БІСНУВАТИЙ [Лі Бардуґо] (fb2) читать онлайн

ЛІ БАРДУҐО　 БІСНУВАТИЙ

Міріам Пастан, яка прочитала мою долю в кавовому горнятк

Вони не розумілись, доки я прийшов, І я їм пояснив усе про зорі, Те, як вони заходять, а ще науку чисел — Цю королеву всіх наук. Це я навчив, Як літери складать у слово й слухатись його І як служити пам’яті, праматері всіх муз.　

Есхіл, «Прометей закутий». Викарбувано над входом до Меморіальної бібліотеки Стерлінга в Єльському університеті

Сиlеbrа qие по тіr тоrdе, qие vіvа тіl апоs. Нехай живе тисячу років змія, котра мене не вкусила.

Сефардське прислів ’я

ЧАСТИНА І　 ТЕ, ЩО ВГОРІ^[1]

ЛИСТОПАД

Алекс наблизилася до «Чорного В’яза» так, наче підходила до дикої тварини: насторожено ступала довгою звивистою під’їзною доріжкою, намагаючись не виказувати свого страху. Скільки разів вона тут проходила? Але сьогодні все було інакше. Будинок з’явився між голим гіллям дерев, наче чекав на неї, наче зачув кроки й підготувався до її появи. Він не зіщулювався, як здобич. Стояв собі — два поверхи із сірого каменю й гострі дахи, схожий на вовка з випущеними пазурами й вищиреними зубами. Колись «Чорний В’яз» був ручний, чистенький аж до блиску. Але занадто довго залишався покинутим напризволяще.　

Забиті дошками вікна другого поверху лише погіршували справу; вони були раною на вовчому боці, яку ніхто не зцілив, і вона могла довести його до божевілля.　

Дівчина вставила ключ у старі чорні двері й прослизнула до кухні. Усередині було прохолодніше, ніж на вулиці, — вони не могли дозволити собі обігрівати дім, та на це й не було причин. Утім попри холод і завдання, з яким Алекс навідалася сюди, приміщення однаково здавалося гостинним. Над великою вінтажною грубкою охайними рядками висіли мідні пательні, яскраві й готові, аж спраглі взятися до роботи. На підлозі з дощок не було жодної плямки, усі поверхні чистенько витерті, а як окраса ще стояла пляшка з-під молока з гіллям падуба, що його Доус знічев’я зібрала в композицію. Кухня була найфункціональнішим приміщенням «Чорного В’яза»: жива, завжди доглянута — ошатний храм світла. Саме так Доус давала раду всьому, із чим вони мали справу, і з тією штукою, що причаїлася в бальній залі.　

Алекс мала звичну процедуру. Гаразд, це Доус мала звичну процедуру, а Алекс лише намагалася дотримуватися її, і тепер та здавалася каменюкою, за яку можна було вчепитися, доки страх намагався затягнути дівчину під воду. Відімкнути двері, розібрати пошту й покласти її на стійку, наповнити миски Космо свіжою їжею й водою.　

Зазвичай вони були порожні, але сьогодні Космо, ніби на знак протесту, перекинув їжу, розсипавши підлогою гранули у формі рибок. Дарлінґтонів кіт ненавидів, коли його залишали самого. А може, боявся, що він більше не сам.　

— А може, ти просто маленький примхливий засранець, — пробурмотіла Алекс, прибираючи їжу. — Я перекажу твої зауваження кухареві.　

Звук власного голосу їй не сподобався — якийсь колючий у тиші, — проте вона змусила себе повільно й методично закінчити прибирання. Наповнила миски, викинула рекламні листи, адресовані Деніелові Арлінґтону, і запхала рахунок за воду до торби, яку забере із собою назад до «Іль-Бастоне». Усе це були обрядові кроки, виконані ретельно, але вони ні від чого не захищали. Алекс замислилася, чи не зварити кави. Вона могла б посидіти на вулиці під зимовим сонечком і дочекатися, доки її помітить Космо, якщо вважатиме за доречне покинути гонитву за мишею в заплутаному хитросплетінні живоплоту. Вона могла б це зробити. Відігнати турботи й злість та спробувати розгадати цю загадку, навіть якщо їй не хотілося складати докупи картинку, яка з’являлася з кожним новим огидним шматочком.　

Алекс глипнула на стелю, наче могла бачити крізь дошки підлоги. Ні, вона не сидітиме на ґанку й не вдаватиме, наче все так, як має бути; тільки не тоді, коли її ногам кортить піднятися сходами нагору, не тоді, коли вона знає, що слід тікати в протилежному напрямку, замкнути за собою двері й прикинутися, наче ніколи не чула про це місце. Алекс мала причину прийти сюди, але тепер зачудувалася власній недоумкуватості. Вона не могла впоратися із цим завданням. Вона поговорить із Доус, а може, навіть із Тернером. Хоч раз складе план, замість того щоб стрімголов кидатись у вир катастрофи.

Дівчина помила руки в мийці і, лише обернувшись за рушником, помітила відчинені двері.　

Алекс витерла руки, намагаючись не зважати на те, як несамовито загупало серце. Вона ніколи не помічала тих дверей комірчини, прогалини між чарівними скляними буфетами й полицями. Ніколи не бачила, щоб вони були відчинені. І вони не мали б бути відчинені зараз.　

«Доус могла б усе так і залишити». Але Доус зализувала свої рани після ритуалу й ховалася за рядками карток із записами. Вона не була тут уже кілька днів, відтоді як поставила на кухонну стійку те гілля падуба, додавши картинці трохи схожості з нормальним життям. Чистим і простим. Це був антидот проти решти їхніх днів і ночей, проти таємниці, що ховалася нагорі.　

Вони з Доус ніколи не переймалися комірчиною, її рядками запилюженого посуду та келихів, її супницею завбільшки з невеличку ванну. Комірчина була однією із численних рудиментарних кінцівок старого будинку, покинутою й забутою, яка взагалі атрофувалася після Дарлінґтонового зникнення. А підвалом вони тим паче не переймалися. Алекс про нього ніколи навіть не думала. До цієї миті, коли заклякла біля кухонної мийки серед охайних блакитних кахлів, прикрашених вітряками й вітрильними кораблями, витріщаючись на чорну прогалину — досконалий прямокутник, несподівану пустку. Здавалося, наче хтось просто відірвав шматок кухні. Ті двері скидалися на розкопану могилу.　

«Зателефонуй Доус».　

Алекс обіперлася на кухонну стійку.　

«Вийди з кухні й зателефонуй Тернерові».　

Вона відклала рушник і витягнула ніж із підставки біля мийки. Пошкодувала, що поряд немає нікого із Сірих, але не хотіла ризикувати, покликавши їх до себе.　

Розмір будинку і його глибока тиша тиснули на неї. Дівчина знову глипнула вгору, подумала про золотаве мерехтіння кола, про випромінюване ним тепло. «У мене є апетити». Невже ті слова надихнули її, хоча мали б налякати?　

Алекс повільно підійшла до відчинених дверей, до відсутності дверей. Як глибоко копали, коли будували будинок? Вона бачила, що до підвалу ведуть три, чотири, п’ять кам’яних сходинок, які зникали в темряві. Може, більше сходинок не було. А може, вона ступить крок, упаде й довго падатиме в холоднечу.　

Дівчина помацала стіну, шукаючи вимикач, а тоді підвела погляд і побачила потріпану мотузочку, що звисала з голої лампочки. Смикнула — і сходи залило тепле жовте світло. Лампочка заспокійливо гула.　

— От лайно, — пробурмотіла собі під носа Алекс.　

Її переляк випарувався, залишивши по собі тільки зніченість. Просто сходи, дерев’яне поруччя, полиці, захаращені ганчірками й бляшанками з фарбою, на стіні висять інструменти. З глибини, де було темно, долинав ледь помітний пліснявий запах, овочевий сморід, натяк на щось зогниле. Вона почула, як десь крапає вода й, імовірно, копирсається щур.　

Роздивитися підніжжя сходів не вдавалося, але там мусив бути ще один вимикач або лампочка. Вона може спуститися туди, переконатися, що там ніхто не порпався, подивитися, чи не потрібно їм із Доус розставити пастки.　

Але чому двері були відчинені?　

Космо міг розчахнути їх, вирушивши в одну зі своїх експедицій за щурами.　

А може, Доус насправді зазирнула сюди й спускалася до підвалу за чимось буденним — гербіцидом чи паперовими рушниками. Вона забула як слід їх замкнути.　

Тому Алекс зачинить двері. Міцно замкне. А якщо раптом там, унизу, було щось, чого там, унизу, не мало бути, воно може залишатися там, аж доки вона не викличе підкріплення.　

Дівчина потягнулася до мотузки й завмерла, схопившись за неї рукою, прислухалась. Здалося, наче вона почула… ось знову тихе сичання. Звук її імені. «Ґелексі».　

— Та ну, до дідька.　

Вона знала, як саме закінчується це кіно, і в жодному разі не збиралася туди спускатися.　

Смикнула за мотузочку й почула, як тріснула лампочка, а тоді був сильний удар їй поміж плечі.　

Алекс упала. Ніж у неї із дзенькотом вислизнув. їй захотілося витягнути руки, щоб зупинити падіння, та натомість вона прикрила голову, давши плечу прийняти на себе удар. Наполовину ковзнула, наполовину гупнулася до підніжжя сходів і так сильно вдарилася об підлогу, що аж повітря вирвалося з легень, наче протяг із вікна. Двері над нею затріснулися. Алекс почула, як клацнув замок. Вона залишилася в темряві.　

Тепер серце просто скаженіло в грудях. Що ховалося тут, унизу, разом із нею? Хто замкнув її разом із ним? «Підводься, Стерн. Збери своє лайно докупи. Приготуйся до бою».　

Це свій голос вона чула? Чи Дарлінґтонів?　

Звичайно, свій. Дарлінґтон ніколи не лаявся.　

Вона підвелася на ноги, обіпершись спиною об стіну. Принаймні звідти на неї нічого не нападе. Дихати було складно. Щойно одного разу зламаєш кістку, як усі вони беруть це собі за звичку. Блейк Кілі зламав їй два ребра менш ніж рік тому. Алекс подумала, що вони, мабуть, знову зламалися. Руки були слизькі. Підлога була мокрою від якоїсь старої течі в стінах, а повітря смерділо чимось кислим і неправильним. Дівчина витерла руки об джинси й почекала; вдихнути повітря вдавалося лише рвучкими ковтками. Десь у темряві вона почула щось схоже на скавчання.　

— Хто там? — захрипіла Алекс, ненавидячи страх у власному голосі. — Ходи до мене, мудаче боягузливий.　

Нічого.　

Вона спробувала намацати телефон, аби підсвітити собі, — блакитний екран був яскравий і страхітливий. Алекс спрямувала промінь на полиці зі старим розчинником для фарби, реманентом, коробками, підписаними зазубреним почерком, у якому вона впізнала руку Дарлінґтона, запилюженими ящиками, що були прикрашені круглим логотипом: «Арлінґтон і Ко. Гумове взуття». Аж раптом світло вихопило дві пари очей.　

Алекс мало не вдавилася криком і не впустила телефон. Це не люди, а Сірі, чоловік і жінка, вчепилися одне в одного, тремтячи від жаху. Але боялися вони не Алекс.　

Вона все не так зрозуміла. Підлога була мокрою не від течі, дощової води чи якогось старого прориву труби. Підлога була слизькою від крові. Її руки були нею вкриті. Вона розтерла її по джинсах.　

На старій цеглі купою лежали два тіла. Вони були схожі на скинутий одяг, купу ганчір ’я. Ці обличчя вона знала. «А Небо, їхню щоб уберегти красу, їх гнало»^[2].　

Там було так багато крові. Нової крові. Свіжої.　

Сірі не покидали своїх тіл. Вона знала, що навіть у паніці це було б дивно.　

— Хто це скоїв? — запитала Алекс, і жінка застогнала.　

Чоловік притиснув палець до вуст, сповнені жаху очі роззирнулися підвалом.　

У темряві пролунав його шепіт:　

— Ми тут не самі.　

1 ЖОВТЕНЬ, ЗА МІСЯЦЬ ДО ТОГО

Алекс була неподалік від Тариного помешкання. На початку першого курсу вона їздила цими вулицями з Дарлінґтоном, ходила ними, полюючи на Тариного вбивцю. Тоді панувала зима, гілля було голим, крихітні подвір’я стояли вкриті брудними кучугурами. У досі теплі жовтневі дні цей район мав кращий вигляд: хмари зеленого листя пом’якшували гострі краї дахів, плющ звивався ланцюговими парканами, а мерехтіння ліхтарів, що виточували в м’яких надвечірніх сутінках золотаві кола, робило все лагідним і мрійливим.　

Вона стояла в затінку між двома рядами будинків, розглядаючи вулицю перед кафе «Телець»: цегляну купу без вікон, прикрашену вивісками, котрі обіцяли лото, лотерею і пиво «Корона».　

Алекс чула, як десь усередині гупає музика. Невеличкий гурт людей курив і базікав під ліхтарями попри знак біля дверей, який попереджав: «Не тинятися, повідомимо поліцію». Вона раділа галасу, проте перспектива того, що стільки свідків помітять, як вона прийшла й пішла, не тішила. Краще було б повернутися вдень, коли вулиця буде безлюдною, утім дозволити собі таку розкіш дівчина не могла.　

Вона знала, що в барі буде повно Сірих, яких приваблюють піт, скупчення тіл, глухий дзенькіт пивних пляшок; хотілося мати когось під боком.　

Ось Сірий у парці й шапочці попри гнітюче тепло занадто довгого літа завис біля парочки, яка саме сварилася. Вона подивилася йому в очі, дитяче личко неприємно вразило.　

Він помер молодим.　

— «Ходімо зі мною», — проспівала Алекс собі під носа, а тоді гидливо пхикнула.　

У голові застрягла дурнувата пісенька. Якась акапельна група репетирувала на подвір’ї, коли вона збиралася вийти з гуртожитку.　

— Як, вони вже починають це лайно? — пожалілася Лорін, перебираючи свої ящики з платівками; після літа, коли вона працювала рятувальницею на пляжі, її біляве волосся стало ще світлішим.　

— Це пісня Ірвінґа Берліна^[3], — зауважила Мерсі.　

— Мені якось байдуже.　

— Вона ще й расистська.　

— Це расистське лайно! — крикнула у вікно Лорін, поставила на програвач «АС/DС» і збільшила гучність до максимуму.　

Алекс насолоджувалася кожною хвилиною. Сама здивувалася, як улітку сумувала за Лорін і Мерсі, їхніми легковажними балачками й плітками, спільними турботами через заняття, суперечками про музику й одяг — усе це було линвою, за яку вона могла схопитися, щоб повернутися до нормального світу. «Це моє життя», — казала вона собі, скрутившись калачиком на канапі перед вигадливим вентилятором, і дивилася, як Мерсі вішає гірлянду зірочок над каміном у їхній новій вітальні, що неабияк відрізнялася від тісних кімнат Старого кампусу. Канапа й розкладне крісло переїхали до їхнього нового блоку, кавовий столик, який вони зібрали разом на початку першого курсу, тостер і його, здавалося б, невичерпний запас «Поп-Тартс»^[4], люб’язно надісланих мамою Лорін.　

Наприкінці минулого року Алекс попросила в Лети велосипед, принтер і нового наставника. Вони залюбки погодились, і вона пошкодувала, що не просила більшого.　

їхній гуртожиток для першокурсників у Старому кампусі був найгарнішим місцем, де Алекс доводилося жити, але коледж- гуртожиток — що належав ДжЕ — здавався таким реальним, солідним й елегантним, чимось стабільним. їй подобалися заляпані скляні вікна, кам’яні фасади з усіх боків внутрішнього двору, потерті дерев’яні підлоги, ошатно вирізьблений камін, який не працював, але вони прикрасили його свічками й вінтажним глобусом. їй навіть подобалася маленька Сіра в старомодній сукенці — дитина з накрученим у тугі локони волоссям, яка полюбляла сидіти на гіллі над прив’язаною до дерева гойдалкою.　

Алекс із Мерсі ділили кімнату на двох, тому що Лорін виграла одинарну, коли вони тягнули жереб. Ґелексі була певна, що подруга змахлювала, проте не надто заперечувала. Легше було б приходити і йти, якби кімната належала тільки їй, але було щось заспокійливе в можливості лежати вночі в ліжку й чути, як хропить Мерсі з протилежного боку спальні. Принаймні вони більше не тулилися на двоповерховому ліжку.　

Алекс планувала, перш ніж піти поспостерігати за ритуалом у «Книзі та змії», кілька годин позависати з Мерсі та Лорін, слухаючи платівки та намагаючись ігнорувати набридливе мекання та охання співочого гурту, який мучив пісню «Александерз регтайм бенд».　

«Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Дозволь мені повести тебе за руку».　

Аж тоді надійшло повідомлення від Ітана.　

Тож тепер вона витріщалася на кафе «Телець». Алекс уже збиралася вийти із затінку, коли повз неї проїхала чорно-біла нова патрульна автівка, гладенька й тиха, як хижак із глибини морів. Вона зблиснула вогнями й коротко вивергнула сирену, підтверджуючи, що поліційний відділок Нью-Гейвена справді повідомили.　

— Ага, іди в сраку, — заревів хтось, але натовп розсипався: частина потягнулася до клубу, а частина вже волоклася хідником до своїх машин.　

Ще було не надто пізно. Вони досі мали достатньо часу знайти іншу вечірку, ще один шанс на щось гарне.　

Алекс не хотілося думати про копів, чи те, як її схоплять, чи те, що скаже Тернер, якщо її заскочать за зломом із проникненням бо навіть гірше — звинуватять у нападі. З кінця першого курсу вона нічого не чула від детектива й сумнівалася, що він був би радий побачити її навіть за найкращих обставин.　

Щойно патрульна автівка зникла, Алекс переконалася, що на хіднику не залишилося можливих свідків, і перетнула вулицю до потворної двоповерхівки за кілька будинків від бару. Кумедно, як усі сумні місця схожі одне на одне. Переповнені смітники. Порослі бур’янами подвір’я й захаращені ганки. «Я візьмуся до справи або ні». Але саме біля цього будинку стояла новенька вантажівка, доповнена персоналізованим номерним знаком: БКМКР. Принаймні тепер Алекс знала, що опинилася в потрібному місці.　

Дівчина витягнула з кишені джинсів складане дзеркальце. Улітку вона або малювала мапи нескінченних церков Нью- Гейвена для Доус, або копирсалася в шухлядах арсеналу в «Іль- Бастоне». Запевняла себе, що це гарний спосіб згаяти час, познайомитися з Летою, може, знайти щось вартісне, аби поцупити його, якщо до цього дійде, але насправді копирсалася в шафках арсеналу, читаючи рукописні картки: «Озимандський килим»; «Монсонові кільця для закликання дощу, неповний набір»; «Palioiios del Dios» — Алекс могла уявити Дарлінґтона поряд із собою, як він зазирає їй через плече. «Ці кастаньєти відлякають полтергейст, Стерн, якщо вибити ними правильний ритм. Але все однаково закінчиться підпаленими аж до чорного пальцями».　

Це водночас заспокоювало й бентежило. Той сумирний голос науковця незмінно повнився звинуваченнями. «Де ти, Стерн? Чому не прийшла?»　

Алекс поворушила плечима, намагаючись позбутися почуття провини. їй потрібно було залишатися зосередженою. Уранці вона потримала кишенькове дзеркальце перед телевізором, щоб перевірити, чи зможе вполювати трохи чарів з екрана. Непевна була, що це спрацює, але спрацювало. Тепер вона розчахнула дзеркальце, і з нього випала ілюзія. Дівчина підтюпцем побігла до сходів, що вели на ґанок, і постукала.　

Чоловік, котрий відчинив двері, був м’язистим велетнем із товстою і рожевою, наче мультяшна шинка, шиєю. Звірятися з фотографією на телефоні не довелося. Це був Кріс Овенс, також відомий як Букмекер, з послужним списком завдовжки, як він сам, і вдвічі товщим.　

Алекс підвела руку й помахала.　

— Я… я можу вам допомогти? — запитав Букмекер.　

Дівчина смикнула підборіддям у глиб квартири.　

Букмекер похитав головою, наче прокидаючись зі сну.　

— Ага, авжеж. — І він ступив крок убік, змахнувши рукою в щедрому гостинному жесті.　

Вітальня була навдивовижу охайною: у кутку притулилася галогенна лампа, велика шкіряна канапа з таким самим відкидним кріслом були поставлені так, аби добре бачити велетенський телевізор із пласким екраном, ввімкнений на ESPN^[5].　

— Хочете чогось випити чи… — Він завагався, і Алекс розуміла, які розрахунки крутяться в його голові. Існувала лише одна причина, чому знаменитість з’явилася на його порозі в четвер увечері… власне, увечері будь-якого дня. — Хочете зробити ставку?　

Насправді Алекс не потрібно було жодного підтвердження, але тепер вона його мала.　

— Ти винен дванадцять штук.　

Букмекер ступив непевний крок назад, ніби несподівано втратив рівновагу. Адже почув голос Алекс. Вона не завдала собі клопоту замаскувати його, і дисонанс між її голосом та чарівним образом Тома Бреді, що його створило люстерко, похитнув ілюзію. Це не мало значення. Магія потрібна була Алекс лише для того, щоб без зайвого галасу потрапити до Букмекерової квартири.　

— Що за хрінь…　

— Дванадцять штук, — повторила дівчина.　

Тепер він бачив, хто вона така: тендітна дівчина в його вітальні, чорне волосся розділене посередині, така худа, що може просочитися в щілину між дошками підлоги.　

— Не знаю, хто ти в сраку така, — гиркнув чоловік, — але ти, трясця, помилилася будинком.　

Він уже рушив до неї, і кімната під його ногами здригнулася.　

Алекс викинула вперед руку, тягнучись до вікна, до хідника перед кафе «Телець». Відчула, як кинувся до неї Сірий у шапочці, надкушуючи цукерку «Веселі фермери» зі смаком зеленого яблука й смердячи травою. Його дух здавався якимось незакінченим і хаотичним, наче пташка, що знову й знову б’ється у віконну шибку. Але його сила була чистою та несамовитою. Дівчина підвела руки й ударила долонями в Букмекерові квадратні груди.　

Велетень відлетів. Тіло врізалося в телевізор, екран тріснув, а друзки полетіли на підлогу. Алекс не могла вдавати, наче їй не подобається красти в Сірого його силу й хай навіть на мить стати небезпечною.　

Вона перетнула кімнату й зупинилася над Букмекером, чекаючи, доки його затуманені очі розвидняться.　

— Дванадцять штук, — сказала вона знову. — У тебе є тиждень, щоб знайти їх, інакше я повернусь і переламаю тобі кістки.　

Хоча, цілком можливо, грудину вона йому вже зламала.　

— У мене їх немає, — застогнав Букмекер, потираючи груди. — Дитина моєї сестри…　

Алекс знала ці відмовки — сама ними користувалася. «Моя мама в лікарні. Зарплатню затримали. Машині потрібна нова трансмісія, а я не зможу заплатити, якщо не доїду на роботу». Насправді не мало значення, правда це все чи ні.　

Вона присіла біля чоловіка навпочіпки.　

— Співчуваю. Щиро. Але в мене моя робота, а у тебе — твоя. Дванадцять тисяч доларів до наступної п’ятниці або він змусить мене повернутися й зробити з тебе приклад для всіх дилерів на районі. А мені цього не хочеться.　

їй справді не хотілося.　

Букмекер, схоже, повірив.　

— У нього… є щось на тебе?　

— Достатньо, аби привести мене сьогодні сюди й повернути ще раз.　

Раптом в Алекс щось запульсувало в скроні, а в роті стало надміру солодко від яблучної цукерки.　

— Дупа, чувак. Вигляд у тебе хріновий.　

Дівчині знадобилася секунда, щоб збагнути, що це каже вона… але не своїм голосом.　

Букмекер витріщив очі.　

— Дерріку?　

— Ага! — То був не її голос, не її сміх.　

Букмекер потягнувся, аби торкнутися її плеча, а його рука тремтіла від суміші подиву та страху.　

— Ти… я ходив на твої поминки.　

Алекс заклякла, мало не втративши землю під ногами. Помітила своє відображення в розбитому телику, але людина, котра дивилася на неї звідти, не була худорлявою дівчиною в майці й джинсах. Це був хлопець у шапочці й парці.　

Вона випхала Сірого із себе. Якусь мить вони дивилися одне на одного. Виходить, це був Деррік. Алекс не знала, що саме його вбило, і не хотіла цього знати. Йому якось вдалося вийти на авансцену її свідомості, витіснити її обличчя, голос. А їй нічого із цього не хотілося.　

— Бела Луґоші помер, —

гиркнула вона на нього.　

Протягом літа ця фраза стала її улюбленими смертельними словами. Сірий розчинився.　

Букмекер притиснувся до стіни, наче міг зникнути за нею. На очах у нього набрякли сльози.　

— Що в біса відбувається?　

— Не турбуйся про це, — заспокоїла Алекс. — Просто принеси гроші, і все це минеться.　

Вона могла лише мріяти, аби все було так просто.　

Rete МігаЬіІе^[6]　

Походження: Ґолвей, Ірландія; XVIII століття

Дарівник: «Книга та змія», 1962

«Чарівну сіть» Буквоїди придбали прибл. 1922-го. Точні дата походження й автор невідомі, але усні перекази підказують, що створили її за допомогою кельтської пісенної магії або, можливо, сейд^[7] (див. Скандинавська морська велетка Ран). Аналіз повідомляє, що сама сіть — це звичайна бавовна, переплетена з людським сухожиллям. Коли коханий зникав у морі, сіть можна було закинути в океан, прикріпивши до стовпчика на березі. Наступного ранку тіло поверталося: комусь це дарувало розраду, а комусь — журбу залежно від стану решток.　

Була подарована «Книгою та змією» після невдалих спроб прикликати конкретних небіжчиків.　

З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом　

Чому хлопцям із «Книги та змії» не вдається влаштувати нічого, аби воно працювало як слід? Спершу вони воскресили купку моряків, котрі розмовляли лише ірландською. Потім спустошили свою мізерну казну, аби здобути перевірений лист із Середнього Царства, перш ніж «Вовча голова» вивалить за нього готівку. Лист щодо воскресіння короля. І кого вони отримали, коли запалили ту штуку у своїй гробниці? Не Аменхотепа чи старого доброго Тутанхамона, навіть не безголового Карла І, який з’явився б у них на порозі, ні, а Елвіса Преслі — втомленого, опухлого й голодного, з мріями про арахісове масло й сендвіч із бананом. Вони змарнували бісову купу часу, перш ніж повернути його назад до Мемфіса так, аби ніхто ні про що не здогадався.　

Щоденник Деза Карґгілла часів Лети (Коледж Бренфорд, 1962)

2

Шлях назад у кампус був довгий, а спека твариною плуталася під ногами й вогко дихала в потилицю. Проте Алекс не сповільнювала крок. їй хотілося збільшити відстань між собою і тим Сірим. Що там узагалі сталося? І як їй уберегтися від таких випадків? Спиною струменів піт. Вона шкодувала, що не вдягнула шорти, але піти вибивати гроші в обрізаних джинсах здавалося неправильним.　

Дівчина йшла паралельно течії каналу, рахуючи свої довгі кроки й намагаючись прояснити голову, перш ніж повертатися до кампусу. Частину цього шляху вона пройшла минулого року разом із Мерсі, щоб подивитися, як змінило колір листя, перетворившись на червоно-золотаву повінь, на застиглі в повені феєрверки. Тоді вона думала про те, як це місце відрізняється від річки Лос-Анджелес із її бетонними берегами, і пригадувала, як плавала в тих брудних водах, коли її несла сила Геллі, і хотілося, аби вони вдвох випливли до відкритого моря й стали своїм власним островом. Алекс замислилася про те, де поховали Геллі, і сподівалася, що це якесь гарне місце, геть не таке сумне, як та річка, що ледве пробивала собі шлях, мов та забита артерія.　

Нині канал мав бути зеленим, пишним від літнього буяння, але його полюбляли Сірі, а Алекс не хотілося знову опинятися поруч із ними, тож вона трималася похмурих паркувальних майданчиків і позбавлених індивідуальності офісних будівель Пагорба науки, поспішала повз промислові лофти, аж доки вийшла на Проспект-стріт. Тут на неї полював лише Дарлінґтонів привид. Його голос розповідав історії про родину Вінчестерів і те, як їхні нащадки змішалися й поодружувалися з єльською елітою, або про величний склеп Сари Вінчестер, що височів над протилежним боком містечка: шматок грубо витесаного каменю два з половиною метри завбільшки, з притиснутим до поверхні, як у дитячому шкільному проєкті, хрестом. Алекс розмірковувала, чи пані Вінчестер сама обрала Еверґрін замість цвинтаря на Ґроув-стріт, бо знала, що не зможе мирно спочивати через дорогу від фабрики, на якій її чоловік виробляв ствол за стволом, револьвер за револьвером.　

Дівчина не гальмувала, аж доки минула нові коледжі й перетнула Трамбалл-стріт. Приємно було знову опинитися біля кампусу, де над вулицями тінистими дашками висилися дерева. Як вона стала людиною, котра почувається вдома радше тут, ніж на вулицях поза стінами «Тельця»? Комфорт був наркотиком, та Алекс цього не розуміла, аж доки не стало занадто пізно, а вона вже підсіла на горнятка з чаєм, полиці з книжками, ночі, які не перериває завивання сирен і невтомне дзижчання гелікоптерів над головою. Її образ Тома Бреді вмить злетів, коли вона впустила Сірого, тож принаймні можна було не хвилюватися, що в кампусі здійметься метушня.　

Студенти насолоджувалися теплим вечором надворі, тягали канапи, узявшись за їх краї, роздавали флаєри із запрошенням на вечірки. Якась дівчина на роликах безстрашно мчала посеред дороги в ліфчику від купальника й крихітних шортиках, а її шкіра мерехтіла в нічній синяві. Це був час мрій, чарівні перші дні осіннього семестру, щасливий туман від нової зустрічі; давня дружба знову займалася іскрами світлячків, доки ще не розпочалася справжня робота в навчальному році. Алекс теж кортіло пірнути в цю атмосферу, пригадати, що вона в безпеці, що з нею все гаразд. Проте на це не було часу.　

Халупка була всього за кілька кварталів звідти, і дівчина зупинилася, намагаючись зібрати думки докупи, та обіперлася на пристінок навпроти Бібліотеки Стерлінга. Як тому Сірому вдалося заволодіти нею? Алекс знала: те, що вона зробила з Белбалм, поглибило її зв’язок із мерцями. Вона гукнула їх до себе й запропонувала своє ім’я. Вони відповіли. Вони врятували її. І порятунок, звичайно, мав свою ціну. Алекс бачила Сірих усе своє життя, а тепер могла ще й чути їх. Тепер вони стали значно ближчими, і не зважати на них стало значно складніше.　

Утім, можливо, вона не до кінця розуміла, чого їй коштуватиме спасіння. У Букмекеровому будинку сталося щось дуже погане,

щось, чого вона не могла пояснити. Це Алекс мала контролювати мертвих, використовувати їх. А не навпаки.　

Вона витягнула телефон і побачила два повідомлення від Доус, обидва надіслано з чвертьгодинним проміжком і написано великими літерами.　

«ТЕРМІНОВО ЗАТЕЛЕФОНУЙ».　

Алекс проігнорувала повідомлення й погортала екран, а потім швиденько наклацала: «Готово».　

Відповідь була негайною: «Коли я отримаю гроші?».　

Вона справді сподівалася, що Букмекер наведе лад. Алекс видалила Ітанові повідомлення, а тоді зателефонувала Доус.　

— Ти де? — захекано відповіла та.　

Отже, сталося щось видатне, якщо Доус ігнорує протокол. Алекс могла уявити, як вона тиняється туди-сюди вітальнею «Чорного В’яза», вузол рудого волосся сповз набік, на шиї висять навушники.　

— Стерлінг. Іду до Халупки.　

— Ти запізнишся на…　

— Якщо стовбичитиму тут і балакатиму з тобою, запізнюся. Що там?　

— Обрали нового Претора.　

— Щоб йому. Уже?　

Претор був контактною персоною між факультетом і Летою, він виконував роль посередника з адміністрацією університету. Лише президент Єлю та декан знали про справжні заняття таємних товариств, і завданням Лети було попіклуватися про те, щоб усе так і залишилось. Претор був таким собі наставником. Відповідальним дорослим у кімнаті. Принаймні мав бути. Декан Сендоу виявився вбивцею.　

Алекс знала, що Претор Лети повинен бути колишнім її представником, а також членом якогось факультету Єлю або принаймні мав мешкати в Нью-Гейвені. Знайти такого було складно. Алекс і Доус припускали, що правлінню знадобиться щонайменше семестр, аби знайти наступника дуже мертвого декана Сендоу. Вони розраховували на це.　

— Хто він? — запитала Алекс.　

— Це може бути жінка.　

— Тобто це жінка?　

— Ні. Проте Ансельм не назвав імені.　

— А ти запитувала? — натиснула Алекс.　

Довга пауза.　

— Не те щоб.　

Витягувати щось із Доус не було сенсу. Як і Алекс, вона не любила людей, але, на відміну від Алекс, уникала конфліктів. І, щиро кажучи, це не була її робота. Окулус забезпечував надійну роботу Лети — достатньо запасів у холодильнику й арсеналі, ритуали за розкладом, усі приміщення в порядку. Вона була дослідницькою рукою Лети, а не рукою переслідувача членів правління.　

Алекс зітхнула.　

— Коли його представлять?　

— У суботу. Ансельм хоче влаштувати зустріч, можливо, чаювання.　

— Та ні. У жодному разі. Мені потрібно більше часу, щоб підготуватися.　

Стерн відвернулася від студентів, що проминули їх, і втупилася поглядом у кам’яні написи, які охороняли двері Бібліотеки Стерлінга. Дарлінґтон був тут із нею, копирсався в таємницях Єлю.　

— Єгипетська, мая, іврит, китайська, арабська, копії печерного живопису з Гроту-де-Комбарель^[8]. Там усе підніжжя ними вкрите.　

— І що вони означають? — поцікавилася тоді Алекс.　

— Цитати з бібліотек, священні тексти. Китайську цитату взято з мавзолею покійного судді. Мовою мая — з Храму Хреста, але вибрали її навмання, адже перекласти змогли лише за двадцять років.　

Дівчина засміялася.　

— Як п’яний чувак, у якого татуха з ієрогліфами.

— Якщо скористатися одним із твоїх висловів, то зроблено через сраку. Але вигляд точно має приголомшливий, чи не так, Стерн?　

Так, це приголомшувало. Приголомшувало її досі.　

Тепер Алекс згорбилася над телефоном і зашепотіла Доус, знаючи, що напевно скидається на дівчину, з якою просто зараз пориває хлопець.　

— Нам потрібна затримка.　

— І чим вона допоможе?　

Відповіді на це запитання Стерн не мала. Вони ціле літо шукали Рукавичку, але нічого не знайшли.　

— Я ходила до Першої Пресвітерської.　

— І?　

— Нічого. Принаймні наскільки я можу сказати. Надішлю тобі фотки.　

— Портали до пекла не розташовують абиде, щоб люди не могли ними тинятися.　

Мішель Аламеддін попереджала їх, коли всі разом сиділи в «Синьому штаті» після похорону декана Сендоу:　

— Це було б занадто небезпечно. Вважайте Рукавичку таємним проходом, який з’являється, якщо промовити чарівні слова. Але в цьому випадку магічні слова — це набір кроків, шлях, яким потрібно пройти. Ступаєш кілька перших кроків лабіринтом, і лише тоді шлях стає відомим.　

— Отже, ми полюємо на щось, чого навіть побачити не можемо? — перепитала Алекс.　

— Будуть знаки, символи. — Мішель здвигнула плечима. — Принаймні це одна з теорій. Ось що таке пекло й потойбіччя. Теорії. Адже люди, котрим удалося побачити той світ, не повертаються, щоб розповісти нам про нього.　

Вона мала рацію. Алекс довелося лише побувати на межі, коли вона уклала свою угоду з Нареченим, і вона це ледве пережила. Люди не мали тинятися туди-сюди між світами. Але саме це вони мусили зробити, аби повернути Дарлінґтона додому.　

— Подейкують, що існує Рукавичка, розташована на Станційному острові на озері Лох-Дерґ, — вела далі Мішель. — Ще одна могла бути в Імператорській бібліотеці Константинополя, доки її не зруйнували. А якщо вірити Дарлінґтонові, купка хлопчиськів із товариства створили Рукавичку просто тут.　

Доус мало чаєм не вдавилася.　

— Дарлінґтон так сказав?　

Мішель зачудовано подивилася на неї.　

— Його маленьким улюбленим проектом було створення магічної мапи Нью-Гейвена — усіх місць, де брала свій початок і текла сила. Він казав, що хтось із членів товариств наважився створити її, і збирався знайти.　

— І?..　

— Я сказала йому, що він ідіот, що йому слід більше часу витрачати на турботи про власне майбутнє й менше — на копирсання в минулому Лети.　

Алекс помітила, що всміхається.　

— І чим усе скінчилося?　

— А ти як гадаєш?　

— Власне, я не знаю, — відповіла вона тоді, занадто стомлена й розбурхана, аби вдавати щось. — Дарлінґтон любив Лету, але йому б хотілося послухати свого Вергілія. Він серйозно до цього ставився.　

Мішель роздивлялася недогризену булочку.　

— Мені це в ньому подобалося. Він сприймав мене серйозно. Навіть коли я такою не була.　

— Так, — тихо погодилася Доус.　

Але за літо Мішель лише одного разу повернулася до Нью- Гейвена. Упродовж червня та липня Доус шукала інформацію, гостюючи в сестри у Вестпорті, та виряджала Алекс до домашньої бібліотеки Лети із запитами на книжки й трактати. Вони намагалися знайти потрібну послідовність слів, аби оформити запити в Книзі Албемарля, утім отримували лише старі звіти про містиків і мучеників, котрим являлося пекло: Карл

Товстий, дві вежі Болоньї в Данте^[9], печери у Гватемалі та Белізі, що буцімто вели до Шибальби^[10].　

Кілька разів Доус приїжджала потягом із Вестпорта, тож вони могли посидіти разом і спробувати знайти, з чого почати. Дівчата завжди запрошували Мішель, однак вона приєдналася до них лише того разу, у вихідні, коли не працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Вони цілий день нишпорили в записах товариств і книгах ченця з Івшема^[11], потім пообідали у вітальні. Доус зробила курячий салат і лимонні батончики, загорнуті в картаті серветки, але Мішель лише поклювала їжу й весь час перевіряла телефон, поспішаючи швидше забратися звідти.　

— Вона не хоче допомагати, — зауважила Доус, коли дівчина пішла й двері «Іль-Бастоне» рішуче за нею зачинилися.　

— Хоче, — заперечила Алекс, — але боїться.　

Стерн не могла звинувачувати Мішель. Правління Лети чітко повідомило, що вони вважають Дарлінґтона мертвим, і їх не цікавили жодні інші чутки. Минулого року й так було забагато гармидеру, забагато галасу. їм хотілося перегорнути цю сторінку. Але за два тижні після візиту Мішелі Алекс і Доус зробили великий прорив — єдиний самотній параграф у щоденнику часів Лети за 1938 рік.　

Тепер Алекс відштовхнулася від стіни під Бібліотекою Стерлінга й поспіхом рушила по Ельм-стріт до Йорк-стріт.　

— Скажи їм, що я не можу зустрітися в суботу. Скажи, що в мене… інструктаж чи ще щось.　

Доус застогнала.　

— Ти знаєш, я жахливо брешу.　

— І як ти збираєшся покращити цю навичку, якщо не тренуватимешся?　

Алекс пірнула в провулок і увійшла до Халупки — гостинна прохолодна темрява задніх сходів, той солодкий осінній аромат гвоздики й смородини. Кімнати були чистісінькі, але самотні, потерті картаті канапи й краєвиди з вівчарями, що заганяли свої отари в морок. Дівчині не подобалося гаяти справжній час у Халупці. Не хотілося згадувати про ті змарновані дні, коли вона ховалася в цих таємних кімнатах, поранена й без жодної краплі надії. Жалюгідна. Цього року вона не дозволить цьому статися. Алекс збиралася знайти спосіб не втрачати контроль. Вона підхопила рюкзак із запасами, який спакувала раніше: грязюка з кладовища, крейда з кісткового пилу й щось з етикеткою «Фантомна петля», якась вигадлива ключка для лакросу, яку вона поцупила з арсеналу Лети.　

Хоч раз Алекс зробила домашнє завдання.　

Вона любила гробницю «Книги та змії», адже та була розташована навпроти цвинтаря на Ґроув-стріт, а це означало, що не доведеться зустріти багатьох Сірих, надто вночі. Іноді їх притягували туди похорони, якщо небіжчика запекло ненавиділи або палко любили; якось Алекс пощастило побачити Сірого, котрий намагався облизати щоку заплаканої жінки. Але вночі на цвинтарі не було нічого, крім холодного каменю й розпаду, — це було місце, де Сірим найменше кортіло опинитися, адже просто за рогом містився кампус, повний студентів, які фліртують і пітніють, п’ють забагато кави й живуть на самих лише нервах та егоїзмі.　

Власне гробниця скидалася на щось середнє між грецьким храмом і гігантським мавзолеєм: без вікон, без дверей, суцільний білий мармур і височезні колони на фасаді.　

— Вона мала бути схожа на Ерехтейон, — розповідав їй Дарлінґтон. — В Акрополі. А дехто каже, що на храм Ніки.　

— То на який із них? — перепитала Алекс.　

Вона відчувала, що опинилася на відносно безпечній території. Пригадала, що вчила про Акрополь та Агору і як їй подобались історії про грецьких богів.　

— Ні той ні той. Її збудували як некромантейон — будинок, де зустрічаються та спілкуються з померлими.　

Алекс засміялася, адже знала, як Сірі ненавидять усяке нагадування про смерть.　

— То вони збудували великий мавзолей? їм слід було збудувати казино й повісити табличку «Безкоштовні напої для дівчат».　

— Жорстоко, Стерн. Але ти не помиляєшся.　

Та розмова відбулася майже день у день рік тому. Сьогодні вона була сама.　

Алекс піднялася сходами й постукала в масивні бронзові двері. Цього семестру це був другий ритуал, за яким вона стежила. Перший — обряд відновлення в «Рукописі» — виявився досить простим. Члени нової делегації роздягнулися й покотили сивого ведучого новин до канави, наповненої розмарином і розпеченими вуглинами. За дві години він з’явився звідти розпашілий, спітнілий і років на десять молодший на вигляд.　

Двері розчахнула дівчина в чорних шатах, її обличчя затуляла густа вуаль, вишита чорними зміями. Вона підняла її з чола.　

— Вергілій?　

Алекс кивнула. Товариства більше не запитували про Дарлінґтона. Для нових членів делегацій вона була Вергілієм — фахівцем, авторитетом. Вони ніколи не зустрічали джентльмена з Лети. Не знали, що отримали наполовину освічену самозванку. Наскільки вони знали, Алекс — представниця Лети й завжди нею була.　

— Ти Каліста?　

Дівчина розпливлася в усмішці.　

— Президентка делегації. — Вона була старшокурсницею, напевно, на рік старша за Алекс, але здавалася людиною іншого сорту: гладенька шкіра, яскраві очі, м’яка копиця кучерів. — Ми майже готові розпочинати. Я так нервую!　

— Не треба, — заспокоїла Алекс.　

Тому що мала так сказати. Вергілій була спокійною, тямущою; вона вже все це бачила раніше.　

Вони пройшли під каменем, над яким було вирізьблено: «Отпіа тиіапtиr, пihil іпtеrіt». Усе змінюється, ніщо не зникає.　

Дарлінґтон завів очі під лоба, коли перекладав для Алекс фразу під час одного з їхніх візитів.　

— Не запитуй мене, чому товариство, яке зросло на фундаменті грецької некромантїї, вважає доречним цитувати римського поета. Отпіа dісta fоrtiоrі sі dісіа Lаtіпа.　

— Я знаю, що тобі кортить, аби я запитала, що це означає, тому не робитиму цього.　

Він аж усміхнувся.　

— Будь-що звучить ефектніше латиною.　

Тоді вони гарно розумілися, і Алекс відчувала щось на кшталт надії, таку собі легкість між ними, яка могла перерости в довіру.　

Якби вона не залишила його помирати.　

Усередині гробниця була холодною, освітленою смолоскипами, дим зникав у невеличких вентиляційних отворах високо вгорі. Кімнати здебільшого були звичними, але центральний храм мав ідеально круглу форму й був прикрашений яскравими фресками із зображенням оголених чоловіків у лаврових вінках.　

— Чому вони вилазять на драбини? — поцікавилась Алекс, уперше побачивши ці настінні розписи.　

— Ти не запитуєш, чому всі вони голі? Це символізм, Стерн. Вони підіймаються до вищого знання. На спинах мерців. Подивися на підніжжя.　

Драбини стояли на зігнутих спинах укляклих скелетів.　

У центрі кімнати височіли дві статуї жінок у вуалях із кам’яними зміями біля ніг. Вони трималися за руки, стискаючи лампу, у якій горіло блакитне полум’я. Під ними бесідували двійко літніх чоловіків. Один був убраний у чорне із золотим —випускник, який мав найвищий церковний сан. Другий скидався на чийогось дуже строгого татка, його сиве волосся було підстрижене коротким боксом, а застібнута на всі ґудзики сорочка охайно заправлена в захисного кольору штани.　

Увійшли ще дві постаті в мантіях, несучи великий ящик. Алекс сумнівалася, що це канапа з «Ікеї». Вони опустили ношу між двома латунними символами на підлозі — грецькими літерами, що спіраллю розтягнулися на мармурових плитках.　

— Чому ви так завзято лобіювали проведення ритуалу цього тижня? — поцікавилася в Калісти Алекс, кидаючи погляди на ящик, поки Буквоїди відкривали кришку за допомогою лома.　

Товариства здебільшого використовували час, відведений їм у календарі, або подавали прохання щодо невідкладного дозволу, що неодмінно перевертало з ніг на голову весь розклад. Утім Буквоїди чітко дали зрозуміти, що «Книзі та змії» для ритуалу вкрай потрібен вечір цього четверга.　

— Це був єдиний день… — Каліста завагалася, розриваючись між гордістю та потребою зберегти конфіденційність. — У певного генерала найвищого рангу дуже щільний графік.　

— Зрозуміло, — відповіла Стерн, кинувши погляд на чоловіка зі стрижкою бокс і суворим обличчям.　

Вона дістала крейду й свої нотатки та взялася малювати захисне коло обережно, точно. Дівчина й сама не помічала, як міцно стискає крейду, аж доки та розламалася навпіл, і довелося користуватися огризком. Вона нервувала, однак не мала того сповненого паніки відчуття ніколи не готового до контрольної студента. Переглянула нотатки й знову та знову малювала символи в затишному затінку вітальні «Іль-Бастоне», спираючись на крихітну акустичну систему «Нью-Ордер». Здавалося, будинок схвалював її щойно віднайдену старанність, його двері були зачинені й замкнені, а важкі запнуті завіси захищали від сонця.　

— Ми готові? — Верховний жрець наблизився, потираючи долоні. — Мусимо дотримуватися розкладу.　

Алекс не могла пригадати його імені, вона вже зустрічала цього випускника минулого року. Він стежив за ритуалом із новою делегацією. Дівчина побачила, як позаду нього Буквоїди дістали з ящика тіло. Голого блідого небіжчика поклали на підлогу.　

Повітря наповнилося ароматом троянд, а жрець, мабуть, помітив подив Алекс, позаяк сказав:　

— Ми так готуємо тіло.　

Вона не вважала себе гидливою; ціле життя була занадто близько до смерті, щоб сахатися потрощених кінцівок або вогнепальних ран — принаймні, коли йшлося про Сірих. Але зі справжнім тілом усе завжди було інакше: застигле й нерухоме, воно у своїй закляклості здавалося більш чужим за будь-якого привида. Алекс немов відчувала пустку на тому місці, де колись була людина.　

— Хто він? — запитала вона.　

— Більше ніхто. Він був Джейкобом Єшевським, улюбленцем Кремнієвої долини й другом усіх російських хакерів. Помер на яхті менш ніж двадцять чотири години тому.　

— Двадцять чотири години, — луною відгукнулась Алекс.　

«Книга та змія» зробили запит для ритуалу на сьогоднішній вечір ще в серпні.　

— У нас є власні джерела. — Чоловік смикнув головою в бік кладовища. — Мерці знали, що невдовзі надійде його час.　

— І передбачили точну дату. Як розсудливо з їхнього боку.　

Джейкоба Єшевського вбили. Алекс була в цьому впевнена. І навіть якщо «Книга та змія» не планували цього вбивства, їм було про нього відомо. Утім вона тут не для того, щоб створювати проблеми, і вже не могла допомогти Джейкобові Єшевському.　

— Коло готове, — повідомила Алекс.　

Ритуал повинно було захищати коло, але вона встановила ворота на кожній стороні світу, одні з яких залишаться відчиненими, аби всередину могла потекти магія. Саме там дівчина стоятиме на варті на той випадок, якщо хтось із Сірих спробує зіпсувати вечірку, приваблений жагою, жадібністю й потужними емоціями. Утім Алекс сумнівалася, що Сірим захочеться наближатися до щойно померлого і всієї цієї атмосфери пишного похорону, якщо тільки не станеться чогось надзвичайного.　

— Ти значно миліша за ту дівчину, з якою вештався Дарлінґтон, — зауважив жрець.　

Алекс не всміхнулася навзаєм.　

— Мішель Аламеддін грає геть не у вашій лізі.　

Чоловік лише дужче вишкірився.　

— Не існує абсолютно нікого, хто грав би не в моїй лізі.　

— Припини намагатися трахнути помічницю й починаймо, — гавкнув генерал.　

Жрець подався геть із черговою посмішкою.　

Алекс достеменно не знала, буде нахабно чи моторошно, якщо вона вдарить людину, котра стовбичить поруч із мертвим тілом, але мала намір забратися подалі від «Книги та змії» якомога швидше. Вона мусила залишатися гарною дівчинкою. Виконуй роботу. Виконуй як слід. їм із Доус не потрібні були неприємності, вони не хотіли давати Леті підстави розділити їх або втрутитися в заплановане. Досить уже того, що на їхньому шляху з’явився новий Претор.　

Пролунав низький звук гонга. Буквоїди стояли за межами кола, опустивши на обличчя вуалі, — плакальники, вбрані в чорне, а в центрі залишилися тільки генерал, верховний жрець і мрець.　

— «Там мудреці дозволили мені присісти, — взявся виводити жрець, і його голос луною розлетівся в приміщенні, — й гречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Хай там як, у цій цитаті йдеться про бібліотеки, а не про некромантію, — якось прошепотів їй Дарлінґтон. Із цієї фрази розпочинався кожний ритуал «Книги та змії». — Її висічено в камені в Бібліотеці Стерлінга.　

Алекс не хотіла зізнаватися, що здебільшого гаяла час у Бібліотеці Стерлінга, дрімаючи в одному з читальних залів із закинутими на батарею ногами.　

Жрець кинув щось у лампу над ними, і синюватий дим вистрілив угору над полум’ям, а тоді, схоже, заспокоївся й опустився до босих ніг статуй. Одна з кам’яних змій поворухнулася, її біла луска веселкою заграла у відблисках вогню. Змія поповзла до тіла, майже не помітна на тлі мармурової підлоги, а тоді заклякла, наче обнюхувала мерця. Алекс мало не вдавилася, коли вона стрибнула, широко роззявивши щелепи, і вчепилася небіжчикові в щиколотку.　

Тіло стало звиватися, м’язи судомно стиснулися, і мрець застрибав металевою підлогою, як вуж на сковорідці. Змія розтиснула щелепи, і тіло Єшевського, підстрибнувши, всілося навпочіпки, широко розставивши ноги й упершись руками в коліна; воно чеберяло, наче краб, але з такою швидкістю, що в Алекс шкіра засвербіла. Обличчя мерця — чоловікове обличчя — розтягнулося в гримасі, очі нажахано вибалушилися, рот витягнувся донизу, як у театральної маски в трагедії.　

— Мені потрібні паролі, — сказав генерал, коли тіло підстрибом рушило храмом, — надійні розвіддані, а не… — він змахнув рукою в повітрі, проклинаючи одним жестом склеп під куполом, студентів у мантіях і бідолашного мертвого Джейкоба Єшевського, — ворожіння на кавовій гущі.　

— Ми дамо те, що вам потрібно, — люб’язно відповів жрець, — але якщо вас попросять розповісти про свої джерела…　

— Гадаєте, я хочу, аби хтось узявся рознюхувати цю ілюмінатську дурню?　

Алекс не бачила жерцеве обличчя під вуаллю, але його гнів ніщо не приховувало.　

— Ми не ілюмінати.　

— Позери, — зневажливо пробурмотів один із Буквоїдів біля Алекс.　

«Це лише фасад», — подумала дівчина. Ці безцеремонні, буркотливі, страшенно ділові манери були просто прикриттям. Генерал не знав, на що погоджується, коли уклав угоду з «Книгою та змією», маючи серед знайомих когось із високопоставлених випускників. Що він собі уявляв? Що голос із потойбіччя пробурмоче якісь слова? Невже він гадав, що все відбуватиметься з гідністю? Але справжня магія мала ось такий вигляд — непристойний, занедбаний, збочений. «Ласкаво просимо до Єлю. Сер, так, сер».　

Джейкоб Єшевський заціпенів. Глибоко й неприродно опустившись навпочіпки, він повільно розхитувався з боку в бік і злегка посмикував пальцями ніг; з рота тягнулася цівка слини, очі закотилися — він нагадував якусь гротескну гаргулію.　

— Писар готовий? — запитав жрець.　

— Готовий, — відповів один із Буквоїдів у вуалі, котрий влаштувався на маленькому балкончику нагорі.　

— Отже, говори, — гиркнув жрець, — доки можеш. Відповідай на наші запитання й повертайся до спочинку.　

Він кивнув генералові, і той відкашлявся.　

— Хто був твоїм безпосереднім контактом в ФСБ?　

Тіло Єшевського з бентежною швидкістю по-краб’ячому попрямувало ліворуч, праворуч, знову ліворуч. Алекс минулого року трохи читала про големів та ґлумів, але й гадки не мала, як дати тій штуці відсіч, якщо вона нападе. Єшевський бігав підлогою від однієї латунної літери до іншої, наче вся кімната перетворилася на магічну дошку віджа, а небіжчик мчав нею, мов планшетом, і писар нагорі задокументовував кожну зупинку.　

Час від часу тіло гальмувало, і жрець кидав щось у вогонь, видобуваючи той самий синій дим. Змія підводилася, ковзала підлогою і знову кусала Єшевського, накачуючи його допінгом дивної отрути, яку мала в зубах.　

«Це лише тіло», — нагадала собі Алекс. Але це було не зовсім так. Якусь частину свідомості Єшевського повернули до тіла, аби він міг відповісти на запитання несамовитого генерала. Чи зникне вона за Серпанком, коли із цією нездоровою справою буде покінчено? І чи буде цілісною, а може, повернеться до потойбіччя понівеченою від жаху, якого зазнала, коли її запхали назад до бездиханного тіла?　

Саме тому Сірі трималися подалі від «Книги та змії». Не через те, що їхня гробниця скидалася на мавзолей, а тому, що з мерцями не слід було так поводитись.　

Алекс розглядала похилені голови Буквоїдів і писаря під вуалями. «Ви не даремно ховаєте свої обличчя, — подумала вона. — Коли настане час, на тому боці на вас чекатиме розплата».　

3

Виявилося, що диктант, який літера за літерою повідомляв реанімований мрець, потребував багато часу, і ритуал нарешті вдалося завершити аж о другій по опівночі.　

Алекс витерла намальоване крейдою коло й умисно трималася подалі від поглядів верховного жерця. Дівчина не думала, що її новій та покращеній манері не здіймати зайвих хвиль піде на користь, якщо вона вперіщить котромусь поважному випускникові коліном по яйцях.　

— Калісто, — тихо гукнула вона, зупиняючи президентку делегації.　

— Щиро дякую, Алекс! Ой, тобто Вергілію! — Дівчина захихотіла. — Усе так добре вдалося.　

— Джейкоб Єшевський міг би із цим не погодитись.　

Каліста знову засміялася.　

— І то правда.　

— Що з ним буде тепер?　

— Родичі гадають, що його кремували, тож отримають прах. Нічого страшного не сталося.　

Алекс кинула погляд на ящик, куди поклали тіло Єшевського. Коли генерал дістав свої відповіді й ритуал завершили фінальним ударом гонга, тіло не просто гупнулося на землю. Довелося чекати, доки воно стомиться, повзаючи літерами. Хай би що воно там казало, ніхто не завдав собі клопоту записати це; а видовище небіжчика, який несамовито танцював підлогою, складаючи слово за словом (може, якусь тарабарщину, чи крик із того боку могили, чи рецепт бабусиного бананового хліба), чомусь було гіршим за все, що йому передувало.　

— Нічого страшного не сталося, — луною озвалася Алекс. — А що він там написав у самому кінці?　

— Щось про материнське молоко чи Молочний Шлях.　

— Це нічого не означає, — втрутився верховний жрець. Він уже зняв вуаль і мантію та був одягнений у білу лляну сорочку та

штани, наче щойно причвалав сюди з пляжу в Санторіні. — Це просто глюк. Таке трапляється. Гірше, коли тіло несвіже.　

Алекс закинула рюкзак на плече, мріючи забратися звідти.　

— Авжеж.　

— Можливо, це була відсилка до космічної програми, — припустила Каліста, глипаючи на випускника й чекаючи його схвалення.　

— Ми перехилимо чарочку в… — почав жрець.　

Та Алекс уже прокладала собі шлях приміщенням храму, звідки вийшла до коридору. Вона не стишила ходи, аж доки вирвалася з гробниці «Книги та змії» та з лабетів трояндових пахощів; повітря на вулиці було тепле від останнього подиху літа, у небі над Нью-Гейвеном не було жодної зірочки.　

***　

Алекс здивувалася, коли виявила, що Доус чекає на неї в Халупці, сидячи босоніж по-турецькому на килимку, у шортах карго й білій футболці; її картки із записами були розкладені довкола охайними стосами, а волосся — зібране в зсунутий на один бік пучечок. Спортивні черевики вона охайно вишикувала біля дверей.　

— Ну? — поцікавилась аспірантка. — Як усе минуло?　

— Тіло вирвалося з-під контролю, і мені довелося приборкати його за допомогою «Фантомної петлі».　

— О Господи.　

— Угу, — кинула Алекс дорогою до ванної кімнати. — Я накинула на ту штуку ласо й поскакала на ній аж до Стемфорда.　

— Алекс, — розлючено зиркнула на неї Доус.　

— Усе було гаразд. Але… — Алекс скинула одяг, мріючи позбутися того протиприродного смороду. — Не знаю, уже наприкінці тіло типу розігналося. Стало видавати щось про Молочний Шлях, чи материнське молоко, чи молоко до мюслі для нечисті. Це було збіса стрьомно. — Вона ввімкнула воду в душі.　

— Ти сказала Ансельмові, що ми не можемо зустрітися з новим Претором у суботу? — Коли Доус не відповіла, Алекс повторила запитання: — Я не можу зустрітися з новим Претором у суботу, гаразд?　

Після довгої паузи Доус озвалася:　

— Я сказала Ансельмові. Але виторгувала нам лише тиждень. Можливо… можливо, Претор виявиться людиною широких поглядів.　

Алекс у цьому сумнівалася. В історії Лети було чимало шахраїв: Лі Де Форест, який спричинив блекаут у цілому кампусі та як наслідок був відсторонений; дідько, один із засновників Гайрам Бінґем III анітрохи не розумівся на археології, проте однаково потрапив до Перу, де поцупив кілька артефактів; однак товариство в жодному разі не могло тепер обрати новим Претором якогось інакодумця після всього, що сталося торік. А надто якщо до справи залучено Алекс. Вона вже й так була занадто незбагненною, експериментом, на результати якого Лета досі чекала.　

— Доус, повір мені. Хай ким був цей тип, він не дасть дозволу на турпохід до пекла.　

Вона запалила кадило, наповнене ялівцем та пало-санто, і стала під воду, дозволяючи вербені змити із себе сморід позаприродного. За місяці пошуків їм із Доус удалося знайти рівно одне свідчення того, де може бути Рукавичка, — стислий уривок тексту в щоденнику Нельсона Гартвелла часів Лети, датованому 1938 роком від Різдва Христового.　

Горбань набрався й спробував переконати нас, буцімто хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку, щоб відчиняти двері до полум ’яної печі, якщо ваша ласка. Звичайно, я вимагав доказів. «Ні, ні, — відповів Горбань, — усе занадто ризиковано, щоб залишати якісь записи». Вони заприсяглися одне одному зберігати таємницю й прохопилися лише, що звели її у святому місці. Занадто зручно, як на мене.

Закладаюся, усі вони просто пропустили каплицю й опинилися в якомусь склепі в повному ажурі.　

«У святому місці». Ось і все, що вони з Доус мали, щоб узятися до справи: один абзац про п’яницю на прізвисько Горбань. Але це не зупинило їх від відвідин усіх кладовищ, цвинтарів, синагог і церков, збудованих у Нью-Гейвені до 1938-го, у пошуках підказок. їм не вдалося нічого знайти, а тепер ще й новий Претор зазиратиме через плече.　

— А що, як ми пошлемо до біса Рукавичку й спробуємо відправити на полювання гончаків Сендоу? — гукнула Алекс, перекрикуючи шум води.　

— Минулого разу це не дуже добре закінчилося.　

Справді не дуже. За всі їхні клопоти їх іще й мало не зжерла пекельна тварюка.　

— Але Сендоу не старався як слід, чи не так? — не вгавала Алекс, змиваючи мило з волосся. — Він думав, що Дарлінґтон зник навіки, що ніяк не міг пережити подорожі до пекла. Думав, що лови лише доведуть факт Дарлінґтонової смерті.　

Це була жахлива ніч, але ритуал повернув назад Дарлінґтона чи принаймні його голос, який звинуватив Сендоу.　

Алекс вимкнула воду й схопила з гачка рушник. Помешкання здавалося неймовірно тихим.　

Спершу дівчина подумала, що їй це здалося, коли почула тихеньке:　

— Гаразд.　

Вона помовчала, відтаскаючи воду з волосся.　

— Що?　

— Гаразд.　

Очікувала, що Доус протестуватиме, сипатиме перешкодами: мовляв, це нині не на часі, їм потрібен план, це занадто небезпечно. Може, вона розклала перед собою у вітальні свої карти таро? І прочитала в них щось, окрім катастрофи?　

Алекс натягнула чисті шорти й майку. Доус сиділа на тому самому місці, на підлозі, але притиснула коліна до грудей і обхопила їх руками.　

— Як це «гаразд»? — перепитала Алекс.　

— Знаєш, як греки називали Молочний Шлях?　

— Сама знаєш, що не знаю.　

— Ґалаксіас.　

Алекс опустилася на краєчок канапи, намагаючись ігнорувати холодне лезо, що увіп’ялося в нутрощі.　

«Ґалаксіас». Ґелексі. Невже саме це слово мрець надиктовував їм знову й знову?　

— Він намагався достукатися до тебе, — сказала Доус. — Достукатися до нас.　

— Ти цього не знаєш.　

Але таке вже траплялося. Під час ритуалу-передбачення тієї ночі, коли вбили Тару, і ще раз під час ритуалу під місяцем- молодиком, коли Дарлінґтон намагався попередити їх про Сендоу. Невже він і тепер намагався це зробити? Попередити її? Звинуватити? А може, гукав її з протилежного боку Серпанку, благаючи про допомогу?　

— Є… дещо… ми можемо спробувати. — Слова Доус затиналися, помережані паузами, наче код азбукою Морзе, сигнал про небезпеку. — У мене є ідея.　

Алекс замислилася, скільки катастроф розпочалося із цих слів.　

— Сподіваюся, гарна.　

— Але якщо правління Лети дізнається…　

— Не дізнається.　

— Я не можу втратити цю роботу. І ти теж.　

Алекс не збиралася розмірковувати про це просто зараз.　

— Ми підемо до «Чорного В’яза»?　

— Ні. Нам потрібен стіл у «Сувої та ключі». Нам треба відкрити портал.　

— До пекла.　

— Нічого іншого я придумати не можу. — Голос Доус звучав розпачливо.　

Вони намагалися ціле літо й не мали чим похвалитися. Та чи докладала Алекс усіх зусиль? А може, вона почувалася в безпеці, заховавшись за своїми пошуками в «Іль-Бастоне»? Ходячи собі вуличками Нью-Гейвена, шукаючи церкви й святі місця, вишукуючи знаки Рукавички й нічого не знаходячи? Невже вона дозволила собі забути, що десь страждає загублений Дарлінґтон?　

— Добре, — відповіла вона. — Тоді ми відчинимо портал.　

— А як ми потрапимо до «Сувою та ключа»?　

— Я нас заведу.　

Доус пожувала нижню губу.　

— Я нікого не битиму, Доус.　

Дівчина посмикала пасмо рудого волосся, що закучерявилося від спеки.　

Алекс завела очі вгору.　

— І нікому не погрожуватиму. Я збираюся бути по- справжньому ввічливою.　

І буде. Вона мусила знайти шлях назад — у роль самозванки, яку грала торік, мусила знайти нову точку відліку. Вони повернуть Дарлінґтона. І це все виправить. Наскільки відомо правлінню Лети, вона просто студентка, у якої видався дуже поганий перший курс. Вони нічого не знали про те, як Сендоу покращував її оцінки, нічого про її роль у його смерті чи про вбивства, які вона назбирала однієї жахливої ночі у Ван-Найсі.　

А от Дарлінґтон знав. І якщо йому захочеться розпочати проти неї справу, усе закінчиться. Що вона робитиме в такому разі? Те, що робила завжди. Шукай виходи. Забирайся геть іще до того, як ускочити в справжню халепу. А дорогою прихопи кілька дорогоцінних артефактів. Ця мантра заспокоювала її, перетворилася на заклинання, яке допомагало відігнати страх. Але тепер усе було складніше. Варіантів у Алекс і раніше було небагато, а тепер вони значно скоротилися, та й бігти не було куди. Через Ітана. Через те, що байдуже, скористаються вони Рукавичкою, порталом чи автобусом у потойбіччя, — розплачуватися завжди доведеться з пеклом.　

4 МИНУЛОГО ЛІТА

Вона залишилася б на літо в Нью-Гейвені. Якби не Ітан.　

Алекс сказала матері, що отримала роботу в кампусі, і Мірі цього було достатньо. Вона вважала Лос-Анджелес спокусою для доньки, буцімто та зійде з літака й пірне у своє колишнє життя з давніми друзями.　

Шансів на це не було жодних, але фраза «Вони всі померли, ма» не давала Мірі розслабитися, та правда була в тім, що Алекс не хотіла додому. їй не хотілося спати в старій спальні, оточеній звуками, схожими на розбурханий океан удалині. Не хотілося слухати про материне найсвіжіше захоплення — масаж коштовним камінням, очищення аури, ароматичні олії та нескінченне полювання на прості дива. Потреба покинути Єль здавалася ризикованою, занадто скидалася на казку, жорстоку історію, де варто одного разу полишити зачарований замок, як шляху назад більше не буде.　

Алекс гадала, що проведе літо з Доус і Мішеллю Аламеддін, складаючи план порятунку Дарлінґтона. Але Доус мусила допомогти з дитиною сестрі у Вестпорті, а з Мішеллю складно було зв’язатися, тож Стерн здебільшого залишалася на самоті в «Іль-Бастоне». Вона розмірковувала, чи не відвернеться від неї будинок після всього того кровопролиття минулого семестру; вітражі більше ніколи не будуть такими досконалими, як раніше, підлогу вкривали плями крові Блейка Кілі, тепер заховані під новим килимом. А що, як вона з’явиться біля головного входу, а кругла ручка просто не повернеться для неї?　

Але того весняного дня, коли Алекс запхала меблі з вітальні до підвалу Коледжу Джонатана Едвардса й попрощалася з Мерсі та　Лорін, дверна ручка «Іль-Бастоне» радісно закалатала в руці, і двері розчахнулися, наче гостинні обійми.　

Вона справді збиралася знайти роботу на літо, але комерція в кампусі занадто загальмувалася. Тож урешті-решт Алекс просто припинила шукати варіанти. Вона мала невеличку літню стипендію від Лети й витрачала її на шкідливу їжу, заморожені яєчні роли й сосиски в тісті, які могла розігріти в тостері. Вона навіть не запитувала, чи може залишитися в «Іль-Бастоне». А просто залишилася там. Хто ще стікав за це місце кров’ю?　

Алекс марнувала дні, вивчаючи перелік навчальних курсів і базікаючи з Мерсі. Вони, як могли, склали докупи її розклад, аби вона далі читала. Книжки в м’яких палітурках Стерн теж читала одну за одною, наче прикурювала одну від одної цигарки: романи, наукову фантастику, старі детективи. їй хотілося одного — сидіти в колі світла від лампи, аби ніхто не заважав, і проживати чиєсь інше життя. Але кожен вечір дівчина просиджувала в бібліотеці. Записувала підказані Доус запити до Книги Албемарля або вигадувала власні, а тоді чекала, що саме запропонує бібліотека. Корінець однієї книжки було виготовлено зі справжнього хребця, інша щоразу, коли її розгортали, випускала хмарку м’якого туману, а ще одна була такою гарячою, що Алекс довелося покопирсатися на кухні й повернутися з рукавичками для духовки, щоб торкнутися її.　

Кондиціонер був лише в арсеналі, аби захистити артефакти, тож, коли на вулиці стало занадто спекотно, Алекс узяла гору ковдр і подушок зі спальні Данте й улаштувала собі гніздечко на дні тигля Гайрама. Дарлінґтона це смертельно обурило б, але кондиціонер того вартував. Іноді Алекс спала всередині, і їй снилася зелена верхівка гори. Вона вже бувала там раніше, знала шлях нагору сходами й вузькими переходами, де пахло вологим камінням. Там була кімната з трьома вікнами й круглим умивальником, у якому можна було побачити зірки. Вона бачила, як у воді відбивалося її обличчя. Але, прокидаючись, Алекс розуміла, що ніколи не бувала в Перу, а лише читала про це в книжках.　

Стерн саме лежала на боці на одній з оксамитових канап у вітальні «Іль-Бастоне» й читала потертий примірник «Людини в картинках»^[12], який знайшла в Бібліотеці інституту юнаків, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий, тож вона не відповіла. Покинувши Лос-Анджелес, Алекс позбулася всіх старих контактів. Утім, коли телефон задзвонив удруге, вона підняла.　

Ітанів голос, той помітний акцент, вона впізнала одразу.　

— Алекс Стерн. Нам потрібно побалакати. Зрозуміла?　

— Ні, — відповіла вона, а серце мало не вистрибувало з грудей.　

Того дня дощило, і Алекс розчахнула всі завіси, аби подивитися на грозу; сіре небо розривали яскраві спалахи блискавок.　

Дівчина сіла й поклала в книжку замість закладки чек. З’явилося неприємне відчуття, що вона вже ніколи не дочитає цю історію.　

— Не хочу обговорювати це телефоном. Прийдеш до мене додому.　

Він думав, що вона в Лос-Анджелесі. «Це добре», — сказала собі Алекс. Ітан не знав, що не може так просто спіймати її. Але чому він зателефонував?　

Ітан був дилером Лена, ізраїльським гангстером, що працював з ошатного будиночка, облаштувавшись на вершечку Енсіно^[13], над шосе 405.　

Алекс гадала, що він уже давно про неї забув.　

— Я не поїду на Малголленд, — відповіла вона. — У мене немає машини.　

Навіть якби вона була в Лос-Анджелесі, то нізащо не поїхала б у гори до Ітанового будинку, щоб він випустив кулю їй у голову без жодних свідків.　

— У твоєї матері є машина. Стара «джетта». Ненадійна. — Авжеж, Ітан знав, де знайти її матір. Чоловіки на кшталт Ітана знали все про те, де можна знайти важіль. — Шломо вже давно спостерігає за твоїм будинком, але лише твоя мама приходить і йде. Тебе там немає. Де ти, Алекс?　

— Просто зараз?　

Дівчина роззирнулася вітальнею, подивилася на вкриті пилюкою килимки, м’яке літнє світло, що лилося крізь забризкані дощем шибки.　

Вона почула, як гуркнула в холодильнику на кухні машина для льоду. Пізніше вона приготує собі бутерброд — хліб із м’ясним асорті, що його Доус замовила, дізнавшись, яка частина раціону Алекс складається з курячих паличок, і що магічним чином з’являлося щотижня.　

— Зависаю з друзями в каньйоні Топанґа. Приїду на вихідні.　

— Не в суботу. Приїжджай завтра. У п’ятницю до п’ятої.　

Ітан дотримувався кашруту й святкував шабат. Для вбивств і грабіжок він мав решту шість днів на тиждень.　

— У мене є робота, — відповіла Алекс. — Можу приїхати в неділю.　

— Розумниця.　

Вона поклала слухавку й притиснула телефон до грудей, витріщившись на кесонну стелю. Світло блимнуло, і Алекс зрозуміла, що будинок заражається її страхом. Витягнула руку й притиснула долоню до відполірованих дощок підлоги. Тієї ночі, коли вона мало не померла від кровотечі в коридорі нагорі, «Іль- Бастоне» теж зазнав травм — розбили одне з його чарівних вікон, а килими заляпали кров’ю. Алекс допомагала все відчистити. Стовбичила біля чоловіка, котрого Доус найняла засклити вікно. Виводила парою і щіткою кров із підлоги й килимів у коридорі. Її кров, кров декана Сендоу та Блейка Кілі. Вони обидва померли, але не вона. Алекс вижила, і «Іль-Бастоне» теж.　

Алекс не знала, завібрувала підлога насправді чи тільки здалося, але це її заспокоїло. Коли кампус спорожнів, це місце стало її безпечною гаванню — надійною, темною і прохолодною. Виходила вона лише час від часу, ішла на прогулянки вгору пагорбом до критого мосту біля Музею Елі Вітні; його червона клуня стримувала річку, наче на картині, з якої посміялася б Мерсі. Алекс їздила новим велосипедом до Едґертон-парку, прокладала собі шлях між квітковими клумбами й дивилася на　стару сторожку, а через день каталася аж до «Чорного В’яза», годувала Космо, гуляла занедбаним лабіринтом із живоплоту. Але завжди поверталася до будинку на Орандж-стріт, до «Іль- Бастоне».　

Алекс думала, що почуватиметься тут самотньо без Доус і Дарлінґтона, але натомість сьорбала газованку просто зі старомодного холодильника, дрімала у вишуканій спальні з вікнами, прикрашеними зображеннями сонця та місяця, нишпорила в арсеналі. Будинок завжди міг показати їй щось новеньке.　

їй не хотілося нікуди їхати. Не хотілося повертатися до жалюгідної маминої квартирки у Ван-Найсі. І не хотілося говорити з Ітаном. Може, у нього були незакінчені справи з Леном, які він на рік поставив на паузу? Або він якось дізнався про те, що зробила Алекс? Невже він пов’язав її зі смертю свого кузена?　

Це мало не надто велике значення. Вона мусила поїхати. Погортала номери на телефоні та знайшла Майкла Ансельма. Він був членом правління Лети, котрий зайняв владну порожнину, що залишилася після декана Сендоу. Майкл випустився п’ятнадцять років тому, і вони з Доус перечитали його щоденник часів Лети, але той виявився надзвичайно нудним. Імена, дати ритуалів і майже нічого більше. Телефонна розмова з ним була такою самою. Голос сухий, невиразний, наче йому кортіло повернутися до роботи в бухгалтерії, чи банку, чи де він там міг друкувати гроші. Але саме він забезпечив Алекс велосипедом і ноутбуком, тож вона не збиралася жалітися.　

Ансельм підняв слухавку після другого гудка.　

— Алекс?　

Голос у нього звучав стурбовано, і дівчина не могла його звинувачувати. Вона ж цілком могла телефонувати, щоб повідомити, що бібліотека юридичного факультету зайнялася або армія мерців зібралася в обідній залі. Стерн небагато про нього знала, але уявляла, що він носить смугасті краватки й повертається додому до жовтого лабрадора, двох дітей, що залучені до «Житла для людей»^[14], і дружини, яка не втрачає гарної форми.　

— Привіт, Майкле, вибач, що турбую посеред дня…　

— Усе гаразд?　

— Усе нормально. Але мені потрібно повернутися додому на вихідні. Побачитися з мамою.　

— Ох, мені прикро це чути, — відповів чоловік, наче вона сказала йому, що її мати хвора. Власне, Алекс була й до такого повороту абсолютно готова.　

— Чи міг би ти, тобто Лета, допомогти мені з перельотом?　

Алекс знала, що мала б почуватися ніяково, але відколи мало не померла в цьому домі, то просила Лету про про все необхідне без жодних вагань. Вони завинили їй, і Доус, і Дарлінґтонові. Доус не просила нічого, а Дарлінґтон, хай йому біс, не збирався нічого отримати, тож розраховуватися належало Алекс.　

— Авжеж! — відгукнувся Майкл. — Усе, що потрібно. Я перемкну тебе на мою помічницю.　

Ось і все. Ансельмова помічниця замовила машину до аеропорту та рейс назад. Алекс замислилася, сяде на нього чи лежатиме мертвою на вершечку Малголленд-драйв. Вона спакувала до наплічника білизну й зубну щітку та зазирнула до арсеналу, проте збагнула, що й гадки не має, що саме взяти із собою. Почувалася так, наче рушає простісінько до пастки, однак Лета не поширювала предметів, які могли б зупинити чоловіка на кшталт Ітана. Принаймні нічого такого, що вона могла б пронести на літак.　

— Я повернуся, — прошепотіла вона будинкові, коли за спиною замкнулися вхідні двері.　

Постояла, прислухаючись до тихого скавчання шакалів під ґанком і сподіваючись, що її слова будуть правдивими.　

Алекс дотрималася тієї обіцянки. Навіть дочитала книжку Рея Бредбері. От тільки не знала, що повернеться зі свіжою кров’ю на руках.　

Плащ багатьох лисиць　

Походження: Ґослар, Німеччина, XV століття

Дарівник: «Сувій та ключ», 1993

Вважають творінням Аларіка Фестнера, котрого згодом спалили на вогнищі, звинувативши в скороченні популяції місцевих лисиць.　

Плащ багато разів змінював господаря, і є записи, що він належав якомусь оксфордському донові в той самий період, коли там викладав К. С. Льюїс, але це ніколи не було остаточно доведено. Подейкують, що колись такий плащ, повітаний у шафу чи гардероб, створював портал, утім, хоч би якою магією ця річ володіла чи не володіла, вона давно зникла.　

Черговий доказ нестабільності портальної магії. Див. Таяара як рідкісний виняток.　

З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом　

5　 ЖОВТЕНЬ

Уранці в п’ятницю Алекс разом із Мерсі пішла на лекції з курсів «Сучасні поети» і «Вступ до електроніки», де докладала всіх зусиль, аби слухати уважно. Навчальний рік лише розпочався, і було ще занадто рано для недосипань.　

Того вечора їй кортіло залишитися вдома, трохи перепочити, закінчити розвішувати постери в кімнаті. Сторона Мерсі вже була прикрашена репродукціями картин і колажами поетичних рядків, написаних китайською, з модними ілюстраціями. Над ліжком вона повісила саморобний палантин із синього тюлю, який додавав кімнаті гармонії. Але Мерсі й Лорін захотілося сходити кудись, тож вони пішли. Алекс навіть вдягнула сукню, коротку чорну, зі схожими на павутиння шлейками; дівчата були в таких самих, але інших кольорів. Вони втрьох здавалися Стерн невеличкою армією, сновидами у вишуканих нічних сорочках. Мерсі й Лорін узули сандалі зі шкіряних смужок; у Алекс таких не було, тож вона обрала потерті чорні черевики. У них було легше бігати.　

Вони зупинилися біля гойдалки, щоб пофотографуватися, і Алекс вирішила надіслати мамі одну світлину, на якій мала найщасливіший вигляд і здавалася нормальною. Лорін ліворуч — пишне волосся медового відтінку й зуби, біліші за світло прожектора. Мерсі праворуч — чорний блискучий боб, великі вінтажні сережки у вигляді маргариток, насторожений погляд.　

Цікаво, чи Ітанові люди досі стежили за Мірою? А може, він вирішив дати її матері спокій, адже Алекс робила те, що було сказано. Каліфорнія скидалася не на інше узбережжя, а на іншу еру, туманний час, якому не хотілося додавати чіткості, адже деталі були занадто болючими, щоб фокусуватися на них.　

Вечірка відбувалася в будинку на Лінвуд-стріт, неподалік від сумного занепалого помешкання «Святого Ельма», де на даху завзято крутилися флюгери. Алекс усю ніч пила воду й смертельно нудьгувала, але це її не займало. їй подобалося стояти із червоною пластянкою в руці в оточенні подружок і вдавати, наче вона набралася. Ну, не зовсім удавати. Вона закинулася бас- беладоною. Алекс обіцяла собі, що не вживатиме цього року, але рік був повним лайном, тож вона робила те, що мусила.　

У суботу зранку, доки Мерсі ще спала, вона вислизнула з кімнати й зателефонувала до «Сувою та ключа». Як і обіцяла, залишалася абсолютно ввічливою; а потім знову згорнулася в ліжку калачиком і спала, доки Мерсі не розбудила її.　

Дівчата поснідали в їдальні, Алекс, як завжди, навантажила на тарілку цілу гору. Вони збиралися відкрити портал у пекло; було трохи нервово — а таке навряд додає апетиту. Натомість Стерн почувалася так, наче не могла наїстися. Хотілося ще сиропу, ще бекону, ще всього. Сірі полюбляли це місце, аромати їжі, плітки. Алекс могла б захистити його так само, як звела захист навколо кімнати в гуртожитку. Але якщо на неї щось нападе, хотілося мати Сірих достатньо близько, аби скористатися ними… просто не так близько, щоб вони могли докучати. А тут вони майже зливалися з натовпом. У всьому цьому було щось сповнене миру: мерці ділили хліб із живими.　

Алекс знала, що в Єлі є чарівніші приміщення, але це було її улюбленим — темне дерево балки високо вгорі, величезний кам’яний камін. Вона любила сидіти тут і купатися у хвилях калатання посуду й галасу розмов. Дівчина гадала, що Дарлінґтон вишкіриться, коли розповіла йому про те, як любить їдальню ДжЕ, та він лише кивнув і сказав: «Вона занадто велична для шинку чи заїздного двору, але почуваєшся там саме так. Наче можеш задерти ноги й перечекати будь-яку негоду». Можливо, так і було для якогось утомленого мандрівника, для студентки, яку із себе вдавала Алекс. Однак місце справжньої Стерн було серед негоди, вона була блискавкою негараздів. Це зміниться, коли Дарлінґтон повернеться. їм із Доус більше не доведеться удвох намагатися зачинити на засув двері, що захищають від темряви.　

— Ти куди? — запитала Мерсі, коли Алекс підвелася й запхала до рота шматок хліба з маслом. — Ми маємо почитати.　

— Я вже дочитала «Оповідь лицаря»^[15].　

— А «Розповідь Батської ткалі»?^[16]　

— Ага.　

Лорін відкинулася на стільці.　

— Пригальмуй. Алекс, ти випереджаєш план із читання?　

— Я тепер дуже старанна.　

— Ми мусимо вивчити перші вісімнадцять рядків, — нагадала Мерсі. — А це непросто.　

Алекс відклала сумку.　

— Що? Чому?　

— Аби знати, як вони звучать? Вони написані середньоанглійським діалектом.　

— Я мусила вивчити їх іще в старшій школі, — повідомила Лорін.　

— Це тому, що ти ходила до тієї модної підготовчої школи в Брукліні, — відповіла Мерсі. — А ми з Алекс сиділи в загальноосвітній школі, плекаючи свій хлопський розум.　

Лорін від сміху мало не виплюнула свій сік.　

— Ти обережніше, — вишкірилася Алекс. — Мерсі тебе обскакає.　

— Ти не сказала, куди йдеш! — гукнула їй назирці Лорін, коли вона сягнистим кроком вийшла з їдальні.　

Алекс майже забула, як стомлюється, коли вигадує якісь відмовки.　

Доус уже чекала на неї перед музичною школою, рожево-білий фасад якої був подібний до надміру прикрашеного торта. Стерн ніколи не бувала у Венеції й напевно ніколи не побуває, але знала, що це їхній стиль. Дарлінґтон любив і цю будівлю.　

— Вони погодились?　

Ні тобі «добрий день», ні «як справи». Доус мала неймовірно незграбний вигляд у довгих шортах-карго, білій футболці з трикутним вирізом і з полотняною торбинкою через плече. Щось у ній здавалося недоречним, і Алекс зрозуміла, що так звикла бачити Памелу з навушниками на шиї, що без них вона здавалася голою.　

— Типу того, — озвалася Алекс. — Я сказала їм, що прийду з перевіркою.　

— Ой, добре… Зачекай, а чому ти щось перевіряєш?　

— Доус. — Алекс кинула на неї погляд скоса. — Ну що я перевірятиму?　

— Ти сказала, що поговориш із ними, а не набрешеш їм.　

— Брехня — це підвид розмови. Дуже корисний підвид. До того ж багато брехати не довелося.　

Після всього лайна, яке «Сувій та ключ» улаштували торік — окрім наркотиків, звичайно, — це таки відповідало правилам Лети. Проте вони пускали до гробниці чужих, містян, і залучали їх до ритуалів. Усе закінчилося вбивством і скандалом. І, звичайно, не було жодних наслідків, окрім суворого попередження й штрафу.　

Роббі Кендалл чекав на сходах до гробниці в картатих шортах і блакитній футболці поло; біляве волосся було достатньо довгим, аби натякати на те, що він серфінгує, але не здаватися непристойним. Пообідня спека, схоже, геть не займала хлопця. Здавалося, він узагалі ніколи в житті не пітнів.　

— Привіт, — кинув він, нервово всміхаючись. — Алекс? Чи… е-е-е… мені називати тебе Вергілієм?　

Алекс відчула, як заціпеніла біля неї Доус. Під час двох перших ритуалів її не було поряд. Вона не чула цього імені, відколи зник Дарлінґтон.　

— Правильно, — відповіла Алекс, потайки витираючи долоні, перш ніж потиснути йому руку. — А це Окулус. Памела Доус.　

— Круто. І що ви, друзі, хочете побачити?　

Алекс незворушно подивилася на нього.　

— Дай мені ключі. Ти можеш зачекати на вулиці.　

Роббі повагався. Він був новим президентом делегації, старшокурсником, якому кортіло все робити правильно. Справжній комплекс відмінника.　

— Я не знаю, чи…　

Алекс озирнулася через плече й стишила голос:　

— Невже ти хочеш цим розпочати рік?　

У Роббі відвисла щелепа.　

— Я… Ні.　

— Бездушна неповага ваших друзів Слюсарів минулого року мало не коштувала життя мені й Доус. Двом представницям Лети. Вам пощастило, що вас не позбавили всіх привілеїв.　

— Позбавили?　

Здавалося, він навіть ніколи не замислювався, що таке можливо.　

— Правильно. Не відсторонили вас на семестр або й цілий рік. Я виступала за поблажливість, але… — Вона здвигнула плечима. — Можливо, це було помилкою.　

— Ні, ні. Авжеж, ні. — Роббі покопирсався з ключами. — Авжеж, ні.　

Алекс було його майже шкода. Хлопець уперше спробував смак магії під час ініціації минулого семестру, уперше зазирнув у світ за Серпанком. Йому пообіцяли рік несамовитих подорожей і таємниць. Він зробив би що завгодно, аби його запаси не вичерпувалися.　

Важкі двері відчинилися до вигадливого кам’яного входу, прохолодна темрява подарувала бажане полегшення після спеки. Сірий у штанах у вузьку смужку радісно наспівував щось собі під носа в коридорі, роздивляючись скляну вітрину із чорно-білими світлинами. Інтер’єр «Сувою та ключа» був навдивовижу важким порівняно з повітряним фасадом, — грубе каміння, помережане мавританськими арками. Здавалося, наче вони увійшли до печери.　

Алекс вихопила ключі з руки Роббі, перш ніж він устиг передумати.　

— Почекай, будь ласка, на вулиці.　

Цього разу він не заперечив, лише завзято сказав:　

— Аякже! Не поспішайте.　

Коли двері за ними зачинилися, Алекс сподівалася почути лекцію або принаймні побачити, як сердито насупиться Доус, але та мала замислений вигляд.　

— Що таке? — поцікавилася Стерн, коли вони рушили коридором до святилища.　

Доус здвигнула плечима, і здалося, наче вона досі вбрана в один зі своїх важких світшотів.　

— Ти говорила, як він.　

Невже Алекс удавала із себе Дарлінґтона? Вона підозрювала, що так і було. Щоразу, коли вона говорила з авторитетністю Лети, це насправді був його голос, упевнений, переконливий, сповнений знання. Такою вона насправді ніколи не була.　

Алекс відчинила двері до ритуальної зали. То було просторе приміщення у формі зірки в серці гробниці, зі статуєю лицаря в кожному із шести гострих кутів і круглим столом у центрі. Проте стіл насправді був зовсім не столом — це були двері, прохід туди, куди ти хотів потрапити. А також до деяких місць, куди не хотів.　

Алекс погладила рукою напис на його краю. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Тара стояла біля цього стола перед тим, як її вбили. Вона була тут чужою, так само як Алекс.　

— Спрацює? — запитала дівчина. — Цей нексус нестабільний.　

Саме тому Слюсарі скористалися психоделіками, саме тому вимушені були покластися на міську дівчину та її хлопця-дилера, котрі змішали їм спеціальне зілля, що відкриватиме портали й полегшить перехід до інших земель.　

— У нас немає Тариного таємного соусу.　

— Не знаю, — озвалася Доус, кусаючи губу. — Я… я не знаю, що ще спробувати. Ми можемо зачекати. Нам слід так і вчинити.　

їхні погляди зустрілися над великим круглим столом, буцімто зробленим із дощок стола, за яким колись збиралися лицарі короля Артура.　

— Нам слід, — погодилась Алекс.　

— Але ми не збираємося чекати, чи не так?　

Стерн похитала головою. Уже понад три місяці спливло після похорону Сендоу, після того, як Алекс поділилася своєю теорією про те, що Дарлінґтон не помер, а застряг десь у пеклі, він став демоном-джентльменом, що так нажахав мертвих і всіх чудовиськ, котрі зібралися за Серпанком. За виділений їм час вони з Доус не дізналися нічого, що підтвердилоб, нібито це не просто марний оптимізм. Утім це не зупинило дівчат від спроб вигадати спосіб, аби дістатися до Дарлінґтона. «Ґалаксіас». Ґелексі. Крик із протилежного боку Серпанку. На що буде схожою потреба знову стати ученицею? Знову бути Данте? Місяці пошуку Рукавички не дали жодного результату, і це могло теж нічого не дати, та вони принаймні спробують. Ансельм був батьком вихідного дня — ретельно стежив за ними з Нью-Йорка, але дозволяв мати власні справи. Не слід було розраховувати, що новий Претор чинитиме так само.　

— Встановімо захисти, — запропонувала Алекс.　

Вони з Доус працювали разом, насипавши сіль Соломоновим вузлом: звичайне коло не спрацювало б. Теоретично вони відкривали портал до пекла чи принаймні до котрогось його закапелка, і, якщо Дарлінґтон нині був більше демоном, ніж людиною, їм не хотілося, щоб він поскакав кампусом із такими, як він, новими друзяками.　

Кожна лінія вузла торкалася іншої, тож сказати, де розпочиналася ця фігура, було неможливо. Алекс звірилася з малюнком, який скопіювала з книжки про духовне стримування. Вочевидь, демони полюбляли загадки й ігри, тож вузол мав відволікти, доки їх проженуть чи (як у Дарлінґтоновім випадку) закують у кайдани із чистого срібла. Принаймні Алекс сподівалася, що це чисте срібло. Вона знайшла їх у шухляді в арсеналі й щиро сподівалася, що Лета не заощадила. А що, як пекельне створіння знову спробує вирватись? Вони поклали коштовний камінець на кожну сторону світу: аметист, сердолік, опал, турмалін. Маленькі блискучі дрібнички, щоб стримати монстра.　

— Вигляд у них не дуже, еге ж? — запитала Алекс.　

Доус лише дужче прикусила губу.　

— Усе буде гаразд, — запевнила Стерн, не вірячи жодному слову.　

— Що далі?　

У коридорі вони насипали лінії із солі що пів метра — додаткові вартові на той випадок, коли раптом щось таки прорветься крізь вузол. Остання лінія була світло-коричневою. Сіль, змішана з їхньою кров’ю, — остання лінія оборони.　

Доус витягнула зі своєї торби крихітну іграшкову трубу.　

Алекс не змогла приховати свого подиву.　

— Ти збираєшся викликати Дарлінґтона з пекла за допомогою оцього?　

— У нас немає дзвоників «Святого Аврелія», а для ритуалу потрібен лише «інструмент, що закликає до дії чи здіймає тривогу». У тебе є записка?　

Під час невдалого обряду під місяцем-молодиком вони скористалися майновою угодою, договором, який Дарлінґтон підписував, сповнений надії та рішучості.　

Цього разу в них нічого такого не було, але була записка від Мішелі Аламеддін, яку дівчата знайшли в столі Вергілієвої спальні в Леті. Кілька віршованих рядків і записка:　

Колись в одному монастирі виготовляли такий чистий арманьяк, що монахам довелося втекти до Італії, коли Людовик XIV жартома пригрозив стратити їх, аби зберегти таємний рецепт. Це остання пляшка. Не пий на голодний шлунок і не телефонуй, якщо не помер.　

Щасти тобі, Вергілію!

Негусто, але пляшка арманьяку в них теж була. Не така розкішна, як Алекс собі уявляла, з каламутного зеленого скла, а на старій етикетці неможливо було нічого розібрати.　

— Він її не відкоркував, — зауважила Доус, коли Алекс поставила пляшку на підлогу в центрі вузла, вираз обличчя в неї був обурений.　

— Ми не копирсалися в його шухляді з нижньої білизною. Це лише алкоголь.　

— Але він призначений не для нас.　

— І ми його не п’ємо, — відрубала Стерн.　

Адже Доус мала рацію. Вони не мали б цупити речі, які призначено Дарлінґтонові та які були важливими для нього.　

«Ми його повернемо, і він нам пробачить, — переконувала вона себе, витягаючи із сумки келишок і наповнюючи його. Рідина була теплою й помаранчевою, як надвечірнє сонце. — Він пробачить мені. За все».　

— Для цього нам справді потрібно четверо людей, — не вгавала Доус. — По одному на кожну сторону світу.　

їм потрібно було четверо людей. їм потрібно було знайти Рукавичку. їм потрібно було знайти більше часу й вигадати щось краще за цей зліплений зі шматків ритуал.　

Але ось вони стояли на краєчку стрімчака, і Алекс розуміла, що Доус не хоче, аби її вмовили стрибнути. їй потрібно було щось, за що можна вхопитися.　

— Ходімо, — підбадьорила Алекс. — Він чекає на іншому боці. Памела глибоко вдихнула, її карі очі блищали занадто яскраво.　

— Гаразд.　

Вона витягнула з кишені невеликий слоїчок із кунжутною олією і заходилася змащувати нею стіл, водячи пальцем уздовж краю: спершу дівчина рухалася за годинниковою стрілкою, потім проти й монотонно наспівувала щось пишномовною арабською.　

Повернувшись до стартової точки, Доус ззирнулася з Алекс, а тоді провела пальцем по олії, замкнувши коло.　

Здалося, наче стіл пірнув у порожнечу. Алекс охопило відчуття, ніби вона дивиться у вічність. Дівчина звела погляд і побачила темне коло там, де ще минулої миті було скляне слухове віконце. Ніч була зоряною, але навколо панував полудень. їй довелося заплющити очі, коли несамовито запаморочилося в голові.　

— Запалюй, — наказала Доус. — Поклич його.　

Алекс чиркнула сірником і піднесла його до записки, а потім кинула охоплений полум’ям папір у порожнечу, де колись стояв

стіл. Аркуш немов завис там, його краї закрутилися, і, перш ніж записка впала, дівчина кинула у вогонь жменю металевих ошурок. Слова стали облазити з паперу й попливли в повітрі.　

Щасти　

тобі　

ти　

помер

— Тримайся подалі, — попередила Доус.　

Вона піднесла трубу до рота. Звук, який пролунав, мав бути тоненький і слабкий. Натомість від стін відбилося густе ревіння, переможний спів ріжка, що кликав вершників на лови.　

Алекс почула вдалині м’які кроки чиїхось лап.　

— Працює! — прошепотіла Доус.　

Вони нахилилися над тим місцем, де колись був стіл, і Памела ще раз дунула в трубу — луна повернулася до них, помандрувавши кудись далеко.　

«Ходи додому, Дарлінґтоне». Алекс підняла келих арманьяку й перехилила його в зоряну прірву. «Повертайся й випий із цієї модної пляшки, проголоси тост». Вона досі чула в голові ту стару пісеньку. «Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Дозволь мені повести тебе за руку».　

Звук кроків наростав, але тепер вони не були схожі на м’які доторки лап. Вони були занадто гучними й дедалі гучнішали.　

Алекс роззирнулася кімнатою, шукаючи підказок, що саме відбувалося.　

— Щось не так.　

Звук пролунав десь у темряві. Десь унизу.　

Він струсонув кам’яну підлогу, набухаючи гуркотом, який дівчина відчула через черевики. Вона вдивилася в порожнечу й відчула сморід сірки.　

— Доус, зачиняй.　

— Але…　

— Зачиняй портал!

Тепер вона бачила в темряві червоні плями й за мить зрозуміла: це очі.　

— Доус!　

Занадто пізно. Алекс позадкувала й наштовхнулася на стіну, коли зі стола вирвалося стадо схарапуджених коней і помчало кімнатою бурхливою масою чорної плоті. Вони були вугільного кольору й мали червоні розпечені очі. Після кожного удару копит підлога вибухала полум’ям. Коні помчали крізь двері храму, розкидаючи навкруги сіль і каміння, та з гуркотом зникли в коридорі. Пекельні коні один за одним прорвалися крізь соляні лінії.　

— Вони не збираються зупинятися! — крикнула Доус.　

Вони збиралися розтрощити вхідні двері й вирватися на вулицю.　

Та коли схарапуджені тварини наштовхнулися на лінію солі, змішаної з кров’ю, то здалося, наче хвиля налетіла на скелі. Стадо розсипалося праворуч і ліворуч безладним несамовитим потоком. Один із коней упав на бік, його тоненьке іржання скидалося на людський плач. Він підвівся, і налякані тварини з тупотом повернулися до храму.　

— Доус! — крикнула Алекс.　

Вона знала чимало смертельних слів. Мала срібні ланцюги, зав’язану вигадливими вузлами мотузку, клятий кубик Рубика, адже демони полюбляли головоломки. Але й гадки не мала, як дати раду стаду коней, які фиркали сіркою і з’явилися з пекельних глибин.　

— Геть із дороги! — верескнула Доус.　

Алекс притиснулася до стіни. Доус стояла з протилежного боку стола, з обличчям в обрамленні рудого волосся, і викрикувала слова, яких Алекс не розуміла. Потім піднесла до рота трубу, і той звук нагадував про тисячу ріжків, цілий військовий оркестр.　

«Вони розтопчуть її, — подумала Алекс. — Від неї нічого не залишиться, вона перетвориться на попіл».　

Коні стрибнули чорним потоком важких тіл і синього полум’я, і Доус жбурнула трубу до прірви. Тварини пірнули за нею,

виписавши неможливу дугу в повітрі, наче були не кіньми, а морською піною. Потекли, як вода, і розчинилися в темряві.　

— Зачиняй! — крикнула Алекс.　

Доус підвела порожні долоні й потерла їх, наче змиваючи все це.　

— Ґхалака аль-бааб! Аль-таріік мухарам лакум!

А тоді в приміщенні луною озвався голос — він пролинув десь унизу чи вгорі, неможливо було сказати. Однак Алекс упізнала його, а почуте слово було чітким і благальним.　

«Заждіть».　

— Ні! — заволала Доус.　

Але було вже занадто пізно. Пролунав грандіозний гуркіт, наче затріснулися важкі двері. Алекс збило з ніг.　

6

З того, що трапилося далі, Алекс запам’ятала небагато. У вухах дзвеніло, очі сльозилися, а сірка так сильно тхнула, що вона ледве встигла перекотитися й стати рачки, перш ніж її знудило. Почула, що Доус теж блює, і мало не розревілася від радощів. Якщо Памелу нудить, вона не померла.　

Роббі забіг у приміщення, відмахуючись від диму, і закричав:　

— Якого дідька?! Якого дідька?!　

Потім і його вирвало.　

Уся кімната була вкрита чорною кіптявою. Алекс і Доус були нею запорошені. А стіл — стіл, за яким буцімто збиралися лицарі короля Артура, — тріснув посередині.　

«Заждіть».　

Вона навіть не могла вдати, наче не чула цього, адже Доус теж почула. Коли портал із гуркотом зачинився, Алекс помітила страждання в її очах.　

Стерн підповзла до аспірантки. Та зіщулилася під стіною і тремтіла.　

— Жодного клятого слова, — прошепотіла Алекс. — Це була перевірка та й годі.　

— Я чула його… — На очах у Доус набрякли сльози.　

— Я знаю, але просто зараз ми мусимо прикрити власні дупи. Повторюй за мною. Це була перевірка.　

— Це була пере… перевірка.　

Решта минула, як у тумані: крики делегатів «Сувою та ключа»; дзвінки від їхніх членів правління й випускників; ще трохи криків Майкла Ансельма, який приїхав приміською електричкою і запропонував скористатися тиглем Гайрама, щоб відремонтувати стіл і знову зробити його цілим. Доус з Алекс доклали всіх зусиль, аби відтертися від кіптяви, а тоді зустрілися з Ансельмом у центральній залі гробниці «Сувою та ключа».　

— Ми тут ні до чого, — кинула Алекс. Краще було одразу атакувати. — Ми хотіли переконатися, що вони не відкривають

портали й не влаштовують несанкціоновані ритуали, тому я вигадала приманку, щоб викрити їх.　

Вона заздалегідь підготувала легенду. Не очікувала, що доведеться прикривати нею грандіозний вибух, але нічого іншого запропонувати не могла.　

Ансельм тинявся туди-сюди, затиснувши в руці телефон, з якого долинали крики якогось випускника «Сувою та ключа». Чоловік прикрив мобільник рукою.　

— Ви знали, що нексус нестабільний. Хтось міг загинути.　

— Стіл розвалився навпіл! — верещав із телефона випускник. — Увесь храм зруйновано!　

— Ми замовимо прибирання. — Ансельм знову прикрив телефон і несамовито прошепотів: — «Іль-Бастоне».　

— Не хвилюйся, — звернулася Алекс до Доус, коли вони пройшли повз гурт розлючених Слюсарів і рушили сходами вниз на хідник. Роббі Кендалл мав такий вигляд, наче пролетів крізь димар і загубив один зі своїх черевиків-лоферів. — Ансельм звинувачуватиме мене, а не тебе. Доус?　

Вона не слухала. Погляд у неї був нажаханий і відсутній.　

Те слово. «Заждіть».　

— Доус, ти маєш триматися купи. Ми не можемо розповісти, що сталося, хай там як тебе контузило.　

— Гаразд.　

Але вона мовчала всю дорогу до «Іль-Бастоне».　

Одне-єдине слово. Дарлінґтонів голос. Завзятий, вимогливий. «Заждіть».　

Вони майже впоралися, майже дотягнулися до нього. Були так близько.　

Йому самому все вдалося б. Завжди ж вдавалося.　

***

Щоб відмитися від смороду, довелося майже годину натиратися петрушкою і мигдальною олією. Доус пішла до ванної Данте, а Алекс роздягнулась у чарівній кімнаті Вергілія з ванною на вигнутих лапах.　

Її одяг перетворився на ганчір’я.　

— Ця грьобана робота мала б давати стипендію для відшкодувань, — буркнула дівчина, звертаючись до будинку й натягаючи спортивний костюм з емблемою Лети, а по тому спустилася до вітальні.　

Ансельм досі не закінчив телефонної розмови. Він був молодший, ніж їй спочатку здалося, трохи за тридцять, і мав непоганий вигляд у діловому стилі.　

Майкл, тільки-но побачив Алекс, підвів угору палець, і вона попрямувала до кухні, де знайшла Доус. Дівчина вже дістала тарілки з копченим лососем й огірковим салатом, поклала у відерце з льодом пляшку білого вина. Алекс хотілося завести очі під лоба, але вона була голодна, а в Леті було так заведено. Можливо, їм слід було просто запросити пекельну потвору на вечерю з холодними закусками.　

Доус стояла перед мийкою, повною посуду й мильної піни, і витріщалась у вікно; вода текла, щойно вимите волосся вільно звисало. Алекс іще ніколи не бачила її з такою зачіскою.　

Вона потягнулася й вимкнула воду.　

— Усе нормально?　

Памела далі витріщалася у вікно. Дивитися там не було на що — провулок, стіна чепурного закинутого вікторіанського маєтку.　

— Доус? Ансельм нас іще не відпустив. Я…　

— Лета встановила в «Чорному В’язі» охоронну систему, коли… коли ми дізналися, що будинок певний час залишатиметься порожнім. Просто кілька камер.　

Алекс відчула, як у шлунку щось неприємно затріпотіло.　

— Знаю. Вхідні двері, задні двері.　

Сендоу переконався, що всі вікна забили дошками, а старий «мерседес» перемонтували коштом Лети. Доус час від часу брала його, виконуючи доручення, просто аби автівка не застоювалася.　

Тепер вона геть похнюпилась.　

— Я встановила одну в бальній залі.　

У бальній залі. Там, де вони спробували влаштувати ритуал під місяцем-молодиком.　

— І?　

Алекс чула, як у вітальні розмовляв Ансельм, а в мийці тріскалися мильні бульбашки.　

— Щось… я отримала сповіщення. — І Доус кивнула на телефон на кухонній стійці.　

Алекс змусила себе взяти його й провести по екрану. Не було видно нічого, крім темного туману, на краях танцювали слабенькі вогники.　

— Це все, що записує камера, — промовила Доус.　

Стерн вдивлялася в екран, наче могла знайти в темряві якусь постать.　

— Це просто міг бути Космо. Він міг перекинути камеру.　

Дарлінґтонів кіт відкинув усі спроби переселити його до «Іль- Бастоне» або квартири Доус неподалік від богословського факультету. Єдине, що їм залишалося, — приносити йому данину у вигляді їжі та води й сподіватися, що кіт пригляне за «Чорним В’язом», а старий будинок — за ним.　

— Не тіш себе надією, Доус.　

— Авжеж, не буду.　

Авжеж, ні.　

Проте вигляд у неї досі був нажаханий, і Алекс знала, про що дівчина думала.　

«Заждіть». Благання пролунало занадто пізно, та що, як Дарлінґтонові якимось чином вдалося вибратися, коли портал у «Сувої та ключі» затріснувся? Що, як їм випадково все вдалося? Що, як вони повернули його назад?　

«А що, як усе пішло геть не так?» Раптом те, що чекало в «Чорному В’язі», зовсім не було Дарлінґтоном?　

— Алекс? — гукнув із сусідньої кімнати Ансельм. — На два слова. Тільки ти, будь ласка.　

Але Доус навіть не поворухнулася. Вона вчепилася руками за краї мийки, наче хапалася за страхувальну балку на американських гірках, наче приготувалася заверещати, коли машинка рвоне донизу. Чи розуміла колись Алекс по- справжньому, ким був Дарлінґтон для Памели Доус? Тихенької, замкнутої Доус, яка опанувала мистецтво зливатися з меблями? Дівчини, яку лише він називав Пеммі?　

— Ми спекаємося Ансельма, а потім підемо подивимося, — вирішила Алекс.　

Голос у неї був спокійний, але серце мало не вискакувало з грудей.　

«Це нічого», — запевняла вона себе, приєднавшись до Ансельма у вітальні. Кіт. Сквотер. Примхлива гілка якогось дерева. Примхливий хлопчисько. їй потрібно було зберігати ясну голову, якщо вона збиралася вигадати, як заспокоїти Ансельма й членів правління Лети.　

— Я поговорив із новим Претором. Він і так неохоче погодився на цю вакансію, і сумніваюся, що сьогоднішні події додадуть йому впевненості, тож я доклав усіх зусиль, аби трохи згладити цю маленьку катастрофу.　

Дякувати здавалося недоречним, тож Алекс промовчала.　

— Що ви насправді робили в «Сувої та ключі»?　

Вона сподівалася, що Майкл не буде таким прямим. У Леті полюбляли ходити навколо проблем околяса, там працювали справжні фахівці з пошуку запилюжених килимків, під які можна було замести правду. Дівчина уважніше придивилася до Ансельма: засмаглий після якоїсь літньої відпустки, трохи пожмаканий після нічних пригод. Він розстібнув комірець і налив собі скотчу. Майкл скидався на актора, який грає чоловіка, чия дружина щойно попросила розлучення.　

— Я відчув сморід сірки, — втомлено повів далі він. — Напевно, будь-хто в радіусі трьох кілометрів його відчув. Тож розкажи мені, що саме у твоєму заклинанні пішло не так, щоб спричинити отаке? Щоб розтрощити стіл, якому кілька століть?　

— Ви самі казали: у них нестабільний нексус.　

— Не настільки нестабільний, щоб із неба падали вогонь і сірка. — Він підняв угору келих і тицьнув пальцем, наче замовляв ще один. — Ви намагалися відкрити портал до пекла. Я вважав, що чітко дав зрозуміти. Деніел Арлінґтон не…　

Алекс замислилася. Він не збирався вдовольнятися відмовками про нещасний випадок чи невдале заклинання. Проте вона не збиралася визнати, що намагається знайти Дарлінґтона, а надто якщо він міг повернутися, надто якщо в «Чорному В’язі» могло чекати щось значно гірше.　

— То не була випадковість, — збрехала вона. — Я це навмисно зробила.　

Ансельм кліпнув.　

— Ти збиралася знищити стіл?　

— Так і є. їм не може просто так зійти з рук накоєне минулого року.　

— Алекс, — чоловік злегка насупився, — наша робота — захищати. А не карати.　

«Не дури себе. Наша робота — пересвідчитися, що дітлахи не галасуватимуть і приберуть за собою».　

— їм не можна було повертатися до проведення ритуалів, — наполягала дівчина. — Не можна було продовжити з того самого місця, де вони зупинилися.　

Злість у її голосі була щирою.　

Ансельм зітхнув.　

— Може, і не можна. Але той стіл — безцінний артефакт, і тобі пощастило, що тигель може зібрати його докупи. Я ціную твоє… почуття справедливості, але принаймні Доус мала б подумати краще.　

— Доус пішла за компанію. Я сказала їй, що мені потрібна людина для ритуалу, але не пояснила, що саме запланувала.　

— Вона не дурепа. Я ні на секунду цьому не повірю. — Ансельм уважно роздивлявся дівчину. — Яким заклинанням ти скористалася?　

Він перевіряв її, а вона, як завжди, не виконала домашнього завдання.　

— Я сама його вигадала. — Ансельм скривився. Добре. Він уже вважав Алекс некомпетентною. Це могло зіграти їй на руку. — Використала старий рецепт бомби-смердючки, який знайшла в одному зі щоденників із днів Лети. Якийсь хлопчина скористався ним для розіграшу.　

— Оце ти так добивалася справедливості? За допомогою бомби-смердючки?　

— Усе вийшло з-під контролю.　

Ансельм похитав головою і перехилив решту скотчу.　

— Рівень ідіотизму тут просто зашкалює. Я здивований, що хтось узагалі вижив.　

— Я просто дотримуюся давньої традиції.　

Ансельма це, схоже, не розсмішило. Він нітрохи не був схожий на Дарлінґтона чи навіть Сендоу. Лета зі своїми таємницями були чимось, що сталося з ним випадково.　

— Тобі пощастило, що ніхто не загинув. — Чоловік поставив склянку та ззирнувся з Алекс. Вона щосили старалася прибрати невинного вигляду, але досвіду в цьому мала небагато. — Я збираюся висунути теорію. Сьогодні ввечері ти не намагалася зруйнувати стіл. Ти намагалася відкрити портал до пекла і якось дотягнутися до Деніела Арлінґтона.　

От чому він не міг бути одним із дурнів?　

— Цікава теорія, — озвалась Алекс. — Але жодного зв’язку з реальністю.　

— Так само, як твоя теорія про те, що Дарлінґтон у пеклі? Чистісінькі фантазії?　

— Ви юрист?　

— Так.　

— Ви й говорите, як юрист.　

— Не вважатиму це образою.　

— Це не образа. Якби я хотіла вас образити, то сказала б, що ви такі до діла, як свиня штани наділа. До прикладу. — Вона знала, що повинна опанувати власну злість, але була втомлена й засмучена. Члени правління чітко дали зрозуміти, що не вірять її теорії про місце перебування Дарлінґтона й що не буде жодних героїчних спроб урятувати його. Та якщо Ансельм чимось переймався, то не виказував цього. Вигляд у нього був

виснажений. — Дарлінґтон заслуговує на невеличке зусилля з нашого боку. Якби не декан Сендоу, він би не опинився там, унизу.　

«Якби не я».　

— Там, унизу, — зачудовано повторив Ансельм. — Невже ти справді гадаєш, що пекло — це велетенська яма десь під каналізаційними трубами? Що туди можна дістатися, якщо достатньо довго копати?　

— Я не це мала на увазі.　

Утім саме це Ґелексі й уявляла. Логістика й наслідки відкриття порталу чи використання Рукавички її не займали. Це була робота Доус. А Стерн мала стати ядром, коли Доус визначить, куди саме націлити гармату.　

— Не хочу бути грубим, Алекс. Але ти навіть не розумієш масштабу проблем, які можеш спричинити. І задля чого? Заради шансу спокутувати свою провину? Заради теорії, яку ти навіть нормально сформулювати не в змозі?　

Дарлінґтон чудово б її сформулював, якби був тут.　

І Доус могла б, якби не боялася говорити замість шепотіти.　

— Тоді знайдіть когось із гідним резюме, аби він переконав вас. Я знаю, що Дарлінґтон… — Вона мало не сказала «там, унизу». — …не помер.　

Він спокійно міг просто зараз зручненько відпочивати в бальній залі «Чорного В’яза».　

— Ти втратила наставника й друга. — Погляд Ансельмових синіх очей був спокійний і добрий. — Віриш чи ні, я розумію тебе. Але ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід. Ти й гадки не маєш, що з них може вирватись.　

Чому ці люди ніколи не розуміли? Захисти себе. Сплати свої борги. Іншого способу жити не було, якщо ти хотів жити як слід.　

Дівчина схрестила руки на грудях.　

— Ми йому завинили.　

— Він покинув нас, Алекс. Час прийняти це. Навіть якщо ти мала рацію, те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном. Я ціную твою відданість. Але якщо ви з Памелою Доус знову спробуєте щось подібне, Лета більше не буде вам рада.　

Він підійняв порожню склянку так, наче сподівався, що вона повна, а тоді відставив убік. Склав руки на грудях, і Алекс помітила, що чоловік ретельно добирає слова. Йому страшенно кортіло забратися звідси, повернутися до Нью-Йорка й свого життя. Були люди, котрі завжди носили в собі Лету, котрі шукали роботу, де доведеться полювати на чарівні артефакти або писати дисертації на окультні теми, котрі замикалися в бібліотеках або подорожували земною кулею в пошуках нової магії. Але Майкл Ансельм до них не належав. Він став юристом, знайшов роботу, яка вимагала носити костюми й досягати результатів. У нього не було того стрімкого лагідного потягу до науки, як у декана Сендоу, не було Дарлінґтонової жадібної допитливості. Він жив пересічним життям, підтримуваним грошима й правилами.　

— Алекс, ти мене розумієш? Других шансів більше не буде.　

Вона зрозуміла. Доус втратить роботу. Алекс втратить стипендію. Усе скінчиться.　

— Я розумію.　

— Пообіцяй мені, що на цьому все скінчиться, що ми зможемо, як завжди, повернутися до своїх справ, а ти приготуєшся наглядати за ритуалами щочетверга. Я знаю, що ти не отримала необхідної підготовки, але в тебе є Доус, і ти здаєшся… кмітливою дівчиною. Мішель Аламеддін теж доступна, якщо ти почуваєшся…　

— Ми впораємося. Ми з Доус зможемо дати цьому раду.　

— Я більше тебе не прикриватиму. Більше жодних проблем, Алекс.　

— Більше жодних проблем, — пообіцяла вона. — Можете мені довіряти.　

Дрібна брехня нітрохи не складніша за велику.　

7

Алекс гадала, що вони зможуть помчати простісінько до «Чорного В’яза», щойно піде Ансельм, але він з’єднав їх зі своєю помічницею, яка по черзі телефонувала випускникам «Сувою та ключа» і членам правління Лети, щоб Алекс і Доус могли раз за разом усе пояснити й щиро перепросити.　

Дівчина натиснула на кнопку та вимкнула мікрофон.　

— Це щось нездорове. Я можу вдавати щирість, доки щось не розперіщу.　

— Ну, тоді спробуй відчути її.　

Доус насупилася й тицьнула в кнопку так, наче насаджувала на паличку коктейльну креветку.　

— Мадам Секретар, я б хотіла поговорити про шкоду, якої ми сьогодні завдали…　

Уже було по опівночі, коли вони нарешті звільнилися від кайданів вибачень і подалися до старого «мерседеса», запаркованого за «Іль-Бастоне». Алекс була не певна, чи правильно сідати в таку мить у Дарлінґтонову машину. Це якось муляло, наче вони просто збиралися заскочити за ним, наче він чекав на них у кінці довгої під’їзної доріжки «Чорного В’яза» з рюкзаком на плечі, готовий утиснутися на заднє сидіння, наче вони їхатимуть і їхатимуть, аж доки автівка здасться чи відростить крила.　

Доус і в кращі часи була нервовою водійкою, а сьогодні, схоже, боялася, що «мерседес» вибухне, якщо вона витисне з нього більше за шістдесят кілометрів на годину. Але кінець-кінцем вони таки дісталися до кам’яних колон біля входу до «Чорного В’яза».　

Дерева навколо будинку досі хизувалися густим літнім листям, тож, коли дівчата під’їхали до цегляних стін і шпилястих дахів, будинок з’явився занадто несподівано, ставши неприємним сюрпризом. У кухні горіло світло, але це вони налаштували його ввімкнення за допомогою таймера.　

— Дивись, — ледь чутно видихнула Доус.　

Алекс уже й так дивилася. Після того, як декан Сендоу навмисно провалив ритуал, який мав повернути Дарлінґгона додому, вони забили вікна другого поверху дошками. А тепер крізь них пробивалося слабеньке світло, м’яке й переливчасте, наче бурштин.　

Доус запаркувалася перед гаражем. Вона так міцно стискала кермо, що аж кісточки пальців побіліли.　

— Це може нічого не означати.　

— Отже, це нічого й не означає, — кинула Алекс, зрадівши тому, як спокійно звучить її голос. — Припини душити кермо й ходімо.　

Обидві тихенько зачинили дверцята машини, і Стерн збагнула: вони бояться сполохати те, що могло чекати нагорі.　

Повітря було прохолодним — перша ознака того, що літо минуло й надходить осінь. Більше не буде світлячків, випивки на ґанку, більше ніхто не гратиметься до пізньої ночі у квача.　

Алекс відчинила двері до кухні, і Доус задихнулася від несподіванки, коли Космо вистрибнув з-за шафок і з вереском помчав повз них на подвір’я.　

У Стерн мало серце не вискочило.　

— Коте, якого хріна?　

Доус притиснула свою торбу до грудей, ніби то був якийсь талісман.　

— Ти бачила його хутро?　

Один бік котячого білого хутра здавався випаленим до чорноти. Алекс кортіло придумати якесь пояснення. Космо завжди вмів ускочити в халепу, повертався додому з новим шрамом або весь в ожинових колючках, зате з нещасною мертвою мишею в пазурах. Але тепер дівчині не вдавалося витиснути із себе жодного слова.　

