Ендіміон [Ден Сіммонс] (fb2) читать онлайн

Ден Сіммонс Ендіміон

Ми не повинні забувати, що якою би свобідною не живописала людську душу наша філософія, завдяки своєму народженню та розвою вона невіддільна від Всесвіту, що її породив.^[1]

Тейяр де Шарден

Дайте, дайте нам богів!

Нам — богів.

Досить з нас уже людей

І механізмів.^[2]

Д.Г. Лоуренс

1

Марно ви це читаєте.

Якщо ви читаєте це, аби дізнатися, що воно таке кохатися з месією — нашою месією, — вам не варто цього читати, бо чим ви тоді кращі за вуаєриста?

Якщо ви читаєте це, позаяк є шанувальником «Пісень» давнього поета, і вам докучає цікавість, як там повелось у подальшому житті гіперіонським прочанам, ви будете розчаровані. Я не знаю, як там повелось у житті більшості з них. Вони жили та повмирали майже за триста років до мого народження.

Якщо ви читаєте це, тому що бажаєте краще осягти послання Навчительки, ви так само лише згаєте час. Зізнаюсь, що вона значно більше цікавила мене як жінка, ніж як наставниця чи месія.

Зрештою, якщо ви читаєте це, аби довідатись, чим закінчилася її історія чи, припустімо, моя, то взялися ви не за той документ. Ніхто не знає, де кого доля чекає: мене не було поруч в її останню мить, а сам я дожидаю свого кінця навіть зараз, коли пишу ці рядки.

Я взагалі буду подивований, якщо ви це прочитаєте. А втім, життя не вперше мене дивує. За кілька останніх років стільки немислимих подій стряслося, та й кожна наступна виявлялась дивовижнішою і невідворотнішою за попередню. Поділитися спогадами про них — оце я й маю на меті. А можливо, мета полягає навіть не в тому, аби поділитися — адже я знаю, що цих записів майже напевне ніхто ніколи не знайде, — а в простому бажанні відтворити хронологію тих подій, аби й самому довести їх до ума у власній голові.

«Звідки мені знати, що я думаю, доки не побачу, що я власноруч написав?»^[3] — сказав один стародавній автор, іще до Гіджри. Його правда. Я теж мушу побачити викладену на письмі всю хронологію подій, й аж тоді знатиму, що про них думати. Хай минувшина постане на папері, аби я міг повірити, що все це насправді було зі мною і що це мої соталися нерви.

Якщо ви читаєте це, прагнучи того, що і я — дати хоча б сякий-такий лад тому кількарічному хаосові, дошукатися якоїсь системи в тій плутанині зазвичай випадкових подій, що верховодили нашим життям упродовж кількох останніх стандартних десятиріч, — що ж, у такому разі ви, можливо, читаєте це й не марно.

* * *

Із чого розпочати? Мабуть, зі смертного вироку. Але з чийого — мого чи її? А якщо і з мого, то з якого саме? Їх же було декілька, є із чого обирати. Напевно, останній припасується щонайкраще. Тож почнемо з кінця.

Я пишу це в котячій коробці Шредінґера^[4], що рухається по високій орбіті навколо Армаґаста — планети, яка перебуває в ізоляції. Котяча коробка не надто скидається на коробку; це радше яйце з гладенькою шкаралупою — шість на три метри завбільшки. Згадане яйце слугуватиме мені Всесвітом до самої смерті. Більшу частину мого світу займає спартанська комірчина із чорним кубом рециркулятора води й повітря, лежаком, синтезатором їжі та вузенькою відкидною дошкою, що слугує мені водночас як кухонний і письмовий стіл; ще тут є унітаз, умивальник і душ — ці вигоди з якогось дива відгороджені фібропластовою переділкою, чого я не в змозі збагнути. Сюди до мене жодні гості ніколи не завітають, тому така турбота про дотримання правил пристойності, як і про право на приватність, видається дошкульним жартом.

У мене є планшет для письма і стилус. Закінчивши сторінку, я переводжу її на мікровеленовий аркуш — їх виробляє рециркулятор. Стос аркушів, кожний завтовшки з водяну плівку, повільно зростає, і це єдина зміна надовкіл.

Пробірки з отруйним газом побачити неможливо. Її закріплено в статично-динамічній оболонці котячої коробки та з'єднано з повітряним фільтром таким чином, що навіть доторк до неї випустить у повітря ціанід. Так само як і спроба пробити отвір в оболонці моєї в'язниці. Енергетичний ланцюг оболонки містить також лічильник радіації, таймер та ізотопний елемент. Я не знаю, коли генератор випадкових чисел на таймері змусить спрацювати лічильник. Я не знаю, коли відсунеться свинцевий екран, що захищає крихітний ізотоп. Я не знаю, коли ізотоп вивільнить частинку.

Але тієї миті, коли частинка вивільниться з ізотопу, я дізнаюся, що лічильник спрацював. У повітрі запахне гірким мигдалем — на секунду чи дві, доки газ не вб'є мене.

Сподіваюся, що це станеться моментально.

У певному значенні, згідно зі стародавнім парадоксом квантової фізики, наразі я ні живий, ані мертвий. Я перебуваю у відстроченому стані, утвореному хвилями ймовірності, котрі перекривають одна одну; у стані, подібному до того, що був створений в уявному експерименті Шредінґера. Та оскільки стіни моєї коробки — це не тільки поверхні, що обмежують простір всередині, а й згусток детонуючої енергії, здатної вибухнути за найменшого втручання, ніхто ніколи не зазирне до коробки подивитися, живий я чи мертвий. Теоретично за мою страту ніхто безпосередньо не відповідає, і тільки незмінні закони квантової теорії кожної мікросекунди вирішують помилувати мене чи винести присуд. Спостерігачів тут немає.

Але я сам — спостерігач. Я чекаю на цей особливий колапс хвиль імовірності з чимось більшим, аніж просто відсторонена цікавість: адже в ту мить, коли почується шипіння ціаніду, але він ще не досягне моїх легень, серця та мозку, я нарешті зрозумію, як улаштований Всесвіт.

Принаймні стосовно мене. А це, коли вже на те пішлося, єдине, що треба осягнути у Всесвіті більшості з нас.

А тим часом я їм та сплю, і випорожнююсь, і дихаю, і виконую щоденний ритуал, не вартий того, аби фіксувати його в пам'яті. Але особлива іронія полягає в тому, що наразі я живу — якщо «живу» є прийнятним словом — тільки для того, аби пам'ятати. І писати про все, що я пам'ятаю.

Якщо ви читаєте це, то майже напевне маєте на те причину, хай вона і хибна. Але так уже буває з багатьма речами в житті, що причина, з якої людина робить те чи інше, — не є аж настільки важливою. Важливим є сам факт цієї роботи. Зрештою, лише непорушні факти — у нашому випадку те, що я написав, а ви це читаєте — мають значення.

Так із чого ж розпочати? Із неї? Вона — та, про кого ви, мабуть, хотіли б прочитати, і, крім того, — єдина людина в моєму житті, яку я хочу пам'ятати. Понад усе й понад усіх. Та, можливо, я почну з тих подій, що привели мене до неї, а потім і сюди, змусивши толочитися всією Галактикою, як, утім, і за її межами.

Гадаю, мені варто почати спочатку — із мого першого смертного вироку.

2

Мене звати Рол Ендіміон. Моє ім'я римується з «Пол»^[5]. Я народився на планеті Гіперіон^[6] 693-го року за нашим місцевим календарем, або 3099-го року після Різдва Христового за літочисленням до Гіджри^[7], або через 247 років опісля Падіння, якщо числити так, як це робить більшість із нас в епоху Пакса^[8]. Коли я подорожував разом із Навчителькою, про мене казали, що я з пастухів, і це правда. Майже. Я походжу з родини мандрівних вівчарів, де на хліб заробляли, випасаючи отари на оболонях та луках у найвіддаленіших закутках континенту Аквіли. Там я виріс, і мені в дитинстві теж доводилося приглядати за вівцями. Цих лагідних ночей під зоряним небом Гіперіона мені не забути ніколи! Коли мені виповнилося шістнадцять (за гіперіонським календарем), я втік із дому й завербувався до Місцевої гвардії, контрольованої Паксом. Ці три роки збереглись у пам'яті переважно як нудьга без кінця-краю, за винятком хіба тих невеселих чотирьох місяців, коли мене послали на шельф Крижаний Пазур на Урсі приборкувати місцевих бунтівників. Після того як мене витурили з гвардії, я подався працювати охоронцем і круп'є чи не до найкрутішого казино в Дев'ятихвістці, потім відбув два сезони дощів шкіпером на баржі у верхів'ях Кансу, а відтак подався ще й у науку до ландшафтного архітектора Аврола Г'юма і як його підмайстер розмічував сади в маєтках на мисі Дзьоб. Але «пастух», напевне, більше припав до смаку літописцям Навчительки, коли вони взялися виписувати біографії найближчого кола її послідовників. Пастух — це так по-біблійному, ну майже як пастир!

Хай мене називають пастирем. Я не заперечую. Проте в цій історії я виступатиму пастирем, чию паству складала одна-однісінька ягниця, безмірно дорогоцінна. А я — я радше загубив її, аніж знайшов.

У той час, коли моє життя змінилося назавжди, а ця історія розпочалася насправді, мені виповнилося двадцять сім, і хоча я був доволі рославим як на уродженця Гіперіона, проте більше нічим не вирізнявся — хіба що мозолями на руках і химерними ідеями в голові. Працював я тоді провідником: водив мисливців болотами навколо затоки Тоскагай, що десь за сто кілометрів від Порт-Романса. У цю пору свого життя я вже знав дещо про секс і значно більше про зброю, на власній шкурі випробував, яку силу має бажання панувати в стосунках між чоловіком і жінкою, навчився для виживання користуватися кулаками та мізками, хай і курячими, цікавився безліччю різних речей і почувався безпечно, позаяк був переконаний, що решта мого життя не готує мені великих сюрпризів.

Я був дурний.

Якщо б спробувати описати, ким я був на осінь мого двадцять восьмого року, то простіше перелічити, чого я тоді не робив. Я ніколи не залишав Гіперіона і навіть мріяти не смів, що зможу подорожувати в космосі. Мені, звісно, доводилося заходити до соборів Церкви; Пакс дотягнувся своїм цивілізаційним поступом навіть до найглухіших закутків, якими тинялася моя родина після того, як сто років тому місто Ендіміон було розграбоване і зруйноване, — проте я не прийняв ані вчення Церкви, ані хреста. Я трохи знався з жінками, але ніколи не кохав. Щодо мого навчання, то воно звелося лише до бабусиних напучувань, а решту знань я здобув самостійно, переважно із книжок. Читав я тоді запоєм і вважав, що у свої двадцять сім знаю все.

Я не знав нічого.

Ось так, на двадцять восьмому році життя, ранньої осені, закостенілий у власному невігластві, непохитний у своїй переконаності, що жодних серйозних змін мені й годі чекати, я скоїв вчинок, який вартував смертного вироку і став початком мого справжнього життя.

* * *

Болота поблизу затоки Тоскагай — небезпечна і нездорова місцина, і була вона такою ще задовго до Падіння. Попри це сотні мисливців-багатіїв щороку пруться сюди — деякі навіть з інших планет — заради полювання на качок. Майже всі протокрижні вимерли ще сімсот років тому відразу після того, як їх відтворили й випустили з корабля-ембріоносця — чи то не зуміли адаптуватися до клімату Гіперіона, чи то потрапили на зуби місцевим хижакам, — але серед боліт північної та центральної частини Аквіли невеличка їхня колонія все ж таки вижила. Тому мисливці сунули сюди хмарою. Я ж був у них за провідника.

Разом з іще трьома напарниками ми перетворили на базу покинуту плантацію фібропласту, що притулилася на вузькій смужці суходолу — сланці вперемішку з глиною та багнюкою, — між власне мочарами та притокою Кансу. Решта провідників опікувалися рибалками та тими мисливцями, котрі вистежували велику дичину, тому впродовж сезону полювання на качок плантація й довколишні болота були у повному моєму розпорядженні. Болота ці — типові для субтропіків непролазні зарості челми, де-не-де помережані перелісками із яз-дерева. Подекуди над плавнями височіють окремішні скелі, увінчані гігантськими прометеями. На початку осені, коли перші хрусткі приморозки стягують трясовину, саме на цих болотах зупиняються перепочити зграї крижнів під час свого перельоту з південних островів до неприступних закутків плато Розкрилля.

Того дня я розбудив чотирьох «мисливців» за півтори години до світанку. Приготував сніданок — шинка, тости, кава, — але чотири вгодовані крутовани лише ремствували та чортихалися, втім, таки глитаючи їжу, наче ті вовки. Мені довелося нагадати, що треба перевірити й почистити зброю: троє з них мали дробовики, а в четвертого стачило розуму притягти з собою старовинну лазерну рушницю. Поки вони нудили світом і поглинали сніданок, я вийшов із хижі й присів біля задньої стіни з Іззі, сукою ретривера, яку взяв іще цуценям. Іззі знала, що ми збираємось на полювання, тому для заспокоєння я погладжував її по голові та шиї.

Починало розвиднюватися, коли ми залишили позаду плантації, що геть заросли без догляду, і наша плоскодонка відчалила від берега. У темних просвітах між гіллям і над деревами сріблилося павутиння. Мисливці — пан-Ролман, пан-Герріґ, пан-Рашомін та пан-Понеску — всілися попереду, на банці, а я працював жердиною. Нас із Іззі відгороджувала від цієї компанії купа плотиків, навалених на дні човна. До вигнутої поверхні дисків там і сям поприлипали залишки грубих пластикових волокон. Ролман і Герріґ мали на собі дорогі накидки з хамелеонової тканини, хоча поки ми були серед трясовини, вони не активізували полімеру. Попереду зачорніла чиста вода. Тут зазвичай сиділи крижні, і я попросив пасажирів не розмовляти голосно. Усі четверо вороже зиркнули на мене, але стишили голоси, а згодом й узагалі замовкли.

Коли я зупинив човен просто навпроти болітця, зручного для стрільби, було вже так світло, що хоч читай. Я спустив на воду плотики для мисливців, відтак застібнув водонепроникний комбінезон і ковзнув у воду — глибина була мені по груди. Іззі висунулася над бортом, очі у неї горіли, але я рукою показав, що стрибати до мене не можна. Вона аж тремтіла від нетерпіння, але послухалася.

— Будь ласка, віддайте мені вашу рушницю, — сказав я пан-Понеску, бо він мав сідати на плотик першим. Ці «мисливці», які вибиралися на полювання раз на рік, ледь утримували рівновагу, вмощуючись на плотиках, і я не хотів, аби вони виконували цей маневр зі зброєю в руках. Раніше я проінструктував їх, що зброя має бути незарядженою й стояти на запобіжнику, але коли Понеску передав мені свою рушницю, то індикатор набійника світився червоним, вказуючи, що він заповнений, а запобіжник — знято. Я витяг набій, поставив рушницю на запобіжник, засунув її до водонепроникної торби, що висіла у мене через плече, і взявся притримувати плотик, поки на нього перебирався найважчий із мисливців.

— Зараз повернуся, — неголосно сказав я трьом іншим і, тягнучи за собою з допомогою канату плотик, рушив убрід крізь зарості челмового листя. Мисливцям можна було б дозволити самим розсістися на плотиках, як вони того забажають, але трясовина навколо рясніла гейзерами та вирами, здатними завиграшки засмоктати і гребця, і його жердину. Кліщі-дракули, завбільшки з повітряну кульку, тільки повну крові, лише чатували, аби зістрибнути з похиленого над водою віття на будь-кого, хто рухатиметься болотом. Із тих самих гілок звисали ще й підв'язкові змії, яких необізнана людина нізащо не змогла б відрізнити від листя челми, а вода аж кишіла бійцівськими рибами-кулями, котрі могли легко відтяти палець, щойно почнеш ловити ґав. Та й інших сюрпризів для новачків тут вистачало. До того ж я вже переконався на власному досвіді, що більшість цих мисливців вихідного дня розміщує свої плотики таким чином, аби перестріляти один одного, як тільки над ними з'явиться перша зграя крижнів. Моя робота полягала в тому, щоб цього не допустити.

Я припаркував Понеску біля південного краю намулу, серед клубовиння папоротей, які могли слугувати укриттям, так, аби йому відкривався добрий вид на найбільше дзеркало чистої води, показав, куди я збираюся розставити інші плотики, попередив, що він має вести спостереження крізь шпарину в тенті й не розпочинати стріляти, доки всі мисливці не займуть своїх позицій, а тоді повернувся по інших. Рашоміна я розмістив праворуч від Понеску, десь у двадцяти метрах від нього, тоді знайшов зручне місце для Ролмана, ближче до протоки, і пішов по останнього, отого, з ідіотською лазерною рушницею. По пан-Герріґа.

Сонце мало зійти хвилин за десять.

— Нарешті згадав про мене, чорт забирай! — гаркнув пузань, коли я пробився до нього крізь латаття. Він уже встиг перебратися на пліт, замочивши штани з хамелеонової тканини. Бульбашки метану вказували на великий грязьовий вир між його плотиком та чистою водою, тому мені щоразу доводилося давати гак, аби пройти влежаною багнюкою.

— Тобі платять не за те, щоб тебе десь чорти носили, — бурчав він далі, перекочуючи в роті товстелезну сигару.

Я кивнув, підійшов ближче, висмикнув запалену сигару з-поміж його зубів і закинув подалі від метанового пухиря. Нам пощастило, що бульбашки не спалахнули.

— Качки можуть унюхати дим, — зауважив я, ігноруючи відпалу щелепу та побуряковіле обличчя.

Впрігшись у буксирні канати, я відтягнув його плотик на відкриту місцевість, прокладаючи грудьми шлях крізь червоні та бурі водорості, що вже встигли вкрити поверхню з того часу, як я йшов тут востаннє.

Пан-Герріґ провів рукою по своїй дорогій, але ні до чого не придатній лазерній залізячці й уставився на мене.

— Хлопче, стули свою трахану пельку або я її тобі сам стулю, чорт забирай, — просичав він.

Краї його накидки та куртки з хамелеонової тканини розійшлися, і я помітив у нього на шиї золотий блиск подвійного хреста Пакса та червоний рубець хрестоформи на грудях. Пан-Герріґ був християнин, із воскреслих.

Я мовчки дотяг його плотик до позиції просто ліворуч від протоки. Тепер усі ці чотири снайпери могли стріляти в напрямку водойми, не ризикуючи вцілити один в одного.

— Наставте тент і дивіться крізь проріз, — сказав я, відв'язуючи лінь від своєї лями й закріплюючи його довкола кореня челми.

Пан-Герріґ щось гмикнув, але камуфляжний тент так і залишився висіти згорнутим на куполоподібному каркасі.

— Не стріляйте, доки я не розставлю опудал, — вів далі я. Я показав йому, де сидять інші на своїх плотиках, і продовжив: — І не стріляйте в напрямку протоки. Там буду я з човном.

Герріґ не відізвався ані словом.

Знизавши плечима, я побрів до човна. Іззі сиділа там, де їй було наказано, але я бачив по напружених м'язах спини та блискучих очах, що вона має настрій вискочити з човна й носитися туди-сюди, мов цуценя. Я почухав їй шию, не сідаючи у човен.

— Зачекай ще кілька хвилин, дівчинко, — шепнув я. Оскільки я не скомандував залишатися на місці, вона перебігла на ніс і сиділа там, поки я тягнув плоскодонку до чистої води.

Тепер, коли слабке досвітнє півсвітло набирало сили й перетворювалося на молочно-біле сяйво, променистого павутиння вже не було видно, а мерехтливі смуги від метеоритного дощу блідли на очах. Симфонія із сюрчання комах та кумкання амфібій, що лунала з прибережних заростів, стихала, поступаючись ранковому переклику птахів, до якої інколи додавався ляск риби-кулі — вона надимала свій резонатор, аби настрахати ворога. Східний небокрай потроху набував звичайного кольору ляпіс-лазурі.

Я заховав човен серед листя папороті, подав Іззі знак залишатися на носі й видобув із-під банки чотири опудала. Тут уздовж берегової лінії трималася тонка плівка припаю, але далі криги не було, і я почав розставляти муляжі, вмикаючи їх. Вода не сягала мені вище грудей.

Тільки-но я встиг забратися до човна і влягтися поруч з Іззі під прикриттям густого листя, як прилетіли качки. Іззі почула їх першою. Усе тіло її напружилося, а ніс вона націлила вгору, наче бажаючи винюхати качок із повітря. За мить почувся шелест крил. Я подався вперед і визирнув крізь ламке листя.

Посеред озерця води плавали, рухаючи головами, мої муляжі. Один із них вигнув шию і видав поклик саме тоді, коли над купою дерев із південного боку з'явилися справжні крижні. Троє з них змінили напрямок свого польоту, розправили крила, щоб загальмувати, і невидимими рейками ковзнули долі, до болота.

Я відчув нервове тремтіння, як зазвичай у такі моменти: в горлі пересохло, серце важко гупнуло і після миттєвого перебою відізвалося відчутним болем. Більшу частину свого життя я провів у глушині, спостерігаючи за дикою природою, але зустріч із такою красою завжди зачіпала в мені щось настільки потаємне, що я не міг навіть слів підібрати. Поруч зі мною, наче статуетка зі слонової кістки, застигла Іззі.

Тоді почулася канонада. Троє з дробовиками почали стріляти разом, не зволікаючи і з шаленою швидкістю — лише гільзи встигали вискакувати. Лазерна рушниця протинала повітря над трясовиною, фіолетовий промінь чітко вирізнявся на тлі ранкового туману.

У першого крижня, мабуть, влучили двічі або й тричі: птаха просто розірвало, перетворивши його на купу пір'я і тельбухів. Крила другого склалися, і він упав. Його краса та зграбність зникли, наче їх і не було. Третій крижень ковзнув праворуч і донизу, майже до води, і, махаючи крилами, знову почав набирати висоту. Промінь лазера хльоснув йому вслід, безшумно, наче косою стинаючи листя та гілля. Дробовики озвалися знову, але крижень, здавалося, переграв мисливців: спікірувавши аж до води, а відтак круто взявши праворуч, він полетів просто на протоку.

Просто на нас з Іззі.

Птах летів у двох метрах над водою, не вище. Його крила били щосили, та й він весь аж вигнувся у спробі врятуватися, і я зрозумів, що він спробує пролетіти під деревами та втекти над протокою. Через таку незвичну траєкторію польоту крижень опинився відразу між кількома стрільцями, проте всі четверо не припинили палити зі своєї зброї.

Правою ногою я відштовхнув плоскодонку й вивів з-під гілля, що її закривало.

— Припинити вогонь! — гаркнув я командним голосом, якого навчився під час своєї куцої сержантської кар'єри у Місцевій гвардії. Двоє мисливців послухалися. Проте один дробовик і лазерна рушниця стріляли й далі. Крижень, ані на йоту не змінюючи напрямку польоту, пролетів у метрі ліворуч від нашого човна.

Тілом Іззі пробіг дрож, вона ширше розкрила пашу, наче дивуючись тому, що качка з шумом пролетіла так близько від нас. Дробовик припинив стріляти, але я побачив, як фіолетовий промінь крізь туман, що підіймався над водою, описує дугу і наближається до нас. Я закричав і смикнув Іззі, намагаючись укласти її на дно, між банками.

Крижень виринув із тунелю з низького гілля челми за нашими спинами і забив крилами, набираючи висоту. Раптом у повітрі запахло озоном, й абсолютно пряма вогняна лінія протяла корму човна. Я кинувся навзнак на його дно, схопивши Іззі за ошийник і підтягуючи її ближче до себе.

Фіолетовий промінь пройшов у якомусь міліметрі від моїх зсудомлених пальців та ошийника Іззі. На коротку мить схвильований погляд Іззі став запитальним, а тоді вона спробувала сховати голову мені на грудях, як робила це щеням, коли почувалась винною. При цьому рухові її голова й частина шиї вище ошийника відокремилася від тіла і впала набік із м'яким сплеском. Я все ще тримався за ошийник і відчував на собі вагу тіла Іззі, поки її передні лапи тремтіли в мене на грудях. Тоді з артерій чисто перетятої шиї гейзером жбухнула кров, і я покотився вбік, відштовхуючи від себе безголове тіло собаки, яке ще здригалося. Кров була тепла й мала присмак міді.

Промінь лазера знову хльоснув повітря, рухаючись у зворотному напрямку, зрізав зі стовбура товсту гілку челми в метрі від плоскодонки, а тоді зник, наче його ніколи й не було.

Я сів у човні й подивився на Герріґа. Поклавши лазерну рушницю на свої жирні коліна, він саме запалював сигару. Дим від неї змішувався з пасмами туману, що підіймався від трясовини.

Я сплигнув із човна у воду. Вона сягала мені грудей. Кров Іззі ще патьоками струмила з мене, коли я почав пробиратися до Герріґа.

Коли я наблизився, він підняв лазерну рушницю з колін і тримав її перед собою, на рівні грудей. Чоловік заговорив, виштовхуючи слова по боках затиснутої між зубами сигари.

— То ти нарешті зберешся позбирати моїх качок? Чи вони так і бовтатимуться у грьобаній воді, поки не...

Тільки-но я зміг дістати до чоловіка, як лівою рукою вхопив його за хамелеонову накидку й смикнув на себе. Він спробував націлити на мене лазерну рушницю, але я перехопив її правицею і жбурнув далеко у трясовину. Герріґ щось вигукнув, сигара вивалилася йому з рота на плотик, а я стягнув чоловіка із сидіння у воду. Він виринув, захлинаючись і випльовуючи водорості, і тут я його вгатив щосили, зацідивши просто в зуби.

Я відчув, що зідрав собі шкіру на кісточках пальців, але при цьому вибив йому кілька зубів, після чого Герріґ гепнув назад. Його голова з глухим стуком вдарилася об каркас плота, і за мить він ще раз пішов під воду.

Я дочекався, щоб його морда знову з'явилася на поверхні, наче черево дохлої риби, а тоді занурив чоловіка у воду і потримав там, дивлячись, як підіймаються догори бульбашки, як він вимахує руками та безладно молотить пухкими руками по моїх зап'ястках. Троє чоловіків зчинили ґвалт, викрикуючи щось зі своїх плотів, але я не звертав на них уваги.

Коли руки Герріґа безсило впали, а вервечка бульбашок геть не витоншала, я відпустив його і зробив крок убік. Якусь мить я думав, що він залишиться під водою, але пузань вигулькнув на поверхню й повиснув на краю плотика. Він блював водою та водоростями. Я повернувся до нього спиною і побрів до інших.

— На сьогодні все, — сказав я. — Віддайте ваші рушниці. Ми повертаємось.

Кожен із трійці відкрив було рота, збираючись заперечувати, а тоді подивився в мої очі та заляпане кров'ю обличчя й простягнув свою рушницю.

— Заберіть свого приятеля, — мовив я останньому, пан-Понеску.

Я відніс рушниці на човен, розрядив їх і сховав у водонепроникний відсік на носі, а коробки з набоями поставив біля корми. Безголове тіло Іззі вже почало ціпеніти, коли я перекинув його через борт. На дні човна було повно крові. Я повернувся на корму, заховав набої і залишився там стояти, спираючись на жердину.

Незграбно налягаючи на весла, три мисливці нарешті примудрилися дістатись до човна, кожен на своєму плотику. Плотик із Герріґом вони тягли за собою. Зблідлий пузань розтягнувся долілиць, у той час як його голова звісилася за борт. Чоловіки влізли до плоскодонки і взялися витягувати за собою плотики.

— Облиште їх, — сказав я. — Просто прив'яжіть до кореня челми. Я повернуся по них пізніше.

Вони відв'язали плотики й затягли на борт Герріґа, наче якусь жирну рибину. Тишу порушували тільки голоси птахів та комах, і ще безнастанне блювання Герріґа. Мисливці нарешті повсідалися й тихо загомоніли між собою. Орудуючи жердиною, я доправив човен із пасажирами на плантацію саме тоді, коли сонце пробилося крізь останні пелехи вранішнього туману, що підіймався від темної води.

І на цьому все б мало скінчитися. Але, зрозуміло, не скінчилося.

* * *

Я саме готував ланч на примітивній кухоньці, коли Герріґ вийшов зі спального будиночка, тримаючи короткоствольний військовий голкомет. Ця зброя на Гіперіоні заборонена; Пакс не дозволяв мати флешетні пістолети будь-кому, за винятком Місцевої гвардії. Я помітив, що з порога спального будиночка спостерігають інші мисливці з переляканими блідими обличчями. І тут пан-Герріґ ввалився в кухню, хитаючись і дихаючи випарами віскі.

Черевань не міг втриматися, аби перед тим, як мене вбити, не виголосити короткої мелодраматичної промови.

— Ти чортів син, клятий дикуне, — розпочав він, але я не став стояти і вислуховувати до кінця. Тієї миті, коли він стрелив від стегна, я вже був на підлозі, перекочуючись якомога далі вперед.

Шість тисяч сталевих голок на шматки рознесли грубку, сковорідку з тушонкою, яку я розігрівав на грубці, мийницю, вікно над мийницею, полиці на стіні та посуд на полицях. Їжа, пластик, порцеляна та скло градом сипонули мені по ногах, а я тимчасом по-пластунськи переповз під кухонний стіл і схопив Герріґа за ноги саме в ту мить, коли він перехилився через стіл, намагаючись осипати мене другим залпом голок.

Я різко смикнув його за коліна. Він із розмаху гепнувся на спину, здійнявши хмару пилу, що десятиріччями мирно спочивав на долівці. Чіпляючись за ноги супротивника, я перекотився навколішки, відтак наступив йому коліном на пах, а руками схопив за зап'ясток, намагаючись відібрати у нього зброю. Він міцно тримався за ствол, а його палець лежав на спусковому гачкові. Я відчув на обличчі подих Герріґа, що віддавав сигарою та віскі, коли він, переможно оскалившись, націлив на мене дуло. Я швидко навалився передпліччям на руку з голкометом, так що дуло щільно притиснулося до багатоярусних підборідь Герріґа. Наші очі на мить зустрілися, перш ніж у запалі боротьби він натиснув на спусковий гачок.

* * *

Я сказав одному з мисливців скористуватися рацією у вітальні, і за годину екраноліт служби безпеки Пакса вже сідав на вкриту травою галявину. На цілому континенті таких екранольотів було з дюжину, не більше, тому вигляд цього літального апарата Пакса, м'яко кажучи, добряче Протвережував.

Вони надягли на мене кайданки, приліпили корковий контролер на скроню й засунули до камери у хвості екранольота. Я сидів там, нічого не чуючи, обливаючись потом, поки слідаки, котрі пройшли виучку в Паксі, спеціальними пінцетами намагалися зібрати з продірявлених стін і підлоги все, що лишилося від черепа пан-Герріґа і його розбризканого мозку, до найменшого уламка та шматочка. Після цього вони опитали інших мисливців і склали всі залишки пан-Герріґа у мішок. Я спостерігав за слідаками крізь подряпане плексигласове віконце. Підіймальні лопаті завертілися з жахливим шумом, повітря у вентиляційному отворі стало трохи прохолоднішим — саме вчасно, бо мені вже не було чим дихати, — й екраноліт злетів у повітря та зробив коло над плантацією, взявши курс на Порт-Романс.

* * *

За шість днів відбувся судовий розгляд моєї справи. Ролман, Рашомін і Понеску засвідчили, що я брутально поводився з пан-Герріґом під час полювання і нападав на нього з кулаками. За їхніми словами, мисливського собаку було вбито під час сутички, застрільником якої був я. Вони стверджували, що, повернувшись на плантацію, я почав розмахувати забороненим голкометом, погрожуючи вбити їх усіх. Пан-Герріґ намагався відібрати у мене зброю. Я застрелив його впритул, буквально рознісши бідоласі голову.

Останнім свідчив Герріґ. Він ще не відійшов від шоку після воскресіння, що сталося три дні тому, і темний діловий костюм із накидкою лише підкреслював блідий колір його обличчя. Голос чоловіка тремтів, коли він підтверджував свідчення інших мисливців і розповідав, як я напав на нього. До жодного з чотирьох мисливців не можна було застосовувати «правдоказ» чи будь-які інші хімічні або електронні засоби перевірки — вони ж бо були відродженими християнами та мали гарну репутацію в Паксі. Я згодився свідчити під дією правдоказу або пройти повне сканування, але прокурор повважав, що вдаватися до таких хитромудрих процедур буде зайвим, і суддя, назначений Паксом, із ним погодився. Мій адвокат цієї ухвали не опротестував.

Суду присяжних не було. Судді знадобилося менше двадцяти хвилин, аби винести вердикт. Він оголосив мене винним і засудив до страти жезлом смерті.

Я встав і попросив відстрочити виконання вироку, аби повідомити про нього своїм тітці та кузенам на півночі Аквіли і побачитися з ними востаннє. Мені відмовили. Страту призначили на світанок наступного дня.

3

Того вечора до мене завітав священик із монастиря Пакса в Порт-Романсі, невисокий, дещо знервований чоловічок. Його світле волосся вже починало рідіти, а ще він трохи заїкався. Зайшовши до кімнати для побачень, він відрекомендувався як отець Тце і знаком відіслав охорону з приміщення, в якому не було жодного віконця.

— Сину мій, — розпочав він, і я ледь не розсміявся, бо священик був приблизно мого віку, — сину мій... чи готовий ти до того, що чекає на тебе завтра?

Бажання всміхатися зникло. Я стенув плечима.

Отець Тце пожував губами.

— Ти не прийняв Бога нашого, — вимовив він схвильовано.

Мені знову хотілося знизати плечима, але натомість я відізвався:

— Я не прийняв хрестоформи, отче. Це необов'язково одне й те саме.

Його карі очі дивилися наполегливо, ледь не з благанням.

— Це одне й те саме, мій сину. Господь явив нам цю таїну.

Я нічого не відповів.

Отець Тце поклав свій молитовник і торкнувся мого зап'ястка в кайданках.

— Ти знаєш, що коли цієї ночі розкаєшся і приймеш Ісуса Христа як свого особистого Спасителя, то через три дні від... від... завтрашнього дня ти воскреснеш для нового життя милістю Господа нашого, який подарує тобі прощення, — його карі очі незмигно дивились на мене. — Ти знаєш це, чи не так, мій сину?

Я відповів йому поглядом на погляд. У сусідній з моєю камері якийсь ув'язнений пронизливо кричав три останні ночі. Я відчував страшенну втому.

— Так, отче, — відказав я. — Мені відомо, як працює хрестоформа.

Отець Тце енергійно похитав головою.

— Не хрестоформа, мій сину, а милість нашого Господа.

Я кивнув.

— А ви, отче, вже проходили крізь воскресіння?

Священик потупив очі.

— Ще ні, мій сину. Але я не боюся цього дня, — він знову поглянув на мене. — І ти не повинен боятися.

Я на мить заплющив очі. Я чи не щохвилини думав про це останні шість днів і ночей.

— Послухайте, отче, — промовив я. — Не хочу вас образити, але кілька років тому я вирішив не брати на себе хрестоформи, і не вважаю, що зараз слушний час передумати.

Отець Тце нахилився до мене, очі його горіли.

— Будь-який час є слушним, аби прийняти Господа, сину мій. Коли завтра зійде сонце, часу більше не буде. Твоє мертве тіло заберуть звідси й кинуть у море, де воно стане поживою для риб, що їдять мертвечину...

Це не була нова картинка для моєї уяви.

— Так, — погодився я. — Я знаю, яке покарання чекає на вбивцю, якщо він не навернеться. Але в мене вже є ось це... — я постукав по контролеру, який тепер постійно був закріплений у мене на скроні. — Я не хочу, щоб мені вживили ще й хрестоформу, аби почуватися рабом ще більше.

Отець Тце відсахнувся, наче я дав йому ляпаса.

— Присвятити своє життя Богові не означає бути в рабстві, — сказав він, від холодної люті навіть припинивши заїкатися. — Мільйони робили це навіть до того, як нам було дароване видиме благословення негайного воскресіння. І мільярди з вдячністю приймають це благословення тепер, — він підвівся. — Ти маєш вибір, мій сину. Вічне світло з даром майже нескінченного життя в цьому світі для служіння Христу — або вічна темрява.

Я знизав плечима і відвернувся.

Отець Тце благословив мене, попрощався — у голосі його бринів смуток навпіл із презирством — і пішов. Хвилиною пізніше мій череп пронизав гострий біль — це охоронці, натискаючи на контролер, змусили мене повернутися до своєї камери.

* * *

Не докучатиму вам тривалим переказом тих думок, що снували в моїй голові тієї безкінечної осінньої ночі. Мені було двадцять сім. Я любив життя, любив із такою пристрастю, що інколи мав через це клопіт... хоча раніше в такі халепи я ніколи не потрапляв. Перші кілька годин цієї нескінченної ночі я шукав шлях до втечі — мабуть, саме так звір, замкнений у клітці, шкрябає кігтями сталеві ґрати. В'язниця височіла на стрімчастій скелі, усе в ній було зроблено з плексигласу, який неможливо було розбити, та зі сталі, яку неможливо було розламати. Вартові завжди озброєні смертельними жезлами, і я відчував, що за потреби вони їх застосують без жодного вагання. Навіть якщо б я і втік, то один дотик до кнопки на дистанційному пульті контролера скрутив би мене в нападі нестерпного головного болю, доки маячок вів би переслідувачів до моєї схованки.

Останні години минули в роздумах про безглуздість мого короткого нікчемного життя. Я ні про що не шкодував, але й похвалитися Ролу Ендіміону за двадцять сім років життя на Гіперіоні теж не було чим. Головною темою мого життя, схоже, була та ж злісна впертість, яка змусила відмовитися від воскресіння.

То й що, що Церква вимагає від тебе присвятити ціле життя служінню, вперто шепотів голос у моїй потилиці, принаймні в такий спосіб ти отримуєш ціле життя! А тоді ще життя, і ще, і ще! Як ти міг відмовитися від такої угоди?! Будь-що краще за справжню смерть... твій труп, що вже почне розкладатися, стане поживою для міног, целакантів і морських хробаків^[9]. Поміркуй про це! Я заплющив очі і вдав, що сплю, аби втекти від криків, що відлунювали у моїх власних думках.

Ніч тяглася цілу вічність, але ранкова зоря, здавалося, зійшла таки дуже рано. Четверо вартових супроводили мене до камери, де відбувалися страти, прив'язали до дерев'яного стільця і щільно закрили сталеві двері. Якби я зміг позирнути за ліве плече, то помітив би обличчя, що дивилися на мене крізь плексиглас. Чомусь я очікував побачити священика — можливо, не отця Тце, але священика, представника Пакса, який запропонував би мені останній шанс на безсмертя. Але нікого не було. Лише частина моєї свідомості втішалася з цього. Я не був певен, що не передумав би останньої миті.

Метод страти був простий і механічний — можливо, не такий вигадливий, як коробка Шредінґера, проте дотепний. «Жезл смерті» — випромінювач із малим радіусом дії — був встановлений на стіні та спрямований на стілець, на якому сидів я. Я бачив, як спалахує червоним індикатор на комлозі. Арештанти із сусідніх камер ще раніше нашептали, як саме мене стратять, ще до оголошення вироку. Комп'ютер комлоґа мав вбудований генератор випадкових чисел. Коли генероване число явить собою просте число менше сімнадцяти, увімкнеться смертепромінь. І кожний синапс у сірій речовині^[10], яка формує особистість і пам'ять Рола Ендіміона, буде розплавлений. Знищений. Перетворений на нейронний еквівалент радіоактивного шлаку. Автономні функції зникнуть кількома мілісекундами пізніше. Моє серце зупиниться, і я припиню дихати майже одночасно з руйнацією мозку. Експерти стверджували, що смерть від смертельного жезла найбезболісніша з усіх можливих. Ті, кого воскресили після страти за допомогою смертельного жезла, зазвичай не хотіли розповідати про свої відчуття, проте камерами ширилися чутки, що смерть ця до біса болюча. Наче кожен ланцюжок у твоїх мізках вибухає.

Я дивився на комлоґ, що блимав червоним, і на робочий отвір смертельного жезла. Якийсь дотепник припасував до комлоґа дисплей, аби я бачив генеровані числа. Вони висвічувалися, наче номери поверхів у ліфті, що спускається в пекло: 26-74-109-19-37... Комлоґ був запрограмований у такий спосіб, що не генерував чисел, більших за 150. ...77-42-12-60-84-129-108-14.

Я не став дивитися далі. Зі стиснутими кулаками, борсаючись у непіддатливих пластикових ременях, я викрикував лайки, адресуючи їх стінам і блідим обличчям за плексигласовими вікнами. Я кляв довбану Церкву та її довбаний Пакс, довбаного боягуза, який вбив мою Іззі, клятих довбаних боягузів, які...

Я не побачив, як вигулькнуло на екрані те просте число. Я не почув м'якого гудіння смертельного жезла, коли він увімкнувся, утворюючи промінь. Хоча щось таки я відчув — наче холодок від наркозу рушив з потилиці всім тілом, із тією швидкістю, з якою мої нерви передавали сигнали. Експерти брехали, а в'язні казали правду, встиг подумати я. Ти відчуваєш смерть від смертельного жезла. Я реготнув би, якби мене не накрило хвилею заціпеніння.

Чорною хвилею.

Чорною хвилею, що потягла мене за собою.

4

Мене не здивувало, що я прокинувся живим. Гадаю, дивуватися варто тільки тоді, коли ти прокидаєшся мертвим. У всякому разі, я не відчував жодного дискомфорту, хіба що легке поколювання в руках і ногах. Десь із хвилину чи більше я лежав, дивлячись на сонячний промінь, що мандрував усіма нерівностями оштукатуреної стелі, доки остаточно не отямився від раптової думки:

«Зачекай хвилину, а хіба я не... хіба вони мене не...?!»

Я сів у ліжку і роззирнувся. Якби мені навіть спала божевільна думка, що ця страта мені наснилася, довколишня прозаїчна реальність одразу б її розсіяла. Кімната була трапецієподібною, а вимурувана з каменю і побілена зовнішня стіна — ще й заокруглена. Із меблів у кімнаті було тільки ліжко, і кремова постільна білизна на ньому чудово гармоніювала з фактурою стін і стелі. Ще я побачив масивні дерев'яні двері — зачинені — та аркове вікно в рамі з частим переплетінням. Мені достатньо було лише раз мигцем глянути крізь це вікно на небо кольору ляпіс-лазурі, аби зрозуміти: я все ще на Гіперіоні. Але це жодним чином не могла бути в'язниця в Порт-Романсі: камінь стін був надто старим, двері з надто вибагливим різьбленням, а білизна на ліжку — надто добротною та якісною.

Я підвівся з ліжка і тільки тоді зауважив, що на мені нема одягу, відтак наблизився до вікна. Задував свіжий осінній бриз, але моя щока відчула теплий дотик сонця. Я був у кам'яній вежі. До самого обрію тяглися пагорби, вкриті ковдрою з жовтої челми та низькорослого яз-дерева. На гранітних скелях яскравіли плями вічносиніх рослин. Я побачив розсип будівель, фортечний вал і вигин ще однієї вежі, що нависала над гірським схилом. Споруди здавалися старими. Якість побудови, органічність архітектурного стилю промовляли про майстерність і смак, притаманні давній епосі, ще до Падіння.

Я відразу здогадався, де я: зарості челми та яз-дерева дозволяли припустити, що я все ще перебуваю на південному континенті Аквіла, а вишуканість руїн наводила на думку про покинуте місто Ендіміон.

Мені ніколи не доводилось бувати в місті, якому моя родина завдячувала своїм ім'ям, але я багато чув про нього від бабусі, хоронительки наших родинних легенд. Ендіміон — одне з перших міст, заснованих після аварії спускового апарата, що сталася ще майже на сімсот років раніше. До Падіння місто славилося своїм університетом, і його величезна, фортечного взірця споруда домінувала над старим містом, що розкинулося біля її підніжжя. Прадід бабусиного діда професорував у цьому університеті, поки війська Пакса не захопили всієї центральної частини Аквіли і не змусили тисяч людей утікати звідси.

І от тепер я повернувся.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов голомозий чоловік із блакитною шкірою і кобальтово-синіми очима. У руках він тримав одяг — білизну і костюм із тканини, схожої на домоткані простирадла на моєму ліжку.

— Прошу одягатися, — сказав він.

Мушу зізнатися, що я лише мовчки витріщався на нього, доки той не повернувся й не вийшов ізкімнати. Блакитна шкіра. Яскраво-сині очі. Волосся відсутнє. Він... це... це мав бути андроїд^[11]! Перший андроїд, якого я бачив у своєму житті. Якби мене запитали раніше, я б відповів, що на Гіперіоні не залишилось андроїдів. Ще до Падіння їхнє біовиробництво заборонили, і хоча легендарний Сумний Король Біллі багато віків тому завіз їх сюди, аби з допомогою андроїдів збудувати більшість міст на півночі, я ніколи не чув, що вони ще залишилися у нашому світі. Здивовано похитавши головою, я почав одягатися. Одяг підійшов, навіть попри те, що я мав надто широкі плечі та довгі ноги.

Коли андроїд повернувся, я знову стояв біля вікна. Він зупинився у відчинених дверях і махнув рукою, запрошуючи:

— Будь ласка, йдіть за мною, пан-Ендіміоне.

Прикусивши язик, аби не вибухнути запитаннями, я поплентався за ним сходами нагору. Кімната, куди ми прийшли, займала весь верхній поверх вежі. Надвечірнє сонце червоними та жовтими променями лилося в кімнату крізь вітражні вікна. Одне з вікон було привідчинене, і я чув, як далеко внизу під поривами вітру, що налітав із долини, шурхотіло рясне листя.

Ця кімната була такою ж білою та порожньою, як і та, з якої я прийшов, але посередині тут кучугурилася купа медичного обладнання та пульти з приладдям для зв'язку. Андроїд вийшов, зачинивши за собою важкі двері, а я тільки за секунду усвідомив, що в центрі всіх цих медичних штукенцій є людина.

Принаймні я сподівався, що це людина.

Чоловік напівсидів у ліжку з плинопіну, що плавало на повітряній подушці. Ліжко було геть обплутане трубками, внутрішньовенними крапельницями, комп'ютерними кабелями та ще чимось, схожим на пуповину. Усе це з'єднувало зморщену постать на ліжку з медичним обладнанням. Я кажу «зморщену», хоча насправді тіло цього чоловічка скидалося на мумію. Шкіра звисала, наче складки на старому шкіряному піджаку, майже голий череп був поцяткований старечими плямами. Руки та ноги настільки ослабли, що перетворилися на рудиментарні відростки. Та й уся постать цього старого загалом нагадувала мені зморшкувате безпере пташеня, що випало з гнізда. Пергаментна шкіра стариганя мала блакитний відлиск, що змусив мене на мить подумати про андроїдів, але тоді я побачив, що це геть інший відтінок блакитного — легке блакитне мерехтіння долонь, ребер і чола, а відтак я зрозумів, що дивлюся на людину, яка реально скористалася сотнями процедур терапії Поульсена. Чи постраждала через них.

Тепер ніхто більше не проходить поульсенізації. Методику втратили під час Падіння, а речовини з інших світів, які вживали для цієї терапії, загубилися в часі та просторі. Принаймні так я досі вважав. Але тепер бачив перед собою істоту у віці кількасот із гаком років, яка напевне пройшла курс поульсенізації не пізніше декількох десятиріч тому.

Старий розплющив очі.

Пізніше у своєму житті мені довелося дивитись в очі, що мали в собі стільки ж сили, але на ту мить я не був готовий побачити погляд такої напруги. Гадаю, я позадкував.

— Підійди ближче, Роле Ендіміон.

Наче затуплене лезо шкрябало по пергаменті — ось як звучав його голос. А вуста ворушилися, мовби дзьоб у черепахи.

Я зробив кілька кроків уперед, так що між мною та мумією в ліжку залишився лише пульт із кнопками. Кліпнувши, старий підняв долоню, яка, здавалося, важила надто багато для тонкої гілочки, що була зап'ястям.

— Ти знаєш, хто я такий? — проскрипів він тихо, майже пошепки.

Я похитав головою.

— А знаєш, де ти?

Я набрав у груди повітря.

— В Ендіміоні. Гадаю, у покинутому університеті.

Зморшки склались у беззубу усмішку.

— Дуже добре. Тезка впізнає купу каміння, що дала початок його родовому імені. Але ти не здогадуєшся, хто я такий?

— Ні.

— І ти не хочеш запитати, як ти врятувався від страти?

Я не змінив пози, просто стояв собі й чекав.

Старий усміхнувся знову.

— Так, ти маєш рацію. Усе приходить до того, хто вміє чекати. А подробиці не такі вже й важливі... хабарі впливовим особам, шокер замість смертельного кийка, ще хабарі — тим, хто мав засвідчити смерть і позбавитися мертвого тіла. Але нас цікавить не «як», правда ж, Роле Ендіміон?

— Ні, — нарешті заговорив і я. — Цікавить «навіщо».

Черепашачий дзьоб смикнувся, старий кивнув важкою головою. Я помітив, що навіть попри шкоду, завдану йому сотнями років, обличчя старого зберегло гостроту та кутастість рис — типове обличчя сатира.

— Саме так, — погодився він. — Навіщо? Навіщо морочитися з фальшуванням твоєї страти й тягти твоє довбане тіло на інший бік грьобаного континенту? Дійсно, навіщо?

Грубощі, що зривалися з уст старого, не здавались образливими. Схоже, на довгому віку він так звик пересипати мову брутальними словами, що тепер їх можна було пропускати повз вуха. Я мовчки чекав на продовження.

— Я хочу, аби ти виконав для мене одне завдання, Роле Ендіміон, — прохрипів старий із присвистом. По крапельницях цідилася світла рідина.

— А в мене є вибір?

На його обличчі знову промайнула усмішка, але очі залишалися непорушними, мов те каміння, з якого були змуровані стіни навколо.

— Вибір завжди є, любий хлопчику. У нашому випадку ти можеш проігнорувати той боржок, який завинив, коли я врятував тобі життя, і просто піти звідси... тобто буквально. Моя прислуга тебе не зупинятиме. Якщо пощастить, ти виберешся з цієї закритої місцевості, знайдеш шлях до більш цивілізованих країв та уникнеш патрулів Пакса, яких може дещо... гм-м... збентежити твоя особа й відсутність документів.

Я кивнув. Мій одяг, годинник, робочі папери та посвідчення особи, видане Паксом, скоріш за все спочивали вже на дні бухти Тоскагай. За той час, що я пропрацював провідником мисливців, я встиг забути, що в містах посвідчення особи перевіряють на кожному кроці. Якби я вирушив до якогось міста на узбережжі чи в центральних районах, мені б довелося швидко про це згадати. Навіть працюючи в сільській місцевості, наприклад, пастухом або провідником, людина потребувала посвідчення, аби сплатити податки чи церковний збір. А це означало, що решту життя мені доведеться переховуватися десь у глушині, уникаючи товариства.

— Або, — вів далі старий, — ти можеш виконати для мене завдання й розбагатіти, — він помовчав, поки його темні очі вивчали мене з тим самим виразом, який я помічав у професійних мисливців, коли ті розглядають цуценят: будуть із них добрі мисливські собаки чи ні?

— Викладайте, — сказав я.

Старий склепив повіки, його часте дихання перейшло в хрипіння. Коли він заговорив, то навіть не потурбувався розплющити очі.

— Ти вмієш читати, Роле Ендіміон?

— Так.

— Ти читав поему, яку називають «Пісні»?

— Ні.

— Але ж ти чув щось із неї? Ти ж народився в клані кочових пастухів, і не може такого бути, аби ваші хроністи не переповідали чогось із «Пісень»? — у надтріснутому голосі почулися дивні нотки. Можливо, скромність?

Я стенув плечима.

— Я чув тільки уривки. У моєму клані частіше слухали «Поему про Сад» або ще Сагу про Ґленнона-Гайта.

Риси сатира склалися в посмішку:

— «Поема про Сад». Звісно. У цій поемі ім'я Рол належить головному герою, кентавру, чи не так?

Я нічого не відповів. Бабуся полюбляла цього персонажа, і ми з мамою зростали, слухаючи оповідки про нього.

— Ти віриш у те, про що там йдеться? — раптом спитав старий. — У «Піснях», мається на увазі.

— Вірю? — перепитав я. — Тобто що все відбувалося так, як у них розказується? Прочани, і Ктир, і все таке інше? — я помовчав. Так, були такі, що вірили в усі ці казки, про які йшлося в «Піснях». Були й такі, що не вірили жодному слову з цих віршів, мовляв, усе це тільки міф, пустопорожня балаканина, вигадана, аби додати таємничості Падінню, яке насправді було лише потворною війною та хаосом. — Ніколи про це не думав, — відказав я чесно. — А це має якесь значення?

Здавалося, що старий зайшовся кашлем, але тоді я зрозумів, що ці сухі, деренчливі звуки — то насправді здавлений сміх.

— Жодного значення, — вимовив він нарешті. — А тепер слухай. Я розповім тобі про завдання... у загальних рисах. Розмова забирає в мене надто багато сил, тому із запитаннями заткнися, доки я не закінчу, — він кліпнув і махнув поцяткованою клешнею в бік стільця під білим простирадлом: — Сідай, якщо хочеш.

Я похитав головою і залишився стояти, як і стояв, по стійці «вільно».

— Як знаєш, — сказав старий. — Моя розповідь починається майже двісті сімдесят сім років тому, в часи Падіння. Одна з прочанок у «Піснях» була моєю доброю знайомою. Її звали Брон Ламія^[12]. Вона існувала насправді. Після Падіння... після того, як Гегемонія загинула й відкрилися Гробниці часу... Ламія народила доньку, яку назвала Діана, але дівча мало вперту вдачу і змінило ім'я майже відразу, як тільки почало говорити. Якийсь час вона відзивалася на Цинтію, тоді на Кату^[13] — зменшувальне від Геката, а коли їй виповнилося дванадцять, друзі та рідні йменували її Теміс. Коли я бачив її востаннє, вона називалась Енея...

Я навіть не уявляв, як пишеться це ім'я.

Стариган зупинився й скоса позирнув на мене.

— Ти думаєш, що це фігня, але імена мають значення. Якби тебе не назвали так, як колишнє місто, яке, своєю чергою, було найменоване на честь старовинної поеми, я б не звернув на тебе уваги і тебе б тут зараз не було. Ти був би мертвий. Годував би хижих черв'яків у Великому Південному морі. Ти це розумієш, Роле Ендіміон?

— Ні, — відказав я.

Він струснув головою.

— Хай буде так. Проїхали. На чому я зупинився?

— Коли ви бачили її востаннє, вона називала себе Енея.

— Так, — старий знову стулив повіки. — Дитиною вона була не те щоб така вже й гарненька, але вона була... особлива. Унікальна. Не вередлива, незважаючи на оті дурниці зі зміною імені. Просто... особлива, — він усміхнувся, оголивши рожеві ясна. — Ти колись зустрічався з по-справжньому особливою людиною, Роле Ендіміон?

Я вагався лише мить.

— Ні, — відказав я. Це було не зовсім так. Цей стариган був особливий. Та я знав, що він питає не про це.

— Ката... Енея... вона була особлива, — вів далі він, знову заплющивши очі. — І її мати це знала. Звичайно, Ламія знала, що дитина буде особливою ще до того, як її народила, — він замовк, а тоді трохи розплющив очі, аби скоса подивитися на мене. — Але ж ти мав чути цю частину «Пісень»!

— Так, — погодився я. — Згідно із пророцтвом, зробленим кібридом, жінка на ім'я Ламія мала народити дитину, відому як Навчителька.

— Дурне прізвисько! — старий ледь не плюнув. — Ніхто й не думав називати так Енею в ті часи, коли я її знав. Вона просто була дитиною, із блискучим розумом, дуже впертою, але дитиною. Усе надзвичайне, що було в ній, ще тільки мало проявитись. Але тут...

Голос його зійшов нанівець, очі наче затягла плівка. Схоже було на те, що старий упустив нитку розмови. Я чекав.

— Але тут Ламія Брон померла, — закінчив він за кілька хвилин так енергійно, наче й не було тієї паузи в його монолозі, — а Енея зникла. Їй було дванадцять. Формально я був її опікуном, але вона не просила мого дозволу, аби зникнути. Одного дня вона пішла, і я більше ніколи не мав від неї жодної звістки, — тут він знову зупинився, наче був машиною, що час від часу потребувала перемотування стрічки із записом. — На чому я зупинився? — спитав він нарешті.

— Із того часу ви не мали від неї звісток.

— Так, я не мав від неї звісток... Але я знав, куди вона вирушила й коли вона з'явиться знову. Гробниці часу тепер під охороною, нікому до них не дістатися з того часу, як їх оточили війська Пакса, але, можливо, ти пам'ятаєш назви Гробниць і те, як вони працюють, Роле Ендіміон?

Я хмикнув. Моя бабуся мала звичку екзаменувати мене щодо подробиць її усних оповідок схожим чином. Я звик вважати, що бабуся дуже стара. Але порівняно із цим допотопним, висхлим дідуганом моя бабуся видавалася немовлям.

— Гадаю, я пам'ятаю назви гробниць, — сказав я. — Одна з них звалася Сфінкс^[14], ще одна — Нефритова гробниця, тоді Обеліск, Кришталевий моноліт, це та, де похований воїн...

— Полковник Кассад Федман, — пробурмотів старий, а тоді знову втупився в мене. — Продовжуй.

— Три Печерні гробниці...

— Тільки третя Печерна гробниця мала прохід, — знову перервав мене старий. — До лабіринтів в інших світах. Пакс її запечатав. Давай далі.

— Це все, що я можу пригадати... ні, ще Ктирів палац.

Обличчя старого протяла усмішка. Так могла би всміхатись черепаха.

— Не можна забувати про Ктирів палац і нашого старого друзяку Ктиря, це точно. Усі Гробниці назвав?

— Гадаю, так, — відповів я. — Усі.

Мумія в ліжку кивнула, погоджуючись.

— Донька Брон Ламії зникла в одній із гробниць. Можеш здогадатися, у котрій із них?

— Ні, — сказав я, хоча й здогадувався.

— Через тиждень після смерті Ламії дівчинка залишила записку, глупої ночі вирушила до Сфінкса і — зникла. Ти пригадуєш, хлопче, куди веде шлях крізь Сфінкса?

— У «Піснях» розповідається, — почав я, — що саме крізь цю гробницю Сол Вайнтрауб зі своєю дочкою здійснили подорож у далеке майбутнє.

— Саме так, — прошепотів старий. — Сол і Рахіль, та й ще кілька дорогих для мене людей, зникли у Сфінксі ще до того, як Пакс запечатав цю гробницю і закрив усю Долину Гробниць часу. У ті давні часи багато хто намагався знайти короткий шлях до майбутнього, але Сфінкс, схоже, сам вирішував, хто може мандрувати крізь час його тунелем.

— І дівчинку він впустив, — зауважив я.

Старий лише вишкірився на це ствердження очевидного.

— Роле Ендіміон, — проскрипів він нарешті, — ти знаєш, що я хочу тобі доручити?

— Ні, — відповів я, хоча, знову ж таки, мав певні припущення.

— Я хочу, аби ти вирушив за моєю Енеєю, — виголосив старий. — Хочу, аби ти знайшов її, захистив її, втік із нею, і — коли вона виросте й стане тією, ким вона має стати, — переказав їй моє послання. Я хочу, аби ти передав, що її дядько Мартін помирає, і якщо вона хоче знову з ним поговорити, їй слід повернутися додому.

Я змусив себе дихати рівно. Я вже здогадався, що цей стариган колись мав бути поетом Мартіном Силеном. Хто ж не чув про «Пісні» та про їхнього автора?! Незрозуміло, як він примудрився уникнути репресій з боку Пакса й залишитися жити в цьому закритому місці, але я не збирався розгадувати цю загадку.

— Тобто ви хочете, щоб я вирушив на північ, на континент Еквус, пробився крізь кількатисячне військо Пакса, якимось чином потрапив у Долину Гробниць часу, увійшов у Сфінкс.... якщо припустити, що він мене впустить... відтак розшукав цю дитину в далекому майбутньому, кілька десятиріч ошивався біля неї, а тоді повідомив, що пора повернутись, аби вона встигла вас навідати?

Запала тиша, яку порушувало тільки неголосне дзижчання апаратури, що підтримувала життя в Мартінові Силені. Прилади дихали. А тоді він сказав:

— Не зовсім так.

Я чекав.

— Вона вирушила не у віддалене майбутнє, — зауважив старий. — Принаймні сьогодні для нас воно не таке вже й віддалене. Коли двісті сорок сім років тому вона зробила крок усередину Сфінкса, це була коротка подорож крізь час... двісті шістдесят два гіперіонські роки, якщо казати точно.

— Звідки ви це знаєте? — поцікавився я. З усього, що я читав, випливало, що ніхто, навіть вчені Пакса, котрі двісті років вивчають запечатані гробниці, не могли прогнозувати, як далеко в майбутнє відправить людину Сфінкс.

— Знаю — та й по всьому, — відказав стародавній поет. — Ти сумніваєшся в моїх словах?

Пропустивши повз вуха це запитання, я сказав:

— Тобто дитина... Енея... вийде зі Сфінкса цього року?

— Вона вийде зі Сфінкса за сорок дві години і шістнадцять хвилин, — відповів старий сатир.

Зізнаюся: на це я лише лупнув очима.

— І Пакс чекатиме на неї, — продовжив старий. — Вони теж знають до хвилини, коли вона з'явиться...

Я не спитав, звідки в нього ця інформація.

— ...а схопити Енею — це пункт номер один в порядку денному Пакса, — прохрипів старий поет. — Їм відомо, що від цього залежить майбутнє Всесвіту.

Тепер я пересвідчився, що у дідугана старечий маразм. Майбутнє Всесвіту не залежить від однісінької події, це я точно знав. Але промовчав.

— На цю мить у Долині Гробниць часу та навкруги неї зібрано тридцять із гаком тисяч вояків Пакса. Не менше п'яти тисяч з-поміж них — це швейцарські гвардійці Ватикану^[15].

Я присвиснув. Швейцарські гвардійці Ватикану були елітою з еліт — військові частини з найкращою виучкою, з найкращим озброєнням, призначені забезпечувати безмежну експансію Пакса. Дюжина ватиканських гвардійців при повному спорядженні могла легко розбити всю Місцеву гвардію Гіперіона, яка наразі налічувала десять тисяч осіб.

— Отже, — підсумував я, — у мене є сорок дві години, аби дістатись Еквуса, переправитися через Трав'яне море та гори, тим чи іншим способом обминути двадцять або й тридцять тисяч найкращих вояків Пакса й врятувати дівчинку?

— Так, — погодився допотопний суб'єкт у ліжку.

Очі мені полізли на лоба, але я стримався.

— І що далі? — поцікавився я. — Ми не знайдемо, де сховатися. Пакс контролює весь Гіперіон, увесь космічний флот, усі космодроми, усі світи, що колись входили до Гегемонії. Якщо дівчинка таке цабе, як ви кажете, вони перевернуть Гіперіон догори дриґом, аби її знайти. Навіть якщо нам і пощастить залишити планету, а це просто неможливо, ми не зможемо від них утекти.

— Ви зможете залишити планету, — втомлено сказав поет. — У нас є космічний корабель.

Я проковтнув клубок у горлі. Є корабель. Думка про міжзоряну подорож, що триватиме місяці, у той час коли вдома минуть цілі роки, забила мені дух. Я й до Місцевої гвардії вступив свого часу заради дитячих фантазій — стати одного дня вояком Пакса й літати собі між зірками. Дурнувата ідея для юнака, котрий уже вирішив не приймати хрестоформи.

— Однак, — зауважив я, до кінця не вірячи, що корабель насправді існує, бо жодний із капітанів Торговельної Гільдії не взявся б перевозити втікачів, — навіть якщо ми примудримося дістатись інших світів, нас усе одно схоплять. Якщо тільки ви не хочете, аби ми вешталися в космосі сотні років, скільки стане часу-в-борг.

— Ні, — відказав старий. — Йдеться не про сотні років. І не про десятки. Ви втечете на кораблі до одного з найближчих світів колишньої Гегемонії. Далі ви підете таємним шляхом. Побачите старі світи. Будете подорожувати рікою Тетіс.

Тепер мені остаточно стало ясно, що старий з'їхав із глузду. Того самого дня, коли брами телепортації припинили функціонувати, а ТехноКорд Штінтів відмовився від людства, з Усемережжям і Гегемонією було покінчено назавжди. Тепер лише сили Пакса, їхня маріонетка Торговельна Гільдія та ненависні для них Вигнанці зважувалися долати міжзоряну чорноту.

— Підійди, — проскрипів старий. Він зробив запрошувальний жест, але пальці його не хотіли розгинатись. Я нахилився до нього поверх низької панелі управління. Тепер я відчував його запах — ліки в поєднанні зі старістю і чимось, схожим на шкіру.

* * *

У мене не було потреби згадувати оповідки моєї бабусі, які лунали біля багаття на пасовиську, аби зрозуміти, що патякання старого про ріку Тетіс — знову ж таки маразм. Про ріку Тетіс відомо всім: ця ріка спільно із так званою Ґранд-Анфіладою колись являли собою два постійні шляхи переходів крізь брами від одного світу Гегемонії до іншого. Анфілада — це була наче вулиця, що поєднувала світи під сотнею з лишком сонць, це був наче широкий проспект, відкритий для кожного, це був наче шлях, що тримався на порталах^[16], які ніколи не зачинялися. Рікою Тетіс користувалися не в таких масштабах, але це був важливий маршрут для оптової торгівлі. Рікою також курсувало безліч туристичних суден, які без зайвих зусиль сплавлялися від світу до світу цією водною артерією.

Коли систему порталів Усемережжя було зруйновано, Анфілада розпалася на тисячу окремих сегментів, а Тетіс просто припинила своє існування. Ріка, що протікала крізь сотню світів, без телепортів перетворилася на сотню менших річок, які ніколи вже не з'єднаються в одне ціле. Цю загибель ріки описав і старий поет, що наразі сидів переді мною. Я згадав, як бабуся декламувала відповідне місце з «Пісень»:

* * *

— Ближче, — прошепотів старий поет, підзиваючи мене помахом жовтого пальця. Я нахилився ближче. Наче сухий вітер із розкритої домовини торкнувся мого обличчя, віючи не смородом, ні — п'янким ароматом забутих віків, — коли старий прошепотів:

Я відхитнувся й кивнув, наче старий сказав щось розумне. Ясно було, що він здурів.

Старий реготнув, немов прочитавши мої думки.

— Мене часто називали божевільним ті, котрі недооцінювали силу поезії. Не відповідай зараз, Роле Ендіміон. Ми зустрінемося пізніше, за обідом, і я все розповім про твоє завдання. Тоді й вирішиш. А поки що — відпочивай! Твоя смерть і воскресіння, мабуть, добряче втомили.

Старий зіщулився, і я почув сухе деренчання, в якому вже навчився розпізнавати сміх.

* * *

Андроїд провів мене назад до моєї кімнати. Крізь вікна вежі я мигцем помічав внутрішні двори та надвірні будівлі. Я зауважив ще одного андроїда, теж чоловічої статі, — він саме проходив подвір'ям повз каплицю.

Мій провідник відчинив двері й зробив крок назад. Я зрозумів, що мене не будуть замикати і що я не в'язень.

— Вечірній одяг для вас уже підготували, сер, — сказав блакитношкірий чоловік. — Звісно, ви можете піти звідси чи прогулятись територією старого університету, як забажаєте. Але я мушу попередити вас, пан-Ендіміоне, що в цій місцевості в лісі та горах можна зустрітися з небезпечними тваринами.

Я кивнув, усміхнувшись. Небезпечні тварини не зупинили б мене, якби я вирішив піти. Але поки що я цього не вирішив.

Андроїд повернувся, щоб покинути кімнату. Імпульсивно я ступив крок уперед, ще не знаючи, що те, що я збираюся зробити, змінить усе моє життя.

— Зачекайте, — сказав я і простягнув руку. — Ми ще не познайомилися. Мене звуть Рол Ендіміон.

Якусь мить андроїд не рухався, лише дивився на мою простягнуту руку, і я зрозумів, що вчинив щось не за протоколом. Урешті-решт, сотні років тому, коли існувало біовиробництво андроїдів для використання їх в експансії в часи Гіджри, вони вважалися дещо нижчими за людей.

Проте через мить штучна людина міцно потисла мою руку.

— Мене звати А. Беттік, — неголосно промовив він. — Приємно з вами познайомитися.

А. Беттік... Це ім'я про щось мені нагадувало, але я не міг пригадати, про що саме.

— Цікаво було б потеревенити з вами, А. Беттіку, — зауважив я. — Дізнатися більше про... про вас, про це місце, про старого поета.

Андроїд звів на мене блакитні очі, і я встиг помітити в них якусь подобу здивування.

— Добре, сер, — промовив він. — Із радістю поспілкуюся з вами, але, боюся, трохи згодом, бо наразі ще маю виконати багато своїх обов'язків.

— Хай буде згодом, — погодився я й відступив на крок. — Чекатиму з нетерпінням.

А. Беттік кивнув і пішов униз сходами.

Я повернувся у свою кімнату. Ліжко було вже заслане, і на ньому лежав елегантний вечірній костюм; більше в кімнаті нічого не змінилося. Я підійшов до вікна й задивився на руїни університету Ендіміона. Високі вічносині дерева шелестіли під прохолодним бризом. Чагарі яз-дерева біля підніжжя вежі скидали фіолетове листя, і воно хрустким килимом устилало старі кам'яні плити. Листя челми напоювало повітря ароматом кориці. Я виріс недалеко звідси, за якихось кілька сотень кілометрів на північний схід, на пустищах Аквіли, що лежать за цими горами й тягнуться до скелястого рогу Дзьоб, але оце вперше я відчував прохолодну свіжість гірського повітря. Тутешнє небо синіло ляпіс-лазур'ю глибше, ніж те, на яке я звик дивитися з мочарів та низин. Я вдихнув осіннє повітря й усміхнувся: хай яка невизначеність не чекала б на мене попереду, а я був до біса радий, що живий.

Я відійшов від вікна й направився до сходів, аби роздивитися ближче університет і місто, що дало ім'я моєму родові. Старий, звісно, був не при своєму розумі, але бесіда за обідом мала бути цікавою.

Раптом, уже майже на найнижчих сходинках башти, я завмер, як укопаний.

А. Беттік. Це ім'я лунало в бабусиних переповідках «Пісень». Так звали того андроїда, що керував летючою баркою з прочанами «Бенарес»^[21] і провів її на північний схід від міста Кітс на континенті Еквус, угору річкою Гулай, повз річковий порт Наяда, шлюзи Карли та Гай Духоборів до самого Окраю, де закінчувалась навігація. Далі прочани пішли самі — вони мали перетнути Трав'яне море. Я пригадав, як, слухаючи пісні дитиною, я дивувався, чому тільки один андроїд, А. Беттік, має ім'я. Мені було цікаво, що з ним сталося далі, коли прочани залишили його біля Окраю. Понад двадцять років я не чув цього імені.

Мовчки похитавши головою, питаючи себе, хто ж із нас божевільний — старий поет чи я, — я вийшов під надвечірнє сонце й подався досліджувати Ендіміон.

5

У той час, коли я прощався з А. Беттіком, на відстані шість тисяч світлових років, у системі, відомій тільки за номером у Загальному каталозі туманностей та зоряних скупчень^[22] і за навігаційними координатами, спеціальне оперативне з'єднання Пакса в складі трьох кораблів-факельників, очолюване отцем-капітаном Федеріко де Сойєю, знищувало орбітальний ліс. Орбітальні дерева Вигнанців не мають захисту від військових кораблів Пакса, тому це зіткнення більше нагадувало бійню, а не бій.

Тут я маю дещо пояснити. Щодо цих подій я нічого не домислюю: вони відбувалися саме так, як я їх переповідаю. Так само я не займатимуся екстраполяцією або здогадками, коли в наступних сценах розповідатиму вам, що робили отець-капітан де Сойя та інші головні дійові особи в ті моменти, коли поруч не було свідків їхніх діянь. Або що вони думали. Або що відчували. Я кажу вам правду — і нічого, крім правди. Далі я поясню, як трапилось, що я знаю ці речі... знаю без жодних припущень або перекручень. А поки що я прошу вас сприймати мої слова, як і належить, — тобто як голу правду.

Три кораблі-факельники Пакса вийшли зі стану релятивістських швидкостей^[23]. Гальмування перевищило шістсот g^[24] — ті, хто подорожує космосом, ось уже кількасот років називають такий стрибок «дельта-v-малиновий джем»^[25], маючи на увазі, що у разі вимкнення внутрішніх полів-стримувачів навіть на мікросекунду команда корабля при такому маневрі розмазалась би по внутрішніх поверхнях корабля, наче джем із малини...

Але захисні поля не вийшли з ладу. Коли кораблі наблизилися до лісу на відстань однієї астрономічної одиниці, отець-капітан де Сойя викликав зображення лісу на відеосферу. Усі присутні в центрі управління бойовими діями на мить відволіклися від своїх справ, аби поглянути на екран: кілька тисяч дерев, створених Вигнанцями на свій смак і для своїх потреб, кожне не менше півкілометра заввишки, у складному танці рухалися вздовж площини екліптики^[26] — хащі, зібрані докупи силою тяжіння, переплетені пасма, острови дерев у легкому невпинному русі. Листя завжди залишалось обернутим до сонця спектрального класу G^[27], довге віття переміщалося, намагаючись знайти оптимальне положення, спрагле коріння глибоко занурювалось у хмари вологи та поживних речовин, утворені керованими кометами, що, подібно слухняній отарі, пропливали орбітальним лісом, нагадуючи при цьому велетенські снігові кульки. Із гілки на гілку, від дерева до дерева перепурхували Вигнанці — людиноподібні мутанти зі сріблястою шкірою, що відбивала світло, та крилами, як у метелика. Крила мали товщину не більше мікрона, а їхній розмах сягав сотень метрів. Коли крила розкривалися та закривалися, вони виблискували в сонячних променях, і на фоні зеленого листя орбітального лісу здавалися вогниками на різдвяній ялинці.

— Вогонь! — скомандував отець-капітан де Сойя.

Коли до цілі лишалося дві треті астрономічної одиниці, три факельники спеціального з'єднання ЗС Пакса «Маги»^[28] відкрили вогонь із далекобійних гармат. На такій відстані навіть лазерні промені повзуть до цілі, наче світляні блощиці чорним простирадлом, але кораблі Пакса, порівняно невеликі, оснащені рушіями Гокінґа, можуть розвивати гіпершвидкість і несуть гіперкінетичну зброю. Частина мала на озброєнні плазмові торпеди, здатні за мікросекунди переходити до швидкостей, наближених до швидкості світла, та вибухати посеред лісу; конструкція інших кораблів дозволяла їм повертатися до реальних швидкостей, а їхня маса при цьому збільшувалась, і вони при стрільбі прямим наведенням пробивали орбітальні дерева, немов гарматні ядра мокрий картон. За кілька хвилин усі три факельники змогли задіяти свою лазерну зброю, і пучкові випромінювачі вдарили одночасно в тисячі напрямків. Ланцетні промені можна було бачити завдяки колоїдним часткам — ті роїлися в космічному просторі, наче порошинки під дахом старого горища.

Ліс запалав. Кора спеціальної селекції, особливі плоди, унікальне листя, що вміло самоущільнюватися, — усе це вибухало від неймовірної декомпресії або тялося на шматки лазерними променями та розривними плазмовими вусиками. Крізь розрізи кульками витікав кисень, живлячи собою полум'я, доки все повітря не вигорало або не замерзало у вакуумі. І ліс горів. Вибухи зірвали листя, яке десятками мільйонів окремих листочків розліталося в космосі, і кожен листочок або пучок листя палахкотів похоронним багаттям, а позаду, на тлі чорної порожнечі, палали гілки та стовбури. Поцілені керовані комети випаровувалися миттєво, і вибухові хвилі пари й уламки розплавлених скель розривали на шмаття сплетені дерева. Вигнанці-мутанти, пристосовані для життя в космосі, «Янголи Люцифера», як уже не перше століття зневажливо називали їх вояки Пакса, гинули від вибухів, наче метелики у вогні. Деяких просто розпорошувало плазмовими розрядами або вибухами комет. Інші потрапляли під промені лазерної гіперкінетичної зброї, що розривала їхні тендітні крила й тіла. Були й такі, котрі намагалися врятуватись, якнайширше розкриваючи свої сонячні крила у марній спробі втекти від бійні.

Не врятувався ніхто.

Побоїще тривало менше п'яти хвилин. Виконавши завдання, кораблі-факельники скинули швидкість до тридцяти g і прочесали ліс. Від термоядерних шлейфів кораблів спалахували рештки дерев, що вціліли під час першої атаки. Там, де п'ять хвилин тому в космосі буяв орбітальний ліс — зелене листя оберталося до сонця, коріння всотувало воду з комет, а Янголи-Вигнанці маяли серед віття, наче срібні павутинки, — тепер крутився тороїдний вихор диму, розширюючись, заповнюючи площину екліптики в цьому сегменті космосу.

— Хтось уцілів? — запитав отець-капітан де Сойя.

Він стояв перед центральним дисплеєм командного процесора, заклавши руки за спину і легко втримуючи рівновагу. Лише носками черевиків він торкався липучої стрічки перед ободом екрана. Їхній корабель усе ще гальмував із перевантаженням у тридцять g, проте в командному центрі підтримувалася постійна сила тяжіння: десь одна п'ятдесята від звичайної. У сферичній рубці перебувало ще з дюжину офіцерів. Вони стояли чи сиділи, повернувши голови до центру сфери. Де Сойя був невисоким чоловіком, приблизно тридцяти п'яти стандартних років, з округлим обличчям, темною шкірою й очима, в яких, як це давно помітили його друзі, співчуття, притаманне особі духовного сану, відбивалося частіше за військову безжальність. Наразі в його очах можна було помітити стурбованість.

— Нікого не залишилось, — відповіла мати-командер Стоун, помічник де Сойї, котра також належала до Ордену Єзуїтів. Вона розвернулася від тактичного дисплея, аби перемкнутися на монітор, який показував повідомлення з інших кораблів.

Де Сойя знав, що офіцери, котрі були зараз у центрі управляння бойовими діями, не в захопленні від місії, яку їм довелося виконувати. Знищити орбітальні ліси Вигнанців було частиною їхнього бойового завдання. Невинні на перший погляд, ці ліси слугували базами заправки пальним і переоснащення бойових Роїв, але вояки Пакса зазвичай не знаходили задоволення в безцільному руйнуванні. Їх учили бути лицарями Церкви, захисниками Пакса, а не нищителями краси чи вбивцями неозброєних живих істот, навіть якщо це Вигнанці-мутанти, котрі зреклися власної душі.

— Лягти на звичайний курс пошуку, — розпорядився де Сойя. — Команді залишити бойові пости.

На сучасних кораблях-факельниках уся команда складалася з дюжини офіцерів у командній рубці та ще кількох людей в інших відсіках корабля.

Раптом мати-командер Стоун перебила його:

— Сер, зафіксовано збурення від рушія Гокінґа, кут сімдесят два, координати двісті двадцять дев'ять, сорок три, сто п'ять. Відстань до точки виходу зі стану с-плюс — 700,5 тисяч кілометрів. Вірогідність того, що це одиночний корабель, — 96 відсотків. Релятивістська швидкість невідома.

— Приготуватися до бою, — віддав наказ де Сойя. Він ледь усміхнувся, сам того не помітивши. Може, це Вигнанці мчать рятувати свій ліс. Чи, можливо, якийсь одиночний захисний корабель застосував зброю, що була захована десь аж за хмарою Оорта^[29]. Може статися й так, що це авангард Рою Вигнанців, і в такому разі спеціальне з'єднання під командою де Сойї приречене. Хай якою не була б ця нова загроза, для отця-капітана де Сойї будь-яка сутичка видавалася бажанішою за цей... цей вандалізм.

— Корабель виходить зі стану с-плюс, — доповів офіцер-зв'язківець від свого пульта, просто над головою де Сойї.

— Дуже добре, — сказав отець-капітан де Сойя. Не припиняючи спостерігати за мерехтінням картинок на дисплеях, він увімкнув ще декілька каналів віртуального зображення. Реальність командного центру зникла. Тепер він наче стояв посеред космічного простору, велет у п'ять мільйонів кілометрів заввишки. Власні кораблі здавалися йому цятками з хвостами-жаринками, дим від спаленого лісу химерно закручувався на рівні його пояса, а до корабля-порушника, що ось-ось мав виринути на відстані семисот тисяч кілометрів, він міг дотягтися рукою в площині екліптики. Червоні сфери навколо його кораблів показували зовнішні поля в бойовому стані. Простір був заповнений й іншими кольорами, що відображали покази давачів, інформаційні повідомлення і траєкторії для враження цілей. Де Сойя мав змогу задіяти будь-яку зброю, вивільнити будь-яку енергію за тисячні долі секунди — одним порухом свого пальця.

— Є сигнал із корабля, — повідомив зв'язківець. — Код розшифровано. Це корабель Пакса. Класу Архангел.

Де Сойя насупив брови. Яка екстраординарна подія могла спонукати Командування Пакса відправити до них найшвидкісніший корабель Ватикану? Настільки швидкісний, що він був водночас найважливішою таємною зброєю Пакса... Де Сойя вже бачив на тактичному екрані коди Пакса навколо крихітного зображення корабля. Термоядерний шлейф тягнувся за кораблем на сотню кілометрів. Корабель майже не витрачав енергії на внутрішні поля-стримувачі, хоча рівень перевантажень значно перевищував рівень «малинового джему».

— Безпілотник? — запитав де Сойя. Він дуже сподівався, що так воно і є. Кораблі класу Архангел потребували лічених днів — у реальному часі! — аби дістатися будь-якої точки в опанованому космосі, а не тижнів корабельного й років реального часу, як усі інші космічні апарати. Але жодна людина не могла подорожувати на кораблі цього класу живою.

Мати-командер Стоун була в тактичному середовищі разом із де Сойєю. Її чорний мундир майже зливався з чорнотою космосу, тому бліде обличчя наче плавало над екліптикою, а сонячне світло від віртуальної зірки висвітлювало лише гострі вилиці.

— Ні, сер, — неголосно сказала вона. У цьому режимі тільки де Сойя міг її почути. — Давачі показують, що на борту перебувають два члени екіпажу. У стані фуги^[30].

— Боже правий! — прошепотів де Сойя, і це скоріш була молитва, ніж божба. Навіть у спеціальній протиперевантажувальній камері ці дві людини, уже вбиті раніше перельотом у стані с-плюс, тепер мали б нагадувати не старий добрий малиновий джем, а радше мікронної товщини шар протеїнової пасти. — Приготувати ясла для воскресіння! — наказав він по загальному каналу зв'язку.

Мати-командер Стоун торкнулася перемикача за вухом, і чоло її прорізала зморшка:

— Кодоване послання. Дипломатичні кур'єри повинні пройти воскресіння з терміновістю Альфа. Рівень наказу — Омега.

Отець-капітан де Сойя смикнув головою і вражено подивився на свою заступницю. Дим від палаючого лісу закручувався навколо їхніх талій. Термінове воскресіння означало нехтування доктриною Церкви та правилами Командування Пакса. До того ж таке воскресіння небезпечне: якщо під час загальноприйнятого воскресіння за три дні шанси неповного відтворення практично дорівнюють нулю, то воскресіння за три години збільшують імовірність неуспіху майже до п'ятдесяти відсотків. А наказ рівня Омега міг віддати тільки Його Святість Папа.

Де Сойя прочитав по очах заступниці, що вона все зрозуміла. На кораблі — кур'єри з Ватикану. Хтось у Ватикані, або у Командуванні Пакса, або і там, і там, вирішив, що послання достатньо важливе, аби надіслати його з кораблем, рівного якому немає у світі, вбити двох високопосадовців Пакса, позаяк більше нікому не можна довірити корабля класу Архангел, і ризикнути, що щось піде не так із воскресінням цих високопоставлених осіб.

У тактичному просторі де Сойя вигнув брову, відповідаючи на запитальний погляд своєї заступниці. По командному каналу зв'язку він сказав:

— Дуже добре, Командер. Накажіть нашим кораблям вирівняти швидкості. Приготуватися до стикування з Архангелом. Фуга-камери переправити на мій корабель, воскресіння завершити о шостій тридцять. Прошу переказати мої вітання з успішним завершенням операції капітану Хьорну на «Мельхіорі» та матері-капітану Булі на «Каспарі» й запросити їх приєднатися до мене на «Балтазарі» для зустрічі з кур'єрами о сьомій нуль-нуль.

Отець-капітан де Сойя вийшов із тактичного простору у реальність центру управління. Стоун та інші офіцери дивилися на нього в усі очі.

— За роботу, — мовив де Сойя, відштовхнувся від обода дисплея, проплив рубкою до дверей свого приватного приміщення і пірнув у круглий люк. — Розбудіть мене, коли із воскресінням кур'єрів буде покінчено, — додав він у ті секунди, коли діафрагма дверей зачинялася, не дивлячись на звернені до нього білі обличчя.

6

Кружляючи вулицями Ендіміона, я знову намагався осмислити своє життя, свою смерть і своє друге життя.

Треба сказати, що те, що трапилося зі мною — суд, «страта», моя дивовижна зустріч із цим міфічним старим поетом, — подіяло на мене значно сильніше, ніж може здатися з цієї оповіді. Я був — принаймні частково — вражений до живого серця. Мене намагалися вбити! Я хотів би звинуватити в цьому Пакс, але суди не працювали за вказівками Пакса, в усякому разі — безпосередньо. На Гіперіоні був власний Місцевий парламент, і суди в Порт-Романсі діяли відповідно до місцевих законів. Пакс не вимагає конче застосовувати смертну кару, особливо в тих світах, де Церква править руками місцевої теократії; це радше пережиток давніх часів, коли Гіперіон був колонією. Те, як швидко мене засудили і який винесли вирок, та й сама моя страта зрештою — усе це пояснювалось здебільшого тим, що бізнесова верхівка Гіперіона й Порт-Романса найбільше боялася відлякати туристів з інших планет. Я був селюком, провідником, котрий убив багатого туриста, яким мав натомість опікуватися, і з мого засудження навмисно зробили показуху. Ось і все. Не варто сприймати це як щось особисте.

Але я сприйняв це як дуже особисту справу. Зупинившись неподалік вежі, я відчув, як, відбиваючи сонячне проміння, бруківка під моїми ногами пашить теплом, і повільно підняв руки та витягнув їх перед собою. Вони тремтіли. Надто багато всього трапилось за надто короткий час, і мій удаваний спокій під час суду й упродовж короткого проміжку часу, що передував страті, коштував дуже дорого.

Струснувши головою, я побрів між руїн університету. Місто Ендіміон притулилося до гірських уступів, а університет, збудований у колоніальну епоху, осідлав самісінький гребінь гори. Тож на південь і на схід відкривалася вражаюча панорама. Челмові ліси в долині під горою сяяли жовтим. Густо-синє небо було цілковито чистим — жодного сліду від літака чи дирижабля. Я знав, що Пакс не цікавиться Ендіміоном; їхні військові охороняли район на північний схід звідси, плато Розкрилля, де роботи видобували унікальні хрестоформи-симбіонти. Але місця навколо Ендіміона були закриті для проживання вже багато десятиріч, і здичавіла природа виглядала незайманою.

Проблукавши безцільно хвилин десять, я зрозумів, що всі будинки порожні, крім башти, в якій я прокинувся, та прилеглих будівель. Надовкола — суцільна пустка: великі зали стояли без стін, обладнання розтягли ще сторіччя тому, спортивні майданчики заросли деревами, обсерваторія втратила свій купол. Місто, що лежало нижче на схилах, мало вкрай занедбаний вигляд. Згори я бачив цілі квартали, вкриті яз-деревом та обплутані ліанами пуерарії.

Та все ж можна було здогадатись, що університет свого часу був напрочуд гарний. Будівлі у неоготичному стилі, зведені після Гіджри, мали стіни з піщаника, який видобували неподалік, у передгір'ях плато Розкрилля. Три роки тому, коли я працював помічником відомого ландшафтного архітектора Аврола Г'юма — він створював новий дизайн для маєтків першихосіб на фешенебельному узбережжі Дзьоба, а я виконував усю важку роботу, — такі штучні руїни користувалися найбільшим попитом. Їх тулили десь поблизу ставка чи серед лісу або ж на вершині гори. Тоді я навчився мурувати стіни зі старого, штучно пошкодженого каміння, яке мало імітувати справжні руїни. Ці руїни виглядали абсурдно старішими за історію освоєння людиною цих країв, і жодне із творінь Г'юма не мало тієї чарівності, як ці насправді старі стіни. Я проходив крізь румовище величного колись університету, милувався архітектурою і думав про свою родину.

Старі родини притримувалися традиції додавати назву міста до власного прізвища. А моя родина і дійсно була старою — нащадок тих, котрі прибули на Гіперіон на ембріоносці семистами роками раніше. Вони були громадянами третього класу в нашому власному світі, громадянами третього класу вони залишались і зараз, поступившись прибульцям з інших світів, котрі населили Гіперіон після перемоги Пакса, та колоністам епохи Гіджри, які прийшли сюди значно пізніше за моїх пращурів. Моя родина віками жила та працювала серед цих гір, у цих долинах. Я гадаю, що моїм пращурам-тубільцям зазвичай доводилось гарувати до кривавого поту: важко працював батько — аж до своєї передчасної смерті (він помер, коли мені було вісім років), важко працювала мама (вона померла п'ятьма роками пізніше), важко працював і я до останнього тижня. Моя бабуся народилась через десять років після того, як Пакс зігнав усе населення з цих земель, але вона ще пам'ятала часи, коли наш клан мандрував поблизу плато Піньйон і працював на фібропластових плантаціях на півдні.

У мене не було відчуття, що я повернувся додому. Моїм домом були холодні болота на північному сході. Я обрав трясовини на північ від Порт-Романса, аби жити і трудитися саме там. Цей університет і місто навколо нього ніколи не були частиною мого життя і стосувалися мене не більше, ніж безглузді історії з «Пісень» старого поета.

Я зупинився біля підніжжя другої вежі звести дух і порозмислити. Якщо пропозиція старого поета — не жарт, тоді «безглузді історії», про які йдеться в «Піснях», тепер матимуть до мене безпосередній стосунок. Я пригадав, як переказувала «Пісні» бабуся, пригадав, як ми випасали отари вночі, на північних пагорбах, як виставляли захисним колом наші електрофургони, як низьке полум'я варти не могло затьмарити вічного сяйва сузір'їв чи раптових зблисків метеоритів. Я наче почув, як бабуся повільно й розмірено читає вірші, зупиняючись наприкінці кожної строфи, аби я міг повторити рядки за нею. Пригадав я й власне нетерпіння — мені хотілося не слухати, а читати з ліхтариком книжку — і всміхнувся: цього вечора я буду вечеряти з автором цих рядків, а до того ж з одним із семи прочан, про яких йдеться в «Піснях».

Я похитав головою. Занадто багато подій. Занадто швидко все відбувається.

У цій вежі діялось щось дивне. Вона була вища й масивніша за ту, в якій я прокинувся, проте мала тільки одне вікно — відкритий отвір на висоті тридцяти метрів. І, що цікаво, її однісінькі двері були замуровані. Досвідченим оком каменотеса та муляра, котрий працював під керівництвом Аврола Г'юма, я оцінив час, коли двері замурували: незадовго до того, як люди покинули ці краї сто років тому.

Я й дотепер не знаю, що саме зацікавило мене в цій будівлі, коли навколо було скільки завгодно інших руїн, але щось таки зацікавило. Пам'ятаю, як я оглянув крутий схил позаду вежі й помітив пишну гілку челми — рослина обвивала споруду, наче гігантський плющ. Якщо видертися на пагорб і пірнути в гущавину челми... он там... можна проповзти оцією виткою гілкою просто до підвіконня єдиного вікна...

Я знову струснув головою. Що за дурниця! Така дитяча експедиція закінчиться в кращому випадку подертим одягом і подряпаними руками. У гіршому — можна полетіти сторч головою на кам'яні плити, що видніються тридцятьма метрами нижче. І заради чого отак ризикувати? Що може приховувати ця стара цегляна вежа, окрім хіба що павуків посеред розкинутого павутиння?

Та за десять хвилин я вже доволі далеко просунувся покрученою гілкою челми, рухаючись повільно, вчіплюючись у шпарини в стіні та хапаючись за галуззя над головою. Осідлати гілку не було змоги — надто близько тулилася вона до стіни. Мені довелось пересуватися на колінах, бо інша гілка, що низько звисала над моєю головою, не дозволяла випростатися. Висота й небезпека сковували рухи. Кожний порив осіннього вітру, що розгойдував листя та віття, змушував мене зупинятися й прилипати до гілки.

Нарешті я дістався вікна й стиха вилаявся. Мій розрахунок, що здавався таким переконливим, коли я робив його тридцятьма метрами нижче, виявився дещо хибним. Гілка проходила під підвіконням, метрах у трьох, не менше. Кладка була гладенькою — жодної опори для пальців рук чи ніг. Аби дістатися підвіконня, залишалося тільки стрибнути — і сподіватися, що вдасться за нього вхопитися. Справжнє божевілля. У цій вежі не могло бути чогось такого, що виправдало б такий ризик.

Я виждав, доки вітер стихне, налаштувався і стрибнув. Упродовж миті, що здалась вічністю, мої розчепірені пальці дряпали каміння, яке розсипалося на порох, я ламав нігті, не знаходячи опори, доки нарешті не зачепився за м'які напівзогнилі рештки дерев'яного підвіконня й ледь утримався від падіння. Я підтягнувся, важко дихаючи і протираючи на ліктях сорочку. М'які черевики, що їх приготував для мене А. Беттік, терлися об стіну, шукаючи опертя.

І ось я опинився нагорі, примостився на підвіконні, питаючи себе, яким чином, чорт забирай, я збираюся потрапити назад на гілку челми. За секунду, поки я зазирав у темні нутрощі вежі, тривога моя зросла в рази.

— От лайно! — прошепотів я, звертаючись невідомо до кого.

Під виступом вікна, на якому я балансував, зберігся старий сходовий марш, але більше всередині вежі не було нічого. Сонячний промінь, що падав крізь отвір вікна, висвітлював трухляві рештки сходів угору й униз від майданчика. Сходинки закручувалися спіраллю вздовж внутрішньої поверхні вежі, так само як виткі стебла челми огортали її стіни знадвору, але центр споруди окупувала щільна темрява. Я глянув угору та запримітив цятки світла, що пробивалися крізь тимчасовий дерев'яний дах — до нього було ще метрів тридцять, — і збагнув, що ця башта — просто зерновий елеватор, велетенський кам'яний циліндр шістдесят метрів заввишки. Не дивно, що вона мала однісіньке вікно. Не дивно, що двері заклали цеглою ще до евакуації Ендіміона.

Усе ще балансуючи на підвіконні, бо трухлявий майданчик не викликав у мене довіри, я востаннє похитав головою. Одного дня ця цікавість таки вб'є мене.

А тоді зненацька я збагнув, що темний інтер'єр башти не просто контрастує з яскравим днем надворі — ні, всередині було надто темно. Тепер я розумів, що заблукалі сонячні плямки висвітлювали там і сям фрагменти кладки, я бачив частину прогнилих сходів, я міг роздивитися всю внутрішність циліндра нагорі, під дахом, але тут, на рівні моїх очей, майже вся серцевина башти просто... зникла.

— Боже милосердний! — прошепотів я.

Щось наповнювало собою цю стару темну вежу.

Повільно, не відпускаючи підвіконня, я обережно намацав ногою внутрішній майданчик. Дошки заскрипіли, але здавались досить міцними. Усе ще тримаючись за раму, я став на ноги й обернувся роздивитись.

Чи не хвилину я витріщався перед собою, доки упетрав, що ж саме бачу. Внутрішній простір вежі заповнював собою космічний корабель, так само як куля заповнює собою відділення барабана в старовинному револьвері.

Забувши про обережність і відпустивши рятівне підвіконня, я зробив крок уперед, аби краще бачити.

Корабель був невеликий за сучасними стандартами — можливо, п'ятдесят метрів заввишки. А ще він був стрункий. Метал корпусу — якщо це був метал — мав чорну матову поверхню, що, здавалося, поглинала світло. Я не міг помітити жодного лиску чи відблиску. Щоб уявити загальні обриси корабля, я мусив дивитися на кам'яні стіни позаду нього і помічати, де вони відбивають світло, а де стають невидимими.

Я ані на мить не сумнівався, що переді мною космічний корабель. Цей корабель був навіть дещо занадто типовим. Колись я читав, що малюки в сотнях світів усе ще малюють будиночок у вигляді квадратика з трикутничком нагорі і прямокутним димарем, звідки спіралькою звивається дим. Навіть якщо цих малюків органічно виростили в розплоджувальних гондолах високо в кронах штучних житлових дерев. Гори вони так само малюють як шпиль Матергорна^[31], навіть якщо гори в їхній місцевості мають заокруглені схили, як тут, на підступах до плато Розкрилля. Не пам'ятаю вже, як стаття пояснювала цей феномен — національна історична пам'ять чи «вшитість» певних символів у людські мізки.

Річ, на яку я дивився, яку намагався роздивитися, сприймаючи, головним чином, як відсутність вільного простору, була не просто космічним кораблем, а КОСМІЧНИМ КОРАБЛЕМ.

Мені доводилось бачити зображення найдавніших ракетних кораблів Старої Землі — тієї епохи, коли не було ще Пакса, не було Падіння, не було Гегемонії, не було Гіджри... чорт забирай, не було ще майже нічого... і ті кораблі мали такий самий вигляд, як ця криволінійна чорнота. Видовжений, стрункий, ступінчастий, загострений угорі та оребрений насподі — я дивився на реальний космічний корабель і водночас на символ, вшитий в історичну пам'ять людства.

На Гіперіоні немає приватних чи загублених космічних кораблів. Щодо цього я був певен. Космічний апарат, хай навіть призначений для простих рейсів між планетами, надто дорога й рідкісна річ, аби хтось залишив її без діла у старій башті. Були такі часи, сторіччя тому, ще до Падіння, коли ресурси Всемережжя здавалися невичерпними. От тоді й дійсно міг існувати надлишок космічного транспорту — кораблі військові, поліцейські, дипломатичні, урядові; кораблі, що належали промисловим корпораціям, різноманітним фондам і науковим організаціям; навіть невелика кількість приватних кораблів, що належали мультимільярдерам. Але й у ті часи побудувати зореліт — міжгалактичний корабель — було під силу тільки цілій планеті. За мого життя, а також за життя моєї мами та бабусі, так само як і за життя їхніх матусь і бабусь, лише Пакс, що поєднував у собі Церкву й авторитарний міжзоряний уряд, міг собі дозволити мати космічні кораблі будь-якого класу. І жодна особа у знаній частині Всесвіту не могла спромогтися на власний міжзоряний корабель. Навіть Його Святість Папа на Пацемі^[32].

А то був зореліт. Я відразу це зрозумів. Не питайте мене, звідки я це знав: просто знав, та й по всьому.

Не звертаючи жодної уваги на жахливий стан сходів, я спробував ними піднятися. Тоді спустився вниз. Корпус був на відстані приблизно чотирьох метрів від мене. Його непроникна чорнота викликала запаморочення. Я помітив, що майданчик унизу, якщо спуститися сходами метрів на п'ятнадцять, підступає майже впритул до корпусу. Далі все знову поглинала опукла темрява.

Я побіг сходами вниз. Одна протрухлявіла сходинка зламалася піді мною, але я біг так швидко, що майже не помітив цього.

Тут сходовий марш не мав билець і виступав уперед, наче дошка для стрибків у воду. Якщо б я гуцнув звідти, то неминуче переламав би собі кістки й залишився лежати в темряві наглухо закритої башти. Але я навіть не думав про це, коли ступив на край дощок і поклав долоню на оболонку корабля.

Бік зорельота був теплий. На дотик він не скидався на метал — радше на гладеньку шкіру якоїсь сплячої істоти. Це відчуття посилювалося ще й тим, що за обшивкою щось майже непомітно рухалося, вібрувало — наче корабель дихав, а його серце — билось.

Раптом під моєю долонею почувся справжній рух, і відтак корпус просто подався назад і склався — не піднявся догори, як деякі портальні входи, які я бачив, і не розвернувся на шарнірах — ні, просто склався і посунувся кудись, наче губи розкрилися в усмішці.

Увімкнулося світло. Я побачив коридор, що вів усередину. Його стеля та стіни м'яко світилися, а сам він мав дивно органічний вигляд, нагадуючи чимось горлянку якоїсь істоти.

Я затримався на три наносекунди, не більше. Упродовж багатьох років моє життя було спокійним і спрогнозованим наперед, так само як життя більшості людей. Цього тижня я випадково вбив людину, отримав вирок і був страчений, після чого прокинувся серед улюбленої легенди моєї бабусі. Чого б я мав зупинятися?

Я зробив крок усередину корабля, і двері позаду мене згорнулися й зачинились, наче голодна паща ковтнула ласий шматочок.

* * *

Коридор, що вів усередину, був геть не такий, як я собі уявляв. Я завжди гадав, що приміщення в космічних кораблях скидаються на трюм морського транспортного судна, яким нашу Місцеву гвардію перекидали на Урсу: скрізь сірий метал, заклепки, задраєні люки та парові труби, що свистять і шиплять. Тут нічого такого не було. Цей коридор був рівний, плавно вигинався й не мав помітних деталей: скрізь дороге дерево, тепле й живе. Може, там і був повітряний шлюз, але я його не помітив. Приховані світильники вмикалися на крок попереду мене й вимикалися за моїми плечима, утворюючи надовкола невеличке озерце світла посеред темряви. Я знав, що корабель завширшки потягне заледве на десять кроків, але легкий вигин робив коридор ізсередини довшим, ніж здавалося, коли дивитися ззовні.

Коридор закінчився простором, який мав бути центром корабля: відкритий колодязь із металевими сходами посередині, що спіраллю вели вгору й униз, у темряву. Я поставив ногу на першу сходинку, і десь нагорі зажевріло світло. Відчуваючи, що найцікавіші частини корабля розташовані вище, я поліз нагору.

Наступний поверх займав увесь обсяг корабля. Я з подивом побачив нішу для голографічних зображень, таку, яку бачив у старовинних книжках, табунець стільців і столиків — стилю меблів я не зумів визначити — і... рояль. Маю зауважити, що навряд чи хоч одна людина з тисячі народжених на Гіперіоні спромоглася б ідентифікувати цю річ як піаніно. А надто розпізнати в ній рояль. Моя мати й бабуся були палко закохані в музику, і фортепіано займало значну частину одного з наших автопричепів. Безліч разів я чув, як мої дядьки та дід нарікають на габарити та вагу цього інструмента, а ще більше на те, скільки джоулів витрачається, аби тягати цю важезну штуковину, виготовлену ще до Гіджри, болотами Аквіли, і натякають на практичність такого пристрою, як кишеньковий синтезатор, що може відтворювати музику не згірш будь-якого піаніно... чи будь-якого іншого музичного інструмента. Але мама та бабуся стояли на своєму: зі звучанням справжнього піаніно ніщо не зрівняється, і неважливо, що його треба щоразу настроювати на новому місці. А коли ввечері бабуся грала в таборі біля багаття Рахманінова, Баха чи Моцарта, дід та дядьки взагалі замовкали. Моя бабця розповідала про видатні інструменти минулого, і серед них — про видатні роялі старих епох. І от тепер я дивився на один із них.

Не звертаючи більше уваги на голографічну нішу, на меблі, на вигнуте вікно, крізь яке виднілася тільки неосвітлена, викладена з каменю внутрішня стіна башти, я підійшов до рояля. «Стейнвей» — прочитав я напис^[33] золотими літерами над клавішами. Я тихенько присвиснув. Мої пальці легко пробіглися клавішами, не наважуючись навіть натиснути на одну з них. Якщо вірити тому, що розповідала бабуся, ця компанія припинила випускати роялі ще до Великої Помилки '08-го року, і жодного не було виготовлено після Гіджри. Зараз я торкався інструмента, якому було не менше тисячі років. «Як таке може бути?» — по думалось мені. Я відчував під пальцями клавіші, зроблені, мабуть, із бивнів вимерлої тварини, яку називали слоном. Людські істоти, як-от старий поет у вежі, теоретично могли дожити до сьогоднішнього дня з часів до Гіджри — поульсенізація, кріогенні камери й всяке інше, — але ж артефакти з дерева, струн і слонової кістки мали небагато шансів витримати таку довгу подорож крізь час та простір.

Мої пальці взяли акорд: до-мі-соль сі-бемоль. А тоді до-мажор. Звучання було бездоганним, так само як і акустика всередині корабля. Наше стареньке піаніно бабуся мусила настроювати після кожного пересування болотами, хай лише на декілька миль, а цей інструмент не фальшував, хоч позаду у нього був безлік світлових років і століть.

Я витяг із-під рояля ослінчик, сів і почав грати «До Елізи»^[34]. Це була проста, сентиментальна п'єса, але вона наче пасувала навколишній тиші, самоті й темряві. І дійсно, у міру того як ноти струмочком лилися до круглої кімнати, освітлення тьмяніло. Здавалося, звуки відлунювали від темних сходів. Граючи, я думав про маму й бабусю: вони б і уявити не могли, навчаючи музики мене, малого, що я гратиму отак, у схованому кораблі. Ця думка, здавалося, додавала суму мелодії, яку я грав.

Догравши, я поспіхом, майже винувато, прибрав пальці з клавіш, соромлячись своєї самовпевненості. Грати незугарно таку банальну п'єсу на цьому досконалому інструменті, що був наче дарунок із минулого! Якусь мить я сидів у тиші, думаючи про цей корабель, про старого поета і про те, яке ж місце посідаю у цьому життєвому ладі.

— Дуже добре, — стиха промовив голос у мене за спиною.

Зізнаюся, що я підскочив. Я не чув, аби хтось підіймався чи спускався сходами та заходив у корабель. Я ривком обернувся.

У кімнаті нікого не було.

— Давно вже не чув саме цієї п'єси, — знову сказав голос. Здавалося, він линув із центру порожньої кімнати. — Мій попередній пасажир віддавав перевагу Рахманінову.

Я вчепився в край ослінчика, щоб не впасти, і прокрутив у голові всі найтупіші запитання, які мені хотілося б поставити.

— Ти — корабель? — запитав я.

Може, і це питання було тупим, але я хотів отримати відповідь.

— Звісно, — відповів голос.

Голос був невиразний, та радше чоловічий, аніж жіночий. Звичайно, мені вже доводилось чути машини, що розмовляють — це звична річ, — але я ще ніколи не чув машини, яку можна було би вважати розумною. Церква та Пакс заборонили всіх справжніх Штінтів десь два сторіччя тому, а побачивши, як ТехноКорд допоміг Вигнанцям зруйнувати Гегемонію, чи не всі трильйони людей у тисячі підневільних світів щиро підтримали таку заборону. Я зрозумів, що й мене вдалося до певної міри запрограмувати на таке ставлення: сама думка про спілкування з машиною, яка має інтелект, змусила нервувати так, що мої долоні спітніли, а горло, навпаки, пересохло.

— А хто був твоїм попереднім пасажиром? — поцікавився я.

Після короткої паузи корабель відповів:

— Джентльмен на ім'я Консул. Більшу частину свого життя він був дипломатом у Гегемонії.

Тепер була моя черга зробити паузу. Мені знову спало на думку, що, можливо, страта в Порт-Романсі настільки переплутала мої нейрони, що тепер ввижається, начебто я живу в одній з епічних поем, які переповідала бабуся.

— Що трапилось із Консулом? — запитав я.

— Він помер, — відповів корабель.

У його голосі мені почувся натяк на жаль.

— Як це сталося? — спитав я. Пісні старого поета закінчувалися тим, що Консул Гегемонії після Падіння Всемережжя повернувся на космічному кораблі у Мережу. Може, це той корабель? — Де він помер? — уточнив я.

Якщо вірити «Пісням», кораблю, на якому Консул полетів із Гіперіона, вбудували особистість другого кібрида Джона Кітса.

— Я не можу пригадати, де помер Консул, — сказав корабель. — Пам'ятаю тільки, що він помер, а я повернувся сюди. Вочевидь, мене запрограмували на виконання цього наказу.

— У тебе є ім'я? — поцікавився я, бажаючи дізнатись, чи не розмовляю, бува, зі Штінтом, що уособлює Джона Кітса.

— Ні, тільки Корабель, — відповів корабель. І знову пауза пролунала як щось більше за просте мовчання. — Хоча я ніби пригадую, що колись і дійсно мав ім'я.

— Може, Джон? — припустив я. — Або Джонні?

— Цілком можливо, — погодився корабель. — Подробиці розпливаються, наче в тумані.

— А чому? Твоя пам'ять погано працює?

— Аж ніяк ні, — заперечив корабель. — Наскільки я розумію, приблизно двісті стандартних років тому я отримав якусь травму, внаслідок якої певні спогади було стерто. Але з того часу моя пам'ять й інші функції працюють бездоганно.

— Але ти не пам'ятаєш того випадку? Тієї травми?

— Ні, — відказав корабель, і відказав доволі безтурботно. — Мені здається, що це сталося тоді ж, коли Консул помер, а я повернувся на Гіперіон, та я не впевнений.

— А що було потім? — запитав я. — Відтоді, коли ти повернувся, тебе переховують у цій башті?

— Так, — сказав корабель. — Якийсь час я перебував у Місті поетів, але більшу частину останніх двох століть за місцевим часом я був тут.

— Хто тебе заховав сюди?

— Мартін Силен. Поет. Ви зустрічалися з ним сьогодні.

— Тобі й про це відомо? — здивувався я.

— Звісно. Саме я надав пану Силену інформацію про ваш суд і страту. Я допоміг дати хабар чиновникам і доправити вас сюди, приспаного.

— Як ти це зробив? — здивувався я. Уявити собі, що цей масивний стародавній корабель сидить на телефоні, було надто абсурдно.

— На Гіперіоні немає справжньої інфосфери, — пояснив корабель, — але я моніторю всі вільні мікрохвилі та супутникові канали зв'язку, а також деякі «захищені» волоконно-оптичні та мазерні частоти, до яких вдається під'єднатись.

— То ти шпигуєш для старого поета?

— Так.

— А що тобі відомо про плани старого поета щодо мене? — запитав я, розвертаючись знову до клавіш і починаючи грати «Арію на струні соль» Баха.

— Пане Ендіміон, — сказав позаду мене інший голос.

Я припинив грати, повернувся і побачив А. Беттіка, андроїда. Він стояв угорі гвинтових сходів.

— Мій господар хвилюється, чи ви, бува, не заблукали, — сказав А. Беттік. — Я прийшов показати вам шлях до вежі. Вам ще треба переодягнутися.

Знизавши плечима, я попрямував до сходів. Перш ніж почати спускатися вслід за блакитношкірою людиною, я повернувся й сказав у кімнату, де помалу темнішало:

— Приємно було поговорити з тобою, Кораблю.

— Радий нашому знайомству, пан-Ендіміоне, — відповів корабель. — Незабаром побачимося знову.

7

Факельники «Балтазар», «Мельхіор» і «Каспар» відійшли від палаючого орбітального лісу на відстань астрономічної одиниці^[35] й усе ще гальмували на орбіті навколо безіменного сонця, коли на вході у каюту отця-капітана де Сойї пролунало дзижчання і з'явилася мати-командер Стоун. Вона прийшла із новиною, що кур'єрів уже воскресили.

— Власне, воскресити вдалося лише одного, — виправила вона саму себе, плаваючи у відкритій діафрагмі дверей.

Отець-капітан де Сойя мимоволі здригнувся.

— Того, кому... не пощастило... вже повернули до воскресальних ясел? — запитав він.

— Ще ні, — відказала мати-командер Стоун. — Отець Сапєга зараз опікується іншим кур'єром.

Де Сойя кивнув.

— А воскреслий... із Пакса? — запитав він, сподіваючись, що це так. Від кур'єрів із Ватикану слід чекати ще більше проблем, аніж від військових.

Мати-командер Стоун похитала головою:

— Обидва з Ватикану. Отець Гавронскі й отець Вандрісс. Вони Легіонери Христа^[36].

Де Сойя мусів зробити над собою зусилля, аби не зітхнути. Легіонери Христа століттями витискали звідусіль більш ліберальних Єзуїтів. Їхній вплив у Церкві почав зростати ще задовго до Великої Помилки, і не було секретом, що Папа використовував їх як ударну силу для складних місій усередині самої Церкви.

— Кого саме вдалося воскресити? — спитав де Сойя.

— Отця Вандрісса, — Стоун подивилася на свій комлоґ. — Він уже мав очуняти, сер.

— Дуже добре, — відповів де Сойя. — Накажіть збільшити силу тяжіння до одного g о шостій сорок п'ять. Викличте капітанів Хьорна і Буле на мій корабель і перекажіть їм подяку. Хай чекають у кают-компанії на нас із Вандріссом. Я побуду з ним.

— Слухаюсь, сер!

Мати-командер Стоун відштовхнулась від дверей і випливла в коридор.

Кімната пробудження поруч із воскресальними яслами скидалася радше на каплицю, ніж на лазарет. Отець-капітан де Сойя схилив коліна перед вівтарем, а тоді приєднався до капелана біля крісла-каталки, у якому напівсидів кур'єр. Капелан Сапєга був старшим за решту екіпажу — йому було принаймні сімдесят стандартних років. М'яке світло галогенових ламп відбивалося від його голомозого черепа. Де Сойя вважав цього корабельного капелана недалекою й до того ж нестримною людиною. Він нагадував деяких парафіяльних священиків, котрі зустрічалися йому ще дитиною.

— Капітане, — привітався капелан.

Де Сойя кивнув і підійшов ближче до кур'єра. Отець Вандрісс був молодим чоловіком, йому ще не виповнилося тридцяти. Його довге чорне волосся вилося кучериками за найновітнішою ватиканською модою. Принаймні саме таке волосся входило у моду, коли де Сойя востаннє бачив Пацем і Ватикан: за ті два місяці, що вони подорожували в космосі, виконуючи завдання, набігло три роки різниці в часі.

— Отче Вандрісс, — промовив де Сойя. — Ви мене чуєте?

Людина на каталці кивнула й застогнала. У перші хвилини після воскресіння говорити важко — так розповідали де Сойї.

— Добре, — сказав капелан. — Я маю повернути інше тіло до ясел, — він осудливо подивився на де Сойю, наче той був особисто винен у невдалому воскресінні. — Погані справи, капітане. На воскресіння отця Гавронскі підуть тижні... можливо, місяці. І це буде дуже болюча для нього процедура.

Де Сойя кивнув.

— Ви можете побачити його, отче-капітане, — не вгавав капелан. — Тіло... гм... важко ідентифікувати як людське. Можна бачити всі внутрішні органи, і вони...

— Повертайтеся до своїх обов'язків, капелане, — неголосно мовив де Сойя. — Ви вільні.

Отець Сапєга знову скорчив гримасу, наче збираючись щось сказати, але цієї миті пролунав сигнал, попереджуючи про зміну сили тяжіння, й обом чоловікам довелося змінити своє положення в просторі так, аби під час переналаштування внутрішніх полів ноги торкалися підлоги. Сила тяжіння повільно піднялася до одного g. Отець Вандрісс відкинувся на спинку крісла, а капелан почовгав до дверей. Навіть після лише одного дня в невагомості повернення до нормальної сили тяжіння сприймалось як кара.

— Отче Вандрісс, — неголосно проказав де Сойя. — Ви мене чуєте?

Юнак кивнув. По його очах було видно, що він страждає від болю. Шкіра молодика була настільки червоною, що аж вилискувала — здавалося, наче її щойно пересадили або що вона належить новонародженому. Та й на позір увесь юнак виглядав так, наче зазнав серйозних опіків; хрестоформа на його грудях аж світилася багряним і була вдвічі більшою за звичайну.

— Ви знаєте, де ви? — запитав де Сойя. «І хто ви такий?» — додав він подумки.

Потьмарення свідомості після воскресіння могло тривати години або й дні. Де Сойя знав, що кур'єрів навчають боротись із таким затьмаренням... але як можна навчити когось помирати й оживати? Інструктор у семінарії, у якій навчався де Сойя, колись висловився відверто: «Клітини пам'ятають, як вони вмирали та були мертві, навіть якщо розум цього не пам'ятає».

— Я пам'ятаю, — прошепотів отець Вандрісс, і його голос був так само напівживим, як і шкіра. — Ви капітан де Сойя?

— Отець-капітан де Сойя. Так. Це я.

Вандрісс спробував підвестися на лікті, але це йому не вдалося.

— Ближче, — прошепотів він, не в змозі відірвати голову від подушки.

Де Сойя нахилився ближче. Від прибульця йшов слабкий дух формальдегіду. Лише окремих осіб зі священства знайомили з таїнствами воскресіння, і де Сойя свідомо старався не потрапити у коло обраних. Він міг здійснювати Таїнство Хрещення, міг причащати й соборувати — останнє йому як капітанові міжгалактичного космічного корабля доводилось робити чи не найчастіше, — але він ніколи не був присутній при Таїнстві Воскресіння. Він не міг навіть уявити, які процеси повинні задіюватися, крім чудодійної хрестоформи, звісно, аби повернути знищене, розчавлене тіло, мертві нейрони та розсіяну мозкову речовину до людської подоби, знову відтворити людину, яку він зараз бачить перед собою.

Вандрісс зашепотів, і де Сойя мусив нахилитися ще ближче, тож губи воскреслого священика тепер ледь не торкалися його вуха.

— Треба... поговорити, — через силу витиснув із себе Вандрісс.

Де Сойя кивнув.

— Я призначив нараду... через п'ятнадцять хвилин. Будуть присутні капітани ще двох моїх кораблів. Вас ми відвеземо в кріслі-каталці, і...

Вандрісс захитав головою.

— Нікого... не треба. Послання... тільки для вас.

Де Сойя і знаку не подав, що він здивований.

— Добре. Можливо, краще зачекати, доки ви...

Кур'єр знову хитнув головою, болісно при цьому кривлячись. Шкіра на його обличчі здавалася слизькою і борознистою, наче крізь неї проступали м'язи.

— Зараз, — прошелестів він.

Де Сойя нахилився нижче.

— Ви мусите... взяти кур'єрський корабель... Архангел... негайно, — видихнув Вандрісс. — Його запрограмовано на місце призначення.

Де Сойя і бровою не повів, а сам подумав: «Це означає болісну смерть від прискорення. Любий Ісусе, хіба не міг ти пронести цю чашу повз мене?»^[37].

— Що мені сказати іншим? — запитав він.

Отець Вандрісс укотре мотнув головою.

— Нічого нікому не кажіть. Залиште командування «Балтазаром» на свого помічника. Командування операцією передайте матері-капітану Буле. Ваша група спеціального призначення отримає... інші завдання.

— Можу я дізнатися про ці завдання? — запитав де Сойя. У нього зводило щелепи від зусиль здаватися спокійним. Ще півхвилини тому сенс його життя полягав у тому, аби зберегти цей корабель і забезпечити успіх всієї операції.

— Ні, — відказав Вандрісс. — Ці завдання... вас... не стосуються.

Воскреслий священик побілів від болю та виснаження. Де Сойя раптом усвідомив, що знаходить у цьому факті мстиве задоволення, і, каючись, негайно проказав подумки коротеньку молитву.

— Я маю відправитись негайно, — повторив де Сойя. — Можна взяти з собою особисті речі? — він хотів прихопити невеличку порцелянову фігурку, яку отримав від своєї сестри незадовго до її смерті на Ренесанс-Векторі. Усі роки своїх космічних мандрів він не розставався з цією тендітною статуеткою, яку під час прискорень і гальмувань закривали в стаз-кубі.

— Ні, — відказав отець Вандрісс. — Вирушайте... негайно. Не беріть нічого.

— Чий це наказ? — запитав де Сойя.

Вандрісс подивився на нього з несхваленням, яке проступило крізь гримасу болю.

— Це безпосередній наказ Його Святості Папи Юлія XIV, — сказав кур'єр. — Це наказ із пріоритетом Омега, такий, що скасовує всі накази військового командування Пакса чи командування Космічного Міжгалактичного Флоту. Тепер... ви... зрозуміли... капітане де Сойя?

— Я зрозумів, — відповів єзуїт, схиливши голову на знак згоди.

* * *

Кур'єрський корабель класу Архангел не мав власної назви. Де Сойя ніколи не вважав факельників гарними — вони мали форму гарбуза-горлянки, а командний і збройний відсіки губилися поряд із гігантським рушієм Гокінґа та вбудованим термоядерним пришвидшувачем — але навіть у порівнянні з ними Архангел видавався просто потворним. Кур'єрський корабель являв собою купу асиметричних сфер, додекаедрів, надбудов, конструкційних тросів і приладів, що працювали від рушія Гокінґа. Пасажирська ж каюта тулилася десь у закутку цього хаосу.

Де Сойя коротко переговорив із Хьорном, Буле та Стоун, пояснивши лише, що його терміново відкликають, призначив нового керівника операції та нового капітана на «Балтазар», неабияк здивувавши їх цим блискавичним підвищенням, а тоді в одномісній гондолі вирушив на Архангел. Він намагався не озиратися на свій коханий «Балтазар», але останньої миті, стикуючись із Архангелом, він все ж кинув останній погляд на факельник — один бік корабля купався у промінні сонця, що, наче серп молодика, вставало над невідомим прекрасним світом. Через мить де Сойя рішуче відвернувся.

Уже будучи на борту Архангела, він зауважив, що корабель має тільки примітивний віртуально-тактичний центр, ручне управління та командирський мостик. Командна рубка була не набагато більшою від особистої каюти де Сойї на «Балтазарі», до того ж її захаращували кабелі, оптично-волоконні провідники, технічні прилади та два сидіння для перебування під час прискорення.

Де Сойя відразу помітив, що ці сидіння відрізняються від звичайних. Голі сталеві піддони повторювали обриси людського тіла і більше нагадували столи у морзі, ніж кушетки. Піддони мали бортики — певна річ, аби не давати рідині вихлюпуватися під час високих g, — а ще він помітив, що єдина зона із силовими полями в кораблі була навколо цих сидінь: це для того, щоб розпорошені кістки, плоть і мізки не розліталися звідси, коли після остаточного гальмування сила тяжіння стане нульовою. Де Сойя роздивився й сопла, звідки з великою швидкістю подавалася вода чи якийсь миючий розчин, аби відмивати сталеву поверхню. Не зі стовідсотковим успіхом.

— Прискорення за дві хвилини, — повідомив металевий голос. — Пристебніться.

Жодних манер, подумав де Сойя, навіть «будь ласка» не сказав.

— Кораблю? — покликав він. Отець-капітан знав, що на кораблях Пакса заборонені справжні Штінти^[38]; та й у всіх заселених людьми світах, контрольованих Паксом, Штінти були заборонені, але нараз подумав, що Ватикан, можливо, зробив виняток для одного зі своїх кур'єрських кораблів класу Архангел...

— Одна хвилина тридцять секунд до початку прискорення, — знову пролунав металевий голос, і де Сойя збагнув, що він розмовляє з тупою машиною.

Він поспішно пристебнувся. Ремені були широкі, товсті й, найімовірніше, бутафорські. Силове поле утримає на місці як не його самого, то хоч його останки.

— Тридцять секунд, — сказав ідіотський голос. — Майте на увазі, що с-плюс-перехід призводить до смерті.

— Дякую, — відповів отець-капітан Фредеріко де Сойя. Серце в нього так гупало, що аж відлунювало у вухах. Прилади замиготіли вогниками. Тут нічого не потребувало людських рук, тож де Сойя проігнорував блимання.

— П'ятнадцять секунд, — повідомив корабель. — Можливо, зараз ви хочете помолитися?!

— Пішов нахуй, — прогарчав де Сойя. Він молився з тієї хвилини, як розстався з кур'єром. Тепер він додав ще останню молитву, попросивши прощення за цю лайку.

— П'ять секунд, — пролунав голос. — На цьому зв'язок припиняється. Хай благословить вас Господь і пришвидшить ваше воскресіння.

— Амінь, — сказав отець-капітан де Сойя. Він заплющив очі, і прискорення почалось.

8

У місті-руїні Ендіміон вечоріло. Зі свого зручного місця у вежі, де я щойно прокинувся, хоча здавалося, що минуло вже чимало часу — такий безкінечний видався день, — я спостерігав, як тьмянішає і зникає світло. А. Беттік привів мене назад, супроводивши до кімнати, де на ліжку вже чекав елегантний у своїй простоті вечірній одяг: бавовняні штани кольору бронзи, що затягувалися під колінами, біла лляна сорочка з широкими збірчастими рукавами, чорна шкіряна камізелька, чорні панчохи, черевики з чорної м'якої шкіри, а ще золотий браслет. Андроїд показав туалет і ванну кімнату поверхом нижче. На дверях висів білий грубий халат, призначений для мене. Я подякував андроїдові, викупався у ванні, висушив волосся, вбрався у вечірній костюм і, давши спокій золотому браслету, став чекати біля вікна, поки денне світло не стало золотим і поземним, а тіні не поповзли долу з пагорбів над університетом. Коли світло згасло настільки, що тіні зникли, а на сході понад верхівками гір виступили найяскравіші зірки із сузір'я Лебедя, А. Беттік з'явився знову.

— Уже час? — запитав я.

— Ще трохи зарано, сер, — відказав андроїд. — Раніше ви казали, що хотіли б зі мною поговорити.

— Так, звичайно, — відповів я й показав рукою на ліжко, єдиний предмет умеблювання в моїй кімнаті.

Блакитношкірий чоловік залишився стояти, де стояв, біля дверей.

— Мені зручно стояти, сер, — сказав він.

Я притулився плечем до віконної рами, склавши руки на грудях. Крізь вікно до кімнати линуло прохолодне повітря. Воно пахло челмою.

— Тобі не потрібно звертатися до мене «сер», — зауважив я. — Можеш звати мене Рол, — тут я завагався, але продовжив: — Якщо тільки тебе не запрограмовано звертатися до... гм... — тут я збирався сказати «людських істот», але не хотів, аби це виглядало так, наче я вважаю, що А. Беттік — не людина, тому закінчив, запинаючись: — до інших... у такий спосіб.

А. Беттік усміхнувся.

— Ні, сер. Мене взагалі не запрограмовано... як машину. Окрім деяких синтетичних протезів — наприклад, для збільшування сили чи протистояння радіації, — у мене немає штучних деталей. Мене просто навчили шанобливому ставленню, аби я міг виконувати свої обов'язки. Я можу звертатися до вас «пан-Ендіміоне», якщо вам так зручніше.

Я знизав плечима.

— Це не має значення. І вибач, що я так мало знаю про андроїдів.

Тонкі губи А. Беттіка знову ворухнулися в усмішці.

— Вам нема за що вибачатися, пан-Ендіміоне. Майже ніхто з людських істот, що живуть зараз, не бачив представників моєї раси.

Моєї раси. Цікаво.

— Розкажи мені про свою расу. Хіба біовиробництво андроїдів у Гегемонії не було незаконним?

— Це так, сер, — відповів він. Я звернув увагу, що андроїд стоїть по стійці «вільно», як на параді, і мимохідь подумав, чи не служив він колись у війську. — Біовиробництво андроїдів було заборонено на Старій Землі та в багатьох інших світах Гегемонії, навіть ще до Гіджри, але Річ Спільна дозволила виробити певну кількість андроїдів, щоб ми допомагали освоювати загумінкові світи. У ті дні Гіперіон був частиною Загумінку.

— Він і зараз є загумінковим світом, — зауважив я.

— Так, сер.

— Коли тебе було вироблено? У яких світах ти жив? Що ти там робив? — продовжив я. А перегодя додав: — Якщо тільки ти не проти розповісти.

— Аж ніяк не проти, пан-Ендіміоне, — відказав він дружелюбно. Андроїд вимовляв слова з якимось акцентом, мені незнайомим. Іншосвітним. Стародавнім. — Дата мого біовиробництва — двадцять шостий рік нової ери за гіперіонським календарем.

— Тобто тебе створили в двадцять п'ятому сторіччі. Шістсот дев'яносто чотири роки тому, — вирахував я.

А. Беттік мовчки кивнув.

— Отже, ти народився... з'явився... вже після знищення Старої Землі, — промовив я, звертаючись скоріш до себе, ніж до андроїда.

— Так, сер.

— А Гіперіон був першим місцем твого... е-е... призначення?

— Ні, сер, — відповів А. Беттік. — Перші п'ятдесят років мого існування я працював на Асквіті й служив Його Королівській Величності, королю Артуру Восьмому, суверенному володарю Вінздорського двору в екзилі, а також його кузену Руперту, Князеві Монако в екзилі. Коли Король Артур помер, він заповів мене своєму синові, Його Королівській Величності, королю Вільяму Двадцять Третьому.

— Сумному Королю Біллі, — сказав я.

— Так, сер.

— А на Гіперіон ти прибув тоді, коли Сумний Король Біллі втік від повстання Горація Ґленнона-Гайта?

— Так, — відповів А. Беттік. — Власне, мене разом із моїми братами-андроїдами відправили на Гіперіон заздалегідь, а його Величність та інші колоністи приєдналися до нас за двадцять два роки. Нас відіслали сюди, коли генерал Ґленнон-Гайт переміг у битві за Фомальгаут^[39]. Його Величність вирішив, що буде розумно підготувати інше місце для королівств у екзилі.

— І з того часу ти перебуваєш на Гіперіоні, — констатував я. — Понад п'ятсот років на цій планеті.

— Так, пан-Ендіміоне.

— Ти безсмертний? — запитав я, розуміючи безглуздість цього питання, але бажаючи отримати відповідь.

— Ні, сер, — всміхнувся А. Беттік своєю усмішкою-шпариною. — Я можу померти в разі нещасного випадку, якщо заподіяна шкода буде надто серйозною і ремонт виявиться неможливим. Просто під час мого біовиготовлення в мої клітини та системи вбудували нанотехнологію постійної поульсенізації, тому я стійкий до старіння та хвороб.

— Це через поульсенізацію андроїди мають синю шкіру?

— Ні, сер, — відповів А. Беттік. — Ми маємо блакитний колір, бо коли нас створювали, жодна відома людська раса не мала такого кольору шкіри, а дизайнери вважали за потрібне зробити так, аби нас одразу ж можна було відрізнити від людей.

— Ти не вважаєш себе людиною? — запитав я.

— Ні, сер. Я вважаю себе андроїдом.

Я всміхнувся на власну дурість.

— Ти все ще виконуєш обов'язки прислужника, — сказав я. — А використовувати рабський труд андроїдів у Гегемонії заборонили століття тому.

А. Беттік мовчав.

— Ти не хочеш стати вільним? — спитав я нарешті. — Не залежати ні від кого й розпоряджатися собою?

А. Беттік наблизився до ліжка. Я подумав, що він хоче сісти, але він тільки згорнув і склав докупи одяг, який був на мені раніше.

— Пан-Ендіміоне, — промовив нарешті він, — мушу зауважити, що хоча закони Гегемонії і вмерли разом із нею, я вже кілька сотень років вважаю себе вільною та незалежною особою.

— Але ж ти разом з іншими працюєш тут на Мартіна Силена, і працюєш підпільно, — не погодився я.

— Так, сер, але це мій власний вибір. Мене сконструювали служити людям. Я роблю це добре. Мені подобається ця робота.

— Тобто ти залишився тут із власної волі, — вів я своєї.

А. Беттік кивнув, усміхнувшись кутиками вуст.

— Так, наскільки кожен із нас має власну волю.

Я зітхнув і відірвався від вікна. Надворі вже було геть темно. Схоже, наближався час вирушати на обід до старого поета.

— І ти залишишся тут і будеш доглядати за старим, поки він живий? — поцікавився я.

— Ні, сер. Якщо до мого бажання дослухаються.

Мені аж брови вгору полізли — такий я був вражений.

— Справді? І куди ж ти вирушиш, якщо до твого бажання дослухаються?

— Якщо ви погодитесь на місію, яку пропонує вам пан-Силен, — відповів блакитношкірий чоловік, — я хотів би вирушити разом із вами.

* * *

Коли мене провели нагору, я побачив, що горішній поверх із кімнати хворого трансформувався в їдальню. Ліжко з плинопіну зникло разом із медичними моніторами та пультами зв'язку. Замість стелі над нашими головами розкинулося відкрите небо. Я подивився вгору й натренованим оком колишнього пастуха знайшов сузір'я Лебедя та Близнючок. Перед кожним із вітражних вікон встановили жаровні на високих триногах, й вони додавали приміщенню і світла, і тепла. Середину кімнати замість пульта зв'язку зайняв триметрової довжини обідній стіл. Порцеляна, срібло та кришталь мерехтіли у відблисках свічок, що горіли у двох мудрованих підсвічниках. Стіл був накритий на двох, із кувертами на протилежних кінцях столу. За дальнім кінцем на високому стільці вже сидів Мартін Силен.

Старого поетабуло не впізнати. За ті години, що ми не бачилися, він, здавалося, скинув із себе сторіччя. Із мумії з пергаментною шкірою та запалими очницями він перетворився на звичайного старого за обіднім столом — ще й на голодного старого, судячи з блиску його очей. Підійшовши ближче, я помітив внутрішньовенні крапельниці й комп'ютерні дроти, що ховалися під столом, але в усіх інших аспектах ілюзія повернення у світ живих зі смертного одра була бездоганною.

Силен фиркнув зі сміху, побачивши вираз мого обличчя.

— Ти заскочив мене в найгірший із моїх днів, Роле Ендіміон, — проскрипів він. Його голос був все такий же по-старечому деренчливий, але значно енергійніший, аніж раніше. — Тоді я ще відходив від мого холодного сну, — він вказав на місце в протилежному кінці столу.

— Кріогенна фуга? — тупо запитав я, розгортаючи серветку та впускаючи її на коліна.

Востаннє я сидів за таким вишуканим столом багато років тому, коли, демобілізувавшись із Місцевої гвардії, відразу ж попрямував до найкращого ресторану в портовому місті Ґранд-Чако, що на півострові Південний Кіготь, де замовив найдорожче їдло, що було в меню, спустивши всю зарплатню за останній місяць. І воно було того варте.

— Звісно, довбана кріогенна фуга, — підтвердив старий поет. — А як ще, по-твоєму, я примудрився протягти всі ці десятиріччя? — він знову фиркнув. — Я вже не такий молодий, як був колись.

Я набрав повітря в легені й поцікавився:

— А можна мені запитати, якщо ви не проти, скільки вам років, сер?

Поет проігнорував моє запитання і зробив знак андроїду, що прислуговував за столом — це був не А. Беттік, — а той, своєю чергою, кивнув у бік сходів. Інші андроїди потяглися вервечкою до стола, підносячи нам їжу, і все це в повному мовчанні. Мені наповнили склянку для води. Я спостерігав, як А. Беттік показав поетові пляшку з вином, дочекався, аби старий кивнув, і продовжив ритуал: запропонував старому корок, а відтак і ковток вина для дегустації. Мартін Силен поганяв витримане вино у роті, ковтнув і рохнув. А. Беттік сприйняв це як схвалення і налив вина старому й мені.

Принесли страви, по дві для кожного. Я впізнав якіторі з курчат, смажених на вугіллі, і яловичину в тісті під соусом з руколи. Крім того, Силен скуштував засмаженої гусячої печінки в листі мандрагори — її поставили ближче до його кінця столу. Я взяв прикрашену шпажку і спробував якіторі. Воно було неперевершене.

Можливо, Мартінові Силену було вісім або й дев'ять сотень років, можливо, він був найстарішою живою людиною у світі, але цей дивак таки знався на їжі. Я бачив блиск бездоганно білих зубів, коли він атакував яловичину, і мені аж цікаво стало — це витвір дантиста чи штучні трансплантати. Останнє — вірогідніше.

Я зрозумів, що й сам голодний як вовк. Чи то моє псевдовоскресіння, чи ж альпіністські вправи під час проникнення у корабель збудили в мені апетит. Кілька хвилин за столом панувала тиша, яку порушували лише кроки андроїдів по кам'яній підлозі, потріскування вогню в жаровнях, нерівні повіви нічного бризу та наше жування.

Коли андроїди прибрали тарілки із закусками й принесли нам полумиски з паруючою черепаховою юшкою, поет сказав:

— Кажуть, ти зустрічався сьогодні з нашим кораблем?

— Так, — зізнався я. — Це був особистий корабель Консула?

— Ясна річ, — Силен зробив знак андроїду, і на столі з'явився хліб — гарячий, просто з печі. Його дух мішався з парою від юшки та легким ароматом осіннього листя, яким дихав бриз.

— І це той корабель, на якому, за вашим планом, я маю врятувати дівчинку?

Я сподівався, що поет зараз запитає мене, що я вирішив, проте він натомість запитав:

— Якої ти думки про Пакс, пан-Ендіміоне?

Я закліпав очима, і ложка з черепаховою юшкою зупинилася на півшляху до мого рота.

— Про Пакс?

Силен чекав на відповідь.

Так і не скуштувавши юшки, я знизав плечима.

— Мабуть, я про нього особливо й не думаю.

— Навіть після того, як один із його судів виніс тобі смертний вирок?

Замість висловити те, що я надумав раніше, а саме що це не Пакс змусив суд засудити мене, а піонерське правосуддя Гіперіона, я зауважив:

— Пакс ніколи не мав значного впливу на моє життя.

Старий поет кивнув і відсьорбнув юшки.

— А Церква?

— Церква, сер?

— Вона теж не мала значного впливу на твоє життя?

— Гадаю, що так.

Я розумів, що відповідаю як недорікуватий підліток, але ці питання здавались мені несуттєвими порівняно з тими, які він мав мені поставити, і з тією відповіддю, яку я мав надати.

— Я пригадую, як ми вперше почули про Пакс, — задумливо мовив старий поет. — Минуло лише кілька місяців від зникнення Енеї. На орбіті з'явилися космічні кораблі Церкви, і війська захопили Кітс, Порт-Романс, Ендіміон, університет, усі порти та важливі міста. Тоді вони знялися й полетіли кудись у бойових скімерах, і ми второпали, що їм потрібні хрестоформи з плато Розкрилля.

Я кивнув. Теж мені новина! Окупація плато Розкрилля для видобутку хрестоформ була останнім шансом для Церкви втриматися на плаву. Тоді ж народився й Пакс. А справжнє військо Пакса з'явилося, щоб за якихось сто п'ятдесят років окупувати весь Гіперіон і депортувати місцевих із Ендіміона й інших міст поблизу плато Розкрилля.

— А кораблі, що заходили на Гіперіон, поки Пакс набирав сили, — продовжував поет, — які ж новини вони приносили з собою! Про поширення Церкви з Пацема на світи старої Мережі, тоді на колонії Загумінку...

Андроїди прибрали полумиски й повернулися з тарелями, на яких парували шматочки птиці під яблучно-гірчичним соусом та запечена риба з соусом муслін і кав'яром.

— Це качка? — запитав я.

Поет вишкірив свої реконструйовані зуби:

— Мені здалося, що це було б доречно після... гм... проблеми... що ти мав минулого тижня.

Я зітхнув і колупнув виделкою шматочок птиці. Відчув, що очі мої зволожніли — може, це пара від гарячої їжі? Я згадав, яке завзяття виказувала Іззі, коли над чистою водою полетіли крижні. Здавалося, це було в іншому житті. Я подивився на Мартіна Силена й спробував уявити собі, як це — давати раду вікам спогадів. Хіба може хтось не з'їхати з глузду, якщо в його голові зібрана чи не вся історія людства? Старий усміхався до мене своєю химерною посмішкою, і я знову спитав себе, чи він, бува, не божевільний.

— Отак ми почули про Пакс і стали замислюватися, як це буде, коли він насправді прибуде до нас, — продовжив поет свою розповідь, не припиняючи жувати. — Теократія... про яку й подумати було неможливо в епоху Гегемонії. Тоді релігія була суто особистим вибором кожного — наприклад, я належав до дюжини віровизнань, а коли був літературною знаменитістю, то й сам заснував кілька релігій, — він поглянув на мене блискучими очима. — Але, без сумніву, тобі відомо про це, Роле Ендіміон. Адже ти читав «Пісні».

Я скуштував риби — це була манта, яку виловлюють у Кансі — і промовчав.

— Більшість моїх знайомих були тоді дзен-християнами, — продовжував старий. — Вони радше сповідували дзен, ніж християнство^[40], хоча як те, так і друге сповідували не надто ревно. Хтось ішов на прощу заради розваги. Це було наче шукати з «Бедекером» у руках^[41] місця сили... і такі інші дурниці, — він хихикнув. — Гегемонії і наснитися не могло, що вона отак вляпається в релігію. Сама думка про те, аби змішувати владу з релігійними поглядами, здавалася варварською... чимось таким, що зустрічається хіба на Кум-Ріяді чи іншому такому ж пустельному загумінковому світі. А тоді прийшов Пакс в оксамитових рукавичках і з хрестоформою надії...

— Пакс не править, — втрутився я. — Він радить.

— Саме так, — погодився старий, тицяючи в мій бік виделкою, поки А. Беттік знову наповнював його келих вином. — Пакс радить. Він не править. У сотні світів Церква опікується вірянами, а Пакс радить. Але якщо ти християнин і бажаєш народитися знову, то, безперечно, не ігноруватимеш порад Пакса й нашіптувань Церкви, чи не так?

Я знову стенув плечима. Вплив Церкви я все своє життя сприймав як щось нормальне. Для мене нічого дивного в цьому не було.

— Але ти не християнин, який хоче народитися знову, чи не так, пан-Ендіміоне?

Я поглянув на старого поета, і мені райтом майнула в голові страшна підозра. Старий якимось чином обійшов мою страту й переправив сюди, хоча мене мали викинути в море. Він має вплив на чиновників у Порт-Романсі. Може, це він змусив їх і визнати мене винним, і винести смертний вирок? Може, усе це було заради випробування?

— Питання полягає в тому, — продовжував поет, не звертаючи уваги на те, що я свердлив його поглядом, — чому ти не християнин. Чому ти не бажаєш народитися знову? Хіба ти не любиш життя, Роле Ендіміон?

— Я люблю життя, — коротко відповів я.

— Але ти не прийняв хреста, — не вгавав він, — не прийняв дару вічного життя.

Я поклав виделку. Прислужник-андроїд сприйняв це як знак, що я покінчив зі стравою, і забрав мою тарілку з м'ясом, до якого я й не торкнувся.

— Я не прийняв хрестоформи, — відрізав я. Як я міг пояснити ту підозрілість, що передавалася в моєму кочовому клані з покоління в покоління, бо з покоління в покоління ми залишалися експатріантами, аутсайдерами, безпритульними тубільцями? Як пояснити люте прагнення свободи у таких людей, як мої бабуся та матір? Як пояснити, що ригоризм і скептицизм перейшли до мене у спадок, та ще й посилилися вихованням? Марно було б і намагатися.

Мартін Силен кивнув, наче я все це і справді пояснив, а відтак запитав:

— То для тебе хрестоформа не є дивом, яке пропонується вірним завдяки чудотворному заступництву Католицької Церкви?

— Для мене хрестоформа — це паразит, — відповів я, сам здивувавшись нервозності свого тону.

— Можливо, ти побоюєшся втратити свою маскулінність? — проскрипів поет.

Андроїди занесли двох шоколадних лебедів, начинених трюфелями, і поставили перед нами. Я свого і не торкнувся. У «Піснях» пілігрим-священик Поль Дюре розповідає історію про те, як він знайшов загублене плем'я бікура і дізнався, яким чином вони проіснували багато віків завдяки симбіонту^[42], хрестоформі, котру їм запропонував легендарний Ктир. Хрестоформа воскрешала їх майже так само, як це робить вона сьогодні, в епоху Пакса, лишень той священик повідав і про деякі побічні ефекти. Наприклад, непоправне ушкодження мозку після кількох воскресінь, а ще — зникнення всіх статевих органів і сексуального потягу. Бікура були розумово відсталими євнухами, всі як один.

— Ні. Я знаю, що Церкві вдалося вирішити цю проблему.

Силен усміхнувся, і це зробило його схожим на муміфікованого сатира.

— Якщо людина приймає причастя і якщо її воскресіння відбувається під егідою Церкви, — прохрипів він. — Інакше навіть коли хтось поцупить хрестоформу, на нього чекає доля племені бікура.

Я кивнув. Люди завжди прагнули поцупити безсмертя. Ще до того, як Пакс оточив і закрив плато Розкрилля, траплялися авантюристи, котрі займались контрабандою хрестоформ. Деякі крали симбіонти просто з церков. Але результат завжди був однаковий — ідіотизм і втрата сексуальності. Тільки Церква володіла секретом успішного воскресіння.

— До чого ви ведете? — спитав я.

— Хочу зрозуміти, чому пристати до Церкви та щорічно сплачувати десятину для тебе здається надто високою ціною, мій хлопчику. Мільярди людей зробили вибір на користь життя.

Я помовчав хвилину, а тоді пояснив:

— Мільярди можуть робити, що хочуть. Моє життя важливе для мене. І я бажаю залишити його... собі.

Навіть для мене в цих словах не було сенсу, але поет знову кивнув, наче ці пояснення його задовольнили. Він їв свого шоколадного лебедя, а я дивився на нього. Андроїди прибрали тарілки й налили нам кави.

— Добре, — сказав поет, — ти обдумав мою пропозицію?

Запитання було таке безглузде, що я ледь втримався, аби не розреготатись.

— Так, — вимовив я нарешті. — Я її обдумав.

— І?

— І у мене виникли деякі запитання.

Мартін Силен мовчки чекав.

— Навіщо це мені? — почав я. — Ви розписували, як важко мені буде повернутися до нормального життя тут, на Гіперіоні, через брак документів і таке інше, але ви знаєте, що я звик жити у диких місцях. Чорт забирай, мені буде набагато простіше заховатися серед боліт від патрулів Пакса, ніж швендятися космосом із вашою малою подружкою на буксирі. До того ж для Пакса я мертвий. Я можу пробратися додому, до своїх, і без проблем залишитися з ними.

Мартін Силен кивнув.

Помовчавши ще хвилину, я запитав:

— То заради чого я повинен хоча б роздумувати над цією маячнею?

— Бо ти хочеш бути героєм, Роле Ендіміон, — усміхнувся старий.

Я глузливо присвиснув і поклав руки на стіл. На тлі тонкої лляної скатертини мої пальці виглядали вузлуватими й незграбними.

— Ти хочеш бути героєм, — повторив він. — Хочеш бути одним із цих надзвичайних людських істот, котрі творять історію, а не просто дивляться, як вона, наче ріка повз камінь, протікає мимо нього.

— Не розумію, про що ви кажете!

Насправді я все розумів, але звідки йому настільки добре мене знати?!

— Я знаю тебе настільки добре, — сказав Мартін Силен, відповідаючи на мої думки, а не на мої останні слова.

Тут я змушений зізнатися, що навіть і на мить не подумав, що старий — телепат. По-перше, я не вірю в телепатію або, краще сказати, тоді не вірив; а по-друге, я більше дивувався особливостям людини, яка прожила майже тисячу років. Навіть якщо старий — псих, думав я, то цілком можливо, що він навчився читати з обличчя та помічати інші фізичні нюанси настільки, що цього вже й не відрізнити від телепатії.

А можливо, це була просто здогадка.

— Я не хочу бути героєм, — категорично заперечив я. — Я бачив, що стається з героями, коли нашу бригаду послали воювати з повстанцями на південному континенті.

— А... Урса, — пробурмотів він. — Південна полярна ведмедиця. Найбезглуздіша купа криги та грязюки на Гіперіоні. Пригадую якісь чутки про заворушення в тих краях.

Війна на Урсі тривала вісім гіперіонських років і забрала життя тисяч таких, як я. Життя хлопців, у яких вистачило дурості записатися в Місцеву гвардію, аби битися там. Може, старий поет і не такий кмітливий, як я собі уявив.

— Коли я кажу «герой», я не маю на увазі дурників, що кидаються на плазмові гранати, — знову заговорив він, облизуючи тонкі губи рухом, наче у ящірки. — Я маю на увазі того, чиї відвага та благі діяння стануть легендарними настільки, що його вшановуватимуть як божество. Я маю на увазі героя в літературному сенсі. Головного героя, котрий здатен на героїчні вчинки. Я маю на увазі героя, чиї помилки обернуться трагедією й призведуть до його загибелі, — тут він зробив паузу і подивився на мене очікувально, але я мовчки витримав його погляд. — Не припускаєшся трагічних помилок? — сказав він нарешті. — Чи не здатний на героїчні вчинки?

— Я не хочу бути героєм, — повторив я.

Старий нахилився над своєю кавою. Коли він підвів голову, очі його пустотливо блиснули.

— Де ти підстригаєш волосся, хлопче?

— Перепрошую?

Він знову облизав губи.

— Ти мене розчув. Волосся в тебе довге, але не розкуйовджене. Де ти його підстригаєш?

Я зітхнув і сказав:

— Іноді, коли я довго не вилажу з боліт, то стрижуся сам, проте коли буваю у Порт-Романсі, то відвідую перукарню на вулиці Дату.

— Еге ж, — пробурмотів Силен, відкинувшись на спинку свого високого стільця. — Знаю я цю вулицю. Це в Нічному районі. Радше навіть провулок, а не вулиця. Там ще був ринок просто неба, де продавали тхорів у позолочених клітках. Там були цирульники, котрі стригли клієнтів серед вулиці, а краща цирульня належала чоловікові на ймення Палані By. Він мав шістьох синів, і щоразу, коли підростав наступний, він додавав ще одне крісло, — поет звів на мене очі, і я вкотре подивувався непересічній індивідуальності цього старого. — Це було сто років тому, — пояснив він.

— Я стрижусь у By, — відізвався я. — Власником перукарні є Калакауа, праправнук того Палані By. Там і тепер шість крісел.

— Так, — сказав поет і кивнув, наче погоджуючись із власними думками. — На нашому любому Гіперіоні мало що змінюється. Чи не так, Роле Ендіміон?

— Ви гадаєте, суть полягає в цьому?

— Суть? — перепитав він і повернув руки долонями догори, наче показуючи, що він не ховає в них якоїсь лиховісної суті. — Я нічого не казав про суть. Ми просто розмовляємо собі, хлопче. Мене розважає думка про Історичні Постаті Світового Масштабу, думка — як не крути — про героїв майбутніх міфів, які платять, аби їх підстригли. До речі, я вже думав про це сотні років тому... дивна розбіжність між матеріалом, із якого робляться міфи, і матеріалом, із якого складається життя. Ти знаєш, що таке «дату»?

На такий поворот розмови я аж очима закліпав.

— Ні.

— Це вітер із Гібралтару. Він несе з собою неповторні пахощі. Дехто з художників та поетів, з-поміж тих, котрі заснували Порт-Романс, мабуть, думали, що там теж буде чудовий аромат від лісів челми та яз-дерева, якими поросли пагорби над болотами. Ти знаєш, що таке Гібралтар, хлопче?

— Ні.

— Це велика скеля на Землі, — проскрипів старий поет, знову вишкірившись. — І зверни увагу, що я не кажу «на Старій Землі».

Я звернув на це увагу.

— Земля є Земля, мій хлопчику. Я жив на ній до її зникнення, тому знаю, що кажу.

Від однієї думки про це у мене запаморочилося в голові.

— Я хочу, аби ти розшукав її, — промовив старий поет. Очі в нього аж світилися.

— Розшукав... її? — перепитав я. — Стару Землю? Я гадав, ви хочете, аби я втік із дівчиною... Енеєю.

Він зробив рух кістлявою рукою, наче відмітав геть моє зауваження.

— Ти втечеш із нею і знайдеш Землю, Роле Ендіміон.

Я кивнув, прикидаючи, чи є сенс пояснювати, що Стару Землю поглинула чорна діра внаслідок Великої Помилки '08-го року, і Земля зникла в її нутрощах. Проте цей стариган врятувався, покинувши назавжди пропащий світ. Навряд чи розумно намагатися спростувати цю ілюзії. У його «Піснях» згадувалося про війну з ТехноКордом Штінтів, який намагався викрасти Стару Землю і перенести її кудись... чи то у скупчення в сузір'ї Геркулеса, чи до Магелланових Хмар^[43]... — але це просто вигадка. Магелланові хмари — це інша галактика, яка розташована, якщо не помиляюся, за понад 160 000 світлових років від Молочного Шляху. І донині ще жоден зореліт, ні Пакса, ні Гегемонії, не вирушав за межі невеличкої сфери в одному зі спіральних рукавів нашої Галактики. Адже навіть із рушієм Гокінґа, що є винятком з айнштайнівських законів, подорож до Великої Магелланової Хмари триватиме багато сотень років за корабельним часом і десятки тисяч років часу-в-борг. Навіть Вигнанці, які призвичаїлися до життя у міжзоряному просторі, не наважились би на таку подорож.

До того ж планет не викрадають.

— Я хочу, щоб ти знайшов Землю та повернув її на місце, — продовжував старий поет. — Хочу побачити її знову ще до того, як помру. Ти зробиш це для мене, Роле Ендіміон?

Я подивився старому в очі.

— Авжеж. Врятувати цю дитину від швейцарської гвардії та Пакса, охороняти її, поки вона не стане Навчителькою, знайти Стару Землю і повернути, щоб ви могли побачити її, поки не померли. Легко. Іще щось?

— Так, — промовив Мартін Силен абсолютно серйозно, що є типовим для старечого маразму, — я хочу, аби ти дізнався, що за фігню замислив ТехноКорд, і відтак зупинив його.

Я знову кивнув.

— Знайти ТехноКорд, який кудись зник, і не дати тисячам Штінтів спільними зусиллями зробите те, що вони планують, хай би що це не було, — повторив я, і сарказм аж скрапував мені з язика. — Домовилися! Це все?

— Ні. Ти маєш поговорити з Вигнанцями і дізнатись, чи вони можуть запропонувати мені безсмертя... справжнє безсмертя, а не це християнське лайно про повторне народження.

Я вдав, наче занотовую у невидимому блокноті.

— Вигнанці... безсмертя... християнське лайно не пропонувати. Зроблю. Згода. Далі.

— А далі, Роле Ендіміон, я хочу, аби Пакс було знищено, а сила Церкви зменшилася.

Я кивнув. Двісті чи триста відомих на цей час світів добровільно приєдналися до Пакса. Трильйони людських істот добровільно прийняли хрещення в Церкві. Військова міць Пакса була такою, що Гегемонії й не снилося, навіть за часів її розквіту.

— Добре, — сказав я. — Про це я подбаю. Що ще?

— А ще ти повинен зупинити Ктиря, щоб він не скривдив Енеї або не знищив людства.

Тут я засумнівався. Відповідно до власної епічної поеми цього старого, Ктиря знищив солдат Федман Кассад у якихось майбутніх часах. Я розумів, що намагатися привнести логіку в маразматичну бесіду — справа марна, але все ж таки озвучив свої сумніви.

— Так! — огризнувся старий поет. — Але це було тоді. Тисячу літ тому. Я хочу, щоб ти зупинив Ктиря зараз.

— Добре, — погодився я. А який сенс сперечатися?

Мартін Силен скоцюбився у своєму кріслі. Вочевидь, енергія його вигасла. Я знову бачив перед собою мумію — обвисла шкіра, запалі очі, кістляві пальці. Але в очах все ще виблискувала потуга. Я спробував уявити собі цю потугу, коли старий перебував у розквіті сил, і... не зміг.

Силен кивнув, й А. Беттік приніс два келихи та розлив шампанське.

— Отже, ти погоджуєшся, Роле Ендіміон? — запитав поет, і голос його набув твердості й офіційності. — Ти береш на себе місію врятувати Енею, мандрувати з нею і виконати решту завдань?

— За однієї умови.

Силен насупився.

— Я хочу взяти з собою А. Беттіка, — закінчив я. Андроїд стояв біля столу. У нього в руках була пляшка з шампанським. Він дивився просто перед собою і не поворухнувся, аби подивитись на когось із нас чи виявити якусь емоцію.

— Мого андроїда? Ти не жартуєш? — не міг приховати свого здивування поет.

— Я не жартую.

— А. Беттік був зі мною ще тоді, коли у твоєї прапрабабки з'явилися цицьки, — проскрипів старий. Він ляснув долонею по столу з такою силою, що я аж злякався, що він переламає свої крихкі старечі кістки. — А. Беттіку, — гаркнув він. — Ти хочеш піти з ним?

Блакитношкіра людина кивнула, не повертаючи голови.

— Трясця вашій матері, — сказав поет, — забирай його. Що тобі ще потрібно, Роле Ендіміон? Моє ліжко? Мій респіратор? Вставна щелепа?

— Більше нічого, — відповів я.

— Це значить, Роле Ендіміон, — сказав поет, і його голос знову набув офіційності, — що ти берешся виконати цю місію? Ти врятуєш дівчинку Енею, слугуватимеш їй, захищатимеш її, доки доля її не визначиться... або не помреш, намагаючись зробити це?

— Я берусь, — була моя відповідь.

Мартін Силен підніс свій келих, і я зробив те саме. Я подумав, що андроїдові також годилося б випити з нами, але було запізно: старий поет вже виголошував свій тост.

— За безрозсудність, — промовив він. — За божественний безум. За божевільні пошуки та за месій, котрі волають із пустелі. За загибель тиранів. За безлад у стані наших ворогів.

Я вже було підніс келих до рота, але старий ще не скінчив своєї промови.

— За героїв, — сказав він. — За героїв, котрі підстригаються.

Він осушив свій келих одним ковтком.

Я зробив так само.

9

Народжений знову й дивлячись навкруги захопленими очима дитини — і це у буквальному розумінні! — отець-капітан де Сойя перетинав П'яццу Сан П'єтро між вишуканими арками колонади Берніні^[44] й наближався до собору Святого Петра^[45]. День був чудовий — сповнений холодного сонячного блиску, із ясно-блакитним небом і розлитою в повітрі свіжістю. Єдиний населений континент на Пацемі вкривали високі нагір'я — п'ятнадцять тисяч метрів над стандартним рівнем моря, — відтак повітря тут було хоч і розріджене, але напрочуд багате на кисень. Усе, що потрапляло на очі де Сойї, купалося в розкішному світлі полудня, яке створювало гало навкруг величних колон, прикрашаючи німбами голови перехожих, котрі поспішали площею. Це ж світло огортало білим сяйвом мармурові статуї і змушувало спалахувати червленню єпископські мантії, а смугасті мундири швейцарських гвардійців, котрі застигли в караулі, — блакиттю, карміном і помаранчем. Світло озорювало й баню собору, що здіймався над площею на висоту понад сто метрів. Голуби зривались у повітря і, протинаючи світляні смуги, кружляли над площею; їхні крила то ставали білосніжними на тлі неба, то темнішали, коли птахи пролітали повз блискучу баню. На площі юрмився народ: рядові священики в чорних рясах із рожевими ґудзиками, єпископи в білих сутанах із червоною облямівкою, кардинали у кармазинових і пурпурових мантіях, мешканці Ватикану в чорнильної-чорних камзолах, лосинах та з білосніжними круглими комірами, черниці в накрохмалених рясах і білих очіпках, що тріпотіли, наче крила мартинів, офіцери Пакса в багряно-чорних одностроях, таких же, у який того дня був одітий і сам де Сойя, та різномастий натовп туристів і світських гостей, яким пощастило бути запрошеними на Папську Месу^[46]. Вони вичепурилися у святкові одежі, здебільшого — чорного кольору, але з таких вишуканих і дорогих тканин, що навіть найчорніші ниті мерехтіли й іскрились у сонячному промінні. Нескінченне людське море плинуло до собору Святого Петра, що націлився у самісіньке небо. Йшли, перемовляючись стишено, виказуючи одушевлення. Папська Меса — подія значлива.

Отця-капітана де Сойю, якого воскресили напередодні і який полишив з'єднання особливого призначення ЗС «Маги» лише чотири дні тому, супроводжували отець Баджіо, капітан Маргет By та монсеньйор Лукас Одді. Баджіо, приємний пухкенький чоловічок, був тим капеланом, котрий звершив воскресіння де Сойї, струнка та мовчазна By служила ад'ютантом Командувача флотом Пакса адмірала Марусина, а Одді, який у свої вісімдесят сім стандартних років вирізнявся жвавістю і чудовим здоров'ям, доводився довіреною особою та помічником Симона Авґустина кардинала Лурдусамі, Державного секретаря Святого Престолу та Ватикану. Подейкували, що у Братстві впливовішою за кардинала Лурдусамі особою є тільки сам Папа, що він єдиний із Римської курії мався у Папи в фаворі та що він є людиною з надприродними здібностями. Впливовість кардинала засвідчував і той факт, що він був Префектом легендарної Конгрегації євангелізації народів, або Конгрегації пропаганди віри^[47].

Для отця-капітана де Сойї перебувати поряд із такими впливовими особами було не більш дивним чи приголомшливим, аніж бачити сонячне світло на фасаді собору, до огрому якого всі четверо наразі підіймалися широкими сходами. Усі розмови в натовпі завмерли, і вони у безгомінні пройшли крізь високу та широку браму, повз швейцарських гвардійців, убраних в однострої карнавальні і ратні водночас, і попрямували до центральної нави. Тут навіть мовчання мало своє відлуння, і де Сойя відчув, що його до сліз хвилюють краса величезного простору і непідвладних часу шедеврів мистецтва, які вони проминали, прямуючи до своїх місць на лавах: у першій каплиці праворуч^[48] — «П'єта» Мікеланджело, далі — стародавня бронзова статуя Святого Петра Арнольфо ді Камбіо^[49] — із правою, відполірованою до блиску і майже стертою цілунками впродовж багатьох віків стопою, — і нарешті яскраво освітлена спіднизу вражаюча статуя непорочної святої Юліани Фальконьєрі^[50], створена П'єро Кампі в шістнадцятому сторіччі, більш ніж півтори тисячі років тому.

Отець-капітан де Сойя вже не приховував сліз, коли занурював пальці в кропильницю зі святою водою та хрестився і коли йшов услід за отцем Баджіо до їхньої лави з високою спинкою. Три чоловіки-священики та жінка, офіцер Пакса, схилили коліна в молитві у ту мить, коли під склепінням собору стихли останні кроки та покашлювання. Собор поринув майже у цілковиту темряву, і тільки точкові світильники вихоплювали з пітьми твори мистецтва та полискували золотом архітектурні деталі. Дивлячись крізь сльози на борозенчасті пілястри та барокові колони з темної бронзи, на які спирався позолочений, пишно прикрашений балдахін роботи Берніні над центральним вівтарем, на котрому тільки Папа міг служити Месу, де Сойя роздумував про той стан дива, в якому перебував усі двадцять чотири години, що минули з його воскресіння. Він іще відчував біль і плутанину в думках, так наче одужував від удару по голові, що змусив його знепритомніти. Біль був всеохоплюючий, куди страшніший, ніж будь-який головний біль, немовбито кожна клітинка його тіла запам'ятала наругу смерті і навіть зараз продовжувала протестувати проти неї, але поряд із цим він відчував присутність дива. Дивом була кожна дрібничка — смак бульйону, яким його нагодував отець Баджіо, клаптик світло-блакитного пацемського неба, що його вихопили очі крізь вікно будинку священика, безмежна людяність побачених сьогодні облич і почутих голосів. Хоча отець-капітан де Сойя і був за натурою вразливою людиною, востаннє він плакав іще за дитячих літ, у п'ять чи шість стандартних років. Але того дня він плакав... плакав, не криючись, не соромлячись. Ісус Христос подарував йому можливість жити вдруге, Господь Бог розділив із ним Таїнство Воскресіння, з ним, побожним військовим, котрий походив із бідної родини, із глухого світу, але от зажив такої шани. І кожна клітина в тілі де Сойї тепер, здавалося, пам'ятала диво воскресіння так само, як біль смерті. Радість переповнювала його.

Меса розпочалася. Сурми золотими лезами розітяли принишкле мовчання першими фразами «Ґлорії»^[51]. До їхнього тріумфального співу приєдналися голоси хору, орган, набираючи сили, розкотисто загримів, відбиваючись від стін грандіозної споруди, і ось загорілися низки сліпучих вогнів, освітлюючи шлях Папі, котрий спільно зі своїм почетом простував служити Месу.

Де Сойя був, перш за все, вражений тим, як молодо виглядає Його Святість: Папа Юлій Чотирнадцятий виглядав десь так літ на шістдесят чи трохи більше, незважаючи на те, що очолював Церкву ось уже понад 250 років, і його зверхництво переривалося тільки на час власних смертей і воскресінь для восьми інтронізацій. Уперше він став Папою, прийнявши ім'я Юлія Шостого, після восьмирічного перебування на престолі антипапи Тейяра і знову називався Юлієм при кожному наступному втіленні. Спостерігаючи, як Папа відправляє Месу, капітан Пакса пригадував, як той прийшов на престол, пригадував й офіційну версію Церкви, і відповідний сюжет із «Пісень», що їх читав кожний грамотний підліток, навіть якщо ризикував погубити свою душу.

Обидві версії сходилися в тому, що Папа Юлій був до свого першого воскресіння юнаком на ймення Лінар Гойт, який став священиком, йдучи стопами Поля Дюре, харизматичного єзуїтського богослова й археолога. Дюре був послідовником вчення Св. Тейяра про закладений у людстві потенціал, що дозволяє тому еволюціонувати до божественного рівня^[52], а після Падіння він навіть виголосив із кафедри святого Петра, що кожна людина може стати Богом. Саме цю єресь отець Лінар Гойт невтомно викорінював після свого першого воскресіння, уже будучи Папою Юлієм Шостим.

Згідно з обома версіями — і тією, яку закарбовано в історії Церкви, і тією, яка переповідається в крамольних «Піснях», — саме отець Дюре під час свого вислання в необжиті райони Гіперіона відкрив симбіонтичний організм, згодом названий хрестоформою. Далі версії розбігаються, аж до своєї цілковитої протилежності. Якщо вірити поемі, Дюре отримав хрестоформу від нелюдської істоти на ім'я Ктир. Церква ж учить, що Ктир, який не міг бути ніким іншим, як утіленням Сатани, не мав жодного стосунку до відкриття хрестоформи, хоча пізніше спокушав і отця Дюре, й отця Гойта. Історія Церкви стверджує, що тільки Дюре не встояв перед облудою цього чудовиська. Натомість «Пісні», змішуючи язичницькі міфи та сфальшовану історію, як це й узагалі властиво для такого жанру, розповідають, нібито Дюре сам розіп'яв себе на хресті у вогняних лісах плато Розкрилля, і розіп'яв, тільки щоб хрестоформа не потрапила до Церкви. Поет-язичник Мартін Силен стверджує, що він вчинив так для того, аби врятувати Церкву від підміни істинної віри паразитом-хрестоформою. Згідно з історією Церкви, а саме її де Сойя вважав правдивою, Дюре розіп'яв себе, аби покінчити з болем, який завдавав йому симбіонт, а після укладення союзу з демоном Ктирем — ще й перешкодити Церкві відновити свою велич завдяки відкриттю Таїнства Воскресіння, позаяк після відлучення за фальшування археологічних записів він вважав Церкву своїм ворогом.

Обидві історії розповідають, що отець Лінар Гойт вирушив на Гіперіон, аби розшукати свого друга та колишнього наставника. Богохульні «Пісні» стверджують також, начебто Гойт прийняв хрестоформу Дюре на додаток до власної, але в останні дні напередодні Падіння повернувся на Гіперіон благати жахливого Ктиря звільнити від цього тягаря. Церква вказує на хибність таких тверджень, пояснюючи, що героїчне повернення отця Гойта мало на меті оточити демона у його власному лігві.

Як би не інтерпретували фактів, вони беззаперечно свідчать, що Гойт помер під час свого останнього паломництва на Гіперіон, Дюре зазнав воскресіння, несучи на собі як хрестоформу отця Гойта, так і свою, після чого, скориставшись хаосом, що запанував під час Падіння, став першим антипапою в сучасній історії. Дев'ять стандартних років, коли панувала єресь Дюре-Тейяра, стали для Церкви періодом занепаду, але після смерті лжепапи внаслідок нещасного випадку з їхнього спільного тіла постав воскреслий Лінар Гойт. Це призвело до тріумфу Юлія Шостого, якому відкрилася священна природа того, що Дюре йменував паразитом, а через одкровення від Господа, яке й понині є доступним лише для найбільших умів Церкви, він зрозумів, як скористатися з воскресіння для процвітання Церкви, для перетворення її із незначної секти на офіційне віровизнання людства.

Отець-капітан де Сойя побачив, як Папа — худорлявий, блідий чоловічок — високо підняв над вівтарем Святі дари, і відчув, як спиною пробіг холодний дрож чистого благоговіння.

Отець Баджіо пояснив йому, що безмежне відчуття новизни та дива, яке є післядією Святого Воскресіння, до певної міри згасне впродовж наступних днів і тижнів, але найголовніше відчуття — відчуття блаженства жити — не зникне до кінця ніколи, а тільки посилюватиметься з кожним новим народженням у Христі. Тепер де Сойя розумів, чому Церква вважає самогубство одним із головних смертних гріхів: відчуття світла й тепла від наближеності до Бога настільки зростає після того, як людина скуштує попіл смерті, що воскресіння завиграшки могло б стати непереборним наркотиком, якби за самогубство не карали так суворо.

