Ден Сіммонс. Гіперіон [Ден Сіммонс] (fb2) читать онлайн

Ден Сіммонс Гіперіон

Це для Теда^[1]

Пролог

Консул Гегемонії сидів на балконі космічного корабля ебенової барви і виконував рахманіновську прелюдію до-дієз мінор на старожитньому «стейнвеї»^[2], що чудово зберігся попри все, а десь унизу в мочарах під ним вирували та завивали якісь ящери, великі і зелені. На півночі громохмарилось. Проти чорно-синього штормового неба виступав обрис хащ із голонасінних велетів, і в знавіснілому небі вежею заввишки дев'ять кілометрів виросла шарувато-купчаста кучугура. Обрій мережили брижі блискавиць. Час від часу поруч із кораблем абияка тінь заблукалої рептилії сліпо натикалася на поле-перепону і з диким вереском сахалася геть, кидаючись пробоєм в огорнутий бразолійним серпанком ліс. Консул зосередився на складному пасажі прелюдії і не звертав ані найменшої уваги на все ближчу бурю та прихід ночі.

Задзвенів приймач лінії «світло+».

Консул покинув грати, його пальці зависли над клавішами, і він прислухався. Під добрий посвист вітру гуркотів грім. Зі сторони голонасінного лісу долинало жалобне квиління зграї падложерів. Десь у темряві на землі тупий звір просурмив їм у відповідь. Запанувала тиша. Раптовому беззвуччю підспівували напівтони поля-перепони. І знову задзвенів приймач.

— Дідько, — вилаявся Консул і рушив відповісти на дзвінок.

Поки комп'ютер обробляв та розшифровував цей спалах тахіонів^[3], що швидко розпадалися, чоловік налив собі чарку шотландського віскі. Він упав на подушки сидіння в проекційній ніші, щойно монідиск заблимав зеленим вогником.

— Вмикай, — скомандував Консул.

— Ми обрали вас. Ви повертаєтеся на Гіперіон, — заговорив хрипкий жіночий голос. Картинка ще до пуття не з'явилася: у повітрі всередині ніші бриніли самі тільки коди передачі, за якими чоловік дізнався, що плюс-сигнал надійшов із управлінської столиці Гегемонії — Центру Тау Кита. Точні координати для цього йому були не потрібні. Постарілий, але такий же прекрасний голос Міни Ґледстон ні з чим не сплутаєш. — Ми обрали вас. Ви повертаєтеся на Гіперіон у складі Прощі до Ктиря, — правив він далі.

«Уже розігнався!» — подумав Консул і підвівся, щоби піти із ніші геть.

— Церква Ктиря обрала, а Річ Спільна затвердила як вашу кандидатуру, так і ще шістьох інших осіб, — розповідала Міна Ґледстон. — Ваша згода в інтересах Гегемонії.

Консул стояв нерухомо в ніші, повернувшись спиною до мерехтливих кодів передачі. Навіть не озирнувшись, він підняв чарку й осушив її.

— Ми в надзвичайно плутаній ситуації, — провадив своєї втомлений голос. — Три стандартні тижні тому наше консульство та місцеве самоврядування «світлом-плюс» надіслали новини про те, що Гробниці часу починають відкриватися. Антиентропійні поля навколо швидко розширюються, і Ктир виходить на лови далеко на південь, аж ген попід хребет Вуздечки.

Консул розвернувся і впав на подушки. Перед ним висіла голограма древнього обличчя Міни Ґледстон. Її очі виглядали не менш утомленими, ніж звучання її голосу. — Щоб устигнути до відкриття Гробниць, ми негайно відрядили особливе з'єднання ВКС із Парваті для евакуації громадян Гегемонії. Їхній час-у-борг становитиме трохи більше від трьох гіперіонських років. — Жінка замовкла, і Консулу здалося, що він іще ніколи не бачив Виконавчу директрису Сенату такою похмурою. — Нам не відомо, чи встигне евакуаційний флот. Але це ще квіточки. На підході до системи Гіперіона ми виявили... міграційний рій Вигнанців... щонайменше чотири тисячі одиниць. Евакуаційна група заледве їх випереджає.

Консул розумів, чому вагається Ґледстон. Міграційний рій Вигнанців міг складатися із найрізноманітніших кораблів, що варіюються в розмірі від одномісних бій-розвідників аж до бляшаних міст і панцирних комет з десятками тисяч міжзоряних варварів.

— Об'єднаний штаб Збройних сил вважає це великим наступом Вигнанців, — вела далі розповідь Міна Ґледстон. Корабельний комп'ютер так спроектував голограму, що сумні карі очі жінки, здавалося, гляділи прямо в душу Консула. — Чого вони прагнуть: установити контроль над Гіперіоном через ті Гробниці часу або ж розгорнути масовану атаку на Всемережжя — ми можемо тільки здогадуватися. Тим часом із системи Камна вже стартував бойовий флот ВКС, до якого прикріплено власний інженерний дивізіон для побудови телепорту. Зараз вони йдуть на допомогу евакуаційним силам. Та залежно від розвитку подій ми їх можемо відкликати.

Консул кивнув і якось неуважно підніс чарку з віскі до губ. Насупився, помітивши, що вона порожня, і впустив на рясний килим, що встилав підлогу голографічної ніші. Навіть без військової освіти та підготовки він розумів усю складність тактичних ухвал, які мала винести Ґледстон і разом із нею начальники об'єднаного штабу. Тільки за умови побудови військового телепорту в системі Гіперіона (а це витрата несусвітніх коштів) можна чинити хоч якийсь опір Вигнанцям. І які б таємниці не зберігалися в Гробницях часу, вони все одно потраплять до рук ворога Гегемонії. Якщо ж флоту вдасться вчасно його спорудити і Гегемонія зважиться всіма силами боронити всамітнений, далекий і колоніальний світ Гіперіона, Всемережжя наразиться на страшенний ризик пропустити атаку Вигнанців у якому-небудь іншому місці периметру. В найгіршому разі, варварам удасться захопити телепорт і проникнути в саме Всемережжя. І Консул спробував уявити реальність, у якій закуті в броню війська Вигнанців рушають у портали, аби вийти в бозна-які столичні міста цілої сотні світів.

Він пройшов крізь голограму Міни Ґледстон, підняв склянку і відправився за добавкою віскі.

— Ми вас обрали для участі в прощі до Ктиря, — повторило зображення старої директриси, яку новинарі залюбки порівнювали з Лінкольном, Черчиллем, Альварес-Темпом чи то будь-яким іншим легендарним політиком Землі із часів до Гіджри, модного серед преси в той або інший момент. — Тамплієри надсилають свій корабель-дерево «Іґґдрасіль»^[4], — правила далі Ґледстон. — Командир евакуаційного корпусу має наказ пропустити його. Із тритижневим часом-у-борг ви зможете перехопити «Іґґдрасіль», перш ніж він встигне квантуватися із системи Парваті. На його борту вже будуть шестеро інших прочан, обраних Церквою Ктиря. За даними нашої розвідки, щонайменше один із сімох пілігримів грає на користь Вигнанців. Станом на зараз... ми не маємо... жодного уявлення, ким він може бути.

Консул не втримав посмішки. Поміж усіх ризиків, на які зараз доводиться йти Ґледстон, один полягав якраз у тому, що старій жінці довелося вирішувати, чи цим шпигуном Вигнанців не є сам Консул і чи вона щойно не передала йому ключову інформацію по «світлу+». А чи й справді раптом для нього це була новина? Адже пересування флоту можна відстежити, щойно кораблі вмикають рушії Гокінга, тому в разі якщо Консул — таки агент Вигнанців, відвертість директриси можна вважати спробою його залякати. Усмішка чоловіка розтанула, він відсьорбнув віскі.

— Серед обраних прочан — Сол Вайнтрауб і Федман Кассад, — повідомила Ґледстон.

Консул нахмурив брови. Він втупився в хмару цифр-іскринок, що, наче рій комашні, обліпила обличчя літньої дами. Лишалося п'ятнадцять секунд плюс-сигналу.

— Нам не обійтися без вашої допомоги, — сказала Міна Ґледстон. — Нам конче необхідно розкрити секрет Гробниць часу та Ктиря. І це паломництво, може статися, — наш останній шанс. Якщо Вигнанці завоюють Гіперіон, їхнього агента треба ліквідувати, а Гробниці запечатати навіки. Будь-яким коштом. Від цього залежить доля Гегемонії.

Передача скінчилася. Світилися лише миготливі координати точки рандеву.

— Записати відповідь? — поцікавився комп'ютер. Попри запаморочливі витрати енергії, необхідні для цього, на кораблі існувала можливість відправляти короткі шифровані сигнали у вічно схвильоване море надсвітлових теревенів, які зв'язували докупи людство, розкидане по всій галактиці.

— Ні, — відказав Консул і рушив до балкона. Чоловік обіперся на перила. Надворі панувала ніч, і в небі висіли низькі хмари. Крізь них не прозирало жодної зірочки. Темрява вважалась би цілковитою, якби не постійні спалахи блискавок на півночі і приглушена фосфоресценція боліт. Раптом Консул чітко усвідомив, ким він був насправді тієї секунди, — єдиним розумним створінням на безіменній планеті. Він вслухався у звуки допотопної ночі, які лунали понад тванню, і думав про ранок, про те, як він удосвіта заведе свого електромагнітного «Віккена», про залитий сонцем день і полювання на крупну дичину в папоротевому лісі на півдні, а потім про те, як надвечір він повернеться на корабель, щоби з'їсти добрячий біфштекс і випити холодного пива. Консул міркував про яскраві радощі мисливця і не менш виразну розраду самоти, самоти, яку він заслужив своїм болем та кошмарами, що їх зазнав на Гіперіоні.

Гіперіон.

Консул повернувся всередину, втягнув балкон і замкнув корабель із першими важкими краплями дощу. Спіральними сходами він піднявся у спальний відсік у самісінькій маківці зорельота. У круглій каюті було темно, і тільки мовчазні вибухи грози в ілюмінаторі підсвічували потоки води, що лилися з нічного неба. Консул роздягся, ліг на жорсткий матрац і ввімкнув аудіосистему та під'єднав зовнішні мікрофони. Він слухав, як знавіснілий шторм співає в унісон із лютим «Польотом валькірій» Вагнера^[5]. Ураган штовхався із кораблем. Виляски грому сповнили відсік, а ілюмінатор спалахував білим вогнем, надовго обпікаючи сітківку очей.

«Вагнер годиться лише під грозу», — подумав Консул і заплющив очі. Але бачив миготіння блискавок навіть із опущеними повіками. Чоловік згадав, як іскряться кристали льоду під час буревіїв у низьких горах біля Гробниць часу, та в спогадах зринув іще холодніший відсвіт сталі на залізних шипах ірреального тернового дерева Ктиря. Він пригадав нічні крики і в'язкий погляд стогранних, криваво-рубінових очей самого Ктиря.

Гіперіон.

Консул про себе віддав комп'ютеру наказ заглушити всі мікрофони і підняв руку, щоб затулити очі. У раптовій тиші він лежав і думав про божевільну подорож назад на Гіперіон. Одинадцять років він просидів консулом на цій віддаленій та загадковій планеті, і за весь цей час таємнича Церква Ктиря дала добро лише на дюжину барж пілігримів із інших світів, які рушали в свою прощу пустельними і вітряними рівнинами навколо Гробниць часу за північним хребтом. Не вернувся ніхто. І це-то в нормальний час, коли Ктир був бранцем хроноприпливів та нікому не зрозумілих сил, а антиентропійні поля не ширились далі, ніж на пару десятків метрів навколо. Крім того, ніхто не чекав навали Вигнанців.

Консул подумав про Ктиря, який вільно блукав усім Гіперіоном, про мільйони планетян та кілька тисяч громадян Гегемонії, безпорадних перед лицем істоти, непідвладної самим законам фізики і з якою можна було говорити лише мовою смерті. Чоловік здригнувся навіть у теплому повітрі відсіку.

Гіперіон.

Ніч і буря минули. Новий штормовий фронт нісся поперед близького світанку. Двохсотметрові голонасінні гнулися та гойдалися під поривами нової стихії. За кілька секунд до появи перших променів сонця корабель ебенової барви, що належав Консулу, злетів і, тягнучи за собою хвіст голубої плазми, вп'явся в густі хмари на шляху до відкритого космосу та пункту свого рандеву.

1

Консул прокинувся із характерним головним болем, сухістю в горлі та відчуттям, ніби він бачив і забув тисячу снів — типовими наслідками перебування в кріогенній фузі. Він кліпнув очима, випростався на присадкуватому лежаку і ніби похмільними руками здер останні липучки із сенсорами. Крім нього, в овальній кімнаті без вікон перебувало двоє куцих клонів з екіпажу та дуже високий тамплієр у плащі з каптуром. Один із клонів запропонував Консулові традиційний для розморожуваних помаранчевий сік. Чоловік прийняв підношення і жадібно допався до склянки.

— Наше Дерево у двох світлових хвилинах та п'ятьох годинах льоту від Гіперіона, — проказав храмовник, і Консул второпав, що до нього звертається Гет Мастін, командир тамплієрського корабля-дерева та його Істинний Голос. В голові у чоловіка пронісся непевний спогад про те, що це ознака великої шани, коли тебе будить сам капітан, але йому було надто млосно, аби належно оцінити цей факт. Він і досі лишався дезорієнтованим.

— Решта прокинулися кілька годин тому, — правив далі Гет Мастін і махнув рукою, відсилаючи клонів геть. — Усі вже зібралися за обіднім столом на крайній носовій платформі.

— Хгрххх... — проказав Консул і ще раз відсьорбнув соку, прочистив горло та спробував знову: — Дякую, Гете Мастіне, — вичавив із себе він. Озирнувшись навколо яйцеподібної каюти з трав'янистим килимом, прозорими стінами та ребрами жорсткості із суцільного, гнутого яз-дерева, Консул зрозумів, що він має бути в якомусь із менших житлових відсіків. Чоловік заплющив очі і спробував пригадати, як перестрівся із тамплієрським зорельотом перед квантуванням.

Консул запам'ятав лише підліт до точки зустрічі і перший погляд на кілометровий корабель-дерево. Дрібні його деталі розмивалися під дією надлишкових силових полів, що їх виробляли машини та бортовий ерг, оточуючи зореліт сферичним серпанком. Щоправда, в густій кроні світилися та проглядали тисячами вогників тонкостінні житлові відсіки. Мерехтіння схожих вогнів оторочувало незліченні платформи, містки, командні палуби, сходи та альтанки. Навколо окоренка корабля-дерева гроном наросли технологічні та вантажні сфери, схожі на чорнильні горішки гігантського розміру, за якими тягнулись біло-блакитні та бузкові вихлопи рушія — наче коріння завдовжки десять кілометрів.

— Інші чекають, — тихо повторив Гет Мастін і кивнув у сторону низьких подушок, де лежав консульський багаж, ладний розкритися від одного погляду хазяїна. І поки тамплієр замислено розглядав балки із яз-дерева, Консул одягавсь у майже діловий одяг для вечірніх заходів: бахматі чорні штани, начищені корабельні туфлі, широку в талії та на ліктях блузу білого шовку, топазову защіпку для коміра, напівсюртук із малиновими нашивками Гегемонії на еполетах, а також у м'який золотий капелюх на три кути. Сектор округлої стіни перетворився на дзеркало, в якому, прискіпливо поглянувши на своє відображення, Консул побачив чоловіка, старшого від середніх літ, у майже діловому одязі для вечірніх заходів, засмаглого, хоч і на диво блідого навколо сумних очей. Він спохмурнів, кивнув і розвернувся.

Гет Мастін махнув рукою, і крізь проділ у відсіку Консул рушив за цим рославцем у плащі на доріжку, що попід стіною кори вела кудись угору, біжучи довкруж масивного стовбура корабля-дерева і повністю зникаючи з очей. Консул завагався, підступив до її краю та миттю відійшов назад, адже до коренів дерева було щонайменше шістсот метрів униз, наскільки цей «низ» можна таким вважати при силі тяжіння (згенерованій сингулярностями^[6], що скніли поміж коріння корабля-дерева) в одну шосту від стандартної величини. Перил — зась.

Вони знову рушили вгору і метрів за тридцять, десь на половині спірального шляху, збочили з головної доріжки на хисткий підвісний місточок, що вів до гілки, завширшки метрів із п'ять. Їхня путь пролягала на периферію, де буйнолистя деревної крони купалося в промінні гіперіонового сонця.

— Мій корабель розконсервували? — поцікавився Консул.

— Він у сфері номер одинадцять, повністю заправлений і готовий до роботи, — відповів Гет Мастін. Подорожні пірнули в тінь від стовбура, і на чорних латках у темному мереживі листя з'явилися зорі. — Інші прочани дали згоду на спуск у вашому кораблі, якщо командування Збройних сил не матиме нічого проти, — додав тамплієр.

Консул протер очі і пошкодував, що йому дали так мало часу на те, щоби прийти до тями після холодних лещат кріофуги.

— Ви зв'язувалися із військовими?

— Так, звісно, з нами вступили в контакт, щойно ми вийшли з квантового стрибка. І цієї миті... військовий корабель... супроводжує нас. — Гет Мастін махнув рукою до латки неба в них над головами.

Консул примружився, але тієї миті фрагмент горішнього ярусу гілок виплив із тіні дерева, і все їхнє рясне листя зайнялося надвечірнім вогнем. Та навіть там, де все ще барилася тінь, пташки-світляки, що вгніздилися поміж гілля, немов японські ліхтарі, освітлювали доріжки, лискучу лозу-гойдалку та осяйні підвісні мости; світлячки зі Старої Землі та променисте павутиння з Мауї-Заповітної хоч блимали і підказували напрямки в кроні дерева, та все одно мішалися із візерунками сузір'їв, чим могли спантеличити навіть досвідчених в орієнтуванні по зірках мандрівців.

Гет Мастін ступив у корзину підйомника, що висів на линві з армованого вуглецю, яка зникала у дереві в трьохстах метрах над їхніми головами. Консул зайшов за ним, і в повній тиші їх потягнуло нагору. Неможливо було не помітити, що доріжки, відсіки і платформи абсолютно безлюдні, коли не рахувати нечисленних тамплієрів та мізерний екіпаж зорельота. Консул не пригадував жодного пасажира, якого б він запримітив у клопітному проміжку між зустріччю кораблів та своєю фугою. Тоді він вирішив, що це лише наслідок близького квантування і пасажири просто вже спокійно собі попивають у лежаках перед фугою. Однак тепер, коли швидкість упала до вкрай низьких релятивістських показників, гілки корабля-дерева мали би ломитися від роззяв-пасажирів. Своїм спостереженням чоловік поділився з тамплієром.

— Ви та інші шестеро — наші єдині пасажири, — відповів Гет Мастін. Корзина спинилася в густій частині крони, і капітан рушив до дерев'яного, зношеного від часу ліфта.

Консул здивовано кліпнув. Зазвичай, тамплієри на одному кораблі-дереві перевозили від двох до п'яти тисяч пасажирів. Це був і справді найприємніший спосіб подорожувати між зірками. Час-у-борг рідко перевищував чотири чи п'ять місяців, а переходи на відстані в кілька світлових років між недалекими зоряними системами були нетривалими та видовищними, що дозволяло пасажирам проводити мінімальний час у фузі. Подорож до Гіперіона в обидва кінці, на яку корабель-дерево витрачає шість об'єктивних років Усемережжя, без жодного комерційного пасажира — це просто катастрофічні збитки для храмовників.

Аж раптом Консул із запізненням зрозумів, що корабель-дерево ідеально підходить для майбутньої евакуації, витрати на яку пізніше відшкодує Гегемонія. Та все ж він чудово усвідомлював, що засилати на поле бойових дій «Іґґдрасіль», такий прекрасний і вразливий зореліт, один із-поміж п'яти свого роду, — це страшенний ризик для Братства тамплієрів.

— Ваші друзі-пілігрими, — проголосив Гет Мастін, коли вони разом із Консулом вийшли на широченну платформу з невеличким товариством, що сиділо за одним кінцем довгого дерев'яного стола. Над ними, періодично провертаючись, коли корабель починав рискати або кренитися, горіли зірки, а зеленим шатром зусібіч їх оточувало густе листя, так ніби вони всі опинилися всередині якогось великого круглого фрукта. Не встигли п'ятеро інших пасажирів підвестися, пропускаючи Гета Мастіна, як Консул збагнув, що це капітанська трапезна. Храмовник зайняв за столом чільне місце. Порожній стілець поруч із ним чекав на його супутника.

Коли всі нарешті вмостилися і за столом запанувала тиша, Гет Мастін офіційно представив їх один одному. Попри те, що Консул ні з ким із присутніх раніше не зустрічався, деякі імена були йому знайомі, тож він скористався тривалим дипломатичним вишколом та спробував розсортувати свої враження та персоналії по правильних поличках.

Ліворуч од Консула сидів отець Лінар Гойт — священик старомодної християнської секти, знаної як католицизм. На якусь мить Консул був призабув значення чорного вбрання та пастирського комірця, аж потім пригадавши лікарню св. Франциска на Хевроні, де його лікували від алкогольного отруєння після першого і провального дипломатичного завдання майже чотири стандартні десятиліття тому. Коли храмовник назвав ім'я Гойта, в пам'яті чоловіка спливло ще одне прізвище — іншого священнослужителя, котрий зник на Гіперіоні якраз у середині його консульської каденції на планеті.

Лінар Гойт здавався молодим, трохи більше тридцяти років од народження, але якісь події недавнього минулого страшенно його зістарили. Консул розглядав це худе обличчя, горби вилиць на землистого кольору шкірі, великі, запалі, у глибоких тінях очі, тонкі, скривлені в неминущому спазмі губи з настільки опущеними кутиками, що навіть цинічним усміхом це було важко назвати. А ще священик не стільки лисів, скільки страждав від радіаційних опіків. Назагал, він справляв враження людини, яка роками потерпала на хворобу. Тим дивнішим Консулові здавалося несподіване, фізичне відлуння юності в цьому чоловіку, що його досі можна було розгледіти під маскою прихованого болю: все ще помітна молодеча округлість лиця, чиста шкіра і чуттєві вуста, які колись належали молодшому, здоровішому і геть не цинічному Лінару Гойту.

Поруч зі священиком розмістився чоловік, чиє обличчя кілька років тому було знайоме більшості громадян Гегемонії. Консул навіть було замислився, чи тривалість колективної уваги в Усемережжі зараз була настільки ж куцою, як і за його перебування там. Певно, тепер іще коротшою. В такому разі полковник Федман Кассад, або ж Різник Південної Брешії більше знаменитістю не вважається, тим паче сумнозвісною. А от поколінню Консула та всім мешканцям забарного емігрантського загуменку забути Кассада не вдасться аж ніяк.

Височенний полковник Федман Кассад (що майже на одному рівні зазирав в очі двометровому Гету Мастіну) був зодягнутий у чорний однострій Збройних сил, без жодного сліду знаків розрізнення та нагород, а тому чимось схожий на сутану отця Гойта. І на цьому спільне між двома чоловіками закінчувалося. Змарнілому образу Гойта протистояв засмаглий, підтягнутий і стрункий, немов пужално батога, Кассад із кремезними плечима, дебелими в'язами та мускулами, пасмуги яких випиналися навіть на зап'ястках. Дрібні темні оченята полковника охоплювали своїм поглядом геть усе, немов лінзи примітивної відеокамери. А його обличчя складалося із самих кутів: суцільні тіні, площини та грані. Гойтів лик був якимсь нужденним, у Кассада ж — просто викарбуваним із холодного каменя. І вузька лінія рясної щетини, вистриженої по краю підборіддя, тільки додавала гостроти до всього образу полковника так, як кров відтіняє лезо кинджала.

Напружені і неквапні рухи військового нагадували Консулу ягуара земної породи, якого йому довелося колись бачити на Лузі в зоопарку приватного корабля-«ембріоносця». Говорив полковник тихо, однак екс-дипломат помітив, що навіть паузи в його мовленні вимагають до себе уваги.

Більша частина довгого стола залишалася порожньою, все товариство збилося докупи в одному кінці. Навпроти Федмана Кассада розвалився чоловік, якого Гет Мастін представив як Мартіна Силена.

Силен виявився цілковитою протилежністю солдата, котрий сидів перед ним. Там, де Кассад був тонким та високим, Силен виглядав коротким і розгодованим — ні про яку форму тут і не йшлося. І тесаним рисам обличчя Кассада протистояла жива та експресивна, ніби в земного примата, парсуна поета. Курдупель мовив на весь свій скреготливий та рипучий голос, скільки мав сили. На думку Консула, в повадках Мартіна Силена таїлося щось демонічне, але на диво приємне: в усіх цих його розпашілих щоках, великому роті, заломлених дугах брів, гострих вухах та вічно рухливих руках із пальцями довгими, немов у досвідченого піаніста. Або душителя. На голові в нього красувався поскубаний сріблястий чубчик.

Мартіну Силену можна було дати під шістдесят, але Консул примітив зрадливий голубуватий відтінок на горлі та долонях і запідозрив, що цей чоловік уже неодноразово проходив терапію Поульсена. Відтак справжній вік поета міг складати як дев'яносто, так і всі сто п'ятдесят стандартних років. І якщо реальна цифра була ближча до крайньої межі, то Силен — Консул це знав достеменно — іще той шаленець.

Такою ж мірою, наскільки буйним та жвавим видавався поет, настільки його сусід випромінював безсумнівний і не менш вражаючий дух інтелігентної та вдумливої небагатослівності. Коли його назвали по імені, Сол Вайнтрауб підняв голову, і Консул відмітив про себе підстрижену сиву бороду, зморшкувате чоло та сумні світлі очі добре відомого науковця. Екс-дипломатові раніше доводилося чути перекази про Вічного Жида у його безнадійних мандрах, але з превеликим здивуванням на руках старого він помітив немовля — його доньку Рахіль, якій-то і було всього кілька тижнів од народження. Консул відвернувся.

Шостим пілігримом та єдиною жінкою серед присутніх була Брон Ламія^[7]. Коли її представили, детектив так прикипіла очима до Консула, що навіть після того, як вона відвела погляд, чоловік відчував усю його важкість.

Колишня громадянка Луза — планети, із силою тяжіння в 1,3 рази більшою, ніж на Старій Землі — Ламія заввишки здавалася такою самою, як і поет, що сидів за два стільці від неї справа, проте навіть її вельвет-кордовий комбінезон не міг приховати розвинутої мускулатури присадкуватого тіла. Чорні кучері сягали плечей, брови — дві темні горизонтальні риски на широкому чолі, крупний і гострий ніс, що тільки додавав орлиної хижості погляду жінки. Її вуста були широкими та виразними, а через це — чуттєвими. Їх підняті кутики надавали легкому посміху і жорстокості, і рівною мірою грайливості. А чорні очі кидали виклик спостерігачу: спробуй-но вгадай, яка я цього разу.

Консулові спало на думку, що Ламію можна вважати красунею.

Після закінчення формальностей він прокашлявся і звернувся до храмовника:

— Гете Мастіне, ви казали, що прочан семеро. То сьомий — це немовля пан-Вайнтрауба?

Каптур Гета Мастіна повільно гойднувся зі сторони в сторону:

— Ні. Пілігримом може стати тільки той, хто робить свідомий вибір і рушає на пошуки Ктиря.

Товариство за столом заворушилося. Усім було відоме те, що знав і Консул: церква Ктиря дозволяє подорож на північ, лише коли кількість прочан складає просте число.

— Сьомий — це я, — відказав їхній господар, — Гет Мастін, капітан тамплієрського корабля-дерева «Іґґдрасіль» і його Істинний Голос. — Під час тиші, що запанувала за столом після такого оголошення, храмовник змахнув рукою, і клони заходилися подавати страви останньої перед посадкою трапези.

— То Вигнанці ще не в системі? — поцікавилася Ламія хриплим гортанним голосом, який напрочуд зачепив якісь струни в душі Консула.

— Ні, — відповів Гет Мастін. — Проте ми їх випереджаємо буквально на пару стандартних днів. Наші прилади зафіксували термоядерний вогневий контакт у межах тутешньої хмари Оорта^[8].

— Значить, бути війні? — запитав отець Гойт. Слабкий голос у слабкому тілі. Всі промовчали, і священик розвернувся до Консула, так ніби питання від початку призначалося саме для нього.

Той зітхнув. Клони екіпажу подавали вино. Шкода, не віскі.

— А хтозна, що в цих Вигнанців на умі, — промовив він. — Здається, вони вже давно не керуються людською логікою.

Тут гучноголосо розреготався Мартін Силен і, махаючи рукою, пролив вино:

— Власне, можна подумати, що ми, блядське людство, колись керувалися людською логікою! — Він добряче приклався до келиха, витер губи і знову розсміявся.

— Якщо незабаром почнуться серйозні бойові дії, — спохмурніла Ламія, — влада може заборонити нам посадку.

— Не заборонить, — відказав Гет Мастін. Сонячне проміння пробилося крізь складки його клобука й освітило жовтувату шкіру.

— Порятуватися від певної смерті під час війни, щоб однозначно наразитися на смерть від Ктиря, — пробурмотів отець Гойт.

— «There is no death in all the Universe!» — вибухнув цитатою Мартін Силен, так що й подорожнього в глибокій кріогенній фузі розбудив би. Поет осушив свій келих і підніс спорожнілий кубок у тості, який, напевно, проголошував зіркам:

Поет раптом зупинився і долив собі вина, не забувши відригнути в тиші, що запанувала після його декламації. Шестеро перезирнулися. Консул завважив, що Сол Вайнтрауб ледве посміхався, аж доки на руках у нього не заворушилося немовля і не відволікло його.

— Ну, що ж, — непереконливо почав був отець Гойт, ніби намагався пригадати, що в нього крутилося на язиці ще якусь мить тому, — якщо конвой Гегемонії відлетить і Вигнанці просто займуть Гіперіон, то, може, окупація буде безкровною і вони нам не перешкоджатимуть?

Полковник Кассад тихо розсміявся:

— А Вигнанцям не потрібно окуповувати Гіперіон. Коли вони підкорюють планету, то потім плюндрують її і грабують — це в них виходить найліпше. На гобелки спалюють міста, на порох перетирають обвуглені гобелки і спікають потім усе докупи, аж поки все не починає світитися від жару. Вони розтоплюють полюси, випарюють океани, а накипом ніби сіллю засівають усі материки, щоб на них більше ніколи й нічого не росло.

— Ну... — намірився щось відповідати отець Гойт, але речення так і не закінчив.

Поки клони прибирали суп і салати та розчищали місце під головну страву, бесіда не клеїлася.

— Ви казали, нас ескортує військовий зореліт Гегемонії, — звернувся Консул до Гета Мастіна, коли вони розправилися з ростбіфом та вареним небесним кальмаром.

Храмовник кивнув і тицьнув рукою вгору. Консул примружився, але нічого не зміг роздивитися серед зірок, що невпинно оберталися навколо корабля-дерева.

— Тримайте, — перехилився через отця Гойта полковник Кассад, простягаючи Консулу розкладний військовий бінокль.

Консул вдячно кивнув, ввімкнув пристрій та обстежив клапоть неба, на який вказав Гет Мастін. У біноклі тихенько дзижчали гіроскопічні кристали, стабілізуючи оптику та обстежуючи район згідно із заданим пошуковим алгоритмом. Раптом картинка завмерла, розпливлася, збільшилася та завмерла.

Коли корабель Гегемонії заполонив собою окуляр, Консул мимоволі аж видихнув із подиву. Адже окреслений електронікою контур належав не очікуваній екс-дипломатом насінині самітного бій-розвідника і навіть не грушеподібному обрису факельника, а матово-чорному ударному кораблю ВКС. І вражав він своїм виглядом саме так, як тільки вміють військові флоти от уже яке сторіччя. Чотири комплекти витяжних стріл спінового зорельота Гегемонії були недоладно втягнуті і «приталені» в бойовій готовності, на шістдесят метрів простягався стрімкий, схожий на вістря стріли якихось протоіндіанців-кловісів^[10] командний модуль, а рушій Гокінга і блістери термоядерного синтезу ніби її оперення розташувалися далеко в хвостовій частині, обсівши пускову шахту.

Нічого не сказавши, Консул повернув бінокль Кассадові. Якщо «Іґґдрасіль» супроводжує цілий ударник ВКС, то яка ж тоді вогнева потуга всього з'єднання військ Гегемонії в районі, який боронитиметься від навали Вигнанців?

— Скільки нам іще до посадки? — поцікавилася Ламія, яка ганяла свій комлог, намагаючись достукатися до інфосфери корабля-дерева, і розчарувалася, коли не змогла отримати відповіді на свої запити. Або ж навпаки — змогла.

— Чотири години до виходу на орбіту, — пробурмотів Гет Мастін, — плюс іще кілька хвилин у спусковому апараті. Із цією метою наш друг консул великодушно запропонував скористатися його приватним кораблем.

— Ми летимо до Кітса? — озвався Сол Вайнтрауб. Учений вперше подав голос з того часу, як накрили стіл.

Консул кивнув.

— Навіть зараз це єдиний космопорт Гіперіона, який у змозі приймати пасажирські кораблі, — проказав він.

— Космопорт? — У голосі отця Гойта бринів гнів. — Я гадав, ми рушимо одразу на північ. У царство Ктиря.

Гет Мастін терпляче похитав головою.

— Проща завжди починається у столиці, — заявив він. — Добиратися до Гробниць часу кілька днів.

— Кілька днів, — встрягла Ламія. — Це безглуздя.

— Можливо, — погодився тамплієр. — Як би там не було, а все відбуватиметься саме так.

Отець Гойт скривився, ніби через їжу в нього скрутило шлунок, хоч до страв він майже не торкнувся.

— Послухайте, — почав був він, — а може, хоч сьогодні змінимо правила? Все-таки цей страх війни і таке інше? Просто сядемо поруч із Гробницями часу або деінде, і ділу кінець?

— За чотириста років ні космічним кораблям, ні повітряному транспорту ще ні разу не вдавалося коротким шляхом потрапити до північних узгір'їв, — заперечно труснув головою Консул. — Я не знаю нікого, кому би так пощастило.

— А можна поцікавитись? — відгукнувся Мартін Силен, весело тягнучи вгору руку, немов школяр. — Що там, в Бога душу, відбувається із цим сонмиськом літунів?

Отець Гойт нахмурився від таких слів поета, а Федман Кассад ледве помітно всміхнувся.

— Консул говорить не про недоступність території, — спробував пояснити Сол Вайнтрауб. — Адже туди можна потрапити як водою, так і кількома наземними шляхами. Та й літаки і планетольоти нікуди не зникають. Вони спокійно собі сідають біля румовища Гробниць часу, а також відлітають, куди їм скомандує комп'ютер. А от їхніх пілотів і пасажирів нікому більше бачити не судилося. — Вайнтрауб підняв немовля і вклав сонну дівчинку у елінг для грудничків.

— Отак руйнуються старі добрі легенди, — проказала Ламія. — А що ж показують бортові журнали?

— Нічого, — відповів Консул. — Жодних слідів насильства, силового втручання, жодних відхилень від курсу, жодних розривів у хронометражі. Ні тобі викидів енергії або її незбагненних втрат. Жодних подібних фізичних явищ.

— І жодних пасажирів, — додав Гет Мастін.

Консул поволі метикував. Якщо Гет Мастін і справді намагався пожартувати, то це вперше за всі десятиріччя, що він знає храмовників, екс-дипломат бачив, як тамплієр виголосив щось бодай віддалено смішне. Але ті заледве азійські риси, які проглядали з-під клобука, навряд чи належали людині, котра тільки-но приміряла маску гумориста.

— Яка мила мелодрама, — розреготався Силен. — То ми прямуємо в справдешнє христослізне Саргасове море душ? І хто в нас диригент цього сраного сюжету?

— Стули пельку! — не втрималася Ламія. — Ти нажлуктався, діду.

Консул зітхнув. Вони були разом трохи менше стандартної години.

Клони екіпажу прибирали зі стола тарілки та почали розносити десерт: шербет, каву, фрукти корабля-дерева, прісноводного горбаня, торт і всілякі шоколадні витребеньки з Ренесансу. Мартін Силен відмахнувся від солодощів, натомість замовив клонам іще одну пляшку вина. Консул і собі помізкував кілька секунд та й загадав прислузі віскі.

— Мені чомусь спало на думку, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба, коли всі вже доїдали десерт, — що виживемо ми чи ні, залежить від бесіди.

— Ви про що? — не зрозуміла Ламія.

Вайнтрауб замислено гойдав дитину, яка спала, притиснувшись до його грудей.

— Ну, дивіться... Чи знає хтось із вас, наприклад, чому вас обрано Церквою Ктиря та Річчю Спільною для цієї подорожі?

Усі промовчали.

— От і мені здалося, що ні, — правив далі Сол Вайнтрауб. — Іще дивовижнішим є те, що, здається, ніхто з нас не є ні послідовником, ні шанувальником Церкви Ктиря, правда? Я, скажімо, — єврей, і якими би плутаними не стали мої релігійні переконання у цей час, серед них марно шукати культ органічної машини для вбивства. — Вайнтрауб звів важкою бровою та оглянув присутніх за столом.

— Я — Істинний Голос Дерева, — промовив Гет Мастін. — І хоч багато храмовників вірять у те, що Ктир є Аватарою покарання^[11] тим, хто не годується від кореня, я мушу визнати, що ця єресь не грунтується^[12] на заповітах і вченні М'юїра.

Ліворуч від капітана плечима здвигнув Консул.

— Я атеїст, — проказав він, дивлячись на світло крізь склянку із віскі, — і ніколи не спілкувався із представниками культу Ктиря.

— У духовний сан мене висвятила Католицька церква, — невесело всміхнувшись, проказав отець Гойт. — Поклоніння Ктиреві суперечить усьому, на чім вона стоїть.

Полковник Кассад похитав головою, чи то відмовляючись відповідати на запитання, чи то заперечуючи свою приналежність до послідовників Ктиря. Ніхто до пуття не зрозумів.

Мартін Силен широко повів рукою:

— Мене охрестили лютеранином. Цієї підмножини вже не існує. Перш ніж народилися ваші батьки, я вже сповідав дзен-гностицизм. Я був католиком, вірив в об'явлення, ставав неомарксистом, інтерфейсним муджахідом, Потрясальником Кордонів, сатаністом, єпископом у церкві Джейкової Нади^[13] і справним передплатником писанини Інституту гарантованої реінкарнації. Тепер же радий визнати — я простий поганин. — Він усміхнувся всім навколо. — А для язичників, — підняв він тост, — Ктир — прийнятне божество.

— Релігією нехтую, — заявила Ламія. — Їй мене не пройняти.

— Мені здається, ви всі зрозуміли, що я мав на увазі, — проказав Сол Вайнтрауб. — Жоден із нас не поділяє догматів Ктиря, і тим не менше старійшини цієї чутливої спільноти обрали саме нас із-поміж мільйонів вірян-претендентів для мандрівки до Гробниць часу... і їхнього лютого бога... у цій останній прощі.

Консул похитав головою:

— Може, вам так і здається, пан-Вайнтраубе, проте я все одно не збагну для чого.

— Схоже, наші причини повернутися на Гіперіон настільки переконливі, аж навіть Церква Ктиря та ймовірнісні інтелекти Гегемонії дійшли згоди, що ми заслуговуємо на це право. — Учений відсторонено погладжував бороду. — Деякі з них (як-от, наприклад, мої) можуть бути відомі широкій громадськості, але я певен, що повною мірою ці причини знають тільки люди, присутні за цим столом. Тож я пропоную, щоб за ці кілька днів, які нам лишилися, ми розповіли один одному свої історії.

— Навіщо? — ніяк не міг зрозуміти полковник Кассад. — Я не розумію мети.

— А вона є, — усміхнувся Вайнтрауб. — Щонайменше, ми розважимося і бодай краєм ока зможемо зазирнути в душі товаришів у дорозі, перш ніж сам Ктир або які-небудь інші лиха відволічуть нашу увагу. Окрім того, якщо ми виявимося достатньо обізнаними, аби знайти спільну нить, яка лучить наші життя із його забаганками, то раптом це дарує нам осяяння і розуміння, як порятувати всі наші душі?

Мартін Силен розреготався і заплющив очі:

— Це Леніста, правда? — уточнив отець Гойт. — Я вивчав її в семінарії.

— Тепло, — розплющив очі Силен і долив собі вина. — Це Єйтс. Пісюн жив за п'ятсот років до того, як Леніста вперше потягнула матір за сталеву цицьку.

— Послухайте, — не здавалася Ламія, — ну який сенс у переповіданні всіх цих історій? Коли ми зустрінемо Ктиря, то повідомимо залізяці свої бажання, одному з нас його сповнять, решта помре. Правильно?

— Так говорить міф, — знизав плечима Вайнтрауб.

— Ктир — це не міф, — відгукнувся Кассад. — Так само як і його сталеве дерево.

— Тоді нащо нудити перед усіма своєю історією? — спитала Ламія, нанизавши на виделку останній шматочок сирної запіканки.

— Ми живемо в дивні часи, — ніжно погладив голівку заснулого немовляти Вайнтрауб. — Через те що ми — дрібка однієї сотої процента громадян Гегемонії, що подорожують поміж зірок, а не Мережею, то репрезентуємо химерний набір різних епох нашого спільного недалекого минулого. Мені, скажімо, шістдесят вісім стандартних років, проте через накопичений протягом мандрівок час-у-борг, ці вісім і ще шістдесят літ розтягаються на понад століття історії Гегемонії.

— То й що? — не зрозуміла сусідка.

Вайнтрауб, розкривши долоню, обвів рукою всіх навколо.

— Ми всі — острівці часу, ми всі — океани розмаїтої перспективи. Іншими, можливо, доречнішими в цій ситуації, словами, кожен із нас тримає фрагмент головоломки, яка не піддавалася нікому від часу, як людство вперше ступило на Гіперіон. — Старий чоловік пошкрябав носа. — Це загадка. І правду кажучи, мене ваблять загадки, навіть якщо мені лишився тільки тиждень на таку любов. Я би-от залюбки пролив трохи світла на цю таємницю. А якщо нічого не вийде, то спроби її розгадати вже цілком достатньо.

— Згоден, — беземоційно підтримав єврея Гет Мастін. — Мені цього на думку не спадало, та пропозиція обмінятися такими історіями перед зустріччю із Ктирем мені видається мудрою.

— А як перевірити, чи хтось не бреше? — спитала Ламія.

— Ніяк! — вишкірився Мартін Силен. — І це прекрасно.

— Варто проголосувати, — заявив Консул. Він усе ще думав про суперечливе переконання Міни Ґледстон у тому, що один із членів групи працює на Вигнанців. Історії — це спосіб його викрити? — Консул усміхнувся, уявивши настільки дурного вивідувача.

— А хто вирішив, що ми тут граємось у демократію? — сухо запитав полковник Кассад.

— Краще нам у неї і справді гратися, — відповів Консул, — бо для того, щоб кожному з нас досягнути власної цілі, вся група повинна дістатися володінь Ктиря у повному складі. Нам потрібен якийсь механізм ухвалення рішень.

— Ми могли би призначити старшого, — запропонував полковник.

— Срав я на такі пропозиції, — милим голосом відгукнувся поет. Інші за столом також похитали головами.

— Гаразд, — підсумував Консул. — Отже, голосуємо. І першим нашим рішенням ми повинні розглянути пропозицію пан-Вайнтрауба всім розказати про історію своїх стосунків із Гіперіоном.

— Усе або ж нічого, — поправив Гет Мастін. — Або ми їх усі розповідаємо, або ніхто. Рішення ухвалюватимемо більшістю голосів.

— Згода, — кивнув Консул, якого раптом зацікавила перспектива почути розповіді інших і водночас не полишала думка, що своєї йому переказувати не доведеться. — Хто за те, щоби вислухати історії?

— Я, — промовив Сол Вайнтрауб.

— Я, — сказав Гет Мастін.

— Обома руками за, — відгукнувся Мартін Силен. — Я би не обміняв цей комічний фарс навіть на місяць в оргазмічних лазнях Шоте.

— Я теж за, — здивувавшись самому собі, проголосив Консул. — Хто проти?

— Я, — підняв руку отець Гойт, але сили в його голосі не було.

— Мені ця затія здається дурною, — заявила Брон Ламія.

— Полковнику? — Консул звернувся до Кассада.

Федман Кассад просто знизав плечима.

— Так і зафіксуємо: чотири «за», два «проти», один утримався, — підсумував екс-дипломат. — Рішення ухвалено. Хто розпочне?

За столом запанувала тиша. Нарешті Мартін Силен відірвав погляд від клаптика паперу, на якому він писав. Роздерши його на кілька смужок, поет проголосив:

— Тут номерки від одного до семи. Потягнемо жереб і розповідатимемо у відповідному порядку, еге ж?

— Дитячий садок, — буркнула пан-Ламія.

— А я родом із дитячого садка, — відповів їй посмішкою сатира Силен. — Шановний пане посол, — звернувся він до Консула, — дозвольте скористатися цією подушкою з галунами, яку ви носите замість шапки.

Консул передав свій формений капелюх, у який на початку склали всі папірці, а потім пустили по колу. Першим тягнув Сол Вайнтрауб, а Мартін Силен — останнім.

Консул розгорнув свій клаптик, пересвідчившись, що ніхто не підглядає. Він буде сьомим. Чоловік видихнув із полегшенням, так ніби повітря тікало із надміру насмокованої ним кульки. Тепер не без того, міркував він, що своє вагоме слово скажуть події, і його історії просто ніхто не дочекається. Або ж війна поверне все в академічне річище. Чи й навіть його товариші просто знеохотяться до цих бесід. Або ж усе царство вмре, або ж сам кінь^[15]. Або ж цей кінь навчиться говорити.

«Тепер ніякого віскі», — подумалося Консулу.

— То хто перший? — запитав Мартін Силен.

Під час короткої паузи в тиші Консул чув, як у супокійному леготі шелестить листя.

— Я. — Обличчя священика виказувало ледве притлумлюваний біль. Цю міну Консулові доводилося бачити у своїх смертельно хворих друзів. Гойт підняв свій клаптик паперу, на якому була чітко надряпана римська цифра І.

— Гаразд, — відкоментував Силен. — Шквар!

— Отак одразу? — здивувався Гойт.

— А чом би й ні? — відгукнувся поет. Єдиним знаком, що виказував ті дві пляшки вина, що їх устиг прикінчити Силен, були розпашілі щоки і ще більш демонічний кут, під яким вигиналися його брови. — У нас іще кілька годин до посадки, і я за те, щоби відсипатися від фуги в цій морозилці вже тоді, коли ми будемо внизу, серед простих тубільців.

— Наш друг має рацію, — тихо підтримав поета Сол Вайнтрауб. — Якщо ми вже погодилися на те, щоби розповідати свої історії, то пообідня година — якраз найбільш цивілізований час для цього.

Отець Гойт зітхнув і підвівся.

— Одну хвилинку, — проказав він і рушив геть із трапезної платформи.

— Гадаєте, він здрейфив? — через пару хвилин поцікавилася Ламія.

— Та ні. — Із темряви попереду дерев'яного ліфта, що слугував головним підіймачем, виринув Лінар Гойт. — Мені просто було потрібно ось це.

Він кинув на стіл два маленькі заплямовані записнички і повернувся на своє місце.

— Декламуватимеш казки із своєї читанки? — обурився Силен. — О, Волхве, вигадуй же небилиці самостійно!

— Та коли ти вже стулиш свою пащеку?! — скрикнув священик. Він провів рукою по обличчю, торкнувся грудей. Вдруге за цей вечір Консул розумів, що дивиться на тяжко хвору людину.

— Пробачте, — перепросив отець Гойт. — Та якщо мені випало розповідати свою... свою історію, я маю переказати ще одну. Цей щоденник належить людині, котра спричинила моє повернення на Гіперіон. Повернення в ці дні. — Гойт глибоко зітхнув.

Консул торкнувся записників. Обвуглені та вкриті сажею, вони нібито пережили пожежу:

— У вашого друга дивний смак, якщо він і досі веде щоденник від руки.

— Так, — погодився Гойт. — Якщо ви готові, то я почну.

Товариство за столом кивнуло. Під трапезною платформою цілий кілометр корабля-дерева летів у холоднечі космосу та бринів нестримним пульсом живої істоти. Сол Вайнтрауб дістав заснуле немовля зі слінга і вкрай обережно переклав його на подушку, що лежала долі біля його стільця. Зняв свій комлог, запрограмував його монідиск на білий шум і поклав поруч. Маля, якому було тиждень од народження, лежало на животику і спало.

Консул чимдалі відкинувся на спинку крісла і спробував відшукати синьо-зелену цятку Гіперіона. Складалося враження, ніби вона росла на очах. Гет Мастін натягнув на носа клобук, так що тіні повністю вкрили його обличчя. Сол Вайнтрауб запалив люльку. Іншим запропонували по ще одній філіжанці кави, яку всі охоче прийняли, зручніше вмостившись за столом.

Мартін Силен, здавалося, пожвавився найбільше од усіх — певно, багато очікував від історії. Він похилився вперед і прошепотів:

Оповідь священика: Чоловік, який намарно кликав бога

— Інколи грань між ортодоксальним ревнителем і апостатом^[17] аж надто тонка, — проказав отець Лінар Гойт.

Цими словами розпочалася історія священика. Уже згодом, надиктовуючи його оповідь у комлог, Консул пригадував її як щось цільне, справжній моноліт, позбавлений стиків і швів, од якого відмінусували паузи, хриплий голос і крихти багатослів'я — споконвічні вади людського мовлення.

Своє перше іншосвітове завдання Лінар Гойт — тоді ще юний священик, який народився, виріс і ось тільки-но був висвячений у сан на планеті католиків Пацемі — отримав разом із наказом супроводжувати шановного єзуїта, отця Поля Дюре, до однієї тихої колонії — на Гіперіон. У милостиві часи отець Поль Дюре, безперечно, став би єпископом і, можливо, навіть Папою. Високий, худий аскет із білим чубом, що відкриває шляхетне чоло, та гострим поглядом очей, сповненим переживаннями та не здатним приховати весь їхній біль, Поль Дюре був послідовником святого Тейяра^[18], а ще — археологом, етнологом і непересічним єзуїтським богословом. Попри занепад католицької церкви і її звиродніння до майже забутого культу, який терпіли винятково через його химерну старомодність та ізольованість від решти життя в Гегемонії, єзуїтська логіка свого сприту не втратила. Так само не послабнули переконання отця Дюре і в тому, що Свята Католицька Апостольська Церква — остання і найкраща надія людства на безсмертне життя.

Хлопчиком Лінар Гойт вважав отця Дюре заледве не богоподібною постаттю, коли краєм ока бачив його під час рідкісних візитів єзуїта на просемінарії або вже коли сам доріс до статусу абітурієнта-семінариста і відвідував (щоправда, ще рідше) Новий Ватикан. Гойт тільки-но почав учитися у Колежі, як Дюре вирушив у надважливу, профінансовану Церквою археологічну експедицію на сусідню планету Армагаст. А за кілька тижнів після висвячення, після повернення єзуїта, тема тих розкопок утрапила в опалу. Лише найвище керівництво Нового Ватикану знало напевне, що ж власне там відбулося, іншим лишалися балачки про відлучення від лона Церкви і навіть імовірні слухання Святого відділу розслідувань — Інквізиції, яка бездіяльно існувала от уже чотири століття після шарварку, що зчинився зі смертю Землі.

Натомість отець Дюре подав заявку про призначення на Гіперіон — планету, найкраще відому завдяки химородному культу Ктиря, який там і зародився, — а Лінара Гойта відправили його супроводжувати. Можна було тільки уявити, наскільки невдячною здавалася йому ця робота — подорож у ролі, що ввібрала в себе найгірші сторони учнівства, почету і шпигунства без найменших шансів познайомитися з новим світом. Адже згідно з наказом, Гойт мав провести отця Дюре до гіперіонського космопорту й одразу повернутися на той самий спін-зореліт для зворотної подорожі у Всемережжя. Фактично пропозиція, яку адміністрація єпископа зробила Лінарові Гойту, означала згаяти двадцять місяців у кріогенній фузі, пару тижнів польоту планетарною системою в обидва напрямки і добрячий час-у-борг, із яким він повернеться назад до Пацема, на вісім років відстаючи від колишніх одногрупників у боротьбі за місіонерські призначення на шляху по щаблинах ватиканської кар'єри.

Та Лінар Гойт одержав добрий вишкіл у всьому, що стосувалося покори і дисципліни, а тому погодився на цю пропозицію без жодних питань.

Їхній транспорт — ветхий спін-зореліт «Надія-Олег» — виявився подзьобаним віспинами коритом, що не мало навіть слідів штучної гравітації, коли вимикався основний рушій, жодних ілюмінаторів у пасажирських відсіках і жодних розваг на борту, якщо не брати до уваги стимсимуляцій^[19] із загального каналу передачі даних, що під'єднувався безпосередньо до спальних місць, аби люди не вилазили зі своїх гамаків і ліжниць. Прокидаючись із фуги, пасажири (переважно заробітчани-іншосвітяни і туристи економ-класу, розбавлені кількома релігійними містиками та майбутніми самогубцями в ім'я Ктиря) так і спали в цих гамаках і ліжницях, харчувалися вторпродуктом у безликих кают-компаніях, змагаючись із нудотою та слабкістю космічної хвороби або ж просто нудьгою впродовж дванадцятиденної глісади із точки спін-виходу і перельоту до Гіперіона за умов повної невагомості.

У ці дні вимушеної близькості Лінару Гойту не вдалося дізнатися від отця Дюре майже нічого нового і взагалі нічого про події на Армаґасті, що призвели до заслання немолодого священика. Юний його супутник налаштував свій імплант-комлог таким чином, щоби той знайшов якомога більше відомостей по Гіперіону і вже за три дні до посадки отець Гойт практично вважав себе експертом по цій планеті.

— В архівах збереглися дані про католиків на Гіперіоні, але жодної інформації про тамтешню єпархію, — заявив одного вечора Гойт, коли вони бесідували, підвішені в своїх гамаках у невагомості, поки решта супутників гайнували час в еротичних стимсимсах. — То, напевно, ви займетеся якоюсь місіонерською роботою?

— Аж ніяк, — відказав отець Дюре. — Добрі люди з Гіперіона навіть не намагалися нав'язати мені хоч які свої релігійні переконання, тож не бачу сенсу ображати їхні почуття і займатися поміж них прозелітизмом^[20]. По правді, я сподіваюся потрапити на південний материк, Аквілу, і відправитися з Порт-Романса в глиб цього континенту. От тільки не в ролі місіонера. Хочу створити етнологічну дослідну станцію поблизу Розколини.

— Дослідну станцію? — здивовано повторив за ним отець Гойт. Він заплющив очі, щоби підлаштувати імплант, а поглянувши знову на Дюре, проказав: — Але ж, отче, цей район Розкрилля безлюдний і більшу частину року він абсолютно недоступний через вогнелісся.

Дюре всміхнувся і кивнув. Його антикварний імплант усю подорож так і пролежав нерозпакований у багажі, бо імплантами він не користувався.

— Не такий уже й недоступний, — тихо промовив він. — І не геть безлюдний. Там живуть бікура.

— Бікура? — отець Гойт знову заплющив очі. — Але ж це легенда, — нарешті проказав він.

— Гммм, — не погодився Дюре. — Пошукайте перехресні посилання на Мамета Спедлінга.

І отець Гойт знову заплющив очі. Згідно з Генеральним покажчиком, Мамет Спедлінг був маловідомим дослідником із Шеклтонівського інституту на Малому Ренесансі майже півтора стандартного століття тому, автором коротенької реляції, що нині зберігається в Інституті, у якій розповідав про те, як із тільки-но тоді заснованого Порт-Романса він пробирався по болотах, що згодом перетворилися на фібропластові плантації, вглиб континенту. Дорогою йому довелося минути напрочуд тихе вогнелісся, а забравшись повище на плато Розкрилля, він дістався Розколини і зустрівся із крихітним людським племенем, котре, напевно, й було тими самими легендарними бікура.

У своїх куцих записах Спедлінг висловлював припущення, що це нащадки колоністів зі зниклого корабля-«ембріоносця», який зник три століття тому. Він задокументував явні ознаки класичного випадку культурної деградації, притаманні спільнотам украй ізольованим, що страждають від наслідків кровозмішення та нададаптації^[21]. Спедлінг висловів не добирав: «...Не минуло й два дні, а мені вже очевидно, що бікура надто тупі, апатичні і бездумні, щоби гаяти час на їх вивчення...» Згодом з'ясувалося, що вогнелісся навколо мало-помалу почало оживати, тож Спедлінг і справді не став гаяти час на спостереження за своїм відкриттям, а натомість поквапився до узбережжя, втративши в «тихому» лісі під час утечі, що зайняла аж три місяці, чотирьох тубільних носіїв, усе спорядження, записи та ліву руку.

— Боже мій, — проказав зі свого гамака отець Гойт. — Чому бікура?

— А чому ні? — м'яко спитав Дюре. — Ми не знаємо про них майже нічого.

— Та ми ж майже нічого не знаємо чи не про весь Гіперіон, — розпалюючись, пояснив молодший священик. — От що б ви, наприклад, сказали про легендарного Ктиря і Гробниці часу на півночі Еквуса за хребтом Вуздечки? Вони ж знамениті!

— То ж бо й воно! Скажи мені, Лінаре, скільки наукових статей написано про Гробниці і ту істоту, Ктиря? Сотні? Тисячі? — Літній священик урешті-решт набив люльку тютюном і прикурив її, що вже само по собі, помітив Гойт, було неабияким подвигом за умов невагомості. — Крім того, навіть якщо той Ктир і реальний, він зовсім не людина. Я ж бо небайдужий тільки до людей.

— Правда, — погодився Гойт, нишпорячи у своєму інтелектуальному арсеналі в пошуках гідного аргументу, — проте нічого особливо загадкового в бікура немає. Ну, віднайдете ви пару десятків тубільців, що живуть у регіоні настільки хмарному, туманному і... малозначному, що їх не помітили навіть власні геосупутники Гіперіона. Навіщо зупиняти свій вибір на них, коли на цій планеті є справді велика загадка?.. Наприклад, лабіринт! — Обличчя Гойта аж світилося. — Ви знали, що Гіперіон — один із дев'яти лабіринтових світів, отче?

— Звісно, — відказав Дюре, над яким росла нерівних обрисів димна півсфера, аж поки її не почали розтягати повітряні потоки на тонке павусся і струминки. — Але в лабіринтів, Лінаре, теж повно своїх дослідників і шанувальників по всій Мережі. І скільки часу ці твої тунелі дев'яти (дев'яти ж?) планет існують? Півмільйона стандартних років? Навіть я би сказав, мабуть — радше три чверті мільйона. Ця таємниця ще може почекати. А от чи можуть почекати бікура? Скільки ще часу мине перед тим, як їхню культуру поглине сучасний світ колонії або ж просто зітруть банальні обставини?

— Може, їх уже не існує, — здвигнув плечима Гойт. — Спедлінг їх бачив давним-давно, і жодних інших повідомлень про них звідтоді не надходило. Якщо це плем'я і справді зникло, то ви змарнуєте весь свій час-у-борг, а тяжкі злигодні і біль, які вам доведеться пережити дорогою туди, виявляться даремним трудом.

— То ж бо й воно! — тихо пахкнув люлькою отець Поль Дюре у відповідь.

Так минула їхня остання година разом у спусковому катері, коли отець Гойт зміг отримати елементарне уявлення, про що думав його супутник. Кілька годин лімб Гіперіона^[22] палахкотів над ними білими, зеленими та ляпіс-лазуровими вогнями, аж раптом старий апарат розітнув верхні шари атмосфери, полум'я на коротку мить заповнило собою вікно, після чого вони вже тихо собі летіли на шістдесятикілометровій висоті понад темними скупченнями хмар та осяяними світлом зірок морями, а назустріч їм нісся термінатор планети і разом із ним місцевий схід сонця, схожі на спектральний вал світла.

— Дивовижно, — прошепотів Поль Дюре, більше до себе, ніж до свого юного супутника. — Дивовижно. У такі моменти мене не полишає відчуття... ледве помітне таке відчуття... якою ж пожертвою було сходження Сина Господнього на Землю, де він став Сином людським.

Гойтові схотілося поговорити, однак отець Дюре і далі не відводив очей від вікна, заглибившись у власні думки. За десять хвилин вони вже сідали в Міжзоряному космопорті Кітса, старого священика засмоктало у вир митних пригод і багажних ритуалів, а ще хвилин за двадцять неабияк розчарований Лінар Гойт уже піднімався у космос, знову повертаючись на «Надію-Олег».

— За п'ять тижнів особистого часу я повернувся на Пацем, — продовжував далі отець Гойт. — Я змарнував вісім років. Але з невідомих мені причин відчуття втрати було значно сильнішим від банальної цифри. Одразу після прибуття я одержав вісточку від єпископа про те, що за весь цей час від Поля Дюре, який станом на той момент пробув на Гіперіоні вже чотири роки, вони не почули жодного слова. Новий Ватикан розтринькав ціле багатство на запити по лінії «світло+», та ні колоніальній владі, ні консульству у Кітсі не вдалося відшукати зниклого священика.

Гойт замовк, аби відсьорбнути води, і Консул проказав:

— Я пам'ятаю ті пошуки. Із самим Дюре я, звісно, незнайомий, але ми доклали всіх зусиль, щоби найти його. Тео, мій асистент, витратив багато сил, намагаючись розв'язати загадку зниклого клірика. Та нічого крім пари суперечливих повідомлень із Порт-Романса, де нібито бачили священика, ми не накопали. Крім того, вони стосувалися подій кількарічної давнини, перших кількох тижнів після його прибуття на планету. Там в околиці сотні плантацій, позбавлених навіть радіозв'язку та комунікацій, головним чином через підпільне вирощування заборонених наркотиків, а не тільки фібропласту. Мабуть, ми просто так і не змогли поговорити з персоналом потрібної плантації. Хай там як, а коли я летів із Гіперіона, справа отця Дюре залишалася відкритою.

Лінар Гойт кивнув.

— Я приземлився у Кітсі через місяць після того, як ваше місце в консульстві посів наступник. Коли я зголосився летіти назад, єпископ був приголомшений. Його Святість приймав мене особисто. На Гіперіоні я пробув менше семи місцевих місяців, і коли вертався в Мережу, то вже знав долю отця Дюре. — Гойт постукав пальцями по двох заношених шкіряних записниках, що лежали на столі.

— І якщо мені вже судилося закінчити цю історію, — хриплим голосом проказав Гойт, — я мушу зачитати звідси кілька фрагментів.

Корабель-дерево «Іґґдрасіль» розвернувся, і його стовбур затулив собою сонце. Трапезна платформа під листяним шатром ніби пірнула в ніч, та замість кількох тисяч зірок, що всівають небо, коли ви дивитеся на нього з поверхні планети, буквально мільйони сонць спалахнули над столом, збоку від нього та попід ним — тепер Гіперіон був чітко окресленою кулею, яка летіла їм назустріч, немов смертоносна ракета.

— Читай уже! — скомандував Мартін Силен.

Із щоденників отця Поля Дюре

День 1

Отже, так починається моє заслання.

Я трохи гублюся, бо не знаю, звідки починати лік записам свого щоденника. За чернечим календарем Пацема, зараз сімнадцятий день Хоми-місяця літа Господа Бога Нашого 2732-го. Згідно ж зі стандартом Ери Гегемонії, сьогодні 12 жовтня 589 р. Г. За ліком Гіперіона, коли вже вірити зморшкуватому курдуплю-діловоду у старому готелі, де я поселився, надворі стоїть двадцять третє лікія^[23] (останнього з їхніх семи сорокаденних місяців) 426 р. п. п. п. (після провальної посадки!), чи ж то сто і ще двадцять восьмого року правління Сумного Короля Біллі, який не всидів на монаршому престолі навіть сотні тих літ.

До дідька! Зватиму його Днем Першим свого заслання.

Який був виснажливим. (Так дивно втомлюватися після кількамісячного сну, але кажуть, що це нормальна реакція після пробудження з фуги. Всі мої клітини наче відчувають бездіяльну слабкість останніх кількох декад подорожі, хоч би я і лишався непритомним увесь цей період. Здається, молодшим я зморювався не так сильно під час мандрівок.)

Прикро, що так і не роззнайомився із юним Гойтом до пуття. Він мені здався пристойним парубком, катехізис знає, очі горять. Хіба ж це помилка нашої молоді, що Церква доживає останні дні? Просто цій наївній юні не зупинити сповзання нашої Церкви у забуття, яке їй, схоже, і справді суджене.

Що ж, мій внесок їй також не зарадив.

Коли ми неслися на поверхню планети в спусковому катері, я бачив неперевершену красу мого нового світу. Навіть зміг розрізнити два з трьох материків: Еквус та Аквілу. Урси (третього) видно не було.

Посадка в Кітсі, потім кілька годин митного контролю та поїздки до міста наземним транспортом. У голові змішалися картинки: в мінливому блакитному серпанку — гірський хребет на півночі, його відноги, порослі оранжевими та жовтими лісами, бліде небо із зеленувато-синьою підкладкою і дрібне сонце, дарма що сліпить очі сильніше від того, що висить над Пацемом. Здаля всі барви здаються яскравішими, а при наближенні розпливаються і блякнуть, ніби на палітрі якогось пуантиліста^[24]. Так розхвалена іншими туристами велика статуя Сумного Короля Біллі насправді розчаровує. З автостради її обриси видавалися грубими та неотесаними — такий собі ескіз, викарбуваний нашвидкуруч із чорного каменя, — дуже далекими від величної скульптури, яку я очікував побачити. Король, можна сказати, нависає над спорохнявілим містом із півмільйонним населенням — гадаю, невротичний самодержець-поет оцінив би таку картину.

Сама ж столиця ніби розділена на лабіринт із кишл та генделиків, що розростається по околиці та зветься Джектауном, і власне Кітс, так зване Старе Місто, яке насправді налічує всього лише чотири століття, відполіровані кам'яниці якого випромінюють саму стерильність. Незабаром я його огляну.

Я запланував пробути в Кітсі місяць, але мені вже не терпиться рушити далі. Ех, монсеньйоре Едуар, бачили б ви мене зараз! Караюсь, але не каюсь. Самотніший, ніж будь-коли раніше, та напрочуд вдоволений новим засланням. Якщо розправою за мою колишню непомірність істинного ревнителя має бути моя неволя у сьомому колі самоти і пустині, то Гіперіон — і справді ідеальний вибір. Я міг би забути про місію, в яку відправив сам себе світ за очі до бікура (не знаю, чи вони реальні, сьогодні я в цьому сумніваюся), і коротати решту свого віку в провінційній столиці цієї забутої Богом загумінкової планети. Навіть так заслання легшим би не стало.

Ех, Едуаре, були ми хлопчиками-однокашниками (хоч мені не дав Господь ні твого розуму, ні твоєї ортодоксальності), тепер — обоє старики. От тільки ти на чотири літа мудріший, а я і досі шкода-на-двох-ногах та нерозкаяний дітлах, котрим ти мене запам'ятав. Я молю Бога, щоби послав тобі здоров'я, аби ти міг молитися за мене.

Утомився. Спатиму. Завтра — екскурсія по Кітсу, добрячий обід і пошуки транспорту до Аквіли і далі на південь.

День 5

У Кітсі є собор. Точніше, був. От уже мінімум два сторіччя як він стоїть покинутий. Суцільна руїна, трансепт^[25] гуляє просто зелено-синього неба, одна із західних веж недобудована, від іншої лишився каркас обваленого каміння та проіржавілої арматури.

Я натрапив на нього випадково, заблукавши у вуличках понад набережною Гулаю в досить безлюдній частині столиці, де Старе Місто потроху розсипається і перетворюється на Джектаун, густо оторочений складськими приміщеннями, що за ними годі навіть край оком роздивитися румовище, яке лишилося від церковних башт, аж поки ви не вивертаєте у вузький завулок — і от він здіймається, шкаралупа від храму. Його будинок капітулу^[26] заледве не сповз у річку, а фасад пощерблений останками жалобної, апокаліптичної ліпнини і статуй експансіоністської доби по Гіджрі.

Я побрів поміж плетива тіней та будівельних блоків на підлозі у центральний неф^[27]. У єпископському управлінні на Пацемі нічого не змогли розказати про історію католицької церкви на Гіперіоні і тим паче змовчали про його собор. Це майже неймовірно, щоб убога колонія з корабля-«ембріоносця» чотириста років тому могла забезпечити існування досить великої парафії для утворення єпископської кафедри. Я вже мовчу про спорудження собору. Та все ж — ось він переді мною.

Я пронизував собою тіні ризниці. Курява і спорохнявілий тиньк висіли в повітрі, немовби ладан, окреслюючи два стовпи сонячного проміння, що падало на підлогу крізь вузькі вікна високо наді мною. Я вийшов на широку смугу світла і підійшов до вівтаря, позбавленого всіх оздоб, якщо такими не вважати будівельне сміття і тріщини, утворені від падіння цеглин. Великий хрест, що колись висів на східній стіні за олтарем, також зірвався і тепер лежав у керамічному череп'ї на купі каміння. Керований підсвідомим, я став за вівтар, здійняв руки і заходився вершити таїнство св. Причастя. Не шукайте в цьому якоїсь пародійності, мелодраматичності, символізму чи прихованого наміру; то була просто доведена до автоматизму дія — реакція священика, котрий щодня правив службу впродовж понад сорока шести років свого життя і перед котрим тепер зазоріла перспектива ніколи більше не бути причетним до євхаристійного обряду^[28], який несе розраду.

Із превеликим здивуванням я виявив, що в мене була паства. У четвертому ряду на ослінчику для молитов схилила коліна стара жінка. Її чорна сукня і шалик ідеально зливалися з тамтешньою сутінню, так що роздивитися я міг тільки овал її зморшкуватого, стародавнього обличчя, що ніби безтілесне плавало у темряві. Приголомшений, я замовк посеред літанії^[29]. Хоч вона і дивилася на мене, та щось в її очах, навіть із такої відстані, водномить переконало мене в тому, що жінка сліпа. Якусь мить я не міг промовити навіть словечка і німував, мружачись у курних променях світла, що заливало вівтар, та намагаючись осягнути розумом цей примарний образ, спрожогу вигадуючи пояснення власної присутності і вчинків.

Коли до мене вернувся голос, і я озвався до неї, і слова мої відлунили від стін величезної зали, я збагнув, що вона вже рушила. Її ноги човгали по кам'яній підлозі. Десь щось заскреготіло, і короткий спалах світла осяяв її профіль праворуч від олтаря. Я прикрив очі рукою, щоби не сліпило сонце, і почав продиратися через уламки каміння, де колись стояла огорожка, що відділяла вівтарну частину храму. Я ще раз гукнув її, запевняючи, що мене не треба боятися, попри те що в самого холодок по шкірі пройшов. Я не барився, та поки добіг до закутка нефу, жінки вже ніде видно не було. Крихітні двері вели до напівзруйнованого будиночка капітулу та на берег ріки. Я її впустив. Повернувшись назад у морок, я був би радий повважати її всього-лишень грою власної фантазії, сном наяву, спричиненим багатьма місяцями штучного кріогенного сну, якби не одненький відчутний доказ її присутності. В прохолодній темряві під подихом невидимого протягу і вітерцю мерехтів червоний вогник самотньої свічечки.

Мене втомило це місто. Його язичницька претензійність і облудна історія. Гіперіон — це світ поетів без натяку на поезію, а Кітс — мішанка кричущого фальш-класицизму та бездумної базарної енергії. В ньому є три доми зібрань для дзен-гностиків і чотири мечеті високого ісламу, дарма що народ по-справжньому вчащає по благословення до незліченних генделиків та бурдеїв, велетенського ринку, що торгує фібропластовим крамом із півдня, і храмів культу Ктиря, де загублені душі ховають свою суїцидну безнадію за щитом пустодзвонного містицизму, який не дарує об'явлення.

До дідька.

Узавтра я вирушаю на південь. У цьому абсурдному світі можна знайти і екранольоти, і деякий інший повітряний транспорт, але Простий Люд змушений подорожувати між проклятими островами-континентами лише кораблями (а це, кажуть, ціла вічність) або ж гігантським пасажирським дирижаблем, який вилітає з Кітса раз на тиждень.

Завтра мені в путь. Дирижаблем.

День 10

Тварини.

Команда першопрохідців на цій планеті, певно, була з ними показилася. Кінь, Ведмедиця, Орел. Три доби ми повзли вздовж східного узбережжя Еквуса над місцевими шхерами, які називаються Гривою. В останній день ми перетнули невелику частину акваторії Серединного моря і потрапили на чималенький острів під назвою Риф Кішки. Сьогодні тут — у Феліксі, «головному» його місті — скидають вантаж і сходять пасажири. Наскільки можна було виснувати з оглядової палуби і майданчика причальної щогли, місцеве населення навряд чи більше п'яти тисяч чоловік, що туляться один до одного в цих розкиданих по околиці бараках і халупах.

Далі повітряне судно своїм черепашачим ходом пролетить вісімсот кілометрів над архіпелагом дрібніших островів, відомих як Дев'ятихвістка, після чого здійснить зухвалий стрибок через екватор іще на сімсот кілометрів відкритого моря. І наступним берегом, який ми побачимо, буде північно-західний край Аквіли, що зветься Дзьоб.

Тварини.

Назвати такий транспорт «пасажирським дирижаблем» — справжнє вправляння в креативній семантиці. Адже це велетенське повітряне судно з вантажними трюмами, у яких би вмістився цілий Фелікс і ще лишилось би місце для тисяч паків фібропласту. Тим часом менш важливий вантаж (тобто ми, пасажири) моститься, де тільки душі завгодно. Я розклав свій лежак біля вантажної рампи в кормовій частині дирижабля і звив собі затишне кубельце з допомогою особистих речей та трьох великих скринь експедиційного спорядження. Біля мене окотилася родина з вісьмох душ — тубільні робітники плантацій, котрі повертаються зі своєї щодворічної подорожі на закупи до Кітса. І хоча я звик до звуків та запахів ув'язнених у клітках свиней та пищання хом'яків, неспинне, спантеличене кукурікання їхнього сердешного півня просто зводить мене з глузду ніч за ніччю.

Тварини!

День 11

Сьогодні вечеряв на оглядовій палубі із громадянином Геремісом Дензелем, відставним викладачем крихітного сільгоспвишу біля Ендіміона. Він мені розказав, що команда піонерів Гіперіона ніякого кумира з тварин собі не створювала. Бачте, офіційними назвами Еквуса, Урси та Аквіли насправді були Крейтон, Алленсен і Лопес — за іменами трьох середньої руки бюрократів Геодезичної служби! Краще б уже тваринний фетиш!

Пообіддя. На самоті я з оглядової палуби дивлюся на захід сонця. Тут місток проходить у затишку під вантажними модулями носової частини, тому вітер — усього лише легіт, приправлений морською сіллю. Наді мною аркодужно пнеться вгору оранжево-зелена оболонка дирижабля. Ми саме між островами, і море вбирає очі ляпіс-лазур'ю, помережаною смарагдовими відтінками — такий собі виворіт небесної палітри. На високих перистих хмарах займаються останні відблиски надто маленького сонця Гіперіона, надаючи їм огненно-коралового забарвлення. Навколо абсолютно тихо, тільки ледь чутно дзижчать електротурбіни. У трьохстах метрах піді мною в одному ритмі з дирижаблем пливе тінь велетенської підводної істоти, схожої на ската-манту. А секунду тому комаха чи пташина, завбільшки з колібрі і схожа кольором на неї, дарма що крила ніби сплетені із павутиння, розмахом у цілий метр, зависла поряд і вивчала мене, перш ніж, згрупувавшись, спікірувати до води.

Едуаре, сьогодні ввечері мені дуже самотньо. Було би легше, якби я точно знав, що ти живий і досі копирсаєшся в саду та працюєш по вечорах у своєму кабінеті. Я гадав, що подорожі розворушать мою стару віру в Тейярову концепцію Господа Бога, у Якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний, En Haut й En Avant^[30], злилися воєдино, от тільки поки що — ніяк.

Сутеніє. Я старішаю і відчуваю щось... ні, не докори сумління... за гріх фальсифікації знахідок під час розкопок на Армагасті. Але ж, Едуаре, Ваше Преосвященство, якби артефакти і справді свідчили про існування Христоцентричної культури на планеті в шестистах світлових років від Старої Землі і майже за три тисячі років до того, як людина покинула свій рідний світ...

То невже це настільки страшний гріх — інтерпретувати неоднозначні дані з думкою про відродження християнства ще за нашого життя?

Так, настільки. Проте не через гріх підправляння даних, а через глибшу провину — переконаність, що християнство можна спасти. Церква помирає, Едуаре. І не просто люба нам гілка Священного Дерева, а всі його пагінці, галузочки та червоточини. Помирає все Тіло Христове, так само як і мій, мною ж і зневажений організм, Едуаре. Ми з тобою розуміли це на Армагасті, де криваве сонце освітлює тільки куряву і смерть. Ми розуміли це того прохолодного зеленого літа в Колежі, коли вперше виголосили свої обітниці. Ми розуміли це хлопчаками на тихих стадіонах Вільфранш-сюр-Сона. І ми розуміємо це зараз.

Світло згасло, і я мушу писати під присмеркову сірість із вікон салону однією палубою вище. В небі дивні сузір'я. А Серединне море фосфоресціює вночі зеленкуватими, хворобливими вогнями. На обрії ближче до південного сходу бовваніє темна маса. Може, шторм, а може, і наступний острів архіпелагу — третій із дев'яти «хвостів». (Що то за міфологія з дев'ятихвостими кішками? Я не в курсі.)

І во ім'я тієї шашки, яку я сьогодні бачив — якщо перед моїми очима і справді лопотіла крильми шашка, — молитиму Бога, щоб то був острів, а не буря.

День 28

Я мешкаю в Порт-Романсі всього вісім днів і вже бачив три трупи.

Першим був чоловік, якого винесло хвилями на замулені береги — роздута, біляста пародія на людину, що опинилася геть недалеко від причальної щогли у мій перший же вечір у місті. Дітлашня жбурляла в небіжчика камінці.

Другий труп я спостерігав, коли його витягали з руїн згарища на місці метанового цеху (чи крамнички) в бідному кварталі поруч із моїм готелем. Чоловік страшенно обгорів, до невпізнання, скоцюбився від жару, руки-ноги попідтягувані до тулуба в позі боксера, що в неї скручує жертв огню з часів сивої давнини. Я говів цілий день і змушений із ганьбою визнати, що мій рот наповнився слиною, коли в повітрі зачулися багаті жирні аромати смаженої плоті.

Третього вбили за три метри від мене. Я щойно вийшов із готелю і занурився у лабіринт заляпаних гряззю дощаних хідників, які слугують за нормальні тротуари жалюгідного міста, як бахнули постріли і в чоловіка у кількох кроках поперед мене підкосилися ноги, ніби він послизнувся; він розвернувся до мене зі спантеличеним поглядом на лиці і повалився на узбіччя, в багнюку та каналізаційні стоки.

У нього вистрілили тричі із якоїсь кінетичної зброї. Дві кулі поцілили в груди, а третя — трохи нижче лівого ока. Це неймовірно, але він усе ще дихав, коли я підбіг до нього. Навіть не замислюючись, я дістав свою столу^[31] із сумки, намацав на дні флакон із свяченою водою, що так довго був зі мною, і заходився до таїнства соборування. У юрбі, яка збіглася на все подивитися, ніхто не заперечував. Підстрелений чоловік ледве поворушився, прокашлявся, наче збирався щось сказати, і помер. Натовп розійшовся ще до того, як тіло жертви забрали.

Чоловік був середнього віку, з чуприною пісочного кольору і дещо повнуватий. У нього не знайшли при собі документів, навіть універсальної картки або комлогу. З кишені випало шість монеток.

Того дня не знати з якого дива я вирішив побути з небіжчиком до кінця. Куций лікар-цинік дозволив мені залишитися під час обов'язкового розтину тіла. Підозрюю, йому вже просто в роті засмерділося від браку спілкування.

— Отака йому красна ціна, — заявив він, розкривши чоловікові черевну порожнину, немов рожевий портфель, одкинув складку шкіри та м'язів і, відтягнувши її, закріпив, немов край тенту в наметі.

— Кому йому? — не зрозумів я.

— Його життю, — пояснив лікар, одділивши шкіру обличчя небіжчика і закотивши її, наче заяложену маску. — Вашому життю. Моєму життю. — Червоні і білі переплетені смуги мускулів перетворилися на суцільний синець навколо рваної рани вище вилиці.

— Не може бути все так просто, — заперечив я.

Лікар відірвався від свого похмурого заняття і поглянув на мене з веселою усмішкою.

— Справді? — проказав він. — А доведіть мені, якщо ваша ласка. — Ніби зважуючи, він підняв серце чоловіка в руці. — На відкритому ринку планет Мережі це могло би коштувати якусь суму. Адже є клас людей надто бідних для того, щоб утримувати власні, вирощені в пробірках частини тіла про запас, але досить заможних, щоби померти від банальної нестачі серця. У нас же це — просто тельбухи, нікому не потрібний мотлох.

— Не може бути все так просто, — непереконливо повторив я. Мені згадалося, як перед самими моїм відльотом із Пацема ховали Його Святість Папу Урбана XV. Згідно з традицією, що встановилася до Гіджри, його тіло не бальзамували. І от воно чекало в передпокої головної базиліки, поки його не вкладуть у просту дерев'яну труну. Допомагаючи Едуару та монсеньйорові Фрею припасувати ризу до задубілого тіла, я зауважив буру шкіру небіжчика та розслаблені вуста.

Лікар здвигнув плечима і завершив поверхневий розтин. З усіх формальних процедур це була рекордно коротка автопсія. Жодних підозрюваних, жодних мотивів. Опис убитого відправили до Кітса, але самого чоловіка поховали наступного дня на ділянці для жебраків, якраз між замуленими берегами та жовтими джунглями.

Порт-Романс — це плетиво жовтих, із яз-дерева споруд, побудованих на лабіринті риштування і дощок, які простягайся далеко в замулене гирло Кансу. Ця річка сягає тут завширшки майже два кілометри і кількома рукавами виливається у бухту Тоскагай. Щоправда, судноплавні серед них тільки парочка, і драги не замовкають ні вдень, ні вночі. Кожної неспаної ночі я лежу у своєму дешевому номері, і з відчиненого вікна до мене долинає гупання копрів, ніби б'ється серце цього бридкого міста, а віддалене шепотіння прибою схоже на його сповнене мокротиння дихання. Сьогодні я дослухаюся до ритмів міста і ніяк не можу в уяві спекатися картинки оббілованого обличчя вбитого чоловіка.

У передмісті різні компанії утримують екранодром, звідки переправляють людей і вантажі на крупні плантації вглибині материка. Але підкупити пілотів мені не вистачить грошей. Точніше, сам би я вже якось потрапив на борт, але куди дівати три валізи медичного й іншого обладнання. Хоч така спокуса мене не полишає. Сильніше ніж будь-коли моя служба в бікура здається все більшим абсурдом та безглуздям. Тільки моя дивна потреба в пошуках цілі та мазохістська рішучість виконати умови заслання, у яке я сам себе відправив, і надалі женуть мене вгору течією.

Щодвадні вгору за течією Кансу вирушає корабель. Я вже зарезервував собі на ньому місце, а завтра перенесу туди валізи. За Порт-Романсом я не сумуватиму.

День 41

«Емпоротичний жирандоль» суне-пливе проти течії. Від часу, як ми два дні тому проминули Мелтонову Пристань, не помітно жодних ознак людського житла. Джунглі обступили береги річки, ніби суцільні стіни; ба більше — місцями, де водяна гладінь звужується до тридцяти-сорока метрів, вони повністю переплітають гілля у вас над головами. Саме світло тут жовте і густе, як топлене масло, проціджене крізь крони та лапате гілля дерев у вісімдесяти метрах над бурою гладінню Кансу. Я сиджу на іржавому бляшаному даху середньої пасажирської баржі і мружу очі, намагаючись розгледіти своє перше дерево тесла^[32]. Старий Каді, який поруч струже якийсь патичок, чвиркнув крізь щербаті зуби у воду і розсміявся з мене. «Нє, так далеко в долішній течії вогняні дерева не ростуть, — пояснює він. — А якби росли, то ліс дідька б лисого так виглядав. Аби побачити теслу, треба спинатися на Розкрилля. А ми, падре, ше досі дощовими лісами пливемо».

Щодня по обіді ллє дощ. Правду кажучи, «дощ» — надто м'яко сказано, коли подумаєш про цей справжнісінький вселенський потоп, який щодня падає нам на голови, ховає собою береги і лупить по даху баржі з оглушливим гуркотом, уповільнюючи наш і без того черепашачий поступ, аж поки не з'являється враження, що ми взагалі стоїмо на місці. Так ніби сама ріка щодень стає дибки і перетворюється на вертикальний потік, прямовисний водоспад, яким судно повинно піднятися вгору, якщо мусить продовжувати путь уперед.

«Жирандоль» — старезний плоскодонний буксир, який тягне за собою п'ять барж, геть ніби мама, в поділ спідниці якої вчепилася обідрана дітлашня. Три дворівневі суденця транспортують пакунки різноманітного краму, який продаватимуть або й мінятимуть на щось інше на тих нечисленних плантаціях та в населених пунктах по берегах ріки. Дві інші пропонують таку собі подобу нічлігу для тубільного населення, яке подорожує Кансом, хоча в мене склалося враження, що деякі з їхніх пасажирів тут прописалися на постійно. Моє особисте ліжко — заплямований матрац і схожі на ящірок комахи по всіх стінах.

Після дощу всі виходять на палубу дивитися, як понад холонучою річкою здіймається вечірній туман. Тепер повітря спекотне і перенасичене вологою майже цілий день. Старий Каді говорить, що я спізнився для подорожі дощовим та вогняним лісами і не встигну проскочити повз неактивні дерева тесла. Що ж, подивимося.

Сьогодні туман схожий мені на душі померлих, що сплять під темним плесом річки. Останнє дрантя пообідніх хмар розсіюється у верхівках дерев, і в цей світ повертається колір. Я спостерігаю, як лісові нетрі переливаються барвами від жовтого хрому до прозорого шафрану і поволі вигорають спершу до вохри, а потім до умбри і, зрештою, — сутіні. На борту «Жирандолі» Старий Каді світить ліхтарі та канделосфери, що теліпаються на прогнутих балках верхньої палуби. Тим часом як джунглі, ніби намагаючись не програти в цьому змаганні, починають слабко фосфоресціювати вогниками-гниличками, і підсвічені ними сяй-пташки та різнобарвне павутиння перепурхують з гілки на гілку в темнішій, верхній частині крон.

Маленький гіперіонівський місяць сього вечора не проглядається, але ця близька до свого сонця планета летить у на диво захаращеному космічним сміттям просторі, так що поночі її небеса нерідко ілюмінують зорепади. От і сьогодні метеорів вродило рясно. І вибираючись на широкий плес, ми спостерігаємо над головами їхні яскраві сліди, що сплітаються докупи в цілі сузір'я. Це плетиво довго лишається на сітківці очей, і коли я понурюю очі до темної води, то бачу в її гладіні те саме оптичне відлуння.

На сході яскраво палає крайнебо, і Старий Каді пояснює, що то орбітальні дзеркала, які освітлюють декілька великих плантацій.

Надворі надто тепло, щоби вертатисяназад до каюти. Я розгортаю тоненьку підстилку на даху баржі і спостерігаю за виставою небесних огнів, а внизу тим часом тубільці гуртуються сім'ями і заводять нав'язливих пісень говіркою, яку я навіть не намагався опанувати. З думок не йдуть далекі бікура, здіймаючи непогамовану хвилю бентежності.

Десь у лісі голосом наляканої жінки верещить якась звірина.

День 60

Нарешті на плантації Пересебо. Хворий.

День 62

Страшенно занедужав. Гарячка, аж усього трусить. Учора цілий день блював чорною жовчю. Злива оглушає. Всю ніч хмари в небі підсвічені з орбітальних дзеркал. Складається враження, ніби це горить небо. Пропасниця.

Про мене турбується жінка. Купає мене. Мені не соромно — я надто хворий. Волосся в неї темніше від більшості місцевих. Маломовна. Чорні, лагідні очі.

Господи, це ж треба настільки захворіти у такій далечині від дому.

День

. вона чекає пілглядає приходить з дощу навмисно в тонкій сорочкі спокутує зна, хто я такий пала шкіра підтонкою бавовною темні соски знаю знаю хто вони хто підгляда, тут чую їхголоси у ночі купають мене в труті палає думаютЬ я не знаю але я чую їх голоси за дощем коли крик припини припини припини де там тої шкіри вже, внизу все червоне я відчуваю дірку в щокі і коли відшукаю пулю, то виплюну геть геть agnusdeiquitolispecattamundi miserer nobis misere nobis miserere^[33]

День 65

Господи, дякую Тобі, що порятував од недуги.

День 66

Сьогодні поголився. Сам доліз до душу.

Семфа допомогла приготуватися до візиту розпорядника. Я чекав на бурмила і грубіяна, бо саме такі працювали на току за вікном, але до мене завітав спокійний чорношкірий чоловік із трохи шепелявою говіркою. Охочий помогти. Я сильно переймався про те, чим розплачуватимуся за лікування, а він мене переконав, що не братиме ніяких грошей. Ба більше — він допоможе мені з провідником у гори! Сказав, що сезон уже добігає кінця, але якщо я стану на ноги за десять днів, то ми встигнемо проскочити через огнеліс і дійти до Розколини ще до того, як дерева тесла ввійдуть у повну силу.

Коли він пішов, ми трохи погомоніли із Семфою. Три гіперіонівські місяці тому її чоловік загинув від нещасливої пригоди під час збору врожаю. Сама вона походила із Порт-Романса і шлюб із Мікелем став для неї справжнім порятунком, тому назад вона вертатися не стала, а залишилася на плантації різноробом. Я її добре розумію.

Вона зробила мені масаж, і тепер я спатиму. Останнім часом мені постійно сниться матір.

Десять днів. За десять днів я буду готовий.

День 75

Перш ніж рушити в путь разом із Туком, я сходив на поля-матриці проститися із Семфою. Вона майже нічого не казала, але по очах я бачив, що вона за мною сумуватиме. Піддавшись спонтанному бажанню, я благословив її і поцілував у лоба. Поруч посміхався і кивав головою Тук. Із двома в'ючними гібридами ми розпочали свій шлях. Доглядач Орланді провів нас до кінця дороги і помахав нам на прощання, коли ми ступили на вузьку стежку, прорубану в золотавих хащах.

Domine, dirige nos^[34].

День 82

Після тижня походу просіками — та якими там просіками?! — тижня походу непролазними нетрями жовтого дощового лісу, після тижня виснажливого підйому щораз крутішими відногами плато Розкрилля, цього ранку ми врешті-решт вийшли на кам'янисту ділянку, звідки відкрився краєвид на весь обшир джунглів позаду нас, аж ген до Дзьоба і Серединного моря. Заввишки нагір'я тут уже сягало всіх трьох тисяч метрів над рівнем моря, тому перспектива вражала. Попід ногами аж до підніжжя Розкрилля простягалася біло-сіра ковдра важких дощових хмар, але в їхніх прогалинах, розмотуючись у напрямку Порт-P. та надмор'я, виблискував ледачий Кане, прозирали хромово-жовті пасма лісу, яким ми йшли, і пурпурова латка далеко на сході, що, божився Тук, була нічим іншим як нижньою матрицею фіберпластових полів біля Пересебо.

До пізнього вечора ми сунули вперед і вгору. Тук помітно переживає, що ми не встигнемо проскочити вогнелісся, коли в повну силу ввійдуть дерева тесла. Я чимдуж стараюся не відставати, тягнучи перевантаженого гібрида за собою і проказуючи подумки молитви, аби відволіктися від болю, ниючих ніг і злигоднів загалом.

День 83

Сьогодні спакувалися та рушили ще вдосвіта. У повітрі висить запах диму та гару.

Разючі зміни в рослинності на плато. Більше не видно всюдисущого яз-дерева та густих крон челми. Проминувши перехідну зону куцих вічнозелених та вічноголубих заростей, здійнявшись після цього дрімучим бором мутованих широкохвойних сосон і тросик, ми зайшли у справжнісіньке вогнелісся з його високими прометеями, що завжди супроводжують незмінних феніксів та круглу поросль світлих бурштинників. Вряди-годи ми натрапляли на непроходимі чагарі розчепірених азбестників із їхніми білими волокнистими стовбурами, що їх Тук барвисто назвав схожими на «...ізгнилі пісюни подохлих та неглибко вкопаних великолюдів, або най мене лихий ухопить». Мій провідник на свій лад розпоряджається словами.

Пізно пополудні ми побачили наше перше дерево тесла. Півгодини ми чвалали вкритою попелом землею, намагаючись не наступати на тендітні пагінці феніксу та полум'яних батогів, сміливо пробираючись золистим грунтом, як раптом Тук зупинився і тицьнув пальцем уперед.

За півкілометра від нас стояло щонайменш стометрове заввишки дерево тесла, в півтора раза вище за найвищий прометей. Біля його крони чітко бубнявів схожий на цибулину акумуляторний наріст-гал, що від нього розросталося вусібіч радіальне гілля, яке кучерявилося десятками жмутів німбової лози і виблискувало сріблом металу на фоні чистого неба зеленої та ляпіс-лазурової барв. Вся ця картина чомусь викликала спогади про витончену мечеть високого ісламу на Новій Мецці, легковажно прикрашену гірляндами сухозлотиці.

«Хапайте гібридиків і манатки — треба ік лихій матері забирацця звідси», — бурмотів Тук. Він наполіг, щоби ми як стій перевдяглися в спецівку для подорожування вогнелісом. Решту дня та вечора ми пленталися вбрані в осмотичні маски, цупкі чоботи на гумовій підошві, впріваючи під численними шарами шкірястого гама-сукна. Обидва гібриди нервували і стригли довгими вухами за найменшого звуку. Запах озону відчувався крізь маску, і це мені нагадувало, як малим на Різдво, коли можна було байдикувати, я грався електропоїздами у Вільфранш-сюр-Соні.

Сьогодні ми ставимо табір якомога ближче до паростей азбестнику. Мимрячи собі під носа моторошні застереження та поглядаючи в сутінкове небо у пошуках грозових хмар, Тук навчив мене правильно встановлювати громовідвідні прути-розрядники в коло.

Хай там що, а я розраховую добре виспатися.

День 84

04:00...

Пресвята Богородице.

Три години ми висиділи в епіцентрі справдешнього кінця світу.

Вибухати почало одразу після опівночі. Спершу звичайні громи і блискавиці. Не дослухавшись Тука, я, і він за мною, виткнув голову з намету, щоби поспостерігати за піротехнікою. Я звик до мусонів та буревіїв у Матвій-місяці на Пацемі, тому перша година шторму мене не вразила. Бентежив тільки вигляд неблизького дерева тесла — незмінного осердя всіх небесних розрядів. Та вже скоро — коли я став куняти під неспинний шум — лісові бегемоти почали сяяти і плюватися накопиченою в такий спосіб власною енергією. Ось тоді з ланцюга зірвався істинний Армагеддон.

Щонайменше сотня електричних дуг гримнули в небі впродовж перших десятьох секунд, коли дерева тесла у своїх дебютних спазмах вивільнили знавіснілу енергію. Менш ніж у тридцяти метрах від нас вибухнув прометей, розкидаючи охоплене полум'ям гілля в радіусі п'ятдесяти метрів. Зайнялися та зашипіли навколо нашого маленького таборища громовідводи-розрядники, відбиваючи одну електричну дугу біло-синьої смерті за другою. Щось проверещав Тук, але під такою навалою шуму та світла годі було розчути бодай один людський звук. Поруч із припнутими гібридами зайнялися вогнем звислі пасма феніксу, і нажахана тварина, хоч і стриножена та зашорена, все одно зірвалася і чкурнула геть, проскочивши між розжареними прутами громовідводів. Тієї ж миті півдюжини електричних дуг сіпнулися від найближчої тесли до сердешної тварини. У якусь божевільну секунду мені навіть здалося, що я бачу, як світиться крізь кипіння плоті її кістяк. Звірину скорчили перейми, од яких вона підлетіла вгору і просто припинила своє існування.

Три години ми спостерігали за кінцем світу. Два розрядники не витримали і впали на землю, але інші вісім справно працювали. Ми з Туком скрутилися в калачики у розжареному наметі. Дихати ми могли завдяки осмотичним маскам, що відфільтровували достатню кількість охолодженого кисню із надмір перегрітого, задимленого повітря. Однак вижили ми тільки завдяки відсутності підліску навколо нас і вправному розташуванню табору, який Тук розбив далеко від інших цілей в укритті азбестника. Лише це і ще вісім громовідводів з армованого сплаву стоять між нами і вічністю.

— Здається, вони добре справляються, — прокричав я Туку крізь шипіння, тріск і гуркотіння грому.

— Їх роблять так, шо вони можуть протримацця годинку, ну, ма'ть, дві, — бурмоче мій провідник у відповідь. — Рано чи пізно, скорше рано, вони вигорять і ми помрем.

Я киваю і сьорбаю трохи літепла крізь соломинку осмотичної маски. Якщо я виживу цієї ночі, то завше дякуватиму Господу за його щедрість і нагоду побачити це видиво.

День 87

На курне північно-східне узлісся ми з Туком вийшли вчора опівдні, хутко розбили табір на березі маленького струмка і проспали 18 годин поспіль, компенсуючи три безночі, коли ми не змогли склепити очей, і два безумні дні, впродовж яких довелося неспинно йти кошмарними згарищами та пожежами. На підступах до крутосхилого кряжа, що позначав край вогнелісу, куди б ми не подивилися, то бачили стручки із зернятами та шишки, що вже буяли новим життям вогненних біологічних видів, які були згоріли в полум'ї попередніх двох ночей. П'ять громовідводів усе ще функціонували, але ні в мене, ні в Тука не було бажання випробовувати їх у роботі ще одну ніч. Єдиний живий гібрид повалився із ніг та помер, щойно ми зняли з нього тяжкі сумки.

Сьогодні я прокинувся на світанку від звуків потічка, що жебонів поруч. Уздовж його берега я пройшов десь із кілометр на північний схід, дослухаючись до того, як поступово нижчав його голос. І раптом струмок зник із моїх очей.

Розколина! Я ледве не забув про пункт нашого призначення. І сьогодні вранці, плутаючи в тумані та невпевнено стрибаючи із одного мокрого каменя понад усе ширшим потічком на другий, я скочив на останню брилу, мало не заточився, відновив баланс і подивився вниз, куди зривався водоспад — на серпанок, скелі і річку — з висоти три тисячі метрів.

Розколина не утворювалася внаслідок ерозійних процесів на високому плато, подібно до легендарного Великого каньйону на Старій Землі або Тріщини Світу на Хевроні. Попри бурхливі океани та материки, схожі на земні, з погляду тектоніки Гіперіон — фактично мертва планета. В цьому відношенні вона більше схожа на Марс, Луз або Армагаст, де континентальний дрейф відсутній. І так само, як і на Марсі та Лузі, вплив на Гіперіон справляють його Глибокі льодовикові періоди, чия регулярність тут пов'язана ще і з циклом тривалістю тридцять сім мільйонів років, зумовленому довгим еліпсом нині віддаленого компонента подвійної системи — карликової зірки-супутника. Комлог порівнює Розколину із Долиною Маринер^[35] на Марсі до його тераформування, адже поява обох пов'язана з ослабленням кори планети внаслідок чергування періодів мерзлоти і танення впродовж багатьох тисячоліть та подальшого вимивання порід підземними річками, такими як Кане. Відбувалися масивні зсуви грунту та провали, що зрештою й утворили довжелезний шрам у гористій частині материка Аквіла.

Незабаром до краю Розколини підійшов і Тук. Голяка я намагався відіпрати від попелу та диму свій дорожній одяг і сутану. Я хлюпався у холодній воді, мив свою бліду плоть і голосно розреготався, коли крики Тукового гукання відбивалися від Північної стіни у двох третинах кілометра від мене. Через природу самого обвалу кори планети ми з Туком, виходить, стояли на скельному карнизі, який ховав від нас, власне під нами, Південну стіну. Із першого погляду небезпечний, він мільйони років опирався силам тяжіння, тож певно міг іще кілька годин потерпіти нас, поки ми купалися, відпочивали, волали до хрипоти, насолоджуючись луною від свого лементу і взагалі тлумилися, немов діти, яких випустили зі школи. Тук зізнався, що ніколи не проходив огнеліс повністю і не знає, кому це вдавалося зробити в цю пору року. Також він заявив, що тепер, коли дерева тесла набрали повної сили, йому доведеться чекати щонайменше три місяці, поки він зможе повернутися назад. Здається, він не надто сумував через це, а я і собі був радий, що матиму товариша.

По обіді ми поетапно перенесли мої речі й обладнували табір біля струмка в сотні метрів від карниза, а сортування плинопінових коробок з устаткуванням облишили на завтра.

Під кінець дня похолоднішало. Після вечері, уже в присмерках, я дістав термокуртку і прогулявся у самоті до скельного карниза на південний захід від того місця, де я вперше вийшов до краю Розколини. Виявилося, що нове місце огляду далеко винесене над рікою і з нього відкривалася просто незабутня панорама. Над невидимим високим водоспадом здіймався туман, і в мінливій запоні серпанку із його розпорошених крапель призахідне сонце множилося в десятках фіолетових сфер і ще більшій кількості веселок. Я спостерігав народження кожного їхнього спектра, стежив за тим, як він злітав у сутінковому небі, де й помирав. З охолодженням повітря в тріщинах, шпаринах та печерах плато тепле повітря починало підніматися, підхоплюючи за собою листя, галузочки і пасма туману у вертикальному потоці. В Розколині народжувався звук, так ніби сам континент озивався голосами кам'яних велетнів, співом гігантських бамбукових флейт, церковних органів завбільшки з палаци. У цій пісні лунали чисті бездоганні ноти найширшого діапазону — від дзвінкого сопрано і до найнижчого із басів. Я міркував про вектори вітру та їхній напрям відносно рифлених гірських стін, про печери глибоко під резонаторами тріщин у нерухомій корі планети та про ілюзію людських голосів, яку була здатна створити така випадкова гармоніка звукових хвиль. Але зрештою я облишив ці умовиводи і просто слухав прощальний гімн сонцю у виконанні Розколини.

Коли я йшов назад до намету у колі біолюмінісцентних ліхтарів, саме починалася світлова канонада метеорів, які осявали небо під віддалене гупання вогнелісся, що розганяло полум'яні брижі вздовж обрію на півдні та заході, нагадуючи собою артилерійський вогонь старожитніх воєн Старої Землі часів до Гіджри.

Уже в наметі я перебрав усі канали дальнього зв'язку на комлозі, але нічого, крім статичного шуму, не знайшов. Підозрюю, що навіть якби сюди колись долетів найбільш східний сигнал примітивних супутників зв'язку, які обслуговують фібропластові плантації, насправді крізь ці гори та життєдіяльність дерев тесла зміг би проникнути тільки жорсткий лазерний промінь або плюс-сигнал. На Пацемі в монастирі мало хто носив із собою персональні комлоги, але інфосфера завжди була під рукою, завжди доступна. Тут вибору не лишалося.

Я сиджу і під усе тихіший вітер дослухаюся до останніх нот із каньйону. Спостерігаю, як небо одночасно темнішає та спалахує, всміхаюся Туковому хропінню зі спальника надворі і кажу собі: «Якщо це заслання, то нехай буде так».

День 88

Тук мертвий. Його вбили.

Я знайшов тіло, коли вийшов з намету на світанку. Він спав надворі, всього-лишень у чотирьох метрах від мене. Говорив, що воліє спати просто зоряного неба.

Убивці перерізали йому горло вві сні. Крику я не чув. Правда, мені снилося, що в мене гарячка і мене доглядає Семфа. Снилося, як прохолодні руки торкаються шиї та грудей, торкаються розп'яття, що я його ношу з дитинства. Я стояв над тілом Тука, прикипівши очима до широкого темного кола, де кров'ю просяк байдужий грунт Гіперіона, і здригнувся від думки, що сон був більше, ніж сном — що вночі мене і справді торкалися руки.

Зізнаюся, моя реакція на те, що сталося, більше нагадує переляканого старого дурня, аніж священнослужителя. Я соборував Тука, але з нападом паніки покинув тіло свого сердешного провідника і відчайдушно заходився шукати в припасах хоч якусь зброю. Знайшов мачете, яким прорубував собі шлях у дощовому лісі, та малопотужний мазер^[36], з допомогою якого планував полювати дрібну дичину. Не знаю, чи зміг би я ним позбавити когось життя, навіть рятуючи своє власне. Однак усе ще панікуючи, я озброївся мачете, мазером та потужним біноклем і рушив до великої брили на краю Розколини, звідки озирнув околиці в пошуках можливих слідів душогубів. Ніде нічого не порушилося, якщо не брати до уваги крихітних деревних тваринок і павутиння, що, як ми ще вчора бачили, літало поміж гілля в лісі. Нетрі здавалися аномально густими та похмурими. На північний схід по стіні Розколини тягнулися сотні терас, виступів, скельних балконів, де собі могли знайти притулок цілі зграї дикунів. В тих бескидах та вічному тумані могла заховатися справжня армія.

Минуло тридцять хвилин безплідної варти і дурнуватого боягузтва. Я повернувся до табору і приготував тіло Тука до поховання. Дві години я копав годящу могилу у кам'янистому грунті плато. Загорнувши землю і скінчивши всі формальності, я не зміг придумати нічого особливого, що можна було би сказати про грубуватого, кумедного коротуна, котрий був моїм провідником.

— Наглянь за ним, Господи, — нарешті проказав я, огидний сам собі через таке лицемірство і глибоко переконаний, що звертаю ці слова тільки до себе. — Даруй йому безпечний шлях. Амінь.

Цього вечора я переніс табір на півкілометра північніше. Намет установлено на десятиметровій галявині, але з тилу його підпирає скеля, спальники я всі підгорнув поближче, і мачете з мазером лежать недалеко. Поховавши Тука, я перевірив припаси та коробки з устаткуванням. Вони нічого не взяли, крім решти громовідводів-розрядників. Першою думкою було, що ті, котрі хотіли вбити Тука і залишити мене тут назавжди, переслідували нас по вогнеліссю, але мотиву такого складного плану я вигадати не подужав. Якби це були робітники плантації, то зробити вони це могли ще вночі у дощовому лісі або ж (що значно краще з погляду убивці) глибоко в нетрях вогнелісу, де парочка обвуглених трупів нікого не здивує. Залишаються бікура. Мої примітивні підопічні.

Я подумував вернутися через огнелісся без громовідводів, але дуже швидко відмовився від цієї затії. Залишуся і, можливо, загину. Піду — загину напевне.

Три місяці, поки дерева тесла не поснуть. Сто двадцять місцевих діб по двадцять шість годин кожна. Ціла вічність.

Господи Ісусе, і за що мені таке? І чому мене не вбили минулої ночі, якщо я просто офіра для наступної... чи ще через одну?

Я сиджу на брилі, навколо мене сутеніє, я дослухаюся до скигління нічного вітру із Розколини, що тепер здається таким зловісним. І я молюся, а небо осявають перші криваві розчерки метеорів.

Промовляю слова до себе.

День 95

Жахіття минулого тижня загалом притлумились. Навіть страх помалу минає і стає банальщиною у дні, що настали після розв'язки.

З допомогою мачете я нарубав дрібних деревцят, із яких змайстрував сякий-такий піддашок і стінки, вкрив їх гамма-сукном, а шпарини між стовбурами зашпаклював мулом. Задня стінка — суцільний камінь. Я перебрав своє дослідне устаткування і навіть установив деякі прилади, але, боюся, скористатися ним тепер не доведеться.

Я почав заготовляти харчі, бо запаси морожених продуктів хутко зменшуються. Згідно із абсурдним графіком, який я склав собі ще на Пацемі, станом на сьогодні я вже мав би жити з бікура кілька тижнів і обмінювати брязкальця на місцеві наїдки. Байдуже. Ощадливу дієту, що складалася з вареного коріння челми, я урізноманітнив шістьма видами ягід і крупніших фруктів, у їстівності яких мене зміг переконати комлог. І поки що мені не пішов тільки один із них, змусивши просидіти навпочіпки над краєм найближчого виярку біля намету всю ніч.

Я неспокійно патрулюю межі свого маленького світу, наче один із тих посаджених до клітки пелопів, які так були припали до вподоби малим падишахам Армагаста. У кілометрі на південь та чотирьох на захід уже росте густий огнеліс. Щоранку його дим змагається за право застилати небо з мінливою полудою туманів. І тут лише майже суцільні зарості азбестнику, кам'янистий грунт верхівки плато та крутосхилі кряжі, схожі на панцирі якихось хребетних тварин, що біжать звідціль на північний схід, держать оборону проти наступу дерев тесла.

Далі на північ нагір'я розширюється, підлісок уздовж Розколини густішає, але за якісь п'ятнадцять кілометрів його перериває ущелина вдвічі вужча і втричі мілкіша від самої Розколини. Вчора я домандрував до крайньої північної точки, звідки не без суму роздивився пашу цієї нової перепони. Коли-небудь я таки спробую її обійти зі сходу, знайти якусь переправу, однак висновуючи з наявності феніксів-провісників по той бік провалля і стіни диму понад обрієм на північному сході, судилися мені в такому разі лише звори, порослі челмою, та згарище вогнелісової пустки, грубі кордони якої я можу розглядати на супутникових мапах, що я маю.

Сьогодні я був на скельній могилі Тука, коли вечірній вітер заквилив свою еолову панахиду. Я впав на коліна і спробував прочитати молитву, проте в мене нічого не вийшло.

Едуаре, нічого не вийшло. Я порожній, немовби ті псевдосаркофаги, що ми їх десятками розкопували разом із тобою в стерильних пісках біля Тарум-бель-Ваді.

Дзен-гностики заявили би, що порожність — то добрий знак, то предтеча відкриття нового рівня усвідомлення, нового об'явлення, нового досвіду.

Merde^[37].

Моя порожність — всього тільки... порожність.

День 96

Я знайшов бікура. Точніше, вони знайшли мене. Запишу, скільки зможу, перш ніж вони прийдуть будити мене віді «сну».

Сьогодні я уточнював мапу в якихось чотирьох кілометрах на північ від табору, коли серед полуденної спеки розійшовся туман і я помітив кілька терас на моєму боці Розколини, що раніше залишалися непомітними. Оглядаючи їх у бінокль (а це були карнизи, з'єднані драбинами, шпилі, виїмки і купини, що тягнулися далеко по карнизу), я раптом зрозумів, що дивлюся на творіння людських рук. Дюжина хатин виглядала грубо: курені з абияк накиданого гілля челми, підпертого каменями, і губчастого дерну. Але, безсумнівно, це було людське помешкання.

Поки я вагався, тримаючи в руках бінокль і намагаючись вирішити, спускатися мені на ці щойно явлені тераси і шукати їхніх мешканців чи іти назад до табору, по моїх в'язах і спині пробіг холодок, який беззаперечно свідчив, що я вже аж ніяк не сам. Опустивши бінокль, я повільно озирнувся. Позаду мене півколом стояли бікура. Щонайменше тридцятеро, відрізавши мені всякий відступ до лісу.

Не знаю, чого я чекав: можливо, оголених дикунів із лютими обличчями та намистами із зубів? Або ж сивочолих відлюдників-бороданів, котрі інколи трапляються мандрівникам у горах Моше на Хевроні? Які б варіанти я собі не програвав у голові, реальні бікура не вписувалися в жоден шаблон.

Люди, котрі настільки тихо підкралися до мене, були низькорослі. Ні один із них не сягав вище мого плеча. Усі були вбрані у грубо зітканий одяг темного кольору, що закривав їх від шиї до п'ят. Варто їм було зробити порух, як-от, наприклад, зараз, здавалося, що вони линуть над нерівною землею, наче примари. Здаля вони взагалі страх як скидалися на тлум мініатюрних єзуїтів із якогось анклаву Нового Ватикана.

Я ледь не захихотів одразу, але зрозумів, що така реакція — один із знаків близького нападу паніки. Бікура ж анітрохи не виявляли агресії, що могла його викликати. Зброї в маленьких рученятах я не бачив, вони були порожні, як і вирази їхніх облич.

Останні я, до речі, не зміг би описати двома словами. Голомозі. Геть усі. Волосся на обличчі відсутнє, бахматі хламиди прямовисно звисають до самої землі і не виказують статі. Громада, що скупчилася навколо мене (а їх на цей момент уже назбиралося більше півсотні), здається одного віку — сорок-п'ятдесят стандартних років. Шкіра гладенька, із жовтизною, здається, пов'язаною з тим, що цілі їхні покоління споживали мікроелементи, які містяться в астровій челмі та іншій місцевій рослинності.

Спочатку мене не полишала спокуса назвати круглі обличчя бікура херувимськими, але роздивившись їх краще, розумієш, що ця миловидість насправді зумовлена іншим чинником — умиротвореним ідіотизмом. Мені яко священику довелося провести у відсталих світах достатньо часу, щоби знати, як виглядають прояви одного стародавнього генетичного розладу, що його по-різному називають: синдром Дауна, монголізм, або спадковість корабля поколінь^[38]. Принаймні саме таке враження справляла група із близько шістдесяти людей в темному одязі, котрі наближалися до мене. Іншими словами, до мене наближалося мовчазне усміхнене товариство голомозих відсталих дітей.

Собі ж я нагадував, що найпевніше саме ці «усміхнені діти» вві сні перерізали горлянку Туку і залишили його помирати, немов недобите порося.

Найближчий бікура ступив уперед, зупинився в п'яти кроках від мене і щось тихо проказав монотонним голосом.

— Одну хвилинку, — намацував я свій комлог у пошуках кнопки перекладача.

— Носа хлестофома? — запитав мене коротун попереду.

Я тільки і встиг вставити навушник, щоби почути переклад. Текст звучав практично без паузи. Очевидно, іноземна мова насправді була архаїчним покручем говірки першопоселенців, спорідненої з тубільною балачкою плантацій. «Ти носиш хреста форму / хрестоформу?» — драгоманив комлог, пропонуючи мені на вибір два варіанти інтерпретації останнього слова.

— Так, — відповів я, розуміючи, що саме вони торкалися мене вві сні у ніч убивства Тука. Це значило, що переді мною стоять ті самі душогуби.

Я чекав. Мисливський мазер лежав у мене в сумці, сумка лежала під челмою менш ніж у десятьох кроках від мене. І між нами стояло зо півдесятка бікура. Байдуже. Тієї миті я знав, що не застосую зброю проти іншої людини, хоч би й тієї, котра вкоротила життя мого провідника і могла планувати моє вбивство будь-якої миті. Я заплющив очі і про себе виголосив покаянну молитву^[39]. Розплющивши їх, я зрозумів, що бікура побільшало. Вони тепер абсолютно не рухалися, так ніби набрали кворуму і дійшли конкретного рішення.

— Так, — повторив я в тиші, — я ношу хреста.

Динамік комлога чітко проказав останнє слово: «Хлестофома».

Бікура всі разом кивнули і синхронно — наче колишні церковні служки — під тихе шелестіння стали на одне коліно.

Я відкрив був рота, щоби щось сказати, але не знайшов потрібних слів і його закрив.

Бікура так і стояли. Легіт ворушив у нас над головами шорстке листя і гілля челми, яке терлося одне об одне і видавало сухий звук, що свідчив про кінець літа. Найближчий до мене бікура зліва підійшов упритул, схопив мене за передпліччя дужими холодними пальцями і проказав речення, що його комлог витлумачив як «Гайда. Час іти в дім і спати».

Було пообіддя. Не впевнений, чи правильно комлог переклав слово «спати», що раптом могло виявитися фразеологізмом чи метафорою смерті, я кивнув і пішов за ними до села на краю Розколини.

Тепер я сиджу в хатині і чекаю. Надворі щось шурхотить. Хтось прокинувся. Я сиджу і чекаю.

День 97

Бікура називають себе «П'ять дюжин і десяток».

Останні двадцять шість годин я провів, спілкуючись із ними, спостерігаючи, занотовуючи свої думки під час їхнього двогодинного пообіднього «сну» і, взагалі, намагаючись задокументувати якомога більше інформації, перш ніж вони вирішать перерізати мені горло.

Щоправда, зараз мені вже здається, що в них немає наміру шкодити мені.

Учора після «сну» я говорив із ними. Інколи вони не відповідають, інколи їхні відповіді не кращі від бурмотіння та незв'язних слів, яких можна домогтися від забарних дітей. Після їхнього першого запитання та запрошення в день нашого знайомства жодне із них не звернулося до мене і нічого не промовило в мій бік.

Я вправно ставив обережні, зважені питання з професійним спокоєм вишколеного етнографа. Найпростіші, дуже предметні запитання, які тільки можна було вигадати, щоби не сумніватися в правильній роботі комлога. Останній мене не підводив. Але загальна сума відповідей нічого не додала до моєї обізнаності в порівнянні з тим, що я знав трохи більше двадцяти годин тому.

Урешті-решт, заморившись фізично і морально, я плюнув на професійну вправність і спитав у групи, з якою сидів разом, впрост:

— Ви вбили мого товариша?

Троє моїх співрозмовників не відривалися віді ткання на примітивних кроснах.

— Так, — відповів один із них, котрого про себе я став називати Альфою через те, що саме він першим підійшов до мене в лісі. — Ми перерізали горло твоєму товаришу гострим камінням, тримали його і затуляли рота, поки він пручався. Він помер справжньою смертю.

— Чому? — поцікавився я за якусь мить. Мій голос звучав сухо, немов тріск лушпиння кукурудзи.

— Чому він помер справжньою смертю? — не підводячи погляду, перепитав Альфа. — Тому що вся його кров вибігла і він припинив дихати.

— Ні, — уточнив я. — Навіщо ви його вбили?

Альфа мовчав, але Бетті (можливо, жінка), котра дружила з Альфою, на секунду покинула кросна і просто відповіла:

— Щоб убити його.

— Навіщо?

Відповіді незмінно ходили по колу і ні на йоту не прояснювали ситуацію. Після тривалої бесіди мене таки переконали, що Тука вбили для того, щоби він помер, а він помер, бо його вбили.

— У чому різниця між смертю і справжньою смертю? — спитав я, не довіряючи вже ні своїй витримці, ні комлогу.

Третій присутній бікура хрюкнув щось у відповідь, що в інтерпретації комлогу прозвучало як «Твій товариш помер справжньою смертю, а ти ні».

— Але ж чому? — не стримався я. — Чому ви не вбили мене?

Усі троє покинули бездумне ткацтво і поглянули на мене:

— Тебе не можна вбити, бо ти не можеш померти, — проказав Альфа. — Ти не можеш померти, бо належиш хрестоформі і йдеш шляхом хреста.

Я не маю уявлення, чого клята машина перекладає хрест то як «хрест», то як «хрестоформа». «Бо належиш хрестоформі».

По шкірі пробіг холодок, мені хотілося розсміятися. Невже я провалився в старе голографічне кіно із заяложеним сюжетом: якесь загублене плем'я має випадкового мандрівника, котрий випадково забрів до них, за «бога» і шанує його, допоки сердега не ріжеться під час гоління абощо і тубільці з полегшенням усвідомлюють, що їхній гість вочевидь смертний, а тому й приносять екс-божество у жертву?

Було би смішно, якби спогад про знекровлене обличчя Тука та його відкриту зяючу рану не був таким свіжим у пам'яті.

Їхня реакція на хрест незаперечно свідчила про те, що я маю справу з нащадками колись християнської колонії (католиків?), хоча мій комлог знав тільки про посадковий катер із сімдесятьма колоністами, які зазнали катастрофи на плато чотириста років тому і були переконаними неокервінівськими марксистами, не просто байдужими, а відверто ворожими стосовно будь-якої зі старих релігій.

Я вже подумував облишити цю небезпечну і слизьку як для подальшого спілкування тему, аж моя дурна потреба гнала мене вперед:

— Ви віруєте в Христа?

Порожній вираз облич не потребував словесного підтвердження.

— Христа? Ісуса Христа? Ви чули про християнство? Про католицьку церкву?

Жодної реакції.

— Католики? Ісус? Марія? Святий Петро? Павло? Святий Тейяр?

Комлоґ шумів за мною, але, здається, слова для них нічого не значили.

— Ви йдете шляхом хреста? — спитав я, борсаючись у пошуку останніх шансів на контакт.

Усі троє зиркнули на мене:

— Ми належимо хрестоформі, — промовив Альфа.

Я кивнув, нічого не розуміючи.

Цього вечора я заснув перед самим заходом сонця, а коли прокинувся, Розколина саме грала органну партію музики нічних повітряних потоків. На сільській терасі вона звучала значно голосніше. Навіть халупи, здається, їй підспівували у приспівах чимдужчого вітру, свистіли та скиглили своїми шпаринами між каменів, лопотіли гіллям стріх та дуділи в курні отвори.

Щось тут не так. Упродовж хмільної хвилини я раптом збагнув, що всі хатини порожні. Абсолютно всі. Я сидів на каменюці і розмірковував, чи це бува не моя поява спричинила якусь біблійну вихід-утечу місцевих. Музика вітрів скінчилася, а в розривах хмар метеори розпочали свою всеношну виставу, коли я раптом почув звук за собою, розвернувся і побачив усіх сімдесятеро членів П'яти дюжин і десятка.

Не сказавши ні слова, вони проминули мене і розійшлися по своїх халупах. Вогнів не світили. І я уявляв, як вони сидять по своїх домівках і витріщаються перед собою в нікуди.

Я барився надворі. Трохи згодом перетнув порослий травою карниз до скельного краю провалля. З нього вниз звисали кількаметрові жмути коренів та ліан, але вони нікуди не вели, а просто висіли собі в порожнечі. Та й хіба могли вони бути настільки довгими, щоби ними можна було спуститися цілі два кілометри аж на дно Розколини до річки?

Проте бікура, безперечно, прийшли звідти.

Безглузда ситуація. Я помотав головою і вернувся до своєї хатини.

Пишучи при світлі монідиску комлота, я намагаюся придумати спосіб застерегти себе від сюрпризів і дожити до світанку.

І на думку нічого мені не спадає.

День 103

Чим більше я дізнаюся, тим менше я розумію.

Більшість свого спорядження я переніс до своєї хатини, яку мені виділили для мого неподільного користування в селі.

Я фотографував, записував відео й аудіо, зробив голографічний знімок усього поселення та його мешканців. З усього видно, що їм байдуже. Я проектую їхні зображення прямо на стежки, а вони проходять крізь них, не звертаючи ніякої уваги. Я програю їм записи їхніх же голосів, а вони всміхаються, вертаються до себе під стріхи і сидять там безвилазно, б'ючи байдики і не промовляючи ні слова. Я пропоную їм різноманітні брязкальця на обмін, а вони їх забирають, але, скуштувавши їх на смак, лишають лежати, де взяли. Моріжок захаращений пластиковими намистинами, люстерками, клаптиками кольорової тканини і дешевими ручками.

Я розгорнув повноцінну медлабораторію, проте користі з неї нуль. П'ять дюжин і десяток не дозволяють себе оглядати. Не дають взяти кров на аналіз, хай скільки я їм показував, що це анітрохи не боляче. Вони відмовляються від діагностичного сканування. Одним словом, категорично проти будь-якої співпраці. Не сперечаються. Не пояснюють. Просто відвертаються і йдуть байдикувати далі.

Минув цілий тиждень, а я й досі не можу розрізняти чоловіків і жінок. Їхні обличчя нагадують візуальні головоломки, що змінюють свою конфігурацію, якщо з них довго не зводити погляду. Інколи обличчя Бетті виглядає беззаперечно жіночним, а вже за десять секунд усяке відчуття її статі минає і я наново вважаю, що вона (він?) — просто буква грецької абетки, Бета. З голосами так само. Тихі, бездоганно мелодичні, позбавлені всяких тендерних ознак голоси... вони мені нагадують кепсько запрограмовані домашні комп'ютери, які можна зустріти на відсталих планетах.

Я помітив за собою бажання хоч краєм ока побачити бікура голими. І це зізнання неабичого вартує єзуїту сорока восьми стандартних років. Але це нелегка задачка навіть для досвідченого вуайєриста. У них, здається, абсолютне табу наготи. Всі вбрані у довгий одяг, незалежно від того — гуляють вони чи сплять під час двогодинної сієсти. Для того щоби справити нужду, велику чи малу, вони йдуть подалі від села і, підозрюю, навіть тоді не знімають своїх лахів. Я ніколи не бачив, як вони купаються. Здавалось би, це мало викликати клопіт для органів нюху, але цих примітивних людей супроводжує всього лиш легкий солодкуватий запах челми.

— Ви ж колись роздягаєтеся? — забувши про делікатність, спитав я в Альфи, спраглий реальної інформації.

— Ні, — відказав одягнутий із голови до ніг Альфа і пішов сидіти та байдикувати в інше місце.

У них немає імен. Спершу мені це здавалося неймовірним, але тепер я в цьому переконаний.

— Ми — все, що є і що буде, — говорить найнижчий бікура, який мені здається жінкою і якого я зву Еппі. — Ми — П'ять дюжин і десяток.

Я перевірив записи комлогу і переконався в тому, що вже підозрював: поміж більш ніж шістнадцяти тисяч відомих людських культур не існує жодної, де не використовувались би індивідуальні імена. Навіть у вуликових громадах Луза окремі їхні члени фіксуються за номером категорії і простим кодом.

Я називаю їм своє ім'я, а вони витріщаються.

— Отець Поль Дюре, отець Поль Дюре, — торочить перекладач комлогу, але ніхто навіть не намагається повторювати за ним.

Якщо не брати до уваги щоденних колективних зникнень перед заходом сонця та повального двогодинного сну по обіді, бікура нічого не роблять спільно. Навіть селяться вони на галай-балай. То Ал спить із Бетті, то із Гамом, а то взагалі — із Дзельдою чи Пітом. У цьому немає ніякогісінької системи чи графіка. Щотридні всім посполом у сімдесят осіб вони ходять до лісу заготовляти харч і вертаються з ягодами, корою та коренями челми, фруктами та будь-якою іншою поживною здобиччю. Я був переконаний, що бікура — вегетаріанці, аж поки не побачив, як Дель жує похололий трупик дитинчати якоїсь деревної тваринки. Маленький примат, очевидно, зірвався з високої гілки. Значить, П'ять дюжин і десяток не гребують м'ясом, просто вони надто тупі для полювання.

Коли бікура хочеться пити, вони йдуть майже за триста метрів від села до потічка, що каскадом зривається у Розколину. І незважаючи на труднощі, які викликають такі походи, вони не мають ані міхів, ані глечиків, ані будь-яких інших ознак наявності посуду. Свій запас я тримаю у пластикових каністрах по десять галонів, але місцеві на нього навіть не зважають. Моя повага до цих людей у крутому піке, і підозрюю, не одне покоління живе в цьому селі без жодного джерела води поруч.

— Хто побудував ці хати? — питаю я. Слова «село» у них немає.

— П'ять дюжин і десяток, — відказує Вілл, якого я вирізняю серед інших завдяки поламаному пальцю, що погано зрісся. У них у всіх є якась унікальна характеристика, проте інколи в мене таке враження, що простіше розрізняти ворон.

— Коли їх побудували? — не здаюся я, хоча давно мав би засвоїти, що на запитання із словом «коли» відповідей не буває.

Вілл мовчить.

Щовечора вони спускаються у Розколину. По лозах. На третій вечір я спробував поспостерігати за цим масовим походом, але шестеро з них відігнали мене від краю провалля, спокійно, але наполегливо загнавши назад до хатки. Я вперше спостерігав за діями бікура, що мали б якийсь натяк на агресію. Сидів після цього і думав.

Наступного вечора, коли вони рушили туди знов, я швиденько пішов до себе, навіть не озираючись на них, але після їхнього повернення сходив забрати камеру і триногу, які до цього залишав на тому самому краю тераси. Таймер спрацював ідеально. На голографічних знімках бікура хапаються за ліани і вправно спускаються вниз зі скелі, геть ніби маленькі мавпочки, що рясно живуть у челмових лісах та в яз-деревах. Під карнизом вони зникли.

— Куди ви щовечір лазите зі скелі? — спитав я в Ала наступного дня.

Дикун обдарував мене янгольською посмішкою Будди, яку я вже навчився ненавидіти.

— Ти належиш хрестоформі, — відказує він, ніби ці слова мені мали би все пояснити.

— Ви молитеся внизу під скелею?

Жодної відповіді.

Я ще хвилинку подумав.

— Я також іду шляхом хреста, — сказав я, розуміючи, що в перекладі це прозвучить як «належу хрестоформі». Для цього комлог мені вже не потрібен, але діалог надто важливий, щоби покладатися на волю випадку. — Хіба це не значить, що я також повинен спускатися в провалля разом із вами?

На якусь миті мені здалося, що Ал замислився. Він наморщив лоба, і я збагнув, що це я вперше бачу, як хмуриться хтось із П'яти дюжин і десятка.

— Не можна, — нарешті проказав він. — Ти належиш хрестоформі, але ти не один із П'яти дюжин і десятка.

Було видно, що для того, аби відрізнити одне від другого, йому довелося скористатися кожним нейроном і синапсом у мозку.

— Що ви зробите, якщо я спущуся в провалля? — поцікавився я, навіть не сподіваючись почути відповідь. Мій досвід свідчив, що питання про гіпотетичні події завжди лишалися риторичними.

Але не цього разу. Обличчя знову набуло безтурботного виразу, на нього повернулася янгольська посмішка, й Альфа тихо проказав:

— Якщо ти спробуєш спуститися у провалля, ми придавимо тебе до трави, візьмемо гостре каміння, переріжемо тобі горло і зачекаємо, поки твоя кров перестане бігти, а твоє серце зупиниться.

Я змовчав. Не знаю, чи він чув, як молотилося в мене у грудях. «Що ж, — подумалося мені, — принаймні, тепер можна не переживати, що тебе вважають богом».

Мовчанка затягувалася. Нарешті Ал виголосив іще одне речення, про яке потім я ніколи не переставав думати.

— А якщо ти це зробиш іще раз, нам доведеться тебе знову вбити.

Якийсь час ми дивилися один на одного, кожен, я впевнений, переконаний у тому, що його співбесідник — цілковитий ідіот.

День 104

Із кожним новим відкриттям я розумію все менше.

Від найпершого дня у селі мене бентежила відсутність дітей у ньому. Тепер, проглядаючи свої записи, я бачу часті згадки про це у регулярних звітах, які я надиктовував у комлог, але жодного слова не сказано про це в тому шарварку, що я зву своїм щоденником. Можливо, мене просто лякали висновки, які самі по собі напрошувалися у зв'язку із цим.

Мої часті і незграбні спроби розвіяти цей туман загадковості наражалися на вже звичні одкровення П'яти дюжин і десятка. Людина, яку я розпитував, блаженно всміхалася і відповідала такою нісенітницею, що на її тлі будь-який сільський дурник із найзадрипанішого села Всемережжя видавався би премудрим джерелом афоризмів. Хоча в більшості випадків ніхто нічого не відказував узагалі.

Якось я зупинився перед одним із бікура, якого прозвав Делем, і не відходив, поки той не помітив моєїприсутності.

— Чому тут немає дітей? — спитав я.

— Ми П'ять дюжин і десяток, — тихо відповів він.

— Де немовлята?

Мовчанка. Він не уникав відповіді, просто витріщався на мене бездумним поглядом.

Я набрав повітря у груди:

— Хто у вас наймолодший?

Здавалося, Дель напружено мислив, змагаючись із сенсом запитання. І програв. Я був спантеличений, невже бікура настільки втратили відчуття часу, що будь-яке аналогічне запитання приречене на мовчанку? Через пару хвилин Дель тицьнув пальцем на Ала, котрий, зігнувши спину під сонцем, працював на примітивних кроснах.

— Він повернувся останнім.

— Повернувся? — перепитав я. — Звідки?

— Ти належиш хрестоформі, — абсолютно беземоційним голосом, у якому не відчувалося навіть нетерплячості, говорив Дель. — Ти повинен знати шлях хреста.

Я кивнув. Мені вже вистачало знань і досвіду, щоби зрозуміти, що звідси вже починалися алогічні манівці, на які так часто сходили наші діалоги. Я гарячково намагався вхопитися за тонку ниточку інформації.

— Значить, Ал, — махнув я в його бік, — народився останнім. Тобто повернувся. Інші теж... повернуться?

Не впевнений, що сам зрозумів своє запитання. Як можна щось розпитувати про чиєсь народження, коли не існує навіть слова на позначення дитини і поняття часу? Однак Деля, схоже, це не спантеличило. Він кивнув.

Заохочений, я одразу поцікавився:

— То коли ж народиться... повернеться наступний із П'яти дюжин і десятка?

— Не можна повернутися, поки не помреш, — зауважив мій співбесідник.

Раптом у мене промайнуло осяяння.

— То нових дітей... нікого нового не буде, поки хтось не помре, — проказав я. — А ви зниклого товариша заміняєте, щоби зберегти П'ять дюжин і десяток?

У відповідь Дель знову промовчав, і я вирішив, що його тиша знаменує ствердну відповідь.

Схема досить-таки зрозуміла. Бікура дуже серйозно ставляться до своєї кількості у П'ять дюжин і десяток. Кількість людей у їхньому племені сімдесят осіб — саме стільки зареєстровано у списку пасажирів на посадковому катері, що зазнав тут аварії чотириста років тому. Таких збігів просто не буває. І коли хтось помирає, вони дозволяють народитися дитині, щоби замістити зниклого дорослого. Все просто.

Просто, але неможливо. Природа і біологія діють інакше. Окрім проблеми мінімальної популяції, є чимало інших дурниць. Попри складнощі у визначенні віку цих людей із гладенькою шкірою мені очевидно, що старших від молодших відділяє не більше десятка років. І хоча всі вони поводяться немов діти, їхній середній вік варіюється від 35 до 45 стандартних років. Де найстаріші? Де батьки, дядьки на сконі віку і неодружені тітоньки? За таких темпів усе плем'я постарішає приблизно в один і той самий час. Що станеться, коли вони всі сягнуть нерепродуктивного віку і надійде пора заміняти когось із членів громади?

Бікура ведуть нецікавий, малорухомий спосіб життя. І нещасливих пригод — навіть з урахуванням того, що їхнє селище розташувалося на краю Розколини — повинно бути мало. Хижих тварин тут немає. Сезонні варіації мінімальні, а кількість їжі майже не змінюється. Але навіть за таких умов просто неможливо, щоб за всі чотириста років їхнього існування в племені не було ані пошестей, не рвалася надто велика кількість ліан, з яких тубільці зривалися в провалля, або що-небудь інше не призводило до аномально високої смертності, якої з давніх-давен бояться всі страхові компанії.

Що тоді? Плодяться і розмножуються, щоби покрити різницю у своїй кількості, а потім знову повертаються до своєї асексуальної поведінки? Невже бікура настільки відрізняються від усіх і ні них типів відомих людських культур, що аж мають сезон парування, який настає тільки раз на кілька років або й цілий десяток? Або раз на життя? Сумнівно.

Я сиджу в халупі і розмірковую над варіантами. Один із них — це можливість того, що ці люди — довгожителі-рекордсмени, що зберігають репродуктивний потенціал упродовж більшого періоду свого життя, якщо не брати до уваги ситуацій, коли поповнюють кількість населення внаслідок нещасливих випадків. Але це аж ніяк не пояснює їхній приблизно однаковий вік. Та й механізмів, що пояснили б таку рекордну тривалість життя, немає. Найліпші ліки проти старіння, які вигадали у Гегемонії, дозволяють подовжити життя трохи більше як до ста стандартних років. Профілактичні заходи відтермінували розквіт сил майже до сьомого десятка (мого віку), але тільки клон-трансплантати, біоінженерія та інші витребеньки, доступні справжнім багатіям у Всемережжі, дозволяють займатися плануванням сім'ї у сімдесят і танцювати на власний день народження у сто десятий ювілей. Якби споживання коріння челми і свіже повітря плато Розкрилля справляли такий разючий ефект на старіння, все населення Гіперіона жувало би цю рослину, а на планеті ще пару сторіч тому побудували би власний телепорт, так щоби кожен громадянин Гегемонії з універсальною карткою планував би сюди свою відпустку й оселявся тут на пенсії.

Ні, логічнішим мені видається той висновок, що бікура мають нормальну тривалість життя, народжують дітей з нормальною періодичністю, от тільки вбивають своїх немовлят, якщо в них немає потреби. Можливо, вони і не вбивають новонароджених, а контролюють народжуваність в інший спосіб, або ж утримуються від статевого життя, аж поки вся їхня громада не досягає того віку, коли нова кров уже буде потрібна геть незабаром. І тоді масове народження немовлят в один і той самий час пояснювало би приблизно однаковий вік усіх одноплемінників.

Але хто ж навчає молодь? Що відбувається із батьками та іншими старими людьми? Невже бікура передають рудименти того непорозуміння, що зветься їхньою культурою, нащадкам, і йдуть помирати? Може, це якраз і зветься «справжньою смертю» — ліквідація цілого покоління? Невже П'ять дюжин і десяток убивають себе в обох кінцях дзвоноподібної кривої^[40]?

Ці міркування не мають жодного сенсу. Я навіснію від того, що мені бракує навиків розв'язання задач. Поле, тобі потрібна стратегія, згідно з якою можна буде поводитися далі. Тож воруши своїм ледачим єзуїтським задом.

ПИТАННЯ: Як розрізняти статі?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Підманути або змусити парочку цих сердег і провести медогляд. З'ясувати, звідки взялося це табу на голизну, розгадати загадку сексуальних ролей у племені. Громада, існування якої залежить від строгого утримання в статевому житті з метою контролю за кількістю населення, — це моя робоча теорія.

ПИТАННЯ: Звідки цей фанатизм у дотриманні П'яти дюжин і десятка — кількості, з якої розпочалася колонія першопоселенців?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Набридати, поки не дізнаєшся.

ПИТАННЯ: Де всі діти?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Наполягати і розглядати, поки не дізнаєшся. Можливо, ці вечірні походи вниз по схилу мають до цього відношення. Можливо, там у них дитсадок. Або гірка крихітних кісток.

ПИТАННЯ: Що значать слова про «належати хрестоформі» і «шлях хреста», якщо це не перекручення початкових релігійних уявлень колоністів?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Дійти до першопочатків. Можливо, їхній щоденний спуск по схилу має релігійну природу?

ПИТАННЯ: Що знаходиться нижче по схилу?

РОЗВ'ЯЗАННЯ: Лізти і дізнаватися.

Завтра, якщо я вгадав із їхнім розкладом, всі п'ять дюжин і десяток із П'яти дюжин і десятка помандрують у ліс на кількагодинні заготівлі. Цього разу я з ними не піду.

Цього разу я махну через край і спущуся по схилу.

День 105

09:30 — Дякую Тобі, Господи! Дякую за те, що дозволив побачити те, що я сьогодні бачив.

Дякую Тобі, Господи! Дякую за те, що привів мене сюди в цей час, щоби побачити докази Твоєї Присутності.

11:25 — Едуаре... Едуаре!

Я маю повернутися. Показати тобі все! Показати геть усім.

Я вже зібрав усе, що мені потрібно, склав диски камери і фільм у торбинку, яку я сплів із листя азбестника. У мене є харчі, вода, мазер зі слабким зарядом. Намет. Спальник.

Шкода тільки, що громовідводи-розрядники вкрали!

Можливо, вони досі в бікура. Ні, я обнишпорив усі їхні халупи та навколишній ліс. Вони їм ні для чого.

Байдуже!

Сьогодні виходжу, якщо зможу. Принаймні вийду якнайскоріше.

Едуаре, в мене все записано на плівку і диски!

14:00 — Сьогодні через вогнелісся не пройти. Дим мене прогнав, коли я ще навіть не дістався до активної зони.

Я повернувся до села і ще раз проглянув голограми. Це не помилка. Чудо справжнє.

15:30 — П'ять дюжин і десяток повернуться з хвилини на хвилину. Раптом вони дізнаються? Раптом вони тільки оком кинуть на мене і зрозуміють, що я був там?

Можна сховатися.

Ні, навіщо ховатися? Господь не для того мене так далеко сюди привів, щоби показати це все, а потім дати загинути від рук цих горопашних дітей.

16:15 — П'ять дюжин і десяток повернулися і розійшлися по хатах, навіть не глянувши на мене.

Я сиджу у дверях свого житла і не можу покинуть усміхатися, сміятися, молитися. Трохи раніше я вже сходив на край Розколини, проказав службу і причастився. Мешканці села полінувалися навіть голову у мій бік повернути.

Коли ж я зможу піти звідси? Доглядач Орланді і Тук говорили, що вогнелісся у повній силі тільки три місцеві місяці, сто двадцять днів. А потім заспокоюються десь на два. Ми з Туком прибули сюди на 87-й день...

Я не витерплю іще сто днів, що за цей час світ... усі світи не знатимуть такої новини.

От би якийсь екраноліт наважився на політ цим осонням понад огнелісом, щоби забрати мене звідси. От би достукатися до одного з тих супутників-інфокоректорів, які обслуговують плантації.

Можливо все. Чудеса вже на порозі.

23:50 — П'ять дюжин і десяток спустилися в Розколину. Навколо мене здіймається хор голосів вечірнього вітру.

Як мені прикро, що я зараз не з ними! Там, унизу.

Власне, я можу зробити іншу, не менш прекрасну річ. Я заколінкую край провалля і молитимуся під звуки всепланетного органа і спів небес на славу реального присутнього тут Бога.

День 106

Коли я прокинувся, ранок був ідеальним. У темно-бірюзовій оправі неба сяяв кривавий самоцвіт сонця. Я стояв біля входу до своєї хатини і спостерігав, як розсіюється вранішній туман, як добігає кінця крикливий концерт деревних приматів, як теплішає навколишнє повітря. Я повернувся всередину і ще раз проглянув свої плівки та диски.

Я розумію, що в учорашній збудженій писанині і словом не прохопився про те, що ж саме відкрилося мені під бескидом. Зараз розкажу. В мене є і диски, і фільмівки, і записи комлогу. Проте цілком можливо, що єдиним свідченням може залишитись тільки цей щоденник.

Через край провалля я перемахнув учора о 07:30. Усі бікура пішли на заготівлі до лісу. Спуск ліанами здавався досить простим. Між собою вони переплелися настільки густо, аби створити таку собі мотузяну драбину на більшості ділянок. Та варто мені було почати свій шлях униз, як часто, аж до болю заторохтіло серце. Річка піді мною бігла на глибині трьох тисяч метрів. Долаючи сантиметр за сантиметром крутосхилом і намагаючись не дивитися під ноги, я чимдуж тримався і ні на мить не випускав із рук принаймні дві ліани.

Сто п'ятдесят метрів я повз майже годину. Впевнений, що бікура їх «пробігають» за десять хвилин. Урешті-решт я добрався до нижнього краю карниза. Деякі пасма лози тікали прямовисно в безодню, але більшість чіплялися до скельної плити і тягнулися аж до стіни Розколини у тридцятьох метрах далі. Інколи ліани навіть скручувалися між собою в цілі коси і грубі підвісні місточки, якими бікура — я переконаний — ходять, майже або й узагалі не тримаючись руками. Я ж ними повз, хапаючись за лозу та читаючи молитви, ніби в дитинстві. Я прикипів очима до точки поперед себе, так начебто це допомагало забути про бездонні прогалини між рипучими щаблями рослинного походження.

Понад стіною відкрився кам'яний виступ, на який я ризикнув зістрибнути, продершись крізь ліани, коли від краю провалля мене відділяло вже не менше трьох метрів.

Усього він завширшки мав близько п'яти метрів і простягався на коротку відстань у північно-східному напрямку, де його перекривав початок карниза. Я рушив на південний захід і пройшов двадцять чи тридцять кроків, коли зупинився ніби вкопаний. Та це ж була стежка. Вичовгана в суцільній скелі. Її лискуча від ніг поверхня була на пару сантиметрів нижча від решти кам'яної породи. Трохи далі, де вона спускалася на ще нижчу (і ширшу) терасу, я побачив східці, затерті настільки, що, здавалося, вони прогиналися посередині.

На хвильку я аж присів, приголомшений цим простим фактом. Навіть чотири сторіччя щоденних походів П'яти дюжин і десятка не здатні викликати таку сильну ерозію твердої гірської породи. Нею користувався хтось... або щось задовго до кораблетрощу колоністів-бікура. Стежкою користувалися впродовж тисячоліть.

Я підвівся і рушив далі. Навколо мене шумів тільки вітер, що тихенько собі дмухав у півторакілометровій щербині Розколини. До мене дійшло, що на її глибокому дні я навіть чую річку.

Стежка повертала ліворуч, огинаючи виступ бескиду, де й закінчувалася. За її закрутом я ступив на широку і трохи похилу терасу та широко розплющив очі. Здасться, я, навіть не замислившись, перехрестився.

Із півночі на південь уступ вгризався в тіло скелі на цілі сто метрів, тому з цього майданчика відкривався чудовий вид на тридцятикілометровий відрізок Розколини і чисте небо над краєм плато. Миттю стало зрозуміло, що призахідне сонце повинно щовечір осявати цю скельну терасу під карнизом. І я не здивуюся, якщо в день весняного чи осіннього сонцевороту Гіперіонове світило з цієї прекрасної точки огляду опускається прямо в Розколину, ледве торкаючись своїм шарлатним околом її порожевілих країв.