Виходячи з «Іль-Бастоне», вони зазирнули до арсеналу Лети, де прихопили ще трохи солі, а також узяли срібні ланцюги. Ті здавалися дурнуватими й ні до чого не придатними, дитячими іграшками, бабусиними казками.　

Доус уклякла на порозі кухні, ніби там справді було відкрито портал до пекла.　

— Ми можемо зателефонувати Мішелі або…　

— Ансельмові? Якщо ми прикликали якесь чудовисько, невже ти справді хочеш розповісти йому про це?　

— Як на чудовисько воно дуже тихо поводиться.　

— Можливо, це велетенська змія.　

— Чому ти не можеш помовчати?　

— Це не змія, — заспокоїла Алекс. — Це досі може нічого не означати. Або… просто щось зайнялося від струму абощо.　

— Я не відчуваю запаху диму.　

То що ж це за вогники танцювали нагорі?　

Це не мало значення. Якби Дарлінґтон був тут, стояв зараз на цьому порозі, то не вагався б. Він був би лицарем. Він підготувався б значно краще, але піднявся б цими сходами. «Захисти себе. Сплати свої борги».　

— Я йду нагору, Доус. Ти можеш лишитися тут. Я на тебе не ображатимусь.　

Вона говорила щиро. Але Доус однаково рушила назирці.　

Дівчата стрімко минули яскраво освітлену кухню й пірнули в темряву.　

Коли приходила годувати Космо чи забирати пошту, Алекс ніколи не зазирала до інших кімнат. Вони були занадто тихими, занадто застиглими. Здавалося, наче йдеш розбомбленою церквою.　

Доус зупинилася біля підніжжя центральних сходів.　

— Алекс…　

— Я знаю.　

Сірка. Тут смерділо не так сильно, як у «Сувої та ключі», але сплутати цей запах було неможливо.　

Алекс відчула, як потилицею покотилися холодні краплі поту. Вони могли повернути назад, могли краще озброїтися, покликати на допомогу, зателефонувати Мішелі Аламеддін і розповісти, що ступили крок і накоїли дурниць. Проте Алекс відчувала, що не може зупинитися. Вона стала ядром. Вона стала кулею. А зброя вистрілила тієї миті, коли Доус повідомила її, що в будинку щось не так. «Ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід». їй не залишалося нічого, крім як продовжувати.　

На вершечку сходів вони знову зупинилися. Те саме золотаве світло мерехтіло в коридорі, просочуючись з-під зачинених дверей бальної зали. Алекс чула дихання Доус — вдих носом, видих ротом — і намагалася заспокоїтися, підходячи до дверей. Стерн потягнулася до клямки та зі свистом відсмикнула руку. На дотик та виявилася гарячою.　

— Що ми накоїли? — тремтливим голосом запитала Доус.　

Алекс загорнула руку сорочкою, схопилася за клямку й розчахнула двері.　

Спека вдарила їх, наче відчинилися дверцята духовки. Тут пахнуло не сіркою, а чимось солодким, чимось, що нагадувало палене дерево.　

Усередині було порохняво, забиті дошками вікна були, як завжди, похмурими, уздовж стін вишикувалися гирі та спортивне устаткування. Ніхто не завдав собі клопоту стерти коло, намальоване крейдою для невдалого ритуалу Сендоу на місяць- молодик.　

Нікому не хотілося повертатися до бальної зали: усі пам’ятали, як над ними застигла пекельна потвора, звуки вбивства й жахливу незворотність усього.　

Тепер Алекс раділа, що вони були такими боягузами. Крейдяне коло світилося золотим і скидалося радше на мерехтливу стіну, а в центрі, схрестивши ноги, голий, як немовля у ванні, сидів Деніел Табор Арлінґтон V. З його чола випиналися два звивисті роги. їхні зморшки сяяли, немов залиті рідким золотом, а тіло було вкрите яскравими плямами. Шию обіймав широкий золотистий комір, прикрашений рядами гранатів і нефритів.　

— Ох, — видихнула Доус, її погляд заметався кімнатою, наче боявся зупинитися десь, та нарешті втупився в протилежний куток — найвіддаленіше місце від Дарлінґтонового прутня, який був дуже збуджений і сяяв, мов якась заряджена до вух фосфорна паличка-переросток.　

Очі в хлопця були заплющені, руки лежали на колінах, долонями вниз, наче він медитував.　

— Дарлінґтоне, — витиснула із себе Алекс.　

Нічого. Здавалося, жар линув простісінько від нього.　

— Деніеле?　

Доус човгнула вперед, гупаючи черевиками по вкритих пилюкою дошках, утім Алекс зупинила її, простягнувши руку.　

— Ні, — наказала вона. — Ми навіть не знаємо, чи він це.　

«Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».　

Вигляд у Доус був безпомічний.　

— У нього волосся відросло.　

Алекс знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, та Памела мала рацію. Дарлінґтонова стрижка завжди була охайною, але не занадто охайною, і це давалося йому, як і решта, без жодних зусиль. А тепер волосся зібралося на шиї кучериками. Вочевидь, у пеклі не було барбершопів.　

— Він… він не здається пораненим, — наважилася промовити Алекс.　

Ані шрамів, ані синців, усі кінцівки неушкоджені. Проте вона знала, що вони з Доус думають про те саме: доки вони намагалися розгадати загадку про те, як потрапити до пекла, і жили своїми життями, дивилися телик, їли морозиво й готувалися до навчального року, Дарлінґтон був живий та застряг, а може, і зазнавав тортур у пеклі.　

Невже вона не вірила цьому? Попри те що називала його демоном-джентльменом? Попри всі суперечки з Ансельмом і правлінням? Невже якась її частина вважала, що решта має рацію, а ці неоковирні пошуки були черговою спробою стрімголов кинутися в халепу й позбутися почуття провини через його смерть?　

Але ось він тут. Принаймні хтось дуже схожий на нього.　

— Те коло утримує його, — озвалася Доус. — Це старі чари Сендоу.　

«Слухай тишу в порожньому домі. Тут тебе не зустрінуть знайомі».　

Збагнувши, що Дарлінґтон міг бути живий на тому світі, Сендоу скористався останніми митями ритуалу, щоб заборонити йому повернення до «Чорного В’яза» і світу живих.　

Доус нахилила голову набік.　

— Гадаю, він у пастці. — Вона раптом немов прокинулася зі сну. На обличчі з’явилася мало не паніка. — Ми маємо знайти спосіб витягнути його.　

Алекс кинула погляд на голе рогате створіння, що сиділо в позі лотоса, яку похвалила б її мати.　

— Не певна, що це гарна ідея.　

Але Доус уже рішуче ступила до кола. І потягнулася до нього.　

— Доус…　

Щойно її рука торкнулася периметра, дівчина закричала. Рвучко позадкувала, притискаючи пальці до грудей.　

Алекс кинулася до неї і відтягнула геть. Сірчастий сморід знову накрив її черговою хвилею, і вона ледве стрималася, щоб не виблювати. Присіла навпочіпки біля Доус і примусила відпустити зап’ястя. Пальці в неї були обпеченими до чорноти. Алекс пригадала, як вирвався з кухні Космо. Він теж спробував перетнути коло. Намагався підійти до Дарлінґтона.　

— Ходімо, — сказала Стерн. — Я відвезу тебе назад до «Іль- Бастоне». Там мусить бути якесь зілля, бальзам чи щось таке, хіба ні?　

— Ми не можемо залишити його, — запротестувала Доус, коли Алекс потягнула її вгору.　

Дарлінґтон сидів мовчазний і незворушний, наче якийсь золотий божок.　

— Він нікуди не подінеться.　

— Це наша провина. Якби я завершила ритуал, якби портал…　

— Доус. — Алекс струсонула її. — Це не так працює. Сендоу відправив пекельну потвору…　

Кімната здригнулася від низького гарчання. Дарлінґтон не поворухнувся, але було очевидно, що звук долинув від нього.　

Алекс відчула, як шкіра пішла сиротами.　

— Не думаю, що йому це подобається, — прошепотіла Доус.　

«Невже це ти?» — хотілося запитати Алекс. їй кортіло спробувати помчати простісінько крізь коло. Невже вона перетвориться на купу жаринок? На соляний стовп? І що чекало з протилежного боку цієї мерехтливої габи? Дарлінґтон? Чи щось убране в його шкіру?　

— Ходімо, — сказала вона, ведучи Доус до виходу з бальної зали й униз сходами.　

Не хотілося залишати хлопця, але так само не хотілося перебувати в тій кімнаті ще бодай хвилину.　

Алекс замикала кухонні двері, коли завібрував телефон.　

Витягнувши його з кишені, вона одним оком спостерігала за Доус, а другим — за світлом, що лилося із забитих дошками вікон нагорі. Побачивши ім’я на екрані, повагалася.　

— Це Тернер, — сказала, підштовхуючи Доус до машини.　

— Детектив Тернер?　

«Зателефонуй мені».　

Дівчина насупилась і відповіла.　

«Ви наберіть. Пам’ятаєте як?»　

Вона й сама не знала, чому сердиться. Місяцями не чула нічого від Тернера. Розуміла, що детектив розізлився після деканової смерті, але гадала, що він гарно до неї ставився, і спільне розслідування їм чудово вдалося. На її подив, телефон задзвонив майже негайно. Вона була впевнена, що Тернер проігнорує її повідомлення. Йому не подобалися накази.　

Алекс увімкнула гучний зв’язок.　

— Таки пам’ятаєте, — сказала вона. Заштовхнула Доус на пасажирське сидіння й прошепотіла: — Я поведу.　

Памелі, мабуть, справді було боляче, адже вона не заперечила. — У мене на медичному факультеті тіло, — повідомив Тернер.　

— Припускаю, на медичному факультеті є чимало тіл.　

— Мені потрібно, щоб ти чи ще хтось приїхав і подивився.　

Це теж боляче вкололо. Тернер знав краще за інших, через що вона пройшла минулого року, але, схоже, тепер Алекс була просто представницею Лети.　

— Чому?　

— Щось тут не сходиться. Просто приїдь, скажи, що мені ввижається, і ми знову не розмовлятимемо.　

Алекс не хотілося їхати. Не хотілося, щоб Тернер міг просто викликати її, коли йому заманеться й ні на хвилину раніше. Але він був Центуріоном, а вона була Данте. «Вергілієм».　

— Гаразд. Але з вас могорич.　

— Дідька лисого я тобі винен. Це твоя нинішня робота.　

Він поклав слухавку. Алекс кортіло принципово проігнорувати його. Але краще перейматися через небіжчика, ніж через те, що сиділо в бальній залі «Чорного В’яза». Вона занадто швидко дала задній хід, і з-під коліс на всі боки бризнула галька.　

«Ти не тікаєш із місця злочину, Стерн. Заспокойся».　

Вона відмовлялася дивитися в дзеркало заднього виду. Не хотіла бачити того мерехтливого золотавого світла.　

Доус притиснулася до дверцят із пасажирського боку. Вигляд у неї був такий, наче її ось-ось знудить.　

— Чергове вбивство?　

— Власне, цього він не сказав. Просто тіло.　

— Ти не… Це може бути пов’язано з тим, що ми зробили?　

Трясця. Алекс про це навіть не подумала. Варіант був малоймовірним, але в ритуалів траплялися різноманітні віддачі, а надто коли вони не вдавалися.　

— Сумніваюся, — сказала вона впевненіше, ніж почувалася.　

— Хочеш, аби я поїхала з тобою?　

Якась її частина хотіла цього. Доус була кращим представником Лети, ніж Алекс колись удасться стати. Вона знатиме, куди дивитися, що казати. Але вона була травмована всередині й ззовні. їй потрібен був шанс зцілитися й трохи поборсатися у відчутті власної провини та скорботі. Алекс знала те відчуття.　

— Ні, ти Окулус. А це справа Данте.　

Ці слова сміховинно заспокоїли Доус. Вона не здавалася на волю страху. Вона дотримувалася протоколу.　

Дівчата їхали з відчиненими вікнами, огорнуті прохолодним нічним повітрям. Просто зараз вони могли бути де завгодно. Вони могли бути ким завгодно, звільнитися від страху чи обов’язку й прямувати до якогось гарного місця. На канікули. На вечірку. До хатинки на узбережжі. Дарлінґтон міг розтягнутися позаду, запхавши наплічник під сидіння й закинувши руки за голову. З ними все могло бути гаразд.　

— Це був він? — прошепотіла в темряві Доус, і нічне повітря підхопило її слова й кинуло на заспане місто, на довколишні будинки й поля.　

Алекс не знала, що відповісти, тож увімкнула радіо й поїхала до кампусу, мріючи побачити вогні «Іль-Бастоне», котрі повідомлять їй, що вона вдома.　

Дарлінґтон легко впорався із шакалами — нічого дивного. У нього просто на лобі написано, що він належить до Лети, і так приємно бачити, що хтось щиро насолоджується всіма дарами «Іль-Бастоне». Коли я пояснювала йому деталі еліксиру Гайрама, він процитував мені Єтса. «Світ наповнений магічними речами, що терпляче чекають, доки наше чуття стане достатньо гострим». Мені бракувало сміливості зізнатися йому, що я знаю цю цитату й завжди ненавиділа її. Занадто легко повірити, що за нами стежить і нас вивчає щось нескінченно терпляче, а ми тим часом, нічого не підозрюючи, мчимо до незворотного одкровення.　

Мій новий Данте завзятий, і я підозрюю, що моє найперше завдання — зашкодити цьому його ентузіазмові вбити його самого. З якою легкістю він говорить про магію, наче вона не заборонена, наче вона не потребує завжди жахливої розплати.　

Щоденник Мішелі Аламеддін часів Лети (Коледж Гоппера)

8

Коли вони повернулися до арсеналу, Доус проінструктувала Алекс, як зцілити опіки на її пальцях, увесь час наполягаючи, що з нею все гаразд і вона залюбки залишиться на самоті. Стерн бачила, що з Памелою точно не все гаразд, та якщо їй хотілося вчепитися в навушники й дві години не братися за дисертацію, заважати вона не збиралася. Мерседес дівчина запаркувала позаду «Іль-Бастоне», щоб Доус не переживала, що вона поїхала сама, і викликала машину до медичного факультету.　

Тернер скинув їй адресу, але цю частину кампусу вона знала не дуже добре. Якось раз бувала в медичній бібліотеці, коли Дарлінґтон відвів її до підвальної кімнати з гарненькими панелями на стінах, уздовж яких вишикувалися полиці зі слоїками з чорними кришками й квадратними етикетками — у кожному плавав цілий людський мозок або його частина.　

— Кушинґова приватна колекція, — повідомив він, висуваючи одну із шухляд під полицями, де було сховано рядок черепів немовлят.　

Він натягнув гумові рукавички й вибрав два з них для щоквартального передбачення, яке влаштовували «Череп і кістки».　

— Чому ці? — запитала Алекс.　

— Черепи ще не сформовані повністю. У них можна побачити всі можливі варіанти майбутнього. Не переймайся, ми повернемо їх неушкодженими.　

— Я не переймаюсь.　

Зрештою то були лише кістки. Утім візит до Кушинґової колекції дорогою назад Дарлінґтон з її дозволу здійснив самотужки.　

Будівля на Джордж-стріт, 300, анітрохи не скидалася на чарівну давню бібліотеку з її стелями, помережаними зірками. Майже весь квартал посідала кафедра психології — велика, сіра й сучасна споруда. Алекс очікувала побачити поліційні автівки, загороджувальну стрічку для місць злочину, можливо, навіть репортерів. Але все було тихо. Перед темним фургоном на вулиці був припаркований Тернерів «додж».　

Вона довго стояла на хіднику. Торік благала Тернера залучити її до розслідування, а от тепер вагалася, думаючи про створіння в золотавому колі, яке могло бути чи не бути Дарлінґтоном. Алекс уже й так мала забагато занепокоєнь і забагато таємниць, які треба було зберегти. Вона не могла дозволити втягнути себе у вбивство. А якась параноїдальна частина її розмірковувала, чи це, бува, не якась вигадлива підстава; а що, як Тернер дізнався про завдання, які вона виконувала для Ітана.　

Проте варіантів було небагато: піти додому чи пройти крізь вогонь, а Стерн не надто вмілазалишатися необпаленою. Вона написала Тернерові, і за хвилину вхідні двері відчинилися.　

Детектив помахав, запрошуючи її всередину. Вигляд у нього був гарний, але так було завжди. Чоловік умів одягатися, і його літній костюм кольору хакі складався із самих лише чітких ліній і гострих складок.　

— У тебе такий вигляд, наче ти втекла з дитячої кімнати поліції, — сказав він, помітивши її спортивний костюм з емблемою Лети.　

— Я взялася за кардіотренування. Прибігла сюди підтюпцем.　

— Справді?　

— Ні. Що відбувається?　

Тернер похитав головою.　

— Імовірно, просто пересічна смерть, ніяк не пов’язана з… фокусами-покусами. Але після балагану, який ви влаштували минулого року, я хотів почути експертну думку.　

— Я націлилася розслідувати злочин, Тернере. А ви на що націлились?　

— Я вже шкодую, що зателефонував тобі.　

— І ви такий не один.　

У фоє було тихо й темно, усередину лилося лише світло вуличних ліхтарів. Вони поїхали ліфтом на третій поверх, і Алекс рушила за детективом голим коридором, що його яскраво освітлювали флюоресцентні лампи. Помітила ліжко на колесах і двох чоловіків у синіх вітрівках, котрі підпирали стіни під кабінетом патологоанатома, не бачачи нічого, крім своїх телефонів.　

Вони чекали, щоб забрати тіло.　

— Де всі? — поцікавилась Алекс. Не могла відігнати думку про цирк навколо Тариної смерті.　

— Наразі все скидається на природну смерть, тож ми намагаємося не здіймати галасу.　

Тернер провів її до тісного, захаращеного кабінету з великим вікном, з якого вдень, мабуть, відкривався гарний краєвид. А тепер воно було просто блискучим чорним дзеркалом, і Алекс, упіймавши своє відображення, знервовано подумала, наче потрапила в якусь іншу версію свого життя. їй таки доводилося бувати в дитячій кімнаті поліції, і просто пощастило, що в дорослому віці вона обійшлася без приводів. Побачивши власне віддзеркалення в недолугому спортивному костюмі поруч із Тернером у його вишуканому одязі, Алекс відчула себе якоюсь миршавою, і це їй не сподобалось.　

— Хто вона така? — запитала дівчина.　

Жінка завалилася на робочий стіл так, наче поклала голову на витягнуту руку, щоб подрімати кілька хвилин. Її довге, заплетене в косу, злегка посивіле волосся лежало на плечі, а окуляри висіли на різнокольоровому ланцюжку на шиї.　

— Ти була біля вогнища? — поцікавився Тернер. — Від тебе пахне… — Він повагався, і Алекс здогадалася, що детектив не знаходить слів, адже пахло не зовсім димом.　

— Ритуальні штуки, — пояснила вона, і Тернер передбачувано насупився.　

Але він залишався детективом.　

— Сьогодні не четвер.　

— Я намагаюся трохи дати лад справам, доки семестр не почався як слід.　

Тернер подивився на неї так, ніби знав, що це брехня, ну й нехай. Алекс нітрохи не прагнула пояснювати йому, що вони з Доус намагалися висмикнути Дарлінгтона з пекла й результати

можна було назвати винятково несподіваними. Тернер навіть не здогадувався про їхні спроби.　

— Хтось знайшов її тут? — запитала вона.　

— Її звуть Марджорі Стівен, вона штатна професорка психології. Майже двадцять років на кафедрі, керує однією з лабораторій. Нічний прибиральник знайшов тіло й зателефонував мені.　

— Зателефонував вам? А не в 911?　

Детектив похитав головою.　

— Я знаю його по-сусідськи, він друг моєї мами. Йому не потрібні проблеми з копами.　

— Мені теж.　

Тернер вигнув брову.　

— Ну, то поводься відповідно.　

Кожна примхлива кісточка в тілі Алекс мріяла порадити йому відвалити нахрін.　

— Чому я тут?　

— Роздивися все. Місце злочину з’являється й зникає.　

Алекс не була певна, що їй хочеться це робити. Після приєднання до Лети вона бачила забагато небіжчиків, а це друге тіло за три дні.　

Вона обійшла жінку, тримаючись подалі й намагаючись уникати холодної присутності.　

— Ісусе. — Дівчина задихнулася від несподіванки, дійшовши до іншого боку. Очі в жінки були широко витріщені, зіниці зробилися молочно-сірими. — Що це було? Отрута?　

— Поки що не знаємо. Можливо, нічого особливого. Аневризма, удар.　

— Від удару такого не стається.　

— Не стається, — визнав Тернер. — Я такого ніколи не бачив.　

Алекс обережно нахилилася ближче.　

— Немає…　

— Поки що запаху немає. Ми припускаємо, що смерть настала сьогодні ввечері, десь між восьмою та десятою, але знатимемо більше після розтину.　

Алекс намагалася приховати полегшення. Якась частина її розмірковувала, чи Доус мала рацію і причиною цього став їхній ритуал. Вона знала, що заблукала магія могла спричинити реальні збитки. Але ця жінка померла на кілька годин пізніше.　

Рука професорки лежала на книжці.　

— Біблія? — здивовано запитала Алекс.　

— Можливо, вона відчувала біль і шукала порятунку, — озвався Тернер. Потім трохи повагався й додав: — Також можливо, що все це зрежисовано.　

— Серйозно?　

— Придивися ближче.　

Рука Марджорі Стівен стискала книжку, а один із пальців застряг між сторінками, наче жінка намагалася зробити закладку, коли лягла й померла.　

— Де вона зупинилася?　

Тернер підняв угору сторінки вбраною в рукавичку рукою. Алекс примусила себе нахилитися ближче.　

— Книга Суддів?　

— Ти знаєш Біблію? — запитав Тернер.　

— А ви?　

— Досить добре.　

— Це частина підготовки поліціянтів?　

— Це шість років недільної школи, які я міг би витратити на бейсбол.　

— А у вас був до нього хист?　

— Та ні. Але до Письма в мене теж немає таланту.　

— То чого я не помічаю?　

— Не знаю. Книга Суддів пекельно нудна. Перелік імен і нічого більше.　

— І ви завантажили записи з камер спостереження чи щось таке?　

— Завантажили. У той час у будівлі було чимало людей, але нам доведеться відсортувати записи з фоє, аби перевірити, чи не було тут когось, кого не мало б бути. — Чоловік постукав пальцем у гумовій рукавичці по настільному календарю. Біля суботи, дня смерті Марджорі Стівен, вона — чи хтось інший — написала: «Сховай вигнаних», — Звучить знайомо?　

Алекс повагалася, потім похитала головою.　

— Можливо. Але я так не думаю.　

— Це теж із Біблії.　

— Книга Суддів?　

— Ісаї. Недоля Моава^[17].　

Тернер уважно дивився на дівчину, сподіваючись побачити, чи спалахне якась іскорка. Від цього Алекс злегка здавалося, наче вона підвела його.　

— А як щодо родини професорки? — змінила вона тему.　

— Ми повідомили чоловіка. Поговоримо з ним уранці. Троє дітей, усі дорослі. Вони вже їдуть і летять сюди.　

— А він не сказав, чи була вона релігійною?　

— Якщо вірити йому, найтісніший її зв’язок із церквою — недільна йога.　

— Біблія стверджує протилежне.　

Алекс знала, який вигляд мають зачитані книжки: корінець поламаний, кутики сторінок загнуті, а самі вони вкриті позначками.　

Тепер Тернерові губи вигнулися в усмішці.　

— Це точно. Але подивися ще раз. Подивися на неї.　

Алекс не хотілося. Вона досі не відійшла від побаченого в «Чорному В’язі», а тепер ще й детектив тестував її. Аж раптом вона побачила.　

— Персні висять на пальцях, не за розміром.　

— Правильно. А тепер подивися на обличчя.　

Стерн аж ніяк не збиралася ще раз вдивлятися в ті молочні очі.　

— Вона схожа на небіжчицю.　

— Вона схожа на вісімдесятирічну небіжчицю. А Марджорі Стівен щойно виповнилося п’ятдесят п’ять.　

Шлунок в Алекс стиснувся, наче вона зашпорталася, проґавивши сходинку. То ось чому Тернер вважав, що до цього якось причетні товариства.　

— Вона не хворіла, — повів далі чоловік. — Ця пані полюбляла підійматися на Істр-Рок і Заснулого Велетня. Щоранку бігала. Ми розмовляли з двома людьми, чиї кабінети розташовано на цьому поверсі, і вони бачили її сьогодні. Кажуть, вигляд у неї був нормальний, цілковито здоровий. Коли ми показали їм фотографію тіла, вони ледве її впізнали.　

Це відгонило чимось неприродним. А що з Біблією? Товариства були не з тих, хто цитує Письмо. їхні тексти були рідкіснішими й загадковішими.　

— Не знаю, — озвалася Алекс. — Тут усе не сходиться.　

Тернер провів рукою по своєму низькому фейду^[18].　

— Добре. То скажи мені, що я полюю на тіні.　

Алекс цього хотілося. Утім тут щось було не так, щось більше за жінку, яка померла на самоті з Біблією в руці, щось було в тих молочно-сірих очах.　

— Я можу пошукати в бібліотеці Лети, — запропонувала вона. — Але мені знадобиться деяка допомога навзаєм.　

— Власне, це не зовсім так працює, Дайте.　

— Тепер я Вергілій, — нагадала Алекс, подумавши, що, мабуть, не надовго. — Усе працює так, як каже Лета.　

— У тобі щось змінилося, Стерн.　

— Я підстриглася.　

— Ні, не підстриглася. Але щось у тобі не так.　

— Напишу вам повний перелік усього.　

Детектив провів її в коридор і помахав патологоанатомам, запрошуючи їх до кабінету, де вони поклали Марджорі Стівен у мішок для тіл і покотили геть. Алекс замислилася, чи закрили вони жінці очі.　

— Розповідай, що знайшла в бібліотеці, — сказав Тернер у ліфті.　

— Надішліть мені результати токсикологічної експертизи, — відповіла дівчина. — Це буде найпевніший зв’язок із товариствами. Але ви маєте рацію. Це напевно нічого такого, крім нагоди змарнувати мою ніч.　

Перш ніж двері зачинилися, Тернер устромив у них руку, і вони знову роз’їхалися,　

— Я знаю, — кинув він. — Ти завжди мала такий вигляд, наче за тобою женеться халепа.　

Алекс натиснула на кнопку, намагаючись зачинити двері.　

— І?　

— А тепер скидається на те, що вона тебе впіймала.　

9　 МИНУЛОГО ЛІТА

Алекс приземлилася в аеропорту Лос-Анджелеса о дев’ятій ранку в неділю. Майкл Ансельм і Лета розщедрилися на перший клас, тож вона замовила дві порції безкоштовного віскі, аби відрубитися, і проспала весь політ.　

їй снилася остання ніч у «Ґраунд-Зіро», поруч із нею лежала холодна Геллі, відчуття ваги битки в руці. Цього разу Лен озвався до того, як вона вперше замахнулася.　

«Не всі двері залишаються зачиненими, Алекс».　

Після цього він змовк.　

Вона прокинулася мокра від поту, крізь брудну шибку ілюмінатора пекло лос-анджелеське сонце.　

Для світшота було занадто спекотно, та Алекс натягнула й застібнула його про той випадок, якщо Ітан стежив за прильотами; потім упіймала таксі до супермаркету «7-Елевен» неподалік від маминої квартири. Лічильник накрутив майже на сто баксів. Місто здавалося туманним і бляклим, невиразно жовтувато-сірим, наче переварений жовток.　

Вона купила каву з льодом і «Дорітос»^[19] та влаштувалася за шв кварталу від квартири. Хотіла побачити матір, переконатися, що з нею все гаразд. Подумувала про те, щоб просто постукати у двері, але Міра здійняла б паніку, якби вона з’явилася на порозі без попередження. І як Алекс пояснила б, де взяла гроші на політ додому? Вона ще й зараз відчула неприємний укол, побачивши Андреа, материну подругу, біля домофона. За хвилину Міра з’явилася в штанях для йоги й футболці оверсайз, прикрашеній декоративною хамсою^[20], на плечі в неї висіли полотняні торби- шопери. Жінки рушили кудись разом, енергійно рухаючи кінцівками, і Алекс якийсь час ішла назирці. Вона знала, що вони прямують на фермерський ринок, де куплять бульйон на кістках, або спіруліну, або органічну люцерну. Мати здавалася щасливою й аж золотою, біляве волосся було нещодавно меліроване, а м’які руки засмагли. Вигляд у неї був незнайомий. Міра, яку Алекс знала, жила в постійній тривозі через свою злу, божевільну доньку. А донька цієї жінки навчалася в Єлі. У неї була робота на літо. Вона надсилала фотографії сусідок по квартирі, молодих весняних квітів і боулів із локшиною.　

Алекс сіла на лавицю на краєчку парку й спостерігала, як мати з Андреа зникали серед білих ринкових наметів. їй перехопило дух, хотілося плакати й розтрощити щось. Міра була гівняною матір’ю, занадто нестабільною у власних штормах, аби стати комусь якорем. Колись Алекс ненавиділа її, а якась частина ненавиділа й досі. У неї не було вродженого материного таланту пробачати чи забувати. Не було Міриного сонячного волосся й лагідних синіх очей, її миролюбства, її полиць, заставлених методиками, як стати добрішою, емпатичнішою, м’якшою істотою в цьому світі, як стати силою добра. Огидна правда була в тім, що якби Алекс могла розлюбити матір, то зробила б це. Вона дозволила б Ітанові втілювати свої погрози, а сама назавжди залишилася б деінде. Але дівчині було не до снаги спекатися звички любити Міру, не до снаги розплутати тугу за матір’ю, котру могла б мати, і бажання захистити ту, котру мала.　

Вона зателефонувала Ітанові. Він не відповів, але вже за хвилину надійшло повідомлення.　

«Приїжджай сьогодні після 10».　

«Я можу приїхати зараз». Така відповідь здавалася безпечнішою, ніж: «Ти казав в обід, придуркуватий маніпуляторе».　

Хвилини спливали. Жодної відповіді. Та на неї не варто було й сподіватися.　

Король робив те, що йому заманеться. Але якщо він хотів убити її, то не мав причин чекати до ночі. Ця думка майже заспокоювала.

То що ж це таке? Якась пастка? Спроба витягнути з Алекс інформацію про смерть Лена чи свого кузена? Стерн мусила вірити, що зуміє відбрехатися. Ітан вважав її наркоманкою, дурепою, і доки він не ставився до неї серйозно, вона була в безпеці.　

Алекс іще трохи посиділа, роздивляючись ринок, а тоді заскочила в автобус, що їхав бульваром Вентура. Переконувала себе, що просто вбиває час, але це не зупинило її від того, щоб зійти на старій зупинці й піти старим шляхом до «Ґраунд-Зіро». Чому? Вона не бувала там, відколи її забрала швидка, і не мала певності, що готова побачити той потворний старий багатоквартирний будинок із плямами на штукатурці й похмурими балконами, з яких відкривався геть ніякий краєвид.　

Проте будинок зник, не залишивши після себе жодного знаку чи сліду — лише велику брудну яму й купу арматури, яка мала підтримувати те, що з’явиться на цьому місці; навколо все було обнесене сітчастим парканом.　

Логічно. Ніхто не хотів винаймати помешкання там, де сталося масове вбивство. Злочин, який досі не розкрили. І ніхто не збирався зводити тут пам’ятник чи хоча б один із тих брудних білих хрестів, оточених дешевими квітами, м’якими іграшками й рукописними повідомленнями. Людьми, які тут померли, ніхто не переймався. Злочинці. Дилери. Лузери.　

Алекс пожалкувала, що не принесла нічого гарненького для Геллі, троянду, чи якісь гівняні гвоздики із супермаркету, чи карту з її старої колоди таро. Зірку. Сонце. Геллі була справжнісіньким сонцем.　

Чи сподівалася Стерн знайти її тут? Сіру, що тинятиметься цим нещасним місцем? Ні. Якби Геллі повернулася крізь Серпанок, вона пішла б до океану на променад, приваблена гуркотом скейтбордів і морозивом із сиропом, солодкими хмарами тепла, що виривалися з великих, наповнених попкорном барабанів, парочками, які цілуються в тату-салонах, безстрашними серферами на хвилях. Алекс кортіло піти пошукати її, провести пообіддя на Веніс-біч, і щоб серце смикалося в грудях щоразу, коли вона побачить біляву голівку. Це могло стати її спокутою.　

— Я мала знайти спосіб урятувати нас обох, — промовила вона, ні до кого не звертаючись.　

Постояла, пітніючи під сонцем стільки, скільки могла його стерпіти, і повернулася до автобусної зупинки. Ціле місто здавалося кладовищем.　

***

Решту часу Алекс протинялася Ґетті^[21], милуючись крізь смог заходом сонця й жуючи купку печива із шоколадними крихтами, купленого в кафе. Змусила себе пройтися галереєю, тому що відчувала, що повинна це зробити. Там саме виставляли Жерома^[22]. Алекс ніколи не чула про нього, але прочитала друковані описи біля кожної картини й довго стояла перед «Скорботою паші», роздивляючись тіло мертвого тигра, з ніжністю покладене на квіткове ложе, і думаючи про діру на місці «Ґраунд-Зіро».　

Незадовго до десятої Алекс викликала машину, яка відвезла її до Ітанового будинку на Малголленд. Бачила метушню внизу, біля номера 405, — червоні кров’яні тільця, білі кров’яні тільця, хвилю крихітних вогників. Вона може померти тут сьогодні вночі, а ніхто й не дізнається.　

— Хочете, щоб я зачекав? — поцікавився водій, коли вони дісталися до воріт загорожі.　

— Усе нормально.　

Можливо, якщо повторити це достатню кількість разів, так і буде.　

Алекс подумала, чи не перестрибнути паркан, але Ітан тримав собак. Подумала, чи не написати Доус, аби хтось знав, що вона була тут. Але який сенс? Хіба Доус збиралася помститися за неї? Хіба Тернер посмикає за ниточки, аби хтось зайнявся її справою, і викличе Ітана на допит у супроводі одного з його дорогих правників?　

Вона вже збиралася натиснути на кнопку домофона, коли ворота почали відчинятися, жодного разу не рипнувши петлями. Алекс підняла голову й помахала в камеру, встановлену на стіні. «Я ні в чому не винна. Я ніхто й нічого, чим варто забивати собі голову».　

Вона пішла довгою доріжкою, і галька хрускотіла під кедами. Дівчина чула звук, що долинав від шосе внизу. З таким самим звуком пульсує твоя власна кров у венах, якщо затиснути вуха руками. Уздовж доріжки вишикувалися оливи, а на круговій під’їзній алеї стояло шість автівок. «Бентлі», «рендж-ровер», «ламбо», два «шевроле сабурбан» і яскраво-жовтий «мерседес».　

Будинок був яскраво освітлений, вікна сяяли, мов золоті зливки, а басейн здавався яскравим шматком бірюзи. Дівчина помітила кількох людей, що зібралися біля води. Чоловіки з ретельно причесаним волоссям, убрані в сорочки на випуск і дорогі джинси; високі жінки, що мали такий вигляд, наче їх налили з якоїсь дорогої пляшки, у купальниках і клаптиках шовку, що на кожному кроці тріпотів навколо їхніх тіл. Алекс побачила поруч із ними Сіру у вишуканій, розшитій блискітками сукні та з волоссям, прикрашеним пір’їнами; її привабили швидкоплинні гострі відчуття, отримані від кокаїну чи кетаміну, пульсація хтивості, що, здавалося, завжди оточувала цей будинок, байдуже — двадцятеро людей там зібралося чи дві сотні. Алекс лише одного разу побувала на Ітановій велелюдній вечірці: галасливому хаотичному заході, підігрітому гупанням басів, від яких здригався цілий пагорб, напівголими тілами в басейні та ящиками ізраїльської горілки. Вони з Геллі тягнулися за Леном, який щоразу радісно зойкав, наче ніколи в житті не бачив цього місця: «Ось воно. Шматок ось чого нам потрібно відхопити. От срака. Річ не в тім, що Ітан — такий розумник. Просто опинився в потрібну мить у потрібному місці».　

Але Ітан таки був розумний. Достатньо розумний, аби серйозно не довіряти Ленові. Достатньо розумний, аби здогадатися, що з Алекс щось не так.　

Вона кинула погляд на гостей вечірки й замислилася, чи слід було вдягнутися ошатніше — не через запрошення, а щоб виявити повагу. Та тепер однаково було занадто пізно.　

— Привіт, Цві, — кинула тілоохоронцеві, що стояв біля дверей.　

Статура в того була не така, як у викидайла. Він був високий, але жилавий, і подейкували, що колись він служив у Моссаді. Алекс бачила його в дії лише раз, коли якийсь нахабний тип почав стріляти посеред вечірки. Цві вибив пушку в нього з рук, його самого викинув за двері, а звук пострілу ще досі рикошетом відбивався від стін. Пізніше вона довідалася, що рука в того типа була зламана у двох місцях.　

Цві смикнув підборіддям, дивлячись на Алекс, і жестом наказав їй підняти руки. Вона стерпіла його поплескування — легке й ефективне, а не хапання за цицьки чи повільне мацання, якими займався дехто з Ітанових посіпак, — і зайшла за тілоохоронцем до будинку. В Ітана повсюди були мармурові підлоги, кришталеві люстри, високі стелі з гарною акустикою. Речі, які колись були для Алекс синонімом статків, розкоші, скринею зі скарбами, коштовною і бажаною. Та Єль перетворив її на снобку. Тепер золото, вбудовані світильники й мармур із прожилками здавалися показушними й дурнуватими. Вони аж кричали: щойно зароблені гроші.　

Ітан сидів на велетенській канапі, оббитій білою шкірою, а крізь гігантські скляні двері з вулиці долинали звуки ритм-енд- блюзу.　

— Алекс! — тепло привітався він. — Ти заскочила мене зненацька. Я не був певен, що ти прийдеш.　

— Чому б мені не прийти? — спитала вона.　

Невинне, простодушне зайченятко, на яке навіть не треба полювати.　

Він засміявся.　

— Правда, правда. Не думаю, що тобі хочеться, аби я за тобою сам прийшов. Голодна? Пити хочеш?　

«Завжди».　

— Та не дуже.　

— Алекс, — посварився він, наче люба бабуся. — їсти корисно.　

Та ну, до біса. Алекс, у яку він мав повірити, не мала причин для хвилювання. Вона не мала що приховувати.　

— Точно, дякую.　

— Ти завжди ввічлива. Не те що Лен. Аліца спекла пиріг.　

Він помахав іншому озброєному чоловікові, котрий зник на кухні.　

— Як в Аліци справи?　

Ця жінка була Ітановою кухаркою і, схоже, ніколи не схвалювала того, що відбувалося в будинку.　

Ітан здвигнув плечима.　

— Завжди вона жаліється. Я купив їй… як це? Діснеївський річний абонемент. Тепер вона ходить туди щотижня.　

Охоронець повернувся з велетенською скибкою вишневого пирога, прикрашеною кулькою ванільного морозива.　

Крізь скляні двері Алекс бачила, як блискуча Сіра в обтислій сукні виписує на танцмайданчику спіралі, підійнявши руки над головою і притискаючись фантомним тілом до гостей, які нічого не помічали.　

Алекс змусила себе відкусити шматочок пирога.　

— Ісусе, — пробурмотіла вона з повним ротом. — Це, либонь, найсмачніше з усього, що мені доводилося їсти.　

— Я знаю, — погодився Ітан. — Саме тому й тримаю її.　

Він трохи подивився, як дівчина їсть. Коли тиша стала нестерпною, вона відставила тарілку на великий скляний кавовий столик і витерла рота.　

— Я думав, що ти вже померла, — озвався Ітан.　

Ставка була не така аж погана.　

— Думав, ти померла від передозування, — повів далі він. — Чи, може, зустріла чергового поганого хлопця?　

Звучало переконливо.　

— Ага, я де з ким познайомилась. Він милий. Ми збираємося переїхати на Східне узбережжя.　

— Нью-Йорк?　

— Побачимо.　

— Дуже дорого. Зараз навіть Квінз дорогий. Мені не вдалося знайти того, хто вбив Аріеля. Я ніколи навіть не чув жодних пліток про це. Така ніч без чуток не минає. Я прислухався. Я просив усіх прислухатися. Нічого.　

— Прикро це чути.　

Ітан знову здвигнув плечима.　

— Знаєш, це дивно. Тому що злочин не був чистий. Він потворний. Працював любитель. Такі люди не замітають слідів.　

— Я не знаю, що сталося тієї ночі, — сказала Алекс. — Якби знала, то не захищала б людей, які вбили моїх друзів.　

— А Лен був твоїм другом?　

Це запитання приголомшило її.　

— Щось типу того.　

— Я так не думаю. — Він махнув рукою на подвір’я. — Це не мої друзі. їм подобаються моя їжа, мій дім, мої наркотики.　

Вампіри. Знаєш, як у пісні Тома Петті^[23]?　

— Точно.　

— Я люблю ту пісню. — Він натиснув на кілька кнопок на телефоні — і до кімнати полилося гітарне деренчання. — Цві закочує очі. — Алекс озирнулася за плече на кам’янолицого тілоохоронця. — Він думає, мені потрібна нова музика. Але мені подобається це. Я не думаю, що Лен був твоїм другом.　

Алекс провела з Леном багато років життя, спала з ним, була в нього на побігеньках, возила для нього наркотики. Крала й виносила з магазинів для нього, трахалася для нього з незнайомцями. Дозволяла йому трахати себе, навіть коли не хотіла, щоб її трахали. З ним вона ніколи не кінчала, жодного разу, але час від часу він смішив її, а це, можливо, навіть важливіше. Вона раділа, що він помер, і ніколи не завдавала собі клопоту поцікавитися, де його поховали та й узагалі чи забрали батьки тіло. Вона не почувалася винною, не шкодувала й не відчувала нічого, що мала б відчувати до друга.　

— Може, і не був, — погодилась Алекс.　

— Добре, — промовив Ітан, наче був її психологом і вони щойно здійснили якийсь прорив. — Проблема поліції в тім, що вони дивляться лише… — Він помахав рукою в себе перед обличчям, — ось сюди. Лише на те, чого очікують. Тому перевіряють дорожні камери, шукають машини. Хто просто так прийде до будинку, щоб скоїти злочин? — Він помахав туди-сюди пальцями — безголовий чоловічок прогулявся в повітрі. — Пішки. Тупо навіть думати про це. Але є таке поняття, як «мудрий дурень».　

«Софомор». Грецькою soркos означає мудрий, а moros — дурень. Один із її професорів так пожартував^[24]. Алекс мовчала.　

— Тож я подумав, чому б не подивитися. Хіба це може нашкодити?　

Ще й як може, підозрювала Алекс. Невже Ітан знав, що вона вбила Аріеля?　

Невже насправді він притягнув її сюди, щоб зрівняти рахунок? А вона, як телиця, просто так прийшла до нього додому?　

— Знаєш ломбард на Вановен?　

Алекс знала. Вона знала всі ломбарди в околиці. Заклала там дідів келих для кідушу^[25], коли розпачливо потребувала готівки.　

— У них постійно працює камера, спрямована на тротуар, — повідомив Ітан. — Якщо проблем нема, записи вони не дивляться. Але в мене була проблема. В Аріеля була проблема. Тож я подивився.　

Він підняв угору телефон. Алекс знала, що саме побачить, та однаково взяла його.　

Хідник був зеленуватий, вулиця майже вільна від машин і чорна, як річка. У кадрі з’явилася дівчина. Вона була вбрана лише в майку та білизну й щось стискала в руках. Алекс знала, що це уламки Ленової дерев’яної битки. Тієї, якою вона вбила його, а ще Полюбе, і Бомбу, і Кема. Й Ітанового кузена Аріеля.　

Алекс ковзнула пальцем по екрану, перемотуючи. Відчувала, що Ітан розглядає її, зважуючи всі варіанти, але не могла відірвати погляду від дівчини на екрані. Та здавалася занадто яскравою, наче світилася, а очі в зеленому світлі камери нічного бачення були дивними. «Геллі була зі мною, — подумала Алекс. — Усередині». Тієї останньої ночі Геллі додала їй сили, допомогла позбутися доказів, змусила відмитися в річці Лос-Анджелес. Геллі захищала її до кінця.　

— Маленька дівчинка, — зауважив Ітан. — І так багато крові.　

Сенсу заперечувати, що на відео вона, не було.　

— Я була під кайфом. Не пам’ятаю нічого з…　

Останні слова промовити не вдалося. М’язиста рука стиснула їй горло й відірвала від землі. Цві.　

Намагаючись вирватися з його руки, Алекс вчепилася нігтями в шкіру. Відчула, що чоловік підняв її з канапи, ступні копали саме повітря. Навіть не могла закричати. Бачила Ітана в білих подушках, який розглядав її зі спокійною цікавістю, гостей за вікном, які, нічого не підозрюючи, зібралися біля басейну. Небіжчиця в блискітках далі танцювала.　

Алекс не думала. Її рука вистрілила вперед, а свідомість потягнулася до Сірої, вимагаючи віддати свою силу. Рот наповнився присмаком цигарок і вишневого блиску для губ, у горлі свербіло, наче вона щойно нюхнула. Відчувався запах парфумів і поту. Сила хвилею накрила її.　

Дівчина схопила Цві за руку й стиснула. Він здивовано рохнув. Алекс відчула його кістки в долонях. Тілоохоронець відпустив її, і Алекс горілиць гупнулася на канапу. Підскочила на ноги, схопила зі столика незграбну скульптуру й замахнулася. Але Цві був швидкий, а вона попри всю силу всередині не була натренованою. Мала лише грубу силу. Чоловік легко ухилився від удару, й інерція понесла скульптуру на стіну з такою силою, що пробила її наскрізь. Алекс відчула, як кулак Цві впечатався їй у нутрощі, аж памороки забило. Вона гупнулася на одне коліно й схопила чоловіка за ногу, скориставшись силою Сірої, щоб збити його на землю.　

— Годі-годі, — крикнув Ітан, плеснувши в долоні.　

Цві негайно позадкував, підійнявши руки, наче заспокоював дику тварину, і примружив очі. Алекс скрутилася на підлозі, ладна тікати, і щосили намагалася ковтнути повітря. Побачила сліди від своїх нігтів на чоловіковому передпліччі, які вже стали перетворюватися на синці.　

Ітан досі сидів на канапі, але тепер усміхався.　

— Побачивши, що сталося з Аріелем, я подумав, що це неможливо. Маленька дівчинка нізащо не змогла б завдати такої шкоди.　

Саме тоді Алекс збагнула, що припустилася жахливої помилки. Він притягнув її сюди не для того, щоб убити. Інакше Цві скористався б ножем або мотузкою, а не руками. Його удари були б смертельними, а не просто тицянням ліктем у живіт.　

— Тож, — повів Ітан далі, — тепер я порозумнішав. У нас із тобою є справа, Алекс Стерн.　

Усе це було грою. Ні, прослуховуванням. Вона шукала пастку, але не ту, яку Ітан для неї підготував. І вскочила простісінько до неї. Мудра дурепа.　

10 ЖОВТЕНЬ

Алекс викликала машину, щоб повернутися з місця злочину до гуртожитків. Напевно, могла б пройтися пішки, але навколо медичного факультету було небезпечно, а вона занадто втомилася для бійок.　

Доки вона помилася й уляглася, була вже третя ранку. Мерсі майже спала, і Алекс тішилася, що не доведеться відповідати на якісь запитання. Заснувши, вона бачила сон, як підіймається сходами «Чорного В’яза». Увійшла до бальної зали та прослизнула крізь бар’єр золотавого кільця — його тепло було заспокійливим, наче гаряча ванна.　

Дарлінґтон чекав на неї.　

Алекс не пам’ятала, як прокинулась. Ось щойно вона спала й стояла в захисному колі разом із Дарлінґтоном, аж раптом опинилася сама під осіннім небом біля дверей «Чорного В’яза». Спершу подумала, що досі бачить сон. Будинок був темний, тільки із забитих дошками вікон на другому поверсі сочилося золотаве світло. Дівчина чула, як вітер шарудить листям на деревах, застережливо нашіптуючи: «Літо скінчилось, літо скінчилось».　

Вона опустила погляд на власні ступні. Вони були вкриті брудом і кров’ю.　

«Я тут чи просто бачу сон?» Вона повернулася до своєї кімнати в гуртожитку, попрощавшись із Тернером на кафедрі психології, почистила зуби й залізла до ліжка. Мабуть, вона й досі була там.　

Але ступні боліли. Руки вкрилися сиротами. Алекс була вбрана в шорти й майку, у яких спала.　

Потихеньку вона усвідомлювала реальність. Замерзла й самотня в темряві. Прийшла сюди. Боса. Без телефона. Без грошей.　

Вона ніколи в житті не ходила уві сні.　

Алекс поклала руку на двері кухні. Бачила власне відображення в склі — біла, як кістка, на темному тлі. Заходити не хотілося. Не хотілося підійматися тими сходами. То була брехня. Вона відчувала, як її притягує сон. Вона стояла з Дарлінґтоном у золотавому колі. І тепер їй хотілося бути тут.　

Дівчина підвела погляд на вікна. Чи знав він, що вона тут? Чи хотів, аби вона прийшла?　

— Якого хріна? — промовила Алекс, голос був занадто гучним і занадто рвучко стих між дерев, що оточували будинок, наче жодному звуку не дозволено прорватися до навколишнього світу.　

їй потрібно було повертатися до гуртожитків. Вона могла спробувати знайти якогось Сірого й скористатися його силою, аби дістатися додому, але ступні вже й так пекельно боліли. До того ж після невеличкої пригоди в Букмекера вона не була певна, що хоче запрошувати всередину чергового Сірого. Можна спробувати докульгати до заправки. Або розбити вікно й зателефонувати з домашнього Доус. Це якщо припустити, що домашній телефон працюватиме.　

Аж тоді вона пригадала: камери. Доус мала б отримати сповіщення, що хтось з’явився біля дверей. Дівчина несамовито замахала в бік дверного дзвінка, почуваючись дурепою.　

— Доус, — сказала вона, — ти там?　

— Алекс?　

Вона притиснулася головою до холодного каменю. Ще ніколи так не раділа, почувши голос Доус.　

— Думаю, я ходила уві сні. Можеш приїхати й забрати мене?　

— Ти дійшла до «Чорного В’яза»?　

— Я знаю. І я напівгола, і вже дупу собі відморозила.　

— Під горщиком із гортензією є ключ. Заходь усередину й зігрійся. Я якомога швидше приїду туди.　

— Гаразд, — погодилась Алекс. — Дякую.　

Вона нахилила горщик і витягнула ключ. І опинилася в їдальні.　

Алекс не пригадувала, щоб відчиняла двері чи минала кухню. Вона навіть світло не ввімкнула. Обідній стіл накрили старим простирадлом, щоб захистити від пилюки. Дівчина зірвала його й загорнулася, розпачливо потребуючи бодай якогось тепла.　

«Почекай на Доус». Вона так і збиралася вчинити, проте ще збиралася залишатися в кухні, біля грубки.　

Алекс здавалося, наче вона досі спить, досі бачить сон, наче не було жодного ключа, жодних розмов із Доус. Ступням кортіло ворушитися.　

Будинок відчинився перед нею, тому що він чекав.　

«Трясця, Дарлінґтоне». Алекс стиснула бильце. Вона стояла біля підніжжя сходів. Озирнулася й побачила простору темну вітальню, вікна в садок поза будинком. Спробувала вчепитися в бильце обома руками, але перетворилася на кепську маріонетку, яку хтось смикав за нитки. Вона мусила піднятися. Нагору сходами, а потім коридором до бальної зали. На підлозі не було килимів, які могли приглушити її кроки.　

Вона знала лише про одного Сірого, котрий частенько навідувався до «Чорного В’яза». Літній чоловік у напіврозчахнутому халаті, із цигаркою, що звисала з рота. Він приходив і йшов, наче не міг вирішити — залишатися чи ні, утім просто зараз його ніде не було видно. В Алекс у кишенях не було ні солі, ні кладовищної грязюки — жодного захисту.　

Вона наказала собі не штовхати двері, але однаково штовхнула.　

Учепилася пальцями в одвірок.　

— Доус! — крикнула вона.　

Але Доус ще не доїхала до «Чорного В’яза». У старому будинку не було нікого, крім Алекс і демона, який колись був Дарлінґтоном, а тепер витріщався на неї із центру кола яскраво- золотавими очима.　

Він досі сидів, підібгавши ноги й поклавши руки долонями вниз на коліна. Але очі тепер були розплющені й сяяли тим самим золотавим світлом, що й плями на шкірі.　

— Стерн.　

Шоку від почутого було достатньо, щоб вона відпустила двері. Але не поперлася вперед. Сила, яку він використовував, щоб контролювати її, відступила.　

— Що це в біса було?　

— І тобі добридень, Стерн. Чи зараз ранок? Тут важко сказати.　

Алекс доводилося силоміць примушувати себе стояти спокійно, не дременути, не розревітися.　

Той голос. То був Дарлінґтон. Абсолютно людський, абсолютно справжній. Лише легеньке відлуння створювало враження, що він звертається до неї з глибокої печери.　

— Зараз глибока ніч, — удалося витиснути із себе Алекс хрипким голосом. — Точно не знаю, котра година.　

— Я хотів би, щоб ти принесла мені книжки, якщо твоя ласка.　

— Книжки?　

— Так, мені нудно. Я знаю, що це мовить ледачий розум, але…　

— Він злегка здвигнув плечима — і плями на тілі замерехтіли.　

— Дарлінґтоне… ти ж знаєш, що ти голий, еге ж?　

Наче якась збочена статуя: руки на колінах, роги палають, прутень настовбурчився й світиться.　

— Я демон, а не йолоп, Стерн. Але моя гідність уже давно перетворилася на лахміття. Та й ти теж не вдягнулася відповідно до нагоди.　

Алекс міцніше загорнулася в простирадло.　

— Які книжки ти хочеш?　

— Сама обирай.　

— Саме для цього ти притягнув мене сюди?　

— Нікуди я тебе не тягнув.　

— Я не ходжу босоніж на протилежний бік Нью-Гейвена серед ночі, бо це прикольно. Мене зачарували.　

Але це було не зовсім так. Не було схоже на монетку примусу, чи Аструмсалінас, чи якусь іншу дивну магію, з якою їй доводилося мати справу. Це здавалося чимось глибшим.　

— Цікаво, — озвався він таким тоном, у якому не чулося жодної цікавості.　

Алекс позадкувала, щомиті розмірковуючи, чи не припинять ноги слухатися її і вона буде змушена зупинитися. Опинившись у коридорі, вона витратила хвилинку, щоб перевести дух.　

«Це він. Живий».　

І він не сердився. Якщо то не був якийсь фокус. Він не повернувся націлений на помсту чи готовий покарати Алекс за те, що підвела його.　

Але що це було? Що привело її сюди?　

Алекс розмірковувала, чи не втекти їй. Доус незабаром буде тут.　

Можливо, вона вже повертала на цю вулицю. Та що вона скаже, вибігши з будинку? «Чудовисько вимагало, щоб я виконувала його накази! Домагалося, щоб я підібрала йому щось почитати!»　

Щиро кажучи, іти їй не хотілося. Не хотілося залишати його. Хотілося дізнатися, що буде далі.　

Вона піднялася нагору, на третій поверх, до Дарлінґтонової крихітної круглої кімнатки у вежі. Алекс не бувала там від ночі ритуалу під місяцем-молодиком, коли шукала інформацію про смерть Нареченого.　

Визирнула у вікно. Під’їзна доріжка звивалася між деревами, а дороги звідси не було видно. Жодного сліду Доус. Алекс сама не знала, непокоїться чи радіє.　

Утім вибір книжок для Дарлінґтона був жахливим завданням. Що може зацікавити демона з вишуканими смаками? Кінець- кінцем вона обрала книжку про модернізм в урбаністичному плануванні, біографію Бертрама Ґудг’ю з корінцем на спіралі та примірник «У собачій шкурі» Діани Війн Джонс у м’якій палітурці.　

— А вони не займуться? — поцікавилась Алекс, повернувшись до бальної зали.　

— Перевір на одній.　

Дівчина поклала книжку в м’якій палітурці на підлогу й щосили штовхнула. Та прослизнула крізь бар’єр, залишившись неушкодженою на вигляд.　

Дарлінґтонова рука смикнулася вперед і впіймала книжку. Комірець у нього на шиї замерехтів, рубіни скидалися на пильні　червоні очі.　

— Оце так прикраса, — зауважила Алекс.　

Насправді він був навіть завеликий, щоб називати його комірцем. Простягнувся від шиї аж на плечі, наче вбрання якогось фараона.　

— Ярмо. Думаєш про те, щоб закласти його?　

— Воно тобі не надто на користь.　

Хлопець ніжно торкнувся рукою м’якої палітурки. Здалося, наче літери під його пальцями засяяли й перетворилися на незнайомі символи.　

— «Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою»^[26], — пробурмотів він.　

Його пальці закінчувалися золотавими пазурами, і Алекс пригадала, як притискалося до неї Дарлінґтонове тіло. «Я служитиму тобі до кінця днів».　

Попри жар у кімнаті дівчина здригнулася.　

— Чому це спрацювало? — запитала вона. — Чому книжка не згоріла?　

— Історії існують у всіх світах. Вони непорушні. Як і золото.　

Алекс точно не знала, як це розуміти. Вона проштовхнула решту книжок через коло.　

— Отак, є? — запитала вона.　

Тіло аж вібрувало, розриваючись між бажанням утекти й жагою лишитись. Перебування в цій кімнаті наодинці з ним, з особистістю, яка була не зовсім особистістю, зі створінням, яке вона знала й не знала, здавалося небезпечним.　

Дарлінґтон уважно поглянув на назви.　

— Наразі згодиться. Утім «Лицар на золотому коні» здається доречнішим за «У собачій шкурі». Ось, — сказав він, — лови.　

Хлопець підкинув книжку в повітря. Алекс, не подумавши, потягнулася до неї, занадто пізно зрозумівши, що розірве коло. Вона засичала, коли витягнута рука торкнулася його межі. Але нічого не сталося. Книжка, гучно ляснувши, приземлилася їй у долоню. Дівчина витріщилася на неї і на свою руку з протилежного боку тієї золотавої габи.　

Чому вона не обпеклася, як Доус?　

Її татуювання змінилися. Вони сяяли золотом і здавалися живими: колесо крутилося; лев над ним скрадався передпліччям; півонії розквітли, потім скинули пелюстки, а тоді знову розквітнули. Алекс відсмикнула руку, впустивши книжку.　

— Якого хріна?　

Демон пильно дивився на неї, і дівчина похиталася на п’ятках, усотуючи зміст того, що тільки-но сталося. Якщо вона може потрапити всередину, то чи може він…　

— Я не можу вийти, — відповів Дарлінґтон.　

— Доведи.　

— Не думаю, що це слушна ідея.　

— Чому ні?　

У нього між бровами з’явилася невелика зморшка, і дівчина відчула, як стиснулося серце. Попри роги й плями це був Дарлінґтон.　

— Бо щоразу, намагаючись прорвати коло, я трохи менше почуваюся людиною.　

— А що ти таке, Дарлінґтоне?　

— А що ти таке, Колесоходко?　

Це слово вдарило Алекс, наче ляпас. Звідки він дізнався? Що саме він знав? Белбалм назвала її Колесоходкою. Вона присягалася, що й сама така, проте дівчині не вдалося знайти жодної згадки про них у зібранні Лети.　

— Звідки ти знаєш це слово? — перепитала вона.　

— Сендоу. — Він так проревів це ім’я, що аж підлога здригнулася.　

— Ти бачив його… за Серпанком?　

Дарлінґтон подивився на неї своїми дивними золотавими очима.　

— Ти боїшся сказати це вголос, Стерн? Ти знаєш, де я був, далеко від прикордоння, дуже далеко від Серпанку. Мій господар радо привітав у своєму світі Сендоу, цього вбивцю, який убивав заради прибутку. Жадібність — це гріх будь-якою мовою.　

На його обличчі змінилося два вирази, котрі змагалися між собою: огида й майже непристойне задоволення. Якійсь частині його подобалося карати Сендоу. А якась інша гидилася від цього.　

— Невеличка помста може бути корисною для душі, Дарлінґтоне.　

— Це не те слово, яке можна промовляти всує, Стерн.　

Вона не думала, що він мав на увазі помсту.　

— Алекс? — Голос Доус долинув із нижнього поверху.　

— Краще буде, якщо вона не бачитиме тебе тут.　

— Що це, Дарлінґтоне? — прошепотіла дівчина. — Як нам тобі допомогти? Як нам витягнути тебе?　

— Знайдіть Рукавичку.　

— Повір, ми намагаємось. У тебе немає жодних ідей, де вона може бути?　

— Якби ж вони були, — озвався хлопець із розпачем у голосі, хай навіть після цих слів він зайшовся сміхом, від якого в Алекс на руках волосся стало дибки. — Але я тільки людина без жодного спадку. Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Я не можу довго існувати між двома світами. Кінець-кінцем натягнута линва лусне.　

— І ти назавжди застрягнеш у пеклі?　

Знову вираз його обличчя зробився мінливим. Безпорадність. Передчуття.　

— Або те, чим я став, вирветься у світ. — Тепер хлопець стояв близько до краю кола. Алекс не бачила, як він підійшов, не бачила навіть, як він підвівся. — У мене є апетити, Стерн. І вони не зовсім… здорові.　

Його пазуристі пучки протнули золотаве коло, і Алекс незграбно позадкувала, з її рота вирвався тоненький вереск.　

Здавалося, Дарлінґтон змінився. Він був вищий, кремезніший; роги видавалися гострішими. У нього були ікла. «Я трохи менше почуваюся людиною».　

А тоді він ніби смикнув себе до центру кола. Знову сидів, поклавши руки на коліна, наче ніколи й не ворушився. Можливо, справді медитував, намагаючись утримати під контролем власне демонічне «я».　

— Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Прийди за мною, Стерн. — Тієї миті він змовк, і золотаві очі розплющились. — Прошу.　

Це слово було таким чистим і людським, щостерпіти більше було неможливо. Алекс кинулася бігти коридором, униз сходами. Біля підніжжя сходів наштовхнулася на Доус.　

— Алекс! — скрикнула дівчина, поки вони намагалися встояти на ногах.　

— Ходімо, — сказала Стерн, тягнучи Доус назад через будинок.　

— Що сталося? — запитала та й дозволила Алекс смикнути її за собою. — Тобі не слід було підійматися туди.　

— Знаю.　

— Ми не можемо бути певні, що маємо справу…　

— Я знаю, Доус. Просто виведи мене звідси, і я все поясню.　

Алекс розчахнула двері кухні, радіючи чистому ковтку холодного повітря. Вона чула голос Белбалм: «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них». Невже це означало, що й підземний світ відкритий? Вона подолала межу без опіків, простісінько як уві сні. А що станеться, якщо вона увійде до кола?　

Алекс прохрипіла й запнулася, коли ступні торкнулися гравію.　

Доус ухопила її за лікоть.　

— Алекс, пригальмуй. Ось. — Вона підняла вгору м’які білі підколінники й пару спортивних черевиків. — Я принесла це тобі. Вони занадто великі, але краще так, ніж ходити босоніж.　

Стерн сіла на килимок перед дверима, щоб натягнути шкарпетки й черевики.　

Повертатися всередину вона не збиралася. У голові гуло. Тіло здавалося чужим.　

— Що ти робила нагорі? — поцікавилася Доус.　

Алекс почула в її голосі звинувачення й точно не знала, як відповісти. Подумала, чи не збрехати, але пояснювати потрібно було занадто багато. Наприклад, як вона опинилася в «Чорному В’язі» в піжамі.　

— Я прокинулася тут, — сказала вона тепер, коли минулася паніка, затремтівши від холоду. — Мені снилося… мені снилося, що я була тут, а потім я тут опинилася.　

— Ти ходила уві сні?　

— Думаю, ходила. А потім усе було так, наче я продовжую снити. Не знаю, як я опинилася в бальній залі. Але… він говорив.　

— Він розмовляв із тобою? — голос Доус зробився занадто гучним.　

— Ага.　

— Розумію. — Доус, здавалося, замкнулася в собі: стурбована подруга відступила, але з’явилася квочка. — Ну ж бо, зігріймо тебе.　

Алекс дала їй допомогти підвести себе на ноги й погнати до машини, де Памела ввімкнула на повну потужність обігрівач, відтак злегка запахло сіркою, як бувало завжди після ночі ритуалу під місяцем-молодиком.　

Доус поклала руки на кермо, наче шукала рішення.　

Потім увімкнула передачу, і вони поїхали назад до кампусу. Вулиці були майже порожніми, і Алекс замислилася: чи хто бачив, як вона йде, чи зупинився б хтось, аби запропонувати допомогу наполовину оголеній босій дівчині, що тинялася в темряві так само, як було тієї ночі з Геллі.　

Лише коли вони повернулися до «Іль-Бастоне», намастили ступні Алекс цілющим бальзамом, закинули їх на накриту рушником подушку, а поряд поставили горнятко з чаєм, Доус сіла поруч, розгорнула свій записник і сказала:　

— Гаразд, розповідай.　

Алекс очікувала більше емоцій, жування губ, може, навіть сліз. Але тепер Доус була Окулусом, перемкнулася в дослідницький режим, готова документувати й вивчати, за що Стерн була їй вдячна.　

— Він сказав, що не має багато часу, — почала Алекс, а потім доклала всіх зусиль, аби розповісти решту: що він мало не подолав коло, що благав їх знайти Рукавичку, але не знав, де вона.　

Доус тихенько замугикала щось.　

— У нього не було жодних причин приховувати це від нас, — зауважила Стерн.　

— Можливо, він не здатний. Це залежить… залежить від того, наскільки він став демоном. Демони люблять загадки, пам’ятаєш? Вони завжди ходять околяса.　

— А ще говорив про Сендоу. Бачив його на тому боці. Сказав, що його господар гостинно привітав того.　

— Це я й мала на увазі, — підкреслила Доус. — Він міг назвати свого господаря на ім’я, хай якому богові, демонові чи пекельній тварюці він служить, але не назвав. Що саме він сказав про свого господаря?　

— Нічого. Лише те, що Сендоу вбивав заради прибутку. Він сказав, що жадібність — це гріх будь-якою мовою.　

— Отже, Дарлінґтон може бути пов’язаний із Мамоною, Плутосом, Ґулльвейґ або якимось іншим богом жадоби. Це може допомогти нам, якщо вдасться здогадатися, де Рукавичка і як її знайти. Що ще?　

— Нічого. Він хотів книжок, і я принесла йому книжки. Він сказав, що нудьгує.　

— І це все?　

— Це все. Він казав щось про любов до книжок, міцнішу за любов до власної матері.　

Губи Доус розтягнулися в усмішці.　

— Це єгипетське прислів’я. Воно пасує йому.　

Єгипетське. Алекс випросталася, ступні зіслизнули з подушки.　

Доус заверещала:　

— Будь ласка, не замасти килимок!　

— Коли книжки не зайнялися, він сказав, що історії непорушні.　

— І? — перепитала Доус, кидаючись до кухні за рушником.　

Алекс пригадала, як увійшла до Бібліотеки Стерлінга з Дарлінґтоном. Над входом у камені було вирізьблено чотири фрази. Одна з них єгипетською.　

— Коли збудували Бібліотеку Стерлінга?　

— Гадаю, 1931-го? — відповіла з кухні Доус. — Люди спершу її по-справжньому ненавиділи. Здається, називали її храмом оргій. Казали, вона занадто схожа на… — Дівчина вклякла на порозі з мокрим рушником у руках. — Казали, що вона занадто схожа на церкву.　

— Святе місце.　

Вони з Доус занадто буквально сприйняли слова давно померлого Горбаня. І шукали не в тих місцях.　

Доус повільно запливла назад до вітальні, з рушника в її руках досі крапала вода.　

— Джон Стерлінг пожертвував гроші на бібліотеку. — Вона сіла. — Він був членом «Черепа і кісток».　

— Це нічого не означає, — обережно озвалася Алекс. — У «Черепі і кістках» є чимало багатеньких чуваків.　

Доус кивнула так само повільно, наче була під водою.　

— Архітектор несподівано помер, і хтось інший мусив закінчити роботу.　

Алекс чекала.　

— Джеймс Ґембл Роджерс узявся до справи. Він був членом «Сувою та ключа». Ґемблер — синонім слова «картяр».　

«Хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку… У святому місці».　

Тепер Доус стискала рушник обома руками, наче то був мікрофон, у який вона збиралася заспівати.　

— «Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою». Цитата над входом, над кам’яним книжником. Написана ієрогліфами.　

Історії були непорушні. А що таке бібліотека, як не сповнений історій будинок?　

— Це Стерлінг, — промовила Алекс. — Бібліотека — портал до пекла.　

Зведено на згадку про

ДЖОНА ВІЛЬЯМА СТЕРЛІНГА

НАРОДИВСЯ 12 ТРАВНЯ 1844

ПОМЕР 5 ЛИПНЯ 1918

Бакалавр 1864.

Магістр 1874

Доктор права 1893:

ЮРИСТ

ВІРНИЙ ДРУГ

НАДІЙНИЙ ПОРАДНИК

ЕНЕРГІЙНИЙ ЛІДЕР

ВІДДАНИЙ ВИПУСКНИК

Джеймс Ґембл Роджерс, архітектор

Меморіальна табличка біля входу до Меморіальної бібліотеки Стерлінга　

Якби я мусив стати в’язнем, то не мріяв би про жодну іншу в’язницю, окрім тієї бібліотеки.

Яків І, вигравіювано над входом до виставкового коридору Меморіальної бібліотеки Стерлінга

11

Алекс щиро збиралася допомогти Доус із дослідженням, але наступне, що пам’ятала, — як прокинулася у вітальні «Іль- Бастоне», до якої крізь вікна лилося ранкове світло. Копія розгорнутої статті з «Єльського вісника» за 1931 рік, у якій детально розповідали про оздоблення Бібліотеки Стерлінга, лежала на грудях, наче дівчина скористалася підшивкою, щоб загорнутися в неї.　

Вона відчувала тепло й легкість, ніби вигадала всі події в «Чорному В’язі» і цей ранок може бути простою, пересічною неділею. Стерн торкнулася рукою підлоги, і дошки завібрували.　

— Ти це зробив? — звернулася вона до «Іль-Бастоне», дивлячись на кесонну стелю й підвісний світильник, що хизувався високо вгорі на латунному ланцюзі.　

Лампочка ніжно підморгнула з кулею з матового скла. Будинок знав, що їй потрібно відпочити. Він попіклувався про неї. Принаймні так усе відчувалося, і, можливо, Алекс необхідно було в це вірити.　

Доус залишила на кавовому столику записку: «Іду до Байнеке. Сніданок на стійці. Зателефонуй, коли встанеш. Кепські новини».　

А коли не було кепських новин? Коли Доус збиралася залишити їй записку, у якій буде сказано: «Усе гаразд. Іди попрацюй над тією статтею, аби не надто відставати. Залишила тобі свіженькі булочки й двійко щенят».　

Алекс треба було повертатися додому, але вона помирала від голоду й шкода було викинути сніданок, тож вона почовгала на кухню у велетенських черевиках Доус.　

— Дідько, — видихнула дівчина, побачивши тарілки з млинцями, миску яєчні із зеленою цибулькою, гори бекону, теплий голландський соус у прикрашеному квітами глечику і… так, стосик булочок із полуницею. їжі було достатньо, щоб нагодувати цілу акапельну групу, якщо вони бодай на хвилину припинять мугикати. Доус готувала, щоб заспокоїтись, а це означало, що новини справді були дуже кепські.　

Алекс поклала на тарілку по два шматки всього й зателефонувала Доус, але та не відповіла. «Ти лякаєш мене до всирачки, — написала Стерн. — І все охрініти як смачно».　

Поївши, вона налила в термогорнятко кави й загорнула в целофановий мішечок на потім три млинці із шоколадними крихтами. Подумала, чи не зазирнути дорогою до бібліотеки Лети й подивитися, може, Книга Албемарля знайде щось про Тернерову цитату з Біблії або отрути, від яких жертва старішає, але це мусило зачекати. їй потрібні були гарячий душ і якийсь справжній одяг. Виходячи, Алекс поплескала одвірок і замислилася на мить, чи намагається потоваришувати з будинком, чи просто втрачає глузд.　

Вона перетнула кампус і вже піднялася половиною сходів до своєї кімнати в ДжЕ, коли нарешті завібрував телефон.　

«Стерлінг опівдні. Нам потрібно четверо вбивць».　

Алекс витріщилася на повідомлення Доус і відповіла: «Заскочу до крамниці. Узяти про всяк випадок пів дюжини?».　

Телефон задзвонив.　

— Це не жарт.　

— Чому четверо, Доус?　

— Щоб потрапити до пекла. Думаю, саме тому Дарлінґтон згадав про Сендоу. Він давав нам підказки. Коли Рукавичку буде активовано, для ритуалу знадобиться четверо людей, четверо прочан для чотирьох сторін світу.　

— Невже ми справді мусимо…　

— Ти бачила, що сталося, коли ми спробували піти навпростець у «Сувої та ключі». Я не збираюся підривати бібліотеку. І не думаю… — Доус завагалася.　

— Що? — натиснула Алекс, відчуваючи, як зникає весь ранішній оптимізм.　

— Не думаю, що ми повернемося, якщо щось не так зрозуміємо.　

Алекс обіперлася на стіну, прислухаючись до відлуння голосів угорі та внизу кам’яних сходів, до звуків, з якими прокидався коледж, до дзюркотіння води в древніх трубах, до старої пісні про очі Бет Девіс^[27], яку десь хтось заспівав. Вона не могла вдати, наче здивувалася. Розмови про Рукавичку та хлопця на ім’я Горбань додавали всьому схожості з грою, та це було небезпечно. Неможливо занадто легко отримати силу. Занадто багато було нагод для спроб лише тому, що ти міг ними скористатися.　

— Я розумію, Доус. Але ми вже взялися до справи.　

Відколи вони зустрілися на кладовищі й Алекс виклала свою шалену теорію про демона-джентльмена, вони знали, що не зможуть відгородитися від думки, що Дарлінґтон досі живий. Але тепер ставки відрізнялися від тих, які вони мали минулої весни. Дівчина пригадала свій сон, у якому Лен казав: «Не всі двері залишаються зачиненими». Ну, вони вибили ці двері, коли схалтурили під час ритуалу в «Сувої та ключі», тож тепер у бальній залі «Чорного В’яза» застряг якийсь напівчоловік- напівчудовисько.　

— Ми врятуємо його, — сказала Алекс. — А якщо не зможемо врятувати, то зупинимо.　

— Що… що це означає? — перепитала Доус, і її страх здавався прожектором, який вишукує відповіді.　

Це означало, що якщо їм не вдасться звільнити Дарлінґтона, вони не зможуть ризикувати звільненням демона, а це могло знищити їх обох.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Але Доус не була готова почути це.　

— Побачимось у Стерлінгу, — кинула Алекс і поклала слухавку.　

Вона потупотіла вгору рештою східців, відчуваючи, як знову навалилася втома. Можливо, вдасться подрімати до зустрічі з Доус у бібліотеці. Алекс штовхнула двері до спільної вітальні, очікуючи побачити Мерсі, яка згорнулася калачиком у глибокому кріслі з ноутбуком і горнятком чаю. Але Мерсі в гіацинтовому халаті виструнчено сиділа на канапі… простісінько навпроти Мішелі Аламеддін. Перед Дарлінґтоновою наставницею, його Вергілієм.　

Алекс не бачила її, відколи Мішель буквально втекла з їхньої літньої дослідницької зустрічі. Дівчина була вбрана в картату сукню, кардиган і плетені балетки, густе волосся було заплетене в косу, а шию прикрашав хвацький шалик. Вигляд у неї був гідний. Вона скидалася на дорослу.　

— Привіт, — озвалася Алекс; від подиву вигадати щось інше не вдавалося. — Я… ти давно чекаєш?　

— Не дуже, але я мушу встигнути на потяг. Що це на тобі?　

Алекс забула, що вона досі вбрана в піжамні шорти, світшот Лети, товсті шкарпетки й черевики Доус.　

— Дай-но мені перевдягнутися.　

«Хто вона?» — нечутно, самими лише губами промовила Мерсі, коли Стерн кинулася до їхньої спальні. Але то була не та розмова, яку вона готова була вести за допомогою пантоміми. Дівчина затріснула за собою двері й розчахнула вікно, дозволяючи морозному ранковому повітрю прочистити голову. Ось як непомітно минуло літо. Алекс натягнула чорні джинси, чорну футболку з довгим рукавом, свої черевики й нашвидкуруч потерла зуби пастою.　

— Ми могли б десь тут поговорити? — поцікавилася Мішель, коли Алекс з’явилася зі спальні.　

— Дівчата, я можу залишити вас самих, — запропонувала Мерсі.　

— Ні, — заперечила Алекс. Вона не збиралася витурювати Мерсі з їхньої кімнати. — Ходімо.　

Стерн повела Мішель униз сходами. Думала, що вони зможуть поговорити в бібліотеці ДжЕ, але там за столами вже було людно.　

— Ходімо до садка зі скульптурами, — запропонувала Мішель, проштовхуючись крізь двері.　

Алекс іноді забувала про нього: порожній простір, засипаний галькою і заставлений поодинокими мистецькими інсталяціями, простісінько за стінами читальної зали. Дивитися там не дуже було на що: такий собі закапелок тиші й зелені, затиснутий між будівлями.　

— Отже, ви все просрали, — оголосила Мішель. Сіла на лавицю й схрестила руки на грудях. — Я вам казала не пробувати.　

— Люди частенько мені це кажуть. Тобі Ансельм зателефонував?　

— Хотів дізнатися, чи ви з Доус зв’язувалися зі мною, чи ви досі намагаєтеся повернути Дарлінґтона.　

— Як він…　

— Нас бачили разом на похороні. І я була Дарлінґтоновим Вергілієм.　

— І? — не зрозуміла Алекс.　

— Я не… здала вас.　

Здавалося, наче вона цитує якусь серію «Закону й порядку».　

— Але ти не збираєшся допомагати нам.　

— Допомагати із чим? — перепитала Мішель.　

Алекс повагалася. Усе, що вона скаже Мішелі, могло негайно бути переказано Майклові Ансельму. Але Дарлінґтон вважав Мішель однією з найкращих представниць Лети. Вона однаково могла допомогти їм, навіть якщо не хотіла братися за брудну роботу.　

— Ми знайшли Рукавичку.　

Мішель сіла рівніше.　

— Дарлінґтон мав рацію?　

Алекс не змогла стримати усмішки.　

— Авжеж, мав. Рукавичка справжня й розташована в кампусі. Ми можемо…　

Проте Мішель заперечно звела руку.　

— Не розповідай мені. Не хочу знати.　

— Але…　

— Алекс, я потрапила до Єлю на стипендію. Леті це було відомо. Саме це змусило мене звернутися до них. Мені потрібні були їхні гроші, і я радо виконувала прохання. Моїм Вергілієм був Джейсон Берклі Картрайт, і він був ледащем, тому що міг собі це дозволити. А я не могла. І ти теж не можеш. Я хочу, щоб ти подумала про те, якою може виявитися ціна.　

Алекс думала. Але це не змінювало ситуації.　

— Я його боржниця.　

— Ну, що ж, а я — ні.　

Ось так просто.　

— Я думала, тобі подобався Дарлінґтон.　

— Подобався. Він був хорошим хлопчиком. — Мішель була лише на три роки старшою, але саме таким бачила його: хлопчиськом, який бавиться в лицаря. — Він хотів вірити.　

— У що?　

— У все. Доус розповіла тобі, за що ви збираєтеся взятися? Що може спричинити такий ритуал?　

— Вона згадувала, що нам знадобляться четверо вбивць.　

Ну, тобто ще двоє вбивць, адже вони з Доус задовольняли половину цього рівняння.　

— Це лише початок. Рукавичка — не якийсь чарівний портал. Ти не можеш просто пройти крізь нього. Вам доведеться померти, щоб потрапити в засвіти.　

— Я вже помирала раніше, — сказала Алекс. — Я бувала в прикордонні. І звідти повернусь.　

Мішель похитала головою.　

— Тобі байдуже, чи не так? Ти збираєшся просто пірнути туди стрімголов.　

«Я Колесоходка, — хотілося сказати Стерн. — Це мушу бути я». От тільки вона й сама не знала, що це означає. Це були дурнуваті, дитячі слова — «я особлива, на мене чекає завдання», — а от правда була значно ближчою до того, що сказала Мішель. Звичайно, Алекс збиралася пірнути туди стрімголов.　

Вона була гарматним ядром. Інших талантів у Стерн не було, та щойно її як слід штовхнути, надати достатнього імпульсу — і вона проб’є діру в чому завгодно.　

— Це не так страшно, — сказала Алекс. — Помирати.　

— Я знаю.　

Мішель повагалася, потім підтягнула вгору рукав, і Стерн уперше побачила її татуювання. Крапка з комою. Вона знала цей символ.　

— Ти намагалася вкоротити собі віку.　

Мішель кивнула.　

— У старшій школі. Лета про це не знає. Інакше вони зі мною не зв’язувались би. Занадто ризиковано. Я побувала з протилежного боку. Не пам’ятаю цього, але знаю, що це не те саме, що заскочити в автобус, і я вже ніколи не буду колишньою. Алекс… я приїхала сюди не для того, щоб підіграти Ансельмові. Я приїхала, щоб застерегти тебе. Хай що там є, з протилежного боку Серпанку, це не лише Сірі.　

Алекс пригадала води прикордоння, дивних постатей, яких бачила на протилежному березі, те, як течія збивала її з ніг. Подумала про силу, яка потягнула її назад до «Чорного В’яза», яка хотіла, щоб вона опинилася в тій кімнаті, а може, й усередині того кола.　

— Вони намагалися втримати мене там.　

Мішель кивнула.　

— Тому що вони голодні. Ти колись читала «Кітчерову демонологію»?　

Авжеж, не читала.　

— Ні, але чула, що від неї складно відірватися.　

Мішель завела очі під лоба.　

— Що з тобою зробив той Дарлінґтон. У Лети є примірник. Перш ніж утнути щось божевільне, прочитай її. Смерть — це не просто місцина, куди можна навідатись. Якось раз я вже видряпалася звідти. І не хочу ризикувати знову.　

Посперечатися із цим Алекс не могла. Навіть Доус мала сумніви стосовно того, що вони збиралися спробувати, а Мішель мала право жити й покінчити з Летою. Та це однаково розізлило Стерн, це була злість маленької дитини, не-залишайте-мене-тут- злість. їх із Доус було недостатньо, аби взятися за це.　

— Розумію, — відповіла вона, засоромившись того, як похмуро це прозвучало.　

— Сподіваюся. — Мішель глибоко зітхнула, радо позбувшись того тягаря, що тиснув на неї. Заплющила очі й вдихнула повітря, помітивши перші осінні нотки. — Це було одне з улюблених Дарлінґтонових місць.　

— Є, — виправила її Алекс.　

Усмішка Мішелі була лагідною і сумною. Вона нажахала Алекс. «Вона думає, що ми облажаємося. Вона це знає».　

— Ти бачила табличку? — поцікавилась Аламеддін.　

Алекс похитала головою.　

Мішель підвела її до стулки одного з вікон.　

— Джордж Дуґлас Міллер був Кістяником. Він мав цілий план щодо розширення гробниці «Черепа і кісток» та будівництва гуртожитків.　

Вона показала на вежі, що височіли над сходами до садка зі скульптурами.　

«З амбразурами, — почула Алекс Дарлінґтонів голос, — липове середньовіччя».　

Раніше вона ніколи їх не помічала.　

— Ці вежі залишилися від старої зали випускників. Міллер перевіз їх сюди, коли Єль зніс ту залу 1911-го, і то був перший етап його грандіозного плану. Але в нього закінчилися гроші. А може, зникло бажання.　

Дівчина поплескала по табличці в основі стулки. На ній було написано: «Оригінальна деталь Зали Вейра, придбана Єлем 1917 року, будівництво розпочато 1911 року Джорджем Дуґласом Міллером, бакалавром (1870), як частина плану “звести в серці Нью-Гейвена копію Оксфордського чотирикутника^[28]”». Але здивувало Алекс друге речення. «Згідно з його волею, цю табличку було встановлено, щоб ушанувати пам’ять його єдиного сина Семюеля Міллера (1881–1883), який народився й помер у цих приміщеннях».　

— Я ніколи раніше її не помічала, — повела далі Мішель. — Не знала нічого із цього до знайомства з Дарлінґтоном. Сподіваюся, ти повернеш його, Алекс. Утім пам’ятай: люди на кшталт нас із тобою не цікавлять Лету. Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас.　

Алекс провела пальцями по літерах.　

— Дарлінґтон піклувався. Він вирушив би простісінько до пекла заради мене, заради тебе, заради кожного, кого потрібно врятувати.　

— Алекс, — промовила Мішель, обтріпуючи від порошинок спідницю, — він вирушив би простісінько до пекла, просто щоб довідатись, який там клімат.　

Стерн ненавиділа зверхність у її голосі, та дівчина не помилялася. Дарлінґтон хотів знати все, байдуже, якою ціною. Вона замислилася, чи почувалася так само істота, на яку він перетворився.　

— Ти приїхала потягом? — поцікавилася Стерн.　

— Так, і мушу повернутися до вечері з батьками мого хлопця.　

Як розсудливо. Та Алекс здалося, що Мішель щось приховує. Вона помахала, коли дівчина спустилася сходами під аркою, звідки мала потрапити на Гай-стріт і зловити там таксі до вокзалу.　

— Це я, — сказав голос поруч з Алекс, і їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб не відреагувати. Маленький Сірий із тугими кучерями влаштувався на вікні біля таблички. — Я радий, що на ній написали моє ім’я.　

Алекс проігнорувала його. Не хотіла, щоб Сірі довідалися, що вона може чути їхні історії та скарги. Доволі кепсько було вже те, що доводилося слухати живих.　

***

Мерсі чекала у вітальні. Убралася вона у светр гарбузового кольору й вельветову спідницю, наче найменший натяк на осінь у повітрі нагадував, що час змінювати костюм. Перед нею стояв відкритий ноутбук, але дівчина закрила його, коли увійшла Алекс.　

— Отже, усе буде так само, як минулого року? — поцікавилася вона. — Ти зникаєш, а потім тебе мало не вбивають?　

Алекс сіла в глибоке крісло.　

— Так, щодо першої частини… Сподіваюся, ні, а щодо другої?　

— Мені подобається, коли ти поруч.　

— Мені подобається бути поруч.　

— То хто це така?　

Алекс повагалася.　

— А ким вона назвалась?　

— Подругою твого кузена.　

Брехня давалася Алекс легко. Так було завжди. Вона брехала, відколи довідалася, що бачить недоступні іншим людям речі, відколи зрозуміла, як просто затаврувати дівчину словами «божевільна» або «нестабільна» так, аби вони приклеїлися навіки. Стерн відчувала всі ті вигадки про друзів, ладні зірватися з її язика, наче шалики дешевого фокусника. Саме цього вимагали Лета й товариства. Таємничості. Відданості. Та ну їх до дупи.　

— Дарлінґтон не мій кузен. І він не в Іспанії. І я мушу поговорити з тобою про те, що сталося минулого року.　

Мерсі покрутила в руках шнур від ноутбука.　

— Коли в тебе на боці був велетенський укус і я мусила зателефонувати твоїй мамі?　

— Ні, — заперечила Алекс. — Я хочу поговорити про те, що сталося з тобою.　

Вона не знала, як Мерсі відреагує на це. Готова була навіть відступитися, якщо доведеться.　

Дівчина відклала ноутбук убік, а тоді сказала:　

— Я голодна.　

Цього Алекс не очікувала.　

— Можу підігріти тобі «Поп-Тартс» або…　

Вона потягнулася до своєї торби й дістала звідти спечені Доус млинці із шоколадною крихтою.　

— Ти ось так розгулюєш зі сніданком у сумці?　

— Чесно? Завжди.　

Мерсі з’їла майже цілий млинець, а Стерн налила їм обом кави й аж тоді заговорила. Про товариства, Дарлінґтона, безлад, що зчинився на першому курсі. Брови Мерсі повільно повзли вгору, доки вона слухала історію подруги. Час від часу дівчина кивала, та Алекс не знала, підбадьорює вона її на продовження чи просто всотує почуте.　

Кінець-кінцем Алекс не зупинилася, а видихалася, наче для всіх таємниць, які вона зберігала, не існувало достатньої кількості слів. Усе навколо них здавалося занадто буденним для такої історії. Десь на лунких сходах відчинялися й зачинялися двері, на подвір’ї хтось кричав, уздовж Иорк-стріт мчали машини. Алекс знала, що ризикує запізнитися на зустріч із Доус, але не хотіла дивитися на телефон.　

— Отже, — повільно озвалася Мерсі, — саме звідти в тебе взялися татухи?　

Алекс мало не розреготалася. Ніхто нічого не сказав про рукави з півоній, змій та зірок, які несподівано з’явилися наприкінці навчального року. Здавалося, наче люди просто не здатні були осягнути саму можливість такої штуки, тож їхні мізки самотужки вносили потрібні правки.　

— Узялися вони не звідти, але Дарлінґтон довгенько допомагав мені приховати їх.　

— За допомогою магії? — запитала Мерсі.　

— Ага.　

— Справжньої.　

— Ага.　

— І суперсмертельної.　

— Так і є, — погодилась Алекс.　

— І трохи грубої.　

— Дуже грубої.　

— Цього літа я часто молилася.　

Алекс намагалася не видати свого подиву.　

— Допомогло?　

— Трохи. А ще я ходила на терапію. Використовувала цей застосунок і трохи розповідала про те, що сталося. Це допомогло мені відігнати набридливі думки. Я намагалася поговорити також із нашим пастором. Але мені досі не прикро, що Блейк помер.　

— А мало б бути?　

Мерсі засміялась.　

— Алекс! Так. Прощення має зцілювати.　

Але Блейк не просив милосердя. Він нічого не просив. Він просто сунув навпростець світом, беручи все, що заманеться, аж доки йому дещо не завадило.　

— Я не вмію прощати, — зізналась Алекс. — І не думаю, що хочу навчитись.　

Мерсі потерла між пальцями пруг свого светра, вивчаючи плетиво, наче це був текст для перекладу.　

— Розкажи мені, як він помер.　

Алекс розповіла. Вона нічого не сказала про ритуал під місяцем-молодиком чи про Дарлінґтона. Розпочала з того, як Блейк увірвався до «Іль-Бастоне», описала бійку, те, як він контролював її, змушував заклякнути, а сам бив, розповіла про мить, коли Доус розколола його череп мармуровим погруддям Гайрама Бінґема III. Описала, як Блейк схлипнув і як вона побачила монетку примусу, котру він стискав у руці. Намагаючись убити її, він був під контролем декана Сендоу.　

Мерсі прикипіла поглядом до того шматочка вовни гарбузового кольору, пальці ворушилися туди-сюди, туди-сюди.　

— Річ не лише в тім, що мені не прикро… — визнала вона нарешті. Голос у неї був тихий і тремтів, мало не зриваючись на бурчання. — Я рада, що він помер. Я рада, що він відчув, як воно — втратити контроль, перелякатися. Я… рада, що він помер у страху.　

Дівчина звела повні сліз очі.　

— Чому я така? Чому я досі така зла?　

— Не знаю, — сказала Алекс. — Але я така сама.　

— Я безліч разів прокрутила в голові кожну мить, що привела до тієї вечірки. Що я носила, що казала. Чому тієї ночі він обрав мене? Що він побачив?　

Алекс і гадки не мала, як відповісти на ці запитання. «Пробач собі те, що пішла на вечірку. Пробач собі те, що не вважала світ повним тварюк на кожному порозі». Але вона знала, що так просто не буває ніколи.　

— Він узагалі тебе не бачив, — промовила вона. — Такі люди… вони не бачать нас. Вони бачать лише можливості. Щось, на що можна накласти лапу.　

Принаймні щодо цього Мішель мала рацію.　

Мерсі витерла сльози.　

— Ти так кажеш, наче вони крадуть щось у супермаркеті.　

— Трохи на те й скидається.　

— Ніколи більше не бреши мені, гаразд?　

— Спробую.　

Це було найбільше, що Алекс могла запропонувати, не збрехавши знову.

12

Майже годину Мерсі засипала Алекс запитаннями, що стосувалися винятково магії й Лети. Скидалося на усний іспит, утім Стерн помітила, що подруга почувається боржницею, і щосили намагалася пояснити все. їй довелося змиритися з неприємною правдою, що Мерсі була кращою кандидаткою на вступ до Лети. Вона мала геніальний розум, вільно розмовляла французькою, та й латину непогано знала. Але вона не вбивала людей, тож Алекс припустила, що обійшла її на повороті в цьому пункті.　

— Щасти, — побажала Мерсі, коли Стерн пішла на зустріч із Доус. — Спробуй не померти й усіляке таке.　

— Принаймні не сьогодні.　

— Це через Дарлінґтона ти ні з ким не зустрічаєшся?　

Алекс зупинилася, поклавши руку на одвірок.　

— А до чого тут він?　

— Я мала на увазі, що він не твій кузен і водночас він один із найвродливіших людей, яких мені доводилося бачити.　

— Він друг. Наставник.　

— Отже?　

— Він… дорогий.　

Дарлінґтон був занадто вродливий, занадто начитаний, занадто багато подорожував. Він був не просто шитий іншими нитками, а ще й занадто вишукано скроєний і підігнаний.　

Мерсі вишкірилась.　

— Мені подобаються дорогі речі.　

— Він не кашеміровий шалик, Мерсі. У нього є роги.　

— А в мене — родимка у формі Вісконсіну.　

— Я йду.　

— Не забудь, що маєш прихопити книжку для семінару про бритгум! — гукнула їй назирці Мерсі.　

Гумор у сучасному британському романі. Алекс сподівалася на «Монті Пайтон», але їй випали «Везунчик Джим»^[29] і «Роман на

жовтому папері»^[30]. Непоганий вибір. Дівчина попрощалася з Мерсі, пообіцявши зустрітися з нею й пообідати, радіючи, що вдалося уникнути допиту. Вона була занадто зайнята спробами не врізати дуба, аби замислюватися про зустрічі з кимось чи й просто про перепихон. Дарлінґтон тут ні до чого, і байдуже, як чудово він виглядає без одягу.　

Доус чекала біля входу до Бібліотеки Стерлінга, зіщулившись під скульптурою «Жіночий стіл»^[31], наче ось-ось ладна закуняти. Алекс відчула небажану хвилю провини. Доус не була створена для такої роботи. Вона мала б сидіти в безпечних стінах «Іль- Бастоне», пестячи дисертацію, наче сад, що повільно росте. Вона була службою підтримки, домашньою кицькою. Ритуал у «Сувої та ключі» вже й так неабияк виходив за межі її зони комфорту, і жодна з них не почувалася після нього задоволеною. А тепер вигляд у Доус був такий, наче її відгамселили. Під очима від браку сну запали темні тіні, волосся непомите, і Алекс не сумнівалася, що одяг на ній учорашній, хоча стверджувати напевно у випадку Доус було складно.　

Стерн кортіло наказати їй піти додому й відпочити, запевнити, що вона впорається сама. Але цього вона аж ніяк не могла й не знала, скільки в них залишилося часу до вибуху бомби на ім’я Дарлінґтон.　

— Ти хоч трохи поспала? — поцікавилася Алекс.　

Доус різко смикнула головою, міцно стиснувши в руках «Єльський вісник» за 1931 рік, з яким Стерн заснула, і чорний молескін.　

— Я всю ніч провела в бібліотеці Лети, намагаючись знайти розповіді про людей, які увійшли до Рукавички.　

— Пощастило?　

— Кілька знайшла.　

— Це добре, еге ж?　

Доус була така сполотніла, що здавалося, наче ластовиння плаває в повітрі над шкірою.　

— Я знайшла менше ніж п’ять записів, підкріплених бодай якимись доказами, де бодай якось відстежується ритуал.　

— І цього достатньо, аби взятися до справи?　

Памела роздратовано глипнула на неї.　

— Ти не слухаєш. Ті ритуали не записані, вони не обговорюються через те, що не вдалися, позаяк учасники намагалися приховати результати. Люди божеволіли, зникали, помирали жахливою смертю. Можливо, саме Рукавичка винна в падінні Геракліона^[32]. Це не те, із чим варто бавитись.　

— Мішель теж так сказала.　

Доус кліпнула очима із червоними жилками.　

— Я… ти розповіла їй про Рукавичку?　

— Вона приїхала побачитися зі мною. Намагалася відмовити нас від спроб.　

— І не дарма.　

— То ти хочеш зупинитися?　

— Усе не так просто!　

Алекс потягнула Доус до стіни й стишила голос.　

— Просто якщо ти не збираєшся спробувати вдертися до «Сувою та ключа» і відкрити черговий тяп-ляп зроблений портал, інших варіантів у нас немає. Ми робимо так або мусимо знищити його. Інших варіантів немає.　

— Ритуал розпочинається з того, що нас поховають заживо. — Доус тремтіла.　

Алекс незграбно поклала руку їй на плече.　

— Подивімося, що ми знайдемо, гаразд? Ми не мусимо йти до кінця. Це лише пошуки інформації.　

Здалося, наче вона прошепотіла трансформувальне заклинання.　

Доус різко зітхнула й кивнула. Пошуки інформації вона розуміла.　

— Розкажи мені про писарів, — попросила Алекс, розпачливо намагаючись змусити Памелу поговорити про щось, окрім смерті й розрухи.　

— Є восьмеро писарів, — пояснила Доус, позадкувавши на кілька кроків і тицьнувши пальцем у кам’яну кладку над дверима Бібліотеки Стерлінга. — Усі з різних частин світу. А це їхні письмена. Найсучасніші цивілізації праворуч: мая, китайська, грецька, арабська. Ось сова Афіни. А ліворуч письмена чотирьох давніх писарів: печерні малюнки кроманьйонців, ассирійська табличка з бібліотеки в Ніневії^[33], цитата з Псалмів давньоєврейською, і єгипетські… ієрогліфи обрав доктор Ладлоу Сеґен Булл.　

«Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою». Вдалий напис для бібліотеки, але, можливо, і дещо більше.　

Доус усміхнулася: жага відкриттів проковтнула її страх.　

— Доктор Булл був Слюсарем. Членом «Сувою та ключа». Починав вивчати юриспруденцію, але згодом спрямував увагу на єгиптологію.　

Нічогенька зміна. Алекс відчула іскорку захвату.　

— Це перший крок до Рукавички.　

— Можливо. Якщо так, нам доведеться розбудити Рукавичку, благословивши перший перехід кров’ю.　

— Чому завжди кров? Чому це не може бути повидло чи синій олівець?　

А якщо це був перший крок до Рукавички, що далі?　

Алекс роздивлялася писаря, що схилився над своєю роботою: ієрогліфи, весла фінікійського корабля, крила вавилонського бика, середньовічного вченого, що стояв у центрі всього, немов записуючи весь безлад навколо. Невже відповідь крилася десь тут, у цій кам’яній кладці? Занадто багато було варіантів, занадто багато символів для розшифрування.　

Дівчата мовчки ввійшли крізь арку. Утім внутрішня оздоба бібліотеки вражала ще більше.　

— Наскільки велике це приміщення?　

— Майже чотириста квадратних метрів, — відповіла Доус. — І кожен сантиметр укритий кам’яною кладкою і вітражами. Кожна кімната мала власну тему. Навіть їдальня. Над комірчиною вирізьблені відро й швабра. Натхнення для декорацій черпали звідусіль: середньовічні рукописи, Езопові байки, Аrs Моrіепdi^[34].　

Доус уклякла посеред широкого проходу, усмішка враз випарувалася.　

— Що?　

— Аrs Моrіепdi Це… Буквально означає «мистецтво помирати». То були інструкції, як вдало померти.　

— Пошук інформації, пам’ятаєш? — не здавалася Алекс; її знову огорнуло почуття провини.　

Доус справді була нажахана, і дівчина знала: щойно припинить ретельно все обдумувати, вона теж злякається. Алекс витягнула шию, розглядаючи склепінні стелі, повторювані мотиви з квітів і каміння, лампочки в люстрах, що й самі скидалися на троянди.　

— Це місце дійсно схоже на церкву.　

— Базиліку, — дещо впевненіше погодилася Доус. — Свого часу було чимало суперечок стосовно того, що Єль будує щось у такому театральному стилі. Я витягнула кілька статей. Вони не надто схвальні. Але припускали, що Ґудг’ю — перший архітектор — продовжував готичну традицію, канонічну для решти кампусу.　

«Ґудг’ю». Алекс пригадала його біографію, з корінцем на спіралі, що була в книжковому стосі в спальні Дарлінґтона. Невже він навмисно відправив її туди?　

— Але Ґудг’ю помер, — озвалася вона. — Несподівано.　

— Він був дуже молодий.　

— І не мав зв’язків із товариствами.　

— Принаймні нам про це невідомо. До справи взявся Джеймс Ґембл Роджерс, а заплатили за все Стерлінговими грошима. Біля входу є його пам’ятна табличка. Тоді це був найщедріший з усіх подарунків університету. На ці гроші звели Стерлінгову медичну залу, Юридичну будівлю Стерлінга й теологічний факультет. — Доус повагалася. — На внутрішньому подвір’ї є лабіринт. Він мав би заохочувати до медитації, але…　

— Але, можливо, насправді він мав би заплутувати?　

Загадка, що стане пасткою для будь-якого надміру цікавого демона.　

Доус кивнула.　

— Дітей у Стерлінга не було. Він ніколи не одружувався. Сорок років прожив із другом. Джеймсом Блоссом. Вони жили в одній кімнаті й разом подорожували. Біограф називає його Стерлінговим найкращим другом, але вони, найімовірніше, були закохані, партнери на все життя. Стерлінгів заповіт вимагав спалити після смерті всі його документи й кореспонденцію. Подейкували, що так він захищав себе й Блосса, та, можливо, хотів приховати дещо інше.　

Як-от план збудувати портал до підземного світу.　

Алекс озирнулася на вхідні двері.　

— Якщо писар — це початок, який наступний крок?　

— Дарлінгтон не згадав просто якогось писаря, щоб привести нас до Стерлінга, — мовила Доус, розмахуючи «Вісником». — Він процитував єгипетську фразу. Тут є два приміщення з вітражами, що пов’язані з єгипетською «Книгою мертвих». Тематично…　

Та Алекс уже не чула її. Вона дивилася на довгий неф, що вів до бібліотечної стійки, і настінний розпис над ним; кольори були таки чисті та яскраві, що аж ніяк не пасували до мороку будівлі.　

— Доус, — урвала вона Памелу збуджено, але водночас налякано через можливість пошитися в дурні. — А що, як наступний крок простісінько перед нами? Це Марія, еге ж? Матір Божа Марія?　

«Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою».　

Доус кліпнула, витріщившись на настінний розпис і золотокосу жінку в білому вбранні в його центрі.　

— Це не Марія.　

— Ох. — Алекс намагалася приховати, що засмутилася.　

— Це Альма-матер, — пояснила дівчина, її слова аж вібрували від захвату. — Мати-годувальниця.　

Вони хутенько рушили вперед. Складно було не зірватися на біг.

Велетенський розпис хизувався під готичною аркою. На ньому граційна жінка в одній руці тримала розгорнуту книгу, а в другій — кулю. Її постать обрамляло золоте вікно, а над нею височіли вежі якогось міста. Утім, можливо, то було не вікно. Можливо, то був портал.　

— Вона точно скидається на Марію, — зауважила Алекс. — Он навіть чернець із нею поруч.　

Навколо жінки зібралося вісім людей. Вісім людей — вісім Домів Серпанку? Скидалося на правду.　

— Дві жінки ліворуч — Світло й Істина, — повідомила Доус. — А решта постатей уособлюють мистецтво, релігію, літературу й так далі.　

— Але жодна з них не підіймає вгору вказівник, куди далі. Припускаю, ми підемо ліворуч або праворуч.　

— Або вгору, — додала Памела. — Ліфти ведуть до фондів і кабінетів.　

— Література вказує ліворуч.　

Доус кивнула.　

— Але Світло й Істина дивляться праворуч, на… дерево. — Вона схопила Алекс за руку. — Таке саме, як на стіні. Дерево Знань.　

Над головою Альма-матер серед арок будівлі, що неабияк скидалася на бібліотеку, виднілося гілля, ідеально перегукуючись із кам’яним деревом над аркою праворуч. Черговий вхід. А може, черговий крок до Рукавички.　

— Я знаю цю цитату, — сказала Стерн, коли вони наблизилися до проходу під аркою. — «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Томсон? — перепитала Доус. — Я про нього небагато знаю. Він був шотландцем, але тепер його мало читають.　

— Проте «Книга та змія» користуються цими словами на початку своїх ритуалів. — Під аркою влаштовано кам’яний пісочний годинник — чергове нагадування про плинність. Це міг бути вказівник. А може, і ні. От тільки… — Доус, дивись.　

Арка під Деревом Знань вела до коридору. Ліворуч стояли скляні вітрини, а праворуч простягнулося кілька вікон із синьо- жовтими вітражами. Колони між ними були прикрашені гротескними кам’яними фігурами: студенти, згорблені над книжками. Більшість були грайливими — один хлопчисько перехиляв глечик із пивом і витріщався на картинки, а не на свою роботу, інший слухав музику, ще один спав. На одній із розгорнутих книжок було написано: «Т. И. ЖАРТ».　

Алекс ходила повз них і нічого не помічала, зосередившись на рефератах, які мала написати, на ще не прочитаних творах. Аж доки Дарлінґтон не показав їй.　

— Мені здається, наче він тут, з нами, — зізналася вона.　

— Я хотіла б цього, — відповіла Доус, намагаючись знайти потрібну сторінку в статті зі старого вісника. — Архітектура — його спеціальність, а не моя. Але це… — Дівчина показала на гротескну фігуру, на яку звернула увагу Стерн. — В описі стоїть лише: «Читає захопливу книжку».　

Проте вони дивилися простісінько на Смерть: з мантії визирав череп, а на кам’яному студентському плечі лежала кістяна рука. «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Гадаю, нас спрямовують далі коридором, — озвалась Алекс. — Куди він веде?　

Доус насупилась.　

— Та нікуди. Він закінчується у відділі рукописів та архівів. Там є вихід із будівлі.　

Дівчата дійшли до кінця коридору. Там був розташований дивний вестибюль із високою стелею. Залізні тритони з роздвоєними хвостами витріщалися на них із вікон. Невже вони полюють на примар? Якщо демони полюбляють ігри, то, можливо, Дарлінґтон дав їм удосталь підказок, щоб вони застрягли в Бібліотеці Стерлінга, шукаючи в камені таємні повідомлення.　

Попереду була ще одна арка, навдивовижу позбавлена прикрас. Праворуч виднілися двоє дверей і панель із маленькими

квадратними віконцями, які більше пасували б у пабі. Деякі з них були прикрашені картинками на шибках: Бондар, Пекар, Органіст.　

— Хто це? — поцікавилася Стерн.　

Доус погортала вісник.　

— Той, хто це писав, зробив так, аби нічого неможливо було знайти. Якщо він ненавмисно, то це просто злочин.　

Вона здула із чола неслухняне пасмо вогняного волосся.　

— Гаразд, це гравюри когось на ім’я Тіль Килюдина.　

Щойно ці слова злетіли з її вуст, обидві дівчини вклякли.　

— Дай-но подивитись.　

Доус простягнула вісник. Вона прочитала «Тіль» як «Тілль», але написане на сторінці не залишало сумнівів. Алекс пригадала,як благала Дарлінґтона сказати, чи відомо йому, де шукати Рукавичку, і дивний розпач у його голосі, коли він відповів: «Якби ж вони були. Але я — тільки людина без жодного спадку». Він би й хотів сказати їй, але не міг. Мусив грати у свої демонічні ігри й сподіватися, що вони розгадають його головоломку.　

Тільки людина. Тіль Килюдина. Вони в правильному місці.　

«То покажи мені наступний крок, Дарлінґтоне». Ліворуч від них маленька кам’яна мишка гризла стіну. Праворуч — крихітний кам’яний павук. Невже це алюзія на пекельного Джонатана Едвардса? Алекс знала його повчання лише тому, що в її коледжі був поширений такий жарт. «Господь тримає тебе над пекельною прірвою, наче павука чи якусь потворну комаху над вогнем, він гидує тобою, і щойно його спровокувати — наслідки будуть жахливими». Саме тому їхні домашні команди називалися «Павуки ДжЕ».　

«Це зійде за недільну школу, Тернере?»　

— Куди ведуть ці двері? — запитала Алекс.　

Двійко дверей незграбно притулилися в кутку.　

— Одні — на внутрішнє подвір’я, — відповіла Доус, указуючи на двері, над якими на камені було вирізьблено: Lux et Veritas. «Світло й Істина» — єльський девіз і фігури на настінному розписі, що привели їх сюди. — А ці — до кількох кабінетів.　

— Що ми проґавили?　

Памела не відповіла, завзято жуючи губу.　

— Доус?　

— Я… ну, це лише теорія.　

— Ми не можемо роками карбувати її, як твою дисертацію. Дай мені хоч щось.　

Дівчина посмикала пасмо волосся, і Алекс зрозуміла, що вона всередині бореться із собою, адже завжди шукає досконалості.　

— У записах про Рукавичку, які мені вдалося знайти, чотири прочанина заходять одночасно — солдат, учений, священник і принц. Вони виписують коло, кожен знаходить двері й займає свій пост. Солдат останній і саме він — чи вона — замикає коло.　

— Окей, — озвалася Алекс, хоча нітрохи не розуміла, як це з усім пов’язано.　

— Спершу я подумала… ну, тут четверо дверей, які ведуть до Двору Селіна. Одні на кожному році. Спершу я подумала, що, можливо, підказки водили нас навколо Двору. Але…　

— Але замкнути коло неможливо.　

— Якщо не вийти з будівлі, — додала Доус. Вона зітхнула. — Не знаю. Я не знаю, що далі. Дарлінґтон знав би. Але навіть якщо ми здогадаємось… Четверо вбивць, четверо прочан. Час на їхні пошуки спливає.　

— Ти вважаєш, що захисне коло не витримає?　

— Я не впевнена, але… думаю, найкращі шанси на проведення ритуалу в нас будуть на Гелловін.　

Алекс потерла очі.　

— То ми порушуємо всі правила одночасно?　

Ритуали на Гелловін заборонені, а надто ті, що хоч якось були пов’язані з кревною магією. Збудження цієї ночі приваблювало забагато Сірих. Це просто було занадто ризиковано. Уже не кажучи про те, що до Гелловіну залишалося всього два тижні.　

— Гадаю, ми мусимо це зробити, — відповіла Доус. — У часи знамень ритуали спрацьовують краще, а на Савань^[35] начебто відчиняються двері до потойбіччя. Деякі теорії стверджують, що Рукавичку звели в Круахані^[36], у Котячій печері. Саме звідти бере свій початок Савань.　

Усе це анітрохи не подобалось Алекс. Вона знала, на що спроможні Сірі, приваблені кров’ю чи потужними емоціями.　

— Це ледве дає нам час на пошук ще двох убивць, Доус. А новий Претор уже буде офіційно призначений на посаду.　

— Я не вбивця.　

— Гаразд, іще двох неохочих, але ефективних борців із проблемами.　

Доус стиснула губи, проте повела далі:　

— Нам потрібен хтось, хто й за нами приглянув би, аби наші тіла були в безпеці, коли щось піде не так.　

Алекс знову здалося, що все це їм не під силу. Вони потребували більше людей, більше компетентності, більше часу.　

— Сумніваюся, що Мішель стане добровольцем.　

Задзвонив телефон, і дівчина вилаялася, побачивши ім’я. Знову облажалась.　

— Перепрошую, — сказала вона, доки Тернер не встиг на неї накинутись. — Я збиралася зайнятися цитатою з Біблії, але…　

— У нас іще одне тіло.　

Алекс мало не запитала, чи не жартує він, але Тернер ніколи не жартував.　

— Хто? — запитала натомість вона. — Де?　

— Зустрінемося біля Коледжу Морзе.　

— Просто Морзе, Тернере. Ніхто не каже «Коледж Морзе».　

— Тягни свою дупу сюди, Стерн.　

— Тернер гадає, що сталося вбивство, — повідомила Алекс, поклавши слухавку.　

— Ще одне?　

Ніхто не підтвердив, що Марджорі Стівен убили, тож Стерн не хотілося доходити поспішних висновків. А навіть якщо сталося два вбивства, це ще не означало, що вони пов’язані. От тільки Тернер не телефонував би їй, якби не вважав їх пов’язаними й не думав, що тут якось замішані товариства.　

— Іди, — дозволила Доус. — Я ще тут пороззираюсь.　

Проте Алекс дещо не давало спокою.　

— Не доганяю, — промовила вона, повільно виписуючи коло й розглядаючи просторе приміщення. Вони з Мерсі зазвичай вчилися в котрійсь із читальних зал. До фондів вона ніколи не піднімалася. Та й масштаби такої великої будівлі заважали осягнути все. — «Хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку». Так сказав наш друг Горбань. І ти справді хочеш, аби я повірила, що це вдавалося так довго зберігати в таємниці?　

— Я теж про це думала, — зізналася Доус. — Та що, як… а що, як Горбань неправильно все зрозумів. Що, як Лета вбудувала Рукавичку в Бібліотеку Стерлінга?　

— Що?　

— Подумай ось про що. Люди з «Кісток» і «Ключів» працюють разом? Товариства не діляться секретами. Вони накопичують власну могутність. Вони співпрацювали одного-єдиного разу, щоб сформувати Лету, та й то лише щоб…　

— Урятувати власні дупи.　

Доус насупилась.　

— Ну, так. Щоб створити товариство, яке керуватиме справами й контролюватиме решту товариств. Наглядовий орган.　

— Ти кажеш «наглядовий орган», утім гарною ідеєю було б заховати таємні двері до пекла простісінько в усіх під носом?　

Тепер Доус розрум’янилась. Очі в неї палали.　

— Батьками-основоположниками Лети вважають Гаркнесса, Вітні та Бінґема. Гаркнесс належав до «Вовчої голови», і саме він залучив Джеймса Ґембла Роджерса до будівництва половини кампусу, включно із цією бібліотекою.　

— Але навіщо Леті створювати її, якщо вони не збиралися нею користуватися?　

Усе це не мало сенсу.　

— А ми впевнені, що не збиралися? — перепитала Доус. — Можливо, вони знали, що граються з потенційними катастрофами, і не хотіли, щоб іще хтось про це довідався.　

Можливо. Та все це не дуже трималося купи.　

— Хіба вся суть не в тім, аби побачити потойбіччя? — запитала Алекс. — Відкрити таємниці, сховані за Серпанком? Саме тому мене залучили до роботи в Леті. Якби вони навідалися до потойбіччя, то залишили б записи. Вони говорили б про це, обговорювали, вивчали до найменших деталей.　

Вигляд у Доус був схвильований, і це змушувало Алекс нервувати ще дужче.　

Щось тут здавалося неправильним. Навіщо створювати Рукавичку, якою не збираєшся користуватися? Навіщо стирати всі записи про це? Вони не бачили цілої картини, і дівчина не могла позбутися думки, що комусь цього дуже не хотілося.　

Одна річ — кидатися стрімголов у темряву. Але геть інша — почуватися так, наче хтось навмисно вимкнув світло.　

Алекс відчула те саме, що й того вечора, коли увійшла до Ітанових дверей, коли її хитрощами змусили виявити свою силу. Вони йшли простісінько до пастки.　

13

Побачивши тіло Марджорі Стівен, Алекс замислилася, чи не перекручує Тернер, чи не бачить усюди вбивства, бо вбивства — його робота. Професорка мала майже вмиротворений вигляд, її незворотна смерть була лише тріщинкою. Будівля й світ навколо залишилися незворушними.　

Але цього не скажеш про декана Бікмена. Перехрестя навпроти Морзе — те саме місце, де торік знайшли тіло Тари Гатчинc, — було заставлене поліційними автівками, їхні вогні змигували ледачими колами. Навколо звели загорожі, а копи, вбрані у форми, перевіряли студентські, перш ніж пустити когось на подвір’я. Тернер уже чекав на неї, коли Алекс прибула на місце, і без жодного слова повів усередину.　

— Як ви збираєтеся пояснити, що я тут роблю? — поцікавилася дівчина, натягаючи на черевики сині бахіли.　

— Скажу всім, що ти моя інформаторка.　

— Чудово, тепер я донощиця.　

— Тобі доводилося й дещо гірше робити. Іди всередину.　

Двері до кабінету декана Бікмена висіли косо, а біля входу натоптали багнюкою. Важкий стіл перекинули набік, усю підлогу вкривали розкидані книжки, поряд лежала розлита пляшка вина. Професор розтягнувся горілиць, наче сидів у кріслі та просто беркицьнувся на спину. Ноги досі звисали із сидіння. Один із черевиків злетів із ноги, а лампа, що стояла неподалік, перевернулася.　

Невже декан задрімав, читаючи біля каміну, і нападник заскочив його зненацька? А може, він відбивався, але його штовхнули на крісло? З отак задертими вгору ногами вигляд у нього був дурнуватий, майже як із мультика, і Алекс пошкодувала, що навколо стільки людей, які це побачать. Дурня якась. Декана Бікмена це більше не займало. Він ніколи нічого в неї не вів, вона навіть не певна була, що саме він викладав, проте чоловік був одним із тих професорів, яких знають усі. Він носив твідову панаму й фірмовий шарф Морзе, їздив студмістечком на велосипеді, радісно дзеленькав і махав студентам. Позаочі його називали Бікі, на його лекціях завжди було повно народу, а семінари стали просто легендарними. Здавалося, наче професор знайомий з усіма цікавими людьми, котрі навчалися в Єлі, і він запрошував на чаювання в Морзе чимало відомих акторок та акторів.　

Відколи Марджорі Стівен знайшли мертвою, ніхто про неї і словом не прохопився. Алекс сумнівалася, чи комусь, окрім її студентів і колег із кафедри психології, відомо, що жінки не стало. Але тут усе мало бути геть інакше.　

Дивитися на тіло занадто уважно Алекс не хотілося, однак вона змусила себе глипнути на деканове обличчя. Очі широко розплющені, але тієї молочної плівки, яку вона пам’ятала з першого місця злочину, не було. Складно було сказати, чи здавався декан старшим, ніж був насправді. Рот у нього був розтулений, вираз обличчя — наляканий, утім привітний, наче він вітав друга, котрий несподівано з’явився в нього на порозі.　

— Шия зламана, — повідомив Тернер. — Патологоанатом скаже, це сталося, коли крісло впало чи ще до того.　

— Отже, не отрута, — підсумувала дівчина. — Але ви вважаєте це пов’язаним зі смертю Марджорі Стівен?　

— Це було на його столі. — Тернер жестом указав на місце, де на промокальному папері лежала друкована записка: «Біженця не видавай».　

— Знову Ісая?　

— Правильно. Це доповнює фразу, яку ми знайшли біля тіла професорки Стівен: «Сховай вигнаних, біженця не видавай». Ти знайшла щось про це в Леті?　

Алекс похитала головою.　

— У мене не було нагоди покопирсатися в цьому. — Була занадто зайнята, намагаючись дізнатися, як прорватися до пекла. — Мені нічого не відомо про Ісаю.　

— Він був пророком, який передбачив пришестя Христа, але я не розумію, як це пов’язано з двома мертвими професорами.　

Алекс оглянула книжкові полиці, захаращений стіл, заклякле тіло.　

— А хіба це… Це здається неправильним. Якимось занадто видовищним. Біблійні цитати. Тіло на підлозі. Є в цьому щось…　

— Театральне? — Тернер кивнув. — Наче комусь це здається кумедним.　

Наче хтось грався. А демони любили ігри й загадки, утім єдиний їхній домашній демон просто зараз застряг у захисному колі. Невже хтось із товариств бавився з ними?　

— А професорка Стівен знала Бікмена?　

— Якщо вони були пов’язані, ми про це довідаємося. Але вони працювали на різних кафедрах. Навіть у різних галузях. Декан Бікмен викладав американістику. Він не мав жодного стосунку до кафедри психології.　

— А як щодо отрути, яка вбила професорку Стівен?　

— Досі чекаємо на токсикологічну експертизу.　

Товариства не любили, коли до них була прикута увага, але це не означало, що хтось не міг оскаженіти. Та навіть якщо так, ніщо із цього не трималося купи.　

