Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично

Книга в формате epub! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


Мати і не мати. Эрнест Хемингуэй. Иллюстрация 1

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного. 


Частина перша 

 

Гаррі Морґан 

(Весна) 

 

 


Розділ перший 

 

 

Знаєте, як воно є рано-вранці в Гавані, коли попід стінами будинків досі сплять волоцюги, а до барів навіть лід у візочках не привезли? Отож-бо, коли ми перетинали площу, прямуючи від причалу до кав’ярні «Перлина святого Франциска», лише один жебрак уже прокинувся й тамував спрагу з фонтана. Та коли ми зайшли до кав’ярні та сіли за столик, на нас там чекали троє. 

Ми сіли, і один із них підійшов до нас. 

— Ну, — сказав він. 

— Я не можу, — сказав йому я. — Був би радий зробити послугу. Але я ще вчора сказав, що не зможу. 

— Можеш назвати свою ціну. 

— Справа не в ціні. Просто я не можу. Ось і все. 

Підійшли ще ті двоє і стали біля нас з понурими обличчями. Вони були нормальними хлопцями, і я був би радий зробити їм послугу. 

— Тисячу за кожного, — сказав один доброю англійською мовою. 

— Не мучте мене, — відповів їм. — Я справді не можу це зробити. 

— Пізніше, коли все зміниться, ще будеш дякувати. 

— Я знаю. І був би радий. Але не можу. 

— Чому? 

— Я живу зі свого човна. Якщо втрачу його, то втрачу все. 

— З такими грошима купиш собі нового. 

— Не у в’язниці. 

Мабуть, вони подумали, що мене просто треба переконати, бо той перший і далі провадив своє. 

— Матимеш три тисячі баксів, а це великі гроші. Це ж довго не триватиме, знаєш. 

— Послухайте, — сказав я. — Мені начхати, хто тут президент. Але я не повезу до Штатів нічого, що може говорити. 

— Це ми будемо говорити? — гаркнув один із них, який досі мовчав. Він був дуже сердитий. 

— Я сказав нічого, що може говорити. 

— Думаєш, ми lenguas largas? 

— Ні. 

— А знаєш, що таке lenguas largas? 

— Так. Той, у кого довгий язик. 

— А знаєш, що ми з такими робимо? 

— Не треба на мене тиснути, — сказав я. — Це ви зробили пропозицію. Я вам нічого не пропонував. 

— Заткайся, Панчо, — наказав сердитому той, який почав розмову. 

— Він сказав, що ми говоритимемо, — сказав Панчо. 

— Слухайте, — я намагався пояснити їм. — Я сказав, що не повезу нічого, що може говорити. Пляшки не можуть говорити. Бутлі не можуть. Інші речі також. А люди можуть. 

— І китайці? — загрозливо спитав Панчо. 

— Можуть, але я їх не розумію, — відповів я. 

— То ти не хочеш? 

— Я ж вам сказав ще вчора. Я не можу. 

— А ти сам не говоритимеш? — запитав Панчо. 

Він не міг усього зрозуміти і дратувався. А ще, мабуть, був розчарований. Я навіть не відповів йому. 

— Ти часом сам не lengua largas, га? — сердито запитав він. 

— Не думаю. 

— Це що? Погроза? 

— Послухай, — сказав я йому. — Не тисни на мене з самого ранку. Я впевнений, що ти перерізав не одну горлянку. Але я ще навіть кави не попив. 

— То ти кажеш, що я різав людям горлянки? 

— Ні, — сказав я. — І мені начхати. Ти що, не можеш спокійно розмовляти? 

— Ти мене бісиш, — сказав він. — Прирізати б тебе. 

— Чортзна-що, — відповів я йому. — Думай, що говориш. 

— Ходімо, Панчо, — сказав той перший. А тоді глянув на мене: — Дуже шкода. Я думав, ми домовимось. 

— І мені шкода. Але я не можу. 

Вони рушили втрьох до виходу, а я дивився їм услід. То були симпатичні молоді хлопці, гарно вбрані. Були без капелюхів, і здавалося, що грошей у них і кури не клюють. Принаймні так вони звучали, та й англійською говорили так, як говорять грошовиті кубинці. 

Двоє з них виглядали як брати, а третій, Панчо, був трохи вищий на зріст, але також чимось на них подібний. Знаєте, такий стрункий, у добротному одязі, з блискучим волоссям. Не думаю, що він був аж таким грізним, яким себе вдавав. Мабуть, просто нервувався. 

Коли вони вийшли й завернули праворуч, я побачив, як через площу до них наближається крите авто. Спочатку вщент розлетілася скляна шиба, і куля влучила в батарею пляшок попід правою стіною. Я почув постріл і дзвін розбитих пляшок: дзінь-дзінь-дзінь. 

Я стрибнув за барну стійку зліва, визираючи звідти краєм ока. Машина зупинилася, і біля неї присіли навпочіпки двоє чоловіків. Один тримав автомат Томпсона, а другий — обріз дробовика. Той із «Томпсоном» був негром. Другий мав на собі білий водійський пильовик. 

Один із хлопців лежав долілиць на тротуарі, якраз під розбитим вікном. Інші двоє сховалися за візком з льодом пивної компанії