Унiверсальнi лiки [Игорь Маркович Росоховатский] (doc) читать постранично




- Петрик боягуз! - дзвенить Олегів голос.
- Злякався! Ага, Васька злякався! - пискливо вторує Ніна.
Я вдаю, що не чую.
Почни доводити - ще більше дражнитимуть.
А Васько намагається триматися від мене якнайдалі. Хто-хто, а він знає, чи боюся його. Дуже добре знає. Проте машинку все ж поцупив. Ту саму, яку зробив мені батько. Всі хлопці милувалися нею. Дверці відчинялися, мов справжні, кермо працювало - колеса повертало. Такої машинки в магазині не купиш. Таку може зробити лише мій татко! Я чув одного разу, як дядько Вітя шанобливо говорив йому: “Бути б тобі генеральним конструктором, а не комбайнером”. А татко засміявся і відповів: “Там є голови трохи більші за мою...”
Після уроків Васько перший з класу вискочив. І слід захолов. Шукай вітра в полі.
А я додому один пішов, щоб хлопці не дражнили. Іду повз кущі біля озера, чую шум якийсь, бібікання. Немов машина. І голос знайомий...
Тихенько кущі розсунув, дивлюся - Васько моєю машинкою грається. Портфель на гараж перетворив. З підручників та зошитів автостраду проклав.
Підвів Васько голову - мене побачив. Схопив машинку, за спину сховав. Знітився. Чекає, що зараз одержить по заслузі.
Однак я таткові слова пам’ятаю. Він ними не розкидається.
Дуже свербіли в мене руки. Я їх навіть потер одну об одну і про всякий випадок до кишень заховав.
- Батько мені другу зробить, - сказав я Васькові, старанно відводячи очі від машинки. Навіть примружився трішки. - А цю... Вважай, що я тобі її подарував...
Обернувсь я круто, пішов звідти., Швидко пішов, аби тільки не передумати. Ще й гілка по очах стьобнула. Таткові слова згадав, що Васька жаліти треба. У нього батька немає, мама часто хворіє.
Підійшов я до верби, що росте перед поворотом дороги, як раптом із-за неї назустріч мені хтось рушив. Спочатку я й не розгледів - хто. А потім бачу - дві постаті, неначе з густого туману зліплені.
- Не бійся, хлопчику, - обізвався перший незнайомець.
- Не треба нас боятися, - підхопив другий. - Ми не заподіємо тобі зла.
- Так я і злякався, - відповідаю, а сам міцніше ногами в землю впираюся. - Я знаю, хто ви такі.
- Знаєш? - здивувався перший.
- Звичайно. На людей ви не схожі. Значить, ви - жителі іншої планети, інопланетяни. Я про вас оповідання фантастичні читав. А звідки ви прилетіли?
- Він знає! - зрадів перший.
- Знає, знає, розумний хлопчик! - підтвердив другий. - Ми прилетіли з шістнадцятої планети сузір’я Стрільців. Ось уже сотні років ми мандруємо серед зірок, шукаємо, хто б нам допоміг.
Стільки смутку було в його голосі, що мені стало шкода незнайомця.
- Чим же я зможу вам допомогти?
Вони обоє стрепенулися:
- Це він! Безсумнівно. Той, хто нам потрібен!
- Ми вже давно спостерігаємо за тобою, - сказав другий. - Ми бачили, як ти повівся зі своїм товаришем. Ти - добрий. Тож допоможи і нам, нашій планеті.
- Я? Допомогти цілій планеті?
- Так, так, саме ти. - Він навіть став пританцьовувати на радощах. - Як добре, що ми тебе знайшли!
- У нас на планеті виникла жахлива епідемія, добрий хлопчику, - почав пояснювати його товариш. - Жителі втрачають розум, накидаються один на одного й відбирають різні речі, або навпаки - забиваються у далекі закутки, в печери, і не виходять звідти місяцями. Заводи й фабрики зупинилися, поля здичавіли. Лікарі не ходять до хворих, шофери та машиністи відмовляються возити пасажирів. Помирають тисячі...
- Тоді вам треба якомога швидше потрапити до Степана Гнатовича. Це головний лікар нашої лікарні. Він такий хороший лікар, що кращого й не знайдете.
- На нашій планеті теж багато гарних лікарів, - сказав перший.
- Найкращих спеціалістів. Таких немає і в сусідніх сузір’ях. Багато з них училися по двісті років, - додав другий. - У наших клініках - найкращі, найсучасніші прилади.
- Але раз так, то хто ж вам допоможе? - здивувався я.
- Ти, добрий хлопчику, ти! Як добре, що ми тебе знайшли. - Він дістав звідкись маленький прилад з екраном і попрохав: - Дивись уважно на екран.
- Думай про тих, кого побачиш на ньому. Бажай їм допомогти, - підхопив його товариш.
На екрані замиготіли тіні, з’явилося чиєсь обличчя у сльозах. Потім я побачив безліч таких істот, як мої нові знайомі. Одні були в лікарняних палатах, інші - у своїх будинках, заставлених різними речами, треті - у похмурих печерах. Але всім було однаково погано Я страждав від того, що нічим не можу допомогти Діти не гралися на майданчиках, а поховались у будинки й печери. Мабуть не тільки я, а й уся наша жовтенятська зірочка, навіть уся піонерська дружина нічого б не придумали.
- Мені дуже жаль, - сказав я інопланетянам, - але я не можу придумати, як вам допомогти. Може, з батьком порадитися...
- Ти вже допоміг! - вигукнув інопланетянин. - Дивися сюди!
На екрані я побачив тих же істот, тільки почували вони себе вже значно краще. Он якісь двоє взялися за руки і усміхаються. Он один обійняв іншого, неначе після розлуки...
- Їх урятовано! Тепер вони почнуть трудитися. От уже працює система енергопостачання! - радісно вигукнув інопланетянин. - Уся наша могутня техніка знову