Ґольдштайн [Фолькер Кучер] (fb2) читать онлайн

Фолькер Кучер Ґольдштайн

Oh God said to Abraham, “Kill me a son”

Abe says, “Man, you must be puttin’ me on”

God say, “No.” Abe say, “What?”

God say, “You can do what you want Abe, but

The next time you see me comin’ you better run”

Bob Dylan, “Highway 61 Revisited”

“Don’t know what I want but I know how to get it”

Sex Pistols, “Anarchy In The UK”

Частина перша. «Злочин» 

Субота, 27 червня — субота, 4 липня 1931 року

«Якщо справедливість було усунено, 

то чим тоді є королівства, як не великими крадіжками, 

бо чим тоді є крадіжки, як не маленькими королівствами?»

Августин, «Про місто Боже»

1

Пахло деревом, клеєм та свіжою фарбою. Вона була наодинці з темрявою та тишею. Усе, що вона могла чути, — це її дихання та тихе цокання годинника у кишені її куртки. Чоловік, здавалося, знову пішов, але вона вирішила ще трохи почекати і потягнулася, щоб відбувся приток крові до рук і ніг. Принаймні на вішаку не було тремпелів. Через щілину у дверях пробилося трохи світла, і вона витягла з куртки годинник. Невдовзі після дев’ятої нічний сторож мав би закінчити свій обхід нагорі, на шостому поверсі.

Відповіддю стало скреготіння ліфта, який так голосно загур­котів у темряві, що вона аж підстрибнула. Воно віддалялося. Він повертався вниз і протягом наступних кількох годин був зайнятий лише тим, що зачиняв віконниці на дверях та вітринах й стежив, щоб усе було зачинено і ніхто не намагався проникнути всередину.

Алекс обачно й обережно відчинила шафу й зазирнула у щілину, яка ставала дедалі ширшою. Бенні завжди казав, що обережність — це мати порцелянової скриньки. Неонові вивіски на Тауенцієнштрасе спрямовували у вікна стільки різнобарвного світла, що їй навіть не довелося вмикати ліхтарик, вона могла бачити все: розкішну спальню, яку вони тут облаштували, ліжко, настільки широке, що в ньому могла б спати ціла родина, килим, такий м’який, що її ноги потопали у ньому. Вона подумала про колючий кокосовий килимок перед ліжком, який їй довелося ділити з Карлом, коли вона ще жила зі своїми батьками, з чотирма людьми на занадто малій кількості квадратних метрів із занадто малою кількістю світла. Що могло статися з Карлом? Вона навіть не знала, чи шукали його копи після смерті Бекмана. Вона не тужила за родиною, але хотіла б побачити знову свого молодшого брата.

Алекс обернулася, її очі вловили рух десь на межі поля зору, і тоді вона впізнала велике дзеркало на туалетному столику, а в ньому — вісімнадцятирічну дівчину із зухвалим поглядом, ноги в мішкуватих штанях, волосся з груботканого льону, зібране докупи.

Вона криво посміхнулася своєму відображенню. Опинившись біля кінця багато обклеєного шпалерами листа фанери, призначеного для імітації стіни спальні, Алекс знову подивилася за ріг. Насправді це було непотрібно, оскільки нічний сторож робив би наступний обхід торгових залів тільки завтра вранці, ближче до кінця його зміни, вона дізналася про це від Каллі. Тут не було жодної душі. Протягом наступних кількох годин усе це належало їй та Бенні. Їй подобалося це відчуття.

Алекс без проблем зорієнтувалася, їй вистачило неспокійного зовнішнього світла, яке постійно мерехтіло мінливими фарбами. Раніше, коли тут ще було світло й повно народу, вона запам’ятала найголовніше. Попереду розташовувалися двері, що вели на південну сходову клітку, а там ліворуч, за стіною із візерунками штор, — ескалатори.

Усе було тихо, шум машин долітав до неї приглушеними й слабкими звуками, він був майже нереальний, глухе шепотіння з іншого світу, яке не мало нічого спільного із цим зачарованим світом. Вона увійшла до безлюдної зали зі шторами, яка теж була схожа на казковий замок, де висіли від стелі до підлоги довгі штори з оксамиту, тюлі та шовку. Ще маленькою дівчинкою вона стояла тут і дивувалася, тримаючи за руку свою матір, яка, як невдовзі дізналася мала Александра, ніколи не приходила щось купувати, а лише дивитися, дивуватися й мріяти. «Гарно роздивися все це, — сказала вона Алекс, — такі бідняки, як ми, не можуть собі цього дозволити. Але вони не можуть нам заборонити дивитися на це».

На багатому Заході ніколи не вистачало грошей на покупки, навіть у найкращі часи, коли батько ще мав роботу, а у матері була станція прибирання. Вони нечасто залишали свою Боксхагенерплац, а коли зрідка приїжджали на Захід — на Курфюрстендамм, в «КаДеВе» та на Тауенцієнштрасе{1} — для її батька це були лише символи марнотратного капіталізму, Захід був Вавилоном гріхів, яких він уникав, як диявол святої води. Без наполегливості матері впертий старий не погодився б і на кілька літніх візитів до зоопарку. Але Еміль Райнгольд також розумів, що пролетарським дітям не слід відмовляти в чудесах природи. Алекс ніколи не дивилася на істот, які мучилися за ґратами, навіть на білих ведмедів, про яких вона думала дорогою назад, тому що вся родина Райнгольдів регулярно йшла по Тауенцієнштрасе, перш ніж сісти в метро на Віттенбергплац і поїхати назад на схід. Уже з перших вітрин Еміль Райнгольд починав свою проповідь про надмірності капіталізму, тоді як Алекс та її мати замислено й замріяно розглядали ці вітрини. Вже тоді вітрини «КаДеВе» чарівним чином вабили Алекс. Тоді в очах матері можна було побачити давно згаслі мрії, наприклад, мрію про краще життя, про таке життя, яке їй точно не могла запропонувати диктатура пролетаріату. Батько ніколи нічого з цього не помічав. Або не хотів помічати. Він продовжував проповідувати, і його сини були уважними слухачами, особливо Карл, який завжди ставився до всього дуже серйозно. Карл, пролетарський принц, видатний комуніст. А тепер? Тепер йому доводиться ховатися від поліції, як і його молодшій сестрі-крадійці.

Алекс була вже майже на ескалаторах, коли один звук повернув її в сьогодення, різке клацання, набагато ближче й чіткіше, аніж приглушений гуркіт транспорту. Вона миттєво присіла за двома величезними рулонами тканини й прислухалася. Щось вдарилося об скло, вона почула брязкіт, що залишив подряпину на одному з вікон. Вона намагалася визначити природу цих звуків. Тріпотіння, потім воркування. Виходячи зі свого укриття, вона побачила силуети двох голубів у неоновому світлі, що примостилися на підвіконні за вікном.

Дурна курка! Алекс глибоко вдихнула, щоб заспокоїти своє серце, яке сильно калатало. Спочатку дзеркало, а тепер ось це! Бенні б розсміявся, побачивши її такою! Відколи вона стала такою полохливою? Відколи зрозуміла, що піклується про своє безладне життя більше, ніж хоче визнавати?

Голуби замахали крилами назад у ніч, а Алекс продовжила свій шлях. З кожним кроком вона почувалася все більш захищеною, напружена нервозність, яка накопичилася за години очікування у шафі, перетворювалася на маленьку насторожену грудку глибоко всередині неї, поки вона дедалі більше насолоджувалась блуканням тихим нічним універмагом. Ніби все впало в столітній сон, а вона була єдиною, хто прокинувся в цьому зачарованому королівстві. «КаДеВе» перевершив усі універмаги, в яких вона раніше дозволяла себе замкнути; «Тіц» та навіть величезний «Карштадт»{2} на Германнплац бліднуть у порівнянні з розкішшю на Тауенцієнштрасе.

Вона вийшла із залу зі шторами й підійшла до ескалаторів. Металеві сходи стояли нерухомо й мертво, наче якась зла фея все тут заморозила. Їй довелося спускатися п’ять поверхів до узгодженого місця зустрічі, що було на першому. Тютюнові вироби, як завжди. Це стало чимось на кшталт ритуалу. Перед від’їздом вони запаслися сигаретами тих марок, які вони ніколи не могли собі дозволити. У Бенні був нюх на хороший тютюн.

Алекс згадала, як вона познайомилася з ним, сперечаючись через недопалок, що якийсь багатий негідник наполовину викуреним кинув на тротуар перед залізничною станцією «Зоо­логічний сад». Це було десь на початку лютого, через кілька тижнів після того лайна з Бекманом, це був страшенно холодний день; до того часу Алекс вже витратила останні гроші, які вона виманила у того товстуна на різдвяному ярмарку. Вона була голодна. І не курила вже два дні.

У той самий момент вони накинулися на все ще запалену сигарету, Алекс і цей стрункий, майже мініатюрний білявий хлопець, який здавався незграбним, але був надзвичайно вправним у своїй справі. Але Алекс схопила його швидше. А як він зиркнув на неї, коли її рука першою дісталася до сигарети! Вона одразу ж затягнулася, так сильно її тіло бажало хоч трохи нікотину. Це було справжнє диво, що вони зіштовхнулися і поділилися недопалком, мабуть, це були його очі, які пом’якшили тоді серце Алекс. Від самого початку вона відчувала, що має наглядати за цим худорлявим хлопчиком із сумними очима, у неї розвинулися майже материнські почуття до цього хлопчика, якому ще не було й шістнадцяти, або принаймні почуття старшої сестри, хоча це він був тим, хто показував їй у наступні тижні, як вижити на вулиці. Бенні навчив її, як без проблем витягати гаманці з чужої куртки, як відмикати двері, від яких у тебе немає ключа, як кермувати машинами, які тобі не належать. Ціла маса корисних речей для дівчини, яка ввечері не знала, що вона буде їсти наступного дня.

Усю весну вони ходили повз кишенькові та дрібні квартирні крадіжки, виконуючи кілька доручень для Каллі й ледве зводячи кінці з кінцями. Поки не дізналися про штуку з універ-­магом.

У перший раз, у «Тіці» на Дьонгоффплац, це сталося просто так, це був чистий збіг обставин. Насправді Алекс та Бенні гуляли універмагом аж до самого закриття, оскільки надворі почався дощ. Ідея прийшла до них сама собою, раптово у той момент, коли персонал почав ввічливо просити клієнтів піти. Алекс та Бенні потрібно було лише переглянутися, і план був укладений. Наступні кілька годин вони провели, тулячись у величезній скрині для багажу, поки все навколо не затихло. У їхніх тілах боліла кожна кістка, коли вони нарешті наважилися звідти вилізти. Потім вони спорожнили вітрини ювелірних виробів і подивилися, що ще там можна було вкрасти. Диван навряд чи був варіантом. Вони змогли наповнити дві маленькі валізи, які знайшли у відділі шкіряних виробів, — рівно стільки, скільки могли зручно винести звідти, не привертаючи зай­вої уваги. Коли вони вийшли на подвір’я через вікно, а потім на Краузенштрасе, їх ніхто не зупинив, ніхто не побачив, що вони щойно зробили і що несли у своїх валізах. З повним спокоєм вони сіли в наступну підземку на Шпіттельмаркт. Люди в метро теж не звернули жодної уваги на двох підлітків з валізами, які були схожі на вуличних торговців і, виснажені після довгого й безплідного дня, поверталися додому.

Наступного ранку у Каллі були величезні очі. І він охоче роздавав вугілля. Вони ще ніколи не приносили йому стільки. Щонайбільше старий кишеньковий годинник, який вони витягли у п’яного, або трохи мотлоху з якоїсь машини. Після того що відбулося у «Тіці», вони полишили такі дрібниці. Крадіжки гаманців у метро чи обдирання п’яних ледве компенсувалося і завжди було азартною грою, тим часом афера з універмагами приносила більше. Також це була дитяча гра: замкнутися там, витягти якомога більше мотлоху з вітрини, а потім забратися звідти. Поки нічні сторожі помітять порожні вітрини, Алекс та Бенні вже давно там не буде. Таким чином вони вже відвідали чотири магазини, а останнього разу, з «Карштадту», змогли винести справді гарні товари. Але спочатку Каллі мав запропонувати їм найкращу адресу в місті, про яку вони, мабуть, не здогадалися б самі з чистої поваги: у «КаДеВе» справді було що взяти, він сказав, чому вони навіть не зайшли туди; і цей універмаг також буде охоронятися не краще за «Тіц» або «Карштадт», та ще й гарантував, що він знає когось, хто там працює.

А тепер вона була всередині, спускаючись поверх за поверхом ескалаторами, які в своїй нерухомості здавалися важчими за будь-які кам’яні сходи. Відчуття того, що величезний «КаДеВе» належить зараз лише їй, раптом наповнило Алекс силою. Вона згадала про те, як разом із Бенні ходила від відділу до відділу у «Тіці», і про те, як їм сподобалося залишатися наодинці з усіма цими скарбами. Вони передивилися багато речей і навіть завітали до відділу іграшок, спочатку трохи зніяковівши, бо обидва, попри своє близьке знайомство, переважно приховували одне від одного свою дитячу сторону, але коли вони дісталися до другого універмагу — знову «Тіц», цього разу на Александерплац — вони зібралися й одразу взялися до роботи.

Перед нею відкрився великий хол на першому поверсі, спуск сходами закінчився. Щоб дістатися до тютюнових виробів, їй довелося перетнути відділ чоловічого одягу і пройти крізь алею манекенів. Воскові обличчя дивилися на неї зарозуміло й безпристрасно, зовсім як ті пройдисвіти, які справді носили цей чудовий одяг надворі й ледве могли ходити через свою зарозумілість. Алекс ненавиділа таких чоловіків й насолоджувалася думкою про те, що, можливо, це були справжні франти, усі зачаровані та прокляті провести решту свого життя, скам’яніло стоячи у «КаДеВе»: ціна можливості завжди вдягатися за останньою модою. Наприкінці армії манекенів вона вже могла вгадати дерев’яну обшивку та полиці тютюнового відділу.

Бенні, здавалося, там ще не було. Вона намагалася розгледіти щось у слабкому світлі, яке мерехтіло назовні. А потім вона завмерла на середині шляху й зупинилася, оскільки їй здалося, що одна з ляльок перемістилася далеко назад, на інший кінець стелажу. Вона уважно придивилася, але все було, як завжди, тихо. Якась червона неонова вивіска блимнула надворі й змусила тут танцювати тіні, ось і все. У всякому разі серед ляльок не було нічного сторожа — жодного картуза в рядку, лише повсякденні федори, буржуазні казанки та елегантні циліндри. Алекс йшла далі, її серце все ще калатало, їй здавалося, що в цій тиші хтось міг почути її серцебиття. Лялька, яка її налякала, стояла в самому кінці рядка, саме перед проходом до тютюнової лавки, і, проходячи повз, Алекс показала їй язик.

Лялька трохи нахилила свій тулуб вперед, і в кінчиках пальців Алекс защипало так, наче їх вдарило електричним струмом.

— Проходьте, пані, — сказала лялька з угорським акцентом у дусі оперети, — тільки не соромтеся!

— Скажи, ти що здурів? Хочеш, щоб у мене був серцевий напад? — Алекс вдарила його у білосніжну сорочку.

— Не лякайтеся, будь ласка! — Бенні вклонився і, знявши циліндр, махнув їй через двері, наче торговець на ярмарку, який кокетує зі своєю публікою. — Заходьте, моя пані! І не бійтеся цін. Купуйте у нас усе, що тільки бачите, за справжню безцінь!

— Ти справжній дивак, — сказала Алекс, проте тепер їй довелося посміхнутися. — Ти виглядаєш як директор цирку під час репетиції!

Проте вона одразу пошкодувала про свої слова, побачивши його вираз обличчя. Він очікував здивування, захоплення, оплесків — принаймні ніяких жартів на свою адресу.

— Я подумав, що поки ми тут, треба гарно одягнутися, — пробурмотів Бенні, намагаючись не виказувати свого розчарування.

— Виглядає збіса елегантно, — швидко сказала Алекс. — Ніколи не бачила тебе у чомусь подібному.

— Як тобі? У житті таким, як ми, щось подібне не світить. А я все одно це ношу! — Бенні відкрив полотняну сумку. — Я теж купив тобі дещо із жіночого одягу, — сказав він, дістаючи червону шовкову сукню. — Як вона тобі?

— Нам слід зупинитися на коштовностях, — сказала Алекс, — Каллі не зможе продати одяг.

— Тільки приміряй, — він помахав червоним шовком.

— Зараз?

— Це вечірня сукня, а зараз якраз вечір.

Бенні простягнув плаття, і Алекс подивилася на темно-червону тканину, що переливалася.

— Хіба це не занадто... стильно?

— Питання в тому, чи тобі воно подобається.

Тканина була приємною на дотик, коли огорнула її руку. Алекс приклала до себе сукню й подивилася в одне з дзеркал, що висіли на колонах. У будь-якому разі розмір сукні був відповідним, і їй це теж сподобалося. Вона й подумати не могла, що у Бенні може бути стільки талантів. Він ніколи не купував нічого з одягу, навіть найменшу річ, навіть за ті гроші, які Каллі дав їм минулого разу і на які можна було б купити з пів дюжини нових костюмів. І йому знадобилося кілька днів, щоб зрозуміти, що вона купила собі нове пальто.

Бенні мовчки спостерігав за нею. Він дістав із внутрішньої кишені срібний портсигар й витяг пальцем одну сигарету. «Манолі», марка за шість пфенігів. Насправді він не виглядав смішним у цьому гарному прикиді, подумала вона, це було просто незвично, адже вона завжди бачила його лише у грубих полотняних штанях та потертій шкіряній куртці.

— Хочеш одну? — запитав він, простягаючи портсигар, але Алекс похитала головою.

— Лише одну затяжку, — сказала вона.

Бенні запалив сигарету й одразу передав її далі.

Алекс зробила дві глибокі затяжки і повернула її.

— Виглядає гарно, — сказав він, витягаючи з кишені рукавички та маленький капелюшок. — Тобі варто одягнутися.

Алекс вагалася лише пів секунди, потім забрала речі за колону і переодягнулася там. Сукня справді сиділа, наче на неї зшита. Вона натягнула рукавички й одягла капелюшок. Її серце шалено калатало, вона ніколи не носила нічого настільки гарного. У сукні вона почувалася добре і водночас невпевнено, це було дивне відчуття. Це було схоже на Бенні; вона справді могла б обійтися без того дурного зауваження, яке зробила раніше.

— Та-та-ра-та, — засурмила вона й представила себе.

Коли вона помітила здивування на обличчі Бенні, їй одразу стало легше. Хлопець, який зазвичай ніколи не замовкав, не сказав жодного слова, лише мовчки підійшов і роздивився її з ніг до голови. Вона знала, що він був вражений. Якими граціозними були його рухи в цьому одязі, особливо зараз, коли він злегка вклонився їй.

— Потанцюєш зі мною? — запитав він.

— А ти десь чуєш музику? — засміялася Алекс.

— Так, — сказав він, узявши її праву руку й обхопивши ліве плече, — а ти не чуєш?

Він почав наспівувати одну мелодію, повільно гойдаючи Алекс туди-сюди в такті три-чотири.

— Я взагалі не вмію танцювати.

— Залиш це мені.

А потім він почав кружляти, ведучи за собою Алекс. Його хватка була міцною, вона повністю віддалася його рухам та ритму його пісні, і це справді пішло само собою. Повз них проносилися гордовиті скоморохи з вітрин, полиці та вішаки з одягом, різнокольорові вогники, що спалахували у вікнах від роси, і коли вони знову зупинилися, Алекс побачила, що вони дотанцювали до половини поверху. Вона відчувала невелике запаморочення та задишку, але насправді вона почувалася дуже добре.

— Де ти цього навчився? — запитала вона. Бенні не переставав дивувати її, цей худий хлопець із дитячим обличчям, яке іноді здавалося настільки дорослим і серйозним, що лякало її.

— В інтернаті кухонні покоївки танцювали одна з одною, і коли черниці не бачили, вони навчили й мене. Тобі подобається танцювати?

Алекс кивнула, і Бенні знову схопив її, закрутив і цього разу затанцював в іншу сторону. Алекс була щасливою. Якби її батько знав, що їй подобаються такі буржуазні дрібниці, як віденські вальси, він, мабуть, прокляв би свою норовливу дочку ще більше, ніж він це вже зробив.

Коли вони повернулися до тютюнової крамниці, їй довелося якийсь час триматися за нього, адже вона не могла стояти самостійно.

— Чудово, — сказала вона, все ще задихаючись, — нам слід було зробити це раніше. Мені не вистачає практики.

— Можливо, нам якось варто піти на танці. Я маю на увазі у справді гарний танцювальний клуб, що на Курфюрстендамм...

— Якщо там з’являться двоє таких, як ми, вони нас одразу викинуть! — засміялася Алекс.

— Ми просто повинні бути правильно вдягненими. Як зараз, — Бенні зробив паузу, наче йому було важко вимовити наступне речення, ніби слова повинні були подолати кілька перешкод. — Ти прекрасна, Алекс, — нарешті сказав він, і здавалося, що він вже давно хотів це сказати. Кінчики його пальців торкнулися її щоки, й Алекс здригнулася від несподіваної та незнайомої ласки. Але він, здається, не помітив цього. Він заплющив очі й наблизився до її обличчя. Лише коли його губи торкнулися її губ, вона відреагувала. Алекс відштовхнула його ніжно, але твердо.

— Бенні! Так не піде, — сказала вона.

— Чому ні? — він дивився на неї і, здавалося, не розумів. Проте хотів зрозуміти.

— Я не знаю. Тобі лише п’ятнадцять. — Хай йому грець, Алекс, будь з ним добрішою! — Не зрозумій мене неправильно, ти мені подобаєшся. Ти мій друг.

— Тоді чому я не можу тебе поцілувати?

Він мав такий зухвалий і сумний вигляд, що вона не втрималася, обійняла його і погладила по голові.

— Ти мені подобаєшся, Бенні. Але... зараз це неможливо. Просто зараз. У нас є чим зайнятися.

— Правильно, — сказав він. — Припинімо цю нісеніт­ницю.

Він відпустив її і розпакував другий полотняний мішок, у який запхав свій старий одяг. Вона бачила, що завдала йому болю. Сьогодні вдруге, і цього разу глибше, набагато глибше, ніж першого разу. Але він не хотів цього показувати, і вона дозволила йому подумати, що не бачить цього. У всякому разі зачарований настрій зник. Вони щойно пливли над підлогою універмагу, а тепер у вечірньому вбранні були схожі на двох дітей, які таємно нишпорили в батьківській шафі. Принаймні так думала Алекс, і так вона відчувала. Бенні, здавалося, відчував те саме. Він поспішав перебратися в старий одяг, і Алекс теж повернулася до колони, де вона залишила свій одяг, і переодяглася.

Бенні вже закинув сумку на плече й чекав на неї.

— А тепер приступимо до роботи, — сказав він, простягаючи їй другу сумку.

Не кажучи більше ані слова, вони вирушили за своїм маршрутом.

Ювелірний відділ також містився на першому поверсі. Скло вітрин мерехтіло в напівтемряві, коли вони входили до зали. Алекс відчула, як її напруга знову наростає. Звичайно, найцінніші речі зберігалися в сейфі, а в торгових залах виставляли лише їхні копії. Ось чому Алекс та Бенні завжди ігнорували розкішні прикраси і натомість пакували прості речі, які гарантовано були справжніми: непомітні кільця, браслети та сережки, але передусім годинники, багато годинників, позолочені кишенькові годинники й гарні наручні годинники. Каллі завжди платив хороші гроші за годинники.

Бенні зняв свою шкіряну куртку й обмотав її навколо руки.

— Алекс, — сказав він, — я обіцяю тобі, що через два-три роки мені більше нічого подібного не знадобиться, тоді я буду носити гарні костюми цілий день, їздитиму на машині й житиму в шикарному будинку з прислугою та всім іншим. А потім я знову запитаю, чи хочеш ти піти зі мною танцювати.

Вона подивилася на нього, він зробив рішуче обличчя. Перш ніж вона встигла відповісти, він вдарив, і скло розбилося. Цей звук завжди здавався Алекс таким гучним, наче все місто ось-ось підскочить з ліжка, але нічого такого не сталося.

Проте вони спішили і, не сказавши жодного слова, просто займалися своєю справою. Алекс почала діставати з розбитої вітрини годинники й запихати їх до кишені, а Бенні витрусив уламки з куртки й приготував лікоть до наступної вітрини. Звук другої розбитої вітрини Алекс вже не здався таким гучним. Вона стежила за тим, щоб не запхати занадто багато уламків скла до кишені разом з годинниками. З наступною вітриною виникли труднощі — тут на оксамиті між уламками скла лежали персні з невеликими діамантами. Алекс була настільки уважна до дрібних уламків, що зовсім пропустила гострий край склопакета, який все ще тримався у латунній рамі. Вона вилаялася, порізавши тильну сторону долоні.

Бенні підійшов, щоб подивитися. Рана сильно кровоточила, він відірвав від сорочки смужку тканини й обмотав нею руку. При цьому він не сказав жодного слова. Він вичистив третю вітрину, яку щойно відкрив, а потім допоміг їй з перс­нями. З перев’язаною рукою Алекс мало що могла зробити.

— Дідько! — знову вилаялася вона. — Пробач.

— Все не так вже й погано, ми... — Бенні перервав речення і зробив паузу, його рот усе ще був відкритим, наче він перетворився на камінь посеред розмови. — Тсс, — прошепотів він. — Ти теж це чуєш?

Алекс знизала плечима.

Але потім вона почула шум, який не віщував нічого доброго.

Десь у будівлі зачинилися двері.

— Він знову робить обхід, — прошепотіла вона. — Але цього не може бути. Він повинен обійти вулицю, він більше не ходить торговими залами.

— Я б не став ризикувати, — сказав Бенні, схопивши ще одну жменю перснів з вітрини. — Можливо, ми були занадто голосними. Тікаймо з тим, що маємо.

Він закрив два полотняні мішки і взяв важчий, Алекс закинула на плече легший, і вони пішли геть, вона йшла першою, бо знала це місце найкраще. Навколо Тауенцієнштрасе тепер літали зграї нічних сов, усі вікна й двері були зачинені, щоб не спокушати нічних відвідувачів вітрин. Їм би довелося пройти через одну із задніх комор та вилізти через вікно контори, щоб потрапити на подвір’я, а звідти — на Ансбахерштрасе. А далі потрібно було просто змішатися з натовпом та сісти в наступний потяг метро, що йде на схід. Як завжди.

Але раптом сталося щось, що повністю перевернуло їхні плани догори дриґом. Двері на південні сходи відчинилися, і промінь світла впав на підлогу магазину. Алекс інстинктивно кинулася вбік й потягнула Бенні за стіну, завішану шовковими краватками. Вона сказала, що побачила в дверях уніформу. Не червоно-коричневий колір нічних сторожів «КаДеВе», як вона очікувала, а темно-синій колір форми прусської поліції.

І ось вони почули, як на поверх увійшли чоловіки. Це мав бути цілий поліцейський загін. Алекс подивилася на Бенні, і він мовчки вимовив слово, яке вона хотіла вигукнути вголос: «Дідько».

Тож тепер у напрямку Тауенцієн у них не було жодного виходу, вони не могли пройти повз синіх. Якого біса вони взагалі тут робили? Алекс кивнула Бенні й пішла вперед. Трохи пригнувшись, використовуючи як прикриття полиці та вішалки, вони пробиралися крізь напівтемряву, збільшуючи відстань до синіх.

— Поліція! — вони почули чийсь крик. — Ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся! Ви не зможете втекти.

І раптом все почало мерехтіти. Світло блимало лише кілька секунд, а потім стало так яскраво, наче вже був день. Алекс пірнула ще нижче за полицю, повз яку вони проходили, і визирнула з-за рогу. Ситуація виглядала не дуже добре. Поліціянти розділилися на кілька загонів і тепер систематично прочісували весь поверх.

Вона подивилася на Бенні, той безпорадно знизав плечима. Часу залишилося небагато, треба було щось робити. Ось там ліфти! Всього за кілька метрів, ліворуч від них, і тільки середній зараз був на першому поверсі! Алекс показала на пишно прикрашені двері ліфта, і Бенні кивнув.

Єдиний шанс, який у них був, єдиний спосіб отримати невелику перевагу, виграти трохи часу для нового плану втечі. Вони зробилися дуже маленькими і поповзли повз довгу вішалку для одягу, повну штанів для гольфу. Тепер ліфти були в межах досяжності. На жаль, не зовсім. Щоб натиснути на кнопку, їм довелося б вийти зі свого укриття.

Тоді Алекс почула неподалік чоловічий голос:

— Вони бешкетували тут досить довго. Подивись на це! Сподіваюся, вони ще не пішли.

— Вони все ще десь у будівлі, я це відчуваю, — сказав інший.

Алекс уважно слухала. Сині мундири знайшли розбиті вітрини, які на мить їх відволікли. Зараз або ніколи! Вона глибоко вдихнула перед тим, як, все ще пригнувшись, підійшла до стіни й витягнула руку, щоб натиснути на кнопку.

Двері ліфту відчинилися з тихим стуком.

Але недостатньо тихо.

— Стійте на місці, поліція! — закричав хтось. — Підійміть руки та покажіться!

Алекс затягнула Бенні у відкритий ліфт і швидко натиснула на одну з верхніх кнопок. Принаймні завдяки «Вертгайму»{3} вона знала, як це працює. Сині вже були за рогом, їхній керівник знову кричав: «Стійте на місці!», коли нарешті двері зачинилися і ліфт почав підійматися. Дякувати Богу! По-перше, спочатку потрібно збільшити відстань між вами та вашими переслідувачами. Може пройти деякий час, перш ніж поліціянти спустять один з інших ліфтів на перший поверх.

Вона подивилася на Бенні. Нарешті вони знову змогли поговорити.

— Дідько, — сказав він, — що тут роблять поліцаї?

— Можливо, ми десь увімкнули сигналізацію.

— Схоже, вони нас чекали. Наче спеціально чекали, щоб зловити нас на місці злочину.

— Спочатку вони повинні нас упіймати.

— Так, — усміхнувся Бенні. — Ти збіса добре втікаєш, Алекс, я завжди це знав. Але де ти навчилася керувати ліфтом?

— У «Вертгаймі» в мене був закоханий один хлопець-ліфтер.

Він штовхнув її в бік і розсміявся, хоча вона не жартувала. Роман із впертим залицяльником ледь не коштував їй роботи. Роботи, яку вона все одно втратила через пів року.

Ліфт зупинився, і двері відчинилися, показавши п’ятірку на протилежній стіні.

— Виходьте, панове, — сказала Алекс.

— Хіба не краще піднятися на один поверх вище?

— Так, але підемо сходами. Тоді поліцаї почнуть шукати не на тому поверсі.

Бенні кивнув.

— Краще, якщо ми розійдемося. Ти підеш на поверх вище, а я — на один нижче?

— Ми підемо окремо?

— Я не впевнений щодо поліцаїв, — сказав Бенні. — Я не знаю, скільки їх, ми повинні змусити їх розділитися, і тоді у нас буде шанс.

Перед боєм він завжди говорив, наче якийсь генерал. Якби ситуація не була настільки серйозною, Алекс засміялася б.

— Змусимо їх розділитися, — сказала вона. — А потім?

— Я поняття не маю, — знизав плечима Бенні. — Якось виберемося звідси. У такій великій будівлі має бути декілька можливостей для втечі.

— Добре. Коли ми зустрінемося?

— Щойно вийдемо звідси. Біля казкового фонтана. Щогодини.

Алекс кивнула:

— Ну, тоді удачі, побачимося надворі, — вона знову подивилася на нього, а потім побігла сходами на шостий поверх. Алекс чула, як її кроки та кроки Бенні віддалялися далі й далі. Нагорі вона зупинилася перед дверима ліфта й подумала, куди тепер іти. Це було лише питанням часу, коли нічний сторож увімкне світло і на шостому поверсі. Та поки що було темно. Алекс вперше використала свій ліхтарик за весь вечір, посвітивши на циферблати над ліфтами. Крайній праворуч уже почав рухатися і якраз проходив другий поверх. Значить, вони наближалися. Вона не могла більше втрачати час.

Алекс кинулася на поверх універмагу, шукаючи інший шлях для відступу чи принаймні місце, де можна сховатися. Її ліхтарик пронісся червоно-білою плиткою на підлозі та порожніми скляними буфетами. Кафетерій «КаДеВе», серце нового відділу харчування. Алекс перетнула поверх, йдучи повз полиці, заповнені банками з мармеладом. А потім раптово зупинилася. Алекс шукала прохід у побіленій фанерній стіні, заставленій такою кількістю полиць, що її тимчасовий характер був майже непомітним. Нарешті вона знайшла маленькі непоказні дверцята за торговою стійкою, там був доволі простий замок, який можна було легко відкрити. Вона прослизнула всередину і знову зачинила двері. Одразу за ними шлях перегородив стос дощок, і все приміщення було схожим на будівельний майданчик. Яку продукцію тут продаватимуть, було поки незрозуміло, адже більшість полиць ще треба було зібрати. Алекс перетнула кімнату й знайшла двері зі сходами, що вели нагору.

Вона не знала, куди йти, знала лише одне: вона нізащо не потрапить до рук переслідувачів. Відтоді, як вона жила на вулиці, це було її найважливіше правило: ніколи не дозволяй поліцаям себе зловити! Вже шість місяців вона боїться, що поліція може забрати її та звинуватити у смерті Бекмана. Або, що ще гірше, вони можуть її допитувати й катувати, поки не дізнаються, що це Карл застрелив того довбаного нациста. А його сестра стояла поруч і все бачила. І була у всьому цьому винною. Принаймні Алекс так іноді думала: що саме вона зробила свого брата вбивцею. І знову все в ній запротестувало проти цього, тому що без усього того лайна з «Червоним фронтом» Карл взагалі не мав би рушниці й не зміг би стріляти у Бекмана.

Але у нього вона була. І він стріляв.

Алекс вимкнула ліхтарик і прислухалася. Вона чула голоси, в цьому не було жодних сумнівів. І ці голоси ставали голоснішими. Вони були нагорі. Звісно, поліцаї прочесали й шостий поверх, вони були не настільки дурні, щоб їх було можливо обдурити ліфтом, залишеним на п’ятому. Пару разів блимнуло, а потім і тут загорілося світло. Алекс інстинктивно відійшла до темних сходів, хоча бар’єр будівельного майданчика і закривав її від інших очей. Принаймні поки що.

Цікаво, що подумали перехожі на вулиці, коли незадовго до півночі всі поверхи в «КаДеВе» раптом яскраво засвітилися?

Алекс закинула сумку на плечі й піднялася вузькими темними сходами. Треба вийти звідси доти, доки поліцейські не помітили ту фанерну стіну й не вирішили зазирнути за неї. Вона пролізла через два темні горищні приміщення, потім стала перед замкненими дверима, але це не було проблемою для її інструменту, що легко зламував замки. На неї подув холодний вітер, і вона опинилася надворі, в саду на даху, що височів над містом. Там, серед моря будинків та світла, яке сяяло різними кольорами у вуличних каньйонах, похмуро височіла Меморіальна церква{4}. Шум транспорту раптом знову став голосним і чітким для її вух, не таким приглушеним, як всередині будівлі. Сигнал автомобіля нагадав їй, що там внизу на неї чекають життя і свобода. Тільки як туди дістатися? Вітер холодно подув в обличчя Алекс, ніби хотів дати їй зрозуміти, що вона потрапила на незнайому територію. Рана на її руці пульсувала дедалі сильніше. Алекс перехилилася через парапет даху й подивилася вниз. Напис «КаДеВе» сяяв у ночі та відкидав своє неонове світло на крутий дах, помережаний вікнами та мансардами. Жодної можливості, щоб якось звідси спуститися. Вона могла тільки молитися, щоб поліцейські не додумалися шукати тут. Хто ж був настільки дурним, щоб втекти на дах? Ну, Александра Райнгольд була досить дурною, але, зрештою, поліцаї не могли цього знати.

«От дурна корова», — лаяла вона сама себе, — «ти дозволила загнати себе в пастку»!

Ні, вона мала повернутися, якось пройти повз поліцейських і спуститися вниз, на перший поверх, і вийти звідси. Проте залишалося зрозуміти, як це можна зробити. Алекс повернулася до сходів, зупинившись на мить і прислухавшись після того, як зачинила двері. Нічого не чути, все ще було темно. Лише коли вона переконалася, що нікого нема, вона повільно спустилася темними сходами, крок за кроком, і відчинила внизу двері, що вели назад на світло. Голосів більше не було чути. Невже поліцейські знову пішли? У будь-якому разі на будмайданчику нікого не було видно. Дивно, що вони сюди не зазирнули.

Але вони залишили світло увімкненим. Це змусило Алекс замислитися. Вона якомога тихіше підкралася до фанерної стіни й визирнула крізь невелику щілину.

Прокляття! Біля ліфтів стояв синій мундир.

Поліцаям навіть не довелося робити якусь роботу і все прочісувати, достатньо було того, що вони охороняли всі виходи.

Алекс відступила до задньої частини будмайданчика. Вона обережно відчинила одне з вікон на західній стороні й була вражена тим, наскільки гучним раптом став зовнішній шум. Вона сподівалася, що біля ліфтів цього ніхто не почув. Алекс висунула свою голову в нічне повітря, яке пахло бензином і дощовими хмарами, й визирнула назовні. На відстані добрих чотирьох метрів вона впізнала галерею, що простягалася майже навколо всієї будівлі на п’ятому поверсі, а за нею зяяла безодня Пасауерштрасе. Вона могла повиснути на підвіконні, сповзти вниз якомога нижче, а потім стрибнути. Це було можливо. Роздумуючи про те, що вона могла б отримати від такого сміливого кроку, вона помітила фігуру, яка принишкла у віконній ніші внизу на галереї.

Бенні.

Отже, копи вже вигнали бідолаху на вулицю. Він не помітив її, просто пригнувся у своїй схованці й не спускав очей з дверей. Алекс знову зачинила вікно. Прокляття! Як вони збиралися вибратися з усього цього?

Поріз на її руці знову почав пульсувати. Який жахливий день! Забирайся звідси геть! Алекс відчинила двері на південній стороні торгового залу, тут теж було темно. Вона прислухалася у темряві й лише коли переконалася, що не чує жодних кроків чи голосів, знову увімкнула ліхтарик й побачила у його тривожному світлі довгий коридор. Офісне крило, зо­всім нове, стіни пахло свіжим тиньком. Вона повільно йшла коридором, не звертаючи уваги на двері з обох боків, там був поворот наліво, можливо, за рогом були ще одні сходи. Перш ніж завернути за ріг, Алекс вимкнула ліхтарик й помітила слабке світіння. Вікно у кінці коридору пропускало втомлене, рідке світло в будівлю. Зовні Алекс впізнала протипожежну стіну, яка звідси мала вести у службовий двір. Чудово, фройляйн Райнгольд, все за планом, на жаль, всього лише на кілька поверхів вище!

Тим часом почався дощ. Алекс не хотіла нічого іншого, як стояти під цим дощем, посеред дощу, який зіпсував їм стільки літніх днів. Вона дивилася крізь вікно на дощ і посилала до неба свою молитву. Боже милий, якщо ти десь там і ти мене чуєш, дозволь мені піти звідси, у будь-який спосіб, тільки дозволь мені піти звідси, і я заплачу будь-яку ціну, навіть піду до церкви. Вона заплющила очі, щоб підкреслити свою молитву, і слухала стукіт крапель дощу. Щось у цьому звуці змусило її зупинитися й відкрити вікно. Дощ створив неабиякий шум, а в перервах він звучав так, наче хтось знову і знову бив молотком по маленькому ковадлу. Алекс висунула голову у відкрите вікно і подумала, що це їй сниться. У той момент вона була твердо переконана, що зобов’язана цим лише своїй молитві.

Пожежна драбина!

Залізні сходи вели у двір поверх за поверхом. Алекс заховала ліхтарик і закинула сумку на плечі. Потім ступила на ґрати й обережно поглянула вниз: унизу акуратними рядами стояла ціла армада вантажівок та фургонів, але загалом подвір’я було порожнім, синіх мундирів ніде не було видно. Поліцейські не подумали про пожежну драбину, схоже, просто прогляділи її.

Алекс схопилася за вологий поручень і почала спускатися хиткими сталевими сходами, повільно, крок за кроком, постійно стежачи за двором і вікнами. Вітер дмухав дощем їй в обличчя, сталевий каркас хитався й рипів під її кроками, однак метр за метром вона наближалася до землі. Сильного дощу не було, але вона промокла наскрізь, ганчірка на руці розквасилася, а сумка щохвилини ставала важчою.

Потім, нарешті, вона впала. Вона насправді це зробила.

Якби вона могла розповісти Бенні про пожежну драбину!

Сподівалася, що йому пощастило, так само як і їй. Вона повільно пробиралася до під’їзної дороги, що вела на Пасауерштрасе, захищена фургонами, акуратно припаркованими поруч. Ворота були зачинені, вона цього й очікувала. Алекс розкрила гачки, які їх зачиняли, вони трохи тремтіли й зайняли трохи більше часу, ніж зазвичай, але замок у великих залізних воротах було зламати нескладно.

Ворота заскрипіли, коли вона їх зрушила. Вона обережно відчинила їх, зробивши лише невеликий прохід, достатній для того, щоб можна було прослизнути.

А потім вона опинилася надворі! На вулиці, на волі! Їй ще ніколи так не подобалося чути шум транспорту на Тауенцієнштрасе, вона дихала повітрям так, наче воно відрізнялося від повітря всередині, ніби тільки тепер вона могла знову правильно дихати після занадто довгого занурення у воду. Дощ вщух. На Пасауерштрасе мало що відбувалося, там було кілька пішоходів, що поспішали, закривали свої парасольки, дві-три машини хлюпали по калюжах, ніхто не звертав на неї уваги. Вона відкинула голову й глянула на фасад універмагу, який тут, на Пасауерштрасе, вінчала велика неонова вивіска. Він мав святковий вигляд, майже як на Різдво, сяючий вночі універмаг. Алекс не могла не думати про Бенні, який шукав вихід десь у тій величезній коробці, і в ту ж мить вона побачила його — він перекидався на сталевому поруччі галереї. Якого біса він там робив? Здавалося, що він недалеко віді­йшов від того місця, де вона помітила його ще кілька хвилин тому.

Він пройшов весь шлях до кінця і тепер стояв на виступі галереї, який, мабуть, був не більш ніж пів метра завширшки, й тримався обома руками за поруччя. В Алекс перехопило подих. Звісно, він не хотів лізти з важкою сумкою на спині, але було схоже, що у нього не було іншого виходу. Бенні миттєво присів навпочіпки, спершись обома руками на виступ, повільно опустив свій тулуб, поки не повис там чорною тінню, звісивши ноги, прямо перед одним з освітлених вузьких вікон. Його ноги були занадто далеко до сусіднього підвіконня, він так і не спустився туди, який у нього був план? Алекс почула коротке зітхання жаху й обернулася. Там стояв худорлявий чоловік в окулярах в нікелевій оправі й у капелюсі-казанку, теж закинувши голову.

Тепер над поруччям з’явився силует поліціянта, а у світлі ненадовго спалахнула зірка на його службовому капелюсі. Алекс зрозуміла, чому Бенні висить ззовні галереї: він хотів сховатися, а фасад був його останнім притулком. Але синій мундир, мабуть, теж уже помітив його; він нахилився через поруччя, оглядаючи виступ, ніби знав, що там хтось має бути. А потім підійшов до того місця, де висів Бенні.

Алекс треба було тікати, але вона не могла поворухнутися, вона стояла на Пасауерштрасе, ніби міцно вросла в асфальт.

— Поліціянт вже поруч, — почула Алекс голос чоловіка в окулярах в нікелевій оправі. — І чому той самогубець з усіх місць обрав саме «КаДеВе»!

Алекс хотіла щось відповісти, але нічого не сказала. Вона не могла чітко бачити, що саме там відбувається, лише те, що поліціянт зараз був поруч із Бенні й також переліз через поруччя. Чи він хотів допомогти йому піднятися? Але синій мундир не зробив ані найменшого руху, щоб нахилитися, він залишився стояти, опустивши голову, ніби розмовляв з Бенні.

Потім вона почула короткий крик Бенні й здригнулася. Невже він втрачав свої сили? Не може бути! «Він здасться», — подумала вона, адже у нього не було іншого вибору, як піднятися і дозволити себе заарештувати. Голова поліціянта все ще була опущена, і в сяйві рекламних вогнів Алекс побачила його обличчя, схоже на гнівну гримасу. Що там сталося? Невже Бенні знову не зміг тримати язика на припоні? Вона знову почула його крик, це був протяжний крик, відмінний від попереднього, більш відчайдушний. Тепер він кричав, як хлопчина, яким він був, а не як чоловік, яким хотів бути.

Алекс нахилила голову так, що в неї заболіла шия, але вона не могла відвести погляду. Чому він відпускав зараз праву руку, як він збирався триматися там однією лише лівою рукою з важкою сумкою на плечі? Вона дивилася на нього і не могла повірити у те, що бачила. Поки вона нарешті не зрозуміла, хоча й нехотіла цього розуміти.

Ані крику, ані писку, він провалився крізь ніч зовсім безшумно. Їй не хотілося вірити, що це був Бенні, це німе тіло, яке падає на землю.

Вона більше нічого не чула, поки його тіло не вдарилося об землю. Глухий удар, наче мішок картоплі випав з вантажівки, і тріск водночас.

Тоді все затихло.

Заціпеніння, з яким вона дивилася на падіння, коли не могла ані поворухнутися, ані навіть моргнути, нарешті втратило свою хватку. Там лежав Бенні, в десяти метрах від неї, дивно викривлений і нерухомий. Алекс підбігла й присіла біля нього. Крові, як не дивно, майже не було. Очі Бенні були заплющені. Над нею хтось ахнув: це підійшов і витріщився чоловік в окулярах у нікелевій оправі.

— Мерщій викликайте «швидку»! — прошипіла до нього Алекс.

Чоловік знизав плечима, більш безпорадно, аніж питаючи, і зник із поля зору.

Алекс нахилилася до Бенні й почула його хрипке дихання. Він був живий! Вона так і знала!

Вона опустилася на коліна, підняла його голову й погладила волосся. Він розплющив очі, його дихання прискорилося й захрипло.

— Алекс, — сказав він, упізнавши її.

— Не розмовляй, скоро приїде «швидка», і тобі допоможуть.

— Мені шкода, Алекс. Я все зіпсував.

— Не кажи дурниці!

— Я не міг... більше не міг триматися, він наступив мені на пальці.

Коли Бенні намагався дихати, почувся свист. Йому ставало все важче говорити.

— Не говори так багато, Бенні, не говори так багато.

— Ти маєш тікати звідси... інакше вони тебе дістануть. Це дуже погані хлопці...

Вона підняла очі, поліцай все ще стояв і дивився вниз, пояснюючи щось своєму колезі і вказуючи на неї, вказуючи на Алекс та Бенні внизу на Пасауерштрасе. Інший поліцейський почав розмовляти зі своїм колегою, мабуть, сварячи його. Але це вже не могло нічого скасувати.

Бенні знову перевів подих, його легені захрипіли, Алекс подивилася на нього, і з його рота хлинула кров.

— Бенні! — кричала вона на нього. — Тримайся, хлопче, тримайся!

— Алекс, — він спробував посміхнутися. — Ти колись зі мною потанцюєш, обіцяєш?

— Обіцяю, — сказала вона, відчуваючи, як у неї течуть сльози.

Його вдихи ставали все коротшими й коротшими, з його рота вирвався черговий потік темної крові, Алекс витерла його рукавом. Бенні дивився на неї, продовжував дивитися на неї з тугою в очах, наче він прощався. Потім він заплющив очі.

— Ні, — благала Алекс, — не здавайся, чуєш? Не здавайся! «Швидка» вже тут.

Бенні більше не розплющував очей. Хрипи ставали дедалі гучнішими, а тоді раптово припинилися, ніби хтось вимкнув якийсь пристрій.

— Ні, — закричала Алекс, — ні! Ти не можеш так просто померти! Ти не повинен!

Вона кричала на нього, але знала, що він більше не чує її. Його голова повільно опустилася на тротуар.

Алекс озирнулася. Кілька глядачів прийшло з Тауенцієнштрасе. Ані чоловік в окулярах, ані швидка допомога ще не з’явилися. Але з непримітних бічних дверей «КаДеВе» вийшла пара чоловіків в уніформі.

Вона витерла сльози й побігла.

— Тримайте того хлопця! Це один із них!

Алекс не оберталася, знаючи, що тепер вони полюють на неї. Їй довелося продиратися через перехожих, вона відштовхнула елегантну даму, яка впала на віконні ґрати, й побігла до натовпу, що котився по Тауенцієнштрасе. Треба десь сховатися, а потім втекти. За її спиною пролунав свист, а потім хтось закричав:

— Стій на місці! Ані руш! Поліція!

Вона побігла далі, через перехід на Тауенцієнштрасе, повз голосні машини. Таксі зупинилося зі скрипом гальм, водій почав лаятися, але Алекс не чула його. Після того що сталося з Бенні, вона раптом злякалася за своє життя. Вона пірнула через розділювальну смугу якраз перед трамваєм, водій якого дзвонив у попереджувальний дзвінок, і побігла далі, у тому ж напрямку, що й трамвай, який неквапливо їхав на схід. Її погляд упав на попереджувальний знак, який суворо забороняв застрибувати всередину під час руху транспорту. Подумавши лише мить, вона прискорилася й заскочила на платформу, опинившись всередині, вона спробувала кинути погляд у вікна з іншого боку, які переважно були заблоковані пасажирами. Там вони й стояли, її переслідувачі. Двоє синіх мундирів чекали, коли трамвай, який уже починав огинати станцію «Віттенбергплац», нарешті знову відкриє їм шлях. Алекс продовжувала пробиватися далі, ігноруючи крики людей. Вона подивилася на номер маршруту. Шостий. Він їхав до Шенеберга{5}. Не зовсім її напрямок, але якщо вона знову вийде на «Віттенбергплац», поліціянти її помітять. Трамвай зупинився, і натовп заворушився. Вийшло більше людей, ніж зайшло, Алекс спостерігала, як її сховок стає все меншим. Вона продовжувала дивитися у вікно, але не могла побачити жодного синього мундира. Останнім пасажиром, який сів у трамвай, був товстун, до якого вона одразу ж наблизилася. Вона не спускала очей з дверей, ховаючись за товстуном. Ні, в останній момент у трамвай не заскочив жоден синій мундир. Раптом пролунав сигнал, і трамвай знову поїхав. З кожним метром він набирав швидкість, з кожним метром напруга всередині Алекс спадала. Вона залишила поліціянтів позаду!

Раптом вона відчула, як рана на її руці знову запульсувала. Кров уже просочилася крізь імпровізований бинт. Пов’язка, яку наклав Бенні. Можливо, десь годину тому, не могло пройти більше. Горе захопило її раптово, наче дика тварина, що затаїлася непомітно в темному кущі. На її очі навернулися сльози, і вона не могла втриматися. Вона заридала так нестримно, як не плакала за всі останні роки.

Лише коли вона заспокоїлася й витерла сльози рукавом, то зрозуміла, що всі в трамваї дивляться на неї.

— Чого витріщилися? — кинула вона, і люди, які щойно дивилися на неї з жалем, відійшли від неї подалі.

2

Ось, що ти отримуєш за те, що приходиш вчасно: тобі доводиться чекати. Рат перевів свій погляд з малюнків на стіні на свої нігті. На піджаку він виявив невелику жирну пляму. Він вже занадто довго носив цей сірий костюм; якби він знав, що керівництво захоче його сьогодні бачити, то вдягнув би коричневий, його нещодавно почистили. Принаймні його нігті були чистими.

Рената Грейліх продовжувала стукати по своїй друкарській машинці, наче була сама в кімнаті.

— Доктор Вайс все ще на нараді. Будь ласка, присядьте на хвилинку, — це все, що сказала секретарка, і Рат сів. Він чекав.

Йому здавалося, що він перебуває у приймальні лікаря. Лікаря, котрий поставить якийсь неприємний діагноз, про який ти нічого не знаєш, окрім того, що він точно буде неприємним. Коли його викликало керівництво, зазвичай це стосувалося якихось неприємностей. Навіть якщо Рат при всьому своєму бажанні не міг пригадати, щоб він порушував будь-які правила служби за останні кілька тижнів. Він повернувся на службу лише тиждень тому після двох тижнів літніх канікул — він провів кілька днів у Кельні та тиждень на Балтійському морі із Шарлі. Він би залюбки позбувся обох подо­рожей.

Телефон задзвонив, і Рената Грейліх підняла слухавку.

— Так, докторе, — сказала вона, цілеспрямовано потягнувшись за текою на своєму столі. Не сказавши більше ані слова, вона зникла за м’якими дверима.

Рат глянув услід секретарці й схопив із столика газету, тепер він нарешті відчув себе так, ніби справді відвідує лікаря. Він мляво гортав сторінки про велику політику, суперечки про відшкодування збитків, заходи жорсткої економії, аж поки не застряг на заголовку в місцевому розділі:

Нічне переслідування злочинців у «КаДеВе».  

Підліток-злодій загинув.

Випадок, який Геннат розглянув у конференц-залі сьогодні вранці: двох викрадачів коштовностей спіймали на гарячому в «Універмазі Заходу» на вихідних, один спробував свої сили в лазінні по фасаду і заплатив за свою безрозсудність життям. Це був молодий хлопець, не більше шістнадцяти чи сімнадцяти років, вони ще не визначили його особу. Його спільник втік із частиною награбованого.

Судячи з того, що було описано у статті, здавалося, ніби поліція полювала на хлопця до смерті. А про те, що дозволяти себе замкнути в універмазі, щоб потім розчистити там вітрини ювелірних виробів, було не зовсім законно, — про це в газеті не було сказано ані слова.

Двері у Святая святих знову відчинилися, але вийшов не Грейліх, а поліціянт, який наче зійшов прямо зі сторінок книжки з картинками: з ківером{6} під пахвою та у синій формі, яка була щойно випрасувана й бездоганно чиста, без єдиного ворсу. Цей чоловік, очевидно, знав, як протистояти віцепрезиденту поліції. Рат поклав газету на жирну пляму на своєму костюмі. Поліціянт привітав його кивком.

— Який там настрій? — запитав Рат.

— Ось такий, — поліціянт вказав на газету. — Ви читали новини про вихідні?

— Так, я в курсі справи.

— Тоді ви можете приблизно уявити настрій доктора Вайса, — поліцейський знизав плечима, ніби був зобов’язаний дати пояснення. — Я керував цією злощасною операцією в «КаДеВе» позаминулої ночі, — сказав він.

— Погано! — вигукнув Рат.

— Погано — це навіть не те слово. Це був кошмар.

— Повірте мені, я знаю, що ви відчуваєте. Моя порада: не сприймайте це занадто близько до серця, це не ваша вина, такі речі іноді трапляються в поліції.

— Звучить добре, як ви це кажете. Але я все одно маю звернутися до відділу вбивств, — поліцейський вдягнув свій ківер. — Для чого вас викликали?

— Якби я знав, — відповів Рат.

Синій мундир коротко віддав честь, щоб попрощатися.

— Все буде не так вже й погано, — сказав він і зник у коридорі.

Невдовзі після цього у приймальні знову з’явилася Рената Грейліх і запросила Рата до кабінету. За столом сидів заступник начальника поліції і щось записував у свій блокнот. З його обличчя було важко сказати, про що саме піде мова.

— Пане комісаре, будь ласка, сідайте, — сказав він, не підіймаючи голови.

Рат сів і подивився у вікно, поки Вайс спокійно закінчував свої записи. Надворі блищав на сонці будівельний кран біля Александерхауза, підіймаючи у повітря цілу в’язку залізної арматури. Нарешті Вайс закрив блокнот і подивився на Рата крізь товсті окуляри. «Наче старший викладач дивиться на мене на іспиті, перед тим як поставити своє перше запитання», — подумав Рат.

— Пане комісаре, у вас є брат у Сполучених Штатах, чи не так?

Рат очікував будь-які питання, окрім цього.

— Пробачте, пане віцепрезиденте?

— Якщо моя інформація правильна, ваш брат Северін Рат живе в Америці...

— Так, все правильно, але...

— І ви бували у нього раніше...

Звідки Вайс узяв цю інформацію? Ніхто не знав про ту подорож, навіть Енгельберт Рат, його батько, керівник кримінального відділу, від якого мало що можна було приховати. Навесні 1923 року Гереон три місяці пробув у США, шукаючи брата. Батьки думали, що він проводить семестр за кордоном у Празі, — завдяки листам, які звідти надсилав Пауль.

— Ви на диво добре поінформовані, — сказав Рат, відновивши контроль над собою та своєю мовою.

— Це частина моєї роботи, — відповів Вайс, і це прозвучало без жодного натяку на іронію. — Пане комісаре, ви чули про Бюро розслідувань?

— Це американська федеральна поліція...

Вайс, здавалося, був задоволений відповіддю Рата. Він кивнув і відкрив свій тонкий портфель.

— Я маю для вас доручення, пане комісаре, — нарешті сказав він. — Спеціальне завдання, де знання звичаїв США, безперечно, може бути перевагою. Наскільки хорошою є ваша англійська?

Рат знизав плечима.

— Досить хорошою, я думаю. У будь-якому разі американці розуміли мене, а я зрозумів їх.

До чого, хай йому грець, хилить віцепрезидент?

Вайс штовхнув теку через стіл.

— Це прийшло телеграфом декілька днів тому, — сказав він. Рат проглянув першу сторінку: Авраам Ґольдштайн, місце народження: Бруклін, Нью-Йорк. Особисте досьє.

— Наші американські колеги телеграфували нам це, — вів далі Вайс, — бо вони хочуть попередити нас про цю людину. Бюро вважає, що він є членом нью-йоркського бандитського синдикату.

— Чудово. А нам що до цього?

Вайс підняв брову, перш ніж відповісти.

— Авраам Ґольдштайн на прізвисько Красень Ейб прямує до Берліна. Минулої ночі він пройшов митну службу в Бремергафені{7}.

— Якщо він такий поганий хлопець, чому американці так просто дозволяють йому виїхати з країни?

— Бо у них немає причин для арешту. Цей чоловік — наче чистий аркуш. У молодості Ґольдштайн був кілька разів на обліку за крадіжки, пошкодження майна, нанесення тілесних ушкоджень, але відтоді нічого, немає навіть незаконного паркування. Кілька нерозкритих смертей у гангстерському середовищі повинні бути на руках Ґольдштайна; його колеги вважають, що він — вбивця, який вбиває від імені італійських та єврейських бандитських синдикатів. І працює настільки добре, що не залишає жодних слідів. Безперечним є те, що він має контакти з впливовими людьми з кримінального світу. Але за таке не садять.

— Ґольдштайн — єврей?

— Саме так, — Вайс не здригнувся. Ніби цей факт не мав значення. Але, звісно, це було не так. Єврейський гангстер у Берліні, одна ця новина сама по собі налила води на млин антисемітів. Навіть повідомлення про шахрайство братів Склареків у багатьох газетах характеризувались явно антисемітським підтекстом. Рат раптом зрозумів, чому Вайс зробив цю справу першочерговим завданням.

— Що планує Ґольдштайн у Берліні? — запитав він. — Є якісь підказки?

— Жодних, — похитав головою Вайс. — Ми не маємо ані найменшого поняття. Єдине, що є певним, це те, що він прийде сюди, — віцепрезидент знизав плечима, майже вибачливо. — У Ґольдштайна туристична віза. Можливо, він справді відвідає лише Зимовий сад і Палац спорту чи з головою пірне в нічне життя, як інші туристи, які приїжджають сюди, бо у нас все дуже дешево. Все можливо.

— А яку роботу він може виконувати в Берліні? Збирається усунути якусь людину, яка створює проблеми для нью-йоркців?

Вайт скептично скривився і знизав плечима.

— Є лише слабкі зв’язки між місцевим криміналітетом та американськими гангстерськими синдикатами. Здебільшого це контрабанда наркотиків та алкоголю. Я не вірю, що війна американських банд досягне Європи.

— Ми не зовсім живемо у мирі, якщо згадати останні декілька тижнів, — сказав Рат. — Можливо, хтось із наших великих хлопців покликав Ґольдштайна. Тому що у нього є робота для нього...

— У місті насправді відчувається певна нервозність, — сказав Вайс, — Клуби перснів{8} знають про це. Ще до того, як Бюро відправило нам це повідомлення, наші інформатори повідомляли від бандитів чутки про те, що в місті очікують прибуття якогось американця.

— І що ми тепер будемо робити з цим чоловіком? Якщо американці не можуть його заарештувати, що ми можемо зробити?

— Ми стежимо за Ґольдштайном. Цілодобово. І робимо це так, щоб він помітив. Цей чоловік повинен знати, що він перебуває під наглядом і що він не може зробити жодного кроку без відома поліції. Якщо він справді приїжджає до Берліна, щоб когось убити, ми повинні показати йому, що йому краще одразу повертатися додому. З порожніми руками.

— При всій повазі, пане віцепрезиденте, хіба це не завдання для відділу розшуку?

— Я точно не збираюся обговорювати з вами чиїсь обов’язки, — раптом голос Вайса пролунав різко й грубо, як у дворі казарми, це був голос, який не терпить жодних заперечень. Можна було сказати, що цей чоловік служив на війні офіцером. — Як ви самі щойно зазначили, — продовжив він, — це робиться для того, щоб запобігти вбивству. Я вважаю, що лише це повинно пояснити вам важливість цього завдання.

Рат кивнув, наче школяр.

— Ви будете керувати цією операцією. Оберіть кількох людей і вирушайте. Ґольдштайн забронював люкс у готелі «Ексельсіор». Ви там усе знаєте, чи не так?

Рат деякий час жив у «Ексельсіорі», коли приїхав до Берліна добрих два роки тому. Правда, не в люксі, а в одномісному номері найдешевшої категорії. Вайс, здається, також зібрав про це інформацію.

— І що мені робити? Забрати Ґольдштайна з вокзалу з букетом квітів?

Вайс не поворухнувся.

— Для мене не має значення, чи зустрінете ви його на пероні чи в готелі. Але від самого початку ви маєте чітко дати зрозуміти цьому чоловіку, що він повинен поводитися у нас в гостях належним чином. Він повинен...

Задзвонив телефон. Вайс зняв слухавку.

— Так, у чому справа? — сказав він сердито.

Рат не був упевнений, що зустріч вже закінчилася; він залишився сидіти на своєму місці.

Вайс зробив серйозне обличчя, коли слухав телефон.

— Я виїду сам, — сказав він нарешті. — Нехай приїде машина і повідомить Гайманнсбергу.

Він поклав слухавку.

— Гадаю, ми все вирішили, пане комісаре, — сказав він Рату. — Беріться до роботи, а завтра особисто доповісте мені, як усе проходить. Я мушу їхати. В університет.

Насправді Вайс, мабуть, не хотів більше нічого говорити, але тоді він побачив запитальний вираз обличчя Рата.

— Студентські заворушення, — сказав він. — Директор звернувся по допомогу до поліції.

3

Які ж ці німці кумедні. Скрізь хотіли бачити його паспорт. На кораблі, в порту, в потязі. А тепер ще й у готелі. Він спостерігав, як працівник рецепції уважно записує його ім’я, адресу та номер паспорта у велику реєстраційну книгу, оббиту чорною шкірою.

— Ми не очікували вас так рано, містер Ґольдштайн, — сказав чоловік, чий проділ на голові виглядав так, ніби він був накреслений під лінійку, й відсунув його американський паспорт назад через стійку, — проте номер три-нуль-один вже готовий до вашого заселення. — Він вимовив прізвище ґольд-штайн, як це робили всі у цій країні.

Ґольдштайн поклав свій паспорт до кишені.

— Щиро вам дякую.

— Ах, ви розмовляєте німецькою! — Адміністратор звів брови і ненав’язливим рухом вказівного пальця вказав на сторінку із золотою облямівкою.

— Звичайно.

Вираз обличчя клерка залишався байдужим, коли він передавав ключі від кімнати посильному.

— Триста один, — сказав він, і хлопець завантажив валізи на візок.

— Пане, будь ласка, слідуйте за мною, — сказав швейцар і почав штовхати візок до ліфтів. У своїй трохи затісній лівреї він був схожий на дресовану мавпу, яка втекла від свого шарманщика. Ґольдштайн дивувався, чому вони не видали хлопцю, який носив на своєму кашкеті золоті цифри «тридцять сім», щось його розміру.

Як Рахель Ґольдштайн, яка завжди змушувала свого єдиного хлопчика носити штани доти, доки навіть останній волоцюга не помітить, що вони вже занадто короткі. Рахель Ґольдштайн, яка залишала свою похмуру квартиру лише для того, щоб піти до синагоги чи на ринок. Яка все життя відмовлялася говорити мовою нової батьківщини. Ейб ніколи не зрозумів, чому вони взагалі поїхали в Америку, його батьки, чиє життя проходило на таких нечисленних квадратних метрах, що він дивувався, навіщо їм для цього потрібна була така велика країна і таке велике місто. Він ніколи не витримував ув’язнення. Навіть будучи ще маленьким хлопчиком, він якомога частіше виходив з квартири. Коли його мати помирала, це остаточно вигнало його на вулицю. Поки мати боролася з черевним тифом, а батько посилав марні молитви до неба, син дедалі частіше бовтався біля Вільямсбурзького мосту{9} з Мо та його хлопцями, які його поважали, хоча й були на декілька років старшими. Батько відправив його до друзів, а потім в інтернат, але Ейб тікав від цих його спроб. Банда Мо була його родиною, і більше він не потребував нікого. У чотирнадцять років Ейб Ґольдштайн заробив свої перші гроші й за один день отримав більше, ніж його батько — за декілька тижнів. На вулиці почали говорити про нього після смерті матері, коли він востаннє був у синагозі на її похороні, а потім говорили ще більше, коли він з’явився п’яним на кладовищі на похороні батька. Люди все ще говорили про нього, але тепер вже з повагою. Це було єдине, що мало значення.

Ліфт майже безшумно мчав вгору. Вони двічі зупинялися, але лише після того, як ліфтер викликав третій поверх, багажна кабіна знову почала рухатися. Номер 301 розташовувався неподалік від ліфтів, одразу за рогом, і вони вже стояли перед ним. Швейцар відімкнув двері, і Ґольдштайн увійшов. Здається, що поки все гаразд. Саме той комфорт, якого можна було очікувати в цій ціновій категорії. Простора й світла вітальня, великі вікна, з яких виднівся величезний дах вокзалу, прямо перед ними стояв великий письмовий стіл, біля стіни була зручна зона відпочинку з м’якими меблями, ваза з фруктами на столі та подвійні двері праворуч, що вели до спальні. Швейцар відніс багаж до кімнати й тепер з очікуванням стояв у дверях, ледь помітно піднявши одну долоню догори. Ґольдштайн сунув у його руку доларову купюру — він ще не встиг обміняти долари на німецькі гроші — і почекав, поки посильний попрощається і зачинить за собою двері.

Коли він нарешті залишився сам, він підійшов до вікна й запалив цигарку. Хмари скупчилися над дахом вокзалу, але сонце пробивалося крізь них і освітило юрбу перед круглими цегляними арками, з-під яких виринали люди з валізами та без них, які спішили до таксі або прямували до автобусної зупинки чи трамваю. Отже, він був у Берліні. Він пускав у вікно сигаретний дим і дивився на місто за ним. Він не знав, чого йому тут очікувати, і це сповнювало його тривогою. Невже він справді здійснив цю довгу подорож лише для того, щоб побачити людину — чи, можливо, побачити її смерть, — смерть людини, про яку він не знав нічого, окрім ім’я, яка для нього навіть не мала обличчя?

Шум змусив його здригнутися. Він пролунав зі спальні. Він поклав цигарку в попільничку і автоматично потягнувся до поясу, але пістолета там не було, він ще не звик до цього. Він узяв преспап’є зі столу й тихо підійшов до з’єднаних дверей, бронзовий птах був готовий до удару. Він не міг уявити, що тут ховається хтось із людей Товстуна Мо, рука пузаня не сягала так далеко, але Ейб Ґольдштайн завжди чинив правильно, коли в екстреній ситуації був трохи обережнішим за інших людей. Він повільно висунув голову вперед і зазирнув у кімнату через напіввідчинені двері. Біля протилежної стіни стояло величезне ліжко, вкрите атласною ковдрою кольору шампанського, а з обох його боків стояли тумбочки. Праворуч від туалетного столика двері вели у ванну кімнату. Вона була відкрита, й там він побачив гарні округлі форми дівулі у чорній спідниці й білому фартуху. Покоївка, вочевидь, працювала не зовсім за графіком, принаймні вона все ще розвішувала білі рушники на перекладину. Він насолоджувався видом на сідниці, які рухалися вперед-назад ще декілька секунд, а потім голосно й чутно прокашлявся. Дівчина повернулася, наче злякалася, як він спочатку подумав, але потім побачив її очі й зрозумів, що вона навмисне дозволила себе впіймати. Вона любила чайові.

— Вибачте, пане, — вона зробила ввічливий реверанс і опустила очі додолу, що, на її думку, мало виглядати як збентеженість, але її очі знову зухвало спалахнули, щойно вона знову їх підвела. — Перепрошую, пане. Я Маріон, покоївка. Ваша покоївка.

Її англійська була зовсім непоганою. І, очевидно, вона знала, що новий гість — американець.

— Я ціную покоївок, які сумлінно ставляться до своїх обов’язків, — сказав він. — Будь ласка, не дозволяйте мені переривати вашу роботу.

— Я насправді вже закінчила тут, — вона кинула на нього ще один свій абсолютно невинний погляд. — Якщо я більше не потрібна пану...

Він витягнув пачку доларів і поклав їй у руку три купюри.

— Дивлячись на вас, я впевнений, що ви можете стати мені у пригоді.

— Завжди до ваших послуг, пане. Кличте Маріон, я маю йти.

Вона поклала долари до кишені, наче такі чайові були звичайною справою, і сунула стопку рушників під пахву. Її профіль також був вражаючим. Коли вона проштовхнулася повз нього, вона недбало торкнулася його, і Ґольдштайн відчув, як кров запульсувала між його ногами. Він пішов за дівчиною у вітальню, але Маріон вже відчинила двері в коридор.

— Маріон, — швидко покликав він, перш ніж вона пішла, і вона зупинилася на порозі, чекаючи. Позаду неї коридором пройшов літній джентльмен, який з цікавістю подивився на покоївку. Заради безпеки Ґольдштайн перейшов на англійську.

— Чи можу я побачити вас знову, Маріон? — спитав він. — Знаєте, мені може знадобитися компанія в цьому місті...

Вона стояла на порозі й дивилася на нього своїми великими блакитними очима так, що тепер він чітко відчув свою ерекцію. Напевно, вона могла це помітити, але йому було все одно.

— Мені справді треба вже йти, — сказала вона. — Але я закінчую роботу о четвертій.

— Я буду тут. Просто постукайте.

4

Рігерштрасе не була гарною вулицею, але тут вона була найпотворнішою, саме в цьому місці. Ніби Каллі свідомо вибрав найпаскуднішу адресу, яку тільки можна було знайти в цій місцевості. Алекс проїхала на «дев’ятці» до Бальтенплац, а решту шляху пройшла пішки, тепер вона відклала важку сумку і на мить зупинилася перед вітриною. На склі білою фарбою було написано «Ебергард Каллвайт: Купівля-продаж», а за склом припадав пилом всякий мотлох: патефон, друкарська машинка, електропилосмок, телефон, чотири стільці, жоден з яких не пасував до інших, і каучукове дерево, з якого було складно зрозуміти, чи належить воно до товарів на продаж, чи до магазинного інвентарю. Нічого з цього ніколи не продавалося за всі ті місяці, що Алекс знала цей магазин. Справжні справи Каллі вів з речами, яких не можна було знайти на вітрині та які не відображалися в жодних бухгалтерських книгах.

В магазині не було покупців, тож Алекс забрала свою сумку й піднялася сходами до дверей.

Коли вона натиснула ручку й увійшла, яскраво й трохи хрипко задзвенів дзвінок. Каллі причаївся за прилавком у своєму сірому халаті, а на його обличчі була звичайна посмішка бакалійника, яка застигла, коли він її впізнав. Він шоковано усміхнувся їй на якусь частку секунди, а потім тихо зашипів на неї, ніби боявся, що їх хтось підслухає.

— Ти божевільна, що просто так зайшла сюди. А якщо клієнти прийдуть?

— Тебе не було вчора в Кремана.

— Маю сказати, у тебе вистачає нахабства, дівчино! Ти пі­шла до Кремана після всього того, що сталося? Після того як ти все зіпсувала? Ти знаєш, що на тебе полює поліція?

— Зіпсувала? — Алекс не могла повірити своїм вухам. Каллі, який же він козел! — Ти називаєш це «зіпсувала»? Бенні мерт­вий, хай йому грець.

— А навіщо він лазив фасадами універмагів?

— Він не хотів, щоб його спіймали. Якби цей поліцай не скинув його, Бенні був би ще живий.

— Про що це ти в біса говориш?

— Його переслідував поліцай. Він наступив йому на пальці, тому Бенні не міг більше триматися і розбився на смерть. Він його вбив. А я дивилася і нічого не могла зробити.

Каллі похитав головою.

— Хай йому грець, краще я б ніколи не зв’язувався з цим дитячим садком! — Здавалося, що він розмовляв зі своєю касою або принаймні дивився на неї, коли це говорив. — Я мав знати, що все піде шкереберть.

Алекс втратила контроль над собою.

— Ти відправив нас до «КаДеВе», — прошипіла вона на нього. — В інших випадках все завжди йшло за планом, і в «Тіці», і в «Карштадті», там не було поліцаїв, ніколи не було проблем. Але ти дуже хотів, щоб ми обнесли «КаДеВе».

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Тільки те, що ти відправив нас туди, тому що тобі цікаві ці штучки, — Алекс поклала сумку на прилавок. — І ми поцупили їх для тебе.

Каллі витріщився на сумку. Потім він швидким рухом стягнув її з прилавка.

— Ти що зовсім з глузду з’їхала, просто гуляєш з цим районом? І приходиш до мене в магазин?

— Тебе не було вчора у Кремана, тож мені довелося принести це тобі сюди. Годинники та прикраси, як ми й домовлялися.

— Ми домовлялися, що вас не спіймають.

— Вони спіймали Бенні. Не мене.

Худий чоловік у сірому халаті із жалем знизав плечима.

— І що я маю з цим робити, дівчино? Все згоріло після всього того гармидеру, який ви влаштували у КаДеВе. Цей мотлох тепер ніхто не зможе продати, навіть я.

— Ми нічого не зробили, ми мусили розбиратися з поліцією! — підвищила голос Алекс, вона майже кричала. — Бенні помер за це лайно! І ти кажеш мені, що більше його не хочеш? Мені здається, я неправильно тебе почула!

— Все добре, Алекс, не засмучуйся! — Каллі заспокійливо підняв руки. — Подивимось, що у тебе там є. Але не тут, слідуй за мною.

У маленькій кімнаті позаду магазину пахло цибулею та пивом. Каллі прибрав тарілку й дві порожні пляшки пива і поставив сумку на стіл. З нагрудної кишені халата він дістав пошарпаний шкіряний футляр, відкрив його й намацав окуляри. У своєму халаті та з кривою дротяною рамкою на носі він був схожий на божевільного професора хімії. Він сів за стіл і по черзі підніс до своїх погнутих окулярів кожен годинник, який знаходив у сумці.

— Тут всі годинники, — сказав він через деякий час із розчаруванням. — У тебе немає прикрас?

— Вони у поліцаїв, — нервово ковтнула Алекс. — Вони були у сумці Бенні.

Каллі похитав головою.

— Дівчино, це дійсно правда про поліцейського, який убив Бенні?

— Я сама це бачила. І... він сказав мені про це перед смертю. Бенні сказав мені, що чоловік наступав йому на пальці, поки він вже більше не міг триматися.

Каллі на мить задумався.

— Краще тримай це при собі. Не варто розповідати такі історії, поліцаї не сприймають жартів.

Потім він підвівся, так раптово, що Алекс аж підскочила.

— Нумо, дівчино, пішли, — сказав він. — Я не хочу тут сидіти.

Вона пішла за ним назад до магазину. Каллі потягнув важіль на касовому апараті, і готівкова шухляда з гучним дзвоном відкрилася. Він дістав із шухляди коричневу купюру й подав її через прилавок.

— Ось, — сказав він, — це тобі. І за ту справу з Бенні.

Алекс дивилася на банкноту, а Вернер фон Сіменс дивився на неї у відповідь.

— Двадцятка? — сказала вона. — Ти це серйозно? Ти дав нам більше за той мотлох з Тіца!

— Я роблю тобі послугу, дівчино! Ніхто інший тут не візьме у тебе ці речі. Після всього того, що сталося! Ти розумієш, як це небезпечно? Це, мабуть, накличе на мене справжні неприємності, але тому що це ти... — Він махнув рукою на двадцятку.

— Нумо! Бери гроші, і все буде добре.

Алекс вагалася. Двадцять марок, мабуть, стільки Каллі отримав би за один годинник, якби його продав, а в сумці було щонайменше п’ятдесят. Яка ж це зухвалість, ця банкнота. З іншого боку, він мав рацію: якби він їх у неї не забрав, вона б залишилася з цими годинниками. Вона проковтнула свій гнів, взяла двадцятку й скористалася нагодою, щоб зазирнути до каси Каллі. Вона була добре заповнена. Тож Алекс могла б отримати гроші, які їй належали, іншим способом. Побачимо... Вона ще не закінчила з Каллі, який задоволено спостерігав, як вона запхала купюру в піджак. Алекс уже була біля дверей, коли Каллі щось згадав.

— І ще одна річ, дівчино, — сказав він, усміхаючись до неї, як гієна. — Без образ, але мені насправді не потрібні проблеми з поліцією. Тож... зроби мені послугу і тримайся подалі звідси деякий час.

«Подивимося, козел, — подумала Алекс і кивнула, — подивимося!»

5

Рат стояв перед напівголим чоловіком, і це спочатку його так роздратувало, що він уже не був впевнений в тому, що має справу з потрібною людиною. Хоча на рецепції йому дали саме цей номер кімнати. У чоловіка був досить мускулистий торс, який він любив демонструвати, принаймні так він виглядав. На ньому був лише готельний рушник, обмотаний навколо стегон, і він виглядав таким же здивованим, як і сам Рат. Очевидно, що він явно очікував когось іншого, когось, кого зустрічають лише в рушнику та з мокрим від душу волоссям. Невже цей чоловік вже дозволив якійсь повії заговорити з ним на станції Фрідріхштрасе? А може, у нього була дівчина в Берліні?

Рат кашлянув собі в долоню, це була така дурна звичка в незручних або незрозумілих ситуаціях, такий збентежений кашель або прочищення горла, щось таке, що втовкмачували йому з раннього дитинства і чого він ніяк не міг позбутися, хоча при цьому він завжди почувався дворецьким, який заскочив свого господаря за заняттям любов’ю.

— Авраам Ґольдштайн? — запитав Рат напівголого чоловіка, коли знову опанував свій голос.

— Ґолд-стін, — виправив той з відчутним американським акцентом.

Чоловік у рушнику не виглядав небезпечним. Він здавався атлетичним, і в його пильних очах блищала іронія, ніби він був неспроможний ставитися до життя серйозно.

— Німецька поліція. Чи можу я зайти, пане?

Жетон кримінальної поліції, здається, не вразив Ґольдштайна. Він кивнув, зробив крок убік і повністю відчинив двері. Рат увійшов та озирнувся. Поважний номер. Дамаські шпалери, меблі з червоного дерева, плюшеві килими. І приблизно в чотири чи п’ять разів більший за ту кімнату за чотири марки і п’ятдесят пфенігів, до якої Рат заселився у бічному крилі «Ексельсіора», коли прибув до Берліна добрих два роки тому. Мабуть, також у п’ять разів дорожчий. Щонайменше.

Рат прочистив горло.

— Що ж, пане Ґолдстін, я повинен повідомити вам, що німецька поліція має право...

Ґольдштайн, який тим часом узяв зі столу пачку сигарет, перебив його.

— Я сподівався, що це обслуговування номерів, — сказав він.

Рат здивувався. Чоловік розмовляв німецькою майже без акценту. Принаймні він звучав не так явно, як у тих американських туристів, які зазвичай говорили так, ніби жували мову, замість того щоб говорити нею.

— Боюся, я мушу вас розчарувати, — сказав він. — У мене немає їжі чи напоїв у візку.

Ґольдштайн зажав сигарету між губами й простягнув пачку інспектору. Це був хабар, чи він міг його взяти? На пачці був верблюд, і Рат був надто зацікавлений американськими цигарками, щоб відмовитися. Він схопив її, і Ґольдштайн дав йому вогню.

— Що ж, офіцере, — сказав американець після того, як також запалив свою цигарку, — що вас привело до мене?

— Комісаре, — поправив його Рат, — комісар Рат. — Він ледь не викликав за звичкою спецзагін, а потім вчасно згадав, що був на іншому завданні. — Ви говорите німецькою?

— Завдяки моїй матері, — знизав плечима Ґольдштайн. — Тоді, будь ласка, скажіть мені, чого хоче від мене поліція Берліна.

— В принципі я можу вам сказати, що берлінська поліція понад усе хоче одного: щоб люди поводилися пристойно в цьому місті.

Ґольдштайн звів брови.

— Ага, — сказав він, пускаючи сигаретний дим через ніс, посмішка раптом зникла з куточків його рота. — І цим проханням про пристойну поведінку ви вітаєте кожного туриста у своєму місті? Чи тільки американців?

— Лише обраних мандрівників. Сподіваюся, ви це оціните.

— Якщо мова зайшла про пристойність, то я щойно вийшов з ванної. Ви дозволите мені одягнутися? А поки що присядьте.

Ґольдштайн зник у сусідній кімнаті, не сказавши більше ані слова. Рат відхилив пропозицію і встав, дивлячись у вікно спальні через напіввідчинені двері. Він не очікував спроби втечі і, звичайно, не чекав, що американець буде прориватися на волю, як в якомусь гангстерському фільмі, але він все-таки розстебнув ґудзик на кобурі та вийняв свою службову зброю, Walther PP, яку йому видали рік тому на заміну його зламаного маузера. Він зняв пістолет із запобіжника й засунув його, тримаючи правою рукою, до кишені пальта. Про всяк випадок. Палити, утримуючи у лівій руці сигарету, було трохи незвично, але можливо.

Він щойно докурив свій «Camel», коли Ґольдштайн повернувся у легкому світло-сірому літньому костюмі. Рат ще де­який час тримав держак пістолета, його вказівний палець був на спусковому гачку, але американець, здавалося, вирішив зберігати спокій.

— Що ж. А ось і знову я. Чому б вам не сісти? Ви навіть не зняли свого капелюха.

— Мені більше подобається стояти.

— Я не знаю, які історії ви чули про мене чи мою країну, але ви можете витягти руку з кишені. Я без зброї.

Рат почувався школярем, який недостатньо добре заховав шпаргалку й мимоволі витягнув руку з кишені.

— Ви ще не назвали мені мету свого візиту, — сказав Ґольдштайн, запалюючи ще одну цигарку. Цього разу Рат відмовився.

— У мене поки що до вас є кілька запитань.

— Стає дедалі цікавіше. Тоді питайте.

— Ви Авраам Ґольдштайн з Нью-Йорка?

— З Вільямсбурга. Це частина Брукліна.

— Чому ви в Берліні, пане Ґольдштайне?

— Перевірте реєстраційну книгу внизу на рецепції, там все записано.

— Я хочу почути це від вас.

— Тоді вгадайте! Я звичайний турист, хіба ви так не думаєте? Хочу подивитися на прекрасну столицю Німеччини.

— Жодних інших причин немає?

— Про які причини ви кажете?

— Можливо, у вас є наказ когось убити.

Ґольдштайн, який щойно затягнувся цигаркою, подивився так, ніби він не розчув.

— Пробачте? У вас занадто буйна уява, офіцере!

— Вас підозрювали під час розслідувань щонайменше п’яти вбивств у вашій рідній країні.

— Розслідування були, але я стою тут перед вами. Що це вам говорить?

— Що у вас є хороший адвокат.

Рат відкрив коричневий портфель і витяг чорнильну штемпельну подушку, а потім аркуш для відбитків пальців.

Американець витріщився на бланк із десятьма пронумерованими квадратиками.

— Що це в біса таке? — запитав він.

«Ось бачиш, мій зарозумілий пройдисвіте, — подумав Рат, — все ж таки ми тебе засмутили!»

— Пане Аврааме Ґольдштайне, — сказав він так офіційно, наче судовий виконавець, — начальник берлінської поліції наказав мені взяти у вас відбитки пальців. Можливо, для цього нам варто на хвилинку присісти...

— Що це таке? Ви робите це для кожного іноземця?

Рат відкрив металеву кришку на штемпельній подушці.

— Ні.

— Тоді як мені вдалося отримати таку честь?

— Пане Ґольдштайне, я хочу бути з вами дуже відвертим. Берлін не дуже радий вашому візиту і...

— Ви не повинні вірити усьому, що вам говорять люди Гувера{10}! Ви думаєте, що я якийсь гангстер?

— Неважливо, у що я вірю. Одні лише ваші кримінальні приводи виправдовують такі розвідувальні заходи. Я прийшов, щоб позбавити вас незручностей. Якщо хочете, я можу знову все зібрати і завтра викликати до поліції. Але маю вас попередити: час очікування біля кабінету завжди затягується. У такому разі вам краще взяти з собою кілька журналів з кросвордами.

Ґольдштайн усміхнувся.

— Не варто недооцінювати німецьких копів, так? Він тут грає в бюрократа і нічого гарного не обіцяє, — він зняв піджак, засукав рукава сорочки й сів за стіл. — Гаразд, покінчімо з цим. Але якщо ви плануєте зробити щось подібне зі мною знову, приходьте трохи раніше. Тоді мені не доведеться двічі приймати ванну.

— Чистота — це чеснота, — сказав Рат, узявши праву руку американця й натиснувши великим пальцем спочатку на штемпельну подушку, а потім на спеціальний квадратик у бланку. Гарний чистий візерунок, Е. Д. буде у захваті. Проте хочеться сподіватися, що йому ніколи не доведеться цим користуватися. Та річ із спусковим гачком мала показати Ґольдштайну із самого початку, хто був господарем у цьому домі. Але, очевидно, американець був не сильно вражений процедурою.

— А що станеться з цим аркушем, коли ми закінчимо? — запитав він, наче був пацієнтом, який просив лікаря перевірити його артеріальний тиск.

— Він приєднається до нашої колекції, — сказав Рат і зробив наступний відбиток. — І якщо ваші відбитки пальців знайдуть на чомусь протиправному у цьому місті, навіть якщо ви не заплатите в борделі, ви швидко опинитеся за ґратами. Все просто.

— Як я вже сказав, я звичайний турист, я відвідую ваше місто. Що може статися?

— Тож щоб нічого не сталося, гадаю, ви не будете проти, якщо поліція спостерігатиме за тим, як ви споглядатимете наше місто.

— Пробачте? — Ґольдштайн відсмикнув руку, перш ніж Рат встиг притиснути вже почорнілий мізинець до паперу. Ну то й що! Тепер він все-таки зіпсував настрій цьому американцю.

— Не хвилюйтеся! Ми трохи поспостерігаємо за вами. Тільки для вашої безпеки. Якщо вам нема чого приховувати, ви не будете заперечувати.

— Я дуже заперечую, коли люди щось винюхують навколо мене. Це щось неймовірне! Це поліцейська держава чи що? Я думав, що ви прогнали свого кайзера і тут панує демократія!

— Безпека наших... туристів багато значить для нас.

Ґольдштайн уважно подивився на Рата, ніби оцінюючи його.

— Тобто мені виділили няньку? Навіть з пістолетом.

— Як скажете.

Ґольдштайн похитав головою.

— А що ви зробите, якщо я спробую втекти від вашого на­гляду? Збираєтеся мене застрелити?

— Все просто: я не дам вам втекти.

На обличчі Ґольдштайна знову з’явилася посмішка.

— Ну, нарешті це звучить як чесна пропозиція, — сказав він, простягаючи замазану чорнилом праву руку. — Офіцере, я приймаю ваше парі.

6

Скільки людей входило в ці двері, що обертаються! Від одного погляду вже паморочилося в голові. Якийсь час Рат перераховував усіх лисих, які заходили, потім усіх з вусами, а коли це набридло, усіх кривоногих жінок. Треба було щось робити, щоб згаяти час, а він уже прочитав усі газети.

Звичайно, він присвятив цьому лише з половину уваги, бо, попри все, йому доводилося стежити за залом. Американець все ще мав вийти з ліфта. Але, мабуть, Ейб Ґольдштайн відчував себе у своєму номері як вдома.

Кожні декілька хвилин слуги міняли попільничку й ставили перед ним чисту, так що Рат не міг зрозуміти, скільки сигарет він вже викурив. У будь-якому разі його запаси повільно закінчувалися, в пачці залишилося лише дві штуки. Ну, принаймні тут, в «Ексельсіорі», окрім інших зручностей, був ще й великий асортимент тютюнових виробів.

Рата все ще дратував цей нахабний американець. Його спроба трохи залякати Ґольдштайна зазнала невдачі. Натомість американець його висміяв. Запропонував парі. Наче вони грали один з одним у квача, чи в хованки, чи — ця гра, мабуть, підходила найбільше — у грабіжників та жандармів.

Хороші перспективи. Рат дістав із коробки передостанню цигарку марки «Оверштольц» і запалив. Кава в чашці із золотим обідком давно була холодною. Він все одно зробив один ковток, трохи покурив і, не читаючи, гортав газету «Vossische», поки йому це також не набридло, і він не поклав газету біля чашки. Сторінка одразу розгорнулася, тому він пригладив зім’ятий папір і акуратно згорнув газету, щоб вона знову виглядала як нова, а тоді поклав її назад до інших. Комісар поклав цигарку в чисту попільничку й підвівся. Портьє вичікувально подивився на нього.

— Ах, пане комісаре, — чоловік із підстриженими вусами випромінював кислу приязність. — Що я можу зробити для вас? Бажаєте ще раз переглянути реєстраційну книгу? Я також можу забронювати длявас кімнату. Оскільки ви, очевидно, маєте намір залишитися подовше.

— Не турбуйтеся. Ваш зал досить затишний. Дуже зручні крісла.

— Ми не шкодуємо коштів і зусиль, щоб забезпечити комфорт наших гостей.

— Я сподіваюся, що так і є.

Портьє трохи нахилився вперед і понизив голос:

— Пане, а ви можете розповісти мені, чому містер Ґольдштайн привернув увагу поліції?

Рат також нахилився вперед.

— Боюся, що це не ваша справа.

— Якщо когось із гостей нашого готелю підозрюють у кримінальному злочині, ми повинні про це знати. У будь-якому разі я не можу не повідомити про це нашому готельному детективу. Адже йдеться про безпеку нашого дому!

— Ви маєте рацію, — кивнув Рат. — Приведіть сюди вашого детектива. Але спочатку я хотів би зателефонувати.

— Дуже добре, пане. Хочете, щоб я також записав дзвінок у ваш рахунок?

— Буду вдячний, — сказав Рат і приязно посміхнувся. Чотири кави, один сендвіч і один телефонний дзвінок. Єдиним задоволенням, яке він зараз міг собі дозволити, було невелике збільшення рахунку витрат. Туди щонайменше увійшла б велика коробка цигарок «Оверштольц».

Невдовзі після цього Рат стояв в одній із телефонних будок, дивився крізь скляні двері і слухав трубку, щоб переконатися, чи встановлено з’єднання. Звідси він також міг бачити ліфти, а також великі обертові двері, що вели на Штреземанштрасе. На Шпенерштрасе ще ніхто не відповів, тож Рат замовив розмову з окружним судом Ліхтенберга та попросив фройляйн Ріттер.

— Як добре, що ти зателефонував, — сказала вона. — У нас проблема.

— Яка саме?

— Вебер сьогодні повернувся з відпустки...

Судовий радник Альбрехт Вебер був начальником Шарлі в окружному суді Ліхтенберга.

— І?..

— Він... як би це сказати... Вебер не піддався чарам Кірі, як інші хлопці тут, він вирішив... Гереоне, я більше не можу брати собаку на роботу. Тож завтра тобі знову доведеться відвезти Кірі до Алекс.

Саме цього йому бракувало. У такий час.

— Поговорімо про це сьогодні за вечерею, — продовжила Шарлі, — у мене все одно є дещо, що я маю обговорити з тобою. Ти сьогодні будеш вчасно?

— Не зовсім, тому я й телефоную. Я буду там приблизно за годину, Вайс відправив мене за деким стежити.

— Сам віцепрезидент? Розкажи більше.

Шарлі не могла приховати своєї цікавості. Колись вона сама працювала у відділі вбивств. Номінально була стенографісткою, але Геннат і Бьом безумовно покладалися на свою кримінальну кмітливість під час розслідування вбивств й відповідно до цього найняли майбутню адвокатесу.

Рат розповів їй про Ґольдштайна та своє завдання.

— Звучить як покарання, — сказала вона.

— Але я нічого не зробив, чесно кажучи.

— Можливо, Вайс все ще хоче змусити тебе заплатити за гріхи твоєї молодості.

— А я думав, що вже достатньо заплатив за все, — Рат пережив дисциплінарне провадження рік тому. Тоді він відбувся лише синцем під оком, частково через те, що Геннат замовив слівце за свого комісара. Тільки оголошене підвищення Рата до старшого комісара поки що розглядалося в рамках дисциплінарного провадження, і навіть політична підтримка з боку міністерства внутрішніх справ Пруссії, якою він був зобов’язаний Конраду Аденауеру, близькому другу його батька, ніяк не могла це змінити.

— Я повинен покласти слухавку, Шарлі, я думаю, що мій тип незабаром вийде. Побачимося сьогодні ввечері!

Біля стійки реєстрації стояв чоловік, зовнішній вигляд якого не зовсім поєднувався з елегантністю його світло-коричневого літнього костюма. Хоча костюм виглядав зшитим на замовлення, було помітно, як він висить на ньому, коли його власник рухався. Цей чоловік був зовсім не схожий на тих бувалих детективів, з якими Рат звик рахуватися, а більше був схожий на голодного й безробітного бухгалтера. Портьє обережно вказав підборіддям на телефонну будку, і обірванець з цікавістю витріщився у той бік. Рат вийшов з будки і піді­йшов до нього. Рукостискання цього чоловіка було сильнішим, ніж він очікував.

— Я готельний детектив, — сказав чоловік. — Моє ім’я Грюнерт. А ви з... управління карного розшуку? — Останні слова він вимовив дуже тихо, ніби йому за них було соромно.

Рат кивнув і представився.

— Чи можу я побачити ваше посвідчення, будь ласка?

— Звичайно, — Рат витягнув документ зі своєї кишені. Спритні пальці готельного детектива розгорнули папір. Грюнерт порівняв фотографію з оригіналом, після чого повернув поліцейське посвідчення Рату. — Ви зрозумієте, що ми зацікавлені в тому, щоб знати, що робить поліція в «Ексельсіорі». Ваша увага зосереджена на конкретному гості, сказав мені наш пан Тойбнер. На американці з номера 301?

— Так воно і є. Авраам Ґольдштайн. Але вам не варто хвилюватися, цей чоловік знає, що поліція...

— Пане Рате? — перервав його швейцар Тойбнер. Він стояв за стійкою, тримаючи телефонну слухавку. — Вибачте, пане Рате, цей дзвінок для вас, — сказав він, — і він здається дуже терміновим. Пан Ґреф...

Рат взяв слухавку з його руки.

— Райнгольде? — запитав він.

— Гереоне, ти мав рацію! — голос помічника інспектора звучав трохи стурбовано. — Ґольдштайн щойно спустився сюди у ліфті і зараз прямує в тунель.

7

Коли Каллі знову прокинувся, то спочатку не зрозумів, що трапилося, тільки відчував біль у черепі, що пульсував, гучний, як від швидкої електрички, коли стоїш прямо під мостом. Лише тоді він почув мелодію, мелодію, що спершу була заглушена тепер уже згасаючим болем. Хтось співав, і він знав цей голос, але не міг бачити, хто співає, йому довелося відкрити очі, а коли він це зробив, то все ще нічого не бачив, лише щось невиразне, розмите й брудно-сіре. Йому довелося змусити очі зосередитися, перш ніж він упізнав знайомий сірий халат, який він завжди носив у магазині і який тепер був весь у крові. Коли Каллі зрозумів, що дивиться на свої коліна, він підняв голову. На програвачі крутилася платівка, і тепер він упізнав пісню, що гуркотіла з гучномовця, занадто голосно, набагато голосніше, ніж Каллі зазвичай слухав свої записи.

Потім він побачив синю фігуру, яка сиділа поруч із програвачем на дивані, де він колись дрімав, і разом з обличчям, яке він бачив зараз, його пам’ять нарешті заговорила.

До нього в крамницю зайшов цей поліцейський, чоловік, якого він ніколи раніше не бачив ані у своїй крамниці, ані по сусідству, а він знав усіх поліціянтів, які сюди заходили. Новачок, як він спочатку подумав, ще хлопчак, який також вивчить правила. Якщо ви не хочете, щоб «Бероліна»{11} зіпсувала вам життя, то краще нічого занадто ретельно не вишукувати в магазині Каллі. Невідомий поліцай взяв із полиці наручний годинник — дешеву жерстяну штуку, що довго не продавалася, — зовсім не той коштовний товар, який Алекс притягла із «КаДеВе» і який він все одно ніколи не виставлятиме в магазині. Поліцейський зовсім не відреагував на дружнє привітання, просто тримав цей годинник у руці, засунувши пальці в браслеті так, щоб циферблат був повернений назовні, і дивився на абсолютно нерухомі стрілки, ніби цей проклятий годинник, який Каллі навіть не пам’ятав, звідки він його взяв, був найціннішою річчю на світі, і повільно, крок за кроком, підійшов до прилавка.

— Б’юся об заклад, що його десь вкрали, — саме так він і сказав, підійшовши до прилавка, і Каллі підтвердив свою підозру про те, що він має справу з новачком, якого ще потрібно навчати манер. Один телефонний дзвінок до Ленца, і справа була б залагоджена, «Бероліна» заспокоїть цього балакучого хлопця. Так собі й думав Каллі, не дозволяючи поліцаю себе залякати.

Але потім сталося те, чого він не очікував. Поліцейський, який стояв прямо перед прилавком з незрозумілою усмішкою на обличчі, без попередження вдарив правою рукою з годинником, який опинився у нього на кісточках пальців, наче кастет. Він завдав першого удару прямо в обличчя, і Каллі відчув, як його ніс зламався і з нього раптом хлинула кров. Він врізався спиною у полиці і все ще не розумів, що сталося, як поліцейський вже знову стояв перед ним і з такою силою смикнув його за сірий халат, що від нього відірвалося кілька ґудзиків, а тоді завдав наступного удару в підборіддя настільки точно, що Каллі знепритомнів одразу після короткого спалаху болю.

Він не міг сказати, скільки часу був без свідомості, але йому здавалося, що надворі все ще було світло — у магазин крізь щілину в дверях потрапляли промені сонця. Він обережно підняв голову, повільно, щоб не спричинити біль. Поліцай влаштувався зручніше, зняв з голови ківер і поклав його на диван поруч із собою. Цей чоловік сидів у його задній кімнаті, на його дивані, і слухав його музику. Чи мав він хоча б найменше уявлення, що «Бероліна» розбереться з ним, щойно дізнається про це?

Каллі досі не міг повірити, що він дозволив себе заскочити зненацька. Він думав, що тримає все в своїх руках, що він вищий за будь-якого ледаря в Самаритянському районі. Ніхто не наважувався пограбувати маленьку крамницю, бо всі знали, що під прилавком лежить заряджений пістолет часів Другої світової війни, готовий до всього. Схоже, цей поліцейський, здається, нічого не знав про зброю. Або йому було на неї начхати.

Каллі хотів заговорити, щоб пояснити хлопцеві ситуацію, але його язик прилип до піднебіння, і все, що він міг вимовити, — це хрипкий стогін.

— Ну що, весела єврейська свинюко, — сказав поліцай, — ти нарешті прокинувся?

Спочатку Каллі довелося зібрати слину, щоб знову заворушити язиком.

— Я не єврей, — запротестував він, ніби це був найважливіший факт, який слід прояснити тут і зараз. Він все ще думав про дурість своєї відповіді, коли помітив, що поліціянт стоїть прямо перед ним.

— А чого тоді, — спитав він, — ти працюєш у якійсь клятій єврейській крамниці?

Поліцай стояв так близько, що Каллі відчував запах поту в тканині синього мундира. І знову удар прийшов без попередження. Цього разу в живіт. Каллі відчув, як задихається, його руки інстинктивно хотіли захистити живіт, але він не міг поворухнутися. Тільки тепер він зрозумів, що хлопець, напевно, зв’язав його.

— Що це ти робиш? — ахнув він, коли нарешті перевів подих. — Що це ти в біса робиш?

Наступний удар знову потрапив точно в те саме місце. Блювотний рефлекс перевернув шлунок Каллі догори дриґом, частина вмісту його шлунка потрапила до рота, він знову проковтнув кислу на смак кашу й придушив новий блювотний рефлекс. Хто на біса був цей покидьок?

— Перша заповідь: говорити тільки тоді, коли тебе питають, — сказав поліцай.

Каллі чекав, щоб його запитали, але чоловік мовчки піді­йшов до програвача і взяв голку з платівки, що жорстким дряпанням пролунало з динаміка.

Потім було запитання, але не від поліцая, який тепер знову сів на диван біля свого ківера, а від чоловіка, який мав стояти біля дверей, що вели далі в підсобне приміщення.

— Як ти думаєш, Каллі, чому ми тут?

Каллі повернув голову наскільки міг, але цього було недостатньо, щоб побачити того, хто питав. Найбільше його вразило те, що вони знали його ім’я та навіть прізвисько. І раптом Ебергард Каллвайт зрозумів, що він справді опинився в скрутному становищі. «Бероліна» не могла йому допомогти в цьому питанні. Він абсолютно неправильно оцінив ситуацію: синій мундир був просто людиною з м’язами, а ось справжньою проблемою Каллі був інший — чоловік, якому належав цей голос. Безіменний чоловік, якого Каллі завжди називав Штефаном після отримання номера телефону, на який він йому дзвонив. Як, хай йому грець, він знайшов його крамницю?

Ленц чи «Бероліна», мабуть, зіграли не в ту гру, інакше він ніколи б не почув цього голосу тут, у своїх чотирьох стінах, принаймні без захисної відстані телефонного кабелю. Він нічого не знав про Штефана, ні як той виглядав, ні як його насправді звали, але це мав бути такий поліціянт, якому довіряє «Бероліна» і якому вона, ймовірно, навіть платила, адже саме Ленц дав йому цей номер телефону для того, щоб у нього була можливість позбутися вуличної шпани, тому Каллі й зателефонував.

Штефан не відізвався на це ім’я, та й Каллі також ніколи нічого не розкривав про себе, навіть раніше, коли одразу після несподіваного візиту Алекс він пішов до станції швидкісної електрички й знову замовив розмову, оскільки це був єдиний зв’язок зі Штефаном, який він знав. Штефан 1701. Він майже злякався, коли чоловік відповів на перший дзвінок. Але потім, з усією сміливістю невидимки, Каллі трохи розійшовся. Звістка про смерть Бенні шокувала його сьогодні вранці, коли він прочитав про це в газеті й склав два і два разом. А потім Алекс лише підтвердила його підозри своєю версією історії. Він не хотів смерті хлопця, і «Бероліна» не могла цього хотіти, ні, це була цілком провина поліцаїв! І вони повинні розплатитися за свою провину!

Голос із самого початку звучав сердито, але це не турбувало Каллі, він був невидимий.

— Чого ти мені дзвониш? — дорікав йому голос. — Справі кінець. Забудь цей номер.

— Але все пішло не так! Шпана має опинитися за ґратами, так це має працювати. Про вбивство не було жодної мови.

— Як це все мало відбуватися і як воно відбулося, тебе це не обходить. А те, що сталося з хлопцем, — це просто нещасний випадок.

— Це не був нещасний випадок. Це було вбивство. У мене є свідки. Я знаю журналістів, які заплатили б великі гроші за таку історію: «Поліціянт вбиває неповнолітніх»!

Коротке мовчання на іншому кінці лінії лише дало Каллі сил. Алекс, певно, казала правду.

— На що ти натякаєш? Ти отримав свої гроші і тепер поза грою.

— Можливо, тих грошей було недостатньо.

Голос на мить замовк.

— Ми повинні це обговорити, — промовив він. Здавалося, що він вже зовсім не звучав сердито, совість і почуття провини зробили його смиренним. — Чи можемо ми десь зустрітися?

— Нам не потрібно зустрічатися. Я подзвоню тобі знову! — З цими словами Каллі поклав слухавку. Він подумав, що ще має достатньо часу, щоб скласти більш точний план і визначитися, скільки він має просити грошей і як він зможе їх отримати.

Ось про що він думав. Якби він знав, якими будуть наслідки того короткого телефонного дзвінка, він би закрив магазин на кілька тижнів і поїхав до брата за місто. А тепер він опинився тут, міцно зв’язаний у задній кімнаті власного магазину, й проклинає той день, коли погодився здати Алекс та Бенні за кілька паскудних монет лише тому, що вони стали проблемою для «Бероліни»: двоє вуличних пройдисвітів, які починають хворіти манією величі, грабуючи всі універмаги, лякають поліцаїв та псують ринкові ціни. Бо «Бероліна» для нього була важливішим діловим партнером, ніж Алекс та Бенні. Кілька років ув’язнення, думав Каллі, насправді підуть на користь їм обом, цим двом малолітнім злочинцям.

— Каллі, я не думав, що ти такий мовчазний. Нещодавно ти був такий балакучий, наче в тебе прорвало греблю. Чи тобі для розмов потрібен телефон? Тоді тобі потрібно встановити його саме тут, щоб не доводилося постійно бігати на станцію електрички, щоб подзвонити.

Голос звучав прямо за його спиною, звучав так само спокійно, як і в телефоні, але від такої близькості він був у тисячу разів грізніший.

— Ваш друг б’є по обличчю, щойно намагаюся заговорити. Це якісь нові поліцейські методи?

— Так, справді у поліції є нові методи. Але я не планую обговорювати це з тобою. Я впевнений, що ти знаєш, чому я тут.

— Через мій дзвінок? — Каллі неохоче похитав головою, наче не хотів вірити усій цій сцені, усій цій ситуації, яка була для нього жахливо незручною. — Просто жартую.

— Я щось не чув, щоб ти сміявся.

— Я ніколи не був стукачем. Я ніколи цього не робив. Можете запитати у всіх в нашому районі.

— Мені здається, що ти зараз жартуєш, чи не так? Мені вже можна сміятися?

— Ті двоє сопливих дурнів були винятком, вони були злочинцями. Повірте, я нікому не буду розповідати цю історію, я не туди заїхав, не втягуйте мене в це.

Минула хвилина, перш ніж голос відповів.

—  А знаєш що, — сказав він, — я тобі справді вірю. Ти не підеш до газети, я впевнений в цьому на 100%.

Каллі відчув таке полегшення, що, всупереч незручному положенню, майже впав в ейфорію.

— Ні, не піду, — сказав він, — звичайно, не піду. Я навіть нікого не знаю з газети!

Голос знову замовк, і Каллі почувався майже так само не­зручно, як і на початку їхньої розмови.

— Що ви ще хочете? — запитав він. — Розв’яжіть мене знову. Я хочу пити.

— Іще одна річ, а тоді ти отримаєш що-небудь випити, — судячи зі звуку його голосу, Штефану довелося повернутися до дверей. — Ти щось казав про свідків. Скажи мені їхні імена, і ти мене позбудешся. І мого друга теж.

Каллі розгублено подивився на поліцая, який підвівся з дивана й почав розглядати фотографії, що висіли на стіні.

— Ти мав на увазі іншого хлопця, чи не так? — продовжив чоловік біля дверей. — Того, що втік від нас? Він приходив до тебе? Хотів на цьому заробити? Це він розповів тобі ці казки?

Вони навіть не знали, що Алекс — дівчина! Чудові поліцаї! Ха! Виглядають такими самовпевненими, а потім відбувається ось таке! Каллі хотів би розсміятися вголос, але йому завадило відчуття безпорадності, яке ставало все сильнішим і сильнішим, чим довше він сидів зв’язаним. Чому його нарешті не розв’язали? У нього все одно не було ніякої можливості утекти!

— Інший хлопець? — спитав він, знизуючи плечима, наскільки дозволяло його зв’язане становище. — Ні, його тут не було. Певно, він знає, що йому тут краще не з’являтися.

— І чому я тобі не вірю? — Хоча Каллі його і не бачив, він був упевнений, що Штефан похитав головою, говорячи ці слова. — Але це не має значення. Просто скажи мені, де знайти цього хлопця, це все, що я хочу знати.

— Я поняття не маю. Я не знаю цих безпритульних дітей. Одного разу вони мені щось продали, але не залишили свою адресу.

Чоловік за ним більше нічого не сказав. Однак синій мундир перестав дивитися на фотографії Каллі й повернувся до програвача, недбало кинувши тонарм{12} на платівку, так що він підстрибував вгору та вниз з потворними звуками, перш ніж нарешті знайшов канавку на платівці. От свиня! Зіпсував йому прекрасну платівку! І як голосно вона грає! Нарешті він повернув ручку гучності. Але зробив не тихіше, як сподівався Каллі, а ще голосніше, аж до упору.

Прощавай, мій маленький гвардієць, прощавай, прощавай...

Річард Таубер заспівав голосніше, ніж Каллі коли-небудь його слухав, а бугай підійшов ближче й посміхнувся йому. Так само, коли він вдарив його вперше.

8

Рат віддавав перевагу шуму Штреземанштрасе з її автомобільними гудками та гудінням автобусів, ніж сонному бурмотінню голосів у холі готелю. Цегляний колос Ангальтського вокзалу височів над деревами Асканішерплац на фоні сіро-блакитного неба. Рат перетнув вулицю, стежачи за двома сходами, що вели прямо на вулицю: одні сходи були прямо перед готелем, куди йому доводилося постійно повертатися, а другі — біля південно-східного боку вокзалу. Ніяких сходів до метро, проте там були виходи з пішохідного тунелю, який вів від «Ексельсіору» прямо до Ангальтського вокзалу, — гордість готелю; про це не забули повідомити в кожній рекламній брошурі. Те, що Ґольдштайн відкрив цей шлях для відходу в перший же день у місті, викликало повагу. Добре, що він відправив туди Ґрефа.

Рат уже думав над тим, куди прямує Ґольдштайн, коли побачив, як він виходить із-під землі на Мьоккернштрасе, прямо поруч з вокзалом. На американці був той самий одяг, що й раніше: легкий костюм пісочного кольору, капелюх відповідного кольору та світлий плащ. На вершині сходів він зупинився і деякий час роззирався. Рат не зробив жодного кроку, щоб сховатися на той випадок, якщо Ґольдштайн його побачить. Тоді, можливо, він здасться і повернеться до готелю.

Американець вже прямував до стоянки таксі перед вокзалом, коли з підземного світу, трохи задихавшись, з’явився Ґреф, шукаючи очима свою ціль. Рат перехопив помічника інспектора.

— Схоже, наш об’єкт візьме таксі, — сказав він. — Я залишуся біля нього, а ти повертайся до готелю, Пліш та Плум{13} прибудуть на зміну десь через годину.

Ґреф лише кивнув та повернувся, щоб піти назад. Коли Рат нарешті дійшов до стоянки таксі, він втратив Ґольдштайна. Потім лінію черги покинув великий автобус і відправився по Штреземанштрасе, де вже чекали інші таксі, які збиралися приєднатися до потоку транспорту. Рат упізнав ззаду капелюх пісочного кольору, і йому навіть здалося, що він побачив, як Ґольдштайн ненадовго підняв руку, наче помахав комусь.

Комісар припаркував свій «Б’юїк» прямо біля вокзалу; він запам’ятав номер таксі й побіг до машини з ключами в руках. Коли він нарешті сів у «Б’юїк» й завів його, таксі Ґольдштайна вже повертало на Штреземанштрасе. Воно їхало в напрямку Потсдамської площі. Рат додав швидкості, обігнав «Опель», який шукав місце для паркування, та поїхав слідом за таксі. Він націлився на той платний автомобіль, не впевнений, чи справді це було таксі Ґольдштайна, але метр за метром він наближався до нього. На Потсдамській площі їх зупинило червоне світло світлофора, і Рат зміг так близько під’їхати до таксі, що знову побачив його номер: 7685. Так, це було воно!

Світлофор загорівся зеленим світлом, і вони продовжили рух вниз по Бельвюштрасе, через Кемперплац, а потім по Тіргартенштрасе. Рат залишався позаду. Щойно він запідозрив, що американця можуть повезти на захід, таксі раптом без жодного сигналу повернуло праворуч у бік Великої зірки{14}. Тепер стало зрозуміло, що Ґольдштайн його помітив. На кільцевій розв’язці його намагалися загубити серед великого трафіку, спочатку зробили кілька кіл довкола каруселі, а потім раптово звернули на алеї Шарлоттенбургер, але Рат уважно слідкував за ними і знову наздогнав таксі перед Бранденбурзькими воротами. Цікаво, скільки Ґольдштайн збирався заплатити водієві за такий маневр? Але Рат не залишився позаду, він слідував за цим божевільним таксі, яке всупереч усім правилам дорожнього руху, наскільки Рат їх знав, їхало колами все далі й далі на схід.

Через три чверті години, після одіссеї через Вайсензеє та Панков{15}, дика погоня раптом закінчилася. У найглибшій частині району Ведінг, коли вони щойно звернули на бічну вулицю, таксі поїхало праворуч і зупинилося прямо на узбіччі, так раптово, що Рат ледь не поїхав далі. Він зупинив «Б’юїк» ліворуч і припаркувався через дорогу, спостерігаючи за таксі. Таксометр вже мав показувати астрономічну суму. Це тривало мить, і Рат сподівався негайно продовжити своє переслідування, щойно Ґольдштайн вийде з нього. Він коротко озирнувся, ніби мав переконатися, що справді дістався до місця призначення, потім одягнув капелюха й цілеспрямовано пішов прямо до кнайпи на розі, відчинив двері й зайшов всередину. Таксі чекало з увімкненим двигуном.

Рат ненадовго замислився над тим, чи може це бути якоюсь хитрістю, потім він вийшов, перетнув вулицю, не відриваючи погляду від дверей бару, та підніс свій значок до вікна таксі. Водій опустив скло і здивовано витріщився на нього.

— Так, пане комісаре?

— Ваш пасажир, він вам сказав, скільки приблизно його треба чекати?

— Сказав.

— І? Коли він повернеться?

— Поняття не маю, — знизав плечима таксист.

Спокій водія грав на нервах Рата.

— То він сказав тобі, як довго ти маєш його чекати, чи ні?

— Він сказав мені чекати, поки таксометр не покаже двадцять.

— І який у цьому сенс?

— Не знаю, — таксист знову знизав плечима. — Я просто знаю, зараз показує дванадцять з половиною. Він вже заплатив мені, тож я почекаю, а на решту мені плювати.

Рат зі злістю вдарив долонею по даху автомобіля і відійшов від таксі. Водій вигукнув щось, чого Рат не розчув, оскільки він вже дійшов до кнайпи на розі, яка мала дуже благонадійну назву «Червоний ліхтар». Щойно він відчинив двері, йому одразу вдарили в ніс пивні випари. Він примружився у напівтемряві й побачив їдальню, що тягнулася до нескінченності, темний тунель, де барна стійка сяяла, мов обіцянка. Там було лише кілька гостей, усі чоловіки, більшість із яких сиділа за стійкою. Один чоловік, здавалося, все намагався залізти на свій барний стілець, але навіть у такому п’яному стані повернув свою голову, щоб поглянути на незваного гостя. Тільки жінка за шинквасом продовжувала пити пиво, не піднімаючи погляду. Рат ніде не міг побачити американця.

— Тут мав пройти один чоловік, — сказав він. Комісар не показав своє посвідчення, адже воно не було гарною рекомендацією у цьому місці. Чоловіки в кнайпі мовчали.

Тоді Рат звернувся до господині:

— Так тут проходив якийсь чоловік?

Жінка, яка здавалася досить тендітною, спокійно допила своє пиво, перш ніж відповісти на його запитання повільним і ледь помітним кивком.

— Відтоді минуло багато часу, — вона показала кудись позаду себе. — Він запитав про туалет.

У вузькому темному коридорі смерділо сечею. Рат затамував подих і рвучко відчинив двері туалету, хоча й не сподівався знайти біля пісуара Ґольдштайна. Він швидко перевірив, чи кабіна також порожня, потім побіг далі, поки не дійшов до двору. Жодних ознак Ґольдштайна. Рат кинувся крізь велику браму, що вела прямо на вулицю, але не на ту, з якої він прийшов, а на широку вулицю з безліччю перехожих: Райнікендорферштрасе, як він прочитав на знаку. А потім він знову помітив Ґольдштайна. Світлий капелюх був надто елегантним для цієї місцевості, де більшість людей носила звичайні кепки. Американець побіг до Неттельбекплац. Перед мостом електрички він перетнув проїжджу частину, і Рат подумав, що той прямує до станції, але Ґольдштайн повернув на Ліндоверштрасе, яка виглядала такою ж напівзруйнованою, як і та вулиця, де чекало таксі.

Невже Ґольдштайн загубився? Він би швидко показав йому дорогу!

Але той не був схожий на туриста, який заблукав. Він покрокував прямо на Мюллерштрасе і спустився сходами в метро. Рату довелося пришвидшити ходу, щоб не відставати.

Він побачив його знову на пероні, коли під’їжджав потяг. Рат стежив за Ґольдштайном, який теж помітив свого переслідувача. Він усміхнувся, але не зробив жодного кроку, щоб сісти в потяг. Рат тримався біля дверей, готовий ускочити в будь-який момент, якщо виникне така потреба. З динаміків пролунала команда «Відійдіть від платформи!» від начальника станції, і Ґольдштайн одразу на неї відреагував. Він швидко пірнув у потяг, і Рат зробив те ж саме, швидко застрибнувши до вагона третього класу за мить до того, як двері зачинилися і потяг поїхав.

— У вас, певно, геть клепки нема, — пробурмотів запальний робітник, коли Рат наступив на його ногу. — Хіба ви не можете поводитися чемніше?

— Вибачте, — прошепотів Рат. Шварцкопфштрасе — так називалася наступна станція, вони їхали на південь. Рат висунув голову за двері, але Ґольдштайн не вийшов. Він не міг стежити за американцем іншим способом, адже Ґольдштайн був у другому класі, а сполучення між вагонами потягу не було. Коли пролунало «Відійдіть від платформи!», а той все ще не вийшов, Рат в останній момент знову засунув голову до свого вагона.

— Ви для мене такий кумедний птах, — знову заговорив робітник. — Не знаєте, виходити чи ні?

Чоловік вийшов на вокзалі «Штеттін», і Рат звільнився від його зауважень. Інші пасажири тільки дивно поглядали, коли Рат знову і знову підходив до дверей на кожній станції, заважаючи тим, хто виходить, і тим, хто сідає, наштовхуючись і на тих, і на тих. Ґольдштайн пробув у потязі досить довго; Рат побачив, як він вийшов з вагона лише на станції Кохштрасе. Йому не довелося поспішати, чоловік спокійно пішов до сходів, навіть зупинився біля них і зачекав на свого переслідувача.

— Що ж, пане комісаре, — сказав він, коли Рат підійшов до нього, — доволі велике місто цей ваш Берлін.

Злагоджено вони піднялися сходами метро, гангстер та комісар.

— Якщо ви хочете здійснити екскурсію містом, — сказав Рат, — я рекомендую це зробити на одному з туристичних автобусів, ви побачите більше за менші гроші. І отримаєте ще й кілька цікавих історій про місто зовсім безкоштовно.

— Дякую за підказку. Я запам’ятаю. Ви знову підете зі мною?

— З превеликим задоволенням, — кисло посміхнувся Рат.

Вони піднялися на Фрідріхштрасе. Вже почало темніти, і перші магазини ввімкнули свої неонові вивіски.

— Ви проведете мене назад до готелю? — запитав Ґольдштайн. — Таксист сказав, що звідси йти недовго.

— Звичайно. Я зроблю все, щоб ваше перебування в нашому місті було максимально неприємним.

— Невже це і є та сама знаменита берлінська гостинність? — похитав головою Ґольдштайн.

— Нам не подобається, коли хтось на кшталт тебе блукає нашим містом. Це не Чикаго.

— Невже я єдиний поганий чоловік у місті, повному невинних янголів? Ви це хочете сказати? Не будьте смішними.

— Я не хочу нічого сказати. Я просто хочу, щоб ви не тікали від мене. Поки це можливо, я щасливий.

Вони дійшли до Вільгельмштрасе, і Ґольдштайн зупинився на розі вулиці, прямо перед палацом принца Альбрехта. Він спокійно витягнув цигарку марки «Camel» з коробки й запалив її, перш ніж відповісти.

— А хто сказав, офіцере, що я хотів від вас утекти?

9

Сонце вже зайшло за дахи будинків і своїм останнім відблиском освітило обрій.

Яким мирним звідси виглядало місто, як далеко сягав краєвид. Здавалося, що до купола замку, собору і вежі ратуші можна доторкнутися, але темні дахи та цегляні стіни жіночої в’язниці були ще ближчими. Праворуч верхівки дерев парку Фрідріхсгайн височіли над хребтами дахів і м’яко гойдалися на вітрі. Алекс сиділа біля мансардного вікна й курила сигарети «Манолі», з кожною затяжкою втягуючи дим так глибоко, ніби вона хотіла поглинути все, ніби ніщо з цієї сигарети не повинно було вирватися назовні. Вона намагалася викурити свій гнів, але не змогла.

Вони поділилися першою сигаретою з цього жерстяного портсигара. Це було лише два дні тому, і все ж це здавалося спогадом з іншого життя: Бенні стоїть перед нею і посміхається їй, такий невпевнений і такий закоханий. Хай йому грець! Його сором’язливий крок назустріч, невдала спроба поцілунку. І вона йому відмовила. Останнє, що вона зробила для нього перед його смертю, — відшила його.

Вони сиділи тут разом, на цьому даху, і завжди перед сном викурювали цигарку разом, кожен вечір, який вони проводили в квартирі «Б». Вони мали курити тут, адже затхлий сигаретний дим міг їх видати. Квартира «Б» насправді була покинутою халупою на горищі на Бюшингштрасе, у задньому будинку, де більшість квартир були порожніми, тобто стали для них ідеальним притулком, іноді занадто спекотним у літні дні, але в усьому іншому ідеальним. Хтозна, як Бенні знайшов його, але у нього завжди був нюх на затишні місця, де можна було знайти прихисток. Дуже рідко за останні кілька місяців їм доводилося спати на вулиці. І завжди було що покурити, а інколи з тих недопалків, що залишилися, вони робили нові цигарки.

Останні промені денного світла освітлювали дахи на заході. На подвір’ї вже стемніло, більшість людей лежали в своїх ліжках. Алекс кинула недопалок і простежила його траєкторію. Немов світлячок, що згасає, він впав у темряву.

Так, останні кілька тижнів їм дуже щастило, і насправді Алекс здогадувалася, що доля чи будь-яка інша сила, яка могла б відповідати за ці речі, врешті-решт виставить їм рахунок. Все не могло бути добре, їм надто щастило, це ніколи не могло закінчитися добре. І все пішло не так, їм довелося заплатити, Бенні навіть заплатив своїм життям. Ніби все щастя їхніх останніх кількох тижнів було лише позикою, позикою з надто високими відсотками.

А Каллі, цей щур, обдурив її двадцяткою, мізерною двадцяткою! Він ще згадає про це, цей скнара, і пожалкує, що не дав їй більше. Вона прийняла своє рішення. Це мало статися сьогодні ввечері. За годину буде достатньо темно, щоб вона могла сісти в трамвай і поїхати до нього. Без сигарет все одно не було причин ще довше сидіти на даху.

Алекс вже збиралася залізти назад у вікно, коли почувся голосний гуркіт, її сигналізація, це було кілька бляшанок, які Бенні прив’язав мотузкою до дверей біля підніжжя сходів на горище, щойно вони в’їхали. І тут вона почула кроки на сходах. Якого біса, хто б захотів піднятися на горище в таку годину? Вона вмить витягла ноги, які вже звисали з підлоги, і відійшла від віконного отвору. В ту ж саму секунду двері на горище відчинилися, і раптом хтось заговорив. Цей голос звучав так гучно, ніби чоловік стояв поруч із нею.

— Що ви хочете тут побачити, пані Карсунке? Тут дуже темно.

— Що за нахабство! Тут є хтось, кому в цьому домі не місце.

Загорілося світло. Алекс напружилася і ледве наважувалася дихати. Сорокаватні лампочки на горищі відкидали жовтувате сяйво на черепицю даху.

— Ви в цьому впевнені? Виглядає інакше, тут нікого немає.

— Я їх бачила. І не вперше. Щось не так.

Алекс ніколи не чула й не бачила, щоб доглядач будинку промовив хоч одне слово, але вона знала, що під час розмови його обличчя червоніє від кожного слова.

— Привіт! Є тут хтось? — погукав він.

— Мабуть, вони ховаються. А як іще? Треба трохи пошукати, пане Еберсе.

Покинута халупа під номером чотирнадцять розташовувалася в самому кінці коридору. Протягом дня вони завжди ставили матраци до стіни, пакували спальні мішки та весь свій безлад, а перед ними складали всякий мотлох, щоб виглядало так, ніби останній орендар не повністю тут усе розчистив. Алекс почула, як скрипнули решітчасті двері.

— Залишайтеся біля сходів, пані Карсунке, щоб ніхто не зміг утекти.

Думка про втечу повз них двох до сходів покинула Алекс так само швидко, як і прийшла в її голову. Натомість вона була міцно приклеєна до даху, прямо біля мансардного вікна. Просто залишайся спокійною, вони не знайдуть квартиру «Б». А через пів години вони підуть і ляжуть у свої ліжка, й Алекс зможе спокійно спуститися сходами і вийти з дому.

Хай йому грець! Кілька днів тому вона запитала у Бенні, чи не час їм переїхати на нове місце, але він попередив її, що залишилося ще кілька днів, а потім вони винаймуть справжню квартиру за гроші від пограбування «КаДеВе», які їм пообіцяв Каллі, й Алекс дозволила заколисати себе цими словами, переконала себе, що просто мала якесь дивне відчуття щодо квартири Б, нічого більшого. Якби вона тільки прислухалася до своєї інтуїції!

— Дивіться, як я і думав, тут нічого нема, — почула вона, як сказав доглядач. — Можливо, та дівчина справді йшла у гості до Грюнбергів, як вона і сказала.

— У Грюнбергів усі вже сплять, а вона дві години тому піднялася сходами і не повернулася.

— У будь-якому разі тут нікого немає.

— Тоді, можливо, вона в одній з порожніх квартир.

— Вони всі замкнені. Послухайте, пані Карсунке, ви подзвонили у мій дзвінок, коли я вже спав, я пішов з вами, але тепер кінець. Тут нічого немає!

— А вікно?

— Що з вікном?

— Ось, мансардне вікно. Воно трохи прочинене.

— Хтось провітрював, коли розвішував білизну.

Алекс почула кроки, що наближалися. Дідько, вона сподівалася, що чоловік не пішов на дах! Вона напружилася. Якщо він хоче її побачити, то йому доведеться вилізти туди самому. Вона почула, як скрипнули віконні петлі. Вікно було відкрите частково, а тепер зовсім закрилося, вона почула звук засувки. Цей придурок-доглядач заблокував її вихід.

Вона ледве чула голоси, а за кілька хвилин на горищі згасло світло. Вони пішли звідти.

Вона обережно поглянула за ріг крізь вікно. Все темно, нічого не видно. Це була пастка? Невже доглядач чекав у темряві, щоб вона з’явилася? Якого біса! Вона тепер сиділа на цьому клятому даху і не знала, як звідти спуститися! Тим часом ніч вже поглинула останнє світло на горизонті.

10

Машина трохи виглядала не на своєму місці. На алеї Штралауер в основному стояли вантажівки або невеликі фургони, припарковані на узбіччі дороги. У будь-якому разі там зазвичай не було видно шикарних машин на кшталт червоно-чорної автівки марки «Horch», яка зараз зупинилася біля зерносховища. Г’юго Ленц вийшов з машини і витягнув свою міцну фігуру на тлі нічного неба, він потягнув свої руки та ноги й відчув, як кров тече його тілом. Йому подобалося повітря тут, у порту, — це був запах річки, змішаний із запахом бензину із сусідніх цистерн. Він не замикав машину. Це було його царство, ніхто ніколи не вкраде машину Рудого Г’юго, не в цьому районі. Г’юго Ленц працював в Остгафені{16} багато років тому, незадовго до війни, коли йому було чотирнадцять чи п’ятнадцять, перш ніж він почав заробляти на життя іншим способом. Більш ризикованим, але й значно більш прибутковим способом. За два з половиною роки ув’язнення він отримав свою компенсацію, і це була справедлива ціна, враховуючи те, наскільки він тепер багатий.

Хоча зараз не все іде так гладко, як має бути. «Північні пірати»{17} створювали серйозні проблеми відтоді, як той Щур Руді повернувся з в’язниці. Тільки сьогодні вранці якісь виродки розгромили кіоск Фрітце Гансена, одного з найнадійніших платників грошей за охорону «Бероліни» в її списку. Звісно, за цим стояли «Пірати». Безсоромне приниження. Усі дивіться сюди, ви маєте дивитися сюди: «Бероліна» більше не в змозі захистити людей на своїй території. То чому ви все ще їй платите?

Якщо Марлоу не почне діяти найближчим часом, все вийде з-під контролю. І досі той джентльмен вважав за краще стримуватися і не бажав робити нічого, що могло б викликати на місце події поліцію та завадити бізнесу.

Можливо, Доктор М. не зовсім помилявся, але просто сидіти й нічого не робити, безперечно, не було правильною відповіддю. «Пірати» з кожним днем ставали все сміливішими, це було лише питання часу, коли станеться перша смерть. Вони викинули у вікно Кетлера, він тепер був у інвалідному візку, а міг би опинитися й у гіршому становищі. Ленц вже хотів завдати удару, але Марлоу зупинив його. Єдиною поступкою, на яку пішов Марлоу, щоб задовольнити бажання помсти своїх людей, було те, що їм дозволили спалити букмекерську контору на Грайфсвальдерштрасе, яку щойно там влаштували «Пірати».

Але чудовому лікарю було байдуже до настроїв серед чоловіків. Якщо вони й надалі дозволять «Піратам» танцювати у себе під носом, їхній прапор впаде першим. Треба було щось робити. «Піратів» потрібно було притиснути, причому таким чином, щоб поліцаї були більш ніж задоволені. І Г’юго Ленц знав, що саме може спрацювати. Його нові союзники допоможуть йому в цьому. Та ще й заплатять за це гроші.

Він уже помітив, що вони були налаштовані серйозно. На вихідних у «КаДеВе» були виведені з рівняння шмаркачі, які чистили універмаги. Один з маленьких лайнюків навіть загинув у процесі. Насправді Г’юго цього не хотів, він просто хотів дати безпритульним дітям, які тижнями змушували нервувати поліцейських і руйнували бізнес «Бероліни», цінний урок, який слід запам’ятати. Він не хотів, щоб хтось помер, але мертвий був до біса гарним уроком. Інші шмаркачі поки тримаються подалі від універмагів цього міста. Каллі дивився на цю ситуацію так само: він знав, що краще вести справи з «Бероліною», ніж з якоюсь випадковою вуличною шпаною.

Якщо акція проти «Піратів» також призведе до смертей, Г’юго був не проти. Зрештою, «Бероліна» не мала б до цього жодного відношення.

Ленц перетнув залізничні колії, які тягнулися паралельно до алеї Штралауер і з’єднували Остгафен з ширшим світом. Місце зустрічі він запропонував сам. Один зі складів, що стояв поруч із великою холодильною камерою, належав «Бероліні». Неофіційно, звісно. Ніхто не орендував склад від імені клубу. Офіційно майже дві тисячі квадратних метрів були в користуванні компанії «Marlow Importe», про що й сповіщала вивіска над вантажною рампою. Ленц потурбувався про те, щоб ніхто з його людей не переривав їхню розмову. Нікого не стосується, з ким саме зустрічається їхній шеф.

Він йшов уздовж набережної, повз крани, які щодня перевозили тонни товарів, повз кораблі, що гойдалися на Шпрее в очікуванні завантаження. О цій годині в порту було тихо; на кораблях всі вже спали, а ті нечисленні робітники, яких він зустрічав, мали дуже втомлені обличчя.

Вони вже чекали біля трапа. Коли він побачив двох чоловіків, Г’юго Ленц одразу зрозумів, що це були вони. Трохи занадто витончено одягнені для цього району, навіть якщо це був типовий готовий одяг. Звичайні поліцаї в костюмах.

Вони здавалися серйозними. Задоволений, він вдихнув сильний бриз, що дмухнув на нього зі Шпрее. Г’юго Ленцу більше не був потрібен Йоганн Марлоу, щоб тримати в страху зграю «Північних піратів». Він не міг стримати посмішки. Тепер усе буде інакше. І Йоганн Марлоу, цей зарозумілий недо­умок, пошиється у дурні раз і назавжди.

11

Будинок стояв у темряві, коли Рат відімкнув двері, усі вже спали. Це й недивно, адже була майже північ, він також відчував, що мав бути у ліжку кілька годин тому. Всередині у нього все ще сиділа злість, через яку йому буде важко заснути, він вже це знав. Він увімкнув світло на сходовому майданчику й піднявся сходами, повз двері пані Бретшнайдер, яка завжди кумедно дивилася, коли натикалася на нього в будинку. Її квадратна голова ніяк не могла зрозуміти, як чоловік заходив і виходив із квартири Ріттер та Овербек, прямо з квартири, в якій проживали дві молоді жінки. Хазяїн будинку прийняв таке партнерство, але не пані Бретшнайдер. А те, що цей чоловік тепер навіть ночував у цій квартирі й мав власний ключ, оскільки пані Овербек два семестри вчилася в Упсалі, зовсім не вписувалося у світогляд самотньої вчительки на пенсії. Рат відчув велике бажання подзвонити в її двері, перш ніж зникнути в квартирі Шарлі, але, прагнучи зберегти в домі спокій, він встояв перед спокусою. Зрештою, проблеми тоді будуть не у нього, а у Шарлі.

Він відімкнув вхідні двері якомога тихіше і повільно пройшов на кухню, не вмикаючи світло. Тільки коли він знову закрив двері кухні, він клацнув вимикачем. Він примружився через яскраве світло, а тоді побачив на кухонному столі записку. Рат зняв капелюха й читав її, поки знімав своє пальто.

Любий Гереоне,

Насправді я чекала тебе трохи довше, бо думала, що ми сьогодні побачимося знову, але тепер я надто втомлена, я майже не маю сил, щоб дописати тобі ці рядки. А завтра мені знову треба рано вставати. У мене ж нема твого автомобіля. Розкажи вранці, що саме трапилося.

Шарлі

P. S. У шафі стоїть відкрита пляшка червоного вина. Я насправді хотіла випити її з тобою, але виходить, що ми зробимо це у різний час. Якщо захочеш.

Рат підійшов до буфетної шафи й відчинив двері. Там стояла пляшка вина, повна більш ніж наполовину. Шарлі,мабуть, випила наодинці два келихи. Він уявляв, як вона сидить за столом, розгорнувши якусь юридичну книжку, поруч з книжкою стоїть келих вина, і втомлено чекає на нього. Побачивши її перед собою, він хотів одразу обійняти її, але вона вже не сиділа на кухні, вона спала в ліжку, і він не міг її розбудити.

Поруч із вином стояла пляшка коньяку, яку він забрав зі своєї старої квартири на вулиці Луїзенуфер. Рат замислився лише на мить, а потім залишив пляшку з вином і вийняв із шафи коньяк.

Рат давно не робив цього перед сном. Не тільки тому, що Шарлі потім бурчала про його перегар, він також помітив, що алкоголь йому більше не потрібен, що достатньо заснути поруч із нею, щоб прогнати усіх демонів та кошмари, які переслідували його певний час щоночі. Тому Рат позбувся згубної звички випивати на ніч. Тепер він вірив, що одного лише запаху її тіла достатньо, щоб відлякати усіх демонів.

Щось стукнуло об дошки підлоги й зашкрябало у двері. Рат відчинив їх. У коридорі стояла чорна собака і дивилася на нього.

— Я розбудив тебе, Кірі? — запитав Рат, впускаючи тварину.

Поки він діставав із шафи склянку, собака вже згорнулася під столом, ніби передчуваючи, що її господар сяде саме тут.

Кірі була чимось схожа на живу пам’ять про вбивство. Рат успадкував тварину, так би мовити. Собака належала жертві вбивства, і ніхто інший не хотів її забрати до себе, навіть батьки вбитого. Тож Рат прихистив тварину, яку вони знайшли у той час повністю занедбаною й замкненою у квартирі її мертвого власника. Миле щеня тим часом перетворилося на напівдорослу й досить нахабну тварину.

— З тобою теж треба щось придумати, — сказав Рат. — Хазяйка більше не може тебе терпіти, тож тобі доведеться знову грати роль поліцейського пса. — Тут Кірі піднялася, ніби зрозумівши його слова, і схилила свою чорну собачу голову набік.

Рат відкрив пляшку коньяку й понюхав горлечко пляшки, перш ніж налити собі кілька ковтків. Запах був настільки ж дивний, як і знайомий, він викликав у пам’яті старі часи, ті часи, коли він сидів сам у своїй квартирі у Кройцберзі{18} на вулиці Луїзенуфер й регулярно боровся перед сном зі щоденним гнівом. Нехай Шарлі свариться, але сьогодні був такий день, коли йому це знову знадобилося, день, коли він мав достатньо клятих неприємностей, які доводиться запивати коньяком.

Одна лише думка про це змусила його відчути, як рівень його гніву зростає, наче ртутний стовпчик термометра, який тримають у киплячій воді. Він прокляв Авраама Ґольдштайна, якому завдячує цим відчуттям, а також прокляв Бернгарда Вайса, який віддав йому цей наказ.

Червінські та Геннінг вже чекали на нього десь півтори години, коли Рат та об’єкт стеження нарешті повернулися до Ексельсіора. Однак Рат лише пізніше дізнається про те, як сильно Ґольдштайн зіпсував йому вечір після роботи, після того як він залишив американця під наглядом Пліша та Плума та поїхав назад у Веддінг, щоб забрати свою машину — на таксі, сповнений рішучості ще більше збільшити рахунок службових витрат. За всю дорогу він не сказав жодного слова і навіть гнівно не визирнув у вікно. «Б’юїк» був припаркований на тому самому місці, де його й залишив Рат. На Кеслінерштрасе з горезвісною червоною плиткою — зоною, де спортивні автомобілі рідко паркуються на узбіччі дороги. І хтось ніби знав, що ця машина належить поліціянту. Або вважав, що «Б’юїк» — іграшка якогось капіталіста. У будь-якому разі той хтось виконав роботу на совість.

Усі колеса були спущені, а фари були вибиті. Найбільше Рата роздратували подряпини на лакофарбовому покритті. Чис­та деструктивність та заздрість, нічого більше. Безробітні виродки! Рат пішов у кнайпу на розі, яку він відвідав лише кілька годин тому, насправді він вирушив туди, сповнений рішучості знайти винних і притягти їх до відповідальності, але «Червоний ліхтар» вже зачинився. Ще не було десяти, а вже зачинено. Тепер він був упевнений, що Ґольдштайн завербував людей, які мали розбити його «Б’юїк» у барі, якимось чином йому це вдалося. Ймовірно, йому просто потрібно було покласти достатньо банкнот на стійку.

Тоді була проблема з евакуатором. Рату довелося йти пішки до електрички, аж до площі Сенефельдер, поки він не знайшов перший телефон-автомат, і, звісно, той був зламаний. Він зміг зупинити щонайменше одне таксі на Райнікендорферштрасе, а тоді за допомогою таксиста знайшов майстерню, яка працювала вночі, і нарешті зміг відбуксирувати пошкоджений «Б’юїк». На той час, однак, стрілки його наручного годинника вже показували пів на одинадцяту. А майстерня розташовувалася десь у Райнікендорфі{19}.