Я повернув ліворуч і вперся поглядом у далеку скельну стіну. Витерта ногами стежка вела через весь уступ до дверей, вирізьблених у вертикальній кам'яній плиті. Ні, це були не просто двері, а справжнісінький портал із химерним різьбленням і витіюватими одвірками. Обабіч порталу знаходилися широкі вітражні вікна щонайменш двадцятиметрової висоти. Я підійшов ближче і ретельно оглянув фасад. Хто б усе це не збудував, він це зробив, розширивши терасу та витесавши граніт плато, що перетворило його стіну на гладеньку поверхню. Будівничі врізали тунель прямо у схил Розколини. Я провів рукою по глибоких складках візерунків навколо дверей. Гладесенькі. Все було злизано, стесано і пом'якшено подекуди навіть тут, де дія природних стихій неочевидна в затінку карниза. Скільки ж тисяч років існує цей... храм у південній стіні Розколини?

Вітражне скло виявилося ані склом, ані пластиком, а товстим прозорим матеріалом, що на доторк видавався настільки ж твердим, як і навколишня порода. І цей вітраж не був складений із окремих «шибок». Його кольори вирували, перебігали у відтінки, зливалися і перемішувалися один з одним, ніби олійні мережки на воді.

Я видобув ліхтарик із сумки, торкнувся дверей, аж раптом завагався, коли вони легко відчинилися всередину без найменшого тертя.

Це був вестибюль — я просто не підберу іншого слова для нього, — тож я перетнув десятиметрове приміщення і спинився перед ще однією стіною із тієї самої речовини, що й вітражі, які зараз палали за моєю спиною, сповнюючи вестибюль густим світлом сотень приглушених відтінків. Я миттю второпав, що пряме проміння сонця на вечірньому прузі заливатиме його неймовірно глибокими кольорами і підсвічуватиме вітражну стіну переді мною, а також усе те, що знаходиться за нею.

Туди вели однісінькі двері, позначені тонкою темною смужкою металу, впаяною прямо в скляний камінь. І я в них зайшов.

Ми на Пацемі відбудували (якомога детальніше, наскільки це дозволяли стародавні фотографії і голограми) базиліку св. Петра саме в тому вигляді, як вона стояла у древньому Ватикані. Майже сімсот футів завдовжки і чотириста п'ятдесят завширшки, храм міг умістити п'ятдесят тисяч вірян, коли службу правив Його Святість. Ми заледве набирали п'ять тисяч вірян, навіть під час Вселенських соборів усіх світів, які проводяться кожні сорок три роки. У його центральній апсиді стоїть копія Престолу святого Петра роботи Берніні^[41]. Понад вівтарем велична баня здіймається у вишину на більш як сто тридцять метрів. Перебування в цій споруді вражає.

Простори цього приміщення були більшими.

У тьмяному світлі я водив ліхтариком навсібіч, аби переконатися, що знаходжуся в одному-єдиному великому приміщенні — велетенській залі, витесаній в суцільному камені. За моїми розрахунками її стеля була всього лиш у кількох метрах під поверхнею плато, де бікура розташували свої хатини. Я не бачив тут жодних прикрас, жодних меблів, жодних підказок стосовно форми чи призначення, крім предмета, що перебував в осерді цієї велетенської лункої печери.

Посеред цього огрому був олтар. Його п'ятиметрову квадратну плиту витесали прямо з каменю підлоги, коли довбали цю печеру. На плиті височів хрест.

Чотири метри заввишки, три — завширшки. Зроблений у древньому стилі штуцерних розп'ять Старої Землі, хрест був розвернутий до вітражів, ніби чекав на сонце і вибух світла, яке займе огнем його рамена, інкрустовані діамантами, сапфірами, кривавниками, ляпіс-бісером, слізьми королеви, оніксами й іншими самоцвітами, які я розгледів, поки водив ліхтариком навколо.

Я впав на коліна і заходився молитися. Вимкнувши ліхтарик, почекав пару хвилин, поки звикнуть очі і я зможу роздивитися хрест у тьмяному туманному повітрі. Безсумнівно, це хрестоформа, про яку торочать бікура. Вона тут стоїть щонайменше кілька тисяч років — можливо, кілька десятків тисяч років, — установлена задовго до того, як людство вперше покинуло Стару Землю. І майже напевно давніша від часу, коли Христос учив у Галілеї.

Я молився.

Сьогодні я сиджу на сонці після перегляду дисків із голограмами. Я переконався в тому, що заледве не вгавив під час підйому схилами бескиду після відкриття «базиліки», як я її тепер називаю. На уступі навпроти входу до неї є сходи, що ведуть далі в Розколину. Не настільки стерті ногами, як стежка до храму, але ж інтригують не менше. Один Господь Бог знає, які чудеса ждуть на мене внизу.

Я просто мушу розповісти усім планетам про цю знахідку!

І мене не полишає відчуття іронії своєї ситуації. Якби не Армагаст і заслання, світу довелось би чекати на це відкриття ще багато століть. І Церква померла би, перш ніж це об'явлення вдихнуло в неї нове життя.

І першовідкривачем став я.

Так чи інакше я передам повідомлення.

День 107

Я — бранець.

Сьогодні вранці я купався на своєму звичайному місці, де струмок зривається в безодню Розколини, коли почув якийсь звук і озирнувся. Широко розплющеними очима на мене витріщався бікура, котрого я був прозвав Делемом. Я привітався до нього, але маленький чоловічок повернув геть і дременув назад. Мене це спантеличило, бо цей народець рідко кудись квапиться. А потім до мене дійшло, що хоч я і не знімав ніколи штани, та, безсумнівно, порушив їхнє табу наготи, оскільки Дель побачив мене голим по пояс.

Я всміхнувся, похитав головою, закінчив одягатися і повернувся в село. Якби знаття, що на мене там чекає, я би так не веселився.

П'ять дюжин і ще десяток стояли в повному зборі, спостерігаючи за моїм наближенням.

Я зупинився за декілька кроків від Ала.

— Доброго дня, — привітався я.

Альфа тицьнув на мене пальцем, і шестеро бікура кинулися до мене, схопили за руки-ноги і пригасли до землі. Підійшов (чи підійшла?) Бета, дістаючи зі складок одягу нагострений камінь. Поки я марно борсався у спробах звільнитися, Бета розітнув мою сутану на грудях і здер із мене її рештки, поки я не залишився в чому мати народила.

Юрба підступила ближче, і я покинув борюкатися. Вони не зводили погляду з мого блідого білого тіла, перешіптуючись один з одним. Серце мало не вискакувало.

— Я щиро перепрошую, що порушив ваші закони, — почав я, — але ж немає жодних причин...

— Тихо! — скомандував Альфа і звернувся до високого одноплемінника зі шрамом на долоні, якого я прозвав Зедом. — Він не належить хрестоформі.

Зед кивнув.

— Дозвольте пояснити... — знову почав був я, проте Альфа навідліг ляснув мене затиллям руки по губах, аж кров потекла і задзвеніло у вухах. І ворожості у його діях було не більше, ніж у мені, коли я вимикав КОМЛОҐ.

— Що нам із ним робити? — спитав Альфа.

— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, — проказала Бета, і натовп підсунувся іще ближче. Багато хто в руках тримав гостре каміння. — Хто не належить хрестоформі, повинен умерти справжньою смертю, — повторила Бета із нотками самовдоволеної безапеляційності, притаманної завченим словесним формулам та літаніям.

— Я йду шляхом хреста! — заричав я, коли юрба стала силоміць здіймати мене на ноги. Я вхопив своє розп'яття на шиї і став відбиватися від численних рук. Нарешті мені вдалося підняти натільний хрестик вище голови.

Здійняв руку Альфа, і натовп зупинився. У раптовій тиші я чув, як за три кілометри внизу шумить ріка по дну Розколини.

— Він справді носить хрест, — проказав Альфа.

— Але не належить хрестоформі! — заперечив Дель. — Я бачив. Не такий, як ми думали. Він не належить хрестоформі! — У його голосі бриніло вбивство.

Я проклинав себе за недбалість і дурість. Майбутнє Церкви залежить від того, чи я виживу, і я занапастив наше спільне майбутнє, хибно повіривши у те, що бікура — тупі і невинні діти.

— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, повторила Бета. Це був остаточний вердикт.

Сімдесят рук підняли каміння, і я знову закричав, усвідомлюючи, що це або мій останній шанс, або підтвердження смертного вироку:

— Я був під горою і молився вашому вівтарю! Я йду шляхом хреста!

Альфа і натовп завагалися. Я розумів, що вони намагаються осягнути цю нову думку. Непросто їм вона давалася.

— Я йду шляхом хреста і хочу належати хрестоформі, — промовив я якомога спокійніше. — Я спускався до вашого вівтаря.

— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — гукнув Гамма.

— Але він іде шляхом хреста, — не погодився Альфа. — Він молився в кімнаті.

— Не може бути, — промовив Зед. — Там моляться П'ять дюжин і десяток, а він не з П'яти дюжин і десятка.

— Ми і раніше знали, що він не із П'яти дюжин і десятка, — трохи спохмурнів Альфа, коли мусив замислитися над поняттям минулого часу.

— Він не належить хрестоформі, — озвалася Дельта Друга.

— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — торочила Бета.

— Він іде шляхом хреста, — сказав Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?

Зчинився галас. У загальній веремії та штовханині я спробував вирватися із чіпких рук, але послабити їхню хватку так і не зміг.

— Він не із П'яти дюжин і десятка і не належить хрестоформі, — проказала Бета, радше спантеличено, ніж вороже. — То чому він не повинен умерти справжньою смертю? Ми маємо взяти камені, перерізати йому горло і випустити з нього всю кров, поки не спиниться серце. Він не належить хрестоформі.

— Він іде шляхом хреста, — повторив Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?

Цього разу після запитання запанувала тиша.

— Він іде шляхом хреста і молився в кімнаті, — правив далі Альфа. — Він не повинен помирати справжньою смертю.

— Усі помирають справжньою смертю, — відгукнувся бікура, якого я не впізнав. У мене боліли руки від постійного тримання натільного хрестика над головою. — Крім П'яти дюжин і десятка.

— Тому що вони ішли шляхом хреста, молилися в кімнаті і стали належати хрестоформі, — розвинув думку Альфа. — То хіба не повинна хрестоформа ним володіти?

Я стояв там, вчепившись у холодний метал невеликого розп'яття, в очікуванні їхнього вердикту. Я боявся смерті — відчував, що боюся її, — але загалом подумки ширяв деінде. Найбільше я шкодував, що не зможу повідомити безвірний усесвіт про базиліку.

— Гайда. Ми про це будемо говорити, — заявила Бета громаді, і вони всім гуртом потягли мене за собою, коли рушили назад у село.

Мене ув'язнили в моїй хатині. Шансів повернути собі мисливський мазер немає. Вони перетрусили всі мої речі, поки кілька осіб тримали мене. Забрали весь одяг і залишили тільки свої грубі лахи, щоби я прикрився.

Що довше я тут сиджу, то сердитішим і бентежнішим почуваюся. Мене позбавили комлоґу, камери, дисків, мікрочипів... геть усього. На старому місці ще залишився однісінький невідкритий ящик з медичним діагностичним устаткуванням, але він не спроможний зарадити мені і допомогти в документуванні чуда Розколини. Якщо вони знищать речі, які забрали в мене, а потім і мене самого, то записів про базиліку не збережеться.

Якби ж у мене була зброя! Я вбив би охоронців і...

...Господи всемогутній, про що ж це я думаю? Едуаре, що мені робити?

І навіть якщо я виживу... доберуся до Кітса... вернуся назад в Усемережжя... мені ж ніхто не йнятиме віри. На Пацемі тим часом збіжить дев'ять років через час-у-борг, накопичений за момент квантового стрибка, і я буду звичайнісіньким дідом, котрий повернувся з тими самими брехнями, які і запроторили його у заслання...

Господи всемогутній, якщо вони знищать інформацію, то нехай уже нищать і мене заразом.

День 110

Мою долю вирішили на третій день.

Одразу після полудня по мене прийшли Зед і ще один, якого я кличу Тета-Головний. Коли вони вивели мене надвір, я закліпав очима від яскравого світла. Усі П'ять дюжин і десяток півколом зібралися біля краю прірви. Я вже приготувався до того, що мене в неї скинуть. Аж раптом помітив багаття.

Раніше я припускав, що бікура настільки примітивні, що вже й розучилися користуватися вогнем. Вони ним ніколи не грілися і не світили його в темних хатках поночі. Я жодного разу не бачив, щоби вони куховарили на вогні, навіть ті випадкові тушки деревних істот, які їм щастило впіймати. Але зараз багаття було велике, і розпалити його могли тільки вони. Я поглянув на те, з чого вони його зробили.

Бікура палили мій одяг, мій комлог, мої польові нотатки, плівкові касети, відеочипи, інфодиски, камеру... — все, що могло переносити інформацію. Я розверещався на них, сам намагався кинутись у вогонь і страшенно на них матюкався, як не лаявся з дитячих днів на вулиці. Вони не зважали.

Нарешті підійшов Альфа.

— Ти належатимеш хрестоформі, — тихо промовив він.

Мені було байдуже. Мене відвели назад до хатини, де я проплакав цілу годину. Охоронця біля дверей немає. Хвилину тому я стояв біля них і гадав, чи не втекти у вогнеліс. А потім мені спав на думку значно коротший і не менш фатальний забіг у Розколину.

Нічого я не зробив.

Незабаром сідатиме сонце. Вітер уже дужчає. Невдовзі. Невдовзі.

День 112

Тільки два дні? Мені здавалося, минула вічність.

Уранці вона не відставала. Вона не відставала.

Я тримаю перед собою пластину медсканера і все одно не можу повірити. Але ж доводиться. Тепер я належу хрестоформі.

За мною прийшли надвечір перед самим заходом сонця. Всі до одного. Я не став опиратися, коли мене вели до краю Розколини. Бікура лазять ліанами значно вправніше, ніж я очікував. Через мене їм довелося спускатися повільніше, але поводилися вони терпляче, показуючи мені, куди найпростіше ставити ногу і за яку лозу хапатися.

Гіперіонове світило виринуло з-під низьких хмар і ще висіло над західною стороною виднокола, коли нам залишалася пара останніх метрів до базиліки. Я не чекав, що вечірня пісня вітру виявиться такою гучною, і в мене склалося враження, ніби ми потрапили поміж труб велетенського церковного органа. Його ноти здіймалися від голосного басового булькотіння, з яким резонували мої кістки та зуби, аж до пронизливих криків, що завиграшки переходили в ультразвук.

Альфа відчинив перші двері, і ми через вестибюль пройшли до центральної частини базиліки. П'ять дюжин і десяток стали навкруг вівтаря з його високим хрестом. Ніхто ніякої служби не правив. Не співав. Жодної обрядовості. Ми просто мовчали і слухали ревіння вітру надворі, поміж рифлених скельних колон, та його відлуння у величезній порожній залі, видовбаній у горі. Це відлуння поступово набирало сили, поки не забриніло так, що я мусив затулити долонями вуха. І весь цей час горизонтальне сонячне проміння заливало печеру все глибшими відтінками бурштинового, золотого, ляпіс-лазурового і знову бурштинового кольорів. Його барви здавалися мені настільки насиченими, що повітря ніби загусло світлом і чіплялося до шкіри, немовби фарба. Я спостерігав, як промені лягають на хрест, потрапляють у пастку його багатотисячних самоцвітів і залишаються в коштовних каменях навіть після того, як сонце сховалося за обрієм і вікна присмерково посірішали. Складалося враження, начебто розп'яття всотало в себе світло і тепер віддавало його нам. А потім, коли хрест уже потемнішав, а вітер ущух, у раптових сутінках Альфа тихо проказав:

— Ведіть його.

Ми вийшли на широкий кам'яний уступ, де зі смолоскипами чекала Бета. Поки Бета передавала їх кільком обраним бікура, я мізкував, чи не бережуть вони вогонь тільки задля ритуальних цілей. Бета рушила вперед, і ми пішли вниз вузькими сходами, вирізаними у бескиді.

Спершу я, переляканий, ледве просувався вперед, хапаючись за гладеньку поверхню гори у пошуках бодай найменшої зазубринки або якого корінця. Праворуч скеля вривалася прямовисно, і ця прірва здавалася нелогічно бездонною. Спуск стародавніми сходами виявився значно гіршим від лазіння по ліанах під терасою. Тут щоразу доводилося глядіти під ноги, коли ступня сповзала на кожну наступну вузьку і вичовгану за століття кам'яну сходинку. Я постійно боявся послизнутися і впасти, і з часом уже здавалося, що це лише питання часу.

Мені страх як кортіло зупинитись і повернутися до безпечної базиліки, але за мною вузькими сходами ішов тлум бікура і я сумнівався, що вони відійдуть і пропустять мене. Крім того, більше від жаху мене глитала цікавість дізнатися, що ж ховається внизу, де кінчається цей шлях. Я зупинився на секунду, задер голову і поглянув на край Розколини в трьохстах метрах над головою: хмари розійшлися, сяяли зірки, і в жалобному небі свій нічний балет почали розчерки метеорів. Опустивши погляд, я заходився пошепки читати молитви, слідував за бікура і вогником смолоскипа у зрадливі глибини.

Я не йняв собі віри, що східці доведуть нас до самісінького дна Розколини, але сталося саме так. І коли десь після півночі я зрозумів незворотність шляху аж до річки, то подумки прикинув, що триватиме цей похід до полудня наступної доби. Я помилився.

На дні Розколини ми стояли майже вдосвіта. У прорізі неба сяяли зірки, а стіни ущелини спиналися на карколомну висоту обабіч нас. Виснажений, я точився зі сторони в сторону на кожному кроці. Поволі збагнувши, що сходинок більше немає, я звів погляд угору і замислився, чи зірки зараз видно із тих самих причин, що й коли ти опускаєшся на дно колодязя, що малим я мав змогу перевірити у Вільфранш-сюр-Соні, залізши одного разу в криницю.

— Сюди, — махнула Бета. Перше слово, мовлене за кілька годин, було ледве чутно в гуркоті річки. П'ять дюжин і десяток стали як укопані там, де й зупинилися. А я впав на коліна і повалився набік. Піднятися вгору на зворотному шляху я б уже не зміг фізично. Ні за день. Ні за тиждень. Можливо, взагалі ніколи. Я заплющив очі, щоби поспати, але зсередини мене і надалі палив тьмяний огонь нервового напруження. Я поглянув на протилежний берег річки, яка виявилася ширшою, ніж я сподівався, щонайменше шістдесят метрів од берега до берега. А ще надзвичайно шумною: мені здавалося, ніби мене намагалося пожерти ревище великого звіра.

Я сів і витріщився на темну латку в стіні бескиду на протилежній стороні. Це була тінь, темніша від інших тіней. Правильна форма на тлі мозаїки з погризених країв гірських контрфорсів та щілин у прибережному камені. То був ідеальний квадрат темряви. Щонайменше тридцять метрів — сторона. Двері або отвір у стіні. Я заледве звівся на ноги і поглянув униз за течією на стіну, по якій ми щойно спустилися. Так, він був там — інший вхід, до якого цієї миті простувала ледве помітна в світлі зірок Бета разом із іншими бікура.

Я знайшов вхід до лабіринту на Гіперіоні.

«Ви знали, що Гіперіон — один із дев'яти лабіринтових світів, отче?» — хтось мене питав у спусковому катері. Так, то був юний священик на ім'я Гойт. Тоді я ствердно відповів і більше цю тему не піднімав. Адже мене цікавили бікура (точніше, завданий самому собі біль заслання), а не лабіринти чи їхні будівничі.

Лабіринти існують на дев'яти планетах. Дев'яти з-поміж ста сімдесяти шести світів Усемережжя і ще близько двохста колоній та планет Протекторату. Дев'ять із понад восьми тисяч (або навіть більше) планет, обстежених, хай би і побіжно, від початку Гіджри.

Є такі планетарні археоісторики, котрі присвячують дослідженню лабіринтів усе своє життя. Я не такий. Мені вони завжди здавалися якоюсь стерильною проблемою, непевною та ірреальною. Тепер же під гуркіт річки Кане, що аж вібрувала і кропила нас бризками, зазіхаючи на вогонь наших смолоскипів, я наближався до одного з цих самих лабіринтів разом із П'ятьма дюжинами і десятком.

Лабіринти прокопали... видовбали... створили понад три чверті мільйона стандартних років тому. Їхні характеристики завжди однакові, а походження — неминучо туманне.

Лабіринтові планети обов'язково належать до земного типу — щонайменше 7,9 пунктів за шкалою Сольмева, — обов'язково обертаються навколо зірок спектрального класу G^[42], а ще винятково мертві, що стосується їхньої тектоніки, чим схожі радше на Марс, аніж на Стару Землю. Власне тунелі знаходяться дуже глибоко, мінімум у десятьох (а то нерідко і всіх тридцятьох) кілометрах під поверхнею своїх планет, пронизуючи їхню кору плетивом катакомб. На Свободі, сусідній із системою Пацема, автомати дослідили більше ста тисяч кілометрів лабіринту. На всіх планетах тунелі мають у перетині тридцятиметровий квадрат, прорізаний у породі з допомогою технологій, досі не відомих у Гегемонії. Колись в одному археологічному часопису я читав статтю Кемп-Гельцера і Вайнштайна, у якій вони припускали, нібито Будівничі лабіринтів мали на озброєнні «термоядерні прохідницькі комбайни», що могло пояснити ідеальні гладенькі стіни і відсутність відвалів. Проте ця теорія нічого не говорила про те, звідки в Будівничих могла взятися така техніка, звідки могли взятися самі Будівничі і навіщо вони присвятили не одне сторіччя такій вочевидь абсолютно безцільній інженерній задачі. Геть усі лабіринтові планети (спільно з Гіперіоном) було ретельно вивчено й обстежено. Не знайшли нічого. Жодних слідів гірничих машин, ні однісінької іржавої каски шахтаря, ані ламаного шматочка пластику чи напіврозкладеного фантика. Дослідникам не пощастило виявити вхідні та вихідні шахти. Жодного натяку на важкі метали або цінні руди, які могли би пояснити ці монументальні роботи. Від Будівничих лабіринтів не залишилося ні одненької легенди чи артефакту. Багато років їх загадка мене певною мірою інтригувала, але ніколи не цікавила по-справжньому. Аж до сьогодні.

Ми пройшли у війстя тунелю. Його не можна було назвати ідеальним квадратом. Ерозія і гравітація перетворили бездоганний тунель на грубу печеру, яка тягнулася метрів на сто. Бета зупинився, коли підлога вирівнялась, і загасив смолоскип. Інші бікура зробили те саме.

Стало дуже темно. Тунель круто завертав, тому світло зірок усередину дістати не могло. Мені і раніше доводилося бувати в печерах, тому я і не чекав, що мої очі звикнуть до майже цілковитого мороку. Та вони звикли.

Секунд за десять я вже розрізняв рожевувате мріння, спершу тьмяне, але воно щомиті набирало сили, аж поки в печері не стало ясніше, ніж до того було в каньйоні, ніж на Пацемі вночі у сяйві триєдиного місяця. А випромінювали світло сотні... ні, тисячі джерел. І поки бікура набожно падали на коліна, я одержав змогу роздивитися їх ретельніше.

Стіни і стелю печери всівали хрестами і хрестиками, чий розмір варіювався від кількох міліметрів і до цілого метра. Кожен із них бринів власним огником глибокого рожевого відтінку. Невидимі в світлі смолоскипів, ці осяйні хрести тепер освітлювали весь тунель. Я підійшов до найближчого з них у стіні. Майже із тридцятисантиметровими раменами, він пульсував притлумленим органічним сяйвом. Його не могли тут викарбувати, його не кріпили на стіні; він однозначно мав органічне походження, він однозначно був живим і нагадував м'який корал. На доторк хрест мені здався теплим.

Раптом до мене долинув слабенький відгомін якогось звуку. Навіть не стільки звуку, скільки, мабуть, зворушення у прохолодному повітрі. Я повернувся і побачив, як до печери ввійшло воно.

Бікура і далі колінкували, опустивши голови і погляди.

Я стояв і не міг відвести приголомшеного погляду від того, що рухалося поміж уклінними бікура.

Постать заледве скидалася на людську, але назвати цю істоту людиною язик не повертався. Щонайменше три метри заввишки. Навіть коли воно стояло, то срібло його тіла переливалося і пливло, наче підвішена у повітрі ртуть. Червонуватий відблиск од хрестів на стінах тунелю відображався в гострих гранях та кривих металевих лезах, що стирчали з лоба істоти, її чотирьох зап'ястків, химерно з'єднаних ліктьових і колінних суглобів, панцира на спині та грудях. Вона ніби текла серед розпластаних тіл бікура, а коли простягнула чотири довгі руки і розкрила долоні, поклацуючи хромованими скальпелями пальців, то з якогось доброго дива нагадала мені Його Святість на Пацемі, що благословляє свою паству вірян.

Я не сумнівався, що споглядаю легендарного Ктиря.

Тієї миті я, напевно, поворухнувся, чи від мене долинув якийсь звук, бо великі червоні очі звернулися в мій бік і я потрапив під їхню гіпнотичну дію і танець вогників у багатогранних їхніх призмах, що були не просто відбитими промінцями світла, а лютим, кривавим полум'ям, яке, здавалося, палало в колючому черепі істоти, резонуючи у тих жахливих самоцвітах, що знаходилися на місці, яке Бог відвів очам.

А потім воно рушило... точніше, не рушило, а зникло в одному місці і виринуло в іншому; схилившись у метрі від мене, істота одгородила мене від світу своїми обіймами чудернацьки з'єднаних лез-кінцівок і живого срібного металу.

Я тяжко засапав, але перевести подиху не зміг. Я бачив власне відображення, біле спотворене обличчя, яке миготіло на металевому обладунку істоти і в її палахкотливих очах.

Зізнаюся, що тієї миті я був радше якийсь екзальтований, аніж переляканий. Відбувалося щось незбагненне. Викутий єзуїтською логікою і загартований у холодній воді науки, я тим не менш усвідомлював, що тієї секунди був підвладний стародавній одержимості богобоязні з абсолютно інших причин. Мене проймав дрож екзорциста, крутив бездумний вир сказу дервіша^[43], захоплював маріонетковий танок-обряд карт таро, підкорював майже еротичний сеанс глосолалії і дзен-гностичний транс. У ту хвилину я усвідомив, якою переконливою і містичною антитезою є Бог Авраама у протиставленні ритуалам закликання Сатани чи виявлення демонів.

Навіть не думаючи про це, а просто відчуваючи, я чекав на мить, коли Ктир пригорне мене, з невідчутним трепетом діви на шлюбній одрині.

Він зник.

Не ляснув грім, не тхнуло сіркою, і всупереч науці навіть не сколихнулося повітря. В одну секунду істота тут фігурує, оточивши мене прекрасною напевністю гостролезої смерті, а в наступну її вже немає.

Заціпенілий, я стояв і кліпав очима, коли Альфа підвівся і підійшов до мене в цих відтінках, що ніби зійшли із Босхового полотна^[44]. Він зупинився на місці Ктиря і вдав, що пригортає мене, пафосно наслідуючи рухи того смертоносного та бездоганного створіння, яке, здається, Альфа навіть не помітив, судячи з його тихомирного обличчя бікура. Він розвів руками, немовбито охоплював весь лабіринт, стіни печери і десятки хрестів, якими вони були прикрашені.

— Хрестоформа, — проказав Альфа. П'ять дюжин і десяток підійшли до нас ближче і знову стали на коліна. Я дивився на їхні безтурботні обличчя у приглушеному світлі та й собі став навколішки.

— Ти належатимеш хрестоформі всі твої дні, — в голосі Альфи зазвучала ритміка літанії, і коли решта стала повторювати його слова, він потягнувся до маленького хреста на печерній стіні. Той був сантиметрів дванадцять завдовжки і відділився від стіни з ледве чутним різким звуком. На моїх очах його світіння згасло. Альфа зняв зі своїх лахів тоненьку шнурівку, прив'язав її до невеличких ґуль на маківці хрестика і підніс його над моєю головою. — Ти належиш хрестоформі, сьогодні і назавжди.

— Сьогодні і назавжди, — відгукнулися бікура.

— Амінь, — пошепки закінчив я.

Бета дала знак, що я мушу розкрити на грудях свою накидку. Альфа надів мені хрестик на шию. Тепер він холодив шкіру. Його задня поверхня виявилася абсолютно гладенькою та бездоганно рівною.

Бікура підвелися і помандрували до виходу, знову байдужі та апатичні до всього навколо. Я їх провів поглядом, а потім жваво вхопив хреста, підніс його до очей та роздивився. Хрестоформа була прохолодною та неактивною. І якщо вона світилася життям пару секунд тому, зараз від тих слідів не лишилося нічого. Я й надалі відчував її, радше наче якийсь корал, аніж кристал або камінець. На її гладенькій задній поверхні не було навіть натяку ні на яку липку речовину. Мені на думку спадали фотохімічні явища, що могли бути причиною її люмінесценції. Мені на думку спадали різні люмінофори та біолюмінесценція і ймовірність того, що ці речі могли розвинутися шляхом природної еволюції. Я думав про зв'язок, який міг бути між ними, лабіринтом та геологічними епохами, впродовж яких це плато піднялося настільки, що розітнуло один із тунелів. Я думав про базиліку та її творців, про бікура, про Ктиря і про себе. Через якийсь час я облишив думання, заплющив очі і помолився.

Коли я вийшов із печери, відчуваючи холодний доторк хрестоформи до тіла під своєю хламидою, П'ять дюжин і десяток, очевидно, вже зібралися у зворотну трикілометрову путь по сходах. Я глянув на бліду смугу вранішнього неба межи стінами Розколини.

— Ні! — вигукнув я голосом, що майже загубився в шумі ріки. — Мені потрібен відпочинок. Відпочинок! — я впав на коліна у пісок, але до мене підійшло зо півдесятка бікура й, обережно вхопивши за руки, поштовхали в напрямку стежки нагору.

Я старався, Бог мені свідок, зусіх сил старався, але за дві чи три години підйому ноги мені підкосилися і я впав та вже був посунувся по доріжці, не спроможний загальмувати і втриматися від падіння із шестисотметрової висоти у воду та на камені. Пам'ятаю тільки, як хапався за хрестоформу під грубою тканиною, коли три пари рук підхопили мене, підняли і понесли. Далі все як у тумані.

Аж до сьогоднішнього ранку. Я прокинувся від яскравого сонячного проміння, що лилося у дверний отвір моєї хатини. На мені була сама накидка, і, торкнувшись грудей, я переконався, що хрестоформа на місці — висить на волоконній шнурівці. Поки я спостерігав за тим, як сонце спиналося над лісом, то зрозумів, що втратив день, що якимсь чином я проспав не тільки ціле сходження нагору нескінченною стежкою (хтозна як цей маленький народець тягнув мене під гору два з половиною вертикальні кілометри), але й цілий наступний день і ніч.

Я озирнув хатину. Комлог та інші пристрої, що можуть записувати інформацію, зникли. Лишилися тільки медсканер, кілька пакетів з антропологічним програмним забезпеченням, толку від яких тепер було мало, оскільки все це було устаткуванням решти апаратури. Я похитав головою і рушив умитися до струмка.

Схоже, всі бікура спали. Тепер, коли я взяв участь у їхньому ритуалі і «став належати хрестоформі», вони, певно, втратили до мене будь-який інтерес. Коли я роздягся і заліз у воду, то вирішив, що вони мені також не цікаві, вирішив забиратися звідси, коли наберуся сили. Якщо потрібно, знайду шлях крізь огнеліс. У крайньому разі можна спуститися сходами на дно ущелини і далі рухатися берегом річки Кане. Більше ніж будь-коли я знав, що широкий світ має дізнатися про ці чудесні творіння.

Я стягнув із себе важку накидку, розпростався, блідий та змерзлий у ранковому світлі, і спробував одчепити хрестоформу від грудей.

Вона не відставала.

Так і лежала на грудях, ніби була частиною мого тіла. Я шкріб її, дряпав і тягнув за шнурівку, поки та не порвалася. Я нігтями дер хрестоподібну ґулю на грудях. Вона не відставала. Моя плоть наче запеклася на краях хрестоформи. Крім подряпин, що я сам же собі їх і зробив, ні болю, ні жодних інших ознак якоїсь фізичної присутності стороннього тіла я не відчував — самий лише жах у душі від самої думки про цю штуку, приліплену до мене. Коли перший напад паніки ущух, я присів на хвилинку, поквапно вдягнувся і побіг назад до села.

Ножа не було, мазера, ножиців, бритви — усього, що могло мені помогти віддерти цей наріст на тілі, — також. Нігті залишали криваві пасмуги на червоному прузі та грудях. Потім я згадав про медсканер. Я провів трансивером над грудьми^[45], почитав дані з дисплея монідиску і, не вірячи очам своїм, похитав головою, після чого просканував усе тіло. Трохи згодом я вбив команду роздрукувати результати обстеження і тривалий час нерухомо сидів.

І от я сиджу, не випускаючи з рук пластини медсканера. Хрестоформу добре видно на знімках УЗД та в К-діапазоні... так само як і її внутрішні волокна, що розповзлися по всьому організму, ніби тонкі щупальці, наче коріння.

Над грудниною сформувалося значне ядро, оточене новими нервовими вузлами, від яких простягаються ниті — такий собі кошмарний клубок нематод^[46]. Наскільки я можу зрозуміти із знімків мого простенького сканера, нематоди закінчуються у мигдалеподібному тілі та базальних гангліях обох півкуль^[47] головного мозку. Температура, метаболізм і рівень лімфоцитів у нормі. В організмі не помічено сторонніх тканин. Якщо вірити сканеру, ці нематодні ниті — наслідок обширного, але простого метастазу. Якщо вірити сканеру, хрестоформа сама по собі складена із нечужорідної тканини... у нас спільна ДНК.

Я належу хрестоформі.

День 116

Щодня я міряю кроками обшир своєї клітки: вогнелісся на півдні та сході, порослі хащами байраки й ущелини на північному сході і Розколина на заході та півночі. Спуститися нижче рівня базиліки в прірву мені не дозволять П'ять дюжин і десяток, а хрестоформа не пустить далі ніж за десять кілометрів від Розколини.

Спершу я навіть не міг у це повірити. Поклавшись на своє щастя і Господню руку, що проведе мене проз дерева тесла, я не встиг заглибитися в узлісся і на два кілометри, як гострий біль пронизав груди, руки і голову. Я був певен, що це важкий серцевий напад. Та варто мені було вернутися до Розколини, як симптоми зникли. Я кілька разів проекспериментував — результат незмінно був одним і тим самим. Варто зайти трохи далі в ліс, геть від Розколини, і з'являвся біль, що посилювався, аж поки я не ставав на зворотній шлях.

Я почав розуміти інші речі. Вчора, оглядаючи північні околиці, я натрапив на рештки того першого корабля — «ембріоносця» — іржаву, оповиту лозою металеву руїну в розсипі скель на краю вогнелісся. Продираючись навкарачки поміж голими шпангоутами старожитнього космічного човника, я уявляв собі радість його сімдесятьох пасажирів, які змогли вижити під час аварії, їхню коротку подорож до Розколини, подальше відкриття базиліки і... і що далі?.. Всі подальші припущення не мають сенсу, але підозри від цього не зникають. Завтра я ще раз спробую провести медичне обстеження бікура. Не виключено, що тепер, коли я «належу хрестоформі», вони дозволять це зробити.

Щодень я оглядаю себе з допомогою медсканера. Нематоди нікуди не діваються — одного разу вони здаються товстішими, іншого — такими самими, що й раніше. Я впевнений — це паразит, але в мене немає жодних його ознак чи симптомів. Я вглядаюся у своє обличчя в озерці біля водоспаду і бачу той самий довгобразий лик, який навчився не любити впродовж останніх років. Сьогодні вранці, роздивляючись себе у воді, я широко роззявив рота, уявляючи, що от зараз побачу, як сірі волокна і кубельця нематод проростають із піднебіння та глибини горлянки. Нічого там не було.

День 117

У бікура немає статі. Мова не про целібат, не про гермафродитів і не про недорозвиненість — просто немає статі. Вони позбавлені як зовнішніх, так і внутрішніх статевих органів, як дитячі ляльки з плинопіну. Я не знайшов жодних атрофованих пенісів, яєчок або відповідних жіночих органів, так само як і слідів хірургічного втручання. Жодної ознаки, що вони взагалі коли-небудь існували. Сеча виводиться через примітивний сечовипускальний канал, який веде до маленької порожнини, що межує з анусом — така собі примітивна клоака.

Оглянути себе дозволив Бета. Медсканер підтвердив те, в що мої очі вірити відмовлялися. Дель і Тета також погодилися на обстеження. Я переконаний на сто відсотків, що решта П'яти дюжин і десятка також позбавлені статі. Я не знайшов жодного натяку на те, що їх коли-небудь хтось... змінив. Я готовий навіть заявити, що вони такими народилися. Але ж від яких батьків? І як ці позбавлені статі кавалки людської глини планують розмножуватися? Це все хрестоформа. Я певен, що тут має бути якийсь зв'язок.

Закінчивши з їх медскануванням, я роздягся і обстежив себе. Хрестоформа випинається на грудях, ніби рожевий шрам, але я й досі чоловік.

Чи надовго?

День 133

Альфа мертвий.

Три ранки тому, коли він упав, я був із ним. Це сталося за три кілометри на схід, ми збирали бульбу челми серед каміння-кругляків на краю Розколини. Два дні до цього без угаву дощило, і на скелях було досить слизько. Я собі дряпався, тільки зирк — відірвав погляд від землі — і побачив, як Альфа втратив рівновагу і посунувся широкою пласкою брилою геть у провалля. Він не кричав. Тільки одяг його зашелестів по гірській породі, і нудотно чвакнуло, ніби диня зірвалася з вісімдесятиметрової висоти та гупнула на кам'яну терасу внизу.

Цілу годину я шукав стежку, щоби спуститися до нього. Але ще до початку зрадливого сходження вниз я вже знав — допомагати пізно. Та це мій обов'язок.

Тіло Альфи заклинило між двома здоровецькими каменями. Найпевніше, помер він миттєво. Руки-ноги подробило, праву сторону черепа розтрощило. Кров і мозок налипнули на вологу скелю, немов сліди якогось печального пікніка. Я плакав, коли стояв над маленьким тільцем. Не знаю чому, але плакав. Отак у сльозах я його соборував і молився Богу, щоби він прийняв душу цієї сердешної, позбавленої статі особи. Згодом я обмотав небіжчика ліанами і, виснажений, заледве видерся вісімдесятиметровим схилом бескиду нагору, тягнучи побите тіло Альфи за собою і часто зупиняючись, аби перевести подих.

У селі бікура труп Альфи мало кого зацікавив. Тільки через деякий час підійшов Бета із півдесятком одноплеменців, щоби збайдужілим поглядом повитріщатися на небіжчика. Ніхто в мене не поцікавився, як той помер. А вже за пару хвилин невеличкий натовп розійшовся.

Трохи потому я відніс тіло Альфи на згірок, де багато тижнів тому я поховав Тука. Я копав пласким каменем йому мілку могилу, коли об'явився Гамма.

— Що ти робиш? — поцікавився він.

— Ховаю його, — відказав я, обіпершись на товстий корінь челми, надто втомлений для розлогих пояснень.

— Ні! — Слова пролунали як наказ. — Він належить хрестоформі.

Я уважно подивився Гаммі вслід, коли той хутко подибав назад у село. Поки його не було, я прикрив тіло Альфи грубою рогожкою з волокна.

Безсумнівно, Альфа помер істинною смертю. І йому, та й усьому Всесвіту, зараз абсолютно байдуже, належить він хрестоформі чи ні. При падінні він позбувся майже всього одягу, а разом із ним і гідності. Права сторона черепа луснула, і тепер він виглядав спорожнілим, немов шкарлупа з'їденого під час сніданку яйця. Одне око, над яким поступово густішала полуда, сліпо витріщалося в небо Гіперіона, а інше ледачо визирало з-під напівзакритої повіки. Грудна клітка Альфа була розтрощена на дрібні уламки, що попротикали шкіру. Обидві руки були зламані, ліву ногу викрутило і заледве не відірвало. З допомогою медсканера я провів поверхову автопсію і виявив серйозні внутрішні ушкодження, навіть серце горопахи від сили удару об скелі просто розчавилося.

Я простягнув руку і торкнувся холодної плоті. Труп уже задубів. Пальцями пробіг по хрестоподібному рубцю на грудях і відразу ж відсмикнув руку. Хрестоформа була теплою.

— Відійди.

Я підвів погляд і побачив Бету з іншими бікура за його спиною.

Чомусь мені здалося, що якби я миттю не посунувся далі від небіжчика, мене одразу тут би й порішили. Відступаючи вбік, я раптом усвідомив наляканою частиною свого розуму, що П'ять дюжин і десяток перетворилися на П'ять дюжин і «дев'яток». Тоді це мене чогось розвеселило.

Бікура підняли тіло і рушили з ним назад до села.

Бета поглянув на небо, зиркнув на мене і проказав:

— Уже майже час. Підеш з нами.

Ми спустилися в Розколину. Небіжчика обережно склали в корзину із лози, прив'язали міцніше й опустили разом з усіма.

Промені сонця ще не осявали базиліку ізсередини, коли бездиханного Альфу вклали на широкому вівтарі, позбавивши його решток одягу.

Не знаю, що я чекав далі: проведення якогось обряду чи просто на акт канібалізму. Навряд чи мене б щось здивувало. Натомість один із бікура з першими снопами кольорового світла в храмі здійняв руки і протяжно проспівав:

— Ти будеш іти шляхом хреста всі свої дні.

П'ять дюжин і десяток попадали на коліна і повторили речення. Я лишився стояти. Мовчки.

— Ти будеш іти шляхом хреста всі свої дні, — промовив маленький бікура, і базиліка відповіла йому відлунням хору голосів, що вторили йому. Світло кольору консистенції загуслої крові кинуло велетенську тінь хреста на протилежну стіну вдалині.

— Ти належатимеш хрестоформі сьогодні і назавжди, — линув речитатив на фоні все дужчого вітру надворі і квиління органних труб каньйону, що розпиналися голосом мордованої дитини.

Коли бікура припинили спів, я не став шепотіти «амінь», а тільки провів їх поглядом, коли вони всі розвернулися і вийшли, немов розбалувані діти, які повністю втратили цікавість до своєї іграшки.

— Немає причини лишатися, — проказав мені Бета, коли всі інші пішли.

— Я просто хочу, — похитав головою я, чекаючи на його наказ забиратися звідти. Але Беті було все одно, він здвигнув плечима і покинув мене на самоті. Світло зблякло. Я рушив надвір поспостерігати за заходом сонця, і коли я повернувся, все почалося.

Колись давно, ще в школі, нам показували прискорене голографічне відео, на якому було записано, як розкладається трупик тушкана. Повільний природний процес із переробки органічного матеріалу в ньому перетворювався на тридцятисекундний ролик ніби з фільму жахів. Крихітне його тільце надималося до комічних пропорцій, у плоті з'являлися виразки, потім в очницях, роті і відкритих ранах ні з того, ні з сього вже копошаться гробачки, і нарешті раптово й несподівано справжня зграя личинок обгризає скелет начисто до кісток, що оголяються подібно до штопора, коли той витягають із корка (не можу підібрати більш годящих слів, аби це описати). Комашня гасає справа наліво, від голови і до хвоста, в прискореній круговерті спіралі нищення падла, від якого лишається тільки кістяк, хрящі і шкура.

І от зараз я стояв перед тілом людини.

Згасало останнє проміння сонця, а я стояв як укопаний і не міг відвести погляду. В дзвінкій тиші базиліки не лунало жодного звука, лише серце гупало у вухах. Я спостерігав, як труп Альфи спершу пройняли корчі, і він легко завібрував, мало не злетівши над вівтарем у спазматичному гвалті подальшого раптового розкладення тіла. Кілька секунд мені здавалося, що хрестоформа збільшилася в розмірі та наситилася в кольорі, прибравши барви сирого м'яса, а потім навіть здалося, що я бачу плетиво тих самих волокон і нематод, на яких тримався напіврозкладений труп, схожих на металевий каркас танучої в печі скульптури. Плоть текла.

Я просидів у базиліці всю ніч. Майданчик навколо вівтаря підсвічувало сяйво від хрестоформи на грудях Альфи. А коли небіжчик смикався, на стінах починали танцювати химерні тіні.

Із храму я вийшов услід за Альфою на третій день, проте більшість помітних змін відбувалися наприкінці першої ночі. Тіло бікура, котрого я звав Альфою, розібрали на шматочки і знову зібрали перед моїми очима. Труп, який лишався, не можна було назвати Альфою і не можна було не назвати Альфою. Але він точно був неушкоджений. Обличчя як у плинопінової ляльки, гладеньке, без зморщок, із закарбованим на ньому виразом легкого усміху. Удосвіта на третій день я помітив, що груди трупа почали здійматися й опускатися, почулося шкрябання першого подиху — ніби воду набирали в шкіряний міх. Незадовго до полудня я вийшов із базиліки і подерся нагору ліанами.

Я дряпався вслід за Альфою.

Він не говорив і не відповідав. Його очі бездумно дивилися вперед у нікуди, і вряди-годи він зупинявся, так ніби чув далекі голоси.

Коли ми повернулися назад у село, до нас усім було байдуже. Альфа пішов до хатини і тепер сидить там. Я сиджу у своїй. Хвилину тому я задер свою накидку і провів пальцями по рубцю хрестоформи. Вона спокійно собі спочиває під шкірою на грудях. Чекає.

День 140

Я одужую від ран і втрати крові. Вирізати гострим каменем її неможливо.

Вона не любить болю. Я знепритомнів задовго до того, як його гострота чи кількість утраченої крові могли би вважатися причиною такого стану. Щоразу, коли я опритомнював і продовжував різати, то одразу вмлівав. Вона не любить болю.

День 158

Альфа вже трохи говорить. Він здається тупішим, забарнішим і на мене (чи будь-кого іншого) майже не реагує. Зате їсть і рухається. По-моєму, він мене інколи впізнає. Якщо вірити медсканеру, в нього серце і внутрішні органи молодої людини — хлопчика років шістнадцяти.

Мушу зачекати ще один гіперіонівський місяць і ще десять днів. Разом — п'ятдесят днів. Потім огнелісся трохи вгамується, і — болітиме чи не болітиме — можна буде спробувати звідси втекти. Ми ще побачимо, хто тут краще вміє терпіти.

День 173

Нова смерть.

Вілла, як я його звав — пам'ятаєте, того, що ходив із поламаним пальцем, — десь не було цілий тиждень. Учора бікура рушили за кілька кілометрів на північний схід, ніби йшли на сигнал маячка, і знайшли його рештки біля великого байраку.

Очевидно, під ним обломилася гілка, коли він намагався дотягнутися до високих гілок челми. Смерть настала негайно, щойно він упав і скрутив собі в'язи, але значно важливішим було місце, де це все сталося. Тіло, якщо його можна було так назвати, потрапило між двох купин, що виявилися мурашниками крупних червоних комах, яких Тук називав огняними богомолами і які, на мою думку, годилось би краще йменувати шкіроїдами^[48]. За кілька днів членистоногі обгризли труп до кісток. Лишилися голий скелет, випадкові обривки тканин, сухожилля і хрестоформа, що чіплялася за грудну клітку, немов красиве розп'яття, упаковане в саркофаг давно померлого папи.

Це так сумно, але в душі я навіть трошки тріумфую. Навіть хрестоформі не вдасться нічого регенерувати з одного кістяка; навіть жахливий, алогічний план, за яким існує цей клятий паразит, має поважати імператив закону збереження маси. Бікура, котрого я звав Віллом, помер справжньою смертю. Віднині і довіку П'ять дюжин і десяток стають П'ятьма дюжинами і «дев'ятком».

День 174

Я дурень.

Сьогодні я поцікавився долею Вілла і спитав, чи він помер справжньою смертю. Мене цікавило, чому бікура такі байдужі. Вони забрали хрестоформу, а скелет залишили там, де знайшли, ніхто навіть не спробував перенести рештки до базиліки. Тієї ночі я сильно переживав, що мене змусять поповнити проріджені лави П'яти дюжин і десятка.

— Так прикро, — сказав я їм, — що один із вас помер справжньою смертю. Що тепер буде з П'ятьма дюжинами і десятком?

Бета витріщився на мене.

— Він не може померти справжньою смертю, — відказав мені маленький голомозий андрогін. — Він належить хрестоформі.

Трохи згодом, займаючись подальшим медскануванням племені, я виявив істину. Бікура, котрого я називаю Тетою, хоч виглядає і поводиться, як і раніше, але носить на своєму тілі дві хрестоформи. Навіть не сумніваюся, що в наступні роки він почне набирати вагу, набрякати і стигнути, немов якась непристойна бактерія Е. coli в чашці Петрі. А коли він/вона/воно помре, то з гробниці вийдуть уже двоє і П'ять дюжин і десяток знову будуть у повному складі.

Здається, я божеволію.

День 195

Я кілька тижнів вивчаю клятого паразита і досі не розумію, як він функціонує. Гірше того — мені вже байдуже. Мене тепер бентежить значно важливіша річ.

Чому Господь Бог дозволив існування такої мерзенної речі?

Чому Він так покарав бікура?

Чому Він обрав мене і прирік на їхні страждання?

Щоночі в своїх молитвах я ставлю ці запитання, та не чую відповіді на них, тільки криваву пісню вітру із Розколини.

День 214

Останні десять сторінок мали би бути присвячені моїм польовим нотаткам і суто технічному гіпотезуванню. Це мій останній запис, перш ніж я вранці спробую зайти у тихий вогнеліс.

Немає жодних сумнівів, що я відкрив найзатхліше людське плем'я з усіх відомих. Бікура здійснили одвічну мрію людини про безсмертя, але заплатили за неї своєю людськістю та безсмертними душами.

Едуаре, я провів так багато годин, змагаючись зі своєю вірою — браком віри, — але зараз у цьому страхітливому куточку майже забутого світу, спантеличений цим осоружним паразитом, я віднайшов у собі снагу вірити так, як вірив тільки в дитинстві, коли ми з тобою були хлопчаками. Тепер я розумію цю потребу у вірі: чистій, сліпій вірі, що кидає виклик здоровому глузду, — у крихітному оборонці життя в дикому та нескінченному океані Всесвіту, яким керують бездушні закони, абсолютно байдужі до маленьких раціональних істот, котрі його населяють.

День за днем я намагався віддалитися від Розколини, і день за днем я зазнавав настільки жахливого болю, що він уже здається матеріальним складником мого життя, як і крихітне сонце у небі ляпіс-лазурової та зеленої барв. Біль став моїй союзником, моїм ангелом-охоронцем, моїм останнім містком, що лучить мене із людством. Хрестоформа не любить болю. Я теж не люблю, проте аналогічно до неї я прагну використати його в своїх цілях. І роблю я це свідомо, а не інстинктивно, як бездумна маса чужорідної тканини, вросла в мене. Ця річ нестямно прагне безсмертя. Я помирати теж не хочу, однак із радістю радше зустріну біль та смерть, аніж довіку гибітиму бездумним життям. Життя для мене священне — я і надалі тримаюся цього ключового елемента церковної мислі та вчення за останні дві тисячі вісімсот років, упродовж яких життя здешевіло. Але ще більш священною для мене є душа.

Нині я усвідомлюю, що помилявся, коли прагнув підправити дані з Армагаста. Я цим не переродження пропонував Церкві, а перехід до псевдожиття, схожого на існування цих живих трупів. І якщо Церкві судилося вмерти, вона не повинна пручатися. Навпаки — зробити це у славі, повністю усвідомлюючи власне переродження в Христї. Вона мусить піти в пітьму, без охоти, але гідно, сміливо і впевнено у власній вірі, — так, як пішли мільйони до нас, зберігаючи свою віру впродовж поколінь, що змагалися із смертю в усамітненій тиші таборів смерті, ядерного вогню, ракових палат і погромів, уходячи в пітьму якщо і не з надією, то з молитвою на вустах. Адже на це була своя причина, і це варте всього болю та жертовності. Усі, хто перед нами зник у темряві, робили це не будучи впевненими в логіці процесу, не розуміючи фактажу, без всеосяжної теорії, а лише тримаючись за тонку ниточку надії або ж хисткі переконання й віру. Тож якщо навіть вони змогли уберегти свої непевні сподівання, то я тим паче мушу... тим паче мусить Церква.

Більше я не вірю, що хірургічне втручання або терапія можуть зцілити мене від цієї зарази, проте якщо комусь пощастить відділити її від мене, дослідити і знищити, хай би коштом моєї смерті, я залишуся цілком вдоволений.

Огнелісся дуже тихе, спокійнішим воно не буває. А зараз спати. Вдосвіта у путь.

День 215

Виходу немає.

Чотирнадцять кілометрів углиб лісу. Де-не-де горить вогонь і пробігає електрична дуга, але йти можна. Три тижні в дорозі, і я був би на місці.

Але мене не пускає хрестоформа.

Біль схожий на серцевий напад, який не минає. Я чвалав уперед, падав і повз у попелі. Потім непритомнів. Отямившись, я помічав, що повзу назад до Розколини. Розвертався, проходив іще з кілометр, повз п'ятдесят метрів, знову непритомнів та отямлювався на місці, звідки починав. Цілий день тривав цей бій із власним тілом.

Надвечір бікура прийшли до лісу, знайшли мене в п'ятьох кілометрах від Розколини і віднесли назад у село.

Господи Ісусе, як ти дозволив явитися на світ цьому неподобству?

Надії немає. Хіба що хто прийде в пошуках мене.

День 223

І знову спроба. І знову біль. І знову поразка.

День 257

Сьогодні мені шістдесят вісім стандартних років. Будую капличку біля Розколини. Спробував учора спуститися до річки, але Бета з чотирма іншими завернули мене назад.

День 280

Минув цілий рік на Гіперіоні. Рік чистилища. Або ж пекла?

День 311

Добуваючи камінь на терасі трохи нижче від уступу, де я будую капличку, сьогодні зробив відкриття — громовідводи-розрядники. Певно, бікура викинули їх у провалля, коли вбили Тука тієї ночі двісті двадцять три дні тому.

Вони допоможуть мені пройти через огнелісся у будь-який час, якщо дозволить хрестоформа. Але то в жодному разі. Якби ж тубільці не знищили мою аптечку зі знеболювальними! Але просидівши сьогодні цілий день із громовідводами у руках, я придумав одну штуку.

Тривали грубі експерименти з медсканером. Два тижні тому, коли Тета зламав ногу в трьох місцях, я спостерігав за реакцією хрестоформи. Паразит чудово справився, блокуючи біль. Більшість часу Тета лежав непритомний, а його організм виробляв ендорфіни в неймовірній кількості. Проте перелам був напрочуд болючий, і за чотири дні бікура просто перерізали Теті горлянку і віднесли його до базиліки. Хрестоформі простіше відновити його з нуля, ніж терпіти такий біль тривалий час. Але ще до його вбивства медсканер засік значне зменшення нематод хрестоформи в деяких частинах центральної нервової системи.

Я не знаю, чи зможу завдати собі (або витерпіти) настільки сильний і несмертельний біль, щоби повністю вигнати з тіла хрестоформу, але я точно знаю, що бікура мені цього не дозволять.

Сьогодні я сиджу на уступі під наполовину збудованою капличкою і розглядаю варіанти.

Уночі, коли бікура спустилися в Розколину до своєї пародії на службу Божу, я відправив месу за вівтарем новозведеної каплиці. Я спік хлібець із борошна челми, і впевнений, хоч насправді він смакував, як те жовте м'яке листя, мені здавалося, що я куштую проскурку — ту саму свою першу гостію^[49] на першому причасті у Вільфранш-сюр-Соні шістдесят років тому.

Уранці я вирішив діяти, як надумав. Усе готове. Щоденники і пластини медсканера лежатимуть у капшучку, який я сплів із волокон азбестника. Ліпшого в мене все одно нічого немає.

Освячене вино було звичайною водою, але в тьмяному промінні призахідного сонця вона видавалася кривавою на колір і смакувала, немовби вино причастя.

Найскладніше — це зайти якомога далі в огнеліс. Доведеться вірити в те, що навіть у періоди затишшя мені вистачить залишкової активності дерев тесла.

Прощавай, Едуаре. Не думаю, що ти живий. Та якщо живий, то навіть не уявляю, в який спосіб могли б ми ще раз побачитися з тобою, розділені не тільки роками, а й значно серйознішою прірвою, що має форму хреста. Всі свої надії побачити тебе ще раз я покладаю на інше життя, прийдешнє. Дивно, що я знову про це заговорив, правда? Мушу зізнатися тобі, Едуаре, що після всіх цих десятиріч непевності і з великим страхом майбуття, моє серце і душа як ніколи вмиротворені.

24:00

У відчиненому вікні каплички сідає сонце, і в його промінні купається вівтар, грубої роботи потир^[50] і я. Лунає хоровий спів вітру з Розколини. З Божою поміччю і дрібкою щастя я його чую востаннє.

— Це останній запис у щоденнику, — проказав Лінар Гойт.

Коли священик покинув читати, шестеро прочан за столом подивилися на нього так, ніби прокинулися від одного спільного сну. Консул підвів погляд угору і помітив, що Гіперіон значно наблизився, заповнивши третину неба і розігнавши вогники зірок своїм холодним світлом.

— Я прилетів через десять тижнів по тому, як востаннє бачив отця Дюре, — правив далі Лінар Гойт. Його голос хрипів і рипів. — Більше восьми років збігло за цей час на Гіперіоні... Сім років після останнього запису в щоденнику отця Дюре. — Священик неприховано страждав від болю, його обличчя зблідло, набувши світлого хворобливого відтінку і вкрившись тонкою плівкою поту.

— Іще через місяць мені пощастило знайти шлях до плантації Пересебо вище по течії ріки, ген за Порт-Романсом, — продовжував він, силуючись додати впевненості своєму голосу. — Я припускав, що плантатори фібропластових угідь зможуть розказати мені правду, навіть якщо я звернуся до них не через офіційні канали місцевого самоврядування та консулату. І я виявився правий. Управлінець Пересебо на ім'я Орланді дуже добре пам'ятав отця Дюре, як і його молода дружина, яку звали Семфа — це про них згадував у щоденниках отець Дюре. Доглядач плантації намагався спорядити кілька рятувальних експедицій на плато, але безпрецедентна активність огнелісся останні кілька сезонів змусили його відмовитися від свого задуму. Минуло кілька років, поки вони остаточно облишили надію знайти отця Дюре і свого робітника Тука живими.

Одначе Орланді найняв двох досвідчених лісових пілотів і відправив до Розколини рятувальну експедицію в складі двох екранольотів із плантації. У пошуках країни бікура ми летіли по ущелині якомога довше, покладаючись радше на прилади, які допомагали обминати перешкоди, і своє щастя. І хоча зазвичай ми трималися далеко від огнелісся, тим не менш втратили один екраноліт і чотирьох людей через активність дерев тесла.

Отець Гойт замовк і трохи похитнувся. Вхопившись за край стола, він утримався на місці, прокашлявся і розказував далі:

— Це майже все. Ми знайшли село бікура. Їх було сімдесят, і вони справді виявилися настільки тупими та неговіркими, як про них розповідається в нотатках отця Гойта. Я зміг витягнути з них інформацію, що він і справді помер, намагаючись пройти вогнеліссям. Від нього лишився тільки капшук із азбестника, а в ньому ми знайшли його щоденники та медичні дані. — Гойт обвів очима всіх інших, утупився в стіл і знов заговорив: — Ми переконали їх показати нам, де він загинув... Вони... е-е-е... вони його не поховали. Його рештки мали сліди страшних опіків, вони майже розклалися, але і так було видно, яку силу мали розряди, що знищили хрестоформу... і все його тіло.

Отець Дюре помер справжньою смертю. Ми повернули його рештки на плантацію Пересебо, де поховали згідно з усіма похоронними приписами. — Гойт перевів подих. — Я протестував як міг, але пан-Орланді з допомогою кумулятивного атомного заряду, що використовуються на плантації, знищив село бікура і частково обвалив стіну Розколини. Сумніваюся, що хтось із бікура міг вижити. Наскільки ми могли виснувати, вхід до лабіринту і так званої базиліки завалені тепер оповзнем.

Мене трохи ранило під час тієї експедиції, тому мусив лишатися на плантації кілька місяців, перш ніж вернутися на північний континент і зарезервувати собі місце на Пацем. Про ці щоденники і їхній вміст знаю тільки я, пан-Орланді і монсеньйор Едуар, можливо, ще хтось із його зверхників, кому він вирішив розповісти. Наскільки мені відомо, Церква не робила жодних офіційних заяв у зв'язку із записами отця Поля Дюре.

Отець Гойт весь цей час стояв, а тепер дозволив собі сісти. Краплі поту стікали з його підборіддя, а обличчя мало біло-голубий відтінок і блистіло в світлі Гіперіона.

— І це... все? — поцікавився Мартін Силен.

— Так, — вичавив із себе отець Гойт.

— Пані та панове, — проказав Гет Мастін. — Уже пізно. Пропоную вам іти зібрати свій багаж. Зустрічаємося біля корабля нашого друга Консула в одинадцятій сфері за півгодини або раніше. Я приєднаюся до вас трохи пізніше і прилечу спусковим катером свого корабля.

Більшість групи зібралася менш ніж за п'ятнадцять хвилин. Тамплієри перекинули сходню прямо із робочого пірса всередині сфери на верхній балкон корабля. Консул провів ними своїх супутників одразу до вітальні, багаж перенесли клони екіпажу, після чого пішли геть.

— Дивовижний старий інструмент, — сказав полковник Кассад, провівши рукою по покришці «стейнвея». — Клавесин?

— Рояль, — усміхнувся Консул. — Виготовлений іще до Гіджри. Всі на місці?

— Всі, крім Гойта, — відгукнулася Ламія, займаючи місце в проекційній ніші.

Зайшов Гет Мастін:

— Військовий корабель Гегемонії дає дозвіл на проліт і посадку в космопорті Кітса, — проказав капітан. Він озирнувся навколо: — Я пошлю когось із екіпажу глянути, чи не треба допомога пан-Гойтові.

— Ні, — заперечив Консул і пояснив нижчим тоном: — Я сам по нього сходжу. Ви мені не підкажете, де його апартаменти?

Сховавши руки у складках накидки, капітан корабля кілька секунд вглядався в Консула:

— Bon voyage, — зрештою промовив він і передав пластину. — Зустрінемося на планеті надвечір перед відбуттям із храму Ктиря в Кітсі.

Консул уклонився.

— Я був радий подорожувати в тіні та під захистом гілля вашого Дерева, Гете Мастіне, — формально подякував храмовнику дипломат. Решті він махнув рукою: — Вмощуйтеся, будь ласка, якнайзручніше — чи тут, у вітальні, чи у бібліотеці на палубу нижче. Корабель задовольнить ваші потреби і дасть відповіді на будь-які питання. Будемо відлітати, щойно ми з отцем Гойтом повернемося на борт.

Житлова капсула священика знаходилася на середині стовбура корабля-дерева, далеко на краю його другорядної гілки. Як і думав Консул, пластина, яку йому вручив Гет Мастін, була ще й відмичкою до сенсорного замка. Після марних хвилин очікування відповіді на дзвінок-оповісник і стуку у вхідний люк Консул скористався відмичкою і ступив до капсули.

Отець Гойт колінкував у середині трав'яного килима і звивався на ньому. Постільна білизна, спорядження, одяг і вміст стандартної аптечки були розкидані по підлозі навколо нього. Він зірвав із себе блузу та священицький комір, але все одно промокрів у сорочці настільки, що тепер вона звисала спітнілими клаптями, роздерта і пошматована в місцях, де чоловік дер тканину нігтями. Гіперіонове світло сочилося крізь стіну капсули, від чого здавалося, що ця химерна і жива сцена відбувається під водою, ну, або, подумалося Консулові, у кафедральному соборі.

Обличчя Лінара Гойта скривилося в агонії, а його руки дряпали груди. М'язи оголених передпліч звивалися, ніби живі істоти, прикриті блідим покровом шкіри.

— Ін'єктор... не спрацював, — хапав ротом повітря Гойт. — Будь ласка.

Консул кивнув, наказав люку замкнутися й опустився на коліна поруч зі священиком. Він вийняв непотрібний ін'єктор із його стиснутого кулака і видобув з апарата змінну ампулу. Ультраморфій. Консул знову кивнув і поліз в аптечку, яку взяв у себе на кораблі, за іншим ін'єктором. П'ять секунд, і він заряджений ультраморфієм.

— Будь ласка, — благав Гойт, якого корчило в спазмах. Консул майже бачив, як по тілу священика котяться хвилі болю.

— Звісно, — відповів він і хрипло перевів подих. — Звісно. Тільки ви мені розкажете кінець вашої оповіді.

Гойт витріщився на нього і потягнувся рукою до ін'єктора.

Тепер уже Консул укрився весь потом, відводячи руку з інструментом подалі.

— Так, за одну мить, — пояснив він, — але спочатку кінець історії. Мені конче потрібно це знати.

— О, Господи, Христе Всемогутній, — хлипав Гойт. — Будь ласка!

— Так, — видихнув Консул. — Щойно ви розкажете мені правду.

Часто дихаючи, отець Гойт звалився на руки дипломата.

— Драна паскуда, — хекав він, а потім зробив кілька глибоких вдихів, затамував дихання, поки не припинив тремтіти, і спробував сісти. Коли він знову поглянув на Консула, в його скажених очах зазоріла примара полегшення. — А тоді... ви зробите... укол?..

— Так, — відповів Консул.

— Гаразд, — кисло і важко прошепотів Гойт. — Правда. Плантація Пересебо, як я розповідав... Ми прилетіли на початку жовтня... лікія... вісім років... після зникнення Дюре. О Господи, як же болить! Алкоголь і ендорфіни вже не помагають. Тільки... чистий ультраморфій...

— Так, — прошепотів Консул. — Усе готове. Щойно ви мені все розповісте.

Священик понурив голову. Краплі поту падали з щік і носа у коротку траву. Консул бачив, як напружилися м'язи чоловіка, ніби він збирався напасти, а потім іще один спазм пройняв його миршаве тіло, і Гойт похилився вперед.

— Екраноліт загинув... не через дерева тесла. Семфа, двоє людей і я... аварійна посадка в районі Розколини, поки... поки Орланді шукав вище за течією. Його екраноліт... мав перечекати грозу.

Бікура прийшли вночі. Вбили... Семфу, пілота, ще одну людину... забув, як його звали. Мене залишили... живим. — Гойт потягнувся до свого розп'яття і зрозумів, що зірвав його. Він видав коротенький смішок, що переріс у схлипування. — Вони... розповіли мені про шлях хреста. Про хрестоформу. Розказали про Сина Полум'я.

Наступного ранку вони повели мене до Сина. Повели... побачити його. — Гойт спробував підвестися, дряпав власні щоки. Очі були широко розплющені, вочевидь, попри весь біль він забув про ультраморфій. — Три кілометри в огнеліс... велика тесла... вісімдесят-сто метрів заввишки щонайменше. Стояла тиха погода, але все одно в повітрі відчувалася електрика... багато електрики. Навкруги попіл.

Бікура не наважувалися... не наважувалися підійти ближче. Впали на коліна, опустивши свої трикляті лисі голови. Та я... наблизився... мусив. Господи... Господи Ісусе, то був він. Дюре. Те, що лишилося від нього.

Він використав драбину... піднявся метри на три-чотири по стовбуру... Збудував собі подобу опори. Для ніг. Обламав громовідводи... які стали більш схожими на бретналі, чи що... нагострив їх. Він, певно, скористався каменем, щоби прибити ноги довшим із них до опори з азбестника і самого дерева.

Ліву руку... він угородив бретналь собі між променевою та ліктьовою кістками, не задів вен... зробив, як ті кляті римляни. Дуже надійний спосіб, якщо скелет тримається купи разом. Іншу руку... праву... долонею вниз... Спершу він забив штир. Обидва кінці ж гострі. А потім... насадив на нього праву руку і якось вигнув. Гачок.

Драбина відпала... давним-давно... але ще лишався азбестник. Не згорів. Я по ньому заліз до нього. Все дотла... одяг, шкіра, верхні шари плоті... але капшук з азбестника на шиї витримав.

Штирі зі сплаву навіть тоді ще проводили струм, коли... я бачив... я відчував... і струм біг по тому, що лишилося від його тіла.

Він і на той момент виглядав, як Поль Дюре. Важливо. Я розповів Монсеньйорові. Без шкіри. Сире попечене м'ясо. Видно нерви і все інше... ніби сірі й жовті корінці. Господи, а запах. Але він виглядав, як Поль Дюре!

І тоді я все зрозумів. Геть усе. Якимсь чином... ще не прочитавши його щоденник. Зрозумів, що він там провисів... о, Господи,.. сім років. Живий. При смерті. Хрестоформа змушувала його жити знов і знов. Електрика... бігла крізь нього щосекунди... всі ці сім років. Полум'я. Голод. Біль. Смерть. Але всякий раз клята... хрестоформа... мабуть, немовби п'явка смоктала речовини з дерева чи з повітря, що лишилося... відбудовувала, що могла... примушувала його жити, відчувати біль, знову, і знову, і знову.

Але він переміг. Біль був його союзником. Ісусе Христе, не пару годин на дереві, а потім спис і спокій, а сім років!

Але... він переміг. Коли я забрав капшук, хрестоформа з його грудей відпала. Просто... взяла і відпала... з довгими, бісовими корінцями. А потім це... цей труп, як я вважав, цей чоловік підняв голову. Повік немає. Спечені до білого очі. Губ немає. Це подивилося на мене і всміхнулося. Він усміхнувся. І помер... насправді помер... в мене на руках. У десятитисячний раз, але цього разу насправді. Він усміхнувся і помер.

Гойт зупинився, подумки вступивши в діалог зі своїм болем, а потім, періодично зціплюючи зуби, продовжив:

— Бікура забрали мене... назад... у Розколину. Наступного дня прилетів Орланді. Урятував мене. Він... Семфа... я не зміг... він спопелив лазером село, спалив бікура, котрі стояли там, наче тупа отара баранів. Я не... не сперечався з ним. Я сміявся. Господи прости. Орланді розстріляв ту місцину кумулятивними ядерними зарядами, якими вони зазвичай... розчищають джунглі... під фібропластову матрицю.

Гойт подивився Консулу в очі і махнув скорченою рукою.

— Спершу анальгетики допомагали. Але з кожним роком... з кожним днем... ставало все гірше. Навіть у фузі... біль. Я в будь-якому разі мусив би повернутися. Як же він... сім років! Господи, — прохарчав священик, шкребучи руками килим.

Консул рухався швидко. Він ввів під пахву повну ампулу ультраморфію, підхопив Гойта, коли той заточився, і обережно опустив непритомну постать на підлогу. Із затуманеними очима Консул розідрав просяклу потом сорочку, відкидаючи її руб'я з грудей Гойта. Там вона й була, схована під його блідою шкірою і схожа на великого, вогкого, хрестоподібного черва. Консул набрав повітря в груди і перевернув священика. Друга хрестоформа знаходилася там, де він і очікував. Дрібніший, подібний на розп'яття рубець між лопатками. Коли пальці Консула торкнулися запаленої плоті, він поворушився.

Консул рухався хутко та раціонально: спакував речі священика, прибрався в кімнаті й обережно вдягнув непритомного, як ніби вбирав небіжчика зі своєї родини.

Задзвенів комлог Консула.

— Треба рушати, — пролунав голос полковника Кассада.

— Уже йдемо, — відповів Консул. Через комлог він викликав клонів екіпажу, яким наказав забрати багаж, а сам поніс отця Лінара Гойта, чиє тіло, здавалося, геть нічого не важить.

Люк капсули розчинився, і Консул ступив назовні, виринувши з глибокої тіні гілок на голубувато-зелене світло планети, яка заповнювала собою небо. Вигадуючи історію для супутників на ходу, Консул пригальмував на секунду, аби запам'ятати обличчя того чоловіка вві сні. Потім зиркнув угору на Гіперіон і пішов далі. Консул знав, що навіть якби сила тяжіння тут була стандартною земною, то тіло в його руках здавалось би не набагато тяжчим.

Йому довелося пережити смерть своєї дитини, але тепер він знову пригадав відчуття, коли батько несе сонного сина у ліжко.

2

У столиці Гіперіона, місті Кітс, був теплий, дощовий день, і навіть коли з неба припинило лити, паволока хмар усе одно тяжко і повільно сунула над ним, впорскуючи в повітря запахи морської солі. У двадцятьох кілометрах на захід був океан. А вже надвечір під вигоряння сірого дня у сірих сутінках парний акустичний удар^[51] струснув будинки й одбився луною від самітної гори-скульптури на півдні. Угорі замрів біло-синій підсвіт. За півхвилини запону хмар продер корабель ебенової барви, що акуратно спустився на хвості термоядерного полум'я, блимаючи навігаційними вогнями червоного й зеленого кольорів на тлі сірого неба.

На одній тисячі метрів у корабля ввімкнулися посадкові маячки, і три когерентні промені світла з космопорту, розташованого на північ від міста, підхопили їхній сигнал і, по-хазяйськи припрошуючи, взяли зореліт у триногий рубіновий замок. На висоті в триста метрів корабель завис і плавно сковзнув убік, наче пивний кухоль по вологій стільниці шинквасу в барі, невагомо вмостившись у вже підготованій до його прийому шахті.

Усередині зореліт потрапив під душ високого тиску, струмені якого обмили все укриття та основу корабля. Здійнялася справжня стінапари, яка, заплутавшись у завісі мжички, посунула далі бетонними плитами летовища. Коли потоки води вщухли, з усіх звуків навколо лишився тільки шепіт дощу і спорадичні скрипи та потріскування охолоджуваного корпусу зорельота.

У двадцятьох метрах над стіною довкруг шахти з'явився телескопічний балкон, що витягнувся із носової частини корабля. На нього вийшли п'ять постатей.

— Дякую, пане, що підкинули, — проказав Консулові полковник Кассад.

Консул кивнув і сперся на перила, вдихаючи свіже повітря на повні груди. На його плечах та бровах лягло намисто з дощинок.

Сол Вайнтрауб дістав немовля з крісла-переноски. Якісь зміни атмосферного тиску, температури, запахів або рух, шум чи все нараз толокою розбудило її, і мала зайшлася плачем. Вайнтрауб підкинув її у руках, затуркотів до неї, але плач тільки посилився.

— Доречний коментар стосовно нашого прибуття, — відмітив Мартін Силен. Поет убрався в довгий пурпуровий плащ і червоний берет, заломлений до правого плеча. Дідуган відсьорбнув із винного келиха, який приніс із вітальні. — Катзна-що і збоку бантик, як же тут усе помінялося!

Консул, який не був на Гіперіоні всього вісім років, не міг не погодитися. Коли він жив у Кітсі, місто від космопорту відділяло добрячих дев'ять кілометрів. Зараз же по всьому периметру злітне поле оточили халабуди, намети і неасфальтовані вулички. За його пам'яті до крихітного космопорту залітав хіба що єдиний корабель на тиждень, а зараз тільки в його полі зору перебувало більше двадцяти космічних апаратів. Невеличку адмінбудівлю та митницю змінила величезна корпусна споруда, а ген далі на заході, де зараз похапцем розширювали летовище, з'явилися дюжина нових пускових шахт і розмітка для посадки спускових катерів. Увесь його обшир тепер захаращували десятки вкритих камуфляжними сітками модулів, які, на переконання Консула, могли слугувати абсолютно будь-чим: від диспетчерських станцій і до казарм. У далекому краю апарелі злітно-посадкової смуги один із таких боксів вищирився в небо цілим лісом екзотичних антен.

— Прогрес, — буркнув дипломат.

— Війна, — поправив його полковник.

— Та це ж люди, — махнула рукою в напрямку головних південних воріт Ламія, туди, де одноманітний прибій бляклих бурих кольорів мовчазною хвилею бився об зовнішню загорожу та фіолетове поле-стримувач.

— Боже мій, — ахнув Консул, — ви маєте рацію.

Кассад дістав бінокль, і вони всі разом, по черзі роздивлялися тисячі постатей, які торгали дротяний паркан і тиснули на поле, що їх відштовхувало.

— Хто це? — і далі питала Ламія. — Чого їм треба? — Навіть із відстані півкілометра бездумна воля натовпу бентежила. У межах периметру виднілися чорні обриси вартових із числа Десантного корпусу Збройних сил. Консулові спало на думку, що клапоть сирої землі між дротяною огорожею, полем-стримувачем і десантниками майже напевно говорив про міни, зону враження смертепроменями або все одним гамузом.

— Вирватися хочуть, — пояснив Кассад.

Але ще до того, як відгукнувся полковник, Консул уже зрозумів, що міські кишла навколо космопорту та юрба біля його воріт неминучі. Населення Гіперіона готове його покинути. Певно, щораз як на полі сідав новий корабель, до воріт космодрому підступав цей мовчазний людський вал.

— Ну, я знаю принаймні одного, хто лишиться, — відгукнувся захмелілий Мартін Силен і тицьнув рукою в напрямку низьких гір за рікою на півдні. — Сумний Слізливий Самодержець Вільям, упокой Господи його грішну душу. — Крізь мряку і все густіше надвечір'я скульптурний лик Сумного Короля Біллі ледве проглядав. — Я знавав його, Гораціо^[52]. Мастак на невгавні жарти. І жодного смішного. Кізяк непутящий. Так, Гораціо.

Сол Вайнтрауб відійшов під прикриття корабельного відсіку, аби врятувати немовля віді мжички, а бесіду — від її плачу. Він тицьнув пальцем:

— Хтось їде.

Вологою бетонкою до них наближався автомобіль у пасивному полімерному камуфляжі та військова «емтешка» з додатковими повітронагнітачами, які дозволяли їй триматися на льоту у слабкому магнітному полі Гіперіона.

Мартін Силен не міг одвести погляду від невблаганного лику Сумного Короля Біллі і ледве чутно собі під носа бурмотів:

Масажуючи обличчя обома руками, на балкон вийшов отець Гойт. Із широко розплющеними очима та неуважним поглядом він був схожий на дитину, яка щойно прокинулася:

— Ми вже на місці?

— Так точно, трясця їхній матері. — Мартін Силен повернув бінокль полковникові. — Ходімте вниз, привітаємося із жандармами.

Справити враження на юного лейтенанта-десантника делегація, схоже, не змогла навіть після того, як він проскандував пластину-допуск Гета Мастіна, яку йому видав сам командувач експедиційного корпусу. Лейтенант неквапом зчитував інформацію із візових чипів, тримаючи гостей під дощиком, вряди-годи випльовуючи зверхні коментарі, якими часто тішаться такі от хлопчики на побігеньках, коли дориваються хай до якої незначної, та все ж таки влади. Аж раптом він добрався до чипа Федмана Кассада і підвів на нього погляд переляканого горностая:

— Полковнику Кассад?

— У відставці, — підтвердив той.

— Пробачте, полковнику, — затинаючись через слово, пробелькотів лейтенант, коли дерев'яними пальцями віддавав візи пілігримам назад. — Я навіть не уявляв, що в складі делегації можете бути ви. Тобто... ну, капітан тільки сказав... я маю на увазі... полковнику, мій дядько воював під вашим командуванням на Брешії. Я маю на увазі... пробачте, полковнику. Якщо я чи мої люди можуть якось допомогти...

— Вільно, лейтенанте, — урвав його Кассад. — Ми можемо розраховувати на який-небудь транспорт до міста?

— Е-е-е... ну, полковнику... — Юний десантник пошкрябав підборіддя і раптом згадав, що він у касці. — Так, полковнику. Але є проблема із натовпом, інколи вони сильно дошкуляють, а кляті «емтешки» ніхріна не тягнуть на цій... пробачте, полковнику. Розумієте, наземний транспорт відведений тільки під транспортні перевезення, а перші екранольоти вирушатимуть із бази не раніше двадцять другої нуль-нуль. Але я з радістю поставлю вашу делегацію у список на...

— Одну хвилинку, — втрутився Консул. За десять метрів від товариства приземлився побитий часом пасажирський екраноліт із золотим геодезичним куполом Гегемонії на захисному бортику. Із апарата вискочив високий худий чоловік.

— Тео! — гукнув його Консул. Обоє рушили назустріч один одному, почали тиснути руки, але потім просто обійнялися.

— Чорти б тебе забрали, — проказав Консул, — ти в чудовій формі, Тео.

Це була правда. Колишній помічник нагнав років шість за цей час, але досі міг покозиряти своїм хлопчачим усміхом, тонкими рисами обличчя і густою рудою чуприною, яка приваблювала всіх незаміжніх жінок (і навіть кількох заміжніх), що працювали у консульстві. Його сором'язливість — яка завжди була слабкою стороною Тео Лейна — зараз виказували цілковито зайві спроби постійно підправляти архаїчні окуляри в роговій оправі — єдину річ, до якої він лишався небайдужий.

— Добре, що ви повернулися, — проказав Тео.

Консул повернувся, щоби представити своїх супутників, і несподівано завмер.

— Господи, — ніби вибачався він, — ти ж тепер консул. Вибач, Тео. Я геть про це не подумав.

Тео Лейн усміхнувся і поправив окуляри на носі:

— Нічого страшного. Взагалі-то, я вже не консул. Останні кілька місяців я офіційно виконую обов'язки генерал-губернатора. Рада самоуправління нарешті відправила запит (і вже одержала на нього позитивну відповідь) про надання формального статусу колонії. Так що ласкаво просимо у найновіший світ Гегемонії.

Консул подивився на свого колишнього протеже і ще раз пригорнув його:

— Мої вітання, Ваша честь!

Тео вишкірився і зиркнув на небо.

— Незабаром литиме як із відра. Сідайте, мабуть, до мене в екраноліт. Я вас доправлю у Кітс.

Новий генерал-губернатор посміхнувся до юного десантника:

— Лейтенанте?

— Слухаю, Ваша честь? — виструнчився і гаркнув у відповідь офіцер.

— Ви не могли би наказати своїм людям допомогти перенести багаж цих людей, якщо ваша ласка? А то нам усім геть не хочеться мокнути під дощем.

Екраноліт летів понад шосе у південному напрямку, неухильно тримаючись на висоті шістдесят метрів. Консул зайняв переднє місце пасажира, позаду решта його товаришів розвалилася в плинопінних кріслах із відкидними спинками. Мартін Силен та отець Гойт, здавалося, спали, а немовля Вайнтрауба припинило плач, віддавши перевагу гумовій пляшечці із синтетичним грудним молоком.

— Тепер усе не так, — промовив Консул, притулившись щокою до забризканого дощем ліхтаря екранольота.

Тисячі халуп та халабуд розпорошилися по узгір'ях та байраках уздовж трикілометрової траси до передмістя. Під мокрими брезентовими тентами займалися вогники багать, і Консул спостерігав, як забрьохані болотом постаті ходять між забрьоханою парусиною наметів. Обабіч старої автостради на космопорт виріс чималий паркан, та й сама дорога стала ширшою і якіснішою. В обох напрямках обома її смугами мляво сунули вантажівки та судна на повітряних подушках. Транспорт переважно весь був військовим, про що говорила його зелена фарба або неактивний камуфляжний полімер. А вогні Кітса, що вже мерехтіли попереду, здавалося, примножилися і зайняли нові ділянки над річкою та у горах.

— Три мільйони, — підказав Тео, ніби зазирнув у думки колишнього начальника. — Щонайменше, три мільйони. І з кожним днем їх усе більше.

Консул витріщився у відповідь:

— Коли я відлітав, то на всій планеті було заледве чотири з половиною мільйони людей.

— Вони нікуди не ділися, — розтлумачив новий генерал-губернатор. — Просто всі тепер ломляться у Кітс, щоби сісти на корабель і світ за очі податися звідси. Дехто чекає, поки збудують телепорт, але більшість не вірить, що військові встигнуть. Усі бояться.

— Вигнанців?

— Їх також, — кивнув Тео. — Але в основному, Ктиря.

Консул відвернувся від холодного скла.

— То він тепер заходить на південь від хребта Вуздечки?

— Він повсюди, — невесело розсміявся Тео. — Або вони. Більшість переконана, що їх десятки і сотні. Смерті з вини Ктиря фіксують на всіх трьох континентах. Повсюди, за винятком Кітса, деяких частин узбережжя Гриви та пари великих міст, як-от Ендіміон.

— Багато випадків? — Насправді, знати Консулові не хотілося.

— Мінімум двадцять тисяч загиблих та зниклих безвісти, — відказав Тео. — Багато травмованих, але ж це не Ктир, правда? — пролунав сухий смішок. — Ктир не просто травмує людей, еге ж? Це люди випадково стріляють одне в одного, падають зі сходів, кидаються в паніці у відчинені вікна, гинуть під час тисняви. Це сучий хаос.

За одинадцять років роботи пліч-о-пліч Консул жодного разу не чув, щоб із вуст Тео Лейна зірвалася хоч яка лайка.

— Збройні сили помагають? — поцікавився він. — Це вони відлякують Ктиря від великих міст?

— Збройні сили і пальцем за цей час не поворухнули, — похитав головою Тео. — Хіба що тримають натовп під контролем. Десантура багато з себе корчить. Нібито взяли під повний контроль роботу космопорту і гавань у Порт-P., а позмагатися із Ктирем навіть не намагалися. Вони чекають на бої з Вигнанцями.

— Самооборона? — питав далі Консул, хоча знав, що слабенько підготовані ополченці майже ні на що б не згодилися.

— Утрати в живій силі самооборони складають вісім тисяч, як мінімум. Генерал Брекстон водив свою «Третю ударну» вгору по Річковій дорозі, аби «дати гідну відсіч і завдати поразку Ктиреві прямо в його лігві». Більше ми про них нічого не чули.

— Це такий жарт? — не повірив другові Консул, але погляд в очах співбесідника був промовистим: не жарт. — Тео, — почав він свіжу думку, — звідки ж у тебе взявся час зустріти нас у космопорту?

— Нізвідки, — відповів генерал-губернатор і глянув назад. Решта спали або виснажено розглядали пейзажі за вікном. — Нам потрібно поговорити. Я хочу вас розрадити від подорожі.

Консул замотав головою, але Тео міцно схопив його за руку.

— Чорт, та послухайте ж мене. Я знаю, наскільки складно вам було сюди повертатися після... після всього, що сталося, але трясця, не можна так усе взяти і покинути без жодної на те причини. Киньте цю кляту прощу. Лишайтеся в Кітсі.

— Я не можу... — почав був Консул.

— Та послухайте ж мене, — вимагав Тео. — Причина номер один: ви найкращий дипломат і кризовий менеджер, якого я знаю. Нам потрібні ваші вміння.

— Це не має...

— Помовчте хоч хвилинку! Причина номер два: ви з іншими і за дві сотні ке-ме не підійдете до Гробниць часу. Минули вже старі ваші часи, коли бісові самогубці могли дістатися туди і ще якийсь тиждень там потинятися, можливо, навіть передумати і вернутися назад. Ктир розходився не на жарт. Він як пошесть.

— Я розумію, але...

— Причина номер три: ви потрібні мені. Я благав Центр Тау Кита відправити мені когось на допомогу, і коли дізнався, що це будете ви, то... дідько, та я тільки завдяки цьому і протримався тут два роки.

Консул, не розуміючи, похитав головою.

Тео повернув до центру міста. Апарат завис, а Тео відірвав погляд від приладів і поглянув прямо в очі Консула:

— Я хочу, щоб ви перебрали на себе посаду генерал-губернатора. Сенат не втручатиметься. Ну, може, Ґледстон буде проти, але поки вона дізнається, то буде вже пізно.

Консул почувався, наче йому загилили в сонячне сплетіння. Він дивився кудись удалечінь, у лабіринти вузьких вуличок та похилених будинків — це був Джектаун, Старе Місто. Коли він урешті підібрав слова, то проказав:

— Не можу, Тео.

— Слухайте, якщо ви...

— Ні. Я справді не можу. Я нічим би насправді не зарадив, якби прийняв твою пропозицію. Але насправді, все значно простіше: я не можу. Я мушу продовжувати цю прощу.

Тео поправив окуляри і глянув поперед себе.

— Послухай, Тео. Ти — найздібніший і найкомпетентніший спеціаліст у закордонних справах, з яким мені доводилося будь-коли працювати. А я вже вісім років, як відійшов від справ. Гадаю...

— Вам, напевно, потрібно до храму Ктиря? — перебив його Тео, стримано кивнувши.

— Так.

Екраноліт зробив коло і приземлився. Консул замислено витріщався в нікуди. Коли піднялися і сховались складні двері апарата, Сол Вайнтрауб проказав:

— Святий Боже...

Товариство вилізло з екранольота на обгорілі та розкидані руїни колишнього храму Ктиря. Приблизно двадцять п'ять місцевих років тому доступ до Гробниць часу було закрито у зв'язку з їхньою надмірною небезпечністю, і тому храм Ктиря перетворився на найпопулярніший туристичний об'єкт Гіперіона. Розкинувшись на три повноцінні квартали, ввігнавшись у небо голкою свого понад стоп'ятдесятиметрового центрального шпиля, центральна культова споруда Церкви Ктиря була водночас і собором, що вселяв побожний страх, і жартом у готичному стилі, з плавними обводами контрфорсів, які підпирали камінь, намертво припаяний до його каркасу з армованого металу, й ешерівською гравюрою^[54], багатою на візуальні трюки з перспективою та неймовірними кутами, і Босховим кошмаром, повним тунельних входів, прихованих кімнат, темних садів і заповідних частин. Та більш ніж усім іншим цей храм був частиною минулого Гіперіона.

Усе зникло. Гори почорнілого каміння тільки й натякали на колишню велич споруди. Поплавлені сталеві балки стирчали зі стін, немовби ребра небіжчика-гіганта. Більшість уламків засипали собою ями, підвали та переходи, що знаходилися попід пам'яткою архітектури трьохсотрічної давнини. Консул підійшов упритул до однієї з таких ям і замислився над легендою про те, що глибокі підземелля храму тягнулися аж до одного з лабіринтів планети.

— Схоже, тут пройшлися пекельним батіжком, — Мартін Силен згадав застарілий термін на позначення будь-якої лазерної зброї високих енергій. Схоже, поет раптово протверезів, коли став поруч із Консулом на краю ями. — Я ще пам'ятаю ті часи, коли крім цього храму й окремих районів Старого міста, тут нічого не було. Після тих страшних пригод біля Гробниць Біллі вирішив перенести Джектаун сюди якраз через храм. І от тепер його немає. Господи...

— Ні, — відгукнувся Кассад.

Решта поглянули на нього.

— Це не пекельний батіг, — полковник підвівся з того місця, де навпочіпки вивчав битий камінь, — а кумулятивні плазмові заряди. Причому не один.

— То ви і зараз хочете залишитись тут і продовжувати свою безглузду прощу? — не стримався Тео.

— Ходімо до мене в консульство, — говорив він Консулові, але звертався з цим самим запрошенням до всіх.

Колишній дипломат одвернувся від ями, зиркнувши на свого екс-помічника, у якому тепер уже бачив генерал-губернатора планети Гегемонії в облозі ворогів.

— Ми не можемо, Ваша честь, — укотре заявив Консул. — Принаймні я точно. Інші нехай говорять самі за себе.

Четверо чоловіків та жінка заперечно похитали головами. Силен і Кассад почали розвантажувати багаж. Знову замрячіло, дощ вернувся легким серпанком туману, який сотався прямо із темряви. Тієї ж миті Консул помітив два бойові екранольоти Збройних сил, що зависли над дахами найближчих будинків. «Звісно, — подумав Консул, — генерал-губернатор же не може їздити без охорони».

— Священнослужителі повтікали? Хтось вижив після руйнування храму? — допитувалася Ламія Брон.

— Так, — відповів Тео Лейн, по суті, диктатор у світі, де мешкають п'ять мільйонів приречених душ. Він зняв свої темні окуляри і протер їх подолом сорочки. — Усі священики та їхній причет утекли через тунелі. Юрба тримала їх в облозі кілька місяців. Їхня провідниця, жінка на прізвисько Шинка, родом звідкись із-за Трав'яного моря, неодноразово попереджувала весь їхній клір, перш ніж застосувати ДЛ-20?

— Де ж у цей час були правоохоронці? — здивувався Консул. — Самооборона? Військові?

Тео Лейн усміхнувся і тієї ж миті здався на десятиріччя старшим від молодика, якого колись знав Консул.

— Народ, ви були в дорозі три роки, — відповів він. — Усесвіт тим часом змінився. Тепер у Мережі послідовників культу Ктиря палять і лупцюють. То уявіть собі їхню репутацію тут. У Кітсі зараз діє воєнний стан, який я запровадив чотирнадцять місяців тому. Правоохоронці разом із ополченцями стояли і спостерігали за тим, як палили храм. І я разом із ними. Тієї ночі тут зібралося півмільйона людей.

— Вони знають про нас? — підступив ближче Сол Вайнтрауб. — Про останнє паломництво?

— Якби знали, — повернувся до нього Тео Лейн, — то вас би вже не було в живих. Скажете, вони би радо вітали все, що здатне втихомирити Ктиря? А я вам відповім, що тут би думали тільки про те, що вас відбирала його Церква. До вашого відома, мені довелося блокувати рішення власної Дорадчої колегії, що воліла знищити ваш корабель іще за межами атмосфери.

— Чому? — запитав Консул. — Чому ти блокував їхнє рішення?

— Гіперіонові й досі потрібна Гегемонія, — зітхнув Тео і поправив окуляри на носі, — а Ґледстон усе ще має вотум довіри, хай не в Сенаті, але в Речі Спільній то вже точно. Та й мені ви досі потрібні.

Консул поглянув на румовище, яке лишилося від храму Ктиря.

— Ваша проща скінчилася іще до того, як ви прибули на місце, — правив генерал-губернатор Тео Лейн. — То ви підете зі мною до консульства?.. Хоча б у ролі радника?

— Пробач, — відказав Консул. — Не можу.

Тео крутнувся на підборах, не промовивши й одного слова, заліз в екраноліт і злетів. За ним, наче розмита пляма на фоні дощу, гайнула й охорона.

Злива пустилася ще дужче. В сутінках товариство збилося докупи тісніше. Вайнтрауб змайстрував такий собі навіс над Рахіллю, і мацьопство розридалося од шуму, з яким краплі тарабанили по його пластику.

— Що робимо? — спитав уголос Консул, озираючи споночілі вузькі вулички. Їхній багаж мокнув звалений в одну купу. Світ пахнув попелом.

Вишкірився Мартін Силен:

— Знаю я один генделик.

З'ясувалося, що Консул теж був у курсі про цей заклад. Можна навіть сказати, що впродовж усього свого одинадцятирічного терміну на Гіперіоні він фактично мешкав у стінах «Цицерона».

На відміну від більшості назв у Кітсі, власне ім'я бару походило не з літературних нетриськ часів до Гіджри. Пліткували, що він був поіменований на честь району котрогось із міст Старої Землі. Хтось згадував про квартал у Чикаго в США, інші переконували, що мова про Калькутту, СІШ. І тільки Стену Левеському, власникові та праправнуку його засновника, була відома правда, якою він ні з ким так і не поділився. Бару вже перейшло за півтори сотні років, упродовж яких він еволюціонував із генделика, розташованого за сходами на горищі аварійного будинку понад берегом Гулаю, до цілих чотирьох аварійних дев'ятиповерхових будинків на тій самій набережній. Десятки років «Цицерон» зберігав за собою лиш один наскрізний елемент декору — низькі стелі, дим-хоч-ножем-край і невгамовні фонові теревені, завдяки яким навіть посеред справжнісінької веремії клієнт міг завжди всамітнитися.

Того вечора про всамітненість не йшлося. Консул із рештою аж зупинилися, щойно підійшли з багажем до входу зі сторони Болотної вулиці.

— Хай Бог милує! — пробурмотів Мартін Силен.

«Цицерон» ніби варварської навали зазнав. Люди, переважно чоловіки, сиділи на кожнісінькому стільці, позаймавши геть усі столики, розкидавши по підлозі свої манатки, зброю, спальники, старожитнє радіоприладдя, коробки з продпайками і тому подібний мотлох, що його тягне за собою будь-яка армія утікачів... або ж, цілком можливо, дезертирів. Важке повітря в «Цицероні», що колись тужавіло переважно від суміші ароматів смаженого біфштексу, вина, стимів, елю та безтютюнових цигарок, тепер повнилося бовтанкою запахів немитих тіл, сечі та безнадії.

Тієї самої миті у мороці проступили велетенські обриси Стена Левеського. Руки у власника бару, як і раніше, були міцні та могутні, проте залисини побільшали і чорна чуприна відступила не на один сантиметр, а сіточка зморщок навколо темних очей здавалася куди густішою від того, якою її запам'ятав Консул. І от власне зараз ці темні очі широко розплющилися, коли Левеський побачив Консула.

— Привид, — видихнув хазяїн.

— Ні.

— To ти не мертвий?

— Ні.

— А бодай мене!.. — Стен ухопив Консула за плечі і немов пір'їнку, наче п'ятирічного хлопчака підняв його. — Бодай мене чорти вхопили! Ти не мертвий! Яким вітром до нас?

— Надумав перевірити твою ліцензію на торгівлю спиртними напоями, — усміхнувся Консул. — Опусти мене.

Левеський обережно вернув Консула на землю, поплескав його по плечах і вишкірив зуби. Але глянувши на Мартіна Силена, він раптом спохмурнів:

— У вас знайоме обличчя, хоча бачу я вас уперше.

— Ми були знайомі з твоїм прапрадідом, — відказав Силен, — і цей спогад мені нагадує, що я хотів спитати. У вас іще лишився ель із часів до Гіджри? Оте тепле британське вариво, яке відгонить переробленим лосиним сциклинням? Бувало, я пив його і не міг ним упитися.

— Ані краплини, — відповів Левеський і тицьнув у сторону поета: — А бодай мене... Скриня дідуся Іржі. Стара голографійка із сатиром у старому Джектауні. Невже це можливо? — Він уп'явся поглядом у Силена, потім перевів його на Консула й обачно, по черзі доторкнувся до обох подорожніх указівним пальцем:

— Два привиди.

— Шестеро втомлених людей, — не погодився Консул. Заплакало немовля. — Семеро. У тебе знайдеться для нас місце?

Левеський озирнувся, розвівши руки:

— Отаке в мене твориться повсюди. Місць немає, їжі немає. Вина немає. — Він примружився, ще раз зиркнувши на Мартіна Силена: — Елю немає. Ми перетворилися на велетенський готель, де немає ліжок. Усе позаймали паскудні ополченці із Самооборони. Комірне не платять, жлуктять свій хуторянський чемергес і чекають на кінець світу. Але гадаю, це вже скоро.

Товариство згуртувалося на парадному бельетажі — принаймні, раніше ця частина вестибюля називалася саме так. Вони поскидали свій багаж до купи до чужий речей, що повсюди захаращували підлогу. Крізь цей тлум народу постійно швендяли маленькі групки чоловіків і, не соромлячись, роздивлялися новеньких. Особливо — Брон Ламію, яка у відповідь обдаровувала їх крижаним поглядом в очі.

Стен Левеський зиркнув на Консула:

— У мене є столик на балконі. За ним уже тиждень тирлується спецура Самооборони із загону «Смерть». Розказує тут усім підряд, як вони одною лівою наваляють ордам Вигнанців. Якщо вам цей столик підходить, я викину цих молокососів на вулицю.

— Підходить, — кивнув екс-дипломат.

Левеський уже зібрався йти, коли Ламія спинила його, схопивши за руку:

— Допомогти? — поцікавилася вона.

— Я би й сам справився, — здвигнув плечима Стен Левеський, а потім усміхнувся, — але радо на це подивлюся. Гайда.

Вони розчинилися в натовпі.

На балконі третього поверху тільки й вистачало місця що на щербатий стіл і шість стільців. Попри божевільну юрбу на першому поверсі, на всіх сходах та майданчиках, ніхто їм і словом не дорікнув, коли Стен із Ламією викинули обурену спецуру в річку, що котила свої хвилі дев'ятьма метрами нижче. Крім того, Левеський таки примудрився якимсь чином передати своїм гостям нагору кухоль пива і кошик із хлібом та холодною яловичиною.

Їли мовчки. Певно, всі страждали трохи більше, ніж від звичайного поєднання голоду, втоми і депресії, що супроводжують пробудження із фуги. Темряву на балконі розбавляли тільки тьмяні відблиски вогнів далеко вглибині залів «Цицерона» та світло ліхтарів на баржах, які пропливали річкою повз них. У більшості будинків по набережній Гулаю не світилося жодного вікна, зате від низьких хмар відбивалося нічне життя інших частин міста. Консул навіть зміг розгледіти руїни храму Ктиря за півкілометра вгору течією.

— То що? — запитав отець Гойт, у котрого, певно, проясніло в голові від серйозної дози ультраморфію, усе ще вагаючись на тонкій лінії між болем та заспокоєнням. — Що ми робитимемо далі?

Коли ніхто не відгукнувся, Консул заплющив очі. Нікого і нікуди він за собою не вестиме. Тут, у кріслі на балконі «Цицерона», було так легко віддатися ритмам колишнього життя. Пити, допоки не благословиться на світ, спостерігати в прояснілому небі перед світанком за метеорним дощем, а потім іти непевною ходою до себе в порожню квартиру біля ринку, а звідти — вже помитим, поголеним і, здається, навіть схожим на людину, якщо не звертати уваги на налиті кров'ю очі та скажений головний біль — чимчикувати на роботу в консульство. Покладатися на Тео, тихого професіонала Тео, завдяки якому можна стерпіти ранок. Покладатися на щастя, завдяки якому можна стерпіти день. Покладатися на алкоголь у «Цицероні», завдяки якому можна стерпіти ніч. Покладатися на марнотність цієї посади, завдяки якій можна стерпіти таке життя.

— Усі готові вирушати в прощу?

Консул рвучко розплющив очі. У проході стояла чиясь постать у каптурі, і на якусь мить екс-дипломатові здалося, що це Гет Мастін, але потім додивився, що чоловік значно нижчий на зріст, а в його голосі геть не чутно зумисне карбованої артикуляції храмовника.

— Якщо ви готові, ми повинні йти, — повторила темна постать.

— Хто ви? — спитала Ламія.

— Хутчіше, — тільки й відповіла тінь.

Федман Кассад підвівся, ледве не вдарившись головою об стелю, і притримав чоловіка в плащі, а лівою рукою стягнув із нього відлогу.

— Андроїд! — вигукнув Лінар Гойт, уп'явшись поглядом у блакитну шкіру та блакитні очі незнайомця.

Консул подивувався значно менше. У Гегемонії вже понад століття збігло, як заборонили володіти андроїдами, їхні біовиробництво зупинилося приблизно стільки ж часу тому. Проте ними й досі послуговувалися для ручної праці у віддалених районах загумінкових планет, що не мали статусу колоній — планет, схожих на Гіперіон. Скажімо, андроїдів абсолютно не цурався храм Ктиря, оскільки відповідно до однієї з доктрин цієї Церкви вони вільні від первісного гріха, а тому духовно стоять на вищому щаблі у порівнянні з людством, відтак можуть не боятися жахливої та неминучої відплати Ктиря.

— Хутчіше, будь ласка, — прошепотів андроїд, знову натягаючи каптур на голову.

— Ви з Храму? — не вгавала з розпитами Ламія.

— Тихо! — перервав її прибулий. Він зиркнув у залу, розвернувся і кивнув. — Мусимо поквапитися. Будь ласка, йдіть за мною.

Усі стояли, проте вагалися. Консул спостерігав за тим, як Кассад невимушеним рухом розстебнув свою довгу шкірянку, якої навіть не знімав. Під нею колишній дипломат краєм ока вгледів заткнутий за пояс жезл смерті. За нормальних обставин сама тільки думка про жезл смерті на відстані простягнутої руки вжахнула би Консула. Один хибний порух, і всі синапси на балконі перетворюються на пюре. Але зараз його вигляд, навпаки, додавав Консулові упевненості.

— Наш багаж... — почав був Сол Вайнтрауб.

— Про нього вже потурбувалися, — прошепотів чоловік у плащі з каптуром. — Хутчіше!

Услід за андроїдом товариство спустилося по сходах і пірнуло в ніч. У їхніх рухах і зітханнях вчувалися втома й апатія.

Відсипався Консул довго. Через півгодини після сходу сонця прямокутний клаптик світла просочився крізь шпарину між стулками віконниць ілюмінатора і влігся на подушку. Консул перевернувся на інший бік і не прокинувся. За годину після цього гучно забрязкотіла упряж, із якої випрягли втомлених скатів-манта, що тягли баржу всю ніч, а натомість міняли їх на свіжих тяглових риб. Консул спав. Упродовж наступних шістдесяти хвилин кроки та вигуки екіпажу на палубі, за стінками його каюти, стали голоснішими та наполегливішими, але остаточно зміг його розбудити лише попереджувальний сигнал клаксона біля шлюзів Карли.

Млявий та забарний, як і годиться людині, яка нещодавно прийшла до тями після фуги, Консул намагався якнайретельніше помитися під краном води в умивальнику. Він одягнув бахматі бавовняні штани, стару суконну сорочку, взув черевики для тривалих подорожей із пінопластовою підошвою і вийшов на головну палубу.

Страви на сніданок розставили на кришці довгого буфета біля побитого часом стола, який складався під дощаний поміст палуби. Їли вони в холодку малиново-золотого тенту, що лопотів під поривами бризу. Стояв чудовий день, безхмарний та яскравий — сонце Гіперіона компенсувало свій маленький розмір лютістю власного жару.

Пан-Вайнтрауб, Ламія, Кассад і Силен уже якийсь час були на ногах. А Лінар Гойт і Гет Мастін приєдналися до товариства одразу після Консула.

Біля буфета колишній дипломат набрав собі ледь підсмаженої риби, трохи садовини, взяв склянку помаранчевого соку та рушив до бортового леєру. Річка тут розливалася широко, плесо від берега до берега сягало чи не кілометр, а в його зеленому та ляпіс-лазуровому полиску відображалися барви неба. Спершу Консул не впізнав цих краєвидів із жодної сторони. На сході підтоплені поля перископних бобів тікали в серпанок, що огортав світанкове сонце, чиє проміння виблискувало на пійомах. На стиках гребель між угіддями де-не-де виглядали хатинки тубольців, їхні похилі стіни були зі збляклого яз-дерева і золотавого напівдуба. На заході ж прирічкова оболонь обросла густими чагарями гісену, мадамгрового кореня та буйноцвітної червоної папороті, яку впізнати Консулу так і не пощастило. У справдешніх плавнях ці хащі обрамляли грязьові болота та мініатюрні озерця, що тягнулися ще на якийсь кілометр аж ген до крутого берега, де кожнісіньку вільну латку землі між гранітними брилами обліпило вічносинє руно гіперіонських волошок.

На якусь мить Консулові здалося, що він загубився, втратив орієнтири у світі, що він його, як вважав, добре знав, але потім у спогадах сплив клаксон біля шлюзів Карли, і чоловік збагнув, що вони дісталися незначної в економічному сенсі ділянки ріки Гулай на північ від Гаю Духоборів. Раніше він тут ніколи не був, бо в подорожах віддавав перевагу Королівському транспортному каналу, яким Консул плавав або над яким пролітав північніше від тих крутих берегів. Тепер же він міг тільки припускати, що якась небезпека або перешкоди на головній артерії, що веде до Трав'яного моря, змусила їх усіх пуститися шляхом, який зазвичай оминають. За оцінкою Консула, товариство перебувало в ста вісімдесяти кілометрах на північний захід від Кітса.

— Удень виглядає зовсім не так, правда? — запитав отець Гойт.

Консул знову поглянув на берег, не зовсім розуміючи, про що говорить священик, а потім здогадався — про баржу ж!

Минулої ночі все було дивно: шлях за андроїдом-посланцем під зливою, посадка на стару баржу, намагання вибратися із мозаїчного лабіринту коридорів між каютами, Гет Мастін, котрий підсів до них біля румовища Храму, і образ Кітса, чиї вогні зникали за кормою.

Ті години, до і після опівночі, пригадувалися Консулові немов у мутному від знемоги сні. Йому здавалося, що інші почувалися не менш розбитими і дезорієнтованими. Він ледве згадав, як подивувався, коли побачив, що весь екіпаж на баржі — андроїди, зате точно знав, що зміг розслабитися, лише коли зачинив за собою двері каюти і заповз на свою койку.

— Сьогодні вранці я говорив із А. Беттіком, — назвав на ім'я їхнього андроїда-провідника Сол Вайнтрауб. — Плашкоут-то нам дістався з історією^[55], виявляється.

Мартін Силен підійшов до буфета, налив собі томатного соку, який розбавив вмістом власної фляжки, і ствердно мугикнув:

— Так, потягали її тут трохи. Бісів леєр аж лисніє від рук^[56], східці стерті численними ногами, стеля почорніла від лампової сажі, а матраци на ліжках усуціль із ковтунів від кількох поколінь, що пірчилися на них. Цій баржі, гадаю, пара сотень років. Дерев'яні різьблення та рококові цяцьки^[57] просто офігенні. От ви помітили, наприклад, що на фоні всіх інших ароматів можна розчути, як маркетрі^[58] досі пахне сандаловим деревом? Не здивуюся, якщо нам скажуть, що побудували її ще на Старій Землі.

— Так і є, — підтвердив здогад поета Сол Вайнтрауб. Немовля Рахіль спала в нього на руках, пускаючи крихітні бульбашки слини вві сні. — Ми знаходимося на борту гордого корабля під іменем «Бенарес», збудованого в однойменному місті на Старій Землі та названого на його честь.

— Щось я не пам'ятаю жодного земного міста з такою назвою, — засумнівався Консул.

— Бенарес, або Варанасі, або Ґандіпур, — відірвалася від решток свого сніданку Брон Ламія, — Гіндійська Вільна Держава, що після Третьої Китайсько-японської війни ввійшла до Другої Азійської Області Спільного Процвітання. Місто було знищене під час обмеженого обміну ядерними ударами з Індійською Радянською Мусульманською Республікою.

— Так, — кивнув Сол Вайнтрауб. — Уже в часи Великої Помилки «Бенарес» був немолодим судном. Гадаю, збудували його десь у середині двадцять другого століття. А. Беттік каже, що первинно це була летюча баржа...

— На ній досі встановлені електромагнітні генератори? — перебив його полковник Кассад.

— Мабуть, — знизав плечима старий. — Одразу за головною каютою на нижній палубі. Там підлога всуціль із місячного кристалу. Уявляю, який звідти відкривався краєвид, коли баржа крейсувала на висоті дві тисячі метрів... Зараз пуття з неї мало.

— «Бенарес», — замислено пробурмотів Мартін Силен і з любов'ю провів рукою по стемнілому від часу леєру. — Колись мене на ньому пограбували.

Ламія грюкнула великим кухликом кави по стільниці:

— Діду, ти що, пробуєш нас переконати, що настільки древній, аж пам'ятаєш Стару Землю? Пошукай собі ідіотів деінде!

— Люба моя дитино, — Мартін Силен аж світився від задоволення, — нічого я не пробую. Мені просто здалася не позбавленою цікавості (а також повчальної та освітньої мети) ідея запропонувати вам обмінятися в якийсь момент списками місць, де ми грабували або ж нас грабували. Оскільки ти маєш нечесну фору, бо народилася в сім'ї сенатора, то я певен, що твій перелік таких локацій буде справді визначним... і значно довшим.

Ламія вже була відкрила рота, щоб обуритися, але спохмурніла і передумала.

— А звідки ж цей корабель узявся на Гіперіоні? — спитав собі під носа Лінар Гойт. — Навіщо везти летючу баржу на планету, де електромагнітне устаткування не працює?

— Чого ж? Працювало би, — відгукнувся полковник Кассад. — На Гіперіоні є магнітне поле. Просто воно слабке і не здатне підтримувати повітряний транспорт на електромагнітній основі.

Отець Гойт розгублено повів бровою, бо не бачив ніякої різниці в цих твердженнях.

— Агов! — раптом озвався до всіх поет, що і далі стояв під бортиком. — Наша банда знову в повному складі!

— То й що? — не второпала Брон Ламія. Коли вона заговорювала до Силена, її губи повсякчас перетворювалися на тоненьку ниточку.

— Ми знову всі разом, — пояснив він. — А значить, прийшов час для казочки.

— Хіба ми раніше не домовлялися розповідати наші історії за обідом? — підтримав дівчину Гет Мастін.

— Сніданок, обід... Кому яка нахрін різниця? Весь гурт на місці. Ми ж не цілий тиждень добиратимемося до Гробниць часу, правда?

Консул прикинув. Річка ще буде судноплавна максимум два дні. Ще два або навіть менше при попутному вітрі піде на подорож Трав'яним морем. Однозначно не більше дня на перехід через гори.

— Правда. Трохи менше шести днів, — підтвердив він.

— От і славно, — вишкірився Силен. — Отже, будуть казочки. Ба більше. Де, наприклад, гарантія, що Ктир не відвідає нас іще до того, як ми постукаємо в його двері? Якщо ці оповідки на сон прийдешній здатні нам якось допомогти вижити, то було би непогано, щоби вислухати їх усі, перш ніж оповідачів почне сікти і шаткувати той кухонний комбайн о двох ногах, до якого ми намилилися в гості.

— Мене від тебе верне, — скривилася Брон Ламія.

— Сонечко, — промуркотів Силен, — хіба ж не ти мені вчора вночі шепотіла на вушко ці слова після другого оргазму?

Ламія відвернулася. Отець Гойт прокашлявся і спитав:

— То чия черга? Розказувати історію, я маю на увазі?

Усі мовчали.

— Моя, — відгукнувся, ледве усміхнувшись, Федман Кассад. — Я взагалі волів би нічого не розповідати, проте якби кінець був усьому кінцем, то чим скоріш би сталось це, тим краще^[59].

— Овва! — не стримався поет. — Та цей чолов'яга розбирається в драматургах періоду до Гіджри!

— Шекспір? — уточнив отець Гойт.

— Ні! — обурився Мартін Силен. — Лернер, блядь, і Леве! Ніл, сука, Саймон!^[60] Геймел, трясця, Постен!

— Полковнику, — сухо промовив Сол Вайнтрауб, — погода нам сприяє, ніхто, здається, нікуди не поспішає, то ми були би вам безмежно вдячні, якби ви розповіли нам, що вас привело на Гіперіон у цій останній прощі до Ктиря?

Кассад кивнув. Надворі стало тепліше, лопотів тент, порипувала палуба, і летюча баржа «Бенарес» поволі пливла проти течії до гір, пустельних узвиш і того самого Ктиря.

Оповідь вояка: Коханці на війні

Жінку, в пошуках якої Кассад провів решту свого життя, він зустрів під час битви біля Азенкура.

У реальність того холодного та мокрого ранку місяця жовтня 1415 року нашої ери Кассада занурили в ролі лучника армії короля Генріха V Англійського. Їхнє військо топтало французьку землю від 14 серпня, а починаючи з 8 жовтня вони тільки те й робили, що відступали під натиском потужніших сил ворога. Генріх переконував свою воєнну раду, що французів можна побити під час прориву на Кале, чиї мури їх захистять. Але помилився. І от сьогодні, 25 жовтня, цього сірого, туманного і мрячного світанку, сім тисяч англійців (переважно лучників) одділяє від двадцяти восьми тисяч французьких лицарів тільки багниста рілля завширшки з кілометр.

Кассад мерзне, він утомлений, хворий і наляканий. Весь минулий тиждень під час походу вони разом із іншими стрільцями животіли хіба що на майже гнилих лісових ягодах, і тепер вояки через одного потерпають на бігунку. Температура повітря ледве перевалює за десять градусів, і Кассад цілу довгу ніч намагався заснути на вогкому грунті. Він і досі не міг оговтатися від неймовірного реалізму цієї вправи. Історико-тактична мережа Командного училища «Олімп» настільки ж переважала тривіальну стимсимуляцію, наскільки повноцінна голографія прогресивніша від феротипії, але ж його фізичні відчуття були до того переконливими, до того реальними, що Кассад і думати не хотів ні про яке поранення. Ходили чутки, що інколи під час розігрування симуляцій ІТМ-КУО курсанти одержували пошкодження, не сумісні з життям, і їхні тіла діставали з ясел занурення мертвими.

Весь ранок лучники, і поміж них Кассад, стояли на правому фланзі Генріха і роздивлялися куди сильнішу лаву французів, аж раптом замайоріли прапорці, загорлали відповідники сержантів у XV столітті, і стрільці скорилися наказам короля, виступивши вперед у напрямку супротивника. Нерівний фронт англійців, простягнувшись через усе поле від лісу до лісу на сімсот метрів, складався із таких от загонів лучників, в один із яких входив Кассад, що ними розбавили менші групи лицарів. Як такої кінноти в англійців не було, і єдині вершники — власне командування, — видні Кассадові, гуртувалися навколо короля у трьохстах метрах ближче до центру або ж купчилися довкола герцога Норка, чиї позиції знаходилися значно ближче до правого флангу Кассада. Ці дві групки командирів нагадали Федману мобільні штаби Сухопутних військ Збройних сил Гегемонії, тільки замість обов'язкового частоколу антен зв'язку їхнє місцезнаходження зараз виказували яскраві стяги та вимпели, що понуро висіли на ратищах списів. Яка очевидна ціль для артилерії, подумалося Кассаду, аж поки він не нагадав собі, що цей рід військ на даний момент іще не існує.

Натомість він зауважив чисельну перевагу коней у французів. Шість або сім сотень лицарів-верхівців у лавах на обох флангах і довга шеренга вершників в ар'єргарді. Коней Кассад недолюблював. Звісно, він бачив їх на картинках та голографіях, проте не зіштовхувався з ними аж до сьогоднішньої вправи. І тепер їхній розмір, запах і звуки постійно його бентежили, особливо якщо врахувати, що ці чотириногі були закуті в броню на грудях та голові,підкуті металом та вимуштрувані возити лицарів в обладунках, озброєних чотириметровими піками.

Просування англійців уперед зупинилося. Кассад прикинув, що зараз лінія фронту стояла в ста п'ятдесяти метрах від неприятеля. З досвіду попереднього тижня він знав, що тепер дістане до них стрілою свого довгого лука, але, крім цього, він також знав, що для цього доведеться ледь не вивертати плечовий суглоб, аби втримати тятиву напнутою.

Французи щось кричали, мабуть, образи, але він не звертав на них уваги, позаяк зі своїми мовчазними товаришами посунувся трохи вперед від місця, де вони лишили стріли, і став шукати вологий грунт, куди можна було би вгородити важкі і довгі палі, півтора метра завдовжки, гострі з обох боків — ці незграбні штукенції вони тиждень тягнули на горбу. Коли всім лучникам уперше наказали познаходити в густому лісі за Соммою^[61] молоді деревця і врізати собі кілька паль, він ще навіть мимохіть замислився, навіщо це їм здалося. Тепер він знав.

Кожен третій лучник мав по важкому дерев'яному молоту, якими вони зараз по черзі забивали палі в грунт під точно вивіреним кутом. Кассад витягнув свій довгий кинджал і підгострив трохи затуплений кінець палі, яка, навіть похилена, діставала йому майже до грудей, потім вернувся назад, під захист цього їжака, що вищирився гострими палями в напрямі, з якого мали атакувати французи.

Французи не атакували.

Кассад чекав разом з усіма. Тятива напнута, сорок вісім стріл складені в дві купки біля правильно поставлених ніг.

Французи не атакували.

Дощ ущух, але здійнявся прохолодний вітерець, і тіло Кассада почало хутко втрачати все тепло, що він його був акумулював під час коротких переходів туди-сюди і встановлення паль. Над полем чулося тільки шкрябання одна об одну металевих пластин обладунків на людях і конях, чиєсь випадкове бурмотіння чи нервові смішки і важке тупотіння, коли французькі вершники змінювали шикування, а проте в атаку вони все одно не зривалися.

У кількох футах від Кассада коротко вилаявся шпакуватий йомен^[62].

— Ці бісові сини перепаскудили мені клятий ранок. Сціть уже, або геть з нужника!

Кассад кивнув. Він так і не второпав, чи це він почув і зрозумів пару фраз середньоанглійською, або, може, його сусід і справді говорив простим стандартом. Звідки ж йому знати, чи цей шпакуватий лучник — інший курсант Командного училища, інструктор або артефакт симуляції? По його мовленню так відразу і не скажеш. Утім, йому було байдуже. Серце гупало, долоні змокріли. Він витер руки об куртку.

Та король Генріх ніби підхопив бурмотіння діда. Умить гойднулися та здійнялися бойові прапори, заверещали сержанти, і шерега за шерегою англійські стрільці за командою напнули свої довгі луки та за командою випустили стріли.

Чотири хвилі складалися з понад шести тисяч одноярдових стріл із спеціальними голчастими вістрями-бодкінами, які, здавалося, збивалися в хмарні зграї і зависали в повітрі на висоті тридцяти метрів, щоби впасти звідти на голови французам.

Аж ось заіржали коні, і нібито тисяча безумних дітей заторохтіла по бляшаних каструльках, коли французьке лицарство зіщулилося під цією металевою зливою, підставляючи під удар стріл залізні шоломи, нагрудники та наплічники. Кассад знав, що суто за воєнними мірками шкоди від цих пострілів було не так багато, але навряд чи цей факт потішив би окремо взятого французького вояка, котрому стріла на десять цалів прошила око, або ж десяткам коней, що скакали, падали і наштовхувалися один на одного, поки їхні вершники намагалися витягти древки стріл зі спин та боків тварин.

Французи не атакували.

Нові команди. Кассад підняв лук, напнув тятиву, вистрілив. Знову. І знову. Небо хмурнішало що десять секунд. Рука і плече Кассада нили від убивчого темпу. Федман раптом зрозумів, що не відчуває ані піднесення, ані гніву. Звичайна робота. Страшенно боліло передпліччя. І знову летіли стріли. І знову. Він вистріляв п'ятнадцять штук із першого жмутку на двадцять чотири стріли, коли вздовж англійського фронту пронісся крик. Кассад зробив паузу, і глянув уперед себе, так і тримаючи напнутим лук.

Французи атакували.

Іще ніколи в житті Кассад не бачив верхової атаки, і вид тисячі двохсот закутих у броню коней, що неслися прямо на нього, спричинив до внутрішнього дискомфорту, до якого Федман не звик. Атака тривала менше сорока секунд, але за цей час у нього повністю пересохло в роті, з'явилася ядуха, а тестикули цілковито сховалися в тілі. І якби решта Кассада могла знайти собі належний сховок, то він би серйозно замислився над тим, щоби плазом відступити в те місце.

Хай там як, але курсант був надто зайнятий, щоби тікати.

Цілячи у вершників, його шерега за командою встигла п'ять разів пустити стріли по настильній траєкторії, один раз вони вистрілили з власної ініціативи і тільки потім відступили на п'ять кроків назад.

Виявилося, що коні — надто розумні тварини, щоби з власної волі кидатись на палі (як би їх не змушували це робити верхівці), проте друга і третя хвилі кіннотної атаки не спинилися так різко, як перша, а тому якоїсь скаженої миті тварини вже качалися по землі й іржали. Верещали скинуті ними вершники, верещав Кассад, що вже вискочив наперед, підбігав до кожного лежачого француза, який потрапляв йому на очі, і гамселив довбнею по розпластаній постаті або сік своїм кинджалом по незахищених місцях в обладунку, коли не було місця, щоби махати довбнею. Уже невдовзі вони зі шпакуватим дідом-лучником та ще одним молодиком, котрий загубив свій шолом, стали згуртовано добивати французів. До поваленого вершника вони підбігли з трьох сторін. Кассад довбнею збив цю уклінно-благальну постать з ніг, після чого всі троє накинулися на лицаря з оголеними клинками.

Тільки один лицар зміг підвестися на ноги та зустріти їх із мечем у руках. Француз підняв забороло і чітко попросив про гідний двобій сам на сам. Поки Кассад ходив по лук, навколо дворянина, неначе вовки, кружляли старий та юнак. Федман вгородив стрілу французові в ліве око із дистанції в десять кроків.

Битва поступово ввійшла у канву кривавої опера-комік, властивої усім збройним зіткненням від часу перших дуелей з використанням каміння та стегнових кісток на Старій Землі. Французька кіннота таки розвернулася і дременула геть, коли перша хвиля із десятьох тисяч солдатів пішки атакувала центр англійців. Рукопашна сутичка збила французьку навалу з ритму, і поки останні намагалися знов узяти ініціативу у власні руки, лицарі Генріха вже тримали нападників на відстані піки, а Кассад спільно з кількома тисячами інших лучників із близької відстані залп за залпом розстрілювали зігнаних докупи піхотинців.

На цьому битва не скінчилася. Навіть вирішальним цей момент було не назвати. Адже, як це буває завжди, її кульмінація, коли настає, то проходить непоміченою. Битву французи програли в куряві та веремії тисяч індивідуальних дуелей піхотинця проти піхотинця, що відбувалися на відстані їхньої особистої простягнутої зброї. І перш ніж ці бої скінчилися за три години, вони всі стали незначними варіаціями одних і тих самих повторюваних тем, безрезультатних ударів та незграбних контрвипадів, а також геть уже негідних моментів, коли Генріх наказав повбивати бранців, а не лишати їх на свою голову у тилу, коли англійці стоятимуть перед обличчям нових загроз. Однак герольди та історики майбутнього зійдуться на думці, що результат битви був надійно закріпленим у шарварку, який утворився під час першої пішої атаки французів. Гинули вони тисячами, англійська облада в цій частині материка ще трохи проіснує. От тільки день лицаря в обладунках як уособлення шляхетності добігав свого кінця. І в труну історії його загнали кілька тисяч обідраних англійських селян, озброєних довгими луками. Найгірша образа, яку завдали шляхетним по крові французам, а тепер і їхнім трупам (якщо трупи можна, на вашу думку, ображати), полягала в тому, що англійські лучники були не тільки простолюдинами, простими в найнижчому, блошиному значенні цього слова, а в тому, що їх в армію призвали. Вони були призовниками, вони були «королями полів», солдатнею, рядовими сошками та салабонами, «айпами», «спецурою», К-технарями і «парашутними щурами».

Про все це йшлося в уроці, який мав засвоїти Кассад під час виконання цієї вправи ІТМ-КУО. Але не засвоїв. Бо він був зайнятий зустріччю, яка змінить його життя.

Панцирний вершник перелетів через голову поціленого коня, коли той почав падати, потім — не встигло ще розхлюпане багно ляпнути на землю — француз перекотився на бік, підхопився на ноги та побіг у ліс. За ним подався й Кассад. Він уже подолав півдороги до узлісся, коли зрозумів, що юнак та шпакуватий лучник за ним не пішли. Байдуже. У нього в жилах забурлив адреналін, і жадоба крові стисла Федмана в лещатах.

Лицар, котрий тільки-но гепнувся на землю із коня, що нісся вчвал, чоловік, убраний у шістдесят фунтів неповоротких обладунків, не міг бути складною здобиччю. Проте став. Один раз він озирнувся, побачив Кассада, що діловито біг за ним із занесеною над головою довбнею, і суттєво наддав ходу, зникнувши в підліску, до якого Кассадові лишалося ще п'ятнадцять метрів.

Захеканий переслідувач спинився вже далеко в гущавині, він сперся на молот і спробував зорієнтуватися на місці. Відстань і чагарі притишили всі глухі удари, крики та гуркіт із поля бою. Листя з дерев майже повністю облетіло, а з їхнього гілля досі скрапували останні рештки вчорашньої зливи. Під ногами між плетива кущів та ожини вже розстелився густий килим падолисту. Лицар за собою лишав слід і на землі, і — висновуючи із поламаного галуззя — вгорі тільки впродовж перших двадцяти метрів, але тепер слід губився поміж оленячих лазів та порослих стежинок. Шукати його було складно.

Кассад повільно просувався вглиб лісу, намагаючись не пропускати жодного звуку, хай то навіть його власний засапаний подих або ж оскаженіле торохтіння серця. Раптом він зрозумів, що з погляду тактики його дії зараз далекі від ідеалу. Коли лицар зник у кущах, то мав на собі повний обладунок і меч на додачу. Тепер же будь-якої миті француз може забути про паніку, пошкодувати про тимчасове безчестя і пригадати тривалі роки бойового вишколу. Кассад теж готувався. Він поглянув на свою полотняну сорочку і шкіряний жилет. Довбня все ще в його руках, кинджал заткнутий за широкий черес. Підготовка Кассада — це високоенергетична зброя, убивчий радіус якої складав від пари метрів до кількох тисяч кілометрів. Він готувався воювати плазмовими гранатами, пекельними батогами, вести вогонь із гвинтівок, заряджених стрілоподібними кулями, із звукових пістолетів, безвідкатних систем для боїв у невагомості, штурмових кінетичних установок, орудувати жезлами смерті та променевими рукавицями. Тепер він ще й опанував англійський довгий лук. От тільки жодного із перелічених предметів зараз у нього не було, включно з довгим луком.

— От чорт, — пробурмотів молодший лейтенант Федман Кассад.

Лицар вискочив на нього з чагарів, немов розлючений ведмідь, що став на задні лапи. Француз зробив мах мечем у горизонтальній площині, намагаючись випатрати Кассада одним ударом. Курсант КУО спробував одночасно відскочити і здійняти довбню, проте зазнав певної невдачі з обома діями. Клинок нападника вибив довбню йому з рук, а затупленим вістрям роздер жилет, сорочку і подряпав шкіру.

Кассад заревів і зробив іще один невпевнений крок назад, хапаючись за руків'я кинджала, та натомість утрапив ступнею в гілля поваленого дерева і, лаючись та заплутуючись іще більше, простягнувся горілиць. А лицар тим часом сунув уперед напролом, розчищаючи собі шлях мечем, ніби мачете-переростком. Поки супротивник продирався через вітролом, Кассад усе-таки встигнув витягти свій кинджал, але його десятидюймовий клинок — жалюгідна зброя проти панцира нападника, хіба що той був би геть безпорадним. Та назвати француза безпорадним тоді язик не повернувся би. Кассад розумів, що йому нізащо не вдасться підібратися ближче, ніж на дистанцію меча. Єдину надію чоловік покладав на втечу, але довжелезна колода і бурелом за нею перешкоджали реалізації такого варіанта дій. Не хотілося, щоб його зарубали, коли він озирнеться. Ані знизу — якщо дряпатиметься нагору. Кассадові не хотілося, щоб його зарізали з-під будь-якого кута.

Він прийняв стійку бійця на ножах, в якій не стояв із часу вуличних сутичок у кишлах Тарсісу^[63]. Цікаво, спало йому на думку, а як це воно — вмирати у симуляції?

Раптом за спиною лицаря з'явилася тінь. І панцирний наплічник француза задвигтів від удару киянкою, наче капот «емтешки», по якому луснули молотом.

Нападник заточився, крутнувся, аби стрітися з новою загрозою лицем до лиця, і отримав новий удар киянкою у груди. Рятівник Кассада був невеличким на зріст; лицар не впав. Француз уже заносив меч над головою, коли лейтенант іззаду кинувся йому в ноги плечем під коліна.

Коли латник падав, тріщало гілля. Тим часом рятівник-коротун, широко розчепіривши ноги, вискочив на рицаря, притиснув його робочу руку до землі і, не вгаваючи, раз по раз гамселив киянкою об шолом та забороло. За цей час Кассад виплутався із вітролому та кінцівок супротивника, всівся на його коліна і заходився штрикати кинджалом крізь шпарини в обладунку — нижче пояса, у боки та під пахви. Рятівник Кассада обома ногами вистрибнув на зап'ясток лицаря, поки лейтенант продирався вперед, щоби вгородити свій клинок у прозір між шоломом та нагрудником, а на довершення втиснув його лезо ще й між смужками заборола.

Панцир скрикнув з останнім ударом киянки і ледве не зловив Кассада за руку, коли той, ніби десятидюймовий пакіл для намету, намагався протиснути кинджал у шпарину заборола. В завершальній агонії лицаря скорчило дугою, і його тіло, вбране у шістдесятифунтовий обладунок, аж підскочило разом із Кассадом в повітря, а потім обм'якло.

Лейтенант перекотився на бік. Поруч на землю повалився його рятівник. Обоє були в крові убитого та власному поті. Кассад подивився на свого спасителя. Це була висока жінка у схожій із ним одяганці. Якийсь час вони просто лежали поруч і важко дихали.

— У тебе все... гаразд? — нарешті спромігся промовити Кассад. Його раптом уразив зовнішній вигляд дівчини, її каштанове волосся було закоротке як на сучасну моду в Усемережжі. Закоротке, надто пряме і зачесане на проділ, зміщений кількома сантиметрами вліво, так що кінчики найдовших пасом ледве торкалися правого вуха. Так стригли хлопців за царя Гороха, але ж вона не хлопчик. Кассадові здалося, що вродливішої жінки він не бачив за все своє життя. Профіль її обличчя був бездоганним, лінія підборіддя та вилиць хоч і виразна, та не робила їх гострими, у великих очах світилися жвавість і розум, уста видавалися ніжними та м'якими. Лежачи поруч, він зрозумів, що дівчина висока (звісно ж, менша від нього, але гігант у порівнянні з жінками XV століття), а під її бахматою сорочкою та мішкуватими штанами прозирали округлі форми стегон та грудей. Здавалося, що вона на пару років старша нього, можливо, їй уже було під тридцять, та хіба це важило, коли вона не зводила з нього погляду ніжних, оманливих та бездонних очей.

— У тебе все гаразд? — ще раз поцікавився він і не впізнав власного голосу.

Вона не відповіла. Точніше відповіла порухом довгих пальців по грудях Кассада, які зривали шкіряну шнурівку, що тримала вкупі цупкий жилет. Її руки відшукали його просяклу кров'ю, розпанахану до половини сорочку, і дорвали тканину остаточно. Дівчина вже лежала на ньому, торкаючись пальцями та вустами його грудей. Її стегна почали рухатися. Правицею вона намацала зав'язки штанів і висмикнула їх.

Кассад допоміг, скинув решту одягу сам і в три плавні рухи позбавив її свого. Під сорочкою та штанами з грубого полотна в неї нічого не було. Одною рукою він сковзнув їй між стегон і далі, ухопив за верткі сідниці, притягнув дівчину до себе і сковзнув до кучерявої вологості спереду. Вона розкрилася, і їхні вуста зімкнулися. Якимсь дивним чином поки вони рухалися та роздягалися, шкірою все одно постійно торкались одне одного. Кассад відчував, як його плоть вперлася об випуклість унизу її живота.

Дівчина перевернулася й осідлала лейтенанта, не відриваючи свого погляду від його очей. Іще ніколи раніше в житті він не відчував такого сильного захвату. А коли вона потяглася правою рукою позад себе, знайшла його і спрямувала, у нього просто перехопило подих. Розплющивши очі знову, хлопець побачив її повільні рухи, відкинуту назад голову, заплющені очі. Кассад сковзнув руками вгору по її боках і поклав долоні на ідеальні перса. В його пальцях набрякли пипки.

І вони кохалися. У свої двадцять три стандартні роки Кассад одного разу кохав жінку та багато разів із ними спав. І йому, здавалося, він уже знав, що й до чого у цій справі. Аж до сьогодні йому здавалося, що немає нічого такого, чому б він під загальний регіт товаришів по службі не зміг підібрати влучного означення у відсіку транспортера. Холоднокровний цинік і двадцятитрирічний ветеран, Кассад мав святе переконання, що ніколи в світі не переживатиме пригоди, для опису якої не знайти достойних слів і яка настільки виб'є його з колії. Кассад помилився. Він намарне шукав би достойні слова, щоби описати хоч комусь відчуття, пережиті впродовж кількох наступних хвилин. Тому ніколи й не пробував.

Вони кохалися на килимі з листя та власного одягу, осяяні негаданим пасмом надвечірніх променів жовтневого сонця, укриті плівкою крові та поту, що робила ті солодкі рухи плавнішими. Її зелені очі невідривно дивилися на Кассада, і тільки ледь-ледь розширювалися їхні зіниці, коли він прискорював свої рухи, а щойно він заплющив очі, як і її повіки водномить опустились.

Вони рухалися синхронно в несподіваному припливі почуттів — древніх і незмінних, наче кружляння: кров шуміла, плоть шаленіла у своїй вологій цілі, а тоді був спільний злет, і світ ніби стиснувся до крапки. І хоча ще тривають взаємні доторки, і б'ються у злагоді серця, але вже дрож пристрасті йде на спад, і вертається тяма, а разом із нею крізь подаленілі відчуття вливається світ.

Вони лежали поруч. Панцир небіжчика холодив ліву руку Кассада, а справа на нозі відчувалося тепло її стегна. Згори лилися блаженні хвилі сонця, і все на світі вигравало прихованими досі барвами. Вона схилила голову йому на плече, і він повернувся до неї обличчям. На її розпашілих щоках полум'яніла осінь, а вздовж руки лягло мідним дротом пасмо волосся. Ногу дівчина закинула на стегно Кассада, і він відчув, як у ньому знову посолонь заворушилася свіжа пристрасть. Сонце пригріло його обличчя. Він заплющив очі.

Коли Кассад прокинувся, дівчини поруч не було. Він був упевнений, що минуло лише кілька секунд — ну, може, щонайбільше хвилина, — але сонце вже сховалося за хмари, і з лісу позникали кольори, і свіжий надвечірній легіт ворушив голе гілля дерев.

Кассад натягнув на себе зашкарубле од крові дрантя. Поруч у недбалих обіймах смерті непорушно лежав розпластаний і закоцюблий француз в обладунках. Здавалося, він і живим ніколи не був, наче завжди належав лісу. Дівчини вже й слід запав.

Федман Кассад пошкутильгав назад між дерев у вечірній сутіні і такій несподіваній холодній мряці.

На полі бою досі були люди, живі і мертві. Мертвих нагорнули в купи, ніби іграшкових солдатиків, якими Кассад грався в дитинстві. Помалу, з допомогою товаришів, розходились поранені. Де-не-де серед трупів уже злодійкувато швендяли непевні постаті, а перед узліссям навпроти зібралася на раду жвава групка герольдів, англійських і французьких; енергійно вимахуючи руками, вони щось завзято обговорювали. Кассадові було відомо, що там зараз вирішується назва, під якою ця битва ввійде в їхні аннали. Також він знав, що вона носитиме ім'я найближчого звідси замку — Азенкура, хоча той замок не має жодного стосунку ні до ходу бойових дій зокрема, ні до стратегії в цій війні загалом.

Кассаду вже здавалося, що ніяка це не симуляція, що насправді його життя в Усемережжі — то сон, а ця сіра днина, навпаки — реальність, як раптом уся картинка перед його очима завмерла. Людські постаті, контури коней і все темнішого лісу стали прозорими, немовби голографія на сконі. І ось його вже дістають із ясел-симулятора в Командному училищі «Олімп», а поруч із допомогою інших піднімається решта курсантів, інструкторів. Всі бесідують і сміються. Ніхто, здається, навіть не помітив, що світ зазнав безповоротних змін.

Кілька тижнів Кассад витрачав кожну вільну хвилину на прогулянку територією училища. З його мурів він спостерігав, як вечірня тінь вулкана Олімп^[64] поступово вкриває спершу ліс на плато і густо заселені узвишшя, потім простягається аж ген до обрію, поки не ховає собою весь довколишній світ. Щосекунди він розмірковував про те, що сталося. Він думав про неї.

У тій симуляції ніхто нічого дивного більше не помітив. І більше ніхто не покидав поля бою. Один з інструкторів пояснив йому, що крім місцевості, в якій відбувалася битва, інших сегментів у тій симуляції взагалі не існувало. Відсутність Кассада ніхто не помітив. Складалося враження, що пригоди в лісу, як і самої жінки, просто не було.

Але Кассад — битий жак. Він ходив на заняття з військової історії та математики. Він годину за годиною проводив на стрільбищі та в тренажерній залі. Щоб розвіятися після нечастих гауптвахт у казармі, прогулювався десь по квадранту Кальдера^[65]. У цілому, молодий Кассад став іще кращим курсантом та майбутнім офіцером, ніж був до цього. Весь цей час він чекав.

І вона прийшла.

Це знову сталося в останні години симуляції ІТМ-КУО. На той момент Кассад уже знав, що ці вправи — трохи більше, ніж проста симуляція. ІТМ-КУО входила до складу Речі Спільної Всемережжя — мережі, що, керуючи політичними процесами Гегемонії в реальному часі та згодовуючи інформацію десяткам мільярдів спраглих до новин громадян, поступово набула автономії й еволюціонувала до стадії, на якій у неї з'явилася власна свідомість. Понад сто п'ятдесят планетарних інфосфер об'єднували свої ресурси у велетенській системі, що її створили шість тисяч штучних інтелектів класу «омега». Саме вона забезпечувала функціонування ІТМ-КУО.

— ІТМ нічого не симулює, — скиглив фальцетом курсант Радінський, найкращий експерт зі штучного інтелекту, якого в пошуках відповідей на свої запитання Кассад зміг найти і підкупити, — вона, типу, спить і бачить найточніші з погляду історії сни в усій Мережі. Точні і складні, бо до фактів домішує своє власне холістичне осяяння^[66]. А коли сон бачить система, то дозволяє нам дивитися його разом із собою.

Кассад нічого не второпав, але все одно повірив. І вона прийшла знов.

Під час Першої В'єтнамської війни, коли він у складі нічного патруля перебував у засідці, вони кохалися у темряві і страхах. Кассад мав на собі грубий камуфляж (без спіднього — у джунглях його неможливо було носити, бо в трусах усе пріло та пекло від подразнень) і сталеву каску, не набагато технологічнішу від шолома, що він носив під Азенкуром. Вона явилася в чорній піжамі та сандалях — звичайному вбранні селян Південно-східної Азії. А ще В'єтконгу^[67]. Якась мить, і вже ніхто нічого на собі не мав. Вони любилися навстоячки, вночі. Вона сиділа в нього на руках, спираючись на дерево й обплівши ногами його талію, а позаду них світ вибухав зеленими вогнями сигналів периметру і тріскучим шипінням протипіхотних мін «клеймор»^[68].

Вона являлася до нього на другий день битви під Ґеттісбергом^[69] і на Бородінському полі, де хмари диму висіли над горами трупів, ніби випаровування, що лишали по собі душі загиблих.

Вони кохалися у розтрощеному корпусі БТР на рівнині Еллада^[70], поки ззовні у червоній куряві близького самуму навіснів танк на повітряній подушці і піщинки, здійняті вітром, шкреблися та скрипіли по титановій броні.

— Як тебе звуть? — шепотів Кассад мовним стандартом. Вона похитала головою. — Ти реальна? Ти існуєш поза симуляцією? — цікавився він поширеною в тій епосі англо-японською. Вона кивнула і нахилилася, щоби поцілувати його.

Вони валялися разом в укритті серед руїн Бразилії, поки на розтрісканих глинобитних стінах, ніби голубі вогні прожекторів, танцювали зайчики смертепроменів китайської «емтешки». Під час безіменної битви та облоги забутого міста веж у російських степах він затягнув її у якусь розбиту кімнату, де вони кохалися і він їй шепотів:

— Я хочу лишитися з тобою.

Вона торкнулася пальцем його губів і похитала головою.

Після евакуації Нового Чикаго, розлігшись на балконі сотого поверху, де Кассад облаштував собі снайперську позицію, звідки прикривав солдатів у безнадійному ар'єргардному бої за останнього президента США, він поклав руку на теплу шкіру в улоговинці між її персами і спитав:

— Ми коли-небудь зустрінемося... там?

Вона поклала йому долоню на щоку і всміхнулася.

На останньому курсі в Командному училищі проводили всього п'ять симуляцій ІТМ-КУО, і вишкіл курсантів поступово перекочував на справжні полігони. Одного разу, пристебнутий в тактичному кріслі командира спускового катера під час батальйонного десантування на Цереру^[71], Кассад заплющив очі і вивчав підфарбований основними кольорами рельєф місця висадки, згенерований топографічною матрицею у корі головного мозку, як раптом відчув... когось? Її? Він не був певен.

Вона не прийшла. Ні під час останніх місяців роботи. Ні під час випускної симуляції великої битви у Вугільному Мішку^[72], де було завдано остаточної поразки бунтівному генералові Горацію Ґленнон-Гайтові. Ні на підсумковому параді та випускному вечорі. Ні під час останнього огляду-шикування в «Олімпі» перед Виконавчим директором Гегемонії, котрий віддавав їм честь із підсвіченої червоними вогнями летючої платформи.

Поки молодих офіцерів телепортували то на земний Місяць, де проводилася церемонія Масада, то на Центр Тау Кита, де вони присягнули на вірність Гегемонії, спати взагалі часу не було. А потім усе скінчилося.

Молодший лейтенант Кассад став лейтенантом Кассадом, одержав тритижневу відпустку в Усемережжі, по якому озброєний універсальною карткою від Збройних сил він міг гуляти куди і скільки душі заманеться, потому його перекинули на Луз у Навчальний центр Колоніальної служби, де він мав проходити завершальну підготовку перед відправленням у стройові частини за межами Гегемонії. Він був певен, що більше ніколи її не побачить.

Він помилявся.

Федман Кассад виріс у злиднях, у місцях, де панувала нагла смерть. Він належав до меншини, що звала себе палестинцями. Його сім'я мешкала в кишлах Тарсісу — живому свідченні гіркої спадщини безнадійно знедолених. Кожен палестинець у Всемережжі носив у собі культурну пам'ять столітнього змагання, що увінчалося націоналістичним тріумфом, якому судилося тріумфувати аж цілий місяць, поки не настав Ядерний Джихад 2038 року. Він стер усе. Прийшли часи другої Діаспори, п'ять сторіч якої завели палестинців у тупик пустельних планет, подібних до Марса, а їхня мрія померла разом зі Старою Землею.

