Секулум [Урсула Познанскі] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Урсула Познанскі Секулум

Моєму батькові, який любив ліс, моїй тітці й дядькові, які зробили його для нас особливим місцем.

— О Боже мій, скільки крові!

— Він помирає. Думаю, він помирає.

— Де меч?

— Лежить на сховах.

— Його не можна там залишати.

— Господи, я хочу нарешті вибратися звідси.

— Ні слова про те, то сталося, ясно?

— А що, як він... що, як...

— Я подбаю про це. Не хвилюйся.

Бастіан уже здалеку почув брязкіт мечів

Бастіан уже здалеку почув брязкіт мечів. Він долинав з оборонного валу, звідти, де тиснява була найбільша. Мабуть, десь там у натовпі зникла Сандра, коли він саме задивився на засушені трави. Посунув окуляри на лоба й потер очі. Цієї ночі він мав би спати, а не вчитися. А на цьому середньовічному ярмарку навіть кави ніде не було. Тільки мед[1], пиво і фруктові соки. Ага, і не забуваймо про любовні напої. Він вишкірився. Біля прилавка з відьомськими прибамбасами Сандра тицьнула йому під носа флакон, з якого доносився різкий аромат ванілі.

— Один ковток — і ти пропав назавжди, — прошепотіла вона, дивлячись на нього збоку. А потім щезла з-перед очей, пірнувши у натовп ярмаркувальників, які сунули подивитись на показові бої.

Бастіан знову начепив окуляри на носа і спробував розгледіти серед цього тлуму світлі Сандрині кучері.

— Щось шукаєш? — повнява темноволоса дівчина перепинила йому шлях. Її довга чорна сукня виблискувала на сонці. Бастіан дав би їй років двадцять два чи двадцять три, але підведені грубими, наче колоди, рисками очі мовби додавали дівчині віку.

— Хочеш знати, що готує тобі доля й майбуття? — вона безцеремонно вхопила його руку й повернула долонею вверх.

— Ні, я хочу знати, куди поділася моя подруга, — сказав Бастіан, поки дівчина водила своїм коротким потрісканим нігтем по лініях його руки.

— Яка вона?

— На зріст приблизно така ж, як ти, струнка, вбрана в середньовічну сукню з корсетом. Червоно-брунатну таку.

— О, хвилинку... я щось бачу... у тебе дуже чітка лінія серця... а людина, яку ти шукаєш, кучерява, темно-руса, правда? Очі зелені. І... звати її Сандра.

Бастіан вражено висмикнув долоню.

— Розкажи-но, в чому тут фокус?

Дівчина глянула на нього поважно.

— Ніяких фокусів. Я знаю її. Вона трохи побула тут, а тоді пішла далі на турнірний майданчик, де саме почалися бої. Біля того невеличкого муру попереду тобі треба повернути ліворуч.

Дівчина знову взяла його руку і стала пильно розглядати. На фалангах її пальців Бастіан помітив темно-сині знаки, намальовані або витатуйовані.

— На тебе чекає щось нове, щось велике, — пробурмотіла вона. — А як не будеш обачний, воно повністю виб’є тебе з колії і поховає під собою.

Бастіан висмикнув руку і вишкірився.

— Мій іспит з фізіотерапії. І великим його аж ніяк не назвеш.

Дівчина не відповіла на його насмішку.

— Я не жартую. Коли кажу «щось велике», то саме це і маю на увазі. Тобі слід бути обережним. Якщо хочеш, розкину для тебе руни, стане ясніше.

Так, авжеж.

— Дякую, та, здається, мені й так усе ясно. А зараз пошукаю Сандру.

— Як хочеш. Якщо передумаєш, спитай кого-небудь про мене, тут мене всі знають, — вона знову взяла його руку, але цього разу, щоб потиснути. — Я Доро.

— Бастіан.

— Я знаю.

Подумки він іронічно посміхнувся. Доро була ідеальною ярмарковою відьмою: оксамитовий голос, глибокі очі і вигнуті, як дві товсті гусениці, брови. І все ж Бастіан вишарпнув свою долоню, стиснуту надто сильно, аж трохи неприємно. Дівчина кивнула, ніби нічого іншого й не сподівалася.

Привітно помахавши, Бастіан радий був щезнути в натовпі. Принаймні до однієї з порад Доро він таки дослухається — поверне біля муру і вирушить до турнірного майданчика. Він пробирався крізь юрмище чоловіків у шотландських спідницях і з блідими голими торсами. То це теж по-середньовічному? Хай там як, а до вечора вони, мабуть, добряче обгорять на весняному сонці. Сердечні вітання.

Глибоко вдихнувши, він прогнав цю думку. Відключитися — ось його девіз. Не думати про свою медичну науку. Він чесно на це заслужив.

Гурт жінок у дорожезних костюмах придворних дам перегородив йому дорогу. Протиснувшись між ними, він повернув біля останньої торгової ятки. Попереду мав бути турнірний майданчик. Бастіан мружився від сонця, коли якесь біляве хлоп’я з усієї сили вдарилося йому об ноги, тікаючи, певно, від матері, — вона хотіла забрати в малого крадений дерев’яний меч.

Неймовірно, скільки людей принадив ярмарок.

Відвідувачі без костюмів, як-от Бастіан, у джинсах, футболках і кросівках поміж цих лицарів і благородних дам, вікінгів та амазонок виглядали якось дивно й недолуго.

Турнірний майданчик відмежували дощаним парканом, який пообсідали галасливі діти. Майже кожне озброїлося