Усе ще відчуваючи біль смерті та нового народження, із запамороченою головою та розбурханими почуттями отець-капітан де Сойя спостерігав, як папська Меса наближається до своєї кульмінації — до Причастя. Тепер у соборі Святого Петра знову лунали ті ж величні звуки «Глорії», що й на початку Меси. І від думки, що зараз він зажиє Тіла Христового та причаститься Його Крові, переісточення яких здійснив сам Папа, воїн заплакав, наче мала дитина.

* * *

Після Меси отець-капітан де Сойя крокував разом зі своїми новими друзями серед довгих вечірніх тіней Ватиканських садів^[53]. Віяв прохолодний вітерець, небосхил над базилікою Святого Петра набув кольору померхлої порцеляни.

— Федеріко, — звернувся до де Сойї отець Баджіо, — ця зустріч, куди нас запросили, дуже важлива. Чи достатньо ясний твій розум, аби збагнути все, про що йтиметься?

— Так, — відповів де Сойя. — Мій розум цілком ясний.

Монсеньйор Лукас Одді торкнувся плеча молодого офіцера Пакса.

— Федеріко, сину мій, ти впевнений? Ми можемо зачекати ще день, якщо треба.

Де Сойя похитав головою.

У нього голова йшла обертом від краси й урочистості Меси, на якій він щойно був присутній, на язику він ще відчував смак Святих дарів — смак досконалості, він чув, що саме в цю мить до нього звертається Христос, але думки його були ясні.

— Я готовий, — сказав він.

Капітан By безмовною тінню ступала вслід за Одді.

— Дуже добре, — промовив Монсеньйор і кивнув отцеві Баджіо.— Ваші послуги нам більше не знадобляться, отче. Дякую.

Баджіо схилив голову, легенько вклонився й полишив їх без жодного слова. Ясним розумом де Сойя усвідомив, що він більше ніколи не побачить цього добросердого капелана, котрий допоміг йому воскреснути, і хвиля чистої любові знову накрила його, принісши із собою сльози. Він був вдячний темряві, що ховає ці сльози, і водночас розумів, що має опанувати себе перед зустріччю. Цікаво, де відбуватиметься ця важлива нарада — у легендарних апартаментах Борджіа? у Сикстинській капелі?^[54] у Ватиканській канцелярії Святого Престолу? а можливо, у представництві Пакса, що розташувалось у споруді, яку колись називали вежею Борджіа?

Монсеньйор Лукас Одді зупинився чи не в найдальшому кутку саду і помахом руки запросив своїх супутників наблизитися до кам'яної лави, де на них чекала ще одна людина. Отець-капітан де Сойя зрозумів, що ця людина, котра сидить на лаві, — кардинал Лурдусамі, і нарада відбудеться тут, серед садів, що дихають пахощами квітів. Священик опустився на коліно перед Монсеньйором і поцілував перстень на його простягнутій руці.

— Встаньте, — проказав кардинал.

Голос цього опасистого чоловіка, з округлим обличчям і важкими щелепами, низький і глибокий, звучав для де Сойї наче голос самого Бога.

— Сідайте, — промовив кардинал.

Де Сойя сів на кам'яну лаву, а його супутники залишились стояти. У тіняві, ліворуч від кардинала, сидів іще хтось. У сутінках де Сойя міг роздивитися тільки однострій Братства, але не знаки розрізнення. Іще далі ліворуч, у глибоких померках альтанки, він заледве розрізняв постаті ще кількох людей — принаймні одна людина сиділа, а кілька стояло.

— Отче де Сойя, — заговорив Симон Авґустино кардинал Лурдусамі, кивнувши в бік чоловіка, котрий умостився ліворуч від нього, — дозвольте мені відрекомендувати адмірала флоту Вільяма Лі Марусина.

Де Сойя миттєво зірвався на рівні ноги й завмер по стійці «струнко».

— Даруйте, адмірале, — спромігся він видушити із себе крізь стиснуті щелепи. — Я не впізнав вас, сер.

— Вільно, — промовив Марусин. — Сідайте, капітане.

Де Сойя знову опустився на лаву, але тепер сидів напружено, бо усвідомлення того, в якому товаристві він перебуває, наче гарячими сонячними променями пропікало той приємний серпанок, що огортав його після воскресіння.

— Ми дуже задоволені вами, капітане, — сказав адмірал Марусин.

— Дякую, сер, — пробурмотів капітан, знову вдивляючись у темряву. Без сумніву, там були ще інші, котрі спостерігали з альтанки.

— Ми також, — загримів кардинал Лурдусамі. — Ось чому ми обрали саме вас для цієї місії.

— Місії, Ваша Превелебносте? — перепитав де Сойя.

У нього паморочилося в голові від напруження та хвилювання.

— Ви, як завжди, служитимете і Паксу, і Церкві, — сказав адмірал, нахилившись ближче в слабкому світлі. На Пацемі нема Місяця, але зоряне світло тут надзвичайно яскраве, та й очі де Сойї вже встигли адаптуватися до темряви. Десь ударили в малий дзвін, ще і ще, скликаючи ченців до вечірні. Удалині в бляклому світлі, що йшло від будинків Ватикану, купалося шатро собору Святого Петра.

— І як завжди, доповідатимете й Церкві, і військовому командуванню, — підхопив кардинал, після чого зупинився й поглянув на адмірала.

— У чому полягає моя місія, Ваша Превелебносте? Адмірале? — запитав де Сойя, не знаючи, до кого зі своїх співрозмовників він повинен звертатися. Марусин був його безпосереднім начальником, але Командування Пакса зазвичай виконує розпорядження Церкви.

На його запитання не відповів жоден із двох чоловіків. Проте Марусин зробив знак капітану Маргет By, яка стояла трохи далі, біля живоплоту. Вона швидко ступнула наперед і передала де Сойї голокуб.

— Відкрийте його, — наказав адмірал Марусин.

Де Сойя доторкнувся до дна малого керамічного кубика. Над його поверхнею проступило туманне зображення дівчинки. Де Сойя покрутив кубик, зауваживши темне волосся дівчинки, великі очі та погляд, у якому відчувалася неабияка сила. Голова та шия незнайомки яскраво світилися крізь темряву Садів Ватикану. Отець де Сойя подивився вгору й побачив відблиск від голографічного зображення в очах кардинала й адмірала.

— Її звуть... утім, ми не впевнені, як її звуть зараз, — сказав кардинал. — Скільки їй років, як ви гадаєте, отче?

Де Сойя знову подивився на зображення, прикинув вік і перерахував роки у стандартні.

— Можливо, дванадцять? — висловив він своє припущення. Відколи він став дорослим, йому рідко доводилось мати справу з дітлахами. — Чи одинадцять. Стандартних.

Кардинал Лурдусамі кивнув.

— Їй було одинадцять стандартних років, на Гіперіоні, коли вона зникла понад двісті шістдесят стандартні роки тому, отче.

Де Сойя знову подивився на голографічне зображення. Тобто цієї дівчинки, мабуть, уже нема серед живих. Він не міг пригадати, чи двісті сімдесят сім років тому Пакс уже розповсюдив Таїнство Воскресіння на Гіперіон. У будь-якому разі вона виросла і пройшла крізь воскресіння. Він не розумів, навіщо йому показують голографічне зображення якоїсь особи в дитячому віці, та ще й застаріле на сотні літ. Він чекав на роз'яснення.

— Ця дитина — донька жінки на ім'я Брон Ламія, — сказав адмірал Марусин. — Це ім'я про щось вам говорить, отче?

Так, про щось воно говорило, але де Сойя не відразу пригадав, про що саме. А тоді в його пам'яті зринули рядки із «Пісень», а вже потім він пригадав й історію жінки-пілігрима з цієї поеми.

— Так, — відповів він, — я пригадую це ім'я. Вона була серед тих, хто здійснив останню прощу перед Падінням, разом із Його Святістю.

Кардинал Лурдусамі нахилився ближче й склав на колінах кремезні руки. Там, де світло від голограми падало на його мантію, вона багряніла яскравіше.

— Брон Ламія мала сексуальний зв'язок із потворою, — пробасив він. — Із кібридом. Із клонованою реконструкцією людини, чий розум є штучним інтелектом, що перебуває в ТехноКорді. Ви пам'ятаєте цю історію і заборонену поему?

Отець де Сойя кліпнув. Чи можливо таке, що вони притягли його сюди, до Ватикану, аби покарати за читання у дитинстві «Пісень»? Він розповів про цей гріх на сповіді двадцять років тому, відбув епітимію, і відтоді крамольної поеми не перечитував. Він зашарівся.

— Усе нормально, мій сину, — розсміявся кардинал Лурдусамі. — Кожний із нас колись впадав у цей гріх... Надто великою є цікавість, а заборонений плід найприємніший... Усі ми колись читали цю поему. Ти пам'ятаєш, що ця жінка, Ламія, малаплотські стосунки з кібридом Джона Кітса?

— Приблизно, — відповів де Сойя і поквапився додати: — Ваша Превелебносте.

— А ти знаєш, хто такий Джон Кітс, мій сину?

— Ні, Ваша Превелебносте.

— Був такий поет, ще до Гіджри, — пояснив кардинал своїм лунким голосом.

Високо над їхніми головами всіяний зорями небосхил прорізали блакитні плазмові хвости трьох спускових апаратів Пакса. Отець-капітан де Сойя, навіть не кинувши на них оком, визначив, якого вони класу і яке несуть озброєння. Його не дивувало, що він не пригадує такої подробиці, як ім'я поета з «Пісень», бо навіть дитиною Федеріко де Сойя значно більше полюбляв читати про машини та великі космічні битви, ніж про якісь давні, ще догіджрині часи. А про якісь вірші годі й говорити.

— Жінка з богохульної поеми — Брон Ламія — не тільки мала стосунки з тим кібридом-потворою, — продовжив кардинал. — Вона народила дитину від тієї істоти.

— Я й не знав, що кібриди... тобто, я маю на увазі... я гадав, що вони... ну... — здивовано звів брови де Сойя.

Кардинал Лурдусамі реготнув:

— Стерильні? Так само, як андроїди? Ні. Ці негідники Штінти зробили клон чоловіка. А той чоловік запліднив цю доньку Єви.

Де Сойя кивнув, хоча для нього в усій цій балаканині про кібридів та андроїдів було не більше сенсу, ніж якби вони розмовляли про грифонів і єдинорогів. Колись такі існували. Наскільки він у курсі, сьогодні жодного з них не залишилося. Мозок капітана де Сойї шалено працював, намагаючись доглупати, яким боком в усьому Божому Всесвіті він причетний до цієї маячні про мертвих поетів і вагітних жінок?

Наче відповідаючи на невисловлене питання де Сойї, адмірал Марусин сказав:

— Дівчинка, зображення якої ви бачите перед собою, капітане, і є цією дитиною. Вона народилась у Брон Ламії на Гіперіоні вже після знищення кібрида-химери.

— Вона не є цілком людською істотою, — прошепотів кардинал. — Хоча тіло її батька... кібрида Кітса... було знищене, його сутність у вигляді штучного інтелекту зберігалася в шунті петлі Шрена.

Адмірал Марусин теж нахилився ближче, наче інформація призначалася тільки для їхньої трійці.

— Ми гадаємо, що ця дитина спілкувалася із сутністю Кітса, захованій у петлі Шрена, навіть до свого народження, — неголосно промовив він. — Ми майже впевнені, що цей... ембріон... спілкувався з ТехноКордом через особистість цього кібрида.

Де Сойя відчув бажання перехреститися. Але втримався. Усе, що він читав, чому його вчили, у що він вірив, тепер підказувало, що ТехноКорд — це втілення зла, наймогутніший прояв диявола в новітній історії людства. Знищення ТехноКорду врятувало не тільки конаючу церкву, а й людство як таке. Де Сойя спробував уявити, чого могла навчитися ще не народжена людська душа від цих інтелектів, які не мали ні тіла, ні душі.

— Дитина несе небезпеку, — прошепотів кардинал Лурдусамі. — Навіть незважаючи на те, що після Падіння порталів вдалося позбутись ТехноКорду, і на те, що тепер Церква забороняє машинам, котрі не мають душі, мати справжній розум, ця дитина запрограмована бути агентом повалених Штінтів... агентом диявола.

Де Сойя потер щоку. Раптом він відчув страшенну втому.

— Ви кажете про неї так, наче вона все ще жива, — неголосно зауважив він. — І все ще дитина.

Кардинал Лурдусамі змінив позу, і його шовкова мантія зашурхотіла.

— Вона жива. І вона все ще дитина, — якось лиховісно пролунав його баритон.

Де Сойя знову подивився на голограму дівчинки, що коливалася між ними.

— Кріогенна фуга? — запитав він.

— На Гіперіоні існують Гробниці часу, — пророкотав Лурдусамі. — Одна з них, та, що зветься Сфінкс, як ви можете пам'ятати з поеми або з історії Церкви, використовувалася для стрибків у часі. Ніхто не знає, як вона працює. Для більшості людей вона взагалі не працює, — кардинал поглянув на адмірала, а тоді перевів погляд на священика-капітана. — Ця дитина зникла у Сфінксі двісті шістдесят чотири стандартні роки тому. Уже тоді ми знали, що вона несе загрозу для Пакса, але ми запізнилися на кілька днів. Ми маємо надійну інформацію, що вона вийде з гробниці за неповний місяць, стандартний... усе ще дитиною. Усе ще смертельно небезпечною для Пакса дитиною.

— Небезпечною для Пакса... — повторив де Сойя. Усе це не вкладалося в його голові.

— Його Святість передбачив цю небезпеку, — прогримів кардинал Лурдусамі. — Майже триста років тому Господь обрав Його Святість для Свого одкровення про загрозу, яку може становити ця бідолашна дитина, і тепер Його Святість має відвернути цю загрозу.

— Я не розумію, — зізнався отець-капітан де Сойя. Голограма зникла, але він ще бачив перед собою невинне обличчя дитини.— Як ця маленька дівчинка могла загрожувати Паксу тоді чи може загрожувати тепер?

Кардинал стиснув руку де Сойї.

— Вона — агент ТехноКорду. Вона проникне в Тіло Христове як вірус. Його Святості було відкрито, що дівчинка матиме надлюдську могутність. Одним із проявів цієї могутності стане здатність переконувати вірян зректися світла вчення Божого, відмовитись від спасіння душі заради служіння дияволу.

Де Сойя кивнув, хоча він усе ще нічого не розумів. Його праве передпліччя нило від тиску міцної руки кардинала.

— А що я повинен зробити, Ваша Превелебносте?

Відповів адмірал Марусин.

— Із цієї хвилини, — гаркнув він, і гаркнув так голосно, що де Сойя після усіх пошептів на напівшепотів аж здригнувся, — ви звільнені від виконання своїх військових обов'язків, отче-капітане де Сойя. І з цієї ж хвилини приступаєте до єдиного завдання: знайти цю дитину... цю дівчинку... і повернути її у Ватикан.

Мабуть, кардинал помітив спалах тривоги в очах де Сойї.

— Сину мій, — сказав він, і його громоподібний голос пролунав цього разу м'яко, — ти хвилюєшся, що дитина може постраждати?

— Так, Ваша Превелебносте, — зізнався де Сойя, питаючи себе, чи не буде це коштувати йому звільнення.

Хват Лурдусамі послабився, перетворившись на дружній дотик.

— Ти можеш бути впевнений, сину мій, що ніхто з прислужників Святого Престолу... ніхто з Пакса... не має наміру скривдити малу дитину. Навпаки, Його Святість проінструктував нас... а тепер інструктує й тебе, що другочерговим завданням є захистити цю дівчинку від будь-якої шкоди.

— А першочерговим вашим завданням є повернути її сюди... на Пацем. Передати в руки представництва Пакса тут, у Ватикані, — втрутився адмірал.

Де Сойя, зглитнувши, лише кивнув головою. «Чому я?» — повсякчас крутилося йому на умі, але вголос він сказав:

— Так, сер. Мені зрозуміло.

— Ви отримаєте монідиск із повноваженнями, наданими Папою, — продовжив адмірал. — Ви можете вимагати від місцевої адміністрації Пакса будь-яких матеріальних або людських ресурсів, будь-якої допомоги. Щодо цього у вас є запитання?

— Ні, cep, — рішуче відізвався де Сойя. Проте в голові у нього була каша. Папський монідиск наділить його владою більшою за ту, яку мають правителі планет, що належать до Пакса.

— Вас буде переміщено до системи Гіперіона сьогодні ж, — вів далі адмірал тим самим наполегливим і беззаперечним командним тоном. — Капітане By!

Ад'ютант зробила крок уперед і вручила де Сойї червону папку з диском. Отець-капітан схилив голову, але подумки він волав: «До системи Гіперіона... сьогодні... Кур'єрський корабель класу Архангел! Знову вмирати. Біль. Ні, любий Ісусе, Господи Боже! Пронеси повз мене сю чашу!».

— Ви отримаєте у своє розпорядження наш найновіший і найтехнологічніший кур'єрський корабель, капітане, — повідомив Марусин. — Він аналогічний тому, що доправив вас до системи Пацема, але він може перевозити шістьох пасажирів, несе озброєння того ж рівня, що й ваш попередній корабель-факельник, і на ньому встановлено автоматичну систему воскресіння.

— Так, сер, — відповів де Сойя. «Автоматична система воскресіння? — подумав він. — Виходить, Таїнство Воскресіння довірять машині?»

Кардинал Лурдусамі знову поплескав його по плечі.

— Прикро застосовувати автоматику, сину мій. Але цей корабель може доправити тебе до місць, де нема ні Пакса, ні Церкви. Ми не можемо відмовити тобі у воскресінні тільки через те, що ти перебуватимеш поза межами досяжності для служителів Божих. Знай, сину мій, що Його Святість особисто благословив устаткування для воскресіння і наділив його тією ж священною силою, яку може запропонувати воскрешувальна Меса.

— Дякую, Ваша Превелебносте, — невпевнено пробурмотів де Сойя. — Але мені не все зрозуміло... поза межами досяжності Церкви? Але ж ви сказали, що я маю вирушити на Гіперіон. Я ніколи там не бував, але гадав, що цей світ входить до...

— Він належить Паксу, — перебив його адмірал. — Однак якщо вам не вдасться схопити... — він затнувся і продовжив: — Якщо вам, рятуючи дитину, доведеться через непередбачувані обставини переслідувати її в інших світах, інших системах... у такому разі, як ми вважаємо, корабель з автоматичними яслами для вас буде найкращим варіантом.

Де Сойя схилив голову на знак того, що він підкоряється наказу, а також аби приховати свою розгубленість.

— Проте ми розраховуємо, що ви знайдете дитину на Гіперіоні, — зауважив адмірал Марусин. — Після прибуття на цю планету ви повинні назватись і показати папський монідиск командувачеві наземними силами Барнес-Авне. На Гіперіон уже перекинуто бригаду швейцарських гвардійців, і командувач передасть їх у ваше розпорядження.

Де Сойя не вірив власним вухам. Командувати бригадою швейцарських гвардійців? Але ж він — капітан космічного факельника! Він не відрізнить піхотного марш-маневру від кавалерійської атаки!

Адмірал Марусин усміхнувся:

— Ми розуміємо, що це трохи виходить за межі ваших звичних обов'язків, але впевнені, що статус командувача буде необхідним. За командувачем Барнес-Авне зберігається командування поточними справами, але вона має виконувати всі ваші накази щодо спасіння цієї дитини.

Де Сойя прокашлявся:

— А що буде з... Ви кажете, що її ім'я нам невідомо? ...Я маю на увазі, з дівчинкою.

— До свого зникнення, — рявкнув кардинал Лурдусамі, — вона називала себе Енеєю. Щодо того, що з нею станеться... я знову ж таки запевняю тебе, мій сину, що наша мета полягає в тому, аби не дати їй інфікувати в Паксі Тіло Христове вірусом, який вона несе, але... ми зробимо це так, щоб їй не зашкодити. Тобто наша місія... ваша місія, капітане, — врятувати безсмертну душу цієї дитини. Його Святість особисто подбає про це.

Щось у тоні кардинала підказало де Сойї, що нараду закінчено. Отець-капітан звівся, і в нього знову запаморочилась голова — наслідки воскресіння. А не мине й доби, як йому знову доведеться вмирати! І хоч відчуття щастя ще продовжувало жити в ньому, йому захотілося плакати.

Адмірал теж підвівся.

— Отче-капітане де Сойя, ваше переведення по службі буде дійсним, доки ви не доправите дівчинки сюди, до Ватикану, і не передасте мені.

— Ми певні, що це справа кількох тижнів, не більше, — прогримів кардинал Лурдусамі, залишаючись сидіти.

— Це велика й надзвичайна відповідальність, — вів далі адмірал. — Вам знадобиться вся ваша віра та всі ваші здібності, аби виконати однозначний наказ Його Святості й доправити цю дівчинку неушкодженою до Ватикану, доки руйнівний вірус зради, якого заклали в неї, не поширився серед братів і сестер. Ми знаємо, що ви нас не підведете, отче-капітане де Сойя.

— Дякую, сер, — відказав де Сойя, знову подумавши: «Чому я?!». Він став на коліно, аби поцілувати кардинальський перстень, а коли підвівся, то побачив, що адмірал віддалився у темряву, де виднілися непорушні постаті ще якихось людей.

У супроводі монсеньйора Лукаса Одді та капітана Пакса Маргет By, котрі на подобу охорони встали праворуч і ліворуч від де Сойї, отець-капітан розвернувся, щоб іти до виходу із саду. Розум його нетямився, серце калатало від бажання виконати завдання і водночас від усвідомлення неймовірної відповідальності. Отець-капітан де Сойя озирнувся востаннє. Блакитний плазмовий шлейф спускового апарата, що саме злітав, осяяв шатро собору Святого Петра, дахи Ватикану і сад. На якусь мить постаті, що губилися в темряві під аркою альтанки, в яскравому блакитному сяйві унаявнилися. Де Сойя помітив адмірала Марусина, котрий стояв спиною до нього, двох швейцарських гвардійців із бойовою зброєю, що стояли, виструнчившись. Але не вони, а людина, котра сиділа, прикувала до себе очі де Сойї, аби залишитись у його думках і сновидіннях на довгі роки.

На садовій лаві, на коротку мить вихоплений із темряви блакитною загравою, сидів Його Святість Папа Юлій Чотирнадцятий, Святий Отець понад шестисот мільярдів вірян Католицької церкви, а фактично й ще чотирьох мільярдів душ, розкиданих по територіях, підвладних Паксу, сидів і не відводив своїх проникливих і скорботних очей від де Сойї. Сидів чоловік, котрий щойно відправив Федеріко де Сойю в доленосну подорож.

10

Наступного ранку після нашого бенкету ми знову перебували в космічному кораблі. Тобто в кораблі були андроїд А. Беттік і я, цього разу потрапивши сюди зручним шляхом-тунелем, що поєднував обидві вежі. Мартін Силен був присутній у вигляді голограми. Це було дивне голографічне зображення, оскільки старий поет забажав, аби трансмітер бортового комп'ютера відтворив його в молодшій версії — хоч і стародавнім сатиром, але таким, котрий іще тримається на власних ногах і має волосся на гостровухій голові. Я дивився на поета, який пишався у бордовому плащі з каптуром, блузі з пишними рукавами та штанах-бриджах, і думав, що він мав бути неабияким франтом, коли такий одяг був у моді. Мабуть, я бачив перед собою Мартіна Силена, яким триста років тому він повернувся на Гіперіон прочанином.

— Ти так і витріщатимешся на мене, наче довбаний рагуль, — звернулося до мене голографічне зображення, — чи, може, ми все ж таки закінчимо цю срану екскурсію, аби просунутися з нашою справою?

Старий або страждав від похмілля, перебравши минулого вечора вина, або настільки відновив своє здоров'я, що перебував у ще войовничішому настрої, ніж зазвичай.

— Показуйте дорогу, — сказав я.

Просто з тунелю ми перебралися у ліфт і піднялися до нижнього повітряного шлюзу. А. Беттік разом із голограмою поета провели мене всіма рівнями — знизу й догори: машинний відсік, вщерть забитий хитромудрим приладдям і плутаниною патрубків та кабелів; потім відсік холодного сну на чотири кріогенні койки для стану фуги (я помітив, що однієї койки бракувало, бо Мартін Силен витяг її звідси, пристосувавши для власних потреб); ще вище — центральний коридор, де я вже побував учора, із псевдодерев'яними стінами, що приховували безліч шафок, у яких зберігалися скафандри, всюдиходи, летючі велосипеди й навіть деяка архаїчна зброя. На наступному поверсі ми потрапили до вітальні зі «стейнвеєм» і голографічною нішею. Звідти гвинтовими сходами піднялися у приміщення, яке А. Беттік назвав «навігаційною рубкою» — дійсно, тут був закапелок із якимись електронними навігаційними приладами, але мені це приміщення здалось більш схожим на бібліотеку: ряди книжкових полиць зі справжніми, друкованими, книжками, кілька шезлонгів і кушеток біля вікон, прорізаних в обшивці корабля. Нарешті сходи привели нас на саму верхівку. Тут я побачив звичайну спальню — круглу кімнату з ліжком у центрі.

— Консул полюбляв споглядати звідси на краєвиди, слухаючи музику, — пояснив Мартін Силен. — Гей, кораблю?

Арочні перебірки, що оточували круглу кімнату, випрозоріли, так само як і ніс корабля над нашими головами. Ми бачили навколо тільки темне каміння внутрішньої поверхні вежі, але згори, крізь дірчастий дах елеватора, сіялося м'яке світло. Раптом кімнату заповнила неголосна музика. Старовинна фортепіанна п'єса торкалась душі.

— Черчевік? — припустив я.

— Рахманінов, — пирхнув старий поет. Обличчя сатира, здавалось, розтануло в слабкому світлі. — Можеш здогадатися, хто грає?

Я послухав ще. Піаніст грав суперово. Я й гадки не мав, хто це міг бути.

— Це Консул, — тихо сказав А. Беттік.

— Кораблю, прибери прозорість! — рохнув Мартін Силен.

Стіни знову стали матеріальними. Голограма старого поета зникла зі свого місця біля перебірки й замиготіла на гвинтових сходах. Силен робив так увесь час, і це збивало мене з пантелику.

— Добре. Якщо ми закінчили з цією довбаною екскурсією — гайда до вітальні та поміркуємо, як нажухати Пакс.

* * *

Мапи були старовинні, видрукувані на папері, і ми розгорнули їх на роялі. Континент Аквіла розкинув крила над клавішами, а коняча голова Еквуса дивилася з окремої мапи, поверх усіх інших. Голограма Мартіна Силена прокрокувала на міцних ногах до рояля й тицьнула пальцем туди, де в коня мало бути око.

— Ось тут, — сказав він. — І тут, — мапа не зашаруділа під безтілесним пальцем. — Папські блядські вояки чатують звідси й аж до самої Твердині Хроноса, — безтілесний палець штрикнув у точку позаду ока, туди, де закінчувалися східні відроги гірського кряжа Вуздечка, — і так по всій конячій морді. Отут, у клятому місті Сумного Короля Біллі, у них авіація, — палець безшумно вказав на місце лише в кількох кілометрах на північний захід від Долини Гробниць часу, — а саму Долину вони нашпигували швейцарськими гвардійцями.

Я подивився на мапу. Східна частина Еквуса, майже чверть континенту, являла собою безлюдну пустелю, за винятком покинутого Міста поетів і Долини. Ці місця впродовж останніх двохсот років були закриті для всіх, окрім військ Пакса.

— Звідки ви знаєте, що там є швейцарські гвардійці? — поцікавився я.

Сатир вигнув брову.

— Маю власні джерела, — зронив він.

— А ваші джерела інформують про номери частин та їхнє озброєння?

Голограма видала такий звук, наче старий зібрався плюнути на килим.

— Тобі має бути начхати, які там частини, — гаркнув він. — Досить знати, що між тобою та Сфінксом, з якого завтра вийде Енея, стирчать тридцять тисяч вояків. Три тисячі з них — швейцарські гвардійці. Краще помізкуй, як прорватися крізь них.

Я заледве не розреготався. Я дуже сумнівався, що навіть уся Місцева гвардія Гіперіона з підтримкою з повітря та космосу зможе «прорватися» навіть крізь півдесятка швейцарських гвардійців. Їхня зброя, виучка та системи захисту неперевершені. Але замість реготати я знов уважно подивився на мапу.

— Ви кажете, що авіацію зосереджено в Місті поетів... А тип літаків вам відомий?

Поет знизав плечима.

— Винищувачі. Електромагнітні апарати тут не працюють, то вони замість цього лайна приперли сюди машини з тягою. Реактивні, я гадаю.

— Гіперзвукові, турбінні, імпульсні чи повітряно-реактивні? — запитав я. Я хотів, щоб це пролунало так, наче я великий знавець у цьому, хоча вся моя військова освіта — це хитромудрощі, яких я набрався у Місцевій гвардії і які зводилися до таких речей: як розібрати зброю, як почистити зброю, як стріляти зі зброї, як марширувати під дощем і не намочити зброї, як примудритися поспати кілька годин у перервах між розбиранням, чищенням і маршируванням. А ще — як не на смерть замерзнути уві сні та як якомога нижче нахиляти голову, щоб тебе не підстрелили урсівські снайпери.

— А тобі не один хрін, які це літаки? — вибухнув поет. Його зовнішність на голограмі помолодшала на три сотні років, але вдача при цьому не полагіднішала. — Це винищувачі — от і все, що тобі треба знати. Ми робили хронометраж, аби з'ясувати, яка в них швидкість. Кораблю, що ми там наміряли по їхніх сраних сигналах?

— Надзвукова швидкість, сер. Три махи^[55].

— Три махи, — повторив поет. — Цієї швидкості досить, аби прилетіти сюди, розбомбити тут все на попіл і забратися до себе, на північ, так що навіть пиво їхнє не встигне нагрітися.

Я підняв голову від мапи.

— У мене є питання. А чому вони цього не зробили?

— Чому вони не зробили чого? — втупився на мене поет.

— Чому не прилетіли сюди, не розбомбили тут усього на попіл і не забралися до себе, на північ, так щоб навіть пиво їхнє не встигло нагрітися? — поцікавився я. — Ви — загроза для них. Чому вони вас терплять?

Мартін Силен хрюкнув.

— Бо я мертвий. Саме так вони і вважають. Як може мертвяк бути загрозою для будь-кого?

Я зітхнув і знову втупився в мапу.

— На орбіті повинен бути факельник, але навряд чи ви знаєте, який космічний корабель у нього в прикритті.

Як не дивно, мені відповів корабель.

— Факельник — спіновий зореліт класу Акіра, маса триста тисяч тонн, — почувся м'який голос. — Прикриття — два стандартні факельники Пакса, «Св. Антоній» і «Св. Бонавентура». На орбіті також перебуває 3К-корабель.

— Що це за фігня — «3К-корабель»?! — буркнула голограма.

Я подивився на поета. Як можна прожити тисячу років і не знати таких елементарних речей?! Дивні істоти ці поети.

— Командування, комунікації, контроль, — пояснив я.

— Тобто той, хто керує від Паксу цією операцію, стирчить на тому кориті? — поцікавився Силен.

Я почухав щоку, дивлячись на карту.

— Може, й ні, — відказав я. — Там перебуває командувач космічними силами спецпризначення, але той, хто керує всією операцією, може бути й унизу. Командувачі військ Пакса мають підготовку для керування об'єднаними операціями. Якщо тут стільки швейцарських гвардійців, то керувати ними має велике цабе.

— Ну то хай їм і чорт, — сказав поет. — Як ти збираєшся пробратися крізь них і витягти мою малу подружку?

— Перепрошую, — втрутився корабель, — але на орбіті є ще один корабель. Він прибув три стандартні тижні тому і відрядив спусковий апарат до Долини Гробниць часу.

— Що за корабель? — запитав я.

На якусь мить корабель затримався із відповіддю, наче вагався:

— Не можу сказати. Його конфігурація мені незнайома. Невеликий... можливо, кур'єр, судячи з розмірів... але параметри рушія незвичайні.

— Можливо, це і є кур'єр, — припустив я, звертаючись до Силена. — Бідолаха місяцями валявся в кріогенній фузі, накопичив роки часу-в-борг лише для того, щоб передати якийсь наказ, котрий Центр забув надати своєму командуючому, коли відправляв сюди його чи її.

Голографічна рука поета знову нечутно торкнулася мапи.

— Не відволікайся! Як ти збираєшся витягти Енею з-під носа у цих вилупків?

Я відступив на крок від рояля. Коли заговорив, мій голос тремтів від люті:

— Звідки я знаю, чорт забирай?! Це у вас було два з половиною віки часу, аби спланувати цю несусвітню втечу! — я обвів рукою корабель навкруги нас. — Схоже, оця штуковина — наше все, щоб утекти від факельників? — я перевів подих. — Кораблю? Ти можеш випередити факельник Пакса під час переходу до стану с-плюс?

Усі рушії Гокінґа, зрозуміло, забезпечували однакову псевдошвидкість у стані надсвітлових швидкостей, тому успіх чи провал нашої втечі залежав лише від того, як швидко ми досягнемо точки квантового стрибка.

— Так, — негайно відізвався корабель. — Мені бракує деяких частин моєї пам'яті, але я певний, що Консул модифікував мене, коли ми перебували в колонії Вигнанців.

— У колонії Вигнанців? — тупо перепитав я. Мені аж морозом сипонуло поза шкірою — мимоволі, алогічно. Я зростав під загрозою нової навали Вигнанців, найстрашніших чудовиськ серед усіх.

— Так, — відповів корабель, і в його голосі почулося щось дивне. Він наче цим пишався. — Ми зможемо розігнатися до потрібної точки майже на двадцять три відсотки швидше, ніж той факельник Пакса, що перебуває на орбіті.

— Вони зможуть простромити тебе з відстані половини астрономічної одиниці, — заперечив я, все ще сумніваючись.

— Так, — погодився корабель, — але якщо у нас буде п'ятнадцять хвилин фори при старті, то нема про що хвилюватися.

Я розвернувся обличчям до насупленої голограми й андроїда, який не брав участі в дискусії.

— Усе це добре, — сказав я. — Якщо це правда. Але я все одно не бачу, яким чином доправити дівчинку на корабель чи злетіти з Гіперіона з отією форою в п'ятнадцять хвилин. Факельники ведуть те, що зветься БОП — бойове орбітальне патрулювання. Один із них, а може, й не один, постійно висить над Еквусом, контролюючи кожен кубічний метр простору від відстані в сотню світлових хвилин і аж до верхніх шарів атмосфери. Нижче, десь кілометрів за тридцять від поверхні, контролювання переходить до бойового повітряного патруля, можливо, його здійснюють імпульсні винищувачі класу Скорпіон, які за потреби можуть виходити на орбіту. Ані космічний, ані повітряний патрулі, побачивши будь-який космічний корабель на своїх екранах, не дадуть йому протриматися навіть п'ятнадцяти секунд, не кажучи вже про п'ятнадцять хвилин, — я подивився на помолоділе обличчя старигана. — Якщо ви тільки не приховуєте чогось від мене. Кораблю? Може, Вигнанці обладнали тебе якоюсь технологією для фіґлів-міґлів? Екран-невидимка чи щось таке?

— Ні, наскільки мені відомо, — відказав корабель, а через секунду додав: — Це ж неможливо, хіба не так?

Я проігнорував репліку корабля й звернувся до Мартіна Силена:

— Послухайте, я справді хотів би допомогти вам витягти звідти дівчинку...

— Енею, — перебив старий.

— Я хотів би забрати Енею від тих хлопців, але якщо вона така важлива для Пакса, як ви кажете... тобто три тисячі швейцарських гвардійців, Боже милосердний!.. у нас нема жодного шансу наблизитись до Долини Гробниць часу ближче ніж на півтисячі кілометрів, хай і з цим розумником-кораблем.

Навіть попри голографічне викривлення я побачив сумнів в очах Силена, тому продовжив:

— Я кажу серйозно. Навіть якщо б не було цього прикриття з космосу, не було б факельників, винищувачів і бортових радарів, залишається швейцарська гвардія. Тобто... — я усвідомив, що під час свого монологу стискаю кулаки, — ...ці хлопці — це вбивча сила. Вони навчені працювати командами з п'яти осіб, і кожна команда може збити такий корабель, як оцей.

Брови сатира вигнулися, виказуючи здивування. Чи сумнів.

— Послухайте, — знову сказав я. — Кораблю?

— Так, пан-Ендіміоне?

— Ти маєш захисні екрани?

— Ні, пан-Ендіміоне. У мене є стримувальні поля, посилені Вигнанцями, але вони тільки для пасажирів.

Я не знав, що воно таке — «стримувальні поля, посилені Вигнанцями», — однак не здавався:

— Вони можуть зупинити торпеду чи ланцетний промінь із типового факельника?

— Ні, — заперечив корабель.

— Ти можеш відбити надсвітлові або звичайні кінетичні торпеди?

— Ні.

— Ти можеш від них ухилитися?

— Ні.

— Ти можеш опиратися, якщо тебе братимуть на абордаж?

— Ні.

— Ти маєш якесь наступальне чи захисне озброєння, котре дозволило б тобі змагатися з військовими кораблями Пакса?

— Якщо не брати до уваги здатності втікати щодуху, відповідь: «ні», — сказав корабель.

Я подивився на Мартіна Силена.

— Нам капець, — неголосно констатував я. — Навіть якщо я проберуся до дівчинки, вони мене схоплять разом із нею.

Мартін Силен усміхнувся.

— А може, й ні, — відказав він.

Поет кивнув А. Беттіку, й андроїд піднявся гвинтовими сходами на горішній поверх. Він повернувся менш ніж за хвилину. У нього в руках був згорнутий циліндр чи щось типу того.

— Якщо це таємна зброя, — зауважив я, — то краще б їй бути якісною.

— Вона такою і є, — вишкірилася голограма поета. Ще один кивок, й А. Беттік розгорнув циліндр.

Циліндр виявився таким собі килимком, близько двох метрів завдовжки й метра з лишком завширшки. Тканина потерлася й вицвіла, але, придивившись, я розгледів багатий і вишуканий візерунок. А золоте нитяне плетиво і досі зберігало свою яскравість, наче... наче...

— Святий Боже, — видихнув я, бо зрозумів, що це таке, і мені наче хтось у сонячне сплетіння кулаком зацідив. — Килим-літун.

Голограма Мартіна Силена прочистила горло, наче він збирався плюнути.

— Не просто килим-літун, — каркнув він, — а той самий килим-літун.

Я позадкував на крок. Ця штука була легендою з легенд, а я ледь не наступив на неї.

За всю історію у світі було кілька сотень килимів-літунів, а це — найперший з-поміж них, дітище лепідоптеролога зі Старої Землі, легендарного винахідника електромагнітних систем Владимира Шолохова. Він створив килим невдовзі після руйнування Старої Землі. Шолохову було вже за шістдесят стандартних років, коли він шалено закохався у свою молоденьку небогу, Алотілу, і зробив цей килим-літун, розраховуючи отримати кохання як винагороду. Після бурхливої сцени юнка відштовхнула старого, і Шолохов вкоротив собі віку — там же, на Новій Землі, лише за кілька тижнів після вдосконалення існуючого спін-рушія Гокінґа. І килим-літун загубився на сторіччя... доки Мате Ошо не придбав його на ринковій площі в Карнвелі й не привіз його на Мауї-Заповітну, скориставшись ним разом зі своїм товаришем по службі Меріном Аспіком. Це призвело до ще однієї історії кохання, історії, тепер уже також легендарної, — кохання Меріна та Сірі. Ця друга легенда, звичайно, стала частиною епічних «Пісень» Мартіна Силена, і, якщо вірити цій казці, Сірі доводилась бабусею Консула. У «Піснях», зокрема у фінальній легенді, Консул Гегемонії скористався саме цим килимом-літуном, «гокінґом» (тільки гокінґ тут пишеться з малої літери, бо так звався на Старій Землі птах однією з мов, і «гокінґ» тут означає «сокіл», а не прізвище вченого з епохи до Гіджри, дослідження якого завершилися відкриттям с-плюс-прориву з удосконаленим міжзоряним рушієм), аби перетнути Гіперіон. Це був епічний політ Консула до міста Кітс із Долини Гробниць часу, щоб звільнити ось цей корабель і повернутися на ньому до Гробниць.

Я опустився на одне коліно й шанобливо доторкнувся до артефакту.

— Ой ти, божечку мій, — хмикнув Силен, — та це просто ж занюхана ганчірка. Та ще й на додачу доволі огидна. Я б такої вдома не тримав — дисгармоніює з усім навколишнім.

Я звів очі догори.

— Так, — підтвердив А. Беттік, — це той самий килим-літун.

— Він ще літає? — запитав я.

А. Беттік став на коліно поруч зі мною і простягнув до килима руку з блакитними пальцями, легенько вдаряючи по хитросплетених візерунках. Килим-літун зробився негнучким, наче дошка, і завмер у десяти сантиметрах над підлогою.

Я похитав головою.

— Не розумію... Адже електромагнітні системи не працюють на Гіперіоні через тутешні хаотичні магнітні поля.

— Це великі електромагнітні системи не працюють, — гаркнув Мартін Силен. — Транспорт на електромагнітних полях, летючі баржі, різні здоровезні залізяки... а цей килим працює. До того ж його вдосконалили.

— Вдосконалили? — звів я брови.

— Знову Вигнанці, — пролунав голос корабля. — Я пригадую це не дуже чітко, але знаю, що вони попрацювали з безліччю речей під час нашого візиту двісті п'ятдесят років тому.

— Я бачу, — я підвівся і легенько копнув легендарний килим ногою. Він підстрибнув, наче був на тугих пружинах, але залишився висіти там, де висів. — Чудово! Тепер ми маємо килим-літун, що належав Мерінові та Сірі, який... якщо я правильно пригадую їхню історію... міг розвивати швидкість кілометрів двадцять на годину...

— Його максимальна швидкість була двадцять шість кілометрів на годину, — уточнив А. Беттік.

Я кивнув і знову копнув килим-літун.

— Двадцять шість кілометрів на годину, якщо вітер буде попутний, — промовив я. — А скільки звідси до Долини Гробниць часу?

— Тисяча шістсот вісімдесят дев'ять кілометрів, — відповів корабель.

— Скільки часу залишилося до того, як Енея вийде зі Сфінкса?

— Двадцять годин, — відказав Мартін Силен. Мабуть, попередній «молодцюватий» імідж його втомив, і тепер голограма показувала Мартіна Силена стариганом, таким, яким я бачив його минулого вечора: крісло-каталка і таке інше.

Я подивився на свій наручний хронометр.

— Так чи інак, але я запізнився, — сказав я. — Треба було вирушати два дні тому, — я підійшов до рояля. — А навіть якби я вирушив вчасно? Оцей килим, ця наша секретна зброя... він має якісь суперзахисні поля, щоб вберегти мене... і дівчинку... від куль і променів-ланцетів швейцарських гвардійців?

— Ні, — відповів А. Беттік. — Килим взагалі не має захисних можливостей. Тільки поле-стримувач, яке відбиває вітер і не дає пасажирам впасти.

Я здвигнув плечима.

— То що ж я маю робити? Віднести килим до Долини та запропонувати Паксові бартер — один старий килим-літун в обмін на дівчинку?

А. Беттік продовжував колінкувати біля завислого у повітрі килима. Його блакитні пальці гладили побляклу тканину.

— Вигнанці модифікували його, і тепер килим не потребує постійної підзарядки. Вистачає на тисячу годин, — повідомив він.

Я кивнув. Вражаюча надпровідникова технологія, але нам вона абсолютно ні до чого.

— І тепер він літає зі швидкістю триста з лишком кілометрів на годину, — продовжив андроїд.

Я пожував губами. Отже, я можу дістатися туди завтра. Якщо мене приваблює можливість просидіти на літаючій підстилці п'ять із половиною годин. А що далі?

— Я гадав, що ми маємо поцупити її на цьому кораблі, — сказав я. — Забрати її з системи Гіперіона і все таке інше...

— Так, — підтвердив Мартін Силен голосом, що раптом зробився таким же втомленим, як і його зображення, — але спочатку тобі треба доправити її на цей корабель.

Я відійшов від рояля, дістався до гвинтових сходів, тоді знову розвернувся до андроїда, голограми і килима-літуна.

— Ви двоє просто не розумієте, еге ж?! — вигукнув я, значно роздратованіше й голосніше, ніж хотів. — Проти нас будуть швейцарські гвардійці! Якщо ви сподіваєтесь, що ця чортова ганчірка може пролетіти непоміченою для їхніх радарів, детекторів руху чи інших давачів, то ви просто несповна розуму! Я буду ідеальною мішенню, коли пертимуся повз них зі швидкістю триста кілометрів на годину! Повірте мені, швейцарські гвардійці, не кажучи вже про імпульсні винищувачі бойового повітряного патруля й орбітальні факельники, зіб'ють таку фігню ланцетним променем за якусь наносекунду, — я замовк і скоса позирнув на них. — Якщо тільки у вас немає ще якогось туза в рукаві.

— Звісно, є, — відповів Мартін Силен, заледве спромігшись зліпити подобу класичної усмішки втомленого сатира. Дуже втомленого. — Звісно, є.

— Давайте підтягнемо килим-літун до вікна, — сказав А. Беттік. — Вам треба навчитися управляти ним.

— Уже зараз? — спитав я, і голос мій чомусь раптом охрип. Водночас я відчув, як шалено закалатало моє серце.

— Зараз, — відказав Мартін Силен. — Тобі треба стати профі з керування ще до вильоту. А виліт завтра о третій нуль-нуль.

— О третій? — перепитав я, не зводячи очей із легендарного килима-літуна. Відчуття, що все це насправді, що вже завтра я можу задерти ноги, посилювалось.

— Саме так, — підтвердив Мартін Силен.

А. Беттік вимкнув килим і скрутив його і трубку. Услід за ним я спустився металевою драбиною до головного коридору з гвинтовими сходами. Крізь віконний отвір всередину вежі лилося яскраве сонячне світло. «Хай Бог милує!» — проказав я подумки, коли андроїд розгорнув килим на кам'яному карнизі та знову його активував. Падати з такої висоти на каміння біля підніжжя вежі... «Господи Ісусе», — знову подумки проказав я, поки кров аж стугоніла мені у скронях. Голограма старого поета кудись зникла.

А. Беттік показав, що я маю вилізти на килим, який знову висів у повітрі.

— Для першого разу я полечу з вами, — неголосно сказав мені андроїд.

Легенький вітерець шурхотів листям челми, що зазирала до вікна.

«Боже милосердний!» — востаннє заволав я подумки, тоді виліз на підвіконня, а звідти перебрався на килим-літун.

11

Точно за дві години до очікуваного виходу дівчинки зі Сфінкса в командному екранольоті отця-капітана де Сойї пролунав сигнал тривоги.

— Ціль у повітрі, курс один-сім-два, рухається на північ, швидкість двісті сімдесят чотири кілометри, висота чотири метри, — повідомив оператор поста спостереження з 3К-корабля, що у складі БОП чатував на орбіті на висоті шістсот кілометрів, охороняючи периметр району операції. — Відстань до порушника п'ятсот сімдесят кілометрів.

— Чотири метри? — перепитав де Сойя, дивлячись на командувача Барнес-Авне, котра сиділа навпроти нього за пультом бойового інформаційного центру, БІЦ, по міделю екранольота.

— Намагається триматись на малій висоті й низьких швидкостях, аби його не виявили, — сказала та.

Командувач була невисокою жінкою з блідою шкірою та рудим волоссям, хоча це важко було розгледіти під бойовим шоломом, якого вона не знімала. Упродовж трьох тижнів їхнього знайомства де Сойя жодного разу не бачив, аби вона всміхалася.

— Тактичний візор, — нагадала жінка. Її власний прилад був на місці. Де Сойя насунув свій візор на очі.

Сигнал на екрані наближався до південного приконеччя Еквуса, рухаючись на північ від узбережжя.

— Чому ми не бачили його раніше? — запитав де Сойя.

— Можливо, він щойно піднявся в повітря, — припустила Барнес-Авне.

Вона саме перевіряла тактичні дані на своєму дисплеї. Дещо напруженою була хіба лише перша година після того, як де Сойя пред'явив папський монідиск і коли виявилося, що командувач найелітнішими військовими силами Пакса має передати свої повноваження простому капітану космічного корабля, а далі Барнес-Авне виказувала цілковиту готовність до співпраці. Звісно, де Сойя залишив за нею керування всіма поточними справами. Більшість бригадних командирів швейцарських гвардійців вважали де Сойю звичайним папським спостерігачем. Де Сойя на те не зважав. Його клопотом була дитина, дівчинка, і поки керування наземними силами було вдалим, усе інше не мало жодного значення.

— Немає картинки, — сказала командувач.— До Долини рухається піщана буря. Накриє ще до часу «Ч»^[56].

«Час „Ч“» — так військові вже кільки місяців позначали час, коли мали відкритися двері Сфінкса. Лише кільком офіцерам було відомо, що вся вогняна міць їхнього угрупування була націлена на дитину. Швейцарські гвардійці ніколи й ні на що не нарікають, але мало кого тішило караульне чергування серед пустельної та дикої провінційної місцевості, без жодного натяку на бойові дії.

— Ціль продовжує рухатись на північ, один-сім-два, швидкість наразі двісті п'ятдесят дев'ять кілометрів, висота три метри, — повідомив оператор із 3К. — Відстань — п'ятсот сімдесят кілометрів.

— Час збити ціль, — сказала командувач Барнес-Авне по командному каналу, яким користувалися тільки вона й де Сойя. — Ваші рекомендації?

Де Сойя відірвав очі від екрана. Їхній екраноліт виконував віраж у південному напрямку. Крізь схожий на око богомола блістер він міг бачити перекошену лінію горизонту, а під ними, на відстані в тисячу метрів, виднілися химерні Гробниці часу. Із півдня небокрай оперізувала тьмяна жовто-бура смуга.

— Лацентувати з орбіти? — запропонував він.

Барнес-Авне кивнула, але зауважила:

— Як працюють факельники, ви знаєте. Пропоную дати наказ знищити ціль загону гвардійців, — рукою в сенсорній рукавичці вона торкнулася червоних цяточок на південному кінчику захисного периметра. — Сержанте Ґреґоріус? — вона перемкнулася на променевий тактичний канал.

— Слухаю, Командувачу, — низьким охриплим голосом відгукнувся сержант.

— Ви слідкуєте за порушником?

— Так, Командувачу.

— Перехопити, ідентифікувати і знищити, сержанте.

— Слухаюсь, Командувачу!

Де Сойя спостерігав, як камери 3К наближають зображення південної частини пустелі. З-за дюн раптом вихопилися п'ять людських постатей і знялися в повітря. Вони злетіли вище пилової хмари, і тканина-хамелеон їхнього захисного одягу зблякла. На інших планетах вони б використовували для польоту електромагнітні відбивачі; на Гіперіоні ж їм доводилось тягати на собі громіздкі реактивні ранці. П'ятірка розгорнулася віялом, віддалившись один від одного на кількасот метрів, і помчала на південь у хмарі пилу.

— ІЧ, — промовила Барнес-Авне, і камери візуального спостереження перемкнулися на інфрачервоне випромінювання, щоб спостерігати за пересуванням загону у щомиті густішій хмарі. — Підсвітити ціль, — наказала вона.

Зображення пересунулось у південному напрямку, але ціль залишалась лише тепловою плямою.

— Об'єкт малий, — зауважила командувач.

— Літак? — отець-капітан де Сойя звик до космічних тактичних дисплеїв.

— Надто малий, якщо це тільки не якийсь моторизований параплан, — у голосі Барнес-Авне не було й натяку на хвилювання.

Де Сойя подивився вниз. Екраноліт пролітав над південною частиною Долини Гробниць часу і набирав швидкість. Пилова буря рудою смугою стояла попереду над виднокраєм.

— Відстань до точки перехоплення — сто вісімдесят кілометрів, — коротко повідомив сержант Ґреґоріус. Де Сойя під'єднався до візора командувача, і тепер вони обоє бачили те, що бачив сержант швейцарських гвардійців: нічого. Військовий загін летів, заданими приладів, крізь стіну піску, таку густу, що повітря навколо них було темне, як ніч.

— Реактивні ранці нагріваються, — пролунав інший спокійний голос. Де Сойя подивився автотекст, аби знати, хто доповідає. Це був капрал Кі. — Пісок забиває повітрозабирачі.

Крізь свій візор де Сойя подивився на командувача Барнес-Авне. Він розумів, що жінка стоїть перед складним вибором: ще хвилина посеред цієї пилової хмари — і її гвардійці почнуть падати й вбиватися; якщо ж не ідентифікувати непізнаного об'єкта, це пізніше може обернутися проблемою.

— Сержанте Ґреґоріус, — голос Барнес-Авне був спокійний, немов кам'яний, — наказую знищити порушника негайно.

На лінії зв'язку на якусь мить наче виникло ледь помітне замішання.

— Командувачу, ми можемо протриматися в повітрі ще кілька... — почав було сержант. Де Сойя чув, що голос того пробивається крізь ревіння пилової бурі.

— Знищити негайно, сержанте, — наказала Барнес-Авне.

— Слухаюся!

Де Сойя перемкнувся на широкодіапазонний тактичний канал, підняв голову і побачив, що командувач дивиться на нього.

— На вашу думку, нас відволікають? — запитала вона. — Відвертають нашу увагу від справжнього зловмисника, який спробує прошмигнути в будь-якому іншому місці?

— Це можливо, — відказав де Сойя і побачив, що командувач підвищила рівень тривоги вздовж усього периметра до п'ятого. Шостий рівень — це зіткнення.

— Зараз побачимо, — мовила вона, оскільки загін Ґреґоріуса відкрив вогонь.

Пилова буря кипіла піском та електричними розрядами, наче казан. На відстані 175 кілометрів лазерна зброя за таких умов ставала ненадійною. Ґреґоріус обрав дротик зі сталевим голчатим начинням і сам зробив постріл. Дротик полетів у ціль зі швидкістю шість звукових. Об'єкт не змінив курсу.

— Найімовірніше, не має сенсорів, — зауважила Барнес-Авне. — Летить наосліп. Запрограмований.

Дротик пройшов над тепловою ціллю. Кумулятивний заряд вибухнув на відстані тридцять метрів, викинувши внизуздовж траєкторії непізнаного об'єкта двадцять тисяч сталевих стріл.

— Ціль збито, — повідомив оператор із 3К.

Водночас відрапортував і сержант Ґреґоріус:

— Є.

— Знайти й ідентифікувати, — наказала командувач.

Їхній екраноліт знову почав розвертатися в бік долини.

Де Сойя подивився на екран візора. Ціль було дистанційно вражено, але командувач не відводила загону, незважаючи на бурю.

— Слухаюсь, — відповів сержант крізь тріскотню статичних розрядів.

Екраноліт облітав Долину на малій висоті. Де Сойя втисячне розпізнавав Гробниці. Вони наближались до них не з «прованського», а з протилежного боку. А втім, прочан тут не було вже понад триста років. Першим він побачив Ктирів палац — той висунувся на південь далі за інші гробниці; його зазубрені, голчасті контрфорси нагадували про істоту, якої тут не бачили з дня останньої прощі. Далі йшли три Печерні гробниці, більш витончені; входи до цих печер було вирубано в рожевих скелях, що утворювали стіни каньйону. Тоді під їхнім екранольотом пропливав величезний Кришталевий моноліт — він стояв у центрі Долини; відтак Обеліск, за ним Нефритова гробниця, а останнім був Сфінкс — вкритий мудрованим різьбленням, із розпростертими крилами й запечатаними дверима.

Де Сойя подивився на свій хронометр.

— Одна година і тридцять шість хвилин, — сказала командувач Барнес-Авне.

Отець-капітан де Сойя пожував губами, роздумуючи. Навкруги Сфінкса стоїть кордон зі швейцарських гвардійців, стоїть уже не перший місяць. Далі, по ширшому периметру, розташовані інші частини. Біля кожної з Гробниць чатує наряд — на випадок, якщо пророцтво трохи схибить. Долину оточують додаткові військові сили. Над ними несуть вахту факельники та командний корабель. На вході до Долини чекає особистий катер де Сойї, не вимикаючи двигунів, готовий стартувати тієї ж миті, щойно приспана дитина опиниться на борту. А на висоті дві тисячі кілометрів пантрує кур'єрський корабель «Рафаїл» класу Архангел, із відповідних розмірів кушеткою для прискорення.

Передусім, розмірковував де Сойя, дівчинка на ім'я, як ми припускаємо, Енея, має прийняти Таїнство хрестоформи. Це станеться в каплиці факельника «Св. Бонавентура», який зараз перебуває на орбіті, безпосередньо перед тим, як сплячу дитину переправлять на кур'єрський корабель. За три дні її воскресять на Пацемі і передадуть керівництву Пакса.

Отець-капітан де Сойя облизав сухі губи. Він переймався не тільки успішним затриманням, а й тим, аби не постраждала невинна дитина. Він не міг уявити, яким чином дитина — хай навіть із минулого, хай навіть така, що спілкувалася з ТехноКордом — може становити загрозу всюдисущому Паксу або Святій Церкві.

Отець-капітан де Сойя відігнав геть ці думки — він не повинен давати волю уяві. Він мусить виконувати накази, слугувати своєму керівництву, а через них слугувати Церкві й Ісусу Христу.

— Знайшли, — почувся хрипкий голос сержанта Ґреґоріуса.

Картинка була нечітка, позаяк пилова буря ще лютувала, але всі п'ятеро дісталися місця падіння непізнаного об'єкта.

Де Сойя збільшив чіткість на екрані візора і побачив купку понівеченого дерева з папером та покрученого заліза. Це могли бути рештки реактивного планера на сонячних батареях.

— Дрон, — констатував капрал Кі.

Де Сойя зняв свій візор та усміхнувся до Барнес-Авне:

— Влаштували ще одну учбову тривогу? Це вже п'ята сьогодні.

Командувач не всміхнулась у відповідь.

— Наступного разу тривога може бути бойовою, — відказала вона, а в тактичний мікрофон скомандувала: — Усім залишатися в готовності рівня п'ять. У час «Ч» мінус шістдесят перейти на рівень шість.

Отримання наказу було підтверджене на всіх частотах.

— Я не можу зрозуміти, хто наважиться втрутитися, — промовила командувач Барнес-Авне. — І як вони можуть це зробити.

— Хіба що збираються задіяти цілий Рій, — відповів отець-капітан де Сойя. — Із меншими наступальними силами ми впораємось легко.

— Легше не буває, — підтвердила командувач Барнес-Авне.

Екраноліт торкнувся поверхні. Відкрився люк, і спустився трап. Пілот розвернувся на своєму сидінні, підняв на лоб окуляри візора й відрапортував:

— Командувачу, капітане, ви наказували сісти біля Сфінкса в час «Ч» мінус одна година і п'ятдесят хвилин. Ми сіли на одну хвилину раніше.

Де Сойя від'єднався від свого пульта і звернувся до командувача:

— Я збираюся розім'яти ноги, доки буря нас не накрила. Хочете приєднатися?

— Ні, — Барнес-Авне опустила окуляри візора і почала стиха віддавати команди.

Повітря за межами екранольота було розрідженим і насиченим електрикою. Небо в зеніті ще мало особливий, притаманний лише Гіперіону, колір темної ляпіс-лазурі, але південний край каньйону вже взявся маревом. Буря наближалася.

Де Сойя подивився на хронометр. Ще година п'ятдесят хвилин. Він глибоко вдихнув, пообіцяв собі не дивитися на годинник хоча б десять хвилин і попрямував просто в загрозливу тінь, яку відкидав Сфінкс.

12

Після багатогодинних розмов мене відправили спати до третьої ранку. Звісно, я не заснув. У мене і без того завжди були проблеми із засинанням у ніч перед подорожжю, а цієї ночі — і поготів.

Минула опівніч, і місто, яке дало мені ім'я, поринуло у безгоміння; замовк навіть осінній бриз. Зорі ж яскравіли як ніколи. Годину чи дві я ще протинявся в піжамі, але близько першої ночі вдягнувся у зручний одяг, що його підготували мені ще звечора, і вп'яте чи вшосте перепакував свій заплічник.

Як на круті пригоди, вміст заплічника був доволі убогий: трохи змінного одягу та білизни, шкарпетки, лазерний ліхтарик, дві пляшки з водою, ніж — тут я обумовив, яким він має бути: у піхвах, аби носити на поясі, — груба брезентова куртка з термопідбиттям, невагома ковдра, яка мала слугувати ще й карематом, інерційний компас із самонаведенням, старий светр, окуляри нічного бачення та пара шкіряних рукавичок. «А що тобі ще треба, аби опанувати Всесвіт?» — хмикнув я.

Одяг для подорожі я теж обрав сам: зручна цупка сорочка, безрукавка з безліччю кишень, облипчасті штани, на подобу тих, які я звик носити на качине полювання на мочарах, м'які високі чоботи — пригадуючи бабусині оповідки, я подумки охрестив їх «піратськими», — а насамкінець м'який трикутний капелюх, який через непотрібність можна було скласти й засунути в кишеню.

Я причепив до пояса ніж, засунув компас у кишеню і стовбичив отак біля вікна, доки за чверть до третьої А. Беттік не прийшов мене будити.

* * *

Старий поет не спав і чекав на нас за столом на найвищому поверсі башти, сидячи у своєму ліжку на повітряній подушці. Брезентовий дах уже згорнули, і крізь отвір холодно світили зірки. У жаровнях уздовж стін тріскотів вогонь, а ще вище, на стінах, горіли справжні смолоскипи. На столі стояв сніданок — смажене м'ясо, фрукти, млинці з сиропом та свіжий хліб, — але я тільки налив собі кави.

— Краще поїж, — буркнув старий. — Хтозна, коли тобі доведеться їсти знову.

Я стояв і дивився на нього. Пара, що підіймалася від горнятка, зігрівала мені обличчя. Повітря навкруги було прохолодне.

— Якщо все піде за планом, я буду на кораблі менше ніж за шість годин. Там і поїм.

— Коли це щось ішло за планом, га, Роле Ендіміон?! — фиркнув Мартін Силен.

Я відсьорбнув кави.

— Якщо вже зайшла мова про плани, чи не час розповісти мені про те диво, яке відверне увагу швейцарських гвардійців, поки я вихоплюватиму звідти вашу малу подружку?

Стариган свердлив мене поглядом і мовчав.

— Просто покладись на мене, хлопче, от і все, — врешті промовив він.

Я зітхнув. Саме такої відповіді я й побоювався.

— У такому разі мені доведеться покластися на вас у дуже серйозних речах, — зауважив я.

Старий кивнув, але нічого не відповів.

— Добре, подивимось, — сказав я і повернувся до А. Беттіка, який стояв біля сходів. — Тільки не забудь підлетіти по нас із кораблем, коли ви нам знадобитесь.

— Я не забуду, сер, — відказав андроїд.

Я підійшов до килима-літуна, що лежав розгорнутий на підлозі. А. Беттік поклав на нього мій заплічник.

— Ще якісь інструкції? — запитав я, сам не знаючи, до кого звертаюсь.

Старий підплив на своєму ліжку ближче до мене. У світлі смолоскипів він мав кепський вигляд: більше ніж зазвичай скидався на засохлу мумію, із пальцями, схожими на жовті кістки.

— Тільки ось це, — прохрипів він. — Слухай:

— Перепрошую, не зрозумів..., — почав було я.

— Ну й хрін із ним, — прохрипів поет. — Просто забери Енею, відвези її до Вигнанців, а тоді доправ сюди живою. Нічого складного. Із цим навіть вівчар повинен впоратися.

— Не забудьте ще про підсобника ландшафтного архітектора, бармена та мисливця на качок, — підхопив я і поставив спорожніле горнятко на стіл.

— Майже третя, — сказав Силен. — Тобі пора.

Я втягнув повітря.

— Хвилинку.

Дзенькаючи підборами, я збіг сходами і зайшов у туалет. Зробивши свої справи, затримався ще на якусь мить — притиснувся чолом до прохолодної кам'яної стіни. Ти геть з'їхав із глузду, Роле Ендіміон? — промайнуло у моїй голові, а тоді я зрозумів, що це звучить м'який голос моєї бабусі. «Так», — відповів я.

Я піднявся сходами вгору, дивуючись тому, як тремтять у мене ноги і калатає серце.

— Тепер готовий, — відрапортував я. — Мама завжди казала, що так годиться робити на доріжку.

Тисячолітній поет рохнув і підплив на своєму ліжку до килима-літуна. Я всівся на килим, задіяв літальні нитки й зависнув у півтори метрах над кам'яною підлогою.

— Коли дістанешся Розколини та знайдеш вхід, не забувай, що килим запрограмовано, — промовив Силен.

— Я знаю, ви казали мені про...

— Стули пельку і слухай, — рявкнув він. Старечі пергаментні руки потяглися до потрібних візерунків. — Як летіти, ти пам'ятаєш. Коли будеш у Розколині, натиснеш сюди... потім сюди, сюди й сюди... і ввімкнеться програма. Щоб керувати самому, ти можеш перервати програму... торкнешся цього візерунка, ось тут, — його пальці пройшлися по старовинних нитках. — Але навіть не намагайся керувати польотом крізь Розколину. Ти звідти ніколи не виберешся.

Я кивнув та облизав пересохлі губи.

— Ви не сказали, хто запрограмував килим і хто літав на ньому крізь Розколину раніше.

Сатир вишкірив у посмішці свої нові зуби:

— Хто ж, як не я, мій хлопчику! Я махався з тим програмуванням два місяці, але зробив це! Майже двісті років тому...

— Двісті років! — я заледве не зіскочив із килима. — А якщо за цей час сталися оповзні? Зсув ґрунту через землетруси? Скелі обвалилися і перекрили шлях?

Мартін Силен стенув плечима.

— Ти рухатимешся зі швидкістю понад двісті кілометрів на годину, хлопче, — відказав він. — Гадаю, у такому разі ти вб'єшся на смерть, — він поплескав мене по спині. — Вирушай! Передавай мої вітання Енеї. Скажи, що дядько Мартін її любить, а ще він хоче побачити Стару Землю, поки живий. Скажи, що старий пердун мріє почути, як вона «сенс рухів, форм і звуків дослідить і суть усіх речей на світ явить».

Я підняв килим-літун ще на півметра вгору.

А. Беттік зробив крок до мене й простягнув блакитну руку.

— До побачення, пан-Ендіміоне!

Я відповів на потиск руки.

Насамкінець я просто кивнув, не спромігшись на якусь прощальну премудрість, і скерував килим-літун угору й колами, доки не вилетів із вежі.

* * *

Аби долетіти з міста Ендіміон, розташованого посеред континенту Аквіли, до Долини Гробниць часу, що міститься на континенті Еквус, мені треба було тримати курс практично на північ. Я взяв курс на схід.

Випробувальний політ минулого дня — хоча в моїй втомленій голові день минулий і сьогоднішній змішалися — продемонстрував, як легко керувати килимом-літуном, але це було на швидкості кілька кілометрів на годину. Піднявшись над вежею на сто метрів, я задав потрібний курс, освітлюючи затиснутим у зубах кишеньковим ліхтариком інерційний компас, вирівнюючи килим по невидимій рисці та звіряючи її з топографічною картою, якою забезпечив мене старий поет, а тоді притулив долоню до візерунка, що вмикав прискорення. Килим почав розганятися, і незабаром навкруги нього виникло легеньке стримувальне поле. Воно захистило мене від натиску вітру. Я озирнувся, аби востаннє подивитись на вежу... можливо, побачити, як із вікна спостерігає за мною старий поет... Пізно! Руїни університетського міста вже розчинилися в темряві, злившись із горами.

Спідометра килим не мав, тому мені лишалося тільки сподіватися, що він летить до гірських піків, що підступали зі сходу, з максимальною швидкістю. Десь угорі зоряне світло відбивалося від фірнових полів, тож заради безпеки я сховав ліхтарик, насунув на очі окуляри нічного бачення і весь час звіряв своє розташування з топографічною картою. Місцевість ставала гористішою, тому і я піднявся вище, утримуючи килим-літун у сотні метрів над валунами, водоспадами, схилами, вкритими снігом, що ось-ось мав зірватися лавиною, та льодовиками, котрі аж горіли зеленим полум'ям у скельцях моїх окулярів. Килим летів абсолютно нечутно, навіть шум вітру притишувався захисним полем-відхилювачем; кілька разів я помічав, як кидалися врозтіч великі тварини, налякані раптовою появою просто над ними безкрилого птаха. За півгодини після вильоту я вже перетнув межу між континентами, ведучи килим посередині п'ятитисячометрової ущелини. Тут було холодно, і хоча стримувальне поле зберігало тепло мого власного тіла в бульбашці нерухомого повітря, я вже давно натягнув на себе термокуртку та рукавиці.

Перебравшись через гори, я швидко зменшив висоту, аби триматися ближче до нерівностей рельєфу. Тундру змінили болота, болота змінилися вічносиніми рослинами та карликовими деревцятами, а тоді зникли й вони, а на сході зажевріло світло від вогняних лісів тесла: розгоряючись із кожною миттю все більше, вони створювали враження світанку.

Я сховав окуляри нічного бачення у заплічник. Попереду проступав грандіозний, але й загрозливий краєвид. Увесь східний небокрай безперестанку миготів і тріскотів від електричних розрядів, з одного стометрового дерева тесла на інше перестрибували кульові блискавки^[58], чоткові блискавки пульсували між тими деревами, прометеями та зарослями феніксу, і ті спалахували, наче багаття. У тисячах місць відразу горіла лісова підстілка. Мартін Силен і А. Беттік застерігали мене не наближатися до вогнелісу, і я піднявся на килимі-літуні вище: краще вже хай мене виявлять, аніж я потраплю в цей електричний вир, що нуртував піді мною.

Ще за годину моє око запримітило на сході натяк на справжню ранкову зорю, доволі віддалеки від заграви вогнелісся, а коли небосхил побілів, а потім і набрав свого звичного кольору, вогнеліс залишився позаду, а попереду завиднілася Розколина.

Я знав, що останні сорок хвилин набираю висоту, бо звіряв свій маршрут над плато Розкрилля з потертою топографічною мапою; але наскільки високо я лечу, відчув тільки зараз, коли угледів усю глибину цієї гігантської прірви посеред Аквіли. На свій лад Розколина жахала не менше, ніж вогняні ліси, — вузька, стрімка щілина, що під прямим кутом спадає на три тисячі метрів долу від довколишніх рівнин. Я перетнув південний край цієї величезної щілини в тілі материка і пішов у піке на три кілометри вниз, до ріки, що звивалася дном ущелини. Розколина вела на схід, ріка піді мною ревла, несучись майже з тією ж швидкістю, що й килим-літун. Я сповільнив літ килима. За лічені миті вранішній небосхил над моєю головою споночів і знову вкрився зірками; здавалось, наче я падаю в глибокий колодязь. Ріка біля підніжжя жахливих стрімчаків шалено вирувала, несучи величезні крижані брили, перекочуючись через валуни завбільшки з космічний корабель, що мав чекати на мене. Утримуючи висоту п'ять метрів над поверхнею води, я ще трохи втишив хід. Вхід до підземного лабіринту мав бути поряд.

Я подивився на хронометр, тоді на мапу. Він десь попереду, за два кілометри... ось він!

Отвір виявився більшим, ніж мені його описували. Це був правильний квадрат, тридцять на тридцять метрів. Він нагадував гігантську браму величного храму. Я ще трохи пригальмував килим-літун і взяв ліворуч, на мить зупинившись на вході. Якщо вірити моєму хронометрові, відрізок шляху до Розколини забрав дев'яносто хвилин. Звідси до Долини Гробниць часу було ще тисячу кілометрів. Це чотири години польоту з крейсерською швидкістю. Я знову поглянув на хронометр — до тієї миті, коли дівчинка має вийти зі Сфінкса, залишалося чотири години і двадцять хвилин.

Я спрямував килим-літун уперед, до печери. Намагався пригадати подробиці з оповіді священика з «Пісень», але згадав тільки те, що саме тут, на вході в лабіринт, отець Дюре та бікура зустрілися з Ктирем й отримали хрестоформи.

Ктиря поблизу не було. Я й не дивувався, адже цієї істоти не бачили від часу Падіння Всемережжя двісті сімдесят чотири роки тому. Хрестоформ теж не було. Це мене також не дивувало — Пакс давно зібрав їх зі стін печери.

Я знав, що про цей лабіринт відають усі. У старій Гегемонії було дев'ять світів із лабіринтами. Усі ці світи були схожі на Землю — коефіцієнт схожості 7,9 за старовинною шкалою Сольмева — за винятком того, що всі вони були тектонічно мертві, і з цього погляду більше нагадували Марс, аніж Землю. Тунелі лабіринтів пронизували всі ці дев'ять світів, включно з Гіперіоном, але мета їхнього створення залишалась незрозумілою. Їх побудували за десятки тисячоліть до того, як людство полишило Стару Землю, і жодного ключа до розгадки, хто й навіщо їх зробив, так і не було знайдено. Лабіринти дали поштовх численним міфам — і «Пісні» були серед них, — але зберегли свою таємницю. Лабіринту Гіперіона навіть не було нанесено на мапу, крім тієї частини, якою я збирався пролетіти зі швидкістю 270 кілометрів на годину. Цю частину наніс на карту божевільний поет. Принаймні я на це сподівався.

Коли сонячне світло позаду мене згасло, я знову натягнув окуляри нічного бачення. Коли темрява зімкнулася навкруги, я відчув, як мені на шиї виступили сироти. Незабаром ці окуляри теж не працюватимуть, адже світло, яке вони здатні підсилювати, геть зникне. Добувши із заплічника скотч, я закріпив лазерний ліхтарик на передній частині килима й налаштував промінь на найширший кут. Світло від ліхтарика буде дуже слабке, але окуляри його посилять. Я вже міг бачити розгалуження попереду; вони прорізали простір печери з гладенькими стінами, майже не поцяткованими тріщинками та нерівностями. Печера мала форму прямокутної призми, завширшки й заввишки десь метрів тридцять. Тунелі розгалужувалися навсібіч і кудись униз.

Я набрався духу й приклав долоню до потрібних орнаментів у тому порядку, як це показував поет. Килим-літун смикнувся вперед, розганяючись знову до заданої швидкості. Несподіваний ривок відкинув мене на спину, навіть незважаючи на поле-стримувач.

Це захисне поле не зможе мене врятувати, якщо килим поверне не туди і вмажеться в стіну. Повз пролітали скелі. Килим заклав крутий віраж, аби повернути праворуч, вилетів на центральну лінію довгої печерної зали, а тоді спікірував, аби пролетіти тунелем, що вів униз.

Спостерігати за всім цим було жахливо. Я зняв окуляри нічного бачення, сховав їх у кишеню куртки, вчепився у край килима, що вигинався й хитався, і заплющив очі. А чому б і ні? Темрява навколо була непроглядною.

13

До передбачуваного відкриття Сфінкса залишалося п'ятнадцять хвилин, і отець-капітан де Сойя міряв кроками ложе Долини. Пилова буря давно вже накрила Гробниці часу, і все надовкола потонуло у піщаній заметілі. Хоча Долина від краю до краю була вщерть заповнена бойовими порядками швейцарських гвардійців, але буря надійно замаскувала їхні броньовані автомашини, вогневі позиції, ракетні установки та пости спостереження. Проте де Сойя знав, що всього цього, захованого за камуфляжними полями та полімерами-хамелеонами, він не побачив би в будь-якому разі. Аби розгледіти хоч щось крізь цей ревучий ураган, отець-капітан мав покладатися на свої інфрачервоні окуляри. І навіть із насунутим візором, який щільно прилягав йому до обличчя, чоловік мав клопіт із дрібними піщинками — вони пробивалися за комір його бойового комбінезона й набивалися до рота. Цей день мав смак піску. Піт, стікаючи обличчям отця-капітана, залишав червоні сліди на чолі та щоках, наштовхуючи на думку про криваві стигми.

— Увага, — сказав він по каналах загального виклику. — Це отець-капітан де Сойя. Я керую цією операцією за велінням Папи. Командувач Барнес-Авне зараз продублює накази, але насамперед хочу спеціально зазначити та застерегти: жодних дій чи пострілів навіть із метою самозахисту, якщо вони хоч трохи загрожуватимуть дитині, котра вийде з однієї із цих гробниць за... тринадцять із половиною хвилин. Я хочу, аби це зрозумів кожен офіцер і рядовий Пакса, кожен капітан факельника, кожен пілот військового літака. Дитину треба захопити неушкодженою. Порушники цього наказу підуть під трибунал і будуть страчені. Давайте сьогодні всі послужимо Господу і нашій Церкві... Благаємо Ісуса Христа, Пресвяту Діву Марію і Святого Йосипа: хай наші зусилля увінчаються успіхом! Отець-капітан де Сойя, Виконувач обов'язків командувача операції на Гіперіоні. Кінець зв'язку.

Продовжуючи крокувати туди-сюди перед входом до Сфінкса, він почув, як на всіх тактичних каналах лунає «амінь». Раптом він зупинився:

— Командувачу!

— Слухаю, отче-капітане! — голос Барнес-Авне в його навушниках пролунав абсолютно спокійно.

— Я не дуже оголю вашу кругову оборону, якщо попрошу, аби до мене біля Сфінкса приєднався загін сержанта Ґреґоріуса?

Із ледь помітної паузи він зрозумів, якої думки Командувач наземних військ про зміни в планах, що робляться в останню хвилину. «Група зустрічі» — спеціально обраний загін швейцарських гвардійців, лікарка зі снодійним напоготові та санітар із живою хрестоформою в стаз-контейнері^[59] — вишикувалася біля підніжжя Сфінкса.

— Ґреґоріус зі своєю командою буде біля вас через три хвилини, — сказала Командувач. Де Сойя почув, як вона віддала наказ по тактичному когерентному променю й отримала підтвердження. Знову цій п'ятірці доведеться здійснити переліт у небезпечних умовах, тепер за його бажанням.

Загін приземлився біля нього за дві хвилини сорок п'ять секунд. Де Сойя бачив людей тільки в інфрачервоному спектрі; їхні реактивні ранці випромінювали біле світло.

— Скиньте ранці, — наказав він. — І хай там що, залишайтеся біля мене. Прикрийте ззаду.

— Слухаюсь, сер, — відповів сержант Ґреґоріус, перекрикуючи виття вітру.

Величезна постать сержанта наблизилася до де Сойї; той міг бачити в ІЧ-візорі, як світяться окуляри сержанта та його бойовий комбінезон. Вочевидь, сержант хотів мати візуальний контакт із тим, чию дупу мусів прикривати.

— Час «Ч» мінус десять хвилин, — почувся голос командувача Барнес-Авне. — Сенсори показують надзвичайну активність антиентропійних полів навколо Гробниць.

— Я відчуваю, — відповів де Сойя.

І він справді відчував. Зрушення часових полів у Долині де Сойя сприймав як морську хворобу, як нудотне ухитування. Через це запаморочення, а також через щоразу сильнішу бурю де Сойя нетвердо тримався на ногах, голова в нього йшла обертом, наче він добряче хильнув. Обережно переставляючи ноги, де Сойя попрямував до Сфінкса. Ґреґоріус та його вояки трималися позаду, клином, близько один до одного.

«Група зустрічі» розмістилася на сходах, що вели до Сфінкса. Наблизившись до них, де Сойя подав інфрачервоний сигнал і надіслав ідентифікаційний радіокод, відтак коротко перемовився з лікаркою, котра чекала з ампулою снодійного, нагадавши, що дитина не повинна зазнати ушкоджень, а тоді став чекати. Наразі на сходах маячіло тринадцять постатей, разом із командою Ґреґоріуса. Де Сойя зрозумів, що присутність бойових загонів із важким озброєнням напоготові робить усю сцену не надто схожою на теплу зустріч.

— Відійдіть назад на кілька кроків, — наказав він сержантам двох загонів. — Хай ваші люди будуть напоготові, але тримайтеся так, аби буря вас маскувала.

— Зрозуміло, сер.

Десятеро вояків зробили кілька кроків назад і розчинилися у хвилях піску. Де Сойя знав, що жодна жива істота не зможе пробратися крізь утворену ними лінію оборони.

— Підійдімо ближче до дверей, — запропонував де Сойя лікарці та санітару, який тримав хрестоформу.

Постаті, закутані в спеціальні костюми, кивнули. Трійка людей почала повільно підніматися сходами. Антиентропійні поля досягли неймовірної напруги. Де Сойя пригадав, як колись, іще хлопчиком, на тій планеті, де народився, він зайшов по груди у могутній прибій, а течія та хвилі, що котилися назад, намагались затягти його у свою круговерть. Наразі він відчував щось подібне.

— Час «Ч» мінус сім хвилин, — проказала Барнес-Авне по загальному каналу, а тоді кодованим променем звернулася до де Сойї: — Отче-капітане, чи не прислати вам екранольота? Звідси, згори, ви матимете кращий огляд.

— Ні, дякую, — відмовився де Сойя. — Я залишуся з контактною групою.

На своєму дисплеї він бачив, що екраноліт набирає висоту вище епіцентру бурі, аж до десяти тисячі метрів. Як і належить справжньому командувачеві, Барнес-Авне воліла керувати бойовими діями, але не брати в них участі.

Де Сойя перемкнувся на особистий канал і звернувся до пілота свого спускового апарата:

— Хіроші?

— Так, сер?

— Будь готовий стартувати не пізніше ніж за десять хвилин.

— Готовий, сер!

— Буря не створить проблем? — як усі капітани бойових космічних кораблів, де Сойя найбільше побоювався всіляких несподіваних атмосферних явищ.

— Жодних проблем, сер!

— Добре!

— Час «Ч» мінус п'ять хвилин, — знову пролунав рівний голос командувача Барнес-Авне. — Орбітальні детектори не фіксують жодної активності в космосі в радіусі тридцять а.о. Повітряна варта північної півкулі не помітила літальних апаратів. Наземне спостереження не бачить жодного несанкціонованого пересування в районі від хребта Вуздечка до узбережжя.

— На екранах БОП усе чисто, — повідомив оператор 3К.

— На екранах БПП чисто, — відрапортував командир ланки «Скорпіонів». — Тут, нагорі, усе ще чудова погода.

— Оголошується мовчання на всіх радіоканалах і на кодованому промені до відміни рівня шість, — оголосила Барнес-Авне. — Час «Ч» мінус чотири хвилини. Сенсори показують максимальну антиентропійну активність по всій Долині. Контактна групо, що у вас?

— Перебуваю біля дверей, — відрапортувала лікарка Чаткра.

— Напоготові, — тремтячим голосом відізвався санітар, дуже молодий рядовий на ім'я Каф.

Де Сойя подумав, що він не знає, ким є цей Каф — хлопцем чи дівчиною.

— У нас усе готово, — сказав де Сойя.

Крізь звичайний візор він пороззирався. Через стіну піску не було видно навіть нижньої сходинки кам'яних сходів. Тріщали та ляскали електричні розряди. Де Сойя перемкнув візор на ІЧ і побачив неподалік десятьох швейцарських гвардійців. Їхня зброя видавалася в ІЧ-променях розпеченою до білого жару.

Несподівано запала тиша, і де Сойя навіть посеред ревіння бурі міг уже чути власне дихання в шоломі свого бойового костюма. Порожні канали комлоґа транслювали свист і ляскання статичних розрядів. Електричні розряди спотворювали зображення й у візирах — тактичному й інфрачервоному, тому де Сойя роздратовано відхилив їх убік. До запечатаної брами Сфінкса було менше трьох метрів, але піщана буря то ховала її, то знову відкривала, так наче заслона полоскалася на вітрі.

— Дві хвилини, — оголосила Барнес-Авне. — Зброю у повну бойову готовність. Високошвидкісні реєстратори перемкнути на автоматичний режим. Санітарному гелікоптеру приготуватися.

Де Сойя заплющив очі, аби позбутися нападу запаморочення, спричиненого хроноприпливами. Всесвіт — насправді дивовижне місце, подумав він. Отець-капітан шкодував, що має приспати дівчинку відразу, щойно вона опиниться в нього. Але такий він отримав наказ — дівчинка спатиме під час приживлення хрестоформи та смертельного зворотного польоту на Пацем. Він розумів, що, найімовірніше, ніколи не почує її голосу. Шкода. Він хотів би поговорити з нею, дізнатися від неї про минуле, познайомитися з нею.

— Одна хвилина. Найвища бойова готовність усій круговій обороні!

— Командувачу! — де Сойї довелося насунути на очі тактичний візор, аби побачити, кому належить цей голос: лейтенантові зі служби наукового спостереження. — Поля зростають до максимуму навколо всіх Гробниць. Двері відчиняються повсюди — у Моноліті, Ктиревому палаці, Нефритовій гробниці...

— Мовчання на всіх каналах, — рявкнула Барнес-Авне. — Ми бачимо все на моніторах. Тридцять секунд.

Де Сойя уявив, як дівчинка зробить крок назустріч новій ері й побачить три постаті в шоломах, із візорами та бойовою зброєю, і рішуче зсунув усі окуляри на лоба. Можливо, він ніколи навіть словечком не перемовиться з цією дівчинкою, але перед тим, як заснути, нехай вона побачить перед собою людське обличчя.

— П'ятнадцять секунд! — вперше де Сойя почув напруженість у голосі командувача.

Пісок хльоскав по незахищених очах отця-капітана де Сойї, роздряпував їх. Чоловік підніс руку в рукавичці до очей, потер їх і прокліпався крізь сльози. Відтак разом із лікаркою піднявся ще на одну сходинку. Двері Сфінкса були відчинені всередину. За дверима — темрява. Де Сойя пошкодував, що він не може дивитися крізь ІЧ-візор, але не став насувати окуляри. Він вирішив, що дитина повинна будь-що побачити його очі.

У темряві промайнула невиразна тінь. Лікарка хотіла зробити крок у тому напрямку, але де Сойя торкнувся її руки:

— Зачекайте.

Тінь перетворилася на абриси; з абрисів матеріалізувалася постать; постать виявилась дівчинкою. Вона була меншою, ніж уявляв собі де Сойя. Її волосся, що сягало плечей, розвівалося на вітрі.

— Енеє, — окликнув її де Сойя. Раніше він не планував говорити з нею чи окликати на ім'я.

Дівчинка звела на нього очі. Він побачив, що вони в неї темні, але без страху. Лише... тривожні? Сумні?

— Енеє, не бійся! — почав він, але цієї миті лікарка швидко ступила вперед, піднявши шприц, й Енея позадкувала.

Саме тоді отець-капітан де Сойя побачив у темряві ще одну постать. І тоді ж пролунав перший зойк.

14

Допоки я не подався у цю подорож, я не знав, що таке клаустрофобія. Оцей стрімкий політ крізь чорні, неначе смола, катакомби, оце захисне поле, що блокує навіть вітер, оце відчуття, що навкруги тільки камінь і морок, — а тоді, витримавши двадцять хвилин шаленого лету, я вимкнув автопілот, посадив килим на підлогу лабіринту, зім'яв захисне поле, зійшов із килима і заволав на всю горлянку.

Намацавши лазерний ліхтар, я пройшовся променем світла по стінах. Квадратний кам'яний коридор. Без захисного поля я відчув, що повітря навколо гаряче. Тунель, мабуть, був надзвичайно глибокий. Тут не було ні сталактитів чи сталагмітів, ані кажанів чи інших живих істот... лише ця квадратна, витесана в камені печера, що тягнулася в безмежність. Я присвітив ліхтарем на килим-літун. Він здавався мертвим, цілковито непорушним. А якщо я у поспіху неправильно вийшов із програми? Стер її? Якщо це так, мені кінець. Було зроблено стільки поворотів і віражів, що мені нізащо не знайти дороги назад.

Я закричав знову, але не так, як уперше, а навмисно, аби скинути напругу. Зусиллям волі я відігнав відчуття, що стіни й темрява насуваються на мене. Постарався побороти нудоту. Летіти лишалося три з половиною години.

Три з половиною години терпіти жахливу клаустрофобію, мчати стрімголов крізь чорноту, чіплятися за килим-літун, що хвицає, наче скажений... а що далі? Я пошкодував, що не прихопив із собою зброї. Коли я відлітав, таке бажання здавалось маячнею. Жодна пукалка не дасть мені хай найменшого шансу навіть проти одного-однісінького швейцарського гвардійця, навіть проти вояка Місцевої гвардії...

Але зараз мені хотілось, щоб у мене була хоч якась зброя. Я видобув мисливський ніж зі шкіряних піхов, подивився, як у світлі ліхтаря зблиснула сталь, й розреготався.

Це й зараз було маячнею.

Я повернув ніж на його місце на поясі, гепнувся на килим і натиснув код повернення до автопілота. Килим-літун затвердів, знявся у повітря і, закладаючи віраж, зірвався у стрімкий політ. Я знову мчав... кудись.

* * *

Отець-капітан де Сойя краєм ока помітив величезну постать, яка через мить зникла, саме тоді і здійнявся крик. Лікарка Чаткра посунулася вперед за дитиною, котра відступила на крок, і де Сойя якусь мить бачив тільки спину жінки. Аж раптом повітрям прокотилася хвиля, відчутна навіть у різких повівах вітру, відтак голова лікарки в шоломі, підскакуючи, прокотилася повз ноги де Сойї.

— Мати Божа, — видихнув він у мікрофон.

Безголовий тулуб лікарки ще продовжував стояти.

Тоді закричала дівчинка, Енея, і звук її голосу майже згубився у завиванні бурі. Здавалося, що цей крик якось подіяв на тіло Чаткри, бо воно впало на каміння. Санітар Каф, вигукуючи щось незрозуміле, кинувся до дівчинки. І знову згустився морок, хоча це можна було радше відчути, аніж помітити оком, а тоді рука Кафа відділилася від його тіла. Енея побігла до сходів. Де Сойя кинувся навздогін, але зіштовхнувся з якоюсь гігантською металевою статуєю, складеною із шипів та колючого дроту. Вістря пробили броньований скафандр де Сойї, хоча таке було неможливо, і він відчув, як із численних неглибоких порізів струменить кров.

— Ні, — знову закричала дівчинка. — Припини! Я наказую!

Триметрова металева статуя повільно повернулася. Збентеженим розумом де Сойя помітив палахкотливі полум'ям очі, що втупилися на дівчинку, а потім металева постать зникла. Отець-капітан зробив крок до дитини, усе ще бажаючи і заспокоїти її, і водночас затримати, але нараз його ліва нога підігнулася, і він впав правим коліном на широку кам'яну сходинку.

Дівчинка наблизилась до нього, торкнулася плеча й щось прошепотіла, і її шепіт дивним чином перекрив ревіння вітру та ще гучніші крики болю, що лунали в його навушниках:

— Усе буде добре.

Відчуття невимовної радості огорнуло все єство де Сойї та сповнило його душу. Він заплакав.

Дівчинка зникла. Тепер над ним маячіла якась величезна постать. Де Сойя стиснув кулаки і спробував звестися на ноги, знаючи, втім, що це марно, що істота повернулася, аби його прикінчити.

— Спокійно! — вигукнув сержант Ґреґоріус.

Він допоміг де Сойї підвестися. Отець-капітан не міг стояти, ліва нога його не слухалася — з неї юшила кров. Тому Ґреґоріус притримував чоловіка однією могутньою рукою, а лазерним ланцетним пістолетом в іншій руці прицілювався в темряву.

— Не стріляти! — закричав де Сойя. — Там дівчинка!

— Її немає, — відповів сержант Ґреґоріус. Він вистрелив. Клин чистої енергії протяв вихор піску. — Чорт забирай! — Ґреґоріус перекинув отця-капітана через руку, в якій була зброя. Усі канали зв'язку верещали, немов навіжені.

* * *

Якщо вірити моєму хронометру та компасові, я був майже на місці. Більше нічого про це не свідчило. Я продовжував летіти наосліп, вчепившись у брикливий килим-літун, а він робив круті віражі, обираючи, яким розгалуженням безкінечного Лабіринту йому нестися. Я не помічав тунелів, що вели б на поверхню; а втім, я не помічав нічого, крім темряви, яка тиснула на мене, і не відчував нічого, крім власної голови, що йшла обертом.

Протягом двох останніх годин я не знімав окулярів нічного бачення, а траєкторію польоту освітлював лазерним ліхтариком, виставивши його на найширший кут. Килим летів зі швидкістю триста кілометрів на годину, і скельні стіни проносилися повз мене так стрімко, що аж дух забивало. Але краще це, ніж суцільна темрява.

На мені все ще були окуляри, коли попереду замерехтів перший промінчик світла; замерехтів та осліпив мене. Я скинув окуляри, засунув їх у кишеню куртки і закліпав, намагаючись позбутися післяобразів. Килим-літун мчав до прямокутника чистого світла.

Я пригадав, що казав старий поет: третя Печерна гробниця закрита вже понад двісті п'ятдесят років. Після Падіння всі портали Гробниць часу на Гіперіоні запечатали, але третя Печерна гробниця мала ще й стіну зі скельної породи, що перекривала шлях до Лабіринту позаду неї. Я вже кілька годин чекав, що ось-ось вріжуся в цю стіну-скелю на швидкості майже триста кілометрів на годину.

Квадрат світла швидко збільшувався. Я збагнув, що тунель уже певний час веде вгору і тут виходить на поверхню. Я лежав на килимі-літуні, розпластавшись на весь зріст, і відчував, як килим стишує свій літ, оскільки програма польоту добігає кінця.

— Молодець, старий, — похвалив я його, уперше почувши свій голос після отієї інтерлюдії з воланням, що влаштував три з половиною години тому.

Я поклав долоню на нитки прискорення, позаяк боявся дозволити килимові повільно зависати тут, де я можу стати зручною мішенню. Я вже говорив, що для того, аби завадити швейцарським гвардійцям мене підстрелити, потрібне диво; поет обіцяв мені таке диво. Ну, от — час настав.

В отворі печери свистів пісок, затуляючи вхід якоюсь подобою піщаного водоспаду. Може, це і є обіцяне диво? Сподіваюся, що ні. Аби гвардійцям побачити ціль, буря — не завада. Я загальмував килим так, щоб він завис просто у проймі, витягнув бандану й темні окуляри зі свого заплічника, заховав ніс і рот за шарфиком, знову витягся на килимі на весь зріст, цього разу долічерева, і тицьнув у прискорювальні нитки.

Килим-літун пролетів крізь пройму і гайнув із печери.

Я взяв круто праворуч, змушуючи килим то здійматися вгору, то йти в піке, роблячи ривки, маневруючи, намагаючись ухилитися, хоч і розумів, що все це марно й від автоматичного наведення на ціль не втечеш. Але нічого кращого я не міг придумати: моє бажання вижити переважувало логіку.

Я нічого не бачив. Буря так лютувала, що за два метри від передньої крайки килима все розпливалося. Божевілля... ми зі старим поетом чомусь не обговорювали можливості піщаної бурі. Я навіть не знав, на якій висоті зараз перебуваю.

Зненацька гостра, наче лезо, підпора пройшла нижче килима, в метрі від нього, а через мить я пролетів під ще однією розпіркою із зазубленого металу. Я зрозумів, що ледь не зіткнувся з Ктиревим палацом. Тобто я летів точно в протилежному напрямку — на південь, а мені зараз треба було бути в іншому кінці Долини, у північному. Я подивився на компас, визнав свою дурість і круто розвернув килим-літун. Судячи з того, що я помітив біля Ктиревого палацу, килим летів десь у двадцяти метрах над землею. Зупинивши килим і відчуваючи, як вітер розгойдує його й напинає, я опустився на ньому, наче на ліфті, аж поки килим не торкнувся каміння, з якого вітер здував останні піщинки. Потім я підняв килим на три метри, заблокував його на цій висоті й повільно подався на північ.

Але де, до дідька, вояки?

Наче відповідаючи на моє невисловлене питання, повз мене пронеслися темні силуети в бойових скафандрах. Я здригнувся від пострілів із химерних ланцетників та короткоствольних стрілометів, але вони стріляли не в мене. Вони стріляли, обертаючись назад. Це були швейцарські гвардійці, і вони втікали. Неймовірно! Я ніколи про таке не чув.

Зненацька я збагнув, що, крім завивання вітру, Долину повнить ще й людський лемент. Я не розумів, як таке може бути — адже на гвардійцях у таку бурю мали бути закриті шоломи та візори. Проте в Долині стояв суцільний крик. І я його чув.

Несподівано над моєю головою прогуркотів екраноліт, метрах у десяти чи ще нижче. Його автоматичні кулемети стріляли навсібіч. Мене врятувало тільки те, що я був просто під його черевом. Раптовий спалах полум'я та жару по моєму курсу протяв пилову завісу, і я різко загальмував. Екраноліт чи ще якась реактивна хреновина врізалась в одну з Гробниць попереду мене. Схоже, у Кришталевий моноліт чи Нефритову гробницю.

Більше стріляли з лівого боку. Я полетів праворуч, тоді знову повернув на північний захід, намагаючись стороною облетіти Гробниці.

Ланцетні промені блискавками прорізали піщану завірюху. Цього разу стріляли в мене. Стріляли — й не вцілили? Як це може бути?

Не чекаючи відповіді на це риторичне запитання, я ринув на килимі вниз, наче це був швидкісний ліфт. Вдарившись об землю, відкотився вбік, а лазерні промені прошили повітря в двадцяти сантиметрах над моєю головою. Інерційний компас, що на ремінці висів у мене на шиї, вгатив по обличчю, коли я перекочувався. Навколо не було жодної брили чи скелі, аби заховатися за ними: самий лише пісок, плаский і гладкий. Я взявся рити руками заглиблення в піску, поки блакитні промені перехрещувалися над моєю головою. Угору пронеслася хмара флешет із таким звуком, наче хтось розпорював повітря. Якби я не посадив килима-літуна, вони перетворили б його на лахміття. І мене разом із ним.

Пісок хльостав, немов батогом, а крізь нього, метрів за три від мене, проступало щось величезне. Воно скидалося на велетня в бойовому скафандрі з колючого дроту. Тільки у цього велетня було надто багато рук. У примару вдарив плазмовий промінь, на мить чітко окресливши її зубчастий контур. Примара не розплавилася, не розлетілася на шматки і не повалилася.

Цього не може бути! Всратися і не жити! Частина моєї свідомості відсторонено зауважила, що я знову мислю брутальною лайкою, як зазвичай під час бойових зіткнень.

Велетенська примара зникла. Лівобіч від мене посилився несамовитий лемент, попереду щось вибухало. Як, чорт забирай, я маю відшукати малу в цій бійні? А якби навіть і відшукав, як язнайду третю Печерну гробницю? У нас було задумано, чи ба, навіть заплановано, що я підхоплю Енею в ту мить, коли всі відволічуться через якесь диво, що його обіцяв старий поет, відтак шугону з нею до третьої Печери, а звідти залишиться тільки пролетіти тридцять кілометрів на автопілоті до Твердині Хроноса, що біля хребта Вуздечка. А там на мене чекатимуть А. Беттік і корабель за... за три хвилини.

Навіть в усьому цьому шарварку, з якої причини він би, блядь, не зчинився, орбітальні факельники чи зенітні батареї за жодних обставин не можуть проґавити чогось завбільшки з корабель, якщо воно висітиме перед ними хоча б тридцять секунд. А саме стільки ми відвели нашому кораблю на посадку. Ця рятувальна місія з самого початку годилася хіба що в сраку.

Пісок поплив у мене під ногами, і рокіт заповнив усю Долину. Без сумніву, вибухнуло щось серйозне, на кшталт складу боєприпасів, або розбилося щось значно більше за екраноліт. Страхітна червона заграва осяяла всю північну частину Долини, вогняні омахи проглядалися навіть крізь піщану завісу. На тлі цієї заграви я побачив десятки людей у бойовому спорядженні — вони бігли, стріляли, летіли, падали. Одна з постатей була менша за інші й не мала зброї. Шпичастий велетень височів поруч із нею. Мала фігурка, обриси якої висвітлював нищівний вогняний вал, накинулася на велетня, гамселячи кулачками по його шипах і вістрях.

— От лайно! — я намагався намацати килим-літун і не міг знайти його в піщаній завірюсі. Протерши очі від піску, поплазував колами, доки моя права долоня не відчула шорсткого дотику тканини. Я зійшов із килима хіба кілька секунд тому, а його вже майже замело піском. Гребучи руками, наче оскаженілий собака лапами, я розкопав левітаційні візерунки, підняв килим у повітря і поринув у напрямку заграви, що вже меркла. Я більше не бачив тих двох постатей, але в мене вистачило розуму подивитися на компас і зауважити напрямок. Повітря пропекли два ланцетні промені: один пройшов у кількох сантиметрах над моїм розпростертим тілом, інший — у кількох міліметрах нижче килима.

— Вилупки! Педерасти! — загорлав я в нікуди.

* * *

Отець-капітан де Сойя лише напівсвідомо сприймав навколишню дійсність, коли сержант Ґреґоріус тягнув його на своєму броньованому плечі. Де Сойя наче крізь туман уривчасто бачив якісь темні постаті, які бігли через бурю разом із ним, час від часу стріляючи з плазмових рушниць по цілях, котрих він не бачив. Він не знав, хто це — може, гвардійці із загону Ґреґоріуса? Свідомість то полишала його, то поверталася, і він знову й знову відчайдушно бажав ще раз побачити дівчинку, нарешті поговорити з нею.

Ґреґоріус, біжучи, ледь не врізався у щось, зупинився й наказав загонові зімкнутися. Бронетранспортер «Скарабей», уже без камуфляжного поля, стояв перекошений, упершись у великий валун. Лівого трака не було, а ракети на кормі оплавилися, наче воскові свічки. Правий блістер розбився вщент і зяяв, немов порожнява очниці.

— Сюди, — видихнув Ґреґоріус. Він спершу обережно просунув крізь блістер отця-капітана де Сойю, а тоді застрибнув і сам, освітивши нутро машини ліхтарем від свого ланцетника. Сидіння водія мало такий вигляд, ніби хтось пофарбував його з аерозольного балончика у червоний колір. На задні перебірки, здавалося, хтось розбризкав фарби різних кольорів, наче на якихось безглуздих картинах абстракціоністів часів до Гіджри (кілька таких картин де Сойя колись бачив у музеї). Тільки тут за полотно слугував метал, а замість хаотичних мазків були частини людських тіл.

Сержант Ґреґоріус підтягнув де Сойю до перебірки й, обіперши об неї, всадовив на підлогу. Крізь отвір протиснулися ще дві постаті в скафандрах.

Де Сойя спробував витерти кров і пісок з очей.

— Я в порядку, — промовив він. Отець-капітан хотів сказати це командним голосом, але це вийшло в нього якось кволо, майже по-дитячому.

— Так, сер, — прохрипів Ґреґоріус, видобуваючи з ранця перев'язувальний пакет.

— Не треба, — безсило запротестував де Сойя. — Мій скафандр... — усі бойові скафандри мали здатність самоущільнюватися й обробляти незначні поранення. Де Сойя був певен, що скафандр уже подбав про порізи й подряпини. А потім він подивився вниз.

Його ліва нога трималася бозна на чому. Куленепробивний, протирадіаційний скафандр із комбінованого полімеру висів жмутами, наче порізана гума на дешевих шинах. Де Сойя бачив, як біліє його власна стегнова кістка. Скафандр зібгався на стегні в сяку-таку подобу джгута, тим самим врятувавши йому життя, але броня на грудях була пробита в кількох місцях, і медичний дисплей блимав червоним, показуючи, що поранення серйозні.

— Ісусе Христе! — прошепотів отець-капітан де Сойя. Це була молитва.

— Порядок, — озвався сержант Ґреґоріус, накладаючи тому на стегно ще й свій турнікет. — Зара' доправимо вас до медика, а тоді швиденько підіймемо до корабельного шпиталю, — він подивився на дві постаті в скафандрах, котрі знеможено опустилися на підлогу за передніми сидіннями. — Кі? Реттіґ?

— Так, сержанте? — менша з постатей звела на нього очі.

— Що з Мелліком та Ортом?

— Загинули, сер. Потвора розправилася з ними біля Сфінкса.

— Залишайтеся на зв'язку, — наказав сержант Ґреґоріус і знову повернувся до отця-капітана. Знявши рукавицю, він доторкнувся здоровенними пальцями до найглибшої колотої рани: — Боляче, сер?

Де Сойя похитав головою. Він не відчував дотиків.

— Добре, — проказав Ґреґоріус, але було помітно, що це йому не сподобалося. Він увімкнув канал тактичного зв'язку.

— Дівчинка... — прошепотів отець-капітан де Сойя, — ми повинні відшукати дівчинку.

— Так, сер, — відгукнувся Ґреґоріус, переходячи з каналу на канал.

Де Сойя прислухався. На всіх каналах лунало безладне белькотіння.

— Дивіться! Господи! Він повертається!

— «Святий Бонавентуро»! «Святий Бонавентуро»! Вас відносить у космос! Повторюю: вас відносить у космос!

— Скорпіон один-дев'ять викликає будь-який командний пункт... Святий Боже!.. Скорпіон один-дев'ять, лівого двигуна нема... будь-хто... не бачу Долини... виходжу з бою...

— Джемі! Джемі! Господи...

— Звільніть канал! Йоб вашу маму, дотримуйтесь сраної дисципліни зв'язку! Звільніть негайно цей блядський канал!

— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє...

— Слідкуйте за довбаним уйобком... от дідько... довбаний уйобок влучив у нас... от сука...

— Численні невпізнані цілі в повітрі... повторюю... численні невпізнані цілі... контроль неможливий... — це повідомлення перервали пронизливі крики.

— Викликаю Командний пункт Один, відповідайте! Командний пункт Один, відповідайте!

Відчуваючи, що свідомість витікає з нього, наче кров, що збиралася калюжею під його понівеченою ногою, де Сойя ввімкнув візори. Тактичний дисплей глючив. Він перемкнувся на кодований променевий канал прямого зв'язку з екранольотом Барнес-Авне.

— Командувачу, на зв'язку отець-капітан де Сойя. Командувачу!

Лінія не відповідала.

— Командувач загинула, сер, — сказав Ґреґоріус, вколюючи ампулу адреналіну в оголене передпліччя де Сойї. Отець-капітан не пам'ятав, як із нього зняли рукавиці та комбінезон. — Я бачив по тактичному дисплею, як її екраноліт кудись вмазався, а тоді розпочалось це пекло, — продовжував сержант, вправно примотуючи до стегна ногу де Сойї, що звисала, наче ганчірка, так ніби на совість запаковував негабаритний вантаж. — Вона мертва, сер. Полковник Брайдсон не відповідає. Не відповідає капітан Реньєр, той, котрий на факельнику. Корабель 3К мовчить.

Де Сойя з останніх сил намагався не втратити свідомості.

— Що коїться, сержанте?

Ґреґоріус нахилився ближче. Він підняв візири отця-капітана на лоб, і де Сойя вперше побачив, що богатир має чорну шкіру.

— До Гвардії я служив у морській піхоті, сер, так у нас там була для цього особлива назва.

— Полярний лис? — спробував усміхнутись де Сойя.

— Це так казали надто ввічливі морські офіцери, сер, — Ґреґоріус підхопив де Сойю на руки і поніс до виходу, наче дитину. — У піхоті, сер, — у Ґреґоріуса навіть дихання не збилося, — ми називали це повний пиздець.

Де Сойя відчув, що непритомніє. Сержант посадив його на пісок.

— Не вирубуйтеся, сер! Ви чуєте мене, чорт забирай? Не вирубуйтеся! — кричав Ґреґоріус.

— Слідкуйте за своєю мовою, сержанте, — промовив де Сойя, відчуваючи, як його габою накриває непритомність. У нього не було ані сили, ані бажання боротися з цим. — Не забувайте, що я священик... Чортихатися — це смертний гріх.

Темрява зімкнулася над ним, і де Сойя так і не зрозумів, чи промовив він останню фразу вголос.

15

Ще змалку, коли дим від вечірніх ватр на торф'яних болотах підіймався до потьмянілого небосхилу, я любив стояти поза фургонами, що утворювали навколо вогнищ захисне коло, і чекати на появу перших зірок. І коли вони нарешті вимальовувалися на лазурі, що тьмяніла на очах, то сяяли холодно й байдуже. Я стояв, дивився на них, думав про те, що станеться зі мною в майбутньому, і водночас чекав, що скоро мене покличуть до вогнища, до світла й тепла, і нагодують вечерею. Ще тоді я зрозумів іронію людського буття. Стільки важливих речей минають швидко, і їх вчасно не помічають, не розуміють. Стільки значних миттєвостей приречені бути похованими під абсурдністю повсякденності... Я зрозумів це ще дитиною, і з того часу бачив підтвердження цьому впродовж усього свого життя.

Я летів на гаснуче помаранчеве сяйво, що жевріло після вибуху, і раптом натрапив на дитину, Енею. Раніше я помітив дві постаті, причому мала наскакувала на гігантську, але коли за кілька секунд підлетів до того місця, де їх бачив, пробившись крізь виючий та скреготливий пісок на килимі-літуні, що гойдався й підскакував, я знайшов тільки дівчинку.

Ось якими ми побачили одне одного тієї миті: обличчя дівчинки відбивало потрясіння та гнів, очі почервоніли й звузились — чи то пісок їх запорошив, чи то переповняла лють на щось чи на когось; кулачки стиснуті, сорочка й просторий светр тріпотіли на вітрі, наче прапори, темно-русяве — це вже потім я помічу в ньому кілька світлих пасем — волосся сплуталося від вітру, щоками пролягали брудні смуги від сліз, та й ніс був мокрий; на ногах вона мала дитячі парусинові черевички на гумовій підошві, що аж ніяк не пасували до тих пригод, назустріч яким вона вирушила, а на одному плечі теліпався нехитрий чорний заплічник. Мабуть, я мав вигляд дуже далекий від нормального — височенний, жилавий двадцятисемирічний дядько, не з надто кмітливим обличчям, більша частина якого до того ж ховалася за банданою й темними окулярами; крім того, я розпластався на килимі-літуні ницьма, брудне волосся їжачилося, скуйовджене вітром, а пил і пісок вкрили одяг кіркою.

Очі у дівчинки широко округлилися, наче вона побачила когось знайомого... Але вже за мить я зрозумів, що впізнала вона килим, а не мене.

— Сюди! — загорлав я.

Стріляючи на ходу, повз нас пробігли озброєні люди. Крізь бурю замаячили ще інші постаті.

Дівчинка не звернула на мене уваги. Вона роздивлялася на всі боки, наче бажаючи відшукати велетня, на якого нападала.

— Будь він проклятий! — вигукнула мала, мало не ридаючи. — Хай його чорти заберуть!

Оце й були перші слова, які я почув від нашої месії.

— Сюди, — знову закричав я і хотів було вже навіть зіскочити з килима, аби схопити її.

Енея обернулася, вперше подивившись на мене, і сказала, неголосно, але дивним чином перекриваючи шал піщаної бурі:

— Зніми свою маску.

Я згадав, що на мені бандана. Опустивши її, я сплюнув червону кашу, на яку перетворився пісок у мене в роті.

І наче вдовольнившись побаченим, дівчинка зробила крок до мене й застрибнула на килим. Тепер ми сиділи на килимі, що, підскакуючи, ширяв у повітрі, уже вдвох — дівчинка у мене за спиною, наші заплічники — між нами. Я повернув бандану на місце й гукнув:

— Тримайся за мене!

Проігнорувавши ці слова, вона вчепилася в килим.

Я завагався, відкотивши рукав і позираючи на хронометр на зап'ястку. До того моменту, коли корабель за планом має на мить торкнутися поверхні біля Твердині Хроноса, лишалося менше двох хвилин. За цей час я навіть вхід до третьої Печерної гробниці не знайду, а можливо, мені ніколи і не знайти його в цій кривавій бійні. І, наче на підтвердження цих слів, броньований «Скарабей» зненацька проорав дюну зовсім поруч, заледве не стерши нас на порох своїми гусеницями. Він стріляв з усіх гармат у східному напрямку, а по кому — хтозна.

— Тримайся за мене! — заволав я ще голосніше і дав килиму повне прискорення, водночас набираючи висоту. Я дивився на компас, вирішивши правити на північ, поки долина не залишиться позаду. Зараз тільки бракувало ще врізатися в скелю.

Під нами промайнуло величезне кам'яне крило.

— Сфінкс! — прокричав я зіщуленій позаду мене дівчинці. І відразу зрозумів, що це пояснення — дурня несусвітня: вона ж щойно вийшла саме з цієї Гробниці.

Припускаючи, що ми вже мали піднятися на кількасот метрів, я вирівняв килим і ще збільшив швидкість. Увімкнулося захисне поле, але пісок однаково кружляв навколо нас, потрапивши в бульбашку повітря, наче в пастку.

— На цій висоті нам не загрожує врізатися... — я почав було пояснювати дівчинці, знов-таки повернувшись упівоберта й горлаючи щосили, але перервався, бо побачив розпливчасті абриси екранольота, що летів просто на нас крізь піщану хмару.

Часу зреагувати я не мав, проте якимось чином зреагував, заклавши піке, таке стрімке, що тільки стримувальне поле не дало нам скотитися з килима. Темна пляма екранольота пройшла над нами в метрі, не більше. Наш невеличкий килим-літун скрутило і зім'яло повітряним потоком.

— Чорт забирай! — вигукнула Енея позаду мене. — От лайно собаче!

І це було третє висловлювання, яке я почув від нашої майбутньої месії.

Знову вирівнявши літ, я зазирнув за край килима, намагаючись розгледіти, що там, унизу. Божевіллям було летіти так високо, коли кожен тактичний давач, детектор, радар і формувальник зображень у цьому районі вистежував нас. Якщо не брати до уваги атмосфери хаосу за нашими плечима, я не розумів, чому в нас досі не вцілили. Хіба що... Я знову озирнувся через плече. Дівчинка скулилася в мене за спиною, закриваючи обличчя від пекучих піщинок.

— Ти в порядку? — гукнув я.

Вона кивнула, торкнувшись чолом моєї спини. Мені здалось, що вона плаче, але я не був певен.

— Я — Рол Ендіміон, — прокричав я.

— Ендіміон, — повторила вона, відкинувши голову назад. — Так.

— А ти Енея... — я затнувся, не знаючи, що б такого розумного сказати.

Звірившись із компасом, я задав напрямок польоту, сподіваючись водночас, що ми летимо достатньо високо, аби не зачепитися за якусь дюну тепер, коли Долина залишилась позаду. Мимовільно я поглянув угору: цікаво, чи плазмовий хвіст корабля можна вгледіти крізь таку бурю? Я не побачив геть нічого.

— Тебе прислав дядько Мартін, — промовила дівчинка.

Вона не запитувала, а стверджувала.

— Так! — прокричав я. — Ми збираємося... наш корабель... Ми мали зустрітися в Твердині Хроноса, але, боюсь, ми запізнилися...

Стовп світла протяв хмари метрах у тридцяти праворуч від нас. І дитина, і я здригнулися й нахилили голови. Я й до сьогодні не знаю, чи то була блискавка, чи хтось стріляв у нас. Уже всоте впродовж того безкінечного дня я вилаявся на примітивність цього старомодного літального апарата — ні тобі спідометра, ні висотоміра. Вітер, що аж ревів за бульбашкою захисного поля, показував, що ми летимо на повній швидкості, але без жодних контрольних точок, рухаючись між плинними завісами з піску. Летіти було не краще, ніж крізь Лабіринт. Але там принаймні можна було покластися на автопілот. А тепер, якщо навіть за нами женеться вся швейцарська гвардія, мені незабаром доведеться скинути швидкість: десь прямо по курсу розкинувся гірський хребет Вуздечка з гігантськими прямовисними скелями. На швидкості триста кілометрів на годину ми дістанемося гір і Твердині не пізніше ніж за шість хвилин. Я засікав час, коли ми почали прискорювання, а зараз глянув на хронометр ще раз. Чотири з половиною хвилини. Наскільки пригадую мапи, які я вивчав, пустеля різко уривається біля Вуздечки. Зачекаю ще хвилину.

А тоді все трапилося водночас.

Зненацька ми вискочили з пилової бурі; фронт бурі не звузився, ми просто вилетіли з неї, наче з-під ковдри. Тієї ж секунди я побачив, що ми знижуємося — чи то поверхня землі пішла вгору — і ось-ось вріжемося в якісь величезні валуни.

Енея заволала. Не звертаючи на неї уваги, я став шарпати двома руками відповідні нитки на килимі. Ми перелетіли через валуни з прискоренням, що аж втиснуло нас у килим-літун, і нараз зауважили, що ми всього в двадцяти метрах від прямовисної стіни й летимо просто на неї. Часу зупинитись не лишалося.

Теоретично я знав, що конструкція килима-літуна, розроблена Шолоховим, дозволяє килиму летіти вертикально, а стримувальне поле, що з'являється навколо нього, не дає пасажирові (а він розраховував, що пасажиром буде його кохана племінниця) скотитися вниз. Теоретично.

А тепер настав час перевірити цю теорію.

Ми прискорились і взяли вгору під кутом дев'яносто градусів. Енея обхопила мене за поперек. Килим-літун використав кожен із двадцяти мерів, що залишились до перешкоди, для того, аби набрати висоту, і коли ми стали дибки, гранітна скеля була вже на кілька сантиметрів нижче за нас. Інстинктивно я щосили нахилився вперед і вчепився в жорстку передню окрайку килима, намагаючись не зачепити рукою візерунків, що керували польотом. Енея так само інстинктивно нахилилася вперед, посилюючи свою ведмежу хватку. Тому десь із хвилину, поки килим перевалював через скелі, я не міг дихати. Водночас я намагався не озиратись. Мої перенапружені нерви могли не витримати видовища тисячі з гаком метрів відкритого простору піді мною.

Ми порівнялися з верхівками стрімчаків, а відтак зненацька побачили сходинки, висічені в скелях, а також кам'яні тераси та фігури химер. Я перевів килим на горизонтальний політ.

Швейцарські гвардійці розставили тут, на терасах і балконах зі східного боку Твердині Хроноса, свої пости спостереження, станції виявлення та зенітні батареї. Сама фортеця, висічена в скелі, вимальовувалася в сотні метрів угорі, а її башти та балкони нависали просто над нашими головами. На них теж розмістилися гвардійці.

Усі вони були мертві. Їхні тіла, все ще заховані в непроникну броню, застигли в позах, що безпомильно свідчили про смерть. Деякі пошматовані тіла лежали поруч і мали такий вигляд, наче посеред них вибухнув плазмовий снаряд.

Проте броня, що її носять вояки Пакса, здатна витримати вибух плазмової гранати на такій відстані, а ці трупи були пошматовані на клапті.

— Не дивись, — крикнув я через плече, стишуючи літ килима на віражі навколо південної торцевої стіни Твердині. Пізно. Енея дивилася широко розплющеними очами.

— Будь він проклятий! — знову вигукнула вона.

— Будь проклятий хто? — запитав я, але цієї миті, пролетівши над парком із південного боку Твердині, ми побачили нову картину. Місцевість була захаращена броньованими «Скарабеями» — вони палали, палали спільно із перевернутим екранольотом. Навколо валялися тіла, так наче якийсь малий бешкетник порозкидав олов'яних солдатиків. Розбитий вщент пучковий випромінювач, ланцетні промені якого могли досягати низьких орбіт, дотлівав, упершись у декоративну живу огорожу.

Над центральним фонтаном, наче зіпершись на хвіст із блакитного плазмового полум'я, на шістдесятиметровій висоті завис корабель Консула. Навколо нього здіймалися хвилі пари. У відкритому шлюзі стояв А. Беттік і жестом кликав нас до себе.

Я спрямував килим просто у шлюз із такою швидкістю, що андроїдові довелося відскочити вбік, а ми пронеслися коридором, ледь торкаючись відполірованої підлоги.

— Старт! — заволав я, але А. Беттік уже встиг віддати наказ, а може, корабель його й не потребував. Нас не розмазало в желе завдяки інерційним компенсаторам, але ми почули, як заревів термоядерний рушій і як пронизливо заверещало повітря від тертя об корпус. Космічний корабель Консула відірвався від Гіперіона і вперше за останні два сторіччя вийшов у космос.

16

— Скільки часу я був непритомний? — отець-капітан де Сойя вчепився в халат санітара.

— М-м-м... Тридцять, може, сорок хвилин, сер, — пробелькотів санітар, намагаючись звільнити свій рукав. Та марно.

— Де я? — тепер де Сойя відчув біль, пронизливий біль, і хоча концентрувався він у нозі, проте розходився усім тілом. Але терпіти його було можна, тож де Сойя не звертав на нього уваги.

— На борту «Св. Хоми-Акіри», сер.

— Факельник... — де Сойя відчував порожнечу в голові, усе навкруги виглядало якимось дивним. Він глянув на свою ногу, з якої вже зняли турнікет. Нога трималася на стегні тільки на клаптиках м'язів і тканин. Отець-капітан здогадався, що Ґреґоріус вколов йому знеболювальне — недостатнє, аби прибрати агонізуючий біль, але саме воно давало відчуття наркотичного сп'яніння. — Чорт забирай...

— Боюся, що хірурги вирішили ампутувати, — сказав санітар. — Операційні переповнені. Ви наступний. Поранених розсортовано за важкістю їхнього стану.

Де Сойя усвідомив, що все ще тримає молодого санітара за рукав, і нарешті розтиснув пальці.

— Ні!

— Перепрошую, отче, сер?

— Ти мене почув. Не буде ніякої операції, поки я не поговорю з капітаном «Св. Фоми-Акіри».

— Але ж, сер... Отче, сер...Ви помрете, якщо не...

— Мені вже доводилось помирати, сину, — де Сойя намагався подолати хвилю запаморочення. — На корабель мене доправив сержант?

— Так, сер.

— Він ще тут?

— Так, отче, сер, сержантові наклали шви на рани, які...

— Поклич його сюди. Негайно.

— Але, отче, сер, ви з вашим пораненням потребуєте...

Де Сойя подивився на шеврони санітара, аби визначити його звання.

— Енсин^[60]?

— Так, отче, сер!

— Ти бачиш папський монідиск?

— Так, отче, сер, саме тому вас оперуватимуть у першу...

— Під страхом страти... навіть гірше... під страхом відлучення від церкви наказую тобі заткнутися, енсине, і негайно направити до мене сержанта.

Ґреґоріус і без бойового скафандра залишався велетнем. Отець-капітан подивився на бинти та перев'язувальні пакети на могутньому торсі сержанта й зрозумів, що той отримав серйозні поранення, витягаючи його, де Сойю, із колотнечі. Він зробив зарубку в пам'яті — треба буде віддячити... колись... не зараз. А зараз він сказав:

— Сержанте!

Ґреґоріус клацнув підборами й виструнчився.

— Покличте сюди капітана цього корабля. Швидко, поки я знову не вирубався.

* * *

Капітан «Св. Хоми-Акіри» виявився лузійцем середнього віку, таким собі кремезним коротуном, як усі вихідці з Луза. Він був абсолютно голомозий, але хизувався дбайливо підстриженою сивою борідкою.

— Отче-капітане де Сойя, я — капітан Лемпрієр. У нас тут зараз справжня веремія, сер. Хірурги кажуть, що ви потребуєте термінової операції. Чим я можу бути корисний?

— Доведіть до відома обстановку, капітане, — де Сойя не зустрічав раніше капітана Лемпрієра особисто, але вони спілкувалися променевим каналом зв'язку. Зараз голос капітана факельника був геть інший. Краєм ока де Сойя помітив, що сержант Ґреґоріус збирається йти. — Сержанте, залиштеся. Отже, капітане, який у нас стан справ?

Лемпрієр відкашлявся:

— Командувач Барнес-Авне загинула. Наскільки нам відомо на цю мить, половина швейцарської гвардії, що базувалася в Долині Гробниць часу, загинула. Звістки про тисячні втрати ще продовжують надходити. На поверхні Гіперіона наші медики розгортають мобільні операційні, а тих, хто має найсерйозніші поранення, ми переправляємо сюди для надання термінової допомоги. Загиблих збирають і маркують для воскресіння після повернення на Ренесанс-Вектор.

— Ренесанс-Вектор? — де Сойї здавалося, наче він перебуває у вільному плаванні, незважаючи на невеликі розміри передопераційного приміщення. — А що, в біса, коїться з гравітацією, капітане?

Лемпрієр сумно всміхнувся:

— Стримувальне поле пошкоджено під час битви, сер. Щодо Ренесанс-Вектора — там наша військова база, сер. Ми маємо постійно діючий наказ повертатися туди після завершення операцій.

Де Сойя почав було сміятися, але негайно ж зупинився, почувши свій сміх. Нормальні люди так не сміються.

— А хто сказав, що наша операція завершена, капітане? І про яку битву ми говоримо?

Капітан Лемпрієр позирнув на сержанта Ґреґоріуса. Гвардієць, залишаючись у стійці «струнко» і навіть не кліпаючи, втупився очима у перебірку.

— Кораблі підтримки й прикриття, що були на орбіті, також віддали свою десятину^[61], сер.

— Віддали десятину?! — через біль де Сойя почувався роздратованим. — Що це значить, капітане? Який відсоток загиблих? Десять відсотків?

— Ні, сер, — відповів Лемпрієр. — Відсоток наближається до шістдесяти. Капітан Рамірес зі «Святого Бонавентури» мертвий, так само як і його помічник. Мій перший помічник загинув. Півекіпажу «Святого Антонія» не відгукнулося під час переклику.

— Кораблі пошкоджені? — із притиском запитав отець-капітан де Сойя. Він знав, що у нього залишилися тільки одна чи дві хвилини притомності... а можливо, й життя.

— На «Святому Бонавентурі» був вибух. Принаймні половина відсіків, ті, що від БІЦа й до корми, розгерметизувалися. Рушій працює.

Де Сойя стулив повіки. Він, капітан факельника, чудово розумів, що розгерметизація корабля — це передостанній нічний жах; останній — це вибух рушія Гокінґа. Але в цьому випадку загибель була би принаймні миттєвою. Пробоїна в корпусі за теперішньої ситуації означала повільну й болісну смерть — от як його, від відірваної ноги...

— «Святий Антоній»?

— Ушкоджений, але слухається керування. Капітан Саті живий, і він...

— Дівчинка? — перервав де Сойя. — Де вона? — чорні цятки танцювали по краях його поля зору, і їх усе більшало.

— Дівчинка? — перепитав Лемпрієр.

Сержант Ґреґоріус сказав щось капітанові, але де Сойя не розчув його слів. У вухах стояв бучний гул.

— А, зрозумів, — сказав Лемпрієр, — об'єкт затримання. Найімовірніше, її забрали з поверхні Гіперіона космічним кораблем, і зараз цей корабель готується до переходу в стан с-плюс.

— Корабель?! — де Сойя зусиллям волі відкараскувався від падіння у непам'ять. — Звідки, до дідькової матері, взявся цей корабель?!

Не зводячи очей із перебірки, Ґреґоріус взявся пояснювати:

— З планети, сер. Із Гіперіона. Коли розпочався... коли розпочався полярний лис, сер, корабель зробив стрибок крізь атмосферу, сів біля фортеці... Твердині Хроноса, сер... і підхопив малу й того, хто летів із нею...

— Летів із нею? — перепитав де Сойя, бо крізь усе сильніший гул йому ставало важко розбирати слова.

— На чомусь на подобу одномісного електромагнітного апарата, — продовжив сержант. — Хоча чому ця хреновина працює, вчені голови не знають. Як би там не було, корабель їх підхопив, проминув БОП під час різанини і зараз розганяється, щоб зробити стрибок.

— Під час різанини, — тупо повторив де Сойя. Він відчув, що з рота у нього тече слина. Витерши підборіддя тильним боком долоні і намагаючись при цьому не дивитися на те, що залишилося від його ноги, він вимовив: — Різанина. Хто її спричинив? Із ким ми билися?

— Невідомо, сер, — відповів Лемпрієр. — Усе відбувалося як у давні часи... часи BBC Гегемонії, коли повітряний десант прийшов крізь портали, сер. Тобто тисячі озброєних... когось... з'явилися скрізь, і з'явилися водномить, сер. Тобто зіткнення тривало лише п'ять хвилин. Їх були тисячі. А тоді вони вшилися.

Де Сойя щосили напружувався, намагаючись розібрати слова крізь щораз густішу темряву і гуркіт у вухах, але в розчутому він не вловлював жодного сенсу.

— Тисячі? Кого? Вшилися куди?

Ґреґоріус ступив наперед і з висоти свого зросту подивився на отця-капітана.

— Не тисячі, сер. Лише один. Ктир.

— Це тільки легенда... — почав було Лемпрієр.

— Тільки один Ктир, — продовжував чорношкірий велетень, не звертаючи уваги на капітана факельника. — Він убив більшу частину швейцарських гвардійців і половину регулярних військ Пакса на Еквусі, збив усі винищувачі-Скорпіони, вивів із ладу два факельники, вбив усіх, хто був на борту 3К-корабля, залишив свою візитівку й зник. І все це за тридцять секунд. Ось що зробив він. Решту наробили наші хлопці. Коли в паніці стріляли один в одного. Це був Ктир.

— Маячня! — вигукнув Лемпрієр. Його голомозий череп побуряковів від хвилювання. — Це вигадка, казка — та ще й єресь! Що б не завдало нам сьогодні цього удару, це не...

— Стуліть пельку, — сказав де Сойя. У нього було таке відчуття, наче він промовляє крізь довгий темний тунель. Те, що він мав сказати, він мав сказати швидко. — Слухайте наказ... Капітане Лемпрієр, своєю владою і владою Папи я наказую капітану Саті взяти на борт «Святого Антонія» уцілілих членів екіпажу «Святого Бонавентури» і поповнити таким чином свій штат. Передайте Саті мій наказ вирушити в погоню за дівчинкою... за космічним кораблем, на якому перебуває дівчинка... переслідувати корабель до точки спіну^[62], зафіксувати координати стрибка і переслідувати далі...

— Але, отче-капітане, — почав було Лемпрієр.

— Мовчати! — закричав де Сойя крізь шум водоспаду, що гримів у нього в вухах. Він не бачив уже нічого, крім цяток, що мерехтіли в шаленому танці. — Слухати мій наказ! Капітан Саті має йти за тим кораблем усюди... навіть якщо це займе все його життя... і схопити дівчинку. Це його основне і єдине завдання. Затримати дівчинку та відправити її на Пацем. Ґреґоріусе!

— Слухаю, сер!

— Не дозволяйте їм мене оперувати. Мій кур'єрський корабель цілий?

— «Рафаїл»? Так, сер. Під час битви на ньому нікого не було, тому Ктир його не чіпав.

— А Хіроші... пілот мого спускового апарата... де він?

— Його вбито, сер.

Де Сойя ледь розпізнавав гудіння голосу сержанта крізь інше, значно гучніше гудіння.

— Викличте сюди апарат, сержанте, і пілота також. Доправте мене, себе і решту вашого загону...

— Тільки двоє живі, сер.

— Слухайте наказ... Доправте нас чотирьох на «Рафаїл». Корабель знає, що робити. Скажіть йому, що ми вирушаємо переслідувати дівчинку... її корабель і корабель «Святий Антоній». Куди полетять ці кораблі, туди полетимо й ми. Сержанте?

— Слухаю, отче-капітане!

— Ви і ваші люди народилися заново, прийнявши хрестоформу?

— Так, отче-капітане!

— То готуйтесь народитися ще раз, по-справжньому.

— Але ваша нога... — проказав капітан Лемпрієр із далекої-далекої далечіні. Його голос розходився допплерівськими хвилями і зникав у безвістях.

— Коли мене воскресять, ми з нею возз'єднаємося, — пробурмотів отець-капітан де Сойя. Він хотів заплющити очі, аби проказати молитву, проте для того, щоб не бачити світла, йому не треба було заплющувати очей — темрява навколо нього вже стала непрозірною. І відтак він промовив у цю темряву, у це гудіння, навіть не знаючи, чи хтось його чує і чи промовляє він ці слова насправді: — Швидко виконуйте, сержанте. Негайно!

17

Тепер, коли я взявся писати це через стільки років, я спочатку боявся, що мені буде важко пригадати Енею дитиною. Та виявилось, що це не так. Моя пам'ять сповнена спогадів про пізніші події, сповнена пізніших образів — золоте світло на жіночому тілі, коли ми пливли між віттям орбітального лісу, і той перший раз, коли ми кохалися в невагомості, наші з нею мандрівки підвісними хідниками Сюанькунси, де високо над нами танули в сонячному промінні рожево-червоні вершини Хуа-Шаня^[63], — і я боявся, що ці перші, ці давні спогади втратять свою матеріальність. Але цього не сталося. Я не піддався навіть імпульсу перескочити до пізніших років, хоч і побоююсь, що мою розповідь у будь-яку мить може перервати квантомеханічне шипіння отруйного газу. Я писатиму доти, доки зможу. А крапку в моїй оповіді поставить доля.

Ми піднялися за А. Беттіком гвинтовими сходами до кімнати з роялем, у той час як корабель із гуркотом ніс нас у космос. І хоча захисне поле підтримувало всередині постійну силу тяжіння, однак я відчував шалене збудження — хоча, можливо, це був просто наслідок викиду величезної кількості адреналіну, та ще й у такі стислі строки. Мала була брудна, розпатлана й все ще дуже засмучена.

— Я хочу побачити, де ми зараз, — попросила вона. — Ну будь ласка!

Корабель виконав її бажання, перетворивши стіну за голографічною нішею на вікно. Ми перебували над Еквусом, і він стрімко віддалявся. Голова коня губилась у сонмищі червоного пилу. На півночі хмаровиння закривало полюс, але лімб Гіперіона вигинався виразною дугою. Ще хвилина — і вся планета перетворилася на глобус. Крізь мереживо хмар виднілися два чи три материки, на тлі разючої синяви Великого Південного моря навкруги архіпелагу Дев'ятихвістки яскраво зеленіли мілини. Тоді планета стиснулася, перетворилась на кулю — блакитну, червону та білу, а потім залишилась позаду. Ми відлітали поспіхом.

— А де факельники? — спитав я в андроїда. — Вони мали вже запримітити нас, а то й просто розірвати на шмаття.

— Ми з кораблем моніторимо їхні широкосмугові канали, — відказав А. Беттік. — Вони останнім часом дещо... заклопотані.

— Я не розумію, — почав я, крокуючи туди-сюди перед нішею, надто нервуючись, аби просто впасти в глибоке крісло. — Ця бійня... хто...

— Ктир, — озвалась Енея і вперше по-справжньому подивилась на мене. — Ми з мамою сподівалися, що такого більше не станеться, але сталося. Мені шкода. Страшенно шкода.

Подумавши, що дівчинка, можливо, не розчула мене раніше, коли навкруги ревла буря, я припинив метатись каютою, опустився на бильце кушетки і промовив:

— Ми ще не познайомилися як слід. Я — Рол Ендіміон.

Дівчинка подивилась на мене блискучими очима. Під кіркою бруду та піску на її щоках угадувався чудовий колір обличчя.

— Я пам'ятаю, — сказала вона. — Ендіміон. Це назва поеми.

— Поема? — здивувався я. — Я нічого не знаю про поему. Ендіміон — так зветься старе місто.

Вона всміхнулася.

— Я знаю цю поему тільки тому, що її написав мій тато. Як гарно придумав дядько Мартін — обрати героя, якого звуть так само!

Я засовався, почувши слово «герой». Уся ця авантюра й без того ставала дедалі абсурднішою.

Дівчинка простягнула мені свою тендітну руку.

— Енея, — назвалася вона. — Але тобі це відомо.

Я відчув у руці її прохолодні пальці.

— Старий поет казав, що ти кілька разів змінювала ім'я.

Усмішка на її обличчі згасла.

— І ще змінюватиму, можу побитись об заклад, — вона забрала у мене руку і подала її андроїдові: — Енея. Сирота часу.

А. Беттік потис її руку елегантніше, ніж я, схилив голову в поклоні і назвав себе.

— До ваших послуг, пан-Ламіє, — сказав він.

Вона заперечливо похитала головою.

— Пан-Ламія — так кличуть... кликали... мою маму. Я ж — просто Енея, — вона помітила щось у виразі мого обличчя: — Ти знаєш про мою маму?

— Вона знаменита, — відповів я, безпричинно зашарівшись. — Як і всі, хто ходили в прощу на Гіперіоні. Існує поема, така собі епічна легенда...

Енея розреготалася:

— О Господи! Дядько Мартін усе ж таки закінчив свої забацані «Пісні»!

Зізнаюся, що я був шокований, і це, мабуть, позначилось на моєму обличчі. Добре, що тієї миті я не грав у покер.

— Перепрошую, — сказала Енея. — Я бачу, що писанина старого сатира стала чимось на кшталт безцінної культурної спадщини. Він ще живий? Дядечко Мартін?

— Так, пан-... так, пан-Енеє, — відповів А. Беттік. — Я мав честь слугувати вашому дядькові понад сто років.

Дівчинка скривилася:

— Тоді ви, напевно, святий, пан-Беттіку.

— А. Беттік, пан-Енеє, — сказав він. — Ні, я не святий. Лише шанувальник і давній знайомий вашого дядька.

Енея кивнула.

— Я познайомилася з деякими андроїдами, коли ми прилітали з Джектауна навідати дядька Мартіна, але вас я тоді не бачила. Понад сто років, кажете... Який тепер рік?

Я сказав їй.

— Що ж, хоч у цій частині все минуло нормально, — зауважила вона й замовкла, дивлячись, як зменшується планета. Гіперіон наразі був лише блискучою цяткою.

— Ти справді прийшла з минулого? — запитав я.

Це було дурне питання. Але того ранку я не вирізнявся надмірною кмітливістю.

Енея кивнула.

— Дядько Мартін мав тобі про це розповісти.

— Так. Ти втікаєш від Пакса.

Дівчинка звела на мене очі. Вони блищали від непролитих сліз.

— Пакс? Так вони себе називають?

Я закліпав очима від подиву. Мене вразило те, що хтось може не мати уявлення про Пакс. Але вона не мала. Насправді.

— Так, — підтвердив я.

— То тепер усім керує Церква?

— Ну... до певної міри, — погодився я і пояснив їй роль Церкви в тому складному утворенні, яким був Пакс.

— Ясно, це вони всім керують, — виснувала Енея. — Ми підозрювали, що справи можуть піти таким чином. І мої сни справдилися.

— Твої сни?

— Не звертай уваги, — сказала дівчинка. Вона підвелась, оглянула кімнату і, підійшовши до «стейнвея», пробіглася клавіатурою, взявши навздогад кілька нот. — А це корабель, що належав Консулу?

— Так, — озвався корабель. — Хоча я тільки туманно пригадую цього джентльмена. А ви були із ним знайомі?

Енея всміхнулась, усе ще видобуваючи з рояля окремі ноти.

— Ні. А мама була. Вона йому зробила ось цей подарунок, — дівчинка вказала на вкритий піском килим-літун, що лежав біля сходів, — коли він залишав Гіперіон після Падіння. Він повертався назад до Мережі. За моїх часів він не повернувся.

— Він не повернувся ніколи, — промовив корабель. — Як я вже казав, моя пам'ять дещо пошкоджена, але я впевнений, що він помер десь тут, — м'який голос корабля змінився, став більш діловим: — Нас виявили, коли ми вийшли з атмосфери, але відтоді більше не намагалися викликати на зв'язок і не переслідували. Ми вже вийшли з коломісячного простору, а за десять хвилин будемо за межами гравітаційної дії Гіперіона. Мені потрібно розрахувати курс для розгону. Чекаю на інструкції.

Я подивився на дівчинку:

— Летимо до Вигнанців? Старий поет казав, що ти захочеш вирушити саме до них.

— Я передумала, — мовила Енея. — Який населений світ найближчий, Кораблю?

— Парваті. Одна ціла двадцять вісім сотих парсека. Шість із половиною днів за корабельним часом. Час-у-борг — три місяці.

— Парваті входила до складу Всемережжя? — запитала дівчинка.

Їй відповів А. Беттік:

— Ні. Не під час Падіння.

— А до якого старого світу, що був частиною Всемережжя, найближче летіти від Парваті? — знову запитала Енея.

— Ренесанс-Вектор, — негайно обізвався корабель. — Дев'ять додаткових днів за корабельним часом, час-у-борг — п'ять місяців.

— Не знаю, — насупився я. — Мисливці... я хочу сказати, чужопланетяни, на яких мені довелось працювати, зазвичай прибували з Ренесанс-Вектора. Це великий світ, що належить до Пакса. Розвинений. Гадаю, там є ціла купа кораблів і величезне військо.

— Але це найближчий світ, що був частиною Мережі? — продовжувала розпитувати Енея. — Значить, там були портали телепорту?

— Так, — відповіли корабель і А. Беттік в один голос.

— Проклади курс на Ренесанс-Вектор через систему Парваті, — наказала Енея.

— Якщо нашим місцем призначення є Ренесанс-Вектор, то прямий стрибок туди збереже день корабельного часу та два тижні часу-в-борг, — порадив корабель.

— Я знаю, — відказала дівчинка, — але хочу полетіти через Парваті, — мабуть, Енея помітила питання в моїх очах, бо додала: — Вони переслідуватимуть нас, а я не хочу, щоб вони знали, куди ми прямуємо з нашої системи.

— Зараз вони не йдуть по наших слідах, — зауважив А. Беттік.

— Знаю, — знову промовила Енея. — Але за кілька годин уже йтимуть. Зараз і до кінця моїх днів, — вона подивилась на голографічну нішу, наче особистість корабля містилась саме там. — Виконуй наказ, будь ласка.

Корабель послухався, і зірки на голодисплеї пошити вбік.

— Двадцять сім хвилин до точки переміщення до системи Парваті^[64], — повідомив корабель. — Нас досі не викликають і не переслідують, хоча в космос вийшли факельник «Святий Антоній» і ще один транспортний корабель.

— А що з другим факельником? — поцікавився я. — Як там його... зі «Святим Бонавентурою»?

— Трафік на загальних каналах зв'язку, а також детектори свідчать, що він отримав пробоїну і подає сигнал лиха.

— Святий Боже, — прошепотів я. — І що це було — напад Вигнанців?

Дівчинка похитала головою і відійшла від рояля:

— Це був Ктир. Батько мене попереджав... — вона замовкла.

— Ктир? — пролунав голос андроїда. — Наскільки мені відомо, легенди та старі хроніки стверджують, що істота, яку називають Ктирем, ніколи не полишала Гіперіона. Трималася зазвичай у радіусі кількасот кілометрів від Гробниць часу.

Енея сіла, відкинувшись на спинку крісла. Очі у неї залишались почервонілими від сліз, та й загалом уся вона виглядала втомлено.

— Еге ж. Боюся, цього разу він забрів далі. І якщо батько мав рацію, то це — тільки початок.

— Ктиря не бачили й не чули про нього ось уже майже три сотні літ, — втрутився я.

Дівчинка засмучено кивнула.

— Я знаю. Відтоді, як напередодні Падіння відкрилися Гробниці, — вона подивилась на андроїда: — Я страшенно зголодніла. І брудна, як чорт.

— Я допоможу кораблеві приготувати ланч, — сказав А. Беттік. — Душові кабінки розташовані нагорі, у спальні господаря, і під нами, на палубі фуги. У спальні господаря є також ванна.

— Ось туди я й піду, — мовила дівчинка. — Я повернуся до того, як ми зробимо квантовий стрибок. Побачимось за двадцять хвилин, — вона попрямувала до сходів, відтак зупинилась і знову взяла мене за руку: — Роле Ендіміон, мені шкода, якщо я здалася тобі невдячною. Дякую за те, що ти ризикував життям заради мене. Дякую, що вирушив зі мною в цю подорож. Дякую, що встряв у щось таке велике та складне, що жоден із нас навіть уявити не може, де ми опинимось наприкінці.

— Будь ласка, — тупо відповів я.

Дівчинка всміхнулася, дивлячись на мене.

— Тобі душ теж не завадить, приятелю. Одного дня ми підемо в душ разом, але сьогодні, гадаю, тобі слід скористатися тим, що внизу.

Кліпаючи очима й не знаючи, що на це відповісти, я мовчки дивився, як Енея легко побігла сходами нагору.

18

Отець-капітан де Сойя прокинувся у воскресальних яслах на борту «Рафаїла». Йому дозволили дати назву цьому кораблеві класу Архангел. А Рафаїл — саме той архангел, який опікується поверненням втраченої любові.

Де Сойя лише двічі проходив крізь воскресіння раніше, але тоді поруч був священик, аби привітати його, дати ковток освяченого вина зобрядової чаші та традиційну склянку помаранчевого соку. Поруч були фахівці з воскресіння, і вони розмовляли з ним, пояснюючи, що відбувається, доки його збиті з пантелику мізки не починали працювати знову.

Цього разу навколо нього були лише заокруглені стінки воскресальних ясел, здатні спричинити напад клаустрофобії. Блимали контрольні пристрої, а на дисплеї висвітлювалися рядки літер і символів. Де Сойя ще не міг читати. Але тішився вже з того, що міг мислити. Він сів і перекинув ноги через край воскресального ложа.

Мої ноги. Я маю дві ноги. Звичайно, він був голий, і його шкіра рожевіла й блищала в дивній, паркій атмосфері воскресальної ванни. Він почав відчувати свої ребра, черевну порожнину, ліву ногу — усі органи, що постраждали від демона. Тіло було бездоганне. І сліду не лишилося від жахливого поранення, що відокремило ногу від тулуба. Він покликав:

— Рафаїле?

— Так, отче-капітане? — голос був ангельський, тобто цілковито позбавлений тендерних ознак. Де Сойя знайшов у цьому розраду.

— Де ми?

— Система Парваті, отче-капітане.

— Решта? — де Сойя тільки туманно пригадував сержанта Ґреґоріуса та двох рядових із його загону, котрі вижили. Того, як він дістався на кур'єрський корабель разом із ними, отець-капітан узагалі не пам'ятав.

— Прокидаються зараз, під час нашої розмови, отче-капітане.

— Скільки часу я був відсутній?

— Минуло майже чотири доби відтоді, як сержант доправив вас на борт, отче-капітане. Затяжний стрибок здійснено за годину після того, як вас помістили до воскресальних ясел. Наразі ми тримаємося на відстані десять а. о. від Парваті, відповідно до ваших інструкцій, які я отримав через сержанта Ґреґоріуса. Ми перебуваємо тут три дні, чекаючи на ваше воскресіння.

Де Сойя кивнув на знак розуміння. Та навіть цей незначний рух спричинив біль. Кожна клітинка в його тілі боліла після воскресіння. Але біль цей був здоровий, на відміну від страшного болю його ран.

— Ти зв'язувався з місцевими органами Пакса на Парваті?

— Ні, отче-капітане.

— Добре.

Світ Парваті був віддаленою колонією за часів Гегемонії; він лишався віддаленою колонією і тепер. На цій планеті немає міжзоряних космічних кораблів — ані військових, що належали б Паксові, ні вантажних, що були б у власності Торговельної Гільдії. Лише невеличкий військовий контингент і кілька примітивних міжпланетних кораблів. Якщо ловити дівчинку на Парваті, брати її доведеться «Рафаїлу».

— Новини про корабель, на якому зараз дівчинка?

— Невпізнаний космічний корабель зробив стрибок на дві години вісімнадцять хвилин раніше за нас, — повідомив Рафаїл. — Він прямує, без жодного сумніву, до системи Парваті. Час прибуття орієнтовно — за два місяці, три тижні, два дні та сімнадцять годин.

— Дякую, — сказав де Сойя. — Коли Ґреґоріус і його люди прийдуть до тями й одягнуться, я чекатиму на них в оперативному приміщенні.

— Так, отче-капітане.

— Дякую, — знову промовив де Сойя. Він думав: «Два місяці, три тижні, два дні... Мати Божа, що я робитиму майже три місяці на цій планеті, в цій тихій затоці?» Може, він не все продумав як слід? Адже він страждав від рани, болю, був під дією знеболювального... Найближча звідси система, що входить до Пакса, — Ренесанс-Вектор, десять днів польоту за корабельним часом, п'ять місяців часу-в-борг. Туди можна дістатися за два місяці і три з половиною дні після того, як дівчинка прибуде з Гіперіона. Ні, можливо, раніше голова у нього й не працювала як слід, та й зараз ще, треба визнати, працює не дуже, але вирішив він правильно. Краще тут, на місці, усе продумати.

Він міг би стрибнути на Пацем. Звернутися за інструкціями безпосередньо до командування Пакса... навіть до Папи! Витратити два з половиною місяці на відновлення сил, а тоді знову стрибнути сюди, маючи час у запасі.

Де Сойя похитав головою, і болісне відчуття від цього руху позначилося гримасою на його обличчі. У нього вже є інструкції. Схопити дівчинку й доправити її на Пацем. Повернутися до Ватикану без неї означало б визнати свою поразку. Можливо, вони доручать операцію комусь іншому. Під час короткої наради перед вильотом капітан Марґет By дохідливо наголосила, що «Рафаїл» — унікальний корабель. Єдиний корабель класу Архангел, здатний нести озброєння й розрахований на шістьох членів екіпажу. Може, за місяці часу-в-борг, що минули відтоді, як він полишив Пацем, з'явився ще такий корабель... та як не крути, а повертатися на Пацем не було сенсу. Якщо «Рафаїл» і досі єдиний озброєний корабель свого класу, то все, що може зробити де Сойя, — попросити, аби до операції додали ще два факельники.

Смертю і воскресінням не можна легковажити. Де Сойя глибоко засвоїв цю заповідь ще змалку, вивчаючи Катехизм^[65]. Те, що таке Таїнство існує для вірних, ще не означає, що можна застосовувати його без обмежень, без глибокої до нього поваги.

«Ні, — сказав собі де Сойя, — я поговорю з Ґреґоріусом та іншими і просто тут вирішу, що робити далі. Якщо ми матимемо план, то зможемо зачекати два останні місяці в кріогенній фузі. А коли корабель із дівчинкою з'явиться, „Св. Антоній“ піде його слідами. „Рафаїл“ і цей факельник затиснуть корабель, ми візьмемо його на абордаж й повернемо дівчинку. Без жодних проблем».

Цей план видавався де Сойї, голова якого розколювалася від болю, цілком логічним... але частина його свідомості нашіптувала: «Без жодних проблем... А хіба не так ти оцінював операцію на Гіперіоні?!»

Застогнавши, отець-капітан де Сойя змусив себе підвестися з воскресальної койки, а тоді побрів шукати душ, гарячу каву й одяг.

19

Я небагато знав про принцип дії рушія Гокінґа, коли мені вперше довелося ним скористатись; та зараз я знаю не набагато більше. Той факт, що цей рушій — витвір людини, яка жила в двадцятому сторіччі, в епоху християнства, напружував мене тоді, напружує й зараз; але ще більшим потрясінням було на власні очі бачити, як цей рушій працює.

Ми зібралися в бібліотеці — приміщенні, яке офіційно називалося «навігаційною рубкою», про що повідомив корабель за кілька хвилин до переходу в стан с-плюс, тобто до надсвітлових швидкостей. Я перевдягнувся, волосся моє ще не висохло після душу. В Енеї воно теж було мокре. Дівчинка надягла на себе тільки важкий халат, який вона, вочевидь, знайшла в гардеробі Консула, бо одежина таки була завелика. Потонувши у хвилях махрової тканини, вона видавалася навіть молодшою за свої дванадцять років.

— А нам не час укладатися в койки для кріогенної фуги? — запитав я.

— Навіщо? — здивувалась Енея. — Хіба ти не хочеш взяти участь у розвазі?

Я спохмурнів. Усі мисливці з інших світів, усі військові інструктори, з якими я мав справу, перебували стан с-плюс у фузі. Гуманоїди під час міжзоряних перельотів завжди спочивали у фузі. Мабуть, поле Гокінґа несприятливо впливає на людину. Фізично та психічно. У мене були туманні уявлення про галюцинації, нічні сновиддя та невимовний біль. Усе це я висловив Енеї, намагаючись, втім, не виказувати схвильованості.

— Мама і дядько Мартін казали, що стан с-плюс — цілком стерпний. Навіть прикольний, — відказала дівчинка. — Треба тільки призвичаїтися.

— А Вигнанці внесли певні модифікації в цей корабель, аби стан с-плюс сприймався комфортніше, — зауважив А. Беттік.

Ми з Енеєю сиділи за низьким скляним столом, що займав середину бібліотеки. Андроїд стояв збоку. Я хотів би, щоб А. Беттік був з нами як рівня з рівнею, і так до нього й ставився, але він наполіг на тому, що прислуговуватиме нам. Я вирішив не впиратися, наче віл рогами, в оту рівноправність і дозволив йому робити, як він сам собі знає.

— Дійсно, — додав корабель, — поле-стримувач значно посилено, що робить побічні ефекти мандрівки з надсвітловими швидкостями не такими вже й неприємними.

— А в чому конкретно полягають оті побічні ефекти? — поцікавився я, намагаючись не показати своєї необізнаності, але не бажаючи і страждати без потреби.

Андроїд, дівчинка та я перезирнулися.

— Мені доводилось робити міжзоряні перельоти, — промовив нарешті А Беттік, — але завжди у фузі. У сховищі, якщо бути точним. Нас, андроїдів, перевозили у вантажних відсіках, штабелями, наче заморожені м'ясні туші. Так мені казали.

Тепер ми з дівчинкою дивилися одне на одного, уникаючи зустрітися поглядом із блакитношкірим чоловіком.

Корабель видав звук точнісінько такий, як людина, що відкашлюється.

— Насправді, — сказав він, — мої спостереження за пасажирами-людьми — але я мушу зауважити, що можу помилятися, адже...

— ...адже твоя пам'ять пошкоджена, — промовили ми з дівчинкою в один голос, відтак подивились одне на одного і розсміялися.

— Вибач, Кораблю, — промовила Енея. — Продовжуй.

— Я тільки хотів сказати, що, згідно з моїми спостереженнями, головний ефект стану с-плюс на пасажирів-людей полягає в розладі зору, розумовій депресії, що спричиняється дією поля, а також у звичайнісінькій нудьзі. Я гадаю, що кріогенну фугу винайшли для тривалих мандрівок, а коротким подорожам, таким, як ця, вона може просто додати трохи комфорту.

— І твої вдосконалення... тобто, вдосконалення, що їх зробили Вигнанці... усувають ці побічні ефекти? — запитав я.

— Для того вони й робилися, — відповів корабель. — Усі, крім нудьги, звичайно. Нудьга — це суто людський стан. І навряд чи існують ліки від неї, — на мить зависло мовчання, а тоді корабель додав: — Точка переміщення за дві хвилини десять секунд. Усі системи працюють оптимально. Погоні досі нема, хоча «Святий Антоній» відстежує нас на радарах далекої дії.

Енея підвелася:

— Пішли подивимось на стрибок до с-плюс.

— Пішли подивимося? — перепитав я. — Звідки? Із голографічної ніші?

— Ні, — вже зі сходів відгукнулося дівча, — знадвору.

* * *

На кораблі був балкон. На ньому можна було стояти просто неба навіть тоді, коли корабель протинав космічний простір, готуючись перейти до надсвітлових псевдошвидкостей. Я цього не знав. А якби й знав, ніколи б не повірив.

— Висунь балкон, будь ласка, — звернулась дівчинка до корабля, і той висунув балкон, причому рояль висунувся наперед разом із ним, і ми пройшли крізь арку в космос. Ну, звісно, не зовсім у космос. Навіть я, селюк-вівчар, знав, що в глибокому вакуумі наші барабанні перетинки мали б розірватися, очі луснути, а кров у наших тілах — скипіти. Але видавалося, що ми вийшли просто в глибокий вакуум.

— Це безпечно? — поцікавився я, обіпершись на бильця.

Гіперіон у нас за кормою наразі перетворився на цятку завбільшки з зірку; ота зірка, навколо якої він обертався, палахкотіла сонцем по лівому борту, але плазмовий хвіст від нашого термоядерного рушія завдовжки у десятки кілометрів створював враження, наче ми балансуємо на вершечку височезної блакитної колони. Це видиво давало могутній поштовх до акрофобії^[66], а ілюзія, що ти стоїш, незахищений, у відкритому космосі, викликала щось схоже на агорафобію^[67]. До цієї миті я й не підозрював, що можу підчепити бодай якусь фобію.

— Якщо поле-стримувач дасть збій хоча б на секунду, — відповів А. Беттік, — то при таких перевантаженнях і такій швидкості ми вмент помремо. Усередині корабля чи зовні — несуттєво.

— А радіація? — не вгавав я.

— Звичайно ж, поле відбиває космічну та шкідливу сонячну радіацію, — пояснив андроїд, — і тамує світло від гіперіонського сонця, аби ми не посліпли, дивлячись на нього. У решті ж поле не викривлює видимого спектра.

— Зрозуміло, — пробурмотів я із сумнівом. А відтак відступив на крок від билець.

— Тридцять секунд до переходу, — повідомив корабель. Навіть тут здавалося, що голос його звучить просто з повітря.

Енея сіла за рояль і почала грати. Я не впізнавав мелодії, але це було щось класичне... наприклад, щось із двадцять шостого сторіччя.

Мабуть, я сподівався, що корабель зробить ще одне оголошення до фактичного моменту переходу — озвучить зворотний відлік часу чи щось таке, — але цього не було. Рушій Гокінґа раптово перебрав на себе подальший рух, а плазмовий двигун вимкнувся. Долю секунди було чути глухий рокіт — здавалося, він іде з моїх кісток; жахливе запаморочення накрило мене, пройшло наскрізь — так немовби мене перевернули навиворіт, безболісно, проте безжально. А потім це відчуття зникло, і зникло так швидко, що я навіть не встиг його як слід осягнути.

Простір теж зник. Я маю на увазі космічний простір, та панорама, яку я спостерігав ще секунду тому: сяюче сонце Гіперіона, кружечок самої планети, що малів на очах, мерехтіння вздовж корпусу корабля, кілька яскравих зірок, що пробилися крізь це мерехтіння, навіть стовп блакитного полум'я, на якому ми підносилися догори, — усе це зникло. А що з'явилося натомість?.. Важко підібрати для цього слова.

Корабель був тут, неясно вимальовуючись «над» і «під» нами; балкон, на якому ми перебували, теж виглядав матеріальним, але, здавалося, світло не лягало на жодну частину, жодну деталь. Я розумію, наскільки абсурдно це має звучати, коли пишу ці слова, адже якщо щось і було видимим, то від нього мало відбиватися світло. Проте ефект був такий, наче мої очі частково припинили бачити: вони фіксували абриси й масу корабля, але світла не помічали.

За межами корабля Всесвіт звузився до блакитної сфери навколо носа й червоної — навкруги хвостового оребрення. Моїх елементарних знань вистачало, аби очікувати на ефект Допплера^[68], але тут він не працював, адже ми й близько не сягали швидкості світла, доки не перейшли в стан с-плюс, а тоді завдяки згортці Гокінґа перевищили цю швидкість у багато разів. А втім, кола блакитного й червоного світла — придивившись, я міг розрізнити в обох сферах рясні китиці зірок — пересунулися до самісіньких кінчиків носа й хвоста та стиснулися в крихітні точки світла. Між ними пролягло... ніщо. Це не була чорнота або темрява. Це була порожнеча. Ніщо настільки концентроване, що воно викликало у мене вже не просто запаморочення, а й нудоту. Це відчуття було не краще за попереднє швидкоплинне відчуття вивертання навиворіт.

— Святий Боже! — видушив я з себе, мертвим хватом учепившись у бильця та заплющивши очі. Це не допомогло. Порожнеча від цього не зникла. Тієї секунди я зрозумів, чому міжзоряні мандрівники завжди обирають кріогенну фугу.

Неймовірно, немислимо, але Енея продовжувала грати на роялі. Чисті, кришталеві ноти наче жили самі по собі й не потребували жодного середовища. Навіть крізь склеплені повіки я міг бачити А. Беттіка — як він стоїть біля дверей, піднявши блакитне обличчя до безодні. Ні, раптом зрозумів я, він тепер не блакитний... тут не існувало кольорів. Не існувало також чорного, білого чи сірого. «Цікаво, чи сліпі від народження уявляють собі світло та кольори таким божевільним чином?» — подумав я.

— Компенсація, — оголосив корабель голосом таким же кришталевим, як ноти, що випурхували з-під пальців Енеї.

Раптом порожнеча згорнулася в себе, зір повернувся, а кулі червоного й блакитного світла знов огорнули ніс і корму. За лічені секунди синя сфера пройшла всім корпусом, наче кільце стрижнем дитячої пірамідки, злилася з червоною сферою на носі, а тоді передня куля несподівано вибухнула різнокольоровими геометричними фігурами, немов яйце-райце розродилося летючими істотами. Я називаю їх «різнокольоровими геометричними фігурами», але насправді реальність не мала нічого спільного з цим визначенням. Фрактальні частки пульсували^[69], згорталися спіралями, перекручувались у тому, що до того було порожнечею. Спіралі розгалужувалися, викидали омахи із власних геометричних скупчень і згортались у точку, розсіюючи навколо себе менші фігури тих самих кольорів — кобальтові й криваво-червоні. Жовті еліпси видавали імпульси світла, точнісінько як пульсари. Фіолетові й темно-сині гвинтові фігури, обертаючись, пропливали повз нас, наче ДНК Всесвіту. Я чув ці кольори. Вони звучали немов віддалені громи, немов шум прибою за виднокраєм.

Я усвідомив, що стою з відвислою щелепою. Відвернувшись від огорожі балкона, я спробував зосередитись на дівчинці та андроїді. Кольори фрактального Всесвіту вирували навколо них. Енея все ще тихенько грала на роялі, і коли вона підвела очі, щоб подивитися на мене та фрактальні небеса за моєю спиною, її пальці не припинили руху по клавішах.

— Може, зайдемо всередину, — запропонував я і почув, що кожне слово, мовлене моїм голосом, зависає в повітрі, окремо від інших, наче бурульки на гілці.

— Чарівно! — сказав А. Беттік. Склавши руки на грудях, він замріяно вдивлявся в нуртовище форм навколо нас. Його шкіра знову стала блакитною.

Енея припинила грати. Можливо, тільки зараз помітивши, що у мене паморочиться голова, що я по-справжньому нажаханий, вона підвелась, взяла мене за руку й повела за собою вглиб корабля. Балкон втягнувся всередину вслід за нами. Корпус корабля зійшовся. Я знову міг дихати.

* * *

— У нас попереду шість днів, — сказала дівчинка.

Ми сиділи в голографічній ніші. Тут були зручні подушки. Ми поїли, й А. Беттік приніс нам холодні фруктові напої з холодильника. І тепер, коли ми сиділи й розмовляли, склянка в моїй руці майже не тремтіла.

— Шість днів, дев'ять годин і тридцять сім хвилин, — зауважив корабель.

Енея подивилась на перебірку:

— Кораблю, ти можеш трохи помовчати? Озивайся, тільки коли тебе питають або коли в тебе буде якась дуже важлива інформація.

— Так, пан... Енеє, — відізвався корабель.

— Шість днів, — повторила дівчинка. — Нам треба підготуватися.

Я відсьорбнув зі склянки.

— Підготуватися до чого?

— Гадаю, вони на нас чекатимуть. Нам треба вигадати, як нам пробратися системою Парваті й дістатися Ренесанс-Вектора, щоб вони нас не схопили.

Я придивився до дівчинки. Вона мала втомлений вигляд. Волосся після душу так і залишилось розкуйовдженим. Після всіх цих розповідей у «Піснях» про Навчительку я очікував побачити когось виняткового — юну месію в тозі, вундеркінда, який проголошував би загадкові сентенції, — а в цій юній особі надзвичайними були тільки очі — темні, але вражаюче ясні.

— Як вони можуть на нас чекати? — заперечив я. — Лінія «світло+» не працює вже кілька сторіч. Кораблі Пакса, що женуться за нами, не можуть повідомити про нас наперед, як вони зробили б у твої часи.

Енея похитала головою.

— Ні, надсвітловий зв'язок припинив функціонувати ще до мого народження. Згадай, мама була вагітна мною під час Падіння, — вона подивилась на А. Беттіка. Андроїд пив сік, але вирішив залишитись стояти. — Мені шкода, що я тебе не пам'ятаю. Я вже казала, що я бувала в Місті поетів, і гадала, що познайомилася тоді з усіма андроїдами.

Він ледь схилив голову.

— Ви не могли мене запам'ятати, пан-Енеє. Я поїхав із Міста поетів ще до того, як ваша матуся вирушила в паломництво. Я разом із братами і сестрою працював у той час на ріці Гулай і на Трав'яному морі. Після Падіння ми... залишили службу... і жили окремо, у різних місцях.

— Розумію, — промовила дівчинка. — Пам'ятаю, що після Падіння почався справжній безлад. Андроїдам стало небезпечно з'являтися на захід від Вуздечки.

Я перехопив її погляд.

— Ні, без жартів, яким чином хтось може чекати нас на Парваті? Вони не можуть нас випередити — ми квантувалися першими. Отже, в найгіршому випадку вони вийдуть зі стану с-плюс на Парваті за годину чи дві після нас.

— Знаю, — сказала Енея, — проте я все ж таки гадаю, що якимось чином вони опиняться там і чекатимуть на нас. Нам треба вигадати щось таке, що дозволить неозброєному кораблеві обігнати або перехитрувати військовий корабель.

Ми розмовляли ще кілька хвилин, але жоден із нас — навіть корабель, коли до нього звернулись із запитанням — не вигадав чогось розумного. Поки ми розмовляли, я спостерігав за дівчинкою: як в усмішці ледь помітно повзуть догори кутики її вуст, коли вона про щось міркує; як між її бровами з'являється легенька зморшка, коли вона каже щось серйозно; який м'який у неї голос.

— Не розумію, чому старий поет не зв'язався з нами, доки ми були ще в системі Гіперіона, — задумливо сказав я вголос. — Йому ж, мабуть, кортіло поговорити з тобою.

Енея пропустила своє волосся крізь пальці, так наче гребінцем пройшлася.

— Дядько Мартін ніколи б не став вітатися зі мною голограмою чи кодованим променем. Ми з ним домовилися, що зустрінемось і поговоримо після закінчення цієї подорожі.

Я подивився на неї.

— То ви вдвох усе це спланували? Я маю на увазі твою втечу, килим-літун і все інше?

Вона знову всміхнулась, роздумуючи над відповіддю.

— Ми з мамою спланували головні пункти. Після її смерті ми з дядьком Мартіном обговорили план. Він попрощався зі мною цього ранку, коли я вирушала до Сфінкса...

— Цього ранку? — збентежено перепитав я, а тоді зрозумів.

— Цей день видався для мене довгим, — сумно відповіла дівчинка. — Цього ранку я зробила кілька кроків і пройшла половину того часу, що люди мешкають на Гіперіоні. Усі, кого я знаю, за винятком дядечка Мартіна, мали б уже повмирати.

— Не обов'язково, — заперечив я. — Пакс прийшов сюди незабаром після твого зникнення. Відтак багато хто з твоїх друзів і рідних міг прийняти хрест. Тоді вони все ще будуть серед живих.

— Прийняти хрест... — повторила Енея, майже непомітно здригнувшись. — У мене нема рідних, мама була всією моєю родиною... І щось я сумніваюся, аби мої чи мамині друзі могли... прийняти хрест.

Якусь мить ми мовчки дивились одне на одного, і я усвідомив, наскільки незвичайна ця дівчинка; більша частина історії Гіперіона, наскільки я її знав, відбулася вже після того, як ця дівчинка зробила крок «цього ранку» всередину Сфінкса.

— Звісно, — вела далі Енея, — ми не розробляли нашого плану аж до таких подробиць, як килим-літун; ми не знали, що корабель Консула після повернення привезе килим. Але ми з мамою планували скористатися Лабіринтом, якщо Долина Гробниць виявиться закритою. Це спрацювало. І ми сподівалися, що корабель Консула прилетить за мною, аби забрати з планети.

— Розкажи мені про свій час, — попросив я.

Енея похитала головою.

— Розкажу, але не зараз. Ти знаєш про мою епоху. Для тебе це — історія та легенда. Я ж про твій час нічого не знаю — тільки те, що було в моїх снах. Тому розкажи мені про сьогодення. Яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені^[70]?

Я не розпізнав алюзії в її останньому запитанні, але взявся розповідати про Пакс — про великий собор Святого Йосифа і про...

— Собор Святого Йосифа?— перервала Енея.— Де це?

— Ви називали це місто Кітс, — сказав я. — Столиця. А ще його називали Джектаун.

— Ага, — озвалася вона, відкинувшись на подушки і похитуючи склянку з соком, яку тримала тонкими пальцями, — то вони замінили язичницьку назву. Що ж, мій тато був би не проти.

Це вже вдруге вона згадала свого батька. Я припускав, що вона має на увазі кібрида Кітса, але не став уточнювати.

— Так, купа міст отримали нові назви, коли двісті років тому Гіперіон приєднався до Пакса. Патякали про те, щоб і саму планету перейменувати, але стара назва втрималася. Як би там не було, Пакс не править безпосередньо, але його військові запровадили порядок на... — я ще довгенько продовжував у тому ж дусі, повідомляючи подробиці про технологію, культуру, мову і систему влади. Я розповідав, що я чув, читав і бачив на власні очі з життя у передовіших світах, що входили до Пакса, включно зі славетним Пацемом.

— Дивина, — реготнула Енея, коли я призупинився, — насправді все не надто й змінилося. Схоже, технічний прогрес гальмує... усе ще не зрівнявся з часами Гегемонії.

— Провина частково лежить на Паксі, — відповів я. — Церква забороняє розумні машини та справжніх Штінтів і радше робить наголос на гуманітарному та духовному розвиткові, аніж на технічному прогресі.

Енея кивнула.

— Звісно, але можна було сподіватись, що вони за два з половиною століття хоча б сягнуть рівня Всемережжя. Я маю на увазі, що мені це нагадує Середньовіччя чи щось таке.