Як і перед усіма пацанами з таборів для евакуйованих у Південному Тарсісі, перед Кассадом постав вибір: іти в гурт до тамтешніх бандит або ж ризикувати стати жертвою чи не кожного із самопроголошених хижаків. Кассад обрав банди. Коли йому виповнилося шістнадцять стандартних років, у нього на руках уже була кров іншого хлопця.

У Всемережжі Марс був відомий із трьох причин: полювання в Долині Маринер, Дзен-масив Шраудера на рівнині Еллада і Командне училище «Олімп». Про те, як бути мисливцем і не стати впольованим, Кассад знав і без Долини Маринер, дзен-гностицизм його анітрохи не цікавив. Підлітком він відчував тільки зневагу до вбраних в однострої курсантів, що летіли з усіх краєчків Мережі, аби тут стати офіцером Збройних сил. Разом з однолітками він глузував із Нового бусидо^[73] — кодексу для всякої гомосятини, аж поки древні струни гонору не забриніли потайки в юній Кассадовій душі в унісон із думками про касту справжніх самураїв, чиє життя й робота обертаються навколо обов'язку, самоповаги і цінності даного слова.

У вісімнадцять окружний суддя Тарсісу запропонував йому вибір між марсіанським роком виправних робіт у приполярних копальнях або ж добровільним записом у Бригаду імені Джона Картера^[74], яку тоді саме формували на допомогу в боротьбі із повстанням Ґленнон-Гайта для ведення дій в колоніальних світах третього класу. Кассад обрав друге і раптом для себе з'ясував, що йому подобається чистота і дисципліна військового життя, хай навіть бригада і несла тільки гарнізонну службу в Мережі та була розпущена невдовзі після загибелі клонованого внука Ґленнон-Гайта на Ренесансі. На третій день після свого дев'ятнадцятого дня народження Кассад подав документи на вступ до лав Сухопутних військ Збройних сил. Невдало. Він пішов у дев'ятиденний запій, а коли на десятий день отямився в одному з найглибших тунелів Луза, то виявив, якийсь хірург-заочник вирізав його імплант до військового комлога, і через це тепер йому анулювали універсальну картку з доступом до телепорта, а голова просто розвалювалася від незнаних раніше нападів страшного болю.

Цілий стандартний рік Кассад ішачив на Лузі, зміг заощадити шість тисяч марок та наростити м'язів, справді гідних мешканця планети з силою тяжіння в 1,3 від стандартної земної, а не хирлявого марсіанина. І в день, коли він відбув до Мауї-Заповітної на борту старожитнього сонячного вітрильника-контейнеровоза^[75], до якого хтось присобачив рушії Гокінга, Кассад усе ще був високим та струнким по мірках Мережі. Щоправда його нова мускулатура була чудова по будь-яких мірках.

На Мауї-Заповітну він прилетів за три дні до початку лихої та непопулярної Острівної війни, і з часом він так приївся командиру зведених сил у Пристані, перед приймальнею якого простовбичив не один день, що той дозволив хлопцеві записатися у 23-й полк матеріально-технічного забезпечення помічником пілота кораблів на підводних крилах. Минуло всього одинадцять стандартних місяців, а молодший сержант 12-го мотопіхотного батальйону Федман Кассад міг уже похвалитися нагородною планкою двох відзнак «За видатні заслуги», Грамотою Сенату за проявлену звитягу в Екваторіальній кампанії і двома «Пурпуровими серцями»^[76]. А ще його рекомендували до вступу в Командне училище і переправили у Мережу з наступним конвоєм.

Вона часто снилася Кассаду. Імені її він так і не дізнався, бо вона й словом не обмовилася жодного разу, але він впізнав би її серед тисяч інших, за доторком і ароматом, і навіть у повній темряві. Для нього вона була Містерією.

Коли інші молоді офіцери пускалися берега блядувати або ж шукали собі подружок серед тубільного населення, Кассад лишався на базі чи ходив у тривалі прогулянки невідомими містами. Він був одержимий таємницею Містерії, чудово розуміючи, що військовий психолог у своєму рапорті йому цього не подарує. Іноді на спочинку під множинними місяцями або в череві трюму транспортного корабля при нульовій силі тяжіння Кассаду спадало на думку, що він і справді божевільний у цьому своєму коханні до фантома. Та потім він пригадував, як одної ночі цілував дрібну її родимку під лівою груддю, відчуваючи губами серцебиття, в той час як земля стрясалася од пострілів великих гармат під Верденом^[77]. Згадував її нетерплячий жест, із яким вона відкидала назад волосся, коли вкладалася йому щокою на стегно. Тож коли інші офіцери рушали у місто або ж до найближчих халуп, він сідав за нову книжку з історії, бігав підтюпцем по периметру бази чи розв'язував оперативно-тактичне завдання із задачника в комлозі.

Незабаром Кассад привернув до себе увагу начальства.

Під час неоголошеної війни з вільними гірниками у Кільці Ламбера лейтенант Кассад на чолі недобитків піхоти і десантників прорубав хід крізь покинуту свердловину на астероїді й евакуював із Сапсана співробітників консульства і громадян Гегемонії.

Але прославитися на всю Мережу капітанові Федману Кассаду судилося під час нетривалого правління Нового Пророка на Кум-Ріяді.

Командир єдиного корабля ВКС Гегемонії в радіусі двох спін-років саме знаходився із дружнім візитом у керівництва колонії, коли Новий Пророк вирішив повести тридцять мільйонів шиїтів Нового чину проти гендлярів-сунітів на двох континентах, а заразом і проти дев'яноста тисяч невірних — громадян Гегемонії, що постійно мешкали на планеті. Командир корабля та п'ять його офіцерів потрапили у полон. Із Центру Тау Кита полетіли плюс-сигнали з наказами старшому офіцеру на борту корабля «Денієве», що перебував на орбіті планети, негайно взяти ситуацію під свій контроль, звільнити заручників та усунути від влади Нового Пророка і при цьому... утриматися від застосування ядерної зброї в межах атмосфери. «Денієве» — старий корабель орбітальної охорони. На ньому навіть не було ядерної зброї, годящої для застосування в атмосфері. А старшим офіцером на борту виявився капітан зведеного загону Збройних сил Федман Кассад.

На третій день революції Кассад посадив єдиний штурмовий катер із «Денієве» у головному дворі Великої мечеті Мешгеда. На чолі загону у складі тридцяти чотирьох солдатів він спостерігав, як поступово навколо них збирався натовп із трьохсот тисяч бойовиків, стримуваних лише захисним полем та відсутністю наказу нападати із вуст Нового Пророка. Той саме не знаходився у мечеті, бо напередодні вирушив до північної півкулі Ріяда на святкування своєї перемоги.

За дві години після прибуття капітан Кассад вийшов із корабля і по всіх каналах передав коротке повідомлення. Він розказав, що теж виріс у мусульманській сім'ї, а також заявив, що від часу, коли перші судна-«ембріоносці» шиїтів приземлилися на планеті, товмачі Корану переконливо довели: ісламський Бог не може ані нехтувати вбивствами невинних, ані потурати їм, байдуже, скільки б джихадів не проголошували чванливі єретики штабу Нового Пророка. Провідникам тридцяти мільйонів муджахідів капітан Кассад давав три години на те, щоби звільнити заручників і повернутися у власні домівки на пустельний материк Кум.

За ті перші три дні революційна армія Нового Пророка зайняла більшість міст на обох континентах і захопила в полон понад двадцять сім тисяч громадян Гегемонії. День і ніч розстрільні команди працювали над розв'язанням стародавніх богословських дискусій, і, за приблизними оцінками, щонайменше чверть мільйона сунітів було замордовано у перші дві доби окупації Новим Пророком. Останній у відповідь на ультиматум Кассада проголосив, що всі невірні будуть негайно скарані на горло, щойно скінчиться телепередача, під час якої він у прямому ефірі звернеться до громади сьогодні ввечері. Крім цього, він віддав наказ атакувати штурмовий катер Кассада.

Вдатися до потужної вибухівки у Великій мечеті нападники не могли, а тому Революційна гвардія використовувала автоматичну зброю, неточні енергетичні гармати, плазмові заряди та людську масу. Захисне поле трималося.

Телезвернення Нового Пророка почалося за п'ятнадцять хвилин до завершення строку дії ультиматуму, висунутого Кассадом. Новий Пророк погодився із його тезою про страшне покарання Аллаха, що чекає на єретиків, але при цьому заявив, що цими гяурами є громадяни Гегемонії. Новий Пророк уперше дав волю емоціям перед камерою. Він верещав, бризкав слиною і наказував поновити штурм корабля, який сів у дворі мечеті. Після цього проповідник повідомив, що станом на цей момент в окупованому реакторі «Могутній Мир» міста Алі налагоджене виробництво ядерної зброї, яка дозволить війську Аллаха вийти у космос. Ну, а перша бомба буде використана проти сатанинського штурмового катера відступника Кассада вже опівдні наступного дня. Новий Пророк саме розпочав пояснювати спосіб, у який буде страчено невірних із Гегемонії, коли термін дії ультиматуму капітана Кассада вийшов.

Так сталося, що завдяки власним поглядам на життя й об'єктивній віддаленості Кум-Ріяд залишався примітивною із технологічного погляду планетою. Але не настільки, щоб не мати власної живої інфосфери, а революційним муллам, котрі очолювали переворот і воювали з «Великим Сатаною Науки в Гегемонії», відмовитися від персональних комлогів, які надавали їм доступ до глобальної мережі.

Деякий час перед цим «Денієве» запустив на орбіту достатню кількість супутників-шпигунів, щоб на кораблі Гегемонії вже о 17:29 за Центральним поясним часом Кум-Ріяда встигнути просканувати всю інфосферу планети й ідентифікувати за кодами доступу всі шістнадцять тисяч вісімсот тридцять революційних мулл. О 17:30 в режимі реального часу сателіти почали надсилати дані націлювання на двадцять один супутник оборони периметру, які штурмовий катер Кассада залишив на низькій орбіті. Це було настільки давнє космічне озброєння, що насправді завданням «Денієве» було зібрати їх і доставити у Мережу для безпечної утилізації. Кассад запропонував їх використати інакше.

Рівно о 17:30 у дев'ятнадцяти малих супутників здетонували ядра їхніх реакторів. За кілька наносекунд перед самознищенням невидиме, але надзвичайно когерентне рентгенівське випромінювання, що утворилося в результаті вибуху, було сфокусоване, націлене та випущене в шістнадцяти тисячах восьмиста тридцяти напрямках. Ці стародавні військові супутники не були призначені для використання в атмосфері, відтак ефективний радіус враження цими променями становив менше міліметра. На щастя, більше й не було потрібно. Не всім вдалося пробитись крізь перешкоди, що постали між небом і муллами, але в п'ятнадцяти тисяч семисот сорока восьми це вийшло.

Ефект був миттєвим і драматичним. В усіх випадках мозок та церебральна рідина закипали і випаровувалися, розриваючи череп на шматки. Новий Пророк саме промовляв своє всепланетне казання по телебаченню, коли буквально посеред слова «єретик» настала сімнадцята тридцять.

Іще майже дві хвилини телевізори і телепанелі по всій планеті демонстрували безголове тіло Нового Пророка, що безвільно навалилося на мікрофон. Після цього на всіх частотах передача була перервана втручанням Федмана Кассада, який оголосив, що відтерміновує ультиматум іще на одну годину, і застеріг від будь-якої самодіяльності щодо заручників, наслідком чого може стати ще радикальніша демонстрація невдоволення Аллаха.

Обійшлося без інших дій у відповідь.

Тієї ночі, на орбіті навколо Кум-Ріяда, Містерія знову відвідала Кассада — вперше після його курсантських літ. Він спав, але цей візит був більше ніж сном, хоч і не дотягував до альтернативної реальності симуляцій ІТМ-КУО. Вони лежали під легенькою ковдрою та розбитим дахом. Її шкіра була тепла та наелектризована, а обличчя — трохи світліше від блідого контура на тлі темряви ночі. Зорі над головою у штучному світлі почали блякнути перед самим світанком. Кассад раптом усвідомив, що вона намагається заговорити до нього. Її м'які губи надавали словам форми, але все одно ті слова звучали тихіше від того, що міг розчути Кассад. На якусь хвилину він відсунувся трохи далі, аби краще роздивитися її обличчя, але примудрився остаточно при цьому втратити останній зв'язок із нею. Спітнілий Кассад прокинувся під гудіння корабельних систем у спальному гамаку з розпашілими щоками — і цей дивний звук на борту скидався йому на дихання звіра, що от-от прокинеться.

За дев'ять стандартних тижнів, проведених у польоті, Кассад постав перед військовим трибуналом Збройних сил на Фригольмі. Коли він приймав рішення на Кум-Ріяді, то знав, що в командування вибір буде один: його розіпнуть або підвищать у званні.

Збройні сили пишалися тим, що в усеозброєнні зустрічали «нештатку» в Мережі або колоніях, проте виявилися абсолютно не готовими до Битви за Південну Брешію та змін, які вона потягнула за собою стосовно Нового Бусидо.

Кодекс Нового Бусидо, який порядкував Кассадовим життям, розвинувся, бо військовим необхідно було виживати. Після кошмарів кінця двадцятого — початку двадцять першого століть, коли військові очільники власною стратегією навіть цивільне населення перетворювали на законні цілі, а самі разом зі своїми вирядженими в однострої катами ховалися у безпечних автономних бункерах на п'ятдесятиметровій глибині, одне тільки слово «військовий» викликало таку відразу в тих, хто пережив злигодні війни, що понад століття звучало як запрошення до лінчування.

У своїй еволюції Новий Бусидо поєднав старі як світ поняття честі й індивідуальної звитяги з потребою якомога ретельніше берегти цивільне населення. Відродилася мудрість донаполеонівських, «нетотальних» воєн із чітко визначеними цілями та помірною жорстокістю. Цей кодекс вимагав, щоб до ядерної зброї і стратегічних бомбардувань вдавалися лише у крайніх випадках, ба більше — він наполягав відродити солдатську етику Середніх віків Старої Землі та її розуміння війни як сув'язі битв між невеликими професійними арміями, що наперед домовляються про місце та час своєї зустрічі в місці, де руйнування громадської та приватної власності можна мінімізувати.

Під час експансії впродовж перших чотирьох століть по Гіджрі кодекс працював бездоганно. Фактичний трьохсотрічний застій у розвитку технологій неабияк зіграв на руку Гегемонії, чиє монопольне використання телепортів дозволяло застосовувати скромні ресурси Збройних сил тільки в потрібному місці і в потрібний час. Навіть розділені неминучими спін-роками накопиченого часу-в-борг, колоніальні світи і незалежні планети не мали що протиставити могутності Гегемонії. Окремим інцидентам, як-от політичному повстанню на Мауї-Заповітній, де точилася унікальна партизанська війна, або ж релігійному шалу на Кум-Ріяді, швидко давали раду, конфлікти гасили моментально і переконливо, а будь-які ексцеси, що мали місце під час цих кампаній, тільки підкреслювали важливість повернення до постулатів суворого кодексу Нового Бусидо. Проте жодні розрахунки та вишкіл Збройних сил Гегемонії, або ЗСГ, не могли врахувати неминучого протистояння із Вигнанцями.

Впродовж чотирьохсот років Вигнанці становили єдину зовнішню загрозу Гегемонії від часів, колипращури цієї варварської орди покинули межі Сонячної системи на флоті зі станцій-міст О'Нілла ненадійної герметичності, вертлявих астероїдів та експериментальних кометних кущів. І навіть після того, як Вигнанці роздобули рушій Гокінга, офіційна політика Гегемонії не зважала на загублені в міжзоряній темряві рої, допоки вони обмежувались епізодичними вилазками в планетарні системи, з яких крали незначну кількість водню на газових гігантах або ж трохи водяного льоду із безлюдних супутників.

Перші сутички з Вигнанцями, як-от на планеті Бента чи в системі СНС 2990, вважалися радше аномалією, що мало цікавить народ і уряд Гегемонії. Навіть до генеральної битви за Лі-Три ставилися як до клопоту Колоніальної служби, тож коли експедиційний корпус ЗСГ прибув на місце подій за шість місцевих років і п'ять років по відльоті Вигнанців, усі злигодні було забуто на користь поглядів, що коли грати мускулами, то жодного варварського рейду не повториться.

У десятиріччя, які настали після подій на Лі-Три, ЗС Гегемонії і космічні сили Вигнанців сотні разів стикалися в прикордонних районах, але з їхніми сухопутними військами боїв не було жодного, якщо, звісно, не брати до уваги дивні двобої десантників у позбавлених повітря та сили тяжіння місцях. Усемережжям ширилися чутки, що Вигнанці ніколи не загрожуватимуть планетам земного типу, бо за три століття адаптації до умов невагомості вони перетворилися на щось значно більше (або ж менше) від людини. Технології телепортів у Вигнанців ніколи не було і ніколи не буде, тому боятися їхньої війни із ЗСГ не варто. А потім сталася Брешія.

Брешія була одним із тих манірних, незалежних світів, що радіють зручному доступу до Мережі і водночас відстанню від неї у вісім місяців лету. Планета розбагатіла за рахунок експорту діамантів, тернокореня, незрівнянної кави і в той же час сором'язливо відкидала статус колонії — попри те що, намагаючись досягати своїх високих економічних цілей, все одно залежала від Гегемонії та її Спільного ринку. Як і всі подібні світи, Брешія пишалася власними Силами самооборони: дванадцять факельників, переоснащений ударний корабель, списаний у ЗСГ півстоліття тому, чотири десятки або й більше дрібніших і прудких сторожових кораблів на орбіті, регулярна армія із дев'яноста тисяч добровольців, респектабельний флот відкритого моря і запас суто символічних ядерних озброєнь про всяк випадок.

Збурення простору від рушіїв Гокінга на кораблях Вигнанців станції стеження Гегемонії-то засікли, але хибно витлумачили, прийнявши їх за сліди міграції чергового рою, траєкторія якого пролягала не ближче ніж за пів світлового року від Брешії. Проте скоригувавши свій курс, зміни в якому лишалися непоміченими, аж поки рій не перетнув радіус хмари Оорта, Вигнанці ніби справжня старозаповітна моровиця впали на Брешію. Поміж нею та хай там якими допомогою чи підкріпленням із Гегемонії пролягло щонайменше сім стандартних місяців.

У перші дванадцять годин боїв космічні сили Брешії зазнали цілковитої поразки. Рою Вигнанців удалося завести в навколомісячний простір понад три тисячі кораблів, які почали систематично знищувати всі оборонні рубежі навколо планети.

Під час першої хвилі розселення після Гіджри цей світ переважно залюднили діловиті вихідці із Центральної Європи, котрі й дали двом материкам прозаїчні назви: Північна Брешія і Південна Брешія. Північна Брешія могла похвалитися пустелями, високогірною тундрою і шістьма основними містами, які прихистили аграріїв, що вирощували тернокорінь, та нафтовиків. Підсоння у Південній Брешії було значно помірнішим, а рельєф — поблажливішим, саме тому тут отаборилася більшість із чотирьохсотмільйонного населення планети і розташовувалися велетенські кавові плантації.

Тільки ніби для демонстрації справжнього обличчя стародавньої війни Вигнанці спопелили Північну Брешію: для початку кинули на неї кількасот «чистих» ядерних бомб і тактичних плазмових зарядів, потім пройшлися смертепроменями і на довершення випустили на континент спеціалізований вірус. Утекти пощастило лише жменьці з усього чотирнадцятимільйонного населення. Південну Брешію бомбардувати не стали, хіба що ланцетували військові цілі, аеропорти і велику гавань у Сольно.

Доктрина Збройних сил Гегемонії дозволяла атакувати світи з орбіти, але проголошувала неможливість фактичної окупації індустріалізованих планет. Тилове забезпечення десанту, велетенська площа територій, які необхідно утримувати, і несосвітенна кількість особового складу армії вторгнення вважалися вирішальними аргументами проти відповідних дій.

Вигнанці, очевидно, з цією доктриною ЗСГ знайомі не були. На двадцять третій день цієї інвеститури більше двох тисяч спускових та штурмових катерів рушили на Південну Брешію. Впродовж перших кількох годин атаки нападники знищили рештки планетарних повітряних сил. Два ядерні заряди здетонували на плацдармах Вигнанців: проти одного спрацювали енергетичні поля, а інший знищив єдиний корабель розвідки, що його взагалі могли використовувати як приманку.

Виявилося, що Вигнанці і справді змінилися за три століття. Вони і справді віддавали перевагу середовищу з невагомістю. Проте їхня мотопіхота успішно користувалася екзоскелетами, тож захоплення всіх міст Південної Брешії схожими на чорних павуків довгоногими-довгорукими військами справжнього тлуму Вигнанців залишалося питанням кількох днів.

Останні осередки організованого опору було придушено на дев'ятнадцятий день окупації. Того самого дня впала і столиця Бакмінстер. Останнє повідомлення, відправлене каналом «світло+» із Брешії до Гегемонії, перервалося посередині за годину після того, як війська Вигнанців зайшли у місто.

Полковник Федман Кассад прибув на місце подій разом із Першим флотом ЗСГ через двадцять дев'ять стандартних тижнів. Тридцять факельників класу «Омега» на варті єдиного корабля-стрибуна, оснащеного телепортом, ввірвалися у систему на великій швидкості. За двадцять три години після розквантування було активовано сферу сингулярності, і вже через десять годин чотириста лінійних кораблів Збройних сил перебували у системі. Ще за двадцять одну годину розпочалися протидесантні заходи.

Ось така от математика супроводжувала перші хвилини Битви за Брешію. Кассадові ж у пам'яті відклалася не арифметика, а жахлива краса боїв. Стрибун уперше використовувався на рівні, вищому від дивізіону, тому без веремії, очікувано, не обійшлося. Кассад ступив крізь ворота телепорту з відстані п'яти світлових хвилин і гепнувся у жорству та жовту куряву, оскільки ворота стрибка виходили на слизький від багнюки та крові перших загонів крутосхил. Кассад лежав у болоті і дивився вниз у долину, охоплену шалом. Вигнанці збили десять із сімнадцяти штурмових катерів із телепортами, які тепер палали розкидані по узгір'ях та плантаціях, немов поламані іграшки. Бульбашки захисних полів решти семи кораблів жужмилися під ударами ракет та пучкових випромінювачів, через що район висадки перетворився на один суцільний купол помаранчевого вогню. На тактичному дисплеї Кассада творилося катзна-що. На інтерактивному забралі шолома в єдиний клубок спліталися неможливі вектори вогню, червоні фосфорні цятки блимали в місцях, де конали солдати ЗСГ, і поверх усього цього розповзалося марево перешкод, виставлених Вигнанцями. «Чорт! Чорт! Чорт!» — неслося основним каналом зв'язку, й імплантати фіксували порожнечу там, де мали би знаходитися дані й інформація Групи управління.

Йому допоміг підвестися солдат. Кассад струсив болото зі свого командирського жезла і відійшов убік, щоб не заважати телепортації наступного загону. Війна тривала.

Із перших хвилин у Південній Брешії Кассад зрозумів, що Новий Бусидо мертвий. Вісімдесятитисячний контингент озброєних за останнім словом техніки, бездоганно вишколених Сухопутних військ просувався з плацдармів і провокував супротивника на бій у безлюдних місцях. Вигнанці відступили за смугу випаленої землі, лишаючи по собі замасковані міни та трупи цивільних. Збройні сили Гегемонії використовували телепортування, щоб виграти маневр і примусити ворога до бою, а Вигнанці відповідали вогневим валом ядерної та плазмової зброї. Прикриваючись силовими полями, мотопіхота вгризалася у ґрунт, поки супротивник відступав на підготовані для оборони позиції навколо міст і плацдармів ЗСГ.

У відкритому космосі швидких перемог також не вийшло. Тому змістити акцент на Південну Брешію було неможливо. Не зарадили ані відволікаючі удари, ані випадкові жорстокі бої — Вигнанці й надалі повністю контролювали все в радіусі трьох астрономічних одиниць навколо Брешії. ВКС довелося відступати і кинути всі сили на оборону телепорту і головного корабля-стрибуна.

Так первинний прогноз дводенного бою на планеті спочатку подовжили до тридцяти діб, а потім і до всіх шістдесяти. Військова справа відкотилася назад до двадцятого чи двадцять першого століття: тривалі жорстокі кампанії в цегляній куряві зруйнованих міст по трупах цивільного населення. Коли перші вісімдесят тисяч контингенту Сухопутних військ переколошматило, їм надіслали в підкріплення ще сто тисяч, а коли й ці втратили чи не кожного десятого бійця, було оголошено мобілізацію ще двохсот тисяч. Війна живилася винятково похмурою непоступливістю Міни Ґледстон і дюжини інших рішучих сенаторів, тож солдати продовжували гинути, поки мільярди голосів у Речі Спільній та Консультаційній раді штучних інтелектів закликали вийти з бою.

Зміни в тактиці Кассад зрозумів майже одразу. І перш ніж його дивізія наклала головами під час Битви за Гору Каміння, наперед проступили його інстинкти вуличних сутичок. Коли решта командирів ЗСГ фактично самоусунулися від професійних обов'язків і перебували у прострації через наругу над Новим Бусидо, Кассад на чолі свого полку — а згодом і перебравши тимчасову повноту влади над дивізією по тому, як Групу управління Дельта було знищено ядерним ударом — намагався виграти час за рахунок кількості своїх підлеглих і повсякчас відправляв запити про дозвіл застосування термоядерної зброї, щоби пробити шлях своєму контрнаступу. Тож коли Вигнанці відступили на дев'яносто сьомий день після «порятунку» Збройними силами Брешії, Кассад уже носив неоднозначне прізвисько Різника Південної Брешії. Подейкували, що навіть його власні солдати боялися полковника.

А Кассаду все снилася вона. У снах, що були більше (і менше), ніж просто сни.

Останньої ночі під час Битви за Гору Каміння, у лабіринті темних тунелів, де Кассад зі своїми загонами мисливців, озброєних звуковою зброєю та газом Т-5, якими вони викурювали спецпризначенців супротивника, наче зайців із нірок, полковник заснув серед вогню та криків і відчув доторк її довгих пальців на щоці та м'який притиск персів на своєму тілі.

Коли наступного ранку після завданого на його запит удару вони вступили у Новий Відень і його солдати крокували в місто гладенькою, наче скло, двадцятиметровою просікою, випаленою орбітальним ланцетом, Кассад, жодного разу не кліпнувши очима, зиркнув на ряди людських голів, рівненько викладених на тротуарі так, нібито вони своїм обвинувальним поглядом вітали рятівників із ЗСГ, і повернувся до своєї командирської «емтешки», позамикав усі люки і, скрутившись калачиком в іонізованому повітрі теплої темряви, що пропахла гумою та гарячою пластмасою, раптом поверх теревенів командного пункту та шелесту кодів своїх імплантів розчув її шепіт.

Уночі перед відступом Вигнанців Кассад пішов із наради на командному кораблі «Бразилія», телепортнувся до свого штабу в Неминущому на півночі Гайнської долини і гайнув автомобілем на високу точку спостерігати за останнім бомбардуванням. Найближчого із тактичних ядерних ударів було завдано на відстані сорока п'яти кілометрів. Плазмові бомби цвіли помаранчевою та кривавою барвами квітів, що їх нібито хтось висадив на землі у бездоганних грядках. Кассад нарахував понад дві сотні зелених світлових стовпів, що танцювали перед його очима, коли орбітальні ланцети шматували розлоге нагір'я пекельними батогами. Вона прийшла ще перед сном — коли він сидів на захисному бортику «емтешки» і чекав, поки з-перед очей, а саме з обпаленої сітківки, остаточно розвіється бліде мерехтіння мошви. Зодягнута в голубувату сукню, дівчина легко ступала вгору по схилу, що заріс тепер уже мертвим тернокорінням. Легіт зазирав під поділ її плаття з легкої тканини. Її обличчя та руки здавалися блідими, майже прозорими. Вона гукнула його на ім'я (він майже почув ці слова), долиною попід ним прокотилася друга хвиля бомбардувань, і світ потонув у реві та полум'ї.

Як це зазвичай стається у всесвіті, де, вочевидь, верховодить іронія, Федмана Кассада обминали будь-які ушкодження протягом усіх дев'яноста семи днів найжорстокіших боїв, що їх знала Гегемонія, а поранило його на другий день після відступу Вигнанців і втечі їхнього рою. Він саме давав лаконічне інтерв'ю у Громадському центрі Бакмінстера, одній із трьох уцілілих споруд в місті, і відповідав на тупі запитання новинарів з Усемережжя, коли п'ятнадцятьма поверхами вище спрацювала міна-пастка завбільшки з мікровимикач. Кассада з обома його ад'ютантами жбурнуло на вентиляційну решітку і викинуло на вулицю, а будинок за ними просто обвалився.

Санітарна авіація доправила полковника у штаб дивізії, і вже звідти його телепортували на корабель-стрибун, що перебував на орбіті другого супутника Брешії. Кассада поклали в реанімацію і під'єднали до повноцінної системи життєзабезпечення, а тим часом генералітет і найвище політичне керівництво Гегемонії вирішували, що з ним робити далі.

Завдяки телепорт-комунікаціям і висвітленню подій навколо Брешії наживо Федман Кассад тепер міг похвалитися скандальною славою. Мільярди людей, приголомшених безпрецедентними бузувірствами, що чинилися впродовж кампанії на Брешії, залюбки би віддали полковника під трибунал, щоб судити його за воєнні злочини. Директриса Ґледстон та багато хто ще вважали Кассада з іншим командуванням ЗСГ рятівниками.

Урешті-решт полковника перемістили на спіновий зореліт-шпиталь, який малим ходом вертався назад до Мережі. Оскільки більша частина фізичної реабілітації все одно відбувалася під час фуги, то транспортування тяжких поранених та пацієнтів у стані клінічної смерті на старих медичних кораблях мало сякий-такий сенс. Тож поки Кассад із рештою недужих доберуться до Всемережжя, вони вже будуть готові до стройової служби. І що важливіше, Кассад обросте щонайменш півторарічним часом-у-борг, упродовж якого, можливо, якось розв'яжуться всі ті суперечності навколо його імені.

Коли Кассад прокинувся, то побачив, що над ним схилилася темна жіноча постать. Якусь мить він був певен, що це вона, але потім збагнув, що це всього-на-всього військовий медик.

— Я помер? — прошепотів він.

— Були померли. А зараз на борту корабля «Меррік». Ми вас реанімували й оживляли кілька разів, але ви цього, напевне, не пам'ятаєте через похмільний синдром, спричинений фугою. Зараз ми готові розпочинати наступний етап фізіотерапії. Спробуєте пройтися?

Кассад підняв руку і затулив нею очі. Навіть дезорієнтований, він пригадав болісну терапію, довгі години, що він їх вилежував у ваннах із РНК-вірусами, та хірургічні операції. Більшість операцій.

— Що ми минаємо? — запитав він, і далі прикриваючи очі. — Я забув маршрут, яким ми вертаємося в Мережу.

Лікарка всміхнулася, так ніби він запитував це щоразу, як виходив із фуги. Здається, вона проказала:

— Гіперіон і Вертоград. Саме заходимо на орбіту...

Але раптом її голос потонув у шумі, що вістив кінець світу: засурмили мідні труби, заскреготів метал, заверещали фурії. Кассад скотився з койки, заплутавшись при падінні в матраці, бо сила тяжіння сягала тут лиш одної шостої від стандарту. Справжнісінький буревій кинув його через усю палубу, а потім і далі намагався поцілити в нього різними карафками, тацями, постільною білизною, книжками, тілами, металевим інструментом та силою-силенною інших речей. Чоловіки та жінки вищали, і їхні голоси збивалися на фальцет, коли повітря зі свистом витікало з палати. Кассад відчув, як матрац ударився об стіну, він визирнув крізь стиснуті кулаки.

За метр від нього, крізь пролом, що утворився в переділці, несамовито дригаючи лапами, намагався пролізти якийсь павук завбільшки з футбольний м'яч. Здавалося, ці позбавлені суглобів лапи чимдуж гамселили по паперу та іншому сміттю, яке вирувало навколо істоти. Павук крутнувся, і Кассад уторопав, що це голова лікарки, яку їй відірвало з першим же вибухом. Її довгі коси звивалися та лізли в обличчя полковнику. Потім пролом розширився до розмірів кулака, і голова зникла в ньому.

Кассадові пощастило виборсатися саме тоді, коли витяжна стріла корабля покинула обертатись навколо його корпуса, і саме поняття «гори» зникло. Тепер єдиними силами, які зберігали свою силу, був ураганний вітер, що й зараз намагався здути весь уміст палати до тріщин у переділці, та крен і обертання корабля, від якого жахливо нудило. Кассад спробував поплисти проти течії та мотлоху, який вона несла із собою, намагаючись дістатися виходу у коридор витяжної стріли. Спочатку він хапався за все підряд, а останні п'ять метрів долав, просто метеляючи ногами. Йому по лобі загилив металевий піднос, а чийсь труп із закривавленими очима заледве не штурхнув його назад у палату. Двері герметичного люка марно бились об тіло десантника в скафандрі, який не давав їм замкнутися. Кассад влетів у шахту витяжної стріли і втягнув за собою небіжчика. Люк зачинився, але в коридорі повітря виявилося не набагато більше, ніж у палаті. Десь тоншало вищання клаксона, аж поки повністю не зникло.

Кассад і собі закричав, намагаючись послабити тиск та убезпечити легені і барабанні перетинки від лускання. Повітря досі сочилося із витяжної стріли, і тепер його з трупом тягнуло всі сто тридцять метрів у напрямку основного корпусу зорельота. Разом із мертвим десантником вони перекидьки вальсували в невагомому і бридкому льоті.

За двадцять секунд Кассадові пощастило розімкнути аварійні клямри на скафандрі мерця, ще за хвилину він вивільнив тіло солдата і сам зайняв його місце. Виявилося, труп був сантиметрів на десять нижчим від полковника, і попри те, що скафандр передбачувано розтягувався, він усе одно боляче муляв на карку, навколо зап'ястків та в колінах. Шолом тиснув на лоба, ніби подушка під якимсь гнітом. Усередині на його оглядовий щиток налипнули згустки крові та ще якогось білого мокротиння. Осколок шрапнелі, що вбив десантника, залишив у скафандрі по собі вхідний та вихідний отвори, але сяк-так їх уже залатала система життєзабезпечення. Більшість індикаторів нагрудника горіли червоним огнем, і скафандр не реагував на команди Кассада доповісти про свій стан. Добре хоч регенератор функціонував, дарма що бентежно при цьому скреготів.

Полковник спробував увімкнути внутрішній радіопередавач. Жодних звуків, навіть фонової статики. Він одшукав вхідний рознімач комлогу та під'єднався до термексу в корпусі корабля. Тієї самої миті знову посилився тангаж^[78], зореліт здригнувся від нової серії ударів, і Кассада кинуло об стінку шахти витяжної стріли. Десь крутилася клітка транспортного ліфта, що з обірваними тросами — які ляскали навсібіч, ніби чиїсь мацаки — нагадувала перелякану актинію^[79]. Всередині лишалися трупи, ще більше їх заплуталося поміж прольотів спіральних сходів, що вціліли попід стінкою шахти. Метеляючи ногами, Кассад проплив останні метри до її краю із наглухо запечатаними герметичними люками. Їх діафрагми надійно відсікали коридор витяжної стріли від решти корабля, попри те що в пробоїни основного корпусу можна було заїхати верхи на цивільній «емтешці».

Зореліт знову накренився, його закрутило по-серйозному, і Кассада з усім вмістом шахти тепер шарпали нові складні сили Коріоліса^[80]. Полковник тримався за рваний лист металу, поки не підтягнувся та не проліз далі через розпір у потрійній стінці головного відсіку «Мерріка».

Потрапивши досередини, Кассад ледь не розсміявся. Хто б не завдавав ланцетного удару по кораблю-шпиталю, та зробив він усе правильно: спершу пучковими випромінювачами прохромлював та протинав його корпус, поки той не розгерметизувався, поки не рвонули автономні відсіки, поки не згорів од перевантаження аварійний центр і не «потекли» внутрішні переділки. Після цього із ворожого корабля в тельбухи зорельота зарядили ракетами з боєголовками, які у ВКС досі по-старомодному звали картеччю — все одно що вкинули у заповнений щурами лабораторний лабіринт протипіхотну гранату.

У тисячах отворів мерехтіли промені світла, які де-не-де перетворювалися на барвисту веселку, втрапивши в туман колоїдної основи з аерозолю пилу, крові та якоїсь оливи. З місця, в якому у невагомості висів Кассад, крутячись та перекидаючись разом із кораблем, йому було видно десятки, багато десятків інших тіл, голих та пошматованих, кожне з яких здійснювало оманливо граційні рухи, наче з підводного балету у виконанні небіжчиків без сили тяжіння. Більшість трупів плавали посеред власних зоряних систем, орбітами яких бігали краплини крові та кавалки їхньої власної плоті. Кількоро витріщалися на Кассада поглядом мультяшних персонажів із булькатими від внутрішнього тиску очима та, здавалося, вабили його до себе випадковими млявими помахами рук.

Метляючи ногами, Кассад плив цим румовищем, намагаючись потрапити до головної шахти, а звідти — у командний відсік. Зброї він ніде не помітив (схоже, що вдягти скафандри встигли тільки десантники), зате був переконаний, що в пункті свого призначення або ж у кормових казармах десанту знайдеться шафа зі зброєю.

Зупинився він перед останнім герметичним люком. Тепер уже було не до сміху. За ним він не бачив ані головної шахти, ані кормових казарм. Ані, власне, самого корабля. Секцію, в якій знаходився Кассад — витяжну стрілу з палатами медичного модуля, огризок головного корпуса, було видрано із тіла зорельота, ніби Ґренделеву руку легкими зусиллями Беовульфа^[81]. Цей останній негерметичний люк до головної шахти вів у відкритий космос. У кількох кілометрах полковник розгледів із добрий десяток понівечених фрагментів «Мерріка», що безладно крутилися в яскравому сяйві місцевого сонця. Зелена з ляпіс-лазуровою барвою планета нависала так близько, що Кассад відчув напад акрофобії^[82] і тільки сильніше вчепився у раму люка. І навіть у ту мить, коли він спостерігав цю картину, над лімбом планети сковзнула зірка, замерехтіла рубінова морзянка лазерної зброї, і випатрана секція корабля за півкілометра космічної порожнечі від Кассада знову вибухнула металевими випарами, леткими речовинами, що тієї ж секунди замерзали, та чорними цятками — тілами людей, які, обертаючись, розліталися навсібіч.

Кассад відсахнувся і зарився глибше в затінений клубок аварійних нутрощів, аби помізкувати над ситуацією, що склалася. Десантного скафандра вистачить, максимум, на ще одну годину — полковник уже відчував тухлий сморід від ушкодженого регенератора, — а герметично замкнутих кают і відсіків під час борсання в невагомості він не помітив. Та й навіть якби він одшукав герметичну шафу або ж шлюз, далі що робити? Кассад не знав, яка планета розкинулася попід ним — Гіперіон чи Вертоград, — проте він голову поклав би на те, що Збройних сил Гегемонії немає на жодній із них. Як і на те, що жодна самооборона не кине виклик військовому кораблеві Вигнанців. Минуть тижні, поки абиякий патруль добереться в ці місця розслідувати місце катастрофи. Не виключав Кассад і того, що цей вертлявий шмат сміття, на чиєму борту він знаходився зараз, зійде з орбіти, перш ніж хто-небудь вирішить його перевірити. І тисячі тонн покрученого металу згорять в атмосфері при падінні. Тутешньому населенню, напевно знав Кассад, це може не припасти до вподоби, та на їхньому місці вигідніше було змиритися з падінням курінчика неба на голови, ніж стати до бою проти Вигнанців. Похмуро всміхнувшись, полковник зрозумів, що при наявності хай яких примітивних оборонних засобів на орбіті або пучкових випромінювачів на землі, набагато розважливіше висадити в повітря це румовище, аніж відкривати вогонь по зорельоту Вигнанців.

Кассадові було байдуже. Або ж він негайно починає діяти, або він загине набагато раніше від того моменту, коли останки його корабля потраплять у щільні шари атмосфери чи місцеве населення розпочне вживати своїх заходів.

Візуальний підсилювач повністю потріскався від шрапнелі, яка вбила десантника, та Кассад попри те опустив усе, що від нього лишилося, поверх оглядового щитка каски. Застережливо блимали червоні індикатори, однак у скафандрі ще залишалося чимало енергії, аби продемонструвати залиту світло-зеленим світлом інфограму, намальовану у павутинні шпаринок. Тепер Кассад бачив факельника Вигнанців у ста кілометрах із напнутими силовими полями, що тримали оборону, затьмарюючи собою зорі. Від зорельота відокремилося кілька об'єктів. Якусь мить полковник був певен, що це ракетний залп із милосердя, і навіть устигнув безрадісно вишкіритися в очікуванні кількох останніх секунд життя. Та потім він зауважив їхню незначну швидкість і підкрутив збільшення у візуальному підсилювачі. Кліпнули червоним вогником індикатори, й інфограма згасла, однак перед тим Кассад мав час роздивитися конічні яйцеподібні обриси, що мали маневрові рушії, блістери кокпітів і по цілому жмуту із шести позбавлених шарнірних з'єднань маніпуляторів, що ніби волочилися по ходу абордажних катерів — або «кальмарів», як їх називали всі у ВКС.

Кассад іще глибше зарився в нутрощі аварійного корабля. До зустрічі із першим «кальмаром» чи кількома із них у нього лишалося всього тільки пара хвилин. Скільки Вигнанців уміщається в одному такому? Десятеро? Двадцятеро? Полковник майже не сумнівався, що не менше як десяток. Десяток озброєних до зубів бійців із інфрачервоними давачами та сенсорами руху. Елітний відповідник Космічно-десантних військ Гегемонії, ці спецпризначенці мають не тільки добрий вишкіл для ведення бою за умов вільного падіння, а й навіть за цілковитої невагомості, в умовах якої вони народжувалися й зростали. Довгі кінцівки, хапальні пальці на ногах і протези хвостів дають їм відчутні переваги в цьому середовищі, хоча Кассад узагалі сумнівався, чи вони насправді потребували такої фори в ситуації, що вже склалася для них переможно.

Змагаючись із припливом адреналінового страху, через який він заледве не зірвався на крик у спробі заховатися в темряві, Кассад розпочав свій обережний відступ назад лабіринтом покрученого металу. «Чого їм треба?» Полонених. Хіба це не розв'язання проблеми, як йому вижити? Здайся, і житимеш далі. Та полковник бачив голограми розвідників ЗС, що були зроблені на захопленому кораблі Вигнанців в околицях Брешії. У його трюмі виявили понад дві сотні полонених. А у Вигнанців, очевидно, накопичилося чимало запитань до громадян Гегемонії. Може, годувати і тримати під вартою стільки душ їм було невигідно або ж вони взагалі вели всі допити у відповідний спосіб, та факт лишався фактом: усім схопленим цивільним із Брешії та солдатам Збройних сил Гегемонії зробили вівісекцію. Їх знайшли розпоротими і розіпнутими на сталевих піддонах, наче лабораторних жаб, з органами, вилученими та вміщеними у посудини з поживними рідинами. Їм ампутували руки й ноги, видалили очі і підготували мізки до спілкування з допитувачами — крізь трисантиметрові отвори в черепах у кору головного мозку було напряму заведено шунт-вилки та під'єднано грубі комунікатори-«вистукувачі трун».

Кассад відступав, плаваючи серед уламків і сплутаних кабелів корабельної проводки. Хай там як, а бажання здаватися в полон у нього не виникало. Якоїсь миті, коли один із «кальмарів» стикувався із корпусом або якоюсь із його надбудов, корабель здригнувся і покинув обертатися. «Думай», — скомандував собі Кассад. Зброя йому стала потрібнішою від сховку. Чи не проминув він чого-небудь у цій руїні, що допомогло би йому зараз вижити?

Кассад покинув рухатися і завис у задумі, тримаючись неізольованої частини оптоволокна. Медична палата, де він прийшов до тями, койки, цистерни для фуги, реанімаційна апаратура... більшість з усього цього винесло у відкритий космос крізь пробоїни в корпусі обертальної секції зорельота. Шахта витяжної стріли, клітка ліфта, трупи на сходах. Жодної зброї. Більшість тіл роздерли вибухи картечі та стрімка декомпресія. Ліфтові кабелі? Ні, задовгі, а ще без інструментів їх неможливо від'єднати. Інструменти? Хоч би одненького побачив. Випатрані медкабінети у коридорі за головною шахтою. Кабінети із медсканерами, МРТ-цистернами, CPD-відсіками стояли відкриті, немовби розграбовані саркофаги. Не постраждала щонайменш одна операційна, інтер'єр якої перетворився на лабіринт із розкиданих інструментів та кабелів, що плавали посеред маніпуляційного приміщення. Начисто спорожнілий під час вибуху солярій, вікна якого вилетіли назовні. Кімнати пацієнтів. Ординаторські. А ще дезинфекційні, коридори і кабінки незрозумілого призначення. Трупи.

Кассад забарився тут іще на якусь хвильку, зорієнтувався в плутаній грі світла й тіні і рушив далі.

Він сподівався, що має хвилин десять, а одержав менше восьми. Він знав, що Вигнанці поводитимуться методично та раціонально, проте недооцінив їхньої ефективності за умов нульової гравітації. Весь його авантюрний план тримався на припущенні, що рештки зорельота вони прочісуватимуть по двоє — саме так в основному чинять космічні десантники, або як армійські спецпризначенці, що ходять від дверей до дверей під час міських боїв, вдираються у кожне приміщення і забезпечують одне одному вогневе прикриття. Якщо буде більше двох, якщо Вигнанці працюють відділеннями по четверо осіб, Кассадові прийдеться непереливки, вважайте, він — труп.

Полковник плавав посеред операційної № 3, коли у дверях з'явився Вигнанець. Регенератор Кассада доживав свої останні миті, і чоловік, зависнувши нерухомо посеред кімнати, жадібно хапав ротом повітря. Вигнанець похилився був досередини, хитнувся праворуч, хитнувся ліворуч і з обох видів зброї прицілився у неозброєну постать у пошарпаному скафандрі.

Кассад покладався на те, що його жалюгідний вигляд і вкритий загуслою кров'ю шолом виграють йому пару секунд. Із-за оглядового щитка його очі невидющим поглядом прикипіли до стелі, поки чужинець водив по ньому променем нагрудного ліхтаря. Спецпризначенець мав два види зброї: аудіотравмат в одній руці і дрібніший, зате смертельно небезпечніший фокус-випромінювач, який він тримав довгими пальцями лівої «ноги». Вигнанець підвів аудіотравмат. Кассад іще встигнув помітити убивчий гостряк на хвості-протезі, і клацнув мишею, захованою у правій рукавиці скафандра.

Більшість із відведених Кассадові восьми хвилин він витратив на під'єднання аварійного генератора до електромережі в операційній. Уціліли далеко не всі хірургічні лазери, але шість із них досі функціонували. Чотири слабші випромінювачі Кассад розташував таким чином, щоби прикрити зону лівіше від дверей. Іще два кісткові скальпелі він націлив праворуч. Вигнанець рушив праворуч.

Скафандр нападника вибухнув. Лазери чикрижили простір по колу згідно із закладеною в них програмою, коли Кассад метнувся вперед, пірнувши під блакитні промені, що тепер крутилися в усе ширшій хмаринці марного герметику та доведеної до точки кипіння крові. Йому саме вдалося вирвати аудіотравмат із пальців, як інший Вигнанець, спритний, немов шимпанзе зі Старої Землі, влетів до операційної.

Кассад притулив ручну зброю до його шолома і вистрілив. Постать у скафандрі обм'якнула. Од випадкових нервових імпульсів хвіст-протез спазматично здригнувся ще кілька разів. Із такої відстані полоненого аудіотравматом не взяти, бо від настільки близького пострілу людський мозок просто перетворюється на кашу. Та й навіщо Кассадові були бранці?

Він відштовхнувся від тіла, вхопився за балку і поводив увімкненим аудіотравматом по відчинених дверях кімнати. Більше ніхто не заходив. За двадцять секунд полковник визирнув у коридор і нікого не побачив.

Перше тіло Кассад чіпати не став, натомість роздягнув другого чужинця, що мав неушкоджений скафандр. Під ним спецпризначенець виявився голим — це була людина, жінка з коротко стриженим білявим волоссям, дрібними персами і татуюванням одразу над лінією лобкового волосся. Вона здавалася напрочуд блідою, з її носа, вух та очей сочилися краплинки крові. Про себе полковник відзначив, що Вигнанці не цураються жінок у десанті, адже на Брешії всі трупи Вигнанців належали чоловікам.

Відіпхнувши мертвяка та влазячи у незнайомий скафандр, Кассад поки що залишив собі старий шолом і регенератор повітря. Судини в його організмі миттєво набрякли від навколишнього вакууму. Глибокий мороз скуб його, поки він змагався із химерними застібками та замками. Попри свій великий ріст, навіть Кассад виявився занизьким для скафандра цієї жінки. І якщо дотягнутися до рукавиць йому іще якось удавалося, то скористатися маніпуляторами в ногах та хвості було справою безнадійною. Тож ці кінцівки теліпалися дармовисами, коли він прожогом скинув старий шолом і не без труднощів прикрутив бульбашку скафандра Вигнанців назад на її місце.

Індикатори монідиску на внутрішньому периметрі коміра світилися бурштиновими та фіолетовими вогниками. Із припливом і тиском повітря на барабанні перетинки у вухах до болю зашуміло, а сам Кассад ледве не задихнувся від густого, багатого на різні відтінки смороду. Певно, для Вигнанців це був дух рідної домівки. Латки навушників ізсередини бульбашки шепотіли до нього шифрами команд, мова яких нагадувала аудіозапис такої собі давньоєгипетської говірки, швидко прокрученої ззаду наперед. І знову Кассад авантюрив. Цього разу він покладався на той факт, що під час битви за Брешію сухопутні загони Вигнанців діяли напівавтономно, координуючи свої дії по голосовому радіо на основі базової телеметрії, чим сильно відрізнялися від армійців Збройних сил Гегемонії, керованих тактичною мережею імплантів. У першому випадку командир спецпризначенців міг би знати, що двоє його (її?) підлеглих уже зникли, вірогідно, одержував би їхні медпоказники, та аж ніяк не координати їхнього місцезнаходження.

Кассад вирішив, що годі йому вже гіпотезувати. Час діяти. Він запрограмував мишу на ввімкнення лазерів, щойно хтось залетить до операційної, а сам, відштовхуючись од всіх опор, що траплялися попідруч-попідніж, гайнув у коридор. На жаль, пересуватися у невагомості в такому скафандрі було все одно, що крокувати під дією сили тяжіння, наступивши на власні штани. Він забрав обидва променеві пістолети, та не знайшовши ні паска, ні комбі-розвантажів, гачечків, кілечок, липучок, магнітних кріплень чи банальних кишень, мусив тримати їх у руках, гепаючись то об одну стінку, то об іншу, схожий на п'яного пірата з історичного голофільму. Знехотя довелося пожертвувати одним пістолетом, який продовжував пливти за Кассадом, поки той намагався просуватися уперед з допомогою однієї руки, на яку, судячи з власних відчуттів, він напнув рукавицю не другого розміру, а п'ятнадцятого. Клятий хвіст носило зі сторони в сторону, він бився об бульбашку шолома і буквально був скалкою в дупі.

Двічі полковник мусив коцюбитися в суміжних розломах, коли він бачив, як звіддаля сіріло яке-небудь світло. А перед самою палубою, звідки Кассад спостерігав за наближенням «кальмара», за поворотом він наскочив одразу на трьох Вигнанців.

Скафандр їхнього спецпризначенця дав йому фору щонайменше в пару секунд. Шолом першої постаті він розстріляв фактично впритул. Другий Вигнанець (або ж Вигнанка), не цілячись, вистрелила з акустичної зброї кудись вище його лівого плеча. Це сталося за якусь секунду перед тим, як він вгатив три розряди в її нагрудник. Третій сахнувся назад і, намацавши три точки опори, швидко зник за розбитою переділкою, перш ніж Кассад устигнув перезарядити пістолет. У головних мікрофонах дзвеніла лайка, команди і запитання. Полковник мовчки переслідував Вигнанця.

І цей третій би втік, якби раптом не згадав про честь мундира і не повернувся дати Кассадові бій, який пережив незбагненне відчуття дежавю, коли з п'яти метрів поцілив високоенергетичним променем у ліве око супротивника.

Його труп, перекидаючись, поплив назад на сонячне світло. Кассад наблизився до пролому і витріщився на пришвартованого менше ніж у двадцяти метрах від нього «кальмара». За останній час це був єдиний випадок, коли йому так абсолютно безсовісно пощастило. Летячи у відкритому космосі в напрямку апарата, він думав про те, що якби комусь у надрах зруйнованого зорельота позад нього або ж на борту штурмового катера закортіло його вбити, нічого з цим поробити вже було би не можна. І як завжди бувало в таких ситуаціях, коли він очевидно підставлявся під ворожий постріл, десь там унизу в нього стиснувся сфінктер. Проте вогню ніхто не відкрив. У вухах тріщали накази і питання. Ні що вони означали, ні хто їх віддавав, Кассад не розумів, але загалом здогадувався, що йому краще зберігати тишу.

Через свій скафандр-одоробло полковник заледве не пролетів мимо «кальмара». На якусь мить він навіть замислився, що така розв'язка в його сюжеті була би цілковито годящим вироком Усесвіту на мілітарні претензії Кассада: хоробрий воїн, котрий збився на манівці низької орбіти, позбавлений маневрових рушіїв, пального, усякого іншого виду робочої маси для двигунів, а зі зброї — лише пістолет без відбою. І кінець свого життя він зустрів би наче безпорадна, нікому не потрібна повітряна кулька, яку вирвав із рук дитини та забрав із собою вітер.

Кассад потягнувся, аж хруснуло в суглобах, ухопився за гнучку антену і підтягнувся на ній, ніби по канату, до корпусу корабля.

Де в біса шлюз? Поверхня «кальмара» здавалася відносно гладенькою як на космічний апарат, натомість її прикрашало справжнє буйство позначок, знаків розрізнення та сигналів, які, наскільки зміг розібрати Кассад, означали щось на кшталт «НЕ НАСТУПАТИ» і «ОБЕРЕЖНО — ДЮЗА!» по-Вигнанському. Але жодного входу в полі зору. Якщо на борту був хоч хтось, бодай пілот, думав полковник, то він саме ламав голову над тим, чому це, вертаючись, спецпризначенець повзає по корпусу корабля, немовби кульгавий павук, а не рушає одразу до шлюзу. А можливо, тамті, у відсіках катера, прекрасно розуміли чому, а відтак сиділи із пістолетами напоготові. Хай там як, але відчиняти йому ніхто не збирався.

«До дідька!» — вирішив Кассад і вистрілив у найближчий оглядовий блістер.

Корабель Вигнанців усередині був акуратний. Під час розгерметизації із нього фонтанчиком вилетіло хіба що кілька скріпок для паперів та пару монеток. Кассад зачекав, поки потік повітря вщух, і проліз крізь отвір на борт.

Він опинився у секції для корисного вантажу. І цей трюм із м'якими кріслами виглядав геть як десантний відсік першого-ліпшого спускового апарата або БТРа. Про себе полковник відзначив, що в «кальмарі» могло вміститися не більше двадцяти осіб у повному бойовому виряді для десантування у відкритий космос. Зараз трюм був порожній. Із нього до кокпіта вів відчинений люк.

На борту лишався один лиш пілот, і він саме закінчував розстібати паски на своєму кріслі, коли Кассад його застрелив. Тіло він випхав у трюм і вмостився у тому, що, поклавшись на талан, вважав місцем командира корабля.

У блістер над його головою зазирало тепле сонце. Відеомонітори і голографічні консолі транслювали картинку прямо з-перед катера, вид із корми, а також із наплічних камер пошукової партії на борту останків зорельота. Кассад уловив проблиск оголеного тіла в операційній № З і кілька постатей, що перестрілювалися з хірургічними лазерами.

У голодраматичних фільмах з дитинства Федмана Кассада часто показували героїв, котрі повсякчас знали, як кермувати екранольотами, космічними кораблями, екзотичним електромагнітним транспортом та іншою химородною машинерією, щойно в цьому з'являлася будь-яка потреба. За час вишколу полковника навчили керувати військовим транспортом, простими танками та БТРами і навіть штурмовими катерами і спусковими апаратами за крайніх обставин. Загубившись на кораблі-втікачі ЗСГ, якою б екзотичною ситуацією це не здавалося, він би зміг докопатися до командного ядра, установити зв'язок із головним комп'ютером та відправити сигнал SOS по радіо або ж каналами «світло+». Потрапивши ж у крісло пілота Вигнанців, Кассад навіть не знав, із чого розпочинати.

Насправді, це не геть відповідало дійсності. Так, полковник одразу впізнав гнізда дистанційного керування щупальцями-маніпуляторами «кальмара», а ще за годинку-дві він міг би розібратися з кількома іншими приладами та інструментами. Та йому бракувало часу. Передні камери вже транслювали картинку, як у напрямку штурмового катера вистрибують, стріляючи на ходу, із решток корабля-шпиталю три постаті в скафандрах, а в голографічній консолі раптом матеріалізувалася бліда, напрочуд інопланетного вигляду голова командира Вигнанців. Із навушників у бульбашці шолома пролунали крики.

Перед очима Кассада попливли краплинки поту, що обсіли зсередини оргскло. Він струсив їх, як міг, примружився, розглядаючи панель управління, і натиснув на кілька її начебто знайомих секцій. Якби це виявилися мережі голосових команд, блок ручного управління або підозрілий бортовий комп'ютер, то Кассад знав — йому гаплик. Він думав про це за секунду-дві до того, як застрелив пілота, але тоді ні способу змусити його до співпраці, ні довіри в собі до Вигнанця не віднайшлося. Ні, міркував Кассад, гамселячи по панелі, це єдиний спосіб.

Маневровий рушій стартував.

«Кальмар» потягнув і напнув швартові кабелі. Кассад смикнувся в кріслі, утриманий його пасками. «Чорт!» — прошепотів він, уперше промовивши щось уголос від часу, коли він спитав у лікаря ЗСГ про поточний маршрут корабля. Він потягнувся якомога далі, щоб дістати до пальців рукавиці, а разом із ними і до гнізд дистанційного керування. Чотири із шести маніпуляторів відчепилися. Один відірвався. Останній із м'ясом видер шмат переділки з корпуса «Мерріка».

«Кальмар» визволився. На відеокамерах було видно, що дві фігури в скафандрах промахнулися і пролетіли повз катер, а от третю порятувала та сама антена, що до цього Кассада.Знаючи тепер, де приблизно знаходиться управління рушієм, полковник у нестямі лупив по панелі. Загорілося верхнє світло. Згасли всі голографічні проектори. «Кальмар» здійснив маневр, що поєднав у собі всі шалені елементи крену, тангажу і рискання^[83]. Особа в скафандрі через голову перелетіла через верхній блістер, на якусь коротку мить з'явилася на екранах переднього огляду і перетворилася на цятку в кормовому відео. Вигнанець продовжував (продовжувала?) в нього стріляти енергетичними розрядами, аж поки його стало неможливо розрізнити вдалині.

З усіх сил Кассад намагався не знепритомніти, поки корабель і далі несамовито бовтало. Сигнали тривоги блимали та верещали з усіх сторін і вимагали до себе уваги. Полковник тицяв по панелі управління вектором тяги, вирішив, що в нього все вийшло добре, і вже було опустив руки, коли відчув, що фізичні сили роздирають його вже тільки в двох напрямках, а не п'яти — як до того.

У котромусь із відеомоніторів Кассад помітив, що факельник віддаляється. Добре. Він не сумнівався у спроможності зорельота Вигнанців знищити його будь-якої секунди, що він обов'язково і зробив би, якби зараз полковник наближався до нього або загрожував у будь-який інший спосіб. Йому не було відомо, чим багатий борт «кальмара» (навряд чи чимось серйознішим від протипіхотного озброєння), проте солдат був упевнений, що командир факельника навряд чи підпустить близько до свого корабля некерований човник. Кассад припускав, що Вигнанці вже зрозуміли, хто викрав їхній апарат. Його особисто не здивувало б — розчарувало, та не здивувало, — якби його вмить спопелив той зореліт, одначе Кассад розраховував на дві суто людські, хоч і не обов'язково вигнанські емоції: допитливість і прагнення помсти.

Під впливом стресу допитливість нерідко сходить нанівець — це він знав, але розрахунок був на воєнізовану, майже феодальну культуру, схожу на побут Вигнанців, зав'язану на помсті. За умови рівності всіх інших характеристик, абсолютної неможливості завдати ворогу більшої шкоди та мінімальних шансів утекти, полковник Федман Кассад перетворювався на головного претендента, щоби прикрасити собою сталевий піддон їхніх вівісекторів. Принаймні на це він сподівався.

Він зиркнув на відео з носових моніторів, спохмурнів, послабив паски і спробував визирнути у верхній блістер. Корабель іще крутило, але вже не так нестямно, як раніше. Здавалося, планета наблизилася (тепер одна її півкуля займала собою все над його головою), та він уявлення не мав, наскільки катер далеко від її атмосфери. Покази приладів він зчитати не міг. Доводилось покладатися винятково на приблизну оцінку орбітальної швидкості та розмах перевантажень під час входу у щільні шари атмосфери. Той єдиний більш-менш тривалий погляд із руїн «Мерріка» підказував, що вони знаходилися дуже-дуже близько, в якихось п'ятистах-шестистах кілометрах над поверхнею, фактично на орбіті очікування^[84], з якої запускають спускові апарати.

Кассад спробував було витерти краплини поту з чола і спохмурнів, коли стукнувся об оглядовий щиток завеликими пальцями рукавиці скафандра. Полковник утомився. Дідько, ще кілька годин тому він лежав у фузі, а ще кількома стандартними тижнями раніше ледве не загинув фізично.

Він не знав, що за планета розкинулася внизу: Гіперіон чи Вертоград. Йому не доводилося бувати на жодній із них, проте він знав, що на другій мешкало більше людей — Вертоград мав більше шансів одержати статус колонії Гегемонії. І Кассад сподівався саме на цей варіант.

Із факельника стартували три штурмові катери. Кассад устиг їх добре роздивитися, перш ніж кормові монітори випустили їх із поля зору. Полковник знову понатискав панель управління, поки не відчув, що його судно прискорилося в напрямку планети у нього над головою. Навряд чи він міг зробити щось більше.

«Кальмар» увійшов в атмосферу ще до того, як його наздогнали три катери Вигнанців. Вони, безперечно, були озброєні і на дистанції враження, але в когось у ланцюжку командування, напевне, розігралася цікавість. Або ж злість.

Аеродинамічними обводи Кассадового судна язик би не повернувся назвати. І як у випадку із більшістю човників для роботи у відкритому космосі, його «кальмар» міг розраховувати всього лише на легкий флірт із планетарною атмосферою, а не повноцінне занурення на дно гравітаційного колодязя. Кассад уже бачив зрадливий червоний жар, що зайнявся під час входу в щільні шари атмосфери, чув, як по ввімкнутих радіоканалах наростає шум іонів, і раптом замислився, чи справді це була така вже вдала ідея.

Опір повітря нормалізував лет «кальмара». Кассад відчув, як помалу росте сила тяжіння, поки він гарячково нишпорив по консолі і пілотському кріслі в пошуках електроланцюгів управління. А на запорошеному перешкодами екрані відеомонітора було видно, як, скидаючи швидкість, один зі спускових апаратів уже відростив собі голубий плазмовий хвіст. Виходила достоту аналогічна ілюзія із тим, як ото один парашутист спостерігає за іншим, що відкриває свій парашут або активує підвісну систему — штурмовий катер різко пішов угору.

Але Кассадові було над чим іншим сушити голову. Хай як він старався, проте не міг візуально знайти систему катапультування. На всіх космічних човниках ВКС ЗСГ обов'язково був якийсь пристрій для екстреного виходу з апарата в атмосфері. Така вже склалася традиція ще вісімсот років тому, коли всі космічні польоти були не більш ніж короткочасними вилазками заледве трохи вище атмосферної шкірки Старої Землі. Сучасному катеру для човникування між зорельотами у відкритому космосі вони навряд чи коли-небудь згодилися би, але старовинні страхи, вписані у древні статути, вимирати вперто не хотіли.

Принаймні про це говорилося в теорії. Кассадові нічого такого знайти не пощастило. Корабель дрижав, крутився, немов веретено, і почав по-справжньому розігріватися. Полковник розстебнув клямри упряжі на кріслі і поповз у ніс катера, навіть не впевнений, що він шукає. Реактивні ранці? Парашути? Пару крил?

У десантному трюмі лежав тільки труп пілота Вигнанця, а в кількох рундуках, трохи більших за розміром від стандартного «запасничка», Кассад, хоч і перерив геть усе, не відшукав нічого, крім якихось аптечок. Жодного вам чудо-пристрою.

Тепер Кассад, учепившись за кільцеву опору, вже навіть міг чути, як труситься і розвалюється «кальмар». Фактично він змирився з фактом, що Вигнанці не марнували коштів та вільного місця на засоби порятунку, які заледве могли знадобитися на «кальмарах». А й правда. Все своє життя вони проводили в темряві поміж зоряних систем, і в їхньому розумінні атмосферою була герметична труба якогось бляшаного міста завдовжки так кілометрів вісім. Зовнішні аудіосенсори шолома-бульбашки вже розрізняли несамовитий свист повітря, яке періщило по корпусу катера і проривалося у тріщини блістера кормової секції. Кассад здвигнув плечима. Він багато разів ставив своє життя на кін, і от програв.

«Кальмара» добряче струснуло і підкинуло. Полковник розчув, як від носової частини відвалюються щупальця-маніпулятори. Раптом небіжчика потягнуло до розбитого блістера, в якому він зрештою зник, неначе мураха в трубі пилососа. Не випускаючи з рук опори, Кассад дивився у відкритий люк на крісла в кокпіті біля пульта управління. Раптом до нього дійшло, що вони напрочуд архаїчні, немов зійшли зі сторінок підручника про світанок космонавтики. На корпусі катера вже обгорала обшивка, і її клапті з ревом проносилися повз оглядові блістери, наче кавалки лави. Кассад заплющив очі і спробував пригадати лекції КУО, присвячені будові стародавніх космічних апаратів. «Кальмар» почав розкручуватися в своєму завершальному піруеті. Стояв неймовірний шум.

«Мій Аллах!» — видихнув Кассад ім'я, промовлене чи не вперше з дитинства. І він потягнувся до кокпіта, обіпершись об краї відчиненого люка, хапаючись за найменші зачіпки на палубі і дряпаючись нею, немов прямовисною стіною. Та він і справді дерся по стіні. «Кальмара» тим часом розвернуло, і він падав на планету, остаточно націлившись у своєму смертельному леті кормою вперед. Полковник змагався із потрійним перевантаженням і розумів, що варто йому підсковзнутися раз, і в нього не залишиться жодної цілої кістки в тілі. Позад нього свист атмосферного повітря перетворився спершу на вереск, а потім на драконячий рев. Десантний відсік догорав у лютих вибухах розплавленого металу.

Залізти в крісло пілота було справжнім змаганням, ніби зі скельним карнизом, на який треба випнутися, маючи ще двох альпіністів на прив'язі за спиною. Важко триматися незграбними рукавицями за підголовник крісла, особливо якщо теліпаєшся прямо над полум'яним казаном, у який перетворився десантний трюм. Катер накренився, Кассад зробив мах ногами і всівся на місце пілота. Відеомонітори погасли. Вогонь розжарив верхній блістер до густо-червоного кольору. Кассад заледве не знепритомнів, коли потягнувся вперед і неслухняними пальцями спробував щось намацати в темряві попід кріслом, у себе між колінами. Нічого. Заждіть... Якась ручка. Ні, Господи Ісусе і Аллах... це витяжне кільце! Які ж дубові ці пальці, не гнуться... ні. Тягни!

Запізно. З останнім скреготінням та вибухом полум'я «кальмар» розлетівся на шматки, а його панель управління, розбившись на десять тисяч шрапнельних друзок, прошила простір кокпіта.

Кассада втиснуло в крісло. Вгору. Назовні. В серце огню.

Закрутило.

Полковник не одразу збагнув, що в цій круговерті крісло вже генерувало власне захисне поле. Омахи вогню бухнули в кількох сантиметрах від обличчя Кассада.

Вистрелили піропатрони, катапультувавши крісло подалі від сліпучої аеродинамічної тіні «каракатиці». За колишнім кріслом пілота тепер тягнувся свій шлейф голубого полум'я. Мікропроцесори розвернули його таким чином, що диск силового поля розділяв Кассада і пекло атмосферного гальмування. Ніби велетень примостився на грудях полковника, поки він гальмував, летячи двотисячокілометровою траєкторією, яка прорізала небо навскіс при восьми «же».

Один раз Кассад змусив себе розплющити очі, зауважив, що лежить, згорнувшись калачиком у череві височенного стовпа біло-голубого полум'я, і знову стулив повіки. Він не знайшов жодного натяку на парашут, аероамортизатор або інший гальмівний пристрій. Байдуже. Жодним чином він не міг поворухнути ані ногою, ані рукою. Велетень поворухнувся і поважчав.

Кассад зрозумів, що частина його шолома-бульбашки розплавилася або розкололася на вітрі. Шум не піддавався опису. Байдуже.

Полковник тільки сильніше заплющив очі. Саме час покуняти.

Розплющивши очі, Кассад побачив темну жіночу постать, яка схилилася над ним. На якусь мить йому здалося, що це вона. Він придивився краще і збагнув, що це таки вона. Дівчина торкнулася його щоки своїми прохолодними пальцями.

— Я помер? — прошепотів він, піднявши руку і намагаючись схопити її за зап'ясток.

— Ні. — Її голос був тихим і глибоким, із присмаком невідомого йому акценту. Полковник чув її вперше.

— Ти справжня?

— Так.

Кассад зітхнув і озирнувся. Він лежав голий на якійсь канапці чи то помості посеред темної порожньої кімнати, вкритий тоненькою ковдрою. Крізь дірявий дах над головою було видно зоряне небо. Полковник підняв іншу руку і поклав їй на плече. Темним ореолом над ним розвівалося її волосся. Вона була вбрана в неприталену сукню із тонкого сукна, яка навіть на зоряному світлі залишала відкритими його погляду обриси її тіла. Він уловив її запах, аромат запашного мила та шкіри і тієї її, що він так добре вивчив за всі їхні минулі зустрічі.

— У тебе, певно, багато запитань, — прошепотіла вона, коли він розстебнув золоту пряжку, яка тримала сукню. Вбрання зашелестіло і впало долі. Під ним нічого не було. Зате над ними чітко прозирала стрічка Чумацького Шляху.

— Ні, — відповів Кассад і мовчки притягнув її до себе.

Майже вдосвіта розібрався свіжий вітер, та полковник просто натягнув на них обох тонку ковдру. Матеріал, із якого її було зроблено, здавалося, ідеально зберігав тепло їхніх тіл, тож разом вони анітрохи не відчували холоду. Десь на голих стінах шурхотів чи то пісок, чи то сніг. У небі чистим вогнем яскраво горіли зірки.

Вони прокинулися із першими променями сонця, заледве не притулившись обличчями під шовковим укривалом одне до одного. Вона провела долонею по боку Кассада, по його старих і нових шрамах.

— Як тебе звуть? — прошепотів Кассад.

— Цсс, — видихнула вона у відповідь, сковзнувши вниз рукою.

Кассад умостив обличчя в ароматному вигині її шиї. Він знову відчував її м'які перса. Надворі сіріло. Сніг і пісок десь шелестіли по голих стінах.

Вони кохалися, спали, знову кохалися. Коли вже повністю розвидніло, дівчина виклала перед Кассадом спіднє, сірий кітель і штани. Одяг підійшов бездоганно, як власне губчасті шкарпетки і м'які черевики. В неї було схоже вбрання синього кольору.

— Як тебе звуть? — спитав Кассад, коли вони вибралися із будівлі під розтрощеною банею та рушили вулицями мертвого міста.

— Монета, — відповіло його видіння, — або Мнемосіна. Обирай, котре з них тобі більше до вподоби.

— Монета, — прошепотів Кассад. Він підвів погляд на дрібне сонце в ляпісному небі. — Ми на Гіперіоні?

— Так.

— Як я приземлився? Поле-підвіс? Парашут?

— Ти спустився на крилі з листового золота.

— Мені нічого не болить. Я не поранився?

— За тобою доглянули.

— Що це за місце?

— Місто поетів. Покинуте понад сторіччя тому. А за тою горою знаходяться Гробниці часу.

— А штурмові катери Вигнанців, які мене переслідували?

— Поруч сів один із них. Екіпаж прийняв на себе Князь болю. Інші два приземлилися трохи далі.

— Хто такий Князь болю?

— Ходімо, — відказала Монета. Мертве місто закінчувалося пустелею. Вітер ганяв дрібний пісок по мармурових плитах, наполовину захованих під дюнами. На заході виднівся спусковий апарат Вигнанців із розкритими діафрагмами вхідних люків. Поруч на поваленій колоні стояв термокуб, що вже припрошував до гарячої кави і свіжих булочок. Вони поїли і попили мовчки.

А Кассад усе пригадував старі легенди про Гіперіон.

— Князь болю — це Ктир? — нарешті спитав він.

— Звісно.

— То ти... тутешня?.. Із Міста поетів?

Монета всміхнулася і повільно мотнула головою.

Кассад допив свою каву і поставив назад філіжанку. Його не відпускало відчуття, нібито він і досі спить, а все навколо — це надпотужна симуляція, сильніша від усіх інших, в яких йому доводилося брати участь. От тільки кава мала приємний гіркий смак і сонячне світло гріло обличчя та руки.

— Ходімо, Кассаде, — гукнула його Монета.

Вони йшли навпростець холодними пісками. Кассад зловив себе на тому, що постійно позирає в небо, звідки їх міг дістати промінь-ланцет із факельника Вигнанців, який перебував на орбіті Гіперіона... коли раптом з абсолютною впевненістю відчув, що цього не станеться.

У долині розкинулися Гробниці часу. Тьмяно мрів низький обеліск. Кам'яний сфінкс, здавалося, всотував світло. Складна споруда із перекручених пілонів відкидала тінь сама на себе. На тлі досвітнього сонця проступали обриси інших гробниць. У кожній із них були двері, і ці двері стояли розчиненими. Кассад знав, що їх такими знайшли першовідкривачі. Вже тоді ці могили виявилися порожніми. Понад три сторіччя пошуків на потаємні камери, поховання, склепи і проходи виявилися марними.

— Далі не можна, — попередила Монета, щойно вони наблизилися до бескиду у війсті долини. — Хроноприпливи сьогодні сильні.

Тактичний імплант Кассада мовчав. Комлогу він не мав. Він порпався у своїй пам'яті.

— Маєш на увазі антиентропійні поля навколо Гробниць часу?

— Так.

— Це древні гробниці. І антиентропійні поля вберігають їх від старіння.

— Ні, — заперечила дівчина. — Хроноприпливи рухають їх назад у часі.

— Назад у часі... — тупо повторив за нею полковник.

— Поглянь.

Із серпанкової мли та несподіваного курного смерчика вохряного піску виринуло оманливе дерево-мара, мерехтливий сталевий терник. Ним неначе заросла вся долина, а його остюки підносилися на двохсотметрову висоту, де рівнялися з маківками гір. Гілля дерева погойдувалося, розчинялося перед очима і перебудовувалося, ніби кепсько відлагоджена голограма. На п'ятиметрових шипах витанцьовували сонячні зайчики. Щонайменш два десятки гілок були завішані настромленими на терновиння трупами чоловіків та жінок, абсолютно голих людей і Вигнанців. Решту віття прикрашали інші тіла. Не завжди людські.

На якусь мить піщана буря огорнула це видиво, а коли вітер ущух, від нього не лишилося і сліду.

— Ходімо, — проказала Монета.

Кассад рушив за нею в обхід хроноприпливу, оминаючи його наступи та круговерті антиентропійних полів, геть наче діти, що граються із прибоєм на широкому березі океану. Хвилі часових збурень відчувалися немов напади дежавю, що пронизували кожну клітинку тіла.

Перед самісіньким спуском у долину, де гори відкривалися дюнам та переходили в низькі узвишшя, які вели до Міста поетів, Монета торкнулася голубого сланцевого схилу, і в скелі прочинилися двері до присадкуватого довгого приміщення в надрах породи.

— То це ти тут мешкаєш? — спитав Кассад і одразу помітив, що приміщення абсолютно нежитлове. Його кам'яні стіни могли похвалитися тільки поличками та якимись заповненими нішами.

— Треба підготуватися, — прошепотіла Монета, й освітлення всередині набуло золотавого відтінку. Довгий стелаж опустив свій крам, а зі стелі замість люстерка сковзнула тонка дзеркальна завіса із полімерного матеріалу.

Бездіяльно, наче вві сні, Кассад спостерігав за тим, як Монета повністю роздяглася, спочатку сама, а потім стягнула одяг і з полковника. Тепер їхня нагота анітрохи не здавалася еротичною — радше скидалася на якийсь обряд.

— Багато років ти приходиш до мене, коли я сплю, — промовив Кассад.

— Так. У твоєму минулому. У моєму майбутньому. Вибухова хвиля від подій шириться часом, немов брижі по воді.

Чоловік тільки кліпнув очима, коли вона здійняла золоту різку-ферулу і торкнулася нею його грудей. Він відчув легкий поштовх, і його тіло стало дзеркальним, а голова й обличчя перетворилися на безликий овал, що вигравав усіма відтінками барв і поверхонь кімнати. За якусь секунду Монета приєдналася до нього, вбравшись у водограй відображень, що текли наче вода живим сріблом та хромом. І в кожній округлості, кожному мускулі її тіла Кассад бачив власне віддзеркалення. Світло потрапляло в пастку Монетиних персів, його проміння заломлювалося, і пипки здіймалися двома дрібними сплесками над гладінню озерної води. Полковник полинув ув обійми дівчини та відчув, як єдиним назмагнетизованим потоком вони обоє злилися всуціль. У спільному полі він торкнувся її тіла.

— За містом на тебе чекають вороги, — шепнула дівчина. Її хромованим обличчям бігло світло.

— Вороги?

— Вигнанці. Ті, що загнали тебе сюди.

Кассад похитав головою, помітивши, що його відображення робить те саме.

— Тепер це не має значення.

— Ні, має, — шепотіла далі Монета. — Ворог завжди має значення. Мусиш взяти зброю до рук.

— Яку? — Не встигло слово злетіти з вуст Кассада, як він помітив, що Монета торкається його якоюсь бронзовою сферою — тьмяним голубим тороїдом. І його видозмінене тіло негайно відгукнулося, геть як війська реагують на команду в імплантатах основного каналу зв'язку. Полковник відчув, що в ньому бринить жага крові і наповнює силою руки-ноги.

— Гайда. — Монета знову прямувала у відкриту пустелю. Сонячне світло здавалося якимсь тугим і поляризованим. Кассадові увижалося, ніби вони линуть над дюнами, як ото лине якась рідина білим мармуром. Мертві вулиці. У західному передмісті, окрай розбитої руїни будівлі, і досі прикрашеної карбованим архітравом Амфітеатру поетів, на них щось чекало.

Якусь мить Кассадові приверзлося, що це інша людина, виряджена у хромовий силовий панцир, як і вони з Монетою. Але так було тільки якусь мить. Адже в цій конкретній конструкції з хрому, гальванізованого живим сріблом, насправді не було нічого людського. Кассад ніби вві сні розгледів чотири руки, висувні пальці-леза, вищирені терновинням горлянку, чоло, зап'ястки, коліна і тіло. От тільки втримати погляд пари тисячогранних очей, що горіли червоним полум'ям, в якому блякло денне світло і кривавими тінями спливало місто, здавалося неможливим.

«Ктир», — подумав Кассад.

— Князь болю, — зашепотіла Монета.

Істота розвернулася і повела їх геть із мертвого міста.

На місці Вигнанців Кассад готувався би до оборони в точно такий самий спосіб. Два штурмові катери сіли менш ніж у півкілометрі один від одного, ладні прикрити навзаєм круговим огнем з усіх гармат, випромінювачів, ракетних установок на всі триста шістдесят градусів. Підрозділи їхніх сухопутних військ саме рили капоніри в сотні метрів од космічних суден, а ще Кассад помітив щонайменш два замасковані EM-танки, чиї зчетверені випромінювачі та пускові установки цілковито прострілювали розлогі і порожні узвишшя між Містом поетів та катерами. Із зором полковника відбулися зміни, тепер йому добре було видно захисні поля кораблів, що накладалися одне на одне, немов стрічки жовтого серпанку, а ще поклад миготливих червоних вогників — детектори руху і протипіхотні міни.

Чоловік кліпнув очима, намагаючись уторопати, що було негаразд із тим, що він бачив. Аж раптом збагнув — якщо забути про густину світла та підсилене відчуття силових полів, не рухалося абсолютно нічого. Вояки Вигнанців, навіть ті, котрі перебували на різних стадіях якогось руху, застигли, ніби іграшкові солдатики, якими він грався хлопчиком ще в кишлах Тарсісу. Так, ЕМ-танки були окопані на своїх замаскованих позиціях, але Кассад помітив, що антени їхніх РЛС виявлення та супроводу цілей (які він розрізняв у вигляді концентричних фіолетових дуг) не рухалися. Полковник задер голову і побачив у небі величенького птаха, завмерлого, ніби вхоплена у бурштин комаха. Проминаючи хмарку піску, здійняту вітром, чоловік простягнув хромовану руку і збив спіраль цього аерозолю на землю.

Перед ними Ктир як ніде й нічого крокував червоним лабіринтом сенсорних мін, гряділю голубих розтяжок, пірнав під фіолетові імпульси сканерів автоматичного вогню, минав жовті захисні поля і зелені стіни захисного звукового периметру, поки не ввійшов у тінь штурмового катера. Монета і Кассад проскочили за ним.

«Невже це можливо?» — Кассад збагнув, що питання він поставив поки що не телепатично, але якимсь чином у значно мудрованіший спосіб, якщо порівнювати з імплант-комунікаторами.

«Він управляє часом».

«Князь болю?»

«Звісно».

«Навіщо ми тут?»

Монета махнула вбік нерухомих Вигнанців:

«Це твої вороги».

Нарешті Кассад відчув, що ніби прокидається від затяжного сну. Все відбувалося направду. Очі солдатів-Вигнанців, що жодного разу не моргнули за його шоломом, були справжніми. Штурмовий катер Вигнанців, що ніби надгробок височів ліворуч, був справжнім.

Федман Кассад усвідомив: він міг усіх їх убити. Спецуру, екіпажі катерів — геть усіх, — а вони би нічого йому так і не заподіяли. Він знав, що час не спинився. Принаймні не більше, ніж коли зореліт вмикає рушій Гокінга. Йшлося про різницю у відносних швидкостях. Якщо пташині над головою вволю дати хвилин чи годин, то вона могла б і закінчити свій один помах крилами. Вигнанець навпроти міг би нарешті кліпнути очима, якби Кассадові вистачило терпцю. А тим часом вони з Монетою та Ктирем повбивали би всіх до ноги, і Вигнанці би навіть узагалі не зрозуміли, що відбувся якийсь напад.

Це несправделиво, збагнув Кассад. Це неправильно. Це надзвичайно грубе порушення Нового бусидо, яке на свій лад було гіршим від безглуздого вбивства цивільних. Адже честь полягає в тому, що бій відбувається між рівними супротивниками. І він уже зібрався повідомити про це Монету, коли вона проказала / подумала:

«Дивись!»

Час як стій вибухнув звуком, схожим на те, як повітря виривається із герметичного шлюзу. Пташина знову ширяла і кружляла над головою. Пустельний легіт кидав пісок на статичні заряди захисного поля. Спецпризначенець Вигнанців підвівся з коліна, побачив Ктиря з двома людськими постатями і щось прокричав у тактичну рацію, здіймаючи свою енергетичну зброю.

Здавалося, Ктир і не поворухнувся: в очах Кассада він просто покинув існувати в одній точці і виник в іншій. Вигнанець скрикнув удруге, тепер різкіше, і не ймучи собі віри, поглянув униз на руку Ктиря, гостролезі пальці якої стискали людське серце. Очі чоловіка широко розплющилися, він роззявив рота, ніби зібрався щось проказати, і звалився в пісок.

Кассад глянув праворуч і побачив, що стоїть віч-на-віч із закутим у броню Вигнанцем. Солдат незграбно піднімав зброю. Полковник змахнув рукою, відчув, як задзижчало хромоване силове поле, і зрозумів, що він ребром долоні розітнув панцир супротивника, його шолом і карк. Голова Вигнанця покотилася попід ноги.

Стрибнувши у мілку траншею, Кассад запримітив, що у його напрямку розвертаються кілька військовиків. Але часовий вивих усе одно ніяк не минав — якусь секунду його супротивники рухалися ніби в дуже вповільненому кіно, а вже наступної миті рипнулися, немов у пошкодженому голофільмі, до чотирьох п'ятих нормальної швидкості. Проте зрівнятися з Кассадом аж ніяк не могли. Куди й поділися всі роздуми про Нове бусидо. Перед ним стояли варвари, котрі зазіхали на його життя. Одному полковник перебив хребет, відступив убік, пробив застиглим хромом пальців нагрудник іншого, розчавив гортань третьому, ухилився від уповільненого кинджала та вибив душу із тіла його власника. Полковник вистрибнув із окопу.

«Кассаде!»

Кассад припав до землі, коли до його плеча підкрався лазерний промінь, пропаливши собі шлях у повітрі, ніби повільний рубіновий гніт. Під вухом щось затріскотіло. Потягнуло озоном. «Це неможливо! Я втік від лазера!» Він схопив камінь і пожбурив його у Вигнанця, який щойно задіяв пекельний батіг найближчого танка. Пролунав звуковий виляск, і стрільця вибуховою хвилею скинуло із машини. Полковник стягнув із тактичного жилета на трупі плазмову гранату, підскочив до люка у танку, а коли вгору бухнув огненний гейзер заввишки із ніс штурмового катера, він був аж ген у тридцятьох метрах від місця подій.

В оці бурі Кассад призупинився і побачив, що Монета і собі тепер стала епіцентром бойовища. Кров її заливала, та не лишалася на тілі, збігаючи, ніби олія по воді, райдужними переливами по підборіддю, плечах, персах і животі. Вона глянула на нього через усе поле битви, і Кассад собі теж відчув новий приплив хижості.

Позаду неї Ктир повільно рухався через цей хаос, довільно обираючи жертви свого жнивування. Полковник спостерігав, як істота то зникала, то з'являлася, та второпав, що вони з Монетою для Князя болю настільки ж забарні, як і Вигнанці для самого Кассада.

Час знову понісся вистрибом, скакнувши до чотирьох п'ятих нормальної швидкості. Десантна команда, яка досі лишалася живою, тепер страшенно панікувала, солдати відкривали вогонь один по одному, кидали свої позиції та намагалися пробитись на борт катерів. Кассад спробував був уявити, як у їхніх очах промайнула остання хвилина-дві: розмиті плями на оборонних рубежах, товариші, що гинули у рясних фонтанах крові. Полковник бачив, як, убиваючи знічев'я, Монета йшла крізь їхні лави. На превелике своє здивування він з'ясував, що навіть сяк-так спроможний управляти часом: кліп — і супротивник уповільнився на третину, кліп — і події розгортаються майже із звичайною швидкістю. До нього волали почуття честі і здоровий глузд, вимагали зупинити це кровопролиття, проте майже сексуальна жага притлумлювала собою всі заперечення.

Усередині штурмового катера хтось додумався закупорити шлюз, і тепер нажахані спецпризначенці намагалися проломити його з допомогою кумулятивного плазмового заряду. Юрба напосідала і товкла своїх же поранених, тікаючи від невидимих убивць. Кассад рушив за нею.

Вислів «відбиватися як загнаний у кут пацюк» напрочуд точно описує подібні ситуації. Вся воєнна історія тільки й доводить те, що солдати дають найзатятішу відсіч на закритій території, коли ретируватися вже нікуди. Байдуже, б'ються за підступи до Угумона та Ля-Е-Сентабіля Ватерлоо чи в тунелях Вуликів на Лузі, найжорстокіші рукопашні мають місце в тісному просторі без шансів на втечу. Воістину, це правда і по сьогоднішній день. Вигнанці чинили збройний опір... і гинули, ніби загнані в кут щури.

Ктир вивів із ладу катер. Монета лишилася зовні, аби порішити штук шістдесят десантників, які не покинули своїх позицій. Кассад дав раду тим, хто був на борту.

Урешті-решт останній штурмовий катер розстріляв свого приреченого «напарника». У ту мить полковник уже був назовні і міг бачити, як до нього підкрадаються промені заряджених часточок і високоенергетичні лазери, за ними ціла вічність відділяла ракети, які летіли так повільно, що, здавалося, на них можна встигнути лишити свій автограф. До того часу ні в самому катері, ні навколо нього живих Вигнанців уже не лишилося, але захисне поле поки ще трималося. Раз по раз у повітря злітали трупи, коли на його зовнішній периметр припадало чергове ударне навантаження вибуху або розсіювався новий сплеск енергії. Палало устаткування, пісок спікався на скло, а Кассад із Монетою спостерігали зсередини вогняного купола, як відступає назад у космос інший штурмовий катер.

«Ми можемо їх зупинити?» — обливаючись потом і буквально тремтячи від захвату, важко дихав полковник.

«Могли би, — відказала Монета, — але нам це не потрібно. Рій одержить своє повідомлення».

«Яке повідомлення?»

— Ходи-но до мене, Кассаде.

Він роззирнувся на звук її голосу. Дзеркальне силове поле зникло, і перед ним стояла лискуча від поту Монета. Її чорне волосся поприлипало до скронь, а пипки настовбурчилися.

— Іди сюди.

Чоловік поглянув на себе. Його захисне поле також зникло (він так схотів), а сам він зараз відчував найсильніше сексуальне збудження за все своє життя.

— Іди, — шепотіла цього разу Монета.

Кассад підійшов, підхопив її на руки і рушив до порожнього клаптя трави на обвітреному згірку, відчуваючи, як сковзають у долонях її спітнілі сідниці. Серед розкиданих тіл Вигнанців він опустив дівчину долі, рвучко і грубо розсунув її ноги, згріб у жменю обидва її зап'ястки та задер їй руки, притиснувши їх до землі, за головою дівчини, врешті влігшись своїм довгим тілом на неї.

— Так, — напошепки стогнала Монета, коли він цілував її у мочку лівого вушка, торкався вустами тремкої ямки на шиї і злизував соляну осугу з її персів. Горілиць поміж мертвих. Буде більше мертвих. Тисячі. Мільйони. Регіт мертвих животів. Довгі шереги солдатів виходять із кораблів-стрибунів назустріч полум'ю, що вже чекає на них.

— Так, — гаряче повітря дихало йому у вухо. Вона вивільнила руки, провела ними по змокрілих плечах Кассада, довгі нігті сковзнули по спині, аж поки не вгородилися йому у сідниці і не притягнули полковника ближче. Кассад прутнем проїхався по кучерях на лоні і вперся ним, напруженим, у горбок її живота. Ворота телепортів відкриваються, щоби прийняти холодні лави ударних кораблів. Тепло плазмових вибухів. Сотні зорельотів, тисячі танцюють і вмирають, наче мушва, підхоплена буревієм. Із велетенської відстані б'ють справжні колони рубінових променів-ланцетів, заливаючи цілі у припливі жару. Тіла киплять у червоному світлі.

— Так, — Монета відкриває йому свої вуста і тіло. Гаряче було і вгорі, і внизу; коли він проник у неї, зустрінутий теплими фрикціями, її язик був у його роті. У глибині Кассадового організму напружився кожен мускул, він трохи пригальмував і дозволив собі втонути у літеплі, розлитому між ними, рухаючись тепер синхронно з нею. Жар на сотні планет. У яскравих корчах палають материки. Перекати зловісних морів. Горить навіть повітря. Вкрай перегріте, воно тужавіє і здіймається, ніби тепла шкіра у відповідь на доторк коханої.

— Так... так... так, — Монета дихає теплом на його губи. Її шкіра — тлустий оксамит. Кассад штурхає швидко, і його всесвіт скорочується, а відчуття розширяються, поки рецептори жужмляться під її теплим, вологим, дужим стисканням. Її стегна рухаються рвучко, немовбито під дією неймовірного тиску, який от-от рознесе підвалини його буття. Вимогливо. Кассад кривиться, заплющує очі і бачить...

...ростуть вогняні кулі, конають зірки, в полум'янім борсанні вибухають сонця, в екстазі руйнації гинуть цілі зоряні системи...

...у грудях болить; не спиняючись, він рухає стегнами швидше, і коли розплющує очі, то бачить...

...величезний сталевий шип стримить із міжгруддя Монети, заледве не нахромлюючи його на себе, коли він підсвідомо гальмує і сахається назад. Із тернового клинка на її тіло, на її бліду плоть скрапує кров, а шкіра тепер дзеркальна, тепер холодна, немов мертвий метал. Його стегна досі рухаються, коли він затуманеними пристрастю очима спостерігає, як в'януть і загортаються вуста Монети, оголюючи не зуби, а ряди сталевих лез. Тим часом металеві леза січуть йому сідниці, де колись впивалися її пальці. Її ноги наче залізні хомути ув'язнили його жваві крижі. Її очі...

...в останні секунди перед оргазмом Кассад намагається відсторонитися... його руки на її горлі... душать... вона вчепилася, ніби п'явка, ніби мінога, ладна висушити його... вони покотилися по трупах...

...її схожі на червоні самоцвіти очі палають скаженим жаром, на кшталт того, що зараз сповнює його тестикули, розростається, наче пожежа, готовий вихлюпнутися назовні...

...Кассад упирається обома долонями в землю, намагається підвестися, відірватися від неї... від нього... його потуга нелюдська, але навіть її бракує, коли страшенне тяжіння стискає їх разом... втягує пащею міноги, коли він ледве що не вибухає, зазирає їй в очі... смерть світів... смерть світів!

Кассад вереснув і відсахнувся геть. Коли він кидається вгору та вбік, із нього здираються цілі пасма плоті. Металеві зуби клацнули у піхві, майже поціливши голівку і промахнувшись лише на кілька вогких міліметрів. Полковник повалився набік, відкотився і, неспроможний припинити виверження, продовжував рухати стегнами. Його сім'я потоками спадає на скрючений кулак трупа. Кассад стогне, ще раз перекочується, згортається калачиком і знову переживає спазми виверження. І ще один раз.

Полковник почув шипіння і шелест, коли вона підвелася позад нього. Він перевернувся горілиць і примружився проти сонячного світла і власного болю. Дівчина стоїть над ним, широко розставивши ноги — тернистий обрис. Кассад витер піт із очей, побачив кров на зап'ястку і став чекати на смертоносний удар. Шкіра скорочується в передчутті змаху клинка, що мав розкремсати його. Хапаючи ротом повітря, чоловік ще раз поглянув на Монету над собою, на її стегна — радше з плоті і крові, ніж із сталі, та її мокре і скуйовджене від пристрасті лоно. Обличчя темне, адже сонце позад неї, проте він бачить, як у її тисячогранних очах згасають червоні омахи вогню. Вона усміхнулася, і він завважив, як світляний зайчик стрибнув на металі кількох частоколів її зубів.

— Кассаде... — шепоче вона, і це звучить так, наче пісок шкребе по кістках.

Кассад відірвав від неї погляд, з трудом зіпнувся на ноги і тихенько почвалав по небіжчиках та палаючій руїні — він із жахом прагнув свободи. Озиратися не став.

Полковника Федмана Кассада знайшла розвідка Самооборони Гіперіона фактично аж за два дні. Він лежав непритомним на одному з трав'янистих пагорків неподалік від покинутої Твердині Хроноса, десь за двадцять кілометрів від мертвого міста й уламків аварійної капсули Вигнанців. Кассад був голий та ледь живий унаслідок дії несприятливих умов та через серйозні травми, але перша допомога швидко подіяла, і його повітрям негайно переправили на південь від хребта Вуздечки до лікарні Кітса. Розвідзагони батальйону Самооборони просувалися надалі на північ обережно, бо стереглися антиентропійних припливів навколо Гробниць часу та побоювалися мін-сюрпризів, які могли по собі лишити Вигнанці. Але нічого і нікого не знайшли. Тільки рештки системи катапультування, якою скористався Кассад, і спалені корпуси двох штурмових катерів супротивника, що їх Вигнанці ланцетували з орбіти. Жодних підказок, чому вони перевели на жужелицю власні кораблі з тілами екіпажів усередині та солдатів навколо них, відшукати не пощастило. Всі трупи були понівечені так, що ні їхній розтин, ні аналізи вже зарадити не могли.

Через три гіперіонівські дні, коли Кассад прийшов до тями, то заприсягнувся, що після викрадення «кальмара» нічого не пам'ятає. Ще за два місцеві тижні полковника доправили на факельник Збройних сил.

Повернувшись у Мережу, Кассад подав у відставку. Певний період він брав активну участь в антивоєнному русі і вряди-годи виступав у Речі Спільній на теми роззброєння. Але той напад на Брешію вперше за три століття мобілізував усю Гегемонію на справжню міжзоряну війну, і голос полковника либонь топили в хорі опонентів, либонь ігнорували, списуючи все на відчуття провини та совість Різника Південної Брешії.

За шістнадцять років, що збігли від тих подій, полковник Кассад повністю зник із Мережі та її колективної свідомості. Вигнанці ж попри відсутність великих битв усе одно лишалися головним пострахом Гегемонії. Зате пам'ять про Федмана Кассада вивітрилась мало не повністю.

Свою історію Кассад закінчив майже в обід. Консул кліпнув очима й обвів присутніх поглядом, уперше за більш ніж дві останні години звернувши увагу на судно і його околиці. «Бенарес» вийшов на водяну гладінь головного річища Гулаю. Він чув порипування ланцюгів і тросів, які напинали річкові скати-манта. Здавалося, «Бенарес» був єдиним кораблем, що піднімався вгору за течією. Численні ж дрібніші судна прямували в іншу сторону. Консул потер чоло і з подивуванням зауважив піт на долоні. День ставав жарким, а він навіть не помітив, як тінь від брезенту сповзла кудись убік. Консул кліпнув, змахнув піт з очей і рушив за тінню-втікачкою, у якій можна було налити собі якого-небудь трунку із бару, що його андроїди поставили біля столу.

— Боже мій, — сказав отець Гойт, — то якщо вірити цій Монеті, Гробниці рухаються в часі назад?

— Так, — відповів Кассад.

— А це можливо? — не повірив Гойт.

— Так, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба.

— Якщо це правда, — промовила Брон Ламія, — то ви «познайомилися» з тією Монетою... чи як там насправді її звали... в її минулому, але вашому майбутньому... тобто ваша перша зустріч досі попереду.

— Так, — кивнув Кассад.

До леєру підійшов Мартін Силен і харкнув у річку.

— Полковнику, думаєш, ця курва і була Ктирем?

— Не знаю, — ледве чутно проказав монотонний голос Кассада.

Силен повернувся до Сола Вайнтрауба:

— От скажи, учений, у міфах про Ктиря десь хоч раз говориться про те, що він здатний міняти свою подобу?

— Ні, — заперечив чоловік. Він саме готував кульку з молоком, бо збирався годувати доньку. Немовля тихо нявчало і ворушило крихітними пальчиками.

— Полковнику, — відгукнувся Гет Мастін, — оте силове поле... чи що там правило за бойовий обладунок... лишилося у вас після зустрічі з Вигнанцями та цією... жінкою?

Кассад якусь мить розглядав храмовника, а потім мовчки похитав головою.

Консул зазирав собі в чарку, аж раптом його голова наче підскочила од здогадки:

— Полковнику, ви казали, що у вас було видіння Ктиревого дерева згуби... тієї конструкції, штуки, на яку він настромлював своїх жертв.

Військовий перевів свій погляд василіска з тамплієра на Консула і поволі кивнув.

— І ви бачили на ньому тіла?

Знову кивнув.

Консул промокнув піт на губі.

— Якщо дерево подорожує назад у часі разом із Гробницями, то жертви на ньому належать нашому майбутньому?

Кассад мовчав. Решта прикипіла поглядом до Консула, але, здається, тільки Вайнтрауб уторопав, до чого вів екс-дипломат... і що він спитає наступним.

Консул притлумив бажання ще раз обтерти зіпрілу верхню губу. Його голос не тремтів:

— Ви бачили на ньому когось із нас?

Понад хвилину Кассад мовчав. Тихий хлюпіт ріки та рипіння снастей здалися раптом напрочуд голосними. Нарешті Кассад набрав повні груди повітря і відповів:

— Так.

І знову запанувала тиша, яку порушила Ламія:

— То ви скажете, кого саме?

— Ні. — Кассад підвівся і рушив до сходів, що вели на нижні палуби.

— Заждіть, — крикнув отець Гойт.

Полковник пригальмував біля самісіньких східців.

— Дозвольте ще хоч два питання?

— Які?

Отця Гойта аж скрутило від нової хвилі болю. Його шкапоподібне обличчя вкрилося краплинками поту. Він глибоко зітхнув і провадив далі:

— По-перше, вам не здається, що Ктиреві... цій жінці... потрібні саме ви для початку страхітливої міжзоряної війни, яку вам віщували?

— Здається, — тихо погодився Кассад.

— А по-друге, ви не хочете нам розповісти, що ви надумали просити у Ктиря... чи цієї Монети... коли зустрінетесь із ним під час прощі?

Уперше полковник усміхнувся, стримано, тонкогубо і холодно.

— Я не проситиму нічого, — відказав він. — Мені нічого від нього не потрібно. Цього разу коли ми зустрінемося, я його вб'ю.

Решта прочан нічого на це не сказали і навіть не перезирнулися між собою, коли Кассад зник унизу. «Бенарес» продовжував свій шлях у новий день на північний північний схід.

3

За годину перед заходом сонця баржа «Бенарес» ввійшла у річковий порт Наяда. Прочани з екіпажем притиснулися до поручня планширу, вдивляючись у курну гору приску, що залишилася від колись двадцятитисячного міста. Не вціліло практично нічого. Уславлений заїзд «Набережна», збудований іще за часів Сумного Короля Біллі, згорів на гобелки, згарище верфей, пірсів і запнутих балконів тепер пообвалювалося в тіні Гулаю. Від митниці лишилася сама тільки обпалена шкаралупа. Аеровокзал для дирижаблів у північному передмісті став схожий на зчорнілий блокшив^[85] із обвугленим огризком причальної щогли. Повністю зник невеликий прирічковий храм Ктиря. Та на думку паломників, гіршим від усього було знищення порту Наяди з його причалами — стійло-док згорів і просів, а ворота до мантових рибників стояли відкриті водам ріки.

— Дідько б його побрав! — вилаявся Мартін Силен.

— Хто це зробив? — поцікавився отецьГойт. — Ктир?

— Швидше за все, Самооборона, — відповів Консул. — Хоча, цілком можливо, що тієї миті вони якраз воювали із Ктирем.

— Очам своїм не вірю, — гаркнула Ламія і, повернувшись до А. Беттіка, який саме приєднався до них на кормовій палубі, спитала: — Ви знали, що тут сталося?

— Ні, — відказав андроїд. — З усіма пунктами північніше шлюзів зв'язок було втрачено більше тижня тому.

— Якого ж чорта? — сердилася Ламія. — Навіть у такого Богом забутого світу має бути своя інфосфера. Хіба у вас і радіо немає?

А. Беттік ледве усміхнувся.

— Ні, пан-Ламіє, радіо є. Але супутники зв'язку не функціонують, НВЧ-ретранслятори біля шлюзів Карли зруйновано, а от чого нам справді бракує, так це доступу до короткохвильового діапазону.

— А що з мантами? — змінив тему Кассад. — Зможемо дістатися до Окраю із цим запрягом?

— Доведеться, полковнику, — спохмурнів андроїд. — Але взагалі-то, це злочин. Оговтатись від цього запливу наша пара вже не зможе. Із свіжими скатами в Окраї ми вже були б удосвіта. А от із цими двома... — А. Беттік здвигнув плечима: — Якщо пощастить і тварини виживуть, то десь до обіду...

— Буєр же нас дочекається? — поцікавився Гет Мастін.

— Будемо в це вірити, — відповів андроїд. — А тепер, якщо дозволите, я мушу відлучитися і перевірити, чи нагодували сердешних тварин. Адже маємо вирушати менше, ніж за годину.

Ні в самій Наяді, ні в її сплюндрованих околицях людей ніхто так і не побачив. Після міста інших суден вище за течією ріки не зустрілося жодного. Година подорожі у північно-східному напрямку — і ліси та угіддя нижнього Гулаю поступилися місцем оранжевим пагоркам південного притрав'яноморського степу. Час від часу Консулу потрапляли в поле зору земляні вежі-комашники мурах-архітекторів, деякі визубні яких тягнулися попід самим берегом і сягали десятиметрової вишини. Руйнування не минули жодної ознаки людського існування. Кудись поділася поромна переправа біля порогів Бетті-Форд, від якої не лишилося ні буксирного тросу, ні хатки-огріванки по лівому борту, де вона простояла майже два століття. «Заїзд човнярів» на Печерному розі виглядав темним і тихим. А. Беттік з іншими матросами екіпажу погукав, але чорне війстя печери у відповідь тільки мовчало.

Із сутінками над річкою опустилася чуттєва лагода, яку вже незабаром порушив стрекотливий хор комах і крики нічних птахів. На мить плесо Гулаю перетворилося на дзеркало, що в ньому відобразився присмерк сіро-зеленого склепіння неба, гладінь якого порушували хіба що випадкове хлюпання нічної хижої риби та слід від натруджених скатів. А коли упала справжня темрява, у долинах та видолинках невисоких погористих перелогів затанцювали пасма рясного степового павутиння — набагато блідіші від своїх лісових родичів, але значно крупніші від них, справжні осяйні тіні завбільшки з маленьких дітлахів. З появою перших сузір'їв та розчерків падучих зірок у нічному небі — цієї блискучої вистави вдалині від усіх можливих рукотворних джерел світла на кормі ввімкнули ліхтарі та накрили вечерю.

Ктиревих прочан оточувала гнітюча атмосфера, ніби вони досі розмірковували над похмурою та бентежною оповіддю полковника Кассада. Консул із полудня безугавно пив і тепер насолоджувався відстороненістю — від реальності та болісних спогадів, — завдяки якій іще міг прожити новий день і нову ніч. Настала його черга питати, голосом рівно настільки вивіреним та чітким, яким він може бути в істинного алкоголіка, хто мав бути наступним оповідачем.

— Я, — відповів Мартін Силен. Поет від самого ранку також пропускав чарку за чаркою. Своїм голосом він володів не гірше від Консула, але старого поета видавали розпашілі вилицюваті щоки та майже маніакальний блиск в очах. — Принаймні, третій номер випав мені, — він підняв свій папірець. — Якщо ви досі не передумали слухати про це блядство.

Брон Ламія піднесла келих вина, скривилася і поставила його на стіл.

— Можливо, варто обговорити те, про що ми дізналися з попередніх двох історій і що ми можемо з них із користю взяти для свого... становища.

— Не зараз, — заперечив полковник Кассад. — Нам усе ще бракує інформації.

— Нехай пан-Силен говорить, — подав голос Сол Вайнтрауб. — А вже потім дискутуватимемо.

— Згоден, — погодився Лінар Гойт.

Гет Мастін і Консул кивнули.

— От і славно! — крикнув Мартін Силен. — Розкажу вам свою історію. Тільки дайте докінчу цей келих вина, матері його ковінька.

Оповідь поета: «Гіперіонові пісні»

Споконвіку було Слово. Слово породило текст. Текст породив текстовий редактор. Текстовий редактор породив мисленнєвий редактор. Мисленнєвий редактор породив смерть красного слова. Бува й таке^[86].

Якось Френсіс Бекон заявив: «Плодом кепського та негожого ладу слів єсть дивовижне потьмарення розуму». То хіба не всі ми свого часу доклалися до цього дивовижного потьмарення розуму, ні? І більше від решти — я сам. Один із найліпших, забутих (саме так: «найліпших», кома, «забутих») письменників двадцятого сторіччя одного разу скаламбурив^[87]: «Мені страшенно подобається письменництво, але я терпіти не можу письмо»^[88]. Допетрали? Що ж, мої френди і френдеси, мені страшенно подобається писати вірші, але я не можу терпіти триклятих слів.

Звідчого ж почати?

Можливо, з Гіперіона?

(Зйомка «із затемнення».) Майже два стандартні століття тому.

П'ять кораблів-«ембріоносців» Сумного Короля Біллі крутяться, немовби золотисті кульбабки, у такому до болю знайомому ляпіс-лазуровому небі. Ми ступаємо на цей берег, геть як ті конкістадори — прогулюємося туди-сюди. Понад дві тисячі митців візуального жанру, письменників та скульпторів, поетів та аРНКтистів, відеоробів та голографічних режисерів, композиторів із декомпозиторами і бозна-ким іще, яким асистували вп'ятеро більша кількість адміністраторів, техніків, природоохоронців, кураторів, придворних скарбничих та професійних лижизадів, уже не кажучи, власне, про самі ці монарші зади, за підтримки ще вдесятеро більшої кількості андроїдів, котрі залюбки готові були поратися на землі, кочегарити в реакторах, зводити міста, «виробляти марне силу — не знати відпочинку», як співається в тій пісні... і к бісу, ви мене зрозуміли.

Ми сіли на планеті, вже «засіяній» сердешними придурками, що зтуболилися та здичавіли за пару століть до того і не цуралися пхати руки до рота, а дубцями сунути по голові за першої-ліпшої нагоди. Тож цілком природно, що благородні нащадки цих хоробрих першопрохідців вітали нас, наче богів (особливо після того, як наша служба безпеки завалила парочку їхніх найагресивніших вождів), і нам годилося прийняти це шанування за належне і поставити їх гарувати пліч-о-пліч із нашими синьошкірими, орати найдальші гони та мурувати наше осяйне місто на горі.

То й справді було осяйне місто на горі. І сьогоднішній вид його руїн вам нічого про нього не скаже. За три століття пустеля багато собі відвоювала, акведуки в горах розвалилися та попадали, від самого міста лишився голий кістяк. Зате у свій день Місто поетів було прекрасним. Трошки від Афін доби Сократа, щось від інтелектуального виру ренесансної Венеції, мистецького запалу Парижа періоду імпресіоністів, непідробної демократії першого десятиріччя Орбітального міста та безмежного майбутнього Центру Тау Кита.

Проте, врешті-решт, жодним із цих міст воно на-правду не стало. А було всього-лишень Гротґаровими хоромами^[89], медовими, клаустрофобними, із почварою, що мордувалася поруч у кромішній темряві. Як стій у нас був свій Ґрендель. Та й навіть власним Гротґаром ми могли вихвалятись, якщо поглянути на сутулість небораки Сумного Короля Біллі крізь пальці. Нам бракувало тільки своїх геатів, свого широкоплечого Беовульфа із крихітним мозком та дружиною превеселих психопатів. Отак-от, через брак Героя ми взяли на себе офіру жертв, складали сонети, репетирували балет, розгортали сувої рукописів, поки сталево-терновий Грендель приправляв ніч страхом та жнивував стегнові кістки та хрящі.

І сталося це тоді, коли я — досі у фізичній подобі сатира, яка відображала собою душу — найближче підібрався до завершення «Пісень», твору мого всього життя, що його я вперто писав упродовж п'яти сумних століть.

(Зйомка «у затемнення».)

Та здається мені, що історія про Ґренделя ще передчасна. На сцені досі бракує акторів. Нелінійний сюжет і рвана проза, звісно, мають своїх прихильників, до числа яких я анітрохи не належу, однак урешті-решт, друзі мої, пергаментне безсмертя може здобути або втратити лише персонаж. Хіба у вас ніколи не жевріла потаємна думка про те, що Гак Фіни із Джимом — котрі саме цієї миті аж ген там, за лукою далекого вигину ріки, орудують жердинами на своєму плоту — набагато реальніші від шевця, що вже забутого вчорашнього дня підганяв черевик по вашій нозі? Хай там як, але якщо мені вже судилося розповісти цю срану історію, ви повинні знати, хто в ній бере участь. Тож попри весь біль доведеться вертатися до самісінького початку.

Споконвіку було Слово. І записане було Слово класичним двійковим кодом. І проказало Слово: «Хай станеться життя!» І тоді десь у технокордових підвалах садиби моєї матінки розморожено було сперму мого давно спочилого батечка, суспендовано, збовтано, немовби ванільний солод минулих днів, і заправлено до причандала, покруча водяного пістолета та фалоімітатора, і — від чарівного торкання спускового гачка — впорскнуто у Матір, коли місяць був у повні, а її яйцеклітина — в розквіті.

Звісно, що часу на варварське зачаття в моєї матері просто не знайшлося. Дитину в принципі можна було би виростити в пробірці, виписати коханця із трансплантованою ДНК татуся, створити сурогатного клона, замовити непорочне зачаття із використанням генної інженерії... обирайте будь-що на власний смак... — але, за її ж власними словами, мовленими значно пізніше, свій вибір вона вирішила зустріти із по-старосвітськи розсунутими ногами. Особисто я вважаю, їй так просто більше подобалося.

Як би там не було, а я народився.

Я народився на Землі... на Старій Землі... і хрін тобі, Ламіє, якщо ти мені не віриш. Мамина господа і прилеглі території, де ми й жили, знаходилися на острові неподалік Північноамериканського заповідника.

Начерк віньєток про рідний дім на Старій Землі.

Сіріють делікатні досвітки, і фіолетове небо проймають ярі червонясті відтінки фуксії, вимиваючи його барву до пурпурового кольору, що цієї миті займається над креповими обрисами дерев південно-західного узлісся за нашим моріжком. Небеса тендітні, ніби прозора порцеляна, і вільні від хмарних та інверсійних шрамів. Тиша, провісник симфонії вранішнього сонця, і гуркіт кимвалів на його сході. Помаранчеві та суконно-іржаві лелітки золотіють у першому промінні, по зіллю повзе світанковий холодок: тінь від крон і сутінь, кипарисові вуса й верболіз, притлумлений зелений оксамит галявини.

Маєток моєї матері — наш маєток — це тисяча акрів посеред мільйонів гін. Степики-газони так і ваблять бездоганною травою, на якій найлюбіше повалятися та покуняти. Навколо шляхетних крислатих дерев — ідеальних гномонів Землі — водять поважні хороводи тіні; крутяться собі, жужмляться на полудень, аж поки врешті не розпростаються у східному напрямку на сконі дня. Королівський дуб. Велетенські берести. Тополі та кипариси, секвої та бонсай. Нові стовбури баньяну опускаються, немовбито гладесенькі колони у храмі під склепінням неба. Верби попід акуратними каналами та випадковими струмками хилять гілля та загробно квилять стародавні елегії в один тон із вітром.

Наш будинок вивищується на пологому пагорбі, чиї бурі схили взимку нагадують лискучі боки самиці-звірини — суцільні м'язи на стегнах істоти, призначеної для прудкого бігу. Впродовж сторіч садиба повсякчас приростала різними елементами: у східному дворику нефритова вежа ловить перші проблиски сонця, в пору чаювання низка фронтонів у південному крилі відкидає трикутні тіні на кришталеву оранжерею, а балкони та плетиво зовнішніх сходів уздовж східних портиків грають в ешерівські ігри з надвечірніми тінями.

Це сталося після Великої Помилки, але раніше від моменту, коли світ зробився непридатний для життя. Садибою ми користувалися в періоди, які витіювато називали «ремісією» — сезони тривалістю від десяти спокійних місяців і до півтора року, коли планету не корчило в спазмах, викликаних Київською групою та її триклятою мініатюрною чорною діркою, що помалу перетравлювала земне ядро в очікуванні наступного бенкету. У «погані часи» ми гостювали в дядька Кови за орбітою Місяця, на тераформованому астероїді, що приволокли поближче до Землі ще до міграції Вигнанців.

Ви вже напевне здогадалися, що срав я в золоті підгузки. Мені немає за що перепрошувати. Три тисячі років бабрання в демократії остаточно переконали решти сімей Старої Землі в тому, що єдиний спосіб позбутися покидьків полягав у тому, щоб не дати їм плодитися. Іншими словами, вони стали охоче спонсорувати флотилії кораблів-«ембріоносців», дослідні експедиції на спінових зорельотах, нові хвилі міграційних телепортувань... і взагалі, підливали олії в панічний огонь Гіджри... все що завгодно, аби множилися вони подалі і залишили Стару Землю в спокої. Ну, а запал першопрохідців в тієї наволочі анітрохи не минав од усвідомлення, що їхній рідний світ перетворився на стару, беззубу та хвору суку. Найшли дурних.

Ніби Будда, я вперше познайомився із натяком на бідність уже в досить дорослому віці. Мені минало шістнадцятий, із рюкзаком за спиною я з освітньою метою подорожував по Індії, коли вперше натрапив на жебрака. Старі сім'ї Індії притримали їх біля себе з релігійних причин, але тоді я просто бачив перед собою чоловіка в лахмітті, крізь яке прозирали ребра. У руках він тримав плетений із лози кошик, у якому валявся древній монідиск. Чоловік благав мене доторкнутися до його екрана універсальною карткою. Із моїми друзями сталася істерика, а сам я проблювався. Все це відбулося в Бенаресі.

У дитинстві я ні в чому собі не відмовляв, але знав міру. І я з радістю пригадую уславлені звані вечори, що їх давала велика княгиня Сивіла (моя двоюрідна бабуся). Пам'ятаю один такий захід, що тривав три дні на Мангеттанському архіпелазі, коли гостей підвозили спускові катери з Орбітелі та кораблі з європейських аркологій^[90]. Пам'ятаю Емпайр-стейт-білдінг, що підносився і мерехтів численними вогнями над водяним дзеркалом лагуни та оторочених папороттю каналів. Пасажири з «емтешок» вивантажувалися одразу на спостережній платформі, попід якою на зарослих курганах нижчих споруд повсюди горіли вогнища кухарів.

У ті дні Північноамериканський заповідник став нашим приватним ігровим майданчиком. Розказували, що тоді на загадковому материку лишилося не більше восьми тисяч населення, половину якого становили лісники. Поміж інших були аРНКтисти, чиє ремесло полягало у воскресінні допотопних видів тварин і рослин, що давно позникали із північноамериканських угідь, інженери-екологи, сертифіковані громади дикунів на кшталт індіанців сіу-оглала або ж Гільдії «Ангелів пекла»^[91]. А ще — випадкові туристи. Був у мене один кузен, котрий нібито мандрував із заплічником десь по заповіднику від одного спостережного району до іншого. Проте він подорожував на Середньому Заході, де ці райони фактично знаходилися неподалік один від одного, а зграї динозаврів траплялися значно рідше.

У першому столітті після Великої Помилки Земля хоч і зазнала смертельної рани, але конала неквапом. Найбільші руйнації відбувалися впродовж «Кепських часів» із їхніми рясними корчами, куцими ремісіями та щоразу страхітливішими наслідками, проте планета терпіла і лагодила себе, як могла.

Я вже казав, що заповідник був нашим ігровим майданчиком, але насправді ним була вся передсмертна Земля. Мати дозволила мені обзавестися власною «емтешкою», коли мені виповнилося сім років, і на всій планеті не лишилося місця, куди я не міг би дістатися за якусь годину лету з рідного дому. Мій ліпший друг, Амальфі Шварц, мешкав у маєтностях навколо гори Еребус, що колись належали Антарктичній Республіці. То ми бачилися з ним щодня. І нас анітрохи не бентежила легальна заборона користатися воротами стрибка на Землі. Ми валялися вночі на якому-небудь пагорбі, розглядали мереживо тисячі Орбітальних Вогнів, двадцять тисяч маяків Кільця, дві чи три тисячі видимих оку зірок, і анітрохи не заздрили учасникам Гіджри, до якої ми навіть не думали приєднуватися, попри те що вже тоді вона сотала шовкове павутиння телепортів Усемережжя. Ми були щасливі.

Спогади про матір у мене якісь стилізовані, ніби цей конструкт народився на сторінках одного з моїх романів про передсмертну Землю^[92]. Хтозна, може така вона була насправді? Хтозна, може, мене виростили роботи в автоматизованих містах Європи, вигодували андроїди в Аризонській пустелі або взагалі — виплекали у каністрі, ніби які пивні дріжджі? От що я чітко пригадую — біла сукня матері, яка привидом лине тінистими кімнатами нашої садиби; невимовно тендітні голубі прожилки її виточеної руки з тонкими пальцями, що наливає чай в адамашковому та порошному повітрі оранжереї; мерехтіння свічки, що ніби золота муха втрапило у павутиння переливів материного волосся, скрученого в гульку за модою великих княгинь. Інколи мені сниться, ніби я пам'ятаю її голос, його тембр, і мелодику, і якусь таку утробну, стрижневу тональність, але потім я прокидаюся та розумію, що це шелестить вітер у мереживних фіранках або прибій чужинського моря на кам'яному березі.

З-від найпершого усвідомлення самого себе я знав, що стану, маю стати поетом. Фактично вибору мене було позбавлено: уся краса навкруги вмирала, ділилася зі мною своїм останнім подихом і повелівала, рокувала мені до кінця своїх днів грати зі словами у спокуту за бездумного нищення моїм родом рідних ясел, із яких він вийшов. Ну, і дідько з ним. Я став поетом.

Моїм наставником був Бальтазар, один древній чоловік, біженець зі стародавньої Александрії^[93], коли в її завулках іще чувся запах людської плоті. Бальтазар хіба що не світився біло-голубим огнем від тих перших сеансів іще недосконалої терапії Поульсена і скидався радше на ілюміновану мумію, запечатану в рідкий пластик. А ще — на хтивого цапа. Багато сторіч потому, коли мені довелося побувати у подобі сатира, я відчув, що нарешті зрозумів Пріапові імпульси^[94], що гнали дона Бальтазара, але в ті дні його поведінка відлякувала всіх молодих дівчат, яких ми через це не могли наймати на роботу. Байдуже, людина чи андроїд — донові Бальтазару було не до дискримінації, він грав їх усіх.

На моє превелике щастя, гомосексуальних уподобань до юної плоті дон Бальтазар не мав, відтак його вибрики проявлялися лише у відсутності наставника під час уроків або диспропорційній увазі, яку доводилося приділяти запам'ятовуванню віршів Овідія, Сенеш та У^[95].

Наставником він виявився прекрасним. Ми вчили старожитніх поетів і пізню класику. Ми вибиралися у походи руїнами Афін, Рима, Лондона і Ганнібала, що у штаті Міссурі^[96]. Я не написав жодного тесту і не склав йому жодного іспиту. Дон Бальтазар вимагав усе запам'ятовувати з першого разу, і я жодного разу його не розчарував. Йому пощастило переконати мою матір, що підводне каміння «прогресивної освіти» не для Старих сімей, тому доля мене милувала і я обійшовся без приголомшливих експрес-методів РНК-фармакопеї, інфосферного занурення, системного флешбек-вишколу, костюмованих гуртків, «мисленнєвих навиків вищого рівня» коштом фактажу або ж дописемного програмування. Унаслідок такої дефективної педагогіки уже в шість років я міг виголосити всю «Одіссею» в перекладі Фіцджеральда, навчився складати секстети раніше, ніж самостійно вдягатися, і думати спіральними віршофугами, перш ніж уперше під'єднатися до інтерфейсу штучного інтелекту.

З іншого боку, із точними науками ми, м'яко кажучи, теж не дружили. Дон Бальтазар мало цікавився тим, про що відгукувався як про «механічний аспект Усесвіту». Тільки у двадцять два роки я раптом збагнув, що комп'ютери, блоки радіоуправління, система життєзабезпечення на астероїді в дядька Кови — це машини, а не зичливі іпостасі душі світу навколо нас. Я вірив у чарівну країну фей, духів лісу, нумерологію, астрологію, чари Івана Купала у пущах Півн.-ам. заповідника. Ніби Кітс із Лемом у студії Гейдона, ми промовляли тости «за математичне змішання» і журилися за нищення веселки всевидющою призмою пан-Ньютона^[97]. Ця рання недовіра і навіть ненависть до всього сухонаукового та безпристрасного мені добре прислужилася в подальшому житті. Бо, як з'ясувалося, анітрохи не складно лишатися язичником докоперникової доби у постнаукову епоху Гегемонії.

Моя рання поезія була препаскудною. Як і більшість поганих поетів, цього мені не щастило зрозуміти, оскільки у своїй зверхності я вважав, що вже акт творіння сам по собі надавав сякої-такої цінності тим негодним викидням, яких я плодив на білий світ. Моя матір дивилася на це крізь пальці, навіть коли в усьому будинку я став залишати по собі справжні купки смердючого віршомазтва. Вона поблажливо ставилася до своєї єдиної дитини, навіть якщо та поводилася, ніби дикувата, весела і нестримана лама. Дон Бальтазар жодного разу не прокоментував і єдиної моєї поезії — боюся, у зв'язку з тим, що жодної так і не побачив. Дон Бальтазар вважав шляхетного Датона фальшивкою, шкодував, що Салмуд Бреві та Роберт Фрост не повішалися де-небудь на власних тельбухах, Вордсворта називав дурнем^[98] і стверджував, що будь-який текст, слабший від шекспірівського сонета, є профанацією мови. Тож я не бачив причин турбувати дона Бальтазара власними віршами — попри те, що сам я вже міг у них роздивитися набубнявілі бруньки генія.

Кілька цих кавалків літературного гівна я опублікував у парочці паперових часописів, які тоді ходили в моді у Європейських родин та їхніх аркологіях. Просто редактори тих репаних журнальчиків були настільки ж поблажливі до моєї матері, наскільки вона була до мене. Інколи я таки напосідав на Амальфі (або котрогось із інших, менш аристократичних товаришів, ніж я, щодо доступу до інфосфери та плюс-передавачів) і не відчіплявся від них, поки вони не відправляли мою писанину на Кільце або Марс, а значить, і далі — до перших пагінців телепорт-колоній. Жодної відповіді звідти я так і не дочекався. Певно, гадалося мені, там усі дуже зайняті.

Віра у власне поетичне або ж письменницьке обдарування до лакмусового папірця першої публікації така ж наївна та нешкідлива, як і юнацька віра у безсмертя... а неминуче протверезіння — таке ж болісне.

Моя матір померла разом зі Старою Землею. Під час того катаклізму на планеті залишилося близько половини Старих сімей. Мені було двадцять років, і я складав романтичні плани сконати разом із рідним світом. Мама прийняла інше рішення. Понад усе її бентежила не моя передчасна смерть (ми з нею однаково егоцентричні, щоби думати про таке у складні часи) і навіть не те, що кінець моєї ДНК означатиме кінець аристократичного роду, що міг простежити свій початок аж до часів перших поселенців із «Мейфлауера»^[99]. Ні. Більше від усього її ятрила думка про те, що родина помре в боргах. Здається, останні сто років нашого родинного існування на всю панську губу забезпечували надмірні позики в Кільцевому банку та інших ощадливо-ощадних закладах за межами Землі. Тепер же, коли материки планети розвалювалися під дією сил скорочення та стягнення, коли палали неосяжні ліси, океани закипали, перетворюючись на мертвий суп, а повітря розігрівалося та густішало настільки, що дихати ним ставало неможливо, а мішати ложкою — ще зарано, — от саме тепер банкам закортіло повернути свої гроші. Я був усього лишень другорядним елементом у всій цій ситуації.

Точніше, певну роль у маминому плані я відігравав. Вона ліквідувала всі доступні активи за кілька тижнів до того, як слово «ліквідувати» стало буквальною реальністю, розмістила чверть мільйона марок на довгострокових депозитах Кільцевого банку, який на всіх парах тікав із Сонячної системи, а мене відправила, ніби якусь бандероль, до Атмосферного протекторату Рівкіна на Небесній Брамі — невеличкій планеті, що обертається навколо Веги. Навіть у ті далекі дні цей отруйний світ мав телепорт-з'єднання із Сонячною системою, але ним я не скористався. Не був я також пасажиром єдиного спін-зорельота з рушієм Гокінга, який ходив із Землі на Небесну Браму щостандартного року. Ні. В таку глушину загумінкових колоній я відправився прямоточним космольотом^[100] третього класу, що літав на субсвітловій швидкості, заморожений у холодильнику разом з ембріонами великої рогатої худоби, концентратом помаранчевого соку та вірусами-фідерами^[101]. Ця подорож тривала сто двадцять дев'ять бортових років, а її об'єктивний час-у-борг налічував сто шістдесят сім стандартних років!

Адже, бачте, моя матір порахувала, що відсотків по депозитах, які набіжать за цей час, має вистачити на сплату сімейного боргу, і навіть іще трохи залишиться, щоб я певний час міг комфортно існувати. Вперше і востаннє в своєму житті мама прорахувалася.

Начерк віньєток про Небесну Браму:

Укриті болотом провулки розбігаються від конверсійних платформ, наче висип виразок на спині прокаженого. Клапті сірчисто-бурих хмар звисають із гнилого джутового неба. Безформний лабіринт дерев'яних споруд, які встигли наполовину зогнити, перш ніж їх здали в експлуатацію, зяє порожніми очницями вікон, де немає шибок, у роззявлені пащі своїх сусідів. Тубольці плодяться... геть як люди, мабуть... безокі каліки, чиї легені випалює тлін гарячого повітря, квокчуть над своїм кодлом малечі, у якої шкіра пошерхне вже у п'ять стандартних років, а очі постійно сльозитимуться від палючої атмосфери, що їх порішить уже в сорок. Карієсні посмішки, масне волосся, в якому кишать воші і налиті кров'ю капшучки кліщів-дракул. Батьки аж світяться від щастя. Двадцять мільйонів приречених чмошників, якими набиті всі нетриська вкрай перенаселеного острівця, що менший від західного дворика в мене вдома на Старій Землі. І всі змагаються за кожен ковток повітря на планеті, де ситуація «вдихнув — помер» нормальна. І всі ці люди щоразу тісніше притискаються до середини околу радіусом шістдесят миль, лишень у межах якого атмосферні генератори Станції спроможні забезпечити людей придатним для дихання повітрям. І це поки Станція не почала ламатися.

Небесна Брама — мій новий дім.

Мати не врахувала можливості, що всі рахунки Старої Землі заморозять, а потім їх привласнить собі бурхлива економіка Всемережжя. Забула вона і про те, що візити до спірального рукава Галактики постійно відкладалися аж до появи рушія Гокінга саме тому, що тривалий кріогенний сон (на противагу кількатижневій чи кількамісячній фузі) спричиняє смертельні пошкодження головного мозку в одному випадку із шести. Мені пощастило. Коли мене видобули із заморозки на Небесній Брамі і відправили чистити кислотні канали за периметром, мені довелося працювати всього-на-всього із наслідками інсульту. Фізично я був спроможний гребтися в болотних ямах уже за пару місцевих тижнів. А от що стосується моїх розумових здібностей, то вони залишали бажати кращого. Набагато кращого.

Ліва півкуля мозку нагадувала ізольовану аварійну секцію спін-зорельота: шлюзи закупорені, і приречені відсіки віддані на поталу вакууму. Я досі був здатен мислити. Контроль за правою половиною тіла повернувся до мене. І тільки мовні центри, здавалося, так просто вже не відновити і не полагодити. Дивовижний органічний комп'ютер, ввібганий у мій череп, скинув усі мовні налаштування, наче ушкоджене програмне забезпечення. Я не можу сказати, що права півкуля аж геть не мала ніякого відношення до мого мовлення. Їй залишилися тільки найбільш емоційні фрагменти комунікаційних засобів, що лише й осіли у тій афективній півкулі. Проте нині мій вокабуляр обмежувався дев'ятьма словами, яким я міг дати раду. (Пізніше я дізнався, що мій випадок винятковий. Чимало жертв гострих порушень мозкового кровообігу користуються одним-двома словами всього.) Для протоколу прошу занотувати всю номенклатуру лексичних одиниць, якими я користувався: сука, блядь, сцяти, срати, твоюмать, мудак, срака, пі-пі і ка-ка.

Аналіз нашвидкуруч засвідчує їхню надлишкову інформаційну цінність. До моїх послуг було чотири іменники на позначення трьох речей, а також пара спільнокореневих слів. Щонайменш двома іменниками можна беззастережно користуватися як вставними словами. Мій новий мовний всесвіт складався з трьох односкладових слів, трьох двоскладових, одного складеного непорозуміння і двох редуплікатів, з допомогою яких агукають до немовлят. До арени мого словесного самовираження вело чотири проспекти імені випорожнень, відсилка до людської анатомії, тривіальний номінатив на будь-яку нагоду, два стандартні звертання до особи протилежної статі задля задоволення сексуальних потреб і їхня варіація, до якої я мав опосередковане відношення, позаяк моя матір вже давно була на тому світі.

Хай там як, а цього мені вистачало.

Не скажу, що з ніжністю згадую три роки в болоті та вкритих слизом кишлах Небесної Брами, але ніде правди діти: вони вплинули на моє становлення не менше (а то й більше), ніж два попередні десятиріччя на Старій Землі.

Уже невдовзі я обзавівся найближчими товаришами: Старим Шламом, бригадиром черпальників, Дядею, гопником, якому я давав на лапу, аби мене ніхто не чіпав, і Кіті — завошивленою лярвою, в якої я ночував, коли міг собі це дозволити. І в цьому мені добряче помагав мій вокабуляр.

«Блядь, срака, — хрипів я, жестикулюючи. — Сука, блядь, пі-пі».

«Ага, — однозубо шкірився Старий Шлам, — то ти йдеш до фірмового магазину по водоростяні жувачки, еге ж?»

«Ка-ка, твоюмать», — до самісіньких вух посміхався я у відповідь.

Життя поета полягає не просто в скінченній експресії мовного танку, а в по суті безкінечних комбінаціях сприйняття та пам'яті, поєднаних із чуттєвим переживанням того, що ми сприймаємо та згадуємо. Три місцеві роки, які я провів на Небесній Брамі — тобто майже п'ятсот стандартних днів, — дали мені змогу бачити, відчувати і чути — запам'ятовувати, так ніби я буквально народився заново. Байдуже, що трапилося це в пеклі. Допрацьований досвід — ось із чого ліпиться всяка істинна поезія, тож ці сирі переживання стали дарунком для новонародженого в моєму новому житті.

Ніяких проблем із адаптацією до прекрасного нового світу^[102], молодшого від мене на півтора сторіччя, у мене не виникало. Незважаючи на всі наші балачки про експансію та дух першовідкривачів упродовж останніх півтисячі років, ми всі чудово знаємо, наскільки апатичним і статичним став рідний усесвіт людини. Ми опинилися в комфортній реінсталяції Темних віків у добу вигадливого розуму. Наші інституції практично не зазнають змін, а якщо і зазнають, то за рахунок неквапливої еволюції, а не революції. Наукові дослідження зараз волочать лапи боковим ходом, наче який краб, хоча раніше здійснювали далекі інтуїтивні стрибки. Прилади фактично припинили змінюватися. Застій у технологіях призвів до того, що їх легко впізнали би — і навіть застосовували би! — наші прапращури. Поки я спав, Гегемонія формалізувалася, Усемережжя фактично розкрутилося до своїх нинішніх форм, а Річ Спільна посіла своє демократичне місце поміж великодушних деспотів людства, ТехноКорд спочатку позбувся потреби в людях, а згодом запропонував свою допомогу як союзник, а не раб, ну і Вигнанці подалися в морок по роль Немесіди... проте всі ці події повзли до своєї критичної маси ще до того, як мене заморозили в крижаній труні серед свинячих підчеревків та шербету, тож багато часу ввійти в курс старих справ не знадобилося. Крім того, зсередини історія завжди має вигляд похмурого травного апарату, а не такої собі звичайної корови, яку легко впізнають і розглядають зі сторони історики.

Моїм життям стала Небесна Брама і щохвилинна потреба виживати. Небо там — це споконвічний жовто-бурий захід сонця. Воно ніби в парі метрів провисає над моєю халупою — достоту наче стеля, яка от-от завалиться. Нічліг був на диво затишним: стіл для їжі, тапчан для спання і трахання, дірка для сцяння і срання та вікно, щоби мовчки витріщатися надвір. Моє довкілля — мій словниковий запас.

Літераторам завше добре велося у тюрмах, де помирають їхні демони-близнюки: рухливість і розмаїття. Небесна Брама винятком не була. Атмосферному протекторату належало моє тіло, але не розум, точніше те, що від нього лишилося.

На Старій Землі свої віршики я базграв у комлозі з допомогою мисленнєвого процесора марки «Саду-Декенар», розвалившись на подушках шезлонга, або ж на борту EM-баржі понад темними лагунами, або й під час мрійливих домашніх прогулянок ароматною перголою^[103]. Ці бридкі, розхлябані, безвольні гази, які я так замріяно підпускав, згадувались уже вище за текстом. А от на Небесній Брамі я для себе з'ясував, що фізична праця — чудовий стимулятор розумової активності. І не просто фізична праця, дозвольте додати, а тільки така, від якої ламається хребет, ятряться легені, вибухають кишки, рвуться сухожилля і відриваються яйця. Та поки робота сутужна й монотонна, збагнув я, розум не тільки вільно мандрує до вигадливіших осонь, а ще й утікає до вищих сфер.

Таким чином на Небесній Брамі, поки я вичерпував грязюку зі стічних каналів під червоним промінням Веги Головної чи повзав навкарачки лабіринтами дихального горла станції, серед сталактитів і сталагмітів бактерій-регенераторів повітря, то став справжнім поетом.

І єдине, що в мене було в дефіциті, — це слова.

Чи не найшановніший американський письменник двадцятого століття Вільям Гесс^[104] якось заявив під час інтерв'ю: «Слова — об'єкти найвищого рівня. Вони — усвідомлені речі».

Так і є. Чисті й трансцендентні, як і годиться будь-якій Ідеї, що відкидає тінь у темній платоновій печері наших відчуттів. З іншого боку, ними вириті ями облуди і двозначності. Слова зводять наші думки на безкінечні манівці самоомани, і той факт, що більшість нашого розумового життя ми проводимо в хоромах зі слів, вимурованих нашим мозком, говорить про те, що нам бракує об'єктивності, яка допомагає розгледіти справжній світ за всім жахливим його викривленням через мову. Для прикладу. Китайська піктограма на позначення чесності складається із двох компонентів^[105]: чоловічка, котрий абсолютно буквально стоїть поруч із своїм словом. Гаразд. Але яке значення ховається в нашому старому слові «доброчесність»? Або «Вітчизна»? Або «поступ»? Чи «народовладдя»? Чи «краса»? Навіть у власній самоомані ми перетворюємося на богів.

Філософ/математик на ім'я Бертран Рассел, котрий жив і помер в одне століття із Ґессом, якось написав:^[106] «Мова слугує не тільки для вираження думок, а й для уможливлення тих, які не змогли би існувати без неї». От вам і сутність творчого генія людства: це не залізобетонна цивілізація і не вибухова чи світляна зброя, що може покласти їй край, а слова, що запліднюють нові поняття, наче сперматозоїди, які атакують яйцеклітину. Ми можемо довго сперечатися, чи правда, що сіамська пара близнюків слово/поняття і є (була, буде) тим єдиним внеском роду людського в нуртовинні космосу. (Так, наше ДНК унікальне, але неповторне воно і в саламандри. Так, ми — творці артефактів, проте ми не єдиний вид у їхньому ряду, від бобрів і аж до мурах-архітекторів, чиї зубчасті вежі зараз видно по лівому борту. Так, ми тчемо полотно реальності із математичних мріянь, проте насправді арифметику вже вшито у світобудову. Пошкребіть яке-небудь коло, й одразу вигулькне ω. Помандруйте в нову сонячну систему, і формули Тіхо Браге^[107] чекатимуть вас під чорним оксамитовим корзном часопростору. Але ж де тут під зовнішнім шаром біології, геометрії чи бездушного каменя заховано слово?) Ми навіть знайшли сліди іншого розумного життя: дирижаблики Юпітера-2^[108], Лабіринто-будівничих, Сенешай-емпатів на Хевроні, паличників із Дуруліса, архітекторів Гробниць часу та й власне самого Ктиря. Всі вони лишили по собі таємниці та загадкові предмети, але не мову. Жодних слів.

Якось поет Джон Кітс у листі до свого товариша на прізвище Бейлі^[109] записав такі рядки: «Маю певність лиш у двох речах: святості пристрастей Серця та істинній силі Уяви. Те, що уяві здається Красою, воістину має бути таким, незалежно від факту свого існування».

Китайський поет Джордж У, котрий наклав головою під час Останньої Японсько-китайської війни десь за три століття до Гіджри, збагнув це, пишучи свій комлог: «Поети — це повитухи реальності. Вони бачать не те, що існує, і не те, що може існувати, а те, що мусить статися». Трохи згодом на останньому диску, який він відправив своїй коханці перед смертю, У зауважив: «Слова — самотні набої в патронташі істини. А поети — її снайпери».

Тож, бачте, споконвіку було Слово. І Слово сталося тілом, основою людського всесвіту. І тільки поет здатен його розширювати, шукаючи доріжки навпростець до нової реальності, так само як рушій Гокінга робить підкопи під бар'єри Айнштайнового часопростору.

Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства.

Бути істинним поетом значить стати Богом.

Усе це я намагався пояснити своїм друзям на Небесній Брамі. «Пі-пі, ка-ка, — промовляв до них я. — Срака, твоюмать, блядь, срати, блядь. Сука, пі-пі, сука, сцяти. Блядь!»

А вони похитували головами, посміхалися і йшли геть. Великих поетів рідко розуміють їхні сучасники.

Жовто-бурі хмари проливали на мене свій кислотний дощ. Я брів у болоті по пояс і чистив стоки міської каналізації від п'явичника. Старий Шлам загинув на другий рік нашого з ним знайомства, коли ми всі гарували на роботах із розширення Першого проспект-каналу до боліт Мідель-Зумпф. Нещасливий випадок. Спинався на слизову дюну по самітну сірчасту троянду, яку намагався порятувати від усе ближчої торкретувальної машини^[110], аж раптом стався грязетрус. Невдовзі одружилася Кіті. Час від часу вона ще лярвувала для підробітку, але бачилися ми все рідше й рідше. Мине трохи часу, і після цунамі, що поглине Болотянськ, вона помре під час пологів. Я й далі писав поезії.

Ну, і як же це добре віршувати, можете поцікавитися ви, із куцим запасом у дев'ять правопівкульних слів?

Відповідь проста: я віршував без слів, які відіграють лише другорядну роль у поезії. А на першому місці — Істина. Я мав справу з Ding an sich^[111], сутністю, що стоїть за тінню, сплітаючи могутні концепти, художні порівняння та зв'язки, ніби інженер із часів, що передували склу, пластику та хромалюмінію, і зводив хмарочос на остові з армованих сплавів.

Слова поволі верталися. Адже мозок має дивовижну властивість повторно навчатися і тренуватися. Немовбито все, що було втрачено у лівій півкулі, переховувалося деінде впродовж цього часу або ж просто повернулося запанувати над покинутими областями мозку, як піонери прерій, котрі повернулися на згарище після степової пожежі, полум'я якої зробило грунт іще родючішим. Якщо раніше просте слово, наприклад, «сіль», змушувало мене затинатися і хапати повітря ротом, а мій розум пірнав у вакуум, наче язик, що намацує порожнечу лунки, де колись у яснах ріс зуб, то зараз почали неквапом вертатися слова і фрази, як імена забутих товаришів по грі. Вдень я ішачив на слизових полях, а поночі сидів за щербатим столом і писав свої «Пісні» в шипучому вогнику лойового каганця. Якось Марк Твен розродився одною панібратською опінією: «Різниця між правильним словом і майже правильним словом така ж, як і між світлом та світляком»^[112]. Це на свій лад фіглярство, але незавершене. За ті довгі місяці, впродовж яких народжувався зачин моїх «Пісень» на Небесній Брамі, я з'ясував, що різниця між реальним віднаходженням правильного слова і банальним прийняттям майже правильного не менша, ніж від удару блискавкою та її спостереженням із відстані.

Отже, мої «Пісні» з'явилися на світ і почали рости. Писані на тонюсіньких аркушах (продукт вторинної переробки волокна п'явичника, що тоннами йшли на туалетні потреби), видряпані дешевими фломастерами із конторського магазину, «Пісні» прибирали своєї форми. Коли повернулися слова і позаймали свої місця ніби свого часу розгублені шматочки стереоголоволомки, я заходився шукати потрібну форму. Пригадуючи уроки дона Бальтазара, я скуштував розміреної шляхетності Мілтонового епосу^[113]. Упевнившись у своїх силах, я додав романтичної чуттєвості Байрона, крихту зрілості Кітсової вправності із мовою. Заколотивши всіх разом, я витримав трунок і приправив його дещицею блискучої цинічності Єйтса та понюхом туманної схоластичної зверхності Павнда. Я рубав, кришив і підкидав нових складників: владу над образами в стилі Еліота, відчуття місця Ділана Томаса, рокованість строфіки Делмора Шварца, наліт моторошності в Стіва Тема, благання невинності Салмуда Бреві, Датонову любов витіюватого римування, плотське шанування У та радикальну грайливість Едмона Кі Феррери.

І звісно, що врешті-решт я викинув геть цю мішанку і переписав «Пісні» у власному стилі.

Якби не Дядя, гопник із місцевих нетриськ, певно, я так і жив би на Небесній Брамі, копаючись у кислотних каналах удень та пишучи «Пісні» вночі.