Однієї склянки коньяку не вистачило, щоб змити весь гнів, що накопичився в ньому, тому Рат налив собі другу. А потім третю. Він виставить Вільній державі Пруссії рахунок за витрати на ремонт побитого автомобіля, Рат вирішив це ще в таксі, поки їхав до Шпенерштрасе.

Кірі тим часом заснула. Рат чув, як собака тихо хропе. Він промив порожню склянку від коньяку й поставив її в раковину. У ванній він інтенсивно почистив зуби і випив дві великі склянки води. Він не хотів, щоб завтра вранці були проблеми із Шарлі за сніданком. Коли він ліг до неї у ліжко, вона щось пробурмотіла і повернулася до нього, обійнявши його рукою за плече. Рат притулився до її теплого тіла дуже обережно, щоб не розбудити її. І коли його ніздрів сягнув запах її шкіри, той запах, який йшов тільки від Шарлі й більше ні від кого в усьому світі, коли він нарешті відчув цей запах, він заплющив очі й одразу заснув.

12

У магазині було тихо й темно, гасові ліхтарі на Рігерштрасе давно згасли, а місяць лише час від часу виглядав з-за хмар. Ніде не було світла, на жодному поверсі, у всьому будинку було так само темно, як і у більшості будинків о другій годині ночі. Алекс уже майже годину спостерігала за вулицею, але відтоді, як остання електричка виплюнула десь пів дюжини пасажирів, не було видно жодної душі.

Було вже пізно, коли вона нарешті дісталася до Рігер­штрасе, пізніше, ніж планувала, і вона мала б бути смертельно втомленою, але гнів не давав їй заснути, гнів на Каллі, гнів на поліцейських, гнів на того дурного доглядача, який змусив її відправитися у нічний тур дахами міста. Їй довелося виконувати гімнастичні вправи на дахах кількох будинків, поки вона нарешті не виявила відкритий люк на даху однієї фасадної будівлі.

Квартира була втрачена остаточно після сьогоднішнього інциденту, це було зрозуміло. Алекс повернеться туди ще раз і тільки для того, щоб забрати звідти свої речі. Раніше вона не хотіла йти на такий ризик; спочатку їй потрібно було виконати роботу в магазині Каллі.

Хоча вона була більш ніж впевнена, що на вулиці чи біля вікна нікого немає, Алекс ще раз перевірила всі напрямки, щоб бути в безпеці, перш ніж вийти з темряви під’їзної дороги, перетнути вулицю й підійти до магазину. Ретельно намальовані літери Каллі на картонній табличці за вікном повідомляли, що там зачинено. Однак коли Алекс спробувала відімкнути замок на дверях магазину, вона виявила, що двері відчинені. Вона штовхнула двері так повільно, як тільки могла, не бажаючи дзвонити у дзвінок Каллі, який сповіщав про нових клієнтів. Окрім сором’язливого одиничного дзвону, дзвінок мовчав. Утім Алекс прислухалася в темряві, чи є хтось всередині, адже відчинені двері викликали у неї підозру. Безпека понад усе! Алекс подумала про Бенні, і цей спогад завдав болю. Вона побачила його обличчя та посмішку, а потім — поліцая, який його вбив, який наступав на пальці Бенні, наче гасив цигарку, і в ній знову спалахнула лють.

Вона була здивована, що Каллі забув замкнути свою крамницю. Проте з іншого боку, він був схильний іноді напиватися і тоді був здатний на все. Тож він не зміг дійти додому і заснув на дивані у задній частині магазину. Що ж, на такий випадок вона все одно має ніж. Вона не боялася цього чоловіка, бо вже мала справу і з гіршими. Якби довелося, вона б отримала свої гроші силою.

Думка про Каллі, який хропить у задній кімнаті, змусила її рухатися якомога тихіше. Вона погано бачила у темряві й не могла увімкнути світло, тому повільно пробиралася навпомацки, поки не знайшла прилавок і кінчиками пальців не прослідувала ним до великої каси. Алекс не знала, скільки грошей Каллі залишив ввечері у касі: чи то лише кілька марок на розмін, чи трохи більше. Вона також не знала, що ще тут можна взяти. Її план був дуже простим: забрати усі гроші, які вона зможе знайти. У будь-якому разі, коли вона завітала сюди опівдні, у шухляді каси зберігалася доволі велика сума.

Коли Алекс намацала касовий апарат, щоб зрозуміти, як найкраще відкрити його без зайвого шуму, вона зупинилася і навіть трохи підскочила від шоку та здивування: касовий апарат був широко відкритий, а велика шухляда — повністю висунута. І там було порожньо, зовсім порожньо. Жодної купюри, навіть монети.

У її животі виникло дивне відчуття. Звичайно, можливо, що Каллі напився, це було навіть більш ніж ймовірно, але навіть тоді такий бакалійник, як Ебергард Каллвайт, не забуде надійно закрити свої гроші. Або він уже вийняв їх і поклав до валізи для грошей, в якій щоранку відносив свої заробітки до банку? Алекс знала, де Каллі сховав цю валізу, вона лежала на книжковій полиці в задній кімнаті. Алекс побачила це одного разу, коли він повернувся за грошима, тому що він не усвідомлював, що вітрини в його магазині, хай би якими брудними вони були, є ідеальними дзеркалами.

Алекс відчинила двері. Тихо й повільно, уважно прислухаючись. Нічого не було чути, ані хропіння, ані дихання, тільки цокання настінного годинника. Вона увійшла до кімнати і знову зачинила двері. Тут було ще темніше, ніж у магазині, зовсім темно, адже у задній кімнаті не було вікон. Алекс намагалася знайти вимикач, але не знала, де він. Через деякий час вона здалася, опустилася на коліна і навпомацки рачки поповзла вперед. То був уже край килима, потім мав бути стіл, за ним диван, а книжкова полиця висіла саме над диваном. Алекс продовжувала повзати килимом, який давно ніхто не чистив і який скрізь був усіяний крихтами та різним брудом. А потім вона потягнулася до чогось липкого й інстинктивно відсмикнула руку. Яка гидота! Спершу вона подумала, що Каллі, цей старий негідник, перекинув якусь пляшку з-під спиртного і не витер після себе, але потім вона впізнала запах, цей слабкий металевий запах.

Кров!

Вона торкнулася калюжі крові.

Прокляття!

Світло, їй дуже потрібне світло, вона мала знати, що тут відбувається! Вона відповзла назад і трохи прочинила двері. Її очі вже настільки звикли до темряви, що навіть те слабке світло, яке йшло з магазину, допомогло їй зорієнтуватися. На підлозі під столом лежало щось велике. Тіло, це було людське тіло. Коли Алекс зрозуміла це, у її голові виринули всілякі думки, і вона не могла зачепитися за жодну з них. Заспокойся, тобі треба заспокоїтися, сказала вона собі. Тепер вона нарешті знайшла вимикач. Вона просто шукала не з того боку дверей. Цікавість та страх врівноважували одне одного, коли вона взялася за вимикач. Від хвилювання вона навіть забула зачинити двері. Її права рука стиснула ручку ножа, а її ліва клацнула вимикачем світла.

Проте в цій кімнаті не було нікого, хто міг би нести для неї небезпеку.

Там, на підлозі, у своїй власній крові, що повільно просочувалася на килим, лежав Ебергард Каллвайт. Його тіло було побите дуже сильно, Алекс ніколи ще в житті такого не бачила, а його обличчя перетворилося на криваве місиво. Їй навіть довелося подивитися двічі, щоб упізнати його, але сірий халат, в який був одягнений мертвий, не залишав жодних сумнівів. Її коліна затремтіли, і їй довелося спертися на двері. А потім прямо біля стіни Алекс виблювала ті крихти їжі, що вона з’їла сьогодні ввечері.

13

Рудольф Гьоллер пробирався зернистим піском. Це було приємно, хоча такий ранній ранок насправді не був його улюб­леною частиною дня.

Він міг залишитися в машині, але хотів сам подивитися на сміттєзвалище, хотів побачити, що з ним стало. Зграя ворон злетіла в ранковий туман, коли він ступив на гілку, що лежала на стежці біля під’їзду. Нічого не було чути, окрім помаху крил птахів, їхнього вереску та шелесту вітру серед верхівок сосен. У цей час сміттєвози ще були в дорозі у місті, лише піз­ніше вдень вони повернуться сюди зі своїми вантажами, а тоді безперервний потік сміття аж до пізнього вечора висипався на сміттєзвалище, яке насправді нічим не відрізнялося від колишнього глиняного кар’єру, що раніше був на цьому місці.

За лісом, на протилежному боці цієї великої ями, вже був Великий Берлін, проте сміттєзвалище розташовувалося зовсім за межами чотиримільйонного міста. Берлінці не люблять закопувати сміття у межах свого міста. А Шонайхе{20} була чудовим місцем, щоб позбутися усіх речей, яких треба було позбутися, і ніхто не знав цього краще за Руді Гьоллера. Здавалося, це був якийсь знак долі, що вони призначили зустріч саме на верхівці сміттєзвалища. Він дуже добре знав дорогу сюди, в Шонайхе, це, так би мовити, його рідна територія. Кілька років тому Руді ще працював водієм сміттєвозу і щодня скидав свої вантажі тут, на це сміттєзвалище. Але потім він дедалі частіше використовував свої подорожі, щоб знайти цікаві об’єкти для пограбування і нарешті завезти пакети з наркотиками за потрібними адресами, що є дуже прибутковим бізнесом. Тож у якийсь момент він потрапив до «Північних піратів» і нарешті пробився там до вершини, причому не тільки в переносному сенсі. Після багатьох років в одному човні він знову заявив свої претензії на лідерство разом з Германом, який із ним два роки тримав Тегель{21}.

«Піратам» був потрібен сильний лідер. Після великої катастрофи на площі Рейхсканцлерплац, коли половина клубу перснів потрапила до рук поліцаїв, «Пірати» мусили боротися за своє виживання. І відтоді проклята «Бероліна» ставала все більшою.

Це має закінчитися зараз. Незабаром «Пірати» більше не будуть обмежуватися лише поверненням своїх втрачених територій. Сьогоднішня зустріч могла все змінити, нарешті він знайшов ту людину, яка була відданою Рудому Г’юго, але для якої Йоганн Марлоу, відомий як Доктор М., довгий час був справжньою скалкою у дупі. Головним диригентом «Бероліни» був саме Марлоу, а не Г’юго Ленц, у цьому він був впевнений. Без Доктора М. «Бероліна» розсипалася б, як сухе листя від слабкого вітру.

Так, це був шанс нарешті помститися Доктору М., показати цій зарозумілій сволоті, яка мала право голосу в цьому місті, його справжнє місце. Руді Гьоллер точно знав, кому він зобов’язаний своїми роками у в’язниці. Їх видали, поліцаї вже чекали на них у сховищі, коли він з Лапке та кількома іншими злодіями проникли у банк на Райхсканцлерплац{22}. Підказка прийшла до поліцаїв зі сторони «Бероліни», і якщо «Бероліна» працювала разом із поліцією, тоді у грі брав участь і Йоганн Марлоу, який тримав половину поліцейського бюро в своїй кишені. Але Доктору М. це вже не принесе жодної користі, коли він переїде на кладовище.

Щур Руді, як називали Гьоллера і друзі, і вороги, не сумнівався, коли мав когось вбити. Цей факт подарував йому його прізвисько. І, звичайно, його попередню роботу. На смітнику були тисячі щурів, їх там набагато більше, ніж ворон. Але щурів не було видно, вони не шуміли, як крилате птаство, вони залишалися під землею і нападали, блискавично й безжалісно, коли це було потрібно.

Після того як Руді побачив, як сильно сміттєзвалище розрослося за останні роки, він з гордим виглядом, майже з таким, ніби це все була його робота, пішов назад. Коли він повернувся до свого автомобіля, який залишив на узліссі, то побачив, що за ним тепер припаркований чорний лімузин. За лобовим склом він побачив двох чоловіків. Він намацав пальцем старий маузер часів Світової війни, але потім вирішив залишити пістолет у кишені, бо по під’їзній доріжці повільно прогуркотів сміттєвоз, що наближався до сміттєзвалища. Руді повернувся обличчям до лісу, можливо, той водій не знав його в обличчя. Було досить рано. Ще й цей сміттєвоз. З одного боку, він заважав їхній зустрічі, але з другого — Руді завдяки йому почувався у більшій безпеці. Не було жодної згадки про те, що інші прийдуть парами. Той, хто йому телефонував, прямо сказав, що вони зустрінуться віч-на-віч. Сміттєвоз проїхав повз Руді й повільно покотився далі. Двері чорного лімузину відчинилися, і з них вийшли двоє добре одягнених чоловіків. Руді підійшов до них. Він хотів висловити їм своє незадоволення. Йому не подобалося, коли люди не дотримувалися своїх домовленостей.

Потім він почув шипіння пневматичних гальм сміттєвоза і повернувся. Автомобіль зупинився за кілька метрів від нього, і його водій вийшов із кабіни. Руді знову повернувся обличчям до темного лімузина та двох чоловіків, тепер відчуваючи себе більш спокійно та впевнено. Звичайно, адже вони б не стали стріляти в нього прямо на очах у свідка.

Лише коли він почув позаду якесь шелестіння і обернувся вдруге, то зрозумів, що зробив фатальну помилку. Він надто зосередився на чоловіках у лімузині й повністю проігнорував водія сміттєвоза. А тепер, навіть повернувшись, він згадав, що його так дратувало у водієві сміттєвоза. Хоча чоловік не був одягнений у елегантний костюм, як двоє інших, він також не був в уніформі Бемагу{23}. Однак неправильний одяг був не таким фатальним, як ще одна деталь, яку Руді помітив лише зараз. Як не дивно, єдине, що дратувало його спочатку в пістолеті в руці чоловіка, це те, що це була модель, яку він ніколи раніше не бачив. І це мало щось означати, бо Руді Гьоллер знав дуже багато видів пістолетів. І він підозрював, хоча й не мав багато часу на роздуми, що дуло, в яке він зараз дивився, стане останньою річчю, яку він побачить у своєму житті. Можливо, цей пістолет був американського виробництва, подумав він, а потім побачив, як дуло осяяв спалах. Сам вистріл він вже не чув.

14

Андреас Ланге погано спав. Вчорашній день все ще був у нього в кістках, хоча насправді все пройшло краще, ніж він боявся. Допитувати власних колег було дуже невдячним завданням, про що б там не йшлося. Мабуть, тому Геннат і довірив це йому, новачку з Ганновера, до якого і так мало хто ставився серйозно на Александерплац{24}. Звичайно, він був на чергуванні у вихідні дні й був першим слідчим, який знайшов тіло, але це також стосувалося Райнгольда Ґрефа, і тепер йому дозволили виконувати деякі спеціальні завдання із загоном Рата, за запитом із самої верхівки, про що вже всі знали. А помічнику інспектора Ланге дозволили працювати над його першим вбивством на посаді старшого слідчого.

Це був перший забіг для Генната, перша справа, і чим більше він скоїть помилок, тим більш непопулярним зробить себе на Александерплац. Будді не потрібно було жертвувати жодним із своїх фаворитів, і водночас він міг без поспіху подивитися, як розвивався помічник інспектора з Ганновера після хорошого року в Берліні.

Допити пройшли не так погано, як боявся Ланге. Працівники поліції знали, яка інформація є важливою для протоколу допиту, це знала навіть поліція охорони, їм не потрібно було старанно все пояснювати, як будь-якому непокірному цивільному. Вони були готові до запису, всі співпрацювали, ніхто не мимрив, ніхто не робив дурних ремарок і не протестував проти допиту. Власне, у нього вже була вся важлива інформація на руках, її лише потрібно було акуратно записати та підшити до справи. За кілька днів він міг би передати цю справу прокурору, який, як очікується, закриє її.

Судячи з усього, оперативне керівництво було не винним, грабіжник магазину намагався втекти через фасад і впав під час цієї зухвалої дії. Такі речі траплялися. «На одного такого менше», — сказали кілька колег у їдальні, і навіть не намагалися стишити свої голоси. Довгий час було інакше, людське життя було людським життям. Покійник з «КаДеВе» був ще майже дитиною, принаймні так він виглядав, його ще не впізнали. Отже, трагічний випадок. Начальник оперативного відділу, молодий лейтенант поліції, не просто шкодував про смертельний інцидент, Ланге навіть довелося його втішати, бо чоловік був у розпачі. Що й не дивно: такий молодий, а на його плечах вже така відповідальність. Лейтенант Торнов був десь на два роки старший за Ланге, і помічник інспектора не знав, як би він впорався з подібним випадком.

А вчора ввечері — Ланге вже зібрав речі і збирався вийти з кабінету — зателефонував доктор Шварц. Саме цей дзвінок переслідував помічника інспектора всю ніч і змусив його погано спати. «Я маю дещо вам показати, — сказав судмедексперт, — чи можете ви прийти вранці на Ганновершештрасе? Бажано до початку робочого дня».

І ось тепер Ланге стояв на сходах будівлі із жовтої цегли на жвавому ранковому вітерці, відчуваючи нудоту в шлунку й дедалі більше шкодуючи про те, що він сьогодні поснідав. Він уже був нагорі сходів, прямо перед вхідними дверима моргу, але вагався зайти всередину. Досі помічник інспектора відвідував кабінет судмедексперта лише разом із супроводом, як додаток до комісара, що завжди давало йому можливість стояти трохи осторонь і не придивлятися. Можливість, якою він користувався регулярно. Але тепер йому потрібно зайти всередину і зустрітися віч-на-віч з тим, що чекало за цими стінами. І це був цинічний медик та розрізані трупи.

Він знову вдихнув на повні груди, а потім ступив у кахельний світ моргу. Вахтер лише кивнув, коли помічник інспектора показав його посвідчення.

З вчорашнього вечора Ланге ламав голову над тим, чому Шварц викликав його особисто, чому він просто не відправив звіт судово-медичної експертизи внутрішньою поштою. Тоді звіт вже лежав би у нього на столі в кабінеті, і він міг би спокійно вивчати його у тиші за чашкою кави й підшити до справи. Насправді він сподівався, що в цьому випадку зможе уникнути поїздки до моргу. Хлопчик впав з четвертого поверху і загинув, яка різниця, які кістки були зламані і які внутрішні органи пошкоджені? Якщо це було зазначено в документах, то чому він мав ще й дивитися на це особисто? Шварц, ймовірно, просто хотів пограти з ним у дім з привидами і шокувати молодого й зеленого помічника інспектора, принаймні його колеги сказали, що судмедексперт має схильність до таких жартів, особливо з молодими офіцерами.

Ланге відчинив розпашні двері до кабінету розтину, його погляд був прикутий до підлоги, а подумки він приготувався побачити відрізані кінцівки чи голови, розрізану черевну порожнину чи принаймні відкриту грудну клітку. Найгірше, що він коли-небудь бачив у криміналістиці, — це голова з акуратно відрізаною верхньою частиною черепа, через що мертвий був схожий на один з тих глиняних пивних кухлів із обличчям Бісмарка{25} та відкидною кришкою у вигляді шолома з шипами. На щастя, Ланге зміг відвернутися в інший бік, але інспектор мав на це дивитися. Так само, як і йому доведеться подивитися на це. Помічнику інспектора, який веде розслідування.

Нарешті він наважився глянути вгору і був здивований. Нема ніякого кабінету жахів. На столі для розтину лежало тіло, але воно було повністю накрите простирадлом. Судмедексперт навіть не взяв з офісу кілька огидних зразків зі своєї колекції — його «мулярні банки», як їх називали його колеги, — щоб виставити їх тут. Доктор Шварц сидів за столом і робив нотатки. Побачивши Ланге, він підвівся і простягнув йому руку.

— А, ось і ви. Також рання пташка?

— За потребою.

— Мій помічник щойно зварив каву. Хочете чашечку?

— Дякую.

— Дякую, так, чи дякую, ні?

— Дякую, ні.

— Шкода. Ви не спробуєте найкращу каву в Берліні. Кажуть, вона будить навіть мертвих. Шкода, що вони більше не можуть її пити.

Ланге боязкою посмішкою відповів на давній жарт судмед­експерта. Шварц, який зберігав незворушний вираз обличчя, підштовхнув помічника інспектора до столу для розтину і вказав на накрите тіло.

— У будь-якому разі приємно бачити вас тут, я хочу вам щось показати, як би це сказати... одну трохи дивну річ. Я не можу просто написати про це у звіті, не обговоривши спершу з вами.

— Хіба падіння не було смертельним, навіщо тоді ви викликали мене?

— Ні, ні, в цьому немає жодних сумнівів, — Шварц похитав головою. — Від удару він отримав такі важкі травми, що внутрішня кровотеча залила всю його грудну клітку. Бідолашний хлопець майже захлинувся власною кров’ю. Точніше: втопився у ній.

Ланге нервово ковтнув.

— Скільки йому було років?

— Він був дуже молодий. Мені здається, йому було десь від чотирнадцяти до сімнадцяти років. Але я не це хотів обговорювати з вами, — Шварц схопився за куточок простирадла, і Ланге боявся найгіршого. Але судмедексперт оголив лише праву руку покійного. — Ось що мені цікаво, — сказав він, показуючи на свою руку.

Ланге подивився. Жоден палець на тій руці вже не мав нормальної форми, кінцівки утворювали химерні, неприродні кути, були частково набряклі й переливалися всіма кольорами веселки.

— Зламані вказівний, середній та безіменний пальці, — сказав доктор Шварц, — усюди гематоми та синці.

— А чого ви чекали? Адже хлопчик впав з четвертого поверху на тротуар.

— Він отримав ці травми не від падіння. Ліва рука не така вже й погана, але й там подібні травми.

— Якщо це не було спричинено падінням, — запитав Ланге, — тоді чим?

— Ось у чому полягає питання, — сказав Шварц. — І я боюся, що відповісти на нього не так просто. Іншими словами, якщо ви погодитеся на найбільш очевидну відповідь, у вас можуть бути великі проблеми.

— Боюся, докторе, я знову вас неправильно розумію.

— Якщо я повинен висловлюватися зрозуміліше: на мою думку, а я вже давно в цій професії, ці травми не дають змоги зробити іншого висновку, окрім того, що людина отримала їх до свого фатального падіння. Незадовго до нього. Відтоді, як учора вдень я виявив ці травми, я намагався уявити, що могло статися, і...

— На щастя, це не ваша робота робити висновки, — сказав Ланге, одразу зрозумівши, що скоїв помилку. Очевидно, у доктора Шварца не було почуття гумору в цій сфері. Продовжуючи говорити, судмедексперт виглядав трохи пригніченим.

— Сприймайте моє формулювання як витончену спробу позбавити вас медичних термінів, які ви не розумієте, — сказав він, дивлячись на Ланге так, як професор дивиться на найменш гідного із своїх учнів. — У будь-якому разі якщо цей хлопець не вдарив себе молотком перед смертю, і, чесно кажучи, я так не думаю...

— ...то, мабуть, хтось інший зламав йому руки, — закінчив речення Ланге. Раптом він цілком прокинувся і повністю зосередився, забувши про страх перед жахливими жартами чи неприємними речами.

— Як ви і сказали, це не моя робота робити висновки, — сказав Шварц. — Але я подумав, що пальці хлопця були сильно покалічені. Можливо, це був удар твердим тупим предметом. А потім бідолаха, мабуть, втратив опору. Ніхто ні за що не протримається з такими переломами, навіть під страхом смерті. Це фізично неможливо. — Шварц замовк, і Ланге почав розуміти, чому судмедексперт не хотів подавати йому це у письмовому вигляді.

— Тож це означає, що ми тут маємо справу зовсім не з випадковою смертю...

— ...а з убивством. Правильно, — Шварц прокашлявся. — У будь-якому разі я б так це назвав, коли хтось скидає іншого силою та цілеспрямовано.

— І, судячи з усього, цей хтось є поліцейським...

Шварц був незворушний.

— Тепер це ваш висновок, а не мій.

15

— Хтось іще без квитка?

Шарлі дістала свій місячний абонемент і показала вусатому кондуктору. За вікном пропливали фасади Варшаверштрасе. Трамвай був повний; всі люди, які спішили на роботу, товпилися у вагоні.

Як завжди, коли вона сідала в трамвай, Шарлі взяла книжку — сьогодні у неї на колінах лежала «Доктрина кримінального права» Геймана, але вона не прочитала жодного рядка, навіть не глянула на неї, вона просто задумливо дивилася у вікно — надто багато думок промайнуло в її голові, щоб зосередитися на якійсь книзі.

Який жахливий сніданок! У Гереона був поганий настрій. Шарлі лише частково вислухала його розповідь: його автомобіль був розбитий, розібраний якимись вандалами у Веддінгу, посеред ночі його довелося відбуксирувати в майстерню. Вона небагато зрозуміла з цієї історії, лише те, що це мало бути його виправданням за те, що вчора він так пізно повернувся додому, знову не зателефонувавши. І що він не міг відвезти її сьогодні на роботу, тож їй довелося встати раніше. Електричкою до Варшавського мосту можна було дістатися менш ніж за двадцять хвилин. Проте решту шляху їй довелося їхати на трамваї, а 90-й їхав по дорозі досить неквапливо, зупиняючись біля кожної поштової скриньки.

Таємниця тліла в ній, навіть тепер, коли вона знову залишилася одна. Під час сніданку вона подумала, що він, мабуть, дивиться на неї, на її кінчик носа, в її очі, хоч кудись, але Гереон цього не помічав, адже роздратування з приводу його машини повністю захопило його думки. І вона дала йому висловитися, нічого не сказала. Вона навіть не говорила про метушню в університеті, була дуже обережна, щоб навіть не торкнутися цієї теми. Увечері вона хотіла обговорити з ним це питання в мирі та спокої за келихом вина, але Гереона так довго не було, що вона вирішила лягти спати. Тепер вона була майже рада піти туди. Що їй казати йому, коли вона ще не знає, чого хоче?

Її вчорашня обідня перерва. Гейман хотів поговорити з нею особисто, навіть послав за нею автомобіль, і вона поїхала до університету зі щемким відчуттям тривожного очікування в серці. Що могло бути настільки важливим, щоб її старий професор криміналістики попросив свого шофера підвезти її? Щось витало в повітрі, коли вона вийшла з машини на Доротеєнштрасе, якийсь ворожий настрій, все знову було політизовано, голосно і у формі пісень. «Піднімайте прапор...» — вона почула скандування групи демонстрантів, кілька комуністів намагалися скандувати це разом з «Інтернаціоналом», і виникла жахлива какофонія. Шарлі встигла безперешкодно проникнути в будівлю через північний вхід, але демонстранти вже розповсюдилися і всередині. Студенти в коричневій уніформі ламають дошку оголошень, зривають з неї оголошення. Тих небагатьох однокурсників, які хотіли втрутитися і зробити щось із цим, бо вони далеко не всі були комуністи, побили; нацисти принесли з собою палиці.

Коли Шарлі нарешті дійшла до кабінету свого улюбленого професора, надворі також почалася бійка. Гейман стояв біля вікна й хитав головою. Він був приголомшений. Шанований Університет Фрідріха Вільгельма{26} став ареною для політичних знущань — це було занадто для старого щирого пруса{27}. Особ­ливо на юридичному факультеті справи з нацистами ставали дедалі гірші. У випадку з юристом-першокурсником тепер майже можна було припустити, що він був прихильником Гітлера. Чим молодші, тим гірші. Студенти в коричневій уніформі не цуралися насильства, навпаки, вони справді до нього прагнули. Приблизно так у газетах описували студентські заворушення.

Вона була настільки засмучена штурханиною та шумом за вікном, що спочатку не дуже зрозуміла, що сказав її професор. Пів року? І він справді пропонував це саме їй! Звичайно, вона попросила кілька днів, щоб все обдумати, і реакція Геймана на це все ще лунала в її свідомості:

— Не думайте довго, фройляйн Ріттер, найближчим часом у вас не буде другого такого шансу.

І вона хотіла поговорити з Гереоном про цей шанс. Вона знала, що не зможе змусити Геймана чекати довго, але не могла прийняти пропозицію, не поговоривши з Гереоном. І не обміркувавши все це ще раз. Їхні плани насправді виглядали інакше. Робота в поліції завжди була її метою. Це була єдина причина, чому вона взялася за юриспруденцію: щоб одного разу вона змогла працювати повноцінним старшим державним службовцем у прусській кримінальній поліції. Це була єдина причина, чому вона сиділа й зубрила все, як віл, коли здавала перший державний іспит. «Не пройшла», — таким був стислий коментар екзаменаційної комісії, яка повністю складалася з чоловіків. Нічого іншого, жодного додаткового виправдання. Через шість місяців вона знову зіткнулася з комісією і нарешті подолала цю перешкоду, навіть якщо і без відзнаки. «Зараховано». Все одно. Головне, що вона це зробила.

Трамвай виповз із тіні мосту Рінгбан на Мьоллендорфштрасе й наздогнав цілий рій велосипедистів, що крутили педалі нагору, — армію робітників, що прямували до фабрик у Ліх­тенберзі{28}. Шарлі раптом усвідомила, як їй подобається мати стабільну роботу. Вона відчувала це на Александерплац, коли працювала стенографісткою у відділі вбивств і заробляла гроші на навчання. А тоді вона згадала рік перед іспитами, який провела майже виключно в університеті та зі своїми книгами... І вона вже не була така впевнена, чи справді пропозиція Геймана настільки приваблива, якою прозвучала спочатку. З іншого боку, ці шість місяців відкрили б для неї такі можливості, які вона ніколи б не отримала іншим способом, особливо як жінка, навіть якби вона й надалі вперто продовжувала свою юридичну практику.

Отже, фройляйн юристка-стажерка Шарлотта Ріттер, що ж вам робити?

Тим часом трамвай прибув на Норманненштрасе, і вона була вже майже на місці призначення. Шарлі загорнула книгу й поклала її назад у сумку. «Доктрина кримінального права» Геймана. Чому вона так боялася розмовляти з Гереоном на цю тему? Тому що відчувала, що йдеться не тільки про ці пів року, а про все одразу? Про рішення, що має статися з ними. Ось і все. І вона мала не дуже добре передчуття з цього приводу.

16

Її очі кліпали, шукаючи його. Так вона прокидалася майже кожного ранку, відколи знала його: його обличчя було першим, що вона бачила зранку. Частіше за все він вже сидів із недопалком в зубах й дивився на новий день. Тим болючіше було усвідомлювати, що його більше немає, що він ніколи не буде поруч, ніколи не посміхнеться їй вранці і не запитає: «Сніданок?», а тоді подасть їй свою цигарку.

Раптом денне світло, що лилося ззовні, здалося таким же брудним та сірим, як і ці вікна, а день, що лежав перед нею, став таким же гірким, отруєний неприємним присмаком ночі, що все ще лишався на її язиці.

Вона сіла і щільніше натягла край куртки на плечі. У квартирі А у неї не було ані ковдри, ані спального мішка, щоб закутатися, а до того ж тут гуляли сильні протяги. Вони користувалися квартирою А лише в надзвичайних ситуаціях, коли не могли знайти кращого місця для проживання. Алекс не подобалося тут спати, адже тут було розкидано забагато сміття, під сходами скрізь тріщало розбите скло, потім ще й щури, які ставали зухвалішими й поступово займали дедалі більше кімнат. Жодне вікно не було цілим, а іноді вночі, залежно від вітру, можна було навіть почути ревіння тварин зі скотного двору — останні крики приречених, які не давали Алекс спати.

Квартира «А» була занедбаною фабрикою з виробництва осей, яку покинули понад рік тому. Вона вціліла лише через те, що її власник не міг дозволити собі її знести. На жаль, це вже не було великою таємницею, тут ошивалося багато людей, які шукали вільне місце для сну і не хотіли спати під мостом. Це ще одна причина, чому Алекс не любила ночувати тут, особливо без Бенні. Але після вчорашнього потрясіння їй потрібен був притулок, досить безпечний, щоб виспатися від цього кошмару, на який перетворилося її життя.

Вона не забуде, як побачила тіло Каллі. Їй ніколи не подобався той чоловік, але тепер її майже мучила совість, що вона хотіла пограбувати його касу. Хто в біса зробив це із тим бідолахою? І чому? Хіба комусь не вистачило грошей у старій касі? Чи Каллі намагався обдурити «Бероліну», а Рудий Г’юго помстився за банду? Усю довгу ніч, перед тим як вона нарешті прибула на Рьодерштрасе, Алекс роздумувала над цими питаннями. А тоді в якийсь момент вона надто втомилася, щоб думати далі, і просто захотіла спати.

Дорогою додому вона більше нікого не зустріла, на щастя, навіть Кралле, цього щура. Негідник чіплявся до неї, і одного разу вона змогла відбитися від нього лише з допомогою свого ножа. Але тієї ночі він, здавалося, не лазив біля Рьодерштрасе. На квартирі Алекс побачила, що були зайняті лише кілька кімнат. Коли вона туди дісталася, було вже далеко за північ, і всі спали. Алекс знайшла одне зі своїх звичайних місць, якомога далі від сходів, укрилася курткою і поклала під голову шапку. І, незважаючи на все, що крутилося в її голові, вона невдовзі заснула. Й уві сні танцювала з Бенні.

Вона простягла руки до стелі й позіхнула. Алекс не могла спати занадто довго, вона почувалася виснаженою. Доволі важко виспатися на цій підлозі. Їй справді потрібно було повернутися до квартири «Б» і взяти свій спальний мішок та кілька інших речей. А потім треба було йти на пошуки нового дому. Вона ще не знала, як це зробити. Бенні завжди знав, де є порожні квартири, цілі будинки, де є якась безлюдна альтанка чи на якій покинутій фабриці можна знайти безпечний притулок. Вона поняття не мала, де він навчився цього, але чомусь він завжди знав. Алекс, з іншого боку, не мала жодного поняття, з чого почати такі пошуки. Ну, в крайньому разі завжди лишалася фабрика.

У неї було більш ніж достатньо бісових речей, про які треба було подбати, але вона просто не могла встати, її тіло було таким важким і нерухомим, наче воно було зроблене зі свинцю.

Який лайновий день! Який лайновий час!

Яке лайнове життя!

Щось шкрябало по підлозі, двері скрипнули на петлях, штовхаючи перед собою гору мотлоху. Алекс миттєво прокинулася, вона сіла й пошукала у кишені свій ніж, відчуваючи себе більш впевнено, коли її пальці знайшли його. Якби це був Кралле, дурна помпезна свиня, його чекав би неприємний сюрприз, цього жирдяя.

У дверях над зморщеним від сну обличчям з’явилася скуйовджена копиця темного волосся.

— Доброго ранку, Алекс, у тебе є для мене недопалок?

Алекс відпустила ручку ножа й знову опустилася у свій закуток.

— Вікі! Ти справді налякала мене. Наче прокрадалася сюди. Я подумала, що ти Кралле чи ще якийсь мудак.

— Пробач. Я почула шурхіт і вирішила перевірити. Не бачила тебе з іншими минулої ночі.

Вікі підійшла до неї. У неї було гарне обличчя під скуйовдженим волоссям та великі очі, через які, навіть коли вона була такою ж сонною, як зараз, вона завжди виглядала так, ніби вона завжди чомусь дивувалася. Чому завгодно.

— Я прийшла сюди серед ночі, — сказала Алекс. — Хто тут є?

— О, Фанні, Котце, Фелікс та ще кілька людей. Не дуже багато. Більшість уже пішли. А де Бенні?

Алекс на мить відібрало мову. Чомусь вона припускала, що весь світ повинен знати про смерть Бенні, принаймні її друзі, якщо можна так називати людей на Рьодерштрасе. Але Вікі, звичайно, нічого про це не знала, бо як вона могла дізнатися? Алекс нікому про це не розповідала, вона не розмовляла із жодною живою душею відтоді, як помер Бенні. Окрім Каллі. Звичайно, Вікі запитала про Бенні, адже Алекс завжди з’являлася тут з ним, він завжди був поруч з нею, щодня протягом останніх кількох місяців.

— Хіба ти не чула? — спитала Алекс, відчуваючи, як її голос дряпає горло. — Той випадок в «КаДеВе»? Бенні мертвий.

Коліна Вікі підігнулися, вона сповзла спиною по стіні й сіла біля Алекс.

— Прокляття, — сказала вона, — з усіх людей саме Бенні, який завжди був таким обережним. Що за лайно!

Вона раз за разом вдарила кулаком об стіну. А потім вона справді почала плакати, дуже тихо. Алекс обійняла тремтячу дівчину. Як вона збиралася втішити Вікі? Що вона збиралася їй сказати? Те, у що вона сама ледве вірила? Що поліцаї вбили Бенні? Наче він був якимось щуром, шкідником, паразитом? Алекс могла собі уявити, що існує багато людей, а не лише поліцейські, які воліли б поводитися з такими, як вона, Бенні та Вікі, як з паразитами. Просто скиньте їх, і вони більше не будуть заважати вуличній сцені, ці брудні нахабники, які жебракують і крадуть, а потім відкривають рота, коли порядний громадянин каже їм йти на роботу, а не вештатися вулицями. Хіба вони мають хоч якесь уявлення, як виглядає реальність! Забагато людей у цьому місті й занадто мало роботи. Більш ніж достатньо їжі, щоб наїстися, і занадто мало грошей, щоб заплатити за неї. Що робити людині, якщо вона більше нікому не потрібна? Людині треба чимось жити. Можна піти на панель, як час від часу робила Вікі та деякі інші дівчата, яких вона знала, але Алекс ніколи б цього не зробила; лише одна думка про те, що такі хлопці, як Кралле, чи навіть гірші, можуть робити з нею за гроші, доводила її до божевілля. Ні, вона б показала такому хлопцю свій ніж, коли настав час, та й більше нічого. Ось як можна було заробити гроші, якби було треба, зрештою, вона вже робила так раніше, з тим товстуном на різдвяному ярмарку, в якого вона розрізала кишеню і забрала гаманець. Тоді вона ще не підозрювала, що ті гроші стануть її початковим капіталом для життя на вулиці.

Вікі зупинила тихі ридання й витерла рукавом сльози з обличчя.

— Вибач, — сказала вона, — але Бенні... Він мені подобався, розумієш?

— Звичайно, я це знаю. Він мені теж подобався.

— Я не можу в це повірити! Ви були в «КаДеВе»! — Очі Вікі розширилися й стали навіть більшими, ніж вони вже були. — Але тоді тебе шукатимуть поліцаї, ти про це знаєш?

— Вони шукають хлопця.

— Ти теж отримала травму, — сказала Вікі, вказуючи на забинтоване зап’ястя Алекс.

— Маленький сувенір. Нічого серйозного. Це Бенні перев’язав.

Вікі більше не ставила жодних питань, здавалося, вона впізнала шматок сорочки Бенні.

— Тепер мені справді він не завадить, — сказала вона. — У тебе є?

— Що?

— Недопалок. У тебе є недопалок?

Алекс дістала з куртки бляшаний портсигар від «Манолі». Залишився тільки один.

Вікі присвиснула крізь зуби.

— Чудова річ, — сказала вона. — Звідки ти це взяла?

— Бенні дістав.

— О, я цього не знала! — Вікі була вражена. — Ніхто не міг знати. Я не хочу забирати це у тебе.

— Вони все одно закінчилися. Я більше не хочу бачити ці дурні цигарки, — Алекс перевернула портсигар догори дном і кинула їй в руку останню «Манолі».

— Давай поділимося, — сказала Вікі.

Поділимося. Як вона завжди робила з Бенні. Доречний кінець для цієї цигарки, останньої, яку він вкрав.

Вікі дістала сірникову коробку і запалила цигарку. Алекс зробила дві затяжки, а потім передала цигарку. Вікі жадібно затягнулася і лише після другої затяжки почала насолоджуватися цигаркою. Дівчата сиділи й мовчки курили. Алекс стала почуватися трохи краще. Менш самотньою. Спустошення, яке душило її, коли вона прокинулася, мов та чорна свинцева ковдра, яку неможливо було скинути, раптом зникло.

— Коли його поховають? — раптово запитала Вікі під час цієїтиші.

— Поховають? — Алекс навіть не думала про це. Бенні був мертвий, але той факт, що його тіло все ще десь існує, повинно було бути десь, напевно, з поліцейськими, і що, звісно, його треба буде колись поховати, це були речі, які тільки зараз, з питанням Вікі, виринули в її розумі.

— Звідки мені знати, коли його поховають, — сказала вона. — Я не можу просто зайти і запитати поліцейських. Вони, мабуть, навіть не знають його імені. У газеті навіть не вказано його справжній вік.

— Тоді як вони збираються його ховати? Просто так, без імені і всього іншого?

— Поняття не маю, — Алекс знизала плечима. — Вони самі розберуться. Вони ж поліцейські.

— Аякже. Ті поліцейські, яких я знаю, занадто дурні для цього. Крім того, їм байдуже, якщо їм доведеться поховати когось із нас без імені та без надгробку.

— Ти хочеш сказати, що у Бенні навіть не буде пристойної могили?

— Я не знаю. У всякому разі було б краще, якби вони знали його імя, правда?

— Сказати поліцаям його ім’я... Чи це не те саме, що здати його?

— Фігня це все! — заявила Вікі рішуче. — Хтось повинен сказати поліцаям, хто він такий. Це дружня послуга. Останнє, що ми можемо зробити для нього.

— Я не знаю... я не можу...

— Якщо у тебе є десять пфенігів на телефонну будку, я зроб­лю це за тебе. Я подзвоню поліцаям і скажу їм, хто такий Бенні. Щоб він хоч отримав пристойну могилу. Зі своїм іменем.

— Я... — Алекс раптом відчула, як на її очі навернулися сльози, це почуття нахлинуло на неї так раптово, що їй довелося зібратися, щоб продовжити говорити. — Я навіть не знаю його прізвища, — сказала вона.

— Не хвилюйся, я дізнаюся, — втішила її Вікі. — Я думаю, що він і Котце були в одному дитбудинку.

17

У коридорі стояв вражаючий стіл, навіть більш імпозантний, ніж той, що був у кабінеті начальника поліції Гжезинські. Рат розкинув руки на коштовній інкрустованій стільниці. Біля його портсигара, в якому ще залишалася дюжина цигарок «Оверштольц», — цього разу він підготував провізію, лежали дві зачитані газети, а біля них — чашка кави, склянка води й наполовину заповнена попільничка. Письмовий стіл, цей справжній монстр, вже привернув його увагу вчора по дорозі до Ґольдштайна — він стояв прямо біля ліфтів, і звідти відкривався чудовий вид на двері в номер 301.

Після вчорашніх неприємностей Рат змінив тактику спостереження. Вайс, якому він доповідав уранці, не хотів призначати до нього більше людей, незважаючи на труднощі, описані Ратом, тому йому довелося змінити підхід: якщо непомітність була неважливою, вони, очевидно, могли поставити охорону прямо на порозі перед номером свого об’єкта. А цей письмовий стіл, яку б функцію він там не виконував, мабуть, суто декоративну, ідеально підходив для такого спостережного пункту. Обслуговування, можливо, було не таким ідеальним, як у головному холі, тут попільнички не спорожняли кожні три хвилини, але він принаймні зміг замовити тут каву, портьє без вагань приніс йому те, що він хотів, а також газети «Тагеблатт» та «Фоссіше». Рат насправді почувався тут як вдома. Тим більше, що тепер він міг частіше мінятися з Ґрефом і не мусив сидіти на одному місці цілий день.

Двері ліфта відчинилися з тихим стуком. Елегантна дама, яка трималася за руки з невисоким джентльменом, з цікавістю пройшла повз його стіл, і Рат дивився, як вона йде геть; він радів будь-яким змінам, особливо якщо вона мала такий гарний задок. Чийсь кашель змусив його обернутися. Поруч із ним стояв худий чоловік, який, мабуть, теж вийшов з ліфта — якщо тільки він не виріс із землі.

— Доброго ранку, — сказав Рат і підвівся.

Готельний детектив з кислою посмішкою потис йому руку.

— Нашу розмову учора перервали, — сказав він. — Я шукав вас у холі, але потім дізнався від вашого колеги, що ви сидите тут.

— Найкращий вид на номер 301, — кивнув Рат.

— Не зовсім непомітно, якщо можна так сказати.

— Справа не в непомітності, а в ефективності, — пояснив Рат.

— Зрозуміло, — Грюнерт знову посміхнувся своєю усмішкою з присмаком маринованого огірка. — Якби ви були такі люб’язні й нарешті пояснили мені, про що тут йдеться, я був би дуже вдячний.

— Ви ж розумієте, що інформація, яку я збираюся вам надати, повинна залишатися винятково між нами? Максимальна конфіденційність!

— Звичайно, — кивнув Грюнерт.

— Добре. Справа доволі проста: вашого шановного гостя Авраама Ґольдштайна серйозно підозрюють в причетності до американського кримінального картелю, і тому він перебуває під наглядом прусської поліції. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб Берлін перетворився на Чикаго, чи не так?

Рат сподівався розрядити атмосферу останнім зауваженням, але Грюнерт продовжував виглядати так, ніби страждає від виразки шлунку. Можливо, так і було.

— І на чому заснована ця... серйозна підозра? — запитав детектив.

— Ви ж розумієте, що я не можу вам цього сказати, це внут­рішні справи кримінальної поліції.

— Я просто сподіваюся, що ваші підозри не ґрунтуються лише на тому, що пан Ґольдштайн сповідує Мойсеєву віру, — нахмурився готельний детектив.

— Думаю, що я можу вас заспокоїти, — сказав Рат. — Наказ тримати пана Ґольдштайна під наглядом дав особисто заступник начальника поліції доктор Вайс.

Грюнерт задоволено кивнув. Звинувачувати єврея Бернгарда Вайса в антисемітизмі було б справді смішно. Тут, у готелі, до таких речей ставилися серйозно. В «Ексельсіорі», принаймні так казали, одного разу навіть показали на двері Адольфу Гітлеру з поваги до своїх гостей-євреїв, щоб вони не були змушені проводити ніч під одним дахом з таким примітивним антисемітом.

— Пане інспекторе, — сказав готельний детектив, знову відкашлюючись, — ми, в принципі, не маємо заперечень проти того, щоб ви, безсумнівно, спостерігали за паном Ґольдштайном. Хоча, чесно кажучи, я не думаю, що ваші так звані серйозні підозри виявляться правдою. Однак, з усім розумінням до вашої роботи, я можу також попросити вас про розсудливість з вашого боку...

— Звичайно.

— ...і я боюся, що ваш спостережний пост тут трохи помітний з цієї точки зору. Занадто помітний для інших гостей нашого готелю, які можуть дивуватися, чому ви сидите за цим столом цілий день.

— Тоді нам залишається лиш дати їм задовільну відповідь. Я не маю наміру залишати цей пост лише тому, що деякі гості можуть розхвилюватися.

— Задовільну відповідь, — сказав Грюнерт, — це саме те, що я хотів вам запропонувати. Я принесу вам декілька книг із бібліотеки разом із ручкою та папером. Ви тоді будете письменником, гостем нашого готелю, який отримує необхідне натхнення за цим столом...

— Письменником? — Рат був налаштований скептично. — Хто в це повірить?

— Я розпущу чутки в холі, щоб скоро про це дізнався весь готель. У цьому відношенні ви можете покластися на нашого доброго Тойбнера.

— Я нічого не розумію в письменництві, я полюю на злочинців!

— Тоді ви — письменник, що пише детективи. Це підходить. А події вашого нового роману відбуваються в готелі.

Коли приблизно через пів години Райнгольд Ґреф вийшов з ліфта з чорним псом на повідку, що виляв хвостом, він був вражений купою книг і блокнотом, в якому його начальник щось записував.

— Ви ведете облік усіх, хто виходить з ліфта? Чи ви перемальовуєте малюнок цих шпалер?

— Хіба не очевидно? Я відомий письменник і пишу тут інкогніто свою нову книгу.

Ґреф подивився через його плече:

— Ну, мені це більше схоже на візерунок шпалер.

Насправді на папері було видно лише фігурки та абстракт­ні візерунки.

— Я ще не знайшов натхнення, — сказав Рат. — А як справи у тебе на вулиці?

— Кірі добре помочилася, якщо ви це маєте на увазі. І Ґольдштайн не намагався втекти через вікно. Здається, я один раз бачив його біля вікна. Але я не думаю, що він мене впізнав. А що у вас? Наш друг вже з’явився?

— Поки що тільки готельний детектив, — Рат похитав головою. — У нього також з’явилася чудова ідея, що я повинен зіграти тут роль письменника. Щоб гості готелю не турбувалися. Але Ґольдштайн вже мав прокинутися. Принаймні він впустив покоївку.

— А сніданок?

— Можливо, ним була покоївка. У будь-якому разі більше нічого йому в кімнату не приносили.

Неначе за сигналом, двері кімнати 301 відчинилися, на порозі з’явилася покоївка, поглянула на двох поліцейських, а потім пішла коридором і зникла з поля зору. Щойно вона пішла, двері ліфта відчинилися, і офіціант витягнув за собою візок зі сніданком, з яким він зник у кімнаті 301.

— Мені здається, він справді поснідав покоївкою, — прошепотів Ґреф.

Рат знизав плечима.

— У будь-якому разі він добре проводить час, — він подивився на Ґрефа. — Тобі не варто весь час стояти тут, — сказав Рат, — інакше вони приймуть тебе за секретаря відомого письменника. Залиш собаку тут і трохи розімни свої ноги. Подивися на фасад. Щоб там Ґольдштайн не став стрибати з балкона на балкон.

Ґреф кивнув.

— А коли мені вас замінити?

— Скажімо, о першій годині. Тоді мені все одно доведеться знову погуляти з Кірі.

Помічника інспектора не було вже приблизно п’ятнадцять хвилин, коли в дверях кімнати 301 з’явився сам Авраам Ґольдштайн і обережно замкнув двері. Він здригнувся, коли побачив Рата, який сидів за столом, а потім голосно розсміявся.

— Доброго ранку, офіцере! Що це за видовище? Ви перенесли свій кабінет?

— Я просто хотів бути ближче до вас, — сказав Рат і закрив блокнот з каракулями. — Добре виспалися?

— Дякую, пречудово, — Ґольдштайн потягнувся й натиснув на кнопку ліфта. — Здається, на дворі чудовий день. Що ж, ми можемо прогулятися. Я кажу ми, тому що ви обов’язково підете за мною знову.

Рат схопив собачий повідець.

— Поліцейський пес? — запитав Ґольдштайн, вказуючи на Кірі.

Двері ліфта відчинилися, і двоє чоловіків зайшли всередину.

— Вона небезпечніша за те, як виглядає, — сказав Рат, — тренувалася з нью-йоркцями.

— Хіба я вам не казав, що я з Брукліна?

— Собаці це байдуже.

Пані, яка їхала разом з ними, оглянула чоловіків згори донизу; хлопець-ліфтер стоїчно дивився прямо перед собою.

— Як ваша машина, до речі? — запитав Ґольдштайн. — Вже відремонтували?

Питання залишилися без відповідей. Рат проковтнув свій гнів і нічого не сказав. Він не дозволить цьому мудаку спровокувати себе.

— Перший поверх, — сказав ліфтер, відкриваючи двері. Вийшла тільки пані. Рат і Ґольдштайн продовжили спуск до підвалу, звідки Ґольдштайн негайно попрямував до тунелю.

— Що ви маєте проти денного світла? — запитав Рат.

— Я просто люблю підземний світ.

Кірі там явно подобалося значно менше; Рату довелося натягнути повідець, щоб собака пішла далі. Тільки коли вони піднялися сходами і побачили денне світло, вона знову набрала швидкість.

Ґольдштайн попрямував до стоянки таксі.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я не запрошу вас покататися, офіцере, адже це суперечить правилам гри, — сказав він, сідаючи в перше таксі в черзі.

Рат взяв друге, водій якого неохоче перестав читати газету.

— Куди їхати? — запитав він, коли Рат штовхнув собаку, яка ніколи раніше не сідала в машину добровільно, на заднє сидіння.

— Слідуйте за тим таксі, — сказав Рат, сівши поруч з Кірі, що заскиглила.

— Серйозно? — Таксист з недовірою подивився в дзеркало заднього виду. — Я завжди думав, що так буває тільки в кіно.

— Я схожий на актора? — Рат показав йому своє поліцейське посвідчення.

— Гаразд, гаразд.

У цей момент таксі Ґольдштайна виїхало з узбіччя на дорогу, і водій Рата прискорився. Інспектор глянув убік, на тротуар, де багажний візок боровся з кількома іншими чудовиськами. І в останню мить він побачив знайомий плащ. Американець! Прокляття! Ґольдштайн навіть не сів у таксі! Або одразу вийшов! У будь-якому разі він тільки відправив таксі в дорогу, без пасажира!

— Зупиніться, — сказав Рат.

— Вибачте?

— Зупиніться негайно, прокляття!

— Хочете мене обдурити? Через три метри? Я подумав, що мені слід їхати за моїм колегою.

— Не треба, зараз же зупиніться!

Таксисту знадобилося половина вічності, щоб з’їхати праворуч, поки він не буркнув і не отримав вільне місце біля бордюру в якості оплати:

— Тепер я знову можу стояти в черзі! А ви не отримаєте за це квитанцію!

Нарешті Рат і його собака знову вийшли на тротуар. Ґольдштайна ніде не було видно, напевно, чоловік зник на вокзалі.

Рат вилаявся і потягнув бідолашну Кірі за собою у великий вестибюль Анхальтського вокзалу{29}. Незліченна кількість голів, незліченна кількість капелюхів, Рат озирнувся. Нарешті він помітив у натовпі світлий фетровий капелюх і зітхнув із полегшенням. Це справді був Ґольдштайн, який стояв у черзі до каси. Перш ніж він міг знову кудись зникнути, Рат вже був поруч із ним.

— Вас дійсно важко позбутися, чи не так? — мовив Ґольдштайн.

— Я вам вже про це казав, — Рат намагався не показувати, як сильно він задихався від біганини.

— Тому ви привели із собою собаку? Щоб вона знову відшукала мене, якщо я вислизну від вас?

— У будь-якому разі ви від мене не вислизнули. Це головне.

— Знаєте, а ви починаєте мене дратувати.

— Добре, — сказав Рат, — тоді я все роблю правильно.

— У всякому разі я можу придумати щось краще, аніж їздити по місту з вами на буксирі. Краще залишуся тут.

— Тоді так і зробіть.

Ґольдштайн вийшов з черги і попрямував до головного виходу. Невдовзі після цього вони повернулися на Асканійську площу. Ґреф, який сидів на лавці під одним із дерев, помітив їх і зробив запитальне обличчя. Рат подав помічнику непомітний знак рукою, який означав, що все гаразд, ситуація під конт­ролем.

— Ваш колега? — запитав Ґольдштайн. — Я помітив його ще вчора.

— Вибачте, що я не зміг познайомити вас особисто.

Ґольдштайн прогулювався площею, а тоді озирнувся, Рат наслідував його приклад. Робітники працювали біля Європейського дому{30}. Перед фасадом багатоповерхівки вони встановили величезні сталеві риштування, на які в найближчі кілька днів мали встановити одну з найпотужніших неонових вивісок міста. Перехожі постійно зупинялися й дивилися вгору, де робітники трималися за сталеві гілки і гвинтили неонові трубки. Ґольдштайн також підняв очі.

— Маю повідомити, — сказав він, — що будівельні майданчики, які у нас є зараз на Мангеттені, вражають більше. Якщо ви раптом захочете там працювати, то у вас має бути сильна воля до такої висоти.

— Ну, висота мене і тут цілком влаштовує, — відповів Рат і одразу розсердився. Навіщо він був таким балакучим з цим американцем, який, не упускаючи жодної деталі, добре усвідомлював своє оточення і, ймовірно, звертав увагу на кожну дрібницю інформації у всьому, що він чув.

— Боїтеся висоти? — одразу запитав Ґольдштайн, проте Рат більше нічого не сказав, навіть не подивився в сторону робітників від гніву. Коли Вайс нарешті звільнить його від цього завдання? Коли він нарешті зможе знову розслідувати справжнє вбивство?

— Хочете чашечку кави? — раптом запитав Ґольдштайн. — Я запрошую вас.

— Дякую, але я не можу прийняти ваше запрошення.

Ґольдштайн усміхнувся.

— Але якщо я збираюся десь випити чашку кави, — сказав він, — все одно сідайте поруч. Якщо ви самі хочете заплатити за каву, я не проти.

Невдовзі після цього вони вже сиділи в кафе «Європа» — з усіх місць вони опинилися саме там, де Рат провів своє перше побачення з Шарлі. У цей час не було танців, але на даху стояв галас. Перед ними на столі стояли два кавника з кавою, і Рат потай був задоволений тим, що американець став жертвою німецької залежності від кави. Каву подавали в кавниках з тонкими стінками, тому другу чашку неодмінно доводилося пити холодною або обшпарюватися на першій. Або і те, і інше.

Але Ґольдштайн залишив кавник без коментарів.

— Я особисто проти вас нічого не маю, — мовив він, наливши собі чашку. — Ви повинні просто залишити мене в спокої, нам обом так буде краще. Тоді, можливо, вам не довелося б везти свою машину до майстерні.

— Що ви про це знаєте? — Рат був роздратований тим, що Ґольдштайн був настільки відвертим у цьому питанні.

— Нічого, за винятком того, що я б не залишав свою машину без нагляду в такому кварталі, особливо таку гарну. Принаймні так мені порекомендував таксист.

— Я не можу залишити вас у спокої, це моя робота, — сказав Рат, — доводиться іти на жертви.

— Ви знаєте, що я американець, — Ґольдштайн помішував каву, яка була надто гарячою. — Як німець, ви, можливо, цього не розумієте, але найважливіше для мене — це свобода. Моя свобода. Якщо ви будете мені її обмежувати, то мені стане не­зручно. Одного разу. Просто щоб ви знали.

— Ви хочете сказати, що ви мені погрожуєте? Ми не в Америці, де поліцейських просто розстрілюють на вулиці.

— Мені здається, у вас неправильне уявлення про нашу країну. Вам варто її відвідати.

— Я знаю вашу країну.

Ґольдштайн нічого не сказав і затягнувся цигаркою. Рат був роздратований. Його постійно провокували на заяви, які не стосуються американця. Він витягнув зі свого портсигару цигарку «Оверштольц».

— Цікавий бренд, — сказав Ґольдштайн. — Можна мені одну?

Рат завагався.

— Ну, будь ласка! Якщо я щось візьму у вас, я не вважаю, що це буде хабар. Крім того, ви вчора спробували «Кемел».

— Пригощайтеся.

Чоловіки якусь мить мовчки курили й пили каву.

— Я досі не розумію, — сказав Ґольдштайн, — що я таке накоїв, щоб ви так поводилися зі мною.

— Ви використовуєте неправильний час. Справа не в тому, що ви вже зробили, а в тому, що ви можете зробити.

— Дивний принцип роботи у німецької поліції. Отже, я нічого не можу зробити, щоб позбутися вас?

— Ні. Хоча можете знову спробувати втекти.

— Знаєте, що? Я маю кращу ідею. Я просто почекаю, поки ваше начальство відкличе вас, щойно зрозуміє, наскільки це все безглуздо.

18

Алекс стояла на Бюшингштрасе і оцінювала ситуацію. Вона не знала точного часу, її кишеньковий годинник був нагорі разом з іншими речами в квартирі «Б», але зараз, певно, було близько пів на першу. З вікон доносився запах цибулі, капусти та ковбасок. Час обіду. Тільки перед чоловічим гуртожитком Армії порятунку стояло кілька обдертих фігур, які, мабуть, хотіли отримати ще трохи залишків з обіднього столу, а так Бюшинг­штрасе була майже безлюдною.

І, як сподівалася Алекс, таким був і внутрішній двір квартири «Б».

Алекс на свої останні гроші пригостила Вікі кавою на оптовому ринку, пригостила себе шістьма пачками цигарок «Юно», а потім доїхала на 66-му до Бюшингплац. Вона не хотіла втрачати таку можливість; обід був найкращим часом, якщо вона хотіла уникнути зустрічі з доглядачем та старою каргою Карсунке, вони з Бенні вже користалися цим раніше. Ні пізно ввечері, ні опівдні, а саме зараз був найкращий час, якщо вам не хочеться відповідати на дурні запитання. Як того разу, коли доглядач справді запитав її, куди вона йде. Вона дала відповідь, яку їй втовкмачив Бенні: до Грюнбергів у квартиру на задньому дворі. Прізвище вони прочитали на поштових скриньках.

Але це пояснення вже не спрацювало б тепер, коли доглядач запам’ятав її завдяки старій Карсунке. Отже: зайти туди востаннє, забрати свої речі, а тоді назавжди попрощатися з квартирою «Б». І нехай доглядач скільки завгодно перевертає заради неї горище хоч догори дриґом.

Алекс стояла навпроти будівлі, дивлячись на під’їзну доріжку. Її речі були там, у задній частині будівлі, прямо під дахом. Не тільки спальний мішок, а й особистий мотлох у маленькій консервній банці. І картина Бенні, яку він так цінував. Все подвір’я виглядало безлюдним, не було видно ані душі, навіть дітей, які ще кілька хвилин тому бавилися під рамою для вибивання килимів, уже не було. Час настав, черга перед будинком Армії порятунку вже скоротилася до трьох чоловіків, нагадуючи їй, що обід не триває вічно. Алекс глибоко вдихнула, побажала доглядачеві та його добровільній шпигунці смачного й перейшла вулицю. Вона тільки-но дійшла до арки, як двері сусіднього будинку відчинилися, і хтось вийшов.

Це був поліцай.

Алекс витріщилася на його синій мундир, наче у кошмарі. І тоді вона впізнала його обличчя. Прокляття, що він тут робить? «КаДеВе» розташоване у західній частині Берліна, а це був Фрідріхсгайн{31}.

Квартиру «Б» спалили, тепер це було зрозуміло. Алекс ще не була впевнена, чи поліцейський її також впізнав, вона швидко змінила напрямок, вдала, що виходить з двору, різко повернула й опинилася до нього спиною, намагаючись іти далі вулицею спокійно й ненав’язливо. Якого біса він тут вештається? Це була зовсім не його територія!

— Гей, дівчино, зачекай!

Алекс зупинилася, обернувшись настільки, щоб він не міг побачити її обличчя.

— Це ви мені?— запитала вона.

— Ти щойно вийшла з того будинку, чи не так? У мене є до тебе кілька запитань.

Вона не могла повернутись до нього обличчям. Незважаючи на те, що він бачив її в хлопчачому одязі лише три дні тому, він повинен був її одразу впізнати!

— Вибачте, але я поспішаю, — сказала вона і пішла далі. — Мій начальник страшенно лає мене щоразу, коли я спізнююся.

— Зачекайте, фройляйн!

Алекс почула, що поліцай наближається до неї, вона прискорила свій крок, більше не обертаючись, вона не наважувалася бігти, і перш ніж вирішила це зробити, вона відчула його руку на своєму плечі. Її пальці інстинктивно схопилися за ніж в кишені пальта.

— Мені просто потрібна термінова інформація, — сказав поліцейський, — це не забере багато часу. Мова йде про хлопця з цього кварталу. Насправді про двох хлопців.

Алекс повернулася, у неї не було іншого виходу. Але вона дивилася вниз, наче була втіленням сором’язливої сільської невинності.

— Я не знаю тут жодного хлопця, — сказала вона. — Мама мені не дозволяє.

Його рука обхопила її підборіддя і підняла обличчя до сонця.

— Скажи, дівчино, ми не знайомі?

Тепер вона побачила його обличчя, побачила його ближче, ніж будь-коли, і подумала, що відчуває, як час зупинився.

— О, в мене шнурок розв’язався, — швидко сказала вона, нахилившись.

Прокляття, він її впізнав, чи не так? Вона в будь-який момент впізнала б цього мудака, цього вбивцю! Лівою рукою вона помацала свій черевик, а правою розкрила ніж у кишені пальта.

Ніякого жалю! У цієї свині на совісті вбивство Бенні!

Вона знову відчула його руку на своєму плечі і зрозуміла, що тепер немає шляху назад. У неї є всього один шанс. Вона підскочила з присіду, вдарила лезом його по обличчю й рвонула на волю. Поліцейський голосно закричав, і це було більше від здивування, аніж від болю, як подумала Алекс, яка на якусь частку секунди застигла, наче її паралізувало, і дивилася на поліцейського, який спершу закрив своє обличчя обома руками, а тепер подивився на свої закривавлені долоні з недовірою.

Він тебе відпустив, а тепер тікай!

Але вона не могла, вона витріщалася на нього.

Кров текла його правою щокою та переніссям, він дивився на неї з недовірою і гнівом — це було те саме розлючене обличчя, яке Алекс бачила у «КаДеВе».

А потім, нарешті, вона змогла бігти. Вона не знала, чи є у неї шанс проти цього чоловіка, але вона не знала іншого виходу, як бігти. Біжи, біжи, біжи якнайшвидше. Вона почула, як він покликав, але продовжувала бігти.

— Стояти, поліція!

«Йди до біса, — подумала вона, — якщо ти хочеш мене впіймати, тобі доведеться побігати, товстуне!»

Він гукав їй услід, але відстань між ними збільшувалася. Поліцай не біг за нею? А тоді вона зрозуміла, що він насправді кричить.

— Поліція! Зупинись, або я стрілятиму!

Він не міг казати це серйозно! Невже він думав, що вона попадеться на це? Вона продовжувала бігти й мимоволі пригнулася, коли через дорогу пролунав постріл. У повітрі завив рикошет. Поліцейський щойно влучив у ліхтарний стовп — але він вистрілив, він справді вистрілив! Серед білого дня, посеред міста! Нагода була хороша, на вулиці зараз нікого не було, всі сиділи за обідом, навіть перед Армією порятунку більше не стояли люди.

Жодних свідків.

«Якого біса, підійдіть до вікон, — подумала Алекс, — відверніть фіранки і підійдіть до вікон, підійдіть до дверей, адже цей чоловік не може просто так стріляти!» Але, звісно, ніхто не вийшов, і якби на вулиці справді хтось був, він би зник одразу після пострілу. У міста був поганий досвід стрілянини по поліцейських.

Алекс почала повертати, зиґзаґом рухаючись до шуму транспорту на Ландсбергерштрасе. Перетинаючи Барнімштрасе, вона швидко озирнулася. Поліцай зупинився, мабуть, за сто метрів позаду неї і справді прицілився знову. Алекс відскочила убік, і в ту ж мить пролунав постріл. Їй здалося, що вона почула свист кулі, але, ймовірно, це був просто вітер, поки вона перекочувалася вбік і через мить стала на ноги. У неї заболіла травмована рука, вона, мабуть, була цим незадоволена, але зараз це не мало значення.

Він насправді хотів застрелити її, як кролика! Вона нарешті дійшла до Бюшингплац, нарешті побачила людей. Вона пробивалася крізь перехожих, поспіхом перетнула Ландсбергерштрасе, намагаючись уникати машин, що мчали дорогою. Чоловік із краваткою-метеликом під підборіддям, якого вона ледь не викинула на дорогу, похитав головою і зробив якийсь дурний коментар про відсутність сьогодні у школах предмету з безпеки дорожнього руху.

Вона побігла Ландсбергерштрасе до Александерплац, коли знову почула голос переслідувача. Цього разу, однак, він казав вже інший текст.

— Тримайте ту дівчину!

Алекс швидко озирнулася. Ось він у синьому мундирі зі своїм закривавленим обличчям, тепер він, здавалося, тримав свій гнів під контролем і більше не наважиться тут стріляти. Люди дивилися на нього, але нічого не відбувалося. На заклик поліцейського ніхто не відгукнувся; чоловік з метеликом, який щойно хитав головою, зробив вигляд, що цілий день не бачив жодної дівчини, не кажучи вже про ту, яка втікала, і пильно дивився в інший бік.

Алекс продовжувала бігти вулицею, все далі й далі. Синій мундир був на іншому боці вулиці, спершу йому треба було пройти через затор. Але ти ще не втекла від нього, ще ні! Продовжуй бігти!

Вона відчула, як її сили згасають, намагалася не звертати увагу на те, як у неї почало колоти в животі, знову повернулася під час бігу й побачила, як поліцейський перетинав вулицю. Він поклав свій пістолет назад у кобуру.

Прокляття, як вона могла його позбутися? Нарешті, після нескінченних фасадів будинків, було ще одне перехрестя, Алекс звернула ліворуч, звідси він більше не міг її бачити. Куди тепер? Її подих захрипів, вона побігла й роздивилася довкола: жодного очевидного входу у двір, жодних відкритих дверей. На знаку було вказано «Кляйне Франкфуртерштрасе», а на іншому кінці вже виднілася широка смуга основної Франкфуртерштрасе. Трохи далі вона дійшла до наступного рогу, ще раз швидко озирнулася, поліцая ще не було видно, і Алекс зробила наступний поворот, цього разу праворуч. Елізабетштрасе, тут також не було видно жодної схованки. Неважливо, головне, що той чортів поліцай більше в неї не цілиться. Перехожі скоса дивилися на неї, коли вона побігла далі.

— Не поспішай, дівчино, ти ще встигнеш на свій автобус, — сказав один з них.

А потім вона опинилася на Франкфуртерштрасе. З другого боку вона побачила блакитний знак із великою білою літерою М, який світив їй, як обіцянка.

Станція метро! Може, це буде її порятунок! Спершу під землю, а потім подивимось.

На жаль, вхід був з іншого боку вулиці, тож Алекс довелося спочатку перетнути проїжджу частину. Цього разу вона зробила це спокійно і цивілізовано, щоб не привертати до себе увагу, поступово її дихання знову заспокоїлося, залишилися лише поколювання у боці. Вона непомітно обернулася, наче перевіряла рух, — жодного сліду поліцейського. Невже вона загубила його? Коли Алекс нарешті дійшла до сходів, що вели до підземного світу прямо перед кутовою будівлею, вона востаннє глянула на Франкфуртерштрасе, і там все ж побачила його. Приблизно за сто метрів на схід із сусіднього перехрестя вийшов чоловік у синій формі й озирнувся.

Алекс присіла і, спотикаючись, спустилася сходами, не обертаючись. Побачив він її чи ні? Сходи вели до залу, платформи були поверхом нижче. Вона була внизу, тепер не було дороги назад. Краще бути готовою до того, що він міг її побачити. Більше не було часу на довгі роздуми, вона мала використати свою фору і діяти. Алекс поспішила вниз найближчими сходами на платформу.

«Шиллінгштрасе», — сказали їй літери на стіні, що була викладена рожевими кахлями.

Тут було багато пасажирів, але на неї ніхто не звертав уваги. Алекс на мить завагалася, але потім продовжила йти платформою якомога спокійніше, приховуючи своє хвилювання. Ззаду були інші сходи, інший вихід, і саме там вона його бачила, над землею. Якби він зайшов зі східного входу, вона б потрапила йому прямо в руки. Яка дурість! Алекс повернулася й пішла платформою в іншому напрямку. Вона відчувала, що потрапила в смертельну пастку. Як було нерозумно з її боку сюди спуститися!

З західного тунелю долинав темний гул. Алекс пройшла ще трохи, поки майже не повернулася до самого початку платформи, й розвернулася. Східними сходами ніхто не спускався, а за нею з темряви гуркотів потяг метро. Потяг сповільнився, і двері вагона, що димився від руху, відчинилися поруч з Алекс, це було наче запрошення. Кілька людей вийшли, кілька увійшли, двері все ще були відчинені. На сходах не було жодного синього мундира, і Алекс зайшла у нікотинові випари вагона, який був зайнятий тільки чоловіками, і принаймні половина з них, як їй здалося, сприйняла табличку про дозвіл куріння як наказ.

Поки вона чекала команди начальника станції, Алекс продовжувала виглядати назовні. Платформа робила широкий вигин, тому вона могла бачити її дальній кінець. Потім сходами спустилися важкі чоботи, і поліцейський вийшов на перон в ту ж мить, коли пролунало «Відійдіть від краю платформи» у виконанні начальника станції.

Очі під ківером сканували платформу, і Алекс думала лише про одне: «Їдь, їдь, їдь!»

Але поїзд все одно не рухався. Поліцай подивився й помчав. В останню мить він застрибнув у потяг; хтось, мабуть, знову відчинив йому двері.

Чорт забирай!

Вона досі не позбулася свого переслідувача. Принаймні він перебував у першому вагоні, тож ніяк не міг упіймати її під час руху, тільки на станції. І тоді їй знову доведеться вислизнути з його рук, її єдиний шанс втекти від того впертого поліцейського, того вбивці, тієї свині, того проклятого мудака! Вона відчула, як в ній розквітає гнів, безсилий гнів, що відбивався від сталевих колій, якими рухався потяг. За вікнами почорніло, потяг поринув у темряву тунелю. В Алекс було таке відчуття, що всі у цьому вагоні вороже дивляться на неї. Вона зібрала себе докупи, борючись з гнівом і розпачем, і приготувалася до наступної зупинки.

«Штраусбергерплац». Зараз або ніколи. Потяг зупинився, і двері відчинилися. Тут хотіла висадитися чимала кількість пасажирів, Алекс вийшла на платформу разом зі зграєю курців, але стала біля дверей, де повз неї мали протиснутися ті, хто сідали, і дивилася вперед на голову потяга.

Якого біса! Поліцай теж вийшов. Вона мала подумати про це! І щойно він її помітив, одразу ж рушив до неї і забив тривогу.

— Зупиніть ту дівчину! — кричав він, вказуючи на Алекс. — Вона злодійка!

Більшість перехожих не реагували, роблячи вигляд, що нічого не почули. Лише один товстун з вусами, мабуть, вирішив втрутитися. Він зробив пару кроків у напрямку Алекс.

— Тобі краще не рипатися, дівчино, — сказав він, — я не дам тобі вислизнути з моїх рук.

— Не чіпай мене, жирдяю! — прошипіла Алекс на товстуна, який став посміхатися.

— Ви тільки подивіться на неї! Ти для мене малеча. Маєш кігтики, га?

— Відійдіть від краю платформи, — почула Алекс, як у гучномовці затріщав голос начальника станції.

Товстун простягнув до неї свої ковбасні пальці й перегородив їй шлях до виходу, а з іншого кінця платформи вже ближче підходив поліцай. Алекс мусила щось робити. І вона вже знала що.

— Хіба ти не чув: «відійдіть від краю платформи»! — сказала вона і якомога сильніше вдарила товстуна між ніг.

Пряме попадання! Товстун згорбився, побагровів і сів просто на платформу.

Пролунав сигнал про відбуття, і хтось спробував зачинити двері, але Алекс швидко заблокувала їх правою ногою, потім втиснула своє тіло в розсувні двері й знову штовхнула їх. Щойно вона вскочила у вагон і зачинила за собою двері, потяг почав рухатися. Цього разу поліцейський виявився не таким швидким, вона встигла!

Пасажири навколо курили й робили вигляд, що їх не стосується те, що відбувається надворі, але Алекс проштовхувалася далі, у куток вагона, де ніхто не бачив того інциденту. Вона так сподівалася. Вона відчула безмежне полегшення, коли позбулася поліцая, і водночас безмежний гнів. Вона хотіла вдарити того мудака, сильно його вдарити!

Принаймні потяг прямував на схід. Вона могла вийти на зупинці «Петерсбургерштрасе», а потім повернутися до квартири А. Можливо, вона зустріне там Вікі чи Котце. Їй потрібно було відчувати, що у неї все ще залишається принаймні кілька друзів у цьому місті.

Коли чоловік в уніформі заговорив з нею, доброзичливий чоловік із сивими вусами, вона спочатку знизала плечима. Вона була так глибоко занурена у свої думки, що зовсім не зрозуміла, чого від неї хоче цей чоловік.

Поки він не повторив своє прохання:

— Ваш квиток, будь ласка!

19

Це спрацювало, він вислизнув від них. На мить йому здалося, що за ним слідкують, але потім чоловік, який вийшов з телефонної будки на Кохштрасе і пішов за ним до метро, зупинився на платформі і не сів у потяг. Усю поїздку він вивчав обличчя пасажирів метро, щоб переконатися, що серед них немає поліцейських. Коли він піднявся сходами на зупинці «Шьонгаузер Тор» і знову вийшов на денне світло, він нарешті переконався: ні, ніхто його не переслідує. На мить він заплющив очі й дуже глибоко дихнув, ніби стояв на легкому вітерці біля моря, хоча це було не що інше, як звичайне міське повітря, що пахло липовим цвітом, бензином та свіжим асфальтом. Проте яке він отримав від цього задоволення! Нарешті він знову може вільно пересуватися! Жоден впертий детектив не дихає йому в шию. Той все ще сидів перед ліфтами в готелі і думав, що Авраам Ґольдштайн цілий день у своєму номері читає газету і б’є байдики. Не було кращого способу позбутися цих настирливих поліцейських, аніж дозволити їм думати, що все під контролем.

Ґольдштайн глянув на записку. Там було написано «Гренадерштрасе», це десь тут, певно, якщо він правильно зрозумів. Він озирнувся, побачив робітників, які вкладають гарячий асфальт на оточеній ділянці дороги, побачив, як хлопчики-газетярі махали своїми товарами перед кнайпою на розі і викрикують заголовки газет, побачив, як з-за рогу котиться запряжений кіньми фургон, в задній частині якого лежали під брудно-сірим брезентом овочі. Він перейшов дорогу і відправився слідом за фургоном, який, як йому здавалося, їхав в потрібному напрямку. Коли він побачив вуличний знак, то зрозумів, що мав рацію.

Вулиця була жвавою, але трохи занедбалою, штукатурка на фасадах була брудно-коричневою, частково розсипалася, з деяких вікон люди вивісили свої випрані речі, щоб вони посушилися. Товар продавався майже скрізь, навіть на тротуарах, продавці стояли біля воріт, а деякі навіть продавали прямо з фургонів, припаркованих біля під’їзду. Він скрізь упізнавав літери івриту та зірки Давида: на вивісках магазинів або намальовані прямо на вітринах. Він бачив так багато єврейських магазинів в одному місці тільки в Нижньому Іст-Сайді, а ще у Вільямсбурзі{32}. І стільки каптанів. Ґольдштайн був здивований, він цього не очікував, вона йому про це не сказала, коли розповіла про магазин і записала адресу. Він не знав, які саме почуття він відчуває. Зневагу? Або навіть огиду? Він знав лише те, що не хотів мати нічого спільного з цими чоловіками в похмурому чорному вбранні, а з молодими та їхніми темними пейсами він волів би мати навіть менше спільного, ніж з білобородими старими. Він більше не хотів мати нічого спільного з ними та їхнім світом, який для нього втілював усе те, від чого він утік. Тіснота їхньої двокімнатної квартири, тяжко хвора мати, скиглій батько, який постійно молився, — він ненавидів й проклинав усе це.

«Ейб, — якось сказав йому Мо, — ти чортів антисеміт, єврейський антисеміт», — і розсміявся.

Звичайно, це була неправда, і те, і те було неправдою, він не був антисемітом, звичайно, ні, проте він також не став і справжнім євреєм. Принаймні не таким, яким хотів би його бачити батько.

Це почалося одразу після його бар-міцви{33}, його роздумів та сумнівів, у той час, коли він мав ще належати йому, але натомість дедалі більше відвертався від Бога свого батька та їхнього світу. Чи це хвороба матері загнала його під міст, де він приєднався до Мо? Чи, можливо, її смерть? Він більше не був у цьому упевнений. Він знав лише те, що відтоді все, що було пов’язано зі світом його батька, відштовхувало його, усі ті ортодоксальні та самовдоволені люди, якими завжди оточував себе Натан Ґольдштайн, і робив це ще більше, ніж раніше, після смерті своєї дружини. Старий і його ниття, яке він називав молитвою, але яке було нічим іншим, як жалістю до себе, — Ейб не міг більше це витримувати, він все частіше й частіше тікав з батьківського дому, і одного разу, коли йому щойно виповнилося чотирнадцять, він просто більше не повернувся додому. Краще непевне життя, ніж бути відправленим до тітки Естер, яка зовсім не була його тіткою, або до інтернату, бо саме так і планував зробити старий, коли виявив, що більше не може віддавати накази своєму синові.

Тоді Авраам Ґольдштайн ще мало знав життя, але одне знав напевно: він ніколи не хотів бути схожим на свого батька.

Він хотів бути американцем, а не жидом{34}, який щодня оплакує свою долю і постійно скиглить у вуха Ягве{35}, який нічого не знає, не хоче знати нічого, окрім Мішни та Гемари{36}, який навіть не розмовляє по-англійськи і боїться кожного американця, наче кожен гой{37} є російським козаком, який хоче забрати його життя, не помічаючи, наскільки це смішно виглядає, особ­ливо посеред Вільямсбурга. Ні, Авраам Ґольдштайн, якого всі у кварталі щойно стали називати Ейбом, також на роздратування свого батька, вирішив більше не боятися. Ніякого страху перед гоями, ніякого страху перед євреями, ніякого страху перед Богом.

Він спілкувався з хлопцями Товстуна Мо ще до того, як остаточно покинув свого батька-скиглія і ту задушливу маленьку квартиру; хлопці Мо стали для нього тією родиною, якої він ніколи не мав, повністю американською, хоча усі вони й були євреями. Американськими євреями, які не скиглили, не оплакували свою долю, а адаптувалися, коли все йшло не так, як треба. Усе це не мало жодного відношення до світу його батька. Вони могли ходити тими ж вулицями, в тому ж самому Віль­ямсбурзі, під тим самим сірим американським небом, але вони ходили двома різними світами. Настільки різними, що ніколи не зустрічалися, хоча Натан Ґольдштайн щодня ходив через Вільямсбурзький міст до свого місця роботи, на швейну фабрику Грінберга в Нижньому Іст-Сайді, туди-сюди щодня, надто скупий або надто бідний, щоб їздити лінією Джамейка{38}. Ейб не бачив свого батька жодного разу до того дня, коли останки Натана Ґольдштайна готували до поховання на кладовищі Лінден-Гілл. Ейб був настільки п’яний, що ледве пам’ятав той день, за винятком хіба що того, як довгобороді люди в темних каптанах, які були друзями його батька, вже читали кадіш{39}, коли безбородий п’яний син померлого увірвався на церемонію. Оскільки Авраам Ґольдштайн не міг молитися разом з ними і ледве міг стояти, люди в чорних каптанах обережно посадили його в таксі й відправили геть.

Це був останній раз, коли він мав якесь відношення до чорних каптанів. І в Берліні, з усіх місць на цій планеті, він знову опинився серед них.

Чоловік, до чиєї крамниці він спустився в підвал, не був схожий на єврея, принаймні він не носив традиційний чорний капелюх. Це був ремісник у сірому халаті, який підпилював якусь незакінчену річ, невисокий та доволі худорлявий чоловік з головою, що лисіє, та кільцем густих кучерів навколо лисини. Чоловік примружився над своїми окулярами в дротяній оправі, коли Ґольдштайн увійшов у кімнату, що більше нагадувала майстерню. Він не сказав нічого, ані «Що вам потрібно?», ані «Добрий день», він лише коротко підняв на гостя очі, а потім знову почав щось підпилювати.

«Ріхард Айзеншмідт, інструменти», — так було написано на майже непомітній дерев’яній вивісці над входом, і Ґольдштайн припустив, що мовчазний чоловік був власником з таким влучним ім’ям. Він мовчки, як і худий чоловік, повільно зайшов до темної кімнати й почав розглядати речі на полицях, де лежали замаслені шматочки металу, він міг розрізнити різноманітні свердла й фрезерні головки, але значення більшості інструментів залишалося для нього чужим. Майстер весь час пильно спостерігав за ним, хоча здавалося, що він зосереджений лише на своєму напилку та заготівці. Лише коли довга тінь замовника впала прямо на його токарний верстат, він знову подивився вгору. Ґольдштайн подивився в його безстрашні очі.

— Мені вас рекомендували, — сказав він.

20

Командир операції знову сидів навпроти нього. Як і вчора, уніформа лейтенанта поліції Себастьяна Торнова була ідеально випрасувана, коли вони сиділи в кімнаті для допитів Б, куди Ланге приніс їм дві чашки кави, щоб розрядити атмосферу. Але в іншому все було не так. Офіцер поліції не приховував ані свого поганого настрою, ані свого нетерпіння. Він жодної секунди не просидів у кріслі спокійно, розгойдувався туди-сюди і постійно переводив очі на годинник. Він заразив своїм нетерпінням навіть стенографістку, яка чекала перших важливих слів з олівцем напоготові.

Ланге знав, що він не знайде друзів у поліцейському управлінні, якщо знову почне допити і не передасть справу до прокуратури через день-два, як усі очікували, але Геннат дав йому завдання, і він хотів вирішити його так само старанно, як і будь-яку іншу справу, за яку він брався. Він переглянув нотатки, які зробив сьогодні вранці після розмови з начальником.

«Ви висуваєте серйозне звинувачення, — сказав йому Будда Геннат. — Старший сержант Кушке вже багато років служить у прусській поліції. Перш ніж звинувачувати його в такому злочині, ви повинні спочатку виключити всі інші можливості. У вас є моя підтримка, але ви повинні діяти дуже обережно».

Обережно. Поїхали!Ланге закрив папку і запалив цигарку «Муратті». Іноді вони допомагали йому з його нервозністю.

— Ви вчора не курили, секретарю інспектора. Не могли б ви, будь ласка, утриматися від цього й сьогодні? Я терпіти не можу диму.

— Помічник інспектора, — поправив його Ланге. Він не втримався й почервонів. — Якщо ви наполягаєте, — сказав він, загасивши цигарку, не зробивши більше жодної затяжки. Стенографістка, яка, очевидно, теж не палила, кинула на поліцейського вдячний погляд.

— Чого ми чекаємо? — запитав Торнов.

— Йдеться про офіцера, який був на тому парапеті під час рокового падіння. Я попросив вас повідомити того чоловіка, що він також має прибути на Александерплац...

— Ви не зможете поговорити зі старшим сержантом Кушке до завтра, він на чергуванні.

— І чому ви кажете мені про це лише зараз?

— Тому що ви тільки зараз мене про це запитали.

Ланге прокашлявся. За своїм рангом цей чоловік, хоча й був лише на кілька років старший, знаходився на кілька щаблів вище за нього.

— Де він чергує, якщо я можу запитати?

— На вулиці. Там, де такі, як ми, кладуть свої кістки, щоб детективні клерки могли розплющувати свої дупи в старих офіс­них кріслах.

Стенографістка ледь стримала свій сміх, почервоніла та зніяковіло закашляла. Крістель Темме, яка зазвичай записувала допити Ланге, записала б і останнє речення, стоїчно виконуючи свій обов’язок, не зморгнувши при цьому й оком, але Гільда Штеффенс, яка замінила Темме під час її відпустки, була здивована почутим. І тепер вона мала такий вигляд, ніби міркувала, чи не варто записати їй якесь скорочення для слова «дупа».

Торнов, здавалося, насолоджувався цією ситуацією. «Ти, розфарбована мавпо, — подумав Ланге, — сидиш собі тут в чудовому гуморі! Думаєш, що виглядаєш так, наче твої кістки десь працюють?»

— Не будьте грубим, лейтенанте, — озвучив він, розуміючи, що його голос прозвучав різкіше, ніж він планував, — як офіцер поліції, ви маєте говорити чітко по справі.

У будь-якому разі його слова справили враження, офіцер пом’якшав.

— Вибачте за мій поганий настрій, — сказав Торнов, — але річ у тім, що у мене є важливіші справи, аніж щодня з’являтися до вас на побачення. Я думав, що ви вже вчора поставили всі запитання. Тож давайте, будь ласка, зробимо це побачення якомога коротшим.

— Це цілком залежить від вас.

— Від вас не менше — якщо ви не ставите питання, я також не зможу дати на них відповіді.

Ланге пробігся очима по верхівці записів і кинув на Штеффенс, яка все нерішуче сиділа на своєму стільці, погляд, який мав би сказати: «Тепер почнеться».

— Під час операції в «КаДеВе», — сказав він і почув, як олівець почав дряпати папір, — було ще кілька... невідповід­ностей.

Торнов мовчав, він чекав конкретного запитання.

— Хто з ваших колег, — запитав Ланге, — перебував на четвертому поверсі універмагу під час смертельного інциденту?

— Ви вже ставили мені це питання вчора.

— Це питання надзвичайної важливості. Буду вдячний, якщо ви відповісте на нього знову.

— Ну, як я вже казав учора, я призначив двох офіцерів на поверх після того, як грабіжники зайшли в ліфт і піднялися нагору. На четвертому були старший сержант Кушке і сержант Гансен.

— Де саме перебували ці офіцери?

— Гансен охороняв ліфти та сходовий майданчик, а Кушке прочісував поверх. Він виявив одного з грабіжників надворі на парапеті. Хлопець спробував втекти за допомогою свого зухвалого лазіння і впав. Крапка.

— Ви не відповіли на моє запитання. Де саме був Кушке, коли хлопець впав?

— Вам доведеться запитати його особисто.

— Я це зроблю. Але ви провели цю операцію і написали звіт, я хочу почути вашу оцінку.

— Кушке був у галереї, коли хлопець впав, ви вже це знаєте. Він намагався йому допомогти, але... Ви також вже знаєте, що він запізнився.

— Як би ви оцінили старшого сержанта Кушке? Як офіцера і як людину?

— Для мене це не окремі категорії, — сказав Торнов. — Старший сержант Кушке — досвідчений поліцейський, людина, яка завжди зберігає спокій навіть у найскладніших ситуаціях.

— Як би ви описали його нервовий стан?

— Ну як? Кушке мужній. У нього є яйця, якщо ви хочете це почути.

Гільді Штеффенс знову довелося придушити свій сміх.

— Він не з тих, хто тікає, коли пахне смаженим. Ось такий він.

— А інша можлива реакція?

— Що ви маєте на увазі?

— Коли ситуація стає небезпечною, є дві можливі реакції: втеча чи напад.

— Я не розумію, до чого ви ведете?

— Чи старший сержант Кушке іноді втрачає самовладання і — як би це сказати — діє невиправдано жорстоко?

— Зовсім ні. Кушке — один з найбільш розсудливих офіцерів у моєму загоні.

Ланге відкрив свою папку.

— Тоді ви не знаєте про... — почав він, читаючи документ. — О, я бачу, це було задовго до вас.

— Пробачте, що?

— Це зараз неважливо. Повернімося до поточної справи. — Ланге знову закрив папку. — Чи є свідки смертельного падіння? Окрім старшого сержанта Кушке?

Якщо Торнов і був стурбований маневрами Ланге, він не подав жодних ознак цього.

— Я і про це вже вам казав, — тихо сказав він. — Жоден з моїх людей не бачив падіння. Як і жоден з перехожих, яких ми опитали на Пасауерштрасе.

— А інший грабіжник?

— Тобто?

— Кілька офіцерів кажуть, що інший хлопець присів біля тіла свого друга, перш ніж втекти. Можливо, він щось бачив.

— Можливо. Але щоб розпитати його про це, потрібно спочатку його знайти.

Ланге кивнув.

— Повернемося до ситуації в галереї: старший сержант Кушке був нагорі й перелазив через парапет, бо хотів допомогти хлопцю. А той, можливо, відмовився від допомоги?

— Тобто?

— Наприклад, чи міг він спробувати відштовхнути старшого сержанта Кушке, чи міг він відбиватися від нього кулаками?

Торнов хвилину мовчав, це був добрий знак.

— Не знаю, — сказав він згодом, — але ви краще самі запитайте це у старшого сержанта. Проте я також не розумію, як можна відбиватися від когось, коли ви висите, обома руками тримаючись за парапет. Що наштовхнуло вас на таку ідею?

На це запитання Ланге не відповів, він промовчав і зробив замітку у  папці. Власне, він лише намалював дім Святого Миколая під одним із вчорашніх протоколів допиту, але цей короткий запис не міг трохи не збентежити надмірно самовпевненого лейтенанта поліції.

Звичайно, спочатку начальник підтримував своїх підлеглих, навіть коли вони в чомусь винні, це було само собою зрозуміло. І там, на фасаді «КаДеВе», сталося дещо, що не збігалося з тим, що розповідали офіцери, можливо, навіть вбивство. Торнов знав про це — чи тільки підозрював — і намагався покрити когось із своїх людей? Старшого сержанта Кушке, який сьогодні такий незамінний? У всякому разі він трохи збив пиху з цього слизького лейтенанта поліції, і цього поки було достатньо.

Ланге відклав ручку й підвівся.

— Що ж, ось і все, — сказав він.

— Ось і все? І тому ви викликали мене сюди?

— Ви самі просили зробити все швидше, — він потис Торнову руку на прощання. — Чи не могли б ви передати старшому сержанту Кушке, щоб він зайшов до мене завтра об одинадцятій ранку?

Торнов зустрівся з Ланге поглядом, ніби читаючи думки помічника інспектора, і кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — Завтра об одинадцятій.

Щойно чоловік вийшов за двері, Ланге знову запалив загашену «Муратті».

— Мені тепер потрібно надрукувати ці свідчення? — запитала стенографістка, встаючи.

— Не потрібно, фройляйн Штеффенс. Ви самі чули, ми вже маємо ці свідчення в протоколі. Просто викиньте свої нотатки і покінчіть із цим. Сьогодні такий гарний день.

Гільда Штеффенс подивилася на помічника інспектора так, ніби він втратив розум, але потім зібрала свої речі й вийшла з кімнати. Ланге глибоко затягнувся цигаркою й відкинувся на спинку крісла. Можливо, йому ввижалися привиди, можливо, він занадто багато прочитав у поведінці офіцера, але він був певний, що лейтенант Торнов принаймні здогадувався, що під час операції, за яку він відповідав, сталося щось, чого не мало статися. Торнов збирався почати кар’єру інспектора, звісно, було б прикро, якби одна чорна пляма в його особистій справі одразу затьмарила б все його майбутнє. Ланге довелося переконати лейтенанта усвідомити те, що в цьому випадку співпраця буде кращою для його кар’єри, аніж мовчання. Якби на його боці був керівник оперативного відділу, якби він міг впоратися з цим питанням, то незабаром Кушке вже був би на гачку.

21

На той час, коли він вирвався з темряви, повернувся на Гренадерштрасе і знову опинився серед усіх тих євреїв, які метушилися у своєму маленькому світі, наче іншого не існувало, Авраам Ґольдштайн став на фунт важчим і відчував себе іншою людиною. Його пальці шукали холодний метал у кишені пальта, гралися з його формою, вчепилися за рифлену ручку. Було приємно відчувати його в руці, добре і знайомо. Він не міг випробувати його ефективність, не в цьому магазині в центрі міста, але він був упевнений, що зробив правильний вибір.

«Ремінгтон»{40}, модель 51. Маленький, зручний, ефективний. Він не очікував знайти такий в цій країні, так далеко від дому. Мовчазний майстер лише миттєво оглянув його, коли Ейб попросив пістолет, ще деякий час продовжував працювати своїм інструментом, а потім підійшов до шафи, що стояла позаду, в темній частині майстерні, і безпомилково потягнувся всередину. З глибини шафи він дістав три пістолети, один був німецький, другий — бельгійський і «Ремінгтон». Навіть якби інші два пістолети — бельгійський заіржавів, а німецький мав трохи перекручений ствол — були б в порядку, Ґольдштайн завжди б обрав «Ремінгтон». «Ремінгтон 51» був його зброєю, створеною саме для нього. Ціна була прийнятною, але майстер не міг дати йому надто багато патронів. Але їх було достатньо для його цілей у цьому місті, оскільки він не збирався практикуватися у стрільбі по мішенях.

Він усе ще пам’ятав те відчуття від першого пострілу під Вільямсбурзьким мостом, йому, мабуть, було тоді не більше дванадцяти років, він ось-ось мав пройти свою бар-міцву і відчайдушно прагнув більше не боятися Бога своїх батьків.

Вага пістолета в його руці, марки «Браунінг Кольт», майже вдвічі перевищувала вагу «Ремінгтона». Хлопці Мо оточили його, вони стояли і дивилися на нього в очікуванні. Він намагався думати про те, що вони йому сказали, як дихати, як цілитися на витягнуту руку, але відчуття пістолета в його руці було сильнішим за будь-яку думку. Вага «Браунінга» давала йому міць та силу, набагато більшу, ніж можна було очікувати від худорлявого дванадцятирічного хлопчика. Зброя добре лежала в його руці, він відчував себе інакше, ніж кілька хвилин тому, високим і сильним, одним із них. Як легко було натиснути на спусковий гачок кінчиком пальця — обережно, дуже м’яко назад, поки він не відчує точку натиску. Потяг метро наближався до мосту, і коли він прогримів прямо над ним, Ейб натиснув на курок. Він знав, наскільки гучним був постріл, але його здивував дзвін у вухах, а ще більше — сила віддачі, яка смикнула його руку. Сміх інших заглушив навіть залізний гуркіт лінії Джамейка. Він навіть не влучив в автомобіль, на чиїх дверцятах водія вони намалювали мішень, це був іржавий «Форд», який хтось залишив під мостом. Подейкували, що один із людей О’Фланнагана був застрелений у тій машині, але тоді можна було тільки гадати, чи всі ті отвори від куль були лише від хлопчачої стрільби по мішенях.

Останні ще сміялися, а потяг ще не зійшов з мосту, як Ейб знову націлився на пробитий «Форд», цього разу готовий до віддачі, цього разу готовий до всього. Він нав’язав свою волю цьому важкому пістолету, підкорив його собі. Він цілився дуже спокійно, відчуваючи, що стає з «Браунінгом» єдиним цілим, відчуваючи зброю своєю витягнутою рукою, а тоді він стріляв, стріляв і стріляв. Двічі він влучив у внутрішнє коло, один раз — у зовнішнє. Жодного промаху не було. Більше ніхто не сміявся, всі дивилися на нього і дивувалися. Пізніше вони дозволили йому постріляти в щурів на березі ріки Іст-Рівер, це були його перші живі цілі. Червоний туман крові, що бризкав у повітря, і гучні крики при кожному попаданні. Він ніколи не розумів їхньої радості від того, що вони бачили бризки крові та страждання. А коли справа дійшла до його першого вбивства, він був здивований власною холоднокровністю. Він зі­рвав доставку (тепер він думав, що вони спланували все із самого початку, щоб він був змушений зазнати невдачі), і Мо дав йому шанс виправити ситуацію. Група наляканих людей, яких вони витягли з багажника й кинули на тротуар посеред ночі. Мо подивився на Ейба і, не сказавши ані слова, поклав йому в руку «Ремінгтон». Ейб бачив зв’язаного чоловіка, його побите обличчя, і він знав, що цей чоловік помре так чи інакше, він насправді вже був мертвий. Він також знав, що назавжди завоює повагу всіх навколо себе, повагу всієї банди, якщо він прикінчить цю ниючу зв’язку так холодно, точно і без емоцій, наскільки це можливо.

І він це зробив. Він вистрілив так швидко, що навіть Мо здивувався, прямо в потилицю, і знову вклав «Ремінгтон» в руку Мо. Через здивування усмішка спала з обличчя товстуна. А потім він розсміявся. «Ти чудовий сучий син», — сказав йому Мо, і відтоді Ейб втратив своє прізвисько. Тоді йому щойно виповнилося шістнадцять.

Тієї ночі він, на власний подив, виявив, що не боїться смерті, ані своєї, ані чужої. Після того як смерть була прийнята, він втратив свій страх, це було так просто. Можливо, саме це відштовхнуло його від релігії свого батька. Хто не боявся смерті, той не боявся Бога.

Чим взагалі була смерть? Вона може вдарити вас у будь-яку мить, у ваше серце, ваш автомобіль, просто одна куля. Ейб рано зрозумів, якщо хочеш жити, ти повинен прийняти смерть; смерть була необхідною умовою, якої вимагає від тебе життя. «Це бісовий збіг обставин, що ми живі, але це точно, що ми всі помремо», — якось сказав Мо. І він мав рацію. Більшість людей бачили це навпаки, вважаючи власне жалюгідне існування долею, а смерть — випадковим збігом обставин, і це було помилкою.

Товстун Мо завдячує своїм злетом в останні роки не в останню чергу впевненій руці та стриманому підходу Ейба Ґольдштайна. Коли це було неминучим та необхідним, щоб хтось помер, вони викликали Красеня Ейба. Ґольдштайн ніколи не знав нікого з людей зі свого списку, в основному він працював на Мангеттені, рідше в Брукліні й ніколи у Вільямсбурзі. Він ніколи не знав, чому вони повинні були померти, він знав лише, що вони повинні були померти. І виконував свою роботу сумлінно, швидко, без емоцій. Він завжди використовував «Ремінгтон 51», різний для кожної роботи, і одразу позбувався його, щойно робота була виконана. Вони ніколи не знайдуть у нього зброю, з якої стріляли в когось, і вони ніколи не зможуть нічого проти нього довести.

Він повертався до метро повільніше, ніж виходив з нього, — скеля спокою серед метушні. Зупинився біля фургона і скуштував вишні, виплюнув кісточки на бруківку, радісно кивнув і купив у торговця один мішечок. Люди, що поспішали повз нього, не помітили цього, але тепер по Гренадерштрасе йшов інший чоловік, ніж той, що пройшов тут на пів години раніше. Тільки тепер Авраам Ґольдштайн знову почувався повноцінною людиною, озброєною і готовою відшукати адресу, яка привела його до цього міста. Він сподівався, що не спізнився, адже марно витратив більше доби.

Йому довелося витратити трохи грошей, щоб поліцейському розбили машину, але вони були витрачені з користю. Це стосувалося і сукні, яку він пообіцяв Маріон. Він не міг забути їхнє побачення. Курфюрстендамм. Здавалося, що це дорогий район, але вона це заслужила, без неї він був би у пастці, мов щур, у тому лайновому готелі. Тільки завдяки її допомозі, завдяки її ключам він міг пересуватися цим містом так само вільно, як вдома, ні, навіть вільніше. Тому що він міг робити все, що хотів, насправді усе. Адже сама поліція може засвідчити, що Авраам Ґольдштайн слухняно просидів у своєму готельному номері цілий день. Єдине, що йому не дозволили залишити там, — це відбитки пальців.

22

Було очевидно, що судовому раднику Веберу ця справа неприємна, що все це його не влаштовує. Він мляво гортав папери, які поліцейський поклав йому на стіл.

— Тут немає нічого корисного, — сказав він нарешті, — жодної заяви від обвинуваченої, немає навіть її особистих даних, це так не працює!

— Якщо вона нічого не каже, я просто не можу отримати жодні особисті дані, — сказав сержант. Дівчина, яка була прикута до нього наручниками, дивилася собі під ноги. Шарлі тільки собі уявляла чи дівчина справді тремтіла? Представниця управління у справах неповнолітніх у Фрідріхсгайні стояла, як і було наказано, і спостерігала.

— Можливо, вона глухоніма, сержанте.

— Ні, я можу вам гарантувати, що це точно не так, — похитав головою поліцейський. — Вона може лаятися. Але не сказала жодного слова відтоді, як ми намагалися її допитати.

Вебер подивився на годинник.

— Пані Ріттер, подбайте про дівчину, — сказав він і підвівся. — Я повернуся за ордером після зустрічі з доктором Келлером. До того часу підготуйте все, гадаю, що отримати хоча б особисті дані дівчини не складе труднощів. Решта фактів, здається, цілком зрозумілі. Наскільки я бачу, це рутинна справа.

Говорячи це, Вебер схопив свій капелюх і пальто, а тоді зник за дверима, швидко постукавши по крисах капелюха і залишивши по собі збентежене мовчання.

Ось вона, рутина. Мовчазна дівчина, яка справила на Шарлі досить сором’язливе враження і яка, як кажуть, напала на поліцейського в метро. Рутина. Для Шарлі ніщо в цій роботі не було рутиною і ніколи не повинно було стати, — так вона одразу заприсяглася собі.

— Тоді почнемо, — сказала вона, сівши в крісло за столом Вебера.

Судячи з вигляду стенографістки, Шарлі принаймні відповідала критеріям офіційної інституції. Поліцейський, дівчина та жінка з управління у справах неповнолітніх все ще в очікуванні стояли перед столом.

— Будь ласка, сідайте, — сказала Шарлі, вказуючи на ряд стільців.

Вона переглянула звіт з 81-го відділку поліції, який Вебер так різко розкритикував за відсутність особистої інформації. Відповідно до звіту, після того як кондуктор знайшов її в метро без квитка, порушниця напала на нього. Лише з допомогою кількох пасажирів дівчину вдалося пересилити і передати в руки поліції на станції метро «Петерсбургерштрасе». Вона також чинила жорстокий опір правоохоронцям. Офіцери наділи на неї наручники і знайшли у неї ніж, складаний ніж з плямами крові на лезі. Крім того, у неї була різана рана на лівій руці, яка була погано забинтована. Лише цього було достатньо, щоб виправдати тимчасовий арешт. Свідки з метро також розповідали про поліцейського із закривавленим обличчям, який переслідував дівчину на станції метро «Штраусбергерплац». Однак правоохоронці поки не змогли підтвердити цю історію. Жоден поранений поліцейський не повідомив про такий інцидент, також дівчина не могла прокоментувати ці заяви. Якщо вірити протоколу, затримана не вимовила жодного слова, окрім диких лайок та образ, принаймні не у відповідь на запитання офіцерів. Тож вся справа була доволі загадковою, але численних ударів ногами та кулаками в адресу поліцейських, які прискіпливо перераховувалися в матеріалах справи, вистачало для ордера на арешт та кримінальної справи. У Пруссії опір представникам правоохоронних органів не був незначним правопорушенням.

Шарлі підняла очі від папки. Стенографістка чекала із загостреним олівцем; соцпрацівниця і поліцейський сиділи. Дівчина все ще стояла.

— Ви теж можете сісти, — сказала Шарлі.

Дівчина не поворухнулася ні на сантиметр, лише її очі неспокійно забігали.

— Хочеш, щоб я це повторила? — запитала Шарлі. — Скільки тобі років? Ти не хочеш присісти?

Дівчина мовчки дивилася у вікно на фасади Магдалененштрасе.

— Не турбуйтеся, — сказав поліцейський, — вона не промовить ані слова, навіть якщо поставити її з ніг на голову, я це знаю.

Шарлі проігнорувала його слова і продовжила розмову з дів­чиною.

— Але ми повинні принаймні знати твоє ім’я, — сказала вона, — і де ти живеш.

Мовчання.

— Мені робити нотатки? — запитала стенографістка.

Шарлі похитала головою.

— Якщо вам потрібна моя думка, — знову сказав поліцейський, — це одна з тих шмаркачів, які вештаються на старій осьовій фабриці біля скотобійні, і мені не треба її питати, щоб про це дізнатися.

— Ви все так добре знаєте, сержанте.

— Я знаю свою територію. І я впізнаю цю втікачку.

— Але ім’я затриманої ви назвати мені не можете.

— Кого хвилюють імена цих покидьків?

Соцпрацівниця здригнулася, але нічого не сказала. Здавалося, що стенографістка все ще була невпевнена, чи варто їй робити нотатки, і, перебуваючи в нерішучості, переводила погляд з однієї на іншого.

— Пане сержанте, з таким ставленням я зовсім не здивована, що ви навіть не змогли надати особисті дані підозрюваної. Як офіцер прусської поліції, ви повинні бути більш об’єк­тивним.

— Якщо б ви розпитували таку дівчину, а вона б не казала вам ані слова, а тільки б брикалася і дряпалася, то я хотів би подивитися, якою б ви тоді були об’єктивною!

— Можливо, ви недостатньо м’яко розпитували дівчину. Коли я бачу, як ви поводитеся тут...

— А як я поводжуся? Хто має дозволяти щодня ображати себе таким асоціальним шмаркачам лише за те, що він носить уніформу? Хто має боятися, що кілька з них об’єднаються і поб’ють вас усією бандою? Таке вже відбувалося! Хто зі­штовхується з ними щодня, ви чи я?

Шарлі довелося взяти себе в руки. Її тон загострився, але залишився дружнім.

— Зніміть, будь ласка, наручники, сержанте, — сказала вона.

— Вибачте?

— Я хочу, щоб ви зняли з дівчини наручники, перш ніж я почну її допитувати. Вона не злочинець.

Сержант знизав плечима й намацав у кишені ключ.

— Ви тут начальник.

Він сказав це так, ніби сам у це не вірив, але без нарікань відімкнув наручники. Нічого не сталося, дівчина залишилася спокійною.

— От бачите, — сказала Шарлі.

— Ну, це ви не бачили її сьогодні вдень!

Сержант закріпив наручники на поясі своєї уніформи.

— Я хотіла б допитати дівчину за вашої відсутності, — сказала Шарлі.

— Що, пробачте?

— Мені здається, ви її лякаєте. Ви або ваша уніформа. Ви б не були такі ласкаві...

Сержант знову знизав плечима й підвівся.

— Якщо ви так хочете. Адже ви тут начальник.

Шарлі подивилася на стенографістку, яка не зробила жодного руху, щоб піднятися.

— Я думаю, буде краще, якщо ми поки не робитимемо нотаток, — сказала вона, і стенографістка засунула блокнот до кишені.

Жінка з управління у справах неповнолітніх також піднялася і підійшла до дверей.

— Ви маєте рацію, — сказала вона, — випробуйте щастя самі. Дівчина нікому з нас не довіряє. Напевно, думає, що я тут лише для того, щоб відправити її в дитячий будинок. Я вже пояснила їй, навіщо я приїхала сюди.

— Але вам потрібен хоча б один свідок, — знову втрутився сержант.

— Це не офіційний допит. Йдеться про повернення втраченої довіри, щоб зробити допит можливим передусім. Я покличу вас, коли ми будемо готові.

Шарлі почекала ще мить, поки двері зачинилися.

— А тепер сідай, — сказала вона, — чи ти справді хочеш весь час стояти?

Дівчина на мить завагалася, а потім сіла на стілець. Шарлі подивилася на неї, але не могла спіймати її погляд. Вона штовхнула коробку цигарок «Юно» через стіл.

— Ти палиш? — запитала вона. Ще одне коротке вагання, потім залежність все ж перемогла, і дівчина потягнулася до цигарок.

— Ти не любиш говорити, чи не так? — запитала Шарлі після того, як дівчина затяглася. — Ти боїшся сказати щось не те... — Шарлі також запалила «Юно». — Тобі не потрібно говорити, якщо ти цього не хочеш. Ти також можеш просто кивнути або похитати головою. У будь-якому разі те, що ти зараз скажеш, не буде записано. Це залишиться між нами.

Дівчина жадібно затягнулася цигаркою й уникала дивитися Шарлі в очі. Вона не сказала жодного слова.

— Твоя рана болить? — Шарлі показала на свіжу пов’язку. Для того щоб оглянути рану та знову її перев’язати, за протоколом дівчину довелося тримати кільком офіцерам. Не дивно, що в цих очах така паніка! — Як це сталося з твоєю рукою?

Дівчина стиснулася на стільці, і Шарлі зрозуміла, що поставила неправильне запитання.

— Не треба боятися, ми не збираємось тут відривати тобі голову лише тому, що ти побилася з парою поліцейських. Ми хочемо тобі допомогти.

Дівчина визирнула у вікно й нічого не сказала.

— У тебе не було грошей на квитки?

Мовчання.

— Знаєш, мене теж якось спіймав контролер, коли я була приблизно твого віку. Через це у мене було багато неприємностей вдома, але це не призвело до кінця світу.

Дівчина все ще мовчала, і, здавалося, що це зміниться не скоро. Шарлі могла собі уявити, як звичайний поліцейський може втратити терпіння через таку поведінку, адже вона й сама була зараз на межі того, щоб накричати на вперту дівчину, яка сиділа перед нею на стільці, щоб розбудити її.

— Ти повинна допомогти нам, якщо хочеш, щоб ми допомогли тобі, — сказала вона. — Якщо ти скажеш нам своє ім’я та місце проживання, ми зможемо відправити тебе додому. Інакше нам доведеться тебе замкнути, доки ми це не дізнаємося, — Шарлі чула те, що вона сказала, першу погрозу, яку вона вимовила, але, здавалося, це справило на дівчину таке само незначне враження, як будь-що інше. — Я не хочу замикати тебе, і я не думаю, що ти теж цього хочеш. Але тоді тобі доведеться відкрити рот.

Дівчина ніби задумалася. Після всіх слів! Справа пішла. Шарлі вже сподівалася одразу почути перші слова, як у коридорі почався гучний переполох. Гудіння голосів, гучний крик. Звучало гірше, ніж банда бунтівників, яку збираються незабаром поставити перед судом. Спочатку Шарлі хотіла не звертати уваги на цей гомін, але шум не припинявся.

Нарешті вона поклала «Юно» в попільничку й підвелася.

— Зачекай секунду, — сказала вона дівчині й відчинила двері в коридор. Там панував великий ажіотаж, більшість кабінетів були відкриті навстіж, усі зібралися в коридорі, скрізь стояли групи людей, які щось обговорювали та жестикулювали. Декілька осіб у наручниках були проведені повз під конвоєм людей в уніформі, їхній одяг справляв враження лахміть, хоча не було зрозуміло, чи порвані штани могли бути наслідком бійки, оскільки у більшості чоловіків були подряпини на руках чи на обличчі, а один тримав марлеву пов’язку над рваною раною на лобі, з якої йшла кров. І всі разом говорили й голосно кричали. Неотесаний сержант з 81-го відділку, якого Шарлі щойно випровадила з кабінету, сидів згорблено, наче під вагою страждань, на дерев’яній лаві, де зазвичай доводилося чекати бідним грішникам, затуляючи обличчя руками. Соцпрацівниця марно намагалася втішити чоловіка.

— Що тут відбувається? — захотіла дізнатися Шарлі.

Жінка знизала плечима.

— Безробітні, які влаштували безлад на алеї Франкфуртер. Хтось щойно сказав, що було застрелено поліцейського, — вона вказала очима на сержанта. — Я не зрозуміла його імені, але це, мабуть, був друг нашого сержанта.

— Вони вбили Еміля, ці свині, ці щури! — поліцейський так раптово підвівся і заревів, що дві жінки аж підскочили. Чоловік ніби втратив самовладання, обличчя його почервоніло. — Всіх їх треба розстріляти! Цих проклятих комуністів!

Раптом він підскочив і схопив за комір худого чоловіка, якого проводили повз них в наручниках. Двом колегам довелося його відтягнути.

«Прокляття, який сьогодні жахливий день», — подумала Шарлі. Чи був сержант взагалі здатний після всього працювати, чи вона тепер мала попросити для нього заміну, це вона могла вирішити пізніше; спочатку їй доведеться розібратися з утікачкою.

Коли Шарлі повернулася до кімнати й хотіла зачинити двері, вона завмерла. Стілець, на якому щойно сиділа дівчина, така напружена й боязка, був порожній; в попільничці диміли дві цигарки. А вікно, що виходило на Магдалененштрасе, було відчинене. Шарлі кинулася до підвіконня й подивилася на вулицю. Дівчина зникла. Вона відчула, як у неї підгинаються коліна, і зібралася із силами.

Адже сили їй ще знадобляться.

23

Лише тепер, коли вона заспокоїлася, то зрозуміла, як сильно біль пронизує її втомлені кістки. Вона присіла позаду «Опеля», за яким ховалася, схопившись за свою щиколотку. Мабуть, там було на кілька метрів вище, ніж їй здавалося, але чи був у неї інший вибір? Коли та жінка, секретар судді чи ким вона там мала бути, встала й підійшла до дверей, Алекс побачила свій шанс. Через шум в коридорі ніхто не чув, як вона відчинила вікно, хоча воно трохи й заскрипіло. Вона залізла на підвіконня і, не замислюючись, поглянула вниз, де помітила широкий карниз над вікном першого поверху, на який вона легко спустилася. До тротуару залишалося ще більше двох метрів, але у неї не було часу, треба було тікати швидко, щоб ті, хто був всередині, її не помітили. І ось вона присіла навпочіпки й спустилася вниз уступом, затрималася там на якусь мить, звисаючи ногами в повітрі, а потім стрибнула. Сильний біль прошив її ліву ногу, але вона одразу ж піднялася на ноги і пошкандибала до сховку за «Опелем», який був припаркований лише за кілька метрів. Єдиним, хто бачив, як вона втекла, був хлопчик, що катався на своєму самокаті. Він з цікавістю подивився на дівчину, що присіла між машинами на узбіччі дороги. Алекс приклала вказівний палець до губ, і малий з розумінням кивнув.

Вона знову подивилася на вікно, з якого вилізла. Пані, яка її розпитувала, щойно визирнула назовні й повернула голову ліворуч і праворуч, не помічаючи її, тепер її вже не було звідти видно. Звісно, у будь-яку хвилину хтось міг виглянути з цього вікна, але це не грало ніякої ролі, адже вона не могла вічно сидіти навпочіпки, їй було потрібно рухатися далі, поки за нею знову не прибіжать поліцаї. Навіть якщо кожен крок віддає пекельним болем. Вона намагалася дуже швидко щоразу ступати на ліву ногу і якомога менше напружувати її, але навіть від цих коротких кроків всю ногу пронизував колючий біль, було таке відчуття, ніби в будь-який момент щиколотку доведеться відірвати. Вона стиснула зуби й шкутильгала далі й далі, не озираючись, тільки вперед. Вона мала дійти до метро, це був її єдиний шанс. Якби не той дурний контролер... Хай йому грець, не думай про це!

Вона майже дійшла до алеї Франкфуртер, коли вирішила озирнутися. Переслідувачів не було видно, ніхто не переслідував її, ані в уніформі, ані в цивільному одязі. Прокляття, чи вона справді змогла вибратися з цієї халепи? Шум транспорту на алеї Франкфуртер пришвидшував її кроки, стакато{41} болю, що пронизувало її щиколотки, ставало дедалі швидшим, як і її дихання. Хай йому грець, цей дурний біль, спочатку травмована рука, тепер ще й щиколотка!

А потім вона опинилася на сходах до метро. Вона знову озирнулася; далі на алеї Франкфуртер була якась метушня, ймовірно, то безробітні виплескували свій гнів на поліцейських, вона чула звідти гнівні крики пролетарів, а в натовпі могла розпізнати сині мазки поліцейської уніформи, хоча все це, мабуть, відбувалося майже за кілометр від неї. Поблизу коротко завив сигнал швидкої допомоги. Вона починала розуміти, чому втекти було так легко, чому за нею ніхто не пішов: у поліцаїв були інші турботи, аніж вісімнадцятирічна безпритульна дівчина, яка втекла.

Вона спокійно спустилася сходами і вийшла на платформу. Нею ніхто не цікавився, всі бачили кульгаву дівчину, ну то й що! Вона проповзла платформою кілька метрів, притулилася чолом до прохолодної сталевої балки й заплющила очі. Вона не знала, як довго потурала своїй втомі, але раптом прокинулась і відчула, як щось холодне тисне їй на праву, неушкоджену руку. Вона розплющила очі й подивилася на свою долоню, яку мимоволі стиснула, а тепер знову розтиснула. Там була одна марка!

Алекс озирнулася. Її першим поривом було повернути гроші, вона не була жебрачкою, але кому? Її благодійник не представився, люди, як завжди, здавалися байдужими, кожен зайнятий своїми турботами. Алекс навіть не знала, кому подякувати, тож просто поклала марку в кишеню. Принаймні вона мала б зараз гроші, якби натрапила на іншого кондуктора. Хоча б гроші, якщо вони вже відібрали у неї ніж і все інше, що вона носила в кишенях, навіть пачку з шістьма «Юно», яку вона щойно відкрила.

Зі східного боку під’їхав потяг, і Алекс сіла у вагон. Куди їй їхати? Де зійти? Вона не могла придумати, де б у цьому місті заночувати. Квартира «Б» згоріла, квартира «А» була надто небезпечною. Бенні мертвий, Каллі мертвий. У цьому величезному місті не залишилося жодної людини, яка могла б їй допомогти, ані жодного місця, де вона могла б почуватися в безпеці.

Так, було ще одне місце, лише одне. Вона не була там понад рік, і їй було б нелегко прийти туди і попросити про допомогу, вона навіть не знала, як він відреагує, якщо побачить її, чи хоча б послухає її. А потім, коли він почує її історію, що він зробить? Поліцаї, звичайно, там її не знайдуть, але їй доведеться рахуватися з ним. Але якщо він їй не допоможе, усе просто скінчиться. Повністю виснажена від болю, напруги та тяжкого дня, вона впала на сидіння. А потім, зіткнувшись з безвихідністю свого становища, яка майже заспокоїла її, бо вона не дозволила собі інше рішення, її охопило дивне відчуття щастя, навіть усмішка з’явилася на її обличчі. Алекс була така втомлена, така виснажена, що гірше вже бути просто не могло. Її рішення було прийнято; вона повністю віддасть себе в його руки і буде сподіватися, що він її не покине. Незважаючи на все, що сталося.

24

Скло хрумтіло на бетонній підлозі, кожен її крок відлунював у порожній кімнаті. Вона зупинилася та прислухалася.

Майже нічого не було чути; монотонний гуркіт транспорту на алеї Ландсбергер лише іноді переривався ритмічним гуркотом прилеглої кільцевої електрички. Кожен тихий скрегіт підошвою об підлогу звучав тут голосніше й сильніше за весь той шум, що йшов ззовні.

«Старий осьовий завод», — сказав поліцейський. Але там не було жодних ознак молодих людей, які мали б тут зависати. Ці руїни були зовсім безлюдні. Вони вешталися тут лише вночі? Тому що їм просто потрібно було місце для ночівлі? Десь гучно загуркотіло, ніби щось перекинулося у холі чи впало на підлогу, і Шарлі обернулася. Вона нікого не могла побачити, поки з ревербераційного туману не вирвався тонкий уривчастий звук, що спрямував її погляд. Щойно вона побачила його джерело, звук стих. Щур сидів посередині кімнати на задніх лап­ках і безсоромно дивився на незвану гостю, він вирішив тікати, лише коли Шарлі ступила наступний крок. Невже серед цього сміття насправді можуть жити люди, навіть діти? Під одним дахом зі щурами? Шарлі мимоволі здригнулася. Вона помітила сходовий майданчик у кінці майстерні і піднялася нагору.

Кімнати на наступному поверсі були в кращому стані, принаймні тут були розбиті не всі шибки, а скла на підлозі було не так багато. У всякому разі цілком можливо, щоб хтось ночував тут у тому чи іншому кутку. Хоча щури, безперечно, були й тут.

Чи вона знайде ту дівчину? Вона справді не вірила в це, то чому ж вона сюди прийшла? Адже Вебер не просив її провести вже й без цього заплутаний вечір у пошуках дівчини, яка втекла, навпаки, він мав бажання її зупинити. «Це робота поліції, — сказав він, — не потрібно погіршувати ситуацію своїм втручанням».

Погіршувати ситуацію. Наче це ще було можливо. Цей момент все ще був в її пам’яті, момент, коли вона усвідомила свою невдачу, коли подивилася на порожній стілець, на цигарку в попільничці, а потім у вікно і на вулицю. Вона одразу забила тривогу, але, здавалося, нікого не цікавили її турботи, на неї скрізь дивилися порожні обличчя. Ніхто не надавав пріоритету вуличній нахабі, яка щойно втекла, не в той день, коли на алеї Франкфуртер відбувалася стрілянина, а один поліцейський уже загинув. Навіть жінка з управління у справах неповнолітніх лише знизала плечима, коли Шарлі забила тривогу; навіть здавалося, що її влаштовувала втеча дівчини — одним приводом для турбот менше.

Тож Шарлі сама вирушила на Вагнерплац і далі по Магдалененштрасе, шукаючи втікачку. Звичайно, все було даремно. Дівчини там давно не було. Шарлі пройшла пішки аж до алеї Франкфуртер і до метро, а потім здалася.

Тільки Вебер зацікавився її проблемою, коли повернувся із зустрічі з прокурором. Судовий радник насправді закричав, коли Шарлі розповіла йому про втечу дівчини. Вона, певно, збожеволіла, знехтувавши найпростішими правилами техніки безпеки, що абсолютно неприпустимо для цієї роботи. І це ще були доволі необразливі звинувачення, які він кинув на адресу Шарлі. Кожне слово мало не завдавало їй фізичного болю та било її ще дужче через те, що вона й сама хотіла дати собі ляпаса. Наскільки ж наївною треба було бути? Вебер, цей мудак, оголосив їй догану! Судова рада відправила її додому і відпустила зі служби на решту тижня.

«Я впевнений, що ви знаєте, що буде проведено ще одне розслідування цього інциденту, — сказав він. — І що цей випадок потрапить до вашої особистої справи».

Але найбільше її вразила його лицемірна спроба втішити її дивно м’яким голосом після того, як він кричав на неї, випускаючи пар протягом п’ятнадцяти хвилин. «Якщо я можу дати вам пораду, — сказав він, коли вона вже була у дверях, і в його голосі бриніло по-батьківськи доброзичливе розуміння, — пошукайте для себе щось інше, це не для вас. Ви — жінка! Знайдіть собі гарного молодого чоловіка й одружіться з ним!»

Шарлі не могла відповісти на це нічого, не сказала йому ані слова. Раптом вона знову побачила, як сидить в тому кельнському кафе і чує інший голос, що випромінює розуміння: «Щойно ви одружитесь, вам більше не доведеться працювати». Як тоді, так і зараз вона не могла нічого на це відповісти.

Але вона все ще могла діяти. І вона не мала наміру виконувати вказівки Вебера. Вона сіла в трамвай, але не поїхала додому, лише до алеї Франкфуртер і звідти на електричці ще дві станції, доїхала до Рьодерштрасе, до старого осьового заводу, і через діру в іржавому паркані пролізла на територію покинутої компанії. Принаймні вона мала спробувати, навіть якщо їй важко було повірити, що дівчина втекла з усіх місць саме сюди. Навіть якщо це місце належить молодим людям, які ночували тут.

Шарлі обшукала увесь перший поверх, потім другий і навіть знайшла там кілька речей: залишки воску, порожні пляшки, стару зламану ложку і насамперед сліди покришених цигарок, при цьому не знайшовши жодного недопалка, не кажучи вже про тих, хто ці недопалки курив. Обід був просто неправильним часом доби, можливо, їй варто повернутися сюди вранці, коли тут всі тільки прокидаються. І тоді краще взяти з собою Гереона. Їй було не дуже комфортно перебувати на самоті в цьому кварталі, на цій покинутій фабриці; Шарлі повернулася до бетонних сходів з потертим сталевим поруччям і повільно, крок за кроком, почала спускатися ними.

Вона підстрибнула. З нізвідки перед нею біля підніжжя сходів з’явився хлопець, високий хлопець з квадратним черепом та нігтями з чорним обідком бруду. Спочатку він здавався таким же здивованим, як і вона, і тупо позіхав, а тоді на його обличчі заграли жовна. Однак це не зробило його на вигляд розумнішим. Хоча одну річ, здавалося б, він знав: наскільки він страшно виглядає, хоча йому, можливо, було не більше сімнадцяти років. Він підкачався і вдавав сильного чоловіка, схрестивши руки, щоб вони здавалися більш мускулистими. Але м’язів і так вже було забагато. Шарлі намагалася не виказувати свій шок.

— Не вмієш читати? — сказав хлопець, коли нарешті зайняв потрібну позицію. — Тут прохід заборонено.

— Я саме збиралася йти, — мовила Шарлі й була здивована, наскільки пискляво звучав її голос.

«Яка ж ти дотепна й кмітлива, фройляйн Ріттер, — подумала вона. — Хіба ти не могла придумати нічого кращого, дурна корово? Ти його цим не вразиш!»

— Мені не подобаються жінки, які йдуть, я віддаю перевагу жінкам, які приходять.

Його посмішка розсіяла будь-які сумніви щодо того, що останнє речення він мав на увазі в непристойний спосіб.

«Прокляття, — подумала Шарлі, — чому ти поперлася до цієї халупи зовсім одна? Тому що тут бігають лише малі діти, з якими ти можеш впоратися? Ось тобі й один із таких діточок!»

— Я шукаю декого, — сказала вона, ігноруючи його коментар, — дівчину. Зростом десь метр сімдесят, зі світлим волоссям брудного відтінку, худорляву, на її лівій руці...

— Що це має означати? Ти лесбійка? — хлопець став перед нею. — Чи втекла твоя дочка? Опиши її докладніше. Можливо, я її вже трахнув.

Шарлі відчувала дедалі сильніше бажання дати потворній пиці цього неприємного хлопця кілька ляпасів. Та насправді вона прийшла сюди не для жорстокого поводження з дітьми, крім того, він виглядав досить сильним.

«Не хвилюйся, — подумала вона, — він ще дитина, шмаркач без манер».

— Здається, твої батьки забули тебе навчити гарних манер, — сказала вона.

— А хіба ти тут не для цього? Показати тобі, яких саме манер я хотів би навчитися?

Досить! Шарлі спробувала протиснутися повз хлопця, але він схопив її за руку і тримав неймовірно міцно. Ні, це вже точно не дитина! Потім він штовхнув її назад. Вона спіткнулася і вчепилася за поруччя, інакше б упала на сталеві краї бетонних сходів. І хоч вона дуже вчасно встигла схопитися за поруччя, але при цьому все одно набила кілька синців.

Прокляття!

Ніхто не знав, що вона пішла сюди, жодна людина, навіть Вебер. Оце вона гарно вляпалася! Вона швидко піднялася на ноги і вже збиралася щось сказати, коли почула голос, що був гострий, мов ніж.

— Залиш жінку в спокої, Кралле!

Шарлі озирнулася. Там стояла дівчина в тонкому пальті з чорним волоссям без натяку на зачіску, прикритим червоним беретом. Хоча її обличчя виглядало досить мило, з кирпатим носом і величезними карими очима, хлопець, здавалося, поважав її. Можливо, через великий ніж у її руці.

— О, наша маленька Вікі, — сказав він, але це звучало не так невимушено, як, мабуть, він хотів. — Що це тут таке? Ви заснували новий клуб? Жінки допомагають жінкам?

— Я просто не хочу, щоб ти, хтивий ідіоте, відправив до нас поліцію через те, що облапав якусь жінку. Тож злізай і відпусти її, — на останніх словах вона вказала кінчиком ножа у бік виходу.

— Ой, у злої Вікі є ніж! Як я її боюся!

— Я б на твоєму місці боялася. Чи ти вже забув, що дівчата можуть зробити за допомогою ножа? Я можу це зробити так само добре, як і Алекс!

— Алекс, ця тупа лесбійка, — сказав хлопецьі сплюнув. Дів­чина на ім’я Вікі ніби зачепила його чутливий нерв. Навіть та широка посмішка зникла з обличчя Кралле.

— Алекс, — запитала Шарлі, — це дівчина?

Вона бачила, як Вікі раптово знітилася й замовкла. Її рятівниця, очевидно, сказала більше, ніж вона хотіла. Проте хлопець раптом став балакучим. Хай яким би він виглядав дурним, але у нього, здавалося, був справжній інстинкт, коли йшлося про те, щоб завдати шкоди іншим.

— Це та, кого ти шукаєш? — сказав він і раптом почав чемно говорити із Шарлі. — Александра Райнгольд? Можливо, твій опис їй підходить. На жаль, дорогої Алекс зараз немає вдома, інакше я хотів би познайомити вас із цим стервом...

— Кралле, замовкни!

— А хрін тобі! Хто тебе вчив манер? Потрібно чемно відповідати, коли тебе питають дорослі!

Шарлі спробувала розвіяти страхи дівчини.

— Тобі не треба боятися, — сказала вона, — я хочу допомогти твоїй подрузі.

— Якщо ти із соцдопомоги, то можеш випаруватися просто зараз, — прошипіла Вікі. — Знаємо ми вашу допомогу!

— Можливо, поліцаї послали її вперед, — сказав Кралле. — Алекс якось причетна до тієї справи в «КаДеВе»? Я подумав, що вона та її маленький єврейський друг мають до цього якесь відношення.

Дівчина з ножем раптово втратила самовладання.

— Ти хоч знаєш, про що патякаєш? — кинула вона хлопцеві. — Ти взагалі знаєш, що там трапилося, дурний товстуне? Забирайся геть, поки я не вирізала тобі другу дірку у сраці!

Кралле знизав плечима й пішов.

— І ти теж забирайся, — сказала дівчина Шарлі, — і забудь, що тобі щойно сказав той ідіот.

— Але я дуже хочу допомогти Александрі. Ти знаєш, де я можу її знайти? Вона пошкодила руку, і я думаю...

— Ти не чула? Ти маєш піти! Забирайся! — майже закричала Вікі. Ніж в її руці затремтів, скидалося на те, що вона в будь-який момент повністю втратить самоконтроль. Шарлі не хотіла ризикувати, позаяк ніж виглядав доволі загрозливо.

— Гаразд, — сказала вона, — але якщо ти передумаєш, ти завжди можеш зателефонувати мені. Як я вже сказала, я хочу вам допомогти. Я знаю, що Александра чогось боїться; можливо, їй варто поговорити зі мною про це. Я не з поліції і не із соціальної служби.

Вона вирвала аркуш паперу зі свого блокнота, який тримала при собі з часів роботи в інспекції, і записала свій моабітський номер{42}. Шарлі поклала папірець на сходинку, залишивши Вікі стояти біля підніжжя сходів, і вийшла на вулицю під скрипіння уламків незліченних розбитих вікон. Її серце ще калатало, коли вона пролізла в розламану дротяну огорожу й вибралася на вулицю. Шарлі швидко дійшла до алеї Ландсбергер, відкрила сумочку й порахувала дрібні гроші. Біля зупинки електрички вона попрямувала до найближчої телефонної будки.

25

Вдягнений у темний костюм, тримаючи в руках букет квітів, він стояв перед дверима в палату з латунним номером, який вказав йому черговий.

Він витріщився на номер, вагаючись туди увійти, й відсмикнув руку, яка вже збиралася постукати. Його охопив раптовий неспокій, нервозність, яка дуже рідко захоплювала його. Він відступив від дверей і почав крокувати полірованою підлогою, наче тигр у клітці. Здавалося, ніхто не заперечував проти цього, лише дитина, яку коридором тягнули у візку її батьки, з цікавістю дивилася на нього довше за інших. Він щойно вирішив увійти, незважаючи на всі свої побоювання, як несподівано й раптово відчинилися двері й з кімнати вийшов чоловік у чорному капелюсі, який серйозно подивився спочатку на відвідувача, а потім — на його букет, перш ніж продовжити свій шлях. Борода і пейси робили чоловіка старшим; Ґольдштайн, який з дитинства звик бачити чорні капелюхи, подумав, що йому було не більше тридцяти, швидше двадцять п’ять. Одного короткого моменту, коли двері відчинилися, було достатньо, щоб кинути погляд на решту відвідувачів, які все ще були в палаті, і їх було чимало. Здавалося, що біля лікарняного ліжка зібралася майже вся родина, включно зі ще одним чоловіком у чорному каптані. Але всі інші були одягнені у звичайний одяг.

Ґольдштайн тяжко зітхнув, коли двері знову зачинилися, і молодий єврей зник у коридорі на сходовій клітці.

Зрештою, цей час для відвідування був не дуже гарною ідеєю. Він не міг туди зайти, коли там були усі ці люди. Він раптом відчув себе там дуже недоречним зі своїм букетом квітів.

Поки що все працювало нормально. Ніхто не здивувався, коли черговий одразу дізнався для нього номер палати, коли він назвав ім’я пацієнта. З букетом у руці й одягнений у простий темний однобортний костюм, Авраам Ґольдштайн мав вигляд звичайного відвідувача лікарні. Під час годин відвідування коридорами бігало багато букетоносців, тому він не привертав особливої уваги. Все здавалося таким простим.

Але це було непросто, зовсім непросто. Ґольдштайн ходив взад-вперед перед дверима, не знаючи, що йому тепер робити. Люди всередині не могли його впізнати, він подумав, чи не варто просто почекати, поки родина знову піде, але потім прийняв рішення, подарував красиво пов’язані квіти спантеличеній медсестрі та залишив лікарню тим же шляхом, яким туди увійшов.

26

Вона сказала вийти до громадського входу, але її там не було, коли Рат завернув за ріг, і за риштуванням довкола Александерхауза з’явилося головне управління поліції. Вхід на Грюнерштрасе, що розташовувався прямо біля арок лінії міської електрички, був єдиним із частково вцілілими сходами. Хоча не можна було сказати, що поліцейське управління загалом було під загрозою зневаги, — це була величезна цегляна будівля, більша навіть за міський палац і побудована як палац, і її архітектуру, яка була розрахована справляти саме таке враження, безперечно, можна було назвати вражаючою. «Червоний замок» — так прозвали головне управління берлінці. Більшість поліцейських називали своє місце роботи просто «замком», інші трохи менш шанобливо — «заводом».

Він повинен був чекати її зовні на сходах, а не всередині з черговим і не в своєму кабінеті. Вона не сказала чому, але Рат підозрював, що Шарлі не хоче наштовхнутися на його колег. Проте це навряд чи могло статися на цьому розі, адже скільки б людей туди не входило чи не виходило звідти — ті, хто працював у поліції, взагалі уникали громадського входу. Насправді Шарлі взагалі нічого не сказала по телефону, лише те, що вона має зустрітися з ним на «Алекс» й потребує його допомоги.

Знову й знову Рату доводилося тягнути за повідець, тому що Кірі відволікалася на все й на всіх, обнюхувала кожен куточок й спостерігала за незнайомими собаками. Тільки сьогодні опівдні, коли Ґреф змінив його, а Рат пішов на тривалішу прогулянку з собакою, йому довелося грубо відбиватися від настир­ливого боксера.

Це був найбільш хвилюючий випадок за весь день. Зміна в «Ексельсіорі» була спокійною. Ґольдштайн покинув спроби втекти від своїх наглядачів; він зник у своєму номері, і його більше не було видно, навіть обід йому принесли прямо в номер.

Кірі настільки захопила увагу Рата, що він лише зараз помітив незвичну машину, припарковану прямо біля арок лінії міської електрички. З водійських дверей вийшов стрункий чоловік, зовнішній вигляд якого викликав неабиякий ажіотаж: частково через його пряме чорне волосся, яке він зібрав у довгий хвіст, частково через високі вилиці та пару пильних темних вузьких очей. Рат не бачив цього чоловіка багато років, але від­разу впізнав його. Ліанг. Ліанг Куен-Яо, тінь Йоганна Марлоу, як завжди в пошитому на замовлення костюмі.

Якого біса тут робив китаєць Марлоу, що він робив у поліцейському управлінні? Ліанг цілеспрямовано підійшов до головного входу, перед яким стояв Рат, але тільки коли китаєць підняв криси свого капелюха на знак привітання, Рат зрозумів, що він сам був його ціллю.

— Пане комісаре, — сказав Ліанг, — будь ласка, слідуйте за мною. Вони хочуть з вами поговорити.

Не чекаючи на відповідь, він повернувся і пішов назад до машини.

Рат засунув назад у кишеню цигарки, які щойно витягнув з кишені свого пальта, і озирнувся. Коли він переконався, що насправді поруч немає нікого, хто б його знав, особливо Шарлі, він пішов за ним. Свіжевощений автомобіль, припаркований біля арок міської електрички між запиленим «Опелем» і новим «Фордом», був кольору гарного червоного вина і мав вигляд, наче приїхав з Голлівуду. Навіть «Мерседес» Гінденбурга{43} навряд чи міг би привернути більше уваги на площі. Кілька хлопців милувалися машиною з поважної відстані. Рат підслухав деякі їхні слова, вони обговорювали модель машини.

— Це «Шевроле».

— Дурня, це «Б’юїк Майстер 6».

— Все одно якийсь американець.

Це справді був американський автомобіль, але «Дюзенберг» можна було побачити на дорогах Берліна так само часто, як пінгвінів у Сахарі. Ліанг відчинив дверцята, і, на велике здивування Рата, Кірі миттєво застрибнула у задню частину машини. Перш ніж послідувати за собакою, Рат переконався, що Шарлі не завертає за ріг. Кірі присіла на просторе місце для ніг на зад­ньому сидінні й дозволила чоловікові погладити її й покласти їй у пащу фрикадельку.

— Сміливий пес, — сказав Йоганн Марлоу.

— Це, мабуть, фрикаделька з «Ашингера»{44}, — сказав Рат. — Ця собака з’їла б її і з рук самого диявола.

— Я дуже сподіваюся, що це ніяка не інсинуація, — заявив Марлоу. Він був саме таким, яким його пам’ятав Рат: трохи кремезний, але міцний, у пошитому на замовлення лляному костюмі. — Радий вас знову бачити, пане комісаре.

— Чи можу я щось для вас зробити?

— Я радий, що ви настільки реалістично оцінюєте обставини.

Рат відчув, ніби щойно потрапив у власний кошмар. Він очікував цієї зустрічі, він знав, що в якийсь момент Марлоу з’явиться знову. І все ж він відкинув це знання, майже сподіваючись, що справа з Марлоу закінчилася.

Але, звичайно, це було не так.

Йоганн Марлоу був відомий як Доктор Мабузе{45} або просто Доктор М. — на самому початку свого перебування в Берліні Рат якось зв’язався з цим чоловіком, щоб розкрити справу. З успіхом. І з наслідками.