— Це докази, — озвалася Алекс, обмірковуючи все. — Ці біблійні цитати не в’яжуться. Якби хтось скористався магією, щоб… не знаю, помститися професорам, він би не залишив доказів. Це здається неврівноваженим.　

— Або хтось вдає із себе неврівноваженого.　

А це було б значно гірше. Хоча Стерн не хотілося, щоб ці вбивства стали її проблемою, вона не могла вдавати, наче тут не спрацювало щось неприродне. Магія була відхиленням, розмиттям межі між неможливим і можливим. У порушенні цієї межі було щось, що мовби підривало моральні засади й табу, котрі всі сприймали як належне. Якщо тобі все підвладне, стає значно складніше пригадати, чому саме не варто цього торкатися: грошей, влади, омріяної роботи, омріяного сексу, життя.　

— Скажи мені, що я полюю за тінями, Стерн, і можеш повертатися до того населеного привидами будинку на Орандж.　

«Іль-Бастоне» був одним із найменш населених привидами місць у Нью-Гейвені, утім Алекс не бачила сенсу порушувати цю тему.　

— Не можу, — зізналася вона.　

— А ти не могла б… поспілкуватися зі своїми контактами з протилежного боку?　

— У мене немає привидів-інформаторів, Тернере.　

— То, може, спробуй потоваришувати з кимось.　

Алекс знову здалося, що вона щось проґавила, що Дарлінґтон знав би, чого шукати, якби був тут; він упорався б із цією роботою. То, може, саме Дарлінґтон був їм потрібен. Тернер хотів відповідей і міг запропонувати їм дещо навзаєм. Чотирьох прочан. Чотирьох убивць. Алекс не була певна, що довіряти Тернерові — мудра ідея, але довіряла й хотіла, аби він грав на їхньому боці.　

— Тернере, — запитала вона, — ви колись убивали?　

— Це ще що за запитання?　

— Отже, так.　

— Не твоє собаче діло.　

Але могло бути.　

— Як довго ви мусите тут залишатися?　

Чоловік роздратовано рохнув.　

— Чому питаєш?　

— Тому що хочу вам дещо показати.　

Настільна гра; картон, панір, гральний кубик　

Походження: Чикаго, Ілліпойс; прибл. 1919

Дарівпик: «Книга та змія», 1936

Один із варіантів гри «Землевласник», що неабияк схожий на її пізніше втілення — «Монополію». Назви місць відповідають Чикаго та околицям. Гральний кубик вирізано з кістки — найімовірніше, людської. Деякі свідчення підказують, що виготовлену вручну гральну дошку створили в Принстоні, а кубики потім додали, і грою часто користувалися в часи «сухого закону», коли нетривалий спалах окультної активності трапився навколо книгарні Ді-Джі Нельсона, унаслідок чого на півночі міста посилилася демонічна присутність. Яскраві кольори та постійні торги, які передбачає гра, миттєво роблять її привабливою, а два чинники — незбагненні правила й нескінченні партії, що можуть тривати годинами, якщо не днями, — майже не залишають можливості перемогти. Коротко кажучи, ідеальна пастка для демонів.　

На жаль, колись один із кубиків загубився, а всі спроби замінити його виявилися невдалими.

З Каталогу арсеналу Лети,

опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом　

14

Тернер не міг просто піти з місця злочину, де саме активно працювало слідство, але погодився перехопити Алекс наступного ранку після заняття з курсу «Сучасні поети». Чутки про смерть декана Бікмена поширилися швидко, і в кампусі запанував стурбований настрій. Життя тривало, люди поспішали, справи потрібно було зробити, проте Стерн бачила групки студентів, котрі обіймалися зі сльозами на очах. Бачила флаєри, які запрошували на всеношну на подвір’ї Морзе. Вона не могла відігнати думки про ранок після того, як знайшли Тарине тіло, нещирі істерики, дзижчання пліток, що кружляли університетом, наче рій шершнів. Алекс розуміла, що Бікі був улюбленцем, батьківською постаттю й персоною, яка вплетена в тканину Єлю. Але пам’ятала збудження після Тариної смерті, небезпеку, що причаїлася за крок, нову родзинку, яку можна було скуштувати без жодного ризику.　

Скорбота й страх були щирими. Професорка на занятті в Алекс розпочала лекцію з історії про те, як декан Бікмен із дружиною приймали її в себе вдома на День подяки й що ніхто зі знайомих Бікі не почувався в Єлі самотнім. Кабінет декана в Морзе опечатали, а біля дверей виставили представників служби безпеки — поліції Єлю, а не міської.　

Президент університету того ж вечора влаштував екстрену нараду зі стурбованими студентами у Вулсі-голлі. Газета «Єль дейлі ньюз» надрукувала коротке повідомлення про вбивство — підозрювали розбійний напад, і поліція вже вивчала переконливий слід, що вів за межі нью-гейвенської спільноти. Це трохи відгонило вивертом: «Не турбуйтеся, шановні батьки, цей злочин не має жодного стосунку до Єлю, навіть до Нью-Гейвена не має. Нема сенсу пхати ваших діточок до Кембриджу». Якщо смерть професорки Стівен заледве збурила якісь брижі — вбивство декана Бікмена стало роялем, який хтось жбурнув до озера.　

Тернер підібрав Алекс перед одним із нових готелів на Чепел- стріт, достатньо далеко від місця злочину й кампусу, аби нікому з них не доводилося хвилюватися, що його помітять. Дорогою до «Чорного В’яза» дівчина намагалася підготувати його, однак доки стисло викладала свою теорію щодо Дарлінґтона й те, як попри всі шанси таки мала рацію, детектив не прохопився жодним словом. Тернер просто дозволив їй говорити, заклякнувши в холодному мовчанні, наче був манекеном, якого всадовили за кермо, щоб продемонструвати безпечну їзду. Лише вчора Стерн виступала зі схожою промовою перед Мерсі, але подруга всотала почуте й повернулася спраглою більшого. А Тернер мав такий вигляд, наче ладен був скинути їх обох зі стрімчака.　

Алекс надіслала Доус повідомлення, що вони їдуть до «Чорного В’яза», бо це здавалося правильним, утім пошкодувала, помітивши перед вхідними дверима дівчину, вбрану в безформний спортивний костюм, із затягнутим у звичний скособочений пучечок яскраво-рудим волоссям: вона скидалася на розталу свічку, що несподівано зайнялася вогнем. Губи Памели стиснулися в осудливу лінію.　

— Вона здається щасливою, — насмішкувато зауважив Тернер. — А хтось здається щасливим, коли бачить наближення копів?　

— Так, міс Стерн, люди, у яких хтось поцупив їхнє лайно, або ті, хто намагається залишитися незарізаним, зазвичай здаються досить щасливими, коли нас бачать.　

Принаймні вона дізналася, що дорогою Тернер її слухав. Лише розмови про магію та окультні штуки навіювали на нього такий настрій.　

— Центуріоне, — привітала його Доус, і Алекс скривилася.　

— Мене звуть детектив Авель Тернер, і тобі це чудово відомо. Вигляд у тебе виснажений, Доус. Тобі недостатньо платять.　

Памела здивовано витріщилася на нього, а тоді погодилася:　

— Напевно, ваша правда.　

— Я відклав нерозкриту справу, щоб приїхати сюди. Можемо перейти до суті?　

Доус повела їх усередину, утім, доки вони йшли за детективом нагору сходами, прошепотіла до Стерн:　

— Це погана ідея.　

Алекс погоджувалася, проте не бачила, які в них іще є варіанти.　

— Він розповість Ансельмові, — не вгавала Доус, ідучи за детективом до бальної зали. — Новому Преторові. Поліції!　

— Ні, не розповість. — Принаймні Алекс на це сподівалася. — Нам потрібна його допомога, а це означає, що доведеться показати, із чим ми маємо справу.　

— А саме? Просто зізнайся, що ти все на ходу вигадуєш.　

Так і було. Утім щось усередині тягло її назад до «Чорного В’яза», а вона смикнула за собою ще й Тернера.　

— Якщо в тебе є інші ідеї, просто скажи, Доус. Ти знайома з якимись убивцями?　

— Окрім тебе?　

— Він може нам допомогти. Йому теж потрібна допомога. Декана Бікмена вбили.　

Доус заклякла як укопана.　

— Що?　

— Ти його знала?　

— Авжеж, я його знала. Його всі знали. Я ходила до нього на заняття на старших курсах. Він…　

— Просто тобі Ісус на велосипеді.　

Тернер завмер на порозі бальної зали, і не скидалося на те, що він збирався заходити всередину. Чоловік позадкував на крок, витягнув одну руку, наче збирався відігнати видіння, а другу поклав на револьвер.　

— Ви не можете його застрелити, — якомога спокійніше попередила Алекс. — Принаймні я так не думаю.　

Доус кинулася до дверей і протиснулася між Тернером та золотавим колом, наче якийсь живий щит.　

— Я казала тобі, що це жахлива ідея.　

— Що це таке? — закортіло довідатися детективові. Щелепи в нього були стиснуті, чоло — насуплене, але в очах причаївся страх. — Що це я бачу?　

Алекс спромоглася лише вичавити із себе:　

— Я вам казала, що він змінився.　

— Змінюєшся, коли худнеш на кілька кіло. Коли робиш нову стрижку. А не… оце.　

Тієї миті Дарлінґтонові очі, яскраво-золотаві, розмружилися.　

— Де ти була? — Тернер здригнувся від звуку Дарлінґтонового голосу: той був людським, але його супроводжувала якась холодна луна. — Ти тхнеш смертю.　

Алекс застогнала.　

— Ти не допомагаєш.　

— Навіщо ти привела мене сюди? — розгублено запитав Тернер. — Я попросив допомогти зі справою. Думав, я чітко пояснив, що й знати нічого не хочу про це божевільне лайно, пов’язане з культами.　

— Ходімо вниз, — запропонувала Доус.　

— Залиштеся, — промовив Дарлінґтон, і Алекс не могла зрозуміти: прозвучало це як благання чи як наказ.　

— Гадаю, Дарлінґтон здатен допомогти вам, — повідомила вона. — Думаю, він єдиний із нас, хто здатен.　

— Оте створіння? Послухай, Стерн, я не знаю, наскільки все це реально, а наскільки… дурня з фокусами-покусами, але якщо я бачу чудовисько, то впізнаю, що це чудовисько.　

— Невже? — Алекс відчула, як розгорається її лють. — А ви знали, що декан Сендоу був убивцею? Знали, що Блейк Кілі був ґвалтівником? Я показала вам те, що сховано за дверима. І ви не можете просто зачинити їх і вдати, буцімто нічого не було.　

Тернер потер долонею очі.　

— Мені до дідька цього хотілося б.　

— То ходімо.　

Алекс ступила до кімнати, сподіваючись, що детектив рушить за нею. Повітря було аж вогким від спеки. Усюди висів той солодкавий аромат, запах вогнища, сморід негоди, яка вже мчить повним ходом, тієї негоди, що змушує койотів спускатися з пагорбів і шукати прихистку на задніх подвір’ях передмість, де можна скрутитися біля басейну й скавчати собі.　

— Детективе, — озвалося створіння за золотавою стіною.　

Тернер заклякнув на порозі.　

— Це справжній ти?　

Дарлінґтон помовчав, обмірковуючи запитання.　

— Достеменно не впевнений.　

— Дідько, так і є, — пробурмотів Тернер, адже попри роги й мерехтливі символи Дарлінґтон скидався на звичайну людину. — Що з ним сталось? Що все це таке? Якого хріна він голий?　

— Він у пастці, — якомога простіше пояснила Стерн, — і нам потрібна ваша допомога, щоб витягнути його.　

— Ти ж маєш на увазі не складання звіту про зниклого безвісти, еге ж?　

— Боюся, що ні.　

Тернер здригнувся, наче досі розмірковував чи навіть сподівався, що все це йому просто сниться.　

— Ні, — озвався він нарешті. — Ні. Я не… Це не моя робота, і я не хочу, щоб так було. І не кажіть мені, що це якось пов’язано з нашим керівництвом із Лети, тому що я знаю цей дивакуватий вираз обличчя Доус. Вона боїться, що я на вас донесу.　

— Ваша справа…　

— Не починай зі мною ці штучки, Стерн. Мені подобається моя робота — ні, я люблю свою роботу, — і хай би чим це було… Воно не варте всіх грошей із диявольських кишень. Я розплутаю цю справу самотужки за допомогою старої доброї детективної роботи. «Сховай вигнаних» і все це лайно…　

— «Біженця не видавай», — закінчив цитату Дарлінґтон.　

Алекс майже готова була почути грім і побачити блискавки: космос мусив якось відповісти на те, що напівдемон, а може, і більш ніж наполовину демон цитував Біблію.　

— Це воно, — стривожено зауважив Тернер.　

— Я ж казала, — прошепотіла Алекс.　

— Ви прийшли з місця злочину, — збагнув Дарлінґтон. — Ось чому ви вбрані в смерть, наче в саван.　

Чоловік скоса зиркнув на Алекс, і їй закортіло, щоб Дарлінґтон просто базікав, як типовий Дарлінґтон. Але Тернер був детективом і нічого не міг із собою вдіяти.　

— Ця цитата тобі відома?　

— Кого вбили?　

— Професорку й декана Коледжу Морзе.　

— Два тіла, — замислився Дарлінґтон; аж раптом на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — пустотлива, майже голодна радість, у ній не було нічого людського. — І буде третє.　

— Що в біса це означає?　

— Саме це й означає.　

— Поясни, — наполягав Тернер.　

— Я завжди захоплювався доброчесністю, — пробурмотів Дарлінґтон. — Але мені вона ніколи не давалася.　

Тернер сплеснув руками.　

— Він цілковито клепку втратив?　

Десь далеко внизу озвався дверний дзвінок, і одночасно завібрував телефон Доус.　

Усі підстрибнули — усі, крім Дарлінґтона.　

Доус рвучко ковтнула повітря. Витріщалася на телефон.　

— О Господи. О Господи.　

— Хто це? — запитала Алекс, подивившись на екран, де вишукано вбрана пара намагалася зазирнути у вікна біля вхідних дверей.　

— Скидаються на маклерів, — припустив Тернер.　

Проте Доус була нажаханіша, ніж того дня, коли вони відкрили портал до пекла.　

— Це Дарлінґтонові батьки.　

15

Тернер похитав головою.　

— Ви наче діти, яких застукали біля шафки з алкоголем.　

Алекс прокручувала в голові можливі стратегії, відмовки, вигадливу брехню.　

— Ви обоє залишаєтеся невидимими, доки я про них попіклуюся.　

— Алекс…　

— Просто дозволь мені дати цьому раду. Я не збираюся нікого бити.　

Принаймні вона на це сподівалася. Переклади з латини й відстеження біблійних цитат не були її сильними сторонами, зате вона ціле життя брехала батькам. Проблема була в тім, що їй бракувало інформації. Дарлінґтон ніколи не розповідав про матір і батька, лише про дідуся, наче вистрибнув із моху, що виріс на камінні старого будинку і його дбайливо виховував сварливий літній садівник.　

їй був потрібен старий. Той, якого вона побачила одного разу, коли він блукав будинком у халаті з пожмаканою пачкою «Честерфілду» в кишені.　

«Прийди, — подумала Алекс, намагаючись не панікувати, доки збігала донизу сходами. — Де ти?»　

Вона чула, як Арлінґтони гупають у двері кухні. Глипнула на телефон Доус і побачила їхні засмучені обличчя.　

— «Мерседес» стоїть на дорозі, — пробурмотів батько.　

— Він умисно змушує нас чекати.　

— Нам слід було зателефонувати й попередити.　

— Навіщо? — пожалілася мати. — Він однаково ніколи не відповідає.　

Алекс натягнула на себе светр, хай навіть досі була спітніла від спеки в бальній залі. Потрібно було прикрити татуювання й прибрати поважного, владного вигляду.　

«Онде». Старий сидів на веранді з Космо біля ніг.　

— Мені потрібна ваша допомога, — сказала Алекс.　

— Якого біса ти робиш у мене вдома? — жалібно запитав він.　

Отже, вона мала рацію. То був не просто якийсь Сірий, що заблукав сюди й вподобав атмосферу. Привидів від природи не приваблювали порожні місця. Це мусив бути Дарлінґгонів дід.　

«Ну ж бо». Дівчина простягнула долоню й смикнула. Чоловіків рот витягнувся в нажаханому «ох», і вже за мить він із розгону влетів у неї, гримнувши старечим кашлем. Алекс відчула присмак цигарок і чогось смолянистого. Рак. Вона скуштувала рак на смак. Коли помирав, старий був слабкий, мучився від жахливого болю, і гнів так потужно горів усередині, що Алекс і його відчувала на смак. Утім їй не потрібна була чоловікова сила, їй потрібні були його спогади, і вони накрили чіткою стрімкою хвилею, як і спогади Нареченого, коли Стерн впускала його до своєї свідомості.　

Вона дивилася на «Чорний В’яз», але той був чарівний, живий, наповнений світлом і людьми. Друзі її батька, старого шевця зі взуттєвої крамниці. Вона бігала залами, ганяючись за білим котом, який вибіг на подвір’я. Це не міг бути Космо, усе відбувалося давним-давно, та все ж таки… Кіт обернувся й подивився на неї пошрамованим оком. «Кіт Бові».　

Братів і сестер не було, лише єдиний син, завжди самотній хлопець, який займався бізнесом і «Чорним В’язом». Він не почувався самотнім. Це було його місце, його фортеця, корабель, яким він керував у всіх іграх. Він викурював поцуплені сигари в кімнатці у вежі, розглядаючи згори дерева. Ховав свої скарби під розхитаними підвіконнями — комікси й карамельки, а пізніше — віскі, куриво й номери «Холостяка». Він бачив, як плакав старий батько, підписуючи папери про закриття фабрики. Він тягнув Дженні Б’янчі темним коридором, важко дихаючи їй на вухо й кінчивши в руку.　

Він одягнув тут чорний костюм й оплакував матір. І в тому самому костюмі поклав у землю батька. Він купив дружині бордовий мерседес, і вони кохалися на задньому сидінні простісінько там, на під’їзній доріжці.　

— Поїдьмо до Каліфорнії, — прошепотіла вона. — Рушаймо вже сьогодні.　

— Авжеж, — погодився він, але це було нещиро.　

«Чорний В’яз» потребував його, як завжди. Він дивився на неї з порога кімнатки — підібгала під себе ноги й слухає музику, яка йому не подобається і якої він не розуміє, ковтаючи горілку з великої склянки. Вона подивилася на нього, підвелася на хисткі ноги й збільшила гучність.　

— Це тебе вб’є, — попередив він. — Уже й так ударило по печінці.　

Вона лише зробила музику ще голосніше. Урешті-решт це її таки вбило. Йому довелося купувати новий чорний костюм. Але він не міг звинуватити дружину за те, що їй не вдавалося зупинитися. Речі, які ти любиш, речі, яких потребуєш, не відпускають.　

Він тримав на руках дитину, свого сина… ні, свого онука, другий шанс виправити все, викувати цього хлопчину з фабричної сталі, справжнього Арлінґтона, міцного й обдарованого, не те що цей дурник-син, слабкодух, невдачі одна за одною, суцільна ганьба. Якби Деніел не був такий схожий на Арлінґтонів, він запідозрив би, що дружина знайшла собі якогось художника з невиразним підборіддям, аби гарно провести кілька післяобідніх годин. Здавалося, наче він дивиться в криве дзеркало й бачить самого себе, проте якогось безхребетного. Але з Денні він цих помилок не припуститься.　

Тепер дім був інакший, тихий і темний, у кухні не було нікого, крім Бернадетт, яка мугикала щось собі під носа, і Денні, що гасав залами, як це колись робив він сам. Він не сподівався, що зістариться. Насправді ніколи не розумів, що таке бути старим, коли тіло постійно повстає проти тебе, а самотність заповзає всередину, наче тільки й чекала, доки ти пригальмуєш, аби впіймати тебе. Колись він був безстрашний. Був сильний.　

Деніел із дружиною скасували свій візит.　

— Добре, — кинув він.　

Але говорив не так щиро, як йому цього хотілося.　

Коли підкралася смерть? Звідки дізналася, де його знайти? Дурнувате запитання. Він роками жив у цій гробниці.　

— Убий мене, Денні. Зроби це для мене.　

Денні плакав, і на мить дід побачив хлопчика, яким він був, не взірцевого Арлінґтона, а справжню дитину, загублену в печерах «Чорного В’яза», яка нескінченно піклувалася про його потреби. Він мав наказати йому бігти й ніколи не озиратися, звільнитися від цього місця й цього згубного спадку. Натомість схопив хлопчину за зап’ястя, зібравши останні сили.　

— Будинок відберуть, Денні. Вони все відберуть. Вони подовжуватимуть мені життя й вип’ють усі соки, запевняючи, що це заради мене самого. Лише ти можеш зупинити їх. Ти мусиш вчинити шляхетно, просто візьми морфій і вколи його. Дивись- но, шприц навіть скидається на спис.　

— А тепер іди, — сказав він, коли малий заплакав, — їм не варто знати, що ти був тут.　

Він шкодував лише про те, що помре на самоті.　

Але смерті не вдалося забрати його з «Чорного В’яза». Він знову опинився тут, позбувшись болю й повернувшись додому, вічно тиняючись угору й вниз сходами, заходячи й виходячи з кімнат, вічно відчуваючи, буцімто забув щось, але непевний, що саме. Він бачив, як Денні доїдав рештки на кухні, спав у холодному ліжку, скрутившись під старими пальтами. Навіщо він прокляв цю дитину, змусивши служити цьому місцю так само, як робив сам? Але Денні був бійцем, Арлінґтоном, наелектризованим, сповненим життєвої сили. Дід шкодував, що не може промовити заспокійливих, підбадьорливих слів. Шкодував, що не може все виправити.　

Денні стояв на кухні, змішуючи якесь зілля. Чоловік відчував онуків розпач, коли той засмучено вклякнув над киплячим казанком і шепотів: «Покажи мені щось більше». Він підготував вишуканий винний келих, але завагався, перш ніж налити в нього ту дивну червону масу. Денні поставив старе деко Бернадетт і побіг кудись коридором.　

Старий бачив у казанку смерть, катастрофу. «Зупинись. Зупинись, доки не запізно». Замахнувся на казанок, намагаючись скинути його з дека й силою волі наказуючи собі повернутися до світу живих бодай на мить, на секунду. «Просто дай мені силу врятувати його». Однак він був слабкий, немічний, ніхто й ніщо. Денні повернувся, несучи ту потворну сувенірну коробку з гравіюванням «Гумове взуття Арлінґтона» на порцеляновій кришці. Він тримав її на власному столі. Дозволяв малому Денні гратися з нею. Іноді дивував малого, ховаючи там четвертак або гумку, синюватий камінець із задвірків або й нічого. Денні вважав коробку чарівною. А тепер наливав у неї отруту. «Припини! — хотілося закричати старому. — Ох, будь ласка, Денні, припини». Але хлопчина випив.　

Алекс затнулася й полетіла вперед, наштовхнувшись на стіл у їдальні й мало не впавши, проте встигла схопитися за край. Спогадів було забагато, образи занадто чіткі. Вона гупнулася на коліна й виблювала на викладену мозаїкою підлогу, намагаючись зупинити карусель у голові, намагаючись зішкрябати все минуле «Чорного В’яза» й бачити лише сьогоднішній день.　

Дверний дзвінок звинувачувально зайшовся знову.　

— Іду-іду! — крикнула дівчина.　

Змусила себе встати й кинулася до вбиральні біля кухні. Прополоскала рота, плюснула водою на обличчя, знову затягнула волосся в низький тугий хвіст.　

— Трясця, Космо, відійди звідти. — Кіт нюхав калюжку блювотиння. — Допоможи мені тут.　

І Космо, наче зрозумівши, зробив те, чого не робив ніколи раніше, — застрибнув на руки. Дівчина обережно притиснула його до себе, ховаючи обпалене хутро.　

— Варвари біля воріт^[37], — прошепотіла вона. — Зробімо це. Знову озвався дзвінок.　

Алекс подумала, ким би їй хотілося стати цієї миті, і це була Саломея, президентка «Вовчої голови», яку їй довелося налякати, аби та відмовилася від використання храмового приміщення.

Заможна, вродлива дівчина, що звикла досягати свого. Саме з такою кралею зустрічався б Дарлінґтон, якби не мав смаку.　

Вона повільно, без поспіху відчинила двері й закліпала на Дарлінґтонових батьків, наче вони розбудили її.　

— Так?　

— Ви хто? — Жінка (Гарпер, ім’я повернулося разом із роздвоєним зором Алекс, побачене нею самою і старим) була високою, стрункою й убраною в ідеально скроєні вовняні штани, шовкову блузку й перли. Чоловік — презирливий, бездоганний і схвильований — підвівся, коли Стерн на нього подивилася. Він так скидався на Денні, Деніела, Дарлінґтона. «Так скидався на мене». Утім водночас анітрохи не був на них схожий. Алекс у житті зустрічала чимало низькопробних шахраїв, людей, котрі завжди шукали коротких шляхів і простих рішень. Вони були ідеальними дурниками.　

— Александра, — ледачим тоном озвалася дівчина, погладжуючи хутро Космо. — Я доглядаю за Дарлінґтоновим домом, доки він в Іспанії.　

— Ми…　

— Я знаю, хто ви такі. — Вона намагалася наповнити слова однаковими частками зневаги та байдужості. — Ви тут небажані гості.　

Деніел Арлінґтон фиркнув. Очі Гарпер примружились, і жінка вигнула досконалу брову.　

— Александро, не знаю, хто ви така й чому наш син найняв вас сторожовим псом, але я хочу поговорити з ним. Негайно.　

— Знову гроші закінчились?　

— Відійди з дороги, — наказав Деніел.　

Першим імпульсом Алекс було бажання дати йому добрячого копняка й подивитися, як його кістлява дупа приземлиться на гравійну доріжку. Вона бачила цих людей у спогадах старого, у них заледве знаходилося слово для Денні, вони заледве про нього думали. Навіть якщо її власна мати не могла дати собі ради з оплатою рахунків чи створенням хоч чогось схожого на

стабільність, їй принаймні не було байдуже. Утім Алекс мусила залишатися в режимі багатійки.　

— Інакше що? — розреготалася вона. — Це не ваш будинок. Я залюбки зателефоную в поліцію і дозволю їм навести тут лад.　

Дарлінґтонів батько відкашлявся.　

— Я… я думаю, тут сталося якесь непорозуміння. Ми завжди спілкуємося з Денні на свята, і він завжди відповідає на наші дзвінки.　

— Він в Іспанії, — повторила Алекс. — І нині працює зі своїм психотерапевтом. Учиться встановлювати кордони. Вам слід про це подумати.　

— Ходімо, Деніеле, — наказала Гарпер. — Ця мала сучка кайфує від власної влади. Ми повернемося з листом від правника.　

Жінка подалася назад до «рендж-ровера».　

Деніел тицьнув пальцем дівчині в обличчя, намагаючись бодай трохи повернути собі власне.　

— Так і є. Це аж ніяк не твоє діло…　

— Біжи додому, слабачку, — ці слова пролунали глибоким нутряним ревом. Голос не належав Алекс, і вона знала, що Дарлінґтонів батько бачить тепер перед собою не її. — Ти тримав мене в заручниках у власному будинку, ти, лайно шмаркате.　

Деніел Арлінґтон IV задихнувся й позадкував, мало не впавши на коліна.　

Алекс наказала старому відступити, але то було непросто. Вона відчувала його в голові, запеклість його рішучості, дух, що завжди воював сам із собою, зі світом, з усіма й усім довкола.　

— Припини марнувати час, Деніеле! — крикнула з машини Гарпер, заводячи двигун.　

— Я… я… — Рот у нього роззявився, але тепер він знову бачив лише безтурботне обличчя Алекс.　

Старий у неї в голові скидався на погано прив’язаного пса. «Сцикло. Страхопуд. Як я тільки виростив такого сина? У тебе навіть забракло яєць, аби протистояти мені, ти міг лише накачувати мене наркотиками до безтями, але зрештою я тебе зробив, чи не так?»　

Космо засовався в неї на руках. Дівчина звела долоню й помахала.　

— Па-па, — проспівала вона.　

Деніел Арлінґтон дошкандибав до машини, і «рендж-ровер» рушив, розкидавши колесами гальку.　

— Дякую, Космо, — пробурмотіла Алекс, коли кіт зістрибнув у неї з рук і помчав на полювання в глиб будинку. — І вам.　

Вона витиснула старого з власної свідомості, зібравши всю силу волі. Він з’явився перед нею: халат розчахнутий, голе змарніле тіло поросло сивим волоссям.　

— Це була одноразова акція, — попередила дівчина. — Навіть не думайте ще раз застрибнути на цей потяг.　

— Де Денні? — прохрипів старий.　

Алекс проігнорувала його й рушила назад, до Доус і Тернера.　

16

Коли Доус засмучувалася, вона їхала ще повільніше, і Алекс подумала, що на шлях назад у кампус їм знадобиться дві години.　

— Вони залучать юристів, — пожалілася Памела.　

— Не залучать.　

— Вони змусять адміністрацію Єлю втрутитись.　

— Не змусять.　

— Господи, Алекс! — Доус смикнула кермо праворуч, і «мерседес» помчав до узбіччя, мало не застрибнувши на бордюр. — Припини вдавати, наче все буде гаразд.　

— А як іще нам це пережити? — закортіло дізнатися Стерн. — Інших ідей у мене немає. — Вона змусила себе ковтнути повітря. — Дарлінґтонові батьки не повернуться з юристами й не залучатимуть до справи Єль.　

— Чому б їм цього не зробити? У них є гроші й влада.　

Алекс повільно похитала головою. Вона забагато побачила в спогадах старого й усе це відчула. Дещо схоже їй довелося пережити лише одного разу, коли вона впустила Нареченого й пережила миті його вбивства. Вона не просто дізналася, що він кохав Дейзі. Вона теж кохала Дейзі. Але сьогодні всього було більше: ціле життя, сповнене невеличких приємностей і нескінченних розчарувань, кожен день і кожна думка, форми яким надавали «Чорний В’яз», гіркота, жага чогось, що залишилося б після його короткого нікчемного життя.　

— І цього в них теж немає, — зауважила вона. — Принаймні не так, як ти собі це уявляєш. Саме тому вони далі тиснуть на Дарлінґтона, аби він продав «Чорний В’яз».　

Схоже, Доус це обурило.　

— Але він ніколи його не продасть.　

— Я знаю. Та якщо вони дізнаються, що їхній син зник, неодмінно спробують відібрати в нього будинок.　

Вони довго сиділи мовчки, двигун працював ухолосту. За вікном Алекс бачила вузьку смужку парку, листя ще не готове було пожовкнути, але вона подумки повернулася до «Чорного В’яза», відчуваючи його тяжіння, те, як він потребував любові, загубившись серед самотності.　

— Вони не залучатимуть до справи юристів, бо не хочуть, щоб хтось занадто уважно придивлявся до них. Вони… Дарлінґгонів дід практично відкупився від них. Він хотів виховати… — Вона мало не промовила «Денні». — Вони просто залишили сина там, і мені здається, що старого ув’язнили, коли він захворів.　

Доки Денні його не звільнив. Саме тому він вижив у пеклі — не просто тому, що був Дарлінґтоном, ерудованим і зануреним у знання, а тому, що вбив свого діда.　

І байдуже, що дід попросив його це зробити, так само як не мало значення, що Доус розтрощила Блейкові череп, аби зберегти Алекс життя.　

— Але вони повернуться, — не вгавала Памела.　

Із цим Алекс не могла посперечатися. Вона до всирачки налякала Дарлінґтонового батька, але чудовиська не тікають після першого попередження. Гарпер і Деніел Арлінґтони повернуться, щоб усе рознюхати в пошуках власної частки.　

— Тоді ми повернемо Дарлінґтона, і він самотужки вижене їх. — Він був опікуном «Чорного В’яза» й досі залишався єдиним, хто міг його захистити. — Хто допоможе нам знайти ще одного вбивцю? Товариства мені більше нічого не винні.　

— Ніхто, — озвалася Доус, але голос прозвучав дивно. — Нам доведеться спуститися до підвалу Пібоді. Але там зараз реконструкція й повсюди камери.　

— Можемо скористатися бурею, яку ти зварила торік. Тією, яка виводить із ладу всю електроніку. І залучімо до справи Тернера. Якщо нам потрібно пошукати записи про когось, він це влаштує.　

— Не думаю… не думаю, що це слушна ідея.　

— Ми або довіряємо йому, або ні, Доус.　

Дівчина стиснула кермо, а тоді кивнула.　

— Рухаємося далі, — вирішила вона.　

— Рухаємося далі, — повторила Алекс.　

Туди, де дідько «добраніч» каже.　

Алекс зустріла Мерсі та Лорін, коли дівчатапідвечіркували в їдальні ДжЕ. Розмови були приглушені, навіть серед Сірих, і приміщення здавалося просторішим та холоднішим, наче коледж убрався в траур, аби оплакати декана Бікмена. Алекс навантажила на свою тацю гору пасти й кілька сендвічів, які збиралася заховати в сумку та з’їсти пізніше. Коли вона наливала в склянку газованки, дзенькнув телефон. На її банківський рахунок поклали шість сотень доларів.　

Отже, Букмекер заплатив. Якщо все зросталося, Ітан кидав їй на рахунок п’ять відсотків за добре виконану роботу. Напевно, Алекс слід було гівняно почуватися через це, але відмова від грошей однаково б нікому не допомогла.　

Сівши, Стерн помітила, що в Мерсі червоні від сліз очі, а Лорін теж мала не набагато кращий вигляд. І обидві ледве копирсалися в тарілках.　

— Дівчата, усе нормально? — запитала Алекс, раптом знітившись через свою повну їжі тацю.　

Мерсі похитала головою, а Лорін сказала:　

— Я як не своя.　

— Я теж, — сказала Алекс, адже здавалося, що так має бути.　

— Уявити не можу, що зараз переживає його сім’я, — додала Мерсі. — Ти ж знаєш: його дружина теж тут викладає.　

— Не знала, — зізналася Стерн. — Що вона викладає?　

Мерсі вишмаркалась.　

— Французьку літературу. Так я з ними й познайомилась.　

Алекс туманно пригадувала, що Мерсі здобула якусь велику премію за есей про Рабле. Проте не знала, що Мерсі особисто була знайома з деканом Бікменом.　

— Який він був? — запитала Алекс.　

На очі Мерсі знову набігли сльози.　

— Просто… по-справжньому добрий. Я боялася вступати кудись так далеко від дому, і він познайомив мене з іншими студентами, котрі теж першими в родині здобували вищу освіту. Він і Мерая — професорка Ле-Клер, його дружина, — просто створювали місце для тебе. Не знаю, як це пояснити. — Вона безпомічно здвигнула плечима. — Він був як Пак і Просперо в одному флаконі. Робив так, що наука здавалася цікавою. Чому комусь закортіло нашкодити йому? І за що? Він не був заможний. Він не міг мати нічого вартого… вартого… — Її голос затремтів і зламався.　

Алекс простягнула подрузі серветку.　

— Я не була з ним знайома. У нього є діти?　

Мерсі кивнула.　

— Дві доньки. Одна — віолончелістка. Дуже талановита. Типу, здається, вона отримала місце в… чи то в Бостонській, чи то в Нью-Йоркській філармонії.　

— А друга?　

Алекс почувалася упирем, та якщо це була нагода дізнатися якусь інформацію про жертву, вона не збиралася її проґавити.　

— Здається, лікарка? Психіатр. Не пригадаю, вона займалася наукою чи практикою.　

Психіатр. Вона могла бути пов’язаною з Марджорі Стівен, але Тернер легко дізнався б про це.　

— Він був такий популярний, — обережно наважилася прокоментувати Стерн. — Не пригадую, щоб колись чула про нього погане слово.　

— Чому б хтось мав погано про нього відгукуватись? — перепитала Мерсі.　

— Люди заздрісні, — нагадала Лорін, розмащуючи виделкою по тарілці кетчуп. — У мене була лекція перед його заняттям, і студенти завжди приходили заздалегідь. Це бісило мого професора.　

— Але ж це робили його студенти, — здивувалась Алекс, — а не він.　

Мерсі схрестила руки.　

— У сусіда завжди трава зеленіша. Один професор радив мені не обирати його наставником.　

— Це хто?　

— А хіба це має якесь значення?　

Алекс обіцяла намагатися не брехати, але вже й так приховувала правду.　

— Просто цікаво. Як я сказала, ніколи слова поганого про нього не чула.　

— їх була ціла група. З кафедри англійської. Я прийшла в прийомні години, щоб поговорити про статтю, і троє професорів улаштували на мене засідку, аби наполягти, що мені варто обрати спеціалізацією англійську, адже декан Бікмен буцімто несерйозний науковець. Вони називали його «чинушею». — Мерсі задерла носа й промовила зневажливим тоном: — Багато галасу з нічого.　

Лорін недовірливо похитала головою.　

— Я ледве склала економіку, а за тебе змагаються всі кафедри факультету.　

— Приємно дружити з генієм, — утрутилась Алекс.　

Лорін насупилась.　

— А мене це пригнічує.　

— Та не варто так, адже є ми для рівноваги.　

— Розумним можна бути по-різному, — великодушно відповіла Мерсі. — І це однаково не має жодного значення. Я сказала їм, що планую спеціалізуватися на американістиці.　

Невже професійна заздрість — привід для вбивства? І як це могло бути пов’язано з Марджорі Стівен?　

— Що це за мудаки і як я можу їх уникнути? — запитала Алекс, намагаючись витягнути імена.　

— Не пам’ятаю, — кинула Мерсі. — Рут Канехо вела в мене практичні заняття, але двох інших я не знала. Частково через це я так роздратувалася. Нібито я була лише балом, який вони хотіли заробити.　

Лорін підвелася, щоб віднести тацю.　

— Я з тих розумників, котрі збираються подрімати перед семінарами. Нам потрібно обговорити Гелловін.　

— У кампусі вбили людину, — нагадала Мерсі. — Ти не можеш серйозно вважати, буцімто ми влаштуємо вечірку.　

— Це пішло б нам на користь. І якщо я не матиму якогось вказівника, то не випливу.　

Коли Лорін пішла, Мерсі поцікавилася:　

— Чому стільки запитань?　

Алекс повільно помішала каву. Вона обіцяла Мерсі не брехати, але тут мусила поводитись обережно.　

— Ти знаєш професорку з кафедри психології? Марджорі Стівен?　

Мерсі похитала головою.　

— А мала б?　

— Вона померла в суботу ввечері. У себе в кабінеті. Можливо, її смерть була просто прикрим нещасним випадком. Але також можливо, що її вбили.　

— І ти вважаєш ці смерті пов’язаними? — Мерсі різко втягнула повітря. — Думаєш, тут якось задіяна магія?　

— Можливо.　

— Алекс, якщо товариства… якщо якийсь виродок скоїв це з деканом Бікменом…　

— Цього ми достеменно не знаємо. Я просто… досліджую кожну вуличку.　

Мерсі схопилася за голову.　

— Як вони із цього виплутаються? Хіба Лета не повинна унеможливлювати таке?　

— Ага, — підтвердила Алекс.　

Подруга відсунулась від стола, гуркнувши тацею і схопивши сумочку, на очах з’явилися нові сльози.　

— Тоді ти їх зупиниш, Алекс. Ти змусиш їх за це заплатити.　

Пібоді від самого початку стояв на розі вулиць Ельм та Гай, і всередині було напхом напхано цікавих та водночас незрозумілих речей.　

Уже розробили плани нової будівлі й викопали підвал, але в розпал війни складно було знайти матеріали. Колекція оригінального музею помандрувала кампусом, опинившись у підвалах і возівнях. На будівництво музею знадобилося так багато часу, а документація була такою уривистою, що експонати колекції знаходили в службових спорудах ще й у 1970-х. Звичайно, у величезних приміщеннях є предмети, які ніколи не були занесені до каталогів, а в деяких випадках навіть краще, що їх походження залишиться невідомим.　

Життя Лети: Процедури та протоколи

Дев ’ятого Дому, витяг

Стіл; аметист 　

Походження: невідоме 　

Дарівник: невідомий

Перші записи з’являються приблизно 1930 року, після зведення нового Пібоді.　

Див. записи про колекцію в додатку.　

З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом　

17

Наступного вечора Тернер зустрівся з Алекс і Доус під стінами Пібоді, біля статуї трицератопса, яку «Вовча голова» якось випадково оживила 1982-го. Коли камери вимкнули, потрапити до музею було просто, залишалося тільки підлаштуватися під обходи охоронців. Ґелексі розповіла Тернерові про потенційний зв’язок психіатрів і професорів, котрі пащекували про декана Бікмена, але його це, схоже, не вразило.　

— Маєш їхні імена?　

— Рут Канехо, а інших двох не знаю.　

— Ти довідалася щось про отрути, які змушують старішати?　

— Так і ні, — відповіла Алекс, намагаючись прибрати з голосу роздратування. Відколи Тернер наказав їй з’явитися на другому місці злочину, минуло лише два дні. — Є якась штука, яку називають «зморшпаличка»: якщо її достатньо довго жувати, здаєшся старшим; утім ефект від неї триває щонайдовше кілька годин. А ще є отрута tempusladro — часокрадій. Вона зістарює людину зсередини.　

— Звучить перспективно.　

— Ні, вона лише зістарює органи, пришвидшує годинник. Але фішка в тім, що жертва має такий вигляд, наче померла природним чином. Юна й рум’яна ззовні, висхла всередині.　

— Тоді шукай далі, — кинув Тернер. — Знайди щось, чим я зможу скористатися. Для роботи, яка мені не до снаги, я потребую тебе й твого демонічного хлопця.　

— То допоможіть нам витягнути його з пекла.　

Тернер скривився.　

— Побачимо.　

Алекс підкупила детектива й домоглася зустрічі, пообіцявши: щойно вони знайдуть ще двох убивць, аби увійти до Рукавички, вона дасть йому спокій. І сама здивувалася, коли він погодився прийти.　

Вони посунули крізь головний вхід і донизу сходами. Тернер знервовано глипав угору — на мертві очі камер спостереження.　

Вони записували далі, але магічний чай у термосі Доус заважав їм вихопити щось, окрім статики.　

— Стерн, у тебе справжній дар перетворювати всіх навколо на злочинців.　

— Та це просто незначне проникнення. Завжди можна сказати, що ви почули якийсь шум.　

— Я збираюся сказати, що впіймав вас двох, коли ви пролізли сюди, і вирішив піти назирці.　

— Ви двоє змовкнете колись? — розлючено просичала Доус. Жестом показала на термос. — Буря не триватиме цілу ніч.　

Алекс стулила рота, намагаючись опанувати злість, яку відчувала до Тернера. Це було несправедливо, однак важко перейматися тим, що раціонально чи правильно, коли вони з Доус застрягли в, здавалося б, заздалегідь програній битві за звільнення Дарлінґтона. їм потрібні були спільники, проте Лету й Мішель Аламеддін це не цікавило, і Стерн ненавиділа відчуття, наче благає Тернера про допомогу.　

Пібоді було черговим місцем, де занадто чітко відчувалася присутність Дарлінґтона — справжнього Дарлінґтона, чиє місце було в Нью-Гейвені, так само як у Леті чи Єлі. Алекс побувала з ним у музеї, місці, де хлопець зробився навдивовижу тихим. Він показав їй залу з мінералами, опудало додо, фотографії та листи з експедиції Гайрама Бінґема III, який «відкрив» Мачу-Пікчу й знайшов величний золотий тигель, що нині зберігався в арсеналі «Іль-Бастоне».　

— Це була моя схованка, — зізнався Деніел, коли вони проминали мурал «Ера рептилій», — якщо вдома ставало кепсько.　

Тоді Алекс замислилася, наскільки кепським може бути дитинство в маєтку.　

Але тепер, побувавши в дідовій голові, побачивши його спогади про заблукалого в темряві хлопчика, вона розуміла, чому той малий приходив сюди, до людного й галасливого місця, де завжди можна щось почитати або порозглядати й де ніхто не зверне зайвої уваги на допитливого малюка з рюкзаком, якому не хочеться йти додому.　

У підвалі було темно й спекотно, труби калатали та виригали пару, тут було галасливіше, ніж на тихих горішніх поверхах, де експозиції призупинили, а експонати зберігали, готуючись до ремонту, який мав розпочатися незабаром. Промені їхніх ліхтариків плавали над голими трубами й вежами з коробок, що підпирали стелю, над якимись дивними штуками та риштуванням, яке незграбно на них спиралося.　

Нарешті Доус привела їх до приміщення з химерним затхлим запахом.　

— Що це таке? — запитала Алекс, коли дівчина вихопила ліхтариком полиці, заставлені слоїками з каламутною рідиною.　

— Ставкова вода, сотні слоїків з усього Коннектикуту, набрані в різні роки.　

— І який у цьому сенс? — не зрозумів Тернер.　

— Гадаю… якщо ви хочете точно дізнатися, якою була ставкова вода 1876 року, то опинилися в потрібному місці. У підвалах повно таких штук.　

Доус звірилась із маною, відтак підійшла до полиці з лівого боку кімнати. Порахувала ряди, починаючи з нижнього, а тоді припорошені пилюкою слоїки. Запхала між ними руку й покопирсалася там.　

— Якщо ти спробуєш змусити мене випити це, я забираюся геть, — пробурмотів Тернер.　

Пролунало гучне «клац». Полиця розчахнулася, а за брудними рядами слоїків з’явилося просторе приміщення, де не було нічого, крім масивного прямокутного стола, вкритого численними простирадлами.　

— Спрацювало, — з радісним захватом озвалася Доус. Вона натиснула на вимикач на стіні, але нічого не відбулося. — Не думаю, що тут хтось бував останнім часом.　

— Звідки ти взагалі дізналася про існування цього місця? — поцікавився детектив.　

— Я відповідальна за ведення арсенального архіву.　

— А приміщення в підвалі Пібоді — частина арсеналу Лети?　

— Не зовсім, — визнала Доус, і Алекс навіть у мороці побачила, що їй ніяково. — Ніхто не хоче заявляти своїх прав на нього. Ми навіть достоту не знаємо, яке саме товариство його створило, а може, це взагалі було роботою когось геть іншого. У книжці є лише запис про те, коли воно з’явилося і… яке його призначення.　

Алекс відчула, як шкіра вкрилася сиротами. Що саме вони мали побачити? Вона подумки взялася за пошуки Сірих про той випадок, якщо станеться щось огидне, і приготувалась, коли Доус схопила одне з простирадл. Дівчина рвучко смикнула, здійнявши хмару пилу.　

— Модель? — перепитав Тернер, і його голос пролунав майже розчаровано.　

Модель Нью-Гейвена. Алекс негайно впізнала зелене полотно, помережане лініями, які розмежовували його на сектори, а ще три чарівних церви. Решта здавалася не такою знайомою. Вона могла назвати деякі будівлі, розуміла загальний план міста, але тут багато чого бракувало.　

— Вона кам’яна, — збагнула дівчина, торкнувшись пальцем назви однієї з вулиць, «Чепел-стріт» було вирізьблено простісінько на хіднику.　

— Аметист, — пояснила Доус, хоча Алекс камінь здавався радше білим, ніж фіолетовим.　

— Не може бути, — озвався Тернер. — Це одна величезна каменюка, жодних розломів, жодних тріщин. Хочеш сказати, що це вирізали із цільного шматка каменю? — Доус кивнула, і детектив насупився ще дужче. — Неможливо. Скажімо, комусь вдалося знайти такий великий шмат аметисту, потім винести із шахти, а відтак цей хтось якось упорався з різьбленням, але камінь мав би важити понад тонну. Як його взагалі сюди спустили?　

— Не знаю, — відповіла Доус. — Можливо, його вирізьбили безпосередньо тут, а будинок зріс навколо нього. Я навіть не знаю, чи це творіння людських рук. У цьому насправді… у цьому　

немає нічого природного. — Вона відкоркувала пляшку зі своєї торби й налила рідину в щось схоже на пляшку від засобу для миття вікон. — Я збираюся прочитати заклинання. Вам потрібно просто повторювати.　

— І що станеться? — запитала Алекс.　

— Воно просто активує модель.　

— Авжеж, — озвався Тернер.　

Доус витягнула записник, у якому занотувала заклинання, і взялася читати латиною. Алекс не розуміла жодного слова.　

— Evigilato Urbs, aperito scelestos.　

Доус знаком наказала повторювати, і вони доклали всіх зусиль, аби не відставати.　

— Crimen proquirito parricidii.　

Вони знову спробували луною повторити її слова.　

Доус узяла пульверизатор і стала щедро бризкати на модель.　

Апекс і Тернер позадкували на крок, і дівчина ледве опанувала себе, аби не затиснути носа й рота. Краплі злегка пахнули трояндами, і Стерн пригадала, що казав священник про консервацію тіл у «Книзі та змії». Невже ось чим був цей план міста? Тілом, яке треба повернути до життя?　

Хмарка туману опустилася на модель, і здалося, наче стіл вибухнув рухом. Вогні замиготіли; мініатюрна аметистова бричка помчала вулицею услід за вирізьбленими з коштовного каміння кіньми; крихітні кам’яні деревця зашелестіли від вітру. На камені стали проступати червоні цятки, наче сочилися крізь нього кривавими плямами.　

— Ось, — полегшено зітхнула Доус. — Ми побачимо місце розташування всіх, хто колись учинив убивство.　

Тернер недовірливо насупився.　

— Хочеш сказати, що ти знайшла магічну мапу, яка робить точнісінько те, що нам потрібно?　

— Ну, ні, заклинання підлаштовано під наші потреби.　

— Отже, я міг би пошукати морозиво з гарячою помадкою? Жінок, котрі полюбляють крафтові броварні й футбольну команду «Петріотс»?　

Памела нервово розреготалася.　

— Ні, це повинен бути конкретний злочин. Ми звертаємося до мапи не для того, щоб побачити всіх злочинців, а лише тих, хто порушив якийсь певний закон.　

— Отакої, — оцінила Алекс, — якби лише поліція Нью-Гейвена про це знала. Ой, заждіть-но.　

— І я можу таким чином знайти підозрюваного в убивстві? — перепитав детектив.　

— Можливо, — припустила Доус. — Тут показано місця, а не імена.　

— Місця, — повторив Тернер, набурмосившись. — Не імена. Коли це створили?　

— Точної дати немає…　

— Приблизно? — Голос у нього захрип.　

Доус запхала підборіддя у світшот.　

— Тисяча вісімсот п’ятдесяті.　

— Я знаю, що це таке, — кинув Тернер. — Що це насправді за хрінь.　

Доус скривилась, і тепер Алекс збагнула, чому подруга переймалася присутністю Тернера.　

— Цю штуку створили не для пошуку злочинців, — оголосив детектив. — Її вигадали для пошуку рабів-утікачів.　

— Нам потрібен був спосіб знайти убивць, — пояснила дівчина. — Я не знала, що ще…　

— Розумієте, наскільки це хріново? — Тернер тицьнув пальцем у величну будівлю на території парку Нью-Гейвен-Ґрін. — Тут стояв Троубрідж-гаус. Це була зупинка Підпільної залізниці^[38]. Люди вважали, що будуть тут у безпеці. Вони й мали бути тут у безпеці, але якийсь мудак із товариств скористався магією… — Детектив затну вся на цьому слові. — Саме для цього й служить ваша магія, чи не так? Ось що вона робить. Звеличує можновладців і дає тим, у кого все є, ще трохи?　

Алекс і Доус мовчки вклякли посеред підвальної тиші. Не було чого сказати. Стерн доводилося дивитися в очі тому, на що здатна магія. Вона бачила це в Блейкові Кілі, у декані Сендоу, у Маргеріт Белбалм. Магія нічим не відрізнялася від іншої сили, навіть якщо досі хвилювала прихованими секретами. Дівчина пригадала, як стояла на кухні «Іль-Бастоне» й верещала на Дарлінґтона. «Де ви були?! — кортіло дізнатися їй. — Де ви були?!» Де була Лета з усіма своїми таємницями, коли вона була дитиною, котра розпачливо потребувала порятунку. Дарлінґтон вислухав її тієї ночі. Не сперечався. Він знав, що їй потрібно щось розтрощити, і дозволив це.　

— Ми можемо піти, — озвалася вона. — Можемо розчавити цю штуку вщент.　

То було все, що вона могла запропонувати.　

— Скільки разів користувалися цією нечистю? — наполегливо поцікавився Тернер.　

— Точно не знаю, — відповіла Доус. — Я знаю, що за її допомогою звично шукали бутлегерів та підпільні генделики під час «сухого закону» і що ФБР могло скористатися нею під час процесу над «Чорними пантерами».　

Тернер похитав головою.　

— Закругляймося, — буркнув він. — Не хочу залишатися в цій кімнаті ані на хвилину довше, ніж треба.　

Вони непевно схилили голови й знову скерували світло ліхтариків на блідо-фіолетову поверхню плану міста.　

В одному кутку Пібоді з’явилося кілька червоних плям, розквітлі маки, буйні від крові. Алекс, Тернер, Доус. Цілий букет насилля.　

Кілька плямок було в районі Гілл, і дві точки в гуртожитках — принаймні Алекс вважала, що тепер там розташовані гуртожитки. Вона не дуже могла зорієнтуватися. Скоже, мапу ніхто не оновлював ще від 1800 року, тож більшість знайомих їй споруд ще навіть не збудували.　

Але назва Гай-стріт не змінилась, і там було місце, яке Алекс ідентифікувала без жодних проблем. Точка, куди втекла юна дівчина на ім’я Ґледіс, де в неї відібрали життя, а душу поглинула Дейзі Вітлок. Цей вчинок створив нексус сили, а коли спливло багато років, над ним збудували першу гробницю першого таємного товариства.　

— Хтось у «Черепі і кістках», — зауважила вона.　

Будинок на мапі був маленький — перша версія гробниці ще до розширення.　

Вони стояли поряд і дивилися на червону пляму.　

— Сьогодні понеділок, — нагадала Доус. — Ніяких ритуалів.　

Це було добре. Якщо вони потраплять туди вчасно, то не муситимуть відсіювати численних підозрюваних, зустрінуть лише кількох людей, котрі там вчаться або зависають.　

— Ходімо, — кинув Тернер, голос у нього залишався в’їдливим.　

— Невже ми все просто так залишимо? — поцікавилась Алекс, коли вони потягнулися назад таємним проходом, а позаду стояв той закривавлений стіл.　

— Не турбуйся, — відповів детектив, — я повернуся з кувалдою.　

Дівчина почула, як Доус зі свистом втягнула повітря, збентежена думкою про знищення артефакта, байдуже, яким огидним той був. Утім вона не прохопилася жодним словом.　

Вони знову прослизнули до кімнати зі слоїками й вийшли через бічні двері, намагаючись рухатись якомога тихіше. Щойно Тернер натиснув на ручку, щоб вийти на вулицю, як завила сирена.　

— От лайно, — буркнув він, опускаючи голову, а Стерн тим часом натягнула каптур.　

Вони вирвалися з дверей і помчали до його машини. Буря слабшала, відколи чай охолов, і залишалося сподіватися, що музейним камерам спостереження не вдалося зберегти чітких зображень їхніх облич.　

Вони заскочили в салон, Тернер запустив двигун, і машина з вереском вилетіла на порожню вулицю.　

— Швидше, — вимагала Алекс, доки він вів «додж» до Гай- стріт.　

їм треба було потрапити до «Черепа і кісток», доки вбивця ще там, інакше доведеться починати все від самого початку.

— Я не хочу привертати увагу, — буркнув чоловік. — А ти хоч подумала, як дізнаєшся, хто саме там убивця, і як запропонуєш йому приєднатися до вашої маленької пекельної команди?　

Не подумала. Гарматне ядро вже рухалося за інерцією.　

Тернер смикнув «додж» до бордюру простісінько перед червонуватою кам’яною гробницею.　

Алекс цей склеп ніколи не подобався. Решта гробниць здавалася такими собі дурнуватими, діснейлендівськими версіями якогось конкретного стилю — грецького, мавританського, Тюдорів, середньовіччя. Але ця здавалася занадто справжньою, храмом чогось темного й неправильного, який збудували просто в усіх під носом, наче люди, котрі зводили стіни із цього червоного каменю, знали, що ніхто не зможе до нього торкнутися. Те, що вона бачила, як Кістяники розтинають людей і копирсаються в них усередині, шукаючи підказок про майбутнє, теж відігравало свою роль.　

— Гаразд, — сказав Тернер, коли вони вийшли з автівки. — У тебе є план, Стерн?　

— Нам не слід пхатися навпростець, — повідомила Доус, наздоганяючи їх і досі стискаючи свій записник. — «Череп і кістки» дуже могутні, і якщо чутки дійдуть до…　

Алекс узялася гупати у важкі чорні двері. Про гробницю вона знала небагато, крім того, що про архітектора оригінальної споруди точилися суперечки й подейкували, буцімто її збудували за гроші, зароблені на опіумі.　

Ніхто не відчинив. Тернер позадкував, схрестивши руки на грудях.　

— Ми їх проґавили? — запитала Доус, і в її голосі майже лунала надія.　

Алекс знову загупала кулаком у двері й закричала:　

— Я знаю, що ви там! Годі випендрюватись!　

— Алекс! — зойкнула Доус.　

— Якщо їх немає вдома, кого це обурить?　

— А якщо є?　

Стерн достеменно не знала. Вона звела руку, щоб іще постукати, але двері розчахнулись.　

— Алекс? — Голос був тихий і знервований.　

Вони зазирнула в морок.　

— Тріпп? Ісусе, це що, морозиво?　

Тріпп Гельмут, спадкоємець у третьому поколінні й син однієї з найзаможніших родин у Новій Англії, витер рукою рота з дурнуватим виглядом. Він був убраний у довгі спортивні штани на кнопках і брудну футболку; біляве волосся ховалося під бейсболкою з логотипом Єлю, натягнутою задом наперед. Тріпп був членом «Кісток»… принаймні раніше був. Торік він випустився.　

— Ти сам? — запитала Алекс.　

Він кивнув, і дівчина негайно впізнала вираз його обличчя.　

Провина. Його тут не мало бути.　

— Я… — Він повагався.　

Знав, що не може запросити їх усередину, та водночас розумів, що стояти на порозі вони теж не можуть.　

— Тобі доведеться піти з нами, — оголосила Алекс, зібравши докупи весь свій авторитет.　

Такими голосами розмовляли всі вчителі, директори шкіл і соціальні працівники, яких їй доводилося розчаровувати.　

— Лайно, — озвався Тріпп. — От лайно. — Вигляд у хлопця був такий, наче він ось-ось розплачеться. Невже це їхній убивця? — Дайте-но мені тільки прибрати.　

Алекс зайшла з ним. Вона думала, що Тріппові забракне яєць, щоб спробувати втекти, але не збиралася ризикувати. Гробниця скидалася на склепи решти товариств, була досить звичайною, окрім кімнати в стилі римського храму, де проводили ритуали. Решта приміщень була подібна до найчарівніших місць у Єлі: темне дерево, кілька вигадливих фресок, одна кімнатка, прикрашена червоним оксамитом, чиї найкращі дні залишилися позаду, і ціла купа скелетів — деякі відомі, деякі не настільки. Канопи з важливими печінками, селезінками, серцями й легенями зберігали за стінами храмового приміщення.　

У гробниці було темно, світло горіло лише на кухні, де Тріпп перекушував чимось посеред ночі. На столі стояли холодні закуски, хліб і половинка морозива-сендвіча. То було велике, повне протягів приміщення з двома грубками й велетенською холодильною камерою, яке більше згодилося б для підготовки бенкетів, аніж для обслуговування дюжини студентів коледжу. Утім, коли до міста приїжджали випускники, Кістяники мусили влаштовувати розкішне частування.　

— Як ви дізналися, що я тут? — запитав Тріпп, поспіхом повертаючи все до холодильника.　

— Ворушись.　

— Гаразд-гаразд.　

Алекс помітила його напхом напханий рюкзак і замислилася, чи не наскладав він ще й туди трохи харчів. Для Тріппа Гельмута настали складні часи.　

— Як ти потрапив усередину? — запитала дівчина, коли він замкнув двері й вони рушили до Тернерового «доджа».　

— Я не віддав свого ключа.　

— І ніхто про це не питав?　

— Сказав, що загубив.　

І цього вистачило. Тріпп був такий безпомічний, що легко було повірити, наче він загубив ключ і все, що не було причеплене до кишень степлером.　

— О господи, — застогнав хлопець, коли Алекс улаштувалася поруч із ним на задньому сидінні «доджа». — Ви коп?　

Тернер глипнув на нього в дзеркало й різко відповів:　

— Детектив поліції.　

— Авжеж, ага, перепрошую. Я…　

— Тобі краще помовчати й використати цей час на роздуми.　

Тріпп похнюпився.　

Алекс зустрілася поглядом із Тернером у дзеркалі, і той ледь помітно здвигнув плечима.　

Якщо вони хотіли впіймати Тріппа на цьому, слід було його налякати, а детектив чудово вмів погрожувати.　

— Ми куди? — поцікавився Тріпп, коли вони рушили по Чепел- стріт.　

— До Дому Лети, — відповіла Алекс.　

Більшість членів товариств вважала Лету набридливою потребою, бажанням потішити адміністрацію Єлю й ніколи не завдавала собі клопоту поткнути носа до «Іль-Бастоне».　

— Що ти робив у кампусі? — запитала дівчина.　

Тріпп повагався, і Тернер гримнув:　

— Навіть не думай викручуватись!　

Благослови боже Тернера за те, що він їй підігрує.　

Тріпп зняв бейсболку й провів рукою по масному волоссю.　

— Мені… мені дозволили піти на випускний разом з одногрупниками, але я не закінчив навчання. Мені забракло балів. І мій тато сказав, що не платитиме ще за семестр, тож я просто… Я займаюся маркетингом для тих чуваків із рієлторського бюро Маркгема, знаєте? Власне, я непогано пораюся з фотошопом. І намагався заощадити, аби закінчити навчання, здобути ступінь і всіляке таке.　

Це пояснювало наплічник, повний їжі, але Стерн замислилася, чому Тріпп просто не збрехав у резюме, яке міг подати до інвестиційного банку чи торговельної компанії на Мангеттені, на яких хотів працювати. Прізвище Гельмут відчинило б будь-які двері, і ніхто не ставив би запитань, якби спадкоємець у третьому поколінні написав у життєписі, що здобув ступінь бакалавра економіки в Єльському університеті. Утім казати цього вона не збиралась. Тріпп був просто тупуватий і доволі щирий, аби навіть не замислюватися про нахабну брехню. Він був непоганий хлопчина. Алекс підозрювала, що так його й описують ціле життя: непоганий хлопчина. Не занадто розумний, не занадто привабливий, нічого в ньому не було занадто. На канікули він їздив у гарні місця й радо користувався другим шансом. Полюбляв покайфувати й послухати «Ред гот чиллі пепперс», і якщо люди не любили його, то принаймні легко мирилися з його присутністю. Він був живим і здоровим утіленням

безтурботності. Однак, схоже, з Тріппового батька годі було безтурботності.　

— Що зі мною буде? — запитав хлопець.　

— Ну, — повільно озвалась Алекс, — ми можемо повідомити Кістяників і правління, що ти вдирався на їхню територію.　

— І вдавався до крадіжок, — додав Тернер.　

— Я нічого не брав!　

— Ти заплатив за ту їжу?　

— Не… не зовсім.　

— Або, — повела далі Алекс, — ми можемо замовчати це, а ти виконаєш для нас роботу.　

— Яку роботу?　

Ту, що могла закінчитися смертю або розчленуванням.　

— Буде нелегко, — попередила Алекс. — Але я знаю, що тобі це до снаги. Можливо, тобі навіть перепаде трохи грошенят.　

— Справді? — Тріпп аж на обличчі змінився. Він більше не був недовірливим чи настороженим. Ціле життя можливості падали на нього з неба з такою легкістю, що він не ставив собі жодних запитань. — Боже, Стерн. Я знав, що ти нормальна.　

— Ти теж, чуваче.　

Алекс протягнула руку, щоб стукнутись кулаками, і Тріпп розплився в усмішці.　

18

Наступного дня Алекс відсиділа заняття «Сучасні поети», дозволяючи словам із «Запрошення до міс Маріанни Мур»^[39] омивати себе хвилею. «Прошу, прилітай із бозна-скількома янголами, що осідлали чорні широкі криси твого чорного капелюха». Читаючи такі слова, чуючи їх у голові, дівчина відчувала тяжіння чужого життя; вона бачила, як живе ним, так само чітко, як поглинуті спогади Сірих, бачила, як слухає жахливі чарівні рядки «Ягнятка» або відкладає ручку, коли професор історії на занятті на тему пелопонеської війни порівнює Демосфена із Черчиллем. «Переможці вирішували, кого прославляти як оплот боротьби проти тиранів, а з кого глузувати, називаючи противником невідворотних змін». У такі миті вона відчувала щось глибше за просте бажання вижити, якийсь спалах того, як усе могло бути, якби вона вміла просто вчитися й припинила весь час докладати стільки зусиль.　

Алекс помітила, що фантазує про життя не лише без страху, але й без амбіцій. Вона б читала, ходила на заняття й жила у квартирі з гарним освітленням. Почувалася б допитливою, а не охопленою панікою, коли люди згадують невідомих їй митців чи авторів, яких вона ніколи не читала. На тумбочці біля ліжка в неї височів би книжковий стос. Вона слухала б «Морнінґ бікомз еклектік»^[40]. Розуміла б жарти, розмовляла б іншими мовами; вона навчилася б влаштовувати власне дозвілля.　

Проте зберегти цю ілюзію було неможливо, принаймні не на тлі двох мертвих працівників факультету, чиї вбивства могли бути пов’язані з товариствами, і Дарлінґтона, що застрягнув у захисному колі, яке могло відмовити будь-якої миті, а до Гелловіну залишалося менше ніж два тижні. На додачу вони мали влаштувати ритуал, під час якого дівчина могла померти, якщо щось піде не так, або втратити все, якщо справа вдасться. Стерн знову накрило хвилею жаху, того всеохопного відчуття поразки.

Краса поезії та візерунки історії згасали, аж доки залишили по собі похмуре й бентежне сьогодення.　

Доус написала їй посеред лекції, і Алекс зателефонувала дорогою на наступне заняття.　

— Що не так? — запитала вона, щойно Памела підняла слухавку.　

— Нічого. Ну, не нічого, звичайно. Але тебе викликає новий Претор.　

— Зараз?　

— Ти не можеш далі його ігнорувати. Ансельм не завдав собі клопоту запросити тебе на чай після… того, що сталось у «Сувої та ключі», і Претор починає смикатися. У нього прийомні години від другої до четвертої по обіді.　

Майже за стіною її гуртожитку. Ця думка Алекс не заспокоювала.　

— Ти розмовляла з ним? — поцікавилася дівчина. — Яким він тобі здався?　

— Не знаю. Типовим професором.　

— Розлюченим? Щасливим? Допоможи мені розібратися.　

— Насправді з розмови важко було щось сказати.　

Тон Доус був прохолодний, і Алекс замислилася, що це спричинило.　

— Коли ти хочеш це зробити?　

— Він хоче зустрітися з тобою, а не зі мною.　

У чім була річ? Претор не хотів залучати до справи Доус?　

— Зачекай, то він професор? Як давно він тут працює?　

— Він викладає в Єлі вже двадцять років.　

Алекс не змогла стримати сміху.　

— Якщо він так давно тут, а ми вперше про нього почули, мабуть, він був останнім кандидатом Лети.　

— Не обов’язково…　

— Гадаєш, люди в черзі стояли на цю посаду? Останній чувак, який її обіймав, помер.　

— Від серцевого нападу.　

— За таємничих обставин. Ніхто не хотів на цю каторгу. Тож довелося підключити цього типа.　

— Професора Реймонда Велша-Вітлі.　

— Якби я знала тебе гірше, то вирішила б, що ти жартуєш.　

— Він такий собі вундеркінд. Закінчив Єль у шістнадцять, учився в аспірантурі в Оксфорді. Він штатний професор англійської і, зважаючи на думки, які він видає в «Зе федераліст», дуже старомодний.　

Алекс подумувала вигадати якусь відмовку, аби ще трохи відкласти зустріч. Але чим це могло допомогти? І краще зустрітися з Претором зараз сам на сам, ніж чекати, доки Ансельм візьметься організовувати вечерю, на якій доведеться непокоїтися, що її детально розглядатимуть ще й члени правління Лети.　

— Гаразд, — відповіла вона. — Можу зайти після лекції.　

— Зустрінемося в ДжЕ, коли закінчиш. Можемо спробувати розкусити решту Рукавички.　

— Гаразд.　

— Будь ввічливою, — наполегливо порадила Доус. — І гарно вдягнися.　

Це справді пролунало з вуст Памели, та Алекс знала, що мусить грати свою роль.　

На занятті з електроніки вона намагалася залишатися зосередженою, але це давалося їй непросто навіть у кращі дні. Лекція відбувалась у схожій на печеру аудиторії і була, напевно, найдемократичнішим курсом у Єлі, адже всі (включно з Алекс, Мерсі та Лорін) опинилися на ній лише для того, щоб виконати навчальні вимоги. Майже все заняття вони стишено обговорювали, які напої подаватимуть на «Чарках або смерті», і врешті зупинилися на шотах текіли з гумовими хробачками.　

Алекс не надто здивувало, що вечірки, заняття й домашні завдання тривали навіть після убивств. Просто зараз у кампусі всі вважали, що один чоловік помер жахливою смертю. Ніхто не знав, що Марджорі Стівен теж, можливо, убили. На її честь не влаштовували зібрань чи меморіалів. Смерть Бікмена шокувала, була похмурою подією, яку обговорювали за вечерею і через яку переймалися, повертаючись самотою додому в темряві. Та жоден зі студентів, котрі куняли навколо Алекс, не бував на місці злочину й не бачив того старого наляканого обличчя. Вони не відчували того несподіваного розриву, що наставав після смерті, тож просто жили далі. А що ще їм було робити? Вдягатися примарами, привидами й покійними знаменитостями, топити страх перед власною смертністю в міцному алкоголі й гавайському пунші?　

«Чарки або смерть» були таким собі розігрівом перед справжніми вечірками, тож Алекс могла вислизнути звідти раніше, щоб приготуватися до ритуалу в Стерлінгу. Цього року на гелловінській вечірці в «Рукописі» не буде жодних неприродних заходів, через які слід хвилюватися. Товариство оштрафували за наркотики, лік яким вони примудрилися втратити минулого семестру і які використали для насильства над Мерсі й іншими дівчатами, котрих доля покарала знайомством із Блейком Кілі. Утім Стерн однаково доведеться наглядати за якимось їхнім ритуалом співочої пташки наступного четверга.　

Алекс повернулася до ДжЕ разом із Мерсі та Лорін. Якщо вона збиралася потрапити на прийом до нового Претора, доведеться пропустити обід. Дівчина помчала до своєї кімнати, щоб перевдягнутися в найпристойніший костюм — чорні джинси, чорний светр і білу сорочку з комірцем, яку позичила в Лорін.　

— Ти скидаєшася на квакера, — незадоволено зауважила Мерсі.　

— У мене відповідальний вигляд.　

— Знаєш, що їй потрібно? — запитала Лорін.　

Вона кинулася до своєї кімнати й повернулась із бордовим оксамитовим обручем для волосся.　

— Уже краще, — погодилася Мерсі.　

Алекс вивчила своє офіційне, позбавлене гумору обличчя в дзеркалі.　

— Ідеально.　

***

Кабінет професора Реймонда Велша-Вітлі був розташований на третьому поверсі Лінслі-Читтенден-голлу, аркуш із його прийомними годинами був приклеєний до важких дерев’яних дверей. Дівчина завагалася. Для чого вона тут? Послухати лекцію? Попередження? А може, їй улаштують допит щодо ритуалу в «Сувої та ключі»?　

Вона легенько постукала й почула байдуже:　

— Заходьте.　

Кімната була невеликою, стіни від підлоги до стелі підпирали заставлені книжками полиці. Велш-Вітлі сидів навпроти стіни з вітражними вікнами. Шибки були товсті й розмиті, наче їх зробили з карамелі, і сіре жовтневе світло лилося всередину з неабиякими перешкодами. На захаращеному столі вигинала шию латунна лампа із зеленим абажуром.　

Професор підвів погляд від ноутбука й глипнув на дівчину над скельцями окулярів. У нього було видовжене меланхолійне обличчя й густе сиве волосся, зачесане назад із чола просто тобі в якийсь помпадур.　

— Сідай.　

Він махнув у бік самотнього стільця навпроти себе.　

Дивно було знати, що колишній представник Лети прожив у кампусі весь минулий рік, затишно влаштувавшись у своєму барлозі. Чому ніхто про нього не згадував? А може, були й інші такі, як він?　

— Ґелексі Стерн, — озвався чоловік, відкидаючись на стільці.　

— Я більше полюбляю, коли мене називають Алекс, сер.　

— Невеличкі люб’язності. Я почувався б ідіотом, називаючи когось Ґелексі. Досить ексцентричне ім’я. — Він промовив слово «ексцентричне» з тією огидою, яку інші люди приберігали для «фашиста». — Ваша мати схильна до таких польотів фантазії?　

Трохи правди нікому не нашкодить.　

— Так, — відповіла Алекс. — Каліфорнія.　

Вона здвигнула плечима.　

— М-м-м, — озвався професор, кивнувши, і дівчина подумала, що він уже давно скинув із рахунку цілий штат, а може, навіть усе Західне узбережжя.　

— Ви мисткиня?　

— Художниця.　

Утім із минулого семестру вона майже не торкалася пензля чи бодай вуглини.　

— І як вам початок навчального року?　

Виснажливий? Жаский? Занадто перевантажений небіжчиками? Утім насправді в кампусі говорили лише про одне.　

— Ця історія з деканом Бікменом просто жахлива, — відповіла Стерн.　

— Непоправна втрата.　

— Ви були з ним знайомі?　

— Він був не з тих, хто може залишатися невідомим. Але я щиро, глибоко співчуваю його родині. — Професор склав пальці дашком. — Буду відвертий, міс Стерн. Я з тих людей, кого ніжно називають динозаврами, а менш ніжно — реакціонерами. Колись Єль був святилищем інтелекту, і хай тут траплялися розваги й сум’яття, нічого не може розважати й викликати сум’яття більше за присутність слабкої статі.　

Алекс не одразу зрозуміла, до чого хилить Велш-Вітлі.　

— Ви вважаєте, що жінок не слід приймати до Єлю?　

— Так, вважаю. Бог із ним, нехай жінки теж матимуть право на вищу освіту, але змішувати статі — погана ідея. Так само й Лета не місце для жінок, принаймні не в ролі Вергілія чи Дайте.　

— А як щодо Окулуса?　

— Повторюю: краще не створювати спокусливу атмосферу, проте, позаяк ця посада відповідальна лише за дослідження й піклування, я ладен зробити виняток.　

— Така собі шляхетна нянька.　

— Точно.　

Тепер Алекс знала, чому голос Доус звучав так похмуро.　

Велш-Вітлі зняв із рукава порошинку.　

— Я достатньо довго прожив, щоб побачити буцімто невинне мекання контркультури, яка стала культурою, і щоб побачити, як поважні кафедри очолюють дурноверхі белькотуни, котрі викорінюють сотні років величної літератури й мистецтва на втіху недалеким бовдурам.　

Алекс обміркувала свої варіанти.　

— Абсолютно погоджуюсь.　

Велш-Вітлі кліпнув.　

— Перепрошую?　

— Ми спостерігаємо за смертю західного канону, — пояснила дівчина, додавши голосу відповідної частки страждання. — Кітс, Троллоп, Шекспір, Єйтс. Вам відомо, що є предмет, на якому вивчають тексти популярних пісень?　

Вона полюбила Шекспіра і Єйтса. Кітс здавався нудним. Троллоп був приємний. Виявилося, він винайшов поштову скриньку. Утім Алекс сумнівалася, що професора Велша-Вітлі хоч трохи цікавила насолода, і насправді їй неабияк сподобався семестр, коли вони вивчали «Велвет андерґраунд» і Тупака.　

Чоловік уважно подивився на Стерн.　

— Елліот Сендоу був одним із таких белькотунів. Огидне поєднання самовдоволеності та безхребетності. Я хочу, аби було зрозуміло: під дахом Лети я не потерплю жодних халеп, жодних фіґлів-міґлів і жодних дурниць.　

Важко було не зациклитися на тому, що дорослий чоловік цілковито серйозно вживає термін «фіґлі-міґлі», та Алекс просто сказала:　

— Так, сер.　

— Ви занадто багато часу змарнували без Вергілія чи будь- якого справжнього наставника. На знаю, які звички ви виплекали за цей час, але під моїм наглядом місця для них не буде.　

— Я розумію.　

Він нахилився ближче.　

— Справді? Під час безславного перебування декана Сендоу на посаді зник і, найімовірніше, загинув студент. Товариствам дозволяли опускатися до злиденних міазмів і злочинної　поведінки. Я писав численні скарги на адресу правління й з полегшенням дізнався, що вони не влетіли в одне вухо, щоб вилетіти з другого.　

Стерн склала руки на колінах, намагаючись здаватися маленькою і вразливою.　

— Єдине, що я можу сказати: я радію, що ми матимемо таку… ем… міцну руку на кермі. — Хай би що це в біса означало. — Втрата Вергілія налякала мене. Дестабілізувала.　

Велш-Вітлі коротко фиркнув.　

— Нескладно уявити, що жінка з вашим минулим може почуватися тут не на своєму місці.　

— Так, — погодилась Алекс. — Це стало викликом. Але хіба ж Дізраелі не казав: «Немає вчителя кращого за халепу»?　

Слава богу, на чайних пакетиках у їдальні писали всілякі мудрі штуки.　

— Він так казав? — перепитав професор, і Алекс замислилася, чи не передала куті меду. — Я не дурень, міс Стерн, і не піддамся красномовним балачкам. У Леті немає місця чинушам і шарлатанам. Я чекатиму старанних звітів проритуали, за якими ви наглядатимете. А ще я дам додаткову літературу… — Переляк, мабуть, відбився в Стерн на обличчі, адже чоловік підійняв угору руку. — А ще я не люблю, коли мене перебивають. Ви завжди поводитиметесь як представниця Лети. Щойно я зауважу бодай найменшу розбіжність у поглядах, негайно рекомендуватиму ваше відрахування з Лети і Єлю. Те, що Майкл Ансельм і члени правління дозволили вам залишитися після вашого ганебного виступу в «Сувої та ключі», я не в змозі осягнути. І чітко повідомив про це містера Ансельма.　

— І? — перепитала Алекс, піддаючись власній злості.　

Претор аж слиною бризнув.　

— Що «і», міс Стерн?!　

— Що відповів Майкл Ансельм?　

— Мені… не вдалося з ним зв’язатися. Ми обидва занадто зайняті.　

Алекс довелося стримати усмішку. Ансельм не відповідав на його дзвінки. А Лета уникала його залучення на посаду, аж доки в них більше нікого не залишилося. Ніхто не хотів слухати старого доброго професора Велша-Вітлі. Проте, можливо, це відкривало їй деякі перспективи.　

Дівчина почекала, щоб переконатися, що професор закінчив свою думку, і зважила можливі стратегії. Вона знала, що напевно немає сенсу намагатися укласти союз із Велшем-Вітлі, утім невже він не хотів, щоб Деніел Арлінґтон — представник Лети з усіма відповідними повноваженнями — повернувся назад?　

— Мій Вергілій…　

— Непоправна втрата.　

Тими самими словами він описав убивство декана Бікмена. Вони нічого не означали. Просто відмахнувся.　

Алекс спробувала ще раз:　

— Але якби існував якийсь спосіб знайти його, повернути…　

Преторові брови недовірливо поповзли вгору, і Стерн приготувалася до нової тиради, але його голос був люб’язний.　

— Любе дитя, кінець — це кінець. Могз уіпсіі отпіа.　

«Але він не помер. Він сидить у бальній залі “Чорного В’яза”». Принаймні якась його частина.　

Алекс знову замислилася, скільки професорові відомо.　

— У «Сувої та ключі»… — наважилася вона.　

— Не шукайте мого розуміння, — суворо наказав професор. — Я очікую, що ви знатимете межі. Будь-яку інспекцію або проведення ритуалу повинен спершу перевірити я. Я не дозволю далі паскудити ім’я Лети лише тому, що члени правління вважають за потрібне пом’якшити стандарти, які з певних причин існували.　

Інспекція. Це було прикриття Алекс у «Сувої та ключі», і Ансельм підтримав цю версію перед випускниками. Вона припускала, що чоловік поділився з Летою підозрами. Утім, можливо, члени правління не повідомили про це Претора. Зрештою, навіщо дражнити брехливого пса? І якщо Претор не　знає, що вони з Доус намагалися нелегально потрапити до пекла, то в них залишається на один клопіт менше.　

— Розумію, — запевнила Алекс, намагаючись не виказувати свого полегшення.　

Професор похитав головою. Погляд у нього був жалісливий.　

— Ви не винні, що опинилися на цій позиції. У вас просто немає навичок і знань, аби впоратися з тим, що кинули на ваші плечі. Ви не Деніел Арлінґтон. Ви погано годилися на роль Дайте, годі вже й казати про Вергілія. Але моє керівництво й трохи покірності з вашого боку допоможуть нам подолати цей шлях разом.　

Алекс міркувала, чи не встромити в нього ручку.　

— Дякую вам, сер.　

Велш-Вітлі зняв окуляри, витягнув із шухляди стола ганчірочку й повільно відполірував скельця. Його погляд майнув ліворуч, і Алекс відстежила рух до пожовклої фотографії двох юнаків, що сиділи на вітрильному човні.　

Чоловік відкашлявся.　

— Це правда, що ви можете бачити мертвих?　

Алекс кивнула.　

— Без жодного еліксиру чи зілля?　

— Без.　

Стерн зчитала інформацію про приміщення, щойно увійшла до нього. Шматочок дерева на полиці поруч зі світлиною, мушлі та відполіровані морем скельця, прес-пап’є із цитатою «Зберігай таємниці і тріумфуй, адже це найскладніше». Утім прочитати Велша-Вітлі їй не вдавалося… принаймні не вдавалося успішно. Алекс занадто нервувала, аби помітити розпач, що визирав з-поза всіх цих гучних просторікувань.　

— Тут зараз є Сірий, — збрехала дівчина.　

Кабінет був благословенно вільний від привидів напевно тому, що Претор і сам скидався на мертвяка.　

Чоловік озвався, намагаючись не втрачати самовладання:　

— Справді?　

— Так, чоловік… — Тепер довелося ризикнути. — Літній чоловік. — Професорове чоло насупилось. — Ні… складно роздивитись. Юний. І дуже вродливий.　

— Він…　

Велш-Вітлі роззирнувся.　

— Ліворуч від вашого стільця, — підказала Алекс.　

Професор витягнув руку, наче міг дотягнутися за Серпанок. Цей жест був таким сповненим надії, таким вразливим, що Стерн гостро відчула провину. Але їй потрібно було перетягнути чолов’ягу на свій бік.　

— Він щось сказав? — поцікавився Претор.　

Жага в його голосі була різкою, загострилася за роки самотності. Він кохав цього чоловіка. І втратив його. Алекс подолала бажання ще раз подивитися на світлину на камінній полиці, але була певна, що одне з тих усміхнених облич, юних і засмаглих, переконаних, що життя триватиме довго, належало професорові.　

— Я можу бачити Сірих, але не чути, — знову збрехала дівчина. А тоді манірно додала: — Я не дошка віджа.　

— Авжеж, ні, — озвався Велш-Вітлі, — я не мав цього на увазі.　

«І де тепер твоя самовдоволена усмішка?» Але Стерн знала, що рухатися слід обачно.　

Її бабця читала долю на кавовій гущі; кава була гіркою, темною і такою густою, що здавалося, наче вона нікуди не поспішає, стікаючи твоїм стравоходом.　

«Ти продаєш людям брехню», — жалілася мати Алекс. Яка іронія почути це від Міри, котра жила надією, знайденою в кристалах, енергетичних ваннах і в’язках шавлії, які обіцяли чистоту, заможність та відновлення.　

«Нічого я їм не продаю», — відповідала донці Естреа.　

Це була правда. Естреа Стерн ніколи не брала гроші, розповідаючи комусь його долю. Але люди приносили паляниці, попкорн «Джиффі Поп» на тарілочках із фольги, бабку, жувальні полуничні цукерки. А йшли від неї зі сльозами на очах і цілували їй руки.　

— Вони тебе люблять, — сказала тоді Алекс зачудовано, широко розплющивши очі й сидячи за кухонним столом.　

— Mija^[41], вони люблять мене лише доти, доки не ненавидять.　

Алекс не розуміла цих слів, допоки не побачила, як ті самі люди відвертаються від бабусі на вулиці, поводяться з нею, як із незнайомкою, у черзі в крамниці, а касирка відводить погляд, витягнувши рота в байдужій посмішці.　

— Я бачила їх у найгіршому світлі, — пояснила Естреа. — Коли хтось відкриває тобі найпотаємніші бажання, він не хоче, щоб ти бачила, як він купує помідори чері. Але не розповідай про це мамі.　

Алекс ніколи й словом не прохопилася про людей, котрі приходили і йшли з бабусиної квартири, адже щойно мама дізналася б, що Естреа передбачала майбутнє, цілу дорогу додому в неї рот не стулявся б.　

— Вона з мене кепкує через те, що я заплатила за ворожіння на картах таро, а потім отаке робить. — Міра лютилася й гупала долонею по керму. — Лицемірство.　

Проте дівчинка знала, чому Естреа сміється із шахрайств, у які без кінця вплутувалася її мати, коли проживала цикл від надії до втрати ілюзій. Адже люди були брехунами, а от бабуся казала тільки правду. Вона бачила теперішнє. Вона бачила майбутнє. А якщо в горнятку нічого не було видно, вона так і казала відвідувачам.　

— Поворожи мені, — благала Алекс.　

— Мені не потрібне горнятко з кавою, щоб побачити твоє майбутнє, presiada^[42], — казала Естреа. — Ти так багато страждатимеш. А що біль, який ти відчуваєш? — Жінка взяла онуку за підборіддя кістлявими пальцями. — Ти повернеш його сторицею.　

Алекс не була певна, чи все точно там було з арифметикою, проте Естреа Стерн ще ніколи не помилялась.　

Тепер дівчина розглядала Претора. Він мав той самий сповнений надії вигляд, який їй доводилося бачити за бабциним　кухонним столом, його біль сяяв, мов аура. Естреа казала, що ніколи не змогла б зазирнути до серця й збрехати. Алекс, схоже, не успадкувала цю її рису. Уперше за довгий час вона подумала про батька, про його таємницю — він був для неї лише вродливим обличчям й усмішкою. Вона була схожою на нього, принаймні так казала мати. Може, і він був брехуном.　

— Сірий здається задоволеним, — повідомила вона. — Йому подобається бути тут і спостерігати за вашою роботою.　

— Це добре, — хрипко озвався Велш-Вітлі. — Це… це добре.　

— Іноді їм потрібен час, щоб поділитися тим, чим вони мусять поділитися.　

— Авжеж. Так. — Чоловік знову натягнув окуляри й відкашлявся. — Я дам Окулусу завдання підготувати розклад ритуалів, на схвалення яких чекають товариства. Ми переглянемо його завтра ввечері.　

То був дозвіл іти.　

Алекс дивилася на літнього чоловіка перед собою. Коли вона піде, він плакатиме, вона це знала. Він ще розпитуватиме її про того юнака, це вона теж знала. На якийсь час він може стати добрішим або просто частіше буватиме на її боці. Це була її мета — здобути його прихильність. Та тільки-но професор засумнівається в ній, він одразу її звинуватить. Гаразд. їй лише потрібна його прихильність, доки Дарлінґтон насправді повернеться додому. А тоді золотий хлопчик Лети зможе все виправити.　

Алекс уже була на півдорозі до гуртожитків, коли в пам’яті спливли Преторові слова: «У Леті немає місця чинушам і шарлатанам». Три професори накинулися на Мерсі, намагаючись переконати її залишитися на кафедрі англійської мови, і один із них назвав обожнюваного декана Бікмена чинушею. Незвичний термін. «Він був не з тих, хто може залишатися невідомим».　

Посада Претора означала необмежений доступ до архівів і ресурсів Лети, включно з арсеналом, наповненим зіллями та отрутами. Професор обійняв посаду лише минулого тижня, простісінько перед тим, як розпочалися вбивства, і він достеменно не був прихильником декана Бікмена.　

«Мотив і засоби», — подумала Алекс, відмикаючи ворота до ДжЕ. А от щодо можливостей вона знала краще за інших: ти мусиш зробити це для себе самого.

19

Алекс знайшла Доус у читальній залі ДжЕ, де та згорблено сиділа над планом Стерлінга і «Кітчеровою демонологією».　

— Мішель радила мені прочитати цю книжку, — сказала Алекс, беручи її і гортаючи. — Тут ідеться про Рукавичку?　

— Ні, це збірка дебатів про природу пекла.　

— А, то це радше путівник.　

Доус завела очі під лоба, а тоді схопила руками навушники, немов чіплялася за рятівний буйок.　

— Невже ти справді не налякана?　

Алекс хотілося б відповісти «нітрохи».　

— Мішель сказала, що нам доведеться померти, аби завершити ритуал. Я нажахана. І, щиро кажучи, не хочу цього робити.　

— І я теж, — зізналася Доус. — Мені б хотілося навчитися бути хороброю. Як ти.　

— Я безрозсудна. Це геть інше.　

Кутики Памелиного рота скривилися в чомусь схожому на усмішку.　

— Можливо. Розкажи мені про Претора.　

Алекс сіла.　

— Він справжнє сонечко.　

— Серйозно?　

— Доус.　

Памела зашарілась.　

— Я трохи покопирсалася в інформації про нього, і він ніколи не був популярним серед членів Лети. Його Вергілій ненавидів його й виступав проти його обрання, однак неможливо заперечити, що в академічній галузі він суперзірка.　

— Погана новина в тім, що з віком він не зробився добродушнішим. Гарна новина в тім, що Ансельм і члени правління, схоже, нічого не повідомили йому про те, що насправді сталось у «Сувої та ключі».　

— Чому вони так учинили?　

— Тому що цей тип аж пашить праведним гнівом. Я думаю, він роками жалівся Леті, що ми всі дибаємо до Віфлеєма^[43]. Вони тільки хочуть, аби він заткав пельку й дав їм спокій.　

— Отже, тепер він перетворився на нашу проблему.　

— Щось на кшталт. Думаю, найкращий вихід для нас — просто дозволити йому вірити, що ми недалекі й некомпетентні.　

Доус схрестила руки на грудях.　

— Ти знаєш, як мені довелося гарувати, аби до мене ставилися серйозно? Аби до моєї дисертації ставилися серйозно? Роль дурепи нашкодить не лише нам, а й усім жінкам, з якими він спілкується. Це…　

— Доус, я знаю. Але водночас це справді гарне прикриття. Тож просто потанцюймо для нього, доки не дамо цьому раду, а тоді я залюбки постою поряд, доки ти чавитимеш його его своїм блискучим інтелектом, окей?　

Памела поміркувала.　

— Окей.　

— Не хочу скидатись на Тернера, та чи є в нас план?　

— Такий-сякий. — Доус розклала кілька охайно надрукованих сторінок, на яких зробила позначки різнокольоровими маркерами. — Якщо зможемо здогадатись, як саме закінчити Рукавичку, у дорогу вирушимо опівночі. Коли знайдемо четверо дверей, кожен поріг потрібно буде позначити кров’ю.　

— На Гелловін.　

— Я знаю, — відповіла Доус. — Але вибору в нас немає. Якщо ми все правильно розуміємо… дещо станеться. Точно не знаю, що саме. Але двері до пекла відчиняться, і з’являться чотири могили. Нагадую, формулювання не досить чіткі.　

— Чотири могили для чотирьох убивць.　

— Це якщо припустити, що ми маємо чотирьох убивць.　

— Матимемо, — запевнила Алекс, попри те що Тернерової згоди в них досі не було. Якщо доведеться повертатися до тієї відразливої мапи, вони повернуться. Але слід поквапитися. Проте знайти когось, хто погодиться бути похованим заживо задля порятунку незнайомця, буде непростим завданням. — А нам потрібно… не знаю, прихопити зброю чи щось таке?　

— Можемо спробувати, утім я не знаю, із чим саме доведеться боротися. І гадки не маю, що може чекати на протилежному боці. Єдине, що можу тобі сказати, — туди спускатимуться наші душі, а не наші тіла.　

Однак Алекс пригадала те, свідком чого стала в підвалі Розенфельд-голлу.　

— Коли Дарлінґтон випарувався, я бачила, як це сталося. Не тільки його душа зникла, а й тіло.　

Щойно він був там, із нею, з його вуст зірвався крик, а вже наступної миті хлопець зник разом зі своїм репетом. Не залишилося ні відлуння, ні згасання звуку, просто раптово запала тиша.　

— Тому що його з’їли, — відповіла Доус, наче це було очевидно. — Це єдина причина, чому йому вдалося стати… ну, тим, чим він зараз є.　

— Отже, ніхто з нас не збирається перетворюватися на демонів.　

Доус міцніше перехопила навушники.　

— Я так не думаю.　

— Трясця твоїй матері, Доус.　

— Достеменно не знаю, — грубо кинула Памела, наче думка про можливість утратити людську подобу була не такою бентежною, як перспектива втратити роботу в Леті. — Немає достатньої кількості добре задокументованих спроб, які повідомили б нас, що саме станеться. Але якщо ми відправимо лише наші душі, це буде таким собі захистом. Тіла мінливі, змінні. Саме тому нам потрібен хтось, хто за нами спостерігатиме, хто слугуватиме зв’язком зі світом живих. Я лише хотіла б, аби ми не робили цього на Гелловін. Ми притягнемо чимало Сірих.　

Алекс відчула, як насувається головний біль. У них залишилося трохи більше тижня, аби скласти все докупи, і в неї знову виникло те саме відчуття, що й тоді, коли вони стрімголов взялися за ритуал у «Сувої та ключі». Вони не готові. Вони не мають потрібного устаткування. А ще з їхньої команди для цього завдання ні Богу свічка, ні чортові кочерга. Як там сказав Велш- Вітлі? «Я очікую, що ви знатимете межі». Це нагадало їй про Лена. Попри всю жадібність і недолугі амбіції він міг похизуватися дивною обачністю. Був достатньо дурнуватим, аби вважати, що зможе заслужити Ітанову довіру й просунутися вгору, але ніколи не намагався пограбувати когось, якщо в них не було грошей, адже знав, що їх упіймають. Він не був злодієм. І точно не був планувальником. Саме тому полюбляв використовувати Алекс для торгівлі в кампусі, доки вона ще скидалася на дитину, доки розпач і розчарування не залишили всередині пустку. Невисокий ризик, висока винагорода. Принаймні для Лена.　

Тепер Доус говорила про те, що доведеться довіритися комусь, хто відіб’є їх у ватаги Сірих, доки вони безпомічно лежатимуть на землі. Алекс уперше почувалася непевно.　

— Мені це не подобається, — зізналася вона. — Я не хочу втягувати до цієї справи нікого чужого. І ти збираєшся сказати цій людині, що доведеться випити еліксир Гайрама, щоб бачити Сірих? Це може закінчитися фатально.　

— Мішель…　

— Мішель Аламеддін не збирається нам допомагати.　

— Але вона була його Вергілієм.　

Алекс витріщилася на Доус. Памелу Доус, яка неодноразово рятувала їй життя й була готова пліч-о-пліч із нею увійти простісінько до воріт пекла. Памелу Доус, яка походила з гарної родини з гарним будиночком у Вестпорті, яка мала добру сестру, що приїздила, аби забрати її з лікарні, і платила, коли та сиділа з дітьми. Памелу Доус, яка й гадки не мала, що життя може зробити так боляче, що одного ранку ти прокинешся з мрією померти. І Алекс раділа цьому. Люди не мусять мандрувати життям, постійно торуючи собі шлях. Утім вона в жодному разі не збиралася тиснути на Мішель Аламеддін, щоб та погодилася на таку роботу, а надто після того, як побачила тату в неї на зап’ясті.　

— Ми знайдемо когось іншого, — пообіцяла Алекс.　

Але вона не знала кого. Вони не могли просто схопити першого-ліпшого на вулиці, запропонувавши платню, і не могли звернутися до когось із товариств, не ризикуючи, що ця людина піде простісінько до членів правління Лети.　

— Можемо скористатися магією, — обережно припустила Доус. Вона повільно вимальовувала ручкою спіралі на берегах своїх нотаток. — Залучити когось, а потім накласти чари, аби він нічого не запам’ятав…　

— Не робіть цього.　

Алекс із Доус мало не підскочили на своїх стільцях. На канапі просто позаду їхнього стола влаштувалася Мерсі.　

— Як давно ти тут? — закортіло дізнатися Стерн.　

— Я йшла за вами ще з подвір’я. Якщо вам потрібна чиясь допомога, я можу це зробити, але ви не втручатиметеся до моєї свідомості.　

— Ти в жодному разі не пхатимешся в це, — заперечила Алекс. — Ніколи.　

Доус мала нажаханий вигляд.　

— Зажди, хто… що їй відомо?　

— Більша частина.　

— Ти розповіла їй про… — голос Доус змінився розгніваним шепотом, — про Лету?　

— Так, — відрубала Алекс. — І не збираюся перепрошувати. Це вона витягнула мене з жалюгідного стану минулого року. Це вона зателефонувала мамі й переконалася, що зі мною все гаразд, коли ти відсиджувалася вдома в сестри, дивлячись старі ситкоми й ховаючись під ковдрами.　

Доус сховала підборіддя у світшот, і Алекс негайно жахливо пошкодувала про сказане.　

— Я можу допомогти, — повторила Мерсі, порушуючи тишу. — Ви казали, що потрібен хтось, хто пригляне за вами. Я можу це зробити.　

— Ні. — Алекс змахнула рукою в повітрі, наче розрізала цю думку навпіл. — Ти й гадки не маєш, на що підписуєшся. Ні.　

Мерсі схрестила руки. Сьогодні вона була вбрана в яскраво- синій бабусин светр із в’язаними трояндами навколо шиї. І так скидалася на розратовану виховательку з дитсадка.　

— Ти не можеш просто сказати «ні», Алекс.　

— Тебе можуть убити.　

Мерсі насупилась.　

— Ти справді гадаєш, що це станеться?　

— Ніхто не знає, що станеться!　

— Ви можете дати мені зброю?　

Стерн ущипнула себе за перенісся. Принаймні Мерсі ставила слушні запитання.　

— Ви, типу, не готові казати «ні», еге ж? — повела далі дівчина. — Нікого іншого ви не знайдете. І ви завинили мені за всі ті магічні штуки.　

— Я не хочу, щоб ти постраждала.　

— Тому що почуватимешся винною.　

— Тому що ти мені подобаєшся! — крикнула Алекс. Змусила себе стишити голос: — І так, я почуватимуся винною. Я врятувала тебе, ти врятувала мене. Так ти сказала, пам’ятаєш?　

— Тож якщо щось піде не так, саме це ти й зробиш.　

Доус відкашлялась.　

— Нам справді хтось потрібен.　

Мерсі витягнула руку.　

— Мерсі Чжао, сусідка й тілоохоронниця.　

Доус потиснула її.　

— Я… Памела Доус. Аспірантка і…　

Алекс зітхнула.　

— Та кажи вже.　

— Окупує.　

— Чудове кодове ім’я, — похвалила Мерсі.　

— Це моя посада, — зібравши докупи всю гідність, повідомила Доус. — Ми не якісь там шпигуни.　

— Ні, — додала Алекс. — Шпигунство було б занадто простим рішенням для Лети.　

— Власне, — відповіла Мерсі, — подейкують, буцімто оперативників ЦРУ називають невидимками через те, що серед них чимало випускників «Черепа і кісток».　

Алекс опустила голову на стіл.　

— Ти чудово впишешся в команду.　

— Просто скажіть мені, з чого починати.　

— Не надто збуджуйся, — попередила її Стерн. — Ми ще навіть не дізналися, як працює Рукавичка й чи не зрозуміли ми, бува, усе хибно.　

Доус показала на план Стерлінга.　

— Тут мало б бути коло, яке ми замкнемо, але…　

Мерсі подивилася на план.　

— Схоже, ви обходитимете внутрішній двір.　

— Правильно, — погодилася Памела. — Але замкнути коло неможливо. Доріжка закінчується глухим кутом у відділі рукописів та архівів.　

— Ні, не закінчується, — заперечила Мерсі. — Просто підіть через кабінет університетських бібліотекарів.　

— Я бувала в тому кабінеті. — Доус рішуче постукала по кресленню. — Там є двері до відділу рукописів та архівів і двері на подвір’я. Двері із сонячним годинником. Оце й усе.　

— Ні, — наполягала Мерсі. Алекс знала, що спостерігає за боксерським поєдинком, де замість ударів суперники обмінюватимуться репліками. — Не знаю, чому цього немає на плані, але за столом бібліотекаря, просто біля каміна, є двері, ті, з кумедною цитатою латиною.　

— Кумедною цитатою? — перепитала Стерн.　

Мерсі посмикала трояндочку на шиї.　

— Не пригадую, звідки вона, але суть там така: «Стули пельку й забирайся геть, я зайнятий». Через дерев’яні панелі двері легко проґавити, але моя подруга Каміла показала мені їх. І ми пройшли через них. Вони ведуть до читальної зали «Лінонії і братів»^[44]　

Вигляд у Доус був такий, наче вона ось-ось вистрибне зі стільця.　

— До «Лінонії». Це точнісінько навпроти з іншого боку подвір’я.　

Алекс на надто стежила за їхніми дебатами, але це вона зрозуміла. Таємні двері. Спосіб виписати коло довкруг подвір’я, якого не було на кресленнях.　

— Ми можемо замкнути коло. Можемо закінчити Рукавичку.　

— Бачите? — вишкірилася Мерсі. — 3 мене є зиск.　

Доус відкинулася на стільці й зустрілася з Алекс поглядом.　

— Тепер ти Вергілій. Вибір за тобою.　

Стерн звела вгору руки.　

— Оце дідько. Мерсі Чжао, ласкаво просимо до Лети.　

Слід розуміти, що демони — створіння, керовані апетитами. Тож попри те, що їхні сили буквально необмежені, їхнє розуміння значно скутіше. Саме тому їх так просто відволікти загадками й іграми: найбільше їх цікавить те, що вони бачать перед собою. І саме тому водночас так складно створити об’єкт із нічого. Золото просто з повітря? Якщо говорити про кровопролиття, коштує це чимало, але втілюється досить просто. Сплав? Трохи складніше. А от щось багатогранне, на кшталт корабля чи будильника? Ну, вам слід детально розумітися на тому, як вони працюють, адже я можу гарантувати, що демон цього не знатиме. Організм, складніший за амебу? Майже неможливо. Диявол, друзі мої, у деталях.　

«Кітчерова демонологія», 1933

Кастет Шімшона, вважається частиною набору; золото, свинець і вольфрам

Походження: невідоме 　

Дата появи: невідома 　

Дарівник: «Вовча голова», 1998

Цей кастет наділяє носія силою двадцятьох людей. Його знайшли під час однієї із численних розкопок на Середньому Сході, які спонсорували «Вовча голова» та її фундація. Утім невідомо: знайшли його на ділянці роботи археологів чи в якійсь туристичній крамничці. Також невідомо, чи волосся, що назавжди застрягло в золоті, належало легендарному героєві, чи це просто частинка захованого в об’єкті підсилювача. Та хай навіть походження кастета сумнівне, його магія очевидна, і це найкорисніший подарунок арсеналові, зроблений 1998 року, на святкування сторіччя Лети.　

З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом

20

А вам колись здавалося, що все це не по-справжньому? — прошепотіла Мерсі.　

Вони сиділи на траві разом із Лорін та іншими дівчатами з хокейної команди й складали з картону квіти для вечірки «Чарки або смерть». Кімнату оздобили в стилістиці похмурого садка із шоколадними горщиками для квітів, наповненими гумовими хробачками.　

— Я не можу думати ні про що, крім вечора п’ятниці.　

До Гелловіну вони мали владнати цілу купу справ, а на це зоставалося лише кілька днів. Алекс принесла додому рекомендовані Доус книжки для себе самої та Мерсі, і вони вивчали їх у своїй кімнаті між заняттями й вживанням їжі, а потім складали стосами під ліжками. Вона досі не знала, як ставитися до того, що подруга наражає себе на небезпеку, утім водночас раділа, що не мусить почуватися самотньою, а радісне збудження Мерсі було наче протиотрута до постійних переймань Доус.　

— Оце і є справжнє життя, — нагадала їй Алекс, підіймаючи вгору клей. — Уся ця тема з Летою… лише відволікання уваги.　

Вона нагадувала про це не тільки Мерсі, але й собі самій. Прохолодна погода змінила настрій у кампусі. У перших місяцях нового семестру було щось мінливе: м’яке тепло робило все навколо піддатливим протягом дедалі коротших днів того, що вже не було літом, але ще не здавалося осінню. А тепер повсюди з’явилися шапки й шарфи, черевики витіснили сандалі, і запанувала така собі серйозність. Алекс і Мерсі досі відчиняли вікна на провітрювання, а іноді навіть розчахували їх: обігрівачі в гуртожитку занадто завзято поставилися до зміни пір року. Утім, заховавшись у читальній залі ДжЕ або зустрічаючись зі своїм репетитором із філософії в Бібліотеці Басса, Алекс помічала, як підкрадається дивне відчуття, небезпечний затишок рутини. Вона не мчала на заняттях на повних вітрилах, але все встигала, упевнено тримаючись у течії четвірок і трійок, що лилися водоспадом заробленої складною працею посередності. «Усе це

можна втратити», — нагадувала вона собі, нахиляючись до чергового горнятка чаю, відчуваючи пару на шкірі. Цю легкість, цей спокій. Усе це було дорогоцінним. Усе це було неможливим.　

Стерн саме наклеювала іграшкові очі на соняшник, коли дзеленькнув телефон. Алекс майже забула про Ітана, а може, сподівалася, що він забув про неї після того, як Букмекер відкупився, а її новизна в ролі грубої сили зносилася. У повідомленні була адреса, якої дівчина не впізнала, а пошукавши, виявила, що це місце розташоване в Олд-Ґринвічі. І як, чорт забирай, вона мала туди дістатися?　

— Хочеш записатися наступного семестру на курс театрального мистецтва? — запитала Мерсі.　

— Авжеж.　

— Що сталось?　

— Просто не все гаразд із мамою.　

Почасти це було правдою.　

— Моїм батькам це не сподобається, — повела далі дівчина. — Але я можу сказати їм, що це буде корисно для публічних виступів. «Шекспірівські ролі» — єдиний курс, відкритий для тих, хто не спеціалізується на театрі.　

— Знову Шекспір? — обурено перепитала Лорін.　

Вона спеціалізувалася на економіці й завжди скаржилася на все, де потрібно щось читати.　

Мерсі розреготалась.　

— Так.　

«Мені кортить ударити тебе, але не хочу руки забруднити»^[45]. Алекс не пам’ятала, звідки ця цитата, але аж руки свербіли надіслати її Ітанові. Натомість вона написала Доус і запитала, чи стоїть «мерседес» біля «Іль-Бастоне».　

«Чому питаєш?» — надійшла відповідь.　

Проте Алекс не мала настрою прирікатися з квочкою, яка захищає дорогоцінну машину свого хлопчика. Вона поставила на кін геть усе заради любого Дарлінґтона, і їй потрібен був транспорт. Тож Стерн дочекалася, поки Доус не витримає, і телефон нарешті знову дзенькнув.　

«Так. Не залишай порожній бак».

***

Алекс подобалося кермувати «мерседесом». У ньому вона почувалася іншою — чарівнішою, цікавішою, пані, про яку розмірковували б інші люди, котра носила б охайні жіночні балетки й розмовляла б м’яким голосом, знуджено розтягуючи слова. Звичайно, вона сама купила собі машину. Автівка просто таки погукала її зі свого місця — ця мила старенька штучка. Непрактичне авто, як і вона сама.　

Дівчина ввімкнула радіо. На шосе 95 рух був не надто жвавий, і вона поміркувала, чи не об’їхати головні магістралі вздовж узбережжя, а може, зробити петлю, щоб дістатися до вершини на островах Тімбл. Дарлінґтон розповідав їй, що на деяких із них стоять відомі маєтки, а інші занадто малі, аби вмістити щось більше за гамак, і що капітан Кідд буцімто закопав скарби на одному з них. Утім вона не мала часу, щоб утілити дорожні фантазії багатійки. Потрібно було впоратися з Ітановим завданням і повертатися, щоб підготуватися до завтрашнього ритуалу «Рукопису». Алекс хотіла переконати Претора, що вона готова й не потребує додаткового нагляду.　

Коли вона дісталася до Олд-Ґринвіча, уже сутеніло, і небо прибрало глибокого, нічим не розбавленого синього відтінку. Більшість містечок не здавалися гарними, щойно з’їдеш із шосе, але це, схоже, не мало неблагополучних районів. Повсюди були самі лише привабливі вітрини крамничок і порослі лозами кам’яні стіни, мереживні силуети дерев розкинули чорне гілля на тлі прийдешньої темряви. Алекс поїхала злегка звивистою дорогою повз розлогі газони й просторі старі будинки. Тепер Ітанові повідомлення наповнилися змістом.　

Коли він надіслав їй ім’я та суму, довелося перечитати двічі.　

«Лінус Райтер, 50».　

«50 штук?» — перепитала Алекс.　

Ітан не завдав собі клопоту відповідати.　

Судячи з імені, чувак міг бути кимось із технарів, і Стерн знала, що в Ітана є високопоставлена клієнтура в Лос-Анджелесі: жінка, котра нюхала адерол, щоб залишатися худою, телевізійний топменеджер, який полюбляв вечірки з поперсами^[46]. Жоден із цих прикладів не пасував до такої місцини — вишуканої, заможної, — та Алекс принаймні зрозуміла, чому Ітан відпустив цього чувака на таку довгу шворку. Мабуть, знав, що дурника можна обманути й він залюбки це проковтне.　

Стерн пригальмувала, а потім зупинилася на холостому ходу й просто сиділа, витріщаючись на адресу, вигравіювану на одній із двох високих колон, що були викладені галькою і прикрашені вгорі кам’яними орлами.　

— Курва.　

Вона дивилася на велетенські ковані металеві ворота у високій стіні, порослій плющем. За ними видно було небагато, крім пагорба, щільно порослого деревами, і гравійної під’їзної доріжки, що зникала у вечірньому мороці.　

Алекс пошукала камери на стіні й воротах. Нічого, що кидалось би у вічі, але це нічого не означало. Можливо, люди в Олд- Ґринвічі не вважали, що потребують захисту. А може, просто ставилися до цього поміркованіше. Якщо її впіймають тут, то неодмінно заарештують, а тоді Ансельм і члени правління не завдаватимуть собі клопоту розмовами про другий шанс. Вони просто вижбурнуть її з Лети. Професор Велш-Вітлі напевно влаштує вечірку із цього приводу. Або принаймні проханий обід із вином та сиром. Але який у неї був вибір? Вона не могла просто сказати: «Ой, я подзвонила у двері, але нікого не було вдома».　

Алекс непевно сиділа за кермом. Вона не бачила навколо жодного Сірого й точно не знала, чи хоче підійматися на пагорб без надійного прикриття. У того чувака, як і в Ітана, міг бути цілий апарат найманих головорізів. Але водночас вона не була впевнена, що готова пустити всередину чергового Сірого, а надто після того, що сталося зі старим у «Чорному В’язі» й тим малим, яким вона скористалася для завдання з Букмекером. Зв’язки налагоджувалися занадто потужні, занадто інтимні. І завжди був шанс, що хтось із них заскочить до неї всередину й відмовиться виходити.　

Алекс покопирсалася в кишенях пальта й відчула заспокійливу вагу латунного кастета, який поцупила з арсеналу Дому Лети.　

— Це несправжня крадіжка, — пробурмотіла вона. — Зрештою, я Данте.　

«Вергілій».　

От тільки просто зараз вона не була жодним із них. Вона була просто Алекс Стерн, і на неї чекала робота. Дівчина запаркувала «мерседес» за кілька кварталів і пошукала супутникові знімки маєтку, доки чекала настання повної темряви. Будинок був велетенський, а під’їзна доріжка тягнулася не менш ніж пів кілометра. За нею Алекс побачила схожий на блакитний льодяник басейн і якийсь гостьовий будиночок чи павільйон.　

Принаймні в тому, щоб відгамселити багатія, було щось новеньке.　

Вона замкнула машину й поплескала її на удачу, а тоді почовгала до східного рогу стіни, радіючи, що ліхтарі розставлені досить далеко один від одного.　

Наразі вона не бачила на вулиці нікого, крім худорлявої жінки, яка бігла підтюпцем із візочком для близнюків. Алекс натягнула на пальці кастет. Насправді це було чисте золото, шорстке в тих місцях, куди буцімто вплели пасма Самсонового волосся. Вона не знала, міф це чи реальність, та якщо ця штука допоможе розбивати стіни, подробиці її не цікавитимуть. «Хай ноги в ланцюгах, кулак на волі», — прошепотіла Алекс, ні до кого не звертаючись. Утім вона припускала, що звертається до Дарлінґтона. «Самсон-борець». Але хлопця не було поруч, щоб вразити його словами Мільтона.　

Метал на кісточках пальців заважав зручно вхопитися, утім додаткова порція сили в руках дала змогу легко подолати стіну. Алекс однаково повагалася, перш ніж зіскочити на протилежний бік. Вона була в чорних «конверсах», і бракувало тільки зламати щиколотку й замерзнути насмерть, чекаючи, доки Доус приїде на допомогу.　

Вона полічила до трьох і змусила себе стрибнути. На щастя, дерева вже почали скидати листя, тож земля була м’якою. Дівчина підтюпцем побігла до будинку паралельно під’їзній доріжці, розмірковуючи, чи не побачить блимавки або чи не почує постріли охоронців. А може, у Лінуса Райтера була зграя голодних доберманів, яких можна нацькувати на Алекс. Однак, крім її власних кроків мульчею, захеканого дихання й шелесту вітру в соснах, не було жодного звуку. Дарлінґтон посміявся б із того, як вона задихалась. «Двадцять хвилин на день на біговій доріжці, Стерн. У здоровому тілі здоровий дух».　

«Ага, добре, але це ти застряг голий у позі лотоса». Алекс зупинилася, щоб відсапатися. Крізь дерева попереду вона вже бачила масивну тінь будинку, але світла не було. Може, Райтера справді нема вдома. Господи, якою приємною була ця думка. Утім… П’ять відсотків від п’ятдесяти тисяч доларів. Це більше грошей, ніж їй будь-коли доводилося мати. Ітан змусив Стерн працювати на себе, погрожуючи її матері, а вона була занадто недоумкуватою, щоб провалити перше завдання, занадто звиклою плисти за течією. А може, це було зручно. Бути жорстокою просто. Це була її рідна мова, до якої так легко повернутися, адже вона завжди крутилася на язику. До того ж Алекс не могла вдавати, що невеличкий резерв, який вона стала збирати, не став для неї такою собі гарантією, соломкою, на яку можна впасти, якщо Єль, Лета та всі їхні обіцянки полетять псу під хвіст.　

Опинившись нарешті на вершечку пагорба, дівчина зупинилася між деревами. Будинок анітрохи не скидався на той, який вона очікувала побачити. Алекс уявила собі щось цегляне й поросле плющем, як «Чорний В’яз», натомість це була простора, наповнена повітрям біла будівля, архітектурне втілення тістечка безе під гострим дахом зі смугастими тентами над незліченними вікнами, велетенською терасою, ідеальною для вечірок просто неба. Стерн і гадки не мала, як збиралася потрапити всередину. Мабуть, слід було зачаклувати себе, але вона не мала часу, щоб скласти план.　

Алекс виявила, що, маючи за плечима злом із проникненням, однаково тремтить від думки про те, щоб розбити скло, і це її страшенно бісило. От тобі й гарматне ядро. Якби це був Букмекерів район, вона не вагалась би. Статки Лінуса Райтера так її лякали. І не дарма. Це був не якийсь нью-гейвенський дилер із самого дна, а Ітан не збирався платити її частку, якщо все піде шкереберть.　

— Поцілуй мене в дупу, — пробурмотіла Алекс.　

— Може, спочатку вип’ємо?　

Дівчина ледве стримала крик, ноги підкосилися. Позаду неї стояв чоловік в ідеальному білому костюмі. Алекс ледве відновила рівновагу. Роздивитися його обличчя в темряві не вдавалося.　

— Ви прийшли сюди, бо програли парі? — люб’язно поцікавився він. — Ви старша за дітлахів, котрі зазвичай дзвонять мені у двері й перевертають вазонки.　

— Я…　

Алекс намагалася вигадати якусь брехню, але про що тут можна було збрехати? Натомість вона відправила власну свідомість на пошуки містечком. Навколо будинку або в ньому не було жодного Сірого, і той туман, ті зморшки у свідомості, які свідчили про присутність Сірого, вдалося знайти лише в розлогій будівлі середньої школи. Думка про те, що вона зможе покликати його, заспокоювала.　

— Мене прислав Ітан.　

— Ітан Харель? — не приховуючи подиву, перепитав чоловік.　

— Ви заборгували йому п’ятдесят кусків, — пояснила Стерн, почуваючись дурнувато.　

Маєток мав ідеальний вигляд, а судячи з того, що вона могла роздивитися, Лінус Райтер теж.　

— То він відрядив тендітну дівчину, щоб отримати свій борг? — Райтер звучав зачудовано. — Цікаво. Бажаєте зайти?　

— Ні.　

Вона не мала на це причин і за своє коротке й тернисте життя вивчила, що не варто заходити до будинків незнайомців, якщо не маєш готового плану втечі. А заможних незнайомців це стосувалося й поготів.　

— Як хочете, — погодився чоловік. — Стає прохолодно.　

Він пройшов простісінько повз неї та піднявся сходами на терасу.　

— Я мушу забрати гроші сьогодні.　

— Це неможливо, — гукнув у відповідь Лінус.　

Авжеж, це не могло бути легко. Алекс смикнула шкільну вчительку, тягнучи її ближче до маєтку вулицями Олд-Ґринвіча. Але Сіра залишалася на крайній випадок.　

Дівчина піднялася сходами за Лінусом Райтером.　

— То що там із наслідування Ґетсбі? — поцікавилася вона, заходячи за ним до просторої вітальні, обставленої вершковими канапами й синьою порцеляною.　

На камінній полиці, великому скляному кавовому столику й барній стійці в кутку горіли білі свічки, вихоплючи з темряви дорогі пляшки, що мерехтіли, наче приховані скарби, — бурштином, зеленню та рубіновим рум’янцем. Пухкі хмаринки білих гортензій хизувались у важких вазах. Усе це було дуже гламурно й водночас по-сімейному затишно.　

— Я думав про Тома Вульфа, — заперечив господар, прямуючи за барну стійку, — але взяв, що було. Що я можу запропонувати вам…　

Він хотів почути її ім’я, та Алекс відповіла лише:　

— У мене дуже щільний графік.　

Якщо ти вже достатньо дурнувата, щоб порушувати правило номер один і заходити за незнайомцем до його будинку, то правило номер два забороняє пити будь-що в заможного незнайомця, котрий ось-ось перейде до розряду багатеньких диваків.　

Райтер зітхнув.　

— Сучасний світ рухається в такому безжальному темпі.　

— І не кажіть. Послухайте, ви здаєтесь…　

Алекс не знала, як продовжити. «Приємним? Ґречним? Трохи ексцентричним, але нешкідливим?» Він виявився навдивовижу молодим, може, десь тридцять, і його краса була делікатною.　

Високий, стрункий, з тонкими кістками, блідою шкірою і золотистим волоссям, що торкалося плечей — таке собі рок- божество в недоречному бездоганно білому костюмі.　

— Коротше, не знаю, яким ви здаєтесь, але ви надзвичайно ввічливий. Я не хочу бути тут і не хочу погрожувати вам, але це моя робота.　

— Скільки ви працюєте на Ітана? — поцікавився він, виставляючи склянки, лід і бурбон.　

— Не так давно.　

— Отже, ідеться про гроші.　

Алекс не стримала гіркого сміху.　

— Так і ні. Ітан тримає мене в кулаці. Так само, як вас.　