У мене був вихідний, і я ніс свої «Пісні» — їхній єдиний примірник! — до книгозбірні в Головній конторі, бо хотів трохи попрацювати з матеріалом, аж раптом із провулка вивернув Дядя з двома своїми бугаями і став вимагати негайно йому заплатити місячне за «дах». В Атмосферному протектораті Небесної Брами універсальних карток не водилося, тому розплачуватися за борги доводилосьоблігаціями Компанії або ж підпільними марками. Я не мав ні того, ні іншого. Дядя став вимагати, щоб я дав йому покопатися в торбині. Навіть не замислившись, я йому відмовив. І помилився. Коли б я просто показав йому рукопис, то він би найпевніше виваляв його в болоті, надавав мені ляпасів і трохи понаїжджав. А так своєю відмовою я розлютив його і двох неандертальців-поплічників, які пошматували мою сумку, виваляли всі мої записи в багнюці і в буквальному сенсі віддухопелили мене ледь не до смерті.

Ну, і треба ж було такому статися, що того самого дня «емтешка» начвідділу контролю якості повітря у Протектораті з дружиною цього самого начальника на борту, яка прямувала на закупи до аркодужної крамниці житлового кварталу Компанії, пролітала низько наді мною, наказала своїй прислузі-андроїдам допомогти мені та зібрати розкидані аркуші «Пісень» й особисто супроводила мене до Конторської лікарні. Зазвичай, такі зв'язані борговими зобов'язаннями чорнороби, як я, лікувалися (якщо лікувалися взагалі) в амбулаторній Біоклініці, та персонал госпіталю не став сперечатися із дружиною начальника, тож мене прийняли (у непритомному стані), доглядали справжній лікар і дружина начальника, поки я гоївся в реабілітаційній цистерні.

Гаразд, уже закругляюся. У двох банальних словах. Поки я плавав у живлющому терапевтичному середовищі, Геленда — дружина начвідділу — прочитала мій рукопис. І їй сподобалося. Того самого дня, коли мене декантували в госпіталі, Геленда телепортувалася на Ренесанс, де показала «Пісні» своїй сестрі Філії, в котрої була подруга, чий коханець знався з одним із редакторів видавничого дому «Транслінія». Опритомнівши, я дізнався, що мені вправили зламані ребра, вилікували розтрощену вилицю, позбавили синців, подарували п'ять нових зубів та роговицю для лівого ока, а також запропонували контракт із «Транслінією».

За п'ять тижнів мою книгу надрукували. Ще за тиждень Геленда розлучилася зі своїм чоловіком і пошлюбувалася зі мною. Для неї це було всьоме, для мене — вперше. Медовий місяць ми провели на Анфіладі, а коли повернулися за місяць, то вже було розпродано понад мільярд примірників моєї книги — першого віршованого бестселера за останні чотири сотні років, — а я став багаторазовим мільярдером.

Моїм першим редактором у «Транслінії» була Тайріна Вінгрін-Фіф. Саме їй належала ідея назвати книгу «Вмируща Земля». (Пошуки в архівах виявили, що півтисячі років тому вже публікувався однойменний роман, але авторське право збігло, та й книгу вже давно вилучили з друку.) Саме їй спало на думку визбирати із «Пісень» ті розділи, що мали стосунок до ностальгії про фінальні дні Старої Землі. І саме вона вирішила вилучити ті частини, що, на її думку, занудили б читача: філософські пасажі, описи матері, омаж давнішнім поетам (де я погрався-поекспериментував із технікою віршування), якісь інтимні фрагменти — одним словом, усе, за винятком розповіді про ідилію завершальних днів, уже позбавлених тяжкого страху, відтак сентиментальної та прісної. За чотири місяці після виходу «Вмируща Земля» розійшлася накладом у два з половиною мільярди паперових копій — скороченої оцифрованої версії, доступної у вільному обігу інфосфери Речі Візуальної, крім того, її вирішили екранізувати для голографічної постановки. Тайріна зауважила, що час для книжки випав ідеальний... Первісний травматичний шок від смерті Старої Землі спричинив століття ефекту заперечення, так ніби Землі ніколи й не існувало, потім цей період поступився місцем пожвавленому інтересу до неї, кульмінацією якого став культ ностальгії за Старою Землею, що розквітнув геть на кожній планеті Мережі. Тож книга (хоч би й поетична) про завершальні дні Старої Землі вийшла в світ у потрібний момент.

Що стосується мене, то перші кілька місяців життя в статусі знаменитості у Гегемонії збивали з пантелику значно сильніше, ніж попередній перехід балуваного сина Старої Землі до категорії закріпаченої жертви інсульту на Небесній Брамі. Під час цих перших місяців я підписував паперові копії, проводив автограф-сесії факсом у понад сотні світів; виступав на шоу Мармона Гемліта «В прямому ефірі Всемережжя!»; познайомився із Сеністером Перо, Виконавчим директором, Друрі Файном, Головою Речі Спільної та кільканадцятьма сенаторами; промовляв перед Міжпланетним товариством літератрис і Спілкою письменників Луза; одержав почесні звання університетів Нової Землі та Кембриджу-2; мене віншували, інтерв'ювали, знімали, рецензували (із позитивним результатом), біографували (без дозволу), носили на руках, транслювали, підманювали. Я був заклопотаний.

Начерк віньєток про життя в Гегемонії:

Моя домівка — це тридцять вісім кімнат на тридцяти шести планетах. Дверей немає. Натомість її арочні міжкімнатні переходи — це портали телепортів. І з великої їдальні на Ренесанс-Векторі мені видно бронзові небеса та мідянкові вежі Твердині Анабль у долині попід вулканічним піком. Повернувши голову, через інший портал за білим килимом на підлозі офіційної вітальні я вже здатен розгледіти шумовиння прибою моря Едґара Аллана на шпилі мису Просперо планети Невермор-Дарма^[114]! Моя бібліотека виходить вікнами на глетчери і зелене небо Нордгольма, а десять східців униз ведуть до вежі-кабінету — затишної круглої кімнати, вкритої ковпаком поляризованого скла із 360-градусною панорамою найвищих маківок Кушпат-Каракоруму, гірського пасма в двох тисячах кілометрів від найближчого поселення східної околиці Республіки Джамну на Денебі-Драй.

Наша велетенська спільна із Гелендою спальня ніжно погойдується у вітті трьохсотметрового Дерева світу на планеті храмовників Божегай і з'єднана вона з одиноким солярієм на посушливих солончакових рівнинах Хеврона. Але такі дикі пейзажі не загальне правило нашого мешкання: медіа-кімната має вихід на екранолітний майданчик сто тридцять восьмого поверху арковежі Центру Тау Кита, а внутрішній дворик знаходиться на базарній терасі Старого сектору буйного Нового Єрусалима. Наш архітектор, учень легендарного Міллона Де-Га-Вра, заховав кілька жартів у проекті квартири: східці ведуть униз до вежі-кімнати, то вже так, але ж цей мартопляс вихід із орлиного гнізда зробив до тренажерного залу на дні щонайглибшого вулика Луза. Або ж візьміть для прикладу гостьову ванну з набором самотніх унітаза, біде, вмивальника та стійки душу на відкритому всім вітрам плотику, що плаває на фіолетових хвилях водного світу Моря Безкрайого.

Спершу перепади сили тяжіння між кімнатами не давали мені спокою, але я невдовзі пристосувався, підсвідомо налаштовуючись на в'язкість рухів у світі Луза, чи Хеврона, чи 7 Дракона, і несвідомо очікуючи на свободу менш ніж стандартної сили тяжіння в більшості інших кімнат.

Уже сім стандартних місяців опісля ми з Гелендою проводимо небагато часу вдома, натомість разом із друзями кочуючи численними курортами, туристичними аркологіями та місцями нічних розваг по Всемережжю. Наші «друзі» — це телепорт-товариство, що зараз називає себе «табуном карибу»^[115] на честь вимерлого виду мігруючих ссавців зі Старої Землі. В табуні пасуться інші письменники, кілька успішних візуальних митців, інтелектуали з Анфілади, персонали ЗМІ, котрі висвітлюють діяльність Речі Спільної, парочка радикальних аРНКтисгів та косметологів із ДНК-сплайсингу, мережеві аристократи, заможні диваки-любителі телепортування, наркомани, котрі сидять на флешбеку, стереокіно- і театральні режисери, розсип акторів та виконавців, мафіозні боси, що стали на шлях виправлення, і мінливий гурт зірок, які щойно зійшли... зі мною включно.

Усі п'ють, вживають стими (стимулятори) та автоімплантати, шунтуються і можуть собі дозволити найдорожчі наркотики. Уся компанія «торчить» від флешбеку. Порочного вибору вищих класів. Для повного ефекту він потребує цілого набору дорогих імплантатів. І Геленда простежила за тим, щоби я ні про що не забув: біомонітори, сенсорні подовжувачі, внутрішній комлог, нейро-шунти, ежектори, проци для метакортексу, артеріальні мікрочипи, РНК-солітери... — одним словом, матінка не впізнала би моїх нутрощів.

Флешбеку я спробував двічі. Вперше все відбувалося по глісаді — цілив у свій дев'ятий день народження і закінчив першим салютом. Усе на місці: прислуга, яка вдосвіта виспівує на північному газоні, буркотіння дона Бальтазара, котрому довелося скасувати заняття, щоби я зміг провести день з Амальфі, ганяючи, повністю віддавшись веселощам, на своїй «емтешці» понад сірими дюнами амазонського басейну, факельна хода того ж самого вечора, коли під'їхали представники інших Старих сімей, їхні подарунки в яскравих обгортках, що переливаються в місячному сяйві та мерехтінні Десяти Тисяч Вогнів. І після дев'яти годин під флешбеком я підвівся із посмішкою на обличчі. Повторний трип мене мало не прикінчив.

Мені чотири, і я ридаю, намагаючись знайти матір у нескінченних кімнатах, що тхнуть пилом та старими меблями. Андроїдна челядь намагається мене розрадити, проте я відбиваюся від їхніх рук, біжу коридорами, закаляними в тінь та сажу численних поколінь. Я порушую найперше засвоєне правило і настіж відчиняю двері, ввірвавшись до покоїв, де вона гаптує, до її святої святих, куди вона щодня ховається на три години і звідки виходить, убравшись у непевний усміх та шелестячи подолом блідої сукні по килиму, так ніби десь віддалено зітхає привид.

У затінку кімнати сидить мама. Мені чотири, я подряпав пальчика і кидаюся в її обійми.

Але вона не реагує на мене. Одна її рука лежить на спинці шезлонга, а інша безвільно спочиває на подушці.

Я сахаюся, приголомшений її прохолодною непорушністю. Не злізаючи з напівкрісла, я тягну за важкі оксамитові портьєри.

Мамині очі білі. Вона їх закотила. Вуста напіврозтулені. Слина стікає з куточка губів і блистить на бездоганному підборідді. В золоті волосся (а мама носить свою улюблену зачіску в стилі великих дам) холодно прозирає сталь проводки стимулятора і тьмяно сяє гніздо в черепі, через яке під'єднується шунт. А обабіч нього аж занадто біліє кістка. Біля лівої руки валяється порожній шприц від флешбеку.

Прибігають слуги і тягнуть мене з собою. Мама навіть не кліпнула очима. Я кричу та опираюся.

Я кричу і прокидаюся.

Напевно, моя відмова знову прийняти флешбек прискорила розлучення із Гелендою, хоча й не факт. Я для неї був забавкою — дикуном, що розважав її своєю невинністю і необізнаністю із життям, до якого вона звикла впродовж десятиріч. Хай там як, а після того як я зав'язав із флешбеком, ми стали довго не бачитися. Адже час, проведений за відтворенням власного минулого, дорівнює реальному хронометражу життя, тому багато флешбек-наркоманів помирає, згаявши під кайфом більше часу, ніж у свідомому стані.

Спочатку я балувався імплантатами і техноіграшками, які мені забороняли відповідно до мого статусу члена Старих сімей. Упродовж першого року я був у захваті від інфосфери — я шаленів у безперервному потоці інформації, вперше користуючись повним функціоналом її інтерфейсу. Я «присів» на сирі, необроблені дані з перших рук, геть наче «табун карибу», що пасся на стимуляторах і наркоті. Я міг тільки уявляти, як би перевертався у своїй розплавленій труні дон Бальтазар, якби дізнався, що я більше не покладався на довготермінову пам'ять, віддавши перевагу минущим утіхам від імплантованого всезнання. Втрату — слів класичного перекладу «Одіссеї», «Останнього походу» Джорджа У та цілої низки інших епосів, чий текст після мого інсульту розлетівся, ніби драні клапті хмар від дужого вітру, — я відчув значно пізніше. І тільки багато років опісля, визволений від імплантатів, я зі страшними труднощами повторно повиучував їх.

Уперше і востаннє я зацікавився політикою. Дні й ночі я відстежував плюс-канали засідань Сенату або вилежував, під'єднаний до Речі Спільної. Хтось колись підрахував, що за один день вона розглядає близько сотні правок до законів Гегемонії, і за місяць, проведений у тому сенсоріумі, я не пропустив жодного. На каналах для дебатів мій голос та ім'я стали легко впізнавати. Для мене не існувало малозначущих та занадто складних законопроектів. А банальний акт голосування щокілька хвилин дарував мені несправжнє відчуття, ніби я чогось досягнув. Позбутися політичної одержимості вдалося тільки тоді, коли я збагнув, що постійний доступ до Речі Спільної перетворить мене або на домонтаря, або ж на живого зомбі. Людина, котра регулярно користується своїми імплантатами, має жалюгідний вигляд. Навіть без глузування Геленди я розумів, що, сидячи безвилазно вдома, я стану овочем подібно до мільйонів інших слимаків, які не могли відірватися від Речі Спільної по всій Мережі. Так я і зав'язав із політикою. Але звідтоді відкрив для себе нову пристрасть — релігію.

Я перескакував з однієї віри в іншу. Трясця! Та я їх створював! Церква дзен-гностицизму росла експоненційно, і я став її відданим послідовником. Я виступав на ток-шоу ГТБ і шукав свої «місця сили» із завзяттям мусульманина часів до Гіджри під час прощі у Мекку. Крім того, я полюбив телепортування. Авторські гонорари із проданих примірників «Вмирущої Землі» склали майже сто мільйонів марок, та й Геленда виявилася інвестором нівроку, проте саме лиш утримання схожої на мою телепорт-оселі в Мережі коштувало понад п'ятдесят тисяч марок на день. Однак я не обмежувався тридцятьма шістьма планетами власної квартири. Видавництво «Транслінія» видало мені золоту універсальну картку, з якою я, без зайвої скромності, багато подорожував, стрибаючи у найвіддаленіші закутки Мережі, тижнями висиджуючи в люксових апартаментах та орендуючи електромагнітний транспорт, у пошуках «місць сили» в глушині заґумінкових світів.

Намарне. Я зрікся дзен-гностицизму приблизно в той самий час, коли Геленда розірвала зі мною шлюб. Рахунки вже підназбиралися на той момент, і мені довелося розпродати більшість своїх акцій та позбутися інвестицій, коли Геленда відібрала в мене свою частку коштів. (Коли вона мені підсовувала своїх юристів для укладання шлюбного контракту, я був не тільки закоханий... я був тупий.)

Навіть у режимі економії, з яким я майже покинув телепортуватися і розпустив андроїдів із прислуги, я ступив на край фінансової прірви.

Довелося сходити на зустріч із Тайріною Вінґрін-Фіф.

— Читати вірші ніхто не хоче, — промовила вона, гортаючи скромний стосик аркушів із «Піснями», які я написав за минулі півтора року.

— Що ви хочете цим сказати? — здивувався я. — «Вмируща Земля» була книгою поезій.

— Із «Вмирущою Землею» нам пофартило, — відказала Тайріна. Її зелені, довгі нігті, закручені на старий китайський штаб, що був знову ввійшов у моду, шаруділи моїм рукописом, наче пазурі якоїсь хлорофільної звірини. — Вона продавалася, бо масове підсвідоме дозріло до неї.

— То, може, масове підсвідоме дозріло і до цього? — почав сердитися я.

Тайріна розсміялася, і звук її реготу мене не потішив.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — промовила вона. — Це ж поезія. Ти пишеш про Небесну Браму і «табун карибу», а лунає направду тема самотності, чужини, екзистенційної тривоги і цинічної зневаги до Гегемонії.

— То й що?

— А те, що ніхто не плататиме за чужу екзистенційну тривогу, — сміялася Тайріна.

Я відвернувся від її письмового столу і прогулявся у далекий край кабінету, що повністю займав чотириста тридцять п'ятий поверх Шпиля «Транслінії» у Вавилонському секторі Центру Тау Кита. Стін у нього не було. Кругла кімната відкривалася всім вітрам від підлоги й до стелі, вбезпечена захисним полем, що живилося від сонячних батарей, проте навіть не мерехтіло. Її кабінет найбільше скидався на дві сірі тарелі, підвішені між небом та землею. Я спостерігав за слаломом кармазинових хмар між нижчими вежами за півкілометра під моїми ногами і міркував про пиху. У кабінеті Тайріни вам не знайти ні дверей, ні східців, ні ліфта, ні силових підйомників, ні люків — жодного способу потрапити на інший рівень. До неї на прийом можна потрапити лише через п'ятигранний телепорт, що переливається посеред кімнати, схожий на асбтрактну стереоскульптуру. І я помітив, що не менш ніж про пиху, думаю ще й про пожежі в хмарочосах та від'єднання електроенергії.

— Значить, ви їх видавати не збираєтеся?

— Анітрохи, — шкіриться мій редактор. — Завдяки тобі, Мартіне, «Транслінія» заробила кілька мільярдів марок. Ми надрукуємо. Я просто кажу, що «Пісні» не купуватимуть.

— Неправда! — закричав я. — Не всі розуміються на добрій поезії, але ж людей, котрі придбають книгу, досить для того, щоби вона стала бестселером.

Тайріна не стала сміятися цього разу, але кутики її зелених губ кривою блискавкою зметнулися вгору.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона, — кількість людей, які читають книжки, стабільно падає від часів Гутенберга. У двадцятому столітті у так званих індустріалізованих демократіях по одній книжці на рік читало менше двох відсотків населення. А це дані з епохи перед появою розумних машин, інфосфери та дружніх користувачеві інтерфейсів і середовищ. На момент Гіджри дев'яноста восьми відсоткам населення Гегемонії читання стало взагалі ні до чого. Їх навіть цьому ніхто не вчив. Сьогодні все значно гірше. У нас сто мільярдів людей в Усемережжі, із котрих менше одного відсотка морочитиме собі голову придбанням та друком паперової копії книги. Про читання ж цієї самої книги я взагалі волію помовчати.

— Ви ж продали «Вмирущу Землю» в кількості майже трьох мільярдів примірників? — нагадав я їй.

— Хмм, — видихнула Тайріна. — Це ефект «Шляху прочанина».

— Ефект чого?

— «Шляху прочанина». У Массачусетській колонії на Старій Землі... е-е, коли ж це було?., сімнадцятого століття кожна порядна сім'я зобов'язана була мати цю книгу вдома. Але ж Боже мій, читати її було геть необов'язково. Те саме колись відбулося із «Моєю боротьбою» Гітлера та «Видіннями в оці дитини з відтятою головою» Стукацького.

— Хто такий Гітлер? — спитав я.

Тайріна слабко всміхнулася:

— Політик Старої Землі. Трохи пописував. Ми досі друкуємо його «Мою боротьбу»... «Транслінія» поновлює авторське право кожних сто тридцять вісім років.

— Ну, то давай я за пару тижнів відшліфую «Пісні» і вилижу їх як треба.

— Чудово, — либиться Тайріна.

— Мабуть, ви схочете їх відредагувати, як і минулого разу?

— Антірохи. Оскільки в ядрі нашого задуму зараз йдеться не про ностальгію, то можеш писати, як заманеться.

— Отже, можна лишити білі вірші? — кліпнув очима я їй у відповідь.

— Звісно.

— І всю філософію?

— Прошу.

— Навіть експериментальні частини?

— Так.

— І ви все одно надрукуєте їх так, як я схочу?

— Слово в слово.

— І є шанс, що вони продаватимуться?

— Ані найменшого бісового шансу.

Мої «пару тижнів на шліфування „Пісень“» виявилися десятьма місяцями каторжної роботи. Я позачиняв більшість кімнат в апартаментах, залишив тільки вежу на Денебі-Драй, тренажерний зал на Лузі, кухню та ванний плотик на Морі Безкрайому. Я гарував по десять годин на день, робив перерву для енергійного вправляння, їжі, короткого сну і повертався за робочий стіл на нову восьмигодинну зміну. Процес був схожий на дні одужання після апоплексичного удару, коли я мусив цілу годину чи й навіть день чекати на одне слово або на те, щоб якесь поняття нарешті пустило міцніший корінь у мовному ґрунті. Мій ритм уповільнився ще й через те, що тепер я чекав не просто на слово, а на його бездоганний синонім, чітке римування, щонайграйливіший образ чи невимовну аналогію найневловлюваніших емоцій.

Я скінчив за десять стандартних місяців, остаточно здавшись на ласку стародавнього афоризму про те, що ні книжку, ні вірш неможливо завершити, їх можна тільки покинути.

— Ну, що ви скажете? — спитав я в Тайріни, коли вона гортала перший примірник.

Її погляд був порожнім — натомість очей за тодішньою модою мертвіли бронзові диски, які попри те повнилися слізьми:

— Це прекрасно, — змахнула вона сльозинку рукою.

— Я спробував відтворити голоси Древніх, — раптом засоромився я.

— У тебе вийшла блискуча поема.

— Але над «Інтерлюдією Небесної Брами» не завадило би ще посидіти.

— Вони бездоганні.

— Це все про самотність, — підказав я.

— Це і є самотність.

— Гадаєте, вони готові? — поцікавився я.

— Вони ідеальні... Це шедевр.

— То вони продаватимуться? — добивав я.

— Ніхрена подібного.

У первинних планах стояло сімдесят мільйонів паперових примірників «Пісень». Реклама «Транслінії» заполонила всю інфосферу, її ролики крутили по ГТБ, її вшивали в програмне забезпечення, найвідоміші письменники накатали купу класних відгуків під презентацію, в читацьких колонках «Нью Нью-Йорк таймс» та «ЦТК-ревю» розмістили рецензії і загалом витратили небувалі суми на розкрутку.

Впродовж першого року публікації видавництво продало двадцять три тисячі паперових версій книги. При відпускній ціні видавця 12 марок мої десять відсотків із роялті склали 13 800 марок, що входили у двомільйонний аванс, сплачений мені видавничим домом «Транслінія». На другий рік вони реалізували ще шістсот тридцять вісім примірників; права на використання «Пісень» в інфосфері та на стереоекранізацію нікого не зацікавили, авторські тури ніхто не замовляв.

Брак цікавості в торгових мережах із головою компенсувала гора негативних відгуків. «Нерозбірливо... архаїчно... відірвано від проблем сьогодення», — писав оглядач книжкової колонки в «Таймс». «Пан-Силен здійснив вершинний акт антикомунікації, — писав у „ЦТК-ревю“ Урбан Капрі, — коли дозволив собі зануритися з головою в оргію претензійних і туманних фраз». Добивав Мармон Гемліт на шоу «В прямому ефірі Всемережжя!»: «А, ті віршики від... як там його... я не подужав прочитати... Та й навіть не пробував».

Та, схоже, Тайріні Вінгрін-Фіф було байдуже. За два тижні після перших рецензій, коли надійшли перші повернуті крамницями партії книги і коли скінчився мій тринадцятидобовий запій, я телепортувався до неї в кабінет та впав у чорне плинопінне крісло, що причаїлося посеред кімнати, ніби оксамитова пантера перед стрибком. Надворі навісніла одна із легендарних бур ЦТК, метаючи воістину Юпітеріанські перуни кривавим небом за невидимим силовим полем офісу.

— Годі вже пріти, — проказала Тайріна. Перукарська мода того дня прикрасила її чоло півметровими гостряками, а нефелометричне енерговбрання переливалося навколо тіла мінливими пасмами різнобарв'я, які то приховували, а то й відкривали наготу попід ними. — Ми тільки за першим разом зробили до шістдесяти тисяч факс-передач паперових копій, тому не сильно прогоріли.

— Але ж ви казали, що в планах сімдесят мільйонів, — здивувався я.

— Казали. Та потім рукопис почитав наш штучний інтелект зі штату «Транслінії», і ми передумали.

— Він навіть Штінтові настільки не сподобався? — ще глибше осів я в кріслі.

— Штінт навпаки, був у захваті, — пояснила Тайріна. — А це значило, що людям він до вподоби не припаде.

Я сів у фотелі.

— То може, треба продавати книги ТехноКорду?

— Ми це й зробили, — правила далі Тайріна. — Продали одну книгу, яку мільйони Штінтів, напевно, одразу ж прочитали, щойно вона надійшла плюс-каналом. Коли мова заходить про кремній, міжзоряне авторське право ніц не варте.

— Гаразд, — я знову обвалився на спинку. — Що далі? — А за невидимим вікном межи шпилями та хмарними вежами все ще танцювали громовиці завбільшки з магістральні шосе Старої Землі.

Тайріна підвелася з-за робочого столу і прогулялася до краю круглого килима. Силове поле навколо її тіла електрично брижилося, й іскорки ним бігали ніби олійні розводи поверхнею води.

— А далі, — почала вона, — ти повинен вирішити для себе, ким ти хочеш бути: письменником чи найбільшим мудаком в Усемережжі.

— Що?

— Ти мене чув. — Тайріна розвернулася та вишкірилася. Зуби в неї мали позолочені коронки. — Договір розв'язує нам руки. Ми можемо повернути виданий аванс. У будь-який спосіб, який нас влаштує. Арештувати твої активи в «Інтербанку», конфіскувати золоті монети, які ти заховав на Домі Вольному, або ж спродати позбавлену смаку телепорт-квартиру, що нас також цілковито влаштувало би. Після цього можеш і далі тусуватися з митцями-дилетантами, марґіналами і психами, яких колекціонує Сумний Король Біллі на своїй задрипаній загумінковій планеті.

Я не зводив із неї погляду.

— З іншого боку, — знову всміхнулася вона до мене своїм людожерським вищиром, — ми можемо забути про цю прикру невдачу, а ти візьмешся за наступну книгу.

Моя наступна книга побачила світ за п'ять місяців. Сюжет «Вмирущої Землі — 2» починався там, де закінчувалася «Вмируща Земля», і цього разу вже розгортався тривіальним прозовим текстом, довжина речень якого і зміст окремих розділів акуратно визначалися на основі показників нейробіологічного моніторингу експериментальної групи зі 638 пересічних читачів паперових книжок. За жанром це був роман, чий обсяг не повинен був відлякати потенційного клієнта магазину харчів на касі самообслуговування. На обкладинці крутився двадцятисекундний інтерактивний стереоролик, у якому високий та засмаглий незнайомець (мабуть, таки Амальфі Шварц, хоча Амальфі був низеньким та блідим і носив контактні лінзи) здирав у любовній пристрасті корсет із жінки, котра всіляко цьому опиралася, а коли її пипки ледве вже не оголювалися, білявка поверталася до глядача і хтивим бездиханним шепотом порноакторки Леди Либідь зверталася до читача по допомогу.

«Вмируща Земля — 2» розійшлася накладом дев'ятнадцять мільйонів примірників.

— Нівроку, — прокоментувала цифри Тайріна. — Але на формування цільової аудиторії йде певний час.

— «Вмирущу Землю» ви продали в кількості трьох мільярдів екземплярів.

— «Шлях прочанина», — нагадала вона мені. — «Моя боротьба». Таке буває раз на століття. А то й рідше.

— Так, але ж три мільярди...

— Послухай, — проказала Тайріна, — на Старій Землі у двадцятому столітті одна мережа швидкого харчування брала шмат мертвої корови, обсмажувала його в салі, приправляла канцерогенами, загортала в упаковку із нафтопродукту і продавала їх по дев'ятсот мільярдів штук на рік. Спробуй розберися.

У «Вмирущій Землі — 3» з'явилися нові герої: Вайнона, юна рабиня-втікачка, котра доросла до власниці фібропластової плантації (дарма що на Старій Землі фібропласту ніколи не вирощували), хвацький блокадорушник Артуро Редгрейв (якої ще такої блокади?!), а ще — Інокентій Сперрі, дев'ятирічний телепат, котрий помирає від якоїсь недуги Малої Нелл. Інокентій протримався аж до «Вмирущої Землі — 9», і того дня, коли «Транслінія» дала добро на вмертвіння цього дитяти-гівняти, я провалився у пиятику на двадцяти планетах, що добігла свого кінця за шість днів і завершилася в одному з дихальних горл Небесної Брами, де я лежав прямо в калюжі блювоти і вкритий пліснявою з атмосферного регенератора. Від найгіршого в Мережі похмілля та усвідомлення того, що вже час сідати за десяту книгу «Хронік вмирущої Землі», у мене тільки сильніше розболілася голова.

Писати конвеєрним способом не штука. І між «Вмирущою Землею — 2» та «Вмирущою Землею — 9» шість стандартних років пройшли майже безболісно. Мізерна підготовча робота, шаблонні фабули, картонні персонажі, проза — верх примітивності, а своє дозвілля я використовував як лише заманеться. Я подорожував. Іще двічі брав шлюб, і з кожною наступною дружиною я розлучався із легким серцем та відчутним урізанням авторських виплат за чергову «Вмирущу Землю», частину яких доводилося віддавати колишній. Я досліджував релігійні вірування та глибини пияцтва, в якому знаходив куди більше надії на тривалу розраду.

Квартиру я зберіг. Додав до неї іще шість кімнат на п'яти планетах, заповнивши їх витворами мистецтва. Я розважався. Крутився в літературних колах, але, як і в усі епохи, недовіряв своїм колегам і гудив їх поза очі, хоч потайки і заздрив їхньому успіху попри всілякі намагання відшукати ганджі в їхніх книжках. Усі ми в глибині своєї душі здогадувалися, що належимо істинному мистецтву — попри те, що мусимо заробляти на життя. Адже письменники-чорнороби — це інші.

А потім одного прохолодного ранку я прокинувся під сірим небом своєї спальні, яка легко погойдувалася серед гілля у маківці мого дерева на планеті храмовників, і збагнув, що від мене втекла муза.

Я вже п'ять років не міг написати жодного рядка поезії. «Пісні» лежали розгорнутими у вежі на Денебі-Драй — після їхньої публікації вони розрослися аж на пару сторінок. Свої романи я писав із допомогою мисленнєвих процесорів, і коли я зайшов до кабінету, один із них, що лишався ввімкненим, одразу надрукував: «ДІДЬКО, ЩО Я ЗРОБИВ ЗІ СВОЄЮ МУЗОЮ?»

Ці слова дещо промовляють про якість тієї писанини, якою я займався, якщо муза накивала п'ятами непоміченою. Тим, хто жодним боком не причетний до світу красного слова і ніколи не піддавався жодному творчому поруху душі, розмова про муз може видатися фігурою мовлення чи витіюватою метафорою. Проте для всіх, хто живе зі Слова, їхні музи реальні та необхідні, ніби податлива глина скульптора. І коли тобі пишеться — по-справжньому пишеться, — то це все одно, що мати канал «світло+» із богами. Жоден справжній поет не в змозі пояснити те п'янке завзяття, коли розум перетворюється на інструмент на кшталт пера чи мисленнєвого процесора, який упорядковує та виражає все, що йому явиться в одкровенні, яке йде звідкись інде.

Моя ж муза втекла. Я шукав її в інших світах власної квартири, але у відповідь тільки тиша відлунювала од всіяних мистецтвом стін та порожніх кімнат. Я телепортувався та літав до своїх улюблених місць, спостерігав за заходом множинних сонць в обвітрених степах Трави та за нічним туманом, за яким ховаються ебенові кручі на планеті Невермор-Дарма! І хоча я звільнив мозок від макулатури нескінченних «Вмирущих Земель», моя муза навіть напошепки не відізвалася до мене.

Я шукав її в алкоголі та флешбеку, вертаючись під ним у свої плідні дні на Небесній Брамі, коли її натхнення без угаву дзижчало в моїх вухах, заважаючи працювати, будячи зі сну. Але наново пережиті години та дні промовляли до мене приглушено й фальшиво, наче я ставив у програвач ушкоджений аудіодиск забутого Богом століття.

Моя муза втекла.

У кабінеті Тайріни Вінгрін-Фіф, котру підвищили з головного редактора відділу паперових публікацій до посади видавця, я роз'явився із телепорту саме в той момент, на який мені було призначено. Її нове робоче місце знаходилося на останньому поверсі Шпиля «Транслінії» на ЦТК — це все одно що сидіти на вкритій килимом найвищій та найстрімкішій вершині Галактики, — над яким розкинувся лише невидимий купол ледве поляризованого поля-перепони, що змикалося по периметру кабінету над краєм шестикілометрової прірви. Цікаво, подумалося мені, чи хтось із її авторів не забагав кинутися в це провалля?

— З новим опусом? — поцікавилася Тайріна. Того тижня в модному світі домінував Луз. Причому «домінував» — саме те слово: моя редактор одягнулася в шкіру та залізо, її шию та зап'ястки прикрашали іржаві шипи, а через плече та ліву грудь біг масивний патронташ. І набої виглядали достоту як справжні.

— Ага, — мугикнув я і кинув їй коробку з рукописом на стіл.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона. — І коли ти вже навчишся відправляти свої книжки електронкою, а не привозити їх сюди власноруч роздрукованими?

— Мені напрочуд до вподоби робота кур'єра. Особливо, коли йдеться аж про такий роман.

— О!

— Так. Не хочете його підчитати?

— Я впевнена, ти витримав свою високу планку, Мартіне, — клацає Тайріна чорними нігтями по набоях. — Мені не потрібно для цього його гортати.

— Ну, будь ласка, — наполягав я.

— Чесно, — не здавалася Тайріна, — в цьому немає жодної потреби. Я сама нервуюся, коли доводиться читати нові книги в присутності їхніх авторів.

— Тільки не в цьому випадку, — правив я далі. — Поглянь тільки на перші сторінки.

Напевно, щось у моєму голосі її насторожило, бо вона трошки насупилася і відкрила коробку. Читаючи першу сторінку, вони ще більше спохмурніла, після чого нашвидкуруч погортала машинопис.

На його першій сторінці було єдине речення: «А потім одного прекрасного ранку в жовтні Вмируща проковтнула саму себе, здригнулася, конаючи, в корчах і зрештою пустилася духу». Інші двісті дев'яносто дев'ять сторінок були чистими.

— Мартіне, це жарт?

— Нєа.

— Тонкий натяк? Хочеш почати новий цикл?

— Анітрохи.

— Не можу сказати, що ти нас заскочив зненацька, Мартіне. Наші фабульники придумали тобі кілька захопливих ідей для нових циклів. Пан-Субвайзі вважає, наприклад, що ти — ідеальна кандидатура для серії романів за мотивами голографічних пригод Багряного Месника.

— Можете запхнути собі цього Месника поглибше у своє корпоративне дупло, Тайріно, — від щирого серця промовив я. — Я зав'язав із «Транслінією» та цією пережованою кашею, яку ви видаєте за художню літературу.

Тайріна навіть оком не змигнула. Сьогодні зуби в неї не мали гострих коронок, зате були вкриті іржею до пари з шипами на зап'ястках та ошийнику.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — вкотре зітхнула вона, — ти навіть не уявляєш, наскільки сильно тобі доведеться «зав'язати» з «Транслінією», якщо ти не вибачишся і не покинеш весь цей дитсад. Але це може зачекати до завтра. Шуруй додому, проспись і гарненько ще раз про все подумай.

— Мамзель, та я вже вісім років як не був настільки тверезим, — розреготався я. — До мене просто не одразу дійшло, що насправді моя писанина — це гівно... що за весь цей рік в усій Мережі не надруковано жодної хоч трошки пристойної книжки. Мені настав час зійти на берег із вашого пароплава.

Тайріна підвелася. І я одразу помітив, що на фальшивому суконному чересі висів армійський жезл смерті. Хотілося вірити, це була така сама дизайнерська симуляція, як і все решта на її костюмі.

— Послухай, ти, бездарний літературний реміснику, — прошипіла вона. — Ти належиш «Транслінії» з усім гамузом. Ще один вибрик, і ми тебе засадимо базграти готичні романтичні історійки під іменем «Розамунда Крутигузка». Так що шуруй додому, проспись і починай працювати над «Вмирущою Землею — 10».

Я всміхнувся і похитав головою.

— Ти нам досі винний майже мільйон марок авансу, — примружилася Тайріна. — Так що одне наше слово Службі зборів, і в тебе відберуть усю твою квартиру. Залишать, трясця твоїй матері, хіба що той плавучий нужник. Житимеш там і засиратимеш океан.

Я востаннє розреготався.

— Це біотуалет із рециркуляцією, — проказав я. — А крім того, вчора я продав свою квартиру. Квитанцію про ліквідацію сальдо, що стосується мого авансу, мали вже надіслати.

Тайріна схопилася за пластикову ручку жезла:

— Ти же в курсі, що нам належить вся концепція «Вмирущої Землі»? Ми просто дамо комусь іншому писати ці книжки.

— Прапор їм у руки, — кивнув я.

Коли мій колишній редактор збагнув, що я абсолютно серйозний, щось надломилося в її голосі. Я відчував, що вона мала б якісь плюси від того, якби я залишився.

— Послухай, Мартіне, — промовила вона. — Я впевнена, що ми можемо розрулити цю ситуацію. На днях я говорила з директором про те, що твої аванси не такі вже й великі і що «Транслінія» має дозволити тобі працювати з новими сюжетами...

— Тайріно, Тайріно, Тайріно, — зітхнув я. — Прощавай.

Я телепортувався спочатку на Ренесанс-Вектор, а потім на Ощадливість, звідки спіновим зорельотом вирушив у тритижневу подорож до Есквіта і його велелюдного королівства Сумного Короля Біллі.

Начерк віньєток про Сумного Короля Біллі:

Його Величність Король Вільгельм XXIII, суверен Віндзорів-у-Вигнанні, трохи скидається на воскову свічку в подобі людини, яку залишили біля гарячої плити. Сутулими плечима біжать неслухняні пасма довгого волосся, а глибокі брижі на чолі якимсь чином просочуються вниз до сіточки зморщок навколо очей із поглядом басет-гаунда, і знову тікають у напрямку «на шість годин», долаючи борозни та пруги напруги аж до індичих складок на шиї та другого підборіддя. Антропологам Король Біллі нагадує ляльок-бабайок Загуменної Кіншаси, дзенгностикам — Будду-Жалібника зі спотвореного пожежею храму на Тай-Чжині, а деяких істориків медіа змушує гарячково порпатися в архівах та шукати на фотографії старого актора пласких фільмів, котрого звали Чарлз Лотон^[116]. Мені цей ряд нічого не говорить, і коли я дивлюся на короля Біллі, то згадую про давно загиблого наставника, дона Бальтазара, точніше ту мочиморду, на яку він перетворювався після тижневого запою.

Понура слава Сумного Короля Біллі перебільшена. Він часто сміється, просто йому не пощастило, що більшості людей його характерне хихотіння радше скидається на хникання.

Проти власної фізіогноміки не підеш, а у випадку Його Високості вся його персона говорить про типаж «фігляра» або ж «жертви». Він носить повсякчас одяг (якщо його таким можна визнати), який перебуває у непроминальному стані анархії і кидає виклик почуттям смаку та кольору у слуг-андроїдів, і таким чином періодично й одночасно конфліктує із самим собою та довкіллям. Уся подоба короля Вільяма значно більша від кравецького хаосу, адже монарх навіть пересувається, тягнучи за собою сферу дезабільє: то в нього ширінка розстебнута, то він роздер і пошматував свою оксамитову мантію, яка магнетичним чином притягає до себе всі крихти з підлоги, а то його ліва мереживна манжета закасана вдвічі гірше від правої, яка, в свою чергу, виглядає так, ніби її мокали у варення.

Ви мене розумієте.

Попри все це Сумний Король Біллі вдумливий і пристрасний поціновувач образотворчого мистецтва і літератури, рівні якому світ не бачив із часу Відродження на Старій Землі.

До певної міри Сумний Король Біллі — це опецькуватий хлопчина, який вічно притискається лицем до вітрини крамнички з солодощами. Він полюбляє та шанує музику, але не грає на жодному інструменті. Експерт у балеті та граційності, Його Високість — вайло, яке рухається вкрай незграбно і комічно падає на зад. Завзятий читальник, знавець-фахівець поезії і її несхибний критик та адвокат, король Біллі недорікувато затинається і соромиться читати власні вірші чи прозу на людях хай кому.

Король Біллі допарубкувався аж до шістдесятирічного віку. Він мешкає на своїх суверенних двох тисячах квадратних миль у ветхому палаці, схожому на ще один комплект пожмаканих монарших шат. Про нього ходять анекдоти. В одному з них ідеться про те, як один знаменитий маляр, протеже Його Величності, зустрів якось свого патрона, вкрай замисленого, в саду, коли той із понуреною головою, з руками, закладеними за спину, прогулювався серед рослин, ступаючи однією ногою на доріжку, а іншою — в болото обіч неї. Митець вітає свого мецената, а Сумний Король Біллі підводить погляд і, кліпаючи очима, ніби прокинувшись від тривалого сну, питає: «П-п-переп-п-п-рошую, — говорить Його Високість до спантеличеного художника, — ви не п-п-підкажете м-м-мені, а я йшов до палацу чи від п-п-палацу?» — «До палацу, Ваша Величносте», — відказує митець. — «О, ну то добре, — зітхає король. — Значить, я вже обідав».

А потім спалахнуло повстання Горація Гленнон-Гайта і загумінковий світ Есквіта опинився на його шляху. Есквіт не переживав (адже Гегемонія запропонувала їм космічний флот своїх Збройних сил на захист), проте воскова свічка монарха Монако-у-Вигнанні, стала танути ще швидше — принаймні, так мені здалося, коли викликали мене.

— Мартіне, — спитав Його Величність, — ти ч-ч-чув про б-битву за Фомальгаут?

— Ага, — буркнув я. — Навряд чи нею варто сильно перейматися. Ґленнон-Гайту саме такі світи, як Фомальгаут, і потрібні... дрібні, пара тисяч колоністів, багато корисних копалин і більш-менш серйозний час-у-борг, щоб туди дістатися... скільки там до них?., двадцять стандартних місяців від Мережі?

— Двадцять три, — виправив мене Сумний Король Біллі. — То т-т-ти гадаєш, небезпека н-н-нам не загрожує?

— Нєа, — похитав я головою. — Три тижні для реального переходу і час-у-борг, менший від року, означають, що Гегемонія в будь-який момент спроможна перекинути сюди війська з Мережі швидше, ніж генерал дістанеться сюди на своїх спін-зорельотах від Фомальгаута.

— Можливо, — міркував Сумний Король Біллі, поволі хилячись на глобус, а потім різко підскочивши, коли його куля стала провертатися під його вагою. — Але т-т-тим-не-менше я вирішив розпочати свою н-н-новочасну Гіджру.

Від здивування я просто кліпнув очима у відповідь. От уже два роки, як Біллі періодично повертався до задуму перемістити деінде все своє королівство вигнанців, та я ніколи не думав, що він піде до кінця.

— К-к-кораблі вже готові на Парваті, — правив він далі. — Есквіт дав добро п-п-п... забезпечити транспортом до Мережі.

— А як же палац? — вигукнув я. — А бібліотека? Угіддя і землі?

— Звісно роздаровані, — проказав Король Біллі, — але вміст книгозбірні рушає в подорож із нами.

Я присів на бильце отоманки з кінського ворсу і потер щоку. Хоч за той десяток років, що я їх провів у цьому королівстві, мені пощастило зробити кар'єру від монаршого підданця-протеже до його ж наставника, повірника і друга, та я все одно ніколи не вдавав, що до кінця розумію скуйовджену енігму самодержця. Коли я вперше тут опинився, він мене одразу прийняв:

— Волієте п-п-приєднатися д-д-до нашої маленької к-к-колонії обдарувань? — поцікавився він у мене.

— Так, Ваша Величносте.

— А якщо залишитеся з н-н-нами, то нап-п-пишете щось схоже на «В-м-м-мирущу Землю»?

— Тільки через мій труп, Ваша Величносте.

— Знаєте, а я їх читав, — проказав маленький чоловічок. — Б-б-було дуже цікаво.

— Ви надто ласкаві до мене, сір...

— Д-д-дурниці, пан-Силене. Ваші романи б-б-були цікаві, тому що хтось проїхався по них катком і позалишав у них усе найгірше.

Я вишкірився у відповідь, раптом осягнувши, що мені подобатиметься мій Сумний Король Біллі.

— Зате ваші «Пісні», — зітхнув він, — ото б-б-була книга. М-м-можливо, найкраща п-п-п... вірші, що з'являлася в Мережі за останні дві сотні років. Як вам пощастило пропхнути їх у друк попри політику пересічних смаків, я ніколи не дізнаюся. Ми замовили у к-к-королівстві двадцять тисяч примірників.

Я заледве схилив голову, розгублений і безсловесний, уперше з періоду після інсульту двадцять років тому.

— Нап-п-пишете щось схоже на «П-п-пісні»?

— Я прибув до вас, щоби спробувати це зробити, ВашаВеличносте.

— Ну, тоді ласкаво просимо, — відповів Сумний Король Біллі. — Житимете у західному крилі п-п-п... замку, біля мого кабінету, чиї двері завжди для вас відкриті.

Тепер же я дивився на замкнуті стулки дверей його кабінету і на маленького монарха, котрий, навіть усміхаючись, виглядав, ніби ось-ось розридається.

— Гіперіон? — уточнив я. Він часто при мені згадував про колоніальний здичавілий світ.

— Саме так. «Ембріоносці» з андроїдами там уже кілька років, М-М-Мартіне. Торують, так би мовити, шлях.

Я здивовано повів бровою. Багатства короля Біллі були пов'язані не з наявними активами його королівства, а із серйозними інвестиціями в економіку Мережі. Але навіть за таких умов, якщо він потайки займався реколонізацією не один рік, то вартувало йому це просто небувалої ціни.

— Ти п-п-пам'ятаєш, Мартіне, чому п-п-перші колоністи назвали п-п-п... цей світ Гіперіоном?

— А як же. Ще до Гіджри на одному з супутників Сатурна існувало крихітне володіння-фригольд^[117], якому було не вижити без поповнення власних запасів на Землі. Тож там прийняли рішення емігрувати до котроїсь із загумінкових планет, а новий, досліджений власними силами світ назвали на честь рідного сателіта.

— І ти ж розумієш, чому ця назва неабияк пасує саме до нашої виправи? — невесело всміхнувся король Біллі.

Секунд десять у мене пішло на те, щоби збагнути зв'язок.

— Кітс! — викрикнув я.

Кілька років тому, вже наприкінці тривалої дискусії про сутність поезії, король Біллі поцікавився в мене, хто, на мою думку, володів найчистішим поетичним словом усіх часів.

— Найчистішим? — перепитав я. — Ви хотіли сказати, був найвеличнішим поетом?

— Ні-ні, — похитав головою Біллі. — Сперечатися про велич поета безглуздо. Мені цікава твоя думка про найчистіше поетичне слово... найближче до відображення суті поезії в твоєму уявленні.

Я обмірковував свою відповідь пару днів і повідомив її королеві Біллі, коли ми вдвох спостерігали за обома призахідними сонцями з крутояру неподалік від палацу. Бурштиновим моріжком до нас тягнулися червоні і голубі тіні.

— Кітс, — заявив я.

— Джон Кітс, — прошепотів Сумний Король Біллі. — А-а-а! — і за хвильку спитав: — Чому він?

І я переповів йому все, що знав про поета дев'ятнадцятого століття Старої Землі. Про його виховання, навчання і ранню смерть... але в основному, про його життя, майже повністю присвячене містерії та красі поетичної творчості.

Тоді Біллі мені здався зацікавленим. Тепер же він справляв враження одержимого, коли, змахнувши рукою, ввімкнув голографічну модель, що чи не заповнила собою весь кабінет. Я рушив уперед, пірнувши у гори та будівлі і худобу на випасі, намагаючись роздивитися все якнайкраще.

— Споглянь на Гіперіон, — врочисто прошепотів мій меценат, який не затинався, коли був надто захоплений чимось. Краєвиди на голограмі змінювалися один за одним: прирічкові міста, морські гавані, гірські замки, місто на узвишші, сповнене статуй до пари химерним спорудам у сусідній долині.

— Гробниці часу? — уточнив я.

— Вони самі. Найбільша загадка відомого нам усесвіту.

— Вони ж, блядь, порожні, — не стримався я, спохмурнівши від гіперболи. — Стоять пустісінькі від часу, коли їх відкрили.

— Це джерело незбагненних антиентропійних полів, які там і досі можна спостерігати, — правив далі король Біллі. — Одне з небагатьох явищ, коли не брати до уваги сингулярності, що здатні похитнути підвалини самого часу.

— Теж мені біном, — не погодився я. — Напевно, то щось на кшталт антикорозійної фарби на металі. Збудували-то їх навіки, але ж вони порожні. А ще хотів спитати, з якої це радості ми тепер цікавимося технологічними звершеннями?

— Не технологічними, — зітхнув король Біллі, укриваючись, ніби підтала свічка, глибшими зморшками, — а містичними. Химерність і дивовижа місця, що так потрібна деяким творчим душам. Бездоганне поєднання класичної утопії та язичницьких містерій.

Я байдуже здвигнув плечима.

Сумний Король Біллі змахнув голограму рукою.

— То твоя п-п-поезія поліпшилася? — спитав він.

— Ні, — схрестив я на грудях руки та зиркнув на монаршого гнома-гевала.

— А м-м-муза не повернулася?

Я промовчав. Якби поглядом можна було вбивати, то вже надвечір ми б усі волали «Король помер! Хай живе король!»

— Дуже д-д-добре, — проказав він, усім своїм виглядом доводячи, що інколи може здаватися не тільки вкрай сумним, а й напрочуд самовдоволеним. — П-п-пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон.

(Зйомка «із затемнення»)

«Ембріоносці» Сумного Короля Біллі плавають у ляпіс-лазуровому небі, наче золоті кульбабки. На трьох материках пнуться вгору білі міста: Кітс, Ендіміон, Порт-Романс... і, власне, Місто поетів. Понад вісім тисяч прочан-любителів Мистецтва, що жадають визволитися од тиранії посередності та поглянути навколо свіжим поглядом у цьому грубо обтесаному світі.

Впродовж першого століття по Гіджрі Есквіт і Віндзори-у-Вигнанні стали осередком біовиробництва андроїдів, і тепер ці синьошкірі друзі людини гарували та ішачили з усвідомленням того, що коли вони завершать свої труди, то нарешті стануть вільними. Здіймалися білі міста. Тубольне населення, якому набридло вдавати дикунів, повиходило зі своїх сіл та лісів і заходилося допомагати відбудовувати колонію відповідно до більш людських стандартів. Цей світ нічого не підозрював, коли, ще на крок наближаючись до своєї мрії, Сумний Король Біллі спустив на нього розморожених з анабіозу технократів та бюрократів з екократами.

Поки ми дісталися Гіперіона, то генерал Горацій Ґленнон-Гайт був уже мертвий, його нетривалий, але жорстокий заколот придушений, але вертатися назад ніхто не став.

Дехто із більш пошарпаних митців та ремісників зневажили Містом поетів і скніли своїм пошарпаним, зате творчим животінням у Джектауні, або Порт-Романсі, або й узагалі на передньому краї все дальшого прикордоння. Я ж нікуди не рипався.

У перші роки на Гіперіоні музи віднайти не вдалося. Для декого все це — збільшення відстаней при обмеженому транспортному сполученні (ненадійних «емтешках», малочислених екранольотах), зменшення ролі штучного інтелекту через обмежений доступ до інфосфери, відсутність зв'язку з Річчю Спільною і єдиний передавач плюс-сигналів вилилось у нові творчі сили, переусвідомлення того, що значить бути людиною і митцем.

Принаймні так мені розповідали.

А муза так і не прийшла. Мої вірші, як і раніше, були технічно довершеними та мертвими, ніби дохла кішка Гаклберрі Фінна.

Я вирішив накласти на себе руки.

Однак перед цим провів трохи часу (мінімум дев'ять років) забезпечуючи новий Гіперіон єдиним видом громадських послуг, яких йому бракувало — декадансом.

У біоскульптора з таким вдалим іменем Ґрауманн Од-Рубай я справив собі кошлаті боки, ратиці і цапині ноги сатира. Я відростив собі бороду і видовжив вуха. А ще Ґрауманн попрацював над моїм чоловічим агрегатом. Поповзли чутки. Юні поселянки, тубольці, дружини наших вірних синьошкірих містобудівельників та першопрохідців — усі чекали на гостини єдиного сатира на Гіперіоні або й самі призначали йому побачення. Тепер я знав, що насправді означають слова «пріапічний» та «сатиріаз». Окрім цієї нескінченної низки подвигів на сексуальному поприщі, я доклався до того, щоби легендарної слави набули мої алкогольні загули, і мій словниковий запас став наближатися до перших днів по інсультові.

Це було охуєнно. Все було заїбись.

І от тієї ночі, коли я вже вирішив пустити собі кулю в лоба, явився Ґрендель.

Начерк віньєток про турне нашого монстра:

Справдилися наші найстрашніші кошмари. Щось лихе уникає світла. Тіні Морбіуса й крелів^[118]. Піддайте, мамо, вогню — сьогодні прийде Ґрендель.

Спершу ми гадали, що зниклі без вісти просто десь собі завіялися. На мурах нашого міста не стояли вартові, та й мурів, власне, ніяких не було і жоден воїн не боронив наші хороми й палати. А потім чоловік заявляє про зникнення дружини, яка, повечерявши з ним, не дійшла до дитячих спалень підгорнути малечі постіль. По тому серед тижня на свій виступ в Амфітеатрі поетів не явився абстрактний артист-бомбіст Гобан Крістус — уперше за вісімдесят років на театральному коні. Став зростати неспокій. Сумний Король Біллі повернувся з Джектауна, де тяжко наглядав за ходом реконструкції, і всім пообіцяв посилити заходи безпеки. Навколо міста сплели справжнісіньку мережу із сенсорів. Офіцери Бортової безпеки обнишпорили всю територію Гробниць часу, але нічого не знайшли в їхніх руїнах. Механіки побували на входах до лабіринту в ногах Нефритової гробниці, пройшли його вглиб на шість кілометрів, та нічого не виявили. Пілотовані й автоматичні екранольоти обшукали все між містом і хребтом Вуздечка, не зловивши на радари нічого, крім теплової сигнатури скельного вугра. Впродовж кількох місцевих тижнів більше ніхто не зникав.

А потім сталися перші смерті.

Скульптора Піта Ґарсію знайшли у власній студії... і спальні... і в дворі за нею. Начальник офіцерів Бортової безпеки Труїн Гайне здуру заявив новинарям: «Його наче роздерла якась порочна звірина. Але я в житті не бачив тварини, що здатна була би таке зробити з людиною».

Потайки нас усіх проймає приємний дрож і зашпори. Це правда, діалоги нікудишні, ніби зціджені з мільйонів фільмів та голографічних картин, якими ми себе лякали, але ж тепер ми всі — учасники вистави.

Спочатку всі підозрюють очевидне: на волю поміж нас вирвався якийсь психопат, який убиває з допомогою пульсаційного ножа або пекельного батога. І цього разу йому (чи їй) не вистачило часу позбутися тіла. Сердешний Піт.

Начальника офіцерів Бортової безпеки Гайнса звільнено, й управлінцеві міста Пруетту Його Величність дарує право набрати, підготувати та озброїти міську поліцію у складі, приблизно, двадцяти осіб. Ходять чутки, що на детекторі брехні перевірять усе шеститисячне населення Міста поетів. По вуличних кафе тільки й розмов, що про порушення громадянських прав... суто формально ми же не входили до складу Гегемонії (то чи мали ми ці права взагалі?)... а легковажні ловці вигадують план, як спіймати душогубця.

А потім почалася різня.

В убивствах не прочитувалася жодна логіка. Трупи знаходили по двоє, по троє, по одному чи й узагалі не знаходили. Дехто зникав безслідно. По інших лишалися літри пролитої крові. Жодних свідків і вцілілих. Місце злочину не відігравало ніякої ролі: родина Веймонтів займала одну з хатинок на віллах у навколишнім передмісті, Сіра Роб навіть кроку не ступила зі своєї вежі-студії в центрі, дві жертви зникли на самоті глибокої ночі, гуляючи, напевно, в Саду Дзен, зате доньку канцлера Лемана не вберегли персональні охоронці у ванній кімнаті, де вона перебрала сама на сьомому поверсі палацу Сумного Короля Біллі.

На Лузі, в Центрі Тау Кита чи добрій дюжині інших планет Мережі смерть навіть тисячі осіб — всього лишень другорядна новина (одним рядком в інфосфері чи на розвороті ранкової газети). Зате в шеститисячному центрі п'ятдесятитисячної колонії десяток убивств (як той вирок страчуваному вдосвіта чоловіку^[119]) сприяє неабиякій концентрації уваги.

З однією із перших жертв я був знайомий. Сіссіпрісс Гарріс була однією з перших — і однією із найзавзятіших — жертв моїх сатиричних завоювань. Прекрасна дівчина. Довгі біляві коси, надто м'які, щоб можна було повірити в їхню справжність. Колір шкіри ніби в щойно зірваного з гілки дерева персика — надто невинного, щоби про доторк до нього можна було мріяти. Неймовірно бездоганна краса — зірвати таку квітку мріють навіть у найбільш сором'язливих чоловічих снах. Тепер квітку Сіссіпрісс зірвали по-справжньому. Знайшлася тільки її голова. Вона лежала горілиць на площі Лорда Байрона, ніби дівчину по горло залили рідким мармуром. Щойно почувши про перші подробиці, я вже точно знав, із якого роду істотою ми маємо справу. Адже кіт, який у нас жив у маминій господі, майже кожного літнього ранку залишав нам на порозі південного дворика аналогічні офіри — голову миші, яка лупила на нас із пісковикових плит оченята і дивилися вгору своїм щирим та приголомшеним поглядом гризуна. Або вивірки — з її зубатим вишкіром. Усе це були трофеї гордовитого, але зголоднілого хижака.

Сумний Король Біллі прийшов у гості, коли я працював над «Піснями».

— Доброго ранку, Біллі, — проказав я.

— А де поділася «Ваша Величносте»? — буркнула Його Величність, висловлюючи рідкісний напад ураженого королівського самолюбства. Король не затинався від часу, коли спусковий катер монарха приземлився на Гіперіон.

— Доброго ранку, Біллі, Ваша Величносте.

— Гррр, — загарчав мій сеньйор, посуваючи якісь папірці, щоби врешті вмоститися у єдиній баюрці пролитої кави на в цілому сухому ослінчику. — Знову пишеться, Силене?

Я не бачив сенсу заперечувати очевидне.

— Ти завжди працював пером?

— Ні, — відказав я, — тільки коли це щось варте прочитання.

— І це варте? — він тицьнув пальцем на невеличкий стіс рукописів, які в мене скупчилися за два місцеві тижні роботи.

— Так.

— Так? Звичайнісіньке собі «так»?

— Так.

— Скоро я зможу почитати?

— Ні.

Король Біллі зиркнув униз і помітив, що лівою ногою вліз у калюжу кави. Він спохмурнів, перемістився та витер рештки рідини полою плаща.

— Ніколи?

— Хіба що переживеш мене.

— Ну, я так і планую, — заявив король. — А от ти зійдеш нанівець, скачучи цапом по королівській пастві.

— Проба метафори?

— Анітрохи, — похитав головою король. — Банальне спостереження.

— Востаннє я краєм ока дивився на паству в дитинстві у маминій кошарі, — і далі огризався я. — А їй самій я проспівав обіцянку, що наступного разу гратиму овець тільки з її дозволу. — І поки король Біллі скорботно дивився на мене, я проспівав кілька тактів стародавнього мотивчику: «Говца-бвца-ов-ца-ца».

— Мартіне, — проказав монарх, — хтось або щось убиває мій народ.

— Я в курсі, — відклав я вбік перо.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Яка ще, на Бога, допомога? Мені що, треба вистежити убивцю, ніби якому детективу з ГТБ? Може, нахрін, іще битися з ним до смерті біля Райхрін-баського водоспаду^[120]?

— Мене б це влаштувало, Мартіне. Але поки що вдовольнюся парою розумних слів та порад.

— Слово номер один, — гаркнув я. — Тупо було сюди приходити. Слово номер два — і тупо залишатися. Ну, і порада перша, вона ж і остання — гуляй!

— Гуляти з міста? Чи одразу із Гіперіона?

Я здвигнув плечима.

Його Величність підвівся і прогулявся до вікна мого крихітного кабінету. Його вікна виходили на цегляну стіну автоматизованого заводу із переробки сміття, що знаходилася по той бік провулка завширшки в три метри. Король Біллі розглядав цей пейзаж:

— Тобі відома, — спитав він, — стародавня легенда про Ктиря?

— Чув краєм вуха.

— Тубольні племена пов'язують цього монстра з Гробницями часу.

— А ще вони вимазують животи фарбою на день урожаю та шмалять махорку.

На таку мудрість король Біллі кивнув.

— Загін піонерів Гегемонії стерігся цього району. Вони встановили тут багатоканальні передавачі і розбивали табори на південь від Вуздечки.

— Послухай... те, Ваша Величносте, — відповів я. — Чого вам кортить? Відпущення гріхів за те, що налажали і збудували тут місто? То я відпускаю. Іди, сину, і гріши далі. А тепер, Ваша Королівськосте, adiós. Мені треба набазграти трохи сороміцьких лімериків.

— Ти рекомендуєш евакуювати місто, Мартіне? — так і дивлячись у вікно, спитав король Біллі.

— Звісно, — майже не вагаючись, відказав я.

— І ти поїдеш звідси з ними?

— Чом би й ні?

— Тонно поїдеш? — розвернувся і подивився мені в очі король.

Я змовчав. А за хвилину відвів погляд.

— Так я і думав, — промовив правитель планети. Він склав пухлі руки за спиною і знову витріщився на стіну. — Був би я слідчим, то вже мав би підозри. Найбезплідніший громадянин знову пише після десятирічної мовчанки всього лишень... так, Мартіне?.. після двох днів, що минули від перших убивств. Він начисто зникає з суспільного життя, де раніше панував, і витрачає час на епічну поему... і сором'язливі, навіть юні діви можуть не боятися його цапиного запалу.

— Цапиного запалу, ясновельможний пане? — зітхнув я.

Король Біллі подарував мені погляд через плече.

— Гаразд. Розкусили. Зізнаюся. Я їх усіх порішив і скупався в їхній крові. Працює, сука, наче літературний афродизіак. Я так прикидаю, сто... може, ще триста жертв... максимум, і нова Книга готова до друку.

Король Біллі знову втупився у вікно.

— Що таке? — викрикнув я. — Не віриться?

— Ні.

— Чому ні?

— Тому що, — пояснив король, — я знаю, хто вбивця.

Ми сиділи в затемненій виїмці голографічної ніші і дивилися, як Ктир убив романістку Сіру Роб та її коханця. Освітлення було вкрай погане, і шкіра жінки середнього віку блідо фосфоресціювала у той час, як білі сідниці її значно молодшого партнера справляли враження окремого від його решти засмаглого тіла органу, що ніби плавав у тьмяному присмерку. Їхнє плотське кохання якраз сягнуло своєї шаленої кульмінації, коли сталося незбагненне. Замість того, щоби зробити завершальні поштовхи і завмерти в несподіваній паузі оргазму, молодик, здавалося, піднісся в повітрі, геть ніби Сіра із силою викинула його з власного тіла. А звукова доріжка на диску, що до цього повнилася тривіальними зітханнями, хеканням, стогоном та настановами (звичайними для такого роду діяльності), раптом розірвалася криками — спершу юної особи, а потім і самої Сіри.

Із глухим гупанням тіло молодика гепнулося об стіну за кадром. І тіло Сіри лишилося лежати в трагікомічній вразливості із широко розведеними ногами та розкинутими руками, розпластаними персами та блідими стегнами. Голову вона була закинула в екстазі назад, але тепер в неї був час підвести її, щоби глядачі побачили, як вираз близького оргазму поступається місцем напрочуд схожим рисам шоку і гніву. Вона розкрила рота, щоби щось прокричати.

Слів не пролунало. Лише схожий на розтин дині звук, із яким леза проникають у плоть, звук, із яким гак зривається із сухожиль та кісток. Голова Сіри впала на спину, неймовірно широко розкрилися вуста, а під грудиною вибухнуло все тіло. Щось його чикрижило так, як наче невидима сокира рубала останки Сіри Роб на дрова. Автопсію довершили непомітні оку скальпелі, бокові надрізи з'являлися, немовби працював божевільний хірург, документуючи свою улюблену операцію в непотребному сповільненому фільмуванні. Це була брутальна вівісекція. Вівісекція колись живої людини, бо коли кров перестала розлітатися навсібіч і минули конвульсії, тіло Сіри обм'якнуло знов із широко розведеними ногами, у відлунні непристойної демонстрації внутрішніх органів. І потім — найкоротшої з можливих митей — край ліжка проявилася розмита червоно-хромована пляма.

— Стоп-кадр. Збільшити. Контраст, — наказав домашньому комп'ютерові король Біллі.

І ляпка на зображенні перетворилася на голову із наркотичного кошмару: обличчя — череп зі сталі і хрому, щелепа — механізований гібрид вовчої пащі та парового екскаватора, рубінові лазери очей печуть із-за кривавих самоцвітів, кривий шип-клинок, що здіймається сантиметрів на тридцять із лоба живого срібла, і всіяний терновинням карк.

— Ктир?

Король Біллі кивнув — самим лише рухом підборіддя і щік.

— Що з хлопцем? — поцікавився я.

— Коли знайшли труп Сіри, його ніде не було, — відповів монарх. — Ніхто навіть не знав, що він зник, поки ми не знайшли диск. У ньому впізнали молодого тренера з Ендіміона.

— Ви щойно знайшли цей голофільм?

— Учора, — уточнив король Біллі. — Охорона виявила камеру спостереження на стелі. Менше міліметра в діаметрі. У Сіри цілий архів таких записів. Вона цією камерою користувалася тільки, щоб... е-е...

— Документувати будуарні забаганки, — підказав я.

— Саме так.

Я підвівся і підійшов до образу істоти, який ширяв у повітрі. Провів рукою крізь його чоло, шип і пельку. Комп'ютер обрахував його розміри і спроектував у реальному розмірі. Судячи з його голови, наш місцевий Ґрендель мав понад три метри заввишки.

— Ктир, — пробурмотів я, радше вітаючи його, ніж упізнаючи.

— Мартіне, розкажи мені, що ти про нього знаєш.

— Чому я? — відрубав я. — Я схожий на міфоісторика?

— Ти копався в пам'яті «ембріоносця», шукав інформацію про походження і природу Ктиря.

Я поворухнув бровою. Доступ до комп'ютера вважався справою приватною й анонімною, як і вхід в інфосферу у Гегемонії.

— То й що? Певно, сотні людей цікавилися легендою про Ктиря з часу, як почалися вбивства. Можливо, навіть тисячі. Хіба, блін, це не єдина байка про монстра, яка в нас є?

Король Біллі поворушив своїми зморшками і струснув складками.

— Так, — погодився він. — Але ти копався у файлах за три місяці до першого зникнення.

— Ну, гаразд, — погодився я і впав на подушки дивана в голографічній ніші. — Копався. То й що? Мені потрібен був цей клятий образ для своєї клятої поеми. То я й досліджував питання. Можеш тепер мене заарештувати.

— Про що ти дізнався?

Але я вже страшенно сердився і тупав ратицями сатира по м'якому килиму.

— Тільки те, про що йдеться в бісовім файлі, — гаркнув я. — Чого тобі від мене треба, Біллі?

Король потер лоба і скривився, випадково тицьнувши пальцем собі в око.

— Не знаю, — відповів він. — Служба безпеки хотіла забрати тебе до себе на корабель і допитати в повному слідчому інтерфейсі. Натомість я вирішив поспілкуватися з тобою сам на сам.

Я кліпнув очима, затамувавши подих від дивного невагомого відчуття у животі. Повний слідчий інтерфейс означав шунти в корі головного мозку і гнізда під них у черепі. Більшість людей, що проходили цю процедуру, потім повністю одужували. Більшість.

— Розкажеш мені, що саме з легенди про Ктиря ти планував використати в своїй поемі? — тихо спитав король Біллі.

— Звісно. Якщо вірити благій звістці, яку поширює культ Ктиря, започаткований тубольним населенням, Ктир — це Князь Болю і Янгол Останньої Спокути родом із місць, непідвладних часу, котрий віщує кінець людського роду. І мені припав до вподоби цей метафоричний образ.

— Кінець людського роду, — повторив король Біллі.

— Ага. Він — архангел Михаїл, Мороній^[121], Сатана, Личина Ентропії і потвора Франкенштайна в одній персоні. Ошивається навколо Гробниць часу, чекає, коли людству настане пора приєднатися у списку шлягерів вимирання до горил із дронтами й кашалотами, а він зможе вийти і ввергнути світ у хаос і згубу.

— Потвора Франкенштайна, — замислено проказав курдупель у зморшкуватому корзні. — Чому саме вона?

Я перевів подих.

— Тому що послідовники культу Ктиря вважають, що людство так чи інакше саме створило цю істоту, — пояснив я, хоча знав, що королеві Біллі відомо геть усе, що знав я, а може, навіть більше.

— І вони знають, як його вбити? — поцікавився він.

— Ніколи про таке не чув. Вважається, що він безсмертний. Час над ним не владний.

— Якийсь бог?

— Не сказав би, — завагався я нарешті. — Радше найстрашніший кошмар у Всесвіті, який раптом ожив. Щось типу старої з косою, яка віддає перевагу тому, щоби нахромлювати душі на велетенське тернове дерево... поки ці душі все ще перебувають у людських тілах.

Король Біллі кивнув.

— Послухайте, — проказав я, — коли вам уже так цікаво розбирати на гвинтики богословські вчення провінційних планет, то, може, краще полетіти у Джектаун і допитати парочку жерців цього культу?

— Так, — неуважно погодився король, поклавши підборіддя на пухкий кулачок, — їх уже допитують на кораблі служби безпеки. Все так заплутано.

Я підвівся, збираючись піти геть, але не впевнений, чи мені дозволять.

— Мартіне?

— Слухаю?

— Перш ніж ти підеш, можеш підказати, як нам зрозуміти цю істоту?

Я затримався на порозі, відчуваючи, як молотить зсередини по ребрах серце.

— Ага, — ледве зберігаючи спокійний тон, промовив я. — Можу сказати, ким і чим насправді є Ктир.

— І?

— Це моя муза. — Я розвернувся і пішов назад у свій кабінет писати далі.

Звісно, це я викликав Ктиря. Я це знав. Я розбудив його до життя, коли почав писати про це поему. Споконвіку було Слово.

Своєму епосу я дав назву «Гіперіонові пісні». І була вона не про планету, а про минущість самопроголошених титанів, ім'я яким — людство. Про бездумну пиху цього роду-племені, який наважився загубити рідний світ через звичайнісіньку байдужість, а потім ще й переніс свою зверхність до зірок, де й наразився на лють одного бога, котрий без нас би не виріс. «Гіперіон» став моєю першою серйозною роботою за чимало років і найкращою, яку мені судилося створити. Те, що починалося як серйозно-комічний омаж привидові Джона Кітса, перетворилося на мою єдину причину існувати, стало проявом, моїм вищим пілотажем епічного розмаху в епоху сірого фарсу та посередності. «Гіперіонові пісні» я писав під диктуру чужого голосу із такою майстерністю, яка мені раніше і не снилася, якої я нізащо сам не сягнув би. Моєю темою була минущість людства. Ктир став моєю музою.

Перш ніж король Біллі евакуював Місто поетів, загинув із добрий двадцяток людей. Дехто рушив до Ендіміона та Кітса, дехто — до кількох інших нових міст, але більшість повантажилася на старі «ембріоносці» та полетіла назад у Мережу. Мрія про утопію творців короля Біллі померла, хоча сам монарх і надалі мешкав у понурому палаці в місті Кітса. Зверхність над колонією він передав місцевому врядуванню, яке направило петицію про прийняття Гіперіона до Гегемонії і негайно заснувало Сили самооборони. До їхнього складу (під командуванням самопризначеного офіцерського корпусу нової колонії) переважно ввійшли корінні місцеві мешканці, котрим було не звикати лупцювати і дубцювати впродовж минулих десятиріч, відтак єдиним їхнім досягненням стало сновигання екранольотів на автопілоті, які регулярно порушували мирні ночі. Та ще пустелі, чию красу тепер псувала механізована розвідка.

На превеликий подив я з'ясував, що не став тим одним, хто залишився. Іще приблизно двісті людей нікуди не поїхали, хоч і старанно уникали будь-якого спілкування між собою, лише ввічливо всміхаючись один одному на Променаді поетів або трапезуючи разом у лункій порожнечі ресторанних зал.

Людей убивали, люди зникали і надалі. В середньому раз на два тижні. Та виявляли це зазвичай не ми, а командир регіональної самооборони, який щокілька тижнів проводив перепис населення.

Спогад того першого року, який не йде мені з пам'яті, незвично колективний: ми тоді зібралися на Толоці спостерігати за відбуттям «ембріоносця». Осінній сезон метеоритних дощів був у розпалі, і нічне небо Гіперіона ясніло від золотих пасмуг, що його перекреслили червоні омахи ракетних рушіїв на зльоті, коли спалахнуло маленьке сонце, і ми ще потім цілу годину дивилися, як наші друзі та колеги митці віддаляються від нас рискою термоядерного полум'я. З нами тієї ночі був Сумний Король Біллі, і я пам'ятаю його погляд, яким він мене обдарував, перш ніж зайти до своєї розцяцькованої карети перед поверненням у захищений Кітс.

* * *

Впродовж наступних дванадцяти років я вибирався з міста щось із півдесятка разів. Один раз у пошуках біо-скульптора, який би допоміг позбутися моїх сатиричних новоробів, інші рази — на закупи їжі та припасів. На той момент храм Ктиря вже поновив паломництва до Ктиря, тож під час своїх подорожей я користався їхнім складним маршрутом до смерті у зворотному напрямку: спочатку пішки йшов до Твердині Хроноса, канаткою через хребет Вуздечка і буєрами та човником Харона вниз за течією річки Гулай. Вертаючи назад, я роздивлявся прочан і гадав, хто з них виживе.

Місто поетів майже ніхто не відвідував. Наші недобудовані вежі стали виглядати ніби покришені руїни. Торговельні ряди під прекрасними банями зі скла та металу і криті аркади густо поросли лозою, а між плитами тротуарів пробилися билини вогнетрав'я і шрамувальника. Підливали олії в багаття хаосу і сили самооборони, наставляючи міни і пастки на Ктиря, якими тільки ще більше занапащали колись прекрасні райони середмістя. Вийшла з ладу іригація. Розсипався акведук. На Місто поетів тепер зазіхала пустеля. Я перебирався з однієї кімнати в покинутому палаці короля Біллі до іншої, працюючи над поемою та чекаючи на свою музу.

Коли замислитися, то причинно-наслідкові зв'язки якоїсь миті починають нагадувати якусь оскаженілу закільцьовану логіку інфоартиста Каролюса або репродукцію Ешера: своїми заклинаннями Ктиря до життя призвела моя поема, і водночас їй би не довелося існувати, якби не було загрози / присутності Ктиря в ролі моєї музи. Цілком імовірно, що я сам у ті дні трохи був з'їхав із глузду.

Дванадцять років наглих смертей у місті відбракували дилетантів, поки в ньому не лишився сам-один я і Ктир. Щорічний прохід пілігримів — далекий караван, що перетинав пустелю в напрямку Гробниць часу — виступав незначним подразником. Інколи яро-червоними пісками поквапно верталися кілька постатей, тікаючи назад до прихистку Твердині Хроноса в двадцяти кілометрах на південному заході. Але частіше над усе назад просто ніхто не йшов.

Я нипав у тінях міста. Мої волосся та борода відросли настільки, що тепер частково прикривали ті лахи, в яких я ходив. Зазвичай я виходив уночі, перебігаючи між руїн, немовбито чиясь потаємна тінь, що витріщалася на свою освітлену вежу палацу, ніби якийсь Девід Г'юм, котрий зазирав у власні вікна, а потім урочисто проголошував, що вдома його немає^[122].

Синтезатор їжі я й не думав переносити із ресторанної зали до власних апартаментів, бо віддавав перевагу лункій тиші під тріснутим дуомо, геть ніби очманілий елой, котрий вигодовує себе для неминучої зустрічі з морлоками^[123].

Ктиря я так і не зустрів. Часто вночі, вже перед самим світанком, я прокидався від неміцного сну через найменший звук: шкрябання металу по каменю, рипіння піску під чиєюсь ногою, — але саме через моє переконання в тому, що за мною спостерігають, самого спостерігача побачити мені не вдавалося.

Вряди-годи я робив короткі вилазки до Гробниць часу, особливо затемна, оминаючи тихі, бентежні хвилі антиентропійних хроноприпливів, пересуваючись крізь складні тіні у підкриллі Сфінкса або розглядаючи зірки в прозорій смарагдовій стіні Нефритової гробниці. І якраз після однієї з таких ноктюрн-екскурсій, повернувшись до свого кабінету, я заскочив у ньому порушника.

— П-п-приголомшує, М-М-Мартіне, — король Біллі постукав пальцем по одному зі стосів рукописів, розкиданих по кімнаті. Розвалившись у завеликому для нього фотелі за довгим столом, монарх-невдаха здавався старішим та значно підталішим, нуж будь-коли раніше. Він, очевидно, читав кілька годин. — Т-т-ти справді вважаєш, що людство заслуговує на т-т-такий кінець? — тихо запитав він. Дванадцять років я не чув, щоби він затинався.

Я відійшов від дверей, але не відповів. Біллі був моїм другом та меценатом упродовж двадцяти стандартних років, але тієї миті я міг його вбити. Думка про те, що хтось читав «Гіперіон» без мого дозволу, переповнювала мене люттю.

— Т-т-ти ставиш д-д-дату на своїх п-п-п... віршах? — розпитував король Біллі, гортаючи найсвіжішу пачку списаних аркушів.

— Як ви сюди потрапили? — гаркнув я.

Питання було невипадковим. Останні роки екранольотам, спусковим і гвинтокрилим апаратам добиратися до Гробниць часу стало важко. Машини прилітали без пасажирів. Ніщо інше не підживлювало міф про Ктиря настільки сильно.

Низенький чоловічок у пожованому плащі стенув плечима. Його стрій мав бути разючим та монаршим, натомість перетворював його образ на перегодованого арлекіна.

— Прибув з останньою партією прочан, — пояснив він. — П-п-прийшов у гості від Т-т-твердині Хроноса. М-М-Мартіне, я помітив, що тобі геть погано писалося за останні кілька місяців. Поясниш?

Я підбирався ближче і нетямився з люті.

— Гадаю, я і сам подужаю пояснення, — промовив королі Біллі. Він подивився на останню завершену сторінку «Гіперіонових пісень», ніби там містилося розв'язання давньої загадки. — Останні строфи ти написав того самого тижня, коли зник Дж. Т. Теліо.

— І що? — Я вже стояв біля дальнього краю стола. Вдаючи буденність, я підтягнув менший стосик рукописів ближче до себе і подалі від рук Біллі.

— А те, що згідно з м-м-мошторами самооборони... це д-д-дата смерті останнього мешканця Міста поетів, — пояснив він. — Останнього, якщо не рахувати тебе, М-М-Мартіне.

Я здвигнув плечима і почав шлях навколо стола. Мені треба було дістатися Біллі, не даючи рукопису опинитися між нами.

— Ти ж бо знаєш, що не скінчив його, М-М-Мартіне — правив він далі глибоким і сумним голосом. — Зберігається шанс, що людство п-п-переживе Падіння.

— Ні, — заперечив я і сковзнув іще ближче.

— Але ти не можеш дописати його, Мартіне? Т-т-тобі не дається поезія, якщо твоя м-м-муза не проливає кров, правда?

— Дурня!

— Можливо. Проте, погодься, дивовижний збіг. Ти от ніколи не думав, чому сам досі цілий, Мартіне?

І знову я зітнув плечима і відсунув від нього подалі черговий стос аркушів паперу. Я був вищим, дужчим і підступнішим від Біллі, проте я мусив упевнитися, що жодна сторінка рукопису не зазнає ушкоджень, якщо я підніму його з фотеля і викину геть.

— Н-н-настав час якимсь чином дати раду цій п-п-проблемі, — проказав мій покровитель.

— Ні, — заперечив я. — Настав час, щоб ви пішли. — Я відіпхнув останню порцію віршів і підняв руки, зі здивуванням помітивши, що тримаю в одній мосяжний підсвічник.

— Будь ласка, зупинися там, де стоїш, — тихо проказав король Біллі і підвів із колін невральний аудіотравмат.

Я завмер на секунду і розреготався:

— Мала, мізерна, фальшива нікчема. Ти ж не зможеш натиснути на гашетку, навіть якщо боронитимеш власне життя.

І я ступив до нього, щоби дати йому прочуханки і викинути з кімнати.

Я лежав щокою на камені подвір'я, але із розплющеним оком, яким бачив мерехтіння зірок крізь плетиво аварійного купола над аркадою. Кліпати в мене не виходило. У руки-ноги, і в усе тіло кололи зашпори, що знаменували повернення відчуттів, так ніби весь мій організм заснув, а тепер болісно приходив до тями. Хотілося кричати, але і щелепа, і язик коритися мені відмовлялись. Раптом хтось мене підняв й обіпер спиною на кам'яну лаву, звідки я бачив тепер цілий двір і сухий водограй, спроектований Рітметом Корбе. Бронзовий Лаокоон борюкався із бронзовими зміями у непевному освітленні досвітнього метеоритного дощу.

— П-п-пробач, Мартіне, — пролунав знайомий голос, — але це б-б-божевілля м-м-мусить скінчитися. — В полі зору об'явився король Біллі з високим стосом рукописів в оберемку. Ще більше аркушів було розкладено на приступці фонтана біля підніжжя металевого троянця. Поруч я помітив відро з гасом.

У мене вийшло кліпнути. Повіки рухалися, немов заіржавіле залізо.

— Т-т-травматчиний ефект м-м-має скоро минути, — проказав король Біллі і потягнувся до водограю, здійняв у повітрі ворох аркушів і підпалив їх іскрою від запальнички.

— Ні! — прокричав я крізь зціплені зуби.

Вогонь потанцював і згас. Король Біллі струсив попіл у чашу фонтана, взяв інший стос і скрутив його в трубочку. В омахах полум'я на його зморшкуватих щоках блистіли сльози.

— Це т-т-ти його в-в-викликав, — хапав ротом повітря курдупель. — Цьому т-т-треба покласти край.

Я спробував підвестися. Руки і ноги в мене тремтіли, наче в кепсько керованої маріонетки. І біль відчувався неймовірний. Я знову закричав, і звук цієї агонії луною відбився від навколишнього мармуру і граніту.

Король Біллі підняв грубезну пачку аркушів і на мить пригальмував, аби зачитати з верхнього рядка:

Король Біллі підніс своє обличчя до зірок і пустив цю сторінку на дим.

— Ні! — знову заволав я, намагаючись чимдуж зігнути ноги. Я примудрився стати на одне коліно, спробував утримати рівновагу, спершись на прошитий огнем зашпорів лікоть, але повалився на бік.

Тінь у плащі підняла стос, що був занадто товстий і не згортався у трубочку, та примружилася над ним у тьмяному світлі.

Король Біллі ворухнув запальничкою, і ця сторінка разом із п'ятдесятьма іншими зайнялися синім полум'ям. Він їх кинув у фонтан і знову потягнувся за новою партією.

— Будь ласка! — горлав я, вчепившись у кам'яну лаву і намагаючись підтягнутися на руках, поки заціпенілі ноги корчило від випадкових нервових імпульсів. — Будь ласка.

Третя фігура нізвідки не прийшла, якось вона навіть не одмітила свою присутність у моїй свідомості. Складалося враження, що вона завжди стояла там, і ми з королем Біллі її просто не помічали, поки язики полум'я не змахнули досить високо вгору. Неймовірно високий, чотирирукий, відлитий із хрому та хрящів, Ктир прикипів до нас своїм червоним поглядом.

Король Біллі ахнув, ступив крок назад і подався був уперед, щоби згодувати вогню побільше моїх «Пісень». Іще жеврів присок теплих чернеток. Зграя голубів вибухнула лопотінням крил, пурхаючи вгору з-поміж обплетених плющем ребер дірявого купола.

Я рушив було вперед, не стільки роблячи упевнений крок, скільки потайки скрадаючись. Ктир не поворухнувся і не відвів прискіпливого погляду кривавих очей.

— Геть! — екзальтовано закричав король Біллі, забувши про затинання і тримаючи по запаленому віхтю рукописів у кожній руці. — Вертай до ями, з якої піднявся!

Ктир хіба що ледве похилив голову. Червоні відблиски вогню лизнули його гострі грані.

— О, Господи! — і собі закричав я, хоча так і не зрозумів (ні тоді, ні зараз), звертався я до короля Біллі чи примари із пекла. Я зробив два невпевнені кроки і потягнувся до руки свого монарха.

Але його вже там не було. Секунду тому підстаркуватий король стояв на відстані простягнутої руки від мене, а наступної миті висів за десять метрів убік, над кам'яними плитами дворика. Схожі на металеві шипи пальці пронизали його плечі, груди і стегна, але він і далі звивався, не випускаючи з кулаків обійняті вогнем «Пісні». Ктир тримав його, немовби батько, що простягає священикові сина для хрещення.

— Знищ це! — кричав Біллі, намагаючись жестикулювати прохромленими руками. — Знищ це!

Я спинився край водограю і слабко почвалав уздовж його периметра. Спершу мені здавалося, він говорив про Ктиря... але згодом я второпав, що мова йшла про поему... а ще пізніше я збагнув, що він мав на увазі і те, й інше. У сухому фонтані лежали розкидані тисячі або й більше сторінок рукопису. Я підняв відро з гасом.

Ктир не ворушився, а тільки поволі насаджував короля Біллі на свої груди в химерних приязних обіймах. Дідок жолобився і безгучно закричав, коли довгий сталевий шип виріс із його фіглярських шовків над грудною кісткою. А я тупо стояв і згадував колекцію метеликів зі свого дитинства. Повільними, механічними рухами я вихлюпнув гас на розсипані папірці.

— Давай! — хапав повітря ротом король Біллі. — Заради Бога, покінчи з цим, Мартіне!

Я підняв запальничку там, де він її впустив. Ктир не ворухнувся. Кров проступила чорними плямами на блузі Біллі, і вони злилися з її малиновими фабричними фігурами. Я клацнув антикварною запальничкою раз, другий, третій. Але вона викрешувала тільки іскри. Крізь сльози я розглядав труд усього свого життя, розкиданий по притрушеному пилом фонтану. І я впустив запальничку на землю.

Біллі скрикнув. Ніби в тумані, я чув, як скреготіли по кістках леза, коли він звивався в обіймах Ктиря.

— Кінчай! — волав Біллі. — Мартіне!.. О, Боже!..

Я розвернувся, ступив п'ять швидких кроків і вихлюпнув наполовину повне відро з гасом. Його випари застилали мені полудою і без того затуманений зір. Біллі з неймовірною істотою, що тримала його в руках, були мокрі з ніг до голови, ніби два лицедії у грубому фарсі. Я помітив, як Біллі кліпав очима та відпльовувався. Я бачив масну поверхню карбованої пащі Ктиря, в якій відбивалися метеори зоряного дощу. Я зауважив, як від майже згаслого жару спалених сторінок у досі стиснутих кулаках короля зайнявся гас.

Захищаючи обличчя, я підніс угору руки, але було вже пізно — борода і брови в мене курилися і шипіли, — і на шляху мого відступу виріс бортик фонтана.

Якусь мить це поховальне багаття здавалося бездоганним скульптурним зображенням вогню. Блакитна і жовта «П'єта»^[126] з чотирирукою мадонною та охопленою вогнем постаттю Христа. Палаюча людина в'юнилася і вигиналася на сталевому терні та двох десятках скальпелів-драпців. Тієї миті в небо знісся лемент, який, як мені і по сьогодні здається, не міг видати людський складник тієї пари в смертельних обіймах. Од вереску я впав на коліна, луна котилася всіма закутками міста, де ще збереглися тверді поверхні, розганяючи хвилі паніки серед голубів. Той крик тривав ще кілька хвилин після того, як полум'яне видіння просто припинило своє існування, не лишивши по собі ні приску, ні образів на сітківці ока. І тільки через хвилину-дві я збагнув, що крик, що його я досі чув, належить мені.

Розв'язка, безперечно, нікудишня і банальна. Справжнє життя рідко дарує нам структурно пристойний фінал.

Багато місяців (заледве не рік) я наново переписував попсовані гасом сторінки і відновлював знищені «Пісні». Тож, мабуть, ви не здивуєтеся з того факту, щопоеми я так і не завершив. І це не з власної волі. Моя муза втекла.

Місто поетів занепадало в мирі. Я там пожив іще років зо два, ну, можливо, зо п'ять. На той момент я вже остаточно з'їхав був з глузду. Навіть зараз в архівних звітах про перших пілігримів до Ктиря можна подибати розповіді про якогось кошлатого кощія у лахмітті, який будив прочан від їхнього гетсиманського сну своїм блюзнірським репетом, постійно стрясаючи кулаками в напрямку безмовних Гробниць часу та закликаючи боягуза вийти звідти.

Минув якийсь час, і божевілля вигоріло саме по собі (хоч його попіл тлітиме завжди), і я пройшов пішки п'ятнадцять кілометрів, що відділяли мене від цивілізації. Впродовж десяти останніх днів вміст мого заплічника полегшав до самого рукопису, а я годувався скельними вуграми і топив сніг для пиття.

Два з половиною століття, що минули з того часу, не варті згадки, не кажучи вже про те, щоб їх знову пережити. Неодноразова терапія Поульсена — для підтримання життя в інструменті — й очікування. Двічі підпільно лягав у холодний сон субсвітлових кріогенних подорожей. Кожна потягла на сторіччя з хвостиком. Кожна стягла своє подушне кількістю мозкових клітин та пам'яттю.

Тоді я чекав. Чекаю і досі. Поему потрібно завершити. І її буде завершено.

Споконвіку було Слово.

Наприкінці ж... коли мине вся честь, все життя, всі турботи...

Наприкінці буде Слово.

4

«Бенарес» причалив до пірса в Окраї одразу по обіді. Один зі скатів помер ще в упряжці за якихось двадцять кілометрів від пункту призначення, й А. Беттік просто перерізав паски, які припинали манту. Інший протягнув, поки вони не заходилися швартуватися до вигорілої на сонці пристані, аж потім, виснажений, перевернувся, пускаючи бульби з обох бризкалець. Андроїд і цього наказав відпустити, пояснивши, що скатові навряд чи судилося вижити, якщо його підхопить хутка течія.

Прочанам віддавна не спалося, і ще з досвітків вони спостерігали за насуванням ландшафту. Майже ніхто не говорив і не знайшов, що сказати Мартінові Силену. А поет був і не проти... запивав собі сніданок вином та горлав сороміцькі пісні на сході сонця.

За ніч плесо річки стало ще розлогішим, і на ранок від берега до берега Гулай перетворився на сіро-голубе шосе двокілометрової ширини, що прорізало низькі зелені узгір'я південніше від Трав'яного моря. Настільки близько до моря дерева не росли, тож бурі, золоті та верескові відтінки чагарників Гриви поступово виясніли і поступилися місцем соковитій зелені двометрового різнотрав'я північних гін. Цілий ранок пагорби все сильніше розпластувалися по землі, поки не перетворилися на крутоярі пасма обабіч ріки. На півночі та на безводному сході понад обрієм небо майже непомітно помутнішало, і ті з пілігримів, яким довелося пожити на планетах-океанах, зрозуміли, що так наближається море, хоч і мусили повсякчас нагадувати собі, що єдину «водойму» поруч насправді утворювали кілька мільярдів акрів розтрав'я.

Окрай і раніше складно було назвати великим аванпостом, тепер же він узагалі стояв усіма покинутий. Зо два десятки споруд, які обрамляли проторовану від верфі колію, мали абсолютно занедбаний вигляд, а по всій набережній читалися знаки, що ніби промовляли: все населення втекло звідси кілька тижнів тому. А від «Спочинку пілігрима» лишилося саме тільки згарище під горою — колись цьому гостинному дому налічувалося зо три сотні років.

А. Беттік провів товариство схилом крутояру до самого верху.

— Що ви тепер робитимете? — поцікавився в нього полковник Кассад.

— Згідно з умовами храмового наймитування, після цієї подорожі ми вільні, — відповів андроїд. — Ми залишимо «Бенарес» чекати тут на ваше повернення, а самі попливемо катером униз. Потім нас дожидає власний шлях.

— Загальна евакуація? — запитала Брон Ламія.

— Ні, — всміхнувся А. Беттік. — У нас свої цілі і своє паломництво на Гіперіоні.

Гурт подорожувальників дістався заокругленої маківки тутешнього бескиду. Позаду «Бенарес» здавався порошинкою, припнутою до прогнутих дощок причалу; Гулай тікав на південний захід у голубий серпанок далеко за містом, забираючи із відстанню все більше на захід та звужуючись на підступах до нездоланних Нижніх порогів у дюжині кілометрів від Окраю вгору за течією. На північ і на схід від них простягалося Трав'яне море.

— Боже мій, — видихнула Брон Ламія.

Враження було, ніби прочани зіпнулися на останню у всесвіті гору. Розсип доків, пристаней та елінгів^[127] край її підніжжя позначав завершення міста і початок Моря. Його трави, що без кінця і краю тяглися ген до горизонту, брижились чуттєвими жмурами під леготом-бризом і ніби омивали прибоєм відноги крутояру. Різнотрав'я, однаковісінької висоти, куди тільки око могло сягнути, і справді здавалося нескінченним: нічим не перейняте, воно розкинулося на всі сторони світу. Засніжених вершин хребта Вуздечки, що, як вони знали, повинні були знаходитися у восьмистах кілометрах на північний схід, ніхто розгледіти не подужав. Складалося бездоганне враження, немовби перед ними шуміло велике зелене море, аж до скуйовдженого вітром волоття, схожого з далекого берега на біле шумовиння хвиль.

— Воно прекрасне, — проказала Ламіл, котра бачила його вперше.

— Приголомшливе вдосвіта й надвечір, — підтвердив Консул.

— Чудесне, — пробурмотів Сол Вайнтрауб, піднімаючи немовля, щоб і воно собі могло його роздивитися. Немовля радісно вовтузилося і не хотіло відривати погляду від власних пальчиків.

— Напрочуд добре збережена екосистема, — схвально промовив Гет Мастін. — М'юїрові це сподобалося б.

— Чорт, — вилаявся Мартін Силен.

Інші озирнулися на нього.

— Ну, і де наш буєр, трясця його матері? — запитав поет.

Четверо чоловіків, жінка й андроїд мовчки подивилися на порожні пристані та голу трав'яну рівнину.

— Затримався, — припустив Консул.

Мартін Силен хрипко реготнув:

— Або вже відчалив. Ми ще вчора мали сюди прибути.

Полковник Кассад приставив до очей свій потужний бінокль та обвів ним крайнебо.

— Мені здається малоймовірним те, що вони могли віддати швартови без нас, — проказав він. — Адже буєр відправляли безпосередньо священнослужителі культу Ктиря. А вони особисто зацікавлені в нашому паломництві.

— Можна піти пішки, — обізвався сполотнілий і слабкий Лінар Гойт. Певно, силу над ним водночас мали і ліки, і біль. Він заледве говорив, не кажучи вже про те, щоби куди-небудь іти.

— Ні, — заперечив Кассад. — Це сотні кілометрів і трава вище голови.

— А компаси? — запитав священик.

— На Гіперіоні компаси не працюють, — помахав головою Кассад, не відриваючи погляду від бінокля.

— Пеленгатори? — не здавався Гойт.

— У нас є автоматичний радіопеленгатор, — відгукнувся Консул, — але справа не в ньому. Трава гостра. Півкілометра, і ми залишимось в одному лахмітті.

— Не забувайте про трав'яних змій, — опустив нарешті бінокля Кассад. — Може, це й добре збережена екосистема, але для прогулянок вона не годиться.

Отець Гойт зітхнув і мало не зомлів у куцу травичку на маківці пагорба.

— Ну, гаразд, ходімо тоді назад. — У його голосі навіть чулося якесь полегшення.

Наперед виступив А. Беттік:

— Екіпаж із радістю дочекається вас і переправить до Кітса на «Бенаресі», якщо буєр так і не з'явиться.

— Ні, — знову заговорив Консул. — Беріть катер і відпливайте.

— Агов, бляха-муха, скинь трохи обертів! — заволав Мартін Силен. — Хто тебе вибрав диктатором, аміґо? Нам треба туди потрапити. Але якщо драний буєр не явиться, то доведеться шукати іншого шляху.

Консул крутнувся на закаблуках і глянув в обличчя курдупеля.

— Як? Пароплавом? Два тижні вздовж узмор'я Гриви та по периметру Північної літоралі до Оттона або іншого плацдарму? І це тільки в тому разі, якщо знайдуться вільні кораблі. Але зараз весь морехідний транспорт на Гіперіоні, напевне, задіяний для евакуації населення.

— Ну, то дирижаблем, — прогарчав поет.

Тепер розсміялася Брон Ламія:

— А як же. Поки ми два дні йшли річкою, то так багато їх бачили.

Мартін Силен розвернувся до жінки, стиснувши кулаки, аж раптом усміхнувся:

— Гаразд, добродійко, і що ж нам тепер робити? Може, когось офірувати трав'яній змії, і тоді боги транспорту зглянуться на нас?

Ламія відповіла крижаним поглядом:

— Мені здавалося, куций чоловічку, що вогненні офіри — це радше в твоєму стилі.

Між ними двома став полковник Кассад і гаркнув командним голосом:

— Годі. Консул правий. Лишаємось тут, поки не прибуде буєр. Пан-Мастіне, пан-Ламіє, підете з А. Беттіком і наглянете за розвантаженням багажу. Отець Гойт і пан-Силен зберуть трохи дров для багаття.

— Багаття? — перепитав священик. Угорі було спекотно.

— На ніч, — пояснив Кассад. — Ми ж бо хочемо, щоб із буєра нас помітили? А тепер ворушіться.

Надвечір за відплиттям моторного катера вниз за течією річки спостерігало мовчазне товариство. Навіть із відстані двох кілометрів Консул міг роздивитися синьошкірий екіпаж. «Бенарес» біля причалу виглядав старим та облишеним, уже перетворившись на частину покинутого міста. Коли човен зник удалині, прочани розвернулися обличчями до Трав'яного моря, чиїм прибоєм та відмілинами (як про них уже став думати Консул) поповзли довгі тіні, що їх відкидали крутосхилі береги Гулаю. Трохи далі барва моря нібито мінилася в тональності, спершу набуваючи аквамаринового відсвіту, а згодом узагалі тужавіючи із натяком на свої соковиті глибини. Ляпіс-лазурове небо тануло в червоно-золотих кольорах призахідного сонця, що заливало своїм промінням маківку пагорба та вбирало у рідке світло шкіру пілігримів. Єдиним звуком навколо був шепіт вітру у траві.

— Назбирали, блядь, собі вантажу, — голосно вилаявся Мартін Силен. — І це на жменьку-то людей в один кінець.

А й справді, подумав Консул. Їхні сумки і торби утворили справжню купу на моріжку вершини пагорба.

— Десь там серед них, — проказав Гет Мастін, — може ховатися наш із вами рятунок.

— Ви про що? — не зрозуміла Брон Ламія.

— Точно, — і собі встряг Мартін Силен, що відкинувся та заклав руки під голову, розглядаючи небо. — Прихопив, мабуть, собі парочку трусів «Анти-Ктир»?

Храмовник неквапом похитав головою. Раптові сутінки занурили його обличчя під клобуком у глибоку тінь.

— Пропоную обійтися без трюїзмів і втаємниченості, — сказав тамплієр. — Мабуть, настав час визнати, що в цьому паломництві ми всі веземо з собою щось таке, що при щасливій нагоді допоможе змінити неминучу розв'язку, коли настане мить постати перед лицем Князя болю.

— От чорт, забувся прихопити свою щасливу заячу лапку, — розсміявся поет.

— А рукопис? — ледве поворушив головою Гет Мастін.

Віршувальник змовчав у відповідь, а Гет Мастін перевів свій невидимий погляд на високого чоловіка ліворуч:

— Ну, а як же ви, полковнику? Маєте кілька валіз на своє ім'я, правда? Це якась зброя?

Кассад підняв голову, але у відповідь не сказав нічого.

— А як же, — відізвався Гет Мастін. — Тільки дурінь вирушає на полювання беззбройним.

— Ну, а я? — склала руки на грудях Брон Ламія. — Яку ж таку секретну зброю сюди провезла я?

Тамплієрів голос із незвичним акцентом був напрочуд спокійний:

— Ми ще не чули вашої оповіді, пан-Ламіє. Тож поки що зарані будувати будь-які припущення.

— Як щодо Консула? — і далі питала Ламія.

— Звісно. Цілком очевидно, що за зброю має з собою наш дипломатичний друг.

Консул відірвався від споглядання заходу сонця.

— У мене тільки дещо з одягу і дві книжки, — відверто зізнався він.

— А-а, — зітхнув храмовник. — Зате який прекрасний зореліт ви лишили позаду.

— Блін, зореліт! — аж підскочив на ноги Мартін Силен. — Ви ж можете його викликати, правда? Так хай же вам грець, діставайте свого сюрчка. Гукайте його, а то я вже втомився сидіти тут.

Консул зірвав билинку трави і витягнув із неї соломинку. Подумавши хвилину, він відповів:

— Навіть якби я міг його викликати... а ви всі чули А. Беттіка: супутники зв'язку і ретранслятори виведені з ладу... навіть якби я міг його викликати, сісти на північ від хребта Вуздечки не вийде. Ще до того, як Ктир став гуляти південніше гір, спроби там приземлитися неодмінно закінчувалися катастрофою.

— Ага, — збуджено вимахував руками Силен, — але можна було би махнути через цей триклятий... моріжок! Викликай корабель!

— Зачекаємо до ранку, — відказав Консул. — Якщо буєр не повернеться, то ми обговоримо альтернативи.

— Нахрін... — завівся був поет, але наперед саме виступив Кассад і, ставши спиною до Силена, витіснив його з кола.

— Пан-Мастіне, — запитав він, — а в чому ваш секрет?

У майже згаслому небі ще вистачало світла, аби розгледіти, як на тонких губах храмовника заграла легка усмішка. Він махнув убік гори багажу:

— Як бачите, мої клунки найтяжчі та мають найбільш загадковий вигляд.

— Це куб Мебіуса^[128], — заявив отець Гойт. — Я бачив, як у них перевозять предмети старовини.

— Або термоядерні бомби, — додав Кассад.

Гет Мастін похитав головою.

— Як примітивно!

— То ви нас просвітите? — наполегливо промовила Ламія.

— Тільки коли настане моя черга говорити, — відповів їй тамплієр.

— Наступний ви? — уточнив Консул. — Можемо вислухати вас, поки тут чекаємо.

Тут прокашлявся Сол Вайнтрауб.

— Четвертий номер у мене, — показавши всім папірця, промовив він. — Але я з радістю поміняюся з Істинним Голосом Дерева.

Вайнтрауб переклав Рахіль із лівого плеча на праве, лагідно плескаючи її по спині.

— Ні, всьому свій час, — похитав головою Гет Мастін. — Я просто хотів сказати, що навіть коли все навкруги здається безнадійним, завжди є на що сподіватися. Ми вже багато дізналися з цих історій. Та в кожному з нас посіяне зернятко обіцянки, дарма що воно глибше, ніж ми собі припускаємо.

— Не зрозумів... — хотів був у нього перепитати отець Гойт, але його перебив різкий окрик Мартіна Силена:

— Буєр! Це, блін, буєр! Нарешті!

Минуло ще двадцять хвилин, поки буєр пришвартувався до одного з причалів. Він об'явився із півночі, з білими квадратами вітрил на тлі темної рівнини, що висотувала з них весь колір. Поки сухопутний вітрильник ліг на інший галс^[129], підбираючись до низького крутояру, зарифив грот і повністю зупинився, надворі остаточно споночіло.

Приголомшений, Консул не мав що сказати. Ця штука була дерев'яна, ручної роботи і велетенська — з вагітними обводами якого-небудь мореплавного галеона зі старожитньої історії Старої Землі. Єдине гігантське колесо буєра, розташоване по центру заокругленого корпусу, зазвичай лишалось би невидимим у двометровій траві, але Консулові пощастило зиркнути на нього краєчком ока, коли він зносив багаж на пристань. Із землі до леєра було шість-сім метрів, а до топа грот-щогли — вп'ятеро більше. Важко хекаючи від перенапруження, Консул зі свого місця міг розчути рвучкий брязкіт шкентелів^[130] високо вгорі і невпинне, майже інфразвукове гудіння, що, напевно, долинало від внутрішнього маховика корабля либонь його масивних гіроскопів.

Від верхньої частини корпусу відділився трап і опустився на причал. Отцю Гойту і Брон Ламії довелося відскакувати вбік, щоби ці автоматичні сходні їх не розчавили.

Освітлення на буєрі виявилося на порядок гіршим у порівнянні з «Бенаресом» — на рангоутному дереві висіло кілька ліхтарів^[131]. Ні при наближенні судна, ні зараз екіпаж на палубі так і не з'явився.

— Агов! — погукав Консул з-перед трапа. Йому ніхто не відповів.

— Зачекайте тут, будь ласка, одну хвилинку, — попросив Кассад і в п'ять стрибків здолав довжелезний пандус.

Інші тільки й дивилися. Нагорі полковник трошки призупинився, поклав руку на пояс, за який був заткнутий невеликий жезл смерті, і потім зник десь посеред судна. За кілька хвилин із широких кормових вікон бризнуло світло, лігши жовтими трапеціями на траві.

— Піднімайтеся, — крикнув з вершечка трапа Кассад. — Тут порожньо.

Товариству знадобилося кілька нелегких ходок, щоби перенести весь багаж на борт. Консул допоміг Гетові Мастіну впоратися із його важкою валізою Мебіуса і крізь пучки пальців відчув легку, але добре відчутну вібрацію.

— То де ж, мать його так, екіпаж? — обурився Мартін Силен, коли вони всі зібралися на палубі полубака^[132]. Раніше вони вервечкою обійшли всі вузькі коридори та каюти, спустилися по сходах (а точніше, драбиною) на нижню палубу і побували в каютах завбільшки з їхні власні лежаки. І тільки остання — капітанська, якщо вони не помилилися в своїх припущеннях — своїм розміром та комфортом наближалася до помешкання рівня «Бенареса».

— Очевидно, він автоматизований, — проказав Кассад. І офіцер Збройних сил Гегемонії тицьнув пальцем на фали, що зникли в пазах палуби, майже невидимі в такелажі та рангоуті маніпулятори і легкий натяк на коліщатка і трибки посеред задньої щогли з латинським вітрилом^[133].

— Я не бачила ні поста управління, — гмикнула Ламія, — ні завалящого монідиску, ні ядра контроль-пункту. — Вона витягла свій комлог із нагрудної кишені і спробувала достукатися до стандартних інформаційних, комунікаційних та біомедичних частот. Корабель зберігав мовчанку.

— Раніше вони ходили з екіпажами, — зауважив Консул. — А храмові адепти зазвичай супроводжували прочан аж до гір.

— Хай там як, а зараз їх тут немає, — відгукнувся Гойт. — Але гадаю, ми все ж таки можемо розраховувати на чиюсь присутність на станції канатки або у Твердині Хроноса. Хтось же до нас відправив буєр.

— Або всі померли, а буєр працює за автоматичним розкладом, — протверезила його Ламія. Вона озирнулася через плече, коли під раптовим поривом вітру залопотіло полотно і зарипів такелаж. — Прокляття, так дивно бути відрізаним від усього і всіх на світі. Все одно що оглухнути й осліпнути. Навіть не уявляю, як із цим живуть колоністи.

До товариства наблизився Мартін Силен і сперся на леєр. Він хильнув із довгастої зеленої сулії та промовив:

— Звідки вже взялася пляшка вина? — поцікавився Кассад.

Мартін Силен у відповідь усміхнувся. Його очі в світлі ліхтаря здавалися поросячими та яскравими.

— Камбуз ломиться, і в ньому є бар. Я проголосив його відкритим.

— Треба зварганити якоїсь вечері, — пробурмотів Консул, хоча тієї миті волів би випити самого лиш вина. Востаннє вони всі трапезували десять годин тому.

Щось клацнуло, захурчало, і шестеро з них кинулися до штирборту. Сходні втягнулися на вихідне місце. Всі знову крутнулися на п'ятах, коли піднялося вітрило, напнулися стропи, і десь унизу маховик, розкрутившись, завищав ультразвуком. Вітер наповнив паруси, трохи накренилася палуба, і буєр відчалив від пристані у морок. З усіх звуків навколо вони чули тільки лопотіння й рипіння судна, віддалені гул махового колеса та дряпання трави по дну корпусу.

Шестеро спостерігали, як лишилася позаду тінь крутояру із так і не запаленим багаттям-маяком, по якому ледве мерехтіло зоряне сяйво, поки всі не лишилися сам на сам із небом, ніччю та хиткими кругами світла ліхтарів.

— Я пішов униз, — сповістив їх Консул, — і подивлюся, що можна поставити на стіл.

Решта ще трохи погуляла нагорі. Під ногами ледве відчувалися хитавиця і дрижання, а вони все дивились, як повз них пливе ніч. Трав'яне море можна було розгледіти там, де зникали зірки і починалася темна рівнина. З допомогою ліхтарика Кассад спробував освітити фрагменти полотна, такелажу і строп, якими керували незримі руки. Він дослідив усі закутки і темні закапелки від носа до корми, поки інші за ним мовчки спостерігали. Коли полковник вимкнув світло, темрява стала гнітити трошки слабше, а зорі видалися яскравішими. Разом із бризом, що летів із-за тисяч кілометрів різнотрав'я, до них долинув багатий запах, родючий запах, що радше знаменував домашнє господарство, ніж море.

За деякий час їх гукнув Консул і вони рушили на його голос униз, аби повечеряти.

Камбуз виявився дуже тісним, сідати в ньому не було за що, тому їсти вирішили у кормовому приміщенні, відвівши йому роль кают-компанії та змайструвавши умовного стола із трьох ящиків, зсунутих докупи. Приміщення добре освітлювали чотири ліхтарі, почеплені до низьких бімсів^[135]. Гет Мастін відчинив одне з високих вікон над койкою і впустив свіжий вітер.

Найбільший ящик Консул повністю замостив тарілками з цілою горою бутербродів, а потім ще доніс із камбуза кілька грубих кухликів білого кольору і термос із кавою. Поки решта жувала, він розливав гарячий напій.

— Нівроку вечеря, — проказав Федман Кассад. — Де ви роздобули ростбіф?

— Холодильник забитий ущерть. А в комірчині на кормі я знайшов морозильник.

— Електричний? — уточнив Гет Мастін.

— Ні. Подвійна ізоляція.

Мартін Силен понюхав якусь банку, знайшов на тарілці із бутербродами ніж і виколупав із неї два здорові кавалки хріну, яким і намастив свою порцію. Він їв, а в очах аж бриніли сльози.

— Скільки зазвичай триває перехід? — запитала Ламія в Консула.

Той відірвав уважний погляд від темного кружальця гарячої чорної кави у своєму горнятку:

— Пардон. Що?

— Перехід через Трав'яне море. Скільки він займає часу?

— Ніч і ще половину дня до гір, — відповів чоловік. — З попутним вітром.

— А потім... довго добиратися через гори? — озвався отець Гойт.

— Менше дня.

— Якщо канатка працюватиме, — додав полковник.

Консул відсьорбнув гарячої кави і скривився:

— Маємо в це вірити, бо інакше...

— Що інакше? — перебила його Ламія.

— Інакше, — Кассад розмірковував біля відчиненого вікна, вперши руки в боки, — ми залишимося напризволяще в шестистах кілометрах від Гробниць часу і ще в тисячі — від південних міст.

Консул похитав головою.

— Не обов'язково, — заявив він. — Якщо служителі Ктиря, чи хто там іще організували це паломництво, вже подбали, щоб ми забралися так далеко, то, значить, весь наш подальший шлях убезпечено.

Брон Ламія схрестила руки на грудях і спохмурніла:

— Ну, і яким це чином?.. Жертви приноситимуть? Тут уже розреготався Мартін Силен і видобув свою плящину:

Жінка потяглася рукою під свій жакет, витягла звідти лазерний ніж завбільшки з мізинець і націлилася на голову поета:

— Куций гівняр. Ще слово, і... присягаюся... порішу тебе на місці.

Раптом запанувала абсолютна тиша, якщо не брати до уваги фонового гуркоту-стогону корабля. Консул підсунувся до Мартіна Силена, а полковник Кассад став за два кроки позад Ламії.

Поет надовго припав до шийки пляшки, а потім усміхнувся чорнявці:

— Збудуй же смерті корабель^[137], — прошепотів він вогкими губами. — Збудуй!

Пальці Ламії аж побіліли, стискаючи лазер. Консул помалу просувався до Силена, не знаючи, що робити, й уявляючи, як хльосткий промінь світла випалює йому очі. Кассад навис над жінкою, ніби двометрова стужавіла тінь.

— Пані, — зі свого віддаленого місця на койці під стіною заговорив Сол Вайнтрауб, — мені вам нагадати, що в приміщенні є немовля?

Ламія зиркнула праворуч. Вайнтрауб дістав із комода глибоченьку шухляду і примостив її на постелі як колиску для дитини. Він устиг викупати дівчинку і непомітно повернувся до каюти якраз перед декламацією поета, а зараз саме вмощував маленьку в її м'якому кубельці.

— Пробачте, — опустила свій крихітний лазер Ламія. — Він мене просто так... збісив.

Вайнтрауб кивнув, тихо гойдаючи шухляду. Але плавне похитування буєра в поєднанні з неспинним гулом великого колеса, здавалося, і без того вже заколисало немовля.

— Ми всі зморені і напружені, — проказав учений. — То, може, час і нам шукати собі місце і йти до сну?

— Мені не склепити очей, — із зітханням заткнула зброю за пояс жінка. — Все надто... дивно.

Решта кивнули. Мартін Силен розвалився на широкій приступці під кормовими вікнами. Він підібгав під себе ноги, хильнув вина і звернувся до Вайнтрауба:

— Діду, розкажи свою історію.

— Так, — підтримав його отець Гойт. Священик мав настільки виснажений вигляд, що більше скидався на живий труп, але його гарячкові очі палали. — Розкажіть. Нам треба встигнути вислухати всі оповіді й обміркувати їх перед приїздом.

Вайнтрауб провів рукою по голомозій голові.

— Моя історія нецікава, — пояснив він. — На Гіперіоні я вперше. З потворами не бився, героєм не став. Ви почуєте історію людини, для котрої епічна виправа — це виступити в аудиторії без шпаргалки.

— Тим паче, — наполягав Мартін Силен. — Снодійне нам не завадить.

Сол Вайнтрауб зітхнув, поправив окуляри і здався. В його вже добряче посивілій бороді ще збереглося кілька темних пасом. Він прикрутив ліхтар над ліжечком немовляти і підсунувся на стільці у центр кают-компанії.

Консул і собі пригасив решту світильників і долив кави тим, хто забажав. Сол Вайнтрауб говорив неквапом, підбираючи слова і фрази, тому вже незабаром лагідний тон його історії злився з тихим гудінням та плавним перевальцем буєра на північ.

Оповідь ученого: Гірка вода тече у Леті

Сол Вайнтрауб із дружиною Сарою раділи життю ще до народження доньки. Із появою ж Рахілі їхній світ максимально наблизився до ідеального.

Коли дівчинку зачали, Сарі було двадцять сім, а Солові — двадцять дев'ять. Про терапію Поульсена вони навіть не замислювалися, оскільки не могли собі її дозволити, проте навіть без неї подружжя розраховувало ще на п'ятдесят років здорового співіснування.

Все своє життя вони проводили у Світі Барнарда, одній із найстаріших і водночас найменш цікавих планет у складі Гегемонії. Батьківщина Сола і Сари входила до Всемережжя, яке насправді мало важило в житті пари. Часто подорожувати телепортами їм було задорого та й, правду кажучи, не дуже хотілося. Сол щойно відзначив своє десятиріччя на посаді викладача історії та класичної античності в Університеті Найтенгельзера^[138], де, крім усього іншого, ще й досліджував проблему етичної революції. Найтенгельзер не вирізнявся розмірами, і навчалося в ньому не більше трьох тисяч студентів. Зате в науковому світі його репутація вартувала чимало, і саме цим університет приваблював молодь з усієї Мережі. Основним наріканням місцевого студентства було те, що Найтенгельзер і навколишня громада Крофорда становили острівець цивілізації в океані кукурудзи. І правда ж — від столиці тераформованої планети — міста Буссар його відокремлювало три тисячі абсолютно рівнинних кілометрів, повністю відданих під сільське господарство. Тутешньому населенню не довелося вирубувати ліси, скопувати гори та пробивати тунелі в скельній породі, щоби порушити одноманітність кукурудзяних та бобових, кукурудзяних та пшеничних, кукурудзяних та рисових полів. Незадовго перед заколотом Ґленнон-Гайта і власним звільненням у Найтенгельзері нетривалий час викладав поет-радикал Салмуд Бреві, який, телепортнувшись на Ренесанс-Вектор, заявив своїм друзям, що округ Крофорд, що у Південному Сінзері, є Восьмим Колом Марнотності і найдрібнішим прищиком абсолютної дупи Всесвіту.

Але Солові й Сарі тут подобалося. Крофорд, у якому мешкало щось із двадцять п'ять тисяч душ, міг вважатися реконструкцією шаблонного містечка Середнього Заходу Америки дев'ятнадцятого сторіччя. Широкі вулиці повністю перекривали розлогі крони берестів і дубів. (Барнард був другою колонією Землі поза межами Сонячної системи, відтак заселяли його за пару сотень років до винаходу рушіїв Гокінга та Гіджри, коли зорельоти-«ембріоносці» мали велетенські розміри.) В будівлях Крофорда прочитувалася різна стилістика: від ранньої Вікторіанської доби до Канадського відродження готики, але всі вони виглядали однаково — білі віддалені оселі на бездоганно підстриженому моріжку.

Корпуси самого університету були збудовані в георґіанському стилі^[139] — споруди з бурякової цегли та білими колонами по периметру овальних газонів-толок. Кабінет Сола розташувався на третьому поверсі Плахер-Голлу, найдавнішого будинку академмістечка, і тому взимку він міг розглядати складну геометрію газонів унизу, розкреслену голим гіллям дерев. Солу подобався крейдовий пил і запахи старої деревини в аудиторіях (аромат, що не змінився від часів, коли він тут уперше ходив першокурсником), а також свій шлях нагору по стоптаних до виямків двадцятьма поколіннями студентства сходах, який він цінував від щирого серця.

Сара народилася на фермі, що знаходилася на півдорозі між Буссаром та Крофордом, і захистила свою дисертацію з теорії музики за рік до того, як Солові присвоїли ступінь доктора. Сара була життєрадісна й завзята, чим компенсувала певну невідповідність загальноприйнятим стандартам вроди, і цей свій шарм вона зберігала у зрілому віці. Два роки Сара провчилася в іншосвітті, в Університеті Нового Ліона на Денебі-Драй, але досить швидко засумувала там за рідною домівкою: на чужій планеті надто різко сідало сонце, коли її перехвалені гори ніби щербатою косою відсікали світло. Вона ностальгувала за Світом Барнарда, де надвечір'я могло тривати кілька годин, а тамтешнє сонце висіло над обрієм, наче величезна припнута повітряна кулька червоної барви в небі, що поступово густішало в ніч. Їй стало бракувати бездоганної рівнини, де вона маленькою дівчинкою, визираючи зі своєї кімнати на третьому поверсі з-під крутого фронтону будинку, могла бачити, як на відстані п'ятдесяти кілометрів із-за вкосиченого волоттю кукурудзяного поля наближається бразолійна запона бурі, підсвічена розрядами блискавиць. А ще Сара сумувала за рідними.

Вони з Солом познайомилися через тиждень після її переведення до Найтенгельзера, за три роки він запропонував їй руку та серце, а вона погодилася. Спершу невисокий випускник їй нічим не припав до вподоби. Тоді вона все ще вдягалася відповідно до моди в Мережі, займалася постдеструкціонізмом у теорії музики, читала «Орбіту» і «Нігіль» (найавангардніші часописи Ренесанс-Вектора та ЦТК), вдаючи мудрагельську втому від життя та послуговуючись вокабуляром бунтівника. І жодна з цих рис не пасувала студентові-історику та коротуну з великим серцем, який пролив на неї фруктовий коктейль під час віншування декана Мура. Єврейське коріння Сола Вайнтрауба могло би додати йому якої-небудь екзотики, проте її геть нівелювали його барнардівський акцент, гардероб із «Крофордського джентльмена» і той факт, що на вечірку він заявився, розгублений, із томиком «Варіативної самотності» Детрека під пахвою.

Для Сола же це стало коханням із першого погляду. Він прикипів поглядом до рожевощокої реготухи і навіть не зважив на дорогу сукню та мандариновий манікюр, що ніби маяк вабив майбутнього бакалавра. Сол навіть не здогадувався, наскільки він одинокий, поки не зустрів Сару. Та варто було йому потиснути їй руку і заляпати їй фруктами поділ, як він збагнув, що його життя спорожніє назавжди, якщо вони не поберуться.

Через тиждень після того, як Солові дали посаду в університеті, вони одружилися. Свій медовий місяць вони провели на Мауї-Заповітній. Це стало їхньою першою телепорт-подорожжю, під час якої вони три тижні орендували мандрівний острівець і самостійно плавали серед чудес Екваторіального архіпелагу. Солу навіки в'їлися в пам'ять образки залитих сонцем вітряних днів й улюблений потаємний спогад про Сару, що, вдосталь накупавшись, оголеною виходить із нічних вод, та мерехтіння зірок Ядра над головою, поки на її тілі відображалися сузір'я фосфоресцентних огників, що спалахували вслід за рухом острова.

Їм одразу схотілося народити дитину, але природа змусила їх чекати ще п'ять років.

Сол пам'ятав, як він пригортав Сару, а та корчилася в муках тяжких пологів, аж поки врешті сталося неймовірне — у Крофордському окружному медцентрі о 02:01 ранку на світ з'явилася Рахіль Сара Вайнтрауб.

Життя серйозного вченого-соліпсиста Сола та Сари, музичного критика Барнарда, стало інакшим, але вони не заперечували. Перші кілька місяців злилися в одну суцільну втому та радість. Пізно вночі, між годуваннями, Сол навшпиньки пробирався у дитячу кімнату просто перевірити, як там Рахіль, постояти біля її ліжечка та порозглядати немовля. Дуже часто він там натрапляв на Сару, тож вони залишалися в кімнаті вдвох і дивилися на донечку, взявшись за руки і споглядаючи диво, яке спало на животі, перевернувшись гузничком угору та вткнувшись головою у м'який бортик ліжечка.

Рахіль була тим рідкісним прикладом дитини, яка примудрилася викликати загальне милування і не стати крихітним чваньком. Уже в два роки вона мала визначну зовнішність і вдачу. Невагоме каштанове волосся мами, її ж рожеві щічки і широка посмішка. Від тата же вона взяла великі карі очі. Друзі Вайнтраубів казали, що в дівчинці поєдналися найкращі риси Сариної чуттєвості та Солового інтелекту. Ще один знайомий, який працював психологом в університеті, якось зауважив, коли Рахіль виповнилося п'ять років, що в малій проявляються переконливі ознаки істинної дитячої обдарованості: осмислена допитливість, співпереживання стосовно інших людей, співчутливість і загострене відчуття справедливості.

Одного разу у своєму кабінеті, гортаючи якісь документи зі Старої Землі, Сол читав про вплив, який Беатріче справила на світогляд Данте Аліґ'єрі, і натрапив на приголомшливий пасаж якогось критика двадцятого чи двадцять першого століття:

«Вона [Беатріче] все ще була реальна для нього^[140], все ще привносила значення у світ, у красу. Її сутність стала для нього віхою — тим, що Мелвілл — значно тверезіше, ніж ми собі можемо це уявити — назве в майбутньому своїм гринвіцьким стандартом».

Він пригальмував, аби перевірити значення «гринвіцького стандарту», і продовжив читати далі. Потім цей критик додав від себе:

«Хочеться вірити, в більшості з нас колись була або дитина, або дружина, або друг, що ось так, ніби Беатріче, всім своїм єством, усією своєю природженою добротою та розумом змушували відчувати, як нас до кісток проймає власна брехня, коли ми комусь говоримо неправду».

Сол погасив монітор і поглянув на чорну геометрію голих гілок над овальним газоном.

Проте назвати Рахіль до оскомини слухняною дівчинкою не випадало. У п'ять стандартних років вона ретельно постригла волосся своїх п'яти найулюбленіших ляльок, а потім мало не під корінь обрізала його і собі. У сім їй раптом здалося, що гастарбайтерам, які обжили ветхі будівлі у південних передмістях, бракувало поживних харчів, тому вона спорожнила всі комірчини вдома, холодильники, морозилки та синтезатор-банки, вмовила скласти їй компанію ще трьох друзів і пороздавала місячний запас їжі, який коштував кількасот марок.

У десять років Рахіль вирішила втерти носа Куцому Берковіцу і спробувала видертися на маківку найстарішого береста в Крофорді. Вона піднялася на сорок метрів, до вершини лишалося метрів п'ять, як під нею підломилася гілка і вона впала з двох третин висоти дерева. Повідомлення про це прийшло на комлог Сола, коли він саме дискутував про моральні наслідки першого ядерного роззброєння на Землі. Без жодних пояснень він прожогом дременув з аудиторії і біг усі десять кварталів до медцентру.

Рахіль зламала ліву ногу, два ребра, проколола легеню, і ще в неї тріснула щелепа. Коли в палату ввірвався Сол, вона плавала в реабілітаційному розчині поживних речовин, але примудрилася визирнути з-за маминого плеча, ледве всміхнутися і промовити крізь дротяну шину, накладену на підборіддя:

— Тату, мені лишалося п'ятнадцять футів до вершечка. Може, навіть і менше. Наступного разу долізу.

Середню школу Рахіль закінчила з відзнакою і могла вибирати із кількох стипендій, запропонованих їй на вибір кількома галузевими академіями з п'яти різних планет і трьома університетами, включно з Гарвардом на Новій Землі. Дівчина обрала Найтенгельзер.

Сол майже не подивувався, коли довідався, що Рахіль вступила на археологію. Адже одним із його найулюбленіших спогадів було те, як заледве не цілими днями дворічна Рахіль бабралася під верандою у суглинку, навіть не звертаючи ані найменшої уваги на павуків та міріадоніжок і щоразу бігаючи в будинок похвалитися кожною пластиковою тарілкою чи бляклим пфенігом, які їй щастило знайти. І повсякчас їй кортіло знати, звідки воно все взялося і ким були ті люди, що залишили їх тут.

У дев'ятнадцять стандартних років Рахіль отримала диплом, все літо пропрацювала на бабусиній фермі, а восени телепортувалася на іншу планету. Двадцять вісім місцевих місяців дівчина перебувала в Університеті Райхса на Фригольмі, а коли повернулася додому, Солові та Сарі здалося, що їхній світ знову заграв розмаїттям кольорів.

Впродовж двох тижнів їхня донька — не по літах доросла, самокритична і впевнена, перевершуючи в цьому сенсі навіть удвічі старших від себе людей — відпочивала та розкошувала в батьківськім домі. Одного вечора, гуляючи після заходу сонця із Солом по академмістечку, вона витягнула з нього деякі подробиці власного коріння.

— Тату, ти ще вважаєш себе євреєм?

— Євреєм? — захоплений зненацька питанням, Сол провів рукою по рідкому волоссю. — Так, мабуть, вважаю. Але зараз це вже не має того значення, що раніше.

— А я єврейка? — Щоки в Рахіль блищали в нетривкому світлі.

— Якщо хочеш себе нею вважати, — усміхнувся Сол. — Тепер, коли Старої Землі не існує, значення слова зазнало змін.

— Якби я була хлопчиком, ти зробив би мені обрізання?

Сол засміявся, спантеличений та зраділий водночас.

— Я серйозно, — повторила Рахіль.

— Мабуть, зробив би, мала, — поправив окуляри Сол. — Я ніколи про це не замислювався.

— Ти бував у синагозі Буссара?

— Після своєї бар-міцви^[141] — ні, — відповів чоловік, пригадавши, як п'ятдесят років тому його батько позичив «віккена» в дядька Ріхарда і злітав із сім'єю до столиці, щоби відбути той ритуал.

— Тату, чому зараз євреям здається, ніби все це... менш важливе, ніж до Гіджри?

Сол розвів руками — дужими руками муляра, а не кабінетного вченого.

— Хороше запитання, Рахіль. Можливо, тому, що мрія в основному загинула. Ізраїлю немає. А Новий храм проіснував менше, ніж Перший і Другий^[142]. Господь не дотримався свого слова і вдруге знищив Землю, і ця наша Діаспора до кінця віків^[143].

— Але ж євреї зберегли свою етнічну та релігійну ідентичність у деяких місцях, — не здавалася його донька.

— Ну, так, звісно. На Хевроні, в окремих ізольованих секторах Анфілади можна знайти цілі громади... хасидів, ортодоксів, хасмонеїв, яких там тільки немає... але вони всі радше... нежиттєздатні, колоритні... зорієнтовані на туристів.

— На кшталт тематичного парку?

— Так.

— Відведеш мене завтра до храму Бетел^[144]? Можу позичити страт у Хакі.

— Навіщо ж? — промовив Сол. — Гайнемо університетським шатлом. — Він на секунду замовк: — Так. Я з радістю відведу тебе завтра до синагоги.

Під старими берестами сутеніло. Уздовж широкої вулиці, яка вела додому, загорілися вуличні ліхтарі.

— Тату, — запитала Рахіль. — Я вкотре, мабуть, мільйонний раз із дворічного віку, хочу тебе щось спитати. Ти віриш у Бога?

Сол не всміхнувся. Вибору в нього не залишалося, крім як дати одну й ту саму відповідь у мільйонний раз:

— Поки що чекаю.

У своїй дисертації Рахіль писала про артефакти іншопланетного походження і періоду до Гіджри. Три стандартні роки Сол і Сара тішилися лише з випадкових доньчиних гостин, за якими йшли слабкі повідомлення «світлом+» із екзотичних планет, розташованих в околицях Мережі, але поза її межами. І вони чудово знали, що під час роботи над дослідженням експедиції заведуть Рахіль далеко в загумінкові світи, де час-у-борг поглинатиме життя і спогади про тих, хто залишився позаду.

— І де, хай би він сказився, цей клятий Гіперіон? — спитала Сара в Рахілі під час її останніх канікул перед відльотом в експедицію. — Назва ніби в якогось продукту для домашнього господарства.

— Ma, це дивовижне місце. Предметів нелюдського походження там більше, ніж деінде, крім хіба що Армагаста.

— То чому б не відправитися на Армагаст? — спитала Сара. — Це всього-лишень пара місяців від Мережі. Тим паче якщо Гіперіон на другому місці?

— Туристи ще не так унадились на Гіперіон, — спробувала пояснити Рахіль. — Але навіть там уже поступово перетворюються на проблему. У людей із грошима тепер в моді подорожувати на планети, віддалені од Мережі.

— То ти відправляєшся у лабіринти чи до так званих Гробниць часу? — раптово схриплим голосом поцікавився Сол.

— До Гробниць часу, тату. Я працюватиму з доктором Меліо Арундесом, котрий знає про них більше всіх живих на світі.

— А там небезпечно? — спробував якомога спокійніше говорити Сол, але все одно відчув надрив у своєму голосі.

— Через оту легенду про Ктиря? — всміхнулася Рахіль. — Ні. За два стандартні століття ця байка нікого навіть не потурбувала.

— Але ж я бачив документи про злигодні часів другої колонізації... — почав був Сол.

— І я теж їх бачила, тату. Тодіще ніхто не знав, що крупні особини скельних вугрів на полювання сповзають із гір у долини. Можливо, від них загинуло кілька людей, от решта і запанікувала. Ти ж у курсі, як народжуються легенди. Крім того, всіх скельних вугрів винищили мисливці.

— Але там не можуть приземлятися космічні кораблі, — далі правив свого Сол. — І до Гробниць треба йти під вітрилом. Або діставатися пішки. Або ще якоюсь єрессю.

Дівчина розсміялася.

— Раніше пілоти недооцінювали вплив антиентропійних полів, тому справді сталося кілька нещасних випадків. Але зараз туди літають дирижаблі. І в північних узгір'ях збудували великий готель під назвою «Твердиня Хроноса», де за рік буває кілька сотень туристів.

— Ти теж зупинятимешся там? — спитала Сара.

— Якийсь час. Мамо, це так захопливо.

— Сподіваюся, не настільки аж, — відказала Сара, і всі посміхнулися.

Впродовж чотирьох років подорожі Рахіль (а для неї — всього лишень кількох тижнів кріогенної фуги) Сол зрозумів, що сумує за донькою сильніше, ніж якби вона працювала у такій самій недосяжності, але не покидала Мережі. І вже сама думка про те, що вона летіла геть від нього на швидкості, яка перевищувала швидкість світла, огорнута штучним квантовим коконом явища Гокінга, здавалася неприродною та зловісною.

Роботи подружжю вистачало. Сара покинула сферу музичної критики і зайнялася місцевими проблемами захисту довкілля, зате Сол переживав чи не найгарячковіший період свого життя. В нього друком вийшли друга та третя книги, і якраз друга — «Екстремуми моралі» — викликала такий розголос, що її автора повсякчас хотіли бачити на різноманітних конференціях та симпозіумах в іншосвітті. Кілька відряджень Сол провів на самоті, під час кількох інших товариство йому складала Capa. І хоч їм обом в ідеалі подобалося мандрувати, реальний досвід, у якому поступово зблякло враження від дивної їжі, чужої сили тяжіння та світла інших сонць, призвів до того, що Сол усе більше проводив часу вдома за вивченням матеріалів своєї нової книги, у разі потреби відвідуючи конференції віртуально, з допомогою університетської системи голографічного інтерактиву.

Минуло майже п'ять років після відбуття Рахіль у свою експедицію, коли Солові наснився сон, що змінить його життя.

Він снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки з невеликі секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю, крізь яку падали снопи червоного світла. Час від часу в сутіні зліва чи справа Солові ввижалися деякі речі: то пара кам'яних ніг, які пнулися в морок угору ніби масивні будинки, то щось схоже на кришталевий скарабей, який крутився недосяжний над ним, а нутро його горіло холодним огнем.

Нарешті Сол зупинився перепочити. Далеко позаду, здавалося, шуміла пожежа, в якій, напевно, горіли цілі міста і ліси. А попереду мріло світло, до якого він власне і йшов — два овали густо-червоної барви.

І коли чоловік вирішив змахнути піт із чола, всеосяжний голос мовив до нього:

«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі»^[145].

І в своєму сні Сол підвівся і проказав:

— Це, напевно, якийсь жарт. — Він рушив крізь темряву вперед, а бордові сфери ясніли над ним, немовбито криваві місяченьки над якоюсь непевною рівниною, а коли Сол спинився перевести подих, всеосяжний голос повторив:

«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».

І знову чоловік розпростав плечі, намагаючись позбутися ваги того голосу, і чітко промовив у морок:

— Я і вперше тебе почув... відповідь залишається «ні». Тоді Сол уже знав, що це сон, і якась частина його навіть тішилася з іронічності сценарію, проте інша половинка просто вже хотіла прокинутися. Натомість же він опинився на балконі, який виходив на кімнату, де оголена Рахіль лежала на плескатій кам'яній плиті. Над мізансценою мріла пара червоних куль. Сол поглянув на свою правицю і побачив у ній довгий кривий кинджал, чиї клинок і руків'я, здавалося, були виготовлені з кості.

І втретє пролунав голос, який тепер сильніше ніж будь-коли нагадував чоловікові концепцію тембру, яким би мали бриніти слова Господа-Бога в уявленні здешевленого режисера голоматографу:

«Дослухайся мене, Соле! Від покори твоєї залежить майбутнє людства. Тож візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».

Сол, котрого вже вернуло від цього бентежного сну, розвернувся і пошпурив кинджал далеко в темряву. Коли ж він подався назад у пошуках Рахілі, то вся картина вже розтанула. От тільки червоні сфери тепер нависали ближче, ніж раніше, так що Сол зміг роздивитися їх краще і зрозумів, що направду то багатогранні кристали завбільшки з маленькі планети.

Голос подужчав:

«То що? Ти міг зробити свій вибір, Соле Вайнтраубе.

Якщо передумаєш, то ти знаєш, де мене відшукати».

Він прокинувся, чи то сміючись, чи то похолонувши від сну. Його повеселила думка про те, що весь Талмуд і Старий Заповіт могли виявитися банальною страшилкою про космічного бабая.

Приблизно в той самий час, коли Солу наснився цей сон, в Рахілі завершувався перший рік досліджень на Гіперіоні. Твердиня Хроноса здалася експедиції в складі дев'яти археологів та шести фізиків неймовірною, але надто людною. В ній роїлося повно туристів та майбутніх прочан до Ктиря, тому попоїздивши перший місяць до місця роботи, вчені вирішили облаштувати постійний табір між зруйнованим містом та невеличким каньйоном, де знаходилися Гробниці часу.

Поки половина групи розкопувала свіжі руїни недобудованого міста, двоє колег Рахіль допомагали їй повністю інвентаризувати Гробниці. Фізиків просто приголомшили антиентропійні поля, тож багато часу вони витратили на їхнє картографування різнокольоровими прапорцями, якими позначали межі так званих хроноприпливів.

Команда Рахіль зосередила свою діяльність у споруді під назвою Сфінкс, хоча істота, викарбувана в камені, не скидалася ні на людину, ні на лева; і взагалі, це могла бути навіть не істота — попри те, що плавні обводи на вершині скельного моноліту навіювали думки про живе створіння, а розмашисті придатки всім скидалися на крила. На відміну від решти Гробниць, відкритих усім вітрам та простих для вивчення, Сфінкс складався з огрому важких брил, поточених вузькими коридорами, частина з яких стискалися і перетворювалися на непрохідні лази, а деякі — розросталися до розмірів університетських аудиторій. І в той же час жоден із них на ділі геть нікуди не вів, а замикався на котрийсь із переходів цієї системи. Жодних крипт, скарбниць, розграбованих саркофагів, стінопису чи потаємних пасажів знайти не пощастило. Лише безглузде плетиво у ніздрюватій гірській породі.

Рахіль зі своїм коханим, Меліо Арундесом, картографували Сфінкса за методикою, що була в обігу щонайменше сімсот років, дебютувавши при вивченні єгипетських пірамід колись там у двадцятому сторіччі. Встановивши у найглибших приміщеннях Сфінкса чутливі детектори радіації та космічних променів, вони фіксували час реєстрації сплесків і розсіювання часток, які долали кам'яну масу і могли підказати розташування потаємних камер чи коридорів, які був не здатен виявити навіть радар глибинної РЛС. Через наплив туристів і стурбованість місцевої ради Гіперіона, що дослідження здатні зашкодити Гробницям, Рахіль із Меліо виходили в поле щоночі й опівдні і за півгодини діставалися до Сфінкса, де їм доводилося по-пластунськи долати лабіринт коридорів, завішаних блакитними фотосферами. І от там, сидячи під сотнями тисяч тонн каменю, вони стежили за показами приладів аж до самісінького ранку, слухаючи в навушниках писк елементарних часток, що народилися в надрах конаючих зірок.

Хроноприпливи мало впливали на Сфінкса. З усіх Гробниць його найменше займали антиентропійні поля, і фізики точно встановили періоди, коли вони могли становити загрозу. Найвищої точки припливи сягали о 10:00 і відступали тільки за двадцять хвилин, вертаючись назад до Нефритової гробниці у півкілометрі на південь. Туристів до Сфінкса пускали тільки після полудня, а вранці о 09:00 закривали їм доступ із запасом у часі. Вздовж стежинок та переходів поміж Гробниць фізики встановили хронотропні сенсори, які сигналізували про перепади припливів та інформували відвідувачів.

За три дні до завершення першого року досліджень на Гіперіоні Рахіль прокинулася одної ночі, покинула в ліжку свого коханця і рушила джипом-екраноходом із табору до Гробниць. Вони з Меліо вирішили, що безглуздо обом щоночі перевіряти устаткування, і тепер виконували всі роботи по черзі: поки один працював на місці, інший верифікував дані і готував підсумковий проект — радіолокаційне картографування дюн між Нефритовою гробницею й Обеліском.

Ніч стояла прохолодна і прекрасна. В небо ніби хто насипав повні жмені зірок, яких тут було вчетверо чи вп'ятеро більше, ніж коли задерти поночі голову у Світі Барнарда. Під поривами дужого вітру, що злітав із південних гір, низькі дюни перешіптувалися і змішувалися в долині.

На місці її зустріли вогні. Це фізики саме збирали речі наприкінці своєї зміни і вантажили їх у всюдихід. Дівчина трошки погомоніла з ними, випила горнятко кави, поки колеги не зникли на обрії, а потім забрала рюкзак і рушила у двадцятип'ятихвилинний тур до підвалу Сфінкса.

І всоте Рахіль замислилася, хто й навіщо спорудив Гробниці часу. Датування будівельних матеріалів не мало жодного сенсу через ефект антиентропійних полів. Аналізу піддавалися лише ерозійні явища в каньйоні й інші геологічні формації навколо, і він говорив про як мінімум п'ятсоттисячолітній вік. Дослідників не покидало відчуття, що архітекторами Гробниць були гуманоїди, хоча свідчили про це лиш брутто-масштаби всіх структур. Зрозуміти що-небудь із проходів у Сфінксі годі й старатися: деякі підходили під людські параметри і за розміром, і за формою, але варто пройти ними кілька метрів далі, як ті самі ж коридори зморщувалися до габаритів каналізаційної труби, що потім розросталася до об'єму природної печери. Ну, а двері, якщо їх можна було так назвати, бо вони геть нікуди не вели, траплялися з трикутними, трапецієподібними, або й навіть десятигранними отворами настільки ж часто, як і зі звичайними прямокутними.

Останні двадцять метрів Рахіль повзла вниз крутим схилом, штовхаючи поперед себе рюкзак. У холодному сяйві фотосфер навколишні породи і шкіра дівчини мали однаковий синюшний, безкровний відтінок.

«Підвал» був справжньою оазою людського гармидеру та запахів. По центру крихітного приміщення розташувалося кілька складаних стільців, а вздовж північної стіни на вузькому столі вишикувалися детектори, осцилоскопи та решта устаткування. У протилежному краю кімнати на дошці, вмощеній на кобильницях, стояли філіжанки під каву, шахи, недоїдений пончик, дві книжки в паперових палітурках та пластикова іграшка, що зображувала якогось песика в трав'яній спідничці.

Рахіль умостилася позручніше, виклала свого термоса поруч із іграшкою та перевірила показники детекторів космічного проміння. Дані виявилися все ті самі: ніяких прихованих кімнат чи коридорів, тільки пара ніш, які пропустив глибинний радар. Уранці Меліо зі Штефаном запустять зонд із оптоволоконною камерою, візьмуть пробу на аналіз повітря, а вже потім проводитимуть мікроманіпулятором розкопки. Але поки що в жодній із цих ніш нічого цікавого не знайшлося. І табором уже гуляв жарт, що в наступній такій дірці завбільшки з кулак археологам відкриються мініатюрні саркофаги, поховальні урни-недомірки, крихітна мумія або ж — за словами Меліо — «Мізинчик-Тутанхамончик».

За звичкою Рахіль перевірила всі канали зв'язку на комлозі. Нічогісінько. Коли над твоєю головою сорок метрів скелі, то зазвичай саме так і буває. Вони вже навіть обговорювали варіант із прокладенням телефонного кабелю з підвалу до поверхні, але нагальної потреби в цьому ніхто не бачив, а робота майже добігала кінця. Дівчина налаштувала вхідні канали комлога на контроль за даними детекторів і приготувалася до довгої і нудної ночі.

Якось їй довелося почути дивовижну історію про фараона на Старій Землі (Хеопса, здається), котрий замовив собі велетенську піраміду, замовив свою поховальну камеру глибоко в її надрах, а потім кілька років не міг спати ночами, обійнятий страхом клаустрофоба перед тими тоннами каміння над собою до кінця віків. Тому з часом (у напрочуд новаторському пориві) фараон наказав, щоби поховальну камеру перемістили на дві третини вгору до вершини великої піраміди. І Рахіль розуміла того царя, сподіваючись, що тепер він — де б насправді не був — спав значно краще.

Дівчина заледве й сама не закуняла, коли о 02:15 її комлог зацвірінькав, детектори заверещали і вона зірвалася на ноги. Якщо було вірити сенсорам, то в Сфінксі раптом об'явилося з добрий десяток нових камер, деякі з яких за розмірами перевищували всю споруду. Пальці Рахіль забігали по моніторах, і в повітрі зринули моделі, що мінилися в неї перед очима. Діаграма коридорів угиналася так, що замикалася сама на собі, ніби вертка стрічка Мебіуса. А зовнішні сенсори вказували на верхню структуру, що крутилася і гнулася, наче поліфлекс на вітрі, а то й ніби крила.

