. Хлопець прискорив ходу. Хотів пробитися до голови колони, бо розумів, що він повинен швидше дістатися до Дьоберітца. Досі дідусь нічого не доручав йому: навчив тільки польської мови, розповідав історію Польщі та історію їхньої родини. Ервін жив у роздвоєному світі, між школою й домівкою, гітлерюгендом та дідусем, читав лише по-німецькому, бо ніяких польських книжок, окрім біблії, вдома не тримали, і мав друзів, що святкували перемоги, які його не цікавили. Він знав, що його батько у вермахті, а коли надійшло офіційне повідомлення, що єфрейтор Ганс Томаля, загинув безвісти, дідусь шепнув, що Янек “уже, напевне, в наших”. Батько був одночасно Гансом і Янеком, він сам, Ервін, був то німцем, то поляком.

Однак усе польське було минувшиною, історією, трохи казкою, а дійсністю була Німеччина, і тільки тепер, коли світ несподівано перемінився, усе, що він чув і знав, набрало реальних форм. Виявилося, що дідусь, спокійний, літній мужчина, який підписувався “Thomala”, вже багато років боровся за те, щоб тут була Польща і щоб він, Ервін, міг говорити й думати своєю рідною мовою. Ервін не знав і не уявляв собі, якими є т і, що прийдуть сюди. З цими, що тікали зараз на захід, він прожив усе життя. Ідучи дедалі швидше, він думав про Ельзу, п’ятнадцятирічну дівчину, яка з родиною вже вийшла з Осєка і, ймовірно, перебуває десь тут, у цій колоні, але він не сподівався її зустріти.

Морок густішав, Ервін уже наближався до голови колони, до возів, у які були запряжені змучені коні, коли зненацька йому вдарило в очі світло прожекторів. Воно вихоплювало з темряви людські обличчя, нишпорило у візках і придорожних чагарниках. Ервін схаменувся надто пізно. На розпутті зупинилися вантажні машини, жандарми в касках перекрили дорогу. Він хотів стрибнути вбік, але світло вже намацало його: Ервін заплющував очі, почуваючи себе беззахисним і безпорадним.

— У мене немає однієї легені, — скиглив якийсь чоловік. — Люди добрі, я ж не підніму зброю. Я не можу ходити.

— Ми тебе довеземо, — сміявся жандарм. Він заштовхував чоловіків на вантажну машину, а його колега рахував нещасних…

Ервін зупинився перед ним і зметнув уперед руку.

— Хайль! — легковажно сказав жандарм. — Цей хоч у мундирі. Як тебе звуть?

— Ервін Томаля.

— Куди йдеш?

— До Дьоберітца, до дядька.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Гаразд. Годишся. Твої однолітки вже воюють.

— Дядько хворий… — спробував одкараскатись Ервін.

— До вантажної машини! — загорлав жандарм, і хлопець слухняно поліз на машину. Чи була нагода втекти? Ервін весь час думав про це. Але надто великий ризик. Якби побачив їх раніше, якби одразу стрибнув убік…

Вантажна машина рушила. Вона мчала вздовж колони біженців на схід, минула Форбург, або Осєк, перехопилася через міст на Резі й посунула через ліс у напрямі фронту.

— На бойню, — сказав якийсь чоловік. — Так, на бойню…

Ервін думав про Янку. Може, їй удасться? Адже дівчат не чіпають.

Тим часом Янка йшла в чужому натовпі, дбаючи лише про те, щоб бути однією з біженок, нічим не різнитися від них, занадто не поспішати, нікого не випереджати… Вона зірвала з сукні й плаща літеру “П” і шкодувала тільки, що не взяла з собою хоч якийсь багаж, бодай рюкзак, бо всі були нав’ючені, тягли валізки й клунки. Подумки повторювала слова повідомлення, щоб нічого не забути: “Ліс Вайперт зайнятий, висадка неможлива, пропоную інше місце…” Треба дійти з цим донесенням до Ганса Вайса, Баутценштрассе, двадцять вісім. Ганс Вайс. Вона озирнулась і побачила заграву на сході. Ще кілька годин тому Янка сподівалася, що піде на схід і незабаром повернеться до Любліна, а тим часом вона чимчикує на захід у юрмі жінок і дітей, які по-справжньому вперше за всю війну скуштували почім фунт лиха. Янка йшла легкою, невимушеною ходою, коли нараз відчула на собі чийсь пильний погляд… Отже, вона таки вирізнялася в цій юрмі! Якась жінка штовхала поперед себе чималий віз з полотняним дашком.

— Ти сама, дитино? — запитала вона.

— Мої попереду, — відповіла Янка. Її не дуже зграбна німецька мова не впадала в очі.

— Допомогла б трохи!

Янка впряглася у віз поруч з жінкою. Йшли бруківкою, тепер вона справді була однією з біженок, ніхто на неї не дивився, вона спотикалася й напружувала м’язи, мовчки, як усі в цій колоні.

Зупинилися. Десь далеко спалахнули смуги світла, чорна вантажна машина загальмувала на узбіччі.

— Хоч відпочинемо, — сказала жінка.

— Я краще до своїх повернуся, — шепнула Янка.

— Допоможи ще, — попросила жінка. — Вони далеко не підуть. Усі зустрінемося в Дьоберітці.

Аж тут з-під полотняного накриття візка вигулькнула маленька дівчинка. Вона продерла очі і, коли промінь світла вихопив на мить з темряви обличчя людей, подивилася на маму і Янку.

— Мамо, — гукнула вона, — а що тут робить ця полька? Вона у Гінтерів служила…

— Полька?! — причепилася жінка до Янки. — Отже, ти полька? Чому ти не хочеш допомогти? Де твоє тавро?

— Я…

— На своїх чекаєш? — Утома й зненависть вилилася в крик. — Придивляєшся до нас, радієш, що ми гинемо?

З вантажної машини, що стояла на узбіччі, виліз жандарм.

— Сюди, сюди! — гукнула жінка. — Полька!

Жандарм біг до них. Янка, не думаючи, штовхнула жінку, перескочила через рів і побачила перед собою чорну стіну лісу. По ній ковзнуло світло прожектора. Коли добігла до перших дерев, почула сухий тріск автоматної черги й голосну німецьку лайку. Вона не відчувала страху, лише серце калатало і піт заливав очі. Земля була грузька, Янка ледве витягала ноги, гілки били по обличчю: жандарми були вже на узліссі, світло ліхтариків зблискувало між деревами. Янка несподівано послизнулась і впала в яму із сухим листям. Затамувала подих. Вони йшли повз неї, в глиб лісу.

— Проклята полька! — почулося.

Пройшли. Через кілька хвилин вони повернулися до шосе, далеко обминувши її яму, змучені та байдужі. Рух на дорозі був уже не такий інтенсивний, коли-не-коли чувся гуркіт мотора, минали години, і лише удосвіта вона почула грім гармат, що долинув далеко зі сходу. Янка засинала і відразу прокидалась, у неї не було годинника, вона не знала, скільки минуло часу…

Рушила, коли з темряви виступили силуети дерев, між якими виблискувало шосе. Ішла узліссям, там було безпечніше. Раптом ліс скінчився, Янка вийшла на луку й побачила попереду Добжице. На шосе — ані душі. Лише при вході в містечко стояло двоє молодих солдатів вермахту. Вона пройшла повз них — серце калаталося — і її не затримали, Янці навіть здалося, що вони вдали, ніби нічого не помічають. Після ночі, проведеної в лісі, вона мала жахливий вигляд: подерта й пожмакана сукня, скуйовджене волосся…

Нарешті вона була в Добжице. Йшла безлюдними вуличками, на яких чого лишень не було — ганчір’я, поламані стільці, етажерки, купи паперу тощо. Деякі будинки були відчинені навстіж — господарі пішли з них. На кожному розі читала таблички. Баутценштрассе? Не уявляла собі, де може бути ця вулиця.

Літня жінка несла на плечах клунок. Коли Янка запитала в неї, куди йти, жінка поставила клунок на землю й уважно оглянула дівчину. Баутценштрассе? Авжеж, була така вулиця. Вона сказала: “була”.

— Підете прямо, а потім ліворуч…

Вже здалеку Янка побачила ряд спалених будинків, кілька хвилин ішла повз них. А двадцять восьмий номер?.. Ні, цей триповерховий будинок уцілів. Ворота відчинені. На другому поверсі Янка помітила мідну табличку з прізвищем “Ганс Вайс”. Знайшла! Причепурилася й передихнула, потім натисла на кнопку дзвінка. Так, як казав старий Томаля: три короткі, один довгий…

Їй відчинив чоловік у чорному мундирі. Перш, ніж вона встигла щось промовити, відскочити або кинутись навтьоки, він втяг Янку до передпокою. Інший, з пістолетом у руці, вже чекав у дверях.

— Еге ж, гарна пташка? — зайшовся він сміхом. — Я знав, що хтось прийде.

Її заштовхнули у невелику кімнату. На підлозі серед викинутої з шафи білизни, книжок і паперів сидів літній чоловік, його обличчя було в крові.

— Ну, пане Вайс, — сказав гестапівець з пістолетом, — тепер ти почнеш говорити. Хто ця панночка?

Вайс мовчав.

Другий німець, у мундирі штурмбанфюрера, підійшов до Янки і дулом пістолета провів по щоці дівчини.

— Послухай, моя маленька… Мене звуть Кнох. Запам’ятай це прізвище, бо якщо протягнеш кілька тижнів, то й уві сні повторюватимеш його. Запам’ятала?

— Авжеж.

— Як тебе звуть?

Янка мовчала.

— Як тебе звуть? — гаркнув він. — І кажи негайно, хто послав тебе.

Янка заплющила очі, і їй здавалося, що вона знову в лісі. Падає в яму, яка дуже глибока. Вона не відчула навіть удару, що кинув її на підлогу.

4

Клосс подивився на годинник, наближалася одинадцята ранку. По шосе знову сунули біженці, вони неохоче одводили візки на узбіччя, даючи дорогу мотоциклу. Клосс їхав поволі, а діставшись до лісу, повернув убік, вузенькою стежкою заглибився в гущавину. Вимкнув зчеплення. Тут його, мабуть, ніхто не бачить. З внутрішньої кишені плаща дістав таблички з номерними знаками. Клосс вирішив бути гранично обережним: він усвідомлював, що гра ризикована, а ставка дуже висока. Якщо хто у Добжице навіть запише номер його мотоцикла, то не зможе цим скористатися. Клосс змінив таблички, справжні сховав у кишені й поїхав назад до шосе. Він має бути в Добжице якнайраніше, має знайти Вайса, бо якщо явка провалилася або повідомлення не можна передати, треба буде… Клосс уже мав план. Але спочатку треба все з’ясувати. Чому не дійшли зв’язківці? Затримали на дорозі? Не застали Вайса? Він ще мав надію, коли вранці о сьомій тридцять настроював рацію на хвилю п’ятнадцять мегагерц. Клосс чув шум і потріскування і подумав: не буде полонеза, але вже за кілька секунд долинули знайомі звуки. Операцію не відмінено! О четвертій ранку парашутисти приземляться на захід від лісу Вайперт і неминуче зіткнуться із солдатами гренадерського полку. Німці висадять міст. Ні, цього не можна допустити! Він мусить діяти сам.

Добжице вже були за межами дислокації їхньої дивізії, отже, для виїзду потрібен дозвіл. Він саме міркував над цим, коли фельдфебель покликав його до генерала.

У Пфістера вже зібралися офіцери: Куссау, обер-лейтенант Вальтер, капітан Келлер, був також командир охорони мосту майор Фогель. Генерал схилився над картою.

— На мою думку, ворог наступатиме найближчими днями, — сказав він. — Може, навіть у найближчі години. Фюрер надає величезної ваги резькому рубежеві… Я отримав наказ: ні кроку назад. — Він глянув на своїх офіцерів. Вони стояли нерухомо, жоден з них не збирався виступати. Тільки Куссау схвально кашлянув.

Клосс дивився через вікно на міст і марно намагався придумати, як вмотивувати виїзд до Дьоберітца? Нічого не міг він вигадати: дуже сумнівався в тому, що генерал дозволить виїжджати зі штабу. Але виявилося, що він даремно хвилювався. Спочатку Пфістер повторив наказ командирові саперів Фогелю: “Міст висаджувати за моїм розпорядженням — отримаєте його, коли ворожі танки безпосередньо загрожуватимуть передмістю”. Отже, він не вірив серйозно у те, що можна утримати рубіж Реги. Потім генерал відпустив Фогеля і зробив те, чого Клосс не сподівався: він наказав Вальтерові, Келлерові, Куссау та Клоссу виїхати на інспекцію до підрозділів дивізії. Клоссові випав гренадерський полк у лісі Вайперт. Ліс Вайперт! Західний добжицький напрям. Звісно, він не мав права робити гак до Дьоберітца, але доводилося ризикувати. Підроблені номерні таблички вже готові: він хотів їх знищити напередодні, бо небезпечно возити з собою такі речі, але не встиг. Пости на шосе записують номери… Ніхто не повинен знати, ідо він був у Добжице.

Клосс ще зайшов до казино поснідати. Куссау саме допивав чай. Симона стояла поруч. Долинули уривки їхньої розмови.

— Прийдеш сьогодні, — сказав Куссау.

— Що з Рольфом? Зараз треба йти до генерала. Адже ви обіцяли…

Куссау відсунув склянку, підвівся і розреготався.

— Ти гарна дівчина, Симоно… Напрочуд гарна. Мене тобі мало?

— Ні, — крикнула вона, — адже…

Проте він не слухав. Кивнув Клоссові й пішов з казино. Симона мовчки подала тарілку супу. Клосс їв швидко, гаряча рідина обпікала губи. Вона стояла біля буфету, зосереджена й нерухома. Що він міг сказати їй? Що вже нема на що сподіватись, що Куссау обдурив її?.. Клосс мовчки вийшов. Часу було обмаль. Хотів ще забігти до Томалі, потім заїхати до лісу Вайперт, подивитись на гренадерський полк, знову повернутись на шосе… і — на Добжице. Скільки треба Вайсові часу, щоб передати повідомлення?

Томаля нічого не знав. Він був неголений, очі позападали, постарів на кілька років за цю ніч.

— Мені не треба було його посилати, — сказав він тихо. — Не треба. Тепер у мене нікого не лишилося.

Клосс хотів його втішити, але він тільки махнув рукою.

— Я не втрачаю надії, — сказав Томаля. — Життя привчило мене до найгіршого, і я ніколи не втрачаю надії. Облишмо це. Одне з двох: або Ервін і Янка не змогли дійти до Добжице, або Вайс провалився…

— Це треба з’ясувати, і тому я їду до Добжице, — повідомив Клосс.

— Ти?

— Так. Пароль і адресу.

— Ти не повинен цього робити.

— Доводиться.

— Уже нічим не зарадиш. Вони будуть о четвертій ранку.

— Операція не повинна провалитися. Слухай-но, якщо я знайду Вайса і якщо він не провалився, то ще можна встигнути попередити їх, а коли цього не вдасться зробити…

— Ти сам провалишся.

— Не провалюся, — твердо сказав Клосс. — Не можу собі цього дозволити. В кожному разі я сюди повернусь. Мобілізуй принаймні чоловік п’ять поляків — з тих, що вивезені сюди на роботу. Розумієш? Зможеш?

— Зможу. Що їм робити?

— Чекати мене у тебе вдома. Це мають бути надійні люди: не виключена можливість, що я розкриюсь перед ними, якщо Вайса нема. — І додав: —Я розкриваюся тільки тоді, коли нема іншого виходу. За весь час моєї роботи це сталося лише один раз. А тепер — пароль і адресу.

Клосс під’їздив до Добжице. На шосе знову юрмилися біженці, а машини, що йшли зі сходу, відпихали їх на узбіччя. Везли поранених. їх випереджали мотоциклісти, і лише коли-не-коли з’являлися із заходу бронетранспортери. Клосс, лавіруючи у цій товкотнечі, під’їздив до перехрестя. Він уже бачив Добжице, що розкинулося на рівнині. Дістав з кишені наказ про виїзд і уповільнив швидкість, коли проїздив повз жандарма, що зайшов у суперечку з якимось літнім чоловіком у тірольському капелюсі, який доводив, що має в Дьоберітці родину.

— 148-ма бронетанкова! — вигукнув Клосс.

Жандарм подивився на нього, але не встиг підняти руку. Клосс подумав, що номер він, мабуть, записав, але це не мало жодного значення. Клосс натис на газ і загальмував аж біля перших будинків містечка. Воно, здавалося, було безлюдне. Біля величезного будинку стояли машини, на які поліцейські та гестапівці вантажили скрині.

“Тікаєте, — подумав Клосс, — і ніколи вже сюди не повернетесь”. Він ще подумав, що, може, виконує зараз останнє своє завдання на цьому боці фронту.

За ринком було кілька вуличок. Клосс навмання виїхав на найширшу і зупинився на перехресті. Бо треба було когось розпитати, де ця проклята Баутценштрассе! Він побачив молодого хлопця в мундирі гітлерюгенду.

— Баутценштрассе?

— Так, — запопадливо відповів хлопець, показуючи ліворуч.

Тепер треба бути дуже обережним. Він, щоправда, припускав, що, коли Вайс і провалився, гестапівці не влаштовували засідку в його квартирі, їм-бо не до того зараз, але треба кожну дрібницю передбачити. Він їхав уздовж спалених будинків: здалеку помітив, що № 28 стоїть на розі якоїсь вузенької вулички. Клосс повернув на неї, поставивши мотоцикл проти муру. Мотора він не глушив. Коли зупинився перед входом до будинку — нічого підозрілого не помітив. Порожня спалена вулиця. Клосс піднявся на другий поверх — мідна табличка із написом “Ганс Вайс”. Дістав пістолет, зняв із запобіжника. Потім натис на дзвінок: двічі — коротко, раз — довго. Й одразу відскочив од дверей. Той, хто стоятиме на порозі, помітить його лише через кілька секунд.

Двері рвучко відчинилися. Клосс побачив молодого гестапівця з пістолетом у руці. Отже — засідка! Пастка!

— Що там, Франце? — почувся голос зсередини.

Клосс вистрелив. Натис на курок тієї миті, коли гестапівець його помітив. Франц і не зойкнув, а Клосс стрибнув униз. Другий гестапівець пальнув по ньому: куля його просвистіла над головою Клосса. Він на секунду повернувся, побачив його обличчя, узяв на мушку, але штурмбанфюрер — так, це був штурмбанфюрер — відскочив за двері.

“Він мене бачив”, — подумав Клосс. Скочив на мотоцикл і помчав безлюдною вулицею. “Тепер спокійно, — думав він, — треба вибратися з міста, обов’язково іншою дорогою”. Штурмбанфюрер уже здійняв галас. Скільки треба часу, щоб організувати погоню? Три, чотири хвилини… У квартирі Вайса, безперечно, встановлено телефон: машини вже вирушають, якщо, звичайно, є вільні… Припустімо, що є… Дали наказ постам: затримувати мотоциклістів. Може, кинути мотоцикл? Ні.

Зупинився, закурив, витяг з кишені карту. Тікаючи, не слід надто поспішати — такий був у нього принцип. Поспішають лише аматори. Даремно він сказав жандарму на шосе: 148-ма бронетанкова. Вони шукатимуть у дивізії. Зрештою, все одно шукали б: іншої частини тут нема. Звісно, згодом можна розраховувати на успішний наступ наших підрозділів, але зараз треба знайти дорогу, яку ще не перекрили. Де? Єдиний вихід: путівцем до лісу Вайперт. Клосс сховав карту, натис на газ; невдовзі він виїхав на широку алею, обабіч якої стояли вілли, мабуть уже покинуті, помітив ріденький ліс праворуч і луки, що тяглися до шосе.

“На шосе виїду вже в лісі”, — подумав Клосс.

Мотоцикл і жандарма він побачив несподівано, коли вискочив з-за повороту. Пересунув кобуру на живіт, розстебнув її. Чи є вже наказ у жандарма? Навряд, вони перш за все попередили пости на шосе. Жандарм ще нічого не знає, але якщо вимагатиме документи, треба стріляти. Німець курив цигарку, тримаючи автомат напоготові. Він помітив мотоцикл Клосса в останню мить і руки підняти не встиг. Клосс бачив його ще кілька секунд у дзеркалі, потім усе вкрила курява.

“А втім, слід було стріляти, — подумав Клосс, — хоч якби вистрелив, то вони напевно знали б, що я проїхав саме тут… Жандарм не міг роздивитися обличчя, хіба що номер зафіксував…” Клосс усміхнувся: нехай собі фіксує.

Він в’їхав у ліс і одразу повернув до шосе. За кілька хвилин побачив сіру від куряви дорогу, якою сунула нескінченна колона біженців.

5

У Томалі його уже чекали. Клосс поставив мотоцикл у дворі й не встиг ще постукати, як на порозі з’явився старий.

Вони зайшли до темного передпокою і стали поруч так близько, що Клосс відчував на обличчі його дихання.

— Там пастка, — сказав він сухо.

Томаля мовчав. Клосс поволі звикав до темряви: побачив очі Томалі — старий витер їх рукавом.

— Вони чекають, — сказав Томаля.

— Скільки? — запитав Клосс.

— Троє. Більше не вдалося знайти.

— Надійні?

— Я знаю їх кілька місяців. Вони виконують прості завдання, постачали інформацію. Один з Варшави, двоє з Кельців.

— Ти їм казав що-небудь.

— Ні. Лише те, що на них чекає серйозне завдання. Вони готові.

— Гаразд, ходімо.

— Отже, ти розкриєш себе?

— Доводиться. Слухай-но: якщо зв’яжешся з нашими, а я… а я залишусь на цьому боці фронту, цих трьох треба буде відіслати у глибокий тил і, хтозна, може, ізолювати до кінця війни… Це доконче потрібно.

— Я розумію, — сказав Томаля.

Він одчинив двері. Сонце, що хилилось на захід, осявало кімнату. Клосс, освітлений промінням, зупинився на порозі й побачив тих трьох з літерами “П” на сорочках — вони посхоплювалися зі стільців, онімілі, глибоко вражені Один з них кинувся до вікна, але його затримав владний голос Томалі:

— Стій! — І потім: — Зачини вікно. Обговоримо подробиці операції.

Клосс сів посеред кімнати, почастував їх цигарками.

Всі троє були дуже молоді, старшому ледве перейшло за двадцять років.

— Едвард Сасік, — відрекомендувався він. — З Варшави.

— Де ти працював?

Він знизав плечима.

— Трохи в слюсарному цеху.

— Підпільник?

— Десять місяців, — гордо відповів Едвард. — Я працював на заводі.

— На якому заводі?

— Як — на якому? Ми зброю робили.

Двоє молодших були односельцями: Томек Пакула і Болєк Скалка. Поза своєю кельцівщиною вони не показували носа, сюди їх пригнали нещодавно.

— Операція небезпечна, — сказав він. — Можна загинути чи попасти до рук ворога. Якщо хтось не хоче брати участь, то кажіть про це зараз.

Усі мовчали.

— О четвертій ранку трохи на захід від лісу Вайперт приземляться наші парашутисти. Вісімнадцять чоловік, на яких покладено завдання, що має надзвичайну вагу для успіху наступу: не дати німцям змогу висадити в повітря міст на Резі і втримати плацдарм біля мосту до появи наших танків. О шостій ранку їм треба бути біля річки. — Клосс зробив паузу. — Ви їх проведете через ліс Вайперт, де розташувався німецький бронетанковий полк…

— Як ти хочеш це зробити? — запитав Томаля. Він ще не знав плану Клосса.

— Є лише один спосіб. Провести їх як групу польських полонених. Хто з вас володіє німецькою?

Крім Томалі, по-німецькому трохи вмів Сасік.

— Ризиковано, — сказав Томаля, — дуже ризиковано.

Ніби Клосс не знав! Але хіба є інший вихід? Хто у фронтовій обстановці веде полонених до першого ешелону оборони? Звичайно, вони скажуть: до штабу дивізії.

Чи повірять пости в лісі Вайперт? Чи не вимагатимуть документи? Чи якийсь меткий гестапівець не зніме телефонну трубку?

Клосс спробував уявити собі цю дорогу серед замаскованих у лісі гармат другого ешелону. Якому німцеві спаде на думку, що хтось наважився на такий нечувано сміливий план?

— Є шанс, що пощастить. Великий шанс, — додав він.

Томаля знизав плечима. Обличчя в нього скам’яніло, здавалося, що він більше не помічає ні Клосса, ні хлопців.

— Якби й не було жодного шансу, — сказав Томаля, — я однак пішов би. А німецькі мундири? — несподівано запитав він.

— Зброя в тебе є?

— Два автомати у схованці та один пістолет.

— Вистачить. Мундири треба дістати на дивізійному польовому складі. І якийсь візок, що ним ви відвезете принаймні п’ять комплектів до місця висадки. Тих, хто хоч трохи вміє по-німецькому, переодягнете.

— Склад… мундири… Як ти хочеш це зробити?

“Як ти хочеш це зробити?” — Клосс нерухомо сидів на стільці й відчував, як його долає втома. Це був справді божевільний план. А на підготовку лишилися лічені хвилини.

— Склад обмундирування, — сказав він, — на бічній вуличці, попіл лісом. Охороняє його один вартовий. Головне — не натрапити на зміну варти.

Клосс подивився на годинник. Скільки ще в нього часу? Він був переконаний, що добжицькі гестапівці з’являться у штаб дивізії. Може, спочатку шукатимуть у полку та в місті? Якщо приїде той, що бачив його на східцях будинку, — повернення до штабу буде просто божевіллям. “Перевищенням меж дозволеного риску”, — як гарно кажуть у центрі. А проте він мусив повернутись. Мусив. Клосс подумав, що протягом чотирьох років служби він жодного разу не рятувався втечею. “Витримаю до кінця”.

Хлопці чекали. Чи могли вони уявити собі всю складність операції? Як вони доберуться до західної околиці лісу Вайперт? Доведеться йти вночі, штовхаючи попереду візок з комплектами німецьких мундирів і вдаючи біженців, а може, краще імітувати військовий патруль? Потім повернути до лісу, якомога далі на захід. Чекати…

Клосс підвівся.

— Ходімо, — сказав він. — Край Кобургштрассе є невеличкий гайок. Знаєте, де це?

— Знаємо, — відповів Томаля.

— Я під’їду мотоциклом, тоді ви…

Дивізійний склад обмундирування був, як звичайно у польових умовах, тимчасовий. Величезний намет, оточений низькою огорожею з колючого дроту. Напис: “Вхід заборонено”. Вартовий у касці ходив, покурюючи. Ставився він до тилової служби, як усі фронтовики, дещо несерйозно. Але Клосса на мотоциклі він побачив учасно, виплюнув цигарку й розтоптав її чоботом.

Клосс загальмував мотоцикл, не зупиняючи мотора.

— Курите на посту!.. — гаркнув він.

— Більше не куритиму, пане капітан…

Цієї миті з-за дерев вибіг Сасік. Жандарм, вирячивши очі на Клосса, не побачив його. Кілька секунд… Клосс натис на газ, і гуркіт мотора заглушив крик німця.

У наметі було темно. Ліхтариком Клосс освітив стоси ретельно складених мундирів.

— Сорочки, штани, кашкети, плащі. Не забудьте про пояси. Томаля, знайди плащ з нашивками фельдфебеля. Щоб він підійшов на тебе… Ти командуватимеш. Сміливість… Будьте сміливі, на питання відповідайте криком… У нас обмаль часу, щоб роздобути якісь документи.

Вони приміряли плащі, порпались у купах головних уборів.

— Мерщій! Це має бути схожим на бандитське пограбування. Доки рапорт дійде до штабу дивізії, мине кілька годин. Не хвилюйтесь — вони не встигнуть попередити пости у лісі Вайперт. Не додумаються.

Нарешті! Вони подалися узліссям до шосе. Клосс скочив на мотоцикл і лукою помчав до вулиці, паралельній Кобургштрассе. Він уже під’їздив до штабу. Проїхав через ворота у подвір’я палацу, знайомий вартовий козирнув йому, і цієї миті Клосс згадав про номерні знаки. Забув їх змінити… Отже, він таки припустився цієї безглуздої помилки! Врешті, кожний припускається помилки! Повернути назад? Пізно: здалеку побачив капітана Келлера, який зістрибнув з мотоцикла, махнув йому рукою і подався до палацу. Мовби знічев’я кинув оком по подвір’ю. Побачив чорний “мерседес” біля входу. “Вони вже тут, встигли поперед мене”, — подумав він.

Клосс зупинив мотоцикл біля самої стіни казино, зірвав таблички. Огледівся. Що з ними робити — не брати ж із собою! Зігнув їх та увігнав у землю під стіною, зарівняв чоботом місце. Він не помітив Симону, яка уважно стежила за ним з вузенького віконечка казино.

6

Два штурмбанфюрери з Добжице — Кнох і Леман — з’явились у штабі за кілька хвилин до повернення Клосса. Вони зробили все можливе, щоб знайти чоловіка, одягненого в офіцерський мундир вермахту, який попав у пастку, але вбив гестапівця Фріца Шальбе й утік. Обидва вони розуміли, що ставка висока, що вони натрапили на слід небезпечного ворога, найвірогідніше — розвідника, який носить німецький мундир. Розслідування у Добжице одібрали багато часу. Перші — щоправда, дуже скупі — дані повідомив хлопець з гітлерюгенду, якого Кнох зустрів на розі Баутценштрассе.