Спочатку все було добре, Рат дістав свого вбивцю, а Марлоу — золото, яке він шукав. А потім за кілька місяців у поштовій скриньці Рата з’явився конверт — опуклий конверт, повний банкнот на загальну суму п’ять тисяч марок. Не було ані листа, ані відправника, навіть адреси Рата, але він одразу зрозумів, від кого прийшли гроші.

Рат не просив грошей, але й не повернув їх. А потім, ще за кілька місяців він проігнорував той факт, що це були брудні гроші, і купив на них машину. Можливо, він не торкнувся б тих грошей і донині, якби Вайнерту не довелося тоді продавати свій старий «Б’юїк». Його друг зробив азартну ставку, потрапив у фінансові проблеми, і Рат зміг допомогти йому грошима. Упертість, з якою вільна держава Пруссія відмовила йому в підвищенні та у відповідній зарплаті, також сприяла тому, що останні сумніви Рата були відкинуті. Відтоді решта від покупки автомобіля лежала на банківському рахунку, і Рат не торкнувся ані копійки.

Він приховав ще одну річ: ці п’ять тисяч були не лише подякою та винагородою за золото Сорокіна, вони також скріпили зв’язок, який Рат хотів би розірвати, — але не знав як.

Він подивився на Марлоу. Чого цей чоловік може від нього хотіти?

— Я настільки реалістично оцінюю обставини, — сказав він нарешті, — що вважаю, що це повна нісенітниця — перехоплювати мене саме перед управлінням. Ще й в такій яскравій бляшанці. Ви називаєте це непомітним?

— Якщо вас це не влаштовує, просто переконайтеся, що з вами можна зв’язатися в майбутньому по телефону. Або принаймні приходьте на ніч додому.

— Ви були на Луїзенуфер?

— Якби ви були там сьогодні близько четвертої ранку, ми б вже давно забули про цю розмову. Бідний Куен-Яо дарма чекав у вашій квартирі. А щодо яскравої бляшанки, то машина — це подарунок від друга з-за океану. Я зараз займаюся тест-драйвом.

— А я завжди думав, що ви даруєте машини своїм по­другам.

Марлоу засміявся.

— У даному випадку це був мій діловий друг, якому я допоміг оселитися в Штатах. З успіхом, як бачите.

— Тим не менш це все ще типове американське вихваляння, — сказав Рат. Зараз йому було плювати на все американське. За винятком, можливо, музики.

— Я здивований вашою принизливою заявою. Гадаю, ви теж їздите на американських машинах?

— На одній машині, — сказав Рат. — Я їжджу на одній американській машині, і вона вживана. Я не думаю, що це може зрівнятися з вашим автопарком.

— Ви повинні працювати зі мною частіше, тоді зможете дозволити собі кращі машини.

— Хто сказав, що я цього хочу?

— Невже мене дезінформують щодо розмірів зарплат прусської поліції? Хіба вам нещодавно не урізали платню?

З Рата було досить розмов на цю тему.

— Що могло статися такого важливого, що ви перервали свій тест-драйв, щоб побачити мене? — запитав він.

— Мені потрібна ваша допомога, — Марлоу вдавалося звучати так, ніби він насправді був прохачем. — Г’юго Ленц, — промовив він, — це ім’я про щось вам говорить?

Рат похитав головою.

— Не можу пригадати.

— Це голова клубу перснів «Бероліна»...

— А, Рудий Г’юго!

Марлоу кивнув.

— Ви зустрічали його раніше?

— Ні. Але, звичайно, я знаю це ім’я.

Під цим прізвиськом був відомий Г’юго Ленц, важлива фігура в берлінському злочинному світі. Рудий Г’юго, досвідчений столяр, керував «Бероліною», клубом перснів, який Йоганн Марлоу використовував для свого нелегального бізнесу, хоча сам ніколи не був його членом. Це була вигідна співпраця для обох сторін: «Бероліна» мала найбільш прибутковий бізнес з усіх клубів берлінського злочинного світу, і Марлоу завжди мав у своєму розпорядженні достатньо людей, а не лише тоді, коли комусь хотілося заробити. «Бероліна» була м’язами Марлоу, невеликою армією його нелегальної бізнес-імперії. Тим не менш Йоганн Марлоу уникав усього, що могло б створити враження, ніби він має будь-який зв’язок з цим клубом. Він навіть не відвідував його святкування, — на відміну від деяких поліцейських, які підтримували добрі зв’язки з берлінськими злочинними угрупованнями, бо могли отримати там більшу премію. Навіть начальника поліції Генната час від часу можна було побачити на вечорах заснування клубу перснів — вечірках, де все було цілком цивілізовано, принаймні вони були не більш дикі за вечори заснування якогось хорового товариства.

— І ви також знаєте, що Лапке та Гьоллер були звільнені з «Тегеля» два тижні тому?

Рат кивнув. Два роки тому лідерів «Північних піратів» спіймали під час злому сейфа на Райхсканцлерплац і закрили на кілька років. «Пірати» були значно ослаблені за час їхньої примусової відпустки у в’язниці «Тегель», і найбільше від цього виграла «Бероліна». Відтоді, як Лапке та Гьоллера випустили, вони, здавалося, прагнули відновити свій статус-кво, і кількість інцидентів зросла. Наприклад, тиждень тому незнайомці викинули одного з торговців наркотиками Марлоу та його товари через зачинене вікно танцювального залу, за що чоловік поплатився не лише порізами, а й паралічем нижніх кінцівок. Невдовзі після цього нещодавно створену букмекерську контору «Піратів» пограбували. Здавалося, що насувається кримінальна війна, за якою з певним задоволенням стежило чимало поліцейських. Була поширена думка, що злочинці повинні добивати одне одного.

— Я чув про ваші проблеми, — мовив Рат.

— Проблеми — це в даному випадку невідповідне слово, — сказав Марлоу. — У нас є перші загиблі. Скажімо так: сьогодні у своєму власному магазині знайшли одного бізнес-партнера «Бероліни». Убитим.

Рат був здивований. Вбивство насправді суперечило кодексу честі клубу перснів. Однак «Північні пірати» мали репутацію щурячого клубу, який не надто цінує такі речі, як честь і традиції.

— І ви підозрюєте, що за цим стоять «Пірати»?

Марлоу знизав плечима.

— У будь-якому разі неприємних для «Бероліни» подій стало так багато, що я вже не вірю у випадковості.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну... — Марлоу прочистив горло, перш ніж продовжити. — Г’юго Ленц безслідно зник учора.

Рат уважно слухав. Адже це вже була велика справа.

— І ви думаєте, що за цим стоять «Пірати»?

— Я хочу, щоб ви дізналися це для мене.

Рат стрепенувся. Коли він слухав Марлоу, йому здалося, що він бачить знайоме обличчя в полірованому дзеркалі заднього виду «Дюзенберга». Для певності він повернув голову. Так і є! Потім вона спустилася по Дірксенштрасе й кинула питливий погляд на управління поліції. Рат пригнувся.

— Що таке? — запитав Марлоу. — Ви вирішили погратися у хованки?

— Там, — прошепотів Рат, — є дехто, хто за жодних обставин не повинен бачити мене у вашій машині.

— Якийсь чоловік? Або жінка? Гарненька чорноволоса в зеленому капелюшку? — Марлоу засміявся і дав вказівку Ліангу. Двигун видав глибокий рівномірний гуркіт, і «Дюзенберг» рушив. — Та сама пані, з якою ви були у «Плазі», чи не так?

Рат не відповів. Він повільно підняв голову над заднім сидінням і поглянув у заднє скло. Шарлі глянула на головний вхід до управління поліції, а потім — на свій годинник.

— Я гадаю, що моногамні чоловіки, — продовжив Марлоу, — проявляють вірність.

— Я холостяк, — відрізав Рат. Він не мав наміру говорити з Йоганном Марлоу про Шарлі, і без того було погано, що чоловік її впізнав.

— Але, очевидно, що ви вірний, — засміявся Марлоу. — Домовилися про зустріч? Не хвилюйтеся, ми просто об’їдемо квартал, і ви повернетеся вчасно.

Де затримався Гереон? Шарлі видобула зі своєї сумочки зім’яту коробку й запалила «Юно» саме тоді, коли по Грюнер­штрасе проїжджав автобус, на верхньому поверсі якого була розміщена реклама її марки сигарет. Вона швидко видихнула й знову глянула на годинник. Де він є? Вже спізнився на десять хвилин! Ну, сама вона спізнилася на «Алекс» лише на п’ять хвилин, але що робити, якщо вже навіть чоловіки не можуть з’явитися вчасно!

Хоча в неї не було для цього справжньої причини, вона сердилася на нього, на його запізнення, на те, що він навіть не запитав по телефону, про що йдеться. Хоча насправді вона також сердилася на себе, сердилася на час, що швидко минав, на відчуття безсилля, яке майже зводило її з розуму. Кожна хвилина, коли вона була приречена залишатися бездіяльною, посилювала її гнів. І Гереон Рат, сам детектив-інспектор Рат, відповідальний за те, що останні п’ять хвилин вона стояла і нічого не робила! Вона компенсувала своє нетерпіння глибокими легенями, вдихаючи дим з усією силою свого гніву. Сигарета їй трохи допомогла, проте не дуже заспокоїла.

Нарешті він з’явився, цей джентльмен! Він стояв там, на іншому боці Грюнерштрасе, перед парканом будівельного майданчика. Гереон, здавалося, ще не помітив її, але собака вже махала хвостом і смикала за повідець, а її господар слухняно подивився ліворуч і праворуч, перш ніж перетнути під’їзну дорогу прямо за шикарним американським седаном. Тоді він нарешті подивився на неї й усміхнувся, коли впізнав її, і Шарлі відчула, як ця посмішка їй допомагає. Вона більше не була сама. Вона загасила свою цигарку. Весь гнів зник. І знову звільнив місце відчаю.

Собака добігла першою й стрибнула на неї, намагаючись лизнути її обличчя. Шарлі боролася, як могла, і гладила її чорне хутро:

— Кірі! Не будь такою дикою.

А потім Гереон став перед нею з посмішкою, знизавши плечима.

— Мабуть, я мав узяти таксі, — сказав він.

Вона спробувала посміхнутися у відповідь і зрозуміла, наскільки посмішка їй не вдалася.

Посмішка Гереона зникла, він зробив ще один крок назустріч і тепер стояв дуже близько до неї. А потім обійняв її. Вона з вдячністю опустила голову йому на плече, відчуваючи, як його теплі руки пестять її шию. Вона мусила бути обережною, щоб не заплакати в нього на плечі, наче дитина, яку вигнали зі школи.

— Що сталося, моя люба? — запитав він, і вона одразу пробачила йому кожну хвилину запізнення. Знову з’явився ком у горлі, і минула мить, перш ніж вона змогла заговорити.

— Гереоне, — сказала вона, — я впіймала таку велику рибу! Ти повинен допомогти мені.

— Ти вся тремтиш! Що трапилось?

Вона не помітила, але він мав рацію: усе її тіло тремтіло, ніби вона була надто легко одягнена. Шарлі знизала плечима, нездатна говорити. І тоді вона заплакала. Такого з нею ще ніколи не траплялося в його присутності, і вона відвернула обличчя. Рат знову обійняв її. Вона могла уявити собі його збентежене обличчя, але не могла побачити його крізь завісу своїх сліз.

За десять хвилин вони сиділи у кафе «Ашингер». Шарлі хотіла піти прямо до «замку», в реєстраційний відділ, щоб більше не витрачати даремно час, ані хвилини, ані секунди, але Гереон наполіг, щоб вона спочатку спокійно розповіла йому цю історію й витерла сльози. І коли вона побачила своє обличчя в дзеркалі жіночого туалету в «Ашингері», Шарлі зрозуміла, що це була гарна ідея. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб підправити макіяж, а коли вона повернулася, напої вже були на столі: чай з лимоном — для неї, чорна кава, як завжди, — для нього. Гереон пив каву в будь-який час доби, навіть варив її вечорами. Для Кірі принесли дві фрикадельки. Щойно її господар поставив тарілку на підлогу, вона накинулася на неї. Собака з’їла фрикадельки за рекордний час, тож потім ще цілковито присвятила себе облизуванню тарілки. Шарлі посміхнулася. Принаймні ненажерлива собака, що повністю заслуговувала так називатися, змогла викликати у неї посмішку.

Вона зробила ковток чаю, знову перемішала цукор, а потім заговорила. Вона розповіла Гереону про залякану дівчину в її кабінеті, про роботу Вебера, про грубого сержанта, про галас у коридорі через застреленого поліцейського — і, нарешті, про фатальну помилку, яку вона зробила.

Реакція Гереона була не такою, як вона очікувала.

— Ти залишила дівчину з вулиці в кабінеті без нагляду?

— Я не підозрювала, що станеться щось подібне. Я була біля дверей...

— Ти втратила її з поля зору. Що, якби вона взяла зі столу ніж для листів й напала на тебе...

— На столі у Вебера немає ножа для відкривання листів.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Гереоне, не починай зараз. Я знаю, що облажалася. Але ця дівчина... з нею щось було не так. Вона страшенно боялася. Я подумала, що це через сержанта, можливо, у неї просто страх перед уніформою.

— Нічого дивного! Якщо вона поранила поліцейського своїм ножем, у неї є всі підстави боятися! Поранення поліцейського не є дрібним правопорушенням. Навіть якщо у мене іноді виникає відчуття, що це так сприймають у цьому місті.

— Я не вірю, що вона справді напала на офіцера, свідок міг це вигадати. Поки що у всякому разі жоден поліцейський не повідомляв про такий інцидент.

— Гей, Шарлі, розплющ очі! Ця нахаба здається небезпечною. Коли я думаю про те, що могло статися з тобою через того звіра...

— Вона не звір. У неї була порізана рука, хто знає, що вона пережила. Коли я думаю про тих дітей на старій фабриці...

— Ох, Шарлі, Шарлі! — зітхнув Гереон. — Не варто жаліти таких людей, це не входить до наших обов’язків. А для судді чи прокурора це видається ще менш можливим.

Вона мимоволі потягнулася до цигарок.

— Що значить не варто жаліти? Я просто хочу зрозуміти, що відбувається! Ти допоможеш мені її розшукати зараз чи ні?

Шарлі запалила «Юно» і глибоко вдихнула. Вона помітила, що знову сердиться. Гереон заспокійливо підняв руки.

— Звичайно, я тобі допоможу, — він дістав із піджака блокнот та олівець. — Отже, її прізвище Райнгольд...

— Александра Райнгольд. Не думаю, що мені на фабриці збрехали. Той хлопець добре проводив час, поки дразнив цю дівчину, Вікі, і здавав інформацію про Алекс. Здається, він ненавидить дівчат.

Гереон кивнув.

— Ти маєш невеликий шанс дізнатися, звідки вона.

— Ось чому я запросила тебе сюди. Ходімо прямо в реє­страційний відділ і переглянемо адреси всіх Райнгольдів у Берліні.

Він виглядав скептично.

— Це якщо вона з Берліна...

— Гереоне, моя ситуація вкрай відчайдушна. Я сама не знаю, чи знайду колись цю дівчину. Тож, будь ласка, зроби мені послугу: не шукай скрізь ложку дьогтю, просто спробуймо! У мене немає іншого варіанта.

— Ти маєш рацію, — кивнув він. — Але хіба ти думаєш, що зможеш вразити Вебера, доставивши цю Алекс до нього додому?

— Принаймні я виправлю свою помилку, чи не так? Крім того, ця дівчина потребує допомоги. Я нечасто бачила стільки відчаю на такому юному обличчі.

— На цій роботі треба вміти вимикати свою симпатію! Бачиш, куди це веде. Такий мудак, як твій начальник Вебер, тільки й чекає, поки ти зробиш таку помилку. Щоб він нарешті міг написати щось негативне у твоїй особовій справі. Він хоче зіпсувати твою кар’єру, він хотів цього із самого початку.

Вона знизала плечима.

— Є також юристи, які думають про мене значно краще.

— Так, але не вони вирішують твою подальшу кар’єру.

«Може, й так, — подумала Шарлі, — може, й так».

Вона загасила цигарку і нічого не сказала.

— Зачекай, — продовжив він, — якщо я правильно розумію, шановному судовому раднику Веберу не треба було надто широко відкривати свого рота. Він не мав права залишати тебе, стажерку, наодинці з цією відповідальністю, поки ти перебуваєш на стажуванні.

— Я знаю. Вебер просто не хотів пропускати зустріч з прокурором. А тим часом я повинна була дізнатися особисті дані дівчини, от і все.

— Це не змінює того факту, що у самого Вебера має бути нечиста совість.

— У кабінеті він таким не виглядав.

— Можливо, — сказав Гереон. — Але як не взяти до уваги те, що сталося вчора? Загиблий поліцейський, стрілянина на алеї Франкфуртер — кого хвилює якась шмаркачка, яка вистрибнула із вікна суду? Я не можу уявити, щоб Вебер робив таку важливу справу з цього польоту, за який він несе спільну відповідальність. Він блефує, він лякає тебе, бо хоче, щоб ти залишила його суд і свою роботу. Не мирися з цим! Не ведися на його блеф!

— Можливо, ти й маєш рацію, — вона зробила ковток чаю й спробувала ще раз посміхнутися. Тепер їй вдалося зробити це повільно, м’язи її обличчя більше не протестували.

— Звичайно, я правий, — сказав Гереон, весело дивлячись на неї. — Тепер допивай і ходімо! У нас є робота!

27

Коридор перед ним був порожній і темний, лише світло сутінків надворі відбивалося в полірованій підлозі. Поки він ні з ким не зустрічався, більшість людей, які тут працювали, давно розійшлися, а пацієнти вже спали. Йому довелося трохи почекати, щоб потрапити всередину, але тоді все пішло краще, ніж він наважувався сподіватися. Одна за одною під’їхали дві машини швидкої допомоги, які забрали постраждалих у бійці, тоді як цілий гурт родичів, друзів та інших постраждалих під’їхав у таксі та приватних автомобілях і за кілька секунд спричинив штовханину перед відділенням невідкладної допомоги. Ґольдштайн зміг змішатися з цими людьми, це була явно весільна вечірка, і без будь-яких проблем потрапив до приміщення, а потім у непомітний момент, коли сварка знову спалахнула між ворогуючими сторонами, а персонал лікарні мав повні руки роботи, він знову прослизнув повз них і зник за дверима лікарні, що вели в якийсь неосвітлений безлюдний коридор. Через деякий час він знайшов сходовий майданчик і швидко зрозумів, де перебуває.

З цієї точки зору його візит сюди сьогодні вдень був недаремним.

Лікарня була не особливо великою, зовсім не схожою на єврейську лікарню на Проспект-Плейс, де йому видалили апендикс, але це була лікарня з різними палатами, великою кількістю дверей і довгими коридорами, і було б краще, якщо б він міг там зорієнтуватися.

Тож тепер він знову стояв перед дверима з трьома мідними цифрами, і хоча знав, що там вже не була присутня вся родина, а лише старий чоловік, який самотньо лежить у ліжку й, мабуть, вже хропе сам-один під час глибокого сну, він так само неохоче заходив до палати, як і кілька годин тому.

Цього разу в нього не було квітів, зараз він не приніс нічого, окрім «Ремінгтона», вагу якого відчував у внутрішній кишені. Його рука штовхнула вниз ручку, і двері почали з шумом прочинятися. Він знову глянув у коридор — двері до кімнати медсестри все ще були зачинені — і прослизнув у неосвітлену кімнату. Хтось засмикнув штори, але проблиск світла просочувався ззовні, створюючи чіткі контури в темряві. Ліжко стояло біля передньої стіни, і в ньому лежав він — старий зі зморшкуватим обличчям. Табличка на бильцях ліжка підказувала йому, що це людина, яку він шукав, але Ґольштайн знав це заздалегідь. Чоловік не хропів, проте було чути його хрипке дихання. Тоді Ґольдштайн побачив блиск у його очах і зрозумів, що чоловік не спить, як він гадав, а прокинувся й помітив його.

Простирадло хруснуло, коли чоловік у ліжку трохи підняв свою верхню частину тіла, майже непомітно, мабуть, щоб краще роздивитися незваного гостя. Ґольдштайн повільно, крок за кроком наближався до його ліжка. Він відчув ком у горлі. Він не очікував цього, просто не був до цього готовий: вони, мабуть, упізнали його, ці пильні очі на зморшкуватому обличчі. Старий відкрив рота, а потім його губи заворушилися. Він не говорив уголос, але кожен із трьох складів було чітко чути в тиші лікарняної палати. «Авраам». Хоча вони ніколи раніше не зустрічалися, старий упізнав його. Ґольдштайн кивнув і підійшов ближче. Очі, що дивилися на нього і слідкували за кожним його рухом, вже чекали на смерть.

28

Вони потрапили в «замок» через громадський вхід, а потім одразу попрямували до реєстраційного відділу. Рат почувався так, наче був на шкільній екскурсії, коли він із друзями тинявся в дівочому крилі молодіжного гуртожитку; зрештою, він саме збирався дати цивільній — а такою тепер була Шарлі — доступ до інформації, якого у неї не повинно бути. Це було легше, ніж він думав. Рат показав своє поліцейське посвідчення, і нікого не хвилювало, ким була жінка, що прийшла з ним. Лише службовець, який відповідав за літери від «Л» до «Р», з цікавістю подивився на Шарлі.

— А я вас знаю, — сказав він, і Рат здригнувся. — Знову працюєте з відділом вбивств?

Шарлі продемонструвала чарівну посмішку.

— Тільки тимчасово, — відповіла вона, перш ніж Рат встиг щось сказати, — я маю допомогти інспектору знайти адресу. Родина Райнгольд.

Клерк кивнув і пішов до гігантської шафи з документами.

— Закінчується на «д» чи на «дт»?

— Обидві версії.

Чоловіку не довелося шукати довго. Він витягнув із шафи величезну шухляду, яку поклав на стіл.

— Усі Райнгольди мають бути тут, — сказав він. — З закінченнями на «д» і «дт». Як звати цього доброго чоловіка?

— Ми шукаємо жінку, — сказав Рат. — Точніше: дівчину.

— Неповнолітню? — службовець виглядав скептично. — Це ускладнює справу, — він погортав індексні картки. — Бачите ось це? У верхній частині карток зазначені лише імена голів домогосподарств. Діти та дружини окремо не вказані. І чи справді там записані всі діти, я не впевнений.

Рат зітхнув, а Шарлі одразу взялася до роботи. Як виявилося, в Берліні проживало рівно 97 сімей з прізвищем Райнгольд. Якщо додати ще й тих, хто писав своє прізвище з літерами «дт», то навіть більше сотні. Рат не міг приховати свій скептицизм.

— І ми маємо знайти дівчину на ім’я Алекс? — запитав він, але Шарлі це не налякало, вона вже читала першу картку.

Вони знайшли рівно п’ятьох Райнгольдів і одного Райнгольдта, в родині яких були Алекса, Александра або Алексія.

— І ви навіть не можете бути впевнені в тому, чи справді у всіх батьків тут зареєстровані їхні Алекси? — сказав Рат. — Хочеш відвідати всіх Райнгольдів у Берліні? Удачі!

Шарлі не відповіла. Вона вже знову гортала картки й починала сортувати далі.

— Що ти робиш? — запитав Рат.

— Думаю, що вона зі Сходу, з Фрідріхсгайна чи Ліхтенберга. Якщо почати з цих адрес, то перевіряти набагато менше.

Всього залишалося ще близько дюжини. Рат спочатку подумав, що вона жартує, коли Шарлі почала говорити про те, що сьогодні перегляне всі адреси, але потім зрозумів, що вона налаштована серйозно.

— Вже половина на сьому, — запротестував він, — люди вечеряють, а за кілька годин ляжуть у ліжко!

Вона нічого не сказала, її погляд був достатньо красномовною відповіддю для нього і придушував будь-який протест в зародку. Рат зітхнув і витяг олівець. Тоді він почав переписувати перші адреси з картки у свій блокнот.

— Гаразд, — сказав він, — але тоді ми розділимося, щоб перевірити їх швидше.

Шарлі посміхнулася йому, і Рат знову зрозумів, що зробив би все заради цієї посмішки. І пошук адрес був найлегшим заняттям.

29

На вулиці перед лікарнею його зустрів несподівано сильний вітер, який пронизав до кісток. Проте він відмовився від таксі. Він не міг зараз впасти на оббивку автомобіля, він почувався занадто неспокійно для цього. Ходьба допомагала. Ходьба завжди допомагала. Ґольдштайн витягнув із пачки цигарку «Кемел». Вітер перетворив запалювання цигарки на гру в терпіння, лише піднявши комір пальта для захисту від вітру, йому вдалося це зробити. Він поклав запальничку назад до кишені й пішов далі.

Очі старого все ще дивилися на нього. Очі людини, яка знала, що скоро помре, і яка знала, що це знання не зможе його збентежити. Скільки людей не розуміли, що їхній час настав? А коли вони це зрозуміли, то не хотіли в цьому зізнаватися, трималися за життя до кінця. Більшість людей просто не очікували смерті, і коли вона неминуче приходила, в їхніх очах не залишалося нічого, окрім чистого й порожнього здивування та жахливого усвідомлення того, що все скінчилося.

Ґольдштайн дійшов до Бадштрасе. За рестораном, де він щойно сидів і чекав, дорога вела через маленький, абсолютно прямий струмок. Він зупинився на мосту, ще кілька разів затягнувся цигаркою, а потім жбурнув її в чорну воду. На вулиці все ще було багато руху. Незважаючи на свою назву, вона зо­всім не нагадувала модний курорт. У шитому на замовлення костюмі Ґольдштайн був там одним із модних винятків. Літнє пальто закривало його, тож він не виглядав у цьому місці занадто стильно. Він засунув руки до кишень пальта й пішов за потоком перехожих.

Біла літера «М» на синьому фоні здалеку світила крізь ніч. Станція метро мала надземний вестибюль; елегантна сучасна цегляна будівля зустріла його яскравими неоновими вогнями. Він вивчив план лінії і побачив, що поїзд прямує на південь. Жодної черги в касі. Ескалатор вів глибоко під землю. Ґольдштайн дістався донизу, а тоді обернувся. У дальньому кінці він розгледів чорну постать, яка щойно спустилася сходами, і спочатку подумав, що його уява грає з ним якийсь жарт. На сходах стояв «чорний капелюх» і повільно плив униз, з такою ж рівномірною швидкістю, як і всі тут. Старий єврей, який нагадував йому його батька, чиє волосся теж посивіло. Що ж, усе було не так вже й незвичайно, єврейська лікарня зовсім поруч, але чоловік, який так повільно плив унизу, здавався йому привидом, діббуком{46}, привидом Натана Ґольдштайна, який прийшов відвідати сина.

Внизу на платформі він втратив з поля зору «чорного капелюха» і почав вірити у те, що це справді був привид. Але потім чорна фігура з’явилася знову, ніби допливла вниз, і, досягнувши дна, ступила шкутильгальний крок, такий же дивний шкутильгальний крок, як колись робив Натан Ґольдштайн. Роблячи нескінченну кількість таких маленьких кроків, його батько двічі на день проходив через Вільямсбурзький міст до швейної фабрики Грінберга в Нижньому Іст-Сайді й назад. «Чорний капелюх» багато в чому нагадував його мертвого батька, за винятком одного: Натан Ґольдштайн ніколи б не сів на потяг, він був занадто скупий для цього. Або просто занадто бідний.

Старий єврей зупинився приблизно на середині платформи. Він здавався відокремленим від навколишнього світу, від рекламних щитів, від електричного світла, а найбільше — від людей, які чекали поруч із ним на свій потяг.

Ґольдштайн спочатку навіть не помітив чотирьох чоловіків у коричневому одязі, хоча вони сміялися й розмовляли надто голосно. Він озирнувся.

Мабуть, вони спустилися ескалатором за хвилину після єврея, четверо почервонілих від алкоголю чоловіків, які саме наздоганяли чоловіка з пов’язкою на обличчі, який демонстративно повертався до них спиною і який, як Ґольдштайн і старий єврей, певно, вийшов із лікарні. Четверо були одягнені в одноманітні сорочки кольору нездорової діареї, військові кашкети відповідного коричневого кольору, і кожен носив червону пов’язку на лівій руці. Спочатку Ґольдштайн подумав, що вони комуністи, Маріон сказала, що вони нібито були в цьому районі, але потім він упізнав чорний хрест у білому колі, хрест із гачками, символ, який Ґольдштайн кілька разів бачив у цьому місті, але не пам’ятав, де саме. «Чорний капелюх», здавалося, одразу впізнав цей знак та уніформу: він непомітно відійшов від чотирьох чоловіків, повільно й ненав’язливо, без жодного шкутильгального кроку, протиснувся на другий кінець платформи. Інші люди, які чекали потяг, також помітили прибулих, але ніхто не хотів цього показувати, усі зосередилися на тому, щоб мати вигляд якомога більш непомітний та нецікавий.

Ґольдштайн зупинився, і сорочки лайнового кольору проштовхнулися повз нього, здавалося, не помічаючи всіх атмо­сферних змін, які вони спричинили. Їхній алкогольний перегар відчувався навіть у затхлому повітрі метро. Вони вже пройшли повз нього, коли він почув, як один із чоловіків крикнув:

— Так, а що тут у нас?

Чоловіки в уніформі зупинилися, їхні крики та сміх зник­ли, як остання дощова вода в яру, як і останні тихі розмови на пероні.

— Хтось тут заблукав? Я думав, що це арійська платформа!

Інші в коричневих сорочках засміялися. Інші перехожі витріщалися у свої газети або на носки черевиків. Старий єврей покинув спроби бути невидимим.

— Можливо, ми маємо вказати бідоласі правильний шлях!

Це не було схоже на добрі наміри бойскаутів. Єврей відновив свій колишній швидкий крок і цілеспрямовано попрямував до ескалатора в дальньому кінці платформи.

— Гей ти! Батьку, — знову покликав представник «коричневих сорочок», — ми звертаємося до тебе! Зупинися зараз же.

Але «чорний капелюх» не зупинився, навіть не обернувся. Четвірка у коричневих сорочках повільно почала бігти.

— Гей, Іцигу{47}, — кричали вони вслід чоловікові, що тікав, — гей, зупинися, коли з тобою розмовляють німці!

Єврей вже дійшов до ескалатора. І на цьому він теж не зупинився, а сходинку за сходинкою піднімався вгору, від чого швидко зник з поля зору Ґольдштайна. Четверо чоловіків уже підійшли до сходів. Ейб, здається, був єдиним, хто бачив цей інцидент, всі інші продовжували дивитися в свої газети або просто в землю. Лише коли прибув потяг, вони підняли очі й склали газети. Двері відчинилися, і зайшли перші пасажири. Ніхто не вийшов; потяг починав свій шлях тут і мав не відходити з платформи ще кілька хвилин. Ґольдштайн подивився на відчинені двері вагона, що чекав, потім перевів погляд на ескалатор, який невпинно котився вгору, хоча наразі туди нікого було транспортувати.

30

Рат піднявся ескалатором зі станції метро й закурив. Йому дістався схід. Поки Шарлі перевіряла п’ять родин, де насправді була зареєстрована дівчина на ім’я Алекс, Рат мав працювати зі списком Райнгольдів у Фрідріхсгайні. Перш ніж знову вийти з-під землі на Штраусбергерплац, він знову перевірив свій блокнот. Перша адреса була на Андреасштрасе, недалеко звідси.

У своєму рішучому розкаянні Шарлі нагадала йому про той день майже рік тому: день, коли вона провалила іспит. Не склала іспит — вислів, якого насправді не існувало в її світі. Навіть тоді вона знайшла розраду в роботі на самоті, вона просто сіла і зробила другу спробу. «Так тяжко, дівчинко моя», — подумав він, коли все почалося знову, і вона сиділа над книжками до пізньої ночі. Він відчував до неї величезну любов у ті години, коли міг дивитися на неї так, що вона цього не помічала. І водночас її наполегливість, що межувала з упертістю, налякала його. Ось і зараз вона була сповнена рішучості виправити свою помилку, і не заспокоїться, поки не зробить це.

Він пішов вулицею Андреасштрасе й подивився на номери будинків. Ця територія не викликала приємних спогадів. Недалеко, на будівельному майданчику на Коппенштрасе, де давно стояла нова будівля, у Рата відбулася жахлива суперечка з Йозефом Вільчеком, дрібним шахраєм, від тіла якого йому потім потрібно було позбутися. Цю справу він поклав до «мокрих риб», нерозкритих справ, після того як саботував розслідування вбивства таким чином, щоб ніхто не зміг пояснити обставини смерті Вільчека. Принаймні він так думав. Доки Йоганн Марлоу випадково не згадав у розмові прізвище Вільчек. Це була одна з причин, чому Рат не зміг відмовити гангстеру в його бажанні, навіть не бажаючи шукати Рудого Г’юго. Принаймні, і Рат віддав у цьому належне Йоганну Марлоу, це була перша спроба за майже два з половиною роки використати інспектора для своїх цілей. Поки що все було навпаки: одного разу це Рат попросив Марлоу про послугу. І відтоді він мав перед ним ще більшій борг.

Він озирнувся. Той бар, у задній кімнаті якого Доктор М. планував зустрітися з Г’юго Ленцом у понеділок увечері, проте марно чекав на нього, мабуть, був зовсім поруч. Справді, це не та місцевість, де Шарлі зараз варто було б гуляти одній.

На Лангенштрасе мерехтлива неонова вивіска боролася з настанням темряви. «Передпокій купідона». Це була кнайпа. Для кримінальної тусовки вона справляла доволі пристойне враження. Можливо, саме так і мала виглядати кнайпа, де часто бував Йоганн Марлоу.

Рат зупинився. Він подивився на свій список адрес, а потім на вивіску бару. «До біса, — подумав він, кладучи блокнот назад у кишеню, — Райнгольди Шарлі можуть зачекати». Він кинув сигарету в стічну канаву й попрямував у бар.

31

Старий єврей не встиг вибратися з будівлі вокзалу, його вже наздогнали та загнали в кут. Двоє чи троє перехожих озирнулися, раптово поспішаючи спуститися на платформу, а касир схилився над касою й ніби перераховував здачу. Ґольдштайн щойно зійшов з ескалатора в хол і побачив, як губи єврея ворушаться під білою бородою, ніби він бурмотів молитву. Потім він перестав бурмотіти й відкрив рота.

— Чи не можете ви відійти вбік, щоб я міг повернутися до метро, — ввічливо сказав він.

— Воно тільки для німців, — сказав червонопикий з найбільшим ротом, той, хто першим почав цю гру, трохи товстуватий чоловік, і постукав пальцем по грудях єврея. — Хто тобі сказав, що ти можеш їздити потягом?

— У мене є квиток, — сказав «чорний капелюх», витягуючиквиток з кишені, наче люди в уніформі були інспекторами.

— Хіба ти недочуваєш? Тільки для німців! Йди пішки!

Це сказав уже не ватажок лайнових сорочок, а один з його худорлявих друзів. Він сильно штовхнув єврея, і той наштовх­нувся на руки товстого ватажка.

— Гей, Іцигу! Не торкайся мене! — червонопикий відштовх­нув старого так, що той не встояв на ногах, і струсив уявний бруд зі своєї сорочки.

— Ну, що ж, — сказав сухорлявий чоловік і сухо, але відчутно болісно ляснув по руці «чорного капелюха», який усе ще тримав свій квиток, — ти не хочеш вибачитися перед паном шарфюрером{48}?

Очі єврея перелякано бігали туди-сюди, від одного до іншого.

Цього було досить. Ґольдштайн вирішив втрутитися.

— Чому б вам просто не відпустити цього чоловіка додому? — запитав він голосно.

Чотири пари очей втупилися у нього. Ґольдштайн запалив «Кемел» якомога спокійніше, наче йому не було чого боятися чотирьох головорізів. На мить вони фактично втратили дар мови, дивлячись один на одного, а потім на чоловіка з цигаркою. Такого з ними, мабуть, ще ніколи не траплялося.

— Хто тут ризикує отримати розпухлу губу? — спитав червонопикий, який першим повернув собі здібність говорити.

Ґольдштайн шукав достойну відповідь. Він хотів як слід образити цих чотирьох покидьків, але не бажав провокувати бійку; він просто хотів, щоб вони залишили «чорного капелюха» у спокої.

Поки погляд його мучителів був звернений на Ґольдштайна, єврей кинувся праворуч, зробив напрочуд швидкий подвійний розворот і вже втік з будівлі. Четвірка здивовано дивилася йому вслід.

— Поговоримо з тобою пізніше! — червонопикий шарфюрер пригрозив кулаком Ґольдштайну, що здалося трохи комічним, а потім вийшов услід за своїми трьома друзями на вулицю.

— Авжеж, козел, — прогарчав Ґольдштайн і вирушив за ними. Він втрутився, тепер він у грі. Коли він вибрався нагору, єврей уже перетнув вулицю. Його переслідувачі почекали, поки червонопикий наздожене його, а потім розділилися і теж перетнули вулицю, затиснувши старого з двох сторін. «Чорний капелюх» зиркнув праворуч і ліворуч, а потім повернувся до парку, який вимальовувався позаду нього, — стіна листя, освітлена вуличними ліхтарями, і лише темрява позаду неї.

Вони загнали його в кут.

Ґольдштайн, якому в дитинстві казали ніколи не ходити через парк МакКаррен, коли настали сутінки, не мав жодного уявлення, чому чоловік це зробив, можливо, дерева нагадали йому галицькі ліси{49}, чи він просто сподівався, що зможе сховатися там у кущах, але старий зник у темряві між двома самшитами. На якусь мить «коричневі сорочки» тупо дивилися з вулиці, а потім стрибнули за ним.

— От лайно! — вилаявся Ґольдштайн і став на бордюр. Йому довелося пропустити три-чотири машини, щоб перетнути вулицю.

Які джунглі! Єврей кинувся у глиб парку, його переслідувачі швидко покрокували за ним. Ґольдштайн вирішив піти гравійною стежкою, принаймні тут хоча б були ліхтарі.

32

Чоловік курив у машині. Рат помітив його, коли виходив з кнайпи. Там він дізнався небагато, але принаймні вони купили йому пива. Власник кнайпи, очевидно, за інструкцією Марлоу, показав Рату простору кімнату за їдальнею і туалетами. Три квадратні барні столи, які там стояли, ідеально підходили для ігор у скат{50}, але їх також можна було використовувати для конференцій або великих банкетів, якщо зіставити разом. Найпомітнішим був письмовий стіл. Коли Рат побачив там телефон, то одразу зрозумів, що стоїть в одному з численних кабінетів Йоганна Марлоу. Г’юго Ленц мав з’явитися тут учора ввечері. Учора опівдні Рудий Г’юго востаннє відвідав зал «Купідона», і відтоді хазяїн його не бачив. Він нібито не знав жодних уподобань чи особливостей чоловіка, лише його пристрасть до ставок на коней: він регулярно відвідував іподром в Карлсгорсті{51}. Припущення Рата про те, що «Північні пірати» могли перехопити та викрасти Г’юго Ленца перед «Купідоном», власник кнайпи спростував: «Пірати» були надто боягузливі, щоб навіть ступити у Фрідріхсгайн.

Але чоловік, схоже, помилився.

Рат перетнув вулицю, не звертаючи уваги на автомобіль і його пасажира. Але коли він опинився поруч, то відкрив пасажирські двері й сів усередину. Чоловік за кермом дивився на нього широко розплющеними очима.

— Гей, — сказав він, — це вам не таксі.

Рат витяг свій поліцейський жетон. Чоловік хотів відкрити двері, але тут відчув на скроні холодний ствол «Вальтера» й завмер.

— Не рухайтеся, — сказав Рат. — І, будь ласка, зачиніть двері.

Чоловік послухався.

— Джонні, — сказав Рат. — Знову на свободі?

— Ми знайомі?

— Як давно це було. Поліція моралі. Бруно Вольтер.

Здавалося, що Джонні так сильно намагався його пригадати, що вертикальна зморшка на його лобі могла б утримати монетку.

— Ти був викидайлом, чи не так? — продовжив Рат. — Хіба не ти зробив кар’єру, спостерігаючи за ворожими кварталами?

— А вам хіба дозволено так зі мною поводитися?

— Мені байдуже, я просто зроблю це і все, — Рат трохи сильніше притиснув дуло «Вальтера» до його скроні. — Ти один із «Північних піратів», чи не так?

— А ви — поліцейський, що вийшов із того сараю «Бероліни». Як мені це розуміти?

— Тобі не потрібно нічого розуміти, тобі поставили питання, на які потрібно відповідати, це зрозуміло?

Чоловік кивнув.

— Г’юго Ленц зник, — сказав Рат. — І є чимало людей, які вважають, що це «Північні пірати» змусили його зникнути. Скільки вечорів ти тут сидиш? Ти слідкував за Рудим Г’юго і навів на нього своїх?

— Своїх? Навіщо нам це робити?

— А навіщо ламати спину наркоторговцю? Навіщо розводити багаття в газетному кіоску?

— Ми просто повертаємо те, що «Бероліна» забрала в нас.

— І йдете по трупах.

— Це ми йдемо по трупах? Хай йому грець, комісаре, я сиджу тут, тому що Руді Гьоллер зник. Лапке вважає, що це «Бероліна» вбила його.

— Щура Руді?

Джонні кивнув.

— Але ми розберемося самі, нам не потрібно залучати поліцаїв.

— І чому, на вашу думку, за цим стоїть «Бероліна»? Наскільки я знаю, це не якийсь щурячий клуб, який вбиває інших людей. «Бероліна» дотримується кодексу честі.

— Ну, Рудий Г’юго чи інші члени його клубу не бруднять свої руки, можливо, так і є. Але ж ви повинні знати, хто зараз у місті...

— Не кажи загадками.

— Що, на біса, ви, поліцаї, взагалі чуєте? Ви хіба не чули, що в місті з’явився американський вбивця? Хто його замовив? Хто може йому платити? Вже точно не «Північні пірати». Можливо, вам варто ще трохи поспілкуватися з чесними джентльменами із «Бероліни».

— Чим, як ти думаєш, я щойно займався? — Рат показав на кнайпу. — «Північним піратам» там приписують різні брудні справи. У будь-якому разі тобі краще переконатися, що ніхто з них не помітить, як ти тут вештаєшся.

Рат відчинив двері.

— І ще одне. Передай своєму босові, що ми не бажаємо, щоб тут, у Берліні, розпочалася війна кримінального світу. Скажи йому, щоб він зберігав спокій, інакше повернеться до в’язниці, не встигне й оком змигнути.

33

За конусами світла від ліхтарів усе було чорне й темне. Вітер шелестів у вітті дерев, а під ногами хрустів гравій. Він не зустрів жодної душі. Він майже думав, що він — єдина людина в цій нічній глушині, коли почув крик.

Крик болю.

Він прислухався, але брязкіт електрички по коліях, що були недалеко, заглушив усе інше, навіть шелестіння дерев. Ґольдштайн наосліп пішов у напрямку, звідки, як йому здалося, долинув крик. І тут він побачив їх.

Вони стояли на маленькій галявині, усі четверо; «чорний капелюх» опинився посередині. Ґольдштайн розпізнав їхні обриси у світлі від ліхтаря та довгі тіні на траві. Єврей намагався втекти з галявини.

— Чого ви, шкоціми{52}, не відпустите собі старого з миром, — докоряв він їм.

— Коли спілкуєшся з німцями, говори німецькою! Це Німеччина!

Один із трьох худих «коричневих сорочок» зробив крок уперед і знову вдарив єврея ногою. Старий охнув і зігнувся, хапаючи ротом повітря. Здавалося, що удар потрапив йому прямо в живіт. Другий вдарив його в підборіддя, і старий упав навзнак, а його капелюх впав на траву.

Ґольдштайн зійшов із гравійної доріжки на м’який газон, його кроків уже не було чутно. Чоловіки були настільки захоп­лені своєю жертвою, що навіть не помітили прибулого. Товстун порався зі своєю ширінькою.

— Дайте трохи місця, хлопці, я хочу помочитися.

Інші засміялися й відійшли вбік. Єврей, що лежав на землі, не ворухнувся, було чути лише його стогони. Товстун щойно витягнув свій член зі штанів, коли Ґольдштайн підвищив голос. Він був щасливий, що більше не потрібно бути обережним у виборі слів. Тепер вони могли отримати те, на що заслуговують!

— Ну ви й лайнові сорочки, — обізвався через галявину. — Хто насрав на вашу уніформу, що вона стала такою коричневою?

Усі четверо обернулися, тільки старий був зайнятий собою. Товстун з великим ротом тримав член в руці і тупо дивився в темряву. На їхніх обличчях можна було прочитати більше шоку, аніж здивування, але враз вони розслабилися.

— Не вірю власним вухам, — сказав червонопикий, все ще стоячи з розстебнутими штанями. — Чи хтось втомився від свого життя?

— Це той нещодавній балакун!

— Я думаю, що це іноземець, він не знає, з ким має справу, йому потрібен гарний урок.

— Я точно бачу, з ким маю справу: з боягузливими мамзерімами{53}, які учотирьох нападають на старого. І я навіть знаю, що в одного з них великий живіт і маленький член. Чи не так, червонопикий? Сховай свого малюка, перш ніж загубиш його у темряві!

Товстун засунув член назад у штани й несамовито возився з ґудзиками. Старий єврей знову підвівся, він стояв на колінах на галявині й, здавалося, міркував, блювати чи ні. Четвірка повністю звернула свою увагу на Авраама Ґольдштайна.

— А ти все ж таки єврей, чи не так? Те, як ти розмовляєш!

— Наплювати, хто він такий, Штефане, у будь-якому разі йому потрібно вкоротити язика.

— Так воно і є: любиш поплескати губами, зараз швидко отримаєш великі губи!

Троє чоловіків підійшли до нього, поки їхній ватажок усе ще залишався на задньому плані й намагався впоратися зі штанами, які він надто швидко намагався застібнути. Чоловік, якого товстий назвав Штефаном, стояв перед Ґольдштайном і дивився на нього.

— Ти зовсім не виглядаєш як єврей, — сказав він. — Я не знаю, навіщо тобі втручатися, все одно це була помилка.

Ґольдштайн жбурнув цигарку в траву.

— Фак ю{54}, — сказав він, засовуючи руки в кишені пальта.

— Ми в Німеччині, — сказав Штефан, — а в Німеччині розмовляють німецькою. Зараз ми вас цього навчимо.

Ґольдштайн пильно стежив за худим чоловіком і побачив, як той непомітно змахнув правою рукою. Перш ніж той встиг його вдарити, він врізався своїм чолом у ніс чоловіка. Штефан закотив очі й упав на землю, з його носа бризнула кров. Залишилося троє.

— Ну як? — запитав Ґольдштайн. — Це ви розумієте? Чи для цього вам теж потрібен перекладач?

До товстуна нарешті повернулася здатність розмовляти.

— Ми не просто розуміємо цю мову, ми нею розмовляємо, — сказав він. — Покажи йому, Ґерде!

Чоловік на ім’я Ґерд, мабуть, був тим, хто щойно одягнув кастет на свої пальці.

— Зі мною таке не пройде, мудаку, — сказав він, — ще й без попередження, так нападають тільки боягузи.

— Гаразд, цього разу із завчасним попередженням, — Ґольдштайн витягнув свій «Ремінгтон» з кишені пальта. — Ще один крок, і ти отримаєш дірку в своїй модній уніформі!

Ґерд зупинився на середині свого руху вперед і невпевнено втупився в ствол пістолета. Тоді він спробував відновити втрачену в собі впевненість, звертаючись до червонопикого.

— Поглянь на це, Ґюнтере, у нього є пістолет. Здається, у нас нічого подібного нема.

— На твоєму місці я б краще його прибрав, — сказав червонопикий Ґюнтер. — Якщо ти думаєш, що СА{55} буде ходити зовсім беззбройною у такому комуністичному кварталі, як цей, то ти помиляєшся.

— Мушу вас попередити. Якщо хтось із вас вирішить витягти з кишені щось, що хоч віддалено нагадує пістолет, у вас теж буде дірка в сорочці.

Мабуть, Ейб приділяв занадто багато уваги ватажку та кастету Ґерда, бо не звертав уваги на третього. Помітивши краєм ока якийсь рух, він відчув міцну хватку на своїх руках. Незважаючи на те, що він очікував усього, він був заскочений зненацька, втратив рівновагу і впав на землю разом зі своїм нападником. «Ремінгтон» вистрілив, і він почув чийсь крик.

— Ні, моя нога!

Коли вони впали на землю, міцна хватка на мить послабилася, і Ґольдштайн вдарив нападника у скроню своєю правою рукою з «Ремінгтоном» на повну силу. Цього було достатньо. Чоловік був поза грою.

І не тільки це. Ґерд сидів на галявині біля непритомного Штефана, він тримав свою праву ногу лівою рукою і правою, на якій все ще був кастет. Кров сочилася між його пальцями темними блискучими лініями й капала на землю.

— Прокляття, моя нога! — закричав він. — Що ти наробив, недоумку?!

Ґольдштайн подивився на товстуна, але той усе ще стояв осторонь і не зробив жодного руху, щоб підійти ближче. Ґольдштайн звівся на ноги, готовий зустріти наступну атаку.

Але товстун зупинився.

— Отже, — сказав він, — тепер усе буде інакше. Геть зброю!

Ґольдштайну здалося, що він недочув, а потім побачив «Люгер» у руці чоловіка, готовий до стрільби.

— Я тебе попереджаю, — сказав Ґюнтер, — я хороший стрілець. Кидай пістолет.

Ґольдштайн знизав плечима.

— Знаєш, у таких ситуаціях не має значення, хто кращий стрілець.

— Це чого? Що ж тоді має значення?

— Має значення те, хто вміє зберігати холодний розум.

— Опусти пістолет! Кидай його негайно!

— Розумієш, ось це я і маю на увазі. Ти занадто нервовий, твій голос занадто гучний. Твоя рука ось-ось почне тремтіти від хвилювання. Як ти тоді збираєшся прицілитися?

— У такого великого мудака, як ти, я вже точно влучу!

— Але твоя проблема в тому, що ти навіть не хочеш у мене стріляти. Ти не можеш це зробити, ти до цього не готовий. Інакше ти б давно вже це зробив.

Тепер «Люгер» почав тремтіти.

— Стріляй, нарешті, — крикнув Ґерд, — добий його! Ця свиня поцілила мені в ногу! Це самооборона!

Ґюнтер вже відходив, але «Люгер» усе ще тримав у своїй руці.

— Мені здається, настав час для невеликого попередження, — сказав Ґольдштайн, киваючи на «Люгер». — Я раджу тобі кинути зброю, інакше я вистрілю в твою руку. Ти коли-небудь думав, яким незручним і незграбним може бути життя без правої руки?

Паніка в очах товстуна зростала. Втекти чи напасти? Що тут було правильним рішенням? Зрештою він опустив «Люгер», розвернувся й утік.

— Гарний у вас командир загону, — сказав Ґольдштайн скиг­лію Ґерду, який все ще оплакував втрату кількох пальців на ногах. — Просто покинув вас усіх тут!

Штефан застогнав і повільно потягнув руку до свого закривавленого носа. Доторкнувшись до нього, він голосно скрикнув і відразу прийшов до тями. Третій теж потихеньку отямився.

Усі троє витріщилися на нього. Ґерд, цей бандит з простреленою ногою, на його очах справді стояли сльози, і він виглядав досить засмученим.

— Я не знаю, що ви собі думали, — сказав Ґольдштайн, — можливо, чекали, що це буде якийсь пікнік чи щось подібне. Але ви помилялися. Ви всі отримали кілька синців...

— Синців?! — заголосив Ґерд. — Але моя нога!

— ...але я раджу вам одне: котіться звідси у пекло, поки я не передумав.

Штефан та інший чоловік в уніформі звелися на ноги, Штефан швидко глянув на кульгавого, а потім вони зникли, кожен в своєму напрямку. Ґольдштайн став перед Ґердом.

— Ти чуєш ногами? Це стосується і тебе.

Чоловік із кастетом заридав.

— Моя нога! Як я маю тепер ходити?

— Мені наплювати. Спробуй стрибати чи повзти. — Сльози діяли Ґольдштайну на нерви. Маленький Ґерд хвилину тому ладен був розтрощити йому щелепу кастетом, а тепер поводився, як першокласник, який щойно пізнав всю серйозність життя на шкільному подвір’ї. Він показав плаксію «Ремінгтон». — У будь-якому разі на твоєму місці я б пострибав, якщо ти не хочеш ризикувати ще однією ногою, мудаку.

Чоловік голосно закричав від болю, коли вперше став на ліву ногу. Потім він переніс свою вагу на п’яту, і, здавалося, це спрацювало. Він повільно пошкутильгав до конуса світла, поки не дістався стежки. Він трохи перепочив на лавці в парку, перш ніж шкутильгати далі.

Ґольдштайн підійшов до старого єврея й простягнув йому його чорний капелюх. Старий виглядав трохи пом’ятим, а під його білою бородою з’являвся густий синець, але загалом він добре пережив цю ситуацію.

Ґольдштайн простягнув йому руку.

— Підіймайтеся, батьку, — сказав він, допомагаючи напрочуд легкому чоловікові знову підвестися. Він струсив бруд і травинки зі свого каптана і подивився на свого рятівника, як на месію, однаково з недовірою та захопленням.

— Щоб ми одразу зрозуміли один одного, — сказав Ґольдштайн, — мене не існує, ви мене ніколи не бачили!

— Але я вас бачив! — старий ніби й не чув його. — Ви стоїте прямо тут.

— Але насправді я десь в іншому місці.

— Ви тут і ще десь? Хто ви такий?

— Для вас я архангел Михаїл, якщо вам конче потрібне якесь ім’я. Отже, почнемо спочатку: цього ніколи не було! З вами нічого не сталося. Я зараз відведу вас додому до вашої родини, і ви забудете всю цю історію, добре?

— Дуже дякую вам, — сказав старий. — Але вам не слід було стріляти, — він похитав головою. — Стріляти неправильно.

Ґольдштайн більше нічого не сказав. Сперечатися з упертими євреями такого калібру було марною тратою часу, він знав це зі свого досвіду. Він подав руку старому і повів його на гравій.

— А ви чули історію про старого ребе Занновіча з Лубовіце? — запитав старий, проте зовсім не чекав відповіді. Ґольдштайн закотив очі й прислухався. Насправді він, мабуть, вже чув цю історію раніше, багато-багато років тому.

34

Новий місяць виявився багатим на події. Вайс запросив усіх представників вищих чинів кримінальної поліції, всіх-всіх, починаючи від інспектора, до великої конференц-зали. Рат завчасно отримав цей наказ, а тоді дав Ґрефу повідець Кірі, відправив помічника інспектора в «Ексельсіор» і пригостив себе кавою в їдальні. І ось він вже стояв у натовпі, що утворився перед входом до зали, де було кілька знайомих облич з інспекції, Вільгельм Бьом, наприклад, зі свіжою засмагою, отриманою під час відпустки. Рат дав би цьому кремезному старшому інспектору ще кілька днів відпустки, навіть цілий достроковий вихід на пенсію з повною зарплатою, але цього тижня бульдог Бьом вчасно повернувся на роботу. Рат тримався на безпечній відстані, стоячи поруч із деякими офіцерами з відділу боротьби з наркотиками, які пліткували про Артура Небе, свого колишнього боса, якого Вайс призначив начальником відділу пограбувань лише кілька тижнів тому. Амбітного Небе колеги не любили, його вважали учнем Бернгарда Вайса, а людям, яких нібито чи насправді просував вгору кар’єрними сходами якийсь начальник, було нелегко в «замку». Рат, якого вважали фаворитом тодішнього начальника поліції Цьоргібеля, коли ще був новачком, міг би заспівати з цього приводу сумну пісню.

Один за одним працівники відділу боротьби з наркотиками проштовхнулися крізь подвійні двері, і Рат разом з ними зайшов у зал, знайшов місце в задньому ряду й сів. Повітря вже було настільки густим, що його можна було різати ножем, більшість колег вбивали час очікування за цигаркою, ніхто навіть і не думав відчиняти вікно. Рат піддався стадному інстинкту та своїй звичці й розкрив нову пачку «Оверштольц».

Він понюхав свіжий тютюн, перш ніж запалити сигарету, і подумав про минулу ніч, яка закінчилася тим, що вона, змирившись, курила в його квартирі на Луїзенуфер, виснажена після довгих годин марних пошуків потрібної адреси. Звісно, Шарлі не знайшла дівчину, хоча вона обійшла весь свій список. Рату довелося чекати її в квартирі понад годину, і він уже почав хвилюватися, коли ключ від квартири нарешті повернувся в замку, і незабаром після цього в дверях з’явилося її розчароване обличчя. Рат запропонував відкласти цю справу до наступного дня, і Шарлі відповіла стомленим виснаженим кивком.

Проте його телефонний дзвінок до служби у справах неповнолітніх відразу після пробудження, який він фактично пообіцяв сам собі, виявився марним і не зміг заспокоїти його нечисте сумління. Той факт, що Шарлі, втомлена і примирена із ситуацією, повірила в його надумані виправдання, присоромив його більше, ніж самі виправдання. Він відвідав лише одну родину Райнгольдів зі свого списку та почув від обуреної жінки, що в неї немає ніякої дочки на ім’я Алекс або Александра. За чотирма іншими адресами, як він пояснив Шарлі, і вона в це повірила, йому ніхто не відчинив двері.

І тоді його незавершений список цього ранку став її останньою надією. Майже з вдячністю вона вирвала сторінку з його записника, яка свідчила про його невиконання обіцянки. Він більше нічого не сказав, особливо свої справжні думки про те, якими безнадійними він вважав її пошуки.

Шепіт, що заповнив велику конференц-залу, раптом став затихати і згодом зовсім затих. Рат підвів очі. Віцепрезидент поліції з серйозним виглядом вийшов на трибуну. Рат кинув сигарету на кам’яну підлогу й загасив її носком черевика. Доктор Вайс тримався за кафедру й чекав. Тільки коли в залі стало зовсім тихо, він підвищив голос.

— Я викликав вас сюди, — почав він, озираючись, — з причини, яка настільки ж актуальна, наскільки й сумна. Більшість із вас вже про неї чули. — Потім Вайс описав учорашні зіткнення на алеї Франкфуртер, які з його вуст звучали більш фактично та спокійно, ніж їх описувала Шарлі. І, звичайно, він не сказав жодного слова про вуличну дівчину, яка своєю втечею з районного суду Ліхтенберга зрештою завдячувала заворушенням та їхнім наслідкам. Вайс просто перерахував факти: демонстрація безробітних посеред комуністичного району; раптом ситуація змінюється; поліцію, що прибула на місце, зустрічає залп із сорока пострілів; сержант, який кидається на демонстрантів у першій поліцейській лінії, отримує поранення в груди, падає й невдовзі помирає.

— Знаєте, панове, — сказав Вайс, і в його голосі залунали сталеві нотки, — сержант Еміль Куфельд — не перший і не єдиний офіцер поліції, який віддав своє життя, виконуючи нашу важку роботу, і він, як варто побоюватися, мабуть, не останній. І я думаю, що говорю від імені всіх нас, що ми, його колеги, ніколи не забудемо його, — Вайс зробив паузу й озирнувся на стурбовані серйозні обличчя. — Панове, — продов­жив він, — а тепер я хочу попросити вас встати і вшанувати пам’ять нашого загиблого колеги Еміля Куфельда хвилиною мовчання.

Сотні ніжок стільців зашкрябали підлогою, а потім у залі стало тихо, майже моторошно тихо. Усі відчули, що ця хвилина мовчання не була пустою, безглуздою церемонією. Це стосувалося кожного з них особисто. У цьому місті були люди, які ставилися до поліцейських як до чесної здобичі. Усім відома та засуджувана зарозумілість кримінальної поліції по відношенню до поліції охорони правопорядку у багатьох випадках, звичайно, була більшою за прості упередження, проте у той момент вона зовсім не відчувалася. Коли справа стосувалася настроїв у місті, ворожнечі, яка траплялася дедалі частіше і ставала все жорстокішою, то всі вони були в одному човні, незалежно від того, були вони в уніформі чи в цивільному одязі. Рата ніколи не приваблювала поліція охорони правопорядку, і їхня уніформа завжди була для нього огидною. І його бажання служити там було в ці тривожні часи ще меншим, ніж будь-коли.

Вайс завершив хвилину мовчання словами: «Дякую вам!», і в кімнаті знову стало голосніше. Лише після цього він повідомив присутнім про стан розслідування. Перший етап розслідування департаменту внутрішніх справ показав, що стріляниною по поліції керував центральний комуністичний штаб, і з цієї причини Вайс вже віддав наказ про обшуки їхніх приміщень. Тепер заборона на проведення Спартакіади повинна виконуватися з усією суворістю. Вайс вже заборонив цей комуністичний спортивний фестиваль кілька днів тому, а також спортивний фестиваль СА, запланований на той самий день. У своїх зусиллях проти агресії так званих політиків, які поставили Німеччину на межу громадянської війни за допомогою своїх напіввійськових формувань, Бернгард Вайс, який сам у попередні роки очолював департамент внутрішніх справ, політичну поліцію, був більш послідовним, ніж будь-хто інший. Адже він був прусським чиновником.

— Тепер перейдемо до більш приємного, — сказав нарешті віцепрезидент, усміхнувшись вперше, відколи піднявся на трибуну. — Причина, чому я зібрав вас сьогодні вранці, полягає в іншому. Це означає, що насправді є кілька причин, а точніше: чоловіки, які сидять тут прямо переді мною.

Вайс зробив паузу, і в залі почався галас, тому що занадто багато людей намагалися побачити, хто міг би сидіти в першому ряду. Рат також витягнув шию, але нічого не бачив, тільки гору у вигляді Ернста Генната, який сидів досить далеко попереду, у третьому чи четвертому ряду.

— Це ваші нові колеги, — вів далі Вайс. — Кримінальна поліція поповниться парою кандидатів у детективи. Незважаючи на заходи жорсткої економії, запроваджені нашим урядом, ми робимо все від нас залежне, щоб запобігти скороченню поліції.

— А що ви робите, щоб уникнути фінансового голоду? — крикнув якийсь хитрун, перекриваючи своїм голосом гул, який наповнив увесь зал. Всі обернулися, але винуватця знайти не вдалося. Ніхто не наважувався засміятися. Вайс залишався спокійним і спочатку дозволив собі обвести довгим поглядом кімнату, перш ніж продовжувати.

— Я бачу в основному ситі обличчя, — сказав він тоді. —Наскільки мені відомо, цього року жоден слідчий не помер з голоду. Якщо ви справді голодуєте і більше не можете дозволити собі харчуватися в їдальні, приходьте до мене в кабінет. У мене завжди залишається бутерброд. Але краще не зазіхайте на запаси тістечок директора поліції Генната! — Кілька колег засміялися, але далеко не всі. — Повернемося до кандидатів у детективи, — сказав Вайс. — Я хотів би попросити вас, панове, вийти на подіум, щоб всі побачили нові обличчя і радо прийняли їх.

Рат почув, як рухаються стільці, потім пів дюжини молодих чоловіків ступили вперед і стали в ряд.

— Пани Штарк, Торнов, Шютц, Вайсгаупт, Маркс і Клюге, — сказав Вайс, — сьогодні починають свою службу як кандидати в інспектори. Спочатку вони були призначені до відділу «J», тому що у відділі розшуку зараз не вистачає персоналу. Якщо буде потрібно, їх також можна залучати до роботи в інших відділах, залежно від ситуації це буде вирішувати офіс урядового директора Шольца.

Кандидати в інспектори стояли там, наче були не на своєму місці. Другого ліворуч Рат упізнав — це був лейтенант поліції, якого він зустрів у Вайса кілька днів тому. Чоловік виглядав бездоганно в своєму костюмі. Його звали Торнов.

— У будь-якому разі, — продовжував доктор Вайс, — я прошу вас підтримати кандидатів у комісари порадами та діями. Більшість із них нещодавно носили уніформу та показали себе на вулицях міста під час служби нашій демократичній державі. Якщо ви працюєте з одним із наших потенційних інспекторів, будь ласка, будьте терплячими та уважно допомагайте їм адаптуватися. Завжди пам’ятайте, що один із цих джентльменів може стати за кілька років вашим босом, — Вайс зробив паузу, поки у залі не вщух сміх. — Проте жарти в сторону, я думаю, що вчорашні події нагадали усім нам, наскільки важливо, щоб ми виступали у цьому агентстві єдиним фронтом і працювали разом, а не один проти одного.

Рат не міг чітко розгледіти це крізь товсті скельця окулярів, але у нього було відчуття, що останні слова віцепрезидента були адресовані переважно йому. Ймовірно, це була лише уява, його вроджене почуття провини, підкріплене ґрунтовним католицьким вихованням. Цим закликом Вайс закрив засідання. Офіцери встали і поступово вийшли з кімнати, щоб приступити до роботи. Посеред натовпу плив, безсумнівно, чоловік експансивної повноти.

Рат задумався над тим, щоб підійти до Генната, можливо, начальник відділу вбивств міг би трохи натиснути і повернути свого комісара у своє розпорядження. Тому що Бернгард Вайс, як уже зрозумів Рат, не мав жодного наміру відлучати його та його людей від спостереження за Ґольдштайном. Хоча був сенс передати всю справу слідчим, тим паче що в них тепер з’явилося кілька нових працівників. Яка ще робота може краще підійти для кандидатів в комісари, аніж спостереження? Рат підійшов до Будди й завагався. На жаль, поруч з директором йшов Вільгельм Бьом, з усіх людей це мусив бути саме він. Він підійшов до двох слідчих з відділу вбивств і почув, як бульдог Бьом розповідає про вбивство з ціллю пограбування, яке могло виявитися чимось зовсім іншим. Рат почекав, доки підійшов достатньо близько, щоб мати змогу долучитися до розмови. Зараз чи ніколи! Посміхнися і рухайся вперед!

— Доброго ранку, пане директоре! — Рат підняв свого капелюха. — Пане старший інспекторе!

— А, інспекторе Рате! — Геннат упізнав його, але Бьом замовк на півслові й кинув на порушника спокою недобрий погляд. — Ви знову вдома? — продовжував Геннат. — Як поживаєте?

— Дякую, що цікавитеся. Я просто хотів дізнатися, як справи у відділі «A». Польова служба майже нічого не приносить. І, судячи з усього, кількість смертей знову зростає.

— Ну, це й справді трагічний випадок, те, що сталося з нашим колегою. Ми розглянемо це найближчим часом на нашому зібранні.

— І наш колега Бьом також розслідує якусь смерть, як я чув?

Бьом кинув другий, ще більш злий погляд, і Рат розцінив це як маленьку перемогу.

— Вчора у Фрідріхсгайні знайшли тіло, — сказав Геннат. — Продавець вживаних товарів лежав у жахливому стані в підсобній кімнаті свого магазину. Все свідчить про вбивство з метою пограбування, ось тільки той чоловік був відомий у колах поліції своїми зв’язками з клубом перснів «Бероліна».

— І тому я підозрюю інший мотив, окрім вбивства з ціллю пограбування, — втрутився Бьом, мабуть, бо дуже бажав знову щось сказати. — Як відомо, «Бероліна» й «Північні пірати» зараз не в добрих стосунках. Я не здивуюся, якщо вбивство з метою пограбування виявиться просто ширмою. У будь-якому разі у нас є деякі невідповідності.

— Ви маєте на увазі розплату в кримінальних колах? — нашорошив вуха Рат. — Як ви гадаєте, — запитав він Генната, — чи зможу я відвідати ранковий брифінг у відділі «А»? Просто щоб бути в курсі подій, якщо я повернуся туди зі своїми людьми найближчими днями.

Геннат подивився йому в очі, ніби бажаючи виявити глибші мотиви Рата, справжні мотиви його інтересу. Риси обличчя Будди завжди виглядали трохи сонними, але його очі були такими уважними, а погляд таким пильним, що Рат не зміг не кліпнути. — У будь-який час, — сказав тоді Геннат, — якщо ви зможете узгодити це зі своїми поточними обов’язками. За вашим призначенням, я маю на увазі.

Не схоже на те, що Геннат серйозно розглядав можливість повернути своїх людей від Вайса. Рат приховав своє розчарування й кивнув.

— Звичайно, — сказав він.

Трохи пізніше він сидів у маленькій конференц-залі зі своїми старими колегами, і все було як завжди. За винятком того, що Ґрефа не було. І, звісно, Геннінга та Червінські теж, їм дозволили відіспатися після нічної зміни. Рат лише одним вухом слухав, як помічник інспектора Ланге розповідав несуттєві речі про мертвого хлопчика з «КаДеВе», чию особу вони принаймні змогли встановити, а помічник інспектора Мертенс говорив про вчорашню стрілянину на сході, де розслідуванням керував департамент внутрішніх справ, а відділ «А» використовували в цій справі лише для допомоги. Бути на побігеньках у політичної поліції — гіршого для слідчого й бути не може. Мертенс вдавав хорошу міну за поганої гри, адже він нічого не міг зробити, зважаючи на свій ранг; однак помічник інспектора не міг приховати свого задоволення, що ВС, незважаючи на всі зусилля, які вони доклали, так і не змогла ідентифікувати особу стрільця. Мертенс вважав, що той «факт», що ці постріли були зроблені, звичайно ж, комуністом, був радше виданням бажаного за дійсне з боку політиків, аніж справжнім фактом, навіть якщо він не сказав про це відкрито.

Тоді Бьом вийшов на подіум і привернув увагу Рата. Бьом, очевидно, нічого не дізнався про зникнення Рудого Г’юго, він лише повідомив, що Г’юго Ленца, який також був у списку його підозрюваних, досі не знайшли ані вдома, ані в його улюбленій кнайпі. Не в «Мулакрітце»{56}, як завжди думав Рат, а в «Передпокої купідона» у Фрідріхсгайні. У барі, який Рат відвідав учора. Прокляття! Важко було уявити, що було б, якби він зіткнувся там з кимось із людей Бьома!

Незалежно від того, став він жертвою «Піратів» чи ні, але Ебергарда Каллвайта, який працював з  «Бероліною», вчора знайшли мертвим у його крамниці; він, ймовірно, пролежав там день чи два. Каса була порожня, все інше зловмисники залишили там, де воно лежало, — напрочуд багато цінностей, зокрема дорогі наручні годинники. Це одна з причин, чому Бьом вважав вбивство з ціллю пограбування фальсифіка­цією. Тим паче що жертву перед смертю жорстоко катували. Настільки жорстоко, що це виявилося занадто навіть для одного з мучителів: поряд із мертвою людиною судово-медичні експерти знайшли калюжу блювотних мас, яка точно не належала Каллвайту, як підтвердив доктор Шварц після розтину. Окрім того, судмедексперт констатував численні переломи та рвані рани, а також внутрішню кровотечу, від якої потерпілий і помер.

Потім Бьом коротко розповів про передумови нинішньої війни кримінального світу. Відкрито вона ще не була оголошена, вбивств ще не було, принаймні явних страт, які були б більше схожі на «нещасні випадки на виробництві», утім, «Північні пірати» та члени «Бероліни» зіштовхувалися одні з одними за останні два тижні дедалі частіше.

— Ми підозрюємо, що це якось пов’язано зі звільненням Рудольфа Гьоллера та Германа Лапке, які відсиділи по два роки в «Тегелі» через спробу пограбування банку, — сказав Бьом. — Вони, очевидно, хочуть повернути «Північним піратам», які майже зникли з кримінальної сцени після їхнього ув’язнення, їхню колишню славу.

Наркоторговців з «Бероліни» били на вулицях, трощили меблі в барах і магазинах, які перебували під офіційною охороною цього клубу перснів, знущалися над їхніми відвідувачами. Кульмінацією провокацій стало те, як один нещасний наркодилер приземлився своїм хребтом на підвальні сходи. Той факт, що трохи менше тижня тому спалахнула нова букмекерська контора «Північних піратів» на Грайфсвальдерштрасе, загалом сприйняли як відповідь «Бероліни», навіть якщо ніхто не міг це довести: ані поліція, ані «Пірати». Чи був вбитий скупник відповіддю «Піратів» на спалену букмекерську контору?

— Якщо Каллвайт насправді є першою жертвою війни цих банд, — сказав Бьом, — тоді існує ризик, що незабаром ситуація загостриться.

— Краще всіх їх разом замкнути, — закричав один офіцер, — тоді нічого не зможе загостритися.

Крикун отримав у відповідь бурчання з нотками згоди.

— Правильно, — сказав інший. — Ми знаємо майже всіх членів клубів перснів. Чому б нам просто не замкнути цих джентльменів і знову встановити мир на наших вулицях?

— Тоді з комуністами треба зробити так само, — закричав третій, — просто закрийте їх усіх, тоді вони нікого з нас на вулиці не розстріляють!

— Тихіше, панове! — Геннат, який досі мовчав, підвівся і заспокійливо помахав руками. — Тихіше, будь ласка!

Голос директора міг стати напрочуд голосним.

Бурчання стихло.

— Ви добре знаєте, чому ми не можемо цього робити, — сказав Будда, — замикати людей лише тому, що ми думаємо, що вони можуть скоїти злочини. У Пруссії саджають до в’язниці тільки тих, хто був засуджений за злочин, причому засуджений остаточно, і більше нікого! Профілактичного затримання не існує, і це добре, інакше повсюди панували б знущання та свавілля. Ми живемо в умовах верховенства права, панове, а ви... — Геннат зробив паузу і, здавалося, наче він подивився у вічі одразу всім присутнім. — ...Ви є частиною виконавчої влади цієї правової держави, не більше. Але, і я наголошую на цьому, й не менше.

Будда знову взяв зал під свій контроль.

— Якщо це так, як підозрює наш колега Бьом, — продовжив він, — і ми маємо справу з першою жертвою у війні злочинного світу, тоді ми зробимо все можливе, щоб запобігти подальшим жертвам. За допомогою тих засобів, які дає нам верховенство права.

— Мені немає ніякого діла до того мерця, — прошипів офіцер біля Рата. Він не наважувався сказати це вголос, адже моральна проповідь Генната вплинула на зал. — Нехай ці свині повбивають одна одну.

У двері постукали. Помічник інспектора Грабовські просунув голову в кімнату.

— Пане директоре, — сказав він, — вибачте, що потурбував вас. Але ми знайшли тіло. У Гумбольдтгайні{57}.

35

Машина криміналістів була припаркована на Брунненштрасе, прямо перед церквою Вознесіння, чия гостра вежа в Гумбольдтгайні здіймалася до самого неба. Автомобіль поліції привернув увагу багатьох глядачів. І це зовсім не подобалося Вільгельму Бьому. Старший інспектор огризнувся на першого поліцейського, який йому зустрівся, і наказав йому повністю перекрити тротуар перед церквою.

— Люди повинні використовувати інший бік вулиці, тоді вони не заважатимуть нашій роботі!

— Але... тіло лежить за церквою...

Було достатньо одного красномовного погляду, і поліцейський зробив те, як йому наказали: зібрав пару колег і заблокував ними тротуар. Перехожі бурчали, коли сині мундири просили їх перейти на той бік вулиці, але послухалися. Старший інспектор із задоволенням замугикав щось собі під ніс, а потім помахав Крістель Темме, стенографістці, і провів її навколо церкви. Служба пошуку вже працювала, і це виглядало так, наче дорослі чоловіки шукали в саду на Великдень писанки. А найбільша писанка наче була захована в кущі, перед яким стояли двоє чергових та чоловік в уніформі.

Бьом підійшов до поліцейського, який різко відсалютував, коли побачив його поліцейське посвідчення.

— Сержант Ромеч, 50-й відділок, до ваших послуг, пане старший інспекторе.

Бьом кивнув і подивився на кущі, які були висаджені всього за кілька метрів від церкви, щоб позначити початок паркової зони. Мертвий лежав за густим кущем дроку{58}. Чоловік був в уніформі з пов’язкою зі свастикою, як незадоволено відзначив Бьом. Виглядав як ще одна жертва того, що останнім часом занадто багато людей плутають з політикою.

— Хто знайшов тіло? — запитав Бьом, і Крістель Темме, яка вже дістала свій блокнот, почала занотовувати. Всім було відомо, що стенографістка записувала все, навіть якщо хтось запитував час.

Поліцейський знизав важкими плечима.

— Анонімний дзвінок в наш відділок, — сказав він.

— Який це відділок?

— Доповідаю: 50-й, пане старший інспекторе.

Бьом кивнув і подивився на труп.

— І? Що ви думаєте? — запитав він сержанта, який був помітно здивований таким прямим запитанням. Зрештою, він був тут не для того, щоб думати, він це точно розумів, а для того, щоб пильнувати та звітувати.

— Ну, — сказав Ромеч, — я б сказав, що це міг бути хтось із «Червоного фронту».

Бьом кивнув.

— Хоча вони під забороною.

— Так точно, пане старший інспекторе. Хоча вони під забороною. Але ми знаємо, що «червоні» все одно продовжують діяти.

— А тепер залиш це постійне стояння по стійці струнко. Ми тут не на подвір’ї казарми.

— Так точно, пане старший інспекторе!

Проте сержант Ромеч з 50-го відділку одразу спростував свої слова і ще раз різко виструнчився. Бьом похитав головою.

Нарешті помічник інспектора Грабовські, який вийняв камеру з машини вбитого, вийшов із-за рогу й розгорнув штатив. Йому не знадобилося багато часу, щоб підготувати камеру.

— Непроста перспектива, — сказав він. — Хіба вбивця не міг залишити його біля церкви?

Бьом зупинився. Лише зараз він побачив калюжу крові на церковній стіні, саме там, де нава{59} з’єднувалася з трансептом{60}, у темному кутку. Хороший спостерігач, цей помічник інспектора. Начальник схвально хмикнув. Ось і все. Не варто занадто хвалити цю молодь, інакше вони швидко зазнаються. Бьом показав на праву ногу мерця. Черевик наче луснув, з кульового отвору витікла коричнево-червона неапетитна маса, кров забризкала гамаші.

— Не забудьте зробити кілька крупних планів цієї стопи!

Грабовські виглядав засмученим. Але він кивнув і взявся до роботи.

— Бьом, а ось і ви! — Кронберг з відділу криміналістики підійшов до нього, розмахуючи посвідченням особи зі свастикою на обкладинці. Це був членський білет СА з фотографією, як у паспорті, на якій було зображено обличчя мертвого.

— Цього чоловіка звати Герхард Кубіцькі, — сказав керівник групи судово-медичних експертів.

— І, очевидно, він був нацистом.

— А точніше: роттенфюрером СА, — кивнув Кронберг.

— Мене завжди бентежать ці дивні нацистські звання — він був великим цабе?

— Скоріше, середньої ланки.

— Тож нацист середнього рівня, — Бьом показав на калюжу крові в тіні церковної стіни. — Здається, його притягли сюди від церкви, чи не так?

Керівник відділу криміналістики кивнув.

— Можливо, щоб сховати тіло, — сказав він. — Але це не єдина відстань, яку подолав цей чоловік. Ходімо зі мною!

Бьом пішов за Кронбергом до відбитку взуття, який криміналіст заповнював свіжозамішаним гіпсом.

— Сліди, — без потреби пояснив Кронберг, — ми вже зіставили один з них зі слідами жертви; він тягнув свою ногу.

— Не дивно, з такою травмою.

— Схоже, він сам дійшов до церкви. Ми простежили відбитки його взуття назад до галявини, розташованої далі в парку, — Кронберг витягнув зі свого халата бляшанку й відкрив її. — А ось це... — сказав він так театрально, ніби витягував кролика з циліндра в оранжереї, — ...ми знайшли на цій галявині.

У бляшанці для речових доказів лежала заплямована кров’ю та брудом куля.

Бьом схвально кивнув.

— Перед балістичною експертизою вам слід віднести це в кабінет судмедексперта і здати цю кров на аналіз, — сказав він. — Нам потрібно переконатися, що це справді знаряддя вбивства.

Кронберг похитав головою.

— Знаряддям вбивства був не пістолет, — сказав він. Було помітно, що криміналіст був щасливий, що зміг знову поставити в напружене становище слідчого з відділу вбивств. Драматична пауза, здавалося, була довшою, ніж раніше, і Бьому вже почавуриватися терпець. Певно, він спохмурнів, адже тепер Кронберг на знак вибачення знизав плечима. — Я не хочу робити висновки за судмедексперта, — швидко сказав він, — але якщо я правильно визначив характер поранення, то знаряддя вбивства — або ніж, або кинджал. У всякому разі це якась колюча зброя.

— Ви її знайшли?

Кронберг похитав головою.

— Ми все ще шукаємо, але злочинець, ймовірно, забрав її з собою. Чи закинув десь у річку Панке, чи ще кудись. Але... — він знову вдягнув своє розумне обличчя.

Бьом закотив очі.

— Але що? Нумо вже до справи!

— Я впевнено можу стверджувати, що це була за колюча зброя, — переможно сказав Кронберг. — Цілком ймовірно, це окопний ніж часів Світової війни{61}.

— І що спонукало вас до такого висновку?

— Ходімо зі мною, я вам покажу.

Вони повернулися до кущів, де лежав труп. Бьом уважніше придивився до закривавленої сорочки. Там і справді були різані рани. Кронберг вказав на ремінь, який носив чоловік, і порожні піхви, що звисали на ньому. — Майже кожен фронтовик має такий, — сказав він. — Там зазвичай носять окопний ніж. Багато солдатів СА все ще носять з собою зброю часів війни.

— Але цей чоловік доволі молодий, він не був на війні.

Кронберг знизав плечима.

— Можливо, він успадкував ніж від свого батька. У всякому разі ці піхви стовідсотково зроблені для окопного ножа.

— А це означає...

Кронберг кивнув.

— Так. Цілком ймовірно, чоловіка тут було вбито з його власної зброї.

— Ну, я б сказав, що це була бійка, яка вийшла з-під контролю, — сказав Грабовські, який фотографував поранену ногу. — Ви це бачили? — помічник показав на праву руку мерця. На ній був кастет.

Бьом не зміг уникнути чергового схвального вигуку.

— Але якщо я правильно інтерпретую висновки криміналістичної експертизи, — сказав він, — то ця бійка сталася не тут.

Кронберг кивнув і повів старшого інспектора до галявини, де знайшли кулю. І тут оперативники всюди шукали сліди. Перші пішоходи йшли парком і з цікавістю спостерігали за поліцейськими. Принаймні вони залишалися на стежці і не заважали розслідуванню.

— Нам теж варто встановити тут периметр, — все одно сказав Бьом. Невдовзі після цього двоє патрульних відправили перехожих у парку в обхід.

Більшість слідів можна було знайти посеред невеликої галявини, оточеної кущами та деревами. Лише з одного боку прямо повз галявину вела гравійна стежка.

— Здається, тут була якась бійка, — сказав Кронберг, показуючи на це місце. — Тут є скупчення слідів. А кілька людей, здається, тут впали. І ми знайшли кров у траві. Кривавий слід веде звідси прямо до церкви.

— Пане криміналіст!

Кронберг озирнувся. Схоже, що один із його колег щось знайшов. Бьом і начальник відділу криміналістики підійшли й подивилися на те, що чоловік щойно взяв з землі пінцетом, а тепер показував їм.

Недопалок, ще вологий від ранкової роси. На ньому великими літерами було написано «КЕМЕЛ».

— Хто палить щось подібне? — запитав Бьом.

Криміналіст знизав плечима.

— Я сподіваюся, що не надто багато людей. Я б не кликав вас, якби це була марка «Юно».

Бьом задумливо кивнув.

Вони повернулися до церкви, і цього разу старший інспектор дивився на годинник. Маршрут не зайняв і хвилини. Можливо, це було б трохи довше з простріленою ногою.

Тим часом прибув і доктор Шварц.

— Фотографії зроблено? — запитав Бьом свого помічника, який уже складав штатив камери.

Грабовські кивнув.

— Звільняю це поле для доктора.

— Добре, — сказав Бьом, — тоді у мене для вас є нове завдання. Будь ласка, перевірте, які тютюнові магазини в Берліні продають марку «Камел».

— «Кемел», — виправив його Грабовські, — це вимовляється як «Кемел». Це американська марка.

— Не читайте мені лекції з філології, а беріться до роботи! Залиште камеру в машині та сідайте на наступну електричку до «Алекс». Там побачимось. Поки що ви мені тут більше не потрібні.

Грабовські, здавалося, збирався ще щось сказати, але потім прикусив язика і продовжив збирати камеру. Бьом залишив його там і підійшов до доктора Шварца, для якого тіло трохи витягнули з кущів.

Судмедексперт зміг підтвердити їхні попередні висновки.

— Його підрізали, як дикого кабана, — сказав Шварц у своїй знаменитій співчутливій манері. — Певно, в процесі були пошкоджені якісь внутрішні органи.

— Як давно він мертвий?

Шварц знизав плечима.

— Я не вимагаю точності до хвилини, — пообіцяв Бьом.

— Я б сказав, що він мертвий вже не менш як десять годин, — доктор продовжував уважно дивитися на труп, ніби намагався повернути його до життя. — Хоча це не означає, що він не отримав свої травми набагато раніше. Ймовірно, потрібен був певний час, щоб він стік кров’ю до смерті. Судячи з кількості крові, яку він втратив, його серце, мабуть, билося ще досить довго.

— А постріл у ногу?

— Нешкідливий, — це прозвучало так, ніби Шварц говорив про застуду. — Це доволі боляче, і людина може шкутильгати все життя після такої травми, — сказав він. — Але в іншому випадку... З таким пораненням чоловік міг би дошкутильгати до найближчої лікарні та отримати без проблем лікування, хоча...

— Хоча що? — запитав Бьом.

— Я не впевнений, що там його б прийняли зі щирим ентузіазмом.

— Що ви маєте на увазі?

Шварц вказав на пов’язку зі свастикою.

— Найближча лікарня, — сказав він, — це лікарня єврейської громади.

Бьом кивнув. У цей момент почався дощ. Доктор дав знак трунарям, які вже нетерпляче чекали неподалік, і останки Герхарда Кубіцькі зникли в цинковій труні.

36

Майстерня розташовувалася далеко на півночі, але перспектива невдовзі знову мати можливість їздити на власній машині змусила його терпляче витримати довгу поїздку на метро. У другому класі не було особливо людно, більшість тих, хто їхав цим маршрутом, задовольнялися третім. Рат дістав портсигар зі свого пальта й підпалив «Оверштольц». Він подумав про слова Бьома: скупника Каллвайта перед смертю катували. Чи була у «Бероліни» якась таємниця, яку хотіли дізнатися «Північні пірати»? Це своєю чергою могло означати, що Г’юго Ленц, можливо, сидів у якомусь підвалі на півночі Берліна, де його тероризували «Пірати». Згадуючи попередній брифінг у відділі вбивств, Рат відчув щиру вдячність Йоганну Марлоу за те, що він доручив йому невелике розслідування. Принаймні йому було про що подумати, поки він нудьгував у «Ексельсіорі»: про таємниче зникнення Рудого Г’юго.

На якусь мить Рат справді повірив, що Геннат довірить йому виявлення трупа в Гумбольдтгайні, але потім цю справу отримав Бьом, на додаток до того мертвого скупника. Здавалося, Вайс добре проінструктував Будду: будь ласка, не довіряйте комісарові Рату справи про вбивства до подальшого розпорядження! Хоча Будді й потрібні були люди за такої кількості смертей, якими зараз займався відділ «А». Зрештою, напевно, Шарлі мала рацію, і спостереження за Ґольдштайном було формою затримання, за якою Вайс хотів зустрітися з ним особисто. Навряд чи можна було інакше пояснити завдання, з яким Геннат відіслав його назад до «Ексельсіора».

Кондуктор попросив квитки, і Рат показав своє поліцейське посвідчення. Потяг вже був у Веддінгу. Рату треба було доїхати до кінцевої зупинки на Зеєштрасе, а звідти ще потрібно було їхати майже два кілометри трамваєм. Отже, десь аж за горизонтом, як кажуть берлінці.

Через пів години він нарешті дістався до місця призначення. При денному світлі майстерня виглядала бруднішою, ніж її запам’ятав Рат. Він перетнув двір і увійшов всередину крізь широко відчинені сталеві двері. На нього ніхто не звернув уваги. На підйомній платформі стояв «Мерседес», під яким працював механік, а ще четверо чоловіків стояли навколо знятого блоку двигуна й обговорювали якусь технічну проблему. Рат чутно кашлянув, проте це не справило жодного враження. Він озирнувся довкола, підняв великий гайковий ключ із забрудненого мастилом столу, підняв його якомога вище й вдарив ним об бетонну підлогу. Такий металевий гонг виявився голоснішим за будь-який інший шум у залі, і чоловіки обернулися, щоб подивитися на нього.

— Що вам тут потрібно? — запитав один із групи довкола двигуна. — Прийом замовлень — у сусідньому офісі.

— Мені не потрібно робити замовлення, я хочу забрати свою машину.

— Тоді вам теж треба в сусідній офіс.

Офіс був безлюдним. Рат подивився на годинник. Час ви­йшов, він не міг змусити Ґрефа вічно чекати в «Ексельсіорі». Він натиснув на дзвінок на столі, проте нічого не сталося. Після того що здалося цілою вічністю, він почув, як десь спус­кають воду у туалеті, і з підсобної кімнати вийшов чоловік з нудьгуючим виглядом та з автомобільною газетою в руці.

— Спокійно! — це було перше, що сказав чоловік.

— Я хочу забрати свою машину.

— Номер замовлення?

— Поняття не маю. Це «Б’юїк», який я привіз сюди позаминулої ночі. Надзвичайна ситуація. Ваш колега сказав, що він має бути готовим сьогодні вранці.

— Який колега?

— Такий блондин. Чисто поголений.

— «Б’юїк», кажете?

— Модель 26-го року. Пісочного кольору.

Чоловік гортав стос паперів на столі.

— Ні, у нас немає «Б’юїків».

— Але моя машина надворі, я її бачив.

— Тоді, мабуть, її ще не відремонтували, — чоловік підняв телефон зі столу. — Гайнце, зайди сюди, — мовив він у трубку.

— Цього не може бути, — сказав Рат, — машина має бути готова сьогодні. Ваш колега пообіцяв мені. Мені потрібна ця машина.

Чоловік за столом лише знизав плечима. За кілька хвилин, під час яких Рату довелося боротися із сильним бажанням підставити під цей хропучий ніс свій «Вальтер», у кабінеті стояв той самий чоловік в комбінезоні, який раніше вигнав його з майстерні. Тепер він жував бутерброд з ковбасою.

— «Б’юїк», — сказав Гайнц, поки інший чоловік гортав другу купу паперів на столі. — Точно, — мовив тоді чоловік в комбінезоні, наче щойно про це згадав, — карбюратор!

— Який карбюратор? Мені потрібні були чотири нові шини, нові фари та кілька мазків фарбою. Не більше!

— Ми перевірили вашу машину на ямі. Там терміново потрібно міняти карбюратор, інакше нічого не допоможе. Ви нічого не помітили під час руху?

Рат похитав головою. Карбюратор! Вільна держава Пруссія також повинна заплатити за це.

— Скільки часу ви будете його ремонтувати? — запитав він.

— Спершу треба замовити запчастини, — сказав Гайнц. Чоловік у комбінезоні знову відкусив бутерброд і почухав свою голову. — А це потребує часу. Це ж американець.

— Приємно, що ви теж це помітили! Коли я зможу отримати свою машину?

— Ну, я б сказав, що десь у четвер.

— Гаразд, я повернуся сюди завтра і...

— Завтра? — Обличчя Гайнца набуло свого найдурнішого виразу. — Не завтра. Наступного тижня в четвер.

— Скажіть, ви що, знущаєтеся? Мені потрібна моя машина! Я працюю!

— Звичайно, ми можемо надати вам автомобіль на заміну, — сказав чоловік за стійкою. — Гайнце, чи не могли б ви надати клієнту автомобіль?

Чоловік в комбінезоні поклав до рота решту бутерброда і вивів Рата на подвір’я повз розбитий «Б’юїк». Усі чотири шини були спущені.

— Ви справді ставили машину на яму? — запитав його Рат, але чоловік в комбінезоні, здалося, його не почув. Він проминув усі транспортні засоби, які Рат міг уявити як заміну для свого авто, різко повернув за ріг біля майстерні й зупинився.

— Ось він, — сказав він.

Рат думав, що йому сниться поганий сон. На нього витріщився якийсь циклоп, циклоп, який зменшився до карликових розмірів.

— Що це? — запитав він чоловіка в комбінезоні.

— Трохи листового металу, трохи фарби, і «Ганомаг» готовий.

Автомобіль, який стояв там у кутку, одноокий, маленький і боязкий, був, так би мовити, повною протилежністю «Дюзенберга» Марлоу. Це було очевидно не лише із жалюгідних десяти кінських сил, які ця крихітна машинка мала під капотом, а й з того факту, що її дизайнер вирішив використати лише одну фару. І лише одні двері. З таким автомобілем неможливо справити враження. У кращому разі — викликати жалість.

— Ви ж це несерйозно, чи не так? — запитав Рат.

— Це надійний транспорт, — сказав чоловік в комбінезоні. І майже обурено додав: — Німецького виробництва.

— А чогось іншого у вас немає?

— Або він, або громадський транспорт, у вас є вибір.

Рат неохоче вирішив відмовитися від пересування на громадському транспорті.

37

Чоловіка в уніформі на стільці для бідолашних грішників було важко впізнати. Великі лейкопластирі тримали широку пов’язку, яка проходила по його обличчю під очима. За винятком слів привітання, Ланге не сказав цьому чоловікові жодного слова. Він спокійно сортував свої файли, ставив галочки на краях деяких паперів і шкрябав нотатки. Гільда Штеффенс розгублено сиділа з блокнотом та олівцем.

Жоден колега не зацікавився цією справою, тому можна вважати, що виступ Ланге на ранковій нараді пройшов досить успішно. Помічник інспектора, згідно з домовленістю з Геннатом, озвучив недоречні загальні фрази, і ніхто не поставив жодного питання. Ніхто в «замку» не повинен був навіть подумати, що помічник інспектора Андреас Ланге запідозрив поліцейського у вбивстві когось, особливо неповнолітнього, і, можливо, це було скоєно навмисно. Перш ніж щось просочиться, прокурор повинен був мати всі докази на своєму столі, і все мусило пройти тихо.

А він був ще так далеко до цього. Передусім він мав сам зрозуміти, чи справді він на правильному шляху, чи можна оцінювати чоловіка, який сидів перед ним, за тим, що кажуть про нього в документах. Трохи очікування не зашкодить. А чоловік вже вертівся у кріслі, це було помітно, хоч він і намагався сидіти там якомога спокійніше.

— Ваша травма виглядає погано, — нарешті раптово почав Ланге, все ще дивлячись у свої файли, і Кушке здригнувся, наче його щойно розбудили. — Як ви її отримали?

Олівець Штеффенс одразу почав дряпати папір, і Кушке роздратовано глянув на неї.

— Це вже допит? — запитав він.

— Допит, — сказав Ланге, дивлячись чоловікові в очі, — ми охочіше називаємо це допитом свідків.

Навіть це маленьке зауваження, здається, не сподобалося патрульному. Як і те, що йому довелося сидіти тут вдруге. Після початкового роздратування він відновив самовладання. І відкинувся у кріслі.

— Я отримав це під час чергування, — сказав він, зухвало відкидаючись назад. — З вами такого статися не може. Хоча, можливо, вас колись випадково вколола ця фройляйн своїм олівцем?

Черкання олівцем на мить припинилося. Ланге проігнорував спробу провокації та зауважив, що, всупереч очікуванням, навіть не почервонів.

— Де саме ви чергували? — запитав він, і це просте запитання, здавалося, на одну мить засмутило сержанта, незважаючи на всю його зверхність.

— Я думав, мова піде про «КаДеВе», — сказав Кушке.

— А ви не думайте, а просто відповідайте на мої запитання.

Ланге взяв потрібну ноту. Такий чоловік, як Йохен Кушке, очевидно, хотів, щоб на нього накинулися з усією зарозумілістю прусського офіцера.

— Ну, це винен якийсь накурений гей із Нолле, який занервував, коли я намагався його перевірити. Я й припустити не міг, що він збирається витягнути ніж.

— Звичайно, ні, — кивнув Ланге. — Про все це я зможу прочитати у вашому звіті.

— Звіту про цей інцидент поки немає.

— Тоді, будь ласка, здайте його пізніше, — сказав Ланге, роб­лячи ще один запис. — Що ви зробили з тим, хто вимахував ножем?

— Та нічого! Він одразу втік. Але якщо я побачу його знову, то він своє отримає.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, він же повинен за це відповісти. Не можна просто взяти й порізати поліцейського.

— Але ви не сприймаєте його покарання як щось особисте...

— Перепрошую?

— Ну, так, — Ланге відкрив папку й погортав папери. — Певно, у вас є колеги, які іноді йдуть попереду закону.

— Що ви маєте на увазі?

Ланге зачитав з папки:

— Чотирнадцяте квітня тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, напад під час виконання службових обов’язків. Справу за тяжкі тілесні ушкодження було закрито у вересні того ж року, але було службове попередження та відмітка в особовій справі.

— Як ви сказали: справу було закрито.

Ланге зачитав наступний запис:

— Третє травня тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року, — він зробив паузу, щоб перевірити, чи Гільда Штеффенс також зайнята нотатками. — Ви вдарили перехожого, який пізніше назвався журналістом, до втрати свідомості на Боддінштрасе...

— Я просто належу до тих людей, які не ховаються, коли щось відбувається, і такі речі трапляються, — сказав Кушке. — За таке не вдасться отримати вислугу. Або вас розстріляють срані комуністи — ми це вже бачили, — або якийсь мудак донесе на вас.

— Ваші колеги повідомили про вас у травні двадцять дев’ятого року. Вас довелося відтягнути назад, щоб ви перестали бити людину.

— Хто сказав, що серед колег нема мудаків, — спокійно мовив Кушке, з викликом дивлячись на Ланге. — Мене тоді хотіли відсторонити так звані колеги.

Цей чоловік вмів провокувати, це було очевидно, але і Ланге це вмів.

— Я маю на увазі, старший сержанте Кушке, — сказав він, — таке: у вас, очевидно, є схильність до агресивних спалахів, і мені цікаво, що справді сталося тієї ночі в неділю в галереї «КаДеВе».

— Що ви маєте на увазі?

Кушке підскочив, його обличчя під білосніжною пов’язкою набуло від яскраво-червоного до фіолетового відтінку. Штеффенс міцніше вхопилася за свій олівець, її блокнот зігнувся та зморщився.

Ланге дивився на сержанта спокійно, зосереджено та з цікавістю, подібною до того, як ентомолог дивиться на щойно відкритий вид, про поведінку якого він ще не знає. Він нічого не сказав. Кушке знову сів.

— Знаєте, як це, — сказав він, — коли ти пхаєш свою дупу в цю систему, а потім з тобою так поводяться?

— Яку систему? Ви маєте на увазі нашу державу? Нашу демократію?

— Я нічого не маю на увазі. Думайте, що хочете!

— Ми вже змогли встановити особу загиблого хлопчика, — різко сказав Ланге. — Йому було лише п’ятнадцять років.

На обличчі поліцейського не було жодних ознак каяття, провини чи занепокоєння, навіть жодних ознак тривоги.

— Бенджамін Зінґер, це ім’я вам про щось говорить?

Кушке похитав головою.

— Він утік з притулку імені Марії Шутц близько року тому. Там його вважали проблемною дитиною. Відтоді він жив на вулиці, до поліції ще не потрапляв.

Ніякої реакції від Кушке. Після свого бездумного вибуху раніше, він, ймовірно, вважав за краще мовчати.

— Встановити особу загиблого вдалося лише завдяки анонімному дзвінку. Одна дівчина назвала нам ім’я хлопчика і попросила, щоб його поховали належним чином. Так ми спочатку знайшли дитячий будинок, а в морг звідти змогла приїхати монахиня. Сестра Агата відразу впізнала свого колишнього вихованця.

Ланге замовк і якийсь час дивився на Кушке. Тим часом поліцейський і справді сидів на стільці, як бідолашний грішник.

— Та дівчина, яка дзвонила нам, могла бути другим грабіжником з «КаДеВе», вам так не здається?

Кушке нічого не відповів.

— Я розмовляв по телефону з колегами з відділу пограбувань. Тепер вони також припускають, що спільником могла бути дівчина.

— Хтозна, — незворушно сказав Кушке. — Але він був схожий на хлопчика.

— Ви бачили другого грабіжника? Ви ще не казали нам цього.

— Ви лише запитали мене, що сталося в галереї. А той шмаркач був на вулиці!

Ланге нашкрябав ще одну нотатку в папці й помітив, наскільки Кушке був збентежений. Як виявилося, свідок інциденту в «КаДеВе» справді був. Анонімний дзвінок повідомив їм правду.

— Ця дівчина повідомила нам щось іще, — продовжив Ланге, уважно стежачи за реакцією Кушке. — «Це було вбивство, — сказала вона, — ви, поліцаї, вбили Бенні!»

38

— Гей, Гереоне, нарешті ви тут! — Ґреф підвівся, щойно Рат вийшов із ліфта, та звільнив місце за столом. — Я сиджу тут, наче на розжареному вугіллі. Як гадаєте, який скандал влаштував нещодавно пес? На щастя, коридорний його вивів на вулицю. За пристойні чайові.

— Тварині це мало допомогти.

— Тварині допомогло. Але не людині, — голос помічника інспектора прозвучав незвично напружено. — Вибачте, немає часу на впорядковане передання варти, мені спочатку потрібно в туалет!

І з цими словами Ґреф рушив геть. Рат похитав головою й подивився на Кірі, яка знову вмостилася під столом.

— Ти таке бачила? — запитав він собаку. — Як людина може бути такою метушливою?

Рат сів за стіл і відкрив блокнот, який учора заповнив абстрактними візерунками у своїй нерішучій спробі наслідувати письменника. На відміну від нього, сумлінний Ґреф, який навіть мусив пригнічувати позиви до сечовипускання під час виконання службових обов’язків, ретельно робив записи. Вчора вдень і, мабуть, також сьогодні вранці, судячи з дати та часу. Помічник комісара записував усе, що відбувалося навколо кімнати 301, навіть з точністю до хвилини фіксуючи відвідування номера покоївкою та офіціантом. Відповідно до записів, Ґольдштайн залишав свій номер лише один раз від учорашнього ранку, і все виглядало так, ніби вони зіпсували перебування американця в Берліні.

Ґреф повернувся з туалету набагато спокійнішим, ніж коли виходив п’ять хвилин тому.

— Що за година, — сказав він. — Можна було б зловити машину, але це зайняло б до біса багато часу.

Рат лише кивнув. Йому не хотілося вдаватися в подробиці. «Ганомаг» навіть не впорався з маршрутом від Райнікендорфа до Кройцберга без пригод. Коли світлофор на Інваліденштрасе знову загорівся зеленим, двигун просто захлинувся і чинив опір усім спробам його запустити. Лаючись, Рат відсунув цю коробку подалі на узбіччя, пройшов кілька метрів до залізничної станції «Штеттін» і зателефонував звідти в майстерню. Минув деякий час, перш ніж на тому кінці дроту з’явилася потрібна людина. «О, це паливопровід, — сказав механік Гайнц, який, здавалося, їв бутерброд, навіть коли розмовляв по телефону. — Хіба я не пояснив вам цього?» Він не пояснив, і тому Рат дізнався всю правду про свою орендовану машину лише по телефону: «Ганомаг» час від часу мав тенденцію витрачати забагато бензину, а потім захлинатися. У таких випадках досвідчений водій зменшував діаметр паливопроводу за допомогою хомута, який спеціально для цього лежав у бардачку. Рат зробив, як йому сказали. І після недовгих митей впертості машина знову завелася. Але машиною також було не дуже приємно керувати: на холостому ходу ця коробка так сильно хиталася вперед-назад, що Рат навчився боятися кожного червоного світла.

— Ґольдштайну, здається, не подобається його перебування в Берліні, — сказав Рат, показуючи на блокнот, — здається, він чистісінький домувальник.

— Він, мабуть, половину дня розмовляє по телефону з кимось з-за кордону і сумує за домом, — кивнув Ґреф.

— Або він знайде спритного адвоката, щоб позбутися нас. Чесно кажучи, я не зовсім впевнений, як далеко ми можемо зайти, оскільки на папері він є законним американським громадянином.

— Я вже надивився за такими невинними людьми, як Авраам Ґольдштайн, — сказав Ґреф. — Ні, я думаю, що з нього досить. Б’юсь об заклад, що цього тижня ми побачимо посильного, який котитиме багажний візок з номера 301 до ліфта, — Ґреф простягнув руку.

— Ти хочеш зробити ставку?

— Коробка сигар «Енгельгардт». Він утне це ще до вихідних. Найпізніше.

Рат мить подумав:

— Добре, я згоден.

У цей момент з номера 301 вийшла покоївка, з цікавістю глянула на двох поліцейських і зникла в коридорі.

— Нічого не можу вдіяти, — сказав Рат, — але дівчина чомусь виглядає знайомою.

— Природно. Такою ж, як і вчора. І позавчора.

— Ні, здається, я ще десь її бачив. Я просто не маю жодного уявлення, де саме. Як довго вона була з ним цього разу?

— Поняття не маю, — Ґреф виглядав задумливо, потім зупинився й подивився на зошит. — Я не бачив, як вона заходила. Вона заходила, коли я був у туалеті?

Рат похитав головою.

— Я нічого не бачив. Тоді вона, мабуть, залишилася з ним на ніч.

— Не треба продовжувати! Ваша уява далеко вас заведе.

— Ти сам сказав вчора, що покоївка приготувала йому сніданок.

— Це був жарт, — Ґреф виглядав роздратованим, ніби його сильно обурили такі аморальні думки Рата. — Це просто злетіло з язика, та й по всьому!

Рат знизав плечима.

Ґреф узяв капелюх і пальто.

— Отже, — сказав він, — тоді я трохи розімну ноги. Побачимося пізніше.

— Пізніше не вийде, — Рат прочистив горло. — У мене до тебе доручення — безпосередньо від Генната. Ти повинен піти в «замок» і з’явитися перед Бьомом. Вони там проводять розслідування ще одного вбивства. У Гумбольдтгайні знайшли труп.

Він сказав це якомога більш невимушено, але Ґреф все одно дивився на нього з подивом і, одягаючи пальто, зупинився на півдорозі.

— А ви? — запитав помічник інспектора, схожий на опудало з одним вільним рукавом пальта.

— А що я? — Рат намагався говорити невимушено, але йому давалося це важко. — Я залишаюся тут. Хтось же має виконувати важливі завдання.

39

Яке трудомістке, виснажливе заняття. Вона вже відвідала трьох Райнгольдів у Фрідріхсгайні. Двері першої квартири їй навіть не відчинили, Господь Бог дав Райнгольдам на Ромінтенерштрасе одних синів, а за третьою адресою відчинила двері пані у віці сімдесяти років, як потім з’ясувалося: незаміжня, яка сприйняла запитання про дочку чи онуку на ім’я Александра як образу і з обуренням відкинула його. А тут, на Грюнбергерштрасе, за четвертою адресою в списку, Шарлі навіть не знайшла нікого з прізвищем Райнгольд. Вона знову порівняла блокнот Гереона з номером будинку. Адреса була правильною: Грюнбергерштрасе, 64. Але Райнгольдів тут не було, ні з «д», ні з «дт», ні в передній, ні в задній будівлі.

Чоловік у сірому пальті підмітав подвір’я, дошкуляючи хлопцям, які грали у футбол. Поки вони нарешті не здалися, не схопили свій саморобний м’яч і не вирушили геть. Шарлі підійшла і поставила питання.

— Райнгольди? — запитав чоловік, спираючись на мітлу. — Вони тут давно не живуть. Їх вигнали під Різдво.

— Родина Райнгольдів тепер живе на вулиці?

Шарлі була настільки напружена, що вимовила цю думку вголос. Вона відчула, що це може бути підказкою: родина на вулиці, донька без нагляду — здавалося, це підходить.

— Все не так виглядає, — сказав чоловік у пальті, — ніхто нікого не викидав на вулицю! Я просто стежу тут за порядком! Але так воно буває, коли люди не платять за квартиру.

— А ця родина... була з дітьми?

— Ви із соціальної служби, навіщо про це питаєте?

Шарлі не відповіла, вона лише подивилася на чоловіка, але цього було достатньо, щоб він продовжував розповідати.

— Ну, все одно це не можна було назвати родиною. У них був один порядний син Гельмут, але він не захоче більше мати нічого спільного зі своїми старими. Якщо він при здоровому глузді! А Карл, його молодший брат, мабуть, вже давно у Москві чи ще десь, де його переховують «червоні». Він у розшуку. Хіба ви не чули про вбивство Бекмана?

Це ім’я нічого не говорило Шарлі, вона надто довго не працювала у відділі вбивств. Вона похитала головою.

— Генріх Бекман, — продовжив чоловік. — Він був у правлінні нашого будинку. Це було у всіх газетах. Люди кажуть, що Карл Райнгольд його застрелив. Можливо, через орендоване майно, можливо, ще й тому, що Бекман був членом СА, а маленький Калле був у «Червоному фронті», пішов, кажуть, стопами батька. Ну, а після вбивства він зник, Райнгольд-молодший, це дивно, чи не так? І його сестра, можливо, теж причетна до цього, вона ще той фрукт. У будь-якому разі поліцаї шукали їх обох, коли вона ще жила тут. А тоді вони обоє зник­ли, це дивно, чи не так?

Шарлі була повністю приголомшена потоком слів шерифа зад­нього двору. Тепер вона згадала цю історію, яка потрапила в заголовки газет на Різдво. Нацисти тоді справді здійняли багато галасу, але врешті-решт командир загону СА Генріх Бекман, ймовірно, виявився не таким важливим, щоб стати другим Горстом Весселем{62}, і в якийсь момент ця справа вже нікого більше не цікавила.

— Але ви все про це знаєте, — сказала Шарлі.

— Треба стежити за червоним набродом, треба знати, хто живе з тобою в одній хаті.

— Тоді ви явно не комуніст...

— Хіба я схожий на них?

— А та сестра, ви випадково не знаєте її ім’я?

— Її звати Алекс. А повністю — Александра. Але все це має бути у ваших записах, чи не так?

Він все ще думав, що вона була працівницею соціальної служби у справах неповнолітніх. Шарлі дозволила йому повірити в це.

— Звичайно, — сказала вона, усміхаючись, — але хіба я виглядаю так, ніби тягаю за собою цілу шафу з картотекою?

Копернікусштрасе була не найкращим місцем для життя, багатоквартирні будинки шикувалися поряд з багатоквартирними будинками, а ліпнина з деяких фасадів вже обсипалася. Будинок, у якому тепер жив Гельмут Райнгольд, був тут єдиним, на передню частину якого відносно нещодавно, принаймні вже після війни, вилили кілька відер свіжої фарби. Кілька годин тому Шарлі дзвонила тут у двері, й у квартирі не було жодного руху, а тепер, одразу після першого дзвінка, двері відчинила жінка, яка дивилася на неї втомленими очима. З квартири повіяло ароматом смаженої цибулі.

— Добрий день, я хотіла б побачити Гельмута Райнгольда, — сказала Шарлі. — Це правильна адреса?

Жінка оглянула її з ніг до голови, потім кивнула:

— Але мій чоловік зараз їсть, що вам від нього потрібно?

— Мова про його сестру, — сказала Шарлі. — У мене лише кілька запитань, це не займе багато часу.

Балакучий доглядач не зміг сказати їй, де оселилася решта родини Райнгольдів, але він міг сказати їй адресу старшого брата, і Шарлі повернулася туди, куди вона даремно дзвонила сьогодні вранці. До цього вона пригощалася чаєм у маленькому кафе на Боксхагенерплац і трохи погортала газети. Вчорашня смертоносна стрілянина на алеї Франкфуртер стала головним заголовком у місцевих рубриках. Проте жодного рядка про дівчину, яка втекла з Ліхтенберзького окружного суду.

— Ви хочете поговорити зі мною?

Шарлі підвела очі. У дверях стояв міцний чоловік років двадцяти. Гельмут Райнгольд не пустив її до квартири ані на крок більше, як і його дружина раніше.

— Ви брат Александри Райнгольд? — запитала Шарлі.

Чоловік кивнув.

— Марта сказала, що ви з цього питання, — він підозріло подивився на Шарлі. — Соціальна служба, так? Але ви могли б заощадити собі на цій поїздці. Я не бачив Алекс майже рік.

— Кажуть, що вона живе на вулиці...

— Тоді пошукайте Алекс там. А не у мене.

— Чи могла вона залишитися з вашими батьками...

— Ха! Типова соцслужба! Ні про що не знають! — Навіть Гельмут Райнгольд, очевидно, міг пов’язати жінку на порозі, що ставить запитання, тільки із соціальною службою у справах неповнолітніх. Він похитав головою. — Ви знаєте, чому Алекс місяцями тиняється вулицями? Тому що мій любий батечко вигнав її з дому за кілька днів до Різдва.

— Тоді чому б вам не взяти свою сестру до себе?

— Якби я знав, де вона. Але вона до мене не приходить, вона занадто горда для цього.

— З ваших слів можна зробити висновок, що вам байдуже до своїх батьків.

— Я не знаю, що вам з того, — сказав Гельмут Райнгольд.

— Мені потрібна інформація, що стосується вашої сестри.

Він знизав плечима.

— Мій батько не розмовляв зі мною, відколи я одружився. Я запросив батьків, але вони не прийшли. Мама написала листівку і все. Його підпису не було.

— Ваші батьки бездомні, чи не час вам помиритися?

Він гірко засміявся.

— Я знайшов їх в тій нічліжці біля озера Мюггельзеє і хотів запропонувати їм місце, щоб вони на деякий час зупинилися у нас із Мартою, але... — він замовк. — Тепер мені вже все одно!

— Чи могло так статися, що Александра залишилася з вашими батьками?

— Звідки мені знати! — нетерпляче знизав плечима Гельмут Райнгольд. — Слухайте, я думав, що це буде коротка розмова. А тепер мені потрібно поїсти. За хвилину я маю повернутися на зміну.

Шарлі навіть не встигла щось відповісти, як двері зачинилися. Вона могла поставити ще багато запитань про зниклого брата, про вбивство Бекмана, про друзів та знайомих Алекс, з якими вона все ще могла спілкуватися, але зачинені двері квартири безпомилково вказали їй на те, що залишатися тут безглуздо. Вона знову спустилася дерев’яними сходами. Принаймні тепер вона знала, де знайти батьків Алекс.

Вона поїхала на метро до Магдалененштрасе. Шлях до Вагнерплац здавався крутішим, ніж зазвичай, тому йти пішки було складніше. З учорашнього дня все змінилося, будівля районного суду видалася їй чужою і непривітною. Вікно другого поверху було відчинене, і на мить їй здалося, що його не зачинили від учора. Їй ввижалося, ніби вона вперше зайшла в будівлю, як пів року тому, коли вона пройшла у двері із шалено калатаючим у грудях серцем, і її погляд одразу ж упав на мармурову дошку у вестибюлі, що пережила революцію. На ній було написано: витирайте ноги/не палити/використовувати плювальниці. Ці три команди, вирізьблені на камені, чітко повідомляли кожному відвідувачу тон будівлі. Шарлі ніколи не почувалася тут комфортно завдяки Веберу, який досконало володів цим тоном.

Шарлі проштовхнулася повз кількох людей і побігла сходами. Вона хотіла розповісти свою новину, щоб хоча б трохи реабілітувати себе в очах боса. Принаймні вона знала, хто така Алекс Райнгольд, і це дало їй надію вперше після вчорашнього випадку, що стався по обіді.

Коли вона увійшла, Вебер виглядав здивованим.

— Фройляйн Ріттер? Я відправив вас у відпустку.

— Гарні новини, пане судовий раднику. Я хотіла одразу вам їх повідомити.

Він подивився на неї підозріло. Йому, здається, не подобалася ідея, що вона знову з’явилася тут лише через день після свого нещасного випадку.

— Ви маєте, що мені повідомити? Я кілька годин телефонував вам, щоб дещо повідомити!

— Мене не було вдома цілий ранок.

— Я це помітив.

— Але зараз це не має значення, — Шарлі довелося взяти себе в руки, щоб не здаватися надто ейфоричною. — Я встановила особу дівчини-втікачки; думаю, що це лише питання часу, поки я... поки ми її вистежимо. Її звати Александра Райн­гольд, і вона...

Вебер перебив її.

— Це чудово, тож ви знаєте ім’я дівчини, — сказав він таким тоном, що розвіював будь-яку ейфорію, як мертве листя. — Тоді я довірюся вам, щоб ви більше не напружувалися: я навіть знаю, що зробила та дівчина-втікачка.

— Як? — здивувалася Шарлі.

Вебер похитав головою, наче не міг повірити в її тупість.

— Моя люба фройляйн Ріттер... — Вона ненавиділа, коли він говорив з нею так, ця суміш удаваної жалості й презирства, і при цьому голос Вебера звучав так, ніби він це прекрасно усвідомлював. Він похитав головою, почувши ці слова, і повторив їх знову... тоном психіатра, який розмовляє зі своєю пацієнткою. — Моя люба фройляйн Ріттер... Дівчина, яка втекла від вас учора, схоже, є другою половиною дуету грабіжників «КаДеВе». Ви про це чули? Це сталося в суботу. Мертвий хлопчик.

Шарлі відчувала, як кров підступає до її обличчя, їй було гаряче й холодно водночас, вона слухала, як Вебер продовжував, поки він розповідав, що та імпровізована пов’язка, якою дівчина обмотала рану на своїй руці, перш ніж поліцейський фельдшер замінив її чистою марлевою пов’язкою, що цю пов’язку, точніше цей шматок тканини, було відірвано від сорочки мертвого грабіжника. Ганчірку довелося витягати з урни у 81-му відділку, куди вона вже потрапила, але підозра підтвердилася. Тоді поліція провела подальше розслідування стосовно Алекс і виявила, що група крові дівчини збігається з кров’ю, яку грабіжники «КаДеВе» залишили на вітринах з ювелірними виробами. Усе свідчило про те, що поліція випадково схопила невідому особу, яку розшукували по всьому місту, і що ця незнайомка зуміла потім втекти з окружного суду Ліхтенберга, що, звичайно, погано позначається на владі. Шарлі це все чула, але вона відчувала, ніби стояла поруч, а Вебер розмовляв з кимось іншим.

— У будь-якому разі, — підсумував судовий радник, — детектив-інспектор Небе з відділу пограбувань хотів би терміново поговорити з вами. А тоді вам слід звернутися до відділу вбивств...

— Відділу вбивств? — це були перші слова, які вдалося вимовити Шарлі. Чого хотів від вас, колего, відділ «А»?

— До помічника інспектора... Ланге, — продовжив Вебер. — Я б радив вам швидше вирушати в дорогу. Бажано встигнути до того, як «Алекс» закриється.

Судовий радник Вебер більше не намагався приховати свою усмішку.

40

Райнгольд Ґреф замислено сидів над текою з документами, яку йому надав Бьом. Тека з департаменту внутрішніх справ, політичної поліції. Політики не заводили досьє на Герхарда Кубіцькі, але вони вели досьє на загін СА, членом якого він був кілька місяців. Там були вказані якісь сутички з комуністами, серйозних випадків поки що не було. До цього часу.

Він закрив портфель і відсунув його, подивився на пустий стіл Гереона Рата. Чи справді це було більш захоплююче, ніж сидіти в «Ексельсіорі»? Він хоча б міг подихати там свіжим повітрям, принаймні час від часу. Але Вільгельм Бьом, схоже, більше не хотів випускати його з кабінету, йому постійно приносили нові справи, а старший інспектор їздив містом зі своїм шофером. Йому здавалося, що Райнгольд Ґреф тепер має страждати від настроїв Бьома від імені Гереона Рата. У минулому, коли той ще був помічником комісара, він добре працював з начальником. Ті часи, очевидно, минули.

Почувся стук, і Еріка Фосс просунула голову в двері.

У її руках була папка, яку вона поклала на стіл Ґрефа.

— Новини у справі Кубіцькі, — сказала вона. — Цього разу з відділу «Е».

Ґреф притягнув теку до себе й з цікавістю поглянув на обкладинку.

— Людина з СА, яка опинилася під прицілом митниці? — запитав він у Фосс. — Наш чоловік був сутенером?

Секретарка знизала плечима.

— Поняття не маю. Це ще не було зареєстровано.

Ґреф відкрив папку і присвиснув крізь зуби.

— Нічого собі, — сказав він, — сто сімдесят п’ятий{63}. Попався у відомому закладі.

— Нацист-гей? — не могла приховати цікавості Еріка Фосс. — Я думала, що ті люди проти такого роду речей.

— Теоретично проти, — сказав Ґреф. — На практиці все інакше. Хіба ви не чули? Кажуть, що новий начальник штабу СА є гомосексуалістом.

Фосс похитала головою.

— Якби тільки фюрер про це знав, — сказала вона й знову зникла у приймальні.

Ґреф подивився їй услід. Вона мала на увазі це в іронічному сенсі чи ні? Він переглядав папку і дивувався. Бари, куди часто заходив Кубіцькі, були одними з перших місць, які нацисти одразу б закрили, якби мали на це владу. Але вони цього не зробили. Коли помічник інспектора повністю прочитав досьє Кубіцькі, він наказав підключити його до політичної поліції.

— Помічник інспектора Ґреф, відділ убивств, — сказав він. — Чи не могли б ви надіслати мені все, що стосується берлінських загонів СА та гомосексуалізму?

Через пів години на його столі накопичилися нові папки. Ґреф зітхнув і взявся до роботи. Він щойно відкрив першу теку, як на його столі задзвонив телефон.

— Ґреф, відділ вбивств.

— Я прочитав ваше звернення. У газеті. Ви шукаєте свідків?

Отже, полуденні газети вже опублікували статтю.

— Правильно, — сказав помічник інспектора. — Ви щось бачили?

— Я точно знаю, що сталося в Гумбольдтгайні.

Ґреф мимоволі випростався й витяг олівець.

— Отже, — сказав він, — що саме?

— Коричневий мудак отримав по заслугах, ось що сталося!

— З ким я розмовляю?

— Моє ім’я — не твоє собаче діло. Ви, поліцаї, в союзі з нацистами! Соціал-фашисти!

Ґреф онімів. Він шукав потрібну відповідь, але не зміг її придумати. А тоді справа була вирішена: анонім поклав слухавку.

41

Шарлі знала Артура Небе ще з часів своєї роботи у відділі «А». Геннат час від часу викликав до відділу вбивств начальника відділу пограбувань, який на той час ще був офіцером по боротьбі з наркотиками. Нещодавно він розкрив вражаюче вбивство шофера і отримав за це похвалу у пресі. Вправний детектив, але трохи відсторонений, таким їй запам’ятався чоловік із видатним носом. Чоловік, чиє честолюбство виблискувало в його пильних очах, який в кожному своєму русі, навіть якщо він просто точив олівці, показував, що він все ще хоче зробити кар’єру.

Хоча раніше він до цього не сильно прагнув: Артур Небе, якому вже було близько сорока, роками не піднімався вище рангу комісара, хоча вважався в «замку» улюбленцем Бернгарда Вайса. Чоловік тоді був у гарній компанії; тим часом його відставання в просуванні в «замку» набуло таких розмірів, що знищували будь-яку мотивацію, незалежно від того, мала людина якусь протекцію чи ні. Це також пережив і Гереон, якому його особливі стосунки з Цьоргібелем не принесли нічого, окрім заздрості.

Небе здавався здивованим, коли побачив Шарлі.

— Це ви? — запитав він.

— Ви мене знаєте?

— Звичайно, я пам’ятаю вас. Ви Шарлотта Ріттер. Стенографістка у Генната.

Цей чоловік мав добру пам’ять на обличчя. Шарлі була вражена.

— Я вже давно не працюю у Генната. Склала державний іспит дев’ять місяців тому. І зараз проходжу юридичну прак­тику...

— ...яку ви, очевидно, завершуєте в окружному суді Ліхтенберга.

Шарлі кивнула.

— Звичайно, ви про це знаєте, — сказала вона. — Тоді ви також знаєте, що завдяки мені друга підозрювана у пограбуванні «КаДеВе» досі вільно гуляє містом.

— Ну ж бо, припиніть ці самодокори, — сказав Небе, чиє волосся вже посивіло на скронях, як помітила Шарлі. — Це може статися з кожним.

— Якби я знала усе, що вона зробила... Я прийняла її за хуліганку, яка втекла з виправної установи.

— Ви не могли здогадатися, ким вона була, — у Небе був спокійний приємний голос. — Ми лише сьогодні вранці ді­зналися про її зв’язки, — інспектор намагався втішити Шарлі, й у нього це справді виходило краще, ніж вчора у Гереона.

— Ну, принаймні я змогла дізнатися, як цю дівчину звати, — сказала Шарлі.

— Справді? — Небе здивовано звів брову і витяг ідеально заточений олівець.

— Александра Райнгольд, — продиктувала Шарлі, — безпритульна, родом із Фрідріхсгайна.

— Райнгольд з «д» чи «дт»?

— З «д».

Олівець Небе дряпав папір, і Шарлі була вражена: вона раптом відчула себе зрадницею, коли побачила, як інспектор записав це ім’я, хоча це було найменше, що вона могла зробити, щоб виправити свою помилку.

— Це більше, ніж я смів сподіватися, фройляйн Ріттер. Вашначальник у Ліхтенберзі не зміг надати мені цю інформацію, — Небе закрив свій блокнот. — Справжня причина, чому я запросив вас сюди, полягає в іншому. Нам потрібен особистий опис.

— Хіба судовий радник Вебер не зміг описати вам дівчину?

— Якщо я правильно зрозумів Вебера, то він не має жодного стосунку до цієї справи.

«Вебере, ти, боягузливий щуре, — подумала Шарлі, — вже намагаєшся вмити руки від відповідальності, чи не так?» Можливо, Гереон мав рацію, можливо, їй не слід приховувати причетність Вебера до всієї історії. Те, що сам судовий радник намагався замовчувати це питання, лише свідчило про його нечисту совість.

— Як би там не було, — продовжив Небе, — ви точно бачили цю дівчину... Александру Райнгольд... і, сподіваюся, також зможете її описати. Я викликав художника. Має бути тут щохвилини.

Невдовзі після цього Шарлі сіла перед чоловіком з блокнотом для малювання і намагалася якомога точніше пригадати зовнішність Александри Райнгольд. Вона впоралася досить добре. Так само зробив і художник: обличчя, яке нарешті визирнуло з паперу, виглядало саме так, як Шарлі запам’ятала стурбовану дівчину. Тільки погляд був іншим, не таким переляканим; Алекс на папері виглядала зухвало, сміливо і зовсім трохи лякаюче.

Але вона не хотіла давати зауваження, можливо, захотіла, щоб малюнок мав саме такий вигляд, а в іншому чоловік добре впорався. Вона кивнула. Художник вирвав сторінку з блокнота й простяг її Небе.

— Дякую, фройляйн Ріттер, — сказав начальник відділу пограбувань, дивлячись на портрет. — Ви нам дуже допомогли. Нарешті щось корисне, щоб подати у розшук, — він передав блокнот колезі. — Негайно роздрукуйте це та передайте до відділу «J» разом з нашим ордером. А тут... — Він вирвав із блокнота аркуш паперу, — ...ім’я дівчини. Це має полегшити пошук.

Розшук. Щойно вони запустять цей апарат, Александрі Райн­гольд буде важко сховатися в цьому місті. Чомусь Шарлі не подобалася думка про те, що Алекс може потрапити у руки слідчих. Вона подумала про налякану дівчину, що сиділа у тому кабінеті, про страх у її очах, а потім про невпинно працюючий слідчий апарат прусської поліції.

Незабаром після цього, коли Шарлі йшла коридором до інспектора у відділ вбивств і вдихала знайомий запах, цю особливу суміш попелу цигарок та поту, чорнил і паперу, вона на мить подумала, чи не зайти їй до Генната, чи принаймні до Вільгельма Бьома. Але потім вона просто постукала в двері, які їй вказали, неподалік від маленького кабінету Гереона, що був далі коридором. Ні, вона просто не була в настрої балакати зі старими колегами, категорично ні.

Шарлі ніколи не працювала безпосередньо з Андреасом Ланге, але зустрічалася з ним раніше. Але найбільше вона знала про помічника інспектора з розповідей Гереона. Совісний чоловік, стільки вона запам’ятала. І що він приїхав до Берліна з Ганновера.

Шарлі постукала, і з того боку дверей пролунало тихе: «Заходьте!». Коли вона увійшла, помічник комісара сидів за своїм столом і щось записував у папці із серйозним обличчям. Він був у кімнаті сам, без секретаря і без стенографістки, лише він та його теки.

Коли він підняв очі, то одразу впізнав її.

— Фройляйн Ріттер! — здивовано вигукнув він. І тут же почервонів.

Здавалося, тут нічого не змінилося.

— Ви хотіли зі мною поговорити, — сказала Шарлі й допомогла йому впорядкувати думки. — Окружний суд Ліхтенберга.

— Ви зараз працюєте в окружному суді?

— Юридичним клерком.

Ланге кивнув. Колір його обличчя поволі повертався до нормального.

— Судовий радник Вебер щойно сказав, що може прислати мені жінку, яка бачила грабіжницю-втікачку з «КаДеВе».

— Так воно і є. Я щойно була у Небе. Ймовірно, мені треба зробити повне коло у «замку».

Ланге з усмішкою зустрів цю нерішучу спробу невимушеної розмови.

— Ми з інспектором Небе тісно співпрацюємо над цим питанням, — сказав він. — Я розслідую смерть у зв’язку з пограбуванням у «КаДеВе», — це прозвучало майже як вибачення.

Хлопець, який загинув, тікаючи від поліції, потрапив у заголовки газет кілька днів тому. І тоді Шарлі раптом зрозуміла, чому Алекс справила на неї таке тривожне враження, звідки був страх у її очах.

— Чи могло бути так, що дівчина-втікачка бачила смерть свого спільника? — запитала вона.

— Саме про це я хотів вас запитати, фройляйн Ріттер. Ви говорили з нею. Я маю на увазі, перш ніж вона встигла втекти, — на його обличчі знову з’явився натяк на рум’янець. Він, здавалося, був збентежений тим, що доводилося нагадувати їй про її помилку.

— Я говорила з нею, це правда, але вона не говорила зі мною. Вона не сказала ані слова, була зовсім засмучена.

— Наскільки мені відомо, вона справді бачила, як хлопець упав, — Ланге нервово ковтнув. — Йому було лише п’ятнадцять.

— Боже мій! — вигукнула Шарлі.

— А ця дівчина...

— Александра, — перебила Шарлі, і цього разу це не скидалося на зраду, — її звати Александра.

— ...Александра — важливий свідок. Вона має...

Почувся стук, такий гучний, що здавалося, що хтось намагається вибити двері ногою. Але вони відчинилися звичайним способом, як завжди гойдаючись на петлях, і до кімнати уві­йшов Вільгельм Бьом. Інспектор здивовано глянув на відвідувача Ланге.

— Шарлі! Що ви тут робите?

Його голос прозвучав трохи ображено. Ніби він звинувачував її в тому, що вона вирішила відвідати не його, коли зайшла у відділ вбивств, а якогось помічника інспектора.

— Фройляйн Ріттер тут, так би мовити, у справах, — охоче пояснив Ланге, знову червоніючи. — У справі «КаДеВе». Під час своєї роботи в окружному суді Ліхтенберга вона зустріла свідка...

— Справа «КаДеВе», — пробурчав старший інспектор, не в змозі говорити тихіше, — ну, я саме тому й тут, у мене важлива...

— Чи не могли б ви трохи почекати в коридорі, фройляйн Ріттер? — запитав Ланге.

Вільгельм Бьом не звик, щоб його перебивали, він роздратовано подивився на помічника комісара.

Шарлі підвелася, але Бьом, здається, був іншої думки.

— Нічого, Шарлі, сидіть спокійно, — сказав він. — Ви вже, так би мовити, залучені в нашу справу, якщо я все правильно зрозумів.

— Як бажаєте, пане старший інспекторе.

— Окружний суд Ліхтенберга. Юридична практика, чи що? Ви повинні розповісти мені про все якось за чашкою кави.

— Як щодо такого: я зараз же пригощу вас кавою в їдальні, а ви розкажете мені щось про справу Бекмана. Ви ж працювали над нею у той час, чи не так?

Бьом завагався, а потім кивнув.

— Це «мокра риба». У нас був підозрюваний, але він, мабуть, поїхав до Москви — навіть ще не досяг повноліття, але вже був переконаний комуніст. Чому вас цікавить ця справа?

— Чисто юридично.

Бьом кивнув, а потім повернувся до помічника інспектора.

— Отже, колего Ланге, у мене є новина, яка вас здивує. Ви знаєте, що я працюю над справою того скупника з Фрідріхсгайна. Ебергарда Каллвайта. Вбивство з ціллю пограбування, яке, мабуть, зовсім таким не є.

Ланге кивнув.

— Я знаю це, пане старший інспекторе; я був присутній на нараді сьогодні вранці.

— Що ж, схоже, нам слід скоординувати наші розслідування, помічнику інспектора, або, ще краще, об’єднати їх. Йдеться про вкрадені речі, які ми знайшли в магазині мерця, за цей час їх повністю перевірили, — Бьом виглядав задоволеним. — Серед всього іншого наші колеги знайшли там купу дорогих наручних годинників. Я щойно знову в цьому переконався: ті годинники безсумнівно були вкрадені на вихідних з «КаДеВе».

42

Ґреф гучно поклав слухавку. Це вже має бути дюжина дзвінків. Вони просто залишили його тут розгрібати це лайно! Бьом вештався з Грабовські чортзна-де, а помічнику інспектора Райнгольду Ґрефу дозволили займатися брудною роботою, розбиратися з ідіотами, які щохвилини дзвонили до штабу. У нього не було жодної хвилини спокою відтоді, як менше години тому зателефонував той перший, комуніст, який лаявся.

Звернення в обідніх газетах мало, як правило, сумнівний успіх; поки що телефонували лише настирливі люди: мазохісти, які були раді звинуватити себе в будь-якому злочині, якщо могли за допомогою цього привернути до себе достатньо уваги, або донощики, які воліли зводити наклепи на власних сусідів, щойно поліція розпочинала якийсь розшук. У цьому випадку була ще й третя, найгірша група: самопроголошені рятівники світу, які хотіли донести свої політичні погляди до решти світу або, якщо решта світу їх не слухала, принаймні до прусської поліції. Половина з них були комуністами, які також бажали смерті всім іншим нацистським свиням, а половина були партійними товаришами загиблого чи принаймні симпатиками націоналістичного руху, які запитували, чому поліція не може захистити порядних громадян (таким, очевидно, вони вважали представника СА з кастетом) від червоних бунтівників.

Телефон дзвонив постійно від моменту першого дзвінка, майже одразу після того, як він поклав трубку. Ґреф подивився на чорний пристрій. Тоді він підняв слухавку, набрав 1 і поклав її біля апарату.

Нарешті спокій!

Ці важливі дзвінки рано чи пізно скінчаться. Головне, щоб він нарешті знову міг присвятити себе документам. Гомосексуальність Кубіцькі могла бути ключем до розкриття вбивства, він відчував це.

Почувся стук, і Еріка Фосс просунула голову в двері.

— Вибачте, — сказала вона, примружившись на вимкнений телефон. — Але щойно зателефонував черговий на вході. Там чекає жінка, яка каже, що хоче зробити заяву про смерть у Гумбольдтгайні.

— Кажете, жінка?

«Принаймні це не один із тих, хто залюбки брав вину на себе, — подумав Ґреф. — Вони усі були чоловіками».

— Хай підіймається.

— Вона вже в дорозі.

Помічник інспектора кивнув.

— Добре.

Еріка Фосс залишилася в дверях.

— Щось іще?

— Ну... вже майже шоста година, а інспектор Рат зазвичай відпускає...

— Звичайно. Можете бути вільними, щойно відправите до мене свідка.

Фосс посміхнулася йому і зникла.

Трохи пізніше на порозі стояла струнка сивіюча жінка років сорока п’яти, вона виглядала трохи невпевнено, але аж ніяк не сором’язливо. Вона представилася Ренатою Шобек, після того як Ґреф запропонував їй крісло для відвідувачів перед столом Рата.

— Так ось, ота річ у Гумбольдтгайні, — сказала Рената Шобек, — я не хочу нікого засуджувати. Але... мій орендар... його звати Лео Флемінг.

Що ж, це був один із донощиків. Ґреф внутрішньо зітхнув, але записав ім’я й подивився на неї.

— І?

Рената Шобек підняла свої вузькі плечі, від чого виглядала трохи безпорадною.

— Я не знаю, чи це щось означає. Але сьогодні вранці він повернувся додому дуже рано, набагато раніше, ніж зазвичай. Він безробітний, знаєте, але щоранку виходить з дому о пів на шосту і зазвичай повертається лише після обіду. Каже, що шукає роботу. У будь-якому разі він ніколи не затримував плату за оренду.

Ґреф кашлянув і демонстративно нічого не записував, а тільки зиркнув на свій ручний годинник.

— Переходьте, будь ласка, до суті, вже пізно, — сказав він.

Вона виглядала трохи роздратованою.

— Ну, я знаю лише те, що він щоранку чекає свою наречену біля Вознесенської церкви. Одного разу я бачила цих двох разом. Чудова пара, якщо ви запитаєте мене. І він ніколи не намагався привести її до себе в кімнату, він знає, як правильно поводитися.

Ґреф закотив очі.

— Що саме ви хочете мені повідомити? — запитав він.

Вона озирнулася, ніби боялася, що хтось може підслухати.

— Ну, — сказала вона, — я не чула, як містер Флемінг ви­йшов з дому вчора, але я чула, як він повернувся. Одразу після шостої. Я спитала його, чи не захворів він, чи заварити йому чаю, але він сказав, щоб я залишила його в спокої. Ну... — Вона багатозначно замовкла. — ...і тоді я побачила це...

— Що саме, пані Шобек?

Вона нахилилася вперед і стишила голос.

— Кров, — сказала вона. — Його куртка була в крові. Не сильно, але я це бачила. А потім він був таким дивним і хотів піти прямо до своєї кімнати. Тоді я не надала цьому значення, але тепер, коли я прочитала в газеті...

Ґреф прислухався.

— Ви впевнені, що це була кров? — запитав він.

— Звичайно! Раніше я працювала у м’ясній крамниці і...

Ґреф перервав її.

— Дякую, пані Шобек, — швидко сказав він. — Схоже, ви дуже нам допомогли. Де ми можемо знайти цього пана Флемінга?

— Звичайно, у мене вдома, — майже обурено сказала вона. — Путбуссерштрасе, 28, задня будівля, третій поверх.

43

За всі місяці, що він працював у «замку», він не розмовляв із директором поліції Геннатом так часто, як за останні кілька днів. Андреас Ланге все ще не був упевнений, чи був це добрий знак, чи поганий. Але принаймні тепер він знав, що Будда спостерігає за ним; він просто не міг наробити помилок.

Трудхен Штайнер, секретарка Генната, поставила піднос зі штруделем на стіл, і Геннат подав шматочок гостю. Розмови з начальником відділу з розслідування вбивств іноді більше нагадували кавові плітки, ніж офіційні зустрічі. Ланге чемно подякував йому за шматок штруделя з маком, який опинився на його тарілці, і скуштував його.

— Скільки часу ви з нами, пане помічнику інспектора? — запитав його Будда.

Ланге трохи здивувало це питання, на яке він відповів із повним ротом.

— Майже два роки. Буде двадцять дев’ятого грудня.

Геннат кивнув.

— А до цього ви два роки працювали у відділі пограбувань у Ганновері, чи не так?

Ланге був радий, що цього разу для відповіді було достатньо кивка, адже у нього в роті все ще був штрудель із маком. Будда ніби вивчив його особисту справу.

— Щойно розпочався новий курс для кандидатів у інспектори.

— Доктор Вайс познайомив нас з новими колегами.

— Ви не думали подати заяву зі своєю кандидатурою?

— Що ж, пане директоре, з усією повагою, але після менш ніж двох років у «замку», е-е... в Берліні, мені здається, що це ще занадто рано.

Ланге помітив, як він знову почервонів після своєї обмовки і розлютився. Але Геннат ніби не помітив цього. Ані обмовки, ані почервоніння.

— Поки що ви дуже добре виконували свою роботу під час складного розслідування «КаДеВе». Колеги Небе та Бьом хвалять вас за вашу роботу. — Геннат зробив паузу, щоб покласти до рота шматок штруделя з маком, який, як відомо, був його улюбленим смаколиком. — У той же час ви були достатньо дисципліновані, щоб нічого не повідомляти їм про нашу підозру у вбивстві.

