Кантика для Лейбовіца [Уолтер Майкл Миллер младший] (fb2) читать онлайн

Уолтер Міллер-молодший Кантика^[1] для Лейбовіца

присвята — лише

подряпина де свербить:

АННІ, на грудях в якої лежить РЕЙЧЕЛ

і ніби муза

править моєю недоладною піснею та хіхікає поміж рядків

З благословенням, Дівчинко!

В.

Подяки

Усім, із чиєю допомогою в різний спосіб ця книга стала можливою, автор висловлює свою вдячність, особливо й недвозначно таким особам: подружжю Міллерів-старших, добродіям Донові Конґдону, Ентоні Баучеру та Алану Вільямсу, доктору Маршалу Тексі, превелебному Елвінові Бурґґраффу (отці-павлісти), свв. Франциску, Кларі та Марії за те, що відомо тільки їм.

Fiat Homo^[2]

Розділ 1

Брат Френсіс Джерард із Юти, говіючи в пустелі під час Великого посту, міг так ніколи і не віднайти благословенних записів, якби не зустрів прочанина із пов’язкою на крижах.

Ще ніколи брат Френсіс не бачив пілігрима із пов’язкою на крижах, але оговтавшись від холодку по спині, коли чоловік об’явився далеко на горизонті (мерехтлива чорна риска у тремтливому розпеченому мареві), одразу ж упевнився, що цей був саме такий. Без ніг, але з маленькою голівкою, риска матеріалізувалася над дзеркальною гладінню розбитого шляху і з наближенням радше звивалася, аніж просто прямувала, змусивши молодого новіція^[3] вчепитися у розп’яття на розарії та раз чи два пробурмотіти «Ave Maria»^[4]. Риска нагадувала дрібний привид, породжений демонами спеки, що вгризалися в землю рівно опівдні, коли всі створіння, здатні пересуватися пустелею (хіба окрім грифів і кількох монастирських відлюдників, як-от Френсіс), зарилися тихенько в нори чи сховалися під каменем від нестямного сонця. Лише хтось жахливий, хтось надзвичайний чи несповна розуму за власної волі піде цим шляхом ополудні. Брат Френсіс швиденько проказав молитву до святого Рауля Циклопа, покровителя мутантів, для захисту від його нещасних підопічних. (Кому ж не відомо, що в ті часи землею ходили почвари? Адже будь-хто, народжений живим, за законом Церкви і природи, приречений на стражденне життя, і ті, котрі його породили, його і плекали до зрілих років. Закону не завжди слухалися, але частоти, з якою це відбувалося, було достатньо, аби підтримувати розсіяну популяцію дорослих монстрів, котрі часто блукали у найвіддаленіших пустельних землях, де нишпорили ночами навколо вогнищ степових подорожніх). Але врешті риска прохиталася крізь висхідні потоки жару на чисте повітря, де набула чітких рис далекого прочанина; брат Френсіс опустив розп’яття, зітхнувши: «Амінь».

Пілігрим виявився кістлявим стариганом із патерицею, в солом’яному брилі, зі скуйовдженою бородою та бурдюком для води через плече. Він жував і плював аж надто задоволено, аби здатися примарою, і був аж надто хирлявим і кволим як на людожера чи розбійника. А проте новіцій відскочив і зник із поля зору пілігрима, сховавшись за горою каміння, звідки міг спостерігати за прийшлим, а той за ним — ні. Зустріч незнайомців у пустелі відбувалася вкрай рідко, а тому слугувала приключкою для взаємних підозр і вимагала таємної підготовки з обох боків, доки не трапиться випадок, який доведе привітність або ворожість кожного. Зазвичай обивателі й незнайомі подорожні не ходили старою дорогою повз абатство частіше, ніж рази три на рік, і хоча оазис, якому абатство завдячувало своїм існуванням, міг зробити з монастиря природний заїзд для мандрівників, але тогочасні шляхи вели до нього нізвідки і в нікуди. Можливо, раніше цей відтинок віками слугував найкоротшим маршрутом від Великого Солоного озера до Старого Ель-Пасо^[5]; на південь від абатства його перетинала така ж смута потрощеного каміння, що простягалася зі сходу на захід. Перехрестя руйнував час, а не людина, принаймні останніми роками.

Пілігрим наблизився уже на відстань, з якої можна вітатися, але новіцій лишився за своєю купою скельних уламків. Крижі прочанина справді огортала пов’язка із брудної рогожі, і це була єдина його одежина, окрім капелюха та сандалів. Він наполегливо шкутильгав уперед, ніби на механічній нозі, помагаючи собі важким ціпком. Ритмічна хода виказувала в ньому людину, котра мала за плечима довгий шлях і не менший попереду. Проте входячи до древніх руїн, він уповільнив крок і вивідувально роззирнувся.

Френсіс пригнувся.

Кучугури, що лишилися від стародавніх будівель, не відкидали тіні, але попри те деякі великі брили могли трохи охолодити певні частини тіла таких мудрих у питаннях пустелі мандрівників, яким невдовзі показав себе паломник. Він швиденько відшукав поглядом камінь необхідних розмірів. Брат Френсіс схвально підмітив, що той не кинувся до брили і не рвонув її, а натомість зупинився на безпечній відстані і за допомогою палиці ніби важеля та меншого каменя як опори штовхав важезний уламок, доки з-під нього врешті-решт не виповзло, тріскочучи, якесь створіння. Із байдужим виразом на обличчі подорожній убив змію патерицею та відкинув убік трупик, що все ще звивався. Відправивши подалі жителя прохолодного закутка під каменем, пілігрим незвичним чином скористався його місцем, перевернувши брилу. Тоді трохи підняв свою пов’язку на крижах, всівся морхлим задом на порівняно свіжу поверхню, скинув сандалі і поставив ступні на пісок там, де раніше був цей прохолодний закуток. Трохи відпочивши, він почав крутити пальцями ніг, беззубо шкіритися і наспівувати щось під ніс. З часом у його мугиканні почулася пісенька на діалекті, невідомому новіцію. Втомившись від постійного сидіння навпочіпки, брат Френсіс нетерпляче смикнувся.

Співаючи, пілігрим видобув із клумака коржик і шматок сиру. А тоді спинився, підвівся на мить і неголосно, гугняво промекав місцевою говіркою: «Слався, Адонай Елогім^[6], Царю над усім, хто здіймає хліби над землею». Скінчивши мекати, він знову всівся і продовжив трапезу.

Мандрівник справді пройшов довгу путь, думав брат Френсіс, який не пригадував поруч жодного краю, де монарх носив би таке незвичне ім’я і мав би такі дивні претензії. Стариган здійснював спокутне паломництво, припустив новіцій, можливо, до санктуарію в абатстві^[7], хоча саме місце не мало офіційного визнання, як, власне, і його «святий». Френсіс не міг знайти іншого пояснення для присутності пілігрима тут, на шляху в нікуди.

Прочанин неспішно жував свій хліб із сиром, а послушник, чий переляк розвіювався, ставав усе менш обережним. Ритуал маломовності під час Великого посту не давав йому права ініціювати розмову зі старим, але якщо він залишить свій сховок за купою каміння до того, як мандрівник піде, то той його неодмінно помітить або почує, а от братові Френсісу було заборонено покидати район свого скиту до кінця Посту.

Усе ще трохи вагаючись, новіцій прочистив горло і звівся.

— Овва!

Коржик із сиром підлетіли в повітря. Стариган схопився за палицю і скочив на ноги.

— Хотів підкрастися до мене, он як!

Він погрозливо махнув ціпком у сторону постаті в капюшоні, яка раптом вигулькнула із-за купи скельних уламків. Брат Френсіс помітив, що на товстому кінці патериці виднівся шип. Новіцій тричі вклонився, проте пілігрим не зважив на ці почесті.

— Стій, де стоїш! — рикнув той. — Тримайся на відстані, каліко. У мене нічого для тебе немає, хіба ти за сиром прийшов, тоді можеш його забрати. А якщо хочеш м’яса, то в мене самі кістки, але за них я боротимусь. Ану киш! Киш!

— Зажди... — проказав Френсіс і змовк. Добропорядність, або навіть звичайна ввічливість, могли переважити мовчазний ритуал під час Посту, якщо обставини вимагали розмови, але він завжди трохи нервував, коли доводилося порушувати тишу самому. — Я не каліка, добрий простаче, — продовжив він із шанобливим звертанням, а відтак відкинув капюшон, аби показати чернечу зачіску, та підняв руку із розарієм. — Ти це розумієш?

Іще кілька секунд стариган, ніби кіт, лишався у бойовій готовності, вивчаючи обгоріле на сонці обличчя юнака. Природно було, що прочанин помилився. Почвари, які шастали віддаленими пустелями, часто вдягалися в капюшони, маски або широкі балахони, щоби приховати потворність.

Серед них траплялися й такі, чия потворність не обмежувалася тілом, такі, хто розглядав мандрівників як стабільне джерело впольованого м’яса.

Швидко оглянувши хлопця, пілігрим випростався.

— А, ти один із тих, — він обперся на патерицю і насупився. — Це абатство Лейбовіца он там? — поцікавився чоловік, махнувши у бік віддаленої групки будівель на південь.

Брат Френсіс чемно схилив голову і кивнув.

— А що ти тут робиш серед руїн?

Новіцій підняв шматок каменя, подібний до крейди. З погляду статистики малоймовірно, щоби подорожній виявився грамотним, але послушник вирішив спробувати. Оскільки місцеве просторіччя не мало ні алфавіту, ні орфографії, він на великому пласкому камені надряпав латиною: «Каяття, всамітнення, тиша», а нижче додав те саме іншою стародавньою мовою. Хлопець сподівався, що попри його невизнану жагу до спілкування з кимось, старий зрозуміє і залишить його самотньо поститися.

Пілігрим криво усміхнувся, дивлячись на напис. Це був навіть не смішок, а якесь фаталістичне мекання:

— Кгхм-хмм! Усе ще пишете задом наперед, — констатував він, та навіть якщо й зрозумів текст, то не повважав за потрібне це визнати. Чоловік відклав патерицю, знову сів на камінь, підняв з піску хліб та сир і почав їх чистити. Голодний Френсіс облизався й відвернувся. Від Попільної середи він нічого не їв^[8], крім кактусових плодів і жмені висохлої кукурудзи; піст передбачав досить суворі правила голодування й помірності.

Помітивши дискомфорт юнака, прочанин переломив накладанець і запропонував частину братові Френсісу.

І хоча запаси рідини у новіція були мізерними, і він геть зневоднився, його рот нараз наповнився слиною. Хлопець просто не міг відвести очей від руки з їжею. Всесвіт стиснувся, а його геометричний центр прикипів чітко до того виваляного в піску шматочка чорного хліба та блідого сиру. Сам диявол змусив м’язи його лівої ноги ступити крок уперед. Той же ж спокусник запанував над м’язами його правої ноги і переставив її вслід за лівою, а тоді скерував мускулатуру правиці, змусивши новіція торкнутися руки старого. Пальцями він зачепив їжу і, здавалося, навіть відчув її смак. Його напівживе від голоду тіло мимохіть здригнулося. Юнак заплющив очі і побачив владику абата, котрий дивиться на нього і ляскає батогом. Коли б тільки послушник не намагався уявити Святу Трійцю, лик Бога-Отця завжди заступав настоятелеве обличчя, зазвичай дуже сердите в уяві Френсіса. За спиною панотця палав огонь, звідки сповнений смертельної агонії погляд преподобного мученика Лейбовіца вергав полум’я на постувальника, заскоченого в момент слабкості перед сиром.

Новіція знову струсонуло.

— Apage Satanas^[9]! — прошипів він і, відскочивши, впустив харчі. Без попередження хлопець бризнув на старого святою водою з маленького фіала, що його ховав у рукаві. На мить пілігрима не можна було відрізнити від Антихриста в затьмареній пекучим сонцем уяві молодика.

Несподівана атака на сили темряви та спокуси не мала жодних надприродних наслідків, а от наслідки природні виявилися ex opere operate^[10]. Прочанин-Вельзевул не вкрився сірчаним димом, а натомість булькнув, густо почервонів і жахливим голосом розреготався в обличчя Френсісові. Втікаючи від ударів шипастої патериці, новіцій перечіпався через сутану, і вцілів лише тому, що чоловік забув свої сандалі. Спершу стариган, кульгаючи, кинувся було на юнака, але раптом застрибав, наче зайчик-побігайчик. Раптом згадавши про розпечене каміння під босими ногами, він зупинився і задумався. Коли брат Френсіс зиркнув через плече, то чітко вирізнив, як пілігрим, підскакуючи на кінчику великого пальця, завершив свій відступ до прохолодної місцини.

Присоромлений від аромату сиру, що все ще тримався на пальцях, і шкодуючи про свій нераціональний акт екзорцизму, послушник пірнув назад у самопризначені труди посеред старих руїн, а прочанин тим часом охолоджував ноги і задовольняв лють, жбурляючи у юнака, коли той з’являвся у полі зору посеред куп уламків, першим-ліпшим каменем. Зрештою рука старого втомилася, тож він просто став удавати, нібито замахується, а коли Френсіс вже не ухилявся, бурчав і брався за свою трапезу.

Новіцій блукав туди-сюди руїнами, раз по раз дибаючи непевною ходою в сторону епіцентру своїх трудів, стиснувши в болючих обіймах брилу завбільшки як власна грудна клітка. Пілігрим спостерігав, як хлопець вибирав камінь, вимірював його руками, а тоді відмовлявся від нього на користь іншого, після чого важко витягав брилу із купи уламків та, спотикаючись, волочив її. Коли новіцій ступив усього кілька кроків, один камінь вислизнув у нього з рук; він раптом присів і опустив голову між колінами, очевидно намагаючись не зомліти. Трохи віддихавшись, юнак підвівся знову і покотив брилу куди потрібно. Він усе ще продовжував свої труди, коли старий покинув витріщатися і запозіхав.

Сонце плювалося полуденним прокляттям на висушену землю, знищуючи будь-яку вологу. Френсіс же гарував, незважаючи на спеку.

Коли мандрівник змив кількома бризками з бурдюка пісок на коржику та сирі, він узувся в сандалі, підвівся, закректав і пошкандибав через руйновище до місця, де працював новіцій. Помітивши наближення старого, брат Френсіс відбіг на безпечну відстань. Пілігрим глузливо потрусив шипастим ціпком, але здається, його більше цікавила кам’яна кладка молодика, ніж помста. Він спинився, аби роззирнутися в хлопчачому лігві.

Використовуючи палицю як мотику, а руки замість лопати, біля східного краю руїн Френсіс викопав неглибокий рівчак. Ще в перший день посту він накрив яму купою хмизу, і вночі вона його захистила від пустельних вовків. Але чим довше новіцій тут перебував, тим більше лишав слідів навколо, аж поки вовки, що нипали тут поночі, не почали сповзатися доокруж і, щойно згасало вогнище, навіть ритися біля його купи хмизу.

Спершу Френсіс пробував розохотити їх від нічного промислу, насипавши якнайбільше гілок над рівчаком і тісно оточивши його камінням. Але минулої ночі щось застрибнуло на його купу хмизу та завивало, в той час як юнак лежав унизу і тремтів. Після того він вирішив укріпити своє лігво, і на підвалинах першого кола брил почав будувати стіну. Підрісши, мур похилився всередину, та оскільки загорода була приблизно овальної форми, камені в кожному наступному ряду лягали все густіше, опираючись один на одного, і не давали стіні завалитися. Тепер брат Френсіс сподівався, що, уважно підбираючи уламки та комбінуючи ними, добре конопатячи багном та ущільнюючи його камінцями, йому вдасться замкнути купол. І єдиний прогін нічим не підпертої арки, що всупереч гравітації здіймався над лігвом, став символом його амбіцій. Послушник заскавулів, наче цуценя, коли пілігрим з інтересом погупав ціпком по склепінню. Поки прочанин її оглядав, новіцій, переймаючись за свою господу, підійшов ближче. На зойк юнака він відповів змахом палиці й лютим криком. Брат Френсіс умить наступив на край ряси і сів. Стариган реготнув.

— Кгхм-хмм! Тобі знадобиться уламок нестандартної форми, аби закласти ту частину, — мовив він і постукав патерицею туди-сюди по прогалині у найвищому ярусі каменів.

Юнак кивнув і відвернувся. Він усе ще сидів на піску і своєю мовчанкою та поглядом додолу сподівався показати старому, що не може ні теревенити, ні приймати із задоволенням будь-чию присутність у місці свого скоромного всамітнення. Новіцій почав шкрябати сухою галузкою на піску: «Et ne nos inducas in...»^[11]

— Я ж тобі поки що не пропонував перетворити ці каменюки на хліб, хіба ні? — обурився літній мандрівник.

Брат Френсіс одразу ж підвів очі. Он як! Старий таки міг читати, і до того ж знав біблійні тексти. Ба більше, його зауваження свідчило, що він розуміє як імпульсивне використання свяченої води, так і причини, з яких послушник тут перебував. Тепер уже усвідомивши, що пілігрим його дражнить, послушник знову перевів погляд під ноги і став чекати.

— Кгхм-хмм! Тож тобі треба дати спокій, так? Ну, тоді я, певно, маю рушати. Скажи, чи дозволять твої брати в абатстві трохи відпочити стариганові у їхній тіні?

Френсіс кивнув.

— А ще вони поділяться їжею і водою, — тихо додав він з доброї волі.

Подорожній усміхнувся.

— За це я знайду тобі уламок, аби перш ніж я піду, ти міг прикрити цю щілину. Бог у поміч.

«Але не варто...» — протест помер, не встигши народитися. Брат Френсіс спостерігав, як чоловік повільно кульгав далі. Пілігрим блукав поміж куп жорстви. Раптом спинився роздивитись якийсь уламок і поштурхати його палицею. Юнак не вагався в марності цих пошуків, оскільки сам він прочесав тут усе зранку. Зрештою вирішив, що простіше буде розламати й перебудувати останній рівень, аніж знайти опорний камінь, що за формою нагадував би пісковий годинник. І звісно ж, прочанинові скоро урветься терпець і він побреде собі далі.

Тим часом послушник спочивав. Він молився про відновлення того внутрішнього просвітлення, що було метою його посту, — чистого пергаменту духу, на якому могли би проступити слова покликання. Це станеться, якщо та інша Безмежна самотність, якою був Бог, простягне Свою руку і торкнеться його власної мізерної людської самотності та відзначить його піст. «Мала книга», яку пріор Черокі лишив йому минулої неділі^[12], допомагала медитувати. Цій книзі було сотні років і називалася вона «Libellus Leibowitz»^[13], хоча авторство самому преподобному приписували до певної міри за традицією.

— «Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis...^[14] О Господи, надто мало любив я Тебе в часи моєї юності, а тому в літах тужу безмірно. Дарма я тоді втікав від Тебе...»

— Агов! Гей, там! — почулося із-за купи жорстви.

Брат Френсіс кинув оком, але не побачив прочанина. Знову опустив погляд на сторінки.

— «Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me...»^[15]

— Агов, хлопче! — гукнув той знову. — Я знайшов тобі камінь, має підійти.

Поглянувши у ту сторону, послушник помітив, як старий махає йому ціпком із-за каміння. Зітхнувши, новіцій повернувся до читання.

— «О inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum...»^[16]

Із-за уламків почулося роздратоване:

— Ну, добре, як тобі заманеться. Я відмічу камінь і встромлю поруч паличку. А пробуватимеш його чи ні — це твоя справа.

— Дякую, — зітхнув юнак, але навряд чи стариган його почув. Хлопець продовжив працювати з текстом:

«Libéra те, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis...»^[17]

— Ну то ось він! — крикнув пілігрим. — Із позначкою і патичком. І бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі. Олла-аллей!

Незабаром після того, як останній вигук пролунав і змовк, брат Френсіс побачив, що старий поплівся шляхом до абатства. Новіцій прошепотів йому коротке благословення і помолився за безпечні мандри.

Знову всамітнившись, Френсіс відніс книгу до барлогу і повернувся до безсистемної кам’яної кладки, все ще не завдаючи собі клопоту і навіть не глянувши на знахідку прочанина. Хоча охляле тіло натужно силкувалось і хиталося під вагою брил, його розум, наче машина, повторював молитву про впевненість у своєму покликанні:

«Libéra те, Domine, ab uitiis meis... Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав тільки Твоєї волі та пильнував на Твої заклики... ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius si digneris me vocare. Amen».

«Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав...»

Зграї купчастих хмар, що поспішали віднести вологе благословення горам, жорстоко обманули висохлу пустелю, тільки час від часу затуляючи сонце й відкидаючи темні тіні на вимордувану землю. Вони дарували нетривалий, але бажаний відпочинок від палючого проміння. Коли тінь хмари пробігала руїнами, юнак швидко працював, доки знову не виходило сонце. А тоді повертався до роботи із наступною вовняною купою, що затуляла від жароти.

На знайдений пілігримом уламок брат Френсіс врешті наткнувся майже випадково. Блукаючи навколо, він перечепився через патичок, який стариган устромив у землю як позначку. І ось він уже стоїть на колінах і розглядає пару карлючок, чітко накреслених на старому уламку: לצ.

Мітки були так ретельно зроблені, що Френсіс одразу зрозумів: це символи, — але поміркувавши над ними кілька хвилин, він так нічого і не второпав. Може, це відьомські знаки? Але ж ні, стариган гукнув йому «Бог у поміч», відьмак би такого не вчинив. Новіцій витягнув уламок з-під жорстви і перекинув його. Купа слабко загуркотіла; маленький камінець поскакав схилом. Френсіс відскочив, щоб уникнути можливого зсуву, але це виявилося тільки секундне зрушення. Одначе там, звідки він дістав пілігримову брилу, тепер зяяла невелика чорна шпарина.

У таких часто хтось живе.

Але цю щілину, здається, настільки тісно затуляв уламок прочанина, що туди і муха б не просунулася, поки послушник його б не перекинув. Та все ж таки він знайшов палицю й обережно засунув її в дірку. Ціпок проникнув туди без перешкод. Коли хлопець це зрозумів, патик зісковзнув усередину і зник, здається, у ще більшій підземній порожнині. Далі було знервоване чекання. Нагору не виповзло нічого.

Юнак знову опустився на коліна й обережно понюхав нору. Не відчувши ні запаху тварини, ні смороду сірки, він скинув камінець в отвір і схилився послухати. Спочатку той цокнув у розколині в кількох футах унизу, а тоді знову покотився, аж раптом ударився об щось металеве і врешті стих десь углибині. Підземна порожнина виявилася розміром як кімната, це стало зрозумілим з луни.

Брат Френсіс невпевнено звівся на ноги і роззирнувся. Здається, все тепер стало інакше. Хіба окрім його супутника-грифа, який ширяв у височіні й останнім часом спостерігав за послушником настільки зацікавлено, що тепер і решта стерв’ятників періодично покидали свої території за обрієм і прилітали на розвідку.