Тепер Лінус усміхнувся, його зуби виявилися ще білішими за шкіру, і Алекс ледве стрималася, щоб не позадкувати. Було щось неприродне в цьому вищирі, у восковій шкірі, у зачісці мов у принца. Дівчина запхала руки до кишень і знову засунула пальці в Самсонів кастет.　

— Люба дівчинко, — сказав Райтер. — Ітан Харель ніколи не тримав і не триматиме мене в кулаці. Однак я досі намагаюся розгадати вашу загадку. Захопливо.　

Алекс не знала, чи підбиває він до неї клинця, але насправді це не мало значення.　

— Вам не бракує грошенят, то чому б не перевести п’ятдесятку Ітанові й не зайнятися справами, за якими заможні чоловіки марнують час у своїх маєтках спокійними вечорами щосереди. Ви могли б переставити меблі, або звільнити камердинера, або ще щось.　

Райтер узяв свою склянку й влаштувався на одній зі світлих канап.　

— Не дам тому тлустому мерзотникові жодної копійки. Чому б вам не переказати це Ітанові?　

— Я б залюбки, проте… — Алекс здвигнула плечима.　

Чоловік енергійно замугикав щось.　

— Тепер усе стає цікавішим. А що ви маєте робити, якщо я не простягну вам гроші?　

— Він наказав мені завдати вам болю.　

— О, чудово, — озвався щиро задоволений Райтер. Він відкинувся, схрестив ноги й розкинув руки, наче вітав невидимий натовп, пропонуючи насолодитися власною щедрістю. — Запрошую вас спробувати.　

Алекс іще ніколи не почувалась утомленішою. Вона не збиралася бити чоловіка, котрого не цікавив самозахист. Може, він напувався енергією із цього лайна або розпачливо мріяв про хоч якусь розвагу. А може, просто не мав причин боятися когось на кшталт неї, а його фантазія не була готова до такого завдання. Утім дівчина бачила, що він любить свій елегантний будинок, свою чарівну обстановку. І це могло стати потрібним їй важелем.　

— Часу обмаль, на мене чекає гаряче побачення із Чосером.　

Вона скинула з камінної полиці вазу.　

Але та не розбилася.　

Райтер стояв перед нею, тримаючи вазу в довгих блідих пальцях. Він рухався швидко. Занадто швидко.　

— Ну-ну. — Чоловік поцокав язиком. — Я власноруч привіз її з Китаю.　

— От воно що, — відповіла Алекс, задкуючи.　

— У 1936 році.　

Вона не вагалася. Стиснула кастет у руці й замахнулася.

21

Занадто повільно. Не зачепила нічого, крім повітря. Райтер уже стояв позаду неї, однією рукою обхопивши дівчину за тулуб, а пальці другої впивалися їй у голову.　

— Немає ніякого боргу, нерозумне дитя, — промуркотів він. — Я змагання. Харель і його маленькі огидні товариші мріють про мою територію. Але чому той пацюк прислав сюди тебе, я не знаю. Подарунок? Принада? Важливе запитання: чи зможу я висмоктати тебе до останньої краплі, не зіпсувавши свій костюм. Це невеличкий виклик, який я залюбки сам собі кину.　

Його зуби — його ікла — увіп’ялисядівчині в шию. Алекс закричала. Біль був гострий, наче укол голкою, а страждання після нього — несподіваним. Тепер вона знала, чому в маєтку не було привидів. Це було місце, де жила смерть.　

Алекс гукнула Сіру, яка неохоче тинялася за ворітьми.　

Шкільна вчителька прожогом майнула в неї — затхлий запах роздягальні, повної паперових мішечків з обідами, порохнявиста хмарка крейди й незламна воля.　

«Руки вгору, роти позатуляли».　

Вампір засичав і розтиснув свої лещата, спльовуючи кров. Алекс побачила, як бризки полетіли на канапу й килим.　

— Попрощайтеся зі своїм костюмом.　

Тепер його очі блищали, мов яскраві монетки на занадто блідому обличчі, а мокрі від її крові ікла видовжились.　

— У тебе могильний присмак.　

— Прекрасно.　

Алекс кинулася на нього, наповнившись силою Сірої і не забувши про кастет. Завдала двох ударів і почула, як тріснула щелепа, а живіт під кулаком зім’явся. А тоді здалося, наче Лінус оговтався від шоку й знову повернув собі свою швидкість. Він прожогом кинувся геть, збільшуючи відстань між ними, і злетів, завис у повітрі й полетів перед нею, позбавлений ваги у своїх забризканих кров’ю білих шатах.　

Свідомість Алекс кричала, що в ньому щось не так. Як вона могла переплутати цю істоту з людиною?　

— Справжня загадка, — озвався вампір. Два удари кастетом убили б звичайну людину, але він здавався безтурботним. — Тепер я розумію, чому Ітан Харель відправив до мене худорляве дитя. Але що ти насправді таке, солоденька булочко?　

«До всирачки перелякана булочка». Алекс мала лише силу привида й убогу магію, позичену (поцуплену) в Леті. А цього, вочевидь, було замало.　

Невже Ітан послав її сюди на смерть? Цим можна було поперейматися пізніше. Якщо вона виживе. «Думай». Що бентежить конкретно це чудовисько? Вона помітила його стурбованість лише тоді, коли погрожувала його чарівним речам, його розкішному краму.　

«Гаразд, мудаче зубатий. Побавимось».　

Алекс схопила порцелянову статуетку з невисокого столика, жбурнула у французькі двері, а сама кинулася до бару. Вона не вичекала, щоб подивитися, чи заковтне Лінус наживку, просто налетіла на пляшки, розтрощивши все, що змогла, а тоді збила в алкогольну калюжу ще й свічки. Побачивши, як одна згасла, Алекс безпомічно схлипнула. Але раптом вогонь зайнявся й розквітнув граційним полум’ям, схожим на розлогу лозу. Він набирався сили, облизуючи алкоголь і ковзаючи вздовж барної стійки.　

Вампір залементував. Дівчина кинулася за язики полум’я, скориставшись ними як прикриттям, відчула жар і спробувала затулити рота від диму, що вже поплив угору. Стягнула із себе гуді, скрутила в саморобний смолоскип, занурила в алкоголь — вогонь охопив річ, що скидался на кульку цукрової вати. Алекс помчала до французьких дверей, а смолоскип кинула за спину й почула свист, коли зайнялися портьєри.　

Вона стрибнула у вікно, з гуркотом розбивши його, і відчула, як протинають шкіру скляні шипи. А тоді кинулася навтьоки.　

Усередині буяла сила Сірої, Алекс мчала, ледве торкаючись ногами землі й не зважаючи на гілки, що шмагали по обличчю; шия в тому місці, де Райтер укусив, пульсувала. Дівчина не завдала собі клопоту вилазити на стіну. Просто витягнула перед собою руки й протаранила ворота. Вони, жалібно дзенькнувши, здалися, і Алекс помчала вулицею, намацуючи ключ від «мерседеса». Але в кишенях було порожньо. Ключ лежав у гуді. Доус її вб’є.　

Алекс бігла, кеди ляпали асфальтом порожніх вулиць. Побачила світло в будинках. Може, їй закласти віраж, попросити про допомогу, спробувати знайти прихисток? Стерн пошукала силу привида, відчула, як та стрімкою течією полилася всередину, доки ноги молотили асфальт. Здавалося, наче вона майже не торкалася землі. Летіла в темряві, крізь латки світла, до міста, де рух пожвавішав, повз залізничну станцію, аж доки не вибігла на другорядну дорогу, що тягнулася паралельно до шосе. Алекс ухилилася від автівки, почула, як заверещав гудок, і раптом понеслася над водою. Річка? Море? Вона бачила запалені ліхтарі на мосту, великі будинки з власними причалами відбивалися на поверхні води. Алекс бігла повз сітчасті паркани. Пси позаду неї скавчали й брехали. Вона боялася зупинитися.　

Чи може він відстежити її? Внюхати кров? Її смак йому не сподобався, це було зрозуміло принаймні після того, як вона гукнула Сіру. Алекс уже й сама не знала, де опинилася. Навіть непевна була, біжить до Нью-Гейвена чи від нього. Вона не почувалася людиною. Перетворилася на койота, лисицю, якусь дику тварину, що ночами скрадається на подвір’я. Вона й сама стала привидом, оманою, що промайнула за вікнами.　

Але підступала втома. Алекс відчувала, що Сіра благає зупинитись.　

Попереду дівчина побачила з’їзд із шосе й заправку посеред острівця світла. Вона пригальмувала, але не зупинилася, доки не увійшла під яскравий купол флуоресцентного сяйва. Біля колонок були запарковані автівки, на великому паркувальному майданчику зупинилося кілька вантажівок, подорожні купували щось у мінімаркеті. Алекс зупинилася перед розсувними скляними дверима й зігнулася навпіл, упершись руками в коліна й віддихуючись. Боялася, що виблює, щойно впаде рівень адреналіну в тілі. Хвилини спливали, а Стерн дивилася на дорогу й на небо. Невже Райтер справді може літати? Перетворюватися на кажана? Чи були в нього друзяки-вампіри, яких можна відправити навздогін? Чи вдалося йому загасити вогонь у розкішному маєтку? Алекс сподівалася, що не вдалося. Сподівалася, що вогонь зжере все, що він любив.　

Кінець-кінцем вона відпустила вчительку, відчуваючи, як витікають останні краплі її сили. Алекс нудило, і вона почувалася втомленою. Сіла на бордюр, поклала голову на коліна й розплакалася гарячими наляканими слізьми.　

— Усе гаразд.　

Дівчина підстрибнула, почувши скрадливий голос, уже готова побачити поруч із собою Лінуса Райтера.　

Але то була вчителька. Усмішка в неї була люб’язна. Жінці було за шістдесят, коли вона померла, і навколо очей у неї залягли глибокі зморшки. Вона була вбрана в слакси й светр, мала значок у вигляді усміхненої веселки, на якому було написано: «Дуже добре! Мну Ьіеп!». Волосся в неї було коротке.　

Алекс не бачила жодних ран і замислилась, як померла ця жінка. Вона знала, що мала б відвернутися, удати, що не чує її; будь-який зв’язок із Сірим був небезпечним. Але дівчина не могла змусити себе так вчинити.　

— Дякую, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щоками покотилися нові сльози.　

— Ми не ходимо до того будинку, — повідомила вчителька. — Він ховає їх у садку.　

— Кого? — перепитала Алекс, відчуваючи, що починає тремтіти. — Скількох?　

— Сотні. Може, більше. Він там уже дуже давно.　

Алекс притиснула долоні до очей.　

— Мені потрібно щось випити.　

— Твоя шия, — пробурмотіла вчителька, наче натякала, що в дівчини на обличчі залишилися крихти їжі.　

Стерн поклала руку на шию. Важко було сказати, наскільки глибока рана. Вона розпустила хвостик, сподіваючись, що волосся прикриє найстрашніше.　

— Можна піти з тобою? — запитала вчителька, коли Алекс звелася на хисткі ноги.　

Вона кивнула. Знала, як Нареченому кортіло пригадати, на що це схоже — мати власне тіло. Хай навіть кожна мить із цією Сірою була ризикованою, залишатися самій не хотілося.　

Цього разу вона дозволила вчительці запливти всередину у власному темпі. Алекс побачила повний клас знуджених облич, кілька підійнятих рук, сонячне помешкання й жінку з довгим посивілим волоссям, котра танцювала, накриваючи на стіл. Її затопила любов.　

Алекс дозволила цьому почуттю понести її до мінімаркету. Купила антисептик, ватні кульки й коробку великих бинтів, а ще літр «Коли» і пакунок «Дорітос». Не підіймаючи голови, заплатила готівкою і визирнула на паркувальний майданчик, досі побоюючись, що побачить, як із неба спускається темна постать.　

Дівчина пішла до вбиральні, щоб трохи привести себе до ладу. Та, щойно зачинивши двері й поглянувши в дзеркало, знову змушена була заклякнути.　

Можливо, вона сподівалася побачити дві чисті маленькі наскрізні ранки, як у кіно, але шкіра на шиї була пошматована й потворна, врита шкіркою запеченої крові. Яремну вену він не прокусив, інакше Алекс уже померла б, але безладу накоїв чимало. Вигляд у Стерн був такий, наче її пошматувала тварина, і вона припускала, що насправді так і було. Витерла кров, не зважаючи на пощипування спирту, а радше радіючи цьому. Вона очищалася від вампіра, відшкрябувала всі його сліди.　

Коли дівчина впоралася, шия мала кращий вигляд, та страх нікуди не подівся. А що, як та штука заразила її чимось? І якого хріна ніхто не казав їй, що вампіри існують насправді?　

Алекс притиснула до шиї бинт і знову вийшла на бордюр.　

Сіла на те саме місце й відпила великий ковток газованої води.　

Урешті-решт вчителька знову з’явилася, здаючись майже п’яною від задоволення, яке отримала від цукру. Ґречно було б запитати, як її звуть, проте Алекс мусила запровадити якісь межі.　

— Ти маєш кому подзвонити? — запитала жінка.　

Голос у неї звучав, як у численних шкільних консультантів і соціальних працівників, через чиї руки Алекс пройшла в дитинстві. Принаймні як у гарних.　

— Я мушу зателефонувати Доус, — сказала вона, не зважаючи на здивований погляд огрядного чувака в картатій сорочці, котрий заливав дизель у свою вантажівку й дивився, як Алекс розмовляла сама із собою. — Але мені не хочеться.　

Вона почувалася хворою від жалю до «мерседеса», який залишився покинутий в Олд-Ґринвічі. Можливо, вампір не знайде його, принаймні не одразу. Вона нічого не знала про вампірів. Чи могли вони похизуватися якимось надприродним нюхом або вмінням відстежувати жертву? Стерн здригнулася.　

— Ти здаєшся гарною дитиною, — зауважила вчителька. — Що ти там робила?　

Алекс пішла на наступний ковток.　

— Ви були консультанткою, чи не так?　

— Це так очевидно?　

— Це мило, — визнала дівчина.　

Але ця Сіра могла врятувати її не краще за інших людей, котрі намагалися це зробити.　

Стерн витягнула мобільний із кишені джинсів, радіючи, що не загубила його, коли тікала. Сенсу телефонувати Доус не було принаймні поки що. їй був потрібен хтось із машиною.　

Коли Тернер підняв слухавку, Алекс мало не розридалася.　

— Стерн, — голос у нього був байдужий.　

— Тернере, мені потрібна ваша допомога.　

— Що ще нового?　

— Можете приїхати й забрати мене?　

— Ти де? — поцікавився він.　

— Точно не знаю. — Вона витягнула шию, дивлячись на знак. — Дерієн.　

— Чому не можеш викликати машину?　

їй не хотілося замовляти машину. Не хотілося опинитися поруч із черговим незнайомцем.　

— Я… зі мною дещо сталося. Мене потрібно підвезти.　

Запала довга пауза, потім несподівана тиша, наче детектив вимкнув телевізор.　

— Надішли мені адресу.　

— Дякую.　

Алекс поклала слухавку, знайшла місце розташування заправки й надіслала його Тернерові. Потім утупилася поглядом у свій телефон. Страх відступав, залишаючи по собі лють; це було приємне відчуття — наче той антисептик, який очищував рани й бадьорив.　

Вона набрала номер.　

Раз у житті Ітан підняв слухавку одразу. Він спостерігав, чекав, щоб побачити, чи виживе вона.　

Алекс не гаяла часу на привітання.　

— Ти підставив мене.　

— Алекс, — дорікнув чоловік, — я думав, що ти переможеш.　

— Скількох ти відправляв туди до мене? Скільки не повернулося?　

Запала коротенька пауза.　

— Семеро.　

Алекс витерла з очей свіжі сльози. Вона й сама не знала, коли знову розплакалась, але голос мусив звучати впевнено. Вона впорається. Її наповнила злість, проста, знайома. Не хотілося мати вигляд слабачки.　

— А борг узагалі був? — поцікавилася Стерн.　

— Не зовсім. Він переманює клієнтуру в мене й моїх партнерів. Фоксвуд, Могеґан-Сан, усі привабливі ринки.　

Райтер був дилером-конкурентом. Алекс припустила, що навіть вампіри мусять якось заробляти на життя.　

— Іди в сраку разом зі своїми партнерами.　

— Я думав, що ти зможеш це виправити. Ти особлива.　

Алекс хотілося заверещати.　

— Ти намалював мішень у мене на спині.　

— Райтер не завдав би собі клопоту займатися тобою.　

— Звідки, курва, тобі знати?!　

— У мене гості, Алекс. Хочеш, щоб я надіслав тобі трохи грошенят?　

Вона вже давно знала, що Ітана, можливо, доведеться вбити. Думала про це ще в Лос-Анджелесі, але він завжди був оточений тілоохоронцями на кшталт Цві, озброєними чоловіками, котрі б не задумуючись вклали її на землю. До того ж у запропонованій Ітаном угоді було щось таке просте, вона скидалася на щось, із чим Алекс може впоратися, просто роботою на раз. «Зроби це — і будеш вільна. Розумничка». Однак цим усе, звичайно, не закінчилось. Стерн отримала Ітанові гроші та створила враження, наче все це легко й просто, тож завжди залишалася ще якась послуга, ще одне завдання, ще якийсь нікчема-боржник, ще одна сльозлива історія. А як щодо її матері? Як щодо Міри, яка ходить на фермерські ринки, напуваючись енергією? Щоранку ходить на роботу, думаючи, що її донька нарешті в безпеці, як і вона сама?　

Алекс кинула слухавку й втупилася поглядом у яскраві ліхтарі біля колонок, у мерехтливий знак, що сяяв цінами на пальне, блискучу вантажівку чувака в картатій сорочці. Та кого вони закликали всім цим яскравим світлом?　

Убивство Ітана звільнило б її, але його слід розумно спланувати, знайти спосіб залишитися з ним наодинці, зробити його вразливим за власною подобою. А ще Алекс мусила винести за дужки матір, переконатися, що, коли вона облажається, Міра не розплачуватиметься й що її не використають знову як важіль. Для цього їй потрібні були гроші. Ціла купа грошей.　

— Хочеш, щоб я залишилася з тобою? — запитала вчителька.　

— А ви це зробите? Доки мене не заберуть звідси?　

— З тобою все буде гаразд.　

Алекс удалося витиснути посмішку.　

— Тому що я здаюся гарною дівчинкою.　

Вигляд в учительки зробився здивований.　

— Ні, дитино. Тому що ти вбивця.　

***

Коли з’явився Тернерів «додж», Алекс помахала на прощання вчительці й удячно прослизнула на пасажирське сидіння. У машині працювала пічка, а радіо передавало якусь місцеву станцію NPR^[47], де описували день на ринках.　

Якийсь час вони їхали мовчки, і дівчина вже закуняла, коли детектив озвався:　

— У що ти вплуталася, Стерн?　

Її одяг був заплямований кров’ю, а шия — перев’язана. Черевики в багнюці, а від неї самої смерділо димом і пійлом, яке вона розлила у вітальні Лінуса Райтера.　

— Нічого доброго.　

— І це все, що ти збираєшся розповісти?　

«Наразі так».　

— Як просувається ваша справа? — Вона ще не розповіла йому про підозри щодо Претора і його суперництво з Бікменом.　

Тернер зітхнув.　

— Поганенько. Ми гадали, що знайшли зв’язок між деканом Бікменом і професоркою Стівен.　

— О, справді?　

Алекс кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Лінусом Райтером.　

— Стівен пожалілася на інформацію, оприлюднену однією з лабораторій на кафедрі психології. Вона підозрювала, що принаймні один із науковців підганяв результати, а професор, який їх публікував, недбало стежив за цим.　

— А декан?　

— Він очолював дисциплінарний комітет, який займався тим професором. Едом Лембтоном.　

— Судді, — пробурмотіла Алекс, пригадуючи палець професорки Стівен між сторінками Біблії. — Це має сенс.　

— Якщо все сприймати буквально, — відповів Тернер. — Книга Суддів не про тих суддів, про яких ми думаємо. У біблійні часи це був синонім лідерів.　

— Можливо, убивця не відвідував недільну школу. Лембтон утратив роботу?　

Тернер зачудовано глипнув на неї.　

— Авжеж, ні. У нього постійний контракт. Але його відправили в оплачувану відпустку, а статтю доведеться спростувати. Його репутацію зруйновано. Дослідження стосувалося чесності, тож це досить кумедно. На жаль, я не зміг знайти жодних прогалин у його алібі. Він аж ніяк не міг убити декана Бікмена або професорку Стівен.　

— І що ви тепер робите?　

— Перевіряємо інші сліди. У Марджорі Стівен був нестабільний колишній чоловік. У Бікмена на рахунку старе звинувачення в харасменті. Нам не бракує ворогів.　

«Знайоме відчуття».　

— Бікмен теж був пов’язаний із товариствами.　

— Справді? — перепитала Алекс.　

Невже Тернер винюхав слід професора Велша-Вітлі?　

— Він був членом «Берцеліуса».　

Дівчина фиркнула.　

— «Берцеліус» важко назвати товариством. Вони не вдаються до магії.　

— Однаково це товариство. Ти знайома з Мішеллю Аламеддін?　

Він знав, що знайома. Бачив їх разом на похороні Елліота Сендоу. Невже Тернер улаштував їй допит?　

— Авжеж, — відповіла Алекс. — Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм.　

— А ще вона провела деякий час у психіатричній палаті Єльської лікарні Нью-Гейвена. Вона брала участь у дослідженні, яким керувала Марджорі Стівен, і перебувала в місті в ніч убивства декана Бікмена.　

— Я бачилася з нею, — визнала Стерн. — Вона сказала, що мусить устигнути на поїзд назад до Нью-Йорка, адже вечеряє зі своїм хлопцем.　

— Камера на вокзалі зафіксувала її. У понеділок уранці.　

А не ввечері неділі. Мішель збрехала. Утім вона, либонь, мала на це незліченну кількість причин.　

— Звідки вам відомо про психіатричну палату? — поцікавилась Алекс. — Це мала б бути конфіденційна інформація, чи не так?　

— Це моя робота — довідатися, хто вбив двох членів факультету. А такі роздуми відчиняють чимало дверей.　

Між ними запала тиша. Алекс думала про всі ті буцімто опечатані записи, судові справи, записи терапевтів і лікарів з її минулого. Те, чого, як вона вважала, про неї ніхто ніколи не дізнається. Вона відчула, як підкрадається жах, і знала, що мусить відігнати його подалі.　

Не мало сенсу вальсувати зі старими партнерами, коли бальна книжка вже й так повна.　

Дівчина посунулася на сидінні, аби подивитися на Тернера.　

— Я не прошу вас повернутися зі мною до тієї мапи. Але Гелловін за два дні, і нам треба знайти четвертого.　

— Четвертого. Наче ви в парний теніс граєте. — Тернер похитав головою. Не відриваючи погляду від дороги, сказав: — Я зроблю це.　

Алекс знала, що не варто заглядати в зуби дарованому копові, але не йняла віри власним вухам. Тернер не любив Дарлінґтона й не мав почуття обов’язку. Він ненавидів усе, за що виступала Лета, а надто після прогулянки до підвалу Пібоді.　

— Чому?　

— А це має значення?　

— Ми збираємося спуститися до пекла разом. Тож ага. Має.　

Тернер утупився поглядом уперед.　

— Ти віриш у Бога?　

— Ні.　

— Ого, навіть на секундочку про це не задумалась?　

— Я вже думала про це. Чимало. А ви вірите в Бога?　

— Я вірю, — сказав чоловік, рішуче кивнувши. — Думаю, що вірю. А ще я точно вірю в диявола, і якщо він хапає душу й не відпускає, гадаю, слід спробувати відмолити її в нього. Особливо якщо та душа має хист солдата.　

— Або лицаря.　

— Звісно.　

— Тернере, це не якась священна війна. Ідеться не про добро проти зла.　

— Упевнена?　

Алекс засміялась.　

— Ну, якщо й так, чи впевнені ви, що ми на боці добра?　

— Ти вбила тих людей у Лос-Анджелесі, еге ж?　

Повітря в машині зависло між ними, мов ще один пасажир — привид, який вирішив проїхатися за компанію. Алекс обміркувала, чи не розповісти все детективові. Як вона почуватиметься, звільнившись від таємниці тієї ночі? Що означатиме спільник у війні проти Ітана?　

Вона подивилася, як світло із шосе кидає на Тернерове обличчя то яскраві спалахи, то тінь. Він їй подобався. Був хоробрий і хотів рушити в засвіти, щоб урятувати людину, яка йому навіть на надто була до вподоби, адже вірив, що так буде правильно. Але коп — це коп.　

— Що сталося з тими людьми в Лос-Анджелесі? — натиснув він. — 3 Гелен Вотсон? З твоїм хлопцем Леонардом Бейконом? Мітчеллом Беттсом? Камероном Остом? Дейвом Коркораном? Аріелем Харелем?　

«Те саме, що стається з усіма, хто зі мною зближається».　

Алекс дивилась, як пропливає повз них дорога, помітила, як хтось за кермом тупиться в екран мобільника, білборд з афішею виступу якогось гурту у Фоксвудсі в листопаді й рекламу адвоката в галузі ДТП. їй не сподобалося, як Тернер відтарабанив ті імена. Наче знав її справу вздовж і впоперек.　

— Кумедно, — озвалася вона нарешті. — Люди говорять про життя і смерть, наче існує такий собі годинник, що невпинно цокає.　

— А його немає?　

Алекс повільно похитала головою.　

— Оте «цок-цок-цок» — це не годинник. Це бомба. Зворотного відліку немає. Вона просто вибухає, і все змінюється. — Дівчина потерла великим пальцем криваву пляму на джинсах. — Але не думаю, що пекло — це яма з грішниками, де рогатий чувак удає із себе вишибайла.　

— Ти віриш у те, чого потребуєш, Стерн. Але я знаю, що побачив, коли увійшов до тієї кімнати в «Чорному В’язі».　

— І що? — запитала Алекс, дарма що якась її частина розпачливо не хотіла цього знати.　

— Диявола, — відповів детектив. — Диявола, котрий намагається вирватися на волю.　

22

Алекс зраділа, що в «Іль-Бастоне» не було Доус.　

Вона увійшла, тішачись будинку, його захисту, його спокою. Було близько восьмої вечора. Лише кілька годин минуло, відколи вона вирушила до Олд-Ґринвіча. Лампи миготіли, а в коридорах лунала стишена музика, наче «Іль-Бастоне» знав, що вона пережила щось жаске.　

Дівчина відмила з кастета Райтерову кров у кухонній мийці, а тоді повернула його до шухляди в арсеналі й покопирсалася в шафках у пошуках бальзаму, яким Доус намастила їй ноги в ніч сновидської прогулянки до «Чорного В’яза». Учителька дала їй достатньо сили на втечу, але всі страждання випали на долю Алекс. Вона була порізана, вкрита синцями, легені боліли, а ціле тіло пульсувало від пробіжки до сусіднього округу.　

У спальні вона розклала всі придбані засоби першої допомоги на гарненький письмовий стіл і попрямувала до ванни, щоб зняти бинт.　

Рана на шиї вже затягувалась, а свіжої крові не було. Вона не мала б так швидко зцілитися. Невже це означало, що він увіп’явся їй у яремну вену й та одразу стала зцілюватися? Цього Алекс не знала. І не хотіла знати. Вона хотіла забути Лінуса Райтера з його янгольським личком та весь той біль і страх. Вона досі відчувала, як впиваються його зуби, як стискаються на голові його лещата: розуміння, що вона для нього просто їжа, горнятко, яке він підносить до рота, посудина, яку слід спорожнити.　

Алекс уже давно не лякалася, не лякалася по-справжньому. Якщо бути щирою, вона насолоджувалася сутичкою з Дарлінґтоновими батьками, Букмекером, новим Претором. Коли Доус закликала з пекла табун вогнедишних коней, вона налякалась, але не надто. Стерн подобалося забувати про все, окрім бою, який розгортався простісінько перед нею.　

Але в тих боях вона могла виграти. Алекс була недостатньо сильною, щоб перемогти Лінуса Райтера, і недостатньо розумною, аби вирватися з кулака Ітана Хареля. По суті, це був той самий чоловік. Лінус залюбки випив би її до дна й закопав у власному садку, щоб підживити троянди. А Ітан просто далі користуватиметься нею, відправлятиме на завдання, аж доки вона якось не повернеться з одного такого.　

Алекс намастила рану бальзамом, перев’язала її та пошукала чистий спортивний костюм із логотипом Лети. Вона забула принести назад останні кілька пар, які потрібно було попрати, тож довелося йти нагору, до Вергілієвої кімнати, і вдиратися до Дарлінґтонової шафи. Речі в ній були занадто довгими й мішкуватими, але чистими.　

Наступна зупинка — бібліотека Лети. Стерн витягла Книгу Албемарля з полички, не зважаючи на тоненькі крики й сірчасту хмарку, що злетіла з її сторінок. Книжка зберігала спогади про те, що шукали востаннє, а Доус, вочевидь, вивчала якусь версію засвітів.　

Алекс узяла з плетеного столика біля полиці ручку, а тоді завагалась. Вона знала, що запит повинен бути дуже точний. Фольклор і фантастика повнилися історіями про вампірів, а їй не хотілося відсортовувати щось корисне від міфів. До того ж, якщо ти звертався до бібліотеки занадто туманно, стіни починали тремтіти, і були непогані шанси на те, що вона взагалі завалиться. Напевно, слід починати з малого.　

Дівчина нашкрябала «Лінус Райтер» і повернула книжку на місце. Полиця злегка калатнула, а коли заспокоїлась, Алекс розчахнула її.　

На полицях стояв понад десяток книжок, та Стерн, сортуючи їх, зауважила, що вони здебільшого стосуються Райтерової родини і їхнього величного маєтку «Джерело» в Олд-Ґринвічі. Райтери були німецькими імігрантами й заробили статки, продаючи бойлери й нагрівачі для води. «Джерело» і землі навколо нього завжди передавали від одного нащадка Райтерів до іншого, та Алекс підозрювала, що все це був один чоловік.　

Здивувалася, коли побачила на бібліотечній полиці один з альбомів Дана про Арнольда Ґайо, товстий том у темно-синій палітурці, на корінці якої золотом було написано «Єль: старий і новий». Дарлінґтон був одержимий альбомами, присвяченими Нью-Гейвену та Єлю, і мріяв про томи від шістнадцятого до вісімнадцятого, які разом зі щоденником Гайрама Бінґема III багато років тому поцупили з Бібліотеки Стерлінґа, щоб приховати життєво важливу інформацію про Лету й потік магічних артефактів у місті.　

Алекс гортала товсті аркуші з газетними вирізками, старі фотографії і мапи, аж доки погляд упав на гурт юнаків біля «У Морі»^[48] — усі з урочистими обличчями, усі в костюмах. І серед них був Лінус, у задньому ряду — серйозний вираз обличчя, а блакитні очі на старій фотографії здавалися майже білими. Він чомусь видавався якимось поступливішим і рухливішим, ніж коли сидів у власній вітальні. Може, тоді він ще був людиною? Чи вже обернувся й приколювався з усіх? І як вона мала перемогти коннектикутського вампіра шляхетного походження, який торгував наркотою?　

«Кітчерова демонологія» теж стояла на полиці, та книжка, яку радила Мішель Аламеддін і яку для своїх досліджень використовувала Доус. Алекс погортала її, досі сподіваючись натрапити на каталог чудовиськ і бажано одразу з методами боротьби з ними. Але книжка була саме такою, як її описувала Памела: збірка дебатів на тему пекла між Еллісоном Наунесом, студентом-теологом і набожним християнином, та Рудольфом Кітчером, атеїстом і членом Лети.　

Наунес, схоже, обстоював Тернерове бачення пекла як місця, де грішники зазнаватимуть вічних тортур: «Байдуже, будуть там дев’ять кіл чи дванадцять, вогняні ями чи крижані озера, хай архітектура пекла нечітка, цього не можна сказати про факт і мету його існування».　

Але Кітчер не погоджувався: «Забобони й нісенітниці! Нам відомо, що існують інші світи й площини, а їх існування уможливлює користування порталами — спробуй запитати в будь-якого Слюсаря, чи не вважає він, буцімто просто зникає з одного місця й з’являється в іншому. Ні! Нам відомо більше! Є

інші світи. То чому б нам не вважати “пекло” одним із таких світів?». Біля цих слів протокол повідомляв: «Гучні оплески».　

Дещо з їхніх думок не вкладалося Алекс у голову, та вона була майже певна: Кітчер припускав, що існування пекла (і раю) — угода між демонами й людьми: «Як ми можемо харчуватися м’ясом і птицею або виживати на дієті з простих корінців та ягід, так і демони годуються нашими базовими емоціями. Дехто смакує страх, чи жадобу, чи хтивість, чи лють, і так, іншим до смаку може бути радість. Рай і пекло — компроміс і нічого більше, договір, що змушує демонів залишатися у власному світі й годуватися лише коштом померлих».　

Тут натовп підтримав Кітчера, і записи називають Наунеса «побуряковілим». Наунес: «Такі думки породжує бачення світу без Бога — не лише життя, а й потойбіччя позбавлені будь-якої верховної моралі. Ви припускаєте, що ми, істоти, створені за образом і подобою Божою, нікчемніші за потвор, сором’язливі зайченята в сильцях, — створені не для видатних досліджень чи значних досягнень, а для того, щоб бути зжертими? Невже така мета й доля людства?».　

Кітчер розреготався. «Наші тіла — їжа для хробаків. То чому ж наші душі не можуть бути чиїмись харчами?»　

Після цього сторони диспуту мало не побилися, і було оголошено перерву.　

Алекс потерла очі. Вона була відвертою з Тернером — не вірила в його надбану в недільній школі версію засвітів. Утім не була певна й щодо того, що підтримує Кітчерову теорію. І чому це випливло в її пошуках інформації щодо Лінуса Райтера?　

Вона переглянула алфавітний покажчик, шукаючи згадки про нього, а потім ковзнула пальцем до літери «В» в пошуках «вампіра». У списку була одна-єдина сторінка.　

Кітчер: Подумайте про вампіра.

(Глузування публіки.)

Герман Мосбі: А далі що, лепрекони й келпі?^[49]

(Головуючий закликає до порядку.)　

Кітчер: Невже ви ніколи не замислювалися, чому в наших оповідках хтось зваблює, а хтось лякає? Чому дехто чарівний, а інші неоковирні? Ці несумирні історії — докази того, що демони залишаються в нашому світі: одні — живлячись нещастями та жахами, а інші — жагою; і кожен із них прибирає такої форми, яка відповідає цим емоціям.　

(Головуючий надає слово Терренсові Ґлібі.)　

Ґлібі: У цьому сценарії кров — суттєва чи побічна риса процесу?

Алекс торкнулася бинта на шиї.　

— Поцілуй мене в сраку, побічна.　

Вона подумала про вродливого Лінуса Райтера в білому костюмі. Навіщо вампірові ставати дилером? З такою могутністю й необмеженим часом повинно існувати чимало способів заробити. Та що, як ти живишся розпачем? Що, як гроші не мають для тебе жодного значення, але тобі потрібен нескінченний шведський стіл зі страхами й потребами? Алекс пригадала завсідників в Ітановому домі, невдах у «Ґраунд-Зіро», її власний болючий смуток, спустошення, на яке перетворилося життя, клаптики надії, які вона витискала з коротеньких миттєвостей умиротворення, забезпечених дрібкою травички, чаркою алкоголю чи пігулкою валіуму.　

Отже, якщо Кітчер мав рацію і вампіри були демонами, тепер вона принаймні знає, з чим має справу. Але як відігнати потвору?　

Алекс вийшла з бібліотеки, витягнула Книгу Албемарля й написала: «Як уникнути вампірів, нон-фікшн». Потім повагалась. Чому бібліотека підкинула їй інформацію про вампірів, коли вона навмисно попросила книжки, у яких є згадки про Лінуса Райтера? Алекс залишила Книгу Албемарля розгорнутою, а сама повернулася до круглого стола, на якому залишила «Кітчерову демонологію». Райтера не було в алфавітному покажчику.　

Вона перегорнула сторінки до кінця книжки.　

Протокол вів Філліп Волтер Меррімен, Окулус, 1933.　

Присутні:

Учасники були перелічені за товариствами, і он там, під заголовком «Череп і кістки»: «Лайонель Райтер».　

Він бував там. Під іншим іменем, але бував у цьому будинку, під дахом Лети. Можливо, тоді він був смертним. А може, в одному з товариств усередині «Іль-Бастоне» побував демон, а ніхто навіть не помітив. А як щодо дати? 1933-й. За рік після будівництва Стерлінга. Чи означало це, що люди справді вирушали в перші паломництва до пекла? Ось який тут крився підтекст? Кому було відомо про Рукавичку, і, може, це була не палка суперечка про філософські гіпотези, а геть-таки справжні дебати щодо можливої подорожі в засвіти?　

І якщо демони харчувалися людьми, їхнім щастям чи болем, навіть їхньою кров’ю, чи існувала ще якась змінна, яку слід було взяти до уваги?　

Алекс пригадала Марджорі Стівен, яка передчасно зістарилась і мала незрячі сірі очі. А що, як не було жодної отрути? Чи міг до цього бути причетний Райтер? А може, якийсь інший демон розважався? Дражнив їх біблійними цитатами? Тернер розповів би їй, якби на шиї професорки Стівен або декана Бікмена знайшли якісь рани, але до сьогодні Алекс не знала, що вампіри справді існують. А що ще може зачаїтися в темряві?　

Дівчина відчула, як паніка всередині зростає, намагаючись задушити її. Вона подумала про всіх цих учених юнаків із заможних родин, котрі вели суперечки про мораль і безсмертя, ставили під сумнів семантику, а чудовисько тим часом насолоджувалося їхньою гостинністю. «Тому що всі ми — просто купка аматорів». Усі в Леті вдавали, буцімто знають рахунок, хоча насправді навіть не здогадувалися, що це за гра. Утім цей будинок, ця бібліотека досі можуть захистити її.　

Після ще трьох спроб пошуку Алекс трохи заспокоїлась і склала невеличкий список порад, відібраних із кількох книжок англійською, що стосувалися відлякування демонів і вампірів, і　більшість пропонувала зброю, виготовлену із солі. Якщо вірити книжкам, які вона погортала, кілок, відрізання голови й вогонь працювали однаково добре, тому що просто вбивали все живе. Дія хрестів і святої води залежала від віри того, хто ними користувався, адже додавали хоробрості, а не справжнього захисту. Часник був ефективним репелентом лише від певного виду сукубів. А ще працювали захисні чари. І саме це мало значення. В арсеналі Алекс знайшла широкий мереживний комірець, зроблений із крихітних соляних перлинок, датований колоніальними часами, який можна було обережно запхати під сорочку. Вона лягла в спальні Данте під синій оксамитовий балдахін і бачила сон про те, як грає в крокет на газоні Лінуса Райтера. Вона була босою, а трава — мокрою. Алекс бачила, як між пальцями ніг просочується кров.　

— Інтригує, — прошепотів чоловік, але уві сні він був Дарлінґтоном у білому костюмі та з розпеченими золотавими рогами. Він усміхнувся їй. — Привіт, солоденька булочко. Ти прийшла, щоб тебе проковтнули?　

Будинок позаду нього більше не був «Джерелом», а став «Чорним В’язом», порослим плющем і чомусь іще самотнішим, ніж вампірський замок на пагорбі.　

Алекс попливла всередину; вона знала дорогу, її штовхало вперед те саме знайоме відчуття примусу. Кімнати здавалися більшими, а тіні — глибшими. Вона піднялася сходами до бальної зали, і там у колі сидів Дарлінґтон, але це був її Дарлінґтон, саме такий, який залишився у неї в пам’яті з вечора перед зникненням із Розенфельд-голлу: вродливий, людяний, вбраний у довгий темний плащ і потерті джинси. За вікном дівчина бачила демона із закрученими рогами, який стояв на газоні посеред розкиданого крокетного знаряддя й витріщався на неї золотавими очима.　

— Тебе два, — зауважила Алекс.　

— Так і мусить бути, — відповів Дарлінґтон. — Хлопчик і чудовисько. Я самітник у печері.　

— Я все бачила. У спогадах твого діда. Бачила, як ти намагався пережити це місце.　

— Усе було не так погано.　

Алекс відчула, як у посмішці скривилися губи.　

— Авжеж, не було. Якби все було погано, ти міг просто забити.　

— Коли ти зробилася такою мудрою, Стерн?　

— Коли ти був у відпустці в чистилищі.　

— Я чув їх, — сказав хлопець із відстороненим виглядом. Очі в нього були карі, наче занадто міцно заварений чай. — Моїх батьків, коли вони кричали біля вхідних дверей.　

— Слід було впустити їх?　

Його погляд рвучко смикнувся до її очей, а в його люті дівчина помітила відлуння демона.　

— Ні. Нізащо. Вони відрубали світло, коли я успадкував це місце. Думали, що зможуть вижити мене звідси. — Дарлінґтонові плечі поповзли вгору, а потім безсило впали. Гнів сповз із нього, наче погано скроєний одяг. Він здавався таким утомленим. — Я не вмію не любити їх.　

Скільки разів Алекс мріяла про те, щоб відчувати до Міри лише відразу? Або взагалі нічого? Отака з любов’ю проблема. Її важко забути, хай якою жорстокою була її наука.　

— Це насправді? — запитала дівчина.　

Та Дарлінґтон лише всміхнувся.　

— Зараз не час для філософії.　

— Розкажи мені, як дотягнутися до тебе.　

— Підійди ближче, Стерн. Я розповім усе, що ти хочеш знати.　

Чи боялася вона? Це справжній Дарлінґтон чи він був чудовиськом, що чекало в садку? Якусь частину її це не займало. Алекс ступила крок уперед.　

— Це ти був тієї ночі? — Вона бачила, що захисне коло розпадається, розсипається іскрами. «Він небезпечний. Він не той, ким ти його вважаєш». — У «Книзі та змії»? Це ти скористався мерцем, щоб написати моє ім’я?　

— Ґелексі Стерн, — промовив Дарлінґтон, зблиснувши золотавими очима. — Я гукав тебе від самого початку.　

Коли Алекс прокинулася, простирадла були мокрими від поту, а з рани на шиї сочилися блідо-рожеві цівки крові.

Цікаво поміркувати, які саме Езопові байки Бонавіт обрав для створення своїх надзвичайно вишуканих вітражів. Чи є в цьому виборі якийсь урок? Це залежить від того, як розтлумачити кожну байку Візьмемо «Вовка і Журавля»: жадібний Вовк ковтає занадто швидко, і кісточка застрягає в нього в горлі. Він каже Журавлеві: «Витягни її своїм тонким дзьобом, і я винагороджу тебе». Журавель послухався, запхавши голову Вовкові в щелепи, і витягнув кісточку, та нічого не отримав за виконану роботу. Хіба ж недостатньо, що Вовк дозволив дурникові вислизнути зі своїх щелеп? Зазвичай кажуть, що мораль тут така: за службу нечестивцям немає винагороди. Але ми можемо так само зрозуміти історію, ставлячи запитання: «Хіба ж не весело обдурити смерть?».　

Менш відому історію «Козеня і Вовк» теж можна знайти серед тих самих вікон. Мале Козеня відбилося від стада й зустріло Вовка. «Оскільки мене з’їдять, — озвалося воно, — чи не міг би ти заграти мені музику, щоб я помер, танцюючи?» Вовк зрадів, що поїсть під музику, і послухався, але Мисливець із протилежного боку пасовиська почув його гру. Тікаючи лісами, Вовк зачудувався власною дурістю, адже від природи він безжальний дикунець, а не на дуді грець. Мораль, запропонована більшістю підручників, насправді дивна: «Не дозволяй нічому відволікати тебе від твоєї мети». То ми маємо вважати себе вовками? А чому б нам не рівнятися на кмітливе козеня? І скористатися таким уроком: «Зустрівшись зі смертю, краще танцювати, а не лягти й приготуватися».　

Роздуми про оздоблення Меморіальної бібліотеки Стерлінга, Рудольф Кітчер (Коледж Джонатана Едвардса, 1933)

23

Алекс дочекалася ранку, щоб повернутися додому, до гуртожитків, та перевдягнутися. Вона позичила в Лорін сірий кашеміровий светр і вдягнула найменш подерті джинси. Хотілося мати відповідальний вигляд, це стало б гарною інвестицією, але вона нічого не могла вдіяти зі стертими черевиками.　

Телефонуючи Ансельмові, щоб попросити про зустріч, вона очікувала, що чоловік порадить їй натомість зустрітися з новим Претором. Але того дня він однаково приїжджав електричкою й погодився втиснути її до свого розкладу.　

— Пробач мене за назву місця, — сказав він. — У мене там зустріч, перш ніж я вирушу назад до міста, але можемо зустрітися там і з’їсти запізнілий обід.　

«Мушля й кістки». Це був устричний бар простісінько над водою. Алекс переконалася, що соляного комірця не видно під позиченим светром, а тоді вивела велосипед на вулицю. Іноді вона забувала, що Нью-Гейвен розташований так близько до води, що це справжнє портове містечко.　

Поїздка по Говард-стріт була навдивовижу приємною: повз дерева з барвистим листям і будинки, що робилися дедалі помпезнішими з наближенням до берега. Вони нітрохи не нагадували маєтки Олд-Ґринвіча. У їхніх просторих ґанках і вікнах, які виходили на дорогу, було щось публічне, наче їм судилося приваблювати погляди й вони насолоджувалися цим замість того, щоб ховатися за стінами.　

Доус погано сприйняла новини про зникнення «мерседеса», адже, звісно, ця машина була не просто машиною.　

— Як це ти «загубила її»?! — скрикнула вона.　

— Я її не загубила. Я знаю, де вона.　

— То скажи мені, щоб я могла її забрати. У мене є запасні ключі. Ми…　

— Ми не можемо.　

— Чому?　

«Тому що я боюсь. Тому що це занадто небезпечно». Та Алекс не могла всього цього пояснити. Розповісти про Лінуса Райтера. Про справи в Олд-Ґринвічі. Сон про Дарлінґтона, який у колі знову перетворився на себе самого. «Я гукав тебе від самого початку». Усього цього було забагато.　

— Ти його загубила, — дорікнула Доус. — А тепер ще й це.　

— Я не губила Дарлінґтона, — відповіла Алекс, щосили намагаючись не втрачати терпець. — Він не блискуча монетка, яка десь випала. Елліот Сендоу відправив пекельну потвору, яка мала з’їсти його, тож, якщо хочеш, можеш піти на деканову могилу й поскиглити там.　

— Ти мала б…　

— Що? Що я мала б? Знати, яке потрібно промовити заклинання, які потрібні чари? Мені слід було схопити його, щоб ми могли полетіти під три чорти разом?　

— Саме так, — просичала Доус. — Саме так. Ти його Дайте.　

— І ти б так і вчинила?　

Доус не відповіла, і Алекс знала, що слід дати їй спокій, але була занадто втомленою й укритою синцями, щоб поводитися люб’язно.　

— Я скажу тобі, що ти зробила б, Доус. Ти б обісралася. Ти б заклякла так само, як я, і Дарлінґтон би так само зник.　

На протилежному боці дроту запала тиша, а потім, наче вона ніколи не промовляла цих слів і не знала, як скласти склади докупи, Доус закричала:　

— Іди нахрін! Іди нахрін! Іди нахрін!　

Щось у цій невпевненій лайці розігнало кепський настрій Алекс. Злість раптом випарувалась, і вона відчула несподіване бажання розреготатися, що, як їй було відомо, стало б величезною помилкою.　

Вона глибоко вдихнула.　

— Мені прикро, Доус. Ти й уявити не можеш, як мені прикро. Але машина не має значення. Я маю значення. Ти маєш значення. І я обіцяю, що ми повернемо її. Мені лише… мені лише потрібно трохи милосердя просто зараз.　

Після довгої паузи Доус озвалася:　

— Гаразд.　

— Гаразд?　

— Так. Поки що. Вибач, що була грубою.　

Тоді Алекс таки засміялася.　

— Вибачаю. І тобі слід частіше лаятися, Доус.　

Стерн знала, що ресторан розташований у яхт-клубі, але він виявився не таким, як вона очікувала. Вона думала, що там буде камердинер, чоловіки в синіх піджаках, жінки в перлах. Натомість це була пересічна з вигляду будівля над водою з прапором на фасаді й великим паркувальним майданчиком. Алекс пристібнула свій велик до билець на сходах. їй хотілося б заколоти волосся, здаватися трохи консервативнішою, але рубці на шиї досі були червоні й набряклі, наче тіло боролося з інфекцією, а якби вона причепила черговий бинт, здавалося б, що вона намагається приховати засос.　

Ансельм чекав за столиком на чотирьох на критій веранді, звідки відкривався краєвид на море та бухту із численними човнами, щогли яких були похилені на той чи той бік; деякі з них були названі на честь жінок, інші мали назви накшталт «Зубна рея», «Шлюпковата дівка», «Топсель-мопсель». Чоловік закинув руки за спинку свого стільця й скидався на героя реклами дорогого годинника. За іншими столиками було людно від студентів Єлю та їхніх батьків, бізнесменів, котрі насолоджувалися довгими обідами, і кількома літніми пані в стьобаних пальтах, які гаяли час за келихом рожевого вина.　

— Алекс! — озвався Ансельм, побачиши дівчину, теплим і злегка здивованим тоном, наче це не він її сюди запросив. — Сідай. — Він махнув офіціантові, котрий поклав перед нею меню. — Я вже поїв, але, прошу, вибери, що тобі хочеться.　

Стерн не збиралася заперечувати проти безкоштовної їжі. Вона подумала, що напевно варто замовити щось на кшталт мідій або грильованої риби, але роки поглинання материних експериментів із цільнозерновими пророслими плодами ріжкового дерева на ціле життя залишили по собі потяг до шкідливої їжі. Вона замовила маленькі бургери й колу заради кофеїну.　

— Хотілося б мені їсти так, як ти, — зізнався Ансельм, поплескавши себе по пласкому з вигляду животу. — Молодість марнується на молодих. Якби я знав, що таке середній вік, то частіше їв би смажену курку й менше ходив до залу.　

— То ви середнього віку?　

— Ну, мені буде… Що?　

Алекс помітила, що витріщилася на нього.　

— Вибачте, просто ви здавалися іншим, більш розслабленим.　

— А це дивує? Віриш чи ні, я не насолоджуюся, караючи студентів.　

— Доус — аспірантка.　

Чоловік кинув на неї погляд.　

— Думаю, ти розумієш, що я маю на увазі.　

Тепер, коли призначили нового Претора, Ансельм здавався іншою людиною, позбавленою тягаря турбот і обов’язків Лети.　

— Я здивована, що ви повернулися до Коннектикуту, — зізналась Алекс. — Думала, мені доведеться поїхати до Нью- Йорка.　

— Зазвичай я раз чи двічі на місяць навідуюся на зустрічі в Коннектикуті. Саме тому члени правління попросили мене взятися до справи й понаглядати за подіями в Леті. А зважаючи на те, що сталося з деканом Бікменом, я подумав, що перевірка не завадить. Він був легендою. Гадаю, усі, хто його знав, неабияк схвильовані.　

— А ви його знали?　

Чоловік нахилив голову набік.　

— Ти через це хотіла пообідати разом? Центуріон наказав тобі перевірити алібі?　

— Ні, — відповіла Алекс, і це було правдою. Вона не мала жодних причин підозрювати, що Ансельм був якось пов’язаний із Марджорі Стівен чи деканом Бікменом. — Перепрошую. Після всього, що сталося минулого року… — Вона здвигнула плечима. — Старі звички.　

— Розумію. Люди, котрі мали б захистити тебе, насправді не виконали своєї роботи, чи не так?　

І ніколи не виконували. Утім Алекс не хотілося забагато розмірковувати про це, принаймні не за цим столом із цим незнайомцем такого сонячного дня.　

— Підозрюю, що ні.　

— Лета чимало просить у нас, еге ж?　

Алекс кивнула. Вона почувалася знервованою, а долоні спітніли. Минулої ночі вона лежала без сну між жалюгідними жахіттями й намагалася вигадати найкращий підхід. Проте Ансельм не дав їй нагоди перейти до справи, тож вона візьме її власноруч.　

— Так, — відповіла вона. — Ви бачили мою справу.　

— А тепер ти в Бога за пазухою.　

— Щось типу того.　

— Розкажи мені про Каліфорнію.　

— Там майже так, як тут, тільки вода тепліша й люди симпатичніші.　

Ансельм засміявся, і дівчина відчула, що трохи розслабилась. Вона була готова до владної чоловікової поведінки, але цей тип виявився не таким аж поганим. Він, вочевидь, випив за обідом кілька келихів вина й тішився нагодою побути за межами свого кабінету. Із цим можна було працювати.　

— З ким зустрічалися? — поцікавилася вона.　

— З кількома друзями, що працюють зі Стемфорда. Знаєш, де старі приміщення AIG?　

— Не дуже.　

— І небагато втрачаєш. Хай там як, вони щось на кшталт паршивих овець у нашому бізнесі, але мені подобаються невдахи, а їм потрібна була моя порада.　

— «Сховай вигнаних», — пробурмотіла дівчина.　

Ансельм знову засміявся.　

— Це називається протекція.　

Отже, він знав цитату з Ісаї. Та якби він якось був пов’язаний з убивствами, то, напевно, не демонстрував би цього знання.　

— Ви мені не здалися вірянином.　

— Я анітрохи не вірянин, але це вагома частина нью- гейвенського фольклору. Господи, — сказав чоловік, хитаючи головою. Жодна ретельно укладена волосинка не поворухнулася. — Мені самому від себе нудно.　

— Продовжуйте, — попросила Алекс. — Мені подобаються такі штуки. — А надто, якщо вони могли допомогти їй упіймати вбивцю й заробити гарну репутацію в Тернера.　

Вигляд в Ансельма був скептичний, але він сказав:　

— Це з проповіді Джона Давенпорта на підтримку трьох суддів.　

«Суддів». Цікаво.　

— Це все пояснює.　

Його брови знову поповзли вгору, і Алекс збагнула, чому їй подобається ця версія Ансельма. Він трохи був подібний до Дарлінґтона. Не того Дарлінгтона, якого вона знала, а того, яким він міг би бути, якби не зрісся із «Чорним В’язом» і не закохався в Лету; франтуватий, не такий голодний Дарлінґтон. Дарлінґтон, менше схожий на неї.　

— Ти ніколи не бувала в Печері суддів? — поцікавився Ансельм. — Гаразд, отже рік 1649-й, Кромвель наказує стратити Карла І. Смертний вирок підписало п’ятдесят дев’ять суддів. Усе чудово й прекрасно. Голову геть із плечей. Але всього за десять років монархія відновлюється, і його син Карл II…　

— Молодший.　

— Саме так. Молодшому не сподобалося те, що сталося з його батьком, та й узагалі прецедент зі стратою короля. Тож доводиться бути безжальним. Він прирік до смерті всіх суддів.　

— Багатенько мертвих суддів.　

Це пасувало до Тернерової першопочаткової теорії щодо злочину, буцімто зганьблений професор Лембтон влаштував полювання на людей, котрі засудили його.　

— Декого з них стратили, решта втекла до колоній. Але повсюди є британські солдати, і ніхто не захоплюється ідеєю дати притулок утікачам і накликати на себе лють Молодшого. Ніхто, крім добрих мешканців Нью-Гейвена.　

— Чому?　

Ансельм показав на човни в гавані, наче в них крилася відповідь.　

— Це завжди було повне суперечностей містечко. Добрий Преподобний Джон Давенпорт стає за кафедру й проповідує: «Сховай вигнаних. Біженця не видавай». І от вони ховають вигнаних. Коли з’являються британські нишпорки, містяни бережуть свої таємниці, а суддів ховають біля Вест-Року.　

— У Печері суддів?　

— З технічної точки зору це кілька великих каменюк, але так. А звали суддів Воллі, Ґоффе і Діксвелл.　

Алекс жила в Нью-Гейвені не так давно, але знала ці імена. їх мали вулиці, відгалужені від Бродвею. Якщо достатньо довго йти вздовж Воллі, дістанешся до Вест-Року. Три вулиці. Троє суддів. Три вбивства.　

«Буде ще й третє». Так сказав Дарлінґтон.　

Він намагався допомогти їм визначити зв’язки, хай навіть його демон наполовину грався з ними, а наполовину насолоджувався залишеною вбивцею загадкою.　

— Що сталося із суддями? — запитала дівчина. — їх упіймали?　

— Дожили до глибокої старості. Двоє з них кінець-кінцем опинилися в Массачусетсі, але Діксвелл змінив прізвище й доживав віку в Нью-Гейвені. Його прах поховано в парку. Британські війська частенько навідувалися сюди лише задля того, щоб спорожнитися на його могилу навіть за сто років після його смерті. Отакою скалкою в дупі були ті чуваки. Полеглі за свободу й усяке таке. А тепер вони просто примітка, дрібка балачок, щоб справити на тебе враження за обідом.　

Алекс точно не знала, збентежила її думка про те, що Ансельм намагається справити на неї враження, чи потішила.　

— Ти колись задумувалася, чому мертві слова працюють? — Чоловік нахилився ближче. — Тому що всі ми зрештою перетворюємося на ніщо, а немає нічого жаскішого за ніщо.　

Алекс не надто займало, чому саме вони працюють, доки вони працювали.　

— Вам чимало відомо про це місце.　

— Я люблю історію. Але нею на життя не заробиш.　

— На відміну від права?　

Ансельм смикнув плечем.　

— Лета чимало обіцяє, як і Єль, але ніщо із цього не втілюється в життя в Нью-Гейвені. Це місце ніколи не відповість тобі на твою відданість.　

Можливо, не такий він уже й схожий на Дарлінґтона.　

— А Лета?　

— Лета була громадською роботою. Дурнувато думати про неї як про щось інше. Навіть небезпечно.　

— Ви застерігаєте мене. — Так само, як це робила Мішель Аламеддін.　

— Я просто базікаю. Але не думаю, що ти прийшла сюди слухати, як я розпинаюся про Кромвеля й небезпеки старішання в Коннектикуті.　

Ось воно.　

— Ви казали, що читали мою справу. З моєю мамою… з моєю мамою не все гаразд.　

— Вона хвора?　

Чи було полювання за найменшими натяками на диво діагнозом? Чи існував термін для людини, приреченої шукати невидимі візерунки в коштовностях і гороскопах? Людини, яка вважала, що можна розкрити таємниці життя, виключивши з раціону молочне? Або глютен, або трансжири? Чи можна було назвати хворобою Лос-Анджелес?　

— Вона здорова, — відповіла Алекс. — Просто вона не реалістка й поганенько дає собі раду з грошима.　

Це м’яко кажучи.　

— І ти її соромишся?　

Запитання приголомшило, і Алекс виявилася неготовою до хвилі емоцій, яку воно спричинило. їй не хотілося почуватися маленькою й оголеною, беззахисною дитиною, самотньою дівчинкою. Семестр лише розпочався, а вона вже виснажена, зношена до дірок, та сама дівчина, що понад рік тому з’явилася в　

Єлі й кидалася на всіх і все, що могло спробувати нашкодити їй. Вона мріяла про матір, яка попіклується про її безпеку й дасть гарну пораду. Мріяла про батька, який буде не просто примарною історією, яку відмовляється розповідати мати. Мріяла про Дарлінґтона, який був та водночас не був тут, якого вона потребувала, щоб дати раду всьому цьому божевіллю. Усе це водночас навалилося на неї, і Алекс відчула, як печуть у горлі небажані сльози.　

Вона ковтнула води й опанувала себе.　

— Я мушу знайти спосіб допомогти їй.　

— Я можу дати тобі оплачувану роботу на літо.　

— Ні. Зараз. Мені потрібні гроші.　

Це прозвучало різкіше, ніж вона збиралася, — на світло визирнула справжня Стерн, утомлена від світських бесід і дипломатії.　

Ансельм склав руки, наче збирав себе докупи.　

— Скільки?　

— Двадцять тисяч доларів.　

Достатньо, щоб витягнути Міру з орендованого житла й улаштувати десь у новому місці, достатньо, щоб вона протрималася, доки матиме нову роботу. Усе це якщо припустити, що Алекс удасться переконати матір покинути Лос-Анджелес. Утім дівчина думала, що зможе. Вона скористається примусом. Якщо доведеться, якщо це збереже їхні з матір’ю життя.　

— Чимала позичка.　

— Подарунок, — виправила його Алекс. — Я не зможу віддати таку суму.　

— Алекс, те, про що ти просиш…　

Але настав час позбутися всіх неоднозначностей.　

— Ви читали мою справу. Знаєте, що я можу. Я можу бачити мертвих. Можу навіть говорити з ними. Вам потрібна інформація? Хочете отримати доступ до Серпанку? Я можу вам це організувати. І мені навіть не потрібні жодні дурнуваті ритуали в «Книзі та змії», щоб зробити це.　

Тепер Ансельм витріщився на неї.　

— Ти можеш їх чути?　

Дівчина кивнула.　

— Це… це надзвичайно ризиковано.　

— Повірте, я знаю.　

— Але можливості… — Із чоловікового виразу обличчя складно було щось зрозуміти.　

Його смішкуватість і шарм випарувалися до солоного морського повітря. Може, йому й хотілося попрощатися з Летою та всією її химерною магією, але водночас він знав, наскільки Дев’ятий Дім цінує такий доступ і якої могутності це може додати. Сендоу якось назвав членів Лети «жебраками за столом», можновладцями без влади, що простягають руки за будь-якими крихтами магії, якими ладна поділитися решта товариств. Дар Алекс міг це змінити, а могутність була добре зрозумілою всім мовою.　

— Алекс, — озвався Ансельм, — я дещо тебе запитаю і хочу, щоб ти була зі мною чесною.　

— Гаразд.　

— Ти казала мені, що ви збираєтеся відмовитися від спроб дістатися до Дарлінґтона, що ви готові змиритися. — Алекс чекала, що буде далі. — Але ти не схожа на людину, яка готова із чимось змиритися.　

Вона заздалегідь знала, що він тиснутиме, і ця частина була легкою. Адже Стерн точно знала, що саме Ансельм хоче почути.　

— Ви бачили мою справу, — повторила вона. — І знаєте, що саме Лета мені запропонувала. Я тут не тому, що хочу носити мантію і вдавати із себе чарівницю. Ви всі вважаєте світ за Серпанком чимось особливим, але це пов’язано лише з тим, що вам не доводиться заглядати до тієї прірви ціле життя. Я прийшла до Єлю не за магією, містере Ансельме.　

— Майкл.　

Алекс проігнорувала його.　

— Я прийшла сюди не за магією, не для розваги й не тому, що мені хотілося знайти друзів і навчитися базікати про поезію на коктейльних вечірках. Я прийшла сюди, тому що це мій один- єдиний шанс на майбутнє, яке не буде схоже на прочитану вами справу. І я не збираюся викидати його псу під хвіст заради багатенького хлопчака, котрий був достатньо милий, аби кілька разів поговорити зі мною.　

Усе це було правдою. Усе, крім останньої частини.　

Ансельм уважно розглядав дівчину, зважуючи її слова.　

— Ти казала, що Лета завинила йому.　

— Я не Лета.　

— І ти нічого не планувала?　

— Нічого, — не вагаючись відповіла Алекс.　

— Я хочу, щоб ти присягнулася. Хочу, щоб ти поклялася материним життям, бо, якщо ти намахуєш мене, не буде ні грошей, ні плану порятунку. Я не благочинник.　

— Присягаюся.　

— Ти мене неабияк здивувала, Алекс Стерн. — Ансельм підвівся. Кинув кілька купюр на стіл. Потім потягнувся й підставив обличчя світлу. — Гарний обід. Трохи сонця й моря, бесіда з вродливою жінкою. Я майже почуваюся людиною. Подивимося, чи протримається це відчуття аж до Нью-Йорка. — Він простягнув руку. Долоня в нього була теплою і сухою, а погляд синіх очей — чистим. — Тримайся від гріха подалі й не висовуйся. Гроші я тобі роздобуду.　

Тепер Ансельм анітрохи не був схожий на Дарлінґтона. Він був засмаглий і в костюмі. Заможний шахрай, який пантрував свої інтереси й хотів скористатися нею для їх досягнення. Черговий злодій, що нишпорить серед артефактів на чужій землі. Він був Летою, яку розуміла Алекс, а не Летою, яку любив Дарлінґтон.　

Алекс потиснула йому руку.　

— Згода.　

24

Увечері напередодні Гелловіну вони зустрілися в їдальні «Іль- Бастоне». Вона здавалася офіційнішою за вітальню, та й Доус запевняла, що їм потрібне місце. Алекс не дуже розуміла навіщо, аж доки не побачила велетенські креслення Стерлінга, розкладені на столі. Ще Памела притягнула свою улюблену білу дошку й приготувала цілу каструльку гарячого сидру, що наповнив «Іль- Бастоне» ароматом квашених яблук.　

Мерсі тричі перевдягалася, перш ніж вони вийшли зі своєї кімнати в гуртожитку, і нарешті зупинилася на зручному твідовому піджаку й оксамитовій спідничці.　

— Ти ж знаєш, що робиш нам послугу, чи не так? — запитала Алекс.　

— Одягайся відповідно до роботи своєї мрії.　

— А яка робота твоєї мрії?　

— Не знаю, — зізналася Мерсі. — Та якщо магія існує, мені хочеться справити гарне враження.　

«Невже ми всі спраглі цього?» — розмірковувала Стерн, заводячи подругу до «Іль-Бастоне» і спостерігаючи, як у неї розширюються очі від побачених сходів, прикрашених соняхами, вітражів і розмальованих кахлів, якими було оздоблено камін. Навіщо виховувати дітей, обіцяючи їм магію? Навіщо плекати в них бажання, яке ніколи не вдасться задовольнити — мрії про одкровення й перетворення, — а потім кидати в безбарвне, прагматичне життєве море? На Дарлінґтоновому прикладі вона побачила, що може зробити з людиною скорбота за втраченим, але, можливо, у неї всередині теж жив той смуток. Жахливе знання, що не буде жодного таємного призначення, жодного доброго наставника, котрий помітить у ній прихований талант, жодного заклятого ворога, котрого можна було б перемогти.　

Можливо, той жаль, та туга плекалася оповідками про чарівніші світи та їх нескінченні можливості, і саме тому всі вони стали такою легкою здобиччю для Лети. Можливо, це змушувало Мерсі одягатися в оксамит і твід та прикрашати вуха фальшивими смарагдами; її вела вперед мрія знайти свій шлях у глибинах шафи. Алекс лише сподівалася, що за пальтами на неї не чекало нічого огидного.　

Раніше того самого вечора вона спостерігала за членами «Рукопису», котрі прив’язали до стільця попспівачку, чиї пісні очолювали чарти, закинули їй шию назад та запхали до рота соловейка в крихітних мотузяних путах. Потім дочекалися, коли пташка спорожниться співачці в горло. Це мало б повернути її легендарний голос. От такою була справжня магія — кров, кишки, сім’я і слина, органи в слоїках, мапи для полювання на людей, черепи ненароджених малюків. Проблема була не в книжках і казках, проте вони розповідали лише половину історії, створюючи ілюзію світу, де лише лиходії, жорстокі мачухи та злі зведені сестри розплачуються кров’ю, де магія чиста й не потребує жертв.　

Тернера вони знайшли за столом у їдальні, де він детально вивчав приготовані Доус нотатки. Алекс підозрювала, що він здебільшого просто намагався ігнорувати Тріппа, котрий напихався вигадливо розкладеними м’ясними закусками, фондю та м’якенькою здобою різних геометричних форм, поданими на кухні.　

— Алекс! — вигукнув хлопець, у якого рот був набитий сиром, щойно побачив її. — Твоя приятелька Доус — хвора кухарка. Типу божевільна.　

Доус наливала в горнятко гарячий сидр, і на обличчі в неї відбилася суміш крайнього задоволення й суворого несхвалення, від чого губи витягнулися в напівпосмішці, наче в людини, що страждає від закрепу. Замість звичного спортивного костюма вона вдягла джинси, а волосся заплела у французьку косу. Навіть Тріпп убрався в синій піджак і футболку поло замість повсякденної футболки й спортивних штанів. Алекс раптом відчула, що вбрана занадто просто.　

— Розпочнімо, — озвався Тернер. — Декому з нас уранці ще на роботу.　

«А декому ще реферати писати», — подумала Алекс. А про стос книжок, який дедалі зростав, узагалі не варто згадувати: «До маяка», від якого вона нудилась; «Роман на жовтому папері», який її здивував; сторінка за сторінкою Геродота, який швидко змусив її засумніватися в нещодавно відкритій пристрасті до грецької історії; довгі, заплутані вірші Воллеса Стівенса, від яких Алекс іноді замріювалася, а іноді вони негайно заколисували. Якби вона могла обрати спеціальністю щось інше, крім англійської, то так би й зробила, але не була озброєна жодними іншими знаннями. А це означало, що на неї, можливо, чекав ще ближчий контакт із новим Претором.　

Вони зустрічалися у вітальні по обіді, щоб обговорити підготовку Алекс до ритуалу із соловейком у «Рукописі». Професор Велш-Вітлі сьорбав херес і дзьобав біскоті, уважно читаючи каталожні картки Стерн, а тоді коротко шмигнув носом і постановив:　

— Зійде.　

Алекс ледве стрималася від переможного зойку, хоча, насправді зрозумівши суть ритуалу, складно було зберігати тріумфальний настрій. їй кортіло повернутися додому й більше ніколи про нього не згадувати, але вона заповзялася надрукувати звіт і надіслати його Преторові до того, як вони спробують використати Рукавичку. «Нема причин для хвилювання, сер. Не варто привертати зайву увагу».　

— Тернере, — пробурмотіла дівчина, коли всі повсідалися за столом, — у професора Лембтона були діти?　

— Син. Живе в Арізоні. І, так, у нього є алібі, — відповів він негайно, і Алекс збагнула, що чоловік міг сидіти з ними за цим столом, але його свідомість була деінде, невпинно прокручуючи деталі вбивств на факультеті.　

— Можливо, вам захочеться ще раз перевірити те алібі.　

— Чому? Що тобі відомо?　

— Цитати, за якими ми полювали, ведуть до страти Карла І. Але нагоди помститися шукав його син.　

— І як ти випадково про це довідалась?　

— Я нишпорка, — відповіла дівчина, постукавши себе по голові й насолоджуючись тим, як Тернер надміру заводить очі під лоба. — Копнула трохи глибше. Склала все докупи.　

Вона не збиралася згадувати про обід із Майклом Ансельмом чи починати розмови про демонів і вампірів та ймовірність того, що хтось висмоктав із Марджорі Стівен кров і життя. Вона не зробить цього, доки не переконається, що в цьому є щось більше за її власну параною.　

Доус постукала ножем по склянці з водою, і звук вийшов навдивовижу чистим та лунким. Коли всі повернулися до неї, дівчина залилася рум’янцем під ластовинням і сказала:　

— Нам… слід починати?　

Тріпп із горою їжі на тарілці та пляшкою пива в другій руці приєднався до них за столом.　

— А ми мусимо скласти присягу чи щось таке?　

— Не помру. Намагатимуся не бути мудаком, — відповів Тернер. — Ось така присяга. Покінчімо із цим.　

Доус витерла руки об джинси й сіла на своє місце біля білої дошки, де намалювала приблизний план Стерлінга.　

Вона показала на вхід, на перший пункт Рукавички.　

— Ми прибудемо рівно об одинадцятій, щоб облаштуватися. Залишатимемося в залі «Лінонії». Скористаємося примітивними загортальними чарами, щоб заховатися, коли бібліотека зачиниться.　

— А що ми збираємося сказати Лорін? — прошепотіла Мерсі, поки Доус описувала, де в залі «Лінонії» їм слід заховатися і яка частина приміщення буде зачарована. — Вона оскаженіє, якщо ми рано підемо з вечірки.　

Алекс не була певна. Це повинно бути щось таке нудне, аби Лорін не захотілося піти з ними.　

— Вказівок, якими ми могли б керуватися, небагато, — продовжила Доус. — Утім мудрим рішенням буде піст упродовж принаймні шести годин. Не споживайте нічого м’ясного чи молочного.　

— Лише вегани потрапляють до пекла? — розреготався Тріпп.　

Доус подивилася на нього суворим поглядом науковиці.　

— Тобі захочеться спорожнитися.　

Це негайно заткнуло йому пельку.　

Памела показала на Мерсі.　

— Наша вартова нестиме пост на подвір’ї. Четверо прочан увійдуть до Рукавички разом рівно о першій годині.　

— А як ми захистимо Мерсі? — запитала Алекс.　

Дівчина підняла вгору маленьку червону книжечку.　

— У мене є мої смертельні слова.　

— Тобі ліпше вивчити їх напам’ять, — попередила Доус.　

Мерсі вишкірилася.　

— Quid tibi, mors, faciam quae nulli parcere nosti?　

— Ти розмовляєш латиною? — недовірливо перепитав Тріпп.　

Усмішка Мерсі зникла, і дівчина кинула на нього сповнений щирого презирства погляд.　

— За потреби. Смертельні слова краще працюють, якщо промовлені мертвими мовами, ясно?　

Алекс здивував метал у голосі подруги, але Тріпп лише здвигнув плечима.　

— Ну, якщо ти так кажеш.　

— Що це означає? — поцікавився Тернер.　

— «Що я робитиму з тобою, Смерте, яка не шкодує нікого?» — переклала Мерсі. — Кумедно, чи не так? Наче Смерть — неприємний гість на вечірці.　

— Я обома руками за латину, — втрутилась Алекс, — але смертельні слова не допоможуть проти демона.　

— У мене є одна ідея, — повідомила Доус.　

— Соляні лати, — кинула Мерсі.　

Памела розпливлася в усмішці.　

— Точно.　

Алекс знічено відчула, як її уколола голочкою заздрість до сповненого поваги погляду, чергове неприємне нагадування, що вона тут чужа.　

— Що станеться, коли бібліотека зачиниться? — закортіло дізнатися Тернерові.　

— Ми разом пройдемо пункти Рукавички. — Доус показала на комод. — Мерсі запустить метроном. Ритм повинен залишатися непорушним аж до завершення ритуалу.　

Алекс не бачила в цьому сенсу.　

— Не думаю, що в Тонісі були метрономи.　

— Ні, — погодилася Доус. — У минулому на варті стояла ціла група людей, які відбивали ритм на барабанах чи задавали його за допомогою інших інструментів. Але в нас немає групи, і ми не знаємо, на скільки все затягнеться. Ми не можемо ризикувати, якщо Мерсі знепритомніє або її щось перерве.　

«Цок-цок-цок». Бомба вже чекала нагоди вибухнути.　

— Ми почнемо знадвору, біля писаря, — повела далі Доус, — і позначимо вхід нашою змішаною кров’ю.　

Тернер похитав головою.　

— Це якесь сатанистське лайно.　

— Ні, — спробувала захиститися Доус. — Кров пов’яже нас і повинна розбудити Рукавичку.　

— Тож ми знатимемо, що на правильному шляху? — перепитала Алекс.　

Доус пожувала нижню губу.　

— Така ідея. Кожен прочанин має призначення, яке визначає порядок входження до Рукавички. Спершу солдат, потім учений, потім священник, потім принц. — Вона відкашлялась. — Гадаю, мені слід обрати роль ученої. Зважаючи на Тернерові релігійні погляди, він може посісти посаду священника.　

— Я можу бути солдатом, — запропонував Тріпп.　

— Ти принц, — виправила Алекс. — Я солдат. Піду першою.　

— Це означає, що саме ти замкнеш коло, — попередила Доус. — Останній відтинок доведеться пройти самій.　

Стерн кивнула. Саме так усе й мало бути. Це вона дозволила пекельній потворі зжерти Дарлінґтона в тому підвалі. І вона замкне коло.　

— Тоді, — повела далі Доус, — ми всі вже займемо свої позиції на подвір’ї. Кожні із чотирьох дверей будуть позначені кров’ю.

Нам знадобиться сигнал, аби ми всі одночасно рушили до середини подвір’я.　

Вона поклала на стіл металевий диск.　

— Камертон? — запитала Мерсі.　

Доус кивнула.　

— Десь у п’ятдесяті його зачарували, щоб забезпечити ідеальну гармонію. Сподіваюся, він допоможе нам синхронізуватися, якщо все… ускладниться.　

Алекс не хотілося занадто довго розмірковувати про те, що це могло означати.　

— Ми впевнені, що подвір’я — правильне місце?　

Доус показала на кілька клейких листочків, які причепила до плану подвір’я Селіна.　

— Четверо дверей. Четверо прочан. Чотири сторони світу. І написи теж не можуть бути збігами. Пам’ятаєш Дерево Пізнання? Його вирізьблено над кам’яним сонячним годинником на дверях бібліотекаря. «Неуцтво — то прокляття боже, а знання — крила, на яких злітаємо до неба».　

— «Генріх VI», — сказала Мерсі й вишкірилася, глипнувши на Алекс.　

Стерн теж їй усміхнулася.　

— І знову Шекспір.　

— А є ще оце.　

Доус підняла вгору фотографію з кам’яною таблицею чисел.　

— Судоку? — здивувався Тріпп.　

Памела зиркнула на нього так, наче непевна була, покласти його в ліжко з грілкою чи вдарити лопатою.　

— Це магічний квадрат із «Меланхолії» Альбрехта Дюрера. Хай у якому напрямку ти додаєш числа, сума завжди однакова. Гадаю, це жест у бік стримування.　

— Ідеальна загадка, у якій може застрягнути демон, — пояснила Алекс.　

— Саме так. І з-поміж усіх деталей на Дюрерових роботах ця насправді не має жодних причин опинитися на тому подвір’ї.　

— А що в центрі? — запитав Тернер. — До чого ми всі йдемо?　

Мерсі наморщила носа.　

— Там є фонтан, але видовище таке собі. Радше великий квадратний ставок із херувимчиками в кутках.　

— Його додали пізніше, — повідомила Доус. — Після того, як збудували бібліотеку. Тому що крізь каміння стало щось просочуватись.　

У кімнаті запала тиша.　

Тернер пошкрябав рукою голову.　

— Гаразд. Ми дісталися до середини. І що тоді станеться?　

Тепер Доус завагалася.　

— Ми спустимося. Не знаю, як саме це буде. Деякі люди описують галюцинації та справжнє відчуття падіння, інші повністю відривалися від тіла й відчували, наче злітають.　

— Чудово, — втрутився Тріпп.　

— Але це може бути пов’язано з дурманом.　

— Це отрута, — пояснив Тернер. — Я мав справу, де жінка вирощувала його на задвірках і додавала до лосьйонів та мазей.　

— Дурман справді має медичне застосування, — нагадала Доус.　

— Просто потрібна тверда рука.　

— Авжеж, — погодився детектив. — Ти збираєшся розповісти їм, як його ще називають?　

Доус кинула погляд у свої нотатки й промямлила:　

— Диявольська труба. Прочан помазують ним перед початком. Дурман послаблює зв’язок душі із цим світом. Здійснити перехід без нього не вдасться.　

— І тоді ми помремо, — додала Алекс.　

Тріпп нервово засміявся.　

— Метафорично, чи не так?　

Доус повільно похитала головою.　

— З того, що мені відомо, нас поховають живцем.　

— От лайно, — озвався Тернер.　

— Дієслово незрозуміле, — виправилася Памела. — Воно може означати поховання чи занурення.　

Тріпп відштовхнувся від стола.　

— А ми впевнені… Це слушна ідея?　

— Слушних ідей у нас немає, — відповіла Алекс. — Це все, що залишилося.　

Але Тріппові нерви не цікавили Тернера.　

— Отже, ми померли, — оголосив він, наче запитував, як дійти до банку. — А тоді що?　

Доус так сильно прикусила губу, що з’явилася тонесенька цівочка крові.　

— У якийсь момент ми зустрінемо Дарлінґтона — чи ту його частину, котра досі застрягла в пеклі. Помістимо його душу в посудину, потім повернемося на поверхню й віднесемо її до «Чорного В’яза». І ось там ми будемо найвразливішими.　

— У якому сенсі найвразливішими? — не зрозуміла Алекс.　

Тернер постукав по розгорнутій книжці, яка лежала перед ним.　

— Якщо ми не зачинимо Рукавичку, дещо може вирушити за нами назирці.　

— Дещо? — Голос Мерсі нарешті пролунав налякано, і Алекс мало не зраділа цьому.　

Дівчина мусила ставитися до всього серйозно.　

— Те, що ми робимо, вважається крадіжкою, — пояснила Доус. — У нас немає причин вважати, що пекло з легкістю віддасть його душу.　

Тріпп знову нервово засміявся.　

— Як у «Пекельному пограбуванні»^[50].　

— Ну… — зачудувалася Доус. — Так, правильно.　

— Якщо це воно, ми всі маємо отримати завдання, — не вгавав хлопець. — Злодій, хакер, шпигун.　

— Твоє завдання — вижити, — відрубав Тернер. — І переконатися, що ти не втнеш жодної дурниці, яка вб’є нас усіх.　

Тріпп підняв угору руки — як завжди, погоджуючись.　

— Жодних сумнівів.　

— Мусимо рухатися швидко й залишатися насторожі, — підкреслила Доус. — Доки дві частини Дарлінґтонової душі не об’єднаються, ми будемо мішенями.　

Для демонів, які їх переслідуватимуть. Для істот на кшталт Лінуса Райтера. А що, як він спостерігає за ними? Що, як він знає, що вони задумали? Алекс знову відчула, як підкрадається параноя і складається враження, наче кількість ворогів невпинно зростає.　

— А ти така певна, що ми знайдемо його душу? — звернувся Тернер до Памели.　

Вона витерла губу рукавом.　

— Його душа мала б хотіти поєднатися з другою половинкою, але все залежить від обраної нами посудини. Це має бути щось, що озветься до нього. На кшталт купчої на «Чорний В’яз» чи арманьяку, подарованого Мішеллю Аламеддін.　

От тільки купча згоріла до пня кілька місяців тому, а пляшка розбилася на друзки в «Сувої та ключі».　

— Типу грааля, — озвався Тріпп. — Це було б добре.　

— Може, книжка? — запропонувала Мерсі. — Першодрук?　

— Я знаю, що це може бути, — сказала Алекс. — Якщо мені вдасться його знайти.　

Доус якимось чином знову роздерла поріз на губі.　

— Це повинно бути щось цінне. Воно повинно мати владу над ним.　

Спогад Алекс не був її власним, він належав покійному Деніелові Табору Арлінґтону III, що дивився, як його онук змішує еліксир над мийкою в «Чорному В’язі», знаючи, що трунок може вбити малого, але не маючи змоги зупинити його. Вона пригадала, що саме Денні — Дарлінґтон — обрав замість горнятка тієї миті безрозсудного бажання: маленьку сувенірну коробочку з далекого минулого, з кращих часів, коробочку, яку він колись вважав магічною і заповзявся знову зробити її такою.　

— Це дорогоцінне, — запевнила дівчина.　

Мрія про світ за межами нашого, про втілену в життя магію. Шлях крізь шафу, а може, навіть шлях назад.　

25

Гелловін у кампусі вдень був млявий, наче мешканці соромилися свого бажання подуркувати: кілька студентів у плащах чи недолугих капелюхах, професор у светрі з гарбузом і акапельний гурт, що співав «Тайм воп»^[51] на сходах Двайт-голлу. А після вбивства декана Бікмена святкування було ще приглушенішим. Та навіть мовчазного збудження було достатньо, щоб завести Сірих. Вони були сповнені передчуття, духу свята, який панував в аудиторіях, бібліотеках і кімнатах гуртожитків. Алекс намагалася не зважати, але галас мерців — їхні зітхання, вигуки та балачки — складно було ігнорувати. Тихо було лише в Морзе — місці, де вбили Бікі. Живі не наважувалися святкувати там, а мертвим кортіло триматися подалі від місця вбивства.　

Алекс із Мерсі взялися за прикрашання вітальні, відшкодовуючи цим те, що доведеться покинути Лорін: повісили гірлянди паперових квітів на стелю та стіни, тож тепер приміщення скидалося на готичний садок. Коли вони розповіли подрузі, що збираються допомогти з батьківським обміном цукерок у церкві, куди ходила Мерсі, та відповіла лише: «Дівки, гірших за вас немає», і продовжила заклеювати згортки гофрованого паперу. Пізніше ввечері вона збиралася потусуватися з подругами, з якими грала в хокей.　

«Чарки або смерть» розпочалася близько восьмої. Алекс наливала шоти текіли, а Мерсі розкладала в склянки шоколад і гумових хробачків, доки Лорін вмикала музику у своїх суперкоротеньких шортах у стилі розпусної садівниці. Утім Алекс із Мерсі не торкалися алкоголю, а Стерн намагалася уникати ще й цукерок. Вона серйозно поставилася до інструкцій Доус, а це означало, що в неї паморочилося в голові від голоду, і це псувало настрій.　

Рано-вранці Алекс ходила до «Чорного В’яза». Забрала пошту, поклала Космо свіжу їжу й налила воду, а тоді пройшла в глиб першого поверху, до кабінету, звідки відкривався вид на садок.

Дівчина знала, що Дарлінґтон іноді працював тут; вона навіть покопирсалася в шухлядах дорогого дерев’яного стола, коли шукала записки про вбивство Нареченого.　

Утім кабінет здавався несхожим на решту будинку. Тому що належав старому. Це було велике похмуре приміщення з важкими панелями з темного дерева й каміном, який давно не використовували і який займав одну стіну. Єдині в кімнаті світлини — чорно-білі знімки Арлінґтонової фабрики гумового взуття: чоловік у темному костюмі тримає за руку неусміхнену дитину перед старомодним авто й весільна фотографія, зроблена, зважаючи на сукню нареченої, на зламі століть. Арлінґтони до того, як на них наклали прокляття і їхня блискуча власність перетворилася на непотріб.　

Коробочка стояла на столі — порцелянова, завбільшки з долоню, прикрашена сценою дитячих ігор у снігу. На зворотному боці кришки на петлях синім шрифтом серед сніжинок було написано: «Веселого Різдва бажає ваша родина “Гумового взуття Арлінґтона”!» — але нутрощі коробочки були поплямовані коричнево-червонястим. Від еліксиру. Дарлінґтонової спроби побачити інший бік, мрії, яка мало не вбила його й привела до Лети.　

— Та штука нагорі — це не Денні.　

Старий стояв біля Алекс. Вона відчула, як він повільно наближався, сподіваючись залізти до неї всередину, мріючи знову опинитися в тілі. Алекс була розбурхана сутичкою з Лінусом Райтером, сном про Дарлінґтона в колі, неприємним завданням лизати дупу Мішелі Аламеддін, постійним страхом, що від Ітона надійде чергова команда до того, як вона зможе виправити ситуацію. Але вона не збиралася ставати атракціоном для якогось квасного старого виродка, якого більше непокоїв власний спадок, ніж хлопчик, що потрапив у пастку цього замку.　

— То й що? — Дівчина обернулася до Деніела Табора Арлінґтона III в синьому халаті. — Дарлінґтон заслуговував кращого, ніж ти чи твій сраний син, і це більше не твій дім. «Смерть — мати краси», — гаркнула вона.　

Мусив же той Воллес Стівенс на щось згодитися. Старий з обуреним виглядом випарувався.　

Алекс глипнула на стелю, а наступне, що зрозуміла, — вона підіймається сходами і йде коридором. Вона не збиралася йти на другий поверх. Мала лише забрати коробочку й хутенько вшитися із «Чорного В’яза». Чи, може, вона брехала сама собі? Хіба їй не хотілося побачити Дарлінґтона перед їхньою спробою з Рукавичкою? Цього разу Алекс не намагалася боротися з тим, що керувало нею. Дозволила собі поплисти до тепла й золотавого сяйва бальної зали.　

Він стояв близько до краю кола, прикипівши до неї поглядом. Демон був такий, яким Алекс його запам’ятала: оголеним, звірячим, вродливим. Не юнаком, з яким вона розмовляла уві сні. Здавалося, спека закручувалася навколо них вихором, це було щось химерніше за просту зміну температури — заряд аж потріскував на шкірі. Захисне коло миготіло. Невже воно тоншало? Розчинялося, як у її сні?　

— Ми прийдемо за тобою, — повідомила дівчина. — Ти мусиш бути готовий.　

— Довго я не протримаюсь.　

— Повинен. Якщо… якщо це не спрацює, ми повернемося, щоб посилити захист.　

— Авжеж, можеш спробувати.　

До Алекс повернувся неприємний спогад про Лінуса Райтера, який розтягнувся на вершковій канапі, дозволяючи їй заподіяти йому біль.　

— Сьогодні вночі, — повторила вона.　

— Навіщо чекати?　

— Не так просто розібратися з Рукавичкою і зібрати гурт убивць, ладних вирушити до пекла. І Доус каже, що в нас кращі шанси в знаменну ніч.　

— Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці.　

Алекс хотілося, щоб це було правдою. їй страшенно кортіло підійти ближче, але страх усередині був не менший.　

— Це ти був уві сні? Він був реальним? А це?　

Дарлінґтонова усмішка була такою самою, як уві сні, коли він сказав:　

— Зараз не час для філософії, Стерн.　

Від цих слів волосся на руках стало дибки. Але було це підтвердження чи просто чергова загадка, якою дражнився демон?　

— Чому ти це робиш? — поцікавився він. Холодний демонів голос затремтів, і тепер він був лише Дарлінгтоном, наляканим, наповненим розпачливим бажанням знайти шлях додому. — Навіщо ризикувати своїм життям і душею?　

Алекс не знала, що відповісти. Вона ставила на кін своє майбутнє, материну безпеку, та й власну. І просила інших людей кинути свої життя на шальки терезів. Тернер вважав це священною війною. Мерсі хотіла оволодіти зброєю, яку використали проти неї. Тріппові потрібні були гроші. А Доус любила Дарлінґтона. Він був її другом, одним із небагатьох, хто завдав собі клопоту витратити трохи часу, аби ближче познайомитися з нею, і через це занадто дорогим, щоб втратити його. Але ким Дарлінґтон був для Алекс? Наставник? Захисник? Спільник? Жодне із цих слів не здавалося всеохопним. Невже якась її м’якотіла частина запала на золотого хлопчика Лети? Чи, може, то було щось, чому складніше дати ім’я, ніж коханню чи жазі?　

— Пам’ятаєш, як показав мені інгредієнти для еліксиру Гайрама? — запитала Стерн.　

Вона досі бачила, як він стоїть в арсеналі над золотим тиглем, а його граційні руки пурхають з абсолютною точністю. Він читав їй лекцію про обов’язки членів Лети, та вона майже не слухала. Дарлінґтон закасав рукави, і рухи м’язів його передпліччя бентежно відволікали. Алекс щодуху намагалася залишатися несприйнятливою до його вроди, але часом втрачала пильність.　

— Ми стоїмо між живими і мертвими, Стерн. Ми володіємо мечем, який ніхто інший не наважується підняти. І це наша нагорода.　

— Шанс померти мученицькою смертю? — перепитала дівчина.

— Дикунка. — Дарлінґтон похитав головою. — Наш обов’язок — битися, але понад усе наш обов’язок — бачити те, чого не побачать інші, і ніколи не відводити погляду.　

Зараз, стоячи в бальній залі, Алекс сказала:　

— Ти не відвернувся. Навіть коли тобі не сподобалося побачене в мені. Ти продовжував дивитися.　

Дарлінґтон перевів погляд, і його очі зблиснули, як вогонь у каміні. Золото і бурштин. Яскравий спалах і тінь.　

— Можливо, побачивши інше чудовисько, я впізнаю його здаля.　

Алекс здалося, наче її відштовхнула холодна рука. Слова здалися попередженням. І вона не була аж такою дурненькою, щоб проігнорувати це.　

— Можливо, — прошепотіла вона.　

Змусила себе розвернутися, вийти з бальної зали й піти темним коридором. Змусила себе не бігти.　

Може, вони були просто двома вбивцями, приреченими страждати в товаристві одне одного, двома проклятими духами, які намагалася знайти шлях додому. Може, вони були чудовиськами, яким подобалося, коли їм у вічі дивиться інше чудовисько. Але їх обох уже покинуло достатньо людей. Вона не стане наступною.　

Парні світочі　

Походження: Аквітанія, Франція; XI століття　

Дарівник: «Рукопис», 1959

Вважається, що їх винайшли ченці-єретики, аби приховати заборонені тексти. Чари залишаються сильними, доки ліхтарі запалені. Ті, хто стоїть за межами кола світла, наближаючись, відчуватимуть, як зростає страх. Можна використовувати й відповідно регулярно змінювати звичайні свічки. Подарунок зроблено після того, як зберігання світочів над нексусом «Рукопису» викликало розлад у чарах і двоє членів делегації 1957 року понад тиждень блукали в тіні.　

З Каталогу арсеналу Лети,

опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом

Гелловін — євангелістське свято. Якщо ви не святкуєте, доведеться ховатися від тих, хто це робить, аби вони не начепили на ваше обличчя маску й не взялися вимагати, щоб ви скакали й дуріли заради розваги.

Щоденник Реймонда Велша-Вітлі часів Лети (Коледж Сіллімена, 1978)

26

Вони зустрілися в бібліотеці об одинадцятій і причаїлися в одній із ніш у читальній залі «Лінонії та братів». Доус якось удалося вибрати точнісінько те місце, де Алекс полюбляла сидіти, читати й куняти, закинувши черевики на решітку обігрівача. Скільки разів вона дивилася на подвір’я крізь хвилясті шибки у вікнах, не знаючи, що розглядає портал до пекла?　

Вони облаштували пару світочів, прихоплених з арсеналу, у протилежних кутках біля входу до затишного куточка для читання. їхнє творіння було не зовсім чарами, а густою тінню, що відганяла всі допитливі погляди.　

За п’ятнадцять хвилин до опівночі гучномовець нагадав студентам, що бібліотека зачиняється. Люди, навантажені наплічниками й сумками, потягнулися на вулицю, щоб повернутися до гуртожитку чи квартири вимушеним маршем повз гелловінські вечірки. Після цього з’явилися охоронці та поводили променями ліхтариків по полицях і читальних столах. Алекс із рештою вичікували, спостерігаючи за мерехтінням світочів у кутках; усі вони без жодних на те причин притиснулися до стін і намагалися поводитися якомога тихіше. Тріпп був убраний у ту саму футболку поло, спортивну куртку й насунуту задом наперед бейсболку, що й під час їхньої планувальної вечері. Тернер був у дорогих на вигляд речах дляфітнес-клубу й пуховику. Доус — у своєму спортивному костюмі. Мерсі обрала камуфляжні штани й чорний светр і скидалася на найстильнішого члена якогось спецугрупування. Алекс була вбрана в спортивний костюм із логотипом Лети. Вона не знала, що принесе ця ніч, але стомилася втрачати ідеально добрий одяг через містику.　

Незабаром після півночі без попередження вимкнулося світло. Залишилися тільки тьмяні рятувальні вогники вздовж підлоги. У бібліотеці все стихло. Доус витягнула термос. Аби знешкодити сигналізацію, вона зварила ту саму негоду в чайнику, якою вони скористалися, щоб потрапити до Пібоді, от тільки настоювала чай довше й для нього знадобилася краще ізольована посудина.　

— Хутчіш, — підігнала вона. — Не знаю, скільки чари протримаються.　

Вони облаштували пост Мерсі на подвір’ї, а Доус і Алекс

допомогли дівчині натягнути соляні лати: рукавички, наручні^[52] и занадто великий для її голови шолом. У неї навіть був соляний меч. Усе справляло надзвичайне враження, та Стерн замислилася, чи могло б воно зупинити чудовисько на кшталт Лінуса Райтера. Коли Мерсі витягнула з кишені мензурку з еліксиром Гайрама, Алекс захотілося вирвати її з руки подруги. Проте час для застережень і занепокоєнь минув. Мерсі зробила вибір, і вона, їхня вартова, потрібна була тут. Алекс дивилася, як дівчина відкоркувала посудинку й перехилила вміст. Мерсі здригнулася й закашлялася, потім кліпнула й засміялась. Принаймні перша доза її не вбила.　

Коли дівчина влаштувалася біля водойми з метрономом, що цокав на землі біля неї, решта згуртувалися навколо стола охорони біля входу до бібліотеки, перевірили, чи не тиняються Трояндовою стежкою якісь студенти, а тоді вислизнули назовні.　

— Швиденько, — наполягала Доус, доки всі по черзі робили собі надріз на руці.　

— Треба було різати через долоню, — пожалівся Тріпп. — Як у фільмах.　

— У фільмах ніхто не інфікується, — кинув у відповідь Тернер. — І мені насправді ще знадобляться долоні.　

Алекс і не помічала, що під курткою в нього кобура зі зброєю. — Не думаю, що це вам якось допоможе в пеклі.　

— Але й не нашкодить, — відповів детектив.　

Доус витягнула з кишені слоїчок і капнула собі на великий палець оливу. Помастила нею кожному чоло. Це напевно був дурман.　

— Ми готові? — перепитала дівчина.　

— Дідько, так! — крикнув Тріпп.　

— Тихіше, — гаркнув Тернер.　

Проте Алекс оцінила хлопців ентузіазм.　

Доус глибоко вдихнула.　

— Починаймо.　

Усі торкнулися пальцями крові на руках.　

— Перший солдат, — сказала Доус.　

Алекс залишила плямку крові на кожній із чотирьох колон біля входу. Памела пішла назирці, залишивши свою кров поверх її, потім Тернер і нарешті Тріпп.　

Він подивився на калюжку їхньої перемішаної крові й відступив назад.　

— Як ми дізнаємося, чи…　

Його урвав звук, схожий на зітхання, порив вітру, наче десь розчахнулося вікно.　

Важкі дерев’яні двері під єгипетськими письменами зникли, не залишивши по собі нічого, крім темряви. Позаду них не було й сліду бібліотечної ніші, жодного знаку життя чи вогника. Здавалося, наче вдивляєшся в ніщо. З темряви зі стогоном виривався холодний вітер.　

— Ох, — видихнула Доус.　

Вони стояли мовчки, і Алекс збагнула, що попри всі балачки та приготування насправді ніхто не вірив, що це спрацює. Попри всі дива та жахи, які їй довелося побачити за проведений у Єлі час, їй самій не вдавалося купитися на те, що просто в них під носом сховано стежку до засвітів. Невже якийсь інший гурт дурників колись стояв на порозі, що прокинувся від їхньої крові, налякано тремтячи на краєчку цієї прірви? Доус присягалася, буцімто Рукавичкою ніколи не користувалися. Та Стерн знову змушена була замислитись: якщо це правда, навіщо взагалі її створювати?　

— Алекс перша, еге ж? — тремким голосом перепитав Тріпп.　

Від побаченої порожнечі вся її хоробрість похитнулася. Але часу на роздуми не було. Алекс чула, як вулицею наближаються люди. «Прийди за мною, Стерн, — сказав він. — Прошу».　

Дівчина торкнулася рукою порцелянової коробочки в кишені й переступила поріг.　

Нічого не сталося. Вона стояла в схожій на печеру ніші Стерлінга. І та була такою, як і раніше.　

Доус наштовхнулася на неї, і вони обидві відскочили з дороги, коли увійшли Тернер і Тріпп.　

— Не розумію, — озвався хлопець.　

— Ми мусимо пройти весь шлях, — пояснила Доус. — Це лише початок.　

Вони вервечкою рушили в ніші до муралу з Альма-матер: солдат, учений, священник і принц, загорнуті в морок. Дивна процесія почвалала вперед. Повернули біля муралу праворуч і позначили арки під Деревом Пізнання своєю кров’ю. Коридор за ними знову наче розчинився, немов їхня реальність відвалилася, залишивши по собі роззявлену пустку. Алекс іще раз глибоко ковтнула повітря, як дайвер, що готується зануритися, і ступила крок уперед.　

Вони пройшли повз скляні двері праворуч, крізь які Стерн увійде, коли настане її час. Солдат замкне коло. Пройшли коридором повз Смерть, що зазирала студентові через плече, й ступили до вестибюля, повного дерев’яних робіт Тіля Килюдини. Над ними Алекс змогла роздивитися лише чорні металеві силуети русалів із роздвоєними хвостами — чудовисько і людина, людина і чудовисько.　

Поріз у неї на руці почав затягуватися, тож довелося стиснути шкіру, аби знову заструменіла кров. Вони по черзі помазали двері поруч із кам’яним павуком під девізом Єльського університету. «Світло й істина». Коли двері зникли, залишивши просту чорну темряву, ці слова здалися жартом.　

— Це твій пункт, — прошепотіла Доус перші слова, відколи вони знову ввійшли до Стерлінга.　

Тріпп стиснув щелепи. І кулаки. Алекс бачила, що він злегка тремтить. Вона майже очікувала, що він розвернеться на сто вісімдесят градусів і подасться геть із бібліотеки. Натомість хлопець коротко й рішуче кивнув.　

Алекс швидко стиснула його плече. Легко було не ставитися до Тріппа серйозно, але він ішов до герцю з тим самим безформним жахом, що й кожен із них, і жодного разу не пожалівся.　

— Побачимося на тому боці.　

Вони рушили далі черговим вузьким коридором, який мав привести їх до кабінету університетського бібліотекаря. Тут було ще темніше, і стіни тиснули на них. Кабінет здавався не порожнім, а радше поспіхом покинутим, стілець біля стола стояв криво, папери височіли неохайними стосами. У цих дверях не було нічого примітного, але з протилежного боку вони були прикрашені великим кам’яним годинником і двома вітражами з лицарями на варті.　

Усі зробили свіжі порізи й залишили на одвірку свою кров, цього разу готові до чорного провалля, що відкрилося перед ними, і крижаного вітру, що майнув ізсередини.　

— Вище носа, — підбадьорив Тернер, стаючи на свій пост.　

Таємні двері були простісінько позаду них, поруч із великим кам’яним каміном, прикрашеним дратівливим католиком; вони були майже невидимі, якщо не знати, де саме на панелі шукати силует. Алекс і Доус увійшли до чергового темного крихітного вестибюля, який не мав справжньої мети, якщо ти не збирався обійти внутрішній двір по колу.　

Вони з’явилися в залі «Лінонїї та братів» на протилежному боці кімнати від ніші, де ховалися. Тут знову складалося враження, наче це місце покинули, наче людську відсутність можна було відчути фізично.　

Нарешті вони зупинилися перед споконвічним виходом на подвір’я, над яким на кам’яному одвірку золотими літерами було виведено ім’я Селіна.　

Алекс не хотілося залишати Доус тут. Вона не хотіла бути на самоті в цій темній, схожій на собор будівлі.　

— Усі ніші порожні, — зауважила Доус.　

— Справді? — цілковито розгубившись, перепитала Алекс.　

Доус тримала в руках срібний камертон, і голос у неї був тихий, але впевнений.　

— По всій бібліотеці можна побачити ці місця, ці кам’яні рами, де мала б стояти скульптура святого, як у соборі. Але всі вони порожні.　

— Чому?　

— Ніхто не знає достеменно. Дехто вважає, що гроші закінчились. Інші кажуть, буцімто архітектор хотів, аби будівля здавалася пограбованою. Наче всі її скарби вкрали.　

— А ти що думаєш? — поцікавилась Алекс.　

Дівчина відчувала, що вони на хисткій території, що ця історія, ці слова давали Доус змогу рухатися далі.　

— Не знаю, — відповіла та нарешті. — У кожного з нас свої порожнини.　

— Ми повернемо його додому, Доус. Ми виберемося із цього.　

— Я тобі вірю. Принаймні першій частині. — Дівчина глибоко вдихнула й розправила плечі. — Я вартуватиму.　

Алекс розмастила свою кров на дверях. Доус повторила те саме. Цього разу великі подвійні двері немов склалися під власною вагою, наче папірець, віднесений геть вітром. Стогін лунав голосніше, наче те, що чекало на протилежному боці темряви, знало, що вони йдуть.　

— Дивись, — озвалася Доус.　

Напис над дверима тепер був іншою мовою.　

— Що там написано? — запитала Алекс.　

— Не знаю, — відповіла Памела. Голос у неї був захеканий. — Я навіть алфавіту не впізнаю.　

Стерн довелося силою змусити ноги рухатись. Але вона знала, що далі не буде легше. Ніколи не бувало.　

— Приготуйся, — сказала вона Доус, а тоді знову минула двері й ще раз пройшла нішею.　

Солдат. Той, хто йде самотою. Альма-матер доброзичливо дивилася на неї згори, оточена митцями й ученими, стоячи поруч із метафорично оголеною Істиною.　

Аж опинившись простісінько навпроти муралу, Алекс зрозуміла, що саме змінилося. Тепер усі вони витріщалися на неї. Скульптор, ченець, Істина з люстерком, Світло зі смолоскипом. Вони спостерігали за нею, а людські риси, яких надав їм художник, більше не здавалися природними. Обличчя скидалися на маски, а очі, що дивилися крізь них, були занадто яскравими, живими та пронизливими від голоду.　

Алекс змусила себе піти вперед, стримуючи бажання озирнутися й подивитися, чи ніхто з них не звільнився від рами й не поповз за нею. Пройшла під Деревом Пізнання, зауваживши нішу для скульптури в центрі. Порожньо. Як вона не помічала цього раніше?　

Нарешті дівчина дісталася до скляних дверей, що мали привести її на подвір’я. Шибка із синьо-жовтим вітражем прикрашала вхід. Алекс подивилася вгору. Пророк Даниїл у ямі з левами.　

— Ми йдемо по тебе, Дарлінґтоне, — прошепотіла вона.　

Чула, як тихо цокав метроном.　

Дівчина знову торкнулася порцелянової коробочки в кишені. «Я гукав тебе від самого початку». Вона опустила палець у кров і провела ним по дверях.　

Двері зникли. Алекс вдивлялася в беззоряну пустку, відчувала її холод, чула, як здіймається вітер, аж раптом на тлі цього всього пролунав приємний тихенький подзвін до першої октави. «Ходімо зі мною. Ходімо зі мною». Алекс вийшла на подвір’я.　

Щойно її черевик торкнувся кам’яної доріжки, земля здригнулася.　

— От лайно, — верескнув десь ліворуч від неї Тріпп.　

Тепер вона бачила: звичайна ніч, Мерсі в центрі подвір’я, Доус, Тріпп і Тернер у кутках.　

Алекс пішла далі, рухаючись до фонтана й відмірюючи час за допомогою метронома. Кожний крок супроводжувався новим крихітним землетрусом.　

«Бум. Бум. Бум». Алекс ледве вдавалося втриматися на ногах.　

Попереду бачила Мерсі, у неї була паніка на обличчі — подруга намагалася не впасти.　

Тепер усі вони ледве зберігали рівновагу, каміння подвір’я здиблювалося під ногами, та метроном продовжував відлічувати час.　

Може, земля просто розчахнеться й проковтне їх. Може, Доус це мала на увазі під «зануренням».　

— Таке мало статися?! — крикнув Тріпп.　

— Продовжуймо! — загорлала Алекс, просуваючись уперед.　

— Фонтан! — зойкнула Мерсі.　

Квадратний фонтан переповнився, вода полилася через херувимчиків, зібралася калюжею на землі й прокладала собі шлях крізь тріщини між камінням, підбираючись ближче до людей. Алекс відчула дивне полегшення, що це не кров.　

Вода облизала її черевики. Вона була гаряча.　

— Вона смердить, — пробурмотів Тріпп.　

— Сіркою, — додав Тернер.　

«Це просто річка», — заспокоїла себе Алекс. Утім вона не знала, яка саме. Усі прикордоння були позначені річками, усі місця, де світ смертних робився нещільним і можна було потрапити до засвітів.　

Вони з бризками прокладали собі шлях далі, рівень води зростав, а люди продовжували йти вперед, ступаючи так само в ногу. Діставшись до фонтана, вони завмерли, витріщившись одне на одного, коли вода закипіла й з бульбашками потекла через стінки. Херувимчики на кутках фонтана тулилися в його центрі, прикипівши поглядами до порожнечі. Та, може, вони просто були на варті, чекаючи, доки відчиняться двері.　

Доус прикусила нижню губу; груди в неї здіймалися й опадали від коротких неглибоких подихів. Тріпп кивав, наче чув якусь таємну музику, бадьору пісеньку з якоїсь збірки «Джок джеме». Тернерове обличчя було суворим, губи стиснулися в рішучу лінію. Він був єдиним із них, хто мав бодай якийсь схожий досвід. Мабуть, свого часу детектив вибивав ногою чимало дверей, не знаючи, яка халепа могла причаїтися за ними. Та насправді це було зовсім не схоже, чи не так? Вони були прочанами. Вони були космонавтами. Вони були майже мертві.　

— На рахунок «три», — надтріснутим голосом скомандувала Доус.　

Вони взялися рахувати разом, та гуркіт води однаково заглушав голоси.　

Один.

Вітер раптом дмухнув сильніше, той холодний вітер, пориви якого з темряви відчував кожен із них. Тепер від нього здригнулися дерева на подвір’ї, закалатали шибки в рамах.　

Два.

Здалося, наче каміння під ногами розквітло сяйвом, і Доус задихнулася. Коли Алекс опустила погляд, там не було ні бруківки, ні трави. Вона дивилася у воду, яка дедалі прибувала.　

Доус кинула розпачливий погляд на Мерсі й простягнула їй срібний камертон.　

— Спостерігай за нами, — з благанням у голосі озвалася вона.　

— Біжи, якщо доведеться, — додала Стерн.　

Три.

Вони зустрілися поглядами й схопилися за стінки фонтана.

ПАДІННЯ

Алекс не пригадувала падіння, але раптом виявилося, що вона лежить горілиць у воді, швидко тонучи, і води річки змикаються над нею. Вона спробувала проштовхнутися до поверхні, але щось схопило її за зап’ястя, якась рука обвилася навколо талії. Дівчина закричала, відчуваючи, як ковтає воду. Чиїсь пальці залізли їй у рота, спробували увіп’ятися в очниці, вчепилися в шкіру на руках і ногах холодними й невблаганними лещатами.　

«Похована заживо». Це мало бути не так. Це повинно бути схожим на падіння, політ. Алекс спробувала гукнути Доус, Мерсі, Тернера, але їй у горло лізли ті пальці, викликаючи блювотні потяги. Вони були у вухах, проштовхувалися між ноги.　

А що, як Доус із рештою досі нагорі? Від цієї думки Алекс протнуло новою блискавкою жаху. Вона стрімголов кинулася в пекло, та що, як вони досі стояли на подвір’ї? Або злетіли вгору до якогось кращого світу, доки її шматували. Адже вона була проблемою. Вона завжди була проблемою. Єдиною справжньою грішницею в їхній компанії. Тернер що там накоїв? Підстрелив якогось поганця, виконуючи свій обов’язок, і це досі не давало спокою його свідомості скаута-орла^[53]? Доус убила Блейка, щоб урятувати життя Алекс. Дурбелик Тріпп, поза всяким сумнівом, ускочив у якусь халепу, з якої не зміг виплутатись.　

А от Алекс була ще тією штучкою. Вона взяла битку проти Лена, проти Аріеля, проти решти, і накоєне ніколи не позбавило її жодної хвилини сну. З протилежного боку щось уже чекало, щоб заявити на неї свої права. Воно довго чекало, а тепер учепилося в неї і не збиралося відпускати. Ті руки були голодними. Дівчина відчувала той самий апетит, що тягнув її через усе місто до «Чорного В’яза». Вона запевняла себе, буцімто це пов’язано з тим, що вона особлива, Колесоходка, але, можливо, справжня причина того, що Алекс була спроможна перетнути захисне коло, крилася в тому, що її місце було не серед смертних, законослухняних жителів цього світу. Її ніколи не карали за злочини, вона ніколи не відчувала каяття, і ось зараз надійде розплата.　

Здавалося, наче пальці чавили її гаками, що вгризалися в шкіру та кістки. Вона смикнулася й ковтнула повітря, гарячого й смердючого від сірки. Алекс це не займало. Вона знову могла дихати. Вода зникла. Пальці більше не стискали їй горлянку. Розплющити очі було боляче, але, зробивши це, вона побачила чорну ніч, падіння зірок, вогняний дощ. Вона падала? Чи летіла? Мчала до чогось чи тонула в темряві? Цього дівчина не знала. Піт струменів шиєю, звідусюди пашіло жаром, наче її варили у власному соку. Алекс важко гупнулася об землю, і від несподіваного удару з грудей вирвалося коротке уривисте схлипування.　

***

Вона спробувала сісти. Повільно стала розрізняти силуети в темряві… сходи, висока стеля. Дівчина поклала руку на підлогу, щоб спробувати звестися на ноги, і відчула щось гаряче та звивисте. Усередині все стиснулося, проте, коли вона подивилася вниз, там не було нічого, лише килимок зі знайомим візерунком та відполіровані дошки, а над головою височіла кесонна стеля. Де це вона? Пригадати не вдавалося. Голова боліла. Вона пішла відчинити двері, і Алекс крикнула їй, наказала зупинитися. Ні, все було не так.　

Пем спробувала змусити ноги поворухнутися. Торкнулася пальцями потилиці, болючого місця, де відчувала власний пульс, і відсмикнула руку, задихнувшись від болю. Чому вона не в змозі думати?　

Вона мала замовити піцу. Може, натомість удасться щось приготувати. Алекс пішла нагору, у душ. Вони горювали. Разом.

Вона пригадала, як декан Сендоу промовив ті жахливі останні слова. «Тут ні на кого не чекатимуть». На очах набрякли сльози, їй не хотілося плакати. Не хотілося, щоб Алекс побачила, як вона ридає, — і ось тоді вона насправді зрозуміла, де опинилася: біля підніжжя сходів «Іль-Бастоне», а навколо неї були розкидані скляні друзки. Дівчина знову торкнулася потилиці, цього разу готова до болю.　

Коли вона відчинила двері, хтось гупнув її об стіну. Нещасний випадок. Вона була незграбною. Загородила дорогу. У невдалий час у невдалому місці. Та хіба ж вона не замкнула двері? І чому вони досі відчинені? Де Алекс?　

Грала музика. Знайома їй пісня гурту «Смітс». Вона почула десь у будинку голоси, кроки, хтось побіг. Пем змусила себе підвестися, ігноруючи хвилю нудоти, від якої рот наповнився слиною.　

Вона почула, як на вулиці хтось завив, а тоді крізь вхідні двері увірвалися волохаті тіла. «Шакали». Вона бачила їх лише одного разу, коли Дарлінґтон викликав тварин. Дівчина притиснулася до стіни, але вони промчали повз неї — зграя з хутра й зубного клацання, від якої хмарою підіймався дикий тваринний запах пилюки, екскрементів і масної шерсті.　

— Алекс? — ризикнула озватися вона.　

Хтось увірвався, протиснувся повз неї.　

З Алекс усе було гаразд, чи не так? Вона була з тих дівчат, з якими завжди все гаразд. «Уціліла, — сказав колись Дарлінґтон із захватом у голосі. — 3 гострими кутами, але ще побачимо, чи добули ми діамант, еге ж, Пеммі?»　

Пем доклала всіх зусиль, аби всміхнутися. їй ніколи не подобалася та фраза про неогранений діамант. Це означало лише, що тебе різатимуть знову й знову, щоб наповнити світлом.　

Вона достоту не знала, чи хотіла, щоб Алекс облажалася. Коли їхня нова Данте прибула й вона вперше подивилася на кощаву дівчину з ручками-патичками та запалими очима, відчула певну втіху. Новенька нітрохи не була схожа на тих випещених гідних дівчат, які з’являлися тут раніше. Першим бажанням Памели було

нагодувати її. Але так, як годуєш дику тварину: обережно, терпляче й у жодному разі не з рук. Дарлінґтон, схоже, не розумів, що Алекс небезпечна. Хай вона ніколи нічого не просила в Доус. Не віддавала наказів і не висувала вимог. Вона прибирала власний безлад і потайки скрадалася, наче пацюк, який боїться, що його помітять коти з клуні. Не було жодних тобі «Чи не могла б ти зробити мені послугу й швиденько приготувати щось, аби я здивувала сусідів?» чи «Можна я закину кілька речей у прання?». Пем почувалася тривожною, ні до чого не здатною і вдячною одночасно. Дарлінґтон бурмотів щось, жаліючись на дівчину, але тієї ночі, коли вони пішли до Байнеке, усе змінилося. Вони повернулися, розколотили половину посуду й набралися як свині, а Пем натягнула навушники, увімкнула музику «Флітвуд мак» і робила все можливе, аби не зважати на них. Наступного ранку знайшла їх безтямних у вітальні, але честь і хвала Алекс — вона залишилась і прибрала разом із Дарлінґтоном.　

А потім він зник, і Доус не вдавалося пробачити цій дівчині, котра мчала світом, наче непередбачений наслідок, катастрофа для всіх і кожного, хто опинився поряд із нею.　

«Я мушу поворухнутися, — сказала вона собі. — Щось відбувається, щось дуже погане». З’явилося те нудотне відчуття, що й під час батьківських сварок.　

Щось у будинку здавалося неправильним. «Усе гаразд, зайчику, — казала її мати, поправляючи вночі ковдру. — 3 нами все гаразд».　

На мить Пем здалося, що в неї галюцинації або вона ось-ось відрубиться, але ні, світло справді миготіло. Вона почула, як на кухні падає посуд, потім угорі пролунав крик.　

«Алекс».　

Пем схопилася за бильце й потягнула власне тіло вгору сходами. Від жаху ноги налилися свинцем. Вона щодня боялася сказати щось не те, поставити не те запитання, принизитися. Стоячи в черзі й шукаючи дрібні гроші, відчувала, як шаріється, як гупає в грудях серце, думала про всіх людей, які чекають позаду неї. Уже цього було достатньо, щоб тіло затопило жахом.

Вона мала б звикнути до страху. Але, Господи, як не хотілося дряпатися нагору цими сходами. Вона почула чоловічі голоси, потім голос Алекс. Він звучав розлючено й так налякано. Алекс ніколи не звучала налякано.　

Раптом повз неї промчали шакали, дзявкаючи та скавулячи, мало не збивши дівчину з ніг. Куди це вони? Чому вони взагалі з’явилися тут? Чому вона почувається в будинку, де провела не один рік, наче чужачка?　

Нарешті вона дісталася до сходового майданчика, але не могла охопити розумом побачене. Повсюди була кров. Повітря було густим від мускусного запаху тварин. Декан привалився до стіни, стегнова кістка стирчала з плоті, наче несподіваний білий знак оклику, який не знайшов свого речення. Доус заніміла. Що це таке? Що тут відбувається? Таке не трапляється в «Іль-Бастоне». Таке тут недозволено.　

Алекс розтягнулася горілиць на підлозі, а на неї навалився якийсь хлопець. Він був вродливий — янгол із золотавими кучерями й найчарівнішим личком з усіх, котрі Памелі доводилося бачити. Він схлипував і тремтів. Вони скидалися на коханців. Він стискав у руках волосся Алекс, наче збирався поцілувати її.　

І в руках Пем теж щось було, щось тепле, з м’якеньким хутром і звивисте, щось живе. Вона відчувала долонями його серцебиття. Ні. То була просто скульптура, холодна й позбавлена життя, погруддя Гайрама Бінґема III. Воно стояло в них на підставці для ціпків біля вхідних дверей. Дівчина не пам’ятала, як узяла його, але знала, що має з ним зробити.　

«Удар його».　

Але вона не могла.　

Вона могла викликати поліцію. Могла втекти. Але камінь у її руках був занадто важкий. Вона не знала, як завдати комусь болю, навіть комусь жахливому на кшталт Блейка Кілі, навіть після того, як він зробив боляче їй. Блейк увірвався до будинку й залишив її стікати кров’ю на підлозі. Він покалічив декана. Він збирався вбити Алекс.　

«Удар його».　

Вона була маленькою дівчинкою на гральному майданчику, занадто високою, із занадто пишними грудьми, сформованою не так, як слід. Одяг не пасував їй. Вона плуталася у власних ногах. Горбилася на автобусній зупинці, намагаючись не реагувати, коли старшокласники проїжджали повз і кричали: «Покажи цицьки». У будь-якому кабінеті вона сідала на ослячу лаву й затискалася в куток. Налякана. Налякана. Усе своє життя налякана.　

«Я не можу».　

Вона була не такою, як Алекс чи Дарлінґтон. Вона була вченою. Вона була кроликом, боязким і безпомічним, без пазурів чи зубів. Єдиний вибір — бігти. Та куди їй бігти, якщо Дарлінґтон зник, і декан, і Алекс? Ким вона буде, якщо нічого не вдіє?　