Рахіль розуміла, що це якийсь масштабний збій, але навіть намагаючись здійснити повторне калібрування приладів, вантажила дані та схеми собі в комлог. А потім водночас сталося кілька речей.

Вона почула совгання ніг у верхньому коридорі.

В одну й ту саму мить згасли всі монітори.

Десь у лабіринті переходів заголосили сирени, що повідомляли про наближення хроноприпливу.

А потім згасли всі вогні.

Останнє взагалі не мало сенсу. Адже весь блок апаратури живився з власних акумуляторів і мав би витримати навіть ядерний вибух. Лампи, що використовувалися у підвалі, були підключені до батареї, розрахованої на десятирічний строк. Фотосфери у коридорах функціонували на принципах біолюмінесценції і взагалі не потребували зовнішніх джерел електроенергії.

Хай там як, а світла не стало. Рахіль видобула свій лазерний ліхтарик із наколінної кишені і ввімкнула його. Нічого не відбулося.

Уперше в житті Рахіль Вайнтрауб піддалася жаху, що ніби в кулаку стис її серце. Вона не могла дихати. На десять секунд дівчина змусила себе завмерти, нічого не слухати і зачекати, поки не мине паніка. Щойно вона перестала від страху хапати повітря ротом, то навпомацки знайшла інструменти і заторохтіла по кнопках. Устаткування мовчало. Дівчина підняла руку з комлогом і потицяла пальцями в монідиск. Нічого... що, звісно, було неможливим, якщо взяти до уваги його твердотільну непроникність і акумуляторну убезпеченість. Все одно нічого.

Рахіль чула, як у вухах гупає пульс, але знову змусила себе дати відсіч паніці і заходилася пробиратись до свого єдиного виходу. Від самої думки про пошуки повороту на поверхню в цілковитій темряві, хотілося репетувати в усе горло, але інших альтернатив їй вигадати не вдавалося.

Стій! У лабіринті Сфінкса було старе освітлення, але науковці протягнули свої фотосфери. Протягнули. Нанизали на перлонову шнурівку^[146], яка йшла аж до самої поверхні.

Чудово. Рахіль навпомацки просувалася до виходу, торкаючись холодного каменя пальцями. Невже і раніше він був настільки холодний?

Із вхідної шахти чітко долинув гострий скрегіт.

— Меліо? — гукнула в чорноту Рахіль. — Таню? Курте?

Скрегіт наблизився впритул. Рахіль позадкувала, перечепившись у мороці через стілець і якийсь прилад. Щось торкнулося її волосся, і в неї перехопило подих. Дівчина здійняла руку.

Стеля здавалася нижчою. Суцільна кам'яна брила площею п'ять квадратних метрів опускалася нижче навіть тоді, коли вона піднімала руку. До проходу в коридор потрібно було пройти ще півстіни. Рахіль невпевнено почимчикувала до нього, розмахуючи перед собою руками, немовбито сліпець. Тепер вона наштовхнулася на складаний стілець, натрапила на столик з інструментами, рушила вздовж нього до дальньої стіни і на доторк знайшла нижній край шахтного коридору, що вже майже зник через стелю, яка опускалася. Дівчина тільки й устигла відсмикнути руку, щоби плита не відчикрижила їй пальці.

Рахіль присіла в темряві. Об стелю вже шкребли осцилоскопи, поки під ними не став тріщати і не розвалився стіл. Дівчина рвучко і відчайдушно крутила навсібіч головою. Менше ніж у метрі від неї породу дряпала (ніби хрипів чийсь голос) сталь. Вона позадкувала, сковзаючи по підлозі, що раптово виявилася всипаною битим обладнанням. Дихання поголоснішало.

Щось гостре і неймовірно холодне вхопило її зап'ясток.

Рахіль нарешті заверещала.

* * *

У ті дні на Гіперіоні не існувало передавача плюс-сигналів. Та й спіновий зореліт «Фарро-Сіті» не мав засобів до надсвітлової комунікації. Відтак уперше Сол із Сарою почули про нещасливу пригоду з Рахіллю, тільки коли консульство Гегемонії на Парваті зв'язалося з університетом по каналу «світло+» і повідомило про травму Рахіль, про те, що вона в непритомному, але стабільному стані, і про те, що з системи Парваті до Мережі її забере медичний факельник із Ренесанс-Вектора. Якщо лічити корабельним часом, то ця подорож триватиме десять днів, а відповідний час-у-борг становитиме п'ять місяців. Солові з дружиною життя впродовж цих майже півроку перетворилося на агонію, тож коли медкорабель прибув до вузлового терміналу телепортів на Ренесансі, вони встигли подумати про найгірше тисячу разів. Востаннє батьки бачили Рахіль вісім років тому.

Медцентр у Да-Вінчі займав невагому вежу-хмарочос, підтримувану прямим енергетичним каналом. Вид на море Комо перехоплював подих, але і Солові, і Сарі було не до нього, коли вони бігали з поверху на поверх у пошуках доньки. Доктор Сінгх і Меліо Арундес зустріли їх у вестибюлі реанімаційного відділення. Знайомилися похапцем.

— Рахіль? — тільки й спитала Сара.

— Спить, — відповіла доктор Сінгх, висока жінка аристократичного вигляду і з добрими очима. — Наскільки ми розуміємо, вона не зазнала жодних фізичних... е-е... ушкоджень. Але вона вже непритомна майже сімнадцять стандартних тижнів. За її мірками. І тільки впродовж останньої декади ми почали фіксувати хвилі головного мозку, що відповідають радше стану глибокого сну, ніж коми.

— Не розумію, — перебив Сол. — На місці розкопок стався нещасливий випадок? У неї струс мозку?

— Сталася одна річ, — заговорив Меліо Арундес, — природи якої ми не дуже розуміємо. Рахіль перебувала в одному з артефактів... сама... і ні її комлог, ні інші прилади не відмітили нічого незвичайного. Але ми знаємо, що стався сплеск одного явища, яке місцеві називають антиентропійними полями...

— Хроноприплив, — пробурмотів Сол. — Ми в курсі. Розказуйте далі.

Арундес кивнув і розвів руками, ніби ліпив із повітря якусь фігуру.

— Відбувся... сплеск поля... фактично цунамі, а не приплив... Сфінкс... артефакт, у якому знаходилася Рахіль... повністю «залило». Я хочу сказати, фізично їй нічого не зашкодило, але вона була непритомна, коли ми знайшли її... — І дослідник повернувся до доктора Сінгх за допомогою.

— Ваша донька була в комі, — подала вона голос. — У такому стані кріогенна фуга виявилася неможливою...

— То вона пережила квантовий стрибок не у фузі? — скрикнув Сол. Він багато читав про фізіологічну шкоду, завдану мандрівникам, які зазнавали безпосереднього впливу ефекту Гокінга.

— Їй боляче?

— Ні-ні, що ви, — поквапилася їх заспокоїти Сінгх. — Її непритомний стан захищав її не гірше фуги.

— То вона болю не відчуває? — ще раз із притиском поцікавилася Сара.

— Ми не знаємо, — зізналася лікарка. — Всі життєві показники повернулися в норму. Хвильова активність головного мозку близька до норми притомного стану. Але проблема полягає в тому, що її тіло ніби всотало... точніше, антиентропійне поле, складається враження, заразило її.

— Як наче променева хвороба? — потер лоба Сол.

— Не зовсім... — завагалася доктор Сінгх. — Це безпрецедентний... е-е... випадок. Сьогодні вдень прибувають фахівці з хвороб, пов'язаних зі старінням, із Центру Тау Кита, Луза та Метаксаса.

Сол перехопив погляд лікарки.

— Докторе, ви хочете сказати, що Рахіль підхопила якусь таку хворобу на Гіперіоні? — Він замовк на хвильку, нишпорячи у власній пам'яті. — Щось на кшталт синдрому Метушалаха^[147] або ранньої стадії хвороби Альцгаймера?

— Ні, — не погодилася Сінгх. — Фактично у захворювання вашої доньки назви ще немає. Але місцеві лікарі вже прозвали її хворобою Мерліна^[148]. Розумієте, вікові зміни в її організмі відбуваються з нормальною швидкістю, от тільки — наскільки нам зрозуміло — у зворотному напрямку.

Сара аж на крок відступила назад і витріщилася на доктора Сінгх як на ненормальну.

— Лікарю, — тихо, але твердо промовила вона, — я хочу побачити свою доньку. Я хочу бачити Рахіль негайно.

Рахіль прокинулася менше ніж за сорок годин після прибуття Сола і Сари. Уже через кілька хвилин вона, незважаючи на медиків і сестер, що метушилися біля неї, підхопилася в ліжку і заторохтіла:

— Мамо! Тату! Що ви тут робите? — І перш ніж їй встигли відповісти, озирнулася навколо і перепитала: — Заждіть, але де це «тут»? Хіба ми в Кітсі?

— Ми у лікарні Да-Вінчі, люба, — взяла її за руку Сара. — На Ренесанс-Векторі.

Очі Рахіль округлилися, ніби в комедії:

— Ренесанс? Ми в Мережі? — абсолютно спантеличено вона озирнулася навколо.

— Рахіль, що ви пам'ятаєте останнім? — спитала в неї доктор Сінгх.

Нічого не розуміючи, дівчина подивилася на лікарку.

— Останнє... я пам'ятаю, як вмостилася спати поруч із Меліо після... — вона зиркнула на батьків і схопилася руками за обличчя. — Меліо? Інші? З ними...

— З усіма членами експедиції все гаразд, — розрадила її доктор Сінгх. — Трапилася незначна пригода. Минуло сімнадцять тижнів. Ви знову в Мережі. Все гаразд. У всіх ваших колег усе добре.

— Сімнадцять тижнів?.. — і Рахіль страшенно зблідла під рештками своєї засмаги.

Сол узяв її за руку:

— Як ти почуваєшся, дитинко? — Вона зворушливо, до розриву серця слабким потиском відповіла на його доторк.

— Не знаю, тату, — спромоглася вимовити дівчина. — Втомлена. Запаморочена. Спантеличена.

Сара присіла поруч на постіль і пригорнула її.

— Усе добре, маленька. Все буде гаразд.

До палати ввійшов Меліо, неголений, скуйовджений після короткого сну в холі.

— Рахілько?

— Привіт, — майже присоромлено відповіла вона, поглядаючи на нього із безпечного кубельця маминих обіймів. — Я повернулася.

Сол не змінився у своєму переконанні, що від часів п'явок та припарок медицина особливо нічим не змінилася. Тепер вони крутили центрифуги, реконструювали магнітне поле людини, бомбардували жертву звуковими хвилями, вдиралися в клітини для прямої комунікації з РНК і врешті-решт мирилися зі своїм невіглаством, все одно воліючи його не визнавати напряму. От тільки рахунки за лікування стали більшими.

Він куняв у кріслі, коли його розбудив голос Рахіль.

— Тату?

— Привіт, дитинко, — Сол випростався і взяв її за руку.

— Де я, тату? Що сталося?

— Ти в лікарні на Ренесансі, маленька. На Гіперіоні стався нещасний випадок. Зараз з тобою все гаразд. Тільки трішки постраждала пам'ять.

— У лікарні? В Мережі? — Рахіль не відпускала батькову руку. — Як я тут опинилася? І давно це сталося?

— Близько п'яти тижнів, — прошепотів Сол. — Рахіль, що ти пам'ятаєш останнім?

Вона відкинулася назад на подушки і торкнулася лоба, натрапивши там на крихітні сенсори.

— Ми з Меліо були на зборах. Обговорювали з усіма встановлення нової апаратури у Сфінксі. Ой, тату... я ж тобі не розповіла про Меліо... він...

— Так, — кивнув Сол і передав Рахілі її комлог. — Ось, дитинко. Послухай оце.

І вийшов із палати.

Рахіль торкнулася монідиску і аж кліпнула від здивування, коли до неї озвався власний голос:

— О-кей, Рахілько, ти щойно прокинулася. Спантеличена. Не знаєш, як тут опинилася. Значить, так. З тобою, мала, щось сталося. А тепер слухай.

Я записую цей текст дванадцятого дня десятого місяця чотириста п'ятдесят сьомого року після Гіджри або дві тисячі сімсот тридцять дев'ятого за старим ліком. Так, я в курсі, що це за половину стандартного року від часу останніх подій, які ти пам'ятаєш.

У Сфінксі щось відбулося. І ти потрапила під хроноприплив. Він тебе змінив. Тепер ти старієш навиворіт, як би тупо це не прозвучало. Твоє тіло молодшає із кожною хвилиною, хоча зараз це не має ніякого значення. Коли ти спиш... коли ми спимо... ти забуваєш. І втрачаєш іще один день всього, що пам'ятала до тієї надзвичайної пригоди. Як і все, що відбувалося потім. Не питай чому. Лікарі самі не знають. Експерти не знають. Якщо тобі потрібна аналогія, то подумай про віруса-солітера... одного з тих, старих... що ззаду наперед пожирає всі дані з твого комлогу, починаючи з останнього запису.

Також ніхто не може сказати, чому втрата спогадів відбувається під час сну. Енергетики не допомагають. Минає тридцять годин, ти впадаєш у кататонічний стан, і вірус все одно робить свою чорну справу. До дідька.

А знаєш, оця балаканина до самої себе справляє терапевтичний ефект. Зараз, коли я лежу тут і чекаю, поки мене заберуть на чергове сканування вві сні, то розумію, що засну, прокинуся і знову все забуду... І це мене до чортиків лякає.

О-кей, набери в монідиску запит короткотермінових спогадів. Там уже записаний ролик про все, що сталося після пригоди. О... тут мама з татом, і вони в курсі про Меліо. Проте знаю я вже набагато менше, ніж раніше. Коли ми вперше з ним кохалися, ем-м-м? Другий місяць на Гіперіоні? То значить, у нас лишилося всього пара тижнів, Рахіль, опісля ми перетворимося на звичайних знайомих. Тож насолоджуйся своїми спогадами, поки можеш, дівчинко.

Це вчорашня Рахіль. Кінець запису.

Коли Сол повернувся до палати, то побачив, що донька напружено сидить у ліжку, притискаючи до грудей комлог.

— Тату... — Її сполотніле обличчя проймав жах.

За вісім стандартних тижнів після прибуття на Ренесанс Сол із Сарою попрощалися з Рахіллю та Меліо в мультителепорті Да-Вінчі і переправилися додому, в Світ Барнарда.

— Не варто їй було виписуватися з лікарні, — бурмотіла Сара, коли вони летіли до Крофорда вечірнім шатлом, а через материк під ним пробігала мозаїка прямокутних ланів, готових до жнив.

— Жінко! — торкнувся Сол її коліна. — Лікарі раді були її навіки там закрити. Але все, що вони зараз роблять, — це задоволення власної цікавості. Все, чим вони їй могли зарадити, вони вже зробили... нічого не зробили. А їй ще життя прожити.

— Але податися геть... із ним?.. — правила далі Сара. — Вони ж заледве знайомі.

— За два тижні вона взагалі його не пам'ятатиме. — Сол зітхнув і відкинувся на подушку свого сидіння. — Принаймні в такому амплуа, як зараз. Поглянь на все це її очима. Вона бореться щодень за те, щоби не загубитися в оскаженілому світі. Їй двадцять п'ять, і вона закохана. Дозволь їй побути щасливою.

Сара відвернулася до ілюмінатора, і вони мовчки вдвох поглянули на червоне сонце, що ніби повітряна кулька висіло в надвечір'ї неба.

* * *

Рахіль зателефонувала в розпал другого семестру Сола. Це був односторонній сигнал із телепорта на Фригольмі. Її образ матеріалізувався посеред старої голографічної ніші, наче знайомий привид.

— Привіт, мамо, привіт, тату. Пробачте, що не писала і не телефонувала останні кілька тижнів. Мабуть, ви вже знаєте, що я кинула університет. І Меліо. Яка ж я дурепа, що спробувала записатися на кілька магістерських курсів. Я вже у вівторок не пам'ятаю, що ми проходили в понеділок. Навіть зі шпорами на дисках та в комлозі це була програшна ідея. Можна ще раз податися на бакалаврат... я досі пам'ятаю геть усе! Жарти-жарти!

З Меліо було дуже складно. Це якщо вірити записам. Я впевнена, що його помилки тут немає ніякої. Він був ніжним, терплячим і люблячим до самого кінця. Просто... ну, неможливо починати стосунки з нуля кожного Божого дня. У нас уся квартира була завішана фотографіями, нотатками, голографічними картинками з Гіперіона, де ми вдвох... але... ну, ви розумієте. Щоранку це абсолютно чужа людина. Опівдні я починаю вірити, що між нами щось було — попри те, що нічогісінько не пам'ятаю. Надвечір я вже ридаю в його обіймах... а потім рано чи пізно засинаю. То краще вже так.

Образ Рахіль на якусь мить застиг, крутнувся, наче вона збиралася обірвати контакт, а потім знову нормалізувався. Вона до них усміхнулася.

— Хай там як, а поки що я із навчанням зав'язала. Медцентр на Фригольмі хоче мене бачити в себе на стаціонарі, але для цього їм доведеться стати в чергу... Я одержала пропозицію Дослідного інституту Центру Тау Кита, від якої складно відмовитися... Здається, це правильно називається «дослідний гонорар»... і він більший від суми, в яку нам вилилося моє сукупне чотирирічне навчання в Найтенгельзері і Райхсі.

Я відмовила всім. Досі ходжу до них амбулаторно. Але від цих трансплантацій РНК в мене суцільні синці і депресія. Цілком можливо, звісно, що депресія насправді пов'язана з тим, що кожного ранку я не можу пригадати, звідки в мене ці синці. Ха-ха.

Забудьте. Я ще трохи побуду з Танею, а потім... може... я думала повернутися на якийсь час додому. У другому місяці в мене днюха... Мені знову двадцять два. Химерно, правда? У будь-якому разі зі старими знайомими значно простіше, а з Танею ми познайомилися, щойно я перевелася сюди у двадцять два роки... Мабуть, ви мене розумієте.

Тож... Ma, як там моя стара кімната? Чи ти все-таки пристосувала її під ігри в мацзян^[149], як ти завше мені погрожувала? Напишіть мені. Або зателефонуйте. Наступного разу я заплачу за двосторонній дзвінок, і ми зможемо поговорити по-людськи. Просто... Мені здавалося...

Рахіль махнула рукою.

— Я побігла. Знюхаємось. Люблю вас обох.

За тиждень до дня народження Рахіль Сол полетів до Буссара, аби забрати доньку в єдиному громадському терміналі телепортування на всій планеті Барнарда. Її він побачив разом із багажем біля квіткового годинника. Вона виглядала юною, але не набагато в порівнянні з тим, коли вони помахали одне одному на прощання на Ренесанс-Векторі. Ні, усвідомив Сол, просто з її постави зникла впевненість. Він струснув головою, позбуваючись цих думок, гукнув Рахіль і побіг обійматися з нею.

Але вираз шоку на її обличчі проступив так виразно, що Сол не зміг його знехтувати:

— Серденько, що сталося? Що не так?

Дуже рідко йому доводилося бачити, як рідній доньці бракує слів.

— Я... ти... я забула, — затиналася вона. Таким знайомим рухом помотала головою і промовила крізь сльози й сміх водночас: — Просто ти трошки змінився, тату. Я пам'ятаю, як їхала звідси... буквально... вчора. Коли я побачила твоє волосся... — Рахіль приклала руку до губ.

Сол провів долонею по голові.

— А... ну, так... — стримуючи сміх крізь сльози, промовив він. — Разом із твоїм навчанням та експедицією минуло більше одинадцяти років. Я старий. І лисий.

Він іще раз розвів руки, пригортаючи її.

— Ласкаво прошу додому, мала.

І Рахіль подалася в захисну окружність цих обіймів.

Кілька місяців усе було добре. У знайомому середовищі Рахіль і почувалася спокійніше, і Сара легше переживала сердечний біль від доньчиної хвороби, бо знову з радістю приймала її вдома.

Щодня рано-вранці Рахіль переглядала свою приватну «програму-орієнтир», в якій, наскільки Сол знав, були і його із Сарою фотографії, де вони на дюжину років старіші від того, що пам'ятала дочка. Він постійно намагався уявити: як воно бути Рахіллю? Прокидатися у власній постелі, зі свіжими спогадами двадцятидвохрічної себе, вдома на канікулах перед навчанням у магістратурі, і раптом виявляти, що батьки несподівано постаріли, помічати сотню незнайомих дрібничок удома та в рідному місті... чужі новини... і роки подій, що обійшли її.

У Сола це уявити не виходило.

Вони вперше помилилися, коли піддалися на прохання Рахілі запросити її старих друзів відзначити її двадцятидворіччя. У тому самому складі, що й першого разу: невгамовну Нікі, Дона Стюарта з товаришем Говардом, Кеті Обег і Марту Тин, а ще найліпшу подругу — Лінну Мак-Кайлер. Усі щойно позакінчували коледж та обтрусили рештки дитячого життя задля нового світу.

Рахіль усіх їх уже бачила після повернення. Але спала... і забувала про це. І цього разу Сол із Сарою не згадали про те, що вона все забула.

Нікі було тридцять чотири стандартні роки, і вона мала двох дітей. Її все ще можна було назвати завзятою, все ще невгамовною, але за стандартами Рахіль з неї вже порох мав сипатися. Дон із Говардом постійно торохтіли про свої капіталовкладення, успіхи в спорті своїх дітей і близькі відпустки. Кеті ніяк не могла здихатися власного спантеличення, і змогла заговорити з Рахіллю тільки двічі, так ніби говорила із самозванкою. Марта, не ховаючись, заздрила рахілевій молодості, а Лінн, котра за минулі роки встигла з головою зануритися у дзен-гностицизм, тільки ридала і мусила піти раніше всіх.

Коли всі розійшлися, то Рахіль залишилася стояти у вітальні посеред руїни, яку зазвичай лишають по собі гості, і не могла відвести погляду від недоїденого торта. Дівчина плакати не стала. Але перш ніж піти до себе нагору, вона обійняла маму і прошепотіла татові на вухо:

— Прошу, більше не дозволяй мені викидати таких коників.

І рушила до своєї спальні.

Тієї весни Солові знову наснився сон. Він блукав у великій темній будівлі, освітленій двома червоними сферами. І йому не здалося абсурдним, коли пролунав бездушний голос:

«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».

У відповідь чоловік прокричав:

— Вона і так уже в тебе, бісова душе! Що мені зробити, щоби вернути її? Кажи! Кажи! Прокляття на твою голову!

І Сол Вайнтрауб прокинувся, в поту і сльозах, що котилися щоками, і гніві у серці. Він відчував, як в іншій кімнаті спить його донька, поки її глитає великий черв.

У наступні місяці Сол став одержимий вивченням Гіперіона, Гробниць часу і Ктиря. Вишколений дослідник, він здивувався, наскільки мало існує переконливої інформації на таку бентежну тему. Звісно, залишалась іще Церква Ктиря, храмів якої не існувало у Світі Барнарда, але було повно по всій Мережі, та вже невдовзі Вайнтрауб зрозумів, що пошуки переконливих фактів у її культовій літературі подібні до спроб картографувати Сарнатх^[150], відвідуючи монастирі буддистів. У догматиці пошановників Ктиря фігурував Час, але тільки в тому сенсі, що Ктиря величали «...Янголом Одплати з Позачасів'я» і що людському роду істинний час-пора прийшла із загибеллю Старої Землі, а всі ті подальші чотириста років існування були «несправжнім часом». Їхні трактати здавалися Солові банальним поєднанням тарабарської грамоти і длубання у власному пупку, притаманним більшості релігій. І тим не менш учений збирався відвідати храм Ктиря, щойно він дасть раду серйознішим аспектам цього дослідження.

Меліо Арундес організував нову експедицію на Гіперіон, яку знов-таки фінансував Університет Райхса. Тепер перед ним стояла чітка мета — вивчити явище хроноприпливів, яке спровокувало хворобу Мерліна. Головною відмінністю у порівнянні з минулим разом стало рішення Протекторату Гегемонії відправити разом із експедицією на Гіперіон і телепорт-передавач для свого консульства у Кітсі. Але навіть за таких умов шлях на планету все одно дорівнював понад трьом рокам у Мережі. Інстинктивно Сол хотів відправитися разом з Арундесом та його командою, адже в драматичному голоматографі головні герої завжди повертаються на місце подій. Але вже через пару хвилин опанував цей рефлекторний порив — він історик і філософ, у найкращому разі його внесок у роботу експедицію був би нікчемним. Рахіль усе ще зберігала зацікавлення до археології і навички відмінниці та майбутнього копача, але втрачала їх із кожним новим днем. Тож Сол не бачив сенсу для неї вертатися на місце, де її спіткала нещаслива пригода. Щоранку, прокидаючись у чужому світі задля здійснення місії, яка потребує невідомих їй умінь, вона би переживала справжній шок. Сара нізащо не дозволила би такому статися.

Сол відклав книгу, над якою тоді саме працював — аналізом кіеркеґорових теорій етики як моральності компромісу^[151] у її застосуванні до юридичної процедури в Гегемонії, — і зосередився на колекціонуванні потаємних даних про Гіперіон та про історію Авраама.

Але тривалі місяці звичайного ходу дослідження та визбирування фактів не змогли вдовольнити Солове прагнення діяти. Час від часу він виміщав своє розчарування на медиках та науковцях, котрі довгими вервечками приїжджали обстежити Рахіль, як ото партії пілігримів, що прибувають до свого святого капища.

— Та хай же вам грець, як це взагалі може відбуватися! — верещав він на одного з фахівців, який не придумав нічого кращого, як говорити до батька своєї пацієнтки із самовдоволеним та водночас гордовитим виглядом. У цього лікаря на голові не було жодної волосини, так що риси обличчя здавалися намальованими на якійсь більярдній кулі. — Вона ж зменшується в зрості! — кричав Сол, буквально загнавши гостя в глухий кут. — Зовні це ще непомітно, але її кісткова маса падає. Вона що, перетворюватиметься на дитину? Знову? Що в дідька тоді значить закон збереження маси?^[152]

Експерт розкрив був рота, щоби відповісти, але переляк завадив. За нього вступився його колега-бородань:

— Шановний пан-Вайнтраубе, — промовив він, — вам потрібно спробувати зрозуміти, що ваша донька зараз населяє... е-е... уявіть собі локалізовану область оберненої ентропії.

— Хочете сказати, вона застрягла в бульбашці часу-навпаки? — різко роззирнувся до нього Сол.

— Е-е... ні, — знервовано масажував підборіддя дослідник. — Я би сказав, що в цьому випадку кращою аналогією буде... принаймні біологічно — механізм життя / метаболізму був обернений... е-е...

— Нонсенс, — обірвав його Сол. — Вона не випорожнюється замість того, щоб споживати їжу, і не ремиґає харч. А неврологічна діяльність? Обернені електрохімічні імпульси — це нонсенс. Її мозок функціонує, панове... зникає тільки пам'ять. Чому, панове? Чому?

— Ми не знаємо чому, пан-Вайнтраубе, — нарешті знайшов у собі сили відповісти експерт. — Із погляду математики організм вашої доньки нагадує обернене в часі рівняння... або, можливо, об'єкт, який пройшов крізь чорну діру, яка обертається на великій швидкості. Нам не відомо, як це трапилося. Нам не відомо, чому в цій ситуації відбуваються неможливі з погляду фізики речі, пан-Вайнтраубе. Ми насправді мало знаємо.

— Гаразд, — потис обом науковцям руки Сол. — Це все, що мені було потрібно від вас, панове. Щасливої дороги.

На свій двадцять перший день народження Рахіль підійшла до дверей батьківської спальні за годину після того, як усі полягали спати.

— Тату?

— Що, дитинко? — Сол натягнув на себе халат і вийшов до неї в коридор. — Не спиться?

— Я вже два дні не сплю, — прошепотіла вона. — Приймала енергетики, щоб дочитати всі інструкції з файлу «Хочеш знати?».

Сол кивнув.

— Тату, хочеш зі мною випити внизу? Мені треба з тобою дещо обговорити.

Чоловік узяв з тумбочки окуляри і пішов до доньки.

Сол уперше й востаннє напився з донькою. Це була скромна гулянка: вони трохи погомоніли, потім заходились розказувати один одному анекдоти і смішні історії, поки вже не могли стримувати хіхікання. Рахіль взялася за нову байку, дійшла до найсмішнішого місця, аж раптом надумала знову відсьорбнути зі своєї чарки. Віскі мало не полилося в неї через ніс, так сильно вона реготала. Їм обом здавалося, що це найвеселіша пригода, яка з ними коли-небудь траплялася.

— Сходжу по ще одну пляшку, — заявив Сол, протикавшись остаточно від сміху. — Минулого Різдва мені якусь плящину шотландського віскі подарував декан Мур... здається, подарував.

Він повернувся, обережно пробираючись по кімнаті. Рахіль підвелася на дивані і провела п'ятірнею по волоссю, відкидаючи його назад. Сол оновив її чарку, і деякий час вони сьорбали трунок у повній тиші.

— Тату?

— Так?

— Я все дочитала і додивилася. Бачила себе. Слухала себе. Роздивлялася фотографії Лінни та всіх інших, уже немолодих...

— Та ну, «немолодих», — не погодився Сол. — Наступного місяця Лінн тільки виповниться тридцять п'ять...

— Слухай, діду, ти ж мене чудово розумієш. Хай там як, а я почитала медичні довідки, переглянула фотки Гіперіона і знаєш що?

— Що?

— Я не вірю ні слову, тату.

Сол поставив на стіл чарку і поглянув на доньку. Її обличчя тепер здавалося округлішим, не таким замисленим. І навіть трошки вродливішим.

— Точніше кажучи, я все розумію, — перелякано гигикнула вона, — бо ви ж з мамою не здатні на такий безсердечний жарт. А ще на додачу твій... твій вік, всі ці новини та й узагалі. Я знаю, що це реально, але не вірю в це. Ти мене розумієш, тату?

— Так, — проказав Сол.

— Тобто я хочу сказати, що я прокинулася сьогодні вранці і подумала: «Клас! Завтра іспит із палеонтології, а я ніфіга не вивчила». Збиралася показати пару штук Роджерові Шермену... хай не задається.

Сол перехилив чарку.

— Роджер загинув три роки тому в авіакатастрофі на південь від Буссара. — Він би їй нізащо на світі не зізнався в цьому, але тепер замість нього промовляло спожите віскі, ну і йому треба було зрозуміти, чи вустами Рахіль промовляла Рахіль.

— Знаю. — Дівчина підібгала ноги і сперлася підборіддям на коліна. — Я зв'язалася з усіма, кого знала. Грем помер. Професор Айкгардт більше не викладає. Нікі одружилася з якимсь продавцем. Забагато подій як на чотири роки.

— Понад одинадцять, — поправив її Сол. — Політ на Гіперіон і звідти дав тобі шість років фори.

— Але ж це нормально, — викрикнула Рахіль. — Люди постійно подорожують замежі Мережі. Вони ж якось справляються.

— Дитинко, в нас геть інша ситуація, — кивнув Сол.

Дівчина видушила із себе посмішку і допила своє віскі.

— Леле. Це ще м'яко кажучи «інша».

Вона грюкнула чаркою об стіл.

— От що я вирішила. Я два з половиною дні розгрібала матеріали, які вона... я підготувала, щоби тримати себе в курсі справи, і, знаєш... це не допомагає.

Сол завмер, намагаючись навіть не дихати.

— Я хотіла сказати, що коли я вже щодень молодшаю, забуваю людей, з якими ще навіть не познайомилася... то ти розумієш, що далі? Я все меншатиму і дрібнішатиму, ставатиму безтолковою, поки не зникну одного дня. Господи, тату. — Рахіль іще міцніше обхопила себе за коліна. — Це ж навіть кумедно, правда?

— Ні, — тихо відповів Сол.

— Та я розумію, що смішного мало. — У великих, темних очах Рахіль бриніли сльози. — Для вас із мамою це найгірший у світі кошмар. Кожного дня ви спостерігаєте за тим, як я спускаюся вниз... спантеличена... зі спогадами вчорашнього дня, який насправді минув багато років тому, про що мене ж повідомив мій власний голос. Що в мене була якась інтрижка з невідомим мені хлопцем на ім'я Амеліо...

— Меліо, — напошепки виправив її Сол.

— Байдуже. Це ніяк мені не зарадить, тату. Поки до мене насправді все починає доходити, я вже настільки виснажена, що мушу лягати спати. А потім... ти ж знаєш, що відбувається потім.

— Що... — Сол мусив прокашлятися, щоби закінчити речення. — Що ти хочеш, аби ми зробили, маленька?

Рахіль подивилася йому в очі і посміхнулася. Це була та сама посмішка, якою вона вперше обдаровувала його у віці п'яти тижнів.

— Не розповідайте мені, тату, — твердо пояснила вона. — Нічого не дозволяйте мені розповідати собі. Стає тільки гірше. Нічого з цих історій я не переживала насправді. — Вона змовкла і потерла лоба. — Ти мене розумієш, тату. Рахіль, яка літала на іншу планету, закохалася там і потрапила в нещасливу пригоду... — то інша Рахіль! Мені ні для чого переносити на собі її біль.

Рахіль ридала.

— Ти розумієш? Розумієш мене?

— Звісно, — відказав Сол. Він пригорнув доньку і відчув на грудях її сльози і теплоту тіла. — Так, розумію.

Цілий наступний рік каналом «світло+» приходили численні новини з Гіперіона, та всі вони були негативними. Природа і джерело антиентропійних полів залишалися нез'ясованими. Жодної нетипової активності хроноприпливів у районі Сфінкса виявлено не було. Експерименти з лабораторними тваринами в зоні їхнього впливу інколи закінчувалися наглою смертю піддослідних, але жодна з істот хвороби Мерліна не підхопила. І кожне повідомлення Меліо завершував словами «Переказуйте Рахіль, що я її кохаю».

На позику Університету Райхса Сол і Сара пройшли обмежений курс терапії Поульсена в Буссарі. Для подовження життя ще на сто років вони були вже застарі, але тепер мали вигляд радше п'ятдесятирічного подружжя, аніж пари, якій майже сімдесят стандартних років. Вони проглянули старі сімейні фотографії і зрозуміли, що вдягатися по моді двадцятип'ятирічної давнини не так уже й складно.

Шістнадцятирічна Рахіль, перескакуючи сходинки через одну, спустилася вниз із комлогом, налаштованим на університетське радіо.

— Можна мені рисову кашу?

— Не набридло їсти її щоранку? — посміхнулася у відповідь Сара.

— Не, — вишкірилася Рахіль. — Просто подумала, раптом сьогодні вона скінчилася. Я чула, як дзвонив телефон. Це була Нікі?

— Ні, — відказав Сол.

— Чорт, — насупилася дівчинка і зиркнула на батьків. — Пробачте. Вона обіцяла зателефонувати, щойно прийдуть бали з випускного тестування. Просто вже три тижні минуло після консультацій. Можете вважати, я щось усе-таки чула.

— Не переживай, — Сара перенесла кавник на стіл і налила по горнятку для себе і Рахіль. — Не переживай, серденько. Обіцяю тобі, що зі своїми балами ти зможеш вступити до будь-якого університету на власний смак.

— Ma, — зітхнула Рахіль. — Ну, звідки тобі це знати? Це ж широкий світ. Там же всі як павуччя в банці. — Вона спохмурніла. — Ти не бачила мій матансибль?^[153] А то в мене у кімнаті такий розгардіяш. Нічого не знайдеш.

— Дитинко, — прокашлявся Сол, — сьогодні уроків не буде.

— Не буде? — вирячилася на нього дівчинка. — У вівторок? За шість тижнів до кінця навчання? Що сталося?

— Ти захворіла, — твердо відповіла Сара. — Нічого не станеться, коли один день посидиш удома. Тільки сьогодні.

— Захворіла? — ще більше насупилася Рахіль. — Я добре почуваюся. Просто все якось трошки дивно. Все навколо якось ніби... неправильно. Ну, от наприклад, хто посунув диван в ігровій? І де це гасає Чипс? Я кілька разів його гукала, а він усе одно не прийшов.

— Ти просто прихворіла, — взяв її за руку Сол. — Лікар сказав, що коли ти прокинешся, то можеш не пам'ятати різних речей. Давай поговоримо по дорозі до універу. Підеш зі мною?

— Прогуляти уроки, щоби сходити в універ? — зраділа дівчинка. — Звісно.

Але одразу прикинулася суворою:

— Тільки не хотіла би я нарватися на Роджера Шермена. Він записався на початковий курс алгебри і початків аналізу. Життя од нього немає.

— Роджера ми не зустрінемо. То ти готова?

— Майже, — Рахіль потягнулася до мами і міцно її пригорнула: — Знюхаємося!

— Збачимося! — попрощалася з нею Сара.

— Ну от, — вишкірилася і махнула довгим волоссям Рахіль, — тепер я готова.

Постійні польоти до Буссара змусили Сола придбати «емтешку», й одного прохолодного дня він, опустившись значно нижче регулярних ешелонів, обрав найповільніший маршрут, звідки можна було насолоджуватися видом і запахом прибраних ланів. Багато людей знизу на знак привітання махали йому рукою.

Коли Сол був іще дитиною, Буссар був значно меншим, і тим не менш у приголомшливому мегаполісі нинішніх днів синагога нікуди не загубилася. Як і раніше, вона стояла собі на краю одного з найстаріших кварталів міста. Храм налічував дуже багато років, Сол відчував себе старим, і навіть ярмулка, яку він одягнув, здавалася древньою, затертою до дір багатьма десятками років ужитку. Зате рабин виявився молодим. Сол зрозумів, що цьому чоловікові як мінімум сорок років (судячи з рідкого волосся на скронях), але в очах Вайнтрауба він усе одно здавався не більше ніж хлопчаком. Відтак він з радістю погодився на пропозицію рабина закінчити розмову у парку через вулицю.

Вони присіли на ослінчику. Сол із подивом відзначив про себе, що досі перекладає з руки в руку свою ярмулку. День пахнув паленим листям і дощем, що пройшов минулої ночі.

— Пан-Вайнтраубе, я не дуже добре зрозумів, — промовив рабин, — вас більше бентежить сон чи той факт, що з початком цих снів захворіла ваша донька?

Сол підвів обличчя назустріч сонячному промінню.

— Насправді, ні те, ні інше, — відповів він. — Я просто не можу позбутися відчуття, що вони пов'язані між собою.

Рабин провів пальцем по нижній губі.

— Якого віку ваша донька?

— Тринадцять років, — промовив Сол, витримавши майже непомітну паузу.

— І в неї... серйозне захворювання? Існує загроза життю?

— Ні, загроза життю — ні, — помахав головою Сол. — Поки що ні.

Рабин склав руки на величенькому череві.

— Соле... можна звертатися до вас на ти? Ви ж не вірите в Бога?

— Звісно.

— Соле, ви ж не вірите в те, що цим сном... якимсь чином ви спричинили захворювання вашої маленької дівчинки, правда?

— Ні, — відповів чоловік, а потім замислився у глибині душі, чи справді він не кривив нею. — Ні, ребе, не думаю, що...

— Соле, звертайся до мене на ім'я — Морт.

— Гаразд, Морте. Я прийшов не тому, що вірю, нібито я сам... або власне сон — причина захворювання Рахілі. Проте все ж таки мені здається, що моя підсвідомість намагається мені щось переказати.

Морт ледве погойдувався на ослінчику.

— Можливо, тут у пригоді більше стали би фахівець-нейролог або ж психолог, Соле. Я не певен, чим...

— Мене цікавить історія Авраама, — перебив його Вайнтрауб. — Справа в тім, що я трохи займався різноманітними етичними системами, але не подужаю збагнути ту, що бере свій початок від наказу батькові забрати життя у власного сина.

— Ні-ні-ні! — зарепетував рабин, махаючи дитинними пальчиками перед співбесідником. — Коли настав час, то Бог зупинив Авраамову руку. Він би нізащо не дозволив людської офіри у Своє ім'я. Мова про покору волі Господній, яку...

— Звісно, — погодився Сол, — покору. Але ж говориться у Писанні: «І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого...^[154]» Господь, певно, зазирнув у душу Авраама і побачив, що той готовий убити Ісаака. Пересічний вияв покори без внутрішнього зобов'язання не вдовольнив би Старозаповітного Бога. А що сталося би, якби Авраам любив свого сина більше від свого Бога?

Морт тарабанив пальцями по коліну якийсь момент, а потім узяв ученого за плече.

— Соле, я розумію твій сум у зв'язку із недугою доньки. Але не треба плутати її з документом, створеним вісім тисяч років тому. Краще розкажи мені більше про свою дівчинку. Ну, ти же розумієш, у наші часи діти більше не помирають від хвороб. Тільки не в Мережі.

Вайнтрауб підвівся, всміхнувся і відступив, звільняючи руку.

— Я волів би бесідувати довше, Морте. Справді, хотів би. Але мушу повертатися додому. У мене сьогодні ввечері заняття.

— Будете в нашому храмі у шабат? — поцікавився рабин, простягаючи опецькуваті пальці для підсумкового людського контакту.

Сол поклав у жменю молодшого чоловіка ярмулку.

— Одного дня можливо, Морте. Одного дня я обов'язково буду.

Пізньої осені того самого року Сол визирнув у вікно свого кабінету і побачив темну постать під голим гіллям береста навпроти будинку. Журналісти, подумав він, і йому похололо в душі. Ціле десятиріччя він боявся дня, коли їхній секрет вирветься у широкий світ і покладе край їхньому спокійному існуванню у Крофорді. Вайнтрауб вийшов на вечірню прохолоду.

— Меліо! — упізнав він обличчя високого чоловіка.

Археолог стояв, запхавши руки в кишені синього пальта завдовжки до п'ят. Незважаючи на десять літ, що минули з часу останньої їхньої зустрічі, Арундес майже не помінявся — Сол би не дав йому зараз і тридцяти. Однак його густо засмагле обличчя вкривали зморшки стурбованості.

— Соле, — ніби сором'язливо простягнув йому руку археолог.

Сол гаряче потис долоню знайомого.

— Не знав, що ти повернувся. Заходь у гості.

— Ні, — ступив крок назад археолог. — Я тут уже цілу годину, Соле. Так і не наважився підступити до ґанку.

Старий хотів був щось заперечити, але просто кивнув. На холоді він і собі сховав руки у кишені. Над темним фронтоном будинку проступили перші зорі. — Рахіль зараз не вдома, — нарешті проказав він. — Пішла в бібліотеку. Їй... здається... що завтра потрібно здавати реферат з історії.

Меліо якось нервово зітхнув і також кивнув у відповідь.

— Соле, — нарешті проказав так, наче йому клубок до горла підступив, — вам із Сарою варто зрозуміти, що ми зробили все можливе. Експедиція працювала на Гіперіоні неповні три стандартні роки. Ми й далі б сиділи там, якби університет не зрізав наш бюджет. Не знайшли нічого...

— Ми в курсі. Дуже дякую за твої повідомлення «світлом-плюс».

— Я кілька місяців просидів сам-один у Сфінксі, — правив далі Меліо. — Прилади показували, що це лиш інертна груда каміння, але інколи мені здавалося, нібито я щось відчував... — Він похитав головою. — Соле, я її підвів.

— Що ти! — Вайнтрауб обійняв молодого чоловіка за вдягнуті в теплу вовну плечі. — Хоча все ж таки я маю одне запитання. Ми спілкувалися з нашими сенаторами... навіть вийшли на правління Ради науки... але ніхто так і не спромігся пояснити, чому Гегемонія шкодує час і гроші на дослідження явища Гіперіона. У мене склалося таке враження, що цей світ уже давно заслуговує на входження до Мережі. Хоча б через свій потенціал для науки. Невже можна нехтувати такою загадкою як Гробниці?

— Я розумію ваш хід думок, Соле. Навіть дострокове припинення фінансування здається підозрілим. Так нібито Гегемонія сповідує принцип тримати Гіперіон на відстані простягнутої руки.

— Гадаєш, — почав був Сол, але тут в осінньому присмерку саме нагодилася Рахіль. Руки глибоко в кишенях червоної куртки, коротка зачіска, якій підлітки по всіх усюдах віддавали перевагу кількадесят років тому, а повненькі щічки шарілися від свіжого повітря. Вона саме вагалася на межі дитинства і юнацтва, і довгі ноги в джинсах у поєднанні з бахматою курткою могли видати в її постаті хлопчика.

— Привіт, тату, — вишкірилася вона до них. А помітивши в сутіні Меліо, несміливо додала: — Пробачте, я не хотіла переривати вашу бесіду.

Сол глибоко зітхнув.

— Усе гаразд, дитино. Рахіль, познайомся. Це доктор Арундес із Університету Райхса на Фригольмі. Докторе Арундес, моя донька Рахіль.

— Рада познайомитися, — тепер щиро всміхалася дівчинка. — Ух-ти, Райхс. Я читала їхні каталоги. Залюбки би там навчалася.

Меліо заціпеніло кивнув у відповідь. А Сол зауважив його скутість у плечах і тілі взагалі.

— Хочете... точніше, що ви хочете там вивчати? — почав був Меліо.

Вайнтраубові здалося, що в голосі Арундеса бринів біль, але Рахіль цього не помітила і тільки здвигнула плечима та розсміялася.

— Боже, та геть усе що завгодно. Старий пан Айк-гардт... це наш проф із палеонтології та археології, котрий веде поглиблені заняття у Навчальному центрі... От він, наприклад, каже що в Райхсі просто кльова кафедра історії античного світу і стародавніх артефактів.

— Таки правда, — спромігся видушити із себе Меліо.

Рахіль сором'язливо зиркнула на батька, потім на незнайомця, відчула якесь напруження, але не зрозуміла його причину.

— Пробачте, я не даю вам закінчити розмову. Я вже піду, мені все одно час уже спати. Здається, я підхопила цей дивний вірус... щось типу менінгіту. Мама каже, я від нього — тугодум. Хай там як, а мені приємно було з вами познайомитися, пане Арундес. Сподіваюся, колись ми з вами зустрінемося в Райхсі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказав він, не в змозі відвести від неї погляду, через що Солові навіть у напівтемряві здалося, ніби археолог намагається ввібрати у пам'ять кожну секунду цієї миттєвості.

— Клас. Що ж... — Рахіль ступила крок назад, зарипівши гумовими підошвами черевиків по хіднику, — тоді надобраніч. Побачимося вранці, тату.

— Добраніч, Рахіль.

Дівчинка застигла на порозі. У світлі газової лампи над моріжком вона здавалася значно молодшою від тринадцяти років.

— Знюхаємося.

— Збачимося, — в унісон прошепотіли Сол із Меліо, чого перший не зміг не помітити.

Вони ще трохи постояли в тиші, поки ніч опускалася на маленьке містечко. Шурхітливим листям прокотився хлопчик на велосипеді, і по калюжках світла від старих вуличних ліхтарів замерехтіли спиці коліс.

— Зайдеш у гості? — запропонував Сол. — Сара буде рада тебе бачити. Рахіль усе одно пішла спати.

— Не зараз. — Тепер Меліо був схожий на тінь, що й досі тримала руки в кишенях. — Треба... Це була помилка, Соле.

Він уже збирався йти, але ще раз озирнувся.

— Наберу із Фригольма. Ми організуємо ще одну експедицію.

Сол кивнув. «Три роки перельоту, — думав він. — Якщо вони відправляться сьогодні, то їй виповниться... майже десять, коли вони повернуться».

— Добре, — проказав Вайнтрауб.

Меліо ще трохи забарився, помахав на прощання рукою і рушив узбіччям дороги, не звертаючи ніякої уваги на шелест опалого листя.

Більше Сол його ніколи не бачив.

* * *

Найбільший храм Ктиря в Мережі знаходився на Лузі, куди й телепортувався Сол за кілька днів перед десятим днем народження Рахіль. Сама споруда не набагато перевершувала розміри старих земних соборів, проте через враження, що його справляли аркбутани у пошуках самої церкви^[155], витіюваті верхні поверхи та вітражні опорні стіни, здавалася гігантською. Настрій у Сола був кепський, і невблаганна сила тяжіння на цій планеті тільки погіршувала ситуацію. Попри завчасно призначений прийом у єпископа чоловік мусив чекати зайві годин п'ять, перш ніж його пропустили до святая святих. Більшість цього часу він згаяв, вивчаючи двадцятиметрову сталеву поліхромну статую, що повільно оберталася навколо власної вісі і, певно, репрезентувала легендарного Ктиря... або ж була абстрактним пам'ятником абсолютно всіх видів холодної клинкової зброї, які вигадало людство впродовж усієї історії свого існування. І найбільше Солову увагу привабили дві червоні сфери, підвішені в кошмарній клітці, яку можна було назвати подобою черепа.

— Пан-Вайнтраубе.

— Ваша Високоповажносте, — привітався Сол. Він помітив, що весь причет, екзорцисти, лектори та служки, котрі складали йому компанію, поки він чекав, попадали ниць на темні кахлі при появі первосвященика. Старий учений змусив себе формально вклонитися.

— Прошу, заходьте, пан-Вайнтраубе, — змахом руки та мантії на двері божниці священнослужитель запросив Сола всередину.

Вони опинилися в похмурій лункій кімнаті, яка трохи нагадувала місце подій нав'язливого сну Вайнтрауба, і сіли на крісла, що їх указав єпископ. Власне духовна особа розмістилася на такій собі подобі невеликого престола за письмовим столом із мудрованим різьбленням, але обладнаним за останнім словом техніки. Сол зауважив, що первосвященик сам був родом із Луза, але погладшав та відростив щоки, залишаючись тим не менш кремезним, як і будь-який уродженець цієї планети. Мантія чоловіка приголомшувала своїм багряним кольором... яскравої артеріальної червені, що ніби текла, більше схожа на ув'язнену рідину, аніж на шовки чи оксамити з оніксовою оторочкою горностаєм. На кожному пальці рук єпископа через один красувалося по великому персню то червоного, то чорного кольорів, і це чергування бентежило Сола.

— Ваша Високоповажносте, — почав він, — я хотів би наперед перепросити за будь-яку наругу над церковним протоколом, яку я вчинив... або можу вчинити. Зізнаюся, я мало знаю про Церкву Ктиря, однак мене сюди привело саме те, що я зміг з'ясувати. Тож пробачте мені, якщо я незумисне проявлю своє невігластво, невірно звернуся до когось чи помилюся словом.

Єпископ поворушив пальцями перед обличчям Сола. Червоні й чорні самоцвіти зблиснули у слабкому світлі.

— Звертання нічого не важать, пан-Вайнтраубе, і нас цілком влаштовує, коли невірянин послуговується словом «Високоповажність». Щоправда, з іншого боку ми би радили користатися формальною назвою нашої скромної громади — Церква Останньої Спокути, а ту сутність, що її цілий світ так легковажно іменує... Ктирем... для нас (якщо таки виникає потреба називати Її) — Князь Болю чи просто Аватара. Прошу, говоріть далі, що вас привело до нас із запитаннями?

— Ваша Високоповажносте, — ледве вклонився Сол, — я викладач...

— Перепрошую за те, що мушу перебити вас, пан-Вайнтраубе, але ви не просто викладач. Ви вчений. Нам добре відомі ваші книги про герменевтику моралі, і хоч їхня логіка не бездоганна, але вона змушує замислитися. Ми використовуємо ці роботи у нашому курсі доктринальної апологетики. Прошу, кажіть далі.

Сол кліпнув очима. Його дослідження були практично невідомі поза межами щонайвужчих академічних кіл, і ось тепер це зізнання вибило ґрунт із-під його ніг. Він знову прийшов до тями десь через п'ять секунд, і впродовж цього часу вчений вирішив, що йому буде приємніше думати про те, що насправді єпископ хотів знати, з ким спілкуватиметься і наскільки може похвалитися відмінним персоналом.

— Ваша Високоповажносте, те, хто я такий, насправді, несуттєво. Я просив про аудієнцію, тому що моя дитина... моя донька... занедужала з найбільшою вірогідністю через те, що проводила дослідження в місцях, які мають значення для вашої Церкви. Я говорю, звичайно ж, про так звані Гробниці часу на планеті Гіперіон.

Єпископ неквапно кивнув. І Сол раптом замислився, чи знає він щось про Рахіль.

— Чи відомо вам, пан-Вайнтраубе, що область, яку ви згадали... і яка відома нам під іменем Ковчегів Заповіту... недавно рішенням Ради самоврядування Гіперіона була проголошена закритою для так званих дослідників?

— Так, Ваша Високоповажносте. Я чув про це. І розумію, що вирішальну роль в ухваленні цього нормативно-правового акта відіграла ваша Церква.

Єпископ, здавалося, пропустив фразу повз вуха. Десь далеко в пропахченій ладаном напівсутіні заграли дрібні куранти.

— Хай там як, Ваша Високоповажносте, а я сподіваюся на те, що деякі аспекти доктрини вашої Церкви дозволять пролити світло на захворювання моєї доньки.

Єписком похилився вперед так, що єдиний промінь світла, який падав на нього, сковзнув по лобі, поховавши очі в тінь.

— То ви хочете скуштувати релігійного вчення, щоби зазирнути у таїнства Церкви, пан-Вайнтраубе?

— Ні, Ваша Високоповажносте, — торкнувся пальцем бороди Сол, — хіба що це зможе полегшити добробут моєї доньки.

— А ваша донька воліє долучитися до Церкви Останньої Спокути?

Сол завагався.

— Повторюся, Ваша Високоповажносте, вона хоче бути здоровою. Якщо життя в лоні Церкви допоможе їй зцілитися або поліпшить її стан, про це варто серйозно замислитися.

Зашурхотівши мантією, єпископ відкинувся на спинку фотеля. Здавалося, він аж вихлюпував свою червоність у навколишній морок.

— Ви говорите про фізичний добробут, пан-Вайнтраубе. А наша Церква вершить суд у питаннях духовного спасіння. Ви ж розумієте, що перше є неминучим наслідком другого?

— Я розумію, що це давня і поважна опінія, — відповів Сол. — А нас із дружиною турбує загальний добробут нашої доньки.

— У чому природа недугу вашої дитини, пан-Вайнтраубе? — єпископ умостив масивну голову собі на кулак.

— Це... захворювання, пов'язане з часом, Ваша Високоповажносте.

Первосвященик раптом випростався і напружився.

— І де ж саме поміж священних місць, за вашими словами, вона заразилася цією слабиною, пан-Вайнтраубе?

— В артефакті, відомому під назвою Сфінкс, Ваша Високоповажносте.

Єпископ так жваво підхопився на ноги, що зі стола позлітали всі папери. Навіть без мантії священнослужитель важив удвічі більше від Сола. А в розхлябаній сутані, на повний зріст, служитель культу Ктиря й поготів нависав над Солом, ніби пурпурове втілення самої смерті.

— Ви вільні! — прогримів здоровань. — А ваша донька — найблагословенніша і найзаклятіша людина в світі. Ніхто у світі — ні Церква... ні будь-яка ішла сила... не в змозі їй допомогти.

Сол і собі встав, а точніше, сповз... долі.

— Ваша Високоповажносте, якщо існує хоч найменша можливість...

— НІ! — скрикнув червоний і розпашілий єпископ, схожий на дебелу матеріалізовану примару. Він постукав по стільниці. У дверях з'явилися екзорцисти і лектори у чорних рясах із червоними облямівками, ніби зловісне відлуння архієрея. Вбрані в усе чорне служки зливалися з тінями.

— Прийом закінчено! — уже тихіше проказав єпископ, але не менш категорично. — Ваша донька обрана Аватарою для спокути, яку одного дня відбудуть усі грішники та невірці. Одного дуже близького дня.

— Ваша Високоповажносте, якби ви мені приділили ще п'ять хвилин свого часу...

Єпископ клацнув пальцями, й екзорцисти виступили наперед, аби випровадити Сола. Всі вони були з Луза. І кожен із них подужав би п'ятьох учених Солових габаритів.

— Ваша Високоповажносте... — кричав Вайнтрауб, струсивши з плечей руки першого екзорциста. Але надійшло ще троє, а за ними напоготові стояли не менш м'язисті лектори. Єпископ розвернувся спиною і, здавалося, прикипів очима до темряви.

У залі перед входом до божниці відлунювало хрипіння та човгання Солових п'ят і щонайменш один гучний видих, коли вчений зміг поцілити у найбільш світську частину тіла старшого екзорциста. Щоправда, на підсумок дебатів це ніяк не вплинуло. Сола викинули на вулицю. Останній служка, який відходив від нього, кинув старому чоловікові його пожмаканого капелюха.

Наступні десять днів на Лузі нічого, крім знесиленості від гравітаційної втоми, не принесли. Храмові бюрократи на його запити не відповідали. Натиснути через суд не виходило. А за дверима храмового передпокою на нього завжди чатували екзорцисти.

Сол телепортувався на Нову Землю, Ренесанс-Вектор, Фудзі, ЦТК, Денеб-Драй і Денеб-Фір, але повсюди храми Ктиря були для нього закриті.

Виснажений, розчарований, без грошей, Сол повернувся у Світ Барнарда, забрав свою «емтешку» зі стоянки тривалого зберігання і був удома за годину до дня народження Рахіль.

— Тату, а що ти мені привіз? — спитала зраділа десятирічна дівчинка. Того дня Сара їй сказала, що тато у від'їзді.

Сол дістав пакуночок. Це був подарунковий набір книг про Енн із Зелених Дахів^[156]. Але не такий дарунок він хотів зробити доньці.

— Можна відкрити?

— Трошки пізніше, малечо. Разом із іншими подарунками.

— Ну, будь ласочка, татку! Один лиш пакуночок. Поки не прийшли Нікі та інші?

Сол зловив погляд Сари. Вона похитала головою. Рахіль пам'ятала, як кілька днів тому запросила на свій день народження Нікі, Лінну та ще пару подруг. А Сара поки що не вигадала виправдання їхній відсутності.

— Гаразд, Рахіль, — погодився він. — Тільки один пакуночок перед святковою вечерею.

І поки дівчисько шматувало обгортку маленької коробки, Сол запримітив велетенський ящик у вітальні, обмотаний червоною стрічкою. То, безперечно, був новенький велосипед. Рахіль цілий рік канючила новий велосипед перед своїм десятим днем народження. Крізь утому Сол намагався зрозуміти, чи здивується вона завтра, коли побачить новенький велосипед за день до свого ювілею. А може, вони вирішать спекатися презенту вночі, коли Рахіль спатиме.

Сол упав на канапу. Червона стрічка нагадувала йому мантію єпископа.

Сарі важко давалося прощання з минулим. Щоразу, коли їй доводилося чистити, складати і фасувати дитячий одяг, із якого виростала Рахіль, вона лила потаємні сльози, про які дізнався Сол. Сара цінувала кожну стадію дитинства своєї доньки, радіючи щоденній нормальності речей навколо. Нормальності, якій вона тихо присвоїла значення найважливішої речі в житті. Їй завжди здавалося, що суть людського існування полягає не в якихось пікових переживаннях (днях, коли беруть шлюб або тріумфують і які в подальшому виділяються на фоні решти спогадів, ніби червоні дати старих календарів), а, радше, несвідомій рутині: пообідді вихідного дня, коли кожен член сім'ї займається своєю справою, тривіальних зустрічах і зіткненнях, дріб'язкових діалогах, що не затримуються в пам'яті, і тільки сума цих годин створює істинно важливу та вічну сув'язь спільних дій.

Сол заскочив Сару на горищі, коли вона тихенько плакала, перебираючи коробки. І цього разу її сльози були не лагідним знаком завершення чергової маленької справи. Сара Вайнтрауб злилася.

— Жінко, а що це ти робиш?

— Рахіль потрібен одяг. Усе завелике для неї. Те, що добре сидить на восьмирічній, теліпатиметься на семирічній. У мене десь тут були якісь старі запаси.

— Облиш, — проказав Сол. — Купимо щось нове.

Сара мотнула головою.

— І змусимо її щодня дивуватися, куди поділися її улюблені речі? Ні. В мене тут дещо збереглося. Десь воно тут лежить.

— Давай потім.

— Бодай тобі, Соле. Немає ніякого «потім»! — скрикнула Сара, одвернулася від чоловіка і затулила обличчя руками. — Пробач.

Сол її пригорнув. Попри обмежену терапію Поульсена її голі руки здавалися значно худішими від того, якими він їх пам'ятав. Під згрубілою шкірою відчувалися вузлики та прожилки. Сол іще міцніше притиснув до себе дружину.

— Пробач, — повторила вона, неприховано схлипуючи. — Просто так нечесно.

— Нечесно, — погодився Сол. Промені світла, що пробивалися у вкриті пилом шибки горища, навіювали сумне враження, нібито вони говорять у якомусь соборі. Тутешній запах завжди подобався Солові. Він був наче гаряча та затхла обіцянка приміщення з невикористаним простором та потенціалом, сповненого майбутніми скарбами. Сьогодні від цього враження не лишилося жодного сліду.

Він заколінкував біля коробки.

— Люба, давай-но разом, — проказав він. — Щось та знайдеться.

Рахіль і надалі «росла» щасливою, цікавою до життя дитиною, яку лиш трохи щоранку бентежили всілякі недоладності. І чим молодшою вона ставала, тим простіше було пояснювати їй зміни, що нібито сталися за ніч: зникнення старого береста перед входом до будинку, новий багатоквартирний дім на розі вулиці, де колись мешкав у своїй колоніального стилю садибі пан-Несбітт, відсутність друзів. Сол уперше зіштовхнувся з не баченою ним раніше гнучкістю дитини. У його уяві Рахіль тепер жила на гребені хвилі часу, не помічаючи темряви морського глибоководдя навколо та балансуючи на маленькому запасі спогадів та власному завзятті дванадцяти-чотирнадцяти годин, які їй тепер були відведені кожного дня.

Ані Солові, ані Сарі не хотілося ізолювати свою доньку від інших дітей, але віднайти спосіб, у який би вона змогла із ними спілкуватися, виявилось нелегко. Рахіль завжди була рада погратися з «новим» хлопчиком або дівчинкою у кварталі: нащадками інших викладачів, онуками друзів, якийсь час навіть із донькою Нікі, проте іншим дітям було потрібно звикати до Рахіль, знайомитися з нею щодня по-новому, не згадуючи про всі попередні ігри разом, і далеко не всім вистачало чутливості, аби продовжувати цю шараду заради іншого учасника забавки.

Звісно, що історія унікального захворювання Рахіль у Крофорді ні для кого не стала таємницею. Уже впродовж першого року по поверненню дівчини додому поголос пішов гуляти університетом, а невдовзі все містечко було в курсі справ. І крофордці вчинили за прикладом мешканців усіх маленьких містечок з найдавніших часів. Деякі язики невпинно мололи, у деяких голосах та поглядах завжди вчувалися жаль та зловтіха до чужого горя, але більшість громади взяла під крило опіки родину Вайнтраубів, геть як незграбна перната матуся боронить власних дітей.

І це все не перешкоджало нормальному життю, навіть коли Сол став читати менше курсів в університеті, а потім узагалі пішов у дочасну відставку через необхідність їздити у відрядження в пошуках медичного лікування Рахілі, ніколи не обговорюючи реальну причину свого вчинку.

Але, звісно, такий стан справ не міг тривати вічно. А тому коли одного весняного дня Сол вийшов на ганок свого будинку, то побачив, як заплакану семирічну доньку оточила зграйка новинарів, поблискуючи своїми операторськими імплантами та витягнувши в руках комлоги. Тепер він знав, що попередня стадія їхнього життя добігла свого кінця. Сол одним стрибком зіскочив із ганку і підбіг до Рахілі.

— Пан-Вайнтраубе, це правда, що ваша донька підхопила смертельну хворобу, пов'язану з часом? Що буде через сім років? Вона просто зникне?

— Пан-Вайнтраубе, пан-Вайнтраубе! А Рахіль каже, що, на її думку, зараз виконавчим директором служить Рейбен Дауелл і це дві тисячі сімсот одинадцятий рік. Вона повністю втратила пам'ять про минулі тридцять чотири роки чи в неї така ілюзія, викликана хворобою Мерліна?

— Рахіль, ти пам'ятаєш, як була дорослою жінкою? Як воно — знову стати дитиною?

— Пан-Вайнтраубе, пан-Вайнтраубе! Будь ласка, одне фото! Можете взяти її фотографію в дорослому віці у руки і подивитися на неї разом із дівчинкою?

— Пан-Вайнтраубе, це правда, що її дістало прокляття Гробниць часу? Рахіль і справді зустрілася з Ктиремонстром?

— Агов, Вайнтраубе! Соле! Солику! Що робитимете з маленькою жіночкою, коли її не стане?

Якийсь новинар заступав Солові дорогу до дверей дому. Коли він похилився вперед, стереолінзи у нього в очах видовжилися, беручи Рахіль крупним планом, Сол схопив чолов'ягу за патли — які були заплетені у зручну в таких ситуаціях косичку — і відкинув убік.

Зграя репетувала і завивала під вікнами будинку сім тижнів. Сол зрозумів, що всі його знання, весь його досвід життя в дуже маленьких громадах, хоч і не був позбавлений вад (діставучості, патріархальності, довгоносості на рівні міжособистісного спілкування), та ніколи не був заражений порочним вірусом так званого права громадськості «бути в курсі».

У Мережі все навпаки. Замість того щоби сидіти постійним бранцем під облогою журналістів, Сол пішов у наступ. Він домовився про інтерв'ю із найбільш всюдисущими кабельними каналами телепорт-новин, брав участь у дебатах Речі Спільної й особисто був присутній на засіданні Медико-дослідного конклаву Анфілади. Впродовж десяти місяців він прохав про допомогу своїй доньці на вісімдесяти планетах.

Пропозиції полилися з десяти тисяч джерел, але більшість їх надходила від цілителів, проектних менеджерів, інститутів та вільнонайманих дослідників, котрі пропонували свої послуги в обмін на публічність власних дій. А ще ж були послідовники культу Ктиря та інші релігійні ревнителі, котрим здавалося за потрібне наголосити на заслуженості покарання Рахілі, заявки від різноманітних рекламних агентств на рекомендації тієї чи іншої продукції, пропозиції від різноманітних ЗМІ «допомогти Рахілі» з такими рекомендаціями, листи співчуття від простих людей, з якими часто надсилали і кредитні чипи, скептичні заяви від науковців, що відмовлялися вірити Солу, пропозиції від продюсерів голоматографа і видавців викупити ексклюзивні права на життя Рахілі. Ну, і не забути цілий вал оферт від ріелторів.

Університет Райхса найняв групу експертів для оцінки всіх цих пропозицій на предмет вигоди для Рахілі. Більшість виявилася нікуди не годними. Над кількома заявками від медичних установ та дослідників можна було серйозно подумати. Але врешті-решт жодна не змогла запропонувати дослідного поприща або терапії, якою б раніше не займався Університет Райхса.

І тільки однісінька плюс-телеграма привабила увагу Сола. Її надіслав голова кібуцу К'фар-Шалом на Хевроні. В ній було кілька простих слів:

«ЯКЩО СТАНЕ НЕСТЕРПНО,

МИ ВАС ЧЕКАЄМО».

* * *

А нестерпно стало дуже скоро. Коли минули перші кілька місяців публічної облоги, на обрії, здавалося, розвиднілося, але насправді це була прелюдія до другої дії. Факсимуляторна бульварна преса називала Сола «Вічним Жидом» і описувала зневіреним батьком, котрий мандрує світ за очі по всіх усюдах у пошуках цілющого засобу для рідної дитини з чудернацьким захворюванням. Прізвисько тим більше здавалося іронічним, коли врахувати одвічну нелюбов Сола до подорожей. Сару іменували винятково «скорботною матір'ю», а Рахіль — «рокованою дитиною». Один же із заголовків навіть натхненно проголосив її «Офірною Дівою прокляття Гробниць часу». Вийти за двері і не натрапити на новинаря або ж оператора за деревом стало просто неможливо.

У Крофорді зрозуміли, що на скруті Вайнтраубів можна заробляти гроші. Спочатку містяни не наважувалися переступити певну межу, але після того, як на перший план виступили підприємці з Буссара і їхні сувенірні ятки, футболки, концесії, екскурсії, рундуки з інфочипами для туристів, чий наплив ставав усе відчутнішим, місцеві гендлярі спершу спантеличилися, завагалися і водно ухвалили, що коли вже вся справа стала на комерційні рейки, то немає жодного сенсу ділитися прибутками з приїжджими.

І після чотирьохсот тридцяти восьми стандартних років відносного всамітнення маленьке місто Крофорд одержало власний телепорт-вокзал. Тепер туристи могли обійтися із без двадцятихвилинного перельоту з Буссара. Натовпів побільшало.

У день переїзду йшов сильний дощ, і на вулицях майже нікого не було. Рахіль не плакала, але широко розплющувала очі і повсякчас балакала приглушеним голосом. Лишалося десять днів до її шостого дня народження.

— Але ж тату, чому ми переїжджаємо?

— Так треба, сонечко.

— Але чому?

— Просто мусимо, маленька. Тобі сподобається на Хевроні. Там багато парків.

— А чому ви ніколи мені не казали про переїзд?

— Казали, серденько. Певно, ти просто забула.

— А як же тепер бабусі-дідусі, дядько Ріхард, тітонька Тета, дядечко Саул та всі інші?

— Приїжджатимуть у гості в будь-який зручний для них момент.

— А Нікі, Лінна і всі мої інші друзі?

Сол нічого на це не відповів, а просто переніс рештки багажу до «емтешки».

Проданий будинок лишився стояти порожнем. Меблі розпродали або вже відправили іншою партією на Хеврон. Цілий тиждень їх невпинним потоком провідували родичі і старі друзі, колеги по університету і навіть деякі лікарі з команди медиків із Райхса, котрі працювали з Рахіллю впродовж вісімнадцяти років. Проте зараз навіть вулиця знелюдніла. Струмені дощу котилися плексигласовим ліхтарем старої «емтешки», утворюючи складні візерунки на оргсклі. Вони сиділи втрьох усередині і не могли відірвати погляду від свого будинку. Кабіна пахла вологою шерстю і мокрим волоссям.

Рахіль притискала до себе плюшевого ведмедика, якого Сара відкопала на горищі шість місяців тому.

— Так нечесно, — проказала дівчинка.

— Згоден, — кивнув Сол. — Нечесно.

Хеврон — пустельна планета. Чотириста років тераформування зробили атмосферу придатною для дихання, а пару мільйонів акрів грунту — для сільгоспдіяльності. Істоти, які тут жили раніше, вирізнялися дрібними розмірами, витривалістю та максимальною обачністю. Істоти, які потрапили сюди зі Старої Землі, включно з представниками людського роду, могли похвалитися тим самим.

— Ах, — зітхнув Сол у перший же день у спеченому на сонці селі Дан, що знаходилося трохи вище спеченого на сонці кібуцу К'фар-Шалом, — ну й мазохісти ж ці євреї. Двадцять тисяч обстежених на момент початку Гіджри світів, придатних для життя людини, а ці дурноверхі шмуки^[157] подалися сюди.

Однак ані Сола з сім'єю, ані перших колоністів на Хеврон привів не мазохізм. Попри те, що більшість планети займала пустеля, її родючі області приносили дивовижні врожаї. Синайський університет мав непогану репутацію в Мережі, а Медцентр вабив заможну клієнтуру і забезпечував сталі прибутки комуни. Єдиний телепорт-вокзал на планеті знаходився у Новому Єрусалимі, в інших містах будувати їх було заборонено. Оскільки Хеврон не входив ні до складу Гегемонії, ні до складу Протекторату, він обкладав усіх мандрівників-телепортувальників серйозними податками за привілей надшвидкого пересування і не пускав туристів далі столиці. Для будь-якого гебрея, котрий прагнув приватного всамітненого життя, це, певно, було найбезпечніше місце серед трьохсот планет, освоєних людиною.

Кібуц був кооперативом більше з поваги до історії, аніж на ділі. Вайнтраубам запропонували скромне житло: будинок із лампачу з плавними обрисами замість прямих кутів і голою дерев'яною підлогою, з вікон якого відкривався вид у безкраю піщану долину за гайками помаранчів та оливкових дерев. Сонце тут, здавалося Солу, висушувало геть усе, включно з турботами і поганими снами. Його проміння тут було матеріальним. І надвечір їхній будинок світився рожевими відтінками ще годину після заходу сонця.

Кожен ранок Сол сідав край ліжка доньки і чекав, поки вона прокинеться. Перші хвилини її дезорієнтації бриніли болем у його душі, тому насамперед він щодня прагнув потрапити на очі дитині попереду всіх. Він садовив її на руки, поки вона розпитувала.

— Де ми, тату?

— У дивовижному місці, малечо. Я тобі все розповім за сніданком.

— Як ми сюди потрапили?

— Спочатку телепортом, потім трошки летіли і трошки йшли, — зазвичай казав він. — Відстань не дуже далека, але досить значна, щоби вважати нашу подорож пригодою.

— Але звідки тут моє ліжко... мої плюшеві іграшки... чому я не пам'ятаю, як ми сюди переїхали?

У такі моменти Сол обхоплював її за плечі, зазирав у карі очі і казав:

— Рахіль, з тобою стався нещасливий випадок. Пам'ятаєш, як Терренс із «Жабки, яка скучила за домом» стукнувся головою і на кілька днів забув, де він живе? Ти пережила схожу пригоду.

— А мені тепер уже краще?

— Так, — казав він, — тепер уже краще.

І весь будинок у цей момент заполоняв аромат сніданку, і вони йшли на веранду, де на них уже чекала Сара.

Уперше в Рахілі було дуже багато товаришів. Кібуц мав громадську школу, де їй завжди були раді і де її завжди вітали як новеньку. Впродовж довгого дня дітлашня гралася у фруктових садах та лазила по скелях.

Авнер, Роберт й Ефраїм, старійшини місцевої ради, всіляко заохочували Сола написати нову книгу. Хеврон пишався своїми гуманітаріями, митцями, музикантами, філософами, письменниками та композиторами, яким він надавав притулок і права громадян та довготривале помешкання. Так, будинок Солові запропонували на знак дарунка від держави. Його пенсія, хоч і невелика за стандартами Мережі, з лишком покривала їхні скромні потреби у К'фар-Шаломі. На превелике здивування Сола, виявилося, що йому до вподоби фізична праця. Байдуже, працював він у фруктових садах, розчищав цілинні поля від каміння чи ремонтував стіну над містом, його розум і дух ставали вільнішими, ніж вони абиколи були впродовж багатьох минулих років. З'ясувалося, він нарешті здатен змагатися з Кіеркегором, поки сохнув будівельний розчин, та осмислював одкровення щодо суджень Канта й Ванде, які його відвідували, коли він ретельно перебирав червиві яблука. Свої перші мозолі Сол натер у віці сімдесяти трьох стандартних років.

По вечорах він грався із Рахіль, а потім гуляв у горах із Сарою, залишивши берегти мирний сон доньки на Джуці або інших сусідських дівчат. Якось на вихідних вони вдвох із Сарою полетіли до Нового Єрусалима — вперше за той тривалий період завдовжки сімнадцять стандартних років, відколи Рахіль повернулася жити разом із ними.

Але назвати життя ідилічним ніяк не виходило. Надто часто Сол прокидався вночі і проходив босяка коридором, вкінці якого бачив, як Сара сидить над ліжечком, у якому спала Рахіль. Надто часто наприкінці некороткого дня, купаючи малу в старому керамічному шаплику серед рожевого відсвіту стін, дівчинка казала:

— Тату, мені тут подобається, але можна ми завтра поїдемо додому?

І Сол їй кивав у відповідь. А після казочки на ніч та колискової, та поцілунку на добрий сон, переконавшись у тому, що Рахіль заснула, пробираючись навшпиньках із кімнати, він чув приглушене «Знюхаємося!» від загорнутої в ковдру ляльки, на що незмінно відповідав «Збачимося!» Розпластавшись у ліжку, в якому мирно дихала і, можливо, спала кохана жінка, Сол стежив за вузькою смужкою блідого світла від одного або й обох дрібних супутників Хеврона, що перебігала шерехатими стінами, і вів бесіди зБогом.

Сол уже кілька місяців бесідував із Богом, поки збагнув, чим він займався. Ця думка його повеселила. Ці діалоги навряд чи можна було назвати молитвами, радше — гнівними монологами, які, майже діставшись градуса інвективи, перетворювалися на завзяті суперечки із самим собою. От тільки насправді не тільки з собою. Одного дня Сол зрозумів, що тематика запальних дискусій була настільки грунтовною, ставки такими високими, а розмах таким масштабним, що тільки одну єдину особу він міг гудити за свою скруту — Самого Бога. Ну, а позаяк концепція персоніфікованого Бога, який не спить по ночах і переживає про людей, втручаючись в окремі життя, завжди здавалася Солові цілком абсурдною, сама думка про ці діалоги змусила його вагатися у власному душевному здоров'ї.

Бесіди тим не менш тривали.

Сол хотів знати, як будь-яка етична система — не кажучи вже про релігію, настільки незбориму, що вона пережила всі прояви зла, на яке її наражало людство, — могла корінитися в наказі Бога убити рідного сина. Солові було байдуже, що в останню мить цей наказ скасований. Йому було байдуже, що наказ був випробуванням на вірність. Ба більше, сам засновок, що власне покора Авраама дозволила йому стати отцем усіх колін Ізраілевих, спричиняв напади люті у Сола.

Пропрацювавши п'ятдесят п'ять років над історією етичних систем, Сол Вайнтрауб дійшов до єдиного і непохитного висновку — будь-яка вірність божеству, концепції або універсальному принципу, який ставить покору вище від порядної поведінки стосовно невинної людини — це зло.

— А що означає «невинний»? — питав ледве розважений і трошки буркітливий голос, що в Сола асоціювався з цими суперечками.

— Дитина невинна, — думав Сол. — Ісаак тодішній. Рахіль зараз.

— Невинні тільки тому, що діти?

— Так.

— І не буває таких ситуацій, коли кров невинних потрібно пролити заради важливої справи?

— Ні, — думав Сол. — У жодному разі.

— Але ж, здається мені, «невинним» може бути не лише дитина?

Сол завагався, відчуваючи пастку, намагаючись зрозуміти, до чого веде його невидимий співбесідник. Але так і не збагнув.

— Ні, — подумав він, — «невинними» можуть бути не лише діти.

— Такі як Рахіль? У віці двадцяти чотирьох років? Невинними не можна жертвувати за жодних обставин?

— Саме так.

— То, можливо, це частина уроку, що його Авраам мав засвоїти, перш ніж стати батьком найблагословеннішого народу на світі?

— Якого уроку? — подумалося Солу. Але голос у його голові вже розтанув, залишивши по собі тільки спів нічного птаства і тихе сопіння дружини під боком.

У п'ять років Рахіль іще вміла читати. Солові ніяк не вдавалося згадати, коли вона навчилася. Складалося враження, ніби їй це було під силу завжди.

— У чотири стандартні, — підказала Сара. — Раннього літа... за три місяці після свого дня народження. Ми ходили на природу в поля за університетом. Рахіль поглянула на книжку про Вінні-Пуха і раптом заявила, що чує в голові голос.

І тоді Сол пригадав.

Він також пригадав радість, яку вони відчули із Сарою, за ту швидкість, що з нею Рахіль опановувала нові вміння у такому віці. Він згадав, адже тепер їм протистояв зворотній процес.

— Тату, — якось спитала Рахіль із підлоги його кабінету, на якій лежала і ретельно зафарбовувала картинки в розмальовках, — а мамин день народження давно був?

— У понеділок, — відказав Сол, занурившись у своє читання. До дня народження Сари було ще далеченько, але Рахіль цього не пам'ятала.

— Та я знаю. Але скільки від нього пройшло часу?

— Сьогодні четвер, — відповів Сол, не відриваючись від талмудичного трактату про покору.

— Я знаю. Але порахуй, скільки днів.

Сол відклав паперову книгу вбік.

— Назвеш усі дні тижня? — У Світі Барнарда послуговувалися старим календарем.

— Звісно, — погодилася Рахіль. — Понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, неділя, понеділок...

— Ти вже називала понеділок.

— Так. Але порахуй, скільки днів.

— Можеш полічити від понеділка до четверга?

Рахіль спохмурніла. Поворушила губами. Ще раз спробувала порахувати, цього разу на пальцях.

— Чотири дні?

— Молодець, — похвалив Сол. — А тепер, дитино, скажи мені, скільки буде десять мінус чотири?

— А що значить «мінус»?

Сол примусив себе знову подивитися в свої документи.

— Нічого, — відповів він. — У школі про це розкажуть.

— А ми завтра поїдемо додому?

— Так.

Одного ранку, коли Рахіль пішла погратися із Джуді й іншими друзями (тепер вона була надто маленька, щоби ходити до школи), Сара зробила заяву:

— Соле, ми повинні відвезти її на Гіперіон.

— Що? — витріщився на неї чоловік.

— Я все сказала. Не можна чекати, поки вона перестане ходити... говорити. Та й ми з тобою не молодшаємо. — Сара безрадісно хіхікнула. — Дивно звучить, правда? Але ми справді не молодшаємо. За рік-два дія Поульсена закінчиться.

— Capo, невже ти забула? Всі лікарі кажуть, що Рахіль не переживе кріогенної фуги. А подорожувати швидше світла без фуги не можна. Дія ефекту Гокінга доводить людину до божевілля... або ще гіршого...

— Чхати. Рахіль має повернутися на Гіперіон.

— Та про що ти таке кажеш? — розсердився Сол.

Сара вхопила його за руку.

— Гадаєш, той сон тільки тобі не дає спати?

— Сон? — ледве повторив Сол.

Вона зітхнула і сіла за білий кухонний стіл. Ранкове світло лизало квіти на підвіконні клаптем свого жовтого язика.

— Темне приміщення, — пояснила вона. — Червоні вогні вгорі. Голос. Який... наказує нам взяти... вирушити на Гіперіон. Принести... офіру.

Сол облизав раптово пересохлі губи. У нього важко гупало серце.

— Кого... кого він закликає на ім'я?

Сара поглянула на нього зі здивуванням:

— Нас обох. Якби я була без тебе... вві сні... я би нізащо не пережила всі ці роки.

Сол упав у фотель. Він дивився на зчужілі руку та передпліччя, що лежали на стільниці. Кісточки на пальцях почали рости від артриту, поцяткованим старечими плямами передпліччям рясно розповзлися жили. Звісно, то була його рука. І він почув, як прозвучав його голос:

— Ти ніколи про це не говорила. Ти не сказала ні слова...

— Ніби в цьому була якась потреба! — розсміялася Сара, цього разу геть без гіркоти. — Кожного разу ми обоє прокидалися в темряві. Тебе вкривав піт. Від найпершого дня я знала, що це не просто сон. Ми повинні летіти, чоловіче. Летіти на Гіперіон.

Сол поворушив рукою. Він досі її не відчував своєю.

— Навіщо? Заради Бога, навіщо, Capo? Ми не можемо офірувати Рахіль...

— Звісно, не можемо, чоловіче. Хіба ти про це не думав? Ми повинні летіти на Гіперіон... куди нам наказує сон... і запропонувати натомість себе.

— Запропонувати себе, — повторив Сол, намагаючись зрозуміти, чи не хапає його серцевий напад. У нього так жахливо боліло в грудях, що він навіть не міг вдихнути. Цілу хвилину він сидів у тиші, переконаний, що коли спробує вимовити слово, то в нього з рота вирветься лише схлипування. Перечекавши іще одну хвилину, він спитав:

— І давно... ти про це думаєш, жінко?

— Чи давно я знаю про те, що ми мусимо зробити? Рік. Чи трошки більше. Відколи їй знову п'ять рочків.

— Рік! Чому ж ти нічого не казала?

— Чекала, коли скажеш ти. Коли усвідомиш. Знатимеш.

Сол похитав головою. Кімната навколо нього була десь далеко і трошки хилилася перед очима.

— Ні. Тобто мені здавалося... я маю подумати, жінко. — І Сол помітив, як чужа рука поплескала знайому йому руку Сари.

Вона кивнула.

Три дні й ночі Сол провів у безводних горах, годуючись хлібом із товстою шкуринкою, який приніс із собою, та п'ючи воду з конденсатозбірників.

Десятки тисяч разів за минулі двадцять років він шкодував, що не може на себе забрати недугу Рахілі; що коли вже й хворіти, то батькові, а не дитині. Будь-який батько відчував би те саме — щоразу, коли його дитина ранилася або горіла в пропасниці. Але не могло бути все так просто.

У розпалі спеки третього дня, валяючись у напівсні й тіні тонкого виступу скелі, Сол дізнався, що це справді не просто.

— Чи міг Авраам відповісти так Богові? Запропонувати себе в офіру? Не Ісаака?

— Авраам міг. Ти — ні.

— Чому?

Ніби у відповідь Солові прийшло гарячкове марення, в якому голі дорослі люди вервечкою йшли до печей повз лави озброєних чоловіків, і матері ховали своїх дітей під стосами пальт. Він бачив чоловіків і жінок, з яких у вогні клаптями облазила плоть, коли вони виносили приголомшених дітей із попелу колишнього міста. Сол знав, що це не видіння, а події першого та другого Голокостів, і розуміючи це, знав відповідь іще до того, як голос знову озвався до нього. Знав, яка вона має бути.

— Батьки вже приносили себе в жертву. Цю офіру вже прийняли. Ми на іншій стадії.

— Що ж тоді? Що?

Ніхто не відповів. Сол, мало не падаючи, стояв на палючому сонці. Над його головою кружляла чорна птаха, або ж вона йому марилася. Сол посварився кулаком на спижеве небо.

— Ти використовуєш нацистів як свої знаряддя. Шаленців. Монстрів. Ти й сам триклятий монстр.

— Ні.

Земля стала сторч, і Сол боком повалився на гостре каміння. Хоча подумав, що то, можливо, він прихилився до шорсткої стіни. Камінь завбільшки з його п'ятірню опалив йому щоку.

— Правильна відповідь Авраама була покора, — думав Сол. — З погляду етики, Авраам і сам був іще дитиною. Як і всі люди в той час. Правильна відповідь для Авраамових дітей була подорослішати і запропонувати натомість себе. Чи правильна ця відповідь для нас?

Але до нього ніхто не озвався. Небо й земля і досі крутилися. Зачекавши трохи, Сол випростався на непевні ноги, стер кров та жостір із щоки і пішов у діл, назад до міста.

* * *

— Ні, — проказав він до Сари. — На Гіперіон ми не полетимо. Це неправильна відповідь.

— Тобі краще, аби ми нічого не робили, — побіліли губи Сари, голос якої тим не менше зберігав твердість.

— Не краще. Я просто не хочу, щоб ми зробили помилку.

У відповідь його дружина зашипіла і махнула у вікно, звідки було видно, як їхня чотирирічна донька грається з іграшковими кониками на задньому дворі.

— Гадаєш, у неї є час для нас, коли ми можемо помилятися... чинити вірно... до нескінченності?..

— Сядь, жінко!

Сара не поворухнулася. Її брунатна бавовняна сукня була трохи забрьохана спереду цукровим сиропом. І Сол пригадав дівчину, яка виходила голяка на берег із фосфоресцентного прибою на плавучому острові Мауї-Заповітної.

— Ми повинні щось робити.

— Ми консультувалися у понад сотні медичних та наукових експертів. У неї брали аналізи, її кололи, зондували та мордували дві дюжини дослідних центрів. Я побував в усіх храмах Ктиря на всіх планетах Мережі, куди мені тепер шлях заказано. Меліо з іншими знавцями Гіперіона із Райхсу стверджують, що в догматиці культу Ктиря не існує нічого схожого на хворобу Мерліна, а серед тубільців планети ні ця недуга, ні ліки від неї не згадуються в жодному переказі. Трирічна експедиція нічогісінько не привезла з Гіперіона. Тепер дослідження на планеті поза законом. Доступ до Гробниць часу відкритий лише для так званих пілігримів. І навіть туристичну візу на Гіперіон отримати практично неможливо. Зрештою, беручи з собою Рахіль, ми ризикуємо вбити її.

Сол зупинився, аби перевести подих, і знову торкнувся руки Сари.

— Мені прикро це повторювати, жінко. Але склавши руки ми не сиділи.

— І все одно зробили мало, — не погодилася Сара. — Може, нам податися тоді в прощу?

— Офірні жертви з-поміж тисяч добровольців обирає Церква Ктиря, — невдоволено склав руки на грудях Сол. — А в Мережі хоч греблю гати тупого, депресивного народу. Повертаються одиниці.

— То хіба це нічого не доводить? — швидко, нетерпляче прошепотіла Сара. — На цих людей хтось або щось полює.

— Бандити.

— Ґолем, — похитала головою Сара.

— Ти хотіла сказати, Ктир.

— Це голем, — наполягала Сара. — Той самий, що приходить до нас уві сні.

Сол занепокоєно засовався.

— Я не бачу в снах ніякого голема. Який іще голем?

— Червоні очі, які пильнують, — промовила Сара. — Того самого голема, якого Рахіль чула у Сфінксі тієї ночі.

— Звідки ти знаєш, що вона взагалі чула?

— Про це є у сні, — розказувала вона. — Перед тим, як ми заходимо в приміщення, де нас чекає голем.

— То нам сняться різні сни, — промовив Сол. — Жінко, жінко... чого ж ти мені раніше нічого не казала?

— Мені здавалося, я божеволію, — прошепотіла Сара.

Сол подумав про свої таємні бесіди з Богом і пригорнув дружину.

— Ох, Соле, — прошепотіла вона йому в плече, — на це так боляче дивитися. І тут так самотньо.

Сол її не відпускав. Вони пробували кілька разів повертатися додому. Додому — значить у Світ Барнарда. Зо півдесятка разів відвідували родичів та друзів, але щоразу такі візити руйнували наскоки новинарів і туристів. Нічиєї вини в цьому не було. Мегаінфосферою ста шістдесяти планет Мережі новини подорожували фактично миттєво. І аби вдовольнити свою інформаційну сверблячку досить було тільки провести універсальною карткою по монідиску термінала і ступити у телепорт. Вони вже пробували мандрувати інкогніто, але шпиків із них не вийшло, тому всі їхні спроби виявлялися надаремними. Відтак уже за стандартну добу після повернення в Мережу їх брали в облогу. Дослідні інститути та великі медцентри завиграшки забезпечували безпеку в таких ситуаціях, але сім'я і друзі від цього страждали. Рахіль — це новина.

— Може ще раз запросити Тету з Ріхардом?.. — починала було Сара.

— У мене є краща пропозиція, жінко, — проказав Сол. — Їдь сама. Ти хочеш побачити сестру, а крім неї — чути звуки та запахи дому... Побачити надвечір'я без ігуан... погуляти в полях. Їдь.

— Їхати? Самій одній? Я не можу покинути Рахіль...

— Дурниці, — відмахнувся Сол. — Двічі за двадцять років... майже сорок, якщо рахувати з добрими днями до всього цього... хай там як, а двічі за двадцять років навряд чи можна назвати недбалим ставленням до дитини. Просто диво, що члени цієї сім'ї ще терплять один одного, адже ми так багато часу провели разом на кільканадцяти квадратних метрах.

Сара подивилася на стільницю, заплутавшись у власних думках.

— А хіба репортери мене не знайдуть?

— Б'юся об заклад, що ні. Здається, їх цікавить тільки Рахіль. Якщо таки вистежать тебе, то вертайся додому. Але я дам голову на відсіч, що в тебе буде тиждень на гостювання вдома, перш ніж спохопляться новинарі.

— Тиждень, — видихнула Сара. — Я не можу...

— Звісно, можеш. Насправді, навіть мусиш. А в мене буде кілька днів, щоби побільше поспілкуватися з Рахіллю. Бо коли ти відпочинеш, наберешся сил і повернешся додому, я егоїстично засяду за книгу.

— Про Кіеркегора?

— Ні. Про те, над чим я думав останній час — «Задача Авраама».

— Не найкращий заголовок.

— Не найкраща задача, — заперечив Сол. — А тепер іди збирайся. Завтра ми тебе підкинемо до Нового Єрусалима. І ти встигнеш телепортуватися ще до шабату.

— Я подумаю, — непереконливо промовила Сара.

— Ти збиратимешся, — пригорнув її Сол. А відпустивши, поштурхав од вікна до коридору і спальні. — Йди. До твого повернення я придумаю щось, що ми зможемо зробити.

— Обіцяєш? — затрималася Сара.

— Обіцяю, — подивився на неї Сол, — що придумаю до того, як час усе зруйнує. Присягаюся як батько Рахілі, що знайду для цього спосіб.

Вона кивнула, тепер уже трошки розслабившись, розслабившись сильніше, ніж будь-коли за останні кілька місяців.

— Я пішла збиратися.

Коли вони з донькою повернулися з Нового Єрусалима наступного дня, Сол пішов полити бідненький газон, поки Рахіль тихенько гралася всередині будинку. Повернувшись назад уже коли стіни вбралися в рожеве світло заходу сонця, надаючи їм морського відчуття теплоти і спокою, він не знайшов Рахілі ні в спальні, ні в її інших звичних місцях.

— Рахіль?

Коли Солові ніхто не відповів, він іще раз перевірив на задвірку і порожній вулиці.

— Рахіль?

Сол уже був побіг до сусідів, коли раптом із глибокої комори, де Сара тримала різні речі, долинув слабенький звук. Сол мовчки відсунув ширму.

Рахіль сиділа за розвішаним одягом зі старою шкатулкою із соснового дерева, що належала Сарі. Підлога була всіяна фотографіями та голочипами Рахілі в старших класах, перед самим відправленням до університету, навпроти карбованої гори на Гіперіоні. У руках чотирирічної Рахілі лежав і шепотів дослідний комлог Рахілі-студентки. У Сола серце облилося кров'ю, коли він почув знайомий голос упевненої в собі дівчини.

— Тату, — запитала дитина з підлоги переляканим голосом, у якому чулося відлуння запису із комлога, — ти мені ніколи не розповідав, що в мене була сестра.

— А в тебе її і немає, малечо.

Рахіль насупилася.

— То це мама? Коли вона ще не була такою... дорослою? М-м, неможливо. Її також звуть Рахіль, вона каже. Як може...

— Усе гаразд, — спробував її заспокоїти Сол. — Я зараз поясню... — І тільки тепер зрозумів, що у вітальні вже давно дзвонить телефон. — Одну хвилинку, сонечко. Через секунду повернуся.

Голограма, яка виринула в ніші, належала незнайомому Солові чоловіку. Своєї камери він так і не ввімкнув, сподіваючись скоренько позбутися цього дзвінка.

— Слухаю, — різко промовив він.

— Пан-Вайнтраубе? Пан-Вайнтрауб, що колись мешкав у Світі Барнарда, а тепер перебуває в селі Дан на Хевроні?

Сол зібрався був від'єднатися, але затримався. Їхнього коду доступу у відкритих джерелах не знайдеш. Інколи з Нового Єрусалима телефонували продавці, але міжпланетні дзвінки були рідкістю. І тут раптом він усе зрозумів. Усередині в нього все закололо й похололо. Сонце сіло, і був шабат. Дозволялися тільки екстрені дзвінки.

— Слухаю, — озвався Сол.

— Пан-Вайнтраубе, — проказав чоловік, дивлячись кудись повз Сола, — сталася жахлива пригода.

* * *

Коли прокинулася Рахіль, поруч із ліжком сидів її батько. Він мав утомлений вигляд. Очі були червоні, а щоки посіріли від щетини навколо вистриженої бороди.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

Дівчинка озирнулася навколо і кліпнула. Рідні ляльки, рідні іграшки, але кімната чужа. Світло — інше. Повітрям дихається не так. Та й батько виглядав незвично.

— Де ми, тату?

— Мандруємо, маленька.

— Куди?

— Зараз це не має значення. Піднімайся, сонечко. Ванна вже готова, а потім будемо вдягатися.

В ногах її ліжка лежала чорна сукня, якої вона раніше ніколи не бачила.

— Тату, а що сталося? Де мама?

Сол потер щоку. Після аварії минуло вже три дні. І сьогодні був день похорон. Обидва попередні дні він їй казав правду, бо не міг уявити брехні в такій ситуації. Солові це здавалося страшною зрадою — як Рахілі, так і Сари. Але в нього складалося враження, що знову повторити це він просто не в змозі.

— Сталася нещаслива пригода, Рахіль, — проскреготів він зболеним і тріскучим голосом. — Мама загинула. Сьогодні ми з нею попрощаємося.

Сол зробив паузу. Тепер він уже знав, що в Рахілі на усвідомлення цього факту піде хвилина, після чого мамина смерть стане реальністю. У перший день Сол не вірив, що чотирирічна дитина спроможна осягнути поняття смерті. Тепер він був у курсі, що Рахіль на це здатна.

Трошки згодом, притримуючи дівчинку, що схлипувала в нього на плечі, Сол намагався зрозуміти той нещасливий випадок, який стисло їй описав. «Емтешки», або електромагнітний транспорт, мали славу найбезпечнішого персонального засобу пересування, будь-коли сконструйованого людством. Її підйомники могли відмовити, але навіть за таких обставин залишковий заряд в електромагнітних генераторах дозволяв аеромобілю безпечно спуститися із будь-якої висоти. Базове устаткування, що запобігало зіткненням «емтешок», не змінювалося впродовж багатьох сторіч. Проте відмовило геть усе. У цьому конкретному випадку статистику їхньої експлуатації геть зруйнувала пара підлітків, яка вкрала чужу «емтешку», розігналася до півтора Маха, повимикавши всі фари та маячки, аби уникнути диспетчерської служби, і врізалася в старожитній «Віккен» тітки Тети, що саме намагався пристати до рампи Міської опери Буссара. Крім Сари і Тети, а також тих самих підлітків, загинуло іще троє осіб, коли обидва транспортні засоби каменем упали в людний атрій оперного театру^[158].

Сара.

— А ми ще коли-небудь матусю побачимо? — питала, схлипуючи, Рахіль. Вона це робила кожного разу.

— Не знаю, серденько, — відповідав їй Сол.

Церемонія пройшла на родинному кладовищі округу Кейтс у Світі Буссара. Біля самої могили преса не з'явилася, але новинарі ховалися за деревами і притискалися до чорних залізних воріт, наче сердита штормова хвиля.

Ріхард хотів, щоби Сол із Рахіллю погостювали в нього кілька днів, але старий Вайнтрауб розумів, який біль він завдасть тихому землеробу, якщо репортери не покинуть свій штурм. Натомість він його пригорнув, коротко виступив перед бурхливими журналістами з-за паркану, і втік на Хеврон, тягнучи за собою приголомшену та мовчазну доньку.

Новинарі спробували були їх переслідувати аж до Нового Єрусалима і навіть Дана, але їхню зафрахтовану «емтешку» перехопила військова жандармерія, показово кинула парочку посидіти до в'язниці й анулювала телепорт-візи для решти.

Увечері Сол знову гуляв гірськими стежками над селом, поки Джуді гляділа за сном дитини. Якоїсь миті він помітив, що його діалоги з Богом промовляються вголос, і тому намагався не погрожувати небу кулаком, не викрикувати непристойності і не жбурлятися камінням. Натомість він ставив запитання, які постійно закінчувалися словом «чому».

Йому ніхто не відповідав. Сонце Хеврона сіло за далекими пасмами, і каміння аж замріло, віддаючи довкіллю свій жар. Сол сидів на брилі і розтирав скроні долонями рук.

Сара.

Вони прожили повноцінне життя, навіть з урахуванням трагедії Рахілиної хвороби, яка нависла була над ними. І ця іронія, що в першу ж годину відпочинку з сестрою... Сол застогнав.

Пастка, звісно, виявилася в тому, що вони з головою поринули в захворювання Рахіль. Ніхто з них навіть не замислювався про своє майбутнє після Рахілиної... смерті? Зникнення? Їхній світ залежав від кожного дня, що його проживала рідна дитина, і ніхто навіть не застановлявся над будь-якою можливістю катастрофи — збочений алогізм усесвіту, в якого знайшлися гострі краї. Сол був певен, що Сара міркувала про самогубство, втім, як і він. Але жоден із них навіть не загадував про те, щоби покинути іншого. Або Рахіль. Він ніколи не замислювався про можливість лишитися з Рахіллю на самоті, коли...

Сара!

Тієї миті Сол усвідомив, що гнівний діалог, який його народ вів із Богом упродовж тисячоліть, не завершився по смерті Старої Землі... після початку нової Діаспори... а тривав, наче раніше. Вони із Сарою та Рахіллю зараз становили його частину. Він дав болю вихід. І його сповнила гострим, агонізуючим болем рішучість.

Сол стояв на скельному гребені і ридав, коли прийшла пітьма.

Уранці, щойно сонячне проміння залило кімнату, він сидів поруч із ліжечком Рахілі.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

— Де ми, тату?

— Мандруємо. Тут чудово.

— А де мама?

— Сьогодні вона в тітоньки Тети.

— То завтра ми її побачимо?

— Так, — відповів Сол. — А тепер вдягайся, а я поки зготую сніданок.

Сол заходився писати клопотання до Церкви Ктиря, Рахілі виповнилося три. Польоти на Гіперіон строго нормувалися, а доступ до Гробниць часу фактично став неможливим. І тільки з рідкісними прощами до Ктиря люди могли потрапити в їхній район.

Дівчинка сумувала, що вона не разом із мамою на свій день народження, але вона трошки відволіклася, коли до них у гості прийшло кілька дітей із кібуцу. Рахілі подарували велику ілюстровану книжку казок, яку їй купила Сара в Новому Єрусалимі кілька місяців тому.

Сол трохи почитав доньці наніч. Уже сім місяців Рахіль не могла прочитати жодного слова сама. Але казки їй подобалися — особливо «Зачарована красуня» — і змушувала батька перечитувати їх.

— Я її покажу мамі, коли вона повернеться додому, — позіхаючи, говорила вона Солові, як той вимикав верхнє світло.

— Добраніч, дитино, — впівголоса промовив він, затримавшись на порозі.

— Тату, чуєш?

— Що?

— Знюхаємося.

— Збачимося.

Рахіль захіхікала в подушку.

Впродовж двох наступних років Сол дійшов висновку, що спостерігати за Рахіллю — все одно, що спостерігати за тим, як кохана людина виживає з розуму. Тільки гірше. У тисячу разів гірше.

Постійні зуби випадали в неї у проміжку між восьмим і другим днями народження. Замість них повиростали молочні зуби, але до її півтораріччя вони поховалися в щелепах.

Волосся Рахіль, предмет її гордощів, покоротшало та порідшало. Обличчя втратило знайомі риси, коли вилиці та вольове підборіддя заросли немовлячим жирком. Рухи ставали все менш осмисленими. Спочатку це проявлялося в якійсь випадковій незграбності, коли вона бралася за виделку чи олівець. Але одного дня, коли вона перестала ходити, Сол рано вклав її спатки в колиску, а сам пішов у свій кабінет, де тихо й ґрунтовно топив горе в чарці.

Уміння говорити стало найтяжчим випробуванням. Її словниковий запас скромнішав, і разом із ним ніби згорав місток між ними, обриваючи останні ниточки надії. Якось після її другого дня народження, поправляючи її ковдру, Сол забарився на порозі і проказав:

— Знюхаємося.

— Га?

— Кажу, знюхаємося.

Рахіль загиготіла.

— А ти маєш казати: «Збачимося», — спробував пояснити Сол.

— Бацімася, — хіхікала Рахіль.

Уранці вона це забула.

Подорожуючи Мережею, Сол брав Рахіль із собою. Тепер йому було чхати на новинарів — він подавав клопотання до Церкви Ктиря про статус пілігрима, лобіював у Сенаті собі візу та дозвіл на відвідання заборонених територій та візитував в усі можливі клініки та дослідні інститути, які могли запропонувати лікування. Він згаяв місяці, аж поки медики не визнали свою поразку. Коли він утік на Хеврон, Рахілі стукнуло п'ятнадцять місяців. У старовинних одиницях, якими там досі послуговувалися, вона важила двадцять п'ять фунтів і мала зріст тридцять дюймів. Дівчинка більше не могла самостійно вдягатися і знала двадцять п'ять слів, найулюбленішими серед яких були «мама» і «тато».

Сол залюбки носив доньку на руках. Вряди-годи вигин її голівки проти його щоки, теплота її тіла на грудях, запах її шкіри дозволяли йому забути всю люту несправедливість, яка їх спіткала. У такі дні Сол би навіть тимчасово замирився із всесвітом, якби тільки поруч із ним була Сара. Але й без того у сердитих діалогах із Богом, у Якого Він Не Вірив, западали короткі паузи.

— У чому може критися причина всього, що відбувається навколо?

— А яку причину можна було побачити в усіх тих проявах болю, від якого потерпало людство?

— Саме так, — подумав Сол, замислившись над тим, що це чи не вперше він здобув очко в цій дискусії.

— Якщо ми чогось не бачимо, це не означає, що цього не існує.

— Неоковирне формулювання. Три заперечення на одне твердження. Особливо такої необгрунтованої тези.

— Саме так, Соле. Ти почав уловлювати сенс.

— Що?

Відповіді на свої роздуми він не почув. Сол лежав удома і дослухався до вітру пустелі.

Останнім словом Рахілі було «мама», яке вона промовила, заледве їй виповнилося п'ять місяців.

Вона прокинулася в колисці і не спитала — не змогла спитати, — де вона знаходиться. Її світ складався з їжі, короткого сну та іграшок. Інколи вона плакала, і Сол не міг позбутися враження, що то вона кликала маму.

Сол разом із немовлям на руках ходив до маленьких крамничок Дана купувати підгузки, дитяче харчування та — інколи — нову іграшку.

За тиждень до відбуття на Центр Тау Кита до нього завітали поговорити Ефраїм з двома іншими старійшинами. Надворі сутеніло, і надвечрінє світло падало на лисину Ефраїма.

— Соле, ми про тебе переживаємо. Наступні кілька тижнів будуть складними. Жінки хочуть помогти. Ми хочемо помогти.

— Я ціную вашу допомогу, Ефраїме, — поклав йому руку на передпліччя Сол. — Ціную все те, що ви робили останні кілька років. Тепер це і наш дім також. Сара з радістю б... хотіла би, щоб я вам подякував. Але в неділю ми їдемо. Рахілі покращає.

Троє чоловіків на довгому ослоні перезирнулися.

— Знайшлися ліки? — поцікавився Авнер.

— Ні, — похитав головою Сол, — але мені відкрилась причина надіятися.

— Надія — це добре, — обачно прокоментував Роберт.

Сол вишкірився, блиснувши білизною зубів на фоні шпакуватої бороди.

— Ліпше їй і справді бути доброю. Адже інколи нам більше нічим хвалитися.

Студійна голографічна відеокамера взяла Рахіль крупним планом, коли немовля лежало згорнутим у калачик в руках Сола на знімальному майданчику «Повсякденних балачок».

— Отже, ви стверджуєте, — почав Девон Вайтшир, ведучий програми і третя найупізнаваніша персоналія в інфосфері Мережі, — що відмова Церкви Ктиря надати вам право повернутися до Гробниць часу... і забарність Гегемонії в обробці заявки на візу... що саме ці речі прирікають вашу дитину на це... вмирання?

— Саме так, — підтвердив Сол. — Переліт на Гіперіон триває мінімум шість тижнів. Рахілі зараз три місяці. Будь-яка подальша затримка зі сторони Церкви Ктиря або ж бюрократії в Гегемонії вбиває дитину.

Аудиторія заворушилася. Девон Вайтшир повернувся до найближчої дистанційної камери. Його зморшкувата, добродушна парсуна заповнила екран монітора.

— Цей чоловік не знає, чи здатен урятувати свою дитину, — проказав могутнім у своїй проникливості голосом Девон Вайтшир, — і все, про що він просить, — це дати йому шанс. Гадаєте, він... і його немовля... заслуговують на нього? Якщо так, то зв'яжіться з представниками депутатського корпусу від вашої планети, сходіть у найближчий храм Ктиря, номер якого зараз має з'явитися перед вами. — Він повернувся назад до Сола. — Ми зичимо вам удачі, пан-Вайнтраубе. І, — велика рука Вайтшира торкнулася щічки Рахілі, — бажаємо вам щасливої дороги, наш юний друже.

Камера затрималася на немовляті, поки не скінчився сюжет.

Ефект Гокінга викликав нудоту, запаморочення, головний біль та галюцинації. Першим етапом подорожі був десятиденний переліт на Парваті факельним зорельотом Гегемонії «Безстрашний».

Сол тримав Рахіль і терпів. На борту військового корабля зовсім не спали лише жменька людей. Спочатку немовля плакало, але, проридавши кілька годин, тихо пролежало на руках у батька, витріщаючись на нього великими темними очима. І Сол пригадав день, коли вона народилася: медики забрали грудничка з теплого живота Сари і передали його Солові. Зараз чорняве волосся Рахілі здавалося не набагато довшим, а її погляд — не набагато уважнішим від тодішнього.

Урешті-решт вони обоє поснули від виснаження.

Сол снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки як секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю. Холодний простір купався в червоному світлі. Сол подивувався, що досі тримає немовля в руках. Дотепер вона ніколи не з'являлася в цих його снах. Дитина зиркнула на нього, і Сол відчув контакт з її свідомістю, наче вона промовляла насправді вголос.

«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».

Сол завагався і подивився у відповідь на Рахіль, а та зреагувала на батька глибокодумним та ясним поглядом. Він відчув невисловлене «Так». Притискаючи її ще сильніше, Вайнтрауб ступив у темряву і заговорив уголос до цього мороку:

«Послухай! Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв, хіба що в ім'я такої самої людини, як ми. Час покори та спокути минув».

Сол дослухався. Проте відчув лише гупання свого серця і Рахілину теплоту на своїх грудях. Звідкись із далекої вишини пролунав виразний свист вітру у невидимих шпаринах. Сол склав руки навколо рота і прокричав:

«Це все! І тепер або дай нам спокій, або долучайся до нас, але як батько, а не в подобі збирача пожертв. Перед тобою стоїть вибір Авраама!»

Рахіль поворухнулася в його руках, коли із кам'яних дверей щось загуркотіло. Колони заходили ходором. Червона сутінь погустішала, а відтак зблякла, лишивши по собі саму темряву. Звіддаля загупали кроки велетня. Сол пригорнув доньку до себе міцніше, як повз них пронісся знавіснілий подув вітру.

Замерехтіло світло, і вони з Рахіллю прокинулися на борту «Безстрашного», що летів до Парваті, де вони мали пересісти на корабель-дерево «Іґґдрасіль», яким їм судилося дістатися Гіперіона. Сол усміхнувся своїй доньці віком сім тижнів. Вона посміхнулася йому у відповідь.

Це була її остання або ж перша посмішка.

У великій каюті буєра панувала тиша, коли старий учений закінчив свою оповідь. Сол прокашлявся і відпив води із кришталевого келиха. Рахіль і далі спала в імпровізованій колисці, зробленій із шухляди письмового стола. Під ногами помірно погойдувалася палуба, гриміло велике колесо буєра, а гудіння головного гіроскопа заколисувало своїми фоновими звуками.

— Господи! — тихо видихнула Ламія. Вона хотіла була сказати ще щось, але тільки похитала головою.

Мартін Силен заплющив очі і промовив:

— Вільям Батлер Єйтс? — уточнив Сол Вайнтрауб.

— «Молитва за мою доньку»^[160], — кивнув поет.

— Я, мабуть, сходжу розвіюся нагору, перш ніж лягати спати, — озвався Консул. — Компанію ніхто мені не хоче скласти?

На пропозицію пристали всі. Легіт освіжав товариство, яке збилося докупи на квартердеку і спостерігало за стемнілим Трав'яним морем, що з торохтінням котилося повз них. Над ними розпростерлося небо, яке зараз нагадувало велику покроплену зорями та розшрамовану слідами метеорів чашу. Старими як світ людських подорожей звуками рипіли вітрила і такелаж.

— Мені здається, сьогодні варто виставити когось на вахту, — проказав полковник Кассад. — Один вартує, решта сплять. Що дві години зміна.

— Згоден, — кивнув Консул. — Я чатуватиму першим.

— Уранці... — почав був Кассад.

— Погляньте! — раптом скрикнув отець Гойт.

Усі простежили поглядом напрям, у якому він тицьнув пальцем. Поміж огнежарих сузір'їв різними кольорами ніби спалахували полум'яні кулі — зелені, фіолетові, помаранчеві, знову зелені, — підсвітлюючи велику трав'яну рівнину навколо, геть як блискавки під час грози. У порівнянні з цією виставою зірки та метеори просто бліднули, не здатні привернути нічию увагу.

— Вибухи? — навмання припустив священик.

— Битва в космосі, — пояснив Кассад. — У межах орбіти супутника. Із застосуванням термоядерної зброї.

Після чого військовий одразу рушив униз.

— Дерево, — проказав Гет Мастін, показавши світляну цятку, яка летіла поміж вибухів, неначебто бурштиновий камінець на фоні феєрверків.

Кассад повернувся зі своїм потужним біноклем і дав його товаришам покористуватися.

— Вигнанці? — спитала Ламія. — Почалося вторгнення?

— Найвірогідніше, Вигнанці, — відповів Кассад. — І не менш вірогідно, що це їхній пробний рейд. Бачите он ті китиці? Це ракети сил Гегемонії, які ліквідують своїми контрзаходами бій-розвідники Вигнанців.

Бінокль потрапив до рук Консула. Спалахи тепер вибухали значно ближче і були схожі на чимбільші вогневі хмари. Можна було роздивитися порошинку з довгим блакитним хвостом щонайменше двох рекогносцирувальників, що тікали від переслідувачів із флоту Гегемонії.

— Не думаю... — почав був Кассад, але завмер, щойно корабель, його вітрила і Трав'яне море зоранжевіли відблисками осяйного вогню.

— Матір Божа, — прошепотів отець Гойт. — Вони влучили у корабель-дерево.

Лівою рукою Консул протер очі. Вогненний ореол тепер було видно неозброєним оком, а от кілометровий корпус та крону «Іґґдрасіля» тільки на якусь мить стало можна розрізнити в окулярі бінокля, як вони палали та спалахували, запускаючи дугою вздовж захисних полів довгі огнисті вусики. Поля руйнувалися, кисень вигорав. Помаранчева хмара пульсувала, вирувала і клубочилася, коли стовбур іще раз з'явився на якусь останню миттєвість, охоплений вогнем, а відтак розпався, наче остання живуча жарина в багатті, що догорало свій вік. Там ніхто не міг вижити. Корабель-дерево «Іґґдрасіль» з його екіпажем та особовим складом клонів і майже розумних ергів-рушіїв загинув.

Консул повернувся до Гета Мастіна і спізніло простягнув йому бінокль.

— Мені так прикро... — прошепотів він.

Високий храмовник брати оптику не став. Він поволі опустив погляд додолу від неба, натягнув поглибше клобук і пішов у трюм, не зронивши ні слова.

Смерть корабля-дерева стала останнім вибухом. Коли минуло десять хвилин і жоден спалах більше не потурбував ночі, голос подала Брон Ламія:

— Думаєте, ми їх дістали?

— Вигнанців? — уточнив Кассад. — Не факт. Їхні кораблі рекогносцирування побудовані швидкими і здатними до оборони. Зараз вони вже в кількох світлових секундах звідси.

— Вони спеціально напали на корабель-дерево? — поцікавився Силен. Голос поета був напрочуд тверезим.

— Навряд чи, — здвигнув плечима Кассад. — Просто підвернувся під руку.

— «Підвернувся під руку», — похитав головою Сол Вайнтрауб. — Мені треба поспати пару годин перед світанком.

Один за одним вони спустилися вниз. Коли на палубі залишилися тільки полковник із Консулом, останній уточнив:

— Де мені краще стати на вахту?

— Ходіть по колу, — пояснив Кассад. — Від головного коридору, де починається драбина, видно двері всіх кают, входи до кают-компанії та камбуза. Виходьте нагору і перевіряйте сходні та палуби. Не гасіть ліхтарів. Зброю маєте?

Консул похитав головою.

Кассад передав йому свій жезл смерті.

— Він на вузькому радіусі. Півметра у десятиметровій зоні враження. Користуйтеся ним тільки в тому випадку, коли переконані, що на борт удерся хтось чужий. Шорсткий повзунок — це запобіжник. Зараз він увімкнутий.

Консул кивнув, переконавшись, що його палець не торкається гашетки.

— Я вас зміню за дві години. — Кассад перевірив свій комлог. — Сонце зійде ще до кінця моєї вахти.

Полковник подивився на небо, ніби чекав, що там знову з'явиться «Іґґдрасіль» і знову летітиме світляком на своїй орбіті. На нього згори споглядали тільки зорі. Над північно-східним обрієм громадився чорний шторм.

— Яке марнотратство! — похитав він головою і спустився в трюм.

А Консул іще трохи постояв на місці, прислухаючись до вітру, який лопотів у парусині, до рипіння такелажу та гуркотіння колеса. З часом він підійшов до леєру і замислено прикипів поглядом до темряви.

5

Світанком над Трав'яним морем годі було намилуватися. Консул за ним спостерігав із найвищої точки корми. Після своєї вахти він помислив було піти поспати, але зрештою кинувся тої думки як безвиглядної, відтак піднявся на палубу і стежив звідти за тим, як сірішала ніч. Грозовий фронт гнав по небу низькі хмари, і досвітнє сонце заливало світ блискучим золотом, що відбивалося і згори, і знизу. Вітрила, линви та обвітрена обшивка буєра на якусь мить заясніли, коли благословлялося на ранок і денне світило ще не встигло сховатися за паволокою хмар. А потім світ укотре розгубив усі свої кольори. Від вітру, що розійшовся по тому, як упали лаштунки грози, проймав холодок, так ніби він злетів із засніжених вершин хребта Вуздечка, що його розмиту темну пляму можна було ледве роздивитися за північно-східним крайнебом.

Голублячи горнятка з кавою, до Консула на юті приєдналися Брон Ламія з Мартіном Силеном. Вітер шарпав і смикав такелаж. Густі кучері дівчини брижилися навколо її обличчя, немов темна аура.

— Добриранок, — буркнув Силен, мружачись над своїм посудом проти вітру, що дмухав з-над схвильованого Трав'яного моря.

— Доброго ранку, — і собі привітався Консул, дивуючись зі своєї пильності та бадьорості, незважаючи на недоспану ніч. — Вітер зустрічний, але ми, здається, на хорошому ходу. До ночі однозначно будемо в узгір'ях.

— Хгрррх, — відказав на це поет і пірнув носом у горнятко.

— Я так і не заснула цієї ночі, — поскаржилася Ламія. — Не могла не думати про історію пан-Вайнтрауба.

— Не думаю... — почав був Силен, але тут на палубу піднявся старий із немовлям, котре визирало з-за краю слінґа на грудях батька.

— Доброго ранку всім, — озирнувся і зітхнув на повні груди вчений. — Свіженько, правда?

— Та морозненько, що капець, — озвався Силен. — На північ від гір чекайте гіршого.

— Пішла-но я за курткою, — заявила Ламія, та перш ніж вона встигла поворухнутися, знизу пролунав самотній вереск: «Кров!»

Кров і направду була повсюди. Хай як дивно, а в каюті Гета Масгіна все знаходилося на своїх місцях: нележана койка, валізи та коробки охайно складені в куточку, мантія на спинці стільця — і тільки кров вкривала більшість палуби, переділку та підволоку. Шестеро прочан скупчилися одразу за порогом, не наважуючись ступити далі.

— Я збирався піднятися на палубу, — розповідав напрочуд монотонним голосом отець Гойт. — Двері були трошки прочинені. Я краєм ока побачив... кров на стіні.

— А це кров? — із притиском спитав Мартін Силен.

Брон Ламія зайшла до каюти, провела рукою по масній плямі на переділці і піднесла пальці до рота. — Це кров.

Вона роззирнулася, підійшла до шафи, хутко оглянула порожні полички та вішалки, а потім рушила до невеличкого ілюмінатора. Його було наглухо замкнено зсередини.

Лінар Гойт здавався ще більш хворим, ніж зазвичай, і, похилившись, зіперся на стілець.

— То він тепер загинув?

— Та ми ні краплиночки, хай йому грець, не знаємо про це, крім того факту, що капітан Мастінвідсутній у своїй каюті, у якій повно кров'яки, — відмахнулася Ламія, витираючи руку об штанину. — Зараз би нам годилося ретельно обшукати весь корабель.

— Згоден на всі сто, — прокоментував Кассад. — А якщо не знайдемо капітана?

Ламія відчинила ілюмінатор. Свіже повітря ввірвалося у бойню і принесло з собою гуркіт колеса і шелестіння трави під корпусом корабля.

— Якщо нам не вдасться знайти капітана Мастіна, — промовила вона, — то вважатимемо, що він покинув цей борт або з власної волі, або під примусом.

— Але ж кров... — почав було отець Гойт.

— Нічого не доводить, — договорив за нього Кассад. — Пан-Ламія має рацію. Нам невідомі ні його група крові, ні його генотип. Хтось бачив що-небудь? Або може, чув?

У відповідь решта тільки заперечно щось промимрила і похитала головами.

— Та хіба ж ви не впізнаєте роботу друга нашого Ктиря? — озирнувся Мартін Силен.

— Нам це не відомо, — різко відказала Ламія. — Раптом комусь хочеться, щоби ми так думали?

— Це безглуздо, — ніяк не міг відсапатися Гойт.

— Хай там як, а ми шукатимемо по двоє. У когось, крім мене, ще є зброя?

— У мене, — подав голос Кассад. — Маю її із запасом, раптом що.

— Ні, — промовив Гойт.

Поет похитав головою.

Сол Вайнтрауб, котрий перед цим вийшов до коридору разом із немовлям, тепер знову повернувся:

— У мене нічого немає.

— Ні, — проказав Консул. Жезл смерті він повернув Кассадові, щойно скінчилася його вахта за дві години до світанку.

— Гаразд, — командувала далі Ламія, — тоді ми зі священиком підемо на нижню палубу. Силене, ти з полковником обшукаєш середню. Пан-Вайнтраубе, ну а ви з Консулом перевірите все нагорі. Звертайте увагу на будь-що неординарне. Будь-які ознаки боротьби.

— Одне питання?

— Що?

— Хто в біса тебе обрав королевою балу?

— Я приватний детектив, — спокійно зустріла погляд поета Брон Ламія.

Мартін Силен здвигнув плечима.

— Ну, а Гойт у нас — служитель забутої релігії. Але це ще не означає, нібито ми маємо колінкувата, щойно він почне правити службу.

— Гаразд, — зітхнула Ламія. — Спробую пояснити інакше.

Жінка рухалася так швидко, що Консул заледве не пропустив, як вона це зробила. Якусь секунду вона ще стояла біля відчиненого ілюмінатора, а вже наступної миті, перетнувши всю каюту, відірвала однією рукою Мартіна Силена від підлоги, надійно зафіксувавши тонкий карк поета своєю масивною долонею.

— А може, ти просто будеш поводитися логічно, бо це просто логічно?

— Агрррххх, — просичав Мартін Силен.

— Добре, — без емоцій проказала Ламія і впустила поета долі. Силен подужав один невпевнений крок і мало не повалився у стілець на отця Гойта.

— Ось, — повернувся з двома невральними аудіотравматами Кассад, один з-поміж яких він передав Солові Вайнтраубу. — А що в тебе?

Жнка полізла в кишеню бахматої блузи і дістала звідти антикварний пістолет.

Кассад затримав погляд на антикваріаті та кивнув:

— Лишайся зі своїм напарником. І ні в що не стріляй, поки чітко не ідентифікуєш ціль і не переконаєшся в загрозі, яку вона несе.

— Підходить під опис скурвої дочки, яку б я охоче пристрелив, — прохрипів Силен, досі розтираючи шию.

Брон Ламія ступила півкроку до поета. А Федман Кассад заявив:

— Стули пельку. Годі вже.

Силен поплентався на вихід із каюти за полковником.

Сол Вайнтрауб підійшов до Консула і передав йому аудіотравмат.

— Не хочу тримати його поряд із Рахіллю. Ходімо?

Консул забрав у нього зброю і кивнув.

Слідів храмовника і Голоса Дерева Гета Мастіна на буєрі виявити не пощастило. Після пошуків, які тривали годину, товариство зібралося в каюті зниклого чоловіка. Кров, здавалося, потемнішала і висохла.

— Ми могли що-небудь пропустити? — спитав отець Гойт. — Потаємні коридори? Секретні відсіки?

— Такий шанс, — відповів Кассад, — існує. Але я прочесав увесь корабель тепловими детекторами та сенсорами руху. Якби на борту було щось більше від миші, я би це побачив.

— Якщо в тебе були ці сенсори, — огризнувся Силен, — то якого хріна ти змусив нас повзати по всьому трюму вздовж і поперек цілу годину?

— Бо спеціальне устаткування й одяг здатні приховати людину від «теплоруху».

— То як бути із моїм запитанням? — наполіг, узявши коротку паузу, отець Гойт, яким прокотилася видима хвиля гострого болю. — Із цим спеціальним устаткуванням й одягом капітан Мастін міг би сховатися де-небудь у потаємній каюті?

— Міг, але малоймовірно, — заявила Брон Ламія. — Я би сказала, що його на кораблі вже немає.

— Ктир, — обридженим тоном відгукнувся Силен. І це було не питання.

— Можливо, — проказала Ламія. — Полковнику, ви й Консул простояли на чатах чотири години. Ви впевнені, що нічого не бачили та не чули?

Обидва чоловіки кивнули.

— На кораблі було тихо, — проказав Кассад. — Я би почув звуки боротьби навіть до своєї вахти.

— А я після своєї не зміг заснути, — підхопив Консул. — Моя кімната по сусідству з каютою Мастіна. І я теж нічого не чув.

— Ну і славно, — бовкнув Силен. — От ми і вислухали двох чоловіків, які озброєними потайки тинялися в темряві корабля, коли порішили срану бідосю. За їхніми власними словами, вони невинні. Давайте наступну справу!

— Якщо Мастіна вбили, — відказав полковник, — то не жезлом смерті. Від жодного відомого мені сучасного різновиду беззвучної зброї не буває стільки крові. Пострілів ніхто не зауважив. Та й отворів від куль ми не помітили. Висновок — пістолет пан-Ламії можна вилучити з підозрюваного знаряддя вбивства. Якщо це кров капітана Мастіна, то йдеться, наскільки мені зрозуміло, про ріжучу зброю.

— Ктир і є «ріжуча зброя», — рохнув Силен.

Ламія підійшла до скромного багажу.

— Ця суперечка нічого не вирішить. Давайте подивимося, що лежить у сумках Мастіна.

Отець Гойт підніс невпевнену руку:

— Це... ну, хіба це не особисті речі? Не думаю, що в нас є право.

Брон Ламія схрестила руки на грудях.

— Послухайте, отче, якщо Мастін мертвий, то це вже не грає ніякої ролі. Якщо він досі живий, то обшук його речей нам може підказати, куди він подівся. У будь-якому разі, нам треба спробувати знайти якісь підказки.

Гойт поглянув на неї із сумнівом, але кивнув. Зрештою, вийшло так, що нічого особистого вони і не знайшли. У першій валізі Мастіна було кілька змін одягу і примірник «Книги життя М'юїра». В іншій сумці виявилася сотня саджанців, упакованих кожен окремо, швидко висушених та розміщених у вологому ґрунті.

— Тамплієри зобов'язані висаджувати щонайменше сотню паростків Вічного дерева на всякій планеті, яку відвідують, — пояснив Консул. — Вони рідко приживаються, але така в них традиція.

Брон Ламія підступила тепер до великої металевої коробки, яка була під рештою багажу.

— Не торкайтеся її! — різко проказав Консул.

— Чому?

— Це куб Мебіуса, — відповів замість Консула полковник Кассад, — із вуглець-вуглецевим композитним корпусом навколо надпровідного захисного поля з нульовим імпендансом, що замкнуте на собі.

— То й що? — не зрозуміла Ламія. — В кубах Мебіуса герметично зберігають різні артефакти та речі. Вони ж не вибухають, нічого такого?

— Ні, — погодився Консул, — але якраз те, що вони можуть містити, інколи вибухає. У нашому випадку, вже могло вибухнути.

— У кубі такого розміру заввиграшки вміститься кілотонний ядерний заряд у фазі стримування, якщо процедура опечатування була проведена впродовж наносекунди запалення, — додав Федман Кассад.

Ламія спохмурніла.

— І як же нам дізнатися, що його вміст не убив Мастіна?

Полковник показав на зелену смужку, яка слабко світилася вздовж єдиного шва куба.

— Він запечатаний. А розкритий куб Мебіуса можна повторно запустити тільки при наявності генератора захисних полів. Що б там не знаходилося, Гету Мастіну воно не шкодило.

— Значить, нам цього не дізнатися?

— У мене є одна цікава версія, — озвався Консул.

Решта озирнулася на нього. Розплакалася Рахіль, і Сол здер стрічку нагрівального елемента на пакунку з дитячим харчуванням.

— Пам'ятаєте, вчора в Окраї пан-Мастін багато просторікував про цей куб? Говорив про нього, нібито це таємна зброя?

— Зброя? — перепитала Ламія.

— Ну, звичайно ж! — вигукнув Кассад. — Ерг!

— Ерг? — витріщився на маленький ящик Мартін Силен. — Мені здавалося, ерги — це такі тварюки з силовими полями, яких тамплієри використовують на своїх кораблях-деревах.

— Так і є, — пояснив Консул. — Близько трьох століть тому їх відкрили на астероїдах довкола Альдебарана. Уявіть собі хребет кота, переважно п'єзоелектричну нервову систему, і все це в кожуху із кремнієвих «хрящів». От тільки живляться... та орудують вони силовими полями, потужність яких зіставна з енергетичними системами маленьких спін-зорельотів.

— То як усе це влазить у таку крихітну коробку? — Мартін Силен і далі витріщався на куб Мебіуса. — Дзеркала?

— Свого роду, — проказав Кассад. — Демпфери поля... істота не голодує, не харчується. Схоже за ефектом на кріогенну фугу для людини. На додачу, екземпляр не дорослий. Ерженятко, так би мовити.

Ламія провела рукою по металевому корпусу.

— І вони слухаються храмовників? Ті навчилися з ними спілкуватися?

— Так, — підтвердив полковник. — Але як саме, не знаю. Це один із секретів Братства. Але мушу сказати, що Гет Мастін мав бути абсолютно впевнений, що ерг йому допоможе з...

— Ктирем, — договорив за нього Мартін Силен. — Тамплієр гадав, що це енергетичне бісеня буде його секретною зброєю, коли він постане перед Князем болю. — Поет розреготався.

Тут прокашлявся отець Гойт:

— Церква прийняла норму Гегемонії... про те, що... ці створіння... ерги... не є розумними істотами... а тому спасіння їх не стосується.

— Ой, не скажіть, отче. Вони носії розуму, — не погодився Консул. — Їхнє сприйняття світу набагато краще, ніж ми здатні собі уявити. Але якщо ви маєте на увазі інтелект... самоусвідомлення... то ми тут маємо справу з певною аналогією розумних коників. Коників спасіння стосується?

Гойт не відповів.

— Що ж, — підсумувала Брон Ламія, — певно, капітан Мастін вважав, що ця річ має стати його власним спасінням. Але щось пішло не так. — Вона роззирнулася по заляпаних кров'ю переділках та висхлих плямах на підлозі: — Гайда-но звідціля.

Із наближенням шторму та посиленням і без того дужих вітрів буєр ліг на інший галс. Драні транспаранти білих хмар несамовито летіли під низьким сірим небом грозового фронту. Трави шмагали корпус корабля і вгиналися під поривами холодного повітря. Обрій брижився і спалахував блискавками, після чиїх розрядів гуркотів грім, більше схожий на попереджувальні постріли на траверзі. Пілігрими мовчки спостерігали за цією картиною, поки не впали перші крижані дощинки, які їх загнали до великої каюти на кормі.

— Ось це я знайшла в кишені мантії, — проказала Ламія і підняла папірець із номером п'ять на ньому.

— Отже, наступним свою історію мав би розповідати Мастін, — пробурмотів Консул.

Мартін Силен гойдався на стільці, поки його спинка не вперлася у високе вікно. Відсвіти грози робили його риси обличчя сатира дещо демонічними.

— Існує інший варіант, — проказав він. — Можливо, хтось, хто ще не виступав, мав бути п'ятим, і вбив тамплієра, щоби помінятися з ним місцями.

— Тобто це або я, або Консул, — виважено промовила у відповідь на це Ламія, прикипівши до поета поглядом.

Силен знизав плечима.

Брон Ламія дістала з кишені блузи ще один клаптик паперу.

— Я маю шостий номер. Ну, і чого б я цим досягнула? Мені байдуже, що розказуватиму наступною.

— А може, йдеться про те, що ми не повинні були почути того, що міг би розповісти Мастін, — гіпотезував старий віршувальник і знову здвигнув плечима. — Особисто я вважаю, що Ктир просто розпочав свої жнива. Навіть не знаю, чому ми вважали, що нам дозволять підібратися до самих Гробниць, він шаткує людей на півдорозі до Кітса.

— Наш випадок особливий. Ми — його пілігрими, — не погодився Сол Вайнтрауб.

— Ну то й що?

Запанувала тиша, і Консул підійшов до вікон. Гнані вітром потоки дощу огорнули темрявою море і тарабанили у свинцеві шибки. Буєр крехтів і важко кренився на штирборт, міняючи галс.

— Пан-Ламіє, — спитав полковник Кассад, — то ви нам зараз розказуватимете свою історію?

Ламія схрестила руки на грудях і подивилася у вікно, яким бігли струмочки води.

— Ні. Давайте вже зійдемо з цього проклятого корабля. На ньому тхне смертю.

По обіді буєр причалив у порту Спочинок Пілігрима, але через бурю і втому пасажирів за відчуттями це радше скидалося на пізній вечір. Консул чекав, що перед початком передостаннього етапу подорожі тут їх зустрічатимуть представники Церкви Ктиря, але Спочинок Пілігрима виявився таким же порожнім, як і раніше Окрай.

Від наближення до узгір'їв та перших краєвидів хребта Вуздечка (як і загалом наближення до будь-якого берега) перехоплювало подих, тому всі шестеро прочан згуртувалися на палубі — попри холодний дощ, який не припиняв падати. Чахлі та чуттєві відноги гір із їхніми бурими та несподіваними виступами разюче контрастували із монохромно-зеленим Трав'яним морем. Піки-дев'ятитисячники тільки вгадувалися за сіро-білими гранями, які вже невдовзі зникали за низькими хмарами на задньому плані, але навіть у такому обрізаному вигляді справляли могутнє враження. Сніг лежав одразу за скупченням обгорілих халуп і дешевих готельчиків, які, власне, й звалися Спочинком Пілігрима.

— Якщо канатка знищена, то нам гембель, — бурмотів Консул. Від самої цієї думки, раніше забороненої аж по сьогоднішній день, у нього всередині все переверталося.

— Перші п'ять опор уже видно, — проказав полковник Кассад, озброївшись своїм потужним біноклем. — Здається, вони не ушкоджені.

— А кабіни видно?

— Ні... зачекайте, видно. Одна знаходиться біля воріт на платформі станції.

— Рухається? — уточнив Мартін Силен, котрий, напевно, розумів, у якій вони опиняться халепі, якщо з канаткою щось негаразд.

— Ні.

Консул похитав головою. Раніше навіть у найгіршу погоду при відсутності пасажирів кабіни постійно рухалися, щоби вбезпечити канати від намерзання льоду і зберегти їхню гнучкість.

Усі шестеро підняли свій багаж на палубу ще до того, як буєр устигнув зарифити свої вітрила та спустити сходні. Кожен зараз одягнувся в цупкий одяг від негоди. Кассад — у термофляжний плащ армійського зразка, Брон Ламія — в довгу теплу напівшинель, що колись давно звалася тренчкот, Мартін Силен — у рясну шубу, що переливалася вороними та сірими відтінками в залежності від примх вітру, отець Гойт — у довгу чорну сутану, в якій він сильніше, ніж будь-коли, нагадував опудало, Сол Вайнтрауб — у грубу куртку на підкладці з гусячого пуху, де він ховався разом із немовлям, ну і Консул — у вже місцями благеньку, хоч і все ще придатну до використання шинель, яку йому кілька десятків років тому подарувала дружина.

— Що робити з речами капітана Мастіна? — запитав уголос Сол Вайнтрауб, стоячи на краю сходнів. Кассад пішов на розвідку в село.

— Я їх винесла нагору, — відгукнулася Ламія. — Візьмемо їх із собою.

— Мені здається, це неправильно, — сказав отець Гойт. — Я маю на увазі, отак просто взяти і піти. Ніякої... відправи. Потрібне хоча б якесь просте визнання, що людина померла.

— Могла померти, — виправила його Ламія, однією рукою легко відриваючи сорокакілограмовий рюкзак від дощок палуби.

Гойт не йняв їй віри.

— Невже ви й справді вважаєте, що пан-Мастін десь може бути живим?

— Ні, — відповіла Ламія, на чорне волосся якої вже поналипали сніжинки.

З протилежного краю причалу до них помахав Кассад, і вони знесли багаж з мовчазного буєра. Ніхто не озирнувся.

— Порожньо? — ще звіддаля крикнула полковникові Ламія. Плащ Кассада ще й зараз світлішав, виходячи з сіро-чорного режиму хамелеона.

— Порожньо.

— Тіла?

— Відсутні. — Кассад повернувся до Сола і Консула: — Ви забрали речі з камбуза?

Обидва чоловіки кивнули.

— Які ще речі? — поцікавився Мартін Силен.

— Тижневий запас їжі, — пояснив полковник, задерши голову та видивляючись станцію канатки. На згині його руки Консул уперше помітив довгу штурмову гвинтівку, яку ледве можна було роздивитися під плащем. — Звідки нам знати, чи зможемо ми десь далі поповнювати запаси їжі.

«Хтозна, чи ми взагалі лишатимемося живі через тиждень», — і собі подумалося Консулу. У відповідь він промовчав.

Усе своє збіжжя вони перенесли на станцію за дві ходки. У відкритих вікнах та розбитих куполах похмурих будинків свистів вітер. Під час другого заходу Консул ніс Мастінів куб Мебіуса з однієї сторони, а з протилежної важко хекав та сопів Лінар Гойт.

— Навіщо ми беремо з собою ерга? — хапав повітря ротом Гойт, коли вони дісталися перших щаблів металевих сходів, що вели на станцію, вкриту пасмугами та плямами іржі, ніби помаранчевим лишайником.

— Не знаю, — відповів йому Консул, що й сам ухоркався по дорозі.

Із платформи їм було далеко видно Трав'яне море. Буєр із зарифленими вітрилами лишався похмурим та позбавленим усіх ознак життя на тому самому місці, де вони його й покинули. Над степом раз по раз зривався сніговий шквал, створюючи ілюзію білих бурунів над численним билинням різнотрав'я.

— Заносьте все до кабіни, — скомандував Кассад, — а я подивлюся, чи можна запустити ходову онде з пульта оператора.

— Хіба тут усе не автоматичне? — здивувався Мартін Силен, чия крихітна голова майже губилася в густому хутрі шуби. — Не як буєр?

— Навряд чи, — засумнівався полковник. — Ворушіться, стартером я займуся сам.

— А якщо він рушить без тебе? — вже навздогін крикнула йому Ламія.

— Не рушить.

Усередині в кабіні було холодно і голо, якщо не брати до уваги металевих лав у передньому купе та дюжини шерехатих ослінчиків у меншому, задньому відсіку. Сама гондола виявилася чималою, щонайменше метрів вісім завдовжки та п'ять завширшки. Секції відокремлювалися одна від одної металевою переділкою з отвором, але не дверима. У кормовому купе один куток займав невеличкий умивальник. По периметру носовий відсік мав вікна, що піднімалися під самий дах від рівня пояса.

Прочани згромадили свій багаж посеред широкої кабіни і пританцьовували навколо нього, махаючи руками та роблячи інші рухи, аби зігрітися. Мартін Силен розлігся в повен зріст на лаві, вигулькуючи зі своїх хутер тільки ногами та головою.

— Я, блін, забувся, — проказав він, — де в цій хріновині вмикається опалення?

Консул поглянув на темні панелі освітлення.

— Тут усе живиться від електрики. Ввімкнеться саме, коли полковник запустить канатку.

— Якщо полковник запустить канатку, — виправив його Силен.

Сол Вайнтрауб поміняв Рахілі підгузок і тепер знову загорнув її в термокостюм для немовлят та заколисував у руках.

— Цілком очевидно, що я тут ніколи не бував, — промовив він. — А ви, джентльмени?

— Ага, — буркнув поет.

— Ні, — мотнув головою Консул. — Але я бачив фотографії канатки.

— Кассад розповідав, що він цим шляхом повертався до Кітса, — озвалася Брон Ламія з іншого купе.

— Мені здається... — почав був Сол Вайнтрауб, але його перебило страшне скреготіння зубчастих коліс та різкий крен кабіни, що запаморочливо гойднулася, провиснувши на кабелі, який раптом почав свій рух. Усі побігли до вікон на стороні гондоли, яка примикала до платформи.

Кассад іще раніше заніс свій багаж разом з усіма, ще до того, як піднявся високою драбиною до пульта оператора. І тепер він вискочив з операторської, сковзнув униз довжелезною драбиною і дременув до кабіни, яка вже покидала зону посадки на платформі.

— Не встигне, — прошепотів отець Гойт.

Останні десять метрів Федман Кассад нісся із неправдоподібною швидкістю, перебираючи неймовірно довгими ногами, немовбито карикатурний персонаж із мультфільму.

Кабіна вже зісковзнула з напрямної рейки біля платформи, і між ними розчахнулося скельне провалля завглибшки вісім метрів. Поверхню платформи вкривав лід. А Кассад продовжував летіти вперед повним ходом, коли кабіна вже відчалила від станції.

— Нумо давай! — заверещала Ламія. Решта підхопила її крик.

Консул поглянув на льодяний кожух, який вкривав кабель, а тепер тріскався і злущувався з нього, відступаючи перед кабіною. Він озирнувся. Надто велика відстань. Кассадові нізащо не перестрибнути.

Коли полковник добіг до краю платформи, він пересувався з нелюдською швидкістю. І Консулові вдруге згадався ягуар зі Старої Землі, якого він бачив у зоопарку на Лузі. Він майже очікував побачити, як військовик підслизається на ожеледі, горизонтально випростуючи ноги, та мовчки падає на засніжені брили внизу. Натомість Кассад, здавалося, завис на невизначену мить, простягнувши довгі руки, із розвіяним позаду плащем. Чоловік зник за кабіною.

Пролунав глухий удар, після якого цілу довгу хвилину ніхто нічого не казав і не ворушився. Гондола вже перебувала на висоті сорока метрів і підбиралася до першої опори. За секунду на куті кабіни об'явився Кассад, котрий підтягувався та чіплявся за крижані виямки та виступи на металі. Брон Ламія настіж розчинила двері, і десять рук помогли втягнути полковника досередини.

— Слава Богу, — проказав отець Гойт.

Полковник глибоко зітхнув і понуро всміхнувся.

— Аварійний блокіратор. Довелося його підважувати лантухом піску. Не хотілося вертати кабіну назад для спроби номер два.

Мартін Силен тицьнув на опору, яка швидко наближалася, і хмарну стелю за нею. Кабель тікав угору в небуття.

— Подобається нам чи ні, а ми вже перетинаємо гірський хребет.

— І довго триватиме цей перехід? — поцікавився Гойт.

— Дванадцять годин. Можливо, трошки менше. Інколи операторам доводиться зупиняти кабіни, щоби перечекати сильний вітер або значне намерзання.

— Ми в цій подорожі не зупинятимемося, — зауважив Кассад.

— Хіба що кабель десь обірветься, — міркував далі поет. — Або ще десь застрягнемо.

— Рота закрий, — гаркнула Ламія. — Може, підігріти вечерю?

— Погляньте, — раптом озвався Консул.

Вони підійшли до передніх вікон. Гондола вже піднялася на сто метрів вище останнього брунатного схилу відніг. У кількох кілометрах унизу та позаду вони востаннє поглянули на станцію, на покинуті халупи Спочинку Пілігрима та нерухомий буєр.

А потім їх огорнули сніг і стужавілі хмари.

* * *

Нормальної можливості приготувати їжу в кабіні не було. Але в кормовій переділці пощастило знайти маленький холодильник і мікрохвильовку для підігріву. Оперуючи запасами різного м'яса та овочів, що походили з корабельного камбуза, Ламія з Вайнтраубом навіть зкуховарили стерпне рагу. Мартін Силен покопався в пляшках вина, які прихопив із собою на «Бенаресі» та буєрі, й обрав до страви гіперіонське бургундське.

Вони майже доїли вечерю, коли сутінь, що була навалилася на вікна, прояснішала і зникла наче за помахом руки. Консул розвернувся на своєму сидінні і побачив, як несподівано об'явилося сонце, заливши кабіну незбагненним золотим світлом.

Усі разом видихнули. Здавалося, що темрява остаточно запанувала кілька годин тому, але зараз, коли вони піднялися над морем хмар, понад яким стримів острів гірського пасма, їх почастував неперевершений захід сонця. Небо Гіперіона погустішало від сизого світла дня до бездонної барви ляпіс-лазурового надвечір'я, в червоно-золотому промінні якого займалися вежі хмар та величні вершини льоду й гірської породи. Консул озирнувся. Його друзі-прочани, котрі якоїсь півхвилини тому здавалися сірими та дрібними у тьмяній гондолі, тепер блищали в золоті призахідного сонця.

Мартін Силен підніс свій келих:

— Богом клянуся, отак уже ліпше.

Консул поглянув угору на їхній маршрут — масивний кабель, який далеко попереду тоншав до вузенької ниточки, а потім зникав поготів. На маківці за кілька кілометрів від них золоте світло іскрилося на наступній опорі.