Новіцій обійшов навколо купи ріні, але іншої діри не побачив. Тоді виліз на гірку поруч і глянув на дорогу. Пілігрим уже давно зник із очей. Старий шлях наче вимер, за милю на схід вигулькнув на мить брат Альфред, котрий ішов низьким схилом біля свого скиту у пошуках хмизу. Брат Альфред був глухий, як тетеря. Більше ніхто не потрапляв у поле зору. Френсіс не мав причин волати пробі, але роздуми про можливі результати такого крику (якщо необхідність все ж таки з’явиться) видавалися лише вправлянням у обачності. Добре оглянувши територію, молодик спустився з насипу. Краще поберегти дихання для втечі, ніж витрачати його на галас.

Він хотів закласти нору прочаниновим каменем, як і раніше, та прилеглі уламки трохи змістилися і брила вже не лягала бездоганно на своє місце. Окрім того, прогалина в найвищому ряді його особистого барлогу все ще не була заповнена; стариган мав рацію: і розмір, і форма уламка мали би підійти. Трохи провагавшись через страхи, юнак підняв його і поніс до свого лігва.

Камінь чудово пасував. Хлопець штовхнув кладку, аби перевірити її на міцність. Та втрималася, попри те, що удар спричинив незначний обвал на кілька футів нижче. Хоча новіцій, поки ніс брилу, вже трохи стер напис на ній, знаки все ще чітко вирізнялися і їх можна було скопіювати. Обвугленою паличкою, наче стилосом, брат Френсіс уважно перемалював позначки на інший уламок. Коли пріор Черокі здійснював недільний обхід по місцях усамітнення, то, вірогідно, міг би сказати, чи ці символи щось означали, себто були вони закляттям чи прокляттям. Боятися язичницьких талмудів заборонялось, але новіцію принаймні кортіло дізнатися, що за знак видніється над його нічліжкою, з огляду на вагу кладки, де його накреслили.

Хлопець працював і під час спеки пополудні. Якась частина його мозку постійно нагадувала про нору: цікаву, але водночас і страшну, та про те, як глухо відлунювали десь із-під землі камінці. Він знав, що навколишнє руйновище древнє. Подейкували, ніби ці аномальні кам’яні пагорби поступово руйнувалися завдяки поколінням монахів і випадковим подорожнім, людям, котрі потребували багато каміння, або тим, які шукали за уламками іржавої сталі, розбиваючи величезні частини колон чи плит і видобуваючи звідти древні смужки металу, дивним чином заховані серед скель жителями вже майже забутої світом епохи. Людина чи не повністю стерла обриси споруд, які поголос приписував давнішому періоду, хоча головний будівельник абатства і пишався своєю здатністю розрізняти специфічні риси колишньої забудови. А метал у скелях все ще лишався, треба тільки добре їх подовбати.

Абатство звели із цих же каменів. Після того, як кілька століть люди розбирали місцеві брили, Френсіс сумнівався, що під ними досі можна знайти бодай щось цікаве. І в той же час він раніше ніколи не чув про підвали чи підземні кімнати. Врешті він пригадав розповіді головного будівельника, котрий стверджував, нібито споруди в цій місцевості мурувалися швидко, їм бракувало глибоких підвалин, і загалом їх зводили на пласкій поверхні плит.

Уже завершуючи свій прихисток, брат Френсіс наважився повернутися до діри і взявся роздивлятися її. Хлопець не міг не поділяти переконання пустельника: коли є сховок від сонця, то в ньому хтось уже причаївся. І навіть якщо зараз нора порожня, до світанку туди хтось та й заповзе. З іншого боку, якщо там уже сидів господар, то, на думку юнака, з ним краще знайомитися завидна, ніж уночі. Навколо, здається, виднілися лише сліди новіція, прочанина і вовків.

Хутко вирішивши, він почав розчищати уламки й пісок навколо розколини. За півгодини роботи отвір все ще ніяк не поширшав, але припущення, що він мав би вести в підземну порожнину, підтвердилося. Дві невеличкі брили, наполовину вриті в землю обабіч шпарини, добряче притиснуло масою піску та дрібного каміння; притулившись над шахтою один до одного, камені й самі немовби потрапили у безвихідь.

Коли молодик підважував брилу вправо, сусідня хилилася вліво, і вже їх далі зрушити було неможливо. Все повторювалося, тільки навпаки, коли він штовхав каменюки в протилежному напрямку, проте це не заважало Френсісу борюкатися з уламками й надалі.

Аж раптом важіль вислизнув із руки, миттю телепнув хлопцеві по скроні і зник у раптовому обвалі. Від різкого удару новіцій поточився. Якийсь камінь, зрушений оповзнем, поцілив йому в спину, звалив із ніг і збив дихання. У голові промайнуло, чи не падає він бува в яму, аж тут юнак гепнувся животом на землю і припав до неї. Його оглушив рев каменепаду, який доволі швидко минув.

Засліплений пилом, брат Френсіс хапав ротом повітря і не наважувався поворухнутися — так різко заболіло в спині. Трохи віддихавшись, він зміг просунути руку під рясу і помацати плече, чи бува йому не поламало якихось кісток. На дотик воно не було гладким і пекло. З-під одягу хлопець випростав заюшену червоним руку. Він поворухнувся, тоді застогнав і знову ліг.

Над Френсісом тихо шурхотіли крила. Послушник підвів очі й побачив, як гриф моститься на купі уламків за кілька кроків. Стерв’ятник одразу ж здійнявся в повітря, а новіцій уявляв, що пташина спостерігає за ним ніжним материнським оком, наче стривожена квочка. Він швидко перекотився. Птахів зібралася ціла чорна зграя, і кружляли вони напрочуд низько, ледь не торкаючись верхівок скель, а коли він рухався, здіймалися вище. Вмить забувши про, здогадно, травмований хребет чи зламане ребро, новіцій невпевнено звівся на ноги. Темна ватага розчаровано піднялась у височінь на невидимих потоках гарячого повітря, а тоді розпорошилася і розлетілась по віддалених місцях небесного чергування. Інколи здавалося, що птахи (похмура варіація Утішителя^[18], на чий прихід очікував юнак) вже були готові спуститися замість Святого Духа, їхній спорадичний інтерес забирав у Френсіса останні сили, тож кілька разів повівши плечима, він урешті дійшов висновку: гострий камінь зоставив лише синець і подряпини.

Стовп куряви, що здіймався після каменепаду, розвіяло вітром. Пустельник сподівався, що хтось побачить це з вартової башти абатства і прийде на розвідку. У нього під ногами зяяв квадратний отвір — там, де насип з одного боку провалився в яму. Униз вели східці, але тільки верхні сходинки не вкрило лавиною, яка шість століть чекала на допомогу брата Френсіса, щоби завершити свій гуркітливий спуск. На одній зі стін сходової шахти висіла майже похована під уламками табличка, і напис усе ще читався. Зібравши докупи мізерні знання допотопної мови, він пошепки по складах проказав:

БОМБОСХОВИЩЕ-БУНКЕР ЦО

Максимальна місткість: 15

Запас провізії на одну особу: 180 днів; поділити на реальну кількість осіб. Після входу до сховища перевірити надійність замкнутого Шлюзу № 1 та його пломбування; система контролю та запобігання проникненню під’єднана до електричного струму з метою недопущення всередину заражених осіб; зовнішня світлова сигналізація — в режимі «УВІМКНЕНО»...

Решта ховалася під уламками, але Френсісу вистачило навіть першого слова. Він ніколи не зустрічав «Бомбу» і сподівався, що так триватиме і надалі. Точного опису монстра не збереглося, проте новіцій чув легенди про нього. Він перехрестився та позадкував із печери. Традиція каже, нібито преподобний Лейбовіц пережив зустріч із демоном Бомбою, який не відпускав його багато місяців, аж поки не відбулося вигнання біса, а потім і хрещення преподобного.

Брат Френсіс уявляв Бомбу напівсаламандрою, адже згідно з традицією, та потвора народилася в Огненнім потопі напівінкубом, що ґвалтував дів уві сні — хіба ж не називали досі почвар у цілому світі «дітьми Бомби»? Те, що демон міг спричинити всі можливі біди, які впали на Йова, було доконаним фактом, якщо не символом віри.

Новіцій у розпачі витріщався на табличку. Напис досить зрозумілий. Сам того не бажаючи, він вдерся до оселі (дай Боже, покинутої) не одного, а цілих п’ятнадцяти жахливих монстрів! Юнак схопився за фіал зі свяченою водою.

Розділ 2

— A spiritu fornicationis,

Domino, libera nos^[19].

Від блискавок і бур,

О Господи, борони нас.

Від кари землетрусу,

О Господи, борони нас.

Від чуми, голоду і війни,

О Господи, борони нас.

Від епіцентру,

О Господи, звільни нас.

Від кобальтового дощу,

О Господи, звільни нас.

Від стронцієвого дощу,

О Господи, звільни нас.

Від цезієвої зливи,

О Господи, звільни нас.

Від прокляття Бомби,

О Господи, звільни нас.

Від породження монстрів,

О Господи, звільни нас.

Від прокляття Мутантів,

О Господи, звільни нас.

A morte perpétua,

Domine, libera nos^[20].

Peccatores,

te rogamus, andi nos^[21].

Просимо Тебе, оборони нас,

Господи, почуй нас.

Просимо Тебе, відпусти нам гріхи,

Господи, почуй нас.

Просимо Тебе, приведи нас до істинного покаяння,

te rogamus, andi nos^[22].

Брат Френсіс пошепки наспівував фрагменти цих версикул у Літанії святих із кожним уривчастим видихом, обережно спускаючись сходами древнього Бомбосховища, озброєний усім, що мав, а саме: святою водою та імпровізованим смолоскипом, який запалив від жарин учорашнього вогнища. Хлопець вичікував понад годину, щоби хтось із абатства поцікавився, звідки потягло курявою. Ніхто не прийшов.

Майбутнім монахам Альбертинського ордену Лейбовіца^[23] не годилося покидати місце, де вони постили, навіть на нетривалий час, хіба що хтось із них серйозно захворів або йому наказували повертатися в абатство. Утеча ipso facto^[24] була би розцінена як відмова від обітниці довічного служіння. Брат Френсіс краще обрав би смерть. Таким чином, перед ним постав вибір: обстежити страшну яму до заходу сонця, або провести ніч у своєму лігві, не знаючи, що може причаїтися у сховищі, та прокинутися знову, аби сновигати в пітьмі. Із нічних небезпек вже вистачало й вовків, а вони ж бодай із плоті та крові. Створінь, зліплених із менш помітних субстанцій, він волів би краще зустріти завидна, хоча в яму світло вже майже не потрапляло, а сонце опустилося низько до обрію.

Уламки в сховищі утворили насип, вершина якого майже сягала горішніх сходинок, залишивши між каменями та стелею тільки вузьку щілину. Він сковзнув у неї ногами вперед і був змушений так і просуватися далі, оскільки схил виявився аж надто крутий. Тож просуваючись назустріч Невідомому, він намацував опору серед невтрамбованої товщі битої жорстви і так рухався у глибінь. Періодично, коли смолоскип згасав, юнак спинявся і нахиляв полум’я вниз, щоби вогонь поповз далі деревом. Під час таких пауз він намагався оцінити вірогідну небезпеку над і під собою. Майже нічого не було видно. Він спустився у підземну кімнату, принаймні третину якої засипали уламки, що скотилися сходовою шахтою. Каміння хвилями вкрило підлогу, потрощило деякі меблі перед очима і, напевно, поховало інші предмети. Послушник бачив побиті, перекошені металеві шафки, по пояс прикидані рінню. У дальньому кінці кімнати виднілися залізні двері, що мали би відкриватися до себе, але їх наглухо замурувало каменепадом. На полущеній фарбі все ще читалися трафаретні літери:

ВНУТРІШНІЙ ШЛЮЗ

ІЗОЛЬОВАНЕ ПРИМІЩЕННЯ

Очевидно, кімната, куди він спустився, — всього лише передпокій. Але що б там не ховалося за ВНУТРІШНІМ ШЛЮЗОМ, воно лишалося замурованим за кількома тоннами брил та припечатаними ними дверима. Приміщення і справді ІЗОЛЬОВАНЕ, хіба що туди вів іще один хід.

Спустившись завалом униз й упевнившись, що видимої загрози у передпокої немає, новіцій з острахом взявся досліджувати металеві двері, підсвічуючи собі смолоскипом. Під трафаретними літерами «ВНУТРІШНІЙ ШЛЮЗ» висіла менша побита іржею табличка:

УВАГА: Шлюз зачиняється тільки в момент, коли весь персонал опиниться всередині, і лише за умови дотримання всіх етапів процедури убезпечення згідно з інструкцією CD-Bu-83A. Після герметизації Шлюзу задля мінімізації вірогідної прямої дифузії тиск повітря у сховищі має перевищувати барометричні показники довкілля на 13,8 кПа Після герметизації шлюз автоматично розблоковується засобами контролю сервосистеми лише за однієї з перелічених умов: 1) якщо рівень зовнішньої радіації знизився до безпечного; 2) якщо вийшла з ладу система повторної очистки повітря і води; 3) якщо вичерпано запаси провізії; 4) якщо відмовила внутрішня система енергозабезпечення. Докладніше див. CD-Bu-83A.

Брата Френсіса дещо спантеличило попередження, проте він вирішив прислухатися до нього, тож не торкався дверей узагалі. Дивовижними машинеріями древніх не можна легковажити — це довів своїм передсмертним зойком вже не один копач.

Брат Френсіс звернув увагу на уламки, що лежали в передпокої століттями: вони здавалися темнішими й грубшими на дотик у порівнянні з камінням, що сьогодні провалилося в яму та було обпечене пустельним сонцем й обвітрене піщаними суховіями. Неозброєним оком було помітно, що валуни, які заблокували Внутрішній Шлюз, лежали там не від сьогодні, а з часів іншого каменепаду, давнішого, ніж саме абатство. Якщо в Ізольованому Приміщенні Бомбосховища ховався демон Бомба, то він, очевидно, не відчиняв Внутрішній Шлюз із днів Огненного потопу аж до Спрощення. Коли вже щось простояло закорковане металевими дверима так багато століть, то причин боятися, ніби воно вирветься крізь шлюз до Великої суботи, вкрай мало, думав Френсіс.

Смолоскип уже догорав. Знайшовши відламану ніжку стільця, юнак підпалив її від майже згаслого вогню, а тоді почав збирати шматки меблів для надійного багаття. І весь той час його не полишали думки про значення давнього напису: «Бомбосховище-бункер ЦО».

Як брат Френсіс швидко підмітив, його знання допотопної мови далеке від досконалості. Йому завжди було нелегко зрозуміти, як іменники іноді змінювали значення інших іменників. У латині, подібно до більшості простих діалектів цього регіону, конструкція типу servus puer значила абсолютно те ж саме, що і puer servus, і навіть у допотопній мові «хлопчик-раб» дорівнювало «раб-хлопчик». Та на цьому простота завершувалася. Він довго засвоював, що, наприклад, «лист-замовлення» не одне й те саме, що «замовлення-лист», а звичний датив мети або приналежності, як-от у випадку з латинським mihi amicus^[25], був відсутній у складних сполученнях на взірець «розрив-трава» чи «ракета-носій». Що ж могло значити це недоладне поєднання «Бомбосховище-бункер ЦО»? Новіцій труснув головою. Попередження на Внутрішньому Шлюзі говорило про їжу, воду і повітря, та вони точно не є предметами першої необхідності для почвар із Пекла. Іноді допотопна мова здавалася послушнику складнішою від середнього курсу ангелології чи теологічних обчислень святого Леслі.

Він розвів багаття на схилі купи каменів, звідки воно підсвітило темні закутки передпокою. Тоді пішов дослідити все, що не сховалося під уламками. Руїни на поверхні настільки знищили покоління сміттярів, що навіть археологам важко було би їх розрізнити. Проте підземних румовищ не торкав ніхто, хіба що рука невідомого лиха. Тут, здавалося, панували духи іншої епохи. У мертвій посмішці черепа, який валявся посеред брил у темному кутку, досі щирився золотий зуб: очевидний доказ того, що на сховок ніколи не натрапляли мандрівники. Вогонь, підстрибуючи, виблискував на золотій поверхні різця.

Біля всохлого річища у пустелі брат Френсіс не раз натрапляв на невеличкі купки людських кісток, начисто обгризених та вибілених сонцем. Він не був надто вразливим й очікував на щось подібне. Тому не злякався, побачивши в кутку кімнати череп; відблиск золота в його вищирі весь час приваблював око, коли юнак поглядав на дверцята (замкнені чи заклинені) поіржавілих шафок і смикав за шухляди (так само заклинені) побитого металевого столу. Сам стіл міг стати безцінною знахідкою, якщо в ньому лишилися документи або книжечка-дві, які пережили несамовиті багаття ери Спрощення. Поки новіцій намагався відчинити шухлядки, вогонь почав згасати, і хлопцеві здалося, нібито череп сам по собі тьмяно засвітився. Такий феномен не такий уже й рідкісний, але в темному підземеллі братові Френсісу від цього стало трохи моторошно. Він іще підкинув кілька деревинок і продовжив смикати й тягти стіл, намагаючись ігнорувати виблискування в пащі черепа. Послушника все ще насторожувала думка про Бомби, котрі можуть за ним спостерігати, проте він уже як слід оговтався від недавнього страху, аби розуміти: сховище, а конкретно цей стіл та шафки, можуть містити багаті реліквії тої епохи, яку теперішній світ зумисно відправив у забуття.

Саме Провидіння благословляло його. Знайти частку минувшини, яка уникла вогнища і посмітюх-мародерів, було нині рідкісною удачею. Звісно, завжди лишався ризик. Монастирські копачі, спраглі до старожитностей, бувало, виповзали з якоїсь нори під землею, тріумфально тягли чудернацький циліндричний артефакт, а тоді, миючи його або намагаючись зрозуміти призначення, натискали не на ту кнопку чи повертали не ту ручку і таким чином завершували весь почин без вигоди для духівництва. Лише вісімдесят років тому Вельмишановний Бедулл з очевидним захватом писав своєму владиці абату про залишки, за його власними словами, «пускового майданчика для міжконтинентальних ракет разом із кількома дивовижними підземними резервуарами», які віднайшла його мала експедиція. Ніхто в абатстві так і не зрозумів, що Вельмишановний Бедулл мав на увазі під «пусковим майданчиком для міжконтинентальних ракет», але владика абат, котрий правив у той час, постановив: монастирські антиквари під загрозою відлучення від церкви повинні відтепер уникати таких «майданчиків». Адже цей лист — останнє, що лишилося від Бедулла, його команди, його «пускового майданчика» і маленького селища, яке раніше виросло на тому місці. Цікаве озеро тепер прикрашало ландшафт, де колись стояло село: якісь пастухи відвели русло струмочка у бік кратера, щоб у ньому зберігати воду для своїх отар у часи посухи. Десяток років тому один мандрівник звідти розповідав, як чудово клює риба в ставку, та місцеві чабани подейкували, ніби в неї переселяються душі загиблих селян і копачів. Тому місцеві відмовлялися її ловити через Вдула — гігантського сома з глибин.

«...Так само забороняються будь-які розкопки, першочерговою метою яких не є внесення змін до Меморіалу», — закінчувалася постанова владики абата, а це означало, що брат Френсіс мав шукати у сховищі тільки книги і документи, але не мав права чіпати цікаві механізми.

Новіцій штурхав і смикав шухляди, периферійним зором спостерігаючи, як мерехтить і виблискує золотий зуб. Скриньки не піддавалися. Врешті він копнув стіл і нетерпляче зиркнув на череп: «Чому б тобі задля розмаїття не повишкірятися на щось інше?»

Але вищир нікуди не зник. Тіло із золотим зубом лежало головою між брилою та металевою скринею. Покинувши стіл, послушник заходився дертися крізь уламки, аби краще дослідити останки. Очевидно, людина загинула одразу, збита лавиною каменів і похована під їх уламками. Лише череп і кістки однієї ноги лишились на поверхні. Стегно зламане, потилиця розтрощена.

Брат Френсіс тихо помолився за небіжчика, відтак вельми обережно підняв череп і повернув, аби той витріщався на стіну. Погляд юнака впав на поіржавілу коробку.

Скринька мала форму ранця, певно, в ній щось носили. Вона могла багато для чого прислужитися, проте її нещадно потовкло каменюками. Хлопецьакуратно вийняв її з-під уламків і підніс ближче до вогнища. Замок зламався, та кришка намертво заіржавіла. Коли коробку потрясти, вона торохтіла. Контейнер навряд чи годився для пошуку книг чи паперів, але явно мав відкриватися й закриватися, значить, там могла ховатися крихта-дві інформації для Меморіалу. І попри те, пам’ятаючи долю брата Бедулла й решти, молодик побризкав скриньку святою водою, перш ніж спробувати її відкрити, і тримав древню реліквію настільки побожно, наскільки це взагалі можливо, вдаряючи каменем по заіржавілих завісах.

Урешті вони піддалися, і накривка відпала. З піддонів посипався різний металевий дріб’язок, зацокотівши по уламках: щось із висипаного безповоротно загубилось у щілинах. Але на дні, між рундучками, він побачив їх — документи! Після швидкої молитви вдячності хлопець зібрав стільки розкиданих залізячок, скільки зміг, і, нещільно прилаштувавши кришку назад та міцно затиснувши скриньку під пахвою, поліз схилом з уламків до сходового майданчика та вузького клаптика неба.

Після темряви сховища сонце сліпило. Він не звернув особливої уваги на те, що воно опустилося вже небезпечно низько на заході, й одразу ж почав шукати якусь пласку плиту. На ній він хотів висипати і розкласти вміст коробки, не боячись загубити щось у піску.

За кілька хвилин, умостившись на тріснутому шматку фундаменту, новіцій почав виймати з піддонів залізячки та скельця. Більшість виявилися маленькими циліндриками із дротяним вусиком на кінці. Такі він уже бачив раніше. В маленькому музейчику абатства їх було кілька штук різних розмірів, форми та кольору. Колись він бачив шамана гірських язичників, прикрашеного обрядовим намистом із такого добра. Горяни вважали їх «частинами тіла бога», легендарної Machina analytica^[26], шанованої як наймудрішої з їхніх богів. За їхніми переконаннями, ковтаючи одну з них, шаман ставав «непогрішним». Принаймні таким чином його народ із ним не сперечався, хіба що він ковтав якусь отруйну. Подібні штуки в музеї теж були зв’язані, проте утворювали не намисто, а складний і доволі безладний лабіринт на дні невеличкої металевої шухлядки, підписаної так: «Монтажна панель радіопередавача. Застосування невідоме».

На кришку футляра всередині була приліплена записка. Клей розсохся, чорнило вицвіло, а папір настільки потемнів від іржавих плям, що навіть гарний почерк було би важко прочитати, а цю цидулку надряпали нашвидкуруч. Послушник періодично на неї поглядав, звільняючи піддони. Імовірно, вона була написана допотопною мовою чи подібною до неї, але більшість повідомлення юнак розшифрував лише за півгодини:

Карле,

Сідаю на літак до [нерозбірливо] за двадцять хвилин.

Ради Бога, затримай Ем тут, доки не знатимемо точно, чи це війна.