— Ти не бачив мотоцикліста в офіцерському плащі?

— Бачив, — відповів. Показав йому вулицю, але не запам’ятав точно чину і не звернув уваги на номер. Проте хлопець стверджував, що мотоцикліст лише один раз проїздив повз нього.

Довелося опитати всі пости на виїздах з міста. Вартові часто змінювалися. Кнох і Леман мали розмову з кількома жандармами. Звичайно, майже ніхто не виконав наказ записувати номери. “Наказ був досить розпливчастий, — пояснювали вони. — Власне, йшлося тільки про підозрілих”.

— Підозрілих треба затримувати! — гарчав Кнох.

Певна річ, вони бачили багато мотоциклістів. Леман записував інформацію, з якої нічого не випливало. Аж ось два рапорти — поста зі східного, форбурзького шосе і з дороги від Дьоберітца до лісу Вайперт — якоюсь мірою, здається, прояснили становище.

Жандарм зі східного шосе бачив мотоцикліста, який здалеку показав йому перепустку на виїзд і гукнув “148-ма бронетанкова”. Найвірогідніше, другий жандарм завважив того ж таки офіцера, що взагалі не зупинився біля жодного постового.

— Тобто як — не зупинився? — бурчав Леман. — Розкажете судові.

Обидва запам’ятали тільки окремі цифри номера: 3, 8 і 7. Та вже й цього було багато.

Негайно надіслано гестапівців до всіх полків 148-ї дивізії. Генерал Пфістер прийняв їх не дуже ґречно. Вони докладно пояснили суть справи, але не змогли викликати цим зацікавленості генерала.

— У мене в дивізії, — сказав старий пруссак, — нічого подібного статися не могло. Ми знаємо своїх офіцерів.

— А проте це сталося, — гостро заперечив Кнох. — Мотоцикл був, безсумнівно, із 148-ї. Ми знаємо деякі цифри номера: 3, 8. 7.

— Ну, то шукайте. У мене фронт на шиї!

— Пан генерал вважає, що нам треба звернутись до командувача фронту рейхсфюрера Гіммлера? — пошепки запитав Кнох.

Пфістер розм’як. Він викликав чергового офіцера й наказав назвати осіб, які протягом останніх годин користувалися службовими мотоциклами. Записи чергового були докладні: гауптман Келлерт, гауптман Клосс, обер-лейтенант Вальтер, гауптштурмфюрер Куссау.

— Куссау нас не цікавить, — відразу сказав Кнох, — а решту, пане генерал, викличте, будьте ласкаві, сюди.

— Я всіх викличу, — сухо сказав Пфістер. — Якщо є підозра. Куссау матиме рівні з усіма права. За годину, — додав генерал. — Зараз мені ніколи. Ви можете тим часом повечеряти.

Вони пішли насамперед оглянути мотоцикли. Клосс бачив, як вони виходили від генерала: він одразу впізнав Кноха і повинен був негайно залишити штаб. Які в нього шанси? На що він ще сподівався? Почастував чергового офіцера цигаркою й пішов униз, до порожнього казино.

А раптом Кнох його не впізнає? Він бачив його обличчя лічені секунди, Клосс був тоді у касці та великих захисних окулярах. Доводиться ризикувати, зараз не можна втекти, треба дочекатись, коли хлопці з парашутного десанту почнуть боротьбу за плацдарм біля мосту і розгорнеться наступ.

Симона стояла біля бару.

— Коньяк? — запитала вона байдуже. — Вечерю?

— Якщо можна, коньяк. Я пізніше поїм.

Вона поставила перед ним чарку.

— Пізніше? — перепитала Симона. — Ви вважаєте, що буде якесь “пізніше”?

— Не розумію.

— Черговий офіцер сказав мені, чого приїхали гестапівці з Дьоберітца.

— Справді? — Клосс неквапно пив коньяк. — Чого ж?

— Ви не знаєте?

— Ще ні.

— Я дивуюся з вашої витримки, — шепнула вона. — Хто ви насправді?

— Ми давно знайомі з вами, Симоно.

— Хтось убив гестапівця в Дьоберітці. Невідомий їхав мотоциклом. Його шукають. Якби довідались, що один офіцер, приїхавши до штабу, міняв номерні знаки, у них не лишилося б жодних сумнівів.

Отже, вона його бачила!

— Цікаво, — Клосс відсунув порожню чарку. — І що далі?

— Цей офіцер був не вельми обачний. Він втоптав таблички в землю тут, під моїм вікном. Я могла б їх показати, але номер я й так пам’ятаю: 3837. Збігається?

Він мовчав.

— Кажіть щось!

Він знизав плечима.

— Мені нема чого казати. Що ви хочете зробити, Симоно?

— Я не маю діла до вашої війни, — шепнула вона. — А як ви гадаєте: моя інформація — достатня ціна за життя Рольфа?

Він мовчав.

— Ну, то як ви гадаєте? Життя за життя. І квит. Так?

Він підвівся. Просити? Переконувати? Пояснювати, що нічого вона за це не дістане? Клосс подивився на її обличчя. Очі позападали, губи потріскалися.

— А потім? — запитав він. — Як з цим можна жити потім?

Цієї миті долинув шум моторів, недалекий вибух захитав підлогу.

— Вони вже тут, — шепнула Симона. — У них надійний свідок, чи не так?

“А якщо її застрелити? — подумав він. — Ні, я не зможу”.

Клосс почув, як хряпнули вхідні двері: на порозі з’явився штурмбанфюрер Кнох. Ще ближчий вибух, брязнуло скло.

Кнох подивився на Клосса, потім схопився за кобуру.

— Це ти! — заволав Кнох. — Руки…

Більше він нічого не встиг сказати. Клосс був меткіший. Він зробив два постріли. Кнох звалився на підлогу. Клосс підбіг до нього — гестапівець був мертвий. Обидва постріли влучили. Симона скам’яніла біля стойки, затулила рукою рота, змушуючи себе не кричати.

З казино Клосс побіг ще нагору: в кімнаті переховував деякі речі, що їх не повинні були знайти. Непроявлена плівка, шифр, мініатюрний фотоапарат… Потім треба якось перейти Регу.

Він був уже на другому поверсі, коли його перестрів черговий офіцер.

— Вас кличегенерал.

— Я прийду за п’ять хвилин, — сказав Клосс.

— Ні. Генерал сказав, що це пильна справа.

— Гаразд.

У коридорі з’явився сам Пфістер.

— Зайдіть до мене, Клосс.

“Сталося”, — подумав він і попрямував за генералом.

У кабінеті було затишно й тихо. Пфістер закурив цигарку, не почастувавши гауптмана.

— Зараз, — сказав він, — усі прийдуть сюди. Слідство веде штурмбанфюрер Кнох з Дьоберітца. Як ви гадаєте, чи ймовірно, щоб хтось з наших офіцерів…

Клосс мовчав.

— Завтра, найпізніше післязавтра почнеться наступ, — провадив далі Пфістер. — Я не можу припустити якийсь нелад у штабі. Ви розумієте?

— Аякже.

— Тому я вирішив, що ви як представник штабу візьмете участь у веденні слідства. Я повідомлю про це Кноха.

— Я серед підозрюваних.

— Дурниці, — сказав Пфістер. — Ви офіцер нашої контррозвідки.

На порозі з’явився ад’ютант.

— Офіцери чекають, пане генерал.

— Просіть.

Клосс, не питаючи дозволу, закурив цигарку. Вже для всього пізно. Він перевірив язиком, чи капсула з отрутою на своєму місці між зубами. У безвиході треба до цього приготуватись: рано чи пізно так повинно було скінчитись. “Нагородять посмертно, — подумав Клосс, — але в офіційному повідомленні не скажуть навіть за що. Так уже воно ведеться — про нас не говорять”.

Вони ввійшли. Попереду Леман, а за ним усі, хто протягом останніх годин користувався мотоциклом: Келлер, Куссау, Вальтер… Куссау був п’яний, на обличчі застигла посмішка, він ледь стояв на ногах.

— Де Кнох? — запитав генерал.

— Ось-ось прийде, — відповів Леман. — Я вже послав за ним.

— Починайте, — Пфістер нетерпляче подивився на годинник. — Ще одне… Від штабу участь у слідстві візьме гауптман Клосс. Він інформуватиме мене про результати.

— Як хочете, — байдуже сказав гестапівець. — Та я тим часом волів би перевірити, чи капітан Клосс не належить до тих…

— Починайте ж нарешті, — наказав генерал.

— Я хотів би почекати на Кноха. Він бачив ту людину.

— У мене замало часу. — Пфістер сів до письмового столу.

— Прошу, хай кожний з вас назве трасу, якою їхав сьогодні, — сказав гестапівець.

— Я був у лісі Вайперт, — перший озвався Клосс.

— А я їздив по підрозділах. — Куссау широко розставив ноги. — Я проїхав багато кілометрів і тому вкрай змучений.

— Прошу висловлюватись точніше… — втрутився Пфістер. Проте Куссау не встиг відповісти. До кабінету вбіг гестапівець, один з людей Кноха.

— Пане генерал, штурмбанфюрер Кнох загинув!

Генерал вискочив з-за столу:

— Як загинув? Під час нальоту?

— Ні, пане генерал. Його застрелено в казино.

— За мною! — вигукнув Пфістер.

Нема жодної можливості втекти… У залі вже юрмилися офіцери штабу дивізії. Леман поруч з Клоссом, капітан відчував на собі пильний погляд гестапівця.

На підлозі казино лежав Кнох. Над ним схилився штабний лікар. Побачивши генерала, він виструнчився.

— Смерть настала десять хвилин тому, пане генерал, — доповів він. — Два постріли. Обидва в серце.

Клосс лише зараз побачив Симону: вона ще стояла біля стойки, а поруч — гестапівець у чорному мундирі. Вона вже сказала? Ні, не схоже.

Гестапівець виструнчився.

— Вона повинна була бачити вбивцю, пане генерал.

— Призналась?

— Вона сказала, що скаже це в присутності пана генерала.

— Ну, нехай каже, — Пфістер навіть не подивився на Симону. Здавалося, він не помічав її присутності. Дівчина підбігла до генерала.

— Пане генерал…

— Кажіть, кого ви бачили? — буркнув генерал неохоче.

Поруч з ним стояв Леман і дивився на Симону, як мисливець на легку здобич. Трохи збоку — Куссау, за ним — Келлер і Вальтер, а біля вікна, окремо, Клосс… Що зробити, коли вона скаже? Звичайно, стріляти. Передусім у Лемана, а потім у Куссау. Просто… дорого віддати, дорого віддати…

Запало мовчання.

— Пане генерал, — сказала нарешті Симона, — я прошу вас пообіцяти, що ви помилуєте Рольфа Калерта. Я все розповім, що знаю…

— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.

Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.

— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.

Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.

— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…

— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.

— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…

Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.

— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.

— Куссау, — шепнула Симона.

— Мертва, — лікар закрив їй очі.

Леман поліз до фартуха дівчини. Дістав з кишені зігнуті номерні знаки.

— Це ті самі таблички, — сказав він.

— Ви їй вірите? — Куссау намагався вирватися з рук Келлера й Вальтера. — Це вона була більшовицьким шпигуном, це вона… мабуть… вбила Кноха…

— І їхала сьогодні мотоциклом, так? — глузливо спитав Леман. — Ти наказав їй сховати ці номерні знаки. Вона працювала з тобою!

— Леман, ти здурів! — завив Куссау.

— Куссау провів з нею останню ніч, — сказав гауптман Келлер.

— Годі! — генерал не підвищував голосу. — Заберіть його, — наказав він, — і допитайте. Дивізійний польовий суд винесе вирок. Слідство провадити, як я казав…

Клосс і Леман лишилися в казино самі.

— Допитуватимемо його разом, — сказав Леман. — Це дуже довго триватиме, Клосс, дуже довго, бо нам треба знати все.

Клосс не слухав. Він дивився на мертву Симону. Невдовзі її теж заберуть.

7

Літаки з’явилися раніше, ніж на них сподівалися. Томаля з хлопцями чекав на західній околиці лісу Вайперт, заховавшись у чагарниках. Луки й неродючі землі тяглися звідси аж до Добжице. Чи приземляться вони за планом? А якщо вітер віднесе парашути на схід, до лісу, де розташувався німецький бронетанковий полк, або на північ до шосе, де розставлено жандармські патрулі? Коли Томалі й хлопцям пощастило сюди дійти, вони повірили в успіх операції. Мундири перевезли на візку, ідучи узбіччям шосе, а потім — узліссям. їх ніхто не зачепив: юрмисько біженців, що весь час зростало, було непоганим прикриттям. Проте вони знали: зворотний шлях буде набагато важчий — адже треба провести “полонених” повз німецькі Дислокації.

Томаля роздав ліхтарі: три короткі світлові сигнали повинні були показувати парашутистам місце, де на них чекають.

Літаки кружляли над лісом і шосе, а незабаром почулися вибухи бомб. Вони побачили пожежу, яка раптом осяяла ліс, почули кулеметні черги і тріскотняву зеніток. На заході кривавилася заграва, обіймаючи дедалі більший обшир неба.

Горіло в Добжице.

Лише за кілька хвилин вони помітили куполи парашутів, що повільно спускалися на землю. Десантники приземлювались під акомпанемент вибухів. Вони сіли майже у визначеному місці. Томаля й хлопці вибігли з-за кущів. Повторили свої світлові сигнали… Здалеку ще долинали вибухи, заговорив короткою чергою кулемет, потім запала тиша…

Солдати парашутного десанту з’явилися перед ними несподівано: насамперед вони побачили трьох чоловік з автоматами, що готові були стріляти. Далі, на луці, хтось іще виплутувався із стропів.

Томаля став немов у землю врослий.

— Хто ви?

— “Дубове листя”, — сказав Томаля.

Чоловіки поопускали автомати. Молодик у касці, з планшетом на грудях підійшов до Томалі.

— Поручник Кожух, — відрекомендувався він, — командир загону, — і простягнув руку.

Томаля стояв виструнчившись, мовчки: він не міг відвести очі від плаща, від каски з білим орлом.

— Я не сподівався дочекатись, — шепнув він. — Потім відразу опанував себе. Докладно пояснив ситуацію. Поручник слухав мовчки, трохи недовірливо.

— Нам казали, що ліс Вайперт чистий, — поглянув він ще раз на карту.

— Був чистий. Але ми не змогли більше налагодити з вами зв’язок і запропонувати інше місце приземлення.

— У мене нема вибору, — сказав поручник. Парашутисти юрмилися довкола них. Кожух перевірив: увесь загін приземлився. Вісімнадцятеро чоловік…

— Хто знає німецьку?

Вийшли наперед — солдат із Сілезії і школяр із Любліна. Хлопці Томалі принесли мундири. Сасік і Скалка та двоє парашутистів мали бути конвоїрами. Томаля старанно застебнув вермахтівський плащ — він наче був пошитий на нього,

— Хлопці, — сказав поручник, — ремені й автомати сховайте під плащами. Гранати — в кишені. У разі потреби я стрілятиму перший.

Рушили. Просто на ліс Вайперт: поручник глянув на годинник.

— Друга година, — буркнув він. — Маємо встигнути.

Всюдихід застукав їх зненацька, ще на луці, не встигли й до путівця дійти. Спалахнули фари, освітлюючи Томалю і двох хлопців з конвою. Мотор вискнув на високих обертах і заглух. Офіцер СС з прутиком у руці вискочив із машини. Томаля гаркнув: “Стій!” — і відрапортував есесівцеві. Він служив колись у війську кайзера, його рапорт був бездоганний.

— Конвоюєте до штабу дивізії, — повторив офіцер СС. — А звідки?

— Диверсійний спецзагін, — відповів Томаля. — Їх узято в полон на північний схід від Дьоберітца. З диверсійного десанту…

Офіцер СС недовірливо оглядав їх. Щось йому все-таки не подобалось, щось викликало у нього підозру. У всюдиході лишився тільки водій, до нього саме підходив солдат із Шльонська.

Есесівець ішов уздовж групи полонених. Перед поручником він зупинився.

— Офіцер?

Поручник мовчав.

— Відповідати!

— Я не розумію по-німецькому.

Есесівець зірвав у нього з плеча планшет. Відкрив. Присвітив ліхтариком. Побачив ліс Вайперт і позначену блакитним олівцем його західну околицю.

— Що це означає?

Поручник мовчав.

— Хто може перекласти? — гаркнув есесівець.

Поруч з есесівцем вигулькнув Сасік. Німець освітив його ліхтариком. Помітив автомат Сасіка.

— У вас російська зброя?

Сасік не зрозумів запитання.

— Відповідати!

— Я не знаю, — відповів хлопець по-німецькому. То було єдине речення цією мовою, що в його безпомилковості Сасік був переконаний.

— Ваші документи, — звернувся німець до Томалі.

Есесівець пересунув кобуру на живіт, неспокійно роздивлявся їх. Вибору не лишалося. Поручник прийняв рішення: не виймаючи руку з кишені, він вистрелив у німця. Хлопець із Сілезії ударив прикладом водія. Запала тиша.

— Нам пощастило, — сказав поручник, — бо вони були самі. Але далі?..

Томаля знизав плечима.

— Доводиться ризикувати. Це у нас єдина можливість…

Пішли. Дорога вела через ліс. На галявинах вони бачили намети. Контури машин і темні силуети людей. Багаття ніхто не розкладав. Попід деревами ходили вартові, пильно на них позираючи. Парашутисти не звертали на це уваги. Руками, засунутими в кишені плащів, стискували шерехату поверхню гранат… Здавалося, що цей шлях ніколи не скінчиться. Вони то видряпувались на піщані пагорки, то зникали в гущавині, проходили повз вантажівки, і легковички… Поручник, ідучи за Томалею, намагався запам’ятати все. Укріплень, думав він, приготувати вони не встигнуть…

Якийсь офіцер у плащі вермахту підійшов до Томалі.

— Що це за натолоч?

— Поляки. Полонені, пане обер-лейтенант.

— Куди? На першу лінію? Ви збожеволіли?

— До штабу дивізії.

— Залишити їх тут.

— У мене наказ: відвести до штабу дивізії,— гаркнув Томаля.

Офіцер здивовано глянув і відійшов. Вони йшли далі, поручник почав неспокійно позирати на годинник, на сході було тихо, але він знав, що за двадцять-тридцять хвилин… Попереду ще чималий шмат дороги через ліс Вайперт, поблизу позицій бронетанкового полку…

8

— Ви справді збожеволіли! — Обличчя гауптмана Куссау вкрилося рясним потом. — Це не я, не я, розумієте? Шпигун на волі, — він важко дихав. — А ви мене, тут…

Леман затопив йому в пику. Куссау впав, незграбно спробував підвестися з підлоги. Роздерта на грудях сорочка, скривавлені губи, він мав страшний вигляд. Клосс чекав, що той кинеться на Лемана, але Куссау сів знову на табуретку, важко дихаючи.

— Ти скажеш? — запитав Леман. — Якщо скажеш, то матимеш хоч якусь надію. Відколи служиш у них?

Куссау мовчав.

— Перевір, де я був після обіду, — прошепотів він нарешті.

— Ти сам сказав, що під Дьоберітцем.

— У давнього приятеля, лісника…

— Він завтра про все розкаже, — мовив Леман.

— Дурень! — зарепетував Куссау. — Ідіот проклятий!

Леман знову ударив його, Куссау поточився аж під двері й довго не підводився. Він, як сліпий, хапав руками повітря.

Клосс подивився на годинник. Вони вже повинні бути! Незабаром він має побачити через вікно, як вони входять на подвір’я. Штабну охорону ліквідують легко. Не можна допустити, щоб Пфістер дав наказ висадити міст у повітря… Треба раніше познімати пости і втримати плацдарм над Регою… Скільки? На думку Клосса, опір першого німецького ешелону за річкою не міг бути дуже завзятий… А якщо вони не пройшли через ліс Вайперт?

— Клосс, — сказав Леман, — ця свиня ні в чому признаватися не хоче. Гадаю, він і досі не збагнув, що на нього чекає. А має ж бо знати…

— Ідіот, ідіот проклятий! — пробелькотав Куссау.

— Тепер ти, — мовив Леман. — Він мене замучив.

Аж тут Клосс їх побачив. Вони наближалися до штабу. Томаля перемовився про щось з вартовим, потім зупинив загін неподалік палацу. Клосс помітив високого чоловіка, в якому одразу впізнав офіцера: він з цікавістю роззирався, поглядом показав хлопцям, що стояли поруч нього, пост німецького кулеметника. “Ось-ось почнеться”,— подумав Клосс. Томаля поділив загін: п’ятеро з одним “конвоїром” рушили до палацу, решта лишилася на місці.

— Клосс, — сказав Леман, — починай нарешті…

Цієї миті до групи “полонених” підійшов капітан Келлер, який чергував у штабі. Він звернувся до “конвоїра”.

— Пора, — подумав Клосс.

Польський офіцер вихопив пістолет з-під плаща, вистрелив. Зчинилася страшна бійка… “Полонені” подіставали автомати… Поки німецький кулеметник встиг зорієнтуватись, гранати знищили його гніздо. Есесівці з штабної охорони відстрілювалися з-за машини, з палацу вибігали офіцери, які ще не збагнули, що сталося, і тут же гинули. Поручник з групою солдатів штурмував уже палац.

— Поляки! — гаркнув Леман. — Зрада!

Куссау, який досі спокійно сидів на табуретці, схопився й метнувся до вікна: він подивився з висоти другого поверху на подвір’я, де оборонялись есесівці, і, перш ніж Леман встиг зорієнтуватись, ухопив його пістолет, що лежав на столі й кинувся вниз.

— Стій, Куссау! — гаркнув Леман. — Клосс, стріляй!

Куссау вже підвівся з землі, він мав страшний вигляд: обличчя закривавлене, подерта на шмаття сорочка не прикривала тіло. Він вистрелив у парашутиста, що біг, не влучив і за мить упав, прошитий автоматною чергою.

— Але він, — сказав Леман, — не зрадив… Хто ж тоді?

Клосс вибіг із кімнати. У коридорі було порожньо, внизу ще стріляли, десантники відвойовували вал. Кабінет генерала був у протилежному кінці коридора; коли Клосс підбігав до дверей, палац зненацька здригнувся, шибки брязнули, моторошний, безперестанний гуркіт долинав зі сходу.

Почалося! Наступ!

Він штовхнув двері до кабінету генерала. Пфістер сидів біля письмового столу нерухомий, скам’янілий, ніби все, що коїлося внизу і довкола нього, його не турбувало. Клосс, відсапуючись, зупинився на порозі.

— Доповідайте, Клосс, — сказав генерал.

Клосс відрапортував. Давно він не почував себе таким дурнем. Подумав: найважливіше зараз — не допустити, щоб Пфістер подзвонив до Фогеля і дав наказ висадити міст у повітря. Якщо Томаля не встигне, не з’явиться тут за мить — а було домовлено, що саме Томаля увірветься до кімнати генерала — Клоссу доведеться самому перешкодити Пфістерові знищити міст. Війна триває! Клосс не повинен розконспіровуватись. Але ж трапляються ситуації…

— Десант, — сказав генерал. Точніше прокричав, щоб Клосс почув його в шаленому гуркоті. — Вони почали наступ. З’єднайте мене з плацдармом біля мосту.

Клосс підійшов до телефону. Тепер треба вихопити зброю… Револьвер Пфістера лежав на письмовому столі, він не встигне схопити…

— Мерщій, Клосс!

Клосс підняв трубку і розстебнув кобуру. Аж тут відчинилися двері. На порозі з’явився Томаля, за ним — польський офіцер.

— Руки вгору! — наказав Томаля бездоганною німецькою вимовою. — Руки вгору, швидко!

Пфістер виконав наказ.

— Я командир дивізії, — сказав він.

— Знаю, знаю, — буркнув Томаля. — Зв’яжіться з плацдармом біля мосту! Генерале, прошу взяти трубку й викликати до штабу командира саперів. — Клацнув запобіжник пістолета Томалі. — Ну, швидше!

— Я не зроблю цього!

— Ви зробите це негайно!

Пфістер підняв трубку.

— З четвіркою, — сказав він.

Це був чималий ризик! Томаля повинен розуміти, що Пфістер не дасть такого наказу. Звичайно… позбавити плацдарм командира — це полегшує завдання, але якщо генерал замість: “Прошу прибути до штабу” скаже: “Висадити”? Якщо він не злякається погроз?.. Чи Пфістер вірить, що він загине? Та, може, Томаля краще знає психіку німецьких генералів, ніж він, Клосс.

Вони чекали кілька секунд.

— Фогель, — пролунав голос Пфістера, — негайно прибудьте до штабу.

Отже, Томаля мав рацію!

Генерал поклав трубку.

— Мене тероризували неприпустимим чином, що не личить цивілізованим народам, які ведуть війну.

Цивілізований народ!

— Ви залишитесь тут, — сказав польський офіцер Томалі. — Стережіть їх.

Усе йшло так, як вони планували! Пан генерал Пфістер здобуде свободу, щоб він, Клосс, міг і далі діяти!

Клосс підійшов до вікна. На штабне подвір’я в’їздила машина майора Фогеля. Його відразу оточили парашутисти. Невдовзі ця машина з польськими десантниками вже поверталась до плацдарму біля мосту… Міст було врятовано.

Гуркіт артилерії потроху вщухав, почулися довгі автоматні й кулеметні черги.

— Можна закурити? — запитав Клосс. Це був сигнал.

— Куріть, — спокійно відповів Томаля.

Клосс підійшов до нього й одним швидким рухом звалив з ніг. Чи не дуже сильно він його вдарив? Здається, ні… Ухопив автомат Томалі.

— Тікаймо, генерале!

Вони збігли вниз і через казино вискочили на задвірок палацу. Потім стежкою понад Регою, ніким не помічені, рушили в напрямку лісу Вайперт.

Коли вони зупинилися на пагорку й побачили в долині річку, палац, прибережні поля, до плацдарму біля мосту вже підходили танки… Польські танки їхали через міст…

“Шкода, — подумав Клосс, — шкода, що я не зміг залишитись”.

— Ви врятували мені життя, — сказав генерал, — але, сподіваюсь… — Пфістер не договорив.

Клосс мовчав. “Ти боїшся, що я розповім про твоє боягузтво, — подумав він. — Бійся, так треба. Але я тебе врятую, бо ти мені потрібний: ти даєш мені незаперечне алібі”.

— Про те, що сталося, — озвався він нарешті, — ніхто нічого не дізнається, пане генерал. Даю слово німецького офіцера.

Генерал Пфістер полегшено зітхнув.

Облога

1

Ішов мокрий сніг, на морі скаженів шторм. Клосс підняв комір плаща і наддав ходи. З вузенької вулички, де він жив, Клосс вийшов на базарний майдан і переходив його по діагоналі. На майдані було майже порожньо, мертво — двері будинків позабивані, вікна зачинено, лише біля “Soldatenheim”^[4] Клосс помітив кількох солдатів вермахту. Дівчина з літерою “П” на пальті пробігла тротуаром і зникла в якійсь брамі. З гучномовця почувся хрипкий голос: “Увага, увага… Комендант поліції та СС міста Тольберга наказує жінкам з дітьми до п’ятнадцяти років з’явитися завтра, 18 березня 1945 року, о шостій ранку в порт, звідки їх буде евакуйовано за межі прифронтової смуги. Повторюю…”

Голос іще долинав до Клосса, коли він повернув на головну Кайзерштрассе і проходив повз порожні, з опущеними ґратами вітрини магазинів. Вони вирішили евакуювати місто… А може, вважають, що їм пощастить утримати Тольберг? Скільки? І відразу настирлива думка: скільки це триватиме? Радянські й польські війська прорвали Поморський Вал. Сьомого березня перший польський солдат дійшов до Балтики, але в приморських містах досі втримуються німці. Використовуючи завчасно споруджену систему укріплень, Гіммлер і думати заборонив про капітуляцію. Це місто, як і багато інших, доведеться здобувати у важких боях… Клосс подумав, що у нього попереду ще багато нелегких днів.

Він подивився на годинник. За десять хвилин йому треба доповісти про своє прибуття начальникові оборони Тольберга оберстові Броху. Увечері він знову має бути на Кайзерштрассе. У підвалах згорілого під час нальоту будинку Клосс влаштував радиста, сержанта, якого викинули з парашутом тиждень тому, коли ще польські дивізії не підійшли до Тольберга. Рація дає змогу передавати повідомлення кожного дня: всі накази оберста Броха відразу потрапляють до польського командування. Клосс подумав, що треба буде, може, ще сьогодні, перенести апарат в інше місце: взагалі слід було б щоразу міняти місце передачі. Ніколи, навіть в останні хвилини битви, не можна недооцінювати ворога.