Вона стояла над ними, дивлячись униз на хлопця й Алекс. Вона бачила їх із неабиякої висоти й тепер була янголом, а може, гарпією, що мчала донизу з мечем у руці. Вона підняла погруддя й опустила його на голову вродливого хлопчини. Його череп піддався з вологим і м’яким звуком, наче був зроблений із пап’є- маше. Вона не хотіла так сильно вдарити його. Чи хотіла? «Маленький зайчику, що ти накоїв?» Вона дивилася, як хлопець завалився на бік. Власні ноги підкосилися, і тепер дівчина заплакала. Не могла дати собі раду. Сама не знала, плаче за Блейком, Дарлінґтоном, Алекс чи самою собою. Памела зігнулася й виблювала. Чому кімната далі крутиться?　

Пем підвела голову, відчула на щоках прохолодне повітря й солоні бризки. Підлога смикалася туди-сюди, човен стрибав на хвилях. Вона вчепилася в мотузки.　

***

— Намагайся не відставати, Тріппе.　

Шторм не мав стати великою проблемою. Вони перевірили погоду. Як завжди. Температуру. Тиск. Прогнозовану швидкість вітру. Та щоразу, опинившись на човні, Тріпп страждав від　сверблячого відчуття паніки. З хлопцем усе було гаразд, якщо, крім нього, там був лише тато чи інші кузени, але якщо до них приєднувався Спенсер, він робився дивним. Здавалося, наче мозок просто припиняв виконувати накази.　

Руки й ноги здавалися більшими. Він робився повільнішим. Несподівано доводилося замислюватися, по-справжньому замислюватися, де ліво, а де право, лівий борт і правий борт, що було, трясця, просто смішно. Він ходив у море з дитинства. Просто Спенсерові все так добре вдавалося. Він їздив верхи й на квадроциклах. Ганяв на мотоциклах і машинах. Умів стріляти, заробляв собі на життя, мав власні гроші й завжди обіймав найвродливішу дівчину. Якусь чарівну жінку. Усі вони були досконалими й блискучими, а Тріпп почувався поруч із ними хлопчиськом, попри те що сам учився в Єлі, а Спенсер був усього на кілька років старшим.　

Тріпп навіть не розумів, чому це Спеснсер узявся керувати. Вони обоє брали участь у змаганнях із вітрильного спорту, як і його батько, але Спенсер просто приміряв на себе цю роль із широченною білозубою усмішкою. Частково це сталося завдяки його зовнішньому вигляду. Кутастий, цибатий. У нього не було того дитячого личка Гельмутів. Він мав чітко виражену щелепу й вигляд людини, з якою не хочеться зачіпатися.　

Спенсер завжди називав Тріппового батька сером. «Приємно опинитися на борту, сер, керувати цим човником — справжня мрія». Після цього він повісився Тріппові на шию і каркнув: «Тріппе, мужик!» — а тоді нахилився ближче й прошепотів: «Як справи, шматку лайна?».　

Коли хлопець закляк, Спенсер лише розреготався й сказав:　

— Намагайся не відставати.　

І так тривало цілий день. «Хапай ту мотузку! Закидай на лебідку! Верхнє плавуче вітрило готове? Ну ж бо, Тріппе, намагайся не відставати!»　

Шторм, що налетів, не був потужним. Не був страшним. Принаймні він таким, схоже, нікому не здавався. Тріпп натягнув рятувальний жилет, повісив на шию тоненьку змійку тканини й

зав’язав навколо талії, стоячи на східному трапі. Жилет був майже непомітний — він не надується, доки не вдариться об воду, — тож що в цьому було такого?　

Та, щойно побачивши його, Спенсер мало живота не надірвав.　

— Що за фігня з тобою? Це просто дощик, придурку.　

Тріппів батько лише подивився на небо й засміявся, його волосся розвівалося на вітрі.　

— Ось нарешті приємна погодка!　

Тріпп ненавидів це. Сіра піна набрякала, наче згорблені плечі якоїсь великої тварини, кидаючи човен, бавлячись із ним. Море під ногами відчувалося по-справжньому: яке воно велике, як мало його щось займає, з якою легкістю воно може розчавити щоглу, роздушити корпус, потопити їх усіх, недбало здвигнувши плечима. Єдине, на що він був здатний, — міцно триматися (одна рука за себе, друга за корабель — таке було правило, так само, як рятівний жилет), змушувати себе посміхатися й молитися, щоб не виблювати, інакше доведеться слухати про це до кінця життя.　

Та обдурити Спенсера не вдалося.　

— Напудив у штанці, дівчиську? — вишкірився він. — Намагайся не відставати.　

Тріппові хотілося крикнути, аби він урешті відчепився від нього й дав спокій. Але це лише погіршило б ситуацію. «Хіба ти не розумієш жартів, Тріппе? Господи Ісусе».　

Єдиним варіантом було надалі вдавати, що він теж у справі, що він любить Спенсера так само, як решта, що все це класні приколи. Жалюгідно було лякатися такого дрібного шторму чи свого недоумкуватого, задиркуватого кузена. От тільки Тріпп мав повне право боятися їх обох. Принаймні шторм був просто штормом. Він не збирався йому нашкодити. А от Спенсер був чимось іншим.　

Коли Тріппові виповнилося вісім, усі зібралися в їхньому родинному домі, щоб відсвяткувати його день народження. Спенсер уже тоді був придурком, але того дня він не займав Тріппа. У нього був день народження, а це означало, що будуть його друзі, новенька «Плей стейшн» і морозиво, яке йому подобалося, хай навіть Спенсер відсунув свою мисочку з морозивом і печивом, кинувши: «Ненавиджу це гівно».　

Тріпп з’їв торт, розгорнув подарунки й грався в басейні, аж доки його друзі розійшлися по домівках і залишилися самі родичі. Він згорів на сонці. Того вечора вони замовили кухаря. Малий почувався ледачим і щасливим, а коли думав про те, що завтра не треба йти до школи, що попереду решта вихідних і можна бити байдики, здавалося, наче з кожним вдихом він ковтає сонячне світло.　

Він плавав собі на мілині з новою маскою, коли, випірнувши, побачив, що Спенсер стоїть біля басейну в довгих серферських шортах, а біляве волосся з вигорілими на сонці пасмами звисає на очі так, що вираз обличчя неможливо прочитати. Тріпп оглянув подвір’я. Він уже вивчив, що Спенсер рідше щипається й б’ється, коли поряд хтось є. Але Тріппів батько зі своїм молодшим братом вішали волейбольну сітку з протилежного боку газону. А мати з рештою кузенів, напевно, уже зайшли в будинок.　

— Як справи? — пискнув він, уже рушаючи до східців.　

Але Спенсер був швидший. Він завжди був швидший. Майже нечутно кинувся у воду й ляснув Тріппа по грудях, відштовхнувши його назад.　

— Гарний день? — запитав Спенсер.　

— Авжеж, — відповів Тріпп, сам не зрозумівши, чому раптом так налякався, і намагався не розплакатись.　

Не було жодних причин плакати.　

— Тобі потрібне святкове занурення. Двадцять секунд під водою. Це дрібниця. Навіть для такої маленької сучки, як ти.　

— Я готовий.　

— Серйозно? — недовірливо перепитав Спенсер. — Чуваче, тільки я подумав, що ти крутий. А ти кажеш мені, що не впораєшся з кількома секундами під водою?　

Тріпп знав, що це пастка, але… а що, як ні? Що, як він просто це зробить, і між ними зі Спенсером усе буде гаразд, вони потоваришують, як Спенсер товаришував з усіма навкруги. «Я подумав, що ти крутий». Він буде крутим.　

— Просто запхати голову під воду на двадцять секунд?　

— Ага, але якщо ти така ссиклива сучка…　

«Він не збирається мене втопити, — подумав Тріпп. — Він мудак і трохи протримає мене під водою, але насправді не збирається мене вбити. Хоче спробувати налякати, але я йому цього не дозволю». Тріппові неабияк сподобалася ця ідея.　

— Гаразд, — озвався він. — Двадцять повних секунд. Засікай.　

І він занурив голову.　

Спенсерові руки на плечах Тріпп відчув майже одразу. Він знав, що Спенсерові кортить, аби він борсався, тож не збирався цього робити. Він збирався заклякнути, затамувати дух, залишатися спокійним. Тріпп повільно подумки лічив секунди. Він знав, що Спенсер довше протримає його під водою, і до цього теж був готовий.　

Спенсер штовхнув його нижче й натиснув на груди ногою. «Не панікуй, залишайся спокійним». Друга хлопцева нога тиснула Тріппові на живіт, намагаючись вичавити повітря, і малому довелося трохи піддатися — на поверхні з’явилися бульбашки. Спенсерова права ноги помандрувала кудись, і Тріпп зрозумів, що той робить, за кілька секунд до того, як п’ятка увіп’ялася йому в пах, а пальці — в яєчка.　

Тепер Тріпп звивався, пришпилений до дна басейна, намагаючись скинути Спенсера. Він знав, що кузен насолоджується цим, і ненавидів себе за те, що реагує, ненавидів те, як свербіла шкіра від дотику ноги з пальцями-нишпорками. Свідомість відмовлялася співпрацювати. У грудях боліло. Він перелякався. Чому він узагалі вирішив, що впорається із цим? «Він відпустить мене. Мусить відпустити». Спенсер був жорстокий, але не психопат. Він не був убивцею. Він був просто придурком. Та що Тріпп насправді знав про те, як задалеко той може зайти? Спенсер полюбляв здіймати безлад. Він насипав чилі в собачу їжу і реготав аж до сліз, коли собака скавчала й плакала. А якось, коли Тріпп іще був дуже маленький, Спенсер не пускав його до вбиральні, знову й знову бив об стіну з криками: «Пінбол! Пінбол!» — аж доки він на намочив штанці. Тож, може, Спенсер був справжнім поганцем на кшталт тих, про яких пишуть у книжках і показують у кіно. Тепер він напевно сміявся, насолоджуючись тим, як Тріпп намагається скинути його.　

«Яка дурнувата смерть», — подумав хлопчик, здаючись, коли розтулив рота й вода потекла до горлянки, у носі різко віддало хлоркою, жах став абсолютним, коли він рвонув Спенсерові щиколотки, і запала суцільна темрява.　

Наступне, що він пам’ятав, — батькове засмагле обличчя. Тріпп кашляв і не міг зупинитися, біль у легенях був пекучий і тиснув, наче груди зайнялися вогнем і вигоріли всередині.　

— Він дихає! — крикнув батько.　

Тріпп лежав горілиць на траві, над ним було синє небо, маленькі й ідеально вишикувані, наче в мультику, хмарки. Материні стиснуті в кулаки руки притискалися до рота, щоками струменіли сльози. Над собою хлопчик побачив кузенів, свого дядька, Спенсерового батька, і самого Спенсера з примруженими очима.　

Він намагався показати на нього, промовити якісь слова, доки батько саджав його. «Спенсер навмисно це зробив». Але занадто заходився кашлем.　

— Усе позаду, друже, — сказав батько. — 3 тобою все гаразд. Просто дихай. Ковтай повітря повільно.　

«Він намагався вбити мене».　

Але холодний Спенсерів погляд прикипів до нього, і Тріппові здавалося, наче він досі пришпилений до дна басейну. Спенсер був не такий, як він, був не такий, як усі решта. Чого б він тільки не зробив?　

Наче у відповідь Спенсер розридався.　

— Я думав, він просто жартує, — сказав він, стримуючи схлипування. — Я не зрозумів, що він у халепі.　

— Гей, — озвався Тріппів батько, поклавши руку хлопцеві на плече, — це був нещасний випадок. Я просто вдячний, що ти кинувся до нього, коли зрозумів.　

Напевно, хтось подивився на басейн, виявив забагато цікавості. Спенсерові довелося діяти швидко, удати, наче він намагався

врятувати Тріппа. Та й хто б подумав інакше? Хто міг собі уявити?　

— Може, нам відвезти його до шпиталю? — запитала Тріппова мати.　

Спенсер злегка хитнув головою.　

Усі витріщалися на Тріппа, переживали за нього. Лише Спенсерова мати стояла поодаль від кола; лише вона спостерігала за сином. Очі в неї були занепокоєні. А може, налякані. «Вона знає, хто він такий».　

— Зі мною все гаразд, — хрипко промовив Тріпп, і Спенсерові губи розтягнулися в посмішці, яку він приховав за черговим схлипуванням.　

Після того нічого не змінилося. Але Тріпп обачно ніколи більше не залишався з кузеном наодинці.　

Навіть у восьмирічному віці Тріпп розумів, що він не такий кмітливий, чарівливий чи гарненький, як Спенсер. Він знав: якби того дня тицьнув пальцем і розповів правду, йому б ніхто не повірив. Сказали б, що він щось не так зрозумів, а може, навіть що з ним щось не так, якщо він про таке думає. Він став би чудовиськом. Тож, можливо, зрештою дещо таки змінилося, щось усередині Тріппа, адже тепер він зрозумів, що Спенсер завжди перемагатиме, та навіть гірше — він зрозумів чому. Спенсер перемагатиме, тому що більше подобається всім. Навіть Тріпповим батькам. Ось так просто. Це розуміння оселилося в грудях, повисло на серці тягарем, що залишався з малим іще довго після того, як припинили боліти легені й стихнув кашель. Від цього він зробився лякливим, незграбним і саме через це десять років по тому, потрапивши на човні в невеличкий шторм, Тріпп став єдиним, хто бачив, як Спенсер зник у морі.　

Це сталося швидко. Спенсер полюбляв підкрадатися до Тріппа, лякати його, намагався змусити впустити щось чи просто щосили садонути під ребра. Тому Тріпп завжди стежив за тим, де зараз його кузен, і бачив, як Спенсер упевненим кроком рушив на протилежний бік палуби й пригнувся під гіком. Його тіло ховалося за гротом, лише ноги виднілися, і Тріпп якусь секунду

не міг зрозуміти, що саме він робить. Решта була зосереджена на власних завданнях, на тому, щоб подолати шторм. Тріпп озирнувся на батька, який тепер став за стерно, прикипівши поглядом до горизонту.　

Тріпп побачив, як Спенсер потягнувся, перехилився через загорожу, щоб схопити мотузку, яка зіслизнула з палуби й тягнулася водою. Це було погано — не можна, щоб штерт засмоктало під човен, інакше він обплутає румпель чи кіль, — але Спенсерові варто було покликати на допомогу. Натомість він перевісився через загорожу, витягнувши обидві руки. Тріпп устиг подумати: «Одна рука за себе, друга за корабель», перш ніж ударила хвиля — сірий струмінь води, котяча лапка, що збиває іграшку, — і Спенсер зник.　

На коротесеньку мить Тріпп заклякнув. Навіть розтулив рота, щоб крикнути. А потім просто… не зробив цього. Роззирнувся, збагнув, що всі досі поглинуті своїми завданнями: люди напружено перекрикувалися, але раділи вітру й рясному дощу.　

Повільно, без поспіху Тріпп повторив Спенсерів шлях — пригнувся під гіком, потім випростався, захований від решти, як щойно був його кузен. Він бачив хлопця в сірих хвилях, його червона вітрівка нагадувала попереджувальний стяг, а голова зникала й виринала. І Спенсер його теж бачив. Тріпп у цьому не сумнівався. Він підвів руку, несамовито махаючи, і закричав, але вітер відніс слова геть. Тріпп був так близько, що бачив роззявлений рот, але не був певен, чи почуте було кузеновим плачем чи його власною вигадкою.　

Він знав, що кожна секунда важлива, що відстань між човном і Спенсером зростає щомиті. Загорожа під його долонею звивалася, наче гаряче тіло, вкрите м’якеньким хутром. Тріпп відсахнувся, притиснув руку до грудей, але там не було нічого, лише холодний метал.　

Ще було трохи часу, щоб виправити все. Він знав це. Пам’ятав вправу «людина за бортом». Його завданням було не відводити погляду від Спенсера й кликати на допомогу, тримаючись однією рукою за загорожу, а другою — показуючи на хлопця. Занадто просто було загубити людину серед усіх тих гребенів і западин між хвилями. Екіпаж підведе човен ближче. Вони кинуть мотузку й витягнуть Спенсера з води, а той штовхне його й захоче дізнатися, чому він не ворушився швидше, якого хріна з ним не так. Тріппів батько теж здивується. Спенсер не буде наляканий, тільки розлючений. Тому що Спенсер завжди перемагає.　

Тепер його ледве було видно. Рятівний жилет утримав би його на плаву. Якби він його надягнув. Тріппові довелося примружитися, щоб розгледіти у воді червону вітрівку.　

Він узявся за загорожу однією рукою й опустився, щоб сісти, адже так було безпечніше — так його навчали. А потім потягнувся й схопив мотузку, яка звісилася через край, ту, яку намагався затягнути назад Спенсер.　

Тріпп востаннє глипнув через плече на свинцеве море, повне голодних хвиль, що тільки й чекали свого часу.　

— Намагайся не відставати, — прошепотів він і взявся перетягати мотузку.　

Склав її охайно, відчув, як вона легко рухається в руках, його тіло наповнилося новою грацією, вузли нагадували про добре відому пісню.　

Хлопець відчув, як із його серця нарешті впав тягар. Дощ бризкав на щоки, але він не боявся.　

Це була лише негода. Море заспокоїлося. Він упевнено стояв на ногах.　

***

— Це лише дощик, — сказав Кармайкл. — Боїшся розтанути, солоденький?　

Тернер змусив себе засміятися, адже Кармайкл вважав себе кумедним, і, трясця йому, часом так і було.　

День був холодний, вулиці — гладенькі й чорні, наче волога шкіра вугра, підперезані кучугурами брудного снігу, що осідали під дощем. Це навіть не був справжній дощ, просто мжичка, від　якої Тернерові розпачливо хотілося до гарячого душу. Якби гівняні ранки Східного узбережжя продавалися на ринку, Нью- Гейвен вистрілив би до небес.　

Кармайкл розвалився поруч із ним, убраний в один зі своїх потріпаних костюмів із магазину «Менз вергауз», і вистукував пальцями ритм «Ві вілл рок ю», як робив завжди, коли йому кортіло закурити. Його дружина, Андреа, вимагала, аби він покинув, і Кар докладав усіх зусиль.　

— Вона навіть не цілувала мене, доки я не протримався місяць без курива, — жалівся він, закидаючи до рота жуйку. — Каже, це брудна звичка.　

Тернер погоджувався, і йому хотілося надіслати Андреа букет за те, що вона змусила Кармайкла покінчити із цим. Він навіть не був певен, чи вивітриться колись дим із його сидінь. Тернер міг би сказати «ні» того першого дня, коли підібрав Кармайкла перед його охайним жовтим будиночком із порослим дерном газоном. Йому просто забракло духу.　

Кріс Кармайкл був практично живою легендою. Він працював в органах двадцять п’ять років, став детективом у тридцять, а відсоток розкритих ним справ був такий високий, що рядові називали його Піщаною Людиною^[54], адже, читаючи той перелік, можна було заснути. Кармайкл не ловив грьобаних ґав.　

Якщо він був твоїм «ребе», ти отримував гучні справи, підвищення, а може, навіть грамоти. Кар із друзяками повели Тернера випити, коли він заслужив своє місце в команді, і якоїсь миті тієї ночі, розпливчастої від алкоголю та бекання гурту, який погано переспівував «Джорні», Кармайкл гупнув Тернера по плечу, нахилився й наполегливо поцікавився:　

— Ти з хороших?　

Тернер не попросив пояснень, не сказав йому забиратися зі своїми нісенітницями подалі. Тільки всміхнувся й відповів:　

— Достобіса правильно, сер.　

Кармайкл — Великий Кар — розреготався, схопив Тернера за потилицю м’ясистою рукою і сказав:　

— Так я і думав. Тримайся біля мене, малий.　

Це був дружній жест. Так Кармайкл повідомив усіх, що Тернер заслужив його схвалення й протекцію. Це було добре, і Тернер казав собі, що має радіти. Але його не покидало бентежне відчуття, що світ роздвоївся, що в якійсь іншій реальності Великий Кар кладе руку йому на голову й штовхає на заднє сидінняполіційної автівки.　

Цього ранку він підібрав Кармайкла, і вони сходили за кавою до «Данкін». Тобто Тернер сходив. Він був молодшим детективом, а це означало лайняну роботу в лайняну погоду. Він завжди носив із собою парасольку, що завжди змушувало Кара хихотіти.　

— Це лише дощик, Тернере.　

— Це лише шовковий костюм, Каре.　

— Нагадай мені познайомити тебе з моїм кравцем, аби ми підшили твої завищені стандарти.　

Тернер усміхнувся й поспішив до крамниці з пундиками, де прихопив дві чорні кави й кілька сендвічів на сніданок.　

— Куди прямуємо? — поцікавився, знову прослизнувши до машини й віддавши напарникові каву.　

Кармайкл посовався на сидінні, намагаючись улаштуватися зручніше. У молоді роки він був боксером, і нікому досі не хотілося підставлятися під його правий хук, але кремезні плечі вже трохи похилилися, а черевце нависало над ременем.　

— Отримав наводку, що Тутанхамон може ховатися в дуплексі на Очед-стріт.　

— Знущаєшся? — перепитав Тернер, а серце вже скаженіло в грудях.　

Це пояснювало, чому Кар був сьогодні вранці такий дратівливий. Вони працювали над серією зломів і проникнень у районі Вустер-сквер та весь час поверталися з порожніми руками. Здавалося, наче вони б’ються головами об стінку, доки один із Кармайклових інформаторів не вказав їм на Делана Таттла, дрібного злодюжку, котрий вийшов з Осборну^[55] за кілька тижнів до того, як розпочалися проникнення. Його стиль пасував до цих　крадіжок, але за адресою, де його зареєстрував наглядовий офіцер, нікого не було, а всі сліди давно захололи.　

Тепер Тернер принаймні міг трохи розслабитися. Кармайкл того ранку був заведений до межі, очі аж палали від збудження. Спочатку Тернер подумав, що Кар під кайфом. Так траплялося — не з Кармайклом і рідко з детективами, але коли працюєш патрульним декілька змін поспіль, нюхнути трохи адеролу (або коксу, якщо вдавалося роздобути) не було чимось нечуваним; лише так можна було протриматися й не тягнутися дванадцяту годину підряд, наче сновида.　

Тернер, звичайно, завжди був чистий. Йому й так доводилося викручуватися, без того щоб ще перейматися через аналіз сечі. І він ніколи не мав проблем із тим, щоб залишатися бадьорим на службі. Найкраще це описав його батько: «Якщо взяв собі за звичку піклуватися про щось, то вже ніколи її не втратиш». Еймон Тернер володів майстернею з ремонту електротехніки й кінець-кінцем помер перед рядком уживаних стереосистем і дівіді-програвачів — не від рук підлітків, котрі час від часу налітали на майстерню, сподіваючись знайти там плаский телевізор чи якісь приховані скарби, а від серцевого нападу, що підкосив його без зайвого галасу. Справи в майстерні вже давненько були не дуже, тож батькове тіло знайшли аж надвечір, коли Наомі Лашен прийшла забрати свій древній прес для паніні. Тернер казав собі, що це не аж така погана смерть, та насправді мучився думками про те, що його батько самотньо помирає в кімнатці, напхом напханій старим одороблом, долаючи шлях, який кінець-кінцем пройде кожна людина.　

А тепер Тернер зі скреготом вилетів із паркувального майданчика й помчав до Кенсінґтону.　

— Як ти хочеш це влаштувати?　

Кар відкусив від сендвіча чималий шматок.　

— Поїдьмо по Ельм, повз автомайстерню. Там зорієнтуємося. — Він скоса глипнув на напарника й усміхнувся; підборіддя було масне від жиру. — Твоя маленька грозова хмарка на сьогодні повернулася додому?　

— Ага-ага, — засміявся Тернер.　

Тернер був людиною настрою. Так було завжди. Він мусив стежити за цим. Якщо люди занадто часто піддаються поганому настрою, від них раптом починають триматися подалі, запрошення перехилити чарочку зникають, ніхто не кличе на поміч, коли потрібна додаткова пара рук. Цього достатньо, щоб покласти край кар’єрі. Тож Тернер намагався всміхатися, розслабити плечі та спростити життя всім навкруги. Але сьогодні він прокинувся, відчуваючи, як тисне той тягар, свербіж на потилиці, відчуття, що насуває щось лихе. Гівняна погода й слабенька кава теж не допомогли.　

Тернер ще з дитинства відчував наближення проблем. Він без жодних зусиль помічав людину під прикриттям, завжди знав, коли з-за рогу мав виїхати патруль. Його друзі вважали це моторошним, але батько казав, що це лише означає, що він природжений детектив. Тернерові подобалася ця думка. Він не мав особливих талантів до спорту, мистецтва чи навчання, але відчував людей та їхні наміри. Він знав, коли хтось хворів, наче міг відчути це нюхом. Знав, коли хтось брехав, хай навіть сам не розумів, звідки йому це відомо. Просто з’являвся той свербіж на потилиці, який підказував йому бути уважнішим. Тернер навчився прислухатися до того відчуття й знав: якщо продовжуватиме всміхатися, приховуючи темні закутки серця, людям подобатиметься базікати з ним. Він міг витягнути з мами, брата чи друзів або навіть учителів трохи більше, ніж вони збиралися розповісти.　

А ще Тернер дізнався, що варто очікувати присоромленого виразу на їхніх обличчях, коли вони збагнуть, як багато розповіли. Тож тренувався не виявляти забагато симпатії чи й узагалі забагато цікавості. Так люди могли переконати себе, що не сказали нічого такого, чого варто соромитись. Не почувалися слабкими чи приниженими й не мали причин уникати його. І ніхто не підозрював, що Тернер запам’ятав кожнісіньке слово.　

В органах його називали Чарівним Принцем, зводячи всю його роботу зі свідками та інформаторами лише до зовнішнього вигляду. Але колеги не розуміли, що чари, які змушували злочинця розповідати про свою маму, про собаку, про допомогу другові, який щойно вийшов із тюрми, були тими самими чарами, через які поліціянти базікали про життя й проблеми за чарчиною в «Джеронімо».　

Свербіж зазвичай з’являвся перед тим, як дзвонив телефон і надходили погані новини або хтось неприємний стукав у двері. Але відколи Тернер почав службу в органах, він постійно залишався на сторожі, наче завжди був певний, що ось-ось станеться щось погане. Він не знав, як відрізнити таку параною від справжньої небезпеки.　

— Передовсім, — сказала його мати, коли він повідомив, що вступає до академії, — навіщо просити турботи залишитися надовше?　

Вона хотіла, щоб він став правником, лікарем, дідько забирай, хай навіть власником похоронного бюро. Що завгодно, тільки не поліція. Друзі його висміювали. Але він завжди був відособленим, розумником, черговим.　

— Наглядач, — якось сказав йому брат. — Що не кажи, але видно, що тобі подобаються той жетон і пушка.　

Тернер не думав, що це правда. Здебільшого. Він чимало балакав про потребу змінити систему зсередини, про те, що служить добру, і говорив щиро. Він любив свою родину, любив свій народ. Він міг бути їхнім мечем і їхнім захисником. Мусив вірити, що міг би. Дошка пошани в академії просто таки мріяла про нього, аби ще дужче покращити статистику. На ній було достатньо чорних та коричневих облич, і кожен поводився взірцево. Але поведінка змінювалася, щойно вдягаєш форму. Тоді все перетворювалося на «нас проти них», Тернер відчував постійних жах, щоразу перетинаючи невидиму лінію між роботою і своїм рідним районом. Коли він став детективом, ситуація ще погіршилася — змінилася на постійне відчуття застереження, ніколи не доведеного та не спростованого.　

І чимало халеп таки сталося, але Тернер заповзявся не дозволити їм допекти собі. «Це тривала гра», — казав він собі,

потерпаючи від грубощів «дідів». Переживи кепські завдання заради видатної кар’єри, заради того, щоб дістатися вершечка гори, звідки насправді буде видно, що саме слід зробити, де він матиме владу для цього. Тернер знав, що зможе стати легендою, як Великий Кар, навіть кращим за Великого Кара. Але для цього доведеться страждати. Йому в черевики клали лайно, і він вступав простісінько в нього й тинявся роздягальнею, удаючи, наче не помітив, і змушуючи всіх реготати. Якось найняли шльондру, котра задерла сукню й трахалася з кийком на капоті його машини, а він сміявся, викрикував щось підбадьорливе й удавав, наче насолоджується ситуацією. Він гратиме в їхню гру, доки їм не набридне. Таку угоду Тернер уклав із самим собою.　

Йому вернулося сторицею, коли напарник Кармайкла пішов на пенсію, а Тернер отримав його місце. То була робота Великого Кара. Тернерові хотілося вірити, що він заслужив місце, ретельно ставлячись до своїх обов’язків, або тому, що був по-справжньому видатним детективом, або через те, що Кар поважав його амбіції. І все це могло бути правдою, але водночас хлопець знав, що завдячує тому, що Кармайклові хотілося, аби люди бачили, як він товаришує з Чорношкірим. Кар старішав, наближався до пенсійного віку, а його особова справа не була бездоганною. Там був запис про сумнівний постріл — малий був озброєний, але однаково дитина, — і кілька скарг від підозрюваних, котрі звинувачували детектива в грубості. Усе це було в минулому, але такі штуки мають звичку повертатися й кусати тебе за дупу, якщо не поводитимешся обережно. Тернер був прикриттям. І це було нормально. Якщо партнерство з Кармайклом допоможе піднятися вгору кар’єрними щаблями, він залюбки гратиме роль його коричневого щита.　

Коли вони вже були за кілька кварталів від дуплекса, Тернер насупився.　

— Ти впевнений, що це надійний слід? — поцікавився він.　

— Думаєш, мій інформатор грає мені мізки?　

Тернер кивнув убік занепалої будівлі, де на вкритому багнюкою подвір’ї лежали повалені смітники, під’їзна доріжка була вкрита　

снігом, а на ґанку височіли купи поштової реклами.　

— Скидається на попередження.　

— Курва, — озвався Кармайкл.　

Іноді інформатори викликали копів, коли хотіли вижити з будинку сквотерів. Стовідсотково не було схоже, наче в дуплексі хтось живе. Принаймні хтось, хто платить за оренду.　

Дощ змінився туманом, і вони посиділи, насолоджуючись теплом у машині, доки двигун працював ухолосту.　

— Ходімо, — вирішив Кармайкл. — Побачимо, що побачимо. Постав машину біля заднього входу.　

Коли вони запаркувалися на паралельній до Орчед вуличці, Кар вивалив із пасажирського сидіння своє огрядне тіло.　

— Я постукаю. Ти залишатимешся позаду про той випадок, якщо він дремене.　

Тернер мало не розреготався. Може, Тутанхамон сидів там, нагорі, на купі крадених на Вустер-сквер ноутбуків та прикрас, а може, там облаштувала табір купка дітлахів, які курили на матрацах травичку й читали комікси. Та коли Великий Кар гупне в ті двері, вони неодмінно дадуть драпака, і тоді Тернерові доведеться загнати того, хто спуститься цими задніми сходами. Кар не ганьбитиметься, намагаючись бігати вулицями Нью- Гейвена.　

Тернер подивився, як напарник прослизнув до провулка за будинком, і став на свою позицію біля задніх сходів. Зазирнув крізь брудне вікно на першому поверсі — порожній коридор, жодних меблів, крім килимка, кращі дні якого залишилися позаду; біля дверей лежало ще більше пошти.　

За хвилину він побачив, як перед дверима з’явилася Карова тінь, і почув гучне «гуп-гуп-гуп» кулаком. Пауза. У будинку не пролунало жодного звуку. А тоді знову «гуп-гуп-гуп».　

— Поліція Нью-Гейвена! — проревів Кар.　

Нічого. Ні човгання ніг, ні відчиненого вікна нагорі.　

Тоді Кар копнув двері.　

— Поліція Нью-Гейвена! — знову крикнув він.　

Тернер витріщався на напарника крізь вікно. Якого дідька він коїть? Власник житла їх сюди не кликав. Не було причин уриватися всередину.　

Кар жестом наказав йому йти слідом.　

— Ну, дідька лисого, — промовив Тернер.　

Що ще вони збиралися робити сьогодні вранці? Тутанхамон був їхнім єдиним слідом, а Великий Кар нізащо у світі не підставлятиметься нелегальним обшуком. Тернер витягнув револьвер, позадкував на кілька кроків, а тоді гупнувся плечем у двері, відчуваючи, як вони піддалися.　

Він навіть не встиг запитати Кара, що їм робити, як той притиснув палець до губ і показав нагору.　

— Там хтось є. Я чув.　

— Що чув? — прошепотів Тернер.　

— Може, кішка. Або дівчинка. Або й нічого.　

У Тернера засвербіла потилиця. Не нічого.　

— Прочісуй перший поверх, — вирішив Кар. — А я піду нагору.　

Тернер зробив те, що йому сказали, але площа там була невелика. Вітальня з поплямованим матрацом і брудним одягом на ньому, порожня кухонька, де майже всі шафки були відкриті, наче їх хтось обшукав. Дві порожні спальні, ванна з гнилою підлогою на тому місці, де, схоже, прорвало трубу.　

— Чисто, — крикнув він. — Іду нагору!　

Він уже поставив ногу на нижню сходинку, коли почув Карів крик. Пролунав постріл, потім — ще один.　

Тернер помчав нагору сходами зі зброєю наготові. Він відчув, як вона звивається в руці, опустив погляд, але не побачив нічого, крім твердого чорного блиску револьвера.　

Страх сплутував свідомість. Не страх за себе. Страх за те, що він може зробити, кому може нашкодити, у голові пролунав братів голос: «Тобі подобаються той жетон і пушка». Тернер завжди молився однаково: «Будь ласка, Господи. Нехай це буде не дитина. Нехай це буде один із нас».　

— Кармайкле? — гукнув він.　

Жодної відповіді. Жодного звуку. Планування другого поверху було майже ідентичним із першим.　

Тернер передав по рації:　

— Детектив Авель Тернер. Я на Орчед. Постріли, викликаю підкріплення й медиків.　

Відповіді він не чекав, прочісував першу спальню й ванну. Увійшовши до другої, побачив на підлозі тіло.　

Не Кармайклове. Його мізкам знадобилася хвилина, щоб осягнути все. На підлозі лежав чоловік, насправді хлопець, йому не могло бути більше двадцяти, у грудях дірка, у підлозі поруч із ним дірка. Над ним стояв Кармайкл.　

Тернер упізнав Делана Таттла з фотографії в справі. Тутанхамон. Той стікав кров’ю на підлозі.　

— От лайно, — озвався він, уклякаючи поруч із хлопцем. — Ти поранений? — запитав у Кара, адже мусив це зробити.　

Але й так знав, що Кар не поранений, так само як знав, що малий неозброєний. Його погляд облетів кімнату, сповнений надії, що матеріалізується якась зброя.　

— Я викликав машину, — відповів Кармайкл.　

Принаймні щось. Але швидка не могла допомогти Таттлові. У хлопчини не було пульсу. Не було серцебиття. Не було зброї.　

— Що сталося? — спитав Тернер.　

— Він заскочив мене зненацька. У нього щось було в руці.　

— Гаразд, — відповів Тернер.　

Але з ним не все було гаразд. Серце в грудях скаженіло. Тіло було ще досі тепле. Таттла застрелили майже впритул у центр грудей, наче він завмер, чекаючи цього. Він був убраний у футболку й джинси. «Мабуть, йому було холодно», — подумав Тернер. Опалення було вимкнене. І меблів не було. Ще два дні тому йшов сніг. І кімната була порожньою — ані старих цигарок, ні обгорток від їжі, навіть ковдри не було. Не було жодного сліду, що тут бував ще хтось зі сквотерів.　

Він прийшов сюди, аби зустрітися з кимось. Можливо, з Кармайклом.　

— Часу в нас небагато, — озвався Кар. Він був спокійний, але Кар завжди був спокійний. — Потрібно узгодити наші версії.　

Які це версії потрібно було узгоджувати? І що такого загадкового Таттл буцімто тримав у руці.　

— Ось, — сказав напарник.　

Він підняв за шкірку білого кролика. Той звивався в кулаці, м’якеньке хутро тремтіло в повітрі, очі вирячені так, що видно майже самі білки. Тернер бачив, як гупає в пухнастих грудях сердечко.　

А тоді він кліпнув, і ось уже Кар простягає йому револьвер.　

— Витри його, — наказав він.　

Тернер збирався залишатися суворим, але помітив, що обличчям розпливається нервова посмішка.　

— Ти що, серйозно?　

— Швидка незабаром приїде. Щури з відділу внутрішніх розслідувань і решта. Не здіймай хвилі, Тернере.　

Чоловік подивився на револьвер у Кармайкловій руці.　

— Де ти його взяв?　

— Знайшов на місці злочину нещодавно. Називай це гарантією.　

Гарантія. Пушка, яку вони можуть підкинути Таттлові.　

— Ми не мусимо…　

— Тернере, — увірвав його Кармайкл, — ти знаєш, що я гарний поліціянт, і знаєш, як легко мене можуть витурити. Мені потрібно, щоб ти мене прикрив. Малий кинувся на мене. Я розрядив у нього свою зброю. Ось і все. Гарний чистий постріл.　

Гарний. Чистий.　

Але все це здавалося неправильним. Не лише постріл. Не лише тіло, що охололо на підлозі в нього під ногами.　

— Що він тут робив, Каре?　

— Звідки мені в дідька знати. Я отримав підказку й прислухався до неї.　

Але все це не трималося купи. Чому вони тижнями ганялися за власним хвостом, якщо це мало бути рутинне розслідування серії крадіжок? І де весь той крам, який буцімто накрав Таттл? Чому　він не втік, коли почув, як Кармайкл гупає у двері? Тому що чекав на нього. Тому що Кармайкл його підставив.　

— Ти зустрічався з ним тут. Він тебе знав.　

— Не починай удавати із себе розумника, Тернере.　

Тернер подумав про нову веранду, яку Кармайкл звів біля будинку минулого літа. Вони сиділи там, влаштовували барбекю, пили пиво з пляшок по 0,33, теревенили про Тернерову кар’єру. Кар казав, що його зять — підрядник, і запропонував йому гарну ціну. Тернер знав, що він бреше, але це його не займало. Більшість поліціянтів, котрі давно були в справі, не відмовлялися від невеличких хабарів, але це не робило їх злодіями. І він уже бачив, що Карова дружина носить кращий одяг, ніж могла собі дозволити дружина будь-якого детектива. Тернер розумівся на брендах, полюбляв гарне вбрання, а жінки, з якими він зустрічався, цінували його вміння розмовляти цією мовою. Він міг відрізнити справжню сумку «Шанель» від підробки, а Карова дружина завжди мала в руках лише справжні речі.　

Хабарник, але не злодій. Та, може, Тернер помилявся щодо цього. Десь віддалік заскавчала сирена. Машина була за хвилину чи дві від них.　

— Тернере, — сказав Кармайкл. Його погляд був спокійний. — Ти знаєш, який тут вибір. Якщо я піду на дно, ти підеш зі мною. Якщо виникнуть запитання щодо мене, щодо тебе вони теж будуть. — Він простягнув зброю. — Це все для нас виправить. Ти занадто хороший, аби все втратити через мій провал.　

Щодо цього він мав рацію. Тернер помітив, що тягнеться до пістолета, побачив зброю в себе в руках.　

— А що, як я скажу «ні»? — поцікавився він, коли Кар більше не міг дотягнутися до пушки. — Що, як я скажу, що в Таттловій справі не було жодних ознак того, що він достатньо слизький, аби численні зломи з проникненням зійшли йому з рук без сторонньої допомоги.　

— Ти притягуєш за вуха, Тернере.　

Так і було. Він не знав, який зв’язок Кар мав із грабіжками. Можливо, лише брав трохи грошенят або запасний ноутбук, щоб　прикрити очі. Але той свербіж підказував Тернерові, що помилки не було. То не був провал. То була схема. Тутанхамон був лише коліщатком.　

Кармайкл здвигнув плечима.　

— Твої відбитки на тій штуці, малий. Твоє слово проти мого. У тебе світле майбутнє. Я зрозумів це, коли вперше тебе побачив. Але неможливо тягнути все самотужки. Кожному потрібні друзі, люди, яким можна довіряти. Я можу тобі довіряти, Тернере?　

Свербіж розповзався черепом, перетворюючись на гуркіт лісової пожежі. Якщо Кар плутався з Таттлом і крадіжками, чому не прибрати його тихенько? Навіщо приводити Тернера, аби він став свідком пострілу?　

І тоді він усе збагнув. Кар обрав його своїм прикриттям не через те, що Тернер темношкірий. Він зробив це через те, що Тернер мав амбіції — так спрагло рухався вперед, що його можна було злегка підштовхнути. Використати. Таттлове мертве тіло було Кармайкловим шансом приборкати Тернера. Убити двох зайців одним пострілом. Щойно Тернер витре пушку й притисне до гачка Таттлів палець, щойно повторить Кармайклову брехню — і він належатиме Великому Карові.　

— Ти все влаштував. Ти підставив мене.　

Вигляд у Кармайкла був майже вражений.　

— Я піклуюся про тебе, малий. Завжди піклувався. Це не якесь видатне рішення. Вчини правильно — і пройдеш поза чергою, незабаром станеш моїм наступником. Ніщо не заважатиме тобі на шляху. А можеш спробувати вдати із себе героя і подивишся, куди це тебе заведе. У мене чимало друзів, Тернере. І обпечешся не лише ти. Подумай про свою маму, про свого дідуся, котрі так тобою пишаються.　

Тернер спробував зрозуміти, як саме втрапив у таку велетенську купу лайна. Чому цього разу проґавив наближення проблем? А може, просто був занадто самовдоволеним? Він так довго чекав катастрофи, так звик до страху. Його сигналізація спрацьовувала так часто, що він став ігнорувати її. А тепер зігнувся над мерцем, і йому погрожує чоловік, який може знищити його кар’єру, прошепотівши одне-єдине слово, який, недовго думаючи, завдасть болю людям, яких Тернер любить, якщо той його підведе. Він ось-ось перетне межу земель, знати яких не хотів. І вже ніколи не повернеться додому.　

— Я не хочу цього робити, — сказав Тернер. — Я… я не злочинець.　

— І я теж. Я чоловік, який у скрутній ситуації докладає всіх зусиль так само, як ти. Погані вчинки не роблять тебе поганою людиною.　

Але ж могли зробити. Тернер не був настільки тупим, щоб повірити, що це буде остання послуга, остання брехня. Це лише початок. Кар завжди матиме більше друзів та кращі зв’язки. Він завжди буде загрозою для Тернерової родини й кар’єри. Якщо вчинити неправильно, він стабільно ростиме, доки берегтиме Карові секрети й виконуватиме його команди. А якщо вчинити правильно, кар’єрі кінець, а родина опиниться в Кармайкла під прицілом. Ось такі були варіанти.　

— Малий, якого ти вбив, — озвався Тернер, — це був невдалий постріл, еге ж?　

— Він не був малим. Він був злочинцем.　

— Отже, ти знаєш, як виплутатися. І не дозволиш нам ускочити в халепу з якимось непрофесійним лайном.　

— Тож ти зі мною.　

Отака була Тернерова відповідь вустами Кара, голосна й чітка. Щойно він був на боці закону, аж раптом міцно вкорінився на протилежному. Скільки часу це забрало? Тридцять секунд? Хвилину?　

— Ти з хороших, — нагадав Кар, і погляд у нього був добрий. — І ще отямишся від цього.　

— Твоя правда, — погодився Тернер, ступаючи перші кроки подалі від правил, які завжди розумів і які його підтримували.　

Він не знав, чи отямиться після такого. А от Кар уже точно ні.　

Тернер підвівся й двічі вистрілив Крісові Кармайклові в груди.　

Великий Кар навіть на здивувався. Здавалося, наче він завжди це знав, наче чекав так само, як Тернер, що станеться щось погане. Навіть не впав, а радше сів, а тоді завалився на бік.　

Тернер витер зброю, як Кар його й просив. Вклав її Таттлові в руку, вистрілив ще раз, аби сліди від пороху принаймні здавалися правдоподібними, хоча на місці злочину літало стільки всього, що криміналісти однаково плюватимуться жовчю.　

Він чув, як верещать сирени, скреготять шини, перегукуються, оточуючи будинок, поліціянти.　

— Вибач, — прошепотів Тернер Деланові Таттлу. — Він стане героєм.　

Побороти сльози не вдалося. Це було нормально; щойно прибулі поліціянти думатимуть, що він оплакує Великого Кара, свого напарника й наставника. Кріса Кармайкла, легенду.　

«Я гратиму в їхню гру, доки їм не набридне», — таку обіцянку дав він собі колись. Тернер був гарним детективом, і ніхто не заперечить цього. Байдуже, скільки лайна йому доведеться пережити, байдуже, скільки крові залишиться в нього на руках.　

Лише тоді Авель помітив, що погане передчуття зникло. Ні свербежу. Ні страху. З ним уже зробили все, що могли.　

Тернер заплющив очі й порахував до десяти, прислухаючись до гупання черевиків на сходах. Сирени стихли, і залишився тільки звук його власного дихання — вдих, видих. Дощ припинився.　

***

Вона більше не дихала. Саме тому зрозуміла, що все пішло не так.　

Геллі хотілося залишитися там, лежати на боці й спостерігати, як спить Алекс. Коли чоловіки спали, здавалося, з них випаровується вся жорстокість, усі амбіції, усі спроби. їхні обличчя робилися м’якими та лагідними. Але не в Алекс. Навіть уві сні між її бровами пролягала зморшка. Щелепи міцно зчеплені.　

«Нема нечестивцям спочинку», — хотіла сказати Геллі. Але слова померли, ще навіть не зірвавшись із язика. Вона знала, що　їй хочеться засміятися, але, здавалося, сміх не має місця, де можна було б укорінитися. Ні живота, щоб там назріти, ні легень, щоб ковтнути повітря.　

Тепер, не маючи більше тіла, за яке можна було вчепитися, Геллі відчувала, як розпадається на шматки. Сама достеменно не знала, коли це сталося.　

«Недостатньо швидко». Недостатньо хутко, аби позбавити її всього минулого болю. Минула ніч була однією із цілої низки поганих ночей.　

Вона звідкись знала, що спогади стануть вицвітати, щойно вона покине цей світ. Вона не муситиме думати про Аріеля, Лена чи взагалі все це. Сором зникне, як і печаль. Усе, що їй було потрібно зробити, — піти. Вона спорожніє, наче перевернуте горнятко. Розкішна порожнеча, обіцянка забуття вабили так, що майже неможливо було протистояти. Вона скине шкіру. Стане світлом.　

Але вона не могла. Наразі. Геллі потрібно було ще раз побачити свою дівчинку.　

Алекс розплющила очі. Швидко повіки не затріпотіли, шлях зі сну не був простий.　

Вона подивилася на Геллі й усміхнулася. Здалося, наче квітка зацвіла, — настороженість ураз зникла, лишивши по собі саму радість. І Геллі зрозуміла, що припустилася жахливої помилки, зоставшись, затримавшись, аби востаннє сказати «прощавай», адже, господи, як це було складно. Значно гірше, ніж дізнатися, що ти померла. Хотілося вірити, що вона не сумуватиме за жодною частиною свого сумного, змарнованого життя, але сумуватиме за цим; вона сумуватиме за Алекс. Жага побачити Алекс, отримати ще одну мить тепла, ще один видих завдавала такого болю, якого Геллі не знала за життя.　

Алекс наморщила носа. Геллі любила те, якою милою вона була, і те, що нескінченний потік лайна, яким було її життя з Леном, не зіпсував цього.　

— Доброго ранку, Геллі-З-Підземелля.　

Геллі туманно збагнула, що виблювала вночі. Мабуть, так вона й задихнулася. Вона точно не знала. У крові було забагато фентанилу. Вона потребувала його. Хотіла знищити себе. Гадала, що почуватиметься чистою, але тепер, коли все скінчилося, однаково страждала від тягаря смутку.　

— Ушиваймося звідси, до сраки все, — запропонувала Алекс. — Назавжди. Ми покінчили із цим місцем.　

Геллі кивнула, і біль перетворився на хвилю, яка насуває, погрожуючи здійнятися ще вище. Адже Алекс говорила щиро. Алекс досі вірила, що щось хороше просто мусить статися, неодмінно станеться з ними. І, можливо, Геллі теж вірила — не в схиблені мрії про заняття в коледжі й роботу на неповний день, у яких так любила губитися подруга. Але… невже Геллі сподівалася, що це лайно не причепиться до неї? Принаймні не назавжди. Уся ця трагедія аж ніяк її не стосувалася. Це була халепа, яку вона випадково прихопила, але вона могла б знову відкласти її, повернутися до справжнього завдання — бути людиною, — до життя, яке їй судилося мати. Це помешкання, ці люди, Лен, Полюбе, Ітан, Аріель і навіть Алекс — усі вони були паузою, транзитною станцією.　

Проте не вдалося, еге ж?　

Алекс потягнулася до неї, потягнулася крізь неї. Тепер вона схлипувала, вигукувала її ім’я, і Геллі теж плакала, але відчуття були геть інші, ніж за життя. Обличчя не палало, дихання не робилося уривчастим, здавалося, наче вона розчинилася в дощі. Щоразу, коли Алекс намагалася торкнутися її, вона бачила яскраві уламки подружчиного життя. Стіл у її дитячій спальні, ретельно прикрашений засушеними квітами, і шпильки для волосся з бабками. Он вона сидить на паркувальному майданчику зі старшими підлітками й передає по колу бульбулятор. На вогких кахлях лежить розтоптане крило метелика. Щоразу здавалося, наче заходиш із сонця до прохолодної темної кімнати, наче пірнаєш під воду.　

Лен увірвався до їхньої кімнати, від нього не відставав Полюбе. Тепер, побачивши їх віддалік, Геллі відчула ніжність. У Полюбе　

футболка натягнулася на животі. У Лена на чолі розсип вугрів. А тоді Лен заграбастав Алекс, затиснувши їй долонею рота.　

Усе розвивалося, як завжди: від поганого до ще гіршого. Вони радилися, що робити з її тілом, і Лен дав Алекс ляпаса, а Геллі подумала: «Гаразд, цього досить». Досить цього життя. Там більше не було чого бачити. Жодних щасливих спогадів, які можна залишити. Вона відчула, як попливла, і це було неприємно, але краще за все, що було досі.　

Геллі прослизнула крізь стіну й дісталася коридором до вітальні. Побачила Аріеля в самих лише трусах на канапі. Але їй не хотілося думати про нього чи те, що він із нею скоїв. Сором здавався далеким, наче належав комусь іншому. І це було нормально. їй це подобалося.　

Чого вона чекала? Ніхто не збирався стати на її захист, нічого не могло змінитися. Не буде справжнього прощання, навіть знаку не буде, що колись вона жила на цьому світі. Її батьки. Господи. Батьки прокинуться від дзвінка з поліції чи моргу, і їх повідомлять, що її знайшли в провулку. Їй було так прикро, так страшенно прикро, але почуття провини теж скоро минеться, наче єдине, що від неї залишилося, — посмик плеча.　

Лен і Полюбе копирсалися з дверима квартири, доки Алекс кричала, а Аріель щось сказав. Він засміявся, захихотів верескливо, і Геллі немов заштовхнули назад у тіло, вона чула цей сміх, коли він силоміць брав її. Усе не мало так закінчитись.　

Алекс витріщилася на неї. Вона досі могла бачити Геллі, нехай більше ніхто не міг. Хіба ж це не завжди було так із ними?　

Та чи бачила Геллі колись справжню Алекс?　

Адже тепер вона дивилася на неї, дивилася по-справжньому й бачила, що Алекс — не просто дівчисько з теплою шкірою, гострим язичком і блискучим, як дзеркало, волоссям. Навколо неї сяяло кільце синього вогню. Алекс була дверима, і крізь неї Геллі бачила зорі.　

«Впусти мене». Ця думка взялася нізвідки, але здавалася природною: вона побачила двері й захотіла пройти крізь них.　

Алекс чує її. Геллі це знає, адже подруга каже: «Не йди».　

«Впусти мене». Це вимога?　

Алекс простягла руку.　

Геллі готова. Вона пірнула в Алекс. Пройшла хрещення синім вогнем. Печаль зникла, і єдина думка про те, як приємно тримати битку в руці.　

Дівчина виходить на поле, а члени команди скандують: «Задай їм жару, Геллі!». Її батьки на трибунах, вони такі вродливі, бронзові й добрі. Це остання мить, яку вона пригадує до того, як усе пішло не так і далі йшло не так, мить, коли Геллі ще знала, хто вона така.　

Вона стоїть на базі в променях сонця. Знає власну силу. Не відчуває ні збентеження, ні болю. Геллі стискає пальці в рукавичці на руків’ї битки, перевіряючи її вагу. Пітчерка намагається пускати їй бісиків, роздратувати її, а дівчина сміється, адже вона вправна, адже ніхто й ніщо не можуть її зупинити.　

— А ти нервуєш? — запитала якось її молодша сестра.　

— Ніколи, — відповіла Геллі. — Чого мені нервувати?　

Вона не хотіла помирати. Не хотіла по-справжньому. Просто хотілося більше нічого не відчувати, тому що відчуття такі жахливі. Хочеться знайти шлях назад, до цієї миті, до сонця й натовпу, до мрії про власний потенціал. Можна не хвилюватися про коледж, оцінки чи майбутнє. Усе дасться їй легко, як було завжди.　

Геллі топчеться на базі, перевіряє свій розмах, вагу битки, дивиться на пітчерку, бачить піт у неї на чолі, знає, що та її боїться.　

Бачить відап, кидок. Вона замахується. Хрускіт, з яким битка влучає Ленові в череп, просто ідеальний. Вона уявляє собі, як його голова перелітає паркан. «Летить. Летить. Зникає».　

Вона могла б розмахувати биткою цілий день. Без жалю й смутку.　

Вони замахуються биткою. Вони замахуються ще раз. Так вони прощаються, і лише промовивши всі останні слова, Геллі помічає　посеред кімнати кролика, що сидить на просоченому кров’ю килимі.　

— Кролик Беббіт, — шепоче Геллі. Вона підіймає його, бачить червоні плями, які її руки залишають на м’якенькому білому хутрі. — Я думала, ти помер.　

— Ми всі мертві.　

Якусь мить Геллі переконана, що це кролик озвався до неї, але, підвівши погляд, бачить Алекс. Стара вітальня в «Ґраунд-Зіро» зникла, кров, шматочки мізків, зламана битка. Алекс стоїть посеред саду чорних дерев. Геллі хочеться застерегти подругу, аби та не їла тих фруктів, але вона вже відлітає, розчиняється вдалині.　

Тепер вона — навіть не посмик плеча. Зникає. Зникає.

27

Алекс точно не знала, що сталося. У її руках було щось тепле й м’яке, і вона знала, що це кролик Беббіт. Геллі… Вона взяла його. Де вона була? Було занадто темно, аби щось побачити, і їй не вдавалося впорядкувати думки. Вона стала навколішки й відчула напад блювоти — раз, двічі. Але не вийшло нічого, крім повного рота жовчі. З’явився туманний спогад про те, як щось торохтить Доус.　

— Усе гаразд, — прошепотіла вона кроликові Беббіту.　

Але руки були порожні. Він зник.　

«Його там ніколи не було, — нагадала вона собі. — Збери своє лайно докупи». Проте однаково відчувала його в обіймах, теплого й живого, його маленьке тільце було неушкодженим і в безпеці, як і мало бути, так наче вона впоралася зі своїм завданням і захищала його від самого початку.　

Земля під долонями здавалася м’якою, укритою вологим опалим листям. Дівчина підвела погляд і збагнула, що дивиться крізь гілля дерева, багатьох дерев. Вона опинилася в якомусь лісі… ні, у фруктовому садку з блискучими чорними гілками, що гнулися від темно-фіолетових фруктів. Там, де шкірка луснула, виднілося червоне насіння, що блищало, мов коштовності. Небо вгорі кольором скидалося на набряклий синець. Алекс почула дзижчання й помітила, що навколо дерев повно золотавих бджіл, які прямують до чорних вуликів високо у вітті. «Я була Геллі». Мертвою Геллі. Геллі на базі. Смуток тієї ночі в «Ґраунд-Зіро» в’ївся в неї, мов запах диму. Вона ніколи його не позбудеться. Алекс помітила, як щось промайнуло між рядками дерев. Звелася на хисткі ноги.　

— Тернере! — негайно пошкодувала про те, що вигукнула його ім’я.　

Що, як та штука із саду лише скидається на Тернера?　

Та за мить з-за дерев вийшов детектив, а потім Доус, а потім Тріпп. Ніхто не мав звичного вигляду. Доус була вбрана в мантію пергаментного кольору з поплямованими чорнилом манжетами, а　руде волосся було заплетене у вигадливі товсті коси. Тернер був у плащі з блискучого чорного пір’я, що переливалося, наче спинка якогось жука. Тріпп був убраний у лати, але скидалося на те, що вони ніколи не бачили бою: біла глазур, на лівому плечі горностаєва накидка, закріплена смарагдовою брошкою завбільшки з кісточку від персика. Учений, священник і принц. Алекс витягнула руки. Вона теж була вбрана в лати, але це була кована сталь, виготовлена для бою. Солдатські лати. Вони мали б здаватися важчими, натомість дівчина не відчувала жодної ваги, наче була вбрана у футболку.　

— Ми померли? — поцікавився Тріпп і так витріщив очі, що Алекс побачила досконале біле коло навколо райдужки. — Мусили померти, чи не так?　

Він не дивився на неї; правду кажучи, ніхто не дивився. Ніхто з них не зустрічався поглядом. Вони провалилися крізь життя одне одного, побачили вчинені кожним дрібні та значні злочини.　

«Нікому не слід знати іншу людину настільки добре, — подумала Алекс. — Це вже занадто».　

— Де ми? — запитав Тернер. — Що це за місце?　

Очі в Доус були червоні, губи набрякли від плачу. Вона витягнула руку, щоб торкнутися гілки, а тоді передумала.　

— Не знаю. Дехто гадає, що фрукт із Дерева Пізнання був гранатом.　

Тернер вигнув брову.　

— Це не схоже на жоден гранат, який мені доводилося бачити.　

— Але вигляд у нього чудовий, — втрутився Тріпп.　

— Нічого не їжте! — вибухнула Доус.　

Тріпп насупився.　

— Я не тупий. — Потім вираз його обличчя змінився. На ньому застигло щось між подивом і страхом. — Святе лайно, Алекс, ти…　

Доус сильніше прикусила губу, а Тернерів похмурий рот стиснувся ще дужче.　

— Алекс, — прошепотіла Доус. — Ти… ти гориш.　

Стерн опустила погляд. Її тіло було охоплене синім полум’ям, слабеньким вогнем, що танцював, як буває, коли навмисно підпалюють лісовий ґрунт. Вона торкнулася його пальцями й побачила, як полум’я смикнулося, немов тікаючи від її дотику. Вона пригадала цей вогонь. Бачила його, коли зустрілася віч-на- віч із Белбалм. «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них».　

Вона потягнулася до свого нагрудника й відчула холодну оболонку притиснутої до ребер коробочки від «Гумового взуття Арлінґтона». Хотілося одного — лягти й горювати за Геллі та кроликом Беббітом. Вона присіла над тілом незнайомця, на вулиці йшов дощ. Вона вчепилася в загорожу човна, море під палубою здиблювалося й провалювалося в порожнечу. Вона стояла на вершечку сходів в «Іль-Бастоне», відчуваючи вагу каменю в руках і жахливу силу вибору. Алекс міцніше стиснула коробочку. Вона зайшла так далеко не для того, щоб оплакувати вчинені помилки чи плекати старі рани. Змусила себе зустрітися з кожним поглядом — Тернер, Тріпп, Доус.　

— Гаразд, — промовила. — Ходімо знайдемо Дарлінґтона.　

Світ знову похитнувся, і Алекс уже приготувалася потрапити в чиюсь голову, гупнутися в чиїсь огидні спогади, наче потрапити в найгірший у світі плейліст. Вона не була пасажиром чи спостерігачем. Вона була Доус, Тріппом, Тернером і Геллі. Її Геллі. Котра мала вижити. Але цього разу світ навколо Алекс просто обернувся, і вона раптом побачила доріжку між деревами.　

Вони вийшли із садка до чогось схожого на просторий торговельний центр, який покинули, а може, не змогли добудувати. Споруди були гігантськими, деякі — зі скругленими вікнами, інші — з квадратними. Усе було бездоганно чистим і якогось кольору між сірим і бежевим.　

Алекс озирнулася: садок досі був там, чорні дерева шелестіли на вітрі, якого вона не відчувала. У вухах досі гуло від бджолиного дзижчання.　

Вона почула спів і зрозуміла, що долинає він від дзеркала, вставленого у великий еліптичний басейн із гладенького сірого　каменю. Ні, це не дзеркало, вода в басейні була така тиха й нерухома, що здавалася дзеркалом; а в ньому Стерн побачила Мерсі на варті над їхніми тілами — усі вони лежали горілиць у неглибокій воді у внутрішньому дворику бібліотеки, плавали на поверхні, наче мерці.　

— Це справді вона? — запитав Тріпп.　

Уся його бравада зникла, її вичавив спуск. І це був лише початок.　

— Думаю, так, — озвалася Алекс. — Вода — перекладацька стихія. Посередник між світами.　

Дівчина цитувала Нареченого, слова, які він сказав їй, коли вони стояли по пояс у річці на прикордонні.　

Мерсі співала собі під носа:　

— «І якщо я помру сьогодні, мій привид буде щасливий..»^[56]　

Гарний вибір. Ціла пісня була смертельними словами. Алекс чула, як на тлі мелодії Мерсі розмірено цокає метроном.　

— Із чого розпочнемо? — запитав Тернер.　

Вираз обличчя в нього був кам’яний, наче після всіх страждань залишалося тільки закритися. Тепер він дістав свою відповідь про те, що Алекс накоїла в Лос-Анджелесі. А вона мала відповіді на запитання, яких ніколи навіть не збиралася ставити Тернерові. Скаут-орел. Убивця.　

Алекс примружилася й подивилася на невиразний сірий день. Чи був це взагалі день, якщо сонця не видно?　

Схожі на синець небеса тягнулися й тягнулися, і хай би де вони були… ані вогняних ям. Ані стін з обсидіану. Це місце скидалося на нове передмістя населеного пункту, якого не існувало. Вулиці були бездоганні, будівлі — майже ідентичні. Зовні вони нагадували торговельні центри, яких було повно в долині, ті, з манікюрними салонами, хімчистками й перукарнями.　

Але тут над дверима не було вивісок і не було відвідувачів. Вітрини були порожні.　

Алекс повільно описала коло, намагаючись відігнати запаморочення, що накрило її хвилею. Усе навколо було того самого піщаного, вицвілого бежевого відтінку, не лише будівлі, але й трава та хідники. Вона відчула, як шкіра вкрилася неприємними сиротами.　

— Я знаю, де ми.　

Доус повільно кивала. Вона теж склала два плюс два.　

Вони стояли перед Стерлінгом. От тільки Стерлінг тепер був садком, а басейн із водою — «Жіночим столом» у їхньому світі. А це означало, що решта…　

— Ми в Нью-Гейвені, — сказав Тріпп. — Ми в Єлі.　

Чи в чомусь такому. У Єлі, позбавленому його помпезності та краси.　

— Добре, — промовила Алекс упевненіше, ніж почувалася. — Тоді ми принаймні знаємо місцевість. Ходімо.　

— Куди саме? — перепитав Тернер.　

Алекс зустрілася поглядом із Доус.　

— Куди ж іще? — сказала вона. — До «Чорного В’яза».　

***　

Щоб дістатися пішки з кампусу до «Чорного В’яза», їм знадобилася б година. Але тут час здавався облудним. Тут не було ні погоди, ні руху сонця над головами.　

Вони перетнули бетонне подвір’я і рушили вулицею, яку вважали Ельм-стріт, але тепер вона була оточена високими багатоквартирними будинками. Коли Алекс озирнулася, здавалося, наче вулиця змінилася. З’явилося перехрестя, якого раніше не було, і праве відгалуження на місці лівого.　

— Мені це не подобається, — повідомив Тріпп.　

Він тремтів. Алекс пригадала, як ковзала мокра мотузка, як дибилося під ногами море.　

— З нами все гаразд, — заспокоїла вона. — Рухаймося далі.　

— Нам слід… кидати хлібні крихти чи щось таке. — Голос у хлопця звучав майже розлючено, і Алекс припускала, що він має　на це гарну причину. Це не була пригода. Це було нічне жахіття. — Про той випадок, якщо ми заблукаємо.　

— Нитку Аріадни, — додала Доус, голос у неї зламався.　

Тиша була занадто цілковитою. Світ — занадто безмовним. Здавалося, наче вони подорожують нутрощами мерця.　

Алекс не знімала руки з порцелянової коробочки. «Я йду, щоб знайти тебе, Дарлінґтоне». Але вона не могла відігнати думок про Геллі. Досі відчувала кролика Беббіта в руках. Він був живий. На якусь мить усі вони знову були разом.　

Алекс не знала, як довго вони йшли, але наступне, що помітила, — вони стоять перед сітчастим парканом. На велетенському знаку було написано: «Майбутня домівка Вествілля: Розкішне житло». Картинка зображувала лискучий скляний будинок, що височів над мальовничим моріжком, зі «Старбаксом» на першому поверсі; щасливі люди махали одне одному, якась жінка вигулювала собаку. Проте Алекс знала цю доріжку, груди каміння колись були колонами, а берези тепер перетворилися на пеньки.　

— «Чорний В’яз», — прошепотіла Доус.　

Розмовляти пошепки здавалося мудрим рішенням. Будинки на вулиці на вигляд були порожніми: вікна забиті, а газони сірі та голі. Однак Алекс краєм ока помітила якийсь рух. Хтось відсунув завісу на горішньому поверсі? Чи нічого не було?　

— За нами спостерігають, — повідомив Тернер.　

Алекс намагалася не зважати на страх, який охопив її.　

— Якщо збираємосяпотрапити за паркан, нам знадобиться гвинторіз.　

— Упевнена? — перепитав детектив.　

Дівчина опустила погляд. Полум’я навколо коробочки «Гумове взуття Арлінґтона» зробилося яскравішим, майже білим. Вона підійшла до паркана й пройшла крізь нього — метал розплавився й зник.　

— Круто, — оцінив Тріпп.　

Але голос у нього звучав так, наче йому хотілося плакати.　

Під’їзна доріжка до «Чорного В’яза» здавалася довшою, дорога простягнулася між пеньками, наче шлях на шибеницю. Але самого будинку не було видно.　

— О ні, — застогнала Доус.　

«Авжеж». Будинку не видно, тому що він уже був не будинком, а просто покинутою горою уламків. Алекс помітила, як між купами каміння щось рухалося.　

— Мені це не подобається, — повторив Тріпп.　

Він схрестив руки на грудях, наче намагався захиститися. Стерн відчула до нього якусь ніжність, якої раніше не було. Вона досі мала в горлі гострий присмак хлору, Спенсерову ногу, що втискалася їй у пах, і тягар Тріппового сорому, який навіки пришпилив його до дна під водою.　

— Алекс, — тихо озвався Тернер. — Озирнися. Повільно.　

Дівчина озирнулася через плече й мусила докласти неабияких зусиль, щоб далі розмірено ступати.　

За ними йшли. Великий чорний вовк трусив назирці, тримаючись на відстані сотні метрів. Коли дівчина озирнулася вдруге, їх уже було двоє, і вона помітила третього, який скрадався між деревами, щоб приєднатися до товаришів.　

Вигляд у них був якийсь неправильний. Ноги занадто довгі, спини згорблені, витягнуті щелепи, озброєні завеликою кількістю зубів. Морди були мокрими від слини й укриті якоюсь коричневою кіркою — брудом або кров’ю.　

Алекс із рештою оминули велетенську калюжу, що з’явилася навпроти місця, де колись були вхідні двері, і в каламутній воді дівчина побачила Мерсі, яка тинялася подвір’ям бібліотеки. «З нею все гаразд. Це вже щось».　

— Онде! — скрикнула Доус.　

Вона показувала на руїни «Чорного В’яза», і там був Дарлінґтон — такий Дарлінґтон, яким вона його запам’ятала, наче вві сні: вродливий і геть людський, у довгому темному пальті. Ні рогів. Ні сяйливих татуювань. У руках він тримав камінь і під їхніми поглядами поволік його до якоїсь недобудованої чи зруйнованої стіни, де обережно поклав на інше каміння.　

— Дарлінґтоне! — крикнула Доус.　

Він не зупинився, не перевів погляд.

— Він нас чує? — запитав Тріпп.　

— Деніеле Арлінґтоне, — гримнув Тернер, наче збирався зачитати хлопцеві його права.　

Дарлінґтон не сповільнив кроків, та Алекс бачила, що його груди здимаються й опадають, наче він із зусиллям ковтає повітря.　

— Прошу, — процідив він. — Не можу… зупинитися.　

Алекс різко втягнула повітря. Коли Дарлінґтон заговорив, вона побачила, як сколихнулася вся картинка: руїни «Чорного В’яза», схоже на синець небо й сам хлопець. Побачила чорну ніч і колодязь жовтого полум’я, почула крики людей і помітила величного золотого демона із закрученими рогами, що височів над усім цим. Вона почула його слова. «Алаґнот ґроронет». Спершу це скидалося на ревіння, але Стерн відчула, який за ним ховається зміст: «Ніхто не звільниться».　

— Як нам допомогти йому? — запитала Доус.　

Алекс витріщилася на неї. Доус нічого не бачила. Ніхто з них не побачив. Тріпп здавався наляканим. Тернер поглядав на вовків. Ніхто з них не відреагував на те, що Алекс побачила, коли Дарлінґтон озвався. Невже вона все вигадала?　

— Пильнуйте за вовками, — пробурмотіла вона Тернерові й ступила крок до уламків.　

Дарлінґтон не підвів погляду, але знову промовив те слово:　

— Прошу.　

Світ здригнувся, і Алекс побачила демона, відчула жар від полум’яної криниці. Дарлінґтон хотів звільнитися так само, як хотів указати їм на Рукавичку, але не мав влади. Вона витягнула з кишені коробочку від «Гумового взуття Арлінґтона» й відкрила кришку. Якась частина дівчини сподівалася, що цього має вистачити, утім Дарлінґтон далі втомлено тягнувся туди-сюди, підіймав каменюки й вкладав із безмежною обережністю. Невже цей предмет не був достатньо дорогоцінним? Невже вона хибно зрозуміла?　

Алекс схопила кришку й пригадала все, що бачила в спогадах старого. Дарлінґтон, коли він ще був Денні, залишився сам у своєму холодному сховку «Чорного В’яза», намагався зігрітися під ковдрами, які знайшов на горищі, їв консервовані боби з комірчини. Денні, який мріяв про інші світи, про справжню магію й чудовиськ, яких можна буде подолати. Вона пригадала хлопця з його нашкрябаним докупи рецептом еліксиру: він стоїть біля кухонної стійки, ладний кинути виклик смерті, аби лише глипнути на потойбіччя.　

— Денні, — промовила Стерн, але пролунав не лише її голос, але й голос старого, зливаючись у хрипкій гармонії. — Денні, ходи додому.　

Дарлінґтонові плечі розслабилися. Голова похилилася. Каменюка випала з рук. Коли він звів очі, їхні погляди зустрілися, й Алекс побачила муки десяти тисяч годин, витрачений на страждання рік. А ще помітила там провину й сором та зрозуміла: золотий демон теж був Дарлінґтоном. Тут, у пеклі, він був одночасно ув’язненим і наглядачем, катував і зазнавав тортур.　

— Я знав, що ти прийдеш, — озвався хлопець.　

Дарлінґтон вибухнув синім вогнем. Алекс задихнулася, почула, як закричав Тріпп і розплакалася Доус. Полум’я облизало уламки, наче річка, що затопила понівечені руїни «Чорного В’яза», і стрибнуло в коробочку. Стерн із гуркотом зачинила кришку. Коробка гримала в руках. Вона відчувала його всередині, долонями відчувала вібрацію. Його душу.　

Вона тримала в руках його душу, і ця могутність пульсувала там, занадто яскрава, аби стримати її. Вона навіть мала власний звук — дзенькіт сталі об сталь.　

— Упіймала, — прошепотіла Алекс.　

— Твої лати! — крикнула Доус, і дівчина опустила погляд.　

Вона знов була у своєму вуличному одязі. Як і решта.　

— Чому вони зникли? — запитав Тріпп. — Що відбувається? Доус потрусила головою, наче намагалася відігнати страх.　

— Я не знаю.　

Алекс притиснула коробочку до грудей.　

— Нам слід повертатися до Стерлінга. У садок.　

Та коли вони звернули на дорогу, нічого не було там, де слід. Під’їзна доріжка зникла, пеньки, паркан, будинки. Алекс дивилася на нескінченно довге асфальтне шосе, удалині виднівся мотель, на горизонті здіймалося невисоке передгір’я, поросле юковими деревами. Усе це не мало жодного сенсу.　

Вовки досі були там і підкрадалися ближче.　

— З Мерсі хтось є, — зауважив Тріпп.　

Алекс різко розвернулася. Тріпп удивлявся в калюжу. Вона бачила чоловічий силует на порозі бібліотеки. Незнайомець сперечався з Мерсі.　

— З ритуалом щось не так, — сказала Доус, — із цілою Рукавичкою. Я більше не чую метронома.　

— Алекс, — озвався тихим голосом Тернер.　

— Ми мусимо…　

Вона хотіла сказати щось про Стерлінг, про завершення ритуалу. Але дивилася простісінько в жовті очі чотирьох вовків.　

Ті заблокували шлях між «Чорним В’язом» і шосе.　

— Чого вони хочуть? — писнула Доус.　

Тернер розправив плечі.　

— Чого хочуть вовки?　

Він витягнув револьвер, а тоді заверещав. У руці був закривавлений кролик.　

Вовки кинулися вперед.　

Алекс закричала, коли щелепи стиснули їй передпліччя, вовк глибше увіп’явся зубами. Почула, як тріснула кістка, відчула присмак жовчі в горлі. Дівчина впала на спину, а тварина — зверху на неї. Алекс бачила брудну пащу, кров і слину, що блищали на зубах, кірку жовтого гною навколо несамовитих золотавих очей. Але вона досі тримала коробочку. Вовк трусонув нею, коли полум’я з її тіла лизнуло його масне хутро. Стерн відчула сморід горілої шерсті. Тварина глухо заревіла. Але не відпускала. В Алекс перед очима попливли чорні цятки. Не можна було знепритомніти. Вона мусила вирватися. Мусила дістатися до Стерлінга. Мусила дістатися до Мерсі.　

— Я теж не відпущу, — гаркнула дівчина.

Вона повернула голову й побачила, що інші змагаються з рештою зграї, і кролика з поплямованим кров’ю білим хутром, який щипав собі бежеву травичку; на боках у нього залишилися криваві відбитки рук, а вовки не звертали на нього жодної уваги.　

Алекс міцніше стиснула коробочку, але відчула, що ось-ось знепритомніє. Чи зможе вона протриматися довше за це чудовисько? Вовка вже охопив вогонь, його плоть підсмажувалася. Він скавчав, але щелепи далі міцно стискали її зламану руку. Біль був приголомшливий.　

Що станеться, якщо вони помруть у пеклі? Чи знайдуть їхні тіла, цілі та неушкоджені, спочинок там, нагорі? А що буде з Мерсі? Алекс не знала, що роботи. Не знала, кого і як рятувати. Вона навіть себе не могла врятувати. Пообіцяла Дарлінґтонові, що витягне його. Вірила, що зможе врятувати всім життя, що це чергове завдання, з яким вона голіруч упорається за допомогою блефу.　

— Я не відпущу. — Однак власний голос звучав якось віддалено.　

А ще дівчині здалося, наче вона почула, як хтось чи щось розреготалося. Це щось хотіло, аби вона була тут. Хотіло бачити її зламаною. Який вигляд матиме для неї пекло? Вона це в біса добре знала. Знову прокинеться в старій квартирі з Леном, наче нічого цього не було, наче все це було якимось божевільним сном. Не було ні Єлю, ні Лети, ні Дарлінґтона, ні Доус. Не було таємних історій, бібліотек, ущерть заповнених книжками, поезії. Алекс знову залишиться цілковито сама й вдивлятиметься в глибокий чорний кратер майбутнього.　

Раптом вовчі щелепи розтиснулися, і Алекс скрикнула голосніше, коли кров знову потекла до руки. Щоб зрозуміти, що саме вона бачить, знадобився якийсь час. Дарлінґтон боровся з вовками, і він не був ні людиною, ні демоном, а став обома одночасно. Коли він відірвав одну з тварюк від Тернера й кинув її геть, його роги зблиснули золотом. Вовк заверещав і впав на землю купою, зламавши хребет.　

«Коробочка». Вона досі була в Стерн у руках, але вже порожня — дзвінка переможна вібрація зникла. Він вислизнув на волю. Щоб урятувати їх. Він відірвав наступне чудовисько від Доус і ззирнувся з Алекс, ламаючи вовкові шию.　

— Іди, — низьким голосом наказав хлопець. — Я їх затримаю.　

— Я тебе не залишу.　

Він віджбурнув вовка, який завдавав страждань Тріппові, на пустельний пісок, і той, заскавчавши й підібгавши хвоста, побіг геть. Але наближалися інші, тіні ковзали між покрученими силуетами юкових дерев.　

— Іди, — наполягав Дарлінґтон.　

Проте Алекс не могла. Тільки не тепер, коли вони були так близько, не тепер, коли вона потримала його душу в руках.　

— Будь ласка, — взялася благати вона. — Ходи з нами. Ми могли б…　

Дарлінґтонова усмішка була ледь помітною.　

— Ти знайшла мене одного разу, Стерн. І знайдеш знову. А тепер іди.　

Хлопець розвернувся обличчям до вовків.　

Алекс змусила себе податися за рештою, але вся войовничість її покинула. Усе мало бути інакше. Вона не мала знову провалитися.　

— Ходімо! — узявся вимагати Тернер, тягнучи Тріппа й Доус пустельним шосе.　

Там чекало ще більше вовків, які перегородили дорогу.　

— Як ми їх обминемо? — крикнув Тріпп.　

— Це не так працює, — озвалася хрипким від жаху голосом Доус. На чолі в неї була кров, і вона кульгала. — Вони не мали б заважати нам забратися геть.　

Тернер ступив крок уперед із підійнятими руками, наче сподівався, що вовки розійдуться, як хвилі Червоного моря.　

— «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…»^[57]

Один вовк нахилив голову набік, наче пес, який не зрозумів команду. Другий заскавчав, але звучало це не розлючено. Радше скидалося на сміх. Найбільший із вовків почалапав до них, схиливши голову.　

— «Бо Ти при мені, — проголосив Тернер. — Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать! Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах…»^[58]　

Великий вовк розтулив рота й висолопив язика. Промовлене ним слово було схоже на низьке ревіння, але сплутати його із чимось було неможливо:　

— Злодій.　

Алекс без жодних роздумів позадкувала, жах від усього, що відбувалося, наростав у голові, наче крик. Тріпп роззявив рота, а Доус застогнала, обоє піддалися паніці. Лише Тернер стояв упевненно, та дівчина бачила, як він затремтів, коли крикнув:　

— «Мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша то надмір пиття! Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя…»^[59]　

Вовкові губи розтулилися, демонструючи гострі зуби й чорні ясна. Тварина всміхалася.　

— «Коли злодій буде зловлений в підкопі, — розкотисто заревіла вона, — і буде побитий так, що помре, то нема провини крови на тому, хто побив»^[60].　

Тернерові руки повисли батогами. Він похитав головою.　

— Вихід. Грьобаний вовк цитує мені Святе Письмо.　

Тепер інший вовк наблизився, опустивши голову.　

— «Усі, скільки їх перше мене приходило, то злодії й розбійники, — Алекс помітила рух ліворуч і праворуч від себе, — але вівці не слухали їх»^[61].　

Останнє слово було просто гарчанням.　

— Це тому, що ми спробували забрати Дарлінґтона, — заголосила Доус. — Ми спробували забрати його додому.　

— Спина до спини! — крикнула Алекс. — Усі зі мною.　

Вона й сама гадки не мала, що робить, але мусила спробувати бодай щось. Тепер Тріпп плакав, а Доус міцно заплющила очі. Тернер далі хитав головою. Вона попереджала його, що це не якась видатна битва добра і зла.　

Алекс плеснула в долоні й потерла їх одна об одну, наче намагалася зігрітися, і, звичайно, на них затанцювали вогники.　

— Ну ж бо, — пробурмотіла дівчина, звертаючись до них, до себе, досі непевна, чого саме просить і в кого про це благає. Непрохану магію, котра стала її прокляттям від самого народження. Дух бабці. Материні кристали. Кров відсутнього батька. — Ну ж бо.　

Великий вовк стрибнув уперед. Алекс змахнула рукою — і його охопив вогонь, спалахнувши з тріском, схожим на удар батога. Решта тварин позадкувала.　

Вона ще раз шмагонула навідліг, дозволяючи вогневі пульсувати в себе всередині, стати продовженням руки, страх і злість теж накрили її хвилею і знайшли вихід у синьому полум’ї. «Трісь. Трісь. Трісь».　

— Що це? — закортіло довідатися Тернерові. — Що ти робиш?　

Алекс достеменно не знала. Розпечені вогняні арки не розсіювалися. Коли відпускала їх, вони зависали в повітрі, звивалися, шукаючи напрямку, і нарешті знаходили одна одну, а тоді починали кружляти й замикати довкруг четвірки прочан коло, діамантово-біле й блискуче.　

— Що це? — крикнув Тріпп.　

Доус ззирнулася з Алекс, і її страх минув. Стерн побачила, як їй усміхається рішуче обличчя ученого.　

— Це Колесо.　

Земля під їхніми ногами здригнулася. Вовки стрибали на них і клацали зубами, ловлячи сині та білі іскри, розсипані вогнем Алекс. У дівчини під ногою з’явилася тріщина, і вона заточилася.　

— Стій! — крикнув Тріпп. — Тобі слід зупинитися.　

— Не треба! — загорлала Доус. — Щось відбувається!　

Та Алекс не думала, що може зупинитися. Вогонь уже сипав іскрами крізь неї, і дівчина знала: щойно відпустить його — він випалить її зсередини. Не залишиться нічого, крім попелу.　

Алекс озирнулася на «Чорний В’яз». Вовки полишили нападати на Дарлінґтона, щоб кинутися на розпечене колесо. Його роги зникли, а в руці хлопець тримав камінь. Стерн побачила, як він обережно поклав його на стіну.　

«Я повернуся по тебе, — присягнулася Алекс. — Я знайду спосіб».　

Земля під ними розкололася з оглушливим гуркотом. Вони впали, оточені водоспадом синього полум’я. Алекс побачила, що вовки теж попадали. Тварини горіли білим, вогонь охопив їхні тіла, перетворивши на розпечені комети, а потім дівчина не бачила вже нічого.　

Це не лише наше право — вирушити в цю подорож, — але й наш обов’язок. Якби Гайрам Бінґем не піднявся на перуанські вершини, чи мали б ми тигель і можливість зазирнути за Серпанок? Наші здобуті знання не можуть залишатися суто академічними. Я заслужено можу відзначити витрачені час і гроші, щедрість Стерлінга, важку працю та кмітливість Джей-Джі-Ер, Лоурі, Бонавіта, численні руки, що долучилися до створення такого масштабного й складного ритуалу. Вони мали бажання присвятити себе проектові й кошти, щоб спробувати це. Тепер наш обов’язок — продемонструвати хоробрість їхніх поглядів, довести, що ми сини Єлю, законні нащадки людей дії, котрі збудували ці інституції, а не розбещені дітлахи, котрі комизяться від думки, що можна забруднити руки.　

Щоденник Рудольфа Кітчера часів Лети (Коледж Джонатана Едвардса, 1933)

28

Алекс лежала на спині. У якийсь момент пішов дощ. Вона витерла з очей воду й сплюнула, відчувши смак сірки в роті.　

— Мерсі! — крикнула, зриваючись на ноги, і закашлялася.　

Рука була цілою і неушкодженою, але весь світ навколо крутився. Усе здавалося занадто пишним, занадто насиченим кольорами, вогні — занадто жовтими, а ніч була густою й соковитою, як свіже чорнило.　

— З тобою все гаразд? — Мерсі була поруч із нею, мокра як хлющ від дощу, однак її соляним латам якось удалося зберегти форму.　

— Зі мною все нормально, — збрехала Алекс. — Усі тут?　

— Тут, — відповіла Доус, її обличчя блідо сяяло серед зливи.　

— Ага, — озвався Тернер.　

Тріпп сидів у болоті, обхопивши руками голову, і схлипував.　

Алекс роззирнулася, намагаючись опанувати дихання.　

— Я бачила когось тут, нагорі.　

— Ти зупиняла метроном? — запитала Доус.　

— Вибачте, — відповіла Мерсі. — Він наказав мені зупинити його. Я не знала, що мені робити.　

— Це точно не ваша провина, пані Чжао.　

— От лайно, — пробурмотіла Алекс.　

Вона не знала, чого сподіватися, — вампіра, Сірого, якогось нового й захопливого упиря. Здавалося, з ними всіма легше впоратися, ніж із Майклом Ансельмом. Вони навчили Мерсі, як дати собі раду з непроханою нечистю, а не з живим чиновником.　

Він стояв на порозі, під викарбуваним у камені магічним квадратом Дюрера, захищений від дощу, зі схрещеними на грудях руками. Бурштинове світло, що лилося з коридору, кидало на нього тіні.　

— Усі встали, — гримнув він розлючено, — і вийшли.　

Вони, тремтячи, звелися на ноги й почовгали геть зі вкритого болотом внутрішнього дворика.　

Алекс щосили намагалася думати. Вовки. Синій вогонь. Невже вона врятувала їх? Чи це Ансельм мимохіть прийшов їм на допомогу, увірвавши ритуал і витягнувши їх звідти? І звідки взялися вовки? Доус казала, що таких перешкод не повинно бути. Невже в цьому теж можна було звинуватити Ансельма?　

— Я

почуваюся так, наче на мене хтось кинув цілий будинок, — пожалівся Тернер.　

— Пекельне похмілля, — відгукнувся Тріпп.　

Він витер сльози, і щоки поступово вкривалися рум’янцем.　

— Зніміть черевики! — кинув Ансельм. — Ви не розводитимете багнюку на цих підлогах.　

Вони вилізли із черевиків і шкарпеток, а тоді босоніж зайшли до бібліотеки за Ансельмом, і кам’яна підлога здавалася брилою льоду.　

У тьмяному світлі від генераторів чоловік повів їх до заднього виходу, що вів на Иорк-стріт, а там дозволив сісти на невисокі лавиці й знову натягнути мокрі черевики.　

— Детективе Тернере, — озвався Ансельм. — Вас я попрошу залишитися. — Потім тицьнув пальцем у Мерсі та Тріппа. — Ти і ти. Я викликав таксі.　

— У мене немає готівки, — відповів Тріпп.　

Вигляд в Ансельма зробився такий, наче він збирався дати йому добрячого стусана. Він витягнув гаманець і втиснув у Тріппову мокру долоню двадцятку.　

— їдьте додому.　

— Я майже вдома, — мовила Мерсі. — ДжЕ зовсім близько.　

— Лати, — нагадав Ансельм. — Вони тобі не належать.　

Мерсі зняла нагрудник, рукавиці та нагомільники й залишилася незграбно стояти.　

— Міс Стерн, — промовив Ансельм, і Алекс забрала в подруги лати.　

— Іди зігрійся, — прошепотіла вона. — Я повернуся додому, щойно зможу.　

Вона на це сподівалася. Може, її ось-ось вивезуть за межі міста Нью-Гейвен і викинуть у канаву.　

Алекс запхала лати в промоклі ткані торби, які вони принесли із собою. Побачила, що свічада вже там. Мабуть, Ансельм забрав їх.　

Попрямувавши до дверей, Тріпп помахав. Мерсі повільно позадкувала, наче чекала, що Алекс подасть їй якийсь знак залишитися, але та могла лише здвигнути плечима. Ось і все. Саме те, чого вони з Доус найбільше боялися. Проте розуміння потенційних втрат не змогло втримати їх. А тепер вони в прямому сенсі пройшли крізь пекло й повернулися з порожніми руками.　

Принаймні вона не загубила коробочку з написом «Гумове взуття Арлінґтона». Алекс погладила її пальцями у вологій кишені. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу. Відчувала силу його життя, зелену, як молодий листочок, яскраву, як ранок нового дня. І вона провалилася.　

Стерн очікувала, що Ансельм відведе їх до Халупки або до кабінету Претора, де вони дістануть якусь офіційну догану. Утім виявилося, що він не збирається давати їм можливість висохнути.　

— Я щиро не знаю, із чого почати, — сказав він, хитаючи головою, наче розчарований татусь у ситкомі. — Ви залучили сторонню людину до справ Лети, навіть кількох сторонніх.　

— Тріпп Гельмут — Кістяник, — нагадав Тернер, притулившись до стіни. — Він знає про Лету.　

Ансельм перевів холодний погляд на нього.　

— Мені чудово відомо, хто такий Тріпп Гельмут і ким були його батько та дід, якщо вже на те пішло. А ще мені відомо, що було б, якби з ним сьогодні щось сталося. А вам?　

Тернер не відповів.　

Алекс намагалася зосередитися на Ансельмових словах, але не могла чітко думати. Щойно вона помирала від голоду, наче кілька днів не їла, а вже за мить світ нахилився, і її занудило. Вона досі боролася з вовками. Досі була в Геллі в голові, де розмахувала биткою. Вона відчувала жахливу втрату, прощаючись зі світом, у якому не була певна, чи хоче залишитись. Скорбота була нестерпною. Усе мало статися інакше. Це Алекс мала не прокинутися, померти на старому матраці, загубитися серед хвиль, залишитися лежати на підлозі тієї квартири. Це Алекс мали поховати під уламками «Чорного В’яза» в пеклі.　

Доус стиснула кулаки, витягнувши руки по швах. Вона скидалася на розталу свічку. Темно-руде волосся поприлипало до блідої шкіри, наче напівзгаслий вогонь. Тернерове обличчя залишалося незворушним. Він так само міг стояти в черзі за кавою.　

— Вам якось удалося знайти Рукавичку, — продовжив Ансельм тим самим виваженим, майже не стримуваним тоном, — у кампусі Єлю, і ви вирішили, що доцільно буде зберегти це в таємниці. Ви провели несанкціонований ритуал і наразили незліченну кількість людей та саме існування Лети на небезпеку.　

— Але ми знайшли його. — Ці слова Доус промовила тихо, не відриваючи погляду від підлоги.　

— Перепрошую?　

Вона підвела очі, підборіддя смикнулося вперед.　

— Ми знайшли Дарлінґтона.　

— Ми повернули б його назад, — погодився Тернер. — Якби ви нас не перервали.　

— Детективе Тернере, відтепер вас звільнено від виконання обов’язків Центуріона.　

— О ні, — без жодної інтонації відповів детектив, — що завгодно, тільки не це.　

Ансельм розчервонівся.　

— Якщо ви…　

Тернер звів руку.　

— Не марнуйте повітря. Мені бракуватиме додаткової зарплатні, оце й усе. — Він затримався біля дверей і знову обернувся до них. — Це перша справжня річ, яку на моїй пам’яті спробував зробити хтось із Лети чи її членів, що розмахують чарівними паличками й одягаються в мантії. Що не кажіть, а ці двоє не здадуться без бою.　

Алекс дивилася, як він іде. Його прощальні слова змусили її випростатися, але тепер гордість їй нічим не допоможе. Якщо вже на те пішло, вона ніколи не бачила, щоб хтось у товариствах розмахував чарівною паличкою, утім дівчина підозрювала, що в арсеналі Лети було кілька штук. Яких вона, можливо, більше ніколи не побачить. І це чомусь було найгіршим — не те, що її витурять з Єлю й позбавлять усіх пов’язаних із цим можливостей, а те, що її виженуть з «Іль-Бастоне» — місця, яке вона наважувалася вважати домівкою.　

Вона пригадала Дарлінґтона з каменюкою в руці, який вічно намагався врятувати щось, чого не можна було врятувати. Невже через це вона не могла повернутися спиною до золотого хлопчика Лети? Через те, що він не здавався навіть перед безнадійною справою? Але що доброго вона зробила їм усім? Що сталося б із Дарлінґтоном, якби в Леті не залишилося нікого, хто боровся б за його порятунок? І що тепер буде з її матір’ю, після того як Алекс викинула псу під хвіст нагоду відхопити собі через Ансельма трохи грошенят Лети?　

Хвиля гніву допомогла Алекс забути про безпомічність.　

— Закінчуймо із цим швидше.　

— Тобі так кортить стати вигнанкою з Райського саду? — поцікавився Ансельм.　

— Я не шкодую про свій вчинок. Шкода лише, що ми провалилися. До речі, як ви нас знайшли?　

— Пішов до «Іль-Бастоне». Там повсюди були ваші записки. — Ансельм витер краплі дощу з підборіддя, вочевидь, силою намагаючись залишатися спокійним. — Наскільки близько ви були?　

Вона досі відчувала вібрацію Дарлінґтонової душі в долонях, її силу, що вирувала всередині. Досі відчувала той подзвін, удар сталі об сталь.　

— Близько.　

— Я казав вам обом, що будуть наслідки. Мені не хотілося опинитися в цьому становищі.　

— Ні? — перепитала Алекс. Чоловіки на кшталт Ансельма чомусь весь час опинялися в цьому становищі. Хранитель ключів. Чоловік із молоточком. — Тоді вам слід було прислухатися до нас.　

— Від цієї миті вам обом заборонено користуватися майном та активами Лети, — постановив Ансельм. — Після сьогоднішнього вечора, якщо ви поткнете носа бодай у якийсь із наших безпечних будинків, це вважатиметься злочинним проникненням. Якщо ви спробуєте скористатися якимось із рахунків, артефактів чи ресурсів, пов’язаних із Летою, вас звинуватять у крадіжці. Ви зрозуміли?　

Ось чому він не повів їх до Халупки — місця, де Алекс колись уже знайшла притулок, де неодноразово перев’язувала рани, де Доус якось захистила її від Сендоу. Вона чула, як на вулиці під дощем їздять автівки, як галасують гуляки, повертаючись додому з якоїсь гелловінської вечірки.　

— Мені потрібне усне підтвердження, — не вгавав Ансельм.　

— Я зрозуміла, — прошепотіла Доус, щоками в неї струменіли сльози.　

— Вам слід визначити для неї випробувальний термін, — сказала Алекс. — Уперед, виженіть мене. Нам усім відомо, що паршива вівця тут я. Лета не може дозволити собі втратити Доус.　

— На жаль, міс Стерн, я не вважаю, що Лета може дозволити собі зберегти когось із вас. Рішення ухвалено. Зрозуміло?　

Тепер у його голосі з’явилося щось різке: спокій бюрократа, що завжди дотримується правил, здавався перед злістю.　

Алекс ззирнулася з ним.　

— Так, сер. Я зрозуміла.　

— Я не заслуговую твого презирства, Алекс. Я пропонував тобі допомогу, а ти дивилася мені в очі й брехала.　

У дівчини вирвався гіркий сміх.　

— Ви не пропонували мені допомогу, доки не дізналися, що в мене є дещо потрібне вам. Ви користувалися мною, а я ладна була стати вашою шльондрою за гарну ціну, тож не вдаваймо, що в цій угоді було щось шляхетне.　

Ансельмові губи скривилися.　

— Тобі тут не місце. І так було завжди. Груба. Неотесана. Неосвічена. Ти паразитувала на Леті.　

— Вона боролася за нього, — прохрипіла Доус.　

— Вибач?　

Памела витерла рукавом зашмарканий ніс. Плечі в неї обвисли, але сльози висохли. Погляд був ясний.　

— Доки ви й ваші члени правління залюбки вдавали, буцімто Дарлінґтона неможливо врятувати, ми знайшли спосіб. Алекс боролася за нього, ми боролися за нього, коли ніхто інший цього не робив.　

— Ви наразили цю організацію і життя всіх людей у цьому кампусі на небезпеку. Ви бавилися із силами, яких не в змозі збагнути чи контролювати. І не думайте корчити із себе героїв, коли порушили всі правила, впроваджені для захисту…　

Доус повільно хлюпнула носом.　

— Лайно — ці ваші правила. Ходімо, Алекс.　

Алекс подумала про Халупку з усією її потертою розкішшю, старе підвіконня, пейзажі з пастухами й полюванням на лисиць на стінах. Подумала про «Іль-Бастоне», його тепле лампове світло, передню вітальню, де вона марнувала літо, дрімаючи на канапі, читаючи книжки в м’яких палітурках, уперше в житті почуваючись безпечно й безтурботно.　

Вона відсалютувала Ансельмові обома середніми пальцями й рушила за Доус на вихід із Райського саду.　

29

Коли Алекс прокинулася наступного ранку, усе тіло боліло, а опанувати цокотіння зубами не вдавалося, попри те що на ній була ціла гора ковдр. Уся зухвалість і злість випарувалися, їх змили нічні жахіття про те, як Дарлінґтона завалює уламками «Чорного В’яза», Геллі тане в неї на очах, і закривавлене маленьке тіло кролика Беббіта.　

Після того, як Ансельм вигнав їх, Алекс запросила Доус залишитися з нею та Мерсі в гуртожитку. Звідти було ближче до Халупки, ніж із її квартири. Але Памелі хотілося побути на самоті.　

— Мені просто потрібно трохи часу для себе самої. Я… — Голос у неї зламався.　

Алекс повагалася, а тоді нагадала:　

— Хтось мусить піти до «Чорного В’яза».　

— Усі камери чисті, — заспокоїла Доус. — Але завтра я перевірю, як у нього справи.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Алекс на власні очі бачила, як змигнуло захисне коло.　

— Тобі не слід іти туди самій.　

— Я попрошу Тернера.　

Алекс знала, що мала б запропонувати свою кандидатуру, але не була певна, що може зустрітися віч-на-віч із Дарлінґтоном — у будь-якій формі. Чи знав він, наскільки близько вони були? Він був там. Він знову врятував її, пожертвувавши власним шансом на свободу. Вона не була готова подивитися йому у вічі.　

— Ти ходила побачитися з ним, — додала Доус. — Увечері напередодні ритуалу.　

Мабуть, її помітила якась із камер.　

— Мені потрібно було забрати посудину.　

— Зі мною він не розмовляв. Просто сидів там і медитував чи що це він робить.　

— Він намагається вбезпечити нас, Доус. Так само, як завжди робив.　

От тільки цього разу загрозою був він сам. Доус кивнула, та вигляд у неї не був переконаний.　

— Будь обережна, — попросила Алекс. — Ансельм…　

— «Чорний В’яз» не є власністю Лети. І хтось має попіклуватися про Космо. Про них обох.　

Алекс дивилася, як Доус розчинялася в струменях дощу. Вона сама не була створена для того, щоб піклуватися про когось і щось. Доказом цього була Геллі. Кролик Беббіт. Дарлінґтон.　

Вона завалилася додому в мокрому одязі, перевдягнулася в суху піжаму, з’їла чотири «Поп-Тартси» і впала в ліжко. А тепер перевернулася, тремтячи від холоду, зголодніла.　

Мерсі сиділа на ліжку з примірником «Орландо»^[62] на колінах, а на поставленій сторчки вінтажній валізі, яку вона використовувала замість тумбочки, парувало горнятко із чаєм.　

— Чому ми не можемо просто спробувати ще раз? — поцікавилася вона. — Що нас зупиняє?　

— І тобі добрий ранок. Як давно не спиш?　

— Кілька годин.　

— От лайно. — Алекс занадто різко сіла, і в голові негайно запаморочилось. — Котра година?　

— Майже полудень. Понеділка.　

— Понеділка? — писнула Алекс. Вона проґавила всю неділю. Проспала майже тридцять шість годин.　

— Ага. Ти пропустила іспанську.　

Яке це мало значення? Без стипендії від Лети вона не зможе залишитися в Єлі. Вона втратила шанс вирватися з Ітанових лап. Втратила шанс на нове життя для матері. Чи дозволять їй закінчити рік? А хоча б семестр?　

Та всі ці думки були занадто жалюгідними.　

— Я помираю від голоду, — повідомила вона. — І чому тут так холодно?　

Мерсі покопирсалася в сумці.　

— Я принесла тобі два сендвічі з беконом зі сніданку. І тут не так аж холодно. Тобі так здається через те, що ти торкнулася　

пекельного вогню.　

— Ти чарівний янгол, — відповіла Алекс, вихопивши сендвічі в подруги й розгортаючи один із них. — А тепер поясни, що за хрінь ти городиш.　

— Ти ніколи не вчилася.　

— Не ніколи, — пробурмотіла Стерн із повним ротом.　

— Я прочитала записи Доус, а не безпосередньо джерела, але контакт із пекельним вогнем може залишити по собі відчуття холоду та навіть закінчитися гіпотермією.　

— Це було те синє полум’я?　

— Що?　

Алекс мала б пам’ятати, що Мерсі й гадки не мала, що відбувалося в потойбічні.　

— На що схожий пекельний вогонь?　

— Точно не знаю, — відповіла Мерсі. — Але його вважають матерією демонічного світу.　

— І чим лікуватися?　

Дівчина згорнула книжку.　

— Це не дуже зрозуміло. Радять суп із нічого та біблійні вірші.　

— Так, будь ласка, і ні, дякую.　

Алекс виповзла з ліжка й покопирсалася в комоді. Натягнула гуді на спортивний костюм. Чи можна їй узагалі ще носити спортивні костюми з логотипом Лети? Чи треба їх повернути? Вона й гадки не мала. У неї було чимало запитань, які слід було поставити Ансельмові замість того, щоб показувати йому середні пальці, та це однаково було дуже приємно.　

Вона знайшла невеличку пляшечку з бас-беладоною, затиснуту під спинкою комода, і вичавила краплі в обидва ока. Без невеличкої допомоги вона б ніяк не пережила цей день.　

«Що нас зупиняє?» — запитала Мерсі. Відповідь була: нічого.　

Алекс не хотілося знову проходити крізь пекло. Але якщо вони зробили це одного разу, то знатимуть, чого чекати другого. Доус обрала б знаменну ніч, — це якщо припустити, що вона й решта захочуть удруге ввійти до Рукавички — лат для Мерсі в них більше не буде, але вони могли б скористатися безліччю інших захистів і знайти спосіб обійти сигналізацію, якщо більше не зможуть зварити бурю. Чому б не спробувати ще раз? Що їм втрачати?　

Вона перевірила телефон. Учорашнє повідомлення від Доус.　

«У “Чорному В’язі” все чисто».　

«Без змін?» — написала вона у відповідь.　

Після довгої паузи нарешті надійшло нове повідомлення: «Він точнісінько там, де ми його залишили. Захисне коло має кепський вигляд».　

Тому що стало слабшати.　

Можливо, їм не вдасться дочекати знаменної ночі. Чергова проблема. Ансельм насварив їх за те, що вони наразили Лету й кампус на небезпеку. Але він не розумів сповна гру, у яку вони грали. Не знав, що Дарлінґтон застряг між світами, що створіння, яке сиділо в бальній залі «Чорного В’яза», було водночас демоном і людиною. І Алекс не збиралася йому цього розповідати. Щойно Ансельм зрозуміє, що вони зробили, то знайде якесь заклинання, аби назавжди вигнати Дарлінґтона до пекла, аби тільки не ризикувати й не мусити знову користуватися Рукавичкою.　

— Мені прикро, що минула ніч виявилася такою гівняною, — сказала Алекс.　

— Жартуєш? — перепитала Мерсі. — Це було чудово. Я переконана, що бачила Вільяма Честера Майнора^[63]. Щиро кажучи, я думала, що буде значно гірше.　

«От якби ти поборолася з вовками разом із нами».　

— Думаю, мене вижбурнуть з універу, — бовкнула Стерн.　

— Це… прогноз чи план?　

Алекс мало не розреготалася.　

— План.　

— Тоді ми мусимо повернути Дарлінґтона. Він зможе захистити твої інтереси перед Летою. А може, налякає їх юридичними переслідуваннями чи ще чимось таким.　

Можливо, він міг би. А може, після тривалого перебування в пеклі на думці в нього буде щось інше. Але вони не дізнаються, доки ще раз не зайдуть у Рукавичку. Але, господи, як Алекс стомилася. Спуск не був приємною прогулянкою, і боліло в неї не тільки тіло.　

Дівчина написала в груповий чат: «З усіма все гаразд?».　

Першою надійшла Тріппова відповідь: «Я мов шматок лайна. Гадаю, застудився».　

Тернер відповів лише: «Все ок».　

«Якщо в когось є кухня, я можу зварити суп. Це мало б допомогти», — відгукнулася Доус, і після цього Алекс відчула нову хвилю провини. У тісній квартирці Доус були мікрохвильовка й невеличка електроплитка, але не було справжньої кухні. Вони мали б зібратися в «Іль-Бастоне» й зализати рани перед наступним боєм, скласти план. Дівчина подумала про будинок, який чекав на них. Чи знає він, що саме вони спробували? Чи дивується, чому вони не повертаються?　

Алекс потерла руками обличчя. Почувалася втомленою й розгубленою. Сумувала за мамою. Мерсі вона любила, але вперше за довгий час по-справжньому захотіла побути на самоті, їй хотілося з’їсти той другий сендвіч із беконом, а тоді скрутитися калачиком і добряче, без поспіху поплакати. Хотілося повернутися до «Чорного В’яза», побігти простісінько нагору сходами й розповісти Дарлінґтонові, чи демонові, чи хай там хто він такий, усе про її бійку з Лінусом Райтером, про проблеми з Ітаном. Хотілося розповісти всі найгірші подробиці й подивитися, чи не відсахнеться він.　

— Ти в нормі? — запитала Мерсі.　

Алекс зіхтнула.　

— Ні.　

— Може, нам прогуляти заняття?　

Стерн похитала головою. Вона мусила якомого довше затриматися в цьому світі. А ще їй хотілося кілька годин не думати про Дарлінґтона, Лету чи пекло. Якщо Лета не дозволить їй закінчити семестр, що вона робитиме? Зорієнтується. Складе　план. Вона більше не та дівчина, якою була раніше. Вона не безпомічна. Знає, як давати собі раду із Сірими. Вона знайде роботу. Вступить до державного коледжу. Дідько, трохи послухає привидів і найметься до якогось багатенького недоумка з Малібу. Ґелексі Стерн — зірковий екстрасенс.　

Вона довго стояла під гарячим душем, потім перевдягнулася в джинси, черевики та найтовстіший светр, який мала. їхнє заняття з курсу «Шекспір і метафізика» відбувалося в аудиторії Лінслі- Читтенден-голлу, і Алекс замислилася, що буде, якщо вона наштовхнеться на Претора. Невже професор Велш-Вітлі подивиться на неї жалісливо? Удасть, що вони незнайомі? Та якщо професор і був десь посеред юрби студентів, вона його не побачила.　

Вони заходили до аудиторії, коли Алекс почула, як її хтось гукнув. Помітила в натовпі знайому голову з темним волоссям.　

— Зараз повернуся, — попередила вона Мерсі й ковзнула в людську гущавину.　

— Мішеле?　

Невже Претор уже відправив Мішель Аламеддін, аби та замінила її?　

— Здоров, — привіталася дівчина. — Як тримаєшся?　

«Краше, ніж зізнаюся тобі».　

— Насправді сама не знаю. У тебе зустріч із Велшем-Вітлі?　

Після ледь помітної паузи Мішель відповіла:　

— У мене завдання від Батлера, мушу побігати.　

— Тут?　

Вигляд у Мішелі насправді був такий, наче вона зібралася на робочу зустріч: темна спідниця, сірий гольф, замшеві черевики й така сама сумочка. Але вона працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Завдання могло привести її до Байнеке чи Стерлінга, але не до кафедри англійської.　

— Тут було зручніше зустрітися.　

Алекс не могла похизуватися Тернеровим відчуттям правди, тим свербежем, який вона відчула, опинившись у нього в голові, та однаково знала, що Мішель бреше. Невже вона шкодувала її почуття? Чи мала зберігати в таємниці всі справи Лети після того, як Алекс від них відлучили?　

— Мішеле, зі мною все нормально. Ти не мусиш ходити околяса.　

Дівчина всміхнулася.　

— Гаразд, ти мене впіймала. Жодних зустрічей в Лінслі- Читтенден-голлі. Я була в Нью-Гейвені та захотіла перевірити, як ти тут.　

«Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас». Так Мерсі сказала, коли намагалася застерегти Алекс від використання Рукавички. Та навіть так…　

— Усі ці роз’їзди туди-сюди напевно виснажують. Як вечеря з батьками твого хлопця?　

— О, нічого, — тихенько засміялася Мішель. — Я з ними вже зустрічалася. Вони чудові, якщо уникати розмов про політику.　

Алекс обміркувала свої варіанти. їй не хотілося відлякати Мішель, але й продовжувати ці танці теж не хотілося.　

— Я знаю, що ти не повернулася до міста того вечора.　

— Ти про що?　

— Ти сказала мені, що повертаєшся до Нью-Йорка. Сказала, що мусиш устигнути на поїзд. Але поїхала аж наступного ранку.　

Мішель зашарілася.　

— І яке тобі до цього діло?　

— Два вбивства в кампусі підказують, що я повинна бути скептично налаштованою.　

Утім Аламеддін уже опанувала себе.　

— Не те щоб це тебе стосувалося, але я де з ким тут зустрічаюся й намагаюся приїжджати до міста кілька разів на місяць. Мого хлопця це влаштовує, а навіть якби не влаштовувало, я не заслуговую допитів. Я переживала за тебе.　

Алекс знала, що мала б перепросити, повестися ґречно. Але занадто втомилася вдавати із себе дипломатку. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу й відчула в ній важке мляве настроювання скрипки, несподіване радісне тріпотіння пташок перед польотом. Якби Мішель бодай трохи висунула голову зі свого панциря, вони могли б краще підготуватися. Вони могли б досягти успіху.　

— Достатньо переживала, аби з’явитися тут з усмішкою, — відповіла Алекс, — але недостатньо, аби допомогти Дарлінгтонові.　

— Я тобі пояснювала.　

— Ти не мусила спускатися з нами. Нам потрібні були твої знання. Твій досвід.　

Мішель облизала губи.　

— Ви спустилися?　

Отже, вона не розмовляла з Ансельмом або членами правління, не бачилася з Претором. Невже вона просто переживала за Алекс? Невже Стерн була такою незвиклою до думки про доброту, що негайно сумнівалася в ній? Чи, може, Мішель Аламеддін була чемпіонкою серед брехунів?　

— Що ти тут робиш, Мішеле? І що ти насправді робила в Нью- Гейвені в ніч смерті декана Бікмена?　

— Ти не детектив, — відрубала дівчина. — Тебе ледве можна назвати студенткою. Іди на лекцію й не пхай носа в моє особисте життя. Я більше не хочу марнувати на тебе свій час.　

Вона розвернулася навколо власної осі й розчинилася в натовпі. Алекс закортіло наздогнати її.　

Натомість вона повернулася на лекцію про Шекспіра. Мерсі зайняла їй місце, і, щойно всівшись, Алекс перевірила телефон. Доус прямувала до Тріппового лофту, щоб приготувати там щось.　

Стерн озвалася в особисті до Тернера: «Мішель Аламеддін у кампусі, і, гадаю, вона щойно збрехала про причини».　

Тернер відповів швидко: «Що вона тобі сказала?».　

«Буцімто бігає, виконуючи завдання для Бібліотеки Батлера».　

Алекс почекала, дивлячись на екран.　

«Сумніваюся. Вона не працює в Батлері».　

«Відколи?»　

«Ніколи не працювала».　

Що це було? Чому Мішель збрехала їй — і Леті — про свою роботу в Колумбійському університеті? І чому насправді була в кампусі та стежила за Алекс? А як щодо того, що Мішель навіть оком не повела, коли Алекс згадала в розмові про два вбивства? Наскільки було відомо людям у кампусі, вбивство було лише одне. Марджорі Стівен, жінка, яку Мішель, власне, знала, буцімтопомерла природною смертю. Але Мішель не мала причин нашкодити жодному з професорів. Принаймні таких, про які було б відомо Алекс.　

Вона не могла зосередитися на лекції, попри те що прочитала задане додому. Почасти причина того, що Стерн дозволила Мерсі вмовити себе піти на лекцію, крилася в тому, що вона вже прослухала два семестрові курси про Шекспірові п’єси. їй ще було що прочитати, адже так було завжди, та принаймні не доводилося на кожній лекції вдавати, наче вона щось розуміє.　

Може, в усій цій катастрофічній ситуації було щось позитивне. Більше не доведеться страждати на заняттях. Більше не доведеться дивитися, як попдіви ковтають пташине лайно заради нового альбому з хітами. Алекс намагалася уявити, який вигляд має життя на протилежному боці від цього всього, і намалювати собі картинку було нескладно. їй не хотілося повертатися до розпеченого, позбавленого пір року сяйва Лос-Анджелеса. Не хотілося працювати на гівняній роботі з гівняною платнею і триматися на останніх крихтах надії, вихідних, пиві й перепихоні, які зробили б місяць стерпнішим. Не хотілося забувати про «Іль- Бастоне» з малесенькою стереосистемою, оксамитовими кушетками, бібліотекою, яку потрібно було вмовляти поділитися книжками, і завжди повною комірчиною. Вона мріяла про пізні ранки, перегріті аудиторії, лекції з поезії, занадто вузькі дерев’яні парти. їй хотілося залишитися тут.　

Тут. Де їхня професорка порівнювала «Бурю» з «Доктором Фаустом», вимальовуючи лінії впливу; її слова піснею лилися крізь аудиторію. «Бо пекло скрізь, а я завжди у ньому»^[64]. Тут, під високою стелею, де вгорі невагомо ширяють латунні люстри, серед панелей із рудувато-коричневого дерева й того вітражного вікна зі склом Тіффані^[65], що нітрохи не пасувало до лекційної зали — воно аж сяяло темно-синім і зеленим, глибоким багрянцем і золотом: групка янголів, які попри крила були не зовсім янголами, вродливі дівчата в скляних сукнях з німбами, на яких було написано «Наука», «Інтуїція» та «Гармонія», а «Форма», «Колір» та «Уява» гуртувалися навколо «Мистецтва», їхні обличчя здавалися Алекс дивними, занадто закляклими та особливими, наче фотографії, які вставили в пейзаж; «Ритміка» була єдиною, хто визирала за рамки, спрямувавши погляд на спостерігача, і дівчину це завжди цікавило.　

Вітраж Тіффані замовили на пам’ять про покійну жінку. Її ім’я, Марі, було написано в книжці, яку тримав один з укляклих янголові-не-янголів. Під час справи «Чорних пантер» шибки прибирали на той випадок, якщо почнуться заколоти. їх неправильно підписали, і вони пліснявіли в ящиках, аж доки хтось наштовхнувся на них через кілька десятиліть, так наче кампус був перенасичений красою та багатством і легко було забути про щось надзвичайне чи просто оплакати його втрату.　

«Який у цьому сенс? — замислилась Алекс. — І чи потрібен тут сенс?» Вікна були втіленням краси, задоволення, гладеньких кінцівок, шовковистого волосся, гілок, що аж гнулися від цвіту, і все це ховалося в ученні про чесноти, було пам’яттю про людину. Але Стерн подобалося це життя, наповнене беззмістовною красою. Воно могло розсіятися, наче сон, тільки згадка про нього не зникне, як сон. Вона переслідуватиме дівчину решту її довгого посереднього життя.　

Стіну під вітражем Тіффані підпирала якась дівчина, і Алекс намагалася не зважати на напад болю, який охопив її, коли вона помітила золотаве волосся й медову шкіру. Незнайомка скидалася на Геллі. І ніхто не мав такої засмаги напередодні зими.　

Щиро кажучи, вона була точною копією Геллі.　

Дівчина уважно розглядала Алекс сумними синіми очима. Вона була вбрана в чорну футболку й джинси. Серце в Стерн раптом　зайшлося в грудях. Мабуть, у неї галюцинації — черговий симптом буквального похмілля від пекла.　

Вона все знала, та нестримна надія оселилася в голові, перш ніж її вдалося зупинити. А що, як Геллі якось знайшла її з того боку Серпанку? Що, як вона відчула присутність Алекс у потойбіччі й вирвалася звідти, аби нарешті знайти її? Але Сірі завжди мали такий вигляд, як у мить смерті, а вона ніколи не забуде землисту шкіру Геллі й підсохле блювотиння на футболці.　

— Мерсі, — прошепотіла Алекс, — ти бачиш ту дівчину під вітражем Тіффані?　

Подруга вигнула шию.　

— Чому вона витріщається на тебе? Ми з нею знайомі?　

Ні, тому що Алекс стерла все своє минуле життя, гарні миті разом із поганими. Вона не поставила на комод фотографію Геллі. Ніколи навіть не згадувала її імені в розмовах із Мерсі. І дівчина, котра стояла під усіма тими янголами-не-янголами, не могла бути Геллі, тому що Геллі померла.　

Білявка попливла до задніх дверей лекційної зали. Це здавалося тестом, і Алекс із біса добре знала, що має залишитися на своєму місці, взяти ручку, уважно слухати й конспектувати. Але вона не могла не піти назирці.　

— Зараз повернуся, — шепнула вона Мерсі та схопила пальто, залишивши сумку й книжки.　

«Це не вона». Алекс знала. Авжеж, знала. Вона штовхнула двері, що виходили на Гай-стріт. Уже наповзали сутінки: вечір у листопаді надходить рано. Алекс повагалася, стоячи на краю хідника й дивлячись, як дівчина перетинає дорогу. Асфальт здавався рікою, і переходити її вбрід не хотілося. Міст Гай-стріт немов плавав у повітрі над цією рікою, його крилата кам’яна жінка злегка обперлася на арку. Архітектор був Кістяником. А ще він спроектував і збудував їхню гробницю. Алекс не вдавалося пригадати його імені.　

— Геллі, — гукнула вона стримано, непевно, налякано.　

Та чого вона боялася? Що дівчина обернеться чи не обернеться?

Дівчина не зупинилася, просто перетнула провулок поруч із «Черепом і кістками».　

«Відпусти її».　

Алекс вийшла на дорогу й підтюпцем побігла за нею, наздоганяючи блискуче золотаве волосся, що рухалося вгору сходами, до саду зі скульптурами, де Стерн лише минулого тижня розмовляла з Мішеллю.　

Геллі стояла під в’язами, мов жовте полум’я в синьому сутінковому світлі.　

— Я сумувала за тобою, — сказала вона.　

Алекс відчула, як усередині щось обірвалося. Це було неможливо. Мерсі бачила цю дівчину. Вона не була Сірою.　

— Я теж за тобою сумувала, — відповіла вона. Голос звучав якось неправильно, хрипко. — Що це? Що ти таке?　

— Не знаю. — І Геллі ледь помітно здвигнула плечима.　

Це мала бути ілюзія. Пастка. Що вони такого накоїли в пеклі, що це стало можливим? У цьому була небезпека. Мусила бути.　

Бажання не втілюються задурно. Смерть остаточна, навіть якщо твоя душа продовжує свою подорож — за Серпанок, до раю, до пекла, до чистилища чи якогось демонічного світу. Mors vincit omnia.　

Алекс ступила крок, потім ще один. Вона рухалася повільно, наполовину очікуючи, що дівчина — Геллі — дремене геть.　

Краєм ока вона помітила якийсь рух у гілках нагорі. Кучерявий Сірий, маленький мертвий хлопчик, скрутився там калачиком і шепотів щось собі під носа, звук був ледь чутний, мов шелест листя.　

Ще один крок. Геллі була сонцем Каліфорніїї, ясні сині очі, дівчина з журнальної обкладинки. Цього не могло бути. Вони попрощалися серед крові та помсти в мілких каламутних водах річки Лос-Анджелес. Сила Геллі віднесла її назад до квартири, де лежало холодне тіло. Вона благала Геллі залишитися, а потім сама лягла, наполовину сподіваючись, що більше не прокинеться. А коли прокинулася, копи світили ліхтариком їй в очі, а Геллі, єдиний сонячний промінчик у її житті, зникла.　

— До сраки, Алекс, — сказала Геллі, — чого ти чекаєш?　

Алекс і сама не знала. Усередині заклекотів сміх, а може, схлипування. Вона рвонула вперед, і ось її руки вже обіймають Геллі, а обличчя ховається в подружчиному волоссі. Геллі пахла кокосовим шампунем, а шкіра в неї була тепла, наче вона лежала на сонечку. Не Сіра, не якась нежить — тепла, справжня людина, жива.　