Будь ласка! Спробуй внести її у запасний список до сховища. Посадити на мій літак її не виходить. Не кажи, чому я відправив її до тебе з цим ящиком мотлоху, але спробуй затримати, поки не дізнаємось [нерозбірливо] найгірше, один із дублерів не з’явиться.

І. Е. Л.

P S. Я запечатую замок і маркую кришку «ЦІЛКОМ ТАЄМНО», просто щоб Ем не зазирала всередину. Це перша-ліпша скринька з інструментом, яка трапилася під руку. Запхни її в мою шафку абощо.

Записка братові Френсісу здалася якоюсь поквапливою тарабарщиною, зараз його настільки розпирало від цікавості, що він ніяк не міг сконцентруватися бодай на чомусь одному. Востаннє кинувши оком на записку із закарлючками, послушник почав виймати піддони, щоби дістатися документів на дні. Лотки з’єднувалися на шарнірах і, вочевидь, мали виїжджати із коробки сходинками, але штифти поіржавіли і щоби витягти їх, новіцію знадобився короткий сталевий інструмент із футляра.

Вийнявши останній піддон, Френсіс благоговійно торкнувся паперів: тут лежало всього кілька складених документів, але це справжній скарб, бо ж вони уникли лютих багать епохи Спрощення, в яких навіть Святе Письмо скручувалося, чорніло й розвіювалося димом, поки неосвічений натовп тріумфально горлав і завивав. Він тримав крихкі й потріскані від часу документи, ніби святиню, ховаючи їх у рясі від вітру. Це була пачка грубих ескізів та схем із позначками від руки, два великі складені аркуші і маленька книжечка під назвою Мето.

Спочатку він дослідив короткі написи. Їх нашкрябала та сама рука, що й лист, приклеєний до кришки, одначе й тут почерк виявився не менш жахливим. «Фунт пастроми^[27], — йшлося в одній із записок, — банка квашеної капусти, шість булок: скупитися додому для Емми». Інша нагадувала: «Не забути про Форму № 1040. Твоя тітонька Податкова». Ще на одному папірці були цифри у стовпчик, сума обкреслена, а з неї віднято іншу кількість і врешті зведено у відсотки, а нижче дописано: «Чорт!» Брат Френсіс перевірив підрахунки. У людини з паршивим почерком арифметика виявилася нівроку, але юнак і гадки не мав, чого можуть стосуватися ці цифри.

До Мето він поставився з особливою побожністю, бо назва її натякала на Меморіал. Перш ніж її розгорнути, послушник перехрестився і промовив Благословення тексту. Проте книжечка розчарувала. Новіцій очікував на друкований шрифт, та її лише вмережували рукописні імена, місця, цифри й дати. Останні починалися кінцем п’ятдесятих і закінчувалися початком шістдесятих років XX століття. І тепер це було точно! Вміст сховища походив із присмерків епохи Просвітництва. Це справді важливе відкриття.

Серед складених великих аркушів один був туго скручений у трубочку, і коли юнак спробував його розгорнути, папір почав розсипатися. Він зміг лише прочитати слова «ПРОГРАМА ПЕРЕГОНІВ» і більше нічого. Повернувши документ назад у футляр, щоби пізніше його реставрувати, він зайнявся другим складеним листом. Згини настільки кришилися, що хлопець наважився підглянути зовсім трошки, легенько роз’єднуючи сторінки і зазираючи між ними.

Здається, це була схема, але виконана вона білим по темному!

І знову його обійняло хвилювання від відкриття. Це автентичний креслюнок! А в абатстві не лишилося жодної оригінальної діаграми, лише кілька чорнильних факсиміле. Першодруки вицвіли давним-давно, вигоріли на світлі. Ніколи раніше Френсісові не доводилось бачити оригінал, та йому траплялося чимало перемальованих від руки репродукцій, аби одразу зрозуміти — це креслюнок, і хоча він увесь заплямований та пожухлий, після стількох століть його все ще можна прочитати завдяки повній темряві і низькій вологості сховища. Послушник перегорнув листок і раптом відчув роздратування. Ну що за ідіот спаплюжив безцінний документ? Хтось надряпав бездумні геометричні фігури і карикатурні писки по всьому звороту. Ну, що за безмозкий вандал...

Після хвильки роздумів злість минула. В ті часи креслюнків, певно, було як бур’яну, і потенційний шкідник ніхто інший, як сам власник коробки. Новіцій прикривав друковане зображення від сонця своєю тінню, намагаючись розгортати його далі. В нижньому правому кутку зображувався прямокутник із друкованими літерами, різними заголовками й датами, «номерами патентів», довідковими номерами та іменами. Погляд юнака ковзав списком, доки не натрапив на слова: «СХЕМУ РОЗРОБИВ: Лейбовіц І. Е.»

Він міцно заплющив очі й потрусив головою, доки йому не здалося, ніби вона зараз лусне. Тоді знову подивився. Текст нікуди не дівся, чіткий і ясний:

«СХЕМУ РОЗРОБИВ: Лейбовіц І. Е.»

Він знову перегорнув папір. Серед геометричних фігур і дитячих малюнків фіолетовим чорнилом охайно поставили штамп:

Ім’я було написано чітким жіночим почерком, не тими швидкими карлючками з інших папірців. Новіцій поглянув на ініціали в записці на кришці футляра: «І. Е. Л.» і знову на слова: «СХЕМУ РОЗРОБИВ...» Ті самі літери траплялися скрізь на документах.

Точилася дискусія, абсолютно гіпотетична — преподобного засновника Ордену, якщо його врешті канонізують, варто іменувати святим Ісааком чи святим Едвардом. Хтось навіть вважав, нібито правильне звертання — святий Лейбовіц, бо донині його називали на прізвище.

— Beate Leibowitz, ora pro me!^[28] — прошепотів брат Френсіс. Руки його так страшенно трусилися, що це загрожувало знищенню документів.

Він знайшов реліквії святого.

Звісно, Новий Рим іще не проголосив Лейбовіца святим, але послушник був настільки в цьому впевнений, що навіть наважився додати: «Sancte Leibowitz, ora pro me!». Новіцій не став гаяти час на логічні розмірковування, а одразу дійшов висновку: саме Небо послало йому знак служіння. Він знайшов у пустелі те, для чого його туди відправлено: так розумів це брат Френсіс. Він має прийняти монарший постриг в Орден.

Забувши про попередження абата — не чекати, що служіння прийде в якійсь надзвичайній чи дивовижній формі, новіцій упав на коліна в пісок і взявся вигукувати молитву вдячності, обіцяючи, що його розарій пам’ятатиме десятки років замисли старого пілігрима, котрий вказав йому на брилу, яка привела до сховища. «Бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі», — сказав мандрівник. І лише тепер послушник зрозумів, що прочанин мав на увазі Голос із великої літери.

— Ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius, si digneris me vocare...

Хай абат вважає, що «голос» Френсіса говорив мовою обставин, а не мовою причин і наслідків. Хай Promotor Fidei^[29] стверджує, що до Вогненного потопу «Лейбовіц», імовірно, не було рідкісним прізвищем, і що «І. Е.» запросто може означати «Ікабод Ебенезер», а не «Ісаак Едвард». Для Френсіса відповідь лише одна.

Пустелею пролунав звук далеких абатських дзвонів: три удари, тоді пауза, тоді знову три і ще дев’ять.

— Angelus Domini nuntiavit Mariae^[30], — відгукнувся покірно новіцій, здивовано помітивши, що сонце перетворилося на жирний червоний еліпс, який уже торкався західного горизонту. Кам’яну стіну навколо свого барлогу він так і не завершив.

Тільки-но промовивши «Ангел Господній», юнак заховав документи в стару іржаву коробку. Поклик Небес не обов’язково передбачав Божий дар підкорення диких звірів чи дружбу з голодними вовками.

До того моменту, коли споночіло і заяскравіли зорі, його тимчасовий прихисток був настільки укріплений, наскільки це було можливо. А от чи захищений він від вовків, це ще треба перевірити. Це не забариться. Кілька разів він уже чув завивання. Багаття знову розгорілося, але за межами світлового кола лишалося надто темно, аби зібрати денну порцію плодів кактуса — Френсісового єдиного джерела харчування в усі дні, крім неділі, коли з абатства передавали кілька жмень висохлої кукурудзи. Робили це після того, як священик обходив місця послушництва зі Священним таїнством. Буква закону щодо служіння під час Великого посту не настільки сувора, як його практичне впровадження. На практиці закон зводився до звичайнісінького голодування.

Сьогодні, щоправда, голод турбував Френсіса менше, ніж його власне нетерпляче бажання побігти до абатства й оголосити новини про своє відкриття. Але зробити це — означало відмовитися від покликання, до якого він не так давно прийшов. Він мав сидіти тут увесь Піст, незалежно від того, служитиме далі чи ні, і продовжувати свою віґілію^[31], так ніби нічого незвичного не сталося.

Сидячи біля багаття, він замріяно поглядав у сторону, де лишилося «Бомбосховище-бункер ЦО», і намагався уявити базиліку, що вивищувалася би на тому місці. Фантазія тішила, та важко було уявити, щоби хтось обрав цей віддалений шматок пустелі центральним місцем майбутньої єпархії. Ну, а якщо не базиліка, то принаймні менша церковка — Церква Святого Лейбовіца над Диким краєм, — оточена садком і муром, зі святинею, до якої би стікалися ріки паломників із півночі, вбраних у пов’язки на крижах. «Отець» Френсіс із Юти показував би прочанам руїни, провадив би їх крізь «Шлюз № 2» у розкоші «Ізольованого приміщення» і далі — в катакомби Вогненного потопу, де... де... ну, після того він правитиме їм месу на кам’яному вівтарі, що містив би реліквію головного святого церкви... Шмат рогожі? Обривки зашморгу вішальника? Зрізаний ніготь із дна заіржавілої скриньки? А можливо, й «ПРОГРАМУ ПЕРЕГОНІВ». Та фантазія розвіялася. Шанси брата Френсіса стати священиком мізерні: Орден Лейбовіца не місіонерський і потребував лише священиків для абатства та кількох менших громад монахів доокруж. Ба більше, «святий» поки що офіційно лише преподобний, і ніколи формально святим не стане, хіба якщо представить іще кілька гарних вагомих див, якими підкріпить власну беатифікацію, що сама собою не означає непомильності, на відміну від канонізації, зате надасть можливість монахам Ордену Лейбовіца формально вшановувати свого засновника і покровителя не лише під час меси й літургії. Омріяна церковка зменшилася до розмірів придорожньої каплички, а ріка пілігримів всохла до цівочки. Новий Рим зайнятий іншими речами, скажімо клопотанням про формальне визначення Надприродних Дарів Пресвятої Діви Марії. Так, домініканці наполягали на тому, що Непорочне зачаття передбачало не лише здобуття нею внутрішньої благодаті, а ще й те, що Богородиця одержала надприродні сили, властиві Єві до Гріхопадіння; тим часом деякі богослови інших орденів хоч і погоджувалися із таким благим припущенням, та сумнівалися в тому, що йшлося якраз про такий випадок, зі свого боку переконуючи, нібито «істота» може бути «від народження невинною» і водночас не володіти жодними надприродними дарами. Домініканці з повагою приймали цю тезу, але переконували в тому, що їхня думка невіддільна від інших догм, як-от Успіння (надприродне безсмертя) і Безгріховність (яка передбачає надприродну непорочність) та чимало інших прикладів. У спробі вирішити цей диспут Новий Рим, здається, лишив справу із канонізації Лейбовіца припадати пилюкою на поличці.

Задовольнившись дрібною церквичкою преподобного та мілким струмком прочан, брат Френсіс почав куняти. Коли він прокинувся, від багаття вже лишилися самі жарини. Новіція огорнуло погане передчуття. Чи він сам-один? Юнак роззирнувся у всеохопній темряві.

З-за червонястих вугликів на нього дивився чорний вовк.

Послушник зойкнув і кинувся в укриття.

Цей крик, думав він, трусячись у своєму лігві з брил і хмизу — лише незумисне порушення мовчазного ритуалу. Він лежав, притискаючи до себе металевий футляр, і молився, щоби дні Посту минули якнайшвидше, а тим часом вовчі лапи шкреблися навколо його прихистку.

Розділ З

— ...А потім, отче, я ледь не взяв хліб і сир.

— Але ж не взяв?

— Ні.

— То гріховного діяння не відбулося.

— Мені так його хотілося, що я майже відчував смак.

— Свідомо? Тобто чи насолоджувався ти фантазією зумисно?

— Ні.

— Ти намагався її позбутися.

— Так.

— То й гріха зажерливості не було. Тож чому ти про це сповідаєшся?

— Бо потім я втратив над собою владу й оббризкав його святою водою.

— Що-що ти зробив? Навіщо?

Отець Черокі, вбраний у столу^[32], споглядав покутника, який стояв перед ним на колінах під розпеченим сонцем посеред пустелі. Священик дивувався, звідки в такого юного хлопчини (й не надто розумного, наскільки він міг виснувати) могла трапитися нагода, чи майже нагода, согрішити в повній ізоляції серед голої пустелі, вдалині від будь-яких розваг та очевидних джерел спокуси. Утрапити в халепу майже нереально, коли ти озброєний лише розарієм, кременем, складаним ножиком і молитовником. Принаймні так видавалося отцю Черокі. Та ця сповідь тривала вже надто довго, йому хотілося, щоб юнак уже закруглявся. Знову розгулявся артрит, та позаяк священик із собою на обходи брав переносний столик зі Святими дарами, то все ж таки волів стояти чи опускатися навколішки разом із покутником. Перед маленькою золотою скринькою із гостіями він запалив свічку, але вогник майже розчинився в яскравому сонці, а можливо, вітер його уже геть задув.

— Але вигнання нечистого зараз допустиме і без отримання чіткого дозволу згори. То про що ж ти сповідаєшся — про свою лють?

— І про неї також.

— На кого ти розлютився? На старигана чи на себе за те, що ледь не взяв харчі?

— Я... я не знаю.

— Ну, то вирішуй, — нетерпляче відповів отець Черокі, — звинувачувати себе чи ні.

— Я виню себе.

— У чому? — зітхнув Черокі.

— У зловживанні святинею в нападі гніву.

— «Зловживанні»? Ти не мав жодної раціональної причини підозрювати диявольський вплив? Ти просто розізлився й оббризкав його? Так, наче чорнилом бризнув у вічі?

Новіцій щулився і вагався, розуміючи сарказм священика. Братові Френсісу завжди нелегко давалися сповіді. Він ніколи не міг підібрати слів, щоб описати свої гріхи, і, намагаючись пригадати мотиви, безнадійно спантеличувався. Та й отець не допомагав зі своїм «звинувачувати себе чи ні», хоча й так очевидно, винуватив себе Френсіс чи не винуватив.

— Здається, на якусь мить я втратив здоровий глузд, — нарешті вимовив послушник.

Черокі відкрив рота, певно, збираючись обговорити це питання, але потім передумав:

— Зрозуміло. Що ще?

— Думки про зажерливість.

Священик зітхнув.

— Мені здавалося, це ми вже обговорили. Чи ти маєш на увазі якийсь інший момент?

— Учора. Мені трапилася ящірка, отче. Вся в жовто-блакитну смужку і з такими соковитими стегенцями завтовшки як палець, ще й пухкими. І я все думав, що смакуватиме вона, як курятина, засмажена до коричневого і хрустка зовні...

— Зрозуміло, — перебив священик. Його немолодим лицем майнула ледь помітна тінь відрази. Зрештою, юнак забагато часу проводив на сонці. — Ти насолоджувався цими думками? Не намагався позбутися спокуси?

Френсіс почервонів:

— Я... я намагався її вхопити. Але вона втекла.

— Тож це була не лише думка, але й дія. Це був єдиний раз?

— Ну, так, тільки раз.

— Отже, у думках і діях ти прагнув з’їсти м’ясо під час Великого посту. Будь ласка, зараз говори якомога конкретніше. Я гадав, ти добре розібрався зі своєю совістю. Іще щось?

— Багато чого.

Черокі здригнувся. Йому ще належало відвідати кількох відлюдників; він довго їхав по спеці, й коліна в нього нили.

— Будь ласка, викладай все чимшвидше, — пробурмотів він.

— Скверна, одного разу.

— У думках, на словах, чи в діях?

— Ну, цей суккуб, вона...

— Суккуб? А, вночі. Ти спав?

— Так, але...

— Тоді чому сповідаєшся в цьому?

— Через те, що було після.

— А що було після? Це було вже після пробудження?

— Так. Я й далі думав про неї. Продовжував уявляти раз за разом.

— Зрозуміло, хтиві думки, очевидно, вони приносили задоволення. Ти шкодуєш про це? Що ще?

Усю цю тривіальність священик чув безкінечно то від одного послушника, то від іншого, то від одного новіція, то від іншого. На думку Черокі, найменше, чим би йому міг зарадити брат Френсіс, — це викласти всі самозвинувачення у чіткій і структурованій формі, як «раз-два-три», без підказок і намацувань. Френсісу ж нелегко вдавалося формулювати, про що він хотів говорити. Панотець чекав.

— Здається, я знайшов своє покликання, але... — новіцій облизнув губи і вп’ялився у комашку на камені.

— Он як? — байдужим голосом відказав Черокі.

— Гадаю, так... Та чи вважатиметься гріхом, отче, що спочатку до написаного я поставився зневажливо?

Священик кліпнув. Написаного? Покликання? Що це за питання... Він кілька секунд розглядав серйозне обличчя послушника, а тоді насупився.

— Ви з братом Альфредом обмінювалися записками? — поцікавився він суворо.

— О, ні, отче!

— То хто ж і що писав?

— Преподобний Лейбовіц.

Черокі задумався. Хіба є в архівах древніх документів абатства манускрипт руки самого засновника Ордену? Оригінал? Трохи поміркувавши, він утвердився у думці: так, лишилося кілька уривків, які з усією обережністю зберігалися під замком.

— Ти говориш про щось, що сталося в абатстві? До того, як ти прийшов сюди?

— Ні, отче. Це відбулося он там, — він махнув головою вліво, — за три купи звідси, біля високого кактуса.

— І це вплинуло на твоє покликання, кажеш?

— Ну, так, але...

— Ти ж, очевидно, НЕ НАМАГАЄШСЯ зараз мені сказати, ніби отримав від преподобного Лейбовіца, мертвого уже шістсот років, письмове запрошення виголосити врочисту клятву? — відрізав Черокі. — І ти, крім усього, знехтував його листом? Пробач, але саме таке в мене складається враження.

— Ну, десь так і є, отче.

Черокі пхикнув. Передбачаючи подальшу реакцію, брат Френсіс видобув шматок паперу із рукава і простягнув священикові. Від давності документ кришився та вкрився плямами. Чорнило вицвіло.

— «Фунт пастроми, — зачитав Черокі, пропускаючи якісь незнайомі слова, — банка квашеної капусти, шість булок: скупитися додому для Емми». — Він кілька секунд не зводив погляду із новіція. — І хто це написав?

Френсіс відповів.

Священик знову замислився.

— Ти не можеш нормально сповідатися у такому стані. А я не можу відпускати тобі гріхи, коли ти не в здоровому глузді.

Побачивши, як Френсіс похнюпився, священик підбадьорливо поплескав його по плечу:

— Не переймайся, сину, ми ще раз про все поговоримо, коли тобі стане краще. Тоді я послухаю твою сповідь. Ну, а наразі... — він нервово поглянув на посудину із вином для причастя, — ти маєш зібратися й негайно повертатися до абатства.

— Але, отче, я...

— Я наказую тобі, — сухо вів Черокі, — негайно повертатися до абатства.

— Так, отче.

— Я не відпускатиму зараз твої гріхи, але на знак каяття прочитаєш дві декади розарію^[33]. Потрібне моє благословення?

Ковтаючи сльози, послушник кивнув. Священик благословив його, підвівся, став навколішки навпроти розп’яття, забрав золоту скриньку і почепив її на ланцюжок на шиї. Запхнувши свічку до кишені, склавши столик та пристебнувши його за сідлом, він врочисто махнув головою Френсісові, осідлав кобилу і подався завершувати об’їзд пустельників. Новіцій лишився ридати в розжареному піску.

Було би простіше відвести отця до підземелля, показати древню кімнату, коробку із усім вмістом та позначку, яку лишив на камені пілігрим. Та священик віз причастя, і послушник не міг просити його спуститися рачки до заваленого камінням підвалу чи ритися у вмісті старої бляшанки та вступати в археологічні дискусії. Френсіс це знав, йому й питати не треба. Візит Черокі — священний обов’язок, доки в медальйоні лишалася бодай одна гостія; хоча звільнивши його, він міг би погодитись і на неформальне слухання. Юнак не міг винуватити отця Черокі за висновок, нібито він з’їхав із глузду. Від спеки його справді трохи похитувало і трохи заплітався язик. Не раз новіції поверталися з відлюдного посту із затуманеним глуздом.

Не лишалося нічого іншого, як послухатися і вертатись.

Він іще раз пішов зазирнути до сховища, аби впевнитись, що йому справді не привиділось, а тоді повернувся за скринькою. Поки пакувався і готувався вирушати, на південному сході піднялася курява, що знаменувала прибуття водовоза та сухої кукурудзи з абатства. Брат Френсіс вирішив дочекатися провізії, перш ніж ступати на довгий шлях додому.

Три віслюки і монах неквапом з’явилися попереду стовпа куряви. Тварина на чолі процесії важко ступала під вагою брата Фінґо. Хоча обличчя монаха закривав капюшон, Френсіс упізнав помічника кухаря по сутулих плечах і довгих волохатих литках, які теліпалися по обидва боки віслюка так, що Фінґові сандалі ледь не шкребли по землі. За ним ішли тварини, нав’ючені маленькими мішечками із зерном та бурдюками з водою.

— Паць-паць-паць! Паць-паааць! — прикладаючи до рота руки й ніби кличучи порося, загукав Фінґо в бік руїн, а Френсіса, що чекав на нього біля дороги, наче й не помітив. — Паць-паць-паць! А, он ти де, Франциско! Я сплутав тебе із купкою кісток. Що ж, треба тебе трішки підгодувати для вовків. Ось, тримай свою недільну баланду. Як твоє усамітнення? Зробиш на ньому кар’єру? Але не забудь, лише один міх із водою та один мішечок кукурудзи. І стережися задніх копит Малісії: в неї тічка, тож вона веселиться, он довбонула Альфреда: «хрусь!» — у самісіньку колінну чашечку. Тож будь обережним!