В ад’ютантурі Броха Клосс зустрів Бруннера, що чекав начальника. Штурмбанфюрер привітав його щиро, з неприхованим задоволенням. Він одразу сказав, що оберст прийде лише за кілька хвилин і що вони, Бруннер і Клосс, мають трохи часу і можуть спокійно погомоніти. Він поводився так, ніби потреба в цій розмові була давно відома й очевидна. Бруннер почастував Клосса сигарою і спинився перед великим планом Тольберга, що висів на стіні. Капітан насторожено стежив за штурмбанфюрером: військова доля зводила його з Бруннером багато разів. Клосс виграв усі двобої, що були між ними, але дедалі частіше замислювався над тим, чи Бруннер не назбирав тихцем матеріал проти нього, принаймні щоб мати підстави для підозрінь… Проте, може, він і не підозрював його ні в чому, а просто вважав Клосса схожим на себе: таким же цинічним і таким же готовим на все в ситуації, коли вже немає чого втрачати.

— Паскудна розвага, — сказав нарешті Бруннер.

— Паскудна, — погодився Клосс.

Бруннер підійшов до вікна, став спиною до Клосса, ніби не хотів, щоб капітан бачив його обличчя.

— Які твої наміри? — тихо спитав Бруннер.

— Ніякі. А твої, Отто?

— Ти не хочеш відкривати карти, так? — Голос Бруннера був спокійний і байдужий. — Завтра можуть відрізати морський шлях. Судна, що відпливають уранці, будуть, певно, останніми.

— Певно… — Клосс не збирався полегшувати Бруннерові гру. Завжди треба бути готовим до провокації.

Штурмбанфюрер несподівано обернувся.

— І що? — запитав він. — І що? Підемо, як барани, під ніж?

— Ти боїшся?

— А ти? А ти хіба не боїшся, Клосс?

— Що ти, власне, хочеш, Бруннер?

Якщо він скаже зараз щось конкретне, то надалі цілком залежатиме від нього. Мабуть, Бруннер щось придумав, але сам здійснити не може: йому потрібна допомога. Але чому він звертається саме до нього? І що він, Клосс, повинен відповісти? Яка позиція в цій грі найкраща? Бути спільником Бруннера? Лояльним німецьким офіцером?

Штурмбанфюрер мовчав. Він уважно розглядав Клосса.

— У мене чудова ідея, — сказав він нарешті.

— Яка?

— Стривай… — Він ще вагався. — Затям, я не люблю жартів. Я давно стежу за тобою, Гансе… І часом думаю, чи не варто пошукати в твоєму минулому…

“Спочатку погрози”, — подумав Клосс.

— Це не для мене, — кинув Клосс сердито. — Можеш шукати, скільки тобі заманеться. І скажи своєму Груберу, щоб припинив за мною шпигувати…

— І це ти знаєш. Не ображайся. Я пропоную перемир’я, а не війну…

— Кажи, про що йдеться…

— Це досить складно, мій любий… Ти чув про професора Гласса?

Гласс? Звичайно, чув. Відомий німецький фізик — він жив саме тут, у Тольбергу. Гласс проводив досліди, про які Клосс знав дуже мало, і очолював завод, що випускав деталі до фау-1 й фау-2. Про це Клосс знав і пам’ятав. Нащо Бруннер згадав прізвище Гласса? Якщо це не спроба провокації, то може бути цікаво.

— Я чув, — мовив Клосс. — Кажи ясніше.

Проте він так і не довідався, у чому полягала ідея Бруннера. Увійшов оберст Брох і запросив їх до свого кабінету.

Начальника оборони Тольберга Клосс знав майже так само добре, як і Бруннера. Вони разом служили на Східному фронті: Брох — тоді ще в чині майора — не приховував, що вважає війну з Радянським Союзом за божевілля. “Це скінчиться трагічно”, — повторював він, але тільки в казино, коли вип’є трохи й поблизу немає нікого з СС чи з гестапо. Він був кадровим офіцером, знавцем військової справи й ретельно виконував кожний наказ. Його сухе, продовгувате обличчя здавалося зараз, коли він зупинився біля свого письмового столу і поклав руки на карту, майже здерев’янілим. Брох поінформував Бруннера і Клосса, що командувач групи армій “Weichsel”^[5] Гіммлер категорично відхилив усі пропозиції про здачу Тольберга. І наказав: ні кроку назад. Це говорилося таким байдужим тоном, ніби Брох переповідав дані про чергові тактичні вчення. Далі він так само сухо повідомив, що ворожі бронетанкові підрозділи вийшли на Щецінське шосе, унаслідок чого останній шлях на захід був одрізаний. Лишався морський, принаймні ще лишався. Те, що належить евакуювати, буде евакуйовано завтра.

Бруннер і Клосс склали свої рапорти. Штурмбанфюрер, як начальник місцевих СС та поліції, зухвало доповів, що в місті панує порядок. Розстріляно двадцять чоловік, які спробували вранці протовпитись на судно, що виходило з порту. Вони були здорові й здатні відбувати військову службу. Та ще двох жінок, які намагалися сіяти паніку.

У відповідь на це Брох кивнув головою. Що він думав насправді? Чи він уже був неспроможний протестувати, чи бодай з чимось не погоджуватись?

Почувся артилерійський гул. Завила сирена, а шибки забряжчали від близьких вибухів. За вікном вихопився високий, темно-фіалковий стовп диму. Брох не мав наміру йти до сховища: він почав розглядати план евакуації цивільного населення.

— Цивільне населення мене найменше обходить, — відразу заявив Бруннер. — Найважливіше — це фабрика.

— Авжеж, — погодився Брох, — але всьому треба дати якийсь лад. Жінки й діти…

— Я візьму це на себе… — урвав його Бруннер.

— Ви візьмете на себе фабрику, — сухо кинув оберст. — У нас недвозначний наказ рейхсфюрера: треба евакуювати всі машини й прилади. І догледіти, щоб професор Гласс, цілий і здоровий, потрапив на судно.

— СС уночі оточить порт…

— Порт оточить вермахт, — сказав Брох. Якусь мить вони дивились один на одного, Клосс уже гадав, що Бруннер протестуватиме, але штурмбанфюрер лише зіщулився на стільці.

— Як хочете, — буркнув він.

— Ви відповідаєте за фабрику і за Гласса. Це все.

Бруннер схопився і зметнув руку перед собою. Він зиркнув на Клосса. Якби вони залишились наодинці, Бруннер, очевидно, сказав би. “Ти вже знаєш, про що йдеться?” Клосс знав, чи принаймні йому здавалося, що він знав. Знову завила сирена, хоч за вікном була тиша. А за кілька хвилин озвалась артилерія. Брох відчинив вікно, вони почули гучномовець: “Увага! Увага! Усім чоловікам віком від 15 до 60 років з’явитися сьогодні до міської комендатури”.

— Що ви хочете зробити, пане оберст? — запитав Клосс

Брох дивився на нього, ніби не зрозумів питання.

— Фольксштурм, — повідомив він, зачиняючи вікно, — поставлю їх уздовж каналу. Там найвразливіше місце оборони.

“Чоловіче, — кортіло сказати Клоссові, — ти посилаєш старих і дітей у бойню. Ну, втримаєш місто на день довше. Нащо?”

— З військового погляду… — почав він.

— Знаю, — одразу відрубав Брох. — І що з того, капітане?

— Висновки, здається, самі напрошуються.

— Не про те мова, — відповів оберст. І додав трохи іншим тоном: — Ми нічого не можемо зробити. У нас є точний наказ. Чи ви цього не розумієте? Кожний з нас може думати, що йому заманеться: це не має ніякого значення. Я виконав свій обов’язок: доповів рейхсфюрерові, що, на мою думку, боронити це місто недоцільно. Рейхсфюрер назвав мене пораженцем. Отже, я захищатиму місто, Клосс, бо це мій обов’язок солдата. Я ні за що не відповідатиму. Ні за що! — повторив Брох і замовк, ніби сподіваючись, що Клосс підтримає його. Потім він знову схилився над картою. — Нам більше нема про що говорити, — кинув Брох. — Я чекаю на повідомлення про п’яту ділянку. Що ми знаємо про сили противника над каналом?

Клосс подумав, що треба якомога швидше використати цей прорив в обороні. І подумав також, що, коли йому пощастить вижити, він ще поговорить з Брохом за інших обставин…

2

Сержант-радист, кремезний хлопець з кирпатим носом, не міг обійтися без люльки. Він твердив, що німецький тютюн, який постачав йому Клосс, зовсім нікудишній. Він випатрошував цигарки різних сортів і готував складні суміші. Це відбирало в нього чимало часу: він, зрештою, чудово влаштувався у підвалі спаленого будинку на Кайзерштрассе, 30. Зі старих меблів, знайдених на звалищі, він змайстрував тапчан, стіл, два стільки й навіть крісло-гойдалку.

— Це основне у війську, — пояснював він Клоссові, — влаштуватися на кожному новому місці як удома. Навіть тоді, коли невідомо, чи підеш ти через годину далі. Я, пане майор, був уже командиром роти зв’язку і знаю що й до чого…

Клоссові здавалось, що сержант Косек не усвідомлює небезпеку, яка постійно загрожує йому в цьому підвалі, звідки він щовечора викликав: “Вісло”, “Вісло”, я “Іскра”, прийом”. Посилені жандармські патрулі нишпорили сусідніми вулицями, німецький пеленгатор міг уже виявити радіостанцію або виявить її протягом найближчих годин, а на обличчі Косека, коли він доповідав Клоссові, не було й сліду тривоги. Він закурював люльку, пропонував Клоссові крісло-гойдалку і розповідав про свої звитяги на Поморському Валу.

Цього вечора, коли Клосс увійшов до підвалу, сержант відразу подав йому аркуш, змережаний чітким почерком радиста.

— Розшифрував?

— Так точно.

У тексті, власне, не повідомлялося нічого нового? крім однієї інформації, вагу якої Клосс умить оцінив. Син професора Гласса, льотчик, обер-лейтенант, збитий над Віслою, перебував у таборі для військовополонених. Чи вдасться це використати? Завдання, визначені просто й чітко, були насправді страшенно складні: перше — не допустити евакуації заводу, друге — запобігти евакуації професора Гласса. Чи можна їх виконати?

Уже багато днів Клосс шукав способу, як потрапити на завод. Він знав, що там працює багато робітників різних національностей, серед них і поляки, але Бруннер наказав перейти на табірний режим, і Клосс не міг навіть відшукати якийсь привід, щоб докладніше оглянути територію заводу. Часу було зовсім мало, власне, лишилися тільки лічені години… Він підійшов до маленького заґратованого віконця, що виходило на подвір’я. Що можна зробити? Що можна зробити, окрім як доповісти, що завтра вранці завод евакуюють? А Гласс відпливе останнім судном… Спробувати — всупереч здоровому глуздові?

Звечоріло. Подвір’я було порожне, мертве. Вулицею проїхала вантажна машина, гуркіт мотора поступово затих, може, це вже кінець?

— Скільки ще, пане майор? — запитав сержант.

— Треба буде змінити резиденцію, — сказав Клосс, не обертаючись. І тут він помітив дівчину. Вона вбігла на подвір’я; на ній був розстебнутий плащик з літерою “П”. Задихаючись, дівчина хапала ротом повітря. Вона раптом зупинилася біля брами, прочитала напис: “Achtung! Minen!”,^[6] який завбачливо зробив тут Клосс, проте вагання тривало недовго. Дівчина побачила двері до підвалу… Почулись її кроки на сходах. За кілька секунд у воротах з’явився есесівець.

Точніше — спочатку долинув його голос: “Halt! Ich warde schussen”.^[7] Есесівець теж завагався, побачивши попередження, але кинувся за дівчиною.

Сержант, що стояв уже біля вікна, подивився на Клосса. Гауптман кивнув головою, дістав зброю, зняв із запобіжника. Косек відхилив двері, у руці він тримав пружинний ніж. Підвальний коридор був вузький і довгий. Дівчина бігла, перечіплюючись у темряві. Коли вона опинилася біля дверей до їхньої нори, Косек ухопив її за руку і втягнув усередину. Вона впала на підлогу. Есесівець побачив Косека лише тоді, коли дістав удар — він не встиг навіть крикнути. Клосс почув тільки, як гупнуло тіло, вдарившись об камінну підлогу.

Дівчину перенесли в крісло. Сержант схилився над нею, коли вона розплющила повіки.

— Що ми з нею робитимемо? — запитав він.

— Доведеться їй залишитися тут, — сказав Клосс. — Випускати її не можна. А того десь треба сховати.

— Буде зроблено, — буркнув Косек.

Він обережно влив дівчині в рот горілку з фляги.

— Не мала баба клопоту…

Спочатку вона розгледіла обличчя сержанта, потім рацію й автомат на стільці. І тільки потім — Клосса, що й досі стояв біля вікна. Знову повернувся страх, вона заплющила очі й, мабуть, приготувалася до найгіршого.

— Не бійся, дурненька, — пробубонів сержант. — Ні про що не питай, але не бійся. — І додав: — Лише мені могло таке трапитись! Маю жінку на хазяйстві!

Клосс підійшов ближче. Справді, зайвий клопіт! Мало, що треба перемінити місце передачі, та ще й тягни за собою цю дівчину! Хоч і була б вона найпорядніша, ризиковано її випускати.

— Ти звідки? — запитав він по-польському.

Дівчина була приголомшена.

— З Варшави, — шепнула вона.

— Де ти працюєш?

— У професора Гласса. А до того працювала на заводі.

Клосс підсів до неї. Тепер вона справді зацікавила його. Нелегко переборювати недовіру, нічогісінько про себе не кажучи і нічого не пояснюючи, І все-таки розкриваючись, бо Барбара Стецька — так звали дівчину — досить уже всього набачилася, щоб багато чого зрозуміти. Зрештою, вона повинна була повірити, що вони — поляки “звідти”, бо хочуть вивідати в неї щось цікаве. Насамперед вона розповіла про свою пригоду з есесівцем. Пані, дружина професора Гласса, вирядила її до аптеки. Коли дівчина підбігала до ринку, завила сирена, і вона побачила наші — це слово дівчина вимовляла з великою гордістю — наші літаки. Наліт перечекала у під’їзді, а коли знову завила сирена, вона помітила на тротуарі листівки. Поблизу нікого не було, то вона й підняла одну. Листівка була написана по-польському та по-німецькому — вона закликала німців припинити боротьбу… Але до кінця прочитати не встигла: дівчина ще раз нахилилася, щоб зібрати побільше тих листівок і віднести потім на завод, коли заскочив її цей есесівець. Видно, він стояв у якомусь під’їзді. Есесівець гукнув “Halt!”, а вона кинулася тікати, повернула до Кайзерштрассе, потім побачила цей згорілий будинок, подумала, що сховається у руїнах. Напис “Achtung! Minen!” налякав її, але вибору не лишалось — зрештою, їй було однаково…

— Мені пора повертатися, — захвилювалася дівчина. — Дружина Гласса дуже підозрілива.

Клосс не вирішив ще, що робити: він хотів знати якомога більше, особливо всіляких подробиць із життя професора, але дівчина часто не розуміла, що від неї хочуть. Як виглядає квартира Глассів? Розклад дня? О котрій професор повертається з заводу? О котрій лягають спати? Нарешті — завод. Барбара Стецька, одначе, завагалась, перш ніж почала говорити…

— Дівчино, — сказав сержант. — Ти здогадуєшся, нащо ми тут? І не хочеш нам посприяти?

То ж на заводі працюють поляки, французи, росіяни, югослави… Тепер вони відрізані од світу, всім заборонено виходити за межі табірних бараків. Її, звичайно, знають усі, і варта теж, вона буває на заводі, часом дружина Гласса посилає її до чоловіка, іноді майстер Кроль дає їй перепустку, якщо треба щось зробити безпосередньо на заводі… Поступово витяг з дівчини все, що його цікавило. І так само поволі вималювався у нього план операції, в якій Барбара Стецька повинна була відіграти не останню роль.

3

Це був — принаймні так вважав професор Гласс — останній день існування заводу в Тольбергу. До війни він випускав радіоприймачі, а тепер належить до важливих підприємств військової промисловості. Це він, Гласс, готував нові моделі керованих апаратів. Він знав тут кожну машину і відчував майже фізичний біль, дивлячись на розпочатий демонтаж підприємства. Робітники з літерами “П” та “Ост”, пришитими до комбінезонів, працювали у великому цеху під наглядом німецьких майстрів. Обидві зміни вже багато годин без перерви. Чи встигнуть вони? Гласс спостерігав за демонтажем через засклену стіну з пульта управління. Йому здавалося, що вони працюють надто повільно, що в такому темпі не встигнуть приготувати для транспортування навіть найцінніші верстати. Це, зрештою, не його провина. Треба було раніше дати наказ про евакуацію. Про це він сказав Бруннерові, коли штурмбанфюрер з’явився у нього в кабінеті. Тут було зручно й затишно, звуковбирне покриття на дверях ізолювало професорську келію від шуму заводських цехів.

— О третій тридцять ранку я пришлю вантажні машини, — сказав Бруннер.

— Я не встигну. — Професор Гласс не дивився на гестапівця. Він гордував такими, як Бруннер, і мав з того задоволення, хоч, звісно, ці свої почуття старанно приховував.

— Ви мусите встигнути. Те, що залишиться, ми знищимо.

— Ви хочете знищити завод?

— Звичайно, — сказав Бруннер. — Висадимо в повітря. А ви гадали, що передамо полякам?

Те, що завтра чи позавтра тут можуть з’явитися поляки, все ще було для Гласса тільки в теорії. Він знав і не міг повірити…

— Що станеться з персоналом? — запитав він.

— Кого ви маєте на увазі? Оту чужинську голоту? Чому це вас обходить? Я потурбуюся про них…

— А проте, я хотів би знати. — Насправді це була брехня, бо Гласс нічого не хотів знати. Просто прагнув бути осторонь того, на що й так не мав ніякого впливу. Протестувати? Хіба протести чогось варті?!

Бруннер посміхнувся.

— Ви про машини подбайте. Та про себе. Ви належите до нечисленних щасливчиків, яких ми евакуюємо з цього міста. Прошу приготувати документи. І спалити все, що ви не встигнете забрати. — Штурмбанфюрер зім’яв у попільниці недокурок і пішов з кабінету.

Головного енергетика заводу інженера Альфреда Кроля він знайшов у сторожці. Кроль сидів біля мікрофона й читав оголошення:

— Повторюю, — говорив Кроль, — іноземним працівникам заборонено виходити із заводу без спеціального дозволу. Кожний вихід за межі підприємства розглядатиметься як втеча. Нагадую, що югославського робітника Христо Третнєва за спробу втекти засуджено вчора до страти. — Кроль вимкнув мікрофон. Бруннер усміхнувся й схвально кивнув головою.

— Правильно, інженере Кроль, — сказав він. — Їм треба постійно про це нагадувати.

Кроль підвівся. Він ледве пересувався, ще не звикши до протеза, який заміняв йому ось уже кілька місяців праву ногу, ампутовану в польовому госпіталі під Мінськом. Бруннер, звісно, знав про нього геть усе: і те, що Кроль отримав залізний хрест за битву під Москвою, і те, що він не вступив до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, і те, нарешті, що в його брата — майстра Кроля, який працював на цій самій фабриці, — мати полька. Слід не спускати з нього очей і тримати в кулаці: зараз він був потрібний, дуже потрібний.

— Ви закінчили мінування заводу?

— Так, — сказав Кроль. І додав: — Я виконав наказ.

— Тепер послухайте: о третій тридцять приїдуть вантажні машини.

— Зарано.

— О третій тридцять. До цього часу треба озброїти всіх німців. — Він подивився на годинник. — Зброю привезено. Німецька охорона поїде вантажними машинами.

— А іноземні робітники?

— Ви жартуєте, Кроль. Чому вас турбує доля цих людей?

— Я працював з ними. Дехто з них уже став спеціалістом.

— Годі! — Бруннер не збирався дискутувати з Кролем. — Вони залишаться тут.

— Не розумію.

— Зрозумієте. Тільки без дурниць. Це фронт, Кроль, а ви знаєте, що на фронті виконуються всі накази.

— Знаю, — сказав інженер і пошкандибав на своєму протезі до дверей. — Це все?

— Все. Ключ від складу в начальника заводської варти.

— Знаю.

Бруннер пішов із заводу, а Кроль, спираючись на ціпок, подибав цехом уздовж верстатів, приготованих до демонтажу. Він намагався не дивитись на робітників, навіть пришвидшував ходу, але все одно відчував на собі їхні погляди. Його поймали одночасно страх, зненависть, жаль. Ці люди загинуть, а їхня смерть затаврує і його, Кроля, чесного офіцера-фронтовика. Чи й справді затаврує? У кінці цеху, біля відімкненого вже пульта управління, Кроль побачив свого брата, майстра Яна Кроля. Вони ніколи не були друзями, а проте існував між ними зв’язок, який вони не хотіли чи не вміли порвати. їхнє життя ще замолоду склалося по-різному. Мати Яна була полька, а його батько, дядько Альфред, стверджував, що вся родина Кролів польського кореня, що ще їхній дідусь підписувався замолоду просто “Круль”. Інженер Кроль ніколи про цю польську кров і не думав, а майстер Кроль, вихований матір’ю, постійно і, на думку Альфреда, цілком недоречно це підкреслював.

Отже, не дивно, що їхні долі склались по-різному. Альфред здобув вищу освіту, а Яна вигнали з університету. Альфред став офіцером і пішов на фронт. Ян був робітником, а згодом — майстром на тольберзькому заводі. Він став обережніший, і професор Гласс відстояв його від призову в армію.

Ян Кроль — чоловік плечистий, високий, волосся припорошене сивизною. Він саме набивав люльку, коли на порозі з’явився Альфред.

— О третій тридцять, — сказав він. — О третій тридцять приїздять вантажні машини.

Майстер знизав плечима і показав Альфредові на місце біля пульта.

— А що з ними? — запитав Ян.

— А як ти гадаєш? — скипів раптом інженер. — Що їх — евакуйовуватимуть? Чи дозволять залишитися тут?

— Третього виходу нема.

— Є! — Альфред раптом зайшовся сміхом. Його душила лють. Ось уже близько поразка, а він нічого не досяг: лише втратив ногу, і перший-ліпший гестапівець ставиться до нього, як до хлопчиська. І Альфред зробив те, чого не мав права робити. Він сказав правду.

У майстра погасла люлька. Він висипав тютюн на підлогу.

— А ти що? — запитав майстер. — А ти що? — зненацька закричав Ян Кроль, а кричав він рідко.

— Нічого. — Альфред заспокоївся, і відразу його опосів страх. Як він міг сказати це? Саме Янові!

— Слухай, — шепнув він, — ми не маємо з цим нічого спільного. Ненаше мелеться. Залишилося ще кілька годин… Ти не повинен нікому ні слова…

Ян мовчав.

— Чому ти так дивишся на мене? Говори… — Альфред втрачав самовладання. — Я не злочинець, я офіцер…

— А що буде завтра? — запитав нарешті Ян.

— Я не розумію.

— Завтра, — повторив він, — чи за кілька днів? Ти витримаєш?

— Не розумію.

— Я питаю тебе, чи ти витримаєш. Те, що знав і що бачив…

— Я багато чого бачив.

— Війну програно, і німці повинні будуть за все заплатити.

— Німці! — скипів Альфред. — Хто ж це? Я? Ти? Чому я? Я лише офіцером був! Мені теж не довіряли: постійно пам’ятали про твоїх родичів…

— Я завадив твоїй кар’єрі?

— Завадив.

— Слухай, що я тобі скажу… — Ян знову набив люльку і закурив. — Уважно слухай. Ти ганчірка…

Альфред схопився на ноги.

— Сідай. Ти вижити хочеш? Хочеш, звичайно… Але якщо ти навіть виживеш, то після того, що тут скоїться, тебе всюди знайдуть, розумієш?

— Мене ніхто не шукатиме.

— Шукатимуть. Я даю тобі можливість…

— Ти — мені… можливість? Збожеволів, чи що?

— Так. Я нічого від тебе не хочу. Ти тільки дістанеш мені план мінування заводу.

— Ні!

— Стривай. — Ян Кроль був терпеливий. — І скажи, о котрій годині німецький персонал отримає зброю та де саме міститься склад зброї?

— Нічого не скажу. Я йду. — Альфред ухопив свій ціпок.

— Подумай. Ти вийдеш, але коли надумаєш… — І додав лагідніше: — Я хочу тебе врятувати, Альфред. Я ще вірю, що ти насправді порядна людина. Ти міг нічого не сказати мені. Але все-таки сказав. Знаєш, що на тебе чекало б за це в гестапо?

Альфред стукав ціпком по підлозі.

— Що ти хочеш зробити?

— Не знаю. Може, нічого.

— Нерівноцінний обмін. Я даю тобі все, а ти…

— Можливість. Знай, що тебе нема в списку тих, кого буде евакуйовано. Професор Гласс не вважає тебе потрібним. Адже ти тільки енергетик. Я бачив у нього цей список.

— Брехня! — Альфред знову захвилювався.

— Правда. Ти залишаєшся… Розумієш, що це означає?

Запало мовчання.

— Згода, — сказав нарешті Альфред. Він важко опустився на стілець біля пульта. — Мінування вже завершено. Досить з’єднати контакти у сейфі в Гласса, щоб за три хвилини все злетіло у повітря.

— Хто повинен зробити це?

— Не знаю. У нього залишиться ще три хвилини, щоб вийти із заводу.

— Це тобі накажуть зробити, дурню, але живий ти вже звідси не вийдеш. А про зброю що ти знаєш?

— Вона на складі, в начальника варти. О другій сорок п’ять її роздадуть людям.

Важкі верстати уже залишили свої фундаменти. Два інженери у партійних мундирах, Кох і Штрудель, стежили за демонтажем і підганяли робітників. Глухі удари молотів доповнювалися галасом, що чувся з гучномовців. Майстер Кроль, повільно йдучи серединою цеху, вишукував тих, з ким він повинен негайно побачитись. Поляк Станіслав Огнівек, росіянин Толмаков, француз Поль Левон… Керівництво підпільної організації, що виникла кілька місяців тому. Почалося, власне, з дружби цієї трійки, від довгих вечірніх розмов у бараці. Потім вони добирали людей, на яких можна звіритись, а коли Ян Кроль увійшов до складу керівництва, почали діяти. Було їм нелегко. Гласс організував дуже ретельний технічний контроль, а сам табір пильно охоронявся. Одначе багато деталей, виготовлених на тольберзькому заводі, були придатні лише для металобрухту.

Станіслав Огнівек, родом з Варшави, до війни був студентом політехнічного інституту. Толмаков — уже літній чоловік — працював колись на київському заводі, а Левон був робітником з Ліона. Ці троє чудово порозумілись, хоч розмови їхні відбувалися на дивовижному французько-німецько-польському суржику, хоч усе в них було різне: вік, виховання, минуле…

Кроль нарешті побачив їх, пальцем покликав підійти.

— Ви троє, — сказав він, — підете зі мною.

— Для чого ви їх берете? — взявся звідкись Штрудель.

— Годинникові механізми треба розбирати.

— Гаразд, — махнув рукою німець.

Майстер переповів новину. Вони були, власне, готові до того, що почули… Багато разів говорили про таку можливість, однак у глибині душі вірили, що наша армія прийде швидше, ніж німці встигнуть евакуювати завод.

— Хоч що б ми робили, — сказав Левон, — все одно всі загинемо…

— Ти хочеш, щоб ми нічого не робили? — запитав Огнівек,

Левон знизав плечима.

— А що ми можемо?

— Не багато, — погодився поляк. — Але треба все-таки спробувати.

Кроль і Толмаков підтримали поляка. Низький, лисуватий Толмаков одразу сказав, що годі філософствувати — треба діяти.

— Хто охороняє склад зброї? — запитав він.

План був простий: Огнівек, який вважався спеціалістом у військових справах, бо до війни закінчив військове училище, узяв на себе всю операцію. Точно о другій сорок, тобто за п’ять хвилин до того, як мають роздати німцям зброю, Огнівек з двома товаришами роззброїть начальника заводської охорони і забере в нього ключ від складу, Левон зі своїми земляками повинен підстрахувати операцію Огнівка і взяти на себе всіх, хто не належить до організації, щоб запобігти паніці.

Звичайно, треба було обговорити багато подробиць, проте лишалось і найважливіше питання: що ж далі? Озброїти робітників і захопити завод можна, але скільки вдасться їм протриматись? Годину, дві? А потім? Висадити себе в повітря? Адже йдеться ще й про те, щоб перешкодити німцям вивезти устаткування. Левон посміхнувся:

— Звідки ви знаєте, що міни не вибухнуть, якщо німці розпочнуть артобстріл? Адже їм однаково…

— Але їм потрібні машини, — сказав Кроль.

— А нам — люди.

Отже, пробиватись через лінію фронту? П’ятсот робітників, і лише кілька десятків озброєних. Нема ніякої надії… Може, двом—трьом і поталанило б урятуватись…

— Якби ми мали зв’язок з нашими з того боку, — зітхнув Огнівек.

Звідси, з пульта управління, було видно весь цех як на долоні. Вони намагались уявити собі, що буде, коли Огнівек подасть сигнал. Начальник охорони найчастіше сидить у своїй сторожці. По заводському подвір’ю нипає двоє—троє вартових, перед входом — пост. О другій сорок начальник охорони найімовірніше вже піде до складу… Треба його захопити між сторожкою і складом, якщо він буде сам… А якщо не сам? Вирішили збільшити групу Огнівка.