А що, як це не було карою чи випробуванням? Що, як раз у житті удача побігла назустріч Алекс, а не від неї? Що, як це була її нагорода за весь той біль? Що, як цього разу магія спрацювала як слід, так, як це бувало в легендах?　

— Не розумію, — сказала Стерн, коли вони сіли на лавиці під деревом. Забрала шовковисте біляве волосся із засмаглого личка Геллі, замилувалася її ластовинням, майже білими віями, щербинкою на передному зубі, яка залишилася після падіння зі скейта в парку Бальбоа. — Як?　

— Я не знаю, — прошепотіла Геллі. — Я була… Я не знаю, де я була. — А тепер я… — Вона знічено роззирнулася. — Тут.　

— У Єлі.　

— Що?　

Алекс розреготалася.　

— У Єльському університеті. До якого я ходжу. Я студентка.　

— Дурня.　

— Знаю, знаю.　

— Торгуєш тут?　

Алекс похитала головою.　

— Я не… я цим більше не займаюся.　

— Правильно. — Тепер і Геллі засміялася. — Студентка коледжу. Але мені щось потрібно. Щоб зняти напруження.　

Алекс не збиралася казати «ні». Тільки не тепер, коли Геллі сидить навпроти неї. Жива. Золотава й досконала.　

— Я щось вигадаю.　

— Гаразд.　

— Ти не мусиш шепотіти, — сказала Алекс, розтираючи їй руки. — Ми тут у безпеці.　

Геллі озирнулася через плече, а тоді подивилася повз подругу, наче чекала, що в сутінках щось причаїлося.　

— Алекс, — так само пошепки озвалася вона, — не думаю, що це так.　

— Я попіклуюся про тебе. Обіцяю. Тепер я сильніша, Геллі. Я здатна на різне.　

— Лен…　

— Не переймайся ним.　

— Він за тобою сумує.　

Алекс відчула всередині щось слизьке й холодне.　

— Я не хочу про нього говорити.　

— Тобі слід дати йому ще один шанс.　

— Він мертвий. Я його вбила. Ми разом його вбили.　

— Я теж була мертва, чи не так?　

— Ага. — Тепер Алекс теж шепотіла. — Була. І я щодня за тобою сумувала.　

— Тобі слід було прийти по мене, — відповіла Геллі, у тьмяному світлі її очі зробилися темнішими, і на них заблищали сльози. — Ти мала допомогти мені.　

— Я не знала, що можу. — Алекс не хотілося плакати, але боротися зі слізьми не мало сенсу. — Усе гаразд. Обіцяю. Я можу тебе захистити.　

Від недовірливого вигляду Геллі робилося боляче.　

— Раніше не могла.　

То була правда. Лише вона пережила «Ґраунд-Зіро», Лена, Аріеля.　

— Тепер усе інакше.　

— Лен може нам допомогти.　

Алекс витерла сльози Геллі з очей.　

— Припини говорити про нього. Він мертвий. Він не може нам нашкодити.　

— Він міг би приглянути за нами. Самі не впораємося.　

Алекс хотілося кричати, але вона змусила голос звучати спокійно.　

Вона не знала, через що Геллі пройшла після смерті. Не знала, якою була ціна за повернення до світу смертних.　

— Я

кажу тобі, що тепер усе не так. Ти можеш залишитися зі мною. Я можу допомогти тобі знайти роботу, вступити кудись, робити те, що тобі заманеться. Усе буде так, як ми завжди казали. Він нам не потрібен.　

— Ми можемо це лише вдавати, Алекс. — Геллі так рішуче та знайомо насупилася, що Стерн відчула, як усередині заворушилися сумніви. А що, як нічого із цього не було справжнім? Внутрішній двір. Вежі Джонатана Едвардса й «Кістки». Єль. Що, як усе це — якась дурнувата фантазія, яку вони вигадали під кайфом?　

Алекс похитала головою.　

— Це правда, Геллі. Ходімо. — Вона підвелася й смикнула подругу за руку. — Я тобі покажу.　

— Ні. Ми мусимо залишитися тут. Маємо дочекатися Лена.　

— До дідька Лена. До дідька їх усіх.　

У кущах щось зашелестіло. Алекс розвернулася навколо власної осі, але там нічого не було. Вона підвела погляд на гілля дерева. Привид маленького хлопчика тихенько скавчав, скрутившись калачиком серед гілок. Це не гра, не хованки. Він був нажаханий. Але чим?　

Алекс смикнула Геллі за руки, змушуючи підвестися.　

— Ми мусимо йти, гаразд? Можемо поговорити про Лена чи будь-що інше, але забираймося звідси. Я можу знайти тобі щось поїсти… чи що тобі знадобиться. Будь ласка.　

— Ти казала, що можеш нас захистити.　

— Можу, — повторила Алекс. Але почувалася вже не так упевнено. Від Сірих? Авжеж. Від поганих хлопців? Вона могла з біса добре постаратися. Але також знала, що спускається ніч і десь у темряві тиняються створіння на кшталт Лінуса Райтера. — Мені потрібно, щоб ти довірилася мені.　

Очі в Геллі були сумні.　

— Я довірилась.　

Якщо подруга повернулася розлючена, мстива чи спрагла крові, Алекс могла із цим упоратися чи навіть зраділа б цьому. Вони б разом підпалили світ. Але цього болю провини та сорому було забагато. Вона могла потонути в ньому.　

— Скажи мені, що зробити, щоб усе виправити, — попросила вона. — Скажи, які слова промовити.　

Геллі поклала долоню їй на щоку. Погладила великим пальцем нижню губу Алекс.　

— Ти знаєш, що рот добре годиться для одного, Алекс. І це точно не балачки.　

Алекс заціпеніла. Геллі так не розмовляла. Це був Лен.　

Проте пальці Геллі увіп’ялися їй в обличчя й тягнули ближче.　

— Геллі…　

— Він гарно до нас ставився, — просичала дівчина. — Піклувався про нас.　

— Відпусти мене.　

— Ми не мали нічого, крім нього, а ти його вбила.　

— Він хотів викинути тебе, наче мішок зі сміттям.　

— Ти дозволила мені померти.　

Геллі кинула її не землю, і Алекс упала коліньми в багнюку. Відчула, як її копнули в бік, обличчя раптом ковзнуло землею, ніс наповнив запах прілого листя й дощової води.　

— Ти дозволила мені померти, Алекс. Не Лен.　

Вона мала рацію. Якби вона прокинулася тієї ночі, коли Геллі увійшла, якби швидше прийшла додому, якби перш за все не заснула в театрі, якби відмовила Ленові, усе б скінчилося. Якби вона затримала їх у Вегасі, вони могли б бути там просто зараз, витріщатися на всі ті гарненькі скляні штучки в тому великому готелі, вдихати аромати парфумів і застарілого цигаркового диму.　

Геллі тиснула Алекс на потилицю, але вона не боролася, вона плакала, адже підводила Геллі знову, і знову, і знову.　

— Так буде правильно. — Геллі перевернула її й запхала до рота жменю прілого листя. — Я вдавилася власним блювотинням, лежачи поруч із тобою. Але ти звинувачуєш у цьому Лена? Я дозволила Аріелеві трахнути мене. Він засунув у мене якийсь　електричний дріт. Йому здавалося кумедним, як я підстрибувала, коли він трахав мене в зад. Я зробила це заради нас. Я жертвувала всім, але он ти де зі своїми новими друзями й новим одягом, удаєш, наче любила мене.　

«Я тебе любила, — намагалася сказати Алекс. — Я досі тебе люблю».　

— Це ти мала померти, а не я. З нас двох я закінчила школу. З нас двох я мала справжню родину. Ти дозволила мені померти й вкрала життя, яке мало бути моїм.　

— Мені шкода. Геллі, будь ласка. Я можу виправити це…　

Геллі вдарила її, удар ковзнув — недостатньо сильний, щоб завдати болю, але достатній, щоб змусити Стерн стулити пельку.　

Тіло подруги, що сиділа на Алекс верхи, було теплим. Занадто теплим. Руки були теплими, коли Алекс стиснула їх. Щоки були теплими, коли Алекс торкнулася.　

Навіть попри те, що вбрана вона була лише у футболку.　

Навіть попри те, що в Нью-Гейвені була листопадова ніч.　

Алекс потягнулася під комірець, до низки перлин із солі. Зникли, вони десь упали… Ні, порвана мотузка досі була на місці, а на ній висіли дві перлини. Дівчина стиснула одну й розчавила в кулаці, а тоді кинула порошок у вологе повітря.　

Створіння, що осідлало її, відсахнулося, з рота вирвалося різке високе нявчання. Очі в нього були чорні, а не синього, як Тихий океан, відтінку, що його так любила Алекс. Адже чудовисько не було Геллі. Адже магія ніколи не робила нічого доброго. І за всі твої страждання не буде винагороди. Єдиний твій подарунок — можливість вижити. А мертве залишається мертвим.　

— Так я і думала, — сказала Алекс, випльовуючи листя й грязюку з рота й непевно зводячись на ноги. А скільки разів до того вона не могла вставати?　

— Ти покинула мене, — промовила Геллі, і голос у неї зламався.　

Байдуже, що Алекс знала, що це не справжня Геллі. Нічого не могло зупинити того болю всередині, того жалю. Вони були справжніми. Але цього разу вона побачила в погляді Геллі не лише біль, а ще щось палкіше. Апетит.　

«Демони живляться нашими базовими емоціями». Харчуються хтивістю, чи коханням, чи радістю. Чи нещастям. Чи соромом».　

— Ти голодна, чи не так? — запитала Стерн. — А я просто стою тут і втамовую тебе.　

Геллі всміхнулася так мило й знайомо.　

— Ти завжди була мені до смаку, Алекс.　

— Ти не Геллі! — гримнула Стерн.　

Її рука смикнулася вперед, і маленький Сірий увійшов усередину з тоненьким жалісним криком на вустах. Вона відчула присмак камфори, почула цокіт кінських підков, упізнала аромат трояндової води — його мати нею користувалася. Алекс обома руками штовхнула демона, але він не позадкував. Натомість заскочив на пристінок, що тягнувся вздовж садка, і вклякнув на позиції.　

Свідомість Алекс верещала. Янгол-не-янгол. Геллі-не-Геллі. Але демон мав точнісінько такий вигляд, рухався з її грацією.　

— Ти не можеш просто покинути нас, — озвався він голосом Геллі. — Ми твоя родина.　

Так і було. Не лише Геллі, але й Лен. Полюбе. Вони так довго були єдиним, що в неї було. Алекс хотілося стерти все начисто, не залишити нічого, крім порожнини, вирви від вибуху на місці старого помешкання. Вона збудувала б простісінько над тією ямою щось нове й блискуче.　

— Чому ти здобула другий шанс? — не вгавала Геллі, наступаючи на неї. — Нове життя?　

Алекс знала, що слід бігти геть, але виявила, що намагається сформулювати відповідь, якусь причину, чому це була вона, а не Геллі. «Це загадка. Це пастка». Але водночас це було правдою. Геллі мала вижити.　

Рука Геллі ковзнула їй на шию і стиснула. Дотик був майже пестливим.　

— Це мала бути я, — сказала вона. — Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще.　

— Маєш рацію, — видихнула Стерн, відчуваючи на щоках свіжі сльози, бажання боротися покидало її. — Це мала бути ти.　

Алекс ніколи на мала свого місця в цьому житті, кожен день був боротьбою, новим шансом на невдачу, війною, у якій вона не могла перемогти. А Геллі з легкістю пропурхнула б через усе це, така вродлива й хоробра.　

— Це мала бути ти, — повторила вона; слова ламалися від ридань, коли пальці стиснули останню із солоних перлин. «Але не була». — Життя жорстоке. Магія справжня. А я готова померти.　

Вона жбурнула перлину демонові в чоло, відчуваючи, як та вибухнула в долоні. Здалося, наче череп створіння не витримав, обсипався, мов мокрий пісок, і розчинився в кривавому кратері. Демон заверещав, його шкіра сичала й вкривалася пухирями.　

Алекс побігла повз сходи на вулицю. Халупка була ближче, але вона помчала до «Іль-Бастоне», дозволивши силам Сірого нести себе. їй потрібна була бібліотека. Потрібно було знову почуватися в безпеці.　

Потицявши пальцем у телефон, вона, не зупиняючись, зателефонувала Мерсі.　

— Ти де?　

— Удома. У мене твоя сумка. Ти…　

— Залишайся там. Не відчиняй двері нікому, хто… не знаю… Нікому, кого не мало б бути серед живих.　

Вона поклала слухавку й побігла по Ельм-стріт. Навіть попри силу Сірого ноги вже тремтіли, м’язи були виснажені випробуваннями минулого тижня.　

Алекс ризикнула озирнутися, намагаючись проскакувати поглядом натовп студентів у шапках і пальтах. Зупинилася, щоб наклацати на телефоні інший номер. Доки Доус відповіла, вона вже бігла.　

— Ти досі з Тріппом? — запитала Алекс. Голос був уривчастий і захеканий. — Іди до «Іль-Бастоне».　

— Нам заборонено до «Іль-Бастоне».　

— Доус, просто шуруй туди. І прихопи із собою Тернера й Тріппа.　

— Алекс…　

— Просто, трясця, йди! Я дещо пронесла із собою. Дещо погане.　

Алекс знову озирнулася через плече, але й сама не знала, що очікувала побачити. Геллі? Лена? Якесь інше чудовисько?　

Нічого не залишалося, крім як бігти далі.　

30

Біжучи по Орандж-стріт, Алекс відчувала, як маленький Сірий вимагає, щоб його випустили, калатає в неї в голові, ніби хтось дав йому забагато солодкого. Але вона не збиралася відпускати його, доки не переконається, що зможе потрапити до «Іль- Бастоне».　

Дівчина подолала сходи одним незграбним стрибком. Що це означатиме, якщо двері перед нею залишаться зачиненими? Якщо правління Лети вже викинуло її із цього прихистку? Зі спокійного, безпечного й щедрого місця?　

Але двері розчахнулися, і Алекс опинилася всередині, перевалившись через поріг. Вона відчула, як привид малого Сірого вирвався на волю, захист не дозволив йому ввійти, хай навіть він ховався в Стерн усередині. Він покинув її із гнітючим поспіхом, забравши із собою силу. Двері за дівчиною зачинилися, гупнувши так, що аж шибки здригнулися.　

Алекс відчула, як тремтять від виснаження стегна. Вона потягнулася вгору, тримаючись за бильця, відчула під долонею прохолодне дерево, притиснулася чолом до прикраси, і опуклості соняшникового візерунка боляче увіп’ялися в шкіру. Це була домівка. Не її кімната в гуртожитку. Не ті уламки, що вона залишила по собі в Лос-Анджелесі.　

Кілька разів повільно вдихнула й змусила себе визирнути у вікно головної вітальні. Геллі — чи демон, який удавав із себе Геллі, — стояв на хіднику з протилежного боку вулиці. Як Алекс могла переплутати чудовисько із чимось справжнім? Геллі була наділена впевненою грацією спорсменки, врода додавала їй легкості, хай навіть їхні життя вже були потріпані. А он та штука з протилежного боку вулиці поводилася напружено, насторожено, ледве стримувала голод.　

«Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще».　

— Заткнися, — пробурмотіла Алекс.　

Та вона не могла вдавати, буцімто ці слова були демоновою брехнею. У «Ґраунд-Зіро» померла не та дівчина.　

Алекс узяла телефон і написала в чат: «Перед “Іль-Бастоне” стоїть білявка. Схожа на дівчину. ЦЕ НЕ ДІВЧИНА. Скористайтеся сіллю».　

Однак краєм ока вона помітила рух на хіднику. Доус і Тріпп. Чи побачили вони її повідомлення?　

Алекс завагалася. Вона не мала часу для рейду до арсеналу за сіллю і зброєю. Соляних перлин у неї не залишилося. Гаразд. Вона не могла просто стояти й нічого не робити.　

«Ти вкрала моє життя. Ти вкрала мій шанс».　

Дівчина здригнулася й розчахнула двері.　

— Доус!　

Демон стрибнув через дорогу, простісінько до Алекс на ґанку «Іль-Бастоне», його рухи були несамовитими, хаотичними, нелюдськими. Стерн напружилася, чекаючи удару.　

Перестрибнувши через невисокий чорний паркан, демон заверещав і купою гупнувся на землю, його плоть укрилася пухирями від жмень солі, які кидали в нього Доус і Тріпп.　

їй слід було здогадатися, що Памела Доус прийде підготована.　

— Усередину! — крикнула Доус.　

Повторювати Алекс двічі не довелося. Вона протупотіла сходами й повернулася до передпокою. Щойно Доус із Тріппом опинилися всередині, вони замкнули двері, а тоді мало не підскочили, коли із затильної частини будинку пролунав дзвоник.　

Мерсі й Тернер стояли за дверима.　

— Ми тут у безпеці? — поцікавився Тернер, скануючи очима коридор після того, як вони увійшли.　

Алекс на думку спало дещо тривожне.　

— Що ви бачили?　

Тернер ходив із кімнати до кімнати, запинаючи завіси, наче очікував снайперського вогню.　

— Мерця.　

— О Господи, — задихнулася Мерсі.　

Вона стояла біля вікна вітальні, витріщаючись на вулицю.　

Геллі була там, але вже не сама. З нею був Блейк Кілі — із цілою, досконалою та чепурною, наче весільний торт, головою. І　чоловік середніх років у дешевому з вигляду костюмі теж був там — руки схрестив на грудях і гойдався на п’ятках, наче вже все це бачив і не залишився враженим, — а ще високий сухорлявий хлопчина, котрому було щонайбільше двадцять п’ять.　

— Спенсер, — пояснив Тріпп. — Ви… ви, народ, його бачите? Я думав, що в мене глюки.　

Алекс упізнала їх усіх. Вона бачила їх у пеклі. Усіх їхніх жертв. Усіх їхніх демонів.　

— Ми не зачинили двері, — хрипким наляканим голосом пояснила Доус. — Не завершили ритуал. Ми…　

— Не кажи цього, — попросив Тріпп. — Не кажи цього.　

Доус здвигнула плечима, обличчя в неї було бліде.　

— Ми мусимо повернутися.　

Це було наполовину запитання, благання, щоб хтось виправив її.　

— Ну ж бо, — озвалась Алекс, — ходімо до бібліотеки.　

Доус заховала долоні в рукави світшота.　

— Якщо Ансельм…　

Та Стерн розрубала рукою повітря.　

— Якби Ансельм міг заблокувати нам вхід, то зробив би це. Це наш дім.　

Доус повагалася, а тоді рішуче кивнула.　

— Спершу ми щось приготуємо.　

***

Доус узялася за каструлю курячого бульйону з галушками, а решту відправила нагору зі списком запитів для запису в Книгу Албемарля. Коли полиця в бібліотеці розчахнулася, Алекс із подивом виявила, що кімната здається просторішою, наче будинок знав, що більшій групі людей знадобиться більше місця.　

Вони взялися за читання, кожен з охайним стосиком карток із записами, отриманих від Доус, з її, як здавалося Алекс, невичерпного запасу. Після того, що вони бачили й через що

пройшли, збиратися разом було занадто рано. їм потрібен був час, щоб скинути спогади одне одного, щоб відігнати в минуле всю скорботу й смуток, перш ніж подумати про наступний спуск. Але цієї розкоші в них не було.　

Усі, крім Мерсі, досі страждали від наслідків першої подорожі. Алекс бачила ознаки. Усі тремтіли від холоду. У Тріппа під очима залягли тіні, а зазвичай рум’яні щоки запали. Дівчині раніше не доводилося бачити Тернера неідеальним, проте костюм у нього був пожмаканий, а на підборідді пробивалася щетина. Усі вони здавалися загнаними.　

Якщо вони справді збиралися спробувати вдруге навідатися до потойбіччя, це не могла бути лише порятункова місія. їм потрібно довідатись, як побороти вовків чи те, що нашле на них пекло. Плюс вони мусили заманити назад до пекла своїх демонів і переконатися, що нічого не вирушить за ними додому на шляху назад. Та просто зараз вони мусили дізнатися, як відігнати тих демонів, доки ніхто з них не втратив глузду.　

Алекс уже ступала на цю територію, коли намагалася знайти захист від Лінуса Райтера, і знала, що вони в халепі. На відміну від Сірих, демонів не відлякували memento тоrі чи смертельні слова; вони не мали минулого, за яке охоче б чіплялися, не мали спогадів про те, як воно, бути людиною, не мали незавершених справ. Дарлінґтонові або Мішелі Аламеддін слід було бути тут, у цій бібліотеці. Комусь, хто по-справжньому знав, як назвати цих ворогів і побороти їх.　

— Що ви знайшли? — запитала Доус за годину, увійшовши у двері бібліотеки.　

— Супчику немає?　

Вигляд у Тріппа був такий, наче він щойно довідався, що СантаКлауса не існує.　

— Він має настоятися, — заспокоїла Доус. — І ми не їмо в бібліотеці.　

— Вони досі на вулиці? — запитала Мерсі.　

Доус кивнула.　

— Вони… вони мають дуже впевнений вигляд.　

Тернер постукав по книжці, яку читав.　

— Ви вважаєте, що Дарлінґтона з’їли, правильно? З’їв Мамона?　

— Можливо, — обережно відповіла Доус. — Із жадібністю асоціюються чимало демонів. Дияволів. Богів.　

«Жадібність — це гріх будь-якою мовою». Так сказав Дарлінґтон. Мрії Сендоу про гроші. Дарлінгтонова жадоба знань.　

— Але ці демони не намагаються змусити нас почуватися жадібними, чи не так? — перепитав Тернер.　

Амбіції, завзяття, бажання. Які їхні антоніми?　

— Безнадійність, — озвалась Алекс.　

Саме так вона почувалася, коли Геллі — не-Геллі — кричала на неї: відчуття неминучості, буцімто так і належить, буцімто вона лише дістає заслужене. Вона була злочиницею, яка поцупила шанс на це позолочене життя і, звичайно, мала заплатити за це. Саме тому демон катував її, вдягнувши обличчя Геллі, а не Лена чи Аріеля. Тому що Алекс ніколи не пролила за ними жодної сльозинки. Вона оплакувала втрату Геллі.　

— Вони хочуть, щоб ми почувалися безнадійно.　

— Я думала, Геллі була білявка, — сказала Доус.　

— Так і є, — відповіла Алекс. — Була.　

Мерсі кивнула.　

— Я теж її бачила. На нашій лекції про Шекспіра.　

Обличчя в Доус зробилося стурбованим. Не прохопившись жодним словом, вони вийшли за нею з бібліотеки й рушили коридором до спальні Данте, до вікон, що виходили на Орандж- стріт.　

Демони досі були там, їхня зграя влаштувалася в затінку під ліхтарями.　

Золотаве волосся Геллі здавалося чорним, очі були темні. Одяг… суцільно чорний.　

— Вона скидається на тебе, Алекс, — зауважила Доус. І мала рацію.　

Стерн помітила в теплому відтінку волосся Блейка Кілі щось схоже на яскраво-рудий пучечок Доус. Детектив Кармайкл був убраний у дешевий костюм, коли вона вперше побачила його, але

тепер той костюм здавався шикарним, його крій став елегантнішим, краватка була темно-бузкового кольору, щось таке міг би вдягнути Тернер. А Спенсер хіба не здавався дещо безталаннішим? Дещо не таким крутим і нахабним?　

Про що думала Алекс, розглядаючи не-Геллі на протилежному боці вулиці від «Іль-Бастоне»? Що в тієї не було легкості та спортивної грації Геллі. Що вона здавалася настороженою, напруженою. Адже насправді вона дивилася на себе. Отой розпечений гнів належав самій Алекс.　

Вона запнула важкі сині завіси. Алекс навчилася любити цю кімнату, візерунки, які кидало по обіді вітражне скло, ванну з ніжками-лапами, скористатися якою їй досі не ставало сміливості.　

— Здається, я знаю, що сталося з Лінусом Райтером.　

— З ким? — не зрозумів Тріпп.　

— Це вампір, з яким я зіштовхнулася в Олд-Ґринвічі. Саме… саме так я втратила «мерседес».　

Доус різко втягнула повітря.　

— Вампір? — Голос Мерсі звучав нажахано й завзято одночасно.　

— Якого хріна? — озвався Тернер.　

— Лінус Райтер навчався тут, у Єлі, — продовжила Алекс. — Але тоді його звали інакше. Він був Кістяником. І, думаю, він один із тих людей, котрі скористалися Рукавичкою в тридцяті. Думаю, Лінус — чи насправді Лайонель Райтер — навідався до пекла.　

— Ми не можемо бути впевнені в…　

— Годі тобі, Доус. Навіщо створювати її, якщо ніхто не збирався нею користуватися? Навіщо вбивати архітектора…　

— Вони вбили архітектора? — верескнула Мерсі.　

— Бертрама Ґудг’ю ніхто не вбивав! — відрубала Доус. А тоді прикусила губу. — Принаймні… я не думаю, що Бертрама Ґудг’ю хтось убив.　

Алекс помітила, що тиняється туди-сюди кімнатою. З думок не йшла постать на хіднику. Геллі-не-Геллі. Алекс-не-Алекс.　

— Першого архітектора вижбурнули геть, — нагадала вона. — Цю божевільну загадку збудували всередині велетенського собору. Навіщо? Просто щоб перевірити, чи вдаться? Чи це був якийсь шикарний жест?　

— Ті люди робили й божевільніші штуки, — втрутився Тернер.　

Він не помилявся. Алекс могла уявити тих легковажних, зухвалих, жахливих хлопчиськів, які просто створили таку халепу. «По приколу», — сказав би Горбун. Але вона не думала, що в цьому випадку все було саме так.　

— Вони створили Рукавичку, — сказала вона, — і навідалися до пекла. Лайонель Райтер, член «Черепа і кісток», був одним із перших прочан.　

Тріпп зняв бейсболку й провів рукою по волоссю пісочного кольору.　

— І повернувся з демоном?　

— Думаю, так. А ще я думаю, демон його переміг. Буквально. Я гадаю, він висмоктав його надію й украв життя.　

— Але ти сказала, що Райтер… е-е-е… вампір, — прошепотів це слово Тріпп так, наче знав, як неоковирно воно звучить.　

— Вампіри — теж демони, — тихо втрутилася Доус. — Принаймні є така теорія.　

Це здавалося Алекс із біса обґрунтованим. Райтер живився смутком, а кров була лише транспортом. І, звичайно, не був він ніяким Райтером. Він був демоном, який присмоктався до справжнього Райтера, доки не навчився ходити, як він, говорити, як він, мати його вигляд. Точнісінько як демони на хіднику.　

Лайонель Райтер був сином заможної коннектикутської родини. Вони виготовляли бойлери. Збудували повний достатку дім. Відправили свого сина й спадкоємця до Нью-Гейвена, де він міг практикуватися в латині та грецькій мові та налагоджував бізнесові зв’язки. Лайонелеві все чудово вдавалося, він навіть вступив до одного з найпрестижніших товариств університету. Заприязнився з юнаками, котрих запрошував додому пограти в підковки^[66] й теніс на траві влітку, а взимку покататися на санчатах і поколядувати. Юнаків з іменами на кшталт Горбун і Гарольд.　

Його силоміць загнали до таємничого світу, та він почувався безпечно, навіть коли дивився, як розтинають людей, а в їхніх нутрощах копирсаються Гаруспекси. Він стояв у своїх шатах, промовляв свої рядки, відчував захват від усієї тієї сили та знав, що він захищений власними статками, власним ім’ям, самим лише фактом, що це не він лежить на столі. Однієї доленосної ночі він приєднався до членів «Кісток», «Сувою та ключа» і, можливо, Лети. Пройшов крізь Рукавичку й побачив… що? Якщо Алекс не помилялася щодо цих радісних нічних подорожніх, вони не були вбивцями. То куди ж вони потрапили в пеклі? Який закапелок потойбіччя відвідали й що там побачили? І що вони принесли із собою, коли повернулися?　

— Записів немає, чи не так? — перепитав Тернер. — Про їхню невеличку екскурсію до пекла? Книжки вони підчистили.　

— Спробували, — виправила його Алекс. Але бібліотека знала, ким був Райтер, імовірно, через те, що колись там зберігалася документація про спробу скористатися Рукавичкою. — Нам слід подивитися в щоденнику часів Лети того, хто був Вергілієм, коли Райтер навчався на старших курсах.　

Тернер притулився до стіни, краєм ока далі спостерігаючи за демонами внизу.　

— Я хочу пересвідчитися, що зрозумів тебе. Якщо ми не повернемо ці… штуки назад, туди, звідки вони взялися, вони стануть вампірами?　

— Я так думаю, — зізналася Алекс.　

Вампірами з їхніми обличчями, які живитимуться їхніми душами.　

— Вони зжеруть наші серця, — прохрипів Тріпп. — Спенсер був… Він казав…　

— Гей, — увірвала його Алекс. — Це не Спенсер.　

Тріппова голова смикнулася вгору.　

— Авжеж, Спенсер. Спенсер був точнісінько такий. Він знав… він завжди знав, що такого найпаскуднішого можна сказати.　

Алекс не потрібно було переконувати. Вона пам’ятала перелякане й безпомічне відчуття, розуміння, що ніхто не повірить у те, що Спенсер — чудовисько. Здавалося, наче вона знову маленька дівчинка, оточена Сірими, на самоті, без магічних слів, чи чарівних лицарів, чи взагалі будь-кого, хто міг би її захистити.　

Алекс сіла поруч із Тріппом на ліжко. Вона підштовхнула його до чогось, на що він не був здатний, і хлопець почувався гірше за решту.　

— Гаразд, Спенсер був просто охрініти яким поганцем. Але тобі треба спробувати пригадати, чим живляться ті штуки внизу. Вони намагаються змусити тебе почуватися переможеним ще до того, як ти бодай спробуєш дати відсіч. Вони хочуть, аби ти почувався позбавленим надії та нікчемним.　

— Ага, ну, — озвався Тріпп, не підводячи очей від килима. — Це працює.　

— Я знаю. — Дівчина обвела поглядом кімнату, подивившись на решту; усі мали втомлений і наляканий вигляд. — Хто ще полаявся з одним із них?　

— Кармайкл явився мені, — повідомив Тернер. — Але не казав багато. Просто налякав до всирачки в кабінеті нашого відділку.　

Доус заховала руки у світшот.　

— Я бачила Блейка.　

— Він щось сказав?　

Доус опустила підборіддя. Це вона звично взялася зникати. Голос у неї був тихий і уривистий.　

— Чимало сказав.　

Алекс не збиралася тиснути, випитуючи деталі, якщо Доус не хотіла їх розкривати.　

— То вони всі говорили?　

— А що їм іще робити? — поцікавився Тернер.　

Стерн не знала, що на це відповісти. Чому Геллі накинулася на неї, якщо інші обмежилися суто словами? Може, через те що Алекс погналася за нею? А може, у неї просто був талант до найгіршого розвитку подій?　

— Геллі взялася за мене фізично.　

— Вони можуть… вони можуть завдавати нам болю? — Тріпп увіп’явся пальцями в стегна.　

— Може, річ лише в мені, — відповіла Алекс. — Я не знаю.　

— Ми мусимо підготуватися до найгіршого, — озвався Тернер. — Я не кидатимуся в те, що може виявитися різаниною, сподіваючись, що це буде жвава бесіда.　

Мерсі весь час мовчала, але тепер ступила вперед із таким виглядом, наче збиралася виконати соло в акапельному гурті.　

— Я… я думаю, що знайшла дещо. У бібліотеці. Дещо помічне.　

— Поїмо спершу, — порадила Алекс.　

Тріппові був потрібен той суп. І, мабуть, чарка віскі.　

31

Алекс здивувалася, наскільки допоміг суп. Уперше, відколи вона вирвалася з потойбіччя під холодний нью-гейвенський дощ, удалося трохи зігрітися. Більше нічого не здавалося таким жахливим. Тільки не з галушками в животі та присмаком кропу в роті.　

— Дідько, Доус, — озвався Тріпп, вишкірившись так, наче забув про Спенсера та всі інші неприємності, — будь ласка, можеш лишитися в моєму лофті й зробити мене товстим?　

Памела завела очі під лоба, та Алекс помітила, що їй приємно.　

Ніхто з них не дивився на вікна, завіси на яких залишалися запнутими.　

Вони пошукали щоденник із часів Лети в період, коли Лайонель Райтер навчався в Єлі. Тоді Вергілієм був Рудольф Кітчер, але, попри те що «Демонології» дозволили залишитися, його щоденники зникли. Усе це було частиною замітання слідів.　

Та Доус однаково була в захваті від захисного заклинання, яке знайшла Мерсі. Для нього потрібні були лише інгредієнти із запасів Лети, і вона вважала, що його вдасться виготовити в тиглі Гайрама. Памела дала кожному перелік того, що потрібно зібрати, і наступну годину вони провели в тьмяному світлі арсеналу, шукаючи потрібне в шухлядках і скляних шафках; їм не заважало нічого, крім Тріппа, що мугикав якийсь студентський рок і час від часу верещав, торкнувшись чогось, чого торкатися було не слід.　

— Навіщо вам узагалі ця штука? — пожалівся він, смокчучи палець після того, як його вкусив медальйон Дженні Черчілль.　

— Тому що хтось мусить піклуватися про безпеку, — бундючно відповіла Доус. — Будь ласка, зосередься на своєму списку й спробуй нічого не підірвати.　

Тріпп закопилив губу, але повернувся до роботи, а вже за хвилину стерпним фальцетом наспівував «Під мостом». Алекс не вистачило духу, щоб сказати йому, що вона залюбки проведе наступні два семестри в пеклі, якщо це врятує її від потреби слухати «Ред гот чиллі пепперс».　

Рецепт був на позір банальний: щедро намішані захисні трави, серед яких шавлія, вербена й м’ята, а також гірки перетертого аметисту й чорного турмаліну, перев’язане розмарином вороняче пір’я і сушені очі галки, які вдарилися в дно тигля із дзенькотом, наче маленькі камінці. З Тернеровою допомогою Доус витягнула з-під тигля кілька паркетних дощок, відкривши купку вугілля. Вона прошепотіла кілька слів грецькою, і воно засвітилося червоним, повільно нагріваючи дно великої золотої посудини.　

— Це була найзнаменніша мить мого життя, — легковажно прошепотіла Мерсі.　

— Усе це має свою ціну, — попередила Алекс.　

Вугілля ніколи не вистигало повністю, ніколи не згасало, ніколи не закінчувалося. «Юніон пацифік»^[67] скористалися ним, щоб отримати перевагу на залізниці, а для створення кожного брикету довелося пожертвувати людське життя. Ніхто не знав, чия кров для цього пролилася, але підозрювали, що то були робітники — мігранти з Ірландії, Китаю, Фінляндії. Чоловіки, котрих ніхто не шукав би. Вугілля потрапило до Єлю через руки Вільяма Аверелла Гаррімана^[68], Кістяника. Більшість вуглин загубилася або була вкрадена, але ці залишилися; черговий клятий подарунок Леті, чергова захована в підвалі кривава мапа.　

— Нам вистачить запасів на один раз, — повідомила Доус, коли Алекс із Мерсі підняли мішки із сіллю з Прахови й таємної кімнати в Сіпакірі та висипали їх до тигля. — Хтось може дістати мені ясеневе весло?　

Тріпп фиркнув і поспіхом перепросив, коли Доус метнула на нього погляд.　

Алекс знайшла скляну шафку, де висіли всі деталі моделі «вінчестера» 1873 року, який, на думку Сари Вінчестер, віз у собі її фатальний кінець аж до Каліфорнії; ручку мітли, датовану періодом шотландського спалення відьом у 1600-ті, почорнілу, але не зіпсовану вогнем; щось схоже на скіпетр із суцільного золота і тоненьку ясеневу паличку, вирізьблену й відполіровану до досконалої гладкості. Вона трохи скидалася на інструмент чарівника, якби чарівник запланував приготувати піцу в цегляній печі.　

— Нам доведеться постійно помішувати, — повідомила Доус, почавши змішувати інгредієнти й рухаючи веслом у розміреному ритмі. — Тепер плюйте.　

— Перепрошую? — не зрозумів Тернер.　

— Нам потрібно достатньо слини, щоб розчинити сіль.　

— Мій момент слави, — зрадів Тріпп і харкнув від душі.　

— Це огидно, — повідомила Мерсі, вишукано плюнувши в кітлик.　

Вона не помилялася, та Алекс будь-якого дня обрала б радше цей варіант, ніж потребу навідуватися до пташника «Рукопису».　

— Гаразд, хто хоче спробувати весло? — запитала Доус, не збиваючись із ритму. — Тримайте темп.　

— Як довго ми це робитимемо? — поцікавився Тернер, плавно забираючи в неї весло.　

— Доки суміш не оживе, — відповіла Доус, наче це все пояснювало.　

Вони по черзі розмішували вариво ясеневим веслом, доки витримували руки. Магічним це не здавалося, і Алекс відчула невпевнену сверблячку. Магія мала бути загадковою, ризикованою, а не мішаниною на дні велетенської миски. Можливо, якась частина її просто хотіла вразити решту можливостями Лети, потужностями їхнього арсеналу. Та Доус не здавалася стурбованою цим. Вона цілковито зосередилася на завданні, а коли тигель задзижчав, вихопила весло з рук Алекс зі словами:　

— Віддай-но мені.　

Алекс відійшла й відчула, як нагрівається від випромінюваного тиглем тепла підлога.　

Суміш засичала й засипала іскрами, освітлюючи рішуче обличчя Доус. Волосся вибилося в дівчини з пучка й розсипалося плечима вологими рудими кучерями. Піт блищав на блідому чолі.　

«Очманіти, — подумала Алекс. — Доус — відьма». Вона створювала магію своїми трунками, варивами та цілющими мазями, приготованими з нічого супами, пластиковими контейнерами з бульйоном у морозилці, які лише чекали, коли знадобляться. Скільки разів вона зцілювала Алекс і Дарлінґтона горнятком чаю з крихітними канапками, мисками супу й бляшанками з консервами?　

— Тримайте ритм! — наказала Памела, і всі вдарили руками по стінках тигля; звук пролунав голосніше, ніж мав би, наповнюючи кімнату й змушуючи стіни тремтіти, а жар підіймався від посудини Доус мерехтливими хвилями.　

Алекс почула гучний ляскіт, наче корок вилетів із пляшкишампанського, і над тиглем злетіла хмарка бурштинового диму, наповнивши ніс та рот дівчини й змусивши очі засльозитися. Усі склалися навпіл від кашлю, ритм збився.　

Коли пилюка розсіялася, єдине, що залишилося в тиглі, — гірка білого, схожого на порошок попелу.　

Мерсі нахилила голову набік.　

— Не думаю, що це спрацювало.　

— Я… я думала, що дотрималася пропорції, — озвалася Доус, її впевненість розсіювалася разом з димом.　

— Заждіть, — попросила Алекс.　

Там, унизу, щось було. Вона перехилилася через вінця тигля й потягнулася вперед. Посудина була такою глибокою, що впивалася в живіт, і дівчині довелося звестися навшпиньки. Але кінчиками пальців вона намацала в попелі щось тверде. Витягнула й здула пилюку. На долоні лежала соляна скульптурка змії, що спала, згорнувшись кільцем і поклавши пласку голову на тіло.　

— Талісман, — промовила Доус, зашарівшись від гордощів. — Це спрацювало!　

— Але що це… — Алекс задихнулася, коли змія на її долоні розгорнулася.　

Вона обвила руку дівчини спіраллю аж до ліктя, а потім зникла під шкірою.　

— Дивіться! — скрикнула Мерсі.　

На голих руках Алекс з’явилася мерехтлива луска. Вона яскраво засяяла, а потім згасла, не залишивши по собі жодного сліду.　

— Це мало статися? — запитала Стерн.　

— Я не впевнена, — зізналася Доус. — Чари, які Мерсі знайшла…　

— Були лише захисним заклинанням, — закінчила за неї Мерсі. — Ти почуваєшся якось інакше?　

Алекс похитала головою.　

— Побитою, вкритою синцями й повною доброго супу. Жодних змін.　

Тріпп потягнувся до тигля, мало не впавши всередину. Тернер схопив його за пояс шортів і витягнув назад. У хлопця в руці була якась пташка.　

— Це мартин? — поцікавився він.　

— Це альбатрос, — стурбованим голосом виправила його Доус.　

Доки вони дивилися, білі соляні крила розгорнулися. Пташка злетіла, описала коло навколо Тріппа, а тоді сіла йому на плече й склалася всередину хлопцевого тіла, наче знайшла ідеальне місце для гніздечка. Тріпповою шкірою розсипався волоспад сріблястого пір’я, яке зникло під шкірою.　

— Це чудові птахи, — озвалася Мерсі, змахуючи руками, наче збиралася злетіти. — їхні крила застигають в одній позиції, і птах може спати в польоті.　

Тріпп вишкірився й розкинув руки.　

— Не заливаєш?　

— Не заливаю, — запевнила Мерсі. То була їхня найввічливіша бесіда.　

Доус, вагаючись, потягнулася до попелу.　

— Я… що це таке?　

У крихітного соляного створіння на долоні Доус були велетенські очі й дивні кисті та ступні, які здавалися майже людськими. Сиділо воно так, наче ховало обличчя.　

— Це товстий лорі, — пояснила Мерсі.　

— Хай би що це було, воно чарівне, — сказала Алекс.　

Соляний товстий лорі визирнув з-поза своїх долоньок, потім видряпався вгору рукою Доус, рухи в нього були граційні та впевнені. Тваринка понюхала вухо дівчини, а тоді влаштувалася на вигині шиї й розчинилася. На мить здалося, що очі Доус засяяли, як два місяці.　

Тернер не здавався враженим.　

— І це має вбити тих демонів своєю няшністю?　

— Вони можуть бути смертельно небезпечними, — стала на захист лорі Мерсі. — Це єдині примати з отруйним укусом, рухаються вони майже нечутно.　

— Звідки ти все це знаєш? — запитала Алекс.　

— Я була по-справжньому самотньою дитиною. Перевага того, що ти не популярний: маєш більше часу на читання.　

Алекс похитала головою.　

— Господи, то ти опинилася просто-таки на своєму місці.　

— Я читала про лорі, — повідомила Доус, — просто ніколи їх не бачила. Вони нічні тварини. І тримати їх удома просто жахливо.　

Алекс засміялася.　

— Звучить правдоподібно.　

Тернер зітхнув і зазирнув до купки попелу.　

— Там просто мусить бути грьобаний лев. — Він витягнув із тигля скульптурку. — Дерево? — запитав недовірливо.　

Тріпп розреготався.　

— Гадаю, це дуб, — сказала Доус.　

— Могутній дуб? — прийшла їй на допомогу Мерсі.　

— Чому решта витягнули щось хороше, а мені випала клята рослина?　

— Заклинання каже, що охоронці прийдуть зі світу живих, — пояснила Доус, — окрім цього…　

— Дуб живий! — Тріпп навпіл склався від сміху. — Можеш закидати своїх ворогів жолудями, доки вони не здадуться.　

Тернер насупився.　

— Це щось…

Дуб ожив у його руці й вистрілив до стелі, розкинув широке шатро білих соляних гілок, коріння розрослося підлогою і збило Тріппа на землю. Потім воно обгорнуло Тернера й занурилося до нього під шкіру. Якусь мить неможливо було відрізнити дерево від людини. А потім блискуче гілля випарувалося.　

Останньою була Мерсі. Алекс допомогла їй втримати рівновагу, коли дівчина нахилилася до тигля. Вона витягнула схарапудженого коня, його грива текла за ним, наче вода.　

Щойно Мерсі торкнулася обома ногами підлоги, кінь розкинув крила й позадкував на задніх лапах. Він описав коло кімнатою, здаючись дедалі більшим, від ударів його копит здригалася підлога. Він стрибнув простісінько на Мерсі, яка закричала й змахнула руками, намагаючись захиститися. Кінь зник у неї в грудях, і на мить здалося, що зі спини в дівчини ростуть два розлогі крила.　

Вона пробурмотіла якесь слово, котрого Алекс не зрозуміла. Мерсі аж сяяла від радощів.　

— Нам потрібно прибрати попіл, — сказала Доус.　

— Зажди, — попросив Тріпп. — Там є ще щось.　

Він знову перегнувся через вінця тигля й витягнув із залишків шосту соляну фігурку.　

— Кіт? — запитав Тернер, розглядаючи скульптурку на хлопцевій долоні.　

Доус схлипнула й затисла рота рукою.　

— Це не просто кіт, — пояснила Алекс, відчуваючи глибоко в горлі непроханий біль.　

Одне з котових очей прикрашав шрам, а обурений вираз морди неможливо було сплутати. Ритуал обрав Космо Дарлінґтоновим захисником, утім Алекс сумнівалася, що кота справді так звали. Вона пригадала білого кота, якого побачила в спогадах старого. Як довго це створіння тут ошивалося?　

— І вони нас справді захистять? — запитав Тріпп.　

— Мали б, — повідомила Доус. — Якщо вам щось загрожує, лизніть зап’ястя, руку чи… думаю, будь-яке місце, куди дотягнетесь.　

— Прекрасно, — озвалася Мерсі.　

Доус стиснула губи.　

— Альтернативні чари вимагають, щоб я видалила комусь гомілкову кістку й розмішувала нею.　

— Ні, дякую, — промовив Тернер.　

— Я можу зробити це цілком безболісно.　

— Ні, дякую.　

Алекс пригадала поштових нічних метеликів, якими Дарлінґтон скористався, щоб позбавити її татуювань; то був його подарунок, спроба показати їй, що неприродне може згодитися для чогось іще, крім того, щоб змушувати її страждати. Це була затишна магія дитячих фантазій. Дружні духи, що пропонували захист. Коти, змії та крилаті створіння, які охоронятимуть їхні серця. Вона запхала Космо до кишені поряд із коробочкою з написом «Гумове взуття Арлінґтона», яку тепер повсюди носила із собою, їй потрібно було, щоб магія врешті-решт спрацювала. Якщо вони могли повернути Дарлінґтона додому, якщо могли потягнути за собою тих демонів назад туди, де було їхнє місце… ну, хтозна, що ще було можливо? А раптом її більше не переслідуватимуть Геллі, Дарлінґтон та взагалі будь-хто. Може, правління Лети пошкодує її. Вона могла б запропонувати їм те саме, що Ансельмові. Алекс залюбки обміняє свої дари, якщо навзаєм їй залишать ключі до цього королівства.　

— Як скоро ми зможемо спробувати повернутися? — поцікавилася вона.　

Доус поклацала язиком, роблячи розрахунки.　

— Місяць у повні за три дні. Нам слід дочекатися цього. Двері для нас відчиняться. Але цього разу буде нелегко.　

— Нелегко? — недовірливо перепитав Тернер. — Я не хочу ще раз переживати кожну кляту хвилину найгірших миттєвостей ваших життів. Красно дякую.　

— Я мала на увазі, що відкрити портал буде складніше, — пояснила Доус. — Тому що ми не матимемо переваг Гелловіну.　

— Я так не думаю, — заперечила Алекс. — Він просто розчахнеться перед нами.　

— Чому?　

— Тому що щось із протилежного боку тиснутиме на нього, намагаючись вирватися. А от закрити його знову буде складно.　

— Нам слід… — Доус пожувала щоку зсередини, наче зробила там запаси слів на зиму. — Нам слід бути готовими до… чогось гіршого.　

Тріпп стягнув із голови бейсболку з емблемою Єлю, випустивши на волю скуйовджене волосся. Алекс помітила, що воно вже почало сягати нижче лоба.　

— Гіршого?　

— Демони люблять загадки. Вони люблять хитрощі. Вони не пустять нас назад до свого світу просто так, двічі розігравши той самий сценарій.　

Тріпп мав такий вигляд, наче йому хотілося залізти до тигля й ніколи звідти не вилазити.　

— Не знаю, чи я зможу ще раз зробити все це.　

— У тебе немає вибору, — нагадала Мерсі.　

Голос у неї був хрипкий, і Тріпп смикнувся, наче йому дали ляпаса. Та Алекс нарешті зрозуміла, чому він так страшенно не подобався Мерсі. Він був занадто схожий на Блейка. Тріпп не був хижаком: його єдина жорстокість була пересічною — лезом більших, ніж у решти, статків без розуміння, яку зброю він тримає в руках, — але напозір він був зшитий із того самого чепурного матеріалу.　

— Усі ми маємо вибір, — заперечив Тернер.　

Алекс розтулила рота, щоб посперечатися, — що вони не мають вибору, якщо хочуть жити далі без мук каяття, які досі мають не сплачені борги, — аж раптом відчула запах диму.　

— Щось горить, — сказала вона.　

Вони помчали донизу сходами.　

— Кухня! — крикнув Тернер.　

Та Алекс знала, що Доус не залишила плитку ввімкненою.　

Перший поверх наповнювався димом, і коли вони спустилися до підніжжя сходів, Стерн побачила, як світяться у відблисках полум’я вітражі. Демони підпалили вхід до «Іль-Бастоне».　

— Вони намагаються викурити нас! — сказав Тернер. Він уже тримав телефон у руці й набирав пожежну службу. — Де ваш вогнегасник?　

— На кухні, — відповіла Доус, закашлявшись, і побігла за ним.　

Алекс повернулася до Мерсі та Тріппа.　

— Виходьте через затильні двері. / тримайтеся вдвох. Зачекайте мене на вулиці, гаразд?　

— Гаразд, — погодилася Мерсі, рішуче кивнувши. — Рухайся, — наказала вона Тріппові.　

Пожежна сигналізація «Іль-Бастоне» зайшлася вереском — жалібним, зболеним блеянням. Алекс дочекалася, доки Мерсі з Тріппом рушили коридором, а тоді помчала до кухні. Обігнала Доус і схопила вогнегасник. Якось їй уже доводилося скористатися ним, коли Лен готував бекон і в них на кухні зайнявся жир, але однаково тепер довелося помарудитися.　

Тернер вихопив його в неї з рук.　

— Уперед, — кинула Алекс.　

Вона розчахнула вхідні двері. Вогонь пожер траву й живопліт. І з гуркотом облизував колони перед входом. Алекс здалося, наче вона теж горить, наче вона чує, як кричить будинок.　

Демони стояли, освітлені вогнем, а їхні тіні позаду них, здавалося, дуркували й танцювали. Стерн почула, як засвистів вогнегасник, коли Тернер узявся боротися з полум’ям. Проте Алекс не зупинилася. Вона рішуче подалася до демонів.　

— Алекс! — крикнув детектив. — Якого дідька ти робиш? Це саме те, чого вони хочуть!　

Та штука, що вдавала із себе Геллі, вишкірилася. Тепер вона здавалася худішою, голоднішою. Більше подібною до Алекс. Проте не зовсім. Її пальці закінчувалися пазурами. Очі були темні та дикі, а в роті було тісно від зубів.　

— Ти хочеш мене, дешева підробко? — закортіло довідатися Алекс. Вона лизнула язиком зап’ястя. — Ну, то ходи й візьми.　

Та штука побігла до неї і заверещала, кинулася назад, її неоковирна посмішка зникла. Алекс помітила, як її власна тінь засовалася, наче в неї виросла сотня рук — ні, не рук, а змій.　

Вони сичали й борсалися довколо неї, кидалися на демонів, що позадкували далі.　

— Алекс, — озвалася та штука, яка називала себе Геллі — і вона знову стала Геллі, очі були синього кольору розбурханого моря й наповнені слізьми. — Ти обіцяла, що захистиш мене.　

В Алекс серце защеміло в грудях, журба була занадто потужною, занадто знайомою. «Вибач мені. Вибач мені».　

Змії звивалися, наче відчули її вагання. А тоді Алекс вдихнула й закашлялася, відчуваючи дим у повітрі й попіл, що залишався від її спаленої домівки. Вона почула тріскотіння гадюк, їхні хвости здригалися від люті, слугуючи попередженням.　

— Останній виклик, — кинула вона не-Геллі. — Ви повертаєтеся туди, звідки прийшли.　

Очі Геллі примружилися.　

— Це моє життя. Ти самозванка.　

Гаразд. Можливо, Алекс була не ким іншим, як злодійкою, що поцупила чийсь другий шанс. Але вона була жива, а Геллі — мертва, і Алекс збиралася захистити те, що належало їй, хай навіть не заслужила цього, хай навіть воно вже недовго залишатиметься її.　

— Це не твоє життя, — відповіла вона тій штуці, яка не була Геллі. — І ти влізаєш на чужу територію.　

Одна зі змій кинулася вперед, вона вкусила так швидко, що Алекс побачила не більше за туман, а тоді демон смикнувся, схопившись за щоку, від якої підіймався дим.　

— Ти не зможеш так просто нас вигнати, — зарюмсала Геллі. Тепер вона майже скидалася на Лена — волосся скуйводжене, на лобі прищі. — Ми тебе знаємо. Ми знаємо твій запах. Ти просто засіб для досягнення мети.　

— Можливо, — погодилася дівчина. — Але просто зараз я викидайло, і вам краще драпати звідси.　

Алекс знала, що далеко вони не пішли. їхнім демонам потрібна була свіжа скорбота, щоб вижити в цьому світі. Вони повернуться й будуть краще підготовані.　

Вона почула завивання сирен на вулиці, а коли розвернулася, побачила, що вогонь уже не облизує «Іль-Бастоне». Фасад будинку був підвуглений та вкритий плямами піни, каміння навколо дверей почорніло й курилося, наче будинок видихнув хмарку попелу. Вогонь на живоплоті й траві згас — його подолало Тернерове коріння. Могутній дуб. Корені немов утягнулися, доки Алекс дивилася на них. Її змії теж зникли.　

Вона не могла розплутати клубок страху й тріумфу, які відчувала. Магія спрацювала, але де були її межі? Доки демони не повернуться до своєї бляшанки з надійно закрученою кришкою, вони не будуть у безпеці, та й як їм цього домогтися? І як вони пояснять це Преторові та членам правління? їй стало нахабства називати «Іль-Бастоне» своєю домівкою, та вона більше навіть не була членом Лети.　

— Знайди решту, — наказав Тернер. — Я поговорю з вогнеборцями. Я їх викликав і досі служу в поліції, навіть якщо вас обох…　

— Вигнали? — підказала Алекс.　

Можливо, Претор навіть не здогадається, що вони були в «Іль- Бастоне», адже вогонь зайнявся ззовні. Та якщо він не просто похапцем зазирне досередини, то побачить недоїдки з їхньої вечері й усе, що вони залишили по собі. Дівчина не знала, чи серйозно Ансельм говорив про злочинне проникнення, і не хотіла цього перевіряти.　

Мерсі, Тріпп і Доус чекали в провулку, тупаючи на холоді ногами.　

— З вами все гаразд? — запитала Стерн, наближаючись.　

— Алекс. — Тріпп схопив її за плечі. — Це було божевілля. Вони просто дали драпака від тебе! У Спенсера був такий вигляд, наче він зараз обісреться від страху.　

Алекс вивернулася з його рук.　

— Гаразд, гаразд. Але вони ще з нами не закінчили. Ми всі мусимо залишатися настороженими. І тобі слід пам’ятати, що це не Спенсер.　

— Абсолютно, — похмуро кивнув хлопець. — Я досі ціпенію від холоду.　

Мерсі завела очі під лоба.　

— Наскільки серйозно пошкоджено будівлю?　

— Не так щоб жахливо, — прохрипіла Доус. — Сподіваюся, пожежники повідомлять Тернерові, яких саме завдано збитків.　

— Голос у тебе, ніби ти гівна наїлася, — зауважив Тріпп.　

Мерсі роздратовано видихнула.　

— Думаю, він має на увазі, що твій голос звучить так, наче ти надихалася димом.　

— Там є швидка, — повідомила Алекс. — Тебе слід перевірити. — Не хочу, щоб хтось знав, що ми були тут, — заперечила Доус. Алекс не сподобалося полегшення, яке вона відчула після цих слів, але зраділа, що Тернер добровільно прикрив їх і що Доус добровільно погодилася на це.　

До пожежників та фельдшерів приєдналися дві патрульні машини, і Алекс побачила, як професор Велш-Вітлі, загорнутий у довге пальто, у невеликому елегантному капелюсі, наблизився до Тернера, який розмовляв із двома копами у формі.　

— Претор тут, — повідомила вона.　

Доус зітхнула.　

— Нам слід поговорити з ним? Спробувати пояснити?　

Алекс зустрілася поглядом із Тернером, але він ледь помітно заперечно хитнув головою. Стара Алекс замислилася б, чи прикриває він свою дупу, викладаючи доріжку з халеп, що приведе від нього простісінько до неї та Доус. З них були чудові цапи-відбувайли. І саме Алекс привела їх назад до «Іль-Бастоне», який називала своїм домом.　

— Нам слід забиратися звідси, — сказала вона, підганяючи решту до паркувального майданчика.　

Вони могли прослизнути на Лінкольн-стріт і зачекати на Тернера там.　

— Я не бачу Ансельма, — зауважила Доус.　

Тріппа це, схоже, не займало.　

— Може, він повернувся до Нью-Йорка?　

— Напевно.　

У нього була родина. У нього було життя. Та Алекс однаково почувалася неспокійно. Минуло два дні відтоді, як він увірвав їхню подорож до пекла, а вони не почули від нього жодної звістки. Ані офіційного відрахування чи наступних дисциплінарних заходів, навіть «Іль-Бастоне» не був зачинений для них. Ансельм увірвав ритуал у Стерлінгу. Алекс не знала, яких законів дотримуються демони, але що, як він теж упав їм до ока?　

Вона озирнулася на «Іль-Бастоне», дивлячись, як дим підіймається від будинку м’якими хмарами — застережний вогонь, ритуальний вогонь.　

Дівчина пошкандибала за рештою і торкнулася рукою стіни, наче погладила бік тварини, щоб заспокоїти її. Вона подумала про мамину квартиру, шалики на лампах, кристали та фей у всіх кутках. Подумала про «Ґраунд-Зіро», забризкані кров’ю стіни, про «Чорний В’яз», що гнив наколо Дарлінґтона, наче гробниця. Відчула, як вібрує каміння.　

Тернер боротиметься на свій лад, законом та силою й усією владою, якою наділяв його жетон. Доус скористається своїми книжками, мізками, безмежною схильністю до порядку. А які інструменти мала Алекс? Трохи магії. Талант до халеп. Уміння діставати на горіхи. Цього мало б вистачити.　

«Це мій дім, — заприсяглася вона собі, — і ніщо його в мене не відбере».　

Соляні перлини Емілії Бенатті; сіль і срібний дріт　

Походження: Мантуа, Італія; ночаток XVII століття

Дарівник: невідомий — імовірно, подаровано з таємної колекції Нью- Гейвенського музею

Механізм, за допомогою якого сіль захищає від демонів, досі залишається великою таємницею. Нам відомо, що сіль вважають духовним очищувачем і використовують для захисту від зла в багатьох культурах. Її прозаїчніше використання теж стимулює уяву — мийний засіб, каталізатор оцту, який використовують для очищення, природний консервант, що захищає від розкладання, зміцнювальний засіб для тендітних квітів і фруктів. Сіллю платили солдатам. Колись друзі дарували одне одному сіль. Але яке значення має те, що Єлисей насипав солі до вод Єрихону, щоб за наказом Господа очистити їх? Чому в деяких японських домівках після похоронів сіль розсипають підлогою? І чому всі наші записи свідчать про те, що сіль з-поміж усіх сполук найефективніше допомагає розправитися з демоновим тілом — як нематеріальним, так і земним?　

Нам також невідомо: Емілія Бенатті сама зачаклувала перлини чи просто отримала їх від когось. Утім вона разом із родиною були одними з небагатьох, хто пережив демонічну чуму, яка накрила Мантую 1629 року. Її нащадки мігрували до Америки приблизно 1880 року й оселилися в Нью-Гейвені, де стали поважними членами італійської спільноти; їх можна побачити на знятій 1936 року світлині з бенкету товариства Святого Андрія. Можливо, перлини викинули разом із рештою забобонів, привезених зі Старого світу, але як сталося так, що їх задокументували й зберегли в таємній колекції Історичного товариства Нью-Гейвена, невідомо.　

З Каталогу арсеналу Лети,

опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом　

32

Усі вони запакувалися до Тернерового «доджа», схожі на похмурих, укритих попелом попутників на «блаблакарі»: Доус попереду, а Тріпп, Алекс і Мерсі втиснулися на заднє сидіння. Сьогодні ввечері ніхто не повертався додому сам.　

Спершу вони висадили Доус біля її квартири неподалік від теологічної школи. Тернер з Алекс провели її до дверей і захистили цілий будинок соляними вузлами.　

— Зустрінемося завтра, — сказала Стерн, перш ніж Доус зачинила двері. — Відзначайся в чаті щогодини.　

Наступним був Тріпп, і він нахилився в проміжок між передніми сидіннями, щоб спрямувати Тернера у великому спальному районі неподалік від парку.　

Будинок був гарненький. Гола цегла, тепле освітлення в промисловому стилі. Може, Тріппів батько й позбавив його коштів, та він мусив випливати на якомусь трастовому фонді чи чомусь такому. Для Гельмута скрутні часи були геть інакшими.　

Вони захистили все навколо й зав’язали соляний вузол на Тріпповому килимку біля дверей, щоб закріпити результат.　

— Ви, е-е-е, хочете зайти? — запропонував хлопець.　

Увесь його захват відступив, і знову став підкрадатися страх.　

— Можеш завалитися до нас, — запропонувала Алекс. — У нас у вітальні є канапа.　

— Ні, усе гаразд. У мене є моя морська пташка, еге ж?　

— Відзначайся в чаті, — нагадав Тернер. — І не виходь без потреби.　

Тріпп кивнув і простягнув руку, пропонуючи стукнутися кулаками. Навіть детектив його послухався.　

Спускаючись сходами, Тернер сказав:　

— Коли закінчимо, я поїду до «Чорного В’яза». Хочу пересвідчитися, що Дарлінґтон досі сидить у своєму манежі.　

Алекс мало не затнулася.　

— Чому?　

— Не вдавай переді мною дурепу. Ти бачила Марджорі Стівен. З неї висмоктали життя. У цьому не було нічого природного.　

— Це не означає, що Дарлінґтон якось із цим пов’язаний.　

— Ні, але він може знати, якщо це вчинив хтось із йому подібних. Якщо десь на волі бігає щось, натягнувши подобу Марджорі Стівен.　

— Він не демон, — розлючено кинула дівчина. — Не такий, як вони.　

— Тоді називай це візитом ввічливості. Я лише хочу знати, що він ув’язнений усередині.　

Вони мовчки повернулися до кампусу, де Алекс і Мерсі попрощалися з детективом на Йорк-стріт.　

— Упевнені, що не потрібна допомога із сіллю та всіляким таким? — перепитав він.　

— Так, упевнені, — відповіла Алекс. — Наша кімната захищена. Ми захистимо ще й вхідні двері, але я залишу подвір’я відчиненим. Мені потрібен доступ до Сірих. Ви знаєте візерунок вузла?　

— Ага.　

Тернер сказав, що самотужки впорається з облаштуванням захисту в себе вдома. Алекс відчувала, що він не хоче бачити її у своєму домі, квартирі чи де там він жив. Чоловік не хотів, щоб Лета й усе неприродне просочилися до його справжнього життя. Наче можна було згорнути цю книжку, прочитавши огидний розділ.　

— Якщо з’явиться Кармайкл, не слухайте його. Не дозволяйте йому засісти у вас у голові.　

— Не повчай мене, Стерн.　

— Тернере, дивіться не пожмакайте той модний костюм.　

Він запустив двигун.　

— Побачимося завтра ввечері.　

Дівчата не дочекалися, доки зникнуть його задні фари. Не хотіли залишатися на вулиці довше, ніж треба.　

Гуртожиток здавався навдивовижу нормальним, кожну спальню заливало золотисте світло, до подвір’я линули музика й балачки.　

— Як так, що життя тут досі вирує? — запитала Мерсі, коли вони минали загорнутих у шарфи людей із горнятками гарячого чаю чи кави в одягнутих у рукавиці долонях.　

Здавалося, дерева скинули літню зелень за ніч, жовте листя закручувалося, наче шкірка, зчищена з місяця.　

Зазвичай Алекс подобалося відчуття нормального світу, розуміння, що тут було до чого повертатися, що існувало щось більше за Лету, магію і привидів, що після дивної роботи на неї, можливо, чекатиме життя. Але сьогодні вона могла думати лише про те, що всі ці люди — легка здобич. Повсюди причаїлася небезпека, а вони її не бачили. Сміялися, сперечалися та складали плани на світ, якого навіть не розуміли, гадки не маючи, що на них полює.　

Лорін була у вітальні, де скрутилася на кріслі зі збіркою задач і «Джой дивіжн» на програвачі.　

— Де вас, трясця, носило? — поцікавилася вона. — І чому від вас пахне лісовим вогнищем?　

Стомлені мізки Алекс узялися шукати якусь побрехеньку, але відповіла Мерсі:　

— Ми мусили допомогти закінчити з обміном цукерок, а на Орандж зайнявся якийсь будинок.　

— Знову церква? Народ, ви збираєтеся всі вуха мені продзижчати Ісусиком?　

— Мені там подобається безкоштовне вино, — докинула Алекс. — У нас закінчилися «Поп-Тартси»?　

— На холодильнику лежать «Тістікейкс». Мама надіслала. Народ, ви мене неабияк налякали, ясно? Якщо просто збираєтеся зникнути, краще повідомте мене. У кампусі сталося вбивство, а ви просто розгулюєте серед ночі, наче нічого не сталося.　

— Вибач, — перепросила Мерсі. — Ми не простежили за часом і були вдвох, тож не подумали про це.　

Лорін сьорбнула води з великої пляшки, яку повсюди тягала із собою.　

— Нам слід подумати про те, де ми хочемо жити наступного року.　

— Зараз? — перепитала Алекс, закидаючи до рота «Крімпет».　

Вона не була готова просто цієї хвилини обмірковувати, що не має майбутнього. Хай там як, друзів у неї було небагато й думка про те, що Лорін насправді хоче провести з нею ще рік, була приємною, і скидалося на те, що їй, можливо, необов’язково носити свої рани як попереджувальний знак.　

— Ми хочемо жити в кампусі чи за межами кампусу? — не вгавала Лорін. — Можемо вмаслити когось зі старшаків і дізнатися, які квартири мають гарний вигляд.　

— Можливо, я поїду на семестр за кордон, — бовкнула Мерсі.　

«Відколи це?» — здивувалась Алекс.　

А може, подруга просто шукає відмовку, аби забратися подалі від неї та Лети?　

— Куди? — не здавалася Лорін.　

— До Франції, — непереконливо озвалася Мерсі.　

— О Господи, до біса ту Францію. Там у всіх венеричні хвороби.　

— Ні, не у всіх, Лорін.　

Алекс узяла ще один «Крімпет» і сіла біля Мерсі на канапу.　

— Хочеш сказати, що ти сама обрала б не Париж, а Нью- Гейвен?　

— Угу, — відповіла Лорін. — І це називається відданістю.　

Розпитати Мерсі про Францію вдалося, лише коли вони вже збиралися вкладатися.　

— Ти справді їдеш закордон?　

— Тепер, коли я дізналася, що магія справді існує? — Мерсі вдягнула вінтажну піжаму й мастила обличчя кремом. — Нізащо. Та хіба не зручніше буде приходити і йти на всі ці завдання Лети, якщо не доведеться турбуватися про розпитування Лорін?　

— Я більше не в Леті, — нагадала їй Алекс. — Ти теж. І на нас полюють демони.　

— Я знаю, але… я не можу просто забути те, що дізналася.　

«Це більше від нас не залежить». Алекс не промовила цього вголос, але довго лежала без сну, вдивляючись у темряву. Вона жила з магією все своє життя, хай навіть ніколи так її не називала. Тож не мала права голосу в таких справах. Єдине, що вона змогла вдіяти, — пристати на пропозицію Сендоу, коли він з’явився біля її лікарняного ліжка й запросив до Лети. А тепер у неї забрали й цей вибір. Як довго вона бігатиме від чоловіків на кшталт Ітана? Від демонів на кшталт Лінуса Райтера? Від чудовиськ у минулому, котрі стали такими сучасними?　

Алекс не пам’ятала, як заснула, але це, мабуть, сталося, адже телефонний дзвінок вирвав її зі сну.　

Доус.　

— З тобою все гаразд? — запитала Стерн, намагаючись отямитися.　

Вона знову проспала. Уже була дев’ята ранку.　

— Щойно телефонував Претор. Він хоче зустрітися з тобою сьогодні.　

Що це було? Офіційне відрахування? Формальне «йди в дупу»? — Що він сказав? — натиснула Алекс.　

— Лише те, що, зважаючи на події минулої ночі, Преторові знадобиться Вергілієва присутність у його приймальні години.　

Не в «Іль-Бастоне» чи Халупці.　

— Він досі називає мене Вергілієм?　

— Так, назвав. — Доус утомлено зітхнула. — А мене назвав Окулусом. Можливо, існує якийсь процес, що його ми маємо пройти, перш ніж… Не знаю. Звільнити свої робочі місця.　

Алекс визирнула з вікна на подвір’я. Ранкове небо було темним, хідник — вологим. Хмари сланцевого кольору віщували новий дощ. Для сидіння надворі було занадто холодно, але на лавиці внизу зіщулилася дівчина в самій лише футболці та джинсах. Не- Геллі подивилася вгору на Алекс і вишкірилася — покручена посмішка, зуби занадто довгі. Як у вовків, з якими вони боролися в пеклі. Так, наче що довше вона залишалася голодною, то важче їй було зберігати людську подобу. Утім Алекс протнув жах, коли вона побачила чоловіка біля дівчини. Волосся в нього було довге й біляве, костюм білий, а витончене обличчя — майже лагідне в сірому осінньому світлі. Лінус Райтер витріщився на неї, вираз　обличчя в нього був зачудований, наче хтось розповів анекдот, який йому не надто сподобався.　

Алекс засмикнула завіси. К бісу доступ до Сірих. їй треба захистити подвір’я. А може, і цілий кампус.　

— Алекс?　

Доус досі була на зв’язку.　

— Він тут, — вдалося витиснути із себе Алекс напруженим шепотом. — Він…　

— Хто?　

Стерн гупнулася поруч із ліжком, коліна задерлися, серце несамовито гупало. Вона не могла вдихнути на повні груди.　

— Лінус Райтер, — прохрипіла вона. — Вампір. На подвір’ї. Я не… я не можу…　

Вона чула, як стукотить у вухах кров.　

— Здається, я зараз зомлію.　

— Алекс, назви п’ять речей, які ти бачиш у кімнаті.　

— Що?　

— Просто назви.　

— Я… мій стіл. Стілець. Блакитний тюль на ліжку Мерсі. Мій постер із «Палаючим червнем»^[69]. Ті клейкі зірочки, які хтось почепив на стелю.　

— Гаразд, тепер п’ять речей, яких ти можеш торкнутися.　

— Доус.　

— Роби, що кажу.　

— Нам слід попередити решту…　

— Просто роби, Вергілію.　

Доус ніколи її так не називала. Алекс удалося уривисто вдихнути.　

— Гаразд… рама ліжка. Вона гладенька. Холодне дерево. Килимок… типу м’який і грудкуватий. На ньому блискітки. Напевно, з Гелловіну.　

— Ще що?　

— Моя майка — бавовна, думаю. — Вона потягнулася вгору й торкнулася висушених троянд на тумбочці Мерсі. — Сухі квіти, схожі на цигарковий папір.　

— А тепер три речі, які ти чуєш.　

— Я знаю, що ти робиш.　

— Ну, то кажи.　

Алекс глибоко вдихнула повітря носом.　

— Квіти шелестять, коли я торкаюся їх. У коридорі хтось співає. Моє власне грьобане серце гупає в грудях. — Вона потерла обличчя рукою, відчуваючи, як потрохи відступає жах. — Дякую, Доус.　

— Я напишу в групу, попереджу їх про Райтера. Пам’ятай, твій соляний дух має спрацювати й проти нього.　

— Як ти можеш так спокійно розмовляти?　

— На мене не нападав вампір.　

— Зараз день. Як…　

— Припускаю, він не сидить під прямим сонячним промінням. Триматиметься затінку й точно не зможе полювати, доки не спадуть сутінки.　

Це не надто заспокоювало.　

— Алекс, — наполегливо повела далі Доус, — ти мусиш залишатися спокійною. Він просто черговий демон і не може міняти форму або залізти тобі в голову.　

— Він швидкий, Доус. І такий сильний.　

Вона була йому не рівня, навіть із силою Сірого всередині. їй ледве вдалося втекти від нього одного разу, і дівчина не була певна, що їй так само пощастить іще раз.　

— Гаразд, але в усіх книжках, котрі я прочитала, стверджуть, що він не залишатиметься довго далеко від свого гнізда. Не зможе.　

Його дорогоцінного гніздечка, повного коштовних предметів і білих квітів. Яке Алекс підпалила.　

Алекс змусила себе підвестися й розсунути завіси. Не-Геллі зникла. Вона побачила, як Райтер іде подвір’ям до воріт, які мали вивести його з ДжЕ і, хотілося сподіватися, подалі від кампусу. Хтось у темному одязі й куртці з каптуром біля Райтера тримав над його головою парасольку.　

— А що, як Райтер зголодніє дорогою додому? — озвалася Алекс. — Це я його сюди привела. Показала йому всіх цих людей.　

— Припини. Райтер знав про Єль задовго до тебе. Гадаю… гадаю, він там, щоб налякати тебе. А може, через те що ми скористалися Рукавичкою.　

Тепер голос Доус затремтів. Якщо теорія Алекс — чи то пак теорія Рудольфа Кітчера — була правильною, Райтер насправді був демоном, котрий вийшов із пекла за справжнім Лайонелем Райтером, прибрав його подобу й заволодів ним. Раніше він живився Райтеровою душею, а тепер підтримував форму за допомогою крові. Невже демони, які вийшли за ними через портал, якимось чином гукнули його? Чи займало його те, що Рукавичка прокинулася, а може, він просто хотів помститися Алекс за зіпсовані модні штучки?　

Це не мало значення. Дати собі з ним раду можна було одним- єдиним способом.　

— Додай його до списку, Доус. Ми позбудемося демонів, і Райтера теж позбудемося.　

— Це буде непросто, — відповіла Памела. Тепер, коли з піклуванням про Алекс було покінчено, вона здавалася менш упевненою. — Те, що вони знають…　

Алекс опустила погляд на порожню лавицю.　

— Хочеш розповісти мені, що сказав Блейк?　

Запала довга пауза.　

— Зранку він був у мене під вікном. Стояв на снігу. І шепотів.　

Алекс чекала.　

— Сказав, що він був невинний. Що ніколи нікому не нашкодив. А його мати щоночі засинає в сльозах. Він сказав… — Голос Доус зірвався.　

Алекс знала, що дівчина не хоче говорити далі. Але демони їли сором — плід вирощених у темряві зерен.　

— Геллі сказала мені, що я вкрала її життя, — зізналася Стерн. — Що це я мала померти, а не вона.　

— Це неправда!　

— А хіба це має значення?　

— Може, і ні. Ні, якщо це здається правдою. Він сказав… Блейк сказав, що я вбила його, тому що він ніколи не завдав би собі клопоту трахнути таку, як я. Він сказав… сказав, що знає, який вигляд має моя… який вигляд я маю там, унизу. Що я потворна.　

— Господи, це точно схоже на Блейка.　

З якого тіста були ці демони? Зі смутку Геллі. Блейкової жорстокості. Сорому Алекс. Почуття провини Доус. Але із чого ще? Що відрізняло амбіції від апетиту? Ці створіння хотіли вижити. Хотіли, щоб їх годували. Алекс знала, що таке голод і на що він може тебе штовхнути.　

— Це неправда, Доус. Ми мусимо повторювати це собі, доки не повірили їм.　

Так легко було дозволити їхнім словам укорінитися.　

— Він зараз там? — запитала Алекс.　

— Лорі його вкусив. — Доус захихотіла. — Він просто виліз із вікна й вкусив його за щоки. Блейк як заверещить: «Моє лице! Моє лице!».　

Алекс засміялася, але пригадала, що змії теж кинулися на щоку Геллі. Наче соляним духам не подобалася демонова брехня, удавані людські маски, які вони носили.　

Дзенькнув телефон. Повідомлення: «Зателефонуй мені», — від Тернера. Чому він ніколи просто не набере її сам?　

Закінчивши розмову з Доус, Стерн перевірила груповий чат: усі відзначилися, а Доус розповіла про свої побоювання стосовно Райтера. Усі були озброєні сіллю, а зустрітися мали в «Іль- Бастоне» до настання темряви. Коли вони опиняться під захистом разом, усім буде безпечніше.　

Алекс зателефонувала Тернерові, очікуючи почути, що він помітив біля відділку Великого Кара.　

— З вами все гаразд? — запитала вона.　

— Що? Нормально. — Авжеж, у Тернера все було нормально. Він був могутнім дубом. — Ми взяли сина Еда Лембтона.　

Алекс не одразу згадала, хто такий Лембтон. Професор у справі розслідування подвійного вбивства.　

— Я гадала, він в Арізоні.　

— Енді Лембтон у Нью-Гейвені. Ми затримали його біля квартири одного з батькових друзів.　

— Одного з тих, хто сфальсифікував дані?　

— Саме так. Ми приставимо охорону до інших членів факультету, котрі тоді засудили його, і до народу, який працював у лабораторії.　

Отже, слід Карла II був правильний: син помстився за батька.　

Але все це здавалося таким театральним, таким химерним.　

— Він справді вбив двох людей, тому що вважав, буцімто батько постраждав від них?　

— Скидається на те. Я хочу, щоб ти зустрілася з ним.　

— Це найгірше сліпе побачення у світі.　

— Стерн.　

— Але чому, Тернере?　

Детектив охоче залучав її до периферії справи: подивитися на місце злочину, побазікати про теорії', але знайомство з підозрюваним було чимось геть іншим. А тепер, коли Алекс, можливо, назавжди вижбурнуть з Лети та Єлю, вона не була певна, що їй стане сміливості чи бажання пірнати стрімголов у загадкове вбивство.　

— Раніше ви ніколи не хотіли залучати мене до своєї справи.　

— Тут щось не так, і, схоже, решта не погоджується зі мною.　

— У нього є алібі?　

— Його алібі не тримається купи. І він зізнався.　

— То в чому проблема?　

— Ти хочеш побачити цього типа чи ні?　

Вона хотіла. їй подобалося, що навіть після того, як вона впала в немилість Лети, Тернерові було не начхати на її думку. До того ж, якщо Тернер гадав, наче щось не так, то так і було. Алекс побувала в нього в голові, подивилася його очима. Вона побачила світ таким, яким його бачив він, у всіх деталях, усі знаки та сигнали, які решта людей не помічала або ігнорувала. Вона відчула свербіж на потилиці.　

— Сьогодні по обіді я мушу зустрітися з Претором, — повідомила дівчина. — Після цього можу прийти. Але вам доведеться підкинути мене до в’язниці.　

— Він не у в’язниці, — заперечив Тернер. — Він у Єльській лікарні Нью-Гейвена.　

— У лікарні?　

— У психіатричній палаті.　

Алекс не знала, як на це відповісти. Вона достатньо часу провела на реабілітації, у програмах виховання страхом та цілодобових спостереженнях, тож не хотіла навіть носа потикати знову в ті палати. Але так само не хотіла розповідати про все це Тернерові.　

А може, і не мусила. Він бачив її життя очима Геллі.　

— Мені потрібно знати, що ви сказали копам і Преторові про пожежу, — сказала дівчина.　

— Вандалізм, — відповів Тернер. — Видати все за випадковість неможливо. Каталізатора не знайшли, і вогонь не розгорівся, а просто зайнявся. Це загадка, розгадати яку не вдасться.　

Пекельний вогонь? Чи щось інше? Яку саме зброю мали у своєму арсеналі демони? Може, Тернер міг би просто заарештувати Лінуса Райтера та врятувати їх усіх від купи проблем?　

Одягаючись, Алекс намагалася думати про що завгодно, крім Претора й того, що могло статися далі. їй хотілося повернутися до «Іль-Бастоне». Хотілося, щоб Тернер виставив навколо будинку охорону, аби вбезпечити його. Хотілося почути якусь обіцянку безпеки для матері, для друзів, для неї самої. Алекс вважала «Іль-Бастоне» такою собі фортецею, яка захищена магією, історією й традиціями. Вона замислилася, чи не-Геллі знала, наскільки пожежа вибила в неї землю з-під ніг.　

Дівчина торкнулася зап’ястя в тому місці, де навколо шкіри обернулася соляна змія. Вона більше не безпомічна. Принаймні наступного разу, коли зіштовхнеться з тією штукою, яка не була Геллі, або чудовиськом, яке не було справжнім Лайонелем чи Лінусом Райтером, це більше буде схоже на чесний бій.　

***

Алекс ледве відсиділа ранкові заняття, намагаючись відігнати страх, який надійно влаштувався в шлунку. Невже це її остання лекція? Останній сніданок поспіхом між парами? Вона востаннє сидить в аудиторії Вільям-Ел-Гаркнесс-голлу й намагається вигадати, що такого розумного сказати перед групою?　

Приймальні години професора Велша-Вітлі тривали від другої до четвертої по обіді, й Алекс подумала, що дочекається останньої хвилини зі своїм візитом, але занепокоєння її здолало. Краще покінчити із цим і дізнатися, як низько вона впала, щоб розпочати дряпатися назад у височінь.　

Стерн зазирнула до «Синього штату» за кавою і бубликом, щоб трохи підбадьоритися. Там перед порожньою будівлею за стіною завжди тинявся молодий Сірий, убраний у картату фланелеву сорочку; іноді він зависав біля вікна, за яким колись стояв музичний автомат, коли там була піцерія. Час від часу Алекс здавалося, наче вона чує, як він наспівує рядки з «Готелю “Каліфорнії'”». Але сьогодні Сірий сидів на сходах, наче чекав, доки двері відчинять, щоб купити собі піци. Алекс відвела від Сірого погляд і затнулася, коли щось несподівано штурхнуло її ззаду.　

Вона ледве втримала рівновагу й розлила на пальто каву.　

— Якого дідька? — поцікавилася Алекс, розвертаючись.　

Якусь мить вона не впізнавала Цві, не могла осягнути присутність Ітанового тілоохоронця тут, у Нью-Гейвені, але сплутати його жилаве тіло, охайну борідку та кам’яний вираз обличчя було неможливо.　

— Привіт, Алекс.　

Ітан стояв позаду Цві в потворному шкіряному пальті, волосся було коротко підстрижене й пахло дорогим лосьйоном після　гоління. На шиї зблискував золотий кулон у формі чай^[70].　

Перша думка була «біжи». Друга — «убий їх обох». Ніщо із цього не було слушним варіантом. Якщо побіжить, вони її

знайдуть. А вбивство двох людей серед білого дня на вулицях Нью-Гейвена не здавалося стратегічним ходом.　

Вони стояли й витріщалися одне на одного на залюдненому хіднику, перехожі проштовхувалися повз них, поспішаючи на заняття чи зустрічі.　

— Ходімо, — озвалася Алекс.　

Не хотіла, щоб її бачили з кимось із них. Вони виділялися — пальта, волосся. Річ була не в тім, що вони злочинці, а в тім, що вони лос-анджелеські злочинці. Занадто гладенькі й блискучі, як на Нью-Гейвен. Дівчина повела їх до під’їзної доріжки, що звивалася між музичною школою та Єлизаветинським клубом.　

— Тут добре місце, — зупинив її Ітан, і Алекс із сумішшю засмученості та гордості збагнула, що він не хоче покидати людну вулицю.　

Дівчина не знала, чи Ітан і Цві бояться її, але вони були насторожені. Такою завжди була проблема з Ітаном. Він чудово вмів виживати.　

— Ти бувала в Єлизаветинському клубі?　

Алекс похитала головою.　

— Тобі слід оформити членство. У них є Шекспірове перше…　

— Видання, — не роздумуючи, підказала Алекс. — І першодрук «Утраченого раю».　

Усі можливі літературні скарби заховано в підземеллі. До того ж найважливіше — вони подавали по обіді розкішний чай. Дарлінґтон був членом клубу, але ніколи не брав її із собою.　

— Так! Видання, — погодився Ітан. — Ідеш на заняття?　

Алекс поміркувала, чи не збрехати. Достатньо просто було запевнити його, що вона працює в їдальні. Вона казала Ітанові, що переїжджає на схід із вигаданим хлопцем. Якось він навіть запропонував їй халтурку в одному з місцевих казино. Алекс сподівалася, що Ітан дасть їй спокій, та натомість на Східному узбережжі трапилася саме та робота, яку вона покинула на Західному. В Ітана всюди були бізнес і друзі, яким він залюбкиробив щедрі послуги.　

Хай там як, якщо Ітан був тут, це означало, що він знав більше, ніж слід було. Напевно, уже доручив комусь розкопати про неї все, що вийде, і якщо йому вдалося знайти її посеред повного студентів кампусу, то він, мабуть, довгенько вже тут чекав.　

— Ні, — відповіла вона. — На сьогодні я закінчила. Поверталася до гуртожитку.　

— Ми підемо з тобою.　

Це вже було трохи занадто. Вона за жодних умов не приведе цих мудаків до Мерсі та Лорін.　

— Чого тобі треба, Ітане?　

— Залишаймося милими, Алекс. Будь ввічливою.　

— Ти мало не вбив мене. Це якось зіпсувало мої манери.　

— Мені прикро. Ти це знаєш. Ти мені подобаєшся. І гарно працюєш на мене. Райтер був складним випадком.　

Його слова не здавалися щирими. Так шкодував би хтось, з’ївши останній шматок пирога чи запізнившись на вечерю.　

— Ти хоч здогадуєшся, що він таке? — поцікавилась Алекс.　

— Мені не потрібно знати, — відповів Ітан. — Він проблема. Ти рішення.　

— Ти хочеш, щоб я туди повернулася?　

Нізащо. Достатньо вже того, що вона бачила, як Райтер тиняється подвір’ям, і, якщо Доус мала рацію, Райтер слабшав, ховаючись від сонячного світла й залишаючись далеко від свого гніздечка. У своєму кублі він мав перевагу. Від самої лише думки про той великий білий будинок легені стискалися, дух перехоплювало й немов швидко накручувало на шпульку. Як там сказала Сіра-вчителька? Він убив сотні, а може, і більше.　

— Ти тут щаслива, — зауважив Ітан.　

Алекс достеменно не знала, який саме вигляд має щастя. Але ж була переконана, що до його ознак не належать перегони з демонами й втрата стипендії.　

— Досить щаслива.　

— Розберися з Райтером для мене — і ми зможемо попрощатися. Ти здобудеш нове життя. І не муситимеш непокоїтися, що Цві з’явиться в тебе на порозі.　

— Ось для чого ти приїхав сюди? Щоб відправити мене на смерть?　

— У мене справи в місті. І тут гарний ринок. Чимало молоді. Чимало тиску. Усі намагаются розважитися.　

Це скидалося на погрозу. Невже Ітан збирався тиснути на неї, аби вона торгувала в кампусі? Десь мала існувати межа. Усе це мусило колись закінчитися. Алекс занадто переймалася людьми довкола, їхньою вразливістю, їхньою слабкістю. Легка здобич для демонів і чоловіків на кшталт Ітана. Йому тут було не місце так само, як їй. Вони були зміями в Райському саду.　

Алекс оцінила варіанти.　

— Я попіклуюся про Райтера, і ми квити. Згода. Більше жодних завдань. Жодних угод.　

Ітан усміхнувся й поплескав її по плечу.　

— Так.　

— І якщо я не повернуся… — Алекс увіп’ялася нігтями в долоню, пригадуючи відчуття, коли Райтерові ікла увійшли в її тіло. — Якщо я не повернуся, скинеш трохи грошей моїй мамі. Попіклуйся, щоб із нею все було гаразд.　

— Не кажи такого, Алекс. З тобою все буде добре. Я бачу, на що ти здатна.　

Алекс витримала його погляд.　

— Ти й гадки не маєш, що я можу.　

Він й оком не змигнув. Ітан не збирався дозволяти їй залишитися з ним наодинці, але й не боявся. Може, вона давала раду мертвим, але живими рулив він.　

Ітан знову поплескав її по плечу, ніби підбадьорював дитину.　

— Закінчи цю роботу — і ми попрощаємося, добре?　

— Добре, — відповіла Алекс.　

— Це справедливо. Ти компенсуєш збитки. Усі щасливі.　

Вона сумнівалася, що він має рацію щодо цього, та сказала лише:　

— Авжеж.　

— Хороша дівчинка, — похвалив Ітан.　

Щодо цього він теж помилявся.　

33

Алекс чекала, доки Ітан і Цві зникнуть у великому чорному «сабурбані», який ледаче вичікував на узбіччі. Вона мала б його помітити, та занадто зосередилася не на тій загрозі.　

Дівчина притиснулася спиною до стіни провулка й сповзла донизу, заховавши обличчя в долонях. Потрібно було повертатися до гуртожитків, до якогось місця, яке можна назвати укриттям, де вдасться залишитися самій і подумати, але ноги тремтіли.　

Ітан був тут, у Єлі. Він знав, де її знайти. І Стерн не була достатньо недоумкуватою, щоб повірити, буцімто він закінчить вести з нею справи, якщо їй якось вдасться пережити наступну зустріч із Лінусом Райтером. Він не збирався віддавати зброю зі свого арсеналу, а надто коли був упевнений, що тримає її в кулаці. Скільки йому було відомо про неї? Які ще важелі він міг знайти? Про таємниці Лети Ітан довідатися не міг, але чи не відстежив він її до «Іль-Бастоне»? До «Чорного В’яза»?　

На неї впала тінь, і Алекс, підвівши погляд, побачила дівчину з темним волоссям.　

— Усе скінчилося, — сказала та. — Усе вислизає. Як гадаєш, як довго ти ще зможеш далі вдавати щось?　

З’явилося моторошне відчуття, наче вона дивиться в дзеркало. Волосся не-Геллі було чорним і розділеним посередині, очі — чорні як смола. «Вона живиться мною». Безнадійність, яку відчувала Алекс, кликала потвору, наче обідній дзвін.　

Дівчина знала це, та сум усередині заважав чітко мислити. їй здавалося, наче вона опинилася на дні криниці. Вона мала б боротися. Мала б захищати себе. Та від самої лише думки про рух, про те, що доведеться щось робити, здавалося, наче вона шкрябає кам’яні стіни криниці, вологі й порослі мохом. Неможливо було за щось учепитися. Вона просто занадто стомилася від спроб.　

Не-Геллі стала вкриватися татуюваннями. Півонії і скелети. Колесо. На ключицях зустрілися дві змії.　

Гримучі змії.　

«У тебе всередині живе гримуча змія. Ладна накинутися».　

Так казала їй справжня Геллі. Геллі, яка любила Алекс, яка захищала її аж до самого кінця й навіть опісля. А ця грьобана самозванка натягнула її обличчя.　

— Це тобі не належить! — гримнула Алекс.　

Вона змусила себе підняти руку до рота й провела язиком по кісточках пальців. Її соляний дух кинувся вперед, змії взялися кусати не-Геллі. Демон позадкував, але повільніше, ніж минулого разу.　

— Дай їй спокій!　

Підвівши погляд, Алекс побачила, що до неї провулком рішуче прямує Тріпп. їй хотілося крикнути йому, щоб стишив голос, та вона так достобіса зраділа, побачивши, як він мчить на порятунок, аж не могла перейматися тим, що відбувалося довкола.　

Дівчина зраділа, що в провулку тьмяно, коли помітила, як Тріпп лизнув руку, і його альбатрос із вереском рвонув уперед, налетівши на не-Геллі.　

Демон зіщулився, тоненько заскавчавши, та, поспішаючи назад на залюднену вулицю, вишкірився. А чому б і ні?　

Він наївся від пуза.　

Алекс точно не знала, що саме бачили перехожі. Можливо, вони просто не помічали змії, морського птаха, дівчину, котра поспішала кудись не зовсім людською ходою. А може, їхня свідомість перестрибувала побачене, знаходячи якесь пояснення, що дозволить далі вести буденне життя, радісно забувши про все химерне чи неприродне. Стерн могла померти в затінку того провулка, а люди просто минали б її.　

— З тобою все гаразд? — запитав Тріпп.　

Він був заведений, аж потріскував від енергії та нервів.　

— Ні. — Власне, вона не думала, що зможе підвестися.　

— Вигляд у тебе жахливий.　

— Це не допомагає, Тріппе.　

— А втім, альбатрос спрацював.　

Спрацював. Алекс хотілося вірити, що її змії впоралися б, та скидалося на те, що вони були пов’язані зі свідомістю.　

— Дякую, — озвалася вона, так-сяк зводячись на ноги.　

Стерн тремтіла й була слабкою, а коли Тріпп запропонував їй руку, знітилася від того, що мусила погодитися.　

— Відчуття такі кепські, — зізнався він, доки вони йшли до «Синього штату», щоб знайти прихисток за одним зі столиків.　

— Спенсер тебе переслідував?　

— Щойно я вийшов із квартири. Я мусив піти на роботу. Вірна пташка допомогла.　

Може, і так, та вигляд у хлопця був не найкращий. Він сполотнів, щоки здавалися запалими, наче він давно нічого не їв, хай навіть вони бачилися лише напередодні.　

Алекс кивнула головою на написане крейдою меню за барною стійкою.　

— Існує якась імовірність, що чилі зроблене з нічого?　

— Ага, але думаю, воно веганське.　

— На безвідді й рак — риба.　

Коли Тріпп пішов до стійки, Алекс зателефонувала Доус.　

— Нам потрібно перевірити камери «Чорного В’яза».　

— Що мені шукати?　

— Чорний «сабурбан» на під’їзній доріжці.　

— Якби там хтось був, я б отримала сповіщення.　

— Гаразд. Просто придивляйся.　

— Кого ти чекаєш?　

Алекс завагалася. До місяця в повні залишалося всього дві ночі, та вони здавалися відстанню, яку вона не знала, як подолати.　

— Я просто обережна, — відповіла вона.　

— Якщо ти вже згадала про «Чорний В’яз», — почала Доус, — мені потрібно…　

— Запізнююся до Претора, — поспіхом кинула Стерн і відімкнулася.　

Вона не пишалася цим вчинком, але Доус збиралася запитати, чи не могла б вона заскочити до «Чорного В’яза», щоб перевірити Дарлінґтона, погодувати Космо, забрати пошту. Вона мала б це

зробити. Була її черга, а Памела вже й так чимало зробила. Утім просто зараз Алекс не могла про це думати. їй треба було зустрітися з Претором, дати раду Ітанові. Треба було знайти запасний вихід. Її невдачі накопичувалися до небес, і думка про зустріч із Дарлінґтоном у золотавому колі, де він досі застряглий між світами, досі нецілісний, знову наповнювала її безнадією.　

Стерн надіслала в груповий чат попередження: «Тримайте настрій у тонусі. Вони знають, коли ми пригнічені».　

— Думаєш, це правда? — поцікавився Тріпп, повернувшись із двома мисками чилі та мафіном із шоколадними крихтами.　

— Думаю.　

Хлопець скуштував трохи чилі й витер рота рукавом світшота.　

— Не знаю, чи зможу проковтнути ще. Спенсер…　

— Це не Спенсер.　

— Ти про це нагадуєш, але що це змінює?　

— Нам слід пам’ятати, що вони таке. Вони не люди, яких ми любили чи ненавиділи. Вони просто… голодні.　

Тріпп відпив ще один ковток, а тоді відштовхнув миску.　

— Це Спенсер. Я не можу цього пояснити. Знаю, що ти кажеш, але річ не лише в тому лайні, яке він городить. А в тому, як він цим насолоджується.　

Алекс подумала про те, що читала в «Кітчеровій демонології». Якщо Рудольф Кітчер мав рацію, демони дуже довго трималися на емоціях мертвих, і ніщо не могло порівнятися з бенкетом із болю та задоволення живих. То чому б їм не розважитися, опинившись у світі смертних? Буфет було відчинено.　

— Послухай, Тріппе… мені шкода, що я втягнула тебе в це.　

— Я абсолютно розумію. Ти просто виконувала свою роботу. Алекс завагалася.　

— Ти… ти ж бо знаєш, що це не було санкціоновано Летою, чи не так? Ми не збиралися завдати тобі клопотів із «Черепом і кістками».　

— Ой, це я знаю.　

— І однаково допоміг нам?　

— Ну, ага. Мені потрібне було бабло і… я сам точно не знаю, на якому я світі, втикаєш? Усі мої друзі працюють у місті. А я досі не закінчив навчання. І більше навіть не знаю, чи хочу цього. Мені подобається Дарлінґтон і… не знаю. Подобається бути одним із хороших чуваків.　

«То ось хто ми такі?» Тут більше не було кращих, не було битви за кращий світ. Та як там сказала Мерсі? «Ти врятувала мене. Я врятувала тебе. Ось так це й працює». Щоб сплатити борги, ти мусив знати, що саме завинив. Мусив вирішувати, за кого ладен піти на війну й кому дозволиш кинутися за тебе в бій. Ось і все, що залишилося у світі. Ні героїв, ні поганців, просто люди, заради яких ти підкорюватимеш хвилі або яким ти даси піти на дно.　

***

Алекс із Тріппом попрощалися біля парку. Вона почувалася краще, ніж годину тому, але подвійне жахіття з Ітаном і не-Геллі розбурхало її. Дівчина аж ніяк не була готова до зустрічі з Претором, проте уникнути цього було неможливо.　

— Господи, — вихопилося в нього, коли вона постукала у двері. — Вигляд у вас жахливий.　

— У мене було кілька складних днів.　

— Заходьте. Сідайте. Можна запропонувати вам чаю?　

Алекс похитала головою. їй хотілося покінчити із цим, але вона почувалася так паршиво, що дозволила собі сповзти в крісло, доки професор ставив чайник. Дівчині бракувало сил, щоб щось удавати, та й сенсу в цьому більше не було.　

— Ну, — озвався Претор, копирсаючись у різноманітті чаїв, — із чого нам слід почати?　

— Пожежа напередодні…　

Він відмахнувся.　

— Нью-Гейвен.　

Отже, Велш-Вітлі повірив Тернеровим байкам про вандалізм. Може, він не заходив усередину. Може, після того, як його витягнули з теплого ліжка, йому лише кортіло чимшвидше повернутися додому.　

— У вісімдесяті було значно гірше, — повів Претор далі. — Нью-Гейвен був іще тим приколом. Печива?　

Він простягнув їй синю бляшанку з випічкою.　

Алекс була приголомшена, але ніколи не відмовлялася від їжі. Тож узяла два.　

— У цього, звичайно, були свої плюси. Ми влаштовували розкішні вечірки на старій годинниковій фабриці, і це просто нікого не цікавило. Там досі є мурали, знаєте? їх намалював хтось зі студентів архітектурного факультету. Чарівні, реалістичні в такому упадницькому стилі.　

Чому Претор пригадував про свої студентські вечірки замість того, щоб читати їй лекції про Рукавичку, про її злочини проти Лети й університету чи про процес виключення їх із Доус з університету… чи, може, ліпше про якийсь план їхньої реабілітації? Якби Алекс не знала його краще, то подумала б, що Велш-Вітлі набивається їй у друзі. Невже це він так насолоджувався, підводячи до театрального прощання?　

— А тепер, — сказав професор, улаштовуючись за столом із горнятком чаю, — розпочнімо.　

— Я… Я маю щось підписати?　

— Для вовчих перегонів? Ні, усім відомо, на який ризик вони наражаються. Саме тому масове перетворення відбудеться на суші. Гадаю, вони обрали, — він звірився з власними записами, — кондорів для повітряних перегонів наступного семестру.　

Алекс намагалася збагнути те, що говорив Претор. Вона знала, що йому йдеться про ритуал «Вовчої голови», запланований на завтрашній вечір. Вони мали перекинутися на зграю і зробити повне коло в парку «Заснулий велетень». На початку навчального року не дозволяли робити спроби польотів, адже в минулому траплялося забагато інцидентів. Та Алекс припускала, що ритуал відкладуть, доки… ну, вона не думала про те, що Лета робитиме　без Данте й Вергілія. Припускала, що Мішель Аламеддін запросять повернутися.　

То чому ж Претор дивиться на неї так, ніби чекає, що вона витягне стос карток для записів і почне розмову про процедури духовної безпеки?　

— Перепрошую, — озвалася вона. — Ви досі хочете, щоб я наглядала за вовчими перегонами?　

Професор Велш-Вітлі вигнув брову.　

— Я щиро сподіваюся, ви не чекатимете, що я глупої ночі потягну свої старі кістки до «Заснулого велетня». Ну ж бо, міс Стерн. Ваш звіт про «Рукопис» був дуже солідний. Сподіваюся, ви дотримуватиметеся цього стандарту.　

Якого біса тут коїлося? Невже правління вичікувало з ухваленням рішення щодо виключення її та Доус?　

Алекс відчула, як промайнула тривога. Було ще одне пояснення. Вона не бачила й не чула Ансельма, відколи він увірвав їхню мандрівку до пекла. А що, як він так і не повернувся до Нью- Йорка? Що, як йому не випало нагоди поговорити з Велшем-Вітлі або членами правління?　

— Сер, перепрошую, — промовила дівчина, намагаючись опанувати себе, — я не мала часу підготуватися.　

Кутики рота Велша-Вітлі поповзли донизу.　

— Я визнаю, що ви маєте дар, міс Стерн, і напевно мені не слід було просити вас… демонструвати його для мене. Та вам слід зрозуміти, що я не робитиму поблажок лише через те, що ви народилися з незвичним талантом.　

— Я ще раз перепрошую. Я… погано почувалася.　

— Вигляд у вас точно не дуже, — визнав Претор. Він накрив бляшанку з печивом кришкою. Схоже, печиво було лише для обраних. — Але в нас є обов’язки перед товариствами, а місяць буде в повні в четвер. Зосередьтеся, міс Стерн. Будуть наслідки, якщо…　

— Я буду там, — запевнила Алекс. Вона могла розпочати вечір із масового перетворення шістнадцятьох старшокурсників, а закінчити швиденькою прогулянкою в засвіти. — І я буду готова.　

Велш-Вітлі не здавався переконаним.　

— Надішліть мені свої записи електронною поштою, і ми можемо домовитися про зустрічі в Халупці, доки ремонтуватимуть «Іль-Бастоне». Я зробив запит на кошти в членів правління.　

— Ви контактували з членами правління?　

— Авжеж, контактував. І можете бути певні: якщо не виконуватимете своїх обов’язків…　

— Аякже, так. Зрозуміла.　

Алекс звелася на ноги й попрямувала до дверей, доки Велш- Вітлі не взявся за свої просторікування. Вона знала, що мусить спробувати залишитися й задобрити Претора, але мала побалакати з Доус.　

їм якось удалося уникнути кулі, а це означало, що вони досі мають доступ до всіх ресурсів Лети. Можливо, їм поталанило.　

А може, Майкл Ансельм розтринькав увесь свій талан.　

34

Щось не так, — повідомила вона Доус, поспішаючи кампусом на зустріч із Тернером. — Претор нічого не сказав про Рукавичку чи дисциплінарні заходи.　

— Може, Ансельм передумав?　

— Він був розлючений, Доус. Він аж ніяк не міг вирішити дати нам іще один шанс.　

— Ти думаєш, що… один із демонів…　

— Перевір, якщо можеш це дізнатися, чи вдома він.　

— І як я маю це зробити?　

— Зателефонуй додому й удай, що ти його колега.　

— Алекс!　

— Дідько, Доус, невже я все мушу робити сама?　

— Якщо «все» суперечить етиці, то так!　

Алекс кинула слухавку. Вона почувалася нестямною, незахищеною, ніби за кожним рогом могла чекати не-Геллі. Чи Ітан. Чи Лінус Райтер. Демони не розумні, як сказала їй якось Доус, вони хитрі. Алекс замислилася, скільки людей те саме казали про неї.　

— Гаразд, то що мені робити? — пробурмотіла вона собі під носа, спостерігаючи, як дихання збирається хмаркою в холодному повітрі, доки вона поспішає до Чепел-стріт. Причаїтися й спостерігати. Шукати вдалої нагоди. Знайти спосіб схилити шальки терезів на свій бік.　

Якщо щось сталося з Ансельмом… ну, це позбавить їх однієї проблеми. Та Лета не відмахнеться просто так від його відсутності, принаймні не тоді, коли вже померло двоє працівників факультету.　

Алекс зупинилася перед університетською художньою галереєю. Марджорі Стівен. Декан Бікмен. Чи міг Ансельм теж стати жертвою? Ні, якщо в Тернера під вартою була правильна людина. Син Еда Лембтона не мав причин полювати на того, хто вже ледь асоціювався з Єлем. Хіба що вони від самого початку доходили хибних висновків.　

За кілька хвилин Тернер під’їхав у своєму «доджі», і Алекс прослизнула на пасажирське сидіння, радіючи теплу.　

— Ісусе, — сказала вона. — Ви взагалі спали?　

Чоловік похитав головою, жовна в нього сіпалися. Він був убраний, як завжди, елегантно: темно-синій шерстяний костюм у тонесеньку смужку, із синювато-сірою краваткою, пальто «Барберрі» охайно лежало на задньому сидінні. Але під очима в детектива були темні тіні, а шкіра здавалася попелястою. Тернер був вродливим чоловіком, та ще кілька ночей гри у квача з власними демонами могли покласти цьому край.　

— За яку ниточку він смикнув? — поцікавилася дівчина.　

Тернер вивів «додж» у потік машин.　

— Цього разу він не прибрав подоби Кармайкла. Утім дуже мило було з його боку зачекати на мене на паркувальному майданчику, убравшись як мій дід.　

— Погано?　

Тернер коротко кивнув один раз.　

— На якусь мить я подумав… не знаю.　

— Ви повірили, що це він.　

— Мертве залишається мертвим, чи не так? Але він… Воно скидалося на нього, говорило, як він. Я почувався щасливим, побачивши його, наче це було якесь диво.　

Дар. Винагорода за весь той біль. Точнісінько те саме відчула Алекс, коли притиснула до себе Геллі. І повторна втрата мало не зламала її. Саме тому Тернер мав жахливий вигляд. Не через брак сну, а через те, що демон живився ним.　

— Не знаю, скільки ще я зможу давати цьому раду, — зізнався він.　

— Як ви вирвалися?　

— Він сказав мені, що ми обидва в небезпеці, що я мушу піти з ним, і ми вже минули пів кварталу, коли я збагнув, як швидко він рухається, яка легка в нього хода. У мого діда був артрит. Він не міг без болю й кроку ступити. Я сказав… Можливо, якась частина мене знала, що він якийсь неправильний. «Уздоров мене, Господи, і буду вздоровлений я»^[71].　

— І він зайнявся вогнем?　

Тернер розреготався.　

— Ні, але подивився на мене зі своєю м’якою, легенькою усмішкою, наче я зауважив щось про погоду. Мій дід любив Святе Письмо. У нього була кишенькова Біблія, яку він усюди із собою носив, тримав біля серця. Якщо я процитував йому Слово Боже, його обличчя мало засяяти, наче світанок.　

«Хитрі, а не розумні».　

— А тоді все зробилося огидним, — повів далі Тернер. — Навіть знаючи, що це не він, я не хотів застосовувати проти нього дуб чи відштовхувати його. Він здавався… — Чоловіків голос напружився, і Алекс здогадалася, що він змагається зі слізьми. Вона бачила його розлюченим, роздратованим, але ніколи не зажуреним, не розгубленим. — Він був такий старий і тендітний. Коли я накинувся на нього, він здавався наляканим і приголомшеним. Він…　

— Це не був він, — нагадала Алекс. — Та штука живилася вами.　

Вони заїхали на паркувальний майданчик.　

— Я знаю, але…　

— Відчуття однаково гівняне.　

— Так і є. — Тернер дивився просто перед собою на сітчастий паркан і високу цегляну будівлю позаду нього. — Ти знаєш, що диявола називаються батьком брехні? Не думаю, що колись раніше я по-справжньому розумів, що це означає.　

Алекс намагалася не соватися на сидінні. Щоразу, коли Тернер звертався до Біблії, вона почувалася незручно, наче він розповідав їй про якусь круту галюцинацію, а її завданням було поважно кивати й удавати, наче вона теж бачить дива. Та, знову- таки, вона ціле життя бачила те, чого не бачила решта; напевно, можна було подарувати йому право на сумніви.　

На мить дівчина відчула бажання розповісти йому все: про Ітанові прохання, про завдання, які вона виконувала для нього, про те, що він тут, у Нью-Гейвені. Тернер знав, що це таке, коли тебе заганяють у куток, коли ти вчиняєш неправильно, тому що всі правильні вчинки лише дужче тягнуть тебе на дно.　

Натомість вона вийшла з машини.　

— Думаю, з Майклом Ансельмом могло щось статися.　

— Тому що він не з’явився в «Іль-Бастоне»?　

— Я довідалася, що він повернувся до Нью-Йорка, але щойно зустрічалася з новим Претором, і він жодним словом не прохопився про Рукавичку чи те, що всіх нас вижбурнули з Лети.　

— Може, Ансельм хотів поговорити із членами правління особисто?　

— Може, — погодилася дівчина. Вони поспіхом перетнули вулицю й увійшли через карусельні двері до простого безликого фоє. Це місце не надто скидалося на шпиталь. Вони могли бути де завгодно. — А може, щось дісталося до нього раніше, ніж він повернувся до міста.　

Тернер змахнув жетоном та посвідкою в бік стійки, і вони попрямували до ліфтів.　

— Я думав, що демони прив’язані до нас. Чого б їм переслідувати Ансельма? — Голос у нього звучав стурбовано, і Алекс розуміла чому.　

Ніхто з них не хотів, щоб ті штуки полювали на їхніх друзів чи родичів.　

— А хто сказав, що щось інше так само не вирвалося? Ансельм зупинив ритуал. Може, це була віддача.　

— Ти гадаєш, — зауважив Тернер. — Або, як ми кажемо на роботі: рот не срака — хай балака. Ти не знаєш, може, Ансельм посварився з жінкою і в нього просто руки не дійшли закрутити нам гайки.　

— Усе це здогадки, Тернере. Але щось має бути.　

Детектив зітхнув.　

— Гаразд. Подивлюся, чи можна щось рознюхати, не здіймаючи галасу. А тепер можеш зосередитися?　

«Зосередьтеся, міс Стерн». Утім Алекс не хотілося зосереджуватися. Усе це було занадто знайомим. Білі стіни, на них — неагресивний живопис, килим на рецепції переходив у холодну плитку. У таких місцях вона навчилася брехати, удавати із себе пересічну дитину, котра зв’язалася з поганою компанією, розповідати добрим соціальним працівникам і допитливим мозкоправам, що вона полюбляє вигадувати божевільні історії, що насолоджувалася їхньою увагою. Була в цьому й дрібка правди. Вона не хотіла завдавати болю мамі. Знала, що була джерелом мігреней, болю в серці, фінансових проблем, материнської печалі. їй кортіло знайти друзів, та вона не знала як. Сльози лилися легко. Найскладніше було приховувати, як розпачливо хотілося одужати, як хотілося позбутися тих штук, які вона бачила. Єдиною перевагою психіатричних палат було те, що Сірі ненавиділи їх навіть більше за живих.　

Лише одного разу вона здалася й розповіла правду. їй було чотирнадцять, вона вже тусувалася з Леновою компанією. Уже дозволила йому трахнути себе на вузькому ліжку з брудною постіллю. Вони покурили до і після. Увесь цей безлад розчарував її, але вона намагалася підігравати, видавала звуки, які начебто його збуджували. Гладила його вузьку спину й відчувала щось, що могло бути любов’ю, а могло бути просто бажанням відчувати любов.　

Мати затягнула її на експертизу, і вона погодилася, адже Лен казав, що варто гарно розіграти свою карту, і їй випишуть щось хороше, а ще тому, що це було краще, ніж коли її відсилали кудись, де одразу вдавалися до залякувань. Чуваки у формі могли кричати на неї, змушувати відтискатися й прибирати вбиральні, та вона була наляканою все своє грьобане життя, тож робилася лише дедалі відлюдькуватішою.　

Власне, Алекс подобалася лікарка, з якою вона зустрілася того дня у «Веллвейс». Марсі Ґолдер. Вона була молодшою за решту й кумедною. Мала гарненьке тату трояндової лози навколо зап’ястя. Вона запропонувала Алекс цигарку, і вони посиділи разом, дивлячись на океан удалині. Марсі сказала:　

— Я не можу вдавати, наче розумію все в цьому світі. Було б нахабством так казати. Ми думаємо, що розуміємо, а тоді — бум! Галілей. Бам! Ейнштейн. Нам слід залишатися відкритими до всього.　

Тож Алекс розповіла їй про речі, які бачить, лише трошечки про Тихих, котрі завжди були з нею, котрі зникали тільки в хмарці дурі. Не все, лише трошки, щоб перевірити.　

Та цього однаково виявилося забагато. І вона одразу це зрозуміла.　

Вона побачила розуміння в очах Марсі, напускне тепло, а за всім цим — збудження, якого не вдавалося приховати.　

Алекс швиденько заткалася, та вже було пізно. Марсі Ґолдер захотіла лишити її у «Веллвейс» на шеститижневу програму електрошокової терапії, доповненої психо- та гідротерапією.　

На щастя, це виходило за рамки фінансових можливостей Міри, до того ж мати була занадто гіпі, щоб дозволити комусь клеїти електроди на голову доньці.　

Тепер Алекс знала, що нічого із цього не допомогло б їй, бо Сірі були справжніми. Жодні медикаменти чи струм не могли стерти мертвих. Але тоді вона розмірковувала про це.　

У Єльській лікарні Нью-Гейвена принаймні намагалися робити все гуманно. Рослини в кутках. Велике слухове вікно вгорі та сині ляпки на стінах.　

— З тобою все гаразд? — поцікавився Тернер, коли ліфт поїхав угору.　

Алекс кивнула.　

— Що вас непокоїть у цьому хлопчині?　

— Достоту не знаю. Він зізнався. Йому відомі деталі злочинів, і всі докази збігаються. Але…　

— Але?　

— Щось не так.　

— Свербіж, — сказала дівчина, і Тернер витріщився на неї, а тоді потер підборіддя.　

— Ага, — погодився, — це він.　

Свербіж іще ніколи не зводив Тернера на манівці. Він довіряв своєму нутру, а тепер, мабуть, довіряв ще і їй.　

Назустріч їм вийшла лікарка середнього віку з мелірованим білявим волоссям та модною стрижкою із чубчиком.　

— Докторка Таркенян спостерігатиме, — пояснив Тернер. — Алекс знає батька Енді.　

— Ви були однією з його студентів? — поцікавилася мозкоправка.　

Алекс кивнула й пошкодувала, що Тернер не підготував її краще.　

— Енді та Ед були дуже близькі, — повела далі лікарка. — Дружина Еда Лембтона відійшла понад два роки тому. Енді приїхав на похорон і вмовляв батька переїхати разом із ним до Арізони.　

— Лембтона це не цікавило? — запитав Тернер.　

— Його лабораторія тут, — озвалася докторка Таркенян. — Я можу зрозуміти цей вибір.　

— Йому слід було прийняти синову пропозицію. Як не крути, докторантами він майже не цікавився. Він не вдумувався в усе це.　

Алекс помітила, як ця думка схвилювала Таркенян.　

— Ви його знали, — сказала Стерн.　

Жінка кивнула.　

— Багато років тому я писала разом із ним докторську. Боюся, ви не бачили його в найкращі часи. — Вираз її обличчя зробився суворішим. — Декана Бікмена я теж знала. Він цього не заслуговував.　

Вона повела їх коридором на терасу, де спиною до приголомшливого краєвиду Нью-Гейвена в колісному кріслі сидів тридцятирічний чоловік у кайданках. Губи в нього були порепані, а пальці стискалися й розтискалися на бильцях, наче знали якийсь таємний ритм, та зрештою вигляд у нього був непоганий. Здоровий. Нормальний. Він мав темне волосся й коротку борідку з першими ознаками сивини. Скидався на чоловіка, котрий працює в мініброварні.　

«Це могла бути я, — подумала Алекс. — Це була я». Вона познайомилася з деканом Сендоу в шпиталі. Була прикута кайданками до ліжка, адже тоді ще ніхто не знав, жертва вони чи підозрювана. Напевно, деякі люди досі намагалися дізнатися це.　

Позаду Енді Лембтона низько над містом висіли сірі хмари. Дівчина бачила простори Нью-Гейвенського парку, Іст-Рок удалині, високий готичний шпиль вежі Гаркнесса, хоча вона сумнівалася, що з такої відстані можна почути дзвони.　

— Чудовий краєвид, — зауважила Алекс, та Енді здвигнув плечима.　

Вони сіли навпроти нього.　

— Як ви, Енді? — поцікавився Тернер.　

— Стомлений.　

— Він спав? — запитав детектив у лікарки.　

Алекс урвала його:　

— Не говоріть так, наче його тут немає. Ви нормально спите?　

— Ні, — зізнався Енді. — Умови тут не надто заспокійливі.　

— Я бачила й гірше, — повідомила Алекс.　

Чоловік здвигнув плечима.　

— Мені тут не подобається.　

— У шпиталі?　

— У цьому місті.　

Енді озирнувся через плече, ніби Нью-Гейвен підслуховував, наче намагався підкрастися до нього. Утім був спокійний, поводився розслаблено. Алекс замислилася, чи не накачали його ліками.　

Тернер нахилився вперед, сперся ліктями на коліна й переплів пальці.　

— Мені потрібно, щоб ви геть без записів, диктофона й нотаток поговорили з нами про те, що сталося; нічого із цього не зможе бути використано проти вас у суді.　

— Чому? Я сказав вам, що скоїв.　

— Я намагаюся зрозуміти.　

Енді Лембтон перевів погляд на Алекс.　

— І вона має допомогти вам зрозуміти?　

— Правильно.　

— Вона охоплена вогнем, — зауважив чоловік.　

Алекс змусила себе не дивитися на Тернера, та знала, що вони обоє подумали про синє полум’я, яке обіймало її в пеклі.　

— Я сказав вам, що скоїв це, — повторив Енді. — Чого ще вам треба?　

— Мені лише треба прояснити кілька речей. Ми ретельно подивилися на ваш комп’ютер. Окрім абсолютно непримітного порно, у вашій пошуковій історії не виявили нічого вартого розмов. І нічого пов’язаного з професоркою Стівен чи деканом Бікменом.　

— Можливо, я почистив її.　

— Не почистили. І це теж незвично.　

Енді знову здвигнув плечима.　

— Як ви потрапили до будинку декана Бікмена? До кабінету професорки Стівен? — повів далі Тернер. — Ви переслідували їх? Стежили за ними?　

— Я просто знав, як увійти.　

— Звідки?　

— Він розповів мені.　

Тернер мало не випромінював розчарування. Та Алекс здавалося, що річ не в упертості Енді. Там було ще щось.　

— Хто розповів вам? — не здавався детектив.　

Тепер Енді повагався.　

— Я… мій батько?　

Тернер задоволено відкинувся в кріслі.　

— Він знав, що ви планували нашкодити цим людям?　

Голова Енді смикнулася вгору.　

— Ні!　

— Він просто простягнув вам ключ-картку й заради розваги відтарабанив розклад їхньої роботи?　

— Нічого він не тарабанив. Мені овен розповів. — Енді поплямкав губами, провів язиком по зубах, наче йому не подобався смак власних слів.　

Алекс уклякла.　

— Овен?　

Енді завів очі під лоба. Та це не було презирство. У його русі було щось дике, наче звір, що втрапив у пастку, намагається вирватися на волю.　

Та хай там як, голос у нього залишався розсудливим.　

— Невелике було діло знайти їх, змусити впустити мене. Я майже все життя провів у Єлі, чи не так? — Він тицьнув пальцем у Тернера. — І не намагайтеся вплутати в це мого батька. Ви казали, що це не під запис.　

— Я не збираюся підставляти вашого батька. Лише намагаюся зрозуміти, що тут сталося. — Тернер уважно подивився на Енді. — Розкажіть мені про Карла II.　

— Короля?　

— Чому ви розгорнули Біблію Марджорі Стівен? Чому Судді?　

Тепер на обличчі Енді промайнула злість.　

— Вона позбавила мого батька всього. І через що? Через помилку когось іншого?　

Тернер витягнув руки, наче просто викладав речові докази.　

— Я так розумію, що він був відповідальним за лабораторію. Недогляд на його совісті.　

— Вони зайшли занадто далеко.　