Я всміхнувся, коли збагнув, що почуваюся ображеним, що мене зачіпає критика порядків Пакса, яких я вирішив не визнавати.

— Це не зовсім так, — не погодився я. — Не забувай, що головною новацією було дарування фактичного безсмертя. Через це приріст населення ретельно регулюється, а міняти несуттєві деталі ніщо не спонукає. Більшість відроджених християн розраховують на те, що вони залишаться в цьому житті надовго — принаймні на багато століть чи, якщо пощастить, і на тисячоліття. Зрозуміло, що вони не поспішають змінювати щось довкола.

Енея уважно подивилася на мене.

— То цей фокус із воскресінням через хрестоформу дійсно працює?

— Ще й як!

— Тоді чому ти не... прийняв хреста?

Уже втретє за останні дні я не міг знайти відповіді на це запитання. Я знизав плечима.

— Через упертість, я так собі гадаю. Я впертий. Крім того, такі, як я, замолоду не хочуть про це думати — ми ж збираємося жити вічно, хіба ні? — а тоді, коли роки починають даватися взнаки, навертаються в іншу віру.

— Ти теж так зробиш? — Її темні очі пронизували мене до печінок.

Я хотів знову знизати плечима, але стримався. Проте зробив відповідний жест рукою.

— Не знаю, — я ще не розповідав їй про мою страту і про наступне воскресіння у Мартіна Силена. — Не знаю, — повторив я.

А. Беттік підійшов до голографічної ніші.

— Я хотів би повідомити, що ми завантажили на корабель величезний запас морозива. Із різними наповнювачами. Чи можу я запропонувати комусь із вас скуштувати трохи?

Тільки-но я подумки сформулював фразу, яка мала нагадати андроїдові, що він не є прислужником у цій подорожі, як Енея випередила мене, заволавши:

— Так! Мені шоколадне!

А. Беттік усміхнувся і вклонився. Відтак повернувся до мене:

— Пан-Ендіміоне?

Це був довгий день: мандрівка на килимі-літуні Лабіринтом, піщана буря, кривава бійня — вона сказала, що це був Ктир! — і мій перший міжзоряний політ. Дійсно, ще той день...

— Шоколадне, — відповів я. — Так. Шоколадне, без жодних сумнівів.

20

Із п'ятірки сержанта Ґреґоріуса вціліли капрал Бассін Кі та стрілець Аранвал Гаспа К. Т. Реттіґ. Кі, низенький, приземкуватий, але напрочуд жвавий, рухався блискавично, хутко все схоплюючи. Реттіґ, високий, майже такий же на зріст, як гігант Ґреґоріус, поряд із атлетичним сержантом здавався ще худорлявішим. Реттіґ народився на Територіях Кільця, а саме на астероїді Ламберта^[71], і, як усі астероїдяни, мав шрами від радіаційних опіків, і хоча на вигляд був геть чисто тобі скелет, але тримався з гідністю. Де Сойя довідався, що Реттіґ уперше ступив на повноцінну планету з нормальною гравітацією тільки в двадцять три роки. РНК-терапія й інтенсивні фізичні вправи у військовій школі Пакса загартували й зміцнили рядового, зробивши його здатним битися у будь-якому світі. А.Г.К.Т. Реттіґа зарахували до резерву через поганий слух. Але ця вада допомогла йому навчитись уважно слухати, чітко виконувати накази і — як засвідчила бійня на Гіперіоні — успішно виживати.

Капрал Кі вирізнявся балакучістю, особливо у порівнянні з мовчазним Реттіґом. Уже в перший день обговорення операції Кі своїми питаннями та коментарями продемонстрував проникливість і здатність мислити чітко й логічно. І це попри певне затуманення свідомості внаслідок нещодавнього воскресіння.

Усі четверо чоловіків пережили досвід смерті як сильне потрясіння. Де Сойя намагався переконати їх, що кожного наступного разу це переноситься легше, але його власні фізичний і ментальний стани не дозволяли йняти віри цим підбадьорюванням. Без порад і процедур лікарів, без священиків, котрі зустрічали воскреслих, усі четверо давали раду своєму стану як самі знали. Їхня нарада першого дня, коли вони прокинулись у космічному просторі біля Парваті, часто переривалася через стомлюваність чи емоційні зриви. Лише сержант Ґреґоріус навіть взнаки не давав, що пережите стало для нього шоком.

На третій день вони зібралися у крихітній кают-компанії «Рафаїла», аби скласти остаточний план дій.

— Через два місяці й три тижні корабель має переміститися в цю систему. Він з'явиться менш ніж за тисячу кілометрів від нашої позиції, — сказав отець-капітан де Сойя, — і ми маємо бути впевненими, що перехопимо його і затримаємо дівчинку.

Ніхто зі швейцарських гвардійців не запитав, навіщо потрібно затримувати дівчинку. Ніхто не збирався обговорювати це питання, якщо командир — де Сойя — не зволить їм цього повідомити. За потреби кожен помре, виконуючи загадковий наказ.

— Нам невідомо, хто ще перебуває на борту того корабля, так? — запитав капрал Кі.

Вони вже обговорювали цей пункт, але в ці перші дні їхніх нових життів пам'ять ще інколи підводила.

— Невідомо, — підтвердив де Сойя.

— Нам невідомо, яке озброєння на тому кораблі, — вів капрал Кі далі, так наче зачитував список із голови.

— Правильно.

— Нам невідомо, чи місцем призначення того корабля є Парваті.

— Правильно.

— Можливо, — продовжив капрал Кі, — що той корабель хоче зустрітися тут з іншим кораблем... або дівчинка збирається зустрітися з кимось на цій планеті.

Де Сойя кивнув.

— На «Рафаїлі» нема таких сенсорів, як на моєму факельнику, але ми прочісуємо весь простір між Хмарою Оорта й Парваті. Якщо якийсь корабель переміститься раніше за корабель із дівчинкою, ми дізнаємося про це негайно.

— Корабель Вигнанців? — запитав сержант Ґреґоріус.

Де Сойя заперечливо підняв руки.

— Усе це тільки припущення. Можу сказати вам: вважається, що ця дитина становить загрозу для Пакса, тому слушним є висновок, що Вигнанці — якщо тільки їм відомо про її існування — можуть спробувати захопити дівчинку. Ми повинні адекватно відреагувати на таку спробу.

Кі потер свою гладку щоку.

— Мені якось не віриться, що ми можемо стрибнути додому за один день, якщо забажаємо. Чи полетіти по допомогу.

Домом для капрала Кі була Республіка Джамну на планеті Денебі-Драй^[72]. Чому немає жодного сенсу звертатися по допомогу, вони теж уже обговорювали — найближчий до них бойовий корабель Пакса «Св. Антоній» і без того мав за наказом де Сойї розпочати переслідування дівчинки.

— Я зв'язався по променевій спецлінії з командувачем гарнізону Пакса на Парваті, — сказав де Сойя. — Згідно із комп'ютерним реєстром, гарнізон має у своєму розпорядженні лише корабель орбітального патрулювання та два апарати «Скельний стрибун». Я наказав йому вивести всі кораблі на оборонні позиції в навколомісячному просторі, на всіх напланентних постах оголосити стан бойової готовності та чекати на подальші накази. Якщо дівчинка навіть промине нас і сяде на Парваті, Пакс її знайде.

— А що це за світ — планета Парваті? — поцікавився Ґреґоріус, як завжди миттєво привертаючи до себе увагу своїм громоподібним голосом.

— Цей світ заснований неоіндуїстами невдовзі після Гіджри, — пояснив де Сойя, який знайшов усю потрібну інформацію в бортовому комп'ютері. — Це пустельний світ. Для людей тут недостатньо кисню, атмосфера складається переважно з вуглекислого газу. Спроби терраформування не були успішними^[73], тому людям довелося пристосовуватись до місцевих умов. Населення ніколи не було значним — кілька десятків мільйонів перед Падінням. Зараз на Парваті мешкає менше півмільйона людей, і більшість — в одному великому місті, що зветься Ґанді^[74].

— Християни? — запитав Кі.

Де Сойя здогадався, що запитує він не з пустопорожньої цікавості: Кі ніколи не ставив запитань навмання.

— Кілька тисяч у Ґанді навернулися, — відповів де Сойя. — Збудовано новий кафедральний собор, Святого Малахії. Більшість народжених знову — це успішні бізнесмени, зацікавлені в приєднанні до Пакса. Вони переконали планетарний уряд, такий собі обраний олігархат, запросити до себе гарнізон Пакса. Це сталося приблизно п'ятдесят стандартних років тому. Вони мешкають майже у загумінкових світах, то хоч-не-хоч, а мусять стерегтися Вигнанців.

Кі кивнув.

— Я лише хотів знати, чи гарнізон може розраховувати, що населення сповістить про посадку корабля з дівчинкою.

— Не варто на це сподіватися, — відказав де Сойя. — Дев'яносто дев'ять відсотків планети — це пустка; там або ніхто ніколи не селився, або поселення знову перетворилися на пустелю, вкриту дюнами та лишайником. Більшість населення купчиться навколо Ґанді й працює в бокситових копальнях Але дівчину відслідкує орбітальний патруль.

— Якщо вона дістанеться планети, — зауважив Ґреґоріус.

— А вона туди не дістанеться, — підсумував отець-капітан де Сойя. Дотиком пальця він викликав на монітор, вмонтований у стільницю, схему, яку підготував заздалегідь. — Ось план перехоплення. Ми з вами трохи подрімаємо до часу «П», часу переміщення, мінус три дні. Не хвилюйтесь і пам'ятайте, що фуга не дає такого бодуна, як воскресіння. Півгодини, щоб оговтатися, і ти знову в нормі. Отже... за три дні до часу «П» нас розбудять. «Рафаїл» намотуватиме петлі ось тут... — він тицьнув у точку на відстані приблизно дві третини еліптичної траєкторії. — Ми знаємо, на якій швидкості їхній корабель перейшов у стан с-плюс, а це означає, що нам відома швидкість, з якою вони виходитимуть із цього стану... це буде десь три сотих швидкості світла... Тоді, якщо вони сповільнюватимуться на підході до Парваті з тим самим коефіцієнтом, із яким залишали Гіперіон, то... — екран заповнили графіки траєкторії та часові таблиці. — Це гіпотетичні розрахунки, але точку їхнього переміщення можна обчислити точно... Вони з'являться тут, — отець-капітан торкнувся ручкою червоної точки на відстані десяти а.о. від планети. — А ось тут ми їх перехопимо, менше ніж за хвилину після переміщення.

Ґреґоріус схилився над монітором.

— Нам доведеться нестися наче триклятущим чортам із пекла... перепрошую за такі слова, отче.

Де Сойя всміхнувся.

— Відпускаю тобі цей гріх, мій сину. Так, якщо їхній корабель почне уповільнюватися в напрямку Парваті, швидкості будуть високі, так само як і наша комбінована дельта-v. Але відносні швидкості двох кораблів зоставатимуться практично нульовими.

— Як близько ми перебуватимемо до них, капітане? — запитав Кі. Його чорне волосся блищало, відбиваючи проміння точкових світильників.

— Щойно вони перемістяться, ми атакуємо з відстані приблизно у шістсот кілометрів. За три хвилини ми вже зможемо докинути до них каменем.

— А якщо вони чимось кинуть у нас? — похмуро запитав Кі.

— Може статись і таке, — відповів де Сойя. — Але «Рафаїл» — крутий. Можу побитись об заклад, що його поля затримають усе, чим вони можуть у нас кинути.

Стрілець Реттіґ фиркнув.

— Ставка в закладі надто висока.

Де Сойя крутнувся на стільці, аби подивитися на стрільця. Він майже забув про присутність Реттіґа.

— Це правда, — відказав він, — але наша перевага в тому, що ми будемо дуже близько. Чим би вони не захотіли в нас жбурнути, часу в них на це буде обмаль.

— А чим жбурнемо в них ми? — пророкотав Ґреґоріус.

Де Сойя помовчав.

— Ми з вами разом робили ревізію зброї на «Рафаїлі», — відказав він нарешті. — Якби це був корабель Вигнанців, ми могли б його підсмажити, або спалити, або протаранити. Чи просто тихо би знищили його команду, — отець-капітан сказав так, бо на «Рафаїлі» була і зброя, що діяла, як жезл смерті. На відстані п'ятсот кілометрів не було підстав сумніватися в її ефективності. — Але ми не вдамося до жодної з цих можливостей, — продовжив чоловік. — Хіба що будемо змушені... вивести з ладу корабель.

— А можливо зробити це так, аби дівча точно не постраждало? — запитав Кі.

— Не можна бути на сто відсотків упевненим, що вона... чи хтось інший, хто може бути на кораблі... не постраждає, — сказав де Сойя. Він знову помовчав, а тоді, глибоко вдихнувши, закінчив: — Ось чому вам доведеться брати той корабель на абордаж.

Ґреґоріус вишкірив зуби, напрочуд білі й великі, і радісно гримнув:

— Залишаючи «Святого Томаса Акіра», ми прихопили з собою космічну зброю. Та краще би нам потренуватися з нею, перш ніж іти на реальний абордаж.

Де Сойя кивнув:

— Трьох днів вам буде досить?

Ґреґоріус усміхнувся ще ширше:

— Краще тиждень.

— Домовилися, — сказав отець-капітан. — Прокидаємося за тиждень до перехоплення. Ось схема невстановленого корабля.

— Так це він? Який же він невстановлений? — вигукнув Кі, дивлячись на зображення корабля, що з'явилося на всіх моніторах. Корабель наче намалювала дитяча рука — голка з оребренням на хвості.

— Ми не знаємо ні його назви, ні приписки, — зауважив де Сойя, — але ще до нашого переміщення ми отримали відео зі «Св. Антонів». І вони, і хлопці з «Бонавентури» зафільмували корабель. Це точно не Вигнанці.

— Не Вигнанці, не Пакс, не Торговельна Гільдія, не спін-зореліт і не факельник, — протягнув Кі. — Що ж це, до дідька, таке?

Де Сойя пересунув картинку. Тепер на екрані був поперечний перетин корабля.

— Це приватний корабель часів Гегемонії, — стиха промовив він. — Таких за весь час зробили штук тридцять, не більше. Цьому — років чотириста. Може, і більше.

Капрал Кі тихенько присвиснув. Ґреґоріус потер свою могутню щелепу. Навіть крізь незворушну маску Реттіґа пробилося здивування.

— Не знав, що колись існували приватні космічні кораблі, — промовив він. — Здатні на с-плюс, я маю на увазі.

— За Гегемонії такими інколи нагороджували великих цабе, — пояснив де Сойя. — Прем'єр-міністр Ґледстон мала такий. Так само як і генерал Ґленнон-Гайт.

— Ну, його Гегемонія точно не нагороджувала, — пирхнув Кі. Легендарний Ґленнон-Гайт був найненависнішим супротивником Гегемонії на її світанку. Наче Ганнібал із загумінкових світів для Риму-Всемережжя.

— Не нагороджувала, — погодився отець-капітан де Сойя. — Генерал поцупив його у правителя Сьомої Дракона. Хай там як, а комп'ютер стверджує, що з усіма цими приватними кораблями було покінчено ще до Падіння — частину знищили, частину оснастили заново для Збройних сил, а згодом перевели у резерв. Проте комп'ютер, схоже, помиляється.

— І не вперше, — прогудів Ґреґоріус. — А на цих далекобійних фотках видно, яке на кораблі озброєння та захисна система?

— Ці кораблі були цивільними й не мали на собі жодної зброї. Давачі на «Св. Бонавентурі» не помітили, аби на ньому працювали радари чи імпульсні передавачі, — пояснив де Сойя, — але кораблеві сотні років, то ж варто припустити, що його могли модифікувати. Але навіть якщо на ньому встановлено сучасну дистанційну зброю Вигнанців, «Рафаїл» здатний миттєво наблизитись до нього. Тому вони не встигнуть задіяти ланцетники. Коли ми будемо поруч, вони не зможуть застосувати кінетичну зброю. А коли ми підемо на абордаж, їм не допоможе навіть лазерна зброя.

— Підемо врукопаш, — пробурмотів Ґреґоріус сам до себе, вивчаючи схему. — Вони чекатимуть біля повітряного шлюзу, а ми проб'ємо новий вхід... отут... і отут...

— Ми не можемо розгерметизувати корабель! Там дівчинка... — стривожився де Сойя.

Ґреґоріус всміхнувся акулячою посмішкою.

— Не переймайтеся, сер. Причепити до їхнього корита великий сачок — справа однієї хвилини... Я прихопив кілька разом зі зброєю... Відтак ми висадимо секцію корпусу всередину і заскочимо вслід... — він натиснув на клавішу, аби збільшити картинку. — Я візьму це для стимсимуляції^[75], сер, і ми зможемо кілька днів потренуватись у тривимірному просторі, — чорне обличчя повернулося до де Сойї: — Тобто, схоже, що нам не доведеться полежати у фузі наче тим сплячим красуням, сер.

Кі постукав пальцем по губах.

— Можна запитати?

Де Сойя подивився на нього.

— Я так розумію, що ми за жодних обставин не можемо чіпати дівча. А що з іншими, якщо вони плутатимуться під ногами?

Де Сойя зітхнув. Він чекав на це запитання.

— Я б волів, капрале, аби в ході цієї операції більше не було жодного загиблого.

— Так, сер, — відгукнувся Кі, уважно вдивляючись в обличчя де Сойї. — Але якщо вони намагатимуться нас зупинити?

Отець-капітан де Сойя вимкнув монітор. У переповненій комірці тхнуло масним волоссям, потом та озоном.

— Я отримав наказ не зашкодити дівчинці, — промовив він, ретельно добираючи слова. — Про інших ніхто не згадував. Якщо на цьому кораблі є ще хтось... чи щось... і вони заважатимуть, то вважайте, що ними можна пожертвувати. Захищайте себе, навіть якщо вам доведеться стріляти раніше, ніж пересвідчитеся, що ви в небезпеці.

— Вбивайте усіх, — пробурмотів Ґреґоріус, — крім дівчиська. Господь своїх упізнає^[76]...

Де Сойя завжди ненавидів цей давній жарт найманих убивць.

— Робіть те, що ви повинні робити, проте так, аби не наражати на небезпеку життя чи здоров'я дівчинки, — відрізав він.

— А якщо на борту буде тільки один, хто стане поміж нами та дівчинкою? — не вгавав Реттіґ. Троє співрозмовників поглянули на астероїдянина. — І якщо це буде Ктир? — закінчив він.

У каюті запала тиша, крізь яку пробивалися лише безупинні звуки корабля — стогін металевого корпусу, що то розширяється, то стискається, шепіт вентиляції, дзижчання приладів і випадкова відрижка маневрового двигуна.

— Якщо там буде Ктир... — розпочав отець-капітан де Сойя. І замовк.

— Якщо там буде маленя Ктиреня, — встряв сержант Ґреґоріус, — гадаю, ми зможемо підготувати для нього кілька сюрпризів. Цей раунд для шпичастого сучого сина може виявитись не таким простим. Пробачте мені мій язик, отче.

— Як твій духівник, — сказав де Сойя, — я маю застерегти тебе від лайки та богохульства. А як твій командир я наказую придумати які завгодно сюрпризи, на котрі ти лише здатний, аби покінчити із цим шпичастим сучим сином.

Після перерви на вечерю вони знову зустрілися, аби розробити стратегічний план операції.

21

Ви колись помічали, що з мандрівки, навіть дуже довгої, найбільше карбується в пам'яті перший тиждень? Мабуть, через те, що подорож поглиблює світосприйняття, а може, через те, що наш розум так реагує на зміну орієнтирів, а можливо, тому, що новизна будь-чого чарує й найбільше вабить у перші дні; для мене такі перші дні на новому місці чи спілкування з новими знайомими завжди задавали тон усій подорожі. А в цьому випадку перші дні подорожі вплинули на все моє життя.

Перший день нашої епохальної пригоди ми проспали. Мала була страшенно втомлена, і я теж — мені довелось визнати це, прокинувшись після шістнадцяти годин безперервного сну. Не можу сказати, що робив А. Беттік під час цього першого сомнамбулічного дня нашої подорожі — тоді я ще не знав, що андроїди теж сплять,проте потребують лише невеличкої частини того часу, що проводять у сплячці люди, — але він відніс до машинного відділення невеличкий ранець зі своїми пожитками, підвісив гамак, аби в ньому спати, і там більшу частину часу й перебував. Я думав запропонувати дівчинці влаштуватися в «спальні господаря», на самому вершечку корабля, там, де вона приймала душ у ванній кімнаті, що сусідила зі спальнею, але вона обрала одну з кушеток на палубі для фуги — і так там і прижилася. Я ж насолоджувався ліжком у центрі круглої кімнати, м'яким та широчезним, і навіть із часом поборов свою агорафобію й інколи дивився крізь корпус корабля, що ставав прозорим, на фрактальне світлове шоу в просторі Гокінґа. Але надовго оболонку прозорою я не залишав, бо пульсація геометричних фігур продовжувала непокоїти мене — незрозумілим чином, якого я не в змозі пояснити.

Поверхи з бібліотекою та голографічною нішею стали, за мовчазною угодою, місцями спільного користування. Кухня, яку А. Беттік волів називати «камбузом», містилася на тому ж поверсі, що й голографічна ніша, і ми зазвичай трапезували тут, за низеньким столом. Інколи ми сервірували круглий стіл біля навігаційної рубки. Розпорядок встановився за корабельним часом, хоча коли ми снідали, на Гіперіоні був уже час обіду; але, міркував я, навіщо зважати на час Гіперіона, якщо, можливо, я ніколи більше не повернуся до того світу? Отже, прокинувшись і поснідавши, я найчастіше простував до бібліотеки, аби попорпатися в старовинних книжках, надрукованих ще за Гегемонії, а то й раніше. Я був вражений, відшукавши примірник епічної поеми Мартіна Силена «Вмируща Земля», а також твори ще дюжини класиків, яких я читав іще хлопчиком, а тоді частенько перечитував у хижі на болотах чи коли працював на ріці.

Першого дня, коли я взявся гортати книжки в бібліотеці, до мене приєднався А. Беттік. Він добув з однієї полиці невеличкий томик у зеленій палітурці. «Це може стати в пригоді», — сказав він. Книжка мала назву «Путівник по Всемережжю, включно з Ґранд-Анфіладою та рікою Тетіс».

— Ще й як! — відгукнувся я, розгортаючи книжку тремтячими пальцями. Це тремтіння, я гадаю, було спричинене усвідомленням справжності всього того, що відбувається: ми збираємось здійснити подорож — ні, вже подорожуємо! — світами колишньої Мережі...

— Ці книжки вдвічі цікавіші за артефакти, — зауважив андроїд. — Адже вони надруковані в ті часи, коли будь-хто мав миттєвий доступ до будь-якої інформації.

Я кивнув, погоджуючись. За малих літ, слухаючи бабусині оповідки про старі часи, я намагався уявити світ, де всі носять імпланти і можуть за бажанням увійти до інфосфери. Звісно, навіть у ті часи інфосфери на Гіперіоні не було, бо Гіперіон ніколи не був частиною Мережі; але для мільярдів і мільярдів мешканців Гегемонії життя, напевне, було, схоже на безмежну стимсимуляцію аудіовізуальної та друкованої інформації. Не дивно, що переважна частина людства в старі часи не вміла читати. Знову зробити людей письменними стало одним із перших завдань Церкви та призначених нею адміністрацій Пакса, після того як міжзоряне людське суспільство вдалося зшити докупи через багато років після Падіння.

Того дня, пам'ятаю, я набрав з полиць із десяток книжок — поліроване тикове та вишневе дерево м'яко мерехтіло у світлі ламп — і відніс їх читати на стіл, що стояв посеред килима.

Десь по обіді до бібліотеки забігла й Енея. Вона відразу ж вхопилася за «Вмирущу Землю»^[77].

— У Джектауні не було цієї книжки, а дядько Мартін не захотів дати її, коли я була у нього, — пояснила дівчинка. — Він казав, що це єдиний його твір, який варто читати. Якщо не брати до уваги «Пісень», яких він не закінчив.

— Про що там йдеться? — запитав я, не припиняючи пробігати очима роман Делмора Діленда. Читаючи та розмовляючи, ми обоє гризли яблука. А. Беттік пішов, спустившись гвинтовими сходами.

— Про останні дні Старої Землі, — відповіла Енея. — А насправді про безхмарне дитинство Мартіна у великому маєтку його родини неподалік Північноамериканського заповідника.

Я відклав книжку.

— Що, на твою думку, сталося зі Старою Землею?

Дівчинка припинила хрумтіти яблуком.

— За моїх часів усі вважали, що чорна діра, яка виникла внаслідок Великої Помилки '08-го року, зжерла її. І вона припинила існувати. Їй настав капець.

Я прожував яблуко й кивнув.

— Загалом кажучи, люди і зараз так думають, але у своїх «Піснях» старий поет стверджує, що Стару Землю вкрав ТехноКорд. Вкрав і кудись переправив...

— До сузір'я Геркулеса чи до Магелланових Хмар, — сказала дівчинка, відкусивши чи не пів'яблука. — Моя мама це встановила, коли разом із батьком розслідувала його вбивство.

Я нахилився до неї.

— Ти не проти розповісти про свого батька?

— Ні, чому я б мала бути проти? — ледь помітно всміхнулась Енея. — Гадаю, що я такий собі покруч, дитина жінки з Луза та чоловіка, котрий насправді був клонованим кібридом. Але я ніколи через це не переймалася.

— На лузійку ти не схожа, — зауважив я.

Мешканці цього світу з великою силою тяжіння всі як один були коротунами, але мали неабияку фізичну силу. Шкіра у більшості з них була бліда, а волосся — чорне; а ця дівчинка хоч і не була високою, але зріст у неї був нормальний, темно-русяве волосся мало в собі світлі пасемця, і статури вона була тендітної. Лише блискучі карі очі, наскільки я пригадував, співпадали з описом Брон Ламії у «Піснях».

Енея розсміялася, дуже мелодійно.

— Я вдалася в тата, — сказала вона. — Джон Кітс був невисокий, худорлявий і мав світле волосся.

Я трохи зам'явся, але сказав:

— Ти казала, що розмовляла зі своїм батьком...

Енея позирнула на мене краєчком ока.

— Так. Ти ж знаєш, що Корд вбив його фізично ще до мого народження. Але чи знаєш ти, що моя мати кілька місяців носила його особистість у петлі Шрена, імплантованій у неї за вухом?

Я кивнув, адже читав про це у «Піснях». Дівчинка знизала плечима:

— Я пам'ятаю, як ми з ним розмовляли.

— Але ж ти тоді ще...

— ...не народилася, — підхопила Енея. — Так. Про що може розмовляти персона поета з ембріоном? Але ми розмовляли. Його персона була все ще з'єднана з ТехноКордом. Він показував мені... але, Роле, це важко пояснити, повір мені.

— Я вірю тобі, — сказав я, обводячи очима бібліотеку. — А ти знаєш, «Пісні» кажуть, що нібито персона твого батька, залишивши петлю Шрена, ще деякий час перебувала в Штінті цього корабля.

— Так, — відповіла Енея, усміхнувшись. — Учора, перед тим, як лягти спати, я годину теревенила з кораблем. Татко був тут, це факт. Його персона співіснувала з розумом корабля, коли Консул повертався на ньому, аби дізнатись, що сталося з мережею після Падіння. Але тепер його тут немає, і корабель небагато може пригадати про таткове перебування тут. Корабель не може пригадати й того, що з ним сталося — чи він перемістився кудись після смерті Консула, чи ще щось... Отже, я не знаю, чи він і досі існує.

— Але ж, — зауважив я, намагаючись підшукати найбільш дипломатичні слова,— якщо Корд припинив своє існування, то я не розумію, як би могла існувати персона кібрида.

— А хто сказав, що Корд припинив існування?

Визнаю, що її слова мене шокували.

— Останніми діями Міни Ґледстон і Гегемонії було знищення системи телепортів, інфосфер, лінії «світло+», усієї системи координат, в якій існував Корд, — я нарешті спромігся заперечити. — Навіть «Пісні» погоджуються з цим фактом.

Дівчинка продовжувала всміхатися.

— Так, вони рознесли на шматки космічні портали, а інші припинили працювати. І в мій час, дійсно, вже не було інфосфери. Але хто сказав, що Корд загинув? Якщо хтось вимете віником павутиння з одного-двох кутків, хіба це означатиме, що павук мертвий?

Мушу зізнатися, що ці слова змусили мене здригнутися й озирнутись.

— Отже, ти вважаєш, що ТехноКорд усе ще існує? І Штінти знову щось замишляють проти нас?

— Замишляють чи ні — про це я нічого не знаю, — відказала Енея. — Але я знаю, що Корд існує.

— Звідки?

— По-перше, — загнула вона один пальчик, — кібридна особистість мого батька продовжувала існувати після Падіння, хіба ні? Носієм цієї особистості був Штінт, створений Кордом. Це вказує на те, що Корд у той час теж існував... десь.

Я обдумав цей аргумент. Як я вже казав, кібриди, так само як і андроїди, були для мене абсолютно міфічними істотами. Із тим же успіхом ми могли обговорювати фізичні характеристики лепреконів.

— По-друге, — продовжила вона, і другий пальчик приєднався до першого, — я спілкувалася з Кордом.

На цю репліку я заблимав очима.

— До свого народження? — запитав я.

— Так, — відповіла Енея. — А ще — коли ми з мамою жили в Джектауні. І після маминої смерті теж, — вона взяла свої книжки і підвелася. — І сьогодні вранці.

Я мовчки дивився на неї в усі очі.

— Я зголодніла, Роле, — промовила дівчинка, простуючи до сходів. — Не хочеш піти подивитися, що камбуз старого корабля накухарював нам на ланч?

* * *

Незабаром ми розібралися з корабельним розпорядком дня, домовившись ділити добу на денний і нічний час відповідно до дня та ночі на Гіперіоні. Я почав розуміти, чому в Гегемонії за часів Мережі притримувалися того відліку часу, що був на Старій Землі, коли за добу правили двадцять чотири години. Я десь читав, що майже дев'яносто відсотків землеподібних чи терраформованих світів Усемережжя мали тривалість доби таку ж, як на Старій Землі, плюс-мінус три години.

Енея, як і раніше, полюбляла висувати балкон і грати на роялі під небом простору Гокінґа. Інколи я теж виходив послухати й на кілька хвилин, хоча мені більше до вподоби було відчуття захищеності, яке надавали стіни корабля. Ніхто з нас не скаржився на вплив стану с-плюс, хоча вплив цей відчувався — у раптових перепадах настрою, у постійному відчутті, що за нами хтось спостерігає, а також у дуже дивних сновидіннях. Мої власні сни змушували прокидатися, бо серце калатає, в роті пересохло, а простирадла мокрі від поту, як це буває тільки тоді, коли насняться кошмари. Але я ніколи не пам'ятав, що саме бачив уві сні. Я спробував розпитати інших, що їм сниться, але А. Беттік ніколи про свої сни не згадував, і я так і не довідався, чи андроїди взагалі бачать сни, а Енея, хоч і визнала, що сни бачить дивні й пам'ятає їх, не виказала бажання їх обговорювати.

На другий день нашої подорожі ми сиділи в бібліотеці, й Енея раптом запропонувала «випробувати», як це — подорожувати в космосі. Коли я запитав, як можна ще «випробувати» космічну подорож, коли ми саме й подорожуємо в космосі цієї хвилини — я уявляв собі оті фрактали Гокінґа, коли казав це, — вона тільки розсміялася у відповідь і попросила корабель вимкнути внутрішнє стримувальне поле. Тієї ж мити в кораблі запанувала невагомість.

Хлопчиком я мріяв відчути нульову гравітацію. Трохи пізніше, під час військової служби, мені доводилось плавати в солоному Південному морі. Я закривав очі і, без зусиль тримаючись на воді, намагався уявити, чи так почувалися люди, що подорожували космосом у давні часи.

Тепер можу сказати вам точно: ні, не так.

Нульова гравітація, а надто раптова нульова гравітація, як та, яку корабель встановив за проханням Енеї, — це жах. Ти просто падаєш.

Принаймні так це сприймається спочатку.

Я вчепився в стілець, але стілець теж падав. Відчуття було точнісінько таке, наче ти останні два дні сидів в одному із вагонів канатки на хребті Вуздечка, і раптом канат лопнув. Мій вестибулярний апарат збунтувався, намагаючись відшукати правильну горизонталь. Але жодної горизонталі не залишилось.

А. Беттік, винирнув звідкись, що ще недавно було низом, підлетів до нас і поцікавився незворушно:

— Якісь проблеми?

— Жодних, — розсміялась Енея. — Ми просто хочемо якийсь час побути в тому космосі, яким він є.

А. Беттік кивнув і пірнув головою вперед у колодязь зі сходовим маршем, аби повернутися до того, що він робив — що б це не було.

Енея перемістилася за ним до східців і підплила до центрального отвору.

— Бачиш? — сказала вона. При невагомості сходовий марш поєднує весь корабель, наче колодязь. Як це й було на стародавніх спін-зорельотах.

— А це не небезпечно? — вичавив я із себе, відпустивши стілець і відразу ж схопившись за книжкові полиці. Тут я вперше помітив, що книжки утримуються на місці за допомогою еластичного шнура. Решта речей, котрі не були закріплені, — книжка, яку я залишив на столі, стільці, що стояли навколо стола, светр, якого я кинув на спинку одного зі стільців, дольки помаранча, що його я їв перед тим, — вільно плавали навкруги.

— Жодної небезпеки, — відказала Енея. — Тільки розгардіяш. Наступного разу треба буде все спочатку прибрати охайненько, а тоді вже вимикати внутрішнє поле.

— А хіба це поле неважливе?

Енея плавала головою донизу, якщо дивитися під моїм кутом зору. Моєму вестибулярному апаратові це сподобалось ще менше, ніж усе інше.

— Завдяки цьому полю нас не розчавлює й не викидає, коли ми летимо в нормальному космічному просторі, — пояснила вона, спрямовуючи себе до центру двадцятиметрового прольоту та хапаючись за перила сходів, щоб зупинитися, — але в просторі с-плюс ми не можемо прискоритися або пригальмувати, тому... тому виходить ось що!

Вона вхопилася за жердину, що пронизувала тунель, який раніше був коридором зі сходами, й катапультувала себе кудись, зникнувши з мого поля зору.

— Господи Ісусе, — прошепотів я, тоді відштовхнувся від стелажа, відскочив, наче м'яч, від протилежної перебірки і поплив слідом за нею центральним колодязем.

Упродовж наступної години ми бавилися з нульовою гравітацією. Грали в нуль-g-квача, в нуль-g-схованки (виявилося, що коли не заважає сила тяжіння, можна заховатися в найнесподіваніших місцях), у нуль-g-футбол, скориставшись замість м'яча пластиковим шоломом, якого ми знайшли в одній зі стінних шаф у коридорі, і навіть у нуль-g-боротьбу, що виявилося куди складніше, ніж я собі уявляв. Перша ж моя спроба схопити малу змусила нас обох літати всією довжиною, шириною й вишиною палуби для фуги.

Згодом, зморена й спітніла (піт висів у повітрі завісою, доки ти не переміщався, або його не відганяв струмінь повітря з вентилятора), Енея наказала балконові знову висунутися вперед. Я скрикнув від жаху, але корабель стиха нагадав мені, що зовнішнє поле залишилось на місці. І ми виплили на балкон, пропливли над «стейнвєєм», пригвинченим до підлоги, підпливли до огорожі балкона і пропливли над нею, до нічийного простору між кораблем і полем-стримувачем, відлетіли метрів на десять і подивилися назад на корабель в оточенні фракталів, що множилися й множилися. Корабель сяяв на тлі цього величного феєрверка, а простір Гокінґа складався і стискався навколо нас зі швидкістю декілька мільярдів разів за секунду.

Зрештою ми, брикаючись ногами і загрібаючи руками, проклали собі шлях назад (а це, скажу вам, непроста задачка, коли нема від чого відштовхуватися), попередили А. Беттіка по інтеркому, щоб він тримався підлоги, і повернули нормальну силу тяжіння. Ми з малою потішалися, дивлячись, як брякаються на килим светри, бутерброди, стільці, книжки та кульки води з моєї склянки, що лишилася недопитою.

Цього ж дня, а скоріше, ночі, бо корабель послабив освітлення на час сну, я спустився гвинтовими сходами до голографічної ніші, аби погризти щось на ніч, і почув ледь чутні звуки, що лунали з палуби для фуги.

— Енеє? — покликав я стиха. Відповіді не було. Я підійшов до сходів, подивився в темний колодязь посередині й усміхнувся, пригадавши, як ми казилися тут удень, кілька годин тому. — Енеє?

Відповіді не було, але тихі звуки все лунали. Я почалапав донизу, м'яко ступаючи ногами в самих шкарпетках і шкодуючи, що не прихопив ліхтарика.

Монітори над кушетками, кожна з яких була захована у своїй ніші, кидали на палубу для фуги неясне світло. Тихі звуки лунали з закутка, який облюбувала собі Енея. Вона лежала, відвернувшись до стіни. Ковдру натягнула аж по плечі, але я міг бачити комірець старої сорочки Консула, яку вона ревізувала собі замість піжами. Я підійшов нечутно, м'яка підлога притлумлювала мої кроки, й опустився на коліна біля кушетки:

— Енеє? — дівчинка плакала, вочевидь, намагаючись заглушити схлипи.

Я торкнувся її плеча, і вона нарешті повернулась. Навіть у тьмяному світлі, що йшло від приладів, я побачив, що вона плаче вже давно: очі почервоніли і напухли, щоки були мокрі від сліз.

— Що сталося, дитиня? — прошепотів я. Між нами та палубою, де в машинному відсіку спав у своєму гамаку А. Беттік, було ще два поверхи, але отвори на сходи не мали дверей.

Енея відповіла не відразу, але схлипи спочатку порідшали, а тоді й припинилися.

— Вибач, — вимовила вона.

— Нема за що вибачатися. Розкажи, що не так.

— Дай мені серветку — і я скажу.

Я обшукав кишені старого халата Консула, що був на мені. Паперової серветки я не знайшов, але знайшов лляну, яку сунув до кишені, коли їв нагорі тістечко. Я подав їй серветку.

— Дякую, — Енея висякалася. — Добре, що ми зараз не в невагомості. Інакше б тут усюди літали шмарклі.

Я всміхнувся і стиснув її плече.

— Що не так, Енеє?

Вона видала дивний звук, і я зрозумів, що це була спроба розсміятися.

— Усе, — сказала вона. — Усе не так. Я боюся. Усе, що я знаю про майбутнє, лякає мене до всирачки. Я знаю, що хлопці з Пакса чекатимуть на нас за кілька днів, але не знаю, як нам їх обминути. Я хочу додому. Але ніколи не зможу туди повернутись, і всіх, кого я знала, уже немає — крім Мартіна. А більше за все я сумую за мамою.

Я поплескав її по плечі. Брон Ламія, її мати, була легендою — жінка, яка жила і померла два з половиною довгі сторіччя тому. Кістки Брон уже розсипалися порохом, де б її не було поховано. А для цієї дитини відтоді, як мама померла, не минуло ще й двох тижнів.

— Мені дуже шкода, — прошепотів я і знову потиснув її плече, відчуваючи м'якість старої сорочки Консула. — Усе буде добре.

Енея кивнула й взяла мене за руку. Її пальці були вологі. Я помітив, якою крихітною була долоня дівчинки, якими тонкими були пальці порівняно з моєю величезною лапою.

— Не хочеш піднятися до камбуза та з'їсти зі мною тістечко з челмового кореня? — запропонував я. — Воно добре смакує з молоком.

Енея похитала головою.

— Думаю, тепер я засну. Дякую, Роле, — вона знову потисла мою руку перш ніж її відпустити, і тієї миті мені відкрилася таїна: Та, Хто Вчить, нова месія, чи ким там ще має стати дочка Брон Ламії, водночас є й дитиною: вона регоче, коли грає у квача в невагомості, і плаче по ночах.

Я тихо піднявся сходами, зупинившись озирнутися на неї, поки моя голова ще не опинилася на рівні наступного поверху. Енея зіщулилася під ковдрою, знову відвернувшись до стіни. Її волосся ледь висвітлювалося в мерехтінні монітора над кушеткою.

— На добраніч, Енеє, — прошепотів я, розуміючи, що вона мене не почує. — Усе буде добре.

22

Сержант Ґреґоріус і його команда, тобто ще двоє гвардійців, чекали біля розчахнутого повітряного шлюзу «Рафаїла», готуючись до вилазки. Зореліт класу Архангел тим часом стрімко наближався до невпізнаного космічного корабля, який щойно перемістився із с-плюс простору. Трійця вояків, обвішаних зброєю, наче різдвяні ялинки, захарастила собою весь шлюз, оскільки безвідбійні рушниці та лазерні випромінювачі — досить громіздкі штукенції. Сонце Парваті виблискувало на золотих візирах штурмовиків, коли чоловіки висувалися зі шлюзу.

— Я його впіймав, — пролунав у навушниках голос отця-капітана де Сойї. — Відстань — сто метрів, йдемо на зближення.

Незвичний силует корабля — голка з оребреним хвостом — заповнив візори від краю до краю. Кораблі зближалися. Захисні поля між кораблями рясніли плямами та спалахами, відбиваючи з невловимою для людського ока швидкістю атаки пучкових випромінювачів і ланцетників. Візор Ґреґоріуса тьмянішав, яснішав і знову тьмянішав, реагуючи на виблиски близького бою.

— Ми — у мертвій зоні їхньої ланцетної зброї, — повідомив де Сойя зі свого сідала в центрі управління бойовими діями. — Пішли!

Ґреґоріус дав відмашку, і тієї ж миті його люди вихопилися зі шлюзу. Ранцеві міні-рушії на їхніх скафандрах викидали крихітні струмені блакитного полум'я, коли чоловіки оптимізували дугу свого польоту.

— Поля зникають! Зникли! — вигукнув де Сойя.

Захисні поля обох кораблів зіштовхнулися й нейтралізували одне одного на кілька секунд, але й цього вистачило. Ґреґоріус, Кі та Реттіґ опинилися всередині захисного яйця навколо ворожого корабля.

— Кі, — скомандував Ґреґоріус по спецзв'язку, і менша постать, задіявши ранцевий рушій на повну, стрілою помчалась до носа корабля. — Реттіґ! — і друга постать у бойовому скафандрі швидко понеслась до нижньої частини корабля.

Сам Ґреґоріус, дочекавшись тієї миті, коли згасне його поступальна швидкість, зробив повний оберт вперед через голову й на повній потужності свого рушія м'яко, навіть не грюкнувши, торкнувся підошвами корпусу корабля. Він увімкнув магніти, відчув, що вони спрацювали, відтак широко розставив ноги і припав до корабля, утримуючись на поверхні лише однією магнітною підошвою.

— На місці, — пролунав у навушниках голос капрала Кі.

— На місці, — відрапортував Реттіґ секундою пізніше.

Сержант Ґреґоріус, смикнувши за кінець, розгорнув магнітний абордажний шнур, яким він був обгорнутий замість пояса, і приклав його до корпусу, утворивши навколо себе кільце півтори метри в діаметрі.

Стоячи на коліні в центрі кола, сержант проказав у мікрофон:

— Починаю відлік: три... два... один... Розгорнути! — він торкнувся контролера у себе на зап'ястку і мимоволі кліпнув, коли з кільця вистрелила надтонка, мікронної товщини, плівка з молекулярного полімеру і почала розпускатися над його головою, утворюючи велику, метрів на двадцять, прозору бульбашку. Тепер сержанта, крім броні бойових обладунків, захищав ще й цей величезний презерватив...

— Готово! — відзвітував Кі, і водномить озвався луною Реттіґ.

— Встановити! — розпорядився Ґреґоріус, приплескуючи заряд до корпусу зорельота і знову наставляючи палець у рукавиці на диск контролера: — Починаю відлік!

Наразі корабель під ними робив оберти, працюючи навмання допоміжними маневровими рушіями та головним двигуном, але «Рафаїл» мертвою хваткою тримав ворожий зореліт у своєму захисному полі, тому розпростертих на ззовні штурмовиків не здмухувало у космос.

— П'ять... чотири... три... два... один... Підірвати!

Детонації від вибуху, звісно, не було, як не було й спалаху чи віддачі. 120-сантиметровий кружок стінки корпусу влетів усередину. Ґреґоріус помітив лише, як навколо Кі, напинаючись, павутинкою зблиснула в сонячному світлі полімерна бульбашка, напівприхована вигином корпусу. Власний мішок сержанта також роздувся у величезну повітряну кульку, бо його наповнило повітря, що виривалося крізь пробоїну. Упродовж п'яти секунд у навушниках ревів ураган, звук якого вловлювали зовнішні давачі, а тоді запанувала тиша. Повітря в бульбашці, насичене киснем та азотом, про що сповіщали сенсори на шоломі сержанта, внаслідок короткого перепаду тиску наповнилося пилом і сміттям із корабля.

— Заходимо... пішли! — гукнув Ґреґоріус, скидаючи з плеча свою безвідбійну плазмову рушницю і закочуючись усередину зорельота.

Там панувала невагомість. Сержант цього не очікував; він приготувався до удару об підлогу чи перебірку. Але він вмить адаптувався і закрутився навколо себе, роздивляючись навсібіч.

Це було щось на кшталт кают-компанії. Ґреґоріус помітив подушки для сидіння, якийсь старовинний відеоекран, навіть полиці зі справжніми книжками...

Знизу, із центрального колодязя, у приміщення вплив незнайомець.

— Руки догори! — заволав Ґреґоріус крізь гучномовець на шоломі, перемкнувшись на загальні смуги радіочастот.

Чоловік — його було не роздивитися, самі абриси — тримав щось у руці. Ґреґоріус вистрелив від стегна. Плазмова куля зробила в незнайомцеві дірку десять сантиметрів завширшки. Він упав. Кров і нутрощі бухнули з рани, бризки заплямували візор Ґреґоріуса та його скафандр. Мертва рука чоловіка випустила те, що тримала, і сержант, пропливаючи повз у напрямку колодязя, побачив, що то було. Книжка.

— От лайно, — пробурмотів сержант. Він вбив неозброєну людину. За це з нього знімуть очки.

— Усередині, найвищий рівень, — повідомив Кі. — Спускаюся.

— Машинне відділення, — відрапортував Реттіґ. — Один чоловік. Намагався втекти, довелось його спалити. Жодних ознак дівчинки. Підіймаюся.

— Вона має бути на середньому рівні чи на рівні повітряного шлюзу, — гаркнув сержант у свій мікрофон. — Продовжуйте, але обережно.

Світло всередині корабля раптом погасло; цієї ж миті прожектор на шоломі Ґреґоріуса і ліхтарик на його плазмовій рушниці автоматично ввімкнулися, утворюючи промені, які пробивалися навіть крізь повітря, заповнене пилом, кульками крові та речами, що вільно собі кружляли у невагомості. Ґреґоріус зупинився на верхній сходинці.

Назустріч йому знизу випливала чиясь постать... хтось чи щось... Він пересунув шолом, аби задіяти прожектор, але ліхтарик на рушниці вже висвітив стрічного.

Це була не дівчинка. Ґреґоріус встиг помітити величезні габарити істоти, шипи, леза, безліч рук і вогняні червоні очі. Вирішувати треба було негайно: якщо він прошиє плазмовими зарядами колодязь зі сходовим маршем, згори і донизу, під постріли може потрапити й дівчинка. Якщо він нічого не зробить, то загине — сталеві пазури вже тяглися до нього.

Збираючись на абордаж, Ґреґоріус приторочив до рушниці жезл смерті. Він кинувся вбік, знайшов потрібний кут і спустив курок на жезлі.

Постать, наче зроблена з колючого дроту, пропливла повз нього: чотири руки обм'якли, червоні очі згасли. «Кляту потвору можна вразити жезлом смерті. Виходить, вона має синапси», — подумав Ґреґоріус. Раптом він побачив когось над собою, наставив було рушницю, але впізнав Кі. Обидва чоловіки пірнули в колодязь униз головою. «Якщо зараз хтось поверне внутрішнє поле і з'явиться гравітація, то буде халепа, — подумав Ґреґоріус. — Треба звернути на це увагу».

— Я схопив її, — вигукнув Реттіґ. — Вона ховалася в одному з відсіків для фуги.

Ґреґоріус і Кі пропливли повз кают-компанію і дісталися рівня фуги. Важка постать у бойових обладунках тримала дитину. Ґреґоріус роздивився русяве волосся, темні очі та малі кулачки, що марно гамселили по закритих бронею грудях Реттіґа.

— Це вона, — підтвердив Ґреґоріус. Кодованим променевим каналом він направив на «Рафаїл» повідомлення: «Корабель очищено. Дівчинка в нас. Цього разу тільки двоє людей і потвора».

— Прийнято, — пролунав голос де Сойї. — Дві хвилини п'ятнадцять секунд. Добрий результат. Тепер виходьте.

Ґреґоріус кивнув, поглянув востаннє на полонену дівчинку — вона вже не опиралась — і пробігся клавіатурою на своєму скафандрі.

Прокліпавшись, він побачив двох своїх підлеглих, котрі лежали поруч із ним, у скафандрах, так само з'єднаних фалами із пристроєм, що створював віртуальну реальність сутички. Де Сойя дійсно вимикав внутрішні поля «Рафаїла», щоб ілюзія була повнішою. Ґреґоріус зняв шолом, а коли рядові зробили те саме, побачив їхні спітнілі обличчя. Він допоміг Кі звільнитися від його громіздких обладунків.

Де Сойя чекав на них в офіцерській кают-компанії. Вони могли б зустрітися в просторі стимсимуляції чи тактичному просторі, але вважали за краще обговорювати операцію в реальних умовах.

— Усе пройшло вдало, — констатував де Сойя, коли всі розсілися навколо невеличкого столика.

— Надто вдало, — заперечив сержант. — Я не вірю, аби Ктиря можна було знешкодити жезлом смерті. І я лажанувся з тим хлопцем на навігаційній палубі. Він мав при собі лише книжку.

Де Сойя кивнув.

— А втім, ви вчинили правильно. Краще було ліквідувати його, ніж ризикувати.

— Дві неозброєні людини? — промовив капрал Кі. — Сумніваюся. Це так само маловірогідно, як і дюжина озброєних до зубів вояків на третьому прогоні. Треба ще раз відпрацювати сутичку з Вигнанцями. І щоби летальність була на рівні морської піхоти, не менше.

— Не знаю, — пробурмотів Реттіґ.

Усі вичікувально втупились на нього.

— Ми постійно робимо так, аби дівчинка залишилась неушкодженою, — нарешті висловився Реттіґ.

— Під час п'ятої симуляції... — розпочав Кі.

— Еге ж, — перебив Реттіґ. — Я знаю, що ми тоді випадково її вбили. Але ж у тій спробі весь корабель було заміновано — і він вибухнув. Сумніваюсь, що таке може статися в реалі. Хтось колись чув, аби на зорельоті вартістю в сотню мільйонів встановлювали кнопку для самознищення? Це дурість.

Інші троє перезирнулись і здвигнули плечима.

— Так, це була нерозумна ідея, — сказав отець-капітан де Сойя, — але я запрограмував бойові умови з різноманітними параметрами, бо...

— Так, — знову перервав Реттіґ. Його худорляве гостре обличчя видавалось не менш небезпечним, аніж лезо ножа. — Я тільки хочу сказати, що коли справа дійде до перестрілки, шанси підсмажити дівчинку будуть у рази вищими, ніж при наших симуляціях. От і все.

Це була найдовша промова, яку їм довелося чути від Реттіґа впродовж тижнів життя пліч-о-пліч на космічному кораблі та під час спільних тренувань.

— Ви маєте рацію, — відповів де Сойя. — Під час нашого наступного стимсиму я оберу вищий рівень небезпеки для дитини.

Ґреґоріус заперечливо похитав головою.

— Капітане, сер, я пропоную облишити сими і повернутись до фізичних вправ. Я маю на увазі... — він подивився на хронометр на своєму зап'ясткові. Рухи сержанта були дещо сповільненими, неначе він ще відчував на собі важезний бойовий скафандр. — Я хочу сказати, що у нас залишилось лише вісім годин до того, як усе це відбудеться в реалі.

— Точно, — озвався капрал Кі. — Я погоджуюсь. Мені краще вийти у космос і спробувати, як воно насправді, навіть якщо ми не зможемо змоделювати при цьому ворожого корабля.

Реттіґ пробурчав щось, погоджуючись.

— Прийнято, — сказав де Сойя. — Але спочатку треба поїсти — подвійний раціон. Це було тільки навчання, але кожен із вашої трійці схуд за останній тиждень на двадцять фунтів.

Сержант Ґреґоріус нахилився над столом:

— Можна нам ще раз подивитись на схему, сер?

Де Сойя натиснув на клавішу і ввімкнув монітор.

Траєкторія «Рафаїла», що мала форму витягнутого еліпсоїда, і точка переміщення корабля з втікачами майже перетиналися. Точка перетину блимала червоним.

— Отже, ще одна репетиція в реальному просторі, — підсумував де Сойя, — а потім я хочу, аби ми всі поспали, принаймні зо дві години, перевірили наше спорядження й заспокоїлися, — він подивився на свій хронометр, хоча на моніторі відображався й корабельний час, і час перехоплення. — Якщо не трапиться аварії та інших непередбачуваних ускладнень, — продовжив він, — за сім годин і сорок хвилин дівчинка буде у нас... і ми будемо готові переміститися на Пацем.

— Сер, — звернувся до нього сержант Ґреґоріус.

— Так, сержанте?

— Не сприйміть цього як знак неповаги, сер, — сказав Ґреґоріус, — але в довбаному Божому Всесвіті не існує таких засобів, які могли б гарантувати, що не трапиться аварії та непередбачуваних ускладнень.

23

— Отже, — мовив я, — який у тебе план?

Енея відірвалася від книжки і глянула на мене.

— А хто сказав, що я маю план?

Я осідлав стілець.

— Менше ніж за годину ми вигулькнемо в системі Парваті. Тиждень тому ти казала, що потрібний план на той випадок, якщо там на нас чекатимуть... Отже, що з цим планом?

Енея зітхнула й згорнула книжку. А. Беттік щойно піднявся сходами до бібліотеки й приєднався до нас за столом. Тобто дійсно сів поруч із нами, що для нього було нетипово.

— Навряд чи у мене є план, — відповіла дівчинка.

Саме цього я і боявся. Тиждень, що проминув, був досить приємним: ми троє багато читали, багато розмовляли, грали в різні ігри — Енея чудово грала в шахи, добре — в го, вбивче — у покер, — і час спливав без жодних інцидентів, день за днем. Кілька разів я намагався допитатися про її плани. Куди вона планує летіти? Чому обрала Ренесанс-Вектор? Чи збирається розшукувати Вигнанців? Вона завжди відповідала приязно, але розпливчасто. Натомість виказала чималі здібності в розпитуванні інших. Наприклад, мене. У своєму житті я знався з небагатьма дітлахами: навіть коли був хлоп'ям, у тих фургонах, що мандрували разом із нами, дітей було небагато, та й я майже не грався з ними, бо бабуся була для мене значно цікавішою компанією; але ті діти й підлітки, з якими мені довелося спілкуватись, ніколи не виказували особливої допитливості чи вміння слухати. Енея ж змусила розповісти про ті роки, коли я був вівчарем. Її дуже цікавив той період мого життя, коли я працював підмайстром у ландшафтного архітектора. Дівчинка ставила мені безліч запитань про мою роботу на річній баржі і про те, як я був провідником у мисливців. Її не зацікавила хіба що моя солдатська служба. Енея дуже хотіла більше дізнатись про Іззі, хоча розповідати про те, як я її ростив і навчав чи як вона загинула, мені було непросто.

Я помітив, що Енея може розговорити навіть А. Беттіка, і він розповідав їй про століття своєї служби. До його оповідок я теж зацікавлено дослухався, адже андроїду довелось побачити дивовижні речі і взяти участь у визначних подіях: відвідати різні світи, колонізувати Гіперіон разом із Сумним Королем Біллі, бути свідком перших випадків бійні, що влаштовував Ктир на Еквусі, допомагати прочанам із тієї останньої прощі, яку прославив старий поет... Навіть десятиріччя, що він провів поруч із Мартіном Силеном, здавалися цікавими.

Про себе ж дівчинка майже не розповідала. На четвертий вечір нашої подорожі вона сказала, що пройшла крізь Сфінкса у майбутнє не тільки через втечу від вояків Пакса, які вже тоді намагалися її схопити, а ще й із метою відшукати власне майбутнє.

— Як месії? — спитав я, зацікавившись.

— Ні, як архітектора, — розсміялась Енея.

Я здивувався. Ні «Пісні», ні старий поет не згадували про те, що так звана Навчителька зароблятиме собі на хліб, працюючи архітектором.

Енея знизала плечима.

— Це те, до чого я б хотіла взятися. У моєму сновидінні людина, котра б могла мене навчити ремеслу, живе в цій ері. Тому я і прийшла сюди.

— Людина, котра може навчити тебе? — перепитав я. — Я гадав, що це ти Навчителька.

Енея плюхнулась на подушки, що були розкидані в голографічній ніші, і закинула ноги на спинку кушетки.

— Роле, подумай, як я можу навчити хоча б когось хоча б чогось? Мені дванадцять стандартних років, і я раніше ніде не бувала, крім Гіперіона. Чорт забирай, я й із Еквуса вперше вибралася тільки цього тижня. Чого я можу навчити?

На це я не мав відповіді.

— Я хочу бути архітектором, — продовжила дівчинка, — а вві сні бачила, що архітектор, у якого я могла б навчатися, перебуває десь тут... — вона помахала пальцями кудись за корабель, і я зрозумів, що вона має на увазі Мережу старої Гегемонії, куди ми і направлялися.

— А хто він такий? — запитав я. — Чи це жінка?

— Чоловік, — відповіла Енея. — Але я не знаю його імені.

— А на якій він планеті? — не вгавав я.

— І гадки не маю.

— А ти впевнена, що не помилилась із сторіччям? — знову запитав я, намагаючись прибрати зі свого голосу роздратування.

— Так. Напевно. Я сподіваюся, — упродовж тих днів, що ми були поруч, Енея нечасто виказувала невдоволення, але зараз у її голосі саме воно і відчувалося.

— То тобі просто наснилась ця людина — і все?

Енея сіла на подушці.

— Не просто наснилася, — відказала вона. — Мої сни важливі для мене. Це не просто сни, а щось більше... — вона замовкла. — Ти сам згодом побачиш.

Я ледь стримався, аби голосно не зітхнути.

— А що станеться після того, як ти вивчишся на архітектора?

Дівчинка взялася гризти ніготь. Погана звичка, від якої я збирався її відучити.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, старий поет казав, що на тебе чекають великі справи. І бути месією — це тільки для початку. Коли ти збираєшся за них взятися?

— Роле, — сказала Енея, підводячись, аби піти у свій закуток на палубі фуги, — не ображайся, будь ласка... Але чого б тобі просто не від'їбатися і не дати мені спокій?

* * *

Пізніше вона перепросила за цю грубість, але коли ми сиділи за столом і розмовляли, а до нашого переміщення в систему чужої зірки залишалась одна година, я побоювався, що, запитавши її про план, ще раз спровокую таку реакцію.

Цього не сталось. Енея знову почала гризти нігті, відтак спіймала себе на цьому і сказала:

— Добре, ти маєш рацію. Нам потрібний план, — вона подивилась на А. Беттіка: — У тебе є план?

Андроїд похитав головою.

— Ми з господарем обговорювали це багато разів, пан-Енеє, і дійшли висновку, що якщо Паксу вдасться прибути раніше, це означатиме нашу поразку. Хоча це видається неймовірним, адже той факельник-переслідувач не може рухатись крізь простір Гокінґа швидше за нас.

— Не впевнений, — зауважив я. — Дехто з мисливців переповідав чутки, начебто Пакс, а може, Церква... мають надшвидкі кораблі.

А. Беттік кивнув.

— До нас теж доходили такі чутки, пан-Ендіміоне. Але де логіка? Якщо Пакс розробив такий корабель — а до речі, це відкриття, яке перевершує все, що мала Гегемонія, — то чому б йому не встановити таких двигунів на всі свої військові кораблі та кораблі Торговельної Гільдії?

Енея недбало постукувала пальцями по столу.

— Не має значення, яким саме чином вони дістануться сюди першими, — сказала вона. — Я бачила уві сні, що так і станеться. Я обдумувала різні плани, але...

— А як щодо Ктиря? — запитав я.

Енея скоса поглянула на мене.

— А що Ктир?

— Ну, — не вгавав я, — на Гіперіоні він непогано зіграв роль рояля в кущах, врятувавши нас, тож я собі й подумав...

— Чорт забирай, Роле! — вибухнула дівчинка. — Я не просила цієї потвори вбивати тих людей на Гіперіоні. Бачить Бог, я не хотіла, аби таке сталося!

— Знаю, знаю, — мовив я, примирливо торкаючись її рукава.

А. Беттік укоротив для неї кілька сорочок Консула, але гардероб Енеї і далі залишався дуже скромним.

Я знав, як її засмутила кривава бійня, що сталася під час нашої втечі. Пізніше вона зізналася, що другої ночі на кораблі плакала ще й через це.

— Вибач, — щиро перепросив я. — Я не збирався шкірити зуби на цю тему. Проте... я подумав... якщо хтось знову спробує нас зупинити, то, може...

— Ні, — відказала Енея. — Мені наснилося, що хтось намагається завадити нам потрапити на Ренесанс-Вектор, але Ктиря, який допомагав би нам, я уві сні не бачила. Тож нам треба придумати власний план.

— Може, Корд? — нерішуче припустив я. Це вперше я згадав ТехноКорд після того, як дівчинка заговорила про нього першого дня.

Енея, здавалось, поринула в роздуми, принаймні моє запитання вона проігнорувала.

— Якщо ми хочемо врятуватись від майбутньої халепи, то мусимо покладатись тільки на себе, що б на нас не чекало. Або, можливо... — вона повернула голову: — Кораблю?

— Так, пан-Енеє.

— Ти чув нашу розмову?

— Звісно, пан-Енеє.

— Маєш якісь ідеї, котрі могли б нам допомогти?

— Допомогти не потрапити в руки Пакса, якщо його кораблі чекатимуть на вас?

— Саме так! — роздратовано відрубала Енея. Вона часто втрачала терпіння, розмовляючи з кораблем.

— Жодних свіжих ідей, — відповів корабель. — Я намагався пригадати, яким чином Консулові вдалось уникнути зустрічі з місцевою адміністрацією, коли ми проходили крізь цю систему...

— І...? — поквапила його Енея.

— Як я вже казав, моя пам'ять не така бездоганна, якою би мала бути...

— Так, ми знаємо, — перебила його дівчинка. — А не пригадуєш, чи не вдалися ви до чогось такого хитромудрого, аби не потрапити до лап місцевої влади?

— Ну, перш за все ми їх обігнали, — сказав корабель. — Як ви вже знаєте, Вигнанці модифікували моє поле-стримувач і плазмовий рушій. Остання зміна дозволяє розганятися до швидкостей, потрібних для с-плюс переміщення за значно коротший час, ніж звичайним спін-зорельотам. Принаймні таким був стан справ, коли я востаннє подорожував між зірками.

А. Беттік склав руки на грудях і звернувся до того ж місця на перебірці, куди дивилась Енея:

— Тобто якщо місцеві сили... у нашому випадку це кораблі Пакса... стартують із планети Парваті або з її орбіти, ти зможеш переміститися на Ренесанс-Вектор раніше, ніж вони нас схоплять?

— Із великою ймовірністю, — підтвердив корабель.

— А скільки нам треба часу, аби розвернутись? — спитав я.

— Розвернутись?

— Скільки треба часу, аби ми могли прискоритись до квантового стрибка в систему Ренесанс-Вектора? — уточнив я.

— Тридцять сім хвилин, — відповів корабель. — Включно з переорієнтацією, навігаційною перевіркою та перевіркою системи.

— А якщо кораблі Пакса чекають на нас саме там, куди ми зараз перемістимось? — запитала Енея. — Вигнанці зробили ще якісь удосконалення, котрі б могли стати нам у нагоді?

— Я про такі не пригадую, — відказав корабель. — Про збільшені захисні поля я вже казав, але вони не допоможуть проти зброї військового космічного корабля.

Зітхнувши, дівчинка оперлася на стіл.

— Мені спадають на думку різні речі, але я не бачу, як вони нам можуть допомогти.

А. Беттік дивився кудись задумливо; втім, він завжди так дивився.

— Коли ми переховували цей корабель і доглядали за ним, — нарешті озвався він, — то помітили ще одне удосконалення, яке зробили Вигнанці.

— Яке саме? — зацікавився я.

А. Беттік махнув рукою вниз, у напрямку поверху голографічної ніші, що містився під нами.

— Вони посилили морфологічні можливості корабля^[78]. Одним із прикладів є здатність висувати балкон. Ще він може розкривати крила під час польотів в атмосфері. За потреби він може також зробити вихідний отвір на будь-якому окремому рівні в обхід головного повітряного шлюзу.

— Круто, — сказала Енея, — хоча я й не бачу, як це нам мало б допомогти. Хіба що корабель може видозмінити себе аж настільки, що буде виглядати як факельник Пакса чи ще щось таке. Ти можеш утнути це, кораблю?

— Ні, пан-Енеє, — відповів м'який чоловічий голос. — Вигнанці застосували до мене дивовижні п'єзометричні винаходи, але обійти закон збереження маси навіть вони не спроможні, — і за секунду він додав: — Мені шкода, пан-Енеє.

— Нема за чим шкодувати... Просто невдала ідея, — мовила дівчинка. Раптом вона випрямилась. Було зрозуміло, що їй щось спало на гадку, відтак ми з А. Беттіком замовкли, аби не збити малої з пантелику. Минуло аж дві хвилини, доки вона нарешті не покликала: — Кораблю?

— Так, пан-Енеє?

— Ти можеш трансформуватися так, аби створити повітряний шлюз... чи просто отвір... у будь-якому місці свого корпусу?

— Практично будь-де, пан-Енеє.Звісно, існують капсули з обладнанням для зв'язку та певні ділянки, пов'язані з керуванням, де я не можу...

— Але житлові палуби? — не дала йому договорити дівчинка. — Ти можеш просто відкрити їх? Так само як робиш прозорою верхню частину корпусу?

— Так, пан-Енеє.

— А повітря вирветься назовні, якщо ти це зробиш?

Коли корабель відповідав на це питання, у його голосі відчувалося, що воно його дещо шокувало:

— Я не дозволю, аби таке трапилось, пан-Енеє. Я забезпечу цілісність усіх зовнішніх полів, як я роблю це, коли висуваю балкон, отже...

— Але ти можеш відкрити кожну палубу, а не тільки повітряний шлюз, і розгерметизувати її?

Наполегливість дівчинки здивувала мене. Здивувала тоді. Тепер це вже звична річ.

— Так, пан-Енеє.

Ми з А. Беттіком слухали, не втручаючись. Не знаю, як андроїд, а я й гадки не мав, до чого веде мала. Нахилившись до неї, я спитав:

— Це що, частина плану?

Енея криво посміхнулась. Пізніше я означив для себе цю її посмішку як лиховісну.

— Ну, як на план це надто примітивно, — сказала вона, — і якщо я помиляюсь щодо того, навіщо знадобилася Паксу, то це взагалі не спрацює, — лиховісна посмішка перетворилась на гримасу. — Можливо, це не спрацює і в будь-якому разі.

Я поглянув на зап'ясток.

— За сорок п'ять хвилин ми зробимо стрибок і з'ясуємо, чекають на нас чи ні, — зауважив я. — Ти не хочеш поділитися з нами своїм безнадійним планом?

Дівчинка почала говорити. Говорила вона недовго. А коли закінчила, ми з андроїдом перезирнулися.

— Ти маєш рацію, — мовив я. — Це поганенький план, і він не спрацює.

Не припиняючи всміхатись, Енея взяла мене за руку і піднесла її так, аби було видно хронометр на зап'ясткові.

— У нас сорок п'ять хвилин, — сказала вона. — Можеш запропонувати кращий план?

24

«Рафаїл» долав останню частину еліпсоїдної кривої, знову прямуючи до зірки системи Парваті зі швидкістю 0,03 швидкості світла. Цей кур'єрський і військовий космічний корабель класу Архангел мав незграбний вигляд — сяк-так зляпані докупи відсіки та блоки, навсібіч стирчать кронштейни, платформи з озброєнням, жмути антен, кулька житлового модуля та спусковий човник приткнулися абиде, наче про них згадали тільки в останню хвилину. Але це був грізний бойовий корабель, і наразі він розвертався кормою вперед, щоб у такому положенні мчати до гаданої точки переміщення ворожого зорельота.

«До уповільнення обертання одна хвилина», — на тактичному каналі пролунав голос де Сойї. Три десантники чекали біля відчиненого повітряного шлюзу, аби розпочати вилазку. Вони не потребували підтвердження появи іншого корабля і знали, що коли він дійсно з'явиться в реальному просторі, вони зможуть побачити його тільки за дві хвилини, навіть крізь збільшувальні скельця своїх візорів.

Отець-капітан де Сойя лежав на протиперевантажувальній кушетці, пристебнутий до неї ременями. Усі панелі керування вишикувались біля нього, руку в сенсорній рукавичці він тримав на головному контролері, тактичний нейрошунт зв'язував його з кораблем в одне ціле. У навушниках він чув дихання трьох своїх бійців і водночас слідкував за наближенням іншого корабля.

— Деформація, спричинена рушієм Гокінґа, кут тридцять дев'ять, координати нуль-нуль-нуль, тридцять дев'ять, нуль-дев'ять, дев'ять, — сказав він у мікрофон. — Точка виходу нуль-нуль-нуль, відстань — дев'ятсот кілометрів. Це одинокий корабель, із вірогідністю дев'яносто дев'ять відсотків. Відносна швидкість — дев'ятнадцять кілометрів на секунду.

Раптом ворожий корабель з'явився на екрані радара. Його зафіксували дельта-давач і всі інші сенсори.

— Є, — повідомив де Сойя гвардійцям, котрі чекали напоготові. — Точно за розкладом... а, чорт забирай!

— Що?! — запитав сержант. Він і його люди перевіряли зброю, заряди й абордажні кільця. Чоловіки були готові стрибати за три хвилини.

— Їхній корабель розпочинає прискорюватись, а не гальмувати, як ми припускали в більшості наших стимсимсів, — сказав де Сойя. Він швидко задав кораблю іншу, заздалегідь підготовану, програму. — Тримайтеся! — гукнув він бійцям, але рушії вже запрацювали, і «Рафаїл» розпочав обертатися. — Усе в порядку, — мовив отець-капітан, коли запрацював головний двигун, а сила тяжіння підскочила до 147 g. — Тільки залишайтесь усередині поля під час стрибка. Швидкості зрівняються, але на хвилину пізніше.

Ґреґоріус, Кі і Реттіґ слухали мовчки. Де Сойя чув їхнє дихання.

Через дві хвилини де Сойя сказав:

— Я їх бачу!

Сержант Ґреґоріус і два його бійці висунулися зі шлюзу. Ґреґоріус роздивився вогняну кулю — це був ворожий корабель. Він закріпив збільшувальні лінзи в потрібному положенні, опустив фільтри й нарешті сам побачив корабель.

— Схоже на тренування, — припустив Кі.

— Не мели дурниць, — обірвав його сержант. — Справжня операція ніколи не буває схожою на учбову.

Він знав, що обидва його підлеглі це розуміють: їм доводилось бувати в бою. Але сержант Ґреґоріус три роки служив військовим інструктором на Армаґасті, і повчати ввійшло йому у звичку.

— Метка залізяка, — констатував де Сойя. — Якби ми не були поряд, навряд чи би їх схопили. Та й зараз ми можемо зрівняти швидкості тільки на п'ять-шість хвилин, не більше.

— Нам вистачить трьох, — озвався Ґреґоріус. — Тільки дайте нам із ними порівнятись, капітане.

— Зараз ми порівняємось, — сказав де Сойя. — Вони нас побачили, — на «Рафаїлі» не було передбачено жодних засобів, що дозволяли б підкрадатися до іншого зорельота непомітно, і тепер всі прилади реєстрували, що за кораблем ведеться спостереження. — Один кілометр, — повідомив він, — жодної спроби застосувати зброю. Поля на повній потужності. Дельта-v падає. Вісімсот метрів.

Ґреґоріус, Кі та Реттіґ взяли напоготів рушниці і стали на низький старт.

— Триста метрів... двісті метрів... — озвучував де Сойя.

Інший корабель не виявляв активності, його прискорення було високим, але постійним. Ті сили, які обирав для своєї команди де Сойя, містили переважно шалену погоню, що передувала вирівнюванню швидкостей і знищенню полів іншого корабля. А тут усе було надто просто. Отець-капітан вперше відчув упевненість.

— Ми в мертвій зоні їхніх ланцетників, — оголосив він. — Уперед!

Троє швейцарських гвардійців вирвалися з повітряного шлюзу, їхні реактивні ранці вивергали блакитне полум'я.

— Знищую поля... зараз! — вигукнув де Сойя.

Поля ворожого корабля не хотіли зникати... це тривало вічність — майже три секунди, такої затримки ніколи не бувало в тренувальних симуляціях, — але врешті-решт вони зникли.

— Поля лягли! — заволав де Сойя, але бійці вже побачили це і, перекидаючись та обертаючись, впали на корпус ворожого корабля у запланованих точках: Кі — біля носа, Ґреґоріус — над тим місцем, де на старих схемах була зображена навігаційна рубка, а Реттіґ — над машинним відсіком.

— На місці, — пролунав голос Ґреґоріуса.

Два його бійці відрапортували секундою пізніше.

— Встановити абордажні кільця, — видихнув сержант.

— Встановив, — підтвердив Кі.

— Встановив, — сказав Реттіґ.

— Розгортаємо на один, — гаркнув сержант. — Три, два, один... розгорнути!

Його полімерний мішок павутинкою заблищав на сонці.

Біля командного пульта де Сойя спостерігав за значеннями дельта-v. Прискорення перевищило 230 g. Якщо поля зараз впадуть... Він відігнав цю думку. «Рафаїл» напружував усі свої сили, аби йти ніс у ніс з іншим кораблем. Ще чотири-п'ять хвилин — і йому доведеться відстати або ризикувати вгробити свій термоядерний двигун. Покваптеся, підганяв він подумки постаті в бойових броньованих обладунках, котрих бачив перед собою в тактичному просторі й на відеоекранах.

— Готовий! — відрапортував Кі.

— Готовий, — звідкись від ребер на хвості ворожого корабля пролунав голос Реттіґа.

— Встановити заряди, — скомандував Ґреґоріус і ляпнув власним зарядом об корпус. — Із п'яти: п'ять, чотири, три...

— Отче-капітане де Сойя, — почувся голос дівчинки.

— Зачекайте! — звелів де Сойя.

Зображення дівчинки з'явилось на всіх каналах зв'язку. Вона сиділа за роялем. Це була та ж дівчинка, яку він бачив на Гіперіоні біля Сфінкса три місяці тому.

— Стій! — озвався луною Ґреґоріус.

Його палець зависнув над кнопкою на пульті, що був у нього на зап'ястку. Бійці завмерли. Усі дивились на зображення, що транслювалося на їхні візори.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — запитав отець-капітан де Сойя і миттю зрозумів, що це дурне питання. Яка різниця, звідки? Його загін має лише три хвилини на виконання завдання. Потім «Рафаїл» відстане, а чоловіки залишаться на чужому кораблі. Вони відпрацювали на стимсимсах і таку ситуацію: захопивши дівчинку, його люди перебирали на себе керування кораблем, стишуючи його хід і даючи змогу де Сойї їх наздогнати. Але такий сценарій мав багато недоліків. Він натиснув на кнопку і передав своє зображення на корабель із дівчинкою.

— Доброго дня, отче-капітане де Сойя, — проказала дівчинка розміреним голосом, не виказуючи хвилювання чи напруженості. — Якщо ваші люди спробують проникнути на корабель, я розгерметизую його і загину.

Де Сойя кліпнув.

— Самовбивство — це смертний гріх, — зауважив він.

Дівчинка на екрані кивнула.

— Так, — згодилась вона, — але я не християнка. До того ж я краще піду до пекла, ніж із вами.

Де Сойя придивився до картинки на екрані: навколо не було помітно жодної кнопки.

— Капітане, — почув де Сойя голос Ґреґоріуса по захищеному променевому каналу, — якщо вона відкриє повітряний шлюз, я можу дістатися до неї й розгорнути навколо мішок раніше, ніж відбудеться повна розгерметизація.

Дівчинка на екрані чекала; де Сойя подумки надіслав відповідь променевим каналом, губи його не поворухнулися:

— Вона не належить хресту, — сказав він сержантові. — Якщо вона помре, можливо, ми не зможемо її оживити.

— Непогані шанси, що бортова хірургія таки зможе її оживити і привести до ладу після простої декомпресії^[79], — наполягав Ґреґоріус. — Щоб усе повітря вийшло з того рівня, на якому вона зараз, треба секунд тридцять, а то й більше. Я можу її взяти. Віддайте наказ.

— Я не жартую, — мовила дівчинка з екрана. І тієї ж миті під капралом Кі й навкруги нього зник круговий сегмент корпусу. Повітря з корабля вирвалось назовні, наповнивши абордажне кільце Кі та роздувши його в мішок. Капрала затягло всередину мішка, тоді разом із ним відштовхнуло внутрішнім захисним полем у напрямку хвоста. Щосили працюючи ранцевим рушієм, аби не потрапити під плазмовий вихлип корабля, Кі насилу спромігся зачепитися за корпус.

Палець Ґреґоріуса торкнувся кнопки, що вмикала кумулятивний заряд.

— Капітане! — вигукнув він.

— Зачекайте! — надіслав беззвучний наказ де Сойя.

Зображення цієї дівчинки в сорочці з короткими рукавами сковувало його серце тривогою. Простір між двома кораблями був наразі наповнений колоїдними частками та кристаликами льоду.

— Між мною і верхнім поверхом наразі герметична перебірка, — сказала дівчинка, — але якщо ви не відкличете своїх людей, я відкрию всі рівні.

Менше ніж за секунду повітряний шлюз розкрився, і там, де стояв Ґреґоріус, виник круглий двометровий отвір у корпусі. Щойно дівчинка заговорила, Ґреґоріус пропалив собі шлях крізь полімерний мішок і за допомогою реактивного струменя зі свого ранцевого рушія змінив власну позицію. Він ухилився від потоку повітря з корпусу й перелетів ще на п'ять метрів. Він уявляв собі схему корабля і припускав, що дівчинка зараз просто під ним, на відстані кількох метрів. Якщо вона підірве цю секцію, він схопить її, візьме в мішок і доправить на «Рафаїл» до автоматичної операційної менш ніж за дві хвилини. Сержант кинув погляд на тактичний дисплей: Реттіґ знявся з корпусу за секунду до того, як під ним відкрився отвір, і тепер тримався в трьох метрах від корабля.

— Капітане! — заволав Ґреґоріус по променевому каналові.

— Чекайте! — наказав де Сойя. Він звернувся до дівчинки: — Ми не хочемо завдати тобі шкоди.

— Тоді відкличте їх! — відрізала дівчинка. — Негайно! Або я відкрию цей, останній, рівень.

Час для Федеріко де Сойї наче зупинився, поки він робив вибір. Він знав, що менше ніж за хвилину буде змушений скинути швидкість — тривожні сигнали та попередження блимали й лунали на всіх тактичних каналах зв'язку, на кожному екрані. Він не хотів кидати напризволяще своїх людей, але найважливішим чинником була дівчинка. Накази, які він отримав, були абсолютно чіткими: привезти дівчинку на Пацем живою.

Уже все віртуальне тактичне оточення пульсувало червоним: це показувало, що де Сойя має загальмувати, інакше за хвилину автоматична система перебере на себе керування. Про те саме попереджали і сигнали на його контрольній панелі. Де Сойя ввімкнув мікрофон і сказав по відкритих каналах і променевому зв'язку:

— Ґреґоріусе, Реттіґу, Кі... Повертайтеся на «Рафаїл». Негайно.

Сержант Ґреґоріус відчув, як лють і розчарування накрили його немов хвилею космічної радіації. Але він передусім був швейцарським гвардійцем.

— Повертаємося негайно, сер! — гаркнув він і стрілою метнувся до свого корабля.

Його бійці піднялися з корпусу, мережачи простір блакитними цятками від реактивних рушіїв. Злиті захисні поля, роз'єднуючись, замерехтіли, але всі троє останньої миті встигли подолати відстань між кораблями. Ґреґоріус дістався «Рафаїла» першим, схопився за скобу й буквально закинув крізь повітряний шлюз своїх бійців, що пропливали повз. Тоді втягнувся всередину сам, пересвідчився, що інші вчепилися в поручні та ввімкнув мікрофон:

— На місці, сер.

— Відходимо, — сказав де Сойя, користуючись відкритим каналом, так щоб його почула й дівчинка. Він перемкнувся з тактичного простору на реальний час і смикнув ручку головного контролера.

«Рафаїл» зменшив тягу на по відсотків, відділив своє поле від поля цілі й почав відставати. Де Сойя збільшив відстань від корабля дівчинки, намагаючись утримувати «Рафаїл» якомога далі від його термоядерного хвоста: усі покази свідчили про те, що інший корабель не мав на собі озброєння, але це ставало лише відносним поняттям, якщо термоядерний хвіст зорельота сягав сотні кілометрів. Зовнішні поля «Рафаїла» працювали вже на повну, забезпечуючи йому належний захист, усі засоби протидії перейшли в автоматичний режим, готові спрацювати за мільйонну долю секунди.

Корабель дівчинки тим часом продовжував прискорення, виходячи з площини екліптики. Відвідувати Парваті дівчинка не збиралася.

«Може, зустріч із Вигнанцями?» — подумав де Сойя. Давачі його корабля і надалі не фіксували жодної активності, крім орбітальних патрульних кораблів Парваті, але ж Рої Вигнанців могли чекати десь за межами системи зірки Парваті.

— Спостерігається деформація поля Гокінґа, — повідомив отець-капітан де Сойя трьох гвардійців, котрі ще й досі чіплялися за розтяжки у шлюзі. — Її корабель готується до стрибка.

— Куди? — запитав Ґреґоріус.

Із голосу велетня не можна було здогадатися про те, наскільки він розлючений втратою, котру забрали в нього з-під носа.

Перевіривши показання, де Сойя відповів:

— На орбіту Ренесанс-Вектора. Дуже близько до планети.

Ґреґоріус і два його бійці мовчали. Де Сойя міг лише здогадуватись, які питання вертілися у них на язиці: чому Ренесанс-Вектор? Це цитадель Пакса... два мільярди християн, десятки тисяч війська, дюжини військових космічних кораблів Пакса... Чому саме туди?

— Можливо, вона не знає, що там на неї чекає, — висловив він уголос свої роздуми. Перемкнувшись на тактичний простір, він пройшовся над площиною екліптики і побачив, як червона точка перейшла в стан с-плюс і зникла із системи Парваті. «Рафаїл» продовжував іти кормою вперед, тим курсом, яким він ішов під час погоні, під кутом п'ятдесят хвилин до вектора переміщення. Де Сойя вийшов із тактичного простору, перевірив усі системи й сказав: — Можете підійматися зі шлюзу. Закріпіть абордажне спорядження.

* * *

Він не питав, що вони думають із цього приводу. Вони не обговорювали, чи збирається він перемістити корабель у простір Ренесанс-Вектора — курс був уже прокладений, і корабель набирав швидкість для квантового стрибка. Він не питав також, чи вони готові знову помирати. Стрибок, без сумніву, буде так само смертельним, як і попередній, але він перемістить їх у контрольовану Паксом зону на п'ять місяців раніше за корабель дівчинки. Де Сойя ще не вирішив тільки, чи слід йому чекати на появу біля Парваті «Св. Антонів», аби пояснити ситуацію його капітанові.

Він вирішив не чекати. Сенсу в цьому було небагато — що таке різниця в кілька годин порівняно з форою у п'ять місяців? — а йому не терпілося. Де Сойя наказав «Рафаїлу» підготувати маяк-відповідач і записати накази для капітана Саті зі «Св. Антонів»: негайно переміститися на Ренесанс-Вектор — для факельника це була десятиденна подорож із таким самим часом-у-борг, що й у дівчинки — і бути готовим розпочати сутичку відразу після переміщення у простір планети.

Після запуску маяка та скасування бойової готовності для частин із Парваті, де Сойя розвернув протиперевантажувальне крісло і зустрівся поглядом зі своїми трьома гвардійцями.

— Я знаю, що для вас це стало великим розчаруванням, — почав він.

Сержант Ґреґоріус промовчав, його темне обличчя було незворушне, наче скеля, але отець-капітан де Сойя міг прочитати ту думку, що ховалась за цим мовчанням: «Ще тридцять секунд, і я б її схопив».

Де Сойя не переймався через це. Він командував чоловіками та жінками вже більше десяти років. Йому доводилось посилати на смерть ще хоробріших і ще відданіших вояків, ніж ця трійця, не відчуваючи каяття чи потреби пояснювати щось самому собі. Тому він, не зморгнувши й оком, дивився зараз на велетня-сержанта.

— Я думаю, дитина виконала б свою погрозу, — сказав він, даючи зрозуміти самим уже тоном, що не варто обговорювати його наказ, не варто заперечувати, ні зараз, ні потім, — але ми про це вже не дізнаємось. Нам відомо, куди вона вирушила. До, можливо, єдиної системи в цьому секторі підвладного Паксові простору, куди ніхто — навіть Рій Вигнанців — не може прослизнути непоміченим і непереможеним. У нас є п'ять місяців, аби підготуватись до прибуття цього корабля, і тепер ми будемо діяти не самі, — де Сойя зупинився перевести дух. — Ви троє добре попрацювали, і вашої провини у невдачі в системі Парваті немає. Я подбаю, аби ви негайно повернулись до вашої частини, тільки-но ми прибудемо на Ренесанс-Вектор.

Ґреґоріусу навіть не треба було обмінюватися поглядом зі своїми двома бійцями, перш ніж висловитесь від їхнього імені.

— Перепрошуємо, отче-капітане, але якщо ми можемо висловити своє побажання, сер, ми б хотіли залишитись із вами на «Рафаїлі», доки ця крихітка не буде в гніздечку й на шляху до Пацема, сер.

Де Сойя спробував не показати свого здивування:

— Гм... що ж, подивимось, сержанте. На Ренесанс-Векторі розташована штаб-квартира Військового Флоту, і там буде купа начальства. Подивимось. А тепер треба закріпити як слід усе знаряддя. Стрибок за двадцять п'ять хвилин.

— Сер?

— Так, капрале Кі?

— Цього разу ви висповідаєте нас перед смертю?

І знову де Сойї довелося докласти зусиль, аби вираз його обличчя залишився нейтральним.

— Так, капрале, я закінчу перевірку систем і за десять хвилин буду в кают-компанії для сповіді.

— Дякую, сер, — усміхнувся Кі.

— Дякую, — сказав Реттіґ.

— Дякую, отче, — пророкотав Ґреґоріус.

Де Сойя дивився вслід трьом гвардійцям, котрі рушили пристібатися до кушеток, скидаючи на ходу свої важкі обладунки. На мить йому здалося, що він бачить проблиск майбутнього, відчуває його вагу на своїх плечах. Боже, дай мені сили виконати волю Твою... в ім'я Ісуса Христа... Амінь.

Знову розвернувши важку кушетку до командної панелі, де Сойя почав робити останню перевірку перед квантовим стрибком і смертю.

25

Якось під час супроводу мисливців із Гіперіона на качине полювання я спитав одного з них — він був пілотом дирижабля, який щотижня робив рейси між Еквусом та Аквілою вздовж Дев'ятихвістки, — як воно, пілотувати повітряний корабель.

— Хочеш знати, що за робота в пілота повітряного корита? — всміхнувся він. — Як каже давня приповідка: довгі години нудьги навперемін із короткими хвилинами справжньої паніки.

Ця наша подорож теж складалася дещо схожим чином. Не хочу сказати, що мені було нудно — навіть самого корабля з його книжками, старими голограмами і роялем було достатньо, щоб я не нудьгував упродовж наступних десяти днів, не кажучи вже про моїх супутників, — але ми теж мали довгі, неквапливі періоди вільного часу, які перемежовувалися короткими періодами шаленого викиду адреналіну.

Зізнаюся, що мені не надто припала до душі ситуація в системі Парваті, коли мені довелося сидіти поза полем зору відеокамер і спостерігати, як дитина погрожує вбити себе — і нас! — якщо корабель Пакса не відступить. Я десять місяців пропрацював круп'є на Феліксі і ще один місяць на Дев'ятихвістці роздавав карти гравцям в очко, бачив купу затятих гравців — і, скажу вам, ця дванадцятирічна мала в покері самого б чорта за пояс заткнула. Коли я згодом запитав її, чи виконала б вона свою погрозу і розгерметизувала останній рівень корабля, вона тільки всміхнулася отією своєю лиховісною посмішкою й зробила непевний жест правою рукою. Наче струшувала щось, немов відганяла від себе саму думку. Потім, за ті місяці й роки, що я був поруч із нею, я звик до цього жесту.

— Добре, а як ти дізналась ім'я того паксівського капітана? — запитав я.

Я гадав, що почую якесь одкровення про здібності майбутньої месії, але Енея відповіла:

— Він чекав біля Сфінкса, коли я вийшла звідти тиждень тому. Хтось назвав його на ім'я, а я почула.

Така відповідь мене не дуже задовольнила. Якщо цей отець-капітан і перебував біля Сфінкса, то за статутом армії Пакса він мав бути у бойовому скафандрі та спілкуватися з іншими по захищених каналах зв'язку. Але навіщо малій брехати?

І навіщо я шукаю тут логіку чи здоровий глузд? Адже досі ними тут і близько не пахло...

Коли Енея пішла прийняти душ після того драматичного відбуття з системи Парваті, корабель спробував заспокоїти нас із А. Беттіком:

— Не хвилюйтеся, джентльмени. Я нізащо не дозволив би вам загинути від декомпресії.

Ми з андроїдом обмінялися поглядами. Гадаю, нам обом спало на думку одне: то корабель справді знав, що робити в такому разі, чи це дівчинка взяла ситуацію під свій контроль?

Минали дні другого туру нашої подорожі, а я все роздумував над цим випадком і над своєю реакцією на нього. Я зрозумів, через що найбільше переймаюся — через свою пасивність, навіть бездіяльність упродовж усієї подорожі. Мені було двадцять сім, я відслужив солдатом, бачив світ, хай навіть цей світ і обмежувався загумінковим Гіперіоном, а в критичних обставинах, коли ми зіткнулися з ворогом, я дозволив діяти дитині. Зрозуміло, чому А. Беттік не висовувався наперед у цій ситуації: він був, зрештою, запрограмований ще при біостворенні підкорятися рішенням людей, а за сотні років свого служіння людям ще й зміцнив цю звичку. Але чому я повівся, наче пентюх? Мартін Силен врятував мені життя й відрядив у цю божевільну подорож, аби я захищав дівчинку, не дав їй загинути і допоміг дістатися, куди вона забажає. Але досі я тільки те й зробив, що політав на килимі-літуні і відсидівся захованим за рояль, поки мала розбиралася з військовим космічним кораблем Пакса.

Ми четверо, включно з кораблем, у перші дні після нашого відльоту з простору Парваті багато обговорювали цей військовий корабель Пакса. Якщо Енея мала рацію, що отець-капітан де Сойя був присутній на Гіперіоні в той час, коли відчинялися Гробниці часу, отже, Пакс винайшов, як зрізати шлях крізь простір Гокінґа. Можливі наслідки такого факту мене не просто непокоїли — я ладний був у штани накласти від страху.

Енея ж, здавалось, не надто цим переймалася. Наш корабельний розпорядок потроху ставав рутиною — приємною, хоча, може, й із присмаком клаустрофобії. Після обіду Енея грала на роялі, усі ми копирсалися в бібліотеці, намагаючись відшукати серед голографічних зображень записів у корабельному журналі якусь зачіпку щодо того, куди літав Консул на цьому кораблі (зачіпок була купа, але жодної корисної). Увечері ми грали в карти (зрівнятися з Енеєю у грі в покер було практично неможливо), а ще час від часу згадували про фізичні вправи: особисто я просив корабель встановити поле-стримувач у сходовому колодязі на 1,3 g, відтак три чверті години гасав гвинтовими сходами туди-сюди — із першого поверху на шостий і назад. Не знаю, як інші органи, але мої литки, коліна і стегна невдовзі вже мали такий вигляд, наче належали якійсь слоноподібній істоті з Юпітера.

Коли Енея збагнула, що на окремих ділянках корабля за бажанням можна змінювати силу тяжіння, вона скористалася з цього на всю котушку. Спати вона почала в бульбашці з невагомістю. Дізнавшись, що стіл у бібліотеці можна трансформувати в більярдний, вона стала грати в більярд не менше двох разів на день — кожного разу з іншою силою тяжіння. Одного вечора я читав у навігаційній рубці і почув незрозумілий шум. Я спустився сходами у приміщення з голографічною нішею і побачив, що балкон виставлено назовні, цього разу без рояля, а між балконом і зовнішнім захисним полем плаває гігантська кулька води — метрів вісімдесята у діаметрі.

— Що це за чортівня?

— Ой, це так класно! — почувся голос. Він ішов із глибини водяної кулі, що мінилася й коливалася. Із кулі виткнулась голова з мокрим волоссям і зависла перевернутою в двох метрах над підлогою балкона.

— Йди сюди! — вигукнула дівчинка. — Вода тепла.

Я відсахнувся від цього явлення, опершись усією вагою на бильця й намагаючись не думати про те, що станеться, коли поле в цьому місці зникне хоча б на мить.

— А. Беттік це бачив? — запитав я.

Енея знизала білими плечима. Феєрверк фракталів пульсував і розгортався за межами балкона, кидаючи на водяну сферу відбитки неймовірних кольорів. Сама ж сфера являла собою величезний блакитний кухоль, дещо світліший знизу і з того боку, де куля межувала із внутрішньою стороною корабля. Звідти підіймалися ще й бульбашки повітря. Загальна картина нагадала мені знімки Старої Землі, які мені колись довелося бачити.

Енея знову втягла голову в сферу і на якийсь час перетворилася на неясний силует, а тоді вкотре з'явилася на опуклій поверхні, тільки вже на п'ять метрів вище. Менші кульки розприскувалися й знову повертались до поверхні великої кулі, притягуючись туди, гадаю, через перепад сили тяжіння в полях. Вони утворювали на поверхні великої водяної кулі складний малюнок із концентричних кіл.

— Йди сюди, — знову покликала вона. — Я серйозно.

— У мене немає плавок.

Енея секунду трималась у воді стоячи, наче поплавок, тоді перевернулась на живіт і пірнула. Коли вона знову випірнула, цього разу догори дриґом, якщо дивитися під моїм кутом зору, то сказала:

— А в кого тут є плавки? Вони тобі непотрібні!

Я бачив, що вона не жартує, бо коли дівчинка пірнала, я помітив розпливчастий малюнок хребців, які проступали на її спині крізь шкіру, ребра і ще геть хлоп'ячі сідниці — вони віддзеркалювали фрактальне сяйво наче дві шапинки грибів, що виглядають зі ставка. У цілому ж голизна майбутньої месії могла викликати таке ж сексуальне збудження, як голографічне зображення внуків тітоньки Мерт, котрі хлюпочуться у ванні.

— Ну, Роле, давай! — гукнула Енея ще раз, пірнаючи у протилежний бік сфери.

Я вагався ще якусь мить, а тоді скинув халат і верхній одяг, лишившись у трусах і довгій майці, яку часто надягав замість піжами.

Я стояв на балконі, не маючи жодного поняття, як забратися всередину сфери, що плавала в кількох метрах над моєю головою. Тоді звідкись згори я почув: «Стрибай, дурню!» — і стрибнув.

Невагомість починалася десь на півтори метри вище. Вода була страшенно холодна.

Я перевернувся, заволавши від холоду й відчувши, як у мене стиснулося все, що могло стискатися, і шумно поплив по колу, намагаючись тримати голову над округлою поверхнею. Я не здивувався, коли на балконі з'явився А. Беттік. Зачувши крики, він прийшов подивитись, що тут коїться. Схрестивши ноги, він зі складеними на грудях руками обіперся на огорожу балкона.

— Водичка тепла! — збрехав я, клацаючи зубами. — Й-д-ди д-до нас!

Андроїд усміхнувся і заперечливо похитав головою, наче терплячий батько. Я здвигнув плечима, перекинувся через голову й пірнув.

За секунду чи дві я вже збагнув, що плавання дуже схоже на пересування в невагомості, а плавання в невагомості схоже на звичайне плавання. Протидія води створювала ілюзію саме плавання, а не ширяння, але тут додавалися ще й інші ефекти: наприклад, коли ти зустрічався з бульбашкою повітря, ти міг вдихнути, не виринаючи на поверхню, та й плисти собі далі.

Перекидаючись, я втратив орієнтацію, тоді зіткнувся з великою повітряною булькою, десь метр у діаметрі, і не відразу відскочив до водяної сфери, а на мить завис, зануривши голову в повітря. Поглянувши вгору, я побачив у цій же бульбашці голову та плечі Енеї. Вона дивилась на мене згори й махала мені. На її шкірі виступили сироти — чи то від холодної води, чи то від повітря, яке було ще холоднішим.

— Круто, еге ж? — спитала вона, змахуючи воду з обличчя й обома руками відкидаючи назад мокре волосся. Зараз воно здавалося майже чорним. Я дивився на дівчинку і намагався уявити її матір, чорноволосу жінку-детектива з Луза. Мені це не вдавалося, адже я ніколи не бачив зображення Брон Ламії, тільки чув, що про неї кажуть «Пісні».

— Найважче не вилетіти з води, коли підпливаєш до краю, — поділилася досвідом Енея. Тим часом наша бульбашка перемістилася й зменшилась, а стіна води почала вигинатись у нас з боків і над головою. — Давай навипередки до зовнішньої стінки!

Вона зробила оберт й полинула вперед, а я кинувся її наздоганяти, проте зробив дурість: спробував пройти крізь бульбашку повітря. Боже правий, сподіваюся, що ані А. Беттік, ані дівчинка не помітили, як я судомно задриґав руками й ногами... До краю сфери я дістався за півхвилини після неї. Тут ми затрималися на поверхні: корабель і балкон були під нами, тож ми їх не бачили; поверхня води загиналася праворуч та ліворуч від нас і зникала з поля зору десь внизу, через що здавалося, ніби ми перебуваємо між двома водоспадами; а над нашими головами множилися, вибухали, стискалися й розширялися знову малинові фрактали.

— Я б хотів, аби ми могли бачити зорі, — сказав я і сам здивувався, що промовив це вголос.

— Я теж, — озвалась Енея. Вона підняла очі до бентежного світлового шоу, і мені здалося, що її обличчям ковзнула тінь смутку. — Мені холодно, — сказала вона. Я побачив, що вона міцно стискає вуста, аби не цокати зубами. — Наступного разу, коли корабель створюватиме басейн, скажу йому, щоб зробив воду теплішою.

— Тобі час вилазити, — сказав я.

Ми попливли донизу вздовж краю кулі. Балкон здавався стіною, що підіймається нам назустріч, і цю ілюзію псувала тільки постать А. Беттіка, котрий стояв трохи осторонь, тримаючи в руках великий рушник для Енеї.

— Заплющ очі, — наказала вона мені. Я заплющив і відчув тільки, як важкі, незважаючи на невагомість, бризки хлюснули мені в обличчя, коли дівчинка пробивала собі шлях крізь поверхневий натяг води і пливла поверхнею. За секунду я почув, як прошльопали підлогою її босі п'ятки, коли Енея приземлилася на балконі.

Я зачекав кілька секунд і розплющив очі. А. Беттік обгорнув її рушником, наче ковдрою, і дівчинка зіщулилася під тканиною. Зуби її вибивали дріб попри всі старання зупинити дрижаки.

— О-об-бережно, — вимовила вона. — Роз-розвертайся, як т-т-тільки ви-виринеш з вод-д-ди, бо г-г-гепнешся на г-голову та й з-з-зламаєш собі шию.

— Дякую, — відказав я, і не думаючи вилазити, поки вони з А. Беттіком не заберуться з балкона.

Вони не затримались, і за мить я вигріб назовні, махаючи руками й ногами в шаленій спробі розвернутися на 180 градусів, перш ніж вилечу з невагомості. Я крутнувся надто сильно, смикнувся в інший бік і важко гупнувся на п'яту точку.

Я потягнув до себе ще один рушник, що його А. Беттік передбачливо залишив для мене на бильцях, промокнув обличчя і сказав:

— Кораблю, тепер можеш прибрати мікрополе з невагомістю.

Я зрозумів свою необачність майже відразу, але перш ніж встиг скасувати свій наказ, кількасот галонів води уже падали на балкон: такий собі водоспад крижаної води, що величезною масою і водномить бухнув із висоти. Якби я стояв саме під сферою, мене могло б розчавити — дещо комічний кінець великої пригоди! — але оскільки я присів на бильця за кілька метрів від краю водяного валу, мене тільки вмазало в балкон і затягло у вирву, коли вода піднялася й перехлюпнула через огорожу. Я мав усі шанси вилетіти в космос, пролетіти повз хвіст корабля, що розташовувався п'ятнадцятьма метрами нижче, впасти аж на дно еліпсоїдної бульбашки поля-стримувача та й сконати там, наче комаха, що потонула в яйцеподібній склянці.

Вчепившись у поручні, я тримався щосили, доки потік, рокочучи, йшов наді мною.

— Перепрошую, — сказав корабель, зрозумівши свою помилку й змінюючи поле навкруги таким чином, аби втихомирити повінь. Я помітив, що крізь відчинені двері до приміщення з голографічною нішею не потрапило жодної краплі.

Коли мікрополе зібрало всю воду в кулі, корабель підняв їх нагору. Кулі тихенько хлюпали. Я знайшов на балконі свій промоклий рушник і зайшов усередину. Прозорий отвір за моєю спиною зачинився, вода, мабуть, уже була в баках, чекаючи на очищення. Потім корабель використає її знову — для наших потреб або як реактивну масу. Раптом я завмер на місці:

— Кораблю! — грізно проказав я.

— Так, пан-Ендіміоне?

— Сподіваюся, це не дурний жарт із твого боку?!

— Ви маєте на увазі те, що я виконав ваш наказ прибрати мікропіле з невагомістю, пан-Ендіміоне?

— Еге ж.

— Неприємна подія трапилася виключно внаслідок недогляду, пан-Ендіміоне. Я ніколи не жартую. Запевняю вас, я не страждаю наявністю почуття гумору.

— Ну-ну, — відповів я із сумнівом.

Прихопивши промоклий одяг і черевики, я пошльопав нагору, сушитися та перевдягатися.

* * *

Наступного дня я пішов до А. Беттіка в його, як він його називав, «машинне відділення». Це приміщення і дійсно нагадувало машинний відсік океанського корабля: гарячі труби, незрозумілі громіздкі конструкції, що нагадували електродвигуни, вузенькі перекидні мостики та металеві платформи. Проте А. Беттік продемонстрував мені, що первинним призначенням цього приміщення було слугувати інтерфейсом між рушіями корабля та генераторами полів через різноманітні з'єднувачі на кшталт стимсимсів. Мушу зізнатися, що віртуальна реальність ніколи мене не приваблювала, тому, переглянувши кілька віртуальних зображень корабля, я вимкнув усі ці штуковини і всівся поруч із гамаком А. Беттіка, бо хотів із ним поговорити. Він розповів, як допомагав обслуговувати та переоснащувати цей корабель упродовж довгих десятиріч і як він почав сумніватися, що корабель знову колись полетить. Я відчув його задоволення, що ця подорож відбувається насправді.

— А ти так і планував супроводжувати того, кого старий поет обере подорожувати разом із дівчинкою? — спитав я.

Андроїд уважно подивився на мене.

— Я виношував таку потаємну думку впродовж ста років, пан-Ендіміоне. Але я не дуже сподівався, що вона справдиться. Я вдячний вам за те, що ця подорож відбулася.

Вдячність його була такою щирою, що я на мить відчув збентеження.

— Краще не дякуй, доки ми не втечемо від Пакса, — сказав я, аби змінити тему. — Гадаю, вони чекатимуть на нас біля Ренесанс-Вектора.

— Дуже ймовірно, — погодився блакитношкірий чоловік.

Схоже, він недуже переймався через таку перспективу.

— Як гадаєш, погроза Енеї випустити з корабля повітря може спрацювати вдруге? — запитав я.

А. Беттік похитав головою.

— Вони прагнуть захопити дівчинку живою, але вдруге вже не поведуться на той самий блеф.

Мої брови поповзли вгору.

— Ти насправді вважаєш, що вона блефувала? Мені здалося, що вона була готова відкрити наш поверх просто у вакуум.

— Не думаю, — відказав А. Беттік. — Звісно, я не дуже знаю цю молоду особу, проте я мав приємність кілька днів бути поряд з її матір'ю та іншими прочанами під час їхньої подорожі Гіперіоном. Пан-Ламія любила життя і цінувала життя інших. Я вірю, що пан-Енея могла би виконати свою загрозу, якби була сама, але навряд чи вона здатна свідомо заподіяти шкоду вам або мені.

Я не міг нічого заперечити, тож наша розмова перекинулась на інші речі: корабель, кінцевий пункт нашого перельоту, світи Мережі — як же вони, певно, змінилися за ці роки, що минули з часу Падіння.

— Якщо нам вдасться сісти на Ренесанс-Векторі, — сказав я, — ти плануєш там нас полишити?

— Полишити вас? — перепитав А. Беттік, уперше виказуючи ознаки здивування. — Чому б я мав там полишити вас?

Я зробив непевний жест рукою:

— Ну... Мабуть... Я мав на увазі, мені здавалося, що ти хотів отримати свободу, тож шукатимеш її в першому ж цивілізованому світі, де ми зупинимось...

Я замовк, аби не бовкнути ще якоїсь дурниці.

— Моя свобода полягає в тому, щоб вирушити в цю подорож, — зауважив андроїд. Він усміхнувся. — А до того ж, пан-Ендіміоне, я навряд чи зміг би змішатися з місцевими мешканцями, якби й насправді захотів лишитися на Ренесанс-Векторі.

Я давно хотів з'ясувати це питання.

— Ти міг би змінити колір шкіри, — припустив я. — Корабельний автохірург може це зробити... — я знову замовк, помітивши на його обличчі якийсь незрозумілий і надто складний для мене вираз.

— Як вам відомо, пан-Ендіміоне, — розпочав А. Беттік, — ми, андроїди, не запрограмовані так, як програмують машини. Ми навіть не маємо заданих параметрів та азімотиваторів, які були у перших моделей Штінтів із ДНК, з яких потім склалася інтелігенція Корду... але певні пріоритети були, так би мовити, чітко прописані для нас, коли йшла розробка наших головних інстинктів. І один із найголовніших інстинктів, звичайно, — підкорятися людям, там, де це не суперечить здоровому глузду, і захищати людей. Цей азімотиватор старіший за роботехніку і біоінженерію^[80], так мені казали. А ще один... інстинкт... — не змінювати кольору шкіри.

— Але ти міг би це зробити? — запитав я. — Невже ти не зробив би цього, якщо б наші життя залежали від кольору твоєї шкіри?

— Звісно, міг би, — відказав А. Беттік. — Я — створіння, яке має свободу волі. Я міг би це зробити, а надто якщо б це могло врятувати вас і пан-Енею. Але такий мій вибір змусив би мене почуватися... незручно. Дуже незручно.

Я кивнув, хоча так і не зрозумів його до кінця. Ми заговорили про інше.

* * *

Того ж самого дня я заповзявся робити інвентаризацію наявних на кораблі зброї та знарядь для відкритого космосу. Шафи на тому поверсі, де був повітряний шлюз, виявилися повними всякого добра, а деякі речі були такими архаїчними, що я мусив питати у корабля про їхнє призначення. Із тими шафками, де зберігалося приладдя для роботи за бортом, усе було більш-менш зрозуміло: скафандри — космічні та для роботи в небезпечній атмосфері, чотири летючі велосипеди, ретельно складені таким чином, аби розміститися в прикомірках під стінною шафою зі скафандрами, надпотужні переносні ліхтарі, усе необхідне для таборування, осмотичні маски й акваланги з ластами та гарпунними рушницями, один електромагнітний літальний пояс, три валізки з інструментом, дві добре укомплектовані аптечки, шість пар окулярів — нічного бачення й інфрачервоні, — стільки ж легких навушників із мініатюрними мікрофонами та відеокамерами, а ще комлоґи. Про комлоґи мені довелося розпитати у корабля, адже я зростав на планеті, де не було інфосфери і де такими штуковинами ніколи не користувався. Комлоґи були різні: від антикварних, у вигляді тонкого срібного браслета, схожого на ювелірну прикрасу — такі були в ужитку кілька десятиріч тому, — до геть стародавніх, масивних, завбільшки з невеличку книжку. Усіх їх можна було використовувати для зв'язку, для зберігання великих обсягів інформації, для під'єднання до місцевих інфосфер, а найстаріші моделі — ще й для під'єднання до планетарних ліній «світло+», а через них і до мегасфери.

Я потримав на долоні один із таких браслетів. Він нажив менше одного грама. Ні на що непридатний. Із розмов мисливців з інших світів я дізнався, що на деяких планетах начебто знову виникають примітивні інфосфери — здається, Ренесанс-Вектор був одним із таких світів, — але реле ліній «світло+» не працювали вже більше трьох століть. Ці лінії замовкли з Падінням. А колись на цьому зв'язку базувалося все життя Гегемонії... Я вже зібрався було покласти комлоґ у його футляр з оксамитовою оббивкою.

— Ця штука вам згодиться: її зручно прихопити із собою, якщо полишатимете мене надовго, — зауважив корабель.

Я озирнувся.

— Навіщо?

— Аби мати інформацію, — пояснив корабель. — Я з радістю завантажу більшу частину даних зі своєї пам'яті в цей комлоґ чи й в інші. І ви матимете доступ до них у будь-яку мить.

Я пожував губами, прикидаючи, яка користь носити на своєму зап'ясткові плутану пам'ять нашого корабля. Раптом я почув голос бабусі, що промовляла з мого дитинства: «Знання — це завжди скарб, Роле. Для людини, котра прагне зрозуміти Всесвіт, вищими за знання є тільки любов і чесність».

— Гарна думка, — сказав я, застібаючи браслет у себе на руці. — І коли ти зможеш завантажити інформацію?

— Щойно завантажив, — відповів корабель.

Шафи зі зброєю я уважно оглянув ще раніше, коли ми мандрували до Парваті: там не було нічого такого, що могло затримати хоча б одного швейцарського гвардійця бодай на секунду. Але тепер я переглянув уміст шаф, маючи на думці інше.

Дивно, якими старими виглядають старожитні речі. Скафандри, летючі велосипеди, лампи-переноски — майже все, що було на борту корабля, виглядало як антикваріат, випадало із сучасного стилю. Тут не було монокостюмів-трико, які ще звуться «друга шкіра», натомість своїми розмірами, фасонами та кольорами всі речі нагадували голографічну ілюстрацію до історичного тексту. Але зброя — це інша справа. Так, зброя була давньою, але звичною для мого ока і моєї руки.

Консул, без сумніву, був мисливцем. На стійці містилось з півдесятка добре змащених і законсервованих дробовиків. Я міг би хоч зараз вирушити з будь-яким із них на болота, на качине полювання. Тут знайшлася й маленька двостволка калібру 0,310 і масивна рушниця калібру 28. Я відставив убік помпову рушницюшістнадцятого калібру, старовинну, але в чудовому стані, і взяв для неї патрони.

Лазерні рушниці були прегарні. Консул, мабуть, славився як справжній колекціонер, тому що рушниці ці були не тільки смертоносною зброєю, а й витворами мистецтва — орнаментовані ложа, воронована сталь, ручна робота, ідеальне збалансування. За тисячу літ, що минули з двадцятого століття, коли особисту зброю виробляли масово, вбивчу, дешеву й потворну, наче металеві дверні колодки, деякі з нас, і ми з Консулом серед цієї меншості, навчилися цінувати чудову зброю, виготовлену вручну і в обмеженій кількості. Я бачив перед собою мисливські рушниці великих калібрів, плазмові гвинтівки (така назва не є помилковою — на навчаннях у Місцевій гвардії нам пояснили, що плазмові патрони, звісно, є згустками чистої енергії, коли вони вже вийшли зі ствола, але система нарізів у стволі надає їм перевагу, поки вони не випаруються), дві лазерні гвинтівки, вкриті багатим різьбленням (а ось тут назва помилкова, радше через архаїчність мови, ніж самої зброї), які не надто відрізнялися від тієї рушниці, з якої не так давно пан-Герріґ застрелив мою Іззі, матово-чорну гвинтівку штурмових ЗС — вона, можливо, нагадувала ту, яку триста років тому полковник Кассад привіз із собою на Гіперіон, плазмову зброю величезного калібру — з нею Консул міг полювати на динозаврів в якомусь зі світів, — і три пістолети. Тут не було жезлів смерті, і я цим тішився. Я ненавидів цю диявольську штуку.

Я відклав одну із плазмових гвинтівок, гвинтівку ЗС і пістолети, аби потім оглянути їх уважніше.

Гвинтівка ЗС була потворною — і цим контрастувала з рештою колекції Консула, але я бачив, чим вона була корисна. Ця штука була універсальною — 18-міліметрова плазмова гвинтівка, лазерна рушниця з перемінним променем, гранатомет, випромінювач швидких електронів, дротикомет, широкосмуговий засліплювач, стріломет із тепловою системою наведення — чорт забирай, ця гвинтівка ЗС могла робити що завгодно, хіба лиш обіду для десантників на ній не приготуєш. Хоча в польових умовах, встановивши перемінний промінь на низькі значення, можна було б і з цим впоратися.

Ще до того, як ми мали з'явитися біля Парваті, я мріяв про можливість зустріти швейцарських гвардійців зі зброєю ЗС у руках. Хоча проти сучасних бойових обладунків ця зброя була би безсила, та й, сказати по правді, я боявся, що вона тільки роздратує бійців Пакса.

Тепер я придивився до неї уважніше: може, ця універсальна зброя стане в нагоді, якщо ми заблукаємо вдалині від корабля й мені доведеться стикнутися з більш примітивним ворогом — скажімо, троглодитом, або літаком-винищувачем, або з якимось місцевим недотепою, озброєним так, як свого часу був озброєний я в Місцевій гвардії на Гіперіоні. Але зрештою я вирішив цієї гвинтівки не брати — вона була надто важка, якщо тільки ти не мав на собі старовинних обладунків ЗС з екзоскелетом^[81]. До того ж де я мав розжитися боєприпасами для цієї штукенції — всіма цими дротиками, гранатами, швидкими електронами та 18-міліметровими імпульсними зарядами? А скористатися енергетичними можливостями цієї зброї я міг би лише неподалік від корабля або іншого потужного джерела енергії. Я повернув штурмову гвинтівку на її місце, подумавши, що вона могла також належати і легендарному полковнику Кассаду. Решті колекції Консула вона геть не пасувала, але він добре знав Кассада і міг зберігати цю річ із сентиментальних мотивів.

Я запитав у корабля, але корабель нічого не міг про це пригадати.

— Як завжди! — пробурмотів я.

Короткоствольна зброя була ще старовиннішою за гвинтівку десантника, але значно перспективнішою. Кожна одиниця здавалася справжнім колекційним екземпляром, але ж у них використовувалися магазини з набоями, які навіть тепер можна було придбати. Принаймні на Гіперіоні. Я лиш не міг поручитися за світи, які ми відвідуватимемо. Найсерйознішою зброєю тут був пістолет-кулемет Штайнера-Джінна калібру нуль шістдесят. Але він був занадто важкий: матриці до нього важили майже стільки, скільки й він сам, і стріляв він чергами. Я поклав його на місце. Два інші були зручнішими. Перший — легенький портативний пістолет, що стріляв флешетами: він міг бути прадідусем того голкомета, з якого мене намагався прикінчити Герріґ. У руків'ї було п'ять обойм водночас, і кожна вміщала в себе кілька тисяч крихітних стрілок. Добра зброя для будь-кого, а не тільки для влучного стрільця.

А останній екземпляр мене взагалі здивував. Він зберігався у шкіряній, потемнілій від мастила кобурі. Мої пальці тремтіли, коли я витяг зброю, яку знав тільки з книжок, — самозарядний пістолет 45-го калібру^[82], зі справжніми набоями в латунних гільзах, а не в матрицях, що сама виготовляє набої, коли ти стріляєш. Руків'я з насічкою, металевий приціл, воронована сталь. Я оглянув пістолет з усіх боків. Йому могло бути біля тисячі років, а то й більше.

У ящику лежало ще п'ять коробок набоїв до нього, кількасот штук. Я прикинув, що вони такі ж старовинні, але тоді побачив фірмову етикетку. Набої виготовили на Лузі, триста років тому.

Здається, у «Піснях» згадувалося, що Брон Ламія мала старовинний пістолет 45-го калібру. Пізніше я запитав про це Енею, і мала відповіла, що ніколи не бачила у матері пістолета.

Як би там не було, а цей пістолет і ще штучку з флешетами нам варто було прихопити з собою. Я не знав, чи з пістолета 45-го калібру все ще можна стріляти, тому вийшов із ним на балкон, попередив корабель, що зовнішнє поле мусить не дати кулі зрикошетити, й натиснув на спусковий гачок. Нічого не відбулося. Я пригадав, що такі пістолети мали ручний запобіжник, знайшов його, пересмикнув і спробував знову. Господи, ну й загуркотіло! Але спрацював він як треба, тож я поклав пістолет назад до кобури, а її причепив на свій універсальний пояс. Звісно, коли набої закінчаться, користі з цього пістолета вже не буде, але раптом ми натрапимо на клуб поціновувачів старовинної зброї, який випускає такі набої?

«І до того ж я не збираюся випускати кілька сотень патронів», — подумав я й криво посміхнувся. Якби ж я тільки знав...

Пізніше, зустрівшись із дівчинкою й андроїдом, я показав їм дробовик, плазмову мисливську рушницю, пістолет із флешетами і пістолет сорок п'ятого калібру.

— Якщо ми будемо мандрувати незнайомими місцями чи глухими закутками, нам треба мати зброю, — сказав я.

Я запропонував їм пістолет із флешетами, але вони обоє відмовилися. Енея не хотіла брати в руки зброю; андроїд нагадав мені, що він не може застосовувати зброю проти людини, а щодо хижаків — він покладається на мене.

Я гмикнув, проте відклав убік гвинтівку, дробовик і пістолет із флешетами.

— А це я залишу собі, — мовив я, торкнувшись «сорок п'ятого».

— Він пасує до твого екіпірування, — проказала Енея, ледь усміхнувшись.

* * *

Цього разу ми не намагалися в останню хвилину відчайдушно придумати хоч сякий-такий план. Ніхто тепер не вірив, що загроза Енеї вбити себе спрацює ще раз, якщо на нас чекатиме Пакс. Найсерйозніше обговорення того, що на нас чекає, відбулося за два дні до нашого виходу в реальний простір у системі Ренесанс. Ми добре повечеряли — А. Беттік приготував філе річкової манти під легким соусом, а наш набіг на винний погрібець корабля дав пляшку доброго вина з виноградників Дзьоба. Ще годину ми присвятили музиці: Енея грала на роялі, а андроїд — на флейті, яку прихопив із собою. Потім розмова перейшла до наших планів на майбутнє.

— Кораблю, можеш розповісти нам про Ренесанс-Вектор? — спитала дівчинка.

Виникла коротка пауза. Я помітив, що так стається завжди, коли кораблеві буває незручно.

— Мені дуже шкода, пан-Енеє, але боюся, що вся інформація, яку я маю щодо цієї планети, це навігаційні дані та карти орбіт, та й ті застарілі на сотні років.

— Я бував там, — промовив А. Беттік. — Теж сотні років тому, але потім ми моніторили радіо- і телетрафіки з цієї планети.

— Я пригадую дещо з того, що розповідали про Ренесанс чужосвітні мисливці, — сказав я. — Найбагатші частіше за все походили саме звідси, — я мотнув головою в бік андроїда: — Починай першим!

Він кивнув і склав руки на грудях.

— Ренесанс-Вектор був одним із найважливіших світів Гегемонії. За шкалою Сольмева ця планета дуже подібна до Землі, тому її заселили ще першими ембріоносцями, а перед Падінням вона була повністю урбанізована. Ренесанс-Вектор славився своїми університетами, медичними центрами — ті, кому по кишені була терапія Поульсена, віддавали перевагу саме цим медичним закладам, — славилася також своєю бароковою архітектурою: тут перлиною була гірська фортеця, Твердиня Анабль, а ще — своєю промисловістю. Саме там створювали більшість космічних кораблів ЗС. До речі, наш корабель теж мали збудувати на Ренесансі, на комплексі Міцубісі-Гочек.

— Насправді? — пролунав голос корабля. — Якщо я про це й знав, ці дані були втрачені. Дуже цікаво.

Ми з Енеєю вкотре обмінялися стривоженими поглядами. Корабель, що не пам'ятає свого минулого, навіть де його виготовили, не дуже вселяє впевненість під час каверзних зоряних перельотів. І я знову наказав собі не панікувати: врешті-решт цей корабель успішно переніс нас до Парваті і забрав звідти.

— Столиця Ренесанс-Вектора — місто Да Вінчі^[83], — продовжував А. Беттік. — Але весь суходіл і велика частина єдиного моря урбанізовані, тому там одне місто переходить в інше.

— Це світ Пакса з розвинутим бізнесом, — додав я. — Він одним із перших приєднався до Пакса після Падіння. Військ там хоч греблю гати. І на Ренесанс-В., і на Ренесанс-М. є орбітальні та супутникові гарнізони, а також бази на кожній планеті.

— А що таке Ренесанс-М.? — запитала Енея.

— Малий Ренесанс, — пояснив А. Беттік. — Друга планета від їхнього сонця. А Ренесанс-Вектор — третя. На Малому Ренесансі теж є населення, але невелике. Це переважно аграрна планета: більшу її частину вкривають автоматизовані ферми. І вона годує Ренесанс. Після падіння телепорталів обидві планети отримали з цього вигоду; ще до відновлення Паксом міжзоряної торгівлі виявилось, що вони можуть існувати автономно. Ренесанс-Вектор виробляв промислові товари, а Малий Ренесанс забезпечував продовольством п'ять мільярдів людей на Ренесанс-Векторі.

— А скільки людей на Ренесанс-В. зараз? — поцікавився я.

— Здається, стільки ж: п'ять мільярдів, плюс-мінус кількасот мільйонів, — відповів А. Беттік. — Як я вже казав, Пакс прийшов на цю планету вже давно, а разом з ним — і хрестоформа, і контроль народжуваності.

— Ти кажеш, що бував там, — не відставав я від андроїда. — Розкажи, яка вона, ця планета.

— Ох, — мовив він, усміхаючись так, наче просив вибачення. — Я був на космодромі Ренесанс-Вектора тридцять шість годин, коли ми летіли з Асквіта на Гіперіон, аби підготувати новий світ для Сумного Короля Біллі. Нас підняли з кріогенної фуги, але не дозволили залишати корабель. То ж я не багато отримав вражень від цієї планети.

— А мешканці цієї планети є переважно відродженими християнами? — запитала Енея.

Дівчинка видавалась задумливою, заглибленою в себе. Я помітив, що вона знову гризе нігті.

— Так, — відповів А. Беттік. — Гадаю, практично всі п'ять мільярдів.

— А я не жартував щодо військової присутності Пакса, — встряв я. — Паксівські вояки, що були моїми інструкторами у Місцевій гвардії на Гіперіоні, походили із Ренесанс-Вектора. Тут стоїть найбільший гарнізон, це також і порт для перевантаження військових кораблів, що беруть участь у війнах із Вигнанцями.

Енея кивнула, але, здавалось, продовжувала думати про щось інше.

Я вирішив говорити без манівців.

— Навіщо ми туди летимо? — запитав я.

Дівчинка подивилась на мене. Її темні очі були дуже гарні, але дивилися кудись далеко.

— Я хочу побачити ріку Тетіс, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Ти ж знаєш, що ріка Тетіс була частиною системи телепортів. Вона не існувала поза Мережею. Чи, точніше сказати, вона існувала як тисяча окремих ділянок інших рік.

— Знаю. Але я хочу побачити ріку, що була частиною Тетіс у ті часи, коли існувала Мережа. Моя мама розповідала про неї. Про те, що вона була наче Ґранд-Анфілада, тільки повільніша. Про те, що можна було плисти на барці від одного світу до іншого, тижнями та місяцями.

Я не дозволив собі розізлитися.

— Тобі відомо, що у нас практично нема шансів пройти повз охорону на Ренесанс-Векторі? — поцікавився я. — А якщо ми туди і дістанемось, то ріки Тетіс однаково там не знайдемо... тільки частину іншої річки, що колись була її частиною. Чому так важливо це побачити?

Дівчинка хотіла було лише знизати плечима, але передумала.

— Ти пам'ятаєш, я казала, що є такий архітектор, у якого я повинна... хочу... вчитися?

— Так. Але ти навіть не знаєш, на якій він планеті. Тож чому треба починати наші пошуки саме з Ренесанс-Вектора? Чи не можна його пошукати хоча б на Малому Ренесансі? Або просто перестрибнути цю планету і полетіти на якусь порожню? Наприклад, на Армаґаст?

Енея похитала головою. Я помітив, що вона зробила собі нову зачіску, дуже гарну: світлі пасма були помітніші.

— У моїх снах, — мовила вона, — один із будинків цього архітектора стоїть на березі ріки Тетіс.

— Є ще сотні старих світів, які поєднувалися рікою Тетіс, — заперечив я, нахиляючись ближче до неї, аби Енея бачила, що я говорю серйозно. — І не на всіх нас чекає Пакс, аби схопити чи вбити. Нам обов'язково починати із системи Ренесанс?

— Гадаю, так, — тихо відповіла вона.

Я опустив руки собі на коліна. Мартін Силен не казав, що ця подорож буде легкою чи що вона матиме хоч якийсь сенс. Він сказав тільки, що вона зробить із мене Героя.

— Добре, — сказав я і сам здивувався, який втомлений у мене був голос. — Який у нас цього разу план, дитино?

— Плану немає, — відказала Енея. — Якщо вони чекатимуть на нас, я просто скажу їм правду: що ми збираємось посадити наш корабель на Ренесанс-Векторі. Гадаю, вони дозволять нам сісти.

— А що далі? — запитав я, уявляючи собі корабель в оточенні тисяч бійців Пакса.

— Далі ми заберемося звідти, я сподіваюсь, — сказала дівчинка. Вона всміхнулася до мене. — Не бажаєте партії в більярд з однією шостою нормального тяжіння? Ви, обидва? Цього разу на гроші.

Я хотів відповісти в'їдливо, але тоді змінив тон.

— У тебе немає грошей, — мовив я.

Енея розпливлася в усмішці:

— Значить, я не зможу їх програти, хіба не так?

26

142 дні отець-капітан де Сойя чекав, коли дівчинка зайде у систему Ренесанс, і кожну ніч він бачив її уві сні. Він ясно бачив її такою, якою вперше зустрів біля Сфінкса на Гіперіоні, — тоненьку, немов лозинка, з очима сторожкими, але не нажаханими, і це незважаючи на піщану бурю та загрозливі постаті перед нею. Вона виставляла поперед себе рученята, чи то збираючись сховати в них обличчя, чи то кинутися вперед та обійняти його. Часто уві сні він бачив її своєю донькою, і вони йшли велелюдними вулицями-каналами Ренесанс-Вектора, розмовляючи про старшу сестру де Сойї, Марію, котру поклали до Медичного Центру Св. Юди. Де Сойя уві сні йшов, тримаючи дівчинку за руку, знайомими вулицями-каналами поблизу гігантського медичного комплексу і розповідав, як він цього разу планує врятувати життя сестри і що він не дозволить Марії померти, як вона померла раніше.

Насправді ж Федеріко де Сойї було шість стандартних років, коли його родина прилетіла на Ренесанс-Вектор із відлюдного району Льяно-Естакадо на провінційній планетці Мадре де Діос^[84]. Майже всі мешканці цієї малонаселеної пустельної та скелястої планети були католиками, але такими, що не прийняли паксівського воскресіння. Родина де Сойї була частиною розкольницького руху Прихильників Марії^[85] і залишила Нуово-Мадрид, коли ця планета вирішила приєднатися до Пакса й перепідпорядкувати йому всі християнські церкви на планеті. Прихильники Марії поклонялися Богоматері більше, ніж це схвалював Ватикан, тому малий Федеріко й зростав у маргінальному пустельному світі серед набожної колонії, що складалася з шістдесяти тисяч католиків-єретиків, які на знак протесту відмовилися прийняти хрестоформу.

Дванадцятирічна Марія підхопила чужесвітній вірус, що наче косою викошував усі ранчо в колонії. Ті, кого торкнулася Червона Смерть, або помирали впродовж тридцяти двох годин, або одужували. Але Марія зависла між життям і смертю, а риси її колись прекрасного обличчя спотворили жахливі багряні стигми. Родина помістила її до шпиталю в Сьюдад дель Мадре, що розташовувався на південних, відкритих всім вітрам землях Льяно-Естакадо, але лікарі, теж Прихильники Марії, могли тільки молитися. У Сьюдад дель Мадре знедавна працювала паксівська християнська місія, що пропонувала своїм вірним воскресіння. Місцеві переважно її ігнорували, але терпіли. Священиком там був отець Майєр, і ця добросерда людина благала батька Фредеріко дозволити прийняти хрестоформу його конаючій доньці. Федеріко був надто малий і не запам'ятав подробиць розпачливих суперечок між батьками, але він запам'ятав, як уся родина — його мати та батько, і дві інші його сестри, і його молодший братик — стояли на колінах у місцевій церкві Прихильників Марії, вимолюючи у Богородиці поради та заступництва.

Інші ранчери-кооператори із Льяно Естакадо, одновірці родини Федеріко, зібрали гроші, аби відправити Марію з родиною на лікування до чужих світів, а саме до одного з уславлених медичних центрів на Ренесанс-Векторі. Братика та сестричок прихистили сусіди, а шестирічного Федеріко — він сам не знає, чому — батьки прихопили із собою супроводжувати їх та ледь живу сестру в довгій подорожі. Усі вони вперше тоді випробували на собі справжній холодний сон, і де Сойя не забув, як холод тримався всередині всіх його кісток упродовж тих тижнів, що він пробув на Ренесанс-Векторі.

Спочатку паксівським медикам у Да Вінчі наче й вдалося зупинити поширення Червоної Смерті в організмі Марії, ба навіть прибрати деякі стигми, що кровоточили, але через три тижні за місцевим часом ретровірус знову взяв гору. І знову священики з Пакса — цього разу всі, що були в штаті шпиталю — взялися вмовляти батьків де Сойї поступитися розкольницькими принципами й дозволити дитині на смертнім одрі прийняти хрестоформу, доки ще не пізно. Тільки згодом, коли він став дорослим, де Сойя зміг уявити, перед яким вибором постали його батьки: віддати на смерть віру чи дитину.

У тих сновидіннях, де Енея була його дочкою і вони блукали вулицями-каналами навколо медичного центру, він розказував їй, як Марія віддала йому свою найулюбленішу особисту річ, крихітну порцелянову фігурку єдинорога, за кілька годин до того, як упала в кому. Уві сні він ішов, тримаючи за руку дванадцятирічну дівчинку з Гіперіона, й розповідав, як його батько, чоловік сильний і тілом, і духом, врешті-решт здався й попросив священиків Пакса звершити над його донькою таїнство хреста. Шпитальні отці погодились, але наполягли, щоб і батьки де Сойї, і сам Федеріко формально навернулись у Вселенське католицтво, перш ніж Марія отримає хрестоформу.

Де Сойя розповідав своїй доньці Енеї, якою запам'яталась йому церемонія хрещення вдруге, що відбулось у місцевому соборі Св. Йоанна Богослова, під час якої батьки де Сойї і Федеріко за всією формою відреклися визнавати Богоматір головною фігурою і визнали єдиновладність Ісуса Христа, а також владу Ватикану над їхнім релігійним життям. Він запам'ятав і те, як того ж вечора він прийняв своє перше причастя та хрестоформу.

Таїнство Хреста для Марії призначили на десяту вечора. А о восьмій сорок п'ять вона раптом померла. За канонами Церкви та законами Пакса людину, мозок якої загинув, не можна було штучно реанімувати, якщо вона не встигла отримати хрестоформи.

Батько Федеріко не розлютився, не відчув себе обдуреним його новою Церквою; натомість він сприйняв цю трагедію як знак, що Господь, не той Господь, у молитвах до якого він зростав, милосердий Син, сповнений жіночості, отриманої у спадок від Пресвятої Матері, а незмірно суворіший Бог Нового та Старого Заповітів, Бог Вселенської Церкви, покарав його самого, його родину й усю громаду Прихильників Марії міста Льяно Естакадо. Повернувшись додому з тілом своєї дитини, одягненим у біле для погребіння, де Сойя-старший став ревним проповідником паксівської версії католицизму. Насіння він кидав у родючий ґрунт, бо це був час, коли громади ранчерів винищувала Червона Смерть. Коли Федеріко виповнилось сім, батьки відіслали його в Сьюдад дель Мадре, до школи Пакса, а його сестер — до монастиря на півночі Льяно. Ще за життя його батька, навіть ще до того, як Федеріко разом з отцем Майєром відбув до Нового Мадрида, аби вступити там у семінарію Св. Томи, ті з Прихильників Марії, котрі вижили після епідемії, усі як один навернулися у паксівське католицтво. Жахлива смерть Марії призвела до відродження всього її світу.

У своїх сновидіннях отець-капітан де Сойя далеко не все це пояснював дитині, що йшла поруч із ним знайомими вулицями Да Вінчі, столиці Ренесанс Вектора, такими знайомими, як це буває тільки в нічних кошмарах. Дівчинка, Енея, знала все й без його пояснень.

У сновидіннях, що повторювалися чи не кожної ночі з тих 142-ох ночей, упродовж яких він чекав на прибуття корабля з Енеєю, де Сойя пояснював дівчинці, що йому вдалось розгадати таємницю, як побороти Червону Смерть і вилікувати сестру.

Коли це наснилося йому вперше, де Сойя прокинувся в просякнутих потом простирадлах, серце його шалено калатало, а рештки сну підказували, що таємниця порятунку Марії полягала в хрестоформі. Але ті сни, що приходили до нього наступними ночами, показали, що він помиляється.

Таємниця, схоже, полягала в тому, аби повернути Марії фігурку єдинорога. Йому тільки й треба, пояснював він своїй донечці Енеї, знайти шпиталь у лабіринті вулиць, а там він уже знає, що, отримавши фігурку єдинорога, його сестра одужає. Але він не міг знайти шпиталю. Лабіринт не давав йому такої змоги.

Майже п'ятьма місяцями пізніше, у переддень прибуття корабля з дівчинкою, у черговому варіанті того ж сновидіння де Сойя нарешті знайшов медичний центр Св. Юди, а в ньому — сплячу сестру. Але з жахом, що накрив його габою, він зрозумів, що загубив статуетку.

І в цьому його сні Енея заговорила — вперше. Витягуючи невеличку порцелянову фігурку з кишені своєї сорочки, дівча промовило:

— Бачиш, вона увесь цей час була з нами.

* * *

Між системою Ренесанс-Вектора та системою Парваті пролягли світлові роки. І така ж відстань, і буквально, і фігурально, пролягла для де Сойї між новою реальністю й здобутим у системі Парваті досвідом.

Де Сойя, Ґреґоріус, Кі та Реттіґ, кожен з яких був на той час спотвореним мертвим тілом у воскресальних яслах у самісінькій глибині «Рафаїла», не знали, що у їхнього корабля запросили паролі через годину після їхнього переміщення до системи Ренесанс. Після цього, обмінявшись даними з комп'ютером «Рафаїла», два таранні кораблі Пакса і факельник підійшли до нього впритул. Було вирішено доправити чотири тіла до Центру воскресіння під керівництвом Пакса на Ренесанс-В.

На відміну від самотнього пробудження в системі Парваті, цього разу де Сойя та його швейцарські гвардійці прийшли до притомності з відповідною церемонією й турботою. Для отця-капітана та капрала Кі це воскресіння не пройшло гладко — їх обох повернули до ясел ще на три дні. Питання, чи впоралася б із ситуацією автоматична система воскресіння на «Рафаїлі», так і залишилось для де Сойї відкритим.

Хай там що, а четвірка возз'єдналася на другому тижні свого перебування в системі Ренесанс, і до кожного був приставлений особистий священик-консультант. Сержанту Ґреґоріусу це здавалося зайвим: він був сповнений енергії, йому не терпілось повернутися до виконання завдання, але де Сойя і решта бійців радо сприйняли додатковий відпочинок як можливість відновити сили.

«Св. Антоній» перемістився лише кількома годинами пізніше за «Рафаїла», і з часом де Сойя зустрівся з капітаном факельника Саті та капітаном військового транспортного корабля «Св. Хома Акіра» Лемпрієром, який прибув у систему Ренесанс, маючи на борту вісімнадцять тисяч мертвих тіл і дві тисячі триста поранених внаслідок бійні на Гіперіоні. Шпиталі та церкви на Ренесанс-В. і на орбітальних базах Пакса почали хірургічні операції й Таїнства Воскресіння.

Де Сойя сидів біля ліжка командувача Барнес-Авне, коли та поверталась до життя й до тями. Ця невеличка рудоволоса жінка здавалась тепер геть іншою людиною. Вона наче зменшилась і зробилася такою крихітною, з цією поголеною головою, зі шкірою в червоних блискучих плямах, у тих шпитальних лахах, що серце де Сойї стислося від жалю. Але її завзятість і рішучість не зменшилися. Майже відразу вона запитала з притиском:

— Що, в біса, сталося?!

Де Сойя розповів їй про різню, яку вчинив Ктир. Він переповів їй події тих семи місяців, коли він переслідував дівчинку. Для Барнес-Авне це були чотири місяці, упродовж яких її транспортували з Гіперіона у замороженому стані.

— Отже, всралися, та ще й криво, — резюмувала командувач.

Де Сойя всміхнувся. Командувач сухопутних військ була першою, хто, даючи оцінку його успіхам, висловився напрямки. Він і сам відчував правдивість щодо себе цієї ядучої приказки: двічі він командував найважливішою операцією Пакса з єдиною метою — затримати дівчинку, і двічі зазнавав нищівної поразки. Де Сойя очікував, що його, в кращому випадку, відсторонять від виконання обов'язків. А найімовірніше — віддадуть під трибунал. Ось чому коли його кур'єрський корабель класу Архангел прибув у систему Ренесанс, випередивши корабель із дівчинкою на два місяці, де Сойя наказав кораблю негайно повернутися на Пацем, доповісти про невдачу й повернутися з інструкціями від командування. У посланні, яке він відправив на Пацем із кур'єрським кораблем, він також вказав, що сам він, чекаючи на рішення командування, продовжує готуватись до операції із затримання дівчинки в системі Ренесанс.

Цього разу він мав під своєю рукою неймовірні сили. До двохсот тисяч сухопутних військ, серед яких було кілька тисяч елітних морських піхотинців і вцілілі в гіперіонській різні бригади швейцарських гвардійців, додалися флоти — військово-морський і військово-космічний. Під його команду, згідно з папським монідиском, зараз стали двадцять сім факельників, вісім із них класу Омега, а також сто вісім таранних кораблів зі стикувальними модулями, що йшли попереду факельників, ескадра з шісти 3К-кораблів у супроводі тридцяти шести швидкісних винищувачів, корабель-носій «Св. Мало» з понад двомастами винищувачами «Скорпіон» та сьома тисячами команди на борту, легендарний крейсер «Гордість Брешії», нині перейменований у «Яків», два транспортні кораблі на додаток до «Св. Хоми Акіра», сорок есмінців класу Благословення, п'ятдесят вісім сторожових катерів — три такі катери були здатні відбити атаку по всій планетній системі чи захистити ціле військове з'єднання — і ще понад сто менших кораблів: фрегатів з озброєнням, смертоносним у ближньому бою, тральників, міжпланетних кур'єрів і дронів та, звісно, «Рафаїл».

Три дні по тому, як де Сойя відправив на Пацем другий кур'єрський корабель, і за сім тижнів до переміщення Енеї прибуло спеціальне з'єднання ЗС «Маги» — «Мельхіор», «Каспар» і старий корабель отця-капітана де Сойї, «Балтазар».

Де Сойя зрадів зустрічі зі старими товаришами, хоч і розумів, що тепер вони стануть свідками його приниження. Проте він вирушив їм назустріч на «Рафаїлі», аби привітати, коли вони були ще на відстані шести а.о. від Ренесанс-В., і перше, що зробила мати-командер Стоун, коли він ступив на борт «Балтазара», — віддала сумку з його особистими речами, які йому довелося поспіхом покинути. Поверх акуратно згорнутого одягу, бережно замотана в плинопін, лежала фігурка єдинорога, подарунок його сестри Марії.

Де Сойя нічого не приховував від капітана Хьорна, матері-капітана Буле та матері-командера Стоун. Він переказав їм у загальних рисах заходи, до яких вдався, але сказав, що, найімовірніше, ще до прибуття корабля з дівчинкою буде призначено нового командувача операцією. Двома днями пізніше виявилось, що він не мав рації. До системи перемістився кур'єрський корабель із двома особами на борту — капітаном Маргет By, ад'ютантом Командувача флотом адмірала Марусина, та єзуїтом отцем Брауном, надзвичайним радником монсеньйора Лукаса Одді, довіреною особою та помічником державного секретаря Ватикану Симона Авґустина кардинала Лурдусамі.

Накази, що привезла з собою капітан By в запечатаному пакеті, супроводжувалися ще й додатковою інструкцією: відкрити пакет ще до її воскресіння. Де Сойя розпечатав папери негайно. Накази були дуже прості: він мав і надалі виконувати своє завдання — схопити дівчинку; його не буде звільнено від виконання цього завдання, доки він не досягне успіху; капітан By, отець Браун і всі інші високопосадовці, які прибуватимуть до системи, мають і матимуть на меті лише одне: спостерігати за операцією та підтвердити, якщо тільки таке підтвердження ще необхідне, що отець-капітан де Сойя має найвищі повноваження в цій операції і може віддавати накази будь-якому посадовцю Пакса.

Упродовж наступних тижнів і місяців ці повноваження сприймалися насилу: у системі Ренесанс зібралося три адмірали флоту й одинадцять командувачів сухопутних військ — і ніхто з них не звик отримувати накази від простого отця-капітана. Але до папського монідиска дослухалися, йому підкорялися. Коли до прибуття дівчинки залишились лічені тижні, де Сойя переглянув свої плани і зустрівся з військовими командирами та цивільними керівниками всіх рівнів, включно з мерами Да Вінчі та Бенедетто, Тосканеллі та Фіораванті, Ботічеллі та Мазаччо.

* * *

Упродовж останніх тижнів, коли всі плани були ухвалено, а всі сили — розставлено, в отця-капітана де Сойї нарешті знайшовся час і для особистих роздумів і справ. Наодинці сам із собою, залишивши позаду контрольований безлад нарад та стимсимуляцій, розставшись на час навіть із Ґреґоріусом, Кі та Реттіґом, які наразі виконували обов'язки його особистих охоронців, де Сойя блукав вулицями Да Вінчі, заходячи до медичного центру Св. Юди, і згадував свою сестру Марію. Він переконався, що сновидіння іноді бувають більш переконливими, ніж ява.

Де Сойя дізнався, що його старий покровитель, отець Майєр, уже багато років є ректором бенедиктинського монастиря Вознесіння в місті Флоренція в іншій півкулі Ренесанс-В., і взяв собі за звичку літати туди, присвячуючи післяобідні години довгим розмовам зі старим. Отцю Майєру було майже дев'яносто, він, за його власними словами, «готувався до першого нового життя во Христі», був сповнений оптимізму, терплячості й доброти, тобто не змінився з того часу, як де Сойя знав його майже тридцять років тому. Майєр, схоже, навідував Мадре де Діос частіше, ніж де Сойя.

— Льяно Естакадо вже не те, — казав старий священик. — Ранчо стоять пустками. У Сьюдад дель Мадре мешкає з півсотні людей, але всі вони дослідники, котрі виконують завдання Пакса. Вивчають, чи варто терраформувати наш світ.

— Так, — відповів де Сойя. — Моя родина перебралася до Нуево-Мадрида понад двадцять стандартних років тому. Сестри служать Церкві: Лоретта — черниця в Неверморі, а Мелінду рукоположено в Нуево Мадриді.

— А твій братик Естебан? — запитав отець Майєр, всміхаючись своїм спогадам.

Де Сойя важко перевів подих.

— Загинув у космічному бою з Вигнанцями рік тому, — вимовив він. — Його корабель перетворився на пару. Не було кого воскрешати.

Отець Майєр заплющив очі, наче його вдарили під дих.

— Я не знав.

— Ви й не могли знати, — відказав де Сойя. — Це сталося дуже далеко, аж за загумінковими краями. Наша родина ще не отримала офіційного повідомлення. Я дізнався про це тільки тому, що мої обов'язки привели до тих країв, де я і зустрів капітана: той саме повертався з бою і розповів мені цю новину.

Отець Майєр похитав лисою поцяткованою головою.

— Естебан знайшов єдине воскресіння, яке обіцяє наш Господь, — сказав він стиха, зі сльозами на очах. — Вічне воскресіння в нашому Спасителі, Ісусі Христі.

— Так, — промовив де Сойя. Помовчавши хвилинку, він спитав: — Ви все ще п'єте віскі, отче Майєр?

Старий подивився на нього зволоженими очами.

— Так, але тільки як ліки.

Де Сойя вигнув темну брову.

— Я все ще одужую після мого останнього воскресіння, отче Майєр.

Старіший священик серйозно кивнув:

— А я готуюся до свого першого, отче-капітане де Сойя. Пошукаю-но я стару пляшку... найзапиленішу...

Наступної неділі де Сойя правив месу у соборі Св. Йоанна Богослова, де він прийняв хрест багато років тому. На месі були присутні вісім сотень вірян, і серед них — отець Майєр та отець Браун, розумний і корисний помічник монсеньйора Одді. Сержант Ґреґоріус, капрал Кі та стрілець Реттіґ прийняли причастя з рук де Сойї.

А вночі де Сойї знову наснилась Енея.

— Як могло трапитись, що ти моя донька? — запитав він у неї тієї ночі. — Адже я ніколи не порушував целібату^[86].

Дитина всміхнулася і взяла його за руку.

* * *

За сто годин до моменту переміщення корабля з дівчинкою де Сойя наказав флоту зайняти свої позиції. Точка переміщення небезпечно сусідила з гравітаційним колодязем Ренесанс-Вектора, і багато кого з експертів непокоїла можливість того, що старий корабель зазнає аварії або через те, що вигулькне надто близько до крутильного моменту гравітації, або через небачене гальмування, яке йому доведеться застосувати в разі посадки на планету. Але вголос своїх побоювань вони не висловлювали, так само як і свого невдоволення тим, що їх змушують стирчати в системі Ренесанс. Багатьох офіцерів відкликали з їхніх постів уздовж кордону або в глибині території Вигнанців. Через те, що доводилось отак марно гаяти час, офіцери перебували на межі нервового зриву.

Саме ця прихована напруга спонукала отця-капітана де Сойю скликати широку нараду за десять годин до переміщення. Такі конференції зазвичай відбуваються по променевому зв'язку, але де Сойя попросив чоловіків та жінок фізично прибути на кур'єрський корабель «Св. Мало». Конференц-зал гігантського корабля був достатньо великим, аби вмістити сотню присутніх.

Де Сойя розпочав з того, що пробігся по сценарію, який вони втілювали в життя от уже тижні й місяці. Якщо дитина знову погрожуватиме самознищенням, три факельники, що в минулому складали особливе з'єднання ЗС «Маги», негайно візьмуть корабель у лещата, огорнуть його полями класу десять, приголомшать усіх, хто буде на кораблі, до втрати свідомості й утримуватимуть корабель у такому стані, поки «Яків» не задіє своїх потужних генераторів поля і не візьме його на буксир.

Якщо корабель спробує зіслизнути з системи так само, як він утік із системи Парваті, таранні кораблі та швидкісні винищувачі атакуватимуть, доки факельники не зроблять необхідних маневрів, аби позбавити його можливості до втечі.

Де Сойя зробив коротку паузу.

— Є запитання?

Він бачив знайомі обличчя серед присутніх у залі: капітани Лемпрієр, Саті, By, Хьорн, отець Браун, мати-капітан Буле, мати-командер Стоун, командувач Барнес-Авне. Сержант Ґреґоріус, Кі та Реттіґ стояли по стійці «вільно» за останнім рядом стільців і своєю присутністю серед цього іменитого товариства завдячували тому, що були особистими охоронцями де Сойї.

Капітан Маргет By запитала:

— А якщо корабель спробує здійснити посадку на Ренесанс-Вектор, Малий Ренесанс чи на один із супутників?

Де Сойя зійшов із низенького подіуму.

— Як ми й обговорювали під час нашої останньої зустрічі, у разі якщо корабель зробить спробу сісти, ми будемо діяти за обставинами.

— І які це можуть бути обставини? — запитав адмірал флоту Серра з 3К-корабля «Св. Хома Акіна».

Де Сойя вагався лише секунду:

— Їх може бути декілька, адмірале. Де корабель планує сісти... чи буде безпечніше для дівчинки дозволити йому сісти або ж заблокувати його ще дорогою... чи є у корабля шанс втекти.

— І чи є такий шанс? — запитала командувач Барнес-Авне.

Чорний космічний стрій, у який вона знову вбралася, показував, що до жінки повернулися її енергія та міць.

— Не стану стверджувати, що шансів немає, — сказав отець-капітан де Сойя, — після того, що сталося на Гіперіоні. Але ми зведемо такі шанси до мінімуму.

— Якщо Ктир з'явиться знову..., — почав було капітан Лемпрієр.

— Ми відпрацювали план дій, — відказав де Сойя, — і я не бачу, чого б ми мали від нього відходити. Цього разу ми робимо ставку на комп'ютерне управління вогнем. На Гіперіоні ця потвора не залишалася на одному місці більше двох секунд. Це занадто короткий час, аби людина могла зреагувати і вистрелити, та й автоматичні системи керування не були розраховані на такі швидкості. Ми їх перепрограмували. Перепрограмували всі системи, включно з індивідуальними системами керування вогнем на кожному бойовому скафандрі.

— Значить, на абордаж корабля піде морська піхота? — запитав капітан таранного корабля, котрий сидів в останньому ряду.

— Тільки якщо всі інші заходи проваляться, — відповів де Сойя. — Або якщо дівчинка та ті, хто її супроводжують, будуть замкнені в стазових полях у непритомному стані.

— А проти цієї істоти можна застосовувати жезл смерті? — запитав капітан винищувача.

— Так, — відповів де Сойя, — але тільки якщо це не наражатиме на небезпеку дитину. Ще питання?

Зал мовчав.

— Отець Майєр із монастиря Вознесіння завершить нашу нараду молитвою, — сказав отець-капітан де Сойя. — І хай допоможе нам Господь!

27

Я вже й не пам'ятаю, чому ми всі вирішили піти саме до спальні Консула у носі корабля, аби спостерігати звідти за нашим переміщенням до нормального простору. Величезне ліжко Консула, в якому я спав останні два тижні, окупувало середину кімнати, але його можна було скласти у щось на кшталт кушетки, що я й зробив. За цим ліжком були розміщені два непрозорі блоки — гардеробна та душова, а коли корпус корабля ставав прозорим, ці кімнатки залишались просто темними кубиками на тлі зоряної безмежності, що відкривалася з усіх боків і над головою. Коли корабель почав гальмування, щоб вийти зі швидкостей Гокінґа, ми сказали йому зробити стіни прозорими.

Перше, що ми побачили — ще до того, як корабель, центруючись, що є необхідним маневром для гальмування, розпочав обертатися, — була планетна система, до якої входить Ренесанс Вектор. Сам Ренесанс Вектор був уже досить близько, тому здавався не зоряною цяткою, а блакитно-білим диском, і вже можна було розгледіти два із трьох його супутників. Сонце цієї системи яскраво палало з лівого боку, освітлюючи планету та згадані супутники. Перед нами сяяло не менше сотні зірок: явище незвичне, бо сонячний блиск мав би затьмарити простір і заховати всі зорі, крім хіба кількох найяскравіших. Енея помітила це і висловила своє здивування вголос.

— Це не зірки, — пояснив корабель, завершивши повільне обертання.

Ожив і загуркотів термоядерний рушій, ми почали гальмувати, наближаючись до планети. За правилами виходити зі стану с-плюс так близько від планети й супутників забороняється, бо їхня сила тяжіння робить дуже ризикованими швидкості, необхідні для переходу, але корабель запевнив нас, що його розширені поля здатні впоратися з будь-якою проблемою. Проте не з цією.

— Це не зірки, — повторив корабель. — Це п'ятдесят із гаком кораблів у радіусі сто тисяч кілометрів. На орбіті тримають оборону ще десятки кораблів. Три кораблі (висновуючи з вихлипів — факельники) розташовані на відстані двісті кілометрів і наближаються.

Ніхто з нас і слова не зронив. Корабель міг і не надавати нам останньої інформації — три смужки термоядерних вихлипів були вже просто над маківкою нашого корабля, над нашими головами. Наче хтось тицяв нам в обличчя паяльною лампою.

— З нами вийшли на контакт, — повідомив корабель.

— Візуальний? — запитала Енея.

— Тільки звуковий, — корабель промовляв стисліше й діловитіше, ніж зазвичай. Невже Штінти теж можуть відчувати напругу?

— Ну, то давайте послухаємо, — сказала дівчинка.

— ...на кораблі, який щойно зайшов у систему Ренесанс, — почули ми голос. Голос був знайомий. Ми вже чули його в системі Парваті. Отець-капітан де Сойя. — Увага! На кораблі, який щойно зайшов у систему Ренесанс, — повторив він.

— З якого корабля нас викликають? — спитав А. Беттік, дивлячись на три факельники, що наближалися. Його блакитне обличчя розпливалося в блакитному світлі, що струменіло згори від термоядерних рушіїв.

— Невідомо, — відповів корабель. — Виклик йде по променевому зв'язку, і я не можу встановити, звідки він походить. Мовець може перебувати на будь-якому із сімдесяти дев'яти кораблів, сигнали з яких я наразі відстежую.

Я відчув, що мені час вставити якесь зауваження, сказати щось розумне.

— Ніфіґасо! — мовив я.

Енея зиркнула на мене скоса, тоді знову подивилась на факельники, що були вже на підході.

— Час до Ренесанс-В.? — тихо спитала вона.

— Чотирнадцять хвилин при постійній дельта-v, — відказав корабель. — Але така швидкість гальмування неприпустима на малих відстанях від планети.

— Залишайся на цій швидкості! — наказала Енея.

— Увага! На кораблі, який щойно зайшов у систему Ренесанс, — продовжував повторювати голос де Сойї. — Приготуйтесь прийняти на борт військових. У разі опору вас буде приголомшено. Повторюю... увага, на кораблі, який щойно зайшов...

Енея подивилися на мене й усміхнулась:

— Гадаю, фокус із розгерметизацією у мене вже не пройде... Еге ж, Роле?

Окрім «Ніфіґасо!», я не міг вигадати нічого розумного, а це я вже казав. Тому просто розвів руками.

— Увага, на кораблі, який щойно зайшов у систему. Ми підходимо борт до борту. Не опирайтеся злиттю полів.

Так вийшло, що я подивився на обличчя Енеї саме тоді, коли вона й А. Беттік, задравши голови, спостерігали за трьома факельниками, вогняне пасмо позаду яких тепер розділилося на три окремі стрічки: тепер їх не відділяв від нас навіть кілометр, і кожний розташовувався у вершині рівностороннього трикутника, у центрі якого були ми. Так от, риси її обличчя були, можливо, дещо напружені — це я помітив у кутиках вуст, — але назагал дівчинка була абсолютно спокійною. Здавалось, її просто цікавить те, що відбувається. Її темні очі розширились та блищали.

— Увага, на кораблі! — знову пролунав голос капітана. — Злиття полів за тридцять секунд.

Енея відійшла до краю кімнати і торкнулася невидимої оболонки. Із мого місця всевиглядало так, наче ми стоїмо на круглій маківці височезної гори, оточені зусібіч зорями та хвостами комет, а Енея нависає над краєм прірви.

— Кораблю, будь ласка, увімкни широкосмуговий аудіозв'язок, аби мене було чути на всіх кораблях Пакса.

* * *

Отець-капітан де Сойя спостерігав за подіями в тактичній реальності, а також у реальному просторі. У тактичному просторі він стояв над площиною екліптики і бачив, як його кораблі шикуються навколо цілі, що обертається, гальмуючи, — це було схоже на цятки світла вздовж спиць та обода колеса. Біля маточини колеса, так близько до корабля з дівчиною, що й не відрізнити, перебували «Мельхіор», «Каспар» та «Балтазар». Ближче до периферії колеса, але зменшуючи швидкість обертання синхронно з чотирма кораблями в центрі, кружляв десяток інших факельників під командою капітана Саті, котрий був посеред них на своєму «Св. Антонії». На висоті десять тисяч кілометрів над ними, на периметрі маточини колеса, що продовжувало повільно обертатися, перебували, також поступово наближаючись до простору між Ренесанс-В. і його супутниками, винищувачі класу Благословення, три із шістьох 3К-кораблів і корабель-носій «Св. Мало», з якого де Сойя і спостерігав за операцією, розташувавшись у командному центрі. Звісно, йому хотілося б перебувати на якомусь із кораблів спеціального з'єднання ЗС «Маги», що саме брали корабель дівчинки в лещата, але він розумів недоцільність такого безпосереднього командування. Та й, крім того, він не хотів підривати авторитету матері-капітана Стоун, яку тільки вчора підвищив адмірал Сера, таким втручанням у її перше неподільне командування.

Тому де Сойя дивився на всю картину операції зі «Св. Мало», а «Рафаїл» разом із катерами оборони та швидкісними винищувачами чекав на орбіті Ренесанс-В. Перемкнувшись із реального, доволі переповненого командного центру, залитого червоним світлом, на тактичний простір, він знову бачив проблиски над колесом в обертальному русі та десятки кораблів усередині гігантської сфери, кожен з яких виконував одне-єдине завдання: не дати кораблеві з дівчинкою втекти в жодному напрямку. Повернувшись до командного центру, він помітив, як побагровіли від напруги обличчя спостерігачів By та Брауна, а також побачив командувача Барнес-Авне, яка підтримувала зв'язок по променевому каналу з п'ятдесятьма морськими піхотинцями на факельниках з'єднання «Маги». По кутах велелюдного приміщення командного центру де Сойя угледів постаті Ґреґоріуса та двох його підлеглих. Трійця була прикро вражена тим, що не братиме участі в абордажі, але де Сойя призначив їм важливу роль: охороняти його та дівчинку на зворотному шляху до Пацема.

Отець-капітан знову перемкнув променевий канал на корабель із дівчинкою.

— Увага, на кораблі, — сказав він, відчуваючи гупання свого серця майже так само, як шум на задньому плані, — злиття полів за тридцять секунд.

Він усвідомив, що божеволіє через тривогу за безпеку дівчинки. Якщо щось піде не так, це виявиться впродовж кількох наступних хвилин. Завдяки стимсимсам вдалося відпрацювати операцію настільки, що вірогідність небезпеки для дівчинки тепер дорівнює лише шістьом відсоткам. Але для де Сойї і шість відсотків було забагато, адже він бачив цю дитину уві сні ось уже 142 ночі.

Раптом на каналах загального користування почувся тріск — і голос дівчинки залунав із динаміків центру управління.

— Отче-капітане де Сойя, — промовила вона. — Будь ласка, не намагайтесь об'єднати поля чи взяти нас на абордаж. Будь-яка спроба зробити це призведе до нашої загибелі.

Де Сойя глянув на покази на екранах. П'ятнадцять секунд до злиття полів. Знову старі хитрощі? Цього разу будь-які погрози самогубства не завадять їм потрапити на корабель. Менш ніж за одну соту секунди після злиття полів три факельники класу Маг вразять ціль, приголомшивши усіх на борту.

— Подумайте, отче-капітане, — неголосно продовжувала дівчинка. — Нашим кораблем керує Штінт часів Гегемонії. Якщо ви нас приголомшите...

— Зупинити злиття полів! — гаркнув де Сойя за дві секунди до того, як це мало відбутися в автоматичному режимі.

«Мельхіор», «Каспар» та «Балтазар» підтвердили світловими сигналами отримання наказу.

— Ви вважаєте, що наш комп'ютер силіконовий, — провадила далі дівчинка, — але оперативна пам'ять нашого корабельного Штінта повністю органічна. Це старовинний процесор на базі ДНК. Отже, якщо ви нас приголомшите, він теж втратить свідомість.

— Чорт, чорт, чорт! — почув де Сойя.

Спочатку він подумав, що це шепоче він сам, але, озирнувшись, побачив, що то чортихається під ніс капітан By.

— Ми гальмуємо з перевантаженням 87 g, — пояснювала далі Енея. — Якщо ви вразите нашого Штінта... а він керує всіма полями, рушіями...

Де Сойя перемкнувся на технічні канали, аби його чули ті, хто перебував на «Св. Мало» та на «Магах».

— Це правда? Ми ошелешимо і їхнього Штінта?

Нестерпне, важке мовчання тривало десять секунд, не менше. Нарешті капітан Хьорн, з дипломом із військової інженерії, проказав по променевому каналу:

— Не можна сказати напевне, Федеріко. Тонкощі біотехнології Штінтів більшою частиною втрачені або заборонені Церквою. Це смертний гріх...

— Знаю, — обірвав його де Сойя, — та чи не бреше вона? Хтось має знати! Постраждає Штінт, вирощений на базі ДНК, якщо ми атакуємо корабель шокерами, чи ні?

До розмови вклинився Бремлі, головний інженер зі «Св. Мало»:

— Сер, я гадаю, що конструктори мали би захистити мозок Штінта від такої можливості...

— Гадаєте чи знаєте? — із притиском запитав де Сойя.

— Це припущення, сер, — зізнався, помовчавши, Бремлі.

— А цей Штінт точно є повністю органічним? — наполягав де Сойя.

— Так, — підтвердив капітан Хьорн. — За винятком електроніки й інтерфейсів на магнітних доменах, тогочасний корабельний Штінт мали б вирощувати на подвійній перехрещеній спіралі ДНК, що утримується на...

— Зрозуміло, — сказав де Сойя і звернувся по променевому каналу до всіх кораблів: — Усім залишатися на місцях. Не повторіть... не дайте кораблеві з дівчинкою змінити курс або спробувати розкрутитися для стрибка в с-плюс. Якщо спробують — негайно зливайте поля та приголомшуйте!

Факельники «Маги» та кораблі зовнішнього кола світловими сигналами підтвердили, що зрозуміли наказ.

— ...то ж, будь ласка, не доводьте до аварії, — почувся кінець фрази від Енеї. — Ми тільки хочемо спробувати сісти на Ренесанс-Векторі.

Отець-капітан де Сойя спрямував електромагнітний промінь на її корабель.

— Енеє, — промовив він лагідним голосом, — пусти нас на борт, і ми посадимо тебе на планету.

— Краще ми самі здійснимо посадку, — відказала дівчинка.

Де Сойї почувся прихований сміх у її голосі.

— Ренесанс-Вектор — велика планета, — сказав де Сойя, водночас спостерігаючи за даними на тактичному дисплеї. — Де ти хочеш сісти?

Пауза тривала чи не цілу хвилину. Відтак Енея відповіла:

— Космопорт Леонардо у Да Вінчі мене влаштовує.

— Цей космопорт закрито понад двісті років тому, — відказав де Сойя. — Невже пам'ять твого корабля з того часу не обновлялася?

Відповіді не було.

— У західному секторі Да Вінчі є космопорт Торговельної Гільдії, — сказав він. — Підійде?

— Так, — відповіла Енея.

— Вам треба змінити курс, вийти на орбіту й здійснити посадку за вказівками диспетчерів, — промовив де Сойя. — Зараз я завантажу на твій комп'ютер зміни в дельта-v.

— Ні, — відмовилась дівчинка. — Мій корабель сяде сам.

Де Сойя зітхнув і подивився на капітана By та отця Брауна. Командувач Барнес-Авне сказала:

— Мої морські піхотинці можуть бути всередині корабля за дві хвилини.

— Її корабель увійде в атмосферу за... сім хвилин, — відказав де Сойя. — При такій швидкості, як у неї, навіть найменший збій у розрахунках призведе до катастрофи, — він знову ввімкнув променевий зв'язок: — Енеє, над Да Вінчі дуже інтенсивний космічний та повітряний рух, аби сідати навмання. Будь ласка, хай твій корабель завантажить параметри для орбітального руху, які я тільки-но передав, і...

— Вибачте, отче-капітане, — перебила дівчинка, — але ми збираємось сісти просто зараз. Якщо диспетчери космопорту нададуть нам координати, я буду вдячна. Наступного разу вийду на зв'язок, коли ми будемо вже на планеті. Кінець зв'язку.

— Чорт забирай! — вигукнув де Сойя. Він викликав диспетчерську Торговельної Гільдії. — Ви слідкували за розмовою?

— Передаю дані на посадку... дані передано, — відрапортував диспетчер.

— Хьорне, Стоуне, Буле, — рявкнув де Сойя. — Ви все чули?

— Так, — відгукнулася мати-капітан Стоун. — Ми відходимо... за три хвилини десять секунд.

Де Сойя лишався в тактичному просторі, поки не побачив, як розділилися маточина й обід колеса, коли факельники змінили дельта-v, аби вийти на орбіту для гальмування. Ці кораблі не призначалися для польотів в атмосфері. «Св. Мало» вже перебував на орбіті, практично на шляху корабля з дівчинкою, який наразі шалено гальмував, готуючись увійти в атмосферу.

— Підготувати мій спусковий катер, — наказав де Сойя. — БПП, — викликав він каналом планетарного зв'язку.

— Слухаю, сер! — відгукнулася командер бойового повітряного патруля Клаус. Вона та ще сорок шість «Скорпіонів» перебували в повітрі над Да Вінчі.

— Ви зафіксували ціль?

— Тримаємо на мушці, сер.

— Ще раз нагадую, командере: жодного пострілу без мого наказу!

— Так, сер.

— «Св. Мало» запустить сімнадцять винищувачів, які супроводжуватимуть об'єкт до його посадки, — сказав де Сойя. — Разом із моїм спусковим катером нас буде вісімнадцять. Позивні «нуль-п'ять-дев'ять».

— Зрозуміло, сер, — озвалася Клаус. — Маяк «нуль-п'ять-дев'ять», ціль — корабель, вісімнадцять своїх.

— Кінець зв'язку, — мовив де Сойя і від'єднався від панелі БПП.

Тактичний простір зник. Де Сойя сів у спусковий апарат разом із капітаном By, отцем Брауном, командувачем Барнес-Авне, сержантом Ґреґоріусом, Кі та Реттіґом. Пілот спускового катера, лейтенант Карін Норріс Кук, уже чекала на них із ввімкнутими системами. Пристебнутися і вилетіти крізь шлюз «Св. Мало» було справою кількох секунд — усі дії відпрацьовувалися на численних тренуваннях.

Де Сойя з'єднався з тактичними комп'ютером через мережу спускового катера.

— Корабель дівчиська має крильця, — зауважила пілот, застосовуючи архаїчний вираз.

Уже тисячу років про літак, що міг пересуватися суходолом, казали «сухолапий», а «мокролапий» означало, що літак може плавати, а «має крильця» значило, що космічний корабель може рухатися в атмосфері.

А втім, картинка на екрані показувала, що це не зовсім так. Інформація про старий корабель свідчила, що він може змінювати форму, проте цього разу жодних крил він не випускав. Камери на сторожових катерах показували, що корабель із дівчинкою увійшов в атмосферу вперед хвостом, балансуючи на стовпі блакитного полум'я.

Капітан By нахилилася ближче до де Сойї.

— Кардинал Лурдусамі казав, що ця дівчинка — загроза для Пакса, — прошепотіла вона так, аби чув тільки отець-капітан.

Де Сойя ледь помітно кивнув.

— А якщо він мав на увазі, що вона може загрожувати життю мільйонів людей на Ренесанс-В.? — шепотіла далі By. — Термоядерний рушій і сам по собі є жахливою зброєю. Вибух над містом...

Де Сойя відчув, як у нього від тих слів усе захололо всередині, але негайно ж відігнав цю думку.

— Неможливо, — прошепотів він у відповідь. — Якщо вона спрямує термоядерний хвіст на щось, ми приголомшимо корабель, заглушимо його рушії — і все.

— Дівчинка... — почала було капітан By.

— Тоді нам залишиться тільки сподіватись, що вона уціліє в катастрофі, — сказав де Сойя. — Ми не дамо загинути тисячам... мільйонам громадян Пакса.

Він відкинувся на подушки свого протиперевантажувального крісла й натиснув клавішу зв'язку з космопортом, знаючи, що променю доведеться пробити шар іоносфери, крізь який зараз зі скреготом йшов спусковий катер. Кинувши погляд на картинку із зовнішньої відеокамери, отець-капітан побачив, що вони саме перетинають лінію межі дня і ночі: у космопорті буде темно.

