Держава [Платон] (epub) читать постранично

Книга в формате epub! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


Держава
Table of Contents
ПЛАТОН
ДЕРЖАВА
Книга перша
Книга друга
Книга третя
Книга четверта
Книга п’ята
Книга шоста
Книга сьома
Книга восьма
Книга дев’ята
Книга десята

Зміст

ДЕРЖАВА

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п’ята

Книга шоста

Книга сьома

Книга восьма

Книга дев’ята

Книга десята


ПЛАТОН


ДЕРЖАВА

 

Учасники діалогу:

СОКРАТ,

ГЛАВКОН,

ПОЛЕМАРХ,

ФРАСІМАХ,

АДІМАНТ,

КЕФАЛ


Книга перша

I. Учора я ходив по Пірею разом з Главконом, сином Арістона, щоб помолитися богині1, а окрім того, мені хотілось побачити її свято, як воно відбувається, адже це його вперше тепер відзначають. Тож прекрасним мені видався урочистий хід місцевих жителів, однак не менш вражаючим був і хід, який влаштували тракійці2. Помолившись і вдосталь надивившись, ми вирушили назад до міста. Проте Полемарх, син Кефала, побачивши звіддалік, що ми повертаємось додому, звелів своєму слузі наздогнати нас і попросити, щоб ми трохи затримались. І слуга, доторкнувшись ззаду до мого плаща, сказав:

 — Полемарх просить вас почекати!

Я озирнувся й запитав:

 — Де ж він?

У відповідь почув:

 — Та ось, уже на підході, тож зачекайте хвильку.

 — Зачекаємо-зачекаємо! — відказав Главкон.

Невдовзі надійшов Полемарх, а з ним Адімант, брат Главкона, і Нікерат, син Нікія, і ще декілька людей, що брали участь в урочистому ході.

Полемарх мовив:

 — Сократе, мені здається, що ви поспішаєте вернутись до міста.

 — Так, ти не помиляєшся, — відповів я.

 — Невже ти не бачиш, скільки нас?

 — Чому ж не бачу!

 — Отож тепер одне з двох: або ви переможете нас усіх, або залишитесь тут.

 — Невже не зостається ще однієї можливості: переконати вас, що нас слід відпустити?

 — Але чи ви зможете нас переконати, якщо ми не будемо вас слухати?

 — Очевидно, що ні, — сказав Главкон.

 — Тоді будьте певні, що ніхто з нас ваших слів не почує.

Тут озвався й Адімант:

 — Хіба ви не знаєте, що під вечір на честь богині відбудуться кінні перегони зі смолоскипами?

 — Кінні? — перепитав я. — Це вже щось нове3. І ті, що змагатимуться в таких перегонах, передаватимуть смолоскипи з рук у руки? Ти це маєш на увазі?

 — Так, це, — сказав Полемарх, — а ще буде влаштовано нічне свято, яке варто подивитися. Після вечері ми підемо дивитися на ті нічні урочистості. Там буде багато молоді, порозмовляємо з нею. Будь ласка, залишайтеся, вам просто не випадає вчинити інакше.

На це Главкон відповів:

 — Видається, що треба залишитися.

 — Ну, коли так видається, — сказав я, — то так і зробимо.

 

II. Отож ми пішли додому до Полемарха й застали там Лісія й Евтідема, братів Полемарха, а також халкедонця Фрасімаха, пеанійця Хармантіда і Клітофонта, сина Арістоніма. Вдома був і батько Полемарха Кефал. Мені він видався глибоким старцем, адже я давно вже його не бачив; він сидів на подушці в кріслі увінчаний вінком, бо щойно здійснив жертвоприношення у внутрішньому дворику дому. Там стояли всілякі крісла, тож ми посідали коло нього.

Загледівши мене, Кефал привітався й мовив:

 — Сократе, ти не часто заглядаєш до нас у Пірей, а саме це треба було б робити передовсім. Бо якби я чувся на силі, щоб легко вибратися до міста, ти не мав би потреби бувати тут. Ми б самі навідувались до тебе, але тепер ти маєш частіше приходити сюди. Будь певен, що наскільки в мені пригас потяг до всіляких тілесних утіх, настільки ж зросло прагнення до бесід і тієї розкоші, що вони дарують. Тож не відмовляй нам і спілкуйся не тільки з цими молодими людьми, відвідуй частіше й нас, адже ми з тобою близькі знайомі й друзі.

Я відповів:

 — Тішуся, Кефале, що маю змогу розмовляти з людьми, які вже сягли схилу віку. Бо мені видається, що слід у них розпитати, оскільки вони випередили нас на тому шляху, який все одно доведеться пройти і нам, який цей шлях — тернистий і важкий чи легкий і зручний?4 А особливо було б приємно від тебе довідатись, що ти про це думаєш, тому що ти вже в таких літах, які поети називають порогом старості5, отож чи обтяжливе для тебе життя, що на це скажеш?

 

III. — Тобі, Сократе, — промовив він, — присягаю Зевсом, я скажу так, як думаю. Бо ми часто сходимось разом на те саме місце, люди майже одного віку, справджуючи стару приказку6. Отож, зібравшись, більшість із нас жалкує за розвагами юності, із сумом пригадуючи любовні утіхи, хмільні гулянки, бенкети й таке інше, що мало тоді місце, і нарікають, начебто їх позбавлено якихось великих благ, нібито раніше вони жили по-справжньому, а тепер життя — немов і не життя. А дехто скаржиться на брак уваги з боку близьких родичів і співає про свій вік одну й ту саму пісню, що старість є причиною всіх їхніх нещасть. Але як на мене, Сократе, вони, здається, безпідставно її звинувачують. Бо коли