— Ну, я подумав, пане директоре...

— Ви правильно подумали, — Геннат нахилився вперед. — Адже ви знаєте: без свідка прокурору нічого не запропонуєш.

— Так, на жаль. Я ще не знаю, як отримати цього свідка, думаю, мені доведеться покладатися на успіх розшуку.

Геннат кивнув.

— Я хочу, щоб ви взяли у Бьома справу Каллвайта. Ви все одно вже працювали над нею разом.

— Старший інспектор уже натякав на щось подібне. Чи означає це, що я повинен закрити справу «КаДеВе»?

— Заради Бога! — похитав головою Геннат. — Не поспішайте! Ви повинні тримати це на тихому вогні. Продовжуйте шукати цього свідка.

— Але президент поліції наполягає на швидкому роз’яс­ненні.

— Він завжди так робить у подібних випадках. Не дозволяйте себе обдурити. Ви не можете закрити цю справу, доки не заслухаєте цього свідка.

Ланге кивнув.

— І цей мертвий скупник, — продовжив Геннат, — має достатньо зв’язків зі справою «КаДеВе». Можливо, з цього випливе те чи інше осяяння, вам так не здається?

— Можливо, пане директоре, — сказав Ланге. — Ми просто сподіваємося, що свідок у справі «КаДеВе» не має на своєму сумлінні вбивства скупника. Це був би такий контекст, який мені б не сподобався.

— Ви отримаєте підтримку від вашого колеги Мертенса. Але... що стосується нашої спільної підозри: досі ані слова! Нікому!

Ланге кивнув. І знову відкусив штрудель з маком.

— І, — продовжував Геннат, поки помічник інспектора жував, — що стосується наступного курсу кандидатів у інспектори: я хочу бачити вашу заяву на столі. Інакше отримаєте зі мною проблеми.

44

Вони запізнилися, вже стемніло. Кірі сильно потягнула за повідець, будь-які запахи тут здавалися такими, що приманюють собаку, і Рат щосили намагався втримати її.

— До ноги, — знову й знову повторював він. І знову марно. Кірі продовжувала смикати за повідець, наче їй за це платили. Рат міг проклясти Кірі, він і так був не в найкращому настрої. Після надокучливої поїздки додому в «Ганомазі» він з нетерпінням чекав спокійного кінця дня. Натомість тепер він бродив тут, берегом озера Мюггельзеє.

— Прокляття, Кірі! До ноги! — Рат зупинився і сердито смикнув за повідець. Собака верескнула й здивовано озирнулася. Але хоча б цього разу вона зупинилася. І Шарлі теж.

— Що це з тобою? — запитала вона, ошелешено дивлячись на нього. — Опануй себе!

— Ми повинні були залишити собаку вдома.

— Щоб вона вила на весь будинок? Ти ж знаєш, що вона не любить бути на самоті.

— Тоді нам усім трьом слід було залишитися вдома.

— Якщо тобі так важко трохи мені допомогти, ти повинен був прямо про це сказати.

— Гаразд. У мене просто був поганий день от і все. Вибач.

Рат був роздратований тим, що дозволив себе переконати. Бог знає, що він міг уявити кращі речі, особливо із Шарлі, аніж шукати табір для безпритульних біля Мюггельзеє. Якби він зробив усе правильно, тоді б усе вже вирішилося з тією безпритульною утікачкою Шарлі. Виявляється, що Алекс Райнгольд не тільки влаштувала бунт у метро, а й була причетна до одного з найграндіозніших пограбувань останнього часу — проникнення в «КаДеВе», а також, ймовірно, була замішана у двох справах про вбивство. Першим було вбивство Бекмана, однієї з «мокрих риб» Бьома. Генріх Бекман був застрелений у своїй квартирі ввечері 20 грудня 1930 року. Від злочинця не залишилося й сліду. Проте були свідки, які бачили, як Карл Райнгольд вибіг з будинку незабаром після пострілу. Проте інші стверджували, що бачили, як його сестра Александра увійшла в будинок приблизно за десять хвилин до пострілу. Відтоді не залишилося й сліду від жодного з них. До вчорашнього дня, коли Александра Райнгольд втекла з окружного суду Ліхтенберга. Її батьків вигнали з квартири лише через два дні після вбивства, виселення, яке Бекман, керуючий будинком, ініціював вранці у день своєї смерті, — можливо, це був мотив для вбивства. Друга смерть була пов’язана зі зломом «КаДеВе»: частину здобичі знайшли у вбитого скупника «Бероліни». Здобич, з якою Алекс втекла від його колег у ніч пограбування.

Яку б роль у всіх цих випадках не відіграла дівчина-втікачка, помилка Шарлі набула абсолютно нового значення. У будь-якому разі вони більше не можуть сприймати свої помилки легковажно.

Незважаючи на всю необхідність знайти цю дівчину, знайти її якнайшвидше, Рат все одно не бачив жодного сенсу відвідувати безпритульних батьків Алекс пізно ввечері, чиї розпити шість місяців тому ні до чого не привели.

— У тебе є її ім’я, ти навіть знайшла її родину і розкопала стару справу, чому б тобі просто не залишити решту поліцейським, — сказав він після того, як Шарлі розповіла йому усе. Це мало прозвучати, як підтримка, принаймні спроба підтримки, але вона кинула на нього той порожній погляд, який він так ненавидів, той трохи презирливий погляд, який ніби говорив йому: чому ти мене не розумієш?

Поселення, ця дивна суміш кемпінгу та хаток, виглядало охайним і чистим, наче його регулярно підмітали. У повітрі витав запах смаженої картоплі. Вони підійшли до імпровізованої площі, в центрі якої акуратно, як у бойскаутів, були складені дрова для багаття. Жінка розвішувала білизну, а двоє дітей поруч гралися у наздоганялки, більше нікого не було видно. Жінка біля мотузки для білизни подивилася на двох надто гарно одягнених відвідувачів підозрілим косим поглядом, але не дала їм собі заважати, поки розвішувала білизну. Теплі промені призахідного сонця заливали всю сцену благодатним світлом, роблячи її майже ідилічною.

Раптом Кірі почала гарчати, шерсть на її шиї стала дибки.

Жінка взяла кошик для білизни і поспішно зникла в одному з наметів.

Загавкав пес, і Рат аж підскочив. Це звучало більш небезпечно, ніж той нешкідливий гавкіт, який він чув від Кірі, цей звучав досить сердито.

— Міцно тримай собаку, — прошипіла Шарлі.

Рат уже кілька разів обмотав собачий повідець навколо зап’ястка. Проте Кірі не зробила жодного руху, щоб відірватися. Вона стояла на місці, тихо гарчала про себе й тремтіла, як пухнастий електродвигун. Вона нашорошила вуха й уважно дивилася на алею, що вела до центру поселення. Гавкіт почувся знову, цього разу голосніше, і нарешті вони побачили винуватця — великого пса коричнево-чорного забарвлення, якого бувають таргани, нездорової на вигляд суміші усіх порід, з великою часткою доберманів, ротвейлерів та перевертнів. Моторошний собака був без повідця, як Рат зазначив про себе із жахом. Тварина хвилинку постояла й з цікавістю подивилася на зловмисників, а потім підскочила риссю й кинулася прямо на них. Тепер Кірі теж почала гавкати на цей пучок м’язів, шерсті та зубів, що стрімко наближався, але це звучало так само, як і завжди: безневинно. У будь-якому разі пес, який вирішив напасти, її не злякався. Рат став струнким, як дошка, у нього було відчуття, що серце зупинилося. Дивний пес вже був за кілька метрів від них, коли пролунав пронизливий свист і тварина на повній швидкості кинулася на землю, піднявши багато пилу.

Чоловік років тридцяти, який сидів у тіні стіни з гофрованого заліза за кілька метрів від нього, підвівся й підійшов до собаки.

— Хоробра тварина, — сказав він, погладжуючи пса по його квадратній голові. — Молодець, Сталін, — пес тихо дихав і дивився на Рата й Шарлі так, наче ще не закінчив із ними, й уже з нетерпінням чекав моменту, коли господар дозволить йому їх вкусити.

Щойно Рат знову зміг ворушитися, він повернув голову до Шарлі і побачив, як колір повільно повертається до її об­личчя.

Хазяїн Сталіна залишив пса і повернувся до них.

— Якщо ви з магістрату, то я раджу вам не приходити сюди без поліції.

Рат хотів витягнути своє посвідчення, але Шарлі штовхнула його ліктем у бік.

— Ми шукаємо Еміля Райнгольда, — сказала вона. — Він має жити тут разом з дружиною.

— А що вам від нього треба?

— Ми друзі Гельмута, — сказала Шарлі. — Сина...

— Я знаю, хто такий Гельмут Райнгольд, — перебив чоловік. — Але я не знаю, чи в Еміля з ним хороші стосунки. І його друзями-соціалістами.

— Ось чому він і послав нас, — Шарлі мала дуже переконливий вигляд. Рат був вражений. — Він знає, що його батько дуже ображений і хоче помиритися з ним.

— Тоді ви посланці, чи не так? Знову намагається помиритися? — Чоловік засміявся. — А я подумав, що ви поліцейські, після того галасу, який щойно влаштував Сталін, — чоловік провів обома руками по шерсті собаки. — У нього алергія на поліцаїв. Але... — Він підняв свою кепку в напрямку Шарлі, — тоді я побачив, що тут пані.

— Де ми можемо знайти пана Райнгольда? — запитала Шарлі.

Чоловік показав у бік берега озера.

— Внизу, прямо біля озера, приблизно там, де ви бачите сліди диму.

Шарлі кивнула і потягла Рата за собою. Пес на прізвисько Сталін провів їх очима, але залишився на місці. Кірі знову гавкнула, коротко й сміливо, а тоді Рат потягнув за повідець, і вона слухняно пішла слідом.

В хатинці Еміля Райнгольда все ще можна було впізнати колишній кіоск з різдвяного ярмарку. Проте Рат не міг собі уявити, що хоча б на одному різдвяному ярмарку його зібрали так криво, як тут, на березі Мюггельзеє. Дах виглядав так, ніби його збудували виключно для того, щоб він збирав весь дощ, а потім краплю за краплею направляв його всередину, і Рат не бачив жодного прямого кута на бічній стіні. У всякому разі Еміль Райнгольд не був хорошим теслею. Перед головним отвором колиш­нього кіоску він збудував прихалабок, накритий сірим брезентом, можливо, це був брезент від старої вантажівки.

Рат кивнув Шарлі, став біля дверей, які були вмонтовані в дерев’яну перегородку, і постукав.

Минув деякий час, перш ніж вони зіткнулися зі злим чоловіком років п’ятдесяти.

— Еміль Райнгольд? — запитав Рат, і чоловік кивнув.

— Мене звати Ріттер, а це пан Рат, — ввічливо сказала Шарлі. — Ми шукаємо вашу дочку. Александру.

— Ти шукаєш не в тому місці, — чоловік хотів знову грюкнути дверима, але Шарлі вже засунула ногу в щілину.

— Можливо, у вас є ідеї, де ми можемо її знайти. Це важливо, пане Райнгольде, ваш син Гельмут...

Ім’я його сина подіяло на Еміля Райнгольда так, як червона ганчірка на бика, і він негайно перебив Шарлі.

— Ах, ось звідки вітер дме, — сказав він. — Чи Гельмут тепер посилає своїх друзів-соціалістів, тому що він більше не довіряє собі? — Він показав на поселення. — Озирніться навколо: ви, соціалісти, й втягнули нас у це. Робітники-зрадники! — Він сплюнув, і Шарлі довелося відсмикнути ногу, щоб не потрапити під плювок.

Проте вона залишалася надзвичайно спокійною.

— Пане Райнгольде, ми ніякі не соціал-демократи. Справа не в Гельмуті, а у вашій доньці!

— Я не знаю, де вона, і не хочу знати. Можливо, вона повернулася у «Вертгайм». Хай він сам шукає Алекс, якщо він так сильно сумує за нею!

— Це ми її шукаємо, — сказала Шарлі. — Ми шукаємо її, тому що боїмося, що з нею могло статися щось погане. І хочемо їй допомогти.

— А хто ви такі? — Старий виглядав підозріло.

Шарлі підштовхнула Рата ліктем, і той показав свій поліцейський жетон.

Еміль Райнгольд витріщився на металевий жетон.

— А я подумав, що ви хочете їй допомогти!

— Ми справді цього хочемо, — сказав Рат.

— Поліція, твій друг і помічник, ти ба: бережись, друже, ми тобі допоможемо! — Чоловік коротко розсміявся. — Ну, тоді отримайте моє благословення. І хапайте Алекс міцно! Якщо колись знайдете цю нахабу!

Рат відчув, як важко стало Шарлі контролювати ситуацію.

— Ми не хочемо її арештувати, ми хочемо їй допомогти, — сказала вона, — навіть якщо ви, здається, цього й не розумієте. Александру підозрюють у проникненні в універмаг і...

— Робіть, як хочете, але залиште мене в спокої.

Тепер контроль Шарлі повністю зник.

— Вам треба навчитися слухати інших, добрий чоловіче! Ви так само поводилися й зі своїм сином, який хотів допомогти вам вибратися з цього жалюгідного смітника? Тоді мене вже ніщо не дивує! Ані ваш поганий настрій, ані те, що ваша родина більше не хоче мати з вами нічого спільного.

— Ніхто не зобов’язаний допомагати нам, пролетарям, і вже точно не якісь соціалісти, ми допомагаємо собі самі!

— Ви занадто горді, щоб прийняти допомогу від свого сина лише тому, що він соціал-демократ?

— Соціал-фашист! Той, хто допомагає капіталістам експлуатувати нас, пролетарів! — Еміль Райнгольд розлютився, його обличчя почервоніло. — Але незабаром настане наш час. Тоді пролетаріат підніметься і дасть відсіч!

Рат поволі почав підозрювати, чому розпалася родина Райн­гольдів. Він закотив очі.

— Гадаю, що ваш час вже настав, — сказав він. — Щиро дякую за інформацію, пане Райнгольде. — Ходімо звідси!

Він підчепив руку Шарлі й відтягнув її від хатини. Еміль Райнгольд грюкнув дверима, щойно вони повернулися до нього спиною.

— Чому ти це зробив? — прошипіла Шарлі й вирвала свою руку. — У мене було ще кілька запитань!

— На них цей чоловік відповів би не більше, ніж на будь-що інше, — зітхнув Рат. — Ти чула, які дурниці він верзе!

— Можливо, врешті-решт він би сказав нам щось корисне.

— Можливо, якби ти була до нього трохи добрішою. І крім того... — Рат показав угору. — Подивися на небо: сутеніє, а я не знаю, скільки років батарейкам у моєму ліхтарику. Нам слід подбати про те, щоб ми повернулися до машини. Доволі важко було знайти шлях сюди й при світлі.

Шарлі нічого не сказала, але Рат бачив, що вона сердиться. Вони мовчки дійшли до площі в центрі поселення, де хазяїн Сталіна збирався розпалити багаття.

— Ну що, делегація соціалістів уже хоче покинути наш маленький робітничий рай? — запитав він. Його пес слухняно лежав біля палаючого багаття, яке починало потріскувати. Кірі знову почала гарчати, дуже тихо й обережно, щоб ніхто не почув, особливо великий пес.

— Я навіть не знаю, що всі тут мають проти СДПН{64}, — сказав Рат.

— Ну, подивіться навкруги: усі безробітні, безпритульні. Люди, яким майже нічого їсти. І все завдяки політиці, яку ведуть соціалісти. На спинах робітників!

— Насправді це виглядає досить ідилічно, — Рат показав на палаюче багаття, яке приваблювало перших людей з поселення. — Майже як циганський табір. Не вистачає лише гітари.

— Повертайтеся в лютому, коли озеро замерзне і ледь вдається набрати води, а холод витягує з тіла усе тепло. Тоді ви побачите, що це не має нічого спільного з циганською романтикою. Це не оперета, це життя.

Вони вийшли з наметового містечка і повернулися до лісу, де сутінки були набагато густіші, ніж на березі озера. З кожним кроком ставало дедалі темніше. Рат дістав з пальта ліхтарик та увімкнув його. Конус світла снував уздовж стовбурів дерев, і все, до чого він не сягав, раптом здавалося чорнішим. Тут, у лісі, ліхтарик не давав зорієнтуватися. У всякому разі вони не знайшли протореної стежки, якою сюди прийшли.

— Можливо, нам варто відпустити Кірі, — сказала Шарлі. — Вона більше покладається на свій ніс, ніж на очі.

Рат кивнув і дав собаці понюхати ключі від машини, він не міг придумати нічого кориснішого. Але, здавалося, це спрацювало: Кірі направила свій собачий ніс на лісовий килим й почала ловити запах; Рат залишив їй довгий повідець і слідував за нею так швидко, як міг. Проте собака повела їх нерівною місциною; підлісок ставав дедалі густішим.

— Ти впевнений, що ми прийшли звідси? — запитала Шарлі через деякий час.

— Поняття не маю. У всякому разі собака зловила запах.

— Питання в тому, який саме.

Це вони дізналися через п’ять хвилин. Кірі пришвидшила крок, коли вони дійшли до узлісся, і раптом вона кинулася на щось, що лежало на землі, хватаючи це щось і розгойдуючи його туди-сюди, як здобич.

— Гей! — крикнув Рат, не маючи змоги точно сказати, що саме схопила собака, незважаючи на ліхтарик. Лише під час третього підходу Кірі викинула здобич. Рат посвітив ліхтариком на розірваний пучок хутра на землі, з якого сочився червоний бруд, наче з плюшевої подушки, що тріснула.

Мертва білочка.

Кірі виглядала такою винуватою, що Шарлі була змушена розсміятися.

— Не смійся, — сказав Рат, — ми повинні бути суворими з собакою!

Шарлі замовкла, але коли Рат серйозно сказав: «Поганий пес!», вона знову захихотіла.

— З дресируванням собаки у нас нічого не вийшло, — зітхнув він.

— Я б сказала, що після того як твій ліхтарик і твоя собака вийшли з ладу, ми покладатимемося на моє відчуття просторової орієнтації.

Рату довелося вимкнути ліхтарик, а Шарлі подивилася на нічне небо. Здавалося, вона керувалася місяцем чи якимись зірками, принаймні вони прямували в правильному напрямку. І все-таки до машини вони дійшли майже за пів години. Що ще гірше, дорогою вони також втрапили в болотисту місцевість, за що Рат поплатився втратою лівого черевика. Усі пошуки з увімкненим на короткий час ліхтариком залишилися марними; болото з’їло черевик і вже не бажало його віддавати.

Рат сидів у відчинених дверях машини, віджимаючи свої шкарпетки. Ноги Шарлі виглядали не краще, але принаймні в неї були обидва черевики. Проте віджати мокрі лапи Кірі не вдалося; собака влаштувала брудний безлад у машині та на пальті Шарлі, коли поклала голову їй на коліна. Рат сховав шкарпетки й черевик у нішу для ніг й завів двигун.

— А це дозволено? — запитала Шарлі. — Керувати машиною без взуття?

— Голими ногами можна усе, як ми кажемо в Кельні.

І все пройшло дуже добре. Вони повільно поверталися у місто автострадою Кьопенікер. Звісно, весь маршрут «Ганомаг» пройшов не без проблем. Біля Сілезьких воріт{65} він залишив своїх пасажирів у біді, заглухнувши просто посеред міста. Перехожі були неабияк здивовані, коли побачили, як босий, проте в іншому бездоганно одягнений чоловік вийшов з маленької одноокої машини, відкрив капот, щось там поправив, потім закрив його, сів на місце водія і завів двигун.

Шарлі посміхнулася, коли Рат знову всівся біля неї.

— Пробач, — гаркнув він, увімкнувши передачу, — зазвичай я маю із собою запасне взуття.

Посмішка Шарлі згасла.

— Що з тобою? — запитала вона.

— А що має бути зі мною? Ми ані на крок не просунулися вперед, проте у нас мокрі ноги, брудний одяг і одним черевиком менше. А ще ми недосипаємо.

— То й що? Ми доспимо в кінці місяця! Ти завжди так кажеш!

— У будь-якому разі нам слід було провести вечір вдома за пляшкою червоного вина, а не гаяти свій час там.

— Хіба ми згаяли час? — удавано обурилася Шарлі. — Зо­всім ні! Ніколи в житті мене так наполегливо ще не попереджали про небезпеку соціал-демократії.

— Мабуть, ти маєш рацію. Нісенітниці, які несуть Райнгольд і його товариші, сьогодні мають більше сенсу, ніж будь-що інше! — Він подивився на неї. — А тепер хоча б визнай, що це була божевільна ідея!

Шарлі нічого не сказала, він спостерігав за нею краєм ока. Коли її риси ставали такими жорсткими, краще було сховатися. Їй знадобилася майже хвилина, перш ніж вона знову заговорила.

— Що це? — сказала вона холоднішим тоном, ніж раніше. — Ти просто плачеш через втрату свого дурного черевика? Чи ти шкодуєш, що допоміг мені з моєю божевільною ідеєю?

— Шарлі! Все зовсім не так!

— А що ти мав на увазі?

— Визнай, що я мав рацію: ми повинні були залишити цю справу силам розшуку поліції.

— Але це зовсім не те, чого я хочу! Хіба ти не розумієш? Я хочу знайти Алекс, перш ніж її спіймають!

— Чому? Це не твоя справа. Ти загладила свою провину, решту зроблять інші.

— Чому ти не розумієш? Вона бачила, як її друг розбився на смерть. Вона боїться синьої уніформи, там щось сталося.

— Все проясниться, коли її затримає поліція.

— Зовсім ні! Я не можу позбутися відчуття, що ось-ось станеться щось жахливе.

Рат подивився на неї з недовірою.

— Ти жартуєш? Ти прочитала це у кавовій гущі чи чому ти думаєш про щось подібне?

— Ти такий невіглас!

— Я просто реаліст. У мене таке відчуття, що ти спеціально вплуталася в це. Ти не мати цієї вуличної дівчини. Повір мені, вона вже всіма водами вмилася, їй не потрібна твоя допомога.

Шарлі нічого не сказала, запала зловісна тиша.

Повз пропливали вогні нічного міста. Тільки коли вони боролися за те, щоб проїхати вузьким місцем біля будівельного майданчика на мосту Янновіц, Шарлі знову заговорила.

— Зупинися тут, будь ласка, — сказала вона.

— Тобто?

— Випусти мене за мостом.

— У чому справа? — Рат увімкнув сигнал і зробив так, як йому було сказано. Він вимкнув двигун, щоб позбавити їх звуків холостого гуркоту.

— А що має відбуватися? Я просто розумію, що не можу з тобою говорити на цю тему. Ти не сприймаєш мене серйозно, а я зараз не можу розбиратися з цим. Я хочу побути сама.

— Шарлі, я сприймаю тебе серйозно, — зітхнув Рат. — Але ти не добра самарянка! Ти юристка!

— Я вже тобі сказала, що ти мене не розумієш. Якщо ти не хочеш мені допомогти, я зроблю це сама. А тепер, будь ласка, випусти мене.

Ця клята вперта жінка! Рат бачив по її обличчю, що вона справді мала це на увазі. Вона вже взула свої мокрі черевики. Він відкрив двері і виліз з машини, щоб випустити її. Собака була здивована тим, що її посадили на дерев’яне сидіння і що слідом за хазяїном звідти вилізла її хазяйка.

— Будь ласка, якщо ти так хочеш, — сказав Рат і раптом усвідомив, який він сам розлючений. — Це справді вдале завершення цього паскудного вечора!

— Я теж так думаю, — сказала вона, застібаючи пальто. — Хоч раз ми з тобою погодилися за сьогодні.

— Чи не відвезти тебе хоча б до Шпенерштрасе?

— Дякую, я поїду електричкою.

Вона трохи вагалася, перш ніж піти на станцію, і він не знав, цілувати її на прощання чи ні. Поки він ще вагався, вона вже вирішила.

— На добраніч, Гереоне, — принаймні сказала вона, і, сказавши це, вона збиралася обернутися. Проте вона притиснула сумочку до грудей і швидко пішла до станції електрички, яка на той момент також була будівельним майданчиком — як і багато інших місць в цьому місті.

Рат зупинився й спостерігав, як вона зникає між риштувань у будівлі станції. Це здавалося йому чимось нереальним. У ньому прокинувся імпульс побігти за нею, але гордість, чи що це було, паралізувала його. Їй потрібно було вийти! Сподіваюся, що вона спізнилася на поїзд! Кожен, хто був таким упертим, як Шарлотта Ріттер, мав колись понести за це відповідальність!

Кірі коротко гавкнула, собака, здавалося, не зрозуміла всього цього. Насправді, Рат також.

— Ти це бачила? — сказав Рат, сповзаючи на дерев’яне сидіння «Ганомагу» поруч із Кірі. — Здається, поки що ми знову будемо жити на Луїзенуфер. Удвох.

До його квартири від мосту Янновіц було недалеко, і «Ганомаг» подолав цей шлях без проблем. Протягом усієї подорожі Рату доводилося думати про Шарлі, про те, як вона зникла на станції, а він дивився їй услід не в змозі поворухнутися. Йому варто було хоча б щось кинути їй навздогін: «Будь ласка, не йди!» або «Ну й провалюй!»

Будь-який з цих варіантів був би чесним.

Що було не так з Шарлі? Що було не так із ними? Не тільки цей вечір було зіпсовано, так було вже кілька останніх тижнів. Хробак поселився там ще з тих днів у Кельні. Щось пішло не так, але це не могло отруїти все інше, що було між ними, всього за кілька тижнів!

На Луїзенуфер він трохи посидів у машині й дивився у ніч крізь лобове скло. Ця проклята вперта жінка! Він так сильно вдарив кулаком по керму, що Кірі, яка слухняно присіла на місці пасажира, здригнулася від несподіванки.

Він вийшов і посадив собаку на повідець. Рат викинув мок­рий, вимазаний брудом черевик, який втратив свого двійника, в один із жерстяних сміттєвих баків. Стукіт кришки голосно відлунював у внутрішньому дворі, де вночі панувала тиша.

Рат тихенько піднявся сходами, його босі ноги чіплялися за дерев'яну поверхню. У темній прибудові все було тихо, він, здається, нікого не розбудив. Як раптом він здригнувся, коли у квартирі неочікувано задзвенів телефон, поки він відмикав вхідні двері.

Хто б це міг бути? Чи хотіла вона помиритися, визнаючи, наскільки дурною була їхня суперечка? Його настрій миттєво покращився.

Він пропустив Кірі на кухню, повісив своє пальто, потім пройшов холодною підлогою до телефону й став ногами на теп­лий килим у вітальні.

Рат дозволив йому подзвонити ще раз, а потім підняв слухавку.

— Гаразд, ти маєш рацію, це не була божевільна ідея, — сказав він максимально дружнім тоном, який тільки міг вдати на льоту. — Можна я ще зайду?

— Це не знадобиться. Думаю, ми можемо все обговорити по телефону.

Чоловічий голос. Рату знадобилася лише секунда, щоб зрозуміти, хто на лінії.

— Ви знаєте, що нечемно дзвонити о такій годині? Більшість людей уже спить.

— Якби ви зв’язалися зі мною, як ми домовлялися, тоді б я не був змушений вас турбувати, — сказав Йоганн Марлоу.

— Я щойно повернувся додому. Ще був у відрядженні.

— Ви були вчора в «Передпокої купідона», як мені розповів Креман.

— Все так. Там я дізнався цікаві речі. І був здивований, що ви не повідомили мені про них учора.

— Ви поспішали вийти з моєї машини.

— Але ви вже знали, що зник Щур Руді...

— Ну то й що? Він, мабуть, спить зараз у ліжку якоїсь дів­чини.

— А хто вам сказав, що з Г’юго Ленцом все інакше?

— Я просто це знаю.

— Це ви запросили Ґольдштайна до міста?

— Кого?

— Американського кілера. Схоже, що «Пірати» ставляться до нього з належною повагою. І вважають, що його найняла «Бероліна». І що Гьоллер міг бути його першою жертвою.

— Пане комісаре, якби це було так, я б вам давно сказав. Я не знаю вашого Ґольдштайна.

— Я хотів би вам вірити.

— Чому б мені не грати відкритими картами? І тим самим не заважати вам працювати? Адже ви працюєте на мене.

— А що, як хтось інший найняв американського гангстера? Хтось, хто хоче розібратися з «Бероліною» та «Піратами»?

— Не можу собі таке уявити, — сказав Марлоу. — І хто б це міг бути? У кого така манія величі, що він візьметься за два клуби перснів одночасно?

— Можливо, вам варто над цим поміркувати, — сказав Рат. — І ще одне: Г’юго Ленц часто зустрічався в залі «Купідона» з якоюсь дівчиною, як мені сказав Креман...

— Приходьте у «Підвал Венери», і я познайомлю вас сьогодні з маленькою подругою Г’юго.

— Просто зараз?

— Тут вечір тільки починається.

— Це трохи незручно. Мій «Б’юїк» у ремонті. І, здається, цей ремонт триватиме вічність.

— В якій майстерні? — голос Марлоу був дуже спокійним та діловим.

— У Райнікендорфі. У чорта на задвірках. І працюють там відповідним чином.

— Тоді приходьте завтра. Скажімо, о дванадцятій. Я подбаю про вашу машину.

Марлоу поклав слухавку. Це була не запропонована зустріч, а наказ.

45

Прокинувшись, вона знову відчула гнів у животі. Вона пів ночі пролежала без сну, бажаючи йому потрапити в пекло. І все ж їй дуже хотілося б відчувати його поряд із собою у ліжку. Вона встала, підійшла до вікна й визирнула. Були ще сутінки, перші промені сонця невпинно пробивалися на Шпенерштрасе зі сходу, всього лише на кілька метрів, далі вони не сягали. Який похмурий ранок!

Чверть на восьму. Будильник Гереона все ще стояв на тумбочці біля ліжка. Помахом руки вона відкинула цю штуку вбік, і та з гучним стукотом впала на дошки підлоги. Але й це не допомогло, лють не зникала, її було забагато, і вона накопичувалася надто довго. Навіть спалах минулої ночі не допоміг; гнів знову гриз її у міській електричці, супроводжував її додому, до її ліжка, до її сну.

Найгірше було те, що вона навіть не знала, чому взагалі розлютилася. Чи справді вона сердиться лише на нього, чи, можливо, на себе теж. Можливо, навіть набагато дужче на саму себе. Саме мовчання останніх кількох тижнів неймовірно посилило її гнів, і це мовчання було не лише Гереоновим, ця тиша також була її власною.

Вона йому більше не довіряла. Вона не знала, що він думає про неї та про її роботу. Чи справді він сприймає її серйозно? Чи він просто відпускав її, щоб не відштовхувати? Чого, хай йому грець, він від неї хоче?

«Після того як ви одружитеся, вам більше не потрібно буде працювати».

Слова його матері. І Гереон нічого про це не сказав. Тому що він думав так само?

Шарлі не могла забути цих слів. Вона просто хотіла трохи розповісти Еріці Рат про свою роботув окружному суді Ліхтенберга. Щоб розпочати ненав’язливу розмову в тому задушливому кафе. А потім пролунало одне речення, яке викликало ще більш гнітючу тишу. Шарлі сиділа і не могла нічого їй відповісти. Гереон глянув на носаки своїх черевиків і сьорбнув каву. А його мати, здавалося, й не помітила, що зробила.

За всі місяці, що вони були парою, вони жодного разу не обговорювали шлюб, навіть жартома, не кажучи вже про те, щоб Гереон зробив їй пропозицію. Тим не менш він просто представив її своїй матері як свою наречену, щоб було простіше, як він прошепотів їй, коли вони випадково наштовхнулися на матір Рата перед великим універмагом.

Дні в Кельні були найгіршими з тих, що вона пережила за останні роки. Повне розчарування. І вона з нетерпінням чекала, щоб поїхати з Берліна на кілька днів, знову зустрітися з давнім другом Гереона Полом і вперше побачити його рідне місто. А все починалося так багатообіцяльно.

Він заманив її грою. Вона кілька разів бачила «Герту»{66} на стадіоні «Плюмпе», але жодного разу на чужині й жодного разу у фіналі чемпіонату Німеччини. І яка це була гра! «Герті» не пощастило в першій половині матчу проти мюнхенців, але потім гра змінилася завдяки Ганне Собеку{67}. А тоді був переможний гол, незадовго до фінального свистка, вона обійняла Гереона, а потім і Пола, й обидва чоловіки дивувалися там єдиній жінці, яка захоплюється футболом. Вони святкували чемпіонат у старому місті Кельні разом з берлінськими бойовими неробами та кількома прихильними рейнськими прусами, і в якийсь момент Пол непомітно попрощався. Гереон забронював кімнату з видом на Рейн, і коли вона, вже в нічній сорочці, стояла біля вікна й дивилася на вогні, що відбивалися в річці, а він узяв її на руки й поцілував у шию, ось тоді вона відчула себе щасливою за довгий час. Наскільки оманливим було це відчуття, вона усвідомила лише наступного дня. Коли вони прогулювалися торговими вулицями Кельна, їх здивувала жінка, яку Гереон представив як свою матір, а потім вказав на Шарлі й сказав: «Фройляйн Ріттер. Моя... наречена».

Очі Еріки Рат розширилися від поєднання цікавості й недовіри, і вона потягла їх прямо до найближчого кафе.

— Звичайно, я б запросила вас до нас додому, — сказала вона Шарлі. — Але Гереон ніколи нам нічого не розповідає.

Гереон був таким пригніченим, яким вона його ще ніколи не бачила.

— Я... ми хотіли відвідати вас, звичайно, — сказав він. — Це мав бути сюрприз. Ми лише вчора приїхали.

Тоді вони сиділи, мати поруч із сином, і нічого не говорили. А Шарлі трохи розповідала про свою роботу в окружному суді. Поки Еріка Рат не висловила свою думку щодо шлюбу та роботи. І тоді вони продовжили сидіти у тиші, яка раптово стала крижаною.

— Ми завітаємо до вас завтра, — сказав Гереон, — але не кажіть батькові, це має бути сюрприз.

Увечері Гереон все так гарно влаштував — чудовий ресторан на березі Рейну, сучасна будівля з великими вікнами, з яких відкривався захопливий краєвид на собор та Рейн. Але вечір був зіпсований ще до його початку. Хоча вони не сказали ані слова про день, Еріка Рат і та дивна зустріч у кафе все ще були присутні поміж ними.

Можливо, їм варто було сказати про це кілька слів, але Гереон вважав за краще мовчати про це.

Наступного дня вони нанесли обіцяний візит ввічливості Ратам. Шарлі все ще була нареченою, щоб було простіше. Лише того дня вона зрозуміла, що Гереон жодним словом не згадав про неї перед своїми батьками. Рати були приголомшені її присутністю і були б приголомшені ще більше, якби вони випадково не наштовхнулися на Еріку Рат напередодні. Для Шарлі цей другий заплутаний день був ще гіршим за перший. Потім вони поїхали нічним потягом, як і планували. Тиждень на Балтійському морі. Курортна квартира в капітанському котеджі була крихітною і гарною, погода в Прерові{68} була чудовою, але настрій був раз і назавжди зіпсований. Навіть блакитне небо над Дарсом{69} не могло врятувати ситуацію. Їхня перша відпустка разом виявилася повним провалом. Хоча про це вони теж не говорили.

Вони ні про що не розмовляли, навіть повернувшись до Берліна, просто зайнялися своїми звичними справами. Звичайно, вона могла почати розмову, але не бачила в цьому сенсу: це була його справа. Саме його мовчання насамперед спричинило таку ситуацію. Тож його завданням було знову порушити це мовчання.

Вона просто більше не знала, в якому вони з ним статусі, і чим більше вона думала про це, тим більше розуміла, що насправді не знала цього й раніше. Чого хотів від неї Гереон Рат? Він хотів на ній одружитися? Тоді він мав би, хай йому грець, зробити пропозицію! Чи він хотів, щоб вона тоді кинула свою роботу? Тоді хай він котиться під три чорти!

Шарлі пішла на кухню і поставила воду для кави. Навколо все ще пахло собакою; гостьовий кошик Кірі стояв у коридорі під шафою. У дзеркалі у ванній кімнаті вона оглянула свої синці під очима і вирішила бодай раз виконати вказівку Вебера й залишитися вдома.

На сніданок вона з’їла скибку хліба з медом та випила дві чашки кави, потім її голова настільки прояснилася, що вона підняла слухавку. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що він вже має бути на роботі. Вона все ще знала цей номер напам’ять.

Відповіла секретарка.

— Це Ріттер, доброго ранку, — сказала Шарлі. — Я хотіла б поговорити з паном асесором Шерером.

46

Вночі Рату приснився дивний сон. Він танцював у фоє «Ексельсіора» із Шарлі й почувався незручно, бо був босоніж, а вона наступала йому на пальці своїми високими гострими підборами. Музика грала незвично й зовсім не в такт. Йому здалося, що за стійкою реєстрації він бачить обличчя Йоганна Марлоу над розшитим золотом комірцем уніформи «Ексельсіора». Проте в барі за стійкою сидів Ейб Ґольдштайн та спокійно пив віскі з величезних склянок одну за одною. І з кожною новою склянкою він підколював Рата та посміхався йому своєю цинічною посмішкою. Все ще посміхаючись, Ґольдштайн раптом зісковзнув з барного стільця й негайно витягнув з куртки пістолет. Він спокійно прицілився в Рата, у Шарлі, у Марлоу. Він тричі натиснув на спусковий гачок, пролунало три постріли, ствол виригнув вогонь, але удару не було, натомість пістолет видавав гучне й оглушливе «ДРРРРРННН», «ДРРРРРННН», «ДРРРРРНННН» щоразу, коли Ґольдштайн натискав на курок.

Рат підскочив, його руки шукали Шарлі, але не знайшли її поруч. Він повільно усвідомив, де знаходиться, але лише коли «ДРРРРРННН» пролунало вчетверте, Рат зрозумів, що це хтось так настирливо дзвонить йому у двері. Прокляття! Котра була година? Де його ручний годинник? Його будильник все ще був в Моабіті, тому, мабуть, він проспав.

Продзвеніло вже п’ятий раз. Хтось був до біса впертим. Рат підвівся й пошукав свій халат, поки не згадав, що він теж висить на Шпенерштрасе. Він видобув із шафи свіжу нижню білизну й пару шкарпеток, накинув учорашній костюм, який висів на стільці й був вологий та заплямований брудом, і пішов до дверей. Кірі також розбудив дзвінок; собака дивилася на двері квартири так само, як і її господар. Це не могла бути Шарлі, Кірі відреагувала би на неї інакше.

І це була не вона. Коли Рат відчинив двері, то побачив, що через поруччя пере­гнувся чоловік у комбінезоні, збираючись щось кинути у поштовий отвір. Чоловік у синьому поношеному комбінезоні злякався, коли двері так раптово відчинилися, і підскочив. Темні кола під його очима свідчили про те, що він не виспався цієї ночі. У руці він тримав ключ, який Рат одразу впізнав.

— Пробачте, — пробурмотів чоловік в комбінезоні, — я думав, що нікого немає вдома, тому хотів... — Він тримав під носом Рата ключ, ключ від машини. — Ваш автомобіль. У вас багато справ, тому ми вирішили негайно доставити вам вашу машину. Щойно закінчили з нею.

Рат онімів. Він узяв ключ від машини і просто кивнув. Чоловік трохи постояв на місці й закашлявся.

— Е-е, автомобіль на заміну — я можу забрати його прямо зараз?

Рату знадобилася мить, щоб зрозуміти, що автомобіль на заміну означав «Ганомаг». Він кивнув, але все ще не був певен, чи справді прокинувся, чи це лише продовження його сну.

— Звичайно, — пробурмотів він, шукаючи ключ від «Ганомагу» в кишенях пальта в своєму гардеробі. Чоловік в комбінезоні взяв його і пішов, розмахуючи на ходу заплямованою мастилом кепкою.

— А рахунок? — крикнув Рат услід механіку, який уже ді­йшов до вхідних дверей.

— Ми відправимо його вам, — відгукнулося знизу луною.

Рат повернувся до квартири, кухонний годинник показував трохи за половину дев’ятої. Немає причин для паніки; його запізнення було невеликим. Він глянув у вікно й побачив механіка, який крокував подвір’ям. Здавалося, він поспішав вшитися звідси. Рат подивився на ключ від машини, а потім на Кірі.

— Погавкай, щоб я знав, що вже прокинувся, — сказав він собаці. — Або поговори зі мною, і тоді я знатиму, що все ще сплю.

Рат пішов у ванну кімнату, увімкнув обігрівач, дав собаці щось поїсти, а потім прийняв душ з теплою водою, щоб змити з себе всю зіпсовану ніч. У шафі ще висів один чистий костюм, сірий костюм треба було терміново здати в хімчистку; Рат склав його. Навіть кави не випив, так поспішав на вулицю. Кірі виглядала спантеличеною, зазвичай вранці вони так не поспішали і не спали так довго.

Перед будинком насправді був припаркований «Б’юїк» пісочного кольору, фарба якого була настільки блискучою, що Рат навіть не впізнав свою стару машину з першого погляду. Лише маленька вм’ятина на кермі переконала його, що це справді його автомобіль. Він перевірив фарбу, але більше жодних подряпин не знайшов. А потім колеса: чотири нові шини з найкращим профілем. Рат не повірив своїм очам. У майстерні повинна була працювати ціла нічна зміна принаймні з трьох людей, щоб це зробити. Щоразу Рат був вражений тим, який вплив Йоганн Марлоу мав у цьому місті. Той, хто міг буквально на цілу ніч відкрити та запустити автомайстерню, справді повинен був мати владу. Ніщо так не вразило Рата, як оновлений «Б’юїк» на його порозі, ані розкіш, яку дозволяв собі Марлоу, ані його невелика приватна армія, ані зв’язки на всіх рівнях поліції та судів.

— Хай йому грець, Кірі, — сказав він собаці, — можливо, це й добре, що Шарлі не було з нами вчора ввечері.

Це точно було на краще. Вона б відчула запах криміналу. Шарлі нічого не знала про ті п’ять тисяч марок, вона нічого не знала про взаємні послуги, які пов’язували його з доктором М., і їй ніколи не було дозволено про це знати.

Рат вставив ключ у замок і повернув його — він справді підійшов.

— Здається, — сказав він, відкриваючи дверцята машини, — ми знову разом. Ти, я і машина, — Кірі застрибнула на пасажирське сидіння, важко дихаючи в очікуванні.

47

Чоловік був розгублений, коли сидів у незручному дерев’яному кріслі в кімнаті для допитів «B» та мав доволі ворожий вигляд. Ґреф вже вчора зрозумів, що вони потрапили прямо у ціль, коли заарештував Лео Флемінга разом із загоном патрульних. Суборендар Ренати Шобек виглядав з пральні таким винуватим, що навіть на мить примружився, шукаючи можливі шляхи втечі, коли Ґреф витягнув свій поліцейський жетон. Але потім чоловік дозволив себе затримати без спротиву. Ґреф також хотів повідомити Бьома та Грабовські, але він просто не зміг швидко зв’язатися зі старшим інспектором, тож взяв справу в свої руки.

Це, безсумнівно, було правильне рішення, і все ж Бьом огризнувся на нього цього ранку. А потім дозволив лише спостерігати. Старший інспектор хотів сам провести допит.

Помічник інспектора сидів поруч зі своїм босом, поки Лео Флемінг скорчився в кріслі через стіл. Бьом спочатку нічого не сказав, мабуть, запозичив це у Генната. Яким би дешевим не був цей трюк, він спрацював. Флемінг нервував дедалі більше й сильніше начищав сидіння стільця своїми штанями.

Бьом залишався незворушним.

— Розкажіть нам, що ви робили у Гумбольдтгайні вчора вночі, — сказав він нарешті так раптово, що Флемінг здригнувся.

— У Гумбольдтгайні? Чому ви думаєте, що я там щось зробив?

Бьом розгорнув перед собою папку.

— Ви були членом «Червоного фронту», — прочитав він. — Ви вже билися з нацистами, чи не так?

— А якщо і так!

— Навіть після того, як «Червоного фронту» більше не існує. А точніше: йому більше не дозволено вести свою діяльність.

— Проте СА все ще існує, і вони можуть бити людей безкарно.

— Ніхто в нашій країні не може бити когось безкарно.

— Звичайно, бувають випадки, коли «коричневі» ризикують зайти занадто далеко. Ви коли-небудь бачили, як поводиться загін СА? Не треба думати, що це «червоні» завжди починають бійку.

— Але вони її і не уникають, правда?

— Зрештою, ми ж не боягузи.

Бьом кивнув. Здавалося, це було майже порозуміння.

— А в середу вночі, — сказав він, — бійка трохи вийшла з-під контролю, чи не так?

— Я не знаю, про що ви говорите. Того вечора я не був у Гумбольдтгайні. Я не ходжу в парк серед ночі!

— А як кров потрапила на ваш одяг?

— Я вже казав! Порізався, коли чистив картоплю. Хіба пані Шобек не казала вам цього? Запитайте у неї!

— Ми вже говорили з пані Шобек, — сказав Ґреф, і Флемінг роздратовано подивився на нього.

— І? Хіба вона не підтвердила це? Я вже віддав їй одяг на прання.

— Тим часом ми перевірили кров, — сказав Бьом. — Група крові друга.

— То й що?

— Ваша група крові — четверта, пане Флемінге, — комуніст побілів, як полотно.

— І вгадайте, у кого також друга група крові, — додав Бьом. Флемінг нічого не сказав; він, мабуть, міг вгадати відповідь. Проте після невеликої паузи старший інспектор знову заговорив. — Так точно. У Герхарда Кубіцькі, вбитого у Гумбольдт­гайні.

— Випадковий збіг обставин.

— Не кажіть мені дурниць! — Бьом раптом підвищив голос. — Навіщо ви розповідаєте мені цю дурницю про поріз під час чищення картоплі? Ви справді хочете мені сказати, що ніколи в житті не бачили Кубіцькі? — Спалах гніву старшого інспектора помітно налякав комуніста. Він нерухомо сидів у своєму кріслі й нічого не сказав.

Бьом кинув щось на стіл. Значок зі шпилькою, на якому майорів прапор з написом: «4-та Рейхська зустріч, Берлін, День Святої Трійці, 1928», а під ним стояли літери «СЧФ»{70}. Флемінг дивився на значок.

— Ви не маєте права обшукувати мою квартиру, — сказав він. — Для цього вам потрібен ордер на обшук.

Бьом задоволено відкинувся назад.

— Ми не обшукували вашу квартиру, — сказав він. — Гробар знайшов цю шпильку. Вона була під трупом Герхарда Кубіцькі. А не у «СЧФ».

Флемінг кивнув головою. А потім він практично прокричав відповідь.

— Так, до біса, — заревів він, — так, це я затягнув мертвого фашиста у кущі!

— Так ви зізнаєтесь!

— Ні в чому я не зізнаюсь! Я зізнаюсь, що я це приховав. Але я його не вбивав.

— І я маю у це повірити?

— Це правда.

— Якщо ви не вбили його, то чому сховали тіло?

Лео Флемінг зітхнув. Він трохи заспокоївся.

— Щоранку я зустрічаюся біля церкви зі своєю дівчиною, — сказав він. — Я не хотів, щоб у мене були проблеми. Чи у неї.

— Що ж, ви чудово з цим впоралися. Вітаю.

— Так мені розповідати, як все було?

— Розповідайте.

48

Кілька темних плям на плитах, сліди найупертіших калюж свідчили про вранішній дощ, але тепер на блакитному небі було лише кілька хмаринок, які й не думали влаштовувати дощ. Було щось у тому, щоб сидіти тут з кавою та коньяком. Напої зігрівали зсередини, сонце ззовні, а офіціант з’являвся через однакові проміжки часу і приносив новий коньяк, нову каву та все, що забажаєш. Він навіть зміг дістати йому «Івнінг пост»{71}. У кафе «Райманн»{72} атмосфера була доволі інтернаціональною. Він уже почув англійську, французьку та російську за ті півтори години, що сидів тут. Ґольдштайну сподобався європейський звичай ставити столи та стільці на тротуарах, і тут, на Курфюрстендамм, тротуари були особливо широкі. А перехожі, переважно стильно вдягнені люди, серед яких було багато вродливих жінок, створювали нескінченно приємне видовище.

Жодних новин з Брукліна в «Івнінг пост», принаймні тих, які його цікавили. Ані слова про Товстуна Мо, нічого про війну банд у Нью-Йорку. Газета вийшла шість днів тому, і в цьому місті було неможливо отримати свіжішу, але він був радий, що міг прочитати хоч щось, що могло б тримати його в курсі того, що відбувається вдома. І він сподівався, що незабаром газети повідомлять йому про долю Мо, яка у кращому випадку закінчиться фатально.

Дні товстуна були полічені, це було лише питанням часу. У минулому Мойсей Беркович надто багатьом людям наступав на п’яти, особливо італійцям. Мо вже давно це підозрював, його інстинкти все ще працювали добре, і тому він ставав все підозрілішим за останні кілька місяців, знищуючи довкола дедалі більше людей, уявних і справжніх ворогів. І з кожним трупом його становище погіршувалося. Останній подих, останній приплив крові перед загибеллю, що все більше охоплювало навіть його найближчих довірених осіб. Коли й Худий Саллі врешті-решт опинився в чорному списку, старий компаньйон Мо Саломон Епштайн, калькулятор на ніжках, чий точний мозок сприяв підйому товстого гангстера більше, ніж вся зброя та м’язи його банди, Ейб зрозумів, що тепер ніхто з них не був застрахований від недовіри товстуна. І вперше в житті Авраам Ґольдштайн не зміг виконати завдання.

Серце Худого Саллі завмерло, коли того вечора він увімкнув світло у своїй квартирі й побачив убивцю свого господаря, який сидів на його дивані. Його погляд говорив тільки про одне: покінчімо з цим швидше.

Ейб заспокоїв його.

— Не хвилюйся, Саллі. Якби я хотів тебе вбити, ти б уже був мертвий.

І Саломон Епштайн одразу все зрозумів. Що цей візит кілера, який вирішив не стріляти, був повідомленням. Повідомленням, у якому говорилося про те, що було б розумно поїхати геть на кілька тижнів, помандрувати у якийсь найвіддаленіший куточок країни і сховатися там від Товстуна Мо Берковича та його людей, наскільки це можливо.

Худий фахівець із підрахунків мовчки почав пакувати сорочки та штани в маленьку валізу, і того вечора у Ейба Ґольдштайна з’явився новий друг.

У той пам’ятний день, коли він дозволив Худому Саллі втекти, замість того щоб убити його, Ейб Ґольдштайн уже забронював собі квиток. Лист із Берліна, який він знайшов кількома днями раніше у своїй поштовій скриньці, спростив для нього прийняття рішення. Чотири дні перед поїздкою Ейб провів із упакованими валізами в дешевому готелі, лише ненадовго виходячи на вулицю, щоб купити газети та сигарети. За день до свого від’їзду він прочитав, що в клубі «Конго» на Амстердам-авеню сталася жахлива стрілянина, кривава різня, в результаті якої загинули п’ятеро людей. «Конго» був одним із постійних місць Мойсея Берковича. Він і сам мав бути там того вечора, але вирішив, всупереч своїй звичці, піти з бару о десятій. Після того першого відвертого замаху на його життя, замаху, який мав характерні риси італійців, Мо вирішив переховуватися. Це показало Ейбу, наскільки важливо йому нарешті вибратися з міста. У такій ситуації Мойсей Беркович був найбільш небезпечний, ніж будь-коли.

Ґольдштайн зрозумів, наскільки він правий, коли через день нарешті піднявся на верхню палубу «Європи». Прихилившись до поруччя, насолоджуючись свіжим вітром, що піднімався з моря, і, дивлячись на людей на пірсі внизу, він розгледів двох молодих чоловіків у світло-сірих літніх пальтах, які надто намагалися бути непомітними. Він ніколи раніше їх не бачив, але міг би закластися на будь-що, що зараз вони живуть разом із Товстуном Мо у паршивій квартирці десь у Бронксі. Таким був останній загін Товстуна: двоє новачків, підібраних десь з вулиці, що виглядали так, ніби вони вперше одягли костюми. Один із хлопців показав угору, коли помітив чоловіка, якого вони мали прибрати. Ейб привітно посміхнувся вбивцям, ризику не було, бо пароплав щойно почав відчалювати, його протитуманний гудок оглушливо пролунав, прощаючись з Мангеттеном. Але один із двох чоловіків — можливо, він подумав, що пострілу ніхто не почує через весь цей шум, — вихопив свій револьвер та став цілитися у верхню палубу «Європи». Другий збирався приєднатися до нього в останню мить, а тоді поруч з ними з’явився поліцейський, і дитячий садок убивць Мо вирішив залишитися непоміченим.

Після марних пошуків некролога Мойсея Берковича Ґольдштайн погортав спортивний розділ. Там теж немає хороших новин. «Доджерс» знову програли.

— Бажаєте ще щось, сер? — Офіціант підійшов до його столика. Він запитав так само ввічливо, як і завжди, очікуючи чималих чайових у доларах.

— «Шварцвальдську вишню»{73}, будь ласка.

Офіціант кивнув на знак вдячності за чудову вимову. Він, напевно, ніколи раніше не чув таких слів від жодного американського туриста.

Ґольдштайн відкинувся на спинку крісла, запалив «Кемел» і дивився на дівчину в легкому сарафані. Здавалося, вона це помітила, принаймні мимохіть повернулася до нього й чарівно посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь, коли вона граційно перестрибнула через калюжу, й зім’яв порожню пачку сигарет. Його запаси повільно закінчувалися. У його номері залишилася лише одна пачка з двадцятьма цигарками, і він не знав, де їх шукати в цьому місті. Він не зміг знайти «Кемел» у тютюновому кіоску в готелі, хоча той справляв враження добре укомплектованого, і навіть на великій залізничній станції через дорогу. Можливо, йому варто написати в американське посольство. Або спробувати пошукати тут. Здавалося, що більшість американських туристів вешталися тут, у заможній західній частині міста.

На сусідньому столі хтось залишив газету. Берлінську газету. Погляд Ґольдштайна зупинився на одній фотографії — портрет видався йому трохи знайомим. Він простяг руку й узяв газету. Вона називалася «БЦ у середу»{74}, а на першій шпальті був надрукований заголовок: «Вбито чоловіка з СА». Нижче, поруч зі статтею, була розміщена фотографія. На ній чоловік носив акуратний проділ, але в іншому він фатально нагадував Ґерда з кастетом з минулої ночі. Його ім’я було зазначено у підписі: «Жертва політичної бійки? Герхард Кубіцькі (27 років)».

— «Шварцвальдська вишня», сер. Приємного апетиту, — офіціант поставив тарілку з великим шматком торту на стіл і непомітно прибрав зім’яту пачку цигарок. Ґольдштайн лише кивнув і продовжив читати газету. Стаття розвіяла останні сумніви:

Берлін. Поліція виявила закривавлений труп 27-річного чоловіка вчора вранці в парку Гумбольдтгайн біля церкви Вознесіння. Потерпілий отримав вогнепальні та ножові поранення. Загиблий чоловік, який помер від важких ножових поранень, — це керівник загону СА Герхард Кубіцькі, який проживав у берлінському районі Гезундбрунен і наразі не мав постійної роботи. Поліція підозрює, що Кубіцькі став жертвою політично вмотивованої бійки, і просить допомоги у читачів «БЦ». Помітили щось незвичайне ввечері або в ніч на середу в парку Гумбольдтгайн або в безпосередній близькості до нього, зокрема бійку між ворожими політичними групами? Будь-які свідки повинні з’явитися до найближчого відділку поліції або безпосередньо до кримінальної поліції на Александерплац, телефон: Бероліна 0023.

Ґольдштайн відсунув тарілку з тортом. Він втратив апетит. Гарне шоу вирішила влаштувати поліція. Розшук свідків.

Прокляття!

Він загасив «Кемел» та підсунув під блюдце п’ять доларів. Ґольдштайн інстинктивно відчував, що це спричинить проблеми. Він повинен був щось зробити.

49

Як би не було нудно грати сторожа Авраама Ґольдштайна, Рат був цілком задоволений своїм робочим днем, коли сів у «Б’юїк» на Ангальтському вокзалі. Здавалося, вони зовсім виснажили американця. Як має почуватися той, хто провів цілий день у своєму готельному номері? Обід був єдиним прийомом їжі, заради якого Ґольдштайн залишив свій номер. Йому принесли сніданок у номер, як і вечерю напередодні, як прискіпливо занотував Червінські. Тарілка холодного ростбіфа та пляшка шампанського у відрі з льодом. Чоловіку доводилося хоч чимось себе втішати.

Він насолоджувався тим, що міг повернутися у свій «Б’юїк». В майстерні добре попрацювали, машина була як нова. Він знав, що Марлоу очікує чогось у відповідь, і він це отримає. У будь-якому разі розслідування для доктора М. було у сто разів цікавішим за чергування в «Ексельсіорі». Або за той безглуздий і марний пошук дівчини з вулиці, в який його втягнула Шарлі.

Прокляття!

Нескінченні години в «Ексельсіорі» дали йому занадто багато часу, щоб подумати про суперечку із Шарлі. Перед очима знову виринала ця картинка: її зелений капелюшок, який зникав між будівельними лісами на станції електрички. Кілька разів він був на межі того, щоб зателефонувати їй, і телефон, який він залишив на своєму столі, був запрошенням зробити це. Одного разу його з’єднали з телефоністкою, але потім він просто поклав слухавку, замість того щоб назвати їй номер Шарлі.

Він не міг викинути її з голови. Він був злий на неї, на її впертість, на суперечку, яку вона почала без жодної потреби, принаймні він так відчував. І в той же час він хотів би обійняти її і помиритися з нею, і не тільки тому, що вони зазвичай опинялися в ліжку, коли мирилися після сварки. Але вчорашня суперечка відрізнялася від звичайної, він це відчував.

Він повинен був зробити їй пропозицію, як і планував, і мав би зробити це вже давно. Але за останні кілька місяців це ніяк не виходило. Це мало бути щось особливе, тому він організував поїздку до Кельна. Навіть купив квитки на футбол. Все було детально сплановано, столик у «Бастай» вже зарезервований на день після гри. Тоді він офіційно представив би Шарлі своїм батькам як свою наречену, щоб виконати свій синівський обов’язок, просто кинув би їм в обличчя, що він сповнений рішучості одружитися з протестанткою, а потім одразу повернувся б до Берліна, де його б не діставали вони та їхні поради.

«Бастай» був одним із найелегантніших ресторанів міста — просторою та сучасною будівлею з чудовим краєвидом на собор та Рейн. Офіціант був у курсі. Обручка в келиху для шампанського. Але того дня вони натрапили на його матір. Він зовсім забув, що вона щопонеділка ходила за покупками в універмаг «Леонгард Тіц». Очевидно, вона це робить і досі.

Того вечора вони пішли вечеряти, як і планували, і нарешті стіл був накритий. Але все це не підходило. Рат зміг перехопити офіціанта в останню мить і змусив його витягнути обручку, яка вже була в келиху. Тепер вони були добре сховані у шафі, що стояла у вітальні на Луїзенуфер, чекаючи наступного шансу. Якщо до цього колись дійде.

Він проклинав власну нерішучість. Йому вже давно слід було їй зробити пропозицію або облишити це назавжди.

Чи справді варто робити пропозицію жінці, для якої її професійна кар’єра, очевидно, важливіша за дітей та шлюб? Рат уже не знав, що правильно, а що ні. Іноді йому було шкода, що він не належав до покоління своїх батьків, тоді все було простіше. Принаймні він у це вірив.

Раніше він заручався лише раз у своєму житті, і тоді це було легко, але його заручини з Доріс, яка кинула його, коли він потрапив у заголовки газет після стрілянини в Агнесфіртелі{75}, тривали недовго. На щастя. У кращому випадку вони б одружилися, як Енгельберт та Еріка Рат. Проте він міг обійтися і без цього.

Він хотів Шарлі й нікого іншого. Чому він давно їй цього не сказав?

— Чорт забирай! — голосно вигукнув він у машині, і Кірі, яка щасливо дрімала на пасажирському сидінні, здригнулася і здивовано глянула на нього.

Чорт забирай, він хотів її! Чому б йому не сказати їй це прямо зараз, а потім хай вона вирішує, так чи ні. Більше не було нічого іншого, нічого не стояло між ними, ані очікування, ані «можливо». Він нарешті захотів знати! І тоді він прийме її відповідь, якою б вона не була. Але він нарешті захотів отримати цю відповідь! Він просто не міг більше терпіти цю невизначеність. Все має бути вирішено зараз, сьогодні!

Рат раптом відчув оптимізм. Оптимізм кандидата в самогубці, який нарешті набрався сміливості і щойно піднявся ліфтом на радіовежу для свого останнього стрибка.

Він уже проминув станцію «Галльські ворота» і розвернув свій «Б’юїк» під сталевою естакадою міської електрички. Він повертався тим самим шляхом, яким приїхав сюди, поїхав вгору по Штреземаннштрасе, проїхав повз «Ексельсіор», постійно їхав на північ, поки нарешті не дістався до Моабіту.

Він деякий час залишався в машині на Шпенерштрасе. Йому виходити чи ні? Піддатися імпульсу чи спершу схаменутися? Він дістав з портсигару цигарку, а Кірі здивовано сиділа поруч. Вони вже приїхали додому чи ні? Чому тоді він не виходить?

Вона ніколи не думала, що його поради будуть такими чіткими. Але ця ясність пішла їй на користь, уся розмова пішла їй на користь, їй давно слід було подзвонити йому, вона не зробила цього лише через дурні ревнощі Гереона. Бо Гвідо був для нього червоною ганчіркою. І що? Чия це була проблема, хіба її?

Тепер Гвідо, з яким вона вчилася і страждала майже весь час свого навчання, знову сидів на її кухні, і це було схоже на старі часи, коли він радив їй скласти іспит удруге. У будь-якому разі вона не могла побажати кращої поради для своєї складної кар’єрної дилеми.

Судовий асесор Гвідо Шерер був людиною, яка знала про кар’єрні можливості, з якими доводилося стикатися адвокату і адвокатці.

— Звичайно, ти повинна прийняти пропозицію Геймана, — сказав він. — Ти розумієш, яка це честь?

— Звичайно, я це знаю, але що мені дасть ця честь?

— Після такого спільного дослідницького проєкту у тебе буде ім’я в академічному світі!

— Можливо, я цього не хочу! Я не хочу мати ім’я в академічному світі; я хочу більше справедливості в реальному світі.

Гвідо посміхнувся. Він часто посміхався. Ще одна річ, яку Гереон ненавидів у ньому, але все одно йому ніколи не подобався її старий однокурсник. Хоча вона пояснила дорогому пану Рату, що немає причин для ревнощів, що вона зустрічається з Гвідо Шерером на суто дружньому рівні, Гереон не міг у це повірити.

— Він все ще переслідує тебе, хіба ти цього не бачиш? — сказав він.

— Ти перебільшуєш. Ми давно з ним домовилися. Він знає, що у нас з ним нічого не буде.

— І все-таки він дивиться на тебе так... наче... І яка у нього дурна посмішка!

— Не турбуй мене своїми ревнощами! І не намагайся змусити мене відвернутися від моїх друзів!

Відтоді Гереон став обережнішим і припинив свою критику. І все ж вона все рідше бачилася з Гвідо.

Шарлі знову відчула, як її гнів зростає через те, що Гереон зумів образити одного з її найкращих друзів. І тепер, коли вона зустрілася з ним уперше за більше ніж рік, і вони говорили про все на світі та про закон, вона зрозуміла, як сильно їй бракувало цих розмов, розмов, які було просто неможливо вести з Гереоном Ратом. І які їй були потрібні саме зараз, після неприємностей у Ліхтенберзі, після конфлікту з Вебером та іншими старшими колегами, які тільки й чекали, щоб позбутися її. Як добре було поговорити з кимось, хто знав про ці речі і хто цінував її юридичний досвід. Зрештою, вона не була такою впевненою щодо позиції Гереона. Попри все.

— Ще ковток?

Гвідо кивнув, і Шарлі налила ще трохи червоного вина, яке вона насправді хотіла випити з Гереоном. Під час розмови на ту ж тему. Про пропозицію Геймана.

Вона встала.

— Вибач. Я мушу піти у вбиральню.

Шарлі щойно зникла, а її гість підніс склянку до рота, коли в двері подзвонили.

Рат відгорнув папір з букету квітів. Він нервував. Весь той ентузіазм, який він відчував під час подорожі, ту рішучість, свідомість того, що він чинить єдино правильну річ, усі ці великі почуття стали значно слабшими тепер, коли він стояв перед її дверима. Коли він вийшов на вулицю, йому довелося спершу пройти кілька кроків, щоб трохи заспокоїтися, після чого він купив букет троянд у квітковій крамниці біля арок міської електрички, а тоді відправився назад, поки знову не опинився перед її будинком. Кірі, яка звикла йти з машини прямо у вітальню, не раз дивилася на господаря з подивом, але все терпляче витримала, як собаки терпляче витримують примхи своїх господарів.

Тепер вона махала хвостом, мабуть, тому що вже відчувала запах Шарлі. Але її наче й не було, в квартирі нічого не ворухнулося. Рат знову подзвонив. Він подумав, що прийшов даремно, вона, мабуть, шукала ту дівчину у Фрідріхсгайні, біля Мюг­гельзеє чи ще десь, коли він почув кроки в квартирі й різко випростався. Його серце шалено калатало у грудях. Вони знову помиряться, точно помиряться, він знав це! Однак, щодо того, чи прийме вона його пропозицію, він був далеко не такий впевнений, однієї його чарівності було для цього недостатньо.

«Хай йому грець, тобі все одно доведеться через це пройти, — сказав він собі. — Або все, або нічого!»

Двері відчинилися, і Рат завмер. Його винувата, але по-хлопчачому зухвала усмішка, яка йому насправді пасувала, застигла на обличчі, коли він зрозумів, хто відчинив йому двері.

— Пане Рате! — сказав усміхнений чоловік, майже так, ніби був цим задоволений, і посміхнувся.

Рат не міг вимовити жодного звуку, жодного. Такого просто не може бути! Саме таку ситуацію він вже колись пережив. Тоді він мовчки обернувся, гнів прийшов пізніше і бушував деінде. Він не міг зробити так і зараз. Він стояв, наче вріс у це місце, і раптом відчув, як у ньому підіймається гнів і захоплює його, величезний гнів, якому він не мав чого протиставити зараз, якому він і не хотів нічого протиставити. І коли він це зрозумів, то нарешті зміг рухатися знову, після тих хвилин, що здавалися цілою вічністю. Він потягнувся назад і вдарив букетом троянд по обличчю чоловіка, який усе ще дивився на нього в очікуванні й щойно сказав щось схоже на: «Ти не хочеш зайти?»; праворуч і ліворуч букет троянд зустрічався з обличчям, троянди на довгих стеблах з великими й гострими шипами. Кірі гавкала, тому що вона гавкала на всіх, з ким бився її господар, і саме гавкіт собаки повернув Рата до тями й зупинив його перед усміхненим чоловіком, який насправді все ще посміхався, незважаючи на ту кров, яка кілька разів провела тонкі лінії на його обличчі, що повільно ставали товстішими, а тоді збив цю дурну посмішку з його обличчя прямим ударом лівою. Рат просто кинув понівечений букет троянд чоловікові під ноги, взяв Кірі за повідець і спустився сходами назад до машини.

50

Хазяїн, не кажучи ані слова, поставив на стіл два пивних келихи, а поруч — дві чарки. Двоє чоловіків цокнулися маленькими чарками, випили шнапс і запили його пивом.

— Ну що? — запитав Рат, — як справи?

— Чудово, — сказав Ґреф. — Минулої ночі затримали підозрюваного. Але потім Бьом знову провів допит сам.

Рат знизав плечима.

— А що ти хочеш? Він же головний. Радій, якщо твоє ім’я взагалі з’явиться десь у документах по справі.

— Що ж, хай так. Це все одно краще, аніж сидіти в «Ексельсіорі». Ґольдштайн ще не спробував втекти?

Рат похитав головою.

— Схоже, ти програєш парі.

— Почекайте. Ще не вихідні, — Ґреф подивився на підлогу. — А де це ваш пес?

— Уже в ліжку, — Рат намацав у портсигарі цигарку «Оверштольц» і запалив її. — Яку справу ви розслідуєте? Мертвого скупника?

Ґреф похитав головою.

— Бьом віддав цю справу Ланге. Має якесь відношення до пограбування «КаДеВе». — Він випив пива. — Ні, — сказав він, — я мушу подбати про гея-нациста.

— Що?

— Герхард Кубіцькі. Мертвий член СА з Гумбольдтгайну. Він був гоміком.

Рат не міг не розсміятися.

— Ось чому Геббельс не зробив з цього чоловіка другого Весселя.

— Ви не повірите, але в СА дуже багато гомосексуалістів. Особливо в новій СА. Для старих бойових коней Штеннеса{76} нова гей-кліка у верхній частині СА — це справжня червона ганчірка.

Рат кивнув. Війна СА тримала Берлін у напрузі кілька місяців. Оберфюрер Вальтер Штеннес, верховний головнокомандувач СА у Берліні, Бранденбурзі, Східній Пруссії та Померанії, повстав проти Гітлера та проти його гауляйтера Геббельса і одного разу навіть окупував берлінський штаб нацистської партії на Гедеманштрасе. Зрештою, за підтримки Гітлера Геббельс натиснув на аварійне гальмо: Штеннеса було усунено з посади, понад п’ятсот його прихильників було виключено з СА, а берлінську СА, зокрема, вимели залізною мітлою. Відтоді між ворожими таборами СА неодноразово відбувалися бої.

— У тебе вже є зачіпка? — запитав Рат у помічника інспектора.

— У нас є комуніст, на одязі якого була кров Кубіцькі, — знизав плечима Ґреф.

— Ну, тоді справа зрозуміла, — сказав Рат, — усе як і раніше: «червоні» проти «коричневих».

— Не знаю, — скептично заявив Ґреф. — Чоловік зізнався, що сховав його тіло в кущах, але заперечує, що вбив чоловіка з СА. Він каже, що той сидів там, вже мертвий як камінь, прихилившись до стіни церкви, і він вирішив сховати тіло, щоб не потрапити в біду.

— Що ж, добре. Коли він знайшов тіло?

— Рано-вранці. Він завжди зустрічав свою дівчину біля церкви Вознесіння рано-вранці перед роботою. Ну, перед її роботою; він сам безробітний.

— Як практично: тоді вона точно забезпечить йому алібі на час злочину.

— Ні, — Ґреф випив ще пива. — Це дивна річ. Вона йому нічого не забезпечує. Вона навіть не бачила його того ранку. Він каже, що побачив кров на своїй куртці і через це одразу пішов додому.

— Дивна історія.

Ґреф кивнув.

— І саме тому я схильний їм вірити.

— Тоді хто ж вбив нациста?

Ґреф знизав плечима.

— Не знаю.

Він підняв свій порожній келих із пивом. Щоб привернути увагу Шорша, більше нічого не потрібно було робити. Хазяїн «Мокрого трикутника» приніс свіже пиво й обміняв його на порожній келих Ґрефа. І несхвально кинув оком на наполовину повний келих Рата.

— У будь-якому разі, — сказав Ґреф, відпивши свіжого пива, — це може бути пов’язано з тим, що жертва була гомосексуалістом.

— Гей-нацист став жертвою вбивці-гомофоба? Ми до такого не звикли. — Рат обурено похитав головою. — У мене завжди залишається неприємний післясмак, коли нацисти чи комуністи роблять із себе жертв.

— Цей чоловік нічого з себе не робить, він і є жертва, — роздратовано сказав Ґреф. — Адже його вбили.

— Ти правий. Але оскільки Геббельс зробив того сутенера Весселя героєм...

— Вессель не був сутенером. Це комуністична пропаганда!

— Ну, мучеником він також не був. Я знаю багато схожих випадків.

Рат зрозумів, що час відступити. Він не хотів сперечатися з товаришем про політику, вони зазвичай уникали таких тем. Так само, як і теми про Шарлотту Ріттер. Хоча на даний момент Рат мав багато чого сказати на цю тему.

— То ти маєш на увазі, — сказав він, — що цього Кубіцькі вбили, бо він був геєм.

— У всякому разі я думаю, що це можливо, — Ґреф прочистив горло. — Я знайшов цікаву річ у документах. Буквально тиждень тому люди Штеннеса погрожували комусь із нового керівництва берлінського відділу СА. Карл Ернст, ад’ютант гауштурму{77}, сидів з кількома своїми товаришами в барі в районі Галензеє, де прихильники Штеннеса хотіли їх розбурхати. Перш ніж дійшло до бійки, група з охорони громадського порядку оточила людей Штеннеса.

— І?

— Один із них словесно ображав Ернста та його друга Пауля Рьорбайна під час арешту. Саме з цієї нагоди я вперше прочитав у поліцейському звіті слово «задньопривідний». Також були розмови про «хлопчиків-ляльок» і «геїв-свиноматок».

— Це звучить досить гомофобно.

— Правильно, — Ґреф зробив ще один ковток. — Ернст та Рьорбайн обидва є гомосексуалістами.

Рат задумливо кивнув.

— Але найцікавішим у тому звіті було інше, — продовжив Ґреф. — Серед бійців СА, які були в тому барі, був хтось на ім’я Герхард Кубіцькі.

Рат кивнув.

— Дозволь вгадаю — він був одним із тих, кого називали «задньопривідними».

— Саме так, — Ґреф зробив кілька ковтків, і його другий келих теж спорожнів. — Я запропонував Бьому перевірити імена в списку з Галензеє, але він не хоче про це й чути. Обіцяє надавати комуністам по заслузі.

— Я не знав, що Бьом такий ненажера щодо комуністів.

— Бьом їсть усіх. Комуністів, нацистів і малих дітей.

— А найбільше полюбляє інспекторів.

Ґреф засміявся.

— Принаймні завтра я зможу допитати начальника нашого загиблого командира загону. Побачимо, що з цього вийде, — його погляд впав на келихи на стійці перед ними. — Що з вами? — запитав він. — Ви вже на одне пиво позаду. Якщо ви хочете мене наздогнати, то вам слід поспішити.

Помічник інспектора почав замовляти ще один раунд, але Рат відмахнувся від нього.

— Не сьогодні, — сказав він, загасив сигарету, зліз з барного стільця й узяв свого капелюха. — У мене є плани.

Ґреф подивився на годинник.

— О чверть на дванадцяту?

Рат кивнув.

— Пробач, — сказав він і поклав на стійку п’ять марок. — Я за все розрахуюся.

Помічник інспектора посміхнувся.

— Як її звати?

Рат знизав плечима.

— Ще не знаю, — сказав він, задоволений виглядом спантеличеного обличчя Ґрефа.

51

Він вирішив не паркувати свій «Б’юїк» прямо перед дверима. Ризик того, що поліція може стежити за баром і що його колишні колеги можуть записати номер його машини, через що він матиме проблеми й буде змушений щось пояснювати, здавався йому занадто великим. Рат залишив машину на станції «Вебервізе» й пішов вниз по Мемелерштрасе. Невелика прогулянка пішла йому на користь. Рат поклав свій «Вальтер» у кишеню, він не любив ходити цим районом без зброї, особливо вночі. Нарешті він дійшов до перехрестя з Позенерштрасе, і ця місцевість здалася йому знайомою, хоча й темною, причому в прямому сенсі цього слова.

«Підвал Венери». Рат мав погані спогади про цей заклад. Нелегальний бар у підвалі біля старого Східного вокзалу, схований на задньому дворі непримітної багатоквартирної будівлі. Саме тут він зустрів Йоганна Марлоу під час свого першого візиту, це було понад два роки тому. Люди Марлоу супроводили Рата, поліцейського, який вживав кокаїн, до складу біля Східного вокзалу, де його прийняв Доктор М., що поклало початок його нещасливим стосункам із гангстером. Але Рат досягнув прогресу: цього разу його навіть запросили.

Сторожові пси вже вартували на вулиці, але пропустили його аж до самого будинку, на задньому дворі якого сходи вели вниз до «Підвалу Венери». Не встиг Рат піти далі, як із тіні арки вийшов чоловік.

— Пане Рате, я гадаю, — сказав він, і Рат кивнув. Чоловік нахилив свого капелюха. — Вас чекають. Будь ласка, йдіть за мною.

Сторожовий пес повів його не до входу у «Підвал Венери», що був біля підніжжя сходів, які здавалися такими жнепримітними й темними, як і все інше на цьому подвір’ї, а ще далі. Рат пам’ятав, що ці сходи вели прямо до кабінету й підсобних приміщень. Тож його позбавили подорожі до самого «Підвалу Венери» з його шумом і безладом. Зараз йому зовсім не хотілося йти в нелегальний нічний клуб. Усміхнений чоловік та його гнів на Шарлі вщент зіпсували йому вечір. Він був радий, що має чим зайнятися, навіть якщо це було шпигунство на користь берлінського короля гангстерів. Сторожовий пес двічі постукав, і Ліанг відчинив двері. Це також нагадало Рату ту ніч два роки тому.

Китаєць Марлоу обшукав Рата, витяг з кобури «Вальтера» й зняв з нього пальто. Йоганн Марлоу сидів за столом Зебальда, менеджера «Підвалу Венери». Але його ніде не було видно. У кімнаті не було нікого, окрім Марлоу, Рата та Ліанга. Кабінет Зебальда був, здавалося, одним з багатьох кабінетів, які Йоганн Марлоу розкидав по всьому місту і використовував за потреби. Через двері було чути приглушену музику, яка мала розважати гостей всередині. Марлоу, як завжди, тепло зустрів Рата. Він навіть підвівся й потис йому руку.

— Сідайте, — сказав він, показуючи на шкіряне крісло, яке вже поправив Ліанг. Китаєць, швидкий та мовчазний, здавалося, завжди був в кількох місцях одночасно, майже передбачаючи думки Марлоу. Рат опустився на подушки. Ліанг поставив келих й налив у нього віскі без жодних запитань.

— Здається, я пам’ятаю, що вам сподобався мій віскі, — сказав Марлоу, піднімаючи келих.

Рат запалив «Оверштольц». Цигарки знову закінчувалися, він викурив більше, ніж йому було корисно. Особливо за останні п’ять годин, після того як усміхнений чоловік відчинив йому двері в квартиру Шарлі. Той факт, що він побив чоловіка квітами, які насправді були призначені для Шарлі, не зміг зняти його гнів, тому він спробував його викурити із себе. Що, звичайно, теж не спрацювало.

— Ви хотіли познайомити мене з дівчиною, дівчиною Рудого Г’юго, — сказав він, усвідомлюючи, що його тон трохи не відповідав ситуації, прозвучав надто неприязно.

— Пізніше, — Марлоу посміхнувся, але це було схоже не стільки на усмішку, скоріше на вишкір. — Я трохи розпитав довкола, — сказав він. — Ви стежите за цим Ґольдштайном?

Рат кивнув.

— З понеділка.

— Чому ви мені про це не сказали?

— Тому що я не думаю, що це стосується безслідного зникнення якихось берлінських гангстерів. Він не виходив з готелю вже кілька днів.

— Значить, він нікого не вбивав...

— Саме тому ми за ним і стежимо.

— Яка уважна поліція. Ніби ви та ваші колеги були б проти, якби когось на зразок Г’юго взяли й вилучили з обігу...

— Або Щура Руді...

— Припиніть говорити зі мною про цього ідіота. Він мене не цікавить. То як щодо Ленца?

Рат зробив ковток віскі й заговорив. Він максимально точно відтворив розпорядок дня Рудого Г’юго в день його зникнення. Відповідно до нього, вийшовши з дому, Ленц спочатку пішов в «Купідон», щоб пообідати та провести нараду, вислухавши там людей, які скаржилися на подальші напади «Піратів». Вони розгромили робоче місце власника кіоску, який протягом багатьох років платив «Бероліні» гроші за захист, вигнали з нічного клубу торговця кокаїном, який завжди був частиною сфери діяльності «Бероліни», і відправили до лікарні двох букмекерів. Рат зміг поговорити з усіма чотирма чоловіками: Рудий Г’юго пообіцяв їм, що «Піратам» незабаром закрутять гайки, і все, що зараз йшло не так, буде виправлено за декілька днів. Тоді він відпустив свого водія та охоронця й поїхав на зустріч один. Люди Марлоу знайшли червоно-чорний «Хорх»{78} Ленца на алеї Штралауер, прямо біля Остгафена.

— У вас є якесь припущення, що він міг там робити? — запитав Рат.

Марлоу похитав головою.

— Коли ви востаннє бачили Г’юго Ленца? — запитав Рат. — Бачили його особисто.

Марлоу вийняв сигару з коробки, що стояла на столі, й відламав її кінчик — це був жест, який здавався якимсь загрозливим.

— Минулого тижня, — сказав він, пускаючи в кімнату клуби сигарного диму. — У лікарні. Ми відвідали одного нашого хлопця. Чайника. Знаєш, того, якого покалічили «Пірати».

— Дрібного торговця наркотиками? Ви відвідали його особисто?

— Ви повинні дати зрозуміти людям, що ви дбаєте про них. Інакше вони закінчать тим, що піддадуться на обіцянки прусської поліції.

— У якій лікарні це було? І коли?

— Минулої п’ятниці. У Фрідріхсгайні. Ми не так часто бачимось. В основному спілкуємось по телефону.

— А коли ви говорили востаннє?

— У понеділок вранці. Тоді він був ще вдома.

— Ви знали його плани на день?

— Тільки те, що ми збиралися побачитися того вечора в залі «Купідона». Задня кімната Кремана — це, так би мовити, кабінет Г’юго. А іноді й мій.

— Що ви хотіли обговорити під час вашої зустрічі?

— Це має значення?

Рат знизав плечима.

— Я не можу вам сказати, поки про це не дізнаюся.

— Йшлося про «Північних піратів». Про контрзаходи. Про такі заходи, які не починають відкриту війну, але відновлюють повагу до «Бероліни». І це означає, до мене теж, — Марлоу скинув попіл із сигари й нарешті поклав її в попільничку. — Того ранку Ленц був дуже оптимістичним у телефонній розмові, здавалося, у нього був план. Через свою дурість він мені більше нічого не сказав.

— Чи міг цей план мати якесь відношення до зникнення Руді Гьоллера? Можливо, Ленц позбувся його, а потім десь заліг на дно?

Марлоу похитав головою.

— Я б про це знав. Я радше побоююся, що план Г’юго якось пов’язаний із його власним зникненням.

— Тому що «Пірати» дізналися про його план і спіймали його першими...

— Це було б очевидним припущенням. Але я не можу в це повірити. Це означало б, що «Пірати» мають намір розпочати війну проти «Бероліни».

— А це так малоймовірно?

— Це означало б, що «Пірати» або неймовірно дурні, і я б навіть не став звинувачувати в цьому Лапке, або... — Марлоу зробив задумливу паузу. — ...або «Пірати» мають у своєму рукаві певного джокера, про якого я не знаю.

— Якого джокера?

— Ваше завдання — це з’ясувати. Можливо, це той американський гангстер. Або хтось в уніформі.

— Поліцейський? Чому ви так думаєте?

Марлоу не відповів; він натиснув на кнопку під столом, і за мить відчинилися двері, дозволивши Рату швидко зазирнути в гримерку артистів, чи як можна називати таку кімнату тут, у «Підвалі Венери», кімнату, де дівчата перевдягаються для свого сценічного виступу, хоча в цьому випадку це означало роздягаються. Блондинка, яка зараз увійшла в ці двері, була лише в білому халаті та блискучій тіарі. Здавалося, вона чекала цього моменту за дверима і граційно увійшла до кабінету, дозволяючи легкому халатику розвіватися так елегантно, що раз за разом відкривалися нові частини її тіла. Рат був вражений.

— Крістін, це той інспектор, про якого я тобі розповідав, — Марлоу вказав рукою на шкіряне крісло, і Крістін обдарувала Рата зухвалою берлінською гримасою, такою оцінювальною та дражливою, що він відчув, як у нього між ніг почало поколювати. І це не в останню чергу було пов’язано з тим, що Крістін трохи нахилилася вперед, коли простягла йому руку, недбало демонструючи свої груди чудової форми. Рат намагався відволіктися від речей, думав про пані Леннарц, економку в своєму домі, та її в’ялі руки, які викручували ганчірку для прибирання у жерстяному відрі з брудною водою.

— Приємно, — сказав він, підводячись і беручи її за руку.

— Я це бачу, — сказала Крістін.

Рат плюхнувся назад у крісло й спробував зібратися з думками. Дівчина сіла на край столу і схрестила ноги так, що халат повністю оголив її. Нікого не питаючи, вона витягла пальцем сигарету з портсигару, що лежав на столі, й запалила.

— Вас тут давно не було, пане комісаре, — сказав Марлоу, якого явно потішило те враження, яке дівчина справила на його гостя. — Крістін є головною атракцією нашої програми вже близько пів року.

Рат схвально кивнув і взяв свою склянку з віскі. Ліанг вже йому долив; китаєць був уважним спостерігачем.

— Як добре ви знаєте Г’юго Ленца? — спитав Рат, зробивши ковток.

Крістін затягнулася сигаретою й зі смаком пустила дим у кімнату.

— Наскільки добре, наскільки ви б не хотіли його знати, повірте мені.

— Я вірю вашому слову. Коли ви бачили його востаннє?

— У неділю ввечері. У залі «Купідона». У його кабінеті.

— Ви маєте на увазі в задній кімнаті...

— В його кабінеті.

— Що ви там робили?

— Багато речей. Якщо ви затримаєтеся на хвилинку, я вже скоро покажу кілька таких речей на сцені.

— Немає потреби вдаватися в подробиці, — Рат прочистив горло. Здавалося, Крістін подобалося дізнаватися, наскільки він католик. — Спочатку я повинен знати, чи помітили ви щось незвичне? Чи, можливо, ви говорили про щось, що може бути пов’язано з його зникненням?

— Він завжди багато говорив. Після всього. — Вона знову кинула на нього такий погляд, який мав би бути заборонений поліцією. — Як вам, можливо, бути цікаво знати, він не говорив про це конкретно, але він був в ейфорії, тому що думав, що знайшов спосіб по-справжньому розіп’яти «Північних піратів».

— Який саме спосіб?

— Він не хотів мені цього говорити. Не раніше, ніж він сказав би про це босові, — вона глянула на Марлоу.

— Невже ви не маєте жодного припущення, що це могло бути? — запитав Рат дівчину.

— Можливо, це те, про що я вже сказала босові: Г’юго зустрів поліцая, на якого покладав великі надії.

Марлоу нетерпляче похитав головою.

— Колись я вже казав тому ідіоту, щоб залишив такі речі мені!

— Можливо, Ленц хотів зустрітися з тим поліцейським у понеділок? — запитав Рат.

Крістін знизала плечима.

— Я не знаю, чим саме він займався того дня.

Рат повернувся до Марлоу, на що Крістін відповіла ображеним поглядом.

— Ви справді були в його квартирі? — запитав він.

— Звичайно. Але якби ми його там знайшли, ви б тут не сиділи.

— Я знаю, що ви його не знайшли. Але, можливо, там залишилися якісь підказки, натяки...

— Пане комісаре, ми не поліцейські, — Марлоу докірливо глянув на нього. Він махнув дівчині, і вона зникла у гримерці. Марлоу почекав, поки двері зачинилися. — Я можу дати вам ключі. Якщо ви пообіцяєте мені, що забудете, що ви з поліції, і не помітите там нічого, що може свідчити про кримінальні злочини мешканця цієї квартири.

Рат кивнув.

— Я можу бути дуже забудькуватим, — він стримав позіхання.

— Ви виглядаєте втомленим, — швидко сказав Марлоу.

Рат знизав плечима.

— Зараз у мене багато чого на думці, — він не помітив, але Доктор М., мабуть, подав знак Ліангу, тому що китаєць раптом став біля його крісла й відкрив срібну банку з білим порошком.

— Можна я вам дещо запропоную? — запитав Марлоу. — Це гарантовано розбудить вас.

Рат похитав головою.

— Що сталося? Я ще ніколи не бачив вас таким стриманим.

— Не приймаю між прийомами їжі, — це мало прозвучати легковажно, невимушено, байдуже, але Рат помітив, наскільки жадібним його зробив вигляд кокаїну. Він давно нічого не приймав, головним чином заради Шарлі, але колись йому це подобалося. Він підвівся. — Мені потрібно трохи поспати, і все буде добре.

— Сподіваюся, ви праві, — сказав Марлоу, оцінюючи його. Він відкрив шухляду, дістав ключ і простягнув його Рату. — Пара чоловіків з «Бероліни» стежить за будинком. Покажіть їм своє посвідчення, я повідомлю про ваш візит.

Рат узяв ключа й кивнув. Він знову позіхнув.

Будинок Г’юго Ленца охоронявся краще, ніж «Підвал Венери». І менш помітно. Навіть коли Рат замкнув свій «Б’юїк» і перетнув вулицю, він відчув, що за ним спостерігають, але нікого не було видно. Лише коли він вже зайшов на територію, до нього заговорив чоловік, який стояв у тіні дерева.

— Що вам тут потрібно?

Рат виконав рекомендацію та показав своє посвідчення. Йому здалося, що він упізнав чоловіка, який дивився на його документи. Один із тих, хто був тоді на Східному вокзалі, один із охоронців золота Сорокіна. Чоловік простягнув йому посвідчення назад, і Рат підійшов до вхідних дверей.

Г’юго Ленц переїхав у гарний маленький будиночок у Принцевому кварталі в Карлсгорсті{79}, що розташовувався дуже близько до його улюбленого іподрому. Не кожен міг собі це дозволити лише тому, що був головою клубу перснів. Здавалося, що робота з Марлоу принесла колишньому ведмежатнику гарні плоди. Принаймні до цього часу.

На кухні Рат потурбував трьох чоловіків, які грали в карти, і вони розвернулися, коли в кімнату зайшов інспектор. Один навіть дістав пістолет. Рат показав їм своє посвідчення, і вони знову розслабилися.

— Не поспішайте, — сказав той із пістолетом. — Спокійно озирніться довкола.

Рат кивнув. Його серце калатало. Добре, що Марлоу попередив чоловіків.

— У що ще ти хотів пограти? — запитав один. Більше ніхто з чоловіків не звертав уваги на запізнілого відвідувача.

— У «Велику руку», — сказав той із пістолетом, кладучи зброю на стіл. — І на жаль, один із вас, покидьків, подивився на мої карти!

Рат знову вийшов з кухні. Чому Марлоу так добре охороняє цю квартиру, коли Г’юго Ленца тут не було? Вони ще щось тут охороняють? Чи просто хочуть перешкодити «Північним піратам» остаточно принизити «Бероліну», спаливши будинок їхнього керівника?

Вітальня була обставлена досить консервативно і виявляла дрібнобуржуазний смак ведмежатника, який заробив великі гроші. Скрізь килими, плюш та пишність. З точки зору смаку, Г’юго Ленц залишився там, де був приблизно в 1890 році. Не вистачало лише портрета імператора над піаніно, але обов’язковий бюст Бетховена був на своєму місці. Рат сумнівався, що Г’юго Ленц може грати на фортепіано, але такий блискучий чорний інструмент мав стояти в кожній гарній квартирі, як уявляв собі Рудий Г’юго. Книги на полицях також відповідали вимогам освітнього канону середнього класу, були розсортовані на полицях за кольором і всі виглядали непрочитаними. Рат озирнувся. У шафах він не знайшов ані нічого примітного, ані нічого цінного. Він не знав, що шукає, це теж не завжди було важливо; часто знаходиш щось, коли не шукаєш нічого конкретного. Кімната виглядала так, наче Г’юго Ленц тут і не жив; його справжньою вітальнею, швидше за все, була зала в «Купідоні». Спальня виглядала зовсім інакше, це була кімната чималих розмірів. Ліжко було незастелене, поношені штани лежали на стільці, старі шкарпетки та труси валялися на підлозі. Гармидер показав, що Г’юго Ленц, очевидно, не планував свого зникнення. Погляд у шафу підтвердив це враження: жодних порожніх вішалок, ніби нічого й не зникло. Якщо Ленц добровільно втік з будь-якої причини, він точно не мав часу зібрати свої речі. Рат дедалі більше відкидав таку можливість, яку він розглядав на початку: Рудий Г’юго тікає, переходить на бік поліції чи «Піратів», а потім завдає смертельного удару Йоганну Марлоу. Сценарій, який би його точно не засмутив.

У Г’юго Ленца був навіть своєрідний кабінет, у всякому разі в тій кімнаті домінував масивний письмовий стіл. Рат понишпорив у його шухлядах, але не знайшов ані календаря, ані блокнота, взагалі жодних паперів. Єдиними листками в тому столі були близько десятка пакетів кокаїну. Рат зробив те, що просив Марлоу: він забув, що він поліцейський.

У шухляді внизу також були заборонені предмети. Заборонені фотографії. Порнографічні фотографії. Не для продажу, як це виглядало, лише для особистого використання. Це не були малюнки, які Рат знав зі своєї роботи з поліцією моралі, це були знімки, хоча й надзвичайно вдалі. Якийсь талановитий фотограф просто сфотографував сценічну програму «Підвалу Венери», і там було все, що не підходить для очей молоді. На вершині купи Рат упізнав Крістін, блондинку з нещодавньої зустрічі, але цього разу без халату та в дії з м’язистим гімнастом. Вона щойно збудила його в своєму халаті, але тепер ця жінка залишила його навдивовижу байдужим. Рат погортав купу фотографій з різних програм «Підвалу Венери» за останні кілька років і врешті-решт дійшов до тієї, якою він і сам міг милуватися близько двох років тому. На фотографіях було показано, як фальшивий індієць карає одну білу жінку на вогнищі — зовсім не тим способом, як це описував Карл Май{80}. Рат мимоволі переглядав фотографії, намагався знайти себе в залі, але бачив лише незнайомі обличчя. Йому довелося згадати той вечір, коли почалася вся та трагедія. А потім він здригнувся, коли побачив обличчя жінки на вогнищі, про яке він насправді давно забув і яке тепер раптом здалося йому знайомим, справді дуже знайомим. Він гарячково шукав кращу фотографію, проте фотограф фокусувався на різних частинах тіла, але найменше на обличчях. Але потім Рат знайшов фотографію, яка мала майже портретні якості, — якби прибрати вторинні статеві ознаки, то її навіть можна було б використати для паспорта. І Рат раптом прокинувся, навіть без кокаїну, на який намагався його вмовити Марлоу. Минула мить, перш ніж він це зрозумів, але тепер він точно знав, де востаннє бачив цю жінку. Це було не так вже й давно.

52

50-й поліцейський відділок розташовувався на Цінгстер­штрасе, неподалік від станції кільцевої залізниці та нової станції метро «Гезундбрунен». Сержант Ромеч не перебільшував по телефону. Його територія була схожа на голубник. Він перехопив відвідувачів з «Алекс» біля воріт та провів їх крізь скупчення людей, які чекали, до кабінету.

— Пане помічнику інспектора, мій кабінет у вашому розпорядженні, — сержант витягнувся по стійці струнко й звучав так само важливо, наче солдат, готовий пожертвувати своїм життям заради порятунку вітчизни. Ґреф лише злегка скривився.

— Добре, — сказав він. — Скільки у нас свідків?

— Близько дюжини.

— І вони всі досі тут?

— Так точно, пане помічнику інспектора. Я нікого не відпускав, поки пан помічник інспектора не взяв у них свідчення для протоколу.

Ґреф кивнув.

— А як з тими, хто зателефонував?

— Я викликав їх сюди. Наразі всі мають бути тут, — Ґрефа більше не дивував той натовп в коридорі.

— Будь ласка, запросіть найважливіших свідків першими, — Ромеч відсалютував йому та зник. Ґреф зітхнув.

У той час як Бьом хотів знову взятися за нещасного Лео Флемінга на «Алекс», він відправив помічника інспектора у 50-й відділок, де тим часом з’явився цілий натовп свідків.

— Ви хотіли більше дізнатися про цього члена СА, — сказав Бьом. — Потрібно подбати про це негайно.

Ґреф зручніше розташувався за письмовим столом, який справляв таке охайне враження, що він був упевнений, що сидить саме за столом сержанта Ромеча. Крістель Темме стояла поруч зі своїм блокнотом, не знаючи, де присісти. Помічник інспектора вказав на другий стіл у цьому кабінеті, який, однак, справляв набагато гірше враження. Стенографістка сіла, відсунула папку, надкушене яблуко та обгортку з бутерброду й з виразом огиди на обличчі поклала свій блокнот на звільнене робоче місце.

За хвилину Ромеч прислав першого свідка: невисокого чоловіка з гострим носом і капелюхом у руці, який, очевидно, дуже пишався тим, що його допитують першим. Щойно Ґреф вказав йому на місце перед столом Ромеча, він сів й одразу почав свою розповідь, перш ніж помічник інспектора навіть мав можливість поставити йому якесь запитання.

— Бійки з комуністами там не було, це я вам точно можу сказати. Ви абсолютно неправі.

Зухвала манера розмови свідка, який тепер нахабно сидів на стільці, розставивши ноги, дуже дратувала Ґрефа.

— Отже, — сказав він. — Звідки ви в цьому впевнені, ви бачили вбивцю?

— Ні.

— А можливо, ви самі є вбивцею?

Після таких слів чоловік помітно злякався.

— Заради Бога! Звичайно ні!

— Тоді чому б вам просто не розповісти нам, що ви бачили, перш ніж робити поспішні висновки.

— Я бачив, що тієї ночі нацисти билися не з «червоними», а з євреєм.

— З євреєм? — підвів очі Ґреф. — Ви впевнені?

— А хіба ще хтось носить чорне, бороду та пейси? Адже до карнавалу ще далеко!

— Давайте по черзі, що саме ви помітили?

— Я був на станції метро, і там...

— На якій станції метро?

— На цій. «Гезундбрунен». Де ж іще? Я чекав там свого поїзда.

Дряпаючий звук олівця Крістель Темме майже змусив Ґрефа відчути, ніби він сидить за власним столом у «замку».

— Добре, — сказав він, — продовжуйте.

— Ну, цей єврей теж там чекав. А потім прийшли нацисти. Людина з газети теж була там, тобто жертва вбивства. Одразу впізнав його на фотографії.

— Що відбувалося на платформі? — Ґреф намагався зберігати терпіння, хоча це давалося йому досить важко. Але було очевидно, що цей чоловік щось бачив. Можливо, це був перший серйозний свідок.

— Небагато. У якийсь момент єврей відправився сходами нагору, а люди з СА пішли за ним.

— Просто так?

— Вони трохи його дражнили, нічого серйозного.

— Нічого серйозного...

— Я теж не розумію, чому він втік. Поїзд щойно підійшов.

— А ви?

— Я сів у поїзд.

— Більше нічого не помітили?

Чоловік похитав головою.

— Я вже був у вагоні, а вони всі піднялися сходами.

— Скільки їх було?

Свідок знизав плечима.

— Четверо чи п’ятеро.

Ґреф дістав фотографію шарфюрера Ґюнтера Зіґера з теки, яку він знайшов у картотеці політичної поліції, і посунув її через стіл.

— Цей чоловік був там? — запитав він.

Свідок кинув швидкий погляд на фотографію. Потім він подивився на Ґрефа й кивнув.

53

Рату доводилося боротися зі сном і нашкрябувати в своєму блокноті безглузді візерунки. Він уже випив п’ять чашок кави. Жодна не працювала належним чином. Остання ніч була довгою, але коли він нарешті ліг у ліжко, то все одно не зміг заснути. Він почав сумувати за коньяком, який ще залишився в Моабіті і який йому знадобився б набагато сильніше на Луїзенуфер. Сьогодні йому неодмінно потрібно було придбати собі пляшку, зараз він не міг без неї. Або він з’їде з глузду щонайбільше через три дні, якщо проведе ще кілька безсонних ночей.

За іронією долі, там був саме усміхнений чоловік! Рат побажав котитися до біса цьому ідіоту та його вічній посмішці, а він, звичайно, був закоханий у Шарлі, навіть якщо вона завжди це заперечувала, коли тільки вперше його побачив. Якийсь час він думав, що цей хлопець пішов. Але він, очевидно, просто чекав, спокійно чекав свого шансу. І тепер він його отримав. Як розрадник вдів. Йому слід було вдарити того хлопця прямо в ніс, чорт забирай!

Ліфт відчинився, і офіціант поставив чашку свіжої кави на антикварний стіл, прибираючи порожню чашку. Рат більше не міг дивитися ані на цей стіл з його візерунками, ані на цей ліфт, ані на ці двері в номер — він ненавидів увесь готель. Але принаймні обслуговування тут було висококласним.

Той факт, що Ґольдштайн заповз до свого номера, як ведмідь, що впав у сплячку, спершу його порадував, він зарахував це як перемогу в їхньому маленькому змаганні, яке почалося з погоні в перший же день. Але водночас Рат уже майже з нетерпінням чекав наступних перегонів. Проте Ґольдштайн, очевидно, не хотів йти далі. Тоді чому ж американець просто не поїхав? Що він ще має тут зробити? Чи він просто хотів приспати своїх сторожових псів, щоб зрештою вдарити ще більш несподівано? Або він вів свої справи, не виходячи зі свого готельного номера, а вони дарма пильнували його тут увесь час?

«Що ж, якщо він не збирається там стріляти чи якимось чином потрапити в антисемітські заголовки, то наша місія виконана», — подумав Рат.

Він випростався. В коридорі дехто з’явився, не Ґольдштайн, проте дехто, хто змусив його раптом прокинутися, швидше, ніж від п’яти чашок кави. Вона не виходила з номера 301, вона йшла коридором, штовхаючи перед собою візок для прання. Рат підвівся й спіймав її, перш ніж вона встигла зникнути в наступному коридорі на тому боці будівлі.

Вона подивилася на нього з подивом, трохи занадто здивовано, як відмітив про себе Рат; ніби вона тільки вдавала цей подив, адже точно знала, на кого саме дивиться.

— Чи можливо, що я вас звідкись знаю? — запитав Рат.

— Якщо ви не зовсім сліпі, ви повинні були бачити мене раніше. Ви сидите тут вже кілька днів, чи не так? Перед ліфтами, — вона кивнула підборіддям у бік столу.

— Я не кажу, що знаю вас звідси, — сказав Рат, і вона запитально поглянула на нього. — Я скажу тільки «Венера». Та «підвал».

Вона не подала жодного знаку.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— «Підвал Венери». Ніколи про нього не чули? Нічний клуб. Нелегальний нічний клуб.

— Хіба я схожа на тих, хто відвідує нелегальні місця?

— Я не можу про це судити. Але б’юся об заклад, що бачив вас на сцені «Підвалу Венери» раніше.

Вона підозріло глянула на нього.

— А якби це було й так? Ви намагаєтеся мене шантажувати?

— Мені просто незвично бачити вас тут.

Вона подивилася на нього.

— А я не думала, що ви з тих людей, які часто бувають у таких місцях.

— У мене така професія. Колись я був у поліції моралі.

Вона звела брови.

— Значить, ви справді поліцейський!

— Вже пішли такі чутки?

— Невже ви думаєте, хтось із працівників вірить у казку про письменника, яку Тойбнер намагається втілити в життя? — Вона подивилася на нього з легкою зневагою в очах. — Мені здається трохи дивним, що у письменника є чотири різні обличчя, чи не так?

— Ваш готельний детектив наполіг на цій історії. Щоб не заважати гостям. Я можу розраховувати на вашу обачність?

Вона подивилася на нього зі зверхньою посмішкою й штовхнула візок, бажаючи пройти повз ліфти у наступний прохід. Рат перегородив їй шлях.

— Що це ви робите? Дозвольте мені робити свою роботу!

— Тільки кілька слів про гостя з номера 301.

— Про американця?

— Саме так. Ви щось помітили за останні кілька днів?

— Що я мала помітити? Можливо, що він рідко виходить. Здається сильно зайнятим. Майже завжди перебуває в кімнаті, коли я приношу нові рушники або застеляю ліжко.

— Чому ви думаєте, що він сильно зайнятий?

— А як іще, якщо хтось добровільно сидить у будці цілий день. І завжди на телефоні.

— Ви щось чули з тих телефонних дзвінків?

— Я не розмовляю англійською.

Рат дав їй свою візитівку.

— Якщо ви щось помітите, будь ласка, дайте мені знати. Як вас звати?

— Маріон, — вона взяла картку, знизала плечима й поклала її в кишеню. — Вибачте, — сказала вона, — але мені справді потрібно йти.

Пролунав звук, і лівий ліфт відкрився. Рат нахилив уявного капелюха й знову сів за стіл. Маріон штовхнула свій візок для білизни далі коридором.

54

Ґюнтер Зіґер, який в СА мав ранг шарфюрера, у звичайному житті був доглядачем одного занедбаного будинку на Бернауерштрасе. Ґреф спіймав його за обідом. Запах квашеної капусти та каселера{81} нагадав йому, яким порожнім був його власний шлунок. Він ще нічого сьогодні не їв, за винятком половини булочки та чашки чорної кави сьогодні вранці.

Допити в 50-му відділку затягнулися. Принаймні четверо інших свідків підтвердили заяву про те, що загін СА Кубіцькі на чолі з шарфюрером Зіґером і в повних регаліях, незважаючи на заборону уніформи, підійшов до старого єврея на станції метро «Гезундбрунен», а потім пішов слідом за цим чоловіком. Свідок повідомив, що знущання, що почалися на платформі, тривали й нагорі в будівлі вокзалу, поки єврей не втік зі станції.

— Хтось втрутився, — казав він, — проте йому пощастило, що нацисти мусили... е-е... переслідувати єврея, інакше вони б його побили.

Ґреф відіслав Темме назад на «Алекс», зараз йому були не потрібні послуги стенографістки. Йому треба було обміркувати спільне з Шарлі завдання, а це було дещо зовсім інше. Шарлотта Ріттер була більше, ніж стенографістка, вона думала як інспектор поліції. З іншого боку, Темме взагалі не думала, вона просто робила нотатки. Тож тепер вона сиділа в їдальні у час обіду, а помічник інспектора Ґреф жадібно дивився на чужу їжу.

— Ви не заперечуєте, якщо я продовжу їсти, — сказав Зіґер. Жінки за столом не було. Командир загону теж був геєм? Або просто затятим холостяком.

«Не треба робити поспішних висновків, — подумав Ґреф. — «ти теж їси сам. Якщо взагалі колись їси».

Він кивнув і сів за стіл.

— Виглядає дуже смачно, — сказав він, але Зіґер і не подумав йому щось запропонувати.

— Для мене готує пані Руланд із другої квартири, — сказав він, відрізаючи великий шматок свого каселера, — а я піклуюся про те, коли їй треба щось полагодити.

Ґреф знову кивнув і з бурчанням у животі чекав, поки Зіґер закінчить їсти.

— Так що я можу для вас зробити, пане комісаре? — запитав нарешті шарфюрер-доглядач, витираючи рота серветкою. Білосніжною. Ймовірно, її прала пані Руланд.

— Помічник комісара, — виправив Ґреф і прокашлявся. — Як я вже сказав, йдеться про Герхарда Кубіцькі.

— Я прочитав про це в газеті. Бідний Ґерд.

— Ви його прямий начальник у СА?

Зіґер кивнув.

— Коли ви востаннє його бачили?

— Що ви маєте на увазі? Ви мене підозрюєте?

— Вас бачили з Кубіцькі ввечері 30 червня. Кажуть, ви всі були в своїй уніформі.

— Хто таке каже?

— Тіло Кубіцькі навіть знайшли в його уніформі.

— Людину вбили, а прусській поліції не залишається нічого іншого, як звинуватити жертву в носінні забороненої уніформи?

— Я нікого не звинувачую, я просто намагаюся з’ясувати, що тоді сталося. Це заборона на уніформу є причиною того, що ви ще не виступили по цій справі як свідок?

— Ніколи не знаєш, як з тобою поведеться поліція! Коли жид Вайс посилає своїх гончих псів, людина, яка мислить націоналістично, швидко стає лиходієм.

— Вам краще обміркувати свій вибір слів. Перш ніж щось подібне стане офіційною образою.

Зіґер нічого не сказав.

— Мене не цікавить заборона на уніформу, — сказав Ґреф. — Я хочу почути від вас, що сталося у вівторок пізно ввечері. Я вже знаю, що ви зі своїми... товаришами вигнали старого зі станції метро. Після того як ви потурбували його на платформі раніше.

— Але ж, пане комісаре!

— Помічник комісара.

— Пане помічнику комісара, не було нічого серйозного! Просто старий Іциг. Ми трохи з нього посміялися! — Шарфюрер Зіґер виглядав невинним, наче хлопчина, який має виправдовуватися за те, що сховав ляльку своєї молодшої сестри. — Чесно кажучи, якщо людина так вдягається, її не повинна дивувати така реакція, адже це виглядає надто безглуздо!

— Чому ви погналися за чоловіком? Ви могли просто відпустити його. Хіба вам було мало вигнати його з платформи?

— Що значить вигнали? Хлопці стояли ближче, я був трохи далі. Іноді вони бувають дещо запальними.

— Наскільки запальними вони були у вівторок увечері?

— Нічого б не сталося, якби він не втрутився.

— Хто?

— Ну, вбивця Ґерда. Шкода, що ви його досі не впіймали! Він причепився до нас на станції! Потім ми пішли далі, не хотіли влаштовувати з ним бійку, але він не відступав.

— Ви не хотіли бійки? Це тому ви ходили робітничим кварталом у своїй забороненій уніформі?

— Я думав, що справа не в забороні на уніформу.

Ґреф зітхнув.

— Розкажіть, будь ласка, що сталося далі.

— Ну, він нас принизив. Назвав... коричневим лайном. І ще гіршими словами. Я не хочу повторювати все це тут. Ми пішли в парк, тому що думали позбутися його.

— Але він пішов за вами.

— Я не міг знати, що він має пістолет.

— Інакше ви б зустріли його в парку і просто побили б, четверо на одного, такий був у вас план?

Зіґер мав такий обурений вигляд, який тільки міг бути у члена СА.

— Я забороняю собі подібні інсинуації та... і нападки на честь СА!

— Честь СА. Ваш зловісний переслідувач забруднив їх своїми глузуваннями, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Мене просто дивує, що четверо бійців СА просто підібгали хвости, коли почули образи на свою адресу.

— Ну, цей чоловік, здавалося, трохи збожеволів. Він був п’яний чи під наркотиками, я не знаю. Таких треба уникати.

— Але це не спрацювало, тому що він пішов за вами.

Зіґер кивнув.

— На одній галявині він нас і наздогнав. І там знову почав ображати. Ми справді подумали, що він божевільний. Поки він не витягнув пістолет.

— Що це був за чоловік? Комуніст?

— Для цього він був занадто добре вдягнений.

— Стильний комуніст?

— Я б сказав, що це був іноземець. Він добре розмовляв німецькою, але іноді вживав кумедні слова.

— Росіянин?

— Більшовик у такому костюмі? Та ні! Більше схожий на американця.

Ґреф згадав про американський недопалок, походження якого намагався з’ясувати Грабовські. Здавалося, що в розповіді Зіґера, як би дивно це не звучало, дещо було: бійці СА, які до когось чіплялися, а потім мирно пішли геть, у це міг повірити хто завгодно, проте не Райнгольд Ґреф. Але в цій історії, здавалося, було зерно правди.

— Один американець? І він самотужки побив вас чотирьох?

— Це, мабуть, не зовсім правильне слово. — Зіґер виглядав ображеним.

— Він зламав ніс товаришу Шлютеру і повалив товариша Монерта на землю. А товариша Кубіцькі... — Шарфюрер замовк, ніби його охопила туга.

— Що він зробив із ним, мене цікавить найбільше.

— Але ви вже це бачили.

— Розповідайте!

— Ну, він застрелив його, ця свиня.

— Будь ласка, конкретніше.

— Вистрілив йому в ногу. А потім сказав, що якщо ми зараз не зникнемо, то він всіх нас уб’є.

— І ви зникли.

Зіґер кивнув.

— І залишили свого товариша з пораненою ногою.

— Ґерд теж втік. Як ми могли знати, що він все ще женеться за нашим товаришем, щоб його зарізати?

Ґреф подивився Зіґеру в очі, наче міг відшукати в них правду.

— Чи не могли б ви описати цього чоловіка? — запитав він. — Я маю на увазі так, щоб поліцейський художник зміг намалювати його портрет?

Зіґер кивнув, і Ґреф простягнув йому свою візитівку.

— Приходьте на «Алекс» завтра вранці, відділ «А». О десятій. А до того часу я організую для вас художника.

55

Рат гортав один із кримінальних романів Тома Шарка, який дав йому Червінські. Вони були ідіотськими, але це все ж краще, аніж нудьгувати на самоті. «Привид готелю». Назва пасувала до його роботи. Іноді Рат справді вірив, що вони спостерігають за привидом, настільки рідко Авраам Ґольдштайн з’являвся тут останні кілька днів. Він позіхнув. Десь за годину прийде Червінські й заступить на нічну зміну.

За цілий день у номері 301 мало що відбувалося. Сьогодні йому навіть не принесли сніданок у номер. Рат погортав свій блокнот. Червінські бачив його востаннє близько сьомої вчора ввечері, коли Ґольдштайн по-дружньому привітався з ним, спустився в хол, випив віскі в барі, викурив сигарету, а потім повернувся нагору. Подорож на пів години, як прискіпливо зазначив помічник інспектора.

Схоже, що у Маріон був сьогодні вихідний; коридором пройшла ще одна покоївка, яку Рат не знав, набагато старша й менш приваблива, аніж її вродлива колега, щоб не сказати: неймовірно потворна. Рат мусив посміхнутися. Так і треба американцю! Він майже заздрив йому через Маріон, хоча й не вірив, що Ґольдштайн справді щось із нею затіяв. Але лише одне таке видовище... Рат уявив, як Маріон застеляє ліжко; від цього дійсно було б легше залишатися в номері.

З іншого боку, ця покоївка, що постукала в двері номера 301... Можливо, вона б налякала Ґольдштайна до смерті. Або їй вдасться те, чого не вдавалося берлінській поліції всі ці дні: нарешті вигнати Авраама Ґольдштайна з міста.

Рат спостерігав за нею краєм ока, гортаючи дешевий роман Червінські. Усі риси обличчя жінки були звернені донизу. Потворна і в поганому настрої, Рат усім серцем співчував Ґольдштайну за це видовище. Але американець не відкривав.

Покоївка знову постукала, і Рат був здивований. Американець заснув чи підозрював, що на нього чекає? Жінка брязнула зв’язкою ключів, відчинила двері й увійшла. Рат відклав роман і з цікавістю дивився на двері. Том Шарк остаточно втратив його увагу.

Далі було цікаве розуміння ієрархії у «Ексельсіорі». Спочатку це був трохи старший хлопець, який вийшов з ліфта і попрямував до дверей 301, постукав і зник у номері, щойно двері відчинилися. Не минуло й хвилини, як швейцар Тойбнер поспішно зайшов у коридор і, не кинувши в бік Рата жодного погляду, попрямував тим же шляхом.

А потім раптом почалося справжнє пекло, це було схоже на вулик бджіл, коли одні прилітали, а інші — відлітали. Серед усіх цих людей, які здавалися дуже офіційними й важливими, Рат зміг розгледіти Грюнерта, готельного детектива, і заговорив із ним.

— Що сталося? — запитав він.

— Я б ніколи не подумав, що станеться щось подібне, — сказав Грюнерт. — Коли за ним стежить навіть сама поліція.

— Що ви маєте на увазі?

Грюнерт глянув на нього.

— Проходьте, побачите самі.

Рат боявся найгіршого, коли пройшов у двері номера 301. Ґольдштайн лежав там мертвий у ліжку? Він помер від нудьги, наклавши на себе руки? Чи якийсь ворожий гангстер зумів його вбити? Якийсь фасадний альпініст? Або снайпер, який підстерігав його на даху Ангальтського вокзалу?

Але ані в ліжку, ані у ванні мертвих не було. У розкішному номері було багато людей, але він здавався дивно неживим. Майже стерильним. Хоча ліжко й не було застелене, а кошик для сміття не спорожнили. Рат послідував за Грюнертом у спальню. Готельний детектив підійшов до шафи й відчинив усі двері. Там брязкали порожні вішаки; всі полиці порожньо дивилися на нього.

— Зник, — сказав Грюнерт. — Наш гість просто розчинився у повітрі.

Рату знадобилася хвилина, щоб осягнути ситуацію. І тоді він зрозумів, що у нього проблема. Велика проблема.

Адже це було навіть гірше, ніж мертвий Ґольдштайн. Зник­лий Ґольдштайн.

«Тепер ти нарешті знаєш, що тоді відчувала Шарлі», — подумав Рат і впав на найближчий стілець.

Частина друга. «Кара» 

Неділя, 5 липня — субота, 18 липня 1931 року

Полі

Ти був не у Пеклі! Ти був у Чистилищі, мій друже.

Крістофер

Я зовсім забув про Чистилище.

Полі

Невеликий заїзд на шляху до Раю.

Крістофер

І як довго, гадаєш, нам потрібно буде там залишатися?

Полі

Для кожного по-різному. Ти складаєш разом всі свої смертні гріхи і множиш це число на п’ятдесят. Потім складаєш всі свої малі гріхи і множиш це число на двадцять п’ять. Тоді додаєш їх разом, це й буде твій термін. Я гадаю, що мені доведеться провести там близько шести тисяч років, перш ніж мене приймуть на Небеса. Проте шість тисяч років — це ніщо, коли мова йде про Вічність. Я можу робити це, стоячи на голові. Це як пара днів тут.

Серіал «Клан Сопрано», 9-та серія 2-го сезону «Звідки у Вічність?»

56

Рана добре гоїлася, скоро вона вже зможе зняти цю пов’язку. Доволі великий шрам тягнувся на тильній стороні її долоні, який вона, мабуть, назавжди залишить собі як сувенір, адже вона нічого не могла з ним вдіяти. Подивися на себе, дівчино, ти й так не найкрасивіша! Алекс криво усміхнулася своєму відображенню, викинула старий, просякнутий кров’ю бинт у смітник і почала намотувати на руку свіжий бинт. Марлевої пов’язки, яку їй дав Гельмут, вистачило б ще на один чи два рази. Закінчивши, вона підійшла до вікна й визирнула. Вона б краще стрибала через калюжі, як діти у дворі внизу, аніж сиділа тут і затримувала подих щоразу, коли на сходовому майданчику відлунювали чиїсь кроки.

Вона була в квартирі сама. Марта та Гельмут вже були в дорозі; невістка наполягла на тому, щоб поїхати з чоловіком за місто. Гельмут запропонував залишитися вдома та пограти в карти, але потім побачив погляд Марти й здався. Алекс могла зрозуміти свою невістку. Не лише тепла, задушлива погода спонукала її поїхати до Копеніка{82}, але й усвідомлення того, що поїздка за місто означатиме цілий день без Алекс.

Минулого вечора вони троє сиділи один в одного на голові в тісній квартирі та грали в карти, майже як у ті часи, коли Алекс та Гельмут жили разом з батьками й інколи вмовляли маму зіграти партію в скат. У часи, які ніколи не настануть знову. Пограти в скат було ідеєю Гельмута, і вони витратили на це весь вечір. Алекс воліла б, якби Гельмут пішов у кінотеатр зі своєю Мартою чи на танці, чи ще кудись, але її брата неможливо було відмовити від гри в скат. А Марта покірно дістала пиво з підвалу й нічого не сказала з поваги до свого чоловіка, але її очі не могли брехати.

Цього було достатньо. Алекс доволі довго випробовувала гостинність свого брата, вона отримала постійний дах над головою на кілька днів, наїлася досхочу та зализала свої рани, а тепер пора вшиватися!

Ця жінка, ця судова секретарка чи ким би вона не була, більше не поверталася. Алекс не могла у це повірити, коли вона раптом з’явилася перед дверима і почала ставити ті дурні питання. Вона встигла в останню мить сховатися в ніші біля раковини, між шваброю, мітлою та консервами, намагаючись дихати якомога тихіше. Судова пані навіть не зайшла до квартири, а просто стояла перед дверима на сходовому майданчику. Цілком серйозно спитала, чи Александру — Алекс вже давно забула, що це було її повне ім’я — чи Александру можна знайти у її батьків. Алекс довелося взяти себе в руки, щоб не розсміятися вголос. У її батьків! У Еміля Райнгольда, який дозволив власній дочці жити на вулиці? І відмовився від свого сина? Наче вони щось про неї знають!

Але знову ж таки, та пані не була й зовсім дурною. Адже вона дізналася повне ім’я Алекс! І адресу Гельмута. Враховуючи те, що вона не сказала жодного слова за весь той час, поки поліцаї тримали її за руки. І пізніше теж. Хоча вона ледь не померла від страху перед усіма тими синіми уніформами, що оточили її з усіх сторін. Вона не була такою наляканою навіть в «КаДеВе», коли вони бігли за нею, навіть коли поліцай вистрілив у неї.

Вбивця Бенні.

Увесь час, поки вона сиділа з поліцаями, а потім коли перебувала в суді, вона боялася, що той поліцейський, чиє обличчя вона порізала, може увірватися до кабінету в будь-який момент і завершити свою роботу одним влучним пострілом. Щоночі він снився їй, його обличчя було дуже близько, кожна його пора; обличчя, яке вона назавжди позначила своїм ножем. І падіння Бенні на смерть, його тихе падіння в безодню; щоночі він падав знову. А там, високо над ним, через балюстраду дивилося те саме обличчя, спітніло посміхаючись.

Вона впізнала б його навіть через двадцять років.

Але вона не мала наміру так довго чекати.

Алекс майже відчула якусь незрозумілу тугу за старою фаб­рикою. Не через протяги в коридорах, у яких вона намагалася спати, а через людей, що були там, через Вікі та Фанні, Коце та Фелікса. Хоча треба було визнати, що Кралле та його банда щурів також вешталися там. Все у житті мало дві сторони.

Ще один вислів Бенні! Прокляття, як сильно вона за ним сумує!

Якщо він був правий, і кожна хороша річ мала свою погану сторону, то, безперечно, й кожна погана річ мала свою хорошу сторону, чи не так? Їй було важко побачити хороші сторони свого поточного становища, можливо, для цього їй потрібно було ще кілька днів. Принаймні вона знову побачила Гельмута. Якби не все те лайно, що сталося з нею за останні кілька днів, вона, мабуть, не наважилася б подзвонити в його двері. Їй було надто соромно за те, що вона зробила. Що зробив Карл. Але її старший брат обійняв її, і вона анітрохи не соромилася всього того лайна, що сталося тоді, якраз перед Різдвом. Це було перше Різдво в її житті, яке вона не святкувала. Скільки ще їх буде, таких невідсвяткованих Різдвяних свят? У всякому разі вона не могла уявити, що вони будуть святкувати Різдво на старому заводі з виробництва осей.

Насправді це був жарт, що Бекман мав померти. Причин для цього не було, у всякому разі справжніх. Вона не пролила жодної сльози за цим нацистом, але вона не хотіла його смерті. І все ж вона була в цьому винна; без її дурної ідеї цього б ніколи не сталося. Генріх Бекман був би живий без Александри Райнгольд та її дурних ідей. Цього було достатньо, щоб почуватися до біса винною та присоромленою. Що за дурна ідея, платити за оренду вкраденими грошима. Ніхто не розумів, що вона лише хотіла допомогти, ані її батько, який вигнав її, ані її брат, який відчував, що повинен її захистити. Він просто натиснув на гачок. Карл, цей ідіот! Як же вона за ним сумувала.

Гельмут був єдиним у родині, хто зміг продовжити своє життя. Тому що він швидко відколовся й пішов своїм шляхом. Саме тому Алекс було так соромно перед ним після всієї справи з Бекманом. Лише тепер, коли її відчай став сильнішим за її сором, вона змогла довіритися йому. І виявила, що всі її хвилювання були зайвими.

Без брата вона б не пережила останні кілька днів. Вона покопирсалася в ящику кухонного столу й знайшла те, що шукала. Папір та ручку, якими Марта Райнгольд записувала свій список покупок.

Алекс сіла за стіл і на мить замислилася. Тоді вона зрозуміла, що хоче написати, й олівець почав дряпати папір. А десь надворі пролунав автомобільний сигнал.

57

Бернгард Вайс зазвичай проводив вихідні не у своїй офіційній резиденції в Шарлоттенбурзі, а у своєму будинку в Далемі{83}. Рат одразу зрозумів чому, коли звернув на обсаджену деревами доріжку для трясогузок. Він без проблем знайшов місце для паркування свого «Б’юїка»; тут люди паркувалися не на узбіччі, а в гаражах. Пташиний спів був єдиним звуком, який він почув, після того як вимкнув двигун. Рат розпочав подорож до Далема зі змішаними почуттями. Вайс був його єдиним керівником у справі Ґольдштайна, і оскільки віцепрезидент перебував на конференції у Вроцлаві, Рат використав всю суботу, щоб відтворити деталі зникнення гангстера разом з готельним детективом Грюнертом. Їм це вдалося досить добре. Однак надія Рата натрапити на слід Ґольдштайна до того, як йому доведеться зустрітися з Бернгардом Вайсом, не справдилася. Американець ніби крізь землю провалився. Він міг бути будь-де чи ніде в цьому чотиримільйонному місті. Але навіщо? Це питання Рат ставив собі весь час. Що вже зробив Ґольдштайн? Або що він ще планував зробити?

Це сталося сьогодні вранці: Вайс викликав на доповідь свого довіреного інспектора, який з тріском провалився. Якби Рат все ще не сподівався на дзвінок примирення від Шарлі, він, мабуть, взагалі б не взяв слухавку. Так він потрапив у пастку.

Він відчинив хвіртку й увійшов на територію — в цей єдиний зелений оазис. Біля паркану ріс волоський горіх, а посеред галявини — яблуні та груші.

— Ти прийшов до тата? — запитав дзвінкий голосок, що лунав звідкись із-за дерев.

Рат підвів очі й побачив схожу на будиночок конструкцію на старому буці. Дівчинка, якій було вісім чи дев’ять років, з цікавістю дивилася на нього.

Рат кивнув.

— Ти злочинець? — серйозно запитала дівчинка.

Рат не міг не розсміятися.

— Я так не думаю, — сказав він. — Я працюю на твого тата.

— То ти поліцейський?

Рат знову кивнув.

— Бачите, як добре мене охороняють, — сказав низький голос. — Ніхто не може пройти непоміченим повз мою Гільду.

Доктор Бернгард Вайс стояв перед будинком у надзвичайно розслабленій позі. Він засунув руки в світлі лляні штани, а поверх сорочки одягнув тонкий в’язаний жилет.

— Заходьте, пане комісаре, — сказав він. — Нам є про що поговорити.

— Боюся, що це так, пане докторе.

У будинку служниця забрала у Рата капелюх і пальто.

— Ми не хочемо, щоб нас турбували, — сказав Вайс і повів Рата до просторого кабінету, який був значно просторішим за офіс Вайса на «Алекс».

Вони сіли на м’який гарнітур, на столі стояли горнятко з кавою і дві чашки, навіть кілька тістечок. Рат сприйняв це як хороший знак.

— Є вже якісь новини про розшук? — запитав він свого боса.

Вайс похитав головою.

— Я теж цього не очікував. У нас навіть його фотографії, щоб дати колегам, немає. А за допомогою лише одного опису людини серед чотирьох мільйонів ви або не знайдете жодної людини, або знайдете когось не того, хто вам потрібен.

Вайс налив відвідувачеві кави.

— Що ви дізналися, пане комісаре? — запитав він.

Рат прочистив горло.

— Відповідно до того, що нам наразі відомо, хтось із готелю мав допомагати нашому втікачу. Він зміг вийти непомітно для наших охоронців лише через сусідню кімнату та службові сходи за допомогою службового ключа.

Вайс задумливо кивнув.

— Ми повинні були про це подумати.

— Якби ми мали чергувати біля всіх виходів з готелю, то мені б знадобилося ще щонайменше сім чи вісім людей, проте там...

— Ви маєте рацію, я все одно вас у цьому не звинувачую, — перебив його Вайс. Рат все ще дивувався берлінській раптовості свого боса, як віцепрезидент вже повернувся до високої німецької мови. — Ви зробили все можливе.

— Я не хочу вірити, що це було найкраще, що я міг зробити, пане докторе.

— Ви просили підкріплення, яке я не міг вам надати, — сказав Вайс. — Тож ідея стежити за дверима в його номер була найбільш доцільною за цих обставин. Ніхто не міг припустити, що чоловік десь роздобуде службовий ключ.

Рат кивнув.

— У вас все ще немає зачіпки? — запитав Вайс.

— Ми маємо заяви водія пральні, який зустрів біля виходу елегантно одягненого чоловіка з двома валізами, чим був вражений. Ми попросили його описати цю людину, і опис дуже схожий на Ґольдштайна. Згідно з цими свідченнями, він залишив готель рано-вранці в п’ятницю, близько шостої години.

— Отже, майже за дванадцять годин до того, як було виявлено його зникнення.

— Саме так. Ми намагалися знайти таксі, в якому він, можливо, їхав, через Об’єднану гільдію власників таксі. Поки що безрезультатно. Можливо, він просто сів на метро. Він зробив так раніше, тиждень тому, коли хотів втекти від мене.

Вайс кивнув.

— Ви знаєте, як він отримав службовий ключ?

Рат знизав плечима.

— Готельний детектив проводить розслідування.

— Що ж, — сказав Вайс. — Це теж другорядне. Насамперед ми повинні зрозуміти, як ми можемо вибратися з цієї халепи. Поки преса не дізналася про американського гангстера, який блукає нашим містом.

— І це означає?

Бернгард Вайс серйозно подивився на інспектора.

— Це означає — ви маєте знайти Ґольдштайна. Якнай­швидше.

Рату довелося проїхати все місто, щоб дістатися до свого наступного пункту призначення. Нідершьонгаузен. Ще один житловий масив. Однак цього разу це було житло не начальника поліції, а короля злочинного світу. Рат вийшов і озирнувся. Що він робив не так у своєму житті, що ніколи не зможе дозволити собі такі будинки, ні як у гангстера, ні як у поліцейського? Можливо, тому що він грав за обидві команди, проте не за ту, що виграє.

Йоганн Марлоу проживав у вражаючій віллі на Вікторія­штрасе — так було частково тому, що не все було там створено для того, щоб вражати. Не було ніяких озброєних бандитів, які тинялися навколо його власності, а присутність Ліанга здавалася достатнім захистом для Марлоу. Саме китаєць відчинив Рату двері. Рат озирнувся. Сучасні меблі свідчили про наявність у господаря набагато більш витонченого смаку, аніж ті буржуазні речі в будинку Гюго Ленца.

Вони пройшли весь будинок, поки не вийшли на терасу. Доктор М. стояв у саду без сорочки, цілячись стрілою із лука у велику мішень, що стояла на іншому кінці великого саду. Чоловік був більш мускулистим, ніж Рат міг припустити. Він дуже спокійно прицілився і не дозволив відвідувачеві себе потурбувати, хоча, як зазначив про себе Рат, він, мабуть, помітив його краєм ока. Зрештою Марлоу відпустив тятиву, стріла полетіла вперед і розрізала повітря, перш ніж потрапити в ціль.

— Моя вам повага, — сказав Рат.

Марлоу опустив лук і повернувся.

— Ви коли-небудь займалися стрільбою з лука, пане інспекторе? — запитав він.

Рат похитав головою.

— Ви повинні це спробувати. Надзвичайно заспокоює, — усміхнувся Марлоу. — Більше того, — додав він, — це ідеальний спосіб безшумно вбивати на великій відстані.

— Індіанський метод, — сказав Рат. — Ви навчилися цього в Штатах?

— Вони зараз використовують іншу зброю. Переважно пістолети-кулемети Томпсона.

— Ви багато про це знаєте.

— Що це за інсинуації? Так, я кілька разів був у Штатах. Один раз у Чикаго, двічі в Нью-Йорку. Куди ви хилите?

— Ви справді не знаєте Ейба Ґольдштайна? Не маєте з ним нічого спільного?

— Ні, якого біса! У чому справа?

— Цікаво, чому ви тоді допомогли йому втекти з готелю?

— Перепрошую?

— Це ви влаштували покоївку в «Ексельсіор», чи не так?

— Інспекторе, не говоріть загадками. Розкажіть мені, що відбувається і що ви хочете від мене дізнатися. Тоді, можливо, я теж зможу вам допомогти.

— Хіба не дивно, що незадовго до прибуття Ґольдштайна до Берліна одна з ваших працівниць починає працювати покоївкою в тому самому готелі, де зупинився цей чоловік? Вона мала просто стежити за ним? Чи допомогти йому втекти від виснажливого поліцейського стеження?

— Працівниця? Про кого ви говорите?

— Бозецькі. Маріон Бозецькі. Танцівниця з «Підвалу Венери».

— Маріон? Вона давно не працює у нас. Себальд зрештою вигнав її.

— Чому?

— Невелика проблема з лояльністю. Вона працювала неповний робочий день на іншого роботодавця, а ми не могли цього дозволити.

Марлоу замовк на мить, ніби задумавшись.

— Можливо, вам варто з ним поспілкуватися, ймовірно, це він влаштував її в готель.

— Із задоволенням. Чи не могли б ви сказати мені, що це за загадковий роботодавець?

— Дуже загадковий роботодавець, пане комісаре! — Марлоу голосно розсміявся. — Ваші колеги. Тобто ваші колишні колеги. Ви знаєте: відділ «Е».

58

Рат давно не ступав у цей довгий коридор, особливо рано- вранці. Він зустрів лише кількох колег і жодного знайомого. Обидва офіцери, з якими він тісно співпрацював у відділі моралі, були мертві, а з іншими він не мав особливих справ. Це й не дивно, адже він не пропрацював у цьому відділі й двох місяців, і ці два місяці були декілька років тому.

Проте, схоже, він справив незабутнє враження на начальника відділу.

— Інспекторе Рате, — сказав Вернер Ланке й підвівся, щоб потиснути Рату руку. — Який сюрприз! Ви ніколи не були в штабі так рано. — Він кивнув на Кірі. — Не знав, що ви стали собачником.

Вернер Ланке розсміявся над своїм жартом, а Кірі помахала хвостом, ніби розуміючи, що говорять про неї. Рат скривив обличчя в доброзичливій усмішці. Він був прохачем, тому мав гарно поводитися. Навіть якщо його з начальником поліції моралі пов’язувала взаємна неприязнь. Він давно отримав прізвисько Кривий Ланке. Чоловік так сильно зігнувся, що його офіційний зріст, зазначений у посвідченні особи, який складав один метр вісімдесят дев’ять сантиметрів, став приблизно один метр вісімдесят. Ця поза робила чоловіка трохи схожим на стерв’ятника, і це відчуття підсилювалося завдяки його видатному носу і пронизливим очам, які більшість часу мружилися на навколишніх поверх окулярів для читання.

— Приємно було побачитися з вами, пане начальнику, — сказав Рат. — Не можу сказати, наскільки мені приємно. Проте я поспішаю. У мене зустріч. У мене лише дві хвилини.

— Гаразд, — Ланке знову сів. — Через що мені випала честь вашого візиту?

— Я шукаю жінку-свідка...

— І це те, що ви сподіваєтеся знайти в моєму кабінеті? Якщо ви маєте на увазі фройляйн Люббе, то її ще немає.

Ютта Люббе була секретаркою Ланке. Запаси ввічливих усмішок Рата закінчувалися.

— Ту жінку звати Маріон Бозецькі, — сказав він, — і два роки тому вона потрапила до списку інформаторів відділу «Е».

— Так-так.

— Вона була танцівницею в нелегальному нічному клубі. Поки там не дізналися про її підробіток і не звільнили її.

— Ви напрочуд добре поінформовані.

— Основи роботи хорошого слідчого.

— І що ви хочете, щоб я для вас зробив?

— Мені потрібно якомога більше інформації про міс Бозецькі. І я хотів би поговорити з вашим зв’язковим. Хто завербував її у той час, чи вона досі працює на вас, і якщо так, то де і як саме? Мені потрібні відповіді на всі ці питання.

Кажучи це, Рат дедалі більше усвідомлював, що було помилкою прийти сюди і попросити допомоги у такого, як Вернер Ланке. Було видно, як начальник відділу насолоджувався своєю владою і ще більше безпорадністю свого суперника.

— Ви говорите про речі, які є суворою таємницею. Це внут­рішні справи відділу «Е» і мене...

— Йдеться про розслідування, у якому фройляйн Бозецькі могла б зіграти важливу роль, якби виступила в ньому свідком.

— Якщо це так важливо, пан Геннат обов’язково подасть офіційну заявку, щоб відкрити вам доступ до цих документів. Від начальника одного відділу до начальника іншого відділу, — різко обірвав аудієнцію Ланке. Він підвівся і схопив своє пальто. — А тепер вибачте, будь ласка. Я не хочу змушувати прокурора Росанські чекати.

Ланке надів свого капелюха, накинув чорне пальто на свою криву статуру і тепер справді став схожим на стерв’ятника. Стерв’ятник у капелюсі. Рат вийшов слідом за ним у коридор, де начальник відділу замкнув у нього перед носом свій кабінет, демонстративно, ніби показуючи Рату, як мало він йому довіряє. Керівник поліції моралі коротко нахилив свій капелюх, потім, як завжди, зігнувшись, пішов проходом і зник на сходах атріуму, де, мабуть, вже чекала його машина.

Еріка Фосс вже була там, коли Рат увійшов до свого кабінету. Вона здивовано подивилася на нього, а потім на Кірі. Собака махала хвостом; їй подобалася секретарка.

— Пане комісаре, — сказала вона, знову кладучи телефонну слухавку, яку щойно взяла в руки, на місце, — ви повернулися до роботи в офісі?

— Так, — відповів Рат, вішаючи капелюх і пальто на гачок. — Справа Ґольдштайна поки що закінчена.

— Ґольдштайна?

— Це ім’я чоловіка, за яким ми спостерігали. — Рат нічого не розповідав секретарці про своє секретне завдання. Навіть про те, що вони чергували в «Ексельсіорі».

Еріка Фосс виглядала здивованою і навіть забула погладити Кірі, яка очікувально стояла перед нею, а потім дістала зі своєї сумочки пошарпану газету. «Таг», жовта газета від видавничого дому Августа Шерля, чиїм найвідомішим винаходом був яскраво-червоний підкреслений заголовок.

— Я читаю її щоранку в поїзді, — сказала вона, трохи погортавши, потім поклала відкриту газету на стіл і постукала вказівним пальцем по статті. — Ви маєте на увазі цього Ґольдштайна?

Рат витріщився на газету й не хотів вірити своїм очам. Йому здалося, що він бачить поганий сон. Він прочитав саме той заголовок, якого доктор Вайс так хотів уникнути:

Єврейський гангстер відповідальний  

за боягузливе вбивство в Гумбольдтгайні?

Під ним газета надрукувала малюнок, який безпомилково представляв собою портрет Авраама Ґольдштайна. Рат впізнав стиль поліцейського художника, послугами якого він вже користувався. А потім проглянув статтю. У ній йшлося про те, що у середу вранці в Гумбольдтгайні було знайдено тіло чоловіка з СА зі смертельними ножовими пораненнями та вогнепальним пораненням. Свідки одноголосно описали чоловіка, якого впізнали як Авраама Ґольдштайна, американського гангстера єврейського походження, який зміг скоїти у Берліні страшний злочин під самим носом у поліції.

59

Він досі грав у мовчанку. Ані слова вибачення, нічого. Він навіть не зібрав свої речі. Що за дурень! Вона не думала, що між цими двома знову все так далеко зайде. Насправді вона навіть заприсяглася, що така ситуація більше ніколи не повториться.

Що було не так з Гереоном?

Справді, вона залишила його в середу ввечері, і це було негарно. Просто залишила його й поїхала додому сама, бо не могла більше цього терпіти — не тільки мовчання, що стояло між ними, немов стіна, а і його нерозуміння її та ситуації, відчайдушних пошуків цієї дівчини. Звісно, це не обов’язково було поважною причиною, щоб з ним так вчинити, і вона могла навіть попросити в нього вибачення за це в якийсь момент. Але хіба це дало йому право наступного дня з’явитися на порозі її квартирі й до крові побити її хорошого друга? Що він насправді собі думав? Що всі тільки й чекали на ревниві витівки Гереона Рата?

Вона побачила троянди на підлозі й одразу зрозуміла ситуацію, квіти навіть пом’якшили її на мить. Але потім вона побачила, як сильно він побив Гвідо. Відтоді Гереон уникав її. Що б вона з ним зробила, якби він знову опинився перед її дверима, можливо, з другим букетом троянд? Чи для різноманітності вже вона б поплескала йому цими квітами по вухах?