— Командно-диспетчерський пункт, — відгукнувся головний диспетчер. — Об'єкт сповільнює хід, дотримуючись курсу на наш аеропорт. Дельта-v надто висока... з такою сідати заборонено... але можливо. Рух космічних кораблів у радіусі тисяча кілометрів припинено. Очікуваний час посадки — за чотири хвилини тридцять п'ять секунд.

— Ми взяли космопорт під охорону, — втрутилася Барнес-Авне на тому ж каналі.

Де Сойя знав, що в космопорті та навколо нього вже перебуває кілька тисяч військових Пакса. Хай тільки корабель із дівчинкою сяде — а злетіти йому вже не дадуть. Він подивився на зображення з веб-камери: вогні Да Вінчі сяяли від обрію до обрію. На кораблі з дівчинкою блимали навігаційні вогні: червоний та зелений. Спалахнувши, яскраві посадкові промені протяли хмари.

— Об'єкт на курсі, — пролунав спокійний голос диспетчера. — Гальмування нормальне.

— Ми його бачимо, — почувся вигук командера загону БПП Клаус.

— Тримайтесь на відстані, — передав їй де Сойя променевим каналом.

«Скорпіони» могли ошелешити всіх, хто є на борту, з відстані кількасот кілометрів. Отець-капітан не хотів, аби вони юрбилися над кораблем, що знижувався.

— Наказ зрозуміла.

— На курсі. Прилади показують нормальне зниження, посадка за три хвилини, — диспетчер звернувся до корабля з дівчинкою: — Неідентифікований кораблю, для вас звільнено посадкову смугу.

Енея не відповідала.

Де Сойя подивився на тактичний екран. Корабель із дівчинкою мав наразі вигляд червоної жаринки, що нависала майже точно над космопортом Пакса на висоті десять тисяч метрів. Спусковий катер де Сойї та винищувачі трималися на тисячу метрів вище, кружляючи, наче розлючені комахи. Чи стерв'ятники, подумав де Сойя. У Льяно-Естакадо були стерв'ятники, хоча навіщо їх привезли з собою на ембріоносці перші колоністи, ніхто не знав. У голих пустелях, прохромлених через кожні 30 кілометрів колонами генераторів атмосфери, задували такі суховії, що будь-яка мертвечина перетворювалась на мумію за лічені години.

Де Сойя струсив головою, відганяючи невчасний спомин.

— Одна хвилина до посадки, — повідомив диспетчер. — Невизначений кораблю, ви наближаєтесь до нульової відмітки зниження. Змініть вашу дельта-v, аби продовжити знижування по заданому курсу. Як зрозуміли?

— Чорт забирай, — прошепотіла капітан By.

— Сер, — сказала пілот Карін Кук, — корабель припинив знижуватись. Він висить над космопортом на висоті дві тисячі метрів.

— Бачу, лейтенанте, — відповів де Сойя.

Корабель миготів червоними та зеленими вогнями.

Посадковий промінь, який бив із його хвоста, був такий потужний, що освітлював бетон космодрому, котрий лежав під кораблем на відстані понад півтори милі. Інші космічні кораблі на космодромі стояли темними. Більшість із них були замкнені в ангари або перегнані на бічні доріжки рулювання. Вогні всіх зорельотів, що були над планетою, включно зі спусковим катером отця-капітана, були вимкнені.

По загальному променевому каналу де Сойя сказав:

— Усім кораблям та літакам тримати дистанцію, вогню не відкривати.

— Невизначений кораблю, — промовив паксівський диспетчер, — ви відхиляєтесь від курсу. Поверніться до нормальної швидкості зниження, негайно. Невизначений кораблю, ви виходите за межі контрольованого повітряного простору. Негайно поверніться до нормальної швидкості зниження...

— Лайно, — пробурмотіла Барнес-Авне.

Вона розташувала свої сили концентричними колами над космопортом, але корабель із дівчинкою був уже за його межами, пливучи над центром Да Вінчі. Посадкові вогні корабля блимнули — і згасли.

— Вони не вмикають термоядерного двигуна, — сказав де Сойя капітану By. — Летять на відбивачах.

By кивнула, але це, вочевидь, її анітрохи не заспокоїло. Корабель із термоядерним двигуном над центром мегаполіса — це наче лезо гільйотини над незахищеною шиєю.

— ББП, — викликав де Сойя повітряний патруль, — я переміщаюсь на п'ятсот метрів. Тримайтесь поруч, — він кивнув пілотові, і та заклала крутий віраж, водночас стрімко знижуючись. На задніх сидіннях у бойових скафандрах нерухомо сиділи Ґреґоріус і два його бійці.

— Що, до дідькової матері, вона замислила? — прошепотіла командувач Барнес-Авне.

На тактичному дисплеї де Сойя побачив, що вона віддала наказ сотні вояків злетіти в повітря на реактивних ранцях і слідувати за дрейфуючим кораблем. Для зовнішніх камер ці бійці залишались невидимими.

Де Сойя пригадав, що з Долини Гробниць часу дівчинка зіслизнула на малому літальному апараті чи на отакому ранці. Він зв'язався із центром наземного спостереження та катерами на орбіті.

— Що показують давачі? Слідкуйте за малими об'єктами, які можуть покинути корабель!

Командир сторожового загону відгукнувся негайно:

— Так, сер! Будьте спокійні, сер, із того корабля не зможе вибратись непоміченим ніхто більший за мікроба, сер!

— Дуже добре, — відповів де Сойя.

Що він проґавив? Корабель Енеї продовжував повільно плисти над Да Вінчі, прямуючи на норд-норд-вест зі швидкістю біля двадцяти п'яти кілометрів на годину, схожий на неспішний вертикальний дирижабль, якого відносить вітром. Над кораблем вихором вертілися винищувачі, що увійшли в атмосферу разом зі спусковим апаратом де Сойї, а навколо нього, наче ревучі стіни воронки навколо ока бурі, кружляли «Скорпіони» бойового повітряного патруля. Нижче, перелітаючи просто над дахами будівель і над мостами, спостерігаючи за ситуацією крізь інфрачервоні візори й отримуючи вказівки по спецзв'язку, рухались морські піхотинці та десантники з космопорту.

Корабель дівчинки безшумно плинув на електромагнітних відбивачах, пролітаючи над хмарочосами та промисловими районами Да Вінчі, столиці Ренесанс-Вектора. Місто сяяло ліхтарями автострад і вікнами житлових будинків, зеленіло просіками стадіонів та виблискувало освітленими паркінгами. Десятки тисяч автівок снували багатоярусними автострадами, своїми фарами додаючи сяйва світловому шоу гігантського міста.

— Він обертається, сер, — повідомив пілот. — Усе ще йде на відбивачах.

На екрані, що транслював зображення з веб-камери, а також на тактичному дисплеї де Сойя бачив, що корабель Енеї повільно змінив своє положення з вертикального на горизонтальне. Крил він не висунув. Таке положення мало бути незвичним для пасажирів, але не більше: адже внутрішні поля контролювали відчуття «верх-низ». Корабель, тепер ще більш ніж будь-коли схожий на сріблястий дирижабль, який плине за вітром, переміщався над рікою та плутаницею залізничних колій у північній частині Да Вінчі. Диспетчерська космодрому продовжувала викликати корабель, але він не відповідав. «Що я проґавив?» — питав себе отець-капітан де Сойя.

* * *

Коли Енея наказала кораблеві розвернутись горизонтально, зізнаюсь, я на якусь мить ледь із котушок не з'їхав. Ми втрьох стояли біля стіни круглої кімнати, дивлячись крізь прозорий корпус — так наче зазирали за край прямовисної скелі. І раптом ми перекинулись за край у напрямку вогників, що мерехтіли в тисячі метрів під нами. Ми з А. Беттіком мимохіть зробили кілька кроків назад, а я навіть замахав руками, аби не втратити рівноваги. Енея ж залишилась стояти як стояла, на краю, спостерігаючи, як земля стала дибки й перетворилась на стіну, на котрій розмістилося місто з його будівлями та вогнями.

Я ледве не впав на кушетку, але знайшов у собі сили залишитись стояти і стримувати своє запаморочення, уявляючи поверхню планети гігантським муром, повз який ми летіли, минаючи вулиці та прямокутники кварталів. Я розвернувся і побачив за своїми плечима кілька яскравих зірок, що пробивалися навіть крізь сяйво міста. Міські вогні забарвлювали хмари у помаранчевий колір.

— Що ми шукаємо тепер? — поцікавився я.

Час від часу корабель повідомляв про присутність кораблів і літаків, що намотували над нами кола, а також про кількість давачів, котрі вели за нами спостереження. Ми наказали кораблеві відхиляти настійливі вимоги диспетчера космопорту.

Енея хотіла побачити ріку. Тепер ми були просто над нею: вона темною стрічкою звивалася серед освітлених кварталів. Ми летіли вздовж ріки на північний захід. Інколи під нами пропливала баржа чи прогулянковий катер — але під нашим кутом зору здавалося, що вогники повзуть угору чи стіною вниз.

Замість відповісти на моє питання Енея сказала:

— Кораблю, ти певен, що ця ріка під нами колись була частиною Тетіс?

— Так стверджують мої карти, — відповів корабель. — Звісно, моя пам'ять уже не...

— Он він! — вигукнув А. Беттік, показуючи просто вперед, на темну ріку.

Я нічого не бачив, але Енея, схоже, щось таки помітила.

— Спускайся нижче, — наказала вона кораблеві. — Хутчіше!

— Вимоги до безпечних відстаней і так уже порушені, — озвався корабель. — Якщо ми спустимося нижче припустимої висоти, ми можемо...

— Виконуй, — закричала дівчинка. — Код зняття заборони: 6С, статус наказу: категоричний! Роби!!!

Корабель рвонув униз і вперед.

— Прямуй до тієї арки, — наказала Енея, вказуючи на стіну міста, прорізану темною рікою. На щось просто у нас над головами.

— До арки? — не зрозумів я. І раптом побачив це — шматок круга, дужку, що чорніла на яскраво ілюмінованому тлі.

А. Беттік подивився на дівчинку.

— Я був майже впевнений, що порталу не існує... що його рознесли вщент.

Енея всміхнулася на всі тридцять два.

— Рознести портал вщент — непросто. Хіба що ядерним вибухом, і то не факт, що це спрацювало б. Ці штуковини будувалися під керівництвом ТехноКорду, вони можуть витримати що завгодно.

Тепер корабель стрімко линув уперед на відбивачах. Я вже чітко бачив арку порталу, що скидалася на гігантський обід. Навкруги стародавнього артефакту розкинулась промислова зона — занедбані колії, порожні склади, розтрісканий бетон, бур'яни, іржавий дріт та кістяки покинутих машин. До порталу лишалося ще біля кілометра. Я бачив крізь нього вогні міста... ні, тепер вони мерехтіли! Неначе з металевої арки спадала водяна завіса...

— Нам це вдасться! — вигукнув я. У ту ж мить фіолетово спалахнув вибух — і корабель із гуркотом почав падати в ріку.

* * *

— Старий портал телепортації! — вигукнув де Сойя. Він уже з хвилину дивився цю арку, але спершу прийняв її за ще один міст. Тепер він зрозумів. — Вони прямують до порталу. Ця річка була частиною ріки Тетіс! — він подивився на тактичний екран. Так і є — корабель із дівчинкою пришвидшувався в напрямку арки.

— Спокійно, — озвалась командувач Барнес-Авне. — Портали мертві. Вони не працюють ще з часів Падіння. Тож цей портал не може...

— Ближче, — закричав де Сойя пілотові. Спусковий апарат збільшив швидкість, і всіх, хто був усередині, притисло до подушок крісел. В апараті не було внутрішнього поля-стримувача. — Ближче до них! Наздогнати! — горлав де Сойя лейтенантові. — Усім літакам наблизитися до цілі, — наказав він по каналах широкосмугового зв'язку.

— Вони будуть там першими, — відповіла лейтенант Кук, втиснута в крісло прискоренням у 3 g.

— Командире ББП! — здушено через високе перевантаження вигукнув де Сойя. — Вразити ціль! Вразити двигуни та відбивачі. Вогонь!

Лазерні промені прорізали ніч. Корабель із дівчинкою наткнувся на невидиму перепону між небом і землею, здригнувся, наче поранений звір, і впав у воду, не долетівши до порталу якихось кількасот метрів. У повітрі виріс гігантський гриб водяної пари.

Спусковий катер заклав крутий віраж навколо стовпа пари на висоті близько тисячі метрів. У повітрі було тісно від літальних апаратів і десантників з реактивними ранцями. Усі канали бриніли від збуджених перемовин.

— Усім заткнутися! — скомандував де Сойя. — Командире ББП, ви бачите корабель?

— Ні, — пролунав голос Клауса. — Надто багато пари та сміття після вибуху.

— Корабель вибухнув? — спитав де Сойя. Він звернувся променевим каналом до сторожових катерів, що кружляли в тисячі кілометрів над ними. — Що показують радари? Давачі?

— Об'єкт збито, — отримав він відповідь.

— Мені це відомо, недоумку! — зірвався де Сойя. — Ви можете відсканувати корабель під водою?

— Ні, надто багато перешкод — як у повітрі, такі на поверхні. Радар не може розрізнити...

— Прокляття! — гаркнув де Сойя. — Мати-капітан Стоун?

— Слухаю, сер, — із факельника на орбіті відгукнулася його колишня заступниця.

— Спопелити його, — наказав де Сойя. — Портал. І річку під ним. Палити його не менше хвилини. Палити, доки він не розплавиться. Зачекайте... знищити за тридцять секунд, — він перемкнувся на повітряні оперативні канали: — Усім літакам і десантникам, що перебувають поблизу. У вас є тридцять секунд, аби відійти. За тридцять секунд весь район буде знищено ланцетними променями. Виконуйте!

Пілот Кук миттєво відреагувала на наказ і круто розвернула катер де Сойї в напрямку космопорту з прискоренням 1,5 махи.

— Стій, стій! — прохрипів де Сойя крізь шалену силу тяжіння. — Відлетіти на кілометр, не більше. Я мушу бачити це на власні очі.

Картинки як на відеоекрані, так і на тактичному дисплеї відображали справдешній хаос, коли сотні літальних апаратів та десантників, котрі були в повітрі, тепер, наче підхоплені вибуховою хвилею, кинулися геть від порталу. Нарешті радар показав зону порожньою, і саме тоді з космосу вдарив палючий фіолетовий промінь. Пучковий випромінювач променем десять метрів завширшки, надто яскравим, аби на нього можна було дивитися, вцілив просто в старовинний портал. Бетон, сталь і ферропласт плавилися, утворюючи річки й озера вогняної лави з обох берегів справжньої ріки. Сама ріка на якусь мить, здавалося, перетворилась на суцільну пару, а ударна хвиля та хмара випарів прокотились містом в усіх напрямках. Цього разу грибоподібна хмара досягла стратосфери.

Капітан By, отець Браун і решта присутніх мовчки дивились на де Сойю. Він знав їхні думки, так ніби вони промовляли вголос: дівчинку треба було взяти живою.

Проігнорувавши їхні погляди, отець-капітан звернувся до свого пілота:

— Я не знаю такої моделі. Цей катер може зависати в повітрі?

— Так, на кілька хвилин, — відповіла пілот. Її обличчя під шоломом було мокре від поту.

— Тоді спускайтеся й зависніть над аркою порталу, — наказав де Сойя. — Висота — п'ятдесят метрів.

— Сер, — почала пілот, — теплові й ударні хвилі від вибухів пари...

— Виконуйте, лейтенанте, — отець-капітан сказав це голосом рівним, але й таким, що не допускав заперечень.

Вони зависли над порталом. Повітря кипіло випарами та водяними краплями, але прожектор і надпотужний радар змогли пробитися крізь перешкоди. Арка порталу розпеклася до білого жару, але встояла.

— Неймовірно, — прошепотіла командувач Барнес-Авне.

На тактичному каналі пролунав голос матері-капітана Стоун:

— Отче-капітане, ціль вражено, але не знищено. Дозвольте ланцетувати ціль вдруге.

— Не треба, — відповів де Сойя.

Ріка під аркою була пропечена, а береги та дно перетворилися на шлак. Над водою підіймалося клубовиння пари, ще і ще — це з берегів у ріку вливалися потоки розплавленої сталі та бетону. Зовнішні мікрофони транслювали шалене шипіння. Ріка вкрилася вирами та коловоротами, що втягували в себе сміття.

Піднявши очі від дисплеїв, де Сойя побачив, що присутні продовжують дивитися на нього. Наказ був захопити дівчинкою живою та доправити її на Пацем.

— Командувачу Барнес-Авне, — звернувся отець-капітан офіційним тоном. — Накажіть вашим десантникам негайно спуститися й обшукати ріку та прилеглу місцевість.

— Так, сер, — відгукнулася Барнес-Авне, входячи у свою мережу та віддаючи накази. Але поглядом вона наче прикипіла до обличчя де Сойї.

28

Усі перші дні після того, як дно ріки прочистили драгою і не знайшли ні корабля, ні тіл, хіба що трохи сміття, яке теоретично могло бути останками знищеного корабля, отець де Сойя чекав на трибунал, а можливо, і на відлучення від Церкви^[87]. Кур'єрський корабель він відіслав на Пацем із донесенням, а за двадцять годин той самий корабель, але вже з іншими кур'єрами на борту повернувся з приписом: справу має розглянути Контрольна комісія. Де Сойя лише кивнув, коли почув такі новини, вважаючи, що це лише проміжний етап перед тим, як його відкличуть на Пацем для трибуналу, якщо й не гірше.

Як не дивно, Контрольну комісію очолив не хто інший, як отець Браун — у ролі особистого представника державного секретаря Ватикану Симона Августина кардинала Лурдусамі. Капітан By виступала від імені адмірала флоту Марусина. До ради увійшли ще два адмірали, які були присутні при провалі, а також командувач Барнес-Авне. Де Сойї запропонували допомогу адвоката, але він відмовився.

Отця-капітана не заарештували на ті п'ять днів, упродовж яких тривали слухання його справи. Він навіть не перебував під домашнім арештом, хоча було обумовлено, що до завершення слухань він лишатиметься на військовій базі Пакса, що неподалік Да Вінчі. Усі ці п'ять днів де Сойя проходжувався стежкою над рікою в межах території бази, дивився новини по місцевому телебаченню та каналах прямого доступу, а іноді заглядався на небо, уявляючи, що він бачить «Рафаїл», який усе ще намотує кола на паркувальній орбіті, мовчазний, без команди, де тільки автоматика підтримує в ньому життя. Де Сойя сподівався, що наступний капітан краще зуміє вкрити цей корабель славою.

Де Сойю навідало багато друзів. Ґреґоріус, Кі та Реттіґ номінально залишалися його охоронцями, хоча вони не мали при собі зброї і, так само як де Сойя, перебували на паксівській базі під віртуальним арештом. Мати-капітан Буле, капітан Хьорн і мати-капітан Стоун — усі завітали до нього, але вже після надання свідчень і перед самим відбуттям на кордон. Того вечора де Сойя дивився, як здіймаються в темне небо блакитні хвости спускових катерів, і заздрив своїм друзям. Капітан Саті зі «Св. Мало», перш ніж повернутись на свій факельник і вдатися до активних дій в іншій системі, пропустив із де Сойєю по склянці вина. Навіть капітан Лемпрієр, надавши свідчення, зробив візит; і саме співчуття цього лисого чоловічка остаточно доконало де Сойю.

На п'ятий день де Сойя постав перед Комісією. Ситуація була парадоксальна: де Сойя й досі мав на руках папський монідиск і внаслідок цього був понад будь-якими закидами чи звинуваченнями, але водночас усі розуміли, що саме папа Юлій через кардинала Лурдусамі забажав такого розгляду. І цьому бажанню де Сойя, якого навчила слухняності і військова служба, і перебування в ордені Єзуїтів, підкорився цілковито. Він не чекав, що його виправдають, бо знав: іще на Старій Землі, із середньовіччя, повелося так, що привілеї капітанів — це палиця на два кінці. Майже необмежена влада над будь-ким і будь-чим на борту врівноважується вимогою перебирати на себе цілковиту відповідальність за будь-яке ушкодження корабля чи провал операції.

Де Сойя не ушкодив свого корабля — ані попереднього, із з'єднання спеціального призначення, ні нового, «Рафаїла», — але в тому, що зазнав абсолютного провалу, він був певен. З усіма величезними ресурсами Пакса, що були у його розпорядженні на Гіперіоні та в системі Ренесанс, він не зміг затримати дванадцятирічної дитини. Виправдань цьому він не мав, що і засвідчив під час відповідної частини слухання.

— А чому ви наказали ланцетувати портал телепорту на Ренесанс-Векторі? — запитав отець-адмірал Куме після того, як де Сойя надав свої свідчення.

Де Сойя спершу підняв руку, а тоді безсило її зронив.

— Тієї миті я збагнув, що дівчинка обрала метою своєї подорожі саме цей світ для того, аби дістатись порталу, — відповів він. — У нас лишався тільки один шанс затримати її: знищити арку.

— Проте портал не був знищений? — уточнив отець Браун.

— Ні, — визнав де Сойя.

— У своїй практиці, отче-капітане де Сойя, — поставила запитання капітан By, — ви зустрічали таку ціль, яка залишилася б не знищеною після застосування до неї пучкового випромінювача впродовж однієї хвилини?

Де Сойя хвилинку подумав.

— Бувають такі цілі, наприклад, орбітальний ліс або астероїди Рою Вигнанців, яких не можна знищити повністю за одну хвилину, застосовуючи ланцетну зброю, — відповів він нарешті. — Але вони будуть серйозно ушкоджені.

— Але портал телепорту залишився неушкодженим? — знову запитав отець Браун.

— Наскільки ми можемо виснувати — так, — сказав де Сойя.

Капітан By звернулася до інших членів Комісії:

— У нас є письмове свідчення голови спілки інженерів Ренесанс-Вектора, Рекстона Гемна. Він стверджує, що сплав, із якого виконано портал, не постраждав від атаки. Хоч і залишався радіоактивним ще дві доби.

Засідателі кілька хвилин обговорювали між собою почуте.

— Отче-капітане де Сойя, — розпочав адмірал Серра після того, як Комісія повернулась до розпиту, — ви знали, що ваша спроба зруйнувати портал може знищити корабель, на якому перебувала дівчинка?

— Так, адмірале.

— І, як наслідок, вбити дитину? — продовжував Серра.

— Так, адмірале.

— Але ви мали наказ, і наказ категоричний, доправити дитину на Пацем... неушкодженою. Чи не так?

— Так, адмірале. Саме такий наказ я і мав.

— Проте ви вирішили знехтувати цим наказом?

Де Сойя втягнув повітря.

— У цьому випадку, адмірале, я відчував, що ризик виправданий. Я отримав інструкції доправити дитину на Пацем якомога скоріше. У ті секунди, коли я усвідомив, що вона може телепортуватися за допомогою порталу й уникнути затримання, я відчув, що знищити портал — портал, а не корабель із дівчинкою! — наш єдиний шанс. Я гадав, що корабель ще не дістався порталу чи, можливо, уже пройшов крізь нього... Усі покази свідчили, що корабель потрапив під ураження і впав у ріку. Я не знав, чи цей корабель може пройти крізь портал під водою... або, точніше сказати, чи може портал телепортувати об'єкт, що перебуває під водою.

Капітан By стиснула долоні.

— А чи відомо вам, капітане, про ознаки активності цього порталу після подій тієї ночі?

— Мені про це невідомо, капітане.

— А чи відомі вам, отче-капітане, — продовжила вона, — факти відновлення діяльності будь-якого порталу у будь-якому зі світів колишньої Мережі чи космічного порталу після Падіння порталів двісті сімдесят стандартних років тому?

— Наскільки мені відомо, — сказав де Сойя, — такого не було.

Отець Браун нахилився вперед.

— Тоді, отче-капітане, може, ви поясните Комісії, чому ви вирішили, що дівчинка здатна відкрити один із порталів і має на меті спробувати втекти саме крізь цей портал?

Де Сойя розвів руками.

— Отче, я... я не знаю. Мабуть, у мене було чітке відчуття, що вона не хоче, аби її схопили... І цей її політ уздовж ріки... Не знаю, отче. Тієї ночі здавалося, що все це могло мати лише одне пояснення: дівчинка хоче скористатися порталом.

Капітан By подивилися на інших учасників обговорення.

— Будуть ще запитання? — оскільки всі мовчали, вона повідомила: — Це все, отче-капітане де Сойя. Комісія повідомить вас про свої висновки завтра вранці.

Де Сойя кивнув й залишив зал засідань.

* * *

Того вечора, проходжуючись стежкою над рікою на території бази, де Сойя намагався уявити, що він робитиме, якщо Комісія визнає його винним і його позбавлять священицького сану, але не ув'язнять. Думка про те, щоб залишатися на волі після такого провалу була болючішою, ніж думка про в'язницю. Комісія не згадувала про відлучення — як і про будь-яке покарання, — але де Сойя вже бачив, як його засудять, як він повернеться на Пацем і постане перед судом вищої інстанції — і як усе це закінчиться його остаточним відлученням від Церкви. Тільки фатальний провал або єресь могли стати підставою для відлучення, але де Сойя саме й оцінював свої дії як жахливий провал.

Вранці його викликали до присадкуватого будинку, того, де Комісія засідала цілу ніч. Він став по стійці «струнко» перед дюжиною чоловіків та жінок, котрі сиділи за довгим столом.

— Отче-капітане де Сойя, — розпочала капітан By, говорячи від імені всіх присутніх, — цю Контрольну комісію скликано для відповіді на питання Командування Пакса та Ватикану щодо перебігу та наслідків нещодавніх подій, а саме — провалу операції із захоплення дівчинки, що називає себе Енея. Розслідування тривало п'ять днів, ми заслухали свідчення, вивчили письмові покази та заяви, і Комісія дійшла висновку, що ви належним чином підготувалися до операції та доклали всіх можливих зусиль для її виконання. Того факту, що дівчинка, яка називає себе Енея, або особа чи особи, котрі мандрують разом із нею, здатні втекти за допомогою порталу, який не працює понад триста стандартних років, було неможливо передбачити — ні вам, ані будь-кому з офіцерів, котрі перебували під вашим командуванням. Без сумніву, Командування Пакса та Церква дуже занепокоєні тим, що портали й досі здатні відновлювати функціонування. Усі можливі наслідки цього факту будуть вивчені у найвищих колах Командування та Ватикану.

Щодо виконання вами своїх службових обов'язків, отче-капітане де Сойя, ми маємо висловити певну стривоженість тим, що ви піддали ризику життя дитини, яку мали взяти під варту. В усьому іншому ми вважаємо ваші дії правильними, такими, що відповідають пріоритетам вашої місії, і законними. Комісія, якій доручено висловити свою точку зору, рекомендує вам продовжити виконувати покладену на вас місію на кораблі класу Архангел під назвою «Рафаїл», користуватися й надалі повноваженнями, що їх надає вам папський монідиск, а також залучати для виконання завдання всі матеріальні та людські ресурси, які вам знадобляться.

Де Сойя вислухав вердикт, увесь перетворившись на слух, а тоді, кілька разів змигнувши, сказав:

— Капітане!

— Так, отче-капітане? — відгукнулася By.

— Чи це означає, що я можу залишити сержанта Ґреґоріуса та його людей своїми особистими охоронцями?

Капітан By, яка мала владу більшу, ніж адмірали та планетарні генерали, котрі сиділи поруч із нею, всміхнулася.

— Отче-капітане, — сказала By, — ви можете призначити своєю особистою охороною всіх членів цієї Комісії, якщо забажаєте. Права, які надає вам папський монідиск, залишаються абсолютними.

Де Сойя не всміхнувся у відповідь.

— Дякую, капітане... панове офіцери. Достатньо буде сержанта Ґреґоріуса та двох його гвардійців. Я відлітаю сьогодні вранці.

— Відлітаєте куди, Федеріко? — запитав отець Браун. — Вам відомо, що вивчення всіх записів не дало нам жодної підказки, куди портал міг перекинути цей корабель. Ріка Тетіс зв'язувала між собою усі світи, а дані щодо того, який світ був наступним у ланцюжку, ми, вочевидь, втратили.

— Ваша правда, отче, — відповів де Сойя, — але ця ріка з порталами на ній з'єднувала лише двісті з чимось світів. Корабель із дівчинкою має бути в одному з них. «Рафаїл» здатний дістатися кожного з них, з урахуванням часу на воскресіння після переміщення, менш ніж за два роки. Тож я почну негайно.

Усі чоловіки та жінки за столом мовчки дивилися на нього. Людина, котра стояла перед ними, йшла на кількасот смертей і важких воскресінь. Наскільки вони знали, відтоді, як людство отримало таїнство воскресіння, ще ніхто не перетерплював такої довгої низки страждань і відроджень.

Отець Браун підвівся і простер руки для благословення.

— В Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — розпочав він співуче. — Рушайте з Богом, отче-капітане де Сойя. Наші молитви пребудуть із вами.

29

Коли вони влучили в нас за кількасот метрів до порталу телепорту, я був певен: цього разу нам точно капець. Внутрішнє поле-стримувач зникло тієї ж миті, як вимкнулися генератори, а поверхня планети, що була перед нами, раптом опинилася під нами, і корабель полетів долу, наче кабіна ліфта, якому хтось перерізав троси.

Мені важко описати свої наступні відчуття. Тепер я знаю, що внутрішні поля перемкнулися на режим, який називають «аварійна посадка» — і правильно називають, скажу я вам, — тому впродовж кількох наступних хвилин ми наче брьохалися у величезній діжці желатину. Та воно й насправді так було. Аварійне поле розширилося за наносекунду й заповнило собою кожен міліметр корабля, обхопивши нас подушкою й утримуючи в цілковитій нерухомості, у той час як наш корабель пірнув у воду, підстрибнув, вдарившись об річковий мул, увімкнув термоядерний двигун, здійнявши при цьому величезний стовп пари, та й поплужив неухильно вперед крізь твань, пару, воду й уламки берегових порід, виконуючи останню отриману команду — пройти крізь портал телепортації. Те, що ми проходили крізь нього на три метри нижче поверхні скипілої води, не завадило порталові спрацювати. Корабель пізніше розповів нам, що коли його корма проходила під аркою порталу, вода над кормою та позаду неї раптом перетворилась на перегріту пару, наче один із кораблів чи літаків Пакса застосував ланцетний удар із пучкового випромінювача. За іронією долі, саме пара відхилила промінь на мілісекунди, і це дозволило кораблеві завершити переміщення.

Але тоді, ще не знаючи жодної з цих подробиць, я просто дивився. Дивився виряченими очима — заплющити очі не дозволяло аварійне поле — на відео-екрани, розташовані в ногах ліжка, а також крізь ніс корабля, який все ще залишався прозорим; дивився і бачив, як портал, оживаючи, замерехтів і як це мерехтіння пробилося крізь клубовиння пари та сонячне світло, що розлилося поверхнею ріки. Та зненацька хмаровиння випарів зникло, ми ще раз вдарилися об скальне дно ріки, а тоді вискочили на берег. Над нами з блакитного небосхилу засяяло сонце.

Тут монітори вимкнулися, а корпус став непрозорим. Кілька хвилин ми залишалися замкненими в чорний печері — я висів у повітрі, точніше, в тому желатині, що його утворило аварійне поле: руки розкинуті, ліва нога зігнута позаду, неначе я біжу, рот роззявлений у мовчазному лементі, очі незмигні. Спочатку я страшенно перелякався, що мене вб'є задуха, а тоді зрозумів, що до носа й горлянки звідкись надходить кисень. Як я дізнався пізніше, аварійне поле має той же принцип дії, що й дорогі осмотичні маски для глибоководного дайвінгу, які були популярні за часів Гегемонії: крізь речовину поля, притиснену до обличчя й рота людини, проходить повітря. Відчуття було не з надто приємних, до того ж я з дитинства боявся задихнутись, проте мені вдалося впоратись зі своєю панікою. А чорнота та відчуття, що ти потрапив у гігантське липуче павутиння, були куди жахливішими, здатними викликати напад клаустрофобії. За ці довгі хвилини в темряві я уявив собі, що корабель залишиться тут назавжди, безживний, нездатний послабити дію аварійного поля, ами троє помремо від голоду в отаких карикатурних позах, доки одного дня енергетичні резерви корабля не вичерпаються та аварійне поле не зникне, а вже тоді наші побілілі кістяки посипляться долі, вистукуючи об стіни корабля, наче кісточки, що їх кидає рука невидимої ворожки.

Поле повільно згорнулося десь хвилин за п'ять. Лампи засвітилися, відтак замиготіли та перемкнулись на червоне аварійне освітлення, а ми тим часом тихенько спустилися на поверхню, яка ще недавно була стіною. Зовнішня оболонка знову стала прозорою, але крізь мул і наноси світло ледь цідилося.

Поки я стирчав посеред корабля, то не міг бачити А Беттіка й Енеї — вони були за межами мого блокованого поля зору, але тепер, коли поле відпустило їх так само, як і мене, я їх побачив. Я здивувався, почувши звук, котрий йшов із моєї горлянки, а потім зрозумів, що це той крик, який народився у мить аварії.

Якийсь час ми троє просто сиділи на вигнутій стіні, потираючи й обмацуючи власні кінцівки та голови, аби переконатись, що вони цілі. Енея заговорила першою, висловившись за всіх нас.

— Всратись і не жити! — сказала вона й звелась на тремтячі ноги на вигнутому боці корпусу.

— Кораблю! — покликав андроїд.

— Так, А. Беттіку, — голос був незворушний, як і завжди.

— Тебе пошкоджено?

— Так, А. Беттіку. Я щойно завершив оцінювати пошкодження. Котушки полів, відбивачі та транслятори Гокінґа зазнали серйозних ушкоджень, так само як хвостові секції корпусу і два з чотирьох посадкових ребер.

— Кораблю, — сказав я, намагаючись зіп'ятися на ноги й визираючи крізь прозорий ніс корабля. Через округлу стіну над нашими головами пробивалося сонячне світло, але майже вся зовнішня оболонка корабля була заліплена багнюкою, піском та іншим сміттям. Темна вода підіймалася на дві третини його висоти і хлюпала в стінки. Схоже, ми вискочили на піщаний берег, але спочатку проорали річкове дно багатометровою борозною. — Кораблю, — спробував я знову. — Сенсори у тебе працюють?

— Тільки радар і візуальний навігатор, — відказав він.

— Нас переслідують? — запитав я. — Кораблі Пакса пройшли крізь портал за нами?

— Ні, — відповів корабель. — У зоні досяжності мого радара немає неорганічних об'єктів. Ані на поверхні, ані в повітрі.

Енея наблизилась до вертикальної стіни, яка раніше була підлогою з килимовим покриттям.

— Навіть солдатів нема? — запитала вона.

— Нема, — відказав корабель.

— А портал усе ще працює? — запитав А. Беттік.

— Ні, — сказав корабель. — Портал припинив працювати через вісімнадцять наносекунд після нашого нуль-переходу.

Я трохи розслабився й подивився на дівчинку: чи все з нею в порядку? Якщо не брати до уваги скуйовдженого волосся та сполоханих очей, вона виглядала цілком нормально. Енея всміхнулась мені:

— То як ми будемо вибиратися звідси, Роле?

Я підвів очі вгору і зрозумів, про що вона. Центральний колодязь зі сходами починався десь метрах у трьох над нами.

— Кораблю, — озвався я. — Можеш ненадовго увімкнути внутрішні поля, щоб ми троє могли вибратися звідси?

— На жаль, ні, — відказав корабель. — Поля зникли й відновляться не відразу.

— А ти можеш трансформувати для нас отвір? — запитав я. До мене знову підкрадалась клаустрофобія.

— Боюся, ні. Наразі я функціоную на батареях, а трансформація потребує більше енергії, ніж я маю у розпорядженні. Головний шлюз працює. Якщо ви зможете до нього дістатися, я його відчиню.

Ми обмінялися поглядами.

— Круто, — промовив я нарешті. — Пролізти рачки тридцять метрів кораблем, де все стало догори дриґом.

Енея продовжувала дивитись на отвір східцевого колодязя.

— Тут інша сила тяжіння, відчуваєте?

Тепер і я це відчув. Усе навкруги було легким. Мабуть, я помітив таке й раніше, та приписував це дії внутрішнього поля — але тут більше не було внутрішніх полів! Це був інший світ, з іншою силою тяжіння... Я пильно подивився на дівчинку.

— Ти хочеш сказати, що тут ми можемо літати? — спитав я, вказуючи на ліжко, що висіло на стіні, високо над нами, а поруч починався східцевий колодязь.

— Літати чи не літати, — мовила Енея, — а тяжіння тут менше, ніж на Гіперіоні. Ви вдвох мене закинете вгору, а я звідти щось вам спущу, і тоді ми разом доповземо до того шлюзу.

Саме так ми й зробили. Склавши руки в замок, ми підняли, а тоді підштовхнули Енею. Вона змогла зачепитися за нижній окрай отвору, тоді повисла, дотяглась до ліжка, стягнула ковдру й обв'язала нею бильця, а інший кінець скинула нам. Ми з А. Беттіком видерлись нагору. Уже втрьох ми взялися прокладати собі шлях центральним колодязем, хапаючись за стіни та за сходинки, аби втримати рівновагу. Помалу ми пробралися через увесь корабель, через увесь отой залитий тривожним червоним світлом безлад — крізь бібліотеку, де еластичні шнури не змогли втримати книжок на полицях, тож ті розлетілися кругом разом із подушками, та крізь голографічну нішу, де «стейнвей» стояв на своєму місці завдяки спеціальним кріпленням, а наші незакріплені пожитки валялися долі. Тут ми зробили зупинку, поки я, спустившись на захаращене дно корабля, відшукував свій заплічник і зброю, що їх раніше поклав на кушетку. Почепивши на пояс пістолет і наготувавши мотузку, що була у мене в заплічний, я відчув себе впевненіше.

Коли ми вибрались у коридор, то побачили, що пошкоджена не тільки зона рушіїв, яка була зараз просто під нами, — розорення пройшлося навіть стінними шафами. Частина коридору почорніла й вигнулась назовні, а те, що було в шафах, висипалося купами вздовж понівечених стін. Внутрішній шлюз був відчинений, але він опинився вгорі, і до нього було ще кілька метрів. Мені довелося видряпатись вертикальною стіною і, вмостившись у внутрішньому шлюзі, скинути іншим мотузку. Відтак, підстрибнувши і підтягнувшись, я першим перебрався у зовнішній шлюз, а звідти видерся нагору, на сонячне світло. Нахилившись, я намацав у тьмяному червоному просторі шлюзу зап'ясток Енеї та допоміг їй забратися нагору. Секундою пізніше таку ж операцію я провів і з А. Беттіком. Тепер у нас була можливість роздивитися навколо.

Незнаний новий світ! Я ніколи не зможу передати той хміль, що вдарив мені в голову тієї миті — попри аварію, попри скрутне становище, в якому ми опинилися, попри все! Переді мною розпростерся новий світ. Я й гадки не мав, що це може так мене схвилювати, коли уявляв собі космічні подорожі. Ця планета була дуже схожою на Гіперіон: придатне для дихання повітря, оздоблений легенькими пасмами хмаринок блакитний, кольору ляпіс-лазурі, небосхил, хоч і значно світліший за гіперіонський, і ріка за нашими плечима — тут вона була ширшою, ніж на Ренесанс-Векторі. Обома берегами тяглися джунглі: праворуч — скільки сягало око, ліворуч — до брами порталу, що напівховався в розбуялій рослинності. Перед собою ми побачили борозну, яку провів корабель своїм носом спочатку на річковому дні, а тоді й на вузькій піщаній косі. Відразу за смугою піску починалися джунглі, пишне віття нависало з усіх боків, наче бахромчата зелена завіса над вузькою сценою.

І водночас ця картина, що здавалася майже звичною, була геть інакшою: чужими ароматами віяв вітрець, іншою була сила тяжіння, сонце світило надто яскраво, «дерева» в джунглях навіть не нагадували тих, які я знав — на перший погляд я б визначив їх як пірчасті голонасінні^[88], — а над нашими головами розліталися врізнобіч налякані нашим гучним прибуттям небачені білі птахи.

Ми попростували корпусом до носа, туди, де він наскочив на пляж. Легкий бриз розвівав волосся Енеї та смикав мене за сорочку. Повітря було наче напахчене прянощами — можливо, корицею та чебрецем, тільки аромат був м'якший і багатший. Ніс корабля ззовні не був прозорим, хоч я й не знав тоді, чи це корабель прибрав прозорість, чи він завжди був односторонньо прозорим. Навіть лежачи на боці, корабель був надто високий і надто крутий, аби можна було просто скотитися з нього долу; нам допомогло лиш те, що він доволі глибоко занурився у прибережний пісок. Знову за допомогою мотузки я спустив на пляж спершу А. Беттіка, потім дівчинку, а наприкінці, прихопивши заплічний мішок із притороченою плазмовою рушницею, я теж зісковзнув на пісок, згрупувавшись і покотившись щільно утрамбованою поверхнею.

Мій перший крок у чужому світі виявився навіть не кроком — падінням, і, як наслідок, із повним ротом піску.

Дівчинка й андроїд допомогли мені підвестися. Енея скоса поглянула на корабель.

— А як ми потрапимо назад? — запитала вона.

— Ми можемо змайструвати драбину, підтягти впале дерево чи... — тут я постукав по своєму заплічникові, — скористатися килимом-літуном.

Ми взялися роздивлятись берег і джунглі. Прибережна смуга була вузькою, лише кілька метрів від носа корабля до лісу, пісок під яскравим сонячним промінням віддавав радше червоним, аніж жовтим. Ліс стояв щільною темною стіною. Берег продувався прохолодним бризом, а під густими кронами дерев стояла така спека, що повітря можна було ножем різати. Папоротеподібні голонасінні, двадцять метрів заввишки, шурхотіли та тремтіли, наче вусики гігантських комах.

— Заждіть тут хвилину, — сказав я і зробив крок під покров лісу. Підлісок виявився густим, переважно з папоротників, але сланких і в'юнких. Ґрунт був настільки вологий, що радше скидався на губку. У лісі пахло гнилизною та застояною водою, але запах був не такий, як на болотах Гіперіона. Я згадав про кліщів-дракул і кусючих риб зі свого скромного досвіду спілкування з дикою природою й став уважніше дивитися собі під ноги. Зі стовбурів голонасінних спадали, закручуючись спіраллю, ліани, перегороджуючи мені шлях мереживом, яке в зеленому мороці здавалося плетеним із канатів. Я пошкодував, що не додав мачете до свого переліку найнеобхідніших речей.

Я вклинився в гущавину не більше ніж на десять метрів, як раптом високий кущ із важким червоним листям неначе вибухнув майже поруч із моїм обличчям. «Листя» заляскало крилами і, зірвавшись, полетіло геть під пологом лісу. Шум від шкірястих крил нагадав мені великих фруктоїдних кажанів-криланів^[89], що їх кораблями-ембріоносцями завезли на Гіперіон наші пращури.

— Чорт забирай, — прошепотів я і почав пробиватися назад крізь хащі вологої рослинності.

Так-сяк я вибрався на піщаний берег, порвавши при цьому сорочку. Енея й А. Беттік вичікувально дивились на мене.

— Це джунглі, — повідомив я.

Ми повернулися до ріки, сіли на напівзанурений у воду пень і почали споглядати наш корабель. Бідолаха нагадував велетенського кита, викинутого на берег, так наче це був кадр із якоїсь голографічної стрічки про Стару Землю.

— Навіть не знаю, чи зможе він колись знову літати, — задумливо промовив я, розламуючи плитку шоколаду на три шматки й подаючи один дівчинці, а другий — блакитношкірій людині.

— Я гадаю, що зможу, — пролунав голос із мого зап'ястка.

Зізнаюся, що мене аж вгору підкинуло. Я геть забув про браслет із комлоґом.

— Кораблю? — сказав я, піднісши руку до рота і говорячи просто в браслет, бо саме так я говорив у портативний радіопередавач, коли служив у Місцевій гвардії.

— Нема потреби так робити, — зауважив голос корабля. — Я вас чудово чую, дякую. Ви запитували, чи можу я знову літати? Відповідь — так, майже напевно. Коли я повернувся на Гіперіон і прибув до міста Ендіміон, мені довелося робити значно складніший ремонт.

— Добре, — мовив я. — Радий, що ти можеш... гм... сам себе відремонтувати. Тобі знадобляться якісь матеріали? Чи запчастини?

— Дякую, ні, пан-Ендіміоне, — відповів корабель. — Ремонт в основному полягатиме в перерозподілі тих матеріалів, що вже є, та переконструюванні певних пошкоджених блоків. Ці роботи заберуть небагато часу.

— А як багато оце «небагато»? — поцікавилась Енея. Вона доїла шоколад і тепер облизувала пальці.

— Шість стандартних місяців. Якщо тільки не трапиться непередбачених ускладнень.

Ми троє перезирнулися. Я подивився на джунглі. Сонце спустилося нижче, і його горизонтальні промені висвітлювали верхівки хвойних папоротників. Тіні між рослинами стали ще чорнішими.

— Шість місяців? — перепитав я.

— Якщо не трапиться непередбачених ускладнень, — підтвердив корабель.

— Які будуть ідеї? — звернувся я до своїх супутників.

Енея вмокнула пальці в річку, хлюпнула собі трохи води на обличчя, а відтак відкинула з лоба мокре волосся.

— Ми зараз на ріці Тетіс, — зауважила вона. — Нам тільки треба рухатися вниз по ріці, доки не знайдемо наступного порталу.

— А ти можеш повторити цей трюк? — запитав я.

Змахнувши воду з обличчя, вона перепитала:

— Який трюк?

Я знизав плечима.

— Та нічого особливого... лишень змусити працювати машину, що зупинилася триста років тому. Ось який трюк.

Енея подивилась на мене чесними темними очима.

— Я не знала, чи це мені вдасться, Роле, — вона поглянула на А. Беттіка, який слухав нашу розмову з незворушним виразом обличчя. — Слово честі.

— А що б трапилось, якби тобі не вдалося? — тихо запитав я.

— Вони би нас схопили, — відповіла Енея. — Гадаю, вас обох вони б відпустили, а мене доправили на Пацем. І це було би останнє, що ви б почули про мене. Ви чи хтось інший.

У мене аж дрож пробіг поза спиною від того, як вона це сказала: спокійно і просто.

— Добре. Усе спрацювало. Але як ти це зробила?

Вона змахнула рукою, наче хотіла, щоб їй дали спокій, — жест, до якого я вже почав звикати.

— Точно не знаю, — відповіла дівчинка. — У снах я бачила, що портал, можливо, мене пропустить...

— Пропустить тебе? — повторив я.

— Еге ж. Я сподівалася, що... він мене впізнає... Так і вийшло.

Я витягнув ноги, і підбори моїх черевиків вгрузли в червоний пісок.

— Ти говориш про портал так, наче він — жива істота, — зауважив я.

Енея подивилася через плече на арку за півкілометра від нас.

— Так і є, до певної міри, — погодилась вона. — Та це важко пояснити.

— Але ти впевнена, що військові Пакса не зможуть пройти крізь нього й переслідувати нас тут?

— Звичайно. Портал не спрацює для будь-кого іншого.

Мої брови поповзли догори.

— Тоді як пройшов крізь нього я? Й А. Беттік? І... корабель?

Енея всміхнулася.

— Бо ви були зі мною.

Я підвівся.

— Добре, поговоримо про це пізніше. Перш за все нам потрібно мати план. Ми відправляємося в розвідку негайно чи спочатку витягнемо з корабля наші манатки?

Енея дивилася на темну воду.

— А тоді Робінзон Крузо роздягся догола, поплив до свого корабля, набив кишені галетами і знову посунув до берега^[90]...

— Що? — перепитав я, піднімаючи свій заплічник та несхвально дивлячись на малу.

— Пусте, — відповіла вона, теж підводячись. — Це просто стара книжка, ще до Гіджри. Її читав мені дядько Мартін. Він казав, що редактори завжди були олухами царя небесного, навіть півтори тисячі років тому.

Я глянув на андроїда.

— Ти щось розумієш, А. Беттіку?

Він поворухнув тонкими губами. Я вже привчився розцінювати це як усмішку.

— Пан-Ендіміоне, розуміти пан-Енею — це не мій обов'язок.

Я зітхнув.

— Добре, повернемося до наших баранів... То ми йдемо на розвідку, поки не споночіло, чи викопуємо свої пожитки з надр корабля?

— Голосую за те, аби піти роздивитися навколо, — висловилась Енея. Вона кинула погляд углиб джунглів, де вже панували сутінки. — Але йти не крізь це жахіття.

— Угу, — погодився я, витягуючи із заплічника килим-літун, де він лежав поверх інших речей, і розкочуючи його на піску. — Подивимося, чи працює він у цьому світі, — я замовк, а тоді підніс комлоґ ближче до обличчя. — До речі, а що це за світ? Кораблю, не підкажеш?

Відповідь на секунду забарилася, наче корабель занурився у якісь власні проблеми.

— Перепрошую, не можу ідентифікувати через стан баз даних. Звісно, я міг би скористатися навігаційною системою, але для цього потрібно мати зоряне небо. Можу тільки сказати, що на планеті, принаймні в цьому районі, на цю хвилину немає штучних електромагнітних або мікрохвильових випромінювань. На орбіті відсутні супутники зв'язку або інші об'єкти, створені людьми.

— Добре, — сказав я. — Але де ми?

Я подивився на Енею.

— Звідки мені знати? — здвигнула вона плечима.

— Це ти нас сюди перенесла, — не вгавав я.

Я розумів, що говорю з нею нестримано, але саме в такому, нестриманому, настрої я перебував на той час.

Енея похитала головою.

— Роле, я тільки активувала портал. Мій план полягав у тому, аби забратися подалі від отця-капітана-як-там-його і всіх тих кораблів. Ось і все.

— І знайти свого архітектора, — зауважив я.

— Так, — погодилась вона.

Я роззирнувся навколо, а тоді глянув на ріку та джунглі.

— Не надто багатообіцяюча місцина, щоб відшукати тут хоч якогось архітектора, чи не так? Гадаю, ти маєш рацію... нам варто відправитися вниз по ріці, аж до наступного світу.

Раптом мою увагу привернула обплутана виткими рослинами арка порталу, яким ми сюди дісталися. Тепер я зрозумів, чому ми проорали берег: у цьому місці ріка робила поворот праворуч, десь метрів за п'ятсот від порталу. Наш корабель пройшов крізь портал та продовжував рухатися прямо, спершу мілиною, а потім і пляжем.

— Зачекай, — сказав я, — а чи не можемо ми перепрограмувати цей портал і відправитися за його допомогою будь-куди? Нащо нам шукати ще один?

А. Беттік відійшов на крок від корабля, аби краще бачити арку.

— Портали на ріці Тетіс не діяли так, як мільйони особистих порталів, — тихо зауважив він. — Їхня конструкція не передбачала також тих функцій, які виконували портали на Ґранд-Анфіладі чи великі космічні портали, — він видобув із кишені невеличку книжку. Я побачив назву: «Путівник по Всемережжю». — Схоже, ріка Тетіс слугувала, головним чином, для мандрівок і відпочинку, — озвався знову він. — Відстань між порталами могла дуже різнитися: від кількох до багатьох сотень кілометрів...

— Сотень кілометрів! — повторив я. А я сподівався, що портал чекатиме на нас відразу за наступним поворотом ріки...

— Так, — підтвердив А. Беттік. — Задум, наскільки я розумію, полягав у тому, щоб запропонувати мандрівникові широку розмаїтість світів, пейзажів і пригод. Цій меті відповідали тільки річкові портали, бо вони були запрограмовані на випадковий вибір... Тобто ділянки ріки, що належали до різних світів, постійно тасувалися, немов карти у колоді.

Я похитав головою.

— «Пісні» старого поета стверджують, що річки після Падіння були немов нарізані скибками... що вони пересохли, наче колодязі в пустелі.

Енея пирхнула:

— Роле, дядечко Мартін інколи здатний наплести сім мішків гівна. Він не бачив, що сталося з Тетіс після Падіння. Він був тоді на Гіперіоні, хіба ти забув? Він ніколи не повертався до Мережі. А всі ці дурниці — просто вигадав.

Не годилося так говорити про найвизначніший літературний твір останніх трьох століть. Чи про його творця — легендарного старого поета. Але я вибухнув реготом і не міг зупинитися. А коли зупинився, Енея подивилась на мене з тривогою.

— Роле, з тобою все гаразд?

— Еге ж, — відказав я. — Просто почуваюся щасливим, — я обернувся і знову обвів рукою джунглі, ріку, портал, навіть наш корабель, що й надалі викинутим китом лежав на березі. — Почуваюся щасливим із незрозумілих причин.

Енея кивнула, наче чудово мене зрозуміла.

— У тій книжці пишуть, який це світ? — звернувся я до андроїда. — Джунглі, блакитне небо... дев'ять із половиною за шкалою Сольмева, не менше. Таких світів не може бути багато. Він є у списку?

А. Беттік погортав сторінки.

— Не пам'ятаю, аби такий світ, із джунглями, згадувався у тих розділах, що я встиг переглянути, пан-Ендіміоне. Треба почитати уважніше.

— Я гадаю, нам слід тут трохи пороздивлятися, — озвалась дівчинка.

Вочевидь, її аж п'яти свербіли вирушити у розвідку.

— Але спочатку потрібно забрати з корабля деякі необхідні речі, — заперечив я. — У мене є список...

— На це знадобиться купа часу, — не погодилась Енея. — Поки ми покінчимо з цим, сонце вже сяде.

— Однак, — не здавався я, — ми мусимо організуватися...

— Якщо я можу запропонувати план дій, — стиха вклинився А. Беттік, — то, можливо, ви б із пан-Енеєю відправилися... хм... на рекогносцировку, а я тим часом міг би виносити з корабля речі за списком. Якщо, звісно, ви не вважаєте доцільнішим переночувати сьогодні на кораблі.

Ми всі водночас подивилася на бідолашний корабель. Вода вирувала навкруги нього, а над поверхнею води виступали зігнуті та почорнілі обрубки, які колись були шляхетно вигнутими задніми ребрами. Я уявив, як це — спати серед безладно навалених речей, при червоному аварійному освітленні або в цілковитій темряві, що панувала на середніх рівнях. Уявив, а тоді сказав:

— Усередині безпечніше, але давайте витягнемо на берег речі, що можуть знадобитися нам для подорожі, а там подивимось.

Ми з андроїдом обговорювали наші дії ще кілька хвилин. Тоді взяв із собою плазмову рушницю і, хоч пістолет 45-го калібру висів у мене на поясі в кобурі, я хотів прихопити ще й рушницю шістнадцятого калібру, яку відклав убік під час ревізії, а також спорядження для кемпінгу, — я бачив усе необхідне в одній із шаф. Я ще не вирішив, на чому нам вирушити вниз по ріці. Килим-літун, може, й підніме у повітря трьох пасажирів, але, і це точно, не разом з усім нашим знаряддям. Тому ми вирішили витягти з ніш і розпакувати три із чотирьох летючих велосипедів. Я пам'ятав, що на кораблі був літальний пояс, що міг стати у пригоді, і такі корисні речі, як куб-нагрівач, спальники, каремати, лазерні ліхтарі для кожного з нас і передавачі з навушниками.

— О, ще мачете, якщо потрапить тобі на очі, — додав я. — В одній із малих шафок я бачив купу ножів і різних лез. Не пам'ятаю, чи було там мачете... але якщо знайдеш, візьми обов'язково.

Ми з А. Беттіком знайшли на краю пляжу впале дерево, притягли його назад до корабля — я при цьому чортихався, обливаючись потом, — і приставили так, що ним можна було наче драбиною викарабкатись нагору.

— О, а ще десь серед мотлоху я бачив мотузяну драбину, — пригадав я. — І щось схоже на надувний пліт. Теж візьми.

— Ще щось? — сухо запитав А. Беттік.

— Та наче все... хіба що відшукаєш сауну. І бар із гарним асортиментом. Ще б непогано було мати джаз-банд із дюжиною музик — хай грають, поки ми будемо розпаковуватися.

— Докладу всіх зусиль, сер, — відказав андроїд і поліз деревом-драбиною вгору на вершечок корпусу.

Я почувався винним, що перекинув на А. Беттіка всю важку роботу, проте дізнатися, як далеко від нас розташований наступний портал, здавалося розумним, а пускати дівчинку на розвідку саму я не збирався. Вона сіла на килим позаду мене. Я постукав по візерунках, що активували килим, він одразу ж зробився жорстким і піднявся на кілька сантиметрів над вологим піском.

— Бляха-муха! — промовила дівчинка.

— Що?

— Це такий дитячий сленг, замість лайки, — пояснила вона. — Я чула від дядька Мартіна, що так казали на Старій Землі, коли він був іще шмаркачем.

Я вкотре зітхнув і смикнув за потрібні нитки. Колами ми піднялися вгору, над маківками дерев. Сонце опустилося вже зовсім низько, і я визначив ту точку, де воно було наразі, як захід.

— Кораблю, — сказав я в комлоґ.

— Так? — корабель завжди говорив таким тоном, наче я відволікаю його від важливої справи.

— Я говорю з тобою чи з банком даних, який ти завантажив?

— Доки ви перебуватимете в радіусі дії комунікатора, ви говоритимете зі мною, пан-Ендіміоне, — відповів він.

— А який радіус дії комунікатора?

Ми знизилися до тридцяти метрів над рівнем ріки. А. Беттік помахав нам — він саме стояв біля отвору повітряного шлюзу.

— Двадцять тисяч кілометрів чи кривизна планети, — відказав корабель. — Менша з цих двох величин. Я вже казав, що навколо планети немає супутників зв'язку, принаймні мені не вдалося їх зафіксувати.

Я спрямував килим уперед, і ми полетіли рікою вгору, до арки порталу, що потопала у буйній рослинності.

— А ти зможеш говорити зі мною, якщо я пройду крізь арку порталу? — поцікавився я.

— Діючого порталу? — здивувався корабель. — Яким чином, пан-Ендіміоне? Ви перебуватимете на відстані багатьох світлових років.

Корабель умів змусити мене почуватися тупим селюком. Зазвичай мені подобалося його товариство, але навряд чи я нудьгуватиму, коли ми вирушимо далі без нього.

Енея навалилася мені на спину й проказала просто у вухо, щоб я міг розчути її крізь шум вітру, який ми самі й здійняли:

— У старих порталах часто використовували волоконно-оптичні лінії. Вони діяли... хоч і не так добре, як лінії «світло+».

— Тобто якщо ми захочемо залишатися на зв'язку з кораблем, коли вирушимо вниз рікою, то можемо прокласти телефонну лінію? — спитав я через плече.

Краєм ока я побачив, що вона всміхається. Однак ця сказана мною дурниця навела й на іншу думку:

— Якщо ми не зможемо повернутися вгору рікою крізь портали, то як знайдемо шлях назад, до корабля?

Енея поклала руку мені на плече. Портал швидко наближався.

— Ми просто будемо рухатися рікою вниз, поки не повернемося з другого боку, — пояснила вона. — Ріка Тетіс — це велике кільце.

Я повернувся, щоб її бачити.

— Ти не жартуєш, мала? Але ж Тетіс поєднувала дві сотні світів!

— Не менше двох сотень, — виправила Енея. — Це ті, про які ми знаємо.

Цього я не зрозумів, але знову зітхнув. Біля порталу ми сповільнилися.

— Якщо кожний відрізок ріки пробігає хоча б сотню кілометрів... тоді нам доведеться подолати їх двадцять тисяч, щоб повернутися сюди.

Енея промовчала.

Я змусив килим зависнути біля порталу. Я вперше збагнув, якими велетенськими були ці споруди. Арка, схоже, була зроблена з якогось металу, її прикрашали різноманітні візерунки, малюнки, можливо, навіть криптограми, проте зараз вона була вся вкрита мереживом із лози, ліан і лишайників. А те, що я здалеку прийняв за іржу на виступах арки, виявилось червоними листками-криланами, що гронами звисали з найбільших ліан. Я облетів їх якомога далі.

— А якщо він працює? — запитав я, коли ми були у метрі чи двох від арки.

— Спробуй — і дізнаєшся, — мовила дівчинка.

Я повільно послав килим уперед, майже зупинивши його біля невидимої межі просто під аркою.

Нічого не сталося. Ми пролетіли крізь портал, тоді я розвернув килим, і ми повернулися назад. Портал телепортації був лише орнаментованою металевою аркою, що, наче міст, нависала над рікою.

— Не працює, — констатував я. — Він тепер такий потрібний, як сраці дверцята, — це був один з улюблених висловів моєї бабусі, але вона так казала лише тоді, коли гадала, що нікого з малих немає поруч. Я згадав, що зараз поруч зі мною саме й сидить дитина. — Перепрошую, — пробурмотів я, почервонівши. Мабуть, я надто багато років провів у війську, на річкових баржах і казино. Геть отупів.

Енея відкинула голову і розреготалася.

— Роле, не забувай, що в дитинстві я часто навідувала дядька Мартіна!

Ми розвернулися і, пролітаючи над кораблем, помахали А. Беттіку, який спускав на пляж тюки з пожитками. Він помахав нам блакитною рукою у відповідь.

— То, може, полетимо далі й подивимось, де той наступний портал? — спитав я.

— Ще б пак! — відгукнулась Енея.

* * *

Ми полетіли туди, куди вела ріка. Нам траплялося небагато пляжів чи прогалин у джунглях: дерева та ліани скрізь підступали аж до води. Я хотів би знати, у якому напрямку ми рухаємось, тому дістав із заплічника свій інерційний компас. Він скеровував мене на Гіперіоні, де магнітні поля були надто примхливими, аби їм можна було довіряти, але тут він виявився непридатним. Як і система орієнтації корабля, компас чудово працював би, якби йому можна було задати стартову точку. Але цю розкіш ми втратили в ту мить, коли наш корабель перемістився за допомогою порталу.

— Кораблю, — звернувся я у комлоґ, — ти можеш визначити наш напрямок за магнітним компасом?

— Так, — пролунала миттєва відповідь, — але тільки дуже приблизно, адже нам невідомо точне місцеперебування магнітної півночі на цій планеті.

— Хай буде приблизно.

Я саме заклав чималий віраж, бо ріка під нами робила вигин. Вона знову розширилася: тут її ширина сягала до кілометра. Течія була швидкою, але не занадто. Моє баржування на Кансі навчило зважати на водоверті, загати, піщані перекати і схожі сюрпризи. Ця ріка здавалася досить безпечною для навігації.

— Ви прямуєте приблизно на схід-південний схід, — повідомив комлоґ. — Швидкість у повітрі — шістдесят вісім кілометрів на годину. Захисне поле навкруги килима-літуна — вісім відсотків, висота над поверхнею...

— Досить, досить, — зупинив я. — Схід-південний схід.

Сонце сідало за нами. Отже, ця планета оберталася в той самий бік, що і Стара Земля, і Гіперіон.

Попереду замаячіла пряма ділянка ріки, і я трохи розігнав килим. У лабіринтах Гіперіона я мчав на швидкості майже триста кілометрів на годину, але тут не хотів летіти так швидко без потреби. Літальні нитки цього старого килима поки що витримували навантаження, але краще не ризикувати. Треба буде перезарядити нитки від акумуляторів корабля, перш ніж вирушати в подорож, навіть якщо ми скористаємося летючими велосипедами.

— Дивись, — гукнула Енея, вказуючи ліворуч.

Далеко на півночі, осяяна променями низького сонця, над килимом джунглів височіла чи то столова гора, чи то якась рукотворна будова.

— Ми можемо подивитися, що це таке? — спитала вона.

Звісно, що ні. У нас була мета, у нас було часове обмеження — призахідне сонце, — як і тисяча інших причин не шукати приключок на власну задницю, завертаючи до підозрілих артефактів. Наскільки підказував розум, ця столова гора чи якась незрозуміла вежа, найімовірніше, могла бути центральною штаб-квартирою Пакса на планеті.

— Чому б і ні, — відповів я, подумки давши собі копняка за дурість, і розвернув килим-літун на північ.

Ця штуковина виявилася ще більш північною, ніж здавалося спочатку. Навіть коли я перемкнув швидкість на двісті кілометрів на годину, то й тоді ми летіли до неї хвилин десять, не менше.

— Перепрошую, пан-Ендіміоне, — пролунав голос корабля з мого зап'ястка, — але ви, здається, збилися з курсу і прямуєте наразі на північ-північний схід, відхилившись приблизно на сто три градуси від вашого попереднього напрямку.

— Ми розслідуємо, що то за башта чи пагорб, чи що воно там є, стирчить із джунглів майже на північ від нас, — пояснив я. — Ти бачиш цю споруду на радарі?

— Ні, — відказав корабель, і мені знову почулася зверхність у його тоні. — Я маю не найкраще поле для огляду звідси, з-посеред твані. Я бачу тільки те, що підіймається над лінією горизонту вище двадцяти восьми градусів. Зараз ви ще перебуваєте в моєму полі зору. Та двадцять кілометрів на північ — і я не буду бачити вас також.

— Нічого страшного, — сказав я. — Ми збираємось тільки подивитися, що це таке, і відразу повернемось до ріки.

— Навіщо? — спитав корабель. — Навіщо обстежувати об'єкт, який не стосується запланованої подорожі вниз рікою?

Енея нахилилася до мого зап'ястка.

— Бо ми люди, — мовила вона.

Корабель промовчав.

Коли ми нарешті підлетіли до цієї фіговини, то виявилось, що вона стирчить над пологом джунглів не менше ніж на сто метрів. Гігантські голонасінні так щільно обступили її нижню частину, що вона здавалася високою скелею, що виглядає з зеленого моря.

Ця фіговина могла мати природне походження, а могла бути й рукотворною. Принаймні якісь розумні істоти над нею попрацювали. Завширшки ця башта була метрів із сімдесят і складалася з червоних скелястих порід, можливо, з якогось піщаника. Сонце майже сіло, воно було приблизно в десяти градусах над практично потонулим у джунглях горизонтом, і тому ця скеля купалася в багряному світлі. На її східній та західній гранях зяяли отвори. Й Енея, і я спершу вирішили, що вони утворені природою, скажімо, вітром чи водою, але ми швидко роздивилися, що їх висікли якимось інструментом. На східній поверхні містились заглиблення, і то на такій відстані одне від одного, наче вони призначалися слугувати опорою для людських рук і ніг. Заглиблення були неглибокі та вузькі, і в мене все всередині стислося, коли я уявив, як це — дертися на таку стометрову з гаком скелю, чіпляючись лише за ці ямки.

— Можна підлетіти ближче? — запитала Енея.

Облітаючи скелю, я утримував килим-літун на відстані п'ятдесят метрів від неї.

— Навряд чи варто це робити, — сказав я. — Ми й так уже в зоні ураження стрілецькою зброєю. Навіщо спокушати ще й тих, хто озброєний списом або луком та стрілами?

— Із лука нас можна підстрелити й на цій відстані, — зауважила вона, але більше не наполягала підлетіти ближче.

На якусь мить мені здалося, що в одному з овальних отворів я бачу зблиск чи рух, але потім вирішив, що це просто гра вечорового світла.

— Ну що, надивилася? — спитав я.

— Ще не зовсім.

Її рученята лежали на моїх плечах — вона вхопилися за них, коли ми повертали. Бриз куйовдив моє коротке волосся, а коли я поглянув назад, то побачив, що волосся дівчинки наче летить за нею, підхоплене вітром.

— Проте нам час повертатися до справи, — нагадав я, скеровуючи килим-літун на південь, до ріки, і знову набираючи швидкість.

Полог із голонасінних здавався згори м'яким, пірчастим і щільним, створюючи облудне враження, що ми за бажанням можемо сісти на нього. Мені аж погано стало, коли я уявив, як би це воно було, коли б нам і насправді довелося там сісти. Я нагадав собі, що А. Беттік має літальний пояс і летючі велосипеди. Він завжди може прилетіти по нас і витягти з халепи, якщо така трапиться.

Ми знову вийшли на ріку десь у кілометрі на південний схід від того місця, де її покинули. До виднокраю ми могли бачити ще на тридцять кілометрів. Порталу не було.

— Туди чи сюди? — спитав я.

— Давай пролетимо ще трохи.

Я кивнув і повернув ліворуч, тримаючись над рікою. Представників фауни нам не траплялося, крім білих птахів і червоних рослин-криланів. Я саме думав про сходинки на схилах червоного моноліту, коли Енея смикнула мене за рукав і показала кудись униз.

Просто під поверхнею води рухалося щось величезне. Низькі сонячні промені, відбиваючись від води, приховували від нас більшість деталей, але я встиг роздивитися голу шкіру, щось схоже на колючий хвіст, а також плавці або вирости з боків. Це створіння мало вісім, а то й десять метрів завдовжки. Воно зникло у товщі води, а оскільки ми полетіли далі, то жодних інших подробиць я не зауважив.

— Схоже на річкову манту, — крикнула Енея через моє плече.

Ми знову рухались дуже швидко, і тільки вітер із шумом розбивався об поле-відхилювач.

— Але більшу! — гукнув я у відповідь.

Я вже мав справу з річковими мантами, дресирував їх, але ніколи не зустрічав таких довжелезних і широчезних екземплярів. Раптом наш килим-літун здався крихітним і нестійким. Я спустився на тридцять метрів нижче, тож наразі ми летіли практично на рівні верхівок дерев, і падіння, якщо килим-літун раптом вирішить скинути нас без попередження, тепер не обов'язково мало стати фатальним.

Я повернув праворуч услід за звивом ріки. Тут ми помітили, що вона знову звужується, і незабаром почули ревіння та побачили стіну бризок, що здіймалась до неба.

Водоспад не був аж таким вражаючим, оскільки спадав із висоти лише десяти-п'ятнадцяти метрів, але об'єм води був гігантським; тут дві прямовисні скелі затискали кілометрову ріку в щілину завширшки хіба сто метрів, тому її вивільнювана сила шокувала. Нижче ще одна бистрина перекочувала хвилі через завали з величезних каменюк, далі йшов широкий плес, а ще далі ріка ширшала і знову більш-менш втишувалася. Я навіть захвилювався, чи готовий до такого несподіваного перепаду річковий мешканець, якого ми щойно бачили.

— Навряд чи ми встигнемо розшукати портал вчасно, ще до темряви, — гукнув я дівчинці, не обертаючись. — Якщо там далі взагалі є портал.

— Він там є, — відказала Енея.

— Ми пролетіли вже сотню кілометрів, не менше.

— А. Беттік казав, що це середня довжина ділянок Тетіс. Вони можуть бути й у дві, і втри сотні кілометрів завдовжки. До того ж... на різних річках була різна кількість порталів, а відрізки різнились за довжиною навіть на одній і тій самій планеті.

— Хто тобі про це розповів? — поцікавився я, обертаючись, аби глянути на малу.

— Моя мама. Вона ж працювала детективом. Одного разу у неї була справа про розлучення, і вона переслідувала жонатика та його подружку рікою Тетіс упродовж трьох тижнів.

— Що таке «справа про розлучення»?

— Воно тобі не треба, — Енея розвернулася так, що тепер сиділа, як і раніше, схрестивши ноги, але дивлячись назад. Волосся хльостало її по обличчю. — Ти маєш рацію, час повертатися до А. Беттіка та корабля. Завтра знову вирушимо в цей бік.

Я розвернувся і набрав швидкість, рухаючись на захід. Ми пролетіли над водоспадами і розсміялися, коли бризки змочили нам лиця та руки.

— Пан-Ендіміоне? — пролунав голос із комлоґа. Цього разу не корабля, а А. Беттіка.

— Так, — відгукнувся я. — Ми повертаємось. Будемо за двадцять п'ять-тридцять хвилин.

— Знаю, — почувся спокійний голос андроїда. — Я бачив башту, водограй і все інше в голографічній ніші.

Ми з Енеєю подивилися одне на одного з виразами облич, які комусь могли б здатися комічними.

— Ти хочеш сказати, що цей комлоґ відіслав вам назад картинку?

— Звісно, — пролунав голос корабля. — Голо чи відео. Ми моніторили голо.

— Хоча кут зору дещо дивний, — сказав А. Беттік, — бо голографічна ніша зараз є просто впадиною в стіні. Але я зв'язався з вами не для того, аби перевірити, де ви перебуваєте.

— А для чого? — запитав я.

— Здається, у нас гість, — відповів А. Беттік.

— Велика річкова істота? — вигукнула Енея. — Схожа на манту, тільки ще здоровіша?

— Не зовсім, — почули ми спокійний голос А. Беттіка. — Це Ктир.

30

Наш килим-літун, мабуть, мав вигляд розмазаної ляпки, коли ми мов навіжені неслися назад. Я запитав у корабля, чи може він надіслати нам голографічне зображення Ктиря в реальному часі, але він відповів, що більшість сенсорів на його корпусі вкриті багнюкою, тому не дають чіткої панорами пляжу.

— А хіба він на пляжі? — запитав я.

— Був хвилину тому, коли я виносив чергову партію вантажу, — почув я голос А. Беттіка.

— А потім він з'явився у відсіку з акумуляторами, — втрутився корабель.

— Що? — перепитав я. — Але ж до тієї частини корабля немає входу... — я замовк раніше, ніж встиг виказати себе повним ідіотом. — Де він зараз?

— Достеменно не знаємо, — відповів А. Беттік. — Зараз я виберуся на корпус і візьму з собою радіопередавач. Корабель ретранслює вам мій голос.

— Зачекай, — почав я.

— Пан-Ендіміоне, — перервав мене андроїд, — я зв'язався з вами не для того, аби поквапити повернутися, а радше запропонувати, щоб ви з пан-Енеєю... гм-м... продовжили вашу екскурсію ще на якийсь час, поки ми з кораблем не отримаємо інформації щодо... гм-м... намірів нашого гостя.

Це видавалося розумним. Мені доручили захищати цю дівчинку, а коли з'явився той, хто, можливо, є найувбивчішою машиною в Галактиці, то що я роблю? Тягну її просто до небезпеки! Схоже, цього довгого дня я поводжуся наче останній тупак. Я потягнувся було до літальних ниток, аби розвернутися на схід, проте Енея зупинила мене, поклавши свою руку поверх моєї.

— Ні, — сказала вона. — Ми повертаємось.

Я похитав головою.

— Ця істота...

— Ця істота може дістатися куди завгодно, — зауважила дівчинка. Очі її дивилися надзвичайно серйозно. — Якби йому були потрібні я або ти... він би з'явився просто посеред нашого килима.

Ці слова змусили мене озирнутися.

— Повертаємось, — повторила Енея.

Я зітхнув і полетів рікою вгору, тільки трохи сповільнивши килим. Витягуючи плазмову рушницю з заплічника та відкидаючи ложу, я сказав:

— Не розумію. Десь згадується, що ця потвора коли-небудь залишала Гіперіон?

— Здається, ні, — озвалася дівчинка. Вона приткнулась обличчям мені до спини, аби сховатися від вітру, що посилився, коли поле-відхилювач зменшилося.

— Тоді... що відбувається? Він іде за тобою?

— Це логічне припущення, — слова лунали приглушено, бо вона говорила мені в сорочку.

— Навіщо? — запитав я.

Енея відсахнулася від мене так різко, що я інстинктивно протягнув руку, аби підхопити її та не дати скотитися з килима. Вона шарпонулася й від руки.

— Роле, у мене немає відповідей на ці питання, зрозумій! Я не знала, що ця істота покине Гіперіон. І точно не хотіла, аби він це зробив, можеш мені повірити.

— Вірю, — сказав я, опускаючи руку на килим.

Я помітив, якою величезною вона здається поруч із тендітною рукою дівчини, її невеличким коліном і крихітною ступнею.

Вона накрила мою руку своєю.

— Повертаймося.

— Добре.

Я зарядив рушницю плазмовою обоймою. Патрони були не окремими, а йшли суцільною стрічкою. П'ятдесят плазмових набоїв в обоймі. Коли вистрелить останній, обойма випаде. Я пристукнув обойму вгору і всередину, як нас вчили у Місцевій гвардії, встановив перемикач на одиночну стрільбу і перевірив запобіжник. Потім поклав зброю собі на коліна.

Енея взялась за мої плечі, аби гукнути у вухо:

— Ти гадаєш, ця штука допоможе тобі проти Ктиря? Щоб подивитись на неї, мені довелося повернути голову, наче вона була на шарнірах.

— Ні, — відказав я.

Ми летіли просто на призахідне сонце.

* * *

Прилетівши, ми побачили А. Беттіка на вузькій смужці пляжу. Самого. Він помахав нам рукою, показуючи, що все гаразд, але, перш ніж сісти, я все ж таки зробив коло над верхівками дерев. Призахідне сонце, наче червона куля, балансувало на виднокрузі джунглів.

Я посадив килим на пляж, поруч із купою ящиків та обладнання, у затінку корабля, і зіскочив з нього, тримаючи плазмову рушницю напоготові.

— Наразі його тут немає, — сказав А. Беттік.

Він уже передавав нам цю звістку по радіо, але я все ще не відійшов від напруженого очікування. Андроїд підвів нас до того місця, де на піску виднілася пара відбитків, якщо тільки хтось назвав би оте відбитками. Це виглядало так, наче хтось із силою притиснув до землі важелезну грабарку у двох місцях.

Я зігнувся біля відбитків, неначе досвідчений слідопит, як воно насправді й було, а тоді збагнув, що це дурна справа.

— Він просто з'явився тут, тоді потрапив до корабля, а потім отак зник?

— Так, — підтвердив А. Беттік.

— Кораблю, ти бачив цю істоту на радарі чи візуально?

— Ні, — пролунала відповідь із браслета. — В акумуляторному відсіку нема відеокамер.

— А звідки ти знаєш, що він там був? — запитав я.

— У мене є давач маси в кожному приміщенні, — пояснив корабель. — У польоті я маю точно знати, якзмінюється розподіл маси по всіх відсіках.

— І наскільки ж змінилася маса? — поцікавився я.

— На одну цілу й шістдесят три тисячних тонни.

Я так і закляк, не розпрямившись до кінця.

— Що? Він важить понад тисячу кіло? Маячня! — я подивився на відбитки ніг. — Не може бути!

— Може, — сказав корабель. — Поки ця істота була в акумуляторному відсіку, маса змінилася саме на тисячу і шістдесят три кіло.

— Ісус би заплакав, — мовив я, повертаючись до А. Беттіка^[91]. — Цікаво, чи хтось колись зважував цього сучого сина раніше?

— Ктир майже у три метри заввишки, — відказав андроїд. — І може мати дуже велику питому масу. А ще він може змінювати масу за своїм бажанням.

— А чого він іще може забажати? — пробурмотів я, дивлячись на межу лісу.

Під деревами було дуже темно, адже сонце вже сіло. Схожа на гігантську пір'їну, вайя^[92] на вершечку папоротеподібної рослини, високо над нашими головами, спіймала останній відблиск сонця й згасла. Поки ми літали, небо затягло хмаринками; на заході вони жевріли червоним, а тепер, коли сонце сховалось за обрій, теж зблякли.

— Ти готовий визначити наші координати за зірками? — звернувся я до комлоґа.

— Цілком готовий, — відізвався корабель, — тільки треба зачекати, щоб розійшлися хмари. Але я вже зробив інші корисні обчислення.

— І які ж? — запитала Енея.

— Ось які: з того, як рухалося сонце, я обчислив, що доба на цій планеті триває вісімнадцять годин, шість хвилин і п'ятдесят одну секунду. У стандартних одиницях старої Гегемонії, звісно ж.

— Зрозуміло, — відказав я, а тоді звернувся до А. Беттіка: — У твоїй книжці є прогулянкові світи з довжиною доби у вісімнадцять годин?

— Я про такі не читав, пан-Ендіміоне.

— Добре, — промовив я. — Давайте вирішимо, що нам робити сьогодні. Розбити табір на цьому місці, переночувати в кораблі чи поскидати все добро на летючі велосипеди та й гайнути рікою до наступного порталу? Ми можемо прихопити з собою ще й надувний пліт. Я голосую за це. Мені не дуже кортить залишатися в світі, де навколо розгулює Ктир.

А. Беттік підняв догори один палець, немов учень у класі.

— Мені слід було повідомити вас раніше, по радіо, — промовив він так, наче його щось бентежило. — Відсік, де зберігалося приладдя для роботи на інших планетах, постраждав від атаки. Плота я не знайшов, хоча корабель пам'ятає, що такий був на борту, а три з чотирьох великів вийшли з ладу.

— Повністю? — насупився я.

— Так, сер, — підтвердив андроїд. — Абсолютно. Четвертого, на думку корабля, можна полагодити, але на це піде кілька днів.

— От лайно! — сказав я, ні до кого особисто не звертаючись.

— А на скільки годин без зарядки розраховані ці велосипеди? — запитала Енея.

— Сто годин за нормальної експлуатації, — пискнув мій комлоґ.

Дівчинка зневажливо махнула рукою.

— У такому разі я не думаю, що від них була би велика користь. А один велосипед нам погоди не зробить, до того ж, найімовірніше, ми не зможемо його ніде підзарядити.

Я потер щоку і відчув, що вона колюча, наче стерня. За перипетіями цього дня я забув поголитися.

— Мені це спадало на думку, — почав я, — але якщо ми збираємося взяти із собою хоч якісь речі, то килим-літун не зможе підняти нас трьох, та ще зброю, та ще знаряддя, яке ми прихопимо.

Я гадав, мала, буде стверджувати, що нам не потрібно стільки різних речей, але натомість вона сказала:

— Давайте візьмемо все, що потрібно, але не полетимо.

— Не полетимо? — здивувався я. Тоді уявив, як ми прорубуємо собі шлях крізь джунглі, і мене ледь не знудило. — Надувного плоту в нас немає, отже, залишається летіти або йти пішки...

— Хто нам заважає вирушити на плоті? — заперечила Енея. — Ми можемо збудувати дерев'яний пліт і сплавлятися вниз рікою... не тільки цією частиною ріки, а й усіма.

Я знову почухав щоку.

— А водоспад?

— Ми можемо переправити за водоспад наші речі килимом-літуном навіть завтра вранці. А збудувати пліт уже за водоспадом. Якщо тільки ти не вважаєш, що збудувати пліт ми не подужаємо...

Я подивився на дерева: стовбури високі, стрункі, міцні, та й товщини такої, як треба.

— Пліт збудувати ми можемо, — підтвердив я. — Мені доводилося в'язати плоти на Кансі, аби разом із баржами перегнати за течією якомога більше колод.

— От і добре, — сказала Енея. — Ми переночуємо на березі... ніч не буде надто довгою, якщо в добі лише вісімнадцять стандартних годин. А на світанку вирушимо.

На секунду я завагався. Не хотілось, аби це стало звичкою: дозволяти дванадцятирічній малій вирішувати за всіх нас. Проте ідея здавалась хорошою.

— Шкода тільки, що нашому кораблеві капут, — зауважив я. — Ми могли б вирушити вниз рікою на відбивачах...

Енея голосно розреготалася.

— Я ніколи не збиралась мандрувати рікою Тетіс у цьому кораблі, — сказала вона, почухавши ніс. — Ще тільки цього нам не вистачало. Він був би такий непомітний, наче здоровенна такса, що пролізає під крикетними ворітцями.

— Що таке «такса»? — запитав я.

— Що таке «крикетні ворітця»? — запитав А. Беттік.

— Не має значення, — зітхнула Енея. — Головне, чи ви двоє погоджуєтесь залишитися тут на ніч, а завтра почати майструвати пліт?

Я глянув на андроїда.

— Така пропозиція видається мені цілком розумною, — проказав він, — хоча цей сплав і буде невід'ємним складником загалом цілковито безглуздого вояжу.

— Вважаю, що ти проголосував «за», — сказала дівчинка. — Роле?

— Згідний, — сказав я, — але де ми сьогодні заночуємо? Тут, на пляжі, чи в кораблі, де начебто безпечніше?

— Я докладу всіх зусиль, — втрутився корабель, — аби забезпечити вам на борту нічліг, настільки безпечний і комфортний, наскільки дозволяють обставини. Дві кушетки для фуги можуть слугувати ліжками, а також у нас є гамаки, які можна підвісити...

— Я голосую за те, щоб розбити табір на березі, — озвалась Енея. — Якщо пам'ятати про Ктиря, то на кораблі не безпечніше, ніж тут.

Я подивився на геть посутенілий ліс.

— Є й інші речі, з якими краще не зустрічатись у темряві, — зауважив я. — Корабель мені здається безпечнішим.

А. Беттік взяв у руки невеличку коробку.

— Я знайшов портативні тривожні сигнали для охорони периметра, — сказав він. — Можемо розставити їх навколо нашого табору. До того ж я із задоволенням постою на варті цю ніч. Зізнаюсь, що після стількох днів на борту мене приваблює ночівля на свіжому повітрі.

Я зітхнув і здався.

— Вартуватимемо по черзі, — сказав я. — Давайте розберемося з цим мотлохом, доки не споночіло.

«Мотлох» складався з того знаряддя для кемпінгу, яке андроїд розшукав за моїм списком: це були намет із надтонкого полімеру, тоншого, ніж павутиння, але міцного, здатного захистити від дощу, і такого легкого, що його завиграшки запхаєш у кишеню; нагрівальний куб на надпровідниках, холодний із п'ятьох боків і гарячий із шостого, що розігріє будь-яку страву; тривожна сигналізація, про яку згадував А. Беттік — мисливський варіант старих армійських детекторів, — у вигляді трисантиметрових дисків, які можна встромити в ґрунт й огородити ними периметр до двох кілометрів завдовжки; мішки, підстилки з пінопліну, що їх легко можна жужмом зібгати, окуляри нічного бачення, а також прилади зв'язку і кухонне начиння.

Спершу ми встановили тривожні сигнали, потикавши їх півколом — від узлісся до краю води.

— А якщо та велика тварюка вилізе з води і зжере нас? — поцікавилась Енея, коли ми закінчили огороджувати периметр.

Було вже по-справжньому темно, але зірки ховалися за хмарами. Десь у вишині бриз розгойдував вайї з іще лиховіснішим шерехом, ніж раніше.

— Якщо вона чи якась інша тварюка вилізе з ріки і зжере нас, — відказав я, — ти пожалкуєш, що ми не залишилися ще на одну ніч на кораблі.

Останні детектори я встановив біля краю води.

Ми розбили намет посеред пляжу, поблизу носа нашого покаліченого корабля. Намет не потребував підпорок і кілків, достатньо було лише вдвічі скласти тканину по тих лініях, які мали стати жорсткими, і намет міг протистояти урагану. Втім, складання намету з такої тканини вимагало певного вміння, і мої супутники зацікавлено спостерігали, як я розкладаю тканину, як згортаю краї літерою «А», утворюючи посередині дашок, достатньо високий, аби під ним можна було стояти, як загинаю і закріплюю в піску окрайки, що раптом зробилися жорсткими. Наостанок я склав «підлогу» у такий спосіб, що у нас з'явилася ще й вхідна запона. А. Беттік схвально кивав, спостерігаючи за моїми діями, а Енея розклала всередині намету наші спальні мішки. Я встановив нагрівальний куб і відкрив бляшанку тушонки з яловичини. І нараз пригадав, що Енея — вегетаріанка: під час нашої двотижневої подорожі вона їла переважно салати.

— Усе нормально, — сказала вона, висунувши голову з намету. — Я поїм хліба, що його розігріває А. Беттік, і, може, трохи сиру.

А. Беттік приніс із лісу сухого хмизу і взявся викладати з каміння місце для вогнища.

— Це зайве, — зауважив я, вказуючи на нагрівальний куб, на якому вже кипіла каструля з тушонкою.

— Так, — погодився андроїд, — але я подумав, що буде приємно посидіти біля вогню. І світло нам не завадить.

Світло нам, дійсно, аж ніяк не завадило, радше навпаки. Ми сиділи під тентом, що виступав поперед мого ретельно складеного намету, і дивилися, як вогняні омахи бризкають іскрами, а ті злітають у темне, передгрозяне небо. Це була дивна гроза — зі смугами мерехтливого світла замість блискавок, що танцювали між покровом хмар, а відтак неслися небосхилом поверх маківок голонасінних, а ті шалено розгойдувались під поривами дедалі дужчого вітру. Грому не було, але якийсь нечутний, інфразвуковий гуркіт сотав із мене нерви. У гущавині джунглів фосфоресціювали примарними блідо-червоним і жовтим кулі, при цьому ще й хаотично рухаючись — не граційно, як променисте павутиння у лісах Гіперіона, а якось конвульсивно і майже зловісно. Позаду нашого намету все гучніше та енергійніше бились об берег хвилі. Мабуть, я мав кумедний вигляд — сиднем сидячи біля вогнища, з навушниками на голові, налаштованими на частоту тривожної сигналізації, на колінах — плазмова рушниця, а на лобі — окуляри нічного бачення. Проте тоді мені це не здавалося кумедним: з-перед очей ніяк не зникали сліди Ктиря на піску.

— Він поводився загрозливо? — запитав я в А. Беттіка хвилиною раніше. Я намагався дати йому в руки дробовик 16-го калібру — це найзручніша зброя для новачка, — але він, сидячи біля вогнища, просто поклав його біля себе.

— Взагалі ніяк, — відповів той. — Просто стояв собі тут, посеред пляжу, — височезний, шпичастий, темний, але сяйний. Очі у нього горіли червоним.

— Він дивився на тебе?

— Він дивився на схід, туди, куди тече ріка, — відповів А. Беттік.

Немов чекав на наше з Енеєю повернення, подумав я.

Отже, я сидів біля мерехтливого багаття, дивився, як витанцьовують і виблискують світлові стовпи над розгойданими джунглями, стежив очима за блудними вогниками, що петляли в темряві між деревами, слухав наднизьке гудіння грому, схоже на ревіння величезного голодного звіра, і весь час питав себе, що я до дідькової мами тут роблю. Розум підказував, що от ми, ситі і дурні, справляємо собі посиденьки біля вогнища, а в цей час до нас уже підкрадаються велоцираптори та зграї хижих калідергазів^[93]. Або, так і дивись, несподівано розіллється ріка... можливо, саме цієї миті на нас уже мчить стіна води. Ні, розбити намет на піщаній косі — це була не найкраща ідея. Треба було влаштуватися на ніч у кораблі, та ще й повітряний шлюз задраїти як слід.

Енея лежала на животі й дивилася на вогонь.

— Знаєте якісь історії? — поцікавилась вона.

— Історії! — вигукнув я. А. Беттік, котрий сидів, обійнявши свої коліна, підняв голову.

— Так, — сказала дівчинка. — Наприклад, про привидів.

Я тільки пирхнув.

Енея підперла підборіддя кулачком. На її личку тепло мерехтіли відблиски вогню.

— Просто подумала, що це могло би нас розважити, — не вгавала вона. — Я люблю історії з привидами.

Мені на думку спали чотири чи навіть п'ять відповідей, але я припнув язика.

— Краще йди спати, — порадив я нарешті. — Якщо корабель не помилився щодо короткої доби, ніч буде недовга, — Боже, хай би це так і було, додав я подумки. А вголос сказав: — Тобі треба поспати, поки є час.

— Добре, — погодилась Енея та, глянувши востаннє на вогнище на тлі збурених джунглів, на полярне сяйво на небосхилі та вогники святого Ельма в гущавині, влізла у свій спальний мішок і притихла.

Якийсь час ми з А. Беттіком просиділи мовчки. Час від часу я звертався до свого комлоґа, наказуючи кораблеві негайно повідомити, якщо вода в ріці почне підійматися, або якщо він виявить зміну власної маси, або якщо...

— Я охоче візьму на себе першу варту, пан-Ендіміоне, — озвався андроїд.

— Ні, йди собі спати, — відказав я, геть забувши, що андроїд спить дуже мало.

— Тоді давайте вартувати разом, — примирливо запропонував він. — Але коли вам захочеться подрімати, пан-Ендіміоне, то будь ласка.

Можливо, упродовж тих шести годин перед тропічним світанком я й справді придрімував. Ніч була хмарною та грозяною, тож корабель так і не зумів визначити наших координат за зірками. Велоцираптори та калідергази не з'являлися. Потопу не сталося. Грозяне північне сяйво нас не вразило, як і не підсмажили нас болотяні вогні.

Що мені найбільше запам'яталося з тієї ночі, крім моєї швидко прогресуючої параної та жахливої втоми, так це Енея, котра спала, підклавши під щоку кулачок, наче немовля, котре збирається засунути до рота великий палець, та її русяве зі світлими прядками волосся, що розсипалося по червоному спальному мішку. Тієї ночі я зрозумів, наскільки важливе й складне завдання маю — зберегти цю дитину від гострих лез чужого та байдужого Всесвіту.

Гадаю, саме тієї грозової та вітряної ночі на чужій планеті я зрозумів, як це — бути батьком.

* * *

Ми взялися до роботи, щойно почало світати, і я пригадую цей ранковий коктейль із ниючої спини, почервонілих очей, колючих щік, всеохопної втоми та щирого захвату, що його завжди відчував після першої ночівлі просто неба. Енея пішла до річки вмиватись, і, треба сказати, вона виглядала свіжішою й охайнішою, ніж можна було очікувати за таких обставин.

А. Беттік розігрів на кубі каву, і ми смакували нею, дивлячись, як ранковий серпанок клубочиться і здіймається над бистрінню. Енея зробила пару ковтків із пляшки з водою, яку вона прихопила з корабля, і всі ми пожували пластівців із сухпайка.

На той час, коли сонце піднялося над джунглями, розігнавши туман, ми вже перевозили наше спорядження килимом-літуном. Оскільки ми з Енеєю минулого вечора наліталися вволю, я віддав килим А. Беттіку, а сам взявся витягувати з корабля ще деякий дріб'язок, водночас перевіряючи, чи не забули ми чогось украй необхідного.

Одяг був проблемою. Я спакував усе, що, на мою думку, могло нам знадобитися. Але дівчинка мала тільки той одяг, що був на ній на Гіперіоні, та ще кілька сорочок із гардероба Консула, обтятих за її зростом. Понад 250 років виношуючи плани із порятунку дитини, старий поет, здавалось би, міг подумати про те, аби приготувати для неї такі-сякі платтячка. Енею начебто цілком задовольняв цей мінімум, але мене турбувало, що буде, коли похолоднішає чи задощить.

Допомогли, знову ж таки, секції з транспортного відсіку, де була всяка всячина для роботи поза межами корабля. Там знайшлося кілька комбінезонів, що їх вдягають під скафандри, і найменший із них прийшовся малій саме враз. Я знав, що в такому комбінезоні вона не змерзне і не змокне навіть при найхолоднішій погоді. Я відібрав такі ж комбінезони і для нас з андроїдом. Здавалося дурістю пакувати зимові речі, коли надворі стояв тропічний день... але хтозна, що буде. В особистій шафі Консула знайшлася також жилетка — туристична, довга, із безліччю кишеньок, застібок, петельок і блискавок. Побачивши її, Енея верескнула від радості, водномить натягла на себе і відтоді з нею практично не розлучалась.

Нам також трапилися два геологічні мішки для зразків порід, із лямками через плече, що робило їх чудовими заплічниками. Енея почепила один із них на себе, зіпхавши туди весь свій одяг і різні антикварні дрібнички, які попалися нам під руку.

Я все ще був переконаний, що десь на борту має бути пліт, але скільки ми не нишпорили і не відчиняли секцій, він як у воду канув.

— Пан-Ендіміоне, — звернувся до мене корабель, коли я пояснював малій, що саме розшукую, — я неясно пригадую...

Ми з Енеєю припинили розшуки й прислухалися. Голос корабля лунав дивно, у ньому наче відчувався біль.

— Я неясно пригадую, що Консул кудись поплив на надувному плоті... навіть помахав мені з нього...

— Де це було? — спитав я. — На якій планеті?

— Не знаю, — відповів корабель тим самим приголомшеним, навіть стражденним тоном. — Може, це взагалі була не планета... Я пам'ятаю зорі, що сяяли під рікою.

— Під рікою? — перепитав я.

Мене почав хвилювати психічний стан корабля після аварії.

— Моя пам'ять у фрагментованому стані, — сказав корабель більш діловито. — Але я точно пригадую, що Консул відбув на плоті. Це був великий пліт, здатний розмістити вісьмох чи навіть десятьох пасажирів.

— Клас! — сказав я, грюкаючи дверима відсіку.

Ми з Енеєю витягли на пляж останню частину вантажу. Перед тим ми пристосували до повітряного шлюзу металеву драбину, тож тепер, аби зайти в корабель чи вийти з нього, не потрібно було бути акробатом.

А. Беттік вкотре посадив килим, перевізши знаряддя для кемпінгу та коробки з їжею. Після цього ще залишилося: мій заплічник з особистими пожитками, декілька упаковок із харчами, заплічник Енеї та її торбина, запасні навушники й окуляри, а також прикріплені до мого заплічника плазмова рушниця і мачете, що його вчора таки вдалося відшукати А. Беттіку. Довгий ніж було незручно носити, навіть у його шкіряних піхвах, але ті кілька хвилин, які я пробув учора в джунглях, переконали мене, що ця штука може нам знадобитися. Серед завалів я розшукав також сокиру і навіть ще компактніший інструмент — складану лопатку, хоча ось уже впродовж тисячоліття усіх ідіотів, котрі мали щастя служити в піхоті, привчали називати її «шанцевим інструментом». Весь наш різальний інструментарій займав багатенько місця.

Особисто я охоче викинув би сокиру, прихопивши замість неї лазерний різак, що ним можна було валити дерева для плоту. Навіть старовинній бензопилі я зрадів би більше. Але мій лазерний ліхтарик не годився для цієї справи, а в корабельному арсеналі можна було знайти що завгодно, тільки не різальний інструмент. Одну довгу мить я втішав себе думкою, що можна скористатися старою штурмовою гвинтівкою ЗС та висадити ці дерева в повітря за допомогою лазерних набоїв, але за якийсь час я відмовився від цієї ідеї: надто багато шуму й цурпалля, натомість точності — замало. Нічого не поробиш, треба братися за сокиру і трохи попотіти. Я приніс один із наборів інструментів з молотком, цвяхами, викрутками, гвинтами, прогоничами — усім, що може придатися, коли споруджуєш пліт, — а також кілька рулонів водонепроникного пласт-алюму, з якого я збирався зробити на нашому плавзасобі хай грубу, але практичну підлогу. Разом із набором інструментів я прихопив кількасот метрів альпіністської нейлонової мотузки у трьох мотках. А в червоній непромокальній сумці знайшлися кілька сигнальних ракет, примітивна пластикова вибухівка — такою впродовж багатьох століть висаджували в повітря пеньки та кам'яні брили, розчищаючи поля для посівів — та ще з десяток детонаторів. Я прихопив і це добро, хоча воно навряд чи могло згодитися для заготівлі дерева на пліт. Гору речей, приготовлену для наступного рейсу на схід, увінчували дві аптечки та водоочисник завбільшки з пляшку.

Я витяг із корабля й електромагнітний літальний пояс, і хоча ця штука з її збруєю та блоком живлення була надто громіздкою, все ж я приторочив її до свого заплічника — а раптом вона стане нам у пригоді? Сюди ж я приладнав і дробовик, якого андроїдові навіть не спало на думку взяти на килим. Біля дробовика валялися три коробки набоїв. Я також наполіг, аби взяти пістолет, що стріляв флешетами, хоча ні А. Беттік, ні Енея не хотіли навіть торкатися зброї.

У мене на поясі висіла кобура з пістолетом 45-го калібру, там же у кишеньці спочивав старомодний магнітний компас, поряд примостилися окуляри нічного бачення, пляшка з водою і дві запасні обойми для плазмової рушниці. Звіряючись з описом, я пробурмотів:

— А де велоцираптори?

— Що ти кажеш? — перепитала Енея, відірвавшись від пакування.

— Так, пусте.

Коли килим з А. Беттіком торкнувся піску, Енея вже встигла акуратно спакувати не лише свої, а й особисті речі андроїда.

Чесно кажучи, мені завжди значно більше подобалося згортати табір, аніж його розбивати. Гадаю, я насолоджувався тим, як акуратно все спаковується.

— Що ми забули? — звернувся я до своїх супутників, які стояли поруч на вузькій смузі пляжу та дивилися на наше спорядження.

— Мене, — пролунав голос корабля з комлоґа на моєму зап'ясткові. У його голосі відчувалися сумні нотки.

Енея підійшла до корабля і поклала долоню на його вигнутий і занурений у пісок корпус.

— Як у тебе справи? — поцікавилась вона.

— Розпочав ремонтуватися, пан-Енеє, — відповів він. — Дякую, що запитали.

— Ти все ще вважаєш, що ремонт займе аж шість місяців? — запитав я.

Останні хмаринки розчинилися у височині, і небосхил знову набув блідо-блакитного кольору. На його тлі розгойдувалися зелені та білі вайї.

— Приблизно шість стандартних місяців, — підтвердив корабель. — І відремонтувати я зможу тільки себе, зсередини та ззовні. У мене немає маніпуляторів, тому мені не вдасться полагодити такі речі, як, наприклад, ваші поламані велосипеди.

— Нічого страшного, — мовила Енея. — Ми залишаємо їх тут. Поремонтуємо, коли зустрінемося з тобою знову.

— А коли це буде? — промовив корабель.

Голос його пролунав тихіше, ніж зазвичай.

Мала подивилася на нас із А. Беттіком. Ми мовчали.

Відтак Енея сказала:

— Ти нам ще будеш потрібен, Кораблю. Ти можеш заховатися тут на місяці... можливо, на роки... відремонтуватися і чекати на нас?

— Так, — відповів корабель. — Річкове дно підійде?

Я подивився на сіре громаддя корабля, що стриміло над водою. Ріка в цьому місці була широкою, можливо, і глибокою, але сама думка про корабель, що задкує, аби зануритись на дно, здавалася дикою.

— А ти не... протечеш? — запитав я.

— Пан-Ендіміоне, — відрізав корабель тим тоном, який мені завжди здавався пихатим, — перед вами міжзоряний космічний корабель, здатний проходити крізь туманності й наближатися до червоних гігантів. Навряд чи я можу, як ви висловлюєтесь, протекти, якщо занурюся в Н₂0 на якихось кілька років.

— Ну, вибач, — сказав я і додав, не бажаючи, аби за кораблем залишилось останнє слово: — Не забудь задраїти повітряний шлюз, коли спускатимешся під воду.

Корабель утримався від коментарів.

— А коли ми повернемося, — промовила дівчинка, — то як нам із тобою зв'язатися?

— Викличте мене комлоґом чи на радіочастоті дев'яносто й одна десята, — відповів корабель. — Я залишу над поверхнею води гнучку антену-вудку, щоб отримати ваш виклик.

— Гнучка антена-вудка... — задумливо повторив А. Беттік. — Яка чудова назва!

— Перепрошую, що не можу повідомити про походження терміна, — сказав корабель. — Моя пам'ять вже не та, що була колись...

— Усе нормально, — заспокоїла Енея, погладжуючи корпус корабля. — Ти добре нам слугував. А тепер гарно відпочинь. Ми хочемо, аби після нашого повернення ти був у чудовій формі.

— Так, пан-Енеє. Я буду на зв'язку й моніторитиму ваше пересування, доки ви не пройдете крізь наступний портал.

А. Беттік й Енея всілися на килим-літун, прихопивши свої пожитки. Вільного місця на килимі не лишилося. Я підперезався літальним поясом, відтак пересунув власний заплічник на груди, а вільною рукою взяв рушницю. Хай трохи незручно, та головне, щоб ця штуковина полетіла. Я тільки з книжок уявляв, як нею керують, адже електромагнітні пояси на Гіперіоні не працюють. Проте керувати ним виявилося досить просто. Індикатор потужності показував, що пояс заряджений повністю, тому я не боявся, що бухнуся в річку під час цього короткого перельоту.

Я натиснув кнопку на пульті, боком злетів у повітря, ледь не врізався у пірчасту папороть, а тоді, відновивши рівновагу, підлетів до килима-літуна, що зависнув на рікою, метрів за десять від її поверхні. Виснути на поясі було не так зручно, як сидіти на килимі, зате від такого польоту аж дух переймало. Аби показати Енеї й А. Беттіку, що в мене все добре, я підняв вгору великий палець, помітивши при цьому, що все ще судомно стискаю пульт у кулаці, а за мить ми вже летіли вздовж ріки на схід, назустріч вранішньому сонцю.

* * *

До самого водоспаду ми майже не бачили інших піщаних пляжів, але відразу за ним відшукалася гарна місцина, на південному березі. Тут, просто за порогами, ріка розширялася й перетворювалась на майже тихий затон. Саме у цьому місці А. Беттік розвантажив наше спорядження, а ми під оглушливе ревіння води, що перекочувалася через пороги, поскидали до купи всі особисті пожитки. Я наготував сокиру і скинув оком на найближчі дерева.

— Ось про що я подумав, — мовив А. Беттік так тихо, що я ледь розчув його крізь шум водоспаду.

Я зупинився із сокирою на плечі. Сонце припікало, і моя сорочка вже прилипла до спини.

— Ріка Тетіс була маршрутом прогулянкових круїзів, — продовжив він. — Цікаво, яким чином прогулянкові катери долали це? — він показав своїм блакитним пальцем на ревучу бистрінь.

— Розумію, — подала голос Енея. — Я теж про це думала. У ті часи вже були левітаційні баржі, але таке неможливо, аби рікою Тетіс усі мандрували саме на них. Це була б ще та несподіванка — вирушити у романтичну подорож на човні, а тоді дізнатися, що ви з любчиком мусите переправлятися через отаке.

Я стояв, дивлячись на розцвічену веселками водяну порошу. Чому таке питання мені навіть на гадку не спало? Може, я не такий розумний, яким звик себе вважати?

— Рікою Тетіс ніхто не плавав майже три стандартні сторіччя, — зауважив я. — Можливо, ці пороги з'явилися пізніше.

— Можливо, — погодився А. Беттік, — але сумнівно. Найімовірніше, вони утворилися в результаті тектонічних зсувів, і такі укоси тягнуться на багато миль на північ і на південь, та й крізь джунглі теж. Бачите цей перепад висот? Окрім того, на скелях чітко видніються сліди ерозії... Зверніть також увагу на розмір валунів у бистрині. Я вважаю, вони такі ж давні, як і сама ріка.

— І про них нічого нема у твоєму путівнику по Тетіс? — здивувався я.

— Нічого, — підтвердив андроїд, витягуючи книжку.

Енея взяла її в руки.

— Можливо, ми не на Тетіс, — припустив я. Мої співрозмовники втупились на мене. — Через відсутність зірок кораблеві не вдалося визначити нашого місцеперебування, — продовжував я, — а якщо цей світ не був частиною туру по Тетіс?

— Я думала про це, — кивнула Енея. — Портали не відрізняються від тих, що й сьогодні стоять на річках, які були колись частиною Тетіс. Але хто може стверджувати, що ТехноКорд не мав інших порталів... інших річок, пов'язаних телепортаційними переходами?

Я зіперся на сокиру, мов на лопату.

— У такому разі ми вскочили в халепу. Ти ніколи не знайдеш свого архітектора, а ми ніколи не знайдемо дороги назад — ані до корабля, ані додому.

Енея всміхнулась:

— Цим ще рано перейматися. Минуло три сторіччя. Можливо, ріка проклала собі нове русло, не те, яким вона бігла, коли була частиною Тетіс. Можливо, існував канал і шлюзи, а ми їх не помітили, бо все сховали джунглі. Нас це зараз не повинно турбувати. Краще вирушити вниз по ріці на пошуки наступного порталу.

Я підняв догори палець, почуваючись трохи розумнішим, аніж хвилину тому.

— Ще одне питання. А якщо ми зараз кістьми ляжемо, мордуючись із тим плотом, а тоді за поворотом виявимо ще один водоспад? Чи навіть із десяток? Минулого вечора ми так і не помітили арки порталу, то звідки нам знати, скільки до нього пливти.

— Я думала про це, — повторила Енея.

Я нервово постукав по сокирищу. Якщо мала видасть цю фразу ще раз, доведеться із нею щось робити.

— Пан-Енея попросила мене провести рекогносцировку, — сказав андроїд. — Я так і вчинив, поки снував із вантажем уранці.

Я насупив брови.

— Рекогносцировку? У тебе не було часу пролетіти на килимі сто кілометрів чи навіть більше.

— Так, — не став заперечувати андроїд, — але я підняв килим на значну висоту і роздивився наш маршрут. Ріка тече прямо ще майже двісті кілометрів. Не можу стверджувати напевне, але мені здалося, що я побачив щось схоже на арку за сто тридцять кілометрів звідси. Водоспадів чи інших серйозних перешкод між нами й аркою я не помітив.

Я насупився ще більше.

— Ти все це роздивився? На яку ж висоту ти підіймався?

— На килимі немає висотоміра, — відповів А. Беттік, — але, висновуючи з видимої кривизни планети та потемніння атмосфери, гадаю, що я піднявся десь на сто кілометрів.

— Ти був у скафандрі? — запитав я. На такій висоті у людини закипіла б кров у жилах, а легені розірвалися від декомпресії. — Чи в респіраторі? — я подивився навколо, але нічого схожого між куп наших речей не помітив.

— Ні, — відповів андроїд, нахиляючись за ящиком, — я просто затримав дихання.

Похитавши головою, я попрямував до лісу, аби зрубати кілька дерев для плоту. Гадав, що мені зараз корисно побути на самоті і трохи попрацювати руками.

* * *

Пліт був готовий тільки ввечері, і якби не А. Беттік, котрий час від часу підміняв мене, то я би вправлявся в рубанні до самого ранку. Кінцевий продукт хоч і не мав товарного вигляду, але на воді тримався. Біля шести метрів завдовжки і чотири завширшки, на кормі — вилкоподібна розпірка, в яку вставлене зроблене із жердини стерно, а поряд — підвищення для намету. На підвищенні Енея розбила намет із односхилим дахом з отворами спереду і ззаду. З боків плота ми закріпили довгі весла на той випадок, якщо потрапимо у стоячу воду чи якщо доведеться долати пороги. Я боявся, що деревина голонасінних швидко намокне і глибоко зануриться у воду, проте колоди, укладені хрест-навхрест двома шарами, зв'язані мотузками і подекуди з'єднані прогоничами, чудово трималися на воді, так що верхня частина плоту сантиметрів на п'ятнадцять виступала над водою.

Енея творила з наметом справжні дива, і я навіть змушений був визнати, що вона в цьому ділі неабиякий майстер, чого не скажеш про мене, хоча я мав із Цим справу багато років. У нашому односхилому наметі дівчинка зробила вхід з боку стерна, а спереду повісила тент, під яким можна було сховатися від сонця чи дощу, але який водночас не заважав огляду; з боків мала відгородила невеличкі відділення, куди ми склали все наше добро, щоб воно не намокло. Енея швиденько розгорнула в різних кутах намету каремати та спальники, посередині поклала знайдений у річці плаский валун, а на нього поставила куб-нагрівач і кухонний посуд. Угорі вона приладнала один із ліхтариків, і в результаті всередині зробилося доволі затишно.

Проте Енея опікувалася не тільки наметом. Я очікував, що вона лише буде стояти і витріщатися на двох чоловіків, котрі гарують до сьомого поту. Я вже й сорочку було скинув, оскільки полуденне сонце пекло немилосердно. Проте Енея майже відразу приєдналася до нас: підтягувала колоди до берега, зв'язувала їх, забивала цвяхи та прогоничі, а ще допомагала вдосконалити конструкцію. Вона вказала мені, чому той спосіб, у який я звик нашвидкуруч кріпити стерно, не є ефективним, і, пересунувши розпірку нижче й зробивши її ширшою, я тепер зміг легше орудувати довжелезною жердиною. Двічі мала показувала, як ще можна зв'язувати хрестовини знизу плоту, аби з'єднання були міцнішими та надійнішими. Коли нам потрібно було надати одній із колод складної форми, саме Енея заходилася біля неї з мачете, а нам з А. Беттіком довелось відступити вбік, аби вберегтися від трісок, що так і летіли навсібіч.

Хоч ми і працювали втрьох не покладаючи рук, проте закінчили пліт і завантажили на нього наше спорядження вже тоді, коли сонце було на вечірньому прузі.

— Можна сьогодні переночувати тут, а завтра вранці вирушити в дорогу, — запропонував я.

Навіть не ляпнувши цього до кінця, я вже знав, що такий варіант мені самому не до вподоби. Мої супутники були тієї ж думки. Ми зайшли на пліт, і я відштовхнувся від берега довжелезною жердиною, котрій призначалася роль нашого головного засобу пересування у тому разі, якщо не буде належної течії. А. Беттік сів на стерно, а Енея стояла попереду, виглядаючи обмілини та підводні камені.

Перша година подорожі була просто казковою. Після задушливої спеки джунглів і величезної напруги впродовж усього дня стояти на плоту, що повільно плинув рікою, вряди-годи відштовхуватись жердиною від дна і дивитись, як з обох боків тонуть у чимраз густіших сутінках береги, повільно зникаючи з очей, — цього словами не передати. Сонце заходило майже точно за нашими спинами, і впродовж кількох хвилин ріка наче перетворилась у потік розпеченої лави, через що, здавалося, зайнялось зісподу навіть листя прибережних папоротей. Потім усе навкруги взялося сірим, тоді — чорним, і не встигли ми роздивитися як слід зір, що замерехтіли на небі, як вони вже сховалися за хмарами, що, як і минулої ночі, насунули зі сходу.

— Цікаво, корабель встиг визначити координати? — спитала Енея.

— Давай запитаємо у нього, — відповів я.

З'ясувалося, що ні.

— Але я можу точно сказати, що ми перебуваємо не на Гіперіоні і не на Ренесанс-Векторі, — пролунав тоненький голосок із мого комлоґа.

— Приємно це чути, — озвався я. — Ще якісь новини?

— Я перебрався на річкове дно, — повідомив корабель. — Тут непогано, і я готуюся...

Раптом небокрай на півночі та заході протяли різноколірні блискавки, а вітер хльоснув по воді з такою силою, що нам довелося вчепитися в наші пожитки, аби їх не здуло. Рікою побігли білі баранці, а пліт понесло до правого берега. Комлоґ вимкнувся. Я сконцентрувався на роботі з жердиною, а А. Беттік наліг на стерно. Якийсь час здавалося, що під шалом хвиль і вітру пліт от-от розпадеться: його шпурляло з боку на бік і вгору-вниз. Ми могли спостерігати за довколишньою феєрією тільки у фіолетових і малинових спалахах блискавок. Цієї ночі грім уже можна було добре чути — напливаючи хвилями, гуркотнеча стояла така, наче хтось котив на нас безкінечними сходами гігантські сталеві барабани. Схожі на полярне сяйво, зміясті блискавки не танцювали, як вчора, а радше шматували небо. На мить ми всі заклякли, коли фіолетова стріла вцілила в дерево на північному березі, негайно перетворивши його на вогняний стовп, що вибухнув кольоровими іскрами. Я картав себе за тупість: як я міг, маючи досвід плавби на баржах, дозволити нам опинитися такої ночі серед широчезної ріки — а Тетіс тут знову розійшлася чи не на кілометр вшир — без громовідводу чи гумових килимків. Нам зоставалося лише, сівши навпочіпки, кулитись, коли різноколірні стріли вдаряли в берег чи осяювали східний небокрай просто по курсу.

Так само зненацька громовиця вщухла, зате ринув дощ. Ми метнулися під тент. Енея й А. Беттік зігнулися біля переднього отвору, намагаючись вчасно помітити піщану обмілину чи пороги, а я стояв за наметом, де Енея теж зробила прихисток, аби стерновий мав хоч сяке-таке укриття.

Коли я водив баржі на Кансі, там часто траплялися зливи — пам'ятаю, як я ховався на полубакові старого дірявого судна, гадаючи, чи триклята посудина, бува, не піде на дно просто під вагою дощової води, що на неї лилася. Але такої зливи я не пригадував.

Я навіть подумав, що ми потрапили під водоспад, тільки значно більший, ніж той, що зостався позаду, і машинально почав відштовхуватись жердиною. Але ж ні: ми все ще пливли за течією, перебуваючи посеред найстрашнішої зливи, яку мені лише довелося бачити на своєму віку.

Найрозумніше було би пристати до берега і перечекати зливу там, проте ми не бачили нічого, крім різноколірних блискавок, що спалахували за прямовисною стіною води, і годі було навіть розгледіти, як далеко від нас берег, на кажучи вже про те, аби прикинути, чи вдасться нам прибитись до нього. Тому я закріпив стерно якомога вище, аби воно не дозволяло плоту розвертатися задом наперед, і, полишивши свій пост, сховався під накриттям, де вже були Енея з андроїдом, у той час коли із розкритих небесних безодень на нас вивергалися ріки, озера й океани води.

Про те, що Енея виявились неабиякою майстринею зі складання та закріплення наметів, свідчив уже той факт, що намет стояв наче вкопаний і навіть не робив спроб зірватися й полетіти у безвість. А може, їй просто пощастило. Я сказав, що ми втрьох сховалися від зливи, але ми не просто стояли й з усіх сил намагалися втримати ящики з нашим спорядженням, які хилилися, пересувалися та крутилися разом із плотом. Ми вже не знали, у якому напрямку рухаємось і де перебуваємо: у безпеці посеред ріки чи летимо на пороги або ж просто чорту в зуби — на берегові стрімчаки, позаяк ріка щомиті могла зробити черговий викрутас, а ми продовжували рухатись по прямій. А втім, тоді ніхто цим не переймався, у нас була тільки одна мета: зберегти свої пожитки, не впасти за борт самому і наглядати за рештою товариства.

Через якийсь час — я саме утримував однією рукою наші складені купкою заплічники, а другою рукою вхопив за комір дівчинку, яка висунулась далеко з намету, аби впіймати каструлю, що стрілою летіла до води — я кинув оком на пліт і раптом усвідомив, що він увесь занурився у воду, крім того невеличкого помосту, де стояв намет. Вітер ганяв хвилями шумовиння — то червоне, то яскраво-жовте, залежно від кольору блискавок. І нараз я згадав, що у поспіху забув відшукати у надрах корабля рятувальні жилети — ці доконче необхідні персональні плавзасоби.

Затягнувши Енею назад, у намет, що надимався і гучно ляскав, я загорлав крізь бурю:

— Ти вмієш плавати?

— Що? — я прочитав це питання по її губах, бо не почув ані звуку.

— Ти... вмієш... плавати?!

А. Беттік підняв голову від хилитливої купи спорядження, яке він намагався втримати. Із його голомозої голови і довгого носа стікала вода. Вдарила блискавка, і блакитні очі А. Беттіка зблиснули фіолетовими вогниками.

Енея похитала головою, чи то заперечливо відповідаючи на моє питання, чи то даючи знати, що вона мене не чує. Я підтягнув дівчинку ближче: її жилет із багатьма кишенями змок до нитки і тепер виляскував, наче мокре простирадло на вітрі.

— ТИ... ВМІЄШ... ПЛАВАТИ?!! — я горлав на всю міць своїх легень, аж дух перехопило. Відтак взявся розмахувати руками, вдаючи, наче пливу. Хитавиця розкидала нас урізнобіч, а потім жбурнула одне до одного.

Я побачив, як у темних очах дівчинки засяяло розуміння. Із довгих прядок її волосся збігали краплі дощу, а може, бризки хвиль. Вона всміхнулася і, присунувшись іще ближче, прокричала мені просто у вухо:

— ДЯКУЮ! Я... ЗАЛЮБКИ... ПОПЛАВАЛА Б... АЛЕ... МОЖЕ... ТРОХИ ПІЗНІШЕ.

І тут ми потрапили у водоверть, чи то, може, порив вітру підхопив наш тент і скористався ним наче вітрилом, та хоч там як, а наш пліт зробив повний оберт і, завмерши на якусь мить, почав крутитись. Про порятунок будь-чого, крім власного життя і життя своїх товаришів, уже не йшлося. Ми збилися купою посеред плоту. Я раптом усвідомив, що Енея кричить щось на подобу радісного «Ю-ху!», і хотів гукнути їй, аби заткнулася, але з подивом відчув, що й сам кричу. Класно було горлати отак посеред бурі та зливи на шалено розкрученому плоті, коли ніхто не може тебе почути, а сам ти відчуваєш, як цей крик спільно із громовицею пронизує тебе до кісток. Червона стріла освітила ріку саме в ту мить, коли я, зиркнувши праворуч, побачив валун, що вивищувався над водою метрів на п'ять, не менше, а наш пліт крутився навколо нього, наче дзиґа чи, радше, наче дрейдл, закручений рукою шулера. Але навіть ця картина не вразила мене так, як А. Беттік. Він стояв на колінах, відкинувши голову, і горлав «Ю-ху!» на всю потугу своїх андроїдних легень.

Буря бушувала всю ніч. Ближче до світанку дощ ущух і перетворився на звичайну зливу. Блискавки на півнеба та громовиця стихли приблизно тоді ж. Втім, я не можу цього стверджувати напевне — на той час усі ми, себто я, моя мала приятелька та мій дружбан-андроїд, уже спали без задніх ніг.

* * *

Ми прокинулися, коли сонце стояло вже височенько. У погідній небесній блакиті не було навіть найменшої хмаринки, широка ріка текла собі тихомирно і дозвільно, а вздовж берегів пропливали джунглі, так наче хтось розгортав безкінечний сувій гобелену.

Спочатку ми просто сиділи на сонці, обіпершись на коліна, в одязі й досі такому мокрому, що з нього аж скрапувало. Ми не мовчали. Мабуть, у всіх, як і в мене, перед очима ще стояла нічна буря і миготіли блискавки.

Першою звелась на неслухняні ноги Енея. Уся поверхня плоту була мокра, але виступала над водою. Одна колода з правого борту відірвалася, мотузки в кількох місцях перетерлися. Але загалом наш плавзасіб був, як і раніше, морехідним... тобто річкохідним. Попри все. Ми перевірили кріплення і взялись за інвентаризацію. Лизь злизав ручний ліхтарик, що його ми пристосували замість лампи, а також одну невеличку коробку з харчами, але все решта начебто було на місті.

— Добре, можете трохи побайдикувати, — запропонувала Енея. — Я збираюся щось приготувати на сніданок.

Вона розігріла нагрівальний куб, і за хвилину в чайнику вже кипіла вода. Собі вона зробила чай, а нам двом — каву, тоді на невеличкій сковорідці підсмажила шинку з тонесенько нарізаною картоплею.

Я подивився на шинку, що шкварчала на вогні, і сказав:

— А я гадав, що ти вегетаріанка.

— Так і є, — підтвердила дівчинка. — Я поснідаю пластівцями і цим жахливим штучним молоком із корабля, проте зараз я шеф-кухар — уперше й востаннє, — тому, хлопці, я хочу, аби ви поснідали як годиться.

Ми поснідали як годиться, сидячи на передньому краї помосту й купаючись у сонячних променях, які заразом і висушували наш одяг. Я витяг із кишені промоклої куртки зіжмаканий трикутний капелюх, викрутив його і нап'ялив собі на голову, аби прикритись від сонця. Це знову змусило Енею розреготатись. Я зиркнув на А. Беттіка, проте андроїд був достоту такий, як завжди — ввічливий і незворушний, так наче він ніколи не горлав разом із нами цілісіньку годину «Ю-ху!».

А. Беттік підняв вертикально вгору жердину, на яку я планував уночі вішати ліхтар, і встановив її на носі нашого плоту. А тоді стягнув із себе порвану білу сорочку і повісив її натомість ліхтаря, аби сохла.

— Прапор! —вигукнула Енея. — Ось що було потрібно нашій експедиції!

— Тільки не білий, — засміявся я. — Білий прапор означає... — та я замовк посеред фрази.

Течія повільно несла нас широким вигином ріки. Тепер уже кожний із нас бачив величезну старезну арку порталу, що перекривала русло за кількасот метрів попереду. На могутній спині порталу виріс суцільний ліс, із його виступів і різьблених візерунків спадали довжелезні ліани.

Кожен зайняв своє місце: цього разу я став за стерно, А. Беттік тримав напоготові довгу жердину, аби відштовхуватись від скель або від того, хто схотів би взяти нас на абордаж; Енея ж тихенько сиділа попереду.

Упродовж безкінечної хвилини я був упевнений, що цей портал — липовий, що він недіючий. Крізь нього я бачив незмінні джунглі й блакитний небосхил, та ще ріку, що котила хвилі так само, як із цього боку порталу. Нічого не змінювалось, аж доки ми не опинилися в затінку величезної арки. Я помітив рибину, що вистрибнула з води попереду нас. Вітрець куйовдив волосся Енеї та гнав рікою легенькі брижі. Над нашими головами нависали тонни металу старезної конструкції, що нагадувала невдалий дитячий малюнок моста.

— Нічого не відбувається, — почав було я.

Зненацька повітря наелектризувалося, і наелектризувалося ще сильніше, ніж учора під час грози. Здавалося, що з арки просто на нас звалилася гігантська завіса. Я впав на одне коліно, відчуваючи її ваготу, але це відчуття відразу ж зникло. Щоправда, оту долю секунди я почувався так, як тоді на кораблі, коли зникло силове поле, — почувався як ще не народжена дитина, котра намагається вибратись із навколоплідних вод.

А тоді ми опинилися по той бік порталу. Сонце зникло. Не стало денного світла. Не стало берегів із джунглями. Повсюди, куди не кинь оком, плюскотіла вода. Увесь небосхил заполонили зорі, безодня настільки яскравих зірок, що я такого не тільки не бачив, а й навіть уявити собі не міг. Небо здавалося неймовірно великим.

Просто перед нами, висвітлюючи силует Енеї, наче помаранчевим прожектором, підіймалося три місяці, кожен завбільшки з повноцінну планету.

31

— Приголомшлива краса! — вимовив А. Беттік.

Я б, мабуть, висловився інакше, але в той час мені просто бракло слів. Моєю першою реакцію було дати лад думкам: ми вже не серед джунглів; ми не на ріці — надовкола океан, що сягає аж нічного небосхилу; навкруги не день, а ніч; ми не тонемо. На пологих, але могутніх океанських хвилях наш пліт гойдався геть по-іншому, і досвідченим оком шкіпера барж я помітив, що хоча хвилі й перехлюпують через край трохи сильніше, проте пліт тут краще тримається на поверхні. Я опустився на одне коліно біля стерна, зачерпнув у пригорщу морської води й обережно спробував її на смак, а тоді швиденько прополоскав рота з фляги, що висіла у мене на поясі. Морська вода була тут значно солонішою навіть за непридатну для пиття океанську воду Гіперіона.

— Bay... — майже нечутно пробурмотіла Енея.

Я зрозумів, що це вона про супутники, що висіли над обрієм. Три величезні помаранчеві супутники і справді вражали, але центральний мав такі гігантські розміри, що, піднявшись над горизонтом лише наполовину, він заступив собою весь східний горизонт. Енея зіпнулася на ноги, проте її силует у повен зріст не сягав навіть половини велетенської півсфери. Я заклинив стерно і приєднався до товариства на передньому краї плоту. Через хитавицю, що її спричиняли океанські хвилі, тихо перекочуючись під плотом, наша трійця дружно вчепилася в жердину, на якій і досі тріпотіла на нічному бризі сорочка А. Беттіка, примарно біліючи на фоні місяців і зірок.

На якусь мить я забув про свій шкіперський досвід і задивився на небо очима вівчаря. Улюблених із дитинства сузір'їв — Лебедя, Старигана, Близнюків, Ембріоносців, Головної Бази — я не побачив чи, можливо, не впізнав^[94], якщо їхні обриси тут надто змінилися. Проте Молочний Шлях нікуди не дівся: звивистий гостинець, що пролягав крізь Галактику, підіймався за нашими спинами з посіченого хвилями виднокраю і дерся вгору, аж доки не губився у сяйві трьох місяців, що викочувалися на небосхил. Зазвичай зірки не виблискують так яскраво навіть при звичайнісінькому місяці, який був у Старої Землі, не кажучи вже про цих велетнів. Я гадаю, що це неймовірне шоу пояснювалось відсутністю пилу в атмосфері, втім, як і будь-яких конкуруючих джерел світла, а також високою розрідженістю повітря. Я спробував уявити собі зоряне небо над цією планетою в безмісячну ніч, але мені забракло уяви.

Я хотів дізнатися, що це за світ. Хоч і здогадувався.

— Кораблю? — промовив я у свій комлоґ. — Ти тут?

Як не дивно, із браслета почулася відповідь:

— Завантажені сектори тут, пан-Ендіміоне. Чим можу допомогти?

Мої супутники відірвали зачудовані погляди від гігантського місяця і зиркнули на мій комлоґ.

— Тобто ти не корабель? — запитав я.

— Якщо ви маєте на увазі безпосереднє спілкування з кораблем, — відповів комлоґ, — воно відсутнє. Під час вашого проходження крізь останній портал зв'язок було розірвано. Але скорочена версія корабля теж має свої відеодавачі.

Я забув, що на комлозі є світлові сенсори.

— Добре, то ти можеш сказати, де ми перебуваємо?

— Зачекайте хвилинку, будь ласка, — проказав комлоґ. — Якщо ви наставите мене на небозвід... отак, дякую... я вивчу розташування зірок і зіставлю дані з навігаційними координатами.

Поки комлоґ робив свою справу, озвався А. Беттік:

— Здається, я знаю, де ми, пан-Ендіміоне.

Мені теж здавалося, що я знаю відповідь, але не став перебивати андроїда.

— Те, що ми бачимо, схоже, відповідає опису Моря Безкрайого, — продовжив він. — Це один із найстаріших у Мережі світів, а наразі — частина Пакса.

Енея мовчала. Замислившись, вона все ще дивилася на схід місяця. Я теж знову перевів погляд на жовтогарячу сферу, що домінувала на небі. Мені привиділося, що я мовби бачу іржаві хмари, які біжать над її курною поверхнею, а придивившись пильніше, розгледів темні плями, котрі могли бути утворені лавою, що вивергалася з вулканів, а також довгий шрам гірської долини з численними відгалуженнями, ледь помітні крижані поля на північному полюсі та якийсь натяк на сітку гірських кряжів. Це нагадувало голографічні зображення Марса до його терраформування.

— Море Безкрає виглядає так, наче має три супутники, — казав тим часом А. Беттік, — хоча насправді цей світ і сам є супутником скелястого гіганта завбільшки з Юпітер.

— Ось такого? — показав я рукою на запилену сферу.

— Саме такого, — підтвердив андроїд. — Я бачив його зображення. Планета незаселена, але за часів Гегемонії там видобували багато корисних копалин. Роботи.

— Я теж вважаю, що це Море Безкрає, — погодився я. — Деякі чужопланетні мисливці розповідали про цей світ. Вони казали, що тут в океані водиться якась головохордова тварюка зі щупальцями, котра часом виростає до ста метрів завдовжки... Якщо її не впіймати першим, вона може заковтнути навіть рибальський корабель.

Я замовк. Усі ми втупили очі у темно-червоні хвилі. І раптом тишу прорізав голос мого комлоґа:

— Готово! Зоряна картина повністю співпала з навігаційними даними. Ви перебуваєте на супутнику планети, подібної до Юпітера, що обертається навколо зірки Сімдесята Змієносця-А^[95]. Відстань від Гіперіона — двадцять сім і дев'ять десятих світлових років, від Старої Землі — шістнадцять і вісімдесят дві сотих світлових років. Це подвійна зірка. Зірка А розташована від вас на відстані 0,64 а.о., а зірка Б — на відстані 8,9 а.о. Оскільки там, де ви перебуваєте, є атмосфера й вода, можна стверджувати, що це другий супутник Сімдесятої Змієносця-А, який в епоху Гегемонії мав назву Море Безкрає.

— Дякую, — відповів я комлоґові.

— Я маю ще додаткові навігаційні дані, — знову зацвірінькав браслет.

— Пізніше, — сказав я і вимкнув комлоґ.

А. Беттік зняв із жердини свою сорочку і накинув на себе. Океанський бриз задував відчутно, а розріджене повітря було доволі холодним. Я одягнув свій теплозахисний жилет, мої супутники теж натягли на себе куртки. А неможливо величезний місяць продовжував здійматися у всіяне зорями небо.

* * *

«Круїз Морем Безкраїм хоч і короткий, але приємний, і він є своєрідною інтерлюдією між іншими, привабливішими для відпочинку світами», — йшлося у «Путівнику по Всемережжю». Ми троє скупчилися біля каменя під кубом-нагрівачем і читали при світлі імпровізованої лампи-ліхтаря. Насправді лампа була непотрібною, бо місяць давав стільки світла, що це нагадувало хмарний день на Гіперіоні. — «Яскравий фіолетовий колір морської води пояснюється присутністю в морі специфічних видів планктону, а не розрідженістю атмосфери — явищем, що надає мандрівникам змогу милуватися неповторними панорамами сонця на вечірньому прузі. Прогулянка Морем Безкраїм займає лише близько п'яти кілометрів — і цього вистачає для більшості мандрівників, — але при цьому ви зможете відвідати уславлений на всю Мережу „Океанічний Акваріум“ та „Гриль Гуса“. Не забудьте замовити смаженину з морського гіганта, юшку з місцевих крабів та чудове вино з жовтих водоростей. Радимо обрати столик на одній із численних терас океанської платформи Гуса, що дозволить вам насолодитися чарівним видовищем сонця, що сідає у води Моря Безкрайого, або ще чарівнішим видовищем місяців, що сходять над поверхнею океану. Цей світ цікавий тим, що він є суцільним океаном — тут ви не знайдете жодного острова чи континенту, — а в його водах водяться надзвичайно агресивні хижаки (наприклад, Левіафан із Вогняною Пащею)^[96]. Тому будьте уважні: ваш катер не повинен залишати безпечної зони між порталами, а поруч завжди має бути ескорт із кількох сторожових кораблів. Тільки в такому разі ця коротка подорож і чудовий обід в „Океанічному Грилі Гуса“ залишать у вас незабутні та лише приємні враження. (Примітка: Прогулянка Морем Безкраїм може не відбутися на випадок несприятливих погодних умов або підвищеної агресивності морських мешканців. Не забудьте відвідати Море Безкрає іншим разом!)»

Більше про Море Безкрає у книжці не було нічого. Я віддав її А. Беттіку, вимкнув лампу, пішов на ніс і взявся уважно оглядати обрій через окуляри нічного бачення. Втім, вони були не надто й потрібні в яскравому світлі трьох місяців.

— Усе це брехня, — зауважив я. — Видимість на кілометрів двадцять п'ять, не менше, а жодного порталу я не бачу.

— Може, його перемістили, — припустив А. Беттік.

— Або він потонув, — підхопила Енея.

— Ха-ха, — відгукнувся я, ховаючи окуляри в заплічник і приєднуючись до решти біля розігрітого боку куба. Повітря було холодне.

— Можливо, — сказав андроїд, — що тут є коротші й довші сегменти шляху між порталами, як ото на інших ділянках ріки Тетіс.

— Чому ж ми завжди потрапляємо на довші сегменти? — відказав я.

Ми готували сніданок, бо всі страшенно зголодніли після безкінечної нічної грози. Проте тости, пластівці та кава більше нагадували легкий перекус посеред ночі. І посеред залитого місячним світлом моря.

Ми швидко призвичаїлися до кільової та бортової хитавиці, і жоден з нас не мав ознак морської хвороби. Після другої кави мені полегшало, і все стало здаватися не таким уже й поганим. Опис планети у «Путівнику» доволі зацікавив мене, тільки от згадка про «Левіафана з Вогняною Пащею» не надто прийшлась до вподоби.

— Ти отримуєш від цього задоволення, хіба ні? — озвалась Енея, коли ми вже посідали перед наметом. А. Беттік пішов до стерна.

— Мабуть, що так.

— А чому? — запитала дівчинка.

Я розвів руками.

— Це пригода, — сказав я. — І ніхто не постраждав...

— Гадаю, під час грози ми були близькі до катастрофи.

— Так, але...

— А ще чому тобі це подобається? — запитала дівчинка зі щирою цікавістю в голосі.

— Я завжди любив бувати на природі, — зізнався я. — Любив жити в таборі. Далеко від усього й від усіх. Просто неба я відчуваю щось таке... не знаю... наче зв'язок із чимось вищим, — я замовк, аби не впасти в риторику на кшталт ортодоксального дзен-гностицизму.

Дівчинка присунулась ближче.

— Мій батько написав про це поему, — сказала вона. — Ну, не він насправді, а старий, ще до Гіджри, поет, клоном якого був гібрид мого батька, — та перш ніж я встиг щось запитати, вона продовжила: — Він не був філософом. Він був юнаком, молодшим за тебе, і мав примітивні філософські погляди. Але в цій поемі він спробував визначити ті стадії, які ми проходимо, аби досягти злиття з природою. В одному своєму листі він назвав ці стадії «поділками на шкалі насолоди»^[97].

Зізнаюсь, що я був здивований і навіть дещо шокований цими її словами. Я ще не чув, аби Енея була такою серйозною чи настільки химерно висловлювалась. А оці «поділки на шкалі насолоди» мені взагалі здалися не надто пристойними. Але я промовчав, а вона повела далі.

— Батько вважав, що перша стадія людського щастя — це «співдружність з натурою», — тихо сказала вона. Я помітив, що А. Беттік, стоячи біля стернового весла, прислуховується до нашої розмови. — Тут батько мав на увазі художній і чуттєвий відгук на природу... от як те почуття, про яке ти щойно казав.

Я потер щоку, відчуваючи, як відросла на ній щетина. Ще кілька днів не поголитися — і я стану бороданем. Я відсьорбнув кави.

— Такими відгуками на природу він вважав поезію та музику, — продовжувала Енея. — Це неідеальний, але притаманний людині спосіб діяти аналогічно природі, бо природа створює в людині творчу енергію. Для батька творча уява й істина були тотожними. Якось він написав: «Уяву можна порівняти зі сном Адама: Адам прокинувся і побачив, що його сон справдешній»^[98].

— Не впевнений, що я це розумію, — зауважив я. — Виходить, що вимисел є правдивішим за... істину?

Енея похитала головою.

— Ні, я гадаю, він мав на увазі інше. У тій поемі, про яку я згадувала, є гімн Пану:

Енея дмухнула на гарячий чай, аби остудити його.

— Для батька Пан був таким собі символом уяви... а надто уяви романтичної, — вона зробила ковточок. — Ти знаєш, Роле, що Пан є алегоричним предтечою Христа?

Я тільки кліпнув. Це була та сама мала, що позаминулого вечора хотіла послухати оповідку про привидів!

— Христа? — перепитав я.

Дитя свого часу, я здригався при будь-якому натяку на богохульство.

Енея пила чай, дивлячись на місяці. Вона сиділа, високо піднявши коліна й обійнявши їх лівою рукою.

— Батько вважав, що деякі люди — не всі! — у своєму сприйнятті природи керуються саме такою стихійною уявою, що бере свій початок від Пана.

Вірші відлунали, і запало мовчання. Я виростав, слухаючи поезію — нехитрі пастуші балади, «Пісні» старого поета, «Поему про Сад», у якій ішлося про пригоди юних Тіхо та Ґлі й кентавра Рола, — тож мене було важко здивувати римами, що лунали під зоряним небом. Проте більшість віршів, які я чув, пам'ятав і полюбляв, були не настільки мудрованими, як ці, що пролунали щойно.

Якийсь час тишу порушував тільки плюскіт хвиль, що билися об дно нашого плоту, та шум вітру в полотнищах нашого намету, а тоді я спитав:

— То твій батько саме так уявляв собі щастя?

Енея відкинула голову назад, і її волосся затріпотіло на вітрі.

— Ні, — сказала вона. — Це була тільки перша стадія щастя згідно з поділками на його шкалі насолоди. Існували ще дві стадії, вищі.

— І які ж? — запитав А. Беттік.

Він промовив це тихо, проте я аж здригнувся від несподіванки. Я геть забув про його присутність.

Енея, заплющивши очі, заговорила знову, неголосно, співуче, але не монотонно, — монотонний речитатив, як на мене, вбиває поезію:

Я подивився вгору, де на гігантському кружалі вирували піщані бурі та спалахували вулкани. Там, над пейзажами кольору помаранча й умбри, проносилися сірі та руді хмари.

— Так оце його інші рівні? — спитав я, трохи збитий із пантелику. — Спочатку природа, потім любов і дружба?

— Не зовсім так, — відповіла дівчинка. — Батько вважав, що справжня дружба між людьми стоїть на вищому рівні, ніж наше почування природи, але понад усім панує любов.

Я кивнув.

— Так учить і Церква, — промовив я. — Любов до Христа... любов до ближнього свого...

— Угу, — відказала Енея, допиваючи чай. — Батько мав на увазі чуттєве кохання. Секс, — вона знову прикрила очі повіками.

Я просто не знав, що на це відповісти. Допивши до краплі каву, я прокашлявся, затримав погляд на місяцях, що котилися небосхилом, на сріблястій смузі Молочного Шляху, а тоді промовив:

— Ти гадаєш, це він... про секс? — тільки-но я таке ляпнув, як уже пошкодував про це. Я ж розмовляв із дитиною! Вона може скільки завгодно переповідати старовинну поезію чи, скоріше, старовинну порнографію, як у цьому випадку, але, поза всяким сумнівом, вона нічого в тому не розуміє!

Енея подивилася на мене. У місячному світлі її великі очі, здавалося, й самі світилися.

— Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось^[103].

— Зрозуміло, — сказав я, намагаючись второпати, до чого тут той Гораціо і хто він, до дідька, такий.

— Мій батько був дуже молодий, коли це написав, — продовжила Енея. — Це була його перша поема, і вона йому не вдалася. Він хотів у ній розкрити, вірніше, хотів, аби його герой, пастух, розкрив для себе, якими піднесеними можуть бути такі речі, як поезія, природа, мудрість, голоси друзів, подвиги, краса мандрів, чарівність протилежної статі. Але він зупинився, не зумівши вхопити суті.

— Якої суті? — спитав я.

Наш пліт підіймався й опускався в такт диханню океану.

— Значення всіх рухів, форм і звуків, — прошепотіла дівчинка, — речей і речовин, аж до глибин їх суті...

Чому ці слова здалися мені такими знайомими? А потім я пригадав, хоч і не відразу.

А пліт наш плив крізь ніч і крізь хвилі Моря Безкрайого.

* * *

Ми знову поснули. І спали доти, поки не зійшло сонце, а коли поснідали вдруге, я вирішив перевірити нашу зброю. Філософська поезія в місячному сяйві — річ гарна, але без добре пристріляних рушниць теж не обійтися.

У мене не було часу випробовувати вогнепальну зброю на борту корабля або після нашої аварії серед світу джунглів, і я відчував неспокій, що мандрую зі зброєю, з якої жодного разу не стріляв. Мій куций досвід, набутий у Місцевій гвардії, та багаторічний досвід провідника мисливців підказував, що треба добре заприятелювати зі своєю зброєю; це не менш важливо, а може, навіть і важливіше, ніж мати зброю наворочену.

Найбільший із місяців ще був на небі, коли зійшли сонця — спочатку менше з парочки: діамантова порошинка на ранковому небосхилі; воно примусило спочатку збліднути, а потім і зовсім зникнути Молочний Шлях, притлумивши при цьому рельєф місяця-гіганта; а трохи згодом зійшло і головне, менше за гіперіонське, сонце, схоже на сонце Старої Землі, але незмірно яскравіше. Небосхил набув спершу ультрамаринового кольору, а потім і кобальтового. На ньому горіли дві зірки, а помаранчевий місяць за нашими спинами закривав півнеба. У сонячному світлі диск місяця огорнувся серпанком. Тим часом стало тепло, тоді спекотно, а потім день перетворився на пекло.

Хвилі повищали, двометрові вали мірно підіймали й опускали наш пліт, але дискомфорту не спричиняли. Як і обіцяв «Путівник», море забарвилось у фіолетовий колір, а зубчасті гребні хвиль так потемнішали, що здавалися майже чорними. Де-не-де зустрічалися острівки жовтих водоростей. Пліт несло в той бік, звідки сходили місяці, а потім і сонця, тобто несло нас, як ми вважали, на схід, і нам зоставалося тільки сподіватись, що стрімка течія хоч кудись винесе. Коли нам інколи здавалося, що ми завмерли на місці, тоді хтось кидав за борт лінь або клапоть паперу, і всі ми дивилися, як вітер і течія змагаються між собою. Хвилі йшли з півдня на північ, якщо ми правильно зорієнтувались. А ми прямували на схід.

Спочатку я випробував пістолет 45-го калібру. Перевірив магазин, аби упевнитися, що кулі на місці. Я побоювався, що через архаїчність моделі можу колись забути перезарядити зброю і вона мене підведе. Із мішенями у нас було негусто, але під ногами все ж таки бовталися дві чи три картонки з-під спожитих харчів. Я викинув одну з них у море, зачекав, доки вона не відпливе метрів на п'ятнадцять, і пальнув.

Пролунав абсолютно приголомшливий гуркіт. Я знав, що така зброя — з кулями — стріляє гучно; мені навіть якось доводилося вправлятись зі схожими штуковинами на військових навчаннях, бо повстанці на Крижаному Пазурі часто користувалися ними, але від несподіванки я ледве не зронив пістолета у фіолетові хвилі. Бахкання так налякало Енею, яка замислено задивилася кудись на схід, що вона аж зірвалась на ноги. Навіть андроїд підстрибнув, а збентежити його було непросто.

— Перепрошую, — сказав я, відтак обхопив важку зброю двома руками і стрельнув ще раз.

Розстрілявши дві обойми з наших дорогоцінних боєприпасів, я переконався, що можу вцілити в щось за п'ятнадцять метрів. Крім того, я сподівався, що те, у що мені доведеться стріляти, матиме вуха і, зачувши гуркіт мого 45-го, втікатиме від страху світ за очі.

Відклавши зброю після стрільби, я знову зауважив, що такі раритети могли належати Брон Ламії.

Енея глянула на пістолет.

— Я вже казала, що ніколи не бачила мами з пістолетом.

— Вона могла віддати його Консулові, коли той повертався на нашому кораблі у Всемережжя, — припустив я, чистячи зброю.

— Ні, — заперечив А. Беттік.

Я обернувся до нього. Він стояв, обіпершись об стернове весло.

— Чому ні? — запитав я.

— Я бачив, яка зброя була у пан-Ламії на «Бенаресі», — відповів андроїд. — Це був антикварний пістолет, здається. Він належав її батькові, але мав перламутрове руків'я, лазерний приціл і був перероблений таким чином, щоб його можна було заряджати флешетами.

— Еге, — пробурмотів я. — Принаймні ця вдосконалена зброя добре збереглася.

Можливо, пістолет зберігали в стазисному контейнері. Інакше як би він міг стріляти, перебувши понад тисячу років? А може, це була просто майстерно виконана копія, яку Консул роздобув десь під час своїх мандрів. Звісно, це не мало жодного значення, але мене завжди вражав, так би мовити, подих історії... здається, так це називають... а стара зброя саме й дихала історією.

Наступним я випробував пістолет, що стріляв флешетами. Достатньо було одного пострілу, аби пересвідчитись, що ця штука стріляє дуже добре, якщо сюди пасує таке слово. Харчовий контейнер розірвало на тисячу шматочків плинопіну, а стріляв я з тридцятиметрової відстані. Дощ зі сталевих стрілок змусив підскакувати і тремтіти навіть гребінь хвилі. Флешетна зброя — брудна річ: із неї важко промазати і вона не залишає жодних шансів жертві. Ось чому я прихопив її з собою. Я поставив пістолет на запобіжник і сховав його назад у заплічник.

Пристрілювати плазмову рушницю виявилося складніше. Пересувний оптичний приціл дозволяв мені прицілитися в будь-яку мішень — від харчового контейнера, що погойдувався на хвилях у тридцяти метрах, до обрію на відстані двадцяти п'яти кілометрів. Коробку я потопив із першого пострілу, а ефективність дальніх пострілів не було можливості перевірити, позаяк жодної придатної цілі я не помітив. Теоретично з лазерної рушниці можна вцілити у будь-що, коли ти його бачиш. Не треба робити поправку на вітер чи враховувати балістику. Я бачив крізь приціл, як заряд продірявив хвилі за двадцять кілометрів від мене, але вцілити у щось геть далеке — то інша справа. Я підняв рушницю та навів її на місяць-велетень, що сідав у хвилі за нашими спинами. Крізь оптику я бачив білу маківку гори, найімовірніше, вкриту замерзлим СО₂, а не снігом, і, сам не знаючи якого чорта, випустив по тій горі кулю. Плазмова рушниця, порівняно зі зброєю, що стріляє кулями, дуже тиха річ: стріляючи, вона лиш тихенько муркоче, наче кішка. Оптика прицілу була не настільки потужна, аби зафіксувати враження цілі, та й обертання двох космічних тіл на такій відстані могло стати певною проблемою, але я б дуже здивувався, якби не влучив. У казармах Національної гвардії можна почути безліч історій про стрільців зі швейцарської гвардії, які примудрялися збити вигнанців-командос на відстані в тисячу кілометрів... стріляючи із сусіднього астероїда чи звідкись-там. Тут увесь фокус, як і тисячу років тому, полягав у тому, аби побачити ворога першим.

Роздумуючи про такі речі, я почистив рушницю і, відклавши її вбік, виголосив:

— Нам час зробити розвідку.

— Ти сумніваєшся, що ми допливемо до наступного порталу? — запитала Енея.

Я знизав плечима.

— «Путівник» каже, що між порталами має бути десь так із п'ять кілометрів. Із минулої ночі ми зробили не менше сотні. Може, більше.

— Полетимо на килимі-літуні? — схопилася дівчинка. Сонця золотили її білу шкіру.

— Гадаю, я полечу на поясі, — відповів я. Його важче зафіксувати радаром, якщо хтось чатує, подумав я, але не сказав цього вголос. Зате я озвучив таке: — А ти, мацьопство, залишаєшся тут. Цього разу я змотаюся сам.

Я витяг з-під тенту літальний пояс, підтягнув ремені, узяв плазмову рушницю та натиснув на пульт.

— Що за лайно?! — вихопилось у мене. Пояс навіть не смикнувся, аби підняти мене хоч на дюйм. На якусь мить я подумав, що цей світ — гіперіоноподібний, а тому електромагнітні поля не працюють, але тут мій погляд упав на індикатор зарядки. Червоний. Розряджений. Мертвий. — От лайно! — знову вигукнув я.

Я розстібнув ремені, і ми втрьох схилилися над непрацюючою штуковиною. Я перевірив контакти, акумулятор і весь літальний апарат загалом.

— Я ж заряджав його перед тим, як ми полишили корабель, — сказав я. — Разом із килимом-літуном.

А. Беттік спробував запустити діагностику, але при нульовій зарядці не працювала навіть програма діагностики.

— У комлоґа має бути така ж підпрограма, — зауважив андроїд.

— Підпрограма? — тупо повторив я.

— Можна спробувати? — спитав А. Беттік, вказуючи на комлоґ. Я зняв із руки браслет і простягнув його андроїдові.

А. Беттік відкрив крихітне відділення на брелоку, котрого я раніше навіть не помічав, витяг звідти контакт завбільшки з бісеринку, за якою тягнулася нитка мікроволокна, і вставив його в пояс.

— Літальний пояс пошкоджено, — проголосив комлоґ голосом корабля. — Батарея розрядилася приблизно двадцять сім годин тому. Гадаю, проблема в акумуляторі.

— Клас! — мовив я. — Полагодити можна? Якщо ми знайдемо зарядку, акумулятор працюватиме?

— Цей акумулятор — ні, — відказав комлоґ. — Але в шафах на борту корабля є три запасні акумулятори.

— Ще краще! — тільки й спромігся сказати я.

Я підняв пояс разом із його громіздким акумулятором і викинув усе за борт. Він зник у фіолетових хвилях, не залишивши по собі й сліду.

— А в мене все працює, — сказала Енея. Вона сиділа, схрестивши ноги, на килимі-літуні, що зависнув на сантиметрів двадцять над плотом. — Хочеш полетіти зі мною і трохи роздивитись?

Я не став сперечатися, сів на килим позаду неї, підібгавши ноги, і мовчки дивився, як дівчинка смикає за літальні нитки.

* * *

Якщо перехилитися через край невеличкого килима на висоті близько п'яти тисяч метрів, усе виглядає трохи моторошним. Фіолетове море стало дуже великим і дуже порожнім, а наш пліт скидався на цяточку, крихітний чорний прямокутничок на сітчастій фіолетовій та чорній просторіш. Звідси хвилі, що видавалися такими могутніми з плоту, були геть непомітні.

— Гадаю, я знайшов ще один спосіб поєднатися з природою, «співдружності з натурою», крім тих, про які говорив твій батько, — промовив я.

— Який саме? — Енея тремтіла від холоду, бо нас обдував потужний струмінь повітря. На ній був той самий одяг, що й на плоту — сорочка та жилет.

— Всратися з переляку, — пояснив я.

Енея розсміялася. Мені вже тоді подобалось, як вона сміється, та й зараз тепліє на душі, коли я згадую її сміх — неголосний, але звучний, розкутий, неймовірно мелодійний. Я скучив за її сміхом.

— Нам слід було послати в розвідку А. Беттіка, а не летіти самим, — сказав я.

— Чому?

— Висновуючи з того, що він розповідав про свою минулу висотну розвідку, він не потребує повітря, аби дихати, а крім того, він несприйнятливий до таких дрібничок, як понижений атмосферний тиск.

Енея нахилилася до мене.

— Він не несприйнятливий, — тихо сказала вона. — Просто його шкіру спроектовано трохи міцнішою за нашу, тож вона може якийсь час виконувати роль скафандра, навіть у вакуумі. А ще він може затримувати дихання на довше, ніж люди, — от і все.

Я подивився на неї.

— Ти багато знаєш про андроїдів?

— Ні, — відказала Енея, — просто спитала у нього.

Дівчинка нахилилася вперед і взялась за регулювальні нитки. Ми летіли на схід.

Зізнаюся, мене жахала перспектива втратити контакт із плотом або летіти навколо цієї планети-океану так довго, аж поки килим не розрядиться і ми не шубовснемо у воду, де нас, можливо, зжере отой левіафан з вогняною пащею. Я запрограмував інерційний компас, взявши за початкову точку наш пліт, отже, якщо я не впущу компаса у воду — а це було малоймовірно, оскільки я почепив його на ремінець і повісив собі на шию, — шлях назад ми мусили знайти. Але я все одно боявся.

— Давай далеко не відлітати, — запропонував я.

— Добре.

Енея скинула швидкість, кілометрів до шістдесяти-сімдесяти, прикинув я, і спікірувала вниз, на висоту, де дихалося вільніше, а повітря було не таким холодним. Фіолетове море під нами аж до самого видноколу лежало порожнем.

— Твої портали, схоже, грають із нами у хованки, — сказав я.

— Чому ти називаєш їх моїми порталами, Роле?

— Бо вони впізнають тільки тебе.

Вона промовчала.

— Ні, серйозно, — не вгавав я. — Ти гадаєш, є якийсь сенс чи якась система в тому, до яких світів вони нас відсилають?

Енея подивилася на мене через плече.

— Гадаю, так, — відказала вона.

Я зачекав. Поле-відхилювач на такій швидкості було мінімальне, тому вітер метляв її волоссям так, що воно лоскотало моє обличчя.

— Ти знаєш, як працювала Мережа? — запитала мала. — І портали?

Я стенув плечима, але оскільки вона на мене не дивились, промовив уголос:

— Ними керували Штінти з ТехноКорду. Якщо вірити Церкві та «Пісням» твого дядечка Мартіна, телепортаційні портали були частиною операції Штінтів із використання людського мозку — нейронів — у здоровезному компі на базі ДНК. Вони паразитували на кожній людині щоразу, коли та телепортувалася за допомогою порталів, так?

— Так, — підтвердила Енея.

— Тож коли ми проходимо крізь один із цих порталів, Штінти... де б вони не були... присмоктуються до нашого мозку, наче жирні кліщі, аж роздуваючись від висмоктаної крові. Так?

— Не так, — відказала дівчинка. Вона знову розвернулася до мене. — Не всі портали побудували ті самі Штінти, і різними порталами керували різні особистості. Хіба дядько Мартін не написав у своїх «Піснях» про громадянську війну в Корді?

— Написав, — я заплющив очі, намагаючись пригадати строфи, які колись вчив напам'ять. Тепер настала моя черга цитувати. — У «Піснях» кібрид Кітса розмовляє з однією особистістю Штінта в мегасфері, — уточнив я через якийсь час.

— Уммон, — підказала дівчинка. — Його звали Уммон. Мама одного разу подорожувала до мегасфери разом із моїм батьком, але головна розмова з Уммоном відбулася у... мого дядька... другого кібрида Кітса. Продовжуй.

— Навіщо? — не зрозумів я. — Ти знаєш усе це краще за мене.

— Ні, — заперечила вона. — Коли я спілкувалася з дядьком Мартіном, він ще не повернувся до роботи над «Піснями». Казав, що не хоче їх доробляти... Розкажи мені, як він описує громадянську війну зі слів Уммона.

Я знову заплющив очі і проказав:

— Це було двісті сімдесят із гаком стандартних років тому, — сказала Енея. — Напередодні Падіння.

— Еге ж, — підтвердив я, розплющуючи очі й дивлячись униз у марному сподіванні побачити ще щось, крім фіолетових хвиль.

— А в поемі дядька Мартіна пояснюються мотиви Консерваторів, Протестантів та Абсолютів?

— Більш-менш. Там важко щось второпати, бо цей Уммон та інші Штінти розмовляють коанами^[104].

— Так і має бути, — кивнула Енея.

— У «Піснях» стверджується, що група Штінтів, відома під назвою Консерваторів, хотіла продовжувати паразитувати на людській свідомості під час використання людьми порталів. Протестанти хотіли винищити людство, а Абсолютам, на мою думку, було на нас начхати, доки вони могли продовжувати працювати над розробкою своєї власної машини... як вони, в біса, її називали?

— АІ, — підказала Енея. — Абсолютний Інтелект.

— Ага. Типова езотерична маячня. Яким боком це стосується нашого проходження крізь ці портали... якщо тільки ми колись знайдемо той портал?

Тієї миті я дуже сумнівався, що ми колись знайдемо портал: планета ця надто велика, океан не має берегів. Навіть якщо течія несе наш плотик у потрібному напрямку, шанси, що нас винесе до наступного порталу, аби він опинився хоч би за сотню метрів від нас, були мізерні.

— Не всі портали збудували Консерватори, аби... як ти там сказав?... присмоктатися до нашого мозку, наче жирні кліщі.

— Добре, а хто ще будував портали?

— Портали на ріці Тетіс побудували Абсолюти, — відказала Енея. — Це був... експеримент із... Поєднувальною Безоднею. Таким поняттям оперує Корд. А дядько Мартін використовує його в «Піснях»?

— Ага, — тепер ми були нижче, десь у тисячі метрів над поверхнею хвиль, але ані плота, ані чогось іще ніде не було видно. — Давай вертатися, — запропонував я.

— Гаразд.

Звірившись із компасом, ми повернули додому... якщо тільки домом можна вважати ненадійний пліт.

— Ніколи не розумів, що то за штука та «Поєднувальна Безодня», — заговорив я знову. — Гіперпростір, що його використовували портали і де переховувалися Штінти, паразитуючи на нас. Це зрозуміло. Але хіба цей гіперпростір не був знищений, коли Міна Ґледстон наказала розбомбити портали?

— Поєднувальну Безодню неможливо знищити, — відказала Енея, і голос її пролунав відсторонено, наче вона замислилась над чимось іншим. — Як про це написав Мартін?

— Планківський час і планківська довжина, — відповів я. — Точно не пригадую. Щось про поєднання трьох фундаментальних фізичних сталих: гравітаційної сталої, планківської та швидкості світла^[105]. Там ще наводилися якісь дуже малі значення довжини і часу.

— Довжина приблизно 10^-35 метра, а час приблизно 10^-43 секунди, — уточнила дівчинка, трохи розганяючи килим.

— Мені це нічого не каже, — знизав я плечима. — Просто офігенно швидко й коротко. Прошу вибачення за таке слово.

— Тебе вибачено, — сказала дівчинка. Ми потрохи підіймалися вгору. — Але час чи довжина не мають значення як такі. Важливо, як вони вплітаються у Поєднувальну Безодню. Батько пояснював це мені, ще до мого народження...

На цій фразі я кліпнув очима, але продовжував слухати.

— Ти знаєш про планетарні інфосфери?

— Так, — відповів я і постукав по комлозі. — Оця цяцька каже, що у Морі Безкрайому інфосфера відсутня.

— Це так, — підтвердила Енея. — Але у більшості світів Усемережжя інфосфери були. А ще була мегасфера.

— Середовище, в якому існували портали... То ця Безодня, чи як там її, поєднувала між собою інфосфери, так? — припустив я. — Збройні Сили, Електронний уряд Гегемонії, Річ Спільна — усі вони використовували мегасферу, як і лінію «світло+», аби контактувати між собою.

— Так, — підтвердила Енея. — Мегасфера існувала на підплощині лінії «світло+».

— Цього я не знав, — сказав я. Я не застав лінії «СВІТЛО +».

— А ти пам'ятаєш, яким було останнє повідомлення по цій лінії, перед тим як вона припинила існувати? — запитала мала.

— Так, — мовив я, склепляючи повіки. Але рядки поеми цього разу не йшли мені до голови. Фінал «Пісень» був надто туманний і не цікавив мене аж настільки, щоб я завчив усі ці строфи, хоч би як не напосідала на мене бабуся. — Якесь шифроване послання від Корду, — пригадав я. — Щось на кшталт: «Звільніть лінію, не засмічуйте її».

— Послання містило такий текст: ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИМ КАНАЛОМ ПРИПИНЕНО. ВИ ПЕРЕШКОДЖАЄТЕ ІНШИМ, КОМУ ВІН ПОТРІБЕН ДЛЯ РОЗВ'ЯЗАННЯ СЕРЙОЗНИХ ЗАВДАНЬ. ДОСТУП ВІДНОВИТЬСЯ, КОЛИ ВИ ЗРОЗУМІЄТЕ МЕТУ ЙОГО ІСНУВАННЯ.

— Точно, — сказав я. — Здається, про це є в «Піснях». А потім гіперзв'язувальне середовище просто припинило існувати. Корд відправив це повідомлення і закрив лінію.

— Корд не відправляв цього повідомлення, — сказала Енея.

Я пригадую, як мене пройняло холодом при цих словах, незважаючи на жароту, що йшла від двох сонць.

— Не відправляв? — перепитав я тупо. — А хто ж це зробив?

— Гарне питання, — промовила мала. — Коли мій батько говорив про метасферу, тобто про ширшу інформаційну площину, що якимось чином була зв'язана з Поєднувальною Безоднею, він завжди казав, що там мешкають леви, тигри та ведмеді.

— Леви, тигри та ведмеді, — повторив я. Це були тварини зі Старої Землі. Навряд чи хтось із них вцілів у Гіджрі. Як і навряд чи хтось із них потрапив до інших світів, коли Стара Земля шубовснула в чорну діру після Великої Помилки '08. Навіть ДНК їхні не збереглися.

— Еге ж, — сказала Енея. — Хотіла б я їх колись побачити. А ми прилетіли.

Я визирнув через її плече. Наразі ми були на висоті біля тисячі метрів над рівнем моря, і наш пліт, хоч він і здавався крихітним, ясно вимальовувався на тлі хвиль. А. Беттік стояв за кермом. Через полуденну спеку він знову скинув сорочку. Помітивши нас, він помахав блакитною рукою. Ми замахали у відповідь.

— Сподіваюся, на ланч буде щось смачненьке, — проказала Енея.

— А як ні, — підхопив я, — то ми можемо завітати до «Океанічного Акваріума» та «Гриля Гуса».

Енея розсміялася, і ми полинули додому.

* * *

Уже геть смерклося, а місяці ще не викотились на небосхил, коли ми помітили вогники, що блимали вздовж східного небокраю. Ми кинулись на ніс плоту і видивилися всі очі, намагаючись розібрати, що воно таке: Енея вхопила бінокль, А Беттік виставив окуляри нічного бачення на максимальне збільшення, а я підніс до очей оптичний приціл.

— Це не арка, — констатувала Енея. — Це платформа в океані, велика, на палях.

— А я бачу арку, — проказав андроїд, який дивився не на вогники, а на кілька градусів північніше. Ми з дівчинкою теж поглянули в тому напрямку.

Темна дуга арки ледь помітно вирізнялася на тлі Молочного Шляху, трохи виступаючи над обрієм. На платформі вже можна було розрізнити миготливі посадкові вогні для літаків та освітлені вікна. Платформа розташовувалась на кілька кілометрів ближче до нас, ніж портал. І була просто на нашому шляху до нього.

— Чорт забирай, — вирвалось у мене. — Що це може бути?

— Ресторан Гуса? — припустила Енея.

— Якщо й так, то у нього нові власники, — зітхнув я. — Упродовж останніх років двісті відвідувачів, мабуть, було обмаль... — я уважно придивився до платформи крізь приціл. — Ця споруда багатоповерхова, — пробурмотів я. — Біля неї пришвартовано кілька суден... це рибальські катери, можу побитися об заклад. Площадка для екранольотів та інших літальних апаратів. Здається, я бачу на воді два топтери^[106].

— Що таке топтер? — поцікавилась дівчинка, опускаючи бінокль.

Їй відповів А. Беттік:

— Це такий вид літального апарата, пан-Енеє, що використовує крила, якими махає в повітрі, наче комаха. Вони були популярні за часів Гегемонії, хоча на Гіперіоні зустрічалися нечасто. Їх ще називали бабками, якщо я не помиляюся.

— Їх і зараз так називають, — підтвердив я. — Пакс має кілька таких апаратів на Гіперіоні. Я бачив один на шельфовому льодовику на Урсі, — знову подивившись крізь оптику рушниці, я помітив на передній частині машин блістери, схожі на очі комах. Вони віддзеркалювали світло з вікон платформи. — Це точно топтери, — запевнив я.

— Здається, нам буде непросто пробратися непоміченими повз платформу до арки, — зауважив А. Беттік.

— Треба зняти намет і щоглу, — вигукнув я, повертаючись до своїх супутників, — швидко!

Ми встигли вдосконалити наш намет, і тепер він мав із правого боку ще й відділення, яке використовувалося в гігієнічних цілях, про які я не буду тут розводитись, але тепер нам довелося знищити створене власними руками і згорнути мікрофібр у кульок завбільшки з мою долоню. А. Беттік зняв щоглу, що стриміла попереду.

— Кермо прибирати? — запитав він.

— Кермо хай залишається. Воно надто мале, радар його не помітить. У будь-якому разі ми вищі за нього, — подумавши, відповів я.

Енея крізь бінокль знову роздивлялася платформу.

— Гадаю, зараз вони нас не бачать, — сказала вона. — Ми майже увесь час ховаємося за хвилями. Але коли підпливемо ближче...

— ...і коли зійдуть місяці, — додав я.

А. Беттік присів біля куба.

— Якби ми могли обминути платформу по великій дузі...

Я почухав колючу від щетини щоку.

— Так, я вже думав, що ми могли б скористатися летючим поясом, абивідбуксирувати пліт, але ж...

— У нас є килим, — перебила Енея, приєднавшись до нас біля нагрівального куба.

Тепер, коли над помостом не нависав тент, він здавався порожнім.

— Як ми прив'яжемо до килима буксирувальний канат? — поцікавився я. — Пропалимо в ньому діру?

— Якби ми мали кріплення з ременів, — почав андроїд.

— У нас були чудові ремені на летючому поясі, — сказав я. — Але я згодував їх левіафану з вогняною пащею.

— Ми можемо зробити нову упряж, — не здавався А. Беттік, — і надягти її на того, хто буде на килимі-літуні.

— Так, але щойно килим злетить у повітря, його зафіксує радар. Якщо тут сідають екранольоти й топтери, значить, є хоч якийсь контроль за повітряним рухом.

— Ми можемо триматися на малій висоті, — запропонувала Енея, — просто над хвилями. Не вище, ніж ми зараз.

Я почухав підборіддя.

— Це ми можемо зробити, але якщо описуватимемо велике коло, аби нас не помітили з платформи, то дістанемось порталу, коли місяці вже будуть високо в небі. Чорт забирай, та навіть якби ми рухалися по прямій, місяці зійдуть раніше! Нас обов'язково помітять у місячному світлі. Між порталом і платформою не більше одного кілометра. Вони нас точно запримітять, коли ми будемо біля порталу.

— Але звідки ми знаємо, з якою метою вони тут перебувають? — заперечила дівчинка.

Я кивнув. Я ніколи надовго не забував про того капітана, котрий чекав на нас у системах Парваті й Ренесанс: білий пастирський комірець на паксівському чорному однострої флоту. Десь у підсвідомості я припускав, що він зараз може бути на цій платформі разом із паксівськими вояками, чекаючи на нас.

— Не має принципового значення, чекають вони саме на нас чи ні, — відповів я. — Навіть якщо вони просто кинуться нас рятувати, то хіба ми маємо правдоподібну легенду?

Енея всміхнулася:

— Може, ми вирушили на нічну прогулянку і заблукали? Але ти маєш рацію, Роле. Вони нас «врятують», і ми рік будемо пояснювати паксівським чиновникам, хто ми такі. Може, вони не чекають саме на нас, але ти казав, що цим світом керує Пакс...

— Так, — підтвердив А. Беттік. — Пакс має свої інтереси на Морі Безкрайому. Із того, що нам доводилось чути, коли ми переховувалися в університетському місті, випливає, що Пакс не так давно прийшов на цю планету, аби відновити порядок, створити корпорацію з рибного промислу та навернути вцілілих після Падіння у свою версію християнства. Море Безкрає було протекторатом Гегемонії: тепер планета перебуває під цілковитим контролем Церкви.