Брат Фінґо відкинув назад каптур і пирснув, спостерігаючи, як новіцій намагається стати на безпечній відстані від ослиці. Фінґо, безсумнівно — найгидкіша людина на світі, і посмішка, що відкривала широку смуту рожевих ясен та величезні зуби всіх кольорів, не додавала йому шарму. Він був мутантом, але цю мутацію навряд можна назвати жахливою; це радше спільна спадкова риса, характерна для земель Міннесоти, звідки він родом. Проявлялася вона в лисині й дуже нерівномірному розподілі меланіну, тож шкіра довготелесого монаха нагадувала клаптикову ковдру з латками кольору яловичої печінки та шоколаду на білосніжному фоні. І попри те він постійно перебував у доброму гуморі, і це настільки компенсувало його зовнішність, що за кілька хвилин її просто переставали помічати. А коли ти знав брата Фінґо тривалий час, то й плями вже сприймалися не менш природно, ніж намальований поні в яблуках. Те, що відлякувало би, якби він був похмурим хлопаком, сприймалося майже так само, як і клоунський грим на цьому нестримно радісному парубку. Фінґо, професійного різьбяра, покарали, і тепер він — певно, тимчасово — замість майстерні працював на кухні. Через якийсь випадок, коли той, карбуючи статую преподобного Лейбовіца, проявив надмірну самовпевненість, абат розпорядився відправити різьбяра до кухні, поки він не проявить ознаки покори. Тим часом недороблена фігура блаженного чекала в столярні.

Посмішка на вустах Фінґо почала згасати, коли він помітив вираз на обличчі Френсіса, коли парубок звантажував зерно й воду з молодої ослиці.

— Хлопче, та ти виглядаєш, наче квола вівця, — занепокоївся монах. — Що сталося? Отець Черокі знову тихо лютує?

Новіцій труснув головою.

— Ні. Принаймні я не помітив.

— Тоді в чому проблема? Ти і справді захворів?

— Він наказав мені повертатися до абатства.

— Що-о-о? — Фінґо перекинув волохату ногу через віслюка і зіскочив на землю. Став над братом Френсісом, плеснув м’ясистою долонею тому по плечу і глянув в обличчя. — Він що, вороже до тебе ставиться?

— Ні. Він дума, що я того... — послушник постукав собі по голові й знизав плечима.

Монах розреготався.

— Ну, це правда, ми всі в курсі. Але чому він тебе відправляє назад?

Френсіс кинув оком на скриньку під ногами.

— Я знайшов деякі речі, які належали преподобному Лейбовіцу. Почав йому розповідати, але він мені не повірив. Не дав пояснити. Він...

— Що ти знайшов? — недовірливо посміхнувся Фінґо, а тоді став навколішки й відкрив коробку. Новіцій знервовано спостерігав. Монах погортав циліндри з вусиками в лотках і тихо присвиснув. — Це ж талісмани гірських язичників, правда? Вони древні, Франциско, дуже древні, — тоді кинув оком на записку під кришкою. — Що це за тарабарщина? — запитав він, скоса поглянувши на нещасного новіція.

— Допотопна мова.

— Я ніколи її не вивчав, крім того, що співаємо в хорі.

— Це написав сам преподобний.

— Це? — Фінґо витріщався то на записку, то на на Френсіса і знову на цидулку. Раптом він труснув головою, припасував кришку назад на коробку і підвівся. Посмішка стала силуваною. — Може, отець і правий. Краще йди назад, і брат Фармаколог зварить тобі одну зі своїх особливих настоянок на поганках. У тебе гарячка, брате.

— Можливо. — Френсіс знизав плечима.

— Де ти все це знайшов?

Новіцій показав пальцем:

— Он за тими купами. Я перемістив там деякі брили. Там був обвал, і я натрапив на підземелля. Піди й сам поглянь.

Фінґо помотав головою:

— Мені ще далеко їхати.

Френсіс підняв скриньку і поплівся в бік абатства, а Фінґо повернувся до віслюка. Проте зробивши кілька кроків, новіцій спинився і гукнув:

— Плямистий брате! Можеш приділити мені кілька хвилин?

— Можливо, — відказав Фінґо. — А навіщо?

— Просто підійди туди і зазирни в дірку.

— Нащо?

— Тоді ти зможеш сказати отцю Черокі, що вона там насправді є.

Фінґо спинився, перекидаючи ногу через віслюка.

— Ха! — він зліз назад. — Добре. Та якщо її там немає, я скажу тобі.

Якусь мить Френсіс споглядав, як довготелесий Фінґо ховається з очей поміж купами, а тоді попхався курним шляхом до монастиря, час від часу пожовуючи кукурудзу і відсьорбуючи з міха. Періодично озирався. Фінґо не було значно довше, ніж дві хвилини. Брат Френсіс уже покинув оглядатися, чи той не повернувся, коли почув далеко позаду, з-за руїн, лемент. Обернувся. На вершині насипу вирізнялася фігура теслі. Фінґо активно махав руками і ствердно кивав головою. Френсіс махнув у відповідь та потеліпався далі.

Два тижні майже без їжі далися взнаки. За пару-трійку миль він почав перечіпатися. Не дійшовши близько милі до абатства, він зомлів на узбіччі. Уже добре пополудні Черокі, котрий їхав назад із оглядин, помітив хлопця на землі, хутко спішився і взявся доти обливати його водою, доки врешті не привів до тями. На зворотному шляху священик зустрів віслюків із провіантом та спинився, щоб послухати звіт Фінґо, котрий підтвердив знахідку брата Френсіса. Священик, хоча й не збирався вірити, ніби хлопчина знайшов щось справді вартісне, все ж пошкодував через свою нетерплячість. Помітивши коробку, звідки висипалася половина вмісту на дорогу, й швидко кинувши оком на кришку, поки новіцій очунював на узбіччі, Черокі спіймав себе на бажанні приписати недавнє белькотіння молодика його романтичній уяві, а не божевіллю чи маренню. Він не спускався до сховку і не встиг ще уважно дослідити вміст скриньки, та принаймні очевидним було, що юнак радше неправильно трактує реальні події, а не розповідає про галюцинації.

— Можеш завершити сповідь одразу ж, як ми повернемось, — лагідно сказав він послушнику, допомагаючи сісти в сідло кобили. — Гадаю, я можу відпустити тобі гріхи. Якщо ти не наполягатимеш, ніби отримував особисті повідомлення від святих. Згода?

Брат Френсіс був зараз настільки слабким, що не наполягав би ні на чому.

Розділ 4

— Ти все правильно зробив, — урешті буркнув абат. Він, певно, хвилин зо п’ять повільно крокував своїм кабінетом. Його широке і м’ясисте, порите глибокими зморшками селянське обличчя уособлювало суворість. Отець Черокі нервово примостився на самому краєчку стільця. Обидва священики мовчали відтоді, як Черокі за наказом владики ввійшов до кімнати. Коли абат Аркос нарешті подав голос^[34], Черокі аж підскочив на місці.

— Ти все правильно зробив, — повторив абат, спиняючись посеред кабінету і кидаючи похмурий погляд на свого пріора, який уже трохи почав розслаблятися. Була майже північ, і Аркос планував подрімати годину-дві перед утренею. Все ще мокрий і розпатланий після купання у бочці, він нагадував Черокі ведмедя-перевертня, що повністю обернувся на людину. Чоловік був убраний в халат зі шкур койота, і єдиним натяком на його сан служив нагрудний хрест. Захований у чорному хутрі, він зблискував у промінні свічки кожного разу, коли власник повертався в бік столу. Вогке волосся прилипло до лоба; через кошлату бороду та одяг зі шкури койота священнослужитель більше нагадував воєначальника, який стримує бойову лють після останнього нападу. Отець Черокі походив із баронського роду в Денвері, тому волів дотримуватися усіх формальностей та з усією шаною ставитися до регалій достойника, не дозволяючи собі бачити людину, яка їх носила. Таким чином він підживляв вікові придворні традиції. Отцеві Черокі завжди вдавалося підтримувати формальні дружні взаємини із перснем та пекторалом — офіційними знаками сану абата, та він намагався якомога менше помічати в Аркосі людину. За таких обставин, коли розпарений після купелі превелебний отець-абат босий розгулював кабінетом, йому це давалося доволі важко. Аркос, певно, щойно видаляв мозоль та різонув надто глибоко: великий палець на нозі у нього кровив. Черокі спробував цього не помічати, та йому все одно одразу стало млосно.

— Ти розумієш, про що я? — нетерпляче гиркнув абат.

Черокі вагався.

— Чи могли б ви, отче-абате, конкретизувати, чи це пов’язано із тим, що я почув лише під час сповіді?

— Га? Гм. То я спантеличений! Ти таки чув його сповідь. Я геть чисто забув. Ну, то хай він знову розкаже, і ви поговорите, хоча, святі небеса, про це і так уже тріщить усе абатство. Ні, зараз не треба до нього йти. Поміркуймо спочатку самі. Ти бачив це? — абат махнув рукою у бік столу, де лежав розкладений для вивчення вміст Френсісової коробки.

Черокі повільно кивнув.

— Він упустив скриньку на узбіччі, де сам упав. Я допоміг її зібрати, та дуже не приглядався.

— А ти знаєш, що це, на його думку?

Отець Черокі відвів погляд, ніби не почув запитання.

— Ну добре, добре, — буркнув абат. — Не зважай на те, що він говорить про це. Іди й оглянь усе сам, а тоді виріши, що воно таке.

Черокі пішов і схилився над столом, де почав уважно вивчати папери, один за одним, поки Аркос крокував і продовжував говорити начебто до священика, але певною мірою і до себе.

— Це неможливо! Ти правильно зробив, що відправив його назад, перш ніж він іще щось знайшов. Та звісно, це не найгірше. Найгірше — це той стариган, про якого він торочить. Це вже занадто. Навіть не знаю, що може більше зашкодити справі, ніж злива з ось таких неправдоподібних «див». Якийсь неймовірний збіг обставин! Для того, щоби преподобного канонізували, треба довести його безпосередню причетність до кількох див. Але їх може бути забагато! Тільки поглянь на Ченґа, беатифікованого кілька століть тому, але так досі й не зарахованого до лику святих. І чому? Бо його орден перестарався, ось чому. Тільки-но десь хтось кашлянув, його дивовижним чином виліковував преподобний. Видіння в підвалі, яви у дзвіниці — все це більше нагадувало збірку історій про привидів, аніж дива. Може, два-три випадки були справжніми, але коли стільки дурниць, то...

Отець Черокі підвів погляд. Він так ухопився за край столу, що аж побіліли кісточки пальців. Обличчя напружилося. Здавалося, він не слухав.

— Перепрошую, отче-абате?

— Ну, те ж саме може статися і тут, — резюмував Аркос і припинив крокувати. — Минулого року був брат Нойон із диво-зашморгом вішальника. Ха! А рік до того брат Смирнов дивовижним чином зцілився від подагри. І як? Цей малий селюк стверджує, нібито торкнувся гаданої реліквії нашого преподобного Лейбовіца. А тепер цей Френсіс зустрічає прочанина. У чому? В кілті з тої самої рогожі, якою вкрили блаженного Лейбовіца перед повішанням. А що у нього було замість пояса? Мотузка. Яка мотузка? А, та сама... — Він змовк і поглянув на Черокі. — Я так бачу по виразу твого обличчя, що ти про це не в курсі? Ні? Зрозуміло, тобі нічого додати. Ні-ні, Френсіс цього не говорив. Усе, що він сказав — це... — абат Аркос спробував додати трохи фальцетних ноток до свого хриплого голосу. — Усе, що брат Френсіс сказав, це — «Я зустрів невеличкого старого чоловічка та вирішив, ніби це паломник іде до абатства, бо він рухався в ту сторону і був убраний у старий рогожевий мішок, підперезаний шматком мотузки. Він зробив на камені позначку, ось таку».

Аркос дістав із кишені хутряного халата шмат пергаменту і простяг перед обличчям Черокі. Усе ще намагаючись із сумнівним успіхом спародіювати голос брата Френсіса, пробелькотів:

— Я не зрозумів, що це означає. Може, ви знаєте?

Черокі витріщався на символи לצ, тоді труснув головою.

— Та я не тебе питаю, — буркнув Аркос уже нормальним голосом. — Це Френсіс мені сказав. І я теж не знав.

— Але вже знаєте?

— Уже знаю. Мені їх прочитали. Це ламед, а поруч — цаді. Єврейські літери.

— Цаді ламед?

Ні. Справа наліво. Ламед цаді. Звуки «л» і «ц». Якби там були позначки голосних, то воно читалося би як «луц», «лоц», «лец», «лейц», «лац», «ліц». А якщо між цими літерами доставити ще якісь, то можна було би прочитати «Л-л-л»... сам-знаєш-хто.

— Лейбо... о, ні!

— О, так! Брат Френсіс про це не думав. Але хтось інший подумав. Брат Френсіс не міркував про рогожевий каптур та зашморг вішальника, та це припустив хтось із його товаришів. То що ж відбувається? До вечора вже все послушництво почало тріскотіти про цю миленьку оказію, як Френсіс зустрів самого преподобного і той повів нашого хлопчика туди, де заховав свої речі і показав тому його покликання.

Черокі спантеличено насупився:

— Це брат Френсіс сказав?

— Ні-і-і! — проревів Аркос. — Ти взагалі мене слухав? Френсіс нічого подібного не говорив. Хотів би я, трясця, щоби він це сказав, тоді б я упіймав цього лобуряку! Ба ні, він усе виводить так простенько і легенько, дещо пришелепкувато насправді, і дає змогу іншим читати між рядків. Я сам із ним не розмовляв. Відправив ректора Меморіалу послухати його історію.

— Гадаю, мені варто поговорити із братом Френсісом, — пробурмотів Черокі.

— То давай! Тільки-но ти зайшов, мені закортіло підсмажити тебе живцем. За те, що прислав його сюди. Якби він лишився в пустелі, ми би зараз не слухали ці фантастичні теревені. З іншого боку, якби він там зостався, хтозна, що б іще він нарив у тому погребі. Тож, певно, ти таки правильно вчинив, що відправив хлопця назад.

Черокі, який у своєму рішенні нічим таким не керувався, вирішив, що найкраща політика в цій ситуації — мовчанка.

— Іди до нього, — пробасив абат. — А тоді відправ хлопця до мене.

Близько дев’ятої години яскравого понеділкового ранку брат Френсіс несміливо пошкрібся у двері кабінету Аркоса. Виспавшись на жорсткому солом’яному матраці в старій, добре знайомій келії та з’ївши дрібку незвичного для нього сніданку, він не відчув дивовижного зцілення для виголоднілого тіла чи повного прояснення для задурманеного сонцем мозку. Однак ці відносні розкоші принаймні дали йому змогу мислити більш-менш ясно, аби зрозуміти: боятися є чого. Фактично, він був настільки нажаханий, що перший раз стукнув у абатові двері зовсім беззвучно. Навіть сам цього не почув. За кілька хвилин він набрався відваги постукати знову.

— Benedicamus Domine^[35].

— Заходь, хлопче, заходь! — гукнув приязний голос, у якому, на мить спантеличившись, Френсіс упізнав владику абата. — Поверни маленьку ручку, синку, — знову пролунало привітно, доки новіцій завмер на хвильку, все ще тримаючи кулак біля дверей.

— Т-т-так, — юнак ледь торкнувся клямки, і трикляті двері одразу ж прочинилися, хоча він сподівався, що їхні завіси обертатимуться туго.

— П-панотець абат посилали за... мною? — пропищав послушник.

Абат Аркос закусив губу і повільно кивнув:

— Гм... так, панотець абат посилали по тебе. Тож заходь і зачиняй за собою двері.

Брат Френсіс так і зробив, а тоді став, увесь трусячись, посеред кімнати. Абат перебирав пальцями дрібнички з дротяними вусиками із заіржавілої скриньки.

— Чи, може, пристало би краще, — вів Аркос, — щоби ти посилав за превелебним отцем абатом? Бо ж ти, вшанований Провидінням, тепер у нас знаменитість, еге ж? — він заспокійливо посміхнувся.

Брат Френсіс запитально гигикнув, а потім відповів:

— О, н-ні, панотче!

— Ти ж не будеш сперечатися, що прокинувся знаменитим? Провидіння обрало тебе для відкриття ось ЦЬОГО, — він махнув рукою на стіл із реліквіями, — цього ящика МОТЛОХУ, як його, безсумнівно, справедливо назвав попередній власник.

Новіцій так затинався, що не зміг говорити, і врешті вичавив із себе усмішку.

— Тобі сімнадцять, і ти, очевидно, ідіот, хіба ні?

— Це цілковита правда, панотче абате.

— Яке виправдання ти собі знаходиш у тому, що вирішив, ніби то тебе покликано у віру?

— Жодного виправдання, Magister meus^[36].

— О? Справді? Тож ти не служиш орденові?

— Ох, служу! — вигукнув хлопчина.

— Але виправдання не маєш?

— Жодного.

— Слухай ти, маленький кретине. Я питаю про твої мотиви. Якщо кажеш, що не маєш жодних, то я правильно розумію: ти готовий зізнатися, що насправді нікого в пустелі не зустрів і сам без жодної допомоги наткнувся на цю скриньку з МОТЛОХОМ, а все, що теревенять інші, — це марення запаленого мозку?

— О, ні, дом Аркосе!

— «О, ні» що?

— Я не можу заперечити те, що бачив на власні очі, превелебний отче.

— Тож ти таки зустрів янгола, чи кого, може, святого? Чи ще поки не святого? І він показав тобі, де шукати?

— Я не казав, що він...

— Ага, отже, це є виправданням твого істинного покликання? Цей, цей... назвемо його «створінням»... радив тобі віднайти голос, позначив уламок своїми ініціалами і сказав, що це саме те, що ти шукаєш, а коли ти зазирнув під камінь, то там було ЦЕ. Еге ж?

— Так, дом Аркосе.

— І що ти скажеш про своє огидне марнославство?

— Моє огидне марнославство — непрощенне, отче й учителю.

— А надумати, нібито ти настільки важливий, що можеш бути непрощенним — це ще нахабніше марнославство, — проревів владика монастиря.

— Панотче, я сущий хробак.

— Дуже добре, тепер тільки треба заперечити маячню про пілігрима. Ніхто більше такої людини не бачив. Я так розумію, він мав у цьому напрямку рухатись? Ба, він навіть сказав, що, можливо, тут зупиниться? Розпитував про абатство? Так? То куди ж тоді він подівся, якщо взагалі існував? Ніхто схожий тут не проходив. Брат, котрий стояв на варті у сторожовій вежі, його не бачив. Га? Тепер готовий зізнатися, що вигадав його?

— Якщо на тому уламку насправді немає двох позначок, що він їх... то, можливо, справді...

Абат заплющив очі й утомлено зітхнув:

— Вони таки там є, хоча й не чіткі, — погодився він. — Ти міг їх сам надряпати.

— Ні, панотче.

— Ти зізнаєшся, що вигадав те створіння?

— Ні, панотче.

— Зрозуміло. Ти знаєш, що зараз буде?

— Так, превелебний отче.

— Ну то готуйся.

Трусячись, новіцій підібгав рясу вище пояса і зігнувся над столом. Абат дістав грубу пеканову^[37] лінійку із шухляди, поплескав нею по долоні, а тоді добряче ляснув Френсісові по стегнах.

— Deo gratias! — слухняно відповів новіцій, злегка зойкнувши.

— Не передумав, хлопчику?

— Превелебний отче, я не можу заперечувати...

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

Десять разів повторилася ця проста, але болюча літанія, брат Френсіс вигукував подяки небесам за кожен жалюгідний урок в ім’я покори, як від нього вимагалося. Абат спинився після десятого удару.Послушник упав навпочіпки, трохи погойдуючись. Із кутиків стулених очей бризнули сльози.

— Любий мій брате Френсісе, — промовив абат, — ти абсолютно впевнений, що бачив старигана?

— Я впевнений, — вичавив він, готуючись до нової порції.

Аркос по-лікарськи зиркнув на юнака, а тоді обійшов стіл і з крекотом сів. Сердито кинув оком на шматок пергаменту з літерами לצ.

— Хто, на твою думку, то був? — відсутнім голосом пробурмотів абат.

Брат Френсіс розплющив повні сліз очі.

— Ох, ти переконав мене, хлопче, хай тобі пусто буде.

Новіцій нічого не відповів, та мовчки молився, щоби потреба переконувати панотця виникала якомога рідше, відтак у відповідь на різкий жест абата опустив сутану.

— Можеш сідати, — сказав Аркос звичайним, ба навіть добрим голосом.

Френсіс підійшов до крісла, опустився в нього, а тоді одразу ж скривився і підскочив:

— Якщо превелебний отець-абат не проти...

— Добре, стій. Я все одно тебе надовго не затримаю. Зараз підеш і завершиш свій пост, — він спинився, помітивши, як обличчя послушника ледь просяяло. — О, ні, навіть не думай! — кинув абат. — Ти туди не повернешся. Поміняєшся хижею з братом Альфредом, і не підходь до тих руїн знову. Окрім того, наказую тобі не обговорювати цю тему з будь-ким, окрім мене і твого духовника. Хоча бачить Бог, шкоду вже заподіяно. Ти хоч розумієш, чому саме дав початок?

Брат Френсіс похитав головою.

— Вчора була неділя, превелебний отче, нам можна було розмовляти, і під час відпочинку я просто відповідав на запитання товаришів. Я гадав...

— Що ж, а твої товариші зліпили дуже симпатичне пояснення, любий синку. Ти знаєш, що зустрів там самого преподобного Лейбовіца?

Новіцій на мить зблід, а тоді знову труснув головою.

— О, ні, панотче абате. Я впевнений, цього не могло бути. Преподобний мученик не зробив би такого.

— Не зробив би якого?

— Не ганявся б за кимось, намагаючись поцілити палицею із цвяхом на кінці.

Абат обтер рота, ховаючи мимовільну посмішку. За якусь мить йому вдалося набути вдумливого вигляду.

— О, я не знав про це. Це за тобою він ганявся, правда? Я так і думав. І ти своїм друзям новіціям цю частину теж розповідав? Що, так? Але, як бачиш, на їхню думку, це не унеможливлює того, що старий і є Лейбовіц. Ну, я підозрюю, на світі не так багато людей, за якими блаженний ганявся б із дрючком, але... — він недоговорив, силуючись стримати регіт, дивлячись на вираз обличчя юнака. — Ну, добре, сину, хто, по-твоєму, то міг бути?

— Я думав, що то якийсь паломник прямував до нашої святині, превелебний отче.

— Це поки не святиня і ти не маєш її так називати. Хай там як, та це був не прочанин, принаймні до нас він не дійшов. І так само, він не минав наших воріт, хіба тільки варта спала. Але новіцій, який стояв на сторожі у той день, це заперечує, хоча й зізнається, що був трохи сонний. То що ти скажеш?

— Хай пробачить мене превелебний отець, та я сам кілька разів вартував.

— І?

— Ну, яскравої днини, коли не рухається нічого, окрім грифів, за кілька годин ти починаєш витріщатися вгору на стерв’ятників.

— Ох, справді? Справді? Тоді, як твій обов’язок — дивитися за шляхом!

— А коли довго вглядаєшся у небо, то ніби вирубуєшся. Не засинаєш, а так наче стаєш задурманений.

— То це ти таким займаєшся на вежі, так? — рикнув абат.

— Не обов’язково. Тобто ні, превелебний отче. Якби так було, я б це знав напевно. Так було із братом Жа... тобто одним із братів, якого я якось заступав. Він навіть не зрозумів, що уже час змінювати варту. Він просто сидів на вежі, вдивляючись у небо з відкритим ротом. Затьмарений.