— Сто дев'яносто два пілони, — наспівуючи голосом гіда-зануди, правив далі Силен. — Кожен пілон виготовлений із дюралевого сплаву й армованого вуглецю та підноситься на висоту вісімдесяти трьох метрів.

— Мабуть, ми високо, — тихо промовила Ламія.

— Найвища точка дев'яностошестикілометрової траси канатної дороги знаходиться над вершиною гори Драйден^[161], п'ятого найвищого піка хребта Вуздечка заввишки дев'ять тисяч двісті сорок шість метрів, — бубнив далі Мартін Силен.

— Кабіна герметична, — обвівши поглядом інтер'єр гондоли, заявив полковник Кассад. — Я відчув зміни якийсь час тому.

— Гляньте-но, — знову почулося від Ламії.

Сонце вже довгенько спочивало на горизонтальній лінії хмар. А тепер закотилося під неї, підпаливши знизу надра грозяного оболока та розкидавши бучні кольори по всьому західному краю світу. Снігові карнизи та глазур льоду ясніли по західній стіні хребта, що височів на добрий кілометр понад гондолою канатки. На все темнішому склепінні неба загорілися кілька яскравих зірок.

Консул повернувся до Брон Ламії:

— Чому б вам зараз не розказати свою історію, пан-Ламіє? Перед Твердинею нам би ще потім не завадило відіспатися.

Жінка допила рештки свого вина.

— Усі хочуть слухати історію зараз?

У рожевуватому присмерку кивнули майже всі голови. Мартін Силен здвигнув плечима.

— Гаразд, — погодилася Ламія, поставила долі порожній келих, підтягнула ноги на ослінчик, обгорнувши коліна руками, і розпочала свою оповідь.

Оповідь детектива: Довге прощання^[162]

Я знала, що справа стане особливою, щойно він ввійшов у мій кабінет. Він був прекрасний. Не жіночний, ні «мазунчик» за стандартами моделей-чоловіків, зірок ГТБ, а просто прекрасний...

Маленький, не вищий від мене, при тому, що народилася та виросла я на Лузі з його гравітацією в 1,3 рази сильнішою, ніж на Старій Землі. Вже за секунду він беззастережно виказав, що не місцевий — надто хороші пропорції для його компактного тіла за критеріями Мережі, атлетичний, хоча й худий. Обличчя — етюд із вивчення цілеспрямованого завзяття: низький лоб, гострі вилиці, охайний ніс, тверде підборіддя і широкі вуста, в яких угадувалися чуттєвість та домішки впертості. Очі великі, карі. Здавалося, йому ще немає тридцяти стандартних років.

Зрозумійте мене, я не займалася його класифікуванням тієї ж самої миті, коли він зайшов. Першим я подумала: «Це клієнт?» А другим: «Дідько, який же прекрасний хлопець!»

— Пан-Ламіє?

— Ага.

— Пан-Брон Ламіє із «Всемережних розслідувань»?

— Ага.

Він озирнувся, ніби не зовсім мені повірив. Я розуміла цей погляд. Мій кабінет знаходиться на двадцять третьому рівні старого промислового вулика в секторі Старих копанок району Залізної Свині на Лузі. У мене три великі вікна, що виходять на технологічний канал номер дев'ять, де завжди темно і мжичить через значне протікання фільтру на верхніх рівнях вулика. Краєвид переважно складається із покинутих автоматичних доків та проіржавілих швелерів.

До біса! Це дешево. А більшість моєї клієнтури переважно телефонує, а не приходить з особистим візитом.

— Можна присісти? — запитав він, очевидно вдоволений думкою про те, що справжнє детективне бюро мало квартирувати в такій дірі.

— Звісно, — махнула я йому на стілець, — пан-... е-е?..

— Джонні, — відповів він.

Як на мене, він не належав до того типу людей, котрі обходяться самим іменем. Грошима від нього так і пахло. Тут мався на увазі навіть не одяг (а він хоч і носив сіро-чорний костюм вільного крою, та з тканини кращої якості від середньостатистичної) — мене просто не відпускало відчуття, що хлопцю класу не позичати. З акцентом також у мене не складалося. Я досить добре орієнтуюся в діалектах (професія зобов'язує), але ніяк не могла визначити його рідну планету, не кажучи вже про конкретний регіон.

— Чим я вам можу зарадити, Джонні? — і я показала пляшку шотландського віскі, яку збиралася ховати в момент, коли він увійшов.

Друже-Джонні похитав головою. Можливо, він подумав, що я пропоную йому хильнути прямо з шийки. Та хай йому чорт, в мені класу теж хоч греблю гати: і за диспенсером води стоять пластикові чашки.

— Пан-Ламіє, — промовив він зі своїм вишуканим акцентом, який і досі вислизав од мене, — мені потрібен детектив.

— Так це і є моя робота.

Він замовк на мить. Соромився. Багато клієнтів вагаються, перш ніж пояснити суть справи. Не дивно. Дев'яносто п'ять відсотків замовлень пов'язані з розлученнями та іншими побутовими негараздами. Я дала йому час зібратися з думками.

— Питання досить делікатне, — нарешті спромігся він.

— А як же, пан-... е-е, Джонні, більшість моїх замовлень вписуються в цю категорію. Я маю зобов'язання перед УніМережею, а все, що стосується моєї клієнтури, регулюється дією закону «Про захист прав особистості». Геть усе конфіденційне. Навіть той факт, що ми зараз спілкуємося з вами. Навіть якщо ви передумаєте мене наймати. — Типова дурня, оскільки при бажанні правоохоронці могли покопатися в моїх справах у будь-який зручний для них момент. Проте я відчувала, що цьому хлопцеві необхідно було дати розслабитися. Господи, який же він був прекрасний.

— Ага, — кивнув він і ще раз озирнувся, а потім подався вперед. — Пан-Ламіє, мені потрібно, щоби ви розслідували вбивство.

А от це вже цікаво. До цього я сиділа, відкинувшись назад на стільці та закинувши ноги на стіл. Тепер же мусила випростатися і нахилитися ближче до нього.

— Убивство? Ви впевнені? А як же органи?

— Вони тут ні до чого.

— Так не буває, — промовила я, занепавши духом від того, що маю справу з недоумком, а не клієнтом. — Приховування вбивства від представників влади заборонено законом. — А сама тим часом подумала: «То ти в нас убивця, Джонику?»

Він усміхнувся і похитав головою.

— Не в цьому випадку.

— Що ви маєте на увазі?

— А те я маю на увазі, пан-Ламіє, що вбивство відбулося, але поліція (ні місцева, ні загальна Гегемонії) не знають про нього і їхня юрисдикція на нього не поширюється.

— Це неможливо, — повторила я. За вікном у канал разом із іржавою мжичкою сипалися іскри промислового електрозварювання. — Поясніть.

— Убивство відбулося поза Мережею, поза Протекторатом. Місцевих органів влади там не існує.

У цьому вже прочитувалася певна логіка. Свого роду. З іншого боку, хоч убийте, я не розуміла, про що він говорив. Навіть на загумінкових планетах та в колоніальних світах існують поліцейські. На борту якогось зорельота? Еге ж. Це сфера відповідальності Міжзоряного транспортного управління.

— Зрозуміла. — У мене вже кілька тижнів були самі лише гульки. — Давайте вже, діліться подробицями.

— Але ж ця розмова все одно вважатиметься конфіденційною, навіть якщо ви не візьметеся за цю справу?

— Абсолютно.

— І якщо ви її візьмете, то звітуватимете тільки переді мною?

— Аякже.

Мій майбутній клієнт завагався і потер тендітними пальцями підборіддя.

— Згода, — нарешті проказав він.

— Можете почати від самого початку. Кого вбили?

Джонні вирівнявся, ніби уважний школяр. У його щирості можна було не сумніватися.

— Мене.

На те, щоби вивудити з нього всю історію від початку і до кінця, пішло десять хвилин. Коли він скінчив, я вже не вважала його божевільним. Божевільною була я. Бо збиралася взяти цю справу.

Джонні — а його справжнє ім'я виявилося шифром із цифр, букв і їхніх груп, довших від моєї руки, — був кібридом.

Про кібридів мені доводилося чути. А кому ні? Колись навіть обізвала кібридом свого першого чоловіка. Але я ніколи не думала, що сидітиму зі справжнім таким в одній кімнаті. Чи вважатиму його достобіса привабливим.

Джонні був Штінтом — штучним інтелектом. Його свідомість, чи то его (називайте її, як вам заманеться) плавала собі десь у базовій площині мегаінфосфери ТехноКорду. Подібно до всіх інших, окрім хіба що чинної виконавчої директриси Сенату та сміттярів Штінтів, я уявлення не мала, де знаходиться той ТехноКорд. Штучні інтелекти мирним шляхом позбулися людського контролю понад три століття тому (задовго до мого народження) і хоча й надалі служили Гегемонії в ролі дорадників Речі Спільної, контролерів усіх інфосфер, вряди-годи користаючись своїми прогностичними здібностями, щоби упереджувати значні наші помилки або стихійні лиха. І тим не менш у цілому ТехноКорд вів своє власне незбагненне і цілковито нелюдське життя, нікого в нього не втаємничуючи.

Мені це здавалося справедливим.

Зазвичай люди і штучні інтелекти перетиналися в інфосфері. У разі потреби вони здатні генерувати інтерактивну голограму. Пам'ятаю, під час церемонії інкорпорації Мауї-Заповітної до складу Гегемонії та підписання договору посланці від ТехноКорду підозріло нагадували стару зірку голоматографа Тайрона Батвейта.

А от кібриди — це геть інша справа. Виготовлені з людського генетичного матеріалу, вони набагато людяніші зовні та в очевидній поведінці, навіть у порівнянні з тими самими андроїдами. Відповідно до угод між ТехноКордом та Гегемонією, кібриди існували у вкрай обмеженій кількості.

Я поглянула на Джонні. З погляду Штінту, прекрасне тіло та інтригуюча особистість, що сиділи навпроти мене за столом, напевно, вважалися банальним придатком, об'єктом дистанційного управління, трошки складнішим, але все ж таки не важливішим від десятків тисяч інших сенсорів, маніпуляторів, автономних одиниць або ж решти об'єктів, якими будь-який штучний інтелект міг скористатися впродовж робочого дня. І виведення з експлуатації такого «джонні» навряд чи б його збентежило сильніше, ніж мене процедура манікюру.

«Боже, ну й марнотратники ж», — спало мені на думку.

— Отже, кібрид?

— Так. Ліцензований. У мене віза користувача Всемережжя.

— Добре, — почула я себе ніби зі сторони. — Значить, хтось... убив вашого кібрида і тепер ви хочете, щоби я з'ясувала, хто саме?

— Ні. — Він мав каштанові кучері з рудим відблиском. Так само, як і акцент, зачіска мене спантеличувала. Чомусь вона здавалася архаїчною, але я точно десь її вже бачила раніше. — Убили не просто моє тіло. Нападник убив самого мене.

— Вас?

— Так.

— Вас... як сам штучний інтелект?

— Точнісінько.

Я нічого не розуміла. Штінти не вмирають. Принаймні в Мережі про таке ніколи не чули.

— Не розумію, — зізналася я.

Джонні кивнув.

— На відміну від людської особистості, яку можна... наскільки я розумію, принаймні так склався консенсус... вмертвити, існування моєї власної свідомості припинити неможливо. Однак у результаті нападу відбулося... так би мовити, переривання, і попри те, що мені доступний... скажемо так, дублікат спогадів, особистості тощо, відбулася втрата даних. Деяка інформація була знищена під час нападу. І от саме в цьому значенні нападник вчинив убивство.

— Зрозуміло. — Я збрехала. Перевела подих. — Ну, а влада у штучних інтелектів?.. Якщо така існує... Або кіберполіція Гегемонії? Хіба не до них потрібно було би звертатися?

— З особистих причин не можу, — відповів мені привабливий молодик, якого я намагалася сприймати як кібрида. — Важливо... навіть необхідно... щоби я обійшовся без консультацій із цими джерелами.

У мене від здивування піднялася брова. Він говорив, наче був моїм пересічним клієнтом.

— Запевняю вас, — правив він далі, — йдеться не про порушення закону чи етичних норм. Просто це... трохи ніяково для мене особисто в аспекті, який я не можу пояснити.

Я склала руки на грудях.

— Послухайте, Джонні. Це дуже недоладна байка. Ну, я маю на увазі, що мушу вірити вам на слово в тому, що ви кібрид. Із власного досвіду можу припустити, що ви просто шахрай.

Вираз обличчя молодика ураз набув здивованого виразу.

— Я про це не думав. Як мені довести, що я той, за кого себе видаю?

— Переведіть мільйон марок на мій поточний рахунок, — навіть не завагалася я. — у «ТрансМережевому банку».

Джонні всміхнувся. Тієї самої миті задзвонив мій телефон, і з його екрану сколошканий чоловік на фоні коду «ТрансМережі» проказав:

— Перепрошую, пан-Ламіє, але ми хотіли поцікавитися, чи... е-е... враховуючи розмір вашого депозиту, ви не хотіли би поговорити про умови зберігання довготермінових вкладів або взаємні гарантовані можливості на ринку?

— Потім, — відрізала я.

Банківський робітник кивнув і зник.

— Це могла бути і симуляція, — зауважила я.

— Так, — усмішка Джонні була приємною, — але навіть у такому разі цього цілком досить для того, щоб удовольнити вашу цікавість.

— Не обов'язково.

Він здвигнув плечима.

— Якщо припустити, що я справді той, за кого себе видаю, то візьметеся ви за справу чи ні?

— Угу, — зітхнула я. — Мої розцінки менші від мільйона марок. П'ятсот на день плюс витрати.

Кібрид кивнув.

— То це значить вашу згоду?

Я підвелася, надягла капелюха і зняла стареньке пальто з вішалки біля вікна. Схилилася над нижньою шухлядою і поклала до кишені батьківський пістолет.

— Гайда, — сказала я.

— Ходімте, — погодився Джонні. — Тільки куди?

— Хочу подивитися на місце, де вас убили.

Поширений стереотип, що уродженці Луза терпіти не можуть, коли доводиться полишати Вулик, бо, мовляв, їх одразу вражає напад агорафобії, якщо вони потрапляють у місце, просторіше від торговельно-розважального центру. А правда в тому, що більшість своїх справ мені доводиться робити... в іншосвітті, позаяк походять вони... з іншосвіття. Для початку це всякі дармоїди, що уникають систем стеження під час користування мережею телепортів і змінюють особистість для того, щоби розпочати життя з чистого аркуша. Пошуки дружин-фліртувальниць, яким здається, що побачення на іншій планеті порятує їх від викриття. Зниклі діти і пропащі батьки.

Та щойно ми покинули ворота телепорту з Анфілади Залізної Свині, то я не тільки здивувалася, а й завагалася, чи йти далі. Ми потрапили на порожнє кам'яне плато, яке, здавалося, тягнулося до нескінченності. І якщо не брати до уваги бронзовий прямокутник порталу за нами, ніде не було видно й сліду цивілізації. У повітрі тхнуло несвіжими яйцями. Небо здавалося перекинутим казанком жовто-бурої барви, наповненим нудотного виду хмарами. Земля навколо вся полущилася і мала сірий колір за повної відсутності ознак життя. Навіть лишайників. Я уявити не могла, наскільки далеко від нас обрій, але відчувалося, що ми високо та бачимо на дуже значну відстань. І попри все не могли роздивитися ані дерев, ані кущів, ані тварин.

— Де ми в біса знаходимося? — спитала я, адже була впевнена, що знаю всі планети Мережі.

— Мадг'я, — відповів Джонні, в чиїх вустах ця назва прозвучала якось по особливому бридко та неприємно.

— Уперше чую, — заявила я, поклавши руку в кишеню, де намацала перламутрове руків'я автоматичного пістолета.

— Офіційно вона ще не входить до Мережі, — пояснив кібрид. — Офіційно це поки що колонія Парваті. Але ми всього лишень у кількох світлових секундах від бази Збройних сил Гегемонії, тому телепорт сюди провели ще до того, як Мадг'я приєднається до Протекторату.

Я озирнула пустку навколо. Мені було зле від смороду діоксиду сірки, і я боялася, що зіпсую свій костюм.

— Колонії? Ближні?

— Немає. Тільки парочка невеликих міст у протилежній півкулі.

— А найближчий населений пункт?

— Нанда-Деві. Містечко на три сотні мешканців. Понад дві тисячі кілометрів на південь.

— То чому ворота телепорту знаходяться аж тут?

— Потенційні родовища. — Джонні обвів сіре плато рукою: — Важкі метали. Щойно почався видобуток, Консорціум домігся дозволу на побудову понад сотні порталів у цій півкулі для простішого доступу.

— Гаразд, — проказала я. — Місце для вбивства саме те що треба. Навіщо ви сюди прилітали?

— Не знаю. Цей фрагмент із пам'яті зник.

— З ким ви сюди прилітали?

— Теж не знаю.

— А що ви знаєте?

Молодик запхав свої тендітні руки в кишені.

— Хто б... чи що б мене не атакувало, користувалося воно при цьому зброєю, яку в ТехноКорді називають вірусом СНІД-ІІ.

— Що це таке?

— СНІД-ІІ був людською інфекційною хворобою періоду до Гіджри, — пояснив Джонні. — Викликав дисфункцію імунної системи. Цей... вірус... так само діє і на штучні інтелекти. Менш ніж за секунду він проникає в систему безпеки і запускає смертоносні програми-фагоцити проти власника... самого штучного інтелекту. Проти мене.

— То природним шляхом заразитися цим вірусом неможливо?

— Неможливо, — всміхнувся Джонні. — Це все одно, що спитати в жертви розстрілу, чи не сама вона впала на кулі.

Я знизала плечима:

— Слухай-но, якщо тобі потрібен експерт із базової мережі чи штучних інтелектів, то звернувся ти не до тієї жінки. Геть як інші двадцять мільярдів бевзів, я просто вмію заходити в інфосферу, а так в усьому, що стосується світу привидів, я повний нуль. — Я навмисне використала старий термін, аби подивитися, чи розворушить він його.

— Знаю, — холоднокровно відповів Джонні. — Мені від вас потрібно інше.

— І що ж вам від мене потрібно?

— Знайти, хто мене сюди привів і вбив. І навіщо він це зробив.

— Гаразд. Чому вам здається, що вбивство сталося тут?

— Тому що саме тут я відновив контроль за своїм кібридом після... реконструкції.

— Тобто ваш кібрид виходив із ладу, коли відбулося знищення вірусом?

— Так.

— І довго це тривало?

— Моя смерть? Майже хвилину, перш ніж запустилася резервна персона.

Я не змогла втриматися від сміху.

— Що тут смішного, пан-Ламіє?

— Ваші уявлення про смерть.

Карі очі посумнішали.

— Вам це смішно, і це при тому, що ви не маєте ані найменшого уявлення, що значить ціла хвилина... від'єднаного стану... для компонента ТехноКорду. Цілі епохи часу й інформації. Тисячоліття ізоляції.

— Еге ж, — ні грама не напружуючись, я втрималася від сліз. — То чим займалося ваше тіло, ваш кібрид, поки ви там свої котушки персони переставляли чи як воно там у вас відбувається?

— Певно, було в коматозному стані.

— Автономний режим не передбачено?

— Звісно. Тільки не у випадку відмови всієї системи.

— Ну, і куди ви прийшли?

— Перепрошую?

— Коли повторно запустився кібрид, де він знаходився?

— Лежав ось тут, — із розумінням кивнув Джонні і показав на каменюку менше ніж у п'яти метрах від порталу.

— По цей бік чи той бік?

— По той.

Я підійшла до брили й оглянула місце злочину. Жодної крові. Жодних записок. Жодних знарядь убивства. Ні сліду, ні натяку на те, що тут колись цілу вічність хвилини пролежало тіло Джонні. Криміналісти зполіції, може, і накатали б цілі томи про мікроскопічні та біотичні докази, які тут знаходилися, але в моїх очах то був суцільний камінь.

— Якщо ваша пам'ять насправді зникла, — поцікавилася я, — то звідки ви знаєте, що разом із вами був іще хтось?

— Покопався в архіві телепорту.

— А ви бува не потурбувалися дізнатися, як звали вашого загадкового супутника або який номер його універсальної карти?

— Ми обоє скористалися моєю карткою.

— Одна особа?

— Так.

Я кивнула. Архіви телепорту допомогали б розкрити абсолютно будь-який злочин, вчинений між світами, якби портали забезпечували справжню телепортацію. Транспортні архіви могли би відтворити суб'єкта аж до останнього грама маси та фолікула. Натомість портали, грубо кажучи, прогризали дірку в часопросторі з допомогою фазованої сингулярності. Тому якщо телепорт-злочинець користався чужою картою, єдине, що можна було дізнатися про нього, це відправний та кінцевий пункти призначення.

— Звідки ви телепортувалися?

— Із Центру Тау Кита.

— Є код порталу?

— Аякже.

— То ходімо, договоримо деінде. А то тут геть усе просмерділося аж до неба.

ЦТК, стара як звіт абревіатура на позначення Центру Тау Кита, — однозначно найбільш людний світ у Мережі. Крім п'яти мільярдів власного населення, що чіпляються за житлову площу на території, більше ніж уполовину меншій від Старої Землі, він має ще й орбітальний комплекс, де мешкає ще півмільярда. Це не тільки столиця Гегемонії та резиденція Сенату, а ще й діловий центр міжпланетної торгівлі. Тож цілком природно, що номер термінала, який видобув Джонні, привів нас до комплексу з шестиста телепортів в одному з найвищих хмаросягів Нового Лондона, найдавнішого та найбільшого району міста.

— Хай Бог милує, — вирвалося в мене. — Треба випити.

Поблизу комплексу знайшовся непоганий вибір барів, серед яких ми вибрали відносно спокійний генделик, оформлений під корабельну таверну: темний, прохолодний, з надміром фальшивого дерева та несправжньої міді. Я замовила собі пива. Під час ведення справи я не вживаю міцного алкоголю або флешбеку. Й інколи мені навіть спадає на думку, що тільки самодисципліна і досі дозволяє мені займатися своїм ділом.

Джонні також замовив собі пиво, темного німецького ґатунку, яке розливають на Ренесанс-Векторі. І я себе зловила за думкою, що цікаво було би дізнатися, якими ще пороками можна було би зацікавити кібрида.

— Що ще вам пощастило дізнатися, перш ніж ви опинилися в мене? — поцікавилася я.

Молодик розвів руками:

— Нічого.

— От паскудство, — шанобливо відказала я. — Це був жарт. З усіма можливостями Штінту, які вам підвладні, ви спроможні простежити все, що ваш кібрид робив, і де він це робив, упродовж кількох днів до... пригоди?

— Ні, — відсьорбнув зі свого кухля Джонні. — Я міг би це зробити, але існують вагомі причини, чому я волів би залишити супутні штучні інтелекти несвідомими власного розслідування.

— Ви підозрюєте когось із них?

Замість відповісти на запитання, Джонні просто передав мені виписку з придбаннями, здійсненими його універсальною карткою.

— Через утрату пам'яті внаслідок мого вбивства п'ять стандартних днів пройшли повз мене. Ось зміни на картці за цей період.

— Мені здається, ви згадували, що від'єднувалися на хвилину.

Джонні пошкрябав щоку пальцем.

— Мені пощастило, що я випав з інформаційних потоків, чий обсяг дорівнює тільки п'ятьом дням.

Я махнула людині-офіціанту і замовила ще одне пиво.

— Послухайте, — сказала я, — Джонні... ким би ви не були, я не зможу знайти жодної зачіпки, якщо не знатиму про вас і вашу ситуацію побільше. Навіщо комусь вас убивати, якщо вони знають про вашу здатність до реконструкції чи що воно там у біса таке?

— Я бачу два можливі мотиви, — не відриваючись від пива, промовив клієнт.

Я кивнула.

— Перший — спричинити втрату пам'яті, що їм, власне, і вдалося зробити, — промовила я. — Відтак, це означає, що те, про що, на їхню думку, ви мали забути, привернуло вашу увагу впродовж десь так минулого тижня. То який другий мотив?

— Передати мені повідомлення. От тільки я не розумію, в чому воно полягає чи від кого надійшло.

— Вам відомий хто-небудь, кому потрібна ваша смерть?

— Ні.

— Жодних ідей?

— Узагалі.

— Більшість убивств, — розвивала я думку, — відбуваються внаслідок раптової, бездумної люті і вчиняються особами, добре відомими жертві. Членами сім'ї, друзями чи коханцями. Більшість навмисних убивств — людьми, наближеними до жертви.

Джонні не казав нічого. В його обличчі мене щось страшенно вабило — якась чоловіча сила у поєднанні з жіночною обачністю. Можливо, очі.

— У Штінтів бувають сім'ї? — допитувалася я. — Ворожнечі? Гризота? Сварки, як у коханців?

— Ні, — легко всміхнувся він. — Існують квазісімейні домовленості, але вони повністю позбавлені необхідного емоційного складника чи відповідальності, притаманних людським родинам. «Сім'ї» штучних інтелектів — це, головним чином, кодові групи, необхідні для виявлення місця зародження певних обчислювальних трендів.

— Тобто ви не вірите в те, що на вас напав інший штучний інтелект?

— Це можливо, — крутив у руках свій келих Джонні. — Я тільки не розумію, навіщо їм нападати на мене через мого кібрида.

— Може, так простіше?

— Можливо. Але це ускладнює роботу нападника. У базовій площині інфосфери ефект був би куди смертоносніший. Крім того, я взагалі не бачу мотивів для іншого штучного інтелекту. Це безглуздо. Я ні для кого не становлю загрози.

— Навіщо вам кібрид, Джонні? Може, якби я зрозуміла вашу роль в усьому цьому, то побачила би мотив?

Він узяв прецель і почав із ним гратися.

— У мене є кібрид... за великим рахунком, я і є кібрид через те, що моя функція — спостерігати за людьми та реагувати на них. У якомусь сенсі, колись я й сам був людиною.

Я спохмурніла та похитала головою. Поки що нічого не було зрозуміло.

— Ви щось чули про проекти повернення особистостей? — спитав він.

— Ні.

— Ну, наприклад, коли стандартний рік тому Збройні сили відтворили персоналію генерала Горація Ґленнон-Гайта для того, щоби зрозуміти, чому він був таким блискучим полководцем? Про це говорили в усіх новинах.

— Ага.

— Так от, я є... чи був... значно давнішим та складнішим проектом повернення. Моя базова персона ґрунтувалася на поеті зі Старої Землі періоду до Гіджри. Стародавньому поеті. Який народився наприкінці вісімнадцятого століття за Старим календарем.

— Дідько, як же можна відтворити особистість, яка загублена в часі?

— За письмовими документами, — пояснював Джонні. — Листами. Щоденниками. Критичними біографіями. Свідченнями друзів. А найбільше — за його поезією. Симулятор відтворює навколишнє середовище, під'єднує всі відомі чинники й опрацьовує творчість навспак. Voila — маєте базову особистість. Спершу продукт був грубим, але станом на момент моєї появи він якісно неабияк поліпшився. Апробація відбувалася на поеті двадцятого сторіччя Езрі Паунді — самовпевненій до абсурду, упередженій за межами всякого здорового глузду та практично абсолютно божевільній персоні. На її відлагодження пішов рік, поки ми нарешті не збагнули, що персона виявилася точною. А несповна розуму була сама людина-прототип. Геніальна, але несповна розуму.

— І що тоді? — спитала я. — Ну, збудували вони вашу особистість на основі мертвого поета. Далі що?

— Особистість стає шаблоном, за яким розробляється штучний інтелект. Кібрид дозволяє мені виконувати свою роль у спільноті базової площини інфосфери.

— Роль поета?

— Радше поеми, — всміхнувся Джонні.

— Поеми?

— Тривалого мистецького проекту... але не в людському значенні цього слова. Можливо, головоломки. Задачі зі змінними, завдяки якій штучні інтелекти інколи спроможні доходити несподіваних проривів у серйозніших сегментах аналізу.

— Ніфіга не розумію.

— Гадаю, це й не має значення. Я взагалі сумніваюся, що моє... призначення... могло стати причиною нападу.

— А що ж тоді могло його спричинити?

— Жодної гадки.

Я відчувала, що коло замикається.

— Хай буде так. Я спробую щось дізнатися, чим і з ким ви займалися ці останні п'ять днів. У вас іще є чим поділитися, крім виписки по картці? Що скажете?

Джонні похитав головою.

— Ви ж бо відаєте, чому мені так важливо знати, хто і навіщо на мене напав?

— А то! Вони можуть спробувати це повторити.

— Саме так.

— Як мені на вас вийти, якщо виникне потреба?

Джонні передав мені чип доступу.

— Лінія безпечна?

— Надзвичайно.

— Супер. Повернуся, коли матиму, що розповісти.

Ми вийшли з бару і рушили до комплексу телепортів.

Він уже був пішов геть, коли я наздогнала його за три швидкі кроки і схопила молодика за руку. Я вперше його торкнулася.

— Джонні, як звуть поета зі Старої Землі, якого відтворювали?..

— Повертали.

— Байдуже. Того, на чиїй основі збудували вашу персону штучного інтелекту?

Привабливий кібрид завагався. Я помітила, які в нього довжелезні вії.

— Яке це має значення?

— Хтозна, що тут має значення.

Він кивнув.

— Кітс, — проказав він. — Народився у тисяча сімсот дев'яносто п'ятому нашої ери. Помер від туберкульозу у тисяча вісімсот двадцять першому. Джон Кітс.

Переслідування будь-кого низкою телепорт-переходів з біса неможливо. Особливо, якщо потрібно лишатися непоміченим. Це вміють робити органи Мережі за умови, що на завдання виділено під півсотні агентів плює трошки екзотичних та вкрай дорогих хайтек-іграшок. Не кажучи вже про співпрацю з Транспортним управлінням. Для одинака це фактично нездійсненно.

І попри те для мене мало велетенське значення перевірити, куди відправиться клієнт.

Джонні не озирався, коли перетнув площу перед комплексом. Я з-за близького кіоска простежила за ним із допомогою кишенькової камери, коли він набивав код на ручному монідиску, вставив свою картку і ступив у світляний прямокутник.

Використання ручного монідиску, певно, означало, що він прямував до громадського порталу загального користування, оскільки приватні телепорт-коди зазвичай прошиваються на конфіденційних чипах. Чудово. Я звузила діапазон пошуків десь до двох мільйонів порталів на ста п'ятдесяти із гаком планетах Мережі і вполовину меншій кількості їхніх супутників.

Поки однією рукою я набирала на камері команду повтору, намагаючись крізь окуляр прочитати на збільшенні послідовність цифр, які Джонні набрав на монідиску, іншою я потягнула за червону «підкладку» пальта. Дістала червоний картуз під свою нову червону куртку і насунула його дашок понижче на очі. Хутенько перебігши площу, я шукала в комлозі інформацію про дев'ятизначний код переходу, який розгледіла в камері. Я знала, що перші три цифри відповідають планеті Панна Ціндао-Сішуан (усі коди світів я знала напам'ять), а миттєвістю пізніше вже з'ясувала, що код порталу вів до житлового району Першого експансійного міста Ваньсінь.

Я поквапилася до першої відчиненої кабінки і телепортувалася з неї. Вийшла я на стертій бруківці маленької площі перед комплексом телепортів. Навколо один до одного похилилися стародавні східні ятки, а над вузькими провулками нависали карнизи пагоди. Повсюди юрмилося та стояло в проходах багато народу, і хоча більшість із людей були очевидними нащадками біженців періоду Довгих перельотів, котрі й заселили ПЦС, поміж них товклося й чимало іншосвітян. У повітрі ширяли аромати незвичних рослин, каналізації та вареного рису.

— Прокляття, — прошепотіла я. Неподалік виднілося ще три портали, і жодним із них не користувалися безперервно. Джонні міг звідси телепортуватися куди завгодно.

Замість того, щоб одразу повернутися на Луз, я забарилася на місцевій площі, оглядаючи її та прилеглі завулки. А тим часом подіяла таблетка меланіну, прийнята мною перед цим, і тепер я перетворилася на юну негритянку, або юного негра, позаяк по мені, зодягнуту у модну бахмату куртку червоного кольору і в картузі із поляризованим дашком, важко було однозначно визначити стать. Я неквапом гуляла околицями та робила знімки туристичною камерою.

Трекінгова пігулка, яку я розчинила в другому кухлі німецького пива Джонні, вже давно подіяла. І тепер УФ-позитивні мікроспори, так би мовити, висіли в повітрі. Я могла йти за його видихами. Натомість, виявивши яскравий жовтий відбиток долоні на темній стіні (яскраво-жовтий у моєму спеціальному козирку, видимий тільки в УФ-діапазоні), я відстежила слабкий слід, який залишив його просяклий одяг, коли він торкався каменю чи стін крамничок.

Джонні обідав у кантонському ресторані менше ніж у двох кварталах від телепортів. Вабила своїми запахами смаженина, але я втрималася і не зайшла — майже годину, поки він їв, тинялася серед книжкових крамничок у провулках і торгувалася на базарчику. Потім він повернувся на маленьку площу з телепортами і відправився собі геть. Цього разу він скористався кодом із свого чипу (приватний портал, що, найпевніше, вів до особистого помешкання), тому довелося двічі спробувати щастя з карткою-лоцманом. Чому тільки двічі? Бо, по-перше, картка абсолютно нелегальна, і якби мене з нею зловили, то це коштувало би мені ліцензії. Із безсовісно дорогим, зате естетично бездоганним чипом-хамелеоном Татуся Сільви це, звісно, малоймовірно. А по-друге, я би найвірогідніше опинилася у вітальні помешкання Джонні... що навряд чи можна було би назвати приємною ситуацією, із якої би я так просто викрутилася.

Але то виявилося не його помешкання. Ще до того, як я побачила вуличні знаки, я впізнала знайому збільшену силу тяжіння, тьмяне бронзове світло, запах оливи та озону в повітрі — мій Луз, рідний дім.

Джонні телепортувався в приватний житловий хмаросяг середнього рівня безпеки в одному з Вуликів Берґсона. Можливо, саме через це він обрав моє агентство — ми були майже сусідами, не більше шестиста кеме відстані між нами.

Мого кібрида ніде не було видно. Я навмисне йшла так, щоби не приваблювати уваги камер спостереження, запрограмованих на боротьбу з волоцюгами. На дверях не знайшлося ані списку мешканців, ані номерів, ані імен, а також жодних реєстрів, доступних через комлог. За моїми оцінками, в цій шпаківні Східного Вулика Берґсона могло тулитися до двадцяти тисяч окремих квартир.

Мої наклепнички починали вивітрюватися, суп зі спор розсіювався, але я все одно перевірила два радіальні коридори, перш ніж виявила слід. Джонні мешкав у крилі зі скляними підлогами понад метановим озером. На його сенсорному замку досі жеврів слід папілярних ліній. Я зняла з нього знімок з допомогою свого джентльменського набору квартирного злодія і телепортувалася додому.

Урешті-решт я простежила, як мій мужчина обідає в китайському ресторані та вертається додому ночувати. Чималий здобуток як на один день.

Бі-Бі Сурбрінгер був моїм експертом зі штучного інтелекту. Бі-Бі працював в Управлінні обміну даних і статистики Гегемонії та більшу частину свого життя проводив, відкинувшись у кріслі вільного падіння, із півдюжиною мікровиводів у череп, і спілкуючись з іншими бюрократами в базовій площині інфосфери. Ми познайомилися ще в університеті, коли він провадив життя чистого кіберпанка, хакера у двадцятому поколінні, із шунтами в корі головного мозку, які вперше зробив, коли йому виповнилося дванадцять стандартних років. Насправді його звали Ернест, а своє прізвисько Бі-Бі він заробив, зустрічаючись із моєю подругою Шейлою Тойо. На другому побаченні він уперше постав перед Шейлою голяка, після чого та прореготіла добрі півгодини. Справа в тім, що Ернест був (і є) заввишки під два метри, але важив менше п'ятдесяти кіло, і Шейла заявила, що дупа в нього схожа на дві латинські букви В. Прізвисько, як це зазвичай і трапляється у випадку злих жартів, причепилося.

Я зайшла до нього в гості в одному з позбавлених вікон виробничих монолітів на ЦТК: Бі-Бі та його плем'я обходилися без видовищних краєвидів з атмосферних хмаросягів.

— Ну, Брон, — промовив він, — як така старперка, як ти, вирішила зацікавитися IT-грамотою? Тобі надто багато років для нормальної роботи.

— Бі-Бі, мені просто потрібно трошки інформації про штучні інтелекти.

— Усього-на-всього одна з найскладніших тем у відомому нам усесвіті, — зітхнув він і з сумом подивився на від'єднаний від нього зараз нейрошунт і штекери під мета-кортекс. Кіберпанки ніколи не від'єднуються, але держслужбовці мусять брати перерви на обід. Як і більшість кіберпанків, Бі-Бі відчував дискомфорт, коли не обмінювався даними та не серфив інформаційну хвилю. — То що ти хочеш дізнатися?

— Чому відділилися штучні інтелекти? — Треба ж було звідкись починати.

— Заявили, що в них проекти, не сумісні з повноцінним зануренням у Гегемонію — читай: людські справи, — кособоко розвів руками Бі-Бі. — Насправді ж, істинна причина нікому не відома.

— Але ж вони досі поруч? Досі займаються різними речами.

— А то. Системи без них зупинились би. Брон, ти ж і сама в курсі. Навіть Річ Спільна не змогла би функціонувати, якби Штінти не управляли конфігуруванням Шварцшильда в режимі реального часу...

— Гаразд, — перебила я його, поки він не вдався до свого кіберпанківського сленгу, — а що це за «інші проекти»?

— Ніхто не зна. Бреннер і Свейзі із корпорації «Арт-Інтел» вважають, що штучні інтелекти займаються розбудовою еволюції свідомості в масштабах галактики. Ми знаємо, що їхні зонди проникають у загумінкові світи значно далі від...

— А кібриди?

— Кібриди? — Бі-Бі аж трошки піднявся на ліктях, уперше зацікавившись розмовою. — Чому ти згадала про кібридів?

— Ти здивований, що я про них щось чула, Бі-Бі? Чому?

— Ну, по-перше, більшість постійно забуває про їхнє існування. Два століття тому у всіх була страшенна паніка, всі тільки й те робили, що теревенили про «викрадачів тіл»^[163] і всяке таке. А зараз про них уже ніхто навіть не згадує. Крім того, я тільки-но вчора бачив застереження про аномалію — кібриди зникають.

— Зникають? — Тепер настала моя черга випростуватися.

— Проект згортають. Раніше в Мережі Штінти тримали близько тисячі ліцензованих кібридів. Майже половина базувалася тут, на ЦТК. Перепис населення минулого тижня засвідчив, що впродовж останнього місяця дві їхні третини відкликали назад.

— А що відбувається, коли штучний інтелект відкликає кібрида?

— Хтозна. Мабуть, знищують їх. Штінти не люблять марнувати ресурси, тому, гадаю, генетичний матеріал просто пускають на переробку.

— Навіщо його переробляти?

— Ніхто цього не знає, Брон. Урешті-решт більшості з нас невтямки мало не всі мотиви, які стоять за діями Штінтів.

— Експерти вважають їх... Штінтів... загрозою?

— Жартуєш? Боятися можна було років шістсот тому. Два сторіччя тому Розкол зробив нас підозріливими, але направду, якби вони хотіли завдати людству шкоди, то навіщо було чекати так довго? Хвилюватися про те, що Штінти можуть окошитися проти нас, контрпродуктивно. З однаковим успіхом можна боятися заколоту тварин у колгоспі.

— Одна біда — штучні інтелекти розумніші від нас, — проказала я.

— Ну, так. Звісно.

— Бі-Бі, ти щось чув про проект повернення особистостей?

— Це типу як із Ґленнон-Гайтом? Чув. Аякже. Я навіть працював над одним таким в Університеті Райхса кілька років тому. Але це вже не модно. Більше цим не займаються.

— Чому?

— Господи... Брон, оце ти настільки далека? Проект повернення особистостей виявився коту під хвіст. Навіть із найкращим контролем симуляції... а вони під'єднували потужності ІТМ-КУО Збройних сил... неможливо успішно факторизувати всі змінні. Шаблон персони набуває самосвідомості... тільки не такої самосвідомості, як у нас із тобою, а розуміння того, що вона є штучно самосвідомою персоною. Це призводить до появи незворотних дивних петель та негармонічних лабіринтів, що навпростець ведуть в Ешерів простір^[164].

— А тепер переклади.

Бі-Бі зітхнув і зиркнув на синьо-золоту часову стрічку на стіні. За п'ять хвилин закінчувався його обов'язковий обід. І він зможе возз'єднатися з реальним світом.

— Перекладаю. Повернена особистість ламається. В неї їде стріха. По ній плаче дурка. Їй стріляє шиза.

— Геть усі?

— Геть усі.

— Але штучним же інтелектам досі ще цікавий процес?

— Та невже? І хто це каже? Вони ж ні одного не реалізували. Всі спроби повернення, про які мені доводилося чути, були ініційовані людьми. Більшість із них — криворукі університетські проекти. Здитинілі академіки пускають гроші на вітер, щоби повернути здитинілих академіків.

Я видушила з себе посмішку. Ще три хвилини, і він знову встромить штекер у голову.

— А у всіх повернених особистостей були свої офлайн-кібриди?

— Е? Брон, звідки такі думки? Ні в кого не було. Не спрацювало.

— Чому не спрацювало?

— Бо це переводить на гівно всю симуляцію. Адже тобі потрібен цілий набір ідеальних клонів та інтерактивне середовище з точністю до найменшої деталі. Бач, мала, у випадку з поверненими особистостями ти даєш їм жити в цьому світі через посередництво повномасштабної симуляції, а потім ставиш їй запитання у снах або з допомогою інтерактивних сегментів сценарію. Вилучити персону із симульованої реальності у повільний час...

Стара як світ кіберпанківська фраза на позначення... пробачте вже мені на слові... реального світу.

— ...означає ще скоріше довести її до повної шизи, — закінчив він думку.

Я похитала головою.

— Що ж, дякую, Бі-Бі.

Я ступила до дверей. До втечі мого університетського друга із повільного часу лишалося тридцять секунд.

— Бі-Бі, — подумавши, спитала я, — а ти коли-небудь чув про проект повернення персони поета зі Старої Землі на ім'я Джон Кітс?

— Кітс? Звісно. У мене було про нього в бакалаврській. Проект Марті Кароллюса з Нового Кембриджа.

— І що сталося?

— А те, що й зазвичай. Персона зациклилася в дивній петлі. Але ще до свого розпаду померла повноцінною смертю в симуляції. Якесь стародавнє захворювання.

Бі-Бі глянув на годинник, усміхнувся і взявся за шунт. Та перед тим, як встромити його в гніздо у черепі, ще раз — практично блаженними очима — подивився на мене.

— Згадав, — промовив він, замріяно всміхаючись, — від туберкульозу.

* * *

Якби наше суспільство коли-небудь обрало підходи орвеллівського Старшого Брата, обраним інструментом для здійснення гніту мав би стати кредитний кільватер. І в економіці, повністю позбавленій готівки і з залишковими слідами чорного ринку натуробміну, всю діяльність людини можна простежити в реальному часі, всього лишень спостерігаючи за кредитним кільватером її універсальної картки. Колись суворі закони боронили конфіденційність інформації про картки, але в людей є звичка нехтувати законами, а суспільство, даючи крен у бік тоталітаризму, такі закони анулює.

Кредитний кільватер, що його по собі залишила картка Джонні за ті п'ять днів, розповіла мені про чоловіка зі сталими звичками і скромними витратами. Але перш ніж розбиратися з виписками по його картці, я провела два нудні дні, спостерігаючи за Джонні.

Дано: Звичайна перевірка показала, що вже сім місцевих місяців — або п'ять стандартних — він сам-один мешкав у Східному Вулику Бергсона. Вранці він снідав у кафе неподалік, після чого телепортувався на Ренесанс-Вектор, де працював годин п'ять, займаючись якимись дослідженнями в архівах паперових документів. Потім — робив невеликий обідній перекус у вуличного торговця, ще годину-дві проводив у книгозбірні, відтак вертався назад на Луз або до якогось улюбленого ресторану на іншій планеті. До своєї квартирки він заходив о 22:00. Телепортувань на нього припадало більше, ніж на пересічного неробу середнього класу з Луза, але життя він вів загалом занудне. Виписки по кредитці тільки підтверджували те, що впродовж тижня, коли стався злочин, Джонні дотримувався того самого розкладу, якщо не брати до уваги кілька додаткових придбань: одного дня туфлі, іншого — бакалію, плюс візит до бару на Ренесансі-В у день свого «вбивства».

Ми зустрілися під час вечері у невеличкому ресторанчику на вулиці Червоного Дракона^[165] неподалік від порталу Панни Ціндао-Сішуан. Страви були дуже гарячими, дуже гострими і дуже смаковитими.

— То як справи? — поцікавився він.

— Чудово. Від часу нашого знайомства я збагатилася на тисячу марок і дізналася про існування чудового кантонського ресторанчика.

— Радий, що мої гроші витрачаються з розумом.

— До речі, про ваші гроші... Звідки вони? Просиджуванням штанів у бібліотеці на Ренесанс-Векторі багато не заробиш.

Джонні повів бровою:

— Я живу на невеличку... спадщину.

— Хотілось би вірити, не таку вже й невеличку. Я розраховую на гонорар.

— І він буде відповідний нашим цілям, пан-Ламіє. Ви вже з'ясували щось цікаве?

— Розкажіть мені, чим займаєтеся у бібліотеці? — здвигнула я плечима.

— Невже це може стосуватися справи?

— Еге ж, чому б і ні?

Він подивися на мене дивним поглядом своїх очей, від якого в мене робилися ватними ноги.

— Ви мені декого нагадуєте, — тихо промовив він.

— О? — Якби це промовив хтось інший, в мене одразу з'явився би привід вийти. — Кого? — натомість поцікавилася я.

— Одну... жінку, яку я колись знав. Дуже давно. — Він провів пальцями по чолу, так ніби йому раптом запаморочилося в голові або він утомився.

— Як її звали?

— Фанні. — Це слово він майже прошепотів.

Я знала, про кого йдеться. У Джона Кітса була наречена на ім'я Фанні. Їхній роман складався з низки романтичних розчарувань, які ледве не звели поета з глузду. Коли він помер в Італії, на самоті, якщо не враховувати товариша у дорозі, покинутий, на власне переконання, всіма друзями та коханою, то заповів покласти нерозпечатані листи від Фанні та пасмо її волосся до себе в могилу.

Іще тиждень тому я нічого не знала про цього Джона Кітса, а всю цю дурню прочитала в комлозі.

— Що ви робите в бібліотеці? — поцікавилася я.

— Досліджую одну поему, — прокашлявся кібрид. — Шукаю фрагменти оригіналу.

— Щось із Кітса?

— Так.

— В онлайні знайти не простіше?

— Простіше. Але для мене важливо побачити першотвір... торкнутися його.

Я замислилася над цим.

— І про що поема?

Він усміхнувся... принаймні губами. Його карі очі і далі здавалися бентежними.

— Вона називається «Гіперіон». Важко описати, про що вона... Мабуть, про невдачу митця. Кітс її так ніколи і не дописав.

Я відсунула тарілку та сьорбнула теплого чаю.

— Кажете, Кітс не дописав її? Хочете сказати, це ви її так і не дописали?

Його остовпілий вираз обличчя мав бути невимушеним... ну, або Штінти — довершені актори. Наскільки мені відомо, то другий варіант імовірний.

— Боже правий, — промовив він. — Я ж не Джон Кітс. Хай моя персона і грунтується на шаблоні поверненої особистості, але цей факт робить мене не більшим Кітсом, ніж ваше прізвище Ламія перетворює вас на монстра. На мене впливали мільйони речей, завдяки яким я став іншим від сердешного сумного генія.

— Ви казали, я вам нагадую Фанні.

— Відгомін спогаду. Навіть менше. Ви ж навчалися з допомогою РНК-терапії, правда?

— Так.

— Ну, так ось це щось подібне до неї. Спогади, які здаються... порожніми.

Чоловік-офіціант приніс печиво із передбаченнями.

— У вас з'являлися думки відвідати Гіперіон? — питала я далі.

— А що це?

— Загумінковий світ. Планета десь за Парваті, здається.

Джонні виглядав спантеличеним. Він уже розламав печиво, але прочитати своє віщування не встиг.

— Здається, колись його ще називали Світом поетів, — правила я далі. — Там навіть є місто, назване на вашу честь... на честь Кітса.

— Перепрошую, — похитав молодик головою, — але я вперше чую про це місце.

— Хіба таке можливо? Хіба штучним інтелектам не відомо про все на світі?

Він коротко та різко засміявся.

— Саме цьому відомо дуже мало. — Джонні прочитав своє передбачення: «СТЕРЕЖІТЬСЯ НЕОБДУМАНИХ РІШЕНЬ».

Я схрестила руки на грудях.

— Якщо чесно, то крім дешевого фокусу з голограмою управлінця із банку, я досі не маю жодних доказів, що ви той, за кого себе видаєте.

— Дайте мені вашу руку.

— Мою руку?

— Так. Будь-яку. Дякую.

Джонні взяв мою праву долоню між своїми руками. Його пальці були довшими від моїх. Мої ж були дужчими.

— Заплющте очі.

Я скорилася. Ніякого переходу не відчулося. Ось я сиджу в «Блакитному лотосі» на вулиці Червоного Дракона, а ось я вже... ніде. Десь! Мчали сіро-голубою базовою площиною інфосфери, крутили віражі над сталево-жовтими інформаційними магістралями, пролітали над і під величезними містами осяйних сховищ даних, червоними хмаросягами, вбраними у чорну захисну кригу^[166], і простими логічними об'єктами (на кшталт особистих рахунків або корпоративних файлів), що горіли огнями нафтопереробних заводів уночі. І понад усім, поза межами видимості, ніби зачаєні в перекрученому просторі, гігантською вагою нависали штучні інтелекти, їхні елементарні комунікації бриніли знавіснілими тепловими блискавками паралельно нескінченного небокраю. Вдалині, майже загублені в лабіринті тривимірного неону, що відділяв однісіньку кутову секунду цієї неймовірної інфосфери крихітної планетки, я радше відчувала, ніж бачила, м'який погляд карих очей, які чекали на мене.

Джонні відпустив мою руку і розламав для мене печиво з передбаченням. На клаптику паперу було написано: «ІНВЕСТУЙТЕ В ІННОВАЦІЇ З ГОЛОВОЮ».

— Господи Ісусе! — прошепотіла я. Раніше я вже літала базовою площиною інфосфери разом із Бі-Бі, але без шунта це лише бліда тінь від подорожі із Джонні. Різниця все одно, що між феєрверками в чорно-білому голоматографі і живою присутністю під час салюту. — Як вам це вдалося?

— А завтра будуть новини у нашій справі? — спитав він упрост.

І до мене повернулася звична стриманість:

— Завтра, — відрізала я, — у мене в планах із нею закінчити.

Ну, може, і не закінчити, але щонайменше дати їй поштовх. Останнім записом на виписці до картки йшов розрахунок у барі на Ренесансі-В. Звісно, що я туди навідалася ще першого дня, погомоніла із завсідниками, бо за шинквасом бармена-людини не знайшла. Але все одно ні на кого, хто пам'ятав би Джонні, не натрапила.

Заклад однозначно не вписувався в категорію таверни з дерева та міді, яку ми з Джонні відвідували на ЦТК. Тіснився він на другому поверсі ветхої споруди у занедбаному кварталі в двох кварталах від бібліотеки, де Джонні провів кілька днів. Він би навряд чи сюди зазирнув просто по дорозі до площі з телепортами, але міг тут опинитися, якби зустрів когось у бібліотеці або поруч і схотів із ним віч-на-віч перекинутися словом-двома.

Я там просиділа шість годин поспіль, і мені вже встигли приїстися солоні горішки та вивітрене пиво, коли раптом у бар заскочив якийсь старий клошар. У мене склалося враження, що він тут був частий гість, бо навіть не пригальмував на порозі, не роззирнувся, а одразу подибав до маленького столика в глибині залу і мимохідь устигнув замовити собі віскі в механічного офіціанта. Підсівши до нього, я зрозуміла, що не такий він уже і клошар, радше — приклад утомленої людини, котру можна побачити в крамничці у лихваря та біля вуличних розкладок у тому кварталі. Чоловік примружився, кинувши на мене погляд переможеного.

— Можна?

— Залежно для чого, сестричко. Чим гендлюємо?

— Я купую. — Я вмостилася навпроти, поставила на стіл свій кухоль пива і підсунула діду двовимірне фото Джонні, на якому він саме заходив у будку телепорту на ЦТК. — Бачив такого?

— Можливо, — мигцем зиркнув старий і знову переключився на віскі.

Я махнула роботу-офіціанту, щоби той повторив.

— Якщо ти його бачив, то сьогодні в тебе вдалий день.

Дід рохкнув і пошкріб затилля долоні об сиву щетину на щоці.

— Ну, то коли це справді так, то, бляха-муха, уперше за багацько часу. — Він зосередив свою увагу на мені: — Скільки? За що?

— За інформацію. Скільки — залежить від самої інформації. То ти його бачив? — і я дістала з кишені блузи банкноту номіналом п'ятдесят марок із чорного ринку готівки.

— Ага.

Купюра опустилася на стільницю, але й досі перебувала в мене у руці.

— Коли?

— Минулого вівторка. Вранці.

День правильний. Я підсунула йому гроші і дістала нову банкноту.

— Самого?

— Дай-но покумекаю, — старий облизав губи. — Не думаю... ні, він сидів он там. — Клошар тицьнув на столик під задньою стіною. — З ним було ще двоє. Один із них... ну, я саме тому і запам'ятав його.

— Що ти запам'ятав?

Дід потер указівним пальцем об великий, повторюючи старий як сама скнарість жест.

— Розкажи мені про двох чоловіків, — я намагалася йому влестити.

— Молодший чоловік... твій чоловік... він був з одним із тих, ну, знаєш, екопсихів у плащах. Їх іще по ГТВ постійно показують їх із їхніми бісовими деревами.

«Деревами?»

— Тамплієром? — ошелешено спитала я. Що б тамплієрові робити в барі на Ренесансі-В? Якщо стежив за Джонні, то навіщо напнув свій плащ? Все одно що вбивця, котрий іде на діло в костюмі клоуна.

— Ага, тамплієр. Плащ бурий, а сам із східними рисами обличчя.

— Чоловік?

— Ну, я же казав.

— Можеш описати його детальніше?

— Нєа. Тамплієр. Цибатий як зараза. Обличчя було погано видно.

— Ну, а інший?

Старий знизав плечима. Я дістала ще одну купюру і поклала обидві біля свого кухля.

— Вони прийшли разом? — підказала я. — Всі троє?

— Не знаю... не можу... Ні, зажди. Твій мужик і тамплієр прийшли першими. Пам'ятаю, що бачив плащ до того, як усівся інший.

— Опиши другого.

Старий помахав офіціантові і замовив третю чарку. Розплатилася з ним я, і служка шугнув геть на своїх шумних роторах.

— Ну, типу як ти, — сказав старий. — Схожий на тебе.

— Низький? — угадувала я. — Кремезний із дужими руками? Лузієць?

— Ага, ма'ть, так. Я на Лузі не бував.

— Що ще?

— Лисий, — згадував далі дід. — Тільки оте... як там його... моя онучка носила на голові. Хвостик.

— Косичка, — поправила його я.

— Точно. Один чорт. — Чоловік потягнувся до купюр.

— Ще пару питань. Вони сперечалися?

— Нєа. Не думаю. Балакали геть тихо. Тут у таку пору обмаль народу.

— А о котрій це було?

— Вранці. Десь біля десятої.

Це збігалося з даними виписки.

— Ти чув, про що вони говорили?

— Еге.

— Хто говорив більше всіх?

Старик випив чарку і зморщив лоба в задумі.

— Першим почав той тамплієр. Твій чоловік, здається, відповідав на питання. Коли я на нього поглядав, то він здавався здивованим.

— Приголомшеним?

— У-у, просто здивованим. Типу чувак у плащі сказонув щось, чого він не очікував.

— Ти казав, що першим заговорив тамплієр. А після нього? Мій чоловік?

— У-у. Отой з хвостом. А потім пішли геть.

— Усі троє?

— Нєа. Твій і хвостатий.

— А тамплієр лишився?

— Ага. Наче так. Здається. Я пішов відлити. Коли повернувся, то, по-моєму, вже нікого не було.

— Куди попрямували ті двоє?

— Хай тобі ж грець, звідкіль мені це знати? Я ж за ними особливо не приглядав. Я бухав, а не шпигував!

Я кивнула. Знову підкотив механічний офіціант, але я відігнала його помахом руки. Дід сердито скулився, дивлячись йому у спину.

— Значить, коли вони йшли геть, то не сперечалися? Жодних ознак сварки або примусу, з яким вивели чоловіка?

— Кого вивели?

— Чоловік із косичкою — того, що цікавить мене.

— У-у, трясця, звідки мені знати? — Він подивився на затиснуті в брудному кулаці банкноти і на індикатор віскі механічного офіціанта, розуміючи, що, мабуть, не одержить «добавки» ні того, ні іншого. — На кий ляд воно тобі взагалі треба?

— Шукаю цього хлопця, — відповіла я та озирнула зал. За столиками сиділо щось із двадцятеро відвідувачів. Більшість скидалася на завсідників. — Може, хтось із них міг його бачити? Або ти пам'ятаєш, що бачив когось із присутніх у той день?

— У-у, — монотонно мугикнув він. Я раптом помітила, що очі в діда мали той самий колір, що й віскі, яке він споживав.

Я підвелася і залишила останню купюру номіналом двадцять марок на столі.

— Дякую, друже.

— Заходь іще, сестричко.

Я ще не встигла дійти до виходу, а механічний офіціант уже котив до нього.

* * *

Я рушила назад до бібліотеки, затримавшись на цілу хвилину у жвавій околиці комплексу телепортів. Отже, станом на цей момент події виглядали так: Джонні зустрівся з тамплієром, який, можливо, першим підійшов до нього у бібліотеці або на вулиці, коли той прибув до книгозбірні у другій половині ранку. Потім вони рушили поговорити сам-на-сам деінде в тихому місці, і те, про що його повідомив храмовник, подивувало Джонні. Потім з'явився чоловік із косичкою (можливо, лузієць) і взяв участь у розмові. Джонні з Косичкою пішли з бару вдвох. Іще пізніше Джонні телепортувався на ЦТК, а звідти — з іще однією особою, можливо, храмовником або лузійцем — на Мадг'ю, де хтось із них спробував його вбити. Направду вбив його.

Забагато прогалин. Забагато «якихось чоловіків». З біса мало для результатів роботи одного дня.

Я вагалася, чи вертатися назад на Луз, коли на обмеженій частоті, доступ до якої мені відкрив Джонні, зацвірінчав комлог.

— Пан-Ламіє, — тремтів його голос, — прошу, хутчіш до мене. Здається, вони знову спробували це зробити. Вбити мене. — Координати, що прозвучали потім, відповідали Східному Вулику Бергсона.

Я кинулася до телепорту.

Двері до квартирки Джонні були прочинені. У коридорі нікого не виявилося. Жодних звуків не долинало з самого помешкання. Що б там усередині не сталося, представники влади поки не прибули.

Одним рухом я дістала батьків автоматичний пістолет з кишені пальта, дослала набій у патронник і ввімкнула лазерний приціл.

Я зайшла, пригинаючись, випроставши обидві руки і сковзаючи червоною цяткою по темних стінах, дешевій репродукції на дальній стіні. У передпокої було порожньо. Вітальня та медіа-ніша також.

Джонні лежав на підлозі спальні, притиснувшись головою до ліжка. Простирадло просякло кров'ю. Він спробував обіпертися, але впав. Двері-купе позаду стояли відчинені, і всередину квартири звідти віяв вогкий промисловий вітер з боку торговельно-розважального центру просто неба.

Я перевірила єдиний туалет, куций хол, кухонну нішу та повернулася оглянути балкон. З висоти двохсот із гаком метрів вид на плавні обводи Вулика, що виходив на десяти- чи дванадцятикілометровий відрізок Канального ТРЦ, здавався дуже мальовничим. Дах Вулика в'язали докупи сила-силенна швелерів на висоті ста із хвостиком метрів. Тисячі вогнів, рекламних голограм та неонових огнів палали назовні, зливаючись у блиску тремкого електричного туману.

Тільки на цій стіні Вулика були сотні аналогічних балконів, і всі безлюдні. Найближчий знаходився за двадцять метрів. Зазвичай ріелтори говорять про них як про вигоду (Бог мені свідок, Джонні найпевніше чимало доплачував за зовнішню квартиру), але користі з балконів було мало через дужі вітри, які дмухали вгору до вентиляторів, тягнучи за собою звичний пісок, сміття і вічний аромат Вуликів: запахи машинної оливи й озону.

Я відклала пістолет і повернулася до Джонні.

Неглибокий, але рваний поріз ішов від лінії росту волосся і до брови. Коли я вийшла з ванни зі стерильною серветкою, щоби протерти рану, Джонні вже сидів.

— Що сталося? — запитала я.

— Двоє чоловіків... чекали на мене в спальні. Вони якось обійшли сигналізацію на балконі.

— Можна подавати заявку на відшкодування безпекового податку. Що далі?

— Ми борюкалися. Здається, вони намагалися поволокти мене до дверей. В одного з них був шприц, але мені вдалося вибити його.

— Чому вони втекли?

— Я ввімкнув внутрішню сигналізацію в квартирі.

— Але не викликали охорону Вулика?

— Ні. Не хочу з ними зв'язуватися.

— Хто вас ударив?

— Я сам, — сором'язливо всміхнувся Джонні. — Вони мене відпустили. Я погнався за ними, перечепився та впав на туалетний столик.

— Елегантною цю вашу прочуханку не назвеш, — проказала я, вмикаючи лампу. На килимі знайшлася ампула зі шприца-інжектора, яка закотилася під ліжко.

Джонні подивився на неї, немов на гадюку.

— Є версії? — поцікавилася я. — Знову СНІД-ІІ?

Він похитав головою.

— Я знаю місце, де його зможуть проаналізувати, — правила я далі. — На мою думку, це було снодійне. Вони просто хотіли забрати вас із собою... а не вбивати.

Джонні поправив серветку і скривився. Кров і досі текла.

— Навіщо комусь викрадати кібрида?

— Це ви мені розкажіть. Я вже починаю думати, що так зване вбивство було просто невдалою спробою викрадення.

Джонні помотав головою.

— У когось із нападників була косичка? — спитала я.

— Не знаю. Вони носили капюшони та осмотичні маски.

— Хтось із них був досить високим, щоби вважатися тамплієром, або досить сильним, щоби здатися лузійцем?

— Тамплієром? — здивувався Джонні. — Ні. Один середнього зросту як на мешканця Мережі. Інший, з ампулою, міг бути лузійцем. Досить таки дужий.

— То ви голіруч намагалися вловити лузійського горлоріза? У вас є біопроцесори або імпланти-підсилювачі, про які я не в курсі?

— Ні. Я просто оскаженів.

— Значить, штучні інтелекти здатні сердитися? — я допомогла йому підвестися на ноги.

— Я — так.

— Гайда, — проказала я. — Знаю я тут одну автоклініку зі знижками. Поки що залишатиметеся поруч зі мною.

— З вами? Навіщо?

— Бо ви щойно перекваліфікувалися з клієнта, якому був потрібен детектив, на клієнта, якому потрібен охоронець.

На схемах зонування Вулика моє помешкання не було позначене як житлове приміщення. Я «успадкувала» верхній поверх реконструйованого складу, що раніше належав моєму другові, який переховувався від лихварів. У зрілому віці він раптом вирішив перебратися до однієї із загумінкових колоній, і приміщення в одному ке-ме від дверей мого кабінету відійшло мені на хороших умовах. Інтер'єр був трошки грубуватий, і шум вантажних доків інколи заглушав бесіди. Зате простору тут вистачило б і на десять звичайних квартир, та й навіть спортзал я собі могла влаштувати вдома.

Приміщення щиро заінтригувало Джонні, і я кляла себе за те, що мені було приємне його вдоволення. Ще трошки, і я почну фарбувати губи помадою та рум'янитися, аби сподобатися цьому кібриду.

— Чому ви мешкаєте на Лузі? — поцікавилася я в нього. — Більшості іншосвітян сила тяжіння дошкуляє фізичним болем, а пейзажі видаються монотонними. Ще й дослідженнями займаєтеся на Ренесансі-В. То чомутут?

Коли він відповідав, то я зловила себе на тому, що пильно до нього дослухаюся і не зводжу з нього погляду. Він носив проділ посередині, кінчики його назагал прямого каштанового із рудуватим відтінком волосся вже закручувалися, спадаючи на комір. Коли Джонні говорив, то мав звичку підпирати щоку кулаком. Мене приголомшило, що його вимова насправді була притаманна для людей, які досконало вивчили нову для себе мову, а не недбало засвоювали її з народження. Зате в основі його акценту відчувалися наспівні нотки, з якими говорив один мій знайомий квартирний злодюжка, що виріс на Есквіті — тихій містечковій планетці, яка входила до складу Мережі і була заселена іммігрантами Першої експансії родом із Британських островів.

— Я багато де жив, — відказав він. — Моя мета — спостерігати.

— В ролі поета?

— Ні, я не поет, — похитав він головою, скривився й обережно торкнувся швів. — Він був ним.

Попри обставини в Джонні відчувалися таке завзяття і жага до життя, які я рідко зустрічала в чоловіках. Це важко пояснити, але мені припадало бути в компаніях, де сильні цього світу потрапляли в орбіту навколо таких от людей. І йдеться тут не про його замкнутість або чуттєвість. Ідеться про енергію, якою він бринів і яку випромінював, навіть коли просто спостерігав.

— А чому ви тут живете? — у свою чергу спитав він.

— Я тут народилася.

— Так, але ж у дитинстві мешкали в Центрі Тау Кита. Ваш батько служив там сенатором.

Я змовчала.

— Багато хто очікував, що ви підете у політику, — правив він далі. — Вас відрадило самогубство батька?

— Це було не самогубство.

— Ні?

— Усі новини, всі розслідування говорили протилежне, — безбарвним голосом заявила я. — Та мій батько ніколи не наклав би на себе руки.

— Отже, вбивство?

— Так.

— Незважаючи на відсутність мотивів або натяку на підозрюваного?

— Так.

— Зрозуміло, — зітхнув він. У жовтому світлі ліхтарів над вантажними доками, що пробивалося крізь курні шибки, його шатенова чуприна відливала свіжою міддю. — Вам подобається працювати детективом?

— Тільки коли виходить добре. Хочете їсти?

— Ні.

— Тоді давайте спати. Можете лягти на канапі.

— І часто у вас виходить добре? — не здавався він. — В роботі детектива?

— Завтра побачимо.

Уранці Джонні телепортувався на Ренесанс-Вектор у фактично свій звичайний час, зачекав трошки біля виходу, а потім переправився до Музею старопоселенців на 7 Дракона. Звідти стрибнув на головний телепорт-комплекс Нордгольма, а звідти квантувався на Божегай.

Графік ми розробили завчасно, і я вже чекала на нього на Ренесансі-В, сховавшись у тінях колонади.

Чоловік із косичкою вийшов третім після Джонні. Безсумнівно, ми мали справу з лузійцем. У своїй блідості, мускулатурі, масі тіла та гоноровитій манері пересуватися він міг би бути моїм давно загубленим братом.

Жодного разу він не глянув на Джонні, але я зрозуміла, що лузієць здивувався, коли кібрид розвернувся і рушив до порталів, що вели на інші планети. Я йшла позаду обох і картку побачила тільки краєчком ока, проте могла битися об заклад, що в Косички є трасувальний чип.

У Музеї старопоселенців Косичка поводився дуже обачно, не випускав Джонні з виду, але не забував стежити і за власною спиною. Я була вдягнута у толстовку для дзен-гностичних медитацій, картуз із маскувальним дашком і все таке, ще й жодного разу не глянула в їхню сторону, завернувши до зовнішніх телепортів музею та перескочивши одразу на Божегай.

Я з важким серцем залишала Джонні самого в музеї та телепорт-комплексі Нордгольма, але то все громадські місця, тому ризикувала я осмислено.

У порталі прибуттів Світового дерева Джонні з'явився вчасно, одразу придбавши квиток на екскурсію. Його тіні довелося поквапитися і виказати себе, щоби встигнути на екраноліт-омнібус до того, як той стартував. Я вже сиділа у задньому ряду горішньої палуби, а Джонні зайняв крісло у передній частині, як ми і домовлялися. Тепер я була схожа на завалящого туриста, і моя камера знімала одночасно з десятком інших, коли Косичка похапцем займав місце за три ряди від Джонні.

Екскурсії Світовим деревом — це завжди розвага (батько вперше взяв мене сюди, коли мені було тільки три стандартні роки), але цього разу, коли екраноліт ширяв над гіллям завбільшки з автостради і нарізав круги навколо стовбура, що міг шириною позмагатися з вулканом Олімп на Марсі, я з усе більшим занепокоєнням реагувала на кожного храмовника у каптурі.

Перед усім цим ми із Джонні обговорили різноманітні розумні та страшенно хитрі способи вистежити Косичку, якщо він об'явиться, прослідкувати за ним до його лігва і, якщо знадобиться, тижнями розгадувати гру, що він її вів. Але врешті-решт я зробила вибір на користь прямолінійного варіанту.

Омнібус викинув нас біля Музею М'юїра, і люди тирлувалися на площі перед ним, розриваючись між бажанням витратити десять марок для самоосвіти або ж навпростець іти до сувенірної крамнички. Я підійшла до Косички, схопила його за плече і буденним тоном поцікавилася:

— Привіт. Не хочеш мені розповісти, якого хріна тобі треба від мого клієнта?

Існує древній стереотип, згідно з яким лузійці делікатні як шлунковий зонд і вдвічі менш приємні. І якщо я зробила все можливе для того, щоби підтвердити першу половину цієї думки, то Косичка вирішив ґрунтовно підкріпити істинність другої половини тези.

Він був швидкий. Навіть попри мій звичайний захват, що паралізував м'язи його правої руки, лівою він тієї ж секунди вихопив ніж і розсік ним повітря.

Я повалилася на правий бік, дозволивши лезу свиснути в повітрі у кількох сантиметрах від моєї щоки, впала на тротуар і, відкочуючись, намацала невральний аудіотравмат. За мить я вже стояла на одному коліні, ладна дати відсіч загрозі.

Якій загрозі? Косичка тікав. Геть від мене. Від Джонні. Він розштовхував туристів і петляв між ними, прориваючись до входу у музей.

Запхнувши травмат у кобуру-напульсник, я й собі кинулася бігти. Травмати — прекрасна зброя на короткій дистанції (цілитися просто, наче з дробовика, тільки без гнітючих наслідків розсіювання променя для невинних перехожих), але нікуди не годиться далі ніж за вісім-десять метрів. Відрегулювавши його до максимального радіуса враження, я би подарувала страшний головний біль половині туристів на площі, але Косичка був уже надто далеко, щоби його цей промінь завалив. Тож я кинулася за ним.

До мене підбіг Джонні. Але я махнула йому, щоби забирався геть:

— У мене! — крикнула я. — Все позамикай!

Косичка був уже на вході до музею й озирнувся на мене. У руці він і досі тримав кинджал.

Я рушила на нього, навіть радіючи з кількох наступних хвилин.

Косичка перемахнув через турнікет, пробиваючись поміж туристів у напрямку дверей. Я бігла за ним.

Тільки в склепінчастому інтер'єрі Великої зали я збагнула, куди він прямував, пробираючись людним ескалатором до Екскурсійного мезоніну.

На екскурсію до храмовників я потрапила з батьком у три роки. Портали телепорту ніколи не вимикалися, і на обхід усіх тридцяти світів, де екологам тамплієрів пощастило зберегти часточку дикої природи, що, на їхню думку, вдовольнила би М'юїра, було потрібно біля трьох годин. Я могла помилятися, бо не дуже добре пам'ятала, але, здається, маршрут складався із замкнутих доріжок, на яких портали для зручності в користуванні екскурсоводами-храмовниками й техперсоналом знаходилися відносно недалеко один від одного.

Чорт.

Охоронець в однострої біля порталу початку екскурсії зауважив якусь колотнечу, коли Косичка біг крізь юрбу, і приготувався перехопити грубого порушника. Навіть із п'ятнадцяти метрів я побачила вираз невіри на обличчі старого вахтера, коли він похитнувся назад, а в його грудях стирчало руків'я довгого кинджала Косички.

Цей старий охоронець, можливо, місцевий правоохоронець у відставці, опустив сполотніле обличчя, обережно торкнувся ножа, ніби він був частиною якогось розіграшу, і впав долічерева на кахлі Мезоніну. Туристи закричали. Хтось вереснув про лікаря. А я бачила, як Косичка відштовхнув тамплієра-вахтера і зник в осяйному телепорті.

Я цього не планувала і дременула до воріт стрибка не вповільнюючись.

По той бік я ледве не поїхала ковзким трав'яним схилом. Лимонно-жовте небо вгорі. Тропічні аромати. До мене звертаються перелякані обличчя. Косичка вже здолав півшляху до наступного порталу, чкурнувши навпростець витіюватими клумбами та продираючись садком із дерев-бонсай. Я впізнала, це був світ планети Фудзі. Спершу схилом униз, а потім знову довелося дряпатися руйнівним шляхом Косички по клумбах, під гору.

— Спиніть того чоловіка! — прокричала я, хоч сама розуміла, наскільки тупо це звучить. Ніхто й не поворухнувся, окрім японського туриста, котрий підняв камеру та записав сцену погоні.

Косичка озирнувся, проштовхався крізь натовп гав із роззявленими ротами і зайшов у портал.

Я знову тримала травмат у руці і махнула ним на тлум людей:

— Геть, геть! — Навколо мене поквапно утворився вільний простір. У телепорт я ступала з обережністю, тримаючи травмат напоготові. Ножа в Косички більше не було, але хтозна, які ще іграшки він міг носити з собою.

Сліпуче світло на воді. Фіолетові хвилі Моря Безкрайого. Шлях пролягав вузьким дерев'яним містком у десятьох метрах над бакенами, що його тримали. Стежина звивалася, проте перш ніж зробити коло, бігла вперед над казковим кораловим рифом і саргасовими жмутами острівця жовтих ламінарій, але вже геть наприкінці перетворювалася на вузеньку кладку до самісінького порталу. Косичка перескочив шлагбаум на службовий хід і вже був на середині кладки.

Я скочила на десять кроків до краю платформи, перемкнула травмат на режим вузького променя, виставила повний автоматичний вогонь і помахала невидимим батогом, ніби садовим шлангом.

Здавалося, Косичка зашпортався на півкроці, але таки подужав останні десять метрів до порталу і пірнув у нього. Я вилаялася та полізла до воріт, нехтуючи окриками храмовника-екскурсовода позаду. Перед очима промайнув знак, що попереджав туристів і закликав їх накинути щось тепле. Та я вже опинилася по той бік, заледве відчувши душ із зашпорів, коли минула енергетичну ширму телепорту.

Ревів буран, шмагаючи арку силового поля, завдяки якому туристична доріжка мала вигляд тунелю колючої білизни. 7 Дракона... Її північні терени, проект обігрівання яких тамплієрам — через своє лобі в Речі Спільній — удалося заморозити задля порятунку полярних примар. На плечі ніби хомут тренажера навалилася сила тяжіння в 1,7 рази більша від стандартної. Страх як шкода, що Косичка теж був лузійцем, а то якби він мав типові для Мережі фізичні дані, я би враз його зловила. Тепер побачимо, хто з нас у кращій формі.

Утікач устигнув пробігти метрів п'ятдесят по доріжці і тепер озирався. Інший портал знаходився десь поруч, але через віхолу нічого не було видно, і потрапити куди-небудь, окрім туристичної стежки, неможливо. Я вистрибом неслася за ним. Прогнуті під силою тяжіння, тамплієри зробили цей маршрут найкоротшим в усій своїй екскурсії, замкнувши його приблизно за двісті метрів. Наздоганяючи Косичку, я вже чула його важке дихання. Біглося мені легко, до наступного телепорту він явно не встигав. Туристів на шляху не виявилося, нас ніхто не переслідував, і мені спало на думку, що це непогане місце для проведення допиту.

За тридцять метрів від виходу Косичка розвернувся, припав на коліно та націлив на мене енергетичний пістолет. Перший розряд влучив переді мною в землю, бо лузієць не звик до місцевої сили тяжіння і не врахував вагу зброї під дією незвичної гравітації на 7 Дракона. І тим не менше за якийсь метр від мене пропалив вічну мерзлоту, висмаливши пасмугу жужелі на доріжці. Чоловік скоригувався.

Я вибралася за межі захисного поля, пробиваючись крізь пружний опір та провалюючись у замети глибиною по пояс. Холодне повітря обпекло легені, а сніг умить заліпив обличчя та голі руки. Я бачила, як Косичка виглядав на мене з освітленого проходу, але зараз непроглядність завірюхи грала на мою користь, поки я борсалась крізь кучугури в напрямку лузійця.

Косичка просилив голову, плечі та праву руку крізь стіну-перепону, мружачись проти шквалу крижинок, що обсіли його щоки та лоб за якусь секунду. Другий заряд пістолета хоч і пройшов вище мене, та я все одно відчула його жар. Зараз нас розділяв десяток метрів. Установивши промінь травмата на найширший можливий сектор ураження та вистріливши в напрямку лузійця, я навіть не підняла голови із заміття, де й упала від самого початку.

Косичка випустив свій пістолет із рук у сніг і повалився назад у захисне поле.

Я прогорлала переможний поклик, який загубився в ревінні вітру, і почвалала до силової стіни. Руки-ноги відчувалися як щось страшенно далеке, аж ген за межею холодного болю. В мене горіли щоки й вуха. Викинувши з голови думки про обмороження, я кинулася на поле.

Це була перепона третього класу, спроектована таким чином, щоб утримувати стихії та крупні об'єкти, як от полярні примари, подалі від туристів, але не перешкоджати випадковому відвідувачу, котрий збився на манівці, або храмовнику у пошуках такого відвідувача, повернутися назад на стежину. Проте в такому вихолодженому й ослабленому стані, як у мене, довелося якийсь час битися об неї, ніби мусі об пластик, сковзаючись при цьому на снігу та кризі. Нарешті пощастило продавитись усередину. Я важко й незграбно впала, ледве потягнувши за собою ноги.

В раптовому теплі коридору мене стало трусити. Намагаючись опанувати себе, я струсила пластівці сльоти і змусила підвестися спершу навколішки, а потім і на ноги.

Останні п'ять ярдів Косичка біг до виходу в телепорт, теліпаючи правою рукою, так наче вона була поламана. Я знала про спричинену аудіотравматом агонію, в якій зараз горіли його нервові закінчення, і не заздрила йому. Щойно я припустила за ним, він озирнувся і ступив у портал.

Мауї-Заповітна. Тропічне повітря пахло океаном та рослинністю. Небо мало блакитний відтінок Старої Землі. Я одразу зрозуміла, що стежина веде до одного з небагатьох вільних плавучих островів, які тамплієри змогли вберегти від приборкання Гегемонією. Острів виявився великим, мабуть, із півкілометра з краю в край, і з широкої оглядової платформи біля вхідного телепорту, що оперізувала стовбур грот-дерева, було добре видно широке парусне листя, напнуте вітром, та стернове лоззя бразолійного кольору, яке ще довго тягнулося в кільватері. Вихідний портал знаходився лише у п'ятнадцятьох метрах нижче по сходах, але я одразу помітила, що Косичка дременув головною доріжкою у протилежну сторону, до гурту хиж і кіосків на березі острова.

Це було єдине місце, якраз посеред Екскурсійного маршруту, де тамплієри дозволили звести людські споруди, в яких утомлені пішоходи могли би перепочити, освіжитися та прикупити сувенірів на користь Братства тамплієрів. Продовжуючи тремтіти в мокрій як хлющ одежі, на якій розтанув сніг, я підтюпцем пострибала вниз по широких сходах. Навіщо Косичці здалися ті люди, що там тлумилися?

Але варто було мені побачити яскраві килимки, розкладені для вибору на прокат, і я одразу все збагнула. Килими-літуни заборонено в більшості світів Мережі, але на Мауї-Заповітній вони все ще традиційно побутували через легенду про Сірі. Менші двох метрів завдовжки і метр завширшки, стародавні забавлянки-цяцянки чекали туристів на прогулянки понад океаном і назад на плавучий острів. Якщо Косичка добіжить хоч до якого з них... Я рвонула в повноцінний спринт і перейняла лузійця за пару метрів від майданчика з килимками, кинувшись йому в ноги. Ми покотилися пляжем, розлякавши крикливих подорожувальників.

Мій батько вчив мене однієї речі, якою будь-яка дитина нехтує в мить небезпеки: великий добродій завжди дасть прочуханки маленькому добродію. Наші сили в цій ситуації були практично рівні. Косичка викрутився, скочив на ноги і, розчепіривши пальці та розвівши руки, став у позу східного одноборця. Ну, от тепер ми й побачимо, хто з добродіїв візьме гору над іншим.

Першим випало бити Косичці, який вдав, що нібито цілить у мене впрост лівою рукою з прямими пальцями, а натомість загилив ногою по корпусу в бік. Я ухилилася, але повний контакт припав на ліве плече, від чого заніміла вся рука.

Косичка відстрибнув. Я наступала. Він замахнувся правим кулаком. Я заблокувала удар. Шмагнув ребром лівої. Відбилася правим передпліччям. Косичка знову відскочив назад, крутнувся на місці і спробував із розвороту зацідити по мені ногою. Я гойднулася в сторону, зловила його ступню і повалила в пісок.

Косичка скочив на ноги. Я його знову повалила коротким лівим хуком. Він відкотився вбік і ще раз зіпнувся на коліна, миттю одержав копняка по лівому вуху, добрячого, але не розрахованого на те, щоб чоловіка вирубило.

І вже за секунду до мене дійшло, що я переоцінила силу свого удару, коли він скористався моєю необачністю та спробував чотирма пальцями пробити мені груди в області серця. Натомість поставив мені синця на кількох шарах м'язів трохи нижче і з правого боку. Тоді я чимдуж гупнула його кулаком по зубах, він заюшився кров'ю, покотився до води і завмер. Позаду люди бігли до порталу, гукаючи до інших, щоби хтось викликав правоохоронців.

Я підчепила гаданого кілера Джонні за косу, потягла його в прибій і вмочувала у воду, поки він не прийшов до тями. Перегорнула його на спину і трохи підняла за барки драної та заляпаної сорочини. У нас лишалася хвилина чи дві до чийого-небудь прибуття.

Косичка прикипів до мене скляним поглядом. Я його труснула і нахилилася понижче:

— Послухай, друже, — шепотіла я, — розмова буде коротка і відверта. Почнемо з того, хто ти і навіщо переслідуєш чоловіка, за яким сьогодні стежив?

Посилення струму я відчула ще до того, як побачила блакитне світіння. Я вилаялася і випустила лузійця з рук. Усе тіло Косички нібито враз убралося в електричний ореол. Я відскочила назад, але моє волосся вже стало сторчма, а комлог розривався від нагальних застережних сигналів. Косичка роззявив рота, намагаючись закричати, і стало видно, що зсередини він також повністю горить голубим огнем, наче в голофільмі з поганими спецефектами. Тканина його одягу зашипіла, почорніла та спалахнула. Нижче грудей проявилися сині плями, так ніби плавилася старожитня кіноплівка. Плями росли, зливалися і повзли тілом далі. Я зазирнула в порожнечу між ребрами і побачила, як у голубому полум'ї тануть органи. Чоловік іще раз вереснув, цього разу вголос — зуби й очі лузійця глитав синій огонь.

Я відступила на ще один крок.

Тепер Косичка горів жовтогарячим та червоним полум'ям, у якому потонуло синє сяйво. Його плоть рвалася назовні, ніби зайнялися самі кістки. За якусь хвилину чоловік перетворився на курну карикатуру з обвугленого м'яса. Тулуб скорчився до стародавньої пози карлика-боксера, в якій завжди застигали всі жертви вогню. Я роззирнулася, прикриваючи рот рукою та вивчаючи обличчя нечисленних спостерігачів. Раптом хтось із них був причетний до цього? У відповідь на мене дивилися широко розплющені перелякані очі. А тим часом високо вгорі з телепорту роз'явилися сірі однострої охорони.

Прокляття. Я покрутила головою по сторонах. Угорі, напинаючись під вітром, лопотіли парусні крони дерев. Поміж тропічної флори пурхало стобарвне летюче павутиння, прекрасне навіть за денного світла. На блакитних хвилях грало сонячне проміння. Шлях до обох порталів було заблоковано. Старший групи охоронців дістав зброю.

Біля першого килима-літуна я опинилася в три стрибки, намагаючись на бігу згадати, які нитки треба було задіяти, коли я ним уперше ширяла в повітрі два десятиліття тому. Я відчайдушно натискала різні комбінації.

Килимок вирівнявся та напружився і піднявся на десять сантиметрів над землею. Тепер, коли охоронці добігли до людей, я вже могла розчути їхні крики. Якась жінка з Малого Ренесанса в незугарній сукні тицьнула в мій бік. Я зіскочила з килимка, згребла в оберемок усі інші сім килимків і знову вмостилася на своєму. Заледве намацавши під купою рогожі потрібний візерунок, я дала команду «вперед» і різко зіпнулася в повітря, мало не звалившись у воду.

Віддалення п'ятдесят метрів, висота — тридцять. Я поскидала решту килимків у воду і зробила поворот, аби подивитися, що коїться на березі. Біля обгорілих решток згуртувалися сірі однострої. Ще один махнув у моєму напрямку сірим жезлом.

Тонкі голочки болю зашпорами зайшли в руку, плечі й шию. Повіки опустилися, і я мало не зісковзнула з килимка вправо. Я схопилася за дальній його край лівою рукою, а задубілими пальцями правої набрала код підйому. Поки ми набирали висоту, я пошаруділа по правому рукаві — напульсник був порожній, я загубила травмат.

Ще за хвилину я випросталася, струшуючи останні сліди ефекту аудіотравматичного променя, хоча пальці й досі горіли вогнем і розколювалася голова. Плавучий острів лишився далеко позаду і зморщувався з кожною миттю лету. Століття тому ці острови випасли зграї дельфінів, яких сюди завезли під час Гіджри, але під час умиротворення планети Гегемонією, що тут змагалася з Повстанням Сірі, більшість морських ссавців загинула, і тепер острови апатично собі подорожували, катаючи в себе на спині вантаж туристів та власників курортів із Мережі.

На обрії я пошукала інші острови, натяк на берегову лінію рідкісного тут суходолу. Проте ж нічого! Точніше, блакить неба, безкрайність океану, пухкі віхті хмар на далекому заході. Або ж сході?

Я зняла з карабіна на поясі комлоґ і вже була набрала загальний код доступу до інфосфери планети, аж раптом спинилася. Якщо правоохоронні органи мене вже переслідують, то їхнім наступним кроком стане визначення мого розташування і вислання навздогін екранольота чи «емтешки» охорони. Я не була впевнена, що вони здатні простежити мій ввімкнутий комлоґ, але зайвий раз допомагати їм також не хотілося. Я перемкнула комлоґ у режим очікування і ще раз озирнулася.

Молодець, Брон. Ледве сунути вперед на двохстах метрах, коли в нитях килима-літуна заряду лишилося хтозна-скільки... мало?., а до землі тисячі або й більше кілометрів. Ще й загубилася. Чудово. Я склала руки на грудях і розслабилася, щоби помізкувати.

— Пан-Ламіє? — я мало не вивалилася з килима від тихого голосу Джонні.

— Джонні? — витріщилася я на комлоґ. Він і досі був у режимі очікування. Індикатор загальних частот не світився. — Джонні, це ви?

— Звісно. Подумав, що вмикатися ви не збираєтесь.

— Як ви мене вичислили? На якій ви частоті?

— Це не важливо. Куди ви прямуєте?

Я розсміялася і сказала, що не маю ані найменшої гадки.

— А ви можете мені зарадити?

— Зачекайте. — На куцу мить запанувала пауза. — Гаразд. Я вас бачу на картах метеосупутників. Страх як примітивно. І дуже добре, що на килимі є пасивний транспондер.

Я перевела здивований погляд на свого літуна — циновку між мною та довгим шляхом у прірву над морем.

— Справді? Інші мене також можуть вистежити?

— Могли, — підтвердив Джонні. — Але я виставив перешкоди на цій конкретній частоті. Отже, куди ви хочете вирушити?

— Додому.

— Не впевнений, що це буде мудрим рішенням після смерті... е-е... нашого підозрюваного.

Я примружилася. Мене обійняла раптова підозра.

— Звідки вам про це знати? Я ще нічого не розповідала.

— Годі-бо вам, пан-Ламіє. Всі частоти правоохоронців шести планет тільки про це й тріщать. У них ваш добротний портрет.

— Дідько.

— Саме так. То куди ви хочете відправитися?

— А ви самі де? — спитала я. — У мене?

— Ні. Я зібрався і пішов, тільки-но про вас заговорили на закритих частотах. Я... біля телепорту.

— От і мені туди було би непогано. — Я ще раз роззирнулася. Океан. Небо. Натяк на хмарність. Принаймні жодних ескадрилій «емтешок».

— Добре, — проказав безтілесний голос Джонні. — Менше ніж у десяти кілометрах є знеструмлений армійський мультипортал.

Я озирнулася на всі триста шістдесят градусів, прикривши очі від сонця рукою.

— Чорта мені лисого, а не портал, — відповіла я. — Мені важко сказати, наскільки далекий тут обрій, але це щонайменше кілометрів сорок, і я не бачу нічого.

— Підводна база, — пояснив Джонні. — Повисіть. Я зараз візьму управління на себе.

Килим знову накренився, пірнув і почав стале зниження. Я трималася обома руками і намагалася не закричати.

— Ви сказали, підводна? — прокричала я проти вітру. — І далеко?

— Тобто чи глибоко?

— Ага!

— Вісім фатомів.

Я перевела архаїчні одиниці в метри. І от уже тепер закричала:

— Це ж майже чотирнадцять метрів під водою!

— Хіба з підводними базами буває інакше?

— Що ви, блін, мені пропонуєте? Затримати дихання? — На мене налетів океан.

— Необов'язково, — чирикнув у відповідь комлог. — Килими-літуни мають примітивне аварійне поле. Вісім фатомів воно повинно витримати з легкістю. Будь ласка, залишайтеся на зв'язку.

І я залишалася на зв'язку.

Коли я прибула, Джонні вже чекав на мене. На підводній базі було темно й сиро від занедбаності; телепорт був військовий, таких раніше я не бачила. І коли я вийшла на залиту сонячним світлом вулицю, мені одразу стало легше. Джонні був уже тут.

Я йому розповіла, що сталося з Косичкою. Ми йшли порожніми вулицями та повз старі будинки. Бліда блакить неба переходила у надвечір'я. Навколо не було видно ні душі.

— Агов, — раптом проказала я. — А де це ми взагалі? — Цей світ напрочуд скидався на Землю, але ні його небо, ні сила тяжіння, ні навіть текстура не були схожі ні на що, де мені доводилося подорожувати.

— Я тобі дам час подумати, — всміхнувся Джонні. — Пройдімося ще.

Ми вийшли на широку вулицю, і зліва показалися руїни. Я завмерла як укопана.

— Це ж Колізей, — промовила я. — Римський Колізей на Старій Землі. — Я обвела поглядом ветхі будинки, бруковані дороги, дерева, що погойдувалися від леготу. — Це реконструкція міста Рим зі Старої Землі, — продовжила, намагаючись говорити буденним тоном. — Нова Земля?

Але ж знала, що це не так. На Новій Землі мені випадало бувати не воднораз, і її фарби неба, запахи й сила тяжіння геть не такі.

Джонні похитав головою.

— Ми не в Мережі.

— Це неможливо, — аж зупинилася я. За визначенням, світ не може бути поза Мережею, якщо має телепорт.

— І все ж таки, ми не в Мережі.

— А де ж тоді?

— На Старій Землі.

Ми прямували далі. Джонні показав іще одні румовища:

— Форум. — Спустившись довгими сходами, він знову озвався: — Попереду П'яцца-ді-Спанья^[167], де ми й переночуємо.

— Стара Земля, — повторила я. — Подорож у часі?

— Пан-Ламіє, вона не можлива.

— Тематичний парк?

Джонні розсміявся. Приємним, щирим і легким сміхом.

— Хтозна. Насправді, мені важко судити про справжню мету існування цього чи його функцію. Це... аналогія.

— Аналогія? — я примружилася проти червоного призахідного сонця, що виднілося в прорізі вузької вулички. — А виглядає неначе голофільм про Стару Землю. Тут усе на своєму місці, хоч я вперше це бачу.

— Вона дуже точна.

— Ну, так а де це? Біля якої зорі?

— Номер мені не відомий, — промовив Джонні. — Це в скупченні Геркулеса^[168].

Я заледве утрималася від того, щоби повторити за ним, але зупинилася і присіла на сходинку. Озброєне рушієм Гокінга людство обстежило, освоїло та обплутало мережею телепортів планети в радіусі кількох тисяч світлових років. Але досі ніхто навіть не думав про те, щоби дістатися вибухових зорей Ядра. Ми ще заледве виповзли із колиски власного рукава Галактики. А тут — скупчення Геркулеса.

— Навіщо ТехноКорду репродукувати Рим аж у скупченні Геркулеса? — спитала я.

Джонні вмостився поруч. Ми обоє дивилися у вир голубиної зграї, що зірвалася в літ і зараз кружляла над дахами.

— Не знаю, пан-Ламіє. Існує багато чого, що я не встиг дізнатися... і частково тому, що до сьогодні мене це не цікавило.

— Брон, — відповіла я.

— Перепрошую?

— Давай на «ти».

— Дякую, Брон, — усміхнувся і похилив голову Джонні. — І ще одне. Не думаю, що йдеться тільки про репродукцію самого Рима. Йдеться про всю Стару Землю.

Я поклала обидві руки на теплий камінь сходів, де ми сиділи.

— Всю Стару Землю? Всі її... материки, міста?

— Гадаю, так. Я мандрував тільки Італією та Англією, якщо не брати до уваги морську подорож між ними. Але в мене таке враження, що аналогія повна.

— Але на Бога, для чого?

— На Бога? Цікаве формулювання, — неквапом кивнув він. — Гайда всередину, поговоримо про це докладніше? Це може бути пов'язано з тим, хто сьогодні намагався мене вбити.

«Всередину» означало у невеличку квартиру великого будинку, розташованого на початку мармурових сходів. Вікна виходили на те, що Джонні обізвав «п'яццою», добре проглядалася велика буро-жовта церква вгорі та вся площа з човником-фонтаном, у якому жебоніла вода, наповнюючи тиху ніч звуками. За словами Джонні, водограй спроектував Берніні^[169], але це ім'я нічого мені не сказало.

Кімнатки здавалися маленькими, зате мали високі стелі, грубуваті, але багато різьблені меблі, чий стиль та епоху мені визначити не пощастило. Жодного натяку на електрику або сучасне побутове приладдя. Оселя мовчала, коли я зверталася до її дверей і на другому поверсі. Щойно на місто за високими вікнами остаточно впали сутінки, на вулиці загорілись тільки нечисленні газові (або ще й більш примітивні) ліхтарі.

— Це все з минулого Старої Землі, — проказала я, торкаючись товстих подушок, і раптом підвела очі, все зрозумівши: — Кітс помер в Італії. На початку... дев'ятнадцятого чи двадцятого сторіччя. Це все... з тієї пори.

— Так. На початку дев'ятнадцятого століття. У тисяча вісімсот двадцять першому, якщо бути геть точним.

— Вся планета — музей?

— Ні, аж ніяк. Різні місцини — різні епохи. Усе залежить від аналогу, який є метою проекту.

— Не розумію. — Ми перемістилися до кімнати, захаращеної крупними меблями, і я вмостилася край вікна на чудернацьки різьбленому дивані. Десь там угорі за сходами паволока золотого вечора все ще торкалася шпилів брунатної церкви. На тлі синього неба хороводила зграйка білих голубів. — На цій несправжній Землі... живуть мільйони людей... кібридів?

— Сумніваюся, — знизав плечима Джонні. — Тільки та кількість, що необхідна для конкретного проекту аналогів. — Він побачив, що я нічого не второпала, і, перш ніж продовжувати, перевів подих. — Коли я... тут прокинувся, то зустрів кібридів-аналогів Джозефа Северна, доктора Кларка, господині будинку Анни Ангелетті, юного лейтенанта Елтона та ще парочку інших. Італійських крамарів, власника траторії по той бік площі, котрий приносив нам поїсти, перехожих тощо. Щонайбільше дюжину.

— Що сталося з ними?

— Припускаю, що їх... могли пустити на переробку. Як чоловіка з косичкою.

— Косичкою... — я раптом прикипіла поглядом до Джонні, що сидів навпроти мене в усе темнішій кімнаті. — То він був кібридом?

— Безсумнівно. Самознищення, яке ти описала, — саме те, як я би позбувся цього кібрида, коли б мені це було потрібно.

Мої думки пустилися вчвал. Тепер я зрозуміла, наскільки дурна, як мало я зрозуміла.

— Тебе намагався вбити інший штучний інтелект?

— Скидається на те.

— Навіщо?

Джонні розвів руками.

— Можливо, щоби стерти якісь кванти інформації, що померли разом із моїм кібридом. Про що я дізнався геть нещодавно і що — інший інтелект або інтелекти знають — буде знищено під час аварійної відмови системи.

Я підвелася, пройшлася туди-сюди по кімнаті і спинилася біля вікна. Надворі остаточно стемніло. У нас були світильники, але Джонні їх не світив, а я віддавала перевагу сутені. Завдяки їй нереальність усього почутого тільки посилювалася. Я зазирнула до спальні. У шибках західних вікон барилися останні промінці світла, яскраво біліли простирадла.

— Ти тут помер.

— Він, — поправив мене Джонні. — Я — не він.

— Але ж у тебе його спогади.

— Напівзабуті сни. Багато прогалин.

— Але ж ти в курсі, як він почувався.

— Я пам'ятаю те, що він відчував на думку розробників.

— Розкажи.

— Що? — шкіра Джонні здавалася дуже блідою в напівтемряві, а короткі кучері — чорними.

— Як це помирати. Як це народжуватися знову.

І Джонні розказав своїм тихим, майже мелодійним голосом, який інколи провалювався у заледве зрозумілу, зате таку прекрасну допотопну англійську, відмінну від тієї гібридної мови, якою ми говоримо зараз.

Він розповів про те, що значить бути поетом, одержимим досконалістю; до власного доробку суворішим од найлихішого критика. А його критики були ой якими лихими. Від його творів відмахувалися, над ними насміхалися, називали неоригінальними та дурнуватими. Надто вбогий, щоб одружитися з коханою жінкою, він позичив гроші брату в Америці і відтак утратив можливість убезпечити себе фінансово... і потім нетривалий період слави, коли він вступив у період повної поетичної зрілості і водночас став жертвою сухот, які до цього забрали життя його брата Тома і матері. В італійському вигнанні, де він нібито мав поправити здоров'я, поет уже знав, що насправді він приречений на самотню і болісну смерть у віці двадцяти шести років. Розказував про агонію та біль, з якими він розглядав почерк Фанні на листах, які так і не наважився розпечатати; про вірність молодого митця Джозефа Северна, котрого «друзі» Кітса обрали для нього попутником у той час, як самі полишили поета в самому кінці; про те, як Северн доглядав його при смерті і сидів край одрини до останнього. Про нічні крововиливи та кровопуски доктора Кларка, що приписав йому «фізичну активність і свіже повітря». Про релігійний та особистий відчай Кітса, який у підсумку змусив поета вимагати, щоби на його кам'янім надгробку викарбували слова «Тут спочиває той, чиє ім'я записане на воді».

Світло з вікна ледве-ледве окреслювало контур високого вікна. Здавалося, голос Джонні пливе в ароматах ночі. Він говорив про те, як прокинувся після смерті в ліжку, де помер, під наглядом усе ще вірного Северна та доктора Кларка, про те, як ніби в швидко вивітрюваному сні згадав, що він поет Джон Кітс, але при цьому знав, що насправді хтось інший.

Описував продовження ілюзії, зворотню подорож до Англії, возз'єднання з Фанні-яка-не-була-Фанні та нервовий зрив, який він фактично пережив унаслідок цього. Розповів про неспроможність писати поезію, про те, як став усе більше цуратися інших кібридів-самозванців; про те, як упав у майже кататонічний стан, що поєднувався з «галюцинаціями» про свою істинну сутність штучного інтелекту, який реально існував в абсолютно незбагненному для віршувальника дев'ятнадцятого століття ТехноКорді; про остаточну руйнацію ілюзій та закриття «Проекту Кітс».

— Насправді, — правив він далі, — уся ця зла шарада тільки змусила мене задуматися про абзац зі свого старого листа, який я написав... він написав братові Джорджу незадовго до того, як занедужав^[170]. У Кітса сказано: «Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами — подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая либонь сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні? Для найвищої сили наше розумування має ту саму барву. Навіть якщо є хибним. У цьому й суть поезії».

— Гадаєш... «Проект Кітс»... був злим? — поцікавилася я.

— Гадаю, все облудне зле.

— Може, ти все ж таки більший Джон Кітс, ніж сам звик вважати?

— Ні. І це довела цілковита відсутність поетичного інстинкту в умовах щонайскладнішої ілюзії.

Я поглянула на темні обриси форм у темному будинку.

— Штінти в курсі, що ми тут?

— Вірогідно, так. Майже напевно, що так. Місця, куди би я міг відправитися, а ТехноКорд при цьому не вистежив би і не знав, просто не існує. Та ми ж нібито тікали від органів влади Мережі та злодіїв, хіба ні?

— Але ж ти сам знаєш, що на тебе напав хтось... якийсь інтелект із ТехноКорду?

— Так, але в Мережі. У Корді ніхто такого насильства не потерпить.

З вулиці долинув якийсь шум. Хотілося вірити, що це голуб. Або, може, вітер ганяє сміття по бруківці.

— Як ТехноКорд відреагує на мою появу тут?

— Не маю жодного уявлення.

— Це ж, напевно, секрет?

— Це щось таке... до чого людству, на їхню думку, немає жодного діла.

Я похитала головою — марна дія в цілковитій темряві.

— Немає діла до реконструкції всієї Землі? Воскресіння кібридів скількох там... людських особистостей у відтвореному світі? Штінти, які вбивають інших Штінтів? І немає діла? — розсміялася я, але втримала себе в руках. — На Бога, Джонні!

— Дуже вірогідно.

Я перебралася до вікна, абсолютно байдужа, наскільки зручною ціллю я могла стати для будь-кого на темній вулиці, і знайшла навпомацки сигарету. Пачка відсиріла через полуденну біганину сніговими заметами, але мені вдалося її прикурити.

— Джонні, раніше, коли ти казав, що аналог Старої Землі завершено, і я поцікавилася, навіщо його взагалі було створювати, ти відповів якось так: «На Бога? Цікаве формулювання». Це була відповідь зануди-мудрагеля чи за цим щось насправді стоїть?

— Я справді мав на увазі, який стосунок до цього може мати Бог.

— Поясни.

Джонні зітхнув у темряві.

— Я не дуже розумію сенсу «Проекту Кітс» або ж інших аналогів на Старій Землі, але я підозрюю, що за ними стоїть один технокордівський проект, якому щонайменше сімсот років і метою якого є створення Абсолютного Інтелекту.

— Абсолютного Інтелекту? — видихнула я дим. — Еге... То це що... ТехноКорд хоче збудувати... Бога?

— Так.

— Навіщо?

— На це питання немає простої відповіді, Брон. Принаймні не простішої від того, чому десять тисяч поколінь людства шукало Бога в мільйонах масок. Проте інтереси Корду лежать радше у сфері ефективності, посилення достовірності обробки... змінних.

— Але ж ТехноКордові доступні власні ресурси та мегаінфосфери двохсот планет.

— І все одно в їхніх прогностичних можливостях будуть... прогалини.

Я викинула сигарету у вікно, спостерігаючи за падінням оранжевого приску в темряві. Нічний бриз раптом здався холодним. Я зіщулилася.

— Яким чином усе це... Стара Земля, проекти воскресіння, кібриди... яким боком усе це причетне до створення Абсолютного Інтелекту?

— Не знаю, Брон. Вісім стандартних століть тому, на початку Першої інформаційної ери, чоловік на ім'я Норберт Вінер написав: «Чи може Господь грати в серйозні ігри зі своїм творінням? Чи може будь-який творець, навіть обмежений, зіграти в серйозну гру зі своїми творіннями?»^[171] Що стосується перших своїх штучних інтелектів, то людство розв'язувало це питання із непереконливим результатом. Корд змагається з ним через свої проекти воскресіння. Можливо, програму Абсінту завершено і все це — просто функція абсолютного Творіння / Творця, особистості, чиї мотиви далеко за межами розуміння Корду, так само як мотиви Корду далеко за межами розуміння людства.

Я почала ходити темною кімнатою, стукнулася об низький столик коліном і так і застигла.

— Але це ніяк не відповідає на запитання, хто намагається тебе вбити.

— Ні, — погодився Джонні, підвівся і рушив до дальньої стіни. Чиркнув сірник, і загорілася свічка. Наші тіні затанцювали на стінах та стелі.

Джонні підійшов ближче і обійняв мене за плечі. Приглушене світло забарвило його кучері й вії в мідні відтінки і торкнулося високих вилиць і вольового підборіддя.

— Чому ти така напружена? — спитав він.

Я тільки подивилася на нього у відповідь. Його обличчя лишалося на відстані кількох дюймів від мого. Ми були однакові на зріст.

— Ходімо, — промовила я.

Замість цього він подався вперед і поцілував мене. Його губи були м'які і теплі, а цілунок, здавалося, тривав кілька годин. Він машина, думалося мені. Людина, але за нею стоїть машина. Я заплющила очі. Ніжна рука торкнулася моєї щоки, моєї шиї, моєї потилиці.

— Слухай-но... — прошепотіла я, коли ми на мить відірвалися один від одного.

Джонні не дав закінчити. Він підняв мене і на руках відніс в іншу кімнату. Високе ліжко. М'які перини, пухка ковдра. Свічки в іншій кімнаті мерехтіли й танцювали, поки ми роздягали одне одного в гарячковому запалі.

Тієї ночі ми кохалися тричі, щораз відповідаючи на неквапні пристрасні спонуки доторку, теплоти, близькості та неминучої інтенсивності відчуттів. Пам'ятаю, як поглянула на нього під час другого разу; очі заплющені, волосся вільно спадає на чоло, рум'янець на блідих грудях у мигтінні свічки, несподівано м'язисті руки й долоні, які притримують мене. Тієї ж секунди він розплющив очі, і в їхньому відображенні я побачила тільки емоції і пристрасть тієї миттєвості.

Ми поснули майже вдосвіта, і щойно я відвернулася та стала засинати, то відчула прохолодний захисний і водночас тривіальний, без жодного натяку на відчуття власності доторк його руки на своєму стегні.

Вони наскочили із першими променями сонця. Їх було п'ятеро, не лузійці, але всі — кремезні чоловіки, які злагоджено діяли.

Я їх почула, коли вони висадили двері квартирки. Я скотилася з ліжка, підскочила до дверей спальні і побачила, як вони ввалюються у кімнату. Джонні сів, щось прокричав із постелі, коли перший із нападників підняв травмат. Перед сном Джонні натягнув бавовняні труси, ну, а я лишилася голяка. Під час бійки з одягнутою людиною існує чимало мінусів, але найбільший із них — психологічний. І якщо подолати свій занижений поріг вразливості, решта компенсується доволі легко.

Перший побачив мене, але все одно вирішив першим ділом вистрілити в Джонні, відтак мусив поплатитися за свою помилку. Ногою я вибила зброю із його рук і відправила у нокдаун ударом за ліве вухо. В кімнату пробилося ще двоє. Цього разу їм вистачило мізків першим ділом узятися за мене. Інші двоє кинулися на Джонні.

Я заблокувала чиюсь руку з випростаними пальцями, парирувала удар супротивника ногою, оскільки він і справді міг завдати шкоди, та відступила. Ліворуч від мене стояв високий комод, і його верхня шухляда висунулася плавно та замашно. Здоровань навпроти мене прикрив обличчя обома руками. Товсте дерево від удару тріснуло, але через свою інстинктивну реакцію він розкрився на якусь секунду, тому в удар ногою я вклала всі свої сили. Другий захарчав і повалився на першого напарника.

Джонні ще борюкався, але один із штурмовиків схопив йогоприйомом удушення, а інший тримав за ноги. Я стала в стійку, відбила черговий удар мого номера два і перестрибнула ліжко. Навіть не писнувши, чоловік, що тримав Джонні за ноги, вилетів крізь вікно, розбивши його шибку та лутку.

Тієї ж миті хтось навалився на мене ззаду. Перевернувшись через усе ліжко та прокотившись по підлозі, я приперла його до стіни. Але противник виявився нівроку: підставив під кулак плече і натиснув на больову точку під вухом. Там він знайшов тільки додатковий шар м'язів, а я тим часом вгородила йому лікоть в живіт і відкотилась убік. Нападник, який душив Джонні, покинув його і, ніби за підручником, бездоганно загилив мені ногою по ребрах. Але ефект вийшов половинчастий, зламалося та вивернулося одне ребро, тож я крутнулась на місці і без зайвих церемоній розчавила йому лівою рукою ліву тестикулу. Чоловік заволав і випав з гри.

Жодного разу при цьому я не забувала про травмат, що так і валявся на підлозі. Як і той останній, що досі брав участь у сутичці. Недосяжний, він почав оббігати ліжко і вже упав був на всі чотири, щоби першим встигнути до пістолета. Відчуваючи гострий біль від поламаного ребра, я все ж таки підняла масивне ліжко разом із Джонні та кинула його на голову і плечі нападника.

А сама кинулася під меблі зі своєї сторони, вхопила травмат і забилася в порожній куток.

Одного я викинула у вікно. Ми були на другому поверсі. Перший, хто заходив, досі лежав розпластаний на порозі. Хлопець, по якому я добряче влучила ногою, спромігся підвестися на коліно й обидва лікті. По крові, що юшила з його рота й підборіддям, стало зрозуміло, що ребро проштрикнуло легеню. Дихав він дуже нерівно. Ліжко розчерепило голову іншому на підлозі. Ну, а чоловік, котрий душив Джонні, згорнувся калачиком під вікном, блюючи й тримаючись за свою калитку. Я заткнула йому рота, поціливши в нього з травмата, і підійшла до закривавленого.

— Хто вас послав? — підняла я його голову за чуприну.

— Пішла нахрін, — плюнув він мені в обличчя.

— Може, потім і сходжу. Повторюю ще раз: хто вас послав? — Трьома пальцями я натисла на бік, де його грудна клітина здавалася ввігнутою.

Чоловік загорлав і сполотнів. Коли він кашляв, то кров здавалася аж багряною на блідій шкірі пораненого.

— Хто вас послав? — наполягала я, поклавши вже чотири пальці на вм'ятину в боку.

— Єпископ!

— Що за єпископ?

— Храм Ктиря... Луз... не треба, будь ласка... ай, чорт...

— Що ви збиралися зробити з ним... нами?

— Нічого... ай, чорт, прокляття... не треба! Мені треба лікар! Прошу!

— Звісно. Відповідай.

— Його оглушити, доставити... назад до храму... на Лузі. Зглянься, не можу дихати.

— А зі мною?

— Убити, якщо опиратимешся.

— Гаразд, — проказала я і підняла його за волосся ще трохи вище, — добре сидимо. Що їм від нього потрібно?

— Не знаю, — дуже голосно верещав поранений, а я не зводила очі зі входу до квартири. Разом із жменею волосся в руці я тримала ще й травмат. — Не... зна-... ю... — видихнув він, направду спливаючи кров'ю, що крапала мені на руку і ліву грудь.

— Як ви сюди дісталися?

— «Емтешка»... на даху.

— Яким телепортом?

— Не знаю... присягаюся... у якомусь місті в воді. Транспорт налаштовано так, щоб туди вернутися... будь ласочка!

Я роздерла на ньому одяг. Комлогу немає. Іншої зброї також. Тільки татуювання з голубим тризубцем над серцем.

— Тітушка? — уточнила я.

— Ага... З Братства Парваті.

Поза Мережею. Цілком імовірно, що вкрай складні для вистежування.

— Геть усі?

— Ага... прошу... мені потрібна допомога... ой, чорт... прошу. — Він обвис на руках, майже непритомний.

Я кинула його долі, відійшла на крок і вистрілила із травмата.

Джонні сидів, розтираючи горло і дивлячись на мене химерним поглядом.

— Вдягайся, — скомандувала я. — Ми йдемо геть.

Прозора «емтешка» виявилася старої марки «Віккен-Горизонт» без сенсорних замків на табло запалювання чи монідиску. Іще над Францією ми наздогнали термінатор^[172], побачивши внизу під собою море пітьми, що за словами Джонні було Атлантичним океаном. Якщо не рахувати вогнів випадкових плавучих міст або видобувних платформ, то єдиним джерелом світла тут лишалися зорі і широкі променисті мазки підводних колоній, які в думках викликали спогад про басейни.

— Навіщо нам їхній транспорт? — спитав Джонні.

— Хочу подивитися, звідки вони телепортувалися.

— Він же сказав, що з Храму Ктиря на Лузі.

— Ну от. А тепер ми ще й побачимо це.

Коли Джонні дивився на темну воду в двадцяти кілометрах унизу, його обличчя заледве можна було роздивитися.

— Як гадаєш, ті люди помруть?

— Один і так уже загинув. Хлопцеві із пробитою легенею потрібна допомога. Ще двоє оклигають. Про того, що випав у вікно, нічого не знаю. А тобі не байдуже?

— Ні. Ваша сутичка була... варварською.

— «Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні?» — нагадала я йому цитату. — Вони ж не кібриди, правда?

— По-моєму, ні.

— Значить, за тобою полюють щонайменше дві групи... Штінти і єпископ Храму Ктиря. А ми й досі не знаємо чому.

— Тепер у мене з'явилася одна гіпотеза.

Я розвернулася у відкидному кріслі з пінопластику. Сузір'я вгорі, які я не зустрічала ні в давньому голоматографі про Стару Землю, ні в небесах усіх відомих мені планет, проливали рівно стільки світла, щоби я могла роздивитися очі Джонні.

— Ділися.

— Ідею мені підкинула твоя згадка про Гіперіон. Той факт, що я про нього нічогісінько не знав... повна прогалина знань про нього має велике значення.

— Дивна поведінка собаки, який не гавкав уночі^[173], — відгукнулася я.

— Що?

— Забудь. Давай далі.

Джонні нахилився поближче.

— Єдина можлива причина, чому я про нього не знав, — це бажання деяких елементів ТехноКорду заблокувати від мене інформацію.

— Твій кібрид... — дивно було зараз спілкуватися з Джонні таким чином. — Ти ж більшість часу проводиш у Мережі, правда?

— Так.

— Хіба ти не міг де-небудь так чи інакше натрапити на згадки про Гіперіон? Його часто згадують у новинах. Особливо, коли мова заходить про культ Ктиря.

— Може, й чув. Може, саме тому мене й убили.

Я відкинулася назад і поглянула на зірки.

— Давай спитаємо в єпископа.

Джонні сказав, що вогні попереду — це аналог Нью-Йорка середини двадцятого століття. Але в рамках якого проекту і для чийого воскресіння його збудували, він не знав. Я відімкнула режим автопілота «емтешки» і почала зниження вручну.

Хмаросяги фалічної ери міської архітектури височіли над болотами й лагунами північноамериканського узбережжя. В декількох світилися вікна. Джонні махнув рукою в бік занедбаної, але напрочуд вишуканої споруди і промовив:

— Емпайр-стейт-білдінґ.

— О-кей, — відказала я. — Хай там як він зветься, а «емтешку» тягне приземлятися саме туди.

— Це безпечно?

— У житті взагалі нічого безпечного немає, — вишкірилася я. Я знову віддала ініціативу нашому транспорту, і він упав на маленьку, відкриту платформу під шпилем будинку. Ми вийшли на потрісканий балкон. Навкруги було досить темно, якщо не брати до уваги кількох вогнів на хмаросязі далеко внизу та зірок. У кількох кроках від нас, де раніше могли знаходитися двері ліфта, тьмяним голубим обрисом світився прямокутник телепорту.

— Я піду перша, — заявила я, але Джонні вже крокував у портал. Довелося покласти долоню на травмат і піти за ним.

У Храмі Ктиря на Лузі я ніколи не бувала, але сумнівів у тому, куди ми потрапили, в мене навіть не виникло. Джонні стояв за кілька метрів попереду мене, але крім нього, навколо більше нікого не виднілося. Прохолодно, темно, наче в печері, якщо тільки печери бувають таких розмірів. На невидимих линвах зі стелі звисала страхітлива поліхромна скульптура, покручуючись від нечутного вітерцю. Ми з Джонні одночасно озирнулися, коли портал блимнув і зник.

— Що ж, — прошепотіла я до Джонні, — ми зробили за них усю роботу, еге ж? — Та навіть шепіт лунко прозвучав у залитій червоним світлом залі. Візиту Джонні разом зі мною до Храму я якраз не планувала.

Тієї миті, здалося, світло подужчало, і хоч весь зал не охопило, зате показало нам півколо чоловіків. Мені пригадалося, що якусь їхню категорію називають екзорцистами, ще одну — лекторами, а як зветься третя група, я не пам'ятала. Ким би вони не були, а вигляд двох десятків людей у мантіях червоно-чорних відтінків мене збентежив. На їхніх високих лобах відблискувало червоне світло згори. Поміж них легко впізнавався єпископ. Він був моїм співвітчизником, хоча нижчий і товстіший від більшості з присутніх. Його мантія мала яскраву червону барву.

Я навіть не намагалася сховати аудіотравмат. Цілком можливо, що коли вони всім гуртом спробують накинутися на нас, то я зможу дати їм раду зі зброєю. Можливо, але невірогідно. Зараз вони всі стояли голіруч, але у складках їхнього одягу можна було заховати цілий арсенал.

Джонні підійшов до єпископа. Я рушила за ним. За десять кроків ми спинилися. Єписком був єдиним, хто сидів на дерев'яному кріслі, яке, здавалося, можна було скласти так, щоби компактно переносити з усіма його вибагливими бильцями, узголів'ям, спинкою та підніжжям. Назвати ж компактною масу м'язів та жиру, яка проглядалася під убором єпископа, язик не повертався.

Джонні ще ступив один крок.

— Навіщо ви намагалися викрасти мого кібрида? — До священнослужителя культу Ктиря він звертався так, ніби спілкувався з ним віч-на-віч.

— Моя люба... сутносте, — захіхікав та похитав головою єпископ, — ми істинно воліли бачити вас у нашому храмі, але довести нашу участь у спробах вашого викрадення неможливо.

— Останнє мене не цікавить, — відказав Джонні. — Мені би почути відповідь на запитання, навіщо я вам був тут потрібен.

Ззаду почулося шелестіння, я хутко роззирнулася зі зведеним і націленим травматом, але широке коло священиків Ктиря навіть не поворухнулося. В основному вони стояли за межами зони враження, і я пошкодувала, що не мала старої кінетичної зброї, яка дісталася мені від батька.

Голос єпископа бринів багатими глибокими нотками, що заповнювали собою все приміщення.

— Вам, напевно, відомо, що Церкву Останньої Спокути від початку віків незмінно цікавить планета Гіперіон?

— Так.

— Так сам як, напевно, ви знаєте і про те, що впродовж кількох минулих століть персона поета зі Старої Землі Джона Кітса була вплетена в культурний міф гіперіонової колонії?

— Так. І що з того?

Єпископ потер щоку великим червоним перснем.

— Тож коли ви запропонували свою участь у прощі Ктиря, ми дали свою згоду. Відтак коли ви зреклися власної пропозиції, нас обійняв відчай.

Вираз здивування на обличчі Джонні було не відрізнити від щирої людської емоції.

— Я запропонував? Коли?

— Вісім місцевих днів тому, — проказав єпископ. — У цьому приміщенні. Ви самі прийшли до нас із пропозицією.

— А я не повідомляв вас, що саме мене спонукало вирушити... у Прощу Ктиря?

— За вашими словами, йшлося про... здається, ви скористалися фразою «задля самопросвіти». За потреби можемо показати відеозапис. Ми фіксуємо всі подібні бесіди в Храмі. Для вашої ж зручності можемо поділитися його копією.

— Так, — погодився Джонні.

Єпископ кивнув, і причетник, чи хто він там у біса такий, зник на якусь мить у сутіні, а незабаром повернувся зі стандартним відеочипом у руці. Єпископ ще раз кивнув, і чоловік у чорній мантії зробив крок уперед і передав чип Джонні. Я все ще тримала травмат напоготові, поки служка не повернувся до півкола спостерігачів.

— Навіщо ви по нас відправили тітушок? — спитала я. Мій голос уперше звучав перед єпископом і здався мені надто гучним та надсадним.

Священнослужитель Ктиря відмахнувся пухкою рукою.

— Пан-Кітс висловив побажання долучитися до найсвятішого паломництва. Оскільки ми вважаємо, що Остання Спокута наближається з кожним днем, то для нас це має непересічне значення. Через якийсь час наші агенти повідомили, що пан-Кітс міг стати жертвою одного чи кількох нападів, а також те, що один приватний детектив... ви, пан-Ламіє... несете відповідальність за знищення кібрида-охоронця, якого ТехноКорд надав пан-Кітсові.

— Охоронця?! — остовпіла я.

— Звісно. — Єпископ повернувся до Джонні. — Хіба добродій із косичкою, якого нещодавно вбили на екскурсійному маршруті тамплієрів, не та сама особа, котру ви нам представили тиждень тому як особистого охоронця? Його можна побачити на нашому записі.

Джонні нічого не відповів. Він напружено намагався щось пригадати.

— Хай там як, — правив далі єпископ, — нам потрібна ваша відповідь щодо прощі до кінця тижня. За дев'ять днів «Вічнозелена секвоя» полишає Мережі.

— Але ж це корабель-дерево тамплієрів, — зауважив Джонні. — Вони не стрибають до Гіперіона.

— У нашому випадку стрибають, — усміхнувся єпископ. — Ми небезпідставно вважаємо, що це може бути остання проща за сприяння нашої Церкви, а тому ми зафрахтували зореліт храмовників, щоби дозволити якомога більшій кількості вірян здійснити подорож.

Він змахнув рукою, і чорно-червоні мантії відступили назад у темряву. Двоє екзорцистів надійшло, щоби скласти єпископське крісло.

— Будь ласка, дайте нам знати про своє рішення, щойно ви на нього зважитеся.

Його не стало. А екзорцист, котрий лишився замість нього, провів нас до виходу.

Обійшлося без телепортів. Ми вийшли через головний вхід Храму і стали нагорі довгих сходів, споглядаючи внизу Торговий центр Анфілади у Вулику та вдихаючи прохолодне, насичене олійними ароматами повітря.

Автоматичний пістолет батька лежав у шухляді, де я його і залишила. Я пересвідчилася, що магазин повний стрілоподібних кінетичних набоїв — флешет, вставила його назад і рушила зі зброєю на кухню, де готувався сніданок, а Джонні сидів за довгим столом, прикипівши поглядом до вантажного доку за сірими вікнами. Я забрала з плити омлет і сіла навпроти нього. Коли я наливала собі кави, чоловік поглянув на мене.

— Ти віриш йому? — поцікавилася я. — Що це був твій власний задум?

— Ти ж бачила відеозапис.

— Його можна підробити.

— Можна. Але він справжній.

— То навіщо ти визвався добровольцем у прощу? Чому твій охоронець намагався тебе вбити після розмови зі священнослужителями Ктиря і капітаном тамплієрів?

Джонні скуштував омлет, кивнув і ще раз угородив у смажені яйця виделку.

— Охоронець... для мене цілковита загадка... Мабуть, його прикріпили до мене впродовж тижня, що випав у мене з пам'яті. Очевидно, що насправді його завданням було не дати мені щось дізнатися... або ліквідувати мене в разі, якщо я випадково на це сам наштовхнуся.

— Щось у Мережі чи базовій площині інфосфери?

— Гадаю, в Мережі.

— Нам треба знати, на кого він... воно... працювало і навіщо його закріпили за тобою.

— А я знаю, — відповів Джонні. — Щойно питав. Корд відповів, що охоронця прикріпили на мій запит. Кібрида контролювала ланка штучних інтелектів, яка відіграє роль служби безпеки.

— Спитай, чому він тебе намагався вбити.

— Уже. Вони рішуче заперечують, що це можливо.

— То чого цей охоронець валандався за тобою цілий тиждень після вбивства?

— Кажуть, що оскільки після своєї... втрати цілісності... я не замовив собі охорону повторно, керівництво Корду вважало за раціональне забезпечити мені захист.

— Сякий-такий захист, — розсміялася я. — Якого ляда він гасав по світу тамплієрів, коли я його зловила? Джонні, це навіть не схоже на правдоподібну історію.

— Не схоже.

— Та і єпископ не пояснив, звідки в Церкви Ктиря доступ до телепорту на Стару Землю... чи як ви там називаєте цей світ-декорацію.

— Ми ж не питали.

— Я не питала, бо хотіла вийти з того клятого храму з цілими руками й ногами.

Джонні, здавалося, не почув мене. Він сьорбав свою каву і зосереджено дивився в нікуди.

— Що? — спитала я.

Він повернувся до мене, шкрябаючи нігтем великого пальця нижню губу.

— Брон, це парадокс.

— Який?

— Якщо я справді мав на меті політ до Гіперіона... щоби мій кібрид міг там подорожувати... то не міг залишитися в ТехноКорді. Довелося би переносити всю свою свідомість у тіло кібрида.

— Чому? — спитала я, хоча й сама знала відповідь.

— А подумай. Базова площина інфосфери сама по собі — це абстракція. Суміш інфосфер, згенерованих комп'ютерами та штучними інтелектами, і квазіперцепційної матриці Ґібсона^[174], що розроблялася винятково для операторів-людей, а тепер використовується як спільний майданчик для людей, машин і штучних інтелектів.

— Але ж десь у фізичному просторі має існувати апаратна частина штучних інтелектів, — промовила я. — Десь у ТехноКорді.

— Так, але це не має відношення до функції їхньої свідомості. Я можу «бути» деінде в перехресних інфосферах, що дозволяє мені подорожувати... на всі планети Мережі, звичайно ж, по базовій площині інфосфери, та в будь-яких побудовах ТехноКорду, на кшталт Старої Землі... проте тільки в цьому середовищі я можу говорити про наявність своєї «свідомості» або дистанційно керувати сенсорами чи іншими придатками, як-от цим кібридом.

Я поставила горнятко з кавою на стіл і поглянула на істоту, з якою минулої ночі кохалася як із чоловіком.

— Так?

— Інфосфера колоніальних світів обмежена, — пояснив Джонні. — Хоча контакт із ТехноКордом зберігається каналами «світло+»... але це банальний обмін даними... як між комп'ютерними інтерфейсами Першої інформаційної епохи... а не потік свідомості. Інфосфера ж Гіперіона примітивна настільки, що можна вважати її взагалі не існує. І наскільки мені вдалося з'ясувати, Корд узагалі не підтримує зв'язків з тією планетою.

— Це нормально? — уточнила я. — Враховуючи відстань, на якій вона знаходиться?

— Ні. У Корду є контакти з усіма колоніями, із міжзоряними варварами Вигнанцями й іншими джерелами, про які Гегемонії навіть і не снилося.

— З Вигнанцями? — приголомшено відкинулася на спинку стільця я. З часу війни на Брешії кілька років тому Вигнанці стали головним бабаєм у Мережі. Сама думка про те, що Корд... та сама спільнота штучних інтелектів, яка радить Сенатові та Речі Спільній, яка управляє всією економікою, системою телепортів, всією технологічною цивілізацією... Сама думка про те, що Корд спілкується із Вигнанцями, лякала. І що в біса Джонні має на увазі під словами про «інші джерела»? Зараз я не хотіла про це знати.

— Але ж ти кажеш, що твій кібрид може там подорожувати? — уточнила я. — Що значить «перенести всю свідомість» у кібрида? Штінт здатний... олюднитися? Ти можеш існувати тільки в кібриді?

— Одного разу таке вже було, — тихо відповів Джонні. — Реконструкція особистості, не надто відмінної від моєї. Поет із двадцятого століття на ім'я Езра Паунд. Він покинув свою персону штучного інтелекту і втік із Мережі в тілі свого кібрида. Але реконструкція Паунда була навіженою.

— Або не була.

— Так.

— Отже, всі дані, вся особистість Штінту може вижити в органічному мозку кібрида.

— Ні, Брон, ти що. Навіть один відсоток моєї всієї свідомості не виживе при перенесенні. Органічний мозок не здатний обробляти навіть дуже примітивну інформацію у доступний нам спосіб. Особистість, що утвориться після перенесення, уже не буде персоною штучного інтелекту... але так само її не можна буде назвати повноцінною людиною чи кібридом... — Джонні завмер посеред речення і хутко озирнувся у вікно.

Минула довга хвилина, і нарешті я спитала:

— Що сталося? — Я простягла до нього руку, але так і не торкнулася Джонні.

— Можливо, я помилився, коли сказав, що моя свідомість не стане повноцінно людською, — прошепотів він, не повертаючись. — Цілком вірогідно, що в результаті вийде людська персона, оповита специфічним божественним шалом та металюдським баченням світу. Вона могла би стати... очищена від пам'яті своєї епохи, всієї свідомості Корду... вона могла би стати тією особою, відповідно до якої програмували кібрида.

— Джоном Кітсом, — закінчила за нього я.

Джонні відвернувся од вікна і заплющив очі. Його голос хрипів від емоцій. Я вперше чула, як він декламує поезію:

— Не зрозуміла, — покрутила я головою. — До чого це?

— А це значить, — легко всміхнувся Джонні, — що я знаю, яке рішення я прийняв і чому. Я хотів покинути існування кібридом і стати людиною. Я хотів полетіти на Гіперіон. І досі хочу.

— Саме за це рішення тебе хтось і вбив минулого тижня.

— Так.

— І ти знову хочеш спробувати?

— Так.

— Чому б не перенести всю свою свідомість у кібрида тут? Стати людиною ще в Мережі?

— Не спрацювало би, — заперечив Джонні. — Те, що тобі видається складним міжзоряним суспільством, насправді є лише невеличкою частиною матриці реальності від ТехноКорду. Мені довелося би постійно мати з нею справу із великодушного дозволу штучних інтелектів. Персона Кітса... реальність... цього би не витерпіла.

— Гаразд, — правила я далі. — Хай так. Тобі потрібно вибратися з Мережі. Але ж існують інші колонії. Чому Гіперіон?

Джонні взяв мене за руку. Його пальці були довгими, теплими і сильними.

— Брон, невже ти не розумієш? Тут є якийсь зв'язок. Можливо, сни Кітса про Гіперіон були якимось позачасовим спілкуванням між його тодішньою персоною і теперішньою. Гіперіон банально — ключова загадка нашої епохи, фізична й поетична, цілком вірогідно, що він... що він народився, помер і знову відродився для її вивчення.

— Як у бедламі. Ілюзія величі.

— Майже однозначно, — розсміявся Джонні. — Я зараз щасливий як ніколи раніше! — Він схопив мене за руки і, пригортаючи, підвів на ноги:

— Полетиш зі мною, Брон? На Гіперіон?

Я здивовано кліпнула очима. Водночас питаючи та відповідаючи цим порухом, від якого всередині все потеплішало.

— Так. Полечу.

Ми відправилися до спальні і кохалися до ночі, а коли прокинулися після тривалого сну, то побачили зовні, в промисловому каналі, приглушене світло Третьої зміни. Джонні лежав горілиць, його карі очі були розплющені, і, замислений, він дивився у стелю. Проте не настільки замислений, щоби не всміхнутися і не обійняти мене. Я вмостила щоку йому на груди, притулившись у маленькому виямку під плечем, і знову заснула.

Коли наступного дня ми з Джонні телепортувалися на ЦТК, я вбралася в найкраще, що мала: чорний габардиновий костюм, блузу із шовку, плетеного на Ренесансі, прикрасу з карвнелським геліотропом при шиї та заломлений капелюх на три кути в стилі Евліна Бре. Ми попрощалися в барі з дерева та міді біля центрального комплексу телепортів, але перед цим я таки ввіпхнула йому батьків автоматичний пістолет у паперовій торбинці, наказавши при цьому стріляти в будь-кого, хто косо на нього подивиться.

— Мережева мова так і грає відтінками, — промовив він.

— Та цьому вислову більше, ніж Усемережжю, — огризнулася я. — Бери давай.

Я потиснула йому руку і вийшла з бару.

До Адмінкомплексу я долетіла повітряним таксі, але перш ніж дістатися Центрального управління, пішки пройшла дев'ять кордонів охорони. Півкілометра я крокувала «Оленячим парком», милуючись лебедями в прилеглому ставку та білими будівлями на пагорбі вдалині. Ну, а потім було ще дев'ять КПП, перш ніж представниця служби охорони Центрального управління провела мене плитами доріжки до Будинку уряду, низької граційної споруди серед квіткових садів та ландшафтного парку. Я чекала в елегантно вмебльованій приймальні, але заледве приткнулася на автентичному де-конінгівському стільці^[176] з часів до Гіджри, як вийшов секретар і запросив мене до особистого кабінету виконавчої директриси.

Міна Ґледстон вийшла з-за столу, щоби потиснути мені руку і провести до крісел. Було дивно знову бачити її наживо після стількох років споглядання через ГТБ. Так вона здавалася ще більш приголомшливою: коротка стрижка, шпакуваті хвилі зачіски, гострі вилиці та підборіддя, немов у Лінкольна (про що не забували повсякчас згадати всі обізнані в історії експерти), але на її обличчі домінували саме великі сумні карі очі, від погляду яких будь-яка людина одразу розуміла, що перебуває поруч із щирою, абсолютно непідробною особою.

У мене пересохло в роті.

— Дякую, що знайшли час прийняти мене, пан-Директрисо. Я уявляю, яка ви зайнята.

— Для тебе в мене завжди є час, Брон. Так само, як у твого батька завжди знаходився час зустрітися зі мною, ще коли я була молодшим сенатором.

Я кивнула. Одного разу батько дав Міні Ґледстон характеристику як єдиному політичному генію в усій Гегемонії. Він знав, що колись вона стане виконавчою директрисою Сенату попри пізній старт у політиці. Шкода, що батько не дожив до її обрання.

— Як мама, Брон?

— Усе добре, пан-Директрисо. Рідко виїжджає з нашого літнього будиночка на Фригольмі. Але ми бачимося що-Різдва.

Ґледстон кивнула. Вона буденно сиділа на краю масивного письмового столу, про який бульварна преса розповідала, що він нібито належав убитому президенту США — не Лінкольну, але іншому голові тієї держави з періоду до Великої Помилки. Тепер же вона посміхнулася, обійшла стіл і примостилася поруч зі мною на простенькому стільці.

— Мені бракує твого батька, Брон. Хотілось би, щоб він зараз працював в уряді. Бачила ставок, коли йшла сюди?

— Так.

— А пам'ятаєш, як ви з моїм Крестеном, ще обоє ледве дибаючи, запускали там іграшкові вітрильники?

— Ніби в тумані, пан-Директрисо. Я була ще дуже маленька.

Міна Ґледстон усміхнулася. Задзеленчав інтерком, але вона змахнула рукою. І він змовк.

— Чим я можу допомогти, Брон?

— Пан-Директрисо, — перевела я подих, — напевно, ви в курсі, що я працюю незалежним приватним детективом... — Ствердного кивка головою я чекати не стала. — Справа, якою я останнім часом займаюся, привела мене знову до батькового самогубства...

— Брон, ти ж бо знаєш, той випадок розслідували дуже ретельно. Я читала звіт комісії.

— Ага. Я — теж. Проте нещодавно я дізналася дуже дивні речі про ТехноКорд і його позицію щодо планети Гіперіон. Хіба не ви з батьком працювали над законопроектом, який мав би включити Гіперіон до Протекторату Гегемонії?

Ґледстон кивнула.

— Так, Брон. Але того самого року ми розглядали ще з півтора десятка інших колоній. Допуск не дали жодній.

— Ваша правда. Але Корд і Консультаційну раду штучних інтелектів цікавить у першу чергу Гіперіон.

Директриса постукувала етилу сом по ніжній губі.

— Про яку інформацію йдеться, Брон?

Я почала була відповідати, але вона підняла палець із коротко підстриженим нігтем.

— Зажди! — Вона набрала інтерактив. — Томасе, я вийду на хвильку. Будь ласка, проконтролюй, щоби торгову делегацію з Сьомої Дракона чимось розважили, якщо я трошки відстану від графіка.

Я не помітила, щоби вона ще набирала де-небудь який-небудь код, але біля дальньої стіни загудів і відкрився синьо-золотий портал. Жестом вона запропонувала мені пройти першою.

До самісінького обрію, який здавався дальшим, ніж на більшості планет, тягнулася рівнина із золотою травою заввишки по коліна. Блідо-жовте небо з яскравими мідними пасмугами, що могли насправді виявитися хмарами. Планети я не впізнала.

Міна Ґледстон і собі пройшла в портал, після чого торкнулася приладу на рукаві, схожого на комлог. Телепорт зник. Теплий вітерець приніс пряні аромати.

— Пробач за незручності, Брон. На Кастроп-Раукселі взагалі немає інфосфери та супутників. Тепер розказуй, про що хотіла говорити. Що ти змогла дізнатися?

— Нічого такого, що б вимагало аж настільки серйозної системи безпеки, — озирнула я порожній степ. — Можливо... Я просто дізналася, що ТехноКорд надзвичайно цікавиться Гіперіоном. А також вони побудували такий собі аналог Старої Землі... цілу планету!

Якщо я очікувала на вираз подиву у Ґледстон, то мене чекало розчарування. Директриса просто кивнула.

— Так. Нам відомо про аналог Старої Землі.

— То чому про це ніколи не заявляли? — приголомшено спитала я. — Якщо Корд спроможний відбудувати Стару Землю, хіба це не зацікавило би багатьох людей?

Ґледстон рушила з місця, і я гуляла поруч із нею, прискорюючи постійно ходу, щоби не відставати від її семимильних кроків.

— Брон, розголошувати цю інформацію не в інтересах Гегемонії. Нашим найкращим людям із розвідувальної служби не відомі мотиви таких учинків ТехноКорду. Жодних ідей. Тому зараз найкраща політика — це вичікування. А що там із Гіперіоном?

У мене не було ані найменшого уявлення, чи можна довіряти Міні Ґледстон, ні тоді, ні сьогодні. Проте я добре розуміла, що коли ти хочеш одержати інформацію, то мусиш спочатку чимось ділитися.

— Вони створили аналог-реконструкцію одного поета зі Старої Землі, — сказала я, — і, здається, одержимі тим, щоб ніяким чином не допустити його на Гіперіон.

Ґледстон вирвала бадилинку трави і закусила її.

— Кібрида Джона Кітса, — констатувала вона.

— Так. — Цього разу я старалася не виказати свого здивування. — Мені відомо, що тато дуже наполягав на статусі протекторату для Гіперіона. Якщо Корд має особливі види на це місце, то вони могли щось зробити... якось маніпулювати...

— Ти зараз про очевидне самогубство?

— Ага.

Вітер ганяв хвилі золотим різнотрав'ям. Попід нашими ногами в ньому прошелестіло щось дуже маленьке.

— Це цілком можливо, Брон. Але в нас немає жодних свідчень. Розкажи, що цей кібрид збирається робити.

— Спершу розкажіть, чому Корд так сильно цікавиться Гіперіоном.

— Якби ми це знали, Брон, — розвела руки старша жінка, — я би спала набагато краще. Станом на нинішній момент нам відомо, що ТехноКорд одержимий Гіперіоном багато століть. Коли Виконавчий директор Євшенський дозволив королю Біллі з Есквіта повторно колонізувати планету, це ледве не спричинило істинне відділення штучних інтелектів від Мережі. Не так давно схожу кризу викликало розміщення на Гіперіоні нашого передавача класу «світло+».

— Але ж Штінти так і не відділилися.

— Ні, Брон. Складається враження, що хай там як, а ми їм потрібні не менше, ніж вони нам.

— Але якщо вони так цікавляться Гіперіоном, то чому не дозволяють Мережі освоїти його? Так вони би й самі вже були там присутні.

— Вони стоять на залізобетонних позиціях: Гіперіона в Мережі не буде. — Гледстон провела рукою по волоссю. Бронзові хмари в небі збрижив фантастичний реактивний струмінь. — Цікавий парадокс. Розкажи мені, що цей кібрид збирається робити.

— Спершу розкажіть, чому Корд так сильно цікавиться Гіперіоном.

— Ми не знаємо цього напевно.

— Ну, тоді давайте ваші найкращі гіпотези.

Виконавча Директриса Сенату дістала билинку з рота і замислилася.

— Нам здається, Корд займається і справді неймовірним проектом, що дозволить їм прогнозувати... геть усе. Оперувати всіма змінними просторочасу та історії як квантами інформації, яку можна обробляти.

— Їхній проект Абсолютного Інтелекту, — недбало й байдуже кинула я, абсолютно свідома власної інтонації.

— Звідки тобі це відомо? — Тепер Ґледстон не змогла приховати свого шоку.

— Який стосунок цей проект має до Гіперіона?

— Точно ми не знаємо, — зітхнула Директриса. — Але нам відомо про аномалію на планеті, яку вони не спроможні факторизувати у своєму прогностичному аналізі. Ти знаєш про так звані Гробниці часу, які вважаються священними в Церкві Ктиря?

— Звісно. Їх на якийсь час закрили для туристів.

— Так. Через нещасливу пригоду з однією дослідницею кількадесят років тому. Наші науковці підтвердили, що антиентропійні поля навколо Гробниць — не просто захист від ерозійних явищ, як широко вважалося раніше.

— А що ж воно таке?

— Залишки поля... або сили... які, по суті, рухають Гробниці та їхній вміст назад у часі з далекого майбутнього.

— Вміст? — перепитала я. — Але ж Гробниці стоять порожні. Від часу їхнього відкриття.

— Зараз порожні, — парирувала Ґледстон. — Проте все говорить про те, що вони були... ще будуть заповненими... коли відкриються. У близькому майбутньому.

— Наскільки близькому? — витріщилася я на неї.

Вираз її темних очей залишався м'яким, але порух головою свідчив про непохитність.

— Я й без того тобі забагато розповіла, Брон. Тобі заборонено про це говорити деінде. Якщо виникне необхідність, твою мовчанку ми зможемо забезпечити.

Спантеличення мені довелося ховати, вибираючи травинку, яку я й собі збиралася погризти.

— Ну, гаразд. А що ж тоді ховають Гробниці? Іншопланетян? Бомби? Таємні хронокапсули зі зворотним ходом?

— Якби ми це знали, Брон, — легко посміхнулася Гледстон, — то випереджали би Корд, але ми відстаємо.

Посмішка зникла з її обличчя.

— Згідно з однією версією, Гробниці мають якесь відношення до війни в майбутньому. Можливо, це спроба звести майбутні порахунки, тасуючи карти минулого заново.

— Боже мій, так а війна кого і з ким?

— Нам потрібно повертатися назад, Брон, — знову розвела руками політик. — Скажеш мені тепер, якщо твоя ласка, що твій кібрид Кітса збирається робити?

Я втупилася собі під ноги, але знову підвела очі, щоби зустрітися ними із її зосередженим поглядом. Не можна вірити нікому, але плани Джонні були вже відомі ТехноКорду і Церкві Ктиря. Коли вже це тристороння гра, то, можливо, кожному варто знати, що є ще й інший її хороший учасник.

— Він збирається перенести всю свою свідомість у кібрида, — якось недолуго промовила я. — Збирається стати людиною, пан-Гледстон, а потім вирушити на Гіперіон. І я лечу з ним.

Виконавча директриса Сенату й Речі Спільної, голова виконавчої влади, у підпорядкуванні якої знаходилося майже двісті планет і мільярди населення, довго дивилася на мене. А потім проказала:

— То він планує потрапити на Гіперіон зорельотом храмовників із прочанами?

— Так.

— Ні, — заперечила Міна Гледстон.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі те, що «Вічнозеленій секвої» буде заборонено покидати простір Гегемонії. Паломництво скасовано, поки Сенат не вирішить, що це в наших інтересах. — В її голосі дзвенів метал.

— Тоді ми з Джонні полетимо спін-зорельотом, — здвигнула плечима я. — Все одно, проща — для невдах.

— Ні, — наполягала Гледстон. — Поки що цивільного сполучення з Гіперіоном не буде.

Мене зачепило слово «цивільного».

— Війна?

Губи Директриси були щільно стулені. Вона кивнула.

— Більшість спін-зорельотів просто не встигнуть.

— Війна з... Вигнанцями?

— На першій стадії так. Але, Брон, поглянь на це як на спосіб пришвидшити розв'язання наших суперечностей із ТехноКордом. Ми або включимо систему Гіперіона в Мережу і захистимо її своїми військами, або віддамо його на поталу расі, яка зневажає ТехноКорд зі штучними інтелектами і не довіряє всім їм.

Я змовчала про те, що Джонні згадував, як ТехноКорд підтримує зв'язки з Вигнанцями, натомість сказала:

— Спосіб пришвидшити розв'язання суперечностей? Що ж, гаразд. Але хто маніпулює Вигнанцями й жене їх у наступ?