Шарлі подивилася на годинник. Гейман змушував її чекати. Саме тепер, коли вона нарешті все вирішила і вмирає від бажання повідомити йому своє рішення.

Сьогодні в коридорах було тихо, внизу в холі не залишилося ані сліду бойових дій, які тиждень тому призвели до закривавлених носів та більш серйозних поранень. Вона ніколи не думала, що такі сцени будуть можливі у стінах університету. Поки сама їх тут не пережила.

Вона дивилася на двері кабінету Геймана. Що ж, вона могла почекати, у неї було достатньо часу. Відтоді, як вона вирішила погодитися на відпустку Вебера, вона відчула справжню свободу. Після візиту Гвідо вона не відчувала бажання повертатися до Ліхтенберга, до того задушливого кабінету Вебера, до тих чоловіків, які лаяли своїх колег й ніколи не сприймали її рівною собі.

Вона дедалі більше розуміла, що без впливового наставника їй як жінці буде дуже важко самоствердитися на службі юстиції. Проте якщо у жінки був такий наставник, вона одразу ж наражалася на слизьку підозру колег щодо того, що вона служить цьому чоловіку й іншими способами. У «замку» вона не мала таких проблем. Бьом підтримував її як міг, і ніхто нічого не казав з цього приводу. Геннат також цінував її роботу, а для неї була важлива думка обох цих чоловіків. Їй було байдуже, що про неї думають інші колеги чи що про неї думає Гереон. Хай собі вірить, що вона переймається речами, які того не варті. Що вона проявляє занадто багато симпатії. Що вона не підходить для цієї роботи. Хіба не це він мав на увазі? Ха!

Всі її думки знову були про нього! Хіба не було жодного іншого чоловіка, про якого вона могла б подумати?

Нарешті. Кабінет Геймана відчинився, і звідти вийшов студент, на кілька років молодший за неї, ще зовсім зелений, але вже зі щойно загоєним шрамом на обличчі, який він тепер гордо носив на прогулянках. Він кинув на неї такий зарозумілий погляд, що Шарлі навіть забула привітатися. «На добраніч, Німеччино», — ось усе, що вона подумала, коли побачила, як він з важливим виглядом йшов до проходу, цей худорлявий хлопець, який, очевидно, вважав себе вінцем творіння. На добраніч, отже, такі люди будуть представляти верховенство права в майбутньому! Минулого тижня цей хлопець під захистом своїх приятелів, ймовірно, бив комуністів, євреїв та інших однокурсників, яких він сприйняв за комуністів чи євреїв. А тепер він зайшов до кабінету професора, щоб показово покаятися, старанно ігноруючи той факт, що Гейман притримувався віросповідання Мойсея, поки це служило його власній кар’єрі. Шарлі підвелася, постукала у двері й увійшла до кабінету. Гейман сидів за своїм столом.

— Вітаю, фройляйн Ріттер, — сказав він, — вибачте, розмова тривала трохи довше. Будь ласка, сідайте.

Вона сіла.

— Дякую.

Гейман зробив кілька нотаток, а Шарлі подивилася на портрет Гінденбурга над його столом. Ця картина нагадувала їй штаб-квартиру поліції, де в кожному кабінеті висів портрет рейхспрезидента. За винятком того, що в університеті це не було звичним, і Гейман добровільно повісив свого Гінденбурга. Професор був ветераном війни, нагородженим кількома нагородами, та великим шанувальником генерала-фельдмаршала. В іншому він був справді хорошою людиною і абсолютним авторитетом у своїй сфері. Можливо, не стопроцентним демократом, але тисячапроцентним прихильником верховенства права.

Гейман закрив свій записник.

— Я знаю, що дав вам небагато часу на роздуми, — сказав він. — Тиждень — це небагато. Розумію, що ви перебуваєте у розпалі свого повсякденного робочого життя. Але справа термінова, — професор подивився на неї з цікавим інтересом, ніби міг прочитати в її обличчі відповідь на запитання, яке збирався поставити. — То що? — запитав він. — Ви вже вирішили?

Шарлі кивнула.

— Так, пане професоре, я все вирішила.

60

Заголовок у газеті «Таг» спричинив у «замку» справжній переполох. І це призвело до термінового виклику в кабінет Бернгарда Вайса. Цього разу віцепрезидент поліції хотів поговорити з офіцерами Ратом та Бьомом одразу, і Рат спокійно перехопив ініціативу в розмові. У всякому разі Вільгельм Бьом був тим, кого ця історія виставила в найгіршому світлі, особливо через те, що преса була, очевидно, краще поінформована про деталі вбивства в Гумбольдтгайні, аніж той офіцер, який займався цією справою. Навіть більше, ніж над запитанням про те, хто дав газеті фоторобот для розшуку, Бьом ламав голову над тим, хто зміг ідентифікувати людину, зображену на ньому, як Авраама Ґольдштайна. Тому що ніхто в поліції, хто досі бачив цей портрет, не міг пов’язати з ним це ім’я, ані Бьом, ані інші слідчі. Але якийсь колега, мабуть, упізнав у ньому Авраама Ґольдштайна, бруклінського гангстера. І цей колега повідомив про це не старшого інспектора Вільгельма Бьома, а Штефана Фінка, відомого журналіста, який полював на сенсації з такою ж жагою, як морфініст на чергову дозу.

Тож де відбувся витік? Фоторобот відправили у розшук та у всі поліцейські дільниці суботнього вечора, певно, хтось переслав його Фінку в якийсь момент уночі.

Серед небагатьох, хто знав Ґольдштайна в обличчя, були Гереон Рат та його люди. І Рат поклав би руку на відсіч за них. Лише щодо товстуна Червінські він трохи засумнівався б, але Рат, звичайно, не зізнався в цьому Вайсу. Віцепрезидент відпустив їх з чітко визначеними завданнями: Бьом має активізувати розслідування у справі вбивства Кубіцькі, а Рат має продовжити пошуки зниклого гангстера. За підтримки відділу «J», який наразі поставив пошук Авраама Ґольдштайна на перше місце у своєму списку пріоритетів. Більше було неможливо приховувати той факт, що американський гангстер вільно блукав Берліном та міг скоїти вбивство.

Люди Рата вже займалися цією справою. Геннінг та Червінські сиділи в «Ексельсіорі» з восьмої години ранку й продовжували допитувати персонал готелю. Пліш та Плум мали знайти всіх працівників, які чергували у тому крилі останніми днями. Якщо Ґольдштайн скористався службовими сходами, інші працівники мали б помітити ще щось.

Насправді найкращим кандидатом для проведення інтерв’ю з працівниками готелю був би Ґреф, але Бьом його перехопив раніше. Помічник інспектора зайняв кімнату для допитів Б і продовжував допитувати свідків. Кількість людей, які нібито щось бачили, а насправді хотіли лише привернути до себе увагу, знову зросла після статті у «Таг». Здебільшого це були антисеміти, які скористалися приємною для себе нагодою, щоб звинуватити поліцію у своїх невдачах: американський гангстер, що вільно розгулював Берліном, так він ще й був євреєм, який, очевидно, нападав на людей з СА! Хоча Рату подобалася думка про те, що тепер деякі «коричневі сорочки» будуть тихенько сидіти собі у своїх нацистських кнайпах і більше не наважаться виходити на вулицю через страх перед таким, як Ґольдштайн. Якщо це справді так, то в результаті втечі Ґольдштайна вулиці Берліна, ймовірно, стали більш безпечними, аніж небезпечними. У всякому разі він не заздрив Ґрефу, адже йому доводилося мати справу з цими ідіотами; у нього самого не вистачило б терпіння на щось подібне.

Був уже полудень, і Рат сидів за своїм столом. Він кілька разів дзвонив Червінські та іншим слідчим, але старший інспектор Кіліан досі не мав жодних зачіпок. Несанкціоноване публікування поліцейського фоторобота в газеті «Таг» дало слідчим багато інформації, але з неї було жодної користі. Їм постійно доносили на різних невинних людей, які не були схожі на Авраама Ґольдштайна, проте здебільшого мали одну спільну рису: вони були євреями, яких прагнули очорнити заздрісні сусіди чи колеги.

Рат підвівся і посадив собаку на повідець. Він потребував свіжого повітря. Спочатку він купив пару фрикадельок в кафе «Ашингер», а потім попрямував до телефонних будок на вокзалі. Йому пощастило, і він знайшов вільну. Поки пес займався фрикадельками, господар кинув монетку в монетний отвір.

— Пана Вайнерта зараз немає в редакції, — сказав голос на лінії. — Хіба ви не знаєте? Він полетів разом з доктором Екенером.

— На дирижаблі?

— Саме так. Хіба він вам цього не казав? Він вирушив у подорож до Ісландії.

Рат повісив слухавку. Його єдиний контакт зі столичною пресою був зараз десь над Північним Льодовитим океаном. Було б непогано, якби Бертольд Вайнерт розповів йому щось про інформатора Фінка. Рат узяв повідець Кірі і знову вийшов на свіже повітря, шукаючи спокою у парку Монбіжу та сподіваючись, що там у нього з’являться хоч якісь ідеї.

Коли через годину він повернувся до свого кабінету, йому довелося витягнути ключ. Еріка Фосс також була на обідній перерві. Він перетнув безлюдну приймальню та сів за свій стіл, Кірі лягла під нього.

Він мав подумати про свій візит до Ланке сьогодні вранці, перед тим як почався увесь цей галас навколо Ґольдштайна. Рат дав зрозуміти кримінальному інспектору, що він точно знає, хто така Маріон Бозецькі. Оскільки цей відповідальний інспектор, незрівнянний офісний працівник, точно не вербував оголену танцівницю особисто, виникла ще одна підозра, і Рат вирішив розслідувати цю підозру, перш ніж попросити Генната подати запит на перевірку документів з її справи. Поки запит пройде через всю бюрократичну процедуру, учасники процесу вже матимуть у своїх кишенях документи про вихід на пенсію, а Рат не міг чекати так довго.

Поки він обмірковував це, хтось постукав.

Він залишив двері до приймальні відчиненими, інакше міг би й не почути невпевненого стуку. Хто б це міг бути? Стук повторився.

— Заходьте, — покликав він, але ніхто не зайшов. Натомість через деякий час почувся ще один стукіт. Хто б це не був, він був однаково туговухим і наполегливим. Рат закотив очі, підвівся й пішов у хол. Кірі збентежено підвела очі й пішла за ним. Рат кинувся до дверей і відчинив їх.

— Боже мій, що це таке? — запитав він, дивлячись на фігуру, що стояла біля його дверей. Це був старий чоловік, увесь у чорному, із сивою бородою та пейсами по боках, побожний єврей, який виглядав так, наче ще три дні тому сидів у своєму штетлі{84} в Галичині й щойно прибув до Берліна.

— Мені до пана помічника інспектора Ґрефа, будь ласка, — сказав чоловік, по черзі дивлячись то на Рата, то на собаку.

— Мені шкода, але його тут немає, — Рат ненавидів давати відповіді, які входили в обов’язки Еріки Фосс. — Якщо ви один зі свідків, то кімната для допитів Б знаходиться далі по коридору, другі чи треті двері праворуч. Але це залежить від вас.

— Я вже там був, кімната зачинена. Я запитав, і мене відправили сюди.

— Тоді колега Ґреф, мабуть, на обіді, — Рат багатозначно подивився на годинник. — Якщо ви повернетеся десь за годину...

— Будь ласка, я не маю стільки часу. Я хочу зробити заяву.

— Тоді почекайте трохи, — Рат показав на коридор. — Перед дверима стоять лавки.

— Будь ласка, я не маю стільки часу.

Рат зітхнув. Він відчув у цьому чоловікові ту впертість, з якою краще не зв’язуватися. Він запросив чоловіка увійти, навіть якщо той і був фактично свідком Ґрефа. Принаймні цей не був одним із тих антисемітів, які просто хотіли вилаяти поліцію, очевидно, що ні.

— Сідайте, я прийму вашу заяву, — сказав Рат.

Ще й без стенографістки. То і нехай, це було не так важливо. Він підсунув єврею стілець, а сам сів за письмовий стіл Фосс, відкрив свій блокнот і витягнув олівець.

— Тоді почнімо, — сказав він, — ваше ім’я, будь ласка.

— Я просто хочу зробити заяву, будь ласка.

— Я це знаю, але спочатку мені потрібно ваше ім’я.

— Я не можу назвати своє ім’я, я просто хочу зробити заяву.

— Якщо ви подаєте заяву, то нам також знадобляться ваші ім’я та адреса.

— Я просто хочу зробити заяву, будь ласка.

— Але саме для цього мені потрібно ваше ім’я.

— Без імені, будь ласка, я просто хочу зробити заяву, — чоловік був дуже наполегливим.

Рат закотив очі.

— Спочатку скажіть, що ви бачили. Ми можемо подбати про формальності пізніше.

— Ну, що я хочу вам сказати? Я зустрів того чоловіка, якого ви шукаєте.

У кошику для паперів на столі Фосс був цілий стос портретів. Рат узяв один і штовхнув його через стіл.

— Ви маєте на увазі його?

Єврей кивнув, і Рат повільно прийшов до тями. Можливо, що цей чоловік справді бачив щось важливе.

— Коли і де ви його бачили?

Старий вказав на фоторобот.

— Ножа у нього не було. Був тільки пістолет.

Рат прочистив горло.

— Можна ми про дещо домовимось? Я буду вам ставити питання, а ви будете давати на них чіткі відповіді, добре?

Чоловік кивнув.

— Отже, коли й де ви зустріли цього чоловіка?

— Він допоміг мені, цей чоловік.

— Коли і де?

Рат відчував себе застряглою платівкою.

— Під землею. Там були погані чоловіки.

— Ви маєте на увазі в метро?

Чоловік кивнув.

— Чоловіки ображали і чіплялися до мене.

Рат згадав свідчення кількох перехожих на станції «Гезунд-брунен». І намалював у своєму блокноті свастику.

— Такі чоловіки? — запитав він, показуючи чоловікові свій малюнок.

Єврей знову кивнув.

— Я хотів піти, я не хотів проблем. Краще втекти у спокійне місце як собака, аніж померти у битві.

— Але вони не залишили вас у спокої.

— Вони полювали на мене. Погнали до лісу.

— Четверо чоловіків, правильно?

Єврей кивнув.

— Отже, ще раз для протоколу: четверо чоловіків у формі СА підійшли до вас на станції метро «Гезундбрунен». Ви хотіли уникнути бійки, але чоловіки пішли за вами до парку Гумбольдтгайн...

Рат запитально подивився на чоловіка, і той кивнув.

— Що сталося в парку? Ви там зустріли цього чоловіка? — Рат постукав олівцем по портрету Ґольдштайна.

Єврей похитав головою.

— Не там. Раніше. На станції.

— Ви маєте на увазі, що він стежив за вами?

— Не знаю. Я лише знаю, що він раптом знову з’явився там, коли мене почали бити ці чоловіки.

— Що саме там сталося? Розкажіть мені про це детальніше.

— Ну... він побив їх і прогнав.

— Кого побив?

— Двох чоловіків, вони впали на землю. Одному він вистрелив у ногу, іншого просто налякав. Але всі вони втекли.

— А потім він погнався за одним з тих чоловіків, чи не так? За тим, у якого була прострелена нога?

Єврей похитав головою.

— Він нічого не зробив, він відвів мене назад на станцію. Це хороший чоловік. Тільки йому не треба було стріляти — це великий гріх.

— Почекайте, він провів вас до метро, я правильно зрозумів? Він нікого не переслідував? Нікого з тих чоловіків?

Чоловік кивнув.

— Вони всі пішли, ті чоловіки.

— Він повів вас до метро. Тоді, можливо, він повернувся назад у парк?

— Він сидів у поїзді поруч зі мною, цей чоловік. І зі мною вийшов. На «Розенталерплац».

Рат був вражений. Виявляється, що у Ґольдштайна було алібі щодо вбивства Герхарда Кубіцькі. Чи гангстер підкупив старого єврея як дешевого свідка? Рат поглянув на чоловіка, на його бородате обличчя, подивився йому в очі, з яких промовляла до нього неймовірна віра в Бога. Ні, він не був схожий на людину, яку б купили навіть американські долари Ейба Ґольдштайна.

— Чи можете ви показати нам місце, де ви потрапили в засідку?

Старий кивнув.

— Ви отримали поранення?

Єврей відмахнувся, хоча під бородою у нього виднівся красномовний синець.

Рат зробив другу спробу.

— Ваша заява дуже важлива для нас. Якщо ми хочемо, щоб ви мали хоч якусь цінність для нашого розслідування, нам потрібне ваше ім’я. І ваша адреса.

— Без імені, — повторив єврей. — Я просто хотів зробити заяву.

Рат зітхнув. Неймовірно! Навіть впертість Шарлі тьмяніла у порівнянні з впертістю цього чоловіка.

— Принаймні скажіть ваше місце проживання. Щоб ми знали, як з вами зв’язатися, якщо...

На його столі задзвонив телефон. Рат подивився через плече у свій кабінет, потім знову на єврея.

— Перепрошую. Я залишу вас на хвилину.

Старий кивнув.

Рат пішов у сусідню кімнату і взяв слухавку. Кірі пішла за ним і виглядала зацікавленою. Наче собака змогла вгадати, хто саме зателефонував.

— Привіт, Гереоне.

Вона зовсім не звучала неприязно. Йому довелося сісти.

— Шарлі! Не думав, що ти мені зателефонуєш.

— Ми повинні поговорити, ти так не вважаєш?

Прокляття, у неї був талант завжди ловити його в поганий момент. Він простягнув руку й зачинив двері до приймальні.

— А нам є про що ще говорити? — запитав він.

— А що ти хочеш? Щоб я надіслала тобі зубну щітку поштою і все?

Звичайно, він цього не хотів.

— Пробач, — сказав він, — але ці останні кілька днів... У мене склалося враження, що ти мене залишила. А потім цей залицяльник...

— Якщо ти маєш на увазі Гвідо, то це не залицяльник, це мій друг. Хтось, перед ким ти повинен вибачитися. У всякому разі він не заслуговує на таке ставлення.

— Пробач. Троянди насправді були призначені для тебе. Мирна пропозиція.

— Якщо це була мирна пропозиція, я не хочу знати, як виглядає твоє оголошення війни.

Рат не бачив її, але почув з її голосу, що Шарлі щойно посміхнулася чи принаймні намагалася придушити свою посмішку, і це змусило його серце забитися частіше. Він її ще не втратив!

— Мені дуже шкода.

— Не вибачайся переді мною, вибачся перед ним.

Прокляття! Вона продовжувала говорити про того дурного хлопця!

— Ти маєш рацію, — сказав він, — ми повинні поговорити. У тебе чи у мене?

Він зрозумів, наскільки схвильований, коли подумав про їхнє можливе примирення: чи то в його ліжку, чи в її ліжку.

— На нейтральній території, — сказала Шарлі. — Адже так встановлюють перемир’я, хіба ні?

— Не маю жодного уявлення.

— Я думала про кафе «Уландський куток», там можна...

— Тільки не «Уландський куток».

— Тоді запропонуй щось інше.

— Я запрошую тебе на вечерю. Сьогодні ввечері. «Кемпінські» на Кудамм.

У цьому ресторані була чудова тераса, і Рат сподівався на теплу літню ніч.

Шарлі на мить завагалася, але потім телефон знову ожив:

— Домовилися.

Він міг високо підстрибнути, але, попри зачинені двері, не наважився. Він стримано поклав слухавку на місце й видав придушений радісний зойк. Прокляття! Було б смішно, якби він знову не скористався шансом на примирення! Він занадто гостро відреагував на хлопця з посмішкою, звичайно, у нього нічого не могло бути із Шарлі. Та все ж він не шкодував через його закривавлене обличчя, бо був упевнений, що цей постійно усміхнений хлопець, хоча й не отримав нічого від неї, все одно хотів би щось отримати. Але якби Шарлі наполягала, він би вибачився перед ним, звичайно, із задоволенням. І скористався нагодою, щоб дати йому зрозуміти, що він має шукати для себе інших жінок, яких захоче втішити в майбутньому.

Рат підвівся й почав говорити, щойно опинився у дверях.

— Вибачте, — сказав він, але одразу зупинився, коли опинився у приймальні.

Стілець, на якому сидів старий єврей, був порожній.

Рат вибіг з кабінету й подивився в коридор, розуміючи, що не впіймає цього чоловіка. Він похитав головою. Дивний птах. Але те, що він сказав, звучало дуже реалістично й правдоподібно.

Судячи з усього, Авраам Ґольдштайн не був тим вбивцею, якого зараз усі боялися в Берліні. Швидше, він виявився бойскаутом. Принаймні людиною з громадянською відвагою.

61

Шарлі почувалася трохи дивно, коли вийшла з телефонної будки на «Алекс». Вона подивилася на масивні цегляні стіни «замку». Вона говорила з ним по телефону в зоні видимості штабу, хіба вона не могла просто зайти туди? Ні, не могла. Звичайно, ні. Не лише через колег. Дзвінок виявився більш мирним, ніж вона собі уявляла. Він, здається, зовсім не усвідомлював, наскільки все серйозно. Що ж, їй довелося пройти через це зараз.

Вона перетнула величезний будівельний майданчик, який повільно давав уявлення про те, як мала виглядати Александерплац у майбутньому, і попрямувала до «Тіца». Ресторан універмагу був хорошим вибором, жодних сумнівів. Близько до штаб-квартири, але це не те місце, де з’являлися працівники поліції, принаймні добровільно. Кому захочеться провести свою заслужену обідню перерву в компанії плаксивих дітей та сварливих матерів?

Їй знадобилася хвилина, щоб помітити його. Помічник інспектора знайшов столик, який розташовувався досить далеко від них, щоб його майже не турбували усі ці буденні речі.

— Фройляйн Ріттер, — сказав він, підвівся й поправив її стілець, наче джентльмен старої школи. — Я радий, що ви знайшли для мене час.

Їй здалося, що він знову почервонів. Однак коли вона сіла навпроти нього за стіл, від цього не було і сліду. Помічник інспектора Ланге мав цілком нормальний колір обличчя.

— Вам, мабуть, цікаво, чому я викликав вас сюди, а не до себе в кабінет.

— Мене це влаштовує, — сказала вона.

— Що ж, у мене є на те свої причини. Те, що я хочу з вами обговорити, є цілком таємним.

— Добре, — вона запалила «Юно». Це, здавалося, змусило його нервувати. Чи він вже таким був?

— Директор Геннат високої про вас думки, — сказав він, — ви це знаєте?

Компліменти завжди бентежили Шарлі. Тим не менше це було приємно чути, подумала вона й насолодилася цим моментом. Їй не завадило б зараз, щоб хтось поплескав її по спині. Але чого хотів досягти Ланге? Вона затягнулася сигаретою.

— Чи можу я розраховувати на вашу розсудливість? — запитав він. — Про цю справу знають лише директор Геннат, доктор Шварц і я.

— Не знає навіть Бьом?

— Навіть Бьом.

— Я думала, що ви працюєте разом.

— Не над цією справою.

Шарлі кивнула. Це здавалося справді секретним.

— Це стосується дівчини? — запитала вона. — Александри Райнгольд?

— Опосередковано. На жаль, днями нашу розмову перервав наш колега Бьом.

— Не робіть з цього таку таємницю!

— Йдеться про смерть Бенджаміна Зінґера, — сказав Ланге. — Спільника Александри, який загинув, намагаючись втекти.

— Звичайно. Смерть, яку ви розслідуєте. Але це не секрет.

— У певному сенсі секрет, — Ланге прочистив горло. Здавалося, йому справді було важко вимовити вирішальне речення. — У нас є підстави вважати, — нарешті сказав він, зробивши ковток газованої води, — що поліцейський навмисно скинув ногою Бенджаміна Зінґера.

Він говорив дуже тихо, але все одно озирнувся, щоб переконатися, що його ніхто не почув.

Раптом Шарлі зрозуміла, до чого він веде. І звідки був страх в очах у Алекс.

— Вам потрібна Александра Райнгольд як свідок, — сказала вона.

Ланге кивнув.

— Ми отримали анонімний дзвінок, — сказав він, — ймовірно, від цієї Александри. «Ви, поліцейські, вбили Бенні», — це сказала та дівчина, яка нам телефонувала.

На обличчі Шарлі читалося каяття.

— Ще більш жахливо, що ця дівчина втекла від мене, чи не так?

— Та ні, — заспокійливо сказав Ланге.

— Якщо Алекс справді бачила вбивство, — сказала вона, — то вбивця теж міг бачити її.

Ланге кивнув.

— Тоді вона в небезпеці.

Ланге знову кивнув.

— Ви вже когось підозрюєте?

— Старшого сержанта зі 127-го відділку, — Ланге нервово ковтнув. — Але я боюся, що ми не зможемо дістатися до нього без заяви свідка. Це складна справа — звинуватити колегу у вбивстві.

— І ви думаєте, що дівчині з вулиці повірять у суді?

Ланге знизав плечима.

— У нас також є кілька доказів. Але без свідка вони нам ні до чого.

Офіціант приніс меню.

— Я вас запросив, — сказав Ланге. — Це піде на рахунок відділу вбивств.

Шарлі замовила мінеральну воду, перед тим як офіціант пішов, а потім вони переглянули свої картки з меню.

— Я бачила Алекс, — сказала Шарлі через деякий час, — дів­чина була страшенно наляканою. Як ви думаєте, чи можливо, що той сержант полював на неї?

Ланге відклав картку.

— Цілком можливо, — сказав він і мусив усміхнутися. — Але це було б недобре для нього. Боюся, у цієї Алекс є кігті. Або хоча б ніж.

— Цей чоловік все ще на службі?

Ланге кивнув.

— Навіть не хотів брати лікарняний.

— Навіщо ви викликали мене сюди, пане Ланге? Я хотіла б це знати, перш ніж щось замовляти.

— Через дві речі, — посміхнувся Ланге. — Я знаю, що ви натрапили на слід дівчини. Продовжуйте цим займатися. Спробуйте знайти Александру.

— Навіщо мені це робити?

— Директор Геннат сподівався, що ви все ще цікавитеся цією справою.

Шарлі мусила посміхнутися.

— Добре, — сказала вона. — Я допоможу вам. За однієї умови.

— Якої умови?

— Ви повинні мені пообіцяти, що зможете захистити Алекс.

— Звичайно, співпраця з поліцією пом’якшить вирок суду.

— Я не це маю на увазі. Я не зможу передати вам Алекс, не вийде. Якщо вона прийде до вас, то тільки добровільно. І якщо вона захоче піти, відпустіть її.

— Як ви собі це уявляєте? Я поліцейський! Що мені сказати прокурору? Є свідок, якого я зміг опитати, але потім, на жаль, вона втекла і не з’явиться на засіданні суду? — Він знизав плечима. — Вибачте, але так нічого не вийде.

— Або це буде так, або взагалі ніяк. Я не хочу відповідати за те, що станеться з цією дівчиною. Адже її можуть вбити.

— Ви справді думаєте, що їй загрожує така велика небезпека?

— Так, саме це я маю на увазі, — кивнула Шарлі.

Ланге відпив ще один ковток мінеральної води і, здавалося, замислився.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я даю вам своє слово. Я захищатиму цю дівчину.

Шарлі загасила цигарку.

— Ви сказали про дві речі. Яка друга?

Ланге поклав на стіл копію особової справи.

— Нам потрібно, щоб ви стежили за цим чоловіком.

Шарлі відкрила папку й подивилася на фотографію старшого сержанта на ім’я Йохен Кушке.

— Це він, — почула вона слова Ланге. — Наш підозрюваний.

— Я не можу стежити за ним цілодобово.

— Ви й не повинні. Поки він на службі, ми стежимо за ним; поки що на патрулювання він не ходить сам. Але після роботи було б добре, якби ви час від часу ходили за цим чоловіком по п’ятах. Якщо ви можете це влаштувати, пошук Алекс піде вперед.

— Чому я? А як щодо відділу «J»?

— Він не знає вашого обличчя, тому й не запідозрить вас. З нашими слідчими може бути інакше; можливо він знає одного чи іншого нашого колегу. Ми не хочемо ризикувати, — з’явився офіціант і взяв замовлення. Шарлі вирішила не звертати уваги на ціни.

Коли за годину вона вийшла з метро на алеї Франкфуртер, вона все ще думала про свою конспіративну зустріч з Андреасом Ланге. Директор Геннат відправив до неї молодого помічника інспектора, тому що йому були потрібні помічники у важкій справі з переслідування прусського поліцейського за вбивство на службі, і вона не збиралася відступати. Ернст Геннат був для неї великим героєм, можливо, навіть взірцем для наслідування, звичайно, вона погодилася. Тим паче що Ланге фактично запропонував їй дещо в обмін на її допомогу від імені Генната: посаду кандидатки в інспектори, підготовка яких розпочнеться влітку 1932 року, ще до закінчення її юридичного стажування. Шанс на хорошу кар’єру в «замку». Вона з радістю кинула б це в обличчя Веберу. Адже це краще, аніж нерішуче попросити в нього шість місяців неоплачуваної відпустки, у якій він міг їй відмовити, щоб просто зірвати її проєкт з Гейманом. А ось у відставці він вже не зможе їй відмовити.

Шарлі все ще не була упевнена, чи її підкупили. Це був початок хабарництва? Це так все й почалося у Гереона? Але насправді вона не зробила нічого поганого, вона все одно займалася тим, чим і минулого тижня: вона шукала Александру Райнгольд. То чому вона повинна була відхилити цю пропозицію? Кандидатка у комісари за рік. Вона сказала це про себе, але все одно почувалася не зовсім комфортно. Вона не любила зайвої секретності. Але цього, напевно, неможливо було уникнути в цій справі. Принаймні вона могла бути впевнена, що з дівчиною нічого не станеться. Ланге їй пообіцяв. Все, що їй потрібно було зробити, це вистежити Алекс, перш ніж її знайдуть поліцейські з розшуку.

Шарлі дійшла до будинку на Копернікусштрасе й на мить зупинилася, перш ніж вийти на темний сходовий майданчик. Цього разу вона зможе потрапити в квартиру, їй це точно вдасться!

Все було так, як вона й сподівалася. Марта Райнгольд була сама вдома.

Жінка одразу впізнала її.

— О, це ви, — сказала вона. — Вибачте, але мого чоловіка немає вдома, ви, мабуть, дарма прийшли.

Марта Райнгольд знову хотіла зачинити двері, але Шарлі вже просунула свою ногу в щілину.

— Це не має значення, пані Райнгольд, — сказала вона якомога більш приязним та невинним тоном, знову штовхнула двері квартири й пройшла повз спантеличену Марту Райнгольд у вузький коридор. — Я просто хотіла оглянути ваш дім.

Жінка була настільки здивована, що не могла вимовити жодного слова протесту. Шарлі пішла прямо на кухню. Дерев’яні двері вели в невелику кімнату з невеличкою коморою біля печі й умивальником.

— Що вам іще потрібно?

Марта Райнгольд пішла за нею, проте не стала чинити опір. Коли вона побачила Шарлі, яка сиділа за кухонним столом, вона поступилася й сіла поруч.

— Хіба мій чоловік вам не все розповів? Що він порвав зі своєю сім’єю. Він більше не хоче мати нічого спільного з тими комуністами.

— Але Алекс не комуністка, чи не так? Він більше не хоче мати нічого спільного зі своєю рідною сестрою?

Марта Райнгольд нічого не відповіла. Здавалося, що вона була однією з тих людей, які, хоч і не мають проблем з приховуванням правди, не здатні сказати жодної крихітної неправди.

Шарлі зрозуміла, що загнала жінку в кут. Вона продовжила.

— Коли ви востаннє бачили Александру, пані Райнгольд? Вона була тут, чи не так? Вона все ще тут?

— Її тут немає!

— Але вона була тут. Під час мого останнього візиту вона була в квартирі, чи не так? Ваш чоловік навмисне відправив мене до батьків. Він хотів позбутися мене, чи не так?

— Звідки мені знати, чого хотів мій чоловік?

— Александра була з вами, тут, у цій квартирі, минулого тижня чи ні?

Жінка довго мовчала. Шарлі подумала, що вона зайшла занадто далеко, як Марта Райнгольд почала кивати. Спочатку повільно, потім все швидше і швидше.

— Отже, вона була тут.

— Я відразу сказала Гельмуту, що нічого доброго не вийде, якщо її шукає поліція.

— Я не з поліції, пані Райнгольд, — сказала Шарлі, — я знаю, що Алекс боїться поліції. Я хочу їй допомогти. На неї полюють небезпечні люди.

— Гельмут ніколи не повинен дізнатися, що я зрадила його сестру.

— Не хвилюйтеся, він про це не дізнається. Мене сьогодні тут не було. Я просто хочу, щоб ви сказали мені, де знайти Алекс. Де вона ховається?

Марта Райнгольд знизала плечима.

— Якби я тільки знала. Вона була з нами весь час, починаючи з вівторка. Але... — Вона витягла з кишені фартуха зім’ятий папірець і розгорнула його. — Я знайшла ось це, — сказала вона, — на кухонному столі, коли сьогодні поверталася з магазину. Гельмут ще нічого про це не знає, він на монтажних роботах, він буде вдома лише завтра.

Шарлі глянула на записку й прочитала її:

«Вибачте, — було написано нерівним, але розбірливим почерком. — Ви мені дуже допомогли, дякую вам за все. Я ніколи вас не забуду. Але я мушу йти далі, у мене ще є справи. Не хвилюйтеся за мене, я впораюся. Я поверну свій борг, я обіцяю! Алекс».

— І ви не знаєте, куди вона могла податися?

Марта Райнгольд похитала головою, і Шарлі повірила їй. Їй також здалося, що жінка відчула полегшення, і не лише через зізнання. Марта Райнгольд була рада, що позбулася своєї невістки-злочинниці.

— Я не думаю, що вона вміє співіснувати з іншими людьми, це не її чеснота, — сказала вона. — Мені було зрозуміло, що вона скоро піде, тоді як Гельмут... — Вона подивилася на Шарлі. — Я думаю, він хотів, щоб вона залишилася з нами назавжди. Щоб у них знову було щось схоже на родину. А тепер... тепер вони знову розвіяні за всіма вітрами.

62

Він нікому не розповідав про старого єврея. Наразі чоловік здавався йому майже привидом. У всякому разі він не залишив після себе нічого матеріального, окрім кількох записів у чорному блокноті Рата. Ані свого імені, ані своєї адреси.

Еріка Фосс знайшла на своєму столі записку зі свастикою і була здивована. Тепер цей аркуш, гарно зім’ятий, лежав у кошику для сміття. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як єврей втік, а секретарка повернулася з обідньої перерви. Вона роздратовано озирнулася навколо, перш ніж зім’яти записку, — можливо, вона подумала, що хтось у цьому офісі був нацистом. Райнгольд Ґреф також завітав в кабінет після обідньої перерви, перш ніж повернутися до свого марафону допитів. Це був момент, коли Рат подумав зачинити двері в приймальню й розповісти своєму колезі про старого єврея наодинці, але потім передумав. Невже він повинен був визнати, причому перед помічником інспектора, що хтось так просто вислизнув крізь його пальці?

Тим паче що помічник інспектора продемонстрував йому, як це потрібно робити правильно: Ґреф розповів про свідка, невдачливого дилера з району Шойненфіртель, який упізнав Ґольдштайна завдяки фотороботу. Помічник інспектора пообіцяв чоловікові, що не буде розслідувати його справу в обмін на цінну заяву: чоловік на фотороботі, як сказав йому дилер, тиждень тому купив у нього пістолет. Він це добре пам’ятав, бо той чоловік платив доларами. І тому що пістолет «Ремінгтон 51» рідко використовується в Берліні.

— Перше пряме влучання, — сказав Ґреф перед тим, як повернутися до кімнати для допитів. — Гільза від кулі, яку ми знайшли, могла бути випущеною з «Ремінгтона».

Рат кивнув і відпустив помічника інспектора.

Він дістав із шухляди план міста й розгорнув його на своєму столі. Під час своєї попередньої прогулянки з Кірі йому раптом спало на думку, що їм потрібно шукати Ґольдштайна у Веддінгу і ніде більше. Тоді він сприйняв як підказку від таксиста, що гангстер намагався загубити його з усіх місць саме на Кеслінерштрасе, а також той факт, що вони незадовго до того перетинали Веддінг. А потім була друга подорож Ґольдштайна: Гумбольдтгайн, станція метро «Гезундбрунен» — той самий район, щонайбільше кілометр чи два від Кеслінерштрасе.

Це не могло бути збігом.

У Ґольдштайна були справи під час його першої, здавалося б, безцільної поїздки на таксі через половину міста, у Веддінг, а Рат своєю наполегливістю зіпсував йому екскурсію. У цьому районі було щось таке, що приваблювало Авраама Ґольдштайна, і йому потрібно було з’ясувати, що саме.

Рат задумливо вивчив мапу міста, взяв олівець і спочатку позначив Кеслінерштрасе, потім станцію метро «Гезундбрунен», здалеку подивився на два хрестики, як художник на свою роботу, і нарешті вирішив обвести на мапі весь простір між Рінгбанштрасе та Крістіаніаштрасе. Він склав мапу і поклав її в кишеню, залишив Кірі під наглядом Еріки Фосс і вирушив у місто.

Чим довше він сидів у машині, тим краще почувався. Нарешті він знову щось робив! Він поїхав на північ вулицею Розенталерштрасе. Лише коли він дістався до Гумбольдтгайну, то сповільнив швидкість, подивився на церкву Вознесіння, де вони знайшли мертвого бійця СА, і неквапливо поїхав далі, повз південний вхід до станції метро, звідки, мабуть, і вийшов Ґольдштайн, щоб піти за старим євреєм та чоловіками СА, і нарешті перетнув широкий шлях кільцевої електрички.

У нього не було чіткого плану. Просто хотів трохи покататися районом, який він позначив, а тоді буде видно. У будь-якому разі йому краще вдавалося думати за кермом та тримати очі відкритими. Якщо в цьому районі було щось пов’язане з Авраамом Ґольдштайном, що могло б повернути його на слід гангстера, він зрештою це знайде.

Він трохи проїхав вулицею Бадштрасе, а потім повернув ліворуч на Панкштрасе — це було пряме сполучення між Кеслінерштрасе та Гезундбрунен, двома найтовстішими позначками на його карті. Праворуч вулиця виходила на велику площу, над якою височіли похмура кам’яна гора окружного суду Веддінга. Рат зупинився й подивився на позбавлений гумору неоготичний фасад, ніби він міг щось йому підказати. Він намагався уявити Авраама Ґольдштайна в тій будівлі, але що американський злочинець міг робити в німецькому суді? Убивати якогось німецького злочинця? Чи суддю? Рат зробив кілька записів, під якими намалював три великі знаки питання, потім закрив свій блокнот і поїхав далі. Він також ненадовго зупинився на Кеслінерштрасе й глянув на кнайпу «Червоний ліхтар», яка вже була відкритою. Він залишив двигун увімкненим. Ні, тут нічого не було; Ґольдштайн зайшов тоді до цієї кнайпи лише для того, щоб позбутися свого настирливого переслідувача і завербувати кількох волонтерів, яким сподобається трощити «Б’юїк». Кілька цікавих облич зазирали у вікна машини, це була цитадель «червоних», де комуністи два роки тому навіть влаштували з поліцейськими барикадні бої; тут ви швидко викликали підозру, якщо паркувалися в надто дорогій машині, або якщо ви взагалі приїхали на машині, а не на велосипеді чи прийшли пішки. Рат знову ввімкнув передачу, повернув праворуч у кінці вбогої вулиці, деякий час їхав паралельно берегу річки Панке, що ховався за густими кущами й деревами, і над ним в якийсь момент знову з’явилася частина будівлі окружного суду. Нарешті він доїхав до довгої стіни трамвайного депо, поїхав вздовж неї, поки знову не повернувся на жваву Бадштрасе.

І тоді, коли він розмірковував, куди їхати далі, він зрозумів, що знайшов потрібне місце. Щойно він прочитав великий знак на в’їзді на Екзерцірштрасе.

Єврейська лікарня.

Рат поїхав за вказівником і різко повернув ліворуч на Екзерцірштрасе, маленьку житлову вулицю, де майже не було транспорту. Тільки трамвай гуркотів по рейках, і Рат їхав позаду нього, аж поки праворуч на вулиці не з’явилася триповерхова будівля, яка нагадувала йому радше школу, ніж лікарню. Але табличка на огорожі та напис, вирізьблений на тимпані{85}, не залишали жодних сумнівів, що це потрібне йому місце: там було написано «Лікарня єврейської громади». Він припаркував свій «Б’юїк» під деревом і перевірив бардачок на наявність фоторобота. Перш ніж покласти його в кишеню, він знову розгорнув його і подивився на обличчя. Намальовано було досить схоже. Якби Авраам Ґольдштайн справді з’являвся тут за останні кілька днів, то хтось точно впізнав би його на цьому портреті.

Рат пробіг кілька кроків назад до лікарні. Будівля на Екзерцірштрасе була лише частиною комплексу, позаду неї стояла набагато більша будівля з палатами. Вхід до неї був на Шульштрасе. Рат зупинився перед лікарнею, хвилину вагаючись, чи справді йому варто заходити всередину. Чи не ризикує він пошити себе там у дурні?

Щойно він вирішив зайти до будівлі, як чийсь голосний та дуже здивований вигук зупинив його.

— Пане комісаре?

Рат обернувся. На іншому боці вулиці хтось стояв у тіні дерева. Себастьян Торнов, лейтенант патрульної поліції, який зараз проходив в «замку» підготовку на інспектора. Рат майже не впізнав цього чоловіка в цивільному. Він підійшов.

Торнов з цікавістю поглянув на нього.

— Що ви тут робите? — запитав він.

— Я міг би запитати вас про те саме, — сказав Рат різкіше, ніж хотів. Чомусь він відчув себе спійманим на гарячому, хоча йому не було через що відчувати себе винуватим. За винятком того, що він знову відправився на завдання сам. — Оце так збіг обставин!

— Я зараз працюю з відділом розшуку. Ми отримали повідомлення, — Торнов вказав на лікарню. — Авраам Ґольдштайн. Кажуть, його тут бачили.

Сказавши це, майбутній інспектор не виглядав особливо схвильованим і не здавався зацікавленим. Не дивно, враховуючи великий обсяг неправдивих повідомлень, які слідчим уже доводилося перевіряти у цій справі. Але чи це було черговим неправдивим повідомленням? Рат помітив, як його охопила гарячка, відчув поколювання у венах, як це було завжди, коли він вважав, що йде правильним шляхом або знаходив нову підказку.

— Що ж, можливо, цього разу ви не помилилися, — сказав він. — У мене також є докази того, що Ґольдштайн міг бути тут.

Обличчя Торнова виразило неймовірне здивування, а потім проясніло.

— Он як, — сказав він. — Тоді ми могли б зайти туди разом, чи не так?

Рат кивнув.

— Це було б моє п’яте неправдиве повідомлення за сьогодні, — сказав Торнов. — А у вас?

Рат засміявся.

— Робота в поліцейському штабі не така захоплива, як ви уявляли, чи не так?

— А що ще робити? — Торнов знизав плечима. — Роки учнівства — це не роки майстерства.

— Дайте вгадаю, — так сказав Кіліан.

— Моя вам повага! Здається, ви добре знаєте своїх колег. — Торнов з цікавістю підняв брови. — З часом вам доведеться розповісти мені трохи більше про одне та друге, — він повернув голову в бік Бадштрасе. — Там є кілька дуже гарних кафе. Як вам?

— Спочатку робота, потім задоволення, — сказав Рат. — Напевно, старший інспектор Кіліан вже мав навчити вас цього розумного вислову, чи ще не було нагоди?

— Через брак роботи чи через брак задоволення?

Рат засміявся. Він показав на комплекс лікарні.

— Ходімо! Спершу поставимо там свої запитання, може, виставимо себе посміховиськами, а коли роботу буде зроблено, я запрошу вас на каву. Як вам таке?

Торнов посміхнувся.

— Як накажете, пане комісаре.

Вони перетнули вулицю. Рат краєм ока подивився на кандидата в інспектори. Такий чоловік, як цей колишній патрульний поліцейський, міг би знадобитися у відділі вбивств, подумав він; він був би хорошим підкріпленням для його відділу, він із задоволенням обміняв би на нього когось на кшталт Пауля Червінські, який вже чекав виходу на пенсію. Чому когось на кшталт Себастьяна Торнова насправді призначили кандидатом в інспектори під керівництвом старшого комісара Кіліана?

Хоча він цілком очікував, що вони натраплять тут на якийсь слід, Рат все ж був здивований, коли вони піднесли свої поліцейські посвідчення та фоторобот до вікна сторожки чергового лікарні, і чоловік кивнув, щойно побачив портрет.

— Так, він був тут, — сказав черговий. — Буквально кілька днів тому. З букетом квітів.

— Він відвідував когось? — запитав Рат.

Черговий знизав плечима.

— Гадаю, що так. Питав про когось.

— Ви пам’ятаєте, про кого саме?

— Про пана Ґольдштайна, як мені здається.

— Ґольдштайна? — сказав Рат, намагаючись не показувати, які саме емоції викликало в ньому це ім’я. Він непомітно кивнув Торнову. Пряме попадання! — У вас є пацієнт з таким прізвищем?

— Так, — відповів черговий, дивлячись у довгий список. — Про Якоба Ґольдштайна. Він лежить нагорі на другому поверсі. Палата 102.

— Дякую, — сказав Рат. — Ви пам’ятаєте, в який день відбувся цей візит?

— У середу або четвер, десь так. Він точно заходив у години післяобіднього візиту. Більше я не знаю. Цей чоловік був не єдиним з букетом квітів.

— Чи повернувся цей чоловік знову? — запитав Рат, знову притискаючи фоторобот до скла сторожки чергового.

— Я про це не знаю, — черговий знизав плечима. — У всякому разі не тоді, коли я був на чергуванні.

— Ми б хотіли побачити пана Ґольдштайна в палаті 102. Чи це можливо? Я маю на увазі: просто зараз?

63

Старому було боляче, це було видно. Шкіра на його обличчі стала ніби ще тоншою, ще прозорішою. На тумбочці біля ліжка стояли живі квіти, ще один новий букет, але й той уже почав в’янути. Так само, як і старий, який, здавалося, невідворотно в’янув. У цій кімнаті вже пахло смертю і прощанням.

Авраам Ґольдштайн завжди уявляв свого діда, якого він знав лише з розповідей свого батька, бородатим, з довгою білою бородою, як у старих з Вільямсбурга. І, звичайно ж, з пейсами — так би мовити, уявляв старішу версію Натана Ґольдштайна. Але Якоб Ґольдштайн був не більш схожим на «чорних капелюхів», аніж його онук Авраам. Інакше він, мабуть, ніколи б не попросив онука з Америки про таку послугу.

Ейб подивився на свого дідуся, і знову це було наче дивитися у дзеркало — Авраам Ґольдштайн, який був старший на добрих п’ятдесят років. Ані бороди, ані пейсів, ті самі риси обличчя, тільки різкіші, шкіра більш зморшкувата, очі глибші, ніс та вуха більші. Лише після перебування в Берліні він зрозумів, що більше схожий на свого діда, аніж на батька. А дід більше схожий на онука, аніж на сина.

Він хотів відвідати його лише раз, а тепер приходив сюди щодня. Заходити до лікарні через чорний вхід стало майже звичною справою. Він пересувався коридорами з природністю молодого головного лікаря, і ніхто нічого не підозрював. З невеликою нахабністю все було набагато легше, він знав це вже давно. Навіть помирати.

— Авраам! Ось ти й прийшов знову, — сказав чоловік, що лежав на подушках, і посміхнувся. У нього майже не залишилося сил, і кожне слово завдавало йому болю, але було видно, що він хотів говорити. Хотів говорити, поки ще міг. — Ти вже відвідав своїх тіток?

— Я не знаю, чи справді вони хочуть мене бачити, діду. Ти їм щось казав про мене?

— Вони мають тебе побачити! Це сестри твого батька! Мішпоха{86} важлива! Навіть якщо вона іноді діє тобі на нерви. — Він тихо розсміявся, поки біль не зупинив сміх.

Ейб лише кивнув, невиразно кивнув, і старий узяв його за руку.

— Ти зрозумів мене?

Цього разу кивок Ейба був недвозначним. Він знав, що сьогодні його останній візит.

— Так, — сказав він, стискаючи старечу руку.

Обличчя діда розслабилося.

— Покажи мені, — сказав він.

Ейб дістав з кишені шприц. Він вже все приготував. Він зробив це у готельному номері — огидній нічліжці, що не йшла ні в яке порівняння з «Ексельсіором». Але там принаймні не хотіли знати імен чи не бачити паспортів. Швейцар дав йому особливі поради для цієї справи. Наприклад, він знав, де взяти дешевий морфін.

Він показав дідусеві готовий шприц, і старий подивився на рідину, що мерехтіла крізь скляну колбу. Він задоволено кивнув, потім тихо застогнав і скривився, стиснувши руку. Ейб міцно тримав її, хоча це було боляче.

Приплив болю минув, дід подивився на нього.

— Зараз, — сказав він. — Я хочу зробити це зараз.

— Зараз? Навіщо так поспішати?

— До вечері.

— Мабуть, годують тут погано...

Зморшки від посмішки в очах дідуся натягнулися.

— Саме так, — кивнув він. — Я краще помру, аніж знову їстиму цю їжу.

Він розсміявся зі свого жарту, але це повернуло біль.

— Зараз, — сказав він знову, і тепер він був цілком сер­йозним.

Ейб кивнув. Він вийняв шприц із футляра й трохи натиснув, поки не з’явилася перша крапля морфіну. Тоді він оголив праву руку свого діда і відшукав вену на згині руки. Рука була страшенно худою, шкіра була бліда, вкрита віковими плямами, шкіра мерця. Ейб ткнув і вштовхнув вміст усього шприца у вену, а потім промокнув прокол кулькою вати.

Тепер дороги назад не було. Коли Ейб відклав шприц, дідусь знову взяв онука за руку. Він міцно тримав її, наче ніколи не хотів відпускати.

— Дякую, — тихо сказав він. — Як довго?

— Кілька хвилин. Ти заснеш. І більше не відчуєш болю.

Старий знову опустився на подушки. Здавалося, він уже відчував благотворну дію морфіну, який починав тамувати його біль.

— Бродвей, — сказав він, і його стомлені очі засяяли на цьому слові. — Розкажи мені ще раз про Бродвей.

І Ейб розповів. Протягом усіх своїх візитів за останні кілька днів він так і не зміг сказати своєму дідусеві правду: що існує велика різниця між Бродвеєм на Мангеттені, про який усі знають, і Бродвеєм у Вільямсбурзі, де звикли жити Натан Ґольдштайн та його родина. І тому Авраам Ґольдштайн продовжив казку, яку почав багато років тому його батько. Ейб знав, що Натан Ґольдштайн регулярно писав дідусеві, який залишився в Берліні, але він ніколи не мав уявлення, про що саме йшла мова у його листах. Той благочестивий чоловік, мабуть, писав йому брехню за брехнею. Що він одружився в Америці, переїхав у квартиру на Бродвеї і заробив багато грошей на власній швейній фабриці. А що ще він міг написати? Лише тепер, опинившись тут, у Берліні, Ейб зрозумів, які великі надії покладали Ґольдштайни, які залишилися, на Натана, свого старшого сина. Вони змогли назбирати гроші лише на одну поїздку і відправили його за океан від імені всіх, щоб потім до нього приїхала решта родини, коли він міцно встане там на ноги. Але цього так і не сталося: сестри Натана знайшли собі чоловіків у Берліні, а тоді вмовили дідуся залишитися, тож ніхто не знав, як сильно Натан Ґольдштайн зганьбився в Штатах. Єдиний, хто знав про це, був його син Авраам. А свого батька він не зраджував.

Тітка Лія вийшла заміж за торговця металобрухтом, «чорного капелюха», який присвятив своє життя Богові, але, незважаючи на це, досяг успіху в бізнесі; а тітка Марго навіть стала дружиною адвоката, вийшовши заміж за більш ліберального та світського чоловіка, що регулярно призводило до найжорстокіших сімейних сварок, особливо у великі свята. Цей факт, здавалося, тішив дідуся, коли він про це говорив.

Під час кожного свого візиту Ейб прикрашав дивовижні історії Натана Ґольдштайна, які він чув від свого діда, і насолоджувався блиском в очах хворого старого. І він зробив це зараз знову, розповідаючи про день, коли Натан Ґольдштайн придумав об’єднати виробництво та продаж готових товарів під дахом однієї компанії, проте, на жаль, він не зміг бути свідком великого успіху своєї ідеї. Ейб описав похорон свого батька майже зворушливо: ніби половина Нью-Йорка слідувала за труною Натана Ґольдштайна, хоча насправді це була доволі похмура й жалюгідна подія. З безславною кульмінацією за участю п’яного сина.

Ейб уникав своїх німецьких родичів, можливо, тому що не хотів говорити їм ту саму брехню, яку зараз говорив старому, якого він втішав. Вдруге він побачив своїх тіток та їхні родини лише вчора, коли чекав у тіні дерев на Шульштрасе, поки закінчаться години відвідин, і в лікарняних коридорах знову запанує тиша. Молодий «чорний капелюх» був там знову, Йозеф Флегенгаймер, якщо опис дідуся був правильним, старший син торговця металобрухтом, який був приблизно такого ж віку, як Ейб. Тоді двоюрідний брат глянув на інший бік вулиці й на мить завагався, перш ніж повернутись до інших. Ейб, який спустив свого капелюха на обличчя, відтоді думав, чи Йоселе, як його називав дідусь, упізнав свого двоюрідного брата під час їхньої короткої зустрічі в коридорі лікарні. А може, він бачив його портрет в газеті.

Той проклятий портрет!

Старий говорив тепер так тихо, що Ейбу довелося нахилитися над ліжком, щоб почути його.

— Вже майже час, Аврааме, — сказав він. — Ми повинні попрощатися.

Ейб нічого не сказав і стиснув дідову руку. Він відчув невиразний біль, коли подивився на це зморщене обличчя, яке незабаром більше не зможе дивитися на нього у відповідь. Тепер він думав, чи Якоб Ґольдштайн написав своєму онукові в Америку лише для того, щоб він виконав його останнє бажання. Чи, можливо, дідусь підозрював, ким насправді був Авраам Ґольдштайн? Точно не тим праведним торговцем текстилем, який став керувати процвітаючим бізнесом свого батька після його смерті.

Чомусь він почувався набагато ближчим до цього старого, якого він уперше побачив п’ять днів тому, аніж до свого батька протягом багатьох років. Йому було майже соромно, що він так мало любив свого батька, навіть нехтував ним, як тепер йому було соромно й за те, що він з’явився п’яний на його похороні.

— Пообіцяй мені дещо! — Стара кістлява рука стиснула його руку на диво міцно, очі дивилися на нього на диво молодим поглядом. Такі сильні очі на такому слабкому висохлому обличчі, відмітив про себе Ейб, нахиляючись уперед, щоб краще чути його тихий голос. — Ти маєш прочитати кадіш, — продовжував його дід, — на моєму похороні. Обіцяєш зробити це для мене?

Ейб кивнув, хоча й не знав, як йому виконати цю обіцянку. Молитву кадіш він не згадував вже багато років. Але проблема була не в цьому, кадіш був однією з тих речей, які він ніколи не забуде, які він носитиме з собою все життя, зрештою, батькові вдалося цього досягти завдяки його суворому релігійному вихованню. Проблема полягала в тому, що він мав якнайшвидше залишити Берлін і насправді не планував бути присутнім на похороні свого діда.

Проте він кивнув, і старий побачив цей кивок, і йому було достатньо такої відповіді.

— Як добре, — сказав Якоб Ґольдштайн і ще міцніше стиснув руку свого онука. І тоді старий почав молитися, голос його ставав усе тихішим. — Шма Ісраель, Адонай Елохейну, Адонай Ехад{87}.

Ейб теж знав ці слова, які дрімали глибоко в ньому, хоча вони багато років вже не сходили з його вуст. Не зробили вони цього й тепер, але всередині він молився разом з ним, хоча й не вірив у того, до кого звертався.

Дідусь заплющив очі, наче відпочивав від великої напруги, і не було зрозуміло, чи це була напруга від розмови, чи напруга від цілого життя. Його обличчя раптом стало спокійним та умиротвореним, дихання стало набагато легшим. Морфін повільно взяв контроль над цим виснаженим тілом.

Ейб тримав діда за руку.

— Прощавай, діду, — сказав він, і старий знову розплющив очі.

— Ні, не прощавай, а до побачення, — сказав Якоб Ґольдштайн і посміхнувся. — Ти знову відвідаєш мене. Ти будеш молитися й читати кадіш на моїй могилі. Ти обіцяв.

Ейб кивнув, і його дідусь заплющив очі, задоволена посмішка залишалася на обличчі старого ще довго після того, як він перестав дихати.

Ґольдштайн не знав, скільки часу він просидів біля ліжка свого померлого дідуся, тримаючи його ще теплу руку, коли в коридорі почулися голосні звуки, що його налякали. Було незвичайно, що медсестри зараз там щось робили. У цей час вони зазвичай брали перерву перед тим, як знову почнеться метушня, коли в палати будуть носити вечерю. Він відпустив дідову руку й підійшов до дверей, обережно відчинивши їх та визирнувши крізь щілину.

Коридором йшли двоє чоловіків, і він упізнав одного з них.

Прокляття!

Інспектор Рат, цей упертий дурень! Він знав, що якось вони вийдуть на його слід! Але ж не сьогодні! І точно не тут!

Компаньйон Рата, мабуть, наштовхнувся на один з візочків з посудом, які стояли в коридорі, готові до вечері. Так чи інакше, на підлозі опинився чайник, і він нахилився за ним, щоб підняти. Двері кімнати медсестер відчинилися, фурія у білому вискочила в коридор і зіткнулася з двома поліцейськими.

Ейб зачинив двері так само тихо, як і відкрив їх, і повернувся до ліжка хворого.

Він поклав у кишеню порожній шприц від морфіну, востаннє глянув на умиротворене обличчя свого діда, підійшов до вікна, відчинив його й визирнув на вулицю. Усію будівлю оточувала своєрідна пергола{88}. Ейб висунувся з вікна і подивився на задній двір. Щойно під’їхала «швидка допомога», водій та пасажир вийшли і відкрили задні двері. Якусь мить Ейб серйозно замислювався над тим, щоб стрибнути на дах автомобіля, але потім вирішив обрати водостічну трубу, яка вела вниз від ринви{89} на даху. Він переліз через парапет. Його ще ніхто не помітив, лише літній пацієнт, який прогулювався парком у халаті. Але він не сказав ані слова, тільки здивовано дивився на нього.

Ейб дотягнувся до труби. Поки він спускався, метал трохи прогинався і створював шум, а також він порвав своє пальто, але вже за кілька секунд безпечно дістався до землі. Поглянувши вгору, він зрозумів, що поліцейські ще не помітили його втечу. Проте він не міг витрачати даремно час, бо це могло дуже швидко змінитися. Ейб підійшов до машини швидкої допомоги, двигун якої ще працював. Двоє парамедиків тим часом витягли із задньої частини автомобіля носилки з непритомною людиною і націлилися на двері лікарні. Вони все ще його не помітили, за ним спостерігав лише той чоловік у халаті. Ґольдштайн відчинив водійські двері, дружньо кивнув пацієнтові на прогулянці й сів за кермо. Ніби це була найприродніша річ у світі, він відпустив ручне гальмо, увімкнув передачу й щосили натиснув на газ. Задні двері хитнулися, коли машина рвонула вперед, а потім зачинилися, поки з-під її коліс в усі боки розлітався гравій.

64

У цієї медсестри справді був неймовірно довгий язик! Навіть сукупна сила двох поліцейських посвідчень не могла її заспокоїти. Торнов не помітив перевантажений візок з посудом і скинув чайник на підлогу. Вони негайно взялися виправляти ситуацію, але ця відьма в білому, яка вибігла з дверей поблизу, не дозволяла їм і слова сказати. Найбільшою їхньою провиною була навіть не розбита банка, а те, що двоє чоловіків, нехай і з поліції, наважилися влаштувати такий галас у лікарні, та ще й у час, коли були заборонені відвідини!

Принаймні так зрозумів Рат з гучних заяв медсестри. Проте жінку під накрохмаленим каптуром, здавалося, зовсім не хвилювало те, як її крики впливають на післяобідній відпочинок пацієнтів.

Торнов зробив ще одну спробу заспокоїти медсестру.

— Пані, — сказав він, — ми просто заглянемо в палату 102. Цей пацієнт може допомогти нам зловити злочинця-втікача.

Здавалося, медсестра його зовсім не чула. Щойно вона перевела подих і збиралася знову продовжити свою тираду, терпець Рата урвався.

— Послухайте мене, чудова пані! Поскаржтеся особисто з цього приводу начальнику поліції, якщо вважаєте це за потрібне, але ми тепер продовжимо нашу роботу. Якщо ви й надалі заважатимете нам її виконувати, боюся, що мені доведеться скласти на вас протокол за перешкоджання поліцейському розслідуванню!

Погроза виявилася дієвою; медсестра одразу замовкла, видавши тихеньке зітхання після миті шоку.

— Палата 102, кажете?

Рат кивнув, ласкаво всміхаючись.

— Вам туди. Будь ласка, не засмучуйте сильно цього пацієнта. Чоловік смертельно хворий.

— Ми будемо дуже обережні, я вам обіцяю, — сказав Торнов.

Медсестра, здавалося, була задоволена, але не зводила з них очей, слідуючи за ними на шанобливій відстані до дверей. Торнов постукав у двері палати. Ніхто не відповів.

— Можливо, він спить, — сказала медсестра. — Він багато спить, коли йому вколють знеболювальне.

Рат кивнув. Він обережно відчинив двері.

В палаті лежав лише один пацієнт, старий з виснаженим обличчям, який глибоко потопав у подушках. На тумбочці біля його ліжка красувався величезний букет квітів; ім’я Якоба Ґольдштайна було написано від руки на табличці, що висіла на ліжку біля його ніг.

Все було правильно, жодних сумнівів, але пацієнт з палати 102 вже більше нічим не міг їм допомогти.

Рат бачив достатньо мертвих людей, щоб зрозуміти, що цього мирно усміхненого чоловіка більше немає серед живих.

Крізь відчинене вікно долинули гучні крики, а потім звук гуркоту двигуна. Рат повернув голову й помітив відчинене вікно. Воно було відкрито не лише для того, щоб впустити свіже повітря в кімнату, воно було відкрито навстіж. Він кинувся до вікна, визирнув у двір і побачив машину швидкої допомоги з відкритими задніми дверима, яка вилетіла з території лікарні на повній швидкості на Шульштрасе. Двоє парамедиків дивилися вслід машині з роззявленими ротами. Чоловік у халаті човгав по гравійній стежці й лементував.

— Він щойно поїхав, — почув Рат крики чоловіка в халаті, — спустився звідти й сів у машину швидкої допомоги!

Що він мав на увазі під «звідти», він пояснив простим жестом, показавши вказівним пальцем на Рата. І на Торнова, який тим часом теж підійшов до вікна.

— У чому справа? — запитав кандидат в інспектори.

— Ґольдштайн, — сказав Рат. — Він втік від нас!

— Прокляття!

Двоє поліцейських пробігли повз медсестру геть з палати та опинилися в коридорі. Не минуло й хвилини, як вони були на вулиці, але було вже пізно. Машини швидкої допомоги ніде не було видно.

Торнов штовхнув ногою найближчий смітник. Він голосно загуркотів.

— Прокляття, — докоряв собі кандидат в інспектори, — це все я винен! Той дурний візок для посуду. Мабуть, він попередив його про нас!

— Гадаю, не стільки візок для посуду, скільки наша люба медсестра Рабіата, — сказав Рат. — Не звинувачуйте себе! Ніхто не міг припустити, що Ґольдштайн зараз у лікарні. Ми планували допитати свідка, і все, а не бігати за втікачем.

— Що ж, того свідка вже немає серед живих. Схоже, нам обом сьогодні пощастило.

Рату нічого було додати.

Звістка про повторну появу Авраама Ґольдштайна викликала в «замку» певне занепокоєння. Вільгельм Бьом негайно наказав Рату і Торнову доповісти. Здавалося, що бульдог бачив винного у цій ситуації чіткіше, ніж Рат. Начальник не звинувачував у цьому ані Торнова з візком, ані галасливу медсестру, а тим більше не той збіг, що Ґольдштайн був у той момент у лікарні та зміг втекти. Заради простоти він звинуватив у цьому Гереона Рата.

— Я правильно все розумію? — гаркнув він на Рата. — Це вдруге за кілька днів у вас з-під носу тікає підозрюваний у вбивстві?

Рат знав, що марно захищатися від Бьома, але все одно спробував.

— Ми не знали, що підозрюваний перебував у будівлі, — сказав він. — Я та мій колега Торнов мали інформацію лише про те, що Ґольдштайна раніше бачили в цій єврейській лікарні. А потім ми дізналися, що його дід...

Бьом його зупинив.

— Звідки ця інформація? — запитав він. — Чому я про неї нічого не знаю?

— Ми не хотіли турбувати головного інспектора через кожний анонімний дзвінок, — сказав Рат.

— Не через кожний. Цей був важливим.

— При всій повазі, пане старший інспекторе, це я прийняв анонімний дзвінок, на який ви тут натякаєте, а не інспектор Рат. І я перебуваю під командуванням старшого інспектора Кіліана з відділу «J», а не під вашим.

Коли Торнов це сказав, Бьом був приголомшений. Він не звик, щоб молодші підлеглі втручалися в розмову дорослих комісарів. І вже точно не таким самовпевненим тоном. Рат теж був вражений, але не показував цього.

— І крім того, — продовжив кандидат в інспектори, — наскільки важливим є такий дзвінок, зазвичай стає зрозумілим лише після того, як його розслідують, як було й у цьому випадку. За останні кілька днів наш відділ перевірив безліч таких дзвінків, більш-менш усі виявилися хибними.

Торнов справді застав Бьома зненацька. Минула мить, перш ніж старший інспектор знову заговорив.

— Тоді скажіть мені, чому все пішло не так, — пробурмотів він вже спокійно, що було своєрідною пропозицією миру.

— Від чергового ми дізналися, що в палаті 102 лежить Якоб Ґольдштайн, — сказав Рат. — Як виявилося пізніше, це був дід Авраама Ґольдштайна.

— І ви хотіли його допитати?

— Саме так.

— Ви бачили американця?

— Коли ми зайшли в палату, його вже не було. Виліз через вікно у двір. А потім він викрав машину швидкої допомоги.

— Яким, чорт забирай, чином його попередили? Напевно, він взагалі не планував виходити у вікно!

Торнов знову почав говорити, проте Рат його випередив.

— Збіг, — швидко сказав він, і кандидат в інспектори знову закрив рота. — Можливо, Ґольдштайн відкрив двері саме тоді, коли ми зайшли в коридор. Він знає моє обличчя; зрештою, ми часто зустрічалися в «Ексельсіорі».

— Він упізнав вас, — пробурчав Бьом і кивнув. Незважаючи на очікування, ця відповідь, здавалося, його задовольнила. — Яка дурниця, що він вас знає, інспекторе Рате, — нарешті сказав він. — Зберігайте стриманість надалі, коли може виникнути потенційна зустріч. Щоб Ґольдштайна більше ніщо не попередило про неї.

Рат смиренно кивнув.

— Хоч щось корисне дізналися під час допиту цього Якоба Ґольдштайна? — запитав Бьом.

— На жаль, ні, — Рат вибачливо знизав плечима, наче він теж був за це відповідальним. — Якоба Ґольдштайна вже немає серед живих, — сказав він. — Коли ми зайшли в палату, він лежав мертвий у своєму ліжку.

Бьом був приголомшений.

— Ви ж не збираєтеся сказати мені, що Ґольдштайн убив власного діда?

— Доволі дивний збіг обставин, що цей чоловік помирає саме тоді, коли його відвідує онук, вам так не здається? У будь-якому разі за погодженням з прокурором я доставив тіло на судово-медичну експертизу. Щоб перевірити таку можливість.

— Ви знаєте, що віра Мойсея забороняє розтини трупів?

Рат не знав цього ще кілька годин тому, коли йому про це розповів судмедексперт. Він кивнув.

— Доктор Шварц і сам єврей, — сказав він, — тому повинен знати, що робити в такій ситуації.

— Доктор Шварц — клятий агностик. Він рубає всіх, хто потрапляє на його стіл.

— Тоді я попрошу доктора діяти обережно. Можливо, достатньо буде аналізу крові чи ще чогось подібного. У всякому разі чоловік був смертельно хворий. У нього був рак підшлункової залози.

— Це ви також повинні сказати доктору Шварцу. Не те щоб він часто оглядав старих чоловіків, які могли кілька годин пролежати мертвими у своєму ліжку.

— Цього не може бути, його доньки та їхні родини були з ним незадовго до закінчення годин відвідувань, і тоді він ще був живий. Так сказала чергова медсестра.

— У Ґольдштайна є ще родичі в Берліні?

Рат кивнув.

— Дві тітки, якщо я правильно пам’ятаю.

— Прокляття! Чому ми тільки зараз дізнаємося про це? Відвідайте їх. Може, вони щось знають. Ви можете показати нашому кандидату в інспектори, як витягувати з людей потрібну інформацію.

Торнов, який дозволив Рату говорити, прокинувся від своєї летаргії. Він скептично подивився на Бьома.

— Вибачте, пане старший інспекторе, але я як кандидат в інспектори зараз призначений для розслідування у відділ розшуку під керівництвом старшого інспектора Кіліана, а не інспектора Рата, я...

— Я поговорю з Кіліаном, усе гаразд. Поки що працюйте разом з Ратом, — Бьом суворо глянув на Торнова, очевидно намагаючись відновити свій втрачений авторитет. — Ви заварили цю кашу, тож вам разом з нею розбиратися. Зараз для вас обох пошуки Ґольдштайна є головним пріоритетом, це зрозуміло?

Рат слухняно кивнув. Аудієнція у Бьома закінчилася.

— Схоже, що ви зараз мій партнер, — сказав він, коли вони вийшли з кабінету, і потиснув Торнову руку. — За хорошу співпрацю.

Кандидат в інспектори відповів йому рукостисканням.

— Я знаю, що все зіпсував у лікарні, — сказав він. — Я не хотів, щоб ви брали на себе відповідальність за це. Але все одно, дякую вам.

— Та припиніть, нічого ви не зіпсували. І зрештою, вам не потрібно доповідати Бьому про кожну дрібницю.

— Ну, я тут, щоб повчитися у вас, — усміхнувся Торнов.

— Правильно, — сказав Рат. — Тепер ви мій учень. От що мене цікавить: чому ви стали поліцейським?

Торнов вагався.

— Чому ви про це питаєте?

— Я питаю про це у кожного нового працівника, — засміявся Рат. — Не соромтеся навести більше ніж одну причину, якщо ви не впевнені.

— Я впевнений, — голос Торнова став серйозним. — У мене є лише одна причина.

— Яка саме?

— Моя сестра.

Рат чекав, поки кандидат в інспектори продовжить говорити, але він мовчав. Себастьян Торнов виглядав настільки серйозним, що Рат не наважився розпитувати далі.

— Що ж, а тепер спочатку заберіть свої речі, а потім я покажу вам свій кабінет та колег, — сказав він, порушуючи мовчанку.

— Мені майже нема чого забирати, — сказав Торнов. — Крім того, я хотів би, щоб Бьом поговорив із Кіліаном, перш ніж я знову з’явлюся там.

— Що ж, тоді ходімо зі мною. Це за рогом.

Коли Рат відчинив двері, Кірі вже очікувально стояла і виляла хвостом.

— Ви берете на роботу свою собаку? — запитав Торнов.

Рат знизав плечима.

— Тільки якщо немає іншого виходу, — він вказав на Еріку Фосс, яка сиділа за столом і розмовляла по телефону. — Наша секретарка, фройляйн Фосс.

Еріка Фосс поклала слухавку й виглядала зацікавленою.

— Це наш новий колега, Еріко, — пояснив Рат. — Пан Торнов є кандидатом на посаду інспектора і поки що працюватиме у нас.

Секретарка сіла рівніше й відповіла Торнову посмішкою. Здається, їй сподобався новий колега.

65

Шарлі довелося контролювати себе, щоб не піддаватися спокусі зазирнути в магазини. Наповнені товаром столи, які оточували галереї на всіх чотирьохповерхах та величезний світловий люк, що вінчав все навколо, — важко було встояти перед цією красою. «Вертгайм» на Лейпцизькій площі був її улюбленим універмагом з дитинства, відтоді як вона супроводжувала свою матір до цього бастіону консюмеризму. Цього разу вона прийшла сюди не за покупками, проте зловила себе на тому, що мимоволі переглядає літні пропозиції, деякі ціни на них уже були вказані зі знижками. В її гардеробі справді була б не зайвою нова блузка...

— Чи можу я чимось допомогти панночці?

Її помітила одна продавчиня.

— Можете. Я шукаю відділ кадрів.

Продавчиня подивилася на неї.

— Боюся, що ми наразі не наймаємо працівників.

— Справа не в цьому. Мені просто потрібна деяка інформація.

Незабаром Шарлі вже сиділа у маленькому кабінеті з краєвидом на поважний ряд будинків на Фосштрасе.

— Ви кажете, Александра Райнгольд? — Чоловік, який представився як пан Ейк, з інтонацією, наче пан було його ім’ям, стояв біля полиці, до стелі заповненої папками, з яких він видобув одну. — Треба подивитися.

Пан Ейк намагався справити важливе враження і бути надзвичайно корисним. Він коротко глянув на ноги Шарлі, а потім сів за стіл із папкою й погортав папери.

— Чи можу я запитати у вас, чому вас цікавить фройляйн Райнгольд? — він, здавалося, не відривався очима від папки, але насправді все ще продовжував дивитися на Шарлі краєм ока.

— Ми родичі, — збрехала вона й схрестила ноги, чим на мить засмутила пана Ейка. — Я приїхала в Берлін на декілька днів і хотіла здивувати свою двоюрідну сестру. Я думала просто забрати її після роботи.

— Ось і маємо! Відділ делікатесів, — чоловік мав переможний вигляд. Але потім продовжив із жалем. — Ви не зможете забрати сьогодні свою двоюрідну сестру, — сказав він.

— Чому? — Шарлі вдала здивування.

— На жаль, нам довелося її відпустити. Тридцятого жовтня.

— Я цього не знала. Чому? Вона щось накоїла?

Пан Ейк подивився в папку і похитав головою.

— Ні, ні, не хвилюйтеся. Чиста економія. Ми живемо у важкі часи.

Шарлі встала.

— Ну, з цим нічого не вдієш. Щиро дякую вам за ваш час, пане Ейку, — вона простягла руку. Здавалося, він шкодує, що вона так швидко залишає його кабінет. Але перш ніж він встиг щось сказати, можливо, запросити на вечерю чи танці, Шарлі швиденько вийшла в коридор і повернулася до універмагу з адміністративного крила.

У відділі делікатесів вона більше не могла протистояти бажанню щось купити. Вона вирішила взяти трохи салату з креветками та пляшку шампанського. Можливо, їй знадобиться трохи розради після сьогоднішньої розмови з Гереоном. Вона піде на зустріч, але не була впевнена, чи варто було їй приймати його запрошення на вечерю. Чи не краще їй наполягти на тому, щоб просто випити десь склянку води? Вона боялася його спроби підкупу. Його різних спроб підкупу.

Коли підійшла її черга, вона попросила зважити сто грамів і наче мимохідь запитала продавчиню в ошатному білому халаті:

— Тут має працювати Александра Райнгольд. Ви знаєте, де я можу її знайти?

Жінка за прилавком різко зупинилася.

— Я її двоюрідна сестра, — додала Шарлі.

— З Єріхова{90}?

Шарлі кивнула.

— Оце так! Хіба Алекс вам нічого не розповідає? Вона тут давно не працює! Вже майже рік!

Шарлі вдала здивування.

— Я досі пам’ятаю, її батькові тоді було все одно, теж нічого не знав, він прийшов сюди за кілька тижнів, після того як її звільнили, стояв тут, ось як ви тепер, і хотів її забрати.

— А де я можу знайти Александру?

— Хіба у вас немає адреси?

— На жаль, немає. Певно, Райнгольди переїхали. У їхній квартирі були незнайомці.

Жінка дбайливо загорнула коробку із салатом з креветками у вощений папір і простягла пакунок через скляний прилавок.

— Кажуть, Райнгольди стали бездомними, — сказала вона так тихо, наче їй було соромно про це говорити. — Я думала, вони поїдуть до Єріхова. Але тоді вони, мабуть, знайшли десь нове місце.

— Бездомними? Я не можу в це повірити! — Шарлі вдала потрясіння. — А чи є якась колега, яка й досі спілкується з Алекс? Хто може знати, де вона зараз живе?

— Можливо, Еріх знає більше, ніж я. З м’ясного відділу. У нас тут. Ну, він накинув оком на нашу Алекс, якщо ви мене запитаєте. А як він завжди їй посміхався, коли привозив свіжий товар!

— Ці були двоє друзями? Чи, можливо, парою?

— Ну, у всякому разі не офіційно, — похитала головою продавщиця. — У нас це суворо заборонено. Якщо тут хтось почне хоча б розмовляти про таке з кимось неповнолітнім, його одразу звільнять. Але вона справді йому подобалася. І якщо ви мене запитаєте, то ваша двоюрідна сестра теж була не така й вже й скромна... — Вона підморгнула Шарлі.

— І ви думаєте, що він міг би мені допомогти?

Жінка знизала плечима.

— Якщо вам пощастить, може вам він скаже більше, ніж іншим. Її не бачили тут, відколи її звільнили. Можливо, їй було просто соромно.

— Кажете, Еріх?

— Еріх Рамбов, він працює внизу, у м’ясній крамниці.

Шарлі підійшла до каси й розрахувалася. Вона також взяла пляшку шампанського, адже їй було що святкувати, наприклад, своє нове майбутнє в кримінальній поліції Берліна. Вона також заощадила на сьогоднішньому обіді, тож могла дозволити собі цю маленьку розкіш. З продуктовим пакетом в руках вона шукала шлях до м’ясної крамниці, але цього разу їй не пощастило. М’ясник Еріх Рамбов вже пішов додому, бо у цей день тижня у нього був вільний вечір.

66

Рат з’явився в ресторані «Кемпінські» на десять хвилин раніше. Ніяких запізнень, тільки не сьогодні ввечері. Він думав про те, щоб взяти з собою Кірі, собака завжди була в пригоді, коли справа доходила до того, щоб задобрити Шарлі, але бідну тварину все одно не пустили б у ресторан. Тож Рат знову вдався до послуг подружжя Леннарц, які були раді взяти собаку на ніч, тим паче що за неї давали хороші гроші. Якщо так триватиме й далі, то одного дня родина домоуправителів зароблятиме більше грошей за нагляд за собакою, аніж на своїй справжній роботі.

Він віддав букет офіціанту й підсунув чоловікові дрібну купюру, це було вкладення в столик на терасі з найкращим крає­видом на Кудамм, що стояв не посеред усієї метушні, а трохи осторонь, де було спокійніше. Все повинно бути ідеально. Він хотів, щоб вона повернулася, він хотів нарешті позбутися цієї дивної напруги між ними й показати їй, що вона для нього значить. Він був готовий піти до кінця, як і декілька днів тому, і сподівався, що цього разу йому пощастить більше. Рат не лише прийняв вдома душ і одягнув новий костюм, він також поклав каблучку у кишеню. Каблучку, що колись лежала в кельнських келихах для шампанського, але так і не була використана за призначенням.

Час очікування він гаяв із сигаретою. Офіціант щойно поставив квіти на стіл у красивій сучасній вазі з емблемою «Кемпінські» та замінив попільничку, він був настільки ж уважним, як і коридорні в «Ексельсіорі», і в цей момент з’явилася вона, як завжди пунктуальна до хвилини. Рат затамував свій подих. Шарлі виглядала приголомшливо у своїй червоній сукні. Він насолоджувався кожною секундою, поки спостерігав за нею, коли вона оглядала залу, не помічаючи його, а потім, коли з нею розмовляв офіціант. Він зробив би все для цієї жінки, він відчув це в ту саму мить. Зараз же йому залишалося лише переконати її, що Гереон Рат — не такий вже й поганий хлопець, що він — правильний вибір для неї, єдиний. Попри все.

Його серце забилося швидше, коли офіціант підвів її до столу. Рату здалося, що він побачив принаймні легку усмішку на її обличчі, коли вона помітила його. Добрий знак! Він підвівся й підштовхнув їй стілець. Проте Шарлі трималася осторонь, коли вона віталася з ним та сідала. Жодних обіймів, жодного легкого поцілунку. Рат залишався таким же холодним, як і вона, хоча йому було важко це вдавати.

Її погляд упав на квіти. Вона одразу помітила, що вони не були придбані на кошти декораторів «Кемпінські», це було очевидно. Адже стандартні квіткові декорації у вазах за іншими столиками були набагато скромнішими.

— Від тебе? — запитала вона.

— Були скарги на останній букет, — відповів він. — Він, мабуть, був трохи пошарпаний. Сподіваюся, тобі сподобається заміна.

Шарлі не засміялася, навіть не посміхнулася. Вона порпалася в своїй сумочці, витягла звідти пачку «Юно» та сірникову коробку і поклала їх на стіл. Виглядало це так, наче вона готувала зброю до двобою.

— Як пройшов твій день? — запитав Рат.

— По-різному, — вона запалила цигарку й кинула сірник у незайману попільничку. — А твій?

Рат знизав плечима.

— Наше спостереження було провалено. Той чоловік від нас втік.

Вона слухала. Ну, хоча б якась реакція!

— Той гангстер? — запитала вона.

Рат кивнув.

— Ще в суботу. Хтось із працівників допоміг йому, — він теж закурив, хоча загасив свою останню цигарку «Овер­штольц» лише три хвилини тому. — Щось чутно про твою Алекс?

Шарлі похитала головою й випустила сигаретний дим у бік живоплоту, що відокремлював терасу «Кемпінські» від тротуару Кудамма.

— Пробач мене за той день, — продовжив Рат. — Не думай, що я не сприймаю твою справу серйозно. Це правильно, що ти шукаєш цю дівчину.

— Ти раптом став мене розуміти, коли й сам зіштовхнувся зі схожою проблемою?

— До сьогодні я просто не знав, як почувається людина, коли опиняється наодинці з такою проблемою.

Шарлі кивнула. Він ніколи не бачив, щоб вона так жадібно курила цигарку, чи просто ніколи раніше цього не помічав?

— Ти навідала її брата вдруге? — запитав він, граючи в досвідченого слідчого. — Ось з чого я б почав. Або з «Вертгайма». Мені про це сказав її батько, вона там працювала.

— Дякую за підказку, пане комісаре. Поговорімо про щось інше.

Він швидко затягнувся сигаретою, перш ніж з його вуст встигло вислизнути необдумане слово. Треба вміти розуміти жінок! Минулого тижня вона сварилася через те, що він недостатньо серйозно сприйняв її справу, а тепер вона хотіла якомога швидше закрити цю тему! Вона просиділа тут менше двох хвилин, а Рату знову довелося взяти себе в руки.

— У мене тепер є новий колега, — він спробував розпочати нову розмову. Але це не дало результату, бо біля їхнього столу з’явився офіціант з картою напоїв. Рат замовив ґевюрцтрамінер{91}, а Шарлі — мінеральну воду.

— Дякую за запрошення, — сказала вона.

— Можеш замовити щось шикарніше, — сказав він. — Я взяв з собою достатньо грошей. Чи ти боїшся, що я захочу тебе напоїти?

Шарлі проігнорувала його втомлений жарт; вона ніби зо­всім не чула його слів. Рат тихенько побарабанив пальцями по скатертині, розуміючи, що йому уривається терпець. Тоді більше ніяких жартів, ані невдалих, ані влучних. Він не буде намагатися бути хоча б трохи смішним чи веселим. Якщо вона так хоче!

— Ти сказала, що нам варто поговорити, — мовив він. — Тож поговорімо.

— Поговорімо, — відповіла Шарлі. — Але, можливо, нам треба перестати танцювати довкола цієї теми. Ти збираєшся вибачатися перед Гвідо?

Невже у цей вечір вони будуть говорити про того хлопця з дурною усмішкою?

— Так, хай йому грець, — сказав він голосніше, ніж хотів. — Я вже обіцяв тобі це по телефону. Це все, про що ти хотіла зі мною поговорити? — Він сам був трохи вражений своєю гучністю. Але й вона не давала йому можливості взяти себе в руки.

Шарлі загасила цигарку. Вона торкнулася пачки правою рукою, ледь не витягнувши наступну, потім, здавалося, усвідомила, що робить, і відштовхнула «Юно» вбік. Тільки тоді Рат помітив, тільки цієї миті, що її напускна байдужість була лише маскою. Шарлі нервувала навіть сильніше за нього. Він просто не був упевнений, добрий це знак чи поганий.

— Пробач, — сказав він. — Я знаю, що облажався, можливо, тому я такий роздратований. Це більше не повториться.

Тепер Шарлі дістала з пачки наступну «Юно». Рат витягнув «Оверштольц». «Тоді будемо просто курити одне проти одного», — подумав він. Тепер він знав, що вона не бажала говорити з ним про щось приємне. Він вже очікував гіршого, але вирішив так легко не здаватися, він міг їй це пообіцяти.

Але спершу він дав їй прикурити, і тоді вона кинула на нього такий погляд, що розривав йому серце; у цьому погляді застигло невпевнене запитання. Що з нею? Що було в неї на думці? Невже вона хотіла?..

Посеред їхнього мовчання офіціант приніс напої. Здавалося, навіть він помітив, що між двома гостями щось не так. Коли чоловік пішов, Рат підняв свій келих, причому зробив це досить невиразно, щоб це могло, проте не обов’язково, означати тост. Вино було цілком непоганим. І за потрібної температури він одразу зробив ще один ковток. Шарлі не торкалася своєї газованої води; вона курила так, ніби їй за це платили.

— Ти маєш рацію, не будемо говорити про ту історію з Гвідо, — сказала вона. — Мені потрібно з тобою поговорити про дещо більш важливе.

Рат побачив, як справджуються його найгірші страхи. Він, напевно, почав би так само, якби хотів поставити крапку. Але він не хотів цього, він, хай йому грець, зовсім цього не хотів!

Він дуже напружився від її слів, він просто дивився на її вуста й чекав тих слів, які злетять звідти, навіть не наважуючись видихнути. Але Шарлі, здається, було важко сказати те, що вона хотіла сказати. Минула ціла вічність, перш ніж вона знову заговорила, і він вже боявся, що от-от почне задихатися.

— Ти ж знаєш професора Геймана, — нарешті сказала вона. — Кримінальне право. Цей чоловік стане моїм науковим керівником, якщо я колись отримаю докторський ступінь.

Рат кивнув, хоча пам’ятав його невиразно. Весь цей юридичний світ, цей академічний гурток в університеті завжди залишався для нього чужим. Кілька разів він забирав Шарлі після нарад та інших зустрічей і познайомився там з кількома її професорами та однокурсниками. Але, окрім хлопця з усмішкою, він не зміг запам’ятати жодного обличчя. Якщо Гейман справді був тим, про кого він подумав, коли почув це прізвище, то йому мало бути близько шістдесяти чи навіть сімдесяти років. Рат відчув, як у нього пересохло в роті, і зробив швидкий ковток вина. Що це мало означати? Невже вона хотіла зізнатися йому, що закрутила роман зі своїм колишнім професором?

— Гейман зробив мені пропозицію, — продовжила вона. — Я збиралася обговорити це з тобою, перш ніж прийняти рішення, але після всього того лайна минулого тижня... — Вона запалила свіжу цигарку «Юно» від старої. — Я прийняла його сьогодні, — нарешті сказала вона, гасячи викурену сигарету. — Я буду супроводжувати професора Геймана у Парижі протягом шести місяців. Це міжнародний дослідницький проєкт. Про територіальні межі кримінального права.

Лише тоді вона зробила перший ковток води. Рат думав, що буде ще щось, але більше нічого не було. Це було все, це була вся її новина. Шарлі хотіла поїхати за кордон зі своїм професором на пів року. Не більше й не менше. Як безневинно у порівнянні з тим, що він очікував.

— Париж прекрасний, — це все, що він сказав. Що за дурне зауваження! Але зараз це все майже не мало ніякого значення; він помітив, як з його душі впав важкий тягар вагою в цілий центнер, як він повільно розсипається, і йому стає все легше й легше дихати.

Вона глянула на нього з подивом.

— Це все, що ти хочеш мені сказати?

Він загасив цигарку.

— Коли? — запитав він. Він також міг запитати: Як? Чому? або Скільки? Це був випадковий збіг, що його запитання мало якийсь сенс, він навряд чи міг ясно думати, лише коли почув відповідь Шарлі, його думки знову повільно впорядкувалися.

— Вже в майбутньому зимовому семестрі, — сказала вона. — Мені доведеться поїхати у вересні.

Рат зробив ще один ковток. Навіть вино стало кращим на смак. Він очікував найгіршого, але, виходячи з цього, шість місяців без Шарлі були дрібницею, взагалі не проблемою. Він би це пережив.

Він мимоволі намацав маленький пакунок у внутрішній кишені піджака. Якими б хорошими не були її новини, це був не найкращий момент для освідчення. Чи варто йому робити їй пропозицію саме тепер, коли вона їде на пів року? Як це буде виглядати? Відсвяткувати заручини, а потім відправити наречену в подорож одну? Тобто одну? З іншим чоловіком! Він навіть не хотів уявляти, які можуть з’явитися плітки. І всі ті «добрі» поради. Навіть його батьки будуть...

— А тепер скажи хоч щось!

Тільки тепер він зрозумів, що вона природно чекає від нього відповіді, а він її досі не дав.

— Чудово, — сказав він, справді маючи це на увазі. — Це також означає, що судовий радник Вебер і окружний суд Ліхтенберга можуть котитися у пекло до всіх чортів, чи не так?

Шарлі засміялася, все ще трохи невпевнено, і в ту мить він зрозумів, що з її серця також впав тягар.

— Бідні чорти, — сказала вона, — це було б занадто для них, щоб витримати таке одразу. Але в принципі ти правий. Тепер у мене спільний проєкт з професором Гейманом, і мені плювати на юридичну практику в Ліхтенберзі.

— Тоді це найкраще, що ти можеш зробити, — Рат кивнув офіціантові й замовив шампанське. — Ми повинні підняти за це тост, — сказав він. — Чому ти мені так довго про це не казала?

— Я... я не знала, як ти відреагуєш. Я навіть не знала, чого сама хочу.

— Але тепер ти знаєш, — Рат почувався сьогодні комфортно в ролі покровителя, хоча ця роль йому зовсім не пасувала. Але в цій ситуації все було інакше.

Шарлі кивнула.

— А як щодо твоєї давньої мрії працювати в кримінальній поліції? Ти збираєшся відмовитися від цього на користь академічної кар’єри?

Вона широко посміхнулася.

— Я можу вже за рік стати кандидатом в інспектори, навіть без підготовчої служби, маю слово Генната.

— Коли ти його отримала?

— У «замку». Минулого тижня я була там у Небе та Ланге.

— Чому ти ще не розповіла мені про це?

Шарлі знизала плечима.

— Вітаю, — сказав Рат, — Будда не кожному таке обіцяє!

— Дякую, — вона загасила сигарету. І нарешті не запалила нову. Повітря вже було густе від диму, хоча вони сиділи на терасі.

— Це гарні новини, — сказав Рат. — Це означає, що за рік ти повернешся в «замок», — він усміхнувся, і йому навіть не потрібно було докладати для цього зусиль, він впорався з цим майже автоматично. — Хтозна, хто тоді буде тебе навчати. Я тільки роблю свої перші кроки у навчанні кандидата в інспектори; можливо, Геннат колись дозволить мені попрацювати й зі складними випадками.

— Тобто?

— Звичайно, тобі доведеться підкорятися трохи краще, ніж зазвичай...

— Ти будеш мене навчати?— Вона зіграла обурення. — Це буде цікаво! Крім того, як кандидатка в інспектори, я ніколи не працюватиму у відділі вбивств, тільки у відділі «G». Я жінка, якщо тобі потрібне нагадування.

— Тоді я просто подам заяву на переведення до відділу «G».

Цього разу Шарлі розсміялася дуже голосно, своїм звичайним, нестриманим сміхом, який він так любив, що аж люди за іншими столиками почали озиратися.

— Пробач, — сказала вона, — я просто мала це уявити.

Відділ «G» був жіночою кримінальною поліцією.

— І що ми будемо робити протягом шести місяців, коли тебе не буде? — запитав Рат. — Ми можемо хоча б бачитися на вихідних?

Шарлі знизала плечима.

— Париж досить далеко. Боюся, що нечасто зможу приїздити до Берліна в ці місяці.

— Тоді, може, до Кельна, це на півдорозі.

Він сказав це просто так, але помітив, що назва його рідного міста не викликає у Шарлі приємних спогадів. У нього, власне, теж. Деякий час вони мовчали. На щастя, до них підійшов офіціант із пляшкою шампанського у відрі з льодом та двома келихами й одразу прийняв їхні замовлення. У Шарлі, яка щойно сьорбала воду, наче канарка на дієті, здавалося, прокинувся вовчий апетит.

Коли офіціант знову пішов, вони підняли келихи.

— За нас, — сказав Рат, сподіваючись, що не зайшов надто далеко. Він гарно вмів неправильно оцінювати різні ситуації, особливо у випадках із Шарлі. Але вона теж підняла келих і щиро йому всміхнулася:

— За нас.

У цю мить на піддашок почали падати перші краплі дощу. Нічого не вийшло з погожої літньої ночі на терасі, їм доведеться перебиратися всередину ресторану. Проте зараз це не мало жодного значення.

67

Поштовою адресою 127-го поліцейського відділку значилася Байройтерштрасе, 13, але сама будівля відділку розташовувалася прямо на площі Віттенбергплац. І тому великі літери, намальовані червонувато-коричневою фарбою на фасаді відділку, рано-вранці привертали увагу великої кількості людей, оскільки площа була дуже багатолюдною; проте у цю ранню годину це було не через «КаДеВе», а через станцію метро і зупинки автобусів та трамваїв, де тисячі берлінців виходили, щоб пересісти на метро, їдучи на роботу. Проте сьогодні вранці вони дивилися на зовсім інші літери, принаймні на цій площі: літери, написані незграбним почерком, намальовані на стіні без жодного трафарету чи особливої майстерності. Подібні гасла, здебільшого політичні, які ночами дряпали на стінах відважні пролетарії, могли бути звичайною справою в кварталах комуністів, але не тут, у західній частині міста. Тож ці брудно-червоні літери, фарба з яких стікала донизу, справляли на перехожих надзвичайно тривожне враження. Питання про те, чи було це речення політичним, викликало дискусію — чим і займалась більшість перехожих, які його прочитали. У будь-якому разі слова на стіні забезпечили достатньо розмов для того одноманітного дня, принаймні під час поїздки на метро, а, можливо, й навіть за його межами, тому що вони виглядали досить загадково, і можна було ще довго будувати здогадки про їхнє походження.

Того ранку в кабінеті начальника берлінської поліції перебувало троє чоловіків, які говорили саме про ці слова та їхнє таємниче значення. Хоча насправді це було більше схоже на те, що один із трьох чоловіків дивився на фотографії, а інші двоє спостерігали за ним. Ніхто не сказав ані слова.

Начальник поліції Альберт Гжезинські, який повернувся на службу лише сьогодні, передивився чорно-білі фотографії на своєму столі, які ще були трохи вологі від проявлення, і похитав головою. На записах було видно фасад 127-го відділку в його поточному стані з різних боків. Начальник поліції гортав фотографії, ніби там можна було щось змінити, але як він їх перевертав, з якого ракурсу він не дивився, слова на них залишалися ті самі:

У ЦЬОМУ ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ ВІДДІЛКУ 

ПРАЦЮЄ ВБИВЦЯ! 

ПОМСТА ЗА БЕННІ З.

Гжезинські зітхнув.

— Сто двадцять сьомий відділок? — запитав він, насупивши свій засмаглий під час відпустки лоб.

Ернст Геннат кивнув.

— Знято сьогодні вранці, — начальник відділу вбивств розмістив свою масивну фігуру в кріслі для відвідувачів.

— Чому керівник відділку викликав відділ убивств? — запитав Гжезинські. — Невже він сприймає ці нісенітниці серйозно?

— Він нікого не викликав, — сказав Геннат. — Відділ убивств викликав сам себе, — слідчий дав начальнику поліції трохи часу на роздуми, перш ніж продовжив після короткої паузи. — Один із моїх працівників пересідає на Віттенбергплац з електрички на метро. Він розповів мені про це, і я негайно послав свого колегу Ланге сфотографувати цей сюрприз.

Геннат показав на друге крісло для відвідувачів, у якому сидів помічник інспектора Андреас Ланге. На обличчі Гжезинські все ще можна було прочитати знак питання.

— Я зателефонував до начальника відділку, — продовжив Геннат. — Він вважає, що це графіті — комуністичний акт, досить незвичний в цьому районі. Але у мене... — він показав на Ланге, — тобто у нас з цього приводу зовсім інші припущення.

— Розповідайте, — сказав Гжезинські у своїй звичайній манері, нетерпляче махнувши рукою. І Геннат розповів, що відділ вбивств справді розглядає одного з поліцейських, що несе службу в обмальованому відділку, як підозрюваного у вбивстві, і пояснив, чому так вийшло, починаючи зі смертельного інциденту в «КаДеВе». Коли прозвучало ім’я загиблого хлопчика, Бенні Зінґера, начальник поліції уперше похитав головою, а коли Геннат закінчив, похитав нею востаннє.

— Патрульний поліцейський, який навмисно провокує смертельне падіння, — запитав він дещо приголомшено, — ви в цьому впевнені?

Геннат кивнув.

— Усі докази свідчать про це. Навряд чи можна інакше пояснити результати судово-медичної експертизи. У суді цього, звісно, буде недостатньо, тому ми поки що підходили до цієї справи максимально стримано.

— Можете сказати це вголос! — Начальник поліції енергійно кивнув. — Настільки стримано, що навіть я про це нічого не знав.

Геннат знизав плечима.

— Тепер ви все знаєте.

Ланге заговорив. Помічник інспектора підняв руку, ніби був ще у школі.

— Не потрібно цих формальностей, — буркнув Гжезинські. — У моєму кабінеті всі, хто має дзьоб, можуть висловлюватися вільно.

Ланге миттєво почервонів.

— Ми припускаємо, — сказав він, — що графіті зробила спільниця мертвого грабіжника, — він відкашлявся. — Швидше за все, вона була свідком його смертельного падіння. Ми отримали анонімний дзвінок.

— І ви думаєте, що спільниця могла б вам допомогти. Неповнолітня грабіжниця універмагу — це не зовсім свідок з найкращою репутацією.

— Боюся, що це єдиний свідок, який у нас є, — сказав Ланге, чиє обличчя тим часом вже стало нормального кольору.

— Ну, тоді якнайшвидше схопіть цю спільницю.

— Так точно, пане начальнику поліції.

— Хто знає про цю історію? — запитання було чітко спрямоване назад до керівника відділу вбивств.

— Поки що тільки колега Ланге, який одразу прийшов до мене зі своїми підозрами, судмедексперт Шварц і я, — відповів Геннат. — Як я вже сказав: я навмисне тримав це у вузькому колі довірених осіб.

Гжезинські кивнув.

— Добре, але тепер щодо цього... — сказав він, вказуючи на фотографії на своєму столі, — ...я боюся, що ця справа стає більшою, ніж нам хотілося б. Доведеться негайно когось відправити туди, щоб заспокоїти пресу.

— При всій повазі, пане начальнику поліції, я думаю, що це було б помилкою, — сказав Геннат. — Так ми лише розбудимо сплячих собак, — додав слідчий як завжди спокійно.

— То що нам, на вашу думку, тепер робити?

— Нічого, — сказав Геннат, — краще нічого не робити. Справа владнається сама собою. Якщо преса повірить в історію з комуністичними графіті, то заворушень не буде. Але якщо ми будемо заперечувати те, що їм навіть ще не спадало на думку, ситуація може мати серйозні ускладнення.

Начальник поліції кивнув.

— Ви маєте рацію, — сказав він. На відміну від свого попередника Карла Цьоргібеля, Альберт Гжезинські міг визнавати свої неправильні судження, навіть у присутності своїх підлеглих. — Що ми будемо робити з цим сержантом? — продовжив він. — Якщо ми посадимо його під варту, це приверне увагу преси. Навіть якщо ми не дозволимо нашим підозрам вийти назовні — поліцейський під вартою дав би журналістам більше ніж достатньо підстав для подальших розслідувань.

Геннат кивнув.

— Я теж це так бачу. Крім того, подібний крок викликав би хвилювання серед колег. І це ще не дивлячись на той факт, що тих небагатьох доказів, які ми маємо на даний момент, може бути недостатньо для суду.

— Але ви також маєте зрозуміти, що я не можу дозволити поліцейському, який опинився під такою величезною підозрою, продовжувати виконувати свої обов’язки, наче нічого не сталося.

— Цілком з вами згоден, пане начальнику поліції.

— Я збираюся відсторонити цього сержанта від служби, — Гжезинські виглядав рішуче. — Без жодних затримок. Це має бути виконано негайно.

— Мабуть, це й найкраще, — сказав Геннат. — Однак для такого кроку потрібно мати правдоподібне обґрунтування.

— Таке обґрунтування є, — Гжезинські сформулював його так: — Через величезний тиск, який зараз зазнає сержант Кушке через трагічні події в «КаДеВе», його тимчасово звільняють від служби. Щоб не ускладнювати роботу йому та його колегам.

— Є ще дещо, — сказав Ланге, дістаючи зі свого піджака коричневий конверт і кладучи його на стіл Гжезинські. — Ми також повинні подбати про це, поки про це не дізналися в пресі. Це може підштовхнути їх у тому напрямку, який нам на­шкодить.

Начальник поліції відкрив конверт.

— Що це?

— Сьогодні вранці, після того як я зробив фотографії на Віттенбергплац, я поїхав до будинку Кушке. Це зовсім поруч, у Шенеберзі.

Гжезинські тримав конверт догори дном, і пів дюжини фотографій випали на його стіл.

— Кушке не повідомляв про цей інцидент, — продовжив Ланге, — факт, який мене дуже дивує — хоча насправді зовсім не дивує, оскільки він зміцнює мою віру в те, що цій людині є що приховувати.

Гжезинські уважно слухав. І, слухаючи, він дивився на фотографії, розкидані по його столу. На них був зображений фасад багатоквартирного будинку в Шенеберзі, на якому хтось швидко написав великими літерами:

ПОМСТА ЗА БЕННІ З.

68

Шарлі давно не прокидалася так рано. Ще й після такої ночі! Але що робити; у неї не було іншого виходу, м’ясна лавка у «Вертгаймі» відкривалася дуже рано. Тож вона насилу встала з ліжка та пішла в душ, поїхала на метро до готелю «Кайзергоф», а потім трохи пройшлася пішки вулицею Фосштрасе, повз Міністерство юстиції та посольства різних країн. Це був один бік Фосштрасе, реліквії королівського прусського минулого Берліна, а з другого боку вулиці простягнувся на кілька сотень метрів величезний будівельний комплекс, який, незважаючи на всі свої архітектурні прикраси, мав промисловий вигляд: універмаг «Вертгайм», фасад якого виходив на Лейпцигерштрасе, тоді як його задня частина визирала на Фосштрасе. Колись тиха вулиця стала рятівним кругом для величезного універмагу, найбільшого в місті; «Вертгайм», цей голодний монстр, який повинен був щодня задовольняти потреби тисячі клієнтів, отримував постачання саме через Фосштрасе. Фургони з новими товарами їздили Фосштрасе, сміттєвози забирали те, що не було продано, з боку Фосштрасе, та й більшість працівників «Вертгайма» починали свій робочий день на Фос­штрасе. І їм усім доводилося проходити через великі ковані ворота в огорожі, яка більше личила б замку чи особняку, аніж зоні доставки на складі універмагу.

Шарлі позіхнула. До біса коротка ніч. Вечір із Гереоном пройшов не так, як вона думала. Зрештою вона пила шампанське не сама. І все закінчилося тим, що вони поділилися салатом з креветками, влаштувавши невеликий пікнік у ліжку. Після. І перед наступним разом. Вчора все так вирішилося, проте сьогодні вона вже нічого не розуміла. Шість місяців за кордоном з Гейманом, що було вирішено без попередження Гереона, і він на це погодився. А потім вона знову піддалася його чарівності та його клятим дурним жартам, хоча уявляла собі все інакше. Можливо, навіть вже змирилася з тим, що уявляла. Коли це сталося насправді; коли вечір прийняв вирішальний поворот? Приблизно в той момент, коли вона перейшла з мінеральної води на шампанське, а потім на біле вино й забула про всі свої наміри, з якими вступила в цю розмову. І ось вони обоє знову опинилися на Шпенерштрасе та в ліжку. Там, де вони завжди найкраще розуміли одне одного.

Рано-вранці голосно задзвонив будильник. Вона дозволила Гереону, який сонно кліпав на неї очима, знову заснути, тоді як сама встала, а після душу сіла за кухонний стіл з чашкою кави й захотіла викурити сигарету. Зрозумівши, що її «Юно» закінчилися, вона вирішила пошукати в піджаку Гереона його пачку «Оверштольц». І знайшла там каблучки.

Коли вона думала про це відкриття, її досі мучило сумління. Дві схожі каблучки, які виглядали збіса дорогими, і одна з них ідеально пасувала її безіменному пальцю. Друга була трохи більшою.

Прокляття!

У цю мить в її голові промайнуло стільки суперечливих й непослідовних думок, що вона мусила сісти. І навіть забула через це про сигарети.

Обручки! У нього в кишені були обручки! Він серйозно хотів їй вчора ввечері зробити пропозицію? У той вечір, коли вона просила про серйозну розмову? Важко уявити. Хоча з Гереоном все було можливо. Їй довелося згадати про Кельн, зіпсований вечір у ресторані, букет троянд, яким він ударив Гвідо в обличчя. Можливо, він носив ці каблучки днями, тижнями, місяцями, чекаючи слушного моменту. Який, звичайно, так і не настав. Важко уявити, що Гереон Рат, який міг бути досить сміливим або принаймні голосним у спілкуванні з начальством чи злочинцями, виявився надто боягузливим чи надто сором’язливим, чи ще якимось, щоб зробити пропозицію Шарлотті Ріттер? Важко уявити? Звичайно, вона могла це уявити.

Вона не зрозуміла, чи то була радість, чи то жах; що то було за почуття, яке в ту мить промайнуло її кровотоком, у будь-якому разі саме це почуття, навіть більше, ніж її заплутані думки, змусило її впасти в крісло, а тепер знову збурювало усе всередині неї.

Вона завжди думала, що знає, чого хоче. Проте вона не знала, чого хоче від Гереона. Він приніс їй найбільше розчарування в її житті, і все ж вона піддалася йому знову. Ймовірно, це була помилка. Але вона смакувала цю помилку, смакувала її всіма фібрами свого тіла.

Пів року, які неминуче відокремлять її від нього вже за кілька тижнів, тепер здавалися їй Божим даром. Якщо за шість місяців вона все ще не буде знати, чого вона хоче, чи хоче вона прожити все своє життя з ним чи без нього, тоді їй справді ніщо не допоможе. А до тих пір — чому б їй просто не продовжувати насолоджуватися життям з ним і відкласти всі ці турботи.

Гучний гул дизельного двигуна злякав її. Шарлі щойно підійшла до воріт «Вертгайма», коли поруч із нею зупинилася вантажівка. Навколо поширювався запах крові та дизельного палива, й вона побачила на дверях водія емблему центральної скотарні та скотобійні. Водій вийшов і показав чоловіку в уніформі, який охороняв ворота, якісь папери. Той кивнув, водій вантажівки знову сів за кермо та в’їхав у двір; Шарлі помітила, що його вантажівка була заповнена свинячими половинками. Проте їй було значно складніше потрапити на територію, аніж половинкам свиней. Вона не мала ані документів, ані дозволів. Її жіноча чарівність, якій піддався напередодні пан Ейк, цього разу не допомогла; черговий на воротах їй не піддався.

— Стороннім вхід заборонено! — це, здається, було єдине речення, яке знав чоловік.

— Я шукаю такого собі Еріха Рамбова, — сказала Шарлі. З тим же успіхом вона могла б поговорити зі знаком заборони паркування, який охороняв узбіччя перед під’їздом до «Вертгайма». Після двох-трьох спроб з її боку чоловік в уніформі вперся, завмер в позі статуї і більше ніяк на неї не реагував. Він поворухнувся знову лише тоді, коли наступна вантажівка вимагала пропуску, в тому числі ще одна з емблемою скотобійні. М’ясо, яке оброблялося у «Вертгаймі», ймовірно, везуть з Фрідріхсгайна. Уперше в житті Шарлі подумала про гори м’яса, які таке велике місто, як Берлін, пожирає день за днем, через що її почало трохи нудити, й вона раптом відчула шалений потяг до простого зеленого салату. Але запах крові, який усе ще висів у повітрі, затьмарював усе інше й не залишав простору для вегетаріанських думок. Шарлі закурила цигарку, і це трохи допомогло.

Тож вона стояла на Фосштрасе, курила й чекала, навіть не знаючи кого. Вона зробила припущення, колишньому хлопцю Алекс могло бути близько двадцяти років, тобто він був значно старшим за неї, і вона шукала очима чоловіків, які відповідали б цьому припущенню. І побачила такого, схожого на підмайстра різника. Шарлі пішла йому назустріч і зловила його за кілька метрів від воріт «Вертгайма».

— Ви Еріх Рамбов? — запитала вона.

Хлопцю було щонайбільше років двадцять, і він безсоромно оцінив її з ніг до голови.

— А що я отримаю, якщо мене так звати? — запитав він і посміхнувся. — Просто поцілунок чи трохи більше?

Шарлі на мить оніміла, але лише на мить, а потім знайшла декілька підходящих слів.

— Як щодо стусана між ніг?

Відшивати таких хлопців вона вже давно вміла! Адже вона виросла в Моабіті.

— Гаразд, гаразд! — Хлопець підняв руки, захищаючись. — І що поганого він вам зробив, цей Еріх? — Він похитав головою, перекинув сумку через плече, рушив далі, показав черговому на воротах свою перепустку з печаткою, і йому дозволили пройти. Шарлі дивилася йому вслід. Це може бути весело! «Ще три спроби, — сказала вона собі, — не більше». У неї були кращі справи, аніж слухати дурні жарти зелених хлопців, і вона не була впевнена, що зачіпка у «Вертгаймі» взагалі щось дасть.

Потім на вулиці з’явився наступний кандидат. Він їхав на велосипеді і різко загальмував перед воротами. Шарлі підійшла і спробувала ще раз, цього разу очікуючи, що їй доведеться дати швидку дотепну відповідь.

— Еріх Рамбов? — запитала вона.

— Хто хоче знати?

Це звучало не так вороже, як підозріло. Молодий чоловік виглядав трохи захудим для м’ясника, але колір його обличчя був рум’яним, як у м’ясоїда, що вказувало на трохи підвищений кров’яний тиск.

— Я подруга Александри Райнгольд, — сказала Шарлі. Рамбов зліз зі свого велосипеда й штовхнув його до воріт.

— Отже, — сказав він, усе ще підозріло. — То що ви від мене хочете?

— Я шукаю Алекс. Ви з нею друзі, чи не так?

— Друзі? Я вже давно її не бачив. Ви питаєте не ту людину. Вона наче втекла з дому, хіба ні? Тепер пропустіть мене, будь ласка! Мені треба на роботу, я спізнююся!

Еріх Рамбов просто залишив Шарлі на місці, помахав своєю перепусткою перед черговим та проштовхнувся повз чоловіка в уніформі до приміщення універмагу. Незліченна кількість велосипедів уже виблискували на сонці біля сходів до вантажної рампи, він поставив свій поруч і застрибнув сходами на рампу. Незважаючи на свій поспіх, він зупинився нагорі й повернувся назад, його рука вже трималася за ручку металевих дверей, що вели в будівлю. Його очі шукали Шарлі за ґратами огорожі і знайшли її. Він почувався непоміченим і безсоромно розглядав її, що Шарлі, яка вже повернулася до Рамбова спиною, могла добре бачити в своєму маленькому косметичному дзеркалі. Його погляд на якийсь час затримався на ній, а потім худий м’ясник-підмайстер зник у величезній будівлі «Вертгайма».

Шарлі трохи почекала, а потім знову підійшла до впертого чергового.

— Вхід стороннім заборонено, — почав він знову, перш ніж вона встигла щось сказати.

— Мені не потрібно всередину, я просто хочу отримати інформацію, — сказала Шарлі й була задоволена спантеличеним виглядом на обличчі чоловіка. — Коли зазвичай закривається м’ясна крамниця?

Цього разу черговий був поступливішим. Напевно, він був щасливий, що нарешті позбувся цієї прикрої незручності.

69

Марго Кон була вражена. Її племінник Авраам в Берліні, син її брата? Їй нічого про це невідомо. А в те, що син Натана є гангстером, до того ж убивцею, вона взагалі не могла повірити.

— Мій брат створив текстильний бізнес в Америці, де ним зараз керує Авраам. Вже багато років, — вона сказала з недовірою. — Яким він може бути гангстером? Він законослухняний торговець текстилем!

— Ваш брат уже пішов на пенсію? — запитав Рат, намагаючись заспокоїти жінку.

— Мій брат помер.

— Вибачте, я цього не знав.

Розмова з Марго Кон була невдалою, хоча й не із самого початку. Це було чим завгодно, тільки не прикладом успішного допиту. Рат скоса глянув на Торнова, але на обличчі кандидата в інспектори не було жодних ознак емоцій. На щастя, покоївка порушила незручну мовчанку, коли принесла тацю з чаєм і печивом.

Рат і Торнов сиділи в елегантній вітальні, можливо, трохи старомодній, але тим не менш стильно вмебльованій. Марго Кон, уроджена Ґольдштайн, жила зі своєю родиною в тіні Колони перемоги, неподалік від Рейхстагу, лише за кілька будинків від Міністерства внутрішніх справ Рейху. За останні десятиліття з кількома роками вулиця Ін-ден-Зельтен дедалі сильніше перетворювалася з району розваг на ексклюзивну адресу, особ­ливо там, де вона межувала з кварталом Альзенфіртель, в якому серед жильців домінували дипломати та політики. Рат визирнув у вікно, крізь яке за кількома деревами можна було побачити кам’яну гору фасаду «Кролль-опери» та сіро-блакитне небо, поки дівчина роздала чайні сервізи й знову зникла після кивка господині. Марго Кон власноруч розливала чай непроханим гостям. Рат додав трохи цукру в свій чай і глянув на Торнова. Кандидат в інспектори його одразу зрозумів. Треба щось міняти.

— Коли ви востаннє бачили свого батька? — запитав Торнов, і Рат був вражений тим, скільки співчуття було в його голосі.

Марго Кон одразу стала більш поступливою.

— Учора після обіду, — сказала вона, знову сідаючи й при цьому спритно тримаючи чашку. — Ми відвідали його з родиною. Останні кілька тижнів ми були там майже щодня.

— І він був у порядку вчора вдень?

— Що значить в порядку? Ми всі знали, що йому залишилося жити зовсім небагато. Він і сам це знав краще за всіх. Але батько не боявся смерті. Він ніколи не боявся. Він... був дуже релігійним. Єдиною поганою річчю для нього був біль.

— Хіба він нічого не говорив про Авраама? Навіть не згадував про нього? Ваш племінник, мабуть, кілька днів тому відвідав свого дідуся в лікарні.

Вона похитала головою, радше обурено, ніж заперечливо.

— Навіть якщо він був у місті, то не вбивав його, — сказала вона, — свого власного діда! Ви ж справді так не думаєте?

Рат відклав ложку, якою розмішував чай. Він уже збирався відповісти, коли двері відчинилися, і до кімнати увійшов енергійний чоловік. Представлення було зайвим, Рат і Торнов вже знали, що це був доктор Герман Кон. Адвокат висловив здивування та невдоволення візитом поліції.

— Можна запитати, що ви тут робите?

— Це рутинний допит, — відповів Рат. — Ваша дружина пов’язана з підозрюваним убивцею, який переховується, і...

— Перепрошую?

— Авраам Ґольдштайн, — почав Рат, але подальші пояснення взяла на себе Марго Кон.

— Син Натана, — сказала вона. — З Америки. Він має бути в місті, — вона показала чоловікові суботній номер газети «Таг», яке Рат приніс із собою, адже там була зібрана вся ключова інформація про гангстера. Герман Кон тримав газету гострими пальцями й переглядав статтю, яку, очевидно, раніше не читав, як і його дружина. «Таг» була газетою, реакційні автори якої не цуралися антисемітського підтексту.

— А чому ви до нас із цього приводу? — запитав він. — Мій швагер іммігрував до Сполучених Штатів багато років тому. Марго востаннє бачила його, коли їй було чотирнадцять...

— П’ятнадцять, — раптом схлипнула жінка, — а Натан давно помер, а вони кажуть мені, що його син — гангстер і вбивця, який, можливо, вбив власного діда.

— Щоб виключити таку можливість, ми доправилитіло вашого батька на судово-медичну експертизу, — сказав Рат, у ту ж мить зрозумівши, наскільки це було нетактовним, не лише тому, що Марго Кон знову заридала.

— І не повідомили про це родичів, — сказав адвокат.

— З усією повагою, але, звичайно, ми...

— Ви повідомили Флегенгаймера! А не мене!

— Тоді ви, очевидно, дізналися про це від свого швагера.

— Я дізнався про це від лікарні. Про те, що ви конфіскували тіло мого тестя.

— Це неправильний термін, ми...

— Будь ласка, не вчіть мене, які терміни тут правильні, а які ні! Ми хочемо поховати свого батька і не можемо цього зробити. Чи знаєте ви, що єврейська традиція зазвичай передбачає поховання в день смерті?

— Ні, я цього не знав, але...

— Розкажете це моєму швагеру, він не такий розумний, як я.

«Так-так, — подумав Рат, — доктор Герман Кон думає, що він усе знає».

— А те, що наша віра говорить про розтини, ще ясніше: це заборонено, тому що позбавляє мертвих їхньої гідності. З точки зору побожного єврея, те, що ви робите, є настільки обурливим, що навіть призвело до того, що мій швагер зателефонував мені вперше за останні п’ять років.

— Наш судмедексперт, доктор Шварц, сам є євреєм і напевно знає...

Кон знову перервав спробу Рата виправдатися.

— Магнус Шварц — хто завгодно, але точно не віруючий єврей.

— Ви знаєте доктора Шварца?

— Ми з Магнусом ходили в одну школу, — Кон подивився Рату прямо в очі. Поглядом, який змушував сподіватися, що ви ніколи не побачите цього чоловіка в суді на протилежному боці. Адвокат похитав головою, ніби намагаючись переконати суддю в некомпетентності обвинувачення. — Мій тесть помирав, а ви підозрюєте, що причиною його смерті стало вбивство, це вже просто смішно!

— Як я вже казав, ми проводимо огляд тіла саме для того, щоб виключити підозру у вбивстві, — знову почав Рат, але тепер йому стало зрозуміло, що намагатися перемогти цього чоловіка у суперечці було марно.

— Тоді виключіть це! Їдьте на Ганновершештрасе та виключіть. Зробіть так, щоб нам нарешті видали тіло, — Герман Кон недвозначно вказав на двері. — І, будь ласка, більше не турбуйте мене та мою родину, ми оплакуємо втрату батька моєї дружини, якщо ви раптом цього не помітили.

Візит до другої тітки виявився ані більш приємним, ані більш вдалим. Лея Флегенгаймер жила зі своєю родиною у великій квартирі в Баварському кварталі, районі, де проживало багато євреїв і куди Флегенгаймери не дуже прагнули вписатися. Аріель Флегенгаймер був успішним бізнесменом і міг дозволити собі високу орендну плату в цьому районі, але у своєму чорному одязі він надто нагадував простих євреїв, які знайшли свій новий дім переважно в кварталі Шойненфіртель та на Гренадерштрасе. Його сусіди-євреї, здавалося, були через це незадоволені, принаймні у Рата склалося таке враження, коли вони запитали про родину Флегенгаймерів у їхньому будинку. Тут також відчувалися ті зневага та нерозуміння, які ліберальний єврей Герман Кон проявляв відносно свого ортодоксального швагера.

Якими б різними не були родини, в які вийшли заміж сестри Ґольдштайн, було мало різниці в тому неймовірному обуренні, яке вони виявляли, коли дізнавалися, що їхнього американського племінника розшукують у зв’язку з убивством у Берліні.

— Мабуть, це якась плутанина, — сказала Лея Флегенгаймер, — я вже казала вчора про це вашим колегам у морзі. Мій племінник не в Берліні, він би зв’язався з нами, — жінка виглядала так, ніби багато плакала за останні кілька годин. — І все ж вони не хотіли віддавати батька.

Рат був здивований.

— Ви були в морзі?

— Звичайно! — відповів за свою дружину Аріель Флегенгаймер. — Учора ввечері, одразу після того як доктор Фрідлендер повідомив нам, що ви вивезли нашого мертвого батька з лікарні.

У своєму чорному каптані господар дому виглядав так, ніби щойно приїхав до Берліна з Гродно{92} з невеликою валізою, але він чудово володів верхньонімецькою мовою. Не було чути навіть натяку на єврейський акцент; якщо в німецькій мові Флегенгаймера і можна було почути якийсь діалект, то цей діалект був берлінський. Борода, пейси та чорний одяг свідчили не про його походження, а лише про серйозність його віри. Навіть мезуза{93} на одвірку сповіщала кожного відвідувача, що він потрапляє в єврейський дім, де релігія відіграє важливу роль. Суворість віри відчувалася всюди. Рат згадав своє дитинство. Так само суворою була атмосфера в домі його тітки Лізбет, правда, суворою в католицькому сенсі: всюди були розп’яття, ікони, чотки. Він завжди ненавидів навідувати свою побожну тітку. Так само незатишно почувався він і зараз у цій квартирі. І Аріель Флегенгаймер не зробив нічого, щоб зробити його перебування приємнішим.

— Те, як ви ставитеся до мого тестя, — продовжив він, — зневажає гідність його тіла! За правилами ми повинні були поховати його ще вчора ввечері.

— Вам, ймовірно, доведеться ще трохи потерпіти.

— Справа не в моєму терпінні, а у вашій неповазі. — Було очевидно, що Аріель Флегенгаймер вмів висловлюватися прямолінійно. — Душа залишається серед нас, поки тіло не буде поховано. Тільки тоді вона відлітає з цього світу, — сказав він із серйозним виглядом. Здавалося, він справді у це вірив. — Тому Йозеф за ним наглядає.

— Перепрошую?

— Мій син. Він цілу ніч стежив за тілом дідуся.

— У морзі? — Рат не міг у це повірити.

— Туди привезли нашого батька. Якби це залежало від нас, ми б його давно поховали. Або принаймні могли б підготувати його вдома. Навіщо ви взагалі його туди відправили?

— Саме тому ми з колегою і прийшли до вас. Щоб поговорити про це, — Рат більше не намагався приховати свого роздратування. — Ми хочемо виключити можливість того, що Якоб Ґольдштайн помер неприродною смертю. Тому проводимо експертизу тіла.

— Це просто обурливо! — підскочив Флегенгаймер.

— Заспокойтеся, — сказав Рат. — Не буде ніякого розтину. Я зателефонував судмедексперту і можу сказати, що у вашого свекра лише візьмуть кров для аналізу.

— Чому ви думаєте, що він міг померти неприродною смертю? Мій тесть був смертельно хворий.

— Нас просто здивувало те, що він помер саме тоді, коли ваш племінник Авраам Ґольдштайн був у його палаті.

— Не кажіть дурниць! Мій племінник давно б завітав до нас, якби був у місті.

Рат розгорнув газетну статтю. Подружжя Флегенгаймерів проглянули статтю й були шоковані.

— Невже він міг таке зробити? — похитала головою Лея Флегенгаймер. — Цього не може бути.

— Чи знаєте ви його досить добре, щоб це стверджувати? Я думав, що ви ніколи його не бачили.

— Я знала свого брата... Я знала його. І я... — Вона поплес­кала по газеті. — Я не можу уявити, щоб цей чоловік був його сином.

— Але це так, пані Флегенгаймер, — сказав Рат. — Я сам бачив вашого племінника. Чи несе він відповідальність за смерть цього чоловіка з СА, ще залишається з’ясувати. Але немає жодних сумнівів, що Авраам Ґольдштайн живе в США під наглядом поліції, оскільки там його підозрюють у численних вбивствах.

— І яке відношення все це має до тіла мого тестя?

— Це рутинний захід, — сказав Рат. — Якщо в обставинах його смерті виявлять щось дивне, то справу передадуть в прокуратуру. Але ви вже обговорили юридичні аспекти зі своїм швагером, якщо я правильно поінформований.

Рат підготував організований відступ. Нічого нового вони тут не дізнаються, це давно стало зрозуміло, тому цей візит теж виявився безглуздим. Сестри Ґольдштайн, звичайно, не мали жодного уявлення, де ховається їхній племінник, вони навіть не знали, хто він такий.

Він підвівся. Торнов, який досі не сказав жодного слова, окрім слів привітання, зробив те саме. Рат передав свою візитівку Леї Флегенгаймер.

— Якщо раптом ваш племінник зв’яжеться з вами, будь лас­ка, дайте мені знати.

Жінка кивнула, але її думки, здавалося, літали деінде.

— Сподіваюся, ви зробите так, щоб ми вже незабаром змогли поховати мого тестя, — сказав Аріель Флегенгаймер. — Анінут не слід розтягувати без потреби.

— Що?

— Період трауру між смертю та похованням.

Рат знизав плечима.

— Остаточне рішення залишається за прокурором, — відповів він. — Але я обіцяю, що дам вам знати, коли все буде зрозуміло.

Рат узяв капелюха й пішов до дверей. Він зупинився біля книжкової полиці. Перед книгами Тори стояла маленька бляшан­ка з отвором у верхній частині, щось на кшталт скарбнички.

— Що це? — запитав він.

— Це? Це наша банка для цдаки, — пояснив Флегенгаймер. — Якщо хочете, киньте туди кілька монет, дайте цдаку.

— Що саме?

— Це пожертвування. Не для нас. Так ми збираємо на благодійність. Щодня ми вкидаємо туди дрібні монетки, які інакше лише обтяжують гаманець.

Рат на мить подумав, а потім витягнув гаманець. Ідея йому сподобалася. Він знайшов кілька розмінних монет і брязкнув ними у бляшанку. Торнов нічого туди не кинув. Рат не міг його звинувачувати. Грошей у лейтенанта поліції, який тільки починав працювати в штабі, було небагато.

— Дивні люди, — сказав кандидат в інспектори, коли вони знову вийшли з квартири. — Що вони не можуть трохи адаптуватися, коли приїжджають до Німеччини.

— Флегенгаймери жили в Німеччині поколіннями, вони наскрізь є прусами, — сказав Рат. — А Ґольдштайни — це прибульці зі сходу.

— Тоді чому він досі ходить так, наче вчора приїхав із Польщі?

Рат знизав плечима.

— Кожен Джек різний, — сказав він.

— Хто різний?

Коли Рат побачив запитальний погляд Торнова, він роз­сміявся.

— Кожен Джек, — сказав він. — Це кельнська приказка, яка означає, що кожен може бути щасливий по-своєму.

— Таке формулювання звучить для мене більш звично, — сказав Торнов. — Це так каже старий фріц?

— У всякому разі так каже хтось із вас, прусів.

Торнова, здавалося, не надто потішило, що його порівняли як пруса з Аріелем Флегенгаймером. А можливо, він теж не любив старого фріца. Проте він промовчав і не змінився в обличчі.

Його мовчання закінчилося лише тоді, коли вони повернулися в «Б’юїк».

— Куди ми зараз їдемо? — запитав він, коли Рат на Потсдамській площі не повернув на «Алекс», а поїхав на північ вулицею Фрідріх-Еберт-штрасе.

— На Ганновершештрасе, — сказав Рат. — Тоді ми закінчимо з цією темою до обіду.

Йозефа Флегенгаймера можна було легко впізнати здалеку, адже він був одягнений саме так, як і його батько, що було дуже помітно у відділенні судової медицини, де більшість працівників у білому. Чоловікові не було ще й тридцяти, але він носив пишну бороду, як Мафусаїл{94}. Він накинув молитовну шаль на свій чорний каптан, і його верхня частина тіла погойдувалася вперед-назад, наче він був у синагозі, а не в приймальні кабінету судово-медичної експертизи. Здавалося, він ставився до релігії навіть серйозніше, аніж його батько. Рат подумав про Авраама Ґольдштайна й навряд міг уявити, що ці двоє чоловіків були родичами. Двоюрідними братами! Але потім він згадав свого двоюрідного брата Мартіна, сина тітки Лізбет. Він теж тільки молився цілими днями, встановив у своїй кімнаті власний маленький вівтар під обов’язковим похмурим розп’яттям та пішов у монастир, коли йому виповнилося вісімнадцять. Можливо, навіть став священником. Рат не знав цього напевно: він уникав родини своєї тітки з тих пір, як міг сам вирішувати, кого йому відвідувати, а кого — ні. У всякому разі йому ніколи не вдавалося нормально погратися зі своїм кузеном Мартіном. Чи просто поспілкуватися.

Доктор Шварц, якого було складно вразити чимось, здавалося, на цей раз отримав нервовий зрив. У всякому разі він не виглядав таким впевненим, як зазвичай, більше втомленим, коли вітався з ними. Рат представив свого нового колегу, і суд­медексперт потис Торнову руку.

— Кандидат в інспектори і потрапив прямо на вбивство! Щиро вітаю! Тоді я сподіваюся, що у вас сильний шлунок.

— Побачимо, — сказав Торнов, вочевидь, незворушно. Він показав на єврея, який молився. — У вас компанія?

Шварц усміхнувся болісною посмішкою.

— Так, ми, євреї, іноді можемо бути справжньою незручністю, чи не так? Коли справа доходить до впертості, нас ніхто не зможе перевершити, — він повів двох слідчих в кімнату для розтину. — Сьогодні вранці, коли я з’явився на службу, він уже був там. Черговий каже, що він не хотів, щоб його турбували, хотів бути якомога ближче до свого діда, — судмедексперт знизав плечима. — Мені не вдалося змусити молодого чоловіка почекати в їдальні «Шаріте» чи будь-якому іншому гарному місці поблизу, щоб полегшити його час очікування. Він наполягав на тому, щоб залишитися тут і молитися.

— Ви вже оглянули тіло? — запитав Рат. — Я хотів би, щоб ми могли звільнити його якомога швидше.

— Розслідування завершено, — сказав Шварц, проводячи їх до столу, на якому лежало накрите тіло. — Ось і він. Але дозвіл залежить не від мене, а від прокурора.

— Можливо, ми занадто гостро відреагували в цьому випадку. Просто тому, що перед смертю у нього був гість. Було б краще, якби ми з самого початку його до вас не привозили.

— Не кажіть так, — сказав Шварц, — якщо ви поцікавитеся у мене, то розтини трупів слід призначати набагато частіше, аніж це зазвичай роблять у нашій країні. Але тоді нам також знадобиться більше людей, а за це ніхто не захоче платити. Більшість убивць, у всякому разі така моя думка, виходять сухими з води лише тому, що ніхто не вважає те, що вони зробили, убивством.

— То що ви дізналися?

— Важко сказати. Я б точно не назвав це вбивством, — він замислено замовк. — Для цього старого тут... — Він показав на накритий труп. — ...смерть і так була порятунком. Остання стадія раку підшлункової залози. Бідолаха, мабуть, відчував нестерпний біль протягом останніх кількох тижнів.

— Ви ж його не розрізали? — злякано запитав Рат. — Я телефонував сюди раніше, і черговий...

— Я досить обережний, щоб не робити розтин тіла побожного єврея, — сказав Шварц. — Мені потрібна була б справді вагома причина для цього. Я попросив свого колегу Фрідлендера надіслати мені його медичну карту.

— Отже, все-таки природна смерть.

— Як я вже сказав, мені важко зробити висновок. Жодних слідів зовнішнього насильства на його тілі я не знайшов — окрім слідів від кількох уколів. Але аналіз крові дещо показав: високу концентрацію морфіну, понад тисячу нанограмів на мілілітр, — доктор Шварц подивився поверх своїх окулярів спочатку на Рата, а потім на Торнова. — Доктор Фрідлендер запевнив мене, що він давав пацієнту лише помірну кількість морфіну, і я не бачу причин сумніватися в цьому.

— І, — запитав Рат, — що це означає?

Шварц знизав плечима.

— Це ви й повинні дізнатися. У будь-якому разі не можна виключати, що хтось допоміг позбавити смертельно хворого від зайвих страждань. — Він кивнув у бік дверей, за матовим склом яких погойдувалась туди-сюди тінь Флегенгаймера, який молився. — Вам вирішувати, чи слідувати за цим, скажімо, неясним припущенням. Якщо це зробив хтось із родини, він буде достатньо покараний своєю совістю. Для побожного єврея евтаназія неможлива, ні за яких обставин, навіть за найгірших, — Шварц глянув поверх окулярів. — Зрештою, ми, євреї, придумали Йова{95}, не забувайте про це.

70

Принаймні тут була кав’ярня, і їй не довелося тинятися вулицями. Як вони собі це уявляли? Чекати на нього в затінку? Без машини? Шарлі взяла свою чашку з кавою й поглянула у вік­но. На фасаді будинку навпроти було написано: «ПОМСТА ЗА БЕННІ З.».

Сержант Йохен Кушке безперечно був тією частиною їхньої угоди, яку вона сприймала як клопіт, тоді як пошуки Алекс цілком відповідали її власним мотивам. Тож тепер треба виконати свій обов’язок. Насправді вона хотіла, щоб вони працювали поруч, зрештою, вона мала спостерігати за Кушке лише після роботи, такою була домовленість, але телефонний дзвінок Ланге сьогодні вдень завадив її планам.

Слідчий повідомив неочікувані новини.

— Кушке від сьогодні у тимчасовій відпустці, — сказав він. — Це змінює наші плани.

Передусім це змінило плани Шарлі. Спочатку вона планувала здивувати Гереона і повести його кудись пообідати, адже їхній спільний сніданок сьогодні зірвався. Натомість вона сиділа тут. Ланге дав їй адресу Кушке на Вінтерфельдтштрасе, гарному районі середнього класу, а також розповів про кафе, яке ідеально підійде для її спостережного пункту. Він мав рацію. Воно ідеально підходить для її цілей, інакше вона, мабуть, була б у розпачі. Вона сиділа біля вікна, просто за фіранкою, і з неї відкривався найкращий вид на вулицю. Вид у протилежний бік був гіршим через відображення у склі, вона помітила це ще перед тим, як увійти. Як і було домовлено, вона одразу зателефонувала Ланге після того, як увійшла до кафе, і ще до того, як знайшла своє місце біля вікна.

— Я вже тут, — сказала вона тихо, щоб офіціант за прилавком з тортами не зміг її підслухати. — А якщо нашої людини не буде вдома?

— Він вже вдома, повірте мені. Гадаю, ви скоро його побачите.

Ланге знову мав рацію. Шарлі щойно налила молока в другу чашку кави й закурила першу сигарету, коли відчинилися вхідні двері, й з дому навпроти вийшов чоловік. З пов’язкою на обличчі його було легко впізнати. Шарлі згадала, що цей чоловік, який, швидше за все, був убивцею, зобов’язаний цим сувеніром Алекс. Кушке був озброєний відром з водою та щіткою, а також ніс дерев’яну драбину. Він поставив драбину прямо перед графіті, піднявся з відром та щіткою й став терти. Він почав зі слова «ПОМСТА».

Шарлі спокійно спостерігала за цим видовищем. Вона навіть почала трохи насолоджуватися своїм спостереженням. По-перше, завжди було приємно спостерігати за роботою інших, але в цьому випадку це було особливо приємно, оскільки вона знала, що Кушке мав змити почерк Алекс. Це повернуло її до планів на другу половину дня. Мине ще одна година, і їй буде треба знову сісти велосипед з Моабіту.

Час від часу хтось підходив до Кушке і заводив з цим чоловіком коротку розмову. Кушке, здається, це не подобалося, незалежно від того, знав він перехожого чи ні, він завжди відмахувався від них кількома словами, зазвичай навіть не обертаючись до людей, які з ним розмовляли, а просто продовжував незворушно скребти. Фарба сходила досить добре, слово «ПОМСТА» майже неможливо було прочитати, «ЗА» теж зникало з очей.

Шарлі подивилася на годинник. Вже час вирушати, вона не хотіла пропустити Еріха Рамбова. Вона допила останню каву, поклала біля чашки монету вартістю одна марка й вийшла з кафе. Ланге сам сказав: пошуки Алекс були пріоритетними.

За пів години вона вже була у зоні доставки «Вертгайма», вдруге за цей день. Але цього разу вона залишилася стояти подалі від воріт. Сьогодні вранці після її повернення з «Вертгайма» велосипед Грети Міле винесли з підвалу та накачали. Вона давно не їздила на чомусь подібному, але це було необхідно для її сьогоднішньої місії.

Він був пунктуальним. Еріх Рамбов виштовхнув свій велосипед з приміщення універмагу з першою групою працівників «Вертгайма». Він закріпив закривавлений пакунок на багажній полиці, ймовірно, вечеря для себе чи обрізки для собаки. Він сів на Фосштрасе й поїхав далі. Шарлі застрибнула на хиткий велосипед Грети й вирушила за ним.

Еріх Рамбов їхав збіса швидко, їй доводилося сильно крутити педалі, щоб встигати за ним. І при цьому вона мала бути впевнена, що не під’їхала занадто близько, щоб він міг її впізнати. На всякий випадок вона переодяглася, обравши одяг зовсім інших кольорів, аніж сьогодні вранці, поєднання коричневих та сірих тонів; у неї в шафі не було нічого ще більш непримітного.

Він їхав через місто — через площу Вердерський ринок та Кьонігштрасе — в східному напрямку. Коли вони проїжджали повз «Алекс», і Рамбов вправно петляв об’їздами навколо будівельного майданчика, Шарлі молилася, щоб жоден колега із «замку» не побачив її такою: вона на велосипеді переслідує худого підмайстра м’ясника. Нічого подібного не сталося, її ніхто не зупинив, і вона поїхала далі. Шарлі просто сподівалася, що хлопець живе не надто далеко на сході міста, бо вона вже захекалася. Потім він виїхав на Грайфсвальдерштрасе, знову вгору! Нарешті вони дісталися місця призначення — м’ясник заїхав у двір на Ліппенерштрасе. У повітрі витав запах сусідньої пивоварні: солоду та браги. Шарлі спішилася і уважно оглянула під’їзну доріжку. Рамбов відніс свій велосипед у підвал. Шарлі чула, як калатає її серце та шиплять легені, але вона повільно переводила подих. Рамбов повернувся із закривавленим пакетом у руці та зник у задній прибудові. Шарлі трохи почекала, а потім підійшла туди, припаркувала свій велосипед біля стіни будинку й переглядала поштові скриньки, поки не знайшла табличку з потрібним іменем. «Родина Гюнтера Рамбова». Отже, він жив з батьками. Корисно знати. Поки Шарлі ще стояла на подвір’ї, вона знову накрутила педалі й енергійно виїхала через ворота назад на вулицю. Це має виглядати так, ніби вона дуже поспішає, і у неї попереду довгий шлях. Ніхто не повинен здогадуватися, що вона не мала жодного наміру залишати це місце.

71

Вони знайшли викрадену машину швидкої допомоги. Нарешті. Коли Рат повернувся з обідньої перерви з Торновом та Ґрефом, якого вони зустріли в «замку», Бьом вже залишив це повідомлення Еріці Фосс. Люди з відділу розшуку знайшли автомобіль біля вантажного депо в Моабіті. Звичайно він був порожній; жодних ознак Ґольдштайна.

— Старший інспектор Бьом вважає, що ви повинні поїхати туди зі своїми людьми, пане інспекторе, — сказала Еріка Фосс.

— Райнгольде, чому б тобі не взяти з собою нашого кандидата в інспектори й не подбати про це, — сказав Рат. — У мене зустріч, яку я не можу перенести.