— Під час бою, — сказав Левон, — усе, звичайно, відбувається інакше, ніж заплановано.

— Дивіться! — вигукнув раптом Сташек. — Баська від Гласса! Як вона сюди потрапила?

Справді, цехом ішла Баська Стецька.

4

Клосс вирішив ризикувати. Адже вибору в нього не було: це єдиний спосіб потрапити на завод. Він повірив у чесність цієї дівчини. Сержант Косек сумнівався — а раптом це провокація? А якщо її зловлять і все з неї вичавлять? Якщо, якщо… Небезпека чигала на кожному кроці, але не вперше, бо так тривало вже п’ять років. Він повернув на широку алею, уздовж якої розташувалися вілли заможних мешканців Тольберга. Невдовзі Клосс побачить професора Гласса і матиме з ним розмову, наслідків якої не можна передбачити. Чого варті його карти? Власне, тільки на одну можна ставити: син Гласса в польському полоні. Він відкриє її неохоче, але, відкриваючи, скаже Глассові все і сам опиниться в пастці. Тоді… Залишиться тільки одна можливість… Клосс не хотів про неї думати. Барбара Стецька не йшла йому з думки. Чи потрапила вона на завод? Чи встановила контакт з організацією, якщо ця організація справді існує та має якусь можливість діяти.

Небо пронизали довгі промені прожекторів, вони весь час перехрещувались. Із заходу долинув гуркіт гармат і потім, ледь чутне, далеке татакання кулемета. Коли розпочнеться наступ? Через дві години Косек виходить в ефір. Чи натрапили вже німецькі пеленгатори на його слід?

Клосс підходив до вілли Гласса. Вона була, як і всі інші, оточена садком, тиха й темна. Він штовхнув хвіртку, натиснув на дзвінок. Відчинила Клоссові дружина професора, в халаті, розхристана.

— Я слухаю вас, — буркнула вона непривітно.

— Капітан Клосс зі штабу гарнізону, — відрекомендувався він. — Я хочу поговорити з професором.

— Заходьте.

Він увійшов до кімнати, схожої на якесь бойовисько. Розчинені шафи, на підлозі валізи, білизна… В кутку стояла навколішки Бася й загортала в папір тарілки. “Отже, вона вже повернулася”, — подумав він.

— Ми пакуємося, — сказала дружина Гласса, — це страшно. — І відразу звернулась до Басі: — Мерщій. У такому темпі ми не впораємось до ранку…

Професор прийняв його в своєму кабінеті. Тут панував ще порядок, все стояло на своїх місцях: книжки у великих важких шафах, глибокі крісла біля маленького круглого столика, картина над письмовим столом. Гласс запропонував чарку коньяку — виявилося, що це мартель, остання пляшка, брати яку на судно не варто. Отже, пийте, пане капітан… І, може, відразу перейдемо до справи, бо часу обмаль. Він, Гласс, не розуміє, зрештою, що потрібно від нього контррозвідці, бо якщо він не помиляється, капітан з контррозвідки…

Клосс кинув на стіл пачку американських цигарок.

— Закурите?

— Закурю, — сказав професор і здивовано поглянув на цигарку. — Це військові трофеї? — запитав він.

— Припустімо, — Клосс зважував кожне слово в цій розмові. — Ви завтра виїздите, професоре?

— Так.

— Звичайно, ви розумієте, що ця морська подорож не дуже безпечна…

— Знаю. Не знаю тільки, чи можна сьогодні десь бути в безпеці? Але чим я завдячую вашому візиту?

— Це не так просто, професоре, — сказав Клосс. — Цього року ви відзначаєте щось ніби ювілей, чи не так?

— Ви, здається, жартуєте, капітане…

— Ні. Двадцять років тому доцент Гласс провів кілька місяців у берлінському Моабіті за допомогу колезі, який…

— Про це всі знають, — перебив його професор.

— Так. Безперечно. А от ви, здається, забули… Потім ваші знання видатного фізика віддано служили Третьому рейху. Нагороди, відзнаки… Нарешті цей завод.

— Ви мене дивуєте, капітане. Невже вам наказано перевірити мою лояльність?

— Мене лише цікавить, — провадив далі Клосс, знаючи, що ризикує дедалі більше, — чи у вас нічого не залишилося від тих років… Ваш найкращий друг, доктор Борт…

— Годі. — Гласс підвівся, підійшов до вікна. Він рознервувався. — Я гадав, що контррозвідка Третього рейху має серйозніші клопоти, ніж моя особа.

Отже, він усе ще нічого не розумів!

— Атож, має, — сказав Клосс. — Доктора Борта, пане професоре, розстріляно в Гамбурзі.

Гласс відчинив двері, що вели з кабінету на ґанок. Він стояв до Клосса спиною, дивлячись на темний сад.

— Замкніть двері!

Професор рвучко повернувся.

— Провокація?! — Це було сказано надто голосно. Але двері він таки замкнув і повернувся на своє місце. Клосс увімкнув приймач, долинула мелодія військового маршу.

— Я розумію, що ви враховуєте можливість провокації. Звичайно, є така можливість. Але уявімо собі, що хтось вам сказав би: професоре Гласс, не треба евакуйовуватись. Не лише тому, що шлях небезпечний, але й для того, щоб врятувати щось зі свого життя.

— Уявімо собі, — Гласс вже опанував себе, — що це питання я повторив би в гестапо.

— Той, хто питає, повинен був би мати якесь виправдання.

— Він міг би просто блефувати.

— Як у покері, — підтвердив Клосс. — Перевіряють, відкриваючи карти, якщо, звичайно, доходить до відкривання.

Гласс знову наповнив чарки.

— Бачите, — сказав він, — я математик і люблю теоретичні міркування. Вдамося до нової фігури: той, хто питає, по-перше, повинен був би мати право ставити питання, а по-друге — давати якісь гарантії.

— Ви думаєте про гарантію збереження життя? А якби це був лише один шанс? Єдино можливий за даних обставин?

— Це надто загадково, капітане. Але, скажімо, я не фанатик і теоретично міг би розглянути різні обставини…

— Це вже симптоматично, — сказав Клосс.

— Міг би, — повторив професор, — але тільки з тими, хто має відповідні повноваження. Крім того, ви, здається, забуваєте, що для німця обов’язок — передовсім.

— Обов’язок! І в ім’я цього, професоре, ви згодні на все. Вічна капітуляція?

— Ви заходите надто далеко. Це ризиковано, капітане. — Ми ведемо теоретичну розмову.

— Отже, тепер ви відступаєте. — У голосі професора Клосс вловив нотку розчарування. — Навіть для теоретичних розмов я повинен мати гарантії, що маю справу з солідною людиною.

— А якщо так? Ви розглянули б конкретні пропозиції?

— У певних межах, — сказав Гласс.

— Вимога проста. — Клосс відкривав карти. — Не евакуюватись.

— Чия вимога? Хто почує мою відповідь?

Клосс знову підійшов до приймача. Військовий марш залунав гучніше.

— Що ви знаєте про свого сина, професоре Гласс?

Гласс схопився зі стільця.

— Боронь боже! — Зараз він був щирий. — Я нічого не знаю. Він загинув чотири місяці тому на Східному фронті. Я не хотів вірити в його смерть. Він живий? Кажіть мерщій — він живий?

— Так, — сказав Клосс. — Він у полоні.

Гласс упав на стілець. Він затулив обличчя руками, потім витер хусточкою очі.

— Це точно? — запитав він. — Звідки ця інформація?

— Чи треба мені відповідати? Гадаю, ви й так зрозуміли?

— Зрозумів, — шепнув Гласс.

— А якби ви схотіли відтворити кому-небудь цю розмову…

— Не кажіть. Я все зрозумів.

— Війна — безжалісна гра, професоре, — говорив Клосс. — Ви продукуєте не цяцьки для дітей, а прилади для ракетних снарядів, що падають зараз на Лондон.

— Знаю.

— І йдеться про те, щоб вас більше для цього не використовували.

— Знаю, — знову повторив Гласс.

— Я вважаю, що ми все сказали один одному. Але це зовсім не так просто: не евакуюватись. Вже завтра вони не дадуть вам спокою. Саме тому я пропоную: через дві години ми зустрінемося на розі Поммернштрассе та Гінденбургплац.

Професор підвівся. Здавалося, він забув про Клосса.

— Курт живий, — шепотів він. — Курт живий…

5

Він сидів у темній, вузькій комірчині на єдиному стільці, що стояв поруч з ліжком. Бася старанно затулила вікно, потім підійшла до дверей і обережно повернула ключ у замку. В квартирі було тихо.

— Професор пішов спати, — шепнула вона, — він завжди у цей час дрімає. А стара — в їдальні.

Бася сіла на ліжко. Після розмови з Глассом Клосс обійшов навколо вілли, вийшов на вулицю і Повернувся сюди. Бася, як вони й домовилися, лишила вікно в своїй кімнатці за кухнею відчиненим.

— Розповідай, — сказав Клосс.

Вона говорила дуже тихо. Ті, що на фабриці, — Бася не називала прізвищ, — поставилися до її повідомлення з недовірою. Вони твердили, що це може бути провокація, що навіть ліквідація есесівця ні про що не свідчить. Бася запевняла: ніхто не міг знати, куди вона тікатиме, випадковість не можна передбачити, що коли їй вірять… Нарешті переконала думка, що втрачати їм нічого; бо якщо вони залишаться самі, то, безперечно, загинуть, а завод буде знищено. Бася розповіла Клоссові план операції, яку збираються здійснити на заводі підпільники. Він слухав уважно, час від часу ставлячи питання, на які Бася найчастіше не знала відповіді: у кого з німців є пістолети? скільки робітників належить до організації? чи знають вони схему сигналізації на заводі — така схема неодмінно має бути?

Нарешті він упевнився, що у них є надія на успіх, але повстання треба очолити.

“Може, — думав він, — це моя остання операція, і, мабуть, настав час…”

— Тобі доведеться ще раз піти туди, — сказав Клосс.

Бася кивнула головою. Вона була готова до цього: домовилася з майстром Кролем, що за півтори години один з них — Кроль чи Левон — чекатиме на неї у тому місці, де заводський мур підходить до заплавних лук, які тягнуться аж до каналу. Бася не хотіла більше ризикувати, йдучи повз вартового.

— Ти скажеш їм, — мовив Клосс, — що їхній план в основному непоганий. Та лише в основному. Я хочу бути на місці особисто й очолити операцію. Для цього не о другій сорок, а рівно о другій двадцять п’ять група з двох-трьох чоловік зніме вартового біля брами. Це треба зробити дуже вправно, щоб німець не встиг і писнути. О другій тридцять ти і я увійдемо до заводу. І тоді почнеться операція. Ти скажи їм, що я зв’яжуся з нашими. Розумієш?

— Розумію.

Клосс подивився на годинник. Треба ще зайти до Броха, а потім піти на Кайзерштрассе. Косек мусить передати повідомлення і одержати відповідь. Наступ на завод через канал має розпочатись щонайпізніше о другій. Все це ризиковано, проте іншої можливості Клосс не бачив. Закурив цигарку. Полум’я сірника вихопило з темряви обличчя Басі. Темні кола під очима, знекровлені губи.

— Тримайся, дівчино, — сказав Клосс. — О другій я прийду до твого вікна. — Він завагався. Може, не брати її на завод? Треба. Бо члени організації його не знають, і він їх не знає. — Що робили Гласси після того, як я пішов? — запитав Клосс наприкінці.

Професор сказав дружині: “Не пакуйся, ми лишаємось”. Вона кричала й протестувала, а він поклав їй тоді руку на плече і мовив: “Курт живий. Він у полоні”. І ще щось, а що саме — Бася не зрозуміла. Потім дружина Гласса схлипувала, сидячи на великій, вже спакованій валізі, а він повернувся до кабінету.

Почулися кроки, хтось увійшов до кухні.

— Це вона, — шепнула Бася. — Готує професорові цілющу травицю.

— Запам’ятай, — тихо говорив Клосс, — нехай на заводі приготуються, але обов’язково чекають на мене. Найважливіше — зняти вартового.

Знову кроки. Клосс підвівся, підійшов до вікна, і саме тоді пролунав крик дружини Гласса.

— Фріц! — гукала вона. — Фріц!

За мить дружина Гласса була вже в кухні. Ще не встиг Клосс вислизнути у вікно, як вона вже гатила кулаками в двері служниці.

— Відчини, — кричала вона, — відчини!

Клосс зник у сутінках саду. Бася стала на порозі.

— Чому ти замикаєшся? Хто в тебе був?

— Нікого, прошу пані.

— Де мій чоловік?

— Адже пан професор спить у кабінеті, — відповідала Бася своєю школярською німецькою мовою.

— Він зник! — Дружина Гласса знову побігла через кухню та їдальню. Вони зупинилися на порозі кабінету. Двері на ґанок були відчинені, вітер поздував папери з письмового столу, поруч з невеличкою канапою, затиснутою між книжковими шафами, лежали нічні пантофлі професора Гласса.

— Може, він десь вийшов ненадовго, — сказала Бася.

— Без черевиків? — Дружина Гласса вибігла на ґанок, потім — до садка. І знову почувся її крик: — Фріц! Фріц!

Коли вона повернулася до кабінету, в її очах були сльози.

— Боже мій, боже мій, — шептала вона. — Що з ним сталося?

Вона взяла телефонну трубку, через силу набрала номер.

— Це дружина Гласса, — сказала вона. — Я хочу поговорити зі штурмбанфюрером…

Бруннер з’явився у помешканні Глассів через кілька хвилин. Не знімаючи кашкета, він ходив по кабінету професора, нетерпляче й ніби неуважно слухаючи розповідь дружини Гласса. Він оглянув нічні пантофлі професора, понишпорив у паперах і шухлядах, вислав двох чоловік у сад, щоб ретельно обшукали територію вілли.

Потім Бруннер сів на канапу і випростав перед собою ноги в лискучих чоботах.

— Ви сказали, фрау Гласс, що тут був гауптман Клосс. — Саме це, либонь, найбільше його зацікавило.

— Так, — шепнула вона.

— Вони розмовляли в кабінеті. Ви не знаєте — про що?

— Я не підслуховую, пане штурмбанфюрер.

— Шкода. Що було потім?

— Я вже казала. — Вона притулила хусточку до очей. — Чоловік наказав мені припинити пакування речей.

— Чому?

— Я не знаю. І не питала його, бо він сказав мені, що Курт живий. Ви розумієте? Ми стільки часу нічого не знали про нашого хлопчика… Я розплакалася. Він у полоні, але живий.

— Звідки таке повідомлення?

Вона знизала плечима.

— Може, через Червоний Хрест?

— Жартуєте. Про Курта чоловік вам сказав, коли пішов Клосс?

— Так.

— І що було далі?

— Я побігла на ґанок, до садка, потім до служниці, польки. Вона замкнулася на ключ. Мені здавалося, що я чула голоси, що хтось у неї був. Ви допитаєте її?

— Допитаю, — нетерпляче відповів Бруннер. — Ну, гаразд, покличте її.

Він розглядав Басю без будь-якого зацікавлення. Узяв її за підборіддя, легко ляснув рукою по обличчі.

— Що ти знаєш?

— Нічого, прошу пана.

— Не бреши. У тебе був хлопець?

— Ні, прошу пана… Мій хлопець працює на заводі. Пані Гласс причулося.

Бруннер знову вдарив її. Трохи дужче.

— Німцям не здається, ду… Коли ти бачила професора востаннє?

— Пан пішов спати до кабінету.

— Ми ще перевіримо, чи ти часом не брешеш. Скажи мені…

Але він не встиг запитати. До кабінету увійшов есесівець, шепнув Бруннерові кілька слів на вухо і зник. Штурмбанфюрер споважнів, скинув кашкета…

— Забирайся геть! — наказав Бруннер Басі, потім звернувся до дружини Гласса: — Ми повинні бути мужніми, — сказав він, — ми німці. Ваш чоловік загинув. Щойно, недалеко звідси; за садом знайдено його труп. Ви повинні поїхати зі мною. Треба розпізнати тіло.

6

Треба було доповісти Броху про ситуацію на п’ятій дільниці. П’ята дільниця — це саме канал, найслабкіше місце оборони, яке оберста найбільше непокоїло. Наступного дня… лише наступного дня він збирався відрядити туди два батальйони фольксштурму, у нього жевріла надія, що противник не починатиме з форсування водного рубежу. Треба було підтримати цю його надію. Між каналом і заводом лежали луки й пасовиська, на них майже зовсім не було укріплень, там проходив тільки протитанковий рів, у якому де-не-де тримала оборону нечисленна піхота, озброєна фауст-патронами. Клосс вважав, що ця перешкода не дуже грізна. Якщо наступ почнеться рано, наші війська повинні вступити на завод вчасно.

Брох сидів над картами — він навіть не звів очей, коли капітан увійшов до кабінету.

Клосс сказав:

— На п’ятій дільниці не помічено ніякого руху ворога.

— Гаразд, — оберст показав йому стілець. — Я думаю, що вони почнуть наступ на казарми й вокзал. В усякому разі, на їхньому місці я саме так і робив би. Це дає нам надію утримати порт і завод принаймні до завтрашнього вечора. А потім…

Задзвонив телефон, оберст узяв трубку, уважно слухаючи чиєсь донесення.

Видно, справа була важлива, бо Брох не перебивав доповідача. Може, це вже про Гласса доповідають? Що, власне, могло скоїтися з професором? Клосс, вистрибнувши з вікна Басиної кімнатки, обійшов ще навколо вілли й ступив на ґанок. Він чув голос дружини Гласса, яка розмовляла по телефону з Бруннером. На ґанку було повно брудних слідів. Вони вели до хвіртки, що виходила на вулицю. Клосс обстежив садок, але нічого не виявив, та й часу не лишалося, бо першої-ліпшої миті могло з’явитися гестапо. Професора вбито? Викрадено? Хто? Чому? Нащо?

Клосс почув голос Броха.

— Гаразд. Я все зрозумів… Візьміть взвод жандармерії та взвод з батальйону Фалькенгорна. Про все доповідати. — Брох поклав трубку.

— Запеленговано координати ворожої радіостанції, — сказав він. — Вона працює тут, у місті. Неймовірно!

Клосс ледь стримував хвилювання. Найважливіше зараз — не подати й знаку і бути на Кайзерштрассе раніше за німців. А повідомлення? За півгодини треба вийти в ефір: якщо Косек не передасть, що наступати слід уночі, Що о другій сорок робітники беруться до зброї, все загине.

— За годину Фалькенгорн почне прочісувати квадрат, — сказав Брох.

Клосс підвівся.

— Я повертаюсь на п’яту, пане оберст. Можна йти?

Брох кивнув головою, і цієї миті на порозі з’явився Бруннер. Він недбало гаркнув “Хайль Гітлер!” і відразу звернувся до Клосса.

— Ти поспішаєш, Гансе?

— Поспішаю, — Клосс хотів обминути Бруннера.

— А проте доведеться тобі залишитись. Я хотів би, — він підійшов до письмового столу Броха, — написати важливий рапорт, пане оберст, і поставити у вашій присутності кілька питань капітанові Клоссу.

Брох неприязно глянув на нього.

— Що скоїлось? Нагадую, що в цьому місті нема нічого важливішого за нашу боротьбу з ворогом.

— Це стосується професора Гласса. — Бруннер стисло переповів суть справи. Сказав, що есесівці знайшли труп ученого поблизу саду. Тіло було страшенно понівечене.

Брох скривився, але зреагував на цю звістку байдуже.

— Ви розумієте, що це означає? — казав Бруннер. — Треба негайно надіслати радіограму рейхсфюрерові.

— То надсилайте. А що це має спільного з капітаном Клоссом?

— Має. Капітан Клосс за кілька хвилин до смерті Гласса був на віллі професора.

Брох знизав плечима.

— Ви були там, Клосс?

— Був, — відповів він байдуже. — Повертаючись з п’ятої дільниці. Я пригадав, що маю дещо переказати професорові, а лишився тільки цей останній вечір. — Клосс думав швидко: дружина Гласса, напевно, повторила Бруннерові те, що чоловік сказав їй після того, як Клосс пішов…

— Про що ти говорив з професором? — питав Бруннер.

— Це нічого спільного не має з тією справою, — різко кинув Клосс. Він дивився Бруннерові просто в очі. — Проте я можу сказати оберстові… Під час боїв за Поммернштеллюнг я зустрів одного офіцера зі 148-ї дивізії, який був другом молодого Гласса. Він сказав мені, що син професора поранений, попав у полон. А оскільки я їхав до Тольберга, він просив переказати це його батькові. — Клосс щойно вигадав цю історію — вона звучала досить вірогідно.

— Ти довго зволікав, Гансе, — шепнув Бруннер.

— Я мушу визнати, що забув про це, — Клосс адресував свої відповіді оберстові Броху.

— Коли ти пішов, — вів штурмбанфюрер, — професор сказав дружині, що передумав евакуйовуватись…

— Мені він про це не казав.

— Хіба, Клосс?

Вони стояли зараз один навпроти одного, як два забіяки, що готуються до бійки.

— Тепер я, Бруннер, хотів би поставити тобі кілька запитань…

— З якої речі?

— Панове, — Брох навіть не підвищував голос. — Ви в кабінеті начальника — ведіть далі свою розмову десь в іншому місці…

Брох дав зрозуміти, що його не цікавить справа Гласса.

Вони вийшли до ад’ютантської.

— Де ти знайшов труп, Бруннер? — запитав Клосс.

— За садом, недалеко від паркана. Там, де вже починаються луки.

— Дивні вбивці… Вони вдома не хотіли вбивати, чи що?

— Я не люблю цей тон, Клосс.

— Ти забув, Бруннер, що ти вже згадував сьогодні прізвище професора Гласса. Тоді він ще жив.

Штурмбанфюрер раптом зареготав.

— Ти хочеш грати проти мене?

— Це ти граєш проти мене. Я хочу лише подивитись на тіло.

— Можеш, — байдуже сказав Бруннер. — Його вже розпізнала дружина Гласса.

Труп був страшенно понівечений. Клосс довго не дивився: він упізнав лише куртку. У цій куртці Гласс приймав його в кабінеті. І сорочку… темно-червону з м’яким комірцем.

— Страшне видовисько! — шепнув Бруннер. — Тобі не до серця такі картини?

— Я звик до різних смертей, — сухо сказав Клосс. І запитав: — Розтин, звичайно, не робили. І докладний огляд теж.

— Ні.

— Дружина Гласса впізнала тіло чоловіка по куртці й сорочці.

— Так.

— Ти міг би й не показувати їй цей жах, Бруннер. Це було зайве. Як ти гадаєш, нащо професор так кумедно надів сорочку?

Вони дивились один на одного. В очах Бруннера Клосс помітив страх і ненависть.

— Може, ти на це відповіси? — шепнув штурмбанфюрер.

— Може, й відповім, — сказав він, — але не зараз. Мені тепер ніколи.

Клосс вийшов із штабу. Чи встигне він? Вулиці були темні, безлюдні: на небі знову схрещувалися промені прожекторів, але не чути було ні гудіння літаків, ні гуркоту артилерії. На землі і в повітрі панувала тиша. Він перейшов ринок, на Кайзерштрассе вже побіг. Брох сказав, що Фалькенгорн за годину почне прочісувати квадрат; Клосс подивився на годинник: було близько двадцяти одної тридцяти — час Косека виходити в ефір. Вони мусять передати повідомлення про завод, а якщо рація почне працювати, пеленгатори Фалькенгорна відразу визначать координати з абсолютною точністю. Що робити?

У підвалі сержант уже чекав. Клосс коротко пояснив йому ситуацію. Усе ще відсапуючись, він підійшов до віконця, замаскованого чорною ганчіркою,

— Напишіть текст, пане майор, — сказав сержант, старанно набиваючи люльку.

— Ми передаємо. Знищуємо шифри, папери. Рація теж більше не знадобиться, — говорив Клосс, швидко нотуючи повідомлення. — Викликай!

Цієї миті до них долинув гуркіт вантажних машин. Вони їхали по Кайзерштрассе.

— Вже приїхали, — сказав Клосс. — Ми не встигнемо.

— Встигнемо, — сержант сів до апарата. — Ідіть звідси, майоре.

— Ти збожеволів!

— Ідіть звідси, — повторив Косек. — Треба виходити в ефір, потім я більше не буду потрібний, а без вас загинуть ті, що на заводі.

Знову почувся гуркіт моторів.

— Нащо нам гинути вдвох, — сказав сержант, — вистачить і одному. — Він узяв рюкзак і витягнув з нього гранати. Поруч поклав автомат. Він робив це все старанно, не кваплячись. — Раз мати народила, — шепнув він.

Клосс розумів, що Косек має рацію: йому не слід вагатись, негайно треба йти з підвалу. Сержант мусив загинути, виконуючи своє завдання, а він, Клосс, повинен вижити, щоб виконати своє. Такий закон війни, але Клосс повставав проти нього, відчував, що не зможе лишити в підвалі цього хлопця, який уже надів навушники й ще раз показав майорові рукою на двері. Раптом йому спало на думку ще раз спробувати здійснити одну з тих божевільних ідей, які не раз виручали його із, здавалося б, безнадійних становищ. Відчиняючи двері, він востаннє думав: “Ні, я не зроблю цього, мені не можна”. Сержант уже передавав, він навіть не повернувся, коли Клосс виходив, майор не побачив його обличчя. Коридор був довгий і темний. Всі двері до підвалу замкнені, а їхні — треті від входу. Він знайшов труп есесівця, вбитого кілька годин тому. Тіло було важке, Клосс ледве ніс його. Машини вже гальмували на Кайзерштрассе: він чув голоси і тупіт чобіт, коли ударом ноги відчинив двері “їхнього” підвалу. Сержант саме закінчив сеанс радіозв’язку — глянув на Клосса із здивуванням і навіть злістю.

— Якого біса вам тут треба?! — буркнув він, не дотримуючись уже жодних військових статутів.

— Стягай з нього мундир і переодягайся в це есесівське ганчір’я, — наказав Клосс. Він вимкнув ліхтарик, зірвав запинало з вікна. Німці вже вбігли на подвір’я: вони прямували до прибудови та до підвальних дверей. Клосс натиснув на гашетку автомата — він стріляв влучно, короткими чергами. Думав лише про бій, бачив лише мушку, прицільну планку і тіло ворога. Сержант застебнув есесівський плащ, за мить він став поруч. Німці залягли на подвір’ї, ведучи безладний вогонь. Кулі трощили стіну над вікном.

— Годі! — наказав Клосс.

Німці ще стріляли, поступово наближаючись до підвальних дверей…

— Гранати, — сказав Клосс. Вони схопили по одній і вибігли у коридорчик. Коли перший солдат з’явився біля входу, Клосс кинув свою гранату. Вибух струсонув стіни, полетіли уламки. На мить запала тиша. Німці відскочили од дверей.

— Тепер ти, — сказав Клосс і показав на “їхній” підвал. Лише тепер сержант зрозумів план майора. Косек кинув гранату. Вони впали на землю, в підвалі кілька секунд вирувало справжнє пекло. Німці, які оточили подвір’я, побачили чорний дим, що валив з вузенького віконечка.

Клосс і Косек пробігли коридором і увійшли до першого від входу підвалу. Вони зупинилися біля дверей, затамувавши подих. Минуло кілька хвилин, перш ніж німці насмілились увірватись до підземелля. Так, як і передбачав Клосс, усі побігли до підвалу, звідки стріляли і який знищено вибухом. За мить вони знайдуть рештки рації та понівечене тіло. Подумають, що радист сам підірвав себе гранатою.

На них чекало ще найважче… Клосс оглянув сержанта, застебнув йому ґудзик на плащі і відчинив двері. В коридорі, де юрмилися німецькі солдати, було чорно від диму, Клосс зупинився, роздивляючись…

— Оглянути всі приміщення! — гаркнув він.

“Як добре, — думав Клосс, — що я маю діло з вермахтом, а не з СС. СС займається портом”.

Якийсь фельдфебель біля входу глянув на нього здивовано. Але негайно виструнчився, коли Клосс підійшов до нього й сказав майже пошепки:

— Що це за балаган? Наведіть порядок і доповідайте майорові Фалькенгорну.

Вони пройшли через подвір’я, а коли опинились на вулиці й повільно минали колону військових машин, Клосс подумав, що знову здійснилося неймовірне…

— Вони прийняли повідомлення? — запитав він сержанта.

— Прийняли, — відповів Косек. І додав: — Я гадав, що це буде моя остання передача. Пробачте, пане майор…

Клосс подивився на годинник. Лишилося ще чотири години до операції на заводі.