— Він залишився на посаді. Не втратив роботу.　

Енді розреготався з якимось грубим зазубленим звуком.　

— Він пережив би втрату роботи, але ж він перетворився на посміховисько. Дослідження чесності, у якому використали сфальсифіковані дані? Він навіть носа не міг поткнути на конференції. Втратив репутацію, гідність. З нього глузували. Ви… Ви не знаєте, чим це для нього було. Він більше не хотів викладати. Не хотів узагалі нічого робити. Здавалося, наче якась частина його померла.　

— Вони судили його, — озвалася Алекс. — Підписали смертний вирок і мало не стратили. Вам кортіло помститися.　

— Мені… так.　

— Вам кортіло принизити їх.　

— Так.　

— Збити з їхніх високих тронів.　

— Так, — просичав чоловік, і звук зазміївся приміщенням.　

— Але ви не хотіли їх убивати.　

Енді здавався здивованим.　

— Ні. Авжеж, ні.　

Тернер примружився.　

— Але ви їх таки вбили.　

Енді кивнув, а тоді похитав головою, наче то була загадка для нього самого.　

— Убив. Він спростив це завдання.　

— Овен? — перепитала Алекс.　

Повіки Енді швидко затріпотіли.　

— Він був добрий.　

— Невже? — натиснула дівчина.　

— З ним було легко розмовляти. Він… так багато знав.　

— Про що?　

Енді знову озирнувся через плече.　

— Про це місто. Містян. Він знав так багато історій. На все мав відповіді. Але він не був… Він не попихав мною, розумієте? Просто хотів допомогти. Виправити все. Він був увічливий. Справжній…　

— Джентльмен, — закінчила його думку дівчина.　

Вона вкрилася холодним потом і намагалася не тремтіти.　

«Овен мені розповів». Алекс подумала про Дарлінґтонові роги, що закручувалися над чолом, сяяли під захистом золотавого кола — його в’язниці.　

Та, може, коло було ілюзією. Може, Дарлінґтон змусив їх вірити, наче воно утримує його, а насправді то був лише чарівний порошок.　

Вона знала, що на місцях злочинів щось було не так, вигадливі декорації загрузли в нью-гейвенському фольклорі. Гра, яка сподобалася б демонові.　

Тернер дивився на неї.　

— Є щось, чим ти хотіла б поділитися з класом, Стерн?　

— Ні… я… я мушу йти.　

— Стерн, — повів був детектив, та Алекс уже вийшла з дверей і рвучко рушила коридором. їй потрібно було дістатися до «Чорного В’яза».　

Дарлінґтон, який знав усе про історію Нью-Гейвена, котрий «упізнав» цитату з проповіді Давенпорта. Що він сказав того дня? «Я завжди захоплювався доброчесністю. Але мені вона ніколи не давалася». Алекс вбила цю фразу в телефон. Результати пошуку спливли негайно: Карл II. Дарлінґтон називав себе самітником у печері. І, звичайно, мав на увазі Печеру суддів. Ансельм попереджав її: «Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».　

Демони любили ігри. І він бавився з ними від самого початку.　

ЧАСТИНА II　
ПОДІБНЕ ТОМУ, ЩО ВНИЗУ

35　 ЛИСТОПАД

— Ми не самі, — прошепотів Сірий, притиснувши палець до вуст, наче актор у п’єсі.　

Алекс доїхала на таксі до воріт «Чорного В’яза».　

Гравійну доріжку вона подолала сягнистим кроком, гнів перетворився на двигун, на локомотив, що штовхав її поперед здорового глузду.　

Вона запхала ключ у двері, прибрала пошту, помила руки. Побачила двері до підвалу, роззявлену рану, розкопану могилу.　

Вона мала тисячу миттєвостей, щоб подумати, поміркувати. Стояла на вершечку сходів, вдивляючись у темряву з ножем у руці, та досі вважала себе обачною.　

Падіння було дуже швидким. Але так буває завжди.　

У холодній темряві підвалу Алекс оцінювала власні помилки.　

їй слід було залишитися з Тернером і закінчити розмову з Енді Лембтоном. їй не слід було повертатися до «Чорного В’яза» самій. Вона могла розповісти про свої підозри Доус, або Тернерові, або хоч комусь.　

їй ніколи не слід було довіряти її демонові-джентльменові. Але вона хотіла вірити, що з Дарлінґтоном усе буде гаразд, що все вистраждане в пеклі не залишить свій слід, що він пробачить їй і знову запанує порядок. Він знову стане єдиним цілим, а разом із ним — і вона.　

Та що, як тепер вона доходила хибних висновків? Що, як не- Геллі чи один із решти демонів штовхнув її зі сходів або якийсь сквотер, якого не помітили камери Доус?　

Що, як Ітан і Цві відстежили її? Або Лінус Райтер зі своєю білою парасолькою?　

Забагато тіней, забагато історій, забагато складених стосом тіл. «Забагато ворогів». І побороти всіх не вдасться.　

Принаймні Алекс видно буде на записах камер. Хтось знатиме, куди вона пішла. Якщо вона не повернеться. Від болю в ребрах важко було глибоко дихати. Вона подивилася на Сірих перед собою. То були не просто Сірі. Гарпер Арлінґтон і Деніел Арлінґтон IV. Дарлінґтонові батьки.　

Ніхто з довгого переліку ворогів Алекс не мав мотиву побачити їх мертвими. Ніхто, крім Дарлінґтона, маленького Денні, якого вони кидали знову й знову. «Рай вигнав їх, щоб зберегти свою　красу, та навіть пекло не хотіло їх приймати»^[72].　

— Як давно ви тут? — запитала дівчина.　

Погляд Деніела майнув у куток, наче він очікував, що щось пройде крізь стіни.　

— Не знаю.　

Гарпер згідливо кивнула.　

— Ви не можете вирватися? — поцікавилася Алекс.　

Сірі ніколи надовго не залишалися зі своїми тілами, якщо не мали на це причини. Як Геллі, котрій хотілося попрощатися. Справжня Геллі, яка любила її.　

— Він наказав нам залишитися.　

— Хто?　

Вони не відповіли.　

Алекс нахилилася, щоб подивитися на тіла. Холод уберіг їх від швидкого розкладання, та сморід однаково був жахливий. Дівчина обережно перевернула їх. У грудях обох людей виднілися роззявлені канави. Сліди пазурів. І вони були глибокі. На місці грудної клітини та ребер залишилися два темні м’ясисті кратери. Він вирвав їхні серця.　

— Хто це з вами зробив?　

Гарпер розтулила рота, а тоді затулила його, наче маріонетка в руках незграби.　

— То був наш син, — сказала вона, — але не наш син.　

Деніелів погляд знову ковзнув у куток.　

— Він залишив це тут. Сказав, що й з нами може таке статися. Сказав, що з’їсть наші життя.　

Алекс не хотілося знати, що там, у кутку. Тіні там здавалися темнішими, холод — пронизливішим. Вона махнула телефоном у тому напрямку, освітлюючи його, але не змогла осягнути побаченого: купа стружки? Клапті паперу? За якусь мить дівчина зрозуміла, що дивиться на тіло, на рештки чийогось тіла. Вона дивилася на когось, кого зжерли, залишивши саму порожню оболонку. Невже таке саме скоїв би з нею Лінус Райтер? Невже це Дарлінґтон почав робити з Марджорі Стівен, залишивши її понівеченою та старою, однак досі впізнаваною?　

Алекс знала, що це намарно, та однаково спробувала зателефонувати Доус. Екран завис на номері. Зв’язок у «Чорному В’язі» був у кращому разі уривчастим, а в підвалі взагалі не існував. Вона знову посвітила екраном на сходи. Що там на неї чекало? Невже Дарлінґтон приберіг її, щоб поласувати вночі? Був він досі якось прив’язаний до «Чорного В’яза» чи вже скрадався Нью-Гейвеном, щоб улаштувати свої невеличкі убивства? Це мало сенс. Дарлінґтон вижив у пеклі, залишаючись одночасно демоном і людиною. Якась частина їх обох повернулася до світу мертвих, щоб посидіти в золотавому колі. А якась частина того демонічного хлопця досі любила Нью-Гейвен і завдяки химерним знанням була знайома з історією трьох суддів, залюбки влаштувавши моторошну гонитву за скарбами для неї і Тернера.　

Та невже все сходилося? Невже весь його розпач був виставою? Дарлінґтон був радше демоном, ніж людиною? А може, так було завжди?　

Хай би чим був хлопець, він не знав, на що вона насправді здатна і що вона, нехай слабка й травмована, але може використати залишені ним речі, котрі мали б нажахати її, як зброю у своїх руках. Ребра боліли щоразу, коли вона вдихала повітря, а плече — у тому місці, де вона зустрілася зі сходами, пульсувало, однак бувало й гірше. Хай там як, двері нагорі були доволі важкі, щоб вона не змогла вибити їх самотужки. Дівчина торкнулася зап’ястя, де соляна зірочка позначала місце, через яке　під шкіру увійшла змія. Залишалося сподіватися, що вона готова напасти.　

— Хто хоче допомогти нам вибратися звідси? — звернулася Алекс до Сірих.　

— Ти можеш воскресити нас? — запитав Деніел.　

То, виходить, родинна кмітливість Арлінґтонів перестрибнула одне покоління.　

— Ні, — відповіла дівчина. — Але принаймні я можу зробити так, щоб вам не довелося сидіти в підвалі цілу вічність.　

— Я піду, — оголосила Гарпер.　

— На залишай мене тут самого! — скрикнув Деніел.　

— Ну, до дідька все, — кинула Алекс, хай навіть гадки не мала, чи можливо взагалі те, що вона задумала. — Пірнайте.　

Вона простягнула руки, і Дарлінґтонові батьки майнули всередину. Здавалося, наче вона опинилася на людній вечірці, сотні голосів перекрикувалися, галас був нестерпний. Вона відчула в роті бульбашки шампанського, запах конюшини, туберози й бурштину. Caron Poivre. Назва парфуму спливла в голові разом з образом пляшечки на туалетному столику у формі скляної гранати. У дзеркалі вона побачила видовжене обличчя; у віддзеркаленні на підлозі грався маленький хлопчик із темним волоссям і серйозними очима. Він завжди спостерігав за нею, завжди потребував чогось від неї, ці його бажання виснажували.　

Потім вона пішла обійстям «Чорного В’яза». Усе навколо було охайнішим, зеленим і пишним серед літньої спеки. Вона дивилася на літнього чоловіка, що йшов із тим самим хлопчиком за кілька кроків від неї. Він любив їх обох. Він ненавидів їх обох. Він ненавидів свого батька, свого сина. Якби ж він лише зміг знайти опору, якби лише міг знайти шлях до невеличкогоуспіху, то не почувався б так, наче був ніким, хоча він Арлінґтон.　

Алекс струсонула головою. їй здавалося, наче вона захлинається ненавистю до себе самої.　

— Вам двом неодмінно слід подумати про те, як ви збираєтеся провести час у потойбіччі. Я раджу терапію.　

Вона кинула погляд на тіла на землі. Пригадала Дарлінґтона уві сні, звичайну людину з розбитим серцем. «Я не вмію не любити їх». Схоже, навчився.　

А тоді дівчина помчала вгору сходами. Відчуття сили було майже приголомшливим, наче вся вона не вміщалася в тілі. Дівчина більше не відчувала болю в плечі чи ребрах. Серце гучно гупало в грудях. Вона перестрибувала по дві сходинки за раз, скинула вгору руки, щоб захистити обличчя, і налетіла на замкнені на засув двері.　

Алекс почула, як хтось закричав, і побачила біля відчинених задніх дверей Майкла Ансельма, що сидів навпочіпки зі сполотнілим обличчям і витріщеними від жаху очима.　

— Алекс? — писнув він.　

— Що ви тут робите? — закортіло дізнатися їй.　

— Я… що ти тут робиш?　

— «Чорний В’яз» не власність Лети. І хтось має попіклуватися про Космо.　

— І саме тому ти щойно висадила з петель двері підвалу?　

Алекс зраділа, що Ансельм не перетворився на їжу для демона, але це не означало, що вона довіряє йому.　

— Чого ви хочете? І де ви були?　

Ансельм підвівся й обтрусився. Поправив манжети, спробував повернути собі трохи гідності.　

— У Нью-Йорку. Жив своїм життям, ходив на роботу, грався з дітьми й намагався забути про Лету. Сьогодні вранці я зустрічався з членами правління. Прийшов поговорити з тобою про їхні правила.　

— Сюди?　

— Доус сказала, що ти тут. Вона теж мала прийти. Я не хочу повторювати це двічі.　

Мабуть, Доус побачила її на прихованих камерах. Могла навіть зателефонувати, щоб попередити Алекс про наближення Ансельма, але Стерн застрягла в підвалі. Сірі в голові достобіса галасували, аж думати не вдавалося, утім їй поки не хотілося відмовлятися від їхньої сили. Чи міг Ансельм зіштовхнути її зі　сходів? Які причини він міг мати? Єдине, що Алекс знала, — його варто спекатися. Може, настрій у Дарлінґтона був убивчий, та вона не збиралася дозволяти Ансельмові вирішувати, що з ним буде далі.　

— Заберімося звідси, — запропонувала вона. — Тут холодно й моторошно.　

Ансельм примружився.　

— Що відбувається?　

«У підвалі два небіжчики, а може, й три, і я закинулася Сірими, адже переконана, що джентльмен із Лети вирішив, буцімто чарівно буде вчинити кілька вбивств і зжерти когось».　

— Чимало всього, — відповіла Алекс, адже навіть вона не зуміла б відкупитися простим «нічого». — Але мої проблеми вас не стосуються, еге ж?　

— Стосуються, якщо вони перетворюються на проблеми Лети. — Чоловік роззирнувся й потер руки. — Але ти маєш рацію. Ми знайдемо якесь інше місце для розмови. Цей будинок слід знести.　

«Гуп».　

Стіни здригнулися від гуркоту, наче хтось підірвав бомбу на другому поверсі.　

— Що це було?! — скрикнув Ансельм, хапаючись за кухонну поверхню, немов потопельник.　

Алекс знала той звук: щось гупало у двері, які ніколи не слід було відчиняти, намагаючись потрапити до світу смертних.　

«Гуп».　

Ансельм витріщився на неї.　

— Чому здається, що це тебе не лякає?　

Вона була налякана. Але не була здивована. І припустилася помилки, продемонструвавши це.　

— Якого біса ти накоїла, Алекс?　

Тепер він розлютився й промчав повз неї, наштовхуючись на меблі в їдальні, у бік сходів.　

— Стійте! — сказала дівчина, наздоганяючи Майкла. — Нам слід піти. Ви не знаєте, із чим маєте справу.　

— А ти? Я вочевидь недооцінив твої неуцтво й нахабство.　

— Ансельме. — Вона схопила чоловіка за руку й розвернула на сто вісімдесят градусів.　

Із Сірими всередині це було просто, і він кліпнув, здивуватись її силі, а відтак витріщився на пальці, що стискали його руку.　

«Гуп». Зі стелі у вітальні гупнувся шматок тиньку. Тепер вони стояли точнісінько під бальною залою, під захисним колом.　

— Забери свою руку, — наказав Ансельм, проте його голос звучав налякано.　

— Ансельме, якщо мені доведеться вас виволокти звідси, я так і вчиню. Тут небезпечно, і нам слід негайно забиратися.　

— Ти можеш це зробити, чи не так? — перепитав Ансельм, намагаючись налякано зазирнути їй у вічі. — Я на скільки важчий за тебе? Майже на сорок п’ять кілограмів? Та ти можеш просто висмикнути мене звідси. Що ти таке?　

«Гуп».　

Від потреби відповісти Алекс урятувала обвалена стеля.　

КІТЧЕР: Є теорія, що вся магія за своєю суттю демонічна, що кожен ритуал одночасно закликає та стримує демонові сили. Невже ви ніколи не замислювалися, чому за магію доводиться так дорого платити? Наші дотики до неприродного — зустрічі з тими паразитичними силами. Демон живиться нами, хай навіть його сили стримувані. Що потужніша магія, то сильніший демон. І нексуси — це просто двері, крізь які на коротку мить можуть пройти демони.　

НАУНЕС: Ваші гіпотези збочені, як не крути.　

КІТЧЕР: Але ви не кажете, що я помиляюся.　

«Кітчерова демонологія», 1933

36

Алекс з Ансельмом упали горілиць, коли підлога бальної зали посипалася на них згори водоспадом тиньку й дерева. Дарлінґтон сидів серед уламків навпочіпки, роги в нього світилися, а золотаві очі скидалися на два прожектори. Він здавався більшим, ніж був раніше, спина була ширшою.　

Він заревів, і Стерн почула в цьому звуці якесь слово — може, ім’я, — але збагнути його не змогла.　

Алекс проштовхнулася між Дарлінґтоном й Ансельмом.　

— Дарлінґтоне…　

Він рикнув, і цей звук був схожий на гуркіт потяга метро. Ударив навідліг по підлозі, залишивши в дереві глибокі канави. Дівчина подумала про сліди від пазурів на грудях його батьків.　

— Біжіть! — крикнула вона Ансельмові. — Я можу його затримати!　

Ансельм був притиснутий до стіни, костюм укривав тиньк, а очі зробилися завбільшки з два місяці.　

— Це… він… що…　

Дарлінґтон почвалав до них.　

Алекс лизнула зап’ястя — і соляні змії вискочили з її тіла, засичавши й кидаючись уперед. Ансельм закричав. Те, чим став Дарлінґтон, пригальмувало, коли змії поповзли до нього підлогою.　

Ансельм заскиглив.　

— То… то Деніел Арлінґтон?　

Гримучі змії стрибнули на Дарлінґтона, щелепи стиснулися на ногах і руках. Він заволав і спробував струсити їх, потупцявши задки до сходів.　

— Це… це мерзенно, — проторохтів Ансельм. — Зупини його негайно! У тебе є перевага.　

— Просто забирайтеся звідси! — крикнула через плече дівчина.　

— Навіть не думай, що здатна його врятувати! Він може знищити Лету, нас усіх!　

Дарлінґтон гупнув одну соляну змію об бильце, а тоді пришпилив її рогами.　

— Подивися на нього, — наполягав чоловік. — Подумай бодай раз у житті, Стерн.　

«Подумай, Стерн».　

— Не пускай його до кола! — крикнув Ансельм. — Відправ те чудовисько назад у пекло, і я знайду спосіб повернути тебе до Лети!　

Але чого б це Дарлінґтонові захотілося повертатися назад до в’язниці? І звідки Ансельмові було відомо про захисне коло?　

«Подумай, Стерн». Для Ансельма вона завжди була Алекс. Міс Стерн, коли він сердився. Це Дарлінґтон називав її Стерн. Вона завагалася, неможливий здогад пробивав собі шлях крізь трясовиння думок. Вона пригадала, як Ансельм розповів історію про трьох суддів — якою мірою тоді він нагадував їй Дарлінґтона.　

Дарлінґтона без магії, без «Чорного В’яза». Без душі. Алекс пригадала, як здивувалася, коли він запитав її про матір. «Ти її соромишся?» Хвилю сорому, що накрила її, якою виснаженою вона почувалася після зустрічі. Пригадала, як Ансельм потягувався на сонечку, наче вгодований кіт. «Я майже почуваюся людиною».　

Алекс знала, що їй не слід повертатися спиною до пораненого демона, але скидалося на те, що вона вже й так припустилася помилки. Дівчина рушила, повільно, сторожко, намагаючись не втрачати з поля зору одночасно Дарлінґтона й Ансельма.　

Ансельм притискався до стіни у своєму пожмаканому костюмі.　

Дівчина провела язиком по зап’ястю. Соляні змії розгорнулися.　

Помітивши демона, вони впізнавали його. Навіть якщо він прикривався людською шкірою та владою Лети. Змії стрибнули.　

Ансельм змахнув руками — і уперед майнуло коло помаранчевого вогню.　

Соляні змії немов потріскалися й засичали від жару, вибухаючи градом іскор.　

— Гаразд, — озвався чоловік, обтрушуючись уже вдруге за день. — Я сподівався, що про вбивство попіклуєшся ти. Хотів подивитися, як ти ще довгенько картатимеш себе за вбивство любого наставника.　

«Ти її соромишся?» Це запитання вразило Алекс, наче удар під дих, залишивши збентеженою та зв’язаною почуттям провини. Він живився нею. Вона пригадала, як він стояв у Стерлінгу й хитав головою, дивлячись на неї, наче стурбований татусь у якомусь телешоу. Наче вдавав із себе людину.　

— Ти його демон, — промовила Алекс, і розуміння раптом затопило її. — Ти проскочив потайки, коли ми вперше спробували витягнути Дарлінґтона з пекла. Коли ми з Доус схалтурили на ритуалі в «Сувої та ключі». І відтоді ти нас намахував. — «То був наш син, але не наш син». — Ти вбив Дарлінгтонових батьків.　

Ансельм розправив плечі; здавалося, його тіло поворушилося під шкірою.　

— Вони з’явилися в «Чорному В’язі», коли я намагався розібратися, як витягнути мою меншу половину з того клятого кола.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Дарлінґтон використовував не лише силу волі, щоб залишатися в колі; він зібрав усі залишки людського, щоб досягти цього. Того самого людського, яке докладало зусиль, аби дати їм підказки, ба навіть спробувати попередити її. Уві сні їх було двоє: демон і людина. «Так і мусить бути, — сказав він. — Хлопчик і чудовисько».　

Проте Ансельмові не вдавалося живитися Дарлінґтоном у світі смертних, адже того захищало коло. Тож демон мусив прибрати іншу подобу.　

— Ти й Майкла Ансельма вбив, — сказала Алекс.　

Це була оболонка в підвалі. Демон живився Ансельмом і вкрав його життя.　

Коли Алекс обідала з ним на березі, вона навіть помітила, яким інакшим він здавався: молодим, розслабленим, вродливим, наче з біса гарно проводив час. Адже так і було. Він нажерся людських страждань. Вона потиснула йому руку. Уклала угоду на материне життя. Як він, мабуть, сміявся з її розпачу.　

Дарлінґтон на сходах загарчав, досі оточений зміями Алекс, але вона й гадки не мала, як гукнути їх назад. І чому Ансельмові краще вдавалося боротися з її соляними духами, ніж не-Геллі, не- Блейкові чи решті демонів?　

— Убивства, — промовила дівчина, — усе це про суддів та професора Лембтона, вони лише мали відволікти.　

— Гра, — виправив її Ансельм, лагідно всміхнувшись. — Загадка.　

Аби вони не знайшли й не скористалися Рукавичкою, аби не звільнили Дарлінґтонову душу з пекла.　

— Двоє людей померло, а Енді Лембтон у психлікарні.　

— Це була гарна гра.　

У ніч їхнього катастрофічного ритуалу в «Сувої та ключі» в «Іль-Бастоне» був справжній Майкл Ансельм — роззлючений, холодний, налаштований уберегти Лету від проблем. Перше вбивство в кампусі сталося пізніше тієї ночі. Демон поживився Марджорі Стівен, зістарив її, мов жахлива отрута, але зупинився, не перетворивши жінку на оболонку. Він не хотів прибирати її подоби. З неї не було зиску. До того ж там він побував лише для того, щоб оздобити невеличку сценку. Убивши декана Бікмена, він був обачніший, опанував свій демонічний голод, скористався Енді Лембтоном для брудної роботи.　

— Мені потрібно було розірвати Дарлінґтонів зв’язок зі світом смертних до того, як ви, плутаники, звільните його душу з пекла й поєднаєте з тілом, — зізнався Ансельм. — Та, перебуваючи в колі, він був захищений. Утім приманка весь час була в мене під носом. Треба було просто створити халепу для його любоньки. Звичайно, тут він і прибіг. — Демон підвів руку. — А тепер завдання просте.　

Уперед вирвалася арка розпеченого помаранчевого вогню. Алекс відчула, як той вогонь, засичавши, пролетів повз плече, обпікаючи плоть. І прицільно влучив у Дарлінґтона.　

— Ні! — закричала дівчина.　

Вона кинулася до Ансельма, дозволивши силі Сірих наповнити себе. Кинула чоловіка на стіну й почула, як тріснула його шия.

Сірі в голові заверещали. Адже Ансельм був демон. Адже він був їхній убивця. Адже вона теж була вбивця. Гарпер і Деніел Арлінґтони вискочили з її тіла, залишивши дівчину слабкою та захеканою.　

Ансельмова голова повисла на зламаній шиї, та він лише вишкірився й знову підвів руку — полум’я стрибнуло вперед. Алекс покопирсалася в кишенях і кинула в нього хмарку солі, насолоджуючись демоновим репетом, коли його шкіра вкрилася пухирями. Принаймні до цього він був уразливий. Вона витратила на нього решту запасів солі, але знала, що нізащо не зможе по-справжньому знищити Ансельма. Без кілка або соляного меча це не вдасться — а може, навіть вони не спрацювали б. Цей демон був не такий, як решта.　

Змії Алекс стрибнули вперед і вчепилися тремкою збуреною масою в Ансельмове тіло.　

— Притримайте його! — узялася благати дівчина, хай навіть гадки не мала, чи розуміють вони її.　

Вона побігла до Дарлінґтона. Оголений хлопець лежав на сходах, шрами на його тілі сяяли вже не так яскраво, прикрашене коштовностями ярмо на шиї різко контрастувало зі шкірою. Її змії лежали почорнілими звивистими купами, обпалені Ансельмовим вогнем.　

Алекс уклякла на сходах.　

— Дарлінґтоне? — Його шкіра була гарячою на дотик, але дівчина відчувала пучками пальців, що вона вистигає. — Ну ж бо, Денні. Залишся зі мною. Розкажи мені, як навести лад.　

Золотаві Дарлінґтонові очі розчахнулися. їхнє світіння згасало, робилося каламутним.　

— Стерн… — Його голос здавався віддаленим, наче ледь чутна луна. — Коробочка…　

Якусь мить Алекс не розуміла, про що він, а потім кивнула. Коробка від «Гумового взуття Арлінґтона» лежала в кишені пальта. Вона завжди носила її із собою.　

— Я триматимуся, доки зможу. Прийди до пекла. Поверни мені душу.　

— Рукавичка…　

— Послухай, Колесоходко. Коло — це двері.　

— Але…　

— Ти двері.　

Геллі так само описала Алекс у ніч своєї смерті. Навіщо чекати? Саме цього Дарлінґтон просив, коли вона розповіла йому, що вони збираються випробувати Рукавичку. А що, як він намагався пояснити, що їй не потрібно йти цим шляхом, що портал видніється просто навпроти неї — тріщина між світами, крізь яку вдасться прослизнути лише їй? «Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці».　

— Залишайся живий, — попросила вона й змусила власне тіло піднятися сходами.　

Без Сірих вона була повільнішою, зболене тіло стало незграбним. Але в кишені пальта лежала сувенірна коробочка, яка здавалася другим серцем, живим органом, що бився в грудях. Дівчина не знала, чи Ансельм рушить за нею. Він не мав на це жодних причин. І гадки не мав, що вона зібралася робити; він зосередився на Дарлінґтоні, на потребі знищити його. Якщо вона не поквапиться, він спалить хлопцеве тіло живцем, перш ніж вона бодай спробує повернути до нього душу. Якщо їй це взагалі вдасться. Якщо це не чергова помилка, яка вб’є їх обох.　

Алекс на хитких ногах подолала коридор і побачила мерехтіння кола, тепер тьмянішого й розірваного в кількох місцях. Але там, де воно було яскравішим, вона помітила інший «Чорний В’яз», той, який бачила в пеклі, — зруйновану гору каміння.　

У цьому світі, у її світі, там не було нічого, крім роззявленої дірки в підлозі. Якщо вона впаде, то переламає собі ноги, а може, і спину. Часу на роздуми не було. «Для нас відкриті всі світи».　

— Сподіваюся, ти не помилився щодо цього, Дарлінґтоне.　

Алекс почовгала далі від дверей. Один крок, два. Стрибнула. Жар обпалив її зсередини, коли вона перетнула коло. Та на підлогу дівчина не впала. Натомість виявила, що суне запилюченою кам’янистою землею. Вона досі бачила мерехтіння навколо, але тепер опинилася в демоновому світі.　

— Дарлінґтоне! — крикнула вона й висмикнула коробочку з кишені. — Денні, це я!　

Цього разу їй не потрібен був голос старого. Він пам’ятав її. Знав, що вона спробує повернути його додому.　

Хлопець підвів на неї погляд, далі стискаючи в руках камінь.　

— Алекс?　

Вона відкрила коробочку.　

— Довірся мені. Востаннє. Довір мені витягнути нас звідси.　

Та вираз на його обличчі зробився нажаханий.　

Стерн занадто пізно збагнула, що то було попередження.　

Щось кинулося їй на спину. Коробочка вилетіла з рук.　

Здавалося, наче вона спостерігала за рухом під водою. Час уповільнився. Коробочка виписала арку в повітрі й ударилася об землю. Розкололася на друзки.　

Алекс закричала. Вона лежала на землі й поповзла до уламків. Відчула, як щось схопило її за сорочку й перевернуло, якась сила вибила дух з її тіла.　

Над нею стояв кролик, під два метри заввишки й убраний у костюм — Ансельмів костюм. Одну м’яку білу лапку він поставив їй на груди й штовхнув. Алекс заволала, коли посунулися зламані ребра. Та ніщо із цього не мало значення. Коробочка розбилася. Повернути Дарлінґтона й воз’єднати його з власним тілом було неможливо. Він помре в смертному світі, а його душа назавжди застрягне в пеклі.　

Кролик нахилився вниз, червоні очі смикались.　

— Злодійка, — презирливо вишкірився він.　

Вона по черзі дозволила їм померти. Кроликові Беббіту, Геллі, Дарлінґтонові. І, може, тепер вона теж помре, переможена чудовиськом. Якщо помре в пеклі, то залишиться тут назавжди? Чи перенесеться в якийсь інший світ? Синій вогонь, що облизував її тіло, перекинувся на кроликове хутро, але того це, схоже, не займало.　

— Як ти перетнула коло? — закортіло дізнатися тій тварюці, і вона посовалася, переносячи вагу та сильніше тиснучи.　

Алекс не могла навіть набрати повітря, щоб закричати. Вона відвернула голову вбік і помітила, що Дарлінґтон дивиться на неї із сумним обличчям і каменем у руках. Він хотів допомогти їй, але як це зробити — знав не краще за неї. Сірих, яких можна було гукнути на допомогу, тут не було.　

— Як ти перетнула коло? — знову взявся допитуватися кролик. Він стиснув лапу, і дівчина здригнулася. — Уже не така крута, еге ж? Не така страшна. Що ти без краденої сили? Маленький порожній нулик.　

Стерн подумала про обгоріле Дарлінґтонове тіло на сходах, про розбиту на шматки стару порцелянову коробочку, про звільненого ними демона. Ребра боліли, плече пульсувало. Та штука, яка збила її з ніг, мала рацію. Вона таки почувалася порожньою. Спустошеною. Нулик, порожнє горнятко.　

Розбита на друзки коробочка.　

От тільки вона не була розбита, принаймні там, де це мало значення. Вона була вкрита синцями й подерта, підозрювала, що те ребро простромило їй легеню, але досі була тут, досі жива й мала дар, про який не знав Ансельм, — у будь-якому світі. «Ти й уявити собі не можеш поживність живої душі». Так їй сказала Белбалм. Алекс завжди заявляла власні права на мертвих. Та що, як вона заявить свої права на щось живе?　

Вона пригадала, як Дарлінґтон повів її вгору сходами в Халупці, завів до зали в «Іль-Бастоне», спрямував вулицями, які були повні привидів, і таємними переходами. Він був її гідом, її Вергілієм. Скільки разів обертався до неї і казав: «Ходімо зі мною»? Він обіцяв їй дива й жахи, і вона їх отримала.　

Стерн витягнула руку, як колись простягнула її Геллі, як робила це з незліченними духами, як знову й знову робив із нею Дарлінґтон.　

— Ходімо зі мною, — прошепотіла вона.　

Дарлінґтон кинув камінь. Його душа золотим світлом полилася до неї всередину. Зелена, як молоде листя. Яскрава, як ранок нового дня. Наповнена солодкою вібрацією скрипкового смичка.　

Дзвінкий переможний звук, з яким б’ється клинок об клинок. Її тіло спалахнуло білим вогнем, розпашілим, сліпучим.　

Кролик високо й безпомічно заверещав, коли вогонь обхопив його тіло.　

Біль Алекс кудись зник. Вона підскочила на ноги й, доки Ансельм не оговтався, кинулася бігти до мерехтіння кола. Кинулася цілим тілом крізь нього. Світ навколо зробився білий. Вона заплющила очі, рятуючись від яскравого світла, а тоді задихнулася, збагнувши, що падає.　

Підлога «Чорного В’яза» піднялася їй назустріч. Та всередині Алекс причаївся дух Дарлінґтона, і це анітрохи не було схоже на силу, позичену Сірими. Якщо сила Сірого була свічкою, запаленою в дівчини всередині, це було тисячею прожекторів, вибухом бомби. Вона м’яко приземлилася на ноги. Почувалася легкою, граційною, а світ навколо пашів кольорами. Алекс відчула прохолоду на шкірі від протягу, що гуляв десь будинком. Вона побачила кожен шматочок розламаного дерева й частинки тиньку, які плавали в повітрі, чарівні, як сніжинки. Помітила Дарлінґтонове тіло на сходах, ярмо досі зблискувало на його шиї, а от решта згоріла до чорноти. Хлопець скрутився калачиком на боці, намагаючись заховатися від Ансельма, котрий кинувся навздогін за Алекс до пекла й повернувся назад.　

Кроликоподібна потвора зникла, і Ансельм знову був людиною, дарма що підсмаженою там, де його обпік вогонь Алекс. Він перестрибнув через неї, біжучи до Дарлінґтона, випускаючи помаранчеве полум’я з пучок пальців… але впав купою і засичав, утримуваний чимось.　

Космо.　

Кіт із вереском злетів донизу сходами, настовбурчене хутро сяяло білим світлом. Дарлінґтонів захисник. Як довго той кіт піклувався про власників цього будинку? Він був соляним духом чи чимось геть іншим? Ансельм зарепетував, розхитуючись туди- сюди на чотирьох. Ще ніколи він не скидався на людину менше.　

Алекс чула той дзвінкий дзенькіт сталі, відчувала всередині Дарлінґтонів дух. Тепер вона пізнала втіху, яку відчувала Белбалм, коли жерла духи живих. «Жадібність — це гріх будь- якою мовою». Дарлінґтонів голос, докірливий, приголомшений. Алекс чула його, думки були такими чіткими, наче належали їй. Не хотілося відмовлятися від цього відчуття могутності, цього піднесення. Смаком воно скидалося на мед. Та дівчина знала, що не слід підсідати на такий наркотик. Залишалося сподіватися, що ще не занадто пізно.　

— Іди, — змусила себе прошепотіти Алекс.　

Він виплив із неї золотою річкою. Дівчина досі відчувала в роті смак його душі, гарячий і солодкий. Дарлінґтон поплив до тіла на сходах.　

— Злодійка! — заверещав Ансельм, і Космо завив, коли демон випустив струмінь вогню, що охопив Дарлінґтонове тіло.　

Алекс без роздумів кинулася до Ансельма, так розпачливо їй хотілося змусити його зупинитися. Після всієї тієї сили дівчина мала б почуватися слабкою. Але болю не було. Ребра не були зламані. У грудях не боліло. Ось на що була здатна сила живих. Дівчина стрибнула на Ансельма, збила його на землю, але він за мить опинився зверху, стиснувши руки в неї на горлі.　

— Я випалю з тебе життя, — радісно повідомив він. — Я тебе… з’їм.　

Зуби в роті виросли, довгі та пожовклі. Дарлінґтонове тіло на сходах поруч із ним перетворилося на обпалену оболонку. Він був подібний до зображення мешканців Помпеї, котрі згорталися клубочком, доки світ обертався на попіл. Занадто пізно. Звідти вже ніхто не зможе повернутися.　

Аж раптом Алекс збагнула, що коштовне ярмо зникло.　

Його шрами засвітилися, світло полилося крізь тріщини в обпаленій плоті. Алекс знову відчула смак меду на язиці.　

Ансельм засичав, і вона побачила, як синє полум’я облизує його долоні, руки, як вогонь проковтує його. Її вогонь. Пекельний вогонь. Як? Раніше він існував лише у світі демонів.　

Чоловік із вереском відсахнувся, і здавалося, наче замерехтів, його силует посовався, і дівчина збагнула, що бачить його справжню подобу, щось пазуристе й неоковирне, з вигнутими під дивними кутами кістками.　

— Ґолґарот, — знову той Дарлінґтонів рев, але цього разу Алекс зрозуміла, що це демонове ім’я.　

Те, що височіло над нею на сходах, водночас було чимось більшим і чимось меншим за Дарлінґтона. Його голос лунав правильно, луна зникла, але роги досі закручувалися над скронями, а тіло здавалося завеликим, не зовсім людським. Шрами теж змінилися. Символи позникали, та навколо зап’ясть, шиї та щиколоток з’явилися золоті браслети.　

— Убивця! — крикнув Ансельм, його тіло в костюмі звивалося й пульсувало. — Брехунка! Матеревбивця! Ви…　

Останнє слово він не встиг викрикнути. Дарлінґтон схопив Ансельма велетенськими руками й відрвав від землі. Коротко й розлючено загарчавши, хлопець розірвав демона навпіл.　

Його плоть піддалася, наче папір, розсипавшись купою звивистих личинок.　

Алекс відстрибнула назад.　

Здалося, наче Дарлінґтонове тіло знову посовалося, переформовуючись. Роги зникли, а з ними й золоті браслети. Він здавався смертним. Якусь мить постояв там, витріщаючись на Ансельмові рештки, а тоді розвернувся й пішов нагору сходами.　

— Дарлінґтоне? — Алекс затнулася. — Я… Куди ти йдеш?　

— Знайти якийсь одяг, Стерн, — відповів він, підіймаючись сходами й лишаючи по собі криваві відбитки ніг. — Без штанів швидко починаєш почуватися ненормальним.　

Алекс витріщилася на нього, схопившись однією рукою за бильце. Джентльмен із Лети повернувся.　

Проклятий горобець (також кривавий птах, або чорнокрилий провісник)　

Родипа: Горобцеві　

Походження: Пепал; дата походження невідома　

Дарівпик: «Святий Ельм», 1899

Невідомо, чи були ці горобці виведені, начакловані, а може, їхні особливі риси розвинулися в дикій природі. Перших ідентифікували приблизно 700 року, коли колонія горобців оселилася в гірському селі, населення якого пізніше отруїлося, учинивши масове самогубство. Чисельність світової популяції цих птахів також невідома, та принаймні дванадцять живуть у неволі.　

Рекомендації щодо догляду та харчування: горобця тримають у стані чарівного застою, але годують щотижня; у цей час йому також дозволяють політати, інакше крильця атрофуються. Птах надає перевагу темним прохолодним місцям, а на сонячному світлі впадає в летаргію. Якщо доглядаєте за горобцем, залийте вушні канали воском або заткніть ватою. Недотримання цього правила може призвести до апатії, депресії або, за умови тривалого впливу, навіть смерті.　

Див. також Тайнсайдська канарка і Соловей Місяцівни з «Рукопису».　

Подарований «Святим Ельмом», члени якого вважали, наче отримали хмарнодзьобого провісника, відомого вмінням розповідати про наближення шторму за допомогою візерунків польоту.　

З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом

Невже ніхто не помічав, що товариства «дарують» Леті всю магію, яку вважають занадто небезпечною чи нікудишньою для власних колекцій? Рештки, катастрофи, помилки, зношені артефакти й непередбачувані предмети. Попри те що наш арсенал може бути одним із найвидатніших магічних сховищ при університеті, водночас він сумнівно тяжіє до того, щоб вважати його одним із найнебезпечніших.

Щоденник Реймонда Велша-Вітлі часів Лети (Коледж Сіллімена, 1978)　

37

Дарлінґтон спав, і йому снилося, що він став чудовиськом. А тепер він прокинувся й страшенно змерз. А може, досі залишався чудовиськом.　

Він піднявся нагору сходами, туманно помічаючи, що залишає по собі доріжку кривавих слідів. Його власна кров. В Ансельма не було крові, яку можна було лишати. Він розламався навпіл, наче був набитий тирсою, не людина, а факсиміле. Кожен крок віддався барабанним дробом: злість, жага, страх, жага. Хотілося трахатися. Хотілося битися. Хотілося проспати тисячу років.　

Дарлінґтон знав, що якоїсь миті йому мало б стати соромно від власного оголеного тіла. Та, можливо, він так багато часу провів одночасно у двох місцях, що його скромність загубилася десь між ними. Дивитися на скоєний у бальній залі безлад не хотілося. Щиро кажучи, після такого довгого полону він не був певен, що ще колись захоче побачити бальну залу. Натомість хлопець рушив простісінько до своєї спальні на третьому поверсі.　

Здавалося, наче він дивився крізь товсте скло чи в один із тих старих стереоскопів — натисни кнопку, поверни слайд. Кольори здавалися якимись неправильними, книжки — чужими. Колись він любив цю кімнату. Любив цей будинок. Чи хтось інший любив. А тепер він не дарував йому жодного задоволення.　

«Я вдома».　

Він мав би радіти. То чому не радів? Можливо, через те що Алекс звільнила його душу, та якась його частина назавжди застрягла в пеклі, де тягатиме брилу за брилою, складатиме камінь на камінь, благатиме зупинитися, перепочити, але не зможе цього зробити. Він увесь час почувався розпачливо — людина, що намагається оживити небіжчика, намагається вдихнути життя в захололе тіло, шукає якогось проблиску надії, упевнена, що кожен камінь — саме той, який поверне «Чорному В’язові» колишню славу. Було, звичайно, і ще дещо. У пеклі він був багатьма одночасно: тюремником і в’язнем, катом і тим, хто піддавався тортурам, але думати про все це Дарлінґтон не був　готовий, а ще міг лише радіти, що залишилося кілька секретів, котрі йому вдалося зберегти від Ґелексі Стерн.　

Він відчував, як вона, вагаючись, стоїть біля підніжжя сходів, і соромився думок, що виникали в його голові.　

Чи можна звинувачувати демона за такі хтиві картинки? А може, він просто чоловік, який рік провів у в’язниці. Прутень не надто переймався цією дилемою, і Дарлінґтон радів, що залишився на самоті. І що його ерегований член більше не сяяв, ніби маяк у Новій Англії. Хлопець натягнув джинси, світшот, старе пальто й терпеливо дочекався, доки згасне жага. Запакував невеличку торбинку для ночівлі не вдома — старий дідів шкіряний наплічник. І аж тоді до нього дійшло.　

Його батьки мертві. І певним чином це він їх убив. Ґолґарот живився його душею в пеклі, обідав його соромом і безнадією. Він зжер Дарлінґтонові спогади, найгірший смуток і невдоволені потреби. Він убив Майкла Ансельма заради своїх планів, вважаючи його підручним засобом для досягнення мети. Та вбивство Дарлінґтонових батьків припало йому до смаку не лише через те, що Ансельм насолоджувався болем, але тому, що якась висхла, гірка частина хлопця бажала їм смерті, до того ж страшної, а Ґолґарот про це знав. Хлопчик, якого покинули на камінні «Чорного В’яза», не міг запропонувати матері й батькові любові чи милосердя, а тільки жорстокість.　

Дарлінґтон сів на край ліжка, і усвідомлення всього, що сталося, накрило його хвилею. Якщо він дозволить собі занадто довго зосереджуватися на одній думці, то збожеволіє. А може, він уже збожеволів. Як після всього побаченого й накоєного він мав знову стати людиною?　

Нічого не змінилося. Усе змінилося. Його спальня мала точнісінько такий вигляд, якою він її залишив, і, крім величезної дірки в підлозі бальної зали, яку він ніколи не спроможеться залатати, будинок здавався неушкодженим.　

Його батьки померли.　

Ніяк не вдавалося осягнути цей факт, дозволити йому вкорінитися й змиритися.

Тож він рухатиметься далі. Думатиме про торбу, візьме її. Думатиме про двері, відчинить їх. Думатиме про кожний крок, який ступав коридором. То були безпечні речі, якими можна захиститися.　

Дарлінґтон спустився сходами. Купка звивистих личинок, що залишилися від Ансельма, мали б викликати відразу, та, можливо, його демонічна шкіра відмовлялася вкриватися сиротами. Алекс чекала в кухні, де їла сухі пластівці просто з коробки. Вона була така, як завжди: кощава, із землистим обличчям, ладна замахнутися на будь-що, що косо на неї подивилося.　

«Вона вбивця». Колись це здавалося важливим, темним відкриттям.　

Він пригадав, як дівчина стояла в підвалі Розенфельд-голлу, як завмерла тоді, коли слід було діяти; мовчазна дівчина із чорними скляними очима, її погляд був так само незворушний і насторожений, як зараз. «Я гукав тебе від самого початку».　

Вони дивилися одне на одного в кухонній тиші. Вони знали все одне про одного. І не знали нічого. Дарлінґтонові здавалося, що між ними настало нестійке перемир’я, та навіть не міг сказати, що то була за війна. Алекс була вродливішою, ніж йому запам’яталося.　

Ні, не правда. Річ не в тім, що вона змінилася чи його зір загострився. Просто тепер він менше боявся її вроди.　

Після довгої паузи Алекс простягнула йому коробку з пластівцями. Химерна пропозиція миру, та він прийняв її, запхав руку всередину й кинув жменю подушечок до рота. І негайно пошкодував про це.　

— Любий Боже, Стерн, — видихнув хлопець, сплюнув у кухонну мийку та змив за собою. — Ти їси чистий цукор?　

Алекс запхала до рота ще жменю того сміття.　

— Упевнена, у складі є й кукурудзяний сироп. І натуральні фрукти. Можемо закупитися тими твоїми штуками з горішками й галузками… якщо хочеш залишитися тут.　

Дарлінґтон не був готовий знаходити якісь рішення щодо будинку. Щодо будь-чого.　

— Я сьогодні переночую в «Іль-Бастоне». — Він не хотів промовляти наступні слова, але змусив себе. — Я мушу побачити їхні тіла.　

— Гаразд, — відповіла Алекс. — Машина в гаражі.　

— Ґолґарот мусив запхати їх туди. — Ім’я здавалося якимось неправильним на людському язику, наче він промовив його з іноземним акцентом.　

— Я знала його лише як Ансельма. Його… оболонка справжнього Ансельма теж тут, унизу.　

— Ти не мусиш іти зі мною.　

— Добре.　

Дарлінґтонові кортіло засміятися. Алекс Стерн двічі заради нього спускалася в пекло, але підвал був уже за межею. Він покопирсався в шухляді, шукаючи ліхтарик, і рушив униз сходами.　

Сморід різко вдарив у носа, але хлопець був готовий до цього. Проте не був готовий до того, якими понівеченими виявилися тіла.　

Він зупинився на сходах. Він хотів… І сам достеменно не знав, що збирався робити. Ніжно затулити їхні очі? Промовити кілька заспокійливих слів?　

Він роками вивчав смертельні слова, та досі не мав чого сказати. Єдине, що спадало на думку, — фраза, яка прикрашала всі ефемери^[73] Дому Лети.　

— Mors vincit omnia, — прошепотів Дарлінґтон.　

Більше нічого не міг запропонувати. Його викинуло на родинний берег, та море змінило його. Скорботі доведеться зачекати.　

Хлопець кинув промінь ліхтарика на те, що колись було тілом Майкла Ансельма — чоловіка, котрого він зустрічав лише мимохідь, коли був першокурсником і його представляли Леті в ролі нового Данте. Як саме вони збиралися пояснити, що член правління мертвий? Цьому теж доведеться зачекати.　

Дарлінґтон піднявся сходами. Двері підвалу були зірвані з петель, і він обережно притулив їх до одвірка, наче брилу біля входу до гробниці.　

Алекс повернула кляті пластівці до буфета й, спираючись на кухонну стійку, дивилася в телефон, її волосся скидалося на чорний сніп, темні річкові води.　

— Я мушу знати, що сказати Доус, — повідомила вона. — Ансельм уникав її камер, але вона знає, що я тут, і знає, що камера в бальній залі вимкнута. Ти готовий повернутися?　

— Не знаю, чи це має значення. Напевно, краще буде пояснити все особисто. — Він повагався, але причин не запитувати не було. — Ти бачила їх? Моїх батьків? Після…　

Дівчина кивнула.　

— Вони допомогли мені вирватися з підвалу.　

— Вони думають, що це я їх убив?　

— Щось на кшталт цього.　

— Вони зараз тут?　

Алекс похитала головою. Авжеж, ні. Він сам мав здогадатися.　

Сірі зрідка поверталися на місце своєї смерті. На противагу найпоширенішій вигадці привиди не поверталися, щоб переслідувати своїх убивць. Вони хотіли згадувати про місця й людей, яких любили, про людські задоволення. Переслідувати когось могли лише мстиві й віддані духи, а жоден із його батьків не володів цими рисами.　

А ще їм неодмінно хотілося залишатися подалі від Ґолґарота. Мертві бояться демонів, адже ті обіцяють їм біль, коли біль мав залишитися в минулому. Власне, Дарлінґтона вони неабияк злякалися.　

Алекс щільніше затягнула пальто.　

— Старий тут.　

— Мій дід?　

— Я можу його чути. Тепер я можу всіх їх чути.　

Дарлінґтон намагався не видавати свого подиву, своєї цікавості, своєї заздрості. Як така миршава дівчина могла володіти такою силою? Як вона могла зазирати до потаємного світу, який так довго вислизав від нього? І чому після року в пеклі йому досі не начхати на це?　

— Вони ніколи не стуляють пельок, — додала Стерн.　

«Вона мені довіряє», — подумалося Дарлінгтонові. Алекс пропонувала йому знання, якого, можна навіть не сумніватися, не мала Лета. Чергове підношення. Він виявив, що жадає її довіри не менше за її силу. І відігнав цю думку подалі.　

— Що він каже?　

Тепер погляд Алекс стривожено ковзнув до носаків черевиків.　

— Він говорить про звільнення. Що ти віддав за це місце достатньо крові. Що тобі вирішувати, узяти чи залишити. Що так мало бути завжди.　

Дарлінґтон рохнув.　

— Ти брешеш. Що він сказав насправді?　

Алекс здвигнула плечима й зустрілася з ним поглядом.　

— Що ти потрібен «Чорному В’язові» більше, ніж будь-коли, що це твоя домівка за правом крові й скарб, а ще він чимало просторікує про спадок Арлінґтонів.　

— Це вже більше на нього схоже. — Хлопець помовчав, розглядаючи Стерн. — Ти знаєш, що тут сталося, чи не так? Що я накоїв? Чому пережив напад пекельної потвори?　

Алекс не відвела погляду.　

— Знаю.　

— Я завжди розмірковував, чи правильно вчинив.　

— Якщо почуватимешся від цього краще, я задушила б його просто зараз, якби могла.　

Дарлінґтон сам злякався свого різкого сміху. Може, Алекс не могла зупинити того, що його з’їли тієї ночі в Розенфельд-голлі. Може, вона хотіла, щоб знання про її злочини померло в підвалі разом із ним. Він вважав, що вона зрадила його. Та кінець-кінцем знадобилася саме ця дівчина-чудовисько, щоб витягнути його із засвітів. Не існувало ніяких слів, які шокували б її, і це неабияк заспокоювало.　

— Я повернуся, — промовив Дарлінґтон, сподіваючись, що його дід зрозуміє, що він збирається робити. — «Втечею краще　уникнуть біди, ніж загибелі ждати»^[74], — процитував він, дозволяючи смертельним словам відігнати старого; це була його власна мирна пропозиція Алекс.　

— Дякую, — озвалася вона.　

— Не знаю, що робити з… — Він й уявити не міг, що назве їх «тілами». Натомість кивнув підборіддям у бік підвалу.　

— У нас є більші проблеми, — нагадала Алекс, підводячись із кухонної стійки. — Ходімо, я викличу таксі.　

— Чому не взяти «мерседес»? — Дівчина здригнулася. — Стерн, що сталося з моєю машиною?　

— Довга історія.　

Вона замкнула за ними двері, і вони рушили гравійною доріжкою. Та вже за кілька кроків Дарлінґтонові довелося зупинитися, упертися руками в коліна й глибоко вдихнути.　

— З тобою все гаразд? — запитала Алекс.　

Аж ніяк. Небо було важким, низьким і сірим, набряклим хмарами з обіцянкою снігу. Повітря було мшистим і солодкавим, благословенно холодним. Якась частина його вірила, що нема жодного світу за межами «Чорного В’яза», ні вулиці наприкінці під’їзної доріжки, ні містечка за нею. Він забув, якими великими бувають речі, якими розпашілими від життя, як чарівно, коли ти знаєш пору року, місяць, годину й можеш просто сказати: «Зима».　

— Нормально, — відповів Дарлінґтон.　

— Гаразд, — кинула Алекс, не спиняючись.　

Практична, невблаганна, вціліла, яка йтиме далі, битиметься далі — байдуже, що підготували для неї Бог, диявол чи Єль. Ким вона була, шаховим конем? Королевою? А може, і сама була демоном? Чи змінювало це щось?　

— У мене є гарні новини й погані новини, — повідомила дівчина.　

— Спершу погані, будь ласка.　

— Нам доведеться повернутися до пекла.　

— Розумію, — озвався Деніел. — А гарні?　

— Доус готує авголемоно.　

— Ну, — сказав Дарлінґтон, коли вони дісталися до кам’яних колон, які позначали кінець власності Арлінґгонів. — Оце так полегшення.　

Він не озирнувся.　

38

Коли вони приїхали, Доус стояла на парадних сходах «Іль- Бастоне» з навушниками на шиї і роздратовано смикала руками в рукавах світшота. Позаду неї влаштувався Тернер, спершись на одну з укритих кіптявою колон. Він був у джинсах і застібнутій на всі ґудзики сорочці; побачити його без костюма було майже так само тривожно, як дивитися на обвалену стелю.　

— Що це за гості, яких я не пригадую, коли запрошував? — поцікавився Дарлінґтон, коли демони повільно виступили з тіні на протилежному боці вулиці.　

Алекс повільно відчинила дверцята й вийшла, розмірковуючи, що подумав водій про цю неоковирну групку людей на дорозі в сутінках.　

— Демони, — відповіла вона Дарлінґтонові. — Ми відведемо їх назад.　

— За програмою обміну?　

— Це була випадковість, — пояснила вона, коли машина від’їхала. — Вони підпалили будинок.　

— Чому я не здивований?　

— Ми намагалися врятувати тебе, Дарлінґтоне. Якісь невдачі просто мусили статись.　

— Не певен, що колись помічав твій дар применшувати.　

— Демонічні невдачі.　

— Алекс? Mija?　

На хіднику стояла бабуся Стерн, її чорне волосся було посріблене сивиною, а вбрана вона була в м’який гольф і довгу чорну спідницю, що торкалася землі.　

Коли Алекс була маленькою, вона любила звук, з яким тканина замітала підлогу. «А хіба ж вона не забрудниться, avuela!» Бабуся підморгувала й казала: «Що таке трошки бруду, коли мене сам чорт не знайде?».　

Алекс знала, що це не її бабуся, та серце однаково стиснулося. Естреа Стерн нічого не боялася, була налаштована захистити свою дивну онуку від своєї примхливої доньки, укрити її

молитвами, колисковими й смачною їжею. Але потім вона померла, і Алекс залишилася ні з чим, окрім материної дешевої магії, кристалів, смузі із сироватками, бойфренда- акупунктуриста, бойфренда-капоейриста й бойфренда, що виконував власні пісні.　

— Хто тебе годує, mija? — поцікавилась Естреа, її погляд був теплий, а обійми — відкриті.　

— Алекс! — крикнула Доус, та її голос здавався далеким, а домівка — такою близькою.　

Дарлінґтон стрибнув перед нею і загарчав. Його силует змінився просто в Стерн на очах, із чола випнулися закручені золотаві роги. Алекс відчула присмак меду. Її тіло вибухнуло синім полум’ям, і демон-бабуся заверещав, втрачаючи форму й неначе прослизаючи назад до тіла молодої дівчини, гібрида Геллі, Алекс і чогось неприродного: одне плече задерте занадто високо, голова схилилася, ховаючи хтивий рот і надмір зубів.　

Дарлінґтон кинувся вперед, наче бик, налетів на демона й пришпилив його до хідника.Протнув рогами, і той заволав. Решта демонів знову зіщулено потягнулися до затінку між будинками.　

— Дарлінґтоне! — озвалася дівчина.　

Було вже майже темно, і люди поверталися додому з роботи. Якщо вони привернуть увагу натовпу, то матимуть іще більше проблем.　

Але він не слухав її чи потвору всередині це не цікавило. Хлопець із гарчанням протинав демона рогами, роздирав його тулуб. Ноги в того вже зникли, змінившись купою звивистих личинок, але він лише далі кричав.　

— Дарлінґтоне, годі!　

Її вогонь хльоснув тріскотливим синім дротом і обвився навколо осяйного золотого браслета на шкірі, на тому місці, де було ярмо. Він зазміївся хлопцевою шиєю і смикнув його подалі від не-Геллі. Залишки демонового тіла розсипалися купою скорчених хробаків.　

Дарлінґтон зі стогоном упав на сідниці. Наче гончак, що повернувся до ноги.　

— От лайно, — пожалілася Алекс, гупаючи руками по батогу із синього полум’я і спостерігаючи, як воно згасає. — Вибач, я не…　

Та Дарлінґтонові роги зникли разом із вогнем. Він знову був людиною, що вклякла на хіднику.　

— Вибач, — повторила дівчина.　

Його погляд був темний і зосереджений, наче він вивчав якийсь новий текст.　

Хлопець підвівся й обтрусив пальто.　

— Гадаю, нам краще піти всередину.　

Алекс кивнула. Почувалася нудотно й втомлено, уся привабливість можливості носити в собі Дарлінґтонову душу випарувалася. Вона, наче якась простачка, дозволила демонові поживитися собою. І що в біса щойно сталося?　

— Він справді помер? — поцікавилася вона, переступаючи личинок і намагаючись не блюванути.　

— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Його тіло переформується й спробує знову тобою поживитися.　

— А Ансельм?　

— Ґолґарот теж.　

Алекс замислилася, що це означає для створіння на кшталт Лінуса Райтера.　

Мерсі, стоячи на порозі «Іль-Бастоне», нервово засміялася.　

— Демонам він не подобається, чи не так?　

— Анітрохи, — погодився Тернер, укритий дубовим листям. Він закликав свого соляного духа. Щоб допомогти Дарлінґтонові чи щоб побороти його? Можливо, Тернер засумнівався в усій тій теорії про вічного солдата, побачивши, як у хлопця вилізли роги. — Як там було в Іспанії?　

Дарлінґтон відкашлявся. Він знову був людиною, та здавалося, наче обриси демона зависли над ним, залишившись згадкою і загрозою.　

— Спекотніше, ніж гадалося.　

— Хтось збирається пояснити, як він тут опинився? — запитав Тернер. — І чому Алекс щойно зайнялася?　

Та хай які чари утримували Доус укляклою на сходах, вони розсіялися. Вона повільно спустилася й зупинилася.　

— Це… це ж не фокус якийсь? — тихо запитала вона.　

То було мудре запитання, адже всі друзі, батьки, бабусі з дідусями й члени правління Лети могли бути замаскованими чудовиськами. Адже Дарлінґтон щойно кинув на хідник демона.　

Та цього разу магія була милосердною.　

— Це він, — заспокоїла Алекс.　

Доус схлипнула й кинулася вперед. Вона обхопила Дарлінґтона руками.　

— Привіт, Пеммі, — ніжно сказав він.　

Доки Доус плакала, а Дарлінґтон давав їй змогу виплакатися, Алекс незграбно стояла поряд. Можливо, саме це їй слід було зробити — те, що робили люди, у яких не було на руках стільки крові. «Ласкаво просимо додому. Ласкаво просимо назад. Ми за тобою сумували. Я сумувала за тобою більше, ніж мала б, більше, ніж хотіла. Я пішла за тобою до пекла. І зробила б це знову».　

— Ходімо, — промовив Дарлінґтон і обійняв Доус за плечі, підганяючи всіх усередину й виконуючи роль Вергілія, наче ніколи й не зникав. — Зайдімо під захист.　

Та коли він опустив ногу на сходи «Іль-Бастоне», каміння затремтіло, закіптюжені колони здригнулися, ліхтар над дверима закалатав на своєму ланцюгу. Алекс почула, як заскавчали під ґанком шакали.　

Дарлінґтон завагався. Алекс знала це відчуття — страх, що тебе вигнали з місця, яке ти називав домівкою. Як там Ансельм сказав? «Тобі так кортить стати вигнанкою з Райського саду?» Черговий невеличкий демонів жартик, чергова загадка, яку їй не вдалося розгадати.　

Двері тихенько зарипіли на петлях із пронизливим нетерплячим зойком, наче вирішували, небезпека стоїть на порозі чи ні.　

А тоді будинок здобувся на рішення. Сходи застигли й затверділи, двері широко розчахнулися, усі вікна освітилися.

Навіть будинок міг сказати те, чого не могла Алекс: «Ласкаво просимо назад. За тобою сумували. Тебе тут потребують». Був він частково демоном чи ні, золотий хлопчик Лети повернувся й був людиною достатньо, щоб подолати захист.　

— Де Тріпп? — запитала Алекс.　

— Він не відповідає на дзвінки, — повідомила Доус.　

У Стерн скрутило живіт.　

— Коли він востаннє відзначався?　

— Три години тому, — відповів Тернер, доки вони сунули до їдальні, де хтось накрив на стіл. — Я був у нього вдома, але ніхто не відчинив.　

Вигляд у Дарлінґтона зробився скептичний.　

— Гадаю, зараз слушний час, аби поцікавитися, чому з усіх людей ви притягнули до пекла саме Тріппа Гельмута.　

Алекс роздратовано сплеснула руками.　

— Нам довелося в стислі строки зібрати Команду вбивць.　

Вона залишила Тріппа в Нью-Гейвенському парку. Бачила, як він рушив до старого міста. Може, він запізнювався? Боявся повертатися до пекла? Він знав, що черговий спуск — єдина можливість спекатися демонів. Вони були приманкою. їхні страждання. їхня безнадійність.　

— Нам не слід було залишати його самого, — сказала вголос Алекс.　

— У нього була морська пташка, — нагадав Тернер.　

— Та можливості соляних духів обмежені. Не знаю, як щодо вас, але можу сказати, що не-Геллі пристосувалася. Коли я скористалася зміями востаннє, вона вже менше їх боялася. Хвилину тому на хіднику вона не була нажахана.　

— Ви забуваєте, що він може просто бути зрадником, — припустила Мерсі, коли вони повсідалися за накритий стіл.　

— Так нечесно, — гукнула з кухні Доус.　

— Що? — закортіло дізнатися Мерсі. — Ви бачили, який він був переляканий. І не захотів спускатися вдруге.　

— Ніхто не захоче, — нагадав Тернер. — І ти теж не захотіла б.

— Я піду, — відрубала Мерсі, задерши підборіддя. — Вам бракує пілігрима. Вам потрібен хтось, хто посяде це місце.　

— Ти не вбивця, — заперечила Алекс.　

— Поки що. Може, мені потрібно більше часу.　

Доус забігла до їдальні з велетенською супницею, над якою здіймалася пара.　

— Це не жарти!　

— Спробуймо пригадати, що не бути вбивцею — це добре, — втрутився Дарлінґтон. — Я посяду Тріппове місце. Я буду четвертий.　

Доус поставила супницю на стіл, голосно й невдоволено гупнувши.　

— Не будеш.　

Алекс ця ідея теж не подобалась. Рукавичка — це не якісь обертові двері.　

— Я не списую Тріппа з рахунку. Ми не знаємо напевно, що не- Спенсер дістався до нього. Наразі ми нічого не знаємо.　

— Ми знаємо арифметику, — відповів Тернер. — Четверо пілігримів, щоб відчинити двері, четверо для подорожі й четверо, щоб зачинити все наприкінці. Повня завтра вночі, і, якщо Тріпп не вилізе на світло, самозакоханий демон — наш єдиний варіант.　

— Ми знайдемо інший спосіб, — не здавалася Доус, агресивно розплюскуючи суп у тарілки.　

— Авжеж, — погодився Тернер, — чому б Мерсі не заколоти когось.　

— Звичайно, ні, — кинула Доус, хоча Мерсі здавалася страшенно завзятою. — Але…　

Ледь помітна смутна усмішка з’явилася на Дарлінґтонових губах.　

— Продовжуй.　

Тепер Доус завагалася.　

— Подивися на себе, — тихо сказала вона. — Ти не… ти вже не зовсім людина. Ти прив’язаний до того місця. — Вона знічено перевела погляд на Алекс. — Ви обоє прив’язані.　

Стерн схрестила руки на грудях.　

— А я до цього яким боком?　

— Ти горіла, — пояснила Доус. — Так само, як у засвітах. — Дівчина занурила ложку до супниці, а тоді відклала її. — Ми не можемо відправити Дарлінґтона назад, і я… якщо Тріппів демон… якщо з ним щось сталося, це наша провина.　

Ніхто не заперечив. Доус сказала, що Алекс і Дарлінґтон прив’язані до засвітів, але правда була в тім, що тепер усі вони були прив’язані. Вони бачили найгірше одне в одному, відчули кожну огидну, ганебну, жаску річ. Четверо пілігримів. Четверо дітлахів, що тремтять у темряві. Четверо дурнів, які спробували те, на що ніколи не слід було наважуватися. Четверо вдаваних героїв у пошуках, яким судилося пережити цю безрозсудну спробу.　

Але Тріппа тут не було.　

— Завтра я повернуся до нього додому, — вирішив Тернер. — Перевірю в нього на роботі. Але просто зараз ми погоджуємося, що завтра вночі спустимося, байдуже як. Ми не можемо дозволити цим штукам далі живитися нами. Я вже бачив у цьому житті трохи лайна й проходив через нього. Але до наступної повні так не дотягну.　

Із цим теж ніхто не збирався сперечатися. Алекс не хотілося, щоб Дарлінґтон повертався до пекла, та інших варіантів у них не було. Якщо те, що він тільки-но зробив з не-Геллі, не може зупинити ті штуки, то нічого у світі смертних не спинить.　

— Гаразд, — озвалася Стерн.　

Доус коротко кивнула.　

— Як саме ти витягнула Дарлінґтона? — дещо занадто буденним тоном поцікавився Тернер.　

Алекс кортіло запитати, чи хоче він, щоб вона написала зізнання. Та Доус, Мерсі й Тернер заслуговували пояснення чи принаймні відповідей, які зможуть скласти докупи.　

Тож вони поїли й поговорили: про Ансельма, який більше не був Ансельмом, про тіла, залишені в «Чорному В’язі», про вбивства професорки Стівен і декана Бікмена, а ще про третє вбивство, яке сталося б, якби Тернер не заарештував Енді Лембтона.　

Коли вони закінчили, детектив відштовхнув порожню миску й потер руками обличчя.　

— Ви кажете мені, що Лембтон невинний?　

— Він був там, — виправила його Алекс. — Принаймні у випадку Бікмена. А може, і з Марджорі Стівен. Гадаю, Ансельм насолоджувався тим, що зробив його співучасником.　

— Його так не звуть, — заперечив Дарлінґтон.　

— Гаразд, як там тобі хочеться його називати. Ґолґарот, король демонів.　

— Він принц, а не король, і нерозумно було б недооцінювати його.　

— Не розумію, — зізналася Мерсі. — Принц демонів… чи хто він там… зжер Ансельма. Хіба він не мав тепер стати вампіром? Чому він зайнятий тим, що змушує якогось чувака вчиняти випадкові вбивства?　

— Вони не були випадкові, — озвався Дарлінґтон. Його голос був невиразний і холодний, наче щось покинуте на дні озера. — Вони були загадкою, зануреною в історію Нью-Гейвена, спеціальною приманкою для моєї свідомості, для Алекс, для детектива Тернера. Ідеальним відволіканням уваги. Він розважався.　

— Але він не п’є кров? — перепитала Алекс.　

Вона боролася з не-Ансельмом, і, крім того, що він умів викликати вогонь нізвідки, фізично створіння було слабким, анітрохи не схожим на Лінуса Райтера.　

— Ґолґарот не схожий на ваших демонів чи демона, який проковтнув Лайонеля Райтера. Він катував мене в пеклі. Він уже поживився моїм нещастям, а коли я спробував пройти крізь відкритий вами портал у «Сувої та ключі», йому вдалося рушити назирці.　

— Коли коло прив’язало тебе до «Чорного В’яза», — промовила Доус.　

— Але не Ґолґарота. Він недостатньо поживився мною, щоб потрапити в пастку закляття Сендоу.　

— А роги? — запитав детектив.　

— Ви всі були мандрівниками між цим світом і світом демонів, коли ваші тіла залишалися тут. Для мене все було інакше. Я увійшов просто до пащі пекельної потвори, а опинившись у світі демонів, розколовся. — Його слова залишалися розміреними, але погляд блукав деінде. — Я став демоном, примушеним служити Ґолґаротові, створінням, що керувалося… апетитами. Я став людиною, яка годувала свого наглядача власними стражданнями.　

— Точнісінько навпіл розділився, еге ж?　

Усмішка Дарлінґтона була ледь помітною.　

— Ні, детективе. Гадаю, вам чудово відомо, що можна одночасно бути вбивцею і хорошою людиною. Чи принаймні людиною, котра намагається бути хорошою. Якби жахливі речі творило лише зло, наскільки простішим був би цей світ. Одночасно демон і людина залишалися в пеклі. Одночасно демон і людина були зв’язані захисним колом.　

— Ансельм рушив за мною до пекла, — додала Алекс, — коли я перетнула коло.　

— Він мусив, аби побороти тебе. Ґолґарот водночас сильніший і слабший за ваших демонів. Доки я був прив’язаний до кола, він міг вільно пересуватися й поглинати обраних жертв, але залишався слабким. Він навіть не міг сповна увійти до цього світу, доки не вб’є мене або не запроторить назад до пекла назавжди.　

— Але… але тепер він помер, чи не так? — запитала Мерсі.　

Дарлінґтон похитав головою.　

— Я знищив його смертне тіло, те, яке він собі створив. Але він чекатиме на мене в пеклі. Чекатиме на нас усіх.　

Доус насупилася.　

— Він знав, що ми знайшли Рукавичку?　

— Ні, — відповів Деніел. — Знав, що шукали, але й гадки не мав, що ви її знайшли чи що намагалися влаштувати ритуал, аби звільнити мене в гелловінську ніч.　

— Він сказав, що прийшов до «Іль-Бастоне» й побачив наші записки, — нагадала Мерсі.　

— Він так нам сказав, — погодилася Алекс. — Та це неможливо. Він демон. Він не може подолати захист. Саме тому тієї ночі, вижбурнувши нас із Лети, він не відвів нас до Халупки.　

Дарлінґтон кивнув.　

— Він налаштував систему раннього сповіщення. Пекло просторе. Він не може охороняти кожен вхід. Але знав, куди ви прямуєте, а коли спрацювала сигналізація, зрозумів, що ви знайшли мене.　

Тернер втягнув повітря.　

— Вовки.　

— Правильно. Він наказав їм спостерігати за «Чорним В’язом».　

— Це були демони, — промовила Алекс, розуміння вдарило боляче, наче ляпас. — Вони стали нашими демонами.　

Чотири вовки для чотирьох пілігримів. Напавши, усі вони пролили кров, усі скуштували людського страху. Алекс пригадала, як вовки палали, мов комети, коли вони тікали з пекла. Демони рушили за ними до світу смертних.　

— Ґолґарот зупинив ритуал, — сказала Мерсі. — Він змусив мене вимкнути метроном.　

— Але не виходив на подвір’я.　

Алекс пригадала, як він завис під магічним квадратом Дюрера. Можливо, не хотів ризикувати й дивитися на нього або застрягнути в головоломці.　

— Він не збирався дозволяти вам витягнути мене з пекла, — підказав Дарлінґтон. — Сподівався залишити вас там зі мною.　

— Та Алекс нас витягнула, — додав Тернер.　

Стерн посовалася на стільці.　

— І залишила відчиненими двері, крізь які за нами проскочили наші демони.　

— Не розумію, — зізналася Доус. — Чому в бібліотеці Лети немає попереджень про Рукавичку? Чому немає записів про її конструкцію або те, що сталося з першими пілігримами, які увійшли до неї, про Лайонеля Райтера?　

— Не знаю, — визнав Дарлінґтон. — Та це вже не перше приховування слідів в історії Лети.　

Алекс ззирнулася з Доус. Вони добре це знали. Члени Лети, її правління, кілька людей в адміністрації, котрим було відомо, чим насправді займаються таємні товариства, усі вони мали великий досвід замітання різноманітних помилок під килим. Магічні втрати, загадкові перебої енергії, дивні зникнення, мапа в підвалі Пібоді.　

Усі вірили, що Деніел Арлінґтон поїхав до Іспанії на більшу частину минулого семестру, і майже ніхто не знав, що виявилося, буцімто Елліот Сендоу був убивцею. Наслідків не було, а надто якщо ти щоразу знаходив нові місця, де можна поховати свої помилки.　

Мерсі поклала свій червоний записник біля супниці й малювала в ньому концентричні кола.　

— Отже, вони все прикрили. Та Лайонель Райтер став вампіром. Ми навіть не знаємо, що сталося з рештою пілігримів або їхнім вартовим. Для чого залишати Рукавичку недоторканою, коли відомо, яка вона небезпечна?　

Після цього запала тиша, адже ніхто не мав відповіді, та всі знали, що правда буде неприємною. Під час тієї першої подорожі щось пішло не так, щось достатньо погане, щоб Рукавичку стерли з книжок, а щоденник Рудольфа Кітчера заховали чи знищили. Можливо, річ була лише в тім, що Райтера переслідував демон і Лета стала відповідальною за створення вампіра. Але чому не схопити його? Навіщо дозволяти йому полювати на невинних людей майже сотню років?　

— Можна мені піти самій? — запитала Алекс. їй не хотілося цього казати. Не хотілося цього робити. Та їм, можливо, бракувало одного пілігрима, а що довше вони чекатимуть, то гірше йтимуть справи. — Мені не потрібна Рукавичка. Чому б мені просто не повернутися через коло й не знайти якийсь спосіб затягнути наших демонів за собою?　

— Це огидна самопожертва, — оцінив Тернер. Він глипнув на Дарлінґтона. — Вона падала на голову?　

— Я роблю це не для того, щоб корчити із себе героїню, — ображено відповіла Алекс. — Та через мене вже вбили Тріппа.　

— Ти цього не знаєш, — запротестувала Доус.　

— Я можу висловити обґрунтоване припущення. — Вона сподівалася, що це не так. Сподівалася, що Тріпп надійно влаштувався у своїй модній квартирі-лофті та їсть собі боули з веганським чилі, проте сумнівалася, що річ у цьому. — Я втягнула його в це, і шанси на те, що він не повернеться, чималі.　

— Ти не можеш просто увійти туди самотою, — озвався Дарлінґтон. — Ти зможеш затягнути із собою свого демона, та щоб позбутися решти, вам доведеться піти разом.　

— А як щодо Спенсера? — запитала Мерсі. — Е-е-е… Не- Спенсера, Тріппового демона?　

— Якщо демон зжер Тріппову душу… — заговорив Дарлінґтон.　

— Нам невідомо, чи це сталося, — не вгавала Доус.　

— Але якщо сталося, то демон буде спроможний залишатися в смертному світі й живитися людьми.　

Просто зараз на людей у Нью-Гейвені міг полювати новий вампір. Новий шмат нещастя, створити який допомогла Алекс. Мерсі мала будь-яке право не довіряти Тріппові, підозрювати в ньому зрадника. Та Алекс він подобався. Він був дурником, однак докладав заради них усіх зусиль. «Мені подобається бути одним із хороших чуваків».　

— Ми створимо мотузку, — вирішила Доус. — Відчинимо двері й затягнемо їх усередину.　

— І вампіра теж? — перепитала Мерсі.　

— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Якщо Тріппів демон насправді став вампіром, на нього доведеться полювати окремо.　

— Ми з Мерсі пошукали в арсеналі та бібліотеці способи привабити наших демонів, — повідомила Доус. — Але, якщо нам потрібно бути на правильних позиціях, щоб відкрити Рукавичку, зробити ми можемо не так багато.　

— їх тягне до нас, коли справи кепські, — підказала Алекс.　

Тернер глипнув на неї.　

— Тобто щогодини щодня?

— Є проклятий горобець, — сказала Мерсі, звіряючись зі своїми записами. — Якщо випустити його в кімнаті, він сіє розбрат і створює загальне відчуття занепокоєння. У сімдесяті його використовували, щоб переривати наради профспілкових лідерів.　

— «Чи чули ви ту тишу, як померли всі птахи, та щось продовжувало, мов пташа, свистіти»^[75]?　

— Я справді сумувала за можливістю й гадки не мати, про що ти говориш, — поглузувала Алекс. І це було щиро. — Але не впевнена, що нам хочеться починати мандрівку до пекла, почуваючись страшенно нещасними й розбитими.　

— Є ще Войнич, — підказала Доус. — Але не знаю, як до нього дістатися.　

— Чому з усіх речей нам потрібен Войнич? — не зрозуміла Мерсі.　

Про рукопис Войнича чула навіть Алекс. Після оригінальної Біблії Ґутенберґа це була, напевно, найвідоміша книжка в Байнеке. І побачити її достоту було складніше. Біблію завжди демонстрували в скляній вітрині фоє, щоденно перегортаючи по сторінці. А от Войнича ретельно охороняли й пильнували.　

— Тому що це загадка, — пояснив Дарлінґтон. — Нерозбірлива мова, код, який неможливо розгадати. Саме для цього його й було створено.　

Мерсі згорнула свій записник, голосно ляснувши обкладинкою.　

— Зажди хвилину. Просто… Ти кажеш, що рукопис Войнича було створено, щоб демони потрапляли до пастки? Науковці століттями розмірковують про це!　

Дарлінґтон здвигнув плечима.　

— Підозрюю, академіки теж потрапляють до пастки.　

Та Доус мала рацію. Дістатися до чогось, крім цифрової копії, було майже неможливо, годі вже й говорити про те, щоб винести рукопис із Байнеке. Про це можна було забути.　

— А як щодо П’єра Ткача? — запропонувала Мерсі.　

Тернер відкинувся назад і схрестив руки.　

— Це має бути гарна ідея.　

Та Доус постукала ручкою по губах.　

— Це цікава ідея.　

— Власне, геніальна, — виправив її Дарлінґтон.　

Мерсі всміхнулася.　

— Ніхто не хоче розповісти мені й Тернерові, хто такий П’єр і що саме він тче? — поцікавилась Алекс.　

— Ткачем володів «Рукопис», — пояснила Доус. — Ним користувалося кілька лідерів культів та вдаваних гуру, аби привабити прихильників. П’єр Бернард був останній, тому ім’я й залишилося в історії. Фокус у тім, щоб переконатися, чи Ткач сплете правильне емоційне павутиння.　

— І це може стати пасткою для демонів? — запитав Тернер.　

— Лише тимчасово, — визнала Доус. — Усе це… дуже ризиковано.　

— Не так ризиковано, як не робити нічого. — Алекс більше не хотілося базікати. Вони не могли чекати наступної повні. — Я не збираюся дозволяти цим штукам бігати за нами і їсти наші серця, аж доки вони не визбирають нас одне за одним.　

— Вони лише робитимуться дедалі сильнішими й кмітливішими, — повідомив Дарлінґтон. — Особисто мені не хотілося б побачити, як вас усіх з’їдять, а потім ще й мати справу з купкою вампірів із вашими обличчями.　

— Гаразд, — озвався Тернер. — Ми скористаємося П’єром- чортзна-чим. Заженемо їх до пастки й потягнемо вниз за собою. У мене досі є підозрюваний у вбивствах, який був… заохочений, якщо не змушений, допомогти у вчиненні двох жахливих злочинів та плануванні наступного. Я не можу вмовити людей пом’якшити йому покарання, бо до справи були залучені демони.　

— Він був у стані афекту, — підказав Дарлінґтон. — Так до нього поставляться поблажливо. А те, були чудовиська справжніми чи уявними, не впливає на результат.　

— Скажімо, я прикрию на це очі, — повів далі Тернер. — Але в підвалі «Чорного В’яза» лежать рештки трьох зниклих людей, і кінець-кінцем хтось почне їх розшукувати. Підозрюю, що Ансельмова дружина розмірковує, чому він не повернувся додому, хай навіть демон тинявся довкола, вдягаючись у його костюми й користуючись його кредиткою.　

Тіла в мішки. Винайняти автівку й змінити на ній номери, щоб перевезти трупи. Кремувати в тиглі в неробочий час в «Іль- Бастоне». Вичистити машину. Скинути її. Алекс знала, що саме їм слід робити. Як і Тернер. Але також вона знала, що він не збирається про це говорити. Може, він і вбив Кармайкла холоднокровно, але досі залишався поліціянтом і не збирався брати участь у прикритті злочину.　

— Ми про це попіклуємося, — кинула дівчина.　

— Я не прибиратиму ваш безлад.　

— Вам не доведеться.　

Вигляд у Тернера був непереконаний.　

— Я візьму з вас слово. А тепер щодо всіх ваших розмов: ви не розповіли, що сталося на вулиці, на хіднику перед цим будинком. Я бачив, як демон розірвав навпіл іншого демона. Я бачив тебе, вкриту вогнем, який не мав би існувати в нашому світі, і бачив, як ти скористалася ним, щоб контролювати Деніела. Хтось збирається все це пояснити?　

Дарлінґтон здвигнув плечима й потягнувся за добавкою супу.　

— Якби могли, пояснили б.　

Тернерів вираз обличчя підказав Алекс, що детектив вважає, наче Дарлінґтон бреше.　

І вона теж так вважала.　

39

Будинок був достатньо великий, щоб усі могли переночувати під його захистом. Дарлінґтон повернувся до Вергілієвої спальні на третьому поверсі. Доус спала на канапі у вітальні, а Тернерові дісталася підлога в арсеналі.　

Алекс із Мерсі розклали табір у спальні Дайте. Та перш ніж вимкнути світло, Стерн спробувала ще раз написати Тріппові. Небезпечно було вирушати на його пошуки вночі, але вони з Тернером зроблять це вранці.　

— Я була з ним не надто ґречною, — пожалілася Мерсі.　

— Він не через це вскочив у халепу. І ти не мусиш бути милою з усіма. — Алекс відкинулася на подушку. — Мені потрібно, щоб ти була готовою завтра. Доус казала, що спуск цього разу може бути інакший. Не знаю, що це означає для тебе на поверхні, але тут навколо тиняється принаймні один вампір. Мені не хочеться знову наражати тебе на небезпеку.　

Мерсі покрутилася під ковдрою.　

— Але ми завжди в небезпеці. Ходимо на вечірки, зустрічаємо не ту людину, прогулюємося не тією вулицею. Думаю… думаю, іноді простіше вирушити назустріч халепі, ніж чекати на неї.　

— Наче на погане побачення.　

Мерсі засміялася.　

— Ага. Та якщо зі мною станеться щось жахливе…　

— Не станеться.　

— Але якщо станеться…　

— Мерсі, якщо тебе хтось діставатиме, я їм поясню, що таке жорстокість.　

Дівчина засміялася, та звук був якийсь стриманий.　

— Я знаю. — Вона сіла, збила подушку, знову обіперлася на неї. Алекс мало не бачила, як крутяться коліщатка. — Щоб стати пілігримами… ви всі вбили когось?　

Стерн знала, що ця розмова колись відбудеться.　

— Угу.　

— Я знаю… я знаю, що Доус убила Блейка. Не певна, що хочу знати про решту, але…　

— Чому я змогла вступити до Команди вбивць?　

— Ага.　

Алекс розповіла Мерсі про Лету, про магію, навіть про Сірих і те, що могла бачити їх і користуватися ними. Але своє минуле залишила безхмарним і гарно захованим. Наскільки було відомо Мерсі, Стерн була дитиною з Каліфорнії з деякими прогалинами в освіті.　

Зараз Алекс могла розповісти будь-яку брехню. То був самозахист. То була випадковість. Та правда в тім, що вона була готова вбити Ітана просто сьогодні вранці, а якби могла виплутатися й знайти місце, щоб позбутися тіл, зробила б це й навіть ніколи більше не згадувала б. До того ж вона пообіцяла, що більше не брехатиме Мерсі.　

— Я вбила багатьох людей.　

Мерсі перекотилася на бік і подивилася на неї.　

— Скількох?　

— Достатньо. Поки що.　

— А ти… Як ти із цим живеш?　

Яку правду вона мала озвучити? Адже полювали на неї не ті, кого вона вбила. Це були люди, котрим вона дозволила померти, ті, кого вона не врятувала. Алекс знала, що має сказати щось заспокійливе. Що молиться, плаче чи бігає на великі дистанції, щоб забути? Друзів у неї було небагато, і вона не хотіла втрачати цю подругу. Але втомилася вдавати щось.　

— Я просто якась неправильна, Мерсі. Не знаю, бракує мені каяття чи сумління, а може, янгол на моєму плечі вирішив узяти довгострокову відпустку. Але я не втратила сон через тіла в моєму активі. Підозрюю, це робить мене не найкращою сусідкою по кімнаті.　

— Можливо, ні, — відповіла Мерсі й вимкнула світло, — але я радію, що ти на моєму боці.　

***

Алекс дочекалася, доки Мерсі захропла, а тоді вислизнула з ліжка й потупала на третій поверх. Двері до Вергілієвої спальні були відчинені, а в каміні під вітражним вікном із зображенням тсугового лісу мерехтіло полум’я. Дарлінґтон розтягнувся в кріслі біля вогню. Він перевдягнувся в спортивні штани з логотипом Лети й старий халат… а може, це називалося пеньюар. Алекс точно не знала. Знала лише, що тижнями дивилася на нього, не прикритого жодною ниткою, але щось у тому, який вигляд хлопець мав зараз — ступні на отоманці, халат розв’язаний, груди голі, у руках книжка, — змушувало її почуватися Допитливим Томом^[76].　

— Щось хотіла, Стерн? — поцікавився Деніел, навіть не підвівши погляду від книжки.　

Це було складне запитання.　

— Ти збрехав Тернерові, — почала вона.　

— Підозрюю, за потреби ти чинила так само. — Він нарешті звів очі. — Збираєшся стовбичити на порозі цілу ніч чи зайдеш?　

Алекс змусила себе увійти. Чому в біса вона так нервувала? Це був Дарлінґтон — науковець, сноб і скалка в дупі. Жодних тобі таємниць. Але вона тримала його душу всередині. І досі відчувала його смак на губах.　

— Що п’єш? — поцікавилася дівчина, беручи крихітну чарочку бурштинової рідини, що стояла на столику поруч із кріслом.　

— Арманьяк. Прошу теж спробувати.　

— Але ми…　

— Я чудово знаю, що мій арманьяк пожертвували на важливу справу… напевно, разом із «мерседесом» мого діда. Ця пляшка значно дешевша й не така рідкісна.　

— Але не така вже й дешева.　

— Авжеж, ні.　

Вона опустила чарку та влаштувалася в кріслі навпроти хлопця, дозволяючи вогневі зігріти собі ноги й гостро відчуваючи, що на　правій шкарпетці робиться дірка.　

— Упевнений, що це гарна ідея? — поцікавилась Алекс. — Повернення до пекла?　

Дарлінґтонові очі вернулися до книжки, яку він читав. Щоденник Мішелі Аламеддін часів Лети.　

Чи замислювався він, чому не вона стала їхнім вартовим?　

— Знайшов там щось цікаве?　

— Власне кажучи, так. Модель, якої раніше не помічав. Але демони люблять загадки.　

— Вона допомагала, — повідомила Алекс. — Сказала нам, що ти вважав, що Рукавичка розташована на території кампусу.　

— Вона мені нічого не винна. Я обіцяв собі, що ніколи не зазиратиму до її щоденника, що не полюватиму на її думки щодо її Данте й не піддамся цьому марнославству. І онде я опинився.　

— Що вона казала?　

Його посмішка була печальна.　

— Дуже мало. Мене названо вибагливим, ретельним і — щонайменше п’ять разів — завзятим. Загальний портрет не надто сповнений подробиць, але далекий від лестощів. — Він згорнув книжку й відклав її. — Відповідь на твоє запитання: повернення до пекла — мерзенна ідея, та іншої в мене нема. У найнесерйозніші миттєвості я схильний звинувачувати в усьому цьому Сендоу. Це його жадібність запустила низку трагедій. Він закликав пекельну потвору, яка мене зжерла. Припускаю, він гадав, що це буде швидка смерть.　

— Або чиста, — не подумавши, бовкнула Алекс.　

— Факт. Не залишиться жодного тіла. Не виникне жодних запитань.　

— Ти не мав вижити.　

— Ні, — замріяно відповів хлопець. — Гадаю, це нас об’єднує. Стерн, ти що, мало не всміхнулася?　

— Занадто рано казати.　

Вона посовалася на кріслі, спостерігаючи за хлопцем. Він завжди був непристойно привабливий: темне волосся, худорлява постать, схожість із якимось скинутим монархом, який заблукав　до їхнього мирського світу з віддаленого замку. Складно було не витріщатися на нього, нагадувати собі, що він справді тут, справді живий. І що він якимось чином, здається, пробачив її. Але нічого із цього сказати вона не могла.　

— Розкажи мені те, чого не скажеш у присутності решти. Чому в тебе досі є роги?　

— Подеколи є роги.　

— Гаразд. Чому я засяяла, наче паяльна лампа, коли ти ними скористався?　

Дарлінґтон довго мовчав.　

— Для того, що ми зробили, немає слів. І для того, що ми ще можемо. Вважай Рукавичку серією дверей, функція яких — не пускати до пекла роззяв. Тобі не потрібні ті двері, Стерн.　

— Белбалм… перед смертю…　

— Перед тим, як ти її вбила.　

— То була командна робота. Вона сказала, що для Колесоходів відкрито всі світи. Я бачила коло синього вогню довкруг мене.　

— Я теж його бачив, — відповів Дарлінґтон. — На Гелловін. Минулого року. Колесо. Не думаю, що це був збіг. І це теж не вважаю збігом.　

Він підвівся, перетнув кімнату до свого столу й узяв книжку про архітектурні пам’ятки Нью-Йорка. Хлопець рухався зі звичною впевненістю, але тепер у цих сягнистих кроках було щось моторошне. Алекс бачила демона. Він був хижаком.　

Дарлінґтон погортав книжку й простягнув її, розгорнуту, дівчині.　

— Атлас, — сказав він, — у Рокфеллер-центрі.　

Чорно-біла світлина зображувала м’язисту постать, відлиту в бронзі, що стояла на одному коліні, зігнувшись під вагою трьох переплетених кілець, які лежали на її велетенських плечах.　

— Небесні сфери, — повів далі Дарлінґтон. — Небеса рухаються. Або…　

Алекс торкнулася пальцем одного кола, прикрашеного знаками зодіаку.　

— Колесо.　

— Автор скульптури — Лі Лоурі. Також він створив кам’яні статуї в Стерлінгу. — Дарлінґтон забрав у дівчини книжку й повернув її на стіл. Далі стоячи спиною до Алекс, він сказав: — Тієї ночі в «Рукописі» я побачив не лише коло. А й корону.　

— Корону. Що це означає? Що взагалі все це означає?　

— Не знаю. Та коли ти увійшла до пекла, перетнувши захисне коло, ти порушила всі наявні правила. А коли винесла мене звідти, знайшла ще одне, яке можна було порушити. — Хлопець знову влаштувався в кріслі навпроти Стерн. — Ти викрала мене із засвітів. Це просто мусило залишити якийсь слід.　

Алекс чула, як Ансельм — Ґолґарот — кричить «злодійка». Бачила, як вищиряється вовча паща, коли він промовляє те саме слово.　

— То ось що це таке? — запитала вона. — Ті штуки навколо твоїх зап’ясть та шиї? Сліди?　

— Оці?　

Він нахилився вперед і миттєво змінився: очі сяяли, роги закручені, плечі мов брила. Алекс відчула, як мимохіть зіщулюється в кріслі. Він за мить перетворився з людини на чудовисько. На зап’ястях і шиї сяяли золоті обручі.　

— Ага, — відгукнулася вона, намагаючись не видавати страху. — Оці.　

— Ці сліди означають, що я зобов’язаний служити. Назавжди.　

— Пеклу? Ґолґаротові?　

Тоді він розреготався низьким і холодним сміхом, наче щось на дні озера.　

— Я прив’язаний до тебе, Стерн. До жінки, яка витягнула мене з пекла. Я служитиму тобі до кінця своїх днів.　

40

Її обличчя заклякло. Дарлінґтон уже вивчив, що Алекс Стерн так реагувала, коли зіштовхувалася із чимось непевним. Битися чи тікати? Інколи хід уцілілого означав, що взагалі не слід ходити. Подумки він бачив її в підвалі тієї давно минулої ночі — дівчину, вирізьблену з каменю.　

Алекс вигнула брову.　

— Отже… ти збираєшся взятися за моє прання.　

Бийся, тікай чи скористайся сарказмом.　

— Ну ти й огидне дівчисько.　

— Мем. Ну, ти й огидне дівчисько, мем.　

Тепер він засміявся.　

Та брови Алекс «зустрілися» на переніссі. Щелепи міцно стиснуті. Вигляд у неї був такий, наче вона збирається перед боєм.　

— Забагато таємниць. Не люблю, коли вони накопичуються.　

— Я теж не впевнений, що мені це подобається, — відповів Дарлінґтон і цього разу не брехав. — Ти можеш бачити мертвих, чути їх, використовувати для власного зиску… і, якщо я не надто помиляюся, якби не кілька дещиць, яких бракувало Марґеріт Белбалм, то ти незгірш могла б користуватися живими.　

Відповіддю на таку оцінку став лише короткий рвучкий кивок.　

— Щодо мене…　

Він не знав, як закінчити це речення. Як людина він страждав у пеклі. Та демон зносив страждання з легкістю та винахідливістю. Убитий Белбалм Сендоу з’явився в них, його душа вже була зжерта жінкою. Він нізащо не зміг би потрапити за Серпанок, та пекло радо надало йому притулок. Дарлінґтонова демонічна частина насолоджувалася пошуком нових методів, які робили Сендоу нещасним, змушували заплатити за біль, якого він завдав.　

Дарлінґтона боялися тіні Серпанку й навіть він сам. Це було… щиро кажучи, це п’янило. Від самого дитинства його цікавило все інтелектуальне: мови, історія, наука. Решта, як-от тренування, якими він займався, — бойові мистецтва, фехтування, навіть акробатика, — мала послужити майбутнім пригодам, у неодмінності яких Деніел не сумнівався. Та видатного запрошення так і не надійшло. Не було ніяких шляхетних пошуків чи таємних місій. Були ритуали, погляди, кинуті похапцем у засвіти, домашні завдання, звіти, які потрібно було написати, — оце й усе. Тож він далі відточував себе, наче лезо, яке ніколи не візьметься до справи.　

Потім декан Сендоу відправив його до пекла. Дарлінґтон не мав пережити цього, але спромігся протриматися, доки його нарешті врятували.　

А тепер? Чи достатньо він залишився людиною? Він був спроможний сидіти за столом і вести розмови. Він не гарчав ні на кого й не ламав меблі, однак це було непросто. Демони не були розсудливими створіннями. Вони оперували інстинктами, керувалися апетитами. Він пишався собою за те, що не такий. Ніколи не діяв гарячкувато. Керувався розумом. Але тепер йому хотілося геть іншого, ніж раніше. Кортіло опустити обличчя в супницю й вилизати її, наче жадібна тварина. Кортіло влаштуватися між ніг в Алекс і зробити те саме.　

Дарлінґтон провів рукою по обличчю й злегка здригнувся, молячись, аби повернувся здоровий глузд. Він був її наставником. Її Вергілієм. Він завдячував їй життям і міг досягти з нею більшого. Він не якась підлеслива тварина. Він удаватиме із себе людину, доки стане нею знову.　

Його здивувало те, як решта зблизилася, щоб запланувати все й узятися за роботу. Він ледве впізнавав керівний тон Алекс, упевненість Доус, усе це народилося за його відсутності. «Вони б упоралися без мене. Зробилися б сильнішими». Сидячи там і дивлячись, як вони виношують свої схеми разом із Тернером та Мерсі, хлопець почувався чужинцем у місці, до якого колись достоту належав. Розуміння браку власної важливості надійшло повільно та водночас було несподівано жорстоким.　

— Щодо мене, я не знаю, що я таке, — промовив він нарешті.　

— Але ти контролюєш, — Алекс змахнула рукою, наче накладала на нього закляття, — те демонічне лайно.　

— Я щиро на це сподіваюся. Але гадаю, для тебе й будь-кого іншого поруч зі мною мудрим рішенням буде мати напоготові запас солі. Нам слід подумати про те, щоб накласти захисні чари ще й на «Чорний В’яз» чи те місце, де мене викине на берег, аби я не міг піти без супроводу.　

Як розсудливо звучали його слова. Нескладно було вдавати із себе хлопця, яким він був.　

Дарлінґтон уважно подивився на дивну й жахливу дівчину, що стояла перед ним. У світлі полум’я її очі були чорні, волосся блищало, немов налаковане. Ундина, дух води, що вийшов з озера в пошуках душі. Дарлінґтон ненавидів думки про ту ніч гелловінської вечірки в «Рукописі». Він утратив глузд від того, чим його накачали. Але, подивившись у те велике дзеркало, він побачив, що Алекс — дещо більше за її смертне «я». І зрозумів, що він сам не той герой, яким завжди мріяв бути. Він був лицар, а що таке лицар, як не служка меча у своїй руці? Уперше в житті зрозумів себе й свою мету. Принаймні так здалося тієї миті. Йому хотілося лише служити їй, аби вона бачила й жадала його. Хлопець не знав, що дивиться в майбутнє.　

— Ти Колесоходка, — озвався він. — Я знаю це лише тому, що тобі це відомо, тому що це знали Белбалм і Сендоу. Мені доведеться ретельніше покопатися в бібліотеці Лети, аби зрозуміти, що це насправді означає. Але одне мені відомо: завтра вночі не всі з нас повернуться.　

— Ми вже робили це раніше.　

— І притягнули із собою чотирьох демонів. Один з яких, можливо, отримав посвідку на постійне проживання в нашому світі, щоб живитися людьми, доки його не переможуть. Але цього разу нам не вдасться всім повернутися назад. Доки в пеклі бракує вбивць, двері залишатимуться відчиненими й вашим демонам вдаватиметься проходити крізь них. Потрібно заплатити пекельну ціну.　

Алекс насупилася.　

— Чому? Звідки тобі це відомо?　

— Тому що я був одним із них. Я був демоном, який живився стражданнями мертвих. — Йому хотілося сказати це легковажно, буденно. Натомість слова прозвучали плутано й тхнули зізнанням.　

— Це мало б шокувати й нажахати мене?　

— Те, що я вдавався до емоційного канібалізму, аби вижити? Те, що я їв біль і насолоджувався ним? Гадаю, навіть тебе це може стурбувати.　

— Ти вже бував у моїй голові, — відповіла дівчина. — Ти ж дивився на речі, які я робила, щоб вижити в цьому світі?　

— Кинув погляд, — зізнався Дарлінґтон.　

Низка бляклих миттєвостей, глибокий та розпачливий океан. Геллі сяє, мов золота монетка, бабуся світиться, наче застиглий бурштин, мати… катастрофа, хмара, потерта, сплутана пряжа, клубок жалю, прагнення, злості та любові.　

— Ми робимо те, що мусимо, — сказала Алекс. — Це єдина робота вцілілого.　

Дивне благословення, та він був вдячний за нього. Дарлінґтон склав руки, сперечаючись сам із собою щодо наступних слів, не бажаючи, щоб вони залишилися непромовленими.　

— А що, як я скажу тобі, що якась частина мене досі спрагла страждань?　

Алекс й оком не змигнула. Авжеж, ні. Це не було в її дусі.　

— Я скажу тобі, щоб зібрав своє лайно докупи, Дарлінґгоне. Нам усім хочеться того, чого не слід.　

Він замислився, чи розуміє дівчина насправді, що він таке. Якби розуміла, могла б вибігти із цієї кімнати. Утім це не буде тривалою проблемою, після спуску все зміниться. А поки що він міг простежити, щоб демон не зірвався з повідця.　

— Ти мусиш прийняти, що пекло спробує втримати одного з нас, — сказав хлопець. — Це буду я, Стерн. Я ніколи й не мав його покидати.　

Він і сам не знав, чого очікує. Сміху? Сліз? Героїчної вимоги посісти його місце в пеклі? Він утратив розуміння того, хто він такий — Данте, Вергілій, Беатріче. Хто він — Орфей чи Еврідіка?　

Та Алекс лише відкинулася в кріслі й скептично поглянула на нього.　

— Отже, після того, як ми билися й проливали кров за те, щоб витягнути тебе з пекла, ти гадаєш, що ми збираємося просто привести тебе назад, наче взятого з притулку пса, який наклав купу на килим?　

— Я б це так не…　

Алекс підвелася й перехилила його чарку з дорогим арманьяком, наче то був доларовий шот на вечірці для дівчат «У Тода»^[77].　

— Іди в дупу, Дарлінґтоне.　

Вона рішуче рушила до дверей.　

— Ти куди?　

— До арсеналу, щоб поговорити з Тернером. Потім мені треба зробити кілька дзвінків. Знаєш, у чому твоя проблема?　

— Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого?　

— Нездорова повага до правил. Іди поспи трохи.　

Вона зникла в темному коридорі: щойно була тут і раптом нема, наче фокус якийсь.　

41

Заснула Алекс аж перед світанком. Занадто багато потрібно було спланувати, а після розмови з Дарлінґтоном вона аж вібрувала на якійсь нервовій частоті, яка не давала заснути. Вона так довго розмовляла з ним подумки, що легше було б просто сісти й побесідувати. Але вони більше не були тими самими людьми, студенткою і вчителем, новачком і майстром. Раніше знання між ними текли в одному напрямку. Уся влада зосереджувалася лише в його руках. Але тепер влада рухалася, постійно мінилася, гупалася об їхнє розуміння одне одного, зворохоблена таємницями, які ще залишалися нерозкритими, падала в тінь, де бракувало розуміння. Здавалося, наче вона наповнила собою будинок згустком пекельного вогню, котрий тягнувся коридорами й сходами, мов запалений ґніт. Єль і Лета раніше належали Дарлінґтонові, а тепер вони грали на більшій сцені, і Алекс не була певна, яка саме роль дісталася кожному з них.　

Щойно вона задрімала, як Доус потрусила її за плече.　

Побачивши перекошеневід паніки обличчя, Алекс аж підскочила.　

— Що таке?　

— Претор їде до нас.　

— Сюди? — запитала Алекс, вистрибуючи з ліжка й натягаючи єдиний чистий одяг, який мала, — спортивний костюм з емблемою Лети. — Зараз?　

— Я готувала обід, коли він зателефонував. Я наказала Мерсі залишатися нагорі. Він хоче обговорити підготовку до вовчих перегонів. Ти на написала йому електронного листа?　

— Написала! — Вона надіслала нотатки, посилання на дослідження, а ще вибачення на чотириста слів за те, що не підготувалася до минулої зустрічі, і запевняння у відданості Леті. Може, вона перестаралася. — Де Дарлінґтон?　

— Вони з Тернером пішли до Тріппової квартири.　

Алекс розчесала пальцями волосся, намагаючись додати йому пристойного вигляду.　

— І?　

— Двері ніхто не відчинив, але соляний вузол біля входу досі непорушний.　

— Це добре, еге ж? Може, він просто відсиджується зі своєю родиною чи…　

— Якщо не матимемо Тріппа, нам не вдасться заманити його демона назад до пекла.　

Дати раду цій проблемі доведеться пізніше.　

Вони вже спускалися сходами, коли почули, як відчинилися вхідні двері. Професор Велш-Вітлі ввійшов, насвистуючи щось. Почепив кашкет і пальто на вішалку біля дверей.　

— Міс Стерн! — гукнув він. — Окулус сказала, що ви можете запізнитися. Ви що… у піжамі?　

— Просто маю деякі господарські справи, — широко всміхнулася дівчина. — У старих будинках завжди стільки роботи.　

Сходинка під ногами щосили заскрипіла, наче «Іль-Бастоне» підігравав їй.　

— Це велична старовина, — озвався Претор, запливаючи до вітальні. — Я сподівався виявити, що Окулус наповнила комору.　

Окулус. Привітатися з якою він навіть не завдав собі клопоту. Не дивно, що чоловікові Вергілій та Данте ненавиділи його. Утім вони мали серйозніші проблеми, ніж погано вихований олдскульний професор.　

— Зателефонуй Дарлінґтонові, — прошепотіла Алекс.　

— Уже!　

— Спробуй іще. Скажи йому не повертатися, доки…　

Вхідні двері розчахнулися, і Дарлінґтон забіг досередини.　

— Раночку, — кинув він. — Тернер…　

Дівчата несамовито замахали йому, аби стулив пельку. Але вже було запізно.　

— У нас гості? — запитав Претор, вистромивши голову з-за рогу.　

Дарлінґтон закляк із пальтом у руках.　

Велш-Вітлі витріщився на нього.　

— Пане Арлінґтоне?　

Хлопцеві вдалося кивнути.　

— Я… так.　

Алекс брехала, як дихала, але тієї миті їй забракло будь-яких слів, годі вже й казати про правдоподібні вигадки. Вона навіть не подумала про те, як вони збираються пояснити Дарлінгтонову появу. Натомість вони з Доус стояли там із таким виглядом, наче на них щойно вилили крижану воду.　

Ну, якщо вона вже вдавала шок, то могла так само й продовжити. Алекс зібрала всю свою волю й розридалася.　

— Дарлінґтоне! — скрикнула вона. — Ти повернувся! — І кинулася на нього з обіймами.　

— Так! — занадто голосно підтвердив хлопець. — Я повернувся.　

— Я думала, ти помер! — взялася завивати на все горло Стерн.　

— Любий Боже, — втрутився Претор. — Це справді ви? Мені дали зрозуміти, що ви, ну… померли.　

— Ні, сер, — відповів хлопець, виплутуючись з обіймів Алекс, та його рука в неї на талії здавалася розпеченою вуглиною. — Я лише побував у просторовій ніші. Данте й Окулус виявилися достатньо люб’язними, щоб подати прохання Гайманові Перезу, аби він спробував повернути мене за допомогою закляття.　

— Це було просто неприйнятно. — Велш-Вітлі метнув суровий погляд. — Слід було проконсультуватися зі мною. Правління…　

— Абсолютно, — погодився Дарлінґтон, доки Алекс продовжувала хлюпати носом. — Жахливе порушення протоколу. Але мушу зізнатися, я вдячний за це. Перез надзвичайно обдарований.　

— Із цим я можу погодитись. Один із найкращих представників Лети. — Претор уважно розглядав Дарлінґтона. — І ви просто… з’явилися.　

— У підвалі Розенфельд-голлу.　

— Розумію.　

Доус, про чию присутність на сходах усі забули, відкашлялася.　

— Може, поїмо щось? Я зробила тости із сиром і підкопченим мигдалем та гарбузове каррі.　

Погляд Велша-Вітлі переповз із Доус на Алекс, а потім на Дарлінґтона. Цей чоловік міг бути зарозумілим пуританином, але він не був дурнем.　

— Гаразд, — вирішив він нарешті. — Припускаю, більшість речей найкраще можна пояснити за гарним обідом.　

— І добрим келихом вина, — додав Дарлінґтон, підганяючи Претора крізь вітальню.　

Алекс визирнула крізь вікно, за яким бачила блискучі очі демонів, що зібралися в затінку між будинками з протилежного боку вулиці. Принаймні вони трималися на відстані. Мабуть, Дарлінґтонів напад на не-Геллі відлякав їх.　

— Може, мені отруїти його суп? — прошепотіла Доус, коли дівчина проходила повз неї.　

— У тебе бували й гірші ідеї.　

Обід був довгий, і Дарлінґтонові з Алекс удалося лише поклювати їжу. Для спуску вони мали поститися. Розмова точилася навколо смерті Сендоу, зникнення Дарлінґтона й особливостей закляття для повернення, яким буцімто скористався Перез. Алекс розмірковувала, чи був Дарлінґтон таким блискучим брехуном до того, як став почасти демоном.　

— Ви не голодні? — закортіло дізнатися Преторові, коли Доус поставила перед ними теплу яблучну кростату^[78] і мисочку крем- фрешу^[79].　

— Портальні подорожі, — пояснив Дарлінґтон, — жахливо впливають на травлення.　

Алекс зголодніла, та лише шмигнула носом і сказала:　

— Я занадто розчулена, щоб їсти.　

Велш-Вітлі тицьнув у повітря виделкою.　

— Сентиментальна дурня. У Леті немає місця для телячого лащення. Саме тому Дев’ятий Дім — не місце для жінок.　

У кухні пролунав гучний гуркіт — це Доус висловлювала свою думку із цього приводу.　

— Ви збираєтеся відвідати вовчі перегони сьогодні ввечері? — звернувся Претор до Дарлінґтона.　

— Авжеж.　

— Гадаю, вам сподобається прогрес міс Стерн. Попри сумнівне минуле та брак освіти вона гарно себе зарекомендувала. Я можу лише припустити, що це результат вашого наставництва.　

— Поза всяким сумнівом.　

Алекс подолала бажання копнути його під столом.　

Коли Велш-Вітлі доїв останній шматок кростати й перехилив останні краплі «Сотерну»^[80], Алекс провела його до дверей.　

— Щасти вам сьогодні ввечері, міс Стерн, — побажав він, розрум’янившись від вина. — Я чекаю на звіт щонайпізніше в неділю.　

— Обов’язково.　

Він затримався на сходах.　

— Ви, мабуть, відчуваєте полегшення, що пан Арлінґтон повернувся.　

— Страшенне полегшення.　

— Йому пощастило, що Гайман Перез упорався з таким складним закляттям.

— Страшенно пощастило.　

— Авжеж, містер Перез більшу частину року шукає загублені нацистські бункери в Антарктиді. Я вважаю це марними зусиллями, однак він отримав кошти на це дослідження, тож підозрюю, правління мусить бачити в цьому якусь мету. Зв’язатися з ним майже неможливо.　

Алекс не була певна, чи справді Претор упіймав їх, чи просто блефує.　

— Справді? Гадаю, нам підфартило.　

— Страшенно, — погодився Претор. Він натягнув кашкет на голову. — Лета вважає мене занудою і педантом. Так було завжди. Та я підтягнув Дев’ятий Дім до вищого стандарту, ніж ті, хто вдає, наче керує ним. Я вірю в інституцію, якою Лета може бути, якою має бути. Ми пастухи. — Він зустрівся з дівчиною поглядом

своїх сльозливих, незрозумілого відтінку коричневого очей. — Є місця, куди нам ніколи не слід потикатися, байдуже, чи маємо ми засоби для цього. Обережніше там, міс Стерн.　

Перш ніж Алекс удалося вигадати якусь відповідь, Велш-Вітлі пішов геть вулицею, насвистуючи мелодію, якої вона не впізнала.　

Дівчина дивилася, як він іде, і розмірковувала, ким насправді був Реймонд Велш-Вітлі. Юним генієм. Реакційним буркотуном. Студентом, досі закоханим у хлопця, з яким познайомився серед морської ідилії, у хлопця, якого досі оплакував.　

Алекс зачинила двері, радіючи, що опинилася під захистом. Доус була у вітальні зі своїми кресленнями й записами — вона пояснювала Дарлінґтонові, чого слід очікувати від спуску. Алекс залюбки залишила їх за цим заняттям. їй не хотілося думати про Дарлінґтона, яким той був минулого вечора біля каміна. «Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого». Жарт. Нічого більше. Але те слово прижилося в її думках — «пристрасть», таке точне й сороміцьке водночас.　

Вона рушила простісінько до спальні Данте. На Алекс чекала робота.　

— Дитинко! — вигукнула мати, піднявши слухавку, і Стерн відчула знайому хвилю щастя та зніяковілості, яка завжди супроводжувала мамин голос. — Як ти? Усе гаразд?　

— Усе чудово. Я думала про те, щоб приїхати додому на День подяки.　

Мерсі з Лорін планували подорож до Монреаля з кількома знайомими Лорін зі студентського театру. Вони запрошували й Алекс, але дівчина не купалася в грошах, а якщо переживе другий спуск та всі його наслідки, то скористається своїми заощадженнями для поїздки до Лос-Анджелеса.　

Довга пауза. Алекс могла уявити, як Міра ступає їхньою старою вітальнею, поволі лякаючись.　

— Ти впевнена? Я радо побачуся з тобою, але хочу переконатися, що це здоровий крок уперед для тебе.　

— Усе гаразд. Я лише приїду на кілька днів побачитися.　

— Справді? Це буде чудово! Я знайшла нову цілительку й думаю, що вона може здійснити з тобою дива. Вона прекрасно очищує негативну енергію.　

«А як щодо демонів?»　

— Авжеж. Звучить мило.　

Чергова пауза.　

— Ти впевнена, що все гаразд?　

Варто було дужче протестувати проти цілительки.　

— Так і є. Люблю тебе й не можу дочекатися, коли ми побачимося, і… гаразд, не те щоб я не могла дочекатися, коли ми їстимемо індичку, але можу вдати.　

Мірин сміх був такий легкий, такий світлий.　

— Тобі сподобається, Ґелексі. Я приготую твою кімнату.　

Вони попрощалися, і Алекс залишилася сидіти біля вікна, на вітражі якого місяць світив серед ковдри скляних синіх хмар, ніколи не зростаючи й ніколи не спадаючи. Коли Алекс була маленькою, вона шукала в материних рисах якийсь натяк на себе саму й нічого не знаходила. Лише раз вони сиділи пліч-о-пліч у ліжку босоніж, і вона помітила, що в них однакові ступні: другий палець довший за великий, а маленький притулився скраю, наче запізніла думка. Це переконало її. Вона належала цій людині. Вони були з однакового тіста.　

Але цього було недостатньо. Де спільне почуття гумору? Талант на кшталт шиття, співу чи хисту до мов? Алекс думала про те, як мати йде вулицею, сяючи надією. Та вона сама завжди залишалася в тіні.　

їй хотілося попросити матір поїхати на кілька днів, залишитися в Андреа, утім зробити це, не наганяючи паніку, було неможливо. А якщо сьогодні вночі вона облажається, усе це більше не матиме значення.　

Алекс перевірила телефон. Досі жодного повідомлення від Тернера. Вона не збиралася телефонувати, не хотіла ризикувати, що схилить шальки терезів не на той бік. Те, що вона попросила його зробити, не було злочином, але й близько не стояло біля чесності; Тернерова доброчинна жилка була занадто вираженою, як на неї.　

— Що саме ти плануєш? — поцікавився він, коли Стерн знайшла його в арсеналі минулого вечора.　

— Справді хочете знати?　

Він довго це обмірковував, а тоді сказав:　

— Абсолютно не хочу.　

Не прохопившись більше жодним словом, детектив знову ліг і натягнув ковдру на голову.　

— Але ви зробите те, про що я попросила? — не вгавала Алекс. — Зателефонуєте?　

— Іди спати, Стерн. — Ось і вся відповідь.　

Тепер вона подивилася на телефон і набрала вдвадцяте за сьогодні Тріппів номер. Без відповіді. Скільки людей ще помре, перш ніж це закінчиться? Скільки тіл вона залишить по собі?　

Алекс повагалася, стискаючи телефон у руці. Наступний дзвінок міг урятувати її чи досить-таки буквально приректи.　

Ітан узяв слухавку після першого гудка.　

— Алекс! Ти як? Ідеш побачитися з Райтером?　

Дівчина прикипіла поглядом до скляного місяця.　

— Це дзвінок ввічливості. З мене годі бути твоєю дівчинкою на побігеньках. Я збираюся працювати на Лінуса Райтера.　

— Не будь дурненькою. Райтер — поганий вибір. Він…　

— Ти не можеш його зупинити. У тебе в арсеналі немає зброї, здатної на це.　

— Те, що ти кажеш, дуже серйозно, Алекс.　

— Я збираюся розповісти йому всі найдрібніші деталі про твою організацію і твоїх поплічників.　

— Твоя мати…　

— Міра під його захистом.　

Принаймні могла бути.　

— Я в Нью-Йорку. Приїдь побачитися. Ми поговоримо. Укладемо нову угоду.　

Алекс не сумнівалася, що не повернулася б із цієї зустрічі.　

— Без образ, Ітане.　

— Алекс, ти…　

Вона закінчила дзвінок. «Пекло порожнє, усі чорти тут». Знову Шекспір. Одна стриптизерка в клубі «Кінґ-кінґ» витатуювала собі цю цитату над лобковою кісткою. Алекс місяцями бігала виконувати Ітанові забаганки. Тепер час йому трохи побоятися. Час йому прибігти, висолопивши язика. Райтер був демоном, якого не могли подолати інші демони й про якого вони застерігали одне одного.　

— Ти щось задумала, Стерн, — зауважив Дарлінґтон, коли вони пізніше того вечора збиралися на вовчі перегони. — Я бачу.　

— Просто не підіймай голови й не дай нічому вбити мене.　

— Це я маю заплатити свою ціну, — попередив її хлопець.　

— Це ціна Сендоу. Не ти опинився в пеклі через свої хибні вчинки.　

— Але ж таки опинився.　

Алекс оцінила вміст наплічника: сіль, срібні кільця й про всяк випадок срібний кинджал.　

— Ми можемо продовжити цю дискусію, коли закінчимо. Доус робитиме записи. Потім підшиємо все й віддамо в бібліотеку Лети. «Демонологія Стерн».　

— «Арлінґтонова демонологія». Хіба ти не збираєшся мужньо запропонувати посісти моє місце в пеклі?　

— Іди в дупу.　

— Я справді сумував за тобою, Стерн.　

— Сумував?　

Вона не збиралася цього питати, та слова самі зірвалися з язика.　

— Наскільки на це спроможний позбавлений людських почуттів дідько нехрещений.　

Після цих слів вона мало не розреготалася.　

Ні, Алекс не збиралася добровільно погоджуватися на вічні муки. У неї не було завдатків героїні. Але вона не збиралася знову залишити Дарлінґтона там, унизу. «Потрібно заплатити пекельну ціну». Це означало, що пекло нічим не відрізнялося від інших місць. Завжди була ціна й хтось, хто мав її заплатити. І хтось завжди брав хабарі.　

Коли вони пішли з «Іль-Бастоне», щоб зустрітися в «Заснулому велетні» з головою делегації «Вовчої голови», Алекс відчула певну легкість, наче ниточка, що тепер пов’язувала їх, міцно натягнулася, наче жоден демон не наважиться вийти до герцю, коли вони разом.　

«Я служитиму тобі до кінця своїх днів». То був сон чи якесь знамення? Може, Алекс, як і її бабуся, якимось чином зазирнула до майбутнього, до цієї миті? Навіть якщо так, це не дало їй додаткової інформації про те, що ці слова означали, для чого золоті кайдани в Дарлінґтона на зап’ястях і чому вона відчуває тривожний спокій, знаючи: тільки-но вона покличе — хлопець примчить? Демон-джентльмен. Створіння, якого боялися навіть мертві.　

Корабель із Нью-Гейвена вийшов,　

Здійнявши груди тугі,　

І вітрила, де вітер свище, Напинали молитви благі.　

— Господь! Буде хай твоя воля, —　

Священник просив на зорі, — Поховай наших друзів у морі, Бо вони ж належать тобі.　

Генрі Водсворт Лонґфелло. Корабель-привид

Мій останній запис у ролі Вергілія. Я думав, що ніколи не захочу покидати цей кабінет, та натомість виявилося, що лічу дні до тієї миті, коли зможу зачинити за собою двері «Іль-Бастоне» й ніколи більше не кинути тінь на поріг цього будинку. Я покидаю його, упевнений у своїй фортуні, та знаю, що ще побачу пекло. Як насміхався б з мене Наунес, якби знав розмах нашої дурноверхості. Як схлипував би, якби знав розмах наших злочинів. Та чому я пишу? Я заховаю цю книжку, а наші гріхи — разом із нею. Шкодую тільки, що не вірю в Бога, аби благати Його про милосердя.