— Гай-гай, варто так заціпеніти, а тоді із землі Юти прийде військо поганів і, перш ніж ми почнемо оборонятися, вб’є кілька садівників, зламає іригаційну систему, зіпсує посіви і закидає камінням криницю. Чому ти так... ох, я забув, ти ж сам із Юти, а потім утік сюди, правда? Та не зважай, можливо, ти був правий щодо вартового: саме так він міг пропустити старого. Ти впевнений, що це був звичайний дід і нічого більше? Не янгол? Не преподобний?

Погляд новіція задумливо поплив угору до стелі, а тоді швидко опустився на обличчя владики.

— А янголи чи святі відкидають тінь?

— Так, ну, тобто... звідки мені знати? Але цей відкидав, так?

— Ну... вона була такою невеликою й ледь помітною.

— Що?!

— Усе відбувалося майже опівдні.

— Імбецил! Я не питаю в тебе, ким він був! Я дуже добре знаю, хто він, якщо ти його взагалі бачив, — абат підкреслював свої слова ударами кулака по столу. — Я хочу зрозуміти, чи ти — Ти! — не маєш жодних сумнівів, що то лише звичайний стариган.

Такі питання збивали брата Френсіса з пантелику. На його власну думку, не існувало чіткої межі, що відділяла би природний порядок від божественного, а між ними радше проходить посередня присмеркова зона. Є очевидно природні речі, а є Такі, що очевидно божественні, та між цими полярними протилежностями існує проміжок суперечностей (його власних) — надприродне, — коли щось, нібито зліплене із землі, повітря, вогню, починало бентежно поводитися, ніби Ті самі речі. Брат Френсіс до цього проміжку зараховував явища, які бачив, та не міг осягнути. І брат Френсіс не міг «не мати жодних сумнівів», що від нього вимагав абат, у тому, чи розуміє він усе повністю. Таким чином, просто порушуючи це питання, Аркос, сам того не бажаючи, відкинув новіцієвого прочанина у присмеркову зону, у ту ж перспективу, звідки перед ним постав старий, наче безнога чорна смужка, що звивалася на шляху посеред озера розпеченого марева. Тоді світ послушника стиснувся настільки, що міг помістити у собі лише руку, котра простягала йому шматок їжі. Коли якась надприродна істота вирішила замаскуватися під чоловіка, то як міг він розпізнати машкару чи принаймні запідозрити її? І коли таке створіння не схоче, щоби його викрили, хіба ж не пам’ятатиме про необхідність відкидати тінь, лишати сліди чи їсти хліб із сиром? Хіба не жуватиме пряний листочок, не плюватиметься на ящірку і не забуде імітувати реакцію смертного, котрий ступає без сандалів на розпечену землю? Френсіс не був готовий ані оцінювати розум та винахідливість пекельних чи райських створінь, ані розмірковувати про глибину їхніх сценічних талантів, хоча й припускав, що такі істоти мають пекельний чи божественний розум. Аркос, зачепивши таку дражливу тему, сам сформулював природу Френсісової відповіді: це питання треба якомога прискіпливіше вивчати.

— Отже, хлопче?

— Панотче абате, ви ж не припускаєте, що він міг таки бути...

— Я хочу, щоби ти не припускав. Хочу, щоби ти був абсолютно впевненим. Був він звичайною людиною з плоті та крові чи не був такою?

Питання лякало. А те, що воно виходило з вуст такої величної людини, як владика абат, — страшило ще більше, хоча юнак і чітко усвідомлював: Аркос поставив його лише для того, щоби почути конкретну відповідь. Він дуже хотів її почути. А якщо він так цього прагнув, то проблема, певно, справді важлива. А якщо проблема достоту важлива для абата, то для брата Френсіса вона надважлива і він не мав права помилятися.

— Я... я гадаю, він був із плоті й крові, превелебний отче, але не звичайний. У якомусь сенсі він видався надзвичайним.

— У якому сенсі? — рубонув Аркос.

— Ну... наприклад, у тому, як прицільно він плював. А ще, здається, він умів читати.

Абат заплющив очі й потер скроні з очевидним роздратуванням. Наскільки простішим було би заявити хлопцеві, що цей паломник — звичайний волоцюга, і змусити його думати так, а не інакше. Та показавши йому, що таке питання взагалі можливе, він зіпсував власну настанову, навіть її не сформулювавши. Настільки, наскільки думка взагалі піддається управлінню, наказати виконувати можна лише те, що сприймається здоровим глуздом. Змусь його чинити навпаки — і він не підкориться. Як і всякий мудрий керівник, абат Аркос не продукував марних розпоряджень, які неможливо було виконати без примусу. Краще поглянути на справу з іншого боку, аніж віддати неефективне розпорядження. Він поставив питання, щодо якого сам не міг говорити раціонально, бо ж ніколи того старого не бачив, а отже, втратив право вимагати обов’язкової відповіді.

— Іди геть, — врешті проронив абат, не розтуляючи очей.

Розділ 5

Дещо збитий з пантелику метушнею в абатстві, брат Френсіс повернувся в пустелю того ж дня, аби завершити свій піст у досить похмурому місці.. Він очікував, що реліквії викличуть певне захоплення, проте його здивував надмірний інтерес до старого мандрівника. Френсіс говорив про старця лише тому, що він — чи то волею випадку, чи внаслідок Божого промислу — спричинився до віднайдення підземного сховку зі скарбами. Пілігрим, на думку новіція, був усього-на-всього незначною часткою такої собі мандали^[38], в центрі якої лежали реліквії святого. Проте товариші брата Френсіса, здавалося, більше цікавились прочанином, аніж знахідками, і навіть абат покликав його не з інтересу до металевої коробки, а щоби розпитати про чоловіка. Йому ставили сотню запитань про паломника, на які він лише відповідав: «Я не помітив» та «Я не подивився», чи: «Якщо він і казав, то я не пам’ятаю». Були й дуже дивні запитання, тож зрештою він почав сам до себе докопуватися: «Чи мав я щось помітити? Чи ідіот я, бо не спостерігав за ним? Може, я недостатньо звернув увагу на його слова? Чи загубив я щось важливе, позаяк був задурманений сонцем?»

Він розмірковував про це в темряві, доки вовки нишпорили навколо його нового лігва і сповнювали ніч завиванням. Юнак ловив себе на цих думках і вдень, коли за приписами служіння мав би молитися й виконувати духовні обряди. Тож він довго сповідався пріору Черокі, коли наступної неділі той здійснював об’їзд.

— Не давай романтичній уяві інших захоплювати себе, бо ти і своїй ради дати не можеш, — сказав хлопцеві священик, перед тим посваривши його за нехтування ритуалами та молитвами. — Вони не ставлять питання, ґрунтуючись на тому, що може бути дійсним, а керуються тим, наскільки сенсаційним воно стало би, якби виявилося правдою. Це ж безглуздо! Скажу тобі, що превелебний отець абат звелів усьому новіціату облишити цю тему. — За мить він, на жаль, додав: — У тому чоловікові й правда не було нічого, що б натякало на надприродне, хіба ж ні? — в його голосі забриніла ледь відчутна нотка надії та цікавості.

Брата Френсіса й самого розпирала цікавість. Якщо натяк на надприродне й мав місце, то він його не зауважив. З іншого ж боку, зважаючи на кількість запитань, на які він дати відповідь не зумів, помітив юнак не так багато. Розмаїття запитань, на які він не спромігся відповісти, викликало в ньому певне почуття провини. Він був вдячний паломнику за відкриття сховку. Та хлопець не трактував події суто з огляду на свої інтереси — віднайти бодай крихти доказів того, що присвята всього його життя монастирській праці народилася не стільки з його волі, скільки з благодаті, яка не штовхала, а лише спрямовувала, даючи право вибору. Можливо, події мали ширше значення, яке він не вловив, заглибившись у себе.

«І що ти скажеш про своє огидне марнославство?»

«Моє пихате марнославство, Господи, — як у того кота з казки, що вивчав орнітологію».

Його бажання виголосити останню й вічну обітницю: невже мотив у нього той самий, що й у кота, який зайнявся орнітологією? Щоби він міг тішитися своєю орнітофагією, глитаючи єдино гаїчок одного виду, але не торкаючись інших. Тож як кіт, що його природа покликала до орнітофагії, так і Френсіс створений для жадібного ковтання всіх знань, які можна знайти в його часи. А позаяк інших шкіл, окрім монастирських, не існувало, то хлопець одягнув спочатку рясу постуланта^[39], а потім новіція. Та чи можна припустити, що сам Господь, як і природа, покликали його прийняти чернечий постриг?

А що йому ще робити? Вороття на батьківщину, в Юту, немає. Маленьким хлопчиком його продали шаманові, який зробив із нього помічника та служку. Він утік і вже не міг повернутися, бо на нього чекав жахливий «суд» племені. Він украв те, що належало шаману, — власне самого себе. Хоча злодійство і шанувалося в Юті, та якщо жертвою ставав чаклун племені, це означало смертну кару. Крім того, хлопець не бажав повертатися до геть примітивного існування безграмотних чабанів після того, як уже отримав освіту в абатстві.

То що ще? Континент малозаселений. Юнак думав про мапу на стіні в абатській бібліотеці, на якій зображувалися поодинокі заштриховані області — регіони якщо не цивілізації, то принаймні людського порядкування, де хоч трохи вкорінилася певна форма верховенства права, вищого за племінне. Решта материка дуже розпорошено заселяли люди лісів і рівнин. В більшості це були не дикуни, а прості клани, що вільно гуртувалися в дрібні спільноти. Жили вони за рахунок полювання, збиральництва і примітивного сільського господарства. Народжуваність у цих людей була надто низькою (коли не рахувати мутантів і монстрів) для підтримання популяції. Основними промислами на континенті, за винятком кількох прибережних регіонів, були полювання, скотарство, розбій і відьмацтво. Останнє «ремесло» видавалося найперспективнішим для молоді — зокрема для тих, хто прагнув досягнути багатства і престижу.

Наука, яку Френсіс отримав у абатстві, не дала йому жодних практичних навиків, що цінувалися б у темному й нудному світі невігласів, де не існувало грамотності. Тому освічений молодик для спільноти не становив жодної ваги, бо не був здатен до скотарства, розбою, полювання та не мав хисту до міжплемінних грабунків або вичакловування води й металу, який можна обробляти. Навіть якщо й існували поодинокі райони, де панував якийсь правопорядок, фактична Френсісова грамотність йому зовсім не допоможе, якщо доведеться жити поза церквою. Справді, дрібні барони іноді наймали писаря чи двох, та ці випадки настільки поодинокі, що ними можна знехтувати, а відповідні вакансії часто заповнювали не тільки ченці, а й вивчені в монастирях миряни.

Єдиний попит на писарів та діловодів створювала сама церква, чия слабка ієрархічна мережа пролягла через увесь материк (а іноді й до віддалених узбереж). Формально заморські єпископи підкорялися Святому Престолу, але на практиці владарювали фактично автономно, бо відділяла їх від Нового Риму не стільки схизма, скільки океан, а трималася церква купи лише завдяки контактам. Загалом випадково й не маючи такої мети, церква перетворилася на єдине джерело поширення новин по континенту. Якщо на південний схід приходила чума, то південний захід про це незабаром дізнавався — такий собі побічний результат розповідей та переказів посланців церкви, котрі приходили з Нового Риму та поверталися туди.

Коли вторгнення кочівників на крайньому північному заході загрожувало християнській єпархії, на сході та півдні із кафедри невдовзі читали застережні енцикліки, що надавали папське благословення «чоловікам будь-якого соціального статусу, хто володіє зброєю та має засоби для здійснення подорожі, аби дати обітницю на вірність нашому дорогому синові N., законному державцю цієї землі, на термін, що необхідний для захисту християн від язичницької ватаги. Безжальна жорстокість цих поганів відома багатьом, і вони, на наш превеликий жаль, катували, вбивали й пожирали тих священиків Божих, котрих Ми відправляли до них зі Словом, аби язичники могли, немовби ягнята, приєднатися до кошари Агнця, чию паству на землі скеровуємо Ми; і хоча Ми ніколи не облишали надій і не припиняли молитися, щоби ці кочові діти темряви знайшли шлях до Світла й увійшли у Наше царство в мирі (бо не варто думати, ніби Ми відштовхнемо сторонніх, хто прийшов із миром на таку простору й малолюдну землю; ні, Ми вітаємо тих, хто йде з добром, навіть якщо це чужинці для видимої Церкви та її Небесного Засновника, доки вони прислухатимуться до записаного у серцях усіх людей природного права, котре наближатиме їх духовно до Христа, хоча й не відають вони Його Імені). З усім тим для християн прийнятно і доречно, продовжуючи молитися за мир та навернення поган, озброюватися для захисту північного заходу, де збираються ватаги і де зросли прояви жорстокості, а тому кожному з вас, любі сини, хто в змозі нести зброю й відправитись на північний захід, аби долучитися до війська, що готується з повним правом захищати свою землю, дім і церкву, Ми даруємо на знак щирої любові папське благословення».

Френсіс трохи вагався, чи не податися йому на північний захід, якщо зі служінням ордену не складеться. Проте, незважаючи на силу і вправність із клинком та луком, він був невисокий на зріст і досить легкий, тоді як ширилися чутки, ніби язичники сягали зростом під дев’ять футів. Підтверджень цим пліткам він не знаходив, однак не бачив причини вважати, нібито це не так.

Якщо не присвячувати життя орденові, то інших варіантів, як ним розпорядитися, окрім загибелі в битві, хлопцеві на думку не спадало. Все інше видавалося маловартісним.

Його впевненість у служінні не зламалася, а лише трохи похитнулася від абатового покарання й роздумів про кота, що став орнітологом, будучи від природи орнітофагом. Від цієї думки юнак зажурився настільки, що не встояв перед спокусою, тож на Вербну неділю, коли до кінця Великого посту лишалося всього шість днів голодування, пріор Черокі вислухав від Френсіса (чи то від висушених і випалених сонцем залишків Френсіса, де якимось чином іще жевріла душа) кілька уривчастих хрипів, що становили, певно, найкоротшу сповідь, яку послушник будь-коли промовляв, а Черокі приймав:

— Благословіть мене, отче, я з’їв ящірку.

Пріор Черокі, котрий багато років вислуховував сповіді покутників під час посту, збагнув, що «звичка в ньому виробила нечутливість»^[40], як і в того легендарного гробокопа, тож відповів із бездоганним самовладанням, навіть не моргнувши:

— Чи був це день відмови від їжі, чи була вона якимось штучним чином приготована?

У Великий тиждень пустельники відчували себе менш одиноко, ніж у попередній період посту, якщо до того часу вони геть не байдужіли. За стінами абатства проводили літургію на честь завершення посту, залучаючи покутників у місцях їхнього усамітнення; двічі їх причащали, а у Великий четвер сам абат робив об’їзд, і Черокі з тринадцятьма ченцями здійснював Mandatum у кожного пустельника. Аркосову ризу покривала ряса: левові майже вдавалося скидатись на тендітне кошеня, коли він ставав на коліна, омивав та цілував ноги своїм підданцям, котрі говіли. Він був скупий на рухи, жести й емоції. Інші в цей момент співали антифони.

— Mandatum novum do vobis: ut diligatis invicem...

У Велику п’ятницю була хресна хода: несли покрите розп’яття, зупинялися біля кожного прихистку покутників і відкривали його поступово перед ними, підіймаючи тканину дюйм за дюймом під час Адорації, поки монахи співали імпроперії^[41]:

— О мій народе, що я тобі зробив? Чим тебе скривдив? Відповідай мені!.. Я підніс тебе добродійною силою, а ти покарав мене хрестом...

І нарешті — Велика неділя.

Монахи вносили самітників одного за одним, нестямних і напівживих від голоду. Френсіс став на тридцять фунтів легшим і значно слабшим, ніж у Попільну середу. Коли його поставили на ноги в келії, він спіткнувся і впав, не дійшовши до ліжка. Брати підняли його, помили й поголили, змазали вкриту пухирями шкіру, а послушник у цей час белькотів у нестямі щось про пов’язку на крижах із рогожі, періодично звертаючись то до янгола, то до святого, часто згадуючи ім’я Лейбовіца та вибачаючись.

Його брати, котрим абат заборонив говорити на цю тему, лише обмінювалися багатозначними поглядами і по-змовницьки кивали головами.

Чутки доповзли до абата.

— Приведи його сюди! — гаркнув він секретареві, тільки-но дізнавшись, що Френсіс уже ходить. Той від самого голосу кинувся прожогом.

— Чи заперечуєш ти ці слова? — проревів Аркос.

— Я не пам’ятаю, що казав таке, панотче абате, — відповів новіцій, кинувши оком на ферулу владики^[42]. — Певно, я марив.

— Припустимо, що ти справді марив. Чи повториш ти це тепер?

— Про те, що прочанин — преподобний? О, ні, Magister meus!

— Тоді підтвердь протилежне.

— Я не вважаю, що той паломник був преподобним.

— Чому просто не відповісти: «Він не був»?

— Ну, я ніколи не зустрічав особисто преподобного Лейбовіца, а тому не став би...

— Досить! — наказав абат. — Це вже занадто! Більше не хочу ні бачити, ні чути тебе і не скоро схочу! Геть! Але ще одне: і НЕ СПОДІВАЙСЯ цього року принести обітницю разом з іншими. Тобі не дозволено.

Френсіса ніби колодою вдарили під дих.

Розділ 6

Той пілігрим лишався забороненою темою для розмов у монастирі, але через реліквії та бомбосховище табу поступово пом’якшилося, за винятком лише самого першовідкривача, кому наказ мовчати і якомога менше думати про це лишався незмінним. Та дещо він усе-таки чув і знав, що в одній із абатських майстерень ченці працювали над документами. І не лише над тими, що знайшов він, а й над рештою, які забрали з древнього столу, доки Аркос не наказав закрити підземелля.

Закрити! Ця новина для брата Френсіса стала ударом. Те сховище майже не чіпали. Після його пригоди більше ніхто не робив спроб дослідити таємниці приміщення, окрім як дістати папери зі столу, котрий він і сам намагався безуспішно відчинити, перш ніж помітив скриньку. Закрити! Не прагнучи вивчити, що може ховатися за внутрішніми дверима з табличкою «Шлюз № 2», не оглянувши «Ізольоване приміщення». Навіть не розібравши каміння й не чіпаючи кісток. Закрити! Всі дослідні роботи різко припинили без зрозумілої причини.

І тоді поповзли плітки.

«В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб», — і це справді так. Це одна з тих дрібничок, що незрозумілим чином переважають суттєвіші факти, які належало запам’ятати, однак їх не документували до тих пір, поки котрийсь із монастирських істориків не змушений був записати: «Ні вміст Меморіалу, ні інші археологічні джерела не відкрили імені правителя Білого палацу в середині й наприкінці шістдесятих, хоча брат Баркус стверджує і підкріплює свої здогадки доказами, що його звали...»

І попри те, у Меморіалі чітко значиться, що Емілі мала золотий зуб.

Не дивно, що панотець абат скомандував негайно запечатати підземелля. Френсіс, пригадавши, як підняв давній череп і повернув обличчям до стіни, раптово злякався гніву Божого. Емілі Лейбовіц зникла на початку Вогненного потопу, і лише через багато років її чоловік-удівець визнав, що вона померла.

Повідали, що Господь, аби випробувати людство, сповнене пихи, як і за часів Ноя, заповів тогочасним мудрецям, а серед них і преподобному Лейбовіцу, побудувати потужні військові машини, яких Земля ще не бачила, зброю настільки могутню, що в ній містилося саме полум’я пекла. Бог дозволив волхвам віддати ці знаряддя в руки державцям, сказавши кожному із них: «Ми створили це для тебе лише тому, що вороги мають таке ж саме; аби вони знали, що воно є і в тебе, а тому боялися нападати. Пам’ятай, державцю, що ти їх страшишся тепер так само, як і вони тебе, а тому ніхто не має права дати волю цій жахливій речі, яку ми щойно виготовили».

Проте державці, нехтуючи словами мудреців, міркували собі: «Якщо я вдарю швидко і потайки, то знищу інших уві сні, відтак нікому буде відбиватися, а Земля стане моєю».

Такими недалекоглядними виявилися державці, тож далі настав Огненний потоп.

За кілька тижнів, а хтось каже, що й днів, після першого удару пекельного полум’я все скінчилося. Міста перетворилися на калюжі скла, оточені величезними територіями розбитого каміння. Народи зникли з планети, а все довкола вкривали трупи людей і тварин, і всі створіння, разом із птахами та крилатими комахами, усе, що плавало в ріках, повзало в траві чи заривалося в нори, захворіло й вимерло. Там, де додолу впали демони Бомби, тіла довго не розкладалися, за винятком тих, що потрапили в родючий ґрунт. Величезні хмари люті ковтали ліси й поля, спопеляючи дерева і знищуючи посіви. Там, де вирувало життя, тепер простягалися безмежні пустелі, а ті місця, де ще лишалися люди, заразив отруйний вітер, тож навіть ті, хто уникнув смерті, не були здоровими, і багато хто загинув від токсичного повітря навіть там, куди зброя не поцілила.

На всіх континентах люди втікали з місця на місце, їхні мови змішалися. Державців, їхніх слуг та волхвів, котрі вигадали зброю, скажено зненавиділи. Минали роки, а Земля не могла очиститись. Про це чітко говориться в Меморіалі.

Від змішання мов і залишків багатьох народів, від страху народилася ненависть. І ненависть сказала: «Ану ж закидаймо камінням, випатраймо і спалімо тих, хто це зробив. Учинімо голокост над тими, хто винний у цьому злочині, разом із їхніми наймитами та мудрецями; нехай горять, нехай умирають, а з ними — їхня праця, їхні імена і навіть спогади. Знищимо їх усіх і скажемо дітям, що світ — новий, і вони нічого не дізнаються про зроблене раніше. Здійснімо велике Спрощення — і світ почнеться спочатку».

Отже, так і сталося. Після Потопу, Бомби, чуми, божевілля, змішання мов, люті почалося криваве Спрощення, коли залишки людства рвали інші залишки на шматки, вбивали правителів, учених, керівників, механіків, учителів і всіх, кого лідери здичавілого натовпу рокували на смерть за те, що ті допомогли зробити Землю такою, якою вона стала. Ніщо не здавалося таким ненависним цій юрбі, аніж люди науки, спершу — бо вони служили державцям, а пізніше тому, що відмовились приєднатися до кровопускання й намагалися опиратися більшості, називаючи їх «кровожерними простаками».

Натовп із радістю прийняв це ймення і почав вигукувати: «Простаки! Так, так! Я простак! А ти простак? Побудуємо місто й назвемо його Простацьким, бо до того моменту всі кляті розумники, що до цього призвели, уже виздихають! Простаки! Хай так і буде! Ми їм покажемо! Хтось тут не простак? А тягніть-но цього поганця сюди!»