У їдальні у Рата склалося враження, що двоє молодих людей добре порозумілися. Ґреф був лише трохи старший за Торнова, але мав зовсім іншу поліцейську кар’єру, завжди був в рядах кримінальної поліції і ніколи не служив в уніформі. Наскільки Рату було відомо, Райнгольд Ґреф працював з Геннатом майже від самого початку. Що говорило на користь помічника інспектора, тому що Будда брав лише найкращих людей. Принаймні у більшості випадків. Бо якимось чином у його гніздо було підкинуто кілька тухлих яєць, як Червінські чи Бреннер. Хоча Червінські, мабуть, був колись хорошим слідчим протягом багатьох років, проте після того як його занадто часто ігнорували під час підвищень, він, очевидно, втратив будь-яке бажання та амбіції. А Бреннер? Ну, на щастя, того ідіота відправили подалі. Після торішнього дисциплінарного провадження його перевели кудись у Східну Пруссію, десь на задвірки країни, де він не міг заподіяти нічого поганого. Комісар, переведений у покарання, мабуть, сидів зараз у затхлому кабінеті й думав, як би помститися Гереону Рату. Насправді Бреннер втрапив у цю ситуацію сам, але, мабуть, він сприймав це інакше.

Навіть під час обіду всі говорили лише про Ґольдштайна.

— Чому його не спіймають на кордоні й одразу не закриють, — сказав Ґреф, і Торнов погодився.

— Це справжня ганьба, коли тебе водять за ніс бувалі злочинці.

Двоє молодих людей сильно накрутили себе, і розсудливому старшому колезі довелося дати їм пораду. Він міг зрозуміти їх обох, надто добре розумів, але зрештою не було альтернативи їхній правовій системі: людину можна було засудити лише за злочин, який вона скоїла, і це потрібно довести, а не просто тому що її вважають злочинцем.

— Вам потрібна машина, щоб поїхати на зустріч? — запитав Ґреф.

— Можеш її взяти, — сказав Рат.

Було б непогано зробити невдячне завдання у вантажному депо трохи більш приємним за допомогою «Б’юїка». Це було краще, аніж їхати в Моабіт на зеленому «Опелі» з автопарку. Він кинув йому ключ.

— Про яку саме зустріч йде мова? — запитав помічник інспектора, якому завжди була притаманна здорова цікавість.

— Зустріч з інформатором, — Рат зняв пальто й капелюх з вішалки та схопив Кірі за повідець. — Крім того, собаці потрібні фізичні вправи.

Він бачив по обличчю Ґрефа, а також по обличчю Торнова, що вони обоє хотіли почути дещо більше, але залишив це на такій ноті й приклав палець до полів свого капелюха. В найгіршому випадку, як він побачив, їхню таємну нараду припинить Еріка Фосс.

Штефан Фінк чекав його біля «Ашингера» на Лейпцигер­штрасе. Місце зустрічі журналіст запропонував сам, звичайно ж, не без прихованих мотивів: у цьому кафе вони з Ратом зустрілися вперше. Фінк, який тоді ще був на побігеньках у «БЦ», хотів завербувати інспектора і зробити його своїм інформатором. Рат подякував та відмовився, хоча тоді й не завжди тверезо мислив через наркотики.

Перед Фінком стояла тарілка з величезним гольштинським шніцелем.

— Смачного, — сказав Рат.

— Пізній обід, — сказав журналіст, витираючи руки об серветку й підводячись, щоб потиснути руку Рату. — Інспекторе, я дуже радий, що ви нарешті вирішили співпрацювати зі мною. Ви побачите, що воно того варте.

— Я в цьому впевнений, — відповів Рат. Він прив’язав повідець Кірі до ніжки столу, замовив фрикадельки для собаки та маленьке пиво для себе. Потім він сів за стіл Фінка і дочекався, поки журналіст закінчить їсти. Минуло зовсім небагато часу: Фінк з’їв свій шніцель за рекордно короткий час.

— Отже, — сказав він нарешті, підносячи серветку до рота, — мені це було потрібно. Я випив лише п’ять чашок кави на сніданок і більше нічого не мав у животі, — він засміявся й запалив сигарету.

Рат посміхнувся. Журналіст йому не особливо подобався, що полегшило справу.

— Я радий, що ви знайшли час, — сказав він. — Ви виглядаєте дуже зайнятим.

— Я завжди зайнятий. Яку інформацію ви маєте для мене? По телефону ви натякали на щось дуже захоплююче.

— Інформація досить вибухонебезпечна, — відповів Рат. — Це про людину, яка має багато гральних боргів і може потрапити через це у великі проблеми.

Фінк перелякався. Його ніби вдарили по голові.

— Що я маю з цим робити? Як давно ви цікавитеся незаконними азартними іграми?

— Я цікавлюся всім, що здається мені досить цікавим.

— Чого ви хочете? — запитав Фінк. — Чи не можете ви прямо сказати мені про це, замість того, щоб говорити загадками?

Рат дістав уже сильно пом’ятий випуск газети «Таг» і розгорнув його.

— Ось у чому справа, — сказав він, кладучи газету на стіл.

Фінк стомлено посміхнувся.

— Це вчорашній випуск. Вам потрібен свіжий? — Він поклав щойно надрукований «Таг» поверх старого. Заголовок, підкреслений червоним, виглядав не дуже приємно:

Єврейський гангстер тероризує Берлін.  

Що робить поліція?

— У вас затишшя? — запитав Рат. — Інакше чому ви все ще це друкуєте?

— Тому що люди хочуть це читати.

— І чому його релігія така важлива, що має бути в назві? Це майже схоже на напад.

— Це Ізидор Вайс{96} відправив вас до мене? — Фінк засміявся. — Чого ви хочете, пане Рате? Я думав, у вас є інформація, а потім ви прийшли до мене з такими старими речами.

— Я маю інформацію.

— Ви маєте на увазі борги від азартних ігор? Кого це хвилює?

Пелька Фінка все ще була широко відкритою, але Рату здалося, що він чує невпевненість, яка тремтить за фасадом цього твердого голосу.

— Не хвилює? Тоді у мене є дещо інше. — Він запалив цигарку. — Я також можу повідомити вам, наприклад, що наступні кілька днів і тижнів для вас пройдуть набагато спокійніше, якщо ви розкажете мені тут і зараз, як ви отримали фоторобот та внутрішню інформацію поліції, яку ви використали, щоб зліпити докупи свою жалюгідну статтю.

Фінк загасив цигарку й зітхнув, наче Рат викликав у нього найглибше співчуття.

— Пане комісаре, я не знаю, чого ви від цього очікуєте. Як часто, на вашу думку, ваш колега Бьом докучав мені цим за останні кілька днів? І моя відповідь завжди була однаковою.

— А саме?

— Я не видаю своїх інформаторів. Серйозний журналіст ніколи не називає своє джерело. За жодні гроші.

— Справді за жодні? — Рат витягнув з кишені конверт.

— Німецького журналіста не можна купити!

— Ви заборгували загалом чотирнадцять тисяч, які потрібно віддавати. Незаконні азартні ігри.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказав Фінк, але було помітно, що він це добре розумів, але поки не міг зрозуміти, як Рат отримав цю інформацію.

— Я думаю, ви точно знаєте, про що я говорю. І вірите чи ні, але я — той добрий дядечко, який може вам допомогти. Якщо ви готові співпрацювати.

Фінк нічого не сказав, тільки запалив наступну сигарету. Погляд, який він кинув на Рата, був сумішшю недовіри, страху й презирства.

— Я не можу пробачити вам ваш борг. Не переоцінюйте мій вплив. Але я можу гарантувати, що термін буде подовжено, а процентні ставки впадуть. І, можливо, таким чином ви збережете більше цілих кісток у пальцях.

— Який з вас поліцейський? Ви не тільки корумпований, ви ще й погрожуєте мені?

— Ви граєте у свої недолугі ліві ігри, я граю — у свої.

Фінк вдихнув так, ніби нікотин йому потрібен був так само, як і кисень.

— Чому ви взагалі думаєте, що у мене є борги за азартні ігри? — запитав він.

Рат усміхнувся якомога більш саркастично.

— Вибачте, — сказав він. — Я не видаю своїх інформаторів.

Він загасив цигарку й підвівся.

— Ще раз вибачте. Мені ще треба вигуляти собаку, вона стає неспокійною.

Він нахилився й узяв за повідець Кірі, яка замахала хвостом, щойно зрозуміла, що вони збираються вийти на свіже повітря. Рат був уже на півдорозі до дверей, коли почув позаду себе голос Фінка.

— Стійте. Зачекайте!

Рат зупинився. Оскільки він стояв спиною до Фінка, то не втримався від посмішки, що розпливлася по його обличчю.

72

Ні, тут було зовсім не схоже на «Адлон»{97}, зовсім нічого спільного. Цегляні стіни були вологі, земля тверда. А в повітрі стояв пронизливий запах навозу, гною, солі та крові. І ще якихось хімікатів, про рівень токсичності яких вона воліла не знати. А вночі завжди лунали крики, які можна було почути і на фабриці осей, проте тільки тут вони були настільки гучними, що Алекс прокинулася від жаху в першу ж ніч і на мить подумала, що прямо поруч із нею кричать тварини, що помирають.

Що це за схованка! Старий цех для соління шкур чи як там Еріх назвав цю діру? І вона має бути вдячною за це?

Певним чином, звичайно, вона була вдячна. Проте шкода, що тепер у нього знову з’явилися помилкові надії. Вона не бачила його відтоді, як її звільнили, і була рада, що її розділ про Еріха підійшов до кінця. Але коли вона чекала його позавчора, готова втекти будь-якої миті, якщо він дивно відреагує на неї, вона помітила, що нічого не змінилося, що він все ще обожнював її, як і раніше. Це правда, вона скористалася ним. З іншого боку, він розважився, тому все ніби вирівнялося. Щойно вона залагодить свою справу з тим поліцейським-вбивцею, вона поїде з Вікі в інше місто, можливо, у Вроцлав, родина Вікі звідти родом, принаймні це досить далеко, щоб берлінська поліція більше не могла їх дістати.

Але спочатку треба було покінчити з поліцаєм. Вікі з’ясувала, що цю свиню звали Кушке. Вона прослідувала за ним до його квартири, і він нічого не помітив. Вікі стояла на сторожі, а Алекс намалювала. Тобто писала. Вони витратили на це менше п’яти хвилин. Ще менше на Вінтерфельдтштрасе. Там вони голосно крикнули: «Кушке, ми тебе дістанемо!», а потім втекли, сміючись, як колись в дитинстві, коли грали в котів та мишей.

Але справа була серйозна.

Вони хотіли по-справжньому налякати цього покидька, перш ніж Алекс завдасть останнього, остаточного удару, який змусить цього мудака заплатити за те, що він зробив з Бенні.

І заради цього вона з радістю погодилася пересидіти кілька днів у цій норі. Вона подивилася на кишеньковий годинник, Вікі знову запізнювалася. Не те, щоб вона увірвалася сюди саме в той момент, коли Алекс була з Еріхом. Ну, може це й добре. Алекс могла придумати кращі речі, аніж «займатися коханням», як називав це Еріх, на цьому смердючому смітнику. Принаймні він говорив не надто багато, вона цінувала це в ньому.

Вона почула кроки і нашорошила вуха. Це не могли бути ані Вікі, ані Еріх, вона чула кілька людей. Тут часто проходили робітники, прямуючи з одного цеху в інший. На щастя, в цій напівзруйнованій будівлі ніхто не блукав, вона давно не експлуатувалася і відтоді руйнувалася. Усе одно вона не могла позбутися запаху скотобійні, він був тут повсюди, ця нудотна суміш. Вона також завжди ненавиділа це в Еріху, цей запах залишався на його одязі після кожного дня на роботі. Тут, у цій кімнаті, було байдуже, адже тут усе так смерділо, тому цього навіть не було помітно.

Кроки наблизилися, але цього разу щось було інакше, щось її дратувало, і їй потрібен був час, щоб усвідомити: це були лише кроки і жодних голосів. Ті, хто був там, не розмовляли, ніхто не сказав жодного слова.

І поки вона все ще думала про це, вона почула, як великі металеві двері попереду відчинилися. З найрізноманітнішими думками, що крутилися в її голові, Алекс збиралася відступати. Вона могла лише сховатися ззаду, у підсобних кімнатах, де стояв найсильніший сморід. Прокляття, яка дурна схованка! Але що ще Еріх міг придумати поспіхом, адже він не міг заховати їх під ліжком батьків. Чи під своїм, адже спав на матраці на кухні. А тоді він згадав про скотний двір та скотобійню, де він навчався, і оцю порожню будівлю.

Тепер Алекс стояла, притулившись спиною до стіни, в останній кімнаті. Вона почувалася, наче миша в пастці. Сподівалася, що зловмисники залишилися десь попереду, інакше її помітили б, і ця схованка її не врятувала б. І вона не знала, як без допомоги Бенні терміново знайти нову таку схованку, яка б врятувала її від поліцейських. Вікі не дуже допомогла їй в цій справі, вона ніколи ніде не жила, окрім як на старій фабриці осей. Ані Вікі, ані Котце, ані Фанні ніколи не заходили так далеко, щоб їм потрібно було облаштувати запасні квартири, як це робили раніше Алекс та Бенні.

Вона дивилася крізь щілину у дверях, але не бачила жодного обличчя. Здавалося, вони не були людьми зі скотобійні, принаймні не носили білий одяг, забризканий кров’ю. Ці люди були одягнені в звичайний вуличний одяг, нічого елегантного, у деяких навіть були дірки та латки, мабуть, кілька нешкідливих бомжів, які просто шукали дах над головою, як і вона. Ось що вона подумала спершу.

Поки не почула голоси. І зрозуміла, що ці гості були зовсім не нешкідливими.

— Де ця сука? Ти точно впевнений, що вона тут?

— Звичайно! Вікі вийшла саме з цієї діри.

Алекс завмерла. Вона знала ці голоси. І сподівалася ніколи більше не почути їх.

Перший належав Ральфу Кралю на прізвисько Кралле, найбільшому покидьку, який ходив територією старої осьової фаб­рики; другий належав одному з його посіпак, Феліксу Пірсігу на прізвисько Персик, яке було досить недоречним, зважаючи на його всипане вуграми обличчя.

Тільки тепер їй зовсім не хотілося з нього сміятися. Прокляття!

Мабуть, Персик слідкував за Вікі. Хоча Алекс казала їй бути обережною. Кралле та його хлопці вже давно її вистежували, з того самого дня. Вікі розповіла їй, як вона врятувала ту судову пані від Кралле. А такий щур, як Кралле, ніколи нічого не забував. Він також ніколи не пробачить Алекс за те, що вона деякий час тому встромила свій ніж йому в дупу, коли він обмацав її і терся об неї своїм членом, а потім намагався засунути свого язика в її рот. Поки він був зайнятий, вона схопилася за ножа і встромила його один раз крізь штани прямо в його товсту дупу. Відтоді він залишив її в спокої, але вона напевне знала, що він просто чекає свого шансу, щоб помститися їй.

І ось цей шанс, здавалося, настав.

У Кралле були хороші шанси. Принаймні кращі, ніж у неї. У неї навіть не було ножа, поліцаї змусили її його віддати. Єдиний шанс, який у неї був, це те, що хлопці здалися б, припустивши, що Алекс давно втекла звідти.

Але вони не зробили їй такої ласки. Постаті, які вона бачила крізь щілину у дверях, вже наближалися до її сховку. Алекс озирнулася, шукаючи щось, чим вона могла би захиститися. Тут мало що валялося, на заводі осей був би більший вибір. До біса! Вона вирішила не повертатися на фабрику, де жили ці ідіоти, але ці мудаки мали прийти саме туди, де Алекс вважала, що перебуває у безпеці. Вона помітила дерев’яну ручку під купою мотлоху і потягнула за неї, доки не зрозуміла, від чого була ця ручка. Від шкребка, старого та вже іржавого шкребка, яким тутешні робітники вишкрібали зі шкур залишки м’яса. Цей, мабуть, не переїхав на нову фабрику для соління шкур. Вигнуте лезо було іржавим та тьмяним, а з обох боків воно мало дерев’яні ручки. Вона схопила цю річ і пошукала схованку, бо кроки ставали все ближчими. Але в цій клятій кімнаті не було схованки, лише одна можливість...

Двері відчинилися, і вона почула голос Кралле так близько, що боялася, щоб він раптом не почув, як калатає її серце.

— Хай тобі грець, Персику! Якого біса! Куди ти нас завів? Ти бачиш десь цю довбану лесбійку? Нам тут що, щурів трахати?

Сподіваючись на диво, Алекс затримала дихання у своєму сховку за дверима, коли почула, як хтось зайшов повз Кралле в кімнату. Вона бачила лише його спину, а не прищаве обличчя. Фелікс Пірсіг повільно обернувся, і перш ніж він встиг її помітити, вона відхитнулася назад і щосили вдарила його шкребком по голові. Вона вдарила його не лезом, а лише дерев’яною ручкою, але звук був такий, ніби він втратив кілька зубів, поки падав на підлогу. Її трохи занесло від сили удару, Алекс стояла над скривавленим хлопцем і дивилася на тупі витріщені обличчя інших.

73

Очі Еріки Фосс буквально блищали від цікавості, але Рат продовжував бути мовчазним, коли повернувся до кабінету. Колеги ще не повернулися з поїздки в Моабіт. Він підійшов до свого столу й зачинив двері, давши Фосс безпомилковий сигнал про те, що він не хоче, щоб його турбували. Кірі лягла під стіл, собака дуже втомилася після пройдених кілометрів і останньої фрикадельки на знак нагороди. Рат витяг великий конверт, який він сховав серед газет, які тримав під пахвою. У нього були вагомі причини ховати коричневий конверт від цікавих очей Фосс, адже він нікому в «замку» не зміг би пояснити, як він його отримав. Бьом, мабуть, віддав би щось за цей конверт та його вміст, але це лише робило його зберігання в таємниці від старшого інспектора ще більш привабливим. Адже знання — це сила. Старий девіз його батька. Зрештою, Енгельберт Рат дослужився до посади кримінального директора.

Рат відкрив конверт. Фоторобот Авраама Ґольдштайна випав з нього з кількома позначками олівцем до нього та шістьма машинописними сторінками, і це було справжнє досьє: ордер на арешт Авраама Ґольдштайна, майже такий же інформативний, як і той, який Бюро розслідувань надіслало телетайпом до штабу два тижні тому, все німецькою мовою; це було доповнено інформацією про те, що цей самий Авраам Ґольдштайн, чиєю улюбленою зброєю, як відомо, є «Ремінгтон 51», вступив у бій з загоном бійців СА в Гумбольдтгайні у вівторок увечері. Потім там були підсумки двох балістичних звітів, один з яких, що був датований п’ятницею, розповідав про гільзу, знайдену в Гумбольдтгайні. Другий, датований вчорашнім днем, стосувався двох куль однакового калібру, які потрапили в тіло невідомого чоловіка, що було знайдене на сміттєзвалищі в Шонайхе декілька днів тому. Безсумнівно, це була внутрішня поліцейська інформація, підготовлена для преси та доповнена певними теоріями, наприклад, що тіло поки що не встановленої особи могло стати жертвою перестрілки злочинного світу, і що кулі, ймовірно, вилетіли з одного пістолета, американського «Ремінгтона 51».

Рат проглянув вчорашню статтю. Про «Ремінгтон» не було жодної згадки, улюблена зброя Ґольдштайна була згадана лише у свіжому номері із заголовком: «Єврейський гангстер тероризує Берлін. Що робить поліція?».

Фінк прислухався до припущень свого інформатора та висунув теорію про те, що Авраам Ґольдштайн подорожував Берліном від імені клубу перснів, до якого проникли комуністи, і що мертвий чоловік з СА та мертвий чоловік зі сміттєзвалища були лише першими з багатьох жертв, яких ще слід очікувати в давно запланованій кампанії помсти.

Рату довелося подумати про Г’юго Ленца та Руді Гьоллера. Можливо, мова йшла не про битву між «Бероліною» та «Північними піратами»? Чи був в неї залучений якийсь третій клуб кримінального світу? Чи його просто захопила бурхлива уява Штефана Фінка, який заліз йому в голову разом зі своїм поліцейським з поштової скриньки?

Він відклав газету.

Журналіст охоче пішов на співпрацю, щойно усвідомив, що Рат тримає його в своїх руках, і розповів усе, що знав. На жаль, знав він не так багато, як сподівався Рат. Він досі не знав, де саме стався витік інформації в штаб-квартирі поліції: Фінк знайшов перший конверт з фотороботом, досьє про Ґольдштайна та першим балістичним звітом у своїй поштовій скриньці у видавництві в неділю. Другий конверт з іншим звітом опинився там вчора опівдні. У нього не було підстав сумніватися в цій історії. Після зустрічі в кафе «Ашингер» Рат супроводжував журналіста до редакції, що знаходилася недалеко, де і отримав цей конверт.

Рат повернув у конверт аркуші паперу разом з фотороботом і відправив його в нижню шухляду свого столу, тоді поклав на нього кілька папок з давно забутими справами і поставив на них мініатюрну версію радіовежі, що стояла у нього на столі; це був сувенір, який він колись отримав як мільйонний відвідувач, яскравий приклад категорії подарунків, які нікому не потрібні.

Закінчивши, він підвівся і знову відчинив двері, наказав Еріці Фосс стежити за Кірі, яка все ще лежала під його столом, і вийшов у коридор.

Рат дякував Богу, що йому ніколи не доводилося працювати з Грегором Ланке. Племінник начальника відділу прийшов до відділу «E» на заміну інспектору Рату, який залишив там вакансію, коли перейшов до відділу убивств. Ланке-молодший, здавалося, не мав жодних амбіцій; він все ще не піднявся вище звання помічника інспектора, незважаючи на родинні зв’язки. Але принаймні він протримався на тій самій посаді вже понад два роки, без переведень та без попереджень, що було надзвичайним, враховуючи його посаду.

Рат стояв перед дверима й на мить задумався. Лобова атака, такою була обрана ним тактика, повна раптовість.

Він відчинив двері й увійшов без стуку. Рату пощастило: Грегор Ланке був у кабінеті сам. Його наступник у відділі «Е» швидко засунув стос фотографій у верхню шухляду свого столу.

— Що вам потрібно? — здивовано запитав він, і лише потім, здавалося, впізнав Рата. — Колего Рате? — сказав він. — Оце так сюрприз! Сумуєте за старою роботою?

Рат перейшовпрямо до справи.

— Вітаю, колего, — сказав він. — Мені потрібен контакт з однією з ваших інформаторок. Маріон Бозецькі.

Ланке витріщився на Рата.

— Навіщо? — запитав він. — Ви ж працюєте у відділі вбивств, хіба ні?

Тактика несподіванки спрацювала. Ланке не заперечував наявність інформаторки на ім’я Маріон Бозецькі.

— Це стосується одного вбивства, — сказав Рат.

— Для цього було встановлено спеціальний алгоритм, чи не так? — запитав Ланке. Схоже, що він вже поспілкувався зі своїм дядьком. — Офіційний запит на секретну інформацію, наприклад.

— Це все так довго! — Рат прикинувся його товаришем. — Наші кабінети знаходяться на одному поверсі. Це максимум дві хвилини пішки.

— Ну, тоді ви знаєте, як швидко зможете повернутися за свій стіл і подати офіційний запит через директора Генната.

— Чому ви так швидко хочете мене позбутися? — запитав Рат. — Можливо, ви просто хочете якомога швидше ще раз подивитися на ті брудні малюнки? — Рат вказав на письмовий стіл Ланке, який належав йому ще два місяці тому.

— Колего, я вважаю, що вам слід якнайшвидше піти звідси. Інакше я змушений буду запитати директора Генната, чи дає він своїм людям достатньо роботи, — Ланке взяв слухавку.

Рат відступив. Він дізнався те, що хотів дізнатися.

— Без образ, друже, — сказав він і посміхнувся. Адже знав, що саме це найбільше роздратує Ланке.

74

Еріх Рамбов припаркував свій велосипед біля дерева на Форкенбекплац. Шарлі вчасно спішилася, перш ніж дістатися до площі, і тепер стояла обличчям до магазину медичних товарів. У відображенні у вікні магазину вона спостерігала, як Рамбов ретельно замкнув свій велосипед, накинув на плече шкіряну сумку, а потім рішуче рушив у дорогу. Шарлі залишила велосипед Грети біля ліхтарного стовпа, замкнула його і вирушила слідом за хлопцем на безпечній відстані, використовуючи численні дерева на площі як прикриття.

Їй довелося чекати близько чверті години, ховаючись біля різних крамниць на Ліппенерштрасе, перш ніж м’ясник знову вийшов з під’їзду батьківського дому зі шкіряною сумкою на багажній полиці. Рамбов приїхав на велосипеді прямо до Фрід­ріхсгайна, і цього разу Шарлі було легше встигати за шаленим темпом підмайстра різника.

Навіть як пішохід він задавав пристойний темп. Замість того, щоб прямувати до головного входу до скотного двору та скотобійні, Рамбов пройшов повз сторожки, що була ліворуч, і пішов далі Ельденерштрасе вздовж нескінченної цегляної стіни. Шарлі залишилася на іншому боці вулиці. Хлопець йшов вздовж стіни, поки в якийсь момент не зупинився, так раптово, що Шарлі ледве встигла застрибнути у під’їзд, що був поруч. Коли вона вийшла й обережно визирнула з під’їзду, хлопця зі шкіряною сумкою вже не було. Шарлі уважно перевірила, чи не стоїть Рамбов десь поблизу, потім залишила свою схованку і перетнула вулицю.

Вона непомітно оглядала кладку на стіні, аж поки не помітила темну пляму: десь посередині була відколота цеглина, яка стала б ідеальним допоміжним засобом під час перелазу. Шарлі озирнулася, і лише коли вона переконалася, що ніхто не дивиться в її бік, підтягнулася й залізла на стіну, а потім одразу опустилася з її іншого боку, щоб не сидіти на стіні довше, ніж потрібно, адже це могло привернути зайву увагу. Вона стояла в провулку між двома цегляними будівлями. Запах тут був не дуже приємний, суміш крові, гною та інших речей, про які вона не хотіла знати.

Рамбова ніде не було видно. Шарлі добігла до кінця алеї й визирнула за ріг. Нікого. Ані душі. Хлопець зі шкіряною сумкою зник.

75

Якби Персик був сам, вона б встигла втекти, можливо, навіть якби з’явилися лише він та Кралле. Вона могла б пересилити двох, але їх було п’ятеро. Кралле, цей боягуз, пропустив своїх хлопців першими, одного з них вона вдарила залізною частиною шкребка, майже так само сильно, як і Персика, але потім Тео, найсильніший із них, вдарив її. Алекс опинилася на підлозі, міцно стискаючи свою зброю, але Тео та інші миттєво накинулися на неї. Тео став колінами на її плечі, а двоє інших викрутили з її рук шкребок. А потім сильно притиснули її ноги, що сильно брикалися, до підлоги, поки вона не відчула себе паралізованою, абсолютно беззахисною.

Все, що вона могла зробити, це плюнути в них, і вона це зробила. Дурна ідея. Тео вдарив її так сильно, що вона відчула, як її губи почали кровоточити й набрякати.

«Якого біса, Вікі, — подумала вона, куштуючи свою кров, — ти мала переконатися, що ніхто не стежить за тобою! Що ти накоїла, дівчино?»

Над нею з’явилося усміхнене обличчя Кралле. Він був схожий на білого мисливця на велику дичину, який споглядає свою здобич, яку загнали для нього в кут працьовиті тубільці.

— Відпустіть мене, боягузливі пацюки! — сказала Алекс, знову намагаючись вирватися. Марно. Ці троє міцно тримали її своєю хваткою.

— Хлопаки, у нас тут справжня дика кобила, — сказав Кралле. — Я б сказав, що її потрібно терміново зламати.

Алекс перестала боротися і перейшла до розмови.

— Хай тобі грець, чого ти від мене хочеш?

Кралле вихопив ніж.

— Ти знаєш, де ми, моя маленька конячко, — сказав він. — На скотобійні. Так що зараз буде різня.

З останнім словом він клацнув лезом, і троє хлопців зайшлися глухим злорадним сміхом. Алекс завжди вважала, що тоді її ніж завоював повагу Кралле. Можливо, саме тому йому довелося взяти з собою ще чотирьох своїх хлопців. І тепер він прагнув помститися. Вона не вірила, що він справді її вб’є, він хотів її налякати. І, прокляття, йому це вдалося. Він міг багато зробити ножем, не вбиваючи її. Багато поганих речей. Алекс намагалася вгамувати свій страх гнівом, який зростав в ній, гнівом на всю цю банду, яка робила життя для неї та Бенні нещасним відтоді, як вони знайшли для себе притулок на старій фабриці з виробництва осей.

— Але перед тим, як ми підемо на бійню, — сказав Кралле, поклавши ножа назад у кишеню, — нашу маленьку конячку треба осідлати.

Його хлопці знову засміялися. За винятком Персика, який щойно прийшов до тями й стогнав, стискаючи свою скривавлену щелепу.

— По-перше, я збираюся трахнути тебе, — продовжив Кралле і почав возитися зі своїми штанями. — А потім це зроб­лять хлопці. І як часто ми це будемо робити, залежить від нас, — він засміявся. — О так, і ще одне, це буде для тебе новим: цього разу грошей за це ніхто не дасть.

Алекс знову намагалася звільнитися, хоча знала, що це було марно. Троє хлопців тримали її залізною хваткою. Тео, цей мудак, якого вона насправді вважала найрозумнішим з цієї зграї дебілів, ще раз дав їй ляпаса, а потім нарешті відпустив її руки, які вже заціпеніли й ледве рухалися.

— Отже, — сказав Кралле, витягуючи член зі своїх штанів, — гадаю, що цього разу ця маленька повія отримає те, на що заслуговує.

У нього була ерекція. Цей маленький мудак-садист збуджувався від того, що вона лежала беззахисна перед ним, а з рота у неї йшла кров.

Алекс не могла втримати язика за зубами. Це завжди приносило їй проблеми.

— Що це, — сказала вона, — твій член все ще твердий, тому що твої хлопчики його нещодавно посмоктали?

Один із хлопців знову розсміявся, але потім замовк, коли зрозумів, що це недоречно. Усмішка Кралле застигла в гримасі гніву. Він ударив її черевиком у пах. Біль пронизав її, наче кулак, впиваючись та розриваючи її живіт. На коротку мить в її очах потемніло.

А потім її кинули на хиткий стіл у дальньому кінці кімнати, що стояв біля задньої стіни без вікон. Хоча Алекс відчувала, що її може вирвати будь-якої миті, вона відбивалася, як могла, але двоє хлопців тримали кожну ногу обома руками і використовували всю вагу свого тіла, щоб розвести їх. А Тео тримав її мляві руки позаду неї під таким кутом, що кожен рух Алекс відгукувався болем, і вона боялася вивихнути руки. Ці покидьки тримали її, готували для Кралле, свого володаря й господаря, який підійшов до неї зі спущеними штанями.

Все було марно, все було збіса марно.

Вона могла захищатися тільки словами. Тоді він вдарив би її ще раз, але вона охоче віддала перевагу цьому, ніж тому, що він збирався зробити з нею зараз.

— Якщо ви, мудаки, торкнетеся мене, ви пошкодуєте про це, присягаюся!

— Ого! — посміхнувся Кралле. — Які непристойні слова ти знаєш. Більше того! Мені це подобається. А хлопці, га?

Хлопці тупо засміялися.

— Можете поки посміятися! Але я вас усіх заріжу, можете на це розраховувати!

Кралле знову розкрив свого ножа.

— На твоєму місці я б не ризикнув розкривати свою велику пельку. Хто знає, що ще ти зможеш зробити, коли ми з тобою закінчимо?

Тео боляче скрутив їй руки та відкинув назад її голову. Вона відчула, як Кралле підняв її спідницю своїми пальцями-сосисками й провів кінчиком ножа по внутрішній стороні її стегна.

— Ну що, тепер ти мовчиш, га?

Вона почула, як Кралле зітхнув. Алекс стисла зуби. Якщо вона вийде звідси живою, він заплатить за це, вони усі заплатять за те, що зробили з нею! Ще й як заплатять! Вона здригнулася, коли він раптом швидко смикнув ножа. Але вона не відчула болю, він порізав її трусики. Його банда завила; навіть Персик, повільно оговтавшись після того, як виплюнув кілька своїх зубів, обережно засміявся.

— Тоді потримайте для мене нашу маленьку конячку, — сказав Кралле. — Щоб я гарненько покатався на цій повії.

Алекс заплющила очі.

Хай тобі грець, Кралле, ти пошкодуєш про це!

Вона відчула його спітнілі руки на своїх стегнах і помітила, як усе її тіло стиснуло судоми, як навіть позиви до блювоти хотіли повернутися. Чи втратив би він інтерес, якби її зараз просто вирвало?

Поки вона про це думала, вона раптом відчула гострий біль, коли Кралле жорстоко увійшов в неї під супровід виття своєї банди.

Алекс намагалася полетіти думками подалі звідси, подалі від свого тіла, подалі від цієї смердючої кімнати, подалі від цієї жахливої години, кудись у майбутнє, де вона поквитається з цим мудаком і його бандою, де кожен із них шкодуватиме про те, що вони зробили з нею тут і зараз. Вона хотіла вибратися зі свого тіла, але не могла, вона відчувала його поштовхи, чула його дихання, відчувала, як гнів все дужче зростав у ній, як і відчуття безсилля. Розпач міг викликати в неї сльози, але Алекс не дозволила йому взяти верх, ні, ці хлопці не побачать, як вона плаче!

«Нехай все це скоріше закінчиться, милий Боже, — молилася вона, — якщо Ти існуєш, хай йому грець, дозволь мені вибратися звідси живою, щоб я потім змогла помститися цим брудним свиням».

Наче хтось почув її молитву, бо Кралле раптом зупинився, і в ту ж саму мить Алекс відчула, як інші послабили хватку, ніби щось їх відволікло.

— Що тобі тут потрібно, друже? Ти, мабуть, переплутав двері!

Голос Кралле. Алекс відчула, як його член вийшов з неї.

— Вам буде краще, якщо ви зараз підете геть, — сказав голос, який здався Алекс знайомим.

Кралле та його хлопці зустріли погрозу сміхом.

— Не сміши мене, — сказав Кралле, — звідки ти взявся? Спав у цьому хліву? Чи, може, поліцаї вже оточили цей сарай?

— Хто знає, — сказав голос, і тепер Алекс впізнала, хто це був. Він прийшов набагато раніше, ніж було домовлено, але вона зовсім не розсердилася на нього за це. Вона відкрила очі й підняла голову. У дверях стояв Еріх Рамбов, його шкіряна сумка була закинута через плече, а на його обличчі застиг такий незворушний вираз, наче він не бачив жодних труднощів, щоб протистояти п’ятьом хлопцям, один із яких саме діставав з кишені ножа, а інші виглядали так, ніби кожен з них мав хоча б один кастет. Еріх кинув на Алекс швидкий погляд, який сказав щось на кшталт: «Не хвилюйся! У мене тут все під контролем».

— Слухай, хлопче, — сказав Кралле, клацнувши ножем. — Я не знаю, чи знаєш ти, що це? Але це означає, що тобі краще забратися звідси і залишити нас у спокої.

— Я залишу вас у спокої, якщо ви залишите у спокої дівчину.

— А навіщо нам це робити?

— Ідіть геть, і все буде гаразд.

Ці слова знову викликали у нього сміх.

— А якщо ми захочемо залишитися? — запитав Кралле. — Що ти тоді робитимеш? Ти навіть не озброєний.

— Хто сказав? — Еріх відкрив свою сумку й дістав тесак, один зі своїх інструментів з м’ясної крамниці.

— І що це таке? — Кралле зробив до нього кілька кроків. — Виглядає не дуже гострим.

— Це й не обов’язково, — сказав Еріх. — Все здебільшого залежить від того, наскільки сильно ним бити. І як швидко.

Поки він говорив, дуже спокійно й не виказуючи емоцій, він блискавичним рухом протягнув тесак по животу Кралле — так раптово, що той взагалі не встиг відреагувати. Кралле ошелешено подивився на тесак, лезо якого тепер виблискувало криваво-червоним кольором, потім на свій живіт, після зустрічі з яким тесак став слизьким, і на свій член, з якого тим часом витекла остання крапля крові. Тоді він впустив свій ніж й обома руками спробував затиснути свій живіт, щоб його кишки не вивалилися із розітнутого черева.

Еріх Рамбов стояв із закривавленим тесаком в руках і незворушно дивився на інших.

— То що? — запитав він. — Хто хоче бути наступним?

76

Шарлі поняття не мала, куди зник Рамбов. Він зайшов у ту занедбану цегляну будівлю?

Або, можливо, він зник десь в іншому напрямку на цій ділянці. А це було величезне, окреме маленьке містечко, побудоване з єдиною метою: перевозити тварин від життя до смерті, щоб Берлін не помер від голоду.

Вона думала, скільки їй ще чекати. Чи краще було б зателефонувати Андреасу Ланге з найближчої телефонної будки, щоб приміщення скотобійні прочесав великий загін поліції? У будь-якому випадку це було б простіше. Але тоді вона відчувала б себе так, наче зрадила Алекс. Хоча вона цій дівчині зовсім нічого не обіцяла, взагалі нічого.

Раптом іржаві залізні двері цегляної будівлі відчинилися, і звідти вискочили четверо хлопців з блідими обличчями та переляканими очима. Один тримався за свою закривавлену щоку. Не помічаючи Шарлі, вони пробігли повз неї, наче хтось гнався за ними.

Вона якусь мить дивилася услід цим чотирьом, а потім перевела погляд на залізні двері, які все ще тихенько рипіли на петлях. Шарлі не стала довго думати і зайшла всередину.

Будівля була порожня. Тут смерділо ще огидніше, ніж на дворі, бо до тваринного запаху додавалося щось хімічне. Шарлі прислухалася, їй здалося, що вона чує голоси, але тепер знову стало тихо. Вона тихенько промацувала свій шлях, нашорошивши вуха, намагаючись не видати жодного звуку. Вона перевірила свій пістолет. Маленький кишеньковий пістолет, який їй дав Ланге, старий бельгійський «Піпер Баярд», вона насправді взяла з собою через Кушке, на той випадок, якщо вона потрапить у ризиковану ситуацію, стежачи за ним. Вона звела курок «Баярда» і повільно пробиралася з кімнати в кімнату. Сморід посилився, гучнішими стали й голоси. Їй здалося, що вона почула схлипування десь за дверима в кінці кімнати, які були трохи прочинені. Що в біса там коїлося?

Шарлі ногою відчинила двері й увірвалася всередину, спрямувавши пістолет у темряву.

— Не рухатися! — гукнула вона в кімнату, не знаючи, чим це мало закінчитися, бо тільки тепер вона могла побачити, що там відбувалося. І не повірила своїм очам.

Александра Райнгольд сиділа на столику біля передньої стіни кімнати, схиливши голову на плече Еріха Рамбова, з її лівої ноги звисали залишки розірваних трусиків. Рамбов ніжно обіймав дівчину лівою рукою, а в правиці він тримав тесак для м’яса, лезо якого було криваво-червоним. А буквально за кілька метрів від них на підлозі сидів навпочіпки хлопець зі спущеними штанями, схопившись за живіт. Козел зі старої фабрики, той кремезний хлопець, який тоді так її налякав. Кралле чи як його прозвали? Тепер він сидів там на підлозі, плакав і стогнав від болю.

Усі троє дивилися на Шарлі широко розплющеними очима, поки вона стояла, розмахуючи пістолетом у руці, щоб ніхто не міг подумати, що це може бути щось інше. Алекс та Рамбов інстинктивно підняли руки. Лише хлопець, що лежав на підлозі, обома руками все ще тримався за свій живіт. Між його пальцями блищала кров.

— Я помираю, — скиглив він, — я помираю.

Шарлі опустила пістолет.

— Що в біса тут сталося? — запитала вона.

77

Кронберг одразу зрозумів, про який саме труп говорить Рат.

— Той, що зі сміттєзвалища? Він зовсім поганий. Повністю поїдений щурами. Незважаючи на те, що доктор Шварц каже, що бідолашний хлопець помер щонайбільше тиждень тому, лише два пальці залишилися більш-менш цілими, щоб з них можна було зняти відбитки.

— І тепер ви шукаєте його в картотеці...

— На щастя, не я особисто.

— В балістичному звіті сказано, що його вбили з «Ремінгтона»?

— Чую про це вперше, — на деякий час на лінії запанувала тиша. Кронберг ніби задумався. — Цікава гіпотеза, — сказав він тоді. — Досить екзотична зброя, але може підійти.

— Сьогодні це було в газеті, — сказав Рат. — Це має бути та сама зброя, що й у Гумбольдтгайні.

— Гм. Я не дуже шаную думку газетярів. Але в цьому випадку вони можуть мати рацію.

Рата це здивувало. Інформатор Фінка навіть був на крок попереду судмедекспертизи.

— Ви порівнювали відбитки цього невідомого трупа з відбитками Г’юго Ленца? Чи Руді Гьоллера? Вони ж є у вашій картотеці, чи не так?

— ­Щура Руді та Рудого Г’юго? Звичайно, у нас є їхні відбитки. Однак, наскільки мені відомо, мій колега дійшов тільки до літери «В».

— За алфавітом?

— Треба ж рухатися в якомусь порядку. — Рату здалося, що Кронберг трохи образився. — Що змусило вас подумати про Ленца та Гьоллера? — запитав він.

— Підказка, — збрехав Рат. — Я чув, вони обидва зникли безвісти.

Кронберг раптом голосно засміявся.

— Оце була б іронія, — сказав він. — Щура Руді з’їли щури, — потім він стишив голос і став схожим на змовника. — Я розгляну таку версію, пане інспекторе. Дякую за підказку.

— Без проблем.

Рат поклав слухавку. Він залишився останнім у кабінеті. На сьогодні досить. Він схопив Кірі за повідець.

Він з нетерпінням чекав кінця дня й зустрічі із Шарлі. Її запах на подушках цього ранку, він тримався в його носі цілий день, але тепер він хотів більшого. Як же швидко це сталося після того, як він вже почав звикати до самотності на вихідних.

Спочатку він поїхав до Луїзенуфер, прийняв душ і одягнув новий костюм, а потім рушив до неї. Цього разу він вирішив не дарувати квіти, а взяв натомість пляшку ігристого вина. Приводів для святкування було достатньо, хоча й не заручини, які знову не склалися, але все одно... Вчора ввечері він би й не подумав, що вони так швидко помиряться, навіть якийсь час сумнівався, чи помиряться вони колись взагалі. Навіть Кірі здавалася щасливою, коли зрозуміла, що повертається на Шпенерштрасе; не встиг Рат відчинити двері машини, як собака вискочила на вулицю й замахала своїм хвостом.

— Так, моя люба, — сказав Рат, — ти незабаром побачиш хазяйку.

Перш ніж увійти, він поглянув на свої з Кірі відображення у вітрині продуктового магазину поруч і поправив краватку. Вони обидва справляли гарне враження! Рат ще трохи поправив капелюха, потім зайшов у будинок і, насвистуючи, піднявся сходами.

Минуло досить багато часу, перш ніж двері нарешті відчинилися, і у нього знову виникло дивне відчуття. Але потім: жодного хлопця з посмішкою, жодного неприємного сюрпризу; Шарлі відкрила сама. Ну що ж!

— Гереоне!

Вона виглядала досить здивованою. Навіть більше, ніж він очікував. Швидше неприємно здивованою. Сьогодні він кілька разів намагався додзвонитися до неї, щоразу марно. Не дивно, подумав він, звичайно, вона не сиділа вдома цілий день, навіть якби вона була у відпустці; він би теж за подібних обставин не сидів на місці. І тоді він ще дужче чекав зустрічі з нею після роботи.

— Сюрприз, — сказав він без жодної на те потреби. Кірі помахала хвостом.

— Гей, ви двоє! — Шарлі нахилилася й почухала чорне хутро Кірі. — Це справді сюрприз.

— Тут вітаються лише з собаками?

Вона озирнулася, на сходах нікого не було, тоді вона поцілувала його, але залишилася в дверях, наче охоронець храму.

— Чи не запросиш нас увійти? Тоді тобі не доведеться хвилюватися, що старий Бретшнайдер дивитиметься, як ми цілуємося, і отримає через це серцевий напад.

На обличчі Шарлі з’явилося розкаяння.

— Я хотіла б. Але, на жаль, це неможливо.

— Чому ні? — Рат повільно усвідомив, що його тактика несподіванки знову зазнала невдачі.

Вона знизала плечима.

— У мене гості.

Мабуть, його обличчя набуло дурного вигляду, бо вона одразу засміялася.

— Не хвилюйся! Це не Гвідо! Зовсім не чоловік.

— Тоді навіщо така загадковість?

— Це... Я краще поясню тобі це іншим разом, на порозі робити це незручно.

— Я просто хотів тебе здивувати. Це було неминуче. Адже я весь день не міг до тебе додзвонитися.

— У мене зараз дуже багато справ, я розповім тобі про це завтра, гаразд? Зараз я справді не можу цього зробити, — вона подивилася на нього майже з жалем. — Мені дуже шкода, Гереоне, піз­ніше поговоримо по телефону, добре?

У квартирі відчинилися двері ванної кімнати, і звідти вийшла дівчина, закутана в червоний халат Шарлі, з мокрим волоссям. Вона коротко обернулася й кинула на нього підозрілий погляд, перш ніж піти на кухню. Рат дав би їй вісімнадцять, щонайбільше дев’ятнадцять років. У неї була опухла верхня губа.

Він приглушив бажання запитати про те, хто це така, адже й сам міг дати на нього відповідь.

— Ну, — сказав він, піднімаючи пляшку. — Тоді ми з Кірі вип’ємо її удвох.

— Гереоне! — Вона виглядала щиро сумною. — Не гнівайся!

Він змусив себе посміхнутися, сподіваючись, що його посмішка не здасться їй надто напруженою.

— Я все одно не зміг би залишитися надовго, — сказав він, із жалем знизуючи плечима. — Сьогодні ввечері доведеться спати на Луїзенуфер. Вранці мені буде потрібен мій чорний костюм.

— Ти йдеш на похорон? — злякано спитала вона. Вчора вони мало спілкувалися. Скоріше займалися іншими справами.

Рат кивнув.

— Може, навіть на два.

78

Коли Шарлі повернулася до квартири, Алекс вже сиділа на кухні, закутавшись у теплий халат, і дмухала в чашку чаю, який їй зробила Шарлі.

— Хто це був? — запитала вона.

— Просто друг, — Шарлі сіла біля неї. — Ну як? Тобі зараз краще? Після душу?

— Не знаю, чи зможу я колись знову почуватися чистою, — чашка задзвеніла, коли Алекс поставила її назад на блюдце. — Кралле, цей чортів мудак! Сподіваюся, що він помре!

— Не бажай цього. Тоді на совісті твого друга буде його смерть.

Алекс сильніше запахнула халат, наче хотіла повністю закутатися в нього.

— Чоловік, з яким ви щойно розмовляли по телефону, — сказала вона, — був поліцейським, чи не так?

Це звучало невпевнено, Алекс діяла навпомацки. Ніби гадала, чи справді може довіряти Шарлі.

— Так, він поліцейський, — кивнула Шарлі. — Але він хороша людина.

Алекс криво посміхнулася.

— Я не знала, що такі існують.

Шарлі усміхнулася у відповідь. Їй не хотілося казати дівчині, що чоловік біля дверей також був поліцейським. Вона не хотіла зруйнувати обережну довіру Алекс до неї.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Я пообіцяла тобі, що не буду викликати поліцію, і я дотримаю цю обіцянку.

Їй довелося згадати, як безпорадно й тривожно відреагувала Алекс, коли Шарлі вимовила слово «поліція» в старому цеху для соління шкур.

— Жодних поліцаїв, — сказала вона, біліючи, мов простирадло, — будь ласка, жодних поліцаїв.

— Але... Хіба ти хочеш, щоб ця свиня просто так втекла? Це ж було зґвалтування.

— Будь ласка, жодних поліцаїв...

Зрештою Шарлі погодилася задовольнитися тим, що просто викликала машину швидкої допомоги до старого цеху для соління шкур, щоб Ральф Краль, відомий як Кралле, зміг отримати медичну допомогу. Можливо, важка травма стала для нього уроком. Він міг виявитися більш ефективним за судовий процес у справі зґвалтування та нападу.

Коли вона виключила поліцію з рівняння та відпустила Еріха Рамбова, Алекс трохи почала їй довіряти. А той факт, що вона взагалі прийшла до неї разом зі своєю подругою Вікі, яку вони підібрали дорогою на Ельденерштрасе, був, ймовірно, пов’язаний лише з тим, що у двох дівчат не було іншого місця для ночівлі. У будь-якому випадку Еріх Рамбов, який знову сів на свій велосипед на Форкенбекплац, не міг запропонувати їм нічого нового. І ось Вікі тепер лежала в ліжку Грети й спала. У Алекс теж були темні кола під очима, але вона трималася краще, ніж її подруга.

— Навіщо ви все це робите? — запитала Алекс у таксі.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ви взяли мене та Вікі до себе. Не викликали поліцейських. Чому ви мене так наполегливо шукали? Тільки через те, що я втекла від вас?

— Я просто хотіла тебе знайти.

— Навіщо?

— Можливо, я зможу тобі допомогти. Я думаю, що у тебе проблеми з поліцією.

— Що? Оце новина!

Шарлі приклала палець до губ, кинувши погляд на таксиста, який стоїчно дивився вперед на рух транспорту.

— Я маю на увазі дещо інше. Ти бачила, як Бенні розбився на смерть. І ти бачила, як його зіштовхнув поліцейський.

Алекс подивилася на неї широко розплющеними очима. Зі здивуванням. І одночасним полегшенням.

Коли вони приїхали в Моабіт, Шарлі заплатила водієві таксі. Їм довелося розбудити Вікі й покласти її спати нагорі в квартирі.

Алекс їй усе розповіла, хоча Шарлі вже знала більшу частину історії, вони з Ланге давно зрозуміли багато всього. Але не те, що Алекс сказала про момент падіння Бенні.

— Там був один чоловік.

— Який чоловік?

— Той, хто викликав «швидку допомогу». Він бачив усе.

Алекс не змогла точно описати цього чоловіка, окрім того, що він носив окуляри в дротяній оправі та був трохи схожий на того американця у солом’яному капелюсі, якого завжди можна побачити у кіно, тільки він носив не солом’яний капелюх, а котелок. «Гарольд Ллойд», — сказав Андреас Ланге, коли Шарлі раніше розповіла йому про це по телефону. І попросив Алекс дати поліцейському художнику опис цього свідка.

Шарлі поглянула на Алекс, яка тримала свою чашку чаю так, наче це було єдине, за що вона могла втриматися.

— Поліцейський, з яким я щойно розмовляла, — почала вона, — хоче відправити цього сержанта Кушке до в’язниці.

— Йому місце на ешафоті, а не в тюрмі!

Шарлі завжди дивувалася тому, скільки було прихильників смертної кари серед дрібних злочинців.

— По-перше, він повинен постати перед судом, який його засудить.

— Вони його все одно виправдають! Одна ворона не виклює око іншій.

— Якщо у нас буде достатньо доказів та свідчень, цього чоловіка засудять, я тобі це обіцяю. Ось так добре працює наша судова система. Крім того, суддя — не поліцейський, між судовою та виконавчою владою існує велика різниця, це різні речі.

— Між чим і чим?

— Це називається розподілом влади. Але що я насправді хочу тобі сказати: ти нам потрібна, щоб цей Кушке отримав справедливе покарання. Ти все бачила і можеш все підтвердити.

— Кому нам?

— Мені та помічнику інспектора Ланге.

— Я думала, що між судом та поліцією є різниця. Хіба ви щойно не пояснили мені це?

Господи, а ця дівчина була міцним горішком!

— Існує. Але я хочу, щоб цього Кушке засудили, і цього також хоче пан Ланге. І я думаю, що наші інтереси тут збігаються, чи не так?

— Я не хочу бачити, як його судять, я хочу побачити, як він стогне, скиглить і боїться за своє життя, ось чого я хочу!

— Ти говориш про самосуд.

— Мені байдуже, як ви це називаєте. Я називаю це помстою і хочу саме її. Крім того, я в боргу перед Бенні.

— Будь ласка, не роби нічого необдуманого, — сказала Шарлі.

— Ви не повірите, як добре я вже все обдумала!

— Це ви з Вікі написали ті гасла на його домі та поліцейському відділку, чи не так?

— А якщо й так!

— Якщо з Кушке щось трапиться, підозра швидко впаде на вас, і якщо не на Вікі, то принаймні на тебе. Не ламай своє життя через нього!

Алекс мовчала. Вона думала.

— Ти вже порізала йому обличчя, тобі мало помсти? Решту нехай зробить поліція. І суд.

— Я не піду до поліцаїв. Вони мене посадять за ґрати і все. А мої свідчення? Як ви думаєте, хіба якийсь суддя серйозно сприймає те, що така, як я, скаже у суді? Чи буду я свідком, чи обвинуваченою, в цьому нема жодного сенсу. Вони мені все одно не повірять.

Шарлі нічого не відповіла. Алекс натрапила на хворе місце. Дівчина насправді була не найбільш надійним свідком, навіть якщо її одягнути перед судом у гарну сукню. Підозрювана (а незабаром, можливо, вже й засуджена) грабіжниця навряд чи стане найгострішою зброєю у судовому процесі щодо вбивства, скоєного поліцейським.

— Можливо, ти маєш рацію, — нарешті сказала Шарлі. — Але вони можуть серйозно сприйняти те, що скаже той чоловік в окулярах з дротяною оправою.

— Якби він хотів щось повідомити про це, він би вже давно це зробив, хіба ні?

Шарлі знизала плечима.

— Можливо, у нього були свої причини, хто знає? Але якщо ми розмістимо у газетах повідомлення разом з його фотороботом, тоді, можливо, він більше не буде ховатися.

— Тоді зробіть це для мене. Але я вам для цього не потрібна.

— Ще потрібна. Ти потрібна нам, щоб описати цього чоловіка. Художнику. Для цього тобі не потрібно йти в поліцію. Вулицею нижче є кафе, ми там й зустрінемося. — Шарлі поглянула на свій наручний годинник. — Рівно за дванадцять хвилин.

Алекс напружилася.

— Не хвилюйся. Це не поліцейський, це звичайний художник.

79

Рат не випив шампанське, він поставив його в шафу, а натомість дістав звідти пляшку коньяку. Кірі лежала біля його ніг на килимі у вітальні й спала, сонце вже давно сіло. Рат бачив своє відображення у віконному склі. Ось він сидить собі, щойно з душу та в новому костюмі, весь убраний для недільного походу в церкву, з келихом коньяку та попільничкою перед собою. Палить, п’є і слухає музику. І йому спало на думку, що він рідко коли був так гарно вдягнений.

Він знав, чому вона його не впустила. Щоб у нього не з’явилися муки сумління. Шарлі прихистила ту дівчину з вулиці, яку розшукувала поліція, підозрювану грабіжницю, і, судячи з того, що він побачив у квартирі, вона зовсім не планувала незабаром видавати Алекс поліції. Це змусило його посміхнутися. З усіх людей Шарлі! Яка завжди лаяла його за протиправні кроки! У певному сенсі це робило його щасливим, але водночас йому було боляче, що вона не довіряє йому з цього приводу. Наче він би їх видав! Він би навіть не звертався до її совісті, він би дозволив їй це зробити. Звісно, щоб за наступної нагоди пригадати її цю історію — якщо вона ще раз задумається над законністю його методів розслідування. Тепер навіть надто правильна Шарлі зрозуміла, що законність не завжди є вирішальним чинником. Ключовим є успіх!

Рат подивився на пляшку коньяку. Він почувався приємно п’яним. І щойно він подумав про законність та успіх, то прийняв рішення. Він залишив Кірі у вітальні, яка лише коротко подивилася на нього, коли він встав зі стільця і взяв свій капелюх, пальто та ключі від машини.

Він зрозумів, які вітер та дощ насправді панують надворі, тільки коли за чверть години вийшов із машини на Дірксенштрасе. Він припаркувався подалі, щоб не привертати уваги, бо його «Б’юїк» одразу впадав в око. Тому Рат скористався південними сходами, що розташовувалися прямо біля гаражів та конюшень, де він ризикував зустріти лише когось з автопарку чи якогось охоронця зі слідчого ізолятора, принаймні нікого з тих, хто його знає.

Кілька метрів прогулянки від машини до південно-західного входу вистачило, щоб сильний вітер змусив його протверезіти. На сходах він знову перевірив, чи не висохли підошви його черевиків, і лише тоді зайшов на поверх. Довгий коридор відділу «Е» виглядав мертвим. Це було добре. Якби хтось працював понаднормово або повернувся сюди за чимось з будь-якої причини, у Рата швидко б виникли проблеми з поясненнями своєї присутності. Особливо з тієї миті, коли він відчинив двері й прослизнув у темний кабінет. Він одразу зачинив за собою двері. Це точно була крадіжка зі зломом, навіть якщо йому не було потрібно щось ламати. Під час всієї плутанини навколо його переведення до відділу вбивств ніхто й не подумав вимагати ключі від інспектора Рата, і згодом він сам майже забув, що вони все ще були у нього. Поки йому не прийшла в голову ця ідея. Сьогодні ввечері.

Тут було моторошно тихо, лише дощ стукав по шибках. Рат увімкнув настільну лампу Ланке, яка осяяла кімнату тьмяним зелено-жовтим світлом, і пошукав свій старий ключ від столу. Ключ швидко знайшовся.

Світла було достатньо, він міг бачити все, що йому потрібно. Рат нишпорив у шухлядах у пошуках чогось схожого на адресну книгу чи папку. Нічого. Між його пальцями шарудів використаний бутербродний папір, який потрапив під якісь папери; також він знайшов олівці, порожні сигаретні пачки, надкушене яблуко, все, що можна уявити, тільки не те, що він шукав. Жодного відсилання на Маріон Бозецькі. Звичайно, його не було, навіть такий ідіот, як Грегор Ланке, не заводив особистого досьє на своїх офіційних шпигунів.

У нижній шухляді не було нічого, окрім фотографій. Порнографічних фотографій. Що й не дивно, оскільки Ланке-молодший, як і його дядько, працював у відділі моралі, і такі речі були частиною доказів. За винятком того, що в шухляді столу племінника інспектора була величезна кількість таких доказів, деякі з них були досить потерті, повні відбитків пальців. Рат погортав фотографії. Яка неймовірна колекція! Здавалося, що Ланке вибирав найкращі фотографії з кожної серії та залишав їх собі. Рат навіть знайшов кілька фотографій, які він сам колись конфіскував: двійник Гінденбурга в ближньому бою з Матою Гарі. Але не ці фотографії привернули його увагу, а зовсім інші: особисті знімки, аматорські знімки, які завжди показували ту саму оголену жінку в дії, сфотографовану з боку чоловіка, у якого переважно було видно лише ерегований пеніс, котрий рідко можна було побачити цілком, тому що він зазвичай зникав у якомусь отворі в тілі. Хоча він і не знав анатомію Ланке-молодшого, Рат був упевнений, що помічник інспектора сам зробив ці фотографії. Він був упевнений в цьому з двох причин: по-перше, Грегор Ланке був саме тим виродком, яким він завжди вважав свого наступника. А по-друге, Маріон Бозецькі була на службі в цього виродка не тільки як шпигунка, але, очевидно, й в іншому сенсі. Проте її обличчя не завжди виглядало тут щасливим.

Рат погортав ці фотографії й усміхнувся, коли знайшов ту, що трохи відрізнялася від інших. Він підніс її до променя світла, а тоді поклав у кишеню. На цій світлині Маріон була зображена не так чітко, як на інших, але на задньому плані можна було побачити величезний гардероб. Шафу з дзеркальними дверима.

80

Вони знову сиділи біля «Тіца», це місце зустрічі себе виправдало. Цього разу Ланге запросив її на сніданок. Помічник комісара мав трохи змучений вигляд. Крім того, він, здається, погано спав. Він приніс із собою газету «Берлінер Тагеблатт», що тепер лежала перед ним на столі поруч із чашкою кави.

— Якщо ви ще не поснідали, я вас пригощу, — сказав він, махаючи рукою офіціантові. У цю годину майже весь ресторан був у їхньому розпорядженні.

— Дякую, не треба, — Шарлі замовила чашку чаю з лимоном і вказала на газету. — Ви щось чули від нашого свідка?

Ланге похитав головою.

— На наше звернення ще не було відповіді, хоча сьогодні вранці його опублікували шість газет. З фотороботом.

— У нього звичайне обличчя.

— Це вона так сказала, — скептично відповів Ланге. — Щоб не сидіти зовсім без діла, я вчора намагався знайти людину, яка відповіла на той екстрений виклик, але, на жаль, поки безуспішно.

— Ви маєте на увазі те, що наш свідок викликав «швидку»?

Ланге кивнув.

— Можливо, він раптом назвав якесь ім’я. Якщо він не привид.

— Ви маєте на увазі, що Алекс збрехала нам? Просто вигадала цю людину? Я так не думаю.

— Вона сама не хоче виступати в суді, тому для неї має сенс просто вигадати свідка. Щоб відвернути увагу від себе.

Шарлі похитала головою.

— Вона, може, й злочинниця, але я думаю, що вона каже правду.

— Це підводить нас до другої проблеми, — зітхнув Ланге. —Александра Райнгольд — злочинниця. Якщо випливе те, що я тут роблю, що я дозволяю вам отримувати інформацію від злочинниці, яку ми відпускаємо, це коштуватиме мені голови. І вам теж. Тоді ваша кар’єра буде зруйнована, навіть не почавшись.

Шарлі вийняла з пачки цигарку.

— Можна? — запитала вона.

— Будь ласка, — Ланге вказав пальцем на підлогу. — Тут, у «Тіці», кілька тижнів тому було вкрадено годинники та ювелірні вироби вартістю кілька тисяч рейхсмарок. На ніч зловмисники зачинилися в універмазі. Те саме відбулося через десять днів у «Карштадті». Кого, на вашу думку, підозрюють в цьому?

— Я бачу, у вас гаряча лінія з Артуром Небе.

— Якби тільки Небе знав, що ми ховаємо від нього його головну підозрювану! — голос Ланге став голоснішим, ніж він хотів. Він перелякано озирнувся.

— Він не повинен дізнатися. Ніхто не повинен нічого знати про нашу розмову і нашу домовленість.

— Ви ж розумієте, що переховуєте злочинницю? Що ми переховуємо злочинницю?

— Послухайте, — сказала Шарлі, — я дуже добре знаю, що зробила Алекс, і вона далеко не янгол. Але вона дала нам важливу інформацію, — вона майже зухвало затягнулася сигаретою. — Якщо я видам її зараз поліції, є велика ймовірність, що її засудять, і це назавжди зруйнує її життя, — Шарлі теж підвищила голос, але не озирнулася.

— Просто мені зараз дуже складно, — сказав Ланге. — Ставши поліцейським, я гадав, що автоматично опинився на правильному боці, але в цьому випадку я вже не розумію, що таке правильний бік.

— Сержант Кушке — це поліцейський, на совісті якого є смерть людини, неповнолітнього хлопця. Це вбивця, який намагався вбити дівчину, яка про це знає. Він хотів застрелити Алекс. Це правильний бік?

— Звичайно, ні, — у голосі Ланге прозвучали нотки обурення. — Якби я так вважав, то вже давно б закрив цю справу. Думаєте, у мене через це з’явиться багато друзів у «замку»? Коли вся ця справа стане відомою широкій публіці?

— Мені шкода, — сказала Шарлі, і їй справді було шкода. — Я знаю, в якій ви зараз складній ситуації. Але тоді не варто втрачати нашу мету з поля зору. А це означає, що звинувачення проти Кушке повинні бути максимально неспростовними.

— І ви хочете дозволити злочинниці уникнути покарання заради цієї мети?

— Просто сприймайте Алекс як інформаторку. Стукачку зі злочинного світу, яка вказала вам на головного свідка вбивства. Така інформація завжди має свою ціну.

— Навіть інформатори не отримують повної свободи. Усі ці крадіжки в універмагах — це вже не дрібний злочин.

— Забудьте про Алекс. Вважайте мене своєю інформаторкою, піднесете це прокурору так: хтось із хорошими зв’язками у злочинному світі. Тоді я буду цапом-відбувайлом.

— А що станеться з вашою Алекс? Найуспішнішою грабіжницею берлінських універмагів?

— Алекс — розумна дівчина, яка пережила погані речі і потребує допомоги, щоб знову стати на правильний шлях. Я вірю, що вона зможе це зробити. Проте не за умови, якщо її посадять за ґрати. І взагалі: ви справді хочете закрити дівчину в поліцейському відділку, поки сержант Кушке все ще перебуває на волі і хоче її вбити?

— Так, я це розумію, — сказав Ланге. — Спочатку ми повинні арештувати Кушке, щоб вона більше не перебувала у небезпеці. Але чи зможемо ми зробити це за допомогою цього загадкового свідка? Якщо ця особа не вийде на зв’язок, і нам все одно буде потрібна Алекс як свідок — чи погодиться вона піти в поліцію?

Шарлі знизала плечима.

— Поки Кушке залишається на волі, Алекс ніколи на це не погодиться.

— Нагадує кота, що кусає себе за хвіст: нам потрібно, щоб Алекс допомогла посадити Кушке, але поки він гуляє на волі, ми не можемо посадити Алекс.

— Що ж, — сказала Шарлі, — ви маєте розв’язати цей гордіїв вузол, — вона загасила сигарету. — У будь-якому разі я не видам вам Алекс, я на її боці.

Вона сама собі дивувалася, ніколи б не повірила, що коли-небудь зможе так говорити, адже її навчали бути покірною та відданою державі. Чи це був рейнсько-католицький флегматизм Гереона? Чи вона насправді перебувала під його впливом?

Ланге мав нещасний вигляд.

— Це коштуватиме нам і голови, і шиї, — знову сказав він, похитавши головою.

— Якщо й так, — сказала Шарлі. — Тоді ми просто відкриємо разом своє детективне агентство, — вона намалювала руками уявну вивіску: «Приватні детективи Ланге та Ріттер, розслідування всіх видів справ». Звучить дуже перспективно.

Спроба трохи розвеселити нещасного Ланге провалилася, він тільки почервонів після її слів.

— Що ж, — сказала Шарлі й поклала сигарети назад у сумочку. — У будь-якому разі я виконала свою частину угоди. Я знайшла Алекс, — вона хотіла встати.

— Зачекайте, — сказав Ланге напрочуд різко, і Шарлі знову присіла у крісло. — Зачекайте! Є ще друга частина нашої угоди, не забувайте про це! Яка стосується сержанта Кушке. Мабуть, він теж сьогодні вранці читав газету, вам варто простежити за ним.

Шарлі зітхнула.

— Як довго я маю стежити за цим чоловіком?

Ланге посміхнувся й постукав по газеті.

— Доки цей свідок не звернеться до нас, і ми не зможемо взяти Кушке під варту. Або доки ваша Алекс не перегляне свою ситуацію і не здасться поліції. А я поки переговорю з Геннатом про можливе пом’якшення терміну її покарання та інші поступки в цій справі.

Шарлі встала. Хоча Ланге й міг легко почервоніти в її присутності, але він точно не був простаком. Вона зрозуміла: поки вона не вмовить Алекс здатися поліції, їй доведеться миритися з тим, що вона має стежити за Кушке. Хороша мотивація, яку Ланге сховав у своєму рукаві.

81

Дощ від самого ранку безперестанку стукав у шибки. Сприятлива погода для похорону. Тієї ночі Рат майже не спав, а також відчував легке похмілля, мабуть через те, що випив забагато коньяку, хоча після пізнього візиту до «замку» він більше не випив жодної склянки. Проте він був у своєму найкращому настрої, незважаючи на погану погоду і те, що вчора йому не вдалося провести ніч із Шарлі; фактично його відверто відшили. Але якби не ця відмова та половина пляшки коньяку, яку він випив після цього, йому, мабуть, не спала б на думку божевільна ідея вдертися до кабінету Ланке.

Він підрівняв свій проділ мокрим гребінцем та ретельно оглянув себе перед великим дзеркалом у спальні. Чомусь він собі подобався: весь у чорному та з елегантним циліндром, який він надів наголову трохи похило, цей костюм надавав йому такого серйозного вигляду, якого він зазвичай не мав. Шкода, що він міг одягатися так лише на сумні події, Рат ненавидів похорони, особливо поліцейські. Весь у чорному та з циліндром — так він востаннє одягався на похорон свого колеги Штефана Яніке. Хоча він і не знав поліцейського, якого ховали сьогодні, але Вайс особисто попросив його бути присутнім на похороні, адже вищі чини кримінальної поліції мають продемонструвати, що їм небайдужа доля патрульного поліцейського.

Двірник, який прочищав забитий водостік, зупинився, побачивши квартиранта з задньої прибудови, всього у чорному, з чорною собакою та чорною парасолькою, який йшов через двір, і приклав кінчики пальців до свого кашкета на знак привітання. Рат відповів йому, коротко піднявши парасольку, і зайшов у передню частину будівлі, де подзвонив у двері квартири на першому поверсі. Анемарі Леннарц виглядала здивованою й оглянула його з ніг до голови.

— Я хотів залишити собаку, — сказав Рат. — Сьогодні вам підходить, чи не так?

Доглядачка будинку критично подивилася на хутро Кірі, але воно було ще наполовину сухим.

— Звичайно, — сказала вона, беручи повідець. Кірі все зрозуміла і одразу ж зайшла в її квартиру, як у свій другий дім.

— Хто у вас помер, дозвольте спитати?

— Колега, — відповів Рат.

— Мої співчуття.

— Це необов’язково. Я не знав цього чоловіка.

Рат попрощався з Кірі, яка більше не звертала на нього уваги, і рушив далі.

Еріка Фосс схвально кивнула, коли він увійшов у двері.

— З усією повагою, — сказала вона, — якби це не було такою сумною подією, я б сказала, що такий стиль робить вас зовсім іншою людиною.

— Дякую, — за звичкою Рат мало не повісив циліндр на вішалку, але одразу згадав, що прийшов лише для того, щоб відвезти Торнова на похорон. Кандидат в інспектори був єдиним, хто мав їхати з ним на цвинтар «Шьонгольц». Ґреф, Геннінг та Червінські, як завжди, були на чергуванні.

— То де наш учень? — запитав Рат.

Фосс кивнула на зачинені двері, що вели в кабінет.

— Вже тут, — сказала вона. — Пану Торнову було потрібно зателефонувати.

На превеликий подив Рата, в кабінеті сидів патрульний поліцейський — Торнов одягнув свою уніформу. Майбутній інспектор чекав за столом Ґрефа й читав газету.

— Навіщо це? — запитав Рат. — Ви вже не в патрульній поліції, чи не так?

Торнов згорнув газету й підвівся. Кожна складка була на місці, ґудзики блищали, він справляв бездоганне враження.

— Коли мій колега, якого ми сьогодні ховаємо, був убитий здичавілим комуністом, я все ще був патрульним, — сказав він дуже серйозно. — У цьому випадку вважаю доцільнішим віддати останню шану колезі в моїй уніформі.

Рат кивнув. Раптом його теж охопив похоронний настрій.

— Тоді ходімо, — сказав він, борючись з незручною тишею, що загрожувала наступити.

Цього разу він припаркував «Б’юїк» в атріумі. Дощ голосно стукав у величезний скляний дах.

— Сподіваюся, це скоро припиниться, — сказав Торнов, показуючи вгору.

Чоловіки сіли в машину.

— Яка чудова жахлива погода, — сказав Рат, коли вони повернули на Александерштрасе, і йому довелося ввімкнути склоочисники. — Я можу вас потім відвезти назад. — Цвинтар знаходився доволі далеко, у Панкові.

— Дякую, — сказав Торнов. — Але в цьому не буде необхідності. Я думаю, що потім я хотів би провести трохи більше часу зі своїми колишніми колегами. Якщо ви не проти...

— Звичайно. Якщо колега Ґреф погодиться жити з тим фактом, що він зможе написати звіт про вашу вчорашню місію сам. Ви мені сьогодні не потрібні.

— Я вже переговорив з Ґрефом.

— Ну тоді все добре. Щось дізналися вчора?

— Як подивитися. Роботи було багато, а результати виявилися мізерні. Ймовірно, Ґольдштайн припаркував там машину та поїхав далі електричкою чи трамваєм. Тож він міг заховатися у будь-якій частині міста.

— І ніхто нічого не бачив? Сусіди, працівники вантажного депо?

— Один робітник щось бачив. Каже, що був здивований тим, що водій швидкої був не в білому одязі. Але не має жодного уявлення, куди Ґольдштайн поїхав і як — міською електричкою, трамваєм чи пішов звідти пішки.

— Я так розумію, що у нього вистачило нахабності взяти таксі.

— Колега Ґреф хотів перевірити це сьогодні. Він відправився до гільдії таксистів.

— Цього справді замало. Навіть якби він знайшов таксиста, який віз Ґольдштайна, він навряд чи доставив його до дверей готелю.

— Ви гадаєте, що він усе ще переховується в готелі?

— У будь-якому випадку в Берліні існує достатньо місць для охочих сховатися.

Торнов знизав плечима.

— Ще одна річ, яку помітив наш свідок, — сказав він. — Кажуть, що у Ґольдштайна порвалося пальто. Від нього було відірвано один кут.

Рат кивнув.

Минуло чимало часу, перш ніж вони прибули до Панкова. Дощ уже припинився, але небо все ще було сірим. Рату довелося натиснути на гальма лише за кілька сотень метрів від головного входу. Перед кладовищем виник помірний транспортний колапс. Здавалося, половина Берліна стала на ноги — і на колеса, — щоб провести Еміля Куфельда в останню путь; не лише поліція, а й багато простих містян. Це вселяло надію. Були дні, коли Рат думав, що все це божевільне місто змовилося проти поліції та проти всіх своїх сусідів, але сьогодні виявилося, що існувало багато інших громадян.

Він знайшов місце для паркування, і обидва чоловіка підійшли до входу на кладовище. Торнов попрощався з ним перед воротами.

— Дякую за те, що довезли мене, — сказав він, — але я мушу йти до своїх людей. В останній раз...

Рат кивнув і спостерігав, як він змішується з патрульними поліцейськими та вітає колег рукостисканням.

«Сумна нагода востаннє одягнути свій мундир», — подумав він і озирнувся. Цвинтар кишів людьми в уніформі. Тільки коли підкотили катафалк з труною, у натовпі настав порядок. Сині мундири очолили похоронну процесію, йдучи безпосередньо за віцепрезидентом кримінальної поліції Вайсом та командиром патрульної поліції Гаймансбергом, які слідували за труною. Вайс був весь у чорному, Гаймансберг, як і його люди, вдягнув уніформу. Поліцейський оркестр грав похоронну музику.

Рат чекав доволі довго і приєднався до процесії лише тоді, коли пройшли цивільні офіцери, і він упізнав перших колег з відділу «А» разом з Геннатом та Бьомом. За кілька метрів перед слідчими з відділу вбивств йшов загін поліції моралі, її керівник, кілька його комісарів та старших комісарів. Вернер Ланке кинув злий погляд через плече; очевидно, його племінник доніс йому про неприємний візит злого інспектора Рата. Проте не тільки поліцейські, а й незліченна кількість звичайних цивільних берлінців вирішили провести вбитого поліцейського в останню путь, прапороносці Рейху підняли над собою прапор Демократичної республіки, ще й преса надіслала своїх представників. Еміль Куфельд був соціал-демократом, і тепер було все більше доказів того, що той смертельний постріл зробив нацист, а не комуніст. Однак це не потрапило в заголовки газет.

Коли натовп зібрався біля могили, він спочатку поговорив з Магнусом Гаймансбергом. Командир патрульної поліції не був дуже балакучим. Тоді до труни підійшов Бернгард Вайс. Йому не потрібен був мегафон, щоб його почули, його берлінський голос можна було чутно усюди. І Вайс одразу знайшов правильну ноту. Ручки представників преси, які зробили паузу під час виступу Гаймансберга, тепер почали активно працювати в їхніх блокнотах.

Вайс лише коротко та з належним благочестям розповів про події на алеї Франкфуртер, а потім знайшов правильні слова, щоб вшанувати загиблого.

— Він не єдиний, кому довелося віддати своє життя, сумлінно виконуючи свій обов’язок, — сказав віцепрезидент, — не перший, і варто побоюватися, що й не останній. Біля цієї свіжої могили ми ще раз закликаємо всіх наших співвітчизників створити фронт розуму, порядності, людяності та бачити у кожному поліцейському людину, а не дичину, на яку можна безкарно полювати.

Подібні слова Вайс вже виголосив у штабі, перед своїми колегами з кримінальної поліції, але тут, біля труни загиблого патрульного, вони здавалися у сто разів більш актуальними. Усі були зворушені, включно з цивільними берлінцями, і серед усіх присутніх, хто був у скорботі, запанувало мовчазне відчуття єдності. Неважливо, чи ти був поліцейським, чи інспектором, чи звичайним громадянином, усі присутні відчули, що єдиним фронтом виступають проти насильства та терору на вулицях. Берліну набридли комуністи, нацисти та всі інші, хто плутав політику з перестрілками в дусі Дикого Заходу. Це давало підстави сподіватися, що Еміль Куфельд може виявитися останнім на довгий час поліцейським, убитим з політичних мотивів, як собі міркував Рат. Можливо, це місто було не таким вже й безнадійним, яким він бачив його відтоді, як прибув сюди навесні 1929 року.

82

Муніципальна лікарня у Фрідріхсгайні утворювала щось на зразок власного маленького містечка з дивовижних цегляних будівель, розташованих на околиці міського парку. Андреас Ланге відкрив двері в одну з цих будівель, де було чоловіче хірургічне відділення. Півтора роки тому Горст Вессель, боєць СА, якого нацисти зробили мучеником, помер тут на лікарняному ліжку від вогнепальних поранень.

Він знайшов палату, яку вказав йому черговий. Перед дверима стояв поліцейський у білому халаті. Ланге не довелося діставати своє посвідчення особи, його одразу впізнали без цього. Лікар та поліцейський кивнули помічнику інспектора.

— П’ять хвилин, — сказав лікар, перш ніж відчинити двері. — І без нервів. Рані потрібен відпочинок, щоб вона швидше загоїлася.

— Травма настільки серйозна? — запитав Ланге у чоловіка в білому халаті.

— Хлопцю неймовірно пощастило, що його внутрішні органи не зазнали ушкоджень.

Помічник інспектора кивнув і зайшов до палати. На ліжку лежав квадратний хлопець з блідим обличчям. Стражденний вираз йому не дуже пасував.

Ланге витяг свій блокнот і сів біля ліжка.

— Ви хочете зробити заяву, пане Крале? — запитав він, і хлопець повернув голову.

— Так, пане сержанте, — його голос звучав надто слабко.

— Помічник інспектора. Помічник інспектора Ланге.

— Сподіваюся, ви скоро знайдете цю повію!

— Будь ласка, давайте по черзі. Що ви хочете мені повідомити?

Ланге довелося взяти себе в руки. Він знав, що сидить біля ліжка неповнолітнього дрібного злочинця, відомого поліції, якого доставили до лікарні з неприємним порізом. І коли хтось такий давав свідчення добровільно, завжди була потрібна обережність. Головне питання полягало в тому, чому той, хто ніколи не хотів казати поліцейському, котра зараз година, раптом став таким балакучим.

— Я тут, — вів далі помічник інспектора, — тому що мої колеги сказали мені, що ваша заява пов’язана з пограбуванням «КаДеВе». Я сподіваюся, що це правда. Бо якщо я бачу, що хтось витрачає мій час даремно, я можу завдати йому чимало клопоту.

— Александра Райнгольд, — швидко сказав хлопець. — Це та, кого ви шукаєте. Вона пограбувала «КаДеВе».

— Це ми вже знаємо.

— Але хіба ви знаєте, яка ця сучка небезпечна? — Краль відкинув ковдру і показав тугу пов’язку, в котру він був загорнутий, наче мумія, для якої не вистачило матеріалу.

— Ця хвойда розрізала мені черево! Довелося зашивати!

Ланге уважно слухав.

— Це зробила Александра Райнгольд?

Краль кивнув.

— Вона небезпечна. Будьте обережні з нею, ви та ваші люди.

Ланге неуважно кивнув. Він не був схильний вірити цьому хлопцеві, очі якого палали бажанням помсти. Але тоді йому довелося згадати про рану на обличчі Йохена Кушке, і він більше не вважав, що ця заява була такою далекою від правди. Ця Алекс була небезпечною. А Шарлотта Ріттер поводилася так, наче ця дівчина трохи збилася з правильного шляху. Вона хоча б усвідомлювала, яку небезпеку становить Алекс?

— Де ви отримали це поранення?

— Я вистежив Алекс аж до її схованки. Це такий старий сарай на території скотобійні. Там вона мене й порізала. Без попередження, просто так.

— Тільки тому, що ви знайшли її схованку? Більше нічого не сталося?

— А що мало статися, пане?

— Це я вас питаю.

— Нічого, — Краль виглядав невинним, наче підстрелений олень. — Залишила мене там стікати кров’ю і втекла.

— Ви знаєте, куди саме вона втекла?

Хлопець у ліжку знизав плечима.

— Раніше вона жила на порожній фабриці осей на Рьодер­штрасе, але давно звідти пішла, — він зробив таке обличчя, ніби замислився, і такий вираз не дуже пасував цьому хлопцеві. — Але, — сказав він, — є хтось зі служби у справах неповнолітніх чи із суду, чи ще хтось, хто їй допомагає. Ви маєте поспілкуватися з ними. Зрештою, служба у справах неповнолітніх не повинна покривати злочинців, чи не так?

Ланге кивнув. Він міг чітко собі уявити, як виглядала ця нібито працівниця зі служби у справах неповнолітніх. І він дуже хотів з нею поспілкуватися.

83

Вона знову сиділа у цьому кафе. І свій другий сніданок, булочку з сиром, вона замовила просто від нудьги — у «Тіці» вона могла б отримати її дешевше, за неї заплатив би Ланге. Вона сиділа тут вже більше години — перед нею стояла третя чашка чаю і лежала четверта газета, — і весь цей час спостерігала за мокрим від дощу фасадом будинку навпроти. Напис все ще був там, блідий і нечіткий, хоча Кушке вчора зробив усе можливе, щоб стерти його, а також йому трохи допоміг дощ, але якщо було на те бажання, його все одно можна було б прочитати. ПОМСТА ЗА БЕННІ З.! Написано свинячою кров’ю, як розповіла їй Алекс. Як доречно. Можливо, допоміг би новий шар фарби. Або три тижні безперервного дощу.

«Не будемо забігати наперед», — подумала Шарлі.

Дощ щойно припинився. Що за літо! У часи кайзера{98} сонце світило частіше. Чи їй це просто здалося? Коли кайзер зрікся престолу, їй було всього одинадцять, можливо, у такому віці запам’ятовуються лише сонячні дні.

У будь-якому разі сьогодні все було сірим на сірому. А Кушке поки ще не з’явився. Навіщо йому виходити в таку погоду, якщо немає нагальної потреби? Ймовірно, він вирішив використати свою відпустку, щоб добре виспатися. Чи він взагалі читав газети? Можливо, він принаймні вранці сходив до поштової скриньки, щоб взяти свіжу газету, і вже прочитав її, якщо мав таку нагоду.

Але чи це змусить його панікувати? Звернення поліції про пошук свідка? Ланге припустив, що Кушке може спробувати з’ясувати, хто саме був цим свідком. І таким чином вони могли б зібрати ще кілька доказів проти цієї людини. Принаймні так він їй це пояснив. Це була теорія. На практиці ж поки нічого не вийшло.

Звернення поліції було сформульоване дуже ретельно. Не було жодних ознак того, що у вбивстві підозрювали поліцейського, лише шукали ключового свідка, який міг бачити смертельний інцидент в «КаДеВе» і якого описав інший свідок. А поруч був опублікований фоторобот, який передрукували майже всі газети. На жаль, у свідка було справді звичайне обличчя. Чи мав рацію Ланге щодо своїх підозр? Чи міг цей свідок виявитися вигадкою? Невже Алекс надурила їх усіх?

Шарлі не знала, що й думати про цю дівчину. З одного боку, вона довіряла їй, а з другого — бачила глибоку недовіру, яку Алекс все ще відчувала до неї, набагато більшу, ніж Вікі, яка, здавалося, вважала Шарлі своєю старшою подругою, наділеною материнськими якостями.

Учора, перед тим як лягти спати, Шарлі знешкодила свій «Баярд», дістала звідти магазин і патрони, які ще залишалися в стволі, і поклала зброю собі під подушку — настільки далеко зайшли її запобіжні заходи. Перебільшені запобіжні заходи, як показав наступний ранок. Патрони ніхто не чіпав, дівчата навіть приготували сніданок, коли Шарлі прокинулася.

— Превелике спасибі, — сказала Вікі, сором’язливо посміхаючись. — За все.

Спершу Алекс нічого не сказала, а просто налила їй кави, досить міцної, яка сподобалася б Гереону, але яку Шарлі насилу могла пити. Вона не показала цього й похвалила чорне, як смола, вариво. І тоді Алекс нарешті заговорила.

— Ми недовго будемо вашим тягарем, — сказала вона, — ми підшукаємо собі щось нове.

— Ви для мене не тягар. Ви можете пожити тут ще якийсь час.

Алекс кивнула, але вона, схоже, не дуже хотіла приймати пропозицію Шарлі. Чи це були залишки її недовіри, чи просто бажання незалежності — Шарлі не знала.

Вона сиділа й гадала. Або дівчата ще будуть в її квартирі цього вечора, або їх вже не буде. Вона просто сподівалася, що їм не спадуть на думку якісь дурні ідеї. З цієї точки зору, мабуть, було добре, що вона стежила за Кушке. На той випадок, якщо Алекс та Вікі щось задумали.

Нарешті щось сталося в будинку навпроти. Вхідні двері відчинилися, і з них вийшов Йохен Кушке. Одягнений трохи краще, ніж учора, і навіть чисто поголений. Він також оновив свою пов’язку, замінив її на кілька невеликих пластирів, набагато тонших, ніж учора. Рана, здавалося, добре гоїлася. До свого світло-сірого костюма Кушке вдягнув капелюх з широкими крисами та взяв парасольку.

Шарлі смикнулася, згорнула газету, мало не перекинула чашку, в якій ще хлюпала жалюгідна калюжа холодного чаю, і підвелася. Знову вона просто поклала гроші на стіл, а потім витягла парасолю з підставки біля входу і вийшла з кафе.

— Вам варто оформити абонемент, — гукнула їй услід офіціантка. — Якщо ви щодня так поспішаєте.

Шарлі ніяк не відреагувала, тому що Кушке теж поспішав. Чоловік йшов у напрямку Вінтерфельдплац, використовуючи парасольку як палицю. Вона непомітно йшла за ним, залишалася на іншому боці вулиці, розглядала вітрини найближчої крамниці, щойно він зупинявся, але завжди не зводила з нього очей. Вона поступово ставала справжнім експертом зі спостереження. Можливо, їй все-таки варто приєднатися до секретної служби.

Кушке кілька разів глянув на свій ручний годинник, здавалося, у нього була запланована зустріч.

«Що ж, — подумала Шарлі, — можливо, ми все-таки його спровокували, хто знає?» Мимоволі вона намацала свій пістолет. Він був на місці.

Кушке пішов на трамвайну зупинку. Принаймні кілька людей вже чекали тут на трамвай, інакше Шарлі не почувалася б із ним наодинці надто безпечно. Вона не думала, що він її помітив, але не могла не пригадати, що цей чоловік вбив у центрі міста п’ятнадцятирічного хлопця і посеред білого дня стріляв у дівчину. Шарлі вивчала розклад, краєм ока не відводячи погляду від поголеного обличчя Кушке.

Потім приїхав 3-й трамвай, і Кушке сів у його перший вагон, тоді як Шарлі заскочила в останній. Обидва вагони були переповнені.

Трамвай мчав на північ, через Ноллендорфплац та Геркулесів міст, а потім через парк «Тіргартен». Дощ припинився, невже Кушке хотів погуляти у парку? Але чоловік не вийшов, поки не дістався до Ганзаплац, на той час вони вже залишили зелений «Тіргартен» позаду. Навіщо Кушке приїхав сюди, у цей гарний житловий район? Невже десь тут жив їхній таємничий свідок, той чоловік в окулярах, і Кушке вже дізнався його адресу?

Шарлі зіскочила на платформу, знову прикинулася, ніби розглядає на зупинці розклад руху, удаючи сільську дівчину, проте не відводячи погляду від Кушке, який вже йшов вулицею Лессінгштрасе прямо до церкви, Меморіальної церкви кайзера Фрідріха на околиці «Тіргартена», яку Шарлі добре пам’ятала ще з недільних прогулянок з батьками та братами. На зворотному шляху вони завжди зупинялися в кафе «Бухвальд» на Моабітському мосту, де батьки замовляли собі каву з тістечками та какао для дітей, а потім вони пішки поверталися додому. Вона любила ці сімейні неділі, принаймні певний час.

Тепер Шарлі слідувала за Кушке на певній відстані. Вулиці в цьому районі вже були не такими жвавими, тому їй доводилося бути обережною, щоб він її не помітив, і вона трохи відступила назад. Перед церквою він звернув праворуч на Гендельштрасе, і Шарлі знову пришвидшила свій крок. У ту мить Лессінгштрасе здавалася їй нескінченною, і вона сподівалася, що Кушке не зник десь у якомусь будинку, перш ніж вона заверне за ріг. На Гендельштрасе стояли гарні будинки, з яких відкривався чарівний краєвид на парк, тому вони користувалися відповідною популярністю. Її батько завжди мріяв про такий, Шарлі щойно це пригадала, але йому так і не вдалося вибратися з Моабіту.

Вона майже дійшла до кінця Лессінгштрасе, коли з-за рогу вийшов поліцейський. На мить Шарлі відчула себе так, ніби її спіймали на гарячому, хоча знала, що не робить нічого забороненого. Поліцейський згорнув носовичок і поклав його до кишені. Тоді вона нарешті дійшла до Гендельштрасе, сподіваючись, що не втратила слід Кушке.

Вона виглянула з-за рогу і ледь не відскочила назад, переляк пронизав її тіло.

Кушке не зникав ні в одному з будинків, навіть у «Шарлоттенгофі», садовому ресторанчику на околиці парку, чиї мокрі від дощу столики в цей момент не справляли особливо привабливого враження. Ні, він стояв на відстані десяти метрів від неї, прихилившись лівою рукою та верхньою частиною тіла до вуличного ліхтаря, ніби йому потрібна була хвилинка, щоб перевести подих.

На щастя, він повернувся до неї спиною і не бачив її, а помітити її тепер було нескладно, адже на вулиці у той момент більше нікого не було. Шарлі стояла за рекламним стовпом на розі вулиці. Вона дивилася на афіші й, примружившись, одним оком стежила за Кушке. «Одруження Фігаро» в «Кролль-опері» — хіба вона зараз не була закрита? Шарлі помітила, що нервує. Вона чекала, поки Кушке піде далі, але нічого не сталося. Чоловік стояв нерухомо, тримаючись однією рукою за ліхтарний стовп, а другою схопився за свій живіт. Що трапилося? Він захворів? У Кушке болів живіт?

Поруч з оперною афішою висів фоторобот розшуку з «замку». Авраам Ґольдштайн. Гангстер-утікач Гереона.

Шарлі нервувала дедалі більше. Що трапилося з Кушке? Чи варто їй його обігнати? А що потім? Просто пройти далі, а потім знову виконати той трюк із маленьким дзеркалом? А раптом це була пастка? Може, він просто чекав, поки вона це зробить, тому що він вже її впізнав?

Лише тоді вона зрозуміла, що із самого початку викликало у неї підозру у цій дивній картині: його парасолька. Вона лежала на землі біля його ніг, і він не поворухнувся, щоб її підняти.

Щойно вона вирішила вийти зі свого укриття й обігнати його, як важка громіздка фігура Кушке впала так раптово, наче хтось перерізав нитки на маріонетці, його верхня частина тіла ковзнула вниз по ліхтарному стовпу, а Йохен Кушке опустився на коліна, наче вирішив помолитися.

Шарлі якнайшвидше побігла до чоловіка, за яким вона мала стежити, підозрюваного у вбивстві Бенджаміна Зінґера. Вона почула, як він тяжко дихає, почула його швидке й несамовите дихання, але лише тоді, коли вона підійшла до нього, коли побачила його обличчя, широко розплющені від страху очі між полями його капелюха та свіжим чистим пластиром, і його промоклу від крові сорочку, яку він все ще притискав своєю рукою, вона зрозуміла, що щойно сталося.

І не могла у це повірити, як і Кушке. Чоловік недовірливо дивився на свою закривавлену руку, на руків’я ножа, що стирчало з його грудей, а потім подивився на неї, на Шарлі. І хоча вона знала, що цей чоловік був убивцею, можливо, садистом, цей погляд вразив її до глибини душі, погляд помираючої людини. Його дихання прискорилося, здавалося, що повітря викачується з нього, а не входить. Кушке хотів щось сказати, але не міг. І тоді, перш ніж Шарлі встигла його спіймати, цей важкий чоловік повалився набік і впав головою на тротуар.

84

У штабі оперативні справи відійшли на другий план. Половина гарнізону «замку», здавалося, ще тинялася на цвинтарі в Панкові або десь обідала зі своїми колегами. Рат був радий, що повернувся одразу після того, як труна Куфельда зникла під землею. Поки ще грав поліцейський оркестр, він вислизнув звідти, перш ніж Бьом встиг його схопити, залишив цвинтар, сів у свій «Б’юїк», запалив цигарку і поїхав на «Алекс».

Відділ моралі здавався майже таким же вимерлим, як і минулої ночі. Лише з одного кабінету Рат почув стукіт друкарської машинки, самотню секретарку за роботою. За дверима кабінету старшого інспектора Крюгера, де також працював Ланке, було тихо. Якби йому не щастило, помічник інспектора сидів би зараз в їдальні, але якщо йому сьогодні щастить, він зможе налякати завзятого любителя порнографічних картинок. Він обережно схопив ручку, глибоко вдихнув, а потім різко відчинив двері з усіх сил.

— Смачного! — крикнув він у кабінет майже так само зухвало, як це міг зробити прусський слідчий Вернер Ланке.

Рату пощастило.

Грегор Ланке здригнувся, цього разу він не встиг змести фотографії зі столу; він витріщився на баламутника, поки його обличчя почервоніло так сильно, наче в нього щойно зупинилося серце. Але інша частина тіла, яку легко можна було впізнати завдяки опуклості на його штанях, все ще стояла.

— Ви з глузду з’їхали, навіщо так лякати? — пробурчав Ланке-молодший, коли знову зміг говорити. Його ерекція скоротилася за рекордний час.

— Що цікавого ви тут розглядаєте? — Рат нахилився над столом, щоб краще бачити фотографії. На світлині вгорі було зображено, як старий німець займається оральним сексом; Рат підмітив це раніше, ніж Ланке встиг відреагувати. — Цим фотографіям вже більше двох років. Хлопці, ви все ще працюєте над цією справою?

— Я... ми... — затнувся Ланке.

— Я не хочу хвалитися, але ми у свій час швидше вели розслідування.

— Прокляття, що вам потрібно? — голосно сказав Ланке, вочевидь вирішивши контратакувати.

— Чесно кажучи, коли я бачу, як ви із захватом роздивляєтеся порнографічні світлини, я не можу думати ні про що інше. Ви ж прусський слідчий, пане, хіба у вас немає відчуття гідності?

— Це не ваша справа! Що ви від мене хочете?

Рат кинув на стіл одну з фотографій, яку він знайшов учора ввечері на столі Ланке: жінка з гарним тілом, повністю оголена, яка стоїть на чотирьох, а позаду неї прилаштувався чоловік. Однією рукою він тримав її за сідниці, а в другій у нього була сучасна невелика фотокамера, можливо, подарунок від дядька Вернера. У дверцятах дзеркальної шафи було чітко видно не лише нудьгуюче обличчя Маріон Бозецькі, а і її фотографа.

Грегор Ланке втупився у своє зображення.

— Я не думаю, що це ваші нові фотографії на паспорт, — сказав Рат.

Вдруге за день помічнику інспектора знадобився деякий час, щоб знову віднайти свій голос.

— Звідки ви це взяли? — різко спитав він. — Невже ви...

Рат його зупинив.

— Мова не про те, звідки це у мене, — сказав він, — а про те, звідки це у вас. Ви робили це з повією, яка також отримує зарплату від відділу «Е». Розпуста з підлеглою, можна так на­звати. Але це також неважливо, чи було тут скоєно якесь кримінальне правопорушення, і як воно може називатися. Гадаю, що пресі достатньо просто дізнатися, яким є справжнє ставлення племінника начальника відділу моралі до інтимних стосунків з повіями. У будь-якому разі такі польові дослідження не були звичними під час моєї служби у відділі моралі, — Рат замовк і насолоджувався застиглим обличчям Грегора Ланке. — І оскільки я особисто знайомий з вашим дядьком, то не хотів би опинитися на вашому місці, якщо раптом щось із цього стане відомим широкому загалу.

— Чого ви хочете? — Сьогодні словниковий запас Грегора Ланке скоротився до кількох запитань.

— Думаю, ви вже здогадуєтеся, — голос Рата все ще звучав підкреслено доброзичливо. — Я хотів би дізнатися більше про цю панянку, яку ви, очевидно, так сильно любите, що постійно з нею фотографуєтеся. Я припускаю, що у вас вдома є своя фотолабораторія, чи хтось інший друкує для вас ці дурниці?

Ланке нічого не відповів.

— Де я можу знайти Маріон Бозецькі? — запитав Рат так різко, що Ланке здригнувся.

— Я не знаю, де вона! Після вихідних вона мов крізь землю провалилася.

— Як вона влаштувалася в цей готель?

— Як? Вона пройшла співбесіду, все досить просто. Чи ви з тих людей, які думають: один раз повія — назавжди повія?

— Тобто ви допомагаєте дівчині, яка звернула з правильного шляху, реінтегруватися в суспільство, чи на що ви тут натякаєте? Хто вам повірить?

Ланке глянув на двері, ніби сподівався, що його колеги скоро повернуться з похорону, а краще — дядько Вернер, щоб нарешті закінчився цей надзвичайно незручний допит. Але ніхто не прийшов на допомогу.

Рат підніс фотографію під ніс Ланке.

— Відповідайте мені зараз, — прошипів він, — щоб мені все-таки не довелося використовувати свої контакти в пресі. Отже, навіщо ви відправили Маріон Бозецькі працювати в готель «Ексельсіор»? Ви передбачали, що вона допоможе Ґольдштайну втекти? Чи це був скоріше нещасний випадок на виробництві?

Помічник інспектора спітнів. Здавалося, що з якоїсь причини йому було важко відкрити правду.

— Нещасний випадок на виробництві, — нарешті сказав він. — Ми хотіли простежити за Ґольдштайном. Щоб ми...

— Хто такі ми? — запитав Рат.

Ланке раптово замовк.

— Я та кілька моїх колег, — нарешті сказав він. — Ми ді­зналися про цього американця — один із нас знає жінку з телеграфної кімнати, яка отримала повідомлення з-за океану. Ми хотіли зловити його на гарячому, а потім привласнити собі всі заслуги, — він подивився на Рата, як поранений олень. — Думаєте, легше отримати підвищення, коли ви є племінником керівника відділу? Принаймні не з таким начальником поліції!

— Припиніть, а то я зараз заплачу! І колеги, з якими ви це влаштували, — такі самі нещасні істоти, яких боляче вдарило відставання в просуванні кар’єрними сходами в «замку»?

— Ви можете знущатися, але це так.

— Назвіть їхні імена.

— Я не можу цього зробити.

Рат знову помахав фотографією.

Ланке похитав головою.

— Я справді не можу їх назвати, — на його обличчі з’явився щирий розпач. — У будь-якому разі все пішло не так, чому ви все ще хочете знати імена інших? Я не збираюся видавати своїх колег; я беру всю відповідальність на себе.

Ланке справді вдалося створити певний образ людини честі, принаймні такий, яким він його вважав.

Рат вирішив залишити його у спокої. Поки що. Молодий Ланке збився зі шляху. Вирішив провести власне розслідування, щоб піднятися на кілька сходинок по службі. Все це здавалося Рату знайомим і правдоподібним, але він ніколи б не приписав досить флегматичному Ланке таких амбіцій. Можливо, його вмовили на це більш амбітні друзі. У них була інформація про Ґольдштайна, і їм потрібна була його інформаторка й подруга по іграх, щоб причарувати американця й стежити за ним. Але щось, певно, пішло не так. Якщо когось коли-небудь будуть притягувати до відповідальності за зникнення Ґольдштайна, Рат присягнувся відправити Ланке-молодшого під ніж. Але не варто квапити події, спочатку потрібно подивитися, як вони розвиватимуться. Поки помічник інспектора тремтів від того, що його викрили, він ще міг бути корисним.

І з цієї причини Рат залишив йому на прощання невелику погрозу:

— Якщо я дізнаюся, що, незважаючи на ваші слова, ви знаєте, де ховається Маріон, і не сказали мені, тоді я обіцяю вам, що столична преса так сильно вам допече, що ваш дядько швидко погодиться понизити вас до патрульної служби.

— Повірте мені, — сказав Ланке. — Я справді цього не знаю.

З суворим виразом обличчя Рат вийшов з кабінету. І в коридорі йому довелося стримувати широку посмішку. У піднесеному настрої він вийшов із відділу моралі й увійшов до крила відділу вбивств. Вираз його обличчя не зовсім відповідав його траурному одягу, але це не мало значення, похорон закінчився.

Двері до відділу вбивств відчинилися, і звідти вийшов помічник інспектора Ланге. Рат дружньо привітався з ним, і чоловік з Ганновера йому відповів тим же. Він був одним із тих, кого Рат колись хотів би мати у своїй слідчій групі. В обмін на Червінські. У дверях позаду Ланге з’явилося ще одне обличчя, і посмішка Рата на мить завмерла, перш ніж він міг заговорити знову.

— Ша... Фройляйн Ріттер! — Він кашлянув. — Що ви тут робите? Через стільки часу?

Шарлі виглядала ще більше здивованою, ніж він сам, хоча вона, мабуть, очікувала зустріти його тут, адже це було його місце роботи. Можливо, її здивували зараз його траурний одяг та незнайомий циліндр.

— Добрий день, пане комісаре, — сказала вона, посміхаючись йому. — Приємно бачити вас знову!

Вона швидко опанувала себе. Її сталеві нерви були справді варті захоплення. Рат відчув поколювання у штанях, яке викликало це просте речення, можливо, тому що він дуже хотів доторкнутися до неї, але йому не було дозволено це тут, у «замку», і тим більше в присутності колеги. Потім він побачив її обличчя й зрозумів, що це речення зовсім не мало на меті бути щемливо еротичним, яким воно прозвучало в його вухах. Придивившись уважніше, він помітив, вже після того як посмішка зникла з її обличчя, що Шарлі була трохи схвильованою. Мабуть, щось таки сталося. Він сподівався, з нею не сталося нічого поганого через Алекс! Зникли гроші, зникли коштовності, зникла Алекс. Або щось подібне.

Добре, що в неї ще не було каблучки.

Він помітив, що Ланге дивиться на нього з очікуванням і що Шарлі також виглядає розгубленою. Лише тоді він зрозумів, що зупинився біля них, і ці двоє, ймовірно, чекали, що він щось їм скаже. Рат вказав на циліндр та свій чорний костюм.

— Щойно повернувся з похорону, ще не встиг переодягнутися, — перепросив він і пішов далі. Коли він опинився перед дверима свого кабінету, то знову обернувся. Шарлі зникла в одній із кімнат для допитів разом із Ланге.

Прокляття, що там відбувається?

85

Чоловік виглядав таким же незворушним під своїм ківером, як і всі інші, на кого вона дивилася раніше.

— Ні, це теж не він.

Чоловік зник, а його місце зайняв інший.

Шарлі похитала головою.

Ланге терпляче гортав сторінки й показав їй фотографію наступного власника ківера. Ще один незнайомець.

— Скільки всього лейтенантів служить в берлінській поліції? — запитала Шарлі, знову похитавши головою. Який це вже був раз?

— Ми майже закінчили, — Ланге спробував усміхнутися. — У будь-якому разі з усіма, хто чергує в районах Тіргартен та Моабіт.

Шарлі зітхнула. Вона вже цілу годину сиділа в цій кімнаті для допитів, переглядаючи фотографії. Не з альбому злочинців, який зазвичай показували тут свідкам, а фотографії з особистих справ поліцейських.

— Ви справді впевнені, — запитав Ланге, — що ваше спостереження було правильним?

— Мені це не здалося, там був поліцейський. Він йшов з вулиці, де вбили Кушке. Мабуть, він щось бачив. Якщо не вбивство, то вбивцю.

— Ви також не одразу це побачили. Я маю на увазі те, що у Кушке в животі стирчав ніж. Він не кричав і не поводився якось інакше. Чому ви гадаєте, що наш колега не міг також цього не помітити, як спершу і ви?

— Я бачила Кушке тільки ззаду. Крім того, я була настільки зайнята тим, щоб не помітили мене, що помітила все інше занадто пізно.

— Але ви думаєте, що наш колега, мабуть, помітив усе те, що ви пропустили...

— Я цього не знаю, — відповіла Шарлі, її плечі зсутулилися. — Просто... інколи мені здається, що ви мені не вірите, і я не можу цього витримати. Принаймні зараз.

— Але поки що вам доведеться змиритися з цим, — сказав Ланге, і його голос раптом прозвучав на диво холодно. — Тому що зараз я справді не знаю, чи можу вам довіряти.

— Тобто?

Ланге підвівся зі свого стільця й сперся обома руками на стіл.

— Цей поліцейський взагалі існує? Чи ви просто вигадали його, щоб відволікти мою увагу від своєї підопічної на деякий час?

Шарлі спочатку кинуло в жар, а потім в холод. З кожним новим словом Андреас Ланге, який здавався їй таким милим і спокійним, надавав своєму голосу незвичайної різкості. Їй стало шкода тих бідолашних грішників, яких помічник інспектора затято допитував у цій кімнаті. На жаль, тепер вона сама була такою бідною грішницею.

— Я нічого не вигадувала, — сказала вона. — Я думала, що ми працюємо разом.

— Я теж так думав. Тоді чому б вам не розповісти мені про те, що сталося на скотобійні?

— Я думала, що це не стосується нашої справи.

— Людина була важко поранена, очевидно, Александрою Райнгольд, і ви мені нічого про це не сказали! Як далеко ви збираєтеся зайти, щоб захистити свою дорогоцінну Алекс?

— Вона нікого не поранила! — тепер вже й Шарлі підвищила голос. — Я хотіла завоювати її довіру, тому не викликала поліцію. Постраждалому надали допомогу.

— Чому ви не сказали мені про це?

— Тому що це теж було б зловживанням довірою, заради всіх святих!

— Хіба? А як ви оцінюєте зловживання моєю довірою? Або довірою директора Генната?

— Її зґвалтували, хай йому грець! Ви хоч уявляєте, як важко дівчині говорити про щось подібне? Та ще й перед поліцією?

— Вибачте, я цього не знав, — уперше після початку цієї лобової атаки Ланге стишив свій голос.

— Той виродок, який, очевидно, тепер намагається її обмовити, ґвалтував її разом з усією своєю бандою. Хтось інший розрізав йому живіт. Тому що він захищав Алекс.

— Ви це бачили?

— Ні.

— То хто він, цей благородний рятівник?

— Я точно не скажу вам цього, — знову розлютилася Шарлі. — Іноді я починаю сумніватися, кого саме захищають у цій країні: злочинців чи тих, хто демонструє громадянську мужність.

— Ви називаєте розпороти чийсь живіт «громадянською мужністю»?

— Те, як ви реагуєте, лише підтверджує, що не розповідати вам про цей випадок було правильним рішенням.

— Ви зробили помилку і не хочете це визнавати. Вам слід було заарештувати цю нахабу.

— І таким чином передати Алекс на поталу Кушке та його спільникам?

— Наразі все виглядає так, ніби ви віддали Кушке на поталу Алекс та її спільникам!

— Ви справді так вважаєте?

— Я знаю лише те, що ця дівчина раніше сильно порізала сержанта. Вона могла порізати й живіт того хлопця.

— Вона цього не робила.

— Думаю, що ви цього не бачили, — Ланге подивився на неї таким поглядом, який вона не змогла витримати. — У будь-якому разі, — продовжив він, — Алекс могла захопитися розрізанням животів і захотіла зробити те саме з Кушке, тільки тоді її ніж трохи зісковзнув.

— Це все дикі вигадки.

— Є набагато більше доказів для цих вигадок, ніж для вашого зловісного патрульного лейтенанта, якого не вдається знайти в жодних особистих справах.

— А ви не думали, що, можливо, це був зовсім не поліцейський, а вбивця Кушке? Хтось, хто надягнув уніформу, щоб мати змогу підійти до Кушке, не викликаючи в нього підозр. І мати можливість швидше зникнути з місця злочину. Тепер я пригадую: у того чоловіка, коли я його зустріла, в кишені була хустка, а на ній були червоні цятки. Я могла би одразу запідозрити цивільного, але не людину в уніформі.

Ланге відмахнувся від неї.

— Я більше не хочу слухати ваші теорії. Приведіть мені цю Алекс! Подобається це вам чи ні. Тепер дівчина є підозрюваною у вбивстві! Ви маєте принаймні розглянути таку можливість!

Шарлі вже це зробила, пригадала вона. Ось чому вона спочатку пішла до своєї квартири, до якої можна було дістатися пішки від місця злочину не більш ніж за п’ятнадцять хвилин, після того як вона про все повідомила Ланге, і він нарешті прибув на місце злочину. Нібито щоб змінити свою закривавлену блузку. Але переважно для того, щоб перевірити, чи Алекс та Вікі все ще там.

Їх там не було.

Вона очікувала цього й сама не знала, говорить це за чи проти дівчат. Вона хотіла б запитати їх безпосередньо, чи мають вони відношення до смерті Кушке, але, на жаль, це вже було неможливо. Вона й гадки не мала, куди поділися дівчата.

Шарлі змінила свою блузку й поїхала до «замку», де вона одразу ж зіткнулася з Гереоном. Вона навіть не знала, що йому сказати. Він бачив Алекс і, мабуть, здогадався про її роль у цій справі. Вона сподівалася, що він мовчав про це. Вони не розмовляли одне з одним із минулого вечора, коли вона виставила його. А зараз у неї на душі було стільки всього... і вона не могла йому про це розповісти. Досі вона дуже серйозно ставилася до мовчання, якого від неї вимагали Ланге та Геннат.

— Гадаю, ми з цим закінчили, — сказав Ланге, збираючи особисті справи. — Не хочете мені ще щось сказати?

Шарлі знизала плечима.

— Що я можу ще сказати?

— Наприклад, де ми можемо знайти Александру Райнгольд.

— Якби я це знала, то вже була б там, можете бути в цьому впевнені.

86

Процесія знову вийшла на вулицю, і тепер першими у ній йшли ті, хто ніс труну. Нарешті! Якоб Ґольдштайн лежав у простій дерев’яній труні без прикрас, яку чоловіки дбайливо поставили собі на плечі. Родина йшла слідом, і Ейб мимоволі відсахнувся, побачивши свого чорнобородого двоюрідного брата, схилив голову і відвернувся, не занадто швидко, щоб не привертати уваги. Він не зайшов до похоронного залу, який і так був переповнений. Здавалося, його дідусь був відомою фігурою у суспільстві.

Вони стояли біля залу на території великого могильника. Поки він чекав разом з іншими людьми на кінець церемонії у траурній залі, Ейб подивився на простий кам’яний кенотаф{99} і прочитав висічений на білому камені напис: «Вашим синам, які загинули у Світовій війні. Єврейська громада Берліна». Клята війна! Вона скрізь залишила свій слід. Ейб думав про ту ворожість, з якою зіткнулися його батьки, переважно з боку ірландців та янкі, задовго до того, як Сполучені Штати вступили у війну. І це тільки тому, що вони говорили на ідиші, а дурні ірландці змішали їх з німцями, бо не вміли розрізняти мови.

Дерева тут, на цвинтарі «Вайсензеє», були посаджені досить щільно, але Ейб придушив бажання знайти там сховок. Якби він сховався за стовбурами дерев чи за кущами, рано чи пізно хтось би його помітив; тому найкращим місцем для сховку був натовп, навіть зараз, коли похоронна процесія повільно рухалася кладовищем. Він тримався осторонь, подалі від своєї родини, поруч із чоловіками свого віку, серед яких він був найменш помітний. Людей у каптанах і з довгими бородами було дуже мало, родина його тітки Леї, здавалося, була винятком.

Похоронна процесія постійно зупинялася, Ейбу не подобався цей єврейський звичай, що слугував символом того, як важко скорботним було дійти до могили. Він ненавидів усе, що затягувало горе. Він був прихильником швидких прощань.

Тож минула ціла вічність, перш ніж похоронна процесія дійшла до могили, виритої для Якоба Ґольдштайна. Ейб відмітив про себе, що це місце сподобалося б його дідові: воно було трохи осторонь, подалі від головної алеї, у тіні стіни. Поминальна промова була дуже короткою, дідусеві теж це сподобалося б, потім кантор заспівав псалом,і труну повільно опустили під землю. Першою до могили підійшла родина, кожен з родичів кинув на труну по три жмені землі. Ейб впізнав людей, яких бачив у палаті хворого, своїх тітоньок та їхні родини. У них усіх на знак скорботи були надірвані комірці, не лише у родини «чорних капелюхів». Ейб теж завжди ненавидів цей звичай. Він відмовився робити це для своєї матері та й для свого батька, чий похорон він радше зірвав, аніж прийшов туди, щоб вшанувати його пам’ять. Десь дюжина чоловіків піді­йшли до незакопаної могили, включно з його двоюрідним братом в чорному капелюсі. Ейб знав, що буде далі, і приготувався до цього. Поки чоловіки все ще гуртувалися навколо могили, він зійшов зі стежки і опинився за одним із великих сімейних надгробків у тіні дерев. Йому не потрібні були глядачі для того, що він збирався зробити; він не хотів мати жодних глядачів і, що було ще головніше, жодних слухачів. Він став так, щоб добре бачити чоловіків біля могили свого діда, і коли вони почали свою молитву, стародавню молитву, яка тисячоліттями передавалася з вуст у вуста, він тихо промовляв її разом з ними. Івритські та арамейські слова лилися з його вуст так плавно, без жодної запинки, наче він тільки вчора вивчив їх напам’ять, хоча це сталося майже двадцять років тому. Ейб промовляв ці слова доволі тихо, щоб ніхто не помітив, але достатньо голосно, щоб Бог, якщо він існував, їх почув. І його дід, якщо його душа тепер перебуває на шляху з одного світу в інший. Тож він стояв там і навіть не почувався в той момент дурником, застигши за єврейським надгробком і бурмотячи кадіш, наче якийсь сором’язливий «чорний капелюх». Він виконав останнє бажання старого. Обидва.

Поки родина померлого стояла біля могили, і всі присутні висловлювали їй свої співчуття, Ейб спостерігав за двома чоловіками, які, здавалося, не вписувалися в цю картину. Люди у траурі могли побачити в них гоїв і тому кинули на них зацікавлені погляди, проте Ейб одразу впізнав у них поліцаїв. Вони не прислали комісара Рата чи ще когось, кого він вже знав. Мабуть, щоб він одразу їх не помітив. Але все сталося навпаки: це вони його ще не впізнали, бо ніколи його не бачили. Чорний траурний одяг, який придбав Ейб, зробив його майже непомітним у цьому натовпі. І оскільки більшість людей на похороні схиляли голови, вони також не змогли роздивитися його обличчя з-під крисів своїх капелюхів. Поки що ці двоє не виглядали особливо уважними, але тепер, коли похорон наближався до свого кінця, вони, здавалося, прокинулися; вони почали рухатися попереду траурної процесії. Ейбу потрібно бути обережним, щоб не привернути їхньої уваги.

Траурна процесія почала повертатися. Він знову тримався якомога далі від родини, цього разу йшов позаду. Тож вони повільно підійшли до вхідної будівлі, великого комплексу зі ще одним похоронним залом та іншими господарськими спорудами. І тоді він знову побачив двох слідчих, які вишикувалися біля колонади, що вела з цвинтаря, і ретельно оглядали кожного, хто виходив з території.

Ейб відійшов, щоб виграти час, подалі в натовп людей у траурі, які прикривали його, наче ходячий щит. Він не міг вийти звідси, не зараз. Навіть якщо ці поліцаї ніколи його не бачили, вони його одразу впізнають, щойно він опиниться перед ними. Через той проклятий портрет!

Спочатку Ейб стояв у черзі перед умивальниками, де учасники траурної процесії мили руки перед тим, як залишити кладовище. І поки він чекав своєї черги, не відводячи очей від виходу з двома сторожовими псами, він придумав, як непомітно вислизнути з натовпу, не привертаючи увагу.

Ґольдштайн був не єдиною людиною у траурі, яка вирушила до туалетів після довгого похорону, але він все-таки знайшов там вільну кабінку. Він зачинив засув, сів на сидіння унітаза і став чекати. Він знав, що йому буде потрібно багато терпіння, але воно у нього було. Спочатку там стояв неабиякий галас, але поступово шум слабшав, доки нарешті єдиним звуком у приміщенні не стало капання води з крана, яке відбивалося від кахельних стін.

Ейб просидів там деякий час, бажаючи переконатися, що двоє слідчих вирішили, що вони вже виконали свою роботу, і пішли геть. А якщо ні? Він намацав «Ремінгтон» у кишені свого піджака. Він знав, що не повинен був брати зброю на цвинтар, але вірив, що дідусь не буде його звинувачувати, що він зрозумів би складне становище свого онука, якби побачив його тут. Можливо, він вже так і зробив.

Прослухавши, як капає вода з крану, щонайменше п’ятнадцять хвилин, які здалися йому годинами, він нарешті підвівся. Він сподівався, що йому не доведеться стріляти, не на кладовищі, але він зробить це, якщо йому не дадуть вибору. Його ноги вже затерпли від довгого сидіння. Він трохи почекав, доки знову відчув у них життя, потім відчинив двері й вийшов із кабінки.

Начебто все йшло добре, але коли він попростував до умивальників, то до смерті перелякався.

Він зовсім не чув його кроків, певно, він ходив так само тихо, як привид.

Чоловік із чорною бородою й у чорному капелюсі, який щойно відчинив двері, глянув на нього здивовано, але не вороже. З цікавістю. Майже як кілька днів тому на вулиці біля лікарні. Він нічого не сказав, але Ейб все побачив, його очі розповіли усе: Йозеф Флегенгаймер точно знав, на кого він дивиться.

87

— Вибачте, що так пізно вас турбую... — Насправді чоловік біля її дверей не намагався вибачитися, він лише прикидався, що йому незручно. Він би подзвонив і пізніше, якби було потрібно.

— Ще раз прийміть, будь ласка, мої вибачення, — сказав він, — але я заходив до вас кілька разів цього тижня, і нікого не було вдома.

— Все гаразд, пане Мальтріце, — Шарлі посміхнулася домоправителю, хоча їй і не хотілося. — Це не ваша вина, що у мене так багато справ у місті.

— Ще раз прийміть, будь ласка, мої вибачення.

— Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хтось має збирати орендну плату.

Доглядач будинку кивнув.

— Так воно і є. Тоді, якщо можна, з вас дванадцять п’ятдесят, будь ласка. Квитанція, як завжди, вже готова.

— Будь ласка, зачекайте хвилинку. Я зараз повернуся.

Шарлі зникла у своїй квартирі. Зазвичай вона віддавала орендну плату в понеділок, якщо ж ні, то завжди тримала напоготові гроші, щоб зробити цю щотижневу процедуру якомога швидшою. Але з усім хаосом, який захопив цей тиждень, вона навіть не думала про такі банальності, як орендна плата. У понеділок вона прийняла спеціальне завдання від Ланге й Генната, дала обіцянку Гейману і зустрілася з Гереоном. В наступні дні вона була не менш зайнятою.

Шарлі пішла на кухню і відкрила шафу. Але коли дістала з шафи глиняний глечик, то одразу завмерла.

Порожній.

Якусь мить вона напружено думала, що вона могла зробити з грошима, але потім зрозуміла, що сталося і хто їх вкрав. Прокляття! А вона довірилася цим дівчатам. Просто тому, що вони не вкрали її пістолет і навіть приготували їй сніданок. Алекс, мабуть, поклала її гроші собі в кишеню ще до того, як зварила їй каву. А Шарлі спокійно собі сиділа і хвалила те жахливе вариво. Сто двадцять марок! На оренду та домашні справи, все, що вона відклала на наступні декілька тижнів. Усе, що вона мала на наступні кілька тижнів! Насправді вона хотіла піти завтра в магазин, купити путівник по Парижу та словник, щоб покращити свою іржаву французьку.

Алекс, це пацюченя!

Шарлі повернулася до дверей квартири.

— Тепер я мушу вибачитися, пане Мальтріце, — сказала вона. — Я зовсім забула, що сьогодні не була в суді. Я отримаю свою зарплату тільки в понеділок. Якби ви могли трохи почекати.

Ганс Мальтріц, її домоправитель, не виглядав особливо задоволеним — він почувався не дуже комфортно поруч з двома жінками, які винаймали квартиру без чоловіків, — але він все одно зробив гарне обличчя при поганій грі.

— Що ж, — сказав він, — я знову заплющу на це очі. Тому що це ви. Але я отримаю гроші наступного понеділка, інакше мені доведеться почати нараховувати вам відсотки! Навіть зад­нім числом!

— Звичайно, — Шарлі посміхнулася чоловікові до самих вух. Це допомогло. Він торкнувся свого кашкета й побажав їй хорошого вечора.

На сходах він знову обернувся.

— Понеділок, — сказав він, і Шарлі кивнула і посміхалася йому, поки він спускався сходами.

«Прокляття, — подумала вона, знову зачиняючи двері, — прокляття!»

Тепер було зрозуміло одне: Александра Райнгольд була хит­рішим звіром, ніж вона собі уявляла. Як вона дозволила себе обдурити? Чудове знання людської природи, фройляйн Ріттер! Яка ж ти наївна гуска! Гереон був абсолютно правий. І, очевидно, Андреас Ланге також.

88

День був сірий, і, здавалося, світлішим він не стане, адже сонце вже давно зійшло. Над містом лежала товста ковдра з хмар, яка погрожувала впасти на землю дощем, але він поки ще не розпочався. У Мюлендаммі вже виник справжній натовп, п’ять кораблів чекали перед шлюзом. Наглядач шлюзу їв бутерброд зі смальцем, свій другий сніданок, поки відкривав шлюз для баржі, навантаженої горами залізного брухту. Оскільки зазвичай для цього йому були потрібні обидві руки, він постійно зажимав бутерброд між зубами, як інші робили це із сигаретами, коли їхні руки були зайняті. Баржа повільно проштовхнулася у шлюзову камеру. На її борту стояло четверо чоловіків, які тримали стіни шлюзу на безпечній відстані довгими дерев’яними палицями і стежили за тим, щоб їхній корабель не подряпав стіни, вкриті водоростями. Потім двоє підскочили до мотузок і прив’язали баржу до шлюзової камери, а шлюзовий наглядач повернув колесо в інший бік, щоб знову зачинити ворота.

Бутерброд більше не відволікав наглядача, він тим часом його повністю з’їв, тож важкі стулки залізних воріт зачинялися швидше, ніж відчинялися. Поки вони раптом не перестали рухатися.

Там щось застрягло, щось зачепилося, наглядач шлюзу одразу відчув опір. Мабуть, якийсь шматок мотлоху з їхнього дурного човна впав у воду й тепер затиснув ворота!

«Хай би вас чорти побрали!» — вилаявся він про себе, але подолати цей опір було нелегко. Він трохи повернув колесо назад, знову трохи відчинивши ворота, зазвичай це допомагало. Які тільки речі не плавали у Шпрее! Вони знайшли там усе, що тільки можна уявити: бочки з-під олії, іржавий каркас ліжка, світлофор, каркас дитячої коляски, навіть частково розкладену тушу корови, все застрягло в Мюлендаммі, і він справді не міг пояснити, як деякі речі взагалі потрапили у річку. Йому навіть не хотілося уявляти. Він не знав, що там може бути цього разу, але припускав, що знову настав час для прибирання.

Трюк із поворотом назад допоміг і цього разу, те, що застрягло під водою, звільнилося; ворота шлюзу знову заворушилися, тихенько скрипнувши й булькнувши.

— У воді щось є! — крикнув один із чоловіків на баржі для сміття. Капітан сперся однією рукою на свій дерев’яний посох, а другою показав у бік залізних воріт, які були майже зачинені. Наглядач шлюзу зазирнув у воду й побачив, що прямо під поверхнею мерехтить щось яскраве, що виглядає досить сплюснутим через оптичне заломлення. Якби наглядач знав, що це таке, він, можливо, не придивлявся б так уважно, але він не зрозумів цього, поки ці очі не втупилися в нього, очі на обличчі, настільки роздутому й блідому, що воно вже майже не було схожим на людське. Але це точно була людина, її шкіра стала восковою та зеленуватою від водоростей, її коротке волосся м’яко гойдалося на течії, наче водорості, а глибока, але абсолютно безкровна, а тому ще більш жахлива, рана на правій стороні обличчя, оголювала половину зубів і створювала враження, що ця людина до вас шкіриться. Лише коли наглядач шлюзу помітив усе це, він зрозумів, що дивиться на мертве тіло.

У нього підкосилися коліна, водночас він відчув спазми у животі й нічого не міг із цим вдіяти. Він опустився на коліна, один раз затнувся, а потім виблював весь свій сніданок у каламутну чорну воду шлюзової камери. Це було у четвер вранці, о шостій сорок п’ять.

89

Атмосфера підозріло нагадувала зібрання тижневої давності. Бернгард Вайс знову стояв на трибуні, й знову у віцепрезидента було серйозне обличчя. І знову йшлося саме про мертвого поліцейського. Вже іншого поліцейського, якого вбили в кварталі Ганзафіртель, і цього разу вбивство сталося не під час виконання службових обов’язків; чоловік мав вихідний день і був у цивільному одязі, коли його зарізав незнайомець.

— Обставини смерті залишаються для нас загадкою, — сказав Вайс, — політичне підґрунтя малоймовірне, але його не можна виключати, проте в цьому випадку, ймовірно, вбивця полював не просто на людину в уніформі, а конкретно на Йохена Кушке.

Торнов важко ковтнув, коли Вайс назвав ім’я мертвого копа.

— Хай йому грець, — сказав він, — це один з моїх людей. Один з моїх старих колег з Віттенбергплац.

Невдовзі це підтвердив Ернст Геннат, який замінив Вайса на трибуні. Будда, який особисто взявся за розслідування цієї справи, пояснив, що не можна виключати, що це була помста злочинного світу, оскільки сержант Кушке був одним з поліцейських, які майже два тижні тому чергували біля «КаДеВе», — це була операція, під час якої, як відомо, загинув один з юних грабіжників.

— Можливо, — вів далі Геннат, — це кривава помста від спільників чи покровителів мертвого грабіжника.

«Прокляття», — подумав Рат. Тут замішана ця Алекс. Тепер вона також стала вбивцею? Минулого вечора він не сказав Шарлі жодного слова про ту шмаркачку, яку побачив у її квартирі напередодні, і Шарлі теж нічого про неї не сказала. Але тепер він більше не міг мовчати про це. Що там сталося? Невже Шарлі настільки захопилася цією справою, що переховувала вбивцю?

— Зараз ми проводимо розслідування в усіх напрямках, — сказав Геннат, — й оскільки цю справу потрібно розкрити терміново, ми внесемо деякі зміни у нинішній склад відділу з розслідування вбивств.

Коли Будда особисто вів розслідування, воно завжди було особливим. Рат помітив, що навіть досвідчені слідчі почали нервувати, сподіваючись, що керівник відділу «А» покличе їх до своєї слідчої групи. Рат також відчув певний неспокій. Наче під час розіграшу, коли розігрували головний приз. У Генната завжди можна було чогось повчитися, і це також було корисним для вашої репутації. Для цього він навіть погодився б на співпрацю з Вільгельмом Бьомом. Геннат назвав його першим. Потім Грабовські, Мертенса і ще кількох помічників інспекторів, яких Рат не дуже добре знав. Сам він пішов з порожніми руками, як і Ґреф. Хоча Рат завжди вірив, що подобається Будді. Пліша та Плума навіть не було в залі, коли Будда оголошував свою команду, і тепер пленум мав з’ясувати чому.

— Також сьогодні вранці було знайдено тіло потопельника, яке витягнули зі шлюзу в Мюлендаммі, — сказав Геннат. — Я доручив опрацювати це колегам Геннінгу та Червінські.

Тож Геннат доручив більшості людей, які займалися справою Кубіцькі, загиблого бійця СА з Гумбольдтгайна, інші завдання. Залишилися тільки Рат, Ґреф і Торнов. Керівник відділу вбивств, ймовірно, вважав, що Рат і Ґреф ще мають виправити помилку минулих вихідних, оскільки Авраам Ґольдштайн досі був їхнім головним підозрюваним. Добре, що у них був ще один помічник в особі Торнова. Чи його також збиралися повернути у відділ розшуку? Ні. Після зібрання Геннат особисто відрядив Рата, Ґрефа та Торнова далі розслідувати вбивства.

Бьом передав їм справу розслідування смерті Кубіцькі, яка вже містила дві товсті архівні папки-скоросшивачі.

— Я сам заповнював одну з цих папок, — сказав Ґреф із кислою посмішкою, — сторінки марних протоколів допитів ймовірних свідків.

— Тоді ми вже знаємо, яку з них не потрібно буде читати, — пробурчав Рат. Він думав, чи з’являвся той старий єврей знову на порозі Ґрефа, щоб повторити свою заяву, але це було малоймовірно. Він передав одну папку помічнику інспектора, а іншу — Торнову і вже збирався йти, коли Бьом помахав ще однією папкою перед його обличчям.

— Хвилинку, — сказав старший інспектор. — Це також вам!

Рат подивився на нього з питанням в очах.

— Щойно отримав, — сказав Бьом, — з відділення швидкої допомоги. Схоже, в цій справі у нас з’явився другий труп. Ви коли-небудь чули про Щура Руді?

— З «Північних піратів»?

Бьом кивнув.

— Так. Кілька днів тому на сміттєзвалищі у Шонайхе було знайдено чиєсь тіло. Тим часом Кронберг однозначно ідентифікував його як Руді Гьоллера. Одна куля в голову, одна в груди. Ймовірно, та сама зброя, що і у випадку Кубіцькі.

— Прокляття, — вигукнув Ґреф. — «Північні пірати» вже знають про це?

— Ще ні, — буркнув Бьом, підозріло глянувши на Рата. — Але моя вам спільна порада: знайдіть Ґольдштайна до того, як його знайдуть «Північні пірати».

— Можливо, ви зможете знайти його завдяки цьому, — сказав помічник комісара Грабовські. — Це ймовірний слід.

Рат витріщився на теку, яку простягнув йому чоловік. Виглядало так, ніби люди Бьома хотіли позбутися всього, що мало хоч якесь відношення до цієї справи.

— Я нарешті дізнався, де Ґольдштайн купував цигарки, — продовжив Грабовські. — Його впізнав чоловік у тютюновій лавці за фотороботом. З його слів, чоловік, який відповідає опису Авраама Ґольдштайна, купив велику кількість американських сигарет марки «Кемел» на залізничному вокзалі «Штеттін» у неділю вранці.

Рат зазирнув у теку. Першим, що він там побачив, був довгий список адрес. Він був схожий на адресний довідник Великого Берліна.

— Що це? — запитав він.

— Я вже перевірив готелі, які розташовані поблизу, — пояснив Грабовські, — у радіусі кілометра чи близько того. Відсортовано за відстанню, а не за діапазоном цін. Може, він ховається в одному з них. Він вляпався в гучну історію. Але в цьому кварталі ніхто не зверне на це уваги.

Це був квартал Поетів біля залізничної станції «Штеттін». Проте поетичними тут були лише назви вулиць, які нагадували про великих романтиків Німеччини, в інших сенсах тут не було нічого ані романтичного, ані поетичного. Зупинка в районі вокзалу. Напівзруйновані фасади, темні підворіття, брудні бари, вулична проституція, наркобізнес, ціла програма. Квартал «Північних піратів».

Не минуло й години, як Рат вже шукав місце для паркування перед масивною будівлею вокзалу, який у більшості берлінців асоціювався з великими святами, бо саме звідси відправлялися потяги на Балтійське море. Ажіотаж був відповідний. Засмаглі прибуваючі зіштовхувалися на виході з блідими містянами, яких виганяло зі столиці дощове літо. Рату довелося взяти «Опель» з автопарку, «Б’юїк» був замалий для трьох осіб, а він не хотів карати Ґрефа канцелярською роботою. Нарешті вони змогли припаркувати машину у цій місцевості, навпроти приміського вокзалу, який був схожий на маленьку дитину вокзалу «Штеттін», ті самі жовті цеглини, щойно народжені, а згодом занедбані.

Перш ніж вони вийшли, Рат роздав колегам списки. Він попросив Фосс відсортувати адреси за районами. Більшість готелів розташовувалися на південь від залізничного вокзалу «Штеттін». Сам Рат взяв на себе південний захід, Ґреф — південний схід, Торнов — усе, що було на північ від Інваліденштрасе. Завдяки старанності помічника інспектора Грабовські їм було чим зайнятися.

— Ну що ж, хлопці, — сказав Рат, замикаючи машину, — зустрінемося в ресторані на вокзалі, і тоді кожен розповість про те, що дізнався, — він посміхнувся. — Якщо хтось знайде Ґольдштайна, будь ласка, зателефонуйте до найближчого відділку поліції і затримайте цього чоловіка. Було б добре встигнути це зробити ще до обіду.

Чоловіки розійшлися у різні сторони. Рат із заздрістю дивився на засмаглих прибалтійських відпочивальників, які вибігали з вокзалу й шукали таксі. Чи справді погода на Рюгені{100} була набагато кращою, ніж у Берліні? Принаймні здавалося, що так і є.

«Поїхати б знову у відпустку разом із Шарлі», — подумав він, згадуючи втрачену літню відпустку. Що ж, йому, мабуть, доведеться зачекати з цим. Можливо, він відвідає її восени в Парижі, коли у нього буде менше справ у «замку», і йому не потрібно буде працювати понаднормово. Де зараз може бути Шарлі? Він сподівався, що її вулична дівка не мала нічого спільного з нещодавнім вбивством поліцейського! Він не міг не думати про мертвого патрульного. Сьогодні Торнов був мовчазним, було помітно, що ця смерть вразила його. Вбитий міг бути його другом. Рат не хотів розпитувати про це.

У будь-якому разі він міг припустити, що Торнов охочіше приєднався б до слідчої групи Генната, аніж займався пошуками єврейського гангстера поруч із Ратом. І саме тому Будда його не взяв до себе. Рат сподівався, що ця робота відволіче думки Торнова. І тому було добре, що вони сьогодні виїхали у місто, а не були змушені цілий день просидіти в кабінеті. Він подивився на свій список. Перший готель розташовувався на Айхендорфштрасе.

90

Квартира була вмебльована, проте все інше вказувало на те, що тут жив холостяк, хоча кімнати загиблого сержанта і виглядали так, ніби їх учора трохи прибрали і навели там лад. Там було чисто і охайно, але в ній не було нічого, що робить квартиру затишною. Ані рослин, ані картин, здавалося, що жодна жінка ніколи не заходила сюди, окрім хазяйки, яка безцеремонно наступала їм на п’яти і зовсім не збиралася залишати квартиру. Зацікавлена й трохи підозріла, вона спостерігала за Ланге, поки він відкривав гардеробну шафу, в якій все ще акуратно висіла уніформа Йохена Кушке. Його ківер стояв зверху на шафі.

Хазяйка стояла одразу за Ланге. Шарлі бачила, що вона змушувала його нервувати. Зрештою його терпець урвався, і він обернувся.

— Ласкава пані, — сказав він, стоячи перед нею із широко розставленими ногами.

— Фройляйн, — перебила вона його. — Фройляйн Ельфріда Шток.

— Добре. Ласкава фройляйн Шток, хіба вам не потрібно ще попрати білизну чи вибити килими? Тоді ми не хочемо вас більше затримувати. Ми тут з усім впораємося.

Фройляйн Шток знадобилося лише кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла його натяк. Їй не хотілося йти, але вона пішла.

Через кілька хвилин справді було чути, як вона почала вибивати у дворі килим. Це був або чистий збіг, або хазяйка досі була настільки вірна королівському духу підкорення прусів, що сприймала кожне слово поліцейського як наказ. Шарлі, яка щойно відкрила верхню шухляду столу, подивилася на Ланге, який в цей момент озирнувся до неї й усміхнувся, а потім повернувся до шафи Кушке.

Шарлі супроводжувала помічника інспектора під час цього обшуку за його власним проханням; після цього вони домовилися, що вона поки що більше не з’являтиметься у поліцейському штабі.

— Якщо ви зможете нам чимось допомогти, Шарлі, — сказав Геннат, — ми вам зателефонуємо. Будьте на зв’язку. — Будда намагався зробити так, щоб вона відчувала себе потрібною, але Шарлі здогадалася, що він боїться, що зайшов занадто далеко з цією неофіційною співпрацею, і хотів уберегти її від подальших проблем. Якщо вона надто часто з’являтиметься у відділі вбивств, це може викликати забагато запитань у колег.

«Особливо в одного з них», — подумала Шарлі.

Вона все ще нічого не сказала Гереону. Хоча він бачив Алекс на Шпенерштрасе і, мабуть, мав певні думки з цього приводу, він нічого не сказав, залишивши цю розповідь їй. Але вона так нічого й не розповіла. Від цієї секретності, в якій вона заприсяглася Ланге й Геннату, у неї зводило живіт. З одного боку, вона була рада, що він не тиснув на неї, тож вони позбулися незручної ситуації, а з іншого — через своє мовчання вона почувалася підлою людиною. Вона бачила, що він не схвалює того, що вона впустила до своєї квартири дівчину з вулиці, грабіжницю-втікачку. Якби він знав, що ще сталося...

Як довго вона ще зможе зберігати мовчання? Вона робила саме те, у чому завжди його звинувачувала: мовчала про те, що робила в цей момент, була нещирою, заварила собі кашу. Нехай і на прохання та за підтримки директора Генната, але хіба це щось змінює?

Шарлі погортала папери, які знайшла в шухлядах, і пошукала в них щось підозріле. Нічого цікавого. Вона не могла не подумати: чомусь здавалося, ніби тут хтось вже побував, ніби хтось нещодавно вже нишпорив у цих шухлядах. Цей безлад не був органічним, він був деструктивним, таким, що знищив існуючий порядок.

Погляд Шарлі впав на книжкову полицю: кілька книжок стояли догори дриґом. Якщо придивитися уважніше, то можна було скрізь побачити сліди поспішного обшуку; навіть блискуча чистота квартири не змогла змінити це враження. Ланге, здавалося, теж це помітив. Він відчинив вікно і покликав хазяйку з подвір’я.

Менш ніж за дві хвилини вона повернулася в квартиру свого орендаря з поглядом, який, здавалося, говорив: «От бачите! Без мене ви нічого не знайдете!»

— Вибачте, що перериваю вашу роботу, пані... фройляйн Шток, — голос Ланге прозвучав так привітно, як зять Ельфріди Шток ніколи б не розмовляв з нею, і її погляд пом’якшав. — Але у нас є ще одне питання: чи був хтось у квартирі після того, як пан Кушке пішов з дому в середу вдень?

— Звичайно! — Вона нетерпляче кивнула. — Я була тут сьогодні вранці. Прибирала.

— Ми це знаємо. Я маю на увазі, чи був тут ще хтось?

— Ну, ваш колега. Але ви напевно знаєте, що...

— Який колега?

— Не знаєте його? Точніше, це був колега пана Кушке. Ще один поліцейський, він був в уніформі.

Ланге також ця відповідь вдарила струмом, Шарлі це помітила. Але він зберігав над собою контроль.

— Коли це було? — запитав він так само доброзичливо, як і перед цим.

— Вчора. Десь у післяобідню пору.

— Що хотів цей чоловік?

— Забрати кілька речей. Він сказав, що пан Кушке збирався подорожувати. І попросив свого колегу принести його валізу.

— Він справді взяв тільки валізу? Чи, може, він ще щось шукав у квартирі?

— Я цього не знаю. Я варила каву по сусідству.

— Варили каву?

— Поліцейський був таким добрим, я подумала, що він захоче випити зі мною чашку. Але, на жаль, він поспішав.

— Ви просто так впустили його в квартиру?!

— Це ж був поліцейський. Не хтось з вулиці. Я не всіх пускаю в квартири! — Вона щиро обурилася.