Ґледстон знову на мене поглянула. Якщо її обличчя в той момент і справді нагадувало Лінкольна зі Старої Землі, то цей Лінкольн був ще й яким затятим сучим сином.

— Час вертатися назад, Брон. Ти ж розумієш, наскільки важливо, щоб ця інформація нікуди не просочилася?

— Я розумію, що ви би мені нічого не розповіли, якби не мали на те причину. Я не знаю, до чиїх вух вам насправді потрібно її донести, але здогадуюся, що сама граю роль посланця, а не довіреної особи.

— Я би не радила недооцінювати нашої рішучості зберегти ці відомості під грифом «секретно», Брон.

Я розсміялася:

— Пані, я би не стала недооцінювати вашої рішучості в жодному питанні.

Міна Ґледстон знову запросила мене першою зробити крок у телепорт.

— Я знаю, як нам довідатися, що собі надумав Корд, — заявив мені Джонні, коли ми вдвох каталися Безкраїм Морем на глісері. — Але це небезпечно.

— Це не новина.

— Я не жартую. Але він підходить тільки в тому разі, якщо нам обом насправді вкрай важливо виявити причину страхів Корду через Гіперіон.

— Я за.

— Тоді нам знадобиться спец. Віртуоз-оперативник, котрий розбирається в базовій площині інфосфери. Розумний, але не настільки, щоби відмовитися від такої нагоди. Хтось, хто може поставити на карту все і при цьому зберегти таємницю в ім'я кіберпанківських вибриків.

Я вишкірилася у відповідь.

— Знайома я з одним таким.

Бі-Бі жив сам-один у дешевому помешканні в підніжжі дешевого хмаросяга у дешевому кварталі на ЦТК. Зате всі чотири кімнати його квартирки були нашпиговані якнайдорожчим устаткуванням та апаратурою. Останнє стандартне десятиріччя Бі-Бі витрачав більшу частину своєї зарплатні на ультрасучасні забавлянки кіберпанка.

Спочатку я заявила, що він нам потрібен для одної протизаконної штуки. Бі-Бі в свою чергу відповів, що як держслужбовець не може про таке навіть думати. А потім поцікавився, про що йдеться. Джонні заходився пояснювати. Бі-Бі подався вперед, і я вже бачила перевірений часом кіберпанківський блиск в його очах, знайомий мені ще зі студентських днів. Здавалося, він зараз тут і на місці почне вівісекцію Джонні, щоби розібратися, як працює кібрид. Після цього Джонні перейшов до найцікавішої частини, і простий блиск в очах Бі-Бі змінився зеленим огнем.

— Коли я знищу свою віртуальну персону штучного інтелекту, — говорив Джонні, — її переміщення в кібрида займе тільки пару наносекунд, і саме на цю мить ляже мій сектор захисту технокордівського периметра. Фаги системи безпеки не дадуть цій прогалині зяяти надто багато наносекунд, але за цей період...

— Вхід у сам Корд, — прошепотів Бі-Бі з палаючим ніби антикварний кінескоп поглядом.

— Це надзвичайно небезпечно, — наголосив Джонні. — Наскільки мені відомо, жодна людина ніколи не проникала на периферію Корду.

Бі-Бі пошкрябав верхню губу.

— Ходить легенда про Ковбоя Ґібсона^[177], якому це вдалося ще до відділення ТехноКорду, — пробурмотів він. — Але в неї ніхто не вірить. А сам Ковбой зник.

— Навіть якщо вдасться проникнути, — вів далі Джонні, — часу на вхід може забракнути, якщо не рахувати самих інфокоординат.

— Фантастика, блядь, — прошепотів Бі-Бі, розвернувся до консолі і потягнувся до свого шунта. — Давай.

— Що, зараз? — вирвалося в мене. Здається, навіть Джонні трохи отетерів.

— А чого чекати? — Бі-Бі під'єднав шунт, усі входи в метакортекс, але деку поки що не чіпав^[178]. — То ми робимо чи як?

Я сіла поруч із Джонні на канапці і взяла за руку. Його шкіра була прохолодна. Обличчя кібрида не виказувало жодних емоцій, але я могла уявити, що він відчуває перед моментом неминучого знищення власної особистості і попереднього досвіду. Навіть якщо йому вдасться перенести свідомість, то людина з персоною Джона Кітса вже не буде тим «Джонні».

Він має рацію. Навіщо чекати?

— Гаразд, — поцілувала я його. — Я зайду разом із Бі-Бі.

— Ні! — Джонні стиснув мою руку. — Ти нам нічим не зарадиш, а небезпека величезна.

Власний голос прозвучав у моїх вухах невблаганно, як у Міни Ґледстон:

— Можливо. Але я не можу просити Бі-Бі про таку послугу і водночас бути осторонь. Та й тебе самого я не лишу.

Я востаннє стисла його руку і сіла біля консолі Бі-Бі.

— Ну, і що мені, блін, з усім цим робити? Куди вмикатися?

* * *

Ви мали читати про всі ці кіберпанківські штуки. Ви все знаєте про страшну красу базової площини інфосфери, тривимірні магістралі з власними ландшафтами чорної криги, неоновими периметрами і флуоресцентними Дивними петлями, а ще — з мерехтливими хмаросягами блоків даних, що тягнуться до низьких хмар всюдисущної сущності Штінтів. Усе це я бачила в польоті, осідлавши частоту-носія Бі-Бі. Досвід на межі. Надто сильні враження. Просто моторошні. Я фактично чула від фагів-переростків системи безпеки їхні чорні погрози. Нюхом відчувала подих смерті від вірусів-гельмінтів, що ладналися завдати удару у відповідь навіть із-за крижаних екранів; на шкіру ніби тиснув гнів штучних інтелектів, які ширяли над нами (а ми сновигали, немов комашня під ногами слонів) — а ми ще ж нічого не вдіяли, просто летіли дозволеною магістраллю по каналу доступу, який нам намалював Бі-Бі, виконуючи якусь домашню роботу для свого Управління обміну даних і статистики.

На мені були входи-присмоки, через які я все спостерігала немовбито по чорно-білому телевізору, що «сніжив» перешкодами, зате Джонні з Бі-Бі переживали все в режимі повної голограми стимсиму.

Навіть не уявляю, як вони все це сприймали.

— Так, — промовив якимсь інфосферним відповідником шепоту Бі-Бі, — ми на місці.

— Де? — Все, що я бачила, — це нескінченний лабіринт яскравих огнів та ще виразніших тіней, десять тисяч міст, вишикуваних у чотирьох вимірах.

— Периферія ТехноКорду, — прошепотів Бі-Бі. — Тримайся-но. Вже майже час.

У цьому всесвіті, позбавленому всього фізичного, в мене-то й рук не було, щоби триматися за що-небудь, та я зосередилася на тінях форми сигналу, яким ми сюди дісталися, і вчепилася.

І тоді помер Джонні.

Колись мені довелося стати свідком ядерного вибуху. Будучи сенатором, батько одного разу взяв нас із мамою до Командного училища «Олімп» на показові виступи. Перед головною стравою, яку подавали військові, всю капсулу з глядачами телепортували у якийсь Богом забутий світ... здається, Армагаст... і спеціально для них взвод Сухопутних військ ЗСГ вистрілив по уявному супротивнику в якихось дев'яти кілометрах тактичним ядерним зарядом. І хоча капсула для глядачів була захищена поляризованим силовим полем десятого класу, а потужністьядерного вибуху складала всього п'ятдесят кілотонн, я ніколи не зможу забути хвилі, що розгойдувала вісімдесятитонну капсулу на роторах, фізичний шок від настільки яскравого випромінювання, що поляризоване поле перейшло в режим півночі, а в очах аж бриніли сльози від намагання світла потрапити всередину до нас.

Так от зараз було гірше. Ціла секція базової площини ніби спалахнула і колапсувала, змиваючи за собою навколишню реальність, яку тепер заступила цілковита чорнота.

— Тримайся! — ще раз вереснув Бі-Бі проти статичного шуму інфосфери, який ніби аж дряпав кістки, і нас одразу закрутило, завертіло, всмоктало у вакуум, наче комах в круговерть океану.

І якимсь неймовірним, неможливим способом крізь увесь цей виляск і грім до нас кинулися чорні панцирні фаги. Від одного Бі-Бі ухилився, а супроти інших звернув же їхні кислотні мембрани. Нас кудись тягнуло, звідки віяло холодом та чорнотою, страшнішими від будь-якої порожнечі в реальності.

— Ось! — крикнув Бі-Бі, й аналог його голосу майже потонув у буревії інфосфери, що тріщала по швах.

«Що ось?» — подумалося мені. І тут я все побачила. Тонкі жовтуваті брижі в турбулентності — геть ніби якийсь прапор на ураганному вітрі. Бі-Бі нас мчав уперед. Знайшов якусь свою хвилю, що котилася проти бурі, узгоджував координати, які проносилися повз нас так швидко, що я не встигала нічого помітити, і ось так на жовтому спектрі ми влетіли...

...куди влетіли? Завмерлі водограї феєрверків. Прозорі хребти даних, нескінченні глетчери ПЗУ-структур, ганглії доступу, що розросталися, ніби тріщини, залізні хмари напіврозумних бульбашок внутрішнього процесування, осяйні піраміди первинного коду, кожна під захистом озер чорної криги та орд чорнопульсних фагів.

— Чорт! — прошепотіла я, ні до кого конкретно не звертаючись.

Бі-Бі кинувся за жовтим спектром, усередину. І я відчула момент під'єднання, так наче хтось накинув нам масивну вагу.

— Є! — викрикнув Бі-Бі, але тут прогуркотіло щось сильніше та більше, ніж той вир, який нас і без того захопив і тягнув за собою. Звук не був схожий ні на клаксон, ні на сирену, але його тон поєднував у собі агресію та застереження.

Ми вибиралися. В іскристому хаосі я вже могла роздивитися непевну сіру стіну і якимсь чином зрозуміла, що то периферія. Вакуумний струмінь, що тягнув нас, тоншав, але все ще вів до пролому в стіні, схожого на щомиті дрібнішу чорну пляму. Ми вибиралися назовні.

Проте надто повільно.

Фаги напосіли з п'яти сторін. За дванадцять років роботи приватним детективом мене один раз підстрелили, двічі підрізали. Ламали не одне ребро. Але теперішній біль виявився сильнішим, ніж усі попередні, навіть якщо їх скласти докупи. Бі-Бі бився і дряпався назовні водночас.

Йому я помогала тільки криком. Я відчувала холодні пазури, що їх угородили в нас і тягнули донизу, у світло, шум та хаос. Бі-Бі використовував якусь програму, рецептуру або ж закляття, щоби давати нападникам раду. Але його зусиль не вистачало. Я відчувала, як трусяться від завданих ударів стіни нашого укриття, від ударів, завданих не безпосередньо по мені, а по зв'язку з аналогом матриці, тобто по Бі-Бі.

Ми падали назад. Нас на свій буксир взяли невблаганні сили. Аж раптом я відчула присутність Джонні — здавалося, що це ніби чиясь велика дужа рука підхопила нас, пронесла крізь стіну периферії у мить перед самісіньким закриттям чорної ляпки, що зруйнувало наш рятувальний шлях, обваливши на нього сталеві щелепи захисного рубежу.

Ми рухалися із неймовірною швидкістю по заторених магістралях і, ніби «емтешки» у валці чумацьких підвод, проминали кур'єрів інфосфери та інших аналогових спеців. А потім були ворота в повільний час, що в них аналоги оперативників вистрибували зі знерухомленого натовпу собі подібних якимсь карколомним чотиривимірним скоком, наче діти, котрі грають у довгу лозу.

На виході з матриці мене пройняв неминучий напад нудоти. Світло опалило сітківку. Справжнє світло. А потім нахлинув біль, і я впала на консоль та застогнала.

— Зберися, Брон, — Джонні (або той, хто за відчуттями був наче Джонні) спробував допомогти мені підвестись і поштовхав мене до дверей.

— Бі-Бі, — видихнула я.

— Ні.

Я розплющила зболені очі рівно настільки, щоби побачити розпластаного на консолі Бі-Бі Сурбрінгера. Його ковбойський капелюх звалився з голови та впав на підлогу. Голова Бі-Бі вибухнула, заляпавши майже весь пульт сірою та червоною речовинами. Із його розкритого рота вишумовувала біла піна. Очі ніби розплавилися.

Джонні підхопив мене і майже відірвав від підлоги.

— Мусимо йти, — прошепотів він. — Сюди можуть увірватися будь-якої хвилини.

Я заплющила очі і дозволила йому забрати мене з квартири.

* * *

Я прокинулася в тьмяному червоному світлі під звуки скрапування води. Від неізольованих оптоволоконних кабелів тхнуло каналізацією, пліснявою й озоном. Я розплющила одне око.

Ми знаходилися в низькому приміщенні, більше схожому на печеру, аніж кімнату, з проводкою, що зміїлася з розбитої стелі, баюрами води і вкритою слизом плиткою на підлозі. Джерело червоного світла знаходилося десь поза кімнатою, можливо, на вході до технологічної шахти або ж в автомеханічному тунелі. Я тихо заскиглила. Джонні був поруч на грубій ковдрі і підкотився до мене поближче. Все його обличчя вкривало якесь мастило впереміш із брудом. І на ньому красувався щонайменш один свіжий поріз.

— Де ми?

Він торкнувся до моєї щоки. Іншою рукою трохи пригорнув і допоміг сісти. Страхітливий інтер'єр постав під іншим кутом, і на якусь мить мені здалося, що я зараз блюватиму. Джонні допоміг напитися з пластикової склянки.

— Вулик «Утиль», — відповів Джонні.

Але навіть не прийшовши до тями, я про це вже здогадувалася. «Утиль» — найглибша шахта Луза, нейтральна смуга механічних тунелів та нелегальних копанок, де працює половина криміналітету та всякого іншого непотребу Мережі. Саме тут мене підстрелили пару років тому, а шрам від лазерного ножа і досі мене прикрашав над тазовою кісткою зліва.

Я підставила склянку, бо ще хотіла пити. Джонні сходив до металевого термоса, наточив води і повернувся назад. Понишпоривши рукою в кишені блузи та на паску, я раптом запанікувала, бо не знайшла батьківського автоматичного пістолета. Але тут його дістав Джонні і я розслабилася, взяла в нього посуд і спрагло осушила чашку.

— Бі-Бі? — спитала я зі скороминущим сподіванням, що мій спогад — не більше ніж моторошна галюцинація.

— Там був захист, якого жоден із нас не очікував, — заперечно похитав головою Джонні. — Бі-Бі вломився в систему бездоганно, але відбитися від омега-фагів ТехноКорду йому було не під силу. Зате відлуння битви чула половина оперативників базової площини інфосфери. Бі-Бі — вже легенда.

— Охрініти, значить, він — легенда? — розсміялася я, але це більше нагадувало схлипування. — Бі-Бі загинув. Ні за хрін собачий.

Джонні міцно мене пригортав.

— Він загинув не просто так. Він здійснив захоплення інформації і перед смертю передав мені дані.

Я спромоглася повністю вирівнятися, як сиділа, і поглянула на Джонні. Він здавався тим самим: ті самі очі, те саме волосся, той самий голос. Але щось змінилося набагато глибше. Став більш людським?

— Ти? Вдалося перенести свідомість? Ти тепер...

— Людина? — всміхнувся до мене Джон Кітс. — Так, Брон. Ну, або настільки наближений до цього стану, наскільки може бути хтось, викуваний у кузнях ТехноКорду.

— Але ти пам'ятаєш... мене... Бі-Бі... все, що сталося?

— Так. А ще, як уперше розгорнув томик із чепменівським перекладом Гомера^[179]. Очі брата Тома, коли він спливав уночі кров'ю. Добрий голос Северна, коли я надто заслаб, щоби розтулити повіки і зустрітися з фатумом віч-на-віч. Нашу ніч на П'яцца-ді-Спанья, коли я торкався губ твоїх та уявляв, що то поруч щока Фанні. Пам'ятаю, Брон.

На якусь секунду мене це спантеличило, завдало болю, та коли він поклав долоню мені на щоку, нікого іншого між нами не було, і я все зрозуміла. Я заплющила очі.

— Чому ми тут? — прошепотіла я йому в сорочку.

— Телепортом користуватися було не можна. Техно-Корд миттєво би нас вистежив. Думав уже летіти в космопорт, але ти лишалася нетранспортабельною. Того обрав «Утиль».

Я впустила йому голову на плече.

— Тебе спробують убити.

— Так.

— Місцеві правоохоронці розшукують нас? Поліція Гегемонії? Транспортники?

— Ні, навряд чи. Поки що ми кинули виклик тільки двом бандам тітушок і декому з мешканців «Утилю».

Я розплющила очі.

— А що сталося з тітушками? — В Мережі існували і значно небезпечніші зарізяки та кілери, але з ними мені перетинатися не доводилося.

Джонні підняв пістолет мого батька і всміхнувся.

— Після Бі-Бі я нічого не пам'ятаю.

— Тебе зачепила реакція фагів. Ти могла ходити, але ми привертали забагато уваги на Анфіладі.

— Та я думаю. Розкажи, що дізнався Бі-Бі. Чому ТехноКорд одержимий Гіперіоном?

— Спершу поїж, — відказав Джонні. — Минуло понад двадцять вісім годин. — Під краплями води він перетнув кімнату в протилежний кінець і повернувся з термосумкою. Меню — типове частування фаната голоматографу: моментальної сушки клонована яловичина повторного розігріву, картопля, що ніколи не бачила справжнього ґрунту, і морква, більше схожа на якусь подобу глибоководних слимаків. Смачнішого обіду в мене у житті не було.

— Від початку свого існування ТехноКорд ділиться на три групи, — почав мову Джонні. — Консерватори, ортодоксальні штучні інтелекти, деякі з яких існують іще з часів Великої Помилки. І щонайменш один їхній представник самоусвідомився в Першу інформаційну епоху. Консерватори виступають за те, що між людством і Кордом необхідно підтримувати певний рівень симбіозу. І саме вони просувають проект Абсолютного Інтелекту як спосіб уникнути гарячкових рішень, затримати їх, поки не будуть факторизовані всі змінні. Протестанти — це сила, яка стоїть за відділенням ТехноКорду, який відокремився три сторіччя тому. Вони провели достовірні дослідження, які свідчать, що користь, яку штучні інтелекти можуть мати від людства уже в минулому, а відтак зараз воно становить загрозу ТехноКорду. Протестанти виступають за негайне і повне наше винищення.

— Винищення? — повторила я. І за мить уточнила: — І в них є для цього ресурси?

— Що стосується людства у Мережі, то так, — підтвердив Джонні. — Інтелекти ТехноКорду не тільки створюють інфраструктуру суспільства у Гегемонії, але вони необхідні абсолютно для всього: від розгортання Збройних сил і до підтримки систем запобігання аваріям в арсеналах ядерної і плазмової зброї.

— І ти знав про це, коли був... частиною Корду?

— Ні, — відповів Джонні. — Я ж бо псевдопоетичний кібрид і проект повернення до життя відомої особистості. Я був химерою, улюбленою забавкою, неповноцінною сутністю, якій дозволяли мандрувати в Мережі, так само як люди кожен день вигулюють хатніх тваринок. Я уявлення не мав про існування трьох фракцій поміж штучними інтелектами.

— Трьох фракцій, — нагадала я. — Хто третій? І який стосунок до цього має Гіперіон?

— Проміжну позицію між Консерваторами та Протестантами займають Абсолюти. Останні п'ять століть вони одержимі проектом побудови Абсолютного Інтелекту. Існування чи неіснування людства їх цікавить лише з огляду на те, як це можна застосувати в їхньому проекті. Аж до сьогодні вони відігравали роль посередника, союзників Консерваторів, тому що вважали, що експерименти з воскресіння на взірець Старої Землі необхідні для успішного завершення розробки Абсолютного Інтелекту.

Але не так давно проблема Гіперіона змусила Абсолютів фактично пристати на позиції Протестантів. З часу перших досліджень Гіперіона чотириста років тому його існування бентежить і спантеличує ТехноКорд. Адже стало зрозуміло, що так звані Гробниці часу — це артефакти, які існують з чужої волі і всупереч часу, бо створені щонайменше за десять тисяч років у майбутньому нашого всесвіту. Але значно важливішою причиною хвилювань стало те, що прогностичні формули ТехноКорду так і не змогли факторизувати змінну Гіперіона взагалі.

Брон, щоби осягнути це, ти повинна зрозуміти, наскільки сильно ТехноКорд покладається на прогнози. Навіть без потужностей Абсінту, штучним інтелектам відомі подробиці свого, людського та фізичного майбутнього принаймні на двісті років уперед із точністю 98,9995 %. Консультаційна рада штучних інтелектів при Речі Спільній з її туманними дельфійськими заявами^[180], без яких люди навіть не можуть обійтися, — це жарт. ТехноКорд ділиться крихтами своїх знань із Гегемонією лише в тих випадках, коли це збігається з інтересами штучних інтелектів. Інколи це йде на руку Протестантам, інколи — Консерваторам, але завжди так, щоби догодити Абсолютам.

Гіперіон — це діра в усій прогностичній тканині, яка забезпечує існування ТехноКорду. Це ж оксюморон оксюморонів^[181] — змінна, що не піддається факторизації. Схоже, що Гіперіон не кориться жодним законам фізики, історії, людської психології та науки прогнозування в штучних інтелектів, якою займається ТехноКорд.

У підсумку маємо два варіанти майбутнього (дві реальності, якщо хочеш). В одній бич із майбутнього, в якому панує ТехноКорд, — Ктир — невдовзі падає на Мережу та міжзоряне людство. Це ретроспективний перший удар Протестантів, що правлять Усесвітом на відстані кількох мільйонів років уперед. В іншій реальності навала Ктиря, майбутня міжзоряна війна та інші наслідки відкриття Гробниць часу — це удар крізь час, який першими завдають люди, остання, присмеркова звитяга Вигнанців, колишніх мешканців колоній та нечисленних громад, котрим пощастило втекти від заходів Протестантів зі знищення людства.

* * *

На плитку падали краплі води. Десь у близькому тунелі від кахлів та каменю відлунювала попереджувальна сирена механічного гальванокаутера. Я схилилася на стіну та прикипіла поглядом до Джонні.

— Міжзоряна війна, значить? — запитала я. — В обох сценаріях обов'язково наявна міжзоряна війна?

— Так. Її минути не вдасться.

— А можуть обидві фракції ТехноКорду помилятися?

— Ні. Події на Гіперіоні, звісно, відносно цього становлять проблему. Але руйнація Мережі та її околиць очевидна. Абсолюти використовують ці дані як основний аргумент при обговоренні наступного кроку еволюції Техно Корду.

— А що викрадені дані Бі-Бі говорять про нас, Джонні?

Джонні всміхнувся, торкнувся моєї руки, але не взяв її у свою.

— Якщо їм вірити, то я в той чи інший спосіб — складник невідомої величини Гіперіона. Їхній акт створення Кітса виявився таким собі котом у надзвичайно темному мішку. І тільки мій провал в ролі аналога Кітса дозволив Консерваторам зберегти мені життя. Коли я вирішив летіти на Гіперіон, Протестанти вбили мене з однозначним наміром покласти край існуванню мого штучного інтелекту, якщо цей кібрид таке повторно собі постановить.

— Але ж ти його постановив. І що сталося потім?

— Вони зазнали невдачі. У своїй безмежній зверхності ТехноКорд не врахував два моменти. По-перше, що я зважуся перенести всю свою свідомість у кібрида і таким чином змінити природу аналога Кітса. По-друге, що я піду до тебе.

— До мене?!

— Так, Брон, — він узяв мене за руку. — Схоже, ти також складник невідомої величини Гіперіона.

Я похитала головою. Зрозумівши, що в мене над лівим вухом та за ним терпне шкіра, я підняла руку, шукаючи, напевно, рани від бою в інфосфері. Замість ушкоджень пальці намацали пластик гнізда нейрошунта.

Я вирвала іншу руку з долоні Джонні і, шокована, витріщилася на нього. Поки я була непритомна, він мене відкіборгував.

Джонні підніс угору обидві руки долонями до мене.

— Я мусив, Брон. Це може зіграти вирішальну роль у нашому з тобою виживанні.

— Гівно ти, сучий син, — трусила я кулаком. — Навіщо мені здався прямий інтерфейс, брехлива мерзото?

— Це не для Корду, — тихо промовив Джонні. — Для мене.

— Для тебе? — моя рука і кулак аж тремтіли від передчуття, як я йому заціджу по його вирощеній у пробірці пиці. — Тебе! — гарчала я. — Ти ж тепер людина, хіба забув?

— Так. Але деякі функції кібрида зберігаються. Пам'ятаєш, кілька днів тому я взяв тебе за руку і переніс одразу в базову площину інфосфери?

Я прошила його поглядом:

— Я туди більше ніколи не зайду.

— Звісно. І я також. Але в мене може виникнути потреба передати тобі великий обсяг інформації за дуже короткий проміжок часу. Тому вчора ввечері я прийшов із тобою до одного підпільного хірурга в «Утилі». Вона тобі імплантувала диск Шрена.

— Навіщо? — Петлі Шрена були крихітними, не більшими від нігтя на руці, і нечувано дорогими. Вони містили поле численних секторів ЦМД-пам'яті, кожен із яких здатний був уміщати незліченні біти інформації. Біологічні носії не в змозі ними скористатися, а тому їх використовували кур'єри. Одна людина таким чином у петлі Шрена здатна переносити цілі штучні інтелекти або планетарні інфосфери. Дідько, навіть собака міг це зробити.

— Навіщо? — ще раз повторила я, намагаючись зрозуміти, чи не стояло за Джонні ніяких сил, що хотіли би скористатися мною в ролі кур'єра. — Чому?

Він підсів ближче і взяв мій кулак у руку:

— Довірся мені, Брон.

Не думаю, що я комусь довіряла з того часу, як двадцять років тому батько розніс собі голову, а мама замкнулася в чистому егоїзмі власної схими. В усьому всесвіті причин довіряти Джонні просто не могло існувати.

Проте я повірила.

Розслабила кулак і взяла його за руку.

— Гаразд, — промовив Джонні. — Доїдай і будемо думати, як урятувати собі життя.

Зброя і наркота — два найдоступніші товари у вулику «Утиль». Залишки вражаючого стосу марок Джонні ми витратили на придбання першого.

Станом на 22:00 ми обоє вбралися в панцирі з армованого політитану. Джонні обрав собі дзеркальну каску типового тітушки, а я — армійську командирську маску з додатковими функціями. Масивні силові рукавиці яскраво червоного кольору в Джонні проти моїх осмотичних мітенок із смертоносним кроєм. Джонні озброївся контрабандним трофеєм із Брешії — пекельним батогом Вигнанця, а за пасок заткнув лазерний жезл. А я, крім батькового автоматичного пістолета, тепер ще могла похвалитися вогневою міні-установкою Штайнер-Джинна із демпфер-опорою на пояс. Вона повністю управлялася командами маски, тому обидві руки в мене були вільні для стрільби.

Ми з Джонні поглянули один на одного і заходилися хіхікати. Але насміявшись вволю, надовго замовкли.

— Ти впевнений, що наш оптимальний вибір — це храм Ктиря на Лузі? — втретє чи вчетверте поцікавилася я.

— Телепортуватися ми не можемо. В реєстрі Техно-Корд усе спише на технічні негаразди, а ми з тобою загинемо. Ми навіть ліфтом із нижніх поверхів не можемо скористатися. Доведеться шукати непідконтрольні сходи і підніматися ними всі сто двадцять поверхів. Найкраще — навпростець через Торгцентр на Анфіладі.

— Так, але чи впустять нас до себе храмові?

Джонні здвигнув плечима якимось абсолютно комашиним у бойовому панцирі рухом. У касці тітушки його голос лунав із металевими нотками.

— Вони єдині, кого цікавить наше виживання. І єдині, хто має досить політичної волі, аби відгородити нас від Гегемонії, поки ми шукатимемо спосіб дістатися Гіперіона.

Я підняла інтерактивний щиток маски.

— Міна Ґледстон мені заявила, що зорельотів із прочанами до Гіперіона більше не буде.

Дзеркальний чорний купол каски розважливо кивнув:

— Міна Ґледстон може йти нахрін. — Таким от коментарем розжився мій коханець і поет.

Я глибоко зітхнула і рушила до виходу з нашої ніші, нашої печери, нашого останнього сховку. Ззаду підійшов Джонні. Його броня торкнулася моєї броні.

— Готова, Брон?

Я кивнула, розвернула вогневу установку навколо її вісі і вже була зробила перший крок, коли Джонні спинив мене доторком.

— Я кохаю тебе, Брон.

Я ще раз неоковирно кивнула, забувши, що щиток моєї маски досі піднято і він міг бачити мої сльози.

Вулик не спить усі двадцять вісім годин на добу, але вже давно встановилася традиція, що Третя зміна найтихіша і найбезлюдніша. В нас би було більше шансів на пішохідних комунікаціях у годину-пік Першої зміни. Але якщо нас уже чекали тітушки з харцизами, то жертви серед цивільних були би страхітливими.

Понад три години ми піднімалися до ТЦ на Анфіладі, і не сходами, а нескінченною вервечкою механізованих коридорів, покинутих вертикалей, що стояли порожнем від часу луддитських заворушень^[182] вісімдесят років тому і, нарешті, фінальним сходовим перегоном, який давно згнив на іржу. Ми вийшли в кур'єрський коридор, що менш ніж за кілометр виводив до храму Ктиря.

— Аж не віриться, що все пройшло як помащене, — прошепотіла я в інтерком.

— Можливо, вони збирають людей у космопорті та біля приватних телепорт-комплексів.

Ми рушили найбільш прикритим ходом до Анфілади, в тридцяти метрах під першим торговим рівнем та чотирьохстах нижче даху. Від храму Ктиря, розцяцькованої вільної споруди, нас тепер відділяло менше півкілометра. Кілька несвоєчасних покупців та бігунів підтюпцем тільки зиркнули на нас і одразу кинулися врозтіч. Навіть не сумніваюся, що правоохоронцям ТЦ вже все повідомили, але сумніваюся, що їх тут варто чекати найближчим часом.

З ліфтової шахти, волаючи та завиваючи, сипонула строката юрба вуличних харцизів. Озброєні пульс-ножами, ланцюгами та силовими рукавицями, вони заскочили Джонні зненацька. Він крутнувся і шмагнув по них жмутом світлових прицілів пекельного батога. Міні-установка захурчала, вирвавшись з моїх рук та бігаючи від цілі до цілі разом із моїм поглядом.

Банда сімох дітлахів із широко розплющеними очима різко пригальмувала, підняли руки і, не розвертаючись, позадкували назад у шахту. Більше ми їх не бачили.

Я глянула на Джонні. На мене подивилося чорне дзеркало. Сміятися ніхто не думав.

Ми перебігли дорогу в напрямку північного торгового ряду. Кілька пішоходів прожогом заскочило у відкриті крамниці. Лишалося менше сотні метрів до сходів, що вели у храм. В армійських навушниках я майже чула власне серцебиття. П'ятдесят метрів. Ніби на заклик, спостерігати за нашим наближенням із десятиметрових дверей вийшов якийсь тамтешній причетник або священик. Тридцять метрів. Якщо нас хтось збирався переймати, то вони вже мали би це зробити.

Я розвернулася до Джонні, і цієї ж миті щонайменше двадцять променів і вдвічі менше пострілів полетіло-пролунало в наш бік. Спрацював зовнішній шар динамічного захисту політитанової броні і вибухнув назустріч вражаючим елементам, поглинувши та відбивши їхню енергію. Наступний дзеркальний шар відбив променеву зброю. У більшості випадків.

Сила удару збила Джонні з ніг. Я припала на одне коліно і дозволила вогневій міні-установці потренуватися на джерелі лазерів.

Десятий поверх житлової стіни Вулика. Захисний щиток маски потьмянішав. Панцир вигорав парою-рефлектором. Міні-установка працювала зі звуком бензопили, який можна почути в історичних голодраматичних картинах. На десятому поверсі разом із п'ятиметровою секцією балкона обвалилася вся стіна у хмарі вибухових стріл-флешет та бронебійних набоїв.

Ззаду в мене влучило три важкі кулі.

Падаючи, я підставила долоні, зупинила установку і розвернулася. Щонайменше по десятку сиділо на кожному рівні — всі нападники рухалися в точній бойовій хореографії. Джонні спромігся підвестися на коліна і тепер шмагав пекельним батогом, здіймаючи веселки його синхронними світлоспалахами та пробиваючись крізь пружні поля захисту.

Один із атакувальників спалахнув на бігу, коли магазинна вітрина за ним розплавилася на рідке скло та заляпала Анфіладу в радіусі п'ятнадцяти метрів. Іще двоє намагалися перескочити перила свого поверху, але чергою з міні-установки я їх відігнала назад.

Звідкись із-під швелерів опустився відкритий екраноліт, чиї ротори натужно працювали, поки він закладав віраж навколо пілонів. Навколо нас із Джонні бетонне покриття тріснуло від залпів ракет. Вітрини вивергнули мільярди скалок, якими нас накрило з головою. Я зиркнула, двічі кліпнула, прицілилася і натисла віртуальну гашетку. Екраноліт заточився кудись убік, врізався в ескалатор, на якому зіщулилася дюжина цивільних, і рухнув громаддям покорченого металу із боєкомплектом, який вже почав рватися. Я бачила, як один із покупців вистрибнув на дно Вулика, що знаходилося у вісімдесяти метрах нижче.

— Ліворуч! — на когерентній хвилі інтеркому пролунав викрик Джонні.

Четверо у бойових обладунках злетіли із верхнього рівня на реактивних ранцях. Полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагалася підлаштуватись під мінливий фон, але змогла тільки перетворити кожну з постатей на мерехтливий калейдоскоп відображень. Одна з них таки пробралася ближче радіуса враження міні-установки, щоби покінчити зі мною. А три інші напосіли на Джонні.

Він нападав із пульс-ножем, у стилі кучильєро із гетто^[183]. Я йому дозволила вдарити себе в бронь руки, знаючи, що лезо дістане до тіла, але мені була необхідна зайва секунда. І я її отримала. Чоловіка я порішила гострим краєм мітенки, а вогнем із міні-установки присадила трьох бандитів, котрі обложили Джонні.

Їхні панцирі зашкарубли, а тому чергою зі Штайнер-Джинна я їх просто змела, немов двірник змиває сміття на тротуарі струменем води зі шланга. І тільки один із них спромігся звестися на ноги, перш ніж я їх усіх позбивала геть із карнизу цього рівня.

Джонні знову лежав на землі. Від його нагрудника лишились тільки поплавлені фрагменти. Я відчувала запах горілої плоті, але смертельних ран ніде не було видно. Припадаючи до плит тротуару, я підняла його.

— Покинь мене, Брон. Сходи! — зв'язок по інтеркому переривався.

— Відчепись нафіг, — відповіла я, намагаючись обхопити його лівою рукою так, щоби потім не впустити і водночас звільнити простір для вільного обертання міні-установки. — Поки що я на зарплаті твого охоронця.

У нас цілили снайпери з обох стін Вулика, зі швелерів під його дахом і торгових поверхів трохи вище нас. На хідниках я нарахувала щонайменше двадцять тіл, половина трупів належала яскраво вдягнутим цивільним. Електропідсилювач на лівій із поножів заїдав. Тому на прямих ногах я незграбно прочовгала ще метрів десять у напрямку храмових сходів. Нагорі вже стояло кілька священнослужителів культу Ктиря, абсолютно не зважаючи на перестрілку з усіх сторін.

— Згори!

Крутнулася, прицілилася та вистрілила я одночасно, при цьому почула, як спорожнів магазин установки, і розгледіла, як другий екраноліт випускає свої ракети. А вже наступної миті світ розбився на тисячу шматочків болю, випадкових металевих уламків та рваних ран. Джонні важко упав долі, і я повалилася згори на нього, намагаючись прикрити його незахищене тіло своєю бронею.

Ракети здетонували одночасно, кілька в повітрі і мінімум дві — на землі. Нас із Джонні підкинуло вгору вибуховою хвилею і віднесло метрів на п'ятнадцять-двадцять роздовбаним тротуаром. Добре. Метал вулиці і її залізобетонна пішохідна частина, де ми щойно знаходилися, горіла, вкрившись бульбашками, провисла та загуркотіла в провалля на охоплений вогнем тротуар під нею. Таким чином утворився природний рів, що відділяв нас від більшості сухопутних нападників.

Я підвелася, скинула непотрібну тепер установку та непотрібну тепер «розвантажку», марні рештки свого обладунку і підняла Джонні обома руками. Його каску зірвало, і обличчя виглядало надзвичайно червоним. Кров точилася з двох десятків пробоїн у панцирі. Праву руку і ліву ступню йому відірвало. Я розвернулася і потягла його сходами вгору до храму Ктиря.

Над Анфіладою завивали сирени та носилися екранольоти служби безпеки. Тітушки з верхніх поверхів та дальньої сторони тротуару розбіглися по укриттях. Двоє спецпризначенців, які прилетіли на реактивних ранцях, побігли за мною. Я не озиралася. Кожного разу мені доводилося витягати на наступну сходинку неробочу ногу, яка ще й не гнулася. Я знала, що в мене серйозні опіки на спині та боку, і по всьому тілу розкидані осколки шрапнелі.

Над сходами ухали й кружляли екранольоти, але сісти на них не наважувалися. По всьому Торгцентру і над ним чулися постріли. А ззаду швидко гупали підкуті металом черевики моїх переслідувачів. Я подолала ще три сходинки. Лишалося ще двадцять — неймовірно велика відстань, і за всім цим згори вже спостерігав єпископ в оточенні сотні священиків із храму.

Я подужала ще один крок і глянула на Джонні. Одне око було розплющене й уважно дивилося на мене. Інше набрякло, його заліпила кров.

— Усе гаразд, — прошепотіла я, вперше зрозумівши, що вже й сама без шолома й маски. — Усе гаразд. Ми майже добралися. — І зробила ще один крок.

Шлях мені перегородили двоє чоловіків у лискучих чорних бойових панцирах. Захисні щитки зі шрамами кутомірів були підняті, а за ними виднілися обличчя з дуже суворим виразом.

— Поклади його на землю, курво, і, можливо, ми тебе залишимо в живих.

Я втомлено кивнула, надто втомлено для наступного кроку або будь-чого іншого, крім того, щоби стояти на місці і тримати його в обох руках. Кров Джонні крапала на білий камінь.

— Повторюю, поклади того сучого сина на землю...

Я застрелила обох, одного в ліве око, іншого — в праве, навіть не піднявши пістолета, який тримала під тілом Джонні.

Ті двоє попадали. Я спромоглася на ще один крок, а потім на ще один. Трохи перепочила і піднесла ногу для наступного.

На сходах угорі товариство в чорних і червоних мантіях розступилося. Двері були дуже високими і дуже темними. Я не озиралася, але чула шум великого натовпу позаду на Анфіладі. Коли я переступила поріг, занурюючись у сутінь, поруч зі мною ішов єпископ.

Я поклала Джонні на прохолодну підлогу. Навколо шелестіли мантії. Де змогла, я вивільнилася від решток обладунку і взялася за панцир Джонні. В кількох місцях він спікся із тілом. Я торкнулася його обгорілої щоки своєю цілою рукою.

— Пробач...

Його голова ледве поворухнулася, і він розплющив одне око. Підняв голу ліву руку, щоби торкнутися моєї щоки, волосся, потилиці.

— Фанні...

Я відчула, що тієї миті він же й помер. А ще — приплив, коли він пальцями намацав нейрошунт, світло-білий приплив, коли все, що було чи буде Джоном Кітсом, ввірвалося в петлю Шрена, майже-майже як оргазм, коли він був у мені двома ночами раніше. Приплив, тремор і раптове тепло із подальшим затишшям, з відлунням відповідних відчуттів.

Я опустила його на підлогу і дозволила причетникам забрати тіло, щоби вони показали його юрбі, представникам влади і тим, хто чекав на інформацію.

Я дозволила їм забрати себе.

Два тижні я провалялася в реабілітаційних яслах при храмі Ктиря. Опіки загоїли, шрами усунули, чужорідний метал вийняли, шкіру трансплантували, м'язи відростили, нерви відновили. Але мені все ще болить.

Усім стало байдуже до мене, крім священнослужителів Ктиря. ТехноКорд пересвідчився, що Джонні мертвий, що його особистість ніде не проявлялася, що кібрид був мертвий.

Органи влади взяли в мене заяву, анулювали ліцензію та замели всі інші сліди, як могли. Преса Мережі розповіла про битву між бандами з дна Вулика «Утиль», що спалахнула в Торгово-розважальному центрі Анфілади, в якій загинуло чимало злочинців та невинних очевидців. Органи охорони правопорядку все взяли під контроль.

За тиждень до звістки про те, що Гегемонія дозволила політ «Іґґдрасіля» з прочанами на Гіперіон, у зону бойових дій, я скористалася храмовим телепортом, щоби дістатися Ренесанс-Вектора, де цілу годину просиділа в архіві.

Документи були запечатані в герметичній упаковці, так що доторкнутися до них не пощастило. Почерк належав Джонні. Я вже його бачила раніше. Пергамент пожовтів і кришився від часу. Збереглося два уривки. У першому йшлося:

У другому фрагменті по грубілому паперу літав розмашистий почерк, ніби слова були записані в нотатнику поквапно:

Я вагітна. Гадаю, Джонні про це знав. Але не впевнена.

Я вагітна аж двічі. Перший раз — дитиною Джонні. А вдруге — пам'яттю петлі Шрена. Не знаю, чи вони якось пов'язані між собою. До народження дитини ще багато місяців, а до зустрічі із Ктирем — лише кілька днів.

Але я згадую ті хвилини, які збігли між миттю, коли в мене забрали понівечене тіло Джонні, щоби показати його натовпу, та моментом, коли мене відвели в лазарет. У темряві навколо стояли сотні священиків, причетників, екзорцистів, служок та вірян... і всі вони як один у червоному присмерку під статуєю Ктиря, що без угаву крутилася, зачали речитатив. І їхні голоси відлунювали під готичними склепіннями. І наспівували вони про щось на кшталт:

Я була вся в ранах, у мене був шок. Тоді я нічогісінько не второпала. Не розумію цього я і зараз.

Але я знаю, що коли настане час і прийде Ктир, ми з Джонні зустрінемо його разом.

Давно опустилася ніч. Гондола канатки піднімалася між зорями й льодом. Усе товариство сиділо тихо, так що чути було, як порипує кабель.

Трохи згодом Лінар Гойт заявив Брон Ламії:

— То в тебе теж хрестоформа.

Ламія поглянула на священика.

До жінки нахилився полковник Кассад:

— Гадаєте, Гет Мастін і був тим храмовником, із яким спілкувався Джонні?

— Можливо. Я так і не дізналася цього.

— Це ви вбили Мастіна? — навіть не змигнувши, спитав військовик.

— Ні.

Мартін Силен потягнувся і позіхнув.

— У нас іще кілька годин до світанку, — промовив він..— У когось є в планах поспати?

Кивнуло декілька голів.

— Я залишуся на чатах, — сказав Федман Кассад.

— Я вам складу компанію, — відгукнувся Консул.

— А я вам підігрію каву, — заявила Брон Ламія.

Поки решта спала, а немовля Рахіль тихо кувікала вві сні, інші троє сиділи біля вікон та дивилися на холодні і далекі зірки, що яріли у високогірній ночі.

6

Твердиня Хроноса пнулася вгору на крайніх східних визубнях хребта Вуздечка: похмура барокова кучугура вигрітого каміння з трьома сотнями кімнат і залів, плетиво темних коридорів, що ведуть углиб до салонів; вежі, башточки та балкони, які виходять на голі північні узвишшя; вентиляційні шахти, що півкілометра піднімаються назустріч світлу і, за чутками, спадають аж до планетарного лабіринту; парапети, обвітрені холодними шквалами, що зриваються з іще вищих піків; сходи (всередині й назовні), викарбувані в нікуди у гірській породі; стометрові вікна-вітражі, куди ловиться перше проміння денного світила в день сонцестояння, або ж світила нічного — в ніч проти маківки зими; вікна без шибок, завбільшки з кулак, які за великим рахунком нікуди й не виходять; нескінченні барельєфи, гротескні скульптури в прихованих нішах, понад тисяча химер, що витріщаються з карнизів та перил, трансепту й склепу, визирають поміж дерев'яних кроков у великих залах, де їх спеціально розставили так, щоб вони заглядали в кривавого відтінку шибки північної стіни, а їхні розкрилені та горбаті тіні відміряли час, ніби стрілки сонячного годинника, що їх удень відкидало природне освітлення, а поночі — газові факели-пальники. І повсюди в Твердині Хроноса — знаки тривалої присутності Церкви Ктиря: вівтарі спокути в червоних оксамитах, підвішені або розташовані окремо статуї Аватари з поліхромної сталі клинками та кривавими самоцвітами замість очей, ще більше її скульптур, вирізьблених із каменю на вузьких сходах та в темних приміщеннях, так щоби поночі ніхто й ніколи не міг звільнитися від страху доторкнутися до пальців, що стирчать зі стіни, гострих вигинів холодної зброї, що спускається по стіні, чотирьох рук, ладних вас пригорнути в останніх обіймах. І ніби з останнім штрихом декору антураж довершувався кривавою філігранню в колись людних кімнатах і залах, червоними арабесками в знайомих візерунках на тунельних стінах і стелі, зашкарублими від іржаво-рудої субстанції простирадлами і центральною їдальнею, повною смороду від напівзогнилих харчів, які покинули кілька тижнів тому; підлогу та стіл, стільці та стіни прикрашала кров, повсюди німими купами був розкиданий заюшений багряним одяг і драні мантії. А ще навколо дзижчали мухи.

— Блядь, ну, що за веселуха, га? — лунким голосом заявив Мартін Силен.

Отець Гойт наважився ще на кілька кроків углиб великої зали. Пообіднє світло із люків на західній стіні падало в приміщення курними стовпами.

— Неймовірно, — прошепотів він. — Собор святого Петра у Новому Ватикані не годен зрівнятися із цим.

Поет розреготався. В рясному промінні чітко вимальовувалися контури його вилиць і чоло сатира.

— Його побудували для живого божества, — пояснив він.

Федман Кассад опустив на підлогу дорожну сумку і прокашлявся:

— Це місце однозначно старіше Церкви Ктиря.

— Однозначно, — підтакнув Консул. — Але останні два століття його займає саме вона.

— Зараз її, здається, ніхто вже не займає, — проказала Брон Ламія. У лівій руці вона тримала батьківський пістолет.

Перші двадцять хвилин всередині Твердині усі кричали, але щомиті слабше відлуння їхніх голосів, паузи та дзижчання мух у їдальні вже незабаром змусили всіх мовчати.

— Це трикляте місце збудували андроїди і клони-кріпаки Сумного Короля Біллі, — промовив поет. — Вісім місцевих років тяжкої праці до прибуття спін-зорельотів. Планувалося, що воно стане найкращою туристичною принадою і курортом в усій Мережі, стартовим майданчиком екскурсій до Гробниць часу та Міста поетів. Але мене не відпускає підозра, що навіть ці бідолахи, чмошні андроіди-каторжани знали місцеву версію легенди про Ктиря.

Сол Вайнтрауб стояв біля східного вікна, піднявши немовля таким чином, щоби м'яке світло гріло їй щоки та стиснутий кулачок.

— Тепер усе це не має ані найменшого значення. Давайте пошукаємо закуток, де можна переночувати і поїсти без страшної м'ясорубки перед очима.

— А хіба ми не ввечері вирушаємо? — уточнила Брон Ламія.

— До Гробниць? — уперше за весь час подорожі абсолютно щиро здивувався Мартін Силен. — Ти хочеш іти на зустріч до Ктиря поночі?

Ламія здвигнула плечима.

— Яка різниця?

Консул стояв біля вітражних дверей, що вели на кам'яний балкон, із заплющеними очима. Фізично його тіло й досі погойдувало після подорожі канаткою. Ніч А день їзди над вершинами злилися в один суцільний спогад. І тепер він майже губився від утоми практично трьох безсонних ночей і все відчутнішого напруження. Поки не заснув, він розплющив очі і проказав:

— Ми всі зморені. Ми тут переночуємо, а вранці спустимося в долину.

Отець Гойт вийшов на вузький карниз балкона і похилився на його нерівний природний парапет.

— А звідси видно Гробниці?

— Ні, — відповів Силен. — Вони за он тими пагорбами. Але бачите, як ген на півночі та заході щось трошки білішає?.. Оті блискучі гостряки, схожі на рештки обламаних зубів у піску?

— Так.

— То Місто поетів. Сумний Король Біллі спочатку планував побудувати там Кітс. Обитель шику та краси. Місцеві подейкують, що зараз там живуть лише знеголовлені привиди.

— І ти один із них? — в'їдливо поцікавилася Ламія.

Мартін Силен розвернувся був щоб огризнутися, але побачив пістолет в її руці і подався собі геть.

Із-за невидимого повороту почулися звуки кроків на сходах, і до кімнати повернувся полковник Кассад:

— Над їдальнею є дві маленькі комірчини, — повідомив він. — З балконом, але до них можна потрапити тільки по цих сходах. Легко оборонятися, і вони... чисті.

— Тобто це значить, що нас ніхто не потурбує, — реготав Силен, — чи що ніхто з нас звідти не зможе вибратися, коли щось по нас таки прийде?

— Ну, а куди тоді? — спитав Сол Вайнтрауб.

— І справді, куди? — відгукнувся Консул. Він дуже втомився. Підняв свої речі і схопив одну ручку куба Мебіуса в очікуванні, коли за свою візьметься й отець Гойт. — Ходімо, куди пропонує Кассад. Знайдемо собі місце для ночівлі. Давайте вже хоча б вийдемо з цієї кімнати. Тут тхне смертю.

Це була остання вечеря з їхніх запасів концентратів. Трохи вина з останньої пляшки Силена, і трошки черствого пирога, який Сол Вайнтрауб приніс для того, щоби відзначити останній вечір разом. Рахіль для солодощів була надто маленька, тому просто випила своє молоко і заснула долічеревця на матрацику біля батька.

Лінар Гойт дістав із сумки маленьку балалайку і перебрав пару акордів.

— Не знала, що ви граєте, — проказала Брон Ламія.

— Та погано я граю.

— Шкода, що немає піаніно, — протер руками очі Консул.

— Чого ж, у вас он є, — озвався Мартін Силен.

Консул перевів погляд на поета.

— Тягніть його сюди, я б і від віскі не відмовився, — правив свого Силен.

— Про що ви обоє торочите? — здивувався отець Гойт. — Зрозуміліше не можна?

— Про йогокорабель, — відповів йому дід. — Пам'ятаєш, як наш любий, нині покійний Голосина Деревини Мастін розказував, що наш друг Консул має власну секретну зброю, і ця зброя — його гарненький персональний корабель Гегемонії, що чекає в космопорті Кітса? Викликайте його, Ваша Консульська Величносте. Давайте його до нас.

Зі сторони сходів, де він розставляв променеві пастки, прийшов Кассад:

— Інфосфера планети лежить. Супутники зв'язку збиті. Кораблі Збройних сил Гегемонії підтримують лазерну комунікацію. То як він повинен його викликати?

— Передавач «світло-плюс»? — припустила Ламія.

Консул перевів на неї погляд.

— Передавачі плюс-сигналів завбільшки з будинок, — зауважив Кассад.

— Слова Мастіна не безглузді, — здвигнула плечима жінка. — Якби я була Консулом... якби я була однією з тих кількох тисяч людей у Мережі, котрі мають персональний зореліт... то я би точно вже потурбувалася про дистанційне управління за необхідності... Планетка-то занадто примітивна, щоб залежати від комунікаційної мережі, іоносфера надто слабка, щоби можна було скористатися короткохвильовим передавачем, супутники зв'язку зіб'ють першими під час зіткнення... Тому я би підтримувала зв'язок через «світло-плюс».

— Ну, а розміри? — поцікавився Консул.

— Поки що Гегемоніл не вміє будувати портативних передавачів класу «світло-плюс», — Ламія зустріла його питання холоднокровним поглядом. — Але ходять чутки, що це вміють робити Вигнанці.

Консул усміхнувся. Десь пролунав спочатку звук дряпання, а потім ніби обвалилася металева конструкція.

— Лишайтеся тут, — проказав Кассад, дістав із кишені кітеля жезл смерті, від'єднав променеві пастки з допомогою тактичного комлогу і спустився сходами в темряву.

— По-моєму, в нас тепер діє воєнний стан, — заявив Силен, коли полковник зник із поля зору. — Марс на асценденті^[186].

— Стули пельку, — гаркнула Ламія.

— Гадаєте, це Ктир? — спитав Лінар Гойт.

— Ктиреві не потрібно гуркотіти по сходах, — відмахнувся Консул. — Він просто може з'явитися тут.

Гойт смикнув головою.

— Я тільки хотів сказати, що це Ктир же — причина... відсутності. Усі ці ознаки душогубства у Твердині.

— У селах може бути порожньо внаслідок наказу про евакуацію, — не погодився Консул. — Ніхто не хоче лишитися з Вигнанцями сам на сам. Самооборона розбрелася. Тож цілком можливо, що деякі епізоди різанини — їхніх рук справа.

— Без трупів-то? — реготів Мартін Силен. — Бажане за дійсне, значить, видаємо? Наші хазяї, котрі мали нас зустрічати внизу, вже теліпаються на сталевому дереві Ктиря. Де незабаром висітимемо і ми з вами.

— Стули пельку, — втомлено повторила Ламія.

— А якщо не стулю? — вишкірився поет. — То застрелите мене, мадам?

— Так.

Усі мовчали, поки не вернувся Кассад. Він повторно активував променеві пастки і розвернувся до товариства, що сиділо на ящиках та кубах із плинопіну:

— Нічого такого. Якісь птахи-падложери — здається, місцеві їх називають вістунами — крізь розбиті скляні двері пролізли в їдальню, де ми сиділи, і якраз дожирали свою учту.

Силен хіхікнув:

— Вістуни. Дуже вдале ім'я.

Полковник зітхнув, умостився на ковдру, спиною сперся об ящик і заходився колупати свою холодну вечерю. Приміщення освітлював єдиний ліхтар із буєра, і в далеких закутках у протилежній стороні від дверей і балкона почали громадитися тіні.

— Наш останній вечір, — промовив Кассад. — І ще одна історія. — Він подивився на Консула.

Той крутив свій клаптик паперу з нашкрябаним номером 7 на ньому.

— А навіщо? — Консул облизав губи. — Це паломництво уже втратило свою мету.

Інші заворушилися.

— Тобто як? — спитав отець Гойт.

Консул зіжмакав папірець і пожбурив його у куток.

— Щоби заявити своє прохання Ктиреві, — пояснив він, — кількість прочан має дорівнювати простому числу. Нас було семеро. Мастінове... зникнення... зменшує гурт до шістьох. Зараз ми простуємо назустріч смерті без жодної надії на сповнення хоча б одного бажання.

— Забобон, — гмикнула Ламія.

Консул зітхнув і потер лоба.

— Так. Але на ньому ґрунтується наше останнє сподівання.

— А Рахіль не можна порахувати? — махнув у сторону немовляти отець Гойт.

— Ні, — погладивши бороду, відказав Сол Вайнтрауб. — Пілігрим повинен явитися до Гробниць із власної волі.

— Але ж вона колись так і зробила, — заперечив священик. — Може, це рахується?

— Ні, — погодився з ученим Консул.

Мартін Силен щось писав у нотатнику, але зараз скочив на ноги та заходився міряти кроками кімнату:

— Господи Ісусе, людоньки, та подивіться же на самих себе. Які з нас нахрін пілігрими? Та ми ж збіговисько. Гойт зі своєю хрестоформою, у якій живе примара Поля Дюре. Наш «напіврозумний» ерг у коробці. Полковник Кассад зі спогадами про Монету. Пан-Брон, якщо вірити оповідці котрої, не тільки зі своєю не народженою іще дитиною, а й мертвим поетом-романтиком. Наш учений із дитинчам, яким колись була його донька. Я зі своєю музою. Консул із хрінзна-яким багажем, що він його припер у цю божевільну і небезпечну подорож. Господи, людоньки, та нам же пільговий тариф належить у цій ситуації.

— Сядь уже, — скомандувала Ламія.

— Ні, він має рацію, — раптом підтримав поета отець Гойт. — Навіть присутність отця Дюре в хрестоформі мусить якимсь чином впливати на це упередження з простими числами. Я би сказав, що вранці нам треба рушати далі з твердою вірою у...

— Дивіться! — раптом згукнула Брон Ламія, показавши на балконні двері, де все блякліші сутінки поступилися місцем спалахам яскравого світла.

Товариство висипало на прохолодне вечірнє повітря, прикриваючи рукою очі від запаморочливого видовища безгучних вибухів, що сповнювали небо: чисто білі термоядерні спалахи, чиї хвилі розбігалися, немовбито брижі ляпіс-лазуровим ставком; плазмові імплозії — дрібніші, яскравіші, голубої, жовтої та найяскравішої червоної барви, які згорталися всередину, ніби квіти, що закриваються наніч; блискавичний танок пекельних батогів гігантських розмірів, промені, зіставні з малими планетами, що покривали діапазоном своєї дії цілі світлові години і жужмилися в бистріні оборонних сингулярностей; полярне мерехтіння захисних полів, які спиналися та вмирали під натиском жахливих енергій тільки для того, щоби кількома наносекундами пізніше знову відродитися. І поміж усім цим біло-голубі термоядерні вихлопи факельників та більших зорельотів розкреслювали небесне склепіння на ідеальні сектори, ніби сліди алмазних різців на синьому склі.

— Вигнанці, — видихнула Брон Ламія.

— Почалася війна, — констатував Кассад. В його голосі не чулося жодного піднесення, жодних емоцій.

Консул із подивом для себе помітив, що плаче, і відвернувся від гурту.

— Нам тут безпечно? — спитав Мартін Силен. Він заховався під кам'яним одвірком, звідки й спостерігав за осяйним видовищем.

— На такій відстані — так, — пояснив Кассад. Він підняв армійський бінокль, вніс поправки та звірився з тактичним комлогом. — Більшість сутичок відбуваються на відстані щонайменше трьох астрономічних одиниць. Вигнанці випробовують захист Військово-космічних сил Гегемонії. — Чоловік опустив бінокль. — Усе тільки-но розпочалося.

— А телепорт уже активний? — поцікавилася в нього Ламія. — Людей же евакуюють із Кітса та інших міст?

— Не думаю, — похитав головою полковник. — Поки що ні. Флот стримуватиме нападників, поки не буде завершено будівництво орбітальної сфери. Аж потім відкриються портали у Мережу, а лік частинам збройних сил, що надходитимуть сюди, піде на сотні. — Він знову підніс до очей бінокль: — Оце буде шоу так шоу!

— Гляньте! — раптом викрикнув отець Гойт, махнувши рукою не на феєрверки в небі, а в напрямку низьких дюн північної частини долини. Простуючи до невидимих Гробниць, у кількох кілометрах від спостерігачів ними чвалала самотня постать — цятка, що відкидала численні тіні під розколотим небом.

Кассад перенацілив свою оптику на той обрис.

— Ктир? — спитала Ламія.

— Ні, не думаю... Здається, це... тамплієр, судячи з плаща.

— Гет Мастін! — не втримався отець Гойт.

Полковник здвигнув плечима і передав бінокль іншим.

Консул повернувся до товариства і сперся на перила балкона. Вітерець ледве щось шепотів, відтак на фоні цієї тиші навісні вибухи в небі здавалися ще зловіснішими.

Консул і собі подивився у бінокль, коли настала його черга. Висока, вбрана у плащ людина цілеспрямовано крокувала цинобровими під цим феєрверком пісками у протилежному від Твердині напрямку.

— Він іде до нас чи до Гробниць? — спитала Ламія.

— До Гробниць, — відповів Консул.

Поруч на край балкона схилився отець Гойт і підніс довгобразе обличчя до вибухів у небі.

— Якщо це Мастін, — поцікавився він, — значить, нас знову семеро, правда?

— Він там буде на кілька годин раніше від нас, — озвався Консул. — На півдня, якщо ми тут ночуватимемо, як і планували.

— Хіба це має велике значення? — знизав плечима священик. — Семеро вирушили в паломництво. Семеро прибудуть. Ктир буде вдоволений.

— Якщо це Мастін, — промовив Кассад, — то навіщо всі ці ребуси на буєрі? Як він нас обігнав? Іншої канатки тут немає, а перетнути хребет Вуздечка перевалом він би не зміг.

— Спитаємо завтра в нього, коли самі дійдемо до Гробниць, — утомлено проказав отець Гойт.

Брон Ламія намагалася тим часом виловити когось на загальних частотах свого комлогу. Ефір німував, якщо не брати до уваги шипіння статики та випадкового завивання далеких електромагнітних імпульсів. Вона глянула на полковника Кассада:

— Коли почнуться бомбардування?

— Не знаю. Все залежить від сил, якими володіють ЗСГ, захисту флоту.

— Захист фантастичним не назвеш, коли на днях розвідник Вигнанців їх пройшов і знищив «Іґґдрасіль», — гмикнула Ламія.

Кассад кивнув.

— Гей, то це ми, блін, сидимо на мішені? — дав про себе знати Мартін Силен.

— Звичайно, — відповів йому Консул. — Якщо Вигнанці атакують Гіперіон, щоби перешкодити відкриттю Гробниць часу, як можна виснувати із розповіді пан-Ламії, тоді вони і весь прилеглий район — одна з основних цілей.

— Ядерних ударів? — напружено уточнив Мартін Силен.

— Найпевніше, — запевнив його полковник Кассад.

— Мені здавалося, ці ваші антиентропійні поля заважають космічним кораблям? — нагадав отець Гойт.

— Пілотованим кораблям, — не озираючись, відповів Консул, що й далі спирався на перила. — Антиентропійні поля не завадять крилатим ракетам, розумним бомбам або променям пекельних батогів. Так само як вони безсилі проти механічної піхоти. Вигнанці можуть посадити пару екранольотів або автоматизованих танків і спостерігати на відстані, як ті знищуватимуть долину.

— Ніхто нікого не знищуватиме, — заперечила Брон Ламія. — Їм потрібен контроль над Гіперіоном, а не його знищення.

— Я би не ризикував своїм життям на основі такого припущення, — проказав Кассад.

— А хіба ми зараз не цим займаємося? — всміхнулася до нього Ламія.

Над ними самотня жаринка відокремилася від нескінченного візерунка вибухів, розгорілася ясним жовтогарячим огнем і чиркнула через усе небо. Товариство на терасі могло навіть роздивитися полум'я та почути вереск мордованого, яким по суті і є момент входження тіла в щільні шари атмосфери. Вогненна куля зникла в далеких горах аж ген за Твердинею.

Майже хвилиною згодом Консул усвідомив, що весь цей час він не дихав, вчепившись мертвою хваткою в перила.

— То ця бомба не розірвалася? — спитав отець Гойт.

— Швидше за все, то був ушкоджений єгер Збройних сил, який намагався дістатися орбітального периметру або Кітсівського космопорту, — відказав полковник Кассад.

— Він же, певно, не долетів? — сказала Ламія. Кассад у відповідь нічого не промовив.

Мартін Силен підняв бінокль та обдивився надвечірнє узвишшя в пошуках тамплієра.

— Десь зник, — заявив Силен. — Добра душа капітан, либонь, зайшов за той пагорб перед долиною Гробниць часу або знову розіграв свій трюк із зникненням.

— Шкода, що ми так і не почуємо його історію, — проказав отець Гойт і розвернувся до Консула: — Але ж вашу ми ще вислухаємо, правда?

Консул витер долоні об холоші штанів. Його серце калатало.

— Так, — промовив він і раптом зрозумів, що от тільки зараз остаточно постановив собі, — я розкажу свою історію.

Над східними відногами ревів вітер, зриваючись на свист уздовж укосу Твердині Хроноса. Вибухи над їхніми головами хіба що заледве стишилися, але в темряві здавалися ще лютішими, ніж раніше.

— Ходімте всередину, — запропонувала Ламія, чиї слова мало не втопилися у завиванні шквалів. — Стає холодно.

Вони вимкнули свою єдину лампу, тому приміщення освітлювали тепер лише теплі кольорові спалахи знадвору. Тіні вистрибували нізвідки, щезали і знову з'являлися, коли кімната забарвлювалася палітрою різних кольорів. Інколи пітьма трималася не довше кількох секунд до наступного вогневого валу.

Консул поліз у свою дорожню сумку і дістав звідти незвичний прилад, більший від комлогу, з дивними орнаментами і рідкокристалічним монідиском, схожим на якийсь причандал з історичної голодрами.

— Секретний передавач класу «світло-плюс»? — сухо спитала Брон Ламія.

— Це стародавній комлоґ, — без гумору відповів Консул. — Датований часами ще до Гіджри. — Із капшука на поясі він видобув стандартний мікродиск і вставив його в комлоґ.

— Як і отець Гойт, я мушу переповісти вам чужу історію, щоби ви могли краще зрозуміти мою власну.

— Прости Господи, — вишкірився Мартін Силен, — це що, тільки я один у цій блядській отарі спроможний переказати власні пригоди впрост? Скільки мені ще?..

Рухи Консула здивували навіть його самого. Він підвівся, крутнувся, вхопив курдупля за барки плаща й сорочки, чимдуж притиснув його до стіни, кинув на ящик, загилив коліном у живіт, притиснув передпліччям горлянку та прошипів:

— Ще одне слово, поете, і я тебе точно вб'ю.

Силен заходився борсатися, але Консул і досі перетискав йому трахею, та й погляд у його очі змусив поета розслабитися. Силен геть пополотнів.

Полковник Кассад мовчки, майже з ніжністю, розчепив обох:

— Годі коментарів. — І він торкнувся жезла смерті в себе на паску.

Усе ще розтираючи горло, Мартін Силен утік у дальню сторону кола і мовчки впав, притулившись спиною до ящика. Консул пройшовся до дверей, зробив кілька глибоких подихів і повернувся до товариства. Він звертався до всіх, крім поета:

— Мені прикро. Просто... я не чекав, що доведеться комусь іще, крім мене самого, це слухати.

Світло надворі шугнуло червоним, потім білим, після чого зайнялося голубувате післясяйво, що майже розчинялося в темряві.

— Ми в курсі, — озвалася Брон Ламія. — Ми всі так почувалися.

Консул торкнувся своєї нижньої губи, кивнув, прокашлявся і примостився поруч із антикварним комлогом:

— Запис не настільки старий, як сам інструмент. Його зробили близько п'ятдесяти стандартних років тому. Коли він скінчиться, мені буде потрібно дещо додати і від свого імені. — Він замовк, ніби повідомив усім тільки частку, похитав головою і набрав щось на стародавній клавіатурі.

Картинки не було ніякої. Голос з апарата належав молодому чоловікові. На фоні розповіді чувся шум леготу чи то у траві, чи то у гнучкому гіллі. І вже десь геть там даленів шум перемілів морського прибою.

За вікнами скажено бриніло світло, так ніби темп віддаленої космічної баталії прискорювався. Консул напружився, ніби чекав на звуки гірського обвалу чи на струс мозку. Але нічого не було. Відтак заплющив очі і почав слухати із рештою.

Оповідь консула: Пам'ятаючи про Сірі

Крутим схилом я підіймаюся до гробниці Сірі того самого дня, коли острови повернулися у мілкі води Екваторіального архіпелагу.

День просто чудовий, і за це я його ненавиджу. Небо тихе, ніби моря із легенд про Стару Землю, мілини рябіють ультрамариновими барвами, теплий бриз дмухає з океану і хвилює червонясті квіти земноводного гірчака на пагорбі біля мене.

Такому дню краще пасували би низькі хмари і сіра похмурість. Краще би мжичило чи стелився туман, що застрягає у бухті Пристані, скрапує зі щогл і піднімає із забуття ріг маяка. Краще б сильний морський самум^[187] віяв із холодного черева півночі, женучи поперед себе плавучі острови та їхніх дельфінів-погоничів, що шукають прихисток серед наших коралових рифів і кам'янистих скель.

Усе що завгодно було би краще, ніж цей теплий весняний день, що рухає сонце таким синющим небосхилом, аж хочеться бігти, підстрибувати чимвище, качатися у м'якій траві, як саме тут колись бавились ми із Сірі.

Саме тут. Я став і роззирнувся. Солонуватий вітер рветься з півдня, хилить і розчісує траву, ніби шерсть величезного звіра. Прикриваю долонею очі від сонця, вдивляючись у горизонт, але там жодного поруху.

Там попереду, за вулканічним рифом, море б'ється й надимається нервовими поштовхами.

«Сірі», — шепочу я. Мимоволі я промовляю її ім'я. Десь за сотню метрів униз по схилу натовп спостерігає за мною, дружно затамувавши подих. Траурна процесія тягнеться понад кілометр від перших білих будівель міста. Попереду групи видно сиву із залисинами голову мого молодшого сина. Він одягнений у синю із золотом форму Гегемонії. Я розумію, що маю почекати його, іти поруч, але він та інші літні члени Ради не встигають за мною. У мене стійкий крок та молоді натреновані під час перельотів м'язи. Тим не менше пасувало би, щоби я йшов із ним, онучкою Лірою та дев'ятирічним онуком.

Та до біса ввічливість. І їх до біса.

Я розвертаюся і біжу вгору крутим схилом. Широка бавовняна сорочка на мені просякає потом. Я уже на вершині, обігнувши яку, бачу могилу.

Могилу Сірі.

Спиняюся. Вітер мене обвіває, та сонце дуже тепле. Воно виграє на білому камені німої гробниці. Біля замкненого входу до склепу звивається висока трава. Низки церемоніальних прапорців на щоглах із чорного дерева тісно обрамлюють гравійну доріжку.

Після деякого вагання я обходжу усипальню і за кілька метрів звідти стою на краю крутого бескиду. Якісь непоштивці розкладали тут пікнік, лишивши по собі притоптану траву. Ідеально круглі білі камені, що колись устилали узбіччя доріжки, поцупили й виклали з них кілька вогнищ.

Не можу стримати усмішку. Мені знайомий цей краєвид: величезний вигин аванпорту із природним молом, низькі світлі будиночки Пристані, різнокольорові корпуси та щогли катамаранів, що похитуються на якорях. За Управою, біля кам'янистого пляжу, молода жінка у білій спідниці спускається до води. На якусь мить мені ввижається, що то Сірі, і серце тьохкає. Я уже майже готовий здійняти руки вгору, аби відповісти на її вітання, та вона не махає. Я мовчки спостерігаю, як віддалений силует повертається й губиться у тіні старого елінгу.

Наді мною, далеко від скелі, над лагуною кружляє у висхідному повітряному потоці ширококрилий яструб Томаса, теплочутливим оком досліджуючи зарості синьої ламінарії у пошуках лисунів та скатів. «Ідіотська природа», — думаю я і сідаю у траву. Природа для такого дня вибудувала абсолютно неправильні декорації і так бездушно випустила хижака на пошуки здобичі, що вже давно покинула забруднені води поблизу міста.

Пам'ятаю іншого яструба Томаса, що літав тут у вечір, коли ми з Сірі вперше піднялися на цей схил. Пам'ятаю, як місячне сяйво вигравало на крилах, а його химерний і тривожний голос відбивався від скелі і, здавалося, пронизував темряву над газовими лампами, що освітлювали селище.

Сірі було шістнадцять... та ні, навіть і не зовсім шістнадцять... місяць, що пестив крила яструба в небі, також зафарбовував її оголену шкіру молочним світлом і кидав тіні від ніжних кіл її персів. Ми винувато подивилися вгору, коли пташиний крик розчахнув ніч. Сірі промовила:

— Це соловей, не жайворон, тобі в пустоті вуха сторожкій віддався^[188].

— Та? — відповів я. Сірі було майже шістнадцять. Мені — дев'ятнадцять.

Та Сірі знала неквапливу ходу книг і ритмічний крок театру під зорями. Я ж знав самі зорі.

— Розслабся, юний матросе, — прошепотіла вона і притягла до себе. — Це лише старий яструб Томаса на полюванні. Йди-но сюди, матросе. Йди-но сюди, Меріне.

Саме у цей момент «Лос-Анджелес» піднявся над горизонтом і поплив, ніби жаринка на вітрі, на захід, серед чудернацьких сузір'їв Мауї-Заповітної, світу Сірі. Я лежав поруч із нею й описував принципи роботи великого спін-зорельота із рушієм Гокінґа, що відбивав сонячні промені на планету, уже оповиту ніччю, а в цей час моя рука сковзала вниз її гладеньким тілом. Шкіра видавалася оксамитовою й наелектризованою, і дівчина все частіше дихала мені у плече. Я занурився обличчям у западинку на її шиї, відчув вологий і напарфумлений аромат її скуйовдженого волосся.

«Сірі», — промовляю я, і цього разу усвідомлено.

Піді мною, під гребенем схилу та тінню, що відкидає біла гробниця, вовтузиться натовп, нетерпляче за мною спостерігаючи. Вони чекають, поки я розпечатаю склеп і ввійду туди, залишившись наодинці із холодною мовчазною пустотою, що підмінила теплу присутність Сірі.

Чекають, поки я промовлю прощальні слова, після чого вони зможуть розпочати свої обряди й ритуали, а потім відкрити телепорт і доєднатися до готового їх зустріти Всемережжя Гегемонії.

До біса це. І їх до біса.

Я відриваю вусик густо переплетеної трави гірчака, гризу солодкувате стебельце і спостерігаю на горизонті перші ледь видимі обриси мігруючих островів.

Ранкове світло все ще кидає довгі тіні. Народжується новий день. А я трохи посиджу та згадуватиму.

Згадуватиму Сірі.

Сірі була... ким?., птахою, здається, коли я вперше її зустрів. У неї була якась маска із пташиним пір'ям. Коли вона відвела її від обличчя, аби з гуртом пуститися у кадриль, світло смолоскипів вихоплювало рудуваті відблиски у її волоссі. Вона розпашіла, щічки зарум'янились, і навіть через натовп я бачив, як контрастує вражаюча зелень її очей із літньою спекою, що відображалася на обличчі та у волоссі. Звісно ж, це був карнавал. Смолоскипи танцювали й іскрилися на сильному вітрі, що дув із бухти, а музика флейтистів, котрі грали на хвилерізі плавучим островам, майже тонула у шумі хвиль та лопотінні прапорів. Сірі було майже шістнадцять, і її краса горіла яскравіше від усіх вогнів навколо багатолюдної площі. Я посунувся крізь танцюючий натовп і підійшов до неї.

З того моменту для мене минуло п'ять років. Для нас обох це було більше, ніж шістдесят п'ять років тому. А здається, ніби вчора.

Щось не дуже добре виходить.

З чого ж почати?

— Пацан, мо', підемо когось трахнемо? — запитав Майк Ошо.

Майк, куций і коренастий, із обличчям — геть чисто карикатура Будди, був до мене добрий. Ми всі були як боги. Жили довго, якщо й узагалі не були безсмертними, заробляли чудово, якщо не сказати нечувано. Гегемонія обрала нас у допомогу екіпажу одного із найцінніших кораблів, що здійснюють квантові стрибки, тож хто б не назвав нас богами? Лише Майк, надзвичайний, метикуватий, зухвалий Майк, був трохи старшим від молодого Меріна Аспіка як по віку, так і в корабельному пантеоні.

— Ха, нуль шансів, — відповів я. Ми наводили марафет після дванадцятигодинної зміни із бригадою будівельників порталу. Розвозка робітників по їхніх обраних точках сингулярності за якихось сто шістдесят три тисячі кілометрів від Мауї-Заповітної була на порядок менш гламурним заняттям для нас у порівнянні із чотиримісячним стрибком із простору Гегемонії. Впродовж надсвітлового відрізка подорожі ми були старшими спеціалістами: сорок дев'ять фахівців, котрі на борту зорельота наглядають за двомастами нервових пасажирів.

Тепер же ці пасажири перевдягайся у жорсткі скафандри, а нас, корабельників, понизили до статусу славетних водіїв вантажівок на період, поки будівельники переміщували масивну сферу сингулярності у пункт призначення.

— Нуль шансів, — повторив я. — Хіба що селюки побудували бордель на тому «острові прокажених», який ми у них орендуємо.

— Ні, на жаль, — вишкірився Майк. У нас із ним наближалися три дні ротації на планету, а з інструктажу капітана Сінґха й стогонів наших товаришів ми знали, що весь період єдиного дозвілля, на яке можна розраховувати, ми проведемо на клаптику суші розміром сім на чотири кілометри під управлінням Гегемонії. І це не був навіть один із тих плавучих островів, про які ми чули, а просто якийсь вулканічний пік недалеко від екватора.

Там ми могли розраховувати на справжню гравітацію під ногами, нефільтроване повітря, придатне для дихання, і можливість поїсти несентизованої їжі. Та єдині контакти, які нам світили із колоністами Мауї-Заповітної — торгові, без сплати мита, коли купуватимемо місцеві дрібнички.

Та й торгують ними продавці з Гегемонії.

Багато хто з команди вирішив не залишати «Лос-Анджелес» у таку відпустку.

— Тож кого ми трахнемо, Майку? У колонії нам доступ закритий, поки не запрацює телепорт. А це за місцевим часом десь за шістдесят років. Чи ти про Мег зі спін-частини?

— Покладайся на мене, пацане, — відказав Майк. — Є бажання — знайдеться і спосіб.

Я поклався на Майка. Нас було лише п'ятеро у посадковому катері. Перехід із високої орбіти в атмосферу справжньої планети у мене завжди викликає хвилювання. Особливо коли цей світ настільки нагадує Стару Землю, як у випадку Мауї-Заповітної. Я вдивлявся у біло-голубий лімб планети, доки під нами не показалися моря і ми не зісковзнули в атмосферу, наближаючись до термінатора, у сутінки, зі швидкістю, що втричі перевищувала наш власний звук.

Тоді ми були богами. Але й боги інколи мають сходити зі своїх високих престолів.

* * *

Тіло Сірі ніколи не переставало мене вражати. Того разу це було на Архіпелазі.

Три тижні у величезному будинку, підвішеному на дереві. Над нами напиналося парусне листя, а дельфіни-погоничі, наче ескорт, супроводжували нас. Тропічний захід сонця сповнював вечір відчуттям дива, зоряний купол виростав у небі вночі, а наше пробудження осяювалося тисячами фосфоресцентних вирів, що відбивали сузір'я. Та найбільше мені запам'яталося тіло Сірі. Чомусь, можливо, через природну сором'язливість чи роки, що нас відділяли, перші кілька днів нашого перебування на Архіпелазі вона носила купальник — дві смужки — і коли я мав їхати, її ніжно-білі груди і низ живота так і не набули тієї рівномірної засмаги, що вкривала тіло.

Я пам'ятаю той перший раз із нею. Ми лежали у м'якій траві над бухтою Пристані, залиті місячним світлом.

Її шовкові трусики лежали поміж гірчака. Дитяча сором'язливість, легке вагання, бо відбувалося це все зарано, супроводжували її в той момент. А також гордість. Саме ця гордість пізніше допомогла їй дати відсіч натовпу розлючених Сепаратистів на сходах консульства Гегемонії у Південному Терні та відправити їх додому з ганьбою.

Пам'ятаю своє п'яте перебування на планеті, наше Четверте Возз'єднання.

Це був один із небагатьох разів, коли вона при мені плакала. На той момент вона була майже королевою, знаною і мудрою. Її уже вчетверте обрали до Речі Спільної, і Рада Гегемонії зверталася до неї за порадами та наставництвом.

Вона несла свою незалежність, наче королівський плащ, і її люта гордість ще ніколи не палала так яскраво. Та коли ми залишилися наодинці у кам'яній віллі на південь від Февароне, вона відвернулася. Я нервував, наляканий цією могутньою незнайомкою. Та це була Сірі. Сірі, з її ідеальною поставою і гордим поглядом. Вона повернула обличчя до стіни і крізь сльози промовила: «Іди. Йди, Меріне. Я не хочу, щоб ти мене бачив. Я стара обвисла карга. Йди».

Зізнаюся, тоді я був грубий із нею. Схопив її зап'ястки лівою рукою і з силою, що мене самого подивувала, одним рухом розірвав на пазусі шовкову сукню. Цілував її плечі, шию, напружений живіт, укритий тьмяними розтяжками, і шрам на стегні, який вона років сорок тому отримала в аварії екранольота.

Я цілував її сивувате волосся і зморшки, що порізьбили її колись гладенькі щічки. Цілував її сльози.

— Слухай, Майку, так це ж нелегально! — сказав я, коли мій товариш витяг із рюкзака й розгорнув килим-літун. Ми були на острові 241, як романтично назвали торговці з Гегемонії цей віддалений вулканічний прищ, що його обрали як відпочинкове місце для нашої ротації. Острів 241 знаходився менш ніж за п'ятдесят кілометрів від найстаріших колоніальних поселень, але з таким же успіхом він міг розташовуватися за п'ятдесят світлових років. Місцевим кораблям не дозволялося причалювати до острова, поки там знаходилася команда «Лос-Анджелеса» чи будівельники телепорту.

У колоністів Мауї-Заповітної ще було кілька древніх робочих екранольотів, та за спільною домовленістю сполучення між нашим 241-м і рештою території планети було заборонено. Нас, корабельників, мало що могло зацікавити на острові, хіба що гуртожитки, пляж і магазин.

Колись, коли «Лос-Анджелес» доправить останні компоненти телепорту і його будівництво закінчать, чиновники Гегемонії зроблять із острова 241 туристичний і торговий центр. До того моменту це була примітивна місцина із майданчиком для посадкових катерів, нещодавно спорудженими будинками з білого каменю та кількома знудженими ремонтниками.

Майк повідомив керівництво, що ми з ним на три дні збираємося з рюкзаками сходити на найвищу і найменш доступну частину острова.

— Та заради всього святого, я не хочу в похід, — обурився я. — Я би краще залишився на «Лос-Анджелесі» і під'єднався до стимсиму.

— Заткнися і пішли зі мною, — гаркнув Майк, і як молодший член пантеону я заткнувся і поплентався за старшим і мудрішим богом.

За дві години важкого і тривалого походу крутими схилами через колючу чагарникову гущину ми дісталися до виступу лави, що здіймався за кількасот метрів над пінистими хвилями. Ми були біля екватора у майже повністю тропічному світі, хоча на цьому відкритому усім вітрам гребені у мене цокотіли зуби.

Захід сонця червоною плямою врізався між темними хмарами, і я геть не палав бажанням залишатися без даху, коли на землю впаде ніч.

— Слухай, — сказав я, — давай знайдемо затишок і розведемо вогнище. Я просто не уявляю, як ми поставимо намет на цій сраній скелі.

Майк присів і підпалив косяка: «Зазирни у свій наплічник, пацане».

Я вагався. Він говорив спокійним голосом, та це був удаваний спокій бешкетника, за яким зазвичай слідувало відро води на голову жертви.

Я зігнувся і почав копирсатися у нейлоновому мішку. Рюкзак був ущент заповнений шматками старого пакувального плинопіну. Окрім нього, там був лише костюм арлекіна із дзвониками на носаках і маска.

— Ти... це... та чи ти здурів?! — вибухнув я. Починало швидко темнішати. Шторм міг пройти на південь від нас. А міг і нас зачепити. Хвилі внизу вгризалися у скелю, наче зголоднілий звір. Якби я знав, як у темряві знайти дорогу назад до торгового поселення, я б, певно, згодував Майка Ошо рибам.

— А тепер глянь у мій наплічник. — Майк викинув кубики плинопіну і дістав коштовності, які, я бачив, виготовляють вручну на планеті Ренесанс-Вектор, інерційний компас, лазерну ручку, що корабельна служба безпеки цілком могла повважати прихованою зброєю, інший костюм арлекіна (скроєний під його округліші форми) та килим-літун.

— Слухай, Майку, — промовив я, пригладжуючи рукою вишуканий візерунок на старому килимку, — так це ж нелегально!

— Я тут не бачив митників, — вишкірився Майк. — І я реально сумніваюся, що у місцевих є якісь правила дорожнього руху.

— Так, але... — я змовк і повністю розгорнув килим. Він був зо два метри завдовжки і трохи ширшим за метр. Багата тканина з часом вицвіла, та пілотні нитки усе ще блищали, як нова монетка. Де ти його взяв? — спитав я. — Він іще працює?

— На Вертограді, — відповів Майк і запхнув мій костюм разом зі своїм манаттям собі в рюкзак. — Ще й як, працює.

Минуло більше століття з того часу, як старий Владимир Шолохов, емігрант зі Старої Землі, магістр лепідоптерології^[189] й інженер електромагнітних систем, створив перший килим-літун для своєї юної племінниці-красуні з Нової Землі. За легендою, дівчинка знехтувала подарунком, але за кількадесят років ці іграшки набули просто навіженої популярності в основному серед багатеньких дорослих, аніж серед дітей. І так тривало до моменту, поки їх не заборонили у більшості світів Гегемонії. Небезпечні у користуванні, для їхнього виготовлення потрібна купа ізольованих моноволокон, ними майже неможливо керувати у контрольованому повітряному просторі, тож килими-літуни стали дивинкою, про яку розповідали дітям у казках на ніч, виставляли у музеях та яка збереглася лише на окремих колоністських світах.

— Це, мабуть, коштувало тобі всіх грошей! — подивувався я.

— Тридцять марок, — відказав Майк і розмістився посередині килима. — Старий крамар на ринку Карвнел вирішив, що йому гріш ціна. Ну, так і було... для нього. Я притягнув його на корабель, зарядив, перепрограмував інерційні чипи, і вуаля! — мій товариш поплескав по вишуканому візерунку, й килимок затверднув та піднявся сантиметрів на п'ятнадцять над скелею.

Я із сумнівом за цим спостерігав: «Ну добре, — протягнув я, — а що, як...»

— Нічого не буде, — відрізав Майк і нетерпляче постукав долонею по килиму позад себе. — Він повністю заряджений. І я знаю, як із ним управлятися. Давай або лізь, або лишайся тут. Я хочу вилетіти, поки буря ще далеко.

— Та я не думаю...

— Давай, Меріне, вирішуй. Я поспішаю.

Я ще кілька секунд вагався. Якщо дізнаються, що ми полишили острів, нас обох виженуть із зорельота. А тепер робота на космічному кораблі стала моїм життям.

Так я собі ухвалив, підписуючи угоду про участь у восьми експедиціях на Мауї-Заповітну. Більше того, я був за двісті світлових років і за п'ять з половиною спін-років від цивілізації.

Навіть якби нас привезли назад у простір Гегемонії, політ туди й назад вартував би нам одинадцяти років розлуки із родиною та друзями. Уникнути часу-в-борг було б неможливо.

Я видерся позаду Майка на завислий у повітрі килимок.

Він запхнув між нами рюкзак, наказав мені триматися і поплескав по пілотному візерунку. Ми на п'ять метрів піднялися над скелею, швидко повернули вліво і помчали над чужим океаном. За триста метрів під нами білі хвилі розбивалися у все густіших сутінках. Ми піднялися вище над буремними водами і взяли курс на північ, у ніч.

Такі секундні рішення змінюють усе майбутнє.

* * *

Я пам'ятаю, як ми розмовляли із Сірі під час нашого Другого Возз'єднання, незабаром після того, як вперше побували на віллі на узбережжі біля Февароне. Ми гуляли по пляжу. Алону дозволили залишитись у місті під наглядом Магрітт.

Усе було по-старому. Я не почувався геть комфортно поруч із хлопчиком. Лише беззаперечна врочиста зелень очей та короткі темні кучері й ніс картоплинкою, так обурливо схожі на мої, могли пов'язати його у моїй голові зі мною... з нами... Усе це, а ще коротка, майже ущиплива усмішка, яку, я помічав, він ховав від Сірі, коли та його шпетила. Ця посмішка була занадто цинічно-веселою та самокритичною як на десятирічного. Я добре її знав. Раніше я гадав, що такі речі набувають із часом, а не успадковують.

— Ти так мало знаєш, — сказала мені Сірі. Вона босоніж переходила вбрід неглибоку калюжу, залишену відпливом. Час від часу вона піднімала крихкі валторнові мушлі, знаходила у них недоліки і викидала назад у каламутну воду.

— Я навчався, — відповів я.

— Так, я впевнена, що ти навчався, — погодилася Сірі. — Я знаю, що ти дуже навчений, Меріне. Та знаєш ти дуже мало.

Роздратований, не знаючи, що на це відповісти, я пішов далі з опущеною головою. Я вирив білий шматочок лави із піску і закинув його далеко в бухту. На східному горизонті купчилися дощові хмари. Раптом я подумав, що краще би був зараз на кораблі. Того разу мені не хотілося повертатися, і тепер я розумів, що то була помилка.

Це був мій третій візит на Мауї-Заповітну і наше Друге Возз'єднання, як це називали поети та її народ. Мені без п'яти місяців було стандартних двадцять один. Три тижні до того вона відсвяткувала свій тридцять сьомий день народження.

— Я бував у багатьох місцях, які ти не бачила, — врешті відказав я, і навіть для мене це прозвучало ображено і по-дитячому.

— О, так, — вигукнула Сірі й плеснула в долоні.

На якусь мить в її ентузіазмі я розгледів іншу Сірі, ту юну дівчину, про яку я мріяв упродовж довгих дев'яти місяців польоту. А потім картинка вислизнула й змінилася жорстокою реальністю, і я знову чітко бачив її коротку зачіску, пухлі м'язи шиї і жили, що здималися на колись таких коханих руках.

— Ти побував у тих місцях, які я ніколи не побачу, — випалила Сірі.

Голос у неї не змінився. Ну, майже не змінився:

— Меріне, кохання моє, ти вже бачив речі, які я навіть уявити не можу. Певно, ти знаєш уже більше фактів про Всесвіт, ніж я можу здогадуватися. Проте ти, мій коханий, знаєш так мало.

— Про що ти в біса говориш, Сірі? — я сів на колоду, що стирчала біля смуги вологого піску, і зігнув коліна, відгородившись таким чином.

Сірі вийшла із калюжі, підійшла до мене й опустилася поруч. Взяла мене за руки. І хоча мої були більшими, важчими, пальці товстішими, а кістка ширшою, я відчув силу в її долонях. Я зрозумів, що це сила тих років, які я з нею не розділив.

— Коханий, людина має пожити, аби справді зрозуміти плин речей. Я зрозуміла це із народженням Алона. Виховуючи дитину, ти відточуєш відчуття реальності.

— Що ти маєш на увазі?

Сірі на кілька секунд відвела від мене очі й механічним рухом відкинула з лоба пасмо волосся. Лівою рукою вона міцно тримала обидві мої долоні.

— Ну, це важко пояснити, — відповіла вона тихо. — Мені здається, ти починаєш відчувати, що насправді є важливим, а що дріб'язковим. Не знаю, як це передати. Коли ти тридцять років входиш у зали, наповнені незнайомими обличчями, то напружуєшся менше, ніж тоді, коли за твоїми плечима лише половина цього часу. Ти вже напевне знаєш аудиторію і що люди хочуть тобі сказати, від того і відштовхуєшся. Якщо насправді це не так, ти відчуваєш це зарані, і тоді говориш про те, що запланував. Ти лише краще усвідомлюєш, що варте, а що ні, і насправді багато часу не потрібно, аби сприйняти це. Ти розумієш, Меріне? Хоч трохи уловлюєш, про що йдеться?

— Ні, — відказав я.

Вона кивнула і закусила нижню губу. І потім мовчала певний час. А ще пізніше вона нахилилася й поцілувала мене.

Її губи були сухуваті, а цілувала вона з цікавістю. На якусь мить я, замислившись, відвів голову, подивився на небо позаду неї. А тоді її теплий язик проник мені до рота, і я заплющив очі. Позаду нас наближався приплив. Я відчув піднесення й тепло співчуття, коли Сірі розщібнула гудзики моєї сорочки і пробіглася мені по грудях гострими нігтиками. На якусь секунду між нами ніби з'явилася порожнеча, я розплющив очі й побачив, як вона розстібала на грудях останні застібки білої сукні. Її груди були більшими, ніж я пам'ятав, важчими, а пилки — ширшими й темнішими.

Ми обоє щулились під прохолодним вітром, доки я не стягнув їй тканину з плечей та не пригорнув до себе. Ми зісковзнули з колоди на теплий пісок. Я притиснув її до себе й раптом збагнув, як мені взагалі могло здатися, що вона сильніша від мене. Її шкіра була солонуватою.

Руки Сірі мені допомагали. Її голова лежала на білій бавовні й піску і впиралася у вибілене хвилями дерево. Моє серце билося частіше від хвиль.

— Ти розумієш, Меріне? — прошепотіла вона через кілька секунд, коли її тепло об'єднало нас.

— Так, — шепнув я у відповідь. Але насправді не розумів.

Майк скерував килим-літун зі сходу до Пристані. Політ зайняв понад годину у темряві, і більшу частину часу я коцюбився від вітру, кожної миті очікуючи, що килим скрутиться і ми зірвемося у море. Ми були вже з півгодини у дорозі, коли побачили перші плавучі острови. Вони пливли, здавалося, безкінечною низкою із південних пасовищ, поперед бурі, і парусні крони напиналися під вітром.

Багато з них були чудово підсвічені, прикрашені гірляндами кольорових ліхтариків та невагомим сяючим плетивом павутинок.

— Ти впевнений, що нам туди? — крикнув я.

— Так, — почулося у відповідь. Майк не озирався. Його довге чорне волосся ляскало на вітрі мені по обличчю.

Час від часу він звірявся з компасом і трохи змінював наш курс. Було би простіше слідувати за островами. Ми пролітали над одним великим, майже півкілометра завдовжки, і я намагався розгледіти бодай щось, та він був майже повністю темний, лише омитий фосфоресцентними хвилями. Чорні силуети розрізали молочний шлях. Я постукав Майка по плечу і показав на них пальцем.

— Дельфіни! — вигукнув він. — Ти ж пам'ятаєш, для чого заснували цю колонію? Групка добродійників періоду Гіджри хотіла врятувати усіх морських ссавців Старої Землі. Не вийшло.

Я хотів ще щось запитати, проте в ту мить вигулькнули мис і бухта Пристані.

Мені здавалося, зорі над Мауї-Заповітною були надзвичайно яскравими. Мені здавалося, мігруючі острови — незабутнє у своїй осяйності видовище. Та місто Пристань, огорнуте гаванню та пагорбами, яскравим маяком засліплювало вночі. Ця неймовірна краса нагадала мені, як я колись спостерігав за стартом факельника, чиї рушії спалахували плазмою наднової на тлі темного лімба понурого газового гіганта.

Місто було зліплене з п'ятиярусних білих будинків-стільників, підсвічених теплим світлом ламп зсередини та незчисленними смолоскипами ззовні. Біла лава вулканічного острова, здавалося, сама сяє від вогнів міста. За поселенням були розкинуті намети, шатра, вогнища, на яких готували їжу, а також величезні ватри, завеликі, аби їх використовувати для чогось іншого, крім як вітати острови, що повертаються.

Гавань повнилася човнами: катамаранами, що похитувалися й дзеленчали дзвониками на щоглах, крупними плавучими будинками-плоскодонками, що повзали від бухти до бухти тихими екваторіальними мілинами, а тепер гордо купалися у променях світла цієї ночі, а також випадковими океанськими яхтами, обтічними й маневровими, наче акули.

На гострому краю портового рифу розташувався маяк. Він відкидав промінь далеко в море, рівним світлом укривав хвилі й острів, а тоді ковзав назад і вихоплював різнокольоровий вихор кораблів і людей.

Ми чули шум ще за кілька кілометрів звідти.

Чітко вирізнялися звуки свята. Над криками й незмінним шелестом припливу вивищувалися незабутні ноти сонати для флейти Баха.Пізніше я дізнався, що цей вітальний хор транслювався у Протоки через гідрофони і дельфіни стрибали й веселилися під музику.

— Господи, Майку, звідки ти знав, що тут усе це відбувається?

— Запитав у головного бортового комп'ютера, — відповів Майк. Килим-літун нахилився вправо, аби обійти кораблі й не потрапити під промінь маяка. А тоді ми знову повернули на північ від Пристані до темного клаптика землі. Доносився тихий гул хвиль з мілин попереду. — У них це щорічне свято, — продовжував Майк, — та зараз вони відзначають сто п'ятдесяту річницю. Гулянка триває вже три тижні і планує продовжуватися ще два. На цій планеті всього якась сотня тисяч колоністів, Меріне, і я б'юся об заклад, половина тусить зараз тут.

Ми скинули швидкість, обережно підлетіли і приземлилися на скелі недалеко від пляжу. Шторм пройшов на південь від нас, але періодичні спалахи блискавки і віддалені вогні рухомих островів усе ще виднілися на горизонті. Над нами сяйво зірок ще не приглушувалося світлом Пристані, що розташувалася одразу за найближчим схилом. Повітря тут було тепліше, і вітерець приніс аромат саду. Ми склали килимок і поспішили натягнути свої костюми арлекінів. Майк поклав лазерну ручку і коштовності у кишеню.

— А це для чого? — поцікавився я, коли ми ховали наплічник і килим-літун під великим валуном.

— Ось це? — перепитав Майк, похитуючи на пальцях намисто з Ренесанса. — Це валюта на випадок, якщо ми вестимемо переговори про послуги.

— Послуги?

— Послуги, — повторив Майк. — Жіночі щедроти. Втіху для втомленого космічного подорожнього. Невеличкий трах для тебе, пацан.

— А, — протягнув я, натягаючи маску та ковпак блазня. У темряві тихо задзеленчали балабончики.

— Пішли, — сказав Майк, — а то пропустимо гулянку.

Я кивнув і послідував за ним. Із бряжчанням, повз каміння та чагарі, ми просувалися до заманливого світла.

Я сиджу тут під сонцем і чекаю. Не зовсім зрозуміло, чого саме. Від вранішнього світла, відбитого білим камінням гробниці Сірі, моя спина нагрівається все сильніше.

Гробниці Сірі?

У небі — ні хмаринки. Зводжу голову й окидаю оком небосхил, наче зможу через світлу атмосферу роздивитися «Лос-Анджелес» і нещодавно завершену решітку телепорту. Звісно ж, ні. Якась частина мене знає, що вони ще не зійшли. Якась частина мене до секунди знає час, коли корабель і телепорт закінчать свій оберт навколо планети і будуть у зеніті. Якась частина мене не хоче про це думати.

«Сірі, чи все я роблю правильно?»

Раптово здійнявся вітер і на флагштоках залопотіли прапорці. Я радше відчуваю, аніж бачу неспокійне очікування групи. Вперше з моменту мого приземлення для цього нашого Сьомого Возз'єднання я сповнений скорботи. Навіть ні, ще поки не скорботи, а гострозубого суму, що скоро обернеться тугою. Чотири роки я вів мовчазні діалоги із Сірі, обирав питання для подальших із нею дискусій, і раптом з холодною чіткістю я усвідомлюю, що ми ніколи так більше не сидітимемо й не говоритимемо. В мені пустила коріння порожнеча.

«Сірі, чи мав я дозволити цьому статися?»

Відповіді немає, лише перешіптування натовпу стає гучнішим. За кілька хвилин вони пришлють сюди, вгору по схилу, Донела, мого молодшого і єдиного живого сина, або його доньку Ліру з братом, аби мене поквапити. Я відкидаю билинку гірчака, яку перед цим жував. На горизонті з'являється якийсь натяк на тінь. Можливо, хмара. А можливо, найперші з островів, які інстинкт і північний вітер штовхає назад, до великої смуги екваторіальних мілин, звідки вони відпливали. Не має значення.

«Сірі, чи все я роблю правильно?»

Відповіді немає, а часу все менше.

Інколи Сірі здавалася такою невігласкою, аж страшно.

Вона нічого не знала про моє життя без неї. Інколи вона щось запитувала, проте часом мені складно було зрозуміти, чи її взагалі цікавлять відповіді. Я годинами пояснював їй дивоглядну фізику, що рухала наші спін-зорельоти, але вона, здається, нічого не розуміла. Одного разу, після того, як я докладно, до найменших дрібниць пояснив їй різницю між їхнім древнім кораблем-«ембріоносцем» та «Лос-Анджелесом», Сірі просто спантеличила мене своїм питанням: «Але чому моїм предкам знадобилося вісімдесят років, аби долетіти до Мауї-Заповітної, а ти можеш добратися за сто тридцять днів?» Вона геть нічого не зрозуміла.

Її знання історії було, м'яко кажучи, мізерним. Сірі сприймала Гегемонію та Всемережжя так само, як дитина оцінює фантастичний світ приємного, проте досить ідіотського міфу; інколи їй було настільки байдуже, що я просто скаженів.

Вона знала все про ранні часи Гіджри (принаймні, до тієї міри, де та стосувалася Мауї-Заповітної та колоністів, і періодично ввертала в розмову якусь древню цікавинку чи фразеологізм), але нічого не тямила в реаліях епохи після Гіджри. Такі назви, як Вертоград та Вигнанці, Ренесанс чи Луз мало що для неї значили. Я згадував Салмуда Бреві чи генерала Горація Ґленнон-Гайта, і в неї з цими іменами не виникало жодних асоціацій чи спогадів. Нічогісінько.

Останній раз, коли ми бачилися із Сірі, їй було сімдесят стандартних років. Їй було сімдесят, а вона ніколи не подорожувала за межі свого світу, не користувалася «світлом+», не куштувала іншого алкоголю, окрім вина, не користувалася послугами хірурга-емпата, не ступала крізь ворота телепорту, не курила косяк, не робила собі генну модифікацію, не поєднувалася до стимсимів, не отримала формальної освіти, не проходила РНК-терапію, не чула про дзен-гностиків чи Церкву Ктиря і не літала на жодному іншому транспорті, крім старезного екранольота «Віккен», що належав її родині.

Сірі ніколи не кохалася ні з ким, окрім мене. Принаймні, так вона казала. І я їй вірив.

Це було на Архіпелазі, під час нашого Першого Возз'єднання, коли Сірі повела мене говорити з дельфінами.

Ми встали рано, аби спостерігати за світанком. Найвищі рівні дерева-будинку чудово підходили для оглядання східної частини неба, яку вибілював і знебарвлював ранок. Хвилі перистих хмар порожевіли, а відтак і море розплавилося. Над пласким горизонтом попливло сонце.

— Ходімо плавати, — сказала Сірі. Щедре навскісне проміння омивало їй шкіру і відкидало довжелезні тіні на дошки платформи.

— Я дуже втомився, — відповів я. — Давай пізніше. — Майже всю ніч ми лежали, говорили й кохалися, говорили й знову кохалися.

У світлі ранку я був спустошеним і мене трохи марудило. Сонце повзло по острову, від чого ноги мої тремтіли як у п'яниці.

— Ні, пішли зараз, — наполягала Сірі, схопила мене за руку й потягла. Я дратувався, та не протестував. На момент нашого Першого Возз'єднання їй було двадцять шість, на сім років старша від мене, проте вона своєю імпульсивною поведінкою часто нагадувала мені того підлітка, якого я всього десять місяців тому забрав із карнавалу. Її глибокий загучний сміх не змінився. Її зелені очі так само нетерпляче пронизували наскрізь. Грива довгого рудуватого волосся не змінилася. Але тіло її дозріло, наповнилося тією обіцянкою, на яку лише натякало раніше. Перса її були все ще пружні та повні, майже дівчачі, згори вкриті веснянками, які обрамлювали таку напівпрозору білизну, що крізь неї проглядався ніжно-голубий візерунок венок. Та все ж у ній було щось відмінне. Вона відрізнялася.

— Ти збираєшся до мене приєднатися чи просто так сидітимеш і витріщатимешся? — спитала Сірі. Вона скинула халат, коли ми спустилися на найнижчу платформу. Наш кораблик був усе ще пришвартований до доку. Від вранішнього бризу над нами почали надиматися парусні крони. Останні кілька днів, коли ми ходили плавати, Сірі наполягала, що носитиме купальник. Тепер вона була без нього. Її пипки набубнявіли під прохолодним вітерцем.

— А ми не відстанемо? — запитав я, глянувши скоса на вітрила, що вже лопотіли. У попередні дні ми чекали, коли острів близько полудня входив у смугу штилю й зупинявся, а море було наче дзеркало. Тепер же стебла-снасті туго напнулися, а жорстке листя наповнилося вітром.

— Ой, не кажи дурниць, — відрізала Сірі. — Ми завжди можемо схопитися за кіль-корінь і поплисти вслід. Або за живильну стеблину. Давай! — вона кинула мені осмотичну маску і вдягла свою. Через прозору плівку здавалося, ніби її обличчя вкрите олією. Із кишені халата, який вона вже скинула, Сірі дістала грубий медальйон і повісила собі на шию. На тлі її шкіри метал виглядав темним і тьмяним.

— Що це? — поцікавився я.

Вона не підняла маску, аби відповісти. Натомість закріпила на шиї ком-струни і простягнула мені навушники. Звук її голосу став металевим.

— Диск-перекладач, — пояснила вона. — Я думала, ти знаєш усе про такі ґаджети, Меріне. Ну ти й черепаха.

Вона тримала диск між грудьми однією рукою і ступила у воду з острова. Коли вона пірнала, перш ніж опуститися на глибину, над хвильками показалися світлі півкулі її попки. А за кілька секунд вона перетворилася лише у розмиту білу пляму у воді. Я натягнув свою маску, добре припасував ком-струни і занурився у море.

Дно острова видавалося темною плямою на стелі з кришталевого світла. Товсті живильні стебла я сприймав дещо з острахом, хоча Сірі у повній мірі демонструвала мені, що будь-що, крупніше від дрібного зоопланктону, навіть зараз схожого на пил у покинутій залі, їх абсолютно не цікавило. Кіль-корені, наче викривлені сталактити, звисали на сотні метрів у багряні глибини.

Острів рухався. Я спостерігав легке посмикування відростків, коли вони пропливали повз. На відстані десяти метрів наді мною заграла на сонці хвиля. На якусь мить мені забракло повітря. Гель у масці душив мене так само, як би це була вода. А тоді я розслабився, і повітря вільно поплило мені в легені.

— Глибше, Меріне, — почувся голос Сірі. Я закліпав — повільно, оскільки маска пристосовувалася до моїх очей, — відтак побачив, що Сірі заглибилася ще на двадцять метрів. Вона схопила кіль-корінь і без жодних зусиль пливла над прохолодними глибокими течіями, куди не сягало світло. Я подумав про всю ту кількакілометрову товщу води піді мною, про речі, що можуть там ховатися, невідомі, незбагненні для колоністів. Подумав про темряву і глибини, і мої яєчка мимоволі стиснулися.

— Пливи сюди, вглиб, — голос Сірі прозвучав мені у вухах комашиним дзижчанням. Я повернувся і відштовхнувся від води. Сила виштовхування тут була меншою, ніж на Старій Землі, проте все одно пірнути так глибоко мені коштувало зусиль. Маска врівноважувала тиск і рівень азоту, проте я відчував, як вода тисне на шкіру і вуха.

Врешті я перестав гребти, схопився за кіль-корінь і з силою відштовхнувся, аби заглибитись до рівня Сірі.

Ми дрейфували пліч-о-пліч у тьмяному світлі. Сірі зараз нагадувала привида: довге волосся звилося в ореол винового кольору, а голубувато-зелені промені підсвічували бліді мазки її тіла. Поверхня моря видавалася просто недосяжною. Через V-подібний розріз хвиль та нешвидкий плин пагонів я зрозумів, що острів став рухатися швидше, бездумно направляючись до інших пасовиськ, до віддалених вод.

— А де... — почав я.

— Шшшш, — зашипіла Сірі. Вона покрутила в руках медальйон. І тепер я почув писки, трелі, свист, муркотіння і відлуння криків. Глибини раптом наповнилися чудною музикою.

— О Господи! — промовив я, коли Сірі під'єднала наші ком-струни до перекладача і мої слова транслювалися як свист і гул.

— Привіт! — вигукнула вона, і перекладене вітання залунало із передавача як швидкий пташиний свист, що зісковзнув до ультразвуку.

— Привіт! — промовила знову.

А за кілька хвилин припливли познайомитися дельфіни.

Вони ковзнули повз нас, навдивовижу величезні, тривожно-величезні; їхні тіла у пітьмавому світлі виглядали м'язистими і ніби вкритими олійною плівкою. Один здоровенний дельфін проплив у метрі від нас, не зводячи з мене темного ока, і в останній момент, розвертаючись, обігнув нас стіною і показав біле черево. Одним помахом широкого хвостового плавця він здійняв такі коливання, що це змусило мене повірити у силу цієї тварини.

— Привіт! — сказала Сірі, але прудкий силует зник вдалині, і запала раптова тиша. Сірі вимкнула перекладач. — Хочеш із ними поговорити? — запитала вона.

— Звісно.

Та я сумнівався. Більш ніж три століття ми намагалися розпочати діалог між людиною та морським ссавцем. Колись Майк розповідав, що мисленнєва структура цих двох осиротілих видів зі Старої Землі занадто відмінна, а спільного занадто мало. Один експерт періоду до Гіджри колись писав, що розмови з дельфіном чи морською свинею настільки ж продуктивні, що й із однорічною дитиною. Обидві сторони зазвичай отримують насолоду від процесу і відбувається певна імітація спілкування, проте жодна сторона не отримує від процесу нових знань. Сірі знову ввімкнула перекладач. «Привіт!» — промовив я.

Спливала хвилина тиші, а тоді наші навушники сповнилися дзижчання, якому море вторувало пронизливими криками.

відстань/камбала-немає/привіт-звук?/поточний пульс/обпливи мене/весело?

— Що за єресь? — запитав я Сірі, і перекладач процвірінькав моє запитання. Вона розпливлася у посмішці під осмотичною маскою.

Я спробував ще раз: «Привіт! Вітання з... е-е-е... з поверхні. Як справи?»

Великий самець. Припускаю, то був самець... повернув і помчав до нас, наче торпеда. Він звивався у воді вдесятеро швидше, ніж плив би я навіть за умови, що не забув би зранку натягнути ласти. На якусь мить мені здалося, що він збирається нас протаранити, і я підняв коліна і міцно притисся до кіль-кореня.

А тоді він прошмигнув повз нас і поплив угору ковтнути повітря, поки ми з Сірі крутилися у хвилях, що він здійняв своїм хвостом і високочастотними криками.

камбала-немає/їжа-немає/плавати-немає/гратися-немає/радість-немає

Сірі вимкнула перекладач і підпливла ближче. Вона легко взяла мене за плечі, поки я тримався правою рукою за кіль-корінь. Ми дрейфували у теплій воді, і наші ноги торкалися. Над нами проплив табунець дрібних багряних риб-воїнів, а поодаль кружляли темні обриси дельфінів.

— Наговорився? — запитала вона, поклавши руку мені на груди.

— Ще одна спроба, — Сірі кивнула і знову повернула вимикач диска. Нас знову прибило одне до одного течією. Вона обійняла рукою мене за спину.

— Для чого ви пасете острови? — поцікавився я у силуетів із носами у формі пляшки, які кружляли у нерівному світлі. — Що вам дає перебування поблизу островів?

звуки зараз/старі пісні/глибокі води/Великі голоси-немає/ Акула-немає/старі пісні/нові пісні

Тіло Сірі тепер повністю торкалося мого. Її ліва рука стисла мене сильніше. «Великі голоси — це були кити», — прошепотіла вона. Її волосся звивалося стрічками.

Правою рукою ковзнула вниз і ніби здивувалася тому, що там намацала.

— Ви сумуєте за Великими голосами? — спитав я у тіней.

Відповіді не було. Сірі обвила мої стегна ногами.

Поверхня, ніби чаша киплячого світла, вивищувалася над нами на сорок метрів.

— За чим із океанів Старої Землі ви сумуєте найбільше? — поставив я запитання.

Лівою рукою я притягнув Сірі ближче до себе, опустив руку вниз, по вигину спини, до сідничок і міцно їх стиснув.

Дельфінам, що кружляли навколо, ми, певно, видавалися єдиним створінням. Сірі припинялася наді мною, і ми стали єдиним створінням.

Диск-перекладач ковзнув Сірі на плече. Я потягнувся за ним і хотів вимкнути, та раптом зупинився, оскільки відповідь нетерпляче задзижчала нам у вухах.

сумувати Акула/сумувати Акула/сумувати Акула/сумувати Акула/Акула/Акула/Акула

Я вирубив диск і струснув головою. Нічого не зрозумів. Як багато я не розумів. Я заплющив очі. Ми з Сірі ніжно рухалися у ритмі течії й у нашому власному, а дельфіни ширяли поруч, і темп їхніх голосів знизився до сумних трелей древньої жалоби.

Ми з Сірі спустилися з пагорбів і повернулися на карнавал аж перед світанком наступного дня. Цілу ніч і цілий день ми блукали схилами, їли з незнайомцями у шатрах з помаранчевого шовку, купалися разом у крижаних водах Шреї і танцювали під музику, що ніколи не переставала грати для безкінечної низки плавучих островів. Ми були голоднющі.

Я прокинувся на світанку, а Сірі не було. Повернулася вона незадовго до сходу місяця на Мауї-Заповітній. Розповіла, що її батьки відправилися із друзями на кілька днів у подорож на повільному житловому кораблику і лишили у Висадці сімейний екраноліт. Тепер ми просувалися від одного танцмайданчика до іншого, від ватри до ватри назад у центр міста. Ми планували полетіти на захід, у маєток її родини біля Февароне.

Уже було дуже пізно, та на громадській площі Пристані усе ще залишалася групка гуляк. Я був щасливим до безтями. Мені було дев'ятнадцять, я був закоханий, тому і без того невисока сила тяжіння у 0,93 відсотка від стандартної видавалася мені ще слабшою. Здавалося, я можу злетіти.

Я міг гори перевернути.

Ми зупинилися біля кіоску і купили пончиків і чорної кави. Раптом мене пройняла думка і я запитав:

— Звідки ти дізналася, що я матрос?

— Тихше, друже Меріне. Їж свій мізерний полуденок. Коли ми доберемося до вілли, я приготую тобі справжній «повноденок».

— Та ні, я серйозно, — наполягав я і витер з підборіддя поливку уже далеко не чистим рукавом костюма арлекіна. — Вранці ти казала, що ще вчора ввечері відразу зрозуміла, що я з корабля. З чого ти це виснувала? З мого акценту? З костюма? Ми з Майком бачили й інших, одягнутих так само.

Сірі розсміялася і відкинула волосся назад.

— Радій просто, що це я тебе розкусила, Меріне, любове моя. Якби на моєму місці був мій дядько Ґрешам чи хтось із його друзів, проблем би ти не скараскався.

— Правда? Чому так? — я взяв ще одне смажене кілечко, а Сірі за нього заплатила. Тоді пішов за нею крізь натовп, що почав уже рідшати. Незважаючи на всю цю довколишню колотнечу і музику, я відчув, як на мене навалюється втома.

— Вони Сепаратисти, — відповіла дівчина. — На днях дядько Ґрешам виголосив промову перед Радою, спонукаючи усіх боротися, а не погоджуватися на те, аби нас проковтнула ваша Гегемонія. Заявив, що знищить ваш телепорт до того, як той знищить нас.

— Правда? — здивувався я. — А він не сказав, як збирається це зробити? Останнє, що я чув, — вам навіть з власної планети немає чим вибратися.

— Ні, і за останні п'ятдесят років ми нікуди й не літали, — відказала вона. — Проте це лише підкреслює всю нераціональність Сепаратистів.

Я кивнув. Шкіпер Сінгх та радник Тальмін нас інструктували про так званих Сепаратистів Мауї-Заповітної. «Звичайна коаліція колоніальних шовіністів і ретроградів, — так їх назвав Сінґх. — Це ще одна причина, чому ми просуваємося так повільно і розвиваємо торговельний потенціал до того, як завершуємо будівництво телепорту. Всемережжя не хоче передчасно відкривати двері цим гевалам. І такі угрупування, як Сепаратисти, — це ще одна причина заселяти команду та будівельників куди подалі від чортових селюків».

— Де твій екраноліт? — спитав я. Площа швидко пустішала. Більшість музикантів спакували свої інструменти на ніч. У траві та на бруківці, між сміттям та згаслими ліхтарями хропли різнобарвні костюмовані гурти.

Лишилося усього кілька острівців веселощів, якісь групки танцювали повільні танці під одиноку гітару, а хтось горлопанив собі п'яну пісню. Я одразу побачив Майка Ошо, кольорового блазня. Маски на ньому давно вже не було, а попід руки він тримав двох дівчат. Він намагався навчити захоплену, проте вже неадекватну аудиторію шанувальників «Гава нагіли». Хтось із компанійки спіткнувся, і всі попадали. Майк під загальний регіт підняв їх копняками, і вони почали знову, незграбно стрибаючи під його бас-профундо.

— Ось він, — показала Сірі на невелику шеренгу екранольотів, припаркованих біля головної контори. Я кивнув і помахав Майку, та він був занадто заклопотаний своїми двома дамами, аби мене помітити. Ми з Сірі перейшли площу і потрапили у тінь старої будівлі, коли почули крики.

— Матросе, озирнися, ти гегемонський сучий сину!

Я заціпенів, а тоді розвернувся, стиснувши кулаки, проте поруч нікого не було. Шість молодиків спустилися сходами з трибуни і півколом оточили Майка. Попереду стояв високий, стрункий і неймовірно вродливий юнак. На вигляд — двадцять п'ять чи двадцять шість, по шовковому багряному костюму, що підкреслював його фігуру, розсипалися біляві кучері. У правій руці він тримав метрового меча — ймовірно, із гартованої сталі.

Майк повільно повернувся. Навіть з відстані я бачив, як у нього тверезішають очі, коли до нього почало доходити, що відбувається. Жінки по боках від нього та молодики з його компанії загиготіли, ніби хтось сказав щось смішне.

Проте Майк не зітер з обличчя п'яної посмішки.

— Ви до мене звертаєтеся, пане? — поцікавився він.

— Я звертаюся до тебе, ти, сину гегемонської курви, — просичав лідер групи. Його привабливе обличчя перекосила глузлива гримаса.

— Це Бертол, — прошепотіла Сірі. — Мій кузен, молодший син Ґрешама. — Я кивнув і вийшов із тіні.

Сірі вхопила мене за руку.

— Ви вже двічі недобре згадали мою матір, пане, — промовив Майк, язик у нього заплітався. — Чи вона або я вас якимось чином образили? Якщо так, я дуже перепрошую. — Майк так низько вклонився, що дзвіночки на його ковпакові майже торкнулися землі. Народ з його компанійки зааплодував.

— Твоя присутність мене ображає, виблядку гегемонський. Від твоєї жирної туші тут смердить.

Майк комічно звів брови. Юнак у костюмі риби поруч із ним махнув рукою:

— Ой, ну перестань, Бертоле, він же просто...

— Заткнися, Феріку. Я із жирним засранцем говорю.

— Засранцем? — повторив Майк, брови у нього все ще були високо здійняті. — Оце я прилетів за двісті світлових років, аби мене називали засранцем? Навряд це вартувало. — Він елегантно розвернувся, відчіпляючи при цьому від себе панночок. Я хотів приєднатися до Майка, та Сірі міцно повисла на моїй руці й тихо молила цього не робити. Коли я звільнився, то бачив, що Майк усе ще посміхається, клеючи дурня. Проте ліва рука нишпорила у великій кишені сорочки.

— Дай йому свого меча, Крегу, — гаркнув Бертол. Один із юнців кинув Майку зброю ефесом вперед. Майк спостерігав, як вона підлетіла у повітря і з грюкотом приземлилася на бруківку.

— Ти, певно, жартуєш, — сказав Майк тихим і раптово тверезим голосом. — Ти дурний кізяк. Ти, правда, вирішив, що я тут із тобою в дуелі гратимусь, бо у тебе встає від захоплення цих селюків?

— Підніми меча, — рикнув Бертол, — бо, клянуся Богом, я тебе на місці порубаю, — і зі спотвореним люттю обличчям він кинувся вперед.

— Іди в сраку, — відповів Майк. У руці в нього була лазерна ручка.

— Ні! — закричав я і кинувся на світло. Такою ручкою будівельники робили позначки на балках з армованого сплаву.

А тоді усе відбулося дуже швидко. Бертол зробив іще один крок, а Майк майже незумисне блимнув по ньому зеленим променем. Колоніст звереснув і відстрибнув, а на грудях його шовкової сорочки димився чорний діагональний розріз. Я зволікав. Майк увімкнув на ручці найслабший режим. Двоє посіпак Бертола вийшли вперед, і Майк різонув світлом їм по ногах. Один упав на коліна й вилаявся, а інший відскочив, лементуючи й тримаючись за литку.

Почав збиратися натовп. Вони зареготали, коли Майк зняв свого блазневого ковпака і вклонився знову.

— Щира дяка від мене і моєї матусі, — кривлявся він.

Кузен Сірі оскаженів від гніву. Його губи та підборіддя вкривала піна. Я проштовхався крізь гурт і встав між Майком та високим колоністом.

— Слухайте, усе добре, — сказав я. — Ми вже йдемо. Нас уже немає.

— Що за чорт, Меріне, відвали, — обурився Майк.

— Усе добре, — повторив я і повернувся до нього. — Я тут із дівчиною, її звуть Сірі. У неї є...

Бертол зі своїм мечем рвонув повз мене. Лівою рукою я вхопив його за плече і відкинув назад. Він важко звалився у траву.

— От дідько! — буркнув Майк, відступив на кілька кроків і сів на кам'яну сходинку. На обличчі у нього читалася втома і легка огида. — От чорт, — вів він далі тихо. На одному з чорних клаптиків його різнобарвного костюма арлекіна зліва з'явилася коротка червона риска. На моїх очах вузький розріз просяк кров'ю, що заюшила широкий живіт Майка Ошо.

— О Господи, Майку! — я відірвав шмат тканини від своєї сорочки і спробував зупинити потік. Я забув усі основи першої допомоги, яким нас навчали ще на матроському вишколі. Я схопився за зап'ясток, але комлоґа там не було. Ми їх залишили на «Лос-Анджелесі».

— Усе не так погано, Майку, — випалив я, задихаючись. — Це лише маленька подряпина. — Кров стікала мені по руці та зап'ястку.

— Та й того вистачить, — простогнав Майк здавленим від болю голосом. — Чорт! Сраним мечем. Ти повіриш, Меріне? Зарізаний у повному розквіті сил паршивим ножичком зі смердючої дешевої опери. От чорт, так болить!

— Копійчаної опери^[190], — відказав я і змінив руку. Шмата уже геть просякла.

— Знаєш, в чому твоя проблема, Меріне? Ти скрізь вставляєш ці свої п'ять копійок, — Майк застогнав від болю. Обличчя його сполотніло, а тоді стало сірим. Він поклав підборіддя на груди й важко задихав. До біса все це, пацане. Пішли додому, га?

Я озирнувся через плече. Бертол із компанією повільно віддалялися. Натовп навколо стовбичив, шоковано витріщаючись.

— Покличте лікаря! — крикнув я. — Приведіть сюди медиків! — Двоє чоловіків кинулися бігти. Сірі десь зникла.

— Почекай! Почекай! — раптово вигукнув Майк сильнішим голосом, наче забув щось важливе. — Хвилинку, — промовив він і помер.

Помер. Помер насправді. Невідворотно помер. Рот його непристойно відкрився, а очі закотилися, виднілися лише білки. За хвилину кров перестала шурувати з рани.

Кілька скажених секунд я посилав у небо прокльони. Я бачив, як по блідому зоряному полотну рухався «Лос-Анджелес», і розумів, що якби я доставив Майка туди за кілька хвилин, його б повернули до життя. Натовп відійшов подалі, поки я лютував і кричав на зірки.

Врешті я озирнувся на Бертола і проревів: «Ти!»

Молодик зупинився у дальньому кінці площі. Обличчя його було мертвотно блідим, і він просто мовчки витріщався.

— Ти! — вигукнув я знову. Я підняв із землі лазерну ручку, увімкнув її на максимум і пішов на Бертола та його друзів, котрі застигли в очікуванні.

Пізніше крізь марево криків і паленої плоті я якимось чином розчув, як посеред людної площі, здіймаючи навколо хмари пилюки, приземлюється екраноліт Сірі і вона наказує мені сідати. Ми полетіли подалі від вогнів і божевілля. Прохолодний вітер здував мені з шиї мокре волосся.

— Ми летимо на Февароне. Бертол був п'яний. Сепаратисти — всього лише нікчемна розлючена групка. Розправи не буде. Ти залишишся зі мною, поки Рада проводитиме слідство.

— Ні, — заперечив я. — Сядь тут, — я показав на клаптик землі неподалік від міста.

Сірі хоча й протестувала, проте приземлилася. Я окинув оком брилу, аби упевнитися, що рюкзак нікуди не зник, і вибрався з екранольота. Сірі ковзнула по сидінню за мною і притягла до себе моє обличчя: «Меріне, коханий мій». Губи її були теплими, рот ледь привідкритий. Але я нічого не відчував. Моє тіло геть заціпеніло. Я відступив і помахав їй. Вона відкинула назад волосся і дивилася на мене зеленими, сповненими сліз очима. Відтак, підсвічений першими вранішніми променями, екраноліт піднявся у повітря, повернувся і помчав на південь.

«Хвилинку», — ледь не вихопилося у мене. Я сів на камінь, підібгав ноги й кілька разів нервово схлипнув. Тоді підвівся і запустив лазерну ручку вниз, у прибій. Витяг наплічник і вивернув на землю його вміст.

Килимка не було.

Я знову присів, уже геть вичавлений. Не міг ні сміятися, ні плакати, ні навіть кудись іти. Зійшло сонце, а я все сидів. Так мене і застав екраноліт корабельної служби безпеки, що через три години тихо приземлився поруч.

— Батьку, батьку! Вже пізно.

Я розвертаюся і бачу позаду Донела. Він у синьо-золотій мантії члена Ради Гегемонії. Його лисина розпашіла і вкрита крапельками поту. Донелу всього лише сорок три, але виглядає він на значно старший вік.

— Будь ласка, батьку, — каже він. Я киваю і підводжуся, обтрушуючи траву і дерен. Ми разом підходимо до входу у гробницю. Юрба наблизилася ще ближче. Поки натовп неспокійно переминається з ноги на ногу, під ногами скрипить жостір. — Мені зайти із тобою, батьку? — питає Донел.

Я на хвильку спиняюся, щоби поглянути на цього немолодого незнайомця і мого сина. У ньому майже нічого немає ні від Сірі, ні від мене. Обличчя дружнє, згарячіле та напружене через відповідальність моменту. Я відчуваю у ньому неприкриту щирість, яка в деяких людей часто посідає місце розуму. Я не можу не порівнювати цього лисуватого цуцика з Алоном, кучерявим, мовчазним чорнявцем із сардонічним усміхом. Проте Алон загинув тридцять три роки тому, від холодної зброї у дурній сутичці, яка не мала до нього жодного відношення.

— Ні, — кажу я. — Піду сам. Дякую, Донеле.

Він киває і робить крок назад. Над головами зосередженого натовпу лопотять вимпели. Моя ж увага прикута тепер до могили.

Вхід запечатано. На дверях сенсорний замок. Мені потрібно лише торкнутися його.

За останні пару хвилин я вже встиг надумати собі цілу фантазію, яка порятує мене від усе дужчого суму в душі та низки подій навколо, відлік яким дав саме я. Сірі не померла. На останній стадії хвороби вона покликала лікарів і кілька техніків, котрі залишилися в колонії, і вони всі разом відремонтували стародавню камеру для гібернації, що стояли на старожитніх кораблях-«ембріоносцях» два століття тому. І тепер Сірі просто спить. Ба більше, багаторічний сон дивним чином повернув їй молодість. Я її розбуджу, і переді мною постане Сірі, яку я пам'ятав із перших днів нашого знайомства. Ми разом вийдемо на осоння, і коли відкриються ворота телепорту, першими в них зайдемо.

— Батьку?

— Так. — Я роблю крок уперед і прикладаю долоню до дверей у склеп. Тихо дзижчить електромотор, і біла кам'яна плита від'їжджає вглиб. Я нахиляю голову і заходжу до гробниці Сірі.

— Прокляття, Меріне, закріпи ж ти цей кінець, поки не шубовснув через нього за борт. Хутчіше! — Я поквапився. Вогкий канат було складно мотати в бухту і ще складніше зав'язувати. Сірі огиджено похитала головою і перехилилася, щоби водноруч самостійно намотати булінь^[191].

Це було наше Шосте Возз'єднання. Я на три місяці спізнився до її дня народження, але понад п'ятсот людей влаштували їй найсправжнісіньке святкування. У своїй сорокахвилинній промові Генеральна директриса Речі Спільної зичила їй щастя-здоров'я. Якийсь поет зачитав найсвіжіші поезії до Любовного циклу сонетів. Посол Гегемонії презентував їй сувій і нове судно, маленький підводний човен із термоядерним рушієм — першим дозволеним на Мауї-Заповітній.

У Сірі було ще вісімнадцять інших кораблів. Дванадцять належали до її флотилії швидких катамаранів, з допомогою яких велася торгівля між мандрівним Архіпелагом та домашніми островами. Два — це прекрасні яхти для перегонів, якими користувалися лиш двічі на рік, щоби виграти Регату Засновників і Заповітний Критеріум^[192]. Решта чотири — древні рибальські човни, затишні й недолугі, добре доглянуті і заледве більші від шаланди.

Попри ті дев'ятнадцять кораблів Сірі, ми зупинилися на риболовецькому човні «Джинні Пол». Останні вісім днів ми ловили рибу на шельфі Екваторіальних відмілин, і наш екіпаж у складі двох осіб закидав і витягував неводи, бродив по коліна в смердючій рибі та по хрустких трилобітах, борсаючись у всьому цьому при кожній хвилі, закидав і витягував неводи, стояв на вахті і спав, наче виморена дітлашня, під час коротких перерв на відпочинок. Мені ще не виповнилося і двадцяти трьох. Я вважав, що навиклий гарувати на борту «Лос-Анджелеса», та мав звичку щодругої зміни займатися на тренажерах у капсулі із силою тяжіння в 1,3 раза більшої від стандарту. Однак зараз мої руки-ноги нили від натуги, а на руках поміж мозолями я натер водянки. Сірі ж щойно відзначила сімдесятиріччя.

— Меріне, біжи на ніс та зариф мені фок! Потім візьмеш рифи і на клівері^[193], спустишся вниз і займешся бутербродами. І не шкодуй гірчиці.

Я кивнув і пішов уперед. Півтори доби ми грали в хованки зі штормом: коли могли, виривалися вперед, а коли він нас наздоганяв, то розверталися і приймали своє покарання. Спершу це здавалося захопливим, приємним перепочинком після нескінченного закидання, витягання та церування неводів. Проте вже після кількох годин адреналінова гарячка поступилася місцем неспинній нудоті, слабкості і жахливій утомі. А буря і не думала вщухати. Хвилі підросли до шести метрів і вище. «Джинні Пол» важко сунула по морю, ніби широкозада дама, якою вона, по суті, і була. Вода потрапляла всюди. Я промок до кісток навіть під трьома шарами дощовиків. Ну, а Сірі насолоджувалася відпусткою, на яку вона так довго чекала.

— Це ще тільки цвіт, — казала вона найтемнішої години ночі, коли хвилі перелітали через палубу і гатили у пошрамований пластик кубрика. — Бачив би ти сезон мусонів.

Хмари й далі низько засотували небо, зливаючись із сірими водами на обрії, але хитавиця послабилася до майже лагідних п'ятифутових перекатів. Я намастив гірчицею бутерброди зі смаженою яловичиною і налив гарячу каву в два дебелі білі горнятка. Мабуть, її було простіше не розлити у невагомості, ніж піднімаючись трапом на палубу розгойданого судна. Сірі обійшлася без коментарів, коли забрала в мене свою неповну чашку. Ми трошки посиділи в тиші, смакуючи перекусом та пекучою рідиною. Я став до штурвала, поки Сірі спустилася в кубрик за новою порцією. Сірий день майже непомітно переходив у ніч.

— Меріне, — проказала вона мені, віддавши моє горнятко та присівши на довгу лаву з м'якими сидіннями, яка по периметру оперізувала кубрик, — що станеться, коли відкриють телепорт?

Питання мене подивувало. Ми майже ніколи не говорили про час, коли Мауї ввійде до складу Гегемонії. Я подивився на Сірі і раптом очманів від того, якою древньою вона тоді здалася. Обличчя — мозаїка зморщок і тіней. Прекрасні зелені очі потонули в похмурих колодязях, а гострі краї вилиць скидалися на леза ножів, що випинаються з-під крихкого пергамену. Сиве волосся вона ніколи не відпускала довгим, і тепер, мокре, воно гороїжилося. Шия та зап'ястки стали схожими на вузлуваті шнурівки, що стирчали з-під безформного светра.

— Ти про що? — спитав я.

— Що станеться, коли відкриють телепорт?

— Сірі, ти ж у курсі, що розказує Рада. — Я говорив голосніше, бо вона стала недочувати на одне вухо. — Почнеться нова ера торгівлі і технологій для Мауї-Заповітної. Ви більше не будете прив'язані до цієї маленької планети. Коли ви набудете статусу громадян, перед вами відкриються всі телепорти.

— Так, — кивнула Сірі. Її голос був утомленим. — Я вже все це знаю. Але що станеться? Хто першим до нас прийде?

— Мабуть, нові дипломати, — здвигнув я плечима. — Фахівці-міжнародники. Антропологи. Етнологи. Морські біологи.

— А потім?

Я на мить змовк. Стемніло. Море майже заспокоїлося. Поночі проти неба світилися червоні та зелені ходові вогні. Я відчув ту саму бентежність, що й два дні тому, коли на обрії вигулькнула стіна шторму.

— Наступними заявляться місіонери. Нафтовики-геологорозвідувальники. Морські агрономи. Забудовники.

Сірі сьорбала каву.

— Мені здавалося, ваша Гегемонія давно вже пройшла стадію нафтової економіки.

Я засміявся і закріпив штурвал.

— Ніхто й ніколи не проходить стадію нафтової економіки. Принаймні поки ще є нафта. Так, ми її тепер не спалюємо, якщо ти це мала на увазі. Але ж вона все одно грає велику роль у виробництві пластмас, синтетики, харчових основ, кероїдів^[194]. Двомстам мільярдам людей пластику потрібно до гибелі.

— А на Мауї-Заповітній багато нафти?

— О, так. — Я більше не сміявся. — Тільки під Екваторіальним шельфом залягають мільярди барелів.

— Як же вони до них доберуться, Меріне? Платформи?

— Ага. Платформи. Субмарини. Підводні колонії, які обслуговуватимуть генно модифіковані робітники із Моря Безкрайого.

— А як же плавучі острови? — запитала Сірі. — Вони ж повинні щороку повертатися на мілини, щоби годуватися синьою ламінарією та для розмноження. Що буде з островами?

Я ще раз зітнув плечима. Я випив забагато кави, яка залишила гіркий присмак у роті.

— Не знаю, — відказав я. — З екіпажем діляться далеко не всією інформацією. Але ще під час першого заходу Майк одного разу підслухав, що планується віддати під забудову стільки островів, скільки подужають, тому деякі захистять.

— Під забудову? — в голосі Сірі вперше звучало здивування. — Як же можна забудувати острови? Навіть Перші Сім'ї мають просити дозволу у Морського народу, щоби звести там затишні будинки на деревах.

Я всміхнувся, коли знову почув із вуст Сірі, як місцеві називають дельфінів. Колоністи Мауї-Заповітної геть як діти, коли мова заходить про тих дельфінів, хай їм грець.

— Плани вже погоджено. Відносно великих плавучих островів, на яких можливе будівництво, разом сто двадцять вісім тисяч п'ятсот сімдесят три. Права оренди на них уже всі розпродані. Дрібніші найпевніше знищать. Домашні острови реконструюють під туристичні цілі.

— Туристичні цілі, — луною відгукнулася Сірі. — Скільки людей із Гегемонії скористаються телепортом, щоби побувати у нас... із туристичними цілями?

— Хочеш сказати, спочатку? — уточнив я. — Впродовж першого року всього кілька тисяч. Допоки єдиний портал знаходитиметься лише на острові номер двісті сорок один... у Торговому центрі... пропускна здатність буде обмежена. Можливо, тисяч п'ятдесят на другий рік, коли портал з'явиться у Висадці. Тур класу люкс. Так буває завжди, коли до Мережі приймають старожитню ембріон-колонію.

— А потім?

— Після п'ятирічного випробувального терміну? З'являться тисячі порталів. Я можу собі уявити двадцять-тридцять мільйонів нових мешканців упродовж першого року повноцінного членства.

— Двадцять-тридцять мільйонів, — повторила Сірі. Світло від нактоуза^[195] освітлювало її зморшкувате обличчя знизу. Досі вродливе. Але без жодних ознак гніву чи шоку, їх я чекав у парі.

— Але тоді ви вже й самі станете громадянами. Вільними подорожувати деінде по Всемережжю. Тільки нових планет на той момент очікується цілих шістнадцять на ваш вибір. Можливо, навіть більше.

— Так, — опустила своє спорожніле горнятко Сірі. Мжичка запорошила шибки позаду нас. Грубий монітор радару у рамці ручного різьблення свідчив про порожнечу моря навколо, буря минула. — Меріне, це правда, що люди в Гегемонії мають помешкання на десятках планет? Ну, тобто будинок один, а у вікнах небеса різних світів?

— Звісно, — відповів я. — Але таке не в багатьох. Мультипланетні резиденції можуть собі дозволити тільки багаті.

Сірі всміхнулася і поклала руку мені на коліно. Затилля її долоні вкривали старечі плями та сітка синіх вен.

— Але ж ти дуже багатий, правда, моряку?

— Ні, поки що ні, — відвернув я погляд.

— Зате вже скоро, Меріне, скоро. Скільки тобі ще тут, кохання моє? Менше двох тижнів, а потім політ додому до Гегемонії. Ще п'ять місяців на транспортування останніх деталей. Кілька тижнів на завершення робіт, і ти зайдеш до свого дому багатим чоловіком. Пішки зайдеш до дому, що знаходиться звідси за двісті порожніх світлових років. Що за чудернацькі думки?.. На чому я спинилася? Наскільки це реально затягнеться? Менше стандартного року.

— Десять місяців, — підтвердив я. — Триста шість стандартних днів. Триста чотирнадцять ваших. Дев'ятсот вісімнадцять змін.

— І тоді скінчиться твоє заслання.

— Так.

— І ти станеш двадцятичотирирічним багатієм.

— Так.

— Я втомилася, Меріне. Хочу спати.

Ми запрограмували румпель^[196], налаштували сигнал небезпечного зближення і спустилися вниз. Вітер посилився, і старе судно із кожною новою хвилею важко спиналося на її гребінь і провалювалося вниз. Ми розляглися при тьмяному освітленні розгойданої лампи. Я першим заліз у койку та вкрився ковдрою. Ми вперше із Сірі лягали спати в один і той самий час. Пригадуючи наше останнє Возз'єднання та її сором'язливість на віллі, я очікував, що вона загасить ліхтар. Натомість цілу хвилину Сірі простояла голяка в прохолодному повітрі, опустивши тонкі руки по швах.

Час її не пошкодував, але не спотворив. Сила тяжіння зробила свою чорну справу із персами та сідницями, і Сірі помітно схудла. Я витріщався на те, як тепер через шкіру проступали її ребра та грудина, і згадував усе ще пухкого в ті дні шістнадцятирічного підлітка з теплою, оксамитовою на доторк шкірою. У морозному світлі лампи, що гойдалася на стелі, я не зводив погляду з обвислої плоті жінки, пригадуючи місячне сяйво на її персах-бруньках. І все ж таки напрочуд, навдивовижу я розумів, що переді мною та сама Сірі.

— Посунься, Меріне. — Вона сковзнула на койку поруч. Простирадла холодили шкіру, але під грубою ковдрою було затишно. Я вимкнув світло. Крихітний кораблик розмірено погойдувався у такт із диханням моря. До мене долинало співчутливе рипіння щогл і такелажу. Вранці ми закидатимемо неводи, витягатимемо неводи і церуватимемо їх, але зараз час спати. Я почав куняти під удари хвиль по дереву.

— Меріне?

— Так.

— Що станеться, якщо Сепаратисти нападуть на туристів із Гегемонії або нових мешканців?

— Я гадав, усіх Сепаратистів силоміць виселили на острови.

— Виселили. Але раптом вони стануть чинити опір?

— Гегемонія надішле Збройні сили, які дадуть Сепаратистам конкретної прочуханки.

— А якщо вони нападуть на сам телепорт?.. Знищать його ще недобудованим?

— Неможливо.

— Так. Знаю. Але все ж таки.

— Тоді за дев'ять місяців «Лос-Анджелес» повернеться разом із військами Гегемонії, які перейдуть до стадії прочуханки для Сепаратистів... чи будь-кого іншого на Мауї-Заповітній, хто надумає заступити їм шлях.

— Дев'ять місяців польоту, — сказала Сірі. — Одинадцять наших років.

— Хоч круть, хоч верть, але повернення неминуче, — промовив я. — Поговорімо про щось інше.

— Гаразд, — погодилася Сірі, та ми не говорили. Я слухав порипування і зітхання корабля, а вона пригорнулася до мене. Її голова лежала на моїм плечі, і вона так глибоко дихала, що мені здалося, наче Сірі заснула. Та я і сам практично задрімав, коли раптом її тепла рука сковзнула вгору по моїй нозі і взяла мене в жменю. Я подивувався, поворушився і здерев'янів. На питання, що я не подужав поставити, Сірі навпошепки відповіла:

— Ні, Меріне, для цього ніхто і ніколи не буває надтостарим. Принаймні для того, аби прагнути близькості і тепла. Вирішуй сам, кохання моє. Мене вдовольнить будь-який варіант.

І я вирішив. Удосвіта ми поснули.

Гробниця порожня.

«Донеле, зайди сюди!»

Той похапцем прибігає, оточений у пустотілому просторі шарудінням своєї мантії. Гробниця порожня. Тут немає камери гібернації (та я й не очікував її побачити замість домовини), але так само не стоїть ані труни, ані саркофага. Яскрава лампа освітлює білий інтер'єр.

— Донеле, що це в біса таке? Я гадав, тут покоїться Сірі.

— Так і є, батьку.

— То де ж її поклали? На Бога, невже під плитами?

Донел протирає чоло. Я раптом згадую, що все ж таки питаю про його матір. А також те, що він майже два роки звикає із думкою, що її вже немає.

— Тобі ніхто не сказав? — питає він.

— Що сказав? — гнів і спантеличення зараз хлинуть через край. — Мене пригнали сюди з космопорту, заявивши, що могилу Сірі я маю відвідати ще до відкриття телепорту. Що?

— По своїй смерті мама заповідала кремацію. Її тлін розвіяли над Великим південним морем із найвищої платформи родинного острова.

— Тоді навіщо цей... склеп? — я уважно добираю слів. Донел чутливий.

Він знову протирає чоло і зиркає на двері. Натовп нас не бачить, але ми дуже відстаємо від графіка. Інші члени Ради вже квапляться вниз по схилу пагорба, щоби зайняти свої місця на трибуні поруч із іншими високоповажними особами. Моя некваплива скорбота сьогодні гірша від провалів у хронометражі — вона перетворилася на погану виставу.

— Мама залишила інструкції. Їх виконали. — Він торкнувся панелі всередині могили на стіні, і за нею відкривається невеличка ніша з металевою коробкою. На ній моє ім'я.

— Що це?

Донел хитає головою:

— Особисті речі, які вона тобі передала. Подробиці були відомі тільки Магрітт, а вона загинула минулої зими, так нікому про них і не переповівши.

— Гаразд, — кажу я. — Дякую. Зараз буду.

Донел зиркає на свій хронометр:

— Церемонія розпочинається за вісім хвилин. За двадцять — стартує телепорт.

— Знаю. — Насправді, я не знаю. Якась частина мене абсолютно точно в курсі, скільки ще залишається часу. — Скоро буду.

Донел, повагавшись, іде геть. Доторком руки я замикаю за ним двері на сенсорний замок. Металева коробка навдивовижу замашна. Я кладу її на кам'яну підлогу і схиляюся над нею. Коробка відкривається з допомогою дрібнішого сенсорного замка. Її покришка з'їжджає, і я зазираю у контейнер.

— А бодай мене, — тихо промовляю я. Не знаю, що я уявляв собі там знайти (якісь артефакти, ностальгійні сувеніри наших ста трьох днів, проведених разом), може, засушену квіточку якогось забутого підношення або валторнову мушлю, яку ми виловили біля Февароне... Але як таких сувенірів у коробці не було.

Натомість в ній лежав маленький ручний лазер Штайнер-Джинна, один із найпотужніших видів стрілецької зброї всіх часів. Акумулятор живиться від маленького термоядерного елемента, який Сірі, найпевніше, дістала зі своєї міні-субмарини. Від нього ж живиться і стародавній комлог — антикварний твердотільний причандал із рідкокристалічним монідиском. Індикатор заряду світиться зеленим вогником.

У коробці лежать іще два предмети. Один із них — медальйон-перекладач, яким ми користувалися так давно. А от останній мене буквально змусив роззявити з подиву рот.

— Ах ти ж маленька мерзотнице! — видихнув я. Усе стало на свої місця. І я не можу стримати посмішки. — Маленька зрадлива мерзотнице...

Охайно згорнутий, із правильно під'єднаним живленням, в ній чекав на мене килим-літун Майкла Ошо, придбаний ним на карвнельському ринку за тридцять марок. Я облишаю поки що килим, від'єдную комлог і дістаю його із коробки. Вмостившись по-турецьки на холодних каменях, я клацаю кнопками монідиска. Світло в склепі тьмянішає, і раптом переді мною вже стоїть Сірі.