— Для нас це погано, — промовила Енея. Вона перевела погляд з андроїда на мене: — Маєш якісь ідеї, Роле?

— Гадаю, так, — сказав я, підводячись. Під час цієї розмови ми всі говорили пошепки, хоча до платформи було ще понад 15 кілометрів. — Замість гадати, хто сидить на цій платформі і що замишляє, чому би просто не розвідати? Може, це лише нащадки Гуса та кілька сплячих рибалок.

Енея сумно хмикнула:

— Коли ми вперше побачили ці вогні, знаєте, про що я подумала? Що це може бути?

— Що? — запитав я.

— Вбиральня дядька Мартіна.

— Перепрошую? — не зрозумів андроїд.

Енея ляпнула себе по колінах.

— Чесно. Мама розповідала, що коли Мартін Силен був знаменитістю в часи Мережі, він мав будинок, що містився у багатьох світах.

Я зморщив лоба, пригадуючи.

— Бабуся розповідала про це. Портали телепортів замість міжкімнатних дверей. Будинок один, а кімнати — у багатьох світах.

— У дюжині світів, якщо мама не помилялася, — сказала Енея. — І в нього була ванна кімната на Морі Безкрайому. Такий собі плавучий док із нужником. Навіть без стін і стелі.

Я глянув на океанські хвилі.

— Ось це дуже пасує єднанню з природою, — зауважив я, а тоді ляснув себе по нозі: — Усе, я полетів, поки не передумав.

* * *

Ніхто не став мене утримувати чи пропонувати полетіти замість мене. Хоча, чесно кажучи, я був би не проти поступитися цією місією комусь іншому.

Я переодягся в чорні штани і найтемніший светр, який у мене був, тоді ще накинув темну куртку, відчуваючи, що в моїх діях є щось мелодраматичне. Герой-командос вирушає на війну, нашіптувала саркастична частина моєї свідомості. Я наказав їй заткнутися. Пояс із пістолетом був на мені, я причепив до пояса ще три детонатори й упаковку пластикової вибухівки, начепив на шию окуляри нічного бачення, аби вони завжди були напохваті, у вухо вставив телефон, а мікрофон із звукознімачем причепив на шию, щоб можна було нечутно щось передавати. Енея взяла другі навушники, і ми таким чином перевірили справність зв'язку. Комлоґ я зняв і віддав А. Беттіку.

— Ця штуковина віддзеркалює світло зірок, — пояснив я. — Ще почне верещати у неслушний момент всілякі дурниці про навігацію.

Андроїд кивнув і заховав браслет у кишеню сорочки.

— Маєте план, пан-Ендіміоне?

— Вирішу з планом, коли буду на місці, — відповів я, тримаючись на килимі-літуні над самісіньким плотом. Я торкнувся плеча Енеї, і мене наче вдарило током. Я вже раніше помічав такий ефект, коли наші руки зустрічалися. Звісно, тут не було нічого сексуального, але електричний розряд пробігав. — Сиди тут тихенько, мала, — прошепотів їй. — Я гукну, якщо мені знадобиться допомога.

У яскравому світлі зірок її очі дивились на мене серйозно.

— Але це не спрацює, Роле. Ми не зможемо прийти на допомогу.

— Я знаю. Це був просто жарт.

— Не жартуй, — прошепотіла вона у відповідь. — І пам'ятай: якщо ти не будеш разом зі мною на плоті, коли він проходитиме крізь портал, ти залишишся тут.

Я кивнув, але ця думка налякала мене більше, ніж перспектива бути підстреленим.

— Я повернуся, — тихо промовив я. — Гадаю, з течією пліт буде біля платформи за... як ти гадаєш, А. Беттіку, коли він буде?

— Приблизно за годину, пан-Ендіміоне.

— Я теж так думаю. Тоді вже сходитиме цей клятий місяць. Я... вигадаю щось, аби відвернути їхню увагу, — я знову поплескав Енею по плечі, кивнув А. Беттіку й полетів на килимі над водою.

Навіть попри неймовірне зоряне сяйво й окуляри нічного бачення керувати килимом-літуном, аби подолати кілька кілометрів до платформи, було непросто. Я мусив ховатися за океанські вали, наскільки можливо, тобто триматися нижче гребенів хвиль. Це вимагало ювелірної точності. Я не мав жодного поняття, що станеться, якщо я зріжу маківки цих неквапних, розлогих хвиль — може, нічого, а може, на літальних нитках килима виникне коротке замикання.

Коли я наблизився до платформи, виявилось, що вона величезна. Можливо, вона здавалася такою ще й через те, що я два дні не бачив нічого, крім нашого плота. Зроблена подекуди зі сталі, але переважно з темного дерева, платформа стояла на двох десятках стовпів метрів п'ятнадцять заввишки. Дивлячись на них, я зрозумів, які шторми інколи гуляють цим морем і як нам пощастило, що ми не потрапили в один із них. Сама платформа мала багато ярусів: палуби й доки уступами спускалися до води, де на хвилях гойдалося не менше п'яти довгих рибальських човнів; сходи й освітлені приміщення під палубою, схожою на головну; дві вежі, які я встиг побачити, одна з них — із невеличким радаром; три посадкові майданчики для авіації, а не один, як нам здалося з плоту. Тепер на круглому майданчикові біля вежі з радаром я бачив не менше півдюжини топтерів зі складеними крилами та два екранольоти.

Доки я летів сюди на килимі-літуні, то розробив блискучий план: влаштувати диверсію — для цього я прихопив детонатори та пластикову вибухівку, у кількості невеликій, але достатній, аби спричинити принаймні пожежу, — тоді викрасти один із топтерів й або пролетіти на ньому крізь портал, якщо за мною буде погоня, або використати його для буксирування плоту із великою швидкістю.

Це був гарний план, але з одним слабким місцем: я не мав навіть зеленого поняття, як керувати топтером. У голодрамах, що їх я дивився в театрах у Порт-Романсі чи в кімнаті відпочинку Місцевої гвардії, такого просто не могло статися. Герої цих голодрам сміливо літали на всьому, що їм вдавалося поцупити, — на екранольотах, електромагнітних літальних апаратах, топтерах, коперах, літаках і космічних кораблях. Вочевидь, я пропустив щось із Курсу Молодого Героя. Якби я потрапив на пілотське сидіння однієї із цих штуковин, то, найімовірніше, просто тупо сидів би сиднем, гризучи нігті і витріщаючись на панель із приладами, доки мене не загребла б охорона. У реалі — хоча мені не хотілося б зізнатися в цьому своїм товаришам по подорожі — було не так багато транспортних засобів, якими я вмів керувати. Баржа. Найпростіший автомобіль, бажано однієї з тих моделей вантажівок, які використовувала Місцева гвардія на Гіперіоні. Щодо того, аби пілотувати якийсь апарат, то, зізнаюсь, я був навіть радий, що наш корабель не потребував керування.

Я припинив аналізувати, чого мені не вистачає, аби стати героєм, і сконцентрувався на тому, що до платформи залишається якихось кількасот метрів. Тепер я чітко бачив усі вогні: сигнальні для літальних апаратів на вершечках веж біля посадкових майданчиків, миготливий зелений сигнал на кожному з доків для плавзасобів плюс — освітлені вікна. Безліч вікон. Я вирішив спробувати сісти на найтемнішу частину платформи, просто під вежу з радаром, з її східного боку, і спрямував килим донизу по довгій, плавній, прив'язаній до коливання хвиль дузі. Я озирнувся, сподіваючись недалеко побачити пліт, але він іще губився десь біля обрію.

Я сподівався також, що й хлопці на платформі так само його не бачать. Я вже міг розчути їхні голоси і горловий сміх, щось на подобу того, який я звик чути від чужосвітніх мисливців під час свого життя-буття провідником, сміх проспиртований і благодушний. Але голоси нагадали мені і тих йолопів, з якими я служив у Гвардії. Я сконцентрувався на тому, щоб утримувати килим низько над хвилями, проте так, аби він не намок, і водночас спостерігати за платформою.

— Я на місці, — беззвучно повідомив я по комлінку.

— Добре, — прошепотів голос Енеї в моєму вусі. Ми домовились, що вона тільки відповідатиме на мої повідомлення, якщо у них не трапиться чогось непередбаченого.

Зависнувши, я роздивився під головною палубою зі свого боку павутиння балок, ферм, майданчиків і містків. На відміну від добре освітлених сходів із північного та західного боків, ці містки й драбини були темні; можливо, вони слугували для технічного огляду платформи. Для посадки я обрав найнижче і найтемніше місце. Я від'єднав літальні нитки, скрутив килим і, відтявши ножем шматок скотча, прикріпив його поміж двома балками. Сховавши ніж назад у піхви на поясі і прикривши пояс курткою, я раптом уявив, як заколюю когось тим ножем. Ця думка змусила мене здригнутися. За винятком того випадку, коли пан-Герріґ напав на мене, я ніколи не вбивав людини у рукопашній сутичці.

Сходинки поскрипували навіть під моїми м'якими кросівками, але я сподівався, що згори не розчують випадкового скрипу крізь рокіт хвиль та вибухи сміху. Скрадаючись, я піднявся на два марші, знайшов трап і вибрався ним до люка. Він був незамкнений. Я обережно підняв ляду, підсвідомо очікуючи, що дам нею по дупі озброєному охоронцеві.

Висунувши голову з отвору, я побачив, що потрапив на посадковий майданчик на вежі з боку моря. За десять метрів над головою я вгледів антену радара. Вона поверталася, своїм чорним лезом нарізаючи на шматки сяючий Молочний Шлях.

Вибравшись на майданчик, я змусив себе не скрадатися навшпиньки, відтак нормальним кроком попрямував до рогу вежі. Тут стояли два величезні екранольоти, темні й порожні. На нижчих майданчиках на гранчастих комахоподібних крилах топтерів мерехтіли зірки. Світло нашої Галактики відбивалося від їхніх темних блістерів. Відчуваючи, як поза спиною в мене бігають мурашки через страх бути поміченим і зупиненим, я піднявся на верхню палубу, причепив пластикову вибухівку до черева ближчого до мене екранольота, встановив детонатор, який я міг запустити, набравши відповідний код на своєму комунікаторі, відтак спустився трапом на майданчик із топтерами й повторив операцію. Я був упевнений, що за мною спостерігають з одного з освітлених вікон, але, як не дивно, ніхто мене так і не окликнув. Намагаючись не бігти, я беззвучно перейшов містками до вежі й зазирнув за її ріг.

Від вежі на головні поверхи вів іще один трап. Тут вікна, завішені самими сітками, яскраво світилися, а штормові екрани були підняті догори. Я чув гучний сміх, співи, дзенькіт склянок, брязкіт каструль і сковорідок.

Глибоко втягнувши повітря, я спустився сходами вниз і перетнув палубу, обравши для цього інші містки, подалі від дверей. Під вікнами я пробирався зігнутим, намагаючись при цьому ще й не дихати і стримуючи гупання серця. Якщо зараз хтось вийде з найближчих до мене дверей — шлях до килима-літуна буде відрізано. Я торкнувся свого 45-го, що висів у кобурі під курткою, і спробував налаштуватися на героїчний лад. Але думки крутилися переважно навколо того, як би потрапити на пліт. Я встановив вибухівку... що мені тут іще робити? Тоді я збагнув, що мене тут утримує не пустопорожня цікавість: якщо на платформі базувалися не військові Пакса, я не хотів підривати вибухівку, яку сам і заклав. Повстанці, з якими я воював контрактником на Крижаному Пазурі, обрали бомби своєю зброєю й підривали їх у селах, казармах Місцевої гвардії, у снігомобілях та катерах, застосовуючи їх як проти цивільних, так і військових. Я завжди вважав, що так можуть чинити тільки боягузи й негідники. Бомбам байдуже, хто перебуває біля них, і вбивають вони як безневинних людей, так і ворогів. Я розумів, що зараз не найкраща ситуація для такого моралізування, але сподівався, що закладені мною заряди підпалять лише літальні апарати, проте для цього мені потрібна була цілковита впевненість, що інакше ніяк. Чоловіки на цій платформі, а можливо, й жінки чи навіть діти, нічого поганого нам не зробили.

Повільно, нестерпно повільно, аж до смішного повільно я підняв голову й зазирнув у найближче вікно. Брязкіт посуду долинав із добре освітленого кухонного приміщення — з камбуза, виправив я себе, адже ми на воді, то й термінологія повинна бути відповідною. На камбузі було п'ятеро чи шестеро людей, самі лише чоловіки призовного віку, але не в одностроях, а в білих сорочках та фартухах. Вони мили посуд, і стоси його вже стояли перед ними. Вочевидь, на вечерю я запізнився.

Рухаючись уздовж стіни з нахиленою головою, я дістався інших сходів, тоді спустився однією палубою нижче й зупинився перед довгим рядом вікон. Я причаївся в затінку між двома модулями. Звідси я міг бачити, що робиться в приміщенні, не заглядаючи у вікна, котрі дивилися на захід. Це була їдальня. Біля тридцяти людей — самі чоловіки! — сиділи над горнятками кави. Деякі палили сурогатні сигарети. Принаймні один чолов'яга цмулив із пляшки чи то віскі, чи якусь іншу рідину бурштинового кольору. Я би також не відмовився від ковточка, що б то не було.

Більшість людей були одягнені в хакі, але сказати напевне, чи це місцеві однострої, чи традиційні лахи рибалок-спортсменів, було неможливо. Одностроїв Пакса я не помітив, що можна було вважати за добрий знак. Можливо, це була просто рибальська платформа, готель для багатих чужосвітніх нероб, з тих, котрі могли собі дозволити заплатити за роки часу-в-борг, чи, радше, це могли собі дозволити їхні родини та друзі, що залишилися вдома, аби ці бовдури могли заради кайфу підстрелити щось велике та екзотичне. Хай їм чорт, але цілком можливо, що з кимось із них я міг зустрічатися: зараз вони рибалки, а на Гіперіоні були мисливцями. Втім, особливого бажання шукати старих знайомих я не мав.

Почуваючись тепер упевненіше, я йшов довгим переходом, раз по раз проминаючи освітлені прямокутники там, де на палубу падало світло з вікон. Охоронців не було видно. Жодного. Можливо, обійдеться і без диверсії — просто пропливемо повз цих хлопців, не зважаючи на місячне сяйво. Вони собі спатимуть або ж пиячитимуть і реготатимуть, а течія винесе нас прямо на портал, що його я міг бачити за два кілометри звідси, на північному сході — ледь помітну темну арку на зоряному небокраї. А коли ми дістанемось порталу, я відправлю сигнал, який знешкодить детонатори.

Задивившись на портал, я обігнув ріг і буквально наштовхнувся на чоловіка, котрий стояв там, притулившись до стіни. Ще двоє спиралися на поручні. Один із них крізь бінокль нічного бачення вдивлявся на північ. Обидва чоловіки, котрі стояли біля поручнів, були озброєні.

— Ей! — скрикнув чолов'яга, у котрого я врізався.

— Перепрошую, — мовив я.

Ні, такої сцени в голодрамах мені бачити не доводилось!

Чоловіки біля поручнів мали на собі портупеї з флешетними пістолетами і тримали руки на зброї з тією гоноровою недбалістю, яка притаманна військовим уже багато тисячоліть поспіль. Жоден із них не націлив на мене своєї зброї. Тип, на якого я наскочив, саме запалював сигарету. Тепер він загасив сірник, витяг запалену сигарету з рота і втупився в мене.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

Це був хлопець, молодший за мене, можливо, двадцяти з лишком років, стандартних, і тепер я роздивився на ньому формений одяг Пакса: сухопутні війська, лейтенантська нашивка, якій я звик віддавати честь під час своєї служби на Гіперіоні. Він говорив з виразним акцентом, але я не міг розпізнати, з яким саме.

— Вийшов подихати повітрям, — відповів я, затинаючись.

Частина моєї свідомості підказувала, що справжній Герой вихопив би зараз свою пушку й відкрив вогонь. Але розумніша частина про це навіть і не думала.

Інший паксівський вояка таки взявся за свою зброю. Я чув, як клацнув запобіжник.

— Ти із групи Клінґмана? — запитав він із тим самим жахливим акцентом. — Чи з Оттера?

Мені почулося Тши тс овтора?, і я не знав, чи він каже «Оттера», чи, можливо, «автора»... Може, це був морський концентраційний табір для бездарних письменників. А може, я надто старався знайти в цій ситуації щось комічне, у той час коли моє серце так калатало, що я боявся, аби в мене не стався серцевий напад просто перед цими чужинцями.

— Клінґмана, — сказав я, намагаючись бути якомога лаконічнішим. Який би в них не був акцент, я був певний, що в мене його нема.

Паксівський лейтенант кивнув великим пальцем у напрямку дверей за спиною.

— Ти знаєш правила. Комендантська година, коли темно. — Тси тснаєш праффила. Коммендацка готсина кхоли тсемна.

Я кивнув, намагаючись зобразити розкаяння. Куртка прикривала кобуру на моєму стегні. Можливо, вони не помітили пістолета.

— Ходи, — сказав лейтенант, знову пальцем вказавши на двері, але цього разу розвернувшись, аби йти попереду. — Ґодди!

Двоє інших солдатів все ще тримали руки на стрілометах. Якщо вони вистрелять на такій відстані, те, що від мене залишиться, можна буде поховати в одному берці.

Я пішов услід за лейтенантом містками вниз і крізь двері, а тоді опинився в такій яскраво освітленій та переповненій народом кімнаті, якої в житті ще не бачив.

32

Вони втомилися помирати. Подолавши за шістдесят три дні вісім зоряних систем, пройшовши крізь вісім жахливих смертей та вісім болісних воскресінь, кожен із чотирьох — отець-капітан де Сойя, сержант Ґреґоріус, капрал Кі та стрілець Реттіґ — втомився помирати та воскресати.

Тепер після кожного воскресіння де Сойя стояв голим перед дзеркалом, дивився на свою шкіру, роз'ятрену, лискучу, наче його щойно оббілували живцем, й обережно торкався хрестоформи, яка мінилися на грудях багряним і малиновим. Ще кілька днів після воскресіння де Сойя почувався збентеженим, а руки тремтіли, щоразу трохи сильніше. Голоси інших долинали до його вух наче звіддалеки, він не міг цілковито сконцентруватися, незалежно від того, з ким він розмовляв — адміралом Пакса, губернатором планети чи парафіяльним священиком.

Де Сойя почав одягатися як священик, змінивши однострій отця-капітана Пакса на рясу та римський комірець. На поясі тепер він носив розарій^[107] і промовляв молитви майже безперервно, перебираючи намистини, наче арабські чотки. Молитви заспокоювали його та приводили до ладу думки. Отець-капітан де Сойя більше не бачив уві сні Енеї своєю донькою, не бачив Ренесанс-Вектора і своєї сестри Марії. Йому снився Армагеддон^[108] — жахливі картини палаючих орбітальних лісів, охоплених полум'ям планет, снилися промені смерті, що проходять родючими долинами й залишають після себе тільки мертві тіла.

Відвідавши перший зі світів уздовж ріки Тетіс, він зрозумів, що помилився в розрахунках. У системі Ренесанс він сказав, що для прочісування двохсот світів йому знадобиться два стандартні роки. Позаяк на кожну систему потрібно буде три дні: воскресіння, організація засідки і переміщення у новий світ. Але все пішло не так.

Першим світом, куди він перемістився, був Центр Тау Кита^[109], у минулому — адміністративна столиця Всемережжя під владою Гегемонії. За часів Усемережжя тут мешкали десятки мільярдів людей, а саму планету оточувало ще й кільце з орбітальних міст і житлових районів, які з'єднувалися між собою та Центром космічними ліфтами, порталами, рікою Тетіс, Ґранд-Анфіладою та лінією «світло+». ТК2 був центром, крізь який проходила базова площина мегасфери, резиденцією Сенату, а ще — місцем, де від рук розлюченого натовпу загинула Міна Ґледстон, коли за її наказом кораблі ЗС знищили портали. Падіння болюче вдарило по ТК2. Летючі будинки завалилися, коли припинила функціонувати енергетична мережа. Житлові хмарочоси — деякі на кількасот поверхів — не мали сходів чи ліфтів та обслуговувалися порталами. У них загинули від голоду чи розбилися, намагаючись вибратися з пастки, десятки тисяч людей; тільки небагатьох удалося врятувати екранольотами. Цей світ не мав власного сільського господарства, а продовольство сюди постачали через планетарні чи величезні орбітальні портали. На ТК2 почалися голодні бунти, що тривали п'ятдесят років за місцевим календарем, тобто більше тридцяти стандартних років. За цей час у заворушеннях загинули мільярди людей, а ще мільярди померли від голоду.

У часи Мережі Центр Тау Кита потопав у розкошах та розпусті. Тут не приживалися релігії, за винятком хіба що найбільш сибаритських або жорстоких, таких як Церква Останньої Спокути або Церква Ктиря, які мали певну популярність серед знудьгованих снобів. Натомість упродовж сторіч експансії Гегемонії єдиним справжнім об'єктом шанування на ТК2 була влада: прагнення влади, наближення до влади, збереження влади. Влада була справжнім ідолом мільярдів, а коли цей ідол впав і потягнув за собою мільярди своїх ідолопоклонників, ті, кому вдалося вціліти, тяжко працюючи серед руїн міст, мотижачи землю в затінку розвалищ хмарочосів, орючи саморобними плугами шматки ґрунту серед закинутих автострад та останків Ґранд-Анфілади, вудячи коропів у ріці Тетіс, яка колись несла на своїх хвилях сотні фешенебельних яхт і прогулянкових барок, прокляли саму пам'ять про владу.

Центр Тау Кита дозрів до Християнства Воскресіння, до Нового Католицизму, і коли через шістдесят років після Падіння сюди прибули місіонери Церкви та поліцейські сили Пакса, навернення кількох мільярдів уцілілих місцевих мешканців було щирим і всеохопним. Високі шпилі адміністративних і комерційних будівель часів Усемережжя, які попри всі руйнування все ще ясніли на тлі неба, зрівняли з землею, а натомість із тієї руїни — каменю, скла, сталопласту — мешканці ТК2 спорудили грандіозні собори, куди щодня хмарою сунули вдячні новонавернені.

Архієпископ Центру Тау Кита став однією з найвпливовіших осіб у новій людській спільноті, знаній тепер як Пакс, і в його руках опинилася, як це не парадоксально, величезна влада, яку тут іще не так давно ненавиділи лютою ненавистю. Незабаром за впливовістю він міг уже конкурувати з Його Святістю Папою на Пацемі. Межі впливу, за які не можна було переступати, аби не накликати гніву Папи, були встановлені в 2978 році нашої ери, або на 126-ий рік після Падіння, коли Його Превелебність Клаус кардинал Кроненберґ був відлучений від Церкви, і з того часу цих меж ніхто не ризикував переходити.

Про все це отець-капітан де Сойя дізнався, здійснивши свій перший стрибок із Ренесансу. Він розраховував на два роки, тобто приблизно шістсот днів, і на двісті добровільних смертей, аби за потреби охопити всі світи, які колись з'єднувала ріка Тетіс.

Вони перебували на ТК2 вже вісім діб. «Рафаїл» зайшов до системи, надіславши розпізнавальний код зі свого автоматичного маяка; кораблі Пакса відповіли й зустріли його за чотирнадцять годин. Ще вісім годин знадобилося на гальмування та переведення «Рафаїла» на орбіту ТК2 і ще чотири — на доправлення тіл до офіційних воскресальних ясел у столиці, місті Сент-Пол. Ось так набігла вже ціла доба затримки.

Після трьох днів, необхідних для воскресіння, і ще одного дня вимушеного відпочинку де Сойя зустрівся з архієпископом ТК2, Її Превелебністю Ахіллою Сілвацкі, і змушений був згаяти ще один день, аби дотриматись формальностей. Де Сойя мав папський монідиск, який наділяв його практично нечуваними повноваженнями, й ескорт архієпископа, наче зграя хортів, що взяла слід, взявся винюхувати причини та можливі наслідки цих повноважень. За кілька годин де Сойя почав розуміти багатошаровість інтриги та переплетіння інтересів у цій боротьбі за провінційну владу: архієпископ Сілвацкі не могла сподіватися стати кардиналом, оскільки після відлучення Кроненберґа жоден духовний очільник ТК2 не міг піднятися вище архієпископа, не переїхавши на Пацем та не приєднавшись до Ватикану; водночас влада, яку архієпископ мала в цьому секторі Пакса, переважувала владу багатьох кардиналів і тимчасові повноваження, якими Пакс наділяв адміралів флоту. Архієпископ хотіла зрозуміти, яку частину своєї влади Папа делегував де Сойї і як їй діяти, аби це не зашкодило її авторитету.

Отцю-капітану де Сойї було начхати на параною архієпископа Сілвацкі та на політику Церкви на ТК2. Він хотів лише перекрити портали на планеті як можливий шлях втечі. На п'ятий день після свого переміщення до простору Тау Кита він нарешті подолав ті п'ятсот метрів, що відділяли кафедральний собор Св. Павла та палац архієпископа від ріки. Це була вузенька річка, перетворена на канал там, де вона протікала містом. Але колись вона була частиною Тетіс.

Гігантські портали залишилися неушкодженими, бо інженери застерігали, що будь-яка спроба їх знищити може призвести до термоядерного вибуху. Їх давно завісили церковними корогвами, але вони продовжували стояти там, де і стояли, на відстані лише двох кілометрів один від одного, біля колишнього Будинку уряду й Оленячого парку. Тож отець-капітан де Сойя, три його охоронці та півсотні насторожених, відданих архієпископу Сілвацкі військових Пакса, що їх супроводжували, мали змогу стати біля першого порталу й подивитися вздовж вкритих травою берегів на тридцятиметровий гобелен із зображенням мучеництва Св. Павла, що звисав із другого порталу, відразу за вигином ріки, — портал добре вимальовувався навіть крізь розквітлі сливи у саду єпископського палацу.

Оскільки ця ділянка колишньої Тетіс проходила тепер у приватних садах Її Превелебності, вздовж усього каналу та на мостах стояла озброєна охорона. Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на стародавні артефакти, якими наразі були колишні портали, офіцери з охорони запевнили де Сойю, що крізь ці портали не проходили кораблі чи люди. Сторонніх не було помічено й на берегах каналу.

Де Сойя наполіг, аби на порталах розмістили постійну варту. Він зажадав, щоб тут також встановили камери для цілодобового спостереження. Йому потрібні були давачі, тривожна сигналізація та розтяжки. Місцеві військові Пакса після консультацій з архієпископом неохоче погодились на цей прояв неповаги до їхнього суверенітету. Де Сойю просто бісили всі ці ідіотські політичні ігри.

На шостий день перебування на планеті капрал Кі несподівано звалився в гарячці. Його поклали у лікарню. Де Сойя підозрював, що це наслідок воскресіння: кожен із них, не зізнаючись іншим, страждав нападами трясавиці, перепадами настрою й іншими неприємними симптомами. На сьомий день Кі встав із ліжка й благав де Сойю забрати його з лікарні та з цієї планети, але тепер архієпископ наполегливо попросила де Сойю відправити вечірню месу на честь Його Святості Папи Юлія. Відмовити було неможливо, і того вечора, серед скіпетрів, білосніжних митр, мантій із рожевими ґудзиками, під гігантським зображенням Потрійної Тіари та перехрещених ключів^[110], точно таким, яке мав де Сойя на папському монідискові, що постійно був у нього на шиї, серед клубовиська ароматного диму та передзвону, під урочистий багатоголосий спів дитячого хору, скромний військовий священик із Мадре де Діос та елегантна архієпископ пліч-о-пліч прославляли таїнство розп'яття й воскресіння Ісуса Христа. Того вечора сержант Ґреґоріус прийняв причастя з рук де Сойї, як він робив упродовж кожного дня їхньої пошукової експедиції, і це ж зробили ще півсотні обраних причаститися гостією, а три тисячі присутніх на месі вірян молилися та спозирали за цим дійством крізь кольорову млу собору.

На восьмий день вони залишили цю планету, й отець-капітан де Сойя вперше чекав на неминучу смерть як на звільнення.

Їх воскресили в яслах на Небесній Брамі, другорядній планетці, у дні Всемережжя терраформованій і засадженій тінистими деревами. Тепер планета повернулась до свого колишнього стану: її вкрила кипляча багнюка й отруйні болота, атмосфера знову стала непридатною для дихання, а в небі жахтіла Веґа Головна, вбиваючи все радіацією. Комп'ютер «Рафаїла» сам обирав послідовність переміщень до світів уздовж колишньої ріки Тетіс, оскільки жодної підказки щодо того, куди міг вести портал на Ренесанс-В., не знайшлося. Але де Сойя помітив, що з кожним стрибком вони наближаються до тієї системи, де колись була Стара Земля: менше дванадцяти світлових років від ТК2, а от тепер, від Небесної Брами, взагалі лише вісім із хвостиком світлових років. Де Сойя відчув, що йому хотілося б побувати в системі Старої Землі, навіть попри те, що Старої Землі там вже не було, і навіть попри те, що Марс, а також інші населені недалеко планети, супутники й астероїди давно вже перетворилися на провінційні глухі закутки, які цікавили Пакс не більше, ніж свого часу Мадре де Діос.

Але Тетіс ніколи не несла своїх вод крізь систему Старої Землі, тому де Сойї доводилось стримувати свою цікавість і вдовольнятися тим, що наступні кілька світів будуть ще ближче до колишньої домівки людства.

На Небесній Брамі їм теж довелося застрягти на вісім днів, але не через внутрішньоцерковні інтриги. Тут на орбіті вартував невеликий гарнізон Пакса, але військові рідко спускалися на цю зруйновану планету. За 274 роки, що минули після Падіння, населення Небесної Брами скоротилося з чотирьохсот мільйонів до десятка божевільних старателів, які блукали острівками намулу між мочарами. Рої Вигнанців винищили тутешній світ ще до того, як Ґледстон наказала зруйнувати портали. Вони знищили захисну сферу, спалили з ланцетників столицю, місто Болотянськ, із його чудовими тінистими бульварами, скинули плазмові бомби на станції генерації атмосфери, що будувалися впродовж сторіч, тож ще до падіння порталів ґрунт на планеті перетворився на засолену пустелю, крізь яку не могло пробитися ніщо живе.

Отже, військові тепер патрулювали планету тільки з орбіти через чутки, що вона багата на корисні копалини, але без потреби на неї не сідали. Де Сойї довелося вимагати від начальника гарнізону, майора Ліма, вислати туди експедицію. Тільки на п'ятий день після переміщення до системи Веґи спусковий катер із вдягнутими в захисні скафандри де Сойєю, Ґреґоріусом, Кі, Реттіґом, лейтенантом Бристолем та десятком паксівських вояків із місцевого гарнізону зробив посадку на більш-менш твердий, вкритий намулом острівець у тому місці, де колись протікала ріка Тетіс. Порталів тут не було.

— Я гадав, що їх неможливо знищити, — зауважив де Сойя. — Їх збудував ТехноКорд, і збудував так, аби ніхто не зміг руйнувати.

— Їх тут немає, — констатував лейтенант Бристоль, наказуючи повертатись на орбіту.

Де Сойя зупинив його. Потрясаючи папським монідиском, він наполіг на проведенні повного обстеження із застосуванням усіх можливих сенсорів і давачів. Портали знайшлися — на відстані шістнадцяти кілометрів, поховані під майже сотнею метрів багнюки.

— Ось і розгадка, — сказав майор Лім де Сойї по променевому каналу. — Можливо, це сталося внаслідок нападу Вигнанців чи пізнішого зсуву багновища. Хай там як, а ріка та портали потонули в болоті. Весь цей світ буквально перетворився на пекло.

— Може, й так, — відповів йому де Сойя, — але я хочу, щоб ці портали відкопали, встановили навколо них тимчасові оболонки з атмосферою, такі, аби той, хто, можливо, пройде крізь них, залишився живим. А ще треба біля кожного порталу виставити постійну варту.

— На якої холери? Ви що, геть сказилися?! — вибухнув майор Лім, але, згадавши про папський монідиск, додав: — Сер.

— Ще ні, — відповів де Сойя, подивившись у камеру вовчим поглядом. — Даю вам на це сімдесят дві години, майоре, або інакше наступні три роки ви проведете безпосередньо на поверхні цієї планети.

Портали відкопали, збудували навколо них куполи й виставили варту. Впоралися за сімдесят годин. Якщо хтось наразі мандрував би рікою Тетіс, він, звісно, не знайшов би тут ріки, лише саму киплячу твань, отруйну атмосферу та військових у бойових обладунках. Останньої ночі на орбіті Небесної Брами де Сойя на колінах молився, щоб Енея не обрала цього шляху. Її кісток не знайшли в мулі та сірці, коли розкопували портали, але паксівський інженер, що керував розкопками, сказав, що тутешній отруйний ґрунт у будь-якому разі вже розчинив би дитячі кістки.

Де Сойя не вірив, що так могло статися. На дев'ятий день він перемістився з системи Небесної Брами, нагадавши майорові Ліму, що вартові мають пильнувати, захисні куполи — працювати, а сам майор у майбутньому має притримувати свого язика, розмовляючи з відвідувачами.

* * *

У третій системі, куди перемістив їх «Рафаїл», на них ніхто не чекав, аби воскресити. Корабель-архангел увійшов у систему планет NGC 2629^[111] із вантажем мертвих тіл і з маяком, що транслював код флоту Пакса. Відповіді не було. Планет NGC 2629 у системі налічувалося аж вісім, але тільки одна з них, відома під прозаїчним ім'ям NGC 2629-4BIV, була придатна для життя. «Рафаїл» мав у комп'ютері інформацію, згідно з якою Гегемонія і ТехноКорд доклали багато зусиль і грошей, аби продовжити Тетіс до цього світу, можливо, із сибаритських, суто естетичних міркувань. Цієї планети ніколи масштабно не колонізували чи не терраформували, хіба що на початку Гіджри надіслали сюди кілька ембріоносців із РНК. Тож на цій частині круїзу мандрівники, схоже, могли лише насолоджуватись краєвидами та знайомитися з екзотичною фауною.

Не можна сказати, що на цій планеті наразі взагалі не було мешканців — «Рафаїл», перебуваючи на орбіті й чекаючи на автоматичне воскресіння своїх пасажирів, вишукав декого. Примітивні ресурси комп'ютерів «Рафаїла» не йшли в жодне порівняння зі справжніми Штінтами, тому йому вдалося тільки дізнатися, що на планеті перебуває незначна кількість людей — біологів, зоологів, туристів, обслуги колишніх порталів, які залишились тут після Падіння і здичавіли. Розмножувались ці дикуни дуже інтенсивно, проте їхня чисельність у джунглях та в гірських місцевостях не перевищувала кількох тисяч на всю планету. Це пояснювалося тим, що завезені колись на ембріоносцях хижаки були надто охочі до людської плоті.

«Рафаїл» вичерпав усі свої ресурси, намагаючись виконати елементарне завдання: розшукати портали. Інформація про Всемережжя, яку він мав у своєму розпорядженні, тільки вказувала, що портали було розкидано з різними інтервалами на ділянці ріки завдовжки шість тисяч кілометрів у північній півкулі. «Рафаїл» змінив орбіту таким чином, аби перебувати переважно над континентом, який займав практично всю північну півкулю, і розпочав фотографувати та досліджувати радаром усі річкові ресурси. На жаль, на північному континенті було три великі ріки, дві з яких текли на схід, а одна — на захід, «Рафаїл» же не вмів оцінювати ймовірності, щоб визначити пріоритети. Тому він вирішив робити зйомку всіх трьох рік, а це потребувало проаналізувати більше, ніж двадцять тисяч кілометрів.

Коли серця чотирьох чоловіків на третій день їхнього воскресіння знову почали битися, «Рафаїл» відчув щось схоже на силіконове полегшення.

Федеріко де Сойя вислухав звіт комп'ютера, стоячи голяка перед дзеркалом у своїй крихітній каюті, і почуте його не втішило. Якщо чесно, то йому хотілося плакати. Він думав про матір-капітана Стоун, матір-капітана Буле, капітана Хьорна, які зараз перебували на кордоні, на Великій Стіні, а можливо, саме зійшлися в жорстокій битві з Вигнанцями. Де Сойя заздрив їм, адже їхнє завдання було таким зрозумілим і однозначним.

Порадившись із сержантом Ґреґоріусом і двома іншими гвардійцями, де Сойя уважно вивчив отриману інформацію, відразу ж відкинувши ту ріку, що бігла на захід. Вона була надто немальовничою, аби стати ділянкою Тетіс: звивалася переважно дном глибоких каньйонів, далеко від джунглів та боліт, де водилася фауна. Другу ріку він забракував, бо через велику кількість водоспадів і бистрин вона жодним чином не годилася для круїзних суден. Тому отець-капітан узявся за радіолокаційні карти третьої ріки, найдовшої та переважно тихоплинної. На карті відобразилися десятки, а може, й сотні об'єктів, які нагадували арки порталів — скелясті каскади, природні переправи, розсипи валунів, — та людське око потребувало лише кількох годин, аби розібратися, що тут до чого.

На п'ятий день переміщення таки вдалося розшукати портали. Дивно, що вони стояли далеко один від одного, але їхнє рукотворне походження сумнівів не викликало. Де Сойя сам узявся пілотувати спусковий апарат, а капрала Кі залишив на «Рафаїлі» як прикриття — раптом станеться щось непередбачене.

Розгортався сценарій, якого де Сойя боявся найбільше: неможливо було визначити, побувала тут дівчинка чи ні, а якщо навіть і побувала, то на своєму космічному кораблі чи без нього. Відстань між двома недіючими порталами була найбільша з-поміж тих, де їм уже довелося побувати, — майже двісті кілометрів, — і скільки б вони не ширяли над джунглями й уздовж берега, ніщо не вказувало, чи проходив хтось цим шляхом. Запитати не було кого, як і не було кого поставити на варту, позаяк військ Пакса тут також не спостерігалося.

Вони сіли на острові неподалік від порталу, що розташовувався вище за течією, і там Сойя, Ґреґоріус і Реттіґ взялись обговорювати ситуацію.

— Минуло три стандартні тижні, стандартні, відколи корабель гайнув крізь портал на Ренесанс-В., так? — розпочав Ґреґоріус.

Кабіна спускового апарата була тісною й спартанською, тому вони залишались сидіти кожен на своєму місці. Бойові обладунки Ґреґоріуса та Реттіґа висіли в стінній ніші, наче запасні шкури, але вже з металу.

— Якщо вони потрапили у якийсь світ на подобу цього, — зауважив Реттіґ, — то могли спокійно вшитися будь-куди. Навіщо їм і надалі пересуватись рікою?

— Усе це, звичайно, так, — погодився де Сойя, — але існує велика ймовірність, що їхній корабель зазнав пошкоджень.

— Так, сер, — сказав сержант, — але наскільки серйозних? Чи може він літати? Чи не залатав він себе сяк-так? А може, попростував ремонтуватися на базу Вигнанців? Звідси до загумінкових світів можна шапкою докинути.

— Або дівчинка могла відіслати корабель і вирушити крізь черговий портал пішки, — докинув Реттіґ.

— Це за умови, що ще якийсь із порталів діє, — втомлено проказав де Сойя, — і той портал, на Ренесансі, не став для неї щасливою випадковістю.

Ґреґоріус обіперся об коліна своїми величезними лапами.

— Але, сер, це просто смішно... Шукати голку в сіні, як казали колись, і то було би дитячою забавкою у порівнянні з цим.

Отець-капітан де Сойя дивився крізь віконце спускового апарата. Невидимий вітер розгойдував високі папороті.

— У мене таке відчуття, що вона мандрує старою рікою. Я гадаю, вона й надалі користуватиметься порталами. Не знаю, чим вона пересувається — отою летючою штуковиною, на якій її хтось забрав із Долини Гробниць часу, а може, надувним плотом чи вкраденим човном, — але, гадаю, вона тримається Тетіс.

— А що ми можемо тут вдіяти? — запитав Реттіґ. — Якщо вона вже тут побувала, значить, ми її пропустили. Якщо вона тут іще не була, можемо чекати на неї до скону. От якби у нас була сотня кораблів-архангелів, аби ми могли доставити військових до кожного з цих світів...

Де Сойя кивнув. Під час тривалих молитов йому раз за разом спадало на думку, наскільки спростилось би його завдання, якби кур'єрськими кораблями керували роботи, і це б вони стрибали із системи в систему, транслювали повноваження, надані папським монідиском, наказували організувати розшук і знову переміщалися, навіть не гальмуючи. Але, наскільки він знав, Пакс не будував кораблів-роботів через ненависть Церкви до Штінтів і політику покладатися тільки на людські контакти. Йому було відомо про існування тільки трьох кур'єрських кораблів класу Архангел — «Михаїл», «Гавриїл», який приніс йому перше повідомлення від Ватикану, і його «Рафаїл». Перебуваючи на Ренесансі, він попросив надати для виконання місії ще й «Михаїла», але той виконував інші невідкладні завдання Ватикану. Розумом де Сойя усвідомлював, чому розшуки — це його, і тільки його завдання. Але вони згайнували майже три тижні, щоб обшукати два світи. Роботизований Архангел міг би переміститися до двох сотень світів і запровадити бойове чергування менш ніж за десять стандартних днів. Де Сойя з «Рафаїлом» із такими темпами, як зараз, мусять витратити на це чотири чи п'ять стандартні роки. Змученому отцю-капітану хотілося гірко розсміятись.

— Є ще її корабель, — нагадав він. — Якщо вони вирушили далі без нього, у них було дві можливості: відіслати цей корабель кудись або залишити його в одному зі світів на ріці Тетіс.

— Ви кажете «вони», сер, — неголосно сказав Ґреґоріус. — Ви впевнені, що є ще й інші?

— Хтось витяг її з нашої мишоловки на Гіперіоні, — відказав де Сойя. — Інші мусять бути.

— Там могла бути ціла команда Вигнанців, — припустив Реттіґ. — І зараз вони можуть перебувати вже на півдорозі до їхнього Рою... а дівчинку — залишити в одному з цих світів. Чи прихопити з собою.

Де Сойя підняв руку, припиняючи зайві розмови. Вони вже говорили про це багато разів.

— Я вважаю, що корабель потрапив підудар і зазнав пошкоджень, — сказав він. — Нам треба розшукати його, і це може привести до дівчинки.

Ґреґоріус показав на джунглі, що наразі мокли під дощем.

— Ми вже облетіли ділянку ріки між двома порталами. Жодного натяку на корабель. Коли ми опинимося в наступному світі, де є Пакс, то можемо надіслати сюди гарнізон, і нехай хлопці чатують біля порталів.

— Так, — мовив отець-капітан де Сойя, — але для них це означатиме вісім чи дев'ять місяців часу-в-борг, — він подивився на дощові смуги на лобовому склі та бокових віконцях. — Ми самі обшукаємо ріку.

— Що? — перепитав Реттіґ.

— Якщо б у вас був отой клятий корабель і вам треба було його залишити, хіба ви б його не заховали? — спитав де Сойя.

Обидва швейцарські гвардійці витріщилися на свого командира. Де Сойя побачив, що в обох тремтять пальці. Воскресіння позначалося й на них.

— Ми обстежимо радаром воду і стільки джунглів, скільки зможемо, — сказав отець-капітан.

— Це ще один день, не менше, — розпочав Реттіґ.

Де Сойя кивнув.

— Капрал Кі дасть інструкції «Рафаїлу» зробити глибоке сканування радаром двокілометрової смуги джунглів на кожному з берегів. А ми обшукаємо ріку за допомогою цього спускового катера. Наш радар не такий потужний, але територія, яку треба дослідити, у нас менша.

Змучені вояки спромоглися лише кивнути, показуючи, що наказ зрозуміли.

* * *

Вони таки виявили щось у тому місці, де ріка вдруге робила поворот. Об'єкт був металевий і великий та лежав на дні глибокої впадини, тільки кількома кілометрами нижче від першого порталу. Спусковий катер завис у повітрі, і де Сойя через променевий канал викликав «Рафаїла».

— Капрале, ми починаємо дослідження. Корабель повинен бути готовий ланцетувати об'єкт за три секунди після того, як я віддам наказ... але в жодному разі не раніше.

— Зрозуміло, сер, — прийшла відповідь від Кі.

Доки Ґреґоріус і Реттіґ натягали свої скафандри та готували інструмент і зброю, де Сойя утримував катер над місцем знахідки. Гвардійці стали над відчиненим люком.

— Пішли! — скомандував де Сойя.

Сержант Ґреґоріус вивалився з люка. Електромагнітна система на його скафандрі ввімкнулася за мить до того, як він мав ударитися об воду. І сержант, і стрілець трималися над водою зі зброєю напоготові.

— На тактичному екрані нема зображення з радара, — повідомив Ґреґоріус.

— Переходьте на відеозображення, — сказав де Сойя. — Занурюйтесь.

Обидва чоловіки знизилися, пройшли крізь поверхню ріки й зникли під водою. Де Сойя накренив катер, аби бачити їх крізь отвір із блістером: вода в ріці була темно-зелена, непроглядна, але можна було бачити світло від ліхтарів на шоломах — воно пробивалося крізь товщу води двома мерехтливими плямами.

— Шукайте на глибині вісім метрів, — порадив де Сойя.

— Знайшли, — перервав його сержант.

Де Сойя глянув на монітор. Перед його зором постав вихор мулу, зграйка риб із багатьма зябрами, що втікала від світла, і вигнутий металевий корпус.

— Кришка люка відсунута, — повідомив Ґреґоріус. — Ця штуковина закопалася в мул, але можна стверджувати, що вона відповідної величини. Реттіґ залишається зовні, я заходжу.

«Щасти вам!» — хотілося побажати де Сойї, але він промовчав. Команда була разом уже достатньо часу, аби відчувати, що доречно, а що — ні. Він вирівняв катер і приготував примітивну плазмову гарматку — єдине озброєння крихітного літального апарата.

Картинка зникла, як тільки Ґреґоріус пройшов крізь відчинений люк. Минула хвилина. Друга. Ще дві хвилини, і де Сойю почало корчити в його командному кріслі. Він майже сподівався побачити, як із води випірнає космічний корабель, а тоді рветься вгору у відчайдушній спробі втекти.

— Реттіґу? — окликнув він.

— Так, сер, — почувся голос Реттіґа.

— Ви чуєте сержанта? Бачите картинку?

— Ні, сер. Гадаю, корпус блокує променевий зв'язок. Ще п'ять хвилин, і я... Зачекайте, сер! Я щось бачу.

Де Сойя теж побачив. Зображення на екрані було темне, розпливчасте, але можна було розгледіти броньований шолом сержанта Ґреґоріуса, його плечі та руки, що з'явилися в отворі люка. Головний прожектор сержанта освітив мул та водорості, на якусь мить засліпивши камеру на скафандрі Реттіґа.

— Отче-капітане де Сойя, — пророкотав Ґреґоріус звичним басом, лише трохи захекано, — це не воно, сер. Гадаю, це одна із тих старих яхт, на яких багатії за часів Мережі швендяли невідомо куди, сер. Ця штука могла бути і підводним човном. Навіть літати трохи могла, здається.

Де Сойя видихнув.

— Що з нею трапилось, сержанте?

Постать у скафандрі тицьнула Реттіґові великим пальцем угору, й обидва чоловіки почали підйом.

— На мою думку, вони самі вкоротили собі віку, сер, — відповів Ґреґоріус. — На борту з десяток кістяків... можливо, дюжина. Дві дитини. Як я вже сказав, сер, вони могли плавати навіть в океані, занурюватись... навряд чи вони помилково віддраїли всі люки.

На очах де Сойї дві постаті у скафандрах випірнули з ріки і зависли на висоті п'ять метрів над нею. З їхніх скафандрів струмками стікала вода.

— Гадаю, вони застрягли тут після Падіння, сер, — продовжував Ґреґоріус, — і вирішили у такий спосіб покласти край усьому. Це тільки моя здогадка, отче-капітане, але я відчуваю...

— А я відчуваю, що ви маєте рацію, сержанте, — перебив де Сойя. — Повертайтесь, — він відчинив люк, і Ґреґоріус із Реттіґом полетіли до катера.

Поки вони ще не прилетіли, а де Сойя іще був на самоті, він підняв руку догори та благословив ріку, затоплене судно і тих, кому вона стала гробницею. Церква не відпускає гріха самогубства, але Церква знає, що і життя, і смерть — речі непевні. А якщо цього не знає Церква, то це принаймні знає він, де Сойя.

* * *

Біля кожного порталу вони залишили детектори руху. Дівчинки та її супутників прилади не затримають, але повідомлять вартовим, яких де Сойя збирався сюди направити, що хтось пройшов крізь портали. Після цього вони покинули планету NGC 2629-4BIV, приткнувшись до «Рафаїла» і ставши ще однією грудкою на його потворній брилі, поки десь під ними мерехтів лімб вкритої кучериками хмар планети. Корабель прискорився, аби подолати тяжіння цієї планети і підготуватися до стрибка у Світ Барнарда.

Так близько до системи Старої Землі маршрут де Сойї ще не пролягав — якихось шість світлових років, — і оскільки він мав відвідати одну з найстаріших колоній, колонію ще з епохи до Гіджри, отцю-капітанові було приємно уявляти, що він наче сподобиться зазирнути в історію Старої Землі. Воскресіння відбулося на базі Пакса, від якої до Світу Барнарда було шість а.о., і де Сойя відразу відчув, наскільки тут насправді усе різниться від Старої Землі. Зірка Барнарда — це червоний карлик, уп'ятеро менший за ту зірку класу G, навколо якої оберталася Стара Земля, а яскравість її менша у 2500 разів. Тільки завдяки тому, що Світ Барнарда лежить дуже близько до своєї зірки, на відстані лише 0,126 а.о., а ще завдяки сторіччям наполегливого терраформування ця планета посіла високе місце за шкалою Сольмева. Коли де Сойю та його супутників переправили на планету разом із паксівським ескортом, вони переконалися, що терраформування планети було і справді успішним.

Світ Барнарда сильно постраждав від нападу Вигнанців перед Падінням і відносно мало — від самого Падіння. У часи Всемережжя цей світ був приємною несподіванкою, оскільки незбагненним чином зумів поєднати в собі розвинуте сільське господарство, що забезпечувало вирощування більшості культур, притаманних Старій Землі — кукурудзи, пшениці, сої, — і величезний освітній потенціал завдяки сотням невеличких, але найкращих у Всемережжі коледжів. Це поєднання патріархального землеробського життя, що мало імітувати життя в невеличких північноамериканських містечках 1900-их років, і «гарячих точок» життя інтелектуального призвело до того, що саме звідси вийшли найвизначніші вчені, письменники та філософи Гегемонії.

Після Падіння Світ Барнарда більше розраховував на своє сільськогосподарське минуле, ніж на інтелектуальні ресурси. Коли десь за п'ятдесят років після Падіння на планету прибув Пакс зі своїми збройними силами, опір новому бренду «воскресального» християнства, а також уряду, що базувався на Пацемі, тривав кілька років. Формально ж Світ Барнарда приєднався до Пакса тільки в 3016-му році н.е., тобто через 212 років від Падіння, і то лише після кривавого протистояння між католиками та партизанськими угрупуваннями, які називали себе Істинними Вірянами.

Наразі, як довідався де Сойя під час свого візиту до архієпископа Герберта Стерна, багато коледжів лежали пусткою або були перетворені на семінарії, де навчалися юнаки та дівчата Світу Бернарда. Партизани були практично переможені, хоча іноді ще чинили певний опір у диких лісових районах і в каньйонах уздовж ріки, відомої як Індичий Прохід.

Індичий Прохід був частиною ріки Тетіс, і саме туди хотіли потрапити де Сойя та його команда. На п'ятий день свого перебування у Світі Бернарда вони вирушили туди в супроводі шістдесятьох поліцейських Пакса, наданих їм для захисту. Їх супроводжували також гвардійці з елітної особистої Гвардії архієпископа.

Партизани їм не зустрілися. Тут Тетіс тече крізь широкі долини, між високими сланцевими скелями, а тоді крізь листопадні ліси, що складаються з порід, завезених зі Старої Землі, і виходить нарешті на сільськогосподарські угіддя. Це переважно кукурудзяні лани, поцятковані білими фермерськими будиночками або надвірними службами. Де Сойї здалося, що на цих землях не повинно бути місця насильству, — він тут з ним і не стикнувся.

Екранольоти Пакса обшукали ліс, але не знайшли нічого, що би вказувало на недавню присутність дівчинки. Індичий Прохід — мілководна річка, і тут нема де заховати корабель. Майор Енді Форд, який командував солдатами, сказав, що ця річка — «найкраще місце для веслування на каное по цей бік притоки Шугар-Крік». Крім того, довжина ділянки Тетіс тут лише кілька кілометрів. На Світі Барнарда працюють сучасні засоби контролю за рухом на орбіті та в повітряному просторі, і жоден корабель не може пролетіти тут непоміченим. Опитування фермерів із берегів Індичого Проходу теж нічого не дало — жодних чужинців ніхто з них не бачив. Командир гарнізону, архієпископ і всі його священики, а також місцеві цивільні урядовці — всі пообіцяли де Сойї встановити постійне спостереження за цим місцем, незважаючи на дії партизанів.

На восьмий день де Сойя та його люди розпрощалися з десятками нових знайомців, яких віднині вважали своїми друзями, вийшли на орбіту, пересіли на факельник, що доправив їх спочатку на орбітальну військову базу на високій орбіті, а потім і на їхній корабель-архангел. Останнє, що побачив де Сойя у цьому буколічному світі, — два шпилі величезного кафедрального собору, що підносився до неба посеред столичного міста Сент-Томас, яке раніше мало назву Буссар-сіті.

* * *

Тепер їхній маршрут хитнувся вбік Старої Землі, відтак де Сойя разом із Ґреґоріусом, Кі та Реттіґом пробудилися до життя в системі Лакайль 9352^[112], настільки віддаленій від Старої Землі, наскільки далекою здавалася Тау Кита для перших ембріоносців. Тут вони знову затрималися, але не через бюрократію чи якісь воєнні дії. Проблема полягала у природних умовах. Планета, знана в епоху Всемережжя як Гіркота Сібатуту, а теперішніми мешканцями — кількома тисячами колоністів — перейменована в Невимовну Милість, і раніше була майже непридатною для життя, а тепер і поготів перетворилася на суцільний жах. Раніше двадцятикілометрова ділянка ріки Тетіс на цій планеті була накрита тунелем із плексигласу. До тунелю напомпувалося повітря, яким можна було дихати, і в ньому підтримувався нормальний атмосферний тиск. Тунель розсипався ще двісті літ тому, вода при низькому тискові википіла, а порожнина між берегами та діряві плексигласові труби заповнилися метаново-аміачною атмосферою планети.

Де Сойя не розумів, навіщо свого часу Мережа приєднала цей скельний шмат до круїзного маршруту. Тут і тепер не було ні військових частин, ані відчутної присутності Церкви, якщо не брати до уваги кількох капеланів, котрі жили серед колоністів, які заробляли собі на хліб, працюючи в бокситових та сірчаних штольнях і копальнях. Де Сойї та його людям вдалося вмовити кількох колоністів показати їм місце, де протікала Тетіс.

— Якщо вона пішла цим шляхом, то вже мертва, — констатував Ґреґоріус, оглядаючи гігантські портали над прямою трубою з розкришеного плексигласу та висохле русло. Задував метановий вітер, і свавільні порошини намагалися знайти незахищене місце в скафандрах гвардійців.

— Ні, якщо вона залишалася в кораблі, — сказав де Сойя, незграбно повертаючись у важкому скафандрі, аби кинути погляд на жовто-гірчичне небо. — Колоністи не помітили б, як відлітає корабель... це занадто далеко від колонії.

Сивий чоловік, який супроводжував їх, зігнутий навіть попри потертий та побитий піском скафандр, прохрипів у нього за спиною:

— Фаша прафта, оттче. Ми тутт не туше затифляємось на зірки...

Де Сойя та його команда не були впевнені, чи варто присилати сюди військових, аби ті місяцями та роками чекали на можливе появлення дівчинки.

— Насправді це буде повня дурня, а не вартування, сер, і пуття з того вартування буде стільки ж, як із кулі з гівна, — сказав Ґреґоріус. — Даруйте на слові, отче.

Де Сойя засмучено кивнув. Вони встановили тут останній давач руху: перевірено лише п'ять світів із двохсот, а він уже витратив усі запаси! Його теж засмучувала перспектива надіслати сюди вартових, але він не бачив альтернативи. Тепер до фізичних страждань, спричинених воскресіннями, і геть нікудишніх нервів додались депресія та зневіра. Він почувався старою сліпою кішкою, яка має зловити мишу, але фізично нездатна контролювати двісті мишачих нірок водночас. І знову йому закортіло опинитися на кордоні, аби просто битися собі з Вигнанцями.

Наче прочитавши думки отця-капітана, Ґреґоріус сказав:

— Сер, ви дивилися на той маршрут, що розробив для нас «Рафаїл»?

— Звісно, сержанте. Чому ви питаєте?

— Деякі місця, куди він нас збирається закинути, уже не наші, сер. Особливо ближче до кінця маршруту. Загумінкові світи, сер. Там із давніх-давен аж кишить Вигнанцями.

Де Сойя втомлено кивнув:

— Знаю, сержанте. Я не позначав, де проходять оборонні райони вздовж Великої Стіни чи зона бойових дій, коли наказував комп'ютеру скласти маршрут.

— Тому туди потрапило вісімнадцять світів, якими буде ризиковано прогулюватись, сер, — сказав Ґреґоріус з усмішкою. — Бо там наразі хазяйнують Вигнанці.

Де Сойя знову кивнув, але нічого не відповів.

Натомість капрал Кі неголосно промовив:

— Але якщо ви захочете навідатись туди, сер, ми з радістю складемо вам компанію.

Отець-капітан подивився на обличчя гвардійців. Він надто звик сприймати їхню відданість та їхнє товариство як належне, подумалось йому.

— Дякую, — щиро проказав він. — Ми це вирішимо, коли дійдемо до тієї частини нашого... турне.

— Що при теперішніх темпах може статися через сто стандартних років, — сказав Реттіґ.

— Може статися, що й так, — не став заперечувати де Сойя. — А тепер давайте пристебнемося та й заберемося звідси під три чорти.

І вони перемістились із системи.

* * *

Не виходячи за межі Старого Сусідства й мандруючи практично задвірками Старої Землі епохи до Гіджри, вони зробили стрибки до двох світів, що пройшли інтенсивне терраформування. Світи ці виконували складні обертальні па на відстані половини світлового року між зірками Іпсилон Ерідана та Іпсилон Індіанця^[113].

Євразійський експеримент Омікрон 2 - Іпсилон 3 був сміливою спробою досягти абсолютного успіху в терраформуванні ворожих людині світів і в формуванні нового політичного простору. Експеримент цей провели ще до Гіджри, за ним стояли переважно неомарксисти, котрі шукали порятунку від своїх політичних супротивників. У часи Гегемонії замість утопій у нових світах будували бази космічних ЗС та автоматичні заправні станції, проте шлях ембріоносців, а потім і спін-зорельотів, що вирушали освоювати найдальші світи, пролягав саме крізь цей район, район Старого Сусідства, що й призвело врешті-решт до успішного терраформування двох похмурих планет, які оберталися навколо двох тьмяних зірок, Іпсилон Ерідана й Іпсилон Індіанця. А потім історична поразка флоту Ґленнона-Гайта саме біля цих двох планет вкрила їх славою та надала їм військового значення. Пакс відбудував залишені бази ЗС Гегемонії й відновив майже занепаді терраформуючі системи.

Ці дві ділянки колишньої Тетіс де Сойя обшукав по-військовому чітко і швидко. Обидва сегменти були посеред розташування збройних сил, тому відразу з'ясувалося, що у дівчинки, а надто у корабля, не було жодного шансу прослизнути тут непоміченими впродовж останніх двох місяців. Де Сойя знав це й раніше, позаяк уже бував у системі Іпсилон, на шляху до Великої Стіни і за неї, але він вирішив побачити тутешні портали на власні очі.

Добре, що вони вирішили зробити зупинку на місцевій військовій базі, бо і Кі, і Реттіґа довелося госпіталізувати. Інженери та священики, що спеціалізувалися на воскресінні, оглянули «Рафаїл» у сухому доці й виявили серйозні збої у функціонуванні автоматичних воскресальних ясел. Ремонт забрав три стандартні дні.

Коли цього разу вони перемістились із системи, плануючи зробити тільки одну зупинку в районі Старого Сусідства перед тим, як навідатись до частин колишнього Всемережжя, колонізованих уже після Гіджри, у них були всі підстави сподіватись, що тепер, застосувавши в разі потреби автоматичну систему воскресіння, вони не потерпатимуть від поганого самопочуття, депресії й емоційної неврівноваженості.

— Куди ви тепер? — запитав отець Дімітріус, спец із воскресіння, який опікувався ними впродовж останніх днів.

Де Сойя, завагавшись на секунду, відповів старому священику. Навряд чи ця інформація була надто секретною.

— На Море Безкрає, — сказав він. — Це планета, вкрита водою, у трьох парсеках у напрямку кордону і в двох світлових роках над площиною...

— А, знаю, знаю, — перебив його старий священик. — Тридцять років тому я мав там місію — навертав тубольських рибалок, вмовляючи їх відмовитись від язичництва та прийняти світло Ісуса Христа, — старий підняв руку, благословляючи де Сойю. — Хоч чого б ви не шукали, отче-капітане, молю Господа нашого, аби на Морі Безкрайому ви це знайшли.

* * *

Де Сойя був уже готовий переміститися геть із Моря Безкрайого, коли щаслива випадковість наштовхнула його на слід.

Це сталося на шістдесят третій день розшуків і на другий день після їхнього воскресіння на орбітальній станції, на початку дня, який мав стати останнім днем їхнього перебування на цій планеті.

Балакучий юний лейтенант на ймення Берін Алан Спраул, котрого призначили зв'язковим між де Сойєю та командуванням флоту Сімдесятої Змієносця, обожнював екскурси в історію, відтак вивалював на де Сойю та його супутників більше інформації, ніж вони потребували. Але він чудово керував топтером, а де Сойя не заперечував проти того, щоб бути пасажиром, а не пілотом у цьому незнайомому світі-океані. Він трохи розслабився, поки Спраул вів топтер на південь, до рибальських угідь, залишивши позаду розкидане на великій площі плавуче місто Сент-Терез.

— А чому тут портали так далеко один від одного? — запитав де Сойя.

— О, — стрепенувся лейтенант, — це ціла історія...

Де Сойя зустрівся поглядом зі своїм сержантом.

Ґреґоріус не всміхався майже ніколи, хіба що у передчутті близької бойової сутички. Але де Сойя навчився розрізняти міміку велетня, і в цьому випадку у звичайної людини вона б означала невтримний регіт.

— ...тому Гегемонія вирішила збудувати тут ще й портали — такі, як на Тетіс ...і це на додачу до орбітальних порталів і купи приватних пристроїв для телепортації, які й без того були понатикані де тільки можна... Взагалі, дурна вигадка, ви не вважаєте, сер? Прокласти частину ріки серед океану! Щоправда, вони хотіли зробити це у припливно-відпливній зоні, тоді б воно мало певний сенс, бо саме там можна побачити левіафанів, різних химерних латимерій^[114]... якщо туристи хочуть, звісно, таке побачити... але проблема полягала втому... до речі, проблема досить очевидна...

Де Сойя подивився вбік, де капрал Кі клював носом, пригрівшись на сонечку, що припікало кабіну крізь блістер.

— ...очевидно, що тут нема нічого незмінного... нічого, на чому можна було б збудувати щось таке величезне, як портали... ви побачите їх за хвилину, сер, вони й насправді немалі... Ні, звісно, тут є коралові рифи... атоли, сер... але вони не прив'язані до чогось... вони плавають... Є ще плавучі острови, із жовтих водоростей... але вони такі... ну, ти ступаєш на них ногою, вона провалюється, і... ви розумієте, сер... Он, по правому борту, сер... це і є жовті водорості. Тут, на півдні, їх не так багато. Але що зробили ті стародавні інженери? Вони закріпили портали — як ото ми закріплюємо наші платформи та міста ось уже п'ятсот років, сер. На воду спустили основи для порталів, важезні й величезні... двісті сажнів^[115], не менше, а до них причепили здоровезні якорі... такі, знаєте, з лапами... А тут дно океану має свої нюанси... до нього десять тисяч сажнів, не менше... і це там мешкають пращури тих тваринок, що їх можна побачити ближче до поверхні... того ж левіафана з вогняною пащею, сер... і ті пращури таки величенькі... кілометри завдовжки, сер...

— Лейтенанте, — не витримав де Сойя, — як це пояснює те, чому портали розміщені так далеко один від одного? — він і сам ледь не засинав під високе, майже ультразвукове гудіння комашиних крил топтера. Кі хропів, а Реттіґ задер ноги догори й заплющив очі. Вони летіли вже довго.

Спраул радо всміхнувся.

— Я вже підходжу до цього, сер! Бачте, наші міста й платформи ми закріплюємо так, щоб вони далеко не відпливали... навіть у сезони Великих припливів... грузила, двадцятикілометрові якірні ланцюги, щоб сягати скельного ґрунту, сер... Але ці портали... треба сказати, у нас, на Морі Безкрайому, велика підводна вулканічна активність, сер. Там, унизу, геть інша екологія, повірте. Деякі з отих трубчастих черв'яків можуть побороти навіть рибомонстрів... правда, сер... Ага, так оті старі інженери, ще з часів Усемережжя, закріпили портали таким чином, щоб у разі, якщо вулкани прокинуться, ці портали просто... мігрували... не можу підшукати кращого слова, сер.

— Отже, — уточнив де Сойя, — відстані між порталами, що стояли на Тетіс, збільшилися внаслідок вулканічної активності?

— Точно, сер, — відповів Спраул із широчезною усмішкою, вочевидь, тішачись із тямовитості офіцера флоту й водночас дивуючись їй. — А ось і один з них, сер! — тріумфально вигукнув він й спрямував топтер униз по спіралі.

Машина зависла в кількох метрах над старовинною аркою. Ще двадцятьма метрами нижче фіолетове море пінилося, розбиваючись об іржавий постамент порталу.

Де Сойя почухав щоку. Ніхто з них уже не міг скинути з себе втому. Може, якби в них між воскресінням і смертю було б хоч на кілька днів більше...

— Давайте подивимося ще на інший портал, — сказав він.

— Так, сер!

Двісті кілометрів, що відділяли їх від другої арки, топтер пролетів на висоті лише кілька метрів над поверхнею води. Цього разу де Сойя задрімав і собі. Він прокинувся, коли лейтенант легенько підштовхнув його ліктем. На тлі фіолетового моря вимальовувався другий портал, кидаючи довгу тінь у променях низького післяполудневого сонця.

— Чудово, — сказав де Сойя. — Радіолокаційні обстеження продовжуються?

— Так, сер, — відповів пілот. — Радіус пошуку збільшили, але поки що жодних знахідок, крім кількох левіафанів, ще здоровіших за звичайні. Ось побачите, рибалки сюди хмарою посунуть.

— Я дивлюсь, що це тут головна галузь промисловості, — прогуркотів Ґреґоріус із відкидного сидіння за спиною пілота.

— Так і є, сержанте, — відізвався Спраул, витягуючи шию, аби подивитись на велетня через плече.

Тепер, коли збір ламінарії дещо впав, риболовля залишилась головною статтею надходження грошей з інших світів.

Де Сойя показав на платформу, що виднілася в кількох кілометрах від порталу.

— А це ще одна рибальська та заправна платформа?

Отець-капітан згайнував цілісінький день у місцевому штабі Пакса, читаючи рапорти з розкиданих по всій планеті малих застав, таких, як оця. І в жодному з них не зустрічалося, щоб хтось бачив корабель або дівчинку. Тільки за цей рейс вони проминули не менше десятка таких платформ.

— Так, сер, — відказав Спраул. — Покружляти тут трохи чи ви вже побачили все, що треба?

Де Сойя подивився на портал, арка якого здіймалася тепер високо над ними, бо топтер висів лише в кількох метрах від поверхні води, і промовив:

— Повертаємось, лейтенанте. Сьогодні на вечерю нас запросив єпископ Меландріано.

Брови Спраула піднялись догори, назустріч коротенькому йоржику над чолом.

— Слухаюсь, сер, — відповів він, спрямовуючи топтер угору й виходячи на останнє коло перед тим, як взяти курс на північ.

— Схоже, цю платформу нещодавно ремонтували, — зауважив де Сойя, нахилившись праворуч, аби краще бачити крізь ілюмінатор.

— Точно, сер, — підтвердив лейтенант. — Один мій приятель щойно повернувся з цієї платформи... насправді її називають Станція триста двадцять шість у припливно-відпливній течії, сер ...і розповідав про це. Кілька припливів тому один браконьєр намагався її підірвати.

— Саботаж? — припустив де Сойя, дивлячись на вже подаленілу платформу.

— Партизани, — пояснив лейтенант. — Доки сюди не прибув Пакс, місцеві браконьєри робили тут, що хотіли. Тому нам доводиться тримати загін на кожній платформі і патрулювати всю територію на кораблях, а надто в розпал рибальського сезону. А рибальські судна нам доводиться збирати докупи й охороняти, щоб на них не напали браконьєри. Бачите оті прив'язані судна, сер? Зараз їм час виходити на риболовлю, а кораблі Пакса будуть їх супроводжувати. Левіафан із вогняною пащею підіймається, коли місяці стоять так, як зараз... он, дивіться! Один просто під нами... За відсутності місяців легальні рибальські судна вмикають великі прожектори... виманюють рибомонстрів із глибин... Але й браконьєри чинять так само, сер.

Де Сойя подивився на безмежну океанську просторінь, що тяглась аж до північного виднокраю.

— А тут не надто багато місць, де могли б заховатися повстанці, — зауважив він.

— Ні, сер, — сказав лейтенант. — Тобто так, сер. Вони маскують свої човни під острови жовтих водоростей, а ще у них є батискафи, підводні човни й навіть підводна драга, закамуфльована під левіафана, хоч вірте, хоч не вірте, сер.

— А ця платформа була пошкоджена під час нападу браконьєра? — запитав де Сойя.

Він підтримував розмову, аби не заснути. Монотонне дзижчання крил топтера могло приспати хоч кого.

— Саме так, сер, — відповів лейтенант Спраул. — Приблизно вісім Великих припливів тому. Дивно, що браконьєр був один... зазвичай вони нападають групами. Він підірвав кілька екранольотів і топтерів... їхня звична тактика... хоча частіше вони виводять із ладу човни.

— Послухайте, лейтенанте, — промовив де Сойя, — ви кажете, це було вісім Великих припливів тому. Тепер скажіть, коли це було в стандартному часі.

Спраул пожував губами.

— Ой, сер, перепрошую, сер. Я виріс тут, ось чому... вісім Великих припливів — це приблизно два місяці тому, сер.

— Того браконьєра затримали?

— Можна сказати, так, сер, — відповів Спраул, знову життєрадісно всміхаючись. — Там була ціла історія, сер... — лейтенант глянув на отця-капітана, гадаючи, продовжувати йому чи ні. — Якщо у двох словах, сер, то цього браконьєра спочатку затримали, потім він підірвав свої бомби і спробував втекти, а тоді його підстрелили і вбили охоронці.

Де Сойя кивнув і заплющив очі. Вчора він продивився понад сотню таких повідомлень про «інциденти з браконьєрами», що сталися впродовж двох останніх місяців. Висаджувати в повітря платформи та вбивати браконьєрів, схоже, було другим за популярністю заняттям на Морі Безкрайому. Після рибальства.

— Що цікаво, — промовив лейтенант, завершуючи свою оповідь, — це те, яким робом той дивак намагався втекти. На якомусь старому килимі-літуні часів Гегемонії.

Сон миттєво відлетів від де Сойї. Отець-капітан подивився на своїх супутників. Вони теж витріщились на нього.

— Повертайте, — скомандував де Сойя. — Ми летимо на цю платформу.

* * *

— І що сталося потім? — запитав де Сойя вп'яте.

Він зі своїми швейцарськими гвардійцями перебував у кабінеті коменданта платформи, розташованому на самому вершечку споруди, просто під чашею радара. За панорамним вікном сходили три неймовірні місяці.

Комендант, капітан океанського полку Пакса на ім'я Ч. Доббс Поул, мав надлишок ваги і нездоровий рум'янець, до того ж страшенно пітнів.

— Коли ми з'ясували, що цей тип не належить до жодної з рибальських груп, які були на платформі того вечора, лейтенант Беліус затримав його для подальшого допиту. Стандартна процедура, отче-капітане.

Де Сойя дивився на нього, не відводячи погляду.

— А потім?

Комендант облизав губи.

— А потім тому порушникові вдалося тимчасово втекти, отче-капітане. На верхніх містках він зчинив бійку та зіштовхнув лейтенанта Беліуса у воду.

— Лейтенанта врятували?

— Ні, отче-капітане. Найімовірніше, він потонув. Хоча тієї ночі і райдужні акули дуже активізувалися...

— Опишіть чоловіка, якого ви затримали, а потім упустили, — перебив його де Сойя, зробивши наголос на слові «упустили».

— Молодий чоловік, отче-капітане, десь років двадцяти п'яти, стандартних. Високий. Атлетичний такий хлопець.

— Ви бачили його на власні очі?

— Так, отче-капітане. Я був на містках разом із лейтенантом Беліусом і морським стрільцем Аментом, коли цей хлопець вирвався і перекинув Беліуса через загорожу.

— І втік від вас та стрільця, — підсумував де Сойя. — Хоча у вас обох була зброя, а цей хлопець... Ви надягли на нього кайданки?

— Так, отче-капітане, — Поул витер лоба мокрющим носовичком.

— Ви помітили щось незвичайне в цьому юнакові? Щось, чого ви не внесли до вашого... гм... дуже лаконічного рапорту командуванню?

Комендант відклав носовичок убік, а тоді знову схопив його, аби витерти шию.

— Ні, отче-капітане... Хоча... Під час сутички светр отого молодика трохи розірвався, спереду. І я помітив... помітив, що він був не такий... не такий, як ми з вами, отче-капітане.

Де Сойя запитально вигнув брову.

— Я маю на увазі, що він не належав хресту, — квапливо пояснив Поул. — На ньому не було хрестоформи. Звісно, тоді я не звернув на це уваги. Більшість тубольців-браконьєрів не мають хрестоформи. Якби вони її мали, то не були б браконьєрами, хіба не так?

Де Сойя проігнорував це запитання. Вимірюючи кроками кімнату перед носом капітана, що сидів, обливаючись потом, він спитав:

— Отже, цей чоловік зістрибнув з містка і втік?

— Не втік, сер, — заперечив Поул. — Просто кинувся до цього летючого... як там його... мабуть, сховав його там раніше. Я, звісно, забив тривогу! Увесь гарнізон підхопився, так як ото ми відпрацьовували на навчаннях.

— Але цей чоловік підняв... як там його... у повітря? І покинув платформу?

— Так, — відказав комендант, витираючи піт над бровами і, вочевидь, міркуючи про своє майбутнє. Чи про його відсутність. — Але тільки на якусь хвилину. Ми побачили його на радарі, а потім крізь окуляри нічного бачення. Ця... ганчірка... могла літати, так, але коли ми відкрили по ній вогонь, вона спікірувала назад на платформу...

— З якої висоти, капітане Поул?

— З якої висоти? — комендант наморщив мокрі брови. — Гадаю, десь двадцять п'ять-тридцять метрів над морем. Врівень із головною палубою. Він летів просто на нас, отче-капітане. Наче збирався кинути бомбу з тієї летючої ганчірки. Та він так і зробив, певним чином... Я хочу сказати, ті заряди, що він встановив, вибухнули саме тоді. Я перелякався до всирачки... перепрошую, отче.

— Продовжуйте, — сказав де Сойя.

Він подивився на Ґреґоріуса. Той стояв по стійці «вільно» за спиною коменданта. Вираз сержантового обличчя свідчив, що він хоч зараз радо накине зашморг на шию Поула.

— Це був справжній вибух, сер. Команди пожежників побігли в напрямку вибуху, але морський стрілець Амент, ще кілька вартових і я залишились на своєму посту біля північного переходу...

— Похвально, — пробурмотів де Сойя, не приховуючи іронії. — Продовжуйте.

— Але, отче-капітане, це все, — затинаючись, вимовив мокрий як хлющ гладун.

— Ви віддали наказ стріляти в того чоловіка, коли він злетів?

— Так... так, сер.

— І всі вартові вистрелили водночас... за вашою командою?

— Т-так, — проказав комендант невпевнено, намагаючись пригадати, — гадаю, всі. На палубі було шестеро вартових, крім Амента та... та мене...

— І ви також вистрелили? — продовжував де Сойя.

— Ну... так... на станцію напали. Посадкова палуба палала. А цей терорист летів просто на нас, і тільки Господь Бог знає, що в нього ще було із собою!

Де Сойя кивнув, але було видно, що відповідь його не переконала.

— Ви бачили на килимі-літуні ще щось чи когось, окрім цього нападника?

— Начебто ні, — сказав Поул. — Але ж було темно.

Де Сойя подивився за вікно, на місяці, що саме сходили. Крізь шибки у кімнату лилось яскраве помаранчеве світло.

— Тієї ночі на небі були місяці, капітане?

Поул облизав губи, наче відчуваючи спокусу збрехати. Він знав, що де Сойя та його люди вже допитали морського стрільця Амента та інших, і де Сойя знав, що він про це знає.

— Вони тільки-но зійшли, — промимрив він нарешті.

— Отже, кількість світла була приблизно така, як зараз? — провадив далі де Сойя.

— Так...

— Але ви не бачили ще когось чи чогось на цьому літальному пристрої, капітане? Пакунок? Ранець? Щось, що можна було б інтерпретувати як бомбу?

— Ні! — вигукнув Поул, дозволивши на мить роздратуванню взяти гору над переляком. — Але для того, аби висадити в повітря два наші патрульні екранольоти і три топтери, вистачило жменьки пластикової вибухівки, отче-капітане!

— Певна річ, — погодився де Сойя. Наблизившись до сліпучо освітленого вікна, він запитав: — Семеро вартових, разом із морським стрільцем Аментом, були озброєні флешетними пістолетами, капітане?

— Так.

— У вас також був флешетний пістолет?

— Так.

— І всі заряди влучили в підозрюваного?

Поул, вагаючись, відповів:

— Гадаю, більшість зарядів мусили влучити.

— А результат ви побачили? — неголосно запитав де Сойя.

— Того негідника розірвало на шматки... сер, — тявкнув Поул, знову піддавшись роздратуванню. — Я бачив, як ці шматки розліталися повітрям — наче від вентилятора відскакувало пташине лайно! Тоді він упав... сер... Ні, спочатку він іще летів на цьому дурнуватому килимі, наче хтось його тягнув на мотузці... сер! А потім впав у море біля пілона Л-3. Райдужні акули розпочали вечеряти вже за десять секунд.

— Тобто тіла ви не витягли? — запитав де Сойя.

Поул подивився на нього з викликом:

— Ні, ми витягли його, отче-капітане. Я послав Амента й Клімера стягти докупи все, що залишилося, гаками, баграми та сіттю. Але вже після того, як ми загасили пожежу і я переконався, що станція у безпеці.

Капітан Поул почувався зараз трохи впевненіше, бо й сам повірив у те, що діяв правильно.

Де Сойя кивнув.

— А де це тіло зараз, капітане?

Комендант склав дашком пухкі пальці. Вони вже майже не тремтіли.

— Ми його поховали. У морі, звісно... Наступного ранку, за тим доком, що з півдня. Злетілася ціла колонія райдужних акул, ми ще й собі на обід кілька підстрелили.

— Але ви переконані, що це було тіло саме того підозрюваного, якого ви заарештували раніше?

Крихітні очиці ще більше звузились, перетворившись на свердлики.

— Ну... те, що від нього залишилось! Це був звичайнісінький браконьєр! Такі речі тут, на цій величезній фіолетовій калюжі, відбуваються постійно, отче-капітане!

— А браконьєри на вашій величезній фіолетовій калюжі постійно використовують старовинні електромагнітні килими-літуни?

Обличчя коменданта вмить скам'яніло.

— Оце казна-що, то був...?

— У вашому рапорті ви не згадуєте про килим, капітане.

Поул здвигнув плечима.

— Не думав, що це важливо.

Де Сойя кивнув.

— А тепер ви стверджуєте, що... казна-що... продовжувало рухатись? Перелетіло палубу та підвісні містки і зникло в морі? Само?

— Так, — сказав капітан Поул, із зусиллям випростовуючись у кріслі й розправляючи зім'ятий формений одяг.

Де Сойя наблизився до нього.

— Морський стрілець Амент стверджує протилежне, капітане. За його словами, килим витягли з води, вимкнули, а тоді ви забрали його собі. Це так?

— Ні! — очиці коменданта швидко оббігли всіх: де Сойю, Ґреґоріуса, Спраула, Кі, Реттіґа, а тоді знову втупились у де Сойю. — Я ніколи не бачив цієї штуки після того, як вона від нас полетіла! Амент бреше!

Де Сойя зробив знак Ґреґоріус, а Поулу сказав:

— Такий старовинний та ще й справний артефакт коштує купу грошей, навіть на Морі Безкрайому, чи не так, капітане?

— Звідки мені знати! — видушив із себе Поул, не відриваючи погляду від Ґреґоріуса. Сержант наблизився до особистого сейфа коменданта, масивного, сталевого. Сейф був зачинений. — Я навіть не здогадувався, що то за довбана штуковина, — додав Поул.

Де Сойя стояв біля вікна. Найбільший із місяців заполонив собою весь східний небосхил. Арка порталу чітко вирізнялася на тлі місяця.

— Ця штуковина — це килим-літун, — неголосно, майже пошепки, вимовив він. — І відображається він на радарі саме так, як ми колись бачили в місці, що зветься Долиною Гробниць часу, — він кивнув сержантові Ґреґоріусу.

Сержант швейцарської гвардії розчахнув сталеві дверцята одним ударом свого могутнього кулака. Запустивши руку всередину, він змахнув на підлогу коробки, папери й пачки грошей і витяг акуратно згорнутий килим. Відтак поклав його на письмовий стіл.

— Заарештуйте цю людину й заберіть геть з моїх очей, — неголосно промовив де Сойя.

Лейтенант Спраул і капрал Кі потягли коменданта, що протестував й опирався, геть із кабінету.

Де Сойя та Ґреґоріус розгорнули на столі килим-літун. Літальні ниті старовинного килима все ще виблискували золотом у місячних променях. Де Сойя торкнувся переднього краю килима, відчуваючи під пальцями розпори, там, де металеві стрілки протяли тканину. На килимі скрізь була кров, вона зачорнила візерунки, від чого ті потьмяніли. На тильному боці килима поміж вузликів заплутались якісь частинки, що могли бути частками людської плоті.

Де Сойя подивився на Ґреґоріуса.

— Ви колись читали, сержанте, довгу поему, яку називають «Піснями»?

— «Піснями», сер? Ні... я взагалі не надто охочий до книжок. А крім того, хіба ця книжка не в списку заборонених, сер?

— Саме так, сержанте, — сказав отець-капітан де Сойя.

Він відійшов від закривавленого килима і подивився на місяці, що мандрували небосхилом угору, а тоді глянув на чорний силует арки. Нарешті я маю шматочок пазла, і коли складеться вся картинка, ти потрапиш мені до рук, дівчинко.

— Так, вона в списку заборонених, сержанте, — повторив він, тоді стрімко розвернувся і попрямував до дверей, жестом показавши Реттіґові згорнути килим і прихопити його із собою. — Ходімо, — проказав він, і голос де Сойї пролунав так енергійно, наче й не було тижнів утоми та сумнівів. — У нас багато роботи.

33

Коли я згадую ті двадцять хвилин, що пробув у величезній, яскраво освітленій кают-компанії, то наче переношуся до тих сновидінь, що рано чи пізно приходять до кожного з нас: наче ти опинився в якомусь місці зі свого минулого, але не можеш збагнути, ані що ти тут робиш, ані що це за люди довкола. Коли лейтенант і двоє вартових завели мене в кімнату, усе в ній здалося знайомим, наче у згадуваному нічному кошмарі, і так само, як у кошмарі, — трохи нереальним. Знайомим, бо добрий шмат моїх двадцяти семи років минув у мисливських таборах, солдатських кубриках, у барах при казино та в камбузах старезних барж. Мені були звичні такі чоловічі товариства, навіть надто звичні; я кажу «надто», бо той дух, що його я відразу відчув у цій кімнаті — дух вихваляння та випендрювання, дух спітнілої нервозності міських мешканців, котрі вже й самі шкодують, що встряли в авантюру, яка в місті видавалася їм справжньою чоловічою пригодою, — встиг уже давно набриднути. Але тепер на всьому цьому добре знайомому лежав ще й наліт чогось чужого: недоладність своєрідної говірки, ледь помітна різниця в одязі, вбивчий сморід сигарет, а ще розуміння того, що я водномить викажу себе, щойно мова зайде про їхні гроші чи звички або навіть коли хтось просто заговорить до мене.

На найдальшому столі я помітив велику кавоварку — цим усі кубрики схожі одне на одного — і, намагаючись поводитися розкуто, неквапливо попрямував до неї. Знайшов відносно чисте горнятко і набурив собі кави по вінця. Я бачив, що лейтенант і його люди спостерігають за мною. Коли їм нарешті здалося, що я тут свій, вони розвернулись і вийшли з кімнати. Я відсьорбнув того огидного на смак пійла, помітивши побіжно, що попри ураган емоцій руки в мене не трусяться, і спробував вирішити, що робити далі.

Як не дивно, зброя все ще була при мені — ніж у піхвах і пістолет. А ще — радіопередавач. Я будь-якої миті міг підірвати закладену вибухівку і, скориставшись панікою, спробувати дістатися килима-літуна. Тепер, коли я побачив патрулі Пакса, я переконався, що без диверсії не обійтись, інакше пліт не зможе проминути платформи непоміченим. Я наблизився до вікна, що виходило в той бік, який ми вважали північчю; проте міг бачити крізь нього і «східний» небокрай, що вже світився, бо ось-ось мали з'явитися місяці. Арку порталу можна було роздивитися неозброєним оком. Смикнувши раму, я переконався, що вікно або замкнене, хоч я й не бачив ручки чи чогось такого, або взагалі забите цвяхами. Десь за метр під вікном я запримітив гофрований сталевий дах іншого модуля, але дістатися туди не міг.

— Ти з якої групи, синку?

Я швидко розвернувся. Відокремившись від сусідньої групи, до мене підійшло п'ятеро чоловіків, а звертався найкоротший і найгладкіший із них. Чоловік був одягнений як на вилазку: картата фланелева сорочка, брезентові штани, брезентовий жилет, чимось схожий на мій, і на поясі ніж, аби патрати рибу. Тепер я зрозумів, що паксівський патруль міг помітити в мене на поясі ніж у піхвах, але не звернути на це уваги, оскільки тут всі були з такими.

Цей чолов'яга теж говорив з акцентом, алене таким, як вартові на палубі. Рибалки, нагадав я собі, були, найімовірніше, з інших планет, тому мій чужинський акцент не мав би їх нашорошити.

— Клінґмана, — сказав я, зробивши ще ковток кави зі смаком намулу.

Із патрулем це ім'я начебто спрацювало.

А з цими чоловіками — ні. Вони якусь мить дивилися один на одного, а тоді черевань заговорив знову:

— Ні, хлопче, це ми з групи Клінґмана. З ним прибули аж із Сент-Терез, на підводних крилах. Тебе на нашому судні не було. Що це за ігри в тебе?

— Жодної гри, — всміхнувся я. — Я мав бути з цією групою, але запізнився на катер у Сент-Терез. Тому прибув сюди з групою Оттера.

І знову не спрацювало. П'ятірка перемовлялась між собою. Декілька разів я розчув слово «браконьєр». Двоє чоловіків відокремилися від групи й попрямували до дверей. Товстун тицьнув у мене пухким пальцем.

— Я сидів отам за столом поруч із провідником групи Оттера. Він теж тебе раніше не бачив. Залишайся на місці, синку.

Саме цього я й не збирався робити. Я поставив горнятко на стіл і заперечив:

— Ні, це ви залишайтесь на місці. А я покличу сюди лейтенанта, аби з'ясувати, що тут до чого. Нікуди не йдіть.

Схоже, це збило гладуна з пантелику, тож він залишився стовбичити на місці, а я тим часом перетнув кімнату, у якій нараз запанувала тиша, відчинив двері і ступив на вузький місток.

Але йти не було куди. Праворуч, біля огорожі, двоє військових Пакса націлили на мене свої флешетні пушки, я навіть почув, як клацнули заміси. Із лівого боку до мене швидким кроком наближався той лейтенант, в якого я врізався раніше. З ним було двоє цивільних та опасистий паксівський капітан.

— Прокляття! — сказав я вголос, а в мікрофон прошепотів: — Мала, у мене проблеми. Мабуть, попався. Залишаю мікрофон увімкненим, ти все почуєш. Прямуйте до порталу. Не відповідай!

Зараз мені тільки не вистачало, аби хтось цвірінькав у вухо.

— От і добре! — сказав я, зробивши крок назустріч капітанові з простягнутою рукою, наче збираючись із ним поручкатися. — Саме вас я й шукав!

— Це він, — заволав один із двох рибалок. — Він не з нашої групи і не з групи Оттера. Це має бути один із тих клятих браконьєрів, про яких ви нас попереджали!

— У кайданки його, — сказав капітан лейтенантові, і перш ніж я встиг зробити щось розумне, вояки напосіли на мене ззаду, а щуплявий лейтенант миттєво замкнув на мені браслети. Кайданки були старомодні, металеві, але працювали як слід — схопили зап'ястки у мене на животі, та ще й так міцно, що я й поворухнути руками не міг.

Цієї миті до мене дійшло, що шпигун я кепський, а весь мій напад на платформу був приречений на провал. Паксівські вояки теж були не на висоті — товклися навколо, хоча мали б тримати дистанцію та не спускати мене з прицілу, доки не обшукають, а кайданки надягти вже після того, як роззброять. Втім, за кілька секунд вони цей недогляд, звісно ж, виправлять...

Я вирішив не давати їм цих кількох секунд. Піднявши догори закуті руки, я вхопив куцого капітана за сорочку і штовхнув на двох цивільних. Скориставшись гармидером і штовханиною, що зчинилися, я стрімко розвернувся, щосили копнув найближчого вояка в яйця, а іншого вхопив за ремінь гвинтівки, що звисала з плеча. Той загорлав і вчепився за зброю обома руками, а я чимдуж смикнув за ремінь — донизу й праворуч. Вояк пішов услід за своєю зброю, вмазався головою в стіну й осів на підлогу. Перший вартовий, якого я брикнув, усе ще стояв на колінах, тримаючись однією рукою за причандали. Проте іншою він спромігся вхопити мене за светр, і той розірвався аж донизу, а ще вартовий зірвав у мене з шиї окуляри нічного бачення. І тільки коли я копнув його ногою в горло, він осів на підлогу й затих.

Тим часом лейтенант видобув свій флешетний пістолет, але побачивши, що застрелити мене, не вбивши при цьому двох вартових за моєю спиною, йому не вдасться, стукнув мене руків'ям по голові.

Флешетні пістолети не такі вже й масивні. Цей тільки зчесав мені шкіру на голові та викресав іскри з очей. А ще — розлютив.

Я розвернувся й зацідив лейтенантові кулаком в обличчя. Він перекинувся через невисоку, десь до пояса, огорожу містка і, змахнувши руками, полетів униз. На мить усі завмерли на місці, було чутно тільки, як лементує лейтенант, аж поїси він не врізався у воду за двадцять п'ять метрів нижче.

Вірніше буде сказати, що завмерли всі, крім мене, бо я, не дочекавшись навіть, аби підошви лейтенантових берців зникли за бильцями, розвернувся, перестрибнув через вартового, котрий відпочивав на підлозі, розчахнув двері і заскочив назад до кают-компанії. Народ сунув мені назустріч, поспішаючи до вікон і дверей, аби подивитись, що там за рейвах зчинився, але всі розступилися, даючи мені дорогу, поки я мчав крізь них, наче форвард через супротивну команду, готовий будь-що дістатися воріт.

Я почув, яку мене за спиною з шумом розчинилися двері, а тоді хтось, чи капітан, чи один із вартових, загорлав:

— Лягай! З дороги! Стережись!

Відчуваючи лопатками тисячі стрілок із флешетної пушки, що ось-ось мали полетіти в моєму напрямку, я, не збавляючи темпу, заскочив на стіл і, сховавши обличчя в закуті руки, ще в польоті вгатив правим плечем у шибку вікна.

Стрибаючи, я встиг подумати: а якщо вікна зроблені з плексигласу? Або з небиткого скла? Тоді ця пригода закінчиться фарсом: я м'ячиком відскочу назад, до кімнати, а вартові мене або зрешетять, або спокійнісінько затримають. На такій платформі, як ця, було би доцільно поставити ударостійкі вікна. Але я торкався шибки кілька хвилин тому... на дотик було схоже на скло...

Це й було скло.

Я вдарився об гофрований сталевий дах і покотився ним униз, а скляні скалки із хрускотом падали на мене згори. Частину рами я прихопив із собою: уламки дерева і скла застрягли в жилеті та светрі, але я не став зупинятись й обтрушуватись. Дах скінчився. Що робити? Інстинкт підказував котитися далі, щезнути з очей хлопців із пушками, котрі ось-ось відкриють вогонь мені вслід, і шубовснути вниз, сподіваючись впасти на галерею поверхом нижче. Логіка веліла зупинитись і перевірити, що там унизу, а тоді вже перекочуватись через край. Пам'ять твердила, що з північного боку платформи немає жодних містків або галерей.

Я пішов на компроміс із собою, тобто скотився з даху, але вчепився за край і зазирнув кудись поміж пальцями, що ковзали сталевим листом, і черевиками, що гойдалися в повітрі. Палуби чи платформи піді мною не було, лише двадцять метрів повітря між моїми підошвами та фіолетовими хвилями. Місяці вже зійшли, і море мінилося живим світлом.

Я підтягнувся вгору, побачив вікно, крізь яке оце щойно пробив собі шлях, вартових, котрі товпилися біля нього, і прибрав голову саме тієї миті, коли один із них вистрелив. Хмара флешет пройшла трохи вище, за два чи три сантиметри над моїми напруженими пальцями, і я здригнувся, почувши, як гудуть, пролітаючи повз, тисячі сталевих голок, — наче розлючені бджоли. Внизу не було палуби, але я помітив трубу, діаметром сім-вісім сантиметрів, що тяглась горизонтально вздовж бокової стіни модуля. Між трубою та стіною виднівся вузенький просвіт, можливо, достатній, аби вхопитись за трубу пальцями... якщо вона витримає мене, якщо посмик не вивихне плечей, якщо руки в кайданках не зрадять, якщо... більше я не роздумував — я впав. Вдарився об трубу передпліччями, кайданки гримнулись об неї ж, але пальці вже приготувалися схопитись за трубу і таки схопились — вони хоч і ковзнули по ній, але втримали мою вагу.

Другий шквал флешет над моєю головою вщент розніс виступ даху і наробив із сотню дірок у зовнішній стіні. Крихти скла та сталі пролетіли повз мене в місячному світлі під акомпанемент криків і проклять згори. Я почув, як дах гримить під важкими кроками.

Я засмикався, намагаючись пересунутись ліворуч і розгойдатися. З-під рогу модуля визирав краєчок нижньої палуби, на три метри нижче від мене, до того ж метрів на чотири-п'ять східніше. Просування йшло страшенно повільно. Вивернуті плечі жахливо боліли, а пальці терпли, бо кровообіг практично припинився. У волоссі та в шкірі голови застрягли скляні скалки, кров заливала очі. Схоже, моїм переслідувачам вдасться дістатись краю даху скоріше, ніж я опинюся над палубою та зможу зістрибнути.

Раптом знову зчинився ґвалт, я почув прокляття, а секція даху, на якій я висів, просіла. Вочевидь, її сильно пошкодили залпом сталевих стрілок, а тупцювання по ній довершило справу. Я чув, як переслідувачі, чортихаючись, посунули назад, аби спробувати підібратись до краю даху в обхід.

Це дало додаткові вісім чи десять секунд, не більше, але мені їх вистачило, аби, перебираючи руками, дістатися кінця труби, гойднутися раз і ще раз, а на третьому махові відпустити руки й важко гепнутися на нижню палубу, вдарившись об перила так, що аж дух забило.

Часу лежати тут і відхекуватися в мене не було, тож я швидко перекотився під стіну модуля, де було темніше. Пролунало принаймні два постріли з флешетної зброї: перший промазав і скаламутив воду п'ятнадцятьма метрами нижче, а другий вцілив у край палуби — здалося, що туди водночас забили сотню цвяхів. Я схопився на ноги й побіг, пірнаючи під низькі балки та намагаючись знайти шлях у плутаниці тіней. Над головою прогриміли чиїсь кроки. Мої переслідувачі мали перевагу: вони знали розташування цих палуб і переходів; але тільки я знав, куди прямую.

А прямував я до найнижчої палуби, до її східного боку, де був захований килим, але з технічної палуби, на якій я опинився наразі, вела тільки одна довга підвісна галерея, у північний і південний напрямки. Пробігши під головною платформою і сподіваючись, що вже порівнявся зі східною палубою, я перемахнув на опорну балку, десь сантиметрів шість завширшки, і, смикаючи праворуч і ліворуч скутими руками, аби втримати рівновагу, перетнув відкрите місце до наступного вертикального стовпа. Я повторив цей маневр кілька разів, переміщаючись, коли балка закінчувалась, то в південному, то в північному напрямках, але мені щоразу вдавалося натрапити на ще одну балку, яка вела на схід.

Я чув, як грюкають люки, як важко гупають кроки на переходах під головною палубою, але таки дістався східної палуби першим. Я перестрибнув на неї, метнувся до килима, залишеного прив'язаним до стовпа, розгорнув його, приклав долоню до літальних узорів і піднявся в повітря. Я саме перелітав через огорожу, коли нагорі відкрився люк, звідки вели на палубу довгі сходи. Я розпростерся на килимі, аби мій силует був якомога малопомітнішим на тлі місяців чи сяйливих хвиль, а руками в кайданках узявся незграбно натискати на потрібні візерунки.

Я хотів уже рвонути просто на північ, коли збагнув, що це було би помилкою. Флешетні пістолети можуть вразити ціль хіба що до шістдесяти-сімдесяти метрів, але у когось на платформі, певна річ, знайдеться плазмова гвинтівка чи щось подібне. Наразі вся увага переслідувачів зосередилась на східному кінці платформи. Тож найкращим шансом для мене було спробувати втекти на захід чи південь.

Заклавши віраж ліворуч, я пролетів під підпорами і шугнув просто над хвилями, перескакуючи через гребні й тримаючи курс на захід під прикриттям платформи. У мою сторону виступала тільки одна палуба, та, на яку я впав, і я бачив, що на її північній частині не було нікого. А тоді я роздивився, що не було й самого північного виступу, бо він був зрешечений хмарою сталевих стрілок і навряд чи міг тепер витримати людину. Я пролетів під ним, продовжуючи рухатись на захід. Верхніми переходами застукали підбори, але навіть якби хтось помітив мене, він би не зміг прицілитись, бо я був прикритий переплетінням пілонів і ферм.

Я вилетів з-під платформи, але тримався у її затінку, чорному в яскравому світлі місяців, тримався за якісь міліметри над верхівками хвиль, так, аби могутні океанські вали були поміж мною та західним боком платформи. Я відлетів уже на п'ятдесят чи шістдесят метрів і був готовий полегшено зітхнути, коли раптом почув хлюпання й кахикання в кількох метрах праворуч, просто за наступною хвилею.

Я миттю здогадався, що це... хто це. Лейтенант, якого я вгатив кулаком і відправив за борт. Я хотів летіти собі далі. Наразі платформа за моєю спиною поринула в хаос — усі галасують, хтось стріляє з північного боку, ще більше криків на східному виступі, звідки я втік, але мене, схоже, ніхто не бачить. Оцей плавець вдарив мене руків'ям пістолета по голові і застрелив би, не вагаючись, якби йому не заважали приятелі. Те, що лейтенанта віднесло течією від платформи, було його проблемою; я тут нічим не міг зарадити.

Хоча я міг би скинути його на підніжжя платформи, можливо, на одну з ферм. Мені вдалося втекти звідти, отже, можу зробити це ще раз. Цей хлопець просто виконував свої обов'язки. Він не заслуговує через це смерті.

Зізнаюся, що я ненавиджу в такі моменти своє сумління, хоча воно проявляється в мені нечасто.

Я зупинив килим-літун над хвилями. Я все ще лежав долічерева, притиснувшись до килима обличчям і плечима, аби мене не помітили горлопани з платформи. Тепер я звісився через правий край килима, щоб розшукати того потопельника.

І тоді я побачив риб. Спинні плавці у них були наче в акул Старої Землі, голограми яких мені доводилось бачити, чи у шаблеспинів-канібалів, що водяться на Гіперіоні в Південному морі. При яскравому місячному світлі я зміг роздивитися риб як слід: їхні тіла, від подвійних плавців і до видовжених, переливалися всіма кольорами райдуги. Риби сягали до трьох метрів завдовжки і рухалися як справжні хижаки, потужно вдаряючи хвостами та виблискуючи білими зубами.

Прослідкувавши рух однієї з цих вбивчих красунь, я побачив і лейтенанта. Він борсався у хвилях, намагаючись тримати голову над водою, і повертався в різні боки, щоб оборонитися від хижаків. Раз у раз котрась із рибин робила випад у його бік, лейтенант відганяв її, стараючись вцілити берцем їй по голові чи по плавцю. Рибина клацала зубами і задкувала, а на її місце підпливали інші. Коло все стискалося, а паксівський офіцер вибивався із сил.

— Чорт забирай, — вирвалось у мене. Я розумів, що залишити його тут просто не зможу.

Перш за все я відімкнув поле-відхилювач. Це поле малого радіусу дії відхиляє вітер на високих швидкостях і захищає пасажирів килима, особливо дітей, від небезпеки бути звіяним з нього. Якщо я збираюся затягти цього напівпотопельника на килим, то треба зробити так, аби мені не довелось боротися ще й з електромагнітним полем. Відтак я спрямував килим донизу і, зробивши широку дугу, зупинився над тим місцем, де я бачив лейтенанта востаннє.

Але чоловіка там не було. Він пішов під воду. Я хотів уже за ним пірнати, а тоді помітив серед хвиль бліді абриси його рук. Акулоподібні тварюки підібралися вже дуже близько, але цієї миті ще не атакували. Можливо, їх сполохала тінь від килима-літуна.

Я запхав у воду закуті в кайданки руки і, намацавши правий зап'ясток лейтенанта, потягнув його нагору. Це зусилля заледве не скинуло мене з килима, але я відкинувся назад, віднайшов рівновагу і висмикнув чоловіка на достатню висоту, аби схопити його ззаду за пояс і затягти на килим-літун. Він кашляв і задихався, був блідий і замерзлий, але, вивергнувши з себе зайву морську водичку, почав дихати більш-менш нормально. Це мене порадувало: я не був певен, що моє людинолюбство сягає аж настільки, аби робити штучне дихання з рота в рот. Пересвідчившись, що від краю килима він лежить достатньо далеко, аби жодна рибина, стрибнувши вгору, не могла відтяти йому ноги, я зосередився на керуванні. Я спрямував килим назад до платформи, беручи трохи вгору, після чого намацав у жилеті пульт і набрав код активації вибухівки, закладеної на палубах зі скімерами та топтерами. Ми наблизимося до платформи з півдня, я переконаюся, що на палубах немає людей, тоді натисну на кнопку, код спрацює, а неминуча паніка після вибуху дасть мені змогу облетіти платформу й скинути лейтенанта на перше-ліпше сухе місце, яке мені трапиться із західного боку.

Я повернувся подивитись, чи чоловік ще дихає, і встиг краєм ока помітити, що лейтенант стоїть на одному коліні, стискаючи у руці щось блискуче...

...він вдарив мене ножем у серце.

Точніше сказати, вдарив би, якби я не смикнувся в ту долю секунди, поки ніж протинав мій жилет, светр і плоть... Коротке лезо розпороло мені бік і ввіткнулося в ребро. Тієї миті я відчув не стільки біль, скільки шок, щось схоже на удар електричним струмом. Я хапнув відкритим ротом повітря і вчепився йому в зап'ясток. Лезо знову націлилось на мене, цього разу вище, а мої руки, слизькі від морської води та моєї власної крові, ковзнули вздовж його зап'ястка. Єдине, що мені вдалося зробити, це смикнути його руку вниз, коли лейтенант спробував ударити мене ще раз, націлюючись у те ж ребро. Він точно цього разу проштрикнув би мені серце, але я наліг на його руку своєю вагою, а крім того, лейтенанту заважав ще й металевий ланцюжок, що з'єднував браслети моїх наручників. І все одно я відчув, як лезо знову входить мені в бік, відтак хитнувся назад, намагаючись утриматися на килимі-літуні, що підіймався вгору.

Краєм вуха я чув вибухи у себе за спиною: мабуть, лезо натиснуло на кнопку на передавачі. Я не обертався, намагаючись втримати рівновагу, широко розставивши ноги. Килим продовжував набирати висоту — ми вже піднялися над хвилями на сім чи вісім метрів і підіймалися ще вище.

Лейтенант, теж напівзігнувшись, схопився на ноги, взявши стійку людини, звичної до вуличних бійок. Я завжди ненавидів холодну зброю. Мені доводилось білувати звіра та патрати рибу. Але навіть коли я служив у гвардії, то не розумів, як людина може вчиняти так з іншою людиною, та ще й на короткій дистанції. Десь на поясі у мене теліпався ніж, але я знав, що лейтенанту я не рівня. Єдиним шансом для мене було вихопити з кобури автоматичний пістолет, але це не було так просто: пістолет висів на моєму лівому стегні, обернений дулом назад, що зручно для перехресного вихоплювання. Але для цього мені потрібні були дві руки, аби відкинути полу жилета, розстібнути кобуру, витягти зброю та прицілитися...

Він вдарив ножем у горизонтальний площині, зліва направо. Я відскочив аж на край килима, але трохи запізнився — гостре коротке лезо глибоко протяло праву руку, якою я тягнувся за зброєю. Від болю я аж скрикнув. Лейтенант вишкірив лискучі від морської води зуби. Усе ще стоячи на напівзігнутих ногах, розуміючи, що мені нема куди відступати, він рушив на півкроку вперед і зробив випад ножем, спрямовуючи його догори, по дузі, що мала закінчитись у мене в животі й випустити з нього тельбухи.

Коли він вдарив мене по руці, я саме розвертався праворуч, тепер я продовжив цей рух і, відштовхнувшись від килима-літуна, що набирав висоту, зробив класичний стрибок у воду з десяти метрів, протявши хвилі витягнутими перед собою руками в кайданках. Океан був солоний і темний. Я не встиг набрати повітря і якусь жахливу мить взагалі не знав, де дно, а де — поверхня. Потім я побачив заграву від трьох місяців і поплив на світло. Моя голова зринула поверх води, і я побачив лейтенанта. Килим наближався до платформи і підіймався вгору, наразі він був уже в двадцяти п'яти метрах над рівнем моря. Лейтенант продовжував тримати бойову стійку, наче чекав, що я знову з'явлюся на килимі, а він доведе тепер бій до кінця.

Повернутися на килим я не міг, але хотів завершити наш бій. Намацавши під водою пістолет, я розстібнув кобуру, витяг зброю і спробував перевернутися на спину, аби хоч сяк-так прицілитися з тої чортової штуки. Ціль віддалялася від мене, підіймаючись усе вище і вище, але я ще бачив силует лейтенанта на тлі неймовірного місяця, тож спробував навести на нього пістолет.

Лейтенант нарешті перестав виглядати мене і розвернувся до платформи. І тут хлопці відкрили пальбу. Випередили мене на секунду чи дві. Не знаю, чи вцілив би я його на такій відстані... сумніваюся. Вони ж не могли не влучити.

Принаймні три рої сталевих стрілок вдарили в нього водночас, і лейтенант полетів із килима-літуна униз, наче кошик з білизною для прання. Крізь дірки у його тілі просвічував місяць. Секундою пізніше одна райдужна акулоподібна рибка промчала повз мене: вона так поспішала дістатися до хмари кривавого корму, на яку перетворився лейтенант Пакса, що буквально відштовхнула мене вбік.

Я ще з секунду постояв у воді стовпчиком, проводжаючи очима килим-літун, поки хтось із платформи не вхопив його. Мене до самого кінця не полишала якась дитяча мрія, що килим от-от розвернеться, підлетить до мене і, вихопивши з океанічних обіймів, віднесе на пліт, який наразі мав перебувати за кілометр чи два на північ. Я зріднився з ним і з легендою, втіленням якої він був, тому ця розлука озвалася пекучим болем у грудях. Мені і без того було так хижо, що далі нікуди. Від солоної води рани вогнем пекли, крім того, я ще й тої води наковтався. Мене нудило, проте я продовжував триматися на поверхні, виставивши над хвилями голову та плечі й стискаючи двома руками пістолет.

Якщо я збирався рятуватися вплав, мені потрібно було перестрелити ланцюжок, що з'єднував браслети. Але яким чином? Ланцюжок був завтовшки з половину мого зап'ястка. Як я не викручувався, мені не вдалося розвернути пістолет так, аби куля поцілила в нього.

Тим часом спинні плавці завершили своє бенкетування. Я знав, що у мене з ран тече кров. Моя солона кров у солоний океан тече в першу чергу з порізів на боці й передпліччі. Якщо ці рибини схожі на акул або шаблеспинів, то здатні відчути кров за багато кілометрів... Єдиний мій шанс полягав у тому, аби допливти до платформи, застреливши принагідно кількох найзахланніших рибин, а тоді спробувати видряпатись на один із пілонів і покликати на допомогу. Отакий шанс.

Я перевернувся на живіт і, працюючи ногами, поплив на північ, у відкритий океан. Сьогодні я вже погостював на цій платформі. І мені цього вистачило.

34

Я ще ніколи не пробував плисти зі скутими спереду руками і дуже сподіваюся, що мені більше ніколи не доведеться цього повторювати. Тільки високий вміст солі в океані цього світу тримав мене на плаву, у той час як я брикався, плив, вертівся та відштовхувався від води, прямуючи на північ. Я не мав жодної надії дістатися плоту. Течія посилювалася принаймні за кілометр на північ від платформи, і наш план полягав у тому, аби втримувати пліт якомога далі від конструкції, не полишаючи течії ріки, що пролягала серед океану.

Усього через декілька хвилин райдужні акули знову почали своє кружляння. Їхнє начебто електричне різноколірне мерехтіння просвічувало крізь хвилі, тож коли одна із них кинулася в атаку, я припинив плавбу і, вивернувшись, копнув її в голову точнісінько так само, як це робив покійний лейтенант. Це ніби спрацювало. Риби були, безсумнівно, страшні, але й дурні — вони нападали поодинці, так ніби між ними існувала якась узгоджена послідовність у здобутті харчу, — відтак я бив їх у морди по черзі. Але цей процес виснажував. Саме перед першим нападом райдужної акули я почав знімати свої черевики, позаяк важка шкіра тягнула мене вниз, але думка про те, що мені доведеться босоніж копати ці ікласті кулеподібні голови, змусила зоставатися у черевиках якомога довше. Невдовзі я також зрозумів, що не зможу плисти з пістолетом у руках. Під час своїх атак шаблеспинні тварюки пірнали і нападали вже знизу. Такі напади, здавалося, належали до їхніх улюблених, і я сумнівався, чи буде якась користь від кулі зі старовинної зброї крізь один чи два метри води. Врешті-решт я встромив пістолет у кобуру, хоча незабаром зрозумів, що мені краще було б його викинути.

Плаваючи та звиваючись, аби тримати в полі зору спинні плавці рибин, я нарешті скинув черевики, і вони зникли в глибині. Під час наступної атаки акули я вгатив ногою сильніше і відчув, що її шкіра шорстка, ніби наждачний папір. Акула клацнула зубами біля моєї босої ноги і, промахнувшись, знову почала кружляти. Так я плив на північ, тримаючись на плаву, брикаючись, чортихаючись, зупиняючись через кожні кілька метрів, аби роззирнутись і приготуватись до наступного нападу. Якби яскраві місяці не відбивалися на блискучих спинах цих тварюк, якась із них уже б давно затягла мене вглиб. Хай там як, але невдовзі я дійшов до краю: був виснажений настільки, що не міг плисти далі. Усе, на що я був здатен, це лежати на спині, ковтати повітря та підтягувати ноги щоразу, коли бачив наближення акули.

Тим часом рани розболілися не на жарт. Здавалось, у мене в боці, де вздовж ребер був найбільший поріз, розгоряється пожежа, а увесь бік заціпенів. Я був упевнений, що мої рани кровоточать під водою, тож коли акули на якийсь час опинилися достатньо далеко, я зміг хоч на мить відволіктись від них і притиснути до рани долоні. Вони були червоні. Значно червоніші за фіолетове море, що у світлі величезного місяця побагряніло. Я відчував, що знемагаю, а тоді прийшло усвідомлення, що мені, мабуть, доведеться померти від втрати крові. Вода теплішала, так ніби моя кров нагрівала її до приємної температури, і з кожною хвилиною зростала спокуса зануритися у цю заспокійливу теплінь.

Я визнаю, що кожного разу, коли океанська хвиля підіймала мене, я знову й знову роззирався у пошуках плота, продовжуючи сподіватись на чудо. Але, крім води, не бачив нічого. Якась частка мене раділа з того — можливо, пліт уже пройшов крізь портал. Його ж начебто не повинні були перехопити. В усякому разі я не не бачив ані гідропланів, ані топтерів, та й платформа на півдні виглядала щоразу меншою плямою світла. Мабуть, тепер, коли пліт щасливо вирвався, я міг надіятись тільки на те, що мене знайде і підбере пошуковий топтер. Але навіть думка про такий порятунок мене не тішила — я вже мав сьогодні досвід перебування на їхній платформі. Я плив на спині, крутячи головою навсібіч, аби не випускати з поля зору райдужних акул, і в такий спосіб просувався на північ, підіймаючись із кожним могутнім видихом фіолетового океану й падаючи у широкі провалля з кожним його вдихом. Я перевернувся на живіт і намагався відштовхуватися сильніше, тримаючи руки просто перед собою, але з'ясувалося, що в такому положенні тримати голову над водою було значно складніше. Здавалось, що моя права рука кровоточила сильніше за ліву. Я підозрював, що лейтенантів ніж пошкодив сухожилля. Зрештою, плавбу довелося припинити і зосередитись лише на тому, аби триматись на поверхні. Я знову ліг на спину, стиснувши руки в кулаки і ледь-ледь рухаючи ногами, аби тримати над водою голову та плечі. Схоже, шаблеспинні монстри відчули мою слабкість. Вони почали наближатись, роззявивши пащі. Я підіймав ноги і хвицав ними, намагаючись влучити п'яткою в морди так, щоб вони не відчикрижили мені ноги, проте незабаром обдер ступні до крові. Запах свіжої крові ще більше розпалив акул. Їхні напади почастішали, а моя втома натомість лише зростала. Одна із рибин розпорола мою праву штанину від коліна до щиколотки, залишивши на нозі непогану відмітину, і, тріумфально махнувши хвостом, попливла собі геть.

Поки все це тривало, частина моєї втомленої свідомості обмірковувала теологічні проблеми. Не молилась, а допитувалась, чому Космічний Господь дозволяє своїм створінням так катувати одне одного. Скільки гуманоїдів, ссавців і трильйонів інших істот в останні хвилини свого життя відчували смертельний жах на подобу мого, коли серце тремтить, адреналін курсує жилами, пришвидшуючи виснаження, а розум відчайдушно та безнадійно шукає шлях до порятунку? Як може будь-який Бог називати себе Милосердним і населяти Всесвіт таким ось зубастим гаддям?

Пригадую, як бабуся розповідала мені про одного вченого зі стародавньої Старої Землі, якогось Чарлза Дарвіна, котрий започаткував одну зі старих теорій чи то еволюції, чи то гравітації, чи то ще чогось такого. Так отой Чарлз іще до появи хрестоформи був вихований щирим християнином, але згодом став атеїстом. Це після того, як, вивчаючи земну осу, він виявив, що вона паралізувала великих павуків, імплантувала в них свої ембріони та дозволяла павукам одужувати й далі займатися своїми справами, поки не наставав час вилупленим личинкам оси вибиратися з черевця павука.

Я змахнув з очей воду і дав копняка двом зубастим бестіям, що саме мчали на мене. У голову я не влучив, але добряче врізав по одній спині. Лише хутко підтягнувши ноги та згорнувшись клубочком, я уник їхніх зубів. У результаті я втратив рівновагу і мене накрила хвиля метрової чи двометрової товщини, тож на поверхню я вже виринув засапаним та осліплим, а на додачу ще й наковтався солоної води.

Акули кружляли все ближче, і їх ставало дедалі більше. Понишпоривши затерплими руками під водою, я видобув із кобури пістолет, а тоді ледь не випустив його, проте все минулося. Дуло пістолета уткнулося мені в підборіддя. Напевно, було б значно простіше залишити його в такому положенні і натиснути на курок, ніж намагатися застосувати зброю проти цих морських убивць. Хай там зосталося і небагато куль — добре, що я не вистріляв їх упродовж двох останніх карколомних годин, — вистачить і на те, і на інше.

Поки я, звиваючись, спостерігав, як найближча акула підбирається до мене, то пригадав оповідання, яке читала мені бабуся, коли я був малим. Це була стародавня класика — авторства Стівена Крейна під назвою «Шлюпка у відкритому морі»^[116]. У ній ішлося про сімох чоловіків, котрі, виживши після кораблетрощі, провели у морі багато днів без прісної води, а коли опинилися за якихось кілька сотень метрів від берега, з'ясувалось, що вони не зможуть до нього дістатися — прибій надто високий, аби подолати його. Один із чоловіків, котрий був у човні — тепер уже й не згадаю, як його звали, — пройшов через усі кола релігійних настроїв: молився, вірив, що Бог — це милосердне Божество, яке днями й ночами тільки те і робить, що піклується про нього, потім вирішив, що Бог — це жорстокий виродок, і врешті дійшов висновку, що Бога нема, тож його почути нікому. Тепер я зрозумів, що до сього часу так і не усвідомив сенсу того оповідання, навіть незважаючи на бабусині сократівські пояснення і навідні запитання. Я пам'ятав цінність прозріння, що зійшло на того бідолаху, коли він зрозумів, що до берега їм доведеться добиратися вплав і що не всім при цьому поталанить. Йому захотілося — тепер він так сприймав Усесвіт, — аби Природа була скляною будівлею, і тоді б він міг шпурляти в неї каміння. Потім він зрозумів іще одну істину: шпурляння каменів також було би марнотою. Всесвіту байдуже до наших доль. Із цим вбивчим відкриттям герой кинувся у прибій, аби досягнути берега чи потонути. Всесвіт не переймається мошвою.

Я нараз усвідомив, що сміюся та плачу водночас, викрикуючи прокльони й підкликаючи тих зубатих потвор, що були вже за два чи три метри від мене. Прицілившись, я вистрелив у найближчу акулу. На моє здивування, просяклий водою механізм спрацював. На плоті гуркіт пострілу здався мені страхітним, а зараз він немов розчинився у хвилях та в безмежжі океану. Рибина пірнула і зникла з поля зору. Дві наступні натомість кинулись на мене. Я вистрелив в одну, дав копняка іншій, і в ту ж мить щось вдарило мене у потилицю.

Я був ще не настільки заглиблений у теологічні та філософськи роздуми, аби покірно прийняти смерть. Швидко крутнувся, навіть не уявляючи, чи сильно мене зачепило, але сповнений рішучості прострелити пащеку проклятої тварюки. Я встиг здійняти й націлити пістолет, коли побачив за півметра від себе... обличчя Енеї: мокре волосся прилипло до голови, очі виблискують у місячному сяйві.

— Роле! — вона, мабуть, кликала мене й раніше, але я не чув її через постріли та шум у вухах.

Я кліпнув. Цього не може бути! Боже, чому вона тут, а не на плоті?

— Роле! Лягай на спину та відганяй своїм пістолетом тих рибин. Я тебе витягну.

Я покрутив головою, нічого не розуміючи. Як вона могла залишити могутнього андроїда на плоту, а сама приплисти сюди? Що, до дідькової матері, коїться?!

Над гребенем наступної хвилі з'явилась голова А. Беттіка. Андроїд стрімко плив, загрібаючи обома руками й затиснувши в білих зубах довге мачете. Зізнаюсь, що я розсміявся, хоч це й був сміх крізь сльози: андроїд нагадував пірата з дешевої кінострічки.

— Пливи на спині, — вигукнула Енея.

Я перевернувся на спину. Занадто втомлений, аби відбрикуватись від акул, що підкрадалися до моїх ніг, я вистрелив і влучив акулі точно поміж вирячених чорних очей. Риба зникла під водою.

Енея просунула руку під мою, акуратно обхопила мене за плечі, аби не зачепити рани, і потягла за собою назустріч наступній величезній хвилі. Поруч плив А. Беттік, тепер уже гребучи однією рукою, у той час як іншою він вправно орудував гострим мачете. Я бачив, як він розсік хвилю, і найближчі акули шарахнулись убік.

— Чого це ти... — я почав задихатись і кашляти.

— Бережи дихання, — порадила дівчина і потягла мене — вниз-угору — до наступної фіолетової стіни. — Нам іще довго плисти.

— Пістолет, — промовив я, намагаючись віддати його малій. Я відчував, як мої очі застилає темрява, так наче я падав у дедалі вужчий тунель. Я не хотів втратити зброю. Та було надто пізно — я відчув, як пістолет вислизає з моєї руки і падає у глибінь. — Вибач, — спромігся вимовити я, а тоді тунель звузився до межі. Насамкінець я встиг скласти перелік того, що втратив під час своєї експедиції: безцінний килим-літун, окуляри нічного бачення, стародавній автоматичний пістолет, свої чоботи, ймовірно, що й передавач, а також, цілком можливо, власне життя і життя своїх друзів. Суцільна темрява поклала край цим цинічним розмірковуванням.

* * *

Я невиразно відчував, як мене підіймали на пліт. Кайданків уже не було. Дівчинка дихала мені в рот і, натискаючи на груди, відкачувала воду з моїх легень. А. Беттік сидів поруч і тягнув за якусь мотузку.

Позбавившись води в легенях, я запитав:

— Пліт... звідки? Він уже має бути за порталом... Я не...

Енея підклала мені під голову якийсь заплічник і невеличким ножем зрізала рештки моєї сорочки та праву штанину.

— А. Беттік змайстрував щось на кшталт морського якоря за допомогою мікротенту й каната, — пояснила мала. — Він теліпається позаду, гальмуючи рух, але не дає збитися з курсу. Якби не це, ми б не встигли тебе відшукати.

— Як... — почав було я, проте знову став викашлювати солону воду.

— Мовчи, — наказала Енея, зрізуючи рештки мого одягу. — Я хочу подивитися, наскільки серйозні у тебе пошкодження.

Я здригнувся, коли її сильні руки спершу торкнулись великого порізу на боці, потім обмацали передпліччя й пройшлися по стегну, на якому залишився слід від акулячих зубів.

— Ох, Роле, — сумно промовила дівчинка. — Варто мені було на якусь хвилю упустити тебе з очей, як дивись, що ти з собою зробив.

Слабкість знов охоплювала мене, а темрява — знову напливала. Я знав, що втратив багато крові. Мене кидало то в жар, то в холод.

— Пробач, — прошепотів я.

— Помовч, — різким рухом вона відкрила один із медпакетів. — Лежи спокійно.

— Ні, — наполягав я. — Я згодився на це, бо вважав, що буду твоїм захисником... боронитиму тебе. Пробач, — скрикнув я, коли Енея влила антисептичний сульфідний розчин просто в мою рану в боці.

Раніше мені доводилось тільки бачити чоловіків, котрі плачуть як на полі бою, а тепер я став одним із них. Якби під руками дівчини був тільки мій медпакет, я б помер упродовж кількох хвилин, а може, й секунд. Але, на щастя, це був великий пакет зі старовинного військового комплекту, який ми прихопили з корабля. Спочатку я побоювався, що термін придатності цих ліків і препаратів уже давно минув, але потім побачив, як на панелі пакета, що його Енея поклала мені на груди, замиготіли вогники. Деякі були зеленими, але більшість — жовті та червоні. Я знав, що це не дуже добре.

— Лежи спокійно, — прошепотіла Енея, відкриваючи пакет для зашивання ран. Вона приклала апарат до мого боку, і водномить стоніжка-«вишивальниця» заповзла в рану. Відчуття було не надто приємне: ця механічна істота прокладала собі шлях рваними краями рани, уприскуючи антибіотики та дезінфікуючи її, а тоді нараз звела всі свої «ніжки» докупи, створюючи таким робом міцний шов. Я скрикнув, а потім ще раз, коли Енея приклала другу стоніжку до моєї руки.

— Нам потрібно більше картриджів із плазмою, — сказала вона А. Беттіку, коли той вставляв два маленькі циліндрики у прилад для ін'єкцій. Я відчув, як запекло у стегні, коли плазма почала проникати у мій кровообіг.

— Ці чотири — все, що ми маємо, — відповів андроїд. Він наразі клопотав наді мною, намагаючись накласти на обличчя осмотичну маску. Чистий кисень почав надходити до моїх легенів.

— Чорт забирай, — скрикнула дівчинка, вводячи останні картриджі плазми. — Він втратив надто багато крові. Може впасти у глибокий шок.

Мені хотілось посперечатися з ними, пояснити, що мене обсипає то жаром, то холодом через холодне повітря, що зараз я почуваюся значно краще, але дихальна маска була щільно притиснута до мого рота, очей і носа, не даючи шансу на розмови. Мені почало ввижатися, що ми знову на кораблі, а я — захищений силовим полем. Чесно кажучи, моє обличчя було мокре не тільки від бризок.

Раптом я побачив у дівчинки в руках шприц з ультраморфієм і почав вириватися. Це вже занадто. Якщо мені судилося померти, то я хотів бути при тямі.

Енея знову поклала мою голову на заплічник. Вона зрозуміла, чому я вириваюся.

— Роле, — сказала дівчинка м'яко, — я хочу, аби ти вирубався. У тебе шок. Поки ти будеш непритомний, він минеться, — і шприц зашипів.

Я кілька секунд ще метався, ледь не плачучи од відчаю. Після стількох зусиль померти, не приходячи до тями! Чорт забирай, це нечесно... це неправильно...

* * *

Я прокинувся під яскравим сонцем і серед нестерпної спеки. Лише впродовж однієї миті я гадав, що ми все ще перебуваємо на Морі Безкрайому. Але щойно зібрав докупи всі свої сили, яких вистачило тільки на те, аби підняти голову, то побачив, що сонце тут зовсім інше — більше, гарячіше, — а колір неба значно блідішого відтінку блакитного. Пліт, здавалося, плив якимось бетонним каналом, і лише метр чи два відділяло нас від його країв. Я міг бачити тільки бетон, сонце та блакитне небо — і нічого більше.

— Лежи, — сказала Енея, знову вкладаючи мою голову та плечі на заплічник і пересуваючи мікротент так, аби голова була у затінку. Напевно, вони вже витягли саморобний морський якір.

Я спробував щось сказати, та в мене нічого не вийшло. Я облизав сухі губи — вони немов злиплися. Нарешті мені вдалося спитати:

— Як довго я був у відключці?

Енея дала мені сьорбнути з фляги, а потім відповіла:

— Біля тридцяти годин.

— Тридцять годин! — прошепотів я, хоча мені хотілося кричати.

Підійшов А. Беттік і, нахилившись, забрався до нас, у затінок під тентом.

— Із поверненням, пан-Ендіміоне.

— Де ми?

Відповіла Енея:

— Висновуючи з пустелі, сонця і зірок уночі, ми, майже напевно, на Хевроні. Схоже, ми пливемо якимсь акведуком. Саме зараз... але ти повинен це побачити, — вона трохи підтримала мене за плечі, аби я міг розгледіти хоч щось понад бетонним краєм каналу. Нічого, крім повітря і далеких пагорбів. — У цій частині акведука ми розташовані десь на висоті п'ятдесяти метрів, — промовила дівчинка, опускаючи мою голову назад на заплічник. — І отак останні п'ять чи шість кілометрів. Якби ж то хоч десь знайшовся вихід із цього акведука... — сумно промовила вона. — Ми ніде не бачили нікого живого... навіть стерв'ятника. Сподіваємося, що ми таки дістанемось якогось міста.

Я насупився, а коли поворухнувся, то відчув тупий біль у боці, та й рука не хотіла згинатися.

— Хеврон? Я вважав, що його...

— ...захопили Вигнанці, — закінчив за мене А. Беттік. — Так, ми чули про це. Це не має значення, сер. Ми попросимо медичної допомоги у Вигнанців навіть із більшим задоволенням, ніж у Пакса.

Я подивився на медпакет, що лежав поруч зі мною. Від нього до мого тіла тягнулися якісь трубки. Більшість вогників миготіли помаранчевим. Хорошого мало.

— Твої рани у доброму стані, — пояснила Енея. — Але ти втратив багато крові. Ми вже використали усі запаси плазми зі старого пакета, але цього замало. Крім того, ти, схоже, підхопив якусь інфекцію, з якою наші антибіотики загальної дії не можуть впоратися.

Це пояснювало жахливий жар, який я відчував у всьому тілі.

— Може, це якісь мікроорганізми з Моря Безкрайого, — сказав А. Беттік. — Медпакет не може їх діагностувати. Ми про це дізнаємось, коли доберемося до якоїсь лікарні. Хочеться вірити, що ця частина ріки донесе нас до єдиного великого міста на Хевроні...

— Нового Єрусалима, — прошепотів я.

— Так, — сказав андроїд. — Навіть після Падіння він не втратив своєї слави завдяки Синайському медичному центру.

Я почав було хитати головою, але зупинився, бо відчув біль і запаморочення.

— Але Вигнанці...

Енея провела вологою ганчіркою по моєму чолі.

— Головне — знайти для тебе допомогу, — сказала вона, — хоч від Вигнанців, хоч від будь-кого.

У моїх затуманених мізках почала виокреслюватись якась думка. Я чекав, поки вона сформується.

— На Хевроні не було... Мені здається, вони не мали...

— Ви маєте рацію, сер, — промовив А. Беттік. Він постукав по маленькій книжечці, яку тримав у руках. — Як вказано у Путівнику, Хеврон не був частиною ріки Тетіс, і навіть у часи розквіту Мережі погодився лише на єдиний портал у Новому Єрусалимі. Прибульцям не дозволялося покидати столицю. Місцеві мешканці дуже цінували свою автономність і незалежність.

Я дивився на стіни акведука, що пропливали повз. Раптом стіни акведука зникли, і тепер ми почали рухатись поміж високих дюн і випалених сонцем скель. Спека була нестерпна.

— Але у книжці, напевно, помилка, — сказала Енея, знову змочуючи мені чоло. — Портал був там... а ми зараз тут.

— Ви впевнені... що це... Хеврон? — пошепки запитав я.

Енея кивнула. А. Беттік показав мені комлоґ-браслет. Я зовсім забув про нього.

— Наш механічний друг має надійну зоряну карту, — сказав андроїд. — Ми на Хевроні і... я припускаю... нам лишилося кілька годин до Нового Єрусалима.

У цю мить мене пронизав біль, і хоч як я намагався цього не виказати, мені це не вдалося. Енея витягла шприц з ультраморфієм.

— Ні, — прохрипів я, зціпивши зуби.

— Це останній раз і ненадовго, — прошепотіла вона.

Почулося шипіння, тілом розтеклося блаженне заніміння. «Якщо Бог існує, — подумав я, — то він неперевершений знеболювач».

* * *

Коли я знову прокинувся, тіні вже подовшали, а ми перебували у затінку низенького будинку. А. Беттік ніс мене із плота. Кожен його крок спричиняв у мені болючі хвилі, проте я не зронив жодного звуку.

Енея йшла попереду. Широку вулицю вкривав пил. Будинки — невисокі, жодного вищого за три поверхи, збудовані з матеріалу, схожого на саман. Навкруги ні душі.

— При-и-ві-і-іт! — гукнула дівчина, склавшидолоні рупором. Довгі голосні прокотилися луною вздовж порожньої вулиці.

Я почувався цілковитим ідіотом, оскільки мене несли наче дитину, але здавалося, що А. Беттік на це анітрохи не зважав. І я знав, що мені не слід сперечатися, коли від цього залежить моє життя.

Енея розвернулась і підійшла до нас. Побачивши, що я розплющив очі, вона сказала:

— Ми у Новому Єрусалимі. У цьому нема жодних сумнівів. Якщо вірити Путівнику, за часів Мережі тут мешкало три мільйони людей. А. Беттік стверджує, що до останнього часу кількість мешканців, наскільки йому відомо, становила принаймні один мільйон.

— Вигнанці... — прохрипів я.

Енея коротко кивнула.

— Крамниці та будинки вздовж каналу порожні, але мають такий вигляд, ніби їх покинули лише кілька місяців або тижнів тому.

А. Беттік зауважив:

— За офіційними повідомленнями, які ми відслідковували на Гіперіоні, Вигнанці захопили цей світ біля трьох стандартних років тому. Але є ознаки того, що люди перебували в місті ще не так давно.

— Живлення ще подається, — сказала Енея. — Їжа зіпсована, але холодильники ще холодні. У деяких домах сервіровані столи, ввімкнуті проектори, шипить радіо. Проте ніде жодної живої душі.

— Але й не видно ніяких ознак насильства, — мовив андроїд, обережно вкладаючи мене в автівку з металевим лежаком позаду. Енея турботливо підстелила ковдру, аби моя шкіра не торкалась гарячого металу. Від болю у боці в мене перед очима затанцювали плями.

Енея мерзлякувато щулилася. Її руки взялися гусячою шкірою, хоча вечір був пекельно спекотним.

— Тут відбулося щось жахливе, — промовила вона, — я це відчуваю.

Треба зізнатися, що особисто я не відчував нічого, крім болю і лихоманки. Мої думки були схожі на ртуть. Вони весь час кудись зникали раніше, ніж я встигав зібрати їх докупи або надати їм якоїсь прийнятної форми.

Енея вскочила в автівку й присіла поруч зі мною. Тим часом А. Беттік через передні двері забрався на водійське сидіння. Дивовижно, але двигун запустився при першому ж дотику до плати запалювання.

— Я можу цим керувати, — повідомив андроїд, вмикаючи передачу.

«Я теж», — подумав я. Я водив таку на Урсі. Це одна з небагатьох речей у Всесвіті, з якою я міг справитися. І це, мабуть, одна з небагатьох справ, яку я можу робити класно.

Ми їхали вздовж головної вулиці. Незважаючи на міцно стиснуті зуби, я кілька разів скрикував від болю.

Енея взяла мене за руку. Її пальці були такі холодні, що я заледве не здригнувся, а тоді зрозумів, що це моя рука така гаряча.

— ...це все через ту чортову інфекцію, — промовила вона. — Інакше ти би вже мав одужувати. Щось із того океану.

— Або з його ножа, — прошепотів я.

Я заплющив очі й побачив лейтенанта, що розлітався на шматки, коли його продірявили сотні голок. Я швидко розплющив очі, аби позбутися видіння. Будинки тут були вищими, на десять і більше поверхів, і вони відкидали довгі тіні. Але спека однаково була нестерпна.

— ...тут якийсь час замешкував друг моєї мами в останній подорожі на Гіперіон, — сказала дівчинка.

Її голос то наближався, то віддалявся, виходячи за межі мого слуху, як погано налаштована радіостанція.

— Сол Вайнтрауб, — прохрипів я. — Вчений із «Пісень» старого поета.

Енея поплескала мене по руці.

— Я вже й забула, що все, пережите мамою, стало сировиною для легенди дядька Мартіна.

Ми підстрибнули на грудді. Я зціпив зуби, щоб не закричати. Енея лише сильніше стиснула мою руку.

— Так, — сказала вона, — я б хотіла зустрітися зі старим вченим і його донькою.

— Вони подались у майбутнє... увійшли до... Сфінкса, — спромігся вимовити я. — Так само... як... і ти.

Енея нахилилася ближче, зволожила мені губи з фляги й кивнула.

— Так. Втім, я пам'ятаю розповіді мами про Хеврон і про тутешні кібуци.

— Євреї, — прошепотів я й одразу припинив балаканину, бо на це йшло багато енергії, котра була мені потрібна для боротьби з болем.

— Вони хотіли уникнути Другого Голокосту, — сказала Енея, дивлячись уперед, бо автівка саме повертала за ріг. — Вони називали це «від'їздом діаспори»^[117].

Я заплющив очі. Лейтенанта пошматувало геть-чисто, і тепер клапті одягу та кавалки тіла повільно падали у фіолетове море довгими звивистими траєкторіями...

Раптом А. Беттік знову взяв мене на руки. Ми зайшли у будинок — значно більший та складнішої будови за всі інші — весь зі сталопласту й загартованого скла.

— Медичний центр, — повідомив андроїд. Перед нами відкрились автоматичні двері. — Електрика є... хоч би медичне обладнання було ціле.

Мабуть, я раптово відрубався, бо коли знову розплющив очі, наляканий тим, що до мене наближалася пара акул, я вже лежав на каталці, що в'їжджала у якийсь довгий діагностичний циліндр автохірурга.

— Бувай, — промовила Енея, відпускаючи мою руку. — Побачимось на тому боці.

* * *

Ми пробули на Хевроні тринадцять місцевих днів, кожен із яких становив двадцять дев'ять стандартних годин. За перші три дні автохірург добряче по мені пройшовся: не менш ніж вісім внутрішніх операцій, а на завершення — ціла дюжина терапевтичних процедур згідно із цифровим приписом.

Це і дійсно виявились якісь мікроорганізми з того нещасного океану на Морі Безкрайому, що вирішили вбити мене. Хоча коли я побачив результати магнітно-резонансного дослідження, а також глибокого біосканування, то усвідомив, що організми були не такими вже й «мікро». Щоб то не було — авто діагностик дав суперечливі висновки — воно проникло до мого пошкодженого ребра і, подібно до грибка, почало розростатися й захоплювати внутрішні органи. Ще один стандартний день, як потім повідомив автохірург, — і хірургічний розтин явив би картину суцільного лишаєподібного драглистого желе.

Після того як мене розрізали, вичистили, а потім повторили таку процедуру ще двічі, бо залишки цього триклятого океанського мікроорганізму знову починали розростатися, автохірург нарешті сповістив, що грибкам капець, і почав працювати над іншими моїми ранами, що були не такими загрозливими для життя. Ножовий розріз у боці був настільки великим, що я вже мав би померти від втрати крові, особливо якщо взяти до уваги всі мої брикання та переживання під час боротьби з акулами. Вочевидь, картриджі в старому медпакеті, а також кілька рятівних днів, коли Енея пильнувала коматозного хворого, і щедрі дози ультраморфію втримували мене поміж живих, поки хірург спромігся зробити внутрішнє вливання ще восьми доз плазми.

Усупереч моїм побоюванням, глибока рана у руці не пошкодила сухожилля, але деякі важливі м'язи та нерви були протяті. Тож автохірург працював над ними впродовж другої та третьої операцій. Оскільки лікарня досі мала енергозабезпечення, він самостійно вирішив трансплантувати мені нерви з донорського банку. На восьмий день, коли Енея сиділа біля мого ліжка, розповідаючи, як автохірург раз за разом випитував у людей дозволу на ту чи іншу дію, я зміг усміхнутися, почувши, що кожна важлива операція, трансплантація й інші терапевтичні заходи попередньо повинні були отримати схвалення «лікаря А. Беттіка».

Нога, що її намагалася відкусити райдужна акула, виявилась моїм найболючішим випробуванням. Коли нескінченні осередки грибкових колоній були вичищені з оголених акулячими зубами поверхонь моєї ноги, туди шар за шаром трансплантували нову шкіру та м'язову тканину. Спершу було боляче, а потім почався свербіж. Упродовж наступного тижня мого ув'язнення в тій богадільні, коли мені припинили колоти ультраморфій, я метикував, як би то хоч під дулом пістолета, але змусити дівчинку чи андроїда дати мені дозу морфію, аби вибавитися від триклятої сверблячки. Проте пістолета в мене не було — зник у безодні фіолетового океану.

Приблизно на восьмий день, коли я вже міг сидіти у ліжку та їсти рідку їжу, хоча називати їжею синтетичні лікарняні харчі заледве язик підіймається, під час розмови з Енеєю я торкнувся теми про мою місію Героя.

— Тієї останньої ночі на Гіперіоні я напився за компанію зі старим поетом і пообіцяв йому виконати певні завдання впродовж цієї подорожі, — сказав я.

— Які завдання? — спитала дівчинка, розмішуючи ложкою у моїй чашці якесь зелене желе.

— Та нічого особливого, — відповів я. — Захищати тебе й доставити додому, знайти Стару Землю і повернути її, аби він міг побачити домівку перед смертю...

Енея наче забула про желе. Її брови поповзли вгору.

— Тобто він доручив тобі повернути Стару Землю? Цікаво.

— Це ще не все, — вів далі я. — Між іншим, мені треба побалакати з Вигнанцями, знищити Пакс, повалити Церкву і, цитую, «з'ясувати, якого дідька треба ТехноКорду, та зупинити його».

Енея відклала ложку і витерла свої губи моєю серветкою.

— Це все?

— Не зовсім, — сказав я, відкидаючись на подушки. — Він також хотів, аби я захистив від Ктиря тебе зокрема і людство загалом.

— Тепер усе?

Я потер спітніле чоло здоровою лівою рукою.

— Гадаю, все. Принаймні це все, що я пам'ятаю. Я ж тобі казав, що був п'яний, — я подивився на дівчинку. — Як гадаєш, у мене виходить?

Енея змахнула тоненькими ручками.

— Непогано. Не забувай, що минуло лише кілька стандартних місяців... фактично менше трьох.

— Так, — промовив я, дивлячись крізь шибку на сонячні промені, що відбивались від високого цегляного будинку на тому боці вулиці. Вдалечині у надвечірньому світлі скелясті гори палали червоним. — Так, — продовжив я, відчувши, що мій голос утратив напругу й зробився якимось сірим. — Якщо йти за твоєю логікою, то я — ледь не герой, — я зітхнув і відсунув тацю з їжею. — Одного я не можу зрозуміти: яким чином, навіть попри весь отой рейвах, їхній радар на такій близькій відстані не виявив нашого плоту.

— А. Беттік вирубав його, — відповіла дівчинка, знову налягаючи на зелене желе.

— Що ти кажеш?

— А. Беттік підстрелив радарну тарілку. Із твоєї плазмової рушниці.

Енея доїла зелене місиво і поклала ложку на місце. Упродовж останнього тижня вона була нянькою, лікаркою, шефинею і прислужницею водночас.

— Пам'ятаю, він запевняв, що не може стріляти у людей, — здивувався я.

— Не може, — підтвердила Енея, домиваючи тацю та прибираючи її до найближчої шафки. — Я його питала. Він на це відказав, що йому ніхто не забороняв ціляти у стільки радарних тарілок, скільки йому заманеться. Тож він і поцілив. Ще до того, як ми виявили твоє місцеперебування і шубовснули по тебе у воду.

— Неймовірно. Це був постріл із відстані три-чотири кілометри, — здивувався я, — та ще й із плоту, який постійно хитається! Скільки пострілів він зробив?

— Один, — відповіла Енея. Вона дивилась на показники монітора над моєю головою.

Я присвиснув.

— Сподіваюся, мені ніколи не трапиться нагоди його розлютити, навіть на відстані.

— От коли станеш радарною тарілкою, тоді і будеш хвилюватися, — промовила дівчинка, підтикаючи чисте простирадло.

— А де він зараз?

Енея підійшла до вікна і показала на схід.

— Він знайшов повністю заряджену емтешку і полетів перевірити кібуци аж до Великого Солоного Моря.

— Невже ви нікого так і не зустріли?

— Ані душі. Не залишилось навіть собаки, кота, коня чи прирученого бурундучка.

Я зрозумів, що вона не жартує. Ми вже обговорювали, що коли громада поспіхом евакуюється або коли трапляється якась катастрофа, люди часто полишають домашніх тварин. Зграї диких собак створювали неабияку проблему під час повстання на Південному Кігті Аквіли. Місцевій гвардії довелося відстрілювати колишніх домашніх улюбленців.

— Це означає, що вони мали достатньо часу, аби забрати тварин із собою, — сказав я.

Енея повернулась до мене, склавши тонкі ручки.

— І залишити свою одежу? І свої комп'ютери, комлоґи, приватні щоденники, родинні... весь власний скарб?

— І ніхто з них не залишив і натяку на те, що сталось? Жодного останнього запису в щоденникові? Жодного запису на камерах спостереження чи на комлоґах?

— Жодного, — запевнила дівчина. — Спочатку я не хотіла лізти до їхніх особистих комлоґів і таке інше, але потім відмотала назад записи десятків із них. Упродовж останнього тижня — лише звичайні новини про близькі бойові дії. Велика Стіна розташована на відстані менше світлового року, тож кораблі Пакса проникали сюди. Зазвичай вони не сідали на планету, але було очевидно, що рано чи пізно Хеврон підпаде під владу Пакса. Потім були останні новини про те, що Вигнанці прорвали оборону... а потім — нічого. Ми можемо припустити, що Пакс спромігся евакуювати все населення, але про це нема жодних свідчень — ані в голограмах новин, ані в комп'ютерних записах. Таке враження, що люди просто зникли, — вона знизала плечима. — У мене є кілька голодисків. Хочеш продивитись?

— Може, потім, — відказав я, бо почувався дуже втомленим.

— А. Беттік повернеться вранці, — мовила Енея, натягаючи тонку ковдру мені під підборіддя. Сонце вже сіло, але пагорби ще буквально купались у його променях. Це видовище завжди мене настільки захоплювало, що я ладен був милуватися ним цілими днями. Проте очі в мене вже злипалися.

— А. Беттіка нема... ми тут самі, — пробурмотів я. — Маєш дробовик? Або плазмову гвинтівку?

— Зброя на плоту, — відповіла Енея. — Спи.

* * *

Це був перший день, коли я нарешті відчув, що одужую. Відтак спробував подякувати друзям за порятунок. Вони ж опиралися.

— Як ви мене знайшли? — запитав я.

— Це було нескладно, — відповіла дівчинка. — Твій мікрофон залишався ввімкненим до тієї миті, поки паксівський офіцер не встромив у тебе ножа і не зламав його. Ми все чули. І ми бачили тебе у бінокль.

— Вам не слід було залишати пліт аж удвох, — вигукнув я. — Це було вкрай небезпечно.

— Анітрохи, пан-Ендіміоне, — сказав А. Беттік. — Окрім плавучого якоря, який значно сповільнював рух плота, пан-Енея прив'язала мотузку сто метрів завдовжки до колоди, і та пливла позаду плоту. Ми були впевнені, що навіть якщо не наздоженемо його, то зможемо впіймати мотузку до того, як вона стане недосяжною. Усе так і склалось.

Я похитав головою.

— Хай там як, але це дурість.

— Дякуємо за розуміння, — пирхнула дівчинка.

* * *

На десятий день я спробував стояти. Це була хоч і маленька, але перемога. На дванадцятий день я подолав довгий коридор, аж до туалету. Це вже був справжній тріумф. На тринадцятий день у місті вирубалась електрика.

У підвалі лікарні одразу запрацювали аварійні генератори, але ми знали, що час нашого перебування тут добігає кінця.

* * *

— Треба прихопити з собою автохірурга, — запропонував я, коли ми сиділи на терасі дев'ятого поверху і дивились на місто, що поринало у сутінки.

— На плоті він уміститься, — сказав А. Беттік, — але як бути з електродротом?

— Ні, справді, — не вгавав я, намагаючись не виглядати параноїдальним, заляканим і деморалізованим пацієнтом, — давайте візьмемо хоча б необхідні ліки.

— Уже взяли, — відповіла Енея. — Три медпакети. Упаковку ампул із плазмою. Портативний діагностер. Ультраморфій... до речі, навіть не помишляй, бо все одно не отримаєш.

Я витягнув ліву руку.

— Бачиш? Уже не тремтить. Гадаю, тепер він мені не скоро знадобиться.

Енея кивнула. Над нами пливли перисті хмари, підсвічені останніми вечірніми променями.

— Як ти гадаєш, ці генератори ще довго протягнуть? — спитав я андроїда. Лікарня була однією із небагатьох міських будівель, де досі було світло.

— Може, пару тижнів, — відгукнувся А. Беттік. — Електромережа саморемонтувалась і самовідновлювалась місяцями, але на планеті суворі умови. Тут щоранку лютують піщані бурі з пустелі. Тому, незважаючи навіть на високий як для позапаксового світу технологічний рівень, система потребує людського нагляду.

— Ентропія — це ще те лихо, — пробурчав я.

— Не поспішай таке стверджувати, — озвалась Енея, перегнувшись через парапет тераси. — Ентропія може стати нам у пригоді.

— Як це? — не зрозумів я. — З якого такого дива?

Вона обернулася, притулившись до парапету, і її шкіра зазолотилася на фоні чорного прямокутника сусідньої будівлі.

— Ентропія знищує імперії, — пояснила дівчинка. — І виснажує деспотії.

— Заскладна фраза, за раз і не вимовиш, — сказав я. — Власне, про які деспотії ми тут говоримо?^[118]

Енея зробила непевний помах рукою. Я вже вирішив, що вона не збирається нічого пояснювати, але через хвилину мала заговорила.

— Про гунів, скіфів, вестготів, остготів, єгиптян, македонців, римлян та ассирійців. А також аварів, династію Північна Вей, — продовжувала вона, — хуанідів, мамлюків, персів, арабів, аббасидів, сельджуків^[119].

— Добре, добре, — не витримав я. — Але я не розумію...

— Курдів і Газневідів, — сміючись, продовжувала дівчинка. — Уже не кажучи про монголів, династії Суй і Танг, бумінідів^[120], хрестоносців, козаків, пруссаків, нацистів, Совєтів, японців, яванців, північних аммерів, про Великий Китай, колумбо-перуанців та антарктичних націоналістів.

Я підняв руку вгору. Мала зупинилась. Дивлячись на А. Беттіка, я сказав:

— Я навіть не чув про такі планети, а ти?

Обличчя андроїда залишилось незворушним.

— Я вважаю, вони всі мають стосунок до Старої Землі, пан-Ендіміоне.

— Ні хрена собі! — вирвалось у мене.

— Вельми доречний вислів, — спокійно відповів А. Беттік.

Я глянув на дівчинку.

— Так ось у чому полягає наш план повалення Пакса заради старого поета? Сховатися десь і чекати, доки ентропія зробить свою справу?

Енея знову склала руки на грудях.

— Ну що ж, — промовила вона, — загалом план непоганий. Сховатися десь на кілька тисячоліть — і нехай усе вирішить час. Але такому вирішенню проблеми заважають кляті хрестоформи.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я серйозно.

— Навіть якби ми хотіли повалити Пакс, чого я, між іншим, не прагну — це доручено тобі, — але навіть якби ми все ж таки цього хотіли, ентропія нам не допоможе, бо хрестоформа робить людей майже безсмертними.

— Майже безсмертними, — просичав я. — Треба зізнатися, що коли я майже помирав, я думав про хрестоформу. Це могло бути значно легше... аби не сказати, менш боляче, ніж уся ця хірургія, а потім одужання... просто собі померти й дати їй воскресити себе.

Енея подивилась на мене, а потім сказала:

— Ось чому ця планета має найкраще медичне обслуговування як у Паксі, так і за його межами.

— Чому? — спитав я. Моя голова була все ще важка від наркотичних препаратів і втоми.

— Вони були... тобто є... євреями, — тихо проказала дівчинка. — Лиш декотрі з них прийняли хрестоформу. Вони вважали за правильне мати тільки один шанс на життя.

Того вечора ми довго сиділи мовчки, спостерігаючи, як тіні заповнюють каньйони вулиць Нового Єрусалима, а зі шпиталю долинало гудіння останнього електрообладнання, яке ще не припинило функціонувати.

* * *

Наступного ранку я дійшов аж до старої автівки, що привезла мене до лікарні тринадцять днів тому. Я вмостився на задньому сидінні, де для мене було настелено матрац, і віддав наказ рушати на пошук зброярні.

Після години кружляння по вулицях я переконався, що у Новому Єрусалимі нема зброярень.

— Гаразд, — промовив я. — Тоді шукаймо відділок поліції.

Таких було декілька. Коли я, шкутильгаючи, зайшов до першого з них, відкинувши пропозиції друзів про допомогу, то виявив, наскільки неозброєним може бути миролюбне суспільство. Там навіть не було шафи для зброї. Жодних рушниць для придушення масових заворушень, жодних шокерів.

— Судячи з усього, на Хевроні не було ні армії, ні Місцевої гвардії, — припустив я.

— Я теж так вважаю, — відповів А. Беттік. — Хижих звірів на планеті не було, а вороги у місцевих мешканців з'явились тільки три роки тому після втручання Вигнанців.

Я пирхнув, але продовжив пошуки. Нарешті, зламавши замок на нижній шухляді стола, який належав котромусь шефу поліції, я щось знайшов.

— Гадаю, це «Стайнер-Ґринн», — припустив андроїд. — Пістолет, що стріляє плазмовими зарядами обмеженої потужності.

— Я знаю, що це таке, — проказав я.

У шухляді виявилось два магазини. По шістдесят набоїв у кожному. Я вийшов назовні, націлив зброю на віддалений схил пагорба і натиснув на гачок. Пістолет чхнув, а на схилі блимнув крихітний спалах.

— Годиться, — сказав я, ховаючи зброю у свою порожню кобуру. Я побоювався, щоб це не виявилась закодована зброя, з якої може стріляти тільки законний власник. Такі збройні вироби то набували, то втрачали популярність упродовж століть.

— На плоту є флешетний пістолет, — повідомив А. Беттік.

Я похитав головою. Після пригоди з лейтенантом я не хотів мати ніякої справи з тими штуками.

Поки я відновлював сили після хвороби, А. Беттік з Енеєю запасалися водою та провізією. Коли я пришкандибав до каналу й глянув на полагоджений і відновлений пліт, то побачив на ньому нагромадження ящиків.

— У мене запитання, — заявив я. — Чому ми збираємося плисти на цьому штабелі дров, коли тут повно човнів? Тобто чому ми не можемо взяти електромагнітної посудини та мандрувати з кондиціонером і повним комфортом?

Дівчинка і синьошкірий андроїд перезирнулись.

— Поки ти одужував, ми проголосували, — сказала Енея. — І вирішили подорожувати плотом.

— А хіба я не маю права голосу? — огризнувся я. Спочатку я лише хотів продемонструвати роздратування, але гнів таки охопив мене по-справжньому.

— Звісно, маєш, — відреагувала дівчинка, впевнено стоячи на плоту, розставивши ноги й вперши руки в боки. — Тож голосуємо?

— Я за те, аби взяти електромагнітний транспорт і мандрувати по-людськи, — проказав я, відчуваючи у своєму голосі нахабні нотки, які я зненавидів ще до того, як завершив виголошення цієї заяви. — Або один із човнів. Я голосую за те, щоб покинути ці колоди.

— Голос зараховано, — сказала Енея. — А. Беттік і я голосуємо за пліт. Він не боїться відсутності енергії і він може плисти. Будь-який із цих човнів уже засвітився б на радарі у Морі Безкрайому, а щодо електромагнітного транспорту, то він може пересуватись не в усіх світах. Двоє за пліт, один проти. Вирішено: беремо пліт.

— З якого це дива в нас почалась демократія? — висунув я правову претензію. Маю зізнатись, я відчував, що цій дитині вже час дати прочухана.

— А хіба її хтось скасовував? — невинно поцікавилась Енея.

Увесь цей час А. Беттік стояв на причалі, вертячи в руках канат. На його обличчі застиг зніяковілий вираз, що зазвичай оволодіває більшістю людей, котрі стали свідками родинної сварки. Він був одягнений у просторий жакет і мішкуваті жовті шорти. Голову вкривав крислатий жовтий капелюх.

Енея ступила на пліт і розшморгнула кормовий канат.

— Роле, ти віддаєш перевагу човну... або електромагнітній колимазі... або плавучій кареті. Тож бери, що тобі заманеться. А ми рушаємо на цьому плоті.

Накульгуючи, я попрямував до гарненького невеличкого човника, що був прив'язаний до причалу.

— Стоп, — спохопився я, крутнувшись на здоровішій нозі, аби поглянути на Енею ще раз. — Портал не спрацює, якщо я спробую подолати його самотужки.

— Звісно, — сказала дівчинка. А. Беттік ступив на пліт, а вона від'єднала передній канат. У місті канал був не такий вузький, як у бетонному жолобі акведука: приблизно тридцять метрів завширшки вздовж усього Нового Єрусалима.

А. Беттік став до керма і повернувся до мене, а дівчинка взяла з палуби жердину й відштовхнула пліт від причалу.

— Почекайте, — заволав я. — Стійте, чорт забирай! — шкандибаючи, я підбіг до краю пірса, стрибнув на пліт, пролетів більше метра й приземлився на хвору ногу, намагаючись втримати рівновагу, але закотився під намет.

Енея простягла мені руку, але я проігнорував це і піднявся на ноги самотужки.

— Не можна бути таким впертим телям, — проричав я.

— Хто б казав, — огризнулась дівчинка, усівшись на носі плота, який уже допливав до середини каналу.

Поза затінком будівель сонце палило нещадно. Стоячи з А. Беттіком біля стернового весла, я натягнув на голову свій старий трикутний капелюх.

— Я так розумію, що ти — на її боці, — промовив я, коли ми опинилися вже посеред пустелі, а ріка знову звузилась до ширини каналу.

— Ні, пан-Ендіміоне, я б волів зберігати нейтралітет, — відповів андроїд.

— Ага, розказуй казки, — не погодився я. — Хіба не ти голосував за пліт?

— Досі він справно нам слугував, — сказав А. Беттік, роблячи крок назад, аби я міг взятися за стернове весло.

Я поглянув на ящики з провізією, акуратно складені у тіні намету, на плаский камінь із нагрівальним кубом, каструлями й сковорідками, на добре змащені дробовик і плазмову гвинтівку, що зараз лежали під брезентом, на наші пакунки, спальники, медпакети та інший скарб. Поки я одужував, вони навіть встановили нову «щоглу», і зараз на ній, наче прапор, майоріла одна з білих сорочок А. Беттіка.

— Ну і нехай, — нарешті пробурмотів я.

— Звісно, сер, — відгукнувся андроїд.

Наступний портал був лише за п'ять кілометрів від міста. Коли ми проходили крізь тонку тінь під аркою, я примружився, поглянувши на палаюче сонце Хеврона. В інших порталах наставала така мить, коли повітря ніби мерехтіло і надавало можливість побачити, що нас чекає попереду.

Тут попереду була цілковита темрява, і вона й надалі анітрохи не розсіювалась. Температура впала принаймні на сімдесят градусів. У ту ж мить змінилась гравітація. Раптом я відчув, ніби тримаю на спині людину моєї ваги.

— Ліхтарі! — закричав я, утримуючи кермове весло під раптово зрослим натиском течії. Я щосили намагався встояти на ногах, опираючись збільшеній силі тяжіння. Люта холоднеча, абсолютна темрява, гнітюча вага — усе це разом створювало насправді жахливий ефект.

На плоту були ліхтарі з Нового Єрусалима, проте Енея ввімкнула старий ручний ліхтарик. Його промінь протяв шар пари над чорною водою і висвітив стелю суцільної криги на висоті п'ятнадцяти метрів над нами. Звідусюди звисали, майже сягаючи води, химерні крижані сталактити. Над чорною поверхнею течії то тут, то там стирчали схожі на кинджали льодові нарости. Далеко попереду, десь метрів за сто, там, де промінь починав тьмяніти, бовваніла масивна крижана стіна, що спускалась аж до самої води. Ми були у крижаній печері... яка не мала виходу. Мороз обпікав голі руки й обличчя, а на шиї наче висіло важезне залізне грузило.

— Прокляття, — вилаявся я. Закріпивши стерно, я пошкандибав до пакунків. Було важко триматися прямо, маючи хвору ногу та вісімдесят кіло за спиною. А. Беттік і дівчинка були вже там, шукаючи теплий одяг.

Раптом почувся гучний тріск. Я глянув угору, очікуючи побачити, як на нас падає сталактит або важелезна стеля печери. Але це був лише тріск щогли, що зламалась, вдарившись у низький крижаний виступ. Щогла падала значно швидше, ніж би це робила під дією гравітації на Гіперіоні. Вона неслась до палуби плота так, ніби у голофільмі ввімкнули режим пришвидшеної перемотки. Тріски розлетілись навсібіч. Задубіла й вкрита інеєм сорочка А. Беттіка гучно вдарилась об палубу.

— От блядство! — знову вилаявся я, клацаючи зубами та дістаючи вовняну білизну.

35

Отець-капітан де Сойя вперше скористався деякими з повноважень, наданими йому папським монідиском.

Він оголосив Станцію триста двадцять шість у припливно-відпливній течії, на якій знайшов килим-літун, зоною злочину і запровадив на ній надзвичайний стан. Із плавучого міста Сент-Терез на станцію були викликані паксівські військові разом із кораблями. Де Сойя наказав арештувати всіх без винятку рибалок і колишній гарнізон платформи. Коли головний прелат Сент-Терез, єпископ Меландріано, почав було протестувати, називаючи таке рішення свавіллям, і навіть засумнівався у делегованих папським монідиском повноваженнях, де Сойя звернувся до правителя планети, архієпископа Джейн Келлі. Архієпископ схилилася перед папським монідиском і наказала Меландріано замовкнути під загрозою відлучення.

Де Сойя на час розслідування призначив лейтенанта Спраула своїм ад'ютантом і помічником, залучив паксівських спеціалістів із судово-медичної експертизи, а також найкращих слідчих із Сент-Терез та інших великих міст-платформ, аби ті провели розслідування на місці злочину. До капітана Ч. Доббса Поула, котрий сидів на гауптвахті під арештом, застосували правдоказ та інші наркотики, так само як і до всіх військових гарнізону, що ніс вахту на платформі, та всіх рибалок, що перебували там під час інциденту.

За кілька днів з'ясувалося, що капітан Поул, покійний лейтенант Беліус і чимало інших офіцерів та цивільної обслуги цієї платформи увійшли в злочинну змову з місцевими браконьєрами, заплющуючи очі на нелегальний вилов риби, та розкрадаючи майно, що належало Паксу. Вкрали навіть один батискаф, зазначивши у звіті, що його потопили партизани під час збройного нападу. Вони також привласнювали отримані від туристів-рибалок гроші. На все це отцю-капітанові де Сойї було начхати. Він хотів дізнатися в усіх подробицях, що сталося того вечора, два стандартні місяці тому.

Судово-медичні експерти обробляли величезну кількість речових доказів. Кров і залишки органічної тканини, знайдені на килимі, перевірили на ДНК і надіслали для ідентифікації у відповідний центр у Сент-Терез та на орбітальну базу Пакса. Виявилось, що сліди крові на килимі належать двом різним особам: одну з них точно встановили як лейтенанта Беліуса; особи з ДНК, що відповідала б іншим залишкам крові на килимі, у базі даних Моря Безкрайого не знайшлося. І це попри той факт, що свого часу відповідна інформація про всіх без винятку громадян Пакса на цій планеті була занесена у базу даних.

— А як кров цього Беліуса потрапила на килим? — поцікавився сержант Ґреґоріус. — Під правдоказом усі як один дали свідчення, що Беліус беркицьнувся в «калюжу» задовго до того, як затриманий втік на килимі.

Де Сойя кивнув і зчепив пальці рук. Він перетворив кабінет заарештованого коменданта на свій командний пункт. Платформа наразі була переповнена, на ній тепер перебувало втричі більше пожильців, ніж зазвичай. Три великі сторожові кораблі військово-морського флоту Пакса стояли на якорі поблизу, два з них могли занурюватись під воду, як субмарини. Палубу, на якій раніше стояли екранольоти, заполонили різноманітні літальні апарати Пакса, а ще на платформу прибула команда техніків, аби відремонтувати та розширити палубу, де паркувалися топтери. Сьогодні вранці де Сойя наказав прибути в цей район іще трьом військовим кораблям. Єпископ Меландріано надсилав йому не менше двох листів щодня, протестуючи проти божевільних витрат; отець-капітан де Сойя ці листи ігнорував.

— Гадаю, наш незнайомець, втікаючи, зупинився, аби витягти лейтенанта з... як ви це називаєте, сержанте?.. з калюжі. На килимі відбулася сутичка. Утікача було поранено або вбито. Беліус намагався повернутись на станцію. Поул і вартові застрелили його помилково.

— Так, — погодився Ґреґоріус, — це найкращий сценарій, який мені довелося чути.

Чекаючи на результати порівняльного аналізу ДНК із Сент-Терез, вони встигли вибудувати багато інших версій: браконьєри перебували поблизу на плоті, між незнайомцем і лейтенантом Беліусом існувала змова, капітан Поул прибирав своїх спільників... Версія, яку озвучив де Сойя, наразі була найлогічнішою.

— Це означає, що наш незнайомець — один із тих, хто мандрує разом з дівчинкою, — сказав де Сойя. — І він буває схильним до милосердя, хоч якою б дурістю це не видавалося.

— Але він може бути і звичайним браконьєром, — зауважив Ґреґоріус. — Ми ніколи не дізнаємося напевно.

Де Сойя постукав кінчиками складених пальців.

— Чому не дізнаємось, сержанте?

— Ну, капітане, адже всі докази отам, унизу, — відповів Ґреґоріус, тицьнувши великим пальцем у напрямку бурхливого фіолетового моря за вікном. — Флотські кажуть, що глибина тут десять тисяч сажнів — це майже двадцять тисяч метрів, сер. І всі тіла давно вже пішли рибам на обід. А якщо це був браконьєр і якщо йому вдалося втекти, ми ніколи нічого більше не дізнаємось про нього, сер. Якщо ж він був з іншого світу... Центрального архіву Пакс не має. Довелося б переглянути записи у сотнях світів, сер. Тож нам його ніколи не знайти.

Капітан де Сойя опустив руки й усміхнувся.

— Це один із небагатьох випадків, коли ви помиляєтесь, сержанте. Зачекайте — і побачите.

Наступного тижня де Сойя провів облаву на всіх браконьєрів у радіусі тисячі кілометрів. Усіх затриманих допитали з правдоказом. В облаві взяли участь понад два десятки військових кораблів і понад вісім тисяч вояків. Витрати були величезні. Єпископ Меландріано, близький до апоплексичного удару, прилетів на Станцію триста двадцять шість, аби припинити безум, що тут коївся. Отець-капітан де Сойя заарештував високу духовну особу, а потім відіслав єпископа за дев'ять тисяч кілометрів, до віддаленого монастиря поблизу білої полярної шапки.

Де Сойя вирішив обшукати й океанське дно.

— Ви нічого не знайдете, сер, — попередив його лейтенант Спраул. — Під водою стільки хижаків, що жодна частинка органіки не встигає опуститися нижче ста сажнів, не кажучи вже про дно. Ми нещодавно заміряли ехолотом... тут глибина — дванадцять тисяч сажнів. До того ж на Морі Безкрайому є тільки два батискафи, які можуть працювати на такій глибині.

— Знаю, — відповів де Сойя. — Я наказав їм прибути сюди. Вони будуть тут завтра, разом із фрегатом «Страсті Христові».

Ось коли лейтенанту Спраулу відібрало мову.

Де Сойя всміхнувся.

— Ти знаєш, чи не так, сину, що лейтенант Беліус був християнином, здатним народитися знову? І що його хрестоформи досі не знайшли?

Спраул аж рота роззявив:

— Так, сер... але ж... тобто я хочу сказати... так, але хіба для воскресіння не потрібна наявність тіла? Неушкодженого, сер?

— Аж ніяк, лейтенанте! — відказав отець-капітан де Сойя. — Достатньо шматочка того хреста, який ми всі маємо. Багатьох добрих католиків удалося воскресити з кількох сантиметрів хрестоформи чи будь-якої частинки їхньої плоті. Треба тільки визначити ДНК і наростити все інше.

Спраул недовірливо похитав головою.

— Так, сер... але ж... Відтоді минуло вже дев'ять Великих припливів, сер. А від лейтенанта Беліуса не залишилося жодного квадратного сантиметра, так само як і від його хрестоформи. Ті, що там, унизу, ладні зжерти все, сер.

Де Сойя підійшов до вікна.

— Може, й так, лейтенанте. Може, й так. Але наш обов'язок зробити все, що від нас залежить, для нашого брата во Христі, хіба ні? Крім того, якщо нам вдасться забезпечити лейтенантові Беліусу диво воскресіння, він постане перед судом за крадіжку, зраду та замах на вбивство. Уже заради цього варто спробувати його воскресити, правда ж?

* * *

Застосувавши найновіші методи криміналістики, місцеві судмедексперти примудрилися виокремити невстановлені відбитки пальців із горнятка в кают-компанії, хоча посуд за два минулі місяці мили безліч разів. Тисячі розмитих відбитків ідентифікували; усі вони належали або військовим гарнізону, або відвідувачам-рибалкам. Усі — за винятком деяких реконструйованих відбитків. Їх відклали окремо, разом із неідентифікованою ДНК.