Щоб утекти від ватаги цих оскаженілих простаків, освічені люди, які ще лишилися в живих, рятувалися у храмах, куди їх впускали. Прийнявши біженців, Свята Церква перевдягала їх у чернечі ряси і ховала в монастирях, що встояли і лишилися придатними до життя, бо священнослужителів юрба ненавиділа менше, окрім випадків, коли ті відкрито кидали їй виклик і приймали мучеництво. Інколи такі притулки були ефективними, але частіше — ні. Простаки вдирались у монастирі, робили багаття із літописів та сакральних книг, брали полонених і всіх разом вішали чи спалювали. Майже на самому початку процес Спрощення втратив план і мету, перетворившись на неконтрольований шал масового вбивства та руйнування. Таке стається лише тоді, коли зникають останні залишки суспільного порядку. Оскаженіння передавалося дітям, їх учили не лише забувати, а й ненавидіти, і хвилі люті охоплювали натовп ще через чотири покоління після Потопу. Але тоді зло виливалося не на вчених, бо їх уже не лишилося, а просто на грамотних людей.

Після невдалих пошуків дружини Ісаак Едвард Лейбовіц утік до цистерціанців^[43], де переховувався упродовж раннього післяпотопного періоду. За шість років він знову спробував знайти Емілі чи її могилу на крайньому південному заході. Там він урешті впевнився в її смерті, бо погибель безумовно тріумфувала в цих краях. Тоді в пустелі він мовчки дав обітницю. Повернувшись до цистерціанців, одягнув рясу, пізніше став священиком. Зібравши навколо себе кількох товаришів, він тихо говорив про плани. Ще за кілька років ці плани просочилися до «Риму», що, власне, більше Римом не був (бо міста такого не стало) — за менш як двісті років його кудись тричі переміщали — і це після того, як простояв він на одному місці два тисячоліття. Через дванадцять років після виголошення плану отець Ісаак Едвард Лейбовіц отримав дозвіл від Святого Престолу заснувати нову релігійну громаду і назвати її на честь Альберта Великого, наставника святого Томи Аквінського^[44] і покровителя науковців. Мета цього братства спершу не була офіційно виголошена, а лише окреслена в загальних рисах: зберегти людську історію для прапраправнуків тих простаків, котрі прагнули її знищення. Першими їхніми рясами стали рогожеві лахміття — одяг неуцького народу. Братчики ділилися на «буклегерів» та «меморіїв» залежно від завдань, які виконували. Буклегери займалися контрабандою книг до пустелі на південному заході й закопували їх там у бочках. Тоді ж інші члени нового ордену знайшли джерело за три дні їзди від книжкового сховку й почали будувати там монастир.

Під час чергової контрабанди книг Лейбовіца спіймала банда простаків. Механік-перекинчик, якого священик швидко пробачив, упізнав у ньому не просто вченого, а спеціаліста зі зброї. Вкритого рогожею, його одразу ж закатували, душачи на зашморгу і в той же час підсмажуючи живцем. Так почалася широка дискусія про метод страти.

Меморіїв було мало, а їхні мемуари обмежені.

Деякі діжі з книгами знайшли і спалили, а з ними й кількох інших буклегерів. На сам монастир нападали тричі, доки шал не стих.

До того часу, як безумство вщухло, з багатого сховища людських знань у власності ордену збереглися лише кілька бочок з оригінальними книгами та мізерна колекція текстів, записаних по пам’яті.

Тепер, після шести століть пітьми, ченці продовжували зберігати Меморіал, вивчали його, переписували знову й знову і терпляче чекали. На початку, в часи Лейбовіца, сподівалися, ба, навіть вбачали можливим, що четверте-п’яте покоління схоче повернути свою спадщину. Однак ті давні монахи не взяли до уваги людську здатність продукувати новий культурний спадок вже за кілька поколінь — коли старий майже знищено — продукувати силами законодавців і пророків, геніїв та маніяків, за допомоги Мойсея, Гітлера чи безграмотного діда-тирана. Культурна спадщина може з’явитися від заходу до світанку, і так у багатьох випадках і відбувалося. Та нова «культура» ґрунтувалася на темряві, де слово «простак» означало те ж саме, що й «громадянин», що й «раб». Ченці чекали, їм було абсолютно байдуже, що користі зі знань, які вони зберігали, не було жодної, що більшість із збереженого перестало вже й бути знаннями, а щось із того монахам було настільки ж незрозуміле, як і неосвіченому дикунові з гір. Ця інформація не мала змісту, бо він загубився давним-давно. Водночас ці знання мали символічну структуру, особливу для кожної одиниці, і тут принаймні можна було простежити перегукування символів. Спостерігати, як переплітається система знань, щоби дізнатися бодай мінімум із них, доки одного дня чи століття не з’явиться Інтегратор і всі речі знову не стануть на свої місця. Тож час зовсім не грав ролі. Вони мали Меморіал, даний їм з обов’язком його берегти, і буде так, навіть якщо пітьма триватиме ще десяток століть, або й тисячоліть. Тому що монахи, хоча й народжуються в найпохмуріші епохи, все ж лишаються тими ж буклегерами й меморіями преподобного Лейбовіца. І коли ченці йдуть з абатства в чужі краї, кожен із них, хто прийняв постриг в орден, байдуже, конюх чи панотець абат, невіддільно від ряси носить у клунку книгу, в ці часи — зазвичай бревіарій.

Після того, як сховок закрили, документи й реліквії звідти тихенько й непомітно, один по одному, зібрав абат. Більше змоги їх вивчати не було, й заховані вони, певно, в Аркосовому кабінеті. Для всіх практичних цілей артефакти просто зникли. Усе, що зникало на рівні абатової кімнати, вже не було безпечною темою для загальних теревенів. Про це лише шепталися в глухих коридорах. Зрідка розмови долітали й до брата Френсіса. Врешті, і вони припинилися, аби спалахнути знов одного вечора, коли приїхав посланець із Нового Риму і щось потай обговорював з абатом. Якісь уривки розмови долітали і до монахів. Вони ще кілька тижнів після від’їзду гостя обговорювали це, а потім усе знову стихло.

Брат Френсіс Джерард із Юти подався до пустелі наступного року і знову говів на самоті. І знову повернувся виснажений і кволий, після чого його одразу покликав до себе абат Аркос, вкотре допитуючись про подальші конференції із представниками Небесного воїнства.

— О, ні, панотче, вдень я не бачив нічого, крім грифів.

— А вночі? — підозріливо уточнив Аркос.

— Лише вовки, — відказав Френсіс і обережно додав: — Здається.

Абат не став зациклюватися на цьому уточненні, лише насупився. Брат Френсіс спостерігав, що Аркосів похмурий вигляд служив казуальним джерелом струменя енергії, що бив у космос із певною швидкістю і не піддавався усвідомленню, окрім як з огляду на його згубний вплив на будь-що на своєму шляху. Зазвичай цим будь-чим виявлявся постулант або новіцій. Упродовж п’яти секунд Френсіс поглинав цей вибух, доки не пролунало наступне запитання.

— Ну, а як минулого року?

Послушник зглитнув, перш ніж відповісти:

— Той старий?

— Той старий.

— Так, дом Аркосе.

Намагаючись уникнути бодай натяку на питальні інтонації в голосі, абат прогудів:

— То був просто стариган. Нічого більше. Тепер ми в цьому впевнені.

— Я теж думаю, що то був звичайний дід.

Отець Аркос утомлено потягнувся за пекановою ферулою^[45].

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo...

Коли Френсіс уже вертався у свою келію, абат гукнув його в коридорі:

— До речі, я забув сказати...

— Що; превелебний отчє?

— Жодної обітниці цього року, — промовив той відсутнім голосом і пірнув назад у кабінет.

Розділ 7

Брат Френсіс провів сім років у новіціаті, сім разів говів у пустелі і навчився дуже вправно імітувати вовчі завивання. На подив його братів, він міг скликати зграю до стін монастиря, виючи з-над мурів після заходу сонця. Вдень він працював на кухні, натирав до блиску кам’яну підлогу і продовжував вивчати старожитності.

Аж якось на віслюкові приїхав посланець із Нового Риму. Після тривалої бесіди з абатом вісник подався на пошуки Френсіса. Він, здавалося, подивувався, знайшовши молодика (а точніше, вже чоловіка) у рясі новіція за відмиванням кухонної долівки.

— Ми вже кілька років вивчаємо документи, які ти знайшов, — сказав він послушнику. — Чимало з нас схиляються до думки, що вони автентичні.

Френсіс похилив голову.

— Мені не дозволено говорити на цю тему, отче, — пробурмотів він.

— А, ти про це, — посланець усміхнувся і простягнув молодику шматок паперу з абатовою печаткою та написаним його рукою текстом: «Ессе Inquisitor Curiae. Ausculta et obsequere. Arkos, AOL, Abbas»^[46].

— Усе добре, — додав він одразу, помітивши раптове напруження новіція. — Я зараз говорю з тобою неофіційно. До тебе ще прийдуть із суду й запишуть покази. Ти ж у курсі, що твої папери вже певний час перебувають у Новому Римі, правда? Я лише привіз деякі з них назад.

Брат Френсіс похитав головою. Він знав, мабуть, найменше з усіх, зважаючи на реакцію керівництва на відкриття ним реліквій. Послушник звернув увагу, що посланець носив білу сутану домініканців, і дещо неспокійно розмірковував про природу згаданого кур’єром «суду». На тихоокеанському узбережжі все ще тривало розслідування єресі катарів^[47], але він не міг усвідомити, як це перегукувалось із реліквіями преподобного. У записці значилося: «Ессе Inquisitor Curiae». Певно, абат мав на увазі звичайного «розслідувача», а не власне «інквізитора». Домініканець видавався досить привітним чоловіком і не мав при собі жодних видимих знарядь тортур.

— Ми плануємо невдовзі знову порушити питання про канонізацію вашого засновника, — пояснив посланець. — Ваш абат Аркос — дуже мудра і розважлива людина. — Він посміхнувся. — Передавши реліквії іншому ордену на вивчення і закривши сховок іще до того, як його встигли повністю оглянути... Ну, ти й сам здогадуєшся, правда?

— Ні, отче. Я думав, що він повважав цю справу надто банальною, щоби витрачати на неї час.

Чернець розсміявся:

— Банальною? Не думаю. Якщо ваш орден натрапить на докази, реліквії, дива і щось подібне, суд має дослідити їхнє походження. Кожна релігійна громада прагне проголосити свого засновника святим. Тож твій абат дуже мудро наказав: «Руки геть від підземелля». Впевнений, що вас усіх це дуже спантеличило, та для справи вашого основоположника краще було дозволити огляд сховища при свідках.

— Ви збираєтеся знову його відкрити? — радісно перепитав Френсіс.

— Ні, не я. Та коли суд буде готовий, він пришле спостерігачів. І тоді все, що може вплинути на справу, буде вбезпечено — навіть якщо опозиція піддасть сумніву його автентичність. Звісно, єдиною причиною підозрювати, що вміст укриття може вплинути на справу, є... ну, речі, які ти знайшов.

— Я можу поцікавитись, яким чином, отче?

— Власне, однією з перешкод під час беатифікації були молоді роки преподобного Лейбовіца: до того моменту, як він став монахом і священиком. Адвокат від іншої сторони спробував оспорити ранній період, допотопний. Він намагався довести, ніби Лейбовіц насправді ніколи старанно не шукав своєї дружини і вона, можливо, навіть була жива на момент його висвячення в сан. Хай там як, звісно, таке траплялося й раніше, іноді дарували звільнення від обітниці, та це інша тема. Advocatus diaboli^[48] лише хотів кинути тінь підозри на образ вашого засновника, припускаючи, ніби той міг заприсягтися та прийняти духовний сан, перш ніж упевнився в завершенні своїх подружніх обов’язків. Тоді опозиція програла, але вони можуть спробувати знову. Тому якщо людські рештки, які ти знайшов, справді... — він знизав плечима й усміхнувся.

Френсіс кивнув:

— Вони вкажуть точну дату її смерті.

— На самому початку війни, яка знищила майже все. І на мою власну думку, та записка в скриньці або справді належала преподобному, або ж це надто хитромудра підробка.

Френсіс почервонів.

— Ні, я не припускаю, ніби ти міг брати участь у якомусь шахрайстві, — квапливо додав домініканець, побачивши багрянець на обличчі новіція.

Проте послушник лише пригадав свою власну думку щодо каракуль.

— Розкажи мені, як це сталося? Я про те, як ти визначив місце? Мені треба послухати всю історію.

— Ну, все почалося через вовків.

Чернець почав записувати.

За кілька днів після від’їзду посланця з монастиря абат покликав до себе брата Френсіса.

— Ти все ще вважаєш, що твоє покликання — з нами? — привітно запитав Аркос.

— Якщо панотець абат пробачить мені огидне марнославство...

— Ох, давай на мить облишимо твоє огидне марнославство. То вважаєш чи ні?

— Так, Magister meus.

Абат засяяв.

— Ну що ж, сину. Тепер, гадаю, ми теж переконалися. Якщо ти готовий присвятити себе довічному служінню, мабуть, настав час виголосити обітницю, — він на мить спинився, спостерігаючи за обличчям новіція, і, здавалося, виглядав розчарованим, бо не побачив там навіть найменшої зміни виразу. — Що сталося? Чи ти не радий це чути? Ні? Ох, та що ж не так?

Френсіс начепив на себе ввічливо-уважну маску, та поступово вона почала втрачати природний колір. Раптом його коліна підломилися.

Френсіс зомлів.

За два тижні послушник Френсіс, котрий, певно, встановив рекорд із сукупної тривалості виживання в пустелі під час посту, полишив лави новіціату й заприсягнувся у вічній вбогості, чистоті та послуху, а ще виголосив кілька клятв, притаманних власне їхній спільноті. Він отримав благословення й патерицю в абатстві та назавжди став ченцем Альбертинського ордену Лейбовіца, тим самим припнувши себе ланцюгами до хреста й статуту ордену. Тричі за ритуалом у нього питали: «Якщо покличе Господь тебе стати Його буклегером, чи приймеш ти смерть та не зрадиш братів своїх?» І тричі Френсіс відповів: «Так, отче».

— Тепер підведіться, браття-буклегери і браття-меморії, й обміняйтеся братським поцілунком. Ессе quant bonum, et quam jucundum...^[49]

Брата Френсіса перевели з кухні на менш чорну роботу. Він став учнем копіювальника, літнього монаха на ім’я Горнер, і якщо все складатиметься добре, за працею в копіювальні він зможе провести все життя, і решту своїх днів присвятить таким завданням, як переписування алгебраїчних текстів чи прикрашання сторінок оливковим листям та веселими херувимами навколо стовпчиків із логарифмами.

Брат Горнер виявився милим дідусем, і він одразу ж сподобався Френсісові.

— Більшість із нас краще справляється із завданнями, — розповідав Горнер, — коли також займається і власними проектами. Багато хто із переписувачів знаходить якусь конкретну і цікаву для нього частину Меморіалу та проводить над нею трохи часу паралельно з основною роботою. Наприклад, он брат Сарл. Він відставав і робив помилки, тож ми дозволили йому годину на день займатися проектом, який він сам обере. Коли праця стає настільки марудною, що він починає помилятися, то йому вільно відкласти її та взятися за власний проект. І я всім це дозволяю. Якщо ти скінчиш своє завдання до кінця робочого дня, але ще не обереш свого проекту, то маєш приділити трохи часу нашим багаторічникам.

— Багаторічникам?

— Так, і я кажу не про рослини. Існує багаторічний попит від усього духовенства на різні книги: месали, Святе Письмо, бревіарії, Summa, енциклопедії й таке подібне. Ми досить багато чого продаємо. Тож поки в тебе не заведеться власного улюбленця, ми даватимемо тобі багаторічники, якщо справлятимешся раніше. У тебе купа часу на роздуми.

— А який проект обрав брат Сарл?

Старий наглядач на мить змовк.

— Ну, сумніваюся навіть, що ти зможеш це зрозуміти. Мені й самому це не під силу. Схоже, він знайшов спосіб виявлення втрачених слів і фраз у якихось древніх фрагментах оригінальних текстів із Меморіалу. Припустімо, лівий бік напівспаленої книги добре читається, але права сторона кожної сторінки згоріла і в кінці кожного рядка кількох слів не вистачає. Він виробив математичний метод пошуку загублених фраз. Цей спосіб не геть надійний, та до певної міри працює. Братові вдалося відновити чотири повні сторінки відтоді, як він розпочав спроби.

Френсіс зиркнув на Сарла, тому було років вісімдесят, і він майже осліп.

— Довго він цим займається? — поцікавився учень.

— Близько сорока років, — відказав брат Горнер. — Звісно, приділяє цьому він щось із п’ять годин на тиждень, а робота нівроку вимагає серйознихобчислень.

Френсіс замислено кивнув.

— Якщо за десяток років можна відновити одну сторінку, то, можливо, за кілька століть...

— Навіть менше, — прохрипів брат Сарл, не підводячи погляду. — Чим більше ти заповниш, тим швидше піде решта. Я завершу ще одну сторінку за кілька років. А тоді, якщо буде воля Божа... — далі його голос стишився до бурмотіння. Френсіс часто помічав, як Сарл під час роботи розмовляв сам із собою.

— Як тобі заманеться, — продовжував брат Горнер. — Нам завжди потрібна допомога з багаторічниками, та ти можеш розпочати свій проект коли завгодно.

Ця думка раптово осяяла брата Френсіса.

— А чи можу я скористатися своїм часом, — випалив він, — щоби робити копію знайденого мною креслюнка Лейбовіца?

Брат Горнер умить спантеличився.

— Ох, ну, я не знаю, синку. Наш отець-абат... ну, дещо чутливо сприймає це питання. І та річ може й не належати до Меморіалу. Вона зараз у тимчасовій папці.

— Але ж, брате, ви знаєте, що вони вицвітають. Його й так довго тримали на світлі. Домініканці тривалий час держали його в Новому Римі...

— Ну, припустімо, це буде досить короткий проект. Якщо отець Аркос не заперечуватиме, але... — Він із сумнівом похитав головою.

— Я міг би працювати над низкою діаграм разом із ним, — швидко запропонував Френсіс. — У нас є настільки старі копії, що скоро розсиплються. Я міг би зробити кілька дублікатів... чогось іншого...

Горнер криво посміхнувся.

— Ти пропонуєш включити світлокопію Лейбовіца до числа інших, щоби таким чином уникнути викриття.

Френсіс зашарівся.

— Отець Аркос може навіть не помітити, еге ж? Якщо раптом сюди завітає.

Френсіс зіщулився.

— Добре, — відказав Горнер, і очі в нього ледь блиснули. — Можеш використати свій вільний час на дублікати кількох копій у поганому стані. Якщо в папку потрапить ще щось, я спробую не помічати.

Брат Френсіс провів кілька місяців позаробочого часу, перемальовуючи якісь старі діаграми зі сховків Меморіалу, не наважуючись торкатися Лейбовіцевої. Якщо древні креслюнки взагалі вартували збереження, то перемалювати їх треба було ще сто-двісті років тому. Вицвілі не лише оригінали, а й копії часто майже не вдавалося розібрати, бо чорнила ж не довговічні. Він не мав ані найменшого уявлення, чому древні креслили білі лінії і літери на темному тлі, а не навпаки^[50]. Коли чернець накидав приблизні лінії деревним вугіллям, таким чином обернувши кольори, ескіз видався більш реалістичним, ніж білим по чорному, та давні люди були безмежно мудрішими від Френсіса. Якщо вони заморочувалися, тушуючи папір там, де не мало стояти позначок, і залишали срібні ниточки чистого паперу там, де на звичайному креслюнку провели б лінію, значить, мали на це свої причини. Френсіс копіював документи якомога подібніше до оригіналу, хоча обмальовувати крихітні білі літери виявилося особливо нудно, а чорнила на таке йшло багато, і цей факт змушував брата Горнера буркотіти.

Він скопіював старий архітектурний відбиток, а тоді креслюнок для частини механізму, чия геометрія виглядала очевидною, та призначення — незрозумілим. Він перемалював абстрактну мандалу під назвою «СТАТОР ОБМ. МОД. 73 А 3-Ф 6-П 1800/ХВ. 5 K. С. КЛ. А ТИП „БІЛЧИНА КЛІТКА“», що видавалося зовсім незрозумілим й абсолютно непридатним для тримання білки. Древні були дуже вправними. Можливо, щоби побачити білку, потрібно мати спеціальний набір дзеркал? Хай там як, а він старанно працював.

Лише після того, як абат, котрий періодично заходив у копіювальню, щонайменше тричі бачив його за роботою над іншими креслюнками (і двічі Аркос спинявся поспостерігати за заняттям Френсіса), монах усе ж наважився ризикнути і знайти у Меморіалі документ Лейбовіца — майже через рік після початку вільного проекту.

Оригінальний документ уже кілька разів реставрували. Окрім того факту, що він містив ім’я преподобного, більше нічим не різнився від інших, над якими працював чернець.

Відтиск Лейбовіца, ще одна абстракція, не пробуджував нічого, а особливо здорового глузду. Він вивчав його, аж поки став пам’ятати всю складну структуру із заплющеними очима, та від цього не зрозумів її краще. Звичайна сітка з ліній, що з’єднували клаптики якихось дрібок, хвильок, ляпок, мембранок і штукенцій. Прямі, переважно горизонтальні й вертикальні, перетиналися одна з одною значками переходу і точками; вони повертали під прямим кутом, обходячи дрібки, і в жодному разі не обривалися на півдорозі, а закінчувалися хвильками, закарлючками, ляпками та штукенціями. У цьому було настільки мало сенсу, що, довго дивлячись на документ, ти ціпенів. І попри те, чернець почав роботу й переносив кожну деталь, замальовуючи навіть коричнювату пляму посередині, яка, на його думку, могла бути кров’ю блаженного мученика, хоча брат Джеріс припустив, що це всього лише сік від яблучного недогризка.

Брат Джеріс, котрий доєднався до учнівської майстерні разом із Френсісом, здавалося, насолоджувався, піддражнюючи його за проект.

— Що, святі небеса, — поцікавився він, зазираючи Френсісові через плече, — означає «Транзисторна система управління для блоку 6-В», вчений брате?

— Очевидно, що це назва документа, — трохи роздратовано відповів брат Френсіс.

— Очевидно. Та що вона означає?

— Це назва діаграми, що лежить у тебе перед носом, брате простаче. Що означає «Джеріс»?

— Та майже нічого, певно, — сказав з удаваною покорою брат Джеріс. — Пробач, будь ласка, що напосідаю. Ти успішно визначив ім’я, вказавши на створіння, яке його має, а це справді і є значенням імені. Але тепер ця діаграма цього створіння щось собою являє, хіба ж ні? А що вона являє?

— Звісно, що транзисторну систему управління для блоку 6-В.

Джеріс розреготався.

— Досить очевидно! Красномовно! Якщо створіння — це ім’я, то ім’я — це створіння. «Рівне замінюється рівним», або «Від перестановки доданків сума не змінюється». Та чи можемо ми перейти до наступної аксіоми? Якщо твердження «Величини, еквівалентні іншій, рівні між собою» є правдивим, то чи не є як назва, так і сама діаграма якоюсь «єдиною величиною»? Чи це замкнена система?

Френсіс почервонів.