Щоденник Рудольфа Кітчера часів Лети (Коледж Джонатана Едвардса, 1933)

42

О першій ночі Алекс із Дарлінґтоном повернулися до кампусу, тремтячи від холоду, а у вухах досі дзвеніло вовче виття. Вони дочекалися решту біля «Жіночого стола». Тіні здавалися занадто густими, наче мали форму та вагу. Алекс мало не знепритомніла від голоду, а ще її гризли думки про жахливі варіанти всього, що вона спровокувала.　

Дівчина перевірила, чи телефон ввімкнено, і про всяк випадок надіслала мамі останнє повідомлення.　

«Люблю тебе. Бережи себе».　

Абсурд, це просто сміховинне повідомлення від дівчини, котра перла життям, наче пробивалася крізь численні віконні шибки. Вона різала себе на шматки, а потім зшивала докупи лише для того, щоб знову й знову починати все з початку.　

«Ти теж, маленька зірочко». Відповідь надійшла швидко, ніби мати чекала на її повідомлення. Утім Мірі довелося дуже довго чекати біля телефона. Дзвінка зі шпиталю, від копів, з моргу.　

Алекс знала, що їм час братися до справи, та коли Доус впустила їх до бібліотеки, вона спершу пішла подивитися, як там Мерсі на подвір’ї.　

Повітря біля фонтана здавалося прохолоднішим, ніби вони справді залишили двері відчиненими і крізь них тягнуло протягом. У сірому листопадовому небі не було зірок, та Алекс помітила, як напивається навколишньою погодою, зимовим морозцем на шкірі, тьмяним жовтим світлом із бібліотечних вікон, сірими текстурами каміння. Пекло було наче вакуум, мертве й порожнє, усі кольори й життя зблякли, наче якийсь демон присмоктався ще й до світу, а не лише до душ, котрі мешкали в ньому. Якщо це був її останній погляд на реальність, дівчині хотілося запам’ятати його.　

Вона допомогла Мерсі вдягнути соляні лати, і вони ще раз повторили план. Досі не знали, що може чекати на них — у цьому світі чи в засвітах. Мерсі була озброєна смертельними словами, кістковим пилом і соляним мечем, та Алекс узяла для неї з арсеналу ще дещо.　

Вона простягнула бляшанку Мерсі.　

— Я б не відкривала…　

Та дівчина вже підняла кришку. Вона мало не виблювала й поспіхом зачинила.　

— Алекс, — закашлялася Мерсі, — ти що, жартуєш?　

— Боюся, що ні. — Стерн повагалася. — Вампіри ненавидять сильні запахи. Саме це породило міф про часник. Ще не запізно дати задньої.　

Вона мусила запропонувати шанс на втечу, на безпеку. Мерсі пройшла цей шлях без вагань, та чи справді вона знала, куди мчить, так радісно набираючи швидкість?　

— Упевнена, що вже запізно.　

— Ніколи не запізно накивати п’ятами, Мерсі. Повір мені.　

— Я знаю. — Подруга опустила погляд на соляний меч у руках. — Але це життя мені більше подобається.　

— Більше за яке?　

— Більше за те, яким я жила раніше. Більше за світ без магії. Гадаю, я ціле життя чекала миті, коли хтось побачить у мені щось неординарне.　

— Ми всі чекаємо. — Алекс не могла стримати гіркоти в голосі. — Саме так і потрапляємо в пастку.　

Очі Мерсі засяяли.　

— Ні, якщо самі зробимо перший хід.　

Можливо, через те що Мерсі була такою милою, такою розумною, такою доброю, Алекс забула, який вона боєць. їй не вдалося відігнати думку про Геллі й те, яку ціну вона заплатила, потрапивши на орбіту Стерн. А яку ціну може заплатити Мерсі за дружбу з нею? Утім було вже занадто пізно для підрахунків. Сьогодні вночі Мерсі була потрібна їй на подвір’ї.　

— Телефон увімкнено, — сказала Алекс, простягаючи свій мобільник. — Нехай так і буде.　

Мерсі поспіхом кивнула.　

— Зрозуміло.　

— Тримайся ближче до фонтана. Не забувай про бальзам. А якщо все піде не так, біжи. Знайди кімнату в бібліотеці, де можна зачинитися, і залишайся там до світанку.　

— Я зрозуміла. — Тепер повагалася Мерсі. — Ви повернетеся назад, еге ж?　

Алекс змусила себе всміхнутися.　

— Так чи інакше.　

***

Коли на подвір’ї зацокав метроном, вони дочекалися тиші в «Крос-кампусі»^[81]. Потім зробили надрізи на лівих руках перед головним входом до бібліотеки. Алекс подивилася на Дарлінґтона в темному пальті, на Доус у спортивному костюмі, на настороженого, готового до битви Тернера, хай навіть він сам не знав, чи можна перемогти в цій війні.　

— Гаразд, — озвалася вона. — Ходімо до пекла.　

Одне за одним вони залишили свою кров на колонах біля входу. Алекс відчула несподіваний напад нудоти, наче в шлунку застряг гачок і смикав її вперед, нагадуючи силу, що тягнула її босоніж містом до «Чорного В’яза». Вони увійшли, проминули єгипетські письмена, подолали холодну темряву, двері, які більше не були дверима.　

Усі вони виконували ті самі ролі в тому самому порядку. Усі, крім Тріппа. Алекс увійшла першою як солдат, за нею Доус у ролі вченого, потім Тернер, уособлюючи священника, і нарешті Дарлінґтон — принц. Алекс не могла позбутися думки, що цей титул набув геть іншого значення, коли хлопець перейняв роль у Тріппа, і почувалася від цього винною. Вона замислилася, яку роль виконував Лайонель Райтер, коли здійснив спуск майже за століття до них.　

Вони рядочком дійшли до Альма-матер, потім до арок під Деревом Пізнання, яке одного разу вже позначили кров’ю. Коридором повз солдатські двері, повз кам’яного студента, що не　помічає Смерть за своїм плечем, і до фоє з тими дивними вікнами, які мали такий вигляд, наче належали сільському генделику.　

— Тільки людина, — пробурмотів Дарлінґтон, і Алекс зрозуміла, що він пригадував бій за можливість дати їм підказки до Рукавички, коли його демонічна воля змагалася з людською надією. Але вона побачила полегшення на хлопцевому обличчі, коли вони прокладали собі шлях Стерлінгом, зацікавлення й зачудування. Попри все що сталося, Деніел нічого не міг удіяти й захоплювався таємницями, що причаїлися під цим каменем і що їх судилося їм розкрити. У тому, як сяяли його очі, як завзято він бурмотів щось над цитатами й символами, було щось заспокійливе. «Це досі він». Золотий хлопчик Лети, можливо, більше не здавався їй таким самим, можливо, побачив і вчинив те, чого не варто робити жодній людині, та він досі залишався Дарлінґтоном.　

— Ось, — тихо підказала Доус, — твої двері.　

Дарлінґтон кивнув, а тоді насупився.　

— Що не так? — запитала Алекс.　

Він кивнув головою на вирізьблений камінь.　

— Lux et Veritas? У них що, ідеї закінчилися?　

Дозвольте Дарлінґтонові побути снобом, коли йдеться про захований прохід до пекла.　

Вони змастили камінь своєю кров’ю, і знову з’явилося чорне провалля. Крижаний вітер скуйовдив Дарлінґтонове темне волосся. Алекс хотіла нагадати йому, що він не мусить цього робити, що все буде гаразд. Та існувала брехня, промовити яку навіть у неї язик не повертався.　

— Я… — почала Доус, але затнулася, така схожа на розтоплену свічечку.　

— Ви знаєте історію корабля-привиду? — поцікавився в тиші Дарлінґтон. — Коли Нью-Гейвенська колонія боролася за виживання, містяни зібралися й напакували корабель найліпшим крамом, зразками всього, що міг запропонувати цей чудесний світ новий, а шановні мешканці міста вирушили в дорогу, щоб переконати людей в Англії в доцільності інвестицій у колонію чи навіть переїзду туди.　

— Чому мені здається, що ця історія закінчується нещасливо? — озвався Тернер.　

— Не думаю, що її вигадали в Нью-Гейвені. Вельмишановний преподобний Джон Давенпорт…　

— Це той «сховай вигнаних» Джон Давенпорт? — перепитала Алекс.　

— Той самий. Він сказав: «Господи, якщо твоя ласка поховати наших друзів на дні морському, вони твої, врятуй їх!».　

— Не соромся й втопи їх? — поцікавився детектив. — Нічогеньке підбадьорення.　

— Корабель так і не дістався Англії, — повів далі Дарлінґтон. — Уся колонія застрягла в чистилищі, і гадки не маючи, що сталося з їхніми коханими та всіма багатствами, якими був напханий трюм. А потім, день у день за рік після відплиття корабля, з моря насунув дивний туман, і всі шановні мешканці міста прийшли до гавані, де побачили, як з імли випливає судно.　

Хлопців тон нагадував Ансельма того дня біля води, коли він розповідав легенду про трьох суддів. Невже Ансельм наслідував Дарлінґтона? Чи це сталося природно після того — демон, напившись хлопцевих страждань, заговорив його голосом?　

— Вони знайшли шлях назад? — запитала Доус.　

Дарлінґтон похитав головою.　

— То була ілюзія, масова галюцинація. У доках усі бачили кораблетрощу на власні очі. Щогли поламалися, люди попадали за борт.　

— Дурня, — оцінив Тернер.　

— Це задокументовано, — незворушно заперечив Дарлінґтон. — І місто сприйняло це як благу звістку. Дружини, котрі чекали на чоловіків, тепер стали вдовами й вільно могли знову побратися. Заповіти зачитали, майно роздали. Пояснення цьому досі немає, але сенс завжди був для мене зрозумілий.　

— Та невже? — покепкував Тернер.　

— Ага, — втрутилася Алекс, — це містечко намахали від самого початку.　

Дарлінґтон аж усміхнувся.　

— Я чекатиму сигналу.　

Вони рушили до наступних дверей і кабінету бібліотекаря. Коли Алекс озирнулася, Дарлінґтон стояв посеред темряви, схиливши голову, наче молився.　

Тернер став на свій пост біля дверей із сонячним годинником.　

— Вище носа, — повторив він ті самі слова, що й під час першого спуску. — І не втопіться.　

Алекс подумала про Тріппа, який вчепився в загорожу човна, про корабель-привид, який пішов на дно. Ззирнулася з детективом.　

— Не втопіться.　

Стерн увійшла за Доус крізь таємні двері до читальної зали «Лінонїї та братів».　

У цій частині бібліотеки було тихо, і Алекс чула шурхіт їхніх черевиків укритою килимом підлогою.　

— Дарлінґтон вважає, що не повернеться, — повідомила Доус.　

Алекс відчувала її погляд у себе на спині.　

— Я не дам цьому статися.　

Вони зупинилися перед першопочатковим виходом на подвір’я, прикрашеним ім’ям Селіна, викарбуваним золотими літерами.　

— А як щодо тебе? — запитала Доус. — Хто попіклується про тебе, Алекс?　

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла дівчина, здивуватись тому, як затремтів голос.　

Вона знала, що Доус навіть думати не може про те, що доведеться знову втратити Дарлінґтона, та їй не спадало на думку, що дівчина може перейматися ще й її поверненням.　

— Я не залишу тебе там, унизу, — гарячкувато запевнила Доус.　

Алекс сказала таке Деніелові. У цьому світі легко було розкидатися обіцянками. То чому б не дати ще одну?　

— Ми всі повернемося, — заприсяглася вона.　

Дівчина ляпнула закривавленою долонею по арці, і Доус залишила поверх відбитка власну кров. Двері розчинилися, золоті літери Селінового імені зникли, змінившись загадковим алфавітом.　

— Я… — Доус витріщилася на письмена. — Тепер я можу це прочитати.　

«Учений». Які знання Доус принесла із собою після першого спуску? Про які жахіття може дізнатися цього разу, коли вони йтимуть дорогою до пекла?　

— І що там написано? — запитала Алекс.　

Доус зблідла, вуста її стиснулися.　

— Ніхто не вирветься.　

Стерн намагалася не зважати на дрож, що охопив її після цих слів. Вона вже чула їх під час першого спуску, коли побачила Дарлінґтонову демонічну половину, ката в його шкірі.　

Вона завагалася.　

— Доус… якщо все піде не так, як ми планували… дякую, що піклуєшся про мене.　

— Я переконана, ти мало не померла кілька разів, відколи ми знайомі.　

— Це має найбільше значення.　

— Мені це не подобається, — відповіла Доус, знову кинувши погляд на ті золоті літери. — Це нагадує прощання.　

«Невже я була тут?» — замислилась Алекс. Може, вона померла разом із Геллі? Чи була вона колись чимось більшим за привид, який тинявся цими місцями?　

— Не втопися, — сказала вона й змусила себе піти далі, повернутися через нішу, де ретельно намагалася уникнути поглядів на стінопис з Альма-матер, а потім праворуч, де почалося коло. Настав час замкнути петлю.　

Дівчина подивилася на вітраж із Даниїлом у ямі з левами. Невже цього разу вона — мучениця? Чи поранена тварина із шипом у лапі? А може, зрештою, просто солдат? Розріз уже був не надто добрий, тож вона знову шмагонула по долоні й розмастила кров склом. Воно зникло, наче бібліотека тільки й чекала, коли її погодують. Алекс дивилася в порожнечу.　

Зачекала, і серед тиші здалося, наче вона відчуває щось, що мчить до них. За мить почула стишене гудіння метронома. Ступила перший крок на подвір’я.　

Цього разу вона була готова до того, як струсонеться будинок, як затремтить каміння під ногами, засичить і вкриється бульбашками вода в переповненому фонтані, як засмердить сіркою. Просто поперед себе Алекс бачила Тернера, котрий прямував до неї, Доус праворуч, Дарлінґтона ліворуч.　

Вони зустрілися в центрі подвір’я, і Доус звела руку, наказуючи всім зупинитися. Та за фонтан ніхто не схопився. Натомість Дарлінґтон кивнув Мерсі, і вона вийшла вперед, тримаючи високо вгорі витончене срібне веретено. П’єр Ткач. Мерсі вколола себе в пучку пальця, як дівчинка з казки, готова заснути на сотню років.　

Натомість веретено тріснуло, а зсередини з’явилася липка біла маса. Яєчний мішок.　

— Я колись казав, як ненавиджу павуків? — поцікавився Тернер.　

Крізь кокон із павутиння висунулася тонка нога, потім іще одна, вони були такі делікатні, крихітні, що скидалися на волосини. Алекс почула тихе сопіння, і Мерсі задихнулася, коли яєчний мішок розірвався — і з її рук полився водоспад малесеньких павучат. Дівчина заверещала й впустила веретено.　

— Пригніться, — сказав Дарлінґтон, присідаючи.　

Голос у нього був спокійний, та Алекс знадобилася вся сила волі, щоб не поворухнутися, коли павуки линули землею, розповзаючись, мов пляма. Деніел притиснув долоню до бруківки, дозволяючи павукам перелазити через пальці.　

— Нехай вони вас укусять.　

Тернер завів очі до неба й пробурмотів щось собі під носа. Потім присів і занурив руку, його прикладом скористалася Доус, і Алекс змусила себе вчинити так само.　

Від відчуття тих тонесеньких ніжок на шкірі хотілося закричати. Укуси не були болючими, та дівчина бачила, як набрякає в тих місцях шкіра.　

На щастя, павуки швидко рухалися й переповзли на стовбури дерев, розкидали срібні пасма в повітрі, дозволяючи вітру підхопити їх.　

Минулої ночі вони по черзі скористалися веретеном, клубок павучого шовку падав незграбною купою. Чарівним він не був, але значення мало саме плетіння, наповнення його власним фокусом, постійно повторюваною тією самою фразою: «Зроби пастку. Зроби пастку зі страждання». У минулому веретеном користувалися для створення приворотних і любовних чарів, аби об’єднати групи людей, зробити їх відданими одне одному, поцупити їхню волю. А це був геть інший зв’язок.　

Високо вгорі павуки взялися до справи, схоже, дотримуючись заданого метрономом ритму. Скидалося, наче дивишся на появу туману: з ринв і кутів на даху розтікалася м’яка нечутна імла, аж доки над ними не розтягнувся широкий навіс із павучого шовку, павутиння було схоже на іскристий іній і перетворило нічне небо на таку собі мозаїку. Алекс відчувала, як від нього хвилями шириться сум, наче ним були просотані пасма пряжі, від чого павутиння прогиналося в центрі. Її наповнило відчуття безнадії.　

— Просто перечекаємо, — озвався Тернер. Але він сам притиснув долоні до вилиць, наче міг вичавити скорботу з голови.　

Алекс почула, як десь у бібліотеці розбилося скло. Мерсі витягнула соляний меч.　

— Вони йдуть, — пояснила Доус. — Вони не…　

Її урвав дзенькіт розбитого скла.　

— Ні! — скрикнула Памела.　

— Вітраж… — видихнув Дарлінґтон.　

Та демонів це не відволікало. їх приваблював маяк з абсолютної безнадійності, а думка була одна: «їсти».　

— Руки до фонтана! — крикнула Алекс. — На рахунок «три»!　

Вона побачила, як до них мчать демони. Часу на останні слова чи емоційні прощання не буде. Вона швидко полічила до трьох.　

І всі як один схопилися за край фонтана.　

43

Алекс намагалася підготуватися до падіння — пальців, що чіплятимуться за неї, душитимуть, тягтимуть донизу, — та цього разу вона впала у воду горілиць. Море навколо було тепле, а позаяк жодні руки до неї не торкнулися, дівчина змусила себе розплющити очі. Вона побачила, як повз неї мчать бульбашки, побачила решту: Дарлінґтонове темне пальто пливло за ним, Тернер міцно притиснув руки до тіла, руде волосся Доус розвівалося, наче знамено війни.　

Стерн помітила над собою світло й спробувала відштовхнутися до нього, відчути, як здіймається вгору. Голова розірвала поверхню води, і вона вдихнула повітря. Небо над головою було пласке й світле, того непевного кольору невизначеності. Попереду виднілася якась латка землі — можливо, пляж. Позаду Алекс темні хмари стіною вишикувалися на горизонті.　

Де була решта? Море якесь майже некомфортно гаряче, а вода мала дивний металевий присмак. Алекс боялася знову занурювати голову. Не хотілося побачити, як до неї наближається щось лускате й гострозубе.　

Вона попливла до берега, незграбно рухаючи кінцівками. Плавчиня з неї завжди була така собі, але течія штовхала до берега. Лише торкнувшись ногами дна в тому місці, де можна було встати, Алекс спромоглася уважно подивитися на воду. Шкіра від неї вкрилася червоними плямами. Вона пливла в морі крові.　

Шлунок стиснувся. Стерн склалася навпіл, відчувши нудотний позов. Скільки вона проковтнула?　

Та коли дівчина опустила погляд, кров зникла, а її одяг був сухий. Вона обернулася, щоб подивитися на горизонт, та море теж зникло. Вона стояла на хіднику перед своїм старим багатоквартирним будинком. «Ґраунд-Зіро». У руках Алекс тримала великі пакети із супермаркету. Вона відчула жахливе запаморочення, справжнє життя вислизало з рук, розпадаючись, наче сон — Дарлінґтон, Доус, геть усе. Вона просто замріялася.

Розум помандрував кудись, вигадуючи історії, та деталі вже стали вицвітати. Це було справжнє життя. Сходи, викладені галькою. А　

з їхньої власної квартири долітали гуркіт і постріли з «Гейло»^[82].　

Алекс не хотілося йти додому. їй ніколи не хотілося додому.　

їй подобалося тинятися супермаркетом, дрейфувати чистими проходами між полицями з одним із великих візків, хай навіть вона ніколи не наповнювала його, слухати жахливу музику, яка там грала, на її шкірі виступали сироти в кондиціонованому приміщенні. Та незмінно доводилося знову виходити на паркувальний майданчик, де від асфальту підіймався жар, і запихатися до маленького тісного «сівіка», якщо пощастить; а якщо Лен того дня надумав поводитися по-мудацькому, їй доводилося чекати автобуса.　

Тепер вона піднялася вгору сходами з пакетами, наповненими чипсами «Дорітос», шинкою і великими коробками пластівців, які відхопила зі знижкою, і відчинила вхідні двері. Краще було, коли з нею приходила Геллі, але сьогодні та була не в гуморі, утомлена й примхлива, вона відповідала Алекс односкладовими словами, її думки були деінде.　

У якомусь кращому місці. Геллі знала краще життя, ніж решта. Мала справжніх батьків. Навчалася в справжніх школах. Жила в справжньому будинку із заднім подвір’ям і басейном. Геллі була тут на канікулах. Сіла не на той потяг, поїздка вийшла жахливою, і тепер вона намагалася витиснути з неї якомога більше.　

Проте Алекс розуміла, що одного дня вона прокинеться, а Геллі зникне. З неї годі. У найвеликодушніші дні Стерн бажала їй цього. Утім неприємно було думати, що Геллі, можливо, вважає себе занадто хорошою для брудного бальсового життя, яке Алекс вдалося склеїти докупи. Прихисток, їжа, травичка, друзі, котрі не завжди здавалися друзями. Це було найкраще, на що вона була здатна, однак для Геллі це було не так.　

Алекс штовхнула стегном двері й увійшла до квартири, де різко смерділо планом, а повітря було густим від диму. Звук телевізора був приголомшливий, безжальне гупання «Гейло», Лейн, Полюбе　й Кем кричали одне на одного на канапі, пітбуль Полюбе, Локі, спав у нього в ногах. На столі лежав відкритий пакунок «Читос» поряд зі скляним синім бульбулятором, порожнім пакетиком і Леновим вейпом. Геллі згорнулася калачиком у великому круглому кріслі, зі склеєною скотчем докупи подушкою, вона була вбрана в довгу футболку й білизну, наче не завдавала собі клопоту одягатися й просто викотилася з ліжка. Вона мовчки тупилася в телевізор і навіть не глипнула на Алекс, коли та почала розбирати їжу в крихітній кухоньці.　

Вона саме витягала банку рагу, коли побачила біля ковзних скляних дверей, що вели на балкон, закривавлену купку хутра. Банка вислизнула з руки й розбилася на друзки на лінолеумі.　

— Якого хріна з тобою не так?! — озвався Лен, перекрикуючи шум гри.　

Цього не могло бути. їй ввижалося. Вона щось не так зрозуміла.　

Алекс знала, що слід вийти в коридор і перевірити клітку, але не могла змусити ноги поворухнутися. Побіля її ступні лежав шматок скла, на капцях — бризки томатного соусу. Вона вислизнула з них, позамітала скло й змусила себе ступити крок, потім ще один, відчуваючи ногами колючий килим. Коли вона оминала їх, жодна голова не повернулася до неї, і в дівчини з’явилося моторошне відчуття, наче вона взагалі не заходила до квартири.　

У коридорі було тихо. Вони ніколи не розвішували картин чи фотографій, тільки постер «Ґрін дей», який повісили після того, як хтось на якійсь вечірці пробив кулаком гіпсокартон.　

Спальня мала звичний вигляд. Потерта стара тумба під телевізор, яку вона засипала книжками в паперових обкладинках, здебільшого науковою фантастикою і фентезі. Енн Мак-Кеффрі, Гайнлайн, Азімов. Футон на підлозі, на ньому зіжмакане синьо- червоне покривало. Іноді вона лежала в ліжку з Леном, іноді всі втрьох, іноді лише вона й Геллі. Це був найкращий час. А біля підвіконня Беббітова клітка. Вона була порожня. Дверцята відчинені.　

Алекс піднялася, притискаючись до стіни спиною. Здавалося, наче вона тріснула посередині. Вони з Геллі взяли висловухого кролика з притулку для тварин біля супермаркету «Ральфз». Збрехали в заяві про те, де живуть, скільки грошей заробляють, про геть усе. Адже, коли Алекс тримала те м’яке біле тільце в руках, їй понад усе хотілося мати його. Коли вони принесли кролика додому, Лен лише завів очі під лоба й мовив:　

— Я не хочу це нюхати. Не хочу жити в лайні.　

Тоді Алекс кортіло сказати, що в неї для нього погані новини, але вона так раділа, що в Лена не сталося жодного істеричного нападу, що вони з Геллі просто кинулися далі коридором і зачинили двері. Цілий день дівчата гралися з кроликом. Робив він небагато, та біля нього вона почувалася якось особливо, відчуваючи, як його сердечко вповільнюється в неї в руках, і знаючи, що це живе створіння довіряє їй; від цього ціле життя здавалося кращим.　

Вони стали називати його кролик Беббіт, адже ще не придумали імені, але прізвисько так і причепилося.　

— Ця штука схожа на собачу їжу, — розреготався якось Полюбе.　

— Найдешевший спосіб зробити свою сучку щасливою, — відповів Лен. Коли хтось говорив про кролика Беббіта чи сюсюскався з ним, хлопець дратувався. — Краще це, ніж зробити одній із них пузо.　

«Собачу їжу».　

Алекс пішла назад коридором. Нічого не змінилося. Ніхто не поворухнувся. Вона перетворилася на примару. Купка хутра й крові нерухомо лежала на килимі. Тепер, коли вона змусила себе подивитися, уважно подивитися, помилки бути не могло. Маленьке мертве тільце. На морді Локі була кров.　

— Що сталося? — запитала Алекс.　

Схоже, її ніхто не почув.　

— Геллі?　

Геллі повільно повернула голову, наче довелося докласти неабияких зусиль. Здвигнула золотистими плечима. Вона завжди　була схожою на поцілований сонцем шматочок якогось скарбу, чогось дорогоцінного.　

Навіть зараз, хай млява, з мертвими очима та безбарвним голосом, вона відповіла:　

— Ми хотіли подивитися, чи вони з Локі гратимуться.　

Алекс уклякла біля маленького тільця. Груди були розірвані, а всередині майже нічого не залишилося. Там, де хутро не склеїлося від крові, воно досі було м’яким. Алекс любила гладити кроликові вушка великим пальцем. Зараз хутро на них злиплося, виднілися схожі на струни хрящі. Єдине вціліле рожеве око витріщалося в порожнечу.　

— Тільки не починай гівнитися, — кинув Лен. — Це була випадковість.　

Полюбе мав винуватий вигляд і сказав:　

— Ми не думали, що Локі так збудиться.　

— Він пес, — відповіла Алекс. — Якого хріна він, по-вашому, мав робити?　

— Він нічого не міг із собою вдіяти.　

— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю, що не міг.　

Локі вона не звинувачувала.　

Алекс зібрала залишки кролика Беббіта й вишла до кухні. Витерла свої капці й позамітала соус та скло в куток.　

— Ой, припини, — сказав Лен. — Кролики, по суті, шкідники. Ти плачеш через пацюка.　

Та Алекс не плакала. Поки що ні. Не хотіла плакати тут. Вона без дозволу взяла зі стійки Ленові ключі. Розрахуватися за це ще встигне пізніше.　

Алекс запхала те, що залишилося від кроликового тільця, у пакет із замком і пішла до «сівіка». Сподівалася, що Геллі піде за нею. Сподівалася, спускаючись сходами, перетинаючи латку сухого газону, хідник, вулицю. Вона довго сиділа на водійському місці, досі сподіваючись.　

А потім зрештою повернула ключ і поїхала. Провулком, повз «Галерею» і Кастл-парк із бейсбольними кабінками, нагору пагорбом. Саме так вони його завжди називали — «пагорб».

Алекс не знала, як називається гірський хребет, який вона перетинала, знала лише, що це висока стіна між долиною Сан- Фернандо й західною частиною міста. Можна було зупинитися на Малголленд і подивитися на захід — на блаженство океану, музеї, маєтки. Або на схід — на долину й втішальний приз затягнутих смогом днів та дешевих кондомініумів. Каліфорнійська мрія для людей, котрі не могли собі дозволити життя в Беверлі-Гіллз, Бель-Ейр чи Малібу.　

Вона з’їхала біля Скірболлу^[83] й рушила звивистою дорогою вгору, до гребеня Малголленд-драйв. Сама достеменно не знала, куди прямує. Просто хотіла піднятися якомога вище.　

Розплакалася Алекс, лише коли зупинилася на великому паркувальному майданчику біля церкви, з якого відкривався краєвид на туманну улоговину міста; вона тримала в руках маленьке, загорнуте в пластик тільце, а голосних ридань не чув ніхто, крім дубів та вічнозелених чагарників. Вона не збиралася ховати кролика Беббіта тут. Боялася, що якийсь койот викопає його й наостанок щепогризе. Потрібно було знайти якесь гарне, чисте місце, де їй не заважатиме жодна історія.　

Стерн не могла описати словами свої відчуття. Знала лише, що не слід було приносити кролика Беббіта додому. Коли Геллі показала на нього в клітці, не слід було брати його, не варто було притискати маленьке тільце до серця. Він мав належати якійсь дитині з Енсіно, котра дала б йому справжнє ім’я, понесла б до школи на день розповідей, котра захищала б його. Алекс крала гроші у власної матері. Брехала, зраджувала й порушувала чимало законів. Але знала, що принесений додому кролик Беббіт був її найгіршим і найегоїстичнішим учинком. З нею на нього не чекало нічого хорошого.　

Вона дивилася, як сіло сонце й долиною розсипалися вогні.　

— Ти можеш поїхати куди завгодно, — сказала Алекс нічному повітрю.　

Але не поїхала. Вона ніколи не їхала.　

Дівчина витерла очі, перейшла дорогу й поховала кролика Беббіта на гарненькому мальовничому подвір’ї побіля брами, що належала якійсь приватній школі. Витрусила його з мішка, аби тільце могло розкластися й стати їжею для коренів міртових живоплотів.　

Алекс подумала про те, щоб лягти посеред Малголленд, просто на білу розмітку, яка розсікала дорогу, наче хребет. Подумала про те, як якась мати їхатиме додому з дітлахами на задньому сидінні, про те, що вона побачить у світлі фар за мить до удару. Виявила, що злітає в повітря, перелітає хідник і порожню сітку паркувального майданчика, де досі стоїть із відчиненими дверцятами «сівік» на холостому ходу. Вона попливла над чапаралем^[84], білою сальвією і древніми дубами, над вбудованими в гору спорудами, які безстрашно височать на стояках, над їхніми басейнами, які сяють у сутінках, а потім злетіла вище, аж доки вогні не зробилися меншими, наче садок яскравих квітів, охайно висаджених на клумбах.　

Як довго вона залишалася там, неприв’язана й вільна від відчуттів? Якоїсь миті сонце почало сходити, затьмаривши зорі хвилею рожевого світла. Але місто внизу було не тим, яке Алекс знала й розуміла. Вона відчувала аромати осіннього листя й дощу, мінеральні нотки вологого бетону. Бачила широко розчахнутий парк, доріжки, що перетиналися, формуючи зірки, три церкви зі шпилями, схожими на громовідводи в пошуках бурі. Трава була зеленою, небо — сірим і м’яким від хмарок; червоне й жовте листя шелестіло на гіллі.　

Серед дерев гуляв вітерець, несучи із собою запах яблук і свіжого хліба, всього доброго, що лише можна забажати. Усі поверхні, усе каміння немов сяяли м’яким світлом.　

Вона побачила постаті, що наближалися з усіх кутків парку… ні, скверу. Алекс знала це місце. Невже знову щось снилося чи вона прокинулася? Вона знала цих людей, знайшла їхні імена у своїй пам’яті. Доус, Тернер, Дарлінґтон. Тріпп не впорався. Це була її вина. Це Алекс теж пам’ятала.　

Коли вони наблизилися, Алекс побачила, що в одязі пілігримів щось змінилося. Доус досі була вбрана в мантію вченого, але тепер та мерехтіла золотом, мов очі лорі. У Тернерову рясу з пір’я було вплетене мідне дубове листя. Білі лати принца пасували Дарлінґтонові більше, ніж Тріппові, але тепер він був убраний у рогатий шолом. А що ж Алекс? Вона витягнула руки. Сталеві наручні були прикрашені зміями.　

Вона знала, куди їм слід іти. Повернутися до саду. Повернутися до бібліотеки.　

Вони повільно проклали собі шлях вулицею, яка мала б бути Ельм-стріт, повз Коледжі Гоппера та Берклі. Лиховісного відчуття більше не було, ніщо не нагадувало про Єль, позбавлений краси. Натомість здавалося, наче університет зобразив якийсь посередній художник — він став сценкою зі снігової кулі, утіленням мрій про коледж. Стерн бачила, як люди їдять, базікають і сміються в бурштиновому світлі за товстими шибками закладів харчування. Знала: якщо вирішить увійти, її там радо привітають.　

Бібліотека більше не була схожа на бібліотеку, чи собор, чи фруктовий сад. Вона здіймалася мерехтливими срібними шпилями — якийсь неймовірний замок, зведений із повітря та світла. Дівчина ззирнулася з Дарлінґгоном. Це були обіцяні їм місця. Університет умиротворення та наповненості. Магія казок, яка потребувала лише забажати чогось, а не крові чи жертвоприношень. «Жіночий стіл» блищав яскраво, мов дзеркало, і Алекс побачила в ньому Мерсі, яка походжала туди- сюди.　

— Ми… ми в раю? — прошепотіла Доус.　

Тернер похитав головою.　

— Про такий рай мені нічого не відомо.　

— Не забувайте, — попередив Дарлінґтон. — Демони живляться не лише болем і стражданнями, але й радістю.　

Двері до палацу відчинилися, і з’явилося якесь створіння. Воно було чи не два з половиною метри заввишки й мало голову білого кролика, але людське тіло. Між вухами червоним сяяла вогняна　корона. Створіння було так само голим, як Дарлінґтон у золотавому колі, але символи на його тілі світилися жовтогарячим, як вуглини під гілками в багатті.　

— Ансельм, — сказала Алекс.　

Кролик розреготався.　

— Називай мене моїм справжнім іменем, Колесоходко.　

— Мудак? — ризикнула дівчина.　

Створіння почало мінитися й знову стало Ансельмом — у людській подобі та одязі. Цього разу не в костюмі, а в зручному варіанті для вихідних: джинси, кашеміровий светр, дорогий годинник на зап’ястку — уособлення заможності без жодних зусиль. Дарлінґтон без «Чорного В’яза». Дарлінґтон без душі.　

— Мені сподобалося дивитися, як Дарлінґтон убив тебе.　

Ансельм вишкірився.　

— То було смертне тіло. Слабке й непостійне. Мене неможливо вбити, бо я не живу. Але житиму.　

Алекс побачила в його руках повідець, і коли він смикнув, до нього рачки підповзло три створіння. їхні бліді тіла були виснажені, саме калатання кісток, які ледве трималися купи на сухожиллях. Алекс не могла зрозуміти, чи люди це, аж раптом огидні деталі стали на свої місця: один старий з обвислою шкірою й коротко підстриженим сивим волоссям; один юний і тендітний, кучеряве волосся де-не-де росло латками, у кощавих рисах ще можна було побачити примару колишньої краси; і одна жінка зі зморщеними грудьми, заїдами на губах і вологим сплутаним жовтявим волоссям.　

Кармайкл, Блейк і Геллі. На шиї в кожного було золоте ярмо, таке саме, як колись на Дарлінґтонові, і всіх їх утримував золотий ланцюг у руках Ансельма.　

Якими невинними вони здавалися, якими наляканими, та вони однаково залишалися демонами.　

— Такі жалюгідні гончаки, — сказав Ансельм. — Вони помиратимуть від голоду, аж доки не нажеруться стражданнями мертвих. Або прослизнуть крізь портал, щоб знову переслідувати вас. Потім наїдяться від пуза й поживляться ще й вашими друзями-приятелями. Просто тобі демонічна мрія. Земля обітована. Я залюбки зробив би їм такий подарунок. — Він замовк та всміхнувся з таким ніжним і блаженним виразом обличчя, як в Ісуса на вітальній листівці. — Це якщо ви не заплатите пекельну ціну. Це місце легітимно заявило свої права на душу Деніела Арлінґтона. Він один із нас і мусить вічно служити тут.　

— На те моя воля, — озвався Дарлінґтон.　

— Ти, трясця, хоч би поторгувався, — втрутився Тернер.　

— Тут нема про що торгуватися, — заперечила Доус. — Він сюди не належить.　

Ансельм похнюпив голову на знак згоди.　

— Це правда. Від нього аж тхне доброчесністю, чого не скажеш про вас усіх.　

— Можеш не ходити околяса, — озвалась Алекс. — Усі вони знають, що ти маєш на увазі мене.　

Зуби в Ансельма були білі та рівні.　

— Ти чула їхні серця. Ти бачила їхніми очима. Усі вони пронизані почуттям провини та сорому, але не ти, Колесоходко. Ти шкодуєш лише про дівчину, котру не змогла врятувати, а не про вбитих тобою чоловіків. Твоє серце більше мучиться докорами сумління через мертвого кролика, ніж через усіх тих хлопців, яких ти перемолола.　

Так і було. Алекс знала це від самого початку. Саме це вона розповіла Мерсі напередодні.　

— Ні, — втрутилася Доус. Вона розрізала рукою повітря. — Відповідь на все це — «ні». Ти не отримаєш Алекс. І Дарлінґтона. Ніхто тут не залишиться.　

«Ніхто не вирветься». Алекс відчула, як стиснулося горло. Хоробра Доус, яка лише хотіла зберегти цілісність власної родини. І Стерн раділа, що була членом цієї родини. Хай навіть недовго.　

— Ти вже продемонструвала вдосталь хоробрості, — озвалася вона. — Та це не твій бій.　

— Тобі теж тут не місце. І байдуже, що каже цей… ця штука.　

— Ти надзвичайно переконана, вчена, — відповів Ансельм. — Та Рукавичку створили для того, щоб доставити її сюди, це був кривавий маяк, сигнальний вогонь.　

Алекс намагалася не видати обличчям жодних емоцій, проте глипнула на віддзеркалення Мерсі. Про що це торочить Ансельм? Якийсь новий трюк, щоб затримати їх, якась нова стратегія?　

— Ти боровся, щоб не пустити мене до пекла, — нагадала вона. — Нас усіх.　

Він зробив усе можливе, щоб запобігти відкриттю Рукавички та порятунку Дарлінґтона.　

— Я не розумів, що ти таке, Колесоходко. Ой, я розумів, у чому твоя привабливість. Цікава іграшка, набір дешевих трюків, безмежна здатність до болю. Але я не розумів істинної тебе. Не міг збагнути, як тобі вдалося вирватися від моїх вовків. Не розумів, аж поки ти не вмістила його душу у своє тіло.　

— Він бреше, — застерегла Доус.　

Тернер похитав головою. Він завжди помічав різницю, хай навіть у засвітах.　

— Не бреше.　

— Вам відомо, що ви не перші пілігрими, котрі пройшли цей шлях, — повів далі Ансельм.　

Саме тієї миті Алекс зрозуміла, чому Рукавичку й тих, хто наважилися пройти нею, стерли з усіх книжок, чому довелося пересвідчитися, що ніхто не знатиме про надзвичайний портал, вбудований до бібліотечних стін. Уперше, відколи повернувся Дарлінґтон, Алекс відчула, як усередину заповзає справжній страх.　

— Вони домовилися, чи не так? — поцікавилася вона.　

Ансельм підморгнув.　

— Єдине, що демони люблять більше за загадки, — це угоди.　

44

Ансельмові мазунчики занявчали, немов відчувши його задоволення. Штука з виснаженим Блейковим обличчям притиснулася головою до господаревої ноги.　

— Про що мова? — закортіло дізнатися Тернерові.　

Ансельм скуйовдив пальцями не-Блейкове волосся.　

— Студенти з Єлю створили Рукавичку й назвали свою подорож експедицією. Та експедиція — це просто синонім завоювання, тож, як і всі мандрівники, побачивши скарби, яких можна дістатися, вони не мали причин повертатися з порожніми руками.　

— Знову «Фауст», — зауважив Дарлінґтон.　

Ансельм гмикнув.　

— От тільки Фауст самотужки заплатив за свої гріхи. На відміну від ваших пілігримів. Вони вимагали грошей, популярності, хисту, впливовості. Для себе й своїх товариств. Проте оплату рахунків залишили комусь іншому.　

«Череп і кістки». «Книга та змія». «Сувій та ключ». Алекс подумала про всі гроші, що текли крізь їхні скарбниці. Подарунки університетові. Усе куплене коштом страждань майбутніх поколінь. І Лета це дозволила. Вони могли інвестувати в джерело, з якого взявся стіл, захований у підвалі Пібоді. Могли принаймні лобіювати закриття «Рукопису» після того, що сталося з Мерсі, чи переслідувати «Сувій та ключ» після того, що сталося з Тарою. Але не зробили цього. Занадто важливо було умиротворити випускників, зберегти життя магії — байдуже, хто саме на неї працюватиме.　

— О Господи, — озвалася Доус. — Саме тому вони стерли всі згадки про подорож. Аби приховати укладену угоду.　

— Рукавичка не була грою, — озвався Дарлінґтон. — Це був екперимент. Це була пропозиція.　

— Дуже смачна, — погодився Ансельм. — Вони вийшли з багатством і владою, древнім знанням та прихильною долею і залишили Рукавичку на місці, як маяк, позначений їхньою кров’ю.　

— Вежа, — прошепотіла Доус.　

— Маяк для кого? — похмуро поцікавився Тернер.　

— Для Колесоходів, — тихо відповів Дарлінґтон.　

— Я не розумів сповна, що ти таке, Ґелексі Стерн. Не розумів, доки ти не пройшла крізь захисне коло в «Чорному В’язі». Доки ти не вкрала те, що по праву належало тобі. Ми й гадки не мали, що чекати на когось на кшталт тебе доведеться так довго.　

Тепер Алекс засміялася, та цей звук був позбавлений радості.　

— Дейзі перейшла вам дорогу.　

Дейзі Вітлок була Колесоходкою і залишалася живою, удаючи із себе професорку Марґеріт Белбалм і поїдаючи душі дівчат. Найбільше вона полюбляла полювати на схожих на себе — Колесоходок, як вона сама, котрих нез’ясовно тягнуло до Нью- Гейвена. Тягнуло до Рукавички.　

— Те, що ви звели маяк, не зіграло жодної ролі, — сказала вона. — Адже щоразу, коли з’являлася Колесоходка, її зжирала Дейзі.　

— Але не тебе, Ґелексі Стерн. Ти вціліла й прийшла до нас, як і судилося від самого початку. Твоя присутність у пеклі утримує двері відчиненими, і ти залишишся тут. Ви завинили нам одного вбивцю. Пекельну ціну доведеться сплатити.　

— Ні, — заперечив Дарлінґтон, — цей строк відбувати мені.　

— Це мав бути Дарлінґтон, — погодився Тернер. — Я прийшов сюди не угоди з дияволом укладати, проте якщо Алекс залишиться, як він каже, двері до пекла будуть відчиненими. Це означає, що демони шастатимуть туди-сюди, живлячись живими замість мертвих. Ми не дозволимо цьому статися.　

Ансельм продовжував усміхатися.　

— Залишайся, — звернувся він до Алекс. — Залишайся, і твій демон-консорт повернеться до смертного світу незаплямованим. Залишайся, і твої друзі будуть вільні. Твою матір захищатимуть пекельні армії власною персоною. — Він обернувся до решти. — Розумієте, що я можу зробити? Що означає демонова послуга? Усе, чого забажаєте, може бути вашим. Повернеться втрачене.　

Алекс проковтнула хвилю нудоти, коли картинка перед очима змінилася. Вона сиділа на чолі стола на вечері, сяйво свічок вихоплювало з темряви страви, тихо грала віолончель на тлі приглушених бесід. Чоловік на протилежному боці стола підійняв келих. Його очі сяяли.　

— За професора!　

Алекс знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, що там сидить Дарлінґтон.　

— За нову посаду! — сказала жінка праворуч від неї, і всі засміялися.　

Алекс. Тепер старша, можливо, розумніша. Вона всміхалася.　

Пем повернулася й побачила своє обличчя в дзеркалі. Вона була собою і не собою, упевненою і розслабленою, розпущене руде волосся хвилями стікало спиною. Тепер усе було просто. Вставати вранці, приймати душ, обирати одяг, вирішувати, за які спостереження братися. Вона граційно ступала світом. Сама готувала страви для гостей. Публікувалася. Могла викладати. Кожен день буде схожим на цей — низка виконаних завдань замість нескінченної петлі нерішучості. Варіанти нещадно відсікалися, залишаючи один, очевидний шлях, яким вона піде. Памела відпила зі свого келиха. «Усе добре».　

***　

— Ти гарно впорався, — мовив Ісав.　

Тернер обійняв брата.　

— Ми гарно впоралися. А зробимо ще більше.　

Вони стояли в парку Джоселін-сквер, розглядаючи радісний натовп, який галасував, вітаючи їх, робочі місця, які він створив у цьому місті, можливості для інакшого майбутнього.　

Він здійняв руку над головою, гупаючи в повітрі кулаком. Його мати плакала від радості. Батько був живий і стояв біля неї. Він був серед свого народу. Він більше не був наглядачем. Він був героєм, королем, грьобаним сенатором. Йому дозволено любити　їх й отримувати любов навзаєм. Дружина стояла ліворуч, сяючи усмішкою. Вона зустрілася з ним поглядом, і цим усе було сказано. Краще за будь-кого дружина знала, як важко він працював, чим пожертвував, щоб досягнути цієї миті.　

Таємниць більше не було, жодних чудовиськ, окрім тих, з якими доводилося обідати в штаті Колумбія. Він трохи відпочине. Вони поїдуть до Маямі або влаштують собі подорож на Карибські острови. Він відшкодує кожну мить, коли його не було поруч або коли його відволікало переслідування мети.　

— Ми це зробили, — прошепотіла дружина Тернерові на вухо. Він притиснув її до себе. «Усе добре».　

***

Дарлінґтон сидів у своєму кабінеті в «Чорному В’язі» й дивився на пишно вкриті квітами моріжки й охайно підстрижений лабіринт із живоплоту. Як завжди, у будинку було повно людей: друзів, котрі навідалися на гостину, науковців, котрі приїжджали, щоб попрацювати в його багатій бібліотеці чи дати семінар. Він чув, як у залах лунає сміх, а на кухні хтось жваво бесідує.　

Він знав усе, що хотів знати. Достатньо було торкнутися рукою книжки, щоб дізнатися про її зміст. Він міг узяти чайне горнятко й дізнатися історію будь-кого, хто колись торкався його. Відвідував мандрівників і містиків на їхніх смертних ложах, тримав їх за руку, позбавляв болю. Бачив масштаби їхніх життів, усотував їхні знання за допомогою доторку. Йому відкрилися всі таємниці цього світу та наступного. Не тому, що він здійснив якийсь ритуал, і навіть не завдяки ретельному вивченню прихованого, а тому, що магія була в нього в крові. Він майже втратив надію й відмовився від дитячих бажань. Але вона завжди була там, таємна сила, котра просто чекала нагоди, щоб прокинутися. Він побачив Алекс у садку — пташка із чорними крильцями, ніч збиралася навколо неї, наче шовковий саван, розшитий зірками. Його королева-чудовисько. Його лагідна правителька. І те, ким вона стала нині, йому теж було відомо.　

Дарлінґтон повернувся до своїх записів.　

«Усе добре».　

***

Алекс стояла перед щойно пофарбованим бунгало — білий саман, обрамлений синім. На ґанку висіли китайські дзвіночки. У садку, де буяли лаванда й шавлія, влаштував прийом кам’яний Будда. Її мати сьорбала чай на шезлонгу, засипаному різнокольоровими подушками. То був її дім — справжній дім, а не самотня квартира з балконом, що виходив на стіну іншої самотньої квартири. Міра підвелася, потягнулася й пішла всередину, залишивши двері відчиненими.　

Алекс попливла назирці.　

Будинок був охайний і затишний; на камінній полиці купчилися кристали. Мати помила горнятко в мийці. Хтось постукав. На порозі стояла білявка зі скрученим килимком для йоги на плечі.　

Вона здавалася знайомою, та Алекс не знала достеменно звідки.　

— Готова? — запитала жінка.　

— Саме закінчую, — відповіла Міра.　

Вони її не бачили.　

— Ти не проти, якщо моя донька до нас приєднається? Вона приїхала додому на канікули.　

Геллі стояла позаду жінки на порозі. Але не та Геллі, з якою Алекс була знайома. Ця мала хоробрий, страшенно впевнений вигляд, її руки були гнучкі й м’язисті, а світле волосся — зібране в охайний хвостик.　

— Тут так мило, — всміхнулася вона.　

Алекс дивилася, як Геллі зі своєю матір’ю ледаче сидять у вітальні, чекаючи, коли Міра перевдягнеться й візьме свій килимок.　

— Це її донька, — пояснила мати Геллі, показуючи на фотографію, яку розглядала дівчина.　

Світлина Алекс у джинсовій курточці — вона обіперлася на їхню стару «королу» й ледве всміхалася.　

— Гарненька, — сказала Геллі.　

— Вона була не надто щасливою дівчинкою. Відійшла кілька років тому. їй було всього сімнадцять. Передозування наркотиками.　

«Відійшла».　

Перед фотографією був запалений фіміам, і лежала біла пір’їна, вмочена в чорне. У рамці за світлиною Алекс було ще одне фото. Юнак із кучерявим чорним волоссям, що спадало на засмагле обличчя. Він стояв на пляжі, обіймаючи дошку для серфінгу, що височіла поруч. На шиї в нього була підвіска, та яка саме — Алекс не могла роздивитися.　

— Це так сумно, — відповіла Геллі. Вона посунула колоду карт, що лежала на кавовому столику. — Ох, а Міра ворожить на картах таро?　

Вона схопила верхню карту з колоди й підняла її вгору. Колесо.　

Алекс уперше відчула, як щось, окрім любові та жалю, наповнило її від погляду на Геллі, на ідеальну Геллі з очима кольору океану.　

— Тобі не слід було дозволяти їм убивати кролика Беббіта, — сказала вона. — Я не дала б йому померти.　

Стерн дивилася, як колесо розкрутилось, охоплене синім полум’ям, що проковтнуло спершу карту, потім руку Геллі, потім Геллі, її матір, кімнату, будинок. Синє полум’я проковтнуло цілий світ. «Усе добре».　

Вона стояла на сходах Стерлінга, оточена вогнем, а інші дивилися на неї з жалем в очах. Алекс витерла сльози, шлунок скрутило від сорому. Вона не мучилася через власну смерть, відчувала лише полегшення, побачивши витертий начисто світ. Знала, що мати оплакувала її, однак на живу доньку вона витратила б значно більше сліз.　

А Геллі? Ну, це було найгірше. Якби Алекс не гуляла того дня з Леном набережною Веніс-біч, можливо, дівчина ніколи не пішла б з ними додому. Можливо, не залишилася б там так надовго. Вона повернулася б із пекла до світу софтбольних матчів, університетських конспектів і йоги суботніми ранками. Вона не померла б.　

— Я спрощу тобі завдання, — лагідно озвався Ансельм. — Посядь своє місце тут, Ґелексі Стерн. Життя в розкоші й затишку, навіть забажати не буде чого, а всі спогади про шкоду, якої ти завдала світові, зітруться. Усі здобудуть бажане. Усе буде добре.　

Як це буде — стати привидом?　

Дарлінґтон схопив її за руку.　

— Це не насправді. Лише черговий вид тортур, життя із чимось несправжнім.　

Він не помилявся. Вона знала, що Ленове кохання не було справжнім. Знала, що материн захист не був справжнім. Такі думки гризуть тебе щодня. Живеш на натягнутій линві, чекаючи, коли вона зникне. Таке життя — власний різновид пекла.　

— Я однаково можу все спростити, — не здавався Ансельм. — Залишайся або твоя чарівна подружка помре.　

У мерехтінні фонтана, який мав би бути «Жіночим столом», Алекс помітила якийсь рух.　

Вона впізнала чоловіка, який ішов до Мерсі подвір’ям.　

Ітан Харель.　

Наче звіддалік вона почула, як він запитує:　

— Де та сучка? Гадаєте, це смішно?　

Він знайшов її.　

— Він завдасть їй болю, — попередив Ансельм. — Тобі це відомо. Але ти можеш це зупинити. Хіба ж тобі не хочеться її врятувати? А може, вона стане наступною дівчиною, яку ти підведеш? Чергове втрачене життя через те, що тобі так кортить уціліти?　

Чергова Геллі. Черговий Тріпп.　

Алекс ззирнулася з Доус і попросила:　

— Знайди спосіб зачинити двері за мною. Я знаю, що ти зможеш.　

Тернер ступив крок і завмер перед нею.　

— Я не можу дозволити тобі так учинити. Я не випущу хвилю демонів, які живитимуться нашими нещастями. Я радше вб’ю тебе, ніж дозволю приректи наш світ заради однієї-єдиної дівчини.　

— Заспокойся, священнику, — розреготався Ансельм. — Колесоходка під моїм захистом. Ти тут не маєш влади.　

Дарлінґтон схопив Алекс за руку.　

— Це був твій план? Здатися? Ти не маєш собою жертвувати, Стерн.　

Алекс мало не всміхнулася.　

— Не певна, що це правда.　

Її життя ґрунтувалося на брехні й украдених шансах, на низці хитрощів, вивертів і спритності рук. Вона вже володіла мовою демонів. Розмовляла нею ціле своє життя. Невеличка магія. Камені для биття.　

— Вийди вперед і прийми заслужену кару, — наказав Ансельм.　

Він підняв угору ярмо. Воно було не таке, яке змушений був носити Дарлінґтон, викладене гранатами й чорним оніксом. Чарівне, та значення його було очевидним.　

— Алекс, — промовив хлопець, — я не дозволю тобі зробити це.　

Вона дозволила вогню охопити своє тіло, і Дарлінґтон відсмикнув руку, на голові знову з’явилися роги.　

— Не тобі це вирішувати.　

— Мені подобається наша гра, — втішився Ансельм. — А на нас іще стільки чекає.　

Проте Алекс слухала його одним вухом. Вона дивилася на віддзеркалення у фонтані. Біля Ітана стояв Цві. Він забрав у Мерсі соляний меч. Ітан тримав у руках зброю.　

А Мерсі у своїх — пляшку. Дурман. Вона кинула її в Ітана.　

Пляшка з олією розбилася об нього, і, перш ніж чоловік устиг оговтатися, Мерсі штовхнула його до фонтана.　

Алекс вихопила ярмо з Ансельмових рук і стрибнула до води, зануривши обидві руки під поверхню.　

Почула довкола себе крики. Ансельм кинувся на неї і більше не мав людської подоби. Вона не знала, який він насправді — козел із гострими рогами, червоноокий кролик, павук із волохатими ногами. Усі страхіття одночасно. Та Доус, Дарлінґтон і Тернер вишикувалися навколо нього.　

— Захистіть її! — крикнув Тернер. — Ніхто не прорветься!　

Його вкрита пір’ям мантія скидалася не стільки на костюм, скільки на справжні, широко розкинуті крила. Доус здійняла руки, і на її вбранні вченого з’явилися слова — символи, письмена, тисяча мов, можливо, усі знані будь-коли мови. Роги Дарлінґтона засвітилися золотом, і він витягнув меч. Вони розіграли для Ансельма свою невеличку п’єсу, а тепер були готові до захисту.　

Алекс привабила Ітана, розповівши йому, буцімто збирається працювати на Лінуса Райтера, знає його секрети й розповість їх усі в обмін на вампірів захист. Вона змусила Тернера зателефонувати йому та з усією авторитетністю місцевого відділку поліції розпитати Ітана про зв’язки з нею, аби стало зрозуміло, що вона заговорила, перетворилася на тягар. Дівчина знала, що Ітан зробить наступний крок, аби власноруч із нею розібратися. Зрештою, він точно знав, як її знайти. Вона збагнула це, коли він виріс перед нею під стінами кав’ярні «Синій штат». Пересвідчилася, що телефон увімкнено, і залишила його на подвір’ї з Мерсі, щоб Ітан зміг знайти її сьогодні вночі. Тепер вона відчувала, як його душа бореться з нею, слизька, вересклива, налякана вперше за довгий час, як вона намагається залишитися в смертному світі. Дівчина подумала про кролика Беббіта, чиє серце гупало в її долонях.　

Вона смикнула його дух до себе, як робила це із Сірими, як зробила це з Дарлінґтоновою душею, аби віднести його додому. Ітан боровся, та Алекс міцно тримала. Його дух залетів до неї всередину. Стерн побачила місто з хмарочосами й випалене сонцем каміння, відчула в роті гіркий смак кави, почула гуркіт шосе 405 у долині.　

Вона виплюнула його.　

— Хотів убивцю? — запитала Алекс, коли Ітан з’явився; він був захеканий, одяг — ущент мокрий, а тіло — охоплене її синім полум’ям. — Ось він.　

— Не тобі вирішувати, хто притримуватиме двері пекла, — вищирився Ансельм. — Ти не можеш.　

— Я Колесоходка, — нагадала Алекс. — Ти й гадки не маєш, що я можу.　

— Що це таке? — забелькотів Ітан.　

Чай у нього на шиї розсипався на попіл.　

Стерн змахнула золотим ярмом у нього над головою і побачила, як замкнулися прикрашені коштовними каменями застібки. Змарнілі демони, яких тримав на повідці Ансельм, заверещали й заскавчали.　

— Єретичка! — засичав Ансельм. — Шльондра!　

Тепер Алекс засміялася.　

— У черзі в «Рейт-ейд» мене, бувало, називали гіршими словами.　

Ансельм занадто довго мав справу з витонченими, незграбними єльськими хлопчиками. Він не знав, як упізнати когось, схожого на нього самого.　

— Уперед! — крикнула Алекс, не виймаючи рук із води.　

Вони одне за одним стрибнули до фонтана й пройшли крізь неї до світу смертних — Доус, Тернер і Дарлінґтон наостанок. Вона була Колесоходкою, таємним ходом. Дівчина відчула їх усіх, яскравих, нажаханих, розлючених, живих. Доус нагадувала прохолодні темні коридори бібліотеки; Тернер був різким і мерехтливим, як вогні нічного міста; Дарлінґтон переможно переливався з передзвоном, з яким сталь б’ється об сталь.　

— Що це?! — закричав Ітан. — Ти намагаєшся загравати з…　

— Тепер ти отримаєш свою кару, — відповіла Алекс. — Потрібно заплатити пекельну ціну.　

Дівчина стрибнула у воду. Та Ансельм схопив її за руку.　

— Тобі судилося жити в пеклі, Ґелексі Стерн. Тобі судилося стати моєю.　

Він укусив її за зап’ястя, і Алекс закричала від пронизливого болю.　

Її тіло зайнялося синім вогнем, який перекинувся на Ансельма. Але він не горів.　

«Тобі судилося жити в пеклі».　

Він напувався з неї великими ковтками, його щоки западали, всмоктуючи її. Алекс відчувала, як із неї викачують кров, як закінчується сила.　

«Тобі судилося стати моєю».　

— Гаразд, — задихнулася вона. — Тоді ходімо зі мною. — Вона міцніше стиснула власну долоню на його руці. — Подивімося, як ти впораєшся з нами в смертному світі.　

Дівчина потягнулася до нього своєю силою, затягуючи його дух усередину. Здалося, наче в неї потекла багнюка, ріка скорботи, то була цілковита агонія вкупі з непристойним задоволенням, та Стерн не зупинялася.　

Вона побачила страх в Ансельмових очах, і це було ніби наркотик.　

«Усе добре».　

Ансельм із розгніваним ревом випустив її зап’ястя. Алекс бачила власну кров у нього на підборідді. Вона вижбурила із себе багно його духу й шубовснула у воду, страхаючись того, що всякої миті відчує його лещата на щиколотці й він смикне її назад.　

Легені боліли, благаючи повітря, та вона далі борсалася, далі пливла, розпачливо мріючи побачити світло над головою. Ось іскорка, потім іще одна. Алекс помчала вгору крізь море зірок. Вирвалася на поверхню й вдихнула холодне повітря зимової ночі.　

Вона намагалася опанувати себе. Вони були на подвір’ї Стерлінга. Цві зник (напевно, злякався Дарлінґтона в славній подобі демона з рогами напоготові), Ітанове тіло долілиць лежало в багнюці. Алекс почула, як рвучко змовкло цокання метронома.　

Щось затуманювало її погляд, якісь білі мухи. Падав сніг. Вона перелічила друзів: Мерсі, Тернер, Доус і Дарлінґтон, її демон- джентльмен. їхня подерта армія, усі мокрі як хлющ, тремтіли, усі були цілі й неушкоджені. Над ними досі мерехтіло Ткачеве павутиння — тендітна конструкція, прикрашена інеєм і жалем.　

Учора ввечері Данбер притягнув із вокзалу волоцюгу, закопченого, як бляшанка від вугілля, і вбраного в такий брудний одяг, що той аж стояв. Він присягався, буцімто мав видіння. Руді сказав, що ми марнуємо час, і я був схильний погодитись. Від чолов’яги смерділо дешевим джином, і він був викапаний шарлатан. Базікав щось про довгі подорожі й захмарні статки — звичні прийоми провидців. Мова в нього була така невиразна, що мені ледве вдавалося розбирати слова, аж доки Данберові це все не набридло й він не позбавив нас цих мук.　

Я не згадував би про всю цю жалюгідну справу, от тільки — і я записую це, щоб пізніше мати змогу посміятися з власного малодушного заламування рук, — коли Данбер сказав, що час іти, і запхав до кишені п’ятірку, волоцюга заприсягся, нібито ще не сказав те, що мав сказати. Його очі трохи закотилися — театральне мистецтво для початківців, — а тоді він промовив:　

— Бережіться.　

Руді розреготався й досить природно поцікавився:　

— Чого стерегтися, старий шахраю?　

— Тих, що ходять поміж нас. Ночепивців, заклинателів місяця, усіх, хто напувається порожнім та мертвим. Найкраще буде пантрувати їх, хлопці. Найкраще буде забити двері, коли вони прийдуть.　

Тут він уже не белькотів. Голос був чистий, як дзвін, і лунко розкочувався залою. Кажу вам, у мене аж волосся на руках дибки стало.　

Ну, з Руді та Данбера було досить. Вони виволокли його на вулицю й послали під три чорти, а Руді про всяк випадок ще й копняка дав. Мені було прикро, і подумалося, що слід було дати йому ще п’ятірку. Жодних сумнівів: завтра ми посміємося із цього.　

Лайонель Райтер, щоденник «Черепа і кісток», 1933

45

Дарлінґтонові не вдавалося як слід скласти докупи миті після падіння. Пам’ятав снігопад, безрадісну вагу мокрого одягу на тілі. Усі були втомлені й приголомшені та просто не могли дотягнутися додому. До того ж залишилося забагато речових доказів. Увійшовши до рота пекельної потвори, він був людиною, яка дотримувалася правил, яка вірила, що розуміє цей світ і те, як його влаштовано. Та він більше не був просто людиною, тож підозрював, що це зробило його підхід до моралі гнучкішим.　

У читальному залі «Лінонїї та братів» повсюди були розкидані книжки. Один зі столів перевернувся. Демони увірвалися крізь східні вікна, зруйнувавши в процесі зображення святого Марка за роботою над Євангелієм, потім прорвалися простісінько крізь вікна, що вели на внутрішній двір. Усунути шкоду було неможливо. Вони могли б скористатися відновлювальною магією, але вона була дуже повільною і копіткою. Дарлінґтонові було боляче залишати Стерлінг у такому стані, та коли університет повідомить про вандалізм, Лета може запропонувати скористатися тиглем і будь-чим, що вдасться знайти в арсеналі. А наразі вони мусили лише прибрати всі сліди неприродного.　

Повернути павуків до веретена виявилося достатньо просто: Мерсі просто ще раз уколола собі палець, та над подвір’ям досі висіло важке від меланхолії павутиння. Вони витратили майже годину, щоб стягнути його мітлою, яку позичили з комірчини прибиральників, і перенести у води фонтана, де воно розтануло в усіх на очах. Коли вони нарешті позбулися тієї клятої штуки, усі вже неконтрольовано схлипували.　

Тіло вони залишили насамкінець. Ітан Харель лежав долілиць у багнюці й розталому снігу.　

Тернер підігнав «додж» і чекав на них біля входу з Йорк-стріт. Буря, заварена Доус, досі була доволі гарячою, щоб дати раду камерам, але в тому, щоб запхати труп до багажника, не було нічого магічного або чарівного. То був холодний учинок, огидне перетворення: тіло стало вантажем. Мерсі залишилася в

бібліотеці, стискаючи соляний меч, наче могла захистити їх від жахливої правди діяння.　

— Ви казали, що не прибиратимете наш безлад, — зауважила Алекс, коли з роботою було покінчено й вони заштовхалися в «додж», вологі та втомлені, дарма що до світанку ще залишалося кілька годин.　

Тернер лише здвигнув плечима й запустив двигун.　

— Це й мій безлад.

***

Двері до «Іль-Бастоне» розчахнулися, не встигли вони навіть дістатися до верхньої сходинки. Світло було ввімкнене, старі нагрівачі наганяли в усі кімнати тепло. На кухні Доус вишикувала термоси із залишками авголемоно, які вони випили жадібними ковтками. На них чекали тарілки із сендвічами з помідорами та приправлений бренді гарячий чай. Усі стояли за кухонною стійкою і мовчки їли, занадто стомлені й побиті для розмов. Дарлінґтон не міг відігнати думку про те, як зрідка користуються їдальнею «Іль-Бастоне», як мало обідів він розділив тут із Мішеллю Аламеддін чи деканом Сендоу, як мало розмовляв тут із детективом Авелем Тернером. Вони дозволили Леті атрофуватися, дозволили її секретності й ритуалам зробити людей чужими. А може, саме так Лета завжди планувала працювати: бути беззубою і безсилою, хизуватися повсюди почуттям власної важливості, залишаючись безхарактерним хробаком, доки товариства коїли все, що їм заманеться.　

Нарешті Мерсі відставила вбік горнятко й запитала:　

— Справу зроблено?　

Ця дівчинка була хороброю, але сьогоднішня ніч була занадто божевільною навіть для неї. Магія, заклинання, дивні об’єкти — усе це було такою собі грою. А тепер вона допомогла вбити людину, і цей тягар нести було нелегко, хай які пояснення мав їхній учинок. Дарлінґтон чудово це знав.　

Алекс попередила їх, що настане мить, коли їй знадобиться їхній захист, що вона попросить битися за неї без зайвих запитань. І вони це зробили, тому що були в розпачі й тому що попри всі шляхетні заперечення жоден із них не хотів страждати цілу вічність. Мерсі страшенно кортіло дотримуватися плану, вдягнути соляні лати, зустрітися з дуже схожим на людину чудовиськом. Можливо, тепер вона шкодувала про це.　

Але часу на делікатності не було.　

— Справу ще не зроблено, — озвався хлопець. — Залишилися інші демони, яких потрібно вбити.　

Можливо, так буде завжди.　

Алекс була слабкою від утрати крові, тож Доус змастила бальзамом залишену Ансельмом на зап’ястку рану, а тоді відвела дівчину нагору, щоб опустити її у ванну з козячого молока в тиглі. У них з’явилася звична рутина піклування, якої Дарлінґтон не міг сповна зрозуміти, і через це почувався дитиною, яку не прийняли до гри. Тож натомість він узявся за щось корисне.　

Він поїхав із Тернером до «Чорного В’яза».　

— Повірити не можу, що працюю шофером у демона, — пробурмотів Тернер, виїжджаючи з паркувального майданчика «Іль-Бастоне».　

— Почасти демона, — виправив його Дарлінґтон. Вони трохи проїхали мовчки, та нарешті він запитав: — До речі, як Алекс удалося втягнути вас у все це?　

— Учора ввечері вона прийшла до мене, — відповів Тернер. — Я не хотів цього робити. Вона попросила мене скористатися значком, щоб інсценувати вбивство. І тоді я подивився на справу Ітана Хареля.　

— І це вас переконало?　

Чоловік похитав головою.　

— Ні. Власне, я дуже поважаю належні правові процедури. Але ти знаєш Алекс — не пусти її у двері, так вона у вікно залізе.　

— Влучний опис.　

«Ми робимо те, що мусимо. Це єдина робота вцілілого».　

— Вона сказала мені, що Ітан — солдат на службі в зла.　

Дарлінґтон кинув на Тернера недовірливий погляд.　

— Звучить не схоже на Алекс Стерн.　

— Це вона цитувала мене. Солдати добра й солдати зла. Я знаю, що ти не погодишся, та я переконаний, що завжди йшлося про те, щоб не дозволити дияволові підвести голову. Вона весь час казала мені, що це дурня. До вчорашнього вечора.　

— А тоді?　

— Тоді вона сказала: «А що, як я помиляюся?».　

Тепер Дарлінґтон засміявся.　

— Оце Алекс Стерн.　

Тернер побарабанив пальцями по керму, прокладаючи собі шлях майже порожніми вулицями.　

— Буду чесний із тобою. Насправді й це не те, що змінило мою думку.　

Дарлінґтон чекав. Він не дуже добре знав Тернера, утім легко було побачити, що детектив не з тих людей, котрі люблять, щоб їх підганяли.　

— Я підібрав її в Дерієні, — нарешті повів далі чоловік, — того вечора, коли Харель відправив її до Лінуса Райтера. Вона була… я бачив, як вона побилася з хлопцем, удвічі більшим за неї. Я бачив, як член студентського братства мало не розламав їй череп, шукаючи помсти. Але такою наляканою я не бачив її ніколи.　

Коли вони дісталися «Чорного В’яза», Дарлінґтон відімкнув двері кухні, і вони скотили Ітанове тіло сходами до підвалу. Дім, який він любив, перетворився на гробницю. Хлопець замислився, яких висновків його дід дійшов із різні чи того факту, що його онук покинув цю шляхетну купу каміння. Принаймні на деякий час. Він достеменно не знав, що вони збираються робити з усіма цими трупами і як йому слід поховати власних батьків. Що це означатиме, якщо вони просто зникнуть? А як щодо Ансельмової родини?　

Занадто просто було випаруватися. Він сам уже це зробив. І хто його шукав? Доус і Алекс. Тернер і Тріпп. Яке життя він міг скласти докупи із залишків?　

Дарлінґтон гукнув Космо, сподіваючись, що кіт з’явиться і він зможе запропонувати йому подарунок на знак вдячності, данину у вигляді тунця. Утім, схоже, йому слід було залишатися терплячим. Як усі коти, Космо з’являвся тоді, коли хотілося йому самому, ані на секунду раніше.　

Тернер допоміг Дарлінґтонові знову прихилити підвальні двері до одвірка. Більше не залишалося нічого, крім як обернутися спинами до померлих.　

***

Дарлінґтон спав уперше після повернення до цього світу, уперше за понад рік. У пеклі йому ніколи не дозволяли спати чи бачити сни. Фраза «Нема нечестивцям спочинку» виявилася буквальною.　

Йому наснилося, що він повернувся до пекла, знову став демоном, створінням, що керується апетитами й нічим більше. Він укляк перед троном Ґолґарота, але цього разу, підійнявши голову, побачив, що згори вниз на нього дивиться Алекс: її оголене тіло купалося в синьому полум’ї, а чоло прикрашала корона срібного вогню.　

— Я служитиму тобі до кінця своїх днів, — пообіцяв Дарлінґтон.　

Уві сні вона засміялася.　

— А ще кохатимеш мене.　

Очі в неї були чорні й повні зірок.　

***

Він прокинувся опівдні, тіло боліло. Млявий і нещасний хлопець пішов у душ й одягнувся в джинси та светр, які спакував у стару дідову шкіряну торбу. Здавалося, він не міг зігрітися.　

— Пекельне похмілля, — пояснила Алекс, побачивши його.　

Вона сиділа у вітальні, підтиснувши під себе одну ногу, досі вбрана в спортивний костюм із логотипом Лети та з книжкою віршів Гарта Крейна на колінах; Дарлінґтон припустив, що вона читає, готуючись до занять. Так приємно було бачити її тут розслабленою, на оксамитовій канапі, із закладеним за вуха волоссям.　

— Доус приготувала суп на сніданок.　

З нічого, звісна річ. Ідеальні ліки. Дарлінґтон з’їв дві миски чангуа^[85] зі свіжим коріандром і невеличкі канапки, прикрашені яйцем пашот, що плавали в густому бульйоні. Розум став достатньо прояснюватися, аби можна було поміркувати про щось, окрім того, що вони вціліли. Хлопець припустив, що мусить відновитися на навчанні. Лета допоможе йому. Це якщо припустити, що його досі вважали членом Лети.　

— Де Мерсі? — запитав він.　

Алекс не відвела погляду від книжки.　

— Сьогодні вранці я відвела її до ДжЕ.　

— З нею все гаразд?　

— Вона хотіла поговорити зі своїм пастором і пообідати з Лорін. їй потрібно трохи звичного життя.　

На жаль, звичне життя стало справжнім дефіцитом.　

Поснідавши, Дарлінґтон пішов до арсеналу й годину копирсався в шухлядах і шафках. їм потрібно було дати раду тілам у підвалі «Чорного В’яза». Хлопець замислився, чи не скористатися бібліотекою, але не міг змусити себе знайти правильну фразу для Книги Албемарля. «Як розкласти тіло?». «Як розкласти материні останки?». Усе це було занадто блякле. Насправді йому потрібно було дізнатися, як оплакати людей, яких він щосили намагався перестати любити багато років тому. Деніелові батьки з’являлися й зникали з його життя, наче несподівані просвіти в хмарах, і якби він марнував свої дні, очікуючи цих коротких сонячних годин, то змарнів би і вмер.　

Він коротко поміркував про Таяру — «магічний килим», який насправді міг доставити тебе куди завгодно, просто відкривши під собою портал. Але місце призначення слід було вплести в його візерунки, а всі, хто мав потрібні для цього навички, уже давно померли, тож плетіння залишалося незмінним, і килим доставляв усіх до того самого місця — катакомб під Віджаянагарою^[86]. Упродовж кількох сотень років це місце слугувало неофіційним звалищем для небажаних предметів і людей. Хлопець не знав, що відчував до батьків: обов’язок, любов чи спогади про любов — але не міг просто викинути їх на якусь давню купу сміття.　

Алекс і Доус знайшли хлопця в арсеналі, де той застрягнув, сидячи на підлозі та обклавшись блискучими артефактами й ефемерами Лети. Хлопчик із камінчиком у руці, котрий завжди намагався створити щось давно загублене. Вони допомогли йому поскладати все на свої місця, а тоді поїхали до «Чорного В’яза».　

У цілому будинку вжестало смердіти. А може, Деніел просто знав, що на них чекає, коли вони відсунули підвальні двері й витріщилися в темряву.　

— Ти… хочеш щось сказати? — запитала Алекс.　

Він і сам не знав.　

— Мій дід тут?　

— Він на кухні з Доус.　

Дарлінґтон озирнувся через плече, на порожню для його очей кухню, якщо не враховувати Доус, яка стискала в руці, наче зброю, дерев’яну ложку. Ґолґарот пропонував йому життя, наповнене відкриттями, знаннями, можливістю побачити невидиме. Цього ніколи не станеться.　

— Ти знаєш, що можеш поговорити з ним, — запропонувала дівчина.　

— Я знаю, що тобі подобався «Реквієм» Стівенсона, — озвався Дарлінґтон, сподіваючись, що дід слухає його, та однаково почуваючись дурником. — Але, боюся, він сюди не пасує.　

Якщо вже бути абсолютно щирим, його дідові не сподобається нічого. Поминальна промова — це ж ніщо інше, як смертельні слова.　

— Уперед, — звернувся хлопець до Алекс.　

Вона ступила крок донизу сходами, потім іще один. Дарлінґтон рушив за нею. Тут сморід відчувався сильніше.　

— Цього досить, — сказав Дарлінґтон і побачив, як плечі Стерн полегшено опустилися.　

Тепер вони бачили тіла його батьків, скинуті купою, рештки того, що було Ансельмом, і припертого до стіни Ітана Хареля. Як це могло бути його життям? Його домом? Що саме він дозволив за бажання набути навичок, чи знань, чи мужності.　

— Я вражений критичною глибиною моєї помилки.　

Алекс подивилася на нього зі своєї сходинки.　

— Це не ти впустив демона у двері. А Сендоу. І товариства. Коли настав час, ти стояв між живим та мертвим. «Гопліти, гусари, драгуни», пам’ятаєш?　

— А ти уважно слухала. Мене це водночас тішить і непокоїть.　

Не було іншого виходу, крім як покінчити із цим.　

Деніел поклав руку Алекс на плече й потягнувся до демона. Це було легко, наче напружити м’яз, наче глибоко вдихнути. Хлопець відчув, як змінилося його тіло, наливаючись силою. Усі страхи зникли; його журба та зніяковілість відступили. Він відчув вигин дівочого плеча під долонею. Якщо зігне пальці, пазурі увіпнуться глибше. Він почує, як вона задихнеться. Дарлінґтон стримався.　

Її тіло розквітло синім вогнем. Алекс знову озирнулася, чекаючи сигналу від нього. Він бачив волю в її погляді, те, як вона приборкала власний страх. «Я служитиму тобі до кінця своїх днів».　

Дарлінґтон коротко кивнув, і дівчина здійняла руку. Синій вогонь, розкрутившись, вилетів із долонь, полум’яна арка перетворилася на річку й потекла донизу сходами, а тоді накрила тіла. Він готувався говорити, підготував цитату з… Розум демона не міг із цим упоратися. Він пригадав Алекс із її збіркою віршів. Гарт Крейн. Дарлінґтон подумки вхопився за слова.　

«А якщо вони сну позбавлять тебе, то колись повернуть його знов».　

Це було найкраще, що він міг зробити. Дарлінґтон дивився, як палають тіла.　

Якась його частина хотіла сказати Алекс не зупинятися, спалити весь будинок до пня, дозволити і їм згоріти разом із ним. Натомість вони стояли вдвох у темних тінях «Чорного В’яза», аж доки там не залишилося нічого, крім попелу та старого каміння, яке могло вистояти цілу вічність і так ніколи й не відчути скорботи.　

46

«Мерседес» був запаркований на під’їзній доріжці «Чорного В’яза». Алекс довго не могла добрати побаченого. Вона досі стояла на підвальних сходах і дивилася вниз, на братську могилу. Коли вогонь згаснув, стіни були закіптюжені й не залишилося нічого — ні коробок, ні старого краму, ні тіл, ні кісток. Усе, що горіло з такою температурою, мало б зжерти і їх. Але то був не звичайний вогонь.　

Коли Дарлінґтон промовив слова на згадку про батьків, Алекс замислилася, чи не мала б сказати щось на згадку про Ітана. Вона знала доречну молитву своєї бабці. «Зіхроно лібраха». Нехай згадка буде благословінням. Але, як сказав би Дарлінґтон, вона сюди не пасувала.　

— Mors irrumat omnia, — прошепотіла дівчина вогню. Це було все, що вона могла запропонувати чоловікові, який охоче посилав її на смерть заради трохи більшого навару.　

Машини не мало там бути. Вона здавалася щойно помитою, бордовий лак блищав у променях надвечірнього сонця. Райтер. Серце Алекс зайшлося в грудях.　

— Ти залишила його в Олд-Ґринвічі? — прошепотіла Доус.　

— Зараз день, — спромоглася відповісти Стерн. — На небі сонце. Як він привіз її сюди? — І чому тепер? Невже він спостерігав за ними? Стежив за ними?　

— У нього є вірний друг, — підказав Дарлінґтон. — А може, і не один.　

Алекс пригадала особу, яка йшла поруч із Райтером подвір’ям ДжЕ, тримаючи його білу парасольку, опікуючись його безпекою. Вона оглянула дерева, безхмарне небо й зраділа суворому зимовому сонцю.　

— Нам слід податися в якесь захищене місце, — зауважила Доус. — Перегрупуватися.　

Алекс понад усе цього кортіло. Її тіло вкрилося холодним потом, а дихання давалося з неабиякими зусиллями. Але вони ще не закінчили.　

Вона змусила себе піти до машини.　

— Алекс, ні! — скрикнула Доус і схопила її за руку. — Це може бути пастка.　

Алекс вирвалася.　

Водійські дверцята були незачинені, а всередині автівка аж блищала.　

Він залишив ключі в бардачку. Вони важко лягли в долоню Алекс.　

— Дай їх мені, — попросив Дарлінґтон.　

Дівчині хотілося б наважитися на суперечку, та вона була занадто налякана. Тож кинула ключі йому в руку.　

Вони зібралися навколо багажника, і Дарлінґтон вставив ключ до замка. Кришка із зітханням відімкнулася. Хлопець підштовхнув її вгору.　

Доус тоненько безпомічно скрикнула.　

Мішель Аламеддін лежала, скрутившись калачиком, на боці; складені долоні під підборіддям, наче вона молилася й заснула.　

Алекс на крок позадкувала. Чергова смерть, яку можна покласти до її ніг. Мішель Аламеддін, яка застерігала їх від використання Рукавички, яка для цього вирвалася з обіймів смерті.　

— Мені шкода, — промовила Алекс, судомно ковтаючи повітря. — Мені так, трясця, шкода.　

Вона втратила рівновагу й важко гупнулася на гравій.　

«Мені шкода». Ці самі слова вона сказала Мерсі того ранку, прощаючись із нею біля воріт ДжЕ. Подрузі кортіло змити із себе нічний сморід сірки, знову загорнутися в плетиво й вельвет. Вона ще раз згадала про свої плани на День подяки.　

— З тобою все гаразд? — запитала Алекс біля воріт, а коли Мерсі лише опустила погляд на черевики, додала: — Минулої ночі ти врятувала мені життя.　

— Ти врятувала мене. Я врятувала тебе, — відповіла Мерсі.　

Але на Стерн вона не дивилася.　

Мерсі хотілося пригод, нагоди зазирнути за межі звичного світу. А Алекс зробила з неї вбивцю.　

— Я думала, це буде інакше, — зізналася Мерсі, і дівчина помітила, що вона змагається зі слізьми.　

— Мені шкода.　

— Справді?　

— Ні, — визнала Алекс. їй потрібен був шлях на волю, і вона знайшла його. — Та я вдячна.　

— Дякую, — кинула Мерсі, заходячи у ворота.　

— За що?　

— За те, що не збрехала мені.　

У Мерсі було сумління. Вона вірила в єдиного Господа. їй не вдасться забратися подалі від смерті, не дозволивши тій залишити пляму на своєму серці. Та це не завадило Алекс скористатися нею. І ніколи не заважало. А тепер Мішель Аламеддін була мертва.　

Алекс відчула на плечі Дарлінгтонову руку.　

— Опусти голову між коліна. Намагайся дихати.　

Алекс затиснула очі долонями.　

— Це я притягнула його сюди.　

— Райтер уже був тут, — заперечив Дарлінґтон. — А його вірним другом була Мішель.　

— Що? — жахнулася Доус.　

Алекс витріщилася на нього.　

— Ти про що взагалі?　

— Гадаю, він найняв її, коли вона навчалася в аспірантурі. Я склав два і два, коли читав її щоденник часів Лети. Напевно, до неї були інші.　

— Вона знала, де розташована Рукавичка? — перепитала Доус.　

— Цього я не знаю, — відповів хлопець. — Не знаю, чим саме він поділився з нею. Райтер знав про товариства. Він украв життя Кістяника. Він знав про Лету. Але не міг заходити до захищених приміщень, тож мусив знайти когось, хто наглядатиме за Рукавичкою.　

Алекс подумала про Мішель, яка сиділа у вітальні, завжди розмовляла по телефону, трималася подалі від їхніх пошуків інформації, та ніколи не виходила з гри остаточно. Пригадала　шок Мішелі, коли розповіла їй, що вони знайшли Рукавичку, як та наполягала, що їм не слід нею користуватися. Це вона так застерігала Алекс чи виступала від імені Райтера? Мішель, яка збрехала про причину свого перебування в кампусі, яка пішла за Алекс і Мерсі до аудиторії. Мішель із чепурним шаликом на шиї, у светрі з високим комірцем. Невже він живився нею?　

— Вона б цього не зробила, — не йняла віри Доус. — Вона б не працювала на демона.　

Але ж могла. За гарну ціну. Мішель побувала на іншому боці, коли намагалася вкоротити собі віку. Вона досить чітко сказала Алекс: «Я ніколи не повернуся назад».　

Алекс зрозуміла таку присягу.　

— Він пообіцяв їй безсмертя.　

— Це не має жодного сенсу! — Тепер Доус майже кричала, на щоках у неї блищали сльози. — Він демон. Він мав би з’їсти її душу. Він…　

— Пеммі, — лагідно урвав її Дарлінґтон, — їй хотілося вірити, що вона може жити вічно, і саме це він їй сказав. Іноді історія має значення.　

— Ми не пхатимемо її до підвалу, — сказала Алекс, піднявшись на ноги. — І не закопуватимемо.　

Вона не збиралася ховати Мішель Аламеддін так, як Райтер ховав інших жертв. Як він поховав би саму Алекс, якби вона не втекла достатньо швидко й далеко тієї жахливої ночі.　

Стерн змусила себе повернутися до багажника й подивитися на тіло, на пунктирні сліди на шиї, на татуювання на зап’ястку. Вона сподівалася, що Мішель знайшла бодай якийсь спокій за Серпанком, що її душа ціла й у безпеці.　

— Він припустився помилки, — озвалася дівчина. Відчувала, як страх змінює форму, відрощує пазурі й зуби та перетворюється на гнів. Яка бажана алхімія. — Якби він був мудрий, то залишив би Мішель живою, аби вона шпигувала для нього.　

— Гонор, — пояснив Дарлінґтон. — Райтерові так кортіло зачепити нас, змусити нас відчути його могутність.　

— Хитро, але не розумно, — сказала Алекс, і Доус кивнула, витираючи з очей сльози.　

Дарлінґтон подивився на тіло Мішелі.　

— Ти заслуговувала кращого, — тихо сказав він.　

Як Мерсі. І Геллі. І Тріпп. І кролик Беббіт та всі інші нещасні створіння, котрі припустилися помилки, зустрівши на своєму шляху Алекс. Боляче було знати, що Райтер живився не лише кров’ю Мішелі, а ще її болем. Він насичувався її розпачем, її муками, її мріями про життя, що ніколи не закінчиться.　

«Я покараю його», — пообіцяла собі Алекс, коли вони поклали Мішель між в’язами, а Дарлінґтон промовив над тілом слова зі старого вірша, і вона знов закликала вогонь. «Я зроблю йому так само боляче, як він зробив тобі».　

— «Ось ліс первозданний, — процитував Дарлінґтон. — Шепочуть тут сосни і тсуги. Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані, стоять, наче давні друїди, що сумно віщують…»　

Вона навчить Райтера, як смакує справжній біль. Це було все, що Алекс могла запропонувати дівчині, котру ледве знала. Розплату, що надійшла занадто пізно, і промовлені у вогні молитви.　

47

Алекс знадобилося кілька спроб, щоб пригадати, де саме розташована Тріппова квартира. Тернер міг би допомогти, але він повернувся до роботи, намагаючись збагнути, що каже його сумління з приводу людини, яка допомогла здійснити два вбивства під впливом демона.　

— Більше жодних послуг, — попередив детектив Стерн, коли вони востаннє бачилися в «Іль-Бастоне».　

— Насправді ж це не послуги, чи не так? — перепитала Алекс, сидячи з ним на морозі на сходах, дихання виривалося в повітря хмарками.　

Сніг стопився, це був фальстарт справжньої зими, і небо над ними здавалося твердим і яскравим, наче блакитна полива, наче можна дотягнутися до нього й постукати. Листочки досі чіплялися за гілля тремкими червоними й помаранчевими хмарками.　

— Уже ні. Спробуйте-но тільки тепер мені не передзвонювати.　

— Чому це?　

«Тому що, здається, Мерсі передумала щодо того, щоб жити наступного року зі мною. Тому що в мене залишилося небагато друзів, і я мушу знати, що ви один із них».　

— Тому що тепер ви теж частина цього. Ви зазирнули крізь Серпанок і за нього. І не можете знову вдавати щось.　

Тернер уперся ліктями в коліна й зчепив руки.　

— Я не хочу бути частиною цього.　

— Дурня. Вам подобається ця битва.　

— Можливо, подобається. Але я не можу бути частиною Лети, тієї грьобаної мапи, усього, за що виступають це місце й ці товариства.　

— Ви ж розумієте, що ви коп, чи не так?　

Він кинув на неї погляд.　

— Не починай це лайно, Стерн. Я знаю, хто я такий і хто мій народ. А ти?　

Тернер намагався роздратувати її. Він нічого не міг із собою вдіяти. Вона була така сама, тицяла й дзьобала, шукаючи власної точки зору. Однак нічого не впорядковує твої пріоритети краще, аніж кілька мандрівок до пекла.　

— Мій народ зараз тут, — відповіла Алекс. — Ви. Доус. Дарлінґтон. Мерсі, якщо я її не відлякала. Ви ті, хто бився за мене. Ви ті, за кого я билася. І Лета тут ні до чого.　

— Усе не так просто.　

Напевно, ні. Але вона побувала в Тернеровій голові. Коли настала мить обрати шлях, він проклав собі власний за допомогою кулі. І це Алекс могла зрозуміти.　

Тернер підвівся, і дівчина теж. Дякувати Леті, жодного болю та синців.　

— Чого ти хочеш у кінці цього всього, Алекс? — поцікавився чоловік.　

Свободи. Грошей. Проспати цілий тиждень.　

— Я просто хочу, щоб мені дозволили жити. Можливо… можливо, мені кортить побачити, як зникне все це місце. Наразі не знаю. Але неможливо повернутися в минуле. Байдуже, як сильно тобі цього хочеться. Неможливо пройти крізь пекло й не змінитися.　

— Це ми побачимо, — відповів Тернер, прямуючи до сходів. Зупинився на доріжці й озирнувся на дівчину. — Це й тебе змінило, Стерн. Може, добро і зло не займають тебе, та це не означає, що їх не існує. Ти вкрала людину з пекла. Ти перемогла демона в його власній грі. Тобі варто подумати про те, що це означає.　

— І що?　

— Тепер дияволові відоме твоє ім’я, Ґелексі Стерн.　

***　

Алекс очікувала, що Тернер спробує розчинитися у власному житті, відмежуватися від Лети, та коли вони нарешті дісталися до Тріппового помешкання, детектив був там; закутаний у пальто від «Армані», він обіперся на «додж». Побачивши Алекс, Доус і Дарлінґтона, чоловік охайно склав газету, яку саме читав.　

— Не сподівалася вас тут побачити, — пробурмотіла Стерн, коли вони рушили до фоє.　

— Я ще менше на це сподівався.　

— Гадаєте, він живий? — поцікавилася Доус, коли вони набилися до ліфта і Тернер натиснув кнопку горішнього поверху.　

— Ні, — зізналася Алекс.　

Вона хотіла вірити, що Тріпп просто занадто перелякався повернення до пекла й вони знайдуть його перед телевізором із морозивом, та насправді вона цьому не вірила, а ризикувати їм не хотілося.　

Доус із Дарлінґтоном виклали свіжі бар’єри з просоченої кров’ю солі, намалювавши нею вузли біля входу до будинку, у ліфті, а тепер ще й перед дверима на сходи. Алекс прихопила соляний меч Мерсі. Якщо Тріппів демон досі тут, їм доведеться знайти спосіб схопити й знищити його. А якщо він утік, то доведеться знайти спосіб уполювати його. Більше роботи, більше проблем, більше ворогів, з якими доведеться боротися. Чому ж це захоплювало її? Алекс слід було проводити ночі за навчанням і написанням рефератів. Якби ж це давалося їй так само легко, як насильство.　

— Відчуваєте запах? — запитав Дарлінґтон, коли вони наблизилися до Тріппових дверей.　

Помилки не було: смерділо чимось гнилим.　

— Це щось новеньке, — промовив Тернер. Руку він поклав на пістолет.　

Двері були незамкнені. Вони зі скрипом повернулися на петлях, коли Алекс обережно штовхнула їх. У лофті була велетенська стіна з вікнами, затемненими за допомогою ковдр і клейкої стрічки.　

У потемках Алекс побачила, що невеличка кухонька була захаращенна брудним посудом і кількома старими коробками від піци. Меблів було небагато: масивний телевізор із пласким　екраном, ігрова приставка, канапа й глибоке крісло. За мить дівчина зрозуміла, що в кріслі хтось був, хтось зіщулився в темряві.　

Вона здійняла соляний меч, але та штука рухалася хутко, з тією самою жахливою швидкістю, що й Лінус Райтер. «Вампір». Жах здійнявся, погрожуючи задушити дівчину. Чудовисько засичало й вибило меч із її рук.　

Аж раптом вампір опинився на підлозі. Над ним височів Дарлінґтон — роги напоготові, смужки на шиї і зап’ястках сяють. Алекс була охоплена вогнем. Тернер витягнув пушку.　

Дарлінґтон схопив соляний меч і зашипів, обпікши долоню.　

— Д-д-дарлінґтон? — затинаючись, промовило чудовисько. — Це ти, чуваче?　

Деніел завагався.　

Алекс зірвала з вікна одну з ковдр. Незрозуміла штука заверещала й відсахнулася.　

— Тріппе?　

— Алекс! Народ, господи, не дивіться, я такий огидний.　

Тріпп був у тій самій брудній футболці поло й піджаку, які вдягав на їхній перший спуск, на голові викрашалася бейсболка з емблемою Єлю, вдягнена козирком назад. Він був приголомшливо блідий, але в усьому іншому схожий на Тріппа. Ну, гаразд, крім цього були ще й ікла.　

Алекс позадкувала, досі насторожена.　

— Це Тріпп? — запитала Доус. — Чи це його демон?　

Тернер не опустив зброю.　

— Це достеменно не людина.　

— От лайно, — промовив Тріпп, знімаючи бейсболку й проводячи рукою по брудному волоссю — жест, який Алекс бачила незліченну кількість разів. — Я знав, що щось не так. Я вже не срав… навіть не знаю, як довго. І щоразу, коли намагався поїсти, траплявся якийсь напад. І… — Вигляд у нього зробився винний.　

— Думаю, він хоче випити нашої крові, — озвалася Доус.　

— Ні! — скрикнув Тріпп. Але потім облизав губи. — Гаразд, так. Я просто… я такий голодний.　

— Ми можемо роздобути йому якихось пацюків чи щось таке? — запропонувала Доус.　

— Я не їстиму пацюків!　

Алекс уважно розглядала хлопця.　

— Якщо це його демон, Тріппове тіло мусить десь бути. Чи те, що від нього залишилося.　

Не-Тріппів погляд винувато смикнувся до кутка кухні, де лежало щось схоже на купу скручених аркушів. Оболонка. Така сама, яку вони бачили в підвалі «Чорного В’яза», — оболонка тіла справжнього Тріппа Гельмута.　

Дарлінґтон не змінив своєї демонічної форми. Він досі залишався екстремально настороженим, очі сяяли золотом.　

— Та штука випила Тріппа насухо. Це все, що залишилося.　

Тріпп — тобто демон — позадкував, вищиривши ікла.　

— Не міг стриматися.　

— Ти вбивця, — сказав Тернер.　

— Ми всі вбивці!　

— Я не сперечатимуся про семантику з вампіром! — гиркнув Дарлінґтон. — Ви знаєте, що нам робити.　

Він мав рацію. Алекс мала сутичку з одним вампіром, і цього було більш ніж достатньо. Але цей демон не здавався загрозливим. Він справляв здичавіле, слабке й… дещо одурманене враження.　

Стерн просканувала поглядом квартиру: якщо не зважати на тілесну оболонку в кутку, помешкання мало неприбраний, але звичний вигляд: брудна білизна на підлозі, посуд у мийці. Єдина частина лофту, що здавалася чистою чи гарно обладнаною, — велике крісло з ігровою приставкою. Світлини Тріппових родичів і друзів охайно вишикувані навколо, якісь ігрові фігурки, які дівчина не впізнала. Вона подумала про вази, пляшки з алкоголем і букети гіацинтів Лінуса Райтера. Невже всі вампіри полюбляють створювати собі гніздечко?　

— Дарлінґтон має рацію, — відповів Тернер. — Ця штука створює загрозу. І за її появу тут відповідальні ми. Нам слід знешкодити її. Вона небезпечна.　

— Не думаю, що він небезпечний, — повільно сказала Алекс. — Що ти робив минулого тижня, Тріппе?　

— Просто грав у відеоігри. Дивився старі епізоди　

«Абсурдності»^[87]. Багато спав.　

— А що ти їв? — напруженим тоном запитала Доус.　

— Здебільшого жуків. Але в деяких країнах це делікатес, еге ж?　

— А що, як ми не вб’ємо його? — запропонувала Алекс.　

— Ти жартуєш?! — вигукнув Тернер. — Він заряджена зброя.　

— Максимум водяний пістолет.　

— Усе це може бути виставою, — рикнув Дарлінґтон.　

— Може, мені поставити музичку, — запитав Тріпп. — У мене є той чарівний подвійний альбом «Ред гот чиллі пепперс».　

Мабуть, їм таки слід убити його.　

— Він… — Алекс не збиралася казати «нешкідливий». — Він Тріпп. Може, разом із життєвими силами він дістав Тріппів характер.　

Дарлінґтон похитав рогатою головою.　

— Або все це вистава й він планує вбити нас усіх.　

— Плануєш? — запитала Доус.　

Тріпп підморгнув.　

— Трошечки?　

Проте в Алекс уже з’явилася ідея.　

— Тріппе, виклич свою морську пташку.　

Хлопець лизнув кісточки пальців, і позаду нього злетів сріблястий альбатрос, виписав коло кімнатою, гучно й пронизливо крикнувши.　

— Він досі тут, — зачудувалася Доус. — Як таке можливо?　

Птах пірнув простісінько до Дарлінґтона. Алекс заступила хлопця, провела язиком по зап’ястю й дозволила зміям кинутися вперед. На мить здалося, що гримучі змії та альбатрос зчепляться, але потім вони розійшлися.　

— Тріппів соляний дух зробив те, що мусив, — пояснила Алекс. — Спробував захистити його життя, а коли це не вдалося, залишився з хлопцем. Він захищає його душу.　

Дарлінґтон досі не здавався переконаним.　

— Послухайте, — повела дівчина далі, — ми це з ним зробили. Ми затягнули його до пекла. Ми наразили його на небезпеку. Ми відповідальні за нього. Без нього нам ніколи не вдалося б повернути тебе.　

— Хіба ти не казала, що він робив це заради грошей?　

— Ну, — втрутився Тріпп, — не збирався згадувати про це, але моя орендна плата…　

— Зараз не час, Тріппе.　

— Алекс має рацію, — погодилася Доус. — Він… досі він. І він може стати нам у пригоді, якщо ми полюватимемо на Лінуса Райтера. Ми можемо знайти спосіб накласти на нього якусь заборону, якщо не боїмося, що він збирається… діяти.　

Після Мішелі, після Ансельма, після Дарлінґтонових батьків їм потрібно було це — маленька перемога, з якою можна буде прокинутися від цього жахіття.　

Дарлінґтон підійняв угору руки, пазурі зникли, він знов був вродливим юнаком у пальті з дорогої вовни. Алекс відчула, як згас її власний вогонь. Тепер їхні сили були пов’язані. Сплавлені пекельним вогнем.　

Тернер повернув пушку до кобури.　

— Якщо він когось уб’є, я за це не відповідатиму.　

Дарлінґтон тицьнув пальцем у Доус.　

— Це ти розм’якла.　

Дівчина лише всміхнулася.　

— Ходімо, — звернулася вона до Тріппа. — Ми відведемо тебе до «Іль-Бастоне», а там я подивлюся, чим тебе можна нагодувати.　

— Ой, трясця, дякую. Дякую.　

— Але тобі доведеться дещо змінити, — попередила Алекс.　

— Авжеж. Я знаю, що був не найвідповідальнішим членом команди, але я вірю в трансформаційне зростання.　

— Одяг, Тріппе. Тобі доведеться перевдягнутися.　

— Трясця, чувіхо! Абсолютно. Що я казав? Ти нормальна, Алекс.　

Він простягнув руку, щоб стукнутися кулаками.　

— Просто мені справді хочеться тебе з’їсти.　

Алекс торкнулася його кісточок своїми.　

— Я знаю, друже.　

Він зник у ванній кімнаті з тривожною швидкістю й повернувся в чистих шортах і флісовій кофті.　

Коли вони вийшли в сутінки, Алекс відчула несамовиту надію. Ітан мертвий. Ансельма вони відігнали. Вони знайдуть спосіб зняти чари з Рукавички, аби ніхто більше ніколи не зміг скористатися нею.　

Церкви в парку сяяли, наче зірки, об’єднані у власне сузір’я, а на вежі Гаркнесса саме забили дзвони. Мелодія була приємною і знайомою, та Алекс не могла до кінця впізнати її.　

«Ходімо зі мною. Ходімо зі мною».　

Живіт скрутило від твердого, як камінь, страху.　

«Дозволь мені повести тебе за руку. Підвести до хлопця. Підвести до хлопця. Він лідер гурту».　

Алекс глянула вгору, на вежу Гаркнесса. Просто в неї на очах від кам’яної кладки високо вгорі на вежі відірвалася якась постать. Вона розкинула крила — чорна тінь у дедалі густіших сутінках, очі палають червоним.　

— О господи, — застогнав Тріпп.　

— Це Райтер? — хрипко промовила Доус.　

— Я так не думаю, — відповів Дарлінґтон. — Він не здатен позбутися своєї людської подоби.　

Тернер витріщався вгору, на вежу Гаркнесса, на ті очі, що дивилися простісінько на них.　

— Що ще це може бути?　

— Демон. Чудовисько під його керівництвом.　

— Ні, — заперечила Доус. — Цього бути не може. Ми загнали тих демонів назад до пекла. І зачинили двері.　

«Твоя присутність у пеклі утримує двері відчиненими». Рана в Алекс на зап’ястку запульсувала.　

— Він пустив їй кров, — нагадав Дарлінґтон.　

Ґолґарот. Він не намагався вбити Алекс чи навіть затримати дівчину в пеклі, коли вкусив її.　

— Він скористався моєю кров’ю, щоб підперти відчинені двері.　

Штука, що сиділа на вершечку вежі Гаркнесса, злетіла в темряву.　

— Ми мусимо відстежити її, — сказала Доус. — Схопити чи…　

— Ця штука перша, — урвав її Дарлінґтон. — Але не остання. Нам слід знайти спосіб замкнути двері назавжди, запечатати Рукавичку до того, як демони здогадаються, як утримувати її відкритою.　

— А це буде аж так погано? — невинно поцікавився Тріпп.　

— Якщо демони жертимуть живих?! — гаркнув Тернер. — Пекло на землі? Так, Тріппе. Це буде погано.　

Алекс дивилася на створіння, що виписувало вгорі кола. Її більше не використовуватимуть Лета й чоловіки на кшталт Ітана.　

— Не треба полювати на нас, — звернулася вона до тієї штуки в небі, до Лінуса Райтера, Ґолґарота і всіх голодних потвор, які могли вистежувати їх. — Не треба використовувати для цього мене. — Вона обернулася до Тернера. — Знайдіть Мерсі. Попередьте її. Переконайтеся, що вона в безпеці. Доус, відведи Тріппа до «Іль-Бастоне»… і не дозволяй йому тебе з’їсти.　

— Алекс, — насторожено озвалася дівчина занепокоєним голосом, — що ти збираєшся робити?　

— Єдине, що мені гарно вдається.　

Алекс рвонула на протилежний бік парку, дозволивши чудовиськові вгорі полетіти за нею.　

Витягнула соляний меч і закликала свій пекельний вогонь, який охопив її тіло. Якщо Райтерові потрібна була мішень, вона дасть її йому. Дарлінґтон уже наздогнав дівчину й біг у ногу, роги в нього світилися, у грудях розкочувався низький рик.　

Трохи магії. Талант до халеп. І демон на її боці.　

Це було все, що Алекс мала, проте, можливо, більшого вона не потребувала.　

Ходімо, Дарлінґтоне, — сказала вона. — Влаштуймо їм пекло.　

ПОДЯКА

Ще раз дякую за спільний спуск. Як і в «Дев’ятому Домі», майже всі будівлі та споруди в цій книжці справжні, їх можна знайти на мапі Нью-Гейвена, окрім «Чорного В’яза», на який мене надихнули деякі будинки з району Вествіллю. «Джерело» теж вигадане, але я не раджу роз’їжджати Олд-Ґринвічем у пошуках чогось схожого. Принаймні не робіть цього вночі.　

Усі написи та елементи декору, описані в Єлі, у Нью-Гейвені та Меморіальній бібліотеці Стерлінга, справжні, включно з таємними дверима університетської бібліотеки. Я дала собі трохи свободи з магічним квадратом Дюрера, що висить за кілька кроків від виходу на подвір’я Селіна, позначеного Даниїлом і лігвом левів, а не простісінько над ним. (Яків І мав на увазі Бодліанську бібліотеку, та якби мені довелося вибирати бібліотеку, яка стала б в’язницею, Стерлінг був би чудовим варіантом.) Колекція ставкових вод у підвалі Музею Пібоді теж справжня (утім я певна, що під час реставрації її ретельно запакували й заховали). Аметистова мапа несправжня, та слід зауважити, що чимало студентів Єлю й викладачів володіли рабами, зокрема Джонатан Едвардс — проповідник вогню та сірки, на честь якого назвали коледж Алекс. Якщо хочете більше дізнатися про зв’язок Ліги Плюща з рабством, погортайте «Ебенове дерево і плющ: раси, рабство і буремна історія американських університетів» Крейга Стівена Вайлдера та дослідження робочої групи «Єль та рабство» (https://yaleandslavery.yale.edu).　

Хочу висловити особливу подяку Камілі Зорріллі Тесслер за неоціненну допомогу в доступі до таємниць Стерлінга та їх розкритті. Дякую, що відповідали на мої дивні запитання й поділилися багатьма здогадками про Єль і бібліотеку. Також дякую Тіні Лю і Сюзетт Куртманше з Коледжу Паулі Мюррей, які організували мої останні дослідницькі відвідини кампусу; дякую Девідові Гайзеру з Музею Пібоді, який був такий люб’язний і під час мого першого візиту влаштував екскурсію невеличкою частиною надзвичайної музейної колекції. Ще раз дякую Майклові Моранду, Маркові Бренчу, Клер Заллі й геніальній Дженні Чавірі, які познайомили мене з багатьма чудовими людьми та матеріалами. Д., дякую тобі за те, що поділився досвідом з обох боків закону.　

До створення світу «Дев’ятого Дому» та «Біснуватого» причетні чимало книжок, але особливо я хочу підкреслити «Видіння раю та пекла до Данте» під редакцією Ейлін Ґардінер; «Єль: історія» Брукс Мазео Кіллі; «Єль у Нью-Гейвені: архітектура та містобудування» Вінсента Скаллі; «як завжди» — «Єльський університет: архітектурна екскурсія» Патріка Піннелла; «Блюз зразкового міста: міський простір та організований супротив у Нью-Гейвені» Менді Ісаакс Джексон; «План для Нью-Гейвена» Фредеріка Лоу Олмстеда та Кесса Ґілберта; «Видатну втечу Едварда Воллі та Вільяма Ґоффе» Крістофера Палюко; «Публічний мистецький ландшафт Нью- Гейвена: тематика у створенні міського іміджу» Лаури А. Макалусо; і «Вулиці Нью-Гейвена: походження назв» Доріс Б. Таунсгенд. Якщо вона досі чинна, щиро рекомендую фантастичну виставку Нью-Гейвенського музею про фабрику «Нью- Гейвенської годинникової компанії». А якщо ні, я чула, що Ґорман Бечард працює над документальним фільмом.　

У Flatiron я хочу подякувати Бобові Міллеру, Кукуві Ашуну та моїй редакторці Меґан Лінч, яка взялася за цей роман з винахідливістю та любов’ю. Також дякую моїм геніальним командам маркетингу та реклами: Ненсі Трайпак, Кетрін Турро, Маріс Тасаці, Ерін Ґордон, Марлені Біттнер, Амелії Поссанці та Кет Кіні; Донні Нотцель, Кітові Гаєсу й Келлі Ґейтсмен, які зробили цю книжку такою гарною; Емілі Волтере, Морґан Мітчелл, Лєні Шехтер і Елізабет Габбард із випускового відділу. Я назавжди вдячна Дженн Гонзалес, Малаті Чавалі, Луїсові Ґріллі, Крістен Бонанно, Патріції Догерті, Бредові Вуду та всім із відділу продажів Macmillan за підтримку моїх історій.　

У New Leaf хочу щиро подякувати Вероніці Ґріхалві, Вікторії Гендерсен, Дженні Картер, Емілі Берґе-Тільманн, Ебіґейл Доног’ю, Гілларі Пешн, Мередіт Барнс, Джо Вольпе, Кетрін Кертіс, Пуї Шахбазяну, який допоміг мені пройти долиною тіней під час підготовки книжки; Джорданові Гіллу — просто фантастичному читачеві, стратегові й спільникові; і, звичайно, Джоанні Вольпе, яка понад десять років залишається моєю чемпіонкою і якій вдається якось бачити шлях у штормі, коли я вже ладна розбити корабель на друзки.　

Численні подяки Девідові Петерсону та Джастінові Менсфілду за їхню допомогу з латиною й арабською, Сарі Месле за знайомство з «Мушлею й кістками», Емі Кауфман за її знання у вітрильному спорті та допомогу зі створенням Тріппової історії; моїм сусідкам по кімнаті з Коледжу Гедвіґа — Емілі, Леслі та Німі за те, що поділилися зі мною спогадами, і моїм великодушним та мудрим партнерам-критикам Деніелові Хосе Олдеру, Голлі Блек, Келлі Лінк і Сарі Різ Бреннан за їхні креативність, інтелігентність і гарне почуття гумору. Дякую Меліссі Роґал за те, що була дипломатом і генералом, Пітерові Ґрасслу за те, що займався математикою і гасив численні пожежі, та Морган Фахей за те, що завжди розбиралася в якісній магії. Джеффе, дякую, за те, що з тобою так кумедно складати підступні плани. Адріанно, дякую, що забезпечувала коктейлями, добротою і мудрістю, коли я найбільше цього потребувала. Алекс, дякую, що позичив мені дивовижний розум письменника й маркетолога. Суз, дякую за допомогу з усім: від анотації до мого дивного вхідного мозку. Також дякую Ноєві Ікеру, який перший дав шанс Алекс та її подорожі.　

Крісе, Семе, Раяне та Ем, дякую, що змушували мене сміятися.　

Ма, дякую, що виростила мене на поезії та здоровому глузді. Е., дякую, що збудував зі мною комфортну, затишну й чарівну місцину. Я щаслива бути вдома з тобою. Фреде, нехай святиться Бол!　

Як завжди, насамкінець дякую Людовіко Ейнауді, чия музика супроводжує всі мої чернетки.　

ПРО ВИДАННЯ

Серія «Художня література»　

Перекладено за виданням: Bardugo, Leigh. Hell bent: a novel / Leigh Bardugo. — New York, NY: Flatiron Books, 2023.　

Переклад з англійської Єлени Даскал　

Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук　

Бардуґо Л.

Біснуватий

Віват, 2024. — 576 с. — (Серія «Художня література», І8ВМ 978-966-942-826-4).　

І8ВМ 978-617-17-0647-7 (укр.)　

І8ВМ 978-1-250-89427-4 (англ.)　

Примітки

1

Назви частин відсилають нас до тексту Смарагдової скрижалі Гермеса — найважливішої пам’ятки єгипетського герметизму, яка набула поширення в латинському перекладі. Одна з ключових тез цього тексту дуже приблизно може бути перекладена так: «Те, що вгорі, подібне тому, що внизу Те, що внизу, подібне тому, що вгорі». (Тут і далі прим, пер.)　

(обратно)

2

Данте Аліґ’єрі. «Божественна комедія» («Пекло», пісня третя, рядки 40–41).

(обратно)

3

Американський композитор та автор пісень (Алекс наспівувала його пісню «Аіехапсіег’з Кажіте Вапсі»).

(обратно)

4

Печиво з начинкою, яке рекомендують нагрівати в тостері.

(обратно)

5

Американський кабельний спортивний канал.

(обратно)

6

Чарівна сіть (лат.) — комплекс близько розташованих артерій і вен.

(обратно)

7

Давня скандинавська практика магії, вважається суто жіночою і передбачає трансові стани, подорожі різними сферами реальності, уміння передбачати майбутнє, змінювати зовнішність, зцілення тощо.

(обратно)

8

Печера у французькій комуні Лез-Езі-де-Таяк-Сірей, де було виявлено настінні зображення.

(обратно)

9

Данте Аліґ’єрі. «Божественна комедія» («Пекло», пісня тридцять перша, рядки 136–138).

(обратно)

10

Царство мертвих, або пекло, у міфах мая.

(обратно)

11

Містечко в Англії.

(обратно)

12

Від англ. Тке Шизігаіей Мап — збірка оповідань Рея Бредбері 1951 року.

(обратно)

13

Заможний район у Лос-Анджелесі

(обратно)

14

Від англ. Наbіtаt fоr Нитапіtу — міжнародна некомерційна організація, що будує житло для бідних у всьому світі.

(обратно)

15

Перший твір першого фрагмента зі збірки «Кентерберійські оповідки» Джеффрі Чосера.

(обратно)

16

Один із найвідоміших творів збірки Чосера, міститься в третьому фрагменті.

(обратно)

17

Тут і далі тексти Святого Письма подано в перекладі Івана Огієнка.

(обратно)

18

Чоловіча стрижка з довшим волоссям на маківці та максимально вкороченим на потилиці.

(обратно)

19

Марка чипсів із тортильї.

(обратно)

20

Амулет у вигляді долоні з оком, назва походить з арабської мови й позначає число «п’ять».

(обратно)

21

Комплекс, де розташований один із провідних художніх музеїв США.

(обратно)

22

Французький живописець і скульптор Жан-Леон Жером, який здобув славу завдяки картинам, які зображували побут античності та арабського Сходу.

(обратно)

23

Імовірно, ідеться про пісню «Вільне падіння» (від англ. Free fallin’), де згадано образи вампірів, а також бульвари Вентура та район Малголленд.

(обратно)

24

В англомовних країнах софоморами називають другокурсників.

(обратно)

25

Єврейський обряд освячення, молитва над їжею.

(обратно)

26

Напис над входом до Бібліотеки Стерлінга.

(обратно)

27

Пісня 1981 року американської співачки Кім Карне.

(обратно)

28

Внутрішній двір Оксфордського університету.

(обратно)

29

Роман 1954 року британського письменника Кінґслі Еміса.

(обратно)

30

Роман 1936 року британської письменниці Стіві Сміт.

(обратно)

31

Розташована на території Єлю мистецька скульптура 1993 року, створена до річниці з дня, коли жінки здобули право вступати в університет.

(обратно)

32

Давнє місто в Нижньому Єгипті, також відоме як Тоніс.

(обратно)

33

Бібліотека Ашшурбаніпала.

(обратно)

34

Назва двох латинських текстів, що оповідають про смерть згідно із середньовічними канонами.

(обратно)

35

Кельтське свято завершення сільськогосподарських робіт. Після прийняття кельтами християнства свято стало збігатися з Гелловіном, тобто Днем усіх святих.

(обратно)

36

Давнє місто, столиця ірландського королівства Коннахт.

(обратно)

37

Від англ. Ваrbаrіапs Аt Тhе Gаtе — телефільм 1993 року, екранізація однойменного журналістського роману-розслідування.

(обратно)

38

Таємна транспортна система США для організації втечі й перевезення темношкірих рабів із рабовласницьких штатів Півдня на Північ і до Канади, найактивніше діяла від 1850-х до початку Громадянської війни 1861-го.

(обратно)

39

Поезія американської авторки Елізабет Бішоп (1911–1979).

(обратно)

40

Від англ. Morning Becomes Eclectic — тригодинна альбомна радіопрограма для дорослих 1977 року, яку транслювали в ефірі каналу KCRW у Каліфорнії, названа за п’єсою з трилогії Юджина О’Ніла «Скорбота стає Електрою».

(обратно)

41

Люба (ісп.).

(обратно)

42

Дорогоцінна (ладіно).

(обратно)

43

Останній рядок вірша Вільяма Єйтса «Друге пришестя», що є образом неминучого наближення кінця світу.

(обратно)

44

Літературно-дискусійне товариство Єлю.

(обратно)

45

3 п’єси Вільяма Шекспіра «Тімон Афінський» (дія 4, сцена 3).

(обратно)

46

Хімічні сполуки, які використовують серед іншого для посилення сексуального задоволення.

(обратно)

47

Національне громадське радіо — найбільша некомерційна мережа радіостанцій у США, що фінансуються коштом слухачів.

(обратно)

48

Приватний клуб, розташований неподалік від кампусу Єльського університету.

(обратно)

49

Духи води в кельтській міфології.

(обратно)

50

Від англ. Hell Heist — фільм 2018 року.

(обратно)

51

«Викривлення часу» (англ.) — пісня з мюзиклу «Шоу жахів Роккі Горрора».

(обратно)

52

Частина обладунку, що захищає передпліччя.

(обратно)

53

Орел — найвище звання в скаутів.

(обратно)

54

Фольклорний персонаж, що навіює хороші сни за допомогою піску, який розсипає дітям на повіки.

(обратно)

55

Одна з найбільших і настаріших в’язниць у Коннектикуті.

(обратно)

56

Пісня Торі Еймос, американської феміністської співачки, піаністки та композиторки.

(обратно)

57

Псалми 23:4.

(обратно)

58

* Псалми 23:4–5.

(обратно)

59

** Псалми 23:5–6.

(обратно)

60

*** Вихід 22:2.

(обратно)

61

**** Євангеліє від св. Івана 10:8.

(обратно)

62

Роман 1928 року англійської письменниці Вірджинії Вульф.

(обратно)

63

Американський військовий хірург, відомий завдяки тому, що збирав цитати для Оксфордського словника.

(обратно)

64

Цитата з п’єси «Трагічна історія доктора Фауста» Крістофера Марлоу.

(обратно)

65

Вітражне скло, виготовлене за технологією Луїса Комфорта Тіффані.

(обратно)

66

Гра, у якій гравці або команди по черзі кидають підкови на кілок.

(обратно)

67

Американська компанія, власник найбільшої залізничної мережі в США.

(обратно)

68

Американський політик та дипломат, обіймав посади міністра торгівлі, губернатора штату Нью-Йорк і посла США в СРСР.

(обратно)

69

Картина 1895 року художника Фредеріка Лейтона, представника британського салонного мистецтва.

(обратно)

70

Юдейський символ життя.

(обратно)

71

Єремія 17:14.

(обратно)

72

Данте Аліґ’єрі. «Божественна комедія» («Пекло», пісня третя, рядки 40–41).

(обратно)

73

Канцтовари, прикрашені логотипом якоїсь установи чи організації.

(обратно)

74

«Іліада» Гомера. Переклад Бориса Тена.

(обратно)

75

Цитата з вірша «Ворота Дамаска» Джеймса Флекера.

(обратно)

76

Згідно з легендою, Допитливий Том був єдиним мешканцем міста, котрий визирнув на вулицю, коли містом верхи проїжджала оголена леді Ґодіва, борячись за те, щоб її чоловік знизив податки для своїх підданих

(обратно)

77

Концертний майданчик і нічний клуб у Нью-Гейвені.

(обратно)

78

Відкритий італійський пиріг із пісочного тіста.

(обратно)

79

Кисломолочний продукт, який виготовляють шляхом заквашування вершків.

(обратно)

80

Французьке біле десертне вино.

(обратно)

81

Будівля в Єлі, де розташована організація з нетворкінгу для студентів і випускників.

(обратно)

82

Комп’ютерна гра в жанрі шутера від першої особи.

(обратно)

83

Культурний центр у Лос-Анджелесі.

(обратно)

84

Колючі чагарники, поширені в Каліфорнії.

(обратно)

85

Колумбійський суп, який традиційно їдять на сніданок, рятуючись від похмілля.

(обратно)

86

Колишня столиця однойменної імперії на території Індії.

(обратно)

87

Американське комедійне шоу.

(обратно)

Оглавление

ЛІ БАРДУҐО　 БІСНУВАТИЙ

ЧАСТИНА І　 ТЕ, ЩО ВГОРІ[1]

ЛИСТОПАД

1 ЖОВТЕНЬ, ЗА МІСЯЦЬ ДО ТОГО

2

3

4 МИНУЛОГО ЛІТА

5　 ЖОВТЕНЬ

6

7

8

9　 МИНУЛОГО ЛІТА

10 ЖОВТЕНЬ

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

ПАДІННЯ

27

28

29

30

31

32

33

34

ЧАСТИНА II　 ПОДІБНЕ ТОМУ, ЩО ВНИЗУ

35　 ЛИСТОПАД

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

ПОДЯКА

ПРО ВИДАННЯ

*** Примечания ***