— Якби це було в часи Всемережжя, — сказав д-р Голмер Ріам, шеф судмедекспертів, — мегасфера дозволила б нам за допомогою лінії «світло+» звернутися до головних файлів Гегемонії за секунди. Ми б дізналися, чиї це відбитки, практично миттєво.

— Якби та якби та в носі виросли гриби, — пробурмотів отець-капітан де Сойя, — то би й у ліс не треба було ходити.

— Перепрошую? — перепитав д-р Ріам.

— Не звертайте уваги, — відказав де Сойя. — Я сподіваюсь отримати інформацію про відбитки найближчими днями.

Д-р Ріам був заінтригований.

— Яким чином, отче-капітане? Ми перевірили всі банки даних на планеті. Перевірили кожного затриманого браконьєра... а я мушу сказати, що на Морі Безкрайому ніколи ще не було таких масових облав. Ви порушуєте крихку корупційну рівновагу, яка встановилася тут упродовж останніх сторіч.

Де Сойя почухав перенісся. Останнім часом йому не вдавалося виспатись.

— Мене не цікавить крихка корупційна рівновага, докторе.

— Розумію, — сказав Ріам. — Але того, як ви за лічені дні збираєтесь дізнатися, чиї це відбитки, я не розумію. Ані Церква, ані Пакс не мають файлів на всіх громадян усіх світів Пакса, не кажучи вже про загумінкові світи та світи, що перебувають наразі під Вигнанцями...

— Але ж усі світи, що належать до Пакса, ведуть свій облік, — неголосно заперечив де Сойя. — Вони мають дані про всіх, хто хрестився, хто отримав хрестоформу. Про всіх, хто взяв шлюб і хто помер. Є також поліцейські облікові дані та дані ЗС.

Д-р Ріам безпорадно розвів руками.

— Але ж звідки ви почнете?

— Звідти, — відповів отець-капітан де Сойя, — де шанси знайти відповідь є найбільшими.

* * *

Втім, поки що не вдавалося знайти жодних останків нещасного лейтенанта Беліуса на глибинах до шестисот сажнів, там, де могли працювати два глибоководні батискафи. Із води витягали сотні приголомшених райдужних акул і досліджували вміст їхніх шлунків. Але й знову не було виявлено жодної згадки про Беліуса — ні шматочка його тіла, ні частки його хрестоформи. У радіусі двохсот кілометрів виловили ще кілька тисяч інших санітарів моря, а з їхніх черев добули рештки двох браконьєрів, які вдалося ідентифікувати. Але жодного натяку на Беліуса чи незнайомця. На Станції триста двадцять шість у припливно-відпливній течії відправили заупокійну месу по лейтенанту, оголосивши, що він помер істинною смертю і знайшов істинне безсмертя.

Де Сойя наказав капітанам глибоководних батискафів спуститися нижче й шукати артефакти там. Капітани відмовилися.

— Чому? — із притиском запитав отець-капітан. — Я викликав вас сюди, бо ваші апарати можуть спуститися аж на дно. Чому ви відмовляєтесь?

— Через Вогняну пащу, — відповів старший із них. — Аби шукати глибше, нам треба буде засвітити ліхтарі. На глибинах ще до шістсот сажнів сонар і глибокий радар помітять, коли левіафан почне підійматися, тож ми зможемо обігнати його та вискочити на поверхню першими. На більшій же глибині у нас не буде жодних шансів. Тому туди ми не спустимося.

— Ви спуститеся туди, — сказав отець-капітан де Сойя, а папський монідиск аж горів золотом на чорному сукні його сутани.

Старший капітан наблизився до нього ще на крок.

— Ви можете заарештувати мене, застрелити мене, відлучити мене... Та я не поведу своїх людей і свій апарат на неминучу смерть. Ви не бачили Вогняної пащі, отче.

Де Сойя по-дружньому поклав руку йому на плече.

— Я не збираюсь арештовувати, розстрілювати чи відлучати вас, капітане. А левіафана я скоро побачу. Можливо, навіть не одного.

Капітан не розумів, про що той торочить.

— Я наказав надіслати сюди ще три бойові субмарини Океанського флоту, — пояснив де Сойя. — Ми збираємося знайти, вигнати з глибин і вбити усіх левіафанів із вогняною пащею, а також усіх інших небезпечних рибин у радіусі п'ятсот кілометрів. Під час вашого занурення ніхто з цих монстрів уже не загрожуватиме.

Старий капітан подивився на свого молодшого колегу, тоді знову перевів погляд на де Сойю. Схоже, обидва капітани були шоковані.

— Отче... капітане... сер... а ви знаєте, скільки коштує Вогняна паща? Скільки дають за нього чужосвітні рибалки-спортсмени та великі фабрики в Терез, сер?

— Біля п'ятнадцяти тисяч місцевих сейдонів, — відповів де Сойя. — Це дорівнює приблизно тридцяти п'яти тисячам паксівських флоринів. Або майже п'ятдесяти тисячам марок Торговельної Гільдії, — де Сойя всміхнувся. — А оскільки вам, капітани, виплатять тридцять відсотків за кожного левіафана, якого ви знайдете для військових моряків, я бажаю вам вдалого полювання.

Обидва капітани поспішили вернутися на свої батискафи.

* * *

Уперше «Рафаїл» залишав планету без де Сойї. Отець-капітан відправив на Архангелі самого лише Ґреґоріуса з відповідним наказом. Той мав при собі зразки ДНК та відбитки пальців невизначеної особи й нитки з килима-літуна.

— На Гіперіоні, — казав де Сойя променевим каналом за кілька хвилин до того, як «Рафаїл» мусив зробити квантовий стрибок, — досі присутні значні військові сили Пакса. На орбіті перебуває щонайменше два факельники. Вас доправлять до столиці, до Сент-Джозефа, для належного воскресіння.

Пристебнутий до кушетки сержант Ґреґоріус тільки хмикнув. На екрані його обличчя виглядало розслабленим і спокійним, незважаючи на те, що він ось-ось мав померти.

— Три дні звичайної процедури, — вів далі де Сойя, — а тоді, я сподіваюсь, не більше одного дня на розшуки в базі даних. Потім ви повернетесь.

— Слухаюсь, капітане, — відповів Ґреґоріус. — Я не стану марнувати часу, швендяючи в Джектауні по барах.

— У Джектауні? — не зрозумів де Сойя. — А, так... стара назва столиці. Що ж, сержанте, коли б вам захотілося провести єдиний вечір на Гіперіоні в барі — це ваше право. Боюся, впродовж останніх місяців поруч зі мною вам не дуже вдавалося розвіятись.

Ґреґоріус відповів широкою усмішкою. Годинник показував, що до квантового стрибка та болючого знищення залишилось тридцять секунд.

— Я не жаліюсь, капітане.

— От і добре, — сказав де Сойя. — Щасливої вам дороги. І, сержанте...

— Так, сер?

Десять секунд.

— Дякую вам, сержанте.

Відповіді він не отримав. Раптом зв'язок по когерентному надсвітловому променевому каналу урвався. «Рафаїл» здійснив квантовий стрибок.

* * *

Військові застрелили п'ятьох левіафанів. Де Сойя літав на своєму командному топтері подивитися на кожного.

— Святий Боже, вони більші, ніж я міг собі уявити, — сказав він лейтенанту Спраулу, коли вони підлетіли до того місця, де плавала перша туша.

Чудисько, мертвотно-біле, наче хробак, втричі перевищувало розмірами платформу. Навсібіч на стеблах, наче у краба, стирчали очі, крізь прорізи зябер міг пролетіти топтер, а кожна з численних пащ завиграшки ковтнула б військову субмарину. Щупальця завдовжки були у кількасот метрів, а на гнучких антенах розгойдувалися люмінесцентні «ліхтарі», настільки яскраві, що засліплювали навіть при денному світлі. Тушу розірвало від перепаду тиску, і де Сойя побачив, як команди з обробки юрмляться навколо, відділяючи щупальця й розрізаючи біле м'ясо левіафана на кубічні шматки, доки воно не почало псуватися під спекотним сонцем.

Тепер, коли можна було не боятись зустрітися з Вогняною пащею чи іншим хижим монстром, два капітани-глибоководники занурили свої батискафи на дванадцять тисяч сажнів. Тут, у гущавині трубчастих черв'яків, височенних, наче мамонтові дерева Старої Землі, вони натрапили наприголомшливі речі — підводні апарати браконьєрів, зім'яті шаленим тиском до розмірів пласкої валізки, військовий корабель, що от уже понад сто років значився зниклим. І — черевики. Десятки черевиків.

— Уся справа у вичинці, — сказав лейтенант Спраул де Сойї, сидячи поруч із капітаном перед монітором. — Дивовижно, але так само було й на Старій Землі. Ще з часів найдавніших операцій із підняття затонулих суден, як от, наприклад, підняття «Титаніка», рятівникам ніколи не вдавалося знайти тіла — у морі надто багато голодних ротів... але вони натрапляли на купи взуття. Якась речовина, що її застосовують при виправі шкіри, відлякує морських хижаків... так було на Землі, так і тут.

— Підніміть їх нагору, — наказав де Сойя по головному каналу.

— Черевики? — перепитав капітан батискафа. — Усі?

— Усі, — сказав де Сойя.

На моніторах було видно, які купи сміття вкривають дно: предмети, загублені персоналом платформи за двісті років недбальства, особисті речі потонулих браконьєрів та моряків, а також металевий і пластиковий мотлох, викинутий рибалками й військовими. Корозія, глибоководні ракоподібні та неймовірний тиск спотворили більшість речей так, що їх годі було впізнати, але деякі виглядали новішими і на щось схожими.

— Захопіть оце та передайте нагору, — скомандував де Сойя, коли в поле його зору потрапили блискучі предмети, схожі на ніж, виделку, пряжку... А це що таке?

— Де? — перепитав капітан батискафа. Він більше стежив за дистанційними маніпуляторами, аніж за екраном.

— Он, щось блискуче... Схоже, це пістолет!

Картинка на екрані смикнулась, батискаф розвернувся. Розвернувся й потужний прожектор, який обнишпорив ділянку дна ще раз й освітив знахідку, а камера дала її зображення крупним планом.

— Це пістолет, — пролунав голос капітана батискафа. — Ще чистий. Його трохи сплющило, але не дуже, — де Сойя розчув, як клацає візуалізатор, виокремлюючи зображення пістолета. — Зараз я його підхоплю, — сказав капітан.

Де Сойї хотілось вигукнути: «Обережно!», — але він стримав себе. Командуючи факельником, він навчився не заважати підлеглим виконувати свою роботу. Він спостерігав, як на моніторі з'явилась механічна рука і як дистанційний маніпулятор обережно піднімає блискучий предмет.

— Можливо, це флешетний пістолет лейтенанта Беліуса, — припустив Спраул. — Він зник разом із ним, і його досі не знайшли.

— Але він мав упустити його досить далеко від цього місця, — задумливо проказав де Сойя, спостерігаючи за зображенням на екрані.

— Тут такі химерні й потужні течії, — сказав молодий офіцер. — Хоча, як на мене, це не дуже схоже на пістолет із флешетами... надто ця штуковина квадратна, чи що...

— Так, — погодився де Сойя.

Прожектори висвітлили покритий намулом корпус підводного човна, що лежав тут не одне десятиріччя. Де Сойя думав про ті роки, що він пробув у космосі, і про те, як різниться космічний простір від будь-якого океанського. Вода буяє життям і наче просочена історією. Отець-капітан міркував і про Вигнанців, про їхню дивну спробу адаптуватись до космосу, так як оці трубчаті черв'яки, доісторичні риби й інші чудовиська, що водяться на дні, адаптувались до вічної темряви та жахливого тиску. Можливо, думав він, Вигнанці зрозуміли щось про майбутнє людства, щось таке, що ми в Паксі тільки відкидаємо.

Це єресь. Де Сойя відігнав від себе недоречні думки й подивився на свого юного радника.

— Незабаром ми дізнаємося, що це таке, — сказав він. — За годину вони піднімуть усі знахідки.

* * *

Ґреґоріус повернувся за чотири дні. Мертвий. «Рафаїл» надіслав упізнавальний код, факельник зустрів його в двадцяти світлових хвилинах, тіло сержанта забрали з корабля-архангела та переправили до воскресальної каплиці в Сент-Терез. Де Сойя не став чекати, поки його людину воскресять. Він наказав доправити кур'єрську сумку негайно.

За допомогою бази даних Пакса на Гіперіоні вдалось ідентифікувати ДНК із килима-літуна, як і часткові відбитки пальців на посуді. Вони належали тій самій людині: Ролу Ендіміону. Народився в 3099 році н.е. на Гіперіоні, нехрещений. Вступив до Місцевої гвардії Гіперіона в 3115 р., у місяць Хоми, під час заколоту на Урсі служив в 23-му мотопіхотному полку. Три подяки за хоробрість, одна з них — за порятунок товариша під ворожим вогнем. Вісім стандартних місяців відбув у Форт-Бенджіні поблизу Південного Кігтя на континенті Аквіла, потім на станції 9 на ріці Кане на Аквілі, де патрулював джунглі й охороняв від нападів повстанців фібропластові плантації. Вийшов у відставку сержантом 15-го числа місяця Великого посту, 3119 р. Даних про подальше перебування немає аж до 23-го числа місяця Вознесіння 3126 р., тобто десять стандартних місяців тому, коли його було заарештовано, віддано під суд і засуджено на смерть у Порт-Романсі, континент Аквіла, за вбивство такого собі пан-Дабіла Герріґа, відродженого християнина, з планети Ренесанс-Вектор. Із записів випливало, що Рол Ендіміон відкинув пропозиції прийняти хрестоформу і був страчений за допомогою жезла смерті за тиждень після арешту, 30-го числа місяця Вознесіння 3126 року н.е. Тіла позбулися, викинувши його в море. На свідоцтві про смерть і протоколі розтину стоїть підпис головного інспектора Пакса на Гіперіоні.

Наступного дня вдалось ідентифікувати невиразні відбитки пальців на старовинному пістолетові 45-го калібру, що його підняли з океанського дна: окрім відбитків пальців лейтенанта Беліуса, знайшлися там і відбитки, що належали Ролу Ендіміону.

Шматочків ниток із килима-літуна паксівська база даних Гіперіона не ідентифікувала. Проте службовець, котрий досліджував зразки, доклав до звіту написану власноруч записку, де звертав увагу на той факт, що саме про такий килим-літун йдеться в легендарних «Піснях», автором яких є поет, котрий жив на Гіперіоні сто років тому.

* * *

Після свого воскресіння сержант Ґреґоріус відпочив кілька годин і вирушив із рапортом на Станцію триста двадцять шість у припливно-відпливній течії. Де Сойя розповів йому про результати розшуків. А ще він проінформував сержанта, що два десятки паксівських інженерів, котрі не відходили від порталу останні три тижні, кажуть, що не виявили жодних ознак того, що старовинну арку нещодавно активізували. Проте кілька рибалок, які перебували на платформі тієї ночі, стверджують, ніби помітили яскравий спалах у цьому місці. Інженери також доповіли, що потрапити всередину старовинної арки, збудованої Кордом, неможливо. Неможливо й сказати, куди б ця арка могла відправити людину, якби раптом спрацювала.

— Як на Ренесанс-В., — сказав Ґреґоріус. — Але тепер ви хоча б уявляєте, хто допоміг дівчинці втекти.

— Можливо, — відказав де Сойя.

— Довгий же шлях він пройшов, аби померти тут, — зауважив сержант.

Отець-капітан відкинувся на спинку стільця.

— А він тут помер, сержанте?

Ґреґоріус не знав, що відповісти.

Насамкінець де Сойя мовив:

— Гадаю, ми закінчили свої справи на Морі Безкрайому. Або закінчимо за день чи два.

Сержант кивнув. Крізь довгий ряд вікон він бачив яскраву заграву, що передувала появі місяців на небосхилі.

— Куди ми тепер, капітане? Повертаємось до старої схеми пошуків?

Де Сойя також дивився на схід, чекаючи на появу гігантського жовтогарячого диска над потемнілим обрієм.

— Я ще не знаю напевне, сержанте. Давайте спочатку завершимо свої справи тут: передамо капітана Поула в руки правосуддя на Сьомій орбітальній станції, умиротворимо єпископа Меландріано...

— Якщо зможемо, — вставив сержант Ґреґоріус.

— Якщо зможемо, — погодився де Сойя. — Після цього засвідчимо свою пошану архієпископу Келлі, повернемося на «Рафаїл» і там вирішимо, куди переміститися цього разу. Можливо, нам уже час прикинути, куди прямує дівчинка, і спробувати дістатися туди першими, а не йти далі за маршрутом, який розрахував «Рафаїл».

— Так, сер, — відповів Ґреґоріус. Він віддав честь і вже було попрямував до дверей, але нараз зупинився. — А ви вже прикинули, сер? Вам допомогло те, що нам вдалося тут розшукати?

Де Сойя спостерігав, як на небо викочуються три місяці. Він не розвернувся до сержанта, коли відповів йому:

— Можливо. Можливо, і так.

36

Налігши на жердини, ми пригальмували наш пліт, аби він не налетів на крижану стіну і не розбився. Усі ліхтарі були запалені, проміння електричних ламп падало у пітьму крижаної печери. Від чорної води підіймалась імла й повисала під зубчастим склепінням, наче лиховісні привиди потопельників. Світло, заломлюючись, кришилося в крижаних гранях, повертаючись назад слабкими, розсіяними промінчиками, що робило навколишній морок ще глибшим.

— Чому річка досі не замерзла? — запитала Енея, ховаючи руки під пахви й притупуючи ногами. Вона натягла на себе весь одяг, що мала, але й цього було недостатньо. Холоднеча стояла жахлива.

Я опустився на коліно біля краю плота, зачерпнув жменею води, підніс до рота й спробував на смак.

— Тут сіль, — пояснив я. — Вода така ж солона, як і океанська на Морі Безкрайому.

А. Беттік спрямував світло ручного ліхтаря на крижану стіну, що перегороджувала нам шлях у десяти метрах попереду.

— Стіна підходить до краю води, — промовив він. — І заходить під воду. Але течія є.

На мить я відчув, як у моєму серці ворухнулась надія.

— Загасіть ліхтарі, — я почув відлуння власного голосу під мрячним склепінням печери. — І ручні ліхтарики теж.

Я сподівався побачити проблиск світла під крижаною стіною, натяк на спасіння, ознаки того, що з цієї печери є вихід, хай хоч і закутий кригою.

Ми опинились в абсолютній темряві. Із часом очі звикли до неї, але ми однаково нічого не бачили. Я чортихнувся, згадавши свої окуляри нічного бачення, які загубив на Морі Безкрайому: якби вони тут працювали, це означало б, що світло все-таки просочується звідкись. Ми ще трохи почекали в темряві. Я чув, як тремтить Енея, відчував, як від нашого дихання виривається пара.

— Усе, запалюйте, — сказав я нарешті.

Жодного проблиску надії не залишилось.

Ми пройшлися променями ліхтарів по стінах, стелі, знову по воді. Туман продовжував підійматися, конденсуючись під стелею. У димну воду раз у раз падали бурульки.

— Д-де... м-ми? — запитала Енея, даремно намагаючись не цокотіти зубами.

Я покопався в заплічнику, витяг звідти термоковдру, яку поклав туди у вежі Мартіна Силена немов вічність тому, й накинув її дівчинці на плечі.

— Це допоможе зберегти тепло всередині. Ні... хай буде на тобі.

— Я можу поділитися, — сказала дівчинка.

Я присів біля нагрівального куба, встановивши його на повну потужність. П'ять із шести керамічних поверхонь засвітилися, випромінюючи тепло.

— Поділишся, коли в цьому буде потреба, — відповів я. І, присвічуючи ліхтариком крижану стіну, додав: — Щодо твого запитання, гадаю, що це Сьома Дракона. Деякі мої клієнти, з найбагатших і найкрутіших, полювали тут на арктичних примар.

— Я теж так гадаю, — промовив А. Беттік. Через синю шкіру він виглядав ще більш замерзлим, ніж почувався я. Андроїд теж присів біля ліхтаря та розжареного куба. На мікротенті намерзла крига, і він став жорстким, наче був зроблений з металу. — На цій планеті сила тяжіння 1,7 g, — продовжив він. — Станції з терраформування, побудовані тут Гегемонією, після Падіння перестали працювати, і я чув, що планета здебільшого повернулась до стану гіперзледеніння.

— Гіперзледеніння? — повторила Енея. — Що це означає?

Термоковдра зберігала тепло, тож її щоки трохи порожевіли.

— Це означає, що більша частина атмосфери Сьомої Дракона перейшла у твердий стан, — відповів андроїд. — Замерзла.

Енея роззирнулась навкруги.

— Здається, я пригадую, що мама розповідала про це місце. Вона переслідувала одного типа. І потрапила сюди. Ви ж знаєте, вона була лузійкою й звикла до сили тяжіння 1,5 g, але цей світ навіть їй здався не надто комфортним місцем. Я здивована, що тут протікала ріка Тетіс.

А. Беттік підвівся, посвітив навкруги, а відтак знову присів біля куба. Під дією надмірної гравітації горбилися навіть його могутні плечі.

— А що каже путівник? — запитав я.

Він витяг невеличку книжечку.

— Дуже стислий опис, сер. Тетіс продовжили до Сьомої Дракона незадовго перед тим, як вийшов цей путівник. Вона протікає у північній півкулі, відразу за тими територіями, які Гегемонія намагалась терраформувати. Головною принадою цієї ділянки ріки, схоже, була можливість побачити арктичних примар.

— Це ті істоти, на яких полювали твої приятелі, мисливці? — звернулась до мене Енея.

Я кивнув.

— Білі. Живуть на поверхні. Надзвичайно швидкі. Смертельно небезпечні. У часи Всемережжя майже зникли, але після Падіння їхнє поголів'я знову збільшилось. Принаймні так розповідали мисливці. Падіння на планеті пережили лише тубільці — колоністи часів Гіджри, які за сторіччя пристосувались до місцевих умов. Їх вважають дикунами. Мисливці казали, що єдина здобич, на яку полюють тубільці, — це примара. А ще місцеві ненавидять Пакс. Подейкують, що вони вбивають місіонерів, а з їхніх жил роблять тятиви для своїх луків... так само, як і з жил примар.

— Цей світ ніколи не ставився прихильно й до присутності тут гегемонських чиновників, — сказав андроїд. — Були чутки, що місцеві мешканці зраділи Падінню і знищенню порталів. Звичайно, поки не почалась моровиця.

— Моровиця? — перепитала Енея.

— Ретровірус, — пояснив я. — За часів Гегемонії він скоротив населення планети з кількасот мільйонів до кількасот тисяч... Більшість із тих, кого не вбив вірус, загинули від рук тубільців. Решту евакуювали в перші дні правління Пакса, — я замовк і подивився на дівчинку. Зараз вона нагадувала зображення юної мадонни — термоковдра спадала з плечей мальовничими складками, обличчя ніжно рожевіло у світлі лампи й нагрівального куба. — Світам старої Мережі довелось пережити важкі часи після Падіння.

— Я вже це зрозуміла, — стримано відповіла Енея. — Коли я зростала на Гіперіоні, усе здавалося не таким поганим, — вона роззирнулась навколо: на чорну воду, що билася в наш пліт, і на сталактити з крижаних бурульок. — Не розумію, навіщо було докладати таких зусиль, аби прокласти кілька кілометрів маршруту крізь крижану печеру.

— Тут взагалі якась фігня, — сказав я, киваючи на книжечку. — У ній сказано, що головною принадою цього світу є можливість побачити арктичну примару. Але примари — принаймні так я зрозумів із того, що розповідали мисливці з чужих світів — ніколи не зариваються у кригу. Вони мешкають на поверхні.

Енея втупилась у мене своїми темними очима, намагаючись зрозуміти почуте.

— Тобто тоді тут була не печера...

— Так, — погодився А. Беттік. Він вказав на стелю з криги, що нависала в п'ятнадцяти метрах над нами. — Спроби терраформування в той час обмежувалися створенням в окремих низинних місцевостях температури та тиску, достатніх, аби перевести атмосферу, що складалася переважно з двоокису вуглецю та кисню, з твердого стану в газоподібний.

— І це спрацювало? — поцікавилась дівчинка.

— Подекуди, — відказав андроїд. Він показав рукою на темряву, що оточувала нас. — Гадаю, у ті дні, коли цією невеличкою ділянкою Тетіс возили туристів, вона була відкрита. Чи, краще сказати, відкрита за винятком полів, які утримували всередині потрібну атмосферу та захищали людей від суворого клімату. А потім ці поля зникли.

— А тепер ми заблоковані під шаром того, чим дихали туристи, — кинув я. Подивившись на стелю, а тоді на плазмову рушницю, якої я ще не витягав із чохла, я пробурмотів: — Цікаво, яка в нього товщина?

— Гадаю, не менше кількох сотень метрів, — відповів А. Беттік. — Можливо, над нами кілометр криги. Такою, наскільки я знаю, була товщина заледенілої атмосфери в районах, що сусідили з терраформованими на півночі.

— Ти багато знаєш про ці місця, — зауважив я.

— Навпаки, сер, — відповів він. — Ми вже вичерпали до денця мої пізнання з екології, геології та історії Сьомої Дракона.

— Можемо проконсультуватись у комлоґа, — запропонував я, киваючи на свій заплічник, де я тепер тримав браслет.

Ми всі перезирнулися.

— Та ну його... — відмахнулась Енея.

— Я тієї ж думки, — сказав А. Беттік.

— Може, пізніше, — мовив я, хоч, зізнаюсь, думав про геть інші речі, а саме про ті, яких не прихопив із корабельних шаф: аварійні комбінезони з потужними нагрівачами, акваланги, навіть космічні скафандри згодилися б зараз краще за так званий теплий одяг, у якому ми оце тремтіли від холоду. — Я думав пальнути в дах, аби пробитись на поверхню, але в цьому разі вірогідність того, що нас завалить, більша, ніж шанси врятуватись.

А. Беттік кивнув. Він натягнув на себе кумедну вовняну шапку з довгими навушниками. Худорлявий на вигляд андроїд загорнувся зараз у стільки шарів одягу, що здавався справжнім товстуном.

— У вас наче ще залишалось трохи пластикової вибухівки, пан-Ендіміоне.

— Так, я саме про це думав. Вибухівки у нас достатньо, але детонаторів залишилося лише чотири. Тому ми можемо спробувати розчистити вибухом шлях нагору, або по боках, або крізь цю крижану стіну, що нас блокує. Але вибухів буде тільки чотири.

Мала мадонна, що тремтіла від холоду, подивилась на мене.

— Де ти стільки дізнався про вибухівку, Роле? У Місцевій гвардії на Гіперіоні?

— Спочатку там, — відповів я. — Але напрактикувався, розчищаючи територію від пеньків і валунів для Аврола Г'юма, коли ми з ним розбивали сади на мисі Дзьоб... — я підвівся, оскільки довго всидіти на такому холоді було неможливо. Я вже не відчував пальців на руках і ногах. — Пропоную спробувати пробитися кудись вище за течією, — сказав я, тупаючи ногами та згинаючи й розгинаючи пальці на руках.

Енея наморщила лоба.

— Але ж наступні портали завжди бувають нижче за течією!

— Це так, — погодився я, — але, можливо, ми знайдемо шлях, коли виберемося з підземелля. Нам треба спочатку знайти, як зігрітися, як вибратися нагору, треба знайти якесь місце, аби трохи протриматися, а тоді вже думати про наступний портал.

Енея кивнула.

— Слушна думка, сер, — мовив андроїд, тоді перейшов на правий борт, взявся за жердину й приготувався штовхати пліт.

Перш ніж відштовхнути пліт, я підправив передню щоглу: обрізав її на метр чи більше, аби вона не чіплялась навіть за найдовші сталактити, і повісив на неї ліхтар. Розмістивши по лампі на кожному з кутів плоту, ми взялися за жердини й попливли проти течії. Клуби пари утворювали навколо кожного світильника тьмаво-жовте гало.

Ріка була мілкою, вона не сягала навіть трьох метрів, і наші жердини добре відштовхувались від дна. Але через напрочуд сильну течію нам з А. Беттіком довелося налягати щосили, аби просувати важкий пліт проти течії. Тим часом Енея витягла із задньої частини плоту ще одну жердину і приєдналася до нас з лівого боку. За нашими спинами вирувала чорна вода.

За кілька хвилин цієї напруженої фізичної праці ми всі зігрілися, а я навіть спітнів, через що мій одяг одразу ж заледенів, але через півгодини відштовхування та перепочинку, перепочинку та відштовхування ми знову замерзли, хоч пройшли вгору по ріці не більше ста метрів.

— Дивіться! — вигукнула Енея, відклавши жердину і схопивши найпотужніший ліхтар.

Ми з А. Беттіком налягли на жердини, утримуючи пліт на місті, й почали дивитись в усі очі. З-поміж важких крижаних брил виглядала частина порталу, наче частина обода колеса стародавньої наземної машини. Далі потік звужувався і звужувався, забираючись у тісний канал не більше метра завширшки, аж поки не зникав нарешті за ще однією крижаною стіною.

— Колись ріка мала бути принаймні у п'ять чи шість разів ширшою, — зауважив А. Беттік, — адже арка порталу спиралась на її береги.

— Еге ж, — кинув я, почуваючись виснаженим і пригніченим. — Рушаймо назад.

За дві хвилини ми були в протилежному кінці галереї. Нам довелося виставити наперед жердини, аби не дати плоту врізатися в крижану стіну. Півгодини напруженої праці псу під хвіст.

— Ну ось, — сказала Енея, — ми знову тут, — вона освітила ліхтарем вертикальні прямовисні брили льоду, що обступили нас зусібіч. — Можна було б зійти на берег, якби тут був якийсь берег.

— Можемо зробити собі берег за допомогою вибухівки, — запропонував я. — Навіть щось на кшталт печерки.

— А там буде тепліше? — запитала дівчинка.

Тепер, скинувши термоковдру, вона знову вся тремтіла. Я подумав, що в її тендітному тільці, мабуть, уже не залишилося навіть крихти тепла.

— Ні, — чесно відповів я.

Чи не в двадцятий раз я пішов до намету і почав перебирати наші пожитки, сподіваючись знайти хоч щось для порятунку. Освітлювальні ракети. Пластикова вибухівка. Зброя в чохлах, вкритих памороззю, як і все навколо. Одна термоковдра. Харчі. Нагрівальний куб продовжував горіти, і дівчинка з андроїдом знову притулилися біля нього. Якщо куб працюватиме у такому режимі, то його зарядки вистачить ще на годин сто, не більше. Якби у нас був добрий теплоізоляційний матеріал, ми могли б спорудити доволі затишну крижану печерку... тоді куб міг би пропрацювати втричі, а то й вчетверо довше...

Але теплоізоляційного матеріалу в нас не було. Мікротентова тканина — гарна річ, але ізоляційних властивостей не має. А уявивши, як ми будемо купчитися в печерці після того, як згаснуть наші лампи та ліхтарі — що при такій холоднечі станеться незабаром, — як ми будемо дивитися на нагрівальний куб, що остигає, і чекати смерті, я відчув біль під грудьми.

Стоячи на носі плоту, я востаннє освітив ручним ліхтариком молочно-білу кригу та чорну воду і сказав:

— Добре, ось що ми зробимо.

Енея й А. Беттік подивились на мене, у кволому світлі нагрівального куба було видно, як вони тремтять. Втім, як і я.

— Я візьму вибухівку, детонатори, весь наявний бікфордів шнур, мотузку, комунікатор, лазерний ліхтарик, і... — я глибоко вдихнув, — і пірну під цю кляту стіну. Сподіваюся, що течія пронесе мене під нею, і я випливу з цієї печери. Тоді я підіймуся на поверхню і встановлю заряди у потрібних місцях. Можливо, нам вдасться пробити вибухом шлях для плоту. Якщо ні, ми залишимо пліт і попливемо без нього.

— Ти помреш, — сказала Енея безбарвним голосом. — Від гіпотермії. За десять секунд. І як ти плануєш повернутися назад, проти течії?

— Для цього я беру з собою мотузку. Якщо знайду, де можна буде сховатись від вибуху, то залишуся на місці, поки ми не проб'ємо отвору; коли ж ні, я подам знак, смикнувши кілька разів за мотузку, і тоді ви витягнете мене назад. На плоті я роздягнуся й завернуся в термоковдру. Якщо у мене ще залишиться хоч трохи власного тепла, я виживу.

— А якщо нам усім доведеться діставатися туди вплав? — із сумнівом у голосі поцікавилась Енея. — Термоковдра не настільки велика, щоб зігріти нас трьох.

— Прихопимо з собою нагрівальний куб, — відповів я. — Зробимо з ковдри щось на подобу намету і зігріємось.

— Де ми будемо зігріватись? — тихенько запитала дівчинка. — Тут немає берега, і чому ти гадаєш, що далі він буде?

Я змахнув рукою.

— Ось тому ми й спробуємо зробити прохід для плоту, — відповів я, намагаючись не втратити терпіння. — Якщо не зможемо, я за допомогою вибухівки підірву частину стіни. Ми попливемо на крижині. На чому завгодно, аби лиш дістатись наступного порталу.

— А якщо ми витратимо всю вибухівку, аби пробитися крізь двадцять метрів, і знайдемо там чергову крижану стіну? — не вгавала Енея. — А якщо портал розташований за п'ятдесятьма кілометрами суцільної криги?

Я спробував знову змахнути рукою, але оскільки руки надто тремтіли — як я сподівався, від холоду, — то засунув їх під пахви.

— У такому разі ми помремо з іншого боку цієї стіни, — відказав я, крізь пару від мого дихання, яка водномить перетворилась на крижинки. — Це краще, ніж померти тут.

Мовчання тривало кілька секунд, а тоді заговорив А. Беттік:

— Цей план здається нашим єдиним шансом, але, пан-Ендіміоне, — і ви маєте погодитись, що це логічно! — плисти мушу я. Ви ще не до кінця відновили сили після поранень. І до того ж я був біостворений, аби витримувати екстремальні температури.

— Не настільки екстремальні. Ти теж тремтиш. Крім того, ти не знатимеш, де розмістити вибухівку.

— Ви можете проінструктувати мене, пан-Ендіміоне. Комунікатором.

— Ми не знаємо, чи спрацює зв'язок крізь цю кригу, — сказав я. — До того ж таке буде складно пояснити. Ця операція потребує ювелірної точності, наче огранка діаманта. Треба правильно обрати місця, де розмістити вибухівку.

— Однак, — не вгамовувався андроїд, — буде розумно, коли саме я...

— Це, може, і було б розумно, — перебив я, — але цього не буде. Це моя робота. Якщо я... не впораюся, спробуєш ти. Крім того, треба, аби тут залишався хтось дужий — витягти мене назад проти течії, живого чи мертвого, — я наблизився до андроїда і поклав руку на плече блакитношкірої людини: — Цього разу я наказую тобі, А. Беттіку. Як старший за званням.

Енея, незважаючи нате, що вся тремтіла, відкинула ковдру.

— За яким ще званням? — поцікавилась вона.

Я витягнувся на весь зріст, вдаючи бравого вояка.

— Доводжу до вашого відома, що перед вами — сержант-стрілець третього класу Місцевої гвардії Гіперіона.

Цю промову трохи зіпсувало лиш те, що я відчайдушно цокотів зубами.

— Сержант, — повторила мала.

— Третього класу, — підтвердив я.

Дівчинка обійняла мене. Ці обійми заскочили мене зненацька, і я лише спромігся незграбно поплескати малу по спині.

— Першого класу, — тихенько мовила вона. Потім відступила на крок, і, тупаючи ногами та хукаючи на руки, запитала: — Добре, а нам що робити?

— Я зараз зберу все, що мені треба прихопити з собою. А ти, будь ласка, знайди отой стометровий лінь, який ми використовували на Морі Безкрайому для якоря. Його, гадаю, вистачить. А. Беттіку, спробуй розвернути пліт так, аби корму не захльостувало водою. Може, підігнати його під отой низький крижаний виступ?

Якийсь час ми всі напружено працювали. Коли ж знову зібрались на носі, під прикороченою щоглою, у колі згасаючого світла, я сказав Енеї:

— Ти й дотепер вважаєш, що хтось чи щось відправляє нас із певною метою до тих чи інших світів уздовж ріки Тетіс?

Дівчинка кілька секунд вдивлялась у довколишню темряву. Десь позаду нас із глухим сплеском у воду впав іще один сталактит.

— Так, — відповіла вона.

— А з якою метою нас відправили в цей глухий закуток?

Енея знизала плечима, і цей рух за інших обставин виглядав би комічно — стільки на ній було одежин.

— Напевно, мене спонукають до дії.

— Спонукають до чого? — не зрозумів я.

— Я ненавиджу холоднечу і темряву, — відповіла дівчинка. — Завжди ненавиділа. Можливо, хтось спонукає мене задіяти певні... здібності... яких я раніше не використовувала. Знайти в собі певний хист, про який я й сама ще не знаю.

Я подивився на нуртуючу чорну воду, в яку мені треба буде зануритися вже через хвилину.

— Що ж, дитинко, якщо в тебе є здібності, аби витягти нас із цієї чортової діри, гадаю, саме час їх задіяти, і ділу вінець.

Енея торкнула мене за руку. Замість рукавичок вона натягнула пару моїх шкарпеток.

— Я про дещо здогадуюсь, — промовила мала, а її дихання засріблило памороззю козирок бейсболки, яку вона натягла аж на вуха. — Але нічого з того зараз не допоможе витягти звідси нас трьох. Я знаю, що це так. Проте не можу пояснити, Роле. Давай краще спробуємо пройти крізь цей льодопад.

Я кивнув і, набравши повні легені повітря, скинув із себе все, залишившись у самій білизні. Шок від холодного повітря був жахливий. В'яжучи вузлом лінь навколо грудей, я відчув, що мої пальці вже дерев'яніють і майже не слухаються. Я взяв із рук А. Беттіка торбину з пластиковою вибухівкою і насамкінець сказав йому:

— Вода в ріці може бути настільки холодною, що в мене зупиниться серце. Якщо я сильно не смикну за мотузку впродовж тридцяти секунд, тягни мене назад.

Андроїд кивнув. Ми домовились про умовні сигнали, які я подаватиму, смикаючи за мотузку.

— Ага, і якщо я буду в комі чи мертвий, коли ви мене витягнете, — додав я, намагаючись, аби голос звучав рівно, — не забудь, що мене можна спробувати оживити навіть через сім хвилин після зупинки серця. Холодна вода затримає вмирання мозку.

А. Беттік знову кивнув. Він стояв, перекинувши мотузку через плече, пропустивши її довкола талії й тримаючи другою рукою — класичне альпіністське страхування.

— Добре, — сказав я, розуміючи, що моє зволікання відбирає останнє тепло. — Побачимось за кілька хвилин, — і я зісковзнув у воду.

Гадаю, що на якусь мить моє серце таки зупинилось; але потім почало битися знову — і навіть майже не боліло. Течія була сильнішою, ніж я припускав. Вона практично збила мене з ніг і потягла під крижану стіну раніше, ніж я встиг до цього приготуватися. Мене протягло, кружляючи, кілька метрів уздовж плоту і з силою вдарило об зазубрену кригу так, що я розсадив собі лоба і добряче гримнувся плечима. Мене пригасло до стіни, а ноги затягувало у вир під стіною. Я намагався втримати голову над поверхнею води. Сталактит, що впав у воду позад нас, розбився об стіну лише в півметрі від мого лівого плеча. Якби він вдарився в мене, я би втратив свідомість і потонув, навіть не зрозумівши, що трапилось.

— Можливо... це була... не така вже й... гарна... ідея... — видихнув я, вибиваючи дріб зубами, а тоді мене відірвало від стіни і затягло під зубчастий льодопад.

37

Ідея де Сойї полягала в тому, аби відмовитись від покрокової схеми пошуків, запропонованої «Рафаїлом», і відразу стрибнути до першої із систем, захоплених Вигнанцями.

— А що це нам дасть, сер? — запитав капрал Кі.

— Можливо, нічого, — визнав отець-капітан де Сойя. — Але якщо все це якимось чином пов'язане з Вигнанцями, ми можемо там натрапити на слід.

Сержант Ґреґоріус почухав підборіддя.

— Еге ж, — зауважив він, — а ще ми можемо потрапити до рук Вигнанцям. Цей корабель — не найкращий бойовий корабель Флоту Його Святості Папи, якщо ви дозволите мені це підмітити, сер.

Де Сойя кивнув, погоджуючись.

— Але він швидкий. Гадаю, ми можемо випередити більшість кораблів Рою. Крім того, можливо, вони вже покинули систему... вони мають таку звичку — вдарити, набігти, розвалити Велику Стіну, збудовану Паксом, а тоді, наробивши якомога більше шкоди на планетах, забратись із системи геть, залишивши тільки номінальну охорону для оборони периметра... — де Сойя зупинився. Він бачив тільки один світ — Свободу — після того, як ним пройшлися Вигнанці, і волів би ніколи більше такого не бачити. — У будь-якому разі, — додав він, — для нас із нашим кораблем нема жодної різниці, куди вирушити. Звичайний квантовий стрибок за Велику Стіну означав би вісім чи дев'ять місяців корабельного часу, одинадцять чи навіть більше років часу-в-борг. А для нас це буде, як і зазвичай, миттєвий стрибок і три дні на воскресіння.

Стрілець Реттіґ підняв руку, як він часто робив під час обговорювань.

— Варто подумати про одну річ, сер.

— Про яку?

— Вигнанцям ще не вдавалося захопити кур'єрського корабля-архангела, сер. Може, вони навіть не знають, що така штука існує. Що й казати, якщо навіть більшість флотських із Пакса і гадки не мають про таку технологію.

Де Сойя відразу зрозумів суть, але Реттіґ вів далі:

— Тому ми дуже ризикуємо, сер. І ризикуємо не тільки ми, але й весь Пакс.

Запала тривала мовчанка. Зрештою де Сойя заговорив:

— Це слушна думка, стрільцю. Я теж багато про це думав. Але командування Пакса створило цей корабель з автоматичними воскресальними яслами саме для того, аби ми могли вийти за кордони паксівського простору. Я гадаю, були такі припущення, що наші шляхи за потреби можуть пролягти аж до загумінкових країв... до утримуваних Вигнанцями територій, — отець-капітан перевів подих. — Я бував там, джентльмени. Я палив їхні орбітальні ліси та відбивався від Роїв. Вигнанці... вони дивні. Їхні намагання пристосуватися до незвичайного оточення... навіть до космосу... — богохульство. Вони більше не люди. Але їхні кораблі не є швидкими. «Рафаїл» зможе увійти в систему, а якщо виникне загроза захоплення, знову перестрибнути на квантові швидкості. І ми можемо запрограмувати корабель на самознищення в разі захоплення.

Ніхто з трьох швейцарських гвардійців не зронив і слова. Кожен із них, здавалося, думав про смерть, яка може настати під час смерті, — знищення без попередження про знищення. Вони, як і завжди, продовжуватимуть спати на своїх протиперевантажувальних лежаках або у воскресальних яслах, але ніколи не прокинуться... принаймні у цьому житті. Таїнство хрестоформи — справжнє диво: воно може повернути до життя тіла роздроблені, розірвані, зібрати докупи тіла й душі народжених заново християн, яких застрелили чи спалили, які вмерли від голоду чи задухи, потонули чи сконали від невиліковної хвороби, яких розчавили або закололи... Але й це диво має свої обмеження: надто довгий час перебування в стані розпаду робить смерть остаточною. Так само й термоядерний вибух знищить усе й усіх всередині корабля.

— Хай там як, а ми — з вами, — сказав нарешті сержант Ґреґоріус, розуміючи, що отець-капітан де Сойя зібрав їх на нараду тому, що ненавидить просто наказувати своїм людям йти на такий ризик, тобто на справжню смерть.

Кі та Реттіґ мовчки кивнули.

— Добре, — відказав де Сойя. — Я запрограмую «Рафаїл» відповідним чином... якщо в нього не буде жодного шансу уникнути захоплення до нашого воскресіння, він запустить у своїх рушіях ланцюгову реакцію. І я дуже точно випишу для нього параметри, за якими він визначатиме відсутність такого шансу. Але я не вважаю, що таке може статися. Отже, ми прокинемося в системі... Господи, я ж навіть не перевірив, який зі світів уздовж Тетіс Вигнанці окупували першим! Це, мабуть, Тай-Цзін?

— Ні, сер, — заперечив Ґреґоріус, нахиляючись над паперовою копією зоряної карти з пошуковим маршрутом, складеним «Рафаїлом». Його товстий палець тицьнув у пляму за межами Пакса. — Це Хеврон. Єврейський світ^[121].

— Хай буде так, — мовив отець-капітан.— Тоді гайда на свої лежаки, вирушаємо до точки переміщення. До зустрічі наступного року в Єрусалимі^[122]!

— Наступного року, сер? — перепитав стрілець Реттіґ, пропливаючи над столом із розкладеними картами в напрямку свого лежака.

Де Сойя всміхнувся.

— Це приказка. Я чув її від когось із моїх єврейських приятелів. Не знаю, що вона означає.

— От не думав, що десь поблизу ще залишились євреї, — промовив капрал Кі, зависнувши над власним лежаком. — Гадав, що всі вони вже перебралися кудись у загумінкові краї.

Де Сойя похитав головою.

— Коли я відвідував університет, щоб опанувати певні науки, яких не навчали в семінарії, я зустрічав кількох навернених євреїв, — сказав він. — Не сумнівайтесь, скоро у вас буде нагода познайомитися з ними на Хевроні. Пристебніть паски, джентльмени.

* * *

Отець-капітан зрозумів, що щось пішло не так, одразу після пробудження. Коли він був іще молодим, а життя його — не таким впорядкованим, де Сойя з приятелями-семінаристами кілька разів напивався в дим, і одного разу він прокинувся в незнайомому ліжку, дякувати Богові, один, але ліжко це він бачив уперше, так само як і будинок та цю частину міста, і він не міг пригадати, чиє це ліжко та як він до нього потрапив. Це пробудження було схоже на те, давнє.

Розплющивши очі, де Сойя не побачив себе на лежаку в закритих автоматичних воскресальних яслах, не вдихнув знайомого повітря «Рафаїла», насиченого запахом рециркульованого поту, не відчув, що він падає в нікуди, як це завжди буває, коли прокидаєшся в невагомості; натомість він побачив, що лежить у зручному ліжку в гарній кімнаті, а сила тяжіння навколо близька до нормальної. На стіні були ікони — Діва Марія, Ісус Христос на хресті, зі зведеними до неба очима, та мучеництво апостола Павла. Крізь тюлеві фіранки лилося біле сонячне світло.

Де Сойя наче пригадував, що він уже бачив колись цю кімнату, так само як і лагідне обличчя кругловидого священика, котрий приніс йому бульйон і звернувся до нього із заспокійливими словами. Врешті-решт синапси де Сойї перезавантажилися та з'єдналися, і він усвідомив, що перед ним — отець Баджіо, капелан, котрий спеціалізується на воскресіннях і якого він бачив востаннє у Ватиканських садах — тоді де Сойя був певен, що більше ніколи в своєму житті його не побачить. Відсьорбуючи юшку, де Сойя кинув крізь шибку погляд на бліде блакитне небо і подумав: «Пацем». Він напружував мізки, аби пригадати події, внаслідок яких він опинився тут, але останнє, що йому запам'яталося, була розмова з Ґреґоріусом та його гвардійцями, тривалий підйом із гравітаційного колодязя Моря Безкрайого та Сімдесятої Змієносця-А, а потім удар переміщення.

— Як? — пробелькотів він, хапаючи цього доброго священика за рукав. — Чому?.. Як?

— Ну, ну, — промовив отець Баджіо, — тобі треба відпочити, сину мій. Ще встигнеш усе обговорити потім. На все свій час.

Заколисаний м'яким голосом, ясним сонячним світлом і повітрям, насиченим киснем, де Сойя заплющив очі й заснув. Сновидіння його були тривожні.

* * *

Опівдні отець Баджіо приніс де Сойї обід — знову бульйон у чашці. До цього часу стало зрозуміло, що сумирний, кругловидий отець Баджіо не збирається відповідати на жодне із запитань де Сойї: ані як він потрапив на Пацем, ані де його люди і що з ними, ані чому він не хоче відповідати.

— Незабаром прийде отець Фарелл, — повторював капелан, наче це все пояснювало.

Де Сойя зібрався із силами, викупався у ванні, вдягнувся і, чекаючи на отця Фарелла, намагався привести до ладу свої думки.

Отець Фарелл з'явився після полудня. Це був високий, худорлявий, аскетичного вигляду священик, із хоч і тихим, але чітким і сухим голосом — де Сойя не був здивований, коли дізнався, що говорить із командором ордену Легіонерів Христа. Сірі очі Фарелла були холодні.

— Зрозуміло, ви хочете дізнатися, що сталось, — почав отець Фарелл. — І, поза всяким сумнівом, ви почуваєтесь дещо розгубленим. Це нормально після нового народження.

— Я знайомий із побічними діями, — з ледь помітною іронією і кволою усмішкою відповів де Сойя. — Але я справді хочу знати, що сталося. Чому я прокинувся на Пацемі? Що сталося в системі Хеврон? І чи все гаразд із моїми людьми?

Сірі очі Фарелла дивилися на де Сойю незмигно.

— Почнемо з останнього запитання, отче-капітане. Сержант Ґреґоріус і капрал Кі почуваються добре... зараз, коли ми з вами розмовляємо, вони одужують після відродження у воскресальній каплиці швейцарської гвардії.

— Стрілець Реттіґ? — запитав де Сойя. Передчуття нещастя, що хижим птахом парило над ним із тієї миті, як він пробудився, розправило свої чорні крила.

— На жаль, мертвий, — відказав Фарелл. — Істинна смерть. Йому віддали останні почесті, а тіло відправили у глибини космосу.

— Як він помер?.. Я маю на увазі істинну смерть, — видушив із себе де Сойя. Йому хотілося плакати, але він стримував себе, позаяк не був певний, це вияв скорботи чи наслідок воскресіння.

— Подробиці мені невідомі, — відповів Фарелл. Вони із де Сойєю сиділи в крихітній вітальні будинку священика, яка зазвичай слугувала для зустрічей і важливих нарад. Вони були наодинці, якщо не зважати на очі святих, мучеників, Христа та Діви Марії. — Схоже, в автоматичний системі воскресіння на «Рафаїлі», коли він повертався із системи Хеврон, трапився збій, — продовжив Фарелл.

— Вертався з Хеврона? — перепитав де Сойя. — Боюсь, я не розумію, отче. Я запрограмував корабель залишатися в системі, якщо тільки не буде переслідування з боку збройних сил Вигнанців. Хіба Вигнанці на нас напали?

— Вочевидь, так, — відповів легіонер. — Я вже сказав, що технічні подробиці мені невідомі... та я й не фахівець із технічних питань... але гадаю, що якщо ви запрограмували ваш кур'єр-архангел зайти в систему, контрольовану Вигнанцями...

— Для продовження місії нам потрібно було відвідати Хеврон, — перебив його отець-капітан де Сойя.

Фарелл не висловив невдоволення тим, що його перебили, не змінився навіть нейтральний вираз його обличчя, але, подивившись у ці холодні сталеві очі, де Сойя більше його не перебивав.

— Так от, отче-капітане, як я вже почав говорити, ви запрограмували ваш корабель, наскільки я зрозумів, увійти на територію Вигнанців і, якщо його не будуть переслідувати, вийти на орбіту навколо Хеврона.

Де Сойя промовчав, підтверджуючи цим сказане. Його темні очі відповіли сірим поглядом на погляд, поки що без ворожнечі, але напоготові захищатися від будь-яких звинувачень.

— Наскільки я розумію... ви назвали свій корабель «Рафаїлом»?

Де Сойя кивнув. Тепер він збагнув, що виважені формулювання і запитання, відповіді на які заздалегідь відомі, — усе це ознака правника. Церква має багато консультантів-правників. А ще — інквізиторів.

— Усе виглядає так, що «Рафаїл» виконав задану вами програму, під час гальмування не виявив супротивника і перейшов на орбіту навколо Хеврона, — продовжував Фарелл.

— Саме тоді й стався збій у воскресінні? — запитав де Сойя.

— Наскільки я розумію, ні, — відказав Фарелл. Сталевий погляд легіонера на мить полишив де Сойю, помандрував кімнатою, наче оцінюючи вартість меблів та картин і, не знайшовши нічого цікавого, повернувся до отця-капітана. — Наскільки я розумію, всі, хто перебував на борту, були близькі до повного воскресіння, коли кораблеві довелося втікати з системи. Зрозуміло, саме шок від переміщення став фатальним. Повторне воскресіння після незавершеного воскресіння, наскільки вам, звісно, добре відомо, — операція значно складніша, ніж первинне воскресіння. Саме тут через механічне ушкодження таїнство і зірвалося.

Коли Фарелл закінчив говорити, запала тиша. Заглиблений у свої думки, де Сойя наче крізь туман чув шум наземного транспорту на вузенькій вуличці за вікнами та гуркіт космічних кораблів, що злітали з розташованого неподалік космопорту. Нарешті він промовив:

— Коли ми перебували на орбіті Ренесанс-Вектора, отче, ясла пройшли перевірку та ремонт.

Другий священик майже непомітно кивнув.

— У нас є всі записи. Гадаю, в автоматичних яслах стрільця Реттіґа знову виникла та ж несправність. Перевірка ведеться в гарнізоні системи Ренесанс. Ми також перевіряємо систему Моря Безкрайого, Іпсилон Ерідана та Іпсилон Індійця, світ Невимовна Милість у системі Лакайль 9352, Світ Барнарда, світи NGC 2629-4BIV, систему Веґа і Тау Кита.

Де Сойя тільки кліпав очима.

— Ви ведете дуже скрупульозне розслідування, — нарешті сказав він. Їм мали знадобитися обидва кораблі-архангели, аби все це перевірити, подумав отець-капітан.

— Так, — підтвердив отець Фарелл.

— Отже, насзнайшли в системі Свобода і не змогли повернути до життя стрільця Реттіґа...

Кутики тонких губ Фарелла ледь помітно смикнулися.

— Система Свобода, отче-капітане? Ні. Наскільки я розумію, ваш кур'єрський корабель було знайдено в системі Сімдесятої Змієносця-А, коли він гальмував у напрямку океанічної планети Море Безкрає.

Де Сойя випростувався у кріслі.

— Я не розумію! Я запрограмував «Рафаїл» при потребі передчасно залишити Хеврон переміститися на наступну планету згідно з його попереднім маршрутом. Наступним світом мала стати Свобода.

— Можливо, переслідування ворожими космічними кораблями в системі Хеврона завадило йому зробити переміщення в цьому напрямку, — припустив Фарелл безбарвним голосом. — У такому разі корабельний комп'ютер міг вирішити повернутись у точку відправлення.

— Можливо, — погодився де Сойя, намагаючись прочитати думки співрозмовника за виразом його обличчя. Але марно. — Ви сказали «міг вирішити», отче Фарелле. Ви ще не знаєте напевно? Ви не перевірили комп'ютера корабля?

Мовчання Фарелла могло означати підтвердження, а могло й нічого не означати.

— І якщо ми повернулися на Море Безкрає, — продовжував де Сойя, — то чому прокинулись тут, на Пацемі? Що трапилося в Сімдесятій Змієносця-А?

Тепер Фарелл справді всміхнувся. Його тонкі губи розтягнися й стали ще тоншими.

— За збігом обставин кур'єр-архангел «Михаїл» перебував у місці базування гарнізону Моря Безкрайого, коли ви туди перемістилися. На борту «Михаїла» була капітан By...

— Марґарет By? — запитав де Сойя, не зважаючи на те, чи не роздратує свого співрозмовника, знову його перебиваючи.

— Саме так, — Фарелл зняв уявну пушинку зі своїх відпрасованих до жорсткості чорних штанів. — Беручи до уваги... гм... той перестрах, який ваш попередній візит спричинив на Морі Безкрайому...

— Ви маєте на увазі, що я запроторив єпископа Меландріано в монастир, аби не плутався мені під ногами? — спитав де Сойя. — А ще заарештував кількох офіцерів Пакса, зрадників та корупціонерів? До речі, вони майже напевно чинили свої злодіяння з відома та сприяння Меландріано...

Фарелл підняв руку, зупиняючи де Сойю.

— Я не веду розслідування цих фактів, отче-капітане. Я лише відповідаю на ваше запитання. Можу я продовжити?

Де Сойя дивився на Фаррела, відчуваючи, що його злість змішується з сумом через загибель Реттіґа. Він відчував вирування цих почуттів і те, як до них додається ще й наркотичне сп'яніння, як ото завжди буває після воскресіння.

— Капітан By, яка наслухалася протестів Меландріано та інших представників адміністрації Моря Безкрайого, вирішила, що найкращим виходом із ситуації буде повернути вас для воскресіння на Пацем.

— Тобто наше воскресіння перервали вдруге?

— Ні, — у голосі Фарелла не чулося роздратування. — Коли в Сімдесятій Змієносця-А вирішили відправити вас до Ватикану та Командування Пакса, процес воскресіння ще не розпочався.

Де Сойя подивився на свої руки. Пальці у нього тремтіли. Він уявляв собі «Рафаїл» з вантажем із мертвих тіл, включно з його тілом. Спочатку смерть у системі Хеврона, тоді гальмування, аби сісти на Море Безкрає, тоді стрибок на Пацем. Він швидко підвів голову.

— Як довго ми були мертві, отче?

— Тридцять два дні, — відповів Фарелл.

Де Сойя ледь утримався, аби не зірватися з місця. Нарешті він відкинувся на спинку і сказав, намагаючись здаватися спокійним:

— Якщо капітан By вирішила відправити корабель сюди раніше, ніж почнеться наше воскресіння на Морі Безкрайому, і якщо на Хевроні воскресіння не сталося, ми мали би перебувати мертвими менше сімдесяти двох годин. Три дні пішло на воскресіння тут... але де ми провели ще двадцять шість днів, отче?

Фарелл пробігся пальцями по відпрасованій складці своїх штанів.

— На Морі Безкрайому були певні затримки, — сухо відповів він. — Проведено початкову фазу розслідувань. Отримано заяви та скарги. Стрільця Реттіґа поховано в космічному просторі з належним ушануванням. Було виконано й інші... завдання. «Рафаїл» повернувся на Пацем разом із «Михаїлом».

Фарелл несподівано підхопився, де Сойя підвівся й собі.

— Отче-капітане, — офіціальним тоном проголосив Фарелл, — я прийшов передати вам подяку від Державного секретаря, кардинала Лурдусамі. Він бажає вам милістю Божою найшвидшого й цілковитого одужання, сер, і запрошує вас завтра, о сьомій, прибути до Ватіканської канцелярії Конгрегації Доктрини Віри, щоб зустрітися там із монсеньйором Лукасом Одді й іншими офіційними особами.

Де Сойю наче вдарили під дих. Він спромігся лише клацнути підборами та схилити голову на знак того, що він скоряється наказу. Він був єзуїтом та офіцером Флоту Пакса. Звичка до дисципліни стала його другою натурою.

— Дуже добре, — сказав отець Фарелл і попрощався.

Після того як легіонер пішов, отець-капітан де Сойя ще кілька хвилин простояв у вестибюлі недвижно. Як рядовий священик і фронтовий офіцер він тримався осторонь політики Церкви й інтриг всередині неї, але навіть провінційний кюре чи простий рубака знає в загальних рисах структуру Ватикану і те, як усе це працює.

Одразу за Папою в цій ієрархії йдуть дві головні адміністративні організації — Римська Курія і так звані Священні Конгрегації. Де Сойя знав, що Курія — незграбна та заплутана адміністративна структура, у своєму «сучасному» вигляді заснована Папою Сікстом V у 1588-му році від Різдва Христового. Курія має у своєму складі Державний Секретаріат, що є джерелом могутності кардинала Лурдусамі, бо завдяки цій посаді він відіграє роль, схожу на роль прем'єр-міністра, незважаючи на оманливу назву посади — Державний секретар. Цей Секретаріат становить центральне ядро того, що часто йменують «Старою Курією», оскільки Папи користувалися нею ще з 16-го сторіччя. Крім того, існує так звана «Нова Курія», яка була заснована у 1965-му році н.е. на Другому Ватиканському Соборі, який і досі знаний як «Ватикан II», коли були об'єднані шістнадцять менших структур. За час 260-річного правління Папи Юлія ця курія розрослася і зараз налічує тридцять одну організацію, причому всі вони тісно переплетені між собою.

Але де Сойю викликали не до Курії, а до одного з її відділів, кожен із яких провадив самостійну, а інколи й суперечливу політику, до однієї зі Священних Конгрегацій, а саме до Конгрегації Доктрини Віри — організації, що впродовж останніх двох сторіч набула величезної могутності, а точніше сказати, відновила свою колишню могутність. За правління Папи Юлія префектом Конгрегації знову став Папа, що відродило її впливовість. Дванадцять сторіч, поки на папський престол не був обраний Юлій, ця Священна Конгрегація, знана з 1908-го по 1964-ий роки як Священна Канцелярія, втратила своє значення, перетворившись чи не на рудиментарний орган. Але тепер, за Папи Юлія, влада Священної Канцелярії була беззаперечною в радіусі п'яти тисяч світлових років і спиралася на трьохтисячолітню історію.

Де Сойя повернувся до вітальні й обіперся об крісло, на якому нещодавно сидів. Голова в нього йшла обертом. Він знав, що йому не дозволять побачитися з Ґреґоріусом і Кі до завтрашньої зустрічі в Священній Канцелярії. Можливо, він ніколи їх більше не побачить. Де Сойя намагався розплутати ниточку, що привела його сюди, але вона губилася у хитросплетіннях політики Церкви, в інтригах ображених духовних осіб, у боротьбі сил всередині Пакса й у його власних уривчастих думках, що клубочилися в очманілій після нового воскресіння голові.

Але одне він знав: Священна Конгрегація Доктрини Віри, знана раніше як Священна Конгрегація Святої Канцелярії, ще раніше, багато віків тому, була названа Священною Конгрегацією Вселенської Інквізиції.

І саме за Папи Юлія XIV Інквізиція знову стала діяти відповідно до своєї назви, наганяючи жах і застосовуючи терор. А вже наступного ранку, не маючи змоги підготуватись чи з кимось порадитись або вивідати, які звинувачення можуть висунути проти нього, де Сойя має постати перед інквізиторами.

Отець Баджіо вкотився до кімнати з незмінною ангельською усмішкою.

— Ти добре поговорив з отцем Фареллом, сину мій?

— Так, — сказав де Сойя, — просто чудово.

— Слава Богові, — відізвався отець Баджіо. — А тепер, я гадаю, час випити бульйончику, трохи помолитися — я гадаю, «Богородиця» — саме та молитва, що зараз потрібна, — а тоді раненько піти до ліжечка. Ми повинні бути бадьорими, що би там прийдешній день для нас не готував, чи не так?

38

Коли я був дитиною, моя бабуся часто проливала на мене безкінечний потік віршів, і був серед них один, який я просив повторити знову і знову. Він починався так: «Хтось каже, згине світ в огні / Хто — у льодах»^[123]. Бабуся не пам'ятала, хто його написав, на її думку, це міг бути поет ще з часів до Гіджри, якийсь Фрост. Навіть у тому юному віці я розумів, що вірш цей надто глибокий, аби в ньому дійсно йшлося про вогонь і лід; але думка про те, що світ знайде свій кінець або в полум'ї, або серед криги, довго не полишала мене, така невідступна, як акцентований ритм простих рядків.

Мій світ, схоже, кінчався в льодах. Під крижаною стіною було темно, а передати словами, як було холодно, я навіть не можу. Нема таких слів. Мені доводилось отримувати опіки — одного разу, коли я гнав баржу вгору по Кансу, на ній вибухнула газова піч, обпікши мені при цьому руки та груди, не дуже глибоко, але дуже боляче. Тому я знав силу вогню. Цей холод був не менш сильний, схожий на полум'я, що повільно, але невідворотно шматувало моє тіло.

Мотузкою я обв'язався під пахвами, а могутня течія розвернула мене ногами вперед і так і тягла вузьким жолобом. Я притис долоні до обличчя, аби його не різали гострі крижані нарости; мотузка, яку міцно тримав А. Беттік, стискала мені груди, коліна скоро перетворилась на криваву рану, бо течія підіймала мене вище, і я бився об нерівності стелі так само, як б'ється людина об скелястий ґрунт, якщо її тягти на мотузці землею.

На ступні я натягнув драні шкарпетки, більше для того, аби захистися від льоду, ніж від холоду, але вони не надто пом'якшували удари об рубці крижаної стіни. На мені були труси та футболка, які ніяк не применшували відчуття холоду. На шию я повісив комунікатор, приладнавши мікрофон до горла, у вухах були мікродинаміки. Через плече, надійно закріплена скотчем, висіла сумка з вибухівкою, детонаторами, шнуром і двома сигнальними ракетами, які я вкинув туди останньої миті. Скотчем я примотав до зап'ястка ще й лазерний ліхтарик. Його тоненький промінчик протинав чорну воду і відбивався від льоду, але освітлював небагато. Я мало користувався цим ліхтариком після Лабіринту на Гіперіоні: ручні лампи давали більше світла й не так часто потребували зарядки. Але в ліхтарику був лазер, не надто корисний як ріжучий інструмент, але, можливо, він згодиться, аби випалити у кризі отвори для вибухівки.

Якщо, звичайно, я доживу до тієї миті, коли треба буде випалювати отвори.

Те, що я дозволив цій підземній річці змити мене, не було чистим божевіллям тільки тому, що я мав певний досвід тренувань у Місцевій гвардії під час перебування на шельфовому льодовику на Урсі. Там, на шельфі Ведмежа Лапа, на Льодовиковому морі, де впродовж короткого арктичного літа припай замерзав і знову розтавав чи не щодня, ризик провалитися під тонкий шар льоду був дуже великий. Нас тренували, що якби когось затягло під товстезну кригу, ми змогли відшукати тонкий шар повітря — він завжди є між морською поверхнею та крижаною стелею. Ми повинні були піднятися до цього шару, виставити в нього ніс, навіть якщо решта обличчя, не кажучи про тіло, залишаться під водою, і рухатися під кригою доти, поки не знайдемо тріщини або досить тонкої ділянки, крізь яку зможемо пробитись нагору.

Але це була тільки теорія. Моя зустріч із реальністю відбулася, коли я в складі рятувального загону прочісував місцевість у пошуках водія «скарабея» — той ступив крок зі своєї машини і в двох метрах від місця, де крига спокійно витримувала вагу чотиритонної залізяки, проломив кригу й зник. Саме я знайшов його, майже за шістдесят метрів від «скарабея» та безпечного крижаного покрову. Він намагався застосувати техніку дихання. Його ніс усе ще лишався притиснутим до криги, яка виявилась затовстою; коли я побачив водія, його рот під водою був відкритий, обличчя біле, наче той сніг, що сипав на льодовик, а замерзлі очі — тверді, немовби сталеві шарикопідшипники. Я відігнав ці думки, пробиваючись проти течії до чистої води, рвонув за мотузку, подаючи сигнал А. Беттіку зупинити мене, і, дряпаючи обличчя об гострі крижини, постарався знайти повітря для дихання.

Я знайшов кілька сантиметрів простору між водою та кригою, а там, де крізь утворений із замерзлої атмосфери льодовик бігли тріщини, пласт повітря ще більшав. Я вдихнув, посвітив лазерним ліхтариком у розколини, а потім спрямував червоний промінчик вузьким тунелем, туди й сюди.

— Відпочину хвилинку, — видихнув я. — Я в нормі. Як далеко я просунувся?

— Приблизно на вісім метрів, — прошепотів голос А. Беттіка мені у вухо.

— Хреново! — пробурмотів я, забувши, що мікрофон передасть кожний порух моїх голосових зв'язок. — Добре, — вимовив я вголос. — Поставлю перший заряд тут.

Мої пальці ще достатньо слухалися, аби я міг перемкнути лазер на високу потужність і випалити невеличку нішу в боковій стінці розлому. Ще на плоту я надав пластиковій вибухівці потрібної форми, а тепер тільки підправив її і знайшов потрібне місце. Вибух станеться саме в тому напрямку, який я оберу; звісно, якщо не помилюся в розрахунках. Мені був потрібний вибух, спрямований угору й назад, у товщу крижаної стіни — саме так я заздалегідь і сформував вибухівку. Тепер я встановив її, точно розрахувавши напрямки вибуху. Як плазмовий заряд проходить крізь сталеву плиту, наче розпечений цвях крізь масло, так й ударні хвилі від мого вибуху мають пройти крізь неймовірну товщу криги позаду мене. Нарізати восьмиметрову частину крижаної брили на шматки так, аби ті впали у воду, — легке завдання для такої бомби. Але це за умови, що генератори атмосфери за довгі роки терраформування встигли додати до атмосфери в достатній кількості азоту і С0₂. Якщо ж навколо чистий кисень, то він вибухне зі страшною силою.

Оскільки я достеменно знав, куди хочу спрямувати всю потужність зарядів, мені знадобилося менше сорока п'яти секунд, аби їх встановити. Та й значної спритності це не потребувало. І все ж на той час, коли детонатори зайняли свої місця, я майже повністю задубів і страшенно трясся. Я вже знав, що комунікатор працює, навіть крізь таку товщу льоду, тому встановив на детонаторах код, який можна запустити радіосигналом.

— Відпускай, — видихнув я, глибше занурюючись У воду.

Знову це божевільне пересування — течія тягла мене в чорноту, била об кришталеву стелю, а я шукав можливості ковтнути повітря, задихався, віддавав команди, намагаючись бачити й робити свою справу, поки з мене не вийшла остання крапля тепла.

Лід над головою тягнувся й наступні тридцять метрів. Якби він був ще трохи товстішим, то на вибухівку навряд чи можна було б розраховувати. Я встановив заряди ще в двох місцях: у розломі та в невеликому заглибленні, яке випалив лазером у крижаній стелі. Під час останньої операції я вже не відчував рук, здавалося, що на мені грубезні крижані рукавиці. Але я примудрився спрямувати заряди відносно правильно — вгору і вниз за течією. Якщо ця стіна скоро не скінчиться, все буде намарно. Ми з А. Беттіком обговорювали можливість прорубатися крізь кригу за допомогою сокир, але зрозуміло, що багатометрового тунелю ми не зможемо прорубати.

На сорок першому метрі я знову виплив на повітря. Спочатку подумав, що це ще одна тріщина в льодовику, але, присвітивши лазерним ліхтариком, я побачив печеру, яка була і довшою, і ширшою за ту, в якій наш пліт перебував наразі. Порадившись із А. Беттіком, ми вирішили, що не варто витрачати тут вибухівку, якщо я побачу протилежну стіну цієї другої печери, але коли я прослідив ліхтариком течію, промінь висвітив воду, туман над нею та сталактити, але сама ріка, яка тут була метрів тридцять завширшки, робила вигин і зникала з очей аж за кількасот метрів. Тут не було також і берегів, не помітив я й тунелів, але ріка принаймні вела кудись далі.

Я хотів би подивитись, що там далі, за поворотом ріки, але в мене не було для цього ані потрібної довжини мотузки, ані потрібної кількості тепла.

— Тягніть назад, — прохрипів я.

Упродовж наступних двох хвилин я чіплявся за мотузку, вірніше, намагався чіплятись, бо руки мої відмовлялися працювати, а андроїд витягував мене проти шаленої течії, іноді зупиняючись на мить, аби я міг підняти голову, лежачи на спині, та ковтнути повітря. А тоді тягнув крізь чорноту знову.

Якби у воді був А. Беттік, а мені довелося його тягнути, то я не зміг би витягти його проти несамовитої течії або ж тягнув би в чотири рази довше. Я й дівчинки не зміг би швидко витягти. Я знав, що А. Беттік дужий, але не супермен — це тільки байки, що андроїди мають надприродну силу, — але того дня він показав здібності справжнього супермена. Не знаю навіть, звідки він узяв енергію, аби так швидко підтягти мене до плоту. Я намагався йому допомогти, відштовхуючись від стін руками, знову й знову ранячи їх об гострі кристали та в'яло вигрібаючи ногами проти течії.

Коли моя голова знову з'явилась над водою і я побачив гало навколо ламп та розпливчасті силуети моїх друзів, що схилялись вниз, у мене не залишилось вже сил підняти руки їм назустріч або вилізти на пліт. А. Беттік ухопив мене й підняв у повітря. Енея зловила мої ноги, з яких струменіла вода, і вони понесли мене на ніс плоту. У моїх потьмарених мізках на мить зблиснула католицька церковка в містечку Латмос, у північних болотах, куди наша родина інколи заїжджала за провізією та нехитрим крамом для пастушого побуту. А ще картина, що прикрашала південну стіну цієї церкви^[124]: Христа знімають із хреста, один з учнів підтримує його під безсилі руки, а до зранених ніг припадає Діва Марія.

— Не переоцінюй себе, — крізь туман у голові пробилася незвана думка, і чомусь озвучував її голос Енеї...

Вони віднесли мене до намету, де на складених купою спальниках і циновках лежала розстелена термоковдра. Поруч із цим гніздечком горів нагрівальний куб. А. Беттік зняв із мене промоклу білизну, сумку з освітлювальними ракетами й комунікатор, тоді відчепив лазерний ліхтарик і поклав його у мій заплічник. Загорнувши мене в термоковдру, він натяг зверху ще й спальник, а після цього взявся за медпакет. Прикріпив контакти на липучках мені на груди, на внутрішню поверхню стегна, на лівий зап'ясток і на скроню, а тоді втупився на монітор, зчитуючи дані. Після цього, як і було заплановано, вколов мені ампулу адренонітроталіна.

«Ти втомився, витягаючи мене з води», — хотів я сказати, але губи та язик не слухалися. Я так промерз, що навіть не міг тремтіти. Свідомість тоненькою ниточкою поєднувала мене зі світлом, і ниточка та тремтіла під холодним вітром, що віяв звідусюди.

А. Беттік нахилився ближче:

— Пан-Ендіміоне, ви встановили заряди?

Мені вдалося кивнути. На це пішли всі мої сили, а відчуття було таке, наче я змусив кивнути незграбну маріонетку.

Енея опустилась біля мене на коліна, сказавши при цьому А. Беттікові:

— Я подбаю про нього. Виводь звідси пліт.

Андроїд взявся за жердину, відштовхнув нас від крижаної стіни і повів пліт проти течії. Я не міг зрозуміти, де він знайде в собі сили відігнати пліт на потрібну відстань угору проти течії, після того як щойно витяг мене.

Але пліт почав рухатись. Крізь трикутний отвір намету я бачив коло світла від лампи на завісі туману і далекій стелі. Повз отвір, перетинаючи його, пропливали пелехи морозних випарів і крижані сталактити, через що здавалося, наче я підглядаю крізь трикутну діру за реальністю дев'ятого кола Дантового пекла^[125].

Енея спостерігала за показами на моніторах простенького медпакета.

— Роле, Роле, — прошепотіла вона.

Термоковдра зберігала все тепло, яке йшло від мене, але я не відчував у собі жодного тепла. Кістки боліли від холоду, але промерзлі нерви навіть не передавали цього болю. Я дуже, дуже хотів спати.

Енея трясла мене, не дозволяючи заснути.

— Залишайся зі мною, чорт забирай!

«Я постараюся», — проказав я подумки, дивлячись на неї. Та я брехав. Я хотів тільки спати. Спати — і все.

— А. Беттіку! — заволала мала, і я, наче уві сні, побачив, що до намету забрався андроїд і став перевіряти покази на моніторі. Вони з Енеєю про щось говорили, але їхні голоси здавалися віддаленим дзижчанням, а слова не мали жодного сенсу.

Я був уже дуже, дуже далеко, коли невиразно відчув поруч чиєсь тіло. А. Беттік знову взявся штовхати жердиною наш пліт проти шаленої течії, а Енея заповзла до мене під термоковдру. Спочатку тепло її худенького тільця не могло пробитися крізь товщу вічної мерзлоти, що заповнювала мене, але згодом я відчув її дихання, відчув, як втикаються в мене її гострі лікті та коліна.

«Ні, — подумки говорив я. — Не треба! Це ж я маю тебе захищати... рятувати...» Проте холодна сонливість не дала мені вимовити це вголос.

Не пам'ятаю, чи вона мене обіймала. Я знаю, що реагував на все це, наче замерзла колода, і міг розділити з кимось компанію десь приблизно так, як і крижані сталактити, що їх бачив крізь трикутний отвір у стінці намету: нижня частина мерехтить у світлі ліхтарів, а верхня губиться в мороці й тумані, як і мої думки.

Врешті-решт я почав відчувати тепло, що йшло від тендітного тіла дівчинки. Тепло ледь відчувалося, але мою шкіру почали боляче колоти голки, там, де Енеї вдалося мене відігріти. Я хотів було попросити її відсунутися і не заважати мені дрімати.

Згодом — чи то через п'ятнадцять хвилин, чи, може, через дві години — до намету повернувся А. Беттік. Я був досить притомний, аби зрозуміти, що він діє за нашим планом: закріпити пліт за допомогою жердин і керма десь вище за течією, у вузькій частині печери, під виступом арки порталу. Ми сподівалися, що під час вибуху металева арка може захистити нас від лавини та уламків криги.

Підривай заряди, хотів я сказати. Але замість набирати потрібний код і посилати сигнал андроїд скинув одяг, залишившись тільки у помаранчевих шортах і сорочці, та й примостився під термоковдрою поруч зі мною та дівчинкою.

Це могло б виглядати комічно, і ви, мабуть, усміхаєтесь, читаючи ці рядки, але в моєму житті не було нічого більш зворушливого, ніж цей вияв дружби: мої супутники ділилися зі мною своїм теплом. Ми троє лежали поряд: Енея ліворуч, обійнявши мене однією рукою, А. Беттік — праворуч, зіщулившись від холоду, бо йому перепав тільки краєчок термоковдри. Я розумів, що через кілька хвилин почну плакати від болю, спричиненого відновленням кровообігу, від болю обмороженого тіла, але в цю хвилину я плакав від вдячності за цей особистий і особливий дар, за життєдайне тепло, що його переливали мені від власного тіла, від власної крові дитина і блакитношкірий чоловік.

Я плачу навіть тепер, коли розповідаю про це.

Важко сказати, як довго ми отак лежали. Я ніколи не розпитував про це своїх друзів, а вони теж ніколи до цього не поверталися. Не менше години, це точно. Мені здавалося, що минула ціла вічність, сповнена тепла, болю та свята повернення до життя.

Згодом я почав тремтіти, тоді ще й здригатися, і здригатися настільки сильно, наче в мене був напад епілепсії. Друзі тримали мене, аби я не розкрився, не випускали із теплих обіймів. Здається, Енея теж плакала, але я не питав її про це ніколи, і вона теж про це не згадувала.

Нарешті, коли біль ущух, а паралічне тремтіння зменшилось, А. Беттік вислизнув із нашого спільного укриття, перевірив медпакет і тихенько звернувся до дівчинки, мовою, яку я знову міг розуміти:

— Усі індикатори зелені. Серйозних обморожень немає. Жодних серйозних ушкоджень.

Невдовзі після цього Енея теж вибралася з-під ковдри, допомогла мені сісти, підклавши під спину та голову два вкриті памороззю спальники. Поставила кип'ятитися воду на нагрівальний куб, розлила по кухликах паруючий чай і піднесла один із них до моїх губ. Я вже міг рухати руками, навіть згинати пальці, але біль був надто сильний, аби можна було щось втримати в руках.

— Пан-Ендіміоне, — сказав А. Беттік, напівприсівши біля отвору намету, — я готовий підірвати заряди.

Я кивнув.

— Слід берегтися уламків, сер, — додав він.

Я знову кивнув. Ми вже обговорювали ризики. Спрямований вибух мав підірвати стіну, що перегороджувала нам шлях попереду, але сейсмічна вібрація могла зрушити з місця весь льодовик, утворений замерзлою атмосферою, потопивши і заваливши уламками криги наш пліт і нас разом із ним. Ми вирішили, що варто ризикнути. Я підняв очі, побачив над собою вкритий інеєм намет і всміхнувся на таке укриття. Я кивнув утретє, показуючи андроїдові, що час братися за діло.

Гуркіт вибуху був не такий гучний, як я очікував, навіть тихіший за той шум, що його супроводжував: шум від падіння сталактитів і крижаних брил, від ударів збурених хвиль.

Якусь мить я був упевнений, що нас підійме хвилею і розплющить об склепіння печери. Вал нісся за валом, вода вирувала й билася у спід плоту. Скупчившись посеред плоту, ми що було змоги ухилялися від крижаних бризок, одночасно балансуючи на колодах, які раптом зробилися верткими й ненадійними, наче потерпілі від кораблетрощі.

Зрештою хвилі вляглися, а рокіт стихнув. У несамовитій хитавиці ми втратили стернове весло й одну із жердин, нас викинуло з укриття та понесло до крижаної стіни.

Точніше до того місця, де раніше була стіна.

Заряди спрацювали так, як ми і планували: вони пробили тунель, низький, із зубчатими стінами, але, посвітивши в нього лазерним ліхтариком, я побачив, що він веде у простору печеру, до якої я вже діставався вплав. Енея на радощах заулюлюкала. А. Беттік поплескав мене по спині. Сором зізнаватися, але я, здається, заплакав знову.

Ця перемога, втім, не звільнила нас від подальших випробувань. Упалі крижані брили та вцілілі колони частково загороджували нам шлях. Навіть ті крижини, що спочатку мчали за течією крізь пролом, тепер трохи пригальмували. А це означало важку працю — штовхати пліт жердиною, раз у раз зупиняючись, коли А. Беттік мусив сокирою розрубувати кригу, розчищаючи шлях.

Через півгодини цих зусиль я, хитаючись, придибав на ніс нашого покоцаного плоту і жестами показав, що зараз моя черга братись за сокиру.

— Ви впевнені, пан-Ендіміоне? — запитав блакитношкірий чоловік.

— Цілком... упевнений... — відказав я, старанно ворушачи язиком і щелепою, аби вимовляти як годиться.

Вправляючись із сокирою, я швидко зігрівся настільки, що зовсім перестав тремтіти. Сильно боліли синці та подряпини, але це був біль, якому можна було дати раду.

Зрештою ми пробилися крізь останні крижані загати, і нас винесло на чисту воду зі стрімкою течією. Ми з'єднали наші руки в мітенках та шкарпетках і в переможному жесті на мить підняли їх догори, а тоді всілися біля нагрівального куба та, присвічуючи ліхтарями на обидва боки, взялися розглядати пейзаж, повз який пропливали.

Новий пейзаж, по суті, нічим не відрізнявся від старого: прямовисні крижані стіни з обох боків, сталактити, що могли будь-якої миті впасти на нас, стрімке чорноводдя.

— Може, ріка донесе нас до наступного порталу без пригод, — сказала Енея, і пара від дихання дівчинки зависла у повітрі своєрідним символом надії.

Коли наш пліт обігнув виступ, за який повертала ріка, ми всі мимоволі зірвалися на рівні ноги. На якусь коротку мить усе змішалось, оскільки А. Беттік жердиною, а я потрощеним уламком стернового весла відштовхувалися від крижаної стіни, що насунулася зліва. Нам вдалося виплисти на середину течії, і ми знову почали набирати швидкість.

— Ой... — промовила Енея, стоячи на носі плоту, і з її тону ми зрозуміли все.

Ріка простягалася вперед ще метрів на шістдесят, а тоді звужувалась і знову впиралась у крижану стіну.

* * *

Скористатись для розвідки моїм комлоґом запропонувала Енея.

— У нього є мікровідеокамера, — сказала вона.

— Але в нас нема монітора, — заперечив я. — І він не може відіслати відео на корабель...

Енея похитала головою.

— Ні, не може. Але комлоґ сам може бачити. І може розповісти нам, що бачить.

— Еге ж, — нарешті я допетрав, про що торочить Енея. — Але чи достатньо розумна ця штуковина за відсутності корабельного Штінта за плечима, аби зрозуміти, що бачить?

— Може, спитаємо в нього? — запропонував А. Беттік.

Він саме видобув браслет із мого заплічника.

Ми ввімкнули комлоґ і запитали його. Комлоґ нас запевнив ледь не таким же зверхнім тоном, який зазвичай був і в корабля, що він цілком спроможний обробляти візуальні дані та передавати результати через комунікатор. Він також зазначив, що хоча не може триматися на поверхні й не вміє плавати, зате є водонепроникним.

Енея скористалася лазером ліхтарика, аби відрізати кінець однієї з колод, з допомогою цвяхів і кріпильних прогоничів надійно закріпила комлоґ, а тоді вбила ще й гак для мотузки, яку зав'язала для надійності подвійним вузлом.

— І чому ми не зробили так із першою стіною! — вигукнув я.

Енея всміхнулася. Її бейсболка була срібною від паморозі. Із дашка звисали натуральні бурульки.

— Комлоґ міг не впоратися з установленням зарядів, — відказала вона.

З її голосу я зрозумів, що мала страшенно втомилася.

— Щасти! — гукнув я, наче бовдур, коли ми закинули деревину з браслетом у воду. У комлоґа вистачило розуму не відповідати. Його затягнуло під кригу майже відразу.

Ми витягли нагрівальний куб на ніс плоту і всілися навколо нього. А. Беттік тримав мотузку. Я покрутив регулятор динаміків комунікатора на повну потужність. Ніхто з нас не зронив і слова, коли мотузка смикнулась і ми почули тоненький голосок комлоґа:

— Десять метрів. Тріщини вгорі, не ширше шести сантиметрів. Крига не кінчається.

— Двадцять метрів. Крига продовжується.

— П'ятдесят метрів. Крига.

— Сімдесят п'ять метрів. Кінця крижаної стіни не видно.

— Сто метрів. Крига.

Фал у комлоґа майже закінчився. Ми доточили останній моток нашої альпіністської мотузки.

— Сто п'ятдесят метрів. Крига.

— Двісті метрів. Крига.

У нас не залишилось мотузки. І надії теж. Я почав витягувати комлоґ. Навіть попри те, що до моїх рук повернулася чутливість і я міг ними рухати, хай і незграбно, мені було важко витягти практично невагомий браслет, настільки шаленою була течія і стільки льоду намерзло на мотузку. Я знову подумав про те, яких неймовірних зусиль мусив докласти А. Беттік, аби витягти мене.

Мотузка затвердла так, що змотувати її було неможливо. Коли ми нарешті підняли комлоґ на борт, нам довелось оббивати кригу навколо нього.

— Хоча від холоду в мене розрядився блок живлення, а відеодавачі вкрилися кригою, — цвірінькнув браслет, — я хочу і можу продовжити розвідку.

— Дякую, не треба, — ввічливо відповів А. Беттік, вимикаючи пристрій та повертаючи його мені. Метал був такий холодний, що його годі було втримати в руках, навіть шкарпетки-рукавички не допомогли. Я кинув браслет у вкритий памороззю заплічник.

— Вибухівки не вистачить навіть на п'ятдесят метрів льодовика, — сказав я.

Мій голос був абсолютно спокійний, навіть тремтіння припинилось. Я зрозумів, що це через абсолютну беззаперечність смертного вироку, про який ми щойно дізналися.

Тепер я розумію: цей спокій пояснювався ще й тим, що серед пустелі болю та безнадії була й оаза тепла. Тепла, про яке я не міг забути. Був струмінь життя, що йшов від оцих двох людей, був той факт, що я прийняв від них це тепло, це життя, а ще було сакральне причащання, що навіки нас поєднало. І ось тепер, посеред мороку, що його не могли розігнати навіть ліхтарі, ми знову взялись за невідкладну справу власного порятунку. Ми обговорювали неймовірні плани, наприклад, пробити собі шлях за допомогою плазмової рушниці, потім відкидали їх як фантастичні та вигадували нові, такі ж божевільні. Але весь час у цьому холодному темному колодязі сум'яття та безвиході я відчував і тепло. Його вдихнули в мене ось ці двоє, мої друзі, і саме це тепло дозволяло залишатися спокійним, так само як нещодавно їхня близькість до мене врятувала моє життя. Упродовж тих важких часів, що довелося пережити згодом... ба, навіть зараз, коли я пишу це, щомиті очікуючи на проникнення у повітря моєї в'язниці ціаніду, саме пам'ять про розділене тепло, про вперше розділену енергію життя дозволяла і дозволяє залишатися спокійним, не піддаватися вихору страхів, притаманних людині.

Ми вирішили повернутися й обстежити як слід новоутворений канал, сподіваючись, що могли проґавити якусь тріщину, нішу чи повітряний колодязь. Це здавалося безглуздим, але трохи менш безнадійним, ніж просто впиратись у крижану стіну.

Прохід знайшовся відразу ж за виступом, біля якого ріка повертала праворуч. Вочевидь, ми всі були надто заклопотані, відштовхуючись від крижаної стіни і вигрібаючи знову на середину течії, аби помітити з лівого борту в нерівній крижаній стіні вузьку розколину. Ми і тепер не помітили б її, незважаючи на те, що шукали дуже старанно, якби не сфокусований лазерний промінь мого ліхтарика. Світло від ламп дробилося в крижаних гранях й у торочках бурульок, і спочатку ми цю тріщину прогледіли. Здоровий глузд підказував, що це просто ще одна складка крижаної поверхні, горизонтальний еквівалент вертикальних тріщин, які я знаходив, коли плив, такий собі повітряний мішок — і нічого більше. Проте надія виявилась сильнішою за здоровий глузд.

Розколина, складка, чи що там іще за хреновина, була менше метра завширшки і лежала у двох метрах над поверхнею ріки. Підійшовши на жердинах ближче і присвітивши лазером, ми побачили, що ця розколина чи то і справді веде в нікуди, чи через три метри повертає кудись вбік. Здоровий глузд твердив, що за три метри цей крижаний апендикс закінчиться тупиком. Але ми знову проігнорували здоровий глузд.

Енея налягла на довгу жердину, напружуючи всі сили, аби пліт не зносила вируюча ріка, а А. Беттік тим часом підсаджував мене. Скориставшись роздвоєним кінцем молотка, я загнав його глибоко в кригу і підтягнувся вгору. Мене підганяв відчай. Я вліз у розколину навкарачки, відхекався, зібрався з силами, звівся на ноги й помахав рукою своїм супутникам. Вони залишилися чекати, а я вирушив на розвідку.

Вузький крижаний тунель різко повернув праворуч. Відчуваючи, як розростаються паростки надії в моєму серці, я освітив цей другий коридор. Червоний лазерний промінь відбився від чергової крижаної стіни, а нового повороту ніде не було видно... Ні, зачекай! Зігнувшись, я якось протиснувся у другий коридор і збагнув, що починається підйом. Тепер промінь падав на підлогу крижаного пандуса. Тут не було відчуття глибини.

Протискуючись крізь тіснину, я метрів десять змушений був рачкувати, а мої берці шкрябали по крижаних нерівностях. Чомусь згадалася порожня, сповнена відлуннями крамниця в Новому Єрусалимі, де я «купив» ці берці, на рундуку залишивши навзамін лікарняні капці та жменю гіперіонських грошей. Я спробував пригадати, чи були в тій крамниці альпіністські кішки, так наче міг оце зараз піти туди і прихопити їх.

В одному місці мені довелося повзти на животі, і я знову перелякався, що коридор закінчиться десь за метр, проте цього разу він різко повернув ліворуч і тягнувся так десь метрів із двадцять, а тоді повернув праворуч і пішов угору. Задихаючись і тремтячи від збудження, я пробіг та проповз коридором назад. Лазерний промінь висвічував на крижаних стінах безкінечні віддзеркалення мого схвильованого обличчя.

Енея з А. Беттіком не гайнували часу: щойно я зник у розколині, вони взялися спаковувати найнеобхідніше. Дівчина вже видряпалась нагору і стояла в крижаній ніші, а А. Беттік передавав їй речі. Ми трохи посперечалися, що брати з собою, а що — залишити. Усі наші пожитки здавалися конче потрібними — спальники, термоковдра, згорнутий намет (тепер він утричі побільшав через намерзлу кригу), нагрівальний куб, їжа, інерційний компас, зброя, ручні ліхтарі.

Зрештою, ми переправили до тунелю майже все, що було на плоту. Посперечалися ще трохи — суперечка була така гаряча, що ми навіть зігрілися, відтак відібрали те, без чого не можна було обійтися і що вміщалось у наші заплічники та наплічні мішки. У кобуру на поясі я ще запхав пістолет і приладнав до свого заплічника гвинтівку. А. Беттік погодився нести дробовик, а запасні патрони він втиснув у свій заплічник, що вже і так був повний-повнісінький. На щастя, весь одяг був на нас, тому ми змогли прихопити всю провізію та ще деяке спорядження. Передавач і приймач розподілили між собою Енея та андроїд, я начепив на зап'ясток усе ще заледенілий комлоґ. Мало що може трапитись — а раптом ми розбредемося в різні сторони?

Я боявся, що пліт віднесе течією — жердина та уламок стерна не могли його довго тримати, але А. Беттік легко вирішив цю проблему, обв'язавши ніс і корму мотузкою та пропустивши цю мотузку крізь міцні крижані клямри, які він випалив лазером у крижаній стіні.

Перш ніж ми попростували вузьким коридором, я востаннє подивився на наш вірний пліт. Чомусь мені здавалося, що ми вже ніколи його не побачимо. Вигляд він мав жалюгідний. Кам'яна плита, на якій ми розпалювали куб, стояла на місці, але стернове весло було розщеплене, щогла, на котрій ми вивішували ліхтар, зламалась, колоди на носі та кормі внаслідок постійних ударів об лід розкололись, а стерно взагалі десь дідько вхопив. На додачу весь пліт був вкритий кригою, а зараз ледве мрів крізь пелехи пари, що клубочилася навколо нас. Я вдячно кивнув скаліченому плоту на прощання, розвернувся і повів свою команду праворуч. Мішок незабаром довелось перекинути на груди, щоб у дедалі вужчому проході він не чіплявся за стелю і не утруднював руху.

Я боявся, що коридор закінчиться за декілька метрів після того місця, до якого я дійшов, але ми дерлися вгору, повзли, ковзалися, а все нові тунелі та повороти ніяк не закінчувались. Шлях весь час вів угору. Навіть попри те, що фізичні зусилля якщо й не зігрівали по-справжньому, то хоч не давали замерзнути на смерть, кожен із нас відчував, що холод усе сильніше запановує над нами. Раніше чи пізніше фізичне виснаження змусить нас зупинитись, витягти із заплічників скручені каремати та спальники і спробувати з'ясувати, чи прокинемось ми, заснувши в такому холоді. Але це трохи пізніше.

Я зупинився, аби розтопити кригу на одній із наших коробок з провіантом, для чого мені довелося встановити промінь лазера на найбільше розсіювання, а тоді передав друзям по шматочку шоколаду і сказав:

— Тепер уже недалеко.

— Недалеко до чого? — запитала Енея з-під свого крижаного шолома. — Ми не можемо бути біля поверхні... ми ще не піднялися настільки високо.

— Недалеко до чогось цікавого, — відказав я.

Поки я говорив, пара від мого дихання замерзла на комірі куртки та на підборідді. Я знав, що з моїх брів звисають бурульки.

— Цікавого... — із сумнівом у голосі повторила дівчинка.

Я її розумів. Поки що це «цікаве» відчайдушно намагалося нас убити.

Ще через годину ми зупинились, аби розігріти на кубі якусь їду. Тут потрібна була обережність, аби не розтопити діри у крижаній підлозі, поки розігріватиметься наша бляшанка з тушонкою. Я глянув на інерційний компас, щоб зрозуміти, скільки ми пройшли і як високо забрались. Раптом А. Беттік сказав:

— Тихо!

Ми затамували подих.

— Що таке? — за якийсь час прошепотіла Енея. — Я нічого не чую.

Дивно, що ми взагалі чули один одного, навіть коли кричали, бо наші голови були загорнуті в усе, що потрапило під руки, — різні шарфи й балаклави...

А. Беттік насупив брови й підніс палець до губ, вимагаючи тиші. За секунду він прошепотів:

— Кроки. І вони наближаються.

39

Головний центр дізнань Священної Канцелярії Вселенської Інквізиції на Пацемі розміщений не в самому Ватикані, а у величезній купі каміння, чомусь названій Замком Святого Ангела^[126]. Цю масивну круглу фортецю, яку почали будувати як мавзолей для імператора Адріана в 135-му році н.е., у 271-му році з'єднали зі стінами, побудованими Авреліаном, що перетворило замок чи не у головну оборонну споруду в Римі. Замок був однією з небагатьох будівель, які Ватикан евакуював зі Старої Землі в ті останні дні перед планетарним колапсом — падінням у чорну діру. Він являв собою моноліт конічної форми на фундаменті з кам'яних брил, оточений наповненим водою ровом, а особливого сакрального значення набув у 587-му році, коли Григорій Великий, очолюючи покаянну процесію, що благала про припинення моровиці, мав видіння Архангела Михаїла біля мавзолею Адріана. Пізніше Замок Святого Ангела захищав пап від розлюченого натовпу, а в його темних камерах і катівнях мучилися такі знані вороги Церкви, як, наприклад, Бенвенуто Челліні. За три тисячі років свого існування Замок довів, що йому не страшні ні набіги варварів, ані ядерний вибух. І зараз він вивищувався сірою горою у центрі метушливого трикутника з автотрас, споруд та офісів, кутами якого були Ватикан, адміністративний центр Пакса і космопорт.

Отець-капітан де Сойя з'явився тут за двадцять хвилин до призначеного часу й отримав бейдж, який дозволяв вільно пересуватися задушливими, позбавленими вікон і причавленими низьким склепінням коридорами замку. Фрески, чудові меблі та лоджії, якими за часів Середньовіччя прикрасили Замок папи, давно вже зблякли та занепали. Замок Святого Ангела знову перетворився у щось середнє між гробницею і твердинею. Де Сойя знав, що укріплений коридор між Ватиканом і Замком теж перенесли на Пацем зі Старої Землі і що одним із завдань Священної Канцелярії впродовж останніх двох сторіч було забезпечувати Замок Святого Ангела сучасною зброєю та засобами оборони, аби Папа міг тут негайно сховатися у випадку, якщо на Пацем гряде міжзоряна війна.

Йти коридорами довелося не менше двадцяти хвилин. Він проминав численні контрольно-пропускні пункти та захисні двері. І всюди на варті стояла не поліція Ватикану, не швейцарські гвардійці у своїх барвистих уборах, а військові зі служби безпеки Священної Канцелярії, вбрані в чорні та сріблясті однострої.

Кімната дізнання сама по собі була менш похмурою, ніж стародавні коридори та сходи, якими де Сойя йшов до неї. Дві з трьох кам'яних стін були забрані в панелі з високотехнологічного скла і м'яко відсвічували жовтим. Два світильники у вигляді переплетених сяючих ниток передавали в кімнату світло з сонячних батарей, встановлених на даху тридцятьма метрами вище. Умеблюваннякімнати було спартанське: великий стіл із п'ятьма стільцями з одного боку та однісіньким, призначеним цього разу для де Сойї, — з іншого; втім, усі стільці було однакові за фасоном та зручністю. Біля однієї зі стін розташувався стандартний офісний центр із клавіатурами, моніторами, дисководами та пристроями для створення віртуальної реальності. У куточку притулився столик із кавоваркою та тацею з булочками.

Де Сойї довелося чекати на інквізиторів не більше хвилини. Кардинали — єзуїт, домініканець і три Легіонери Христа — назвалися й потиснули де Сойї руку. На де Сойї був його чорний мундир Космічного Флоту Пакса, а ще — римський комірець, тож його вбрання різко контрастувало з кармазиновими туніками служителів Священної Канцелярії з чорними смужками вздовж комірців. Після формальних проявів ввічливості, запитань про самопочуття де Сойї та привітань із вдалим воскресінням, частування булочками та кавою — від кави де Сойя не відмовився — усі розсілися по своїх місцях.

Відроджена Церква відродила й стародавні традиції. Так, іще з перших днів Священної Канцелярії, коли розслідування стосувалось священика, допитували латаною. Не оминула ця традиція і де Сойю. Запитував тільки один із п'ята присутніх. Питання були ввічливими, офіційними та формулювалися від третьої особи. Після закінчення допиту підслідному надали стенограму — латаною й мережевою англійською.

ІНКВІЗИТОР: Чи може отець-капітан де Сойя повідомити, що йому вдалося знайти і схопити дитину, знану як Енея?

ДЕ СОЙЯ: Я контактував із дитиною.

ІНКВІЗИТОР: Хай він пояснить, що має на увазі, кажучи про «контакт».

ДЕ СОЙЯ: Я двічі перехоплював корабель, на якому дівчинка вилетіла з Гіперіона. Вперше у системі Парваті, вдруге — біля Ренесанс-Вектора.

ІНКВІЗИТОР: Ці невдалі спроби взята дитину під варту задокументовані й будуть належним чином розглянуті. Чи вважає він, що дитина наклала би на себе руки в системі Парваті, ще до того як спеціально навчені швейцарські гвардійці, котрі були на борту його корабля, встигли б проникнути на корабель і затримати її?

ДЕ СОЙЯ: Тоді я так вважав. Я оцінював ризик як надто великий.

ІНКВІЗИТОР: А чи може він стверджувати, що командир швейцарських гвардійців, який безпосередньо відповідав за операцію взяття корабля на абордаж, сержант Ґреґоріус, погодився з рішенням отця-капітана припинити операцію?

ДЕ СОЙЯ: Я не питав сержанта Ґреґоріуса про його думку після скасування операції. Під час операції він висловлювався за те, аби її продовжувати.

ІНКВІЗИТОР: А чи відома йому думка двох інших гвардійців, що брали участь в операції?

ДЕ СОЙЯ: Під час операції вони висловлювались за абордаж. Вони підготувалися до операції й хотіли її успіху. Але на той час я оцінював ризик заподіяння дівчинкою собі шкоди як надто великий.

ІНКВІЗИТОР: Чи саме з цієї ж причини він не перехопив корабля-втікача, перш ніж той увійшов в атмосферу світу, знаного як Ренесанс-Вектор?

ДЕ СОЙЯ: Ні. У тому випадку дівчинка сказала, що збирається зробити посадку на планету. Я гадав, що буде безпечніше для всіх дозволити їй це зробити, а вже після цього — затримати.

ІНКВІЗИТОР: Але коли вищезгаданий корабель наблизився до недіючого порталу телепорту на Ренесанс-Векторі, отець-капітан наказав кораблям Флоту та повітряним ЗС відкрити вогонь по кораблю з дівчинкою на борту. Це так?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: Він вважає, що цей наказ не піддавав ризику життя дитини?

ДЕ СОЙЯ: Ні. Я знав, що ризик є. Проте коли я побачив, що корабель дівчинки простує до порталу, то зрозумів, що ми її втратимо, якщо не спробуємо перешкодити її кораблеві пройти крізь портал.

ІНКВІЗИТОР: Чи знав він, що портал над рікою, який не працював майже три століття, може активуватися?

ДЕ СОЙЯ: Ні, це було не знання. Інтуїція. Раптове осяяння.

ІНКВІЗИТОР: Чи він має звичку покладатися в питаннях, від яких залежить успіх чи провал операції, операції, яку Його Святість Папа означив як таку, що має найвищий пріоритет, на... осяяння?

ДЕ СОЙЯ: Справа в тому, що мені ще не доводилось керувати операціями, яким Його Святість Папа надав найвищий пріоритет. Коли я командував космічними кораблями під час бою, то іноді ухвалював рішення, базуючись на інтуїції, і ці рішення могли б здатися нелогічними, якщо не брати до уваги мого досвіду і підготовки.

ІНКВІЗИТОР: Чи хоче він сказати, що завдяки своєму досвіду та підготовці він знав, що портал поновить свою діяльність через двісті сімдесят чотири роки після того, коли Падіння припинило діяльність усіх порталів у Мережі?

ДЕ СОЙЯ: Ні. Це було... осяяння.

ІНКВІЗИТОР: Чи відомо йому, яких витрат потребувала об'єднана операція Флоту в системі Ренесанс?

ДЕ СОЙЯ: Гадаю, що значних.

ІНКВІЗИТОР: Чи йому відомо, що деякі кораблі, які виконували операції за наказами Командування Флоту Пакса, довелось відізвати, хоча вони перебували в гарячих точках уздовж так званої Великої Стіни, захищаючи периметр від вторгнення Вигнанців?

ДЕ СОЙЯ: Я знав, що кораблі, яким я наказав прибути в систему Ренесанс, будуть відізвані з інших завдань. Так.

ІНКВІЗИТОР: На Морі Безкрайому отець-капітан визнав доцільним заарештувати кількох офіцерів Пакса.

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: І застосувати до них правдоказ та інші психотропні речовини обмеженого використання, не обговоривши цього належним чином із керівництвом Пакса та Церкви на Морі Безкрайому?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: Чи він вважає, що папський монідиск, наданий для виконання його місії — знайти дівчинку, — уповноважує його також арештовувати офіцерів Пакса та проводити допити із застосуванням вищезазначених наркотиків поза передбаченою законом процедурою і без залучення адвокатів?

ДЕ СОЙЯ: Так. Я вважав, що папський монідиск надає... надавав мені повні повноваження діяти так, як я вважатиму за потрібне, щоб операція була успішно завершена.

ІНКВІЗИТОР: Чи він вважає в такому разі, що арешт цих паксівських офіцерів міг призвести до успішного затримання дитини на ім'я Енея?

ДЕ СОЙЯ: Моє розслідування було необхідним, аби встановити справжній хід подій, пов'язаних з імовірним проходженням цією дитиною відтинка шляху між двома порталами на Морі Безкрайому. У ході розслідування виявилось, що комендант платформи, на якій відбувалися згадані події, вводив в оману своє керівництво, приховував певні епізоди, в яких брав участь супутник дівчинки, а також був причетним до зрадницьких угод із місцевими браконьєрами. Завершивши своє розслідування, я передав підозрюваних офіцерів та штатських до гарнізону Пакса, щоб їхньою справою займався трибунал, як і приписано Зводом Законів Флоту.

ІНКВІЗИТОР: А чи вважає він, що його поводження з єпископом Меландріано теж можна виправдати вимогами... розслідування?

ДЕ СОЙЯ: Попри те, що я пояснив йому необхідність діяти швидко, єпископ Меландріано заперечував проти нашого слідства на Станції триста двадцять шість у припливно-відпливній течії. Він намагався завадити розслідуванню й навіть припинити його, незважаючи на прямий наказ співпрацювати зі слідством, отриманий від Глави Церкви на планеті, архієпископа Джейн Келлі.

ІНКВІЗИТОР: Чи хоче отець-капітан сказати, що архієпископ Келлі сама запропонувала йому свою допомогу у примусі єпископа Меландріано до співробітництва?

ДЕ СОЙЯ: Ні. Я попросив її про це.

ІНКВІЗИТОР: Тобто отець-капітан застосував авторитет папського монідиска, щоб змусити архієпископа Келлі втрутитися в суперечку на боці слідства?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: Чи може він розповісти, що відбулося, коли єпископ Меландріано особисто прибув на Станцію триста двадцять шість у припливно-відпливній течії?

ДЕ СОЙЯ: Єпископ Меландріано був розлючений. Він наказав військовим Пакса, що охороняли моїх заарештованих...

ІНКВІЗИТОР: Коли отець-капітан каже «мої заарештовані», чи має він на увазі колишнього коменданта платформи та офіцерів?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: Він може продовжувати.

ДЕ СОЙЯ: Єпископ Меландріано наказав військовим, яких я запросив на платформу, звільнити капітана Поула та інших. Я скасував його наказ. Єпископ Меландріано відмовився визнавати за мною повноваження, надані папським монідиском. Мені довелося взяти єпископа під тимчасовий арешт і відправити до єзуїтського монастиря, розташованого на платформі за шестисот кілометрів від Південного полюса планети. Шторми та інші непередбачені обставини змусили єпископа залишитись у монастирі на декілька днів. Коли він залишив монастир, слідство було завершене.

ІНКВІЗИТОР: І що показало слідство?

ДЕ СОЙЯ: На додаток до всього іншого воно показало, що єпископ Меландріано отримував великі суми готівкою від браконьєрів, котрі виловлювали рибу у водах, контрольованих Станцією триста двадцять шість. Воно показало також, що він прикривав коменданта Поула в його злочинних стосунках із браконьєрами та у вимаганні хабарів в іншосвітніх рибалок.

ІНКВІЗИТОР: Чи отець-капітан познайомив єпископа Меландріано з цими звинуваченнями?

ДЕ СОЙЯ: Ні.

ІНКВІЗИТОР: Чи познайомив він із ними архієпископа Келлі?

ДЕ СОЙЯ: Ні.

ІНКВІЗИТОР: Чи познайомив він із ними командувача гарнізоном Пакса?

ДЕ СОЙЯ: Ні.

ІНКВІЗИТОР: Чи може він пояснити, чому він не вчинив згідно зі Зводом Законів Флоту Пакса, а також зі статутом Церкви й Ордена Єзуїтів?

ДЕ СОЙЯ: Участь єпископа в цих злочинах не була в центрі мого розслідування. Я передав капітана Поула та інших в руки командування гарнізоном, бо знав, що їхні справи будуть вирішені швидко і справедливо в рамках військового трибуналу. Я також знав, що розгляд будь-яких скарг на єпископа Меландріано, хоч цивільним, хоч церковним судочинством, потребуватиме моєї присутності на Морі Безкрайому впродовж багатьох тижнів, а то й місяців. Моя місія не могла чекати. Я вирішив, що покласти край корупції єпископа менш важливо, ніж переслідувати дівчинку.

ІНКВІЗИТОР: Він розуміє, наскільки серйозними є ці необгрунтовані та непідтверджені документально звинувачення щодо Єпископа Римської Католицької Церкви?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: А що змусило його відмовитися від свого попереднього плану пошуків і повести кур'єрський корабель-архангел «Рафаїл» у систему Хеврона, яка контролюється Вигнанцями?

ДЕ СОЙЯ: Знову ж таки інтуїція.

ІНКВІЗИТОР: Він має конкретизувати.

ДЕ СОЙЯ: Я не знав, куди дівчинка телепортувалася після Ренесанс-Вектора. Логічно було б припустити, що вона і її супутники залишили корабель і вирушили рікою Тетіс на чомусь іншому... можливо, на килимі-літуні, а радше на човні або плоті. Певні докази, отримані під час розслідування пересування дівчинки до Моря Безкрайого та на планеті, вказували на зв'язок із Вигнанцями.

ІНКВІЗИТОР: Йому слід пояснити.

ДЕ СОЙЯ: По-перше, космічний корабель. Сконструйований за часів Гегемонії... приватний міжзоряний корабель, як би важко не було в це повірити. За всю історію Гегемонії таких зробили лише кілька. Із них найбільше схожим на той корабель, з яким ми маємо справу, є корабель, що ним нагородили такого собі Консула Гегемонії за кілька десятиріч до Падіння. Пізніше цього Консула увінчав у своїй епічній поемі «Пісні» колишній пілігрим на Гіперіон Мартін Силен. У «Піснях» цей Консул розповідає історію про те, як він зрадив Гегемонію, шпигуючи на користь Вигнанців.

ІНКВІЗИТОР: Він може продовжувати.

ДЕ СОЙЯ: Знайшлися й інші зв'язки. Я послав сержанта Ґреґоріуса на Гіперіон із певними судово-медичними доказами, за допомогою яких вдалося ідентифікувати чоловіка, котрий, як ми припускаємо, мандрує разом із дівчинкою. Це такий собі Рол Ендіміон, уродженець Гіперіона, у минулому гвардієць Місцевої гвардії Гіперіона. Певний збіг простежується між іменем Ендіміон і творами... батька дівчинки... потворою, що була кібридом. Це знову виводить нас на «Пісні».

ІНКВІЗИТОР: Він має продовжувати.

ДЕ СОЙЯ: Ще один збіг. Літальний апарат, який вдалося захопити після втечі Рола Ендіміона, і те, що він, можливо, був застрелений на Морі Безкрайому...

ІНКВІЗИТОР: Чому він каже: «можливо, був застрелений»? Покази всіх очевидців свідчать, що підозрюваний був застрелений і впав у море.

ДЕ СОЙЯ: Лейтенант Беліус впав в океан раніше, але його кров і тканини були знайдені на килимі-літуні. У той же час на килимі-літуні знайдено лише незначну кількість крові Рола Ендіміона. Я вважаю, що Ендіміон або намагався врятувати лейтенанта Беліуса, або тому вдалося якимось чином заскочити Рола зненацька. Хай там як, але між ними виникла бійка, у результаті якої нашого підозрюваного, Рола Ендіміона, було поранено, і він упав з килима, перш ніж гвардійці почали стріляти. Я вважаю, що від їхніх пострілів із флешетної зброї загинув саме лейтенант Беліус.

ІНКВІЗИТОР: А чи має він якісь докази, окрім зразків крові та тканин, що Рол Ендіміон, втікаючи, затримався на достатній час, аби вбити лейтенанта Беліуса?

ДЕ СОЙЯ: Ні.

ІНКВІЗИТОР: Він може продовжувати.

ДЕ СОЙЯ: Ще однією підставою підозрювати зв'язок із Вигнанцями є сам килим-літун. Криміналістичні дослідження показали, що він дуже старий, можливо, достатньо старий, аби виявитись тим уславленим килимом, яким користувалися шкіпер Мерій Аспік і Сірі на планеті Мауї-Заповітна. Знову зв'язок із паломництвом на Гіперіон та історіями, про які йдеться в «Піснях» Мартіна Силена.

ІНКВІЗИТОР: Він може продовжувати.

ДЕ СОЙЯ: Це все. Я сподівався, що ми зможемо потрапити на Хеврон, не зустрівшись із Роєм Вигнанців. Вони часто полишають планети, які їм вдалось завоювати. Вочевидь цього разу інтуїція мене зрадила. Це коштувало життя стрільцю Реттіґові, про що я глибоко й щиро журюся.

ІНКВІЗИТОР: Тобто чи правильно буде виснувати, що головним результатом його розслідування, на які витрачені величезні кошти й зусилля і що призвело до конфронтації з єпископом Меландріано, було встановлення кількох збігів із поемою під назвою «Пісні», яка, у свою чергу, має віддалений стосунок до Вигнанців?

ДЕ СОЙЯ: Можна сказати, що так.

ІНКВІЗИТОР: Отцю-капітану відомо, що поема під назвою «Пісні» ось уже понад півтора століття є у списку заборонених книжок?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: Він визнає, що читав цю книжку?

ДЕ СОЙЯ: Так.

ІНКВІЗИТОР: Чи пам'ятає він, яке покарання існує в Товаристві Ісуса для того, хто умисно зневажає Список заборонених книжок?

ДЕ СОЙЯ: Так. Це вигнання з Товариства.

ІНКВІЗИТОР: А чи він пригадує, яка найсуворіша кара передбачена Каноном Справедливості й Миру для тих, хто належить до Церкви, але свавільно порушує обмеження, що накладаються Списком заборонених книжок?

ДЕ СОЙЯ: Відлучення.

ІНКВІЗИТОР: Отець-капітан може йти. Йому належить залишатися у Ватикані, у будинку священика Ордена легіонерів Христа, доки його не викличуть для подальшого свідчення перед цим журі або іншим, яке буде призначене. Ми чинимо все це задля слави Святої, Католицької й Апостольської Римської Церкви, клянемося їй у вірності й закликаємо брата нашого во Христі бути їй вірним. Ми говоримо від імені Ісуса Христа.

ДЕ СОЙЯ: Дякую, Високопреосвященні панове Кардинали, Інквізитори. Чекатиму ваших подальших ухвал.

40

У товаристві чітчатуків на скутій кригою планеті Сьома Дракона ми пробули три тижні. За цей час відпочили, вилизалися з ран, намандрувалися разом із ними заледенілими тунелями, що утворилися з замерзлої атмосфери їхньої планети, вивчили кілька слів і фраз їхньою головоломною мовою, зустрілися з отцем Главком^[127] у потонулому в льодах місті, переслідували арктичних примар і рятувалися від їхнього переслідування, а насамкінець здійснили цей останній, жахливий перехід рікою.

Але я забігаю наперед. Це так просто зробити, аби прискорити оповідь, а надто коли ймовірність вдихнути ціанід зростає з кожним наступним ковтком повітря. Ну, та чорт із ним! Ця розповідь раптово обірветься тільки разом із моїм життям, і не має значення, на якому місці це трапиться. Я розповідатиму так, наче мені судилося розповісти все до кінця.

Наша перша зустріч із чітчатуками ледь не закінчились трагічно для обох сторін. Ми загасили наші ручні ліхтарі й сиділи навпочіпки, а чорнота крижаного коридору тиснула на нас. Я тримав плазмову гвинтівку напоготові, коли з-за найближчого закруту тунелю випливло ледь помітне світло, а за ним неквапливо з'явилися одна за одною великі постаті, не схожі на людські. Я клацнув своїм ліхтарем, і його затуманений холодом промінь висвітлив страхітну картину: перед нами маячіли три або чотири коренасті істоти, вкриті білими хутрами, з чорними пазурами завдовжки з мою руку, зі ще довшими білими зубами і з очима, що палали червоним. Я приклав гвинтівку до плеча й перемкнув її на швидкий вогонь.

— Не стріляй! — вигукнула Енея, хапаючи мене за руку. — Це люди!

Її крик зупинив не лише мою руку, а й руку одного із чітчатуків. З-під складок білих шкур з'явилися довгі кістяні списи, у світлі ламп зблиснули загострені вістря та бліді руки, що приготувалися їх метати. Але голос Енеї, здавалося, змусив обидві сторони за мить до кровопролиття завмерти на місці, утворивши живі картини.

Відтак я розгледів обличчя, що визирали з-під дашків, утворених зубами примар, обличчя широкі, з приплюснутими носами, зморшкуваті, білі, наче в альбіносів, але цілком людські. І темні очі, що дивилися на нас. Я опустив ліхтар, аби його світло не сліпило їх.

Гравітація в 1,7 g зробила чітчатуків ширококостими і жилавими, а завдяки своєму одягу зі шкур вони здавалися ще більшими й міцнішими. Незабаром ми дізналися, що вони носять на собі передню частину шкури примари разом із головою, накидаючи її таким чином, аби лапи з чорними кігтями прикривали їм руки, а паща із гострими, наче кинджали, зубами опускалась на обличчя на подобу заборола. Ми також довідались, що кришталики в чорних очах примар працюють як примітивні окуляри навіть тоді, коли вже не працює складний нервово-оптичний механізм, який давав цим монстрам змогу бачити в майже абсолютній темряві. Усе, що мали на собі чітчатуки, усе, що вони тримали в руках, вони добули, полюючи на примар: кістяні списи, сиром'ятні ремені, зроблені з жил чудовиськ, бурдюки для води із перев'язаних нутрощів, спальники, одяг, матраци і навіть два артефакти, що їх вони мали при собі — жарівня у формі митри, в якій вони тримали присок, що освітлював шлях, і чаша з розтрубом для плавлення льоду — були вироблені із кісток примар. Тоді ми ще не знали, що постаті чітчатуків через те видаються такими кремезними і що бурдюки вони носять під шкурами, аби не дати воді замерзнути.

Ми стояли одні навпроти одних десь біля хвилини, не менше, а потім Енея зробила крок уперед, а їй назустріч ступив чітчатук Кучіат — звісно, його ім'я ми дізналися пізніше. Кучіат заговорив першим, і на нас ринула лавина різких і грубих звуків, які радше нагадували шум від великих бурульок, що розбиваються об тверду поверхню.

— Перепрошую, — сказала Енея, — але я не розумію.

Вона позирнула на нас.

Я поглянув на А. Беттіка.

— Ти впізнаєш цей діалект?

Мережева англійська була загальною мовою спілкування стільки століть, що чути слова, не розуміючи їхнього значення, було для мене шоком. Навіть зараз, коли після Падіння минуло понад трьохсот років, більшість діалектів на різних планетах та в окремих місцевостях залишалися пізнаваними, наскільки я міг висновувати, зустрічаючи на Гіперіоні іншосвітніх мандрівників.

— Ні, не впізнаю, — відповів А. Беттік. — Пан-Ендіміоне... а може, комлоґ?

Я кивнув і дістав браслет із заплічника. Чітчатуки нашорошено спостерігали за нами, мабуть, боялися, що в мене там зброя. Коли я підніс браслет на рівень очей і ввімкнув його, вони трохи опустили списи.

— Я в робочому стані, чекаю на ваше запитання або наказ, — пискнув вкритий памороззю браслет.

— Послухай, — сказав я, коли чітчатуки знову почали говорити. — І скажи, чи можеш ти це перекласти.

Воїн у шкурі примари виголосив коротку тріскучу промову.

— Ну? — звернувся я до комлоґа.

— Ця мова чи діалект мені незнайомі, — дзвінко промовив комлоґ з інтонаціями корабля. — Я володію багатьма мовами Старої Землі, включно з до-мережевою англійською, німецькою, французькою, нідерландською, японською...

— Досить, зрозуміло, — перебив я.

Чітчатуки витріщалася на момотливий комлоґ, але в їхніх темних очах, що виглядали з-під зубів примар, не помітно було забобонного страху. Сама лише цікавість.

— Я можу запропонувати,— не вгавав комлоґ,— залишити мене ввімкнутим на кілька тижнів чи місяців, аби я міг фіксувати розмови цією мовою. Я зберу базу даних, що допоможе створити простенький словничок. Було б також добре...

— Дякую, не варто, — відказав я і, натиснувши кнопку, вимкнув його.

Енея зробила ще крок в напрямку Кучіата і жестами спробувала пояснити, що ми змерзли і втомилися. Потім показала, що ми хочемо їсти, і зобразила, як накривається ковдрою і засинає.

Кучіат щось пробурчав і почав радитися зі своїми супутниками. У крижаному тунелі наразі зібралося вже сім чітчатуків — як ми дізналися згодом, кількість осіб у мисливській ватазі, та навіть у більшому бойовому загоні, завжди має дорівнювати простому числу^[128]. Переговоривши нарешті окремо з кожним зі своїх людей, Кучіат звернувся до нас, гаркнув якусь коротку фразу, відтак розвернувся в коридорі, що вів угору, і жестом запросив нас іти вслід.

Тремтячи від холоду, згинаючись під силою тяжіння, напружуючи очі, аби розрізняти тьмяне світло приску — свої лампи та ліхтарі ми загасили, щоб не розряджати батарей, — і впевнившись, що інерційний компас працює, ми попрямували за Кучіатом та його людьми до табору чітчатуків.

* * *

Чітчатуки виявилися щедрим народом. Кожному з нас вони дали накидку зі шкури примари, окрім того, ще по кілька шкур, аби спати на них та вкриватися ними, нагодували юшкою з примар, яку підігріли над своєю жарівнею, і поділилися водою з бурдюків — словом, поставилася до нас щонайприязніше. Як ми незабаром дізналися, чітчатуки не воюють між собою. Сама думка про те, аби вбити іншу людську істоту, є для них неприйнятною. Чітчатуки — тубільці, котрі адаптувалися до життя в льодах за понад тисячу років — були практично єдиними мешканцями планети, яким вдалося протистояти Падінню, чумі та примарам. Усе, що вони потребували, чітчатуки отримували від жахливих примар, але, висновуючи з тієї інформації, яку нам вдалося зібрати по крихтині, примари також існували тільки завдяки тому, що харчувалися винятково чітчатуками. Усі інші форми життя, які й до того були маргінальними, після Падіння й припинення терраформування скотилися нижче порога вимирання, а відтак зникли.

Перші кілька днів, які ми провели разом із ними, ми тільки їли, спали та пробували спілкуватися. У чітчатуків нема постійних поселень у льодовиках: вони сплять по кілька годин, складають шкури та рухаються далі лабіринтом тунелів. Вогонь використовують лише для того, щоб розтопити кригу й отримати воду. Приску, що вони тягали з собою, було недостатньо, аби зігріватися, а м'ясо їли сирим. Цікаво, що вони підвішували свою жарівню до крижаної стелі, використовуючи з цією метою три ремені із жил примар, аби не залишити на підлозі розталого місця, за яким їх могли б вистежити.

Їх було двадцять троє в племені (загоні, клані, називайте їхню спільноту, як хочете). Спочатку ми навіть не могли зрозуміти, чи є серед них жінки. Чітчатуки, здавалося, ніколи не скидали своїх накидок зі шкур, хіба що піднімали їх, аби не забруднити, коли мочилися чи випорожнялися в якійсь боковій розколині. І тільки коли під час нашої третьої ночівлі ми побачили, як Кучіат займається сексом із, як виявилося, жінкою на ім'я Чатчіа, ми з'ясували, що серед них є і жінки.

Помаленьку-потихенько, мандруючи з ними впродовж наступних двох днів павутинням тунелів, у вічній пітьмі й намагаючись спілкуватися під час цих безкінечних переходів, ми почали розрізняти обличчя й імена. Кучіат, ватажок, попри лавиноподібний голос був людиною м'якою, і коли він усміхався, то всміхалися і його вузькі губи, і його чорні очі. Чіаку, його помічник, був найвищим на зріст в усій команді, і на його накидці зі шкур примар темніли плями крові — як ми пізніше довідались, це була почесна відзнака. Аічакут мав люту вдачу, дивився на нас вовком і ніколи з нами не спілкувався. Гадаю, якби на момент нашої зустрічі цю мисливську ватагу очолював саме Аічакут, того дня на кригу лягло би багатенько мертвих тіл.

Кучту був, наскільки ми зрозуміли, кимось на кшталт цілителя, і до його обов'язків входило обводити колом ніші, які ватага обирала для спання. Він бубонів замовляння і, скинувши свої рукавиці зі шкіри примари, притискав до крижаної стіни долоні. Я вважав, що він таким чином відганяє злих духів. Енея заперечила мені, зауваживши, що, можливо, він робить те, чого прагнули і ми, — намагається знайти вихід із цієї крижаної пастки.

Чічтіку був хранителем вогню, і було помітно, що він дуже пишається своїм почесним обов'язком. Присок був для нас загадкою: він продовжував жевріти, випромінюючи тепло й світло впродовж всіх тих днів і тижнів, і ми ніколи не бачили, аби туди щось додавали. Поки ми не зустрілися з отцем Главком, ми так і не змогли розгадати цю таїну.

У ватазі не було дітей, і визначити вік чітчатуків, з якими ми спілкувалися, було вкрай важко. Кучіат здавався старшим за багатьох із них — його обличчя являло собою суцільне павутиння зморшок, що розбігалася від перенісся широкого носа. Але вгадати вік інших ми не могли. Натомість вони розпізнали, що Енея є дитиною чи підлітком, і ставилися до неї відповідно. Жінки племені, а ми згодом дійшли висновку, що принаймні троє з наших нових знайомих є жінками, так само виступали в ролі мисливців і вартових, як і інші. Поки загін відпочивав, мені й А. Беттіку вони довірили стояти на варті разом із ще одним чітчатуком, бо охоронців завжди мало бути троє, але Енеї вони цього ніколи не пропонували. Та вона, без сумніву, викликала у них симпатію, їм подобалося розмовляти з нею, користуючись простими словами та жестами, які ще з часів палеоліту допомагали людям зрозуміти одне одного.

На третій день Енеї вдалося пояснити їм, що нам треба повернутися до ріки. Вони не відразу зрозуміли, чого вона хоче, але жестами та небагатьма засвоєними словами їй вдалося вибудувати ланцюжок — ріка, пліт на воді, арка вмерзлого в кригу порталу (тут вони вибухнули вигуками), крижана стіна, наші мандри крижаним тунелем і, нарешті, зустріч із нашими друзями-чітчатуками.

Зметикувавши, що від них хочуть, чітчатуки швидко зібрали свої немудрі пожитки і за кілька хвилин вже йшли разом з нами. Цього разу я очолював процесію, розплутуючи за допомогою світного компаса клубок із вигинів, поворотів, підйомів та спусків, який ми намотали за три дні наших блукань.

Слід сказати, що тільки завдяки нашим хронометрам ми зберегли відчуття часу; інакше в крижаних тунелях Сьомої Дракона він просто зупинився б. Незмінне слабке миготіння від кістяної жарівні, мерехтіння в цих проблисках крижаних стін, морок позаду і попереду, холод, що пробирає тебе до печінок, короткі провали в сон і безкінечні години просування крижаними коридорами з планетарною вагою на плечах — усе це стирало відчуття часу. Згідно із хронометром, ми повернулися до ріки на третій день після того, як покинули пліт, уже ближче до вечора.

Нашим очам відкрилося сумне видовище: зламана щогла, побиті колоди, на стерні — товстезний шар криги, ліхтарі, яких ми не взяли з собою, білі від намерзу, та й загалом без намету й інших пожитків увесь пліт виглядав жалюгідно. Проте чітчатуки були вражені, і такими збудженими ми їх не бачили з часу першої зустрічі. За допомогою мотузок із жил примар Кучіат і ще кілька чітчатуків спустилися на пліт і роздивилися кожну річ на ньому — кам'яну плиту, на яку ми ставили куб, металеві оболонки ліхтарів, нейлоновий лінь, що тримав колоди вкупі. Їхнього хвилювання не можна було не помітити, і я зрозумів, що для істот, які мають тільки одне джерело матеріалів чи то для будівництва, чи то для виготовлення зброї й одягу — тіло вбитого хижака, — наш пліт мав видаватися справжнім скарбом.

Вони могли спробувати вбити нас або просто залишити в лабіринті, а тоді заволодіти цим багатством, але чітчатуки були безкорисливі. Навіть нагальна потреба в сировині не могла змінити їхнього переконання, що всі людські істоти — друзі, а ворогами й водночас здобиччю можуть бути лише арктичні примари. До цього часу ми ще не зустрічалися з примарами, бачили тільки їхні шкури, які ми накинули поверх нашого тропічного одягу. Ці накидки були такі теплі, що могли конкурувати з термоковдрою, тому нам навіть довелося зняти і спакувати у заплічники частину багатошарового екіпірування. Так, тоді ми ще не знали, на що здатні голодні примари, які вони сильні та небезпечні, але невдовзі нам судилося про це дізнатись.

Енея знову спробувала пояснити, що нам треба дістатися до другої арки. Вона показала на крижану стіну, а тоді жестами зобразила, як ми пливемо вниз рікою, до наступного порталу.

Це ще більше розхвилювало Кучіата та його загін, вони навіть забули про мову жестів і звернулися до нас власною мовою, ґвалтуючи наш слух шорсткими, як наждак, словами й реченнями. Враження було таке, наче нам у вуха кидають каменюки. Переконавшись, що ми їх не розуміємо, вони відвернулися і тривалий час обговорювали щось між собою. Нарешті Кучіат виступив наперед і звернувся з коротким реченням до нас трьох. Ми розчули слово «главк», яке вони повторювали знову і знову. Ми його чули й раніше, і вже тоді воно здалося нам чужомовним, тож коли Кучіат тицьнув рукою вгору, наче запрошуючи йти за ним, ми радо погодились.

Ось так це і було: загорнуті в накидки зі шкур примар, зігнуті під вагою наших заплічників і тягарем гравітації, ковзаючись та оступаючись на твердому, наче скельна порода, льоду, ми вирушили до захованого під крижаним панциром міста, аби познайомитись зі священиком.

41

Коли отець-капітан де Сойя нарешті отримав виклик і тим самим звільнився від вимушеного домашнього арешту, цей виклик прийшов не від інквізиторів Священної Канцелярії, як можна було сподіватися: його передав особисто, прийшовши забрати з собою де Сойю, монсеньйор Лукас Одді, помічник Симона Авґустина кардинала Лурдусамі, Державного секретаря Святого Престолу та Ватикану.

Простуючи вулицями міста, а потім Ватиканськими садами, де Сойя відчував такий вибух почуттів, що словами не передати. Усе побачене й почуте: прозора блакить пацемського неба, пурхання в'юрків у гущавині грушевих садів, лагідний передзвін, що скликав на вечірню молитву, — усе це здіймало у його душі таку бурю емоцій, що він ледве стримував сльози. Йдучи поряд, монсеньйор Одді розважав його всілякими оповістками, у яких ватиканські плітки змішувалися з веселими побрехеньками, тому коли вони проминули ту частину саду, де над вишуканими клумбами висло тремке бджолине дзижчання, голова де Сойї йшла обертом, а у вухах дзвеніло.

Де Сойя придивлявся до свого супутника. Довгов'язий монсеньйор Одді хоч і був чоловіком уже дійшлого віку, а проте ходу мав швидку: здавалося, що він не ступав, а плив, нечутно рухаючи ногами під довгою сутаною. Кожна зморшка і лінія на його кістлявому, з хитринкою, обличчі свідчили про багаторічну звичку жартувати й іронізувати, а довгий гачкуватий ніс, здавалося, тільки те й робив, що винюхував у ватиканському повітрі нові побрехеньки та суди-пересуди. Де Сойя начувся доволі анекдотів як про самого монсеньйора Одді, так і про кардинала Лурдусамі. І справді: один був цибатим сміхуном, а другий — опецькуватим мефістофелем; якби не та необмежена влада, якою вони володіли, то, перебуваючи поряд, ці люди могли б у кожного зустрічного викликати лише сміх.

Де Сойя здивувався, коли вони проминули сади й увійшли в один із зовнішніх ліфтів, що підіймав відвідувачів до лоджій Ватиканського Палацу. Швейцарські гвардійці, виряджені в старовинні однострої у червоно-синьо-помаранчеві смуги, виструнчувалися щоразу, коли вони заходили в ліфт чи виходили з нього. Гвардійці мали в руках довгі піки, але де Сойя знав, що при потребі старовинні піки перетворяться на лазерні гвинтівки.

— Якщо ви пам'ятаєте, Його Святість після свого першого воскресіння вирішив розташуватися в цих покоях через величезну повагу до свого тезки, Папи Юлія Другого^[129], — промовив монсеньйор Одді, невимушено змахнувши рукою в напрямку довгого коридору.

Де Сойя лише підтакнув. Його серце шалено калатало. Папа Юлій II, легендарний Папа-воїн, котрий замовив розпис стелі Сікстинської капели під час свого правління з 1503 по 1513 рр. н.е., був першим, хто оселився у цих світлицях. Тепер Папа Юлій, в усіх своїх втіленнях, починаючи з Юлія VI й аж до Юлія XIV, мешкає тут і править звідси майже у двадцять сім разів довше, ніж його тезка. Невже він зустрінеться з Папою?! Де Сойї вдалося не виказати свого хвилювання, коли вони пішли цим славетним коридором, але долоні його змокріли, а дихання почастішало.

— Звісно, ми з вами прямуємо до Секретаріату, — сказав, усміхаючись, Одді, — але вам має бути цікаво пройтися цим коридором, якщо ви ще не бували в покоях Папи. Самого Папи зараз нема: Його Святість сьогодні цілий день буде присутній на засіданні Міжзоряного Синоду в меншому залі аудієнцій Будинку Нерві^[130].

Де Сойя кивнув, хоча його увага в цю мить насправді була прикута до Станци Рафаеля^[131]. Крізь розчинені двері папських покоїв, повз які вони проходили, він бачив фрески на стінах. Історія їхнього створення в загальних рисах була йому відома: Папі Юлію II набридли «старомодні» фрески таких другорядних геніїв, якими він вважав П'єро делла Франческу й Андреа дель Кастаньйо^[132], тому восени 1508 р. він запросив двадцятишестирічного генія з Урбіно, Рафаелло Санті^[133], знаного також як Рафаель. Крізь одні двері де Сойя побачив Станцу делла Сеньятура^[134], вражаючу фреску, що зображала тріумф релігійної істини, порівнюючи його з тріумфом істини філософської та наукової.

— Ага! — сказав монсеньйор Одді, зупинившись на хвилинку й даючи де Сойї змогу роздивитися фреску. — Вам подобається, еге ж? Бачите Платона серед філософів?

— Так, — відповів де Сойя.

— А ви знаєте, на кого він схожий? Із кого художник його намалював?

— Ні.

— З Леонардо да Вінчі, — повідомив монсеньйор із ледь помітною усмішкою. — А Геракліт? Бачите його, он там? А хто послужив Рафаелю моделлю для нього, знаєте?

Де Сойя міг тільки заперечливо хитати головою. Він згадував крихітну саманну капличку Прихильників Марії на своїй рідній планеті, під двері якої завжди задував вітер, намітаючи кучугури піску під нехитрою статуєю Діви.

— Геракліт — це Мікеланджело, — сказав монсеньйор Одді. — А Евклід... ось він, бачите? Це Браманте. Зайдемо, глянете зблизька.

Де Сойя ледь насмілився ступати розкішним килимом. Фрески, статуї, золочені багети, високі вікна, здавалося, неслись у танці навколо нього.

— Ви бачите ці літери на комірі Браманте, ось тут? Підійдіть ближче. Можете прочитати, сину мій?

— R-U-S-M, — прочитав де Сойя.

— Еге ж, — хихикнув монсеньйор Лукас Одді. — Raphael Urbinus Sua Manu. Ану, сину мій... переклади для старого. Тобі цього тижня вже довелось пригадати свою шкільну латину... так я чув.

— Рафаель з Урбіно, — переклав де Сойя більше собі під ніс, ніж звертаючись до свого співрозмовника, — своєю власною рукою.

— Саме так. Ну, ходімо. Нам треба буде спуститися особистим ліфтом Папи. Ми не можемо змушувати Державного секретаря чекати.

* * *

Апартаменти Борджіа займали більшу частину першого поверху^[135] цього крила палацу. Вони пройшли мініатюрною каплицею Миколи V^[136], і де Сойя подумав, що, мабуть, людські руки не створили нічого прекраснішого за це невеличке приміщення. Фрески на стінах були виконані художником фра Анджеліко між 1447 та 1449 рр. н.е. і являли собою квінтесенцію простоти, втілення чистоти.

Після каплиці апартаменти Борджіа здавалися позбавленими світла, виглядали загрозливо, а втім, і подальша історія Церкви так спохмурнішала, коли в ній запанували Папи з роду Борджіа. Але починаючи з Кімнати IV, кабінету Папи Александра^[137], котрий усе дозвілля присвячував наукам і мирським мистецтвам, де Сойя почав віддавати належне красі насичених кольорів, вишуканим золотим інкрустаціям у формі листя^[138], розкішній ліпнині. У Кімнаті V статуї та фрески зображували життя святих, але тут відчувалася неприродність, якась стилізація, що нагадало де Сойї давньоєгипетські ієрогліфи, які колись існували на Старій Землі. У Кімнаті VI, що слугувала Папі їдальнею, фрески зображували, як пояснив монсеньйор Одді, таїнства віри. Від вибуху барв і розмаїття фігур у де Сойї буквально перехопило подих.

Монсеньйор Одді зупинився перед гігантською фрескою Воскресіння та вказав двома пальцями на фігуру на другому плані, від якої, попри минулі віки та потемнілі фарби, віяло благочестям.

— Папа Александр Шостий, — неголосно проказав він. — Другий із Пап Борджіа, — а на дві постаті, що стояли неподалік на багатофігурній фресці, він тицьнув пальцем чи не зневажливо. Ці дві фігури, висновуючи із кольорів і того світла, що вихоплювало їх із натовпу, схоже, також мали зображати святих. — Цезар Борджіа, — пояснив Одді, — позашлюбний син Александра. Поруч із ним — його брат... Цезар його вбив. А дочка Папи, Лукреція, зображена в Кімнаті V... можливо, ви її не помітили... Свята діва Катерина Александрійська.

Де Сойї зоставалося лише роззиратись навкруги. Він звів очі до стелі й побачив зображення, що повторювалося в усіх кімнатах, — білого бика з короною над рогами, герб роду Борджіа.

— Усе це намалював Пінтуріккіо, — кинув монсеньйор Одді наостанок, знову запрошуючи де Сойю йти за ним. — Його справжнє ім'я було Бернардіно ді Бетто, і він був божевільним. Можливо, служив темряві, — проходячи крізь двері, монсеньйор повернувся ще раз подивитись на кімнату, а гвардійці біля дверей знову виструнчились. — Проте в його геніальності сумнівів нема, — сказав він тихо. — Ходімо. Вам уже час.

* * *

Кардинал Лурдусамі чекав на них за довгим і приземкуватим письмовим столом, у Кімнаті VI, Залі Понтифіків, ще знаній як «Папська зала»^[139]. Він не підвівся, коли йому доповіли про прихід де Сойї і той після дозволу зайшов у кімнату, а лише повернувся на своєму кріслі. Де Сойя став на одне коліно і поцілував каблучку кардинала. Лурдусамі поклав руку отцю-капітану на голову, а тоді змахнув рукою, відкидаючи подальші формальності.

— Візьми стілець і сідай, сину мій. Сідай зручніше. Запевняю тебе, що те невеличке крісло значно зручніше за оцей трон із прямою спинкою, на якому мушу сидіти я.

Де Сойя майже встиг забути, наскільки гучний голос у кардинала. Його бас гримів так, наче він ішов не стільки з грудей гіганта, скільки із самої землі. Та й вигляд кардинал мав відповідний: височезна й широчезна купа червоного шовку, білосніжного полотна та малинового оксамиту; людина-гора, увінчана здоровецькою головою, складеною із багатошарових підборідь, крихітного рота, гострих очиць і практично голомозого черепа, ледь прикритого малиновою шапочкою-камілавкою.

— Федеріко, — пророкотів кардинал, — я радий, що ти пройшов крізь стільки смертей і крізь такі випробування, не постраждавши. Ти маєш чудовий вигляд, сину мій. Трохи втомлений, але бадьорий.

— Дякую, Ваша Превелебносте, — сказав де Сойя.

Монсеньйор Одді взяв крісло і сів ліворуч від отця-капітана, трохи далі від стола кардинала.

— Наскільки я розумію, тебе вчора викликали на трибунал Священної Канцелярії? — басив далі кардинал Лурдусамі, дивлячись де Сойї просто в очі.

— Так, Ваша Превелебносте.

— Сподіваюся, пальців у лещата не затискали? Обійшлося без «залізної діви» або розпеченого заліза? Чи, може, вони тебе на дибі підвішували?

— Ні, Ваша Превелебносте, — спромігся на усмішку де Сойя.

— Добре, добре, — промовив кардинал. На його каблучці відбивалися промені світильника, що висів у десяти метрах над головою. Він схилився ближче й усміхнувся. — Коли Його Святість наказав Священній Канцелярії повернути її колишню назву — Інквізиція, — деякі скептики гадали, що Церква повертається до старих часів, часів несамовитості й терору. Але тепер вони переконалися, що це не так, Федеріко. Уся влада Священної Канцелярії полягає в тому, що вона дає поради Орденам Церкви, а єдине покарання, яке вона може запропонувати, — це відлучення.

Де Сойя облизав пересохлі губи.

— Але це жахливе покарання, Ваша Превелебносте.

— Так, — погодився кардинал Лурдусамі, і в голосі його не лишилося й натяку на жартівливість. — Жахливе. Але тебе це не повинно обходити, сину мій. Непорозуміння вже позаду. Твоє ім'я і твою репутацію повністю реабілітовано. Звіт, який трибунал надішле Його Святості, знімає з тебе всі звинувачення, за винятком... скажімо... нечуйного ставлення до емоцій певного провінційного єпископа, який має в Курії доволі друзів, аби його почули.

Де Сойя ще не наважувався видихнути.

— Єпископ Меландріано — злодій, Ваша Превелебносте!

Гострий погляд Лурдусамі метнувся до монсеньйора Одді, потім знову зупинився на отцю-капітану.

— Знаю, знаю, Федеріко. Нам це відомо. Ми дізналися про це якийсь час тому. Не сумнівайся, доброму єпископові з далекого плавучого міста на планеті, вкритій водою, доведеться свого часу постати перед поважними кардиналами зі Священної Канцелярії. І можеш не сумніватися, що в його випадку рекомендації не будуть поблажливими, — кардинал відкинувся назад у своєму кріслі з високою спинкою. — Але в нас є інші, важливіші питання для обговорення. Ти готовий продовжити виконання своєї місії?

— Так, Ваша Превелебносте, — де Сойю самого здивувала терміновість і щирість власної відповіді. Ще секунду тому він тішився з того, що ця частина його життя й служби позаду.

Обличчя кардинала Лурдусамі набуло серйознішого виразу. Щелепи, здавалося, зімкнулись міцніше.

— Чудово. Тепер ось що: наскільки я розумію, один гвардієць із твоєї команди помер під час вашої експедиції на Хеврон?

— Нещасний випадок під час воскресіння, Ваша Превелебносте, — відповів де Сойя.

Лурдусамі похитав головою.

— Жахливо. Просто жахливо.

— Стрілець Реттіґ, — додав отець-капітан де Сойя,відчуваючи, що треба вимовити вголос ім'я загиблого. — Він був добрим солдатом.

Невеличкі очі кардинала заблищали, наче від сліз. Він подивився просто в очі де Сойї й мовив:

— Про його батьків і сестру подбають. У стрільця Реттіґа є брат, який просунувся до посади священика-генерала в Брешії. Тобі це відомо, мій сину?

— Ні, Ваша Превелебносте, — відказав де Сойя.

Лурдусамі кивнув.

— Сумна втрата.

Кардинал зітхнув і поклав пухку руку на порожню стільницю. Де Сойя помітив ямочки на затиллі долоні. Він дивився на цю руку так, ніби вона жила сама по собі, мовби якась безкоста морська істота.

— Федеріко, — пророкотав Лурдусамі, — у нас є кандидатура, аби заповнити вакансію в екіпажі твого корабля, що утворилась через смерть Реттіґа. Та спочатку ми повинні обговорити підстави для твоєї місії. Чи тобі відомо, чому ми маємо знайти та затримати цю молоду особу?

Де Сойя випрямився на своєму сидінні.

— Ваша Превелебносте, мені пояснили, що ця дівчинка є донькою кібрида, — сказав він, — що вона становить загрозу для самої Церкви. Що вона може виявитись агентом ТехноКорду.

Лурдусамі знову кивнув.

— Усе так, Федеріко. Усе так. Але ми не пояснили тобі точно, яким чином вона загрожує... не тільки Церкві й Паксу, а й усьому людству. Якщо ми знову доручаємо тобі, мій сину, виконувати цю місію, ти маєш право це знати.

Здалеку раптом долинули два звуки, різні, ба навіть протилежні. Шибки та стіни палацу трохи притлумили їх, але не заглушили до кінця. На Янікульському пагорбі, над рікою поблизу Трастевере^[140], вистрелила гармата, сигналізуючи настання полудня, і водночас годинник на соборі Св. Петра почав відбивати середину дня.

Лурдусамі зупинився, зі складок своєї малинової мантії дістав старовинний годинник, кивнув задоволено, завів його й повернув на місце.

Де Сойя чекав.

42

Аби дістатись до отця Главка та закутого у кригу міста, ми пробиралися крижаними тунелями цілу з лишком добу. За цей час ми зробили лише три короткі зупинки, щоб трохи поспати. У самому переході — темрява, холоднеча, вузькі проходи у товщі льодовика — не було нічого надзвичайного, і він би неодмінно випав мені з пам'яті, якби арктична примара не схопила одного з нашої ватаги.

Як це завжди буває в таких випадках, усе трапилось блискавично. Мить тому ми — Енея, андроїд і я — втомлено тяглись у хвості вервечки чітчатуків, аж нараз сніг надовкола наче вибухнув — я завмер на місці, бо мені здалося, що то вибухнула міна, — і один із чітчатуків, що йшов на дві позиції попереду Енеї, мовчки зник.

Я ще стояв стовпом, не встигнувши навіть зняти запобіжник із плазмової гвинтівки і марно стискаючи її в руках, коли найближчі до нас чітчатуки заволали від люті та безпорадності, а декілька мисливців кинулися новим коридором, який раптово відкрився в крижаній стіні.

Енея вже присвічувала своїм ліхтарем у колодязь, що йшов майже вертикально вниз, а я з піднятою вгору гвинтівкою проштовхався до неї. Двоє із чітчатуків покотилися колодязем, гальмуючи ногами та короткими кістяними ножами, так що крижані скалки летіли вгору. Я вже хотів було стрибнути вслід за ними, коли один із чітчатуків схопив мене за плече.

— Ктчі! — гаркнув він. — Ку тчета чі!

Ми спілкувалися вже четвертий день, тому я міг зрозуміти, що він забороняє мені йти. Я підкорився, тільки дістав свій лазерний ліхтар, аби присвічувати шлях мисливцям. А вони, продовжуючи волати, віддалилися від нас уже метрів на двадцять, а коли тунель повернув і пішов горизонтально, і взагалі зникли з очей. Спочатку мені здалося, що від криги відбивається червоний промінь лазера, але, придивившись, я побачив, що колодязь вкритий кров'ю, так наче його пофарбували в червоне.

Чітчатуки не припинили своїх криків навіть після того, як мисливці повернулися з порожніми руками. Я зрозумів, що примари вони навіть не встигли побачити, та й від жертви не лишилося й сліду — хіба що кров, клапті накидки та мізинець правої руки. Кучту, якого ми означили як знахаря, опустився на коліна, поцілував палець, різонув кістяним ножем по власній руці, так що його кров скрапнула на скривавлений палець, а тоді обережно, майже благоговійно, сховав палець у торбинку. Виття водномить ущухло. Чіаку, високий мисливець у шкурі з кривавою плямою (тепер плям там побільшало, оскільки він був одним із тих, хто кинувся в колодязь), повернувся до нас і взявся щось дуже серйозним тоном говорити. Решта опустили списи, закинули на плечі торби і рушили далі.

Йдучи вгору крижаним тунелем, я озирався до тих пір, поки зроблений примарою отвір не розтанув у мороці, який, здавалося, наступав нам на п'яти. Раніше я не дуже нервував, бо знав, що хижаки водяться на поверхні, а під кригу спускаються тільки полювати. Але тепер навіть лід під нашими ногами видавався підступним, а за кожним крижаним виступом чи колоною ввижалися примари. Я помітив, що намагаюся ступати на носаках, наче розраховую таким чином завчасу виявити пастку, де зачаївся в засідці хижак. Мушу зізнатись, що пересуватися навшпиньки Сьомою Дракона — справа нелегка.

— Пан-Енеє, — пролунав з-під однієї накинутої шкури голос А. Беттіка, — я не зрозумів, що казав пан-Чіаку. Щось про числа?

Обличчя Енеї ховалось за іклами примари. Я знав, що всі ці шкури роблять із дитинчат примар, геть маленьких, але побачивши, як білі руки, кожна завтовшки з мій тулуб, висовуються з крижаної стіни, тільки побачивши чорні пазурі завдовжки з мою руку, я по-справжньому зрозумів, які ж ці істоти величезні. Тримаючи напоготові плазмову гвинтівку, тепер уже зняту із запобіжника, й хоч і притиснутий гравітацією, все ж намагаючись ступати нечутно, я подумав про те, що інколи найкращим помічником відваги є цілковите невідання.

— ...отже, я гадаю, він казав про те, що кількість людей у загоні тепер не дорівнює простому числу, — пояснювала тим часом Енея А. Беттікові. — Поки... цього мисливця не вхопила примара... нас було двадцять сім, і це добре число, але тепер їм доведеться щось із цим зробити... інакше... я не знаю... може знову трапитись якесь нещастя.

* * *

Наскільки я зрозумів, аби вирішити проблему з простими числами, чітчатуки вислали Чіаку вперед як розвідника. А можливо, він сам відокремився від ватаги, аж поки вони не приведуть нас у місто; тепер нас налічувалось двадцять п'ять, число непарне, але з цим на короткий час можна було миритися. А от без нас їх знову стане двадцять два, а це вже геть неприпустимо.

Коли ми прибули до міста, я викинув із голови спроби розгадати слабість чітчатуків до простих чисел.

Передусім ми побачили світло. Після кількох днів, проведених у темряві, наші очі так звикли до тліючого приску в «чучкітуку», кістяній жарівні у формі митри, що навіть випадковий проблиск світла ручного ліхтаря засліплював нас. На світло замерзлого міста було просто боляче дивитись.

Колись цей сімдесятиповерховий будинок, зроблений зі сталі чи сталепласту і розумного скла, був повернутий вікнами на зелену терраформовану долину, де з південного боку на відстані лише п'ятсот метрів бігла ріка. А тепер наш крижаний тунель привів нас до пролому в скляній стіні в районі п'ятдесят восьмого поверху, а язики глетчера, що утворився із замерзлої атмосфери^[141], вигнули сталевий каркас будівлі й подекуди проклали собі шлях усередину.

Але хмарочос усе ще стояв, випираючи горішніми поверхами понад глетчер, у безповітряну чорноту. І все ще сяяв вогнями.

Чітчатуки зупинилися біля отвору, прикриваючи очі від світла і завиваючи вже в іншій тональності. Це виття не було схоже на те, яким вони розтинали вранці безгоміння тунелю, коли примара вполювала жінку з їхнього загону. Вони наче кликали когось. Поки ми стояли й чекали, я витріщався на остов зі скла та сталі, на десятки ввімкнених усюди, на кожному поверсі, світильників. Навіть якщо глянути собі під ноги, крізь прозору кригу, можна було бачити, як будівля тягнеться вглиб льодовика, а вікна її яскраво світяться.

Отець Главк вийшов зі свого чи то «офісу», чи то крижаної печери і попрямував до нас. На ньому була довга чорна сутана, а на грудях — розп'яття, яке нагадало мені єзуїтів, яких я бачив у монастирі поблизу Порт-Романса. Відразу було видно, що цей чоловік — сліпий, оскільки його очі були молочно-білі від катаракти і бачили не краще, ніж два камінці. Але в зовнішності отця Главка мене вразило інше. Він був дуже старий, справжній сивоволосий патріарх, проте коли Кучіат окликнув його, риси обличчя отця Главка ожили, а сам він наче вийшов із трансу: сніжно-білі брови піднялися вгору, високе чоло вкрилося зморшками, потріскані обвітрені вуста утворили подобу усмішки. Можливо, мої слова звучатимуть дивно, але в отцеві Главку не було нічого химерного. Усе в ньому було на своєму місці — і його сліпота, і його сліпучо-біла борода, і стареча зморщена шкіра, і потріскані губи. Він був настільки... органічний, що жодні порівняння тут безсилі.

Чесно кажучи, я трохи побоювався зустрічі із цим «главком», аби він не виявився якимось чином пов'язаним із Паксом, від якого ми втікали. За логікою речей, побачивши перед собою священика, мені слід було схопити дівчинку й А. Беттіка та разом із чітчатуками вшиватися звідти. Але нікому з нас трьох таке навіть на думку не спало. Цей старий був не з Пакса... він був просто отцем Главком. І ми зрозуміли це вже в перші хвилини нашого знайомства.

Ще до того як ми вимовили бодай слово, сліпий священик, схоже, відчув нашу присутність. Звернувшись до Кучіата і Чічтіку їхньою мовою, він раптом обернувся в нашу сторону, піднявши руку, так наче міг долонею відчувати тепло, що йшло від нас — від Енеї, від А. Беттіка і від мене. Потім він зробив кілька кроків до того місця, де ми стояли — на кордоні між крижаною печерою і кімнатою.

Підійшовши до мене, отець Главк поклав кістляву руку мені на плече, а тоді голосно і чітко промовив мережевою англійською:

— Оце Людина^[142]!

* * *

Щоб зрозуміти його слова, мені знадобились... роки. А тоді я просто подумав, що цей священик не тільки сліпий, а й божевільний.

Ми дійшли домовленості, що залишимось на кілька днів із отцем Главком у його висотному притулку, поки чітчатуки підуть у своїх важливих чітчатукських справах — найімовірніше, як підозрювали ми з Енеєю, аби залагодити проблему з простими числами, — а тоді ватага повернеться по нас. Нам з Енеєю вдалося пояснити на мигах, що ми хочемо розібрати наш пліт і перенести його за течією до наступного порталу. Чітчатуки начебто нас зрозуміли, принаймні закивали, повторюючи «чіа» (це слово означало згоду), коли ми жестами зображували другий портал і пліт, що проходить крізь нього. Наскільки я зрозумів з їхньої відповіді, подорож до другого порталу триватиме кілька днів, оскільки йти доведеться поверхнею, та ще й місцевістю, де водиться багато арктичних примар. Обговорення деталей ми відклали до того часу, поки вони не повернуться, відновивши «рівновагу», тобто відшукавши нового члена ватаги або вибавившись від трьох. Останній варіант змушував замислитись.

У всякому разі до повернення чітчатуків ми мусили залишатися з отцем Главком. Сліпий священик жваво поспілкувався з мисливцями ще кілька хвилин, а тоді залишився стояти в отворі крижаної печери, вочевидь, прислухаючись. І навіть коли відблиск їхньої жарівні давно розтанув, він усе ще стояв.

Потім отець Главк знову обмацав наші обличчя, плечі, руки. У такий спосіб зі мною ще ніколи не знайомилися. Доторкнувшись своїми майже прозорими руками до щік Енеї, старий вигукнув:

— Людське дитя! Ніколи не думав, що знову побачу дитяче обличчя...

Я не зрозумів його.

— А як же чітчатуки? — запитав я. — Вони теж люди. І в них мають бути діти.

Ще до процедури знайомства отець Главк провів нас сходами углиб будівлі, так що ми перебували у порівняно теплому приміщенні. Видно було, що це його постійне помешкання: в лампах і жарівнях був той самий присок, що його використовували і чітчатуки, хіба що тут їх було сотні; навколо стояли зручні меблі, був навіть старовинний програвач для платівок, а до внутрішніх стін тулилися полиці з книжками, що, на мій погляд, було трохи дивно як для помешкання сліпця.

— У чітчатуків є діти, — відповів старий священик на моє питання, — але вони не беруть їх у мандри з мисливськими загонами, які заходять так далеко на північ.

— Чому? — запитав я.

— Через примар, — мовив отець Главк. — На північ від межі колишнього терраформування зустрічається дуже багато примар.

— Я гадав, чітчатуки завдячують примарам своїм виживанням, — не вгавав я.

Старий кивнув і розгладив свою бороду. Це була пишна, білосніжна борода, досить довга, щоб закривати римський комірець. Хоча його сутана була дбайливо залатана та заштопана, але в очі все одно кидалася її поношеність і зужитість.

— Мої приятелі чітчатуки у всьому залежать від дитинчат примар, — зауважив він. — Метаболізм дорослих особин робить їхні кістки та шкури непридатними для використання...

Цього я не зрозумів, але не став перебивати.

— ...з іншого боку, примари у першу чергу полюють на дітей чітчатуків, — сказав він. — Ось чому всі здивовані присутністю серед вас дитини.

— А де їхні діти? — запитала Енея.

— На багато сотень кілометрів південніше, — пояснив священик. — Із загонами, що спеціалізуються на догляданні дітей. Там... тропіки. Товщина криги лише тридцять чи сорок метрів, а повітря майже придатне для дихання.

— А чому примари не полюють на дітей у тих місцях? — запитав я.

— Для примар там погані умови... надто тепло.

— Тоді чому всі чітчатуки, аби не ризикувати, не переселяться на південь... — почав я і затнувся, зметикувавши, що від високої гравітації та холоднечі кажу більше дурниць, ніж зазвичай.

— Атож, — сказав отець Главк, зрозумівши з мого раптового мовчання, що до мене дійшло. — Чітчатуки повністю залежать від примар. Мисливські ватаги, от як ватага нашого приятеля Кучіата, йде на страшенний ризик, аби забезпечити дітей і тих, хто ними опікується, м'ясом, шкурами, знаряддями праці та зброєю. Діти й ті дорослі, що біля них, можуть померти з голоду раніше, ніж отримають їжу. У чітчатуків небагато дітей, але вони дуже дорожать ними. Кажуть про них: «Утчай тук аічіт чакуткучіт».

— «Священніші... гадаю, це те слово?... за тепло», — переклала Енея.

— Саме так, — підтвердив старий. — Але де ж моя гостинність? Я покажу ваші кімнати... я постійно обігріваю ще кілька вмебльованих кімнат, хоча ви перші мої гості, якщо не брати до уваги чітчатуків, за... п'ять стандартних десятиріч, якщо не помиляюся. А поки ви будете влаштовуватися, я розігрію обід.

43

Пояснюючи де Сойї справжні причини його місії, кардинал Лурдусамі раптом відкинувся назад на своєму троні й махнув пухкою рукою в напрямку стелі:

— Якої ти думки про цю кімнату, Федеріко?

Отець-капітан де Сойя, налаштований почути щось дуже важливе, тільки кліпнув очима й закинув голову. Великий зал був прикрашений не менш пишно, ніж інші кімнати апартаментів Борджіа; навіть ще пишніше, помітив він, бо кольори були яскравішими, розкішнішими. І тут він збагнув, у чому різниця: на цих гобеленах і фресках було зображено не такі вже й давні події. Ось Папа Юлій VI отримує хрестоформу від Ангела Господнього, ось фреска, на якій Господь простягає руку з небес, вторячи розпису Мікеланджело на стелі Сікстинської капели, аби дарувати Юлієві Таїнство Воскресіння. Він побачив і грішного антипапу Тейяра І^[143], якого відганяє архангел своїм вогняним мечем. Інші сцени на стелі та на настінних гобеленах прославляли велич першого великого сторіччя воскресіння власне Церкви й експансії Пакса.

— Стеля, що була тут раніше, обвалилася в 1500 році, — пророкотав кардинал Лурдусамі, — і заледве не вбила Папи Александра. Більша частина оригінального розпису була втрачена. Папа Лев Десятий, посівши престол після Юлія Другого, відновив цю стелю, але новий розпис поступався тому, що був раніше. Його Святість замовив новий розпис сто тридцять стандартних років тому. Зверни увагу на центральну фреску — це робота Галамана Ґєни з Ренесанс-Вектора. А оцей гобелен, «Тріумф Пакса», виконав Шіроку. Реставрацію робили найкращі архітектори Пацема, включно з Пітером Бейнсом Корт-Білкрутом.

Де Сойя ґречно кивав, нездатний збагнути, яким боком це стосується того, про що вони говорили. Можливо, кардинал, подібно до багатьох можновладців, звик відхилятися від теми, адже його підлеглі не могли поскаржитись, що вони упустили нить у розмові.

Наче вгадавши думки отця-капітана, Лурдусамі хихикнув, поклавши м'яку руку на шкіряну стільницю.

— Я не просто так згадав про це, Федеріко. Ти погоджуєшся, що Церква та Пакс відкрили людству нову еру, еру миру та безпрецедентного процвітання?

Де Сойя відповів не відразу. Він читав історію, але сумнівався, що ця ера аж така безпрецедентна. А щодо миру... у нічних кошмарах він і досі бачив палаючі орбітальні ліси та розорені світи.

— Церква спільно з Паксом, без сумніву, поліпшили ситуацію в більшості світів колишнього Всемережжя, які я бачив, Ваша Превелебносте, — відповів він нарешті. — І ніхто не може заперечувати, що воскресіння є безпрецедентним даром.

У горлі Лурдусамі щось заклекотіло — так він висловлював своє приємне здивування.

Святі угодники! Та ти дипломат! — кардинал потер тонку верхню губу. — Так, так, ти маєш цілковиту рацію, Федеріко. У кожної епохи є свої темні плями. Серед наших — постійна війна з Вигнанцями, і навіть ще невідкладніша необхідність встановити Царство нашого Господа та Спасителя в серцях усіх людей. Але, як ти бачиш, — рука кардинала ще раз вказала на фрески та гобелени, — ми перебуваємо в розквіті Ренесансу, справжнього, просякнутого духом того раннього Ренесансу, що подарував нам Капелу Миколая П'ятого та інші дива, які ти бачив, коли йшов сюди. І цей Ренесанс — це справжнє відродження духу, Федеріко...

Де Сойя мовчки чекав.

— А та... потвора... знищить усе це, — проказав Лурдусамі, і в його голосі тепер відчувалася серйозність. Убивча серйозність. — Як я казав тобі рік тому, ми полюємо не на дівчинку, а на вірус. І тепер ми знаємо, звідки чекати цього вірусу.

Де Сойя мовчки слухав.

— Його Святості було одкровення, — промовив кардинал дуже тихо, майже пошепки. — Тобі відомо, Федеріко, що Його Святість часто бачить сновидіння, у яких із ним говорить Господь?

— До мене доходили чутки, Ваша Превелебносте.

Магічний аспект Церкви завжди найменше хвилював де Сойю. Він чекав.

Лурдусамі змахнув рукою, наче відмітаючи дурні плітки.

— Це правда, що після довгих молитов, виснажливого посту і проявів найвищого смирення Його Святість отримує одкровення. В одному з них йому було відкрито, де й коли ця дитина з'явиться на Гіперіоні. Його Святість досі ніколи не помилявся, чи не так?

Де Сойя нахилив голову.

— І саме завдяки одному з таких святих одкровень Його Святість Папа обрав саме тебе для цього завдання, Федеріко. Він побачив, що твоя доля нерозривно пов'язана зі спасінням нашої Церкви, а також всього людства.

Отець-капітан де Сойя міг тільки незмигно дивитись на кардинала.

— А тепер, — пророкотів кардинал Лурдусамі, — відкрилися нові подробиці про те, що загрожує майбутньому людства.

Кардинал підвівся, але коли де Сойя та монсеньйор Одді хотіли й собі схопитись на ноги, велетень махнув їм рукою, аби ті залишалися на своїх місцях. Де Сойя сидів, спостерігаючи за тим, як величезна червоно-біла гора перетинає озера світла в темній кімнаті: м'ясисті щоки рожевіють, невеличкі очиці губляться у чорній тіняві.

— Звісно, це відчайдушна спроба ТехноКорду Штінтів знищити нас, Федеріко. Те механічне зло, що зруйнувало Стару Землю, яке паразитувало на душах і свідомості людей, використовуючи з цією метою портали телепортації, що спричинило напад Вигнанців, слідом за яким настало Падіння... воно знову підвело голову. Штінти діють через сироту кібрида, цю... Енею. Ось чому портали спрацювали для неї, хоча більше нікого вони не пропускають. Ось чому демон Ктир умертвив тисячі людей, а незабаром може умертвити мільйони... можливо, мільярди. Якщо її не зупинити, вона... ця демониця, цей сукуб^[144]... досягне своєї мети й поверне нас під владу машин.

Де Сойя спостерігав, як грандіозний червоний силует кардинала рухається від світла у темряву. Поки що він не почув нічого нового.

Лурдусамі припинив міряти кроками кімнату.

— Але Його Святості відкрилося, що це поріддя кібрида не тільки є агентом Корду, Федеріко... Вона є інструментом Бога-Машини.

Де Сойя зрозумів. Коли Інквізиція допитувала його про «Пісні», у нього аж у животі холонуло від страху бути покараним за те, що він читав заборонену поему. Але і в цій крамольній книжці йшлося про те, що деяка частина Штінтів у Корді багато віків працювала над тим, аби створити Абсолютний Інтелект, кібернетичне божество, яке спрямує свою владу назад у часі, щоб заволодіти Всесвітом. І в «Піснях», і в офіційній історії Церкви стверджується, що битва між цим фальшивим богом і нашим Господом відбулась із переміщенням у часі. Кібрид Кітса — вірніше, кібриди, бо була зроблена ще одна реплікація, після того як одна група Штінтів знищила першого кібрида Кітса в мегасфері — у заборонених «Піснях» був облудно зображений кандидатом на роль месії «людського АІ», що відповідало богохульній теорії Тейяра про еволюцію людини в божество. У цій поемі стверджується, що співпереживання є ключем до еволюції людського духа. Церква не погоджується з цим, вказуючи, що тільки покора Божій волі є запорукою спасіння.

— Зі свого одкровення, — продовжив Лурдусамі, — Його Святість довідався, де зараз перебуває поріддя кібрида із супутниками, яких їй вдалось ошукати.

Де Сойя подався вперед на своєму стільці.

— Де, Ваша Превелебносте?

— На покинутій, укритій льодами планеті Сьома Дракона, — прогримів кардинал. — Його Святості було це відкрито. А також йому було відкрито, що станеться з людством, якщо її не зупинити, — Лурдусамі обійшов довгий стіл і зупинився поруч із отцем-капітаном. — Зараз вона шукає спільників, — з почуттям пробасив він. — Спільників, які допомогли б їй зруйнувати Пакс і поглумитись над Церквою. До цієї миті вона була подібна вірусу в пустелі, потенційно небезпечному, але такому, який можна стримати. Незабаром, якщо їй знову вдасться втекти від нас, вона досягне своєї повної могутності... повної могутності Диявола.

Поверх плеча кардинала, що палахкотіло червоним, де Сойя бачив фігури на стелі. Вони звивалися, немов змії.

— Одночасно відкриються всі старі портали, — ревів кардинал. — Демон Ктир... у мільйонах своїх втілень... вийде з них, аби безжально вбити християн. Вигнанці отримають зброю ТехноКорду та страхітні технології АІ. Вони вже задіяли субклітинні механізми, щоб перетворити себе на істот, відмінних від людей. Вони вже продали свої безсмертні душі за можливість пристосуватися до космічного простору, харчуватися сонячним світлом, існувати, наче... наче рослини в темряві. Їхня військова міць зросте тисячократно завдяки таємницям Корду. Ніхто не зможе не визнати їхньої жахливої сили, навіть Церква^[145]. Мільярди помруть істинною смертю, у них вирвуть хрестоформи, їхні душі, як і серця вирвуть із їхніх тіл. Загинуть мільярди і мільярди! Вигнанці вогнем прокладуть собі шлях крізь Пакс, залишаючи позаду себе тільки руїни, наче вандали та варвари. Вони зруйнують Пацем, Ватикан, усе, чим ми дорожимо. Вони вб'ють мир. Вони заперечуватимуть життя та паплюжитимуть нашу мораль.