7

Інженер Альфред Кроль ішов спорожнілими вулицями Тольберга. Він ішов дедалі повільніше, виставляючи поперед себе ціпок, немов сліпий. Від заводу до штабу були понад три кілометри. Він чудово знав цю дорогу, але вона ставала незмірно довшою. Звичайно, він міг протелефонувати, вони одразу приїхали б, якби він натякнув, про що йдеться, та Кроль вирішив піти особисто, ніби йому треба було ще пройтися годину, щоб остаточно зважитись. Ні, він уже не міг змінити свого наміру. Не міг вчинити інакше, заперечити собі самому, стати раптом, в останній день кимось іншим, ніж тим, ким Альфред Кроль був усе своє життя. Він пройшов повз Гінденбургплац і затримався перед гімназією Бісмарка. Тут Кроль захищав атестат зрілості, тут вступив до гітлерюгенду, сюди приходив згодом уже як офіцер, щоб розповідати про фронтові пригоди. За рогом, у завулку з гордовитою назвою Гельденштрассе, мешкала Інга. Вона загинула в Гамбурзі під час бомбардування влітку сорок третього року. Вони умовилися, що після війни житимуть тут, у Тольбергу, в будинку над морем. Інга вірила в перемогу, радила йому вступити до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, але він не поспішав визначити своє ставлення до цього. Потім був фронт і знову Тольберг, але вже без Інги… І раптом, в останній день, він, офіцер-фронтовик, інвалід війни, кавалер залізного хреста, повинен був би відкинути все своє минуле, зрадити (бо це таки була б зрада) лише для того, щоб вижити? Надто висока ціна, яку не можна сплатити. Може, від завтрашнього дня удавати з себе ворога гітлеризму, може, послатися на нібито польське походження родини Кролів? Ні. Він, звичайно, не любить Бруннера, як і всіх тих типів з черепами на кашкетах, які дивились на нього з погордою і ніколи насправді не довіряли йому, але ж то німці: його пов’язує з ними військова доля. “Я з переможеними, а не з завтрашніми переможцями”,— повторював він собі.

А проте його брав неспокій. Шістсот робітників фабрики загине, і на нього, Альфреда Кроля, впаде — і тепер цілком напевно — відповідальність за їхню смерть. Але потім згорить завод, загине цілий Тольберг і все, що було його життям. Має рацію фюрер, наказуючи: “Залишайте спалену землю…” Виживуть лише щури.

А вони вже гадають, що виграли. Тоді, коли Кроль сказав своєму братові, піддавшись миттєвій слабкості — так він тепер це розцінював — те, чого ні за що в світі не повинен був говорити, його відразу заполонила ненависть. Він бачив збентежені, напружені обличчя свого брата майстра Кроля і всіх тих, що були з ним. Що збиралися робити ці приречені на смерть? Звичайно, йому, Альфредові Кролю, не вірять. Він виказав їм довірену йому таємницю, а вони відразу забули про нього, відкинули його, як предмет, що вже відіграв свою роль. І він опинився на самоті, один-однісінький. Шкутильгаючи по цеху, він бачив робітників, що бігали від машини до машини, чув шепіт незрозумілими мовами. Ті троє, що зустрілися з майстром Кролем, були особливо збуджені. Він знав їх — вони давно вже працювали на заводі: поляк, француз і росіянин. Цей француз, Левон, навіть непогано говорив по-німецькому, знав Париж, а Кроль любив згадувати столицю Франції, яку відвідував ще до війни. Левон мав гарну дівчину, робітницю на ім’я Івонн. Кролю вона не подобалась. Йому здавалося, що Івонн дивиться на нього з погордою та відразою. Колись він спробував звернутися до неї своєю кепською французькою мовою — вона мовчала, втупивши очі в землю. Довелося це саме повторити по-німецькому, а Левон перекладав. Цього вечора, після розмови з братом, він стежив за ними, удаючи, ніби його цікавить демонтаж. електровузлів.

Не лишалося сумнівів, що обидва вони належали до змовників, та й хто з них, зрештою, не належав? Уся ця величезна громада людей із тавром “Р” та “Ost” здалася зараз Кролю грізною стихією, яка щомиті може вибухнути. Він збирався повернутись до сторожки, коли побачив, що Левон, обережно озираючись, прямує до виходу з цеху.

Кроль пошкутильгав за ним. На заводському подвір’ї не було нікого. Він побачив француза, який пробирався між вагонами. Хлопець ішов у глиб подвір’я, в напрямі каналу. Кроль знав, що понад берегом, до якого сягав заводський мур, нема варти. Далі були луки, поля, другий, так званий “справжній” канал і вже фронт. Можливо, Левон намірявся втекти? Якщо так, Кроль не зможе йому завадити, хоч у Левона й небагато шансів здійснити задумане. Якщо навіть подолає мур, по якому прокладено кабель під високою напругою, він не пройде через фронт, а в місті його впіймають…

Звичайно, Кроль не міг посуватися з такою швидкістю, як француз, але бачив його силует, що вимальовувався на тлі неба. Левон біля берега повернув праворуч і наблизився до муру. Кроль, обережно шкутильгаючи, дійшов до самої води: він ледве витягав ноги з болота, йому здавалося, що француз мусить його почути, помітити; Кроль дихав важко, злився на самого себе, бо пересвідчився, що боїться. Француз був здоровий, дужий… Левон сів на камінь; наблизившись, Кроль побачив дірку в мурі: вона була замала, щоб доросла людина могла пролізти через неї, але достатня, щоб розмовляти з кимось, хто стоятиме з того боку.

“Он для чого ти прийшов”, — подумав Кроль. Поблизу від того місця росли кущі, інженер сів на землю і в схованці зміг, нарешті, перепочити. Він чекав. І досить довго. Кроль бачив плечі француза — він раз у раз вставав, ходив уздовж муру, підійшов навіть так близько до куща, що Кроль вже стиснув ціпка, намірившись ударити зухвальця, але той його не помітив. Нарешті! Кроль почув жіночий голос, що здався йому знайомим. “Може, це тільки побачення”, — подумав Кроль розчаровано. Але це було не побачення. Голос звідти спитав: “Левон?” — “Так”, — відповів француз. Вони говорили по-німецькому! Кроль уже знав, хто ця жінка за муром, — служниця Глассів. Вона не вміла по-французькому, а Левон, звісно, не говорив по-польському.

Це була кумедна, неоковирна німецька мова, проте цілком зрозуміла. Як і слід було сподіватись, вони готували повстання. Дівчина пояснювала, що треба спочатку зняти вартового. А коли повернуться на завод (а станеться це о другій тридцять) — захопити склад і роззброїти німців.

— Той твій німецький офіцер цілком надійний? — запитав ще Левон.

— Цілком, — підтвердила дівчина. — Можемо довіряти йому.

— Це єдина наша надія, — сказав француз. — Інакше ми всі загинемо. Ти розумієш, що станеться, коли гестапо довідається раніше?

— Розумію, — шепнула вона.

Німецький офіцер! Кроль думав про нього, йдучи через ринок і повертаючи до вулиці, на якій розташувався штаб. Отже, знайшовся-таки німець, який повірив, що можна зрадою зберегти собі життя. А якщо гестапо вже знає? А якщо той доповів раніше, ніж це він, Кроль, встигне зробити?

Вартовий заступив йому шлях: Кроль назвав прізвище штурмбанфюрера, але минуло не менше як чверть години, перш ніж його пропустили всередину,

Бруннер прийняв його, стоячи посеред кімнати в кашкеті й плащі. Він поспішав.

— Що сталося? — кинув Бруннер різко. — Чому ви пішли з заводу? Чому не потелефонували? Хіба ви не знаєте, що професора Гласса вбито?

Кроль захитався. Не чекаючи на запрошення, він сів на стілець. Гласс мертвий? Його вбито. А він ще вагався! Коротко, стисло, як на фронті перед боєм, Кроль виклав факти. Назвав прізвища, повторив розмову біля заводського муру. Не щадив нікого. Не щадив і брата свого. Він почував себе майже щасливим, — уперше за багато днів Кроль був спокійний.

Бруннер слухав не перебиваючи: по обличчі штурмбанфюрера блукала іронічна посмішка — чи то схвалення, чи то осуду.

— Ви свій обов’язок виконали, інженер Кроль, — сказав він, — ви порядний німець. — І потім відразу спитав: — Хто поінформував змовників про подробиці плану евакуації заводу?

— Я, — тут же відповів Кроль. — Братові це сказав.

— Гаразд, — махнув рукою Бруннер. — Рейх вам дарує. Зрештою, ви не могли припустити, що брат є зрадником.

Бруннер відвів його до оберста Броха. Кроль мусив ще раз повторити свою оповідь. Він не бачив обличчя начальника оборони Тольберга, лише коли скінчив, на нього глянули холодні, байдужі очі.

— Ви заслужили на евакуацію, — сказав Брох, — якщо вас не було в списку. — Це прозвучало як насмішка. — Що ви думаєте про це, Бруннер?

— Думаю, що я знаю, хто цей офіцер, — сказав штурмбанфюрер. — Ви теж знаєте, пане оберег.

— Хто?

— Клосс, так, саме він.

— У вас немає доказів…

— Але будуть, — Бруннер поглянув на годинника й пішов до дверей. — Я беру людей і їду на завод.

— Стривайте, — Брох щось хотів сказати, може, дати інший наказ, але передумав. Потім, коли вони вже виходили, він додав: — Я не вірю, не вірю, що це Клосс… — І знову схилився над картою.

Вантажні машини з есесівцями чекали вже перед штабом. Бруннер і Кроль сіли до легкової машини: вони їхали мовчки, без світла, через безлюдне місто. Панувала тиша, замовкла артилерія, прожектори не розсікали променями темне небо. Вони проїхали заводську браму, есесівці вже вистрибували з машин, оточували цехи щільним ланцюгом. Бруннер давав накази. Кроль почув: “Відпустіть вартового, зробіть засідку біля входу. Далі знаєте…”

Вони увійшли до великого цеху. Бруннер вів есесівців, які відразу кинулися до людей, мов собаки, спущені з ланцюга.

— До стіни, до стіни! — пролунав крик. — Німці всередину, решта до стіни.

Есесівці били робітників прикладами, кидали на підлогу, швидкими, вправними рухами обмацували чоловіків. Вони кричали, але в страшенному гаморі слів не можна було розібрати… Кроль подумав, що так, либонь, виглядає пекло. Бруннер, який стояв поруч з ним, уважно стежив за діями своїх підлеглих. Раптом він вихопив з кобури пістолет і двічі вистрелив… Пролунав крик, потім залягла тиша, принаймні Кролю здавалося, що тихо, бо він почав чути. У цеху вже був лад. Робітники стояли біля стіни, позакладавши руки на потилицю, а посередині, в гурті німецьких майстрів та інженерів, Кроль побачив свого брата.

— Ходімо, — сказав Бруннер. І відразу додав: — Показуйте.

Кроль не знав, що й це ще на нього чекає. Він ледве йшов, дуже повільно, цюкаючи ціпком по підлозі.

— Тих, кого ви згадували, — наказував Бруннер. — Але ж і так усі…

— Показуйте… — різкіше повторив штурмбанфюрер.

Кроль мусив це зробити, мусив бути послідовним. Спочатку він побачив обличчя поляка Огнівка: зі щоки, розтятої ударом приклада, стікала кров.

— Цей, — сказав Кроль.

Потім був француз Левон з блідим обличчям, росіянин Толмаков, що плював кров’ю, нарешті Івонн. Кроль змушений був показати на неї, бо згадував її, коли розповідав про все Бруннерові.

— А ваш брат?

Він хотів сказати, що штурмбанфюрер знає майстра Кроля, але все-таки підійшов до гурту німців.

— Цей.

— Я, — сказав Ян Круль, — ти, брудна ганчірко…

Бруннер ударив його по обличчі. Есесівці відвели усіх до сторожки. Тут штурмбанфюрер теж поставив їх до стіни й мовчки ходив по кімнаті, ніби хотів, щоб його добре запам’ятали, закарбували в мозку його обличчя, перш ніж почнеться допит…

Він зупинився перед Огнівком.

— Прізвище? — гаркнув він.

Огнівек мовчав.

— Прізвище! — повторив Бруннер лагідно і, не отримавши відповіді, ударив прикладом автомата. Огнівек поточився й упав…

— Облий його водою, — наказав штурмбанфюрер есесівцеві. Бруннер підійшов до Кроля.

— Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— У нас вмирають поволі.

— Я вмиратиму поволі.

— Міг би й швидше… Як звуть офіцера, з яким ти злигався?

— Я не знаю жодного офіцера.

— Мені тебе шкода. Невдовзі ти говоритимеш інакше.

— Я не говоритиму.

Знов удар прикладом. Ян Кроль захитався, але не впав.

— Це лише вступ, — сказав Бруннер, — лише звичайний початок.

Він підійшов до француза Левона.

— Що тобі казала полька, служниця Глассів?

— Я не бачив її.

— Кроль, повторіть йому. Підійдіть, пане, ближче. Альфред Кроль підійшов. Він говорив через силу.

— Вони домовилися про час, — казав Кроль. — Дівчина повинна була прийти сюди з німецьким офіцером.

— Як звуть цього офіцера? — гаркнув Бруннер.

— Я не знаю, — шепнув Левон.

Штурмбанфюрер підійшов до Івонн.

— Це твоя дівчина? Подумай, що з нею можуть зробити, якщо ти не говоритимеш. — Бруннер узяв Івонн за підборіддя. — Подумай, що на неї чекає.

8

Було близько другої ночі, коли Клосс підійшов до віконця Басиної кімнатки. Вілла Глассів була оповита темрявою, на вулиці, за якою він довго спостерігав, перш ніж штовхнути хвіртку, порожньо й спокійно. Сержант Косек — і досі в мундирі есесівця — лишився перед будинком.

Дівчина вже чекала.

— Усе гаразд, — сказала вона, коли вони вийшли на вулицю. — Я розмовляла з Левоном, переказала йому завдання. Вони будуть готові на другу тридцять.

— Ти була на заводі? — запитав Клосс.

— Ні. Ми зустрілися біля дірки в мурі.

— За тобою ніхто не стежив? Ніхто за тобою не йшов?

— Ні, — сказала вона. — Напевно, ні.

Клосс подивився на годинник. Вони повинні підійти до заводської брами рівно о другій тридцять. Часу було вдосталь, навіть з невеличким запасом…

— Наші мають вже почати, — шепнув сержант.

— Сподіваюсь, що ми скоро їх почуємо. — Клосс уповільнив ходу.

Чи добре підготувала операцію заводська організація? Може, — опосіли його враз сумніви, — треба було раніше проникнути на територію заводу? Йому раптом здалося, що він припустився якоїсь помилки, чогось недогледів…

— Від кого, — звернувся Клосс до Басі, — ви довідалися про план евакуації заводу?

Дівчина вже не приховувала прізвища.

— Від майстра Яна Кроля.

— Німець?

— Походить з поляків.

Який жаль, що було так мало часу! Що не міг він побачити цього Кроля, побалакати з людьми на заводі.

Бася вела вузенькими вуличками, потім вони дійшли до провулка, що межував із заводським муром. Усе було тихо, і ця тиша починала непокоїти Клосса. Небо трохи посвітлішало: на півночі, над морем, воно здавалося зовсім білим. Вони підходили до сторожки…

— Косек, — сказав Клосс. — Відстанете від нас на кілька кроків, якщо скоїться щось несподіване, тікайте… А потім самі знаєте…

— Слухаю, пане майор.

Вони зупинились, озираючи браму. Порожньо, тихо, ні сліду варти.

— Гаразд, — зітхнула Бася. — Ходімо… Зняли вони вартового.

— Де ж вони? — шепнув Клосс. — Ніхто не лишився біля брами? Повернулися всередину?.

Але Клосс пішов. Розстебнув кобуру, зняв запобіжник на пістолеті. Коли він опинився напроти сторожки, в-за кущів, що росли вздовж дороги до заводу, вихопилися есесівці. Вони накинулися на Клосса, він не встиг навіть вихопити пістолет, а від удару прикладом у потилицю поточився й упав на стежку… Заторохтіли автоматні черги. Це Косек, всупереч наказу, відкрив вогонь. Есесівці вже вибігали на вулицю. Троє з них тягли Клосса в напрямку цеху, двоє вели Басю, решта оточувала Косека, припертого до муру. Сержант кинув гранату. Есесівці відскочили, потім знову відкрили вогонь. Перша куля влучила Косекові в руку, друга звалила його на землю. Сержант знепритомнів. Він устиг ще подумати, що вперше в житті не виконав наказ…

У сторожці Бруннер уже чекав на Клосса. Коли його привели — Клосс ще не тримався на ногах, на обличчі штурмбанфюрера заграла тріумфальна посмішка.

— Ну що, Гансе, — сказав він, — чия взяла? — Тут же гаркнув: — Дівчину до стіни! — Навіть не подивився на неї. Його цікавив лише Клосс…

— Ти, тюхтію, — цідив він крізь зціплені зуби. — Ти щур, що тікає з тонучого корабля. Гадав, що виживеш, так? І почав грати як аматор… Відколи ти їм служиш, кажи?!

Клосс мовчав. Він ще вагався, минула якась часина, перш ніж вирішив: конспірація вже зайва. Годі удавати з себе німецького офіцера. Вперше за п’ять років він міг одмовитись від цієї ролі…

— Від самого початку, Бруннер, — сказав Клосс голосно. — Від тієї миті, коли одягнув ваш мундир. А ти й не здогадувався? Я офіцер польської розвідки.

У сторожці запала тиша. На Клосса дивилися люди, що стояли під стіною, побиті, приречені на смерть… Цей чоловік у подертому німецькому мундирі викликав подив і повагу. Він уособлював силу, близькість якої всі відчували: і вони, і есесівці, і Бруннер, який зараз мовчав, ошелешений і зганьблений. Якби Клосс сказав, що продався кілька днів тому, що грав за власним розсудом просто для того, щоб вижити, штурмбанфюрер відчув би вдоволення. Але цей чоловік, цей поляк стільки років водив його за ніс, його, німецького розвідника…

— Ти — поляк? — запитав він, хоч знав уже відповідь.

— Так. — Клосс побачив обличчя майстра Яна Кроля. Він прочитав у його очах вдячність і подив.

Бруннер почав втрачати рівновагу.

— Ти заплатиш за це, — ревів він, — але спочатку все мені виспіваєш! Зв’язок! Явки! Мережа!

— Навіщо тобі це, Бруннер? — У голосі Клосса бриніло неприховане глузування. — За кілька годин ти сам співатимеш.

Штурмбанфюрер кинувся на нього, але не встиг ударити… Здалося, що сторожка, мов вагончик на каруселі, описала в повітрі дугу… Вибухи снарядів, щоразу ближчі, звідусіль оточували завод… Потім усе несподівано стихло, і ця тиша їх ще більше приголомшила: всі чекали наступного удару…

Вбіг есесівець.

— Пане штурмбанфюрер, — кричав він, не зберігаючи вже ніяких таємниць, — телефонували зі штабу: їхній флот і літаки заблокували порт…

Обличчя Бруннера застигло.

— Дивіться за ними, — сказав він. — Накази я дам потім. — Він вийняв з кобури пістолет, зняв із запобіжника. — А ти, — звернувся Бруннер до Клосса, — підеш зі мною.

Бруннер вів його до кабінету Гласса. Через скляну стінку Клосс побачив цех, робітників, які стоять попід стіною, есесівців, що вартують їх з автоматами напоготові.

“Недооцінив я ворога, — міркував Клосс, — ця помилка завжди дорого коштує”.

У кабінеті професора було затишно й спокійно. Глибокі шкіряні крісла стояли біля маленького столика поруч з вогнетривкою касою.

— Сідай, — сказав Бруннер. Він і сам сів, пістолет поклав на стіл, не знімаючи з нього руки.

— Ти курити хочеш?

— Так.

— У тебе вже немає надій, мій любий, — говорив Бруннер. — Визнаю, що це тривало довго. Занадто довго. Проте родом ти все-таки німець, правда?

— Ні.

— Не вірю… Зрештою… Гадаєш, що я не встигну? — він раптом змінив тон. — І тебе… і їх… — Він зробив непевний помах рукою. — У мене ще досить часу. Поляки не полізуть через канал…

— І що з того? — запитав Клосс. — Скажімо — ти встигнеш. Але звідси вже не вийдеш. Тебе застукала блокада порту: нікуди дряпати…

Бруннер мовчав. Знову почулися вибухи, ніби ближчі. Канонада не вщухала кілька хвилин, потім долинуло приглушене, ще далеке татакання кулеметів, торохкотіння автоматів. На обличчі штурмбанфюрера з’явився неспокій…

— Гансе, — сказав він. — Твоє становище зовсім кепське, проте… зрештою, ми стільки років знайомі… Двоє офіцерів однієї й тієї ж служби, хоч і ворожих армій, можуть домовитись… — Він пильно стежив за обличчям Клосса.

— Ти змінив тон.

— Обставини щомиті змінюються. Я не дурень…

Час! Клосс розумів, що насамперед треба виграти час: від цього залежало життя і робітників, і його власне…

На порозі з’явився есесівець.

— Приїхали машини, — доповів він.

— Геть! — заволав Бруннер. — Нащо мені зараз машини? Щоб їхати до заблокованого порту? — Есесівець зник.

— Що ти думаєш робити з заводом? — запитав Клосс.

Бруннер посміхнувся.

— Це залежить від багатьох факторів… Від тебе теж… У мене є одна пропозиція…

— Ти вважаєш, що я з тобою торгуватимусь?

— А чому б і ні, Клосс.

— Ідеться про завод і цих людей?

— Не тільки, Клосс, не тільки. У мене є ще щось, може, найцінніше… Чи ти можеш дати мені гарантії?

Мовчання.

— Гарантії, — сказав Бруннер. — У мене нема ілюзій, мій любий… Я знаю, чого варті обіцянки, офіцерів розвідки. — Він махнув рукою. — Але я схильний вірити тобі. Подумай, що я можу застрелити тебе, ліквідувати шістсот ваших і висадити в повітря завод. Багато Бруннер коштує, чи не так? А крім цього…

— У тебе ще є Гласс, — спокійно сказав Клосс.

— Звідки ти знаєш?

— Ти інсценізував убивство і десь сховав професора. Ловко! Але робота не вельми чиста…

— Ота сорочка? Дурниці… Американці чи англійці озолотили б мене за Гласса…

— Вже не озолотять, — сказав Клосс. — А нам він менш потрібний. Ішлося тільки про те, щоб він не евакуювався…

— Ти жартуєш. Подумай як слід: робітники, завод і Гласс. Хіба це не варте життя Бруннера? Хіба не варте? — повторив він. — А лише я знаю, де професор. Бери ще цигарку. Дуже прошу, не соромся…

Клосс поліз до кишені.

— Руки на стіл! — гаркнув Бруннер.

Клосс вийняв сірники.

— Ти дуже нервуєшся, — сказав Клосс. — Твої есесівці мене ретельно обшукали. Гадаєш, я міг би сховати зброю? Навіть офіцери польської розвідки, мій любий, не мають надлюдських можливостей.

— Ну, то як воно буде? — запитав Бруннер.

— Ти винятковий шахрай, Отто. Ще вчора ти сховав професора, аби сьогодні мати можливість торгуватися. І мене хочеш залучити до цього гендлювання.

Штурмбанфюрер криво посміхнувся. Слова Клосса він зрозумів як похвалу.

— Навіть союзникам, — підтвердив він, — будуть потрібні досвідчені фахівці.

— Ти помиляєшся, Бруннер.

Цієї миті потужний вибух струсонув заводські стіни. Татакання автоматів, уже близьке, безперервне, долинало звідусіль.

“Вони форсували канал, — думав Клосс. — Форсували канал і захопили їх зненацька!”

Брязнула шибка, штукатурка посипалася на підлогу, світло на мить згасло і знову засвітилось. Бруннер схопився зі стільця. Клосс умить це використав. Він щосили пхнув стіл на гестапівця і схопив його зброю.

— Не рухайся, Бруннер, я не схиблю…

— Ти збожеволів, — сказав штурмбанфюрер. — Адже ми домовляємось…

Унизу, в цеху, пролунало кілька пострілів. Потім почувся пронизливий крик, який поволі стих…

— У мене є Гласс, — шепнув Бруннер.

Татакання автоматів, вибухи гранат наближалися.

— Слухай, Бруннер, — тихо мовив Клосс. — Ти зараз увімкнеш мікрофон, що стоїть на письмовому столі Гласса. Бачиш?

— Бачу…

— Викличеш сюди інженера, що замінував фабрику.

— Так…

— Як його прізвище?

— Кроль…

— Теж Кроль… Тепер я розумію… Накажеш відімкнути мережу мінування. Якщо ти цього не зробиш, я застрелю тебе.

Бруннер підійшов до письмового столу. Не відводячи очей від Клосса, який тримав зброю напоготові, він увімкнув мікрофон. Бруннер кричав, але голос його приглушували вибухи гранат…

— Нічого, Гансе, нічого, — шепотів Бруннер. — Чого ти, зрештою, боїшся? Ми домовились, завод не злетить у повітря.

— Я не хочу несподіванок. Де це?

Штурмбанфюрер не встиг відповісти… У відчинені двері було видно коридор, повний диму, і каркас сторожки без скляних стінок. На порозі з’явився інженер Альфред Кроль. Він прийшов сюди без виклику. Клосс іще встиг сховатися за Бруннера, дуло пістолета він приклав до спини гестапівця. Кроль з порога бачив лице штурмбанфюрера і в’язня, що стояв за ним. Він міг не здогадатись…

— Це Кроль? — шепнув Клосс. — Говори!

— Де пульт мінування? — запитав Бруннер.

— У вогнетривкій касі. Але з двору теж можна увімкнути. Я підімкнув додатковий провід…

— Негайно знищіть, — наказав Бруннер.

— Що?!

— Вимкнути! — загорлав штурмбанфюрер, відчувши під лопаткою дуло пістолета. Одразу ж дуже близький вибух струснув стіни: вікно затягло димом і пилюгою. Короткі автоматні черги залунали на подвір ї. Бруннер захитався, встав і відкрив Клосса. Альфред Кроль побачив зброю в руці людини, про яку знав, що вона ворог Німеччини. Він зрозумів…

— Страхопуд! — крикнув інженер. — Страхопуд!

Кроль вихопив з кишені пістолет, який отримав кілька хвилин тому від начальника заводської варти. Не цілячись, він вистрелив у Клосса.

Коридором біг есесівець.

— Die Polen?^[8] — ревів він. — Die Polen?.. — Есесівець зник на сходах, що вели до цеху. Бруннер метнувся до вікна, висадив раму й зник у темряві.

Альфред Кроль, не зважаючи вже на Клосса, підійшов до сейфа. Дістав з кишені ключа. За мить він увімкне контакти — і всі, й есесівці, й робітники, й ті, що б’ються зараз у дворі й усередині заводу, загинуть. Клосс ледь звівся на ноги: права рука безсило звисала. Він не відчував болю, не чув вибухів гранат, бачив лише спину Кроля і важкі броньовані двері, що відчинялися… Лівою рукою Клосс потягся до зброї, що лежала на підлозі, але не встиг, бо інженер несподівано повернувся… Клосс кинувся на нього, вдарив, поточився й упав…

Польська піхота вже закріпилася на подвір’ї. Кулеметні черги косили есесівців. Змітаючи ґратчасту огорожу, з явився танк Т-34. Він промчав повз заводські приміщення і, розваливши мур, опинився на вулиці. Солдати бігли до цеху. Есесівці ще захищались, відчайдушно й безнадійно. Юрба робітників атакувала їх зсередини. Огнівек і Левон, вже озброєні (повідбирали пістолети в німецьких інженерів), прокладали собі шлях до кабінету Гласса. В диму й куряві вони не розрізняли облич, постатей, бачили тільки силуети людей, тіні, що з’являлись і зникали в пітьмі… Цей бій, запеклий і безладний, ще тривав, коли вони з’явилися на порозі кабінету професора. Побачили відчинений сейф і Кроля. Лежачи на землі, він спромігся дотягтися до пістолета. Дарма… Клосс вибив йому зброю з рук. Тоді Кроль, напружуючи останні сили, схопився з підлоги й метнувся в напрямі сейфа… Він на мить зависнув у повітрі, ніби долаючи невидиму перешкоду, і тоді Левон вистрелив… Альфред Кроль упав на підлогу. Це був останній постріл у битві за завод.

До кабінету Гласса вже заходили солдати в польських мундирах. Вбіг молодий офіцер у чині капітана. Побачив Клосса, що підводився з підлоги за допомогою Левона та Огнівка.

— Хто це? — закричав він.

Йому не встигли відповісти. До кабінету увійшов полковник. Капітан відразу виструнчився, хотів доповідати, але полковник тільки махнув рукою.

— Лишіть нас самих, — наказав він.

Капітан не одразу збагнув, що полковник має на увазі себе й пораненого німецького офіцера…

— Гадаю, — насилу говорив Клосс, — що я вже зможу зняти цей мундир?

Полковник підійшов до вікна.

— Ми не схопили Бруннера, — сказав він.

Професор Гласс прокинувся рано. Він розплющив очі й побачив над собою низьку облуплену стелю. Ліжко, на якому він спочивав, нічим не схоже було на канапу з його домашнього кабінету. Воно було вузьке, залізне, з розірваного сінника сипалася солома. Професор нічого не розумів, нічого не міг пригадати… Як він сюди попав? Скільки часу минуло, відколи він востаннє уклався спати в своєму кабінеті?