— Я гадаю, — почав він повільно, перечекавши хвилю роздратування, — що діаграма заступає абстрактне поняття, а не конкретний предмет. Можливо, древні знали систематичний метод опису чистої думки. Це точно не очевидне зображення об’єкта.

— Так-так, воно дійсно неочевидне, — погодився зі смішком брат Джеріс.

— З іншого боку, можливо, це справді зображення об’єкта, але в дуже формальному стилістичному вигляді, тож потрібен спеціальний вишкіл, аби...

— Чи мати спеціальний погляд на це?

— На мою думку, це глибока абстракція, ймовірно, трансцендентального значення, що виражає думку преподобного Лейбовіца.

— Браво! І про що ж він думав?

— Ну... про «креслення ланцюга», — відказав Френсіс, вихопивши термін із плашки тексту в нижньому правому кутку.

— То до якої дисципліни це належить, брате? Що в нього за рід, особливість, своєрідність та розрізнення? Чи все це просто акцидент, «випадковість»?^[51]

Джеріс почав поводитись саркастично-пихато, спало раптом на думку Френсісу, і він вирішив відповісти спокійно.

— Ну ось тут ми бачимо стовпчик цифр під заголовком «Електроніка. Нумерація частин». Колись існувало чи то мистецтво, чи наука під назвою «електроніка», і, ймовірно, належала вона як до гуманітаристики, так і до точних наук.

— Ага! Тож ми розібралися із «родом» та «особливістю». А тепер щодо «своєрідності», коли вже твоя ласка. Що є предметом вивчення цієї «електроніки»?

— Це теж зазначено — відповів Френсіс, який перерив Меморіал згори донизу, намагаючись відшукати зачіпки, що допомогли би трохи краще розібратися з світлокопією, та майже безрезультатно. — Предметом вивчення електроніки є електрон, — пояснив він.

— О, справді, так і написано. Я вражений. Я так мало про ці речі знаю.

І що, святі небеса, таке цей «електрон»?

— Ну, є одне фрагментарне джерело, що посилається на нього як на «Ніщо зі знаком мінус».

— Що?! Як же вони заперечували Ніщо? Хіба саме це не робило б його Чимось?

— Можливо, це метафорично.

— О, тоді у них могло бути й Ніщо зі знаком плюс? Тобі відомо, як вирахувати позитивне Ніщо?

— Поки ні, — зізнався Френсіс.

— То продовжуй, брате! Якими ж мудрими вони, певно, були, ці древні, котрі пізнали додатне Ніщо. Продовжуй, і, може, ти теж це усвідомиш. І тоді посеред нас з’явиться «електрон», правда ж? Що нам із ним робити? Поставити на вівтар у каплиці?

— Добре, — зітхнув Френсіс. — Я не знаю. Та я вірю, що «електрон» колись існував, хоча й не знаю, із чого він був побудований та яку місію виконував.

— Це так зворушливо, — реготнув баламут й повернувся до роботи.

Періодичні кпини від брата Джеріса засмучували Френсіса, проте не зменшували його відданості проекту.

Перенести абсолютно кожну позначку, цятку чи плямку виявилося неможливим, однак точність факсиміле могла обманути око з відстані двох кроків, а цього вже достатньо, щоби використовувати копію для презентацій, а оригінал запечатати і сховати. Завершивши роботу, брат Френсіс почувався розчаровано. Малюнок був надто порожнім. Ніщо, на перший погляд, не видавало в ньому священну реліквію. Стиль надто лаконічний і простий. Він, певно, досить добре підходив преподобному, та все ж...

Копії реліквії недостатньо. Святі були скромними людьми, що прославляли не себе, а Бога, тому іншим лишалося зображати внутрішнє світло праведників за зовнішніми, видимими ознаками.

«Glorificemus»^[52], — подумав Френсіс, працюючи над багаторічниками. Зараз він копіював сторінки Псалтиря, щоб далі їх зшити. Спинився, аби знайти місце в тексті й подумати над змістом слів: після годин переписування він зовсім переставав читати, а лише писав букву за буквою, що спливали перед очима. Він зрозумів, що копіює молитву Давида, четвертий покаянний псалом: «Miserere mei, Deus...^[53] Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною»^[54]. Це молитва скромна, а цяцькована сторінка, на якій вона записана, не відповідала її простому характеру. Літеру «М» у слові «Miserere» інкрустували золотими листочками. Квіткові арабески золотих та фіолетових переплетінь укривали поля й обвивали пишні великі букви на початку кожного вірша. Молитва сама невигадлива, та сторінка заворожувала. Брат Френсіс тільки переносив слова на новий пергамент, лишаючи місця для розкішних буквиць і поля шириною в рядок. Інші майстри заповнять їх розмаєм кольорів навколо його бідного чорнильного тексту та витворять мальовничі ініціали. Він учився ілюструвати, та ще не настільки набив руку, аби йому довірили золоті інкрустації на багаторічниках.

Gloreficemus. Він знову думав про креслюнок.

Нікому нічого не розповідаючи, брат Френсіс почав планувати. Він знайшов чудову ягнячу шкуру і кілька тижнів її обробляв, розтягуючи та шліфуючи до бездоганної гладкості, а потім врешті вибілив і заховав. Після того місяцями проводив кожну хвильку свого вільного часу, переглядаючи Меморіал, знову відшукуючи зачіпки до розуміння Лейбовіцевого відтиску. Він не знаходив нічого схожого на закарлючки з малюнка, зовсім нічого, що допомогло би витлумачити його значення, проте після тривалих пошуків натрапив на фрагмент книги із частково знищеною сторінкою про світлокопіювання. Здається, це був шматок енциклопедії. Стаття виявилася коротка і їй бракувало частини, та прочитавши написане кілька разів, чоловік почав підозрювати, що він, як і багато копіювальників раніше, згаяв купу часу і чорнил. Ефект білого на темному, здається, не був якимось специфічним прийомом, а виявився особливістю одного дешевого процесу репродукції. Оригінал, з якого робили світлокопії, креслили чорним по білому. Чернець ледь стримався, щоби не впасти й битися лобом об кам’яну підлогу. Усе те чорнило і робота пішли на копіювання неістотної властивості артефакту! Ну, певно, братові Горнеру не варто розповідати. Змовчати — виявити милосердя, бо в старого погано із серцем.

Усвідомлення, що кольорова схема світлокопій лише випадкова властивість древніх креслюнків, додало його планові поштовху. Славна копія Лейбовіцевого відтиску може обійтися без цієї випадковості. Коли він оберне кольорову гаму, спершу ніхто не впізнає малюнок. Якісь окремі особливості точно можна покращити. Він не наважувався змінювати те, чого не розумів, але, звісно, таблички і друкований текст можна симетрично розмістити навколо діаграми на картушах та в рамочках. Саме значення накресленого лишалося для нього таємницею, тому він боявся хоч на йоту змістити форму чи план, та оскільки кольори значення не мали, робота могла вийти гарною. Він задумав обробити золотом хвильки і штучки, та ці дрібки були вельми мудрованими для інкрустування, а золоті ляпки виглядатимуть надто пишно. Закарлючки варто обов’язково малювати сажово-чорними, а тому лінії вже треба робити світлішими, аби контрастували із закарлючками. Несиметричність креслення має лишитися, а от причин, за яких би значення схеми могло змінитися, якщо він використає її у вигляді шпалери для виноградних лоз, він не знайшов. Пагони лози (акуратно підкреслюючи закарлючки) створять відчуття балансу, або ж нададуть природності цій асиметричності. Коли брат Горнер ілюстрував буквицю «М», перетворюючи її на дивовижне буйство листків, ягід, гілочок і, можливо, навіть хитрого змія, сама літера «М» усе одно читалася. Брат Френсіс не бачив причин, чому це не можна застосувати до діаграми.

Усю композицію, разом із кучериками її обрамлення, можна розмістити в контурі щита, а не простого прямокутника, як було в оригінальному креслюнку. Монах зробив десятки попередніх ескізів. На верхівці пергаменту він намалює Триєдиного Господа, в самому низу — герб Альбертинського ордену, а одразу над ним розташується зображення преподобного.

Однак, наскільки було відомо Френсісові, точного портрета преподобного запасів його життя не існувало. Є кілька нереалістичних, та жодного з часів Спрощення. Не дійшло навіть до загальноприйнятого опису, хоча традиційно Лейбовіца змальовували високим і сутулим чоловіком. Якось одного разу по обіді, коли сховище знову відкрили, Френсіс раптом відволікся від своїх чернеток, зрозумівши, що той, хто став позад нього і кинув тінь на копіювальний стіл, був самим... «Ні! Будь ласка! Beate Leibowitz, audi те!^[55] Милостивий Боже! Нехай це буде хто завгодно, тільки не...»

— Ну, і що це в тебе? — прогуркотів абат, роздивляючись малюнок.

— Креслення, панотче абате.

— Та я бачу. Але що це?

— Лейбовіцева світлокопія.

— Та, яку ти знайшов? Що? Не надто схожа. Для чого всі ці зміни?

— Це має бути...

— Говори гучніше!

— ІЛЮМІНОВАНА КОПІЯ! — неочікувано для самого себе вереснув Френсіс.

— А-а-а.

Абат Аркос знизав плечима й пішов геть.

За кілька секунд брат Горнер, котрий проходив повз стіл учня, здивовано помітив, що той зомлів.

Розділ 8

На втіху брата Френсіса, Аркос більше не протестував проти інтересу монаха до реліквій. Із того моменту, як домініканці погодилися дослідити справу, абат заспокоївся, а відколи питання канонізації знову актуалізувалось у Новому Римі, вряди-годи він зовсім забував, що під час пустельного говіння брата Френсіса із Альбертинського ордену Лейбовіца, уродженця Юти, писаря та копіювальника, відбувалося щось особливе. Той випадок стався одинадцять років тому. Недоладні перешіптування серед новіціату про особу прочанина давно вщухли. Та й сам новіціат був уже зовсім не той, що колись. Наймолодші серед нового покоління послушників уже й не чули про ту справу.

А справа та вартувала Френсісові сім років посту серед вовків, і він більше ніколи не вважав цю тему безпечною. Тільки-но він про неї згадував, як наступної ночі йому снилися вовки й Аркос. Абат кидав звірам м’ясо, а цим м’ясом була плоть Френсіса.

І все ж чернець зрозумів, що може продовжувати свій проект без цькування, хіба що Джеріс і далі кпив. Френсіс почав розписувати шкуру ягняти. Вимальовування мережаних закруток та безмежна витонченість золотої інкрустації стане його довічною справою (бо на вільний проект відводилося надто мало часу), але в темному морі століть, де все, здається, спинилося, ціле життя — лише плюскіт хвильки, навіть для того, хто його прожив. Один за одним монотонно тягнулися дні й пори року. Вони сповнювалися стражданнями й болем, аж урешті наставало єлеопомазання і мить темряви в кінці, чи, радше, на початку. І тоді маленька тремтлива душа, що зносила буденність (хай добре чи погано) опиниться посеред світла, відчує на собі гострий погляд безмежно співчутливих очей, поставши перед Ним. І тоді Цар мовить: «Прийди!», або ж Цар мовить: «Забирайся!» — і лише для цієї миті існували ті осоружні роки. Тоді Френсіс знав, вірити в щось інше важко.

Брат Сарл завершив п’яту сторінку своїх математичних реставрацій, упав на стіл і помер за кілька годин. Байдуже. Його записів ніхто не торкнувся. Через століття чи два хтось прийде, зацікавиться ними і, можливо, завершить працю. Та зараз за душу Сарла здіймалися молитви.

А ще був брат Фінґо зі своїм різьбярством. Його повернули до майстерні за рік чи два і дозволили періодично вирізувати і шліфувати незавершений образ мученика. Як і Френсіс, Фінґо лише вряди-годи уривав часинку на свою обрану роботу. Вона просувалася настільки повільно, що помітити результат можна було, тільки поглянувши на працю з інтервалом у кілька місяців. Френсіс же бачив статую надто часто, щоб угледіти зміни. Ченця вабила проста й весела вдача Фінґо, хоча він усвідомлював — таким чином брат компенсовував свою потворність. У вільні хвилинки, якщо такі траплялися, він спостерігав за різьбярем.

Майстерню сповнювали аромати соснової, кедрової, ялинової стружки і людського поту. Дерево в абатстві знайти було нелегко. За винятком інжирів і кількох тополь у безпосередній близькості до джерела, земля тут, вважай, гола. До найближчих чагарів, що зійшли б за деревину, їхати було три дні, й теслі іноді лишали абатство на тиждень, а тоді вертались із віслюками, нав’юченими гілляччям для гвіздків, шпиць, а може, й ніжок для крісла. Час від часу вони тягли колоду-дві, щоби замінити якусь прогнилу балку, та з таким браком лісоматеріалу теслі завжди працювали ще й різьбярами та скульпторами.

Бувало, спостерігаючи за Фінґо та його працею, Френсіс сідав на лаву в кутку й малював, намагаючись передати деталі статуї, яку наразі лише грубо намітили в дереві. Нечіткі контури обличчя все ще вкривали зазубні та щербини від долітця. У своїх ескізах чернець пробував передбачити риси ще до того, як вони з’являться під інструментом. Фінґо поглядав на рисунки й сміявся. Та чим далі просувалася робота, тим важче Френсісові стало позбуватися відчуття, ніби на вустах скульптури грає якась знайома посмішка. Він замалював це, і відчуття зросло. Проте монах усе ще не пригадував, хто і де так криво шкірився.

— Непогано, зовсім непогано! — прокоментував Фінґо ескізи.

Копіювальник знизав плечима.

— Не можу позбутись відчуття, ніби вже його бачив.

— Не тут, брате. Принаймні — не на моїй пам’яті.

Френсіс захворів під час Різдвяного посту й повернувся до робітні аж за кілька місяців.

— Я майже завершив обличчя, Франциско, — похвалився тесля. — Як воно тобі тепер?

— Я бачив його! — видихнув Френсіс, витріщаючись на бешкетні і водночас сумні очі, оповиті павутинкою зморщок, на кривувату посмішку в кутиках губ — усе це виявилося надто знайомим.

— Правда? То хто ж це? — здивувався Фінґо.

— Ну, я не впевнений. Мені здається, я його бачив.

Фінґо розреготався.

— Ти впізнаєш свої ескізи, — запропонував він пояснення.

Френсіс не був так певен. Та все ж не міг зрозуміти, де спостерігав це обличчя.

«Кгхм-хмм!» — нібито промовляли вуста, склавшись у посмішці.

Абата ж вона роздратувала. Хоч він і дав завершити роботу, та заявив, що ніколи не дозволить використовувати її з метою, запланованою раніше, — як образ для церкви, якщо канонізація преподобного колись здійсниться. Багато років потому вже готову статую Аркос наказав поставити в коридорі гостьового будинку, та після того, як вона шокувала котрогось відвідувача з Нового Риму, її перенесли до абатового кабінету.

Повільно й марудно Френсіс перетворював ягнячу шкуру на шедевр. Про його проект почали говорити в копіювальні, й ченці нерідко збиралися навколо столу, щоби поспостерігати за його роботою і захоплено пошептатися. «Натхнення, — зауважив хтось. — Доказів достатньо. Він міг там зустріти самого преподобного...»

— Не розумію, чому б тобі не зайнятися чимось корисним, — бурчав брат Джеріс, чия саркастична дотепність звучала вже дещо втомлено після кількох років терплячих відповідей Френсіса. Скептик використовував власне дозвілля на виготовлення й розмальовку цератових абажурів для ламп у церкві, привертаючи до власної персони увагу абата, котрий незабаром поставив його головним над багаторічниками. Дуже скоро Гросбух показав, що підвищення виправдовувало себе.

Брат Горнер, старий майстер-копіювальник, заслаб. За кілька тижнів стало очевидним, що улюблений усіма монах ліг на Божу постіль. Погребальну месу відспівали на початку Різдвяного посту. Тіло праведного старого віддали землі, що його й породила. Поки громада скорботно молилася, Аркос тихенько призначив Джеріса майстром копіювальні.

У перший же день на новій посаді брат Джеріс повідомив Френсісові, що вважає доцільним, аби той відклав свої дитячі забавки і взявся за чоловічу справу. Чернець слухняно загорнув безцінний проект у пергамент і склав на полицю між важких дощок, а тоді у вільний час почав майструвати цератові абажури. Він ані словом не протестував, але заспокоювався від усвідомлення, що рано чи пізно Джерісова душа подасться тією ж дорогою, що й Горнерова, аби розпочати життя, для якого цей світ служив лише підмостками, і може зробити це досить рано, зважаючи на те, як він дратувався, гнівився і сам себе розпалював. А потім, якщо дасть Бог, Френсісу, можливо, дозволять закінчити його безцінний документ.

Проте провидіння втрутилося в цю справу ще раніше, і заради цього душі брата Джеріса не довелося зустрічатися із Творцем. Улітку того ж самого року, коли його поставили майстром, до абатства з Нового Риму прибув на віслюках у супроводі почту апостольський протонотарій. Він назвався монсеньйором Мальфреддо Аґеррою, постулатором преподобного Лейбовіца^[56] у процесі канонізації. Із ним приїхало кілька домініканців. Він планував спостерігати за відкриттям сховища та дослідженням «Ізольованого приміщення». А крім того — вивчити всі можливі докази, які зможе надати абатство, що мали би потенційну вагу для справи, включно — і це просто викликало розпач в абата — з розповідями про гіпотетичну яву преподобного, котрий, за словами мандрівників, постав перед уродженцем Юти Френсісом Джерардом із Альбертинського ордену Лейбовіца.

Адвоката святого тепло зустріли монахи та квартирували до кімнат для гостей високого сану. Ним пишно опікувалися шестеро юних новіціїв, які отримали наказ удовольняти кожну забаганку гостя. Проте монсеньйор Аґерра розчарував обслугу, виявившись не надто примхливою людиною. Відкорковували найкращі вина, й Аґерра з увічливості їх посмоктував, проте перевагу віддавав молоку. Брат Мисливець уполював жирну перепелицю та земляних зозуль^[57] до гостевого столу, однак дізнавшись про харчові вподобання дичини («Брате, вони харчуються зерном?» — «Ні, зміями, месере»), монсеньйор Аґерра, здається, віддав перевагу чернечій каші в трапезній. Якби він спитав про шматки м’яса невідомого походження в печені, то віддав би перевагу справді соковитим зозулькам. Мальфреддо Аґерра наполягав, щоби життя в абатстві йшло своїм звичаєм. І попри те, щовечора адвоката розважали скрипалі та гурт штукарів, доки він не повірив, ніби «життя своїм звичаєм» в абатстві — надзвичайно веселе, як на спільноту монахів.

На третій день візиту Аґерри абат покликав Френсіса. Стосунки між ченцем і владикою були не надто близькими, та все ж таки формально-дружніми з того моменту, коли Аркос дозволив новіцію виголосити клятву. Тож і монах навіть не тремтів, стукаючи у двері кабінету й запитуючи:

— Ви за мною посилали, превелебний отче?

— Саме так, — відповів абат і потім спокійно запитав: — Скажи, ти розмірковував коли-небудь про смерть?

— Часто, отче абате.

— Ти молишся святому Йосипу, щоби кончина твоя не була важкою?

— Гм... часто, превелебний отче.

— Тож ти, певно, не прагнеш раптового удару? Не хочеш, щоб із твоїх кишок натягнули струни для скрипки? Щоб тебе згодували свиням? А кістки зарили у неосвячену землю?

— Н-н-ні, Magister meus.

— Я так і думав. Тож будь уважний щодо того, що казатимеш монсеньйору Аґеррі.

— Я?..

— Ти, — Аркос потер підборіддя і, здавалося, заглибився у смутні роздуми. — Я бачу це геть чітко. Справу Лейбовіца повертають на полицю. На нещасного брата падає цеглина. Ось він лежить, стогне й молить про відпущення. Посеред нас усіх, зверни увагу. І ось ми стоїмо, із жалем поглядаючи вниз, разом із нами й духовенство, слухаємо, як він хрипить останні слова, але так і не отримує благословення. Приречений на пекло. Неосвячений. Несповіданий. У нас під самим носом. Прикро. Еге ж?

— Панотче? — писнув Френсіс.

— О, не звинувачуй мене. Я буду надто заклопотаний, намагаючись стримати твоїх братів, що прагнутимуть забити тебе ногами до смерті.

— Коли?

— Сподіватимемося, що взагалі ніколи. Бо ж ти будеш обережним, правда? У тому, що говорити монсеньйору. Бо інакше я таки дозволю їм тебе заштурхати на смерть.

— Так, але ж...

— Постулатор хоче тебе бачити негайно. Тож приборкай свою уяву і будь упевненим у тому, що кажеш. Будь ласка, спробуй не думати.

— Ну, гадаю... Я зможу.

— Геть, сину, геть.

Постукавши до дверей Аґерри, Френсіс спочатку почувався наляканим, однак швидко зрозумів, що страх безпідставний. Протонотарій виявився ввічливим і дипломатичним літнім чоловіком, котрий, здавалося, дуже цікавився дрібним життям ченця.

Після кількахвилинного чемного вступу він підійшов до слизької теми.

— Тож як щодо твоєї зустрічі з особою, яка могла виявитися преподобним засновником...

— О, та я ж ніколи не казав, що це був наш блаженний Лейбо...

— Звісно ж, ні, синку. Звісно, ні. Тож тут у мене опис події, зібраний із самих лише пліток. Я попрошу тебе його прочитати і підтвердити або виправити. — Він дістав зі своєї скрині сувій і простягнув братові Френсісу.

— Ця історія базується на розповідях мандрівників, — додав він. — Лише ти можеш описати, зі свого власного досвіду, як усе відбувалося, тож прошу тебе бути якомога докладнішим.

— Звісно, месере. Та відбувалося все, насправді, дуже просто...

— Читай-читай! А тоді про це поговоримо, добре?

Товщина сувою натякала, що коли вірити чуткам, усе насправді було дуже не «просто». Брат Френсіс читав, і його наповнювало неприємне передчуття. І врешті воно набрало страхітливих розмірів.

— Ти сполотнів, сину, — завважив постулатор. — Тебе щось непокоїть?

— Месере, це... все було зовсім не так!

— Ні? Та бодай опосередковано ти є автором цього. А як могло бути інакше? Хіба ти не єдиний свідок?

Брат Френсіс заплющив очі й потер лоба. Він розповів звичайну правду своїм друзям-новіціям. А ті потім перешіптувалися. Переказували історію мандрівникам. Доки врешті це! Не дивно, що Аркос передбачав таке обговорення. От навіщо було згадувати про того старого!

— Він лише кілька слів мені сказав. І бачив я його тільки раз. Він ганявся за мною з патерицею, запитав, як дістатись до абатства, і зробив позначки на камені, під яким я знайшов сховище. Більше я його не бачив.

— Німба не було?

— Ні, месере.

— Жодних райських співів?

— Ні!

— А як щодо килима з троянд, який виростав будь-де, куди він ступав?

— Ні-ні! Нічого подібного, месере! — ченцеві аж дух перехопило.

— Він не написав свого імені на уламку?