Де Сойя мовчки слухав.

— Це не повинно трапитися, — сказав Державний Секретар кардинал Лурдусамі. Його Святість молиться щодня, аби цього не сталося. Але грядуть згубні часи, Федеріко... для Церкви, для Пакса, для будучини людської раси. Його Святість передбачає, що може бути, і він присвячує наші життя як Князів Церкви тому, щоб такої жахливої реальності не сталося.

Де Сойя придивлявся до кардинала, який стояв тепер поруч.

— Я маю відкрити тобі, Федеріко, те, про що мільярди вірян дізнаються тільки через місяці... Сьогодні, от саме зараз, на Міжнародному Синоді Єпископів... Його Святість оголошує Хрестовий похід.

— Хрестовий похід? — повторив де Сойя.

Навіть незворушний монсеньйор Одді видав якийсь притлумлений звук.

— Хрестовий похід проти загрози Вигнанців, — прогримів кардинал Лурдусамі. — Ми захищали себе віками, будували Велику Стіну, оборонну стратегію, згідно з якою християни своїми тілами, кораблями, життями перекривали шлях агресії Вигнанців. Але від сьогодні милістю Господньою Церква та Пакс переходять у наступ.

— Яким чином? — запитав де Сойя.

Він знав, що затяті битви вже давно точаться на нічийній смузі між територіями, які контролюються Паксом, та Вигнанцями — на тисячах парсеків флоти наносять удари і відбивають атаки, налітають і зникають. Але враховуючи, що подорож із Пацема на максимальну відстань, до найдальших ділянок Великої Стіни, триває два роки корабельного часу, і понад двадцять років часу-в-борг, організувати скоординований наступ чи скоординовану оборону практично неможливо.

Лурдусамі, зловісно посміхнувшись, відповів:

— Ось зараз, коли ми з вами тут розмовляємо, до кожного зі світів, що входять до Пакса, звертаються з проханням... з наказом... задіяти всі ресурси планети, але побудувати великий корабель... по одному кораблеві від кожного світу.

— У нас є тисячі кораблів... — почав було отець-капітан і затнувся.

— Так, — вкрадливо промовив кардинал. — На цих кораблях буде використано нову технологію, ту, що працює зараз на кораблях-архангелах. Але вони будуть не такі, як твій «Рафаїл», кур'єрський корабель із легким озброєнням. Ні, це будуть найсмертоносніші бойові крейсери з тих, що колись бачила ця Галактика. Здатні переміститися в будь-яку точку освоєного Всесвіту швидше, ніж виходить на орбіту чи робить посадку спусковий апарат. Кожен із кораблів отримає таке ж ім'я, як і світ, що його спорядив, на кожному будуть перебувати віддані Паксові офіцери, такі, як ти, Федеріко, на ньому будуть чоловіки та жінки, котрі радо приймуть смерть та отримають воскресіння, і кожен із цих кораблів буде здатний знищити Рій.

Де Сойя кивнув.

— І це відповідь Його Святості Папи на загрозу, яку несе дитина, Ваша Превелебносте?

Лурдусамі знову обігнув письмовий стіл і знесилено впав на своє крісло.

— Частково, Федеріко, частково. Ці нові кораблі почнуть будувати в наступному десятиріччі. Технологія складна... дуже складна. А тим часом сукуб кібрида подібно вірусу продовжуватиме розносити смертельну хворобу. І запобігти цьому маєш ти зі своєю посиленою командою.

— Посиленою? — повторив де Сойя. — Сержант Ґреґоріус і капрал Кі можуть, як і раніше, подорожувати зі мною?

— Так, — пробасив кардинал. — Це питання вже вирішено.

— А що це за посилення? — запитав де Сойя.

Він боявся почути, що до його групи приставлять якогось кардинала зі Священної Канцелярії.

Квадратні пальці кардинала Лурдусамі ворухнулися, наче відчиняли скриньку з коштовностями.

— Просто таке собі поповнення до твоєї команди, Федеріко.

— Це офіцер Церкви? — запитав отець-капітан. Йому спало на думку, чи не вирішено було передати папський монідиск іншому командирові.

Лурдусамі похитав головою, і його одутлі щоки захилиталися в такт цьому рухові.

— Рядовий воїн, отче-капітане де Сойя. Із нового покоління воїнів, які складуть оновлене військо Христове.

Де Сойя нічого не розумів. Невже Церква вирішила відповісти на нанотехнології Вигнанців біомодифікацією власного війська? Це суперечило б усій доктрині Церкви, як її знав де Сойя.

І знову кардинал, здавалося, прочитав думки отця-капітана.

— Нічого подібного, Федеріко. Деякі здібності підсилені... інтенсивні тренування за унікальною методикою нового підрозділу ЗС Пакса, але це людина, котра визнає християнство.

— Ще один солдат? — перепитав заінтригований де Сойя.

— Ще один воїн, — виправив його Лурдусамі. — Не підпорядкований Командуванню Флоту. Перший воїн елітних легіонів, що стануть передовими загонами в тому Хрестовому поході, який сьогодні оголосить Його Святість.

Де Сойя потер підборіддя.

— І він буде під моїм безпосереднім командуванням, як Ґреґоріус і Кі?

— Авжеж, — Лурдусамі відкинувся на спинку крісла і склав руки на розгодованому животі. — Його Святість, порадившись зі Священною Канцелярією, вирішив запровадити лише одну зміну: їй також буде надано папський монідиск, окремий, щоб вона на власну відповідальність приймала ухвали, необхідні під час військових дій, а також для порятунку Церкви.

— Вона... — повторив де Сойя, намагаючись зрозуміти, що все це має означати. Якщо він і цей загадковий «воїн» матимуть однакові повноваження від Папи, як вони взагалі зможуть дійти спільного рішення? В усіх його рішеннях до цього моменту був присутній військовий аспект. І всі вони були спрямовані на порятунок Церкви. Чи не краще просто його звільнити й замінити, ніж започатковувати цей дивний розподіл влади?

Перш ніж отець-капітан встиг висловити свої сумніви, кардинал Лурдусамі нахилився до нього і заговорив так тихо, як тільки дозволяв його розкотистий бас:

— Федеріко, Його Святість і досі вважає, що саме ти маєш виконувати цю операцію, і залишає за тобою головну відповідальність. Але Господь відкрив Його Святості Папі жахливу необхідність, від якої Папа хоче тебе звільнити, бо знає, як багато значить для тебе чисте сумління.

— Жахливу необхідність? — перепитав де Сойя, уже розуміючи, про що йдеться.

Лурдусамі нахилився через стіл, й обличчя його перетворилося на мозаїку з яскравих і чорних плям.

— Поріддя кібрида, ця демониця, має бути ліквідована. Знищена. Вірус потрібно вирвати з коренем. Це перший, але необхідний крок, а потім вже пластична хірургія.

Де Сойя дорахував до восьми, перш ніж заговорити.

— Отже, я знайду дитину, — сказав він. — А цей... воїн... її вб'є.

— Так, — підтвердив Лурдусамі.

Питання, чи погодиться отець-капітан де Сойя виконувати завдання на нових умовах, не обговорювалось. Народжені заново християни, священики, а надто священики-єзуїти, офіцери Пакса, не роздумували над завданнями, які отримували від Його Святості Папи, а також від своєї Святої Матері Церкви.

— Коли я зустрінуся із цим воїном, Ваша Превелебносте? — запитав де Сойя.

— «Рафаїл» переміститься на Сьому Дракона ще сьогодні, — тоненько проказав монсеньйор Одді зі свого стільця, що притулився за спиною де Сойї. — Новий член екіпажу вже на борту.

— Можу я дізнатись її ім'я та звання? — запитав де Сойя, повернувшись, аби бачити монсеньйора Одді.

Відповів Державний кардинал Симон Авґустино Лурдусамі:

— Вона ще не має офіційного звання, отче-капітане де Сойя. Згодом вона стане офіцером у нових Легіонах Хрестового походу. А поки що ви і ваші люди можете звертатися до неї на ім'я...

Де Сойя чекав.

— На ім'я Немез, — прогримів кардинал. — Радамант Немез^[146].

Він подивився на Лукаса Одді. Той підвівся з крісла. Де Сойя теж схопився на ноги. Аудієнцію було закінчено.

Лурдусамі підніс догори пухку руку з пальцями, складеними в жесті благословення.

— Нехай Наш Господь і Спаситель, Ісус Христос, не полишає тебе, оберігає тебе і дарує тобі успіх у цій найважливішій з-поміж усіх подорожі. Просимо про це в ім'я Ісуса.

— Амінь, — промугикав монсеньйор Лукас Одді.

— Амінь, — сказав де Сойя.

44

Це була не єдина вмерзла в кригу будівля. Ціле місто стояло вкрите кригою, на яку перетворилася облагороджена атмосфера Сьомої Дракона. Уламок колишньої блискучої Гегемонії, що покоївся в льодовику, наче доісторична комаха в бурштині.

Отець Главк виявився лагідною та життєрадісною людиною. Невдовзі ми дізналися, що його заслали на Сьому Дракона за належність до одного з останніх Орденів Церкви, які притримувалися вчення Тейяра. Після того як Юлій VI видав буллу, у котрій оголосив філософію цього антипапи єрессю, Орден розпустили, частину членів відлучили від Церкви, а інших заслали до таких закутків домініону, куди ворон і кісток не заносить. Отець Главк відбув у цій крижаній могилі п'ятдесят сім стандартних років, але ніколи не називав цього вигнанням — тільки місією.

Визнаючи, що жоден із чітчатуків ніколи не виявляв бодай найменшого прагнення навернутись, отець Главк зізнавався і в тому, що він теж не дуже поривався схилити їх до християнства. Він високо цінував їхню мужність, поважав їх за чесність та був у захваті від їхньої культури, здобутої тяжкою працею. До того як осліпнути — він називав свою сліпоту сніговою, стверджуючи, що це не просто катаракта, а наслідки комбінованої дії холоду, вакууму та жорсткої радіації на поверхні планети, — отець Главк мандрував із багатьма мисливськими ватагами чітчатуків.

— Раніше їх було більше, — розповідав старий священик, коли ми сиділи в його яскраво освітленому кабінеті. — Багато з них померло від виснаження. У цьому районі, де п'ятдесят років тому мешкали десятки тисяч чітчатуків, тепер набереться хіба пару сотень.

Перші кілька днів я залишав Енею й А. Беттіка розмовляти зі сліпим священиком, а сам вирушав досліджувати замерзле місто.

Отець Главк освітлював чотири поверхи висотного будинку лампами на паливних гранулах.

— Це для того, аби примари сюди не потикалися, — пояснив він. — Вони ненавидять світло.

Я знайшов сходи і спустився у темряву з ручним ліхтарем і гвинтівкою напоготові. Спустившись на двадцять чотири поверхи вниз, я знайшов лаз і крізь лабіринт крижаних тунелів взявся відвідувати інші споруди в місті. Колись, десятиріччя тому, отець Главк позначив вхідні двері до цих будівель написами, зробленими світловим пером: «Склад», «Суд», «Центр зв'язку», «Палац Гегемонії», «Готель» і таке інше. Деякі з них я оглянув, помітивши, що раніше їх відвідував і священик. Під час третьої розвідувальної експедиції я знайшов глибоко внизу сховища, де зберігалися паливні гранули. Вони були джерелом тепла й світла для старого священика, а також засобом спонукати чітчатуків завітати до нього.

— Вони отримують від примар усе, за винятком горючих матеріалів, — розказував він. — Гранули дають їм світло і трішки тепла. Нам подобається такий бартер: вони дають мені м'ясо примар і шкури, а я даю їм світло, тепло та балачки. Гадаю, спершу вони спілкувалися зі мною тому, що моя ватага складалася з найелегантнішого простого числа... з одиниці! На початку нашого знайомства я намагався ховати й переховувати запаси гранул. Тепер я знаю, що чітчатуки ніколи нічого у мене не вкрадуть. Навіть якщо від цього залежатиме їхнє життя. Або навіть життя їхніх дітей.

Більше в замерзлому місті не було на що дивитись. Тут стояла така суцільна темрява, що моя лампа була безсила з нею боротись. Якщо я й несвідомо сподівався знайти якийсь засіб, що дозволив би нам легко дістатися другого порталу, десь нижче за течією — може, гігантську паяльну лампу або термоядерний бур, — ці сподівання швидко розвіялись. Усе місто, за винятком чотирьох кімнат отця Главка, заповнених меблями, книжками, світлом, теплом і бесідами, було таке холодне й мертве, як дев'яте коло пекла.

* * *

На третій чи четвертий день нашого тут перебування я приєднався до своїх друзів у кабінеті, де вони сиділи та розмовляли, чекаючи, коли настане обідня пора. Я вже переглянув книжки, які стояли на полицях: праці з філософії та теології, містичні книжки, книжки з астрономії, етнології, новоантропології, пригодницькі романи, довідники з теслярської справи, медицини, зоології...

— Про що я найбільше шкодую, відколи осліп, а відтоді минуло вже тридцять років, — сказав отець Главк, коли ми щойно познайомились і він гордо показував свою бібліотеку, — це про те, що більше не можу читати мої любі книжки. Я наче антипод Просперо^[147]. Ви навіть уявити не можете, скільки часу в мене пішло на те, аби перетягти сюди ці три тисячі томів з бібліотеки п'ятдесятьма поверхами нижче!

Удень, коли я вирушав на свої розвідки, А. Беттік зазвичай брав якусь книжку й ішов читати, а Енея читала вголос старому священикові. Одного разу, коли я без стуку зайшов до кімнати, побачив сльози на щоках старого місіонера.

Того дня, коли я приєднався до громади, отець Главк розповідав про Тейяра, стародавнього єзуїта, а не того антипапу, якого скинув Юлій VI.

— Тейяр був санітаром під час Першої світової війни^[148], витягав поранених на ношах, — розказував отець Главк. — Він міг залишитися капеланом і не лізти під кулі, але вирішив бути санітаром. За мужність його нагородили відзнаками, і серед них — орденом Почесного легіону.

А. Беттік делікатно кашлянув.

— Перепрошую, отче, — неголосно мовив він. — Я правильно зрозумів, що Перша світова війна — це був конфлікт в епоху до Гіджри, обмежений винятково Старою Землею?

Священик усміхнувся собі в бороду.

— Цілком вірно, мій дорогий друже. Початок двадцятого сторіччя. Жахливий конфлікт. Жахливий. І Тейяр побував у самому пеклі бойових дій. Після цього він до останнього свого дня ненавидів війну.

Отець Главк мав крісло-гойдалку, яке сам змайстрував багато років тому. Ось і тепер він тихенько розгойдувався, сидячи в цьому кріслі перед примітивним коминком, у якому горіли все ті ж гранули. Золоті жаринки кидали довгі тіні й давали відчутне тепло, від якого ми, відколи пройшли останній портал, уже встигли відвикнути.

— Тейяр був геологом і палеонтологом. У 1930-их, перебуваючи в Китаї — це така національна держава, що існувала на Старій Землі, мої друзі, — він створив теорію про те, що еволюція — це процес, який іще не завершився, але який іде згідно із задумом. Він бачив Всесвіт як задум Бога, спрямований на те, щоб об'єднати в одній розумній сутності Христа Еволюції, Індивідуума й Універсум. Тейяр де Шарден сприймав кожний крок еволюції як обнадійливий знак; навіть масові вимирання біологічних видів — для нього привід радіти. Він вирізняв такі етапи еволюції: космогенез (це його термін) бере відлік відтоді, коли людство почало відігравати центральну роль у Всесвіті; ноогенез — наступний етап, коли людський розум досягає відповідного еволюційного рівня; а потім уже — гомінізація й ультра-гомінізація як етапи еволюціонування Homo sapiens у справжню людину.

— Перепрошую, отче, — несподівано для себе самого сказав я, ледь подивовуючись абсурдності цієї бесіди на абстрактні теми серед мертвого міста під шаром замерзлої атмосфери, де навколо панують хижі вбивці та вбивчий холод, — але чи не Тейяр є автором єретичної думки, що людство може еволюціонувати аж до Бога?

Сліпий священик заперечливо похитав головою, але вираз його обличчя залишався благодушним.

— За життя, сину мій, Тейяра ніколи не звинувачували в єресі. 1962 року Священна Канцелярія — це була геть інша Священна Канцелярія, повірте мені — видала монітум^[149]...

— Що видала? — перепитала Енея. Вона сиділа на килимі біля вогню.

— Монітум — це попередження. Застереження не сприймати його ідей некритично, — пояснив отець Главк. — Але Тейяр ніколи не казав, що люди стануть Богом... він казав, що весь розумний Всесвіт еволюціонує в напрямку до того дня — він називав його точкою Омега, — де всі Божі творіння, з людством включно, поєднаються з Богом.

— А чи залучив би Тейяр до еволюції ТехноКорд? — тихо запитала Енея, обхопивши руками коліна.

Сліпий священик перестав гойдатись і смикнув себе за бороду.

— Вчені-тейярдисти кресають шаблями з цього приводу ось уже багато сторіч, моя люба. Я не вчений, але вірю, що у своєму оптимізмі він не зробив би винятку для Корду.

— Але вони походять від машин, — зауважив А. Беттік. — І їхня концепція Абсолютного Інтелекту дуже різниться від християнської — це холодний, безпристрасний розум, здатний передбачити та прорахувати всі варіанти.

Отець Главк кивав, слухаючи його.

— Але вони мислять, сину мій. Їхні найперші зразки були сконструйовані на основі живої ДНК...

— Сконструйовані на основі ДНК як обчислювальні машини, — втрутився я, здригаючись при думці, що машини Корду можуть мати душі.

— А для чого були сконструйовані наші ДНК, синку? Аби впродовж перших кількох мільйонів років що робити? Їсти? Вбивати? Розмножуватись? Чим ми були кращими за Штінтів епохи Гіджри, створених із кремнію та ДНК? Як сказав би Тейяр, щоб підхльоснути здатність Всесвіту до самоусвідомлення, а потім і до розуміння Божої волі, Бог створив свідомість.

— ТехноКорд хотів використати людство як частину свого проекту АІ, — зауважив я, — а потім і знищити нас.

— Проте він цього не зробив, — сказав отець Главк.

— Це не його заслуга, — заперечив я.

— Людство розвивається — а воно, безумовно, розвивається, — та його заслуги в цьому нема, — вів далі старий священик. — Еволюція призвела до появи людини, проте людина довго та болісно набуває людяності.

— Співпереживання, — тихо вимовила Енея.

Отець Главк звернув до неї свої сліпі очі.

— Саме так, моя мила. Але ми не єдині, хто втілює людяність. Щойно наші комп'ютери отримали самосвідомість, вони стали частиною цього проекту. Вони можуть пручатися. Вони можуть намагатися завадити цьому, бо матимуть власні заплутані наміри. Але Всесвіт продовжує здійснювати свій власний план.

— Із ваших слів виходить так, що Всесвіт — це машина, разом з усіма його процесами, — сказав я. — Запрограмована, неминуча, непоборна.

Старий повільно похитав головою.

— Ні, ні... у жодному разі не машина. І неминучості у Всесвіті немає. Якщо Христос приходив навчити нас чогось, то лише того, що немає нічого неминучого. Наслідки завжди невизначені. І ми завжди повинні самі обирати між світлом і темрявою. Ми і наша свідома сутність.

— Але Тейяр вважав, що свідомість і співпереживання переможуть? — запитала Енея.

Отець Главк змахнув кістлявою рукою в напрямку книжних полиць у неї за спиною.

— Там має бути книжка... на третій полиці... а в ній блакитна закладка... там, де я читав востаннє, тридцять років тому. Ти її знайшла?

— «Щоденники, зошити та листування Тейяра де Шардена»? Ця? — запитала Енея.

— Так, це вона. Відкрий її там, де закладка. Ти бачиш абзац із моїми позначками? Це чи не останнє, що бачили мої старі очі, перш ніж все заполонила темрява.

— Запис, датований дванадцятим грудня 1919 року? — уточнила Енея.

— Так, Прочитай, будь ласка.

Енея піднесла книжку ближче до світла, що йшло від каміна.

— «Зверніть увагу, — прочиталавона вголос. — Я не приписую остаточної й абсолютної цінності творінню людських рук. Я вважаю, що ці творіння зникнуть і з'являться в новій формі, про яку ми поки що навіть не здогадуємось і якої не можемо осягти своїм розумом. Водночас я визнаю, що вони відіграють важливу перехідну роль: вони є обов'язковими, неминучими фазами, які ми (ми чи наша раса) маємо пройти в ході наших метаморфоз. Я захоплююся не їхньою формою, а їхнім призначенням, яке полягає в тому, щоб якимось незбагненним чином побудувати спочатку щось богоподібне, а тоді, дякуючи милості Христа, який проливає своє світло на наші зусилля, і щось божественне».

Запала тиша, яку порушувало тільки ледь чутне шипіння жаринок у коминку, а ще — тріск і стогін десятків мільйонів тон криги над нами й навколо нас. Нарешті отець Главк сказав:

— Ось ця віра і була єрессю Тейяра в очах нинішнього Папи. А те, що я її поділяв, було моїм великим гріхом. Це, — він махнув у бік стіни, де до вікон тулилися темрява й крига, — моя кара.

Ми продовжували мовчати.

Отець Главк розсміявся й обіперся об коліна кістлявими руками.

— Але матуся мене вчила, що там, де є друзі, трапеза та бесіда, не може навіть ітися про кару. А в нас усе це є, пан-Беттіку! Я кажу «пан-» , тому що, наполягаючи, аби до вас зверталися інакше, сер, ви відділяєте себе від людяності, вигадуючи для цього хибні підстави. Пан-Беттіку!

— Так, сер?

— Зробіть, будь ласка, старому послугу: сходіть до кухні та принесіть каву. Вона має бути готовою. А я поставлю на стіл рагу та хліб... він, напевно, вже розігрівся. Пан-Ендіміоне?

— Так, отче?

— Ви не проти спуститися до винного льоху й вибрати пляшку найкращого марочного вина?

Я всміхнувся, бо знав, що старий цього не побачить.

— А на скільки поверхів я повинен спуститися, щоб знайти льох, отче? Не на п'ятдесят дев'ять, я сподіваюся?

Усмішка старого засяяла навіть крізь його пишну бороду.

— Я п'ю вино кожного разу, коли сідаю за стіл, тому якби мій льох був там, де ви кажете, я був би у кращій фізичній формі, сину мій. Та оскільки я старий лежебока, то тримаю вино у шафці лише одним поверхом нижче. Поруч зі сходами.

— Знайду, — запевнив я.

— Я накрию на стіл, — запропонувала Енея. — А завтра моя черга готувати їжу.

І кожен із нас зайнявся своєю справою.

45

«Рафаїл» гальмував після переміщення в систему Сьомої Дракона. Отця-капітана де Сойю та інших увели в оману: конструкція рушія кораблів класу Архангел не мала нічого спільного зі старовинним рушієм Гокінґа, за допомогою якого долали світловий бар'єр здавна, ще до Гіджри. Рушій «Рафаїла» був значною мірою фікцією: коли корабель розганявся до навколоквантових швидкостей, рушій надсилав сигнал до системи, яку колись називали Поєднувальною Безоднею. Джерело енергії, що містилося невідомо де, дистанційно задіювало пристрій, який проривав підпростір, протягуючи корабель крізь тканину простору та часу. Цей прорив спричиняв миттєву смерть екіпажу, і люди помирали в агонії — клітини розривалися, кістки перетворювались на порохно, синапси хаотично надсилали останні сигнали, кишки випорожнювалися, внутрішні органи перетворювались на рідину. Той, хто пройшов крізь це, не знав і не пам'ятав подробиць: пам'ять про останні мікросекунди, сповнені жаху і смерті, стиралася під час відтворення й воскресіння, дарованих хрестоформою.

«Рафаїл» почав гальмування, наближаючись до Сьомої Дракона, і його дуже навіть реальний плазмовий рушій сповільнював рух корабля, гравітація в якому наразі у двісті разів перевищувала нормальну. На своїх протиперевантажувальних кушетках у воскресальних яслах отець-капітан де Сойя, сержант Ґреґоріус та капрал Кі лежали мертвими, а їхні тіла вдруге перетворились на порохно, бо поки воскресіння ще не відбулося, корабель, економлячи енергію, не вмикав внутрішніх полів. Але окрім трьох мертвих тіл, на борту була й людина, про котру важко було сказати, що вона мертва. Радамант Немез відкинула віко своїх воскресальних ясел і лежала тепер на кушетці, її зграбне тіло лише ледь сплющилося під дією жахітного прискорення, але вона була жива. Згідно зі стандартною програмою, на борту було вимкнено підтримку життєзабезпечення: кисень не подавався, атмосферний тиск не дозволяв людині перебувати в приміщенні без скафандра, температура дорівнювала мінус тридцяти за Цельсієм. Але Немез це було байдуже. Вона лежала на кушетці у своєму яскраво-червоному парашутному комбінезоні, спостерігала за моніторами, інколи ставлячи кораблеві запитання й отримуючи відповідь по фіброволоконному зв'язку.

Шістьма годинами пізніше, ще до того, як увімкнулися внутрішні поля і тіла почали відновлюватись у своїх хитромудрих саркофагах, навіть не чекаючи, поки фактичний вакуум у кабіні заміниться на сприятливіше середовище, Немез підвелася, не звертаючи жодної уваги на двохсоткратну силу тяжіння, що діяла на її тіло, і попростувала до командної каюти. Вона викликала на монітор карту Сьомої Дракона і швидко знайшла маршрут, яким колись протікала ріка Тетіс. Наказавши комп'ютерові ввімкнути відео та наблизити картинку, Немез провела пальцями по голографічному зображенню заледенілих струмків, заметів із застругами та тріщин у льодовиках. З атмосферного глетчера височіла верхівка хмарочоса. Немез двічі перевірила відстань по карті: будинок розташовувався в радіусі тридцяти кілометрів від похованої під кригою ріки.

Закінчивши гальмування, на яке пішло одинадцять годин, «Рафаїл» перейшов на орбітальний політ навколо крижаної кулі Сьомої Дракона, що біліла у космічній чорноті. Внутрішні поля давно вже ввімкнулися, система життєзабезпечення функціонувала з повним навантаженням, але Радамант Немез звертала на це не більше уваги, ніж на перевантаження та вакуум. Перш ніж вийти з корабля, вона подивилася на монітори воскресальних ясел. У неї лишалося два з лишком дні до тієї миті, коли де Сойя та його гвардійці почнуть ворушитись у своїх саркофагах.

Умостившись у спусковому апараті, Немез приєднала фіброволоконний провідник від зап'ястка до пульта управління і провела свій апарат через термінатор, а далі просто в атмосферу, не звіряючись із приладами і не користуючись регуляторами. Ще вісімнадцять хвилин, і катер сів на планету за двісті метрів від будинку, що стримів із льодовика, наче велетенський, розцяцькований крижаними віньєтками пеньок.

На терасах льодовика вигравало сліпуче сонце, але небо було чорне, беззоряне. Хоча атмосфери над планетою практично не залишилося, грандіозні теплові системи планети продовжували безперервно рухати повітря від полюса до полюса, утворюючи вітровії, які переносили кристали льоду зі швидкістю чотириста кілометрів на годину. Для роботи в небезпечному середовищі Радамант не стала надягати ні скафандра, ні комбінезона. Вона просто відчинила двері. Не чекаючи, поки висунеться трап, вона зістрибнула з триметрової висоти на поверхню планети, приземлилася на рівні ноги й випросталась, незважаючи на гравітацію 1,7 g. Крижані голки вдарили по ній, наче стрілки із флешетної зброї.

Немез увімкнула внутрішній випромінювач, який утворив біоморфне поле на відстані 0,8 мм від поверхні її тіла. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що зграбна жінка з коротким чорним волоссям і порожніми чорними очима раптом перетворилась на статую, дзеркальну і мінливу, наче ртуть. Статуя перетнула крижані тороси на швидкості тридцять кілометрів на годину, зупинилась біля будинку і, не знайшовши входу, ударом кулака пробила сталопластову панель. Ступивши крізь пролом усередину, вона легко дісталась ковзкою поверхнею шахти ліфта та рвонула на себе провислі дверцята. Кабінка ліфта давно вже впала в підвал, розташований на вісімдесят із лишком поверхів нижче.

Радамант Немез ступила у відкриту шахту і в цілковитій темряві стрімко полетіла вниз, долаючи 108,8 футів на секунду. На одному із поверхів блимнуло світло, і вона вхопилась за сталеву балку, аби зупинити падіння. Швидкість, із якою вона рухалась, на ту мить була максимальною й сягала понад п'ятсот кілометрів на годину. Немез загальмувала менш ніж за три сотих секунди.

Сягнистими кроками Немез перемістилася від ліфта до кімнати, встигнувши помітити меблі, лампи й книжкові полиці. Старий порався на кухні. Почувши швидкі кроки, він підвів голову.

— Роле? — промовив він. — Енеє?

— Точно, — сказала Радамант Немез, двома пальцями стиснувши горло старого й відірвавши його від підлоги.

— Де дівчинка на ім'я Енея? — тихо запитала вона. — Де всі вони?

Як не дивно, сліпий священик не скрикнув від болю. Він стиснув зітерті зуби й втупився невидющими очима у стелю, але вимовив тільки одне:

— Не знаю.

Немез кивнула й пожбурила священика на підлогу. Усівшись старому на груди, вона піднесла вказівний палець до його ока, вистреливши мікрониттю, що закінчувалася щупом. Самонавідний щуп миттєво відшукав потрібну ділянку кори головного мозку.

— Тепер, отче, — сказала жінка,— давайте спробуємо знову. Де дівчинка? Хто її супроводжує? Де вони всі?

Мікрониттю почали надходити відповіді — закодовані сплески стихаючої мозкової енергії.

46

Ті дні, що ми пробули біля отця Главка, запам'яталися своїм комфортом, неспішністю, такою незвичною після багатьох тижнів біготні невідомо куди, а ще — бесідами. Гадаю, бесіди запам'яталися мені найбільше.

Незадовго до повернення чітчатуків я довідався про один із мотивів, що спонукав А. Беттіка вирушити зі мною в цю подорож.

— У вас є брати або сестри, пан-Беттіку? — запитав отець Главк, вперто відмовляючись називати андроїда інакше.

На мій величезний подив А. Беттік відповів:

— Так.

Як це могло бути? Андроїдів проектували, біовиробляли, збирали з генетичних компонентів, наче із деталей, а тоді вирощували у резервуарах... немов органи для трансплантації. Принаймні я так завжди гадав.

— Під час біовиробництва, — продовжив А. Беттік, бо старий священик чекав на відповідь, — андроїдів зазвичай клонували... виготовляли у п'яти примірниках. Найчастіше серія складалась із чотирьох чоловічих та одного жіночого екземпляра.

— П'ятеро близнюків, — відгукнувся отець Главк зі свого крісла-гойдалки. — Тобто у вас є три брати й одна сестра.

— Так, — підтвердив андроїд.

— Але, гадаю, ви ж не... — почав було я і, затнувшись, потер підборіддя. Я поголився у цій дивній домівці отця Главка, бо тут знову діяли норми цивілізації, і тепер аж здригнувся з незвички. — Але ж ви не зростали разом? — закінчив я. — Я маю на увазі, хіба андроїдів...

— ...не виготовляють уже дорослими? — продовжив замість мене А. Беттік з тією самою напівусмішкою. — Ні. Нам закладають пришвидшений процес зростання, тому ми стаємо дорослими приблизно у віці восьми років, стандартних, але однаково кожен андроїд буває і немовлям, і дитиною. Ця затримка є однією з причин, чому вартість біовиробництва була неймовірно високою.

— А як звати ваших братів і сестру? — запитав отець Главк.

А. Беттік загорнув книжку.

— Традиційно всіх в одній квінті називали за латинською абеткою, — відказав він. — Імена моїх братів і сестри — А. Анттіб, А. Коррессон, А. Даррія та А. Еввік.

— А хто з них твоя сестра? — поцікавилась Енея. — Даррія?

— Так.

— А яке дитинство було у тебе? — знову запитала дівчинка.

— Я здобув загальну освіту, навчався своїх професійних обов'язків і проходив налаштування службових параметрів.

Енея розтяглася на килимі долілиць, підперши долонями підборіддя.

— А ти ходив до школи? Грався з братами та сестрою?

— Нас навчали на заводі, хоча головний обсяг знань ми отримали через РНК, — андроїд повернув свою голомозу голову до Енеї. — А якщо під поняттям «гратися» ви маєте на увазі відпочивати разом із родиною, то відповідь буде «так».

— А де зараз твої брати і сестра? — поцікавилась Енея.

А. Беттік повільно похитав головою.

— Спочатку ми отримали призначення разом і мали служити в одному місці, але незабаром після того нас розділили. Мене придбало Князівство Монако в екзилі й доправило космічним кораблем на Асквіт. Вочевидь, усі ми опинилися в різних куточках Мережі чи в загумінкових світах.

— І ти ніколи нічого не чув бодай про когось із них? — запитав я.

— Ні, — відповів А. Беттік. — Хоча до будівництва Міста поетів було залучено багато андроїдів — це після того, як Король Вільям Двадцять Третій переніс туди колонію, — але більшість із них працювали на Асквіті ще до того, як туди привезли мене. Скільки я не розпитував, та не знайшов нікого, хто б зустрічався з моїми братами чи сестрою під час перевантажень у різних космопортах.

— Але ж за часів Мережі, — не вгавав я, — було нескладно обшукати інші світи, скориставшись порталами або інфосферою.

— Так, — відказав А. Беттік, — якщо не брати до уваги, що андроїдам подорожувати порталами або самостійно виходити в інфосферу заборонялося законом і не дозволяла вбудована РНК. А до того ж незабаром після мого біостворення виробляти андроїдів у Гегемонії взагалі припинили.

— Отже, вас використовували в загумінкових світах, — сказав я. — На віддалених планетах, на подобу Гіперіона.

— Саме так, пан-Ендіміоне.

Я набрав повітря в легені.

— І саме тому ти виявив бажання вирушити в цю подорож? Аби знайти когось зі своєї родини... когось із братів... чи сестру...

А. Беттік усміхнувся.

— Вірогідність випадково зустріти когось із моїх клонів близька до нуля, пан-Ендіміоне. Це суто в математичному сенсі, а надто якщо згадати, що шансів пережити повсюдне знищення андроїдів після Падіння у них практично не було. Але... — А. Беттік замовк і розвів руками, наче підтверджуючи, що безнадійній надії завжди знайдеться місце.

* * *

Увечері напередодні повернення чітчатуків я вперше почув, як Енея заговорила про свою теорію любові. Почалося з того, що вона запитала нас про «Пісні» Мартіна Силена.

— Добре, — сказала вона, — я розумію, що «Пісні» зараз у списку заборонених книжок у тих світах, де керує Пакс. А як із тими світами, яких Пакс іще не поглинув? Чи користується там дядько Мартін тим визнанням, якого він так прагнув?

— Пригадую, як ми сперечалися через «Пісні» в семінарії, — реготнув отець Главк. — Ми знали, що вони заборонені, але це приваблювало нас ще більше. Ми лінувалися читати Верґілія, але ставали в чергу, аби прочитати пошарпані аркуші з нікудишніми віршиками під дурнуватою назвою «Пісні».

— А вони справді поганенькі? — запитала Енея. — Я завжди гадала, що дядечко Мартін — геніальний поет, принаймні він себе так атестував. А моя мама завжди казала, що він — скалка в дупі й усіх задовбав своїми віршами.

— З поетами так часто буває — одне не вилучає іншого, — зауважив отець Главк. — Наскільки я пригадую, критики у тих кількох літературних колах, що існували, доки Церква їх не поглинула, невисоко оцінювали «Пісні». Деякі, втім, ставилися до автора з повагою... як до поета, а не до літописця, котрий відтворив дійсні події на Гіперіоні, що передували Падінню. Але більшість висміювала той апофеоз любові, яким закінчується другий том...

— Я пам'ятаю, — підхопив я. — Сол, один із героїв, той старий вчений із дочкою, у якої вікові зміни відбуваються у зворотному напрямку... він ще робить відкриття, що саме любов є відповіддю на «вибір Авраама». Це його формулювання.

— Пригадую одного недоброзичливого критика, який виступав у нашому столичному місті з доповіддю про поему, — реготнув отець Главк. — Він процитував графіті — напис на стіні, який ще до Гіджри знайшли під час розкопок в одному місті на Старій Землі: «Якщо любов — це відповідь, то яким же було питання?».

Енея подивилась на мене, очікуючи пояснення.

— У «Піснях», — мовив я, — старий вчений, здається, відкрив, що та штука, яку Корд називає Поєднувальною Безоднею, — це любов. Що любов — одна із фундаментальних сил у Всесвіті, спільно із гравітацією, електромагнетизмом та сильною і слабкою ядерними взаємодіями. У поемі Сол бачить, що Абсолютний Інтелект Корду ніколи не зрозуміє, що співпереживання нероздільне з тим, що його породжує... з любов'ю. Старий поет пише про любов як про «субквантову неможливість, що несе інформацію від фотона до фотона...».

— Тейяр не заперечував би, — зауважив отець Главк, — хоча він би сформулював це інакше.

— У всякому разі, — підсумував я, — оцінюючи поему, майже всі сходились на тому — так казала мені бабуся, — що оця сентиментальність її трохи зіпсувала.

Енея похитала головою.

— Дядько Мартін мав рацію, — сказала вона. — Любов насправді є однією з фундаментальних сил Всесвіту. Я знаю, що Сол Вайнтрауб по-справжньому вірив, що він відкрив цей закон. Він сказав про це мамі перед самим зникненням разом із дочкою у Сфінксі.

Сліпий священик припинив гойдатись на своєму кріслі й нахилився вперед, опираючись ліктями на кістляві коліна. Його сутана, суцільна латанина, могла б виглядати комічно на іншій, не настільки шляхетній людині.

— А хіба це не однаково, що сказати: Бог — це Любов? — запитав він.

— Ні! — заперечила Енея. Тепер вона вже стояла перед каміном. Цієї миті дівчинка здавалася старшою, наче за місяці нашої подорожі вона подорослішала й змінились. — Стародавні греки знали про існування гравітації, але пояснювали її дію тим, що один із чотирьох елементів — земля — «хоче повернутися до своєї родини». Солу Вайнтраубу вдалося зазирнути в те, що таке фізична природа любові... де її шукати, як вона працює, як її можна зрозуміти та приборкати. Різниця між «Бог — це Любов», і тим, що побачив Сол Вайнтрауб і що намагався пояснити дядько Мартін, така сама, як між поясненнями гравітації греками та рівняннями Ньютона. Перші знайшли влучне порівняння. Другий зрозумів суть явища.

Отець Главк похитав головою.

— У тебе, моя люба, все зводиться до кількісного визначення й до механіки.

— Ні, — мовила Енея з таким запалом, якого я раніше за нею не помічав. — Як ви самі й говорили, Тейяр вважав, що Всесвіт еволюціонує до вищої самосвідомості, яка ніколи не буде суто механічною... природа не знеособлена, як завжди стверджувала наука; наснаги їй надає божество. Так і тут: не можна механічно розуміти, яку частину Поєднувальної Безодні складає любов, бо, по правді, саме любов є істинною сутністю людяності.

Я заледве стримався, щоб не розреготатись.

— Тобто ти стверджуєш, що потрібна нова людина, новий Ісаак Ньютон, який пояснить фізику любові? Який винайде закони її термодинаміки, формули ентропії? Складе рівняння любові?

— Так! — сказала дівчинка, блиснувши темними очима.

Отець Главк усе ще сидів, нахилившись вперед і стискаючи гострі коліна, а тоді запитав:

— І ця людина — ти, Енеє з Гіперіона?

Енея відвернулась, вийшла з кола світла, наблизилась до темряви і криги за вікнами, відтак розвернулась і знову ввійшла у коло світла й тепла. Вона не підводила обличчя, а на віях у неї бриніли сльози. Нарешті вона заговорила тихим, тремтячим голосом:

— Так, — сказала дівчинка. — Боюся, що це я. Я не хотіла. Але я мусила... або муситиму... якщо вцілію.

У мене по спині пробігли дрижаки. Я вже шкодував, що ми затіяли цю розмову.

— Ти нам розкажеш? — запитав отець Главк. У його голосі чулася дитяча цікавість.

Енея глянула на нього, а тоді сумно похитала головою.

— Не можу. Я ще не готова. Вибачте, отче.

Сліпий священик відкинувся в кріслі. Раптом він видався мені дуже і дуже старим.

— Не переймайся, дівчинко. Мені пощастило зустрітися з тобою. Це головне.

Енея підійшла до старого, що сидів у своєму кріслі-гойдалці, і міцно пригорнулася до нього.

* * *

Кучіат зі своїми людьми прибув рано вранці — ми ще не прокинулись як слід, не повилазили з ліжок, не вдяглися. Вештаючись разом із чітчатуками, ми майже звикли спати по кілька годин, а тоді знову продовжувати йти кудись крізь вічний крижаний морок, але в домі отця Главка діяли інші правила: освітлення в кімнатах, відведених під спальні, пригасало на вісім годин, які вважалися ніччю. Я помітив, що при силі тяжіння 1,7 g ми завжди почувалися втомленими.

Чітчатуки не хотіли заходити вглиб будинку, тому залишились стояти у відкритому вікні, у приміщенні, що радше нагадувало крижаний тунель, аніж кімнату, і тихенько завивали, поки ми поспіхом одягалися й поспішали їм назустріч.

Загін знову налічував потрібну кількість людей — двадцять три. Отець Главк не став розпитувати, звідки вони взяли ще одного мисливця, жінку, тож ми ніколи про це так і не дізналися. Коли я вийшов до них, побачена картина так вразила мене, що й зараз стоїть перед очима: чітчатуки, що здавалися дуже кремезними у своїх білих накидках зі шкур, сидять навпочіпки, у своїй улюбленій позі, отець Главк теж сидить навпочіпки і про щось балакає з ними. Підбита ватином, латана-перелатана сутана отця Главка лежить навколо нього на крижаній підлозі, наче велика чорна квітка; ліхтарі, в яких горять паливні гранули, кидають довкруж яскраве світло, що мерехтить, наче у призмах, на гострих краях крижаного тунелю, а ззовні до стін із розумного скла з усіх сил тулиться крижана чорнота і тисне... тисне всією своєю неймовірною вагою.

Отець Главк давно вже погодився бути нашим перекладачем у перемовинах із тубільцями про допомогу, і зараз старий заговорив про це з чітчатуками, питаючи, чи вони допоможуть перенести наш пліт до наступного порталу, що був розташований нижче за течією. Чітчатуки відповідають, кожен по черзі, спочатку отцю Главку, а тоді ще й нам, і кожен каже одне й те саме: вони готові вирушити з нами в цю мандрівку.

Подорож не обіцяла бути легкою. Кучіат підтвердив, що шлях до другої арки йде весь час по низхідній, оскільки портал стоїть майже на двісті метрів нижче того місця, де ми наразі перебували, і під аркою є ділянка чистої води, але...

Дістатися до другої арки можна було тільки поверхнею. Тунелі не підходили близько до порталу, який був за двадцять вісім кілометрів на північ.

— Я давно хотіла запитати, — сказала Енея, — звідки взялися ці тунелі? Вони надто круглі, надто правильні для простих розколин чи тріщин. Це чітчатуки зробили їх колись?

Отець Главк повернувся до дівчинки, наче не вірячи власним вухам.

— Ти хочеш сказати, що ви не знаєте? — запитав він. Повернувши голову, він звернувся до чітчатуків залпом тріскучих слів. Вони вибухнули лавиною вигуків і фраз, а ще уривчастих звуків, які ми асоціювали зі сміхом.

— Тільки не ображайся, люба, — сказав, усміхаючись, Главк, знову дивлячись своїми сліпими очима в тому напрямку, де була Енея. — Нам із Неподільним народом просто дуже дивно, що хтось може мандрувати цими тунелями, не здогадуючись, як вони з'явились.

— Із Неподільним народом? — перепитав А. Беттік.

— Назва «чітчатуки» перекладається як «неподільні» або «такі, котрі не можуть бути ще досконалішими», — пояснив отець Главк.

Енея всміхнулась у відповідь.

— Я не ображаюсь. І не проти й сама над собою посміятися. Але хто все ж таки проклав ці тунелі?

— Примари, — здогадався я, перш ніж старий встиг відповісти.

Тепер він усміхнувся у моєму напрямкові.

— Саме так, мій друже Роле. Саме так.

Енея насупила брови.

— Кігті у них, дійсно, грізні, але навіть дорослі істоти не могли прорити таких довгих тунелів крізь таку тверду кригу... чи могли?

Я похитав головою.

— Гадаю, ми ще не бачили дорослої примари.

— Це так, — старий ствердно покивав головою. — Рол має рацію, моя люба. Чітчатуки полюють на наймолодших дитинчат примар. Коли дитинчата примар підростають, вони полюють на чітчатуків. Але те дитинча примари, з яким ви зустрілися, все одно тільки личинкова форма. У цій стадії личинка годується, пересуваючись поверхнею, проте за три місцеві роки...

— Це двадцять дев'ять стандартних років, — зауважив А. Беттік.

— Так, так, — кивнув священик. — За три місцеві роки — чи за двадцять дев'ять стандартних — юна примара, можна сказати, молокосос, хоч ми й говоримо зараз не про ссавців, зазнає метаморфози й стає справжньою примарою, яка бурить кригу зі швидкістю двадцять кілометрів на годину. Завдовжки вона приблизно п'ятнадцять метрів... мандруючи на північ, ви маєте всі шанси зустрітися з примарою.

Я кашлянув.

— Мені здається, Кучіат і Чіаку казали, що ця система тунелів і система тунелів під другим порталом, який розташований за двадцять вісім кілометрів звідси, не з'єднуються між собою?

— Так, — підтвердив отець Главк і знову звернувся до чітчатуків їхньою торохтючою мовою. Кучіат відповів на його питання, відтак сліпий священик знову звернувся до нас: — Вам доведеться подолати поверхнею близько двадцяти п'яти кілометрів, і це більше, ніж Неподільний народ звик проходити за один раз. Водночас Аічакут люб'язно нагадує, що ця місцевість аж кишить примарами, дітьми та дорослими, і ті громади Неподільного народу, що жили там віками, давно вже пішли на намиста з черепів для примар. Він також попереджає, що у цю пору року часто лютують бурі. Але вони готові вирушити в цю подорож заради вас, мої друзі.

Я похитав головою.

— Не розумію. Адже на поверхні практично нема повітря, хіба не так? Тобто...

— Роле, синку, у них є все, що потрібно вам для подорожі, — відповів отець Главк.

Аічакут щось прогарчав. Кучіат додав щось більш стримано.

— Вони готові вирушити, як тільки ви зберетеся, друзі. Кучіат сказав, що ви дістанетесь до місця, де ви залишили пліт, за дві зупинки на сон і три переходи. А тоді вони поведуть вас на північ, до того місця, де тунелі виходять на поверхню... — священик замовк і відвернувся.

— Що з вами? — з тривогою в голосі запитала його Енея.

Отець Главк знову повернув обличчя до нас. Усмішка його була силуваною. Він пробігся кістлявими пальцями по бороді.

— Я сумуватиму. З вами я вперше за довгий час... гм, мабуть, це старість. Ходімо, я допоможу вам зібратися. Поснідаєте швиденько, а тоді подивимось, чи не можна додати до вашого вантажу ще хоч щось із припасів.

* * *

Розставання було болісним. У мене стискалося серце, коли я думав про старого, як він знову залишиться тут на самоті, обороняючись від примар і планетарного льодовика тільки кількома запаленими ліхтарями. Енея розревілась. Коли А. Беттік підійшов потиснути старому священикові руку, той міцно обійняв враженого андроїда.

— Ваш час ще настане, пан-Беттіку, друже мій. Я відчуваю це. Я це справді відчуваю.

А. Беттік нічого не відповів, але згодом, коли ми пішли за чітчатуками вглиб льодовика, я побачив, що андроїд обертається, аби ще раз поглянути на високу постать на тлі плями світла. Потім ми обігнули ріг тунелю, і будинок, світло та старий священик зникли з очей.

Дійсно, ми зробили три переходи та два рази зупинялися перепочити й поспати, вийшли до останнього крутого спуску, пролізли крізь тісний отвір та опинилися біля того місця, де стояв прив'язаний пліт. Я не бачив, яким чином можна перенести колоди крізь усі повороти та вигини цих безкінечних коридорів, але цього разу чітчатуки, не гаючи ані хвилини на милування нашим заледенілим судном, негайно взялись до роботи, розв'язуючи мотузки й відокремлюючи колоди.

Коли ми були тут минулого разу, ватагу найбільше здивувала сокира, і тепер я мав нагоду показати, як вона працює, коли розділював усі колоди на коротші шматки, не більше півтора метри кожний. А. Беттік та Енея робили те саме за допомогою лазера на ліхтарику, а чітчатуки збивали кригу з плоту, що вже майже тонув під її вагою, розплутували чи розрізали вузли на мотузках і перетягували шматки колод угору, до тунелю. Коли ми закінчили розбирати пліт, внизу, на крижаному карнизі, лишилася тільки кам'яна плита й зайві лампи, а в тунелі утворився справжній стіс дров. Виглядало це так, наче хтось готувався до зими.

Таке порівняння мене спочатку розсмішило, а потім я подумав, яким багатством була б така кількість дров для чітчатуків, які потребували палива для тепла і світла, аби відганяти примар. Що ж, якщо нам не вдасться пройти крізь другий портал...

Тепер роль перекладача взяла на себе Енея, і їй вдалося пояснити чітчатукам, що ми збираємось лишити їм сокиру, кам'яну плиту і ще деякі побутові дрібнички. Чітчатуки дивилися на нас з-під накидок так, наче не вірили власним вухам. Потім вони згромадились навколо, обіймаючи нас і плескаючи по спинах із такою силою, що аж дух забивало. Навіть суворий Аічакут виказав певні ознаки прихильності.

Кожен із ватаги прив'язав три-чотири колоди собі на спину. А. Беттік, Енея та я зробили те саме. Шматки колод були такими важкими, наче зробленими з бетону, — давалася взнаки сила тяжіння. Ми почали довгий перехід вгору, до поверхні, де на нас чекали вакуум, буря та примари.

47

Зондування мозку отця Главка закінчилося менше ніж за хвилину. Комбінація зображень, слів і хімічних даних про стан синапсів дала Немез настільки повне уявлення про перебування Енеї у замерзлому місті, яке тільки можна було отримати, не застосовуючи повного демонтажу мозку. Немез витягла щуп і декілька секунд обдумувала отриману інформацію.

Енея у супроводі чоловіка на ймення Рол та андроїда пішли з цього будинку три з половиною стандартні дні тому, але один із цих днів вони майже весь потратили на те, щоб розібрати свій пліт. Другий портал розміщувався за тридцять кілометрів на північ, і чітчатуки поведуть їх поверхнею, а це означає повільну й ризиковану подорож. Немез знала, що в Енеї мало шансів вижити під час цього переходу, бо бачила у мізках старого священика, якими примітивними засобами Неподільний народ намагається впоратись із тими умовами, що чекають нагорі.

Радамант Немез скупо всміхнулася. Вона не залишить Енеї та її супутникам жодного шансу.

Отець Главк слабко застогнав.

Немез продовжувала стояти коліном на грудях священика. Нейрощуп не надто йому зашкодив. За допомогою доброго медпакета можна швидко усунути наслідки пункції ока та мозку. Він і так уже був сліпий, коли вона його знайшла.

Немез оцінила ситуацію. На зустріч зі священиком Пакса вона не розраховувала. Отець Главк почав ворушитись, намагаючись торкнутися кістлявими руками свого обличчя, а Немез зважувала всі «за» і «проти». Залишити цього священика живим — ризик невеликий: забутий місіонер, у вигнанні, який жодним чином не вибереться звідси до своєї смерті. З іншого боку, не залишити його живим значить взагалі не ризикувати. Доволі просте рівняння.

— Хто... ти? — простогнав священик, коли Немез легко підхопила його і понесла з кухні крізь їдальню, тоді крізь бібліотеку, звідки йшло тепло із каміна, тоді крізь коридор у середину висотного будинку. Навіть тут горіли ліхтарі, відлякуючи примар.

— Хто ти? — знову вимовив сліпий священик, пручаючись у руках жінки, наче дворічний малюку руках дорослого. — Навіщо ти це робиш? — промовив він, коли Немез дісталася шахти ліфта й ударом ноги розчинила двері зі сталепласту.

Із шахти дмухнуло крижаним повітрям — між поверхнею та льодовиком, що лежав на глибині двісті метрів, промчав протяг, виючи так, наче це скрикувала сама заледеніла планета. Цієї останньої секунди отець Главк збагнув, що відбувається.

— Господи Ісусе, — прошепотів він тремтячими губами, — Святий Тейяре, Ісусе Христе...

Немез вкинула старого в шахту й пішла геть, із легким здивуванням зауваживши при цьому, що за її спиною не відлунює крик. На поверхню вона вибралась замерзлими сходами, перестрибуючи через три-чотири сходинки й не звертаючи уваги на гравітацію. Ближче до поверхні їй довелося пробивати собі шлях крізь льодопад, що захарастив п'ять чи шість прольотів там, де до будинку просочувалась крижана атмосфера. Ось вона вже вибралась на дах будинку, де чорнів небосхил (давалася взнаки відсутність атмосфери), а низхідний буремний вітер сік її обличчя крижаними кристалами. Вона увімкнула захисне поле навкруги себе й рушила до спускового апарата.

Катер зацікавив трьох ще не дозрілих примар. Немез миттю помітила цих істот, в усьому відмінних від ссавців, із білим «хутром», яке насправді утворювалося з трубчастої луски, всередині якої утримувалось газове середовище, а отже, і тепло, з очима, що бачать інфрачервоне випромінювання, та з місткими легенями, що дозволяють перебувати без кисню понад дванадцять годин. Кожна з істот була п'ять метрів завдовжки, з могутніми передніми і задніми лапами, пристосованими для риття й потрошіння. Рухались істоти блискавично.

Коли Немез наблизилась до катера, істоти розвернулися до неї. Білі на чорному тлі, примари нагадували гігантських куниць чи ігуан.

Немез хотіла обминути їх, але якщо вони захочуть атакувати катер, це могло б спричинити ускладнення під час старту. Вона перемкнула поле на прискорений режим. Примари застигли у напіврусі. Крижані кристали зависли на тлі чорного неба.

Діючи тільки правою рукою, наче алмазним лезом, Немез швидко вбила й розтяла трьох тварин. Її здивували дві речі: кожна примара мала по два величезні п'ятикамерні серця, причому навіть одне з них забезпечувало їхню життєдіяльність; а ще кожна примара мала намисто з невеличких людських черепів. Коли всі три примари лежали на льоду, наче величезні купи тельбухів, Ремез перемкнулась на нормальний час і оглянула намиста. Людські черепи, найімовірніше, дитячі. Цікаво.

Немез підняла спусковий катер і полетіла на північ на реактивній тязі, позаяк на крилах апарат не зміг би триматись у цьому, по суті, вакуумі. Радар знайшов під кригою ріку. Над рікою на багато сотень кілометрів тяглися тунелі. Примари в цій місцевості добряче попрацювали. Радар відображав на дисплеї металеву арку порталу, яскраву пляму серед імли. А от живих істот, що рухались під кригою, радар не міг зафіксувати із такою ж легкістю. Ехосигнали показували траєкторію руху дорослих примар — ті прокладали тунелі крізь льодовик, але за кілька кілометрів на північ та на схід.

Вона посадила спусковий катер просто над порталом і почала обшукувати вкриту застругами поверхню, аби знайти вхід до печери. Щойно вхід знайшовся, жінка посунула крижаними тунелями, а коли тиск піднявся до трьох фунтів на квадратний дюйм, а температура перевищила точку замерзання на тридцять градусів, вимкнула біоморфне поле.

Плутаниця тунелів збивала з пантелику, але Немез мала за орієнтир велику масу металу, портал, що стояв за триста метрів нижче, під кригою, і десь за годину наблизилась до рівня ріки. Майже абсолютна чорнота навкруги не дозволяла користуватись підсилювачами світла або інфрачервоними приладами, а вона не прихопила з собою ліхтаря. Але Немез відкрила рот — і яскравий промінь жовтого світла впав на стіни тунелю та крижаний туман попереду.

Їхнє наближення вона почула ще до того, як у кінці довгого низхідного коридору замерехтіло кволе світло жаринок. Радамант Немез закрила рот і взялася чекати. Коли вони вийшли з-за рогу, то радше нагадували стадо миршавих примар, ніж людей, але вона впізнала їх, оскільки бачила у спогадах отця Главка: загін чітчатуків під орудою Кучіата. Вони зупинилися, здивовані побаченим: жіноча постать, без накидки чи іншого теплого одягу, посеред крижаного тунелю.

Кучіат виступив наперед і швидко заговорив:

— Неподільний народ вітає воїна, чи мисливця, чи шукача, який мандрує в кількості, близькій до досконалості. Якщо ти потребуєш тепла, чи їжі, чи зброї, чи друзів, кажи, бо ми друзі всім, хто пересувається на двох ногах, і ми поважаємо просте число.

Мовою чітчатуків, яку вона перейняла від старого священика, Радамант Немез сказала:

— Я шукаю своїх друзів: Енею, Рола і синю людину. Вони вже пройшли крізь металеву арку?

Двадцять три чітчатуки обговорили між собою той дивний факт, що незнайомка розмовляє їхньою мовою. Вони вирішили, що вона має бути приятелькою або родичкою Главка, бо в неї така ж вимова, як і в сліпого в чорному, котрий ділиться своїм теплом із тими, хто до нього приходить. І все ж коли Кучіат заговорив, у його голосі відчувалася певна підозра:

— Вони пройшли крізь кригу і зникли під аркою. Вони побажали нам добра й дали нам подарунки. Ми теж бажаємо тобі добра й готові дати тобі дари. Чи бажаєш ти, чиє число близьке до досконалості, теж відправитися магічною рікою, вслід за твоїми друзями?

— Зараз, — сказала Радамант Немез, скупо всміхнувшись.

Як і під час зустрічі зі сліпим священиком, вона знову була перед вибором, як вчинити. Жінка ступила вперед. Двадцять три чітчатуки скрикнули майже з дитячим захопленням, коли вона ввімкнула поле, яке перетворило її у статую із ртуті. Радамант Немез знала, що світло їхніх жарівень, яке відбивалося в крижаних гранях, тепер віддзеркалюється ще й на поверхні її тіла. Перемкнувшись на прискорення, вона вбила двадцять трьох чітчатуків, чоловіків та жінок, не зробивши жодного зайвого руху.

Повернувшись у реальний час, Радамант Немез підійшла до найближчого тіла й вистрелила нейрощупом у кутик ока чоловіка. Нейронна сіть мозку згорталася через брак крові та кисню, породжуючи спалах галюцинацій та образів, як це зазвичай буває, коли вмирає мозок людини або Штінта, але з повторюваних синапсами образів народження, виходу з темного тунелю до світла й тепла вона виловила розпливчасту картинку: дитина, високий хлопець та андроїд штовхають примітивний пліт, схиляють голови, проходячи під низько навислими бурульками, а відтак запливають під вмерзлу у кригу арку.

— Чорт забирай! — видихнула Немез.

Залишивши тіла лежати одне на одному посеред темного тунелю, там, де вони впали, жінка пробігла ще близько кілометра й вийшла до ріки.

Тут була невеличка латка чистої води, а сам портал телепорту вимальовувався лише як металева хорда в товщі намерзлих крижаних брил. Крижаний туман вирував навколо, поки вона стояла на широкому низькому виступі й придивлялась до відбитків тепла, де чітчатуки прощалися зі своїми друзями.

Немез хотіла зчитати інформацію з порталу, але щоб дістатися арки, вона мала або пробурити багатометрову товщу криги, або видряпатись навислою стелею на висоту двадцять метрів до ділянки чистого металу. Видозмінивши лише свої руки та ноги, вона подерлася вгору, вибиваючи в кризі сходинки й опертя для рук.

Звисаючи з металевої арки головою вниз, Немез приклала долоню до панелі й зачекала, доки вкрита інеєм металева покришка не відсунеться (здавалося, що це з панелі злазить шкіра). Висунувши щупи — як той, що з мікроволокна, так і оптичний, — вона під'єдналась до модуля інтерфейсу, а вже він з'єднав Немез із самим порталом. Шепіт, що надходив їй просто на слуховий нерв, повідомив, що за нею, як і за тим, що відбувається, спостерігають Три Сектори Свідомості.

За часів Гегемонії, про що знали всі і кожен, існували сотні тисяч, а можливо, і мільйони порталів, створених ТехноКордом, — від найменших, завбільшки з кімнатні двері, до величезних порталів вздовж ріки Тетіс і просто таки гігантських космічних порталів. І кожний помилявся. Існує тільки один портал телепорту. Але він присутній скрізь.

За допомогою інтерфейсу Радамант Немез ставила питання пульсуючому живому теплу справжнього порталу під його камуфляжною личиною з металу, електроніки та ядерних екранів. Упродовж віків люди, котрі користувалися телепортами всередині Мережі — один аналітик підрахував, що в часи розквіту Мережі люди робили понад мільярд переміщень у секунду, — слугували Абсолютам, тим елементам ТехноКорду, метою котрих було створення ще досконаліших Штінтів, Абсолютного Інтелекту, свідомість якого могла вмістити Галактику, а можливо, і Всесвіт. Щоразу, коли якась людина заходила в інфосферу, поєднану між собою через лінії «світло+», синапси цієї людини і її ДНК додавалися до комп'ютерних потужностей нейромережі, яку Корд розкинув Всемережжям. Корду було начхати на примітивний потяг людей до миттєвих переміщень чи подорожей, але Мережа була чудовою наживкою, спокусившись на яку незліченні сотні мільярдів примітивних органічних мізків мимохіть впліталися в тканину загальної свідомості.

Після того як Міні Ґледстон та її приреченим гіперіонським пілігримам вдалося знайти потаємне гніздо ТехноКорду в щілинах часопростору, а його притулок, його мережу серед Усемережжя атакували за допомогою жезлів смерті, зброї, яку ТехноКорд сам і допоміг людям створити, тож після того лінії «світло+», що живилися від джерел за межами знаної мегасфери, а також усі портали, що були частинами одного, всюдисущого порталу, перетворились у купи металолому.

За винятком цього одного. Цим порталом щойно користувалися. Модуль інтерфейсу сказав Немез те, що вона й усі Сектори вже й без того знали: портал активувало Дещо, яке містилось Деінде.

Портал зберіг інформацію про напрям стрибка у своїх магнітних доменах із модульованих нейтрино. Немез прочитала цю інформацію.

Енея із супутниками перемістились на Кум-Ріяд^[150]. Тепер Немез треба було обміркувати ще одну дилему. Вона могла піднятись на спусковому апараті на «Рафаїл» та опинитися в системі Кум-Ріяд за лічені хвилини. Але для цього їй довелося би перервати цикл воскресіння де Сойї та його людей, а також вигадати правдоподібне пояснення цьому стрибку. На Кум-Ріяді Пакс запровадив карантин. Офіційно оголошено, що цей світ захопили Вигнанці; насправді ж це один зі світів, що першими потрапили під програму Справедливості та Порядку. Як це вже було і з Хевроном, Пакс та його радники не могли дозволити де Сойї та гвардійцям побачити, що насправді діється на планеті. Немез знала, що ріка Тетіс робить поверхнею Кум-Ріяда хіба кілька кілометрів, протікаючи червоною скельною пустелею у південній півкулі, огинаючи Велику мечеть у Мешгеді^[151]. Якщо ж вона зачекає, доки звичайний тридобовий цикл воскресіння буде завершено, це означатиме, що де Сойя з гвардійцями зможуть діяти не раніше трьох стандартних діб, і це дасть Енеї та її супутникам час подолати на плоті коротеньку ділянку Тетіс на планеті. Знову рівняння вимагало, аби Немез покінчила з де Сойєю та рештою людей на борту і сама взялась переслідувати дівчинку. Але вона отримала інструкції, які забороняли так вчинити, хіба що в крайньому разі. Залучення де Сойї до фінальної стадії затримання Навчительки, Енеї Згубної, було закладено у повномасштабні симуляції та прогнози, і нехтувати цим було ризиковано. Немез подумала, що тканина простору-часу схожа на багатофігурний ватиканський гобелен — потягни за нитку, що стирчить із нього, і побачиш, як розпуститься весь килим...

Кілька секунд роздумів, і Немез глибше просунула щуп вглиб модуля інтерфейсу. Тут зберігається вся історія активації порталів, аж до цієї хвилини. Пам'ять про переміщення Енеї та її супутників була швидкоплинною, але Немез побачила минуле, теперішнє і вірогіднемайбутнє. У майбутньому Незнане Щось запрограмувало на відкриття порталів ще на двох планетах: на Божегаї, а потім...

Немез глибоко зітхнула й висмикнула щуп, доки повне знання про останню активацію не спалило її. Так ось куди прямує Енея... чи, вірніше, ось куди веде її Щось, торуючи цей шлях. Туди за нею не зможе піти ні Церква з Паксом, ані Три Сектори.

Але час у неї є. Немез може залишити де Сойю та його супутників живими під час стрибка до системи Божегаю. Пояснення вона вже вигадала. Хай на транзит через Кум-Ріяд піде два дні та ще один повний день на Божегай, вона все ще встигає перехопити пліт і зробити це до воскресіння де Сойї. У неї навіть буде година чи дві, аби замести сліди, і коли вони всі, спільно з отцем-капітаном і швейцарськими гвардійцями, спустяться на Божегай, там не виявиться нічого підозрілого. Усе вказуватиме на те, що дівчинка зі своїми друзями побувала на планеті, а тоді відправилась бозна-куди.

Немез витягла щуп, вибралась на поверхню, піднялася на катері на «Рафаїл», де стерла з бортового комп'ютера всі записи про своє пробудження чи користування спусковим апаратом, зробивши натомість фальшивий запис, відтак забралась у ясла трохи поспати. Ще на Пацемі вона відімкнула свої ясла від загальної системи воскресіння і переналаштувала індикатори на імітацію діяльності. Тепер вона спокійно лягла у зумкотливий саркофаг і заплющила очі. Постійні перемикання з одного режиму на інший та використання захисної оболонки втомили її. Вона збиралася відпочити, поки де Сойя та решта не оживуть.

Немез згадала ще про одну подробицю і, всміхнувшись, перевела правицю в фазозмінний режим, відтак приклала сріблясту долоню до улоговинки між грудьми. Шкіра почервоніла й зібралася в подобі хрестоформи. Звісно, вона не тягала на собі цього паразита, але чоловіки на кораблі могли побачити її голою. Не вистачало ще розсекретитись через неуважність до деталей.

«Рафаїл» продовжував намотувати виток за витком навколо сліпучої крижаної Сьомої Дракона, три члени екіпажу лежали у своїх яслах-саркофагах, а вогники та індикатори показували, що вони повільно повертаються до життя. Четверта пасажирка спокійно спала. Снів вона не бачила.

48

Коли ми пливли крізь пустельний світ, мружачи очі від світла сонця класу G2, і рятувалися від спраги, відсьорбуючи воду з прихоплених із собою повітряно-водяних бурдюків, останні два дні на Сьомій Дракона здавались мені сновидінням, яке швидко зникало з пам'яті.

Кучіат зі своїм загоном зупинився за п'ятдесят метрів до поверхні — ми помітили, що повітря в тунелі стає дедалі розрідженіше, — і тут ми зробили остаточні приготування для нашої подальшої подорожі. На наш подив, чітчатуки роздяглися наголо. Ми швидко відвели очі, але все ж помітили, які сильні й мускулисті в них статури — як у жінок, так і в чоловіків, — здавалося, наче звичайні людські тіла, якими вони є за умов нормальної гравітації, стиснули у компактніші. Кучіат і жінка на ім'я Чатчіа підійшли до нас поспостерігати за тим, як роздягаємось і ми, а Чіаку й інші взялись розпаковувати кладь.

Дивлячись, як це роблять чітчатуки, ми й собі взялись перевдягатися, а Кучіат і Чатчіа нам допомагали. Кілька секунд ми стояли абсолютно голі на шкурах примар, тому ніг не обморозили, але холодне повітря обпікало вогнем. Потім ми натягнули на себе якісь безформні, плівчасті хламиди. Пізніше ми дізналися, що вони зроблені з мездри примар. У кожній із них були отвори для голови, рук і ніг, щоправда, трохи завузькі для нас. Хламида так щільно облягла моє тіло, що я сам собі здавався схожим на гарматне ядро, запхане в оболонку від сосиски. А. Беттік мав не кращий вигляд. Я зрозумів, що в чітчатуків це, мабуть, аналог висотного компенсувального костюма, такого собі скафандра, який був не гіршим від тих хитромудрих трико «друга шкіра», що їх надягали для виходу в космос солдати Гегемонії. Ці комбінезони-мембрани дозволяли тілу дихати, забезпечували підігрів та охолодження, а також не давали легеням розірватись у вакуумі, шкірі — луснути, а крові — закипіти. Верхня частина комбінезонів опускалась на чоло, наче каптур, залишаючи відкритими тільки очі, носи та роти.

Кучіат і Чатчіа дістали з мішків ще й маски-мембрани. Інші чітчатуки вже закрили масками свої обличчя. Це були доволі складні витвори: зроблені з тієї ж мездри, що й комбінезони, зсередини підбиті шкірою примари, а в отвори для очей були вставлені лінзи з очей примар, що дозволяли бачити в інфрачервоному діапазоні. Маска закінчувалася своєрідним хоботом, зробленим із кишки примари. Зовнішній кінець цього хобота Кучіат опустив у бурдюк із водою.

Наступної миті, коли чітчатуки почали дихати крізь свої маски, я зрозумів, що це не просто бурдюк. Жарівні з паливними гранулами розтоплювали кригу, перетворюючи її на суміш води й газу, якою можна було дихати. Чітчатуки якимось чином примудрялись фільтрувати цю атмосферну суміш та отримувати в результаті достатню кількість повітря. Я спробував дихати крізь свою маску. На очі мені виступили сльози, бо в повітрі були ще й небажані складники, наприклад, відчувався слабкий запах метану, а можливо, навіть аміаку. Але дихати було можна. Одного бурдюка мало вистачити десь на годину чи дві.

Поверх цих противакуумних «костюмів» ми накинули шкури примар. Кучіат якомога нижче спустив каптури нам на обличчя, і тепер зуби примари закривали лиця, а самі голови перетворились у недоладну подобу шолома. На ноги ми натягли бахіли зі шкіри примари, що сягали аж до колін і міцно шнурувалися. Верхні накидки Чіаку спритно зашив кількома великими стібками — для цього у нього була напоготові кістяна голка. Водяний і повітряний мішки ми підвісили під одяг, біля клапана, який за потреби можна було швидко відкрити. Чічтіку, хоронитель вогню, навіть під час переходів постійно опікувався дихальною сумішшю, розтоплюючи кригу, перетворюючи її на воду та повітря й подаючи нові бурдюки замість використаних суворо за чергою: Кучіат був перший, я — останній. Тільки тепер я зрозумів, що загін шикується не просто так. Як і зрозумів, чому загін рухається на поверхні, утворюючи захисне коло, в центрі якого перебуває Чічтіку, хранитель вогню. Не лише тому, що він був важливою особою з релігійного та символічного погляду. Від його постійної пильності залежали наші життя.

Останнє, що ми додали до свого екіпірування перед тим, як вийти з печери в бурю й ступити на поверхневий лід, були ковзани, з довгими чорними лезами, гострі внизу й широкі згори, зручні для взутих у бахіли ніг. Чіаку витяг їх зі схованки біля виходу з печери. Ковзани ми прив'язали до ніг мотузками з жил примар. Власне, це було щось середнє між ковзанами та лижами-всюдиходами, і, лише недоладно проїхавши перші десять метрів, я збагнув, що ковзаюся на кігті примари.

Зізнаюсь, що я був сильно наляканий перспективою падіння при силі тяжіння 1,7 g, бо це було б рівнозначно тому, що на мене гепнеться ще сім десятих Рола Ендіміона. Але ми скоро призвичаїлись пересуватися на цих штуковинах, а наш роздутий одяг не давав забитись при падінні. Я знайшов собі ще й дрючину з нашого плоту і спирався на неї, наче на звичайну лижну палицю, коли поверхня ставала надто перетятою.

Шкода, що під час цього переходу в нас не було голографа. Закутані в накидки й комбінезони, обвішані бурдюками із зануреними в них шлангами, тюками з поклажею, із кістяними списами в руках — а на мені висіла ще й плазмова гвинтівка, — та на скейтах із пазурів примар, ми стовідсотково виглядали як астронавти епохи палеоліту зі Старої Землі.

І все це працювало. Сніжними та заледенілими застругами ми рухались значно швидше^[152], ніж пересувались тунелями. Коли ж вітер задував із півдня — на жаль, не так часто, як хотілося би, — ми могли розкинути руки, і завдяки хутряним накидкам нас несло кригою, наче вітрильники.

* * *

Ця подорож поверхнею замерзлої Сьомої Дракона запам'яталася ще й завдяки суворій, але незабутній красі планети. Поки світило сонце, небо тут зоставалось абсолютно чорним, як це, наприклад, буває на позбавлених атмосфери супутниках планет. Але варто було сонцю лише скотитись за обрій, як чорний небосхил вибухав тисячами і тисячами зірок, що немов народжувались у нас на очах. Наші комбінезони та накидки добре захищали від майже космічного перепаду температур удень, але було зрозуміло, що навіть чітчатуки не зможуть витримати нічного холоду просто неба. На щастя, ми пересувались поверхнею так швидко, що мусили знайти укриття тільки для однієї шестигодинної ночівлі, відтак завдяки ретельному плануванню чітчатуками цієї подорожі у нас ще був цілий світловий день.

На планеті не виявилось гір чи інших форм рельєфу, вищих за крижані гребні або напливи. Тільки впродовж перших годин далеко на півдні у променях низького ранкового сонця ми бачили щось високе. За якийсь час я зрозумів, що це, випинаючись із криги, був хмарочос отця Главка. Поза тим місцевість була настільки позбавлена будь-яких прикмет, що я не розумів, як тут можна орієнтуватись, поки не помітив, як Кучіат поглядає на сонце, а тоді — на власну тінь. Упродовж усього короткого дня ми бігли на ковзанах на північ.

Чітчатуки пересувалися в чітко визначеному бойовому порядку: посередині хоронитель вогню, він же знахар, із жарівнею з вогнем і бурдюками з водою та повітрям, на флангах — воїни зі списами напоготові, Кучіат очолював загін, а Чіаку, другий за рангом у цій групі, охороняв тил, ковзаючи майже задом наперед, аби нападник не міг застукати нас зненацька. Кожен із чітчатуків був обмотаний поверх накидки мотузкою, і такими ж бухтами мотузок були обмотані й ми. Навіщо це було потрібно, я второпав, коли Кучіат раптом загальмував і повернув на схід, аби обминути кілька тріщин, яких я навіть не помітив. Я зазирнув до однієї з них — розколина йшла вертикально вниз, у суцільну темряву, — відтак спробував уявити, як воно — шубовснути в таку діру. Того ж дня, ближче до вечора, один із флангових у повній тиші раптом зник, викресавши фонтан крижаних кристалів. За мить він з'явився над поверхнею, а Чіаку та Кучіат розмотували свої рятувальні мотузки. Цьому чітчатуку вдалось загальмувати власне падіння, зачепитись і, використовуючи скинуті ковзани як кігті кішки, видряпатись прямовисною стіною розколини нагору. Я зрозумів, як досі недооцінював чітчатуків.

Того першого дня ми не бачили жодної примари. Коли сонце сіло, ми, виснажені до межі, помітили, що Кучіат і решта припинили бігти на північ і тепер рухаються по колу, низько нахиляючись і вдивляючись у кригу, неначе щось шукаючи. А пронизливий вітер, не вщухаючи ні на мить, хльостав нас струменями крижаної крупи. Якби ми пересувалися тут у скафандрах, то окуляри візора, я певний, вкрилися б подряпинами та відколами, зате накидки зі шкіри примар та лінзами з їхніх очей залишались абсолютно неушкодженими.

І ось Аічакут, який віддалився далеко на захід, замахав руками — перемовлятися крізь маски й вакуум було неможливо, — і ми всі попрямували до нього, зупинившись на місці, яке для мене нічим не відрізнялось від решти хвилястої крижаної поверхні. Кучіат жестом наказав нам відійти, відв'язав зі спини наш дбайливо припасований подарунок — сокиру — і взявся рубати кригу. Коли верхній шар був пробитий, ми побачили, що це не ще одна тріщина чи розколина, а вузький отвір, що веде до печери. Четверо воїнів наготовили списи і разом із Кучіатом, котрий очолив групу, зникли в отворі. Ми ж, утворивши захисне півколо, зостались чекати.

За мить Кучіат визирнув з отвору й жестом покликав нас. Він усе ще тримав у руці сокиру, і я відчував, що за шоломом із зубів примари та маскою комбінезона його обличчя розпливається в широкій усмішці. Сокира виявилася цінним подарунком.

Ніч ми перебули у лігві примари. Я допоміг Чіаку закупорити вхід снігом та кригою, ще метр тунелю ми забили шматками крижаних брил, а тоді приєдналися до інших. Чічтіку взявся нагрівати блоки снігу та льоду, доки ця крижана печерка не наповнилась повітрям, яким можна було дихати. Ми вляглися спати, притиснувшись одне до одного, двадцять три представники Неподільного народу і три Неподільні мандрівники, скинувши тільки маски і вдихаючи знайомий запах поту супутників. Наше спільне тепло не дало загинути в цю страшну ніч, поки знадвору лютувала буря, спричинена коріолісовими та низхідними потоками повітря^[153], вганяючи у поверхню кристали зі швидкістю, близькою до швидкості звуку... якби тільки в цьому вакуумі були звуки.

Мені пригадується ще один штрих із картини тієї останньої ночі, проведеної разом із чітчатуками. Барліг примар був повністю викладений людськими кістками та черепами, вбудованими у круглі стіни крижаної печери з беззаперечним мистецьким смаком.

* * *

Наступного дня ми також не побачили примар, ані малих, ані дорослих, тих, що риють тунелі крізь кригу. А незадовго до заходу сонця ми скинули наші ковзани, склали їх до схованки, а тоді увійшли в крижані тунелі над другим порталом. Коли ми спустились туди, де вже можна було дихати залишками атмосфери, то з незрозумілим сумом зняли маски та захисні комбінезони і віддали їх Чатчіа. Нам здавалося, що ми ніби віддаємо бейджики із написом «Неподільний народ».

Кучіат звернувся до нас із короткою промовою. Я не міг услідкувати за лавиною слів, проте Енея переклала:

— Ми тішимося... щось про те, як це незвично не зустрітися з примарами, коли подорожуєш поверхнею... але, каже він, за везінням майже завжди приходить нещастя.

— Скажи йому, що я щиро сподіваюсь, що він помиляється, — мовив я.

Побачити чисту воду й туман, що стояв між рікою та крижаною стелею, було справжнім потрясінням. Хоча всі страшенно втомилися, ми відразу взялись до роботи. У рукавицях зібрати пліт виявилось не так уже й просто, але чітчатуки нам допомагали, і за дві години ми мали пліт — не такий, яким він був раніше, а трохи зменшений, незграбний, без щогли, без намету, без плити під вогнище. Проте стерно було на місці, а порізані на шматки жердини ми зв'язали мотузками, сподіваючись, що вони послужать на неглибокій ділянці ріки Тетіс.

Прощатися було ще важче, ніж я очікував. Кожен із чітчатуків обійняв нас принаймні двічі. На довгих віях Енеї повисли крижані бурульки, та і я, мушу зізнатись, кілька разів зглитнув.

Відштовхнувшись від берега, ми спрямували пліт на середину течії. Незвично було мандрувати навстоячки, не рухаючись, і я мимоволі відчував, як мої м'язи напружуються, намагаючись відштовхнутися й покотитися на ковзанах-кігтях... Портал і крижана стіна наближалися... Ми нахилили голови, аби проплисти під навислим крижаним уступом, аж нараз опинилися... хтозна-де.

* * *

Наш пліт плив назустріч ранковій зорі. Ріка тут була широка й велична, а течія повільна. Над рікою здіймались уступами складені з червоних скелястих порід береги, нагадуючи широкі й положисті сходи; далі розкинулась червона кам'яниста пустеля, місцями вкрита невисокими жовтими кущиками. І далекі пагорби, й арка порталу — все полум'яніло у променях гігантського червоного сонця, що сходило зліва. Температура повітря була вже на сто градусів вища за температуру в печері. Ми заслоняли очі від сонця, а накидки, схожі на пухнасті білі килимки, поскидали, склавши їх біля стерна. Обмерзлі колоди швидко відтанули і заблистіли на сонці.

Ми дійшли думки, що перебуваємо на Кум-Ріяді, навіть не питаючи комлоґа і не заглядаючи у путівник. Про це свідчили червона скеляста пустеля, мости з яскраво-червоного піщаника, колони з канелюрами, що втикалися просто в рожеве небо, та витончені червоні арки, які затьмарювали собою вже подаленілий портал. Ріка спершу бігла каньйонами, під червоними параболічними арками, тоді повернула й розкинулась широкою долиною, яку обдував гарячий вітер. Він пригинав до землі кущі полину і гнав хмари червоної куряви, що осідала на шкурах примар, забивалася в ніс і лізла в очі. Ближче до полудня ми дісталися родючої долини. Від ріки під прямим кутом відгалужувались канали в оторочці низькорослих жовтолистих пальм та їжакуватих хвощів. Незабаром почали з'являтись окремі будиночки, а потім вигулькнуло і саме сільце, розквітчане рожевими та червонясто-жовтими кольорами. І куди не глянь — ніде ні душі.

— Тут наче в Хевроні, — прошепотіла Енея.

— Ми ще не знаємо, — заперечив я. — Можливо, вони працюють десь далеко, тому нікого й не видно.

От уже й із півдня звернуло — доба на Кум-Ріяді тривала двадцять дві години, якщо вірити путівнику, — стало ще спекотніше, проте хоча мережа каналів густішала, дерев більшало, а селище йшло за селищем, ніде не було навіть натягу на присутність людей або хоч свійських тварин. Ми двічі приставали до берега — вперше, щоб набрати води з артезіанського колодязя, а вдруге, аби з'ясувати, звідки долинає стукіт молота. Виявилось, що це вистукує на вітрах із пустелі перехняблений дашок.

Зненацька Енея склалася ледь не вдвічі, болісно при цьому зойкнувши. Я впав на одне коліно, обводячи порожню вулицю плазмовим пістолетом, у той час як А. Беттік кинувся до малої. На вулиці не було нікогісінько. І жодного поруху за шибками.

— Нічого страшного, — видихнула дівчинка, коли андроїд підхопив її. — Щось зненацька заболіло...

Я підійшов до Енеї, почуваючись дурнем, котрий ні з того ні з сього відразу хапається за зброю. Сховавши пістолет у кобуру на поясі, я опустився на коліно біля дівчинки і взяв її за руту.

— Що сталось, мала?

Енея аж задихалася від ридань.

— Не... знаю... — ледь спромоглась вона мовити поміж схлипами. — Щось... жахливе... Не знаю.

Ми віднесли її на пліт.

— Будь ласка, — прошепотіла дівчинка, попри спеку вицокуючи зубами, — давайте заберемося звідси. Заберемося звідси скоріше.

А. Беттік розклав намет, який тепер зайняв майже весь наш прикорочений пліт. Ми розіслали в затінку шкури, поклали на них Енею, а тоді дали їй води з бурдюка.

— Щось не так у селі? — запитав я. — Там щось...

— Ні, — відказала Енея, здригаючись у риданнях. Я бачив, як вона намагається протистояти хвилям емоцій, що накривали її. — Ні... щось жахливе... тут... на цій планеті, але... і позаду нас теж.

— Позаду нас? — я висунувся з-під тенту і роззирнувся, але не побачив нічого, крім долини, широкої смуги ріки, та подаленілого селища, що губилось у розвихреному листі жовтих пальм.

— Позаду нас... на крижаній планеті? — неголосно запитав А. Беттік.

— Так, — простогнала Енея, знову кулячись від болю. — Це боляче!

Я приклав долоню до її чола й оголеного живота. Шкіра була гарячішою, ніж зазвичай, навіть якщо врахувати спеку і засмаглі на сонці руки та ноги. Я витягнув із заплічника медпакет і налаштував його на режим діагностики. З'ясувалось, що в Енеї лихоманка, біль у діапазоні 6,3 за шкалою долориметра, м'язові судоми та збої в електроенцефалограмі. Прилад рекомендував воду, ібупрофен, а насамкінець порадив звернутись до лікаря.

— Он там місто, — сказав андроїд, коли ріка обігнула крутий берег.

Я визирнув із намету. Рожево-червоні вежі, бані та мінарети були ще далеко, може, на відстані п'ятнадцяти кілометрів. Долина продовжувала розширятись, і течія не збиралася квапитись.

— Залишайся біля неї, — сказав я, взявшись за жердину.

Теперішній пліт значно полегшав, а через те, що нам ще й сприяла течія, він жваво понісся вперед.

* * *

Ми з А. Беттіком подивились у пожолоблений від води путівник і вирішили, що ми наближаємося до Мешгеда, столиці південного континенту, міста, де розташована Велика мечеть, мінарети якої ми вже добре бачили навіть звідси. А тим часом ріка несла нас повз селища, що купчились усе тісніше, крізь передмістя й промислові зони, заводячи нарешті до самого міста. Енея забулася в гарячці. Температура у неї знову підвищилась, і монітор медпакета блимав червоним, вимагаючи втручання лікаря.

Мешгед стояв такою ж моторошною пусткою, як і Новий Єрусалим.

— Здається, я щось чув, наче систему Кум-Ріяд захопили Вигнанці, приблизно тоді ж, коли й Вугільний Мішок^[154], — зауважив я.

А. Беттік погодився, сказавши, що вони в Ендіміоні моніторили паксівське радіо й теж таке чули.

Ми причалили до невисокого пірса, і я на руках поніс дівчинку, шукаючи затінок на вулицях міста. Повторювалась та ж історія, що й на Хевроні, тільки тепер у порядку був я, а мала — непритомна. Я пообіцяв собі уникати по змозі пустельних світів у майбутньому.

Вулиці тут були не такими охайними, як у Новому Єрусалимі: автівки припарковані під дивними кутами або взагалі кинуті на тротуарах; вітер кружеляв сміття вулицями; вікна й двері розчахнуті, через що всередину намітався червоний пісок. А ще скрізь валялись якісь килимки — на тротуарах, на проїжджій частині вулиць, на колишніх моріжках. Я зупинився біля першої-ліпшої вервечки, бо помислив було, що це можуть виявитись килими-літуни. Ні, це були звичайнісінькі килимки. І всі вони були розкладені під однаковим кутом.

— Це молитовні килимки, — пояснив А. Беттік, коли ми знову зайшли в затінок дерев. Навіть найвищі будинки тут були помірно високими, нижчими за мінарети, що височіли над парковою зоною й кронами тропічних дерев. — Населення Кум-Ріяда майже на сто відсотків складалося з мусульман, — продовжив він. — Пакс тут захопив шилом патоки. Навіть солодкі обіцянки воскресіння не спрацювали. Тутешні люди не хотіли мати нічого спільного з Протекторатом.

Я обігнув ріг, вишукуючи очима лікарню, якусь табличку чи знак, де її шукати. Я відчував гаряче чоло Енеї біля своєї шиї. Дихання у дівчинки було часте й поверхневе, і здавалась вона невагомою, наче пір'їнка.

— Як на мене, про це місце йшлося у «Піснях», — сказав я.

А. Беттік кивнув.

— Пан-Силен написав, що десь триста років тому полковник Кассад переміг тут так званого Нового Пророка.

— Шиїти знову взяли владу після Падіння, чи не так?

Ми обстежили ще одну бічну вулицю. Я радше шукав червоний півмісяць, аніж червоний хрест.

— Так, — підтвердив А. Беттік, — і вони були в шаленій опозиції до Пакса. Якщо вірити деяким чуткам, шиїти нібито вітали тут Вигнанців, коли кораблі Пакса полишили цей сектор галактики.

Я подивився на порожні вулиці.

— Схоже, що Вигнанцям не дуже сподобався їхній прийом. Та сама історія, що й на Хевроні. Як ти гадаєш, куди вони всі поділися? Вигнанці ж не могли взяти все населення планети в заручники та...

— Дивіться, кадуцей^[155]! — перебив мене А. Беттік.

І справді, на вікні високої будівлі пишався стародавній символ — крилатий жезл, довкола якого переплелися тілами дві змії. Усередині панував розгардіяш, але все ж було видно, що це радше стандартна офісна споруда, а не лікарня, на подобу тої, в якій лікували мене. А. Беттік наблизився до електронної вивіски, якою пробігали рядки арабського тексту і звідки долинало якесь механічне бурмотіння.

— Ти читаєш арабською? — здивувався я.

— Так, — відповів андроїд. — Також володію розмовною арабською, тобто фарсі. На десятому поверсі є приватна клініка. Гадаю, там знайдеться діагностичний центр, а можливо, й автохірург.

Я попрямував з Енеєю на руках до сходів, але А. Беттік спробував викликати ліфт. У порожній скляній шахті почулось гудіння, і незабаром підвісна кабіна зупинилась на нашому поверсі.

— Якось дивно, що електрика ще є, — зауважив я.

Ми піднялися ліфтом на десятий поверх. Енея прокинулась і застогнала. Ми проходили спершу викладеним плиткою передпокоєм і терасою з розбитим садом, де вітер розгойдував жовті та зелені пальми, а тоді зайшли до просторої кімнати зі скляними стінами, де стояли ліжка, декілька автохірургів і діагностичне обладнання. Роздягнувши дівчинку до білизни, ми поклали її на чисте простирадло у ліжко біля вікна. Під'єднавши діагностичний апарат замість медпакета, ми втупились на екран, очікуючи результату. Синтезований голос почав говорити арабською та фарсі, текст на екрані також з'явився арабською, але там знайшлося вікно з мережевою англійською, тож ми на нього й перейшли.

Діагноз автохірурга був такий: виснаження, зневоднення, відхилення на електроенцефалограмі, що можуть бути наслідками сильного удару головою. Ми з А. Беттіком переглянулись: Енея головою не вдарялася.

Ми дали дозвіл на лікування від виснаження та зневоднення і відійшли від ліжка. Із панелей висунулися фіксатори, механічний маніпулятор знайшов вену на руці Енеї та почав внутрішньовенно вводити заспокійливе і сольовий розчин.

За кілька хвилин дитина спокійно заснула. Діагностична панель знову заговорила арабською, й А. Беттік переклав раніше, ніж я встиг підійти до монітора:

— Пацієнту потрібний сон. Вранці вона почуватиметься краще.

Я зняв із плеча плазмову гвинтівку. Обметані заплічники ми покидали на одне із крісел для відвідувачів. Визирнувши у вікно, я сказав:

— Доки не стемніло, піду гляну, що робиться в місті. Треба переконатися, що ми справді тут самі.

А. Беттік склав руки на грудях і подивився на велике червоне сонце, що вже торкнулося дахів будинків на протилежному боці вулиці.

— Гадаю, ми тут абсолютно самі, — промовив він. — Просто тут це забрало більше часу.

— Що забрало більше часу?

— Хай що, але від чого зникли всі люди. На Хевроні не було навіть знаку паніки чи боротьби. Тут люди встигли вийти зі своїх машин. Але найпромовистішим свідченням є килимки.

Я вперше помітив, що на блакитному обличчі андроїда є зморшки: на чолі, а також у куточках очей і рота.

— Свідченням чого?

— Вони знали, що з ними щось станеться, — відповів А. Беттік. — Й останні свої хвилини провели у молитві.

Я притулив гвинтівку до одного із крісел і розстібнув кобуру.

— Хай там як, а я піду подивлюся, — сказав я. — Ти приглядай за нею, добре? А якщо вона прокинеться, — я витяг із заплічника два комунікатори, один кинув андроїдові, а другий причепив собі на комірець, прилаштувавши на місце мікрофон. — Зв'язок загальним каналом. Викликай мене, якщо будуть проблеми.

А. Беттік залишився стояти біля ліжка. Великою долонею він на диво ніжно торкнувся чола дівчинки, що спокійно спала.

— Я буду поруч, коли вона прокинеться, пан-Ендіміоне.

* * *

Дивно, що я так чітко пам'ятаю ту вечірню прогулянку покинутим містом. Цифрове оголошення на будинку банку сповіщало, що температура повітря 40 градусів за Цельсієм, 104 за Фаренгейтом; втім, сухий вітер швидко висушував піт, а рожево-червона вечірня заграва мене заспокоювала. Можливо, я так добре пам'ятаю той вечір, бо наступного дня все змінилось назавжди.

Мешгед являв собою дивну суміш сучасного міста зі східним базаром з «Тисячі й однієї ночі» — отого збірника неймовірних казок, що їх колись розповідала мені бабуся під зоряним небом Гіперіона. Мускусний припах казковості обволікав це місто. На розі, для прикладу, стояли електронна дошка оголошень і банкомат, а тільки заверни за ріг — і ти вже споглядаєш вуличні ятки, смугасті маркізи неймовірних кольорів і купи напівзогнилих овочів у контейнерах. Я уявив собі, якою галасливою та жвавою була ця вулиця: пробираючись крізь натовп, іржуть коні (чи верблюди, чи які там ще були тварини до Гіджри), погавкують собаки, крамарі закликають покупців, покупці несамовито торгуються із крамарями, нечутними тінями пропливають жінки у чорних чадрах і мереживних паранджах, а по боках вулиці з оглушливим ревом й у хмарах смердючого чадного газу (чи кетону, чи іншого бруду, який зазвичай викидали в атмосферу старовинні двигуни внутрішнього згоряння) котяться допотопні автівки...

Із цих фантазій мене зненацька вирвав наспівний чоловічий голос. Слова відлунювали від сталевих і кам'яних стін вулиць-каньйонів. Здавалося, голос виходить із парку, за квартал чи два ліворуч від мене, і я помчав туди, тримаючи руку на руків'ї пістолета, що виглядав із розстібнутої кобури.

— Ти це чуєш? — проказав я на ходу в мікрофон.

— Так, — почувся голос А. Беттіка у навушнику. — Двері на терасу відчинені, і я добре чую цей голос.

— Здається, це арабська? Можеш перекласти?

Коли я добіг до парку, то лише трохи захекався, і це після спринту завдовжки у два картали. Тут над усім — як будинками, так і деревами — вивищувалась мечеть. Кілька хвилин тому у просвіті вулиць я ще бачив, як вечірня заграва розфарбовує мінарети в червоне, а тепер кам'яні башти посіріли та потьмяніли, і лише верхні краєчки перистих хмарин ще купались у світлі.

— Так, — відповів А. Беттік. — Це муедзин скликає правовірних до вечірньої молитви.

Я роздивився мінарети в бінокль. Голос ішов із гучномовців на балконі — балкони оперізували кожен мінарет. Жодного руху не було помітно. Муедзин несподівано замовк, і запанувала тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання у верхівках дерев.

— Найімовірніше, це запис, — сказав А. Беттік.

— Я перевірю.

Опустивши бінокль, я попрямував вищербленими кам'яними плитами доріжкою повз широкі галявини та золотаві жменьки пальм до входу в мечеть. Минувши внутрішній дворик, я зупинився перед входом до самої мечеті. Крізь відчинені двері виднілися сотні молитовних килимків. Стрункі колони підтримували вишукані арки з борозенчастого каміння, а на задній стіні за різьбленою аркою відкривалась напівкругла ніша. Праворуч від ніші йшли східці з ажурними кам'яними перилами, що вели до балкона під різьбленим кам'яним балдахіном. І жодної душі в усій величезній мечеті. Я описав усе це А. Беттіку.

— Ніша — це міхраб, — відгукнувся він. — У ній молиться священик, імам. Балкон праворуч — то мінбар, кафедра для проповідей. На них хтось є?

— Ні.

Я бачив, що килимки та кам'яні сходинки вже припали пилом.

— Тоді немає сумнівів, що заклик до молитви — це запис, — підсумував А. Беттік.

Мені кортіло зайти до цієї величної кам'яної споруди, але небажання осквернити чиюсь святиню виявилось сильнішим. Я відчував те саме ще дитиною, у католицькому соборі на мисі Дзьоб, а потім — уже дорослим, коли приятель із Місцевої гвардії тягнув мене до одного з останніх дзен-гностичних храмів на Гіперіоні. Ще хлопчиком я зрозумів, що завжди буду чужим у храмах усіх релігій... не маючи власного храму, почуватимусь некомфортно у храмах, де моляться інші. Я не став заходити у мечеть.

Повертаючись назад вулицями, що ставали темнішими і прохолоднішими, я опинився на бульварі у фешенебельній частині міста. Тут стояли візки, з яких торгували наїдками та іграшками. Я зупинився біля візка з пончиками, смаженими в олії та схожими на золоті браслети, і принюхався до одного. Він зіпсувався лише кілька днів тому. Не тижнів і не місяців.

Бульвар виходив на ріку. Я пішов набережною ліворуч, аби дістатися тієї вулиці, де стояла клініка. Час від часу я перемовлявся з А. Беттіком. Енея продовжувала міцно спати.

На місто опустилася ніч, але через пил у повітрі зірок у небі було мало. Тільки в небагатьох будинках світились вогні — що б не забрало звідси людей, напало воно вдень, — проте старовинні газові ліхтарі світилися вздовж усієї еспланади. Якби в кінці вулиці, біля пірса, де ми залишили свій пліт, не горів один такий ліхтар, я б, найімовірніше, повернувся до клініки, так нічого і не побачивши. Але ліхтар дозволив помітити це на відстані понад сто метрів.

Хтось стояв на плоту. Височезна, вдягнута у щось срібне постать. Світло ліхтаря відбивалось від непроханого гостя, через що здавалося, наче на ньому — хромований космічний скафандр.

Пошепки я наказав А. Беттіку охороняти дівчинку і повідомив, що у нас на плоту гість. Я витяг пістолет, дістав бінокль і підніс його до очей. Тієї миті, коли я наводив фокус, срібна постать повернула голову в мою сторону.

49

Отець-капітан де Сойя прокинувся у знайомому теплі ясел «Рафаїла». Зачекавши кілька секунд, доки вщухне неминуче сум'яття в думках і відступить дезорієнтація, він, відкинувши віко, через силу вибрався назовні та голяка поплив до командного пульта.

Усе було в порядку: «Рафаїл» перебував на геостаціонарній орбіті Сьомої Дракона — біла куля сліпила очі просто за ілюмінаторами, гальмування відбувалося в оптимальному режимі, решта ясел готувались пробудити до життя свій цінний людський вміст, внутрішні поля залишались налаштованими на невагомість, доки екіпаж не відновить сил, а на борту підтримувалися найкращі для воскресіння температура та склад повітря. Отець-капітан віддав свій перший наказ у новому житті — звелів кораблеві розпочинати готувати каву для всієї команди. Зазвичай перше, що виникало у думці капітана після воскресіння, була його персональна чашка — вона стояла у заглибленні на навігаційному столику в кают-компанії та парувала, повна по вінця чорної ароматної рідини.

І тут де Сойя помітив, що на комп'ютері блимає індикатор термінового повідомлення. У системі Пацема, доки він був іще живий, на корабель не приходило жодних повідомлень, і було дивно, що хтось розшукав їх тут, у віддаленому світі, колишній колонії. Біля Сьомої Дракона Пакс присутній лише епізодично; тут хіба що транзитні факельники використовують три газові гіганти системи, аби заправити свої баки воднем. Утім, мигцем проглянувши записи в бортовому журналі, де Сойя пересвідчився, що жоден корабель не намагався викликати «Рафаїл» упродовж тих трьох днів, коли він гальмував і виходив на орбіту. Комп'ютер підтвердив і те, що на планеті, на яку вони мають спускатися, немає церковних місій. Контакт з останнім місіонером втрачено понад п'ятдесят стандартних років тому.

Де Сойя розкрив повідомлення. Від Ватикану через Космічний флот Пакса. Цифри на дисплеї свідчили, що повідомлення прийшло за кілька сотих секунди до того, як «Рафаїл» зробив квантовий стрибок із простору Пацема. Текстове повідомлення було лаконічним:

ЙОГО СВЯТІСТЬ СКАСОВУЄ ОПЕРАЦІЮ НА СЬОМІЙ ДРАКОНА. НОВИЙ ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ: БОЖЕГАЙ. ВИРУШИТИ НЕГАЙНО. ПІДПИСИ: ЛУРДУСАМІ, МАРУСИН. КІНЕЦЬ ПОВІДОМЛЕННЯ.

Де Сойя зітхнув. Усе було даремно — ця подорож, смерті й воскресіння. Якусь мить отець-капітан сидів нерухомо, все ще голий, у кріслі біля командного пульта, дивлячись на білий лімб крижаної планети в ілюмінаторі. Потім, ще раз зітхнувши, він підвівся й попрямував до душової кабінки, зупинившись на хвилю в кают-компанії, аби ковтнути кави. Він автоматично простягнув руку за чашкою, у той час як другою рукою взявся набирати команди для автоматичного душу: зробити воду якомога гарячішою. Треба було також відшукати для всіх халати. Відтепер на кораблі вже не суто чоловіча компанія.

Раптом де Сойя завмер, неприємно здивований. Його рука, що намацувала чашку, вхопила порожнечу. Хтось його чашку пересунув.

* * *

Новий член їхньої команди, Радамант Немез, останньою залишила ясла. Троє чоловіків старанно відводили очі, коли вона пропливала повз них у напрямку душової кабінки та гардеробної, але в кают-компанії «Рафаїла» вистачало дзеркальних поверхонь, аби кожен з них краєчком ока запримітив міцне тіло жінки, її бліду шкіру та набряклу хрестоформу між невеличкими грудьми.

Капрал Немез причастилася разом з усією командою, а тоді вони всі всілися, аби за кавою діждатись, коли корабель збільшить внутрішнє поле до однієї шостої нормального тяжіння. Вигляд у Немез був трохи розгублений.

— Це ваше перше воскресіння? — підбадьорливо запитав її де Сойя.

Капрал кивнула. Її коротко підстрижене волосся було чорне, як вороняче крило, до спітнілого лоба прилипло кілька пасем.

— Хотів би сказати, що ви до цього звикнете, — продовжив отець-капітан, — але насправді кожного разу буває так, наче вперше... нелегко, але й п'янко.

Немез зробила ковток зі своєї чашки. Мікрогравітація, здавалось, робила її рухи не зовсім впевненими. Пурпурний із чорним однострій підкреслював блідість її шкіри.

— А хіба ми не повинні негайно вирушати до системи Божегаю? — нерішуче запитала вона.

— Незабаром вирушимо, — відповів отець-капітан де Сойя. — Я дав «Рафаїлу» інструкції зійти з орбіти за п'ятнадцять хвилин. Тоді ми підемо до найближчої точки переміщення з прискоренням 2 g. Це дасть змогу перепочити кілька годин, перш ніж ми повернемось до наших лежаків і ясел.

Капрал Немез ледь помітно здригнулася при думці про чергове воскресіння. Може, для того, аби змінити тему розмови, вона подивилась на сліпучий лімб планети, що виднівся в усіх ілюмінаторах і на всіх екранах.

— Як можна тут мандрувати рікою, якщо вся планета — суцільна крига?

— Під кригою, гадаю, — відгукнувся сержант Ґреґоріус. Велетень уважно вивчав Немез. — Оця атмосфера... вона тут замерзла ще з Падіння. Тетіс має текти під нею.

Капрал Немез здивовано звела чорні брови.

— А що це за планета — Божегай?

— Хіба ти не знаєш? — не повірив Ґреґоріус. — Я гадав, у Паксі кожен чув про Божегай.

Немез похитала головою.

— Я зростала на Есперансі. Люди там зайняті переважно фермерством та рибальством і не дуже цікавляться іншими місцями. Ні іншими світами Пакса... ні тими, що були колись у Мережі. Ми зазвичай думаємо про те, як звести кінці з кінцями.

— Божегай — це старий світ тамплієрів^[156], — сказав отець-капітан де Сойя, ставлячи свою чашку в заглиблення на столі. — Він дуже вигорів під час навали Вигнанців, що передувала падінню. Але свого часу цей світ був прекрасний.

— Еге ж, — підхопив сержант Ґреґоріус. — Братство тамплієрів М'юїра^[157] — це наче природопоклонники якісь. Вони зробили з Божегаю лісовий світ, і дерева там були вищі й прекрасніші за секвої та мамонтові дерева на Старій Землі. Усі тамплієри, а це двадцять із гаком мільйонів народу, жили на цій планеті у містах, вибудуваних на платформах на гілках дерев. Проте з початком війни вони стали не на той бік...

Капрал Немез подивилася на нього поверх чашки з кавою.

— Тобто вони стали на бік Вигнанців? — з її голосу було зрозуміло, що вона не може в це повірити.

— Саме так вони й вчинили, крихітко, — сказав Ґреґоріус. — Може, через те, що в них уже тоді були космічні кораблі-дерева...

Немез розреготалась, уривчасто та хрипко.

— Він не жартує, — озвався капрал Кі. — Тамплієри залучили ергів — енергов'язальників з Альдебарана, аби ті помістили дерева в захисне поле класу 9 та обладнали їх реактивними рушіями. Для міжгалактичних перельотів вони навіть встановлювали на дерева рушії Гокінґа.

— Летючі дерева, — проказала капрал Немез і знову зайшлася схожим на гавкіт сміхом.

— Частина тамплієрів врятувалась на таких деревах, коли Вигнанці відповіли на їхню лояльність нападом своїх Роїв, — продовжив Ґреґоріус, — але більшість із них згоріла... як і майже вся планета. Кажуть, що на сто літ увесь світ перетворився на попіл. Хмари диму створили ефект ядерної зими.

— Ядерної зими? — перепитала Немез.

Де Сойя уважно спостерігав за молодою жінкою, дивуючись, чому такій простачці доручено за певних обставин задіяти папський монідиск. Може, тупуватість — необхідна риса для людини, здатної за потреби скоїти вбивство?

— Капрале, — промовив він, звертаючись до жінки, — ви кажете, що виховувались на Есперансі... Ви там вступили в Місцеву гвардію?

Вона похитала головою.

— Я відразу вступила в армію Пакса, отче-капітане. Картопля не вродила... ми голодували... а вербувальники пропонували космічні подорожі. Ну, і...

— А де ти служила? — запитав Ґреґоріус.

— Спершу тільки тренувалась. На Фригольмі, — відказала Немез.

Ґреґоріус подався вперед, спираючись на лікті, хоча при одній шостій стандартної гравітації сидіти зручніше.

— А в якій бригаді? — поцікавився він.

— У двадцять третій, — відповіла жінка. — Шостий полк.

— А, Клекітливі Орли! — втрутився капрал Кі. — У мене була подружка, яка туди перевелася. Вами командував генерал Колеман?

Немез знову похитала головою.

— Коли я там була, нами командував генерал Дірінґ. Я там навчалася тільки десять місяців, за місцевим календарем... ага, це вісім із половиною стандартних, здається. Я навчалась на бойовика широкого профілю. А потім почали набирати охочих записатись у Перший Легіон...

Вона замовкла на півслові, наче дійшла до засекреченої інформації.

Ґреґоріус почухав підборіддя.

— Дивно, я ніколи не чув про цей підрозділ. А серед військових таємниці недовго тримаються. І скільки, ти кажеш, тренувалась у цьому... легіоні?

Немез подивилися сержантові просто в очі.

— Два стандартні роки, сержанте. Цей проект був засекречений... аж дотепер. Здебільшого ми тренувались на Лі-Три й територіях Кільця Ламберта.

— Ламберт... — замислено промовив сержант. — Тобто ти знайома з низькою гравітацією та невагомістю.

— Аж занадто, — підтвердила капрал Радамант Немез, криво посміхнувшись. — Нас на п'ять місяців закинули у Кільце Ламберта.

Отець-капітан де Сойя відчув, що бесіда починає скидатись на допит. Він не хотів образити новачка, напосідаючи з питаннями, хоч і в нього, яку Ґреґоріуса та Кі, також були певні підозри. До того ж він відчував, що тут щось не так.

— Отже, завдання у Легіонів те саме, що й у морської піхоти? — запитав він. — Битися з ворогом, корабель на корабель?

Немез похитала головою.

— Не зовсім, капітане. Це не просто сутичка з ворожими кораблями в невагомості. Легіони створюються, аби нести війну до ворога.

— Що ви маєте на увазі, капрале? — ввічливо поцікавився де Сойя. — Я у Флоті вже багато років і можу засвідчити, що дев'яносто відсотків усіх битв відбувалось на території Вигнанців.

— Це так, — погодилися Немез, — але ви завдавали удару та втікали... Скороминущі операції. А Легіони будуть нападати, аби захопити.

— Але ж території Вигнанців — це переважно вакуум! — здивувався Кі. — Астероїди, орбітальні ліси, безпосередньо космічний простір...

— Саме так, — підтвердила Немез, не припиняючи всміхатись. — Легіони битимуться з ворогом на його власній території... а за потреби — і у вакуумі також.

Ґреґоріус піймав погляд де Сойї, в якому читалося: «Більше жодних питань!» — але все-таки похитав головою та сказав:

— Не бачу, що ці хвалені Легіони можуть робити такого, чого б не могла зробити швейцарська гвардія... і робить ось уже шістнадцять віків.

Де Сойя виплив зі свого крісла і звівся на ноги.

— Прискорення почнеться за дві хвилини. Час займати свої місця. Поговоримо про Божегай і наше завдання, поки будемо йти до точки переміщення.

* * *

Аби скинути надсвітлову швидкість у системі Сьомої Дракона, «Рафаїлу» знадобилося майже одинадцять годин гальмування, а тепер комп'ютер розрахував, що точка переміщення до Божегаю лежить у тридцяти п'яти мільйонах кілометрів звідси. За умови невеликого прискорення зі стандартною гравітацією корабель міг дістатися в цю точку за двадцять п'ять годин,але де Сойя запрограмував комп'ютер на шестигодинне прискорення на рівні 2 g. Треба було накопичити достатньо енергії, аби в останню годину перед стрибком увімкнути захисні поля, бо тоді гравітація всередині корабля зросте до 100 g.

Коли поля нарешті запрацювали, команда зібралась для останнього обговорення плану дій на Божегаї: три дні на воскресіння; негайна посадка на спусковому апараті — старший у наземній операції сержант Ґреґоріус; розвідка ділянки ріки Тетіс між порталами, а це п'ятдесят вісім кілометрів. Потім — останні приготування до затримання Енеї та її супутників.

— Я не розумію, чого Його Святість раптом вирішив керувати нашими пошуками? — поцікавився капрал Кі, коли вони пішли до своїх ясел.

— Одкровення, — пояснив отець-капітан де Сойя. — Добре, всі по місцях! Я перевірю показники приладів.

Зазвичай кілька останніх хвилин перед переміщенням вони проводили в яслах, і тільки капітан ще завершував свою вахту.

Тепер, коли де Сойя на кілька хвилин залишився на самоті біля командного пульта, він швидко викликав на екран дані про їхній перерваний візит до Хеврона і про втечу звідти. Він уже продивлявся їх перед відльотом із системи Пацема, але тепер пробігся по відео і повідомленнях ще раз. Тут було все, і все здавалося нормальним: кадри, зроблені з орбіти над Хевроном, коли він і три його гвардійці перебували ще в яслах, — палаючі міста, воронки від вибухів, вщент розбиті селища, над якими здіймались у вигоріле небо стовпи диму, Новий Єрусалим у радіоактивних руїнах... Ось і поява на радарі трьох крейсерів Рою. «Рафаїл» зупинив цикл воскресіння і втік із системи з максимальним прискоренням, яке міг забезпечити його форсований термоядерний рушій, а саме 280 g. На екіпаж, який перебував на той час у стані мертвих тіл, можна було не зважати. Захисні екрани Вигнанців більше 80 g не витримували, через те ворогам довелось вибирати — або загинути (а воскресіння для язичників не існує), або відмовитись від переслідування «Рафаїла». Вони вибрали друге.

У комп'ютері були відповідні картинки — довгі зелени хвости за кораблями Вигнанців із термоядерними рушіями, спроби ворога ланцетувати «Рафаїл» з відстані майже одна а.о., записи про ввімкнення «Рафаїлом» захисних полів, які завиграшки відбили ослаблений відстанню ланцетний удар, тоді остаточний стрибок до Моря Безкрайого, бо найближча точка для переміщення була точкою переміщення до цієї системи.

Усе пов'язувалось докупи. Відео були неспростовні. Та де Сойя не вірив їм ані на макове зерня.

Отець-капітан сам не розумів свого скепсису. Картинки, звісно, можна підробити. Від початку Цифрової Ери, а це вже понад тисячу років, людство успішно створює найпереконливіші фейкові зображення. Навіть дитина може зробити це на своєму домашньому компі. Але на підробку даних, зареєстрованих комп'ютером корабля, пішли б гігантські зусилля, та ще й потаємні. Чому ж він не вірить тому, що зчитує з пам'яті «Рафаїла»?

До стрибка залишались лічені хвилини, коли де Сойя викликав на екран записи про їхнє нещодавнє входження у систему Сьомої Дракона. Він озирнувся: усі ясла закриті, з них не долітає ані звуку, індикатори світяться зеленим. Ґреґоріус, Кі та Немез лежать без сну, чекаючи на стрибок і смерть. Де Сойя знав, що сержант в останні хвилини молиться, Кі, як завжди, читає книжку на моніторі. Про те, що робить у своїй затишній труні жінка, де Сойя не мав жодного поняття.

Він знав, що поводиться наче параноїк. Кавова чашка стояла не на своєму місці. Із ручкою, повернутою не в той бік. Упродовж останніх годин де Сойя намагався пригадати, чи міг хтось зайти до каюти й пересунути чашку, поки корабель був ще в системі Пацема. Ні, ніхто не проходив каютою до душової кабінки під час їхнього підйому з гравітаційного колодязя планети. Ця жінка, Немез, з'явилася на кораблі раніше за всіх, але де Сойя пив каву, а потому поставив чашку на місце, коли жінка була вже в яслах. У цьому він був певен. Він, як завжди, тоді останній уклався на лежак. Під час прискорення чи гальмування посуд, не розрахований на неймовірні сили тяжіння, міг побитись, але «Рафаїл» гальмував колінеарно напрямку свого руху, і жодна річ на борту не могла пересунутися вбік. Спеціальне заглиблення для чашки мало утримати її від падіння.

Отець-капітан де Сойя продовжував тисячолітні традиції море- та зореплавців, які фанатично ставились до того, аби кожна річ була на своєму місці. Він — космонавт. І, прослуживши за своїм фахом майже двадцять років на сторожових кораблях, винищувачах і факельниках, добре затямив, що будь-яка річ, якщо вона не стоїть на своєму місці, буквально дасть йому по носі, коли на кораблі запанує невагомість. А головне, він звик знаходити будь-яку річ напомацки — чи в темряві, чи під час метушні. Звісно ж, переконував він себе, не має жодного значення, у який бік була повернута ручка його кавової чашки... Але це таки мало значення. Усі члени екіпажу звикли користуватись власним заглибленням для чашки на навігаційному столі, коли він розкладався й ставав обіднім, розрахованим на п'ять персон. Коли ж на ньому розгортали карти чи креслили схеми та графіки, кожен член команди, включно із покійним Реттіґом, сидів, стояв або зависав у повітрі тільки на своєму місці. Це просто в характері людини. А для космонавтів притримуватись у всьому звичного порядку й поготів стало другою натурою.

Хтось розвернув його чашку для кави ручкою в інший бік — можливо, зачепив... зачепила... стіл коліном, умощуючись тут під час невагомості. Ні, це не параноя. Це факт.

А тут ще ці незрозумілі новини, що їх пошепки переказав йому сержант Ґреґоріус у той проміжок часу, коли він уже вибрався з воскресальних ясел, а капрал Немез ще тільки прокидалась.

— Один мій приятель, він у ватіканській швейцарській гвардії, сер... Напередодні нашого відльоту, ввечері, ми з ним трохи посиділи. Він нас усіх знав — і Кі, і Реттіґа. Так ось, він божиться, що бачив, як стрільця Реттіґа несли на ношах до санітарної машини, а та чекала біля шпиталю.

— Цього не може бути, — відповів тоді де Сойя. — Стрілець Реттіґ помер через пошкодження в системі воскресіння. Його поховали в космосі, у системі Моря Безкрайого.

— Усе воно начебто так, але трохи не так, — прогудів Ґреґоріус, — проте мій приятель певний... майже певний, що це Реттіґа запхали у «швидку». Він був непритомний, реанімаційні прибамбаси приєднані — киснева маска й таке інше, — але це був Реттіґ.

— Якась дурня, — мовив де Сойя. Він ніколи не йняв віри конспірологічним теоріям, бо знав із власного досвіду, що таємниці, про які знають двоє, рідко залишаються таємницями надовго. — Навіщо Командуванню Флоту та Церкві брехати нам про Реттіґа? І де він зараз, якщо був живий на Пацемі?

Ґреґоріус стенув плечима.

— Може, це був не він, капітане. Я собі теж так кажу. От тільки «швидка»...

— Що з нею? — рявкнув де Сойя емоційніше, ніж збирався.

— Вона прямувала до Замку Святого Ангела, сер, — сказав Ґреґоріус. — Там, де сидить Інквізиція.

Параноя.

Записи про одинадцять годин гальмування такі, якими і мають бути: перевантаження, стандартний тридобовий цикл воскресіння — він дає найвищі шанси, що все відбудеться без ускладнень. Де Сойя проглянув параметри виходу на орбіту та відео Сьомої Дракона, що повільно оберталася під черевом корабля. Його завжди цікавили ці загублені дні, коли «Рафаїл» в автоматичному режимі виконував накази, які отримав напередодні, а ясла потроху й планомірно воскрешали отця-капітана та його людей... яка ж моторошна тиша мала заповнювати тоді корабель!

— Три хвилини до переміщення, — пролунав неприродний, погано синтезований голос «Рафаеля». — Екіпажу негайно лягти на ясельні лежаки.

Проігнорувавши попередження, де Сойя взявся продивлятися дані про ті два з половиною дні, коли корабель перебував на орбіті Сьомої Дракона під час їхнього воскресіння. Він сам не знав, що шукає... виліт спускового апарата не фіксувався... дочасної активації системи життєзабезпечення не було... цикл воскресіння в усіх яслах стандартний... перші ознаки воскресіння під кінець третьої доби... усі параметри перебування на орбіті в нормі... стоп!

— Дві хвилини до переміщення, — промовив металевий голос.

Ось... першого дня, після того як корабель ліг на стандартну геостаціонарну орбіту... і знову, за чотири години. Усе нормально, за винятком інформації про те, що вмикалися чотири малі реактивні двигуни. Аби вийти на геостаціонарну орбіту й утримуватись на ній, такий корабель, як «Рафаїл», мав би задіяти десятки малих реактивних іграшок. Але точне маневрування, і це добре знав де Сойя, «Рафаїл» виконує за допомогою двох великих реактивних рушіїв, один з яких розташований на кормі, біля термоядерного рушія, а другий — на носі, біля командного відсіку. Вони спрацювали нормально — спочатку двічі ввімкнулися, аби розвернути корабель так, щоб сонячне світло рівномірно розтікалося корпусом і не треба було витрачати зайвої енергії на охолодження командного відсіку. Але тільки на вісім хвилин — ось і ось! А після обертання ввімкнулися дві пари малих двигунів. Потім ще раз — можливо, разом із ввімкненням великих двигунів, які мали розвернути корабель у початкове положення, так щоб камери знову дивилися на планету. Потім, через чотири години й вісім хвилин, послідовність увімкнень повторилася. Запис містив параметри ще тридцяти восьми інших послідовностей увімкнень реактивної тяги, що пояснювались маневруванням, і на підтасовку нічого не вказувало прямо. Але натреноване око де Сойї вихопило з ряду інших запис про ці чотири ввімкнення пари двигунів.

— До переміщення одна хвилина, — попередив «Рафаїл».

Де Сойя почув, як загули гігантські генератори полів, готуючись до ввімкнення модифікованого рушія Гокінґа, який мав убити його за п'ятдесят шість секунд. Він не звернув на це уваги. Командне крісло доправить до воскресальних ясел його мертве тіло, якщо він залишиться в ньому. Корабель на це запроектовано. Технологія трохи брудна, але надійна.

Отець-капітан Федеріко де Сойя багато років командував факельником. Він зробив півтора десятки стрибків на кур'єрі класу Архангел. Для нього послідовність із двох вихлипів реактивних двигунів, обертання і ще двох вихлипів, зафіксована комп'ютером, була абсолютно зрозумілою. Навіть якщо стерти з пам'яті позначку про дійсний розворот корабля, «пальчики» того, хто робив такий маневр, усе одно присутні. Це обертання мало на меті спрямувати спускний апарат для входження в атмосферу. Другий подвійний вихлип реактивних двигунів, який залишився зафіксованим у комп'ютері, був потрібний для того, аби компенсувати зміни в масі, коли спусковий апарат відокремився від «Рафаїла». Й останнє подвійне ввімкнення дозволило стабілізувати корабель, коли він повернувся на свій курс, знову спрямувавши камери командного відсіку на планету під собою.

Це було не так просто помітити, адже все громаддя корабля постійно оберталась, наче на рашпері, і допоміжні реактивні двигуни раз у раз вмикались, аби трохи змінити кут для оптимізації нагріву. Але для де Сойї знаки були беззаперечними. Він пробіг очима всі записи. Даних про використання спускового апарата нема. Даних про відповідний маневр «Рафаїла» нема. Усі записи свідчать, що спусковий апарат увесь час був пришвартований до борту. Даних про ввімкнення системи життєзабезпечення до завершення воскресіння всіх членів екіпажу нема. Картинки зі спусковим апаратом, що рухається до планети, нема. Відео постійно показує, що порожній спусковий апарат пришвартований до корабля.

Єдине, що випадає із загальної картини, — це дві послідовності ввімкнення малих реактивних двигунів, кожна тривалістю вісім хвилин, а між ними — проміжок у чотири години. «Рафаїл» відвертався від планети на вісім хвилин — час достатній, щоб спусковий апарат розчинився в атмосфері, не помічений головною відеокамерою. І щоб згодом повернувся на своє місце. Ці події мали б бути зафіксовані виносними камерами та радаром, якщо тільки їм не наказали не помітити цього, ще до старту спускового апарата. Це дозволило згодом менше морочитися з підробкою записів.

Припустимо, хтось наказав корабельному комп'ютерові стерти всі записи про те, що спусковим апаратом користувалися; тоді штучний інтелект «Рафаїла», з його обмеженими розумовими здібностями, змінив би записи саме таким чином, не врахувавши того, що ввімкнення малих реактивних двигунів може навести на слід. Та воно й не навело би нікого, хіба тільки капітана космічного факельника з багаторічним досвідом. Якби де Сойя мав ще годинку, він перевірив би кількість водневого палива на кораблі та на спусковому апараті, порівняв би з параметрами водневого колектора Буссарда під час гальмування — і мав би чітку картину про маневрування корабля та використання спускового апарата. Якби тільки він мав годину!

— Тридцять секунд до переміщення.

Де Сойя вже не встигав дістатись до воскресальних ясел. Але він встиг набрати спеціальну команду, яка керувала функціонуванням корабля, ввів код заміщення, змінив параметри на моніторі та повторив це ще двічі. Він ще встиг почути підтвердження про третє заміщення, коли відбувся квантовий стрибок.

Де Сойю буквально розірвало на шматки та розметало по кріслу. Але він помер, зловтішно посміхаючись.

50

— Роле!

До сходу сонця в Кум-Ріяді залишалася ще принаймні година. Ми з А. Беттіком сиділи на кріслах у тій кімнаті, де спала Енея. Я куняв. А. Беттік не спав, як і завжди, але першим біля ліжка опинився я. У палаті було темно, світилися тільки індикатори біомонітора на стіні. За вікном вже кілька годин поспіль завивала піщана буря.

— Роле... — покази на біомоніторі свідчили, що температура дівчинки впала, гострий біль відступив, тільки електроенцефалограма залишалась нестабільною.

— Я тут, мала, — я взяв її за праву руку. Пальці Енеї були вже не такими гарячими.

— Ти бачив Ктиря?

Цим питанням вона мене вкрай здивувала, але за мить я збагнув, що це не конче має бути передбачення чи телепатія. Я відразу комунікатором повідомив А. Беттіка про появу Ктиря. Мабуть, Енея прокинулась і почула, що я кажу.

— Так, — мовив я, — але не хвилюйся. Тут його нема.

— Але ти його бачив?

— Так.

Вона вхопилася за мене обома руками й сіла в ліжку. У слабкому світлі я помітив, як блищать її темні очі.

— Де, Роле? Де ти його бачив?

— На плоту, — вільною рукою я обережно вклав її на подушки. Наволочка, як і її майка, просякли потом.

— Він повертав голову, Роле? Він тебе бачив?

— Так, але... — я замовк. Вона тихенько стогнала, голова її металася по подушці. — Дитинко... Енеє... усе гаразд...

— Ні, не гаразд, — сказала дівчинка. — О Господи, Роле! Я кликала його піти з нами. Останнього вечора. Ти знав, що я його кликала? Він відмовився...

— Хто відмовився? — спитав я. — Ктир?

А. Беттік наблизився і став у мене за спиною. Знадвору бився у шибки та скляні розсувні двері червоний пісок.

— Ні, ні, ні, — вигукнула Енея. Щоки у неї були мокрі, але я не знав, сльози це чи випоти після гарячки. — Отець Главк, — сказала дівчинка, і голос її майже загубився у шумі вітру. — Тоді, останнього вечора... Я покликала отця Главка піти з нами. Не треба було цього робити... бо в моїх снах цього не було... але я покликала. А якщо вже покликала, то треба було його вмовити...

— Усе добре, — сказав я, прибираючи намокле пасмо, що впало їй аж на брови. — З отцем Главком усе добре.

— Ні, — промовила дівчинка, знову тихо застогнавши. — Він мертвий. Цей нелюд, що женеться за нами, вбив його. Його та всіх чітчатуків.

Я подивився на монітор. Він продовжував стверджувати, що гарячки в Енеї немає — попри те, що вона марила. Я зирнув на А. Беттіка, але андроїд не зводив очей із дитини.

— Ти хочеш сказати, що Ктир убив їх? — запитав я.

— Ні, не Ктир, — тихо проказала дівчинка, притиснувши кулачок до губ. — Принаймні я так думаю. Ні, це був не Ктир, — раптом вона схопила мою руку обома своїми. — Роле, ти мене любиш?

Якусь мить я просто витріщався на малу. А тоді, не забираючи руки, відповів:

— Звісно, дитинко. Тобто, я хочу сказати...

Енея, здається, вперше побачила мене по-справжньому, відтоді, як прокинулась і покликала до себе.

— Усе, не кажи нічого, — перебила вона мене, а тоді тихенько розсміялась. — Не звертай уваги. Я на секунду заблукала в часі. Звісно, ти мене не любиш. Я забула, коли ми... хто ми один одному зараз.

— Та все нормально, — сказав я, нічого не розуміючи. Я поплескав її по руці. — Я насправді люблю тебе, мала. Й А. Беттік так само, і ми з ним збираємось...

— Цссс, — цитьнула Енея. Вона звільнила свою руку й приклала пальчик мені до губ. — Цссс... Я на хвильку заплуталась. Я думала, що ми вже... ми... Так, як ми будемо... — вона відкинулася на подушки і зітхнула. — Господи, це ж ніч перед Божегаєм. Остання ніч нашої подорожі...

Я ще не був певен, чи вона при своєму глузді, тому не знав, що відповісти.

А. Беттік сказав:

— Пан-Енеє, то ріка приведе нас далі до Божегаю?

— Гадаю, так, — відповіла дівчинка. Тепер вона наче потроху ставала сама собою. — Так. Не знаю. Усе розпливається... — вона знову сіла в ліжку. — Це не Ктир за нами женеться. І не Пакс.

— Звісно, це Пакс, — заперечив я, намагаючись повернути її до реальності. — Вони йдуть нашими слідами ще з...

Енея похитала головою, не погоджуючись, і мокре волосся знову впало їй на чоло.

— Ні, — проказала вона тихо, але напрочуд твердо. — Пакс нас переслідує, тому що Корд сказав, що ми їм загрожуємо.

— Корд? — перепитав я. — Але ж... після Падіння він...

— ...живий, здоровий і дуже небезпечний, — закінчила за мене Енея. — Після того як Ґледстон із соратниками зруйнувала систему порталів, що постачала Кордові нервову енергію, він відступив... але далеко він ніколи не забирався, Роле. Невже ти цього не бачиш?

— Ні, — зізнався я, — не бачу. І де ж він, якщо не забрався далеко?

— У Паксі, — просто відповіла дівчинка. — Мій батько — його персона в петлі Шрена — пояснив це ще до мого народження. Корд чекав, поки Церква не почне оживати під орудою Поля Дюре... Папи Тейяра Першого. Дюре був хорошою людиною, Роле. Мама та дядько Мартін його знали. Він носив дві хрестоформи... власну й отця Лінара Гойта. А Гойт був... слабаком.

Я поплескав її по зап'ястку.

— Але як це стосується...

— Послухай! — із притиском сказала дівчинка, висмикнувши руку. — Завтра на Божегаї може статися що завгодно. Я можу померти. Ми всі можемо померти. Майбутнє ніколи не буває написане... тільки накреслене. Якщо я помру, а ти врятуєшся, я хочу, щоб ти пояснив дядькові Мартіну... й усім, хто захоче вислухати...

— Ти не помреш, Енеє.

— Послухай мене! — розпачливо вигукнула дівчинка. У її очах знову заблищали сльози.

Я кивнув і приготувався слухати. Здавалося, що навіть вітер став завивати тихіше.

— Тейяра вбили на дев'ятому році його правління. Мій батько це прорікав. Я не знаю, хто це зробив, агенти ТехноКорду... вони використовували кібридів... чи просто ватиканські політики, але коли з двох спільних хрестоформ Тейяра воскреснув Лінар Гойт, Корд почав діяти. Саме Корд навчив Церкву воскрешати померлих, не позбавляючи їх сексуальності та розумових здібностей, як це раніше сталося з племенем бікура на Гіперіоні...

— Але звідки? — здивувався я. — Звідки Штінти ТехноКорду могли знати, як приборкати симбіонта-хрестоформу? — та я побачив відповідь у її очах раніше, ніж вона заговорила.

— Це вони винайшли хрестоформу, — сказала Енея. — Не той Корд, що існує зараз, а Абсолютний Розум, що його вони створять у майбутньому. Він відіслав ці штуки назад у часі на Гіперіон, він же створив і Гробниці часу. Випробував паразитів на загубленому в лісах племені... бікура... побачив проблеми...

— Незначні проблемки, — зауважив я. — Після воскресіння люди ставали імпотентами й недоумками. Ну то й що?

— Так, — мовила Енея. Вона знову взяла мою руку. — Корд зміг виправити ці недоліки завдяки своїй технології. Технології, яку він запропонував Церкві під керівництвом нового Папи... Лінара Гойта, Юлія Четвертого.

Я починав розуміти.

— Угода Фауста, — вихопилось у мене^[158].

— Угода з дияволом, — підтвердила дівчинка. — І щоб отримати Всесвіт, Церква мала тільки продати свою душу.

— І так народився Протекторат Пакса, — неголосно сказав А. Беттік. — Влада, що базується на купі паразитів...

— Це Корд переслідує нас... мене, — продовжила дівчинка. — Я — загроза для них, не тільки для Церкви.

Я повільно похитав головою.

— Як ти можеш загрожувати Корду? Ти лише звичайна дитина!

— Звичайна дитина, яка спілкувалася з персоною кібрида-ренегата ще до свого народження, — прошепотіла Енея. — Мій батько став вільним птахом, Роле. Він вільно мандрував, і не лише інфосферою чи мегасферою, а й метасферою. Він побував навіть у тій психоцербермережі, що її жахався сам Корд.

— «Леви, тигри та ведмеді», — пробурмотів А. Беттік.

— Точно, — сказала Енея. — Коли персона мого батька проникла до мегасфери Корду, він запитав у Штінта на ім'я Уммон, чого боїться Корд. Вони казали, що не пускають батька до метасфери, бо там аж кишить левами, тиграми та ведмедями.

— Нічого не доберу, мала, — зізнався я. — Щось я заплутався.

Вона нахилилася ближче й стиснула мою руку. Теплий чистий подих торкнувся моєї щоки.

— Роле, ти знаєш «Пісні» Мартіна Силена. Що сталося з Землею?

— Зі Старою Землею? — по-дурному перепитав я. — У «Піснях» Штінт на ймення Уммон сказав, що три елементи ТехноКорду воюють між собою... Але ми вже про це говорили.

— Розкажи мені ще раз.

— Уммон сказав персоні Кітса... твоєму батькові, що Протестанти хочуть знищити людство. Консерватори... до яких належав і він... хотіли його врятувати. Вони зімітували руйнування Старої Землі чорною дірою і таємно перенесли її до Магелланових Хмар або до скупчення Геркулеса. Абсолютам, третій групі, було начхати на те, що станеться зі Старою Землею і з людством, доки вони могли продовжувати працювати над розробкою Абсолютного Розуму.

Енея слухала, не перебиваючи.

— І Церква погоджується з загальноприйнятою теорією, — продовжував я, щоправда, трохи плутано. — Стару Землю поглинула чорна діра — і вона загинула, як і мало бути.

— А ти в яку версію віриш, Роле?

Я замислився.

— Не знаю. Мабуть, я хотів би, щоб Стара Земля й досі існувала, але чомусь мене це не дуже хвилює.

— А якщо існує третя можливість? — промовила Енея.

Скляні двері раптом захиталися й задзеленчали. Я схопився за плазмовий пістолет, підсвідомо очікуючи, що це Ктир преться крізь скло. Але за вікном біснувався тільки вітер із пустелі.

— Третя можливість? — перепитав я.

— Уммон збрехав, — пояснила Енея. — Штінт збрехав моєму батькові. Жодна із груп ТехноКорду не пересувала Землі... Ні Консерванти, ні Протестанти, ні Абсолюти.

— Отже, вона була знищена, — припустив я.

— Ні, — відказала Енея. — Тоді мій батько цього не зрозумів. Зрозумів тільки згодом. Стару Землю дійсно перенесли до Магелланових Хмар, але це зробив не ТехноКорд. У нього не було ні технологій, ані енергетичних ресурсів, ані потрібного рівня контролю над Поєднувальною Безоднею. ТехноКорд навіть подорожувати до Магелланових Хмар не міг. Це надто далеко... неймовірно далеко.

— Хто ж тоді? — вигукнув я. — Хто вкрав Стару Землю?

Енея відкинулась на подушки.

— Я не знаю. Гадаю, цього не знає і Корд. А ще вони не хочуть цього знати і бояться, що ми дізнаємось.

А. Беттік підійшов на крок ближче.

— То це не Корд активує портали для нашої подорожі?

— Ні, — відказала Енея.

— А ми дізнаємось, хто це робить? — запитав я.

— Якщо залишимося живі, — мовила дівчинка. Тепер її очі вже не блищали гарячково, а лише втомлено дивились. — Завтра вони чекатимуть на нас, Роле. І я не маю на увазі цього отця-капітана з його людьми. Корд надіслав когось... щось... чекати на нас.

— Нелюда, котрий, як ти кажеш, убив отця Главка, Кучіата і його людей? — уточнив я.

— Так.

— Це щось на кшталт видіння? Звідки ти знаєш про отця Главка?

— Не видіння, — відказала дівчинка пониклим голосом. — Це спогад із майбутнього. Безсумнівний спогад.

Я подивився у вікно. Буря вщухала.

— Ми можемо лишитися тут, — запропонував я. — Можемо знайти екраноліт чи емтешку на ходу, перелетіти на північну півкулю, сховатися там в Алі чи ще в якомусь великому місті, про яке згадує путівник. Ми не зобов'язані бавитися в їхні ігри й проходити завтра крізь портал.

— Ні, ми мусимо, — відказала Енея.

Я почав було протестувати, тоді замовк, а згодом поцікавився:

— А Ктир яким боком до всього цього?

— Не знаю. Це залежить від того, хто послав його цього разу. Хоча, можливо, він діє самостійно. Я не знаю.

— Самостійно? — здивувався я. — Я гадав, що він просто машина.

— О, ні, — заперечила мала, — не просто машина.

— Не розумію, — я потер щоку. — Він може бути другом?

— Другом — ніколи, — сказала дівчинка. Вона знову сіла й приклала долоню мені до щоки, там, де я щойно шкрябав. — Не ображайся, Роле, я не навмисне заплутую. Я насправді не знаю. Нічого ще не написано. Усе таке мінливе... А коли я бачу якусь картину, то її наче намальовано на піску — і за секунду вітер її звіває... — шибки задеренчали під останнім поривом піщаної бурі, й Енея всміхнулась. — Перепрошую, що на мить заплуталася в часі...

— Заплуталася? — не зрозумів я.

— Оце питання, чи ти мене любиш... — пояснила вона з усмішкою, в якій було каяття. — Я забула, де ми й коли.

Після короткого мовчання я сказав:

— Нема за що перепрошувати, мала. Я тебе насправді люблю. І радше помру, ніж дозволю комусь тебе завтра скривдити — хоч Церкві, хоч ТехноКорду, хоч кому.

— Я теж докладу всіх зусиль, аби не допустити такої можливості, пан-Енеє, — промовив А. Беттік.

Дівчинка всміхнулася й взяла нас за руки.

— Бляшаний Лісоруб і Страшило, — проказала вона. — Я не заслуговую на таких друзів.

Тепер була моя черга всміхнутись, бо колись бабуся оповідала цю давню казку.

— А де ж Лякливий Лев?^[159] — запитав я.

Усмішка Енеї згасла.

— Це я, — відказала вона. — Ляклива тут я.

Ніхто з нас тієї ночі вже не спав. Ми спакувалися, а коли перший натяк на світанок торкнувся червоних пагорбів за містом, вирушили до нашого плоту.

51

Через відносно низьку швидкість, яку мав «Рафаїл» у точці переміщення в Сьомій Дракона, йому довелося менше гальмувати, виходячи з цієї точки в просторі біля Божегаю. Перевантаження під час гальмування було помірним, не перевищувало 25 g і тривало лише три години. Радамант Немез лежала у зручних, із м'яким оббиттям, яслах і чекала.

Тільки-но корабель зісковзнув на орбіту навколо планети, Немез відсунула віко саркофага і рвонула до гардеробної кабінки вдягатись. Перш ніж залишити командний відсік і перейти до спускового апарата, вона перевірила монітори ясел і вийшла на зв'язок із бортовим комп'ютером. Решта ясел функціонували в нормальному режимі, відповідно до програми воскресіння, розрахованої на три доби. До того часу як де Сойя та його люди оживуть, проблему буде вирішено — у цьому Немез була впевнена. Під'єднавшись через мікронитку до головного комп'ютера «Рафаїла», вона задала ті самі директиви щодо перезапису, якими скористалась у системі Сьомої Дракона. Корабель підтвердив отримання команди на спуск катера й приготувався її забути.

Прямуючи до шлюзу, Немез відчинила свою шафку. Крім кількох перемін одягу та підроблених особистих речей — голографічних зображень «родини» й листів від її фіктивного брата, — шафка містила ще й розвантажувальний пасок зі стандартними кишеньками. Якби хтось захотів поцікавитися вмістом кишеньок, він побачив би гральний комп'ютер, який можна придбати будь-де за вісім чи десять флоринів, котушку ниток, три конвалютки з пігулками й упаковку прокладок. Немез підперезалася паском і попрямувала до спускового апарата.

Божегай навіть з орбіти, з відстані у тридцять тисяч кілометрів, звідки його можна було роздивитися крізь нашарування хмар, виглядав як понівечений світ. Бо таким він і був. На цій планеті не було окремих континентів та океанів. Тектонічна еволюція завершилася тут формуванням маси суходолу, єдиної на всю планету, проте з тисячами довгастих солоних водоймищ, що навкіс перетинали ландшафт, наче сліди від пазурів невідомого звіра на зеленому сукні більярдного столу. А по берегах цих морських водойм та незчисленних озер і на зелених низинах, що повторювали лінії геологічних розломів, наразі виднілися тисячі бурих плям гару, де Вигнанці під час навали — а люди все ще вважали, що то Вигнанці триста років тому напали на Божегай — знову і знову випалювали ланцетним вогнем цю зелену планету.

Спусковий апарат, проминувши екзосферу й іоносферу, з потрійним звуковим ударом ввійшов у тропосферу. Немез роздивлялася панораму планети, що відкривалася в розривах важких хмар. Ліси, які складалися з рекомбінантних секвой і мамонтових дерев до двохсот метрів заввишки, ті ліси, завдяки яким саме цю планету обрало колись Братство М'юїра, зникли майже цілковито, вигоріли в пожежі, що охопила планету й спричинила ефект ядерної зими. На півночі та на півдні більша частина поверхні планети все ще була вкрита снігом і кригою, і тільки вздовж екватора, де крізь поріділі хмари почало пробиватися сонячне проміння, виникли смуги розмерзлої землі, кожна біля тисячі кілометрів завширшки. Ось саме до цієї екваторіальної зони, що першою почала оговтуватись після катастрофи, і прямувала Немез.

Радамант перейшла на ручне управління катером і через мікронитковий провідник під'єдналась до комп'ютера. У її мозку розгорталися карти, які вона скачала з головної бібліотеки «Рафаїла»... Ось потрібна: ріка Тетіс, колишня довжина річища на планеті — біля 160 км, основний напрямок течії — із заходу на схід, огинає кореневища Дерева світу, протікає повз музей М'юїра. Немез про себе відзначила, що більша частина туру припадала на звивину ріки, яка охоплювала Дерево з півночі. Тамплієри вважали себе екологічною свідомістю Гегемонії — до всіх проектів із терраформування в Мережі чи в загумінкових світах вони пхалися зі своїми порадами, про які ніхто їх не просив. Дерево світу було символом їхньої пихатості. Дійсно, у відомій частині Всесвіту таких дерев більше не існувало: стовбур понад вісімдесят кілометрів у діаметрі, а діаметр крони — понад кількасот кілометрів. Тобто крона колись могла перекрити собою підніжжя легендарної гори Олімп на Марсі^[160], а верхівкою своєю це Дерево, що було єдиним живим організмом, сягало меж космічного простору.

Звісно, Дерева вже нема: напередодні Падіння його розшматували та спалили космічні кораблі Вигнанців, заодно перетворивши на шлак усю планету. Замість величного живого Дерева залишився тільки Пень світу, купа попелу та головешок, що скидалось на згаслий вулкан. Залишившись без тамплієрів, які чи то загинули, чи то відлетіли на своїх кораблях-деревах у день нападу, Божегай пробув пусткою понад двісті п'ятдесят років. Немез було відомо, що Пакс вже б давно реколонізував цей світ, якби Корд не наказав триматися від планети подалі: Штінти мали свої далекосяжні плани на Божегай, і в планах цих не було місця для місіонерів і людських колоній.

Немез знайшла портал — той, що був вище за течією. Він виглядав крихітною цяткою на тлі попільних схилів Пенька світу. Вона зависла над порталом. Береги та схили кучугур попелу вже починали вкриватися вторинною рослинністю, але вона видавалась жалюгідним бур'яном порівняно з лісами, що буяли тут раніше. Втім, деякі деревця вже встигли вимахати чи не на двадцять метрів, а подекуди, на освітлених місцях, піднялося й рідколісся. Для засідки це місце не дуже надавалось, тому Немез посадила спусковий катер на північному березі ріки й попрямувала до арки порталу.

Під панеллю доступу вона відшукала модуль інтерфейсу, тоді скинула людську плоть зі своєї правої руки і зап'ястка. Акуратно згорнувши шкіру, бо вона ще була їй потрібна на «Рафаїлі», жінка під'єдналась безпосередньо до модуля й отримала необхідну інформацію. Цей портал ніхто не активовував після Падіння. Отже, Енея зі своєю групою тут ще не проходила.

Немез повернулася на катер і полетіла вниз рікою, намагаючись відшукати ідеальне для своїх цілей місце, їй потрібна була місцина, звідки не можна втекти берегом, там також має бути достатньо густий ліс, котрий сховав би як саму її, так і її пастки, проте котрий не міг захистити Енеї та її супутників. Насамкінець це повинно було бути таке місце, де Немез легко могла прибрати за собою весь бруд. Вона надавала перевагу скелястій місцевості: звідти легко змити всі сліди, перш ніж вирушити на «Рафаїл».

Бездоганне місце знайшлося на відстані всього п'ятнадцяти кілометрів. Тут Тетіс входила у вузьку ущелину, і шлях їй заступали пороги, утворені з лавових потоків після ланцетного удару Вигнанців, а також внаслідок пізніших зсувів. Там, де ріка розбивалась об гриву порогів, вкриті попелом схили, а також береги вузьких заток, що відходили від неї, поросли новими деревцями. Вузький каньйон пролягав між хаотичною навалою кам'яних брил і нагромадженнями застиглої лави, яка утворила тераси над рікою. Пагорбкуватий рельєф не давав змоги переправити пліт волоком, а керувати плотом поблизу цих порогів настільки складно, що у тих, хто сплавляється на ньому, просто не буде часу роздивлятися береги.

Посадивши спусковий апарат за кілометр на південь, жінка витягла з шафки вакуумний мішок для зразків породи і причепила його собі на пояс. Тоді сховала катер під гіллям і швидко попрямувала до ріки.

Діставши з кишеньки пояса котушку, вона зірвала з неї обгортку й відмотала кількасот метрів невидимої нитки, відтак взялась перекидати нитку з одного берега на інший і назад, над порогами, наче розтягуючи невидиме павутиння, а тоді — розпилювати прозорий полікарбонатний клей на об'єкти, до яких кріпила свою пастку. Це дозволяло їй помітити місця закріплення, а також не давало моноволокну перерізати дерева та валуни, яких та нитка торкалась. Навіть якби хтось пробирався берегом крізь зарослі та кам'яні осипи, він побачив би тільки краплі живиці на стовбурах і плямки лишайників на скелях. Ці моноволокна легко перерізали б на дюжину шматків навіть «Рафаїл», якби хтось спробував провести його над порогами.

Коли пастка з монониток була готова, Немез трохи піднялася проти течії єдиною стежкою серед нагромадження скель, витягла конвалютки з пігулками, а тоді розсипала на стежині кілька сотень мініатюрних протипіхотних мін спрямованої дії. Обсипала ними й дерева вздовж стежини. Міни, в оболонці з полімеру-хамелеона, миттєво набрали кольору та текстури тих поверхонь, на які потрапили. Ці міни реагують на кроки, ще до вибуху стрибають у напрямку цілі й дають вузький, спрямований на жертву розкид осколків, змушуючи їх глибоко проникати в тіло жертви. Ці міни чують кроки за десять метрів, а ще вони реагують на серцебиття, на тепло тіла та на вуглекислий газ, що його видихає людина.

Немез оцінила місцевість. Оминути пороги можна тільки цим вузьким карнизом на скельному схилі, а оскільки вона начинила його мінами, то ніхто із двоногих тут не вціліє. Немез активувала давачі мін, надіславши кодований імпульс.

На той випадок, якщо Енея з компанією надумає повернутися від порогів вгору рікою, Немез, відкривши кишеньку з прокладками, всіяла річне дно керамічними капсулами зі «щипавками». На вигляд їх неможливо було відрізнити від гальки на річному дні. Ці механічні комахи активуються, коли людина пропливає над ними. Якщо ж хтось спробує пройти над ними у зворотному напрямку, ці «щипавки» з гудінням виплигнуть із води й увіткнуться жертві просто в череп, вибухнувши клубовинням дротяних ниток лише тоді, коли дістануться тканин мозку.

Обравши зручне місце за брилою, за десять метрів від порогів, Немез сховалася й стала чекати. У кишеньках її паска лишалося ще дві речі: гральний комп'ютер і торбинка для зразків.

Цей «комп'ютер» був найхитрішою річчю, яку вона прихопила з собою на полювання. Ті, хто створив цю річ, назвали її «пасткою Сфінкса», за аналогією зі Сфінксом на Гіперіоні, створеним тією ж групою Штінтів. Комп'ютер, як і Сфінкс, міг створювати навколо себе власні антиентропійні або гіперентропійні припливи, тільки діаметр цієї бульбашки не перевищував п'яти метрів. Енергії на створення такого поля йшло стільки, скільки споживає густонаселена планета, наприклад, Ренесанс-Вектор, за десятиріччя. Але Немез збиралася задіяти цю штуковину лише на три хвилини. Торкнувшись комп'ютера, Немез подумала, що його доцільно було би назвати пасткою для Ктиря.

Присадкувата жінка з рукою, на якій бракувало шкіри, очікувально дивилася на ріку. Вони можуть з'явитися будь-якої хвилини. Хоча портал розташований за п'ятнадцять кілометрів звідси, вона отримає попередження: Немез здатна сприймати деформації простору, спричинені телепортацією. Вона сподівалася, що з ними буде Ктир, тож вона матиме гідного суперника.

Радамант Немез взялася за останню річ, що висіла в неї на поясі. Мішечок для зразків. Ось він і насправді був тим, чим здавався. Мішечок для зразків із вакуумною застібкою. У нього вона покладе голову дівчиська, а на «Рафаїлі» сховає мішечок у потайній холодильній шафці за панеллю термоядерного двигуна. Її господарям потрібні докази.

Скупо всміхаючись, Немез опустилася горілиць на чорну лаву, ледь пересунулась вбік, аби полудневе сонце пригрівало їй обличчя, прикрила очі рукою й дозволила собі трохи придрімати. У неї все було готово.

52

І все-таки я сподівався, що Ктир забереться геть. Але коли того останнього, доленосного ранку, залишаючи Мешгед, що на Кум-Ріяді, ми вдосвіта вийшли на вулицю, яка виводила до ріки, і побачили у просвіті свій пліт, Ктир був там.

Ми заклякли на місці, уздрівши на нашому невеличкому плоту триметрову статую — хромовану, всю із лез. Схоже, за ніч він і не ворухнувся — стояв у тій самій позі, що й вчора, коли я бачив його востаннє. Тоді я тихо позадкував, тримаючи плазмову гвинтівку напоготові, натомість тепер я тихо зробив крок уперед, із плазмовою гвинтівкою напоготові.

— Не гарячкуй, — мовила Енея, поклавши руку на моє передпліччя.

— Якого чорта йому треба? — сказав я, знімаючи гвинтівку із запобіжника й надсилаючи перший плазмовий набій у набійник.

— Не знаю, — відказала Енея. — Але твоя зброя його не зупинить.

Облизавши пересохлі губи, я подивився на дівчинку. Я хотів пояснити їй, що плазмовий заряд зупинить усе, на чому немає двадцятисантиметрової протиударної броні, виробленої в епоху Всемережжя. Енея була бліда й виглядала виснаженою. Під її очима залягли темні кола. Я промовчав.

— Добре, — мовив я, трохи опустивши гвинтівку, — але ми не можемо сісти на пліт, поки на ньому ця штуковина.

Енея стиснула мою руку і відпустила.

— Ми мусимо, — вона попрямувала до бетонного пірса.

Я подивився на А. Беттіка. Схоже, ця ідея подобалась йому не більше, ніж мені. Ми поспішили вслід за дівчинкою.

Зблизька Ктир мав ще жахливіший вигляд. Раніше я назвав його «статуєю», і дійсно, у його постаті було щось від скульптури. Якщо тільки хтось здатен уявити собі скульптуру, зроблену з металевих щитків, хромованих шипів, колючого дроту й утикану лезами та колючками. На зріст він був височезний — на метр вищий від мене, а я теж не коротун. Чого тільки не було на цій потворі! Кремезні ноги, на яких зі всіх суглобів стирчали шипи та голки; пласкі ступні з кривими лезами замість великих пальців — непогане, мабуть, знаряддя, аби потрошити жертв; хитромудра верхня оболонка з хромованих гладеньких щитків упереміж зі смугами колючого дроту; задовгі ручища, які не тільки мали забагато суглобів — їх і самих було забагато: під верхньою парою рук ховалася ще одна пара; і, нарешті, чотири долоні-грабарки, що наразі звисали нерухомо по боках потвори.

Череп чудовисько мало яйцеподібний, гладкий і витягнутий, щелепа нагадувала ківш екскаватора, тільки всіяний багатьма рядами металевих зубів. На лобі пишалося вигнуте лезо, і ще одне — на потилиці. Величезні, глибоко посаджені очі горіли тьмяно-червоним полум'ям.

— Ти ж не збираєшся сідати на пліт разом із... цим? — прошепотів я Енеї на вухо, коли ми зупинилися в чотирьох метрах від пірса. Ктир не повернув голови, коли ми наблизилися, й очі його здавалися погаслими, наче скляні рефлектори, але бажання спершу позадкувати, а тоді розвернутись і дати драла однаково не зникало.

— Ми мусимо сісти на пліт, — відповіла дівчинка також пошепки. — Нам треба рухатися далі. Сьогодні останній день.

Не зводячи очей із монстра, я краєм ока зиркнув на небосхил і будинки навкруги. Після піщаної бурі, що вирувала цілісіньку ніч, я сподівався, що небо буде червонуватим через пісок, який піднявся в повітря, але буря, здається, зробила його лише чистішим. Притихлий вітер із пустелі гнав над нами останні рожеві хмарки, але небосхил був блакитнішим і прозорішим, ніж учора. Перші сонячні промені торкнулися дахів найвищих будинків.

— Може, пошукаємо якусь емтешку та й помандруємо собі спокійно, — запропонував я тихо, тримаючи гвинтівку напоготові, — на будь-чому, лише без цієї фігурки на радіаторі? — жарт навіть мені самому здався нікудишнім, але того ранку моєї бравади ледь вистачило і на нього.

— Ходімо, — прошепотіла Енея.

Вона спустилася залізним трапом на пірс, а тоді ступила на наш покопаний пліт. Мені лишилося тільки не відставати від неї, однією рукою тримаючи хромоване жахіття на прицілі, а іншою — хапаючись за перила старого трапа. А. Беттік мовчки йшов услід.

Мені тільки зараз впало в очі, який побитий і вутлий у нас пліт. Обрубані колоди місцями потрощилися, через носову частину перекочувалась вода, вихлюпуючи навколо велетенських підошов Ктиря, а нічна буря присипала намет червоним піском. Стернове весло виглядало так, наче ось-ось розсиплеться, та й наші пожитки, які ми залишали тут на ніч, мали жалюгідний вигляд. Скинувши на пліт заплічники, ми тепер стояли в нерішучості, втупившись у спину Ктиря й пильнуючи його найменший порух — наче три мишки, котрі прокралися на килим, на якому спить величезний кіт.

Ктир не обертався. Зі спини він мав вигляд не більш підбадьорливий, ніж спереду, хіба що не доводилось бачити його тьмяних червоних очей.

Енея зітхнула й рушила до потвори. Вона підняла рутку, але не торкнулася цього плеча, утиканого шпичаками й увитого колючим дротом. Повернувшись до нас, вона сказала:

— Усе в порядку. Рушаймо.

— Оце називається «в порядку»? — зашипів я на неї. Не знаю, чому я не промовляв на повний голос...щось мені заважало розмовляти нормально, коли поблизу стовбичила ця штуковина.

— Якби він збирався вбити нас сьогодні, ми б уже були мертві, — відповіла Енея нечулим голосом. Вона пішла на борт, бліда, з опущеними плечима, і взялась за жердину. — Відв'яжи пліт, будь ласка, — попросила вона А. Беттіка. — Ми мусимо вирушати.

Андроїд, і бровою не повівши, пройшов поруч із Ктирем, на відстані витягнутої руки, відв'язав канат на носі та згорнув його в бухту. Я однією рукою відв'язав мотузку на кормі, не випускаючи з іншої гвинтівки.

Тепер, коли на ніс тиснула своєю вагою ця істота, пліт занурився глибше й вода перехльостувала борти, сягаючи аж намету. Кілька колод на носі та з лівого борту хилиталися туди-сюди.

— Нам треба відремонтувати пліт, — сказав я, поклавши гвинтівку собі біля ніг і беручись за стернове весло.

— Не на цій планеті, — відповіла Енея, налягаючи на жердину, аби вивести пліт на середину течії. — Після того, як пройдемо крізь портал.

— Ти знаєш, де ми опинимось? — поцікавився я.

Вона похитала головою. Її волосся втратило свій блиск.

— Я знаю тільки, що це останній день.

Вона вже казала це кілька хвилин тому, і я знову відчув, як тривога штрикнула мене в серце.

— Ти впевнена, мала?

— Так.

— Але ти не знаєш, куди ми прямуємо?

— Ні. Точно я цього не знаю.

— А що ти знаєш? Тобто, я хочу сказати...

Вона слабко всміхнулася.

— Зрозуміло, що ти хочеш сказати, Роле. Я знаю, що коли ми не загинемо в найближчі кілька годин, то шукатимемо будинок, який я бачила у снах.

— Який він має вигляд?

Енея хотіла щось відповісти, але натомість на мить просто зависла на жердині. Ми вже швидко рухалися серединою ріки. По обох її берегах висотки передмістя поступилися місцем паркам та алеям.

— Я впізнаю цей будинок, коли побачу, — раптом дівчинка відклала жердину, підійшла ближче й вчепилася мені в рукав. Я мусив нахилитися, аби розчути її шепіт: — Роле... якщо я... помру... а ти врятуєшся, я хочу, щоб ти повернувся додому й переказав дядькові Мартіну мої слова. Про левів, тигрів і ведмедів... і про те, що замислив Корд.

Я взяв її за худеньке плече.

— Не кажи так. Ми всі врятуємось. Ти сама розповіси все Мартіну, коли ми з ним побачимося.

Енея кивнула, але я розумів, що не переконав її. Вона знову взялась за жердину. Ктир продовжував стояти, дивлячись уперед, вода хлюпалася йому об ноги, а ранкове сонце віддзеркалювалося від його шпичаків та лез.

* * *

Я гадав, що за Мешгедом ми знову будемо плисти крізь пустелю, але знову помилився у своїх очікуваннях. Набережні та парки вздовж ріки стали ще розкішнішими, вони просто потопали в зелені. Вічносині дерева та кущі, листвяні дерева, завезені зі Старої Землі, — усе це наче купалося в буйстві жовтих і зелених пальм. Невдовзі останні будинки залишились позаду, а ріку, пряму, наче канал, обступив пишний ліс. Ранок тільки починався, але сонце вже відчутно припікало.

Посеред ріки стерновим веслом працювати нема потреби, тож я закріпив його, зняв сорочку, поклавши її на заплічник, і забрав жердину з рук Енеї, що виглядала геть знесиленою. Вона зиркнула на мене темними очами, але ні на що не нарікала.

А. Беттік згорнув намет і витряс із нього купу піску, після цього він сів біля мене. Течія несла нас широким вигином ріки, аж поки не занесла в густий тропічний ліс. На А. Беттіку була простора сорочка і драні лляні шорти жовтого кольору, в яких я вже бачив його на Хевроні та на Морі Безкрайому. Солом'яний капелюх із широкими крисами він поклав собі біля ніг. Як не дивно, але Енея пішла на ніс і всілася біля Ктиря, що так і стояв нерухомо. Тим часом ми вже рухалися скрізь справжні джунглі.

— Навряд чи вони виросли самі собою, — зауважив я, вирівнюючи пліт, бо течія намагалася спрямувати його до берега. — У цій пустелі не може випадати стільки дощу, аби все так буяло.

— Гадаю, це величезний сад, який насадили паломники-шиїти, пан-Ендіміоне, — відказав А. Беттік. — Чуєте?

Я прислухався. Вологий тропічний ліс бринів щебетанням птахів, шелестів листям. Крізь ці звуки я розчув ще й сюрчання водяних струменів — це працювали зрошувальні установки.

— Неймовірно! — вигукнув я. — Вони витрачали дорогоцінну воду, аби підтримувати цю екосистему. Цей ліс-сад має тягтися на кілометри.

— Рай, — промовила Енея.

— Що, дитинко? — відштовхуючись жердиною, я повернув пліт на середину ріки.

— Спершу мусульмани, ще на Старій Землі, жили переважно в пустелі, — тихо пояснила дівчинка. — Вода та зелені сади — це їхнє уявлення про рай. Мешгед був релігійним центром цього світу. Мабуть, вони плекали ці сади, аби правовірні бачили, яка нагорода чекає на тих, хто шанує Аллаха та Коран.

— Така рекламна демонстрація чимало коштувала, — сказав я, трохи розвертаючи пліт, бо ріка забирала ліворуч і розширялась. — Не розумію, що сталося з цими людьми.

— Пакс, — відказала Енея.

— Що? — я не міг збагнути. — Ці світи... Хеврон, Кум-Ріяд... їх же контролювали Вигнанці, коли населення кудись зникло!

— Це за версією Пакса, — мовила Енея.

Я замислився.

— Що поєднує ці два світи, Роле? — запитала вона.

На це я відповів одразу.

— Вони були непохитними у своєму неприйнятті християнства. Вони відмовилися прийняти хрестоформу. Євреї та мусульмани.

Енея нічого не додала до цього.

— Жахливе припущення, — ледь вимовив я. Мені наче дали під дих. — Можливо, Церква пішла хибним шляхом... Можливо, Пакс поводиться нахабно, пишаючись своєю могутністю... але... — я витер піт, що виступив мені на лобі. — Господи... — сказав я, силячись вимовити це страшне слово. — Геноцид?

Енея повернулась і глянула на мене. За її спиною сонячні промені виблискували на шипах та лезах Ктиря.

— Ми не знаємо, що тут сталося, — промовила вона дуже тихо. — Але в Церкві і в Паксі є такі, що можуть це зробити, Роле. Запам'ятай, Ватикан повністю залежить від Корду там, де йдеться про змогу воскресіння... а через неї — і про спроможність контролювати всіх людей на всіх планетах.

Я похитав головою.

— Але... геноцид? Я не можу повірити! — саме це поняття, здавалось, вигулькнуло зі старих, темних легенд про Горація Ґленнона-Гайта й Адольфа Гітлера. Воно ніяк не пов'язувалося з тими людьми й інституціями, які я бачив у своєму житті.

— Тут відбувається щось жахливе, — вела далі Енея. — Мабуть, тому нас і відправили цим маршрутом... крізь Хеврон і Кум-Ріяд.

— Ти вже казала, що нас відправили, — сказав я, налягаючи на жердину, — але хто? Не Корд. А хто тоді?

Я подивився на спину Ктиря. День був спекотний, і я обливався потом. А вбивча потвора лише холодно виблискувала своїми лезами та колючками.

— Я не знаю, — відповіла Енея. Вона знову розвернулася до нас спиною й обхопила себе за коліна. — Он портал.

Із хащів виступив портал — весь поржавілий, обплутаний ліанами. Тут парк Кум-Ріяда переходив у дикі джунглі. Над зеленим пологом лісу блакитним небосхилом пропливали червонясті хмаринки.

Я вирулив на середину ріки, поклав жердину вздовж борту і знову взявся за гвинтівку. Мені й досі боліло всередині від думки про геноцид. Тепер, коли я уявив собі крижані печери, водоспади, океанічні світи і Ктиря, що оживає там, куди нас занесе цього разу, мене скрутило ще сильніше.

— Тримайтесь, — попередив я без усякої потреби, коли металева арка опинилася над нашими головами.

Панорама, що була попереду, поблякла й замерехтіла, наче все навкруги загорнулося в гаряче марево. Раптом освітлення змінилося, змінилася сила тяжіння. Ми опинилися в новому світі.

53

Отець-капітан де Сойя прокинувся під чиїсь пронизливі крики. Минуло навіть декілька хвилин, поки він збагнув, що це лементує він сам.

Відкинувши великим пальцем засувку на вікові, він сів у яслах. Індикатори на моніторі блимали червоним і жовтим, але всі головні контрольні показники світилися зеленим. Стогнучи від болю та плутанини в голові, де Сойя спробував вибратися. Його тіло безпорадно зависло над відчиненими яслами, руки безсило теліпалися, не в змозі за щось ухопитися. Він помітив, що його кисті й передпліччя волого блищать червоним і яскраво-рожевим, наче обпечені.

— Матір Божа, де я? — він ридав. Крупні, наче горошини, сльози котилися його щоками. — Невагомість... де ж це я? Це «Балтазар»? Що... що сталося? Космічна битва? Ми горимо?

Ні. Він на борту «Рафаїла». Помалу грубо зґвалтовані дендрити в його мозку почали працювати. Він плавав у темряві, яку освітлювали лише вогники приладів. «Рафаїл». Це має бути орбіта навколо Божегаю. Він налаштував ясла, свої, Кі та Ґреґоріуса, на небезпечний шестигодинний цикл замість звичайного, тридобового. Він пам'ятав, як йому спало на думку, що він удає із себе Господа Бога, граючись життям і смертю відданих йому гвардійців. Шанси, що щось піде шкереберть під час такого прискореного воскресіння, дуже зростали. Де Сойя не забув одного з кур'єрів, тих, які доправили йому на «Балтазар» лист із наказом... Отець Гавронскі... здається, що минуло півстоліття... він теж не отримав належного воскресіння... капелан, котрий здійснював воскресіння на «Балтазарі»... як же звали того старого йолопа? Отець Сапєга... сказав тоді, що через невдалу спробу на повторне воскресіння підуть тижні, місяці... повільний, болісний процес... ось що сказав тоді капелан... із докором.

Отець-капітан де Сойя продовжував поплавцем висіти над своїми воскресальними яслами, а тим часом у голові в нього потроху розвиднювалося. Вільне падіння, як він і запрограмував. Невагомість. Тепер він пригадував, як дійшов думки, що, можливо, не зможе пересуватися при нормальній силі тяжіння.

Сяк-так допливши до гардеробної, де Сойя роздивився себе в дзеркало: шкіра лискуча й червона, наче він отримав опіки, і серед цієї рожевої, роз'ятреної плоті синювато-багряним набухлим рубцем вирізняється хрестоформа.

Заплющивши очі, де Сойя натягнув на себе білизну та сутану. Тканина покусувала запалену шкіру, але він не звертав уваги на біль. У кавнику закипіла кава, як і було запрограмовано. Він узяв чашку з навігаційного столика й поплив назад до кают-компанії.

Індикатори на яслах капрала Кі світилися зеленим, показуючи, що йдуть останні секунди циклу воскресіння. На яслах Ґреґоріуса загорілися попереджувальні написи. Де Сойя тихо чортихнувся й підгріб до панелі. Цикл воскресіння було зупинено. Прискорене пробудження спіткала невдача.

— Слань Господня, — пробурмотів де Сойя і відразу ж прочитав покутну молитву за те, що всує вжив ім'я Господнє. Ґреґоріус був йому потрібний.

Воскресіння Кі минулося благополучно, але капрал почувався збентеженим і страждав від болю. Де Сойя допоміг йому вибратися з ясел і дістатися душової кабінки, де обмив губкою шкіру гвардійця, що нестерпно пекла. Відтак налив йому склянку помаранчевого соку. За кілька хвилин до Кі повернулася здатність розуміти, де він і що з ним.

— Тут коїться щось дивне, — пояснив йому де Сойя. — Я мав піти на цей ризик, аби дізнатись, що замислила капрал Немез.

Кі кивнув на знак того, що він розуміє. Навіть в одязі й попри те, що в каюті було тепло, Кі тремтів, наче осика.

Де Сойя поплив до ясел, кликнувши капрала за собою. Індикатори на яслах сержанта Ґреґоріуса знову світилися жовтим, оскільки цикл розпочався знову, новою смертю сержанта. На яслах капрала Радамант Немез усі індикатори рівно світилися зеленим, показуючи, що стандартний тридобовий цикл просувається нормально.

Параметри на дисплеї монітора свідчили, що Немез усередині, ще без ознак життя, і в цю мить над нею на повний хід здійснюється таїнство воскресіння. Де Сойя набрав код зупинки програми.

Заблимали попереджувальні сигнали.

— Заборонено переривати цикл воскресіння, — пролунав неживий голос «Рафаїла». — Будь-яка спроба відчинити ясла на цьому етапі може призвести до істинної смерті.

Де Сойя проігнорував світлові сигнали й аварійне гудіння і смикнув за віко. Воно не піддавалося.

— Дайте мені оту монтувалку, — гукнув він капралові.

Озброївшись монтувалкою, де Сойя відшукав заглиблення, в яке зміг встромити залізний стержень. Подумки молячись, аби він не помилився і не виявився параноїком, отець-капітан виламав віко. На кораблі завила сирена.

Ясла були порожні.

— Де капрал Немез? — запитав де Сойя у корабля.

— Прилади і давані свідчать, що вона перебуває у своїх яслах, — відповів корабельний комп'ютер.

— Еге ж, — хмикнув де Сойя, відкидаючи монтувалку. — За мною, — сказав він капралу Кі, і вони вдвох попливли до гардеробного відсіку.

Душова кабінка стояла порожнем. У каюті не було місця, де можна було б заховатися. Де Сойя, відштовхнувшись, взяв напрямок на своє командне крісло, а Кі поплив коридором.