Гласс насилу підвівся. Підійшов до вузького, заґратованого віконця. Він побачив вуличку, яку добре знав, бігла вона від ринку в напрямі порту. На ній зовсім безлюдно… З усіх вікон будинку, що стояв навпроти, звисали білі простирадла.

Почувся тупіт чобіт. Унизу марширувало військо, але це були не німці. Вони співали. Професор не розумів слів. Він просунув руку поміж пруттям ґрат і штовхнув віконницю. Скло брязнуло на тротуарі…

Розшук групенфюрера Вольфа

1

Сталося це в перші травневі дні того пам’ятного року, коли скінчилася війна. Весна, яка спочатку забарилася, несподівано розбуяла кілька днів тому. І, як винагорода за хлоднечу, що тривала майже до кінця квітня, настала виснажлива спека.

Солдати розбитих дивізій поскидали вже непотрібні шинелі — вони сунули цілими юрмиськами в розхристаних сукняних мундирах. З цього вже ніхто не дивувався. Ті, що ще кілька днів тому горлали на вулицях “хайль”, приглушуючи зухвалими вигуками свій розпач, тепер, не змовляючись, готували білі простирадла. За кілька днів, причеплені до держаків од щіток, вони стануть символом кінця безглуздої маячні про світове панування. Проте хоч білі прапори в більшості домівок були вже напоготові, хоч де-не-де познімали портрети фюрера і поприбирали з чільних місць розкішне видання “Майн кампф”, хоч із заходу виразно долинав гуркіт пострілів і вибухів, у цьому невеличкому містечку на заході Німеччини й досі чинні були інституції, створені режимом, що вже агонізував.

У червоному будинку поруч з кафедральним Собором ще порядкувало гестапо, прапор зі свастикою звисав над брамою резиденції крайсляйтера, а паркани й стіни будинків були пообклеювані плакатами, що закликали до боротьби за кожний будинок і вулицю, загрожували смертю всякому, хто насмілиться зневіритися в перемозі. Ці погрози не були марними. Прізвища “проклятих зрадників і ворогів німецького народу” — солдатів, які покидали зброю, або старих немічних людей, яким пощастило ухилитися від фольксштурму, заносилися до чорних списків, що також вивішувалися у людних місцях.

У штабі, розташованому в будинку школи, сидів генерал Вільман, командир дивізії, чи то решток дивізії, яким доручено оборону цього міста. Генерал не був схожий на людину, яка збиралася “битись до останку”.

Він оце підвівся з крісла, в якому дрімав, продер очі, припухлі, почервонілі, й почав досить неквапно одягати кітель. Клоссові стало шкода цього старого. Він одвернувся від вікна й допоміг генералові одягтися.

Клосс опинився тут випадково. Одним з останніх літаків, що стартували з оточеного Берліна, він вислизнув з міста, яке вже все лежало в руїнах. Літак, набитий офіцерами, яким удалося випросити фіктивні направлення до частин, що вже практично не існували, приземлився саме тут. Зустрічна вантажна машина довезла його з аеродрому до центру, де — коли б не скло, що хрустіло під ногами, не клапті документів якоїсь евакуйованої установи та пір’я з розірваних подушок — не видно було ніяких слідів війни. Будинки стояли цілі й непошкоджені.

Він саме думав про те, що треба добути якусь машину чи принаймні мотоцикл, щоб якомога швидше виїхати на схід, ближче до своїх. Перспектива зустрічі з американцями, які тут незабаром будуть, не дуже його приваблювала, він хотів повернутись, щоб раз і назавжди позбутись ненависного мундира. А проте Клосс лишився. Проходячи біля стовпа з оголошеннями, він машинально ковзнув поглядом по афішах. І ось прізвище внизу найбільшого плаката примусило його перечитати всю афішу: “Ніякої капітуляції. Ми битимемось до останнього солдата. За наказом фюрера, ми не віддамо ні п’яді землі, доки житиме хоч один німецький солдат. Виконаймо свій обов’язок. Смерть зрадникам і дезертирам! За моїм наказом сьогодні повішено трьох зрадників. На інших чекає така ж доля. Групенфюрер СС Вольф”.

Той факт, що групенфюрер СС Вольф підписав цю відозву, означав, що він тут, а це змінювало плани Клосса. Встановити місцеперебування кількох військових злочинців, які повинні за свої вчинки стати перед польським судом, — таке одне з останніх завдань, що доручив йому Центр. Вольф був у цьому списку. Йому належало там одне з перших місць. Отже, ще не зараз, ще не можна зняти ненависний мундир.

Клосс легко знайшов штаб і відрекомендувався генералові Вільману. Старий чоловік з якимось наростом на шиї не розводив зайвих балачок.

— Мені потрібен офіцер зв’язку, ви залишитесь у мене, — сказав він учора.

Цілу ніч вони їздили уздовж фронту на мотоциклі, який вів гауптман Клосс: генерал намагався з’ясувати, що має підлегла йому частина, яку й досі у штабних паперах називали дивізією Зараз він годинку подрімав і знову схотів проїхатись. “Чи й справді генерал має намір тримати оборону в цьому місті?” — думав Клосс.

За даними розвідки, американці зайняли вчора сусідній населений пункт. Отже, сьогодні, найпізніше завтра вони будуть тут.

Генерал накинув на плечі шкіряне пальто й пішов попереду.

— Куди поїдемо, пане генерал? — запитав Клосс, коли, нарешті, мотоцикл завівся.

Генерал рукою показав напрям. Клосс рвонув з місця, але не проїхав і трьохсот метрів, як Вільман наказав зупинитись. Вони були на маленькому трикутному майданчику біля пошти. Вглибині, де майданчик ставав ширшим, завмерши, стояло кілька танків. Танкісти лежали покотом у затінку своїх машин, деякі, роздягтись до пояса, обливалися водою під насосним краном.

— Що це, в біса, таке? Чому ви стоїте тут? — визвірився генерал.

— А тобі що до цього, собачий вишкребку? — відповів один танкіст, але, помітивши генеральські погони, коли той відхилив комір шкіряного пальта, поправився: — А вам що до цього, генеральський вишкребку?

— Клосс! — закричав генерал, не озираючись. — Запишіть прізвище і чин цього негідника!

— Ну, пишіть, гауптмане. Чому ви не пишете? Оберст Лойцке, командир бронетанкової бригади, що складається тепер з п’ятьох “тигрів”, нагороджений залізним хрестом з дубовим листям, тричі поранений, — він реготав, як божевільний. — Прошу записувати!

— Якщо ви негайно не поїдете, — лютився Вільман, — я накажу розстріляти вас без суду!

— Ми поїдемо, — сказав оберст, раптом заспокоївшись. Він витер рукою чоло, розмазуючи бруд. — Ми поїдемо, — повторив він. — Я накажу людям поналивати води до баків. Якщо двигуни запрацюють, то ми поїдемо, бо бензину в нас немає й краплини.

Вільман крутнувся на підборах і, не мовивши більше й слова, попрямував до мотоцикла. Коли генерал сідав у коляску, Клосс побачив його обличчя. Старий плакав. “П’ять років, — думав Клосс, — п’ять років я чекав на цю мить”. Зараз він уже не відчував жалю.

Вони виїхали на головну вулицю. У напрямі мосту бігло кілька підлітків у мундирах гітлерюгенду, кожний з них насилу втримував під пахвою величезний фауст-патрон. Клосс минув хлопців, виїхав на тротуар, загородивши їм прохід. Він зіскочив із сідла. Найстарший хлопець, що біг попереду, мав щонайбільше шістнадцять років, решта — не більше тринадцяти—чотирнадцяти.

— Ви куди? — запитав Клосс.

— Ми дістали наказ не підпускати американців до мосту, — виструнчився перед ним найстарший хлопець. — На передмісті нібито з’явились американські танки.

— Повертайте назад, — спокійно сказав Клосс. — Я скасовую цей наказ. Хто його дав?

— Групенфюрер Вольф! — викрикнув найстарший. — Ми б’ємося до останньої людини.

— Я начальник оборони цього міста, — генерал непомітно став за Клоссом, — а ви не солдати. Ви зграя божевільних пуцьверінків. Ваші фаусг-патрони вже нічого не врятують. Найбільше — це танки зроблять з вас м’ясний фарш. Повертайте додому і щоб жоден мені не насмілився вистромити носа з-під ковдри.

— Але ж фюрер наказав… — запищав малий вояка в окулярах.

— Рахую до трьох, — сказав Клосс. — Поскладати фауст-патрони під стіною і мерщій додому. Інакше, — батьківським жестом він почав розстібувати ремінь. — Інакше кожному перепаде по десять разів по голій…

Хлопці складали фауст-патрони під стіною. Дехто неохоче, дехто з помітним задоволенням.

Генерал повернувся, зачепив щось у вибитій вітрині магазину. Він з огидою глянув убік. Клосс побачив солдатські чоботи. На гаку, що тримав колись манекена, висіла людина в подертому темно-зеленому мундирі. Клосс зірвав з його кітеля погони, відірвав гітлерівського орла над кишенею. До закаляних чобіт бідолахи причеплено папірець: “Повішений за наказом групенфюрера Вольфа. Така доля чекає на всіх дезертирів”.

Мотоцикл рвонув з місця, але за кілька секунд двигун почав чахкати й нарешті заглух.

— Нема бензину, пане генерал.

Вільман кивнув головою, виліз із коляски й пішов до штабу. Він мовчки пройшов повз вартового, якому все було вже до бісової мами. Попихкуючи цигаркою, він теревенив з іншим вартовим, ніби взагалі не знав цього старого в шкіряному пальті.

Вмостившись у кріслі та ковтнувши півсклянки вина, генерал звернувся до Клосса, що прийшов слідом за ним:

— Ви знаєте цього Вольфа?

— Ні, — відповів Клосс. — Він, здається, учора прилетів з Берліна.

— Адже й ви прилетіли з Берліна. — Вільман помовчав хвилину. Потім підсунув Клоссові пляшку й склянку з грубого скла. — Схоже на те, що Вольф хоче захищати це місто.

— Американці, ймовірно, за п’ятнадцять кілометрів звідси, — сказав Клосс, — а коли хлопці казали правду, невдовзі будуть у нас парламентери. Якщо тоді пролунає хоч один постріл…

— Годі! — несподівано схопився Вільман. — Він гепнув кулаком об стіл, аж задзвеніло скло. — Годі цього паскудства! — репетував він. — Більше не пролунає жодного пострілу! — Генерал кілька разів пройшовся кімнатою, машинально повернув ручку радіо.

— Чи є якась надія порозумітися зі штабом армії, Клосс? — запитав Вільман. З приймача долинув бадьорий марш, що заглушив відповідь Клосса. Старий підійшов до апарата, притишив звук.

— Радисти з учорашнього дня не можуть встановити зв’язок. У нашому діапазоні працює якась радянська радіостанція.

— У такому разі я сам прийму рішення, — сказав Вільман таким тоном, ніби вже зробив це. Він розтулив рота, щоб іще щось додати, але раптом жестом наказав Клоссові мовчати. Генерал притулив вухо до радіоприймача, підсилив звук.

— Говорить радіо Гамбург. Говорить радіо Гамбург, — почули вони. Голос диктора був урочистий. — Слухай, уся Німеччино, увесь німецький народе, солдати й цивільні. За кілька хвилин ми передамо важливе повідомлення…

Гримнули тулумбаси та сурми. Клосс упізнав перші акорди Сьомої симфонії Брюкнера. Музика поступово затихала. На її тлі почувся той самий урочистий голос диктора:

— Сьогодні вранці перестало битися серце фюрера великонімецького рейху Адольфа Гітлера. Він загинув на посту, до останку б’ючись із більшовизмом. Він загинув, як личить солдатові, зі зброєю в руках захищаючи столицю Німеччини Берлін. Згідно із заповітом, влада переходить до рук адмірала Деніца. Великий адмірал Деніц є віднині президентом рейху, доктор Геббельс посідає пост канцлера, рейхсляйтер Борман залишається міністром у справах партії, а Сейсс-Інкварта призначено міністром закордонних справ.

Якісь перешкоди заглушили дальші слова диктора.

— Отже, кінець, — сказав генерал. — Кінець, — повторив він. — Я прийму умови американців. Зрештою, — Вільман нервово засміявся, — вони поставлять лише одну умову: беззастережна капітуляція.

— Але доки з’явиться їхній парламентер, групенфюрер Вольф встигне послати на смерть ще кілька сот отих подурілих жевжиків, — озвався Клосс. — У цьому місті ще вистачає ліхтарів, на яких можна вішати солдатів.

— Кінець. Таки кінець, — сказав ніби сам до себе генерал… Здавалося, що слова Клосса не дійшли до нього. А однак він мусив їх розчути. — Більше жоден німець, — повторив Вільман, — не загине в цьому місті. Даю вам своє слово. — Він знову сів у крісло й сам почав наповнювати склянки. — А тепер, — сказав генерал, — я проситиму вас про одну річ. Я міг би й наказати вам, але хочу, щоб ви сприйняли це як моє прохання. Зберіть якомога більше людей — тягніть, кого вдасться, аби зі зброєю. Танкістів біля пошти й саперів, які тиняються біля костьолу святого Себастьяна. Вони підуть з вами, якщо ви їм розтлумачите, про що йдеться. Оточіть високий червоний будинок біля кафедрального собору — там сидять зараз оті з СД, там має бути й групенфюрер Вольф. Ви нікому не дасте вийти. Зрозуміло?

— Так, — сказав Клосс. — Зрозуміло, лише трохи запізно.

Вільман закліпав повіками, ніби не розуміючи.

— Смерть фюрера звільняє нас від присяги. Я підпишу капітуляцію міста, і я видам їх американцям. Я позбавлю Вольфа можливості діяти. Це буде мій особистий подарунок янкі. Рано чи пізно вони повинні зрозуміти, що вермахт завжди був проти цих лютих собак.

— Завжди? — Клосс уже не приховував іронії. — Відколи стало очевидним, що війну програно.

— Гауптман Клосс, за такі балачки…

— Але ж пан генерал присягнувся, що в цьому місті більше не загине жодний німець…

— Я стомився, — генерал махнув рукою, — і ви теж стомились. Ми всі дуже стомились. Американці повинні поставитись до нас інакше, ніж до тих з СС. Ми капітулюємо, бо дальша боротьба не має сенсу, але це буде почесна капітуляція.

— Пане генерал, — звернувся Клосс, — при місцевому заводі боєприпасів є невеликий табір. У ньому перебуває п’ятсот в’язнів — переважно росіяни й поляки, є також італійці. Табір охороняють підрозділи СС. Завод підпорядкований Вольфу. Якщо ми не встигнемо перешкодити есесівцям, ці люди загинуть.

— Насамперед червоний будинок, потім табір. Роззбройте охорону. Армія боролась, і лише армія може розмовляти з американцями. Ви чуєте, Клосс?

Але гауптмана Клосса вже не було. Він побіг виконувати останній наказ своїх німецьких начальників і перший, який виконає сумлінно й точно.

2

Усі четверо сиділи в підземеллі будинку гестапо, в підвалі, куди протягом останніх одинадцяти років кидали закатованих в’язнів, що чекали на страту чи переведення до концтабору. Вони вже знали: втеча неможлива. Щоправда, завбачливий штурмбанфюрер Олерс приховав за радіатором центрального опалення кілька мундирів рядових вермахту, але все одно надій на порятунок було мало. Татуювання — донедавна ознака належності до вибраної касти “найкращих і найвідданіших” — викриє їх при першому ж докладному огляді.

Зрештою, їх тут надто добре знали.

Есесівець у чорному плащі насилу протиснувся крізь двері, до половини позакладувані мішками з піском.

— Пане штурмбанфюрер, — звернувся він до Фаренвірста, — дозвольте доповісти…

— Облиш ці дурниці й забудь, хто з нас який мав чин. Кажи!

— Вермахт оточив будинок, — сказав есесівець. — Вони забарикадували головну браму.

— Що будемо робити? — запитав Ворміц. Він провів долонею по зарослому рудою щетиною обличчі. Жестом відіслав есесівця.

— Пан генерал Вільман прагне вислужитися перед американцями, — сказав Олерс.

— Це зрозуміло, — сказав Ворміц. — Але нам треба щось придумати. Що ви пропонуєте, пане фон Люебоф?

— Я боюсь, що ми поспішили з тими полоненими. Якщо Вільман продасть нас американцям, доведеться відповідати перед судом.

— Що ви мелете, Люебоф? Адже був такий наказ. Наказ групенфюрера Вольфа. Ми не мали вибору. Зрештою, коли йдеться про розстріл полонених, групенфюрер наказав це безпосереднім виконавцям. Ми навіть нічого не бачили. Чи ви забули?

— Слушна думка. — Фаренвірст поплескав себе по неголеній щоці. — Ми лише накази виконували й не відповідаємо за наших начальників. Нехай вони спробують знайти групенфюрера Вольфа.

— Вже рік, — пирснув Олерс, — він в усіх списках серед тих, кого вони називають військовими злочинцями. Суд, а потім страта.

— Насамперед їм треба його впіймати, — втрутився Ворміц. — Це не проста річ. Чи ви не вважаєте, панове, що шофер, який привіз його вчора з аеродрому, — він скривив губи в посмішці, — повинен умерти, перш ніж вступлять сюди американці, як і канцелярист, що міг би щось про групенфюрера знати.

— Я візьму це на себе, — фон Люебоф підвівся зі скрині, на якій він сидів, і вийняв з кобури револьвер. Він пішов до вузької щілини у дверях, заставлених мішками з піском. — Ви поміркуйте, любі мої друзі, — сказав він ще, — але, як на мене, в нашій ситуації боронитися немає сенсу. Треба подбати про себе: будь-що рятуватися!

— Ви маєте рацію, — кивнув головою Фаренвірст. — Ми вивішуємо білий прапор і — я пропоную — жодних геройських жестів. Запропонуємо американцям співробітництво. Ми скажемо їм усе, що знаємо про групенфюрера Вольфа. Зрештою, нема ніяких підстав і надалі його вигороджувати.

3

Клосс подивився з вікна коридора на квадратне подвір’я колишніх казарм. Американський лейтенант стояв на приступцях свого джипа, ніби приймав парад вишикуваних по троє німецьких солдатів без ременів, зате з відрами й мітлами. Він подав їм знак рукою, і вони рушили до нього, високо підіймаючи ноги в парадному марші. Знялася хмарка куряви, коли загін зупинився перед машиною. Зараз відбудеться урочиста церемонія. Лейтенант на прізвище Луїс (він першого ж дня відрекомендувався їм через перекладача) витягне з машини пакунки з шоколадом і цигарками і наділятиме тих, хто не лінувався під час прибирання подвір’я, шарування сходів та інших господарських робіт, які американський комендант табору вишукував з дивовижною винахідливістю.

Клосс відвернувся од вікна. Картина приниження вчорашніх претендентів на світове панування не тішила його, як він сподівався. “Надто швидко, — подумав Клосс, — це стало буденним, звичним”. Чотири дні тому, виконуючи останній наказ генерала Вільмана, він оточив червоний будинок поруч з кафедральним собором, а сьогодні… Клосс подумки повернувся на чотири дні назад — яким це здавалося далеким! Ніколи не забуде він цієї хвилини. Найбільше запам’ятався Клоссові не той момент, коли генерал Вільман у товаристві своїх штабних офіцерів перед поставленим серед базарного майдану столом чекав на американських офіцерів, що мали прийняти від нього капітуляцію, ні та мить, коли він відстебнув ремінь з кобурою і подав його американському капітанові, який і не знав до пуття, що з ним робити, ні навіть те, що вслід за цим символічним жестом генерала на землю полетіли автомати, фаустпатрони, карабіни, пістолети… Найбільше вразила Клосса хвилина, коли з-за повороту показався перший американський танк і не встиг він ще виїхати на середину базарного майдану, як в усіх вікнах одночасно, ніби за чиєюсь командою, з’явилися білі прапори, зроблені з скатерок і простирадл, почеплених до ціпків, вудлищ, держаків для щіток.

“Варто було, — подумав тоді Клосс, — пережити цю війну хоч би для того, щоб це побачити”.

Позавчора до глухої ночі лунали радісні пісні. Американці святкували перемогу. По-іншому уявляв собі цей день Клосс. Він гадав, що буде серед своїх. Звичайно, Клосс легко міг би уникнути неволі і протягом перших годин після приходу американців перейти за Лабу. Його відокремлювало від неї вісімдесят кілометрів. Але хоч як хотілося до своїх, він вирішив залишитись. Бо дійшов висновку, що перебування в цих казармах, перетворених на табір для військовополонених, де всіх поперемішано — рядових і офіцерів, вермахт і СС, а також цивільних, бургомістра, крайсляйтера і ще декого, дає йому неповторну нагоду розшукати групенфюрера Вольфа. З кількох випадково почутих розмов між Олерсом і Фаренвірстом Клосс зрозумів, що Вольф у таборі. Але найдивовижніше полягало у тому, що жоден офіцер, якого Клосс, наче принагідно, розпитував, ніколи не бачив групенфюрера.

Клосс знову глянув у вікно. Він помітив, що піднявся шлагбаум біля в’їзної брами, а чорношкірий вартовий у білій касці недбало віддав честь машині. Він побачив також, що з будинку неподалік сторожки, у якому оселились американці, вибіг лейтенант Луїс і почав ручкатися з двома офіцерами, що ледве випхалися з тісної машини.

Клосс відвернувся од вікна й пішов у напрямі залу, де він спав уже протягом трьох днів. Він упав на свої нари, не відповідаючи навіть на щирі слова оберста танкових військ, того самого, що так нетактовно поставився до генерала Вільмана кілька днів тому. Старий і досі не забув йому цього, але оберегу Лойцке на все було наплювати.

— Клосс, чи не зіграєте ви зі мною партію? — сказав він.

— Може, згодом, — відповів Клосс,

— Нудьга? — запитав оберст. — Партія в шахи — найкращий засіб від нудьги.

Лойцке першого ж дня відшукав якусь дошку, на якій намалював шахівницю, поназбирував ґудзиків від мундирів — єдиний товар, якого в таборі було вдосталь, і набридав тепер усім своїми пропозиціями зіграти з ним. До того ж він ще й грав погано, припускаючись постійно одних і тих самих помилок.

— Ми не повинні піддаватись розпачу, — мовив оберст, імітуючи старечий, хрипкий голос Вільмана. — Ми повинні думати про майбутнє Німеччини.

— І знайте, Лойцке, що це так, — почув Клосс за спиною. На порозі залу стояв генерал, якому, відколи його призначено комендантом табору, повернено ремінь.

— Старий ідіот, — буркнув Лойцке і повернувся до Вільмана спиною.

Генерал удав, що не розчув.

— Гауптмане Клосс, — звернувся він, — я хотів би поговорити з вами, але… — Генерал виразно подивився на оберста.

— Якщо йдеться про вчорашню пропозицію пана генерала, то я рішуче відмовляюся, — сказав Клосс. Вільман, коли американський лейтенант запропонував йому перебрати на себе функції начальника обозу, відразу звернувся до Клосса з пропозицією бути його офіцером зв’язку в справах порозуміння з американцями. Бо йому здавалося вкрай невідповідним, щоб він, німецький генерал, принижувався до переговорів з якимось там лейтенантиком, навіть армії-переможниці. Клосс тоді відмовився, проте Вільман не мав на нього серця. Він лише два дні провів у товаристві гауптмана, але встиг перейнятися повагою до Клосса.

— Ні, Клосс, — сказав генерал, — я не маю наміру повертатися до тієї справи, але буду радий, якщо ви прогуляєтеся зі мною.

— Не треба, — Лойцке неквапно підвівся зі свого ліжка, почухав зарослі волоссям груди. Під незастібнутим мундиром у нього не було сорочки. — Можете тут патякати, я піду трохи провітрюсь. — Він дістав з-під подушки шахівницю й торбиночку з ґудзиками і зовсім несподівано клацнув підборами перед Вільманом. — Пане генерал, дозвольте йти! — вигукнув Лойцке, притуляючи руку до скроні.

Потім хрипко розсміявся й вибіг.

Старий важко сів на ліжко Лойцке і журливо похитав головою.

— Вірте мені, Клосс, що це був чудовий офіцер. Якщо такі, як він, дуріють… Я хотів би поговорити з вами про одну справу, що непокоїть мене.

— Я слухаю, — сказав Клосс.

— Ви пригадуєте: це було в день капітуляції, за кілька годин до неї. Я вам наказав оточити будинок гестапо. Ви годі згадали про якийсь табір для полонених, що працювали на заводі боєприпасів.

— Так, — підтвердив Клосс і опустився на ліжко.

— Ви помилились: у тому таборі, крім росіян, поляків та італійців, були також англійці… — Генерал замовк. Тиша тривала довго. Порушив її Клосс:

— Хіба це доповнення має суттєве значення?

— Має, — сказав генерал. — Те, що в цьому таборі були англосакси, ще більше ускладнює наше становище. — А на запитальний погляд Клосса він додав: — Хіба ви досі не знаєте, що цих полонених розстріляно усіх до одного? Екзекуцію виконано за три години до приходу американців! Їх присипано тоненьким шаром піску, таким тонким, що двадцять солдатів з нашого табору, яких уранці привезли туди машиною, змогли відкопати за п’ять годин п’ятсот трупів.

— Халтурники, правда? — зірвався Клосс. — Я маю на увазі тих, хто так мілко закопував. Ви злоститесь на них, що вони не виявили німецької акуратності, аби гарненько приховати свій злочин, і були ще такі дурні, що дозволили до групи слов’ян пришитися панам англосаксам. До біса поляків і росіян, але ж англійці! І ми лише виграємо завдяки цьому. Он воно що.

— Клосс, — сказав Вільман стримано, — ви не зрозуміли мене. Я засуджую цей злочин.

— Ви завжди засуджували чи тільки з деякого часу?

— Я ніколи не зробив нічого такого, що суперечило б законам ведення війни, ніколи не давав наказів розстрілювати полонених.

Клосс потроху заспокоювався. Він сердився на себе, що дав волю почуттям. Бо ще мить, і він себе викрив би. Жодна небезпека йому не загрожувала внаслідок цього, але тоді вже, напевно, він не знайшов би групенфюрера Вольфа.

“Я витримав п’ять років, — подумав Клосс. — Мушу витримати ще кілька днів”.

— Даруйте, пане генерал, — нерви зраджують.

Вільман батьківським жестом поклав йому на плече руку.

— У нас у всіх нерви негодящі, мій хлопче.

— Наказ про розстріл полонених видав групенфюрер Вольф? — запитав Клосс.

Генерал ствердно кивнув головою.

— Треба дбати про майбутнє цього народу, про майбутнє цієї країни.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав Клосс. Він більше не хотів дискутувати.

— Ми невдовзі будемо їм потрібні.— Генерал не відмовлявся від своїх намірів. — Ми їм, а вони — нам.

— Кого ви маєте на оці? — Клосс знав відповідь, але хотів почути її від генерала.

— Їх, — Вільман погордливо показав рукою на вікно, за яким стояв американський солдат з військової поліції. — Американців. І тому, — додав генерал, — нам треба бути… чистими. Треба відмежуватись від таких, як Вольф. Німецький вермахт, — раптом заверещав він, — не розстрілював полонених. То все чинили такі злочинці, як Вольф…

“Адже він сам у це не вірить, — подумав Клосс. — Цим криком він хоче заглушити власне сумління”.

— Я хочу, — провадив далі генерал, — щоб ми видали американцям групенфюрера Вольфа, котрий, за моїми припущеннями, перебуває у цьому таборі. Ми повинні допомогти їм. Проте я вважаю, що це має бути не тільки моє приватне рішення, а думка всього офіцерського корпусу. Що ви скажете на це, Клосс?

— Ви бачили коли-небудь Вольфа? Ви знаєте, який він на вигляд? — Клосс ладен був скористатися будь-якою інформацією. Для цього ж бо він і лишився тут.

— Ні, — відповів генерал. — А що з того?

— А може, ви знаєте, під якимпрізвищем чи в якому мундирі він у таборі?

— Уявлення не маю, — відповів генерал. — Але я гадаю, що ми повинні розшукати його спільними зусиллями. І тоді…

— Насамперед треба його знайти.

З розмаху грюкнули двері. Оберст Лойцке повертався зі своєю шахівницею. Жбурнув її на ліжко — очевидно, не пощастило знайти партнера.

— То що, панове, обговорили свої таємниці? Незабаром, мабуть, доведеться видати їх колишньому ворогові. Приїхало двоє піжонів, од яких мені за кілометр смердить розвідкою. Вони вже зібрали всіх офіцерів у залі внизу. Мені доручили сказати вам, що товариство дуже на вас чекає. Вони викликають по черзі — одного вже взяли на допит. Штурмбанфюрера Фаренвірста, якщо я не помиляюсь.

— Ходімо, Клосс, — підвівся Вільман. — Дивні якісь манери в цих американців. їм треба було почати допит з мене — у цьому таборі я маю найвищий офіцерський чин. Правда ж, Клосс?

— Треба було розстріляти мене отам, біля пошти, — кисло втрутився Лойцке. — Тоді вами зацікавилися б у першу чергу. Бо їх насамперед цікавлять убивці.

4

Приблизно в цей самий час один з американських офіцерів, капітан Карпинський, майже цими самими словами пояснив лейтенантові Луїсу мету їхнього прибуття до табору.

