Позивний Альфи Лебедя [Микола Дашкієв] (epub) читать постранично, страница - 3

Він вірив у свою мрію, зумів захопити нею колектив обдарованих учених. Довгі роки тривали
марні пошуки. І от, нарешті, прийшов успіх.

Професор глянув на годинник. Чверть на десяту. Треба йти. Він хвилювався, однак узяв себе в
руки і зайшов до апаратної так, ніби нічого не сталося.

— Все готове?

— Так, — відповів йому вже немолодий мужчина, головний інженер обсерваторії. — Все готово,
Микито Семеновичу.

Вони подивилися один одному в вічі, міцно потиснули руки. Скільки літ довелося чекати на цю
знаменну хвилину?! І чи виправдаються ж сподівання?

— Починай, Петре! — професор випростався, підійшов до пульта. — Запрошуй гостей.

Гості — найвидатніші вчені з усього світу, кореспонденти й кінооператори — заходили
поодинці, навшпиньках, наче боялись порушити урочистість моменту. Деякі з них озиралися круг себе
навіть з розчаруванням: вони сподівалися побачити щось надзвичайне, а це приміщення скидалося
швидше на лекційний зал, аніж на апаратну найбільшої в світі радіо-обсерваторії. Зручні м’які
крісла, звукоізоляційна обшивка стін, чималий екран з молочно-білого скла поруч запнутого чорною
завісою вікна — оце й усе. А де ж ті найточніші прилади, з допомогою яких здійснюється керування
телескопом, що важить кілька тисяч тонн? Де та надпотужна апаратура, яка перетворює потік
електричної енергії в “пакети” радіохвиль?

Професор перехопив один із запитливих поглядів і посміхнувся:

— Не дивуйтесь, друзі. Це, власне, не апаратна. Апаратура телескопа, весь його “електронний
мозок”, міститься в герметичному сховищі глибоко в надрах гори. Тут тільки головний пульт.

Пролунав дзвінок. В апаратній згасло світло. Лише над пультом тьмяно горіла лампа під
темним ковпаком.

— Пробачте, друзі, - сказав професор, — автомат нагадує, що час починати… Увага!.. — він
пильно придивлявся до стрілок хронометра, і коли вони показали точно 21.30, натиснув на кнопку. —
Перша станція — струм!.. Друга станція — струм!

Це був тільки вступ: зараз уся енергія двох потужних атомних електростанцій ішла на те, щоб
нагріти випромінювачі циклофорів, перш ніж у головний контур ринуть імпульси справді космічного
масштабу.

— Увага!.. Всім на Єдиній Високовольтній Мережі!.. Ввімкнути автомати на перемикання!

Тихо-тихо в апаратній. Всі розуміють надзвичайну урочистість моменту: ось зараз, через
кілька секунд, на території всього Радянського Союзу аж на півгодини зупиняться майже всі
електродвигуни, погаснуть електричні лампи, замовкнуть радіостанції та телецентри. Вся могутня
енергія Єдиної Мережі рине в циклофори радіотелескопа; цілих півгодини вируватиме в його
незліченних “магнітних пляшках” розжарена до внутрізоряних температур плазма, і аж тоді
відбудеться прорив у Великий Космос, далеко-далеко за межі Сонячної системи.

— Лінії приєднано, — сухо повідомив автомат. — Все гаразд.

“Все гаразд”! — повторив у думці професор Чухрай. Чомусь знову пригадалась ота залізнична
станція під Курськом. Зараз над нею нависає така ж глибока чорна темрява, як і тоді, в
дев’ятнадцятому році. Та тільки все, все по-іншому.

— Так ось, друзі, - сказав він опам’ятавшись. — Дві години тому ви переглянули оригінали
знімків вічно оповитої хмарами Венери. Розжарені бескиддя скель, грімкотливі вулкани, віковічна
напівтемрява… Розвіялась на порох остання надія оптимістів, які сподівалися знайти братів по
Розуму в нашій Сонячній системі. Але це й закономірно: надто суворі обмеження накладає природа на
умови існування живого білка, а можливість небілкових форм життя й досі лишається нічим не
обгрунтованою гіпотезою… Продемонстровані вам знімки було зроблено з допомогою нашого малого
телескопа, — вони тьмяні й дрібномасштабні. Сьогодні ми могли б показати вам поверхню Венери
зблизька, ви одержали б змогу роздивитись кожен камінчик. Але така розвага — надто дорога і
навряд чи потрібна. Ми запросили вас для іншого. Ви будете свідками першого, найграндіознішого в
історії людства експерименту, спроби перекинути міст через безодню часу й простору між двома
цивілізаціями.

Професор зробив паузу і натиснув на одну з кнопок. Темно-фіалковим сяйвом спалахнув екран,
срібними цяточками зарясніли на ньому зорі. Під двома з них вималювались назви: “Земля” і “Альфа
Орла”.

— Два роки тому, — продовжував Чухрай, — наша обсерваторія опублікувала повідомлення, що з
боку зорі Альтаїр, або Альфи Орла, як називають її астрономи, на Землю періодично надходять дуже
слабкі радіосигнали, не схожі на звичайні радіошуми Космосу. Більш ніяких повідомлень в пресу ми
не давали. А тепер я можу сказати, що з допомогою новітньої спеціальної апаратури ми не тільки
посилили ці сигнали до потрібного рівня, але й визначили їх природу. Це були