Індикатори статусу стверджували, що корабель перебуває на геостаціонарній орбіті на висоті тридцять тисяч кілометрів. Де Сойя подивився крізь ілюмінатор і побачив планету, вкриту клубовинням хмар. Лише вздовж екватора тяглася широка зелена й теракотова смуга — ліс і скелі. Смугу протинали чорні шрами від лісових пожеж. Прилади свідчили, що спусковий катер пришвартований до корабля з вимкненими двигунами.

— Капрале Кі! — інтеркомом викликав гвардійця де Сойя. Йому доводилось докладати зусиль, аби не цокотіти зубами. Біль був реальний: шкіру пекло вогнем. Страшенно хотілося заплющити очі й заснути. — Доповідайте, — наказав отець-капітан.

— Спускового катера нема, капітане, — повідомив Кі зі шлюзу. — Усі сигнальні вогні горять зеленим, але якщо я відчиню повітряний шлюз, то потраплю не до катера, а в космос. І крізь ілюмінатор я бачу, що катер зник.

— От лайно! — прошепотів де Сойя. — Добре, повертайтесь, — чекаючи на Кі, він перевірив покази інших давачів. Записи про стан реактивних рушіїв зафіксували вихлипи... приблизно три години тому. Викликавши на екран карту екваторіальної зони, де Сойя перемкнувся на пошук за допомогою телескопа й радара у районі Пня світу. — Знайди перший портал і покажи мені кожен відрізок ріки між ним і Пнем, — наказав він кораблеві. — Шукай маяк спускового катера.

— Прилади свідчать, що спусковий апарат приєднаний до виносної стріли командного відсіку, — відказав корабель. — Маяк це підтверджує.

— Добре, — просичав де Сойя, уявляючи, як він видирає, наче зуби, кремнієві мікросхеми, — не звертай уваги на маяк апарата. Просто розпочни обстежувати цей район телескопом і радаром. Повідомляй про все живе та про кожен артефакт. Усі дані виводь на головні екрани.

— Наказ зрозумів, — відповів комп'ютер.

Де Сойя побачив, як зображення на екрані хитнулося до нього, збільшуючись. Тепер він дивився на портал лише з висоти кілька сотень метрів.

— Давай панораму вздовж ріки, за течією, — наказав він.

— Зрозумів.

До крісла другого пілота ковзнув капрал Кі, вмостився і пристебнувся.

— Якщо спускового апарата нема, — мовив він, — то ми не зможемо туди дістатися.

— Бойові скафандри, — прохрипів де Сойя, опираючись болю, що накочувався хвилями. — Вони мають абляційний захист^[161]... сотні мікрошарів руйнівних покрить... на випадок сутички із застосуванням лазерів, так?

— Правильно, — сказав капрал Кі, — але...

— Я планував, що ви з сержантом Ґреґоріусом скористаєтесь абляційними скафандрами, аби пройти крізь атмосферу, — продовжував де Сойя. — Я можу вивести «Рафаїл» на найнижчу орбіту. А ви, капрале, застосуєте реактивний ранець для того, щоб рухатися крізь атмосферу. Скафандри повинні витримати, так?

— Можливо, — погодився капрал Кі, — але...

— Потім ви перемкнетесь на електромагнітні двигуни і знайдете цю... жінку, — вів далі де Сойя. — Знайдете її та зупините. Після цього ви зможете скористатися спусковим апаратом, аби повернутися на корабель.

Капрал Кі потер очі.

— Усе так, сер. Але я перевірив скафандри. Їх пошкоджено. Пробито.

— Пробито... — тільки й зміг повторити де Сойя.

— Хтось прорізав абляційну броню, — пояснив Кі. — Це непомітно неозброєним оком, але я запустив діагностику третього ступеня на герметичність. Ми були б мертві ще в іоносфері.

— Пошкоджено всі скафандри? — запитав де Сойя кволим голосом.

— Усі, сер.

Отець-капітан ледь стримався, аби не чортихнутися знову.

— У будь-якому разі я переведу корабель на нижчу орбіту, капрале.

— Який сенс, сер? Усе, що відбувається на планеті, хоч як відбуватиметься на відстані кількох сотень кілометрів. І ми нічого не зможемо з цим вдіяти.

Де Сойя кивнув, але ввів нові параметри до оперативної пам'яті, як і збирався. Через розгардіяш у голові він припустився кількох помилок, і принаймні одна з них могла призвести до того, що вони згоріли б в атмосферних шарах над Божегаєм. Але корабель помітив помилки, і де Сойя задав виправлені параметри.

— Я б не радив виходити на таку низьку орбіту, — озвався корабель механічним голосом. — Верхні шари атмосфери Божегаю містять вибухонебезпечні домішки, і висота у триста кілометрів не відповідає граничним вимогам, як вони зазначені в...

— Заткнись і роби, що кажуть, — сказав отець-капітан де Сойя.

Коли запрацювали головні реактивні рушії, він заплющив очі. Повернення ваги лише посилило біль у м'язах та кістках. Де Сойя почув, як у кріслі другого пілота застогнав Кі.

— Можна ввімкнути поле-стримувач, що пом'якшить дискомфорт від перевантаження в 4 g, — повідомив корабель.

— Ні, — відказав де Сойя. — Треба економити енергію.

Шум, вібрація, біль. Край Божегаю наблизився й заполонив увесь ілюмінатор.

«А якщо ця... зрадниця... запрограмувала корабель таким чином, що ми вріжемося в атмосферу, коли завчасу прокинемось і спробуємо маневрувати?» — раптом спало на думку де Сойї. Незважаючи на перевантаження, він вишкірився у зловісній посмішці: тоді вона теж не повернеться додому.

Тортури тривали.

54

Коли ми опинилися по той бік порталу, Ктиря на плоті вже не було.

Я опустив гвинтівку й роззирнувся навкруги. Ріка тут була широка й досить мілка, а небо мало глибокий синій колір, темніший за ляпіс-лазур Гіперіона. На північному небокраї високими вежами стояли купчасті хмари. Вони, здавалося, всотували в себе світло сонця, що було за нашими спинами вже досить низько на вечірньому прузі. Принаймні щось мені підказувало, що сонце сідає, а не сходить.

Повз пропливали скелясті береги. Між скелями чорніли згарища, а подекуди зола вже почала проростати травою. Тут навіть повітря відгонило попелом, так наче ми подорожували місцевістю, де трапилася лісна пожежа. Праворуч від нас, на значній відстані, здіймався чорний конус, схожий на згаслий вулкан.

— Гадаю, ми на Божегаї, — промовив А. Беттік. — А це — те, що лишилося від Дерева світу.

Я ще раз подивився на чорний вулканічний конус. Жодне дерево не могло вирости таким величезним.

— А де Ктир? — запитав я.

Енея підвелася на ноги й наблизилась до того місця, де щойно стояла потвора. Мала помацала повітря, наче монстр міг перетворитися на невидимку.

— Тримайтеся! — знову попередив я.

Пліт наближався до пасма невисоких порогів. Я кинувся до стернового весла й відв'язав його, а андроїд із дівчинкою схопились за жердини, що були з кожного боку. Пліт підстрибнув, хлюпнув і спробував розвернутись, але, врешті решт, подолав білі буруни.

— Круто! — вигукнула Енея. Я давно вже не бачив її такою повеселілою.

— Круто, — погодився я. — Але пліт розвалюється.

Це було перебільшення, але не надто значне. Колоди на носі звільнилися від мотузок і совгались тепер як живі. Наші пожитки, звалені безладною купою, жалісно деренчали і захаращували середину плоту, поховавши під собою складений намет.

— Дивіться, он низький берег. Там зручно пристати, — запропонував А. Беттік, показуючи на трав'янисту пляму справа. — А далі берег знову стає обривчастим.

Витягши бінокль, я роздивився чорні схили.

— Твоя правда, — погодився я. — Попереду можуть бути справжні бистрини й обмаль зручних місць для причалу. Давайте зупинимось тут і трохи підремонтуємось.

Налягаючи на жердини, Енея й андроїд пристали до правого боку ріки. Я зістрибнув із плоту й витяг його на багнистий берег. Пошкодження на носі й лівому борті виявились не такими вже й серйозними — тільки підтягнути кілька ременів зі шкіри примар. Добре було б замінити і кілька побитих колод. Я подивився вгору по ріці. Сонце спустилося ще нижче, але, схоже, ми мали приблизно годинку світлого часу.

— Будемо ставати табором на ніч? — запитав я. — Чи рухатимемось далі навіть уночі?

— Далі, — відповіла Енея, не замислившись навіть на мить.

Я чудово її розумів. У Кум-Ріяді наразі був іще ранок.

— Проте я не хотів би наскочити в темряві на пороги, — зауважив я про всяк випадок.

Енея скосила очі на вечірнє сонце.

— А я б не хотіла сидіти тут у темряві, — відказала вона. — Давайте заберемося звідси якомога далі, — дівчинка взяла у мене бінокль і почала роздивлятись чорні гребені праворуч від нас і темні пагорби на лівому березі. — Навряд чи для Тетіс обрали б ріку з небезпечними порогами, чи не так?

А. Беттік відкашлявся.

— Наскільки я можу здогадуватись, — сказав він, — оті лавові напливи сформувалися під час нападу Вигнанців на цей світ. Ланцетні удари могли спричинити сейсмічні зрушення, а ті своєю чергою — створити дуже серйозні пороги.

— Це були не Вигнанці, — м'яко заперечила Енея.

— А хто ж тоді, дитино?

— Не Вигнанці, — повторила вона рішучіше. — Це ТехноКорд збудував космічні кораблі, щоб атакувати Всемережжя... Вони удавали з себе Вигнанців.

— Хай буде так, — я пригадав, що Мартін Силен говорив про це в кінці своїх «Пісень». Я не дуже зрозумів цю частину, коли заучував поему. А тепер мені й поготів було не до того, аби з усім цим розбиратися. — Проте обгорілі пагорби від цього не зникнуть, та й підступні пороги можуть нам трапитись. Може статися й так, що нам не вдасться переправитись через них на плоті.

Енея кивнула й поклала бінокль назад у мій заплічник.

— Не вдасться, то й не вдасться — підемо далі пішки й пройдемо наступний портал вплав. Але зараз давайте полагодимо пліт і спробуємо пройти на ньому якнайдалі. Якщо побачимо небезпечні пороги, то жердинами спрямуємо пліт до найближчого берега.

— Там можуть бути прямовисні скелі, а не такий берег, як тут, — заперечив я. — Ця лава мені не подобається.

Енея тільки знизала плечима:

— Тоді заліземо на скелю й підемо пішки. Зізнаюсь, що того вечора я був у захваті від цієї малої. Я знав, що вона втомлена, хвора, страшенно переймається через бозна-що і, крім того, перелякана на смерть. Але я також бачив, що вона не планує здаватись.

— Хай так, — погодився я. — Принаймні Ктир забрався. Це добрий знак.

Енея подивилася на мене й нічого не сказала, а натомість лише спробувала всміхнутися.

* * *

Ремонт тривав якихось двадцять хвилин. Ми перев'язали мотузки, пересунули ближче до носа кілька центральних підпор і, щоб не стояти у воді, розклали собі під ноги наш намет, наче настил.

— Якщо ми будемо рухатися вночі, — мовила Енея, — нам треба знову поставити щоглу й почепити ліхтар.

— Звісно, — я ще раніше приберіг одну із жердин, тож тепер устромив її в гніздо і закріпив, а після цього вирізав ножем на щоглі заглибину для ліхтаря. — Засвітити? — спитав я.

— Ще рано, — відповіла Енея, поглянувши назад, на сонце, що сідало у нас за кормою.

— Тепер, — сказав я, — якщо ми збираємось переправлятися через пороги, нам треба спакуватись, а найнеобхідніше засунути у водонепроникні мішки.

Ми взялися до роботи. До свого речового мішка я поклав сорочку, моток мотузки, складену плазмову гвинтівку, лазерний ліхтарик і ліхтар. Хотів запхати туди й комлоґ, а потім подумав, що він багато не важить, тож начепив його на зап'ясток. Акумулятори комлоґа, лазера і ручної лампи ми зарядили ще в клініці на Кум-Ріяді.

— Усе спакували? — запитав я, готуючись відштовхнути пліт і спрямувати його за течією.

Отримавши нову підлогу та щоглу, наш пліт наче помолодшав. А якщо згадати ще й про закріплені колоди та ліхтар, який можна засвітити вночі!..

— Ми готові, — сказала Енея.

А. Беттік кивнув і відштовхнувся жердиною. Ми рушили рікою вперед.

* * *

Течія тут була сильна, двадцять або й двадцять п'ять кілометрів на годину, і сонце ще не сховалося за обрій, коли ми увійшли до країни чорної лави. Річкові береги перетворились на стрімчаки, нас раз у раз підкидало на кам'яних заборах, але ми поки що долали їх, залишаючись сухими. Проте я вже почав обдивлятися береги в пошуках причалу на той випадок, якщо раптом ми почуємо ревіння водоспаду або грізних бистрин. Подекуди ще зустрічалися низини й улоговини, але загалом місцевість ставала дедалі пагористішою. Улоговинки яскравими блакитними плямами вкривали вічносині чагарі, низьке сонце золотило верхівки тендітних червоних деревець, і мені на думку вже починало спадати, що, мабуть, час розпакувати наші заплічники й почати готувати ланч... обід... та хай хоч що, аби їстівне та гаряче, коли А. Беттік раптом вигукнув:

— Пороги попереду!

Спираючись на стернове весло, я глянув уперед: із ріки стирчали валуни, вода бурунилась, у повітрі висла хмара бризок. Мій досвід на Кансі допоміг оцінити це пасмо порогів.

— Ноги ширше, тримайтесь ближче до центру плоту, — наказав я. — За моєю командою штовхайте щосили. Потрібно, щоб ніс нас слухався і повертав, куди слід, тоді ми впораємось. Якщо хтось випаде за борт, нехай наздоганяє пліт уплав. Канат буде напоготові, — і я поставив ногу на бухту згорнутого каната.

Валуни і скелі з чорної лави на правому березі мені дуже не подобались, але за порогами ріка наче ширшала і повільнішала. Якщо ці пороги — останні, то, можливо, переправившись через них, ми зможемо спокійно подорожувати вночі, освітлюючи собі шлях ліхтарем на щоглі та лазерним ліхтариком, коли виставимо його на найбільший кут розсіювання.

Усі ми очей не зводили зі скель, що виступали із шумливої води, водночас намагаючись утримувати пліт так, аби він зайшов на пороги під правильним кутом. І тут це почалося. Якби не водоверть, що двічі крутонула нами, наче пір'їною, все б закінчилось раніше, ніж я встиг би збагнути, що коїться. Хоча все майже так і сталося.

Енея щось захопливо вигукувала, я шкірився, навіть А. Беттік стримано всміхався. Я знав із досвіду, що подолані пороги завше так діють на людей. Пороги категорії V, тобто надзвичайно складні, змушують людей кам'яніти із гримасою жаху на обличчі, а такі, як ці, тобто ще досить безпечні, викликають радісне хвилювання. Ми перегукувались між собою:

— Штовхай! Бери праворуч! Обходь цю скелю!

Енея стояла в метрі чи двох із правого боку від мене, А. Беттік — з лівого, і нас саме розвертало, наче тріску, у вирі, в який ми потрапили, обминувши велику кам'яну брилу, коли я подивився вгору й побачив, що щогла на носі падає разом із ліхтарем — її наче хтось порізав на скибки.

— Якого дідька? — я ще тільки розгублено вимовляв це, а старі навички вже спрацювали. Спрацювали рефлекси, які, як я помилково вважав, атрофувалися хтозна-коли.

Нас крутило проти годинникової стрілки. «Падай!» — загорлав я і, упустивши з рук весло у кидку головою вперед, штовхнув Енею. Ми обоє шубовснули в білий вир.

А. Беттік зреагував майже миттєво, кинувшись униз і назад, і мононитки, що розтяли щоглу, наче масло, проминули його за якісь міліметри. Я випірнув із води, вдарившись ногою об скелю й обхопивши рукою Енею, і побачив, як нитка, що була захована під водою, розітяла пліт спершу навпіл, а потім — і на менші частини, бо колоди знову закрутило у вирі. Звісно, я не бачив самих волокон, але мені достатньо було побачити, як вони діють. Я вже зустрічався з подібними жартами раніше, коли хлопці з моєї бригади на Урсі наскочили на такі ниточки, що їх повстанці перекинули через автостраду. Тоді схожа нитка пройшла крізь автобус, яким тридцятеро хлопців поверталися до казарми з кінотеатру, і відтяла всім голови.

Я намагався догукатись до А. Беттіка, але вода ревла, захльостуючи рот. Тоді я спробував ухопитися за камінь, але промахнувся і, зачіпаючи дно ногами, вхопився за наступний. Коли я подумав, що ці нитки можуть бути й під водою, мені аж у животі скрутило.

Андроїд, побачивши, як пліт розрізало втретє, пірнув у воду. Течія перекинула його на спину, хвиля вгатила в обличчя, і він інстинктивно підняв руку догори. На мить водяна завіса над рікою закривавилась — А. Беттіку відтяло ліву руку, просто під ліктем. Голова андроїда з'явилась над водою. Він не кричав, а лише вхопився правою рукою за гострий уламок скелі й повис на ньому. Ліву кисть понесло бурхливою течією. Я бачив, як її пальці ще продовжують судомно стискатися.

— Господи Ісусе, — заволав я. — Чорт... чорт!!!

Енея, ледь тримаючи голову над водою, подивилась на мене очима, в яких відображалася буря емоцій, але паніки там не було.

— Ти ціла? — загорлав я, намагаючись перекричати ревіння води. Мононитки настільки тонкі, що можна залишитись без ноги, а помітити це тільки за півхвилини.

Дівчинка кивнула.

— Хапайся за шию, — гукнув я.

Мені треба було звільнити ліву руку. Енея припала до мене. Її шкіра була холодною від води.

— Чорт, чорт, чорт, — повторював я, наче мантру, порпаючись у заплічнику лівою рукою. Пістолет залишався в кобурі, затиснутий між моїм правим стегном та річковим дном. Тут було мілко, місцями менше метра завглибшки... цієї глибини не вистачить навіть, аби пірнути, коли почне стріляти снайпер. Але це не мало значення, бо при будь-якій спробі пірнути нас винесло б течією просто на мононитки.

Я бачив, як намагається врятуватись А. Беттік, чіпляючись за каміння метрів на вісім нижче за течією. Він підняв ліву руку над водою — з обрубка струменіла кров. Його обличчя викривила гримаса, коли крізь шок до нього пробився біль. Він ледь тримався над водою. Цікаво, андроїди помирають так само, як і люди? Я відігнав цю думку. Кров у нього була дуже червона.

Я не припиняв сканувати очима лавові напливи та розсипи валунів, шукаючи відблиск сонця на металі. Снайперу саме час послати кулю або промінь. А ми навіть не почуємо пострілу. Це бездоганна засідка, як із підручника. І я сам привів усіх нас до неї.

Витягши лазерний ліхтарик із торби, я затиснув його в зубах. Навпомацки, під водою, я примудрився розстебнути лівою рукою ремінь і витягти його з-під води. Смикаючи головою, я показав Енеї, що вона повинна взяти пістолет вільною рукою.

Вона так і зробила. Я знав, що Енея нізащо не стане стріляти, але зараз мені був потрібен ремінь. Притиснувши ліхтарик підборіддям, я розгорнув ремінь на всю довжину.

— Беттіку! — загорлав я.

Андроїд подивився на нас. По очах було видно, що його невимовно болить.

— Лови! — крикнув я, широко розмахуючись і кидаючи йому ремінь. Цей маневр заледве не позбавив мене ліхтарика, але я встиг вихопити його з води й затиснути в лівій руці.

Андроїд не міг відпустити скелю і звільнити правицю. Лівої руки в нього вже не було. Але він спромігся зловити ремінь, що летів повз, затиснувши його між обрубком і грудьми. Кидок я зробив ідеальний, оскільки мав тільки один шанс.

— Медичний пакет! — горлав я, показуючи головою в бік торби, що плавала у мене за плечима. — Наклади турнікет, негайно!

Навряд чи він мене розчув, але й сам знав, що робити. Навалившись на рятівний валун і намагаючись триматися від нього вище за течією, андроїд затягнув шкіряний ремінь під ліктем лівої руки, допомагаючи собі зубами. На ремені не було дірочок на потрібному місці, але А. Беттік, відкинувши голову, затягнув його щонайміцніше, відтак обмотав ще раз і ще раз затягнув.

Тим часом я ввімкнув ліхтарик й оббіг розсіяним променем ріку перед нами. Пастка була з мононитяного дроту, але не з надпровідникового, бо надпровідниковий дріт не світився б. А це павутиння світилося, нагріваючись, світилося червоним, наче схрещені лазерні промені, прокреслюючи як повітря над рікою, так і саму ріку. А. Беттік проплив під кількома з цих променистих ниток, дивом їх не зачепивши. Інші нитки ховалися у воді зліва та справа від нього. Павутиння починалося в метрі від ноги Енеї.

Я пройшовся широким конусом світла над нами, а тоді ліворуч і праворуч від нас. Там нічого не зблиснуло. Дроти над А. Беттіком жевріли ще кілька секунд, віддаючи тепло, а тоді розчинилися, наче їх і не було. Я ще раз пройшовся по них широким конусом, аби вони виявили себе, тоді сфокусував промінь на вузький пучок. Нитка, на яку я націлився лазером, розжарилась до білого, але не розплавилась. Отже, дріт і справді був не надпровідниковий, але його не можна було знищити низькоенергетичним випромінюванням, яке міг створити лазер мого ліхтаря.

Де ж снайпер? А може, це була пасивна пастка? Давня? І нема тут жодної засідки?

Я не повірив у це ані на мить. Я бачив, як А. Беттік намагається втриматись, чіпляючись за камінь, а шалена течія пробує відірвати його й понести за собою.

— От лайно, — сказав я. Засунувши лазер за гумку трусів, я підхопив Енею лівою рукою. — Тримайся.

За допомогою однієї правої мені вдалось видряпатися на слизький трикутний валун. Ховаючись за ним, аби не зносило течією, я витягнув Енею на самий вершечок. Течія колошматила мене так, що здавалось, наче це кулачний боєць товче по моєму корпусу.

— Ти можеш триматися? — прокричав я.

— Так! — обличчя у неї було геть біле, волосся обліпило голову. Через щоку йшла подряпина, на підборідді набрякав синець, а все інше, здається, було в нормі.

Я поплескав її по плечу, переконався, що вона міцно вчепилась у валун, і залишив її. Нижче за течією я бачив наш пліт, нарізаний на десяток — не менше — шматків, що неслися, перекидаючись, через лавові уступи.

Незграбно плигаючи, загрібаючи ногами по дну, намагаючись іти прямо й раз у раз плюхаючись у воду, я спромігся дістатись невеличкого валуна, за який тримався А. Беттік, і затриматись біля нього. Сорочка на А. Беттіку була подерта в клоччя гострим камінням і течією. Десятки подряпин кривавили його блакитну шкіру, але я дивився не на них. Я хотів побачити ліву руку андроїда. Він застогнав, коли я витяг її з води.

Турнікет допоміг притишити кровотечу, але не зупинив її до кінця. У вир води впліталися червоні струмочки. Я згадав райдужних акул на Морі Безкрайому, й мене пересмикнуло.

— Ходімо, — сказав я, відриваючи від скелі крижану руку андроїда. — Ми забираємося звідси.

Коли я випростався, вода сягала мені заледве до пояса, але била із силою кількох брандспойтів. Як не дивно, попри шок і значну втрату крові А. Беттік намагався пересуватись самостійно. Наші берці шкрябали по гострому камінню, яким було всіяне дно ріки.

Коли ж снайпер стрілятиме? Моя спина нила від напруги.

Правий берег був ближче до нас — рівний, вкритий травою виступ, єдине більш-менш зручне місце, скільки сягало око. Воно вабило до себе. Аж занадто вабило.

До того ж Енея чіплялася за валун вісьмома метрами вище за течією.

А. Беттік обхопив мене за плече здоровою рукою, і ми вдвох, хитаючись і шпортаючись, чи то пішли, чи то попливли проти течії, а шалена вода все била нам у груди й хльостала по обличчях. Коли ми дістались валуна, на якому я полишив Енею, я майже нічого не бачив. Дівчинка трималась за валун побілілими від холоду й напруги пальцями.

— На берег! — прокричала вона, коли я допоміг їй звестися на ноги. Зробивши перший крок, ми провалилися в яму, і течія вдарила малій у груди і шию, а тоді накрила її геть усю.

Я похитав головою.

— Назад, угору по ріці! — гукнув я.

Наша трійця почала пробиватися крізь течію, а вода накочувалась на нас і розбивалась мільйонами бризок. Тільки моя маніакальна впертість допомагала триматись на ногах і рухатися далі. Течія намагалася збити нас, затягти під воду, понести за собою, а я уявляв себе таким могутнім, наче те Світове дерево, що колись стояло тут, із коренями, що глибоко вросли у скельну породу. Я вп'явся очима в кряж, що лежав собі на правому березі, може, метрів за двадцять попереду. Якби нам тільки дістатись до нього, сховатись за ним!.. Я знав, що А. Беттікові треба накласти на руку справжній турнікет, із медпакета, і зробити це негайно, у найближчі хвилини, інакше він помре. Якщо спробувати зробити це тут, посеред ріки, є велика вірогідність, що медпакет, заплічник і що там іще підхопить бурхлива ріка. Але вийти і впасти на лагідну м'яку травичку гостинного берега я не хотів...

Мононитки. Знову витягнувши лазерний ліхтарик з-за гумки трусів, я обвів широким променем простір перед нами. Нічого. Але вони можуть бути під водою, чекаючи, коли ми їх зачепимо, аби відтяти ноги по коліна...

Намагаючись угамувати свою уяву, я продовжував тягти нас угору рікою, переборюючи її потугу. Ліхтарик намагався вислизнути з долоні, хват А. Беттіка на моєму плечі все слабшав. Енея вчепилася мені в ліву руку так, наче то був рятувальний трос. Так це і було.

Ми подолали біля десяти метрів проти течії, коли вода перед нами зненацька вибухнула. Я похитнувся і заледве втримався на ногах, а голова Енеї пішла під воду. Я витяг дівчинку, ухопивши за мокру сорочку задубілими від холоду пальцями. А. Беттік важко наліг на мене.

Просто перед нами з води вихопився Ктир — очі полум'яніють червоним, руки підняті вгору.

— От дідько! — вигукнув хтось із нас, а може, і всі троє.

Ми розвернулися втікати, а сталеві пальці-леза вже розтинали повітря в сантиметрах за нами.

А. Беттік упав. Я підхопив його під пахви й витяг нагору. Спокуса під датися течії, аби вона просто понесла нас вниз рікою, була дуже велика. Енея спотикнулась, але самотужки звелася на ноги й махнула рукою у бік правого берега. Я кивнув, і ми почали пробиватись туди.

За нами, на середині ріки, стояв Ктир, піднявши до неба свої металеві руки й погойдуючи ними, наче скорпіон хвостом. Коли через мить я глянув на те місце знову, його вже там не було.

Ми падали й підіймалися, аж поки я нарешті не відчув під ногами мул, а не скелясте дно. Я виштовхнув Енею з води, а тоді повернувся і викотив на берег А. Беттіка. Вируюча вода ще сягала мені до пояса. Я шпурнув мішок на траву, подалі від води.

— Медпакет, — прохрипів я, намагаючись услід за мішком вибратися з ріки. Руки мене не слухалися, ніг у крижаній воді я теж уже не відчував.

Пальці в Енеї так само задубіли від холоду, але вона впоралася з липучками на медпакеті та з турнікетом. А. Беттік лежав непритомний, коли дівчинка прикріпила до нього ссальця діагностера, стягла ремінь і закріпила рукав турнікета на обрубкові. Рукав зашипів і напнувся, потім знову зашипів, роблячи ін'єкцію знеболювального чи стимулятора. На моніторі блимали вогники, сповіщаючи про необхідність негайного медичного втручання.

Я напружив усі сили і, впавши животом на берег, таки спромігся виповзти з води. Клацаючи зубами, я звернувся до Енеї:

— Д-де... п-пістолет?

Вона похитала головою. Зуби в неї теж цокотіли.

— Я... з-загубила його... к-коли... вис-скочив К-ктир...

Сил у мене вистачило тільки кивнути. На ріці нікого не було.

Можливо, він пішов геть, заледве спромігся припустити я.

Цікаво, а де термоковдра? Поплила разом з усіма речами. Залишилось тільки те, що було у моєму заплічнику.

Я поглянув на ріку. Останні промені ще золотили верхівки дерев, але каньйон уже наповнився мороком. Зі сторони лавових скель до нас спускалася жінка.

Я підняв лазерний ліхтарик і перемкнув його на пучкове випромінювання.

— Невже ти збираєшся застосувати це проти мене? — глумливо запитала вона.

Енея підняла голову від діагностера і втупилась у незнайомку. На жінці був малиново-червоний однострій, мені незнайомий. Зросту вона була невисокого, з чорним коротким волоссям. У згасаючому світлі дня обличчя жінки видавалося мертвотно-блідим. На її правому зап'ястку не було шкіри, натомість можна було побачити каркас із вуглеволокна.

Енея вся тремтіла, але не від страху, а від якоїсь іншої, сильнішої емоції. Очі її звузились, а на обличчі з'явився вираз, котрий я описав би як щось середнє між смертельною люттю та відчайдушністю. Холодна рука стиснулась у кулак.

Жінка розсміялася.

— А я чомусь сподівалася, що буде цікавіше, — промовила вона, зістрибуючи зі скельного уступу на траву.

55

Для Немез цей день видався довгим і нудним. Вона подрімала кілька годин і прокинулась лиш тоді, коли відчула деформацію простору: за п'ятнадцять кілометрів від неї активувався портал. Жінка піднялася скелями на кілька метрів і, сховавшись серед бурелому, стала чекати на наступний акт п'єси. Як на неї, він виявився фарсом. Немез бачила, як об'єкт і його супутники втратили пліт і попадали у воду, як незграбно рятувалася штучна людина — штучна людина без штучної руки, подумала жінка, і це її розсмішило, а потім Немез доволі зацікавлено спостерігала за появою Ктиря. Звісно, вона знала, що Ктир десь поряд, бо його переміщення в континуумі також викликало зсуви, подібні тим, що їх спричинило відкриття порталу. Радамант навіть перемкнулася на прискорення часу, аби роздивитись, як Ктир зайшов на середину ріки та відлякував людей. Це її спантеличило: навіщо стара залізяка це робить? Чи то він відганяє людей від пастки з яйцями щипавки, чи, наче слухняна вівчарка, жене їх просто на неї? Немез знала, що відповідь залежить від того, хто саме послав сюди із завданням це дурне колюче чудовисько.

А втім, без різниці. У Корді вважали, що Ктиря створив і відіслав назад у минуле Абсолютний Інтелект, рання його версія. Було відомо, що Ктир зазнав поразки і знову буде переможений у битві, що станеться у віддаленому майбутньому між неопереним людським абсолютним розумом і зміцнілим ТК. Тобто цей Ктир, як не крути, та був невдахою, а в цій подорожі він взагалі як п'яте колесо у возі. Немез він цікавив тільки через сподівання, що Ктир зможе додати до її елементарного завдання хоч трохи гостроти.

Тепер, дивлячись на виснажених людських істот і на андроїда, що в комі валявся на травичці, Немез відчула, що їй набридло пасивне спостереження. Перевіривши, чи висить на поясі мішечок для зразків, і вставивши у браслет, що щільно охоплював її руку, чіп із пасткою Сфінкса, вона спустилася зі скелі на низький трав'яний берег.

* * *

Той хлопець, Рол, опустився на одне коліно й лаштував лазер малої потужності. Немез не змогла стримати посмішки.

— Невже ти збираєшся застосувати це проти мене? — запитала вона.

Хлопець не відповів. Він підняв лазер. Немез подумала, що коли той спробує осліпити її з цієї штуковини — а на що та рушниця іще годиться? — вона перемкнеться на прискорення і, не вимикаючи променю, запхне хлопцю цей дурний лазер у пельку, аби він вийшов аж із дупи.

Енея вперше подивилися на неї. Немез зрозуміла, чому Корд нервує через потенціал цієї юної людської істоти: дівчинку мерехтливим сяйвом оточувалиелементи доступу до Поєднувальної Безодні. Але Немез бачила й інше: знадобиться ще багато років, поки дівчинка зможе скористатися зі свого потенціалу. Весь цей Sturm und Drang, уся ця божевільна терміновість була ні до чого^[162]. Ця людська дитина не тільки ще не розвинула до кінця своїх сил, вона ще навіть не здогадувалась, навіщо її цими силами обдаровано.

Тепер Немез могла собі зізнатись: у неї була тривога, тінь тривоги, чи в останню мить не створить це дівчисько певних проблем, якимось чином під'єднавшись до Безодні. І коли виявилось, що тривога була даремною, Немез відчула навіть щось схоже на розчарування.

— А я чомусь сподівалася, що буде цікавіше, — промовила вона вголос і підійшла до Енеї ще на крок.

— Чого вам треба? — вигукнув юнак, Рол, намагаючись звестися на ноги. Немез бачила, що він витратив усі свої сили, витягуючи з води своїх друзів.

— Від тебе мені нічого не треба, — відказала вона ліниво. — І від твого синього приятеля, котрий помирає, теж. А от з Енеєю я хочу перекинутись кількома слівцями, — Немез смикнула головою в напрямку сусіднього гайка, який вона густо засіяла протипіхотними мінами. — Чому б тобі не прихопити свого голема^[163] й не зачекати отам, під деревами, поки дівчинка до вас не приєднається? Ми кілька хвилинок тишком-нишком поговоримо собі, і вона твоя, — жінка наблизилася ще на крок.

— Не підходьте, — сказав Рол, націлюючись лазерним ліхтариком.

Немез підняла руки вгору, вдаючи переляк.

— Ой, не стріляй, приятелю, — заблагала вона. Жінка не хвилювалася б і тоді, якби цей лазер був у десять тисяч разів потужніший.

— Назад, — скомандував Рол. Він тримав палець на кнопці. Іграшковий лазер був націлений просто в очі Немез.

— Добре, добре, — мовила жінка.

Вона відступила на крок і перетворилась на блискучу хромовану фігуру, яка тільки абрисами нагадувала людину.

— Роле! — закричала Енея.

Усе це набридло Немез. Вона перемкнулась на прискорення. Люди перед нею перетворилися на живу картину. Рот в Енеї був відкритий, вона продовжувала щось говорити, але повітря теж застигло. Завмерла на місці стрімка ріка, так наче це був фотознімок із неймовірно короткою витримкою. Зависли в повітрі бризки. Ще одна крапля води застигла під мокрим підборіддям Рола.

Ковзнувши вперед, Немез забрала лазер із руки хлопця. Спокуса вчинити з ним так, як вона намірилась, була великою, а тоді ще повернутись до нормального часу та подивитись, як їм усім це сподобається. Але краєчком ока вона бачила Енею, з рукою все ще стиснутою в кулак, і це нагадало жінці, що спочатку треба зробити справу, а тоді вже розважатися.

Немез знову на частку секунди перемкнулася, зняла з пояса мішечок для зразків, ще раз трансформувалась у хромовану скульптуру, підійшла до дівчинки, що й надалі сиділа біля андроїда, піднесла розкритий мішечок під підборіддя дитини, наче баскетбольний кошик, що чекає на м'яч, а тоді перетворила руку у довге лезо, таке ж гостре, як ті мононитяні дроти, що їх розвісила вона над рікою.

Немез посміхнулась за своєю хромованою личиною.

— Прощавай... мала! — промовила вона. Жінка чула їхню розмову, коли ця трійця була ще за кілометри звідси.

Її смертоносна рука почала свій вбивчий рух.

* * *

— Що там, до дідькової матері, коїться? — вигукнув капрал Кі. — Я нічого не бачу!

— Спокійно, — наказав де Сойя.

Обидва чоловіки сиділи у своїх командних кріслах, припавши до моніторів телескопа.

— Немез перетворилася... не знаю... на якесь металеве лайно, — сказав Кі, ще раз передивляючись відео у куточку екрана й водночас стежачи за картинкою внизу, що весь час змінювалась, — а потім зникла!

— І радар її не бачить, — сказав де Сойя, швидко перемикаючись на різні режими. — Інфрачервоне зображення — її немає... хоча температура в тому районі піднялася майже на десять градусів за Цельсієм. Інтенсивна іонізація.

— Місцева буря? — запитав здивований Кі. Перш ніж де Сойя встиг відповісти, Кі показав на монітор: — Дивіться! Там, унизу, дівчинка... Щось із тим хлопцем...

— Це Рол Ендіміон, — мовив де Сойя, намагаючись зробити чіткішим зображення на моніторі. Висока температура, а ще атмосферна турбулентність робили картинку нечіткою, «хвилястою», хоч комп'ютер докладав усіх зусиль, аби її оптимізувати. «Рафаїл» тримався на висоті 280 км над гіпотетичним рівнем моря на Божегаї, що було значно нижче за зручну геостаціонарну орбіту, і корабель із параноїдальною впертістю повідомляв про загрозу через розширення атмосфери та молекулярне нагрівання корпусу.

Отець-капітан де Сойя побачив достатньо, аби прийняти ухвалу.

— Вимкнути всі бортові системи та підтримувати життєзабезпечення на мінімальному рівні, — наказав він. — Збільшити потужність термоядерного рушія до ста п'ятнадцяти відсотків, прибрати носові захисні поля. Перейти на тактичний режим.

— Це небезпечно... — почав було заперечувати корабель.

— Скасувати голосове реагування корабля. Скасувати всі протоколи з безпеки, — гаркнув де Сойя. — Наказ рівня дельта-дев'ять-дев'ять-два-нуль. Пріоритет, визначений папським монідиском. Підтвердити виконання через письмове повідомлення.

Моніторами побігли колонки параметрів, накладаючись на картинку з поверхні планети, що й надалі змінювалась. Кі дивився на все це, вибалушивши очі.

— Солодкий Ісусе, — прошепотів капрал. — Святий Боже.

— Так! — пробурмотів де Сойя, побачивши, що енергозабезпечення всіх систем, за винятком системи візуального спостереження та систем ведення бою, зменшилося й упало нижче критичної позначки.

І цієї миті на поверхні планети залунали вибухи.

* * *

Жінка, перетворившись на розмиту сріблясту пляму, все ще зберігалась на сітківці мого ока. Я змигнув і побачив, що лазерного ліхтарика у мене в руці більше немає. Повітря навколо чомусь розжарилося. А повітря навколо Енеї раптом застелив туман, і крізь нього то з одного, то з іншого боку стала вигулькувати ота хромована фігура — вона з кимось билася. Миготіли руки — шість рук, ноги — чотири ноги, а ще безліч лез, що аж краяли простір. Я кинувся до Енеї, усвідомлюючи, що не встигну її закрити і відштовхнути, але — якимось дивом — встиг, упав на неї, повалив і, обхопивши, відкотився разом із нею вбік, подалі від вибуху гарячого повітря та блискавичних рухів, що зливалися в одну мерехтливу пляму.

Медпакет видав тривожний сигнал, що імітував скрегіт ножа по склу, — звук, який неможливо ігнорувати. Ми втрачали А. Беттіка. Накривши Енею власним тілом, я поповз разом із нею до андроїда. І тут у лісі за нашими спинами почалися вибухи.

* * *

Немез розмахнулася, не сподіваючись щось відчути, бо лезо мало пройти крізь м'язи та хребці без жодних зусиль, і була шокована, коли її рука ввійшла з чимось у жорсткий контакт.

Вона глянула вниз. Її руку-лезо стискали десять сталевих лез-пальців. Інший десяток стискав передпліччя. На захист завмерлої у перестраху дівчинки став Ктир.

Немез була здивована, роздратована, але не стурбована. Вона висмикнула руку й відскочила назад.

Кадр не змінився: ріка завмерла, Рол Ендіміон тягне вперед руку, наче натискаючи на кнопку свого іграшкового лазера, андроїд конає на землі, медпакет зупинився, напівблимнувши червоним. Тільки між Немез і дівчинкою з'явилась перепона — здоровезна постать Ктиря.

Немез подумки всміхнулась. Вона так задивилася на шию дівчинки, що й не помітила, як це одоробло у прискореному часі наблизилось до неї. Помилка, якої вона більше не припуститься.

— Вона тобі потрібна? — спитала Немез. — Тебе теж послали її вбити? Я не проти. Тільки голова — моя.

Ктир, опустивши руки, обійшов дівчинку, заледве не зачепивши її обличчя численними шпичаками й лезами на колінах. Тоді, широко розставивши ноги, він знову став між Енеєю та Немез.

— А, то ти не збираєшся її вбивати? — мовила жінка. — Тоді віддай її мені, — Немез метнулася швидко навіть як для прискореного часу: відволікаючий фінт зліва, оберт праворуч, замах — згори і вниз. Якби простір навколо неї не був згорнутий, звукові удари розтрощили б усе в радіусі кількох кілометрів.

Ктир заблокував її удар. Хромований метал приснув іскрами, в землю вдарили блискавки. Велетень хльоснув по тому місцю, де наносекунду тому стояла Немез. Вона раптом з'явилась позаду нього, націлившись дитині в спину ударом, який мав вибити її спинний хребет та серце через груди.

Ктир відбив цей удар так, що Немез аж відлетіла, врізавшись у крони дерев на відстані тридцяти метрів. Хромована статуя поламала гілки та стовбури, і ті сповисли у повітрі. Ктир понісся вслід за нею.

Немез вдарилась об скалу, увійшовши в неї сантиметрів на п'ять. Вона відчула, що Ктир вийшов із прискореного часу, коли летів до неї, і теж перемкнулась на нормальний час. Усе навколо вибухнуло звуками та рухами. Дерева тріщали, ламалися, горіли. Міни зреагували не на серцебиття чи запах поту, бо цього не було, а на поштовхи, і стали вибухати, стрибаючи у напрямку сутички. Вони вибухали сотнями. Почалась ланцюгова реакція — і Ктиря, і Немез потягнуло одне до одного, наче половинки старовинної уранової бомби.

Ктир мав на грудях довгий викривлений клинок. Немез чула всі ці історії про жертв, яких він простромлює цим клинком, а тоді розвішує на величезних гостряках Дерева болю. На неї ці оповідки враження не справили. Коли їх кинуло одне до одного спрямованими вибухами, захисне поле навколо Немез зігнуло шпичак на грудях Ктиря. Він розкрив свою гігантську пащеку й заричав на ультразвуку. Немез вцілила йому по шиї — Ктир відлетів метрів на п'ятнадцять і впав У воду.

Більше не звертаючи на нього уваги, жінка розвернулась до Енеї та її компанії. Рол лежав на дівчинці, закриваючи її собою. Як зворушливо, подумала Немез і перемкнулась на прискорений час. Завмерли навіть помаранчеві вогняні хвилі, які розходилися з того місця, де вона стояла в центрі вибухів, що квітка за квіткою продовжували розпускатись.

Подолавши пружну, майже тверду стіну ударних хвиль, вона швидким кроком наблизилися до дівчинки та її приятеля. Гаразд, вона відітне голови обом: дівчачу віддасть шефам, а голову цього хлопця візьме собі на пам'ять.

Немез зоставався якийсь метр, аби дістатися сцикухи, коли Ктир вихопився з хмари водяної пари, на яку перетворилася ріка, і підступно вдарив її зліва, коли жінка цього ніяк не очікувала. Її рука, що вже опускалася на людські голови, схибила на кілька сантиметрів. А вже через мить жінка в обіймах Ктиря покотилася від ріки, здираючи шар торфу зі скельної породи й із тріском валячи дерева на своєму шляху, аж поки не врізалася в прямовисну стіну скель. Із панцира Ктиря посипалися іскри, коли його гігантські щелепи, всіяні гострими зубами, замкнулися на горлі Немез.

— Ти... мабуть... жартуєш... вилупку, — прохрипіла вона крізь свою хромовану маску. Дати себе загризти допотопному фігляреві, що грається з часом, аж ніяк не входило в сьогоднішні плани Немез. Вона глибоко загнала руку-клинок у груди Ктиря, у той час як його зуби іскрили, намагаючись вгризтися в її захищене полем горло. Немез лиховісно вишкірилась, відчувши, як чотирма пальцями їй вдалося проникнути крізь броню та каркас велетня. Ухопивши у жменю його нутрощі, вона видерла їх геть, сподіваючись, що це щось життєво важливе для цього одоробла. Але це виявились лише сухожилля та уламками щитків. Втім, Ктир, хитаючись, відступив на крок, розмахуючи чотирма руками, наче косами. Чудовисько ще працювало щелепами, немов не могло повірити, що його жертві вдалося з них вислизнути.

— Ну, давай! — гукнула Немез, наступаючи на потвору. — Давай! — Їй хотілося знищити цього виродка. Усередині неї, як то кажуть люди, аж кров закипала у жилах. Проте вона достатньо володіла собою, аби не забувати про головне завдання. Їй треба тільки відволікти його або вивести з ладу, щоб він не заважав відтяти голову людській дитині. Після цього їй на Ктиря буде начхати. Можливо, незле було б посадити його в клітку, аби Немез і такі, як вона, могли відточувати на ньому свою майстерність.

— Іди сюди! — підбурювала жінка, наближаючись крок за кроком.

Потвора була настільки не в собі, що перемкнулась на нормальний час, не вимкнувши захисного поля. Саме це завадило Немез спокійно добити Ктиря. Якщо вона зайде йому за спину, він може перемкнутись на прискорений час у неї за спиною... Тому жінка теж перейшла на нормальний час — от і нагода заощадити енергію.

* * *

— Господи Icyce! — вигукнув я, повернувши голову й дивлячись на те, що коїться. Енея, яку я накрив своїм тілом, теж поглядала з-за мого плеча.

Усе відбувалося водночас. Верещав аварійний сигнал на мед пакеті, повітря розпеклося, наче в доменній печі, ліс позаду нас вибухав, вивергаючи полум'я та здригаючись від гуркоту розривів, від дерев зі страшенною силою розліталися тріски, а в трьох метрах від нас нещадно билися Ктир і металева жінка, що матеріалізувалася бозна-звідки.

Не звертаючи уваги на цю криваву бійню, Енея вибралася з-під мене і поповзла тванистим берегом до А. Беттіка. Я поповз за нею, озираючись на розмазані швидкістю металеві фігури, що люто наскакували одна на одну, наносячи удари. Навколо них вирували статичні розряди, б'ючи в скелі та витоптану землю.

— Робимо штучне дихання! — вигукнула дівчинка й одразу ж взялась натискати на груди А. Беттіка. Я підбіг ближче і глянув на покази медпакета. А. Беттік не дихав. Серце його зупинилося півхвилини тому. Надмірна втрата крові.

За спиною Енеї промайнула срібляста блискавка. Я кинувся, щоб закрити дівчинку собою, але не встиг: інша металева пляма перехопила першу, й повітря розірвав шалений скрегіт металу об метал.

— Дай мені! — загорлав я, відштовхуючи Енею від тіла андроїда, аби продовжити робити штучне дихання, і водночас намагаючись відгородити її від потвор, що зійшлись у двобої.

На медпакеті спалахнули вогники, показуючи, що завдяки нашим зусиллям кров почала поступати у мозок А Беттіка. Крізь його легені пішло повітря, хоч і не без нашої допомоги. Я не зупинявся, раз у раз озираючись на двох монстрів, що наносили один одному удари зі швидкістю, близькою до надзвукової. Повітря віддавало озоном. Жаринки від палаючих дерев літали довкола, над рікою із шипінням клубочилась гаряча пара.

— Наступного року, — прокричала Енея, намагаючись перебити шум (незважаючи на парню довкола, зуби її вибивали дріб), — ми... поїдемо... відпочивати... десь... в інше місце!

Я глянув на неї, гадаючи, що вона з'їхала з глузду. Очі в Енеї блищали, але вигляд у неї був цілком нормальний. Так мені здалося. Медпакет видав аварійний сигнал, тож я повернувся до своєї справи.

Позаду нас раптом пролунало гучне ляскання, так наче вибух згорнувся на себе. Цей звук перекрив тріск вогню, свист пари і дзенькіт металу об метал. Не припиняючи натискати на груди А. Беттіка, я озирнувся.

Повітря завібрувало, і там, де щойно билися два монстри, постала одна фігура з хромованого металу. За мить металева оболонка взялася брижами й зникла. Я побачив ту саму жінку, що спустилася зі скель. Волосся у неї лежало рівненько, та й взагалі складалося враження, що вона зовсім не втомилася.

— Отже, — сказала жінка, легкою ходою рушаючи до нас, — на чому ми зупинилися?

* * *

Останні секунди битви видалися напруженими, і Немез було не так легко задіяти пастку Сфінкса. Усю свою енергію їй доводилось спрямовувати на те, аби відбиватися від клинків Ктиря, якими він вихорив так завзято, що все навколо аж гуло. Це наче битися з кількома пропелерами водночас, подумала Немез. Вона бувала у світах, де є літаки з пропелерами. А двісті років тому на одній такій планеті вона вбила Консула Гегемонії.

Наразі жінка відбивала руки, що крутилися, наче млин, і не відривала погляду від палаючих червоним очей Ктиря. Твій час минув, казала вона подумки, у той час як їхні руки та ноги, прискорені зсувом часу, наносили та відбивали удари, розтинаючи простір, немов невидимі коси. Їй вдалося пробити менш сфокусоване поле істоти, схопити Ктиря за руку та відірвати шипи й леза. Ця рука безсило впала, але п'ять скальпелів другої руки, що дублювала першу знизу, вп'ялися Немез у черево, намагаючись випотрошити її попри захисне поле.

— Ну-ну, — просичала вона, підсікаючи монстра ударом у праве коліно. — Не так швидко.

Ктир спотикнувся, і цієї миті, поки він не оговтався, Немез витягла чіп із пастки Сфінкса на зап'ястку, просунула його крізь прогалину у п'ять наносекунд у своєму полі й настромила на колючку на шиї Ктиря.

— Зроблено! — вигукнула Немез, відскакуючи назад. Відтак вона перемкнулась на прискорення, аби блокувати спробу Ктиря скинути пастку, й активувала її ментальним зусиллям, уявивши собі червоне кружало.

Навколо Ктиря із гудінням виникло гіперентропійне поле й перенесло монстра, що продовжував розмахувати руками, на п'ять хвилин у майбутнє. Доки поле існуватиме, повернутися він не зможе.

Радамант Немез відімкнула своє силове поле і перемкнулась на звичайний час. Вітрець, що дмухав жаром і ніс із собою іскри та золу, здався їй чарівно прохолодним.

— Отже, — сказала вона, насолоджуючись виразом обличчя двох людських істот, — на чому ми зупинилися?

* * *

— Стріляйте! — вигукнув капрал Кі.

— Не можу, — відповів де Сойя, тримаючи палець на кнопці. — Підземні води. Виверження пари. Вибух уб'є всіх, — на панелях відображалися всі енергетичні потужності з точністю до ерґа, але це мало допомагало.

Кі увімкнув свій мікрофон і навів промінь на чоловіка з дівчинкою, уважно пильнуючи за тим, аби промінь не торкнувся Немез.

— Це не допоможе, — сказав де Сойя. Ще ніколи в житті він не почувався таким безсилим.

— Скелі, — загорлав Кі у свій мікрофон. — Скелі!

* * *

Я стояв, заслоняючи собою Енею, і хотів тільки одного: щоб у мене був пістолет, лазер, хоч щось! А та жінка наближалась. Моя плазмова гвинтівка все ще лежала у водонепроникній торбині на березі, за два метри від нас. Мені треба було зробити стрибок, розкрити торбину, витягти гвинтівку, зняти запобіжник, відкинути ложе, прицілитись і вистрелити. Та я дуже сумнівався, що ця жінка з безжурною усмішкою на обличчі дасть час таке зробити. І ще я дуже сумнівався, що Енея буде жива, коли я повернусь, аби зробити постріл.

Цієї миті нікчемний комлоґ на зап'ястку почав вібрувати, штовхаючи мою руку, як це робили старовинні беззвучні годинники-будильники. Я не звертав на нього уваги. Комлоґ почав штрикати у мій зап'ясток крихітними голками. Я притулив непотрібну штуковину до вуха. Комлоґ тихенько проказував:

— На скелі. Бери дівчинку і втікай на скелі.

У цьому не було жодного сенсу. Я глянув на А. Беттіка, побачив, що сигналізатори почали світитися жовтим замість зеленого, і позадкував від усміхненої жінки, весь час тримаючись між нею та Енеєю.

— Куди це ти? — запитала жінка. — Так робити негарно. Енеє, ходи сюди, і твій дружок залишиться живий. І синя напівлюдина буде жити, якщо тільки її вдасться полагодити.

Я зиркнув на обличчя Енеї, боячись, що вона пристане на цю пропозицію. Дівчинка вчепилася мені в руку. Очі її виказували страшенне напруження, але страху в них не було.

— Усе буде добре, мала, — шепнув я, пересуваючись разом із нею ліворуч.

За нашими спинами текла ріка. Ще п'ять метрів ліворуч — і ми будемо на лавових скелях.

Жінка пересунулася праворуч, блокуючи нам шлях.

— Це все тягнеться надто довго, — тихенько сказала вона. — У мене залишилось тільки чотири хвилини. Звісно, це море часу. Прірва часу.

— Скоріше! — схопивши Енею за руку, я кинувся до скель. Я не знав, навіщо. У голові досі відлунювали тільки безглузді слова, які прошепотів мені на вухо чийсь голос. І цей голос не належав комлоґові.

До скель ми не дісталися. В обличчя вдарив гарячий вітер, і перед нами виникла хромована постать жінки. Вона стояла на чорних скелях, на уступі метрів три заввишки.

— Прощавай, Роле Ендіміон, — сказала жінка, заносячи блискучу хромовану руку.

І раптом наче вогняна куля вибухнула в повітрі, спаливши мені брови, підпаливши сорочку і відкинувши нас із Енеєю назад. Ми з силою вдарились об землю і покотились подалі від нестерпного жару. Волосся Енеї почало тліти, і я взявся гасити його руками. Медпакет на А. Беттіку знову пронизливо верещав, але рев перегрітого повітря позаду нас, що наростав лавиною, перекривав усі інші звуки. Побачивши, що на мені починає диміти сорочка, я зірвав її, а тоді ми з Енеєю порачкували назад — порачкували так швидко, як тільки могли. Здавалося, що ми опинились біля кратера вулкана.

Схопивши безтямного А. Беттіка, ми потягли його до ріки і не вагаючись ані секунди занурились у паруючу воду. Я намагався тримати голову андроїда над водою, а Енея тим часом щосили боролася з течією, аби нас не затягнуло на глибину. Над самою поверхнею води — точніше, над шаром річкового намулу — повітря було більш-менш придатним для дихання.

На лобі з'явилися пухирі, волосся місцями вигоріло, брів не зосталося — ще не знаючи цього, я обережно висунувся з води.

Хромована постать стояла в центрі вогненного кола близько трьох метрів у діаметрі. Полум'я падало з неба конусоподібно, десь за сотню кілометрів у вишині зменшуючись до точки. Там, де промінь протинав атмосферу — а він ніс стільки енергії, що робився практично твердим тілом, — повітря брижилось і згорталось.

Постать із жіночими абрисами намагалася зрушити з місця і дотягнутись до нас, але високоенергетичний ланцетний промінь своєю вагою, здавалось, прицвяхував її до місця. Жінка все ще стояла, а її хромована оболонка почала міняти кольори: ось вона стала червоною, тоді зеленою, а насамкінець сліпучо-білою. Жінка підняла руку й погрозила кулаком небу. Під її ногами кипіла лава, розжарюючись до червоного, а потім потекла схилами широким струмком розплавленої породи. Частина стікала в річку, на щастя, нижче нас за течією метрів за десять, здіймаючи у повітря шипляче клубовиння пари. Дивлячись на все це, я вперше у своєму житті відчув, що готовий увірувати в Бога.

Найімовірніше, жінка надто пізно зрозуміла, що їй загрожує. Вона спершу зникла, відтак з'явилася знову — розмиті, миготливі абриси, рука зі стиснутим кулаком, — знову зникла і, нарешті, з'явилась востаннє, аби змішатися з лавою під своїми ногами і розтектися лавовою калюжею там, де ще мить тому була тверда скельна порода.

Промінь продовжував пропікати це місце ще з хвилину, не менше. Та я більше не міг на нього дивитися. Від жару на моїх щоках почала злазити шкіра. Я притулився обличчям до прохолодного мулу, щосили утримуючи А. Беттіка й дівчинку, у той час як течія намагалася відірвати нас від берега та й понести туди, де вода перетворювалась на пару, де на нас чекала розпечена лава і дроти з моноволокна.

Я визирнув з-за краю берега ще раз, востаннє, аби побачити, як у розплавленій лаві зникає хромований кулак, як тремтить і тремтить, змінюючи колір, повітря і як застигає лава. Коли я витяг А. Беттіка й Енею на берег і ми знову взялися робити андроїдові штучне дихання, скелі вже почали твердішати, і тільки де-не-де ще текли струмочки та стояли озерця розплавленої рідоти. У повітрі кружляли іскри разом із гарячою золою від лісової пожежі, що продовжувала бушувати за нами. Від хромованої жінки не залишилось і сліду.

Як не дивно, медпакет працював. Ми продовжували робити А. Беттіку штучне дихання, змушуючи кров надходити до його мозку та кінцівок, буквально вдихаючи в нього життя. Турнікет припинив кровотечу. Коли андроїд почав дихати самостійно, я подивився на дівчинку, що схилилась над андроїдом навпроти.

— І що далі? — запитав я.

За спиною пролунав тихий ляск. Я озирнувся і побачив Ктиря, що вигулькнув нізвідки.

— Ісусе Христе! — тільки й спромігся промовити я.

Енея похитала головою. Я бачив опіки та пухирі у неї на лобі й губах. Деякі пасемця волосся обгоріли, сорочка почорніла від кіптяви. Поза цим із нею, здавалося, все було в порядку.

— Нічого, — сказала вона. — Усе нормально.

Я підвівся і поліз у торбину за плазмовою гвинтівкою. Даремно. Промінь проходив надто близько від неї. Спусковий гачок розплавився, пластикові деталі спеклися з металевим ложем. Добре, що плазмові набої не вибухнули, а то би від нас навіть мокрого місця не лишилося. Я кинув торбу і повернувся до Ктиря зі стиснутими кулаками. Спочатку йому доведеться мати справу зі мною, чорт забирай.

— Усе нормально, — знову сказала Енея, відтягуючи мене назад. — Він нічого не зробить. Усе нормально.

Ми нахилилися над А. Беттіком. Вії андроїда затріпотіли.

— Я щось пропустив? — спитав він хрипким шепотом.

Ми навіть не розсміялися. Енея торкнулася щоки блакитношкірої людини й подивилася на мене. Ктир стояв на тому місці, де й з'явився, виблискуючи червоними очима крізь клапті попелу, що кружляли в повітрі й осідали на його броню.

А. Беттік заплющив очі, а сигнальні індикатори на медпакеті знову заблимали.

— Йому потрібна серйозна медична допомога, — тихо сказав я Енеї, — інакше Беттіку кінець.

Дівчинка кивнула. Мені здалося, наче вона прошепотіла щось у відповідь, але той голос належав не їй.

Я підняв ліву руку, не звертаючи уваги на обпечену шкіру та пухирі. Волосся на руці не залишилось.

Ми з Енеєю прислухалися. Комлоґ звертався до нас чоловічим голосом, що його ми вже чули раніше.

56

Отець де Сойя здивувався, коли вони нарешті відповіли на загальній частоті. Він не думав, що їхній допотопний комлоґ здатний передавати повідомлення променем, який був націлений на них із «Рафаїла». Перед отцем-капітаном виникла навіть картинка — розпливчасте голографічне зображення двох обгорілих, вкритих сажею облич. Воно плавало над головним монітором.

Капрал Кі глянув на де Сойю.

— Ну і ну... Чорт би мене забрав, отче.

— Мене теж, — відповів де Сойя, а тоді звернувся до облич, що вичікувально дивилися на нього: — Я отець-капітан де Сойя, перебуваю на кораблі Пакса «Рафаїл»...

— Я пам'ятаю вас, — сказала дівчинка.

Де Сойя збагнув, що корабель передає голограми і що вони його бачать: мініатюрне примарне обличчя над римським комірцем, що плаває собі над комлоґом на зап'ястку хлопця.

— Я теж тебе пам'ятаю, — спромігся відповісти де Сойя. Це були довгі пошуки. Він подивився на її темні очі, її обличчя. Навіть крізь сажу та опіки було помітно, яка вона бліда. Так близько...

Зображення Рола Ендіміона заговорило:

— Хто це був? Що це було?

Отець-капітан де Сойя похитав головою.

— Я не знаю. Її звали Радамант Немез, а долучили до нашої команди лише кілька днів тому. Вона сказала, що служить у Легіоні, який вони готують для... — він затнувся. Це секретна інформація. А він говорить із ворогом. Де Сойя подивився на капрала Кі. З усмішки гвардійця він прочитав, у якому вони становищі: вони вже порушили все, що тільки можна було порушити. — Вона сказала, що належить до Легіону, нового війська Пакса, — продовжив отець-капітан, — алея не думаю, що це правда. Я вважаю, що вона не була людиною.

— Амінь, — вимовило зображення Рола Ендіміона. Його обличчя подивилося кудись убік, а тоді знову промовило в комлоґ: — Наш друг помирає, отче-капітане де Сойя. Ви можете нам допомогти?

Отець-капітан похитав головою.

— Ми не можемо до вас дістатись. Ця потвора, Немез, забрала наш спусковий апарат і вимкнула автопілот. Нам навіть не вдається змусити відповісти маяк на ньому. Але ви можете спробувати знайти спусковий апарат. Там є автохірург.

— Де він зараз? — запитала дівчинка.

Капрал Кі нахилився вперед, щоб потрапити в поле зору.

— Наш радар каже, що він десь за півтора кілометри від вас, на північний схід, — повідомив він. — На ньому якесь камуфляжне лайно, але, гадаю, ви зможете його відшукати. Ми покажемо вам шлях.

— Це був ваш голос по комлоґу? — поцікавився Рол Ендіміон. — Ви казали нам бігти на скелі?

— Так, — підтвердив Кі. — Ми всю потужність вбухали в цей промінь, усе, що могли. Нашкребли вісімдесят гігават, аби пробити атмосферу. Але підземні води могли перетворитися на пару і вбити вас. Скелі здавалися найкращим варіантом.

— Вона нас там перестріла, — зауважив Рол, похмуро всміхнувшись.

— Усього не передбачиш, — відповів капрал Кі.

— Дякуємо, — мовила Енея.

Кі ніяково кивнув, і його голова зникла з поля зору.

— Як уже сказав добрий капрал, — вступив у розмову отець-капітан де Сойя, — ми проведемо вас до спускового апарата.

— Чому? — запитало нечітке зображення Рола. — І чому ви вбили ваше власне створіння?

Де Сойя похитав головою.

— Вона не була моїм створінням.

— У такому разі була створінням Церкви, — наполягав Рол. — Чому?

— Я сподіваюсь, що це не Церква її створила, — стиха проказав де Сойя. — Якщо ж Церква — отже, моя Церква стала монстром.

Зависло мовчання, порушуване тільки шипінням когерентного променю.

— Вам час іти, — сказав нарешті де Сойя. — Незабаром споночіє.

Обидві голограми роззирнулись навкруги, наче забули, де вони перебувають. Це виглядало майже комічно.

— Так, темнішає,— відповів Рол, — а ви своїм ланцетним променем чи пучковим випромінюванням, або що це там було, розплавили мій переносний ліхтар.

— Ми можемо вам присвітити, — запропонував де Сойя без усмішки, — але для цього доведеться знову активувати головний бойовий випромінювач.

— Дякуємо, — сказав Рол, — не треба. Гадаю, обійдемося без світла. Я вимикаю нашу відеокамеру, але радіоканал на комлозі працюватиме, доки ми не знайдемо спускового апарата.

57

На півтора кілометри ми потратили понад дві години. На горбах, борознах і розколинах лави можна було завиграшки зламати ногу, а надто з непритомним А. Беттіком на плечах. Темінь запала така, що хоч в очі стрель, бо звідкись взялися хмари і заховали всі зорі. Ми, може, і не змогли би дійти до спускового апарата, якби Енея не знайшла у траві мого лазерного ліхтарика, ще коли ми збиралися в дорогу.

— Як він, до дідька, тут опинився? — здивувався я.

Востаннє, пам'ятаю, я тримав його, коли збирався черкнути променем по очах тої жінки. А тоді він зник. Ну, і хай йому грець, подумав я. Це був день загадок. Ми пішли, залишивши позаду останню загадку — Ктиря. Він так і стояв непорушно на тому самому місці, де вигулькнув. Навіть не намагався йти за нами.

Енея йшла попереду, освітлюючи шлях, я — позаду, і таким робом ми долали вкриті сипким попелом чорні схили та низини, з кожним кроком віддаляючись від ріки. Добра половина часу у нас пішла на те, аби хоч якось підтримувати життєздатність А. Беттіка.

Медпакет вичерпав усі свої нехитрі можливості: антибіотики, стимулянти, обезболювальні, плазму, кров четвертої групи. Тільки завдяки цьому А. Беттік був ще живий, але життя в ньому ледь жевріло. Надто багато крові він втратив у ріці. Турнікет із мого ременя трохи допоміг, але він був недостатньо тугий, аби кровотеча припинилася зовсім. Тому час від часу ми знову робили андроїдові штучне дихання, щоб кров поступала до його мозку, і зупинялися, тільки-но медпакет починав тривожно скреготіти. Комлоґ підтримував зв'язок із паксівським капралом, і я вирішив, що навіть якщо вони хитрують, аби затримати Енею, ми повинні бути до біса вдячними цим двом чоловікам. А ще, дивлячись, як ліхтарик у руці Енеї вихоплює з темряви остови мертвих дерев і чорну лаву в нас під ногами, я весь час чекав, що поміж скель виткнеться хромована рука тієї фурії і вхопить мене за коліно.

Спусковий катер ми знайшли саме там, де, як казали ті чоловіки, він і мав бути. Енея хотіла першою піднятися металевим трапом, але я вхопив її за ногу і змусив зупинитися.

— Тобі не варто підійматися на борт, мала, — сказав я. — Це вони кажуть, що нібито не можуть керувати цією штукою дистанційно. Але якщо ти зайдеш усередину, а вони зможуть його підняти, то, вважай, попалася.

Вона безсило опустилася на землю біля трапа. Я ніколи не бачив її такою втомленою.

— Я їм довіряю. Вони сказали...

— Так, але якщо ти туди не заходитимеш, вони хоч як, а не зможуть тебе схопити. Тому лишайся тут, а я затягну А. Беттіка всередину і подивлюся, чи є там автохірург.

Коли я підіймався трапом, мене аж всередині заболіло від думки: а раптом та пекельна потвора замкнула металеві двері, а ключ поклала собі у кишеню?

На дверях світилася панелька із цифровою клавіатурою.

— Шість-дев'ять-дев'ять-два, — почувся з комлоґа голос капрала Кі.

Я набрав код, і зовнішні двері повітряного шлюзу ковзнули вбік. На борту дійсно був автохірург, і його вдалося запустити одним натисканням кнопки. Я обережно, намагаючись насамперед не потривожити скаліченої руки, поклав А. Беттіка до спеціальної камери на подушки, тоді перевірив, чи всі потрібні давачі та манжети стали на свої місця, відтак закрив кришку. Відчуття було не з приємних — наче опустилося віко труни.

Покази приладів не надто втішали, але хірург взявся до роботи. Я дивився на монітор доти, поки не зрозумів, що в очах у мене все розпливається, бо я засинаю навстоячки. Я сильно потер щоки й підійшов до відчиненого повітряного шлюзу.

— Можеш піднятися, мала, але залишайся на трапі. Якщо катер почне готуватися до старту — просто вистрибнеш.

Енея, стоячи в отворі шлюзу, вимкнула лазерний ліхтарик. Тепер світло йшло тільки від моніторів авто-хірурга та панелі приладів.

— І що далі? Я вистрибну, а катер із тобою й А. Беттіком полетить геть. І що я робитиму сама?

— Вирушиш до наступного порталу, — відповів я.

Раптом озвався комлоґ.

— Ми розуміємо, що у вас є всі підстави нам не довіряти, — це був голос отця-капітана де Сойї.

Сидячи в отворі люка та слухаючи, як нічний вітрець шарудить поламаними гілками, черкаючи ними об корпус спускового апарата, я спитав:

— Чому ви змінили своє ставлення до нас і свою програму, отче-капітане? Ви ж приперлися сюди, аби схопити Енею. Чому раптом такий різкий поворот? — я не міг забути, як він гнався за нами в системі Парваті, як наказав відкрити вогонь на Ренесанс-Векторі.

Замість відповіді отець-капітан повідомив:

— У мене твій килим-літун, Роле Ендіміон.

— Та невже? — промовив я втомлено. Я намагався пригадати, коли його загубив. Коли летів до платформи на Морі Безкрайому, ось коли. — А Всесвіт тісний, — зауважив я, вдаючи, наче мені на всякі килимки начхати, хоча насправді я би що завгодно віддав, аби зараз він був у нас. Енея теж прислухалась до розмови. Час від часу ми кидали оком на автохірурга — чи він, бува, ще не здався.

— Так, — відповів голос отця-капітана де Сойї, — і, здається, я починаю розуміти хід ваших думок, мої друзі. Сподіваюся, що колись, може, і ви мене зрозумієте.

— Можливо, — сказав я. Тоді я ще не знав, що одного дня це справдиться, і справдиться буквально.

Його тон змінився, став діловим, майже різким.

— Ми гадаємо, що капрал Немез від'єднала дистанційне керування автопілотом, замінивши програму в комп'ютері, але переконувати вас у цьому не станемо. Спробуйте скористатися цим катером, аби дістатися, куди вам треба. Без побоювань, що ми хочемо затримати Енею.

— Без побоювань? — перепитав я недовірливо. Опіки починали боліти. За хвилину треба буде знайти в собі сили покопирсатися серед мотлоху в цьому катері, чи не знайдеться десь медпакет. Я сподівався, що таки знайдеться.

— Ми залишаємо цю планетну систему, — пояснив отець-капітан де Сойя.

Я задер голову.

— Як ми про це дізнаємось?

Комлоґ реготнув.

— Важко не помітити космічного корабля, що виходить із гравітаційного колодязя планети на термоядерному рушії, — проказав він. — Наш телескоп показує, що над вами наразі лише окремі хмарки. Ви нас побачите.

— Побачимо, що ви залишаєте близьку орбіту, — не вгавав я. — А як ми дізнаємось, що ви перемістилися із системи?

Енея підтягнула мою руку собі до рота й заговорила у комлоґ:

— Отче? Куди ви вирушаєте?

Комлоґ мовчав, чулося тільки легеньке потріскування.

— Назад, на Пацем, — нарешті відповів де Сойя. — У нас — один із найшвидших кораблів у Всесвіті. І я, та й, гадаю, і мій друг капрал теж вже замислювалися, чи не гайнути на ньому світ за очі... Але справа в тому, що ми з ним — солдати паксівського Флоту й Армії Христа. Тому повернемося на Пацем і відповімо на всі питання... подивимося в очі тому, що на нас чекає.

Навіть до Гіперіона дотяглася лиховісна тінь Інквізиції. Я здригнувся, наче од холоду, і причиною тому був не тільки свіжий вітерець, що ніс попіл із величезного Світового пенька.

— Окрім того, — продовжив де Сойя, — з нами тут наш третій товариш, котрий не пройшов воскресіння успішно. Ми мусимо повернутися на Пацем, аби він отримав належну допомогу.

Прислухаючись до дзижчання автохірурга, я вперше за цей безкінечний день по-справжньому повірив, що священик на орбіті високо вгорі нам не ворог.

— Отче де Сойя, — звернулась Енея, все ще тримаючи мене за руку, так щоб комлоґ був біля неї, — що вони з вами зроблять? З вами усіма?

Крізь статичні розряди до нас знову пробився смішок.

— Якщо пощастить, нас стратять, а потім відлучать від церкви. Якщо не пощастить, то з нами зроблять те саме, тільки у зворотному порядку.

Я бачив, що Енеї це не здалося дотепним.

— Отче-капітане де Сойя... Капрале Кі... спускайтесь сюди й приєднайтесь до нас. Відішліть корабель, хай він доставить вашого друга куди треба, а ви разом із нами пройдете крізь наступний портал.

Цього разу мовчання так затягнулося, що я було подумав, чи не розірвався променевий зв'язок. Нарешті почувся голос де Сойї:

— Це спокуса, мила дівчинко. Для нас обох. Я дуже хотів би одного дня вирушити в подорож порталами... а ще більше хотів би познайомитися з тобою особисто. Але ми вірні слуги Церкви, моя люба, і ми знаємо свій обов'язок. Я щиро сподіваюся, що капрал Немез — це прикра помилка, відхилення від норми, що такого більше не станеться. Але щоб бути впевненими, ми мусимо повернутися.

Раптом спалахнуло яскраве світло. Я висунувся зі шлюзу, і ми з Енеєю побачили, яку розривах хмар, то зникаючи, то з'являючись знову, виблискує блакитно-білий термоядерний хвіст.

— Крім того, — знову пролунав голос де Сойї, тепер уже наче притлумлений від страшенного перевантаження, — ми дійсно не можемо спуститися до вас без спускового апарата. Це стерво Немез пошкодила всі бойові скафандри, тому навіть така відчайдушна спроба є нездійсненною.

Ми з Енеєю сиділи на краю відчиненого повітряного шлюзу, проводжаючи очима шлейф, що ставав усе довшим і яскравішим. Здавалося, проминуло ціле життя відтоді, коли ми теж літали на своєму кораблі. Раптом мені в голову запала думка, від якої я хитнувся, наче від удару. Я підніс комлоґ:

— Отче-капітане, ця... Немез... насправді мертва? Я хочу сказати, ми бачили, як вона потонула в розтопленій лаві... але чи не може статися так, що вона вилізе звідти... уже вилазить, поки ми тут розмовляємо?

— Ми не знаємо, — крізь шипіння променю долетів до нас голос отця-капітана де Сойї. — Я раджу вам забиратися звідти якомога скоріше. Спусковий апарат — це наш дарунок на прощання. Хай він допоможе вам врятуватися.

Я не зводив очей із нічної темряви. Кожного разу, коли під поривом вітру шурхотіло мертве віття або шемрав, пересипаючись із місця на місце, попіл, мені здавалося, що до нас підкрадається оте чортове поріддя із пекла.

— Енеє, — пролунав голос отця-капітана.

— Так, отче-капітане?

— Ми вимкнемо промінь за секунду... зв'язок ось-ось перерветься, але я мушу сказати тобі ще дещо.

— Я слухаю, отче-капітане.

— Дитино, якщо мені знову накажуть тебе знайти... не скривдити, а знайти... знай, що я — покірний слуга Церкви й офіцер Флоту Пакса...

— Я розумію, отче, — відповіла Енея. Вона не відривала погляду від небесного шатра, де яскравий хвіст корабля прокреслював його навкіс, наближаючись до східного небокраю. — Прощавайте, отче. Прощавайте, капрале Кі. Дякую.

— Прощавай, донечко, — сказав отець-капітан де Сойя. — Хай тебе Господь благословить, — насамкінець ми ще почули слова благословенної молитви, а тоді зв'язок урвався, і запала тиша.

— Заходь усередину, — мовив я Енеї. — Ми забираємося звідси. Негайно.

Нам без проблем вдалося зачинити зовнішні та внутрішні двері повітряного шлюзу. Перевіривши автохірург — усі індикатори стабільно світилися жовтим, — ми пристебнулися до масивних протиперевантажувальних крісел. Екрани на ілюмінаторах були підняті, і ми могли бачити темні лавові долини. На сході мерехтіло кілька зірок.

— Гаразд, — сказав я, дивлячись на безліч перемикачів, дисководів, сенсорних панелей, екранів, кнопок і ще якихось блискучих штукенцій. Між нами була консоль з двома штурвалами із заглибленнями для пальців. Крім того, тут було ще з десяток кнопок, і всі вони наче просили натиснути на них. — Гаразд, — повторив я і глянув на Енею, котра здавалася геть крихітною у просторому, м'якому кріслі пілота. — Є якісь ідеї?

— Вийдемо і підемо пішки?

Я зітхнув.

— Це був би непоганий план, якби не... — я тицьнув великим пальцем у напрямку автохірурга, що продовжував дзижчати.

— Знаю, — Енея наче обм'якла. — Це був жарт.

Я торкнувся її руки, що лежала на консолі між нами. Як завжди, я відчув електричний розряд, що пробіг між нами. Таке собі фізичне дежавю. Прибравши руку, я сказав:

— Чорт забирай, найновіша техніка мала би бути найпростішою у користуванні, а тут таке відчуття, наче перед нами — панель керування винищувачем із якогось там вісімнадцятого сторіччя, ще зі Старої Землі.

— Це апарат, на якому літають професіонали. Нам просто потрібен професійний пілот.

— Ви такого маєте, — прощебетав комлоґ. До нього повернувся його власний голос.

— Ти знаєш, як керувати кораблем? — запитав я недовірливо.

— Насправді я і є корабель, — сухо відказав комлоґ. На його корпусі відкинулася панелька. — Будь ласка, вставте червоний штекер у будь-яке із червоних гнізд.

Я під'єднав комлоґ до консолі. Панель керування негайно ожила, засвітилися монітори, увімкнулися прилади, вентилятори загули, штурвали смикнулися. Плаский екран у центрі приладової дошки засвітився жовтим, відтак пролунав голос комлоґа:

— Куди ви бажаєте летіти, пан-Ендіміоне? Пан-Енеє?

Дівчинка відповіла першою.

— До наступного порталу, — тихо сказала вона. — До останнього порталу.

58

З іншого боку порталу був день. Ми зависли над рікою, а потім повільно рушили вперед. Комлоґ показав нам, як кермувати, а сам стежив за всіма системами катера, пильнуючи, аби ми не наробили якихось дурниць. Перезирнувшись з Енеєю, ми спрямували катер над самісінькими маківками дерев. Якщо тільки ця дияволиця не може проходити крізь портали, ми в безпеці.

Без нашого вірногоплоту було якось незвично, але втішало те, що тут він нам і не згодився б. Ріка Тетіс перетворилася на вузенький потічок між високих берегів, три чи чотири метри завширшки. Глибина цього струмка подекуди сягала якихось нещасних вісім-десять сантиметрів. Дерева тут були якісь дивні, але водночас наче знайомі... переважно листяні, на подобу челми або яз-дерева, тільки з лапатим листям і пишними, як у напівдуба, кронами. Листя аж палало жовтим, золотим, яскраво-червоним, килимом встеляючи береги струмка.

Небосхил тішив око приємною синявою — не темною лазур'ю, як на Гіперіоні, а такою насиченою блакиттю, якої ми не бачили на більшості тих світів, де нам вдалося побувати. У небі сяяло сонце, велике, яскраве, але не надто пекуче.

Сонячні промені, проходячи крізь лобове скло, падали нам на коліна.

— Цікаво, як там назовні? — озвався я.

Комлоґ, чи корабель... чи бозна-ким він був зараз, подумав, мабуть, що я звертаюся до нього. Центральний монітор замиготів, і по ньому попливли дані:

Атмосфера: N₂ — 0,77

                   0₂ — 0,21

                   Аг — 0,009

                   С0₂—0,0003

                   Н₂0 — змінна величина (-0,01)

Тиск біля поверхні: 0,986 бар

Магнітне поле: 0,318 гауса

Маса: 5,976 х 10²⁴ кг

Швидкість утікання: 11,2 км/с

Сила тяжіння: 980 км/с

Кут нахилу магнітної осі: 11,5°

Дипольний момент: 7,9 х 10²⁵ гаус/см³

— Це дивно, — мовив комлоґ. — Неймовірний збіг.

— Що таке? — запитав я, уже знаючи відповідь.

— Параметри цієї планети практично повністю тотожні тим, що зберігаються в моїй базі як параметри Старої Землі, — відказав комлоґ. — Неймовірно, щоб характеристики двох планет настільки...

— Стоп! — вигукнула Енея, показуючи на щось за лобовим склом. — Сідаймо! Будь ласка, просто зараз.

Якби я робив посадку, ми б неодмінно поламали чимало дерев, але комлоґ взяв вище, знайшов рівну ділянку з твердою поверхнею, десь метрів за двадцять від дерев, що обрамляли русло потічка, і посадив спусковий апарат легенько, наче пір'їнку. Я ще дивився крізь лобове скло на плаский дах будинку, що проглядав крізь дерева, а Енея вже набирала код, аби відчинити шлюз.

Вона збігла трапом швидше, ніж я встиг сказати їй хоч слово. Я затримався на секунду перевірити, що поробляє автохірург. Відтак, радо побачивши, що поміж жовтими блимає й кілька зелених вогників, сказав комлоґу... чи кораблю:

— Наглядай за ним. І будь готовий злетіти негайно.

— Буде зроблено, пан-Ендіміоне.

* * *

Будинок чекав на нас трохи вище за течією, на протилежному березі струмка. Описати його нелегко, але я спробую.

Він стояв просто над невеличким водоспадом, який три- або й чотириметровою стьожкою спадав зі скелі у природні мочарі. На чорне дзеркало тих мочарів спадало жовте листя, якийсь час неспішно собі кружляючи, аж поки течія не підхоплювала його й не відносила у безвість. Що в цьому будинкові відразу впадало у вічі, то це його, здавалось би, невагомі покрівлі, його прямокутні тераси, що всупереч силі тяжіння наче ширяли над водоспадом. Будинок був збудований із каменю, скла й бетону, подекуди виблискували сталеві конструкції. Ліворуч від уступів терас здіймалася триповерхова кам'яна стіна, але більшу її частину займали суцільні вікна. Металеві рами вікон було пофарбовано в делікатний помаранчевий колір.

— Вільнонесуча конструкція, — сказала Енея.

— Що?

— Так архітектор назвав конструкцію цих терас. Вільнонесуча, або консольна. Ці тераси — поглянь! — наче відлуння вапнякових карнизів, яким уже понад мільйон років.

Я призупинився і глянув на Енею. Катер за нашими спинами заступили дерева.

— Це той будинок, що ти шукала? — запитав я. — Той, який ти бачила уві сні, коли ще не народилася?

— Так, — губи її ледь помітно тремтіли. — Я навіть знаю, як він називається, Роле. «Будинок над Водоспадом»^[164].

Я кивнув і втягнув у себе повітря. Пахло прілим листям, зеленню, перегноєм і чимось іще. Пахло геть не так, як на Гіперіоні, але, на мій подив, пахло рідним домом.

— Стара Земля, — прошепотів я. — Хіба таке можливо?

— Просто... Земля, — сказала Енея, торкаючись моєї руки. — Ходімо.

Ми перейшли мочарі по невеличкому містку, піднялися трохи вгору посипаною гравієм алеєю, дослухаючись, як він хрускотить під нашими ногами. У самий будинок потрапили крізь лоджію та вузький коридор. Мені здалося, наче ми опинились у затишній печері.

Зупинившись серед просторої вітальні, ми гукнули господарів, але ніхто не озвався. Енея проходжувалась величезним приміщенням наче в трансі, торкалася пальцями дерев'яних і кам'яних поверхонь, скрикуючи в захваті від того, що траплялося їй на очі.

Підлогу місцями вкривали килими, а місцями під ногами був голий камінь. Уздовж стінної ніші тягнулися полиці, щільно заставлені книжками, але часу проглянути хоч би корінці в мене не було. Зверху стіни обрамляли металеві карнизи — вони, мабуть, слугували лише елементом декору. Біля дальньої стіни вивищувався величезний камін. Черінь була кам'яною — можливо, вершечок того валуна, на якому, здається, покоївся будинок, виходив аж сюди.

Незважаючи на погожий осінній день, у каміні потріскували дрова. Я знову гукнув господарів, але відповіддю була тільки тиша.

— Нас тут чекали, — сказав я, намагаючись хоч би жартом заспокоїти себе, бо єдиною моєю зброєю був лазерний ліхтарик.

— Так, чекали, — підтвердила Енея.

Ліворуч від каміна у стіні виднілася ніша, де висів великий, понад півтора метри в діаметрі, металевий чан. Енея наблизилась до чана і поклала долоні на його пофарбований в іржаво-червоний колір бік.

— Архітектор планував, що це буде чайник, аби нагрівати в ньому вино, — пояснила дівчинка. — Але його використали лише один раз... та й тоді вино принесли з кухні і просто налили туди. Він надто великий, та й фарба, можливо, токсична.

— Це той архітектор, котрого ти шукаєш? — запитав я. — Той, у кого ти хочеш навчатися?

— Так.

— Я гадав, він геніальний. Чому він зробив чайник для вина надто великим та ще й токсичним?

Енея повернулась до мене і в'їдливо посміхнулась.

— Роле, у геніїв інколи також глузд за розум завертає. Якщо тобі потрібні докази, то згадай хоча б нашу подорож. Ходімо роздивимось навкруги.

Тераси були просто чудові, так само як і панорама, що з них відкривалася. І це не беручи до уваги водоспаду, що струменів просто від нашими ногами... Стелі в кімнатах і дашки над терасами були невисокі, але це лише підсилювало враження, що ти виглядаєш із печери у зелений світ, дивишся на нього крізь усе це скло. У вітальні ми натрапили на люк, зроблений із якогось металоскла, піднялися сходами, що кріпилися шарнірами до стелі, на другий поверх й опинилися на великому цементному помості, що нависав над водоспадом і мочарами.

— Вишка для пірнання, — мовила Енея так упевнено, наче вона повернулась додому, де їй усе знайоме.

— І з неї пірнають?! — запитав я, роззираючись.

— Навряд чи нею користуються за призначенням, — відповіла дівчинка. — Але архітектор вважав, що вона — я цитую — «доконче необхідна з усіх точок зору».

Я торкнувся її плеча. Вона повернулася до мене й усміхнулась, не механічно чи неуважно — ні, її усмішка наче осяяла все надовкола.

— Де ми, Енеє?

— Будинок над Водоспадом, — сказала вона. — Ведмежий Струмок, західна Пенсильванія.

— Це така країна? — запитав я.

— Провінція. Тобто штат. У колишніх Сполучених Штатах Америки. Континент Північна Америка. Планета Земля.

— Земля, — повторив я. Тоді знову роззирнувся. — А де всі? Де твій архітектор?

Дівчинка похитала головою.

— Я не знаю. Гадаю, скоро дасться чути.

— Скільки ми пробудемо тут, мала? — я вже прикидав, які запаси провізії, зброї й іншого спорядження нам знадобляться, поки А. Беттік видужуватиме і поки ми не вирушимо далі.

— Кілька років, — відповіла Енея. — Шість-сім. Не більше, я сподіваюся.

— Років? — я наче прикипів до найвищої тераси, куди ми піднялися черговими сходами. — Років?!

— Я повинна навчатись у цієї людини, Роле. Мені треба дізнатися про певні речі.

— Про архітектуру?

— Так. І про себе також.

— А що робити мені, доки ти будеш... дізнаватися про себе?

Замість обернути все на жарт Енея серйозно кивнула головою.

— Розумію, Роле. Це здається нечесним. Але тобі треба буде багато дечого зробити, поки я буду... зростати.

Я мовчки чекав.

— Землю треба дослідити, — вела далі дівчинка. — Мої батьки тут побували. Мама вважала, що... леви, тигри та ведмеді — це ті сили, що забрали Землю, аби ТехноКорд не зміг її зруйнувати... так ось... мама вважала, що вони проводять тут експерименти.

— Експерименти? — не зрозумів я. — Що за експерименти?

— Експерименти з людською геніальністю. Хоча, можливо, краще було б назвати це експериментами з людяністю.

— Поясни.

Енея вказала на будинок, у якому ми перебували.

— Цей будинок був збудований у 1937 році.

— Від Різдва Христового? — запитав я.

— Так. Я впевнена, що його було зруйновано у двадцять першому сторіччі під час класових бунтів у Північній Америці. А може, ще й раніше. Ті, хто переніс сюди Землю, його реконструювали. Так само як реконструювали для мого батька Рим дев'ятнадцятого сторіччя.

— Рим?

Я розумів, що, перепитуючи кожне слово, поводжуся так, наче в мене банани у вухах. Але що я міг вдіяти? Такий уже видався день.

— Рим, де минули останні дні Джона Кітса, — пояснила Енея. — Але це геть інша історія.

— Еге ж. Про це я читав у «Піснях» твого дядечка Мартіна. Але я й тоді цього не зрозумів.

Енея зробила отой свій фірмовий жест, до якого я вже став звикати.

— Я теж не розумію, Роле. Але ті, котрі перенесли сюди Землю, переносять і людей, і давні міста з усіма будівлями. Вони створюють... динаміку.

— Шляхом воскресіння? — у моєму голосі пролунав сумнів.

— Ні... радше як... от мій батько... він був кібридом. Його персона містилася в матриці Штінта, а тіло він мав людське.

— Але ти не кібрид.

Енея похитала головою.

— Ти знаєш, що я не кібрид, — вона рушила терасою далі, я йшов поруч. Під нами шумів водоспад. — Поки я буду... в школі, тобі доведеться дещо зробити.

— Наприклад?

— Коли ти вивчиш Землю та з'ясуєш, що замислили ці... сутності... тобі доведеться першому покинути планету і доправити сюди наш корабель.

— Наш корабель? — я вирішив нарешті витягти метафізичний банан із вуха. — Ти маєш на увазі, що я відправлюся крізь портал за кораблем Консула?

— Еге ж.

— І повернуся на ньому сюди?

Дівчинка похитала головою.

— На це пішли би сторіччя. Ми домовимось зустрітися десь у колишній Мережі.

Я потер неголену щоку.

— Ще щось? Ще кілька невеличких десятирічних одіссей, аби я тут не знудився?

— Ще тільки подорож у загумінкові світи, аби зустрітися з Вигнанцями, — сказала вона. — Але туди ми помандруємо разом.

— От і добре, — мовив я. — Сподіваюся, це всі пригоди, що заплановані для нас? Знаєш, я вже не такий молодий, як колись.

Я хотів обернути все на жарт, проте Енея дивилися на мене серйозно. Наче в душу мені заглядала.

— Ні, Роле, — відказала вона. — Це тільки початок.

Загудів і ввімкнувся комлоґ.

— Що сталося? — спитав я, перелякавшись, чи, бува, нічого не трапилось із А. Беттіком.

— Я щойно отримав координати, каналом загального зв'язку, — повідомив комлоґ... чи корабель. Голос у нього був здивований.

— Ще якесь аудіо- чи відеоповідомлення? — запитав я.

— Ні, тільки координати й оптимальні крейсерські висоти. Маршрут польоту.

— Польоту куди? — знову запитав я.

— Точка на цьому континенті, приблизно за три тисячі кілометрів звідси на південний захід, — відповів корабель.

Я глянув на Енею. Вона похитала головою.

— Жодних ідей? — поцікавився я.

— Є одна. Але я не впевнена. Хай це буде сюрприз для нас.

Її маленька ручка все ще була у моїй руці. Так ми і пішли до катера, що чекав на нас: тримаючись за руки і ступаючи килимом із жовтого листя, ми крокували назустріч сонцю.

59

Я вже казав вам, що марно ви це читаєте. А треба було сказати, що марно я це пишу.

Безкінечну вервечку цих днів і ночей я заповнював спогадами про Енею, про Енею-дитину, мережачи від краю і до краю мікровеленові аркуші. Я й словом не прохопився про Енею-месію, яку ви знаєте і яку, можливо, всує боготворите. Але я мережив ці аркуші не для вас, як, утім, і не для себе. Я оживив Енею-дитину у своїх спогадах тому, що хотів, аби ожила Енея-жінка — ожила всупереч логіці, всупереч історії, всупереч безнадії.

Щоранку чи, правильніше сказати, щоразу, коли автоматично вмикається світло, я прокидаюся в котячій коробці Шредінґера, площею три на шість метрів, і з подивом виявляю, що я ще живий, що вночі я так і не розчув у повітрі моєї камери гіркотного запаху мигдалю.

Щоранку я переборюю відчай і жах тим, що записую ці спогади на своєму планшеті, аби потім перенести їх на мікровеленові аркуші, а ті, вже списані, один по одному влягаються стосиком. На жаль, рециркулятор у цьому моєму крихітному світку малопотужний: більше дюжини аркушів нараз не може видати. Тож списуючи чергову порцію аркушів, я мушу згодовувати перші з них рециркулятору, щоб отримати натомість нові, чисті й свіжі, а відтак продовжувати переносити свої спогади. Це наче змія, що заковтує власний хвіст. Це божевілля. Чи квінтесенція здорового глузду.

Можливо, чіп у текстовому планшеті зберігає в пам'яті все написане мною, тож збереже і те, що я напишу наступними днями, скільки їх там ще судила мені доля. Але, сказати по правді, мене це не обходить. Усі мої думки крутяться навколо дюжини мікровеленових аркушів, незаймано чистих вранці й густо змережаних ввечері тонким і дрібненьким письмом.

На цих аркушах оживає Енея.

* * *

Минулої ночі, коли світло в цій котячій коробці Шредінґера згасло і від Всесвіту мене відгороджувала хіба що статично-динамічна оболонка із застиглої енергії, у якій вистачило місця і для пробірки з ціанідом, і для цокотливого таймера, і для лічильника радіації, — отже, минулої ночі я почув, як Енея окликає мене на ім'я. Я підхопився на ліжку й сидів так у цілковитій темряві, надто збентежений, надто сповнений божевільної мрії, щоб скомандувати світильникам ввімкнутися, певний, що це мені наснилося, наче я відчув дотик її пальців до моєї щоки. Це були її пальці. Я знав їх ще відтоді, коли вона була дитиною. Я цілував їх, коли вона стала дорослою. Я торкнувся їх губами, коли прощався з нею тієї ночі.

Її пальці ковзнули моєю щокою. На обличчі я відчув її подих, ніжний, знайомий; її теплі вуста дотулилися до кутиків моїх губ.

— Ми підемо звідси, Роле, любий, — сказала вона пошепки у темряві, — не зараз, а коли завершиш розповідати нашу історію. Тоді, коли ти все пригадаєш і все зрозумієш.

Я простягнув до неї руки, але її тепло вже віддалялося. Коли лампи засвітилися, мій яйцеподібний світ був порожній.

До звичної години підйому я вимірював кроками свою коробку. Упродовж цих днів чи місяців я найбільше боявся не померти — Енея навчила мене правильно дивитися на смерть, — а збожеволіти. Збожеволівши, я втратив би глузд, спогади... й Енею.

Раптом я побачив таке, що змусило мене зупинитись. Планшет був увімкнений. А стилус лежав не на своєму звичному місці, а був запханий під кришку. Саме так залишала ручку Енея у своєму щоденнику під час наших космічних мандрівок. Тремтячими пальцями я відправив на рециркуляцію своє вчорашнє писання й активував принтер.

Із принтера випала одна-однісінька сторінка, густо списана від руки. Це був почерк Енеї, я добре знав її руку.

Це все змінює для мене. Або я дійсно збожеволів, і тоді нічого вже не має значення, або я врятований. Для справжнього життя.

Я перечитую ці рядки, які читаєте і ви, сподіваючись, що це не марення, з надією на спасіння — ні, не душі, а власної особистості. Та спасіння можливе для мене тільки тоді, коли ми знову будемо разом — і духовно, і тілесно — з тією, котру я згадую кожної миті, а люблю, як не любив нікого у світі.

Ось заради чого це варто читати.

60

Роле, хай це буде постскриптум до тих спогадів, які ти написав дотепер, а я прочитала сьогодні вночі. Роки й роки пролягли між цією миттю і тими останніми трьома годинами нашої подорожі, коли ти, мій коханий Роле, і наш любий А. Беттік, котрий міцно спав, і я разом з вами летіли на спусковому катері у Талієсін-Вест^[165], де на мене чекали довгі роки учнівства. Того дня я так хотіла розповісти тобі про все — про сни, у яких ми кохалися, кохалися так, що це кохання оспівуватимуть поети, про видіння майбутніх загроз, про нових друзів, яких ми набудемо, про старих друзів, яких ми втратимо, про непроминальні скорботи, що їх не минути, і про неймовірні перемоги, які ще треба здобути.

Та я нічого не розповіла.

Ти пам'ятаєш? Під час польоту ми дрімали. Яким дивним буває життя... минали наші останні години наодинці, добігав кінця чи не найособистіший етап наших із тобою стосунків, закінчувалось моє дитинство і починалось доросле життя, де ми з тобою мали бути на рівних, а ми ці останні хвилини просто проспали. Ще й на різних лежаках... Яким безжальним буває життя... як змушує непоправно губити найцінніші миті, відволікаючи нас на дрібниці!

Але тоді ми були надто втомленими. Останні дні видалися суворими.

Коли катер почав заходити на посадку над південно-західною пустелею, наближаючись до Талієсін-Веста і мого нового життя, я вирвала сторінку з пошарпаного щоденника — він дивом зберігся у воді та полум'ї, на відміну від мого одягу — і наспіх написала тобі кілька рядків. Ти спав. Ти припав щокою до вінілової спинки антигравітаційного крісла, а твоїм підборіддям солодко стікала цівка слини. Вій у тебе не залишилося, вони згоріли, так само як і волосся на маківці, утворивши голомозину, і ти мав би виглядати комічно — сплячий клоун, котрий сам цьому дивується. (Пізніше ми розмовляли про клоунів, пам'ятаєш, Роле? Під час нашої мандрівки до Вигнанців. Ти підлітком ходив дивитися на клоунів у цирку в Порт-Романсі, а я бачила клоунів у Джектауні під час щорічного свята на честь першопоселенців).

Ми не пошкодували для тебе протиопікової мазі, густо намастивши твої опіки на щоках, на скронях, навколо очей та над верхньою губою... Виглядало це точнісінько як грим клоуна: червоне та біле. Ти був прекрасний. Я кохала тебе вже тоді. Я кохала тебе й у минулому, і в майбутньому, і поза межами часу та простору.

Нашвидкуруч написавши цидулку, я запхала її у кишеню твоєї подертої та обгорілої сорочки і поцілувала тебе нечутно, відшукавши найменш обпечений куточок губ. Ти поворушився, але не прокинувся. Наступного дня ти нічого не сказав мені про ту цидулку — власне, ти ніколи так про неї і не згадав, — і я так і не дізналася, чи знайшов ти її, а чи вона випала у тебе з кишені, а може, ти викинув її, навіть не прочитавши, разом із сорочкою в Талієсіні.

Слова, що я написала тобі, належали моєму батькові. Він написав їх сторіччя тому. А потім він помер, народився знову, вже з модельованим у персоні кібрида, і помер знову — вже людиною. Проте сутність його продовжувала жити, блукаючи метапростором, а з часом він разом із Консулом залишив Гіперіон, перебуваючи в спіралях ДНК Штінта корабля. Що він сказав моїй мамі на прощання, ніхто, крім них, не знає, що б там не нашептала фантазія дядькові Мартіну, коли він створював свої «Пісні». Але слова, що він написав їй, збереглися: мама знайшла їх у своєму планшеті, прокинувшись наступного ранку, і вона зберегла факсимільну копію на все життя. Я знаю, бо малою прокрадалася до її кімнати в Джектауні й потайки читала на пожовклому веленовому аркуші ці рядки, написані квапливою рукою... я робила це часто, хоча б раз на тиждень, робила з того часу, як мені виповнилося два роки.

Це ті слова, які я подарувала тобі, поцілувавши тихенько, аби не потривожити, в останні хвилини останнього дня нашої першої подорожі, коханий мій Роле. Це ті слова, які я залишаю тобі сьогодні, але тепер мій поцілунок повинен тебе пробудити. Це ті слова, яких я чекатиму від тебе, коли ми побачимось знову, коли закінчиться наша попередня історія й почнеться наша остання подорож.

А тепер, Роле Ендіміон, поки не відбудеться на сторінках твоїх спогадів наша пристрасна, екстатична зустріч, я кажу тобі «До побачення!».

А поки що, коханий, бажаю тобі солодких снів.

Примітки

1

П'єр Тейяр де Шарден «Божественне середовище. Нарис про внутрішнє життя» (Teilhard de Chardin. «Le Milieu divin. Essai de vie intérieure»)^[168].

Тейяр де Шарден (Teilhard de Chardin, 01.05.1881 — 10.04.1955) — видатний французький теолог, філософ, геолог та палеонтолог, католицький священик, єзуїт, один із творців теорії ноосфери.

(обратно)

2

Give us gods. Oh give them us! / Give us gods. / We are so tired of men / and motor-power. — Д.Г. Лоуренс «Дайте нам богів». D.H.Lawrence «Give Us Gods». Девід Герберт Річард Лоуренс (David Herbert Richards Lawrence, 11.09.1885 — 02.03.1930) — англійський романіст, поет, драматург, есеїст, літературний критик і художник. Один з ключових англійських письменників початку XX століття.

(обратно)

3

How do I know what I think until I see what I say (англ.) — вислів, що приписується англійському романісту й есеїсту Е.М. Форстеру (Edward Morgan Forster, 01.01.1879 — 07.06.1970).

(обратно)

4

кіт Шредінґера — герой відомого уявного експерименту Ервіна Шредінґера, в якому уявний кіт перебуває рівночасно у двох станах — живому та мертвому. Уявного кота поміщено в коробку і, перебуваючи в ній, він із імовірністю 0,5 є живий та з імовірністю 0,5 — мертвий. Згідно з принципами квантової механіки, кожна елементарна частинка рівночасно може перебувати в кількох станах. Так само й кіт Шредінґера в умовах експерименту може бути живий і мертвий водночас, допоки хтось не відчинить коробки й не визначить, живий кіт чи ні. Кіт Шредінґера, герой однойменного уявного експерименту, часто з'являється на сторінках книжок, у серіалах та художніх фільмах.

(обратно)

5

ім'я головного героя Рол (англ. Raul) римується з іменем Пол (англ. Paul). Англійською апостола Павла часто називають St. Paul. Можливо, автор натякає на майбутню роль Рола при новій месії, Енеї, Навчительці. Ендіміон — (англ. Endymion). Прізвище героя, а також назва міста на планеті Гіперіон співпадають з поемою видатного англійського поета-романтика Джона Кітса (John Keats, 31.10.1795, Лондон — 23.02.1821, Рим) «Ендіміон».

(обратно)

6

назва планети співпадає з назвою поеми Джона Кітса «Гіперіон».

(обратно)

7

за аналогією до Гіджра, хіджра (hijrah) — «переселення», тобто еміграція Пророка Мухаммада та його сподвижників із Мекки до Ясріба (Медини) 622 року. Є початковою датою ісламського літочислення. Тут мається на увазі вигадане розселення землян іншими зоряними системами.

(обратно)

8

Пакс (англ. Рах, від лат. рах — мирний час) — політичний та історичний термін, що означає мир як відсутність війни, а також епоху розквіту, домінування імперії. Відомі історичні назви Рах Romana («Пакс Романа», лат. Римський мир) — довгий і відносно мирний період в історії Римської імперії та її колоній, із 29 року до н.е. і до 180 року н.е.; Рах Britannica — період відносного миру в Європі та світі в 1815-1914 роках; Pax Sovietica — «світ по-радянськи», яким зазвичай позначали регіон країн, що належали до Організації варшавського договору (ОВД).

(обратно)

9

your rotting corpse being fed to the ampreys, coelacanths, and skarkworms (англ.). — amprey — вигадана хижа риба, можливо, по аналогії з англ. «lamprey» — мінога; coelacanth — целакант — загальна назва для представників ряду целакантоподібних (Coelacanthiformes), які відомі з викопних решток віком понад 360 мільйонів років. Назва походить від вимерлого роду Coelacanthus (грец. κοιλια (порожній) та ακανθος (колючка)); skarkworm — вигадана істота, морський хробак.

(обратно)

10

синапс — структура, яка дозволяє нейрону (нервовій клітині) проводити електричний або хімічний сигнал в іншу клітину (нервову, м'язову тощо). Термін «синапс» (від грец. synapsis — з'єднання) був введений у 1897 році англійським фізіологом Майклом Фостером.

(обратно)

11

андроїд (від грец. ανηρ — «людина, чоловік» та суфікса -oid — від гр. ειδος — «подоба») — людиноподібний. Зазвичай мається на увазі робот, подібний до людини як зовні, так і за поведінкою. У «Зоряних війнах» використовується похідний термін — дроїд.

(обратно)

12

алюзія на життя і творчість видатного англійського поета-романтика Джона Кітса, постать якого відіграє значну роль у тетралогії. Фанні (Френсіс) Брон, після одруження — Ліндон (Brawne, 09.08.1800 — 04.12.1865) — наречена Джона Кітса і його муза, кохання до котрої, зокрема, надихнуло поета написати «Ламію» (Lamia,1820) — одну з його пізніх поем, де ламія — це демонічна спокусниця, інтерпретація образу якої наводиться автором за «Життям Алоллонія Тіанського» давньогрецького філософа-софіста Філострата (бл. 170/172-247/250). Українською мовою поема не перекладалася.

(обратно)

13

Діана (лат. Diana) у римській міфології богиня полювання і дикої природи, жіночності, уособлення Місяця; відповідає грецьким Артеміді і Селені; Цинтія, Сінтія — грец. жіноче ім'я, «народжена на горі Кінф», (на острові Делос, місце народження Артеміди та Алоллона); Геката (грец. Εκατη) — у найдавнішу епоху богиня Місяця, пізніше богиня чаклунства, що асоціюється з перехрестями, брамами тощо; Теміс, також Теміда, Феміда (грец. Θεμις) — у давньогрецькій міфології дочка Урана й Геї, друга законна дружина Зевса, його порадниця, яка наглядала за тим, щоб ані люди, ані боги не порушували законів. Її називали рятівницею та покровителькою пригноблених, бо вона стежила, щоб не кривдили людей, які потребують допомоги; Енея — жіноче ім'я, утворене від чоловічого імені Еней (грец. Αινειας, лат. Aeneas) — герой античної міфології, син Анхіса й Афродіти; після Гектора найелаветніший герой Трої. Енею присвячена Енеїда — епічний твір Вергілія. Сюжети й образи легенд про Енея часто використовувалися в літературі Нового часу. Для українського читача найбільш цікавою є «Енеїда» — українська бурлескно-травестійна поема, написана І. Котляревським.

(обратно)

14

тут: Сфінкс — одна з Гробниць часу. У міфології Сфінкс (грец. Σφιγξ) — істота з тулубом лева та головою іншої тварини чи людини. У давньогрецькій міфології та мистецтві Сфінкс — крилате чудовисько з тулубом лева та жіночим обличчям, породження Тифона та Єхидни, відоме своїми загадками. Великий Сфінкс (араб.  — Abū al-Haul, Батько Жаху) — найдавніша монументальна скульптура на Землі, що збереглася донині, розташована на західному березі ріки Ніл в Гізі поблизу сучасного Каїра. Висічена з монолітної вапняної скелі у формі великого лева з головою людини. Розміри Великого Сфінкса: довжина 73,5 м; ширина 19,3 м; висота 20,22 м; між передніми лапами було розташоване святилище.

(обратно)

15

швейцарська гвардія — особиста охорона Папи Римського. Швейцарська гвардія була створена в 1506 р. спеціально для охорони понтифіків за наказом тодішнього Папи Римського Юлія II. На посту біля воріт Ватикану швейцарські гвардійці стоять у старовинних жовто-синьо-червоних мундирах кольору дому Медичі.

(обратно)

16

портал у фантастиці спосіб швидкого переміщення, часто за допомогою телепортації.

(обратно)

17

Фудзі (Fuji) — японський топонім, прізвище та поширена назва чи елемент назви. Найвідомішою є гора Фудзі, Фудзіяма (яп. , [фшdzisan], Fuji,) — діючий базальтовий стратовулкан у Японії.

(обратно)

18

есперанс (Esperanza), від ісп. «надія». Таку назву носить ціла низка населених пунктів в іспаномовних країнах: в Аргентині, Перу, Мексиці, на Філіппінах та Кубі тощо.

(обратно)

19

зірка Барнарда — зірка у сузір'ї Змієносця. Це тьмяний червоний карлик спектрального класу M4V. Зоря Барнарда — одна з найближчих до Сонця, відстань до неї близько 6 світлових років. Зорю названо на честь Едварда Барнарда (англ. Edward Emerson Barnard; 16.12.1857 — 06.02.1923), який відкрив її 1916 року. Можливо, ця зірка має планетну систему, але єдиної думки щодо цього серед астрономів немає.

(обратно)

20

Джон Кітс. З поеми «Ендіміон» (Endymion); укр. пер. Бориса Щавурського.

(обратно)

21

Бенарес (англ. Benares, Banaras, санскр. , Vārānasī, гінді , Banāras, укр. Бенарес, Банарас) — місто в Індії, розташоване на лівому березі Гангу, священне місто для індусів, буддистів і джайнів. За місцевою традицією, місто вважається одним із найстаріших постійно населених міст на Землі і є культурним центром Північної Індії вже протягом багатьох століть. Тут виник музичний стиль Бенарес-ґхарана, звідси походять або тут мешкали багато індійських філософів, поетів, письменників, музикантів. Тут Тулсідас написав свою поему Рамачарітаманаса, в Гаутама Будда провів тут першу проповідь.

Також назва «Бенарес» може бути пов'язана з пароплавом «City of Benares», який під час другої світової війни використовувався для евакуації дітей з Великої Британії до Канади. Був торпедований в 1940 р. німецькою субмариною.

(обратно)

22

Каталог NGC (A New General Catalogue of Nebulae and Clusters of Stars — Новий загальний каталог туманностей і зоряних скупчень) — каталог 7840 об'єктів, складений Йоханом Дрейєром і опублікований 1888 р. Нове видання каталогу (1953 р.) разом з IC І та IC II (Index Catalogues I, II — два додаткові каталоги до основного каталогу Дрейєра NGC, видані відповідно 1895 р. і 1908 р.) містить 13 673 об'єкти.

(обратно)

23

релятивістська швидкість — швидкість V, що наближається до швидкості світла.

(обратно)

24

g, позначення прискорення вільного падіння, прискорення, яке отримує тіло, рухаючись під впливом сили тяжіння планети. Для проведення розрахунків прийняте стандартне значення прискорення вільного падіння g = 9,80665 м/с². Прискорення вільного падіння стало одиницею вимірювання прискорення в космонавтиці.

(обратно)

25

дельта-v, миттєва зміна швидкості, позначається як Δv, зміна швидкості внаслідок застосування реактивного рушія для орбітальних маневрів.

(обратно)

26

екліптика — великий круг небесної сфери, слід від перетину небесної сфери та площини орбіти планети. Екліптикою здійснюється видимий річний рух сонця по небесній сфері.

(обратно)

27

спектральний клас G — температурна категорія, до якої належить Сонце як зірка, тобто жовтий (суб'єктивно білого кольору) карлик головної послідовності, зіставної із Сонцем маси, температура поверхні якого становить 5000-6000 К.

(обратно)

28

за західноєвропейською традицією волхви називаються «чаклунами» (magi). Відповідно факельники із спеціального з'єднання носять імена волхвів (магів) Каспар (Гаспар), Мельхіор і Балтазар.

(обратно)

29

тут: Хмара Оорта, або хмара Оорта — сферична область навколо зірки, утворена невеликими небесними тілами, що перебувають на межі її гравітаційного впливу та формують зовнішню матеріальну межу системи.

(обратно)

30

фуга криогенна, вигадана процедура, стан та обладнання, які дозволяють людині витримати квантовий стрибок, а також можуть використовуватися для продовження життя. Вочевидь, автор використовує термін дисоціативна фуга, також стан фуги або психогенічна фуга, (від лат. fuga — «втеча») — рідкісний дисоціативний розлад, що характеризується раптовим, але цілеспрямованим переїздом до іншого місця, після чого хворий цілковито забуває всю особисту інформацію (ім'я тощо). Стан здебільшого є короткочасним (від кількох годин до кількох днів), але може тривати місяцями і довше.

(обратно)

31

Матергорн, гора у Апеннінських Альпах на кордоні Італії та Швейцарії. Матергорн має характерну чотиригранну пірамідальну форму, зі стінами, що дивляться на чотири сторони світу. Матергорн вважається дуже складною вершиною, на сьогоднішній день під час сходження на неї загинуло близько 400 альпіністів.

(обратно)

32

Пацем, вигадана планета, столиця Пакса, теократично-військової авторитарної імперії. У назві Пакс (англ. Рах) використано політичний та історичний термін Рах (лат.) — мир (відсутність війни), епоха розквіту, домінування імперії (Pax Romana, Pax Americana); Пацем (англ. Pacem) — знахідний відмінок іменника «Рах» (лат.). Зустрічається, напр., у латинському крилатому вислові: Si vis pacem, para bellum — Хочеш миру — готуйся до війни.

(обратно)

33

стейнвей (англ. Steinway) — рояль відомої фірми «Steinway & Sons», США, що з 1853 року виготовляє музичні інструменти найвищого класу.

(обратно)

34

«До Елізи» (нім. Für Elise) — славетна фортепіанна п'єса Людвіга ван Бетховена, один із найвідоміших музичних шедеврів. Входить до обов'язкової програми всіх музичних шкіл світу. П'єса була створена близько 1810 р., проте опублікована лише 1865 р. німецьким музикознавцем Людвігом Нолем, який і надав п'єсі її сучасну назву.

(обратно)

35

астрономічна одиниця (скорочено — а.о.) — позасистемна одиниця відстані, що застосовується переважно в астрономії. Дорівнює середній відстані Землі від Сонця (=149,6 млн км).

(обратно)

36

чернеча громада Легіонери Христа була заснована в Мексиці в 1941 році о. Марціалом Мацелом (англ. Marcial Marciel).

(обратно)

37

«Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша мене...» — Євангеліє від Матвія, 26-39.

(обратно)

38

Штінт, штучний інтелект (англ. Artificial intelligence, AI) — розділ комп'ютерної лінгвістики та інформатики, що займається формалізацією проблем та завдань, які нагадують завдання, виконувані людиною. Тут і в науковій фантастиці взагалі — машина, наділена здібностями, що часто перевищують людські; сила, яка намагається діяти всупереч волі людини.

(обратно)

39

Фомальгаут — найяскравіша зірка в сузір'ї Південної Риби та одна з найяскравіших зірок на нічному небі. Назва зірки означає «паща кита» в перекладі з арабської. Це зірка головної послідовності спектрального класу A3, розташована на відстані 25 світлових років (7,7 парсек) від Землі.

(обратно)

40

дзен — одна з найважливіших шкіл буддизму, що сформувалася в Китаї в V-VI ст. У широкому сенсі дзен — школа містичного споглядання або вчення про просвітлення, що з'явилося на основі буддійського містицизму.

(обратно)

41

мається на увазі відомий путівник «Бедекер» (англ. Baedecker).

Сучасний етап друкування і розвитку видань путівників пов'язують з діяльністю Карла Бедекера (1801-1859). Він був засновником друкарні в місті Кобленц, Німеччина, що спеціалізувалася на виданні путівників по різних країнах, їхніх столицях та містах. Путівники його друкарні мали поширення в Європі, перекладались на інші мови, а назва «бедекер» стала ще однією назвою путівника.

(обратно)

42

симбіонт (англ. symbiont). Симбіонти, симбіоти — організми двох різних видів, що перебувають в тривалому тісному співжитті.

(обратно)

43

сузір'я Геркулеса (лат. Hercules) — сузір'я Північної півкулі неба; Магелланові Хмари — галактики-супутники Чумацького Шляху. Обидві Хмари — Велика Магелланова Хмара та Мала Магелланова Хмара — це спіральні галактики з перемичкою з яскравих зірок, що виходить з центру та перетинає галактику посередині. Спіральні гілки в таких галактиках на кінцях перемичок, тоді як у звичайних спіральних галактиках вони виходять безпосередньо з ядра.

(обратно)

44

П'яцца Сан П'єтро, площа Святого Петра — головна площа Ватикану, грандіозна площа у вигляді двох симетричних півкругів, розбита перед собором (базилікою) Св. Петра в Римі за проектом Берніні (Джованні Лоренцо Берніні (італ. Giovanni Lorenzo Bernini; 07.12.1598 — 12.11.1680), італійського архітектора і скульптора, в 1656-1667 рр. Тут збираються натовпи віруючих, щоб отримати папське благословення та вислухати виступи понтифіка. Площу обрамляє спроектована Берніні напівкругла Колонада Тосканського ордера.

(обратно)

45

собор Святого Петра (італ. Basilica di San Pietro, лат. Basilica Sancti Petri; також базиліка Святого Петра) — католицький храм, найбільша споруда Ватикану та найбільша християнська церква у світі. Собор є центром Римської католицької Церкви. Будівництво цього собору тривало 120 років — перший камінь було закладено 18.04.1506 року за Юлія II, а посвячення здійснив папа Урбан VIII у 1626 р. Архітекторами храму були найвидатніші митці: Донато Браманте, Рафаель Санті, Бальдазаре Перуцці, Антоніо да Сангалло, Мікеланджело, Джакомо да Віньола, Джакомо делла Порта, Карло Мадерно, Лоренцо Берніні та інші.

(обратно)

46

меса (італ. messa, лат. missa) — традиційна назва богослужіння в Римо-католицькій церкві, найвища літургічна служба. Згідно з католицькою доктриною, під час звершення меси хліб і вино перетворюються на Тіло і Кров Христову; Папська Меса — Понтифікальна Урочиста меса, яку відправляє сам Папа Римський. Відбувається з приводу урочистих святкувань, таких як інтронізація Папи, канонізація святого, Великдень або Різдво.

(обратно)

47

Конгрегація пропаганди віри (лат. Sacra Congregatio de Propaganda Fide) була створена буллою папи Григорія XV 22.06.1622 р. У 1988 папа Іван-Павло II перетворив Конгрегацію пропаганди віри в Конгрегацію євангелізації народів. Це одна з дев'яти конгрегацій Римської курії, що займається питаннями євангелізації та місіонерства.

(обратно)

48

«П'єта» Мікеланджело... — «П'єта», або «Оплакування Христа» (італ. Pietà) — мармурова скульптура, 1498-1499 рр., що зображає Богоматір, яка тримає тіло свого сина-Бога. Цю скульптуру було створено Мікеланджело Буонарроті (італ. Michelangelo Buonarroti, 06.03.1475 — 18.02.1564), італійським скульптором, художником, архітектором, поетом та інженером на замовлення французького кардинала Жана де Білера.

(обратно)

49

Арнольфо ді Камбіо (італ. Arnolfo di Cambio) (1245-1302) — італійський скульптор і архітектор епохи Проторенесансу.

(обратно)

50

Юліана Фальконьєрі (1270-1341) — італійська монахиня, засновниця жіночого чернечого ордена терціаріїв-сервітів. Канонізована папою Климентом XII. Автор статуї — П'єтро Паоло Кампі (1668-1764), італійський скульптор бароко.

(обратно)

51

«Глорія» (лат. Gloria, або Gloria in excelsis Deo, Слава во вишніх Богу) — хвалебний християнський спів, що входить до складу меси церков латинського обряду. «Глорія» звучить лише на недільних та святкових богослужіннях.

(обратно)

52

тут мається на увазі П'єр Тейяр де Шарден (див. примітку до епіграфа). Створив власне філософське вчення, в якому своєрідно інтерпретується віровчення християнське, так званий «тейярдизм». Суть вчення розкривається в подальших розділах.

(обратно)

53

Ватиканські сади (італ. Giardini Vaticani) — садово-паркова зона Ватикану, яка охоплює більше половини його загальної території, близько 23 гектарів. Сади огороджені Ватиканською стіною з півночі, півдня і заходу. Східна сторона межує з собором Святого Петра й Ватиканськими музеями. Сади створені в епоху Ренесансу та бароко й відповідно прикрашені фонтанами таскульптурами. Є кілька підземних джерел води. Сади містять різноманітні рослини, серед них рідкісні. У 1976 році в західній частині Садів відкрито вертолітний аеровокзал Ватиканський геліпорт, який зв'язує Ватикан із міжнародними аеропортами.

(обратно)

54

Апартаменти Борджіа (італ. Appartamento Borgia) — апартаменти папи Олександра VI (Родріго де Борджіа), розташовані поверхом нижче станц Рафаеля. Ця частина палацу папи Миколи V була перебудована в кінці XV ст. під особисті апартаменти Олександра VI і в 1490-их рр. прикрашена розписами Бернардіно Пінтуріккьо (італ. Pinturicchio; італ. Bernardino di Betto di Biagio, 1454-1513, італійський живописець, представник умбрійської школи кватроченто) і художників його майстерні. Після смерті Олександра VI апартаменти були надовго покинуті. У 1816 р. за наказом Пія VII тут розмістили картини, повернуті з Парижа після падіння Наполеона, а при Леві XIII апартаменти були відреставровані та відкриті для публіки. Сікстинська капела (італ. Capella sistina) — папська каплиця у Ватіканському палаці, споруджена у XV ст. на замовлення папи Сікста IV. В її інтер'єрі знамениті фрески Мікеланджело («Створення світу», «Страшний суд»). Побудованау 1473-1481 роках архітектором Джорджі де Дольчі.

(обратно)

55

Число Маха — характеристичне число, що визначається відношенням характерних швидкостей для руху тіла в рідині чи газі до швидкості звуку наданій висоті. Процеси, для яких число Маха більше за і, називають надзвуковими. Число Маха назване на честь австрійського фізика Ернста Маха. Число Маха виконує роль одиниці швидкості в аеродинаміці. Отже, «три Маха» чи М3 означає швидкість, втричі більшу від швидкості звуку.

(обратно)

56

Час «Ч» — це загальноприйнятий у військовій справі термін, яким позначається час початку військової операції.

(обратно)

57

Дж. Кіто. «Ендіміон», пісня третя.

«Ендіміон», 1817 р. — найбільша поема Дж. Кітса: чотири пісні загальним обсягом близько чотирьох тисяч рядків. У її задумі — замирення краси з дійсністю, життя з мрією, натхнення з гармонією. Сюжет поеми базується на відомому міфі про кохання богині Артеміди до прекрасного юнака Ендіміона, котрому вона являлася в його снах і котрого Зевс, на його прохання, приспав назавжди, аби сон тривав вічно. Кітс не наслідує міфу буквально. Головним героєм стає не закохана в смертного богиня, а сам смертний, принц-пастух Ендіміон. Ліричний сюжет поеми рухається в колі основних понять, у якому існує поезія: краса — природа — кохання — сон. Фрагменти поеми перекладені українською мовою В. Мисиком.

(обратно)

58

тесла, фантастичне дерево, носить ім'я видатного сербського, згодом американського винахідника, інженера та фізика Николи Тесли (10.07.1856 — 07.01.1943), який зробив непересічний внесок у становлення сучасної електросистеми і протистояв Томасові Едісону (1847-1931) у т. зв. Війні струмів із позицій використання змінного електричного струму. Власник понад 300 патентів переважно у сфері електро- та радіотехніки, винахідник багатофазних систем, високочастотного трансформатора, синхронного генератора, асинхронного електродвигуна. Ім'я Тесли носять одиниця вимірювання магнітної індукції (Тл) та з 1975 р. премія міжнародного Інституту інженерів електротехніки та електроніки (IEEE).

(обратно)

59

стаз, стазис (англ. Stasis, з грец. oxïnçô — застій, нерухомість) — у науковій фантастиці штучна пауза, що призупиняє всі фізичні та хімічні процеси, включно з життям; вони відновлюються при виході з цього стану. У медицині стаз — значне уповільнення або припинення струму крові та лімфи в судинах органа або тканини.

(обратно)

60

Енсин — англ. Ensign (від старофранц. enseigne — символ, сигнал, прапор), військове звання, переважно історичне, підофіцера. Приблизно відповідає українському «хорунжий». Використовується в науковій фантастиці, наприклад, у «Зоряних війнах».

(обратно)

61

(англ. The support and covering craft in orbit were also decimated...)... — десятина (лат. decenia) — рід церковного або світського податку, поширений у Середньовічній Європі та Київській Русі в княжу добу; десята частина доходів, яку сплачувало залежне населення церкві у феодальний період в європейських країнах.

У Біблії про десятину вперше згадується в історії про патріарха Авраама, який передав десяту частину військової здобичі Мельхіседеку, царю Саліма і священику: «„Благословен хай буде Бог Всевишній, що видав ворогів твоїх тобі в руки!“ І дав йому (Аврам) десяту частину з усього». (Бут. 14: 20).

(обратно)

62

спін (англ. spin — веретено) — фундаментальна характеристика частинки (наприклад, атомного ядра чи елементарної частки), яка певним чином аналогічна «власному моменту імпульсу частинки». Момент характеризує кількість обертального руху, тобто спін характеризує той факт, що частки поводяться так, наче вони обертаються навколо власної осі. Багато сучасних технологій побудовано на такій характеристиці частинок як спін: квантові обчислювачі, лічильники, годинники. Проте використання такої квантової характеристики, як спін для «квантових стрибків», «спін-переходів» тощо, поки що відбувається тільки в науковій фантастиці.

(обратно)

63

Сюанькун-си, «Висячий монастир» — храмовий комплекс, побудований на скелі біля священної гори Хеншань провінції Шаньсі в Китаї. Монастир побудований в 491 році при династії Північна Вей. Храмовий комплекс об'єднує буддійські, даоські і конфуціанські вівтарі. Сюанькунси є єдиним у Китаї храмом, в якому об'єднані три релігійно-філософські школи: буддизм, даосизм і конфуціанство; Хуа-Шань, Хуашань, «Квіткова гора» — одна з п'яти священних гір даосизму в Китаї, належить до хребта Ціньлін на території провінції Шеньсі. Нараховує п'ять гірських піків, найвищий Південний — 2160 м. На старовинній китайській карті світу, на якій країна представлена у формі квадрата, гора Хуашань займає місце західного кута.

(обратно)

64

Парваті — вигадана планета, названа на честь індуїстської богині Парваті.

(обратно)

65

катехизм католицької церкви — релігійна книга, що містить стислий виклад догматів християнської віри римо-католицького обряду в питаннях і відповідях.

(обратно)

66

акрофобія (від грец. ακρον [ákron], «вершина, маківка», і φοβος [phóbos], «страх») — нав'язливий страх висоти. Згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я ICD-10, це розлад психіки та поведінки, специфічна ізольована фобія (F40.2). Термін упроваджений італійським психіатром та неврологом Андреа Верґою (1811-1895) у 1887 р.

(обратно)

67

агорафобія (від грец. αγορα — «площа» і φοβος  — «страх») — страх відкритого простору й натовпу. Один з нав'язливих станів, при якому хворий, маючи перейти будь-яку просторінь, боїться це зробити сам і потребує, щоб хтось супроводжував його під час переходу площі, великого залу тощо.

(обратно)

68

ефект Допплера — явище зміни частоти хвилі чи довжини хвилі, яку реєструє приймач, викликане переміщенням джерела або приймача. Названий на честь австрійського фізика та математика Крістіана Допплера (29.11.1803 — 17.03.1853). Ефект Допплера для таких електромагнітних хвиль, як світло, широко застосовується в астрономії, де, завдяки так званому червоному чи синьому зміщенню (прояви ефекти Допплера), вдається виміряти швидкість, з якою зірки та галактики наближаються до нас чи від нас віддаляються: якщо джерело світла віддаляється від спостерігача, то спостережуваний спектр зміщується в червоний бік (збільшення довжини хвилі), якщо ж джерело наближається, то буде мати місце зворотне явище — синє зміщення.

(обратно)

69

фрактал (лат. fractus — подрібнений, дробовий) — нерегулярна самоподібна структура. У широкому розумінні фрактал означає фігуру, малі частини якої в довільному збільшенні є подібними до неї самої. Термін фрактал вперше застосував 1975 р. Бенуа Мандельброт (фр. Benoît Mandelbrot, 20.11.1924 —14.10.2010) — французько-американський математик, засновник фрактальної геометрії). Прикладами фракталів у математиці є численні множини та криві, в неживій природі — берегові лінії, гірські хребти, сніжинки, хмари, блискавки, кристали, сталактити, сталагміти тощо; у живій природі — корали, морські зірки, морські раковини; квіти та рослини (напр., броколі, капуста), плоди (напр., ананас), крони дерев і листя рослин, кровоносна система та бронхи людей і тварин тощо.

(обратно)

70

(англ. How wide is it? How deep is it? How much is mine to keep?) — цитата з сатиричного роману «Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей» (англ. Slaughterhouse-Five, or The Children's Crusade) видатного американського письменника фантаста Курта Воннегута (англ. Kurt Vonnegut; 11.11.1922 — 11.04.2007), присвяченого бомбардуванню Дрездена під час Другої світової війни.

(обратно)

71

187 Ламберта (187 Lamberta) — астероїд головного поясу, відкритий 11.04.1878 р. Названий на честь Йоганна Генріха Ламберта (нім. Johann Heinrich Lambert; 26.08.1728 — 25.09.1777), німецького фізика, астронома, філософа, математика.

(обратно)

72

Джамну (англ. Yamuna, Jamna) — велика річка у північній Індії, найбільша притока Гангу. Починається біля священного селища Ямунотрі в Гімалаях. На її берегах розташована столиця Індії місто Делі; Денеб — найяскравіша зірка в сузір'ї Лебедя, одна з найяскравіших зір на нічному небі, з зоряною величиною +1,25m. Разом із Веґою та Альтаїром Денеб утворює астеризм «Літній трикутник», який добре видно у північній півкулі літніми й осінніми ночами. Назва «Денеб» походить від арабського dheneb («хвіст»). Денебі-Драй — вигадана третя планета з планетної системи навколо зірки Денеб.

(обратно)

73

терраформування (лат. terra — земля та forma — вигляд) — зміна кліматичних умов планети, супутника чи іншого космічного тіла для приведення атмосфери, температури та екологічних умов до стану, придатного для проживання земних рослин і тварин. Сьогодні ця задача становить лише теоретичний інтерес, але в майбутньому може розвинутися і на практиці. Термін вперше запропоновано Джеком Вільямсоном в 1942 р., хоча ідея зміни планет під земні умови проживання простежувалась і у більш ранніх творах інших письменників-фантастів.

(обратно)

74

Магатма Ґанді, Ґанді, Могандас Карамчанд Ґанді (02.10.1869 — 30.01.1948) — індійський державний і політичний діяч, національний герой. Один із керівників та ідеологів національно-визвольних рухів Індії. Сформулював філософію ненасильства, що вплинула на національні та міжнародні рухи прихильників мирних змін.

(обратно)

75

стимсимуляцїї (стимсимси) — стимулювання нервової системи людини для одержання повноцінного ефекту переживань (симуляції) поведінки людини за модельованих обставин. Аналог поняття «симстим», автором якого є американський фантаст В. Ґібсон.

(обратно)

76

«Вбивайте всіх, Господь своїх впізнає» (лат. Caedite eos. Novit enim Dominus qui sunt eius.) — легендарний вислів, що приписують папському легату Арнольду Амальріку перед різаниною в Безьє (фр. Béziers) під час Альбігойського хрестового походу. Нібито такою була його відповідь на питання, як відрізнити єретиків від католиків.

(обратно)

77

«Вмируща Земля» — натяк на цикл фантазійних творів американського письменника-фантаста Джека Венса (1916-2013) під ідентичною назвою (Dying Earth,1950), що розповідають про віддалене майбутнє планети, яка наближається до кінця свого існування і заселена нащадками занепадаючих цивілізацій, котрі сповідують фаталістичні погляди та наново відкривають для себе «магію». Цикл дав початок цілому піджанру так званого наукового фентезі, що меланхолійно розповідає про життя на Землі кінця часів, перед самою смертю Сонця і самої планети.

(обратно)

78

морфологія (від грец. morphe- «форма» і logos- «слово, вчення») — у широкому розумінні наука про будову та форму організмів, речовин, слів, тобто, будь-яких об'єктів. Тобто «морфологічні можливості корабля» — здатність корабля змінювати свою форму та будову.

(обратно)

79

декомпресія — патологічний стан, викликаний різким зниженням тиску вдихуваних людиною газів — азоту, кисню, водню. При цьому розчинені в людській крові, ці гази починають виділятися у вигляді бульбашок, які блокують нормальне кровопостачання, руйнують стінки судин і клітини. На Землі найчастіше розвивається у тих, хто працює в умовах підвищеного атмосферного тиску в період переходу від нього до нормального тиску без дотримання належних запобіжних заходів. У космонавтиці декомпресія може виникнути внаслідок розгерметизації космічного корабля.

(обратно)

80

азімотиватор — вигаданий термін, скоріш за все, містить натяк на прізвище відомого американський письменника-фантаста Айзека Азімова (англ. Isaac Asimov; 02.01.1920 — 06.04.1992). Він автор більш ніж 500 книжок. Більшу частину своїх творів А. Азімов присвятив перспективам створення штучного інтелекту. Короткі оповідання про роботів склали збірник «Завершений робот» (The Complete Robot, 1982). Найвідомішими є його книжки про роботів, у тому числі «Я, робот» (1950), детективна серія «Сталеві печери» (1954), «Голе сонце» (1957), «Роботи ранкової зорі» (1983) і «Роботи та Імперія» (1985).

(обратно)

81

екзоскелет (від грец. εξω — «зовнішній» і σκελετος — «скелет») — пристрій, призначений для поповнення втрачених функцій, збільшення сили м'язів людини та розширення амплітуди рухів за рахунок зовнішнього каркаса та привідних елементів. Головним напрямком сучасних розробок є військове застосування екзоскелетів. Мета — створення броні, яка поєднала в собі вогневу міць і бронювання танка, рухливість і швидкість людини, у кілька разів збільшує силу того, хто використовує екзоскелет. Іншою можливою областю застосування екзоскелетів є допомога травмованим людям і людям з інвалідністю, літнім людям, які в силу свого віку мають проблеми з опорно-руховим апаратом.

(обратно)

82

.45 АСР (англ. Automatic Colt Pistol, .45 caliber) — пістолетний унітарний набій, розроблений Джоном Браунінгом у 1904 році, надзвичайно поширений, особливо в США та країнах Південної Америки. Є безфланцевою версією старого револьверного набою .45 Colt. Під цей набій був створений пістолет Кольт М1911, а згодом низка американських пістолетів-кулеметів (Томпсон, M3, AMT Hardballer та ін.).

(обратно)

83

столиця вигаданої планети названа на честь Леонардо да Вінчі (італ. Leonardo da Vinci; 15.04.1452 — 02.05.1519), славетного італійського вченого, винахідника, художника, архітектора, інженера. Леонардо да Вінчі є однією з найвизначніших постатей італійського Відродження.

(обратно)

84

Льяно-Естакадо (ісп. Llano Estacado, укр. «огороджена рівнина»), плато на півдні Великих рівнин США. Поверхня рівна, слабо розчленована. Висота 700-1500 м над рівнем моря. Складено головним чином піщаниками та вапняками, вкрито еоловими пісками та напівпустельною рослинністю; Мадре де Діос (ісп. Madré de Dios, укр. Божа Матір) — регіон на південному сході Перу, розташований на кордоні з Бразилією і Болівією.

(обратно)

85

католицька церква налічує багато конгрегацій та рухів, присвячених Діві Марії та названих на її честь: Маріани (Конгрегація Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії), Дочки Марії Помічниці Християн, Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, Орден Святої Марії Віфлеємської, Францисканки Місіонерки Марії та інші.

(обратно)

86

целібат (лат. caelibatus — безшлюбність чоловіка, від caelebs — неодружений), обов'язкова безшлюбність католицького духівництва. Папа Григорій VII (1073-1085) заборонив одруженим священикам виконувати свої обов'язки. Практично целібат затвердився з середини XIII ст. У 1967 р. папа Павло VI підтвердив непорушність целібату. У православній церкві безшлюбність обов'язкова лише для чернецтва.

(обратно)

87

відлучення від церкви (екскомуніка) — міра покарання, що практикується в деяких релігіях, зокрема, в католицизмі, за дії, несумісні із схвалюваним церквою способом життя, за порушення церковних правил, за відступництво або за єресь. Полягає в перериванні всяких стосунків між церквою і особою, що відлучається. Практично відлучення зазвичай полягає в тому, що відлученому забороняється брати участь в здійсненні суспільних релігійних дій.

(обратно)

88

голонасінні (Gymnospermae) — група насінних рослин, що характеризуються наявністю насіння і насінного зачатка, які лежать відкрито на лусочках шишок (звідси і назва групи). За зовнішнім виглядом сучасні голонасінні дуже різноманітні. У тропіках і субтропіках обох півкуль Землі в низькорослих вічнозелених сухих лісах і чагарниках зростають саговники. Зовні вони дуже схожі на папороті або пальми.

(обратно)

89

крилан (Pteropus) — рід рукокрилих, родини Криланових, що об'єднує 65 видів тварин. Більшість криланів нічні тварини. Під час сутінок вони летять до фруктових дерев, щоб поживитися. Фруктові соки є головною їжею криланів.

(обратно)

90

«Робінзон Крузо» (англ. Robinson Crusoe) — роман Даніеля Дефо (англ. Daniel Defoe; бл. 1660 — 26.04.1731), який вперше був опублікований у квітні 1719 року і коротко названий по імені головного героя.

Повна назва твору «Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирла річки Оріноко, куди він був викинутий корабельною аварією, під час якої весь екіпаж корабля, крім нього, загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим». В основу першого твору було взято епізод з життя Олександра Селкирка, шотландського моряка, боцмана судна «Сенк Пор», якого після сварки з капітаном висадили на безлюдному острові у Тихому океані, забезпечивши зброєю, продовольством, насінням та інструментами. На острові він прожив чотири роки і чотири місяці. Острів до 1966 називався Мас е Тьєра (icn. Mas a Tierra Велика земля), а тепер називається островом Робінзона Крузо і належить Чилі.

(обратно)

91

фраза, відома тим, що є найкоротшим віршем у Біблії (англ. Jesus wept, грец. εδακρυσεν ο Ιησους). Це слова з Євангелії від Іоанна. Сестри Лазаря, Марія та Марфа, послали за Ісусом, сповістивши його про хворобу та можливу смерть їхнього брата. Ісус прийшов на четвертий день по смерті Лазаря. Довідавшись про смерть Лазаря, Ісус заплакав, а тоді пішов до могили, і наказав Лазареві піднятися й вийти до людей воскреслим (Іоанна, 11:35).

(обратно)

92

вайя (в множині вайї) (від грец. baion — пальмова гілка) — велике перисторозсічене, гілкоподібне листя папоротеподібних і деяких примітивних голонасінних.

(обратно)

93

велоцираптор (Velociraptor — «швидкий мисливець», від лат. velox — «швидкий» і raptor — «мисливець») — рід дрібних хижих динозаврів з родини дромеозаврових підряду тероподів. Мешкав в Азії в пізньому крейдовому періоді 83-70 мільйонів років тому. Мав невеликі розміри — біля бо сантиметрів заввишки й до 180-200 завдовжки, важив до 15-20 кілограмів. Рештки велоцирапторів знайдені у пустелі Гобі в Монголії та північному Китаї; калідергаз — вигаданий звір.

(обратно)

94

серед цих сузір'їв тільки одне існує насправді — сузір'я Лебедя. Лебідь (лат. Cygnus, англ. the Swan) — сузір'я північної півкулі неба. Розташоване в смузі Чумацького Шляху. Також іноді називають Північний Хрест, за аналогією з Південний Хрест. Українська народна назва: Хрест. Інші сузір'я (англ. the Geezer, the Twin Sisters, Seedships, and Home Plate) — вигадані.

(обратно)

95

70 Змієносця (лат. 70 Ophiuchi) — подвійна зіркова система в сузір'ї Змієносця, що перебуває на відстані в 16,6 світлового року від Сонця. Обидві її зірки — помаранчеві карлики, спектральний клас першої — Кі, другої — К5.

(обратно)

96

Левіафан, або левіятан — біблійне морське чудовисько. Слово «левіафан» стало синонімом великого чудовиська, потвори, монстра. «У той день навідає Господь Своїм твердим і дужим та сильним мечем левіятана, змія прудкого, і левіятана, змія звивкого, і дракона, що в морі, заб'є» (Ісая 27:1).

(обратно)

97

...a kind of Pleasure Thermometer (англ.) — Джон Кітс, лист Джону Тейлору (John Taylor, 1781-1864), видавнику, від 30.01.1818 р.

(обратно)

98

The Imagination may be compared to Adam's dream — he awoke and found it truth. — Джон Кітс, лист Бенджаміну Бейлі (Benjamin Bailey, 1791[?]-1853) від 22.11.1817 р.

(обратно)

99

Джон Кітс, «Ендіміон», Пісня перша, пер. В. Мисика.

(обратно)

100

Джон Кітс, «Ендіміон», Пісня перша, пер. В. Мисика.

(обратно)

101

Джон Кітс, «Ендіміон», Пісня перша, пер. Б. Щавурського.

(обратно)

102

Джон Кітс, «Ендіміон», Пісня друга, пер. Б. Щавурського.

(обратно)

103

В. Шекспір «Гамлет»: There are more things in heaven and earth, Horatio, Than are dreamt of in your philosophy, пер. Леоніда Гребінки.

(обратно)

104

коан (ко:ан, японська калька кит.  гуньань) — коротке оповідання, питання, діалог, що зазвичай не має логічної підоснови, часто містить алогізми та парадокси, доступні швидше інтуїтивному розумінню. Явище специфічне для дзен-буддизму (особливо для школи Риндзай). Мета коану — надати певного психологічного імпульсу учню для досягнення просвітлення або розуміння суті вчення.

(обратно)

105

гравітаційна стала — фундаментальна фізична стала, що з'являється у Ньютоновому законі всесвітнього тяжіння і Ейнштейновій загальній теорії відносності, визначаючи інтенсивність гравітаційної взаємодії; стала Планка — елементарний квант дії, фундаментальна фізична величина, яка відображає квантову природу Всесвіту; швидкість світла — фундаментальна фізична стала, швидкість розповсюдження електромагнітної взаємодії у вакуумі.

(обратно)

106

топтер, орнітоптер — у науковій фантастиці повітряний транспортний засіб, здатний літати за допомогою крил, що складаються. Вперше зустрічається в фантастичній сазі «Дюна» американського письменника-фантаста Френка Герберта (англ. Frank Herbert, 08.10.1920 — 11.02.1986).

(обратно)

107

розарій, або вервиця (лат. rosarium) — традиційні католицькі чотки, а також молитва, що читається за цими чотками; у перекладі з латинської означає «сад із троянд». Класичні чотки для Розарію складаються зі зв'язаних у кільце 5 наборів із десяти малих намистин і однієї великої, а також трьох малих, однієї великої намистини і хреста.

(обратно)

108

Армагеддон (дав.-грец. Αρμαγεδων; у деяких сучасних перекладах Біблії пишеться як Гар-Маґедон), запозичене з єврейської, означає «гора Мегіддо» або «гора збору військ». Традиційно ця назва пов'язується з фінальною війною між добром і злом, а в ширшому значенні — з апокаліптичним знищенням, напр., з ядерною катастрофою.

(обратно)

109

Тау Кита (τ Cet, τ Ceti) — зірка, розташована в сузір'ї Кита. Це одна з найближчих до нас зірок: відстань до неї від Сонячної системи близько 12 світлових років.

(обратно)

110

герб Ватикану складається з двох ключів — золотого та срібного, один ключ від Раю, інший від Землі. Перехрещені ключі відображають у символічній формі ключі Симона Петра. Потрійна корона — тіара (лат. triregnum) — символізує три функції римського папи як верховного пастиря, верховного вчителя та первосвященика. Золотий хрест, що вінчає тіару, символізує панування Ісуса.

(обратно)

111

насправді NGC 2629 — галактика типу E-So у сузір'ї Велика Ведмедиця. Галактику відкрив англійський астроном та композитор німецького походження Фрідріх Вільгельм Гершель (Friedrich William Herschel; 15.11.738 — 25.11.1822).

(обратно)

112

(лат. Lacaille 9352) — зірка із сузір'я Південна Риба. Відстань до Сонця близько 10 світлових років. Названа на честь Ніколя Луї де Лакайля (фр. Nicolas Louis de Lacaille,1713-1762), французького астронома, геодезиста та картографа, найбільш відомого своїми спостереженнями зоряного неба південної півкулі.

(обратно)

113

Іпсилон Ерідана — одна із зірок сузір'я Ерідан, за своїми характеристиками близька до характеристик Сонця. Підтверджена наявність планетної системи навколо цієї зірки (Іпсилон Ерідана b та Іпсилон Ерідана с); Іпсилон Індіанця (ε Індіанця, ε Ind) — зоряна система приблизно у 12 світлових роках від Землі в сузір'ї Індіанця, що складається із зорі головної послідовності спектрального класу К, ε Індіанця, і двох коричневих карликів, ε Індіанця Ва та ε Індіанця ВЬ, на широкій орбіті навколо головної компоненти.

(обратно)

114

латимерія (Latimeria) — рід целакантів родини Латимерієві (Latimeriidae), єдиний сучасний вид Кистеперих риб. На даний час відомо два види латимерій — Latimeria chalumnae, мешкає біля східного та південного узбережжя Африки, та Latimeria menadoensis, мешкає біля острова Сулавесі в Індонезії.

(обратно)

115

морський сажень = 6 англійських футів = 182,88 см.

(обратно)

116

Стівен Крейн (англ. Stephen Townley Crane, 01.11.1871 — 05.06.1900) — американський поет, прозаїк, публіцист. Фахівці відзначають сильний вплив Крейна на творчість Ернеста Гемінґвея, Вільяма Фолкнера, Теодора Драйзера. Визнання Стівену Крейну приніс роман «Багряний знак відваги» («The Red Badge of Courage», 1894), що вважається найкращим романом на тему громадянської війни в США. Найвідомішими його оповіданнями є «Шлюпка у відкритому морі» («The Open Boat», 1898), «Блакитний готель» («The Blue Hotel», 1898), «Наречена їде у Єллоу-Скай» («The Bride Comes to Yellow Sky», 1898) та «Чудовисько» («The Monster», 1898).

(обратно)

117

тут діаспора (грец. διασπορα [diaspora], «розпорошення») — вигнання євреїв з історичної батьківщини та їхнє подальше розселення по світу внаслідок переслідувань на Близькому Сході.

(обратно)

118

деспотія — форма держави, при якій вся повнота влади, не обмеженої законом, належить одному володарю — монарху, тирану або необмеженому диктатору — і який одноосібно розпоряджається владою в державі, виступаючи по відношенню до підданих як пан і господар. Деспотія відзначається повним свавіллям влади, безправ'ям підданих. Слід зауважити, що перелік «деспотій» далі в тексті є довільним, випадковим, частково вигаданим і жодним чином не відповідає історичній дійсності.

(обратно)

119

династія Північна Вей (кит. .: ; піньїнь: Běi Wèi) — династія, що правила північним Китаєм У 386-535 роках; династія Аббасидів — династія, яка правила Арабським халіфатом у 750-1258 рр. Аббасиди вели своє походження від Аббаса ібн Абд аль-мутталиба з роду Хашим, який був дядьком Пророка Мухаммада; Сельджуцька імперія (перс. ) — монархічна ісламська держава в Західній і Центральній Азії в часи середньовіччя. Існувала в 1037-1194 рр. Простягалася від Анатолії на заході до Гіндукуша на сході. Займала територію сучасної Туреччини, Сирії, Палестини, Іраку, Ірану, Азербайджану, Туркменістану, частини Узбекистану й Афганістану. Заснована в ході завоювань тюрків-огузів. Керувалася султанами із тюркської династії Сельджуків.

(обратно)

120

Газневіди (перс. ) — династія правителів тюркського походження, що з 975 по 1186 рік панувала в Індії і на значній території в Азії: назва йде від міста Гаףзні; династія Суй (кит.  — Sui, роки правління 581-618) — китайська династія, яка об'єднала роздрібнені держави Китаю в однойменну імперію Суй; династія Танг, Тан (кит. , піньінь: táng, 18.06.618 — 4.06.907) — династія й імперія в історії Китаю: наступниця династії Суй; бумініди — можливо, маються на увазі Буїди, Бувейхіди — династія шиїтських правителів, що були главами держави в Західній Персії та в Іраку (903-1055). У другій половині XI століття Буїди занепали в результаті нашестя Сельджуків.

(обратно)

121

Хеврон (івр. , Хеврон; араб.  Аль-Халіль) — найбільше місто в південній частині Західного берега ріки Йордан у Палестинській автономії, столиця провінції Хеврон. Одне з найдавніших міст світу, розташоване в історичній області Юдея, вшановується в іудаїзмі другим за святості містом після Єрусалима.

(обратно)

122

цим висловом завершується Песах — центральне іудейське семиденне свято в пам'ять про Вихід з Єгипту весняного місяця нісан. На підставі приписів Тори у свято Песах кожен повинен був зробити паломництво в Єрусалимський Храм і там на другий день свята принести в жертву ягня і сніп ячменю. У сьомий день Песаха євреї святкують остаточне визволення. У родинах із настанням вечора роблять поділ між святковим днем і буднями. Випивають останній символічний келих вина й опісля промовляють: «Наступного року — в Єрусалимі!».

(обратно)

123

«Some say the world will end in fire, / Some say in ice». — Роберт Фрост «Вогонь і лід», укр. переклад Валерія Бойченка. Вірш (англ. Fire and Ice) опубліковано в грудні 1920 р. У вірші обговорюється кінець світу, протиставляючи вогонь (бажання) із льодом (ненависть). Це один із найбільш відомих віршів Роберта Фроста.

Роберт Лі Фрост (англ. Robert Lee Frost; 26.03.1874 — 29.01.1963) — один із найвидатніших американських поетів XX ст., якого називають «патріархом американської поезії» та співцем колиски нації в Новій Англії. Його вірші про простих людей і природу північного сходу США відрізнялися неповторною ліричністю та поетичною формою. Свою творчість вважав ремеслом. Лауреат Пулітцерівської премії (1924, 1931, 1937, 1943) та Золотої медалі Конгресу (1960) — найвищої цивільної відзнаки у США.

(обратно)

124

«Зняття з хреста» (грец. Αποκαθηλωσις) — епізод зі Страстей Христових, що йде слідом за розп'яттям і передує покладенню до гробниці. Після смерті Ісуса його тіло зняли з хреста, і ця подія стала сюжетом численних творів образотворчого мистецтва. Картини та скульптури на цей сюжет створили Рубенс, Рембрандт, Мікеланджело, Караваджіо, Пуссен та інші.

(обратно)

125

Данте Аліґ'єрі (італ. Dante Alighieri; 13.07.1265 —13/14.09.1321) — автор «Божественної комедії» (італ. la Divina Commedia), філософсько-фантастичного віршованого роману, що вважається шедевром світової літератури. У трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описує свою мандрівку до Бога. Дев'яте коло пекла — останнє й найжахливіше: в самому центрі пекла — крижане озеро. Тут, у невимовному холоді, відбувають покарання зрадники, і серед них Люцифер, Юда Іскаріот, Брут та інші.

(обратно)

126

точний опис історії та зовнішнього вигляду Замку Святого Ангела (італ. Castel Sant'Angelo — Кастель Сант-Анджело) — архітектурної пам'ятки Рима. Була спочатку гробницею, потім замком, резиденцією пап, сховищем їх цінностей і одночасно в'язницею. У наші дні є музеєм.

(обратно)

127

Главк (грец. Γλαυκος) — беотійське божество рибалок і мореплавців. Главк володів пророцьким даром і здатністю перевтілюватись у різні істоти. У міфі про аргонавтів виступає як будівник і керманич «Арго», після боротьби аргонавтів з тірренцями обернувся на морське божество. Зображували Главка напівлюдиною-напіврибою зі старечим обличчям та довгою бородою.

(обратно)

128

просте число — це натуральне число, яке має лише два різні натуральні дільники (і і саме число). Решту чисел, окрім одиниці, називають складеними. Таким чином, усі натуральні числа, більші від одиниці, розбивають на прості і складені.

(обратно)

129

папа Юлій II — Джуліано делла Ровере (італ. Giuliano della Rovere, 05.12.1443 — 21.02.1513) — Папа Римський з 01.11.1503 до 21.02.1513.

1506 р. почав перебудову собору Святого Петра за планами, створеними Донато Браманте. 18 квітня 1506 року закладено перший камінь під будівництво. Під час його понтифікату у 1512 р. були завершені та відкриті для огляду фрески Мікеланджело Буонарроті у Сікстинській капелі. Цей же митець створив і надгробок для Юлія II.

Сікстинська капела — (італ. Capella sistina) — папська каплиця у Ватиканському палаці, споруджена у XV ст. на замовлення папи Сікста IV. В її інтер'єрі — знамениті фрески Мікеланджело («Створення світу», «Страшний суд»). Колишня домашня церква у Ватикані. Побудована у 1473-1481 рр. архітектором Джорджі де Дольчі, за замовленням Папи Римського Сікста IV, звідси і назва. Нині Капела — музей, пам'ятник Відродження. Прямокутне в плані приміщення з розписами стін, які розписували у 1481-1483 роках Сандро Боттічеллі, Пінтуріккьо й інші майстри за замовленням Сікста IV. У 1508-1512 рр. Мікеланджело розписував зведення з люнетами і розпалубками, за замовленням папи Юлія II. А у 1536-1541 рр. Мікеланджело розписував вівтарну стіну — фреска «Страшний суд», за замовленням папи Павла III. З кінця XV століття, по розпорядженню Сікста IV, в Капелі проходять Конклави.

(обратно)

130

Нерві (Nervi) Пьер Луїджі, італійський інженер і архітектор, творець армоцементних конструкцій. У кращих спорудах Нерві 1950-1960 рр. сміливість і оригінальність конструктивних рішень, заснованих на точному інженерному розрахунку, ясність і функціональна доцільність просторової організації поєднуються з пластичною виразністю структурних деталей з необробленого армоцементу та залізобетону.

(обратно)

131

станці Рафаеля (італ. Stanze di Raffaello) — приміщення (Stanze, станце — кімнати) в папському палаці Ватикану.

(обратно)

132

П'єро делла Франческа (італ. Piero della Francesca; 1420-1492), італійський художник, представник Раннього Відродження, автор відомих на той час трактатів з геометрії та теорії перспективи; Андреа дель Кастаньйо (справжнє ім'я італ. Andrea di Bartolo di Bargilla; бл. 1421-1457) — італійський художник доби кватроченто, представник флорентійської школи живопису. Вирізнявся особливим колористичним хистом.

(обратно)

133

Рафаель Санті (італ. Raffaello Santi, Raffaello Sanzio; 1483-1520) — видатний італійський живописець, графік, скульптор і архітектор епохи Відродження. Втілив у своїх творах гуманістичні ідеали високого Відродження.

(обратно)

134

станца делла Сеньятура (італ. Stanza della Segnatura) була папським робочим кабінетом, де підписувалися папські укази. Це перша зі станц, розписаних Рафаелем (1508-1511). Тема розпису — духовна діяльність людини. Фрески представляють чотири її області: «Афінська школа» — філософію, «Диспут» — богослов'я, «Парнас» — поезію, а «Мудрість, помірність і сила» — правосуддя.

(обратно)

135

апартаменти Борджіа (італ. Appartamento Borgia) — апартаменти папи Олександра VI (Родріго де Борджіа), розташовані поверхом нижче станц Рафаеля. Ця частина палацу Миколи V була перебудована в кінці XV ст. під особисті апартаменти Олександра VI і в 1490-их рр. прикрашена розписами Бернардіно Пінтуріккьо і художників його майстерні. Після смерті Олександра VI, папи не захотіли більше жити в цих приміщеннях, і вони були надовго покинуті. У 1816 р. за наказом Пія VII тут розмістили картини, повернуті з Парижа після падіння Наполеона, а при Леві XIII апартаменти були відреставровані та відкриті для публіки.

(обратно)

136

каплиця Миколи V (італ. Capella Nicolina) — приватна каплиця папи Миколи V, прикрашена в 1447 р. фресками Фра Анджеліко (1447-1451) та його учнів і першим золотом, привезеним Христофором Колумбом з Америки.

(обратно)

137

папа Александр VI (каталонською Roderic Llançol і de Boija, 01.01.1431 — 18.11.1503) — другий папа римський з роду Борджіа з 11.11.1492 р.

(обратно)

138

йдеться про фреску «Сусана та старці» Пінтуріккьо (див. примітку до розділу 9). На всіх деталях фрески присутній мотив золотого листя.

(обратно)

139

анфілада кімнат в апартаментах Борджіа веде до великого і розкішного Залу Понтифіків (італ. Sala dei Pontefici), названого так, оскільки раніше його стіни прикрашали портрети пап (не збереглися до наших днів). Зал був найбільшим приміщенням апартаментів і використовувався для урочистих церемоній.

(обратно)

140

Трастевере (італ. Trastevere, від лат. Trans Tiberim — «за Тибром») — район вузьких середньовічних вуличок на західному березі Тибру в Римі, на південь від Ватикану. Займає східний схил Янікульського пагорба. У глибоку давнину цим берегом Тибру володіли етруски; потім тут селилися іноземці, переважно сирійці і євреї. Октавіан Август виділив його в окремий район міста, а Авреліан включив до складу нових міських стін.

(обратно)

141

глетчер, льодовик — скупчення на земній поверхні (у горах та приполярних районах) великих мас льоду, який рухається під впливом власної ваги; глетчерний лід — лід, що виникає зі снігу в областях вище снігової лінії. Сніг спочатку перетворюється на фірн (зернистий сніг). Потім нижні шари фірну, пресуючись під тиском верхніх шарів, перетворюються на білий фірновий лід, а останній — у глетчерний лід — прозору блакитну масу великих крижаних зерен. Крім зернистості, характерною ознакою глетчерного льоду є смугастість (шаруватість).

(обратно)

142

у Дена Сіммонса отець Главк каже: «Thou art the Man!». Це слова пророка Натана до царя Давида, Друга книга Царств, розд. 12. У цьому випадку ці слова мають перекладатися як «Ти і є людина, що це скоїла». Однак з контексту роману випливає, що автор мав на увазі слова Пілата до Ісуса Христа: «Ессе homo», грец. «Ιδε ο ανθρωπος», які в англійському перекладі Біблії (The Douay-Rheims Bible) перекладені як «Behold the man!»[John 19:5].

Українські переклади:

«І вийшов назовні Ісус, у терновім вінку та в багрянім плащі. А Пилат до них каже: Оце Чоловік!» Від Івана 19:5, переклад І. Огієнка.

«І вийшов Ісус у вінку терновім та в багряниці. І сказав їм Пилат: „Ось чоловік!“» Від Йоана 19:5, переклад о. Рафаїла Турконяка з грецької мови, виданий УБТ у 2011 році.

Можна припустити, що автор скористався іншою цитатою з Біблії, не зважаючи на негативний характер висловлювання, бо саме ця цитата використовувалася в художній літературі: «Thou art the Man» — таку назву має одне з оповідань Едгара По, а також ця фраза присутня в оповіданні С. Лема «Ананке» з циклу «Розповіді про пілота Піркса».

(обратно)

143

антипапа — термін, яким у католицькій церкві прийнято називати людину, що хибно привласнила собі звання папи.

(обратно)

144

сукуб (від лат. succuba, наложниця) — у середньовічних легендахдемониця, що навідувалась уночі до чоловіків і викликала в них хтиві сни. Як не дивно, але, описуючи сукубів, середньовічні демонологи слово succuba використовували вкрай рідко. Цих створінь називали латинським словом succubus, чоловічого роду. Цілком імовірно, що це пов'язане з тим, що, згідно із переконаннями демонологів, сукуб — це Диявол під личиною жінки. Часто описується як молода приваблива жінка, одначе з кігтистими стопами ніг і, деколи, з перетинчастими крилами.

(обратно)

145

алюзія на «Мерзенну силу» — фантастичний роман Клайва Стейплза Льюїса (англ. Clive Staples Lewis; 29.11.1898 — 22.11.1963), відомого ірландського та англійського письменника, філософа, літературного критика, автора циклу «Хроніки Нарнії». Укр. переклад Андрія Маслюха.

(обратно)

146

Радамант, Радаманф (грец. Ραδαμανθυς) — персонаж давньогрецьких міфів. Згідно з ними, Радамант був сином Зевса та Європи, братом Міноса Старого і Сарпедона. Після смерті разом із Міносом та Еаком став на тому світі суддею над душами померлих; Немезида (грец. Νεμεσις) — одна з дочок Нікс (Гесіод), богиня людської долі, богиня помсти, уособлення кари богів. В Агати Крісті та Айзека Азімова є романи з такою назвою.

(обратно)

147

Просперо — персонаж п'єси Вільяма Шекспіра «Буря» (англ. the Tempest), написаної в 1610-1611 рр. Просперо — герцог Мілана, білий маг. У фіналі п'єси відмовляється від магії і топить свої книжки, що давали йому чаклунську силу.

(обратно)

148

тут і нижче досить точно викладені факти з біографії та суть вчення П'єра Тейяра де Шардена (див. примітки до епіграфів та до розділу 9).

(обратно)

149

монітум (лат. monitum) — провіщання, застереження. Письмове застереження від Конгрегації пропаганди віри священику, який своїми діями може спричинити суворіше покарання.

(обратно)

150

Кум (перс.  com) — столиця провінції Кум в Ірані, священне місто шиїтів; Ер-Ріяд (араб. ) — найбільше місто і столиця Саудівської Аравії. Центр провінції Ер-Ріяд.

(обратно)

151

Мешгед, Мешхед (перс. ) — місто на північному сході Ірану. Центр провінції Хорасан-Резаві. Друге місто в країні за кількістю населення після Тегерана. У місті розташована одна з найбільших святинь шиїтів-імамітів — мавзолей Імама Рези. Упродовж 1736-1796 років місто було столицею династії Афшарідів.

(обратно)

152

термін «заструги» є міжнародним (використовується у формі множини у вигляді sastrugi або zastrugi, в однині пишеться sastrugus із латинським закінченням). Заструга (заструг) — нерухомий, витягнутий за вітром вузький і твердий сніговий гребінь завдовжки до декількох метрів і заввишки іноді до 1,5 м (звичайно 20-30 см). Заструги формуються при вітровому руйнуванні щільних заметів снігу, мають круглі навітряній пологі підвітряні схили. Більші поля заструг виникають на великих вирівняних просторах, що відрізняються постійними сильними вітрами, особливо на схилі великих льодовикових покривів, де сильні стокові вітри. Оскільки довга вісь заструг збігається з панівними в даній місцевості вітрами, їх використовують для визначення переважного напрямку вітрів на льодовикових покривах і сніжних рівнинах, вони допомагають орієнтуватися при русі по сніжній цілині в умовах поганої видимості.

(обратно)

153

тобто потоки, спричинені силами Коріоліса — сила Коріоліса (за іменем французького вченого Гаспара-Гюстава Коріоліса (фр. Gaspard-Gustave de Coriolis, 21.05.1792 —19.09.1843) — одна із сил інерції, що існує в системі відліку, що обертається, і виявляється при русі в напрямі під кутом до осі обертання. Оскільки Земля обертається, то сила Коріоліса виявляється і в глобальних масштабах. У північній півкулі сила Коріоліса направлена вправо від руху, тому праві береги річок в північній півкулі крутіші, бо їх підмиває вода під дією цієї сили. У південній півкулі все відбувається навпаки. Сила Коріоліса відповідальна також і за виникнення циклонів і антициклонів.

(обратно)

154

Вугільний Мішок (С99) — неправильної форми темна туманність (міжзоряна хмара, що складається із міжзоряного пилу та молекулярних хмар, здатних поглинати значний обсяг видимого світла, випромінюваного об'єктами, що перебувають позаду них) у сузір'ї Південного Хреста діаметром 30-35 світлових років. Найпомітніший такий об'єкт у південній півкулі. Уперше згадана в письмових джерелах іспанським мореплавцем та конкістадором Вісенте Яньєсом Пінсоном (бл. 1462 — після 1514) у 1499 р.

(обратно)

155

кадуцей (лат. Caduceus) — у греків та римлян жезл оповісників волі богів, атрибут Гермеса (Меркурія), що володів здатністю примиряти. Мав форму палиці, обвитої двома зміями, або крилатої палиці, виготовлявся з маслинового або лаврового дерева і вважався символом недоторканності. З XIX століття зображення служить у низці країн, наприклад, у США, символом медицини. В окультизмі вважається символом ключа, що відкриває межу між тьмою й світлом, добром і злом, життям і смертю (саме із цим значенням, імовірно, зв'язане використання як символ медицини).

(обратно)

156

Бідні Браті-Воїни Христа та Соломонового Храму (лат. pauperes commilitones Christi Templique Solomonici), більше відомі як лицарський орден тамплієрів, є одним з найвідоміших християнських військових орденів. Орден засновано після Першого Хрестового походу (1096) для гарантування безпеки великої кількості паломників із Європи, що йшли до Єрусалима після його завоювання. Тамплієри поєднували чернецтво з військовою справою і були першими воїнами-монахами в Західному світі. Кількість членів ордену та його вплив поширювався по всій Європі, аж до часів французького короля Філіпа IV, за наказом якого багатьох членів ордену було закатовано та спалено за обвинуваченням у єресі. Під тиском Філіпа Папа Климент V розпустив орден у 1312 р.

(обратно)

157

Джон М'юїр (англ. John Muir, 21.04.1838 — 24.12.1914) — відомий американський природоохоронець, ідеолог природоохоронного руху. Основоположник заповідної справи в США, організатор американської служби національних парків, талановитий публіцист на захист природи.

(обратно)

158

Фауст (нім. Faust) — герой легенди про повернення молодості, який заради досягнення цієї мети продає душу дияволу. Прообраз — німецький астролог та алхімік XV-XVI ст. Йогнанес Фауст, герой багатьох літературних творів. Найвідоміший із них — однойменна трагедія, написана Йоганном Вольфгангом фон Ґете (нім. Johann Wolfgang von Goethe; 28.08.1749 — 22.03.1832), видатним німецький поетом, прозаїком, драматургом, філософом і натуралістом.

(обратно)

159

Страшило, Лякливий Лев та Бляшаний Лісоруб — герої книжки «Чарівник Країни Оз» (англ. The Wonderful Wizard of Oz) американського дитячого письменника Лімана-Френка Баума (1856-1919), вперше опублікована компанією Джорджа М. Хілла в Чикаго 17 травня 1900 р. Повість оповідає про неймовірні пригоди дівчинки Дороті та її песика Тото. Опинившись у казковій Країні Оз, вони потрапляють у вир карколомних подій і за допомогою своїх вірних друзів — Страшили, Лякливого Лева та Бляшаного Лісоруба — долають усі перешкоди на своєму шляху.

(обратно)

160

Олімп (Olympus Mons) — надзвичайно великий щитовий вулкан у західній півкулі Марса, на північно-західному краю плато Тарсіс. Заввишки близько 22 км, в абсолютних показниках він є найбільшим вулканом Сонячної системи і другою найвищою (після ударної гірки кратера Реясільвія на астероїді Веста) горою.

(обратно)

161

абляційний (тепловий) захист (від лат. ablatio — відбирання; віднесення маси), абляційне охолодження або тепловий захист за допомогою руйнівних покрить — технологія та засіб теплового й ерозійного захисту космічних апаратів й ракетних двигунів на основі покриття теплонапружених поверхонь матеріалами, на нагрівання, плавлення та сублімацію яких витрачається значна кількість тепла, що надходить, і супроводжується виносом цих матеріалів.

(обратно)

162

«Буря і натиск» (нім. Sturm und Drang) — період в історії німецької літератури (1767-1785), пов'язаний із відмовою від культу розуму, притаманного класицизму, на користь яскравої емоційності та опису крайніх проявів індивідуалізму, інтерес до яких характерний для преромантизму. Назва літературного руху походить від назви однойменної драми німецького письменника Фрідріха Максиміліана фон Клінгера.

(обратно)

163

голем, ґолем (івр. — זםלג) персонаж єврейської міфології, легендарна штучно створена людиноподібна істота. Створення голема народна легенда приписує знаменитому талмудисту і кабалісту — головному рабину Праги, Єгуді Бен Бецалелю. Ґолем нібито відроджувався до нового життя кожні 33 роки. Легенда ця відноситься до початку XVII століття.

(обратно)

164

Будинок над Водоспадом (англ. Fallingwater) — будинок, спроектований відомим американським архітектором Френком Ллойдом Райтом (англ. Frank Lloyd Wright; 08.06.1867 — 09.04.1959) на південному заході Пенсильванії, за 69 км на північний схід від Піттсбурґа. Будинок частково побудований над Ведмежим струмком (англ. Bear Run), над водоспадом. Архітектор знайшов рішення, що дозволяє зробити сам водоспад структурною частиною будинку. Райт прагнув, щоб при будівництві не було зрубано жодного дерева, всі великі гірські валуни залишилися б на своїх місцях, а будинок був би частиною природного ландшафту. У 1966 році будинку присвоєно статус Національної історичної пам'ятки. У 1991 Американський інститут архітекторів назвав його «найкращим творінням американської архітектури всіх часів».

(обратно)

165

Талієсін-Вест (англ. Taliesin West) — зимова резиденція та школа архітектора Райта (див. примітку до попереднього розділу) з 1937 р. до його смерті в 1959 р. Будинок розташовано в пустелі в штаті Арізона, США.

(обратно)

166

Джон Кітс. Ендіміон, Пісня перша (A thing of beauty is a joy forever...), укр. переклад Б. Щавурського.

(обратно)

167

Джон Кітс. До грецької урни (Ode on a Grecian Urn, 1820); укр. переклад В. Мисика.

(обратно)

168

Тут і далі цитати наводяться у перекладі Г. Михайловської, за винятком окремо зазначених випадків.

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

*** Примечания ***