— Мене цікавлять убивці, — сказав він.

Це було відразу після того, як Луїс, ручкаючись з ними, відрекомендувався:

— Другий лейтенант Луїс, тимчасовий начальник цього смітника.

Робертс і Карпинський назвали свої прізвища.

— Ми зі спецслужби, — сказав Робертс.

— О’кей, — зреагував на це Луїс. — Мене повідомили про ваш приїзд. Увесь перший поверх до ваших послуг. Отой великий зал і сусідні кімнати.

— А крім кімнат, ви щось приготували до нашого прибуття? — запитав Робертс.

— Знайдеться кілька пляшечок зі старого запасу, — сказав Луїс, але відразу помітив, що офіцери не схильні жартувати. Він умить споважнів. — Ви вже знаєте про те кладовище в лісі за заводом?

— Ми повертаємося звідти, — сказав Карпинський.

— Я відокремив офіцерів: вони в цьому крилі. А в другому — звичайні солдати. Звичайно, я не виключаю, що серед солдатів є офіцери, які змінили мундири. Ясна річ, я маю на оці СС.

— Не виключено, — погодився Карпинський. — Ми займемося цим пізніше. Місцеве СД, здається, у вас усе гамузом?

— Авжеж. Генерал Вільман поклав їх усіх у медальйон і підніс мені як презент. Він отримав за це винагороду: його призначено німецьким комендантом табору.

— Почнемо з вищих офіцерів, — сказав Карпинський. — У вас є якийсь список?

— Так, у моїй кімнаті. Може, хильнемо по чарці.

— Але тільки по одній, — сказав Карпинський.

— Видно, убивці справді тебе дуже цікавлять, — трохи глузливо сказав Робертс.

— Мене цікавить передусім один, — серйозно відпарирував Карпинський. — Якщо він є в цьому таборі…

— Ви маєте на увазі групенфюрера Вольфа, капітане? — втрутився Луїс. — Як ви ставитесь до того, щоб оголосити, що за його викриття ми дамо велику винагороду, наприклад, кілька блоків з цигарками. У мене складається враження, що з кожною отриманою цигаркою німці стають дедалі менше нацистами, а ціла пачка надихає їх любов’ю до демократії.

Офіцери зі спецслужби промовчали.

Першим на допиті був штандартенфюрер СД Фаренвірст. Тільки-но вони вмостилися біля двох зсунутих письмових столів, а солдат закладав у машинку перший аркуш, як його ввів жандарм.

— Ваше прізвище, ім’я, чин? — буркнув Робертс. Він був трохи злий на Карпинського, що той не схотів використати пропозицію Луїса і відкласти допит на вечір. Після огляду трупів, викопаних у лісі, йому хотілося тільки випити.

— Фаренвірст Отто, штурмбанфюрер. — Він озирнувся, ніби шукав стілець, але поблизу не було нічого, на чому міг би сісти.

— З якого року ви в партії?

— З 1934, в СС — з 1936.

— Сімейний стан?

— Одружений, шестеро дітей.

— Просування по службі?

— У тридцять шостому переведений з СА до СС, у сороковому — до СД. Під час війни я перебував тільки в Росії і Польщі. Ніколи, — сказав він, дивлячись на обох офіцерів, — не стріляв я в англійців та американців… Я виконував накази начальників, а ви самі знаєте, що означає в армії наказ. Якщо йдеться про власну ініціативу…

— Годі! — перервав Карпинський цю зливу пустослів’я. — Ви знали групенфюрера Вольфа?

— Так точно, — швидко відповів Фаренвірст, ніби чекав на це запитання.

— Портрет?

— Блондин з продовгуватим обличчям, хирлявий, без особливих прикмет, — охоче доповідав Фаренвірст. — Зріст близько 180 сантиметрів, років сорока.

— Він у таборі?

— Не знаю, я не бачив його. У таборі сотні людей.

— Брешеш! — крикнув Робертс. — Кажи! Він переховується під чужим прізвищем, так? У чужому мундирі?

— Не знаю, — сказав Фаренвірст з видимою полегкістю.

— Про це ти теж не знаєш? — Карпинський кинув пачку знімків з ранкової ексгумації.

— Не знаю. Я не знаю, — шепнув гестапівець, — що на цих знімках.

— У місті було п’ятсот військовополонених. Що з ними сталось?

— Я не мав справи з іноземними робітниками.

— А проте ти знаєш, що вони працювали на заводі боєприпасів?

— Я лише стверджую, що не мав справи з іноземцями. Я виконував накази мого безпосереднього начальника, групенфюрера Вольфа.

— Хто відповідав за полонених? — запитав Карпинський. Слово “відповідав” він особливо підкреслив.

— Я не можу відповісти на це запитання.

— Раджу вам добре подумати, Фаренвірст. Ви безпосередньо зацікавлені, щоб ми знайшли вашого шефа…

— У нього теж були шефи, — сказав Карпинський, коли Фаренвірста вивели. — Я знаю, що буде, коли ми врешті його спіймаємо: він теж скаже, що виконував накази.

— Хто? — не зрозумів попервах Робертс.

— Групенфюрер Вольф.

— Ти думаєш лише про нього, — мовив якось неохоче Робертс. — Може, тому, що вбиті переважно поляки та росіяни?

Карпинський лише знизав плечима. Що відповісти на це запитання? Мову своїх польських предків він майже не знав, хоч іще батько володів нею цілком пристойно. Карпинський з однаковим завзяттям шукав би групенфюрера Вольфа, якби вбиті полонені виявилися, наприклад, суданцями. Схильний до раціонального мислення, він не міг зрозуміти, чому німці знищили цих полонених за кілька годин перед капітуляцією міста і за три дні перед остаточною і безумовною капітуляцією Німеччини. Розмах цього злочину, його “недоцільність” Карпинський не здатний був зрозуміти. Він, звичайно, знав, що Вольф є в списку військових злочинців, що його видачі домагаються передусім радянські й польські слідчі органи, бо Східна Польща і Західна Україна були ареною найбільших злочинів, вчинених під орудою цього фашиста. Хоч прізвище Вольфа з’явилося порівняно недавно, в другій половині сорок третього року, воно майже одразу стало синонімом ката й убивці. Але перш ніж віддати групенфюрера росіянам або полякам, він, капітан Карпинський зі служби контррозвідки армії США, хотів би зустрітися з ним віч-на-віч і зажадати пояснення, чому Вольф дав наказ розстріляти п’ятсот полонених за п’ять хвилин до кінця. Всупереч елементарній обережності й звичайнісінькому інстинктові самозбереження, бо, хоч і нелегко буде його знайти, він повинен був би зважити на те, що може настати день, коли він стане перед судом переможців.

Про це думав Карпинський під час допиту інших офіцерів вермахту та СС. Невдовзі вони дійшли з Робертсом висновку, що значно скоротять тривалість попередніх допитів, якщо розподілять обов’язки. Робертс перейшов до іншої не зайнятої кімнати, а завжди схильний до запобігливості Луїс швидко підшукав серед своїх хлопців протоколіста.

Вже за кілька годин вони виявили незвичайну річ. Серед майже двохсот есесівців, витягнутих з підвалів будинку гестапо, лише четверо бачили групенфюрера і лише вони могли змалювати його портрет. Крім Фаренвірста, Ворміц, Олерс і Люебоф описували Вольфа майже однаковими словами. Високий сухорлявий блондин, близько сорока років, майже 180 сантиметрів зросту. Карпинський вирішив, що накаже Луїсу посилити пильність табірної варти (якщо повідомлять Вольфа, що його шукають, він може спробувати цієї ж ночі втекти) і завтра з самісінького ранку, зібравши всіх на подвір’ї, вони відберуть тих, хто схожий на цей словесний портрет. Дивний збіг свідчень чотирьох вищих офіцерів СС викликав у Карпинського недовіру. Не виключено, що вони домовилися між собою приховати шефа і дають неправдивий його портрет. Ніхто, достоту ж ніхто, крім цих чотирьох, не міг описати зовнішність Вольфа. Водія, що їздив на аеродром по групенфюрера, знайдено в одній з кімнат першого поверху гестапо з кулею в потилиці. І це теж не могло бути випадковістю.

— У мене дещо є, — Робертс увійшов до кімнати, розмахуючи протоколом допиту, — що тебе зацікавить. Наказ розстріляти п’ятсот цих полонених видав особисто групенфюрер Вольф.

— У тебе є хтось, хто бачив Вольфа? — Карпинський аж скочив з місця. Він помітив одночасно, що німецький офіцер у чині гауптмана, якого саме викликано для допиту, уважно прислухається до їхньої розмови. “Може, він щось про Вольфа знає, — майнуло йому в голові. — Треба буде добренько його притиснути”, — вирішив Карпинський.

— На жаль, він не бачив його, — відповів Робертс. — Це офіцер зв’язку. Він випадково був на лінії, коли Вольф розмовляв з якимось офіцером з конвойного батальйону в таборі. Він чув лише голос. На жаль, прізвище співрозмовника Вольфа зв’язківець не пригадує. Той хлопець боявся, не хотів виконувати наказ без письмового підтвердження, на що Вольф нібито гаркнув, що треба ліквідувати табір негайно, за його, Вольфа, особистим наказом, а письмове підтвердження він зараз надішле мотоциклістом… Оце й усе, що знає офіцер зв’язку.

— Це справді небагато, — озвався чистою англійською мовою німецький офіцер у мундирі гауптмана. — Чи знайшли ви когось, хто бачив Вольфа?

Вони глянули на нього з таким подивом, ніби він був прибульцем з Марса.

— Може, ви теж його шукаєте? — запитав нарешті Карпинський

— Це дивно, — знову сказав німець, — ніхто його не бачив.

— Даруйте, — втрутився Робертс, — а ці четверо?

— Фаренвірст, Олерс, фон Люебоф і Ворміц, так? На це можна було сподіватись, — буркнув він.

— Даруйте, — схопився Карпинський, котрому вже обрид цей обмін англійськими фразами, що надавав розмові якогось панібратського характеру. — Хто тут ставить запитання? Хто ви такий? Прізвище?

— Ганс Клосс.

— Ви чудово говорите по-англійському, — втрутився Робертс і, несподівано для Карпинського, підсунув німецькому гауптманові стілець. — Ви, либонь, з абверу?

— Так, — відповів Клосс.

— Сідайте, гауптмане, — Робертс витяг цигарки. — Закурите? Ми до певної міри колеги, хоч і боролися один проти одного. Ви професіонал, — вів Робертс, — а ми цінуємо професіоналів. Сподіваюсь, що ми дізнаємося від вас багато цікавих речей.

— Не думаю, — чемно відповів Клосс, — щоб я справді знадобився вам. — Принаймні в тому розумінні, що ви маєте на увазі.

— Ми побачимо, — сказав Робертс. — Де ви служили?

— Переважно у Польщі і в Росії. З огляду… — Він завагався. Клосс не хотів сказати забагато, але й не бажав розчаровувати офіцерів щодо своєї персони. — З огляду на знання слов’янських мов.

— У вас була на сході непогана розвідувальна мережа?

— Так, — відповів Клосс. Зараз йому гидко було сидіти в шкурі німецького офіцера. — У нас були найпотужніша армія, майже ціла Європа і найбільший вождь…

Робертс зреагував на цей дотеп приязним усміхом.

— Зупинимось на розвідувальній мережі, — сказав він. — У вас хороша пам’ять?

— Не дуже, — буркнув Клосс. І подумав, що ту інформацію, яку союзники мають на увазі, він їм не дасть.

— У цьому не найкращому із світів, — сказав Робертс приязно, хоч його й повинні були зачепити якщо не слова, то принаймні тон Клосса, — нічого не відбувається надто швидко. І нічого задарма. Я чудово розумію, що ваша пам’ять притупилася, гауптмане. Потрібен час, щоб вона ожила. Адже вам, либонь, не до смаку тривале перебування в цьому таборі?

Запала довга тиша. Карпинський, удаючи, що гортає якісь папери на письмовому столі, і не приховуючи розчарування, подивився на свого колегу.

— Я гадаю, ми ще поговоримо з гауптманом Клоссом про те, що тебе цікавить, — сказав він кисло. — Мені до вподоби інша тема.

— Про групенфюрера Вольфа? Мені теж ця тема до вподоби, — сказав Клосс. — Принаймні тепер…

— Вас ніхто не питає, що вам до вподоби! — Карпинський вдарив рукою по письмовому столі. Він відчув до цього чоловіка, що сидів навпроти, якусь незрозумілу симпатію і хотів якомога швидше обірвати тоненьку нитку конфіденційності, що виникла між ними. Карпинський злостився на себе, що втягся у цю нешаблонну розмову з німецьким офіцером, а ще більше на Робертса, котрий, звичайно, не пропускає нагоди продемонструвати свою політичну далекоглядність. Вони багато разів завзято сперечалися про ставлення до Росії по війні. Карпинський вірив у рузвельтівську ідею порозуміння Америки й Росії, Ро-берт. дотримувався протилежної думки. “Ми допомагали Росії щоб вона могла перемогти німців, але хто допоможе нам перемогти Росію?” — казав Робертс. Гауптмане Клосс, — звернувся Карпинський до чоловіка, що сидів навпроти нього, — ви знали групенфюрера Вольфа?

— На жаль, ні, — щиро відповів Клосс.

— Чому на жаль?

— Вольф — військовий злочинець, — повільно відповів Клосс. — Він дав наказ ліквідувати польських і радянських полонених.

— Ще кілька десятків італійців і кілька англійців, — втрутився Робертс.

— Це були насамперед росіяни й поляки.

— Отже, ви знаєте про це? — здивувався Карпинський. — Звідки?

— Я намагався запобігти цьому, на жаль — занадто пізно. Я приїхав до цього табору через кілька годин після розправи. Я пропонував генералові почати з табору, а вже потім оточувати будинок гестапо. Вільман не згодився. Зрештою, я боюсь, що, почавши з табору, ми теж не встигли б.

— Я бачу, — осміхнувся Робертс, — що ви ворог гітлеризму. Відколи?

— Вольф, — спокійно сказав Клосс, ніби не розчув запитання, — перебуває, мабуть, у нашому таборі. Ці четверо, про яких ви згадували, тримаються купи, ніби одне одного бояться. Вони мусять його знати, мусять бути поінформовані, під яким прізвищем він переховується. А може… — завагався він і замовк.

— Я не певний, що Вольф у цьому таборі. У хаосі перших годин після нашого вступу до міста він міг легко втекти. Але чому саме вам хочеться знайти Вольфа? Невже — давні рахунки абверу й гестапо?

— Гадаю, що вам теж хочеться знайти його.

— Ви пропонуєте співробітничати? — Робертс не приховував іронії. — Цю пропозицію ми, безперечно, були б готові прийняти, але не тільки і навіть не передусім у справі Вольфа. Ми правильно розуміємо один одного?

— Ви згадали про якусь можливість, але не назвали її вголос. Ви говорили про тих чотирьох, які давно знають Вольфа і…

— Розумію, — сказав Клосс. — Це тільки припущення, яке ні на чому не ґрунтується. Може, один з них і є Вольф?

— А може, це ви? — розсміявся Робертс. — Ви навіть відповідаєте портретові, який вони подали. Годі! — Голос його став твердий. — Ми обміркуємо вашу пропозицію допомогти в справі Вольфа. Але прошу також пам’ятати, про що ми говорили раніше. І раджу поставитися до того з усією серйозністю. Можете йти!

Коли Клосс вийшов, Робертс послав протоколіста по пиво.

— Нам потрібна невеличка перерва, — сказав він. — А потім, відкриваючи бляшанку, запитав: — Як тобі подобається наш колега з абверу?

— Хтозна, може, він і справді хотів би допомогти нам знайти Вольфа. Зрештою, хай йому біс, адже не всі німці… А втім, може, й усі. Чи можна було жити в такій державі й мати чисті руки? Цебто нормально жити, працювати, служити у війську, не думаючи про в’язнів концтаборів. Як ти гадаєш?

— Пам’ятаєш табличку, яку старий Паттон наказав поставити, коли ми перейшли голландський кордон: “Увага, ви перейшли кордон європейської цивілізації. Тут починається варварський край”. У тебе манія переслідування. Цей Вольф заволодів твоїми думками. Буде він у нас — рано чи пізно. Проте не можна забувати й про інші справи. Цей німець, цей гауптман абверу, хоче дуже дорого себе продати, взяти найвищу ціну за те, що він знає, а може… — Робертс зробив паузу.

— Про що ти думаєш, Робертс?

— Німці недооцінювали слов’ян і їхню розвідку. Вони дорого заплатили за це.

— Це в тебе манія переслідування, — розсміявся Карпинський. — Ти міряєш усіх на свій копил. Ти припускаєш, що офіцер переможеної армії повинен висловити радість з приводу того, що переможці запропонували йому співпрацю. Може, він патріот і ненавидить нас. А може, йому вже просто все остогидло, геть усе. Мені це теж загрожує, — сказав він після паузи. — Я на цій роботі довго не засиджусь.

— Ти перебільшуєш, старий, — ствердив Робертс. Він підвівся. — Ну, треба працювати. Там у залі чекає ще душ із тридцять.

5

Після кількох годин і Робертсові, і Карпинському всі допитувані німецькі офіцери здавались однаковісінькими. Навіть обличчя: похмурі, часом байдужі, часом лише ворожі, обличчя людей, що вже нічого особливого не сподівалися від життя. Одним з останніх допитуваних цього дня був оберст Лойцке. Карпинський почав стереотипною фразою:

— Що ви знаєте про Вольфа?

— Нічого, — сказав Лойцке. — Лише те, що протягом останнього часу він порядкував у місцевому гестапо і що ви його розшукуєте. У мене нема жодних підстав, — помовчавши, додав він, — приховувати тепер таких людей, як Вольф. Вони не робили честі німецькій армії.

— Шкода, що ви раніше не дійшли таких висновків, — зауважив Карпинський.

Лойцке мовчав: він байдуже розглядав американських офіцерів.

— Ви, звичайно, антифашист? — усміхнувся Робертс. На обличчі оберста не поворухнувся жоден м’яз.

— Я німецький офіцер, — сказав він, — і ніколи не любив Гітлера. Я лише виконував свої обов’язки.

— Ви всі кажете одне й те саме, — розчаровано сказав Карпинський і звернувся до Робертса: — У тебе є ще якісь запитання?

Робертс питав про Клосса. Що оберст знає про цього офіцера абверу? Де він зустрічав його? Чи нічого дивного не помітив у його поведінці?

Лойцке не розумів цих запитань. Він знає Клосса віднедавна, знає про нього лише те, що гауптман служив у Польщі та в Росії, що отримав залізний хрест, а в абвері це траплялось не часто.

— Більше нічого? А що ви про нього думаєте?

— Нічого не думаю, — сказав Лойцке. — Я не можу скласти про нього жодного враження, бо він не був моїм підлеглим.

Робертс подивився на нього з неприхованою іронією.

— Можете йти, — сказав Робертс. — Багато часу мине, перш ніж ми навчимо вас чогось.

Лойцке ще виструнчився на порозі і по-військовому стримано вклонився обом американським офіцерам. Він зник за дверима. Вони лишилися самі. Робертс налив коньяку у дві склянки.

— Випий, Карпинський, — сказав він. — Я перед цим розмовляв по телефону з генералом. У штабі був офіцер з радянської місії. Він повідомив, що, згідно з їхньою інформацією, саме тут перебуває цей групенфюрер Вольф. Вони надто добре поінформовані. Що скажеш?

— Якщо він тут, — мовив Карпинський, — ми повинні знайти його.

— Звичайно. — Робертс хильнув коньяку. — Але звідки росіяни про це знають? Треба з’ясувати.

Карпинський сів за письмовий стіл, гортав якісь папери.

— Я не можу забути, — шепнув він раптом, — як діставали трупи полонених, замордованих на заводі. Ці обличчя задушених або поспіхом розстріляних людей… Нащо він наказав це зробити?

— Залиш цю містичну тему, — сказав Робертс.

— Він тут. І ми повинні передусім пам’ятати про це.

— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.

— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.

Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.

— Взяти на караул! — кричав Луїс.

Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.

— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.

— Луїс дотепник, — кинув Робертс.

— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.

— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.

Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.

— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.

— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.

Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.

— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.

— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?

— А ви? — запитав Лойцке. — Відколи це ви перемінили погляди?

— Не будемо говорити про мене, — тихо мовив Клосс.

— Облишмо взагалі цю тему, — Лойцке подав Клоссові одну третину цигарки. — Війну програно, але це не остання війна нашого народу. Ми не можемо дозволиш, щоб німецьких солдатів принижували. Вони ще будуть потрібні.

— Весь час одне й те саме. — У голосі Клосса бриніло розчарування. — Чи ви й справді не змогли нічого навчитись? Чи ви й справді нічого не зрозуміли?

— Це ви нічого не розумієте, — сказав Лойцке. — А зрештою, не дивно: шок після поразки. Гітлеризм програв, тягнучи в безодню німецьку армію. Але німецька армія не була створена Гітлером. Вона існувала раніше, існуватиме й далі. Не можна забирати в народу найціннішу річ: повагу до власних солдатів.

— Дурниці, — сказав Клосс. — Ви кажете — солдати, а думаєте про повагу до бандитів і вбивць.

— Я думаю, — пояснив Лойцке, — про очищення наших лав од убивць.

— Пізно.

— Ніколи не пізно. Американці шукають Вольфа, треба їм дати цього Вольфа, щоб до тих, які залишаться, ставились так, як вони на це заслуговують. Ми мусимо дізнатися, — провадив далі Лойцке, — де він і під яким прізвищем переховується.

— І ви теж, — розсміявся Клосс. — Щоб мати в руках якийсь козир?

— Ні, щоб зберегти честь німецької армії.

— Ви жартуєте, пане оберст. Ви нічого не зможете зберегти. Нічого.

6

Де групенфюрер Вольф? Це питання непокоїло Клосса, непокоїло також Карпинського. Клосс тинявся подвір’ям казарми, коридорами, зазирав офіцерам і рядовим в обличчя, слухав розмови, частував полонених цигарками. Котрий з них Вольф? Багато з тих, хто носить тепер мундири рядових, служили, безперечно, в СС і СД, вбивали ч давали злочинні накази. Вольф міг сховатися в цій юрбі, тут були десятки високих блондинів.

Карпинський провадив допити. Всі відповіді були майже ідентичні. Обидва американські офіцери втрачали терпець і одночасно надію, що добудуть якусь інформацію. Вольфа бачили тільки ті четверо, крім них — ніхто; а ці четверо начебто глузували зі своїх слідчих.

Штурмбанфюрер Олерс на більшість запитань відповідав просто: “Не знаю”.

— Я мав клопіт з господарськими справами, — повторював він. — Я не знав про наказ висадити завод у повітря. Вольф особисто дав цей наказ.

— Дитя безневинне! — кричав Карпинський. — А хто постачав циклон для табору? Хто підраховував, скільки треба газу і скільки коштує вбивство однієї людини?

— Я був службовець, — шептав Олерс. — Працюючи за письмовим столом, я метикував над цим теоретично.

Карпинський зірвався й навідмаш ударив його в обличчя.

— Ти, службовець! Кажи, під яким прізвищем переховується Вольф!?

— Я не знаю.

— Ти свідчив, що він прилетів з Берліна за два дні до капітуляції. Де він тепер?

— Я не знаю.

— Ти бачив його?

— Рідко. У мене було багато роботи. — У голосі Олерса звучала неприхована іронія.

— Рботи! — кричав Карпинський, втративши самовладання. — Ти підписував смертні вироки! Протягом двох годин до нашого приходу — двадцять дев’ять вироків!

— Я не підписував, — буркнув Олерс. — Нащо ви кричите на мене?

Карпинський відчув себе раптом безпорадним. Цей чоловік, як і його друзяки Ворміц, Люебоф і Фаренвірст, вислизав, відбріхувався, і годі було змусити його говорити. “Я повинен відвести його до підвалів гестапо”, — думав він. І так, як вони… Карпинський знав, що не вчинить цього. Заспокоювався і знову ставив запитання.

— Ти сказав, — говорив Карпинський, — що Вольф блондин з продовгуватим обличчям, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, віком до сорока років. Ти покажеш мені його.

На обличчі Олерса з’явилася посмішка, але відразу й зникла.

— Ти відмовляєшся? — запитав Карпинський. — Це тобі дорого коштуватиме.

— Я не відмовляюсь, — буркнув Олерс. — Покажіть ви мені його.

Карпинський відчинив двері. У сусідньому залі стояло кілька чоловік, що їх він вибрав з-поміж сотень полонених. Вони більш-менш схожі були на портрет, описаний чотирма гестапівцями. Більшість у мундирах вермахту, лише троє мали відзнаки СС.

— Котрий? — запитав Карпинський.

Полонені дивилися на Олерса переляканими очима.

Гестапівець мовчав.

— Котрий? — закричав Карпинський. — Котрий з них?

— Я присягаюсь, — сказав Олерс, — що жоден з них не групенфюрер Вольф.

Робертс зупинився на порозі, мовчки дивлячись на цю сцену. У нього на обличчі з’явилася посмішка. Він підійшов до Олерса.

— Слухай, Олерс, — шепнув він. — А звідки ти знаєш, що проживеш іще три дні, якщо не покажеш нам Вольфа?

Гестапівець раптом занепокоївся.

— Ви хочете мене вбити? — крикнув раптом Олерс. — Без суду, без вироку, безневинного? Ви ніколи не матимете Вольфа! Ніколи!

— Зараз ти показав своє справжнє обличчя, — сказав Карпинський. — Вивести цих людей! — наказав він і підійшов до телефону. — Лейтенант Луїс? — запитав він. — Коли буде готовий карцер? У мене вже є для вас перший пансіонер. На прізвище Олерс. Штурмбанфюрер. На скільки? До скасування наказу, доки не почне говорити.

Лейтенант Луїс теж провадив допити на власний розсуд. Він називав їх “приватним реманентом на складі”. Коли подзвонив Карпинський, Луїс розмовляв з чоловіком на прізвище Фогель, який був, за власним визнанням, капралом вермахту. Луїс доповів Карпинському, що карцер буде готовий лише за кілька днів, поклав трубку й наказав Фогелю підійти ближче.

— Ну що, Фогель? — запитав він. — Що з тобою зробити? — Його тішив переляк на обличчі полоненого.

— Не знаю, пане лейтенант, — почув Луїс.

— Ти твердиш, що прізвище твоє Фогель і ти капрал вермахту?

— Так.

— Повтори це ще раз.

— Ернст Фогель, — тихо повторив полонений.

— Ти програв, дорогий, — сказав Луїс. — Один з твоїх камрадів виказав тебе. Твоє прізвище зовсім не Фогель, а Шикель, ти не капрал вермахту, а працівник цікавої служби, що називається СД.

Фогель—Шикель зблід і схилився над письмовим столом. Здавалося, що він ось-ось гепнеться на підлогу.

— Я міг би наказати тобі зняти мундир, — вів Луїс, — підняти руки вгору і подивитись на твоє пекельне есесівське татуювання. Ти мені показав би його, так? Але мені це не треба, я й так знаю, що ти поліцейський. Я знаюсь на людях, дурнику. Якщо хтось, як я, був п’ятнадцять років власником шинку в Техасі, то вистачить йому подивитись на людину, щоб знати, з ким він має справу.

— Я виконував накази, — шепнув Шикель. — Я був сержантом.

— Ну, звісно, я навіть знаю, де ти виконував оті накази. У концтаборі… Не заперечуй. На першому поверсі працює двоє хлопців із спецслужби і вивуджують таких, як ти. Я можу тебе відіслати туди, чуєш?

— Чую.

— Але я міг би й не відсилати, якби виявилось, що ти виконаєш одну маленьку умову. Ти не запитуєш, яка ця умова?

— Я здогадуюсь, пане лейтенант, — сказав Шикель.

— Це відповідь, на яку я й сподівався від поліцейського. Ти меткий, Шикель. Мусиш бачити й чути якомога більше. Я хочу, щоб тут у мене був спокій і лад. Жодних спроб тікати. Якщо троє полонених будуть розмовляти окремо від інших, ти маєш бути третім, збагнув?

— Jawohl, пане лейтенант.

— Якщо ти постараєшся, — додав Луїс, — то може статися, що ти опинишся не в останній партії серед тих, кого випускатимуть звідси. А тепер геть з моїх очей. Будеш прибирати мій кабінет.

Шикель зник, Луїс лишився сам і зручно розвалився на стільці: він був задоволений собою. У нього вже була власна розвідслужба, і він був переконаний, що кому-кому, а йому, хлопцеві з Техасу, вдасться зберегти порядок у цьому божевільному таборі.

7

Ідея була ризикована, але Клосс уже звик до небезпек. Дні, проведені в таборі, переконали його, що йому вдасться знайти Вольфа лише в тому випадку, якщо він створить ситуацію, в якій групенфюрер змушений буде сам себе виявити. Клосс розробив детальний план і, як завжди, відразу взявся за його здійснення. Йому потрібна була допомога американців. Після тривалих міркувань Клосс наважився на розмову з Карпинським, шукав лише слушної нагоди. Вона трапилася одного вечора, коли, прогулюючись безлюдним подвір’ям біля комендатури, він побачив американця, що виходив з будинку.