— Звичайно, — Ланге залишався спокійним. — Суть у тому, що ви точно не знаєте, що той поліцейський робив у квартирі.

— У всякому разі він приніс валізу Кушке, я це точно бачила. Постукав до моєї кухні і попрощався, він тримав її під пахвою. І подякував мені.

— Ви знаєте, що було у тій валізі?

— Ну, як ви думаєте, що людина бере з собою в подорож? Пару сорочок і штанів, білизну, шкарпетки, зубну щітку. І так далі.

— Ви це точно знаєте?

— Я цього не знаю, я так думаю.

— А потім ви тут прибрали, чи не так?

Вона кивнула.

— І застелила свіжу постіль. Адже я думала, що він у відпустці. — Тільки тоді вона, здається, згадала, що її квартирант мертвий. Вона замовкла.

— Ви нічого не помітили? Як щодо зубної щітки Кушке, наприклад?

— Тепер, коли ви про це згадали, — хазяйка завагалася. — Зубна щітка все ще була в склянці.

— Можливо, цей поліцейський прийшов сюди не для того, щоб взяти валізу, можливо, він щось тут шукав?

— Що він міг тут шукати?

— Я про це вас і питаю. Можливо, пан Кушке згадував про це.

Ельфріда Шток похитала головою. При цьому вона стиснула губи. Вона брехала, щось приховувала від них, але не вміла зберігати таємниці.

— Фройляйн Шток, — втрутилася Шарлі, — чи є десь у цій квартирі схованка, про яку ви знаєте?

Хазяйка енергійно похитала головою.

— Ні, ні! Нічого він тут не ховав, — вона пустотливо всміхнулася і поглянула на Ланге. — Але він попросив мене зберегти щось для нього. Невдовзі після того, як він переїхав сюди.

Ланге і Шарлі перезирнулися.

— Але я навіть не знаю, чи зможу я віддати це вам, — продовжувала Ельфріда Шток, — він просив мене не віддавати це нікому, особливо поліцейським.

— Це робить вам честь, що ви так серйозно ставитеся до своєї обіцянки, — сказав Ланге, — але я думаю, що обставини, які змінилися, звільняють вас від виконання вашої обіцянки. Сержант Кушке мертвий, а ми розслідуємо його вбивство. Думаю, він теж хотів би, щоб ви віддали нам те, що він вам довірив. Щоб ми змогли знайти його вбивцю.

Шарлі була вражена тим, як терпляче Ланге розмовляв з літньою жінкою.

І його терпіння окупилося.

Ельфріда Шток кивнула.

— Це сейф, — сказала вона. — Така собі скриня. Він брав її на якийсь час, а згодом знову повертав мені. Він завжди казав: «У вас вона в повній безпеці, фройляйн Шток». — Коротке сухе шморгання, ймовірно, мало на меті висловити її сум. Вона витягла чисту білу хустинку й витерла нею обличчя.

— Що в цьому сейфі?

Хазяйка знизала плечима.

— Принести його вам? — запитала вона, і Шарлі побачила з її розгубленості, що вона справді не знає, що робити.

— Ми дуже просимо вас про це, — сказав Ланге, у голосі якого тепер було трохи роздратування, і Ельфріда Шток зник­ла. Ланге нічого не сказав, але Шарлі збагнула, про що він думає. Хазяйка повернулася, трохи задихавшись, із дерев’яною скринькою, майже схожою на маленьку скриньку зі скарбами, і поставила її на обідній стіл.

— Ось, — сказала вона, — ось воно.

Скринька була замкнена.

— Ви випадково не знаєте, де ключ?

— Думаю, що пан Кушке завжди носив його при собі.

— Добре, — кивнув Ланге. — Ми конфіскуємо цей предмет. Я з радістю видам вам розписку, і ми заберемо цю скриньку з собою.

— Ви не збираєтеся відкривати її тут? — запитала хазяйка. Її розчарування було таким же очевидним, як і її цікавість.

— Ні, — сказав Ланге з глибоким жалем, — бо тоді я можу пошкодити її вміст. Ви не можете вимагати такого від прусського офіцера.

91

Чоловік похитав головою, радше знуджено, аніж енергійно.

— Я ніколи його не бачив, — сказав він, перш ніж повернутися до свого кросворду.

Сьогодні Рат вже чув цю фразу принаймні пів дюжини разів, але вперше зіткнувся з людиною, якій він не повірив, коли почув ці п’ять слів. Він навіть не знав чому, жодних ознак невпевненості, яка б мала звучати в голосі цього чоловіка, він також не говорив надто швидко, що завжди було ознакою готових відповідей. Можливо, він запідозрив це лише тому, що цей чоловік, який сидів за хитким столом, що, очевидно, був призначений для рецепції, не тільки йому не сподобався, він був йому неприємним з голови до ніг. Насправді він не вірив, що ця зачіпка, яку розкопав Грабовські, до чогось їх приведе. Кілька втрачених годин, як завжди. Але портрет Авраама Ґольдштайна збентежив цю людину, хоча він дуже намагався не виказувати цього.

— Підземна річка в Стародавній Греції з п’яти букв. 

«С» у кінці.

— Стікс, — сказав Рат, і чоловік витягнув свій олівець.

— Як це пишеться? — запитав він.

Рат швидко вихопив газету з рук чоловіка, а потім спокійно, майже обережно поклав її на стіл біля чашки з кавою, закриваючи кросворд фотороботом Авраама Ґольдштайна.

— Подивіться, будь ласка, уважніше на цей портрет, — запропонував він дружнім тоном, який помітно дратував швейцара.

Чоловік зробив йому таку послугу.

— Як я вже сказав: я його не знаю, — потім він знову взяв газету.

Рат озирнувся. Електричні дроти були прокладені через шпалери, що виглядало зовсім непрофесійно. Та й чистота в цій дірі теж була не найкраща. І чи записи у гостьовій книзі можуть тут бути правдивими?

— Послухайте, — сказав він так само привітно, — як ви думаєте, що потрібно зробити, щоб закрити цей рай для клопів? Дзвінок у відповідну службу? Чи в департамент охорони здоров’я? Податкова обов’язково має працювати о цій годині. Влаштує вам невелику податкову перевірку. У таких випадках краще перестрахуватися.

— Навіщо так поспішати! — Чоловік одразу відклав свою газету і навіть збирався встати. — Ми з радістю все вам розкажемо. Що саме ви хочете знати?

Рат знову штовхнув чоловікові під ніс фоторобот Ґольд­штайна.

— Цей чоловік. Він тут живе?

Швейцар похитав головою.

— Ні, — відповів він, і Рат уже збирався розвернутися, щоб піти до телефонної будки біля Оранієнбурзьких воріт, коли чоловік продовжив:

— Він виїхав кілька днів тому.

Рат зупинився.

— Коли саме? — запитав він.

Швейцар знизав плечима.

— Не тримайте мене в напрузі! Грошей вам за це ніхто не дасть. Або кажіть, або я роблю дзвінок!

— Вчора, — сказав чоловік. — Вчора після обіду.

— І куди він вирушив?

Ще одне знизування плечима.

— Я справді не знаю. Він просто не повернувся. Я поняття не маю, де він зараз.

— А його багаж? Він все ще тут?

— Ні. Інакше я б не сказав, що він виїхав. Дехто його забрав.

— Хто це був? Він чи вона?

Дурний погляд.

— Я не розумію...

— Це була його компаньйонка? Вона забрала багаж?

Він похитав головою.

— Ні. Це точно була не жінка! — Чоловік посміхнувся. — У нього була ось така борода, — він показав рукою довжину бороди. — Повністю в чорному. Дивний птах. Каптан і таке інше, ви розумієте.

— Що я розумію?

— Ну, це був єврей. Він забрав усі речі. Їх було небагато. Одна валіза. Він також оплатив рахунок. Так що все в порядку.

Рат кивнув. Він більше його не слухав.

Звичайно, криміналісти нічого не знайшли. Усі шафи були порожні, Ґольдштайн нічого не залишив, тільки Біблія все ще лежала в ящику тумбочки, що стояла біля ліжка. Кімната була такого розміру, яку ви не очікували знайти в такому готелі, мабуть, вона була найкраща з того, що міг запропонувати цей рай для клопів, але у порівнянні з розкішним люксом у «Ексельсіорі» це був смітник, Рат не міг вигадати іншого опису. Як і годиться в готелі такої категорії, після поспішного виселення гостя в номер ще не заглядала прибиральниця, тож слідчим хоча б вдалося зібрати там чимало відбитків пальців. Це принаймні підтвердить перебування Ґольдштайна в цій кімнаті. Хоча Рат більше не потребував їхнього підтвердження, настільки він був впевнений у цьому.

Однак вирішальне питання полягало не в тому, де переховувався Авраам Ґольдштайн останні кілька днів, а в тому, де він перебував саме зараз, і комісар поки ані на крок не наблизився до відповіді на нього.

До четвертої години вони вже повернулися в «замок», всі троє. Рат приніс для Торнова невеликий стіл з приймальні до кабінету, оскільки іншого столу не було, і поставив перед ним стілець для відвідувачів. Він не міг запропонувати кандидату в інспектори власну телефонну лінію, але Рат був більш ніж готовий позичити свою друкарську машинку. Він ніколи не любив паперової роботи, та й навіщо тоді мати в своїй команді кандидата в інспектори?

Поки Торнов друкував звіт про сьогоднішню операцію, який Рат ще збирався перевірити, перш ніж Фосс перепише його начисто, він знову разом з Ґрефом переглянув протоколи допитів, сподіваючись знайти хоча б декілька більш серйозних свідчень серед балаканини незліченних метушливих людей. Звичайно, вони нічого не знайшли. Вони позначали те чи інше твердження, які стосувалися кварталу Поетів чи району біля вокзалу «Штеттін». Можна було б знову викликати цих свідків, можливо, це якось допоможе в їхній справі. Але, мабуть, це був просто збіг обставин. Приблизно в кожному кварталі Великого Берліна хтось нібито бачив, як неподалік гуляв Авраам Ґольдштайн.

Пізніше, коли Рат сидів у приймальні, переглядаючи звіт Торнова та обговорюючи з Фосс необхідні зміни, які він вказав на полях, на його столі задзвонив телефон. Рат дозволив йому дзвеніти далі, йому не хотілося переривати роботу, щоб на нього нагримав Бьом. Старший інспектор був єдиним, хто завжди телефонував безпосередньо йому. Усі інші в «замку» зв’язувалися з ним через Еріку Фосс.

Ґреф і Торнов перезирнулися, помічник інспектора також не поворухнувся, щоб прийняти дзвінок, тож кандидат в інспектори підвівся з-за свого маленького столика, підійшов до Ратового столу й взяв слухавку.

— Торнов, кабінет комісара Рата, — він трохи послухав, а потім простягнув слухавку Рату. — Це вас. Пан Ліанг.

Прокляття. Саме зараз, коли всі його колеги слухали! Рат не подав жодного знаку. Він підійшов і взяв слухавку.

— Так? — запитав він якомога невинніше.

— Мені здається, зараз незручно зв’язувати вас з моїм босом, — почув він голос китайця Марлоу на тому кінці.

— Саме так, — просто сказав Рат, намагаючись звучати невимушено.

— Тоді приходьте сьогодні о восьмій вечора в ресторан «Борхардт». Це на Французькій вулиці. Доктор хоче вас побачити.

— В чому справа?

— Я впевнений, що ви вже чули про це і збиралися негайно розповісти про це доктору.

— Про що?

— Ви не чули? Ваші колеги знайшли Г’юго Ленца. Мертвого.

— Зрозуміло.

Цього разу Рат не був упевнений, що йому вдалося прозвучати невимушено й недбало. У всякому разі його колеги ніби нічого не помітили. Він поклав слухавку.

— Хто це був? — запитав Торнов. — Китаєць?

Рат кивнув.

— Мій перукар, — пояснив він, не в змозі придумати нічого кращого. — Скасував запис.

— Тоді знайдіть собі німецького перукаря, — сказав Торнов і посміхнувся. — Вам все одно потрібно підстригтися.

92

Якби Рат знав, що на нього чекає в домі родини Флегенгаймерів, він міг би почекати ще кілька днів, перш ніж їх відвідати. Коли він прийшов, двері в квартиру були відчинені, і спочатку він стояв на захаращеному сходовому майданчику, не впевнений, чи може просто зайти у квартиру, та ще й з собакою. Коли він почув голоси, проте ніхто не відповів на його скромне «Вітаю», він нарешті відважився зайти у квартиру. Він знайшов Лею Флегенгаймер та її чоловіка у вітальні, де вони вже сиділи разом кілька днів тому, але цього разу Флегенгаймери сиділи не в своїх кріслах, а майже на підлозі, на маленьких незручних табуретках. Четверо відвідувачів, мабуть, друзів родини, шанобливо розмовляли з Флегенгаймерами стишеними голосами. Коли Рат увійшов до кімнати з Кірі на повідці, в нього втупилося шість нажаханих пар очей.

Аріель Флегенгаймер нічого не сказав, навіть не встав; до Рата підійшов літній гість, одягнений у все чорне, як і господар дому.

— Можна поцікавитися, чого вам треба? — прошепотів чоловік і витягнув Рата в коридор. — Це дім трауру.

— Кримінальна поліція, — мовив Рат. — Родина Флегенгаймерів мене знає. У мене є до них ще кілька запитань.

— Коли хтось переживає шиву{101}, — сказав чоловік, — до нього приходять, щоб розрадити, а не ставити питання!

— Розрада, — заявив Рат, — на жаль, не входить до обов’язків поліції.

— Які у вас питання? Чи можу я передати їх Аріелю?

Рат похитав головою.

— Я хотів би сам поставити ці питання йому та його дружині, прошу вас підійти до цього з розумінням.

У цю мить у просторому передпокої відчинилися двері, звідти вийшов Йозеф Флегенгаймер, здригнувся, коли впізнав Рата, зачинив за собою двері й без жодного слова пройшов повз чоловіків у вітальню.

— Ви бачите, що тут відбувається, — сказав старий. — Хіба ви не можете повернутися через кілька днів?

— Вибачте, але це не можна відкладати. На жаль, у поліцейській роботі так часто буває.

Чоловік здався.

— Гаразд, — зітхнув він. — Але, будь ласка, залиште собаку надворі.

Рат поклав повідець у руку спантеличеного чоловіка.

— Добре, — сказав він і повернувся до вітальні.

Погляди Аріеля та Леї Флегенгаймерів на його адресу тепер були не набагато привітнішими, ніж раніше. Рат дочекався, доки один із відвідувачів закінчить розмову з Аріелем Флегенгаймером, потисне йому руку й знову підведеться, а потім присів на підлогу біля пари у траурі:

— Вибачте, що потурбував вас. Дозвольте ще раз висловити вам свої співчуття.

— Але ви тут точно не для цього, — сказав Аріель Флегенгаймер.

— Авжеж. У мене лише одне коротеньке запитання, і я піду.

— Тоді ставте своє запитання. Ви вже й так достатньо потривожили наше горе.

— Я просто хотів спитати про вашого племінника. Авраам Ґольдштайн якось зв’язувався з вами за останні кілька днів? Можливо, він якимось чином зв’язався з вами чи вашою родиною?

— Ні. Ані зі мною, ані з моєю дружиною. Це все?

Рат повернувся до Йозефа Флегенгаймера, який стояв біля своїх батьків і щось шепотів одному гостю у траурі, поки Рат не зайшов до кімнати.

— А ви що скажете? — запитав він чоловіка. Він досі не міг повірити, що розмовляє з двоюрідним братом Ейба Ґольдштайна. — Ваш двоюрідний брат зв’язувався з вами?

Йозеф Флегенгаймер похитав головою.

— Ні, — сказав він. Коротко і чітко. І все ж Рат помітив, що молодий Флегенгаймер знав більше, ніж хотів йому відкрити.

— Ви його ніде не зустрічали?

— Де я міг його зустріти?

— І не надавали йому ніяких послуг?

Обличчя за чорною бородою залишалося нерухомим. Йозеф Флегенгаймер тримав ситуацію під контролем.

— У будь-якому разі, — сказав Рат, — я просто хотів нагадати вам ще раз. Якщо він зв’яжеться з вами, зателефонуйте мені, — він простягнув свою візитівку Флегенгаймеру-молодшому. — Тоді я не буду вас більше турбувати.

І з цими словами він залишив людей у траурі, відвів Кірі назад у коридор і спустився сходами на Берхтесгаденерштрасе. Там він сів у свій «Б’юїк», який припаркував навпроти, закурив і чекав. Заради Кірі він відкрив вікно з боку пасажира.

Його терпіння окупилося. За добру чверть години парадні двері відчинилися, і на вулицю вийшов Йозеф Флегенгаймер. Рат почекав, поки він дійде до Вартбургштрасе й зникне з поля зору, а потім запустив двигун.

Було неважко тримати його чорну фігуру в полі зору. Рат зупинився на перехресті на Вартбургштрасе, поки Флегенгаймер не дійшов до Мартін-Лютер-штрасе, а потім знову поїхав за ним. У тому напрямку їхав трамвай, але двоюрідний брат Ґольдштайна проігнорував зупинку й пішов пішки до Шенеберзької ратуші. Рат трохи проїхав за ним, а потім припаркувався перед ратушею й спостерігав, як чоловік у чорному перетинає площу Рудольфа Вільде і спускається вулицею Мюленштрасе. Він їхав за ним так повільно, як тільки міг, але наздогнав його перед великою церквою, яку вбудували між фасадами будинків, як і багато інших берлінських церков. Він лише шукав місце для паркування, щоб непомітно перечекати там, коли сталося дещо, чого він не очікував.

Йозеф Флегенгаймер, повністю одягнений у чорне вбрання своїх благочестивих предків і наскрізь побожний єврей, наскільки Рат міг судити, відчинив одні з церковних дверей і зник усередині.

Рат зупинився, подивився на фасад церкви й замислився. Що це могло означати? Він не хотів заходити за ним у будівлю, Флегенгаймер одразу б щось запідозрив, але він багато віддав би, якби хтось сказав йому, що побожний єврей може робити в церкві, та ще й в католицькій.

Рат справді сподівався, що Флегенгаймер приведе йогов нічліжку, де зараз переховувався Авраам Ґольдштайн, але все було не так просто. Проте він був упевнений, що саме Йозеф Флегенгаймер забрав речі свого двоюрідного брата з готелю на Тікштрасе й розрахувався за його номер.

Рат трохи посидів у машині, викуривши «Оверштольц», але Флегенгаймер так і не з’явився. Нарешті він викинув сигарету у вікно й знову увімкнув двигун. Було вже пізно. Йому потрібно було їхати, якщо він не хотів пропустити зустріч з Марлоу. Але він записав назву церкви. Церква Святого Норберта.

93

Затхлий запах, ймовірно, був пов’язаний з тим, що в кімнаті не було вікон і її ніколи належним чином не провітрювали. Поліцейський в уніформі вів їх повз довгі ряди полиць. Це було схоже на склад торговця зброєю, який також торгував усіляким мотлохом. Пістолети та рушниці всіх видів, ножі, шаблі, кастети, килими, свічники, олійні картини, програвачі платівок і навіть приварений сейф.

Шарлі прикрила рукою ніс і спостерігала, як Ланге шукає світло-сірий костюм, укритий плямами крові. Всупереч своїм початковим планам, вона все-таки повернулася з ним до штабу. Просто з цікавості. Ланге не ламав дерев’яну скриньку, навіть у машині. Він не просто хотів подратувати хазяйку, він справді був дуже правильним прусом. Можливо, все-таки її батько мав рацію, коли стверджував, що ганноверці були більшими прусами за самих прусів.

По дорозі назад вони мало розмовляли, але обидва зрозуміли, що Алекс Райнгольд більше не є їхньою головною підозрюваною, і Ланге, здавалося, відчув таке ж полегшення, як і Шарлі. Але це не полегшило їхнього розслідування. Поліцейський у квартирі Кушке, мабуть, був тим самим, якого Шарлі бачила у Ганзафіртелі. І він повинен мати якесь відношення до вбивства. Якийсь кошмарний сон: поліцейський-вбивця, убитий іншим поліцейським. Поки що смерть у Ганзафіртелі отримала лише коротке повідомлення в столичних газетах. У «замку» навмисне не здіймали з цього приводу великого галасу, передусім не розповідали журналістам, що це був той самий поліцейський, якого поранили ножем на Гендельштрасе. Видавати інформацію по крупицях, так вони домовилися. І бажано у зв’язку з прогресом у розслідуванні.

Проблема полягала в тому, що на неї лягла тінь провалу її попереднього розслідування.

Після того як Шарлі спробувала щастя з відкритою канцелярською скріпкою, але не змогла зламати нею маленький замок, вони пішли до кімнати доказів. Ланге видобув із гаманця Кушке маленький ключик і переможно підняв його.

Шарлі простягнула йому скриньку. Ключ підійшов.

Вона спочатку ніяк не могла розібратися з паперами, які помічник інспектора дістав зі скриньки і розгорнув перед ними. Вона впізнала фотографію на документі, на якій Йохен Кушке був зображений в уніформі, але не в своїй уніформі сержанта, а в суворо забороненій для усіх поліцейських уніформі. І ще до того, як вона прочитала літери, надруковані на папері поруч з фотографією, і впізнала символ на марці, вона зрозуміла, що це не та інформація, яку вони б хотіли побачити в газетах.

Ланге присвиснув крізь зуби.

Там лежав членський квиток, у якому говорилося, що Йохен Кушке в званні обершарфюрера став членом СА в ґау{102} Берлін-Бранденбург 12 грудня 1930 року. Квиток був підписаний особисто Вальтером Штеннесом, колишнім лідером берлінської СА, якого згодом усунув Гітлер.

Гжезинські та Вайс зроблять усе, щоб преса не дізналася про це. Було б немислимо, якби широкому загалу стало відомо, що офіцер берлінської поліції став членом СА, незважаючи на сувору заборону, накладену Міністерством внутрішніх справ і начальником поліції, і навіть дозволив собі сфотографуватися в їхній уніформі.

Вони не могли пояснити ще багато інших речей, які знайшли в сейфі і через які Кушке, очевидно, мусив би захищатися перед поліцейським керівництвом так само, як і через своє посвідчення СА. Вони також знайшли у скриньці чорну нашивку з вишитою на ній білою рукою, шпильку подібного дизайну та кілька фотографій Кушке з кількома іншими чоловіками, усі вони були в цивільному одязі, жоден не був в уніформі СА або поліції.

Вони спакували все назад і вже збиралися йти, як почули кроки між полиць, і нарешті з-за рогу визирнув Кронберг зі служби ідентифікації.

— А, ось і ви, — сказав він Ланге. — Фройляйн Штайнер сказала мені, що я можу знайти вас тут. — Це було адресовано лише помічнику інспектора; начальник служби розшуку взагалі не звернув уваги на Шарлі.

Кронберг витяг руку з конверту і поклав на полицю фотографію закривавленого ножа, поруч із дерев’яною скринькою.

— Ніж, яким убили Кушке, — сказала Шарлі. — Ви щось дізналися про нього?

— Це не ніж, це кинджал, — поправив її Кронберг. Він лише кинув на неї поблажливий косий погляд, а потім знову заговорив до Ланге. — Насправді окопний кинджал. Виготовлявся для окопної війни під час Світової війни. У кожного ветерана є такий вдома. — Кронберг виглядав так, наче щось тримав в запасі, але більше нічого не сказав.

— І? — запитав Ланге.

— Тож знайти власника такої зброї насправді складно. Але... — Він мав переможний вигляд. — ...у цьому випадку ми, ймовірно, досягли успіху.

— І? — Ланге ставав нетерплячим.

— Мертвий чоловік з СА в Гумбольдтгайні — він отримав ножове поранення схожим кинджалом, який належав йому. Поки що не було жодних слідів використаної там зброї, але якщо ви запитаєте мене... — Кронберг вказав на фотографію. — То це вона і є.

94

Йоганн Марлоу чекав його з пляшкою білого вина у відерці з льодом. «Ф. В. Борхардт» був одним із найпопулярніших місць для гурманів у Берліні, рестораном, який поєднував хорошу кухню з добре укомплектованим винним льохом. Марлоу виділили стіл у віддаленій ніші, де їх ніхто не мав турбувати. Ліанг сидів за столом, на Рата теж чекав набір столових приборів. Як би він не ненавидів цю непрохану увагу з боку Йоганна Марлоу, він не міг їй протистояти. Що він мав сказати? Ні, дякую, я вже поїв? Його шлунок бурчав для цього занадто гучно. Він нічого не їв після того швидкого й мізерного обіду з Ґрефом і Торновим на вокзалі «Штеттін». Кірі також. У цей ресторан не пускали з собакою, але Ліанг, який чекав на нього біля дверей, вирішив цю проблему, давши швейцару на вході хабаря, щоб хлопець подбав про собаку. Кірі охоче пішла за ним, інстинкт підказував їй, що там буде їжа.

— Сідайте, — сказав Марлоу, — вина?

Рат кивнув. Йому не довелося чекати офіціанта, Ліанг розливав сам.

— Мені шкода Ленца, — сказав Рат. — Можливо, вас втішить, якщо я скажу, що Щура Руді знайшли нещодавно мертвим на сміттєзвалищі.

Марлоу раптом вдарив кулаком по столу:

— До біса! Чому я не дізнався від вас, що Ленц помер? Чому спочатку Тойбер з «Бероліни» повідомив мені, що ваші колеги з’явилися в «Передпокої купідона», влаштували там великий переполох і нарешті оголосили, що рештки Г’юго виловили зі шлюзу в Мюлендаммі?

— Все дуже просто, — сказав Рат, запалюючи цигарку. Якщо він чомусь і навчився під час ведення справ з Марлоу, так це тому, що не варто дозволяти цій людині вас залякувати. Він кілька разів вдихнув, перш ніж продовжити. — Я не знайомий із цією справою і дізнався про це лише від пана Ліанга.

— Навіщо нам тоді своя людина у поліцейському штабі?

— Я не ваша людина у штабі. Я роблю вам послугу, тому що я все ще вам дещо винен. Це все.

— Я просив вас прояснити обставини зникнення Г’юго.

— Я одразу сказав вам, що підозрюю, що там була пастка, в Остгафені. Що він, вірогідно, не вижив після цього.

— Вірогідно. І хто влаштував для нього цю пастку?

— Я спілкувався з колегами, які працюють над цією справою, — і це виявилося досить плідним спілкуванням. Пліш та Плум охоче поділилися з ним тим, що знали. Червінські, зокрема, здавалося, справді пишався тим, що керував розслідуванням і трохи командував своїм товаришем Геннінгом. — Судмедексперт встановив, що Г’юго Ленц не потонув, — продовжив Рат. — Хтось його застрелив. Одна куля в голову, одна в серце. Як і у випадку з Руді Гьоллером. Вважається, що труп Г’юго плавав у Шпрее кілька днів, перш ніж з’явився в шлюзі. Тож колеги припускають, що його викинули у воду десь вище по Шпрее. Вони ще не знають, що це відбулося у Остгафені.

— Але ви це знаєте.

— Я казав вам про це ще тиждень тому: Г’юго Ленц справді зайшов на територію Остгафена, але ніхто не бачив, як він звідти виходив. Наступного ранку його машина все ще була там, де він припаркував її минулого вечора. А потім лунали постріли, які, як стверджує нічний сторож, він чув біля холодильної камери.

— Ви обшукали там мій склад і нічого не знайшли.

— І все ж я думаю, що саме це там і сталося. Г’юго Ленца застрелив той, хто домовився зустрітися з ним в порту, на складі «Бероліни», тому що він почувався там у безпеці. Той самий modus operandi, що й у випадку зі Щуром Руді. За винятком, що того покинули на смітнику, а Ленца відправили у воду.

— І все ж обидва тіла були знайдені, — сказав Марлоу.

— Може, вбивці й хотіли, щоб їх знайшли, — зауважив Рат. — Понівечені та спотворені. Як попередження вам і «Північним піратам».

— А хто може за цим стояти?

Рат знизав плечима.

— Ще один клуб перснів. Або хтось інший, кого ви не включили у це рівняння.

Марлоу замислився.

— І цей хтось найняв американського кілера?

— Більше схоже на те, що цей хтось хоче повісити все на Ґольдштайна. Мені так здається. Все це виглядає трохи інсценованим.

— Ви мене дивуєте, пане інспекторе! Ви захищаєте гангстера!

— Це не міг бути Ґольдштайн. Я стежив за ним під час скоєння цього злочину.

— Мені здається, що він весь час вислизав від вас.

— Пізніше так. Але не в той день, коли зник Г’юго Ленц.

— У будь-якому разі, — сказав Марлоу, — у нас проблема. Тепер, коли остаточно встановлено, що Рудого Г’юго вбили, я змушений діяти.

— Ви хочете помститися? Не знаючи точно, хто за цим стоїть?

Марлоу знизав плечима.

— Не хочу, щоб ми неправильно зрозуміли один одного, — сказав він. — Я особисто не оплакую Ленца. Проте його смерть є образою для моєї організації. І всі припускають, що за цим стоять «Пірати». Тож «Піратам» доведеться за це заплатити. У будь-якому випадку вони занадто багато нашкодили у нас під носом протягом кількох тижнів. І хто знає, можливо, Лапке приклав до цього свою руку.

— Він та Щур Руді були найближчими друзями.

— І конкурентами.

— Можливо, ви трохи поспішили з висновками?

Марлоу подивився Рату прямо в очі своїм жорстким холодним поглядом.

— Мені доведеться діяти. І якщо ви не можете сказати мені, хто вбив Г’юго Ленца, то, ймовірно, за це будуть відповідати «Пірати».

— Ви знаєте, що почнеться в місті, якщо ви зараз підете проти «Піратів»? Пекельне кровопролиття.

— Як ви гадаєте, я можу з цим просто змиритися? Якщо я зараз не завдам удару у відповідь, у мене складається таке враження, що тоді проти мене виступить вся «Бероліна», перш ніж я встигну порахувати до трьох.

— Залякайте їх, якщо хочете. Побийте кількох «піратів», викрадіть кількох і замкніть їх у сирому підвалі. Але не ризикуйте відкритою війною, поки не будете впевнені на всі сто відсотків, хто насправді вбив вашого... ділового партнера.

— Тоді дайте мені цю кляту стовідсоткову впевненість.

— Я подбаю про це, — сказав Рат.

Марлоу задумався.

— Я даю вам три дні, — сказав він нарешті. — Рівно сімдесят дві години. Ми побачимося знову у неділю ввечері. І тоді я хочу отримати цю впевненість.

Рат кивнув.

— Отримаєте, — він загасив сигарету й підвівся.

— Ви не хочете повечеряти з нами?

— Для мене це надто близько до штаб-квартири, — сказав Рат.

— Не хвилюйтеся, ваші колеги не можуть собі дозволити вечеряти тут, — вичавив посмішку Марлоу. — А начальник поліції надто скупий для «Борхардта».

— Ні, ні, дякую. Проте чи не могли б ви зробити мені ще одну послугу?

— Яку?

— Мені потрібно ще раз поговорити з Крістін. Ви знаєте, з тією танцівницею з «Підвалу Венери».

Марлоу посміхнувся.

— Я думаю, що це можна влаштувати, — сказав він, кинувши на Ліанга красномовний погляд. Китаєць дістав зі свого піджака чорний блокнот і записав адресу, а потім вирвав звідти сторінку.

Ліанг передав записку Рату.

— Ви можете знайти Крістін там. Але не раніше полудня. Або ви можете піти сьогодні до «Підвалу Венери».

— Ні, дякую, — сказав Рат, — у мене є кращі плани.

95

Більше вона нічого не чула від Алекс. Ані від Алекс, ані від Вікі; дівчата просто зникли.

Шарлі відімкнула двері своєї квартири й увійшла в передпокій. Гереона ще не було. На щастя, вона більше не бачила його в «замку». Її мучила совість, тому відчула полегшення від того, що їй не довелося з ним говорити.

Вона знайшла в буфетній шафі наполовину повну пляшку червоного вина й сіла за стіл з келихом. Перший ковток поліпшив настрій. Вона закурила і задумалася. У що вона влізла? Поліцейські, які вбивають поліцейських? Неповнолітні дівчата, які хотіли помститися поліцейському? Їй так сильно хотілося поговорити з Гереоном про все це лайно, але їй заборонили. Її справа, здавалося, була пов’язана з його. Знаряддя вбивства. Цілком імовірно, що чоловіка з СА в Гумбольдтгайні зарізали тим самим ножем, що й поліцейський у Ганзафіртелі. Того поліцейського, який також був працівником СА, як вона дізналася сьогодні. Чи був між ними якийсь зв’язок? Чи у місті з’явився хтось, хто просто вирішив вбивати учасників СА? Можливо, це був той Авраам Ґольдштайн? Гангстер Гереона. Він також був євреєм. Можливо, для цього він і перетнув Атлантику: щоб вбити кількох бійців СА. Від імені кількох євреїв, які більше не хотіли миритися зі знущаннями СА. Яка абсурдна ідея. З іншого боку, часто саме абсурдні ідеї приводять до розв'язання проблеми. І ця сюди підходила.

Ще ця чортова секретність. Гереон міг звикнути до цього, проте вона ні, та й ніколи не зможе до цього звикнути. З кожною годиною, поки вона не могла говорити з ним відверто, їй ставало все гірше. Чи має вона просити у Генната дати їй «зелене світло», чітку згоду на те, щоб вона могла повідомити про цю справу інспектора Рата? З іншого боку, вона дуже добре знала, що Геннат залучив до своєї невеликої групи Бьома, оскільки він до цього працював над вбивством у Гумбольдтгайні. І Бьом просто не міг ужитися з кимось таким, як Гереон Рат, з тим, хто не терпів над собою начальників. Вона навіть не могла звинувачувати його в тому, що він здебільшого не міг працювати поруч з Гереоном. Навіть якщо той і ненавидів його за це. Шарлі завжди дуже добре ладнала з Вільгельмом Бьомом, так що це було можливим, якщо не сприймати його похмурий шарм занадто особисто.

Вона почула кроки на сходах. Це був він? Вона зробила ще один ковток вина й майже з тривогою прислухалася до шуму за дверима.

96

Того ранку він позбувся Ґрефа і Торнова. Він послав їх обох ще раз перевірити торговельні точки у Берліні, де продавали цигарки «Кемел», які їм акуратно перерахував Грабовські у вигляді чергового списку. Помічник інспектора та кандидат в інспектори, здавалося, добре ладнали, тому він без вагань дозволив їм працювати разом. Тож вони обоє були зайняті, і Рат знову зміг робити те, що любив: працювати наодинці. Крістін мешкала в окрузі Трептов. Рат припаркував «Б’юїк» у провулку і підійшов до будинку. Крістін мала зовсім непоказне буржуазне прізвище Мьоллер і жила в набагато більш вишуканому місці, ніж він очікував. Фасадний будинок, перший поверх.

Потрібен був деякий час, щоб хтось відчинив двері, хоча Рат сприйняв пораду Ліанга серйозно і прийшов сюди вже після обіду. І ось вона стояла перед ним, головна атракція «Підвалу Венери», у темно-синьому шовковому халаті, зшитому так само вишукано, як і той її халат, в якому вона з’явилася в нічному клубі, і позіхала у руку. Здавалося, вона впізнала його і подивилася поглядом левиці в своєму лігві — сором’язливо й агресивно водночас.

— Я знала, що ми ще зустрінемося, — сказала вона, відчиняючи двері. — Заходьте. Я зараз снідаю.

Запах кави наповнив квартиру. Вона провела його в залиту сонцем кімнату. Великий світловий люк був прочинений і пропускав всередину звуки вулиці та вітер, який грав шторами. На маленькому столику з двома стільцями стояв кавник, загорнутий у темно-червону грілку для чайника, і чашка, у якій диміла чорна кава. У попільничці вже лежала погашена цигарка. Крістін Мьоллер, здавалося, мала такі ж звички щодо сніданку, як і він.

— Хочете кави?

— Із задоволенням.

Вона налила.

— Сідайте і складіть мені невеличку компанію, — запросила Крістін.

Рат почув цікаві відтінки в її голосі. Вона мала намір спокусити його, це було ясно як білий день. Він знав це, та все ж насилу встояв перед ерекцією, яку він раптово відчув. Цього разу думки про товсті руки теж не допомогли.

Рат зняв пальто й капелюх, сів поруч із Крістін за столик, потягував каву й намагався не дивитися на її пишні груди, які можна було добре розгледіти під темно-синім шовком.

— Дякую, — сказав він.

— Тут жарко, чи не так? — Крістін відкинула пасмо світлого волосся зі свого чола й трохи нахилилася вперед, помішуючи в чашці з кавою, щоб халат відкрив її груди. Рат вирішив, що саме час переходити до справи.

Він з брязкотом поставив свою чашку з кавою на блюдце.

— Ви працюєте не тільки на Йоганна Марлоу, — сказав він. — Ви також працюєте і на моїх колег з відділу моралі.

Говорячи це, він уважно стежив за нею. Вона залишалася напрочуд спокійною.

— А хіба ви теж одночасно не працюєте на Марлоу і на поліцію?

— Йдеться про вас, а не про мене.

Вона знизала плечима.

— Якщо ви добре заплатите, я працюватиму і на вас.

Вона сказала це з двозначним натяком, але тепер Рат був несприйнятливий до її спроб зваблення. Він не зводив з неї очей, дістав сигарету з пачки й запалив.

— Дякую, — сказав він, — не треба.

— Шкода.

Крістін враз запахнула поли свого халата.

— Можливо, вам краще сказати мені, від чийого імені ви тут, від імені Доктора М. чи від імені Доктора Вайса?

— Від свого імені.

Чим більше вона відходила від його запитань, тим більше Рат переконувався, що вона справді щось приховує. Фотографії, які він знайшов у столі Ланке, не були випадковими.

— Але це не означає, — продовжив Рат, — що мої замовники нічого не отримають від цієї розмови. Все залежить від того, як ви будете поводитися. Чи скажете ви мені правду, чи ні.

— Отже, ви мені погрожуєте?

— Я просто хочу вас попередити.

— Можливо, це я маю вас попередити. Як ви гадаєте, що зробить з вами Доктор М., якщо він дізнається, як ви тут зі мною поводитесь? Намагаєтеся шантажувати мене такими смішними речами!

— А як ви гадаєте, що він зробить з вами, коли дізнається, що це ви заманили Г’юго Ленца в смертельну пастку?

— Що ви маєте на увазі?

Її шок, хоч вона й швидко намагалася приховати його за напускною впевненістю, був справжнім. Рат лише зробив припущення, але після такої реакції він був упевнений, що його припущення було дуже близьким до істини.

— Це ви влаштували Г’юго Ленцу його контакти з полі­цією, — сказав він. — Ленц думав, що нарешті зможе погратися зі зв’язками, які мав Марлоу і яким він так заздрив. Він сподівався витончено вирішити суперечку з «Північними піратами» і використати поліцію, щоб підставити їх, — Рат затягнувся сигаретою. — І саме ви породили в ньому ці надії. Можливо, ви навіть підказали йому цю ідею, прошепотіли її в його вушко.

— Я не розумію, про що ви говорите.

Ця відповідь остаточно підтвердила, що Рат був на правильному шляху. Крістін Мьоллер припинила всі спроби спокусити його, вона схрестила руки на грудях, підтягнувши відвороти халата. Тепер навіть її шиї не було видно.

— Ви добре знаєте, про що я говорю. Але пан Марлоу про це ще не знає, і я думаю, що це дуже корисно для вашого здоров’я, — Рат зробив паузу, щоб дати їй зрозуміти його слова, затягнувся востаннє й загасив сигарету. — І чи залишиться це так, чи ні, цілком залежить від вас. Якщо ви розповісте мені подробиці, це залишиться між нами, я даю вам моє слово. Але якщо ви будете поводитися вперто, або якщо я дізнаюся, що ви наговорили мені якісь нісенітниці, тоді вам доведеться пояснювати усі подробиці Марлоу.

— Яка ж ви брудна свиня.

— Це ваш вибір: розкажіть мені все, що знаєте. Тут і зараз. Або розкажете це Марлоу. Коли будете прив’язаною до стільця в якомусь запліснявілому підвалі.

Рату не потрібно було говорити чіткіше. Крістін Мьоллер все зрозуміла.

— Я не знала, що вони збираються його вбити, — почала вона. — Я думала, його просто хочуть заарештувати.

А потім вона розповіла йому все, що знала.

97

Чоловік виглядав знервованим. В житті він навіть більше був схожий на американського кіноактора, ніж на малюнку. Однак звали його не Гарольд Ллойд, а Геральд Тіман.

— Дякую, що ви зв’язалися з нами, пане Тімане, — сказав Геннат.

Тіман кивнув.

— Друг сказав мені, що мій портрет був у газеті.

Вони сиділи на зеленому гарнітурі в кабінеті Генната. Будда постарався створити комфортну атмосферу для важливого свідка. Саме тому Трудхен Штайнер принесла свіжозварену каву. На столі вже був гарний вибір тістечок із сусідньої кондитерської на Кьонігштрасе. Геннат подавав їх особисто після того, як секретарка розлила всім каву. Спочатку він подав тістечко свідку. Геральд Тіман обрав маленький шматочок горіхового торта, очевидно, вражений різноманітністю десертів на таці. Шарлі відмовилася, на що Геннат відреагував поглядом з нерозуміннями чи жалістю, а Ланге отримав на тарілку величезний шматок листкового торту, на який він дивився з благоговінням. Тим часом Будда пригостився шматочком аґрусового торта. Проте таця зі смаколиками не стала навіть наполовину порожньою.

Бьома не було за столом, директор відправив його назад у Ганзафіртель, де ще двоє помічників інспектора шукали можливих свідків убивства Кушке в будинках на Гендельштрасе. Шарлі знала, що краще не мати похмурого Бьома за столом під час такого важливого допиту. Він був схильний залякувати свідків, навіть коли не мав такого наміру. І цей допит якраз не мав на меті залякування свідка. Тому вони й сиділи не в кімнаті для допитів, а за кавою з тістечками у вітальні кабінету Генната. Якщо не зважати на те, що м’які меблі були добряче поношені, а стиль більше асоціювався з кайзером Вільгельмом, аніж з Республікою, то у Генната був, мабуть, найзатишніший кабінет у всьому поліцейському штабі. Злі язики пліткували, що навіть кабінет президента поліції на першому поверсі — з панорамним видом на «Алекс» — не був обставлений настільки по-домашньому.

Якусь мить тільки брязкали виделки для тортів і кавові чашки, а потім Геннат поставив перше запитання.

— Що ви побачили тієї ночі в «КаДеВе»?

Тіман поставив чашку з кавою назад на блюдце.

— Там був цей хлопчик, — сказав він. — І ще дівчина. Спочатку я подумав, що вона теж хлопчик. Поки я не почув її голос.

— Розповідайте по порядку. Ви йшли вулицею Пасауер­штрасе...

— Так.

— А звідки й куди ви прямували? — запитав Ланге трохи передчасно. Шарлі помітила злий погляд Генната, від якого Ланге одразу почервонів і замовк.

— Я хотів... Ну, я йшов до... — Тіман невпевнено подивився на Генната. — А це справді має бути в протоколі?

Геннат похитав головою.

— Для нас важливо те, що ви були там, а не чому. Але, звичайно, було б корисно, якби ви детально описали те, що там побачили.

Тіман кивнув із полегшенням і продовжив:

— Так ось, я йшов у напрямку Тауенцієнштрасе, а не зі сторони «КаДеВе». Я був здивований, тому що в універмазі все ще горіло світло, а не лише неонові вивіски, я маю на увазі всередині, на всіх поверхах, — він зробив ще один ковток кави, перш ніж продовжити. — Тож я вже дивився на «КаДеВе» і дивувався, а потім побачив цього хлопчика, — він сів зручніше у своєму кріслі, в якому міг потонути, і вхопився руками за підлокітники. — Я думав, що це було самогубство, те, як він переліз через балюстраду, а потім прийшов цей поліцейський, і я подумав, що добре, хтось про нього подбає.

— Ви продовжували спостерігати за тим, що відбувається? — запитав Геннат.

Тіман кивнув.

— Так. Я не міг ворухнутися.

— Чи були на вулиці інші люди?

— Не з цього боку. Там стояли тільки я і ця дівчина. Вона стояла на іншому боці вулиці й дивилася вгору. Була у штанях. Я тільки потім зрозумів, що вона прийшла з «КаДеВе», що вона грабіжниця, як і її приятель нагорі.

— Що сталося потім?

— Я не знаю, скільки часу все це тривало, але поліцай... поліцейський стояв і не зробив жодного руху, щоб врятувати хлопчика. Спочатку я подумав, що він не хоче його квапити, підбадьорює його чи щось у такому дусі. Але потім я побачив, як він наступає своїм черевиком на пальці хлопця, це виглядало так, наче він гасить цигарку своїм каблуком.

— І ви могли це чітко побачити звідти?

— Все так і було. Фасад був яскраво освітлений неоновою вивіскою, і з вікон також лилося трохи світла. Отже, я бачив те, що бачив. Хоча я й ношу окуляри, у мене хороший зір, — правою рукою він зняв окуляри, а вказівним і середнім пальцями лівої вказав на свої зіниці. — Далекозорість.

Геннат кивнув. Він не робив жодних нотаток. Їх робив Ланге, який через це нехтував своїм листковим тортом. Вони обійшлися без стенографістки, щоб зменшити коло спільників. Власне, Шарлі могла взятися за це завдання, вона навіть очікувала цього, але Будда вклав блокнот у руку Ланге.

— Що сталося потім, пане Тімане? — запитала Шарлі. Вона запитала, як зацікавлена слухачка, ніби Геральд Тіман був оповідачем, а вона сиділа тут, пила каву і слухала його історії.

— Він кілька разів закричав, цей хлопчик, — продовжив свідок, — а потім у якийсь момент він упав. — Тіман ненадовго заплющив очі й похитав головою. — Це було жахливо. Коли він впав, він не сказав ні слова, не закричав, нічого.

— А дівчина?

Тіман знизав плечима.

— Я дивився не на неї, а на нього. Але я думаю, що вона стояла так само нерухомо, як і я. Вона відразу побігла до нього, і я теж. А потім вона закричала на мене, щоб я викликав швидку допомогу.

Шарлі згадала ту Алекс, яку вона зустріла.

Так, все збігалося.

— І що ви зробили потім? — запитала вона.

— Спочатку мені потрібно було знайти телефонну будку. Найближча була аж на Віттенбергплац, тож це зайняло трохи часу. А коли я повернувся, ваші колеги вже стояли біля хлопця, я думаю, що він тоді вже був мертвий, а дівчини ніде не було видно.

— І що ви? Вас ці колеги не допитували?

Тіман похитав головою.

— На мене ніхто не звернув уваги. Я був одним із багатьох глядачів. Я дочекався, поки приїде «швидка», а потім пішов звідти. Ні з ким не розмовляючи.

— Але ви повинні були це зробити, пане Тімане, — Геннат поставив тарілку з тортом і подивився на свідка добродушними очима. — Все це дуже важливі свідчення. Чому ви нічого не сказали колегам?

Тіман знизав плечима. Він здавався дещо безпорадним, коли сидів там, наче худий оселедець у цьому великому, набитому кріслі.

— Я не хотів отримати проблеми, — сказав він нарешті. — Я розмовляв з тією дівчиною, вона була злочинницею. А я її не затримав. Я відпустив її. Тому що я шукав найближчий таксофон, щоб викликати швидку.

— Ніхто б вас у цьому не звинуватив.

— Можливо. Але... було ще дещо. Цей чоловік...

Тіман показав на портрет Кушке.

— У нього був такий погляд, що будь-кому вселив би страх, — він ковтнув, ніби йому важко було вимовити наступне речення. — А ще я був дуже приголомшений тим, що сталося; я вже не розумів, де я опинився. Та й з вами... з вашими колегами, я маю на увазі...

Геннат з розумінням кивнув.

— Тоді чому ви не зв’язалися з нами пізніше? Я маю на увазі, коли ви були вже не таким приголомшеним.

— Можливо, я все ще приголомшений, — сказав Тіман. — У дитинстві, — продовжив він через деякий час, — у дитинстві я твердо затямив: поліцейські — це завжди хороші хлопці, а грабіжники — погані хлопці... Принаймні ми так гралися у дворі... — Він обвів присутніх підозрілим поглядом. — Але, можливо, щось змінилося з часів кайзера...

— Нічого не змінилося, — заявив Геннат. — Ми все ще хороші хлопці, — зітхнув він. — Такі винятки лише підтверджують правило.

98

Рат припаркувався майже на тому самому місці, що й напередодні. Церква Святого Норберта була однією з тих берлінських церков, які не стояли окремо, а радше вишиковувалися в один ряд з вуличними фасадами житлових будинків. Єдине, що відрізняло цю церкву від житлових будинків, які її оточували, — це два шпилі та висота гребня фронтонного фасаду, який виступав над п’ятиповерховими житловими будинками, що були характерними для Мюленштрасе. Вежа ліворуч була трохи вигнута, наче слідувала за поворотом вулиці, і межувала безпосередньо з сусідньою лікарнею Святого Норберта. Нижні поверхи з арковими входами (один із них вів у двір) були облицьовані грубо витесаним натуральним каменем, а у верхніх рядах вікон фасад ніби приховував цілу купу кімнат — можливо, там жив священник.

Для цієї поїздки Рат взяв з автопарку «Опель», а свій помітний «Б’юїк» залишив у штабі. Його вчорашній візит насторожив молодого Флегенгаймера, і був єдиною причиною, чому він пішов до церкви. Але навіщо? Рат ламав собі голову над цим цілий вечір, а потім ще половину ночі, і єдине, що здавалося йому правдоподібним у цьому випадку, — мертва поштова скринька. Десь у церкві Флегенгаймер залишив послання своєму кузену.

Йому довелося подумати про свій візит до Крістін Мьоллер. Головна атракція «Підвалу Венери» насправді виявилася тою людиною, хто зрадив Рудого Г’юго. Проте вона не знала, що посилає його на смерть, як вона неодноразово наголошувала. Рат ще не знав, вірити їй чи ні, але, ймовірно, вона отримала ці вказівки від поліції, а не від «Північних піратів». Однак вона не змогла ані назвати йому ім’я, ані дати особистий опис свого контакту, все робилося анонімно, переважно по телефону. Єдина зустріч віч-на-віч, про яку вона йому розповіла, була з Грегором Ланке, а тоді чоловік з відділу моралі організував для неї контакт із загадковим незнайомцем — тобто телефонним голосом. Ланке тиснув на неї, щоб вона зробила йому таку послугу, інакше він посадив би її на кілька років у в’язницю за зберігання наркотиків. Хтось, мабуть, сказав йому, що вона вживала кокаїн, принаймні одного разу він сидів на її килимі та знайшов її запаси. Один, без колег. І відтоді вона за це розплачується. Не стільки інформацією, скільки постійними послугами. Їй не потрібно було говорити точніше, Рат пам’ятав ті фотографії, які він знайшов у шухляді Ланке, такі самі, як і за участю Маріон Бозецькі.

А потім, після кількох місяців вимагання лише сексу в обмін на своє мовчання, він раптом захотів використати її, щоб шпигувати за бандитом.

— Він, мабуть, звідкись дізнався про мене та Г’юго, — сказала вона йому, — я була тоді з ним лише кілька тижнів.

У будь-якому разі, на добре чи на гірше, вона втрутилася. Інструкції, які вона отримала по телефону, були доволі точними, тож вона змогла ініціювати контакт, проте Ленц не міг зв’язати її з ними. Рудий Г’юго, напевно, двічі зустрічався зі своїм майбутнім убивцею, а їхня третя зустріч закінчилася фатально. Крістін ніколи не бачила цього чоловіка, але запам’ятала номер, на який телефонувала. Рат заглянув у свій блокнот: Штефан 1701. Він спробував зателефонувати на нього з будки, що стояла неподалік від «Опеля», але ніхто не відповів. Що ж, принаймні тепер у нього була зачіпка.

Таксофон стояв на головній вулиці району Шенеберг, що знаходилася на кілька метрів нижче від Мюленштрасе. Рат глянув на годинник і подумав, чи варто йому спробувати ще раз. Він спостерігав за церквою вже більше години, і нічого не відбувалося. Ніхто не з’явився, ані Йозеф Флегенгаймер, ані Авраам Ґольдштайн. Усе було без змін.

Переконавшись, що на вулиці немає знайомих, він ви­йшов з машини. Йдучи по Мюленштрасе, він зазирнув у вікно похоронного бюро, у якому відбивався фасад церкви. З телефонної будки Рат міг бачити церкву Святого Норберта, лише якщо відчинив би двері й ступив назовні хоча б один крок. Проте він вирішив утриматися від таких па, хоча телефонного кабелю для цього б цілком вистачило, просто у нього було відчуття, що він і так марнує тут свій час. Знайоме відчуття під час спостереження. Він попросив з’єднати його зі «Штефаном 1701» і довго чекав на відповідь. Ніхто не відповів. Нікого не було вдома. Тож за цим номером не ховався поліцейський відділок.

Коли Рат повернувся до зеленого «Опеля» і подивився на фасад церкви, йому зовсім не хотілося повертатися в задимлене авто. Він запалив цигарку й став біля вікна похоронного бюро, дивлячись на труни й розмірковуючи, чи не було б гарною ідеєю колись кинути палити. Навіть коли він загасив сигарету, перспектива викурити наступну в тісному авто не стала більш спокусливою. Якщо пророк не йде до гори, то гора повинна...

Менш ніж через три хвилини він знову стояв перед дверима квартири Флегенгаймерів, вирішуючи вдруге потурбувати їхнє горе. Цього разу двері були замкнені. Рат подзвонив у дзвінок, і минув деякий час, перш ніж він почув кроки. Двері відчинила жінка, якої він ніколи раніше не бачив.

— Е-е, я до Флегенгаймерів, — сказав він трохи роздратованим тоном.

Жінка оглянула його з ніг до голови.

— Так, — сказала вона.

— Я хотів би, щоб Йозеф Флегенгаймер...

— Його тут немає, — сказала жінка, перш ніж Рат закінчив своє речення.

— Хто там, Рівко? — почув Рат знайомий голос. Отже, Лея Флегенгаймер була вдома. Через дві секунди вона вже стояла біля дверей, дивлячись на Рата, як на настирливу комаху.

— Хіба ви вже мало нас потурбували?

— Я хотів би поговорити з вашим сином, пані Флеген­гаймер.

— Ви обрали для цього не той день.

— Перепрошую?

— Шабат, — сказала Лея Флегенгаймер, — чоловіки в синагозі. А я тут готую разом з Рівкою нашу шабатну трапезу.

— Як це? Я завжди думав, що шабат буває лише в суботу.

— У вас немає друзів-євреїв, пане комісаре, чи не так? — запитала Лея Флегенгаймер, і поки Рат ще розмірковував, чи може він називати друзями Манфреда Оппенберга та Магнуса Шварца і чи були в нього взагалі друзі, навіть якщо вони були євреями, католиками, протестантами чи хоча б атеїстами, вона вже дала відповідь на своє питання. — Очевидно, що ні, інакше ви б знали, що наш день починається із заходом сонця.

— Дякую за урок, — сказав Рат. Він знав, що найкращий спосіб дратувати таких людей, як Лея Флегенгаймер, — залишатися непохитно доброзичливим. — Чи не могли б ви сказати мені, у якій синагозі я можу знайти вашого сина?

— Ви ж не збираєтеся заважати службі?

— Не хвилюйся, я почекаю його надворі.

Рату знадобилося менше п’яти хвилин, щоб дістатися до синагоги на Мюнхенерштрасе. Звичайно, він не заходив всередину, він би не зробив цього і без попередження Леї Флегенгаймер. Він зупинився перед порталом і запалив цигарку. Надворі вже були густі сутінки, тож служба не могла тривати занадто довго. Він подивився на масивну споруду синагоги — фасад у стилі модерн, увінчаний присадкуватим куполом із зіркою Давида.

Він викурив дві сигарети, перш ніж чоловіки вийшли зі служби. Тільки чоловіки. Ймовірно, всі жінки були вдома і готували їжу. Рату довелося придивлятися не лише тому, що наближалася ніч, а й тому, що більшість цих чоловіків були одягнені дуже схоже. Майже всі вони були в чорних пальтах і чорних капелюхах, усі носили молитовні хустки. Незважаючи на те, що не всі вони були благословенні бородами та пейсами, таких все ж було достатньо, щоб Рату було складно впізнати батька та сина Флегенгаймерів у цьому натовпі. У компанії чоловіків вони пішли вулицею Мюнхенерштрасе в напрямку Грюневальдштрасе; Рат слідував за ними на відстані. Чоловіки пройшли разом трохи далі вздовж Грюневальдштрасе, а на перехресті з Берхтесгаденерштрасе Флегенгаймери відокремилися від інших.

Рат не впізнавав сам себе, проте зараз чомусь не міг змусити себе заговорити з Йозефом Флегенгаймером. Чи сказати його батькові, що він бачив, як його син ходив до католицької церкви. Він не розумів, чи це через хустки, які носили батько й син, чи тому що він знав, що зараз вони святкують найважливіший день своєї релігії, але у повітрі відчувалося щось таке, щось релігійне, майже інтимно релігійне, і він не хотів цьому заважати, не міг йому завадити. Можливо, десь у глибині душі він все ж був католиком, тому поважав людей, які робили те, на що він був неспроможний, хоча насправді цього прагнув: вони щиро вірили в Бога.

Він дочекався, поки ці двоє зникли у своєму домі, а потім пішов по Берхтесгаденерштрасе до своєї машини. Було вже піз­но, а йому ще треба було повернутися в «замок», щоб забрати свій «Б’юїк».

99

В суботу традиційно подавали шніцель. Товстун Червінські поклав собі на тарілку особливо велику порцію разом із додатковим картопляним салатом; працівники роздачі в їдальні давно знали апетит цього помічника інспектора. Рат та Геннінг були більш скромними і задовольнялися меншими порціями. Пліш та Плум були в гарному настрої. Настали вихідні. Дожити до них щотижня з якомога меншою кількістю нещасних випадків було для Червінські мірилом усіх речей. І він знову цього досяг. Ці двоє нічого не запідозрили, коли Рат їх допитував. Вони вже стільки разів працювали з ним, що для комісара було цілком нормально запитувати в них про їхні поточні розслідування, навіть якщо Бьом забрав їх до себе.

Ці двоє досі не знайшли місця злочину в Остгафені, хоча ця територія була включена до їхнього списку разом з іншими важкодоступними прибережними регіонами. Про час смерті вони нічого не змогли сказати. Іншими словами: вони все ще не мали ніякої корисної інформації, принаймні її було менше, ніж у Рата, але він не міг поділитися своїми знаннями зі своїми колегами. За відсутності будь-яких інших доказів Пліш та Плум припустили, спираючись виключно на репутацію Г’юго, що його смерть повинна бути розплатою в кримінальному середовищі. А що їм ще було робити? Інших зачіпок у них не було. І смерть Щура Руді дуже добре вписувалася в цю картину. Хоча вони й не могли сказати точно, який саме труп був першим, а який — помстою за нього, адже визначення часу смерті було надто неточним.

— Що дивно, — сказав Геннінг, — так це те, що злочинець в обох випадках діяв за однаковою схемою: одна куля в голову, друга — у груди. І ще дивніше, що обидва чоловіки, згідно з балістичними звітами, були вбиті з одного пістолета. З того самого, з якого вистрілили в ногу мертвому члену СА.

— «Ремінгтон» нашого дорогого Ґольдштайна, — мовив Рат, і помічник інспектора кивнув.

— Схоже, газети мають рацію, — сказав Червінські, який, незважаючи на свою величезну порцію шніцеля, вже взявся за десерт. — Наш гангстер працював понаднормово.

— Не знаю, — скептично відповів Рат. — Чи не здається вам, що все це надто очевидно вказує на Ґольдштайна? І як туди вписується мертвий чоловік із СА?

— Не обманюй себе, Гереоне, — сказав Геннінг. — Ми повинні були стежити за цим чоловіком, але він вислизнув крізь наші пальці. Ніхто з нас не почувається добре після цього випадку. Але ми повинні дивитися фактам в очі.

Рат кивнув і більше нічого не сказав. Він нічого не міг розповісти цим двом. Він встав і попрощався. Того ранку він кілька разів заходив до кабінету Ланке, але його там не знайшов. Він був на виїзді, як щойно повідомив йому колега Ланке.

Помічник інспектора жив у Шенеберзі, біля меморіальної церкви королеви Луїзи. Очі Ланке розширилися, коли він побачив, що перед його дверима стоїть Рат. Здавалося, він чекав на когось іншого.

— Ви? — здивовано сказав він. — Навіщо ви тут?

— Щоб поговорити з вами. Не запросите мене всередину?

— Вибачте, але зараз я не можу. Чекаю гостей...

— Свого дядька?

Ланке не відповів.

— Йдіть, будь ласка, — сказав він.

Рат не заперечував і зайшов до квартири.

Він знав, що Ланке у нього в кишені. Він також був досить небагатослівним.

— Гаразд, — сказав він. — Кажіть, що вам потрібно, а тоді, будь ласка, йдіть.

Рат озирнувся. Зарплата помічника інспектора була, здається, не єдиним доходом Грегора Ланке, інакше він навряд чи зміг би дозволити собі таку простору квартиру в парадній частині будинку. І ще складалося враження ніби сюди зовсім нещодавно заходила прибиральниця, все у квартирі виглядало чистим і охайним.

— Ви не хочете мені щось запропонувати? — запитав Рат.

— Мені вам ще каву зварити чи що?

— Все гаразд, — посміхнувся Рат. — Просто жартую.

— Чудовий жарт. Зараз живіт надірву.

— Який номер телефону ви дали Крістін Мьоллер? — раптом запитав Рат. Тактика несподіванки.

— Що?

— Крістін Мьоллер. Ще одна дівчина з вашої вражаючої колекції. Дивно, що саме ви вимагаєте від своїх інформаторів. Практично все, як мені здається. Окрім самої інформації.

Ланке раптово зблід. Він схопився за одвірок.

— Я не розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він, але це прозвучало не зовсім переконливо. Ланке точно знав, чого хоче від нього Рат.

— Г’юго Ленц, також відомий як Рудий Г’юго. Він був коханцем твоєї компаньйонки по іграх, чи як ви це називаєте? Ви відчули ревнощі? Чи навіщо ви звели його з вигаданими колегами? Зрештою це ви застрелили Г’юго Ленца? Чи найняли когось для цього? Когось із-за кордону?

— Як?

Його реакція виглядала щирою. Рата це здивувало.

— Це був не я, повірте мені! — голос Ланке звучав справді відчайдушно.

— Тоді скажіть мені, хто це зробив!

— Я не можу цього сказати! Хіба ви не розумієте?

— Ні.

— Я не можу взяти камеру... Я не можу зрадити тих чоловіків, це означало б вірну смерть!

Рат подивився на нього. Здавалося, що Грегор Ланке був тою людиною, яка вплуталася у те, що їй було не під силу.

— Вся та історія, яку ви мені розповіли, про те, що ви хотіли впіймати Ґольдштайна і тому відправили свою інформаторку в готель «Ексельсіор», виявилася казкою, — сказав Рат. — Це теж був наказ цих ваших... товаришів, чи не так?

Ланке нічого не відповів, але Рат відчував, що він на правильному шляху.

— В яку гру ви граєте з ними, Ланке?

Грегор Ланке подивився на носаки своїх черевиків, він мовчав, проте трохи тремтів. Рат майже пожалів хлопця, але це швидко минулося.

— Вам справді слід подумати про співпрацю зі мною, інакше я розкрию ваші брудні справи. Тоді це означатиме кінець вашої поліцейської кар’єри.

— Зробіть це, якщо більше нічого неможете вдіяти. Я не можу вам нічого розповісти. А тепер, будь ласка, залиште мою квартиру.

Рат зрозумів, що зараз нічого не доб’ється від Ланке, цей хлопець, схоже, справді боявся смерті. Вони почули дзвінок. Ланке глянув на двері, наче загнаний олень.

Рат відчинив двері і побачив перед собою гарне обличчя. Він ніколи не зустрічав молодої жінки, що стояла на порозі. Але був упевнений, що нею можна буде помилуватися на сцені в якомусь нелегальному нічному закладі цього міста в програмі для дорослих. Він трохи підняв свого капелюха й попрощався з обома:

— Гарних вихідних!

Проте вони навряд чи у них будуть. Грегор Ланке увесь спітнів і не міг нічого зробити.

Рат не відчував симпатії до свого наступника, він ніколи не любив Грегора Ланке. Питання полягало в тому, чого цей чоловік так боявся, що так швидко змирився з тим, що Рат може зруйнувати його поліцейську кар’єру. А якби з’ясувалося, що Ланке-молодший спав з повіями, які фактично значилися інформаторками відділу «Е», то його кар’єра опинилася б у такій халепі, що навіть дядько Вернер не зміг би йому допомогти.

Рат вийшов на вулицю й попростував до своєї машини.

І тут він побачив чоловіка, який виходив з магазину із сумкою в руках, і зупинився.

— Вітаю, колего, — гукнув він через дорогу, — ви вже збираєтеся за покупками на вихідних?

Себастьян Торнов зробив великі очі.

— Що ви тут робите? — запитав кандидат в інспектори.

— Я саме збирався вас про це запитати.

— Мене? — Торнов знизав плечима й кивнув у бік магазину. — Я завжди тут роблю покупки. Я живу прямо за рогом. На Лойтенерштрасе.

— Який збіг.

— А ви?

— Навідав свого колишнього колегу. Помічника інспектора Ланке.

— Ланке! Я не знав, що ви працювали у відділі моралі.

— Ви знайомі з Ланке?

Торнов засміявся.

— У нас густозаселений квартал. Хочеш чи ні, але зустрічаєшся з сусідами. Навіть під час походу в магазин, — він показав Рату свою господарську сумку, в якій дзвеніло кілька пивних пляшок. — Як щодо цього? Вип’єте зі мною пива? Відсвяткуємо вихідні?

Рат хотів автоматично відмовитися, але потім ця думка йому здалася не такою й поганою.

— Чому б і ні? — сказав він.

Торнов жив не так комфортабельно, як Ланке. Квартира була вмебльована хазяйкою і розташовувалася під дахом. Рату вона нагадала його першу берлінську квартиру на Нюрнбергер­штрасе. У Торнова було трохи зручніше; принаймні він мав дві кімнати: одна — для сну, одна — для життя та роботи, навіть якщо в обох кімнатах і були похилі стелі. Невеликий обід­ній стіл з чотирма стільцями, крісло і невеликий диван. На столі біля вікна стояли друкарська машинка, телефон і кілька фотографій у рамках. Погляд Рата впав на акваріум біля дивана.

— О, у вас є рибка, — сказав він, щиро здивований цим відкриттям. Акваріум не дуже відповідав тому уявленню про Торнова, яке він вже мав.

— Людині потрібне якесь хобі, — Торнов посміхнувся. — Водити в гості жінок пані Голлербах суворо забо­роняє.

— Звучить знайомо, — сказав Рат. — Тому я й знайшов собі іншу квартиру. Трохи дорожчу, в задній частині будівлі і не в Шарлоттенбурзі, проте там я сам собі господар. Пані Леннарц приходить тільки прибирати, і я міг би запросити в квартиру сотню жінок, і ніхто б не заперечував.

— Окрім відділу «Е», напевно, — зауважив Торнов.

Він дістав із сумки дві пляшки пива і поставив їх на стіл, решту покупок склав у шафу. Чоловіки відкрили пиво і чокнулися.

— Дякую за запрошення, — сказав Рат. — Це нагадало мені, що я досі не дотримав своєї обіцянки пригостити вас пивом.

— Що ж, все ще попереду, — посміхнувся Торнов. — Можливо, я побачу той легендарний «Мокрий трикутник», про який говорив Райнгольд.

— Він вам про це розповідав? — запитав Рат. «Трикутник» на площі Вассерторплац був, так би мовити, улюбленою кнайпою Рата. Тут він закінчував свої довгі робочі дні з Ґрефом. — Насправді я збирався почекати, поки куплю вам обіцяне пиво, — сказав він, — але тепер, раз ви мене випередили...— Він простягнув свою руку. — Настав час називати один одного по імені, як це роблять колеги. Мене звати Гереон.

Торнов потиснув його руку:

— Себастьян.

Пляшки задзвеніли, коли чоловіки знову чокнулися. Рат показав на горищне вікно, крізь яке над дахами кварталу Седан можна було побачити величний Шенеберзький газгольдер{103}.

— У тебе тут гарний краєвид, — сказав він.

Торнов кивнув:

— Скажу тобі ще дещо, час від часу я роблю дещо протизаконне. Насправді досить часто. Майже щотижня.

— Дай вгадаю: ти серійний вбивця! — засміявся Рат. Торнов ледь усміхнувся, ніби не зрозумів цей жарт.

— Ні, — сказав він, показуючи у вікно. — Газгольдер. Звідти відкривається найкращий вид на Берлін.

Рат поставив пляшку пива, з якої щойно збирався випити.

— Ти залазиш аж туди? — запитав він здивовано.

— Я знаю, що це дурість. Але там, нагорі, подалі від щоденних проблем, мені вдається спокійно подумати.

Рат згадав, що й він інколи піднімався на дах, на голубник Лібіга, коли йому було потрібно трохи відпочити.

— Газгольдер схожий на звіра, — вів далі Торнов. — Він дихає. Кожного вечора його дзвін{104} падає, а кожного дня він знову піднімається; думаю, що в цьому є щось дуже заспокійливе.

Рат спрямував пляшку пива на величезний сталевий каркас, усередині якого майже на всю висоту був піднятий резервуар з газом.

— А як туди можна піднятися?

— Сходами, — сказав Торнов, — там є сталеві сходи. Бачиш оті проходи в сталевому каркасі? Це ремонтні коридори, туди можна потрапити без проблем. А на верху газового дзвінка тебе ніхто не бачить. Але ти бачиш звідти все місто.

— І це незаконно?

— Несанкціонований доступ заборонено. Так говорять знаки.

— У поліцейських завжди є санкціонований доступ, вони завжди ним уповноважені, пам’ятайте про це, кандидате в інспектори.

Рат знайшов фотографію, що стояла на столі. На ній була зображена красива молода дівчина, якій було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. У неї була чарівна усмішка.

— Хто це? — запитав він.

— Моя сестра.

Рат подивився на кандидата в інспектори.

— Та, що привела тебе працювати у поліцію?

Торнов кивнув.

— Та, заради кого я став поліцейським.

— Гарна дівчина, — сказав Рат. — Така юна.

— Це давня фотографія.

— Ти досі не розказав мені, що сталося. Я маю на увазі, чому ти став поліцейським через неї.

Торнов зробив ковток пива і мовчав. Так само, як кілька днів тому, коли Рат уперше підняв цю тему. Але цього разу він наполіг.

— Ти не хочеш поговорити про це? — запитав він.

— Це довга історія, — сказав Торнов, — але я не впевнений, що ти хочеш її почути.

— Звичайно хочу. Розповідай.

Торнов криво усміхнувся.

— Насправді я не впевнений, що хочу її згадувати.

— Тобі вирішувати.

— Добре, — Торнов рішуче прокашлявся. — Відтоді минуло понад сім років. Хай йому грець, Луїза була найкрасивішою дівчиною у світі.

— Була?

— Вона не померла, — сказав Торнов, дивлячись на Рата, і в цьому погляді був такий біль, якого він раніше не бачив у цьому зазвичай доброму та сердечному чоловікові. — Але, можливо, було б краще, якби вона таки померла.

Рат був шокований цими різкими словами, але не став розпитувати, а дозволив Торнову розповісти все самому.

— Насправді це доволі коротка історія, — продовжив кандидат в інспектори. — Ми жили разом з нашими батьками у Тельтові. Це маленьке містечко на південний захід від Берліна, шматочок ідеального світу, як ми завжди думали. І в цьому ідеальному світі моя маленька сестричка, їй тоді було всього п’ятнадцять, одного дня побачила, як двоє чоловіків проникли на склад через вікно. Вона викликала поліцію, але коли вони приїхали, то знайшли лише розбите вікно, всередині нікого не було. Однак трохи пізніше двох чоловіків, які підходили під опис, затримали. Луїза бачила двох негідників дуже близько і одразу впізнала їх, коли їй показали їх у поліцейському відділку.

Торнов зробив паузу. Ніби йому доводилося зібратися із силами для тієї частини своєї історії, яка йшла слідом.

— Потім був суд, — нарешті сказав він. — Там була вся родина, навіть батько відпросився з роботи, щоб бути там. Ми пишалися Луїзою. Вона проявила хоробрість, ці двоє — а вони були справжніми мерзотниками — зовсім її не злякали. Вона дала свідчення в суді. А потім прийшов адвокат. Адвокат із Берліна, дорогий, якого не всі можуть собі дозволити. Але ті двоє грабіжників були членами клубу перснів, який заплатив за його послуги. Цей адвокат дуже ласкаво розмовляв з Луїзою і попросив її прочитати листа, який він їй передав. Вона не змогла цього зробити, їй потрібні були окуляри для читання. Окуляри, які вона носила якомога рідше, як і всі дівчата. Зрештою адвокату вдалося перекрутити все так, щоб моя сестра стала схожою на частково сліпу людину, чиїм свідченням навряд чи можна довіряти. Він також дізнався пару старих історій і перекрутив їх таким чином, що Луїза зрештою виглядала настирливою дівчиною, яка завжди керувалася жагою визнання. Навіть той факт, що вона була в школі представницею свого класу, покидьок обернув їй на шкоду. А ми, мої батьки, я та мій брат, ми сиділи там і мусили мовчки спостерігати, як хоробра дівчина, яка вирішила виконати свій обов’язок перед суспільством, раптом перетворилася на підсліпувату й пихату нахабу, яка не цуралася того, щоб відправити до в’язниці двох невинних людей. І врешті-решт він представив судді незаперечне алібі обох своїх клієнтів, після чого цих двох чоловіків, хоча у них вже були судимості, повністю виправдали.

— На жаль, подібні речі зараз трапляються дедалі частіше. Справедливість стає питанням грошей. Кожен, хто може дозволити собі хорошого адвоката, зривається з гачка.

— Ми сиділи там і не могли в це повірити, — продовжив Торнов. — Моя сестра трималася хоробро, але я бачив, що вона була на межі істерики. Не дивно, адже адвокат публічно принизив її не лише перед родиною, а й перед половиною міста. У той день багато людей з Тельтова здійснили паломництво до окружного суду, і кожен з них став свідком її приниження.

Рат кивнув.

— Я розумію.

— Ні, — сказав Торнов так розлючено, що Рат здивувався, — ти не розумієш. Історія ще не закінчена! — Його голос став менш різким, коли він продовжив. — Після суду життя тривало, але не все було так, як раніше. Ми втратили довіру до цієї держави та до судової системи. А потім... Одного дня Луїза прийшла зі школи і сказала, що бачила одного з тих чоловіків по дорозі до школи. Ніхто їй не повірив, ніхто в місті, ніхто в школі, для них вона тепер була частково сліпою вискочкою. Ми були єдиними, хто сприймав її слова серйозно, але наші заяви в школі та в поліції теж не дали результату. А потім... — Йому довелося ковтнути, перш ніж він міг продовжити. — А потім одного разу в обідню пору перед довгими канікулами, коли стояв дуже жаркий день, я це добре пам’ятаю, тоді вона просто не прийшла додому. Ми шукали її всюди, але знайшов її лише один подорожній. Вона лежала біля узбіччя дороги, побита до напівсмерті, все тіло у крові, а її одяг був розірваний. Відтоді вона не вимовила жодного слова, але ми точно знали, хто це зробив. Двоє чоловіків, які зруйнували життя моєї сестри.

Рат відчув клубок у горлі.

— Як твоя сестра почувається сьогодні? — запитав він.

Торнов відповів, не дивлячись на Рата:

— Вона за сім років не сказала жодного слова, жодного разу не вийшла з дому... Як вона почувається? Як ходячий труп.

— Мені шкода, — сказав Рат, — це жахлива історія.

— Ти хотів це почути. Ось та причина, чому я став поліцейським. Причину звати Луїза Торнов.

Рат помітив, що його нечисте сумління дає про себе знати. Він був одним із тих поліцейських, які не цуралися працювати зі злочинцями, з Марлоу та його клубом перснів. Буквально мить тому, більш-менш від імені Марлоу, він загнав колегу у глухий кут. Чи він коли-небудь замислювався, що щось подібне буде сумісним з його початковою мотивацією стати поліцейським? Так, він думав про це збіса часто, але ще не знайшов жодної відповіді. Він знову відкинув цю незручну думку.

— Що сталося з тими двома грабіжниками? — запитав він.

Торнов знизав плечима.

— Їх не встигли покарати, вони загинули в перестрілці. Якісь розбірки в кримінальному світі. Але, хтозна, суд все одно міг би їх виправдати, як і в перший раз. Можливо, так було краще. Можливо, смерть стала їхньою карою.

У його голосі можна було чітко почути певне задоволення. В очах Торнова чоловіки, які зруйнували життя його сестри, отримали заслужене покарання. Рат подумав, що він, мабуть, мав рацію щодо цього.

Вони мовчали. Рат не очікував почути таку темну історію, Торнову якимось чином вдалося знову знайти сили на посмішку.

— Що ж, — сказав він, — це все вчорашні історії. Важливо те, що ми маємо сьогодні, — він підняв пляшку пива.

Рат зробив те саме.

— За сьогодні! Тепер ти у кримінальній поліції, тому можеш слідкувати за тим, щоб якомога більше злочинців, які роблять подібні речі, були заарештовані.

— Будемо сподіватися.

— Тобі подобається працювати у відділі вбивств?

— Окрім того, що іноді там буває досить нудно...

Рат мусив посміхнутися, коли подумав про останнє завдання, на яке він відправив Торнова і Ґрефа.

— Ну, окрім цього, мені здається, що це найкраща робота, яку тільки можна виконувати в поліції.

— Тут ти цілком правий, — Рат подивився на Торнова, перш ніж продовжити. Він не знав, чи це пиво зробило його таким балакучим, але насправді це була хороша нагода перевірити Торнова. — Що б ти сказав, — почав він, — якби я спробував вмовити Генната зробити тебе інспектором у відділі «А»? За умови, звичайно, що ти складеш іспит.

Торнов глянув на нього трохи здивованим поглядом, а може, навіть збентеженим. Але одразу відповів:

— Якщо я зможу скласти іспит, то із задоволенням працюватиму разом з тобою.

Рат поставив пляшку пива на стіл і подивився на годинник:

— Мені вже час.

— Я все одно вигнав би тебе за п’ять хвилин, — сказав Торнов, — пива більше нема, — розсміявся він. — А якщо серйозно, то я маю бути на станції міської електрички за десять хвилин, це досить близько.

— Куди направляєшся?

— На захід.

Рат замислився.

— Приємна подорож разом з берлінською транспортною компанією, чи не так?

— Майже так.

— Моя машина стоїть біля дому. Якщо хочеш, я можу тебе трохи підвезти. Мені потрібно забрати двох пасажирів із зоопарку, собаку та жінку.

— Було б чудово, якби ти підвіз мене до вокзалу «Зоологічний сад». Звідти всього шість чи сім зупинок на метро.

Рат попросив у Торнова склянку води, щоб позбутися запаха пива, вимив руки й обличчя, як його колега, і розчесав волосся, і лише тоді вони вийшли надвір. Через кілька хвилин вони вже їхали в машині вулицею Потсдамерштрасе.

Прибули на вокзал вчасно, з точністю до хвилини. Як і домовлялися, Шарлі з Кірі сиділи на терасі кафе «Берлін» на Гарденбергштрасе.

— Нічого, якщо я висаджу тебе тут? — запитав Рат, помітивши автостоянку прямо перед кафе.

— Здається, ноги все ще мене тримають, — відповів Торнов. — У будь-якому разі тобі не треба вести мене сходами вниз на платформу.

Рат усміхнувся й посигналив фарами.

Шарлі ще не помітила його, проте Кірі одразу впізнала машину. Дивовижно, що собака могла визначити його «Б’юїк» з-понад сотні звуків інших двигунів, але вона справді це вміла. Вона почала голосно гавкати, і тепер Рат, який саме вимкнув двигун, побачив, що Шарлі також помітила «Б’юїк». Вона встала.

«Нічого страшного не станеться, якщо Торнов побачить її», — подумав Рат. Принаймні він ще не був знайомий із Шарлі. До сьогодні вони зберігали свої стосунки в таємниці від колег, навіть Ґреф нічого про це не знав, хоча Рат вважав помічника інспектора одним зі своїх небагатьох друзів у цьому місті. Однак він відчував, що Шарлі сильно подобалася Ґрефу, коли той працював з нею, тому Рат вирішив мовчати.

Було надто пізно гадати, чи хоче він познайомити Шарлі та Торнова. Кірі вже тягнула Шарлі за повідець до машини, а Торнов відкрив пасажирські двері. Рат теж поспішив вийти. Він швидко обійшов машину, якраз вчасно, щоб отримати бурхливе привітання від Кірі. Шарлі посміхнулася йому. Їй подобалося, як він спілкувався з собакою. Торнов також спостерігав за цим видовищем.

— Вітаю вас обох, — сказав Рат.

— Оце так привітання!

— Я взяв із собою колегу, — він показав на Торнова. — Дозволь представити: Себастьян Торнов, кандидат в інспектори, я вже розповідав тобі про нього, — Торнов простягнув руку й посміхнувся своєю чарівною посмішкою. — А це, — продов­жив Рат, — Шарлотта Ріттер, майбутня адвокатка...

Він зупинився, побачивши обличчя Шарлі. Вона простягла руку й потиснула правицю Торнову, але її посмішка застигла, ніби випадково з’явилася на цьому обличчі, ніби зараз був доречним зовсім інший вираз обличчя, а Шарлі просто не встигла його знайти.

— Дуже приємно, — сказав Торнов, тепер він теж виглядав приголомшеним.

Шарлі не сказала ані слова.

— Що ж, — мовив Торнов, — було приємно з вами познайомитися. Але, на жаль, я мушу йти далі, — він відпустив руку Шарлі. — Гереоне.

Постукавши по крисах капелюха, кандидат в інспектори пішов геть, проте кинув на прощання майже непомітний, але роздратований погляд.

— Що з тобою? — запитав Рат не дуже люб’язно.

Шарлі подивилася на нього, все ще приголомшена.

— Хто це був? — запитала вона.

— Я ж тобі сказав. Мій новий колега. Можливо, навіть новий друг. У всякому разі це хороший хлопець. Себастьян Торнов.

— Здається, я вже бачила його раніше.

— Він працює у «замку» лише тиждень.

— Не в штабі, — вона серйозно подивилася на нього. Він знав лише одну людину на світі, яка мала такий погляд. — Гереоне, — сказала вона, — мені потрібно з тобою поговорити. Я маю тобі в дечому зізнатися.

Вони справді хотіли разом поїхати за місто, поки сонце ще було високо, але тепер вирішили задовольнитися прогулянкою через Корнелієвий міст до сусіднього парку «Тіргартен». Собаці потрібно було побігати, а Рату — вислухати історію Шарлі. Він ледве міг повірити в те, що вона йому повідомила. Вони повільно йшли на північ, і Шарлі розказала йому, як провела свій тиждень, що з понеділка вона брала участь у неофіційній, цілком таємній операції Генната, що знайшла за його дорученням Алекс та вела спостереження за патрульним поліцейським, підозрюваним у вбивстві, і що того патрульного вбили. Рат чув про цю справу на брифінгу, що був у четвер, цією справою зараз займався Бьом.

— І ти бачила це вбивство? — запитав він.

— Не безпосередньо. Я йшла за ним, і... Прокляття, краще я все покажу тобі там. Ми майже на місці.

Вони стояли на Шарлоттенбурзькому шосе, що розділяло «Тіргартен», — це був широкий прохід, який було зовсім нелегко перетнути. Невдовзі вони підійшли до церкви, за якою починався один із найкращих житлових районів Берліна: гарні будинки, усі з маленькими садочками попереду, чисті й доглянуті, у Ганзафіртелі ніде не було видно, щоб з фасадів обсипалася штукатурка чи ліпнина.

Шарлі показала на рекламну колону.

— Ось тут я сховалася, — сказала вона. — Ми прийшли з Лессінгштрасе, звичайно, я трималася на відстані. І коли я зайшла звідси за ріг, він стояв біля ліхтарного стовпа і не рухався, — вона показала на гасовий ліхтар, може, за шість чи сім метрів від рекламної колони. — Спочатку я не розуміла, що відбувається, тому подбала про те, щоб він мене не помітив, — вона ковтнула. — Тільки коли я підійшла до нього, то побачила, що в нього в грудях стирчить ніж, а точніше: окопний кинджал часів Світової війни.

— Хай йому грець! І Будда відправив тебе на таке за­в­дання!

— Гадаю, що у нього самого нечисте сумління. Проте він не очікував, що все обернеться таким чином.

— І тобі не дозволили мені про це розповідати?

— Геннат і Ланге не говорили про тебе конкретно, — сказала вона й усміхнулася йому вперше після того, як вони залишили Гарденбергштрасе. — Я не мала нічого нікому розповідати, тож не сказала й тобі.

— А чому кажеш зараз?

Шарлі взяла його за руку й потягнула їх з Кірі вздовж Гендельштрасе, повз рекламну колону, на кілька метрів угору вулицею Лессінгштрасе. Біля четвертого чи п’ятого будинку вона зупинилася.

— Тут це і сталося, — сказала вона. — Тут я зустріла поліцейського. Незадовго до того, як знайшла смертельно пораненого Кушке. Той простував мені назустріч, він прийшов з Гендельштрасе, з-за рогу.

— І?

— Цей поліцейський того ж дня обшукав квартиру Кушке. Квартиру своєї жертви.

— Один поліцейський вбиває іншого? Господи, це жахлива історія.

Шарлі кивнула.

— Досі ми вважали, що вбивця Кушке просто використав поліцейську форму. Як камуфляж. І, звісно, так він зміг легко зайти в квартиру покійного, наче його колега. Крім того, більшість домоправительок одразу стають струнко, коли бачать людину в уніформі.

Рат кивнув.

— Але тепер я знаю, що це все-таки був справжній поліцейський, — сказала Шарлі й подивилася на Рата з майже розпач­ливим виразом обличчя. — Гереоне, чоловік, який йшов мені назустріч в той момент три дні тому, це був Себастьян Торнов!

100

Коли все стало тихо, вона наважилася вибратися зі своєї схованки. Вона ніколи не думала, що знову дозволить замкнути себе в універмазі. Пограбування «КаДеВе», смерть Бенні, все це було лише два тижні тому. А тепер вона знову у «Вертгаймі»! Але іншого виходу у неї не було, їй терміново потрібні були гроші, щоб нарешті вибратися з цього міста, де її всі розшукували. Їй потрібна була готівка, і вона знала, що в цьому величезному, захаращеному будинку було достатньо грошей. Які були гарно розподілені по всій будівлі, по всіх поверхах та відділах. Звісно, з вечора в касах залишилася лише здача, а виручку за весь день відправили у сейф. «Вертгайм» мав для цього власне величезне сховище в підвалі, і зламати його було неможливо. Жоден зламувач сейфів не намагався цього зробити, навіть брати Сасс{105}, хоча Алекс порахувала, що у сховищі «Вертгайма» зберігається значно більше готівки, ніж у більшості банківських сховищ Берліна.

Легше було забрати здачу з кас. Особливо якщо знати, де зберігаються ключі від кас, які касири брали щоранку на початку зміни. І Алекс це знала.

Коштовності та годинники, це їй вже було непотрібно. Каллі був мертвий, і будь-хто, кому вони б запропонували ці речі, міг здати їх поліцаям. Отже, готівка. Переважно монети. Це досить непросто, але воно того варте. У кожній касі було монетами десь по тридцять марок. А в «Вертгаймі» була незліченна кількість касових апаратів, в багатьох відділах їх стояло декілька штук. Алекс не знала точної кількості, але їх мала бути принаймні сотня, враховуючи те, що вони були в найбільшому універмазі Європи. Сто разів по тридцять. Це додало б їй багато дзвінких грошенят, а разом з цим і велику вагу. Лише тому вона взяла з собою Вікі, інакше впоралася б самотужки. Але шлях втечі, який вона обрала, вимагає участі обох, особливо якщо вони не хочуть залишити свою здобич.

Тепер Алекс більше не соромилася красти у свого колишнього роботодавця. Це буде її остання справа, після чого вона назавжди покине Берлін.

Вона позичила сто двадцять марок, знайшла ці гроші в кухонній шафі, у глиняному горщику, де все ще пахло оселедцем. Вона витратила близько вісімдесяти марок, щоб придбати новий одяг для себе та Вікі, фарбу для волосся і, звичайно, заплатити за кімнату, в якій вони зупинилися. Вони фактично орендували її, щоб спокійно спланувати свою кампанію з помсти поліцаю-вбивці. Вона вже будувала з Вікі власний план, коли прочитала ту статтю в газеті. Спочатку вона не була впевнена, стаття була написана дуже розпливчато, але дзвінок Вікі у відділок на Віттенбергплац все підтвердив. Спочатку вони лише сказали їй, що Кушке у відпустці, але коли вона наполягла й зауважила, що має до нього приватну справу й відвідає його вдома, поліцейський усе пояснив їй по телефону. Йому було дуже прикро їй про це повідомляти, і він не знав, наскільки вона була близька із сержантом Кушке, але, на жаль, сержант трагічно загинув.

Хтось щойно вбив Кушке, цього садистського мудака!

Спочатку Алекс не знала, радіти їй цьому чи ні. Хтось помстився за неї, принаймні так здавалося. Хоча вона не хотіла заходити так далеко, вони не хотіли вбивати чоловіка, просто налякати його до смерті, він мав бути переляканим до смерті, таким був її план. Тепер довбаний поліцейський був мертвий, і Алекс не знала, було це достатнім покаранням для нього чи ні. У всякому разі Бенні все одно не повернути до життя. Проте і її помста також не повернула б його до життя.

Вона озирнулася в пошуках Вікі, яка у своєму темному одязі в сутінках великої світлої зали виглядала майже так само, як Бенні під час їхніх попередніх пограбувань універмагів. Нічні сторожі закінчили свій обхід, час братися до справи. Їм знадобилося б не більше години для всіх кас, якби вони чітко дотримувалися того маршруту, який запланувала Алекс.

Вони почали з галантерейного відділу.

101

Вони були останніми гостями в «Мокрому трикутнику», але Шорш, мовчазний корчмар, не скаржився і з янгольським терпінням подавав їм одне пиво за іншим. І проміжки часу між кожною подачею ставали все коротшими. Корчмар, який так добре знав своїх гостей, не мав потреби багато з ними розмовляти чи приймати замовлення.

Логічне завершення вечора, який Рат насправді уявляв зо­всім по-іншому. Адже, з одного боку, минуло не більше тижня з того часу, коли він сидів у цій кнайпі з Райнгольдом Ґрефом та відпочивав від метушні навколишнього світу. А з другого — він не придумав нічого кращого після безнадійної суперечки із Шарлі.

Невже їм так потрібно було посваритися саме на вихідні? Він має запропонувати, щоб вони, можливо, вирішували свої суперечки в понеділок чи у вівторок, щоб тоді вони мали змогу помиритися найпізніше у п’ятницю чи в суботу. Щоб вони могли краще провести свої вихідні. Тим більше, що їхні примирення, які зазвичай починалися з того, що йому знову вдавалося її розсмішити, зазвичай закінчувалися тим, що вони опинялися в ліжку. Що було не найгіршим з усіх видів діяльності у вихідні дні.

Цього разу причиною їхньої суперечки став Себастьян Торнов. Рат не міг повірити в те, що сказала йому Шарлі, і понад усе він просто не хотів у це вірити. Торнов не був убивцею. Він намагався дати їй зрозуміти, що вона, мабуть, помиляється, що сталася якась плутанина.

— Ти бачила того поліцейського, можливо, секунди три, ти впевнена, що його обличчя так добре тобі запам’яталося?

— Його посмішка. Я запам’ятала його посмішку. Це був той самий чоловік.

— Як ти думаєш, скільки чоловіків вміють посміхатися?

— Не глузуй зараз з мене, ти ж бачиш, як мене це засмутило!

Приблизно в цей момент все й почалося. Тоді Рат зрозумів, що вони не скоро знайдуть вихід з цієї суперечки. Чим більше аргументів він висував, тим упертішою ставала вона в своєму — більш-менш неаргументованому — опорі.

— Торнов не вдягав свою уніформу майже два тижні, — нарешті сказав Рат. — Цього просто не могло бути, його не було в Ганзафіртелі.

Він зробив тріумфальне обличчя, але Шарлі його слова не вразили.

— Тим не менш, — сказала вона, схрестивши руки на грудях, як зухвала дитина. — Це точно був він, тож нарешті повір мені!

— Як одна людина може бути такою впертою?!

— Хто це з нас ще до біса впертий?!

Через п’ять хвилин він повернувся в машину з Кірі й поїхав на Луїзенуфер. Собака розуміла їхню сварку найменше з них усіх. Кірі вже підготувалася до затишного вечора на Шпенер­штрасе, де вона планувала згорнутися калачиком у своєму кошику, а потім знову треба було кудись їхати. Без своєї господині. Навіть якщо вона й слухняно побігла за ним, завжди було помітно, як мало вона розуміла ці поспішні відходи. І в певному сенсі Кірі мала рацію: люди були досить дивними істотами. З собаками все було інакше, вони нюхали одне одного, і якщо їм подобався запах, то вони просто робили все разом. З людьми все було набагато-набагато складніше.

«Чому насправді так відбувалося?» — подумав Рат, дивлячись на Кірі, яка згорнулася калачиком біля барної стійки і заснула. Ця думка, можливо, виникла через його надмірне споживання пива, але, тим не менш, це потрібно було обмізкувати!

Він чокнувся келихами з Ґрефом, який тим часом також мовчки схилився над стійкою, занурений у свої думки. Звісно, він не говорив із Райнгольдом Ґрефом про свою суперечку із Шарлі, навіть якщо і називав свого колегу другом. Він ніколи не говорив з ним про Шарлі. Він ходив з ним у кнайпу, коли сварився з нею.

— Що ти насправді думаєш про новенького? — запитав Рат, простягаючи Райнгольду свій портсигар. Ось до чого призвела суперечка із Шарлі: думки про Себастьяна Торнова не покидали його весь вечір.

Помічник інспектора дістав з портсигара цигарку.

— Здається, з ним все в порядку. А що?

— Та просто так, — Рат теж узяв одну й запалив. — Думав, чи може він бути корисним для нашої слідчої групи. Коли закінчить навчання. Як гадаєш, чи може він бути тим, на кого варто звернути увагу Генната?

Ґреф смикнув сигаретою «Оверштольц» і знизав плечима.

— У будь-якому разі він здібний слідчий, — сказав він. — Має хороші здібності до спостереження та дедукції...

— Але? — запитав Рат.

— Але що? Немає ніяких але, — Ґреф зробив ковток пива.

Рат уже пошкодував, що поставив таке запитання помічнику інспектора. Звісно, Ґреф мав розгледіти в Торнові свого конкурента. Крім того, ніхто не відчував себе комфортно, коли його використовували як шпигуна. І це зовсім не було таємним наміром Рата, але тепер йому стало цікаво.

— Таке враження, наче ти не дуже в цьому впевнений, — сказав він.

— Він має деякі думки, до яких потрібно звикнути, цей чоловік. Я думаю, якби йому дозволили, він би посадив усіх злочинців без суду та слідства.

— То й що? Ти й сам говорив подібне у їдальні кілька днів тому, — Рат виявив, що захищає Торнова. Але, зрештою, Ґреф не міг знати, який тягар носить із собою кандидат в інспектори.

— Можливо. Таке буває, коли злишся, що декому злочини сходять з рук. Або не можеш арештувати злочинця, навіть якщо знаєш, що він злочинець. Як у випадку з нашим Ґольдштайном: минулого тижня він був у нас, як на долоні. А тепер, коли ми маємо щось на цього гангстера, він зник.

— Звичайно, це дратує. Але до цього доводиться звикати протягом всього свого трудового життя на поліцейській службі. Без закону й порядку нічого не працює.

— Тоді я боюся, що Торнову ще багато чого треба навчитися, — сказав Ґреф.

— Ти збираєшся очорнити колегу, чи як це розуміти?

— Вибач, Гереоне. Але ти сам мене запитав.

— Гаразд. Ти маєш рацію, — Рат сумно глянув у свій келих з пивом. — Я просто поцікавився. Мені здалося, що ви добре ладнаєте останні кілька днів.

— Так і було. Поки він не почав ставити ті дивні запитання.

— Які питання?

— Про те, що я думаю про таку кількість злочинців, які опиняються на волі.

— Це питання ставлять собі всі молоді поліцейські. А також ветерани. Добре, коли кандидат в інспектори ставить питання. Це означає, що він хоче навчитися.

— Можливо. Але в цьому випадку мені більше здалося, ніби він хотів мене перевірити. Це наче була спроба дізнатися, чи поділяю я його погляди.

Рат запитально подивився на колегу.

— Одне його запитання видалося мені особливо дивним, — продовжив Ґреф. — Він запитав мене: «Як ви думаєте, чи повинен хороший поліцейський уміти вбивати?»

102

Коли недільні парафіяни почали виходити на вулицю після меси, він насправді відчув щось на зразок докорів сумління, що не виконав своїх недільних обов’язків. Він майже ніколи не ходив до церкви з того часу, коли цинізм став єдиним віровченням, якого він усе ще дотримувався, і зазвичай він про це не замислювався. Але ці люди перед церквою, які думали інакше, ніж він, які все ще могли вірити у щось інше, ніж у велике ніщо, вони в рівній мірі викликали у нього заздрість та презирство. Він зневажав їх за їхню наївність та заздрив їхній вірі. Тому що віра, як відомо, робить людину сильною, а він почувався того ранку зовсім інакше, майже хитався на ногах. Рат припаркував свій «Б’юїк» на своїй новій постійній стоянці: навпроти похоронної фірми, навскоси від фасаду церкви Святого Норберта. Сьогодні він не зміг отримати «Опель» з автопарку, принаймні не викликаючи ніяких підозр. Він міг вільно робити те, що він тут робив, він робив це з власної ініціативи, більше нікого в «замку» це не стосувалося, тому було б недоцільно, щоб його підпис із сьогоднішньою датою опинився у книгах автопарку. Рат глянув на годинник. Недільна меса закінчилася вчасно. Він дивився на кожного, хто виходив із церкви, але Йозефа Флегенгаймера серед них не було. Звичайно, що ні. Він не відвідував свою церкву, тому що симпатизував католицизму.

У голові Рата все ще трохи гуділо. Як завжди, Шорш дав йому на один келих пива забагато. Йому довелося згадати вчорашній зіпсований вечір. Власне кажучи, суперечка із Шарлі зараз його цілком влаштовувала. Сьогодні у нього були інші справи, окрім приємної недільної прогулянки з собакою та дів­чиною. Кірі також доведеться обходитися без нього, вона знову проведе день під опікою родини Леннарц. Рат не хотів, щоб собака просиділа цілий день у машині. Він і сам не хотів там сидіти, але іноді доводилося стискати зуби. Коли він почув з вулиці слово «яблуко», то згадав про свій похідний провіант, дістав з кошика для пікніка перше яблуко і надкусив його. Поглянувши на годинник, він зрозумів, що зайняв свій спостережний пост всього п’ять хвилин тому.

Навіть за годину, годину, яка здалася йому трьома і за яку він уже з’їв більшу частину своїх запасів, Йозеф Флегенгаймер так і не з’явився, і більше нічого підозрілого не відбулося. Рат подивився на свої запаси, що сильно скоротилися. Залишився тільки один бутерброд і одне круто зварене яйце. Нудьга робить людей голодними. І, мабуть, також товстими.

Рат відчинив двері машини. Час для першої прогулянки вниз до головної вулиці району. На вулиці було достатньо тепло, дув легкий вітерець, просто чудова неділя. І він по черзі проводив цей прекрасний день то в машині, то в телефонній будці. Чудові перспективи!

Він зітхнув, але в нього не було іншого вибору, він мав виконати доручення Марлоу, якщо не хотів сьогодні ввечері потрапити в халепу. Хоча після розмови з інформаторкою Ланке він зробив невеликий крок уперед, він насправді не мав наміру кидати сьогодні ввечері бідолашну Крістін Мьоллер на поталу босу злочинного світу. Він, безумовно, хотів отримати можливість показати Марлоу конкретну ниточку, що веде до справжнього винуватця у вбивстві Г’юго. Якби тільки у нього вона була, у крайньому випадку він міг би доставити Марлоу Ланке, але Рат теж мав певні сумніви щодо нього. Цей хлопець, можливо, й мудак, але він також не заслуговує на те, щоб потрапити в лапи доктора Мабузе. Рат не хотів бути відповідальним за ще дві смерті, не хотів створювати нових демонів, які будуть переслідувати його ночами.

Йому потрібна була конкретна зачіпка, але він мав лише номер телефону, який дала йому Крістін. Скільки разів він вже пробував туди додзвонитися. Проте цього загадкового номера не було в жодній телефонній книзі.

Щоб рибку з’їсти, треба в воду лізти. Так завжди казала його мати, і приблизно так виглядав його план на цей день: спостерігати й телефонувати.

У скляній жерстяній хатинці стояла задуха, як у теплиці. Рат щойно взяв слухавку й поклав монетку, коли помітив на тротуарі головної вулиці одне знайоме обличчя, яке він давно не бачив, і це підтвердило, що він чинить правильно, ховаючись в своєму спостережному пункті. Тим часом у слухавці йому відповіла пані з телефонного комутатора. Рат машинально назвав номер, який тепер знав напам’ять: «З’єднайте зі Штефаном, додатковий номер сімнадцять нуль один, будь ласка!», а тоді поглянув услід гарненькій жінці, яка зараз повертала на Мюленштрасе. Мабуть, вона щойно вийшла з трамвая. Це не могло бути випадковістю, що саме вона з усіх людей гуляла тут. Його погляд стежив за нею, поки вона не зникла з поля зору, тоді йому довелося відчинити двері телефонної будки, щоб побачити її знову. Щойно він впіймав її поглядом, коли вона прямувала до церкви, як на його дзвінок відповів трохи подряпаний голос.

— На зв’язку.

Рат був трохи здивований, він не очікував, що зможе так швидко зв’язатися з кимось за цим номером після усіх своїх невдалих спроб учора й позавчора. Він повернувся в будку й зачинив двері, щоб йому не заважав шум з вулиці.

— З ким я розмовляю? — запитав він. Ця дурна погана звичка відповідати на телефонні дзвінки, не повідомляючи своє ім’я! Прямо як Шарлі!

— А з ким я розмовляю?

Чоловік на тому кінці дроту не розгубився. Прокляття, Рат не був до цього готовий, він сподівався, що цей хтось представиться йому своїм ім’ям, і тоді він зможе дізнатися про цю людину більше, звернувшись до реєстру жителів міста. Або зможе знайти це ім’я в особових справах берлінської поліції.

— Я вважаю, що це надзвичайно неввічливо не повідомляти своє ім’я по телефону, — сказав Рат. Зараз він не міг придумати нічого розумнішого.

— Гереоне? — запитав голос на іншому кінці дроту, і Рат відчув щось на зразок удару електричним струмом, що пройшов від його потилиці до спинного мозку. Не випадково цей голос з першої миті здався йому знайомим. — Це ти? — почув він далі, але не зміг більше нічого сказати й поклав слухавку. Думки крутилися в його голові, але не знаходили опори. Що це означало? Рат знову взяв слухавку й дочекався, доки знову під’єднається комутатор.

— Фройляйн, — запитав він. — Чи не були б ви такі люб’язні знову назвати мені той номер, з яким ви мене щойно з’єднали? Я не зовсім впевнений, чи був він правильним, чи я випадково дав вам неправильний номер.

— Штефан, один-сім-нуль-один, — сказав трохи роздратований голос. Рат знову подивився на аркуш паперу, на якому він написав ці цифри. Не було жодних сумнів.

За номером телефону, який йому дала Крістін Мьоллер, щоб він зв’язався з контактом, на совісті якого швидше за все й була смерть Рудого Г’юго, йому відповів колега.

103

Вона неспокійно ходила по квартирі, наче левиця в клітці, навіть за сніданком не змогла спокійно всидіти. Шарлі просто не знала, що їй робити. Подзвонити в неділю Ланге? Чи Геннату? В принципі, це, звичайно, не було проблемою, але вона сама не знала, чи мала для цього вагомі причини. Гереон звів її з розуму своїми постійними сумнівами, що вона й сама більше не вірила в те, що бачила в Ганзафіртелі. Чи був там взагалі якийсь поліцейський? І чи справді він був схожий на нового колегу Гереона? Прокляття, вона була така зла на нього! Жодного разу, жодного разу він не міг просто підтримати її, йому завжди було конче потрібно їй суперечити!

Вона знала, як це складно: запідозрити свого колегу у вбивстві. І до чого це може призвести. Поліцейський більше не міг виступати безневинним свідком, якщо це був той самий поліцейський, який обшукував квартиру Кушке.

Прокляття! Вона почувалася б спокійніше, якби Гереон став на її сторону. Якби він просто був поруч.

Вона могла б продовжити пошуки Алекс, але від учорашнього дня вона більше не могла чітко мислити, надто багато речей крутилося в її голові відтоді, як вона побачила, як Себастьян Торнов усміхнувся, і її вдарила блискавка, блискавка усвідомлення. Але, очевидно, весь здоровий глузд виступав проти цього усвідомлення.

Задзвонив телефон, і Шарлі підскочила. Гереон? Можливо, це був він. Незважаючи на гнів, який вона все ще відчувала, вона хотіла б помиритися з ним. Наразі все виходило з-під контролю, тому він був потрібен їй поруч. Тоді чому ти вигнала його з квартири вчора ввечері, дурна курко? Вона також хотіла позичити в нього трохи грошей на той випадок, коли завтра пан Мальтріц знову буде стукати у двері щодо орендної плати. Гаразд! Якщо він хоче примирення, то він може його отримати. Але не одразу. Чи як?

Жінко, не будь наївною, не давай йому так легко собою крутити! Телефон дзвонив уже п’ять разів!

Вона підняла слухавку.

— Так, слухаю.

— Шарлотта Ріттер? — Це був не Гереон.

— Так, — відповіла Шарлі й водночас задумалася, чи розумно було розкривати своє ім’я. Адже вона не знала, хто їй телефонував. — З ким я розмовляю? — чемно запитала вона.

— Я хотів би поговорити з Гереоном Ратом.

— Його тут немає.

— Тоді вибачте, що потурбував вас.

— Без проблем, — сказала вона. Але той, хто їй зателефонував, уже поклав слухавку.

104

Рат вдарив кулаком по телефону і вилаявся. Зайнято! Їй треба було зателефонувати комусь саме зараз! Він поклав слухавку. Почувся дзвін, коли монетка впала у зворотний жолоб. Прокляття! Маріон Бозецькі вже зникла у церкві, а він усе ще стояв тут, у телефонній будці, намагаючись додзвонитися до Шарлі. Йому потрібно було поговорити з нею, потрібно було поговорити з нею якнайшвидше, незважаючи на їхню суперечку. Він думав про цю суперечку відтоді, як почув голос Торнова по телефону. Він ще не міг все збагнути до кінця, але тут щось прогнило, справді прогнило. Він згадав свої вчорашні аргументи: Торнов майже два тижні вже не носив уніформу. Але це було неправдою. Минулого тижня був день, коли Себастьян Торнов вдягнув свою уніформу. Хоча він був далеко від кварталу Ганзафіртель. На цвинтарі «Шьонгольц» у Панкові. На похороні Еміля Куфельда. Рат схопив монетку з монетоприймача і кинув її назад в отвір для монет. Він сподівався, що вона не розмовляла по телефону з тим чоловіком, який посміхався, адже їхня розмова може тривати цілу вічність. Поки він називав номер, він не зводив очей з дверей церкви, але Маріон Бозецькі, танцівниця з нічного клубу, покоївка та наречена гангстера, ще не з’явилася. Нарешті! Залунали довгі гудки. А потім він почув відповідь Шарлі.

— Так, слухаю.

Звичайно! Вона ніколи не називала своє ім’я, хіба що на роботі! Тепер він знову зрозумів, чому його це так засмутило.

— Шарлі, — швидко сказав він, — це Гереон. Сподіваюся, ти більше не сердишся на мене.

— Гереоне! Я... Який збіг, просто...

— Послухай, — перебив він, знаючи, що це не дуже ввічливо, але обставини не залишали йому вибору. — Я трохи поспішаю, тож скажу прямо: я дуже шкодую щодо вчорашнього вечора. Я повний ідіот.

Вона засміялася.

— Рада, що ти це розумієш.

— Послухай, — знову сказав він, — мені потрібнознати, коли саме ти бачила Торнова в Ганзафіртелі. В який день? О котрій годині?

— В середу, — сказала вона, — десь о пів на першу.

Все збігалося! Похорон почався об одинадцятій, тоді він попрощався з Торновим і відтоді його не бачив. Цвинтар розташовувався прямо біля станції міської електрички. Треба зробити одну чи дві пересадки, але навряд чи знадобиться більше пів години або трьох чвертей години, щоб дістатися до станції «Тіргартен».

— Мені здається, ти справді бачила Торнова в Ганзафіртелі, — сказав він. — Я не знаю, що саме відбувається, але це якась збіса погана історія. Можливо, це теж пов’язано з вбивством Рудого Г’юго. І Щура Руді.

— Кого?

— Двох гангстерів. Поговорімо про це пізніше, я не можу тобі зараз розповісти більше, у мене тут ще є справи. Але я можу бути у тебе десь через годину. Зачекай на мене.

— Але...

— Просто зачекай. Всього одну годину. Тоді ми щось поїмо разом, і я все тобі розповім.

Він поклав слухавку, вийшов із тісної задушливої будки й швидкими кроками попрямував до церкви. Рат думав про те, як він зможе пояснити Шарлі, чому був так добре поінформований про смерть Г’юго Ленца, хоча і не займався цим розслідуванням у штабі. За жодних обставин вона не повинна дізнатися, що він працював на Йоганна Марлоу. Йому потрібно було знайти якийсь зв’язок зі справою Геннінга та Червінські. Пліш та Плум займалися цією справою, і вона знала, що вони працювали з ним більшу частину часу. І хіба вони не були вчора усі разом у їдальні? Але чи повірить вона йому, чи ні, тепер це мало другорядне значення, головним було те, що вони об’єднають свої знання, їм потрібно було з’ясувати, яким саме чином пов’язані між собою справи Кушке, Ленца та Гьоллера.

Він сподівався, що тут все владнається швидко. Щойно йому в руки потрапить Маріон Бозецькі, все інше стане на свої місця. У крайньому випадку він одягне на неї наручники і відвезе до штабу. Чому б інспектору у неділю не наткнутися на жінку, яку поліція безрезультатно розшукує вже більше тижня? Або, можливо, буде достатньо трохи натиснути на неї, щоб вона привела його до останнього сховища Ґольдштайна. Тоді він із задоволенням залишить наручники для Ейба Ґольдштайна і знову відпустить Маріон. Високу оцінку від Генната він отримає в обох випадках, хоча він явно віддав би перевагу варіанту з арештом Ґольдштайна. Після чогось подібного можна отримати в «замку» досить непогану репутацію. Тим паче що цей чоловік двічі вислизав крізь його пальці.

Рат увійшов до церкви святого Норберта через середній вхід. Йому довелося перетнути невеликий передпокій, перш ніж увійти до нави. Рат побачив купель зі святою водою і, не замислюючись про це, занурив у воду кінчики пальців і перехрестився. Він давно не був у церкві, не кажучи вже про відвідування меси, але ритуали, яких його навчали у дитинстві, все ще працювали. Один раз католик — назавжди католик, незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні. Рат не завжди був впевнений у своїй вірі, але він ніколи не сумнівався в тому, що він католик, хотів він цього чи ні.

Тепер він знову відчував його, знайомий запах католицької церкви, який, здавалося, був однаковий скрізь у різних куточках світу, всюди відчувався цей шматочок дому, шматочок дитинства. Можливо, це було одне й те саме, дім і дитинство.

Рат повільно йшов навою. Він був зовсім сам, його кроки відлунювали від білих стін. Від Маріон Бозецькі не залишилося і сліду. У церкві було прохолодно, приємно прохолодно, піт холодив його шкіру. Куди, чорт забирай, зникла ця жінка? Рат заглянув у сповідальню — порожньо. Зазирнув навіть у ризницю, але і там нікого не було. Зверху в органній галереї? У будь-якому випадку вона все ще повинна бути в церкві, він не бачив, як вона виходила. Він повільно піднявся сходами, які ховалися в одній із веж і вели на верхні поверхи, до флігеля будівлі, що виходив прямо на вулицю. Це було більше схоже на ряд кабінетів, ніж на житло пастора. Рат з цікавістю озирнувся. Невже Маріон Бозецькі зникла в одному з цих кабінетів? Вона прийшла в гості до священника?

Він постукав в одні з дверей. Ніхто не відповів. Він повернув ручку, двері були незамкнені, він відкрив їх і зазирнув усередину. Кімната була обставлена подібно до їхніх кабінетів у «замку»: письмовий стіл, телефон, бюро, навіть друкарська машинка на меншому столику біля вікна. Лише велике розп’яття та багато маленьких зображень різних святих і мадонн робили цей кабінет дещо відмінним від поліцейського управління. Замість обов’язкового портрета Гінденбурга на стіні висіла невеличка картина, написана маслом. На картині був зображений святий у премонстрантському вбранні з монстранцією{106} та чашею, з якої виповзав павук. Рат туманно пригадував цю історію, згідно з якою святий Норберт фон Ксантен одного разу випив павука, який впав у його чашу, і зробив це з презирством до смерті та насамперед з вірою в Бога. Одна з багатьох історій про святих, які йому вбивали в голову в дитинстві. Він глянув крізь одне з двох арочних вікон. Унизу на Мюленштрасе він побачив, як на сонці виблискував його «Б’юїк».

Ні, окрім святого з павуком у чаші, тут не було нічого особ­ливого. Рат вийшов з кабінету. Після чого він постукав у двері навпроти. Знову немає відповіді. Кімната, до якої він зараз увійшов, була темною. Він пошукав вимикач, але перш ніж встиг його знайти, на нього щось стрибнуло.

Рат відчув удар у підборіддя, але він був не повної сили, адже інспектор щойно відвернув свою голову в інший бік. Такий удар прямо у підборіддя, ймовірно, вивів би його з ладу, замість цього він відчув лише нестерпний біль у нижній щелепі й упав спиною на одвірок. Постать, яка стрибнула на нього з темряви, одразу опинилася поруч із ним, зацідила йому кулаком у живіт, так що він не зміг дихати, й намагалася прослизнути повз нього у двері, але у Рата вистачило розуму поставити незнайомцю підніжку. І у зовнішньому світлі коридору він побачив, хто на нього напав.

Авраам Ґольдштайн.

У Рата не було багато часу дивуватися тому, що Маріон Бозецькі, яку він бачив, коли вона сюди заходила, зникла, а натомість він знайшов Ґольдштайна. Він спробував перевести подих і побіг за Ґольдштайном, який швидко звівся на ноги і вже мчав сходами. Рат трохи наздогнав його, але він би не зміг його впіймати, якби не стрибнув на півдорозі вниз, прямо на Ґольдштайна, який вже стояв біля підніжжя сходів і озирався якраз перед тим, як Рат налетів на нього, і обидва вдарилися об кам’яну підлогу. Рату було м’якше, ніж гангстеру, він опинився зверху. Ґольдштайн насправді був трохи ошелешений цим падінням, і Рат підрізав його, коли той намагався підвестися. Ґольдштайн упав навзнак у наву, його руки намагалися знайти опору, але лише скинули кілька молитовників з полиці. Рат пішов за ним, хотів вирубити чоловіка, адже у нього не було іншого вибору, тому що він через свою дурість залишив наручники в машині. Але коли він спробував вдруге вдарити гангстера, який хитався, той ухилився від удару, і, падаючи на спину, схопив Рата за руку й покотився назад. Рат не розумів, що з ним сталося; Ґольдштайн міцно схопив його за руку й тягнув донизу всією вагою свого тіла, водночас він відчув черевики американця на своєму животі, а тоді вдарився об лави, коли Ґольдштайн відпустив його руку, продовжуючи котитися. Почувся гучний гуркіт, коли тверда деревина вдарила Рата по лобі, на коротку мить він побачив зірки і відчув, що його хитає так, наче він був на кораблі в бурхливому морі.

Тоді Ґольдштайн опинився над ним і, схопивши його за комір, підтягнув вгору, але Рат зміг ухилитися від його удару і у відповідь завдав удару ногою в пах, що на мить відволікло увагу Ґольдштайна. Він побачив свій шанс завдати останнього удару і нарешті відправити американця у царство снів, як раптом відчув сильний удар у праву частину голови і почув гучний дзвін, схожий на звук гонгу, а після того як він побачив короткий яскравий спалах, який, здавалося, осяяв усе навкруги, в його очах почорніло.

105

Вона ходила по квартирі ще більш нервово, ніж до того, як він їй зателефонував. Вона вже викурила щонайменше сім сигарет, одну за одною. Вона не знала, радіти їй чи ще більше злитися на цього дурня. Він ледве дозволив їй вставити хоч слово. «Я трохи поспішаю», — кепкувала вона з нього, але це не допомогло вгамувати її гнів і тривогу. Що він взагалі собі думав? Ось так кинути слухавку! Принаймні він поступився. Але що він сказав про тих гангстерів? Їхня смерть якось мала бути пов’язана зі смертю сержанта Кушке? Рудого Г’юго знайшли мертвим у шлюзі Мюлендамм. А про розслідування Гереона вона зовсім нічого не знала.

Вона не знала чому, але чомусь його дзвінок змусив її нервувати ще більше, ніж вона нервувала перед цим. Вона неспокійно ходила колами по квартирі. Вона відчувала гостру потребу щось зробити, але не мала жодного уявлення, що саме мала зробити. А він змушував її чекати. Її цікавість, хоч як вона про це й шкодувала, переважила її гнів. Година вже наче минула, де ж він? І хто міг викликати Гереона раніше? Чи було це пов’язано з його новими відомостями у справі?

Нарешті, дзвінок у двері!

Шарлі подивилася на годинник. Гереон подзвонив їй сорок сім хвилин тому. Навіщо він так поспішав? Це було зовсім на нього не схоже.

Вона відчула, як її гнів вщухає, а тривога спадає. Насправді вона хотіла б продемонструвати йому трохи більше свого гніву, але так воно часто й відбувалося: коли він нарешті з’являвся, її гнів раптом повністю розчинявся. Принаймні їй вдалося стерти цю блаженну усмішку зі свого обличчя, поки вона прямувала до дверей, у неї все ще була якась самодисципліна.

Шарлі відчинила двері й застигла на місці.

Це був не Гереон.

Там стояв Себастьян Торнов і усміхався їй саме тією посмішкою. Поруч із ним був старший чоловік, який чимось видався Шарлі знайомим, хоча вона й не могла пригадати, де бачила його раніше. І саме він наставив на неї пістолет.

106

У нього боліла голова, власне, боліло все його тіло. Приходити до тями було неприємно, він хотів би знову зануритися в непритомність. Спочатку Рат не розумів, де він, він бачив янголів та святих у розвіяних ризах. А тоді нарешті пригадав: Святий Норберт, Ґольдштайн!

Рат обережно повернув голову. Він усе ще лежав у проході, а на одній із лав сидів трохи повнуватий священник. У правій руці чоловік тримав кадильницю, яка виглядала трохи пом’ятою. Рат і сам розмахував такими консервними банками, коли йому було десять років. Однак не для того, щоб бити ними інших людей. І було схоже, що саме це й зробив пастор.

Рат схопився за скроню. Над бровою у нього виросла величезна ґуля.

— Це були ви? — запитав він священника.

Лише тоді він помітив Ґольдштайна, який був лише за кілька метрів від нього. Він також виглядав трохи побитим. Священник, мабуть, вдарив його в потилицю, принаймні він тримався за неї.

— Я не потерплю бійки в домі Божому, — сказав пастор. Він говорив як суворий учитель, який спіймав двох хуліганів, які билися на шкільному подвір’ї.

— Цей чоловік — небезпечний гангстер, — сказав Рат, вказуючи на Ґольдштайна, щоб священник зрозумів серйозність ситуації. — Він озброєний!

— Цей чоловік, — сказав священник, — шукав захисту Святої Церкви, і йому було це даровано. Крім того, він беззбройний.

— Вибачте? — Рат не міг у це повірити. Авраам Ґольдштайн, гангстер-єврей, знайшов притулок тут, у стінах католицької церкви? — На арешт цього чоловіка, — сказав він, — виписаний ордер, він перебуває у розшуку!

— Цей чоловік отримав притулок у церкві. І доки я тут пастор, його не передадуть під світську юрисдикцію.

Рат міг би засміятися, якби ситуація не була такою серйозною.

— Хто це сказав?

— Я, — сказав пастор. — Йоганнес Варшавський.

— Ми вже не живемо в Середньовіччі!

— Ecclesia iure asyli gaudet ita ut rei, qui ad illam confugerint, inde non sint extrahendi, nisi necessitas urgeat, sine assensu Ordinarii, vel saltem rectoris ecclesiae, — з гідністю проголосив отець Варшавський.

Це значно перевищувало знання Рата з латини.

— Вибачте? — запитав він.

— Це з Кодексу канонічного права{107}. Це означає, що нікого, хто шукає притулку в моїй церкві, не витягнуть звідси такі люди, як ви. Принаймні не без того, щоб спочатку зіткнутися зі мною.

— В Канонічному праві також сказано, що ви можете бити поліцейських кадильницями?

— Ви поліцейський? — Варшавський не виражав розкаяння. — Але ви поводитеся не як поліцейський.

— Але він справді один із них, — сказав Ґольдштайн, який тим часом вже сів на лаву.

Рат міг би обійтися без підтримки з цього боку. Він проігнорував слова американця.

— Цей чоловік — убивця, — сказав він пастору й підвівся. — Він зарізав людину ножем у Гумбольдтгайні і, як кажуть, застрелив двох злочинців.

— Він не вбивця, — сказав пастор, — його лише розшукують за вбивство. Він мені вже все розповів. Про те, що ви та ваші колеги неправомірно переслідуєте його.

— І ви йому вірите?

— Я йому вірю. Так. — Як не дивно, це наївне речення з вуст пастора прозвучало зовсім не наївно. Можливо тому, що Рат відчував те саме. Але крім цього, Ґольдштайн все ще був найманим вбивцею, який вбивав для американського злочинного синдикату. Принаймні так стверджували американські колеги.

— Йозеф Флегенгаймер поручився за цього чоловіка, — продовжував пастор, — цього мені достатньо.

— Звідки католицький священник може знати ортодоксального єврея?

Варшавський знизав плечима.

— Я давній друг Йозефа, — сказав він. — З ним можна зустрітися і посперечатися про різні питання віри.

— З євреєм завжди можна посперечатися, — засміявся Ґольдштайн.

— І не кажіть, — сказав Рат, тримаючись за голову.

— Та досить вам! Ви теж не стримували свої удари! А ота ґуля... — Він показав на голову Рата. — ...пастор гарно вас приклав.

— Не ображайтеся, — сказав Варшавський, — але ви самі це на себе накликали. У всякому разі є дві речі, які я не бажаю терпіти в моїй церкві: щоб когось, хто шукав захисту у Святої Церкви, передали до рук судових приставів... — Це було адресовано Рату. — І щоб у цій церкві проливали чиюсь кров, — а це вже він звертався до Ґольдштайна.

Рат і Ґольдштайн кивнули, як двоє добре вихованих послушників.

— Де Маріон? — запитав Рат.

— Давно пішла. Ця церква також має чорний вхід, — усміхнувся Ґольдштайн. — Вам треба було приїхати в іншій машині, детективе. Маріон впізнала ваш «Б’юїк».

— Вам слід було втекти разом з нею.

— Я й гадки не мав, що ви тут нишпорите, — засміявся він. — Окрім того, я думаю, що нам час поговорити спокійно, подалі від ваших колег та зайвих очей.

Пастор Варшавський все зрозумів. Він підвівся й відніс пом’яту кадильницю в задню частину ризниці.

Рат сів на лаву поруч із Ґольдштайном. Він не міг стриматися, чомусь він відчував симпатію до цього чоловіка, незважаючи на все, що він зробив чи міг зробити.

— Що ви хочете сказати мені без зайвих очей, чого не могли б сказати в кімнаті для допитів у штабі берлінської поліції?

— Багато всього. Сподіваюся, у вас є трохи часу.

Рат подивився на свій годинник.

— Не зовсім. У мене побачення. І я вже спізнююся.

— Тоді я скажу коротко, — сказав Ґольдштайн. — По-перше, я побив тих виродків у тому парку, це правда. Бо вони хотіли побити старого чоловіка. І я навіть вистрелив одному в ногу, так, це теж правда. Цілковита дурниця, той постріл пролунав випадково, — Ґольдштайн подивився на Рата, наче бажаючи перевірити, наскільки той йому вірить. — По-друге, — продов­жив він, — я нікого не вбивав. Ось так просто.

— То це була коротка версія?

— Так.

— Це тому ви приховали все, що накоїли в Нью-Йорку?

— Те, що я робив у Штатах, — не ваша справа, — спохмурнів Ґольдштайн. — Єдине, у чому ви можете мене звинуватити у вашій країні, це незаконне зберігання зброї. Але зараз ви й цього не зможете довести, — розсміявся гангстер. — Пастор Варшавський конфіскував пістолет. Це була його умова перед тим, як він прихистив мене.

Рат подивився на годинник. Насправді він давно мав бути у квартирі Шарлі. Він знав, як сильно вона ненавидить його непунктуальність. І навряд чи він зможе пояснити їй те, що він побився з Авраамом Ґольдштайном у церкві, а потім вони трохи побалакали без свідків.

— Ви знаєте, що той старий єврей, якому ви допомогли, — ваш єдиний свідок захисту?

Ґольдштайн знизав плечима.

— Відведіть мене до нього, — сказав Рат, — тоді, можливо, я зможу вам допомогти. Ви знаєте, де живе цей чоловік?

— Звичайно. Я все-таки провів його додому. Його ім’я Тайтельбаум, Сімон Тайтельбаум. Він нещодавно прибув у цю країну. Принаймні він так розповів.

— З якоїсь причини цей чоловік не захотів казати мені, хто він такий, — зауважив Рат. Тоді він знову подивився на годинник і підвівся. — Мені справді вже треба йти.

— А чому я маю повірити в те, що ви не створите для пастора Варшавського неприємностей і не дозволите вашим колегам взяти цю церкву в облогу?

Рат знизав плечима.

— Бо я католик.

— Як і ірландці в Брукліні. Але я їм не довіряю і п’яти пфенігів. І правильно роблю.

— Але ви довіряєте італійцям, якщо я правильно прочитав про це у вашому досьє. Вони теж католики.

— Довіра — це не питання релігійної приналежності.

— Тоді ми укладемо угоду, — запропонував Рат, — так це називають у Штатах?

Ґольдштайн виглядав здивованим.

— Я обіцяю залишити вас у спокої, доки ви не приведете мене до цього свідка, — продовжив Рат. — Якщо ви мені теж щось пообіцяєте.

— Що саме?

— Все просто: ви сядете на наступний корабель до Штатів.

— Якби це було так просто! — сказав Ґольдштайн і розсміявся. — Бачите, це одне з найскладніших питань, яке я хотів би з вами обговорити. Але, на жаль, у вас зараз немає на це часу.

107

Яка чудова неділя! Алекс вперше за довгий час почувалася добре, коли ступила на пішохідний міст, що перетинав Шпрее. Перший стерпний день після смерті Бенні, якщо подумати. Не тільки тому, що вчора ввечері все пройшло без інцидентів — за винятком тих клятих мішків, які, дощенту наповнені монетами, стали такими важкими, що вони з Вікі ледве змогли витягти їх у вікно. Ні, Алекс почувалася добре, тому що вона так довго лагодила все те, що потрібно було полагодити. Все знову так гарно складається, але найголовніше, що нарешті складається її життя. І життя Вікі.

Вона навіть купила квиток, коли їздила електричкою до станції «Бельв’ю». Не ризикувала, щоб її знову не спіймали на ухиленні від оплати проїзду! Крім того, гроші зараз не мали значення, всього два гроши{108} за проїзд! Хоча вони й не витягли зі скарбниці «Вертгайма» три тисячі марок, проте отримали більше двох тисяч. Вони з Бенні ніколи не заробляли стільки грошей на годинниках, вона мала б це зрозуміти раніше, але у неї на заваді стояв її страх перед пограбуванням «Вертгайма». Але тепер вона все одно покінчила з цим містом, а також з «Вертгаймом». Чортів універмаг заборгував їй прощальний подарунок. Насправді усі її страждання почалися саме тоді, коли її вигнали з «Вертгайма».

Вона дійшла до початку Шпенерштрасе й відчула, що починає нервувати. Вона не знала, що сказати Шарлотті, цій судовій пані. Алекс таємно сподівалася не застати її вдома. Тоді вона могла б просто кинути конверт зі ста п’ятдесятьма марками та маленьким листом, який вона написала, через поштовий отвір, і на цьому б усе закінчилося.

З відчуттям нудоти в животі вона піднялася скрипучими сходами. Вона трохи постояла перед дверима квартири, перш ніж подзвонити. Нічого не відбулося.

Вона подзвонила знову й притулила вухо до дерев’яних дверей. За ними нічого не ворухнулося.

Якийсь шум змусив її повернутися. Двері квартири навпроти відчинилися, і на порозі стояла літня жінка в своєму найкращому недільному вбранні.

— Добрий день, — сказала Алекс, навіть зробила маленький реверанс. Якби вона цього захотіла, вона все ще змогла б зіграти хорошу дівчинку. А сьогодні навіть була одягнена відповідно.

Жінка з іншого боку коридору оглянула її з ніг до голови.

— Добрий день, юна пані, — відповіла вона. — Ви до фройляйн Ріттер?

Алекс кивнула.

— Ви запізнилися. Вона щойно пішла, можливо, десять хвилин тому. — Жінка щільно замкнула вхідні двері своєї квартири, двічі повернувши ключ у замку, перш ніж продовжити зі злегка принизливим відтінком у голосі. — У супроводі кількох чоловіків...

Під час останньої її фрази склалося враження, що вона може уявити багато речей, якими жінка може займатися в неділю вдень у компанії кількох чоловіків, але що вона зовсім цього не схвалює.

Алекс знову кивнула.

— У мене лише повідомлення для фройляйн Ріттер, — сказала вона, вдаючи, ніби щось пише на конверті. Вона дочекалася, поки пані спуститься сходами, а потім дістала зі своєї сумки відмички для замків, які вона взяла спеціально для пограбування «Вертгайма», щоб їй не довелося стояти перед зачиненими дверима, коли буде потрібно швидко тікати. Лише коли вона почула, як внизу грюкнули парадні двері, вона вставила відмичку у замок й відчинила двері в квартиру.

Можливо, це говорила її зухвалість, можливо, вона хотіла здивувати судову пані, просто поклавши гроші назад у той горщик. Можливо, вона ще не помітила їхнього зникнення і здивувалася б зайвим тридцяти маркам. У неї були такі думки, вона уявляла вираз обличчя Шарлотти, коли б та знайшла ці гроші.

Тільки тоді вона помітила безлад.

Квартира представляла собою поле битви.

Усі шухляди були повністю висунуті, їхній вміст валявся на підлозі, книжки були скинуті з полиць, папки та листи були розкидані довкола, суцільний хаос. Було схоже, наче хтось пограбував квартиру, але хіба стара карга не сказала їй біля сходів, що фройляйн Ріттер щойно вийшла з квартири, всього декілька хвилин тому?

У супроводі кількох чоловіків.

Алекс намагалася розібратися з цією ситуацією. Що тут сталося? З якими чоловіками Шарлотта вийшла з квартири? Чи, можливо, що саме вони відповідальні за цей хаос? Можливо, з нею виходили поліцаї, які дізналися, що вона переховувала злочинницю, котра була у розшуку?

Вона поклала конверт із грошима назад у сумочку й озирнулася. Алекс сподівалася знайти відповіді на свої запитання. Вона не побачила слідів боротьби. Просто хтось нещадно тут щось шукав. На підлозі лежав маленький зручний пістолет, який, мабуть, випав з якоїсь шухляди; очевидно, шукали не його. Алекс згадала пістолет, з яким Шарлотта з’явилася у старому цеху для соління шкур. Чоловікам було байдуже до цієї зброї, вони недбало залишили її валятися серед інших речей. Дивно. Поліцаї забрали б щось подібне, чи не так? Алекс підняла пістолет. Важкий холодний метал був приємним на дотик. Вона витягла магазин. Він був порожній. Але вона швидко знайшла до нього набої, що лежали неподалік на підлозі. Вона трохи повозилася з ними, а потім зарядила магазин і клацнула його назад у пістолет.

Вона не хотіла залишати гроші посеред цього хаосу, адже ніхто не міг би гарантувати, що вони взагалі коли-небудь дійдуть до Шарлотти? Вона залишила конверт у сумочці й поклала до нього пістолет. Не завадить мати щось подібне на той випадок, якщо банда Кралле знову її потурбує. Сумочка може бути не найкращим варіантом для зберігання пістолета, але в її новому сарафані не було нічого такого, що могло б стати кобурою для зброї.

Алекс саме збиралася відчинити двері квартири, як почула на сходах чиїсь кроки.

Ні, вона зовсім не хотіла зараз зіткнутися зі старою каргою чи з кимось іншим. Щоб не пояснювати, чому вона виходить з квартири, де нікого не було вдома.

Вона стояла біля дверей і слухала. Потім хтось піднявся сходами. Це були важкі кроки. Не жіночі, а чоловічі. Ще мить, і все закінчиться, у неї буде вільний шлях.

Кроки наблизилися до дверей квартири, і Алекс мимоволі відступила навшпиньках на кілька метрів.

І тут у двері подзвонили. Алекс не видала жодного звуку, намагаючись затримати подих і не дихати.

Подзвонили знову.

«Давай вже, — подумала вона, — забирайся геть! Вдома нікого немає, хіба не бачиш?!»

І тут вона почула, як у замок вставляють ключ, і її серце мало не зупинилося. Вона гарячково намацала пістолет у своїй сумочці, знайшла його, зняла запобіжник і ледве встигла його приготувати, коли двері відчинилися, і в дверях з’явився чоловік. Їй не довелося нічого казати, він одразу підняв руки, щойно її побачив.

Він очікував всього завгодно, але точно не цього. У коридорі стояла дівчина, націливши йому в груди маленький кишеньковий пістолет. А квартира виглядала так, ніби в неї влучила бомба. Дівчина не сказала ані слова.

— Що тут відбувається? — запитав він.

Дівчина мовчала. Вона весь час цілилася в нього з пістолета і свердлила його своїми підозрілими очима. Як загнаний у кут хижак. Рат одразу впізнав її. Інший колір волосся не зміг його обдурити, як і модний сарафан.

— Ти — Алекс, чи не так?

Відповіддю став обережний кивок. Вона не зводила з нього очей.

— Шарлі розповідала мені про тебе.

— Шарлі?

Нарешті вона з ним заговорила. Проте вона все ще тримала пістолет напоготові. Рат думав, чи вдасться йому вихопити свого «Вальтера». Безнадійна ситуація. Він мав говорити з нею.

— Шарлотта Ріттер. Жінка, яка тут живе, — сказав він, усміхаючись, хоча йому цього зовсім не хотілося робити.

— О, так, — кивнула Алекс.

Рат тримав руки над головою і кивнув підборіддям на пістолет.

— Невже це конче потрібно? — запитав він.

Вона на мить замислилася, а потім опустила зброю.

— Ні, — сказала вона. — Я просто подумала, що...

Далі вона замовкла. Рат накинувся на неї у стрибку й обома руками стиснув її руку, яка цілилася, разом з маленьким пістолетом. Вирвати холодний метал з її руки виявилося важче, ніж він представляв. Він відчув, як цей дикий звір б’є його ногами та руками, але витримував удари, доки не забрав у неї зброю. Рат шосили штовхнув її на дерев’яну підлогу у бік кухні, де вона опинилася під столом. Тоді він подбав про дівчину, тримаючи її за руки та намагаючись своєю вагою утримати її ноги, що брикалися та звивалися. Це була нерівна боротьба, і все вирішилося швидко.

— Отже, — сказав він, трохи задихавшись, — тепер ти можеш спокійно розповісти мені, що ти шукаєш у цій квартирі і чому ти погрожуєш мені пістолетом.

— Мудак, — вилаялася Алекс і плюнула у нього. Рат вчасно ухилився.

— Хай йому грець, дівчино, — сказав він, — з мене сьогодні досить змагань з боротьби. Ти хочеш, щоб ми закінчили все мирно, чи мені так і сидіти на тобі наступні три години?

Її очі зиркнули на нього.

— Мир, — нарешті сказала вона. Рат стояв, не зводячи з неї очей, але вона не зробила жодного руху, щоб вдарити його кулаком, ногою чи плюнути в нього. Він підняв її сумочку, яка впала на підлогу під час їхньої бійки.

Алекс підвелася і взялася за руку, що боліла.

— Пробач, дівчино, — сказав Рат, — але цього варто очікувати, коли вирішуєш погрожувати комусь пістолетом. Це невесело.

— Я й сама знаю, що це невесело. Все життя — це збіса невесело!

— Так, більша частина життя справді невесела, ти, певно, маєш рацію щодо цього, — тут Рат був змушений посміхнутися. — Що ти тут робиш? Де Шарлі? — запитав він, відкриваючи її сумочку.

— Я могла б запитати у вас те саме.

— Я її... наречений, — Рат прочистив горло.

— То що будете зараз робити? — запитала Алекс. — Підете до поліцаїв?

— Не обов’язково, — сказав Рат, — я і сам поліцай.

Він сказав це недбало, але помітив, як вона здригнулася. І кинула погляд у бік виходу, наче хотіла втекти у будь-який момент.

— Не хвилюйся, — швидко сказав Рат. — Я один з хороших хлопців. Тобі не потрібно мене боятися. Шарлі розповіла мені все про тебе, про те, що сталося в «КаДеВе» з тим поліцейським, і таке інше... Мені шкода твого друга.

Розмовляючи з нею, Рат покопався у її сумочці й дістав на денне світло набір відмичок. Його співчуття раптово зникло.

— Відмичка, — сказав він. — Ти вдерлася сюди?

— Мені довелося, адже тут нікого не було. Чи ви думаєте, що я змогла б пролізти крізь замкову щілину?

— Це ти влаштувала цей безлад?

— Я нічого не вкрала!

— А це що таке? — Рат показав їй конверт, з якого видобув добру дюжину купюр вартістю по десять марок.

— Я хотіла їх повернути. Я взяла гроші у борг. У вашої нареченої.

Рат недовірливо похитав головою.

— Якщо ви мені не вірите, подивіться всередину. У конверті є лист.

Рат проглянув лист:

Дякую за все. Мені шкода через гроші. Я знайшла їх випадково і позичила, тому що вони були мені потрібні. Я сподіваюся, що цього буде достатньо, щоб спокутувати провину. Пробачте.

— Кажеш, взяла у борг, — сказав Рат.

— Головне, щоб я повернула свій борг. Все одно ці гроші вам не належать. Будь ласка, покладіть їх назад у конверт і віддайте мені мою сумку.

У неї був довгий язик, жодних сумнівів. І певним чином вона мала рацію. Рат поклав конверт із грошима в сумочку й повернув її дівчині.

— А тепер спокійно розкажи мені, що тут сталося.

— Звідки я знаю? Я сама тут всього кілька хвилин. І коли я зайшла, все виглядало так, як зараз, — вона замислилася. — Можливо, ті чоловіки мають до цього якесь відношення.

Рат відчув, як десь усередині нього пролунав тривожний дзвінок, але він намагався зберігати спокій.

— Які чоловіки? — запитав він.

— Ваша дівчина пішла з парою чоловіків, це все, що я знаю, — знизала плечима Алекс. — Запитайте ту жінку. Вашу сусідку. Вона їх бачила.

— Пані Бреттшнайдер?

— Я не знаю, як її звати. Та, що живе навпроти.

— Пані Бреттшнайдер, — зітхнув Рат. — Що саме вона бачила?

— Вона щойно сказала, що фройляйн Ріттер пішла з дому декілька хвилин тому. У супроводі кількох чоловіків. Це все, що вона мені розповіла.

Тривожний дзвінок лунав усе голосніше, але Рат нічого не сказав. Свої підозри він тримав при собі. Підозри, що він сам, Гереон Рат, винен у тому, що Шарлотта Ріттер тепер потрапила в біду.