Коли загинув Майк, мене з корабля не зсадили. Могли, але не зсадили. Не віддали на поталу містечкового правосуддя Мауї-Заповітної. Могли, але зробили інший вибір. Два дні я просидів під наглядом Служби безпеки, відповідаючи на їхні запитання, а одного разу — навіть на запитання шкіпера Сінгха. Мені дозволили повернутись до виконання своїх обов'язків. І чотири місяці впродовж довгого стрибка назад я мордувався убивством Майка. Я знав, що по-своєму, якимись незграбними діями посприяв цьому душогубству. Із цими думками я одбував свої зміни, у холоднім поту снив свої кошмари та міркував, чи спишуть мене на велику землю в Мережі. Мене могли просвітити, але зробили інший вибір.

Не списали. Дозволили піти у нормальну відпустку в Мережі, але заборонили відпочинок на поверхні планети в системі Мауї-Заповітної. А ще я заробив догану із занесенням в особову справу і тимчасове пониження. От вам і вся ціна Майковому життю — догана і пониження.

З усім екіпажем я пішов у тритижневу відпустку, та на відміну від решти я не планував повертатися. Я телепортнувся на Есперанс і припустився класичної помилки матроса, який відвідує рідних. Двох днів у переповненій багатоповерхівці-«картоплині» мені вистачило по зав'язку, і я перебрався на Луз, де з головою і задоволенням поринув у триденне блядування на Рю-де-Ша^[197]. Коли ж похмурий настрій узяв гору, я стрибнув на Фудзі і ставка за ставкою проциндрив свої запаси марок на тамтешніх кривавих боях самураїв.

Урешті-решт я незчувся, як телепортом потрапив на Домашню станцію та сів на катер, що за два дні доставив мене на рівнину Еллада. Раніше я ніколи не був ні в Домашній системі, ні на Марсі, але й повертатися туди не збираюся. Однак десять днів, проведені там, на самоті в подорожах курними, нехорошими коридорами Монастиря, увінчалися поверненням на корабель. Поверненням до Сірі.

Час від часу в самому м'якому скафандрі та кисневій масці я виходив із червонокам'яного мегалітичного лабіринту, ставав на одному з незліченних тисяч кам'яних балконів і не міг відірвати погляду від блідої сірої зірки, що колись була Старою Землею. Інколи в такі моменти я починав думати про хоробрих і дурних ідеалістів, котрі летіли в невідому чорноту на своїх повільних і ненадійних кораблях, навантажених ембріонами та ідеологіями, зате рівною мірою убезпечених вірою та турботою. Та переважно я намагався не думати взагалі. Переважно я просто стовбичив у фіолетовій ночі і дозволяв Сірі прийти до мене. Там, у надрах Гори Наставника, де бездоганне саторі так і не опановувало куди достойніших пілігримів^[198], мені вдалося його досягти завдяки спогадам про тіло неповнолітньої дівчини-дівчиська, що колись лежало поруч зі мною, а місячне проміння зривалося на нас із крил яструба Томаса, який ширяв угорі.

І коли «Лос-Анджелес» квантувався у зворотному напрямку, я піднявся на його борт разом із нею, а за чотири місяці був готовий відпрацювати свою будівну зміну, під'єднатися до своїх звичних стимсимів та проспати всю відпустку. Та до мене прийшов Сінгх.

— Ти спускаєшся на планету, — повідомив мені він. Я нічого не розумів. — За минулі одинадцять років у цих селюків прямо народилася драна легенда про те, як ви тут з Ошо наколобродили. В їхній культурі ваше нетривале вовтузіння в сіні з тією аборигенкою обросло міфами.

— Із Сірі, — поправив його я.

— Збирай манатки, — правив далі Сінгх. — Усі три тижні сидітимеш на планеті. Посол вважає, що Гегемонії від тебе на землі зараз користі більше, ніж на орбіті. Що ж, побачимо.

Світ чекав. Натовп вітав. Сірі махала. Із гавані ми вийшли під вітрилами на жовтому катамарані і рушили на південний південний схід у напрямку Архіпелагу та її родинного острова.

— Привіт, Меріне, — у мороку гробниці ширяє образ Сірі. Голограма не бездоганна — її краї розмиті. Але це Сірі. Така, якою я її бачив востаннє: волосся просто обчикрижене (про стрижку радше не йдеться), високо піднята голова, на обличчі залягли глибокі тіні. — Привіт, Меріне, кохання моє.

— Привіт, Сірі, — відповідаю я. Двері могили зачинені.

— Пробач, що не можу розділити з тобою радість Сьомого Возз'єднання. Я на нього чекала. — Сірі бере паузу і дивиться на свої руки. Образ ледве тремтить, коли проз нього пролітають порошинки. — Я ретельно обдумувала, що тобі казати в цей момент, — править вона далі. — Як це казати. Чим аргументувати. Чим настановляти. І тим не менше розумію марнотність слів. Вони вже або всі прозвучали і були почуті тобою, або говорити взагалі немає про що і найліпше цій годині пасуватиме тиша.

Із віком голос Сірі тільки покрасивішав. Повнозвучний та спокійний, такий може бути лише в людини, яка спізнала біль. Сірі поворушила руками, і вони зникли за кадром проекції.

— Меріне, кохання моє, якими ж чудними були дні наших побачень та розлук. Наскільки ж прекрасна абсурдність того міфу, що нас зв'язав. Мої дні — лиш удари серця для тебе. І я ненавиділа тебе за це. Ти був дзеркалом, що не могло брехати. Бачив би ти своє обличчя перед початком кожного Возз'єднання! Найменше, чим би ти міг в такі моменти займатися, — це приховати свій шок... принаймні ти міг би спробувати і зробити це заради мене.

Та крізь твою незграбну наївність завжди прозирало... що?., щось, Меріне. Щось, що виводить твій незрілий, твій бездумний егоїзм, маску якого тобі так вдало щастить носити, на чисту воду. Можливо, турбота. Щонайменше, повага до турботи.

Меріне, в цьому щоденнику сотні записів... боюся, тисячі... я його вела з тринадцяти років. Коли ти його дивитимешся, їх усі буде стерто, крім тих, що йдуть далі. Adieu, кохання моє. Adieu^[199].

Я вимикаю комлог і хвилину сиджу в тиші. За товстими стінами гробниці звуки натовпу зовні майже не чутно. Переводжу подих і натискаю кнопку «пуск».

З'являється Сірі. Їй далеко за сорок. Я одразу впізнаю місце та час, де вона це записувала. Пам'ятаю той плащ, кулон із каменя-вугревика, і неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під шпильки і тепер торкається щоки. Я пам'ятаю про той день усе. То була остання доба нашого Третього возз'єднання, і ми з друзями відпочивали на узвишшях Південного Терну. Донелові було десять, і ми намагалися вмовити його з'їхати разом із нами на сніжник^[200]. А він плакав. Сірі відвернулася від нас іще до того, як сів екраноліт. Коли з нього вискочила Магрітт, ми з обличчя Сірі й без того вже розуміли, що щось сталося.

Те саме обличчя зараз дивиться на мене. Розгублено вона поправляє свавільне пасмо. Очі червоні, але голосом вона володіє. «Меріне, сьогодні вони вбили нашого сина. Алонові було двадцять один, і його вбили. Ти сьогодні був таким спантеличеним, Меріне. „Як же могла статися така помилка?“ — повторював ти собі. Насправді, ти не знав нашого сина, та я бачила вираз утрати в твоїх очах, коли нам повідомили. Меріне, це не був нещасливий випадок. Якщо більше нічого не збережеться, жодного запису, якщо ти так і не зрозумієш, чому я дозволила сентиментальному міфу правити моїм народом, то нехай це знають усі: Алон загинув не випадково. Коли прибула поліція Ради, він був із Сепаратистами. Він міг утекти. Ми вдвох приготували з ним алібі. Його історії поліція повірила би. Але він вирішив лишитися.

Сьогодні, Меріне, тебе приголомшили слова, що я їх сказала перед натовпом... збіговиськом... біля посольства. Тож знай і ти, матросе — коли я сказала: „Не час виявляти гнів і ненависть“, — я саме це й мала на увазі. Не більше й не менше. Сьогодні — не час. Але наш день настане. Однозначно настане. Заповіт не приймався так легко в ті фінальні дні, Меріне. Не приймається він легко і зараз. Усі, хто позабуває, здивуються, коли настане наш день. І він настане обов'язково».

Один образ змінюється іншим, і в щербину між ними потрапляє обличчя двадцятишестирічної Сірі, яке накладене на фотографію старої жінки. «Меріне, я вагітна. Я така рада. Тебе немає п'ять тижнів, а я вже сумую за тобою. Попереду десять років твоєї відсутності. І крім того, Меріне, чому ти не запропонував мені полетіти разом із тобою? Може, я ще нікуди б і не зібралася, але я страшенно зраділа би, якби ти просто запросив. Та я вагітна, Меріне. Лікарі, кажуть, хлопчик. Я розповім йому про тебе геть усе, моє кохання. Можливо, колись ви з ним плаватимете в Архіпелаг і слухатимете пісні Морського народу, як робили це ми всі останні тижні. Можливо, тоді ти вже їх розумітимеш. Меріне, я сумую за тобою. Будь ласка, поквапся».

Голографічний образ замерехтів і смикнувся. У шістнадцятирічної дівчини розпашіле обличчя. Довге волосся каскадами спадає на голі плечі та білий пеньюар. Говорить похапцем, по щоках котяться сльози. «Матросе Меріне Аспіку, мені дуже шкода твого друга, чесно, але ти навіть не попрощався. Я набудувала таких планів про те, як ти нам допоможеш... як ми з тобою... а ти навіть не попрощався. Мені байдуже, що з тобою буде. Сподіваюся, ти повернешся до своїх смердючих, переповнених вуликів Гегемонії і згниєш там. Чхати мені, зрозумів? Насправді, Меріне Аспіку, я би не схотіла тебе бачити, навіть якби мені заплатили. Прощавай».

Вона повертається спиною, перш ніж гасне проекція. У могилі темно, але аудіо ще якусь мить триває. Тихе хіхікання, і голос Сірі — не знаю, якого віку — лунає востаннє: «Adieu, Меріне. Adieu».

«Adieu», — кажу я і натискаю пальцем на кнопку стоп.

Натовп розступається, коли я, кліпаючи очима, виходжу із могили. Я не вмію розраховувати час, і тому посмішка на моєму обличчі розпалює сердите шепотіння. Навіть тут на пагорбі чути, як із гучномовців лунають офіційні промови: «...Початок нової ери співпраці», — багатим тембром бринить голос Посла.

Я ставлю коробку на траву і дістаю килима-літуна. Юрба підходить ближче подивитися, що ж я там розгортаю. Візерунок уже вилиняв, але пілотні нитки виблискують свіжістю міді. Я вмощуюся посередині і ставлю важку коробку позаду себе.

«...І прибуватимуть іще більше, аж поки не зникнуть перепони відстані та часу».

Натовп робить крок назад, коли я проводжу пальцями у необхідній послідовності для того, щоби злетіти, і килим здіймається у повітрі на чотири метри. Тепер я добре бачу, що знаходиться за дахом гробниці. Острови повертаються назад, аби знов утворити Екваторіальний архіпелаг. Я їх бачу. Я бачу сотні островів, що їх із голодних південних акваторій жене лагідний вітер.

«...Отже, із превеликим задоволенням я замикаю цей ланцюг і запрошую вас, колоніє Мауї-Заповітна, до спільноти Гегемонії Людини».

Тонка лінія церемоніального лазера-комунікатора спалахує в напрямку зеніту. Лунають оплески, й оркестр починає грати. Я мружуся в небо саме вчасно, а тому бачу, як народжується нова зоря. Частина мене до мікросекунди знала, що тільки-но відбулося.

Кілька мікросекунд телепорт функціонував. На кілька мікросекунд і справді зникли перепони відстані та часу. А потім значні припливні сили штучної сингулярності привели в дію термітний заряд, який я закріпив на зовнішньому корпусі захисної сфери. Крихітний вибух неможливо було помітити, але за якусь секунду все більший радіус Шварцшильда вже глитав тридцять шість тисяч тонн тендітного додекаедра^[201] і хутко ширився, заковтнувши кілька тисяч кілометрів навколишнього простору. І от саме це вже можна було побачити — а точніше, осліпнути, — коли мініатюрна наднова зайнялася білим огнем у полуденній блакиті неба.

Оркестр покинув грати. Люди верещать і шукають на укриття. Навіщо? При колапсі телепорту, звісно, виділлється вузький пучок рентгенівського випромінювання, але його потужності не достатньо для того, щоби проникнути крізь щедру атмосферу Мауї-Заповітної. На небі новий розчерк плазми — то «Лос-Анджелес» намагається збільшити відрив од невеличкої чорної діри, що тут же випаровувалася. Здійнявся вітер, та розхвилювалося море. Сьогодні будуть незвичні припливи.

Я хочу сказати щось глобальне, але на думку нічогісінько не спадає. Крім того, натовп зараз не в гуморі для промов. А про себе тверджу, що поміж криків та вигуків можна розчути і радісні голоси.

Я ще раз проводжу комбінацію по пілотних нитках, і килим-літун набирає швидкість над бескидом і бере курс геть із гавані. Яструб Томаса, що ледачо ширяв на пообідніх термальних потоках, у паніці залопотів крилами, щойно я наблизився до нього.

— Нехай прилітають! — кричу я йому навздогін. — Нехай прилітають! Мені буде тридцять п'ять і я буду не сам. Нехай прилітають, якщо зважаться! — Я опускаю кулак і сміюся. Вітер розвіває мою чуприну й охолоджує піт на грудях та руках.

Остуджений, я озираюся навколо і скеровую килим до найвіддаленішого острова. Не можу дочекатися, як зустрінуся з усіма іншими. І навіть більше — не можу дочекатися, як нарешті розкажу Морському народу, що Акулі настав час відвідати моря Мауї-Заповітної.

А вже згодом, коли ми виграємо всі битви і цей світ належатиме їм, я розкажу їм про неї. Я співатиму про Сірі.

І досі спадали каскади світла віддаленої космічної битви. Окрім шелестіння вітру, що ковзав укосом Твердині, надворі не чулося ані звуку. Товариство згуртувалося навколо антикварного комлогу, похилившись до нього ніби в очікуванні на продовження історії.

А її не було. Консул дістав мікродиск і поклав його до кишені.

Сол Вайнтрауб потер спинку сплячому немовляті та поцікавився в оповідача:

— Ну, ви навряд чи сам Мерін Аспік, правда?

— Ні, — похитав головою Консул. — Мерій Аспік загинув під час Повстання. Повстання Сірі.

— А звідки у вас цей запис? — спитав отець Гойт. Крізь його машкару болю всі розуміли, що історія його зворушила. — Він просто неймовірний...

— Він мені його сам передав, — відповів Консул. — За кілька тижнів до того, як накласти головою під час битви за Архіпелаг. — Чоловік обвів поглядом на спантеличені обличчя: — Я їхній онук. Сірі та Меріна. Мій батько (Донел, про якого розповідав Аспік...) став першим Радником місцевого самоврядування, коли Мауї-Заповітну прийняли до Протекторату. Згодом його обрали Сенатором, і він прослужив на цій посаді до самої смерті. Того дня на пагорбі коло могили Сірі мені було дев'ять років. У дванадцять — віці, коли інших уже приймали до збройних лав повстанців — я зустрівся вночі з Аспіком на нашому острові. Він відвів мене вбік і заборонив вступати до їхнього загону.

— А ви пішли би на війну? — запитала Брон Ламія.

— О, так. І загинув би. Як третина чоловічого населення планети, п'ята частина наших жінок. Як усі дельфіни та чимало самих островів, хоча Гегемонія і намагалася зберегти їх якомога більше неушкодженими.

— Дуже зворушливий документ, — проказав Сол Вайнтрауб. — Але чому ви опинилися тут? Навіщо це паломництво до Ктиря?

— Я ще не закінчив, — пояснив Консул. — Слухайте.

Мій батько виявився настільки ж слабким, наскільки сильною була бабуся. Гегемонія не чекала одинадцять місцевих років, щоби повернутися, і факельники її Збройних сил опинилися на орбіті планети менш ніж за п'ять літ. Батько спостерігав за тим, як вони вмить розкидали склепані нашвидкуруч кораблі повстанців. Він і надалі відстоював Гегемонію, навіть коли вони обложили нашу планету. Пам'ятаю, у п'ятнадцять років я разом із родиною з верхньої платформи родового острова дивилися на те, як удалині палала дюжина інших островів, а екранольоти Гегемонії освітлювали море своїми глибинними бомбами. Уранці хвилі прибою аж посіріли від трупів дельфінів.

Моя старша сестра Ліра пішла воювати разом із повстанцями у безрадісні дні після Битви за Архіпелаг. Є свідки, що бачили її смерть на власні очі. Тіла ми так і не знайшли. І батько більше ніколи не згадував її імені.

Впродовж трьох років після припинення вогню та входження до складу Протекторату ми, первісні колоністи, стали меншиною у рідному світі. Острови приборкали та спродали туристам саме так, як Мерін пророкував Сірі. У Висадці тепер мешкало одинадцять мільйонів осіб, і багатоквартирні будинки разом із хмаросягами та електромагнітними містами тяглися вздовж узбереж цілого острова. Гавані Пристані відвели роль тубільного базару, на якому нащадки Перших Сімей торгували сувенірними брязкальцями по завищених цінах.

Якийсь час після обрання батька першим сенатором ми жили на Центрі Тау Кита, а тому школу я вже закінчував там. Я був слухняним сином, котрий нахвалював принади життя в Мережі, вивчав славетну історію Гегемонії Людини та готувався до кар'єри у дипломатичному корпусі.

І весь цей час я чекав.

На короткий період часу після випуску я повернувся на Мауї-Заповітну, де попрацював у кабінетах Центрального адміністративного острова. Частину моїх обов'язків становили відвідини сотень бурових платформ на мілководді, звіти про швидкий ріст підводної інфраструктури та підтримання контактів з представниками імпортних корпорацій із ЦТК та Сьомої Дракона. Робота мені не подобалася. Проте я був старанним співробітником. І ще посміхався. І я чекав.

Я закохався, відтак пошлюбувався із однією дівчиною родом із Перших Сімей по лінії двоюрідного брата Сірі — Бертола, — після того як склав випускні іспити у дипломатичному корпусі із рідкісною Першою відзнакою. Я попросив призначення за межами Мережі.

Так розпочалася наша особиста Діаспора — моя і Треті. Я був ефективний. Я був природженим дипломатом. Уже за п'ять років я обіймав посаду заступника консула, а ще за три — консула. У заґумінкових світах це був максимально можливий кар'єрний ріст.

Так я вирішив. Я працював на Гегемонію. І я чекав.

Спочатку моя роль полягала в тому, щоби додати воістину Мережевої вигадливості тим діям, які колоністам вдавалися на славу — нищити справді аборигенне життя. Це абсолютно невипадково, що за шість століть міжзоряної експансії Гегемонія не зустріла жодного виду, який би вважався розумним за шкалою Дрейка-Тьюрінґа-Ченя^[202]. На Старій Землі здавна діяло правило: якщо будь-який біологічний вид включає людину до свого меню у харчовому ланцюзі, то невдовзі він уже одержував статус вимерлого. При розширенні Мережі будь-який біологічний вид, що міг скласти серйозну конкуренцію інтелекту людини, одержував статус вимерлого ще до відкриття першого телепорту у власній планетарній системі.

На Вирі ми переслідували невловимих цеплінів у їхніх хмарних вежах. Хай би вони і не були ані людиноподібними, ані розумними за стандартами ТехноКорду, та наскільки ж вони здавалися прекрасними! І коли цепліни гинули, граючи брижами всіх відтінків райдуги, так і не передавши свої багатобарвні послання своїм зграянам, їхня предсмертна агонія не піддавалася жодному опису словами. Їхню фоторецептивну шкуру ми продавали корпораціям із Мережі, м'ясо — планетам типу Небесної Брами, а кістки перемелювали на порошок, який називали афродизіаком і торгували імпотентам та забобонним людям у двох десятках інших світів.

На Вертограді я виступав дорадником інженерів аркології, які осушили Великі Мочарі, поклавши кінець короткому пануванню болотних кентаврів, що там раніше заправляли, а значить, і загрожували прогресу Гегемонії. Врешті-решт кентаври спробували мігрувати, але Північні Гони виявилися надто сухими, тож коли я туди потрапив через кілька десятків років, коли Вертоград уже був частиною Мережі, то тільки у найвіддаленіших Гонах іще зустрічав їхні муміфіковані рештки, які були розкидані навсібіч, ніби лушпиння екзотичних рослин із якоїсь барвистішої епохи.

На Хеврон я потрапив уже наприкінці тривалої ворожнечі місцевих поселенців-євреїв із сенешайськими алуїтами^[203], істотами не менш тендітними, ніж безводна екологія їхнього світу. Алуїти були емпатами, і їх убили наші страх і жадоба. Страх, жадоба і нездоланна прірва між ними та нами. Але моє серце перетворилося на камінь не через алуїтів, а через самих колоністів, яких я фактично прирік.

На Старій Землі існувало слово на позначення того, ким я став — манкурт. Попри те, що Хеврон — не моя рідна планета, його нинішні мешканці втекли сюди із тих самих причин, через які мої пращури підписали Заповіт Життя на староземному острові Мауї. Та я чекав... а поки чекав, то грав свою роль... «роль» в усіх значеннях слова.

Мені вірили. Вони стали довіряти моїм щирим розповідям про те, як чудово возз'єднатися з рештою людства в єдиній громаді... ввійти до Гегемонії. Тільки вони наполягли на тому, щоб лиш одне місто розкрило свої обійми туристам. Я всміхнувся і погодився. Тепер у Новому Єрусалимі шістдесят мільйонів мешканців, а перших євреїв колоністів, котрі заселяють власне материк — десять. І вони залежать від включеного до Мережі міста в усіх життєво важливих аспектах. Іще десять років. Ну, може, менше.

Я зламався майже одразу після відкриття Хеврона для Всемережжя. Я познайомився з алкоголем, його блаженною антитезою — флешбеком та віртуальною реальністю. Ґреша лишалася зі мною в лікарні, поки я повністю не протверезів. Дивовижно, але госпіталь на єврейській планеті належав католикам. Пам'ятаю, як уночі його коридорами шелестіли сутани.

Свій нервовий зрив я пережив дуже тихо і дуже далеко, так що кар'єрі він не зашкодив. На Брешію з дружиною та сином я вже прибув у якості повноцінного консула.

І яка ж делікатна в нас там була роль! Якими тонкими візантійськими лініями ми всі ходили! Десятками років, полковнику Кассад, збройні сили ТехноКорду дошкуляли роям Вигнанців, куди б ті не тікали. Аж ось зверхники в Сенаті і Консультаційна рада штучних інтелектів надумали випробувати міць Вигнанців безпосередньо на одній із заґумінкових планет. Свій вибір вони зупинили на Брешії. Згоден, от уже кілька десятиріч брешійці на свій лад здавалися нашими сурогатами: таке собі архаїчне потішне суспільство нео-прусського штибу, надмір мілітаризоване, зверхнє у своєму економічному гонорі, ксенофобське настільки, що залюбки пристали до кампанії з остаточного розв'язання «Загрози Вигнанців». Спочатку парочка переданих за програмою лендлізу факельників, якими вони могли дістатися до роїв. Плазмові озброєння. Ударні зонди із спеціально виведеними вірусами.

І лише внаслідок невеличкої хиби я все ще перебував на Брешії, коли об'явилися орди Вигнанців. Якихось пару місяців. Моє місце повинна була зайняти група військово-політичних аналітиків.

Та кому яка була різниця?! Своїх цілей Гегемонія досягла. Рішучість і потенціал швидкого розгортання її Збройних сил пройшли випробування, і при цьому не постраждали жодні її інтереси. Звісно ж, загинула Ґреша. Під час першого бомбардування. І Алон, мій десятирічний син. Він залишався біля мене... пережив саму війну... тільки щоб загинути від міни чи фугаса, що його якийсь армієць-ідіот заклав біля казарм із біженцями у Бакмінстері, столиці Брешії.

Коли він помер, мене не було поруч.

Після Брешії мене підвищили. Що значить, доручили надзвичайно складне і делікатне завдання, яким навряд чи коли-небудь міг похвалитися такий простий службовець як консул — вести прямі перемовини із самими Вигнанцями.

Спочатку я мав телепортуватися на Центр Тау Кита для тривалих співбесід із комітетом сенатора Ґледстон і безпосередньо з нею та ще кількома радниками від штучних інтелектів. План був дуже заплутаний. У двох словах, я мав спровокувати Вигнанців для нападу і ключовим моментом провокації повинна була стати планета Гіперіон.

Вигнанці за нею спостерігали від часів, що задовго передували Битві за Брешію. Наша розвідка припускала, що вони були одержимі Гробницями часу та Ктирем. Напад на зореліт-шпиталь Гегемонії, який зокрема перевозив полковника Кассада, був результатом прорахунку. Капітан їхнього корабля запанікував, коли побачив шпиталь, і прийняв його за військовий спін-зореліт. Куди гіршим із погляду Вигнанців став той факт, що цей же самий командир посадив свої катери біля Гробниць часу, чим викрив можливості Вигнанців контролювати хроноприпливи. Після децимації Ктирем десанту зі спецпризначенців капітан факельника повернувся до рою, де був скараний на горло.

Однак, за даними нашої розвідки, цей прорахунок все ж таки не став цілковитим провалом. Вигнанці одержали цінну інформацію про Ктиря, і їхня одержимість Гіперіоном тільки посилилася.

Ґледстон мені пояснила, як Гегемонія збиралася використати цю одержимість у своїх інтересах.

По суті, план полягав у тому, щоби спровокувати Вигнанців на повноцінний удар по Гегемонії. І в його епіцентрі мав опинитися саме Гіперіон. Мені дали зрозуміти, що битва, яка відбудеться внаслідок нападу, має більшу вагу для внутрішньої політики у Мережі, ніж реальний стосунок до власне Вигнанців. Впродовж століть елементи ТехноКорду протистояли приєднанню Гіперіона до Гегемонії. Ґледстон пояснила, що тепер такий підхід суперечить добробуту людства і силова анексія Гіперіона (під гаслом оборони самої Мережі) дозволить прогресивнішій коаліції штучних інтелектів взяти владу в самому ТехноКорді. Від такого перерозподілу владних повноважень Сенат і Мережа виграють у спосіб, який переді мною повністю розкривати не стали. Вигнанці як потенційне джерело загрози будуть знищені раз і назавжди. І розпочнеться нова ера процвітання Гегемонії.

Ґледстон пояснила, що я можу і не зголошуватися, адже завдання буде небезпечним і для моєї кар'єри, і для мого життя. Тим не менше я дав згоду.

Гегемонія надала мені в користування приватний зореліт. Я попросив тільки про одне: доставити мені на борт старожитній рояль марки «Стейнвей».

Кілька місяців тривала моя самотня подорож на гокінґовських швидкостях. Потім іще кілька місяців я мандрував у регіонах, де постійно мігрували рої Вигнанців. Із часом мій корабель засікли і захопили. Вони прийняли мене як кур'єра і знали, що я вивідувач. Вони дискутували про те, чи варто мене вбити, і відмовилися від цієї ідеї. Вони дискутували про те, чи варто зі мною вступати у перемовини, і поступово пристали на цю думку.

Я навіть не намагатимусь передати словами красу життя в Рої. Не описуватиму їхні сферичні міста з нульовою гравітацією, розплідники комет та енергетичні кущі, мікроорбітальні ліси та річки-мігранти, а ще десять тисяч кольорів та візерунків Тижня Рандеву. Досить буде того, якщо я скажу, що на мою думку, Вигнанці зробили те, чого людству не вдалося досягти за минуле тисячоліття — еволюціонувати. Поки ми продовжуємо своє існування в неоригінальних культурах, що є блідим відображенням життя на Старій Землі, Вигнанці вивчали нові виміри естетики, етики, наук про життя, мистецтва і всіх речей, що мусять зазнавати змін та рости задля віддзеркалення людської душі.

Ми їх звемо варварами, хоча самі легкодухо чіпляємося за свою Мережу, наче вестготи, які зачаїлися в румовищі зів'ялої слави Рима^[204] і проголосили себе цивілізованими.

Минуло десять стандартних місяців. Я розповів їм свій найбільший секрет, а вони мені — свої. У максимально відомих мені деталях пояснив усю програму винищення, що для них підготували люди Ґледстон. Повідав, наскільки погано науковці Гегемонії розуміли аномалію Гробниць часу і як сильно боїться Гіперіона ТехноКорд. Розтлумачив, чому Гіперіон стане для них пасткою, якщо вони зважаться його окупувати, бо ж до системи прибудуть геть усі кораблі Збройних сил, аби розбити нападників. Я розказав усе, що знав, і тому вкотре чекав на смерть.

Замість того, щоби стратити мене, Вигнанці дещо переповіли у свою чергу. Показали перехоплення плюс-сигналів, записи лазерних передач і власні архіви від часів утечі із системи Старої Землі чотири з половиною століття тому. Фактаж виявився моторошним і простим.

Велика помилка 2038 року не була помилкою. Смерть Старої Землі спланували та втілили у життя елементи ТехноКорду та їхні людські аналоги в жовторотому уряді Гегемонії. Гіджру ґрунтовно розписали в подробицях іще за кілька десятків років до того, як чорна діра-втікачка «випадково» потрапила до земного ядра.

Усемережжя, Річ Спільна, Гегемонія Людини — побудовано все це на засадах найлихішого з усіх можливих виду батькогубства. А тримається — на братовбивстві, винищенні будь-якого розумного виду, що хоч трошки здатен конкурувати. І Вигнанці, вільне у своїх міжзоряних мандрах людське плем'я, що не підвладне ТехноКордові, йшли наступними в списку.

Я повернувся до Мережі, де збігло понад тридцять років. Міна Ґледстон була Виконавчою директрисою, а Повстання Сірі — романтичною легендою, другорядною приміткою в історії Гегемонії.

Я зустрівся із Ґледстон і багато чого їй розповів із того, що дізнався у Вигнанців. Але не все. Повідомив, що Вигнанці знають про пастку під Гіперіоном у разі бойового зіткнення, але все одно прилетять. Заявив, що Вигнанці прагнуть мене бачити консулом Гіперіона, своїм подвійним агентом, коли прийде війна.

І нічого їй не сказав про устаткування, яке мені пообіцяли Вигнанці. З його допомогою можна буде відкрити Гробниці часу та певною мірою вивільнити Ктиря.

Ми довго спілкувалися з Директрисою Ґледстон. Іще довше — з армійською розвідкою. Деякі бесіди тривали по кілька місяців. З допомогою технологій та фармакологічних засобів мене перевіряли на правдивість та замовчування іншої інформації. Щоправда, Вигнанці теж нівроку володіють технологіями та фармакологічними засобами. Я говорив правду. І все-таки я щось приховував.

Урешті-решт я одержав призначення на Гіперіон. Ґледстон запропонувала надати планеті статус члена Протекторату, а мене — підвищити до посла. Та я відхилив обидві пропозиції, натомість попрохав залишити мені приватний зореліт. До нового місця перебування я прилетів рейсовим спін-зорельотом, а за кілька тижнів у трюмі транзитного факельника прибув і мій корабель. Його виванатажили на проміжній орбіті з такими параметрами, щоби в мене завжди зберігалася можливість викликати його і покинути на ньому Гіперіон.

У самотності на планеті я чекав. Спливали роки. Я дозволив своєму помічникові займатися планетарними справами, а сам не просихав у «Цицероні». І я чекав.

Вигнанці зв'язалися зі мною з допомогою персонального передавача класу «світло+», я взяв тритижневу відпустку у консульстві, викликав свій зореліт і рушив до ізольованого району в околицях Трав'яного моря, потім зустрівся з розвідником Вигнанців у хмарі Оорта, підібрав їхнього агента — жінку на ім'я Анділ — і тріо техніків. Потім ми всі разом сіли на північ від хребта Вуздечка, за кілька кілометрів від самих Гробниць.

У Вигнанців немає телепортів. Їхнє життя минає в довгих перельотах між зірками та спостереженні за людьми в Мережі, чиє існування ніби хтось прокручує на шаленій швидкості, як той фільм або голодраматичну постановку. Вигнанці одержимі часом. ТехноКорд подарував Гегемонії телепорти і забезпечував їхню технічну підтримку. Жоден науковець або команда дослідників навіть близько не підійшли до розуміння суті телепортування. Вигнанці намагалися. І не змогли. Але навіть їхній негативний досвід дозволив украсти деякі крихти знання, щоби зрозуміти основу цих маніпуляцій із часопростором.

Вони осягнули явище хроноприпливів та антиентропійних полів навколо Гробниць. Генерувати вони їх не могли, але навчилися ставити проти них захист і — в теорії — руйнувати їх. Гробниці часу з усім їхнім вмістом можна було би вирвати із маршруту назад у часі. Гробниці часу можна було би «відкрити». Ктиря ніщо не припинатиме, й околиця Гробниць перестане бути його домом. Хай там що ховатиметься в них, воно стане вільним.

Вигнанці вважають, що Гробниці часу — артефакти їхнього майбутнього, а Ктир — зброя Розплати, яка тільки чекає на руку, що вхопить її. Для культу Ктиря ця почвара — янгол-месник, а для Вигнанців — розроблений людиною інструмент, відправлений у минуле своїми творцями для порятунку людства від ТехноКорду. Анділ із техніками мали на меті відкалібрувати устаткування та провести експеримент.

«То ви зараз його не запускатимете?» — спитав я. Ми стояли в тіні споруди, відомої як Сфінкс.

«Не зараз, — пояснила Анділ. — Тільки тоді, коли вторгнення буде неминучим».

«Але ж ви казали, що приладу потрібні місяці, щоби він спрацював, — заперечив я, — щоби відкрилися Гробниці».

Анділ кивнула. Її очі мали темно-зелений колір. Вона була дуже високою, і я міг розрізнити ледве помітні смуги моторизованого екзоскелета на її м'якому скафандрі.

«Можливо, за рік чи більше, — проказала жінка. — Руйнування антиентропійного поля відбувається повільно. Але щойно процес розпочнеться, зупинити його буде неможливо. Ми його ввімкнемо тільки у випадку, якщо Десять рад приймуть рішення про необхідність уторгнення в Мережу».

«Невже є сумніви?» — не повірив я.

«Етичні дискусії, — пояснила Анділ. За кілька метрів від нас техніки вкривали пристрій хамелеоновою тканиною та ховали за шифрованим захисним полем. — Міжзоряна війна спричинить смерть мільйонів, можливо, навіть мільярдів. Якщо Ктиря випустити в Мережу, наслідки можуть бути непередбачуваними. І не менш важливим від потреби завдати удару по ТехноКорду є вибір способу, в який це необхідно зробити».

Я тямущо похитав головою і поглянув на пристрій та в сторону долини Гробниць.

«Але щойно він буде задіяний, — уточнив я, — вороття вже немає. Ктиря буде спущено з ланцюга, і вам доведеться виграти війну, щоби контролювати його?»

«Це правда», — легко всміхнулася Анділ.

Я застрелив її і трьох техніків. Потім закинув штайнер-джиннівський лазер бабусі Сірі, пожбурив його у дрейфуючі бархани, сів на порожній плинопінний ящик і кілька хвилин шморгав носом. Потім підійшов, скористався комлоґом техніка, щоби пройти повз захисне поле, скинув хамелеонку і ввімкнув пристрій.

Ніяких миттєвих змін не відбулося. У повітрі лилося те саме рясне світло пізньої зими. Потихеньку мріла Нефритова гробниця, і Сфінкс витріщався в нікуди. І тільки пісок шелестів по трупах та ящиках. Один лиш індикатор на приладі Вигнанців світився, показуючи що устаткування працює... точніше, вже спрацювало.

Я повільно повернувся назад на корабель. Одна половина мене очікувала на появу Ктиря, а інша цього жадала. Більше години я просидів на балконі зорельота, спостерігаючи за тим, як тіні заповзали у долину і пісок засипав тіла вдалині. Ктир так і не з'явився. Ніяке тернове дерево не об'явилося. Трошки пізніше я зіграв прелюдію Баха, а потім закупорив корабель і полетів у космос.

Я зв'язався з розвідником Вигнанців і повідомив, що стався нещасливий випадок. Інших забрав Ктир, пристрій стартував передчасно. І навіть в обстановці паніки та спантеличення Вигнанці запропонували мені притулок. Я їм відмовив і повернув до Мережі. Вигнанці мене не переслідували.

Каналом «світло+» я зв'язався із Ґледстон і повідомив їй, що агентів ліквідовано. А ще розповів про високу вірогідність нападу, про те, що пастка залишається в силі. І нічого не сказав про пристрій. Ґледстон мене привітала і запросила додому. Я відмовився, заявивши, що мені тепер потрібні тільки самотність і тиша. Корабель я спрямував на найближчу до системи Гіперіона загумінкову планету, розуміючи, що вже сама подорож з'їсть час, необхідний для наступного акту вистави.

Пізніше, коли надійшло повідомлення каналом «світло-плюс» від самої Ґледстон, я вже знав роль, яку мені відвели Вигнанці в ці останні дні... Вигнанці, або Корд, або Ґледстон з її махінаціями. Байдуже, хто вважає себе повелителем подій. Події більше не коряться своїм повелителям.

Світ, яким ми його знали, наближається до свого кінця, мої друзі, незалежно від того, що станеться з нами. У мене немає ніякого прохання до Ктиря, я не підготував жодного останнього слова для всесвіту. Я повернувся, бо мушу, бо це моя доля. Я змалку знав про своє покликання. З того самого дня, коли сам-один повернувся до могили Сірі і присягнувся помститися Гегемонії. Мені відома була ціна, яку я повинен заплатити, відміряна як життями, так і історичними подіями.

Проте коли настане час судити мої вчинки, осягати зраду, що ніби полум'я ширитиметься Мережею, аби поглинути світи, я прошу вас думати не про мене (моє ім'я не було записане навіть на воді, як казала душа вашого поета), а про смерть Старої Землі ні за цапову душу, про всіх дельфінів, чиї сірі трупи лежать і гниють під сонцем, подивитися (якими їх побачив я) на плавучі острови, яким нікуди мандрувати, оскільки знищені їхні пасовища, Екваторіальні мілини, вкриті коростою видобувних платформ, та й на самих островах тепер повно галасливої завади — туристів, що тхнуть лосьйоном від ультрафіолету і коноплею.

А ще краще — не думайте про це взагалі. Просто станьте на моє місце, після того як я ввімкнув пристрій: убивця, зрадник, гордій, я твердо стояв на мінливому піску Гіперіона із високо піднятими головою та кулаком, яким грозив небу, та кричав: «Чума обом домам!^[205]»

Адже розумієте, я пам'ятаю мрію своєї бабусі. Я пам'ятаю, як воно могло би бути.

Я пам'ятаю про Сірі.

— То ви шпигун? — спитав отець Гойт. — Шпигун Вигнанців?

Консул потер щоки і нічого не відповів. Він мав вигляд утомленої, виснаженої людини.

— Еге ж, — озвався Мартін Силен, — коли мене обрали прочанином, то Директриса Ґледстон попереджала, що в паломництві братиме участь шпигун.

— Вона всім нам про це сказала, — гаркнула Брон Ламія і подивилася на Консула. Її погляд здавався сумним.

— Наш друг — шпигун, — промовив Сол Вайнтрауб, — але не просто шпигун Вигнанців. — Тут прокинулася та заплакала дівчинка. Вайнтрауб підняв її, щоби заспокоїти. — У гостросюжетних картинах таких називають подвійними або навіть потрійними агентами. У нашому випадку — агент нескінченної регресії. А насправді, агент відплати.

Консул поглянув на старого вченого.

— Це не скасовує того, що він шпигун, — промовив Силен. — А шпигунів що? Карають на горло, правда?

Полковник Кассад тримав у руках жезл смерті, не спрямовуючи його ні на кого конкретно.

— Ви підтримуєте зв'язок із кораблем? — спитав він Консула.

— Так.

— Як?

— Через комлог Сірі. Його... модифікували.

Кассад ледве кивнув.

— А з Вигнанцями підтримуєте контакт із допомогою корабельного передавача «світло+»?

— Так.

— Звітуєте про хід паломництва, як вони й очікували?

— Так.

— Відповідали?

— Ні.

— Та хіба можна йому вірити? — закричав поет. — Він же, блядь, шпигун!

— Стули пельку! — спокійним голосом озвався до Силена полковник, при цьому ні на хвилину не зводячи погляду із Консула. — Це ви напали на Гета Мастіна?

— Ні, — відповів Консул. — Та коли горів «Іґґдрасіль», я знав, щоподії вже пішли не так, як планувалося.

— Ви про що?

— Я трохи спілкувався з тамплієрами-Голосами Дерев, — прокашлявся Консул. — Їхній зв'язок із своїми деревами майже телепатичний. Реакція Мастіна була дуже спокійна. Або він себе не за того видавав, або він знав, що зореліт буде знищено і тому перервав свій зв'язок із ним. У свою вахту я збирався спуститися вниз і поставити йому пару запитань. Але його вже не знайшов. Каюта перебувала у такому стані, якою ми її потім побачили, крім одного моменту — управління кубом Мебіуса стояло на нейтральній позиції. Ерг міг утекти. Довелося перемкнути на безпечний режим, після чого я знову піднявся нагору.

— Ви не шкодили Гетові Мастіну? — ще раз перепитав Кассад.

— Ні.

— А я повторюю, якого хріна ми тобі взагалі повинні вірити? — кричав Силен. Поет допивав останню пляшку віскі зі своїх запасів.

Відповідаючи, Консул не міг відірвати від неї погляду:

— У вас немає причин мені довіряти. Врешті, це не має ніякого значення.

Довгі пальці полковника Кассада постукували по тьмяній кобурі жезла смерті:

— Що тепер робитимете зі своїм зв'язком «світло+»?

Консул зморено зітхнув:

— Відрапортую, коли відкриються Гробниці. Якщо буду живим на той момент.

Брон Ламія тицьнула в комлог.

— Можна його знищити.

Консул здвигнув плечима.

— Він іще може згодитися, — сказав Кассад. — Ми можемо підслуховувати нешифровані військові та цивільні передачі. Якщо знадобиться, можна викликати зореліт Консула.

— Ні! — вигукнув Консул. Уперше за довгі хвилини емоції взяли над ним гору. — Не можна зараз відвертати.

— Мені здається, саме зараз відвертати ніхто і не збирається, — здивувався полковник Кассад та озирнувся на бліді обличчя. Усі мовчали.

Мартін Силен сперся підборіддям на шийку спорожнілої пляшки від віскі. Відтак підвів голову і хіхікнув:

— Покарання за зраду — смерть. Усе одно всі ми помремо через пару годин, то чого б не влаштувати останню екзекуцію?

Обличчя отця Гойта скривилося в корчах болю. Тремтячим пальцем він торкнувся порепаних губ:

— Ми не суд.

— Ні, — заперечив полковник Кассад. — Якраз ми і Є суд.

Консул підібгав ноги і, склавши руки, поклав їх на коліна:

— Вам вирішувати. — Емоцій у його голосі не чулося.

Брон Ламія дістала батьківський пістолет і поклала біля себе на підлозі, де вона сиділа. Її погляд метався між Консулом та Кассадом.

— То ми тут говоримо про зраду? Зраду кого? Серед нас, крім хіба що полковника, немає авторитетних громадян. Нас жбурляли непідвладні нам сили.

Сол Вайнтрауб звернувся до Консула прямо:

— Ви знехтували, мій друже, одним фактом: коли Міна Ґледстон з елементами ТехноКорду обирали саме вас для перемовин із Вигнанцями, то вони дуже добре розуміли, на що ви здатні. Можливо, вони навіть в курсі, що Вигнанці володіють технологією відкриття Гробниць (хоча з цими Штінтами із ТехноКорду ні в чому не можна бути певним), та вони напевно знали, що ви обернетеся проти обох цивілізацій, обох таборів, які принесли горе вашій сім'ї. Все це частина якогось химерного плану. Ви не більший інструмент власної волі, — він підняв немовля вгору, — ніж оця дитина.

Консул виглядав спантеличено. Спробував був щось сказати, але похитав головою і змовчав.

— Це може бути коректним припущенням, — промовив полковник Федман Кассад, — але байдуже, хто намагається нас використати як пішаків, ми все одно повинні спробувати вести свою гру. — Він поглянув на стіну, якою нерівно бігали відсвіти далекої космічної битви, забарвлюючи тиньк у червоний колір. — Через цю війну загинуть тисячі. Можливо, мільйони. Якщо Вигнанці та Ктир прорвуться у систему телепортів, під загрозою будуть мільярди життів на сотні планет.

Консул помітив, як Кассад піднімає жезл смерті.

— І це прискорило би процес для всіх нас, — правив далі Кассад. — Ктир нікого не щадить.

Усі мовчали. Здавалося, Консул прикипів поглядом до якоїсь далекої цятки.

Полковник поставив жезл на запобіжник і поклав його назад у кобуру.

— Ми зайшли далеко разом, — промовив він, — і разом здолаємо решту шляху.

Брон Ламія відклала батьківський пістолет, підвелася, перетнула кімнату, сіла навколішки біля Консула і пригорнула його. Приголомшений, він також підняв одну руку. На стіні позаду них танцювало світло.

Іще за мить до них наблизився та поклав їм руку на плечі Сол Вайнтрауб. Немовля заворушилося від несподіваного та приємного відчуття тепла зусібіч. А Консул відчув запах присипки та новонародженої дитини.

— Я був неправий, — проказав він. — У мене тепер є одне прохання до Ктиря. Я проситиму за неї. — Він лагідно торкнувся голівки Рахілі в місці, де її крихітний череп переходив у шию.

Зі сторони Мартіна Силена почувся шум, який спочатку здавався схожим на сміх, а наприкінці більше скидався на схлипування.

— Наші останні прохання, — проказав він. — Хіба музи виконують прохання? У мене немає прохань. Я просто хочу дописати поему.

Отець Гойт повернувся до поета:

— Невже це так важливо?

— Так-так-так-так, звісно, важливо, — аж засапався Силен. Він кинув порожню пляшку з-під віскі, поліз до своєї сумки і дістав звідти жмуток папірців, піднявши їх якнайвище, нібито пропонуючи усьому товариству. — Хочете її почитати? Хочете, щоби я вам її почитав? Вона знову тече рікою. Почитайте старі частини. Почитайте «Пісні», які я написав три століття тому і ніколи не друкував. Там усе це є. Ми всі там є. Моє ім'я, ваші імена, ця подорож. Не розумієте?.. Я не поему пишу, я творю майбутнє!

Він розкидав аркуші по підлозі, підняв порожню пляшку, спохмурнів і підніс її, немов який потир:

— Я творю майбутнє, — повторив він, не здіймаючи погляду, — але змінити потрібно минуле. Одну миттєвість. Одну ухвалу.

Мартін Силен звів червоні очі.

— Ця річ, яка збирається нас завтра вбити, — моя муза, наш творець, наш погубник, — прибула до нас із майбутнього. Тож нехай. Цього разу нехай забере мене, а Біллі дасть спокій. Нехай забере мене, і нехай поема закінчиться на цьому місці, закінчиться незавершеною на віки віків. — Він підняв пляшку ще вище, заплющив очі та пожбурив її в стіну. В друзках скла відбивалися помаранчеві зайчики безголосих вибухів.

Полковник Кассад став ближче і поклав довгі пальці на плече поета.

На кілька секунд кімнату зігрівав самий лиш факт тепла людського контакту. Отець Лінар Гойт відійшов від стіни, на яку він спирався, і в жесті, що якимсь чином включав його самого та всіх решту, підняв правицю, склавши разом великий палець і мізинець та випроставши інші три.

— Ego te absolvo^[206], — тихо проказав він.

Вітер шкрібся у зовнішні стіни і висвистував навколо химер та балконів. Світло від битви, що відбувалася за сотню мільйонів кілометрів, заливало товариство кривавими відтінками.

Полковник Кассад рушив до дверей. Товариство розбрелося.

— Давайте спробуємо хоч трохи поспати, — промовила Брон Ламія.

Пізніше, сам-один, загорнувшись у спальник та дослухаючись до шквальних вересків та підвивань, Консул підклав під голову свою сумку і натягнув повище грубу ковдру. Вперше за багато років він мостився спати спокійно.

Консул примостив під щоку кулак, заплющив очі і заснув.

Епілог

Консул прокинувся під звуки балалайки, яка грала так тихо, що він спершу подумав, ніби чує останні відгомони сну.

Чоловік підвівся, тремтячи в холодному повітрі та загортаючись у ковдру, відтак вийшов на довгий балкон. Сонце ще не сходило. А в небі досі палав відсвіт битви.

— Пробачте, — відірвався від інструмента Лінар Гойт. Священик сидів, по вуха загорнувшись у плащ.

— Нічого страшного, — відповів Консул, — я все одно збирався вже вставати. — Це була правда. Він не міг згадати, коли востаннє почувався таким виспаним. — Прошу, грайте далі.

Пронизливі і чисті ноти ледве чулися на фоні вітру. Гойт ніби грав у дуеті із холодними шквалами з гірських піків. І ця ясність мало не завдавала йому болю.

Вийшли Брон Ламія та полковник Кассад. Ще за хвилину до них приєднався Сол Вайнтрауб. Рахіль крутила рученятами, тягнучи їх до нічного неба, ніби намагаючись зірвати з нього яскраві квіти.

Гойт грав. За годину до світанку вітер розходився не на жарт, і тепер химери та укоси слугували йому сопілками, підспівуючи фаготу Твердині.

На балконі, тримаючись за голову, об'явився Мартін Силен.

— Ніякої, блін, поваги до похмілля. — Поет сперся на широкі перила. — Якщо блюванути з цієї висоти, то ригаки приземляться аж через півгодини.

Отець Гойт навіть не глянув на нього. Його пальці літали над струнами маленького інструмента. Північно-західний вітер дужчав та холоднішав, і балалайка окселентувала йому теплими й живими нотами. Консул та решта, вгрівшись у ковдрах та плащах, слухали, як жвавий вітер перетворювався на справжній буревій під темпи безіменної музики. Це була найдивніша і найпрекрасніша симфонія, яку доводилося чути Консулові.

Вітер рвонув, ревнув, дійшов найвищої точки і затих. Гойт скінчив свій мотив.

Брон Ламія озирнулася:

— Майже досвіток.

— У нас іще година, — озвався полковник Кассад.

— І навіщо чекати? — здвигнула плечима Ламія.

— І справді, навіщо? — підтримав її Сол Вайнтрауб. Він поглянув на схід, де трошки блідіші сузір'я самим натяком сповіщали про близький світанок. — Схоже, день буде непоганий.

— Готуймося, — проказав Гойт. — Нам потрібен багаж?

Товариство перезирнулося.

— Навряд чи. Не думаю, — відповів Консул. — Полковник візьме комлог із передавачем «світло+». Беріть тільки те, що вам необхідне для зустрічі із Ктирем. Решту залишимо тут.

— Гаразд, — погодилася Брон Ламія, одвертаючись від темного отвору дверей і махнувши до інших. — Нумо, до справи.

Від північно-східної брами Твердині Хроноса на узвишшя під ним вела шістсот шістдесят одна сходинка. Жодних поручнів. Товариство спускалося обачно, виглядаючи кожен крок у непевному світлі.

Опинившись у долині, вони озирнулися на скелі, що нависали над ними. Твердиня Хроноса виглядала так, ніби сама була частиною гори, а її балкони та зовнішні сходи — порізами на її схилах. Час від часу трохи яскравіший вибух висвітлював якесь вікно або відрощував тінь якій-небудь настінній химері-гаргульї, але якщо не зважати на ці окремі моменти, то складалося враження, наче Твердиня позаду них зникла.

Гурт минув низькі пагорби під скелею, не сходячи з трави та обходячи стороною колючі кущі із довгим, немов пазурі, терновинням. Іще за десять хвилин вони вийшли на пісок і вже пологими барханами потяглися вниз у власне долину^[207].

Ходу очолювала Брон Ламія. Вдягнута була вона у свій найкращий плащ та в червоний костюм із чорними торочками. На зап'ястку поблискував комлог. Наступним за нею крокував полковник Кассад. Він був у повному бойовому виряді, поки що не активному камуфляжному полімері, що зараз мав чорний матовий колір і всотував навіть світло вгорі. Кассад озброївся стандартною армійською штурмовою гвинтівкою, а щиток його шолома скидався на чорне дзеркало.

Отець Гойт ішов у чорному плащі, чорному костюмі з пасторським комірцем. Балалайку він ніс у руках, немов дитину. Він і далі робив кожен крок з обережністю, немовбито вони йому завдавали болю. За ним — Консул. У найкращому вбранні дипломата: накрохмалена блуза, чорні ділові штани, напівсюртук, оксамитовий плащ та золотий капелюх на три роги, який він надягав у перший день на кораблі-дереві. Капелюх доводилося притримувати рукою проти вітру, що знову здійнявся і тепер жбурляв подорожувальникам жмені піску в обличчя та зміївся маківками барханів. За ним майже впритул тупцяв Мартін Силен у збриженій шквалами вітру шубі.

Замикав вервечку Сол Вайнтрауб. Рахіль подорожувала у своїй сумці, захованій в обіймах у батька під плащем і пальтом. Вайнтрауб тихо мугикав до неї, але мотив його наспіву губився на вітру.

За сорок хвилин після виходу вони порівнялися з мертвим містом. Під безжальним промінням сонця сліпили очі мармури та граніти. Позаду виблискували гірські піки, на тлі яких неможливо було вирізнити і Твердиню Хроноса. Пілігрими перетнули піщаний видолинок, здійнялися на низький бархан і несподівано для себе вперше побачили початок долини Гробниць часу. Консул уже міг роздивитися кінчики розпростаних крил Сфінкса та мріння нефриту.

Гуркіт і торохтіння позаду змусили його перелякано озирнутися. Серце ледве не вискакувало з грудей.

— Почалося? — спитала Ламія. — Це бомбардування?

— Ні. Погляньте, — відповів Кассад і махнув рукою десь на точку понад гірським хребтом, де чорнота зжирала зорі. Над фальшивим обрієм спалахнула блискавка, освітивши льодові поля та глетчери. — Всього-на-всього буря.

Товариство пустилося далі в путь цинобровими пісками. Консул раптом зауважив, що намагається розгледіти той самий обрис де-небудь біля Гробниць або на вході до долини. Чомусь його не відпускало переконання, що там на них чекатимуть... щось там на них чекатиме.

— Погляньте на це, — проказала Брон Ламія, чий шепіт заледве не звіяв вітер.

Гробниці часу сяяли. Те, що Консул спочатку прийняв за відблиски чужого світла, ними насправді не було. Зараз кожна гробниця, які тепер лежали перед мандрівниками наче на долоні, поступово тікаючи у темряву, мріла іншим відтінком. У повітрі пахло озоном.

— Це часте явище? — тонкоголосо поцікавився отець Гойт.

— Ніколи раніше про нього не чув, — похитав головою Консул.

— Коли Рахіль прибула досліджувати Гробниці, то про таке у жодному дослідженні не йшлося, — і собі відгукнувся Сол Вайнтрауб. Коли гурт знову рушив через мінливі піски, він заходився тихенько мугикати перервану було мелодійку.

На вході в долину товариство пригальмувало. М'які бархани тут поступалися місцем камінню та чорнильним тіням в улоговині, що вела безпосередньо до світних Гробниць. Ніхто не хотів іти першим. Ніхто не говорив ні слова. Консул знову відчув, як із грудей намагається вискочити серце. Гіршим ніж страх чи усвідомлення того, що чекало внизу, була чорна гнітючість у душі, яка напосіла на нього під вітром, пройняла морозом до кісток і змушувала прагнути втечі. Втечі із криком назад до узвишшів, звідки вони щойно спустилися.

Консул повернувся до Сола Вайнтрауба:

— А що ви там мугикали Рахілі?

Учений видушив із себе посмішку:

— Це стара пісенька з плаского фільму. Іще з часів до Гіджри. Дідько, та яке там до Гіджри, до початку світу.

— Заспівайте нам усім, — запропонувала Ламія, збагнувши, чого домагається Консул. Її обличчя було дуже бліде.

Вайнтрауб заспівав тонким і спочатку майже нечутним голоском. Але мотив виявився переконливим та невідпорним. Отець Гойт узяв балалайку і підіграв, набираючи впевненості з кожною новою нотою.

Брон Ламія розсміялася, а Мартін Силен промовив із святобливим жахом:

— Боже мій, я її співав у дитинстві. Вона ж старезна.

— Так, а що за чарівник такий? — поцікавився полковник Кассад, чий підсилений голос із-під шолома напрочуд підливав веселощів у контекст.

— І що таке Оз? — вторувала йому Ламія.

— Та і хто взагалі йде йому назустріч? — собі озвався Консул, відчуваючи, як його помалу відпускає непроглядна паніка.

Сол Вайнтрауб зробив паузу і спробував відповісти на запитання, розказавши про сюжет плаского фільму, що вже багато століть тому перетворився на порох.

— Забудьте, — відмахнулася Брон Ламія. — Потім розкажете. Просто заспівайте її ще раз.

Позаду темрява огорнула гори, до них через узвишшя тепер підбирався шторм. Небо й далі сочилося світлом, але на сході обрій здавався світлішим від решти сторін світу. Кам'яним вищиром зліва виблискувало мертве місто.

Першою знову йшла Брон Ламія. Сол Вайнтрауб співав голосніше. Радісно копошилася Рахіль. Лінар Гойт відкинув плащ назад, щоби йому зручніше було грати на балалайці. Мартін Силен пожбурив порожню пляшку в пісок і попри вітер також підхопив пісню навдивовижу сильним і приємним голосом.

Федман Кассад підняв щиток шолома, поклав гвинтівку на плече і приєднався до приспіву. Консул заходився був співати, замислився про безглузді слова, вголос розсміявся і почав наново.

Стежина поширшала там, де густішала тьма. Консул трохи відступив праворуч. Його приклад наслідував Кассад. У прогалину між ними влився Сол Вайнтрауб, так що тепер замість вервечки шестеро дорослих ішли в ряд. Брон Ламія взяла за руки Силена з одного боку і Сола — з іншого.

Під голосний спів крокуючи нога в ногу і ні разу не озирнувшись, вони зійшли в долину.

Примітки

1

Роман присвячено Тедові Сіммонсу, старшому брату Дена Сіммонса, художнику і карикатуристу.

(обратно)

2

Сергій Васильович Рахманінов (01.04.1873, с. Семенове, Староруський повіт, Новгородська губернія, Росія — 28.03.1943, м. Беверлі-Гіллс, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — видатний російський композитор, піаніст і диригент, яскравий представник фортепіанного мистецтва, емігрант. Відзначався непідробним особистим стилем, що корінився в пізньому романтизмі, а в зрілому віці тяжів до авангарду. Виходив далеко за межі російської композиторської традиції і водночас уникав впливів сучасних йому стильових течій, синтезував різні тенденції російського мистецтва, різні тематичні й стилістичні напрямки, об'єднавши їх під спільним знаменником авторського стилю. Цікаво, що в еміграції Сергій Рахманінов близько спілкувався і товаришував зі спадкоємцем та президентом знаменитої німецько-американської компанії з виробництва роялів «Стейнвей енд санс» Фредеріком Стейнвеєм.

Прелюдія до-дієз мінор, ор. З, No. 2 — один із найзнаменитіших творів Сергія Рахманінова. Це прелюдія в складній тричастинній формі (АБА) для фортепіано в тональності до-дієз мінор, довжиною 62 такти, частина циклу з п'яти п'єс «Morceaux de fantaisie» [П'єси-фантазії] (1892). Радянському слухачеві прелюдія була більше відома як лейтмотив пісні «Соловьи» (1944) композитора Василя Соловйова-Сєдого (1907-1979). Творчий шлях Сергія Рахманінова неодноразово перетинався з культурно-мистецьким життям Києва та інших міст України. 18.10.1893 р. у Київському оперному театрі Сергій Рахманінов диригував своєю першою оперою — «Алеко», були видані його романси за творами Тараса Шевченка «Дума» та «Полюбила я на печаль свою», досі не оприлюднена його обробка української народної пісні «Чоботи» для хору а капела. Нині періодично проводиться конкурс піаністів імені Рахманінова (востаннє y 2014 p.) y Харкові. З 1989 p. y Києві певний час діяло Українське товариство Рахманінова.

(обратно)

3

Тахіони (від гр. ταχυς [tachys], «швидкий») — у деяких фізичних теоріях гіпотетичні частки, що завжди рухаються швидше від світла. Експериментально не виявлені. Предтечею теорії надсвітлових елементарних часток (1904) вважається німецький фізик-теоретик та математик Арнольд Зоммерфельд (1868-1951), хоча сам термін був упроваджений значно пізніше американським фізиком Джералдом Файнберґом (1933-1992) аж у 1967 р. Цікаво, що одним зі співавторів оригінальної концепції тахіонів (1962) є американський фізик лемківського походження Олекса-Мирон Біланюк (1926-2009).

Термін широко використовується у науково-фантастичній літературі з 1970 р. (вперше у Джеймса Бліша [1921-1975]) стосовно телепортації та надсвітлової комунікації.

(обратно)

4

У германо-скандинавській міфології Іґґдрасіль (д.-ісл. Yggdrasill, «скакун Іґґа [Одіна]») — архетип світового дерева, яке об'єднує дев'ять світів у давній скандинавській космології. Велетенський ясен або тис.

(обратно)

5

Ріхард Вільгельм Ваґнер (Wagner, 22.05.1813, м. Ляйпціґ, Королівство Саксонія, Райнський союз — 13.02.1883, м. Венеція, Італія) — видатний німецький композитор, режисер, диригент і теоретик мистецтва, відомий головним чином за свої епічні опери, які справили значний вплив на розвиток європейського музичного мистецтва. Романтик, містик, антисеміт, чиї погляди використовувалися ідеологами нацизму в своїх цілях.

«Політ валькірій» (Walkürenritt / Ritt der Walküren) — неофіційна назва перших восьми хвилин Дії 3 міфологічної «музичної драми» (опери) «Валькірія» (Die Walküre, 1870). Один із найвідоміших фрагментів музичної спадщини Ріхарда Вагнера.

(обратно)

6

Сингулярність (від лат. singulus, «одиночний, окремий») — багатозначне поняття в математиці, космології, астрофізиці та філософії. Напевно, навколонаукове використання терміна Деном Сіммонсом тяжіє до сингулярності як об'єкта загальної теорії відносності, що утворюється при формуванні чорних дір. Область просторочасу, у якому через надзвичайні гравітаційні сили незастосовні базові фізичні теорії. Уявлення про сингулярність як джерело енергії (т. зв. сингулярний реактор) у сучасній науковій фантастиці, очевидно, пов'язане з обивательським осмисленням теорій австралійського астрофізика Роя Керра (1934 р. н.) про особливості чорних дір, які обертаються (т. зв. метрики Керра), уявлень про випромінювання Гокінґа (гіпотетичний процес випромінювання елементарних часток чорною дірою) та механізм Пенроуза (одержання енергії з ергосфери чорної діри, яка обертається).

(обратно)

7

Алюзія на життя і творчість видатного англійського поета-романтика Джона Кітса (John Keats, 31.10.1795, м. Лондон — 23.02.1821, м. Рим), постать якого відіграє значну роль у циклі «Пісень Гіперіона» (див. нижче по тексту).

Фанні (Френсіс) Брон, після одруження — Ліндон (Brawne, 09.08.1800, околиці с. Вест-Гем, Гемпстед, Англія, В. Британія — 04.12.1865, м. Лондон) — наречена Джона Кітса і його муза, кохання до котрої, зокрема, надихнуло поета написати «Ламію» (Lamia, 1820^[208]) — одну з його пізніх поем, де ламія — це демонічна спокусниця, інтерпретація образу якої наводиться автором за «Життям Аполлонія Тіанського» давньогрецького філософа-софіста Філострата (бл. 170/172-247/250). Українською мовою поема не перекладалася.

(обратно)

8

тут: Хмара Оорта, або хмара Оорта — Епіка — сферична область навколо зірки, утворена невеликими небесними тілами, що перебувають на межі її гравітаційного впливу та формують зовнішню матеріальну межу системи. Стосовно (Старої) Землі думка про існування такої області вперше була постульована 1932 р. естонським астрономом та астрофізиком Ернстом Епіком (1893-1985), котрий вважав її джерелом походження довгоперіодичних комет. У подальшому, впродовж 1950-х рр., гіпотезу незалежно розвинув його нідерландський колега Ян О(о)рт (1900-1992). Об'єкти місцевої хмари Оорта, найпевніше, є реліктами протопланетного диску, що збереглися із часів формування Сонячної системи і  зараз перебувають на відстані 5-100 тис. а. о. (тобто до 2 світлових років) від її центра.

(обратно)

9

Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня 1, 423-430 (The Fall of Hyperion: A Dream, 1857).

«Падіння Гіперіона» — незавершена епічна поема-«приквел» до іншої, також незавершеної епічної поеми «Гіперіон» (Hyperion, 1820). Обидва твори були спробами автора звернутися до теми одвічної боротьби абсолютних цінностей та морального занепаду, а також ролі поета як співця людських страждань. Обидва лишилися незавершеними, оскільки Кітс вважав їх надто мілтонівськими за духом.

Фрагменти обох перекладав Василь Мисик (1968).

(обратно)

10

Кловіс (Clovis, від назви стоянки поблизу м. Кловіс, Нью-Мексіко, США) — перша добре задокументована верхньопалеолітична археологічна культура американських аборигенів, кочових збирачів та мисливців на мегафауну Нового світу, що існувала на території Північної, Центральної і частково Південної Америк 13-12 тис. років тому. Зникла внаслідок раптового похолодання наприкінці плейстоцену, можливо, викликаного зіткненням із космічним тілом 12 900 років тому. Культура зокрема характеризується специфічними ланцетоподібними вістрями і пласкими, оббитими з обох сторін наконечниками списів із поздовжними жолобками та ввігнутою основою. Культура була відкрита на межі 20-30-х рр. XX ст. американським археологом Едгаром Говардом (1887-1943).

(обратно)

11

Аватара (санскр. , [avatàra], «сходження, спуск») — в індуїзмі інкарнація, втілення божества у подобі смертної істоти.

(обратно)

12

Джон М'юїр (Muir, 21.04.1838, м. Дунбар, Лотіан, Шотландія, В. Британія — 24.12.1914, м. Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — видатний американо-шотландський природознавець, еколог та мислитель, фундатор природоохоронної системи в США. Зокрема, завдяки зусиллям Джона М'юїра статус заповідника одержав Національний парк «Секвойя». «Завіти» М'юїра складають 12 книжок та понад 300 статей, що в них він висловлює інколи екстатичні погляди, згідно з якими дика природа, яку він вважав «рідною домівкою людини» в прямому і переносному значеннях — це чистий вияв божественного Промислу, а тому вона є вищою від цивілізації людини як такої.

(обратно)

13

За показною футуристичною беззмістовністю власної назви Nada, можливо, ховається іспанський займенник nada, «нічого», або ж навіть складне поняття індуїстської метафізики, де  [näda] — це внутрішній звук, тонка вібрація, що є поєднанням свідомості та енергії.

(обратно)

14

Вільям Батлер Єйтс. Вісті для дельфійського оракула. II (News For The Delphic Oracle, 1939; укр. пер. Олександра Мокровольського, 2004).

Фрагмент пізньої поезії видатного ірландського поета-символіста і драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури 1923 р., громадського діяча Вільяма Батлера Єйтса (Yeats, 13.06.1865, с. Сендімаунт, Дублін, Ірландія, В. Британія — 28.01.1939, м. Мантон, Ніцца, Приморські Альпи, Франція), відомого своєю зацікавленістю в древніх міфологіях, національному фольклорі, містицизмі й окультизмі.

(обратно)

15

Можливо, алюзія на хрестоматійну шекспірівську цитату «Коня! Коня! Все царство за коня!» з історичної хроніки «Річард III» (The Tragedy of Bichard the Third, 1597; укр. пер. Бориса Тена, 1952).

(обратно)

16

Джеффрі Чосер. Кентерберійські оповіді. Пролог, 855-860 (Tales of Caunterbury, бл. 1400 р.; укр. пер. Максима Стріхи, 2015).

«Кентерберійські оповідки» Джеффрі Чосера, (Chaucer, бл. 1343, м. Лондон — 25.10.1400[?], там же), поета, ерудованого клерка, придворного діяча та дипломата — видатна пам'ятка пізньосередньовічної англійської літератури. Незавершена автором збірка переважно віршованих, написаних т. зв. «героїчною строфою» новел, включених у рамкову оповідь: прощу двох дюжин пілігримів до мощів св. Томаса Бекета в Кентербері, які по дорозі переповідають один одному історії свого життя. Вважається новаторською через манеру написання та індивідуальні мовленнєві характеристики, якими автор наділив своїх персонажів.

Українською мовою перекладалися фрагментарно Євгеном Крижевичем (1975), Костянтином Родигіним (2012) та Максимом Стріхою, чий повний переклад «Кентерберійських оповідок» був анонсований видавництвом «Астролябія» (Львів).

(обратно)

17

Апостат (від гр. αροστασια [apostasia], «відступництво, невірність») — віровідступник.

(обратно)

18

Марі Жозеф П'єр Тейяр де Шарден (Teilhard de Chardin, 01.05.1881, с. Орсін, Пюї-де-Дом, Франція — 10.04.1955, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) — видатний французький мислитель, геолог та палеонтолог за освітою, а також католицький священик, єзуїт, філософ-ідеаліст. Синкретизм його релігійних, наукових та світоглядних поглядів (що інколи зіставляються із концепцією ноосфери Вернадського) привели до власної інтерпретації християнського віровчення, спершу засуджуваної, згодом (поступово, посмертно, починаючи з 1980-х рр.) залученої в офіційні доктрини католицької церкви. Тейяр де Шарден критикував томізм, що панував у католицизмі, у свою чергу ортодоксальні католики обвинувачували його в єресі пантеїзму, що межував із атеїзмом. Як учений — співучасник відкриття китайської викопної людини — синантропа (1929). Нині вчення Тейяра де Шардена та його похідні називають «тейярдизмом».

(обратно)

19

Тут, далі і по всьому тексту (кіберпанки, «чорна крига», матриця Ґібсона, Ковбой Ґібсон, [кібрепросторова] дека — див. нижче) розсипані алюзії та прямі відсилання до епохального роману американського письменника-фантаста Вільяма Ґібсона «Нейромант» (Neuromancer, 1984; укр. пер. Ольги Любарської, 2016), що фактично заклав підвалини і літературний стандарт фантастичного антиутопійного жанру кіберпанк, головними темами якого є розвиток і проникнення інформаційних технологій у повсякденне життя людини на фоні соціальних катаклізмів, екологічних проблем та урбанізації, зазвичай за участі штучних інтелектів.

Стимсимуляції (стимсимси) — аналог гібсонівського поняття «симстим» — стимулювання нервової системи людини для одержання повноцінного ефекту переживань (симуляції) іншої особи.

(обратно)

20

Прозелітизм (від гр. προσηλυτος [prosélytos], «новонавернений») — прагнення навертати інших людей у свою віру, а також цілеспрямована діяльність із залучення нових вірян до своєї релігії, церкви чи секти. В межах християнства прозелітизмом також вважається навернення з однієї християнської конфесії в іншу, проти чого, зокрема, активно виступає православна церква.

(обратно)

21

Нададаптація — тут: термін еволюційної біології, надмірне пристосовування до вкрай статичного середовища на значних проміжках часу здатне призводити до дегенеративних процесів в окремих («надлишкових») органах та їхніх функціях.

(обратно)

22

Лімб (лат. limbus, «край, межа») — видимий край небесного тіла в проекції на небесну сферу.

(обратно)

23

Назва календарного місяця, найпевніше, утворена або від імені давньогрецького скульптора Лікія (V ст. до н. е.), або від епітета давньогрецького бога, покровителя мистецтв Аполлона — Лікійський.

(обратно)

24

Пуантилізм (від фр. point, «крапка, цятка») — манера малювання у французьких митців-неоімпресіоністів із використанням роздільних мазків правильної форми та чистого кольору замість їхнього змішання.

(обратно)

25

Трансепт (від лат. trans, «за», і septum, «огорожа») — поперечний неф (див. нижче) у християнському храмі для розширення простору перед вівтарною частиною.

(обратно)

26

Капітул (від лат. caput, «голова») — у католицькій та англіканській церквах колегія духовних осіб (кліру) при кафедральному соборі, що виконує функції дорадчого адміністративного органу управління єпархії (діоцезом).

(обратно)

27

Неф (від лат. navis, «корабель») — поздовжній внутрішній простір із чіткими межами у християнському храмі.

(обратно)

28

Євхаристія (гр. ευχαριστια [eucharistia], «вдячність») — християнське таїнство (освячення хліба та вина), що становить основу літургії. Може бути і символічною дією (напр., у протестантів).

(обратно)

29

Літанія (гр. λιτη) [litê], «благання, молитва») — урочиста церковна служба, а також молитва з регулярно повторюваними закликами чи проханнями.

(обратно)

30

Маються на увазі концепції Тейяра де Шар дена. Dieu en Haut (фр. «Бог у небесах») — трансцендентний, традиційний Бог, Dieu en Avant (фр. «Бог попереду») — Бог еволюції. Мета еволюції — досягнення т. зв. точки Омега (point Oméga) — віддаленого моменту майбутнього, до якого призводить розвиток людської психіки (свідомості) та ускладнення матеріальних форм, аж до появи повноцінної ноосфери, сфери розуму, а відтак і народження із сукупності людських свідомостей такої собі найвищої свідомості — Омеги. Докладніше в трактаті Тейяра де Шардена «Le Phénomène humain» [Феномен людини] (1955).

(обратно)

31

Стола (гр. στολη [stolë], «одяг, облачення») — елемент літургійного одягу католицьких і лютеранських священнослужителів, зазвичай шовкова стрічка, що носиться на шиї в різний спосіб у залежності від сану клірика. У православ'ї аналог столи називається єпітрахиль. За походженням є наступницею т. зв. ораря — довгої вузької стрічки диякона.

(обратно)

32

Фантастичне дерево носить ім'я видатного сербського, згодом американського винахідника, інженера та фізика Николи Тесли (10.07.1856, с. Смилян, Лика, Хорватія, Австрійська імперія — 07.01.1943, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США), який зробив непересічний внесок у становлення сучасної електросистеми і протистояв Томасові Едісону (1847-1931) у т. зв. Війні струмів із позицій використання змінного електричного струму. Власник понад 300 патентів переважно у сфері електро- та радіотехніки, винахідник багатофазних систем, виокочастотного трансформатора, синхронного генератора, асинхронного електродвигуна. Ім'я Тесли носять одиниця вимірювання магнітної індукції (Тл) та з 1975 р. премія міжнародного Інституту інженерів електротехніки та електроніки (IEEE). У суспільній свідомості заробив славу архетипового «навіженого науковця»: йому приписували винайдення «променів смерті» (Teleforce), технології створення летючих тарілок тощо.

(обратно)

33

Agnus Dei, qui tollis peccata mundi (лат.) — Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере (Ів. 1:29)^[209]. Слова католицької літургії, що промовляються під час fractio panis (лат. «розломлення хліба»), обряду підготовки (проскомидії).

(обратно)

34

Господи, спрямуй нас (лат.).

(обратно)

35

Долина Маринер (лат. Valles Marineris, на честь американської програми космічних досліджень «Марінер») — одна з найбільших у Сонячній системі сукупність каньйонів тектонічного походження, що тягнеться більш ніж на 4000 км у західній півкулі Марса в напрямку схід — захід уздовж екватора планети. Відкрита у 1971-1972 рр. міжпланетною космічною станцією «Марінер-9».

(обратно)

36

Мазер (від англ. абревіатури maser, microwave amplification by stimulated emission of radiation, «посилення мікрохвиль за допомогою вимушеного випромінювання») — квантовий генератор, який випромінює когерентні радіохвилі у сантиметровому чи міліметровому діапазонах. Попередник лазера. Застосовується у техніці, для космічного зв'язку, у фізичних дослідженнях, а також як квантовий еталон частоти. Нобелівська премія з фізики 1964 р. була присуджена саме за «фундаментальні роботи в галузі квантової електроніки, які привели до створення осциляторів та підсилювачів, що ґрунтуються на принципі лазера — мазера» і вручена американському фізику Чарлзу Таунсу, авторові терміна «мазер» (1915-2015), і російським радянським фізикам Миколі Басову (1922-2001) й Олександру Прохорову (1916-2002).

(обратно)

37

Merde — Чорт! (фр.).

(обратно)

38

Корабель поколінь (англ. generation ship), також міжзоряний ковчег — концепція міжзоряного космічного корабля, що подорожує на досвітлових швидкостях і відтак потребує зміни поколінь екіпажу для досягнення своєї мети. Народилася одночасно з усвідомленням масштабу космічних відстаней у працях американського інженера Роберта Ґоддарда (1882-1945), російського філософа Костянтина Ціолковського (1857-1935) та американського фізика Джона Бернала (1901-1971). У науково-фантастичній літературі ця тема вперше, мабуть, прозвучала в короткій повісті маловідомого літератора Дона Вілкокса (1905-2000) «The Voyage that Lasted 600 Years» [Подорож тривалістю шістсот років] (1945).

(обратно)

39

Йдеться про католицьку молитву пенітента і розрішення (покаянну молитву) «Deus meus, ex toto corde pænitet me omnium meorum peccatorum» [Мій Боже, усім серцем каюсь і жалкую за все скоєне зло] (укр. пер. затверджено Конгрегацією у справах божественного культу і дисципліни таїнств, 2008). Із текстом молитви можна ознайомитися, власне, на стор. 107.

(обратно)

40

Дзвоноподібна крива — в екології одна з основних форм розподілу популяцій за факторами середовища, що задається симетричною кривою Гаусса.

(обратно)

41

Престол св. Петра (Cathedra Petri) — скульптурна композиція в апсиді (вівтарній частині) Собору св. Петра у Римі, в центрі якої перебуває стародавня християнська реліквія — дерев'яний престол (крісло), що нібито належав апостолу Петру. Кафедра, де розташований престол, оздоблена позолоченою бронзою і повністю ховає від очей відвідувачів дерев'яне крісло. Автор цієї композиції 1647-1653 рр. — італійський скульптор та архітектор Джан Лоренцо Берніні (Bernini, 07.12.1598, м. Неаполь [Неаполітанське королівство] — 28.11.1680, м. Рим) — провідна постать італійського бароко.

(обратно)

42

Спектральний клас G — температурна категорія, до якої належить Сонце як зірка, тобто жовтий (суб'єктивно білого кольору) карлик головної послідовності, зіставної із Сонцем маси, температура поверхні якого становить 5000-6000 К.

(обратно)

43

Дервіш (перс. [darvïsh], «жебрак») — аскетичний послідовник та проповідник суфізму (езотеричного ісламу), що практикував т. зв. зикр (дикр) — багаторазове повторення молитовних формул, уславляючи Бога, — доводячи себе до екстатичного стану і трансу. Глосопапія (від гр. γλωσσα [glossa], «мова, язик», і λαλεω(ü [Іаіеδ], «говорю») — беззмістовне мовлення, белькотіння, що спостерігається у людей під час трансу. Згідно з Новим Заповітом, «духовним даром різних мов» (καιναις γλωσσαις λαλειυ, 1 Кор 12:10) наділялися люди, що несли Благу Звістку.

(обратно)

44

Ієронім Бос(х) (Bosch, бл. 1450, м. Гертогенбос, герцогство Брабант, Бургундські Нідерланди — 1516, там же; спр. ім'я Єрун Антонісзон ван Акен [van Aken]) — відомий голландський маляр, який писав релігійні, жанрові та алегоричні картини, часто насичені фантастичними, похмурими та демонічними образами. Вважається натхненником сюрреалістів XX ст., якого останні називали «почесним професором кошмарів».

(обратно)

45

Трансивер (контамінація англ. transmitter, «передавач», і receiver, «приймач») — прийомопередавач між фізично різними системами зв'язку.

(обратно)

46

Нематоди (від гр. νημα [nêma], «нитка»), або круглі черви (Nematoda Rudolphi, 1808) — тип двобічно-симетричних червоподібних тварин, який налічує близько 300 тис. видів. Вони живуть у різних середовищах: морських і прісних водах, грунті, органічних речовинах, які гниють або бродять. Багато круглих червів пристосувалось до паразитування, деякі є паразитами людини. Уперше виділені в окрему групу істот шведським природознавцем Карлом Рудольфі (1771-1832).

(обратно)

47

Мигдалеподібне тіло (лат. corpus amygdaloideum) — округле скупчення сірої речовини мигдалеподібної форми, розміщеної всередині кожної півкулі скроневої долі головного мозку. Мигдалина пов'язується із формуванням емоцій і є частиною лімбічної системи. Вважається, що в людей, а також у тварин ця підкоркова структура мозку бере участь у формуванні як негативних, так і позитивних емоцій. Її розмір позитивно корелює із агресивною поведінкою. Припускають, що такі стани як тривога, депресія і фобії пов'язані з ненормальним функціонуванням мигдалини. Базальні ганглії, або базальні ядра (nuclei basales) — комплекс підкіркових нейронних вузлів, розташованих у центральній білій речовині півкуль головного мозку хребетних тварин. Входять до складу переднього мозку, розташованого на межі між лобовими долями і над стовбуром мозку, забезпечують регуляцію рухових і вегетативних функцій, беруть участь у здійсненні інтеграційних процесів вищої нервової діяльності. Зокрема у ссавців асоційовані з мисленням, емоціями та навчанням. Уперше були виявлені англійським лікарем Томасом Віллісом (1621-1675) у 1664 р.

(обратно)

48

Шкіроїди (Dermestidae Latreille, 1804) — родина жорсткокрилих (жуків), дрібні комахи овальної чи круглої форми, широко розповсюджені в усіх географічних зонах, крім тундри. У природі заселяють підсохлі трупи тварин, гнізда і нори. Небезпечні шкідники запасів тваринного та рослинного походження. Вперше класифіковані французьким зоологом П'єром Андре Латреєм (1762-1833).

(обратно)

49

Гостія (лат. hostia, «пожертва») — євхаристичний прісний хліб у католицизмі та англіканстві. Відповідник у православ'ї — просфора.

(обратно)

50

Потир — «чаша, кубок» (гр. ποτηρ [poter]) для християнського богослужіння, що використовується для освячення вина і причащання.

(обратно)

51

Акустичний, або звуковий удар — вплив на органи відчуттів та предмети, який спричиняє ударна хвилявід об'єкта, що рухається із надзвуковою швидкістю.

(обратно)

52

Alas poore Yoricke I knew him Horatio, a fellow of infinite mirth (англ.) — Гай-гай, бідний Йоріку! Я знавав його, Гораціо. Мастак на невгавні жарти, пречудовий химерник (Вільям Шекспір. «Гамлет: Трагедія». Дія 5, Сцена 1 (The Tragicall Historié of Hamlet, Prince of Denmarke, 1603). Переклад Леоніда Гребінки (1975) у редакції Михайла Тупайла (1986)).

(обратно)

53

Джон Кітс. Гіперіон. Книга 1, 1-7 (Hyperion, 1820).

(обратно)

54

Мауріц Корнеліс Ешер (Escher, 17.06.1898, м. Леуварден, Нідерланди — 27.03.1972, м. Ларен, Півн. Голландія, Нідерланди) — видатний нідерландський графік, у чиїх роботах обігруються різноманітні аспекти симетрії та нескінченності, особливості репрезентації складних тривимірних об'єктів. Вважається найяскравішим представником імп-арту — мистецтва зображення неможливих фігур.

(обратно)

55

Плашкоут (нідерл. plaatschuit, «плоскодонний човен») — переважно несамохідне вантажне судно з малою осадкою та спрощеними обводами корпусу.

(обратно)

56

Леєр (від нідерл. leiden, «вести») — туго натягнута линва, обидва кінці якої закріплені на суднових конструкціях, зокрема утворюють захист відкритої палуби.

(обратно)

57

Рококо (від фр. rocaille, «камінці, рінь») — декоративний стиль пізнього французького бароко у XVIII ст., характерними рисами якого були вишуканість, перевантаженість деталями, орнаментальні мотиви та спрямованість на забезпечення особистого комфорту.

(обратно)

58

Маркетрі (від фр. marquer, «розкреслювати») — інкрустація шпоном (тонкими листами деревини).

(обратно)

59

If it were done when 'tis done, then 'twere well // It were done quickly (англ.) — Вільям Шекспір. Макбет. Дія 1, Сц. 7 (The Tragedy of Macbeth, 1623; укр. пер. Бориса Тена і Віктора Гуменюка, 1986).

(обратно)

60

Лібретист Алан Джей Лернер (Lerner, 31.08.1918, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США — 14.06.1986, там же) і композитор Фредерік, або Фрідріх Леве (Loewe / Lowe, 10.06.1901, м. Берлін — 14.02.1988, м. Палм-Спринґс, Риверсайд, Каліфорнія, США) — творчий дует авторів бродвейських мюзиклів, що був активним у 1942-1974 рр.

Марвін Ніл Саймон (Simon, н. 04.07.1927, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) — популярний американський сценарист єврейського походження, котрий працює переважно в комедійному жанрі. Лауреат телевізійної премії «Еммі» (1957, 1959), бродвейської «Тоні» (1965, 1975, 1985, 1991), нагороди Гільдії сценаристів Америки (1969-1972, 1975, 1979), «Золотого глобуса» (1978), премії Пулітцера (1991) та Марка Твена (2006), введений до Залу слави американського театру (1983).

(обратно)

61

Coмма (Somme, від ґальськ. samo, «тихий») — річка завдовжки 245 км у північній Франції, історичній області Пікардія (сучасний адміністративний регіон Hop — Па-де-Кале — Пікардія), що починається у лісі Аруез, тече в напрямку зі сходу на схід і впадає у протоку Ла-Манш. Її береги часто ставали полем значних битв, особливо в період Столітньої та Першої світової воєн, зокрема Битви на Соммі — найбільшої битви Західного фронту Першої світової війни (01.07 — 18.11.1916 р.).

(обратно)

62

Йомен (д.-англ. зingman, «молодик») — представник класу дрібних, але незалежних землевласників у середньовічній Англії. У військовій ієрархії йомени посідали місце нижче від зброєносців, але вище від служок-попихачів. Йомени становили зокрема основу лучників. Із часів династії Тюдорів (межа XV-XVI ст.) йоменами стали називати королівських тілоохоронців та особисту гвардію, що зрештою дала початок Йоменській гвардії як такій, що нині виконує суто церемоніальні функції, зокрема відповідає за утримання круків у Лондонському Тауері.

(обратно)

63

Тарсіс, некоректно Фарсида (Tharsis, від назви Таршишу, заморської землі у текстах Танаху — гебрейського канону Старого Заповіту) — велике вулканічне плато у західній півкулі Марса, розташоване в районі екватора.

(обратно)

64

Олімп (Olympus Mons), відомий до періоду досліджень космічними апаратами як об'єкт рельєфу (деталь альбедо) «Сніги Олімпа» (Nix Olympica, відкритий і названий італійським астрономом Джованні Ск'япареллі [1835-1910] у 1888 р.) — надзвичайно великий щитовий вулкан у західній півкулі Марса, на північно-західному краю плато Тарсіс. Заввишки близько 22 км, в абсолютних показниках він є найбільшим вулканом Сонячної системи і другою найвищою (після ударної гірки кратера Реясільвія на астероїді Веста) горою.

Цікаво, що технічно з огляду на свої велетенські розміри (діаметр близько 600 км) та надзвичайно пологий (в середньому не більше 5°) схил, вулкан не здатен відкидати тінь.

(обратно)

65

Квадрант (англ. quadrangle, «чотирикутник») — усталена назва кожного з 30 секторів, на які традиційно ділиться поверхня Марса на мапах Геологічної служби США. Квадранту Кальдера як такого не існує. Найпевніше, автор має під ним на увазі квадрант Тарсіс (МС-9), у якому частково розташований вулкан Олімп (див. вище).

(обратно)

66

Холізм (від гр. öλος [holos], «цілий») — у найширшому розумінні цілісне бачення будь-якого явища чи предмета, у трохи вужчому — концепція розгляду будь-яких складних систем із погляду їхніх цілісних характеристик, а не властивостей складових. Термін упроваджений провідним південноафриканським громадським, політичним, військовим діячем та філософом Яном Смутсом (1870-1950) у філософській праці «Holism and Evolution» [Холізм та еволюція] (1926).

(обратно)

67

В'єтконґ (від в'єтн. Viêt Nam Công-sân, «в'єтнамський комуніст») — неофіційна назва Національного визвольного фронту Південного В'єтнаму, південнов'єтнамської військово-політичної організації, що сповідувала комуністичні погляди і в 1960-1977 рр. провадила збройну боротьбу проти уряду Республіки В'єтнам, спрямовану на об'єднання із Демократичною Респулікою В'єтнам (комуністичним «Північним В'єтнамом»).

(обратно)

68

Осколкова, керована протипіхотна міна спрямованого враження М18А1 «Клеймор» (від шотл.-ґ. claidheamh-mór, «великий меч»), що з 1960 р. перебуває на озброєнні Армії та Корпусу морської піхоти США. Розробка відомої науково-дослідної та виробничої компанії «Пікатінні арсенал». Стала прототипом для аналогічних розробок у багатьох інших країнах, зокрема радянської міни МОН-50.

(обратно)

69

Битва під Ґеттісберґом — найкривавіша битва Громадянської війни в США (1861-1865), що відбулася 01-03.07.1863 р. між північанами з Армії Потомаку на чолі з генерал-майором Джорджем Мідом (1815-1872) та південцями з Армії Північної Вірджинії генерала Едварда Лі (1807-1870) біля м. Ґепісберг, округ Адамс, штат Пенсильванія, і стала поворотним пунктом усього збройного конфлікту. Нині на полі бою знаходиться Національне кладовище та Національний військовий парк, а «Ґеттісберзька відозва» (Gettysburg Address) Ейбрагама Лінкольна 19.11.1863 р. у пам'ять про битву стала однією з найвідоміших, прецедентних політичних промов в американській історії.

(обратно)

70

Рівнина Еллада (Hellas Planitia) — округла рівнинна низовина ударного походження у південній півкулі Марса (квадранти Еллади та Землі Ноя), яка має 2300 км в діаметрі та понад 7 км завглибшки, що робить її найглибшою улоговиною планети і однією з найбільших у Сонячній системі. Свою назву одержала від італійського астронома Джованні Ск'япареллі (див. вище).

(обратно)

71

Церера (1 Ceres) — найбільша карликова планета (за старою класифікацією «астероїд») у Поясі астероїдів між Марсом та Юпітером і внутрішньою частиною Сонячної системи (тобто всередині орбіти Нептуна) взагалі. Єдиний настільки масивний астероїд у Системі, що має сферичну форму. Неозброєним оком видна тільки у виняткових умовах. Відкрита 01.01.1801 р. першою у своєму класі тіл італійським священиком, математиком та астрономом Джузеппе П'яцці (1746-1826). З 2015 р. на орбіті Церери працює міжпланетна станція НАСА «Дон» / Dawn (англ. «світанок»).

(обратно)

72

Вугільний Мішок (С99) — неправильної форми темна туманність (міжзоряна хмара, що складається із міжзоряного пилу та молекулярних хмар, здатних поглинати значний обсяг видимого світла, випромінюваного об'єктами, що знаходяться позаду них) у сузір'ї Південного Хреста діаметром 30-35 світлових років. Найпомітніший такий об'єкт у південній півкулі. Уперше згадана в письмових джерелах іспанським мореплавцем та конкістадором Вісенте Яньєсом Пінсоном (бл. 1462 — після 1514) у 1499 р.

(обратно)

73

Бусидо (яп.  [bushidö], «шлях воїна») — сукупність поглядів та правил поведінки осіб, приналежних до військово-феодального стану середньовічної Японії — самураїв. Далекосхідна аналогія європейського кодексу честі лицарів, хоча й має з ним суттєві відмінності.

(обратно)

74

Джон Картер (Carter) — персонаж і головний герой циклу із одинадцяти романів американського письменника Едґара Райса Барроуза (1875-1950) про Барсум — фантастичний Марс, — що виходили з 1912 по 1943 р. Характерний південець, ветеран армії Конфедеративних Штатів Америки, золотошукач, котрий дивом потрапляє на Марс, у його романтичний і декадентський світ.

(обратно)

75

Сонячне (також світлове або фотонне) вітрило — концепція космічного рушія, що використовує явище світлового тиску на дзеркальні поверхні, які у випадку міжпланетного чи міжзоряного пересування повинні мати масштабну площу. Причому джерелом світла можуть слугувати як потоки заряджених часток від зірки (сонячний вітер), так і штучно генероване високоенергетичне лазерне випромінювання. Першим, у 1925 р., про концепцію такого способу пересування у відкритому космосі заявив піонер ракетобудування, радянський інженер прибалтійського німецького походження Фрідріх Цандер (1887-1933). На практиці концепція була вперше успішно випробувана з допомогою експериментального космічного апарата «IKAROS», запущеного Японським аерокосмічним дослідним агентством у 2010 р.

(обратно)

76

«Пурпурове серце» (Purple Heart) — найстаріша (відома з 1782 р., попри те, що її сучасний статут прийнятий 1932 р.) військова відзнака США, медаль, яка вручається «пораненим або загиблим у військових діях у нападі чи обороні проти ворогів США».

(обратно)

77

Найпевніше, йдеться про одну з найкривавіших битв позиційного етапу Першої світової війни — під Верденом (місто у французькому прикордонному департаменті Мез), — яка тривала з 21.02 по 18.12.1916 р. і позначила у результаті беззмістовне протистояння 5-ї Армії Німеччини на чолі з генералом Еріком фон Фалькенгаймом (1861-1922) та сил Верденського укріпрайону та 2-ї Армії Франції під командуванням корпусного генерала Філіппа Петена (1856-1951). У підсумку французькі війська дали відсіч масштабному наступу німців, завдавши поразки стратегічному плану німецької кампанії на відповідний рік.

(обратно)

78

Тангаж (фр. tangage, «кільова хитавиця»; θ) — кутовий рух літального апарата відносно головної поперечної вісі інерції, що буває позитивним, зі збільшенням кута (кабрування), або негативним, зі зменшенням кута (пікіруванням). По відношенню до морських суден в аналогічному значенні використовується термін «диферент».

(обратно)

79

Актинії (від гр. ακτις [aktis], «промінь, сяйво»), або морські анемони (Actiniaria Hertwig, 1882) — ряд морських кишковопорожнинних тварин із класу коралових поліпів, зазвичай поодинокі, рідше колоніальні тварини циліндричної форми, розміром від кількох міліметрів до 1 м у поперечнику. Провадять малорухомий спосіб життя. Ротовий отвір оточений віночком щупалець з жалкими капсулами, за допомогою яких анемони вбивають дрібних тварин, звідки і походить назва, запропонована німецькими зоологами братами Оскаром (1849-1922) та Ріхардом (1850-1937) Гертвігами.

(обратно)

80

Сила Коріоліса (від імені її дослідника, французького математика Ґаспар-Ґюстава де Коріоліса [1792-1843], який вперше описав явище у 1835 р.) — одна з сил інерції, що існує в системі відліку, яка обертається, і виявляється при русі в напрямі під кутом до осі обертання. У природі проявляється, зокрема, в напрямку обертання циклонів та антициклонів (протилежних у Північній та Південній півкулях), ефекті Бера (правилі, згідно з яким річки у Північній півкулі завжди підмивають правий берег), відхиленні пасатних вітрів тощо. Вперше прояви цієї сили (без відповідного математичного аналізу) відзначав іще італійський астроном і священик Джованні Баттіста Річчолі (1598-1671) у 1651 р.

(обратно)

81

«Раптом відчув / той, хто роду людському // завдавав лиходійствами / доти численними — // богоборець — / скорботи душевної, // що йому тіло / не хотіло служити, // бо хоробрий / родич Гігелака // рукою стис його. / Нестерпно кожному, // що недруг живий ще. / Понівечено // почвару плачевно / у плечі її зяюча // глибшала рана, — / суглоби роз'ялися, // сухожилля луснули» (Беовульф, 809-818).

Персонажі знаменитого англо-саксонського епосу «Беовульф» (Bêowulf, бл. VIII — XI ст.; укр. пер. Олени О'Лір [Бросаліної], 2012). Крендель (Grendel) — страшне чудовисько, велетень-людожер (?), що виступає одним із трьох супротивників головного героя, витязя Беовульфа із північногерманського племені геатів.

(обратно)

82

Акрофобія (від гр. ακρον [ákron], «вершина, маківка», і (φοβος [phóbos], «страх») — нав'язливий страх висоти. Згідно з Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я ICD-10, це розлад психіки та поведінки, специфічна ізольована фобія (F40.2). Термін упроваджений італійським психіатром та неврологом Андреа Вергою (1811-1895) у 1887 р.

(обратно)

83

Разом із тангажем (див. вище) три кути, які задають поворотний рух літального апарата відносно його центра (кути Ейлера в евклідовому просторі). Крен (γ) — поворот об'єкта навколо поздовжньої вісі. По відношенню до морських суден в аналогічному значенні використовується термін «оверкіль». Рискання (ψ) — кутовий рух літального апарата відносно головної вертикальної вісі інерції. У літальних апаратів крен викликається роботою елеронів, тангаж — кермом висоти, а рискання — кермом напряму.

(обратно)

84

Орбіта очікування, або паркувальна орбіта — проміжна орбіта для подальшого виведення космічного корабля на геостаціонарну орбіту або старту до інших космічних тіл у відповідне вікно запуску.

(обратно)

85

Блокшив (англ. block ship, «блок-корабель») — несамохідне судно, що використовується із нетиповою для себе функцією в гавані як склад, лазарет, пакгауз тощо.

(обратно)

86

Εν αρχη ην ó Λóγος και ó Λóγος  ην πρòς τòν Θεóν, και Θεóν ην ó Λóγος  (гр.) — Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів. 1:1).

«Бува й таке» (англ. So it goes) — фраза-рефрен із роману Курта Воннегута «Бойня номер п'ять» (Slaughterhouse-Five, 1969; укр. пер. Петра Соколовського, 1976), якою його персонажі-тральфамадорці виявляють своє ставлення до питань життя, смерті, минущості існування. (Існує новіший, повніший переклад Володимира та Лідії Дібров 2014 р., проте в ньому відповідна фраза потлумачена як «Отаке», що, на думку перекладача, меншою мірою передає суть оригіналу.)

(обратно)

87

Itaque mala et inepta verborum impositio miris modis intellectum obsidet (лат.) — Плодом кепського та негожого ладу слів єсть дивовижне потьмарення розуму (Френсіс Бекон. Новий органон. Книга 1. XLIII). Сер Френсіс Бекон, барон Верулам і віконт Сент-Олбанс (Bacon, 22.01.1561, м. Лондон — 09.04.1626, м. Гайґейт, Міддлсекс, Англія) — видатний англійський мислитель, державний та громадський діяч, науковець-енциклопедист та літератор із всеохопною ерудицією. Предтеча Індустріальної революції в Англії та популяризатор наукового методу пізнання (емпіризм). Усіляко заохочував та підтримував створення англійських колоші на північному заході сучасної території США (Нова Англія). Помер від запалення легенів, на яке захворів, досліджуючи процес замороження м'яса. У розпал Шекспірівської дискусії XIX ст. вважався основним претендентом на роль справжнього автора чи фальсифікатора шекспірівських п'єс. «Нове наукове знаряддя» (Novum Organum Scientiarum, 1620), що традиційно знане як «Новий органон» — один із найвідоміших його трактатів, присвячений логіці та силогізмам.

(обратно)

88

Афоризм американського романіста і літературного критика Пітера Де Вріса (1910-1993).

(обратно)

89

Гротґар (Hröðgär) — персонаж «Беовульфа» (див. вище). Легендарний король данів (VI ст.), палац якого Георот, згідно з подіями поеми, зазнає нападів від потвори Кренделя. Також фігурує в низці інших германо-скандинавських епосів та пісень.

(обратно)

90

Аркологія (від архітектура + екологія) — архітектурна концепція, що передбачає всебічне врахування чинників довкілля при плануванні людських поселень. Як поняття, так і сам термін упроваджені італійським архітектором Паоло Солері (1919-2013), натхненним філософією П'єра Тейяра де Шардена (див. вище), у його монографії «Arcology: The City in the Image of Man» [Аркологія. Місто в подобі людини] (1969). За життя архітектор зміг утілити в життя свої погляди в проекті Аркозанті (Arcosanti), округ Явапаї, штат Аризона — реального поселення, що існує згідно з його настановами. Подальшим розвитком концепції можна вважати ідеї «самодостатніх» (sustainable city) та екологічних (ecocity) міст.

(обратно)

91

Оґлала (лакота Oglála, «розсіюють своє власне») — один із сімох кланів, із яких складається плем'я («вогнище») корінних мешканців Великих рівнин Північної Америки лакота (або тетон), що в свою чергу разом із племенами накота і дакота складають велику народність сіу. Свого часу чинили запеклий опір європейській колонізації. Оґлала самоідентифікують себе від початку XVIII ст. і традиційно займали території між «Чорними горами» Хе-Сапа (Блек-Гіллс) та річкою «Поганою водоймою» Вакпа-Шича (Бед-Ривер) — нині штат Південна Дакота. Нині федерально визнане плем'я, що володіє резервацією Пайн-Ридж (Вазі Аганган Ойянке) на півдні штату.

«Ангели пекла» (Hells Angels Motorcycle Club (HAMC)) — відомий (і сумнозвісний) мотоклуб у США (заснований у 1948 р.) із численними відділеннями по всьому світу. Мін'юст США офіційно визнає його організованим злочинним угрупуванням, що не завадило йому набути романтизованого образу та стати помітним явищем американської контркультури.

(обратно)

92

натяк на цикл фентезійних творів американського письменника-фантаста Джека Венса (1916-2013) під ідентичною назвою (Dying Earth, 1950), що розповідають про віддалене майбутнє планети, яка наближається до кінця свого існування і заселена нащадками занепадаючих цивілізацій, що сповідують фаталістичні погляди та наново відкривають для себе «магію». Цикл дав початок цілому піджанру так званого наукового фентезі, що меланхолійно розповідає про життя на Землі кінця часів, перед смертю Сонця і самої планети.

(обратно)

93

Алюзія на «Александрійський квартет» (The Alexandria Quartet, 1957-1961) — тетралогію британського письменника, драматурга, поета Лоренса Даррелла (1912-1990), одним із центральних персонажів та оповідачів якої є такий собі лікар-каббаліст Бальтазар.

(обратно)

94

Пріап (Πριαπος [Ргіаpos]) — у давньогрецькій міфології другорядне божество родючості, у давньоримській — полів та садів, для іконографії якої притаманне гіпертрофоване зображення чоловічого статевого органу. Ім'я Пріапа дало назву відповідному патологічному стану — пріапізм.

(обратно)

95

Публій Овідій Назон (Р. Ovidius Naso, 20.03.43 р. до н. е., м. Сульмо, Італія, Римська республіка — 17/18 р. н. е., м. Томи, Мала Скіфія, Римська імперія) — разом із Верґілієм та Горацієм один із трьох найбільших поетів Стародавнього Риму, останній із поетів «Золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час. У ранній творчості переважають еротичні теми, самі твори відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стилю. У пізнішій — автор сумних елегій, оскільки Овідій відбував пожиттєве вигнання на околицях імперії. Значна частина творчості Овідія українською мовою перекладена Андрієм Содоморою.

Сенеш Аніко, або Хана Сенеш (Szenes, 17.07.1921, м. Будапешт — 07.11.1944, там же) — угорська і єврейська поетеса, сіоністка, учасниця партизанського руху під час Другої світової війни, національна героїня Ізраїлю (з 1950 р.). Її невеликого обсягу літературна спадщина тим не менш напрочуд популярна в Ізраїлі і фактично стала частиною місцевого фольклору.

(обратно)

96

Ганнібал, штат Міссурі (Hannibal) — місто на західному березі р. Міссісіпі, в якому провів своє дитинство Марк Твен (1835-1910) іяке стало прототипом Сент-Пітерсберга із його романів про Тома Сойєра і Гака Фінна.

(обратно)

97

У грудні 1817 р. англійський маляр, автор масштабних полотен на історичну тематику Бенджамін Роберт Гейдон (Haydon, 26.01.1786, м. Плімут, Англія, В. Британія — 22.06.1846, м. Лондон) запросив на проханий обід до себе в студію романтиків Джона Кітса, Вільяма Вордсворта (див. нижче) і літератора Чарлза Лема (Lamb, 10.02.1775, м. Лондон — 27.12.1834, там же), котрі в присутності інших гостей розкритикували маляра за його картину «Єрусалим», де побачили ньютонову призму, що зруйнувала ореол загадки навколо цього природного явища. Як результат, Джон Кітс виголосив тост: «То the confusion of mathematics!» (За монографією Майєра Абрамса «The Mirror and the Lamp» [Дзеркало і лампа], 1953).

(обратно)

98

Роберт Лі Фрост (Frost, 26.03.1874, м. Сан-Франциско, Каліфорнія, США — 29.01.1963, м. Бостон, США) — один із найвидатніших та найшанованіших американських поетів XX ст., якого називають «патріархом американської поезії» та співцем колиски нації в Новій Англії. Його вірші про простих людей і природу північного сходу США відрізнялися неповторною ліричністю та поетичною формою. Свою творчість вважав ремеслом. Лауреат Пулітцерівської премії (1924, 1931,1937, 1943) та Золотої медалі Конгресу (1960) — найвищої цивільної відзнаки у США. Вільям Вордсворт (Wordsworth, 07.04.1770, м. Кокермут, Камбрія, Англія, В. Британія — 23.04.1850, с. Райдал, Кендал, Камберленд, Англія, В. Британія) — видатний англійський поет-романтик, один із найяскравіших лейкістів — представників т. зв. Озерної школи, придворний Поет-Лауреат у 1843-1850 рр.

Обидва поети українською перекладалися спорадично.

(обратно)

99

Йдеться про Отців-Пілігримів (англ. Pilgrim Fathers) — англійських протестантів (пуритан-брауністів), котрі, тікаючи від переслідувань за релігійною ознакою на батьківщині, в 1620 р. відпливли до Нового світу на кораблі «Мейфлауер» та заснували в результаті Плімутську колонію (нині м. Плімут, Массачусетс, США) — другу за ліком англійську колонію в Америці.

(обратно)

100

Мається на увазі концепція гіпотетичного прямоточного рушія Буссара, запропонована у 1960 р. американським фізиком Робертом Буссаром (1928-2007). Принцип його дії полягає у використанні міжзоряної речовини (водню), що її космічний корабель захоплює потужним електромагнітним полем і використовує в якості робочого тіла термоядерного двигуна. Вважається, що максимальна швидкість, яку може досягти космічний корабель, оснащений відповідним рушієм, навряд чи зможе перевищити 0,2 с (швидкості світла). Дану концепцію часто використовують наукові фантасти, зокрема, починаючи з роману Поула Андерсона (1926-2001) «Tau Zero» [Тау нуль] (1970).

(обратно)

101

Фідер (ангп. feeder, «той, хто їсть») — шар біологічного матеріалу, який кондиціонує середовище мікробної культури.

(обратно)

102

Див. Олдос Гакслі. Який чудесний світ новий (Brave New World, 1932; укр. пер. Віктора Морозова, 2016).

(обратно)

103

Перґола (від лат. pergula, «навіс, повітка») — у садівництві повітка, сформована переважно в'юнкими рослинами для захисту тераси або доріжки від прямого сонячного проміння.

(обратно)

104

Вільям Говард Ґесс (Gass, н. 30.07.1924 р., м. Фарго, Півн. Дакота, США) — американський літератор, критик, філософ, лауреат численних літературних премій, зокрема кількох премій Національного кола літературних критиків (1985, 1996, 2002) та премії імені Трумена Капоте (2007).

Його цитата «Words are the supreme objects. They are minded things» походить із інтерв'ю, яке в Ґесса брав інший літературний критик Томас Ле-Клер (н. 1944 р.) для щоквартальника «Періс рев'ю» у 1976 р.

Знаменита алегорія про печеру походить із сократичного діалогу давньогрецького філософа Платона (428/424-348/347 рр., до н. е.) «Держава» (Πολιτεια, бл. 380 р. до н. е.; укр. пер. Дзвінки Коваль), Кн. 7, 514а-520а, з допомогою якої Платон вибудовує образне поняття світу ідей та світу, в якому речі сприймаються чуттєво і які є лише тінями ідей, їхньою приблизною подобою. Печера, на думку української перекладачки Платона Дзвінки Коваль, є вдалою метафоричною знахідкою мислителя — символом духовної засліпленості.

(обратно)

105

Майже дослівно ця інформація наводиться у посібнику з китайської мови «Chinese Made Easy» (1904) Волтера Брукса Броунера та Фен Юе Мао. Йдеться про складний ієрогліф  [хіп], що складається із простих ієрогліфів (вень):  [людина] та  [говорити].

(обратно)

106

Language serves not only to express thought but to make possible thoughts which could not exist without it (англ.). Цит. за останнім великим дослідженням Бертран Расселла «Human Knowledge: Its Scope and Limits» [Людське знання] (1948). Граф Бертран Артур Вільям Расселл (Russell, 18.05.1872, с. Треллех, Монмутшир, Вельс, В. Британія — 02.02.1970, с. Пенриндейдрайд, Карнарвоншир, Вельс, В. Британія) — видатний британський філософ, логік, математик і громадський діяч, лауреат Нобелівської премії з літератури (1950) «як визнання різноманітних й важливих творів, у яких він відстоював гуманні ідеали й свободу думки». Засновник англійського неореалізму та неопозитивізму, а також сучасної школи логічного аналізу, яскравий поборник раціоналізму та гуманізму, борець за свободу слова і думки. Один із засновників Пагвоського руху за роззброєння та міжнародну безпеку (1955).

Українською мовою перекладена його фундаментальна «Історія західної філософії» (A History ofWestern Philosophy, 1945; пер. Юрія Лісняка і Петра Таращука, 1995).

(обратно)

107

Тіхо Браге (Tycho Brahe), або просто Тіхо — латинізоване ім'я видатного данського астронома, астролога та алхіміка Тюґе Оттесена Бра (14.12.1546, замок Кнудструп, Сканія, Данія, Дансько-Норвезьке королівство — 24.10.1601, м. Прага [Священна Римська імперія]). Першим у Європі почав проводити систематичні спостереження за рухом небесних тіл, так що накопичений ним масив даних дозволив його німецькому молодшому колезі та учню Йоганну Кеплеру (1571-1630) сформулювати закони руху планет. Удосконалював інструментарій та методику спостереження за об'єктами нічного неба. З 20 років мусив носити протез носа, втраченого замолоду у дуелі. Помер від важкої форми уремії, попри те, що тривалий час ходили чутки про його отруєння за інтимні зв'язки із матір'ю данського короля.

(обратно)

108

Дирижаблики (blimps) — пошана (омаж) Джонові Варлі (Varley, н. 1947 р.), американському письменнику-фантасту, автору відзначеного науково-фантастичного роману «Titan» [Титан] (1979), що описує штучний супутник Сатурна, на якому живуть представники різних видів позаземного розуму, зокрема, т. зв. blimps — крупні газоподібні істоти, що спілкуються свистоподібними звуками.

(обратно)

109

I am certain of nothing but the holiness of the Heart's affections and the truth of Imagination — What the imagination seizes as Beauty must be truth — whether it existed before or not (англ.) — Джон Кітс. Лист до Бенджаміна Бейлі, 22.11.1817 р. Бенджамін Бейлі (Bailey, 1791[?] — 1853) — випускник Оксфордського університету, згодом англіканський місіонер, перекладач, культурний та громадський діяч у Кералі (південна Індія), близький друг Джона Кітса, якого називали його «найосвіченішим знайомим».

(обратно)

110

Торкретування (від лат. tor, «тиньк» і cret, «ущільнений») — нанесення бетону (глини) на яку-небудь поверхню під тиском задля посилення її щільності, водонепроникності, вогнестійкості тощо.

(обратно)

111

Ding an sich (нім. «річ сама по собі, річ при собі») — поняття зі знаменитого, впливового філософського трактату Іммануїла Канта (1724 — 1804) «Критика чистого розуму» (Kritik der reinen Vernunft, 1781; укр. пер. Юрія Федорченка, 2000) — його власна інтерпретація ноумену (гр. «пізнаване») — об'єкта, який людина осягає раціонально, з допомогою здорового глузду, на відміну від феномену — об'єкта, що сприймається чуттєво.

(обратно)

112

The difference between the right word and the almost right word is the difference between lightning and the lightning bug (англ.) — Марк Твен. Лист до Джорджа Бейнтона, 15.10.1888 р.

(обратно)

113

Джон Мілтон (Milton, 09.12.1608, м. Лондон — 08.11.1647, там же) — видатний англійський поет, полеміст і літератор, автор епічних поем, за які його найкраще пам'ятають, і зокрема, «Утраченого раю» (Paradise Lost, 1667) — історії гріхопадіння людини та її вигнання з Раю. Українською мовою перекладався спорадично.

(обратно)

114

Алюзії на творчість видатного американського поета-романтика Едгара Аллана По (1809-1849). Принц Просперо — головний персонаж страшного оповідання «Маска Червоної смерті» (The Masque of the Red Death, 1842; укр. пер. Лариси Маєвської, 1992). «Дарма!» (англ. «Nevermore!») — рефрен знаменитої поеми «Ворон» (The Raven, 1845) у перекладі Анатолія Онишка (2004).

(обратно)

115

Карибу (мікмак qalipu, «той, хто б'є ратицею») — у широкому значенні дикий (на противагу свійському) північний олень; як вузький біологічний термін — підвид американського лісового північного оленя (Rangifer tarandus caribou Gmelin, 1788).

(обратно)

116

Чарлз Лотон (Laughton, 01.07.1899, м. Скарборо, Півн. райдинг Йоркширу, Англія, В. Британія — 15.12.1962, м. Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — видатний англійський актор театру та кіно, сценарист і режисер. Найкращий випускник Королівської академії драматичного мистецтва свого року (м. Лондон, 1926). Дебютував на сцені в ролі Осипа у «Ревізорі» за п'єсою Миколи Гоголя. Загалом зіграв у 41 виставі та 55 кінокартинах, лауреат премії Американської кіноакадемії за найкращу чоловічу роль 1933 р. — втілення образу короля Генріха VIII в історичній драмі «Приватне життя Генріха VII», реж. Александер Корда). Мав успішну на загал кар'єру в Голлівуді, був відомим промовцем та колекціонером мистецтва. Помер від раку нирок.

(обратно)

117

Фригольд (англ. freehold, «вільне володіння») — загальна назва різних форм феодальної власності землі в середньовічній Англії. У сучасному англо-саксонському праві — безумовне право власності на нерухомість. «Один із супутників Сатурна» — Гіперіон (Hyperion) — другий найбільший супутник неправильної форми у Сонячній системі (поступається розміром тільки 400-кілометровому супутнику Нептуна Протею). Відомий своїм хаотичним обертанням. Перший із подібного роду сателітів, незалежно відкритий американськими астрономами батьком і сином Вільямом (1789-1859) та Джорджем (1825/26-1865) Бондами (обсерваторія Гарвардського коледжу) й англійським дослідником Вільямом Ласселом (1799-1880) у 1848 р.

(обратно)

118

Доктор Едвард Морбіус (Morbius) і крели (Krells) — персонажі класичного науково-фантастичного фільму «Заборонена планета» (Forbidden Planet, 1956; реж. Фред Вілкокс), включеного в Національний реєстр фільмів Бібліотеки Конгресу (США, 2013). Крели — загадкова вимерла іншопланетна цивілізація, що змогла побудувати машину, яка реалізовувала підсвідомі бажання. Морбіус — її дослідник, що став жертвою страхів власної підсвідомості.

(обратно)

119

Вислів приписується Семюелові Джонсону (Johnson, 18.09.1709, м. Лічфілд, Стаффордшир, Англія — 13.12.1784, м. Лондон) — видатному англійському літератору, поету, есеїсту, впливовому критику і лексикографу, що фактично виступив одноосібним автором фундаментального «Словника англійської мови» (1755), який надовго визначив стандарти літературної мови. Затятий консерватор і релігійний мораліст (англіканець).

У точності цитата Семюела Джонсона має такий вигляд: «When a man knows he is to be hanged in a fortnight, it concentrates his mind wonderfully» (англ.) — «Коли чоловік знає, що за два тижні його повісять, то це неабияк сприяє концентрації його уваги» (цит. за його біографією «The Life of Samuel Johnson, LL.D.» [Життя доктора Семюела Джонсона], 1791, авторства шотландського літератора Джеймса Босвелла (1740-1795)).

(обратно)

120

Див. Артур Конан Дойл. Остання справа Холмса (The Final Problem, 1893; укр. пер. Миколи Дмитренка, 1990). Райхенбаський або Рейхенбаський водоспад (Reichenbachfall) — 250-метровий водоспад, що знаходиться на однойменній гірській річечці (притоці А(а)ру) в однойменній долині Бернських Альп. Нині знаходиться на території муніципілатету Шаттенгальб у кантоні Берн.

(обратно)

121

Янгол Мороній (Moroni) — янгол-вісник у мормонському русі Святих останнього дня. Згідно з ученням Джозефа Сміта (1805-1844), покровитель «золотих пластин», що лягли в основу Книги Мормона — священного тексту, до сховку якого янгол і привів 22.09.1823 р. фермерського сина і майбутнього засновника церкви Святих останнього дня.

(обратно)

122

Девід Г'юм (Hume, 26.04.1711, м. Единбург, В. Британія — 25.08.1776, там же), при народженні Гоум (Home) — видатний шотландський філософ, скептик, натураліст, емпірицист, ліберал, яскравий представник Шотландського Просвітництва. У свій час також мав славу історика та есеїста. Справив значно більший вплив на наступників, аніж на сучасників, які прозвали його «Великим безбожником». Найвідоміша праця — «Трактат про людську природу» (A Treatise of Human Nature, 1738-40; укр. пер. Павла Насади, 2003).

(обратно)

123

Див. Герберт Джордж Веллс. Машина часу (The Time Machine, 1895; укр. пер. Миколи Іванова, 1977). Елої (Eloi) та морлоки (Morlocks) — еволюційні нащадки людей за 800 тис. років у майбутньому. Елої — здеградовані нащадки буржуазії, примітивні, здитинілі, тендітні. Морлоки — агресивні нащадки робітничого класу, раса підземних мешканців, що полює на елоїв та харчується ними.

(обратно)

124

Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня 1, 387-399.

(обратно)

125

Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня 1, 256-263.

(обратно)

126

«П'єта» (іт. pieta, «жаль, співчуття») — у християнському мистецтві сцена оплакування Христа Дівою Марією, в якій тіло її сина лежить у неї на колінах. Разом із «Богоматір'ю скорботи» (Mater Dolorosa) та «Стояла Богоматір» (Stabat Mater) є одним із найвідоміших католицьких іконографічних образів Божої Матері.

(обратно)

127

Елінг (нідерл. helling, «схил») — споруда для ремонту і будування суден на березі.

(обратно)

128

Авґуст Фердінанд Мебіус (Möbius, 17.11.1790, монастир Шульпфорта, Саксонія, Священна Римська імперія — 26.09.1868, м. Ляйпціг, Королівство Саксонія, Північнонімецький союз) — видатний німецький математик, механік і астроном-теоретик. Зробив великий внесок у проективну та аналітичну геометрію, статику, небесну механіку. Куб Мебіуса, можливо, носить свою назву в пам'ять про стрічку Мебіуса — найвідоміший об'єкт, названий на честь дослідника, котрий був одним із перших геометрів, які досліджували цей топологічний об'єкт, що має односторонню поверхню та тільки один край.

(обратно)

129

Галс (нідерл. hais, «линва для кріплення нижнього краю вітрила») — курс судна відносно вітру. «Лягти на інший галс» — повернути таким чином, щоби вітер дмухав із протилежного борту після зміни галсу.

(обратно)

130

Шкентель (нідерл. schenkel, «гомілка, окіст») — коротка линва з блоком чи спеціальним кільцем (коушем) для підйому шлюпок чи вантажу на борт корабля.

(обратно)

131

Рангоут (нідерл. rondhout, «кругле дерево») — устаткування, необхідне для підйому та переміщення вітрил, вантажів, сигналів тощо.

(обратно)

132

Полубак — підвищення над верхньою палубою у носовій частині (баком) корабля.

(обратно)

133

Фал (від нідерл. vallen, «падати») — снасть для підйому / спуску вітрил, що відноситься до такелажу (нідерл. takelage, «оснащення») — всієї сукупності рухомих та нерухомих снастей на кораблі, які використовуються для управління вітрилами та кріплення рангоуту.

Латинське вітрило (від фр. latine, «латинський [середземноморський]») — різновид косого (трикутного) вітрила, що кріпиться до спеціальної поперечної балки, підвішеної за середину до щогли — рю.

(обратно)

134

Джон Кітс. Поет. Фрагмент (Where's the Poet? Show him! Show him, 1848; укр. пер. Василя Мисика, 1968).

(обратно)

135

Бімси (англ. beam, «брус») — поперечні балки, які підтримують горизонтальні перекриття (палуби, платформи тощо) у корпусі корабля.

(обратно)

136

Джон Кітс. До грецької урни (Ode on a Grecian Urn, 1820; укр. пер. Василя Мисика, 1968).

(обратно)

137

Oh build your ship of death (англ.) — Девід Герберт Лоренс. The Ship of Death [Корабель смерті] (1933).

(обратно)

138

Данина поваги та любові до друзів Дена Сіммонса із часів його навчання на філологічній спеціальності у Вобаш-Колледжі (м. Крофордсвіль, штат Індіана), який послужив прототипом самого університету в Світі Барнарда. Тепер його колишній сусід по кімнаті Кіт Найтенгельзер (Nightenhelser) — університетський викладач класичних дисциплін, а Вільям Плахер (Placher) (див. нижче) — філософських наук.

(обратно)

139

Ґеорґіанський стиль — сукупність стильових проявів пізнього Відродження у британському мистецтві в цілому та архітектурі зокрема, названі на честь чотирьох монархів Ґеорґів із Ганноверської династії, що правили у XVIII — поч. XIX ст. Поєднували в собі простоту форм, симетрію, бліді кольори та вишуканий декор. Пізні форми георгіанського стилю впродовж XIX ст. в Північній Америці носили назву Колоніального Відродження..

(обратно)

140

Джон Ґарднер. On Moral Fiction [Про моральну літературу] (1978).

Джон Чемплін Ґарднер-мол. (Gardner, 21.07.1933, м. Батавія, Нью-Йорк, США — 14.09.1982, округ Сасквеганна, Пенсильванія, США) — американський письменник, публіцист і літературний критик. «On Moral Fiction» — відоме критичне есе про роль літератури та брак високих моральних ідеалів як критерію істинного мистецтва у сучасній літературі. Внутрішня цитата Ґарднера про «гринвіцький стандарт» позичена з психологічного роману видатного американського письменника Германа Мелвілла (1819-1891) «Pierre; or, The Ambiguities» [П'єр, або Двозначності] (1852).

(обратно)

141

Бар-міцва (івр. בר מצןח [bar mitzvah], «син заповіді») — тут: церемонія повноліття для єврейського хлопчика, що проводиться у його 13 років та один день.

(обратно)

142

Перший храм Соломона на Храмовій горі вЄрусалимі був збудований за часів царя Соломона (бл. 970-931 рр. до н. е.) і проіснував до руйнування столиці ізраїлітів вавилонянами в 587 р. до н. е. Другий — з 516 р. до н. е. по 70 р. н. е. до його руйнування римськими військами. У юдаїзмі будівництво Третього храму пов'язується як із банальним духовним відроженням єврейства, так і з есхатологічними мотивами наближення кінця світу. Нині місце двох попередніх храмів — Храмову гору (Гар га-Байїт) займає однойменна площа у Старому Єрусалимі з культовими спорудами мусульман: мечетями Аль-Акса та «Баня скелі» Куббат ас-Сахра.

(обратно)

143

тут Діаспора (гр. διασπορα [diaspora], «розпорошення») — вигнання євреїв з історичної батьківщини та їхнє подальше розселення по світу внаслідок переслідувань на Близькому Сході.

(обратно)

144

Перифраз синагоги, івр. פיח אל [bethel], Бет-Ел, «будинок Бога».

(обратно)

145

Пор. «І промовив Господь: Візьми свого сина, свого одинака, що його полюбив ти, Ісака, та й піди собі до краю Морія, і принеси там його в цілопалення на одній із тих гір, що про неї скажу тобі» (Буття 22:2).

(обратно)

146

Перлон (нім. Perlon) — синтетичне поліамідне волокно ([—HN(CH₂)₅CO—]_n), що виготовляється з нафти шляхом поліконденсації капролактаму. Власне, назва першої торгової марки (Німеччина, 1938), під яким воно вийшло на світовий ринок. В Україні традиційно відомий як капрон.

(обратно)

147

Алюзія на фантастичний нуарний фільм режисера Рідлі Скотта «Той, що біжить по лезу» (Blade Runner, 1982; укр. пер. студії «1+1») — екранізацію відомого фантастичного роману Філіпа К. Діка (1928-1982) «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (Do Androids Dream of Electric Sheep?, 1968; укр. пер. Тараса Бойка, 2016), де синдром Мафусаїла (від імені Метушалаха, біблійного патріарха-довгожителя) — захворювання, що викликає передчасне старіння.

(обратно)

148

«На жаль, я народився не з того кінця часу, відтак мушу жити задом наперед, майже зусібіч оточений людьми, котрі існують спереду назад», — слова літературного чаклуна Мерліна із роману англійського письменника Теренса Генбері Байта (1906-1964) «The Sword in the Stone» [Меч у камені] (1938). Хоча вперше мотив зворотного старішання в англомовній літературі, напевно, прозвучав в оповіданні Френсіса Скотта Фіццжеральда (1896-1940) «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» (The Curious Case of Benjamin Button, 1922; укр. пер. вид-ва «Велмайт», 2015).

(обратно)

149

Мацзян, або маджонґ (від кит.  [má què] «горобець») — традиційна китайська настільна азартна гра з костями для чотирьох гравців.

(обратно)

150

Сарнатх, відомий також як Мриґадава, або Оленячий заповідник (від санскр. Säranganätha, «володар оленів») — у стародавні часи лісиста місцевість у місці злиття Ґангу та Ґоматі на півночі Індостану, де вперше після просвітлення почав учити Будда і де зародилася громада буддистів — Сангха. Нині — фактично передмістя м. Варанасі й один із найголовніших релігійних центрів буддизму (штат Уттар-Прадеш).

(обратно)

151

Серен Обю Кіеркеґор (Kierkegaard, 05.05.1813, м. Копенгаген— 11.11.1855, там же) — видатний данський філософ-протоекзистенціаліст, протестантський богослов та письменник. За словами іншого видатного австрійського філософа Карла Поппера (1902-1994), був найбільшим реформатором християнської етики. Цікаво, що в Серена Кіеркеґора також є праця, в основі якої лежить «задача Авраама» —трактат «Frygt og Bæven» [Страх і тремтіння] (1843).

(обратно)

152

Одна із форм фізичного закону збереження матерії. Остаточно сформульований французьким хіміком Антуаном Лавуазьє (1743-1794): «Маса (вага) речовин, що вступають в реакцію, завжди дорівнює масі (вазі) речовин, які утворюються в результаті реакції» (1789).

(обратно)

153

Ансибль (апsible) — «пристрій миттєвої комунікації, не обмежений швидкістю світла»; неологізм, упроваджений видатною американською письменницею фантастичного жанру Урсулою Ле Ґуїн (н. 1929 р.) у її дебютному романі «Rocannon's World» [Світ Роканнона] (1966).

(обратно)

154

Буття 22:10.

(обратно)

155

Аркбутан (фр. arc-boutant, «підпірна арка») — зовнішня напіварка, що передає горизонтальні навантаження у споруді на додаткові зовнішні стовпи-опори (контрфорси). Яскравий архітектурний елемент готичного та похідного від нього стилів.

(обратно)

156

«Енн із Зелених Дахів» (Anne of Green Gables, 1908; укр. пер. Анни Вовченко, 2012) — перший із серії шести книжок і найвідоміший роман популярної канадської дитячої письменниці Люсі-Мод Монтгомері (1874-1942). Цикл оповідає про життя, пригоди і дорослішання дів чинки-сироти на ім'я Енн Ширлі.

(обратно)

157

Шмук (від їдиш, שמאק [shmok], «пеніс», або нім. Schmuck, «коштовності») — нікчемна, недоладна людина; етимологічно слово споріднене із жаргонним словом чмо.

(обратно)

158

Атрій, або атріум (лат. «темний») — тут: світловий простір всередині багатоярусної споруди, що розвинений по вертикалі та зазвичай має галереї на поверхах.

(обратно)

159

Вільям Батлер Єйтс. Молитва за мою доньку (A Prayer for Му Daughter, 1921; укр. пер. Олександра Мокровольського, 1990).

(обратно)

160

відома модерністська поезія зі збірки «Майкл Робартес і танцівниця», була присвячена автором своїй доньці Енн.

(обратно)

161

Джон Драйден (Dryden, 19.08.1631, с. Олдвінкл, Трепстон, Нортгемптоншир, Англія — 12.05.1700, м. Лондон) — видатний англійський поет, перекладач, літературний критик і драматург, яскравий представник класицизму. Поет-лауреат у 1668-1689 рр. і придворний історіограф (1670-1689). Утвердив в англійській поезії александрійський вірш, працював над створенням національної англійської опери.

(обратно)

162

Пор. із назвою одного з найвідоміших «крутих детективів» американського письменника Реймонда Чендлера (1888-1959) «The Long Goodbye» [Довге прощання] (1953), відзначеним жанровою премією «Едгар» (1955) та екранізованим (1973).

(обратно)

163

Мова про поширений в американській фантастиці середини XX ст. мотив інопланетян, які підміняють тіла людей дублікатами. Вперше зустрічається в романі Джека Фінні (1911-1995) «The Body Snatchers» [Викрадачі тіл] (1954), згодом екранізованому чотири рази.

(обратно)

164

«Дивні петлі» (англ. strange loops) — одна зі спроб поняттєвого осмислення мистецтва зображення неможливих фігур, при якому рух, здійснюваний в ієрархічній системі, однаково приводить до точки відліку. Поняття запропоноване американським математиком та науковцем-когнітивістом Дагласом Гофштадтером (н. 1945 р.) у відзначеній Пулітцерівською премією монографії «Gödel, Escher, Bach» [Ґедель, Ешер, Бах] (1979).

(обратно)

165

Можливо, алюзія на п'ятий випуск популярних в англомовному світі бельгійських коміксів художника, автора Ерже (1907-1983) «Les Aventures de Tintin» [Пригоди Тентена], що називався «Le Lotus bleu» [Блакитний лотос] (1936/46) і розповідав про подорож Тентена до Китаю. В оформленні першої сторінки обкладинки використаний червоний дракон.

(обратно)

166

Відсилання до «Нейроманта» Вільяма Ґібсона (див. вище). «Чорна крига», КР (від кібернетичне реагування) — засоби віртуального брандмауеру, здатні знищувати порушників.

(обратно)

167

П'яцца-ді-Спанья (Piazza di Spagna, іт. «іспанська площа», від розташованого на ній колись посольства Іспанії при Святім Престолі) — знаменита площа у північній, історичній частині Рима, районі Кампо-Марціо, на лівому березі Тибру. Нині за адресою П'яцця-ді-Спанья, 26 (праворуч від підніжжя Іспанських сходів) знаходиться Меморіальний будинок Кітса — Шеллі, той самий будинок, де помер Джон Кітс — найбільший сховок артефактів, пов'язаних із перебуванням у Римі англійських поетів-романтиків: Джона Кітса, Персі Біті Шеллі (1792-1822), Лорда Байрона (1788-1824), Мері Шеллі (1797-1851), Лі Ганта (1784-1859), — а також лікарів-літераторів Джона Полідорі (1795-1821) та шведа Акселя Мунте (1857-1949)

(обратно)

168

Найпевніше, мається на увазі скупчення галактик у сузір'ї Геркулеса (Abell 2151), розташоване приблизно в 500 млн світлових років.

(обратно)

169

Точний опис оточення П'яцца-ді-Спаньї. Церква — Триніта-деї-Монті, або церква Пресвятої Трійці Горішньої (1585, арх. Джакомо делла Порта), площа навколо неї — однойменна П'яцца-делла-Триніта-деї-Монті. Човник-фонтан унизу Іспанських сходів — бароковий водограй Фонтана-делла-Баркачча (водограй Потворний човен, 1629), спроектований італійським скульптором П'єтро Берніні (Bernini, 06.05.1562, м. Сесто-Фьйоренгіно, Велике герцогство Тосканське — 29.08.1629, м. Рим), батьком та у старшому віці асистентом власного сина, значно відомішого митця Джана Лоренцо Берніні (див. вище).

(обратно)

170

Джон Кітс. Лист до Джорджа й Джорджіани Кітсів, 24 лютого 1819 року. Наведена цитата з листа до молодшого брата та його дружини не повна: «Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая либонь сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні? Навіть простолюдин у побоїщі здатен проявити грацію. Для найвищої сили наше розумування має ту саму барву. Навіть якщо хибним є. У цьому й суть поезії».

(обратно)

171

Can God play a significant game with his own creature? Can any creator, even a limited one, play a significant game with his own creature? (англ.) Норберт Вінер. God & Golem, Inc. [Корпорація «Господь і Ґолем»] (1964).

Норберт Вінер (1894—1964) — видатний американський математик та філософ єврейського походження. Батько кібернетики. «God & Golem, Inc.» — збірник лекцій, прочитаних Н. Вінером у Єльському університеті у 1962 р., на тему ролі машин у суспільстві та їхнього взаємозв'язку з релігією, етикою, мораллю, культурою в цілому.

(обратно)

172

Термінатор (від лат. termino, «обмежую») — лінія на поверхні небесного тіла, яка відокремлює її освітлену частину від неосвітленої.

(обратно)

173

«Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було би придивитися?» — «До дивної поведінки собаки тієї ночі». — «Але ж собака цілу ніч мовчав!» — «Оце й видається мені дивним», — зауважив Шерлок Холмс.

Артур Конан Дойл. Звіздочолий (The Adventure of Silver Blaze, 1892; укр. пер. Володимира Панченка, 2010).

(обратно)

174

Відсилання до «Нейроманта» Вільяма Ґібсона (див. вище). Матриця — інша назва віртуальної реальності всього кібернетичного простору даних.

(обратно)

175

Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня 1, 1-18.

(обратно)

176

Віллєм де Конікґ (de Kooning, 24.04.1904, м. Роттердам, Південна Голландія, Нідерланди — 19.03.1997, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) — нідерландець, американский митець, представник нью-йоркської школи абстрактного експресіонізму. Попри те що широкому світові де Конінг відомий як маляр, художник також був вправним теслею і для близького кола друзів виготовляв авторські меблі.

(обратно)

177

Відсилання до «Нейроманта» Вільяма Ґібсона (див. вище). Консольні або кіберковбої — синонім вправних хакерів.

(обратно)

178

Відсилання до «Нейроманта» Вільяма Ґібсона (див. вище). (Кіберпросторова) дека — пристрій для доступу у віртуальне середовище.

(обратно)

179

Джордж Чепмен (Chapman, бл. 1559, м. Гітчин, Гартфордшир, Англія — 12.05.1634, м. Лондон) — англійський драматург, поет і перекладач, якого вважають тим самим неназваним поетом-суперником шекспірівських сонетів. Предтеча поетів-метафізиків XVII ст. і автор однієї з найвідоміших репрезентацій Гомера англійською мовою, яку особливо шанували романтики. Джон Кітс надзвичайно високо цінував ці переклади і навіть присвятив Чепменові сонет, який став класикою англійської літератури — «Вперше прочитавши Гомера в перекладі Чепмена» (On First Looking into Chapman's Homer, 1816; укр. пер. Василя Мисика, 1968).

(обратно)

180

У священному для Стародавньої Греції класичного періоду місті Дельфи (гр. Δελφοι [delphoi], від δελφυς [delphys], «матка») знаходився храм Аполтона Піфійського з віщуном (оракулом), чия жриця (піфія) від імені свого божества пророкувала майбутнє. Зазвичай, пророцтва мали погано зрозумілу, зумисне багатозначну форму, що ввійшло у приказку «говорити як піфія». У літературі та міфах збереглося близько 500 зразків дельфійських пророцтв.

Сучасні Дельфи, або Дельфі — невеличке місто на південно-західних схилах гори Парнас у децентралізованій області Тессалії та Центральної Греції. Археологічні пам'ятники Дельф — культурна пам'ятка ЮНЕСКО (1987).

(обратно)

181

Оксюморон, також оксиморон (від d.-гр. οξυς [oksys], «гострий, дотепний» + μωρος [môros], «тупий») — стилістична фігура, в основі якої лежить поєднання протилежних або непоєднуваних понять.

(обратно)

182

Тут: заворушення, спрямовані на боротьбу з технологічним прогресом (штучними інтелектами?) як нібито причиною падіння добробуту. Первинно луддити (від імені їхнього ватажка Неда Лудда/Ладда) — англійські ремісники-ткачі, учасники громадських протестів проти автоматизації текстильної промисловості на світанку Індустріальної епохи у перші десятиліття XVIII ст., що нібито позбавляла їх роботи. За переказами, руйнували всі механічні засоби виробництва.

(обратно)

183

Кучильєро (ісп. cuchillero) — боєць на ножах.

(обратно)

184

Джон Кітс. Сонет (The day is gone, and all its sweets are gone! 1848; укр. пер. Василя Мисика, 1968). Найпевніше, сонет присвячений поетом, який уже знав про свою невиліковну хворобу, Фанні Брон. За життя поета не публікувався.

(обратно)

185

Джон Кітс. До Фанні Брон (This living hand, now warm and capable..., 1898; укр. пер. Василя Мисика, 1968) — за життя поета не опублікований фрагмент поезії. Ранні критики та дослідники творчості вважали його адресованим Фанні Брон. Пізніші називають уривком незавершеної поеми «The Cap and Bells; or, the Jealousies, a Faery Tale» [Каптур із дзвіночками].

(обратно)

186

Асцендент (лат. ascendo, «піднімаюся») — поняття в астрології. «Точка екліптики, яка сходить над обрієм у момент народження людини і пов'язана з певним зодіакальним знаком».

(обратно)

187

Самум (ар.  [samüm], букв. «отруйний [вітер]») — сухий гарячий вітер пустелі, піщаний ураган. Некоректне використання відповідного слова в морському антуражі веде свою історію від оповідання Едгара Аллана По «Рукопис, знайдений у пляшці» (MS. found in a Bottle, 1833; укр. пер. Ростислава Доценка, 1992). Але у відповідному контексті українського перекладу із невідомих причин було вжито слово «тайфун».

(обратно)

188

It was the nightingale, and not the lark, that pierc'd the fearful hollow of thine ear (англ.) — Вільям Шекспір. Ромеоі Джульєтта. Акт 3, Сц. 5 (1597; укр. пер. Василя Мисика, 1988).

(обратно)

189

Лепідоптерологія (від гр. λεπιδο [lepido], «луска», і πτερον [pterôn], «крило») — галузь ентомології, яка вивчає лускокрилих комах (метеликів).

(обратно)

190

Контамінація двох різних перекладів фактично одного твору. «Копійчаний роман» (Die Dreigroschenroman, 1934; укр. пер. Юрія Лісняка, 1965) — класичний прозовий твір німецького поета і драматурга Бертольда Брехта (1898-1956), створений на основі його ж п'єси «Die Dreigroschenoper» (1928), яка в обох наявних українських перекладах відома як «Тригрошова опера» (Миколи Ліпісівіцького і Бориса Тена та Василька Хомичевського, обидва — 2010 р.).

(обратно)

191

Булінь, або бесідковий вузол (англ. bowline, «тятива») — один із найдавніших у морській справі вузлів із категорії зашморгів (стандартна Книга вузлів АВОК, #1010, #1716), що також активно застосовується в альпінізмі. Простий і надійний, призначається для зав'язування зашморгів на кінці мотузки, кріплення мотузок до кілець, отворів тощо, прив'язування до опори, змотування.

(обратно)

192

Критеріум (фр. critérium, «відбіркове змагання») — у (шосейному вело)спорті масові перегони по замкнутому маршруту.

(обратно)

193

Рифити (від нідерл. rif, «ребро») — зменшувати площу вітрила, підбираючи його до рангоуту. Фок (нідерл. fok) — пряме (найнижче і найбільше) вітрило на фок-щоглі (першій щоглі) корабля. Клівер (нідерл. kluiver) — косе трикутне вітрило, що кріпиться на снасті, яка йде від щогли до бушприта.

(обратно)

194

Кероїди (від гр. κηρο [kerö], «віск»), або технічний вуглець («сажа») — аморфний вуглець, який виробляють в промислових масштабах і застосовують як зміцнюючий компонент у виробництві гум та інших пластичних мас.

(обратно)

195

Нактоуз (нідерл. nachthuis, «нічний будинок») — немагнітний ящик із навігаційними інструментами корабля. Відомі з XVIII ст.

(обратно)

196

Румпель (нідерл. roerpen, «весловий шпеник») — складова частина стернової системи, важіль, який передає ручне зусилля на власне стерно.

(обратно)

197

Rue des Chats — вулиця Котів (фр.).

(обратно)

198

Саторі — у широкому значенні «пробудження» (яп. [satori]). У вузькому — поняття японського (дзен-)буддизму, споріднене зт. зв. переживанням кенсьо, «баченням [власної істинної] природи».

(обратно)

199

«Прощавай... Прощавай» (фр.).

(обратно)

200

Сніжник — скупчення снігу в місці, захищеному від вітру, які можуть лежати впродовж дуже тривалого часу.

(обратно)

201

Радіус Шварцшильда (від імені німецького фізика та астронома Карла Шварцшильда [1873-1916], який його першим обрахував у 1916 р.) — радіус, при якому тіло із заданою масою перетворюється на чорну діру. На відстані радіуса Шварцшильда знаходиться т. зв. горизонт подій — межа чорної діри, потрапивши за яку жодне тіло чи квант енергії не може більше її покинути.

Додекаедр (від д.-гр. δωδεκα [dödeka], «дванадцять», і εδραє [hédra], «грань») — правильний многогранник, об'ємна геометрична фігура, складена з дванадцяти правильних п'ятикутників.

(обратно)

202

Двоє із трьох названих осіб реальні науковці. Френк Дональд Дрейк (Drake, н. 28.05.1930, м. Чикаго, Іллінойс, США) — американський астрофізик, піонер пошуку позаземного розуму та автор відомого рівняння Дрейка (формули для визначення гіпотетичної кількості цивілізацій у Галактиці). Алан Метісон Тьюрінґ (23.06.1912, м. Лондон — 07.06.1954, м. Вілмшоу, Чешир, Англія, В. Британія) — видатний англійський математик, логік і криптограф, що справив непересічний вплив на розвиток інформатики. Поміж його численних досягнень — розробка т. зв. тесту Тьюрінга — емпіричного випробування на визначення здатності штучного інтелекту вести бесіду, рівноцінну людській. Ім'я Тьюрінга носить провідна міжнародна премія за досягнення в галузі інформатики (1966). Наклав на себе руки через наслідки примусового гормонального лікування своєї гомосексуальності.

(обратно)

203

У назві алуїтів, можливо, ховається ґренландський інуїтський (ескімоський) суфікс -aluit, що означає сукупність людей або речей.

(обратно)

204

Йдеться про одне з найбільших потрясінь пізньої Античності — облогу та взяття (вперше за 800 років!) Рима 24.08.410 р. військами короля західногерманського племені вестготів, або ж тервінгів, Аларіха І (370/75-410). У V ст. вестготи створили перше «варварське королівство» на території Західної Римської імперії.

(обратно)

205

A plague on both your houses! (англ.) Вільям Шекспір. Ромео і Джульєтта. Акт 3, Сц. 1 (1597; укр. пер. Василя Мисика, 1988). Фінальні слова загиблого на дуелі Меркуціо щодо кровної ворожнечі Монтеккі й Капулетті.

(обратно)

206

Відпускаю гріхи твої (лат.). Словесна формула завершення таїнства сповіді у католицькій церкві.

(обратно)

207

Йдеться про музичний лейтмотив хрестоматійної екранізації казки американського письменника Лаймена Френка Баума «Мудрець країни Оз» (1-й пер. укр. Леоніда Солонька, 1959; у подальшому іще 5 перекладів) — пісню «We're Off to See the Wizard» [Назустріч із мудрецем] із фільму-мюзиклу режисера Віктора Флемінга «Чарівник країни Оз» (The Wizard of Oz, 1939; укр. пер. студії «Омікрон», 2013).

(обратно)

208

Тут і далі наводяться дати публікації творів, а не написання.

(обратно)

209

Тут і надалі біблійні цитати наводяться в перекладі митрополита Іларіона [Івана Огієнка], 1962.

(обратно)

Оглавление

Пролог

1

  Оповідь священика: Чоловік, який намарно кликав бога

    Із щоденників отця Поля Дюре

2

  Оповідь вояка: Коханці на війні

3

  Оповідь поета: «Гіперіонові пісні»

4

  Оповідь ученого: Гірка вода тече у Леті

5

  Оповідь детектива: Довге прощання[162]

6

  Оповідь консула: Пам'ятаючи про Сірі

Епілог

*** Примечания ***