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — Клосс зупинився поруч.

— Про що? — Карпинський здивовано глянув на нього. — Ходімо до мене.

— Ні, ні, — шепнув Клосс, — лише кілька слів. У справі Вольфа. Я хотів би допомогти вам упіймати його.

— Чому? — Карпинський не приховував недовіри. Він запитав “чому”, а не “як”.

— Мотиви не мають значення, — сказав Клосс.

— Прошу зважити на те, — сухо відповів американець, — що я не довіряю так званим добрим німцям, які вчора перестали бути гітлерівцями.

— Гаразд.

— Кажіть, що ви знаєте, — вів Карпинський, — а решту я беру на себе.

— Я нічого не знаю, — шепнув Клосс.

— Що ж ви хочете?

— Зробити невеличкий експеримент. Досить небезпечний, принаймні для мене.

Карпинський уважно дивився на нього.

— Експеримент? — повторив він. — І я повинен повірити вам?

— Я ризикую значно більше, довіряючи вам, — сказав Клосс. — І хочу тільки одного, щоб ця справа лишилася між нами.

— Я нічого не довіряю німецьким офіцерам, — буркнув Карпинський.

— Я маю на увазі не лише німецьких офіцерів, — сказав Клосс.

— Та кажіть нарешті.

Клосс виклав свій задум. Він був простий, але ризикований. Карпинський слухав із здивуванням: цей молодий німецький офіцер, який чудово говорить по-англійському, вирізнявся непересічною відвагою. І начебто ненавидів Вольфа…

Вже цього вечора Клосс узявся діяти. Нелегко було переконати чотирьох недовірливих гестапівців — Олерса, Ворміца, Люебофа і Фаренвірста, — що він, колишній гауптман абверу, має повідомити їм щось надзвичайно важливе, і що вони повинні зустрітися в такому місці, де можна спокійно поговорити. Він знайшов таке місце. В одному із закутків казарми був відкритий хід на горище. Вгору треба було йти темними, крутими сходами. Американські вартові, навіть ті, які здійснювали нічний обхід коридорів, ніколи не зазирали на горище. Воно було низьке, довге, темне, забите всіляким мотлохом. Коли Клосс видряпався нагору, ці четверо вже чекали на нього. На старому столі стояла свічка, а вузьке віконечко на дах було щільно затулене.

— Що ви хочете від нас? — запитав Олерс, коли Клосс сів на підлогу й закурив цигарку.

Починалося найважче. Від того, чи вдасться їх переконати, залежав успіх плану.

— Я прийшов, щоб попередити вас, — почав Клосс.

— Нам нема чого особливо боятись, — буркнув Фаренвірст. — Принаймні не більше, ніж іншим у цьому таборі.

— Не жартуйте, пане, — голос Клосса був сухий і спокійний. — Ідеться, зрештою, не лише про вас. Група офіцерів на чолі з Вільманом хоче вислужитись перед американцями.

— Вільман, — гаркнув Ворміц, — хотів вислужитися ще до капітуляції. Він замкнув нас, як щурів, у будинку гестапо. Ви часом не знаєте, хто з його офіцерів очолював цю останню операцію генерала?

— Ви вважаєте, що це зараз важливо? — відповів запитанням Клосс. “Чи можуть вони знати?” — думав він. Клосс припускав, що вони вже знають.

— Важливо чи не важливо, — шепнув той, — а дізнатися варто.

— Не треба вдаватися до дрібниць. Отже, ці офіцери мають намір видати американцям групенфюрера Вольфа. — Клосс гадав, що його слова справлять якесь враження, проте на обличчях чотирьох гестапівців майже одночасно з’явилась однакова іронічна посмішка.

— Нехай вони спочатку знайдуть його, — буркотів Олерс. — Ворміц одразу спопелив його поглядом.

— Чому ви прийшли з цим до нас? — запитав він Клосса.

З двох причин. Ви були найближчими співробітниками групенфюрера, і тільки ви можете йому допомогти.

— Ви переконані, що ми знаємо, де переховується Вольф? — запитав Олерс. На його обличчі знову з’явилася посмішка.

— Якщо він є в таборі, то ви знаєте, — сказав Клосс. — Є небезпека, що Вільман знайде його. Рано чи пізно або він, або американці з’ясують, хто Вольф. Тому є тільки один вихід — втеча. Ви теж можете втекти.

— Втеча, — розсміявся Ворміц. — Ви збожеволіли! Браму охороняють удень і вночі, табір обнесли дротом.

— Я не приходив би до вас, — вів далі Клосс, — якби не був певний, що втеча можлива. Зараз я поясню. Одного з моїх солдатів призначено працювати в котельні. Засипають кокс уже за парканом. Розумієте? Досить відкинути тонну коксу, пролізти близько тридцяти метрів і — на свободі. Там надто похило, але є гаки, ними можна зачепити вірьовку. Я вчора був у місті, — додав він.

Клосс мусив їх переконати; він міркував: повіривши у можливість втечі, вони повідомлять Вольфа, і тоді він разом з ними з’явиться в призначений час у котельні. План здавався дуже простим і гарантував успіх. Бо ці четверо теж не могли сподіватись, що американці випустять їх. Навіть якщо жодного з них не можна прирівняти до Вольфа, кожний мав досить гріхів на власному сумлінні.

Вони мовчали. Обмірковували пропозицію Клосса. А він дивився на їхні обличчя, намагаючись щось помітити на них. Протягом багатьох років вони навчились приховувати думки. На обличчі Ворміца не ворухнувся жоден м’яз.

— Ну, що, — сказав він. — А які надії на цю втечу, якщо ми почнемо вам вірити, пане Клосс?

— Великі, — відповів гауптман. — Я казав, що був у місті. У квартирі моїх друзів чекатимуть на нас цивільне вбрання і якісь документи. Ми можемо пересидіти там кілька днів, а потім…

Вони дивилися на нього досить недовірливо.

— Чому ви це робите? — кинув Олерс. — Чому ви не рятуєте свою шкуру? Нащо ви повернулись, якщо вже вийшли з табору?

І на це питання була готова відповідь.

— Мені не загрожує ніяка небезпека, — пояснив Клосс, — а мене бісять ці свині, що протягом двох днів про все забули, підлабузнюючись до американців, ладні їм чоботи лизати за пачку цигарок чи плитку шоколаду.

Олерс знизав плечима.

— А що, — буркнув він, — ніхто не хоче тут засиджуватись, от і лижуть…

— Я скажу вам більше, — вів Клосс. Він тепер вирішив бути “щирим”. — Ви питали, який офіцер виконав останній наказ генерала Вільмана. То був я…

— Що? — це зреагував Фаренвірст. — Ти свиня?

— Спокійно! — гаркнув Ворміц. — Я знав про це й чекав, чи ви самі зізнаєтесь. Чому ви це зробили?

— Наказ, панове, — сказав Клосс і перелякався, щоб вони не відчули іронії. — Наказ, — повторив він, — а знаєте, як це важливо для німця. Крім того, — додав Клосс, — я вважав, що Вільман хоче боротися далі. Я помилявся.

Вони знову довго мовчали, обмірковуючи відповідь Клосса. Нарешті заговорив Ворміц, який, здавалося, перебрав на себе роль верховоди цієї четвірки.

— Згода, — сказав він. — Коли ми можемо вшитися звідси?

— Завтра. Завтра увечері на нас чекають. Крім вас і групенфюрера, буду я і той солдат, що показав мені шлях. Я пропоную відразу після вечірньої переклички сховатися в котельні. Чи встигнете ви повідомити групенфюрера Вольфа?

Всі мовчали.

“Перший тур виграно, — міркував Клосс, обережно спускаючись крутими сходами. — Якщо вони повірили, то завтра ввечері я матиму Вольфа. Цебто американці матимуть його, але передадуть нам. Не викрутяться”.

Клосс не помітив темну постать, що зіщулилась під дверима на горище. Фогель—Шикель, шпиг лейтенанта Луїса, чув, як, виходячи, Клосс сказав: “Завтра увечері в котельні”.

8

Луїс тріумфував. Щойно завербований шпик спрацював майже блискавично: доніс про втечу, яку планував високий офіцер вермахту. Луїс вирішив не доповідати ні Карпинському, ні Робертсові, а провести арешт власними силами й ні з ким не ділитися успіхом. Він полюбляв кіно, драматичні колізії і тому вирішив почекати до вечора, а коли втікачі зберуться в котельні, Луїс увійде на чолі своїх жандармів. Але він поспішив.

Клосс був у котельні ще до переклику й нетерпляче позирав на годинник. Чи ж вони прийдуть? Чи побачить він, нарешті, групенфюрера Вольфа? Чи Вольф—це просто хтось із них чотирьох? Клосс обговорив з Карпинським систему сигналізації, але знав, що найменша похибка може звести нанівець увесь план. Невловимий Вольф був ворогом, з яким не можна легковажити. Чи повірить він своїм підлеглим? Чи повірить, що справді є можливість утекти?

Він узяв лопату й почав відгортати кокс: не хотілося завчасу викликати підозри Вольфа. Клосс почув клацання дверей, повернувся й побачив на порозі американських жандармів. Невже Карпинський відмовився від операції? Хай їм грець… Усміхнений лейтенант Луїс стояв на широко розставлених ногах, узявши руки в боки.

— Втелющився ти, брате, — сказав він. — Закортіло провітритись, еге ж?

Його виштовхали з котельні, потягли подвір’ям. Він навіть не бачив Ворміца й Олерса, які саме вийшли з казарми, але, помітивши під котельнею Клосса та американців, відразу повернулися назад.

Клосса завели до кабінету Луїса. Лейтенант наказав йому стати посеред кімнати й покласти руки на потилицю.

— Кажи, хто збирався з тобою тікати?

— Я нічого не скажу. — Клосс був розлючений. Всі зусилля виявилися марні.

— Кажи! — ревів Луїс, переконаний, що за мить німецький офіцер почне давати зізнання, а він, Луїс, матиме свій перший успіх у цій війні. Але на порозі з’явився капітан Карпинський.

— Звільнити його, — сказав він тихо, але голосом, що налякав Луїса. — Негайно звільнити його.

Клосс зрозумів, що це не Карпинський, а Луїс, без відома начальства, зіпсував йому плани. Клосс вийшов, а шинкар мав переконатись, що ніколи не треба завчасно тішитись успіхами.

— Ви ідіот, Луїс! — кричав Карпинський. — Хто вам наказав брати цього Клосса? Чому ви не доповіли раніше?

— Планувалася втеча, — шепнув Луїс.

— Не було ніякої втечі, — ревів Карпинський, — ви чуєте — не було!

Тепер Луїс уже нічого не розумів. Він важко дихав, вирячивши на капітана червоні очі.

— Ви хочете сказати, що мене обдурили? Що мій шпик ошукав мене? Ось я задам йому перцю!

Карпинський махнув рукою. Він уже бачив, що ця людина нічого не розуміє.

— Надалі, — докинув Карпинський, — облиште свої витівки.

Він вийшов з кабінету, грюкнувши дверима. На нього чекала ще прикра розмова з Робертсом, який не любив, коли в таборі щось відбувалося без його відома.

— Ми повинні були працювати разом, — шепнув він. — Що це за історія з Клоссом?

— Невеличкий експеримент, — пояснив Карпинський, — який цього разу не вдався. Може, ми спробуємо його повторити.

— Не інформуючи мене?

— Тебе про все буде поінформовано, — сухо відловів Карпинський.

— Сподіваюсь. А щодо Клосса — ти дозволиш і мені заопікуватися ним? Трохи в інший спосіб. Ця людина може бути цінна для нас, але треба їй розтлумачити, що йдеться не лише про Вольфа, а може, навіть і найперше не про нього. Ти розумієш?

— Я волів би не розуміти, — сказав Карпинський.

Звичайно, Луїс не забув про Шикля. Принаймні був у нього хтось, кого можна звинуватити у невдачі. Луїс викликав його до себе.

— Ти дурень, ти ідіот! — шпетив його лейтенант. — Не було ніякої втечі, чуєш? Ти обдурив мене. Якщо хочеш вийти з цього табору, ніколи не дозволяй собі нічого подібного!

— Але ж, пане лейтенант, — заперечував Шикель, — їх було там п’ятеро. Я вже знаю всі прізвища: Клосс, Ворміц…

Він не встиг закінчити. Міцний удар звалив його на підлогу. Луїс був шинкарем з Техасу і дуже не любив, коли його ошукували.

9

Чи вдасться ще раз намовити їх на втечу? Чи повірять вони, що провал Клосса був випадковим, що дорога через котельню не відрізана раз і назавжди? Клосс не шкодував гірких слів капітанові Карпинському. Якби не Луїс і його жандарми, вони вже мали б Вольфа. Клосс сказав американцеві, що спробує ще раз, але особливої надії не плекав. Його бентежила одна думка: чому лише ці четверо? чому ніхто інший серед десятків працівників СС і гестапо ніколи не бачив Вольфа? Він вважав, що буде надзвичайно складно схилити гестапівців до нової зустрічі, але Олерс, якого він побачив наступного ранку на подвір’ї казарми, погодився несподівано легко.

— Так, так, — сказав він з дивною посмішкою. — Ми теж хотіли б побалакати з вами, Клосс.

Домовилися знову зустрітися ввечері на горищі. Клосс повідомив про цю зустріч Карпинського, але йому здавалося, що американець не виявив великого зацікавлення.

— Навряд чи з цього щось вийде, — сказав Карпинський і відразу додав: — Чому вам, пане Клосс, так кортить знайти Вольфа? — Проте він погодився ще на одну спробу.

Вже зовсім споночіло, коли Клосс дістався останнього поверху будинку і, уважно дивлячись довкола, почав підніматися крутими сходами. Двері на горище були замкнені; тільки-но Клосс постукав, йому відразу відчинили, і він побачив усіх чотирьох, що сиділи трохи в глибині на старих скринях. Клосс сказав “добривечір”. Але відповіді не отримав і, глянувши на їхні обличчя, зрозумів: вони готують для нього якусь несподіванку, тут має щось статися, якусь мить йому захотілося вийти з гри, але було вже надто пізно, та і він, Клосс, ніколи не зупинявся напівдорозі.На вузькому віконечку висіла темна ганчірка; Клосс подумав, що досить її зірвати — і вмить з’явиться Карпинський зі своїми людьми, але то в крайньому разі; він ще сподівався на щасливе здійснення свого задуму.

— Ми чекали на вас, Клосс, — порушив нарешті мовчання Олерс. У його голосі чулися зловорожі нотки.

— Ми були певні, — відразу додав фон Люебоф, — що вас випустять.

— Мені вдалося викрутитись, — сказав Клосс, ніби не помічаючи тону Люебофа. — Просто прийшли вони надто рано. І нічого не змогли мені довести. Ні вас, ні групенфюрера ніхто не підозрює.

Клосс помітив посмішки на їхніх обличчях. Невже він грав надто наївно? Невже недооцінив цього разу ворога?

— Ми віримо вам, Клосс, віримо, що ви щирий німець і чудовий товариш. — Ворміц уже навіть не приховував глузування. — І що ви зробили з тих американців віслюків, на що вони, зрештою, заслуговують…

— Я не розумію цього тону. — Клосс підвищив голос. Він знав, що в такому товаристві крик діє найкраще. — Ситуація дуже серйозна. Ми мусимо розробити новий план втечі. Нема іншого виходу.

— Буває так, що взагалі настає безвихідь, — серйозно зауважив Ворміц.

— Панове, — Клосс вирішив атакувати першим, — нас лише п’ятеро знало точний час втечі, — він подивився на них і знову побачив посмішку на обличчях. — Лише нас п’ятеро, — повторив Клосс, — отже, один з нас зрадив. Треба знати — хто. Врятування життя групенфюрера Вольфа є настільки важливою справою, що треба виключити зайвий риск.

Чи вдалий це хід? Здається, вони на це не сподівалися. Помовчавши, слово взяв Люебоф.

— Це ви, пане Клосс, висловили наші думки, — сказав він. — Уявіть собі, — вів Люебоф, — ми теж дійшли висновку, що серед нас є зрадник. Ми навіть знаємо, хто зрадник. Вас це не цікавить, Клосс?

Цієї миті з темної глибини горища з’явився чоловік, якого Клосс упізнав раніше, ніж той устиг доторкнутись до його плеча, раніше, ніж побачив спрямоване на себе дуло пістолета. Бруннер! Он воно що за несподіванка! Отже, в цьому таборі, мабуть, у шкурі рядового вермахту, переховувався його найдавніший і найзапекліший ворог.

— Ви пізнаєте? — запитав Олерс. — Нам дуже пощастило. Сьогодні вранці я зустрів свого давнього знайомого Бруннера, який також виявився вашим знайомим, Клосс, і який пояснив, чому ви так хотіли сприяти втечі групенфюрера Вольфа.

Решта зайшлися сміхом.

— Стій спокійно, Гансе, любий друже, — шепнув тим часом Бруннер. — Якщо ти кричатимеш, я пристрелю тебе.

Клосс мовчав. Становище було, власне, безнадійне. Він розумів, що вони його застрелять, бо знали вже, хто він такий. Клосс не мав ані найменшої можливості підійти до вікна, зірвати ганчірку, подавши таким чином знак Карпинському.

— Кінчай, — сказав Ворміц.

Бруннер закурив.

— Зараз, хвильку… Надто довго чекав я на це, — і звернувся до Клосса: — У тебе суворе життя, Гансе, тобі вдалося дурити нас п’ять років, але живим ти звідси не вийдеш.

— Тебе вже п’ятнадцять разів повинні повісити, — сказав Клосс, — але тебе це все одно не мине. — І додав: — Я шкодую, що не впіймав групенфюрера Вольфа, але те, що не вдалося мені, вдасться комусь іншому.

— Ви ніколи його не впіймаєте, — заявив Ворміц.

Клосс сів на скриньку спиною до вікна. Він поводився так, ніби не було небезпеки, ніби він не знав, що ось-ось має загинути. Чи вдасться йому трохи позволікати час?

— Ви що — хочете відразу мене застрелити, — запитав Клосс, — чи волієте поговорити? Я міг би розповісти вам дещо цікаве.

— Нас ніщо не цікавить, — перебив його Бруннер. — Ти не викрутишся.

— Може, розповісти про тебе що-небудь, Бруннер?

— Дурниці! — обізвався Олерс. — Хіба що американці раптом забажають співробітничати з польською розвідкою. Тільки це мене дивує.

— Чи непокоїть? — запитав Клосс. Він говорив повільно, уважно дивлячись на них. — Пам’ятайте, що моя смерть нікого не вбереже від покарання і що ви не врятуєте Вольфа.

— А може, сказати йому, де Вольф? — несподівано запитав Фаренвірст. — Це вже така традиція. Ті, що вмирають, усе взнають перед смертю.

— Не треба, — буркнув Ворміц.

Клосс дивився на них: вони стояли один поруч одного — Ворміц, Олерс, фон Люебоф, Фаренвірст — і раптом він усе зрозумів. Пізно зрозумів.

— Гансе, — шепнув Бруннер, схиляючись над ним, — ти все пригадуєш? Підсумував наші рахунки? І те місто над Віслою? І твою кузину Едиту? І Кольберг? Кінець, Гансе.

Бруннер переживав свій великий день, свій тріумф.

— Стріляй, Бруннер! — крикнув Клосс. Раптом він схилився і, перш ніж той встиг зорієнтуватись, спритним ударом вибив у Бруннера з рук пістолет.

Усе, що сталося потім, тривало лише кілька секунд. Потужний удар звалив Бруннера на підлогу, чотири гестапівці кинулися до Клосса, але в руці у нього вже була зброя. Швидким рухом він зірвав ганчірку з віконця і відходив до дверей, тримаючи їх на мушці, а вони приступали до нього, готові на все, нестямні з люті, ладні вбити навіть ціною власної смерті. Клосс зняв глушник і натиснув на курок. Він вистрелив у вікно, потім над їхніми головами, спиною штовхнув двері горища і з’їхав сходами вниз, в останню мить ухопивши дерев’яні поруччя. У таборі сирена вже вила на сполох. На подвір’ї пролунав крик американських жандармів, потім тупіт людей, що бігли сходами. За мить тут і Карпинський буде зі своїми жандармами, але Клосс не мав наміру ні розмовляти зараз з американцем, ні лишатись у таборі. Він знав те, що хотів знати. Клосс виконав своє доручення.

Коли військова поліція вибігла на коридор останнього поверху, Клосс сховався в темній ніші під сходами на горищі і притулився до стінки. Жандарми на чолі з Робертсом і Карпинським вбігали нагору. Клосс трошки перечекав, потім пішов уперед темним коридором і вниз сходами, за якими ніхто не стежив.

“Будинок їм треба було оточити, — подумав Клосс. — Я про всяк випадок наказав би перекрити усі входи”.

Клосс опинився на спорожнілому подвір’ї. Прожектори — мабуть, за сигналом тривоги — освітлювали дротяну огорожу й ворота табору. Але будинок комендатури був темний, лише в кількох вікнах на другому поверсі горіло світло. Як утекти? І це під час тривоги? Клосс уважно оглянув комендатуру: в дверях стояв солдат, але одне темне вікно на першому поверсі було відчинене. Клосс обійшов довкола будинку й, не вагаючись, не маючи ще плану, стрибнув через вікно всередину. Найризикованіші ідеї народжувались у нього тоді, коли становище було особливо складним. Клосс знав, де містяться кабінети Робертса й Карпинського. Як він і припускав, двері були відчинені. “Вони квапилися”, — подумав Клосс. На вішалці біля дверей висів американський плащ і кашкет. Це було те, що він шукав.

За кілька хвилин він знову йшов подвір’ям. Панував уже спокій, лише по дротяній огорожі безперервно ковзало світло прожекторів. Клосс в американському плащі та кашкеті повільною, спокійною ходою підійшов до брами, зупинився неподалік вартового, закурив цигарку. Потім, не пришвидшуючи ходи, пройшов через ворота, недбало віддавши честь виструнченому військовому поліцейському. Він був вільний. До Лаби — вісімдесят кілометрів.

Тим часом на горищі чотири гестапівці й Бруннер стояли під стіною, освітлені променями електричних ліхтариків. Капітан Робертс без кашкета й без плаща, зі зброєю в руках, допитувався:

— Кажіть, хто стріляв?

У відповідь — мовчання. Перелякані гестапівці дивилися на американців, нічого не розуміючи.

— Де зброя? — кричав Робертс.

— Адже ви знаєте, — шепнув нарешті Ворміц.

— Не клейте дурнів! — Робертс втратив самовладання. — Відповідайте на запитання! У кого є зброя?

— Зброю забрав пан гауптман Клосс, — сказав Олерс, намагаючись вимовляти це прізвище з належною повагою.

Робертс подивився на Карпинського, що стояв поруч, ніби хотів сказати: “Бачиш, що ти накоїв!”

— Пан гауптман Клосс, — повторив Ворміц, — адже ви знаєте.

— Де він? — крикнув Робертс.

Гестапівці справді нічого не розуміли.

— Він вийшов, — озвався нарешті Олерс. — Чого ви нас про це питаєте?

Робертс підійшов до Бруннера.

— А тебе як звати? — запитав він. — Я тебе не знаю.

Бруннер знав, що вже нема рації приховувати справжнє прізвище.

— Штурмбанфюрер Бруннер, — відрапортував він.

— Он воно що! А може, групенфюрер Вольф?

— Ні! — крикнув Бруннер. — Ні! Запитайте, врешті, Клосса,

— Ми і його запитаємо, — сказав Карпинський, — але спочатку ти усе нам розповіси.

— Мені нічого сказати, — мовив Бруннер. — Я виконував наказ. Адже я не вбив Клосса.

Тепер американці нічого не розуміли. Вони дивилися на Бруннера, мов на причинного.

10

Одного дня опівдні до табору приїхав особисто генерал Гарріс. Робертс і Карпинський чекали вже перед дверима комендатури. Гарріс — кремезний чоловік, з обличчям, що скидалося на морду бульдога, — привітався з ними мовчки.

— Все готове? — буркнув він.

— Так точно, — запевнив його Робертс.

Вони увійшли до великого залу, де колись була якась наукова лабораторія. Під стіною ще стояла дошка, а посеред кімнати — великий стіл. Луїс приготував прийом із вправністю шинкаря з Техасу. Гарріс уважно роздивився напої, навіть підняв якусь пляшку, налив з неї трохи в чарку, скуштував.

— Гаразд, — сказав він. — Вони ось-ось приїдуть. Сідайте, панове, — наказав він. — Штаб нашої армії висловив згоду на приїзд двох офіцерів з їхньої місії з-за Лаби. Вони твердять, що групенфюрер Вольф, якого ми обіцяли їм видати, перебуває тут, у цьому таборі.

— Я нічого про це не знаю, — сказав Робертс. — Ми також шукали Вольфа, але, на жаль, даремно.

Гарріс холодно дивився на них.

— Я невдоволений вами, — кинув він. — Ви дали себе ошукати, як немовлята.

— Я зробив усе, щоб знайти Вольфа, — сказав Карпинський.

Гарріс махнув рукою.

— Не про те мова, — гаркнув він. — Це скандал, — загорлав генерал, втративши несподівано спокій, — що вони впізнали людину, яка перебуває в нашому таборі! Вони, а не ми! У них тут був хтось? — Він знову наповнив свою чарку. — Звичайно, якщо вони мали чи мають когось, то ви все одно не дізнаєтесь, бо той пан не прийде до вас з поклоном. Нащо? Я б теж не прийшов. — Гарріс звернувся до Карпинського: — Якщо Вольф і справді тут, пане Карпинський, ви повернетесь до Штатів.

— Ні про що інше я не мрію, — відповів капітан.

Цієї миті на порозі з’явився сержант.

— Приїхали, — доповів він.

Обличчя Гарріса невпізнанно змінилося, коли увійшло двоє офіцерів. Щирий, безтурботний усміх генерала мав свідчити про радість, з якою він зустрічав союзників.

Радянський офіцер був у чині полковника, за ним стояв Клосс у польському мундирі з відзнаками майора. Карпинський і Робертс витріщилися на нього, як на пришельця з того світу.

— Це ви! — крикнув, нарешті, Карпинський. — Оце так!

Робертс зайшовся сміхом.

— Цей тур ви виграли, — сказав він. — Ніде правди діти.

— І наступний тур я теж виграю, — відповів Клосс, додавши: — Я привіз вам ваш плащ і кашкет.

Вони вже довго сиділи за столом. Генерал Гарріс, який вислухав розповіді Карпинського про Клосса, не зводив очей з молодого польського офіцера.

— Отже, ви твердите, — сказав він, коли вони обмінялися вже всіма передбаченими для такого випадку тостами, — що в нашому таборі переховується групенфюрер Вольф. Ми про це нічого не знаємо.

— Прошу викликати, — сказав Клосс, — чотирьох есесівців: Ворміца, Олерса, Люебофа і Фаренвірста,

Робертс вийшов з кімнати, а Гарріс знову наповнив чарку Клосса.

— Я не хотів би, — сказав він, — щоб ви були колись моїм ворогом.

— Це, безперечно, залежить тільки від вас, пане генерал, — відповів Клосс.

До кімнати увійшов спочатку військовий поліцейський, за ним четверо гестапівців і знову двоє військових поліцейських.

— Ну, то хто з них? — запитав Гарріс. — Хто з них, на вашу думку? І які у вас докази?

— Хвилиночку, — сказав Клосс і підійшов до гестапівців. Вони дивилися на нього з неприхованою зненавистю. — Станьте в іншій послідовності, — наказав він, — як тоді, на горищі, коли я розкрив вашу таємницю. Перший Ворміц, другий Олерс, третій Люебоф, четвертий Фаренвірст.

— Що це має означати? — запитав Робертс.

Клосс підійшов до дошки, знайшов кавалок крейди і виписав одне за одним усі чотири прізвища: Ворміц, Олсрс, Люебоф, Фаренвірст, потім у кожному прізвищі витер рукавом усі літери, за винятком першої. На дошці лишилося слово “Вольф”.

— Оце, — сказав Клосс, показуючи на всю четвірку, — і є групенфюрер Вольф, який ніколи не існував. Ми вимагаємо видачі цих панів. їм не вдасться перекласти свої злочини на міфічного шефа.

Зміст

Залізний хрест

Кафе Розе

Подвійний нельсон

Операція “Дубове листя”

Облога

Розшук групенфюрера Вольфа

1

Контррозвідка в буржуазній Польщі.

(обратно)

2

Верховне командування збройними силами гітлерівської Німеччини.

(обратно)

3

Поморський Вал (нім.).

(обратно)

4

Казарма (нім.).

(обратно)

5

Вісла (нім.).

(обратно)

6

Обережної Міни! (Нім.)

(обратно)

7

Стій! Стрілятиму! (Нім.)

(обратно)

8

Полька? (Нім.)

(обратно)

Оглавление

Анджей Збих СТАВКА БІЛЬША ЗА ЖИТТЯ Частина третя

Залізний хрест

Кафе Розе

Подвійний нельсон

Операція “Дубове листя”

Облога

Розшук групенфюрера Вольфа

Зміст

*** Примечания ***