Він вибіг з квартири, став на килимок квартири навпроти і натиснув на дзвінок, під яким було вказано: Ірмгард Бретт­шнайдер. Він ніколи б не подумав, що колись це зробить. Він подзвонив знову, але в квартирі ніхто не заворушився.

— Можна довго дзвонити, її немає вдома, — він обернувся. Алекс стояла позаду нього з сумочкою на плечі. — Вона щойно вийшла з дому. Здається, вона пішла на недільну прогулянку чи щось таке.

Рат кивнув. Він знову поволі заспокоївся. Можливо, цьому було якесь цілком нормальне пояснення.

— Куди ти зібралася? — запитав він дівчину, яка стояла напоготові.

— Ви не проти, якщо я вже піду?

Рат похитав головою. Вона вже була на сходах, коли він гукнув їй навздогін:

— Те, що я заплющу очі і відпущу тебе зараз, не означає, що я схвалюю пограбування універмагів.

Алекс зупинилася на півдорозі до сходів і повернулася.

— Мені наплювати, що ви схвалюєте. Тримайте свої погляди при собі.

— Це не погляди, це закон. Крадіжка зі зломом тепер незаконна. Я просто хочу, щоб ти узяла це до уваги.

«Прокляття, — подумав Рат, — ти говориш, як твій батько».

І Алекс відреагувала на ці слова, як непокірна дочка.

— О так, — сказала вона. — Можливо, вам також варто трохи про це подумати. Що роблять такі універмаги? Купують ювелірні вироби та годинники вартістю десять тисяч марок, виставляють цей мотлох у вітрину, а потім продають його вдвічі дорожче. Десять тисяч марок тільки за те, що його виставили у вітрину? Ми зробимо більше на наші гроші, повірте мені!

Перш ніж Рат встиг щось відповісти, вона зникла. Він подумав, що ця точка зору дівчини, мабуть, була цілком правильною. Деякі з так званих стовпів німецької економіки насправді не робили нічого, окрім як, символічно кажучи, розміщували у вітринах трохи мотлоху та отримували за це шалені прибутки.

Він повернувся до квартири Шарлі. Вони справді все перевернули тут догори дриґом. Усі книжки й папери були розкидані на підлозі, окрім адресної книги, яка акуратно лежала на комоді біля телефону. Рат зазирнув усередину. Книга була відкрита, відкрита на літері «Р», і на другому рядку під іменем рабина Каріна її тонким дрібним почерком було написано: Гереон Рат, Луїзенуфер, 47, 1. Задня будівля. Тел.: Моріцплац 2955.

Все разом, адреса і телефон. Бракувало лише розміру взуття. Схоже, вони теж хотіли навідатися до нього у гості. Можливо, він ще встигне спіймати цих мерзотників. Перш ніж вибігти з квартири, Рат глянув під кухонний стіл. Пістолета вже не було.

Прокляття! Алекс все-таки його обдурила!

108

Шарлі й гадки не мала, де вона опинилася. Чоловіки фактично натягнули їй на обличчя капюшон, щойно вони виїхали з Моабіту. І не знімали його, поки не посадили її на цей стілець.

Вона почувалася так, наче потрапила в поганий фільм. Що взагалі тут відбувалося? Торнов та його помічник викрали ні в чому не винну громадянку серед білого дня з її власного дому, не моргнувши при цьому оком. Вона все ще не могла в це повірити.

Окрім Торнова та чоловіка з пістолетом, був ще третій чоловік, який сидів за кермом автомобіля. Це був «Хорх», вона запам’ятала марку, але не змогла швидко запам’ятати номер машини.

Її привели в якусь кімнату без вікон, можливо, у підвал, але вона не була в цьому впевнена, для цього там було недостатньо прохолодно, у цій кімнаті стояла задушлива денна спека. Чоловіки сиділи за столом, всі троє. Це виглядало як трибунал, свята інквізиція. І вона була відьмою.

Принаймні її не зв’язали.

Торнов був ліворуч, посередині сидів старший чоловік — Шарлі здогадалася, що йому трохи за п’ятдесят, — який погрожував їй пістолетом, тим пістолетом, який зараз лежав перед ним на столі, а праворуч, мабуть, сидів водій, його обличчя вона бачила вперше. За ними трьома висів прапор чи якийсь гобелен — чорний шматок тканини, на якій була зображена велика біла рука.

Вона одразу подумала про шпильку та посвідчення, які вони знайшли в коробці Кушке. Отже, перша спільна річ між кандидатом в придурки Торновим і вбитим Кушке. Якби в неї ще залишалися сумніви щодо того, що саме Торнов убив сержанта, вони вже повністю розвіялися.

— Ви знаєте, чому ви тут, фройляйн Ріттер? — запитав її старший чоловік, мабуть, найстарший з цих трьох.

Шарлі було цікаво, звідки вона його знає; вона готова була закластися на що завгодно, що він теж поліцейський. Як, мабуть, і водій.

Поліцейські, які викрали жінку, просто неймовірно!

— Чому я тут? Можливо, ви хочете зіграти в доппелькопф{109}, і вам не вистачає четвертого учасника. Але мушу вас розчарувати: по-перше, я жінка, а по-друге, я граю лише в скат. Тож я вам для цього не потрібна. Чи можу я піти?

— Це чудово, що ви зберегли своє почуття гумору в цій ситуації.

— В якій ситуації? Може, ви поясните мені, що це за ситуація. Поки мені вдалося визначити лише такі кримінальні правопорушення: проникнення до квартири, погрози, позбавлення волі. Але, чесно кажучи, я не дуже розумію, в чому сенс цього всього. Ви збираєтеся вимагати за мене гроші? Мушу вас розчарувати: мої батьки не такі вже й багаті.

— Шкода. Я думав, що наша невелика акція говорить сама за себе. Вона полягає в тому, щоб врятувати вас від великої дурості. У нас є підстави вважати, що вам могло здатися, що ви бачили лейтенанта Торнова в певному місці в певний час, хоча — і це можуть підтвердити кілька свідків — Торнова у той час там зовсім не було.

— Ви так незграбно все описали, певно, ви або поліцейський, або юрист.

Чоловік усміхнувся.

— Ви теж трохи те й те, хіба ні? З наголосом на трохи.

Нарешті Шарлі пригадала, звідки, на її думку, вона знала цього прессекретаря, хоча й не була цілком в цьому впевнена.

— Гадаєте, що вам це легко зійде з рук? Ви викрали мене! І хоча я не знаю, куди саме ви мене привезли, я точно знаю, кому я маю за це дякувати.

— Ми знаємо, що ви знаєте лейтенанта Торнова. Але його насправді тут немає, розумієте? І ви ніколи не бачили його в Ганзафіртелі.

— Вас я теж знаю, старший інспекторе Шеере. Сподіваюся, ви вже вигадали собі алібі.

На мить її слова справді збентежили чоловіка, що сидів посередині. Отже, це справді був він. Руді Шеер, вона його давно не бачила, тому й не змогла одразу пригадати. Руді Шеер, чоловік, який колись керував складом зброї на «Алексі», а потім був відсторонений і переведений за контрабанду зброї.

— Здається, ви дуже спостережлива, — сказав Шеер. — Але мене теж тут немає. Так само, як і сержанта Клінгера, який сидить поруч зі мною.

Він мав на увазі водія. Той факт, що він так охоче назвав його ім’я та звання, мав на меті продемонструвати впевненість цих трьох в тому, що ніщо та ніхто не зможуть притягнути їх до відповідальності за це викрадення серед білого дня.

— Оскільки ви все одно все це вигадали, фройляйн Ріттер, — сказав Торнов, — ви можете розповісти нам усе, що знаєте. І те, що знає Гереон Рат. У вас є якісь докази? Що ви знайшли в квартирі Кушке?

— Передусім я знаю одне, — сказала Шарлі, — що цей ваш вчинок не залишиться безкарним.

— У нашому колі є впливові люди. Не варто нас недооцінювати! — усміхнувся Торнов. Як дружелюбно міг звучати голос цього чоловіка. Навіть у такій ситуації.

— І тому ви думаєте, що ви вищі за закон? — розлютилася Шарлі. — Знаєте, ким ви є, пане Шеере? Нічим, окрім паршивого брудного контрабандиста зброї! Тоді вони повинні були зупинити вас, а не просто перевести до будівельної поліції Шарлоттенбурга.

Шеер дивився на неї із задоволеним виразом.

— Ви викрали мене, — продовжила Шарлі, — ви гадаєте, що вам це зійде з рук? Або ви зрештою збираєтеся убити мене, щоб приховати це? Вам не здається, що Гереон Рат вже знає, що сталося і хто за всім цим стоїть?

Принаймні вона так сподівалася.

— Що знає Гереон Рат і що він не знає, це ви і маєте нам розповісти, — сказав Шеер. — І вам не потрібно боятися за своє життя. Ми вам не зашкодимо, у цьому немає необхідності. Можливо, вам варто знати, що ми не цураємося цього варіанту в екстрених випадках, але ми покладаємося на ваш здоровий глузд. Адже ви точно не захочете зробити з себе посміховисько. І поставити під загрозу свою кар’єру, — він спробував усміхнутися, але у нього вийшло не так добре, як у Торнова. — Деякий час ви не будете спати, а це робить людей дуже балакучими, ви про це знаєте?

Шарлі ковтнула. Було схоже, що її не збиралися відпустити додому за декілька годин.

109

Рат припаркував «Б’юїк» на Ріттерштрасе. Він низько насунув капелюха на лоба й підняв комір літнього пальта, хоча погода свідчила про інше. Лише тоді він повернув на Луїзенуфер. На своїй вулиці він не помітив жодного підозрілого транспортного засобу, проте обережно підійшов до під’їзду. Тут теж повітря здавалося чистим, на подвір’ї було безлюдно. Як зазвичай у неділю.

«А що, коли ти йдеш у пастку», — подумав він, ступаючи на темні сходи. Хтось вже міг сидіти у його квартирі й чекати на нього. Він витягнув «Вальтер» з кобури та перевірив його, сподіваючись не наштовхнутися на пані Лібіг з верхнього поверху чи на її чоловіка.

Рат повернув ключ повільніше й тихіше, ніж будь-коли раніше. Потім увірвався у власну квартиру з пістолетом напоготові і перевірив з «Вальтером» кожну кімнату. Нікого. Хто б тут не був, він вже пішов. Але те, що тут хтось побував, було очевидно.

Хоча Рат здогадувався, що на нього чекає, він все одно був здивований, коли побачив, як вони усе перевернули в його квартирі. Виглядало ще гірше, ніж на Шпенерштрасе. Половину посуду розбили, його рештки валялися на кухні, і, звісно, також усі книжки та папери були розкидані по підлозі, горщики з квітами перевернуті й розбиті, шафа повністю спустошена, навіть порізали матрац та його улюблене крісло. Але найгірше він побачив у вітальні.

Вони вичистили його шафу з платівками.

Не всі платівки були побиті, але таких було досить багато, в тому числі й незамінні, які Северін надіслав йому зі Штатів. Рат відчував, як його гнів безмірно зростає. Ті свині мають заплатити за це! Торнов та всі, хто був з ним у змові!

Він трохи прибрався, знайшов одну неушкоджену чашку й поставив воду для кави. Йому все одно за пів години доведеться забрати Кірі від Леннарців, він також міг використати час, щоб прочистити свою голову кофеїном і придумати, що робити далі.

Майже через дві години він знову припаркувався на Шпенерштрасе. Вже сутеніло, коли він вдруге цієї неділі подзвонив у двері Ірмгард Бреттшнайдер. Перед тим він знову зазирнув до квартири Шарлі, але за цей час там нічого не змінилося.

Сусідка, яка часто дивилася на нього підозріло, але ніколи не перекинулася з ним жодним словом, тепер дивилася на нього як на привида.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

— Добрий вечір, пані Бреттшнайдер, — сказав він. — Не могли б ви зробити мені одну послугу?

Вона дивилася так, наче він просив у неї чашку борошна або два яйця, і Рат зрозумів, що настав час показати його поліцейське посвідчення. Він дістав документ із піджака й підніс їй його під ніс.

— Рат, кримінальна поліція, — сказав він. — Йдеться про фройляйн Ріттер. Кажуть, сьогодні вдень вона покинула свою квартиру в супроводі кількох чоловіків. Ви можете щось про це розповісти?

— Вона... Чи вона... — Ірмгард Бреттшнайдер, здавалося, не могла знайти потрібних їй слів. — Мова про продаж кохання? — нарешті запитала вона, і Рат не знав, чи голосно засміятися, чи вилити свій гнів на цю немолоду жінку з бурхливою уявою.

— Я вас прошу! Фройляйн Ріттер — судова службовиця, хіба ви цього не знали? — Він волів би як слід пригвинтити цю стару каргу, але не хотів її засмучувати.

Пані Бреттшнайдер розгублено кивнула.

— Звичайно, звичайно. Я просто подумала... Поліція в будинку... Тому...

— Фройляйн Ріттер могла стати жертвою викрадення, — сказав Рат.

— Як? — Пані Бреттшнайдер виглядала враженою. — Ті добрі чоловіки її викрали? Мабуть, ви помилилися.

— Ви їх бачили?

— Крізь вічко, — вибачливо сказала вона. — Два гарно одягнених чоловіка. Один був старший, один — молодший.

— Ви б впізнали цих чоловіків, якби я показав вам їхні фотографії?

Пані Бреттшнайдер знизала плечима.

— Думаю, так, — вона дивилась на нього в очікуванні. — Чи потрібно мені зараз їхати в штаб?

— Поки що в цьому немає потреби, — сказав Рат. — Дозвольте мені зайти всередину.

Вона подивилася на нього, тоді швидко кинула погляд на сходи, після чого кивнула й відступила вбік. Щойно Рат уві­йшов до квартири, вона зачинила за ним двері. Вона провела його в охайно прибрану вітальню. Чайний столик з двома стільцями стояв прямо біля вікна, що виходило на Шпенер­штрасе. Унизу Рат мігпобачити свій «Б’юїк», припаркований на узбіччі дороги. Він сів і дістав фотографію, яку взяв у «замку». З особової справи Торнова, яку відділ кадрів передав раніше до його кабінету.

— Це ж поліцейський, — сказала пані Бреттшнайдер, коли побачила фотографію, де Себастьян Торнов під ківером демонструє свою посмішку. — Я думала, що мова йде про викрадення.

— Але цей чоловік був тут? — запитав Рат.

Пані Бреттшнайдер кивнула.

— Але в цивільному, а не в уніформі.

— Звичайно. Таємна операція, розумієте?

Він змовницьки посміхнувся їй, і вона кивнула.

— А ви... Це тому ви час від часу відвідуєте квартиру фройляйн Ріттер? — запитала вона. — Ви теж поліцейський під прикриттям?

— Так, але нехай це буде між нами, гаразд?

Вона кивнула.

— А чому її викрали?

— Я не можу про це говорити, — Рат понизив голос. — Державна таємниця, розумієте?

Ірмгард Бреттшнайдер з розумінням кивнула.

— Я нічого не кажу, пане інспекторе! — Вона наче розквітла. Ірмгард Бреттшнайдер могла б стати гарною секретною агенткою. — У мене записано номерний знак, — прошепотіла вона, ніби її квартиру прослухували, і Рат звів брови. Вона вибачливо знизала плечима. — Я завжди записую усіх, хто паркується перед будинком, раптом що. Це був чорний седан. На жаль, я не можу сказати вам його марку, я не дуже розбираюся у марках автомобілів. Але я маю його номер. Це вам допоможе?

Рат кивнув, думаючи про те, скільки разів пані Бреттшнайдер спостерігала за ним на сходах чи навіть на вулиці, а він навіть не підозрював про це.

— Так, — нарешті сказав він, — нам би це дуже допомогло.

Коли він нарешті знову припаркувався на Луїзенуфер, цього разу прямо перед будинком, а не на Ріттерштрасе, була вже ніч. Він провів у «замку» більше двох годин. Він намагався зробити все можливе, щоб потрапити до відділу реєстрації автомобілів, але в неділю він був замкнений і забарикадований, як і більшість відділів в поліцейському штабі. Він не наважився піти офіційним шляхом, залучити інспекторів чи звернутися до прокурора. Що він мав їм казати?

У коридорі висів дим, коли він зайшов до своєї квартири. На одну мить він дозволив собі посподіватися, що Шарлі прийшла до нього і чекала кілька годин, поки він тинявся в штабі та в її квартирі. Лише коли він уже стояв у дверях кухні, то зрозумів, чого його роздратував цей дим: від нього зовсім не пахло «Юно», він навіть не був від сигарети.

Він був від сигари.

Тож він був менш здивований, ніж мав би бути, коли зайшов на кухню і побачив Йоганна Марлоу, який тримав у зубах одну зі своїх сигар, і чухав голову Кірі, яка, здавалося, не поворухнулася відтоді, як Рат вийшов з квартири. Ліанг сидів на іншому стільці, ще двоє чоловіків у легких літніх пальтах стояли біля серванта. Марлоу підвів очі.

— Коли ми подзвонили, тут нікого не було, — сказав він. — Тому ми дозволили собі увійти.

— Тоді мені не потрібно казати: почувайтеся як вдома. Ви вже й так це робите.

— Наскільки це можливо. Тут не зовсім охайно.

— Це були люди, які вбили Г’юго Ленца, — пояснив Рат. — Боюсь, вони зрозуміли, що я вийшов на їхній слід, — він дістав фотографію Торнова зі свого піджака й поклав на стіл. — Це один із них. Себастьян Торнов. Інший, на жаль, уже мертвий, сержант Йохен Кушке.

— Чудово, — сказав Марлоу. — Гарна робота, пане комісаре, — він подивився на двох чоловіків за стійкою. — Беріть приклад з цього чоловіка!

— Офіційного розслідування щодо Торнова ще не було, — вів далі Рат, — доказів замало, і лише нещодавно я дізнався, що він відповідальний за це. Очевидно, він хоче посіяти розбрат у кримінальному світі. Мабуть, у нього на совісті також вбивство Руді Гьоллера.

Марлоу кивнув. Його, здається, влаштовувало, що поліцейське управління ще нічого про це не знає.

— То де я можу знайти цього Торнова? — запитав він.

— Розумієте, — сказав Рат, — саме в цьому й проблема. Боюся, він декого викрав.

110

Вони мали рацію. Забрати чийсь сон було найгіршими тортурами, які можна було заподіяти людині, не завдаючи їй фізичних травм.

Вона не спала всього одну ніч, тож вони тільки починали свої тортури. Але минулої ночі Шарлі погано спала, тому що вона завжди погано спала після сварок з Гереоном. Вона віддала б що завгодно, щоб трохи подрімати, але щойно вона засинала, хтось знову її будив.

Протягом ночі вони змінювали один одного, Торнов, Шеер та Клінгер. Також приходили інші чоловіки, яких вона не знала. Вони годинами сиділи перед нею і знову й знову ставили їй ті самі запитання. Що ви знаєте? Що знає інспектор Рат? З того, як її допитували, вона зрозуміла, що всі вони, мабуть, поліцейські, ці чоловіки, які тримали її тут і мучили. Якось це не зовсім відповідало її світогляду, вона завжди вважала поліцейських хорошими хлопцями, у всякому разі лише за рідкісними винятками.

Їй довелося подумати про Гереона, як він недовірливо відреагував учора (чи позавчора, вона вже точно не пам’ятала), коли вона розповіла йому про Торнова та про те, що вона бачила. В ситуацію, в яку вона зараз вплуталася, він би повірив ще менше. А інші колеги? Геннат чи Бьом? Якщо всі чоловіки, яких вона буде звинувачувати у викраденні, вигадають собі алібі? Шеер і Торнов, мабуть, мали рацію: їй ніхто не повірить. Можливо, ще повірить Гереон, що він там казав учора по телефону. Чи позавчора? Чи сьогодні? Вона відчула, як думки почали обертатися навколо неї, і знову віддалася в обійми сну.

Її тіло бажало блаженно заснути.

Доки жорстока тряска знову не привела її до тями.

— Звідки Гереон Рат узяв цей номер телефону? — запитав голос. Це не був голос Шеера чи Торнова, це був один з тих інших голосів, які годинами турбували її. На щастя, вона не знала, про який номер телефону вони питають, інакше в якийсь момент вона могла б їм усе видати.

111

Комісаріат реєстрації автомобільного транспорту починав роботу о 8:30. Рат сидів на дерев’яній лавці в коридорі з 8:15, чекаючи, поки службовці нарешті відчинять двері. Нічого не відбувалося. Незадовго до половини в коридорі нарешті з’явився чоловік десь п’ятдесяти років, проте йшов він дуже повільно, як здалося Рату. Він насупився на людей, що чекали перед його кабінетом, і витяг з кишені в’язку ключів. Рат встав.

— Доброго ранку, — сказав він, заслуживши лише косий погляд, сповнений несхвалення. Ані відповіді, ані навіть ввічливого привітання.

Коли чоловік відімкнув двері, Рат хотів зайти за ним, але його не пропустили.

— Якщо ви почекаєте ще трохи, — сказав працівник відділу, — ми відчинимося за кілька хвилин.

І поки у коридорі з’являлися інші працівники комісаріату і двері кабінетів почали відчинятися, Рату довелося сидіти і чекати.

Нарешті, з точністю до секунди, службовець просунув голову в двері:

— Доброго ранку.

«Ввічливість тільки після початку робочого дня?» — подумав Рат і показав чоловікові своє посвідчення.

— Відділ «А», — сказав він, — мені потрібна інформація. Ім’я власника цієї машини, — він передав поліцейському записку, написану від руки.

Службовець одягнув окуляри для читання й поглянув.

— У вас є запит на доступ до адміністративних даних?

— Ні, але я поспішаю. Безпосередня небезпека.

Цей аргумент зазвичай спрацьовував, але чоловік лише задумливо похитав головою.

— Це терміново, — сказав Рат, — якщо можете, зробіть мені таку послугу.

Службовець кивнув.

— Ну, — сказав він, — я можу один раз закрити на це очі.

Рат залишився біля столу і чекав, але службовець не зробив жодного руху для того, щоб щось знайти.

— Щось іще? — запитав він натомість. — Вам ще щось потрібно?

— Ну, так хто власник цього автомобіля?

— Це не працює так швидко. Я вам зателефоную.

— Хай йому грець, добрий чоловіче, поспішіть! — гаркнув Рат на службовця. — Це може бути питанням життя і смерті.

Службовець залишався непохитним.

— Так завжди й буває у відділі «А», хіба ні?

Рат сподівався, що насправді все не так драматично, як він собі уявляв, але він не був в цьому впевнений. Всю цю коротку ніч він не спав. Невідомість гризла його нерви. Що Торнов та його люди зробили із Шарлі? Він хотів притиснути його до стінки. Торнов ніс відповідальність принаймні за два вбивства, ймовірно, їх було більше. Минулої ночі він обговорював свої теорії з Марлоу. Про те, що деякі поліцейські, очевидно, були зацікавлені в розпалюванні війни в кримінальному світі між «Північними піратами» та «Бероліною». І що деякі з них навіть не цуралися вбивства. Вбивств у множині. В яких вони планували звинуватити зловісного американського гангстера, який в цей момент бродив містом і на якого вже полювала преса. Оскільки Штефан Фінк дозволив себе у це втягнути.

Ще не було дев’ятої, коли Рат прийшов до свого кабінету; він був першим. Хай чорти б вхопили того службовця з відділу реєстрації. Хотілося сподіватися, що він скоро вийде на власника машини. Його єдина зачіпка.

У якийсь момент з’явилася Еріка Фосс, а це означало, що була рівно дев’ята година, а трохи пізніше на роботу прийшов і Ґреф. Рат не міг зосередитися, він привітався, але на цьому все. Ґреф сприйняв це як типовий ранковий настрій понеділка і не став копати глибше. Рат наче сидів на розпеченому вугіллі, йому потрібен був власник автомобіля, він мав щось зробити. Чому відділ реєстрації так довго випробовував його терпіння?

— А де наш колега? — обережно запитав Ґреф.

— Боюся, він сьогодні не прийде.

— Захворів?

Рат не відповів, і Ґреф вирішив повернутися до своєї роботи — обдзвонювати магазини, де продавали «Кемел». Безрадісним голосом.

А потім двері в приймальню відчинилися, і Рат застиг на місці, не в змозі повірити власним очам.

На порозі стояв Себастьян Торнов, усміхаючись, ніби нічого не сталося.

— Всім доброго ранку, — сказав він, і Еріка Фосс привіталася у відповідь.

Рат міг власними руками задушити секретарку, яка знову відверто обожнювала новачка. І навіть дружнє колегіальне привітання Ґрефа викликало у нього відразу.

Сам Рат лише гаркнув щось незрозуміле собі під ніс. Йому знадобилася хвилина, щоб впоратися із шоком. Або принаймні відштовхнути його настільки, щоб мати сили нормально реагувати.

Торнов повісив капелюх і пальто й сів за свій стіл.

— Гарні вихідні? — мовив він. — Тоді за роботу.

— Чого ви хочете? — запитав Рат.

— Ну, магазини, що продають «Кемел», — сказав Торнов, вказуючи на Ґрефа. — Колега вже почав їх перевіряти.

— Колега може зробити це сам, — заявив Рат, — а ви підете зі мною!

— Куди?

— Йдіть!

Голос Рата звучав так агресивно, що Ґреф аж смикнувся за своїм столом. Навіть Фосс виглядала наляканою, що для неї було рідкістю. Здавалося, обидва були вражені наслідками, які отримує колега за запізнення на десять хвилин.

Рат витягнув Торнова, який крокував за ним не досить швидко, за двері.

— Що сталося? — запитав той.

— Не тут, — прогарчав Рат. Кілька колег йшли по коридору.

— До речі, ми перейшли на ти, пам’ятаєш?

— Стули пельку.

Рат затягнув Торнова в туалет і зачинив двері.

Вони були там самі.

Він схопив Торнова за комір і кинув його на кахляну підлогу.

— Де вона???

Торнов намагався відновити своє дихання.

— Хвилинку, — сказав він, — хіба ми не повинні вирішити це питання як цивілізовані люди?

— Що цивілізованого у викраденні жінки?

— Ти зараз же мене відпустиш, інакше більше ніколи її не побачиш. — Торнов сказав це спокійно, але так різко, що Рата наскрізь пробрало холодом. Раптом він зрозумів, хто кого тут тримає. І хто був повним ідіотом. Він відпустив Торнова.

— Де вона? — знову запитав він, намагаючись звучати якомога спокійніше.

— Твоє занепокоєння підказує мені, що ми вчора вчинили правильно.

— Хто ці «ми»?

— Пробач, але це не твоє діло.

— Де, в біса, вона зараз?

— І це теж тебе не стосується. Вона зараз — як це кажуть? — в залежності від обставин, — Торнов поправив комір сорочки й краватку. — Все, що тобі потрібно знати, це таке: ти знову побачиш її в безпеці, якщо зробиш для нас одну роботу.

— Що це за робота? Ти хочеш, щоб я теж когось вбив? Це ж те, чим ви займаєтеся, чи не так?

— Все дуже просто. Ти забудеш про мене усе, що дізнався — або думаєш, що дізнався. Тобі все одно ніхто не повірить. Крім того, це важлива частина, тому слухай уважно! Тоді ти подбаєш про те, щоб Авраама Ґольдштайна нарешті заарештували і висунули йому звинувачення. У вбивствах Г’юго Ленца, Рудольфа Гьоллера, Герхарда Кубіцькі та Йохена Кушке. О, так, і Ебергарда Каллвайта, я майже забув про нього.

— Як щодо цього? Чи не варто мені також додати до компанії Еміля Куфельда та Густава Штреземана? Адже гуртом дешевше.

— На твоєму місці я б поставився до цієї справи трохи серйозніше. Я зараз не жартую.

— То що це взагалі означає? Що Шарлі буде звільнено, тільки коли Ґольдштайну буде винесено вирок? Ти хочеш її зачинити десь на пів року?

— Буде достатньо, якщо Ґольдштайна нарешті заарештують і офіційно звинуватять у згаданих справах, — Торнов зустрівся поглядом з Ратом. — Тож від тебе залежить, як довго бідолаха буде під замком. Але на твоєму місці я б поспішив!

— Горе тобі, якщо впаде хоч волосина з її голови!

— Її ніхто не скривдить. Ми не нападаємо на жінок. Хоча, — сказав Торнов, — вона може деякий час не спати, що в довгостроковій перспективі трохи погано для здоров’я. Як я вже сказав, тобі варто поспішити.

Рат подивився на кандидата в комісари. Що це була за людина? Чому він це робив?

— Тобі це ніколи не зійде з рук! — сказав він.

Торнов засміявся.

— Твоя знайома теж так казала. Ви обоє помиляєтеся. Ви не знаєте, які у нас зв’язки. Тож раджу тобі бути обережним.

Рат похитав головою, не знав, що ще сказати.

— О, і ще одне... — Торнов посміхнувся своєю посмішкою, яка цього разу здалася Рату усмішкою диявола. — ...трохи дивно казати це поліцейському, але, звичайно, це стосується і нашого випадку: ані слова поліції, якщо ти хочеш знову побачити свою дівчину живою і не хочеш жодних проблем. Ми вирішимо все між собою!

Рат залишив Торнова й вийшов з туалету. Він грюкнув дверима так сильно, як тільки міг.

112

Ернст Геннат сидів на терасі «Кафе Йості»{110} перед своїм аґрусовим тортом і не розумів, що відбувається. Найчастіше він сам пригощав тортами своїх підлеглих, навпаки це траплялося досить рідко.

— Ви ж не хочете мене підкупити, пане інспекторе?

— Не хвилюйтеся. Мені б ніколи не прийшла в голову така ідея. Насолоджуйтесь, пане директоре.

Рат тільки взяв з собою капелюх і пальто, а потім вийшов із кабінету, не сказавши жодного слова ані Ґрефу, ані секретарці. Хай Торнов їм усе пояснює. Перед виходом зі штабу він відвідав комісаріат реєстрації автомобільного транспорту. Інформація, отримана від його особливого друга сьогодні вранці, дуже його стурбувала; він втовкмачував йому, щоб ця інформація не була передана в треті руки. Водієм чорного седана, який повіз Шарлі, був чоловік, якого Рат знав. Руді Шеер керував складом зброї на «Алексі», доки не з’ясувалося, що він належить до мережі контрабанди зброї, якою керують представники правих в поліції та Рейхсвері{111}. Шеера відсторонили, але не покарали. Вже тоді Рат вважав це помилкою.

Геннат не торкнувся свого торта.

— Я був би вдячний, пане інспекторе, — сказав він, — якби ви спершу сказали мені, чому ви попросили мене прийти на цю таємничу зустріч тут, у «Йості». Під час розмови по телефону здалося, що це питання життя та смерті.

— Боюся, що так і є.

І тоді Рат розповів Будді все, що мав розповісти. Геннат так уважно слухав, що навіть забув з’їсти свій торт.

— Але ж ви не збираєтеся піддаватися на цей шантаж? — сказав він, щойно Рат закінчив. — На це фальсифікування доказів?! — в його голосі звучало щире обурення.

— У мене є інший план. Але він не спрацює без вашої підтримки. Перше, що ми маємо зробити, це заарештувати Ґольдштайна.

Геннат засміявся.

— Щоб зробити це, ми повинні спочатку знайти його.

— Вже зроблено. Я знаю, де саме він переховується.

— Ви знову приховували інформацію? — Геннат упустив кондитерську вилку і виглядав роздратованим. — Отже, ви все-таки хочете мене підкупити!

— Зовсім ні, пане директоре, я просто хочу залучити вас до свого плану. Послухайте мене ще десять хвилин, а потім вирішуйте.

Геннат уважно слухав.

Як і очікувалося, Марлоу не сподобалося, коли Рат попросив його відвести своїх людей з квартири Торнова та від його будинку.

— Він отримає своє покарання, я вам це гарантую. Але якщо ми зараз будемо на нього тиснути, то поставимо під загрозу людське життя. Він має почуватися в безпеці.

— Ви багато від мене вимагаєте, пане комісаре.

— Я знаю. Але як щодо того, щоб дозволити верховенству права виконувати свою роботу? Жодного самосуду. Людина отримає своє покарання. Обіцяю вам.

Зрештою Марлоу погодився. Ще одну перешкоду було подолано.

Але вирішальною була наступна.

У церкві Святого Норберта Рат був знайомий лише з пастором Варшавським, і той не дуже йшов на співпрацю.

— Я думав, що ви повернетеся, — сказав він, — тому я трохи підготувався.

— Значить, Ґольдштайна тут більше немає?

— Звичайно, ні. З вашого вчорашнього візиту.

— Де він?

— Чому я повинен вам це розкривати? Чому ви думаєте, що він більше не повернеться?

— Чому ви мені не вірите?

— Я вірю в Бога, а не в людей. Скажіть мені, як він може з вами зв’язатися. Тоді я влаштую все інше.

— Прокляття, я не маю стільки часу! На кону людське життя.

— Спочатку ви повинні пояснити мені, що ви маєте на увазі.

І Рат пояснив.

Це не була особливо оригінальна схованка, але вони, мабуть, ніколи б не знайшли там Ґольдштайна без допомоги католицької церкви. Пастор Варшавський наполягав на тому, щоб особисто супроводжувати Рата. У серці священника все ще жеврів останній залишок недовіри. Вони їхали на південний захід, завжди вниз вулицею Райхштрасе 1, і нарешті перед Целендорфом{112} повернули ліворуч. Нарешті пастор сказав Рату зупинитися на тихій зеленій вулиці. З одного її боку стояли симпатичні будиночки з садками, а з другого — тягнувся безкрайній зелений живопліт.

— Колонія «Абендру», — пояснив Варшавський, вказуючи поглядом на живопліт. — У мене тут садок.

Рат припаркував «Б’юїк» перед гарним сімейним будинком, таким, про який він завжди мріяв і який ніколи не зможе собі дозволити — принаймні без спадщини від батьків. Живопліт на тому боці вулиці через рівні проміжки чергувався з під’їзними доріжками; за ними він бачив дерева, кущі, флагштоки та дахи альтанок. Класична схованка в такому місті, як Берлін. Вистежити когось тут було майже неможливо, якщо у вас не було хоча б невеликого сліду, або місцевий житель не помітив би щось незвичайне.

Колонія була величезна. Рат якийсь час йшов за пастором прямолінійною стежкою, обгородженою з обох боків живоплотом. Після того як вони кілька разів повернули, завжди під прямим кутом, іноді праворуч, іноді ліворуч, Рат невдовзі відчув себе в одному з тих лабіринтів палацових садів у стилі бароко. У якийсь момент Варшавський різко зупинився.

— Ми прийшли, — сказав священник. Здавалося, у цей момент йому було некомфортно у власному тілі.

113

Майже через дві години поліцейські машини зупинилися на Ельмсгорнерштрасе; вантажівка, чотири зелені «Опелі» з автопарку і, нарешті, чорна машина криміналістів. Люди в уніформі зістрибнули з кузова вантажівки та трьома паралельними шляхами зайшли на територію садової колонії. Слідчі в цивільному висадилися з «Опелів», тоді як Ернст Геннат вийшов з автомобіля криміналістів, далі за директором слідував Вільгельм Бьом. Дорогою на захід вони кілька разів потрапили у затори. Проте не вмикали сигнали, щоб не привертати зайвої уваги. Рат вилаявся, адже кожна година, протягом якої Шарлі залишалася під владою Торнова та його людей, загрожувала їй небезпекою. Рату довелося під час усієї подорожі сидіти поруч із Себастьяном Торновим, це було неминуче. Він так хотів зацідити йому кулаком по пиці, але, на жаль, був змушений робити гарне обличчя при поганій грі. Торнов поводився так, ніби між ними нічого й не сталося, і Рату нічого не залишалося, як поводитися так само. Тим не менш він уникав розмов з цим чоловіком, наскільки це було можливо, і навіть старався не дивитися на нього. Ґреф, безперечно, помітив стриману поведінку свого начальника та, ймовірно, приписав це їхній розмові в «Мокрому трикутнику», і це його влаштовувало, навіть якщо помічник інспектора тепер страждав від докорів совісті. Геннат попередив усіх співробітників, які працювали над справою Ґольдштайна, про всі вбивства, за які, згідно з протоколами, цей гангстер також вважався відповідальним. Це були майже всі ті випадки, на які Торнов посилався у своїй обурливій спробі шантажу.

Рат і його люди попрямували до головної дороги колонії, яка вела до альтанки пастора Варшавського.

Там стояв Вільгельм Бьом, наче скеля серед хвиль прибою, з мегафоном у руці й чекав на них.

— Рат і Торнов, залишайтеся надворі! — різко наказав він їм. — Ґольдштайн уже одного разу втік від вас, це не повинно статися знову. Він знає вас в обличчя, — Бьом вказав на Ґрефа. — Ви теж. Він вас знає з готелю.

Усіх інших слідчих пропустили. Рат знав план розгортання операції з короткої зустрічі, на яку Геннат запросив його безпосередньо перед їхнім від’їздом: штурмові сили були розгорнуті прямо попереду, щоб непомітно оточити альтанку. Усюдисущі живоплоти повинні були полегшити їм роботу. Двоє поліцейських мали стояти праворуч та ліворуч від садових воріт зі зброєю напоготові, хоча Будда ще раз попередив усіх використовувати вогнепальну зброю лише в невідкладних випадках. Геннат та Бьом були єдиними цивільними офіцерами на першій лінії; решта слідчих мала бути задіяна для того, щоб допомогти поліцейським в уніформі утримати занадто цікавих садівників подалі від місця безпосередньої операції.

Рат, Ґреф і Торнов були там єдиними поліцейськими без уніформи, тож вони трималися осторонь. У них було ще менше роботи, ніж у людей в уніформі, які охороняли в’їзди до колонії «Абендру». Більшість використовувала цей час для перекуру; Рат зробив те саме.

— Якщо ми просто стоятимемо тут, навіщо ми взагалі приїхали, — сердито сказав Ґреф і повернувся до «Опеля», на якому вони прибули. Рат знизав плечима й подивився йому вслід. Він вже збирався піти за ним, коли Торнов заговорив до нього.

— Нервуєш? — запитав він.

— А це помітно?

— Так.

— Можливо, тому що я хочу знати, коли її нарешті відпустять.

— Щойно я переконаюся, що Авраам Ґольдштайн справді ховається там, і ми зможемо його заарештувати.

— Отже, ти мені не довіряєш?

— Сьогодні все сталося швидко, — усміхнувся Торнов. — Ти або вже знав, де переховується Ґольдштайн, і тримав це в таємниці, або все це одна велика хитрість, і ми знайдемо у цьому садку лише кількох кротів і жодного гангстера.

— Зачекай, — сказав Рат, бажаючи одним ударом стерти посмішку з обличчя Торнова. Натомість він жбурнув недопалок на тротуар і розчавив його, наче отруйного павука. Або цю усмішку.

— Навіщо все це? — запитав він. — Чому Ленц та Гьоллер мали померти?

Посмішка Торнова згасла:

— Краще тобі забагато про це не знати. Крім того, я не думаю, що комусь шкода тих щурів. Це були професійні злочинці. Усі це знали, і ніхто їх за це не переслідував.

— Кушке не був професійним злочинцем, він був поліцейським.

— Можливо, він робив інші помилки.

— Невже він мав необережність вбити когось при свідках?

— Тобі краще про ці речі нічого не знати, повір мені!

Раптом вони почули гучний голос Бьома, спотворений та посилений мегафоном:

— Увага, увага, говорить поліція! Аврааме Ґольдштайне, ми знаємо, що ви ховаєтеся у цій хатині. Виходьте з піднятими руками, і все буде добре. Опір марний, район оточено.

Десь пів вічності вони більше нічого не чули. Рат молився, щоб усе пішло за планом. Він згадав про Шарлі; тепер усе залежало від того, чи спрацює план, який він розробив та обговорив з Геннатом, чи ні.

114

Іноді вона вже не знала, де вона перебуває. І хто її допитував. Усе, що вона знала, це те, що хтось постійно її допитує, що їй ніколи не дають перевести подих; у кімнаті завжди був один чоловік, який ставив їй запитання, іноді декілька, що особливо стомлювало. Їй ставало все важче зосередитися. Іноді вона бачила чоловіків, яких там навіть не було, дедалі частіше, десь у кутку її ока, щось з’являлося, якесь знайоме обличчя, чоловік у червоному светрі, на мить їй навіть здалося, що вона бачить Гереона. Втома притягувала її до землі, як свинцевий фартух, але їй не давали впасти на підлогу, вона була змушена знову і знову боротися з тягарем своєї втоми, знову і знову. Як довго це тривало, вона теж не могла сказати.

Могли пройти години, дні, тижні.

Іноді її ясна злипалися, тому що їй не давали достатньо води. Тільки коли вона вже зовсім не могла говорити, бо в неї висох язик, їй дали ковток води. Тим часом вона досить добре оволоділа мистецтвом імітації сухого, безмовного рота, та й не всі її охоронці були однаково суворими, дехто змилосердився над нею трохи раніше, а з одним вона навіть деякий час подрімала, і він не намагався її розбудити. Але інші продовжували кричати на неї, стукати кулаками по столу, намагаючись її залякати.

Вони не давали їй спати і давали їй дуже мало води. І майже не годували її. В іншому вони не застосовували до неї жодного насильства. Ніхто не повірить в те, що ці люди з нею скоїли, що вони взагалі щось з нею робили, адже насильство, якого вона тут зазнала, не залишало жодних синців.

115

Заарештувати Ґольдштайна виявилося легше, ніж всі очікували. Чимало поліцейських, напевно, чекали на перестрілку в чиказькому стилі, щось із кулеметами, чи принаймні на перестрілку у стилі Дикого Заходу з револьверами, з яких іде дим.

Нічого подібного не сталося, ніхто не зробив жодного пострілу.

Бьому довелося ще раз повторити своє оголошення, потім Рат почув, як щось брязкає (як пізніше виявилося, один із чоловіків в уніформі через хвилювання перекинув на сусідній ділянці садового гнома), а потім показався Ґольдштайн.

— Тримайте руки вгорі, пане Ґольдштайне! — кричав Бьом у мегафон.

— Ґолд-стін, — почув Рат голос Ейба Ґольдштайна й мало не скрикнув від захвату.

План спрацював!

— Мене звати Ґолд-стін, — продовжив Ґольдштайн, — я громадянин США, і я думаю, що тут виникло якесь непорозуміння.

— Я арештовую вас, пане... Ґолдстіне, у зв’язку із серйозною підозрою у вбивствах Йохена Кушке, Герхарда Кубіцькі, Г’юго Ленца, Рудольфа Гьоллера та Ебергарда Каллвайта.

— Тоді нехай ваші люди підійдуть і одягнуть на мене наручники, інакше мої руки заніміють!

— Вам більше нічого сказати? — у голосі Бьома було здивування.

— Лише те, що я, звичайно, у цьому невинний, — сказав Ґольдштайн.

Торнов, як і Рат, уважно слухав, зачарований словесною перепалкою.

Минуло чимало часу, поки вони нарешті вивели гангстера з колонії, і в «Абендру» врешті-решт запанував спокій. Спочатку до нього підійшли штурмові сили та поліцейські в уніформі, які подбали про те, щоб жоден невинний садівник не потрапив на лінію вогню, потім підійшли поліцейські, які оточили схованку Ґольдштайна з обох боків, щоб гангстер опинився у центрі.

Руки Ґольдштайна зв’язали за його спиною, і він, здавалося, зовсім не був у поганому настрої — поки він не зустрів Рата, можливо, також Торнова, але той проігнорував його. Однак при вигляді Рата його обличчя потемніло, виражаючи спочатку гнів, а потім глибоку зневагу. Він нічого не сказав, але коли його провели, він зупинився і плюнув на асфальт перед Ратом. Двоє поліцейських зі штурмового загону, які тримали його, наче в лещатах, потягнули його далі і повантажили в машину криміналістів. Очевидно, Геннат домовився про те, щоб поговорити з американцем під час подорожі. А потім із саду вийшов Ернст Геннат разом із Бьомом, який тримав мегафон, як німець тримає свій щит після бою.

— Гарна робота, — сказав Будда, поплескавши Рата по плечу. — Звичайно, це стосується і вас.

Мався на увазі кандидат в інспектори, якого Геннат окинув батьківським поглядом.

Торнов виглядав трохи розгубленим.

— Що тепер? — запитав Рат, коли Геннат зник у машині, і вони знову залишилися біля живоплоту самі й повільно пі­шли до свого «Опеля».

— А що тепер?

— У нас була домовленість. Ґольдштайна заарештовано. І звинувачено у всіх п’яти вбивствах. Тепер твоя черга.

— Бачу, ти зовсім не вмієш чекати. Не хвилюйся, просто наберися терпіння. Спочатку ми повинні вирушити на «Алекс», тоді я поїду додому, звідки зможу спокійно зателефонувати, а потім буде організовано все інше.

— Де я можу її забрати?

— Гадаєш, ми такі дурні? — Торнов похитав головою. — Тобі нічого іншого не залишається, як просто чекати.

116

Масштабна поліцейська операція

Небезпечний гангстер опинився за ґратами

Сьогодні під час масштабної операції берлінської поліції було виявлено та заарештовано американського гангстера Авраама Ґольдштайна. Повідомляється, що Ґольдштайн, який переховувався в садах на південному заході Берліна, намагався уникнути арешту, але його подолали відважні німецькі поліцейські. Американський гангстер убив у Берліні кількох людей, у тому числі одного поліцейського, одного учасника СА та торговця вживаними товарами. Його також звинувачують у вбивстві двох авторитетів берлінського злочинного світу. «Докази незаперечні», — сказав нашій газеті керівник відділу вбивств Ернст Геннат. Велику роль в цій успішній поліцейській операції зіграв інспектор Гереон Рат. «Схованку Ґольдштайна вдалося знайти інспектору Рату», — повідомив Геннат.

Більшість вечірніх випусків газет надрукували цю новину, а наступного ранку вже все місто та вся країна знали, що поліція заарештувала Ґольдштайна. На жаль, про те, що інспектор Гереон Рат реабілітував себе під час цієї операції, стало відомо лише вдень. Якби Вайнерт не подорожував дирижаблем, про це могли б прочитати в «Тагеблатт», але й цієї згадки для Рата було достатньо. Як і знання того, що Геннат тепер в боргу перед ним. І тим більше Бернгард Вайс.

Торнов порадив йому бути терплячим, але Рат за всю ніч так і не стулив повік. Він поїхав з Кірі на Шпенерштрасе, де він почав прибирати безлад у квартирі Шарлі та постелив на ліжку свіжу білизну. Він почувався майже так само, як його мати, яка докладала подібних зусиль, коли маленький Гереон повернувся з літніх канікул у селі. Вона навіть спекла торт для сина з цієї нагоди. Рат не зробив цього для Шарлі, але поставив у вазу живі квіти. Він озирнувся; тепер квартира знову виглядала наполовину зручною. Звичайно, він не сортував її папери, йому не хотілося порпатися в її речах, але він повернув на місце книги та інші речі, які вони викинули із шаф.

Нарешті він сів за стіл зі склянкою і пляшкою коньяку й замислився на тим, як зараз почувається Шарлі. Її вже відпустили? Це Торнов навмисне змушує його так довго чекати? Чи йому спершу довелося поговорити зі своїми спільниками, перед тим як відпустити Шарлі? Так багато питань гуло в його голові, ця невизначеність зводила його з розуму. Єдине, що він знав напевно, це те, що без великої кількості коньяку він ніяк не зможе сьогодні заснути. Він усе ще насолоджувався першим ковтком, потім повністю перехилив всю склянку — зрештою, тут не йшлося про насолоду чи культуру пиття.

Собака згорнулася калачиком і дивилася на нього сонними очима.

— За твоє здоров’я, Кірі, — сказав Рат, піднімаючи другу склянку. У якийсь момент, після того як випив половину пляшки коньяку, він справді задрімав. Він прокинувся від заплутаних снів і відчув, як у нього болять вилиці, адже тверда деревина столу тиснула на праву сторону його обличчя. Якусь мить він не знав, де перебуває, а потім все згадав і рвучко підвівся, що також вивело Кірі з її легкого собачого сну.

Кухонний годинник показував без чотирьох хвилин шосту. Рат встав.

Ліжко, звичайно, було порожнє.

«Трохи терпіння, — рекомендував йому Торнов. — Тобі нічого іншого не залишається, як просто чекати».

Рату вже було достатньо чекання, йому потрібно було щось робити. Після миття обличчя, швидкого гоління, чашки чорної кави, останнього ковтку коньяку та двох сигарет він схопив свій капелюх та ключі від машини, прив’язав собаку до повідця і вийшов з квартири.

Машин на дорогах було ще небагато, тож він встиг дістатися від Моабіту до Лойтенерштрасе за рекордно короткий час. Нагорі у квартирі, що розмістилася під дахом, вже горіло світло, повсякденне життя там, здавалося, йшло за звичайним графіком, а план на цей час доби був наступним: кандидат в інспектори Себастьян Торнов збирається на службу.

Рат залишив Кірі в машині й піднявся сходами на дах. Коли він відчинив двері, Торнов ще зав’язував свою краватку, але в іншому він виглядав таким само охайним, як і завжди.

— Це ти? — сказав він, проте не виглядав надто здивованим. Він охоче поступився місцем, коли Рат проштовхнувся повз нього на горище. Торнов зачинив двері, підійшов до дзеркала в своєму гардеробі й спокійно зав’язав краватку. Рат закинув ранкову газету, яку підібрав дорогою, на гардероб. «Фоссіше». Він уже вивчив її розворот.

— І що мені тепер робити? — запитав Торнов, поправляючи вузол краватки. Це був ідеальний вузол.

— У ній повідомляють, що вчора поліція затримала сумнозвісного Авраама Ґольдштайна, якого тепер звинувачують у багатьох вбивствах, — сказав Рат.

— Ледь не забув: я був там.

— Тим часом у мене склалося враження, що мені це все тільки наснилося. Як тоді твоя частина нашої угоди? Де Шарлі?

Торнов знизав плечима.

— У будь-якому разі її тут немає, якщо ти натякаєш на це, — він усміхнувся, але для Рата ця посмішка тепер була просто насмішкою, провокаційною насмішкою.

— Мені від цього зовсім не смішно і не весело, — сказав він. — Досі я грав за твоїми правилами; якщо я дізнаюся, що з нею щось трапилося або що ти мене обдурив, я вдамся до інших засобів!

— До яких саме засобів? Ти збираєшся погрожувати мені Йоганном Марлоу і твоїми друзями-гангстерами? Повір мені, вони теж скоро погано закінчать!

Рат завмер. Звідки Торнов знав про його зв’язок з Марлоу? Невже це Рудий Г’юго розпатякав?

— Не змінюй теми, — мовив він, — скажи мені, де вона і чому ти її досі тримаєш?

— Ми більше її не тримаємо, — обурився Торнов. — Вона вільна сьогодні з п’ятої години ранку. Я сказав тобі бути терп­лячим, — він із жалістю подивився на Рата. — Невже вона ще не зв’язалася з тобою?

— Її ще немає вдома, це все, що я знаю.

— Звичайно, ми не відвозили її до вхідних дверей. Вона повинна сама знайти дорогу до наступної автобусної зупинки.

— Де вона? Де ви її залишили?

— Що значить залишили? Я так розумію, що її повіз водій.

Це було щось неймовірне, Торнов усе ще посміхався.

— Куди?

Рат відчував, як його гнів дедалі лютіше чинить опір путам, які він наклав на себе.

— Ти справді хочеш про це дізнатися, чи не так? — Торнов зробив великодушне обличчя. — Гаразд, — сказав він. — «Хатина дядька Тома»{113}. На краю лісу Ґруневальд є санна траса. Можливо, тобі варто пошукати там, — він посміхнувся. — Можливо, вона заснула посеред галявини. Вона дуже втомилася, можу тобі сказати.

Рат більше не міг себе стримувати і щосили зацідив кулаком просто в цю наглу посмішку.

Торнов ошелешено подивився на нього і нахилився вперед, щоб не забруднити свою білосніжну сорочку кров’ю, що стікала з обличчя.

— А ти справді мудак, Гереоне Рате, — сказав він, плюючись кров’ю. — Це твоя подяка за мою допомогу?

— Моя подяка за твою допомогу полягає в тому, що я вдарив тебе лише один раз, — відповів Рат.

Він якнайшвидше покинув квартиру Торнова, грюкнувши дверима, та побіг сходами вниз, щоб швидше повернутися до свого «Б’юїка», де Кірі чекала на нього, махаючи хвостом.

117

Шлях до Целендорфа ще ніколи не здавався Рату таким довгим. Лише через добрі пів години він вийшов з машини на Шпандауерштрасе і посадив собаку на повідець. Здавалося, Кірі з нетерпінням чекала невеличкої прогулянки, хоча на небі вже з’явилося кілька хмар. З іншого боку вулиці стежка вела до «Хатини дядька Тома», туристичного ресторану, який дав назву всьому кварталу, праворуч починався Ґруневальд. Завітрений дерев’яний знак вказував шлях до санної траси. Це була велика галявина у сосновому лісі, розташована на помірно пологому схилі. Лише лижний трамплін вказував на те, що цей схил використовувався взимку. А зараз там лише кілька чоловіків вигулювали своїх собак. Жодного сліду Шарлі.

Рат голосно вигукнув її ім’я і прислухався.

Жодної відповіді.

Один із собачників підійшов до Рата та Кірі, зупинив свою вівчарку, різко вигукнувши: «Сиди, Бісмарк!», за чим Рат спостерігав із заздрістю, і запитав:

— Можливо, я можу вам чимось допомогти?

Поки він дивився на Рата, чоловік трохи нахилив голову набік, і його собака зробила те саме.

— Я шукаю жінку, — чесно відповів Рат.

— Тут, у лісі? — Чоловік подивився на пагорб. — Можу дати вам пораду: краще дайте оголошення в газету.

Жартівник розсміявся над своїм жартом і потягнув собаку за повідець. Рат був надто приголомшений, щоб вигадувати дотепну відповідь. Через кілька метрів чоловік знову зупинився.

— Зачекайте, — сказав він, хоча Рат не посунувся ані на метр після їхньої короткої розмови, — я щойно дещо згадав. Сьогодні рано-вранці цією місцевістю гуляла молода жінка. Я побачив її саме тоді, коли вставав з ліжка, а вона проходила повз моє вікно. Справила, я б сказав, досить безпорадне враження. Ви її шукаєте?

— Так, це може бути вона, — сказав Рат і подумав про стан Шарлі, який, здавалося, був гіршим, ніж очікувалося. Можливо, Торнов казав правду: вони намагалися зробити її трохи більш говіркою, позбавивши сну. — Де це було? — запитав він. — Де ви бачили цю жінку?

— На Рімайстерштрасе, — сказав чоловік, — я там живу. Прямо біля станції метро.

— Дуже вам дякую.

Рат підштовхнув Кірі, яка була помітно розчарована тим, що вони не підуть далі бездоріжжям, назад до машини та поїхав до поселення, яке житлова компанія GEHAG звела тут з нуля лише за кілька років — ознаки цього ще залишилися в деяких місцях у вигляді куп піску чи стосів дощок перед будинками. Деякі з них ще не були заштукатурені, й у дуже небагатьох садах був засіяний газон. Вздовж дороги росли сосни та берези, такі високі, що вони, мабуть, росли тут ще до побудови поселення. Рат припаркувався прямо перед станцією метро. Кафе навпроти здавалося собі таким елегантним, що назвало себе кондитерською.

Він витягнув собаку з машини і, щойно взяв в руку повідець, відчув, як за шкіряну петлю смикнули: Кірі десь вловила запах і тягнула його в той бік. Собака була схвильована, тримала свій ніс над землею, зосереджено нюхаючи повітря, а тоді потягнула Рата до сучасного цегляного порталу, входу до станції метро.

— Тільки спробуй відвести мене до ще однієї мертвої тварини! — сказав Рат суворим тоном шкільного вчителя.

Кірі не звернула на це уваги, ледь не стягнувши свого гос­подаря вниз сходами прямо на платформу; Рат мусив бути обережним, щоб не впасти зі сходів.

І тут він побачив її. Вона лежала, згорнувшись клубочком, на лавці. Шарлі у своїй літній квітчастій сукні.

Інші пасажири, що стояли довкола, майже її не помічали, за винятком поодиноких поглядів, в яких можна було побачити радше презирство, аніж жаль; такі погляди зазвичай кидають на безхатьків.

Безперечно, це була вона. Кірі, мабуть, вловила їх запах на вулиці.

Тож вона все ж таки зуміла добратися до станції метро. А потім заснула, чекаючи наступного поїзда. А берлінці, які звикли відпускати кожного своїм шляхом і нікуди не втручатися, залишили її спати далі. Її не зміг розбудити навіть шум сусіднього будівельного майданчика. Але замість цього розбудив вологий язик Кірі.

Шарлі розплющила очі, спочатку трохи, а потім її зіниці розширилися від шоку, коли вона побачила усміхнену морду чорної собаки.

Вона сіла й упізнала спочатку Кірі, а потім і Рата, який стояв поруч з собакою. Вона блаженно посміхалася й обіймала його за ноги, погрожуючи знову заснути.

— У мене є квиток, — пробурмотіла вона.

— Не треба, ми поїдемо машиною, — він не знав, чи сміятися йому, чи плакати. — Тобі треба пройти лише кілька мет­рів.

Це виявилося складніше, ніж він собі уявляв. Рат підтримував її, і Шарлі також докладала усіх своїх зусиль, але її кровообіг був настільки вповільненим, що вона знову й знову була змушена зупинятися. Особливо на сходах.

— Давай, — сказав Рат, — машина стоїть нагорі, ти зробиш це за мить. Адже ти змогла дійти сюди з лісу!

— Тоді було простіше, — зауважила вона, — це було перед тим, як я заснула. Сон втомлює.

Рат лише на мить замислився, чи варто йому купити їй міцну каву в кафе на іншому боці вулиці, але потім вирішив інакше: посадити її у машину якомога швидше. Коли він нарешті посадив її на сидіння, минуло лише кілька секунд, перш ніж вона знову заснула. Ще до того, як він запустив двигун.

На Шпенерштрасе йому довелося перенести її через поріг, як наречену, інакше він мав би залишити її спати в машині. Шарлі лежала в його руках така легка та м’яка, мов пір’їнка, коли він ніс її нагору сходами. Найважче було повернути ключ у вхідних дверях, але він впорався і з цим. Поштовхом ноги він знову зачинив двері і заніс Шарлі в спальню, поклав її на ліжко та роздягнув, щоб їй було спати якомога зручніше. Щойно він її накрив, як у двері подзвонили. Він подивився на годинник. Майже одинадцята година, хто б це міг бути?

Рат залишив Кірі із Шарлі та вийшов у коридор. Витягнув «Вальтер» з наплічної кобури та звів курок. Тоді тихенько підкрався до дверей з пістолетом напоготові, тримаючись ближче до стіни, щоб не стати мішенню, якщо хтось вирішить ззовні вистрілити прямо у двері. Він повільно поклав руку на ручку, а потім різко відчинив двері, одночасно цілячись у незваного гостя.

На сходовому майданчику стояв маленький чоловік, який, здавалося, от-от втратить свідомість через страх смерті. Рат опустив пістолет.

Маленький чоловік важко дихав. Йому знадобився деякий час, щоб заспокоїтися.

— Мальтріц, — нарешті сказав він, і це прозвучало як вибачення, — я тут лише домоправитель.

— Вибачте за такий прийом, пане Мальтріце, — мовив Рат. —Я подумав...

— Що ви думали?

— Кілька днів тому сюди вдерлися грабіжники, тому я трохи обережний. Я... знайомий фройляйн Ріттер, — сказав він. — І поліцейський.

Він показав своє посвідчення, але це, здається, зовсім не вразило маленького чоловічка.

— Де фройляйн Ріттер?

— Е-е... її немає вдома, — сказав Рат, — і я можу її зрозуміти після того, що сталося. Я маю на увазі крадіжку зі зломом.

— Невже її справді немає вдома? Я щойно почув на сходах якісь кроки.

Домоправитель підозріло зазирнув у квартиру.

— Кроки? Це, мабуть, був я.

— Ви самі?

— Я та моя собака, — сказав Рат. — Але яке це має до вас відношення, якщо можна запитати?

— Пряме. Фройляйн Ріттер має заборгованість з орендної плати. Вона мала віддати гроші вчора ввечері. Тільки минулої ночі її не було вдома.

Рат пригадав. Шарлі просила позичити їй гроші, але він забув. Не дивно, після всього, що трапилося. Зараз їм стали б у пригоді ті 150 марок від Алекс.

— Ви отримаєте гроші, пане Мальтріце. Фройляйн Ріттер... вона... доручила мені заплатити за оренду.

— Добре, — сказав Мальтріц із очікувальним виглядом.

— Щось іще?

— Я чекаю на гроші.

— Їх я ще не отримав.

— Слухайте, розказуйте свої казки про розбійників з пістолетами дітям, вони ще можуть в них повірити! — голос маленького чоловіка був голоснішим, ніж можна було подумати. — Мене вам не вдасться водити за ніс. Де б не ховалася фройляйн Ріттер, чи тут, у квартирі, чи деінде, будь ласка, передайте їй, що з Германом Йозефом Мальтріцом жартувати не вийде, — щоб посилити ефект від сказаного, він стояв, узявшись у боки руками. — Мені байдуже, хто заплатить гроші, чи сама фройляйн Ріттер, чи ви, чи, якщо вже на те пішло, імператор Китаю, але якщо ви сьогодні ввечері не дасте мені дванадцять марок п’ятдесят без жодних умов, тоді я буду вже не таким люб’язним! Знаєте, як швидко я можу видати повідомлення про виселення?

Дванадцять п’ятдесят, яка смішна сума! І такий бунт через це!

— Не спішіть, — сказав Рат, — я отримаю гроші. Я піду сьогодні в банк.

— Ви знущаєтеся з мене?

— У мене й в думках такого не було.

— Тоді ви, мабуть, не читаєте газет. У будь-якому разі ви не отримаєте сьогодні свої гроші з банку. Сподіваюся, у вас є інше джерело грошей, — він подивився на Рата. — Мені байдуже, як ви їх отримаєте. Головне, щоб ви це зробили!

Коли чоловік спускався сходами, Рат подивився на випуск «Фоссіше», який усе ще лежав у кишені його пальта. Він купив газету лише через статтю про Ґольдштайна, яку він ткнув у ніс Торнову, більше нічого там його не цікавило.

Але тепер на першій шпальті він помітив іншу новину із заголовком:

Криза німецьких банків

Рат проглянув статтю і продовжив гортати газету. Дурний домоправитель мав рацію! Сьогодні отримати гроші з банку буде неможливо.

На вихідних у роботі «Данатбанку» почалися перебої, і він більше не міг видавати готівку своїм клієнтам. А це було об’єднання Дармштадтського банку та Національного банку Німеччини, двох банків з бездоганною репутацією. Рат мав свій рахунок у поштовому відділенні, але в інших банках справи теж виглядали не надто райдужними. Під натиском клієнтів, які боялися за свої депозити та хотіли забрати гроші, більшість банків закрили свої каси, що, звісно, тільки посилило паніку серед їхніх клієнтів. Рат відчув, як у ньому також зростає страх за ті кілька тисяч марок, які він зберігав на чорний день. Наче мало йому клопоту!

У будь-якому разі «Данатбанк» постраждав так сильно, що уряд Рейху взяв на себе гарантії виплат за всіма вкладами.

«Усі інші великі німецькі банки, — писала стара “Тітка Фосс”, — чітко заявили під час обговорення проблеми з урядом Рейху, що в них немає потреби приймати будь-які гарантії Рейху чи подібні заходи, що вони повністю ліквідні та здатні задовольнити всі зобов’язання, які на себе взяли».

Тим не менш наступні дні були оголошені у банках вихідними, під час яких усі каси мали бути зачиненими. «Ах ви, самозакохані мудаки», — подумав Рат, його раніше не дуже цікавив банківський бізнес, який він ніколи не розумів. Так само мало він розумів і всю цю кляту економічну кризу, яка зараз, очевидно, також затягує у свій вир банки. Майже два роки тому на Нью-Йоркській фондовій біржі впала купа акцій. Деякі спекулянти вистрибнули з хмарочосів, яких у Нью-Йорку було вдосталь. Але для нього завжди залишалося загадкою, чому постраждали й інші люди, які не мали жодного відношення до фондової біржі, хороші німецькі компанії, навіть німецькі державні службовці, такі, як він сам, яким урізали зарплату.

Економічний оглядач «Фоссіше», очевидно, теж цього не розумів. Він назвав свою редакційну статтю «Чого нам не вистачає»:

«Що трапилося? Сьогодні заводи, на яких тримається вся економічна сила Німеччини, були такі самі, якими вони були вчора, якими вони були чотири тижні тому. Німецька земля дозволяє врожаю дозрівати щороку, навіть в цей рік він був кращим, ніж у багато попередніх років. Наші скарби у вигляді вугілля та заліза дрімають під землею. У всьому цьому Німеччина не стала біднішою. Звідки ж ця криза? Не вистачає палива, щоб привести в рух механізм німецької економіки, який є таким же потужним, як і раніше. Не вистачає грошей».

«Так і є, — подумав Рат, — грошей не вистачає». Чи не завжди їх бракує занадто багатьом людям?

«Катастрофа вже тут, — писав далі журналіст, — було б не по-чоловічому, якби хтось хотів заплющити очі на надзвичайну серйозність нашого часу. Крах провідного німецького банку не має прецеденту в економічній історії Німеччини.

Те, що ми зараз спостерігаємо, — це не інфляція, а повна її протилежність».

Рат не зовсім зрозумів, добра це новина чи погана. Спочатку це звучало гарно: принаймні немає ніякої інфляції! Однак це не змінювало того факту, що грошей явно не вистачало.

«Що за божевільний світ», — подумав він. Іноді справді можна було зрозуміти таких людей, як Алекс. Йому згадалися ті слова, які вона сказала на сходах.

Коли він повернувся до спальні, Кірі з цікавістю чекала на нього. Шарлі все ще міцно спала.

— У вас, собак, все виходить просто, — сказав він, погладжуючи тварину по голові. — І не тільки в тому, що стосується кохання, розумієш мене?

Потім він сів на ліжко біля Шарлі. Вона на мить відкрила очі й пригорнулася до нього, схопивши його руку і тримаючи її.

— Я так нічого тобі й не відповіла, Гереоне, — пробурмотіла вона, радше уві сні, ніж наяву, — зовсім нічого!

А потім її очі знову заплющилися. Рат натягнув ковдру їй на плечі й поцілував у щоку.

— Мені дуже шкода, — сказав він, не впевнений, чи вона все ще чує його, але це полегшило визнання помилки. — Я, ідіот, мав би тобі повірити, тоді нічого б цього не сталося.

Він сів на стілець біля її ліжка і поклав «Вальтер» собі на коліна. Він дивився на Шарлі, як вона міцно спала серед білого дня. Більше ніколи нікому не вдасться відібрати її у нього, більше ніколи!

118

Коли під’їхали поліцейські машини, вже сутеніло. Газгольдер утворив величезний силует на тлі вечірнього неба, яке світилося на заході сонця. Після обіду йшов дощ, тому тротуар був ще блискучим, темним і мокрим. У списку його арештів було багато людей та адрес у всіх куточках міста, але Рат все одно вирішив бути присутнім під час арешту у Шенеберзі. Як і Геннат. Бьом поїхав до Вестенду{114}, що ще більше полегшило Рату вибір на користь Шенеберга.

Водночас поліцейські загони були розгорнуті у сімнадцяти різних точках міста. Операція мала початися рівно о восьмій. Учасники угруповання не повинні були отримати можливість попередити один одного.

По всьому місту, за сімнадцятьма адресами, цієї години розвіється ілюзія, що поліцейські стоять над законом.

Рат рідко відчував повільний плин часу настільки болісно, як за останні кілька днів.

Навіть після звільнення Шарлі це одразу не змінилося. Він тримався на відстані від Себастьяна Торнова, наскільки міг, але, звичайно, вони стикалися один з одним на роботі. Тепер усі старанно працювали над тим, щоб ланцюжок доказів для судового процесу проти Ґольдштайна був якомога міцнішим.

Усі, крім Генната, Бьома та Грабовські.

Рат був єдиним, хто знав про це, всім іншим здавалося, що ці троє також розслідують справу Ґольдштайна. Ніхто й не підозрював, що насправді вони проводили допити в таємній кімнаті. І тим більше ніхто не знав про те, що Гельмут Грабовські сидів у кріслі бідолашного грішника, і двоє старих слідчих з відділу вбивств пускали його через віджим.

Будді та Бульдогу знадобилося три дні, щоб розколоти цей міцний горішок. Тоді Грабовські їх виказав. Сімнадцять імен. І достатньо іншої інформації, щоб виправдати сьогоднішні арешти.

Вони вже стояли біля підніжжя сходів: Геннат, Рат і командир загону зі своїми людьми. Вони взяли з собою дюжину поліцейських в уніформі. Чоловіки якомога тихіше піднімалися дерев’яними східцями, які раз у раз втомлено поскрипували, ніби протестуючи проти незвичної напруги.

Рат і старший інспектор Бьом приблизно в один і той самий час дізналися, що помічник інспектора Гельмут Грабовські, мабуть, є «кротом», який зливає інформацію із «замку». Бьом, який все ще був роздратований тим, що внутрішні подробиці полювання на Ґольдштайна опинилися у пресі в перший же день, поступово зміг звузити коло підозрюваних. Тільки семеро людей знали, як виглядає Авраам Ґольдштайн: Гереон Рат і троє його людей, віцепрезидент поліції доктор Бернгард Вайс, начальник патрульної поліції Шольц і службовець, який отримав і пере­слав телекс з Америки. Спочатку Бьом зосередився на Раті та його людях, яких він, очевидно, вважав здатними на будь-яку необережність, він навіть міг приписати Вайсу чи Шольцу такий цілеспрямований та, ймовірно, політично вмотивований вчинок, але точно не телеграфістці, цій безневинній на вигляд жінці, якій було близько двадцяти п’яти років. Але зрештою залишилася вона одна, і після марафону допитів вона таки зізналася, що розповіла про Ґольдштайна та його швидкий приїзд одному колезі в їдальні. І цим колегою був помічник інспектора Гельмут Грабовські.

Той самий помічник інспектора, якого чітко впізнав черговий на вході до видавничого дому Шерля, коли Рат показав йому фотографію Грабовські, розпитуючи про те, хто залишив таємничі конверти в  поштовій скриньці Штефана Фінка.

Спочатку Грабовські наполягав на тому, що він діяв самостійно, але коли Геннат потроху повідомляв йому ті заяви, які вже зробив Ланке-молодший, він нарешті здався. Грегор Ланке, якого Рат ледь не зварив в окропі тиждень тому, здавалося, був лише маленьким гвинтиком у цьому механізмі.

І не варто забувати про імена, які змогла додати Шарлі. За останні кілька днів вона передивилася сотні портретів з поліцейських досьє і впізнала кількох з них.

Для цього Геннат запросив її не до штабу, а на конспіративну квартиру. Співучасницею операції була Трудхен Штайнер, вірна секретарка Генната, до якої Шарлі переїхала з міркувань безпеки. Поки Шеера і Торнова ще не посадили за ґрати.

Картина, яку можна було скласти з усіх цих заяв, виявилася жахливою. «Біла рука» — таємна організація розчарованих поліцейських, які втомилися від того, що судова система випускає на волю злочинців, хоча вони так важко працювали, щоб посадити їх за ґрати. Поліцейські, які вирішили, крім своєї справжньої роботи, також виконувати ролі судді та ката в одній особі та ліквідувати найгірших злочинців берлінського злочинного світу.

Поліцейські, яких зараз збиралися затримати.

Коли вони дісталися наверх, на горищі стало майже зовсім темно. На сходовій клітці ніхто не вмикав жодного ліхтаря, тим часом надворі сутеніло. З великими труднощами Рат зміг прочитати табличку на дверях: С. Торнов. Лише тиждень тому за цими дверима Гереон Рат думав, що знайшов нового друга. Все може змінитися так швидко.

Геннат більше не піднімався сходами, тож Рат мав дати керівнику штурмового загону знак, що можна починати. Той дав сигнал своїм людям, і вони почали операцію, мов це був ідеально відрепетируваний балет. Перший вибив ногою двері, другий повернувся до дверей зі зброєю в руках, готовою до перестрілки, троє чоловіків увійшли до квартири, а Рат залишився на сходах з «Вальтером» напоготові, хоча він і не думав, що Торнов планував заманити їх у якусь пастку у темній квартирі чи сховатись там, а потім стріляти в них, щоб прорватися на волю.

Так і було. Через хвилину з квартири вийшов керівник операції і похитав головою.

— Нікого немає вдома, — сказав він.

Рат обвів поглядом квартиру. Це не було схоже на втечу. Його погляд впав крізь вікно на газгольдер у кінці Лойтенерштрасе.

Він вийшов з квартири, а трохи розчаровані поліцейські, як це завжди буває після невдалої операції, почали спускатися вниз.

Унизу сходів на нього чекав Геннат.

Рат знизав плечима.

— Немає вдома, — сказав він. — Але б’юся об заклад, що знаю, де його знайти.

«Чи Торнов усе ж таки щось помітив?» — запитав себе Рат, коли вони повернулися на дорогу й наближалися до території заправної станції. Але цього не могло бути, нікому не було відомо навіть про те, що Гельмут Грабовські та Грегор Ланке були арештовані, не кажучи вже про те, що їх допитували.

Та й самих арештів ніхто не помітив. Рат зіштовхнувся з Грегором Ланке у їдальні і вдав, що має важливу зустріч особистого характеру, щоб заманити чоловіка до Шенеберга. Помічник інспектора був вражений, коли директор Геннат і старший інспектор Бьом чекали на нього в парафіяльному офісі церкви Святого Норберта. У присутності Будди, оговтавшись від початкового шоку, Ланке, здавалося, відчув справжнє полегшення й без вагань позбувся всього баласту.

Тим часом Грабовські був підлеглим Бьома, тому старший інспектор міг просто викликати його до себе в кабінет, і чоловік нічого не запідозрив. Помічник інспектора з відділу вбивств явно був міцнішим горішком, але наполегливість Генната та контраргументи у вигляді свідчень Ланке та імен, які Шарлі змогла ідентифікувати, нарешті зламали і його.

Руді Шеер був таким собі фінансистом, який забезпечував необхідні кошти для певних операцій. Очевидно, або принаймні так підозрював Грабовські, Шеер все ще займався контрабандою зброї, але йому було важко це довести. Головною зачіпкою у них був один нелегальний торговець зброєю на Гренадерштрасе. Ґольдштайн підтвердив, що саме там купив свій «Ремінгтон». «Біла рука» надіслала йому адресу через Маріон, яка на той час ще виконувала вказівки Ланке. Здавалося, що Ґольдштайн ставав важливим свідком у цьому розслідуванні.

Але це була трохи інша історія.

Навіть якщо Шеер приносив їм гроші, ініціатором усієї групи став Себастьян Торнов, хоча він був досить молодим. Двоє злочинців, про яких він розповів Рату, які нібито загинули у перестрілці банд, ті двоє, які зруйнували життя його сестри, вони стали його першими жертвами. І Себастьян Торнов, мабуть, упізнав однодумця в Руді Шеері, з яким, ймовірно, познайомився під час навчання. Відтоді вони почали збирати довкола себе більше людей, які думали схожим чином. Торнов також хотів перевірити Ґрефа, коли запитав у нього, чи хороший поліцейський має право вбивати.

На думку Торнова, хороший поліцейський мав вміти вбивати. Однак Йохен Кушке, який взяв цей принцип надто близько до серця, мусив померти, бо діяв надто необачно й ставав все більшою небезпекою для його організації. На таємній нічній зустрічі вони разом вирішили, що його потрібно вбити, принаймні так сказав Грабовські. Врешті-решт Торнов особисто взявся за це завдання, тому що Кушке довіряв йому, своєму наставнику та колишньому босу, найбільше.

А тепер Рат полюватиме на свого колишнього підлеглого.

На територію газового заводу вони потрапили без проблем. Все було точнісінько так, як казав Торнов: лише заборонні знаки застерігали не лізти на газгольдер. Якщо сказати більш точно: вони описували цю територію як «суворо заборонену», вираз, який, мабуть, лише німецька мова могла виразити настільки влучно, що один звук цих двох слів змушував здригнутися.

Проте Рат звик робити заборонені речі.

— Почекайте тут зі своїми людьми, — сказав він Геннату. — Я подивлюся, чи є він десь там.

І не встиг Геннат щось заперечити, як він уже був у дорозі. Злетіти до запаморочливих висот було не зовсім тим, про що Рат мріяв у своїх найглибших мріях, але це вже була його особиста справа. Торнов викрав у нього Шарлі і змусив її страждати два дні. Якщо він сидів десь там і дивився на берлінське нічне небо, то він, Гереон Рат, хотів йому особисто повідомити, що його заарештовано.

Газгольдер був фактично величезним бочкоподібним копером{115}, сталевою каркасною конструкцією заввишки приблизно вісімдесят метрів, в якій терпляче виконував свою роботу газовий дзвін. Нагору вела своєрідна пожежна драбина — сталеві сходи, схожі на ті, що є в деяких багатоквартирних будинках. Пройшовши чотири сходові секції, Рат дійшов до першого коридору для технічного обслуговування, які були розміщені приблизно через кожні десять метрів — сталева доріжка у формі кільця, по якій можна було обійти навколо весь газгольдер. Від чого Рат свідомо утримався. Улюблене місце Торнова було на вершині газгольдера, а не в одному з коридорів для техобслуговування, він сам йому про це сказав.

На першій сходовій секції Рат дотримувався свого рішення не дивитися вниз, але в якийсь момент він все ж наважився туди глянути, швидше випадково, й одразу про це пошкодував. Він схопився за поручні й присів. Унизу він бачив, як Геннат сперечався з якимось чоловіком, мабуть, з нічним сторожем. Будда вказував нагору, а Рат намагався дивитися в інший бік, кудись всередину, щоб опанувати запаморочення. Внутрішню частину каркаса заповнював могутній сталевий циліндр, складний, підключений газгольдер, який рухався вдень і вночі, збільшуючись і знову зменшуючись, так само повільно, наче сонце і місяць, і так само невпинно й нестримно, постійно повторюючи свій рух вгору та вниз. Консольні балки за допомогою направляючих роликів ходили рейками, розміщеними у вертикальних сталевих ребрах, і таким чином забезпечували рівномірне «дихання» газового дзвону. Рату навіть здалося, що він бачить, як дзвін повільно опускається, тобто знову «видихає», і на це йому знадобиться ціла ніч. Складний дзвін вагою в декілька тонн опускався з майже непомітною швидкістю, витісняючи газ у труби та в усі численні ліхтарі, які відігравали свою роль в освітленні берлінської ночі.

Лише після того, як Рат дійшов до найвищого коридору тех­обслуговування, він побачив Торнова.

Значить, він справді був тут. Сидів на величезному сталевому дзвоні, який зберігав запаси газу на цілу ніч для половини міста. І не будь-де, а прямо посередині, на великому вентилі, схожому на сталевий пеньок, розміром зі зручний табурет. Біля нього лежав рюкзак.

Рат піднявся на газовий дзвін однією з консольних балок. Як і коридори для технічного обслуговування, злегка вигнута верхня сторона газгольдера по периметру була оточена поруччями.

Він повільно наближався до середини дзвона, це було схоже на невеликий пагорб, на який треба було піднятися; його поверхня неухильно йшла вгору. І там, нагорі, прямо на пласкій круглій вершині сидів він, колишній патрульний поліцейський, чия багатообіцяюча кар’єра кандидата в інспектори закінчилася, навіть не встигнувши по-справжньому розпочатися. Чоловік з ідеальною посмішкою. Себастьян Торнов, грішний янгол.

Рат зупинився за кілька метрів позаду нього.

Торнов, який сидів до нього спиною, на мить глянув через плече, а потім повернувся, нічого не сказавши. У руці він тримав напівпорожню пляшку пива.

— Я прийшов, щоб тебе арештувати, — сказав Рат.

— Звучить так, наче все по-справжньому. Ти справді тут є?

— Я інспектор поліції, який проводить арешт.

— Арешт? Через те, що заборонено сидіти на газгольдері і пити пиво?

— Ні.

Торнов залишився сидіти й підняв пляшку з пивом.

— Дай мені допити це пиво, — сказав він, — тоді я піду з тобою. Знаєш, я буду сумувати за тим, як сидів тут.

Рат кивнув. Торнов простягнув йому пляшку.

— Хочеш ковток?

— Ні, дякую, — похитав головою Рат. — Ти ж знаєш, спочатку робота... Я краще викурю цигарку.

Він дістав з портсигара сигарету, запалив її і сів поруч з Торновим.

— Звідси відкривається чудовий краєвид, — сказав він, пускаючи слабкий сигаретний дим у нічне небо.

— Але ти тут не через це.

— Ні, — Рат глянув на Торнова, але той дивився кудись удалечінь. — Сьогодні той день, коли «Білу руку» буде розгромлено. Зараз по всьому місту арештовують твоїх людей. Ти один із них. Крім того, тебе звинувачують у вбивстві Йохена Кушке...

— Кушке, цього ідіота...

— ...та в співучасті у вбивствах Ебергарда Каллвайта, Г’юго Ленца, Рудольфа Гьоллера та Герхарда Кубіцькі.

— Я не маю ніякого відношення до смерті Кубіцькі. Це була дурна ідея Кушке. Так само, як він зіштовхнув того бідного хлопчика в «КаДеВе» без жодної на те причини.

— Кушке сам був у СА. Тоді навіщо він зарізав Кубіцькі, який також був членом СА?

— Я теж запитав його про це. Нібито для того, щоб підставити Ґольдштайна, але насправді, ймовірно, у нього були інші причини. Для Кушке всі чоловіки із СА, які не йшли за його героєм Штеннесом, були просто купкою геїв. Принаймні так він намагався мені це пояснити, — Торнов подивився на Рата. — Той факт, що він був у СА, мав бути для мене попередженням. Взяти цього хлопця в «Білу руку» було найбільшою помилкою в моєму житті.

— Але він був достатньо корисний своєю грубою силою, чи не так? Для вбивства Г’юго Ленца, наприклад. Хіба б ти зміг зв’язатися з Рудим Г’юго без допомоги Кушке? Тож це він робив всю чорну роботу, чи не так? Він також застрелив Руді Гьоллера?

Торнов знизав плечима.

— Кого зараз це хвилює? Я просто подумав, що ми з Кушке станемо хорошою командою.

— Але цього не сталося.

— Поки він просто робив те, що йому казали, все працювало. Але коли він почав думати самостійно, почалися катастрофи. Крім того, цей хлопець був садистом. Я мав це передбачити, це була моя провина.

— А я думав, що садизм — це начебто основна вимога для вашого загону. Ви вбиваєте людей. Просто так.

— Ми позбуваємося злочинців, це зовсім інше! І не має нічого спільного із садизмом!

— Ви не вбили Ґольдштайна. Чому?

— Можливо, ми хотіли трохи сколихнути громадськість. Показати їм, наскільки це небезпечно, коли чоловік, який є відомим гангстером, може без жодного нагляду пересуватися Берліном. І що закони, які дозволяють подібне, потрібно змінити.

— Він не був без нагляду. Лише завдяки вашій безцінній допомозі він утік від нашого спостереження.

— Ми весь час тримали його у полі зору. «Біла рука» не така дурна, як інспектор Рат.

— За винятком Кушке. Він мав лише стежити за Ґольдштайном, але не вбивати при цьому людину із СА, чи не так?

— Він був незадоволений тим, що гангстер поводився, як бойскаут. Тож він трохи допоміг. Щоб уявлення жителів Берліна про цього єврейського гангстера було правильним.

— Цей єврейський гангстер буде повністю реабілітований за кілька днів, що стосується звинувачень у вбивствах в Берліні. Також у пресі.

Торнов подивився Рату в очі, наче міг у них щось прочитати.

— Він у цьому замішаний, чи не так? — На Торнова наче зійшло раптове осяяння. — Ґольдштайн причетний до цієї змови проти «Білої руки»!

— Змова — неправильний термін. Кримінальне провадження краще сюди підходить. І тут він справді відіграє важливу роль. Тому що він не скоював усіх тих вбивств, які ви, хлопці, намагалися на нього повісити.

Рат подумав про Сімона Тайтельбаума, свідка захисту у справі Ґольдштайна. Старий єврей мав вагомі причини зберігати своє ім’я та адресу в таємниці: боявся депортації. Тайтельбаум перебував у Німеччині нелегально. Лише після того як Геннат влаштував усе так, щоб Сімон Тайтельбаум отримав німецьке громадянство, він погодився повторити у суді ті свідчення, які він анонімно дав Рату.

— В тому, що ти працюєш із гангстерами, немає нічого нового, — сказав Торнов. — Але в цьому замішаний ще й Геннат! Це ж Будду я щойно бачив унизу, чи не так? — Торнов указав пивною пляшкою на Лойтенерштрасе.

Рат похитав головою.

— Я досі не можу повірити, що ти можеш так просто зарізати людину.

— Це було непросто, у тебе склалося неправильне враження. Але цього не можна було уникнути, — він подивився на Рата. — Повір, я не завжди був таким холоднокровним. Навчився цього з часом. З’являється маленька крижана броня навколо серця, яка допомагає, знаєш, така броня, як після крижаного дощу, — він замовк і подивився вдалечінь, на західний обрій, де ще можна було побачити останні промені денного світла, перш ніж небом повністю заволодіє ніч. — День крижаного дощу, — продовжив він, — це був день, коли ми знайшли Луїзу на тих луках. Там у траві лежала лише її фізична оболонка, а та людина, якою вона була вранці того ж дня, назавжди зникла. Того дня моє серце завмерло.

— І ти вважаєш, що це дає тобі право чинити так само, як ті люди, які погубили твою сестру?

— Я не такий, як ті виродки! — Торнов глянув на нього так сердито, що Рат здригнувся. — І ніколи не буду таким!

— Ти став таким же жорстким, як і вони, — сказав Рат. — Невже ти цього хотів?

— Справа не в тому, чого я хотів, — Торнов зробив останній ковток пива. — Ми не обираємо, чи йти нам жорстким шляхом, чи ні.

Коли пляшка з пивом спорожніла, Торнов запхав її у маленький шкіряний рюкзак, де брязнула ще одна пляшка. Та, від якої відмовився Рат. Рат встав:

— Тоді ходімо вниз. Мені ж не треба надівати на тебе наручники, чи як?

Торнов мовчки похитав головою і також підвівся, тоді перекинув рюкзак через плече й намагався застібнути клямку.

— Ти був зі мною дуже відвертим, — сказав Рат. — Чому ти не розповів мені все це кілька днів тому? Ти б позбавив нас усіх багатьох проблем.

Торнов усміхнувся:

— Тоді я ще не знав, що розмовляю з мертвою людиною. — Раптом у нього в руці з’явився пістолет, який цілив у Рата. — Ти католик, тож знаєш, як приємно скинути тягар зі своїх плечей. Особливо коли знаєш, що таємниця сповіді буде збережена.

Рат подивився на дуло пістолета — у цю зловісну чорну діру, де мешкала смерть. Це був «Маузер», він швидко його впізнав. Раніше у нього теж був такий, його видавали як табельну зброю.

— Не роби дурниць, — нарешті сказав він. — Там внизу на тебе зараз чекає ціла сотня поліцейських! У тебе немає шансів втекти звідси.

— Хто сказав, що я хочу втекти? Можливо, я просто хочу тебе застрелити.

— На очах у сотні свідків?

Торнов знизав плечима.

— То й що? Ти забув, що я все одно вже вбивця поліцейських? Зрештою, одним більше, одним менше — вже не має значення.

Рат похитав головою:

— Я тобі не вірю.

На обличчі Торнова читалося роздратування.

— У що саме ти не віриш?

— Я не думаю, що ти став настільки холоднокровним, щоб просто застрелити мене. Крім того... — Він показав на коридор для техобслуговування. Під час їхньої розмови газовий дзвін вже опустився на кілька сантиметрів. — От-от тут з’являться люди в уніформі із зарядженими карабінами. Вони застрелять тебе, як кролика, якщо ти вистрілиш у мене.

Торнов на мить відвів свій погляд, і це все, що було потрібно Рату. Швидким рухом він налетів на нього, обома руками схопивши його праву руку. З «Маузера» пролунав постріл, куля вилетіла високо в нічне небо і зникла десь у хмарах, і більше її не було видно.

Двоє чоловіків приземлилися на злегка похилий купол газгольдера, який видав глухий звук, коли «Маузер», що Торнов тримав у своїй руці, вдарився об метал. Поки Рат зосередив всю свою силу та увагу на руці з пістолетом, він був змушений знехтувати іншими речами. Тож удар Торнова з повною силою в пах зустрів його зовсім непідготовленим. Рат відчув, як в його очах потемніло і на мить перехопило подих, але доклав усіх своїх зусиль, щоб утримати руку з пістолетом. Він кілька разів різко вдарив щиколоткою Торнова об сталевий газовий дзвін, поки той намагався його струснути з себе. Рат усім тілом приймав удари від його вільної руки та ніг, але не здавався. Кіс­точки пальців Торнова були закривавлені, коли він нарешті випустив пістолет. Той від’їхав від них на кілька сантиметрів і зупинився там. Перш ніж Торнов зміг дотягнутися до зброї, Рат відштовхнув «Маузер» своєю рукою, наче хокейну шайбу. Зброя полетіла вниз пологою металевою поверхнею, обертаючись декілька разів, і нарешті, все ще з величезним імпульсом, ковзнула через край газового дзвону. Однак вона не впала у проміжок між складним дзвоном і копером, як сподівався Рат, а пролетіла крізь вузьку щілину і залишилася лежати на доріжці для техобслуговування.

Торнов одразу оцінив ситуацію, адже він перебував ближче до того місця. Він побіг, кинувся вниз й ліг обличчям на край газового дзвону, несамовито намагаючись намацати пальцями «Маузер», він змушений був потягнутися, щоб дістати зброю. Рат не поспішав, він підвівся на ноги, стараючись не звертати уваги на біль, якого завдав йому Торнов, і витягнув з наплічної кобури свій «Вальтер».

Він уже встиг звести курок, поки Торнов нарешті зміг дотягнутися пальцями до свого «Маузера». Однак він не звернув уваги на те, що газовий дзвін протягом цього часу продовжував опускатися. Перила коридору для техобслуговування залишалися на місці, тоді як планка, яка оперізувала край газгольдера, опускалася все нижче і нижче.

І Торнову довелося протягнути руку через обидва поручні, щоб дістатися до зброї.

Його очі розширилися, коли він усвідомив, що його права рука вже була безжально затиснута між двома поручнями.

Рату знадобилася мить, щоб зрозуміти ситуацію. Це був перший, трохи придушений крик болю Торнова, який змусив його усвідомити, що саме відбувається.

— Витягай руку назад, хай тобі грець! — крикнув він.

— Не виходить! Тепер це неможливо! — у голосі Торнова зростали нотки паніки. — Зупини цю кляту машину! Зупини її.

Рат озирнувся навколо, ніби десь був аварійний перемикач чи щось подібне, але, звісно, це були нісенітниці, адже газгольдер опускався лише завдяки гравітації, хтось там унизу, мабуть, мав накачати в нього новий газ, щоб повернути назад його невпинний рух вниз.

Рат піднявся в коридор для техобслуговування, намагаючись при цьому ігнорувати все більш нестримні крики людини, що потрапила у пастку, і закричав вниз так голосно, як тільки міг:

— Увага! Ви повинні зупинити газгольдер! Знову підняти його нагору!

По обличчях, що були внизу, він не міг зрозуміти, чи його почули. Торнов продовжував кричати, а Рат знову піднявся на дзвін, намагаючись витягнути крикуна з пастки, але марно.

Він відчайдушно смикав Торнова за його руку, але було вже надто пізно. Обидва сталеві прути, поручень газового дзвону, що повільно опускався вниз, і поручень нерухомого копера міцно затисли його передпліччя й не відпускали.

Сталеві прути були міцніші за кістки Торнова. Він заверещав, наче його різали, коли кістки в його передпліччі почали ламатися одна за одною з гидким звуком. Рат усе ще намагався відтягнути бідолашного чоловіка, але це не спрацювало, сталеві стрижні, що повільно ковзали один повз одного, міцно затисли його руку, мов лещата. Пістолет упав на металеву доріжку; рука Торнова мляво висіла й дивним способом скрутилася над зброєю.

Торнов більше не кричав: від болю він знепритомнів. Але газгольдер продовжував невпинно працювати, знижуючись міліметр за міліметром. Рат почув, як тріснули м’язи та зв’язки, зламалися інші кістки, і відчайдушно намагався відтягнути бідолашного диявола від цих нищівних лещат, але вони міцно його тримали. Він не думав, він тягнув і тягнув у розпачі, хоч і розумів, що це марна справа. А потім, з глухим стуком та останнім гидким звуком, що був схожий на те, як рвуться завіси, газгольдер раптово відпустив Торнова, і Рат відтягнув його бездиханне тіло подалі від поруччя.

Нажаханий і вкрай виснажений Рат подивився на непритомного Торнова, на його праву руку чи на те, що від неї залишилося. З обрубка, який насправді був не обрубком, а ганчіркою, стирчали осколки кісток і розірвані сухожилля та зв’язки, а кров сильними струменями бризкала на метал газового дзвона. Рат узяв свій ремінь і перетягнув руку Торнова, поки з жахливої рани не перестала текти кров.

Тоді, здивований тим, що тепер він більше не боїться висоти, Рат піднявся на доріжку для технічного обслуговування і пошукав унизу Генната та штурмовий загін.

— Швидка допомога! — кричав Рат у ніч. — Нам потрібна швидка допомога, хай йому грець! Швидше!

Епілог. «Втеча»

Субота, 12 вересня 1931 року

Час нічого не скаже, проте я тебе попереджав,

Тільки час знає ціну, яку ми повинні заплатити;

Якби я міг тобі сказати, я б уже дав знати.

В. Г. Оден, «Якби я міг тобі сказати»

119

З динаміка лунало оголошення, яке звучало так само безнадійно, як почувався Рат:

«Увага, експрес з Ганновера прибуває на третю платформу. Будьте обережні, не стійте на краю платформи!»

Він стояв у черзі біля стійки з Кірі, щоб придбати квиток на платформу. Вони вже здали свій багаж, але Шарлі так нервувала, що це зводило його з розуму. Звісно, він відвіз її на залізничний вокзал, це було те, про що вони й не мали домовлятися, це було само собою зрозуміле. Звичайна справа. І все ж щось у ньому бурчало й штовхалося, підказуючи, що, можливо, він не повинен був цього робити.

І не тільки тому, що він ненавидів прощання.

— Ходімо вже, — сказала Шарлі, — а то ми спізнимося на поїзд.

Сьогодні вона говорила це щонайменше двадцять три рази. Рат закотив очі, вона не могла цього помітити, але це помітив чоловік за стійкою, чиє обличчя негайно прийняло несхвальний вираз.

— Заспокойтеся! Зараз вже буде ваша черга.

Рат зрештою так і зробив. Після чого чоловік купив квитки на родину з п’яти осіб.

Він підморгнув Шарлі й помахав квитками, наче виграв джекпот у лотереї в луна-парку, але цього ранку вона, здається, залишила весь свій гумор удома. А можливо, вчора ввечері вона спакувала його в одну зі своїх трьох валіз, які взяла з собою в далеку дорогу.

Вони націлилися на другу платформу, звідки менш ніж за двадцять хвилин мав відправлятися потяг до Парижа (через Магдебург, Ганновер, Кельн та Брюссель). Кірі смикнула повідець, наче мала певну мету, але, ймовірно, нею рухало лише хвилювання. Як завжди, собака, здавалося, відчувала більше, ніж люди, принаймні більше, ніж Шарлі, що щось йшло не за планом, зовсім не за планом.

Потсдамський вокзал. Доленосний вокзал Рата. Тут він прибув до Берліна, у морозний березень 1929 року. Тут він приймав і попрощався зі своїми нечисленними гостями. Тут у шафці він зберігав докази, які нікому не дозволено було бачити.

А що він робив тут зараз? Ніколи раніше він не почувався таким недоречним на цьому вокзалі.

Вони вийшли на платформу і пройшли майже до її кінця, де було менше метушні, і тепер вони стояли там: Шарлі з її нервозністю, він зі своєю безпорадністю та його собака.

Вона подивилася на годинник.

— Де професор Гейман?

— Поїзд вирушає лише через чотирнадцять хвилин, — сказав Рат, який також щойно подивився на годинник. — Він ще навіть не прибув на платформу.

Шарлі, здавалося, зовсім його не чула. Вона порпалася в сумочці, шукаючи свій паспорт.

— У бічній кишені, — сказав Рат. — Одразу за квитком, — Рат не міг більше терпіти, він не знав, як він міг стояти тут із нею ще чверть години й чекати, поки з'явиться її професор. Він мусив попрощатися з нею прямо зараз, поки вони ще були наодинці, поки щось на зразок особистого, інтимного прощання було ще можливим.

— Нам з Кірі, нам краще піти, — сказав він. — Щоб усі не дізналися, що ми... Ну, ти розумієш.

Шарлі кивнула, вона здавалася трохи задумливою. Вона нахилилася до Кірі й скуйовдила її чорну голову:

— Що ж, моя люба, наглядай за ним. Доб­ре, що в нього вдома залишається хоч одна особа жіночої статі.

Тоді вона випросталася і подивилася на Рата.

Він ледве витримав її погляд.

— Зробімо це швидко, я ненавиджу довгі прощання.

Вона кивнула.

Рат узяв її за руки.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй на вухо, і саме в цей момент на протилежній платформі пролунав пронизливий свист. Рат був дещо вражений власними словами і подумав, чи казав він їй коли-небудь таке раніше; принаймні він не міг цього пригадати. І тут Рат згадав колись почуту мудрість: «Кохання зникає, щойно тільки вимовляєш його ім’я, тож про кохання ніколи не треба говорити, а лише жити ним». Він не міг пригадати, хто з розумних чоловіків чи жінок виплеснув цю дурницю, але раптом це прозвучало страшенно правдоподібно.

— Що ти сказав? — спитала Шарлі, дивлячись на нього своїми очима, в яких він регулярно губився, а тепер вони здавалися йому дивовижно чужими. Та і вся ситуація здавалася йому якоюсь нереальною.

— Та нічого важливого, — Рат ніжно поцілував її в щоку. Вона взагалі не зрозуміла, що він сказав, тож, можливо, це знову був добрий знак. — Що ж! — він впевнено посміхнувся. — Гарної подорожі! Завтра я зателефоную тобі в готель.

Шарлі кивнула, але подивилася на нього так, ніби не почула його слів.

— О, там іде Гвідо, — сказала вона, махаючи через плече Рата. — Якраз вчасно.

Чоловік із посмішкою? Рат озирнувся. Справді, це був він. Що ж! Треба йти, поки не з’явилися її подруга Грета і професор.

— Бувай! — Рат обійняв Шарлі на частинку секунди так міцно, ніби більше ніколи не хотів її відпускати, поцілував, але вона не відповіла, мабуть тому, що чоловік із посмішкою вже наближався до них. Рат востаннє подивився їй в обличчя, в її очі, а потім відвернувся. Він більше не міг це витримувати.

Ні, він не міг цього зробити, він не міг стояти тут на платформі поруч з чоловіком з посмішкою і махати Шарлі. І поруч з Гретою, яка завжди його ненавиділа. Шарлі мала це знати!

Рат інакше уявляв собі їхнє прощання. Він не знав, як саме, але інакше. Рат відчув клубок у горлі, що кожної миті збільшувався.

Він зустрів чоловіка із посмішкою, який збентежено усміхався йому й бурчав щось на кшталт привітання, а потім пішов далі до натовпу в залі очікування, він не хотів озиратися, він боявся накликати якусь катастрофу, якби озирнувся отак, як Орфей чи дружина Лота{116}.

А потім, невдовзі після того, як він пройшов через турнікет, що вів з платформи, Рат усе ж не втримався й озирнувся, ледь не перетворившись на соляний стовп, нарешті усвідомивши, що Шарлі зникла назавжди і що він більше ніколи не матиме змоги її побачити. І він справді застиг на мить, коли озирнувся. Вона не помахала йому на прощання, навіть не глянула йому вслід; вона жваво теревенила із чоловіком із посмішкою, який по-дружньому обійняв її і простягнув якийсь пакунок: судячи з форми, там була книжка — читання в далеку дорогу. Це нагадало Гереону, що він ніколи не дарував їй нічого подібного. У всякому разі він не розумівся на книжках. А квіти на вокзалі, мабуть, ніхто не дарує...

Він не міг більше дивитися, як Шарлі посміхається цьому усміхненому чоловіку, і відвернувся.

— Ходімо, Кірі, — сказав він, тягнучи собаку за собою. Він пробивався крізь натовп у великому залі на вході до вокзалу, нікого не помічаючи навколо себе.

У перші кілька тижнів після викрадення Шарлі він почувався ближчим до неї, ніж за всі попередні роки. І водночас на все хороше вже лягла тінь їхньої майбутньої розлуки. Вона вирушає в Париж на пів року. І чи побачаться вони взагалі за цей час, вони ще поки не вирішили. Він не знав, що з цим робити, він знав лише те, що хотів би, щоб все було інакше.

Навіть зараз, у вестибюлі вокзалу, він вже сумував за нею і думав, чи не повернутися знову, щоб помахати їй на прощання, але думка про усміхненого чоловіка, про Грету, професора Геймана та про інших, хто може ще там з’явитися, змусила його негайно відкинути цей імпульс. «Прокляття, який же ти довбень, — сказав він собі, — не будь таким сентиментальним!»

Він повернувся на Луїзенуфер, трохи погуляв з Кірі парком, а потім піднявся нагору в свою квартири, але не знав, що робити й тут, у нього навіть не було потрібного спокою й тиші, щоб послухати музику. Він зателефонував Ґрефу, але його не було вдома. Вайнерт знову попросив у нього вибачення. Відколи журналіст повернувся з подорожі на дирижаблі, його щовечора запрошували на інший прийом; у ті кола, до яких Рат ніколи не матиме доступу. Він почувався трохи покинутим. Інтерес Вайнерта до роботи поліції помітно зменшився. На якусь мить Рат навіть подумав замовити міжміський дзвінок і зателефонувати Паулю, щоб почути знайомий, трохи співучий кельнський діалект. Але потім вирішив, що це дурна ідея, і знову поклав слухавку.

Він сів за кухонний стіл і втупився в пляшку коньяку, вона дивилася на нього у відповідь, але він стояв на своєму. Жодної краплі! Натомість він закурив. Кірі глянула на нього, схиливши голову набік.

— Що ж, моя люба, нам доведеться звикнути до цього, — сказав він. — Ми знову самі.

Пролунав телефонний дзвінок. Це був Геннат.

— Щось важливе?

— Торнов, — просто сказав Будда.

— Він нарешті заговорив?

Себастьян Торнов пролежав у лікарні вісім тижнів і за весь час не сказав слідчим жодного слова. Одного разу Рат сам спробував його допитати, але нічого не зміг витягнути з цього чоловіка, окрім ненависних поглядів. Хоча його організація розвалювалася навколо нього, він мовчав, наче це могло когось захистити. Усе, що він сказав Рату біля газгольдера, не мало жодної юридичної сили.

— Заговорив! Було б добре, — сказав Геннат. — Але боюся, що найближчим часом у нас не буде шансу змусити його заговорити.

— Так що ж сталося? Невже він...

У перші кілька днів після того, як його витягли з газгольдера, Себастьян Торнов ледь не помер від зараження крові.

— Ні, боюся, що він живий, — такі слова доволі дивно було чути з уст Ернста Генната. — Схоже на те, що він зник, — продовжив Будда. — Мабуть, у нього були спільники, які допомогли йому втекти.

— Як це можливо? Хіба його недостатньо пильно охороняли?

— Він все ще був у лікарні, а не у в’язниці суворого режиму.

— Але ж у нього лише одна рука.

— Медсестра сказала мені, що він уже навчився робити багато речей однією рукою. Крім того, як я вже сказав, у нього були помічники.

— І як він пройшов повз охоронців?

— Йому це було непотрібно. Двоє охоронців теж пішли з ним.

— Люди з «Білої руки»?

— Ми підозрюємо, що так.

— А зараз?

— Триває розшук. Поки жодного сліду. Підозрюємо, що він хоче втекти кудись за кордон, тому тримаємо всі кордони під нашим прицілом. Або... — Геннат завагався говорити далі.

— Або він прийде за мною, ви на це натякаєте?

— В будь-якому разі у нього є багато причин, щоб помститися тобі.

— Тоді мені пощастило, що я маю на сьогодні компанію, до якої він не наважиться наблизитися.

— Невже ви вечеряєте з Гінденбургом?

— Навіть краще, — сказав Рат. — Мені потрібно з деким попрощатися.

— Здається, я знаю, кого ви маєте на увазі.

— Наказ доктора Вайса. І, чесно кажучи, Авраам Ґольдштайн не такий поганий, як натякає його репутація. Поки він не починає стріляти.

— Тоді не влаштовуйте стрілянину. І подбайте про те, щоб цей чоловік сів у свій поїзд. Він вже у нас і так затримався.

— Затримався у нас на дванадцять тижнів, якщо бути точним. Але лише один із них був за державний кошт. Я б сказав, що Ґольдштайн зробив усе можливе, щоб підтримати місцеву індустрію туризму.

— Можливо, вам теж варто вирушити у невеличку подорож, — сказав Геннат. — Було б краще, якби ви не залишалися на вихідні вдома. Сподіваюся, наступного тижня ми будемо знати більше про місцезнаходження Торнова.

— З радістю, — посміхнувся Рат, — якщо Вільна держава Пруссія відшкодує усі витрати, я сховаюся в готелі, якщо доведеться.

— Ви не зможете дозволити собі номер люкс в «Адлоні». І в «Ексельсіорі» також.

— Шкода. Щойно на горизонті з’являється щось приємне...

Рат прийняв пропозицію Генната; він все одно не міг змусити себе сидіти у своїй квартирі зараз. Він зібрав кілька речей, взяв трохи грошей, завів собаку до Леннарців й рушив з дому, цього разу подалі на захід. Це точно не має бути «Ексельсіор», з нього поки вистачить цього місця.

Готелі в Шарлоттенбурзі були не найдешевшими, але Рат був готовий викласти трохи більше з власної кишені, якби у фінансового відділу виникли якісь проблеми. «Савой» на Фазаненштрасе був одним з найсучасніших готелів у місті, відкритим лише кілька років тому, у безпосередній близькості від Кантштрасе та Курфюрстендамм. Рат взяв одномісний номер на дві ночі й піднявся нагору, щоб трохи освіжитися. Коли він вийшов з душу, вже відчував себе набагато краще. Можливо, не як новонароджений, але як людина, яка прокинулася від поганого сну. Було трохи схоже на те, коли він щойно приїхав до Берліна і перші кілька днів жив у готелі. Як і тоді, Рат знову був сам, без собаки і без жінки. Можливо, він знову порине у нічне життя, як робив це тоді. Якщо у Ґрефа чи Вайнерта не буде на нього часу.

З його вікна відкривався чудовий вид на «Дельфі», танцювальний палац на Кантштрасе, куди він колись заходив по роботі. Крім того, в цьому районі було багато інших цікавих місць, вибір був великий. Рат відчинив вікно, вдихнув шарлоттенбурзьке повітря і раптом відчув безмежну свободу.

Коли він вийшов на вулицю, уже сутеніло. Перед синагогою на Фазаненштрасе зібрався цілий натовп людей, одягнених у святковий одяг, на календарі, здавалося, було якесь єврейське свято, але Рат не знав, яке саме.

Кафе «Райманн» було не зовсім відоме як танцювальний зал, але навіть тут у цю годину грала жива музика. Авраам Ґольдштайн сидів за своїм столиком і уважно спостерігав, наче був не звичайним гостем, а власником закладу. Побачивши Рата, він підвівся і потиснув йому руку.

— Радий, що ви змогли прийти, — сказав він. — Можливо, це не найбільш підхоже місце для маленької прощальної вечірки, але за останні кілька тижнів це кафе стало моїм улюб­леним місцем.

— Справа не стільки у вечірці, скільки в тому, що ви благополучно повертаєтеся додому.

Рат озирнувся. За столом Ґольдштайна сиділи також інші люди; ліворуч від нього була Маріон Бозецькі, колишня оголена танцівниця і колишня покоївка, а нині — коханка гангстера. Вона привіталася коротким кивком.

Ґольдштайн вказав на чоловіка, який сидів навпроти нього.

— Дозвольте представити: містер Саломон Епштейн, мій давній друг із Брукліна. Ми вирушимо додому разом.

Рат потиснув руку чоловікові, який був схожий на вченого, адже був худий, носив окуляри і мав рідке волосся.

— Ви тут були у справах чи як турист? — запитав Рат.

— Він вас не розуміє, — сказав Ґольдштайн. — Його батьки не говорили з ним німецькою, він не знає навіть ідишу. Вони хотіли зробити з нього хорошого американця. Тому ніхто з нас зараз не сидить у синагозі й не святкує Рош га-Шана{117}.

— Рош га-що?

— Єврейський Новий рік.

— З Новим роком! — привітав їх Рат. — Тоді давайте відсвяткуємо ваш від’їзд, — він сів. — Адже ви все-таки їдете додому? Деякий час я навіть боявся, що рано чи пізно ви забажаєте отримати німецьке громадянство.

— Майже так і було, — сказав Ґольдштайн. — Але тепер люба Маріон збирається отримати американське, — він засміявся і підморгнув їй. — Знаєте що, детективе? Це місто насправді не таке вже й погане. Хоч і божевільне. Але все одно я буду радий вибратися з цієї божевільні, чи не так, Саллі?

Саломон Епштейн, чоловік в окулярах, мудро посміхнувся, коли почув своє ім’я. Він дійсно не міг сказати ані слова німецькою, тож вважав за краще мовчати.

— Подякуйте Саллі за те, що позбулися мене, — сказав Ґольдштайн, поплескавши свого друга по руці. — Він прибув, щоб допровадити мене додому.

— Немає за що, — пробурчав Епштейн англійською. У нього був несподівано глибокий бас.

— У будь-якому разі я радий знову вас бачити, пане комісаре, — усміхнувся Ґольдштайн. — Раніше я й уявити собі не міг, що ми з вами станемо друзями.

— Друзі — це невелике перебільшення, — сказав Рат. — Я тут у справах. Просто щоб переконатися, що ви справді поїдете.

— А я подумав, що ви вже про мене кращої думки.

— Не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно: я у великому боргу перед вами за вашу допомогу. За те, що ви дозволили себе заарештувати.

— Ви дали мені слово, що витягнете мене звідти, — знизав плечима Ґольдштайн. — І чомусь я вам повірив. Все пройшло добре.

— Гадаю, що друга частина нашої угоди вам більше сподобалася.

— Ви про нову угоду? Ви ж розумієте, що я не буду розкривати жодних подробиць з цього приводу. Але вона мені подобається, ви маєте рацію. Передусім тим, що в майбутньому я більше не буду підкладати у вогонь вугілля для інших, а кластиму у вогонь своє. Передавайте мої вітання пану Марлоу.

— Коли матиму нагоду, — Рат запалив сигарету. — Але попри все я відчуваю полегшення, що між нами будуть мільйони кубічних кілометрів води.

— Тож вип’ємо за це, — Ґольдштайн наповнив келихи шампанським. — Наш корабель вирушає рано-вранці.

Рат підняв свій келих.

— Щоб ви не спізнилися на свій поїзд, — сказав він. — І на корабель.

Чоловіки випили. Маріон зробила невеликий ковток.

Коли музика на мить замовкла, на вулиці почувся якийсь гамір. Гучні крики чоловіків, які щось скандували. Рат здивувався. Комуністи зазвичай не марширували цим районом.

А потім він побачив, що це не комуністи.

Цілий загін СА пройшов повз вікна кафе, і вони не були вишикувані у бойовому порядку. Чоловіки кричали щось, чого Рат не міг розчути.

— Як ви казали раніше? — спитав він Ґольдштайна. — Божевільне місто? Боюся, що ви праві. Завжди думаєш, що з цими ідіотами гірше вже бути не може... — Він показав на «коричневі сорочки» на вулиці. — ...а потім стає ще гірше.

Ніби на підтвердження його слів, раптом пролунав голосний дзвін. Один із стільців на терасі кинули ззовні у вікно. Скло розлетілося на тисячі осколків, які впали на підлогу дощем. У зал повіяв холодний вітерець. На вулиці було чути, що чоловіки скандували:

— Ми голодні! Ми хочемо працювати!

— Вони зі скляної гільдії? — спитав Ґольдштайн, а потім двері закладу відчинилися, і в кафе увійшли пів дюжини молодиків у формі СА, яким ледве виповнилося двадцять років. Вони агресивно озиралися.

Старого чоловіка, який сидів біля входу, перекинули разом зі стільцем. Офіціант від шоку впустив піднос, він із дзвоном впав, а потім стало тихо. Усі в залі зачаровано дивилися на непроханих гостей. Один з «коричневосорочечників» схопив стілець і кинув його через зал, люди пригнулися, але одна жінка все ж отримала удар по голові і впала на підлогу; у шоковому стані вона тримала руки перед своїм скривавленим обличчям. «Коричневосорочечники» голосно розсміялися.

— У цьому місті вуличні банди носять уніформу, — прошепотів Ґольдштайн своєму другу Саллі англійською. Він підвівся, як Рат та всі інші за їхнім столом. Ґольдштайн заблокував прохід людям у коричневій уніформі.

— Як щодо того, — сказав він гучним голосом, і крики чоловіків миттєво припинилися, — що ви заберетеся звідси й зателефонуєте своїй страховій компанії, щоб вони відшкодували збитки?

Перед Ґольдштайном стояв чоловік з СА, який кинув стілець, темноволосий та худий хлопець, схожий на підмайстра туніського торговця килимами.

— Не втручайся, друже, це не твоя справа! Ми лише проти євреїв!

— А якби я виявився одним із них?

— Ти на них не схожий.

— Ти теж не зовсім схожий на арійця. Як і ваш гей-лідер. Кажуть, що ви всі маєте бути геями, чи не так?

Ґольдштайн явно очікував цього удару. Він упіймав його руку і твердою правою вдарив худого хлопця у підборіддя, поклавши його на підлогу.

Двоє його друзів хотіли прийти на допомогу члену СА, але раптово зупинилися, коли Ґольдштайн витягнув з кишені свій «Ремінгтон».

— Не рухатися, — закликав їх Ґольдштайн. — І руки вгору.

Обидва хлопця послухалися, як і ті троє, що стояли позаду них.

Усі п’ятеро з тривогою дивилися на дуло пістолета.

— Ходімо звідси, — прошепотів Ґольдштайн Рату, — на вулиці ще багато цих хлопців, їх там ціла армія, ми не зможемо їх усіх перемогти.

Рат кивнув, відтягуючи Саллі Епштейна і Маріон Бозецькі назад, поки Ґольдштайн тримав людей із СА під прицілом.

Щойно вони підійшли до чорного виходу, як почули, як розбилося наступне вікно й пролунали два постріли. Хлопці знову взялися за старе, щойно на них перестав діяти виховний ефект, який спричиняв вигляд автоматичної зброї. Інтер’єр кафе «Райманн» врятувати вже не вдасться. Але Рат сподівався, що принаймні більшість гостей вийде звідти неушкодженими.

Не встигли вони дістатися до Кнезебекштрасе через кілька задніх подвір’їв, як він зрозумів, що ця надія була марною. Тут також усе було заповнене людьми з СА, а поміж них можна було помітити кількох хлопців в уніформі юних «Сталевих шоломів»{118}. Їх, мабуть, були сотні, скрізь можна було почути, як вони співали й кричали і час від часу розбивали вікна.

— Німеччино, прокинься! Хай згине Іуда!

Рат попрямував до стоянки таксі на Кудамм разом з Ґольдштайном, Маріон та Саллі Епштейном. Як не дивно, вони залишилися цілими. Можливо, тому що Ґольдштайн виглядав надто по-арійськи, а Маріон була надто світловолосою. Справжні сцени полювання відбувалися на Курфюрстендамм. Перелякані перехожі тікали від лютуючих головорізів СА, які переслідували їх та били довгими палицями, поки вони не падали на землю і не починали стікати кров’ю. Бандити в уніформі не соромилися бити навіть жінок і старих.

У Маріон зламався каблук на туфлі, і вона трохи відстала, як раптом Рат почув її крик. Чоловік із СА тримав її за волосся, замахнувшись на неї кийком. Ґольдштайн уже тягнувся до своєї зброї, коли інший член СА відтягнув свого приятеля на головний «парад».

— Відпусти її, хлопче, — майже обурено сказав він. — Вона ж блондинка!

І чоловіки пішли далі, шукаючи нових жертв, темноволосих, нібито «неарійців». Рат замислився про те, скільки сьогодні на вулиці гуляло світловолосих євреїв і темноволосих німців. Він сподівався, що багато. Ці кляті расисти!

— Вбивайте євреїв! — почув він десь знову їхній крик.

Сліпа соціальна заздрість у поєднанні з расовою ненавистю — жахлива суміш.

Ґольдштайн залишався напрочуд спокійним.

— Хіба ви не сприймаєте це особисто? — запитав Рат американця.

— Я сприймаю це дуже особисто, — гаркнув він. — Сподіваюся, незабаром приїде ваша поліція і затримає цих крикунів.

— Можливо, я і сам маю втрутитися. Я теж поліцейський.

— Ви збожеволіли? Ви думаєте, що покажете їм своє посвідчення і вони підуть геть?

— Я більше думав про те, щоб показати їм свій «Вальтер», — відповів Рат.

— Якщо ви зараз витягнете пістолет на вулиці, я боюся, що тут буде кривава бійня.

— Та колеги вже скоро мають приїхати, — сказав Рат більше для того, щоб заспокоїти себе, — тоді цей жах зупиниться.

Два патрульних в уніформі вже були там, але вони не виглядали так, наче збираються відважно втрутитися. Вони уважно, проте з тривогою спостерігали за тим, що відбувається, і поводилися так, ніби випадково заблукали в Сілезькому кварталі і безпомічно опинилися в епіцентрі анархічних розбірок комуністичних та злочинних банд. Тільки це був не східний Берлін, це був Курфюрстендамм. Тут ніколи нічого подібного не відбувалося.

Для Рата було шоком бачити, як цей елегантний буржуазний район, який завжди був для нього бастіоном спокою в цьому божевільному місті, стає ареною для таких масштабних вуличних заворушень.

Очевидно, це було шоком і для всіх перехожих. Більшість з них виглядала так, наче не може повірити в те, що бачить на власні очі. Поки вони не отримували носком одного з цих коричневих черевиків або кулаком в обличчя, поки у них не був закривавлений ніс або зламані ребра.

Стоянка таксі була порожня. Водії таксі, очевидно, вважали за краще захистити свої життя. Або всі поїхали, враховуючи кількість людей, які тікали звідси. Так і не знайшовши таксі, їм довелося вирушити далі пішки. Нерви Маріон не витримали, тепер вона трималася ближче до Ґольдштайна. Вона зняла свої не­зручні туфлі на високих підборах і йшла вулицею в панчохах.

А тоді Рат побачив щось, у що він насилу міг повірити. І це спростовувало уявлення про те, що заворушення були спонтанною акцією безробітних хлопців. Їх почала зовсім не кипляча народна душа, навіть не банда СА, яка вийшла з-під конт­ролю.

У їхніх діях була помітна певна система.

Якось Рат помітив, що коли члени СА свистіли чи махали руками, таким чином вони подавали один одному сигнали. І тепер він мав остаточне підтвердження, що командири керували тут своїми загонами, наче під час битви.

А тоді він побачив машину їхнього генерала. Це здавалося майже чимось нереальним серед усього цього безладу. Кудаммом їхала відкрита машина з шофером. На задньому сидінні сидів чоловік у темно-синьому кашкеті із золотою окантовкою, схожий на адмірала чи на якусь іншу велику шишку, а поруч із ним сидів офіцер СА, котрий скидався на його ад’ютанта. Чоловік у помітному військовому кашкеті постійно зупиняв машину, кликав до себе командира загону чи командира групи і віддавав їм накази.

Рат спробував запам’ятати номерний знак, а потім побіг за Ґольдштайном та його друзями і повів їх до метро. Він сподівався, що метро не стане для них пасткою, і заспокоївся, коли вони не побачили там жодної коричневої сорочки. Все, здавалося, було як завжди. Якби не перелякані обличчя перехожих, можна було б повірити, що це просто страшний сон.

Рат вирішив попрощатися з Ґольдштайном на станції метро. Хоча це суперечило отриманому ним наказу, він не міг уявити, що американець добровільно залишиться в цій божевільні. Нічний потяг Ґольдштайна вирушав за півтори години.

— Я маю подбати про те лайно, що відбувається нагорі, — сказав Рат.

— Так і зробіть, — кивнув Ґольдштайн. — За кілька років у вас тут відбудуться Олімпійські ігри, я вже переглянув макет вашого шикарного стадіону. До того часу ви маєте взяти цих головорізів під контроль.

— Не хвилюйтеся, ми впораємося з ними до Олімпіади, — запевнив Рат. — Такого, як сьогодні, найближчим часом більше не повториться, я вам це обіцяю!

Він побажав усім трьом щасливої дороги і дочекався, поки вони зникли в поїзді. Тоді він повернувся на вулицю й пошукав найближчу телефонну будку. Рат зв’язався з «Алекс» і попросив підмоги.

— Ви не перший, хто телефонує з цього приводу, — сказав черговий на іншому кінці дроту. — Вже в дорозі.

— Тут нічого такого не видно! — заревів у слухавку Рат. — Ми залишимо вулиці цьому коричневому натовпу? Хіба мало того, що ми вже втратили будь-який контроль над громадським простором у комуністичних кварталах? Хутчіш ворушіться там.

Він поклав слухавку. Хтось постукав по склу будки. На вулиці стояли двоє хлопців у коричневих сорочках, кидали монети в таксофон і гидко посміхалися. Рат припустив, що їм трохи за двадцять, але в одного з них на обличчі було стільки прищів, скільки буває тільки у шістнадцятирічних.

Рат відчинив двері.

— Що таке? — запитав він.

— Ти, мабуть, теж одна з тих єврейських свиноматок, чи не так? — сказав прищавий, а другий продовжував гидко посміхатися. — Подзвонив вашому Ізидору, щоб він прислав вам на допомогу хороших німецьких поліцейських?

— Я і є хороший німецький поліцейський, — відповів Рат, витягаючи свій значок. Поки двоє юнаків із СА все ще дивилися на шматок металу, Рат витягнув свій «Вальтер» і зняв запобіжник. — А тепер чи не проти ви, коричневі мудаки, пройти до наступного поліцейського відділку? Там є набагато більше хороших німецьких поліцейських.

Обидва слухняно підняли руки.

— Ви не можете так з нами розмовляти, — запротестував прищавий, здавалося, він знав свої права. — Ви не маєте права нас обзивати.

— Неправильно, — сказав Рат, помахавши зброєю, що змусило їх обох позадкувати, — це ти не маєш права так зі мною розмовляти! У Пруссії образа представників поліції є кримінальним злочином. А ось образи на адресу мудаків дозволені.

Прищавий більше нічого не сказав, а другий, здавалося, взагалі онімів. Вони слухняно покрокували вперед Кудаммом до 133-го відділку, що розташовувався на Йоахімсталерштрасе.

Рат уявляв свій вечір інакше. Він хотів випити кілька склянок гарного коньяку у барі «Какаду», трохи посумувати за Шарлі та послухати нову групу, у якій має грати справді хороший барабанщик. А не вести якихось двох ідіотів до найближчого відділку поліції. Що ж, принаймні ці «коричневі сорочки» вже не завдавали клопоту, вони змирилися зі своєю долею, не сказавши більше ані слова.

Допровадивши їх у відділок і владнавши всі формальності, Рат вийшов на вулицю й запалив цигарку. Здавалося, що на Кудаммі знову все тихо, крики вщухли, а їхнє місце знову зайняв звичний фоновий шум нічного життя. На протилежному боці вулиці світилася неонова вивіска бару «Какаду», і Рат подивився на годинник. Нацисти не зовсім зіпсували йому вечір, він ще міг випити свій коньяк. Він докурив свою сигарету і лише тоді пішов туди.

У червоно-золотому залі, як завжди, було людно. Події на вулиці вже здавалися нереальними, наче це був страшний сон. Лише синець під оком чоловіка поруч із ним у барі та його трохи забруднений костюм нагадали Рату, що це був не сон. Але побитий чоловік посміхнувся своїй супутниці, ніби нічого й не сталося. Бармен, як завжди, був привітним, і Рат замовив коньяк. Тоді він намагався не думати про Шарлі та слухати музику. Люди мали рацію: новий барабанщик був справжнім віртуозом.

Бармен приніс його коньяк, і Рат вирішив пити до того приємного відчуття сп’яніння, з яким планував за кілька годин впасти в готельне ліжко. Атмосфера в «Какаду», як завжди, була бурхливою. Він почувався тут комфортно, в оточенні всіх цих людей, які просто хотіли випити, потанцювати, послухати музику та повеселитися. Він не розумів, чого хочуть ті, що були на вулиці.

Йому довелося погодитися з Авраамом Ґольдштайном в одному: Берлін був до біса божевільним містом. І він, здавалося, збирався стати ще божевільнішим.

Примітки 

{1} Курфюрстендамм (або Кудамм) — відомий бульвар у Берліні, де розташовано багато престижних магазинів. «КаДеВе» (нім. Kaufhaus des Westens (KaDeWe) — дослівно «Універмаг Заходу») — універсальний магазин у Берліні, один з найбільших універмагів Європи, що розташований на вулиці Тауенцієнштрасе.

{2} «Тіц» та «Карштадт» — відомі берлінські універмаги.

{3} «Вертгайм» — мережа німецьких універмагів, популярна до Другої світової війни.

{4} Меморіальна церква кайзера Вільгельма, розташована на площі Брайт­шайда, в районі Берліна Шарлоттенбург.

{5} Шенеберг — район у сьомому адміністративному окрузі Берліна Темпельгоф-Шенеберг.

{6} Ківер (або чако) — військовий головний убір європейських армій, зроблений зі шкіри, який мав циліндричну форму та був прикрашений пір’ям та залізними елементами, що позначали приналежність поліцейського чи військового до певної країни та загону.

{7} Бремергафен — німецьке портове місто, розташоване на березі ріки Весер, яка впадає в Північне море.

{8} Клуби перснів — німецькі кримінальні угруповання, члени якого носили спеціальний перстень. Вони діяли наприкінці XIX — на початку XX сторіччя.

{9} Вільямсбурзький міст — міст через протоку Іст-Рівер у Нью-Йорку, який з’єднує Мангеттен та Бруклін.

{10} Герберт Гувер — 31-й президент США, який обіймав цю посаду з 1929-го по 1933 рік.

{11} «Бероліна» — клуб перснів, з яким співпрацював Каллі.

{12} Тонарм — частина програвача, ручка, до якої кріпиться голка, що дає змогу програвати музику з платівок.

{13} Пліш та Плум (нім. Plisch und Plum) — головні герої однойменного вірша німецького поета Вільгельма Буша, що розповідає про витівки двох неслухняних цуценят. Рат дав такі прізвиська своїм підлеглим Геннінгу та Червінські, які часто працювали разом.

{14} Велика зірка (нім. Großer Stern) — центральна площа з монументом, що розташована в берлінському парку Великий Тіргартен.

{15} Вайсензеє та Панков — раніше це були два окремі міські округи Берліна, а тепер Вайсензеє стало частиною округу Панков.

{16} Остгафен — індустріальний річковий порт, розташований у Берліні на річці Шпрее.

{17} «Північні пірати» — банда, що конкурує з «Бероліною» за сферу впливу в Берліні.

{18} Кройцберг — район Берліна.

{19} Райнікендорф — округ Берліна.

{20} Шонайхе — громада в Німеччині, розташована в землі Бранденбург і входить до складу району Одер-Шпре.

{21} Тегель — район у складі берлінського округу Райнікендорф.

{22} Райхсканцлерплац — тепер це Теодор-Гойс-плац, тобто площа імені Теодора Гойса, першого федерального президента Німеччини.

{23} Бемаг (BEMAG) — Берлінська комунальна компанія зі збирання і вивезення сміття.

{24} Александерплац — місцезнаходження штаб-квартири поліції під керівництвом Ернста Генната.

{25} Отто фон Бісмарк (1815—1898) — відома історична фігура у німецькій політиці, перший райхсканцлер Німецької імперії. Пивний кухоль у вигляді його голови був доволі популярним.

{26} Університет Фрідріха Вільгельма — найстарший з чотирьох університетів Берліна, який з 1949 року носить назву Берлінський університет імені Гумбольдтів на честь його засновників.

{27} Пруссія — старе німецьке королівство, що існувало з 1525-го по 1934 рік (хоча офіційно воно остаточно зникло у 1947 році). У часи свого розквіту Пруссія була серцем Німецької імперії.

{28} Ліхтенберг — адміністративний округ у Берліні.

{29} Анхальтський вокзал — колишній вокзал далекого прямування в Берліні, розташований поруч з Асканійською площею. До наших днів збереглася лише його частина.

{30} Європейський дім (Європахауз) — висотна офісна будівля, побудована у 1931 році, що розташована в Берліні навпроти Асканійської площі, поблизу Анхальтського вокзалу.

{31} Фрідріхсгайн — адміністративний округ у східній частині Берліна.

{32} Нижній Іст-Сайд та Вільямсбург — райони Нью-Йорка, де у той час проживали найбільші єврейські громади.

{33} Бар-міцва — святковий ритуал в юдаїзмі, який символізує дорослішання дитини і проводиться у 12—13 років.

{34} Жид — зневажливе й антисемітське прізвисько для євреїв.

{35} Ягве — одне з численних імен Бога в юдаїзмі і християнстві.

{36} Мішна — компіляція усної Тори, яка була складена приблизно у 200 році в Палестині Юдою га-Насі та його сподвижниками. Гемара — збірка дискусій і аналізів тексту Мішни.

{37} Гой — так євреї називають людей іншої віри.

{38} Лінія Джамейка — лінія нью-йоркського метро, що починається біля Вільямсбурзького мосту.

{39} Кадіш — молитва в юдаїзмі.

{40} Фірма «Ремінгтон Армс», заснована у 1816 році, була відомим американським виробником вогнепальної зброї та боєприпасів, що тепер розпалася на дві компанії.

{41} Стакато — музичний термін, що описує уривчасте виконання звуків голосом чи за допомогою музичних інструментів.

{42} Моабіт — район у центрі Берліна.

{43} У часи нацистської Німеччини «Мерседес» був дуже популярною маркою серед верхівки Третього рейха, зокрема у Пауля фон Гінденбурга, рейхс­президента Німеччини (1925—1934), який у 1933 році призначив Адольфа Гітлера рейхсканцлером.

{44} «Ашингер» — відома у Берліні ХХ сторіччя мережа громадського харчування, що прославилася насамперед своїми пивними. її заснували у 1892 році брати Август та Карл Ашингери.

{45} Доктор Мабузе — геніальний та безжальний злочинець, вигаданий німецьким письменником Норбертом Жаком, який є центральним персонажем серії його творів.

{46} Діббук — злий дух з єврейської міфології.

{47} Іциг (форма єврейського імені Ісаак) — так образливо називали євреїв німці-нацисти.

{48} Шарфюрер — ранг, який використовували в німецькій військовій термінології початку ХХ століття. У перекладі з німецької означає «лідер загону».

{49} Галицькі ліси — маються на увазі ліси в історико-культурному регіоні Галичина (або Галіція), що розташований на заході України і частково охоплює східну частину Польші. До початку Другої світової війни в цьому регіоні проживало багато євреїв.

{50} Скат — популярна німецька гра в карти.

{51} Карлсгорст — район Берліна, що входить до складу адміністративного округу Ліхтенберг.

{52} Шкоціми — так на ідиші називають неслухняних єврейських хлопчиків.

{53} Мамзеріми — так на ідиші називають людей, народжених від інцесту.

{54} Фак ю (fuck you) — з англійської перекладається як «пішов ти».

{55} СА — штурмові загони у часи нацистської Німеччини, яких за кольором уніформи називали «коричневосорочечниками».

{56} «Мулакрітце» був відомим берлінським рестораном ще у 1920-х роках. Його постійними гостями були знамениті актори Марлен Дітріх, Густаф Грюндгенс та Клер Волдофф. Цей ресторан часто відвідували представники берлінського злочинного світу, зокрема і гангстер Адольф Ляйб.

{57} Гумбольдтгайн — парк у Берліні.

{58} Дрік (або улекс європейський) — вид рослин родини бобові, що квітне жовтими квітками і використовується для створення живоплотів.

{59} Нава — поздовжня або поперечна частина простору монументальної споруди, яка розташовується між рядами колон (стовпів, арок) або між зовнішньою стіною будівлі та поздовжньою колонадою (або аркадою).

{60} Трансепт — поперечна нава в базилікальних і хрестоподібних храмах, що перетинає головну наву під прямим кутом.

{61} Світова війна — мається на увазі Перша світова війна, яку до початку Другої світової називали просто Світовою війною.

{62} Горст Вессель — штурмфюрер СА, якого було вбито у 1930 році. Після його смерті головний пропагандист Третього рейху Йозеф Геббельс перетворив Весселя на мученика і використовував його образ у своїй нацистській пропаганді.

{63} Сто сімдесят п’ятий — так раніше називали гомосексуалістів у Німеччині, за номером статті Кримінального кодексу, який криміналізував статеві відносини між чоловіками.

{64} СДПН (SPD) — Соціал-демократична партія Німеччини.

{65} Сілезькі ворота — найсхідніший із початкових п’яти проходів у час­тині Берлінської митної стіни, яку збудував Фрідріх Вільгельм І і яка проходила на південь від Шпрее.

{66} «Герта» — берлінський футбольний клуб.

{67} Йоганнес «Ганне» Собек (1900—1989) — відомий німецький футболіст.

{68} Преров — містечко на північному сході Німеччини, на убережжі Балтійського моря.

{69} Дарс — центральна частина півострова Фішланд-Дарс-Цинґст, розташованого в Німеччині на південному узбережжі Балтійського моря. Преров є головним містом Дарсу.

{70} «СЧФ» — абревіатура Союзу червоних фронтовиків, німецької комуністичної організації, що існувала з 1924-го по 1933 рік.

{71} «Івнінг пост» («Evening Post») — можливо, мається на увазі американська газета «New-York Evening Post», яка згодом стала «New York Post».

{72} Кафе «Вальтер Райманн: Віденське кафе та кондитерська», що розташовувалося на бульварі Курфюрстендамм, 35.

{73} «Шварцвальдська вишня» — відомий німецький торт.

{74} «БЦ у середу» — випуск газети «Берлінер цайтунг» («Берлінська газета»), що виходив щосереди.

{75} Агнесфіртель — район у Кельні.

{76} Вальтер Штеннес (1895—1989) — керівник штурмових загонів СА, який спочатку підтримував політику Адольфа Гітлера, проте у 1930 році виступив проти Гітлера, влаштувавши бунт, через що його виключили з партії, а в СА були проведені чистки.

{77} Гауштурм — організаційна одиниця СА в нацистській Німеччині.

{78} «Хорх» («Horch») — німецька автомобільна компанія, що існувала в першій половині ХХ століття.

{79} Принцевий квартал (Принценфіртель) — це житловий квартал на південному заході берлінського району Карлсгорст. Він був названий на честь шести синів німецького імператора Вільгельма II через назви вулиць, які йому дали.

{80} Карл Май (1842—1912) — німецький письменник, який писав пригодницькі та історичні романи, зокрема й вестерни.

{81} Каселер — традиційна німецька страва, що являє собою солене й трохи підкопчене свиняче м’ясо.

{82} Копенік — давнє місто поблизу Берліна, яке згодом стало районом німецької столиці.

{83} Шарлоттенбург та Далем — райони Берліна.

{84} Штетл — невелике єврейське містечко або поселення міського типу.

{85} Тимпан — архітектурний елемент, внутрішнє поле трикутного фронтону на фасаді будівлі.

{86} Мішпоха на ідиші означає «родина».

{87} Молитва на ідиші, що в перекладі означає «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний».

{88} Пергола — садове накриття, яке використовують для створення затінку в альтанках.

{89} Ринва — стічна труба для дощової води, що кріпиться до даху будівлі.

{90} Єріхов — невелике місто в Німеччині, що розташоване на території федеративної землі Саксонія-Ангальт.

{91} Ґевюрцтрамінер — сорт винограду, з якого роблять ароматне біле вино.

{92} Гродно — місто у західній Білорусі, де євреї оселилися у XIV столітті.

{93} Мезуза — сувій пергаменту, на якому написано фрагмент молитви «Шма Ісраель», що євреї чіпляють у своєму домі до одвірку чи біля дверей.

{94} Мафусаїл — біблійний персонаж, пращур Ноя, який, згідно з легендами, прожив 969 років.

{95} Йов — багатостраждальна постать у Біблії.

{96} У часи Третього рейху Бернгард Вайс став жертвою регулярних наклепницьких кампаній Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини під керівництвом берлінського гауляйтера Йозефа Геббельса, який зневажливо називав його «Ізидор Вайс» через його єврейське походження.

{97} «Адлон» — один із найзнаменитіших люксових готелів Німеччини, що розташований в центрі Берліна, поблизу Бранденбурзьких воріт.

{98} Йдеться про останнього німецького кайзера Вільгельма II, який зрікся престолу внаслідок Листопадової революції, що відбулася у 1918 році.

{99} Кенотаф — символічна могила, в якій нікого не ховають. Ставиться як пам’ятник на честь людей, які загинули в чужій країні.

{100} Рюген — острів у Балтійському морі.

{101} Шива — семиденний єврейський траур за покійним.

{102} Ґау — адміністративно-територіальна одиниця, німецький аналог графства.

{103} Газгольдер — резервуар для накопичення та зберігання газу.

{104} Дзвін — верхня частина газгольдера, схожа за формою на купол.

{105} Брати Сасс — двоє берлінських грабіжників, які стали широко відомими у часи Веймарської республіки (1918—1933).

{106} Монстранція (або монстрація) — різновид дароносиці, який використовується у католицьких церквах під час вшанування Святих Дарів.

{107} Кодекс канонічного права (лат. Codex iuris canonici) — зведення правових норм, яким керується Римо-католицька церква.

{108} Грош — дрібна монета у тогочасній Німеччині, що також зустрічалася у різні часи в різних країнах. Від її назви було утворене українське слово «гроші».

{109} Доппелькопф — німецька гра у карти, для якої потрібно чотири гравці.

{110} «Кафе Йості» — відома берлінська кондитерська та кав’ярня на Потсдамській площі, яка була зруйнована під час Другої світової війни. У 2001 році кафе знову відкрили у Sony Center, що розташований неподалік.

{111} Рейхсвер — збройні сили Німеччини в 1919—1935 роках.

{112} Целендорф — район Берліна, який після реформи 2001 року входить до адміністративного округу Штегліц-Целендорф.

{113} «Хатина дядька Тома» — станція берлінської міської електрички, на­звана на честь однойменного поселення у районі Целендорф.

{114} Вестенд — район, розташований у західній частині Берліна.

{115} Копер — каркасна конструкція з металу, яка зводиться над стовбуром шахти.

{116} Персонаж давньогрецької міфології Орфей відправився у царство Аїда за своєю коханою Евридикою, яка трагічно загинула, і її відпустили з ним з однією умовою: що він не буде дивитися на неї, поки вони не зайдуть у свій дім, проте біля виходу з Царства мертвих він не зміг втриматися й озирнувся, щоб пересвідчитися, що з Евридикою все добре, і тоді вона назавжди зникла у підземному світі. Схожа історія сталася і з дружиною Лота, біблійного персонажа. Згідно з легендою зі Старого Завіту, щоб врятуватися із Содому, янголи наказали Лоту, його дружині та дочкам бігти на гору, ніде не зупиняючись і не озираючись, проте дружина Лота порушила їхні вказівки, озирнулася і перетворилася на соляний стовп.

{117} Рош га-Шана — свято початку нового року, одне з головних свят юдаїзму, яке зазвичай припадає на кінець вересня — початок жовтня.

{118} «Сталевий шолом» — німецьке військове об’єднання, створене після закінчення Першої світової війни. У 1930-х роках воно підпорядковувалося СА, а багато його членів вступили до лав СС. Засновник «Сталевого шолому» Франц Зельдте працював в уряді Гітлера міністром праці.

Оглавление

Частина перша. «Злочин» 

Частина друга. «Кара» 

Епілог. «Втеча»

Примітки