— Господь мені суддя, месере, він зробив лише дві помітки. Я не знав, що вони означають.

— Ох, ну, добре, — зітхнув постулатор. — Байки подорожніх завжди перебільшені. Та мене цікавить, як ця історія почалася. Тож чекаю твоєї розповіді, як усе відбувалося насправді.

Брат Френсіс розповів усе досить коротко. Аґерра, здавалося, посмутнів. Трохи подумавши, він узяв товстий сувій, поплескав його на прощання і відправив у смітник.

— Це було диво номер сім, — буркнув він.

Френсіс поспішив вибачатися.

Адвокат це одразу ж відкинув:

— Не варто це обдумувати. У нас насправді досить доказів. Є кілька спонтанних зцілень: кілька випадків миттєвого одужання завдяки заступництву преподобного. Вони прості, очевидні й добре задокументовані. На такому й ґрунтуються справи про канонізацію. Звісно, їм бракує поетики, як у цій історії, та я майже радий, що вона не підтвердилася, радий за тебе. Адвокат диявола тебе розіп’яв би.

— Я ж не казав нічого...

— Я розумію-розумію! Все почалося через те сховище. Ми його сьогодні знову відкрили, до речі.

Френсіс просяяв:

— Ви знайшли ще щось про святого Лейбовіца?

— Преподобного Лейбовіца, хлопче! — виправив монсеньйор. — Поки ні. Ми відкрили внутрішню кімнату. До біса часу витратили на це. Всередині знайшли п’ятнадцять скелетів і купу дивовижних артефактів. Певно, ту жінку, ти ж бо знайшов жіночі рештки, впустили до зовнішньої камери, та внутрішня була вже переповнена. Можливо, вона до певної міри захистила б людей, якби не обвалилася стіна. Ні, нещасні душі потрапили в кам’яну пастку, брили перекрили вхід. Лише небесам відомо, чому двері не побудували так, щоби вони відкривалися всередину.

— А та жінка у зовнішньому відсіку — то була Емілі Лейбовіц?

Аґерра посміхнувся.

— А ми можемо це довести? Я поки не знаю. Я вірю в це, справді вірю, та, можливо, я бажане видаю за раціональне. Побачимо, що нам іще вдасться знайти, побачимо. В іншої сторони є свідок. Поки що не можу робити висновків.

Незважаючи на розчарування від Френсісового звіту про зустріч із прочанином, Аґерра поводився досить привітно. Десять днів він провів на місці розкопок, перш ніж повернутися до Нового Риму, і залишив двох своїх помічників наглядати за подальшими пошуками. У день від’їзду він завітав до Френсіса в копіювальню.

— Мені розповіли, що ти працював над документом, який вшанує знайдені тобою реліквії, — мовив постулатор. — Судячи з описів, дуже хотілося би на це поглянути.

Чернець виправдовувався, що все це пусте, та відразу ж кинувся за згортком із таким запалом, аж йому руки тремтіли, доки його розгортав. Радісно помітив, що брат Джеріс спостерігає за ними, нервово насупившись.

Монсеньйор довго роздивлявся.

— Дивовижно! — врешті вигукнув він. — Які чарівні кольори! Це неперевершено, неперевершено. Закінчи її, брате, закінчи!

Френсіс підвів погляд на Джеріса й питально посміхнувся.

Майстер копіювальні швидко відвернувся, проте шия в нього почервоніла. Наступного ж дня Френсіс дістав пера, фарби, сусальне золото і продовжив розписувати діаграму.

Розділ 9

За кілька місяців після від’їзду монсеньйора Аґерри з абатства до Нового Риму прибув другий караван віслюків із повним почтом обслуги та озброєних охоронців для захисту від розбійників, маніяків-мутантів і міфічних драконів. Цього разу експедицію очолював монсеньйор із маленькими ріжками та гострими іклами. Він оголосив, що йому доручили опонувати канонізації преподобного Лейбовіца і приїхав він проводити розслідування та, можливо, призначити відповідальних. Священик натякнув на деякі небилиці та істеричні плітки, що просочилися з монастиря і — о, жах! — сягнули навіть воріт Нового Риму. Чоловік одразу ж дав зрозуміти, що терпіти романтичні байки не буде, як це, певно, робив попередній відвідувач.

Абат увічливо його привітав і запропонував металеве ліжко в келії з вікнами на південь, вибачившись, що в гостьовій кімнаті нещодавно виявили віспу. Монсеньйору прислужував його власний ескорт, і їв він кукурудзяну кашу та зелень разом із монахами в трапезній: тієї пори перепелиці та земляні зозулі геть не ловилися, як доповіли мисливці.

Цього разу абат не вбачав необхідним застерегти Френсіса щодо надто вільних проявів фантазії. Хай пофантазує, якщо наважиться. Небезпека того, що advocatus diaboli одразу ж візьме на віру навіть правду, перед цим добряче її не подовбавши і не потицявши пальцями в рани, була мізерною.

— Наскільки я розумію, ти схильний зомлівати, — промовив монсеньйор Флот, зоставшись із братом Френсісом наодинці, і витріщився на нього поглядом, який Френсіс назвав би зловісним.

— Скажи мені, в твоїй родині траплялися напади епілепсії? Божевілля? Випадки нервових мутацій?

— Ні, ваше преосвященство.

— Я тобі не «преосвященство», — відрубав священик. — А тепер давай витягнемо з тебе всю правду.

Хоча тон його, здавалося, натякав: «Тут згодиться маленька простенька операція, ампутувати доведеться зовсім трішки».

— Ти в курсі, що документи можна штучно зістарити? — напосідав він.

Брат Френсіс був не в курсі.

— Ти розумієш, що це ім’я, Емілі, не з’являлося поміж паперів, які ти знайшов?

— Ох, але ж... — він раптом невпевнено змовк.

— Там було ім’я Ем, правда? Можливо, це зменшувальна форма від «Емілі».

— Я... я гадаю, так і є, месере.

— Але це також може бути зменшене від «Емми», хіба ні? І в коробці таки СПРАВДІ з’являлося ім’я «Емма»!

Френсіс мовчав.

— Ну?

— А яке було питання, месере?

— Не зважай! Я лише мав на увазі, що згідно з доказами під «Ем», малася на увазі «Емма», а «Емма» — не зменшена форма від «Емілі». Що ти на це скажеш?

— Я раніше не задумувався над цим питанням, месере, але...

— Але що?

— Хіба чоловік і дружина часто не називають одне одного по-різному?

— ТИ ЩО, ГЛУЗУЄШ ІЗ МЕНЕ?

— Ні, месере.

— То кажи правду! Як ти знайшов той сховок і що це за фантастичні казочки про об’яву?

Брат Френсіс спробував пояснити. Advocatus diaboli періодично перебивав, пхикаючи й додаючи саркастичні ремарки, і коли чернець закінчив, адвокат так добряче пройшовся по його розповіді семантичними граблями, що сам Френсіс почав сумніватися, чи насправді бачив того старигана, а чи йому все привиділося.

Техніка перехресного допиту виявилася безжальною, та Френсіса вона налякала менше, ніж розмова з абатом. Ну, розчленував би його адвокат диявола шматок за шматком — то й що? Адже коли стражденний розуміє, що операція скоро скінчиться, біль можна стерпіти. Проте при зустрічах із абатом Френсіс завжди усвідомлював: за помилку його здатні карати знову й знов, бо Аркос — довічний владика та інквізитор його душі.

Проте монсеньйорові Флоту історія монаха видалася аж надто гнітючою та простою, щоб застосовувати повний арсенал нападу, особливо враховуючи попередню реакцію брата Френсіса на натиск.

— Що ж, брате, якщо це твоя оповідь і ти її дотримуєшся, то гадаю, з тобою в нас узагалі проблем не буде. Навіть якщо це й правда — а я цього не припускаю, — то вона до тупого банальна. Ти хоч це розумієш?

— Я завжди так і гадав, месере, — зітхнув Френсіс, котрий багато років намагався розвіяти дух важливості, яким інші огортали паломника.

— О, то давно варто було про це сказати! — гиркнув Флот.

— Я так завжди і казав: гадаю, що то, мабуть, був просто звичайний старий.

Монсеньйор Флот затулив очі долонею і важко зітхнув. Його досвід із непевними свідками підказував: говорити вже досить.

Перш ніж поїхати з абатства, advocatus diaboli, як і адвокат святого перед ним, зайшов до копіювальні та попросив глянути на розмальовану присвяту Лейбовіцевій світлокопії («жахливій нісенітниці», як назвав її Флот). Цього разу руки ченця трусилися не від радощів, а від страху, що його знову змусять покинути проект. Монсеньйор Флот мовчки розглядав ягнячу шкуру. Тричі зглитнув. І врешті змусив себе кивнути.

— У тебе яскрава уява, — погодився він. — Та ми всі це знали, еге ж? — Він знову змовк. — Як довго, ти кажеш, працював над цим?

— Шість років, месере. Із перервами.

— Що ж, здається, тобі знадобиться не менше, щоби її закінчити.

І раптово роги монсеньйора Флота зменшились на палець, а ікла зникли й поготів. Того ж вечора він відбув до Нового Риму.

Роки поступово спливали, вкриваючи павутинками зморщок обличчя молоді й уплітаючи сивину їм у скроні. Тривав безкінечний монастирський труд, щоденно збурюючи небеса постійно повторюваними віршами з Літургії годин та випускаючи у світ струмочок із переписаних та перепереписаних манускриптів. Обитель періодично здавала в оренду своїх секретарів та писарів єпархії церковному суду й тим небагатьом світським чиновникам, що їх наймали. Брат Джеріс плекав наміри побудувати друкарський прес, проте Аркос розгромив усі плани, щойно про них почувши. Не було ні паперу в достатній кількості, ні придатного чорнила, та й світ, що загруз у неуцтві, не потребував дешевих книг. У копіювальні й далі працювали з пером та каламарем.

У День п’яти юродивих із Ватикану прибув посланець із радісними для ордену новинами. Монсеньйор Флот відкликав усі заперечення і тепер молився перед образом преподобного Лейбовіца. Монсеньйор Аґерра довів свою справу: Папа рекомендував канонізувати преподобного. Дату формального проголошення намітили на прийдешній Святий рік, і вона збіглася із Вселенським собором, метою якого було ще раз ненав’язливо переглянути magisterium^[58] у питаннях віри та моралі. Ця проблема в ході історії порушувалася вже багато разів, але кожного століття спливала знов у новій формі, особливо в темні часи, коли «знання» людини про вітер, зірки та дощ насправді ґрунтувалися лише на віруваннях. Під час собору засновника Альбертинського ордену внесуть у церковний календар.

За оголошенням настав період святкувань у абатстві. Дом Аркос, уже побитий часом і близький до слабоумства, покликав брата Френсіса до себе й прохрипів:

— Його Святість запрошує нас до Нового Риму на канонізацію. Збирайся в дорогу.

— Я, панотче?

— Поїдеш сам. Брат Фармаколог забороняє мені подорожувати, і недобре буде, якщо отець пріор полишить монастир, коли я хворий. Ох, але не треба тут знову мені непритомніти, — пробурчав на додачу дом Аркос. — Ти, мабуть, отримуєш більше, ніж заслуговуєш, за те, що суд підтвердив дату смерті Емілі Лейбовіц. Та Його Святість, незважаючи ні на що, тебе запросив. Тож дякуй Господу й не проси більшого.

У брата Френсіса підкосилися ноги.

— Його Святість?..

— Так. Тепер ми відправимо Лейбовіцеву світлокопію до Ватикану. Чи не хочеш взяти зі собою ілюміновану присвяту як подарунок для Понтифіка?

— Ох, — промовив Френсіс.

Абат привів його до тями, благословив, назвав добрим простаком і відправив пакувати клунок.

Розділ 10

Дорога до Нового Риму займе щонайменше три місяці, а може, й довше, залежно від відстані, яку проїде Френсіс, перш ніж його неминуче зніме з віслюка ватага грабіжників. Він подасться один і без зброї, із собою візьме лише клунок та миску для милостині на додачу до реліквії та її розписної копії. Він молився, щоби безграмотні розбійники не зацікавились ними, бо ж справді, серед злодіїв на шляху траплялися й добрі крадії, що брали тільки цінне для себе, лишаючи жертвам життя, тіло й особисті речі. Інші ж були менш делікатні.

Для перестороги Френсіс начепив на праве око чорну пов’язку. Селяни — народ забобонний, вони часто сходили з дороги, завваживши бодай натяк на лихий погляд. Тож, убезпечений та спакований, він подався на поклик Sacerdos Magnus,^[59] найсвятішого правителя й повелителя, Папи Лева XXI.

Майже за два місяці після того, як чернець залишив абатство, він зустрів свого грабіжника на густо оточеній лісом гірській дорозі, далеко від будь-яких людських поселень, окрім як Долини мутантів, що простягалася за кілька миль від вершини на заході, де, наче прокажені, жили колонією генетичні монстри, відрізані від решти світу. За деякими з таких селищ наглядали госпітальєри Святої Церкви, проте Долина мутантів до них не належала. Потвори, котрі уникнули смерті від рук лісових племен, зібралися там кілька століть тому. Їхні ряди постійно поповнювалися покорченими повзучими створіннями, що шукали прихистку від людей, та деякі з них мали змогу до розмноження, і народжували. Часто такі діти успадковували каліцтва батьків. Часто народжувалися мертвими або не доживали до зрілості. Та зрідка деформований ген ставав рецесивним, і від союзу покручів, здавалося, з’являлося нормальне маля. Іноді зовні «нормальний» нащадок хворів на якусь приховану ваду серця чи мозку, що, вочевидь, позбавляло його людської сутності, втім, залишаючи людську подобу. Навіть усередині церкви дехто наважувався висловлювати позицію, ніби такі істоти, насправді, позбавлені Dei imago^[60] від зачаття, що їхні душі — це лише душі тварин. А отже, згідно із законами природи, їх можна без страху знищувати. Ширилася думка, що Бог у людську подобу вселив звіряче єство як покарання за гріхи, які знищили майже всіх живих. Мало хто з богословів, чия віра в Пекло ніколи їх не зраджувала, відіймав у свого Господа право на бодай якусь із форм вічної кари, проте для людини перейняти на себе функції судді для будь-якого створіння, народженого жінкою й позбавленого божественної подоби, означало узурпувати привілей Небес. Навіть ідіота, менш розумного від собаки, свині чи кози, треба називати безсмертною душею, коли він народжений від жінки, твердив magisterium, твердив знову й знову. Після кількох таких заяв із Нового Риму, покликаних зупинити дітовбивство, нещасних калік дехто став називати «племінниками Папи» чи «дітьми Папи».

«Народжені живими від людських батьків мають право на своє стражденне життя, — казав попередній Лев, — як згідно із природним, так і з божественним законом любові; на те, щоби їх плекали і ростили, як малюків, незважаючи на їхню форму й поведінку, бо з усіх прав людини право на батьківську опіку у намаганні вижити є приматом, і це є природний факт, а неБожественне одкровення, тож ні суспільство, ні держава не можуть його відняти доти, доки правителі уповноважені дотримуватися закону. Навіть звірі на Землі не чинять інакше».

Злодій, що наскочив на брата Френсіса, жодним чином не був потворним, але те, що прийшов він із Долини мутантів, стало очевидним, коли дві постаті в каптурах вилізли із-за хащів чагарнику на схилі, який виходив до дороги, і знущально затюгукали до монаха зі своєї засідки, наставляючи в його бік луки. Із такої відстані Френсіс не зрозумів, чи справді у нападника шість пальців, та сумнівів не було в тому, що один із розбійників був одягнений у плащ із двома капюшонами. Облич чернець роздивитися не зміг, так само як і визначити, чи в другій відлозі ховалася ще одна голова.

Сам грабіжник стояв на дорозі просто перед Френсісом. Це був невисокий, але міцний, як бик, чоловік із блискучою лисою довбешкою та щелепою, схожою на шмат граніту. З ногами на ширині плечей та ручиськами на грудях, він спостерігав за маленькою постаттю на віслюку. Харцизяка наскільки міг роздивитися брат Френсіс, озброєний був лише власними м’язами та ножем, що його навіть не завдав собі клопоту дістати з-за пояса Він наказав ченцеві підійти. Коли той зупинився за п’ятдесят кроків, один із синів Папи випустив стрілу, й вона зі свистом устрягла у землю просто за ішаком; тварина кинулася вперед.

— Злазь, — наказав зарізяка.

Віслюк спинився на стежині. Френсіс відкинув каптур, показавши пов’язку на оці і тремкою рукою збираючись її торкнутися. Він повільно почав знімати тканину з обличчя.

Бандит відкинув голову назад і розреготався тим сміхом, що, як гадав монах, міг вирватися із пащі диявола. Мандрівник прочитав молитву проти нечистого, та зі злодієм нічого не сталося.

— Такі мішки з лайном, як ти, чорнорясий, уже давно перестали їх носити, — пирснув він. — А тепер злазь.

Брат Френсіс посміхнувся, знизав плечима і спішився без подальших заперечень. Грабіжник роздивився ішака, поплескав по боках, глянув на зуби й копита.

— Їсти? Їсти? — гукнула зі схилу одна з істот у каптурі.

— Не цього разу, — буркнув чоловік. — Надмір охлялий.

Монах не надто був упевнений, що йшлося про тварину.

— Доброго дня вам, пане, — привітно почав чернець. — Можете взяти мого віслюка. Гадаю, піша прогулянка піде мені на користь.

Той знову посміхнувся і посунув далі.

Просто під ноги йому прилетіла стріла.

— Припини! — гаркнув розбійник, а тоді кинув Френсісові: — Тепер роздягайся. Подивимось, що в тебе у згортку й сумці.

Монах торкнувся своєї миски для милостині й безпорадно розвів руками, чим викликав ще один зневажливий смішок у бандита.

— Я вже бачив ці фокуси із жебрацькими банками й раніше, — прокоментував він. — Останній із такою мискою заховав півгекла золота в черевик. Тож роздягайся.

Брат Френсіс, котрий не мав черевиків, із надією показав на сандалі, та харциз продовжував нетерпляче змахувати рукою. Подорожній розв’язав клунок, розклав його вміст і почав знімати одяг. Злодюга обшукав сутану, нічого не знайшов і жбурнув її назад власникові, який видихнув слова вдячності. Він очікував, що його на шляху покинуть голим.

— А тепер поглянемо, що там у пакунку.

— Це лише документи, пане, — запротестував чернець, — не потрібні нікому, окрім як їх господарю.

— Розгортай.

Френсіс мовчки розмотав пакет і розгорнув оригінальну світлокопію та ілюміновану присвяту. Золота інкрустація і барвистий розпис яскраво заграли у сонячному світлі, що пробилося крізь крони дерев. Грубезна щелепа грабіжника просто відпала. Він тихо присвиснув.

— Яка краса! Жінка точно схоче повісити це на стіну хижі.

Френсісу стало зле.

— Золото! — крикнув чоловік своїм спільникам на пагорбі.

— Їсти? Їсти? — забулькало-запихтіло у відповідь.

— Та поїсте ви, не переймайтеся! — гукнув їм злодій, а тоді пояснив діалог Френсісові: — Кілька днів посидять тут без діла і виголоджуються. Справи йдуть кепсько. Зараз тут рух геть поганий.

Френсіс кивнув. Грабіжник продовжив насолоджуватися розписною копією.

«Господи, якщо Ти послав мені його як випробування, то дай загинути як чоловікові, аби забрав він її лише через труп Твого слуги. Святий Лейбовіце, поглянь на це й молися за мене...»

— Що це? — поцікавився бандит. — Якесь закляття? — Він вивчав обидва документи одночасно. — О! То один із них — привид іншого! Це така магія? — Він підозріло глянув на Френсіса сірими очима. — Як це називається?

— Транзисторна система управління для блоку 6-В, — пробелькотів монах.

Розбійник хоча й дивився на папери догори дриґом, усе ж зрозумів, що обидві діаграми зображали одне й те саме, але одна була світлою на темному тлі, а інша — темною на світлому. Цей ефект, здавалося, інтригував його не менше, ніж сусальне золото. Він відслідковував на малюнку паралелі, водячи своїм брудним коротким вказівним пальцем та лишаючи тьмяну смугу на розписаній ягнячій шкурі. Френсіс ледь не плакав.

— Будь ласка! — благально видихнув чернець. — Золото тут настільки тонке, що нічого не вартує. Зважте його в руці. Вся робота не важча від паперу. Вам вона ні до чого. Благаю, пане, заберіть краще мої речі. Візьміть віслюка, візьміть клунок. Беріть усе, що схочете, та лишіть мені це. Вам воно все одно не потрібне.

Грабіжник замислено вдивлявся сірими очима. Спостерігав за хвилюванням монаха, потираючи щелепу.

— Я віддам тобі одяг, віслюка, все, окрім цього, — запропонував він. — Заберу лише заклинання.

— Заради Бога, пане, тоді краще вбийте мене! — заволав брат Френсіс.

Злодюга пхикнув:

— Побачимо. Розкажи, навіщо вони.

— Ні на віщо. Одне з них — пам’ятка про людину, котра давно померла Старовина. А інше — просто копія.

— А що тобі з них доброго?

Френсіс на мить заплющив очі, обдумуючи пояснення.

— Знаєте лісові племена? Як вони шанують своїх пращурів?

Сірі очі зарізяки на мить спалахнули гнівом.

— Ми зневажаємо пращурів, — гаркнув він. — Хай будуть прокляті ті, що нас народили!

— Прокляті, прокляті! — луною зі схилу відгукнувся один із лучників у плащі.

— Знаєш, хто ми? Звідки ми?

Френсіс кивнув.

— Я не хотів вас образити. Той древній, кому належить ця реліквія, — він не наш пращур. Він був нашим давнім учителем. Ми шануємо його пам’ять. Це лише пам’ятний дар, не більше.

— А як щодо копії?

— Я сам її зробив. Благаю, пане, я працював над нею п’ятнадцять років. А для вас це ніщо. Прошу, ви ж не заберете п’ятнадцять років життя в людини просто без причини?

— П’ятнадцять років? — Грабіжник відкинув голову назад і дико розреготався. — Ти витратив п’ятнадцять років на ось це?

— Ох, але ж... — Френсіс раптом змовк. Він поглянув, куди вказує короткий палець бандита: на світлокопію.

— Оце ти робив п’ятнадцять років? Порівняно з іншим, воно майже потворне. — Він ляснув себе по пузі й, регочучи, тицяв у реліквію. — Ха! П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! Нащо? Для чого згодиться цей темний привид? П’ятнадцять років на ось це! Ха-ха! Бабська робота!

Вражений брат Френсіс мовчки за ним спостерігав. Його надто приголомшив той факт, що бандит сплутав сакральну реліквію з її копією.

Усе ще сміючись, чоловік узяв обидва документи в руки і зібрався розірвати їх навпіл.

— Icyce, Маріє, Йосипе! — заволав чернець і впав на коліна посеред дороги. — Заради Господа, пане!

Розбійник жбурнув папери на землю.

— Я з тобою за них битимусь! — запропонував він азартно. — Ось це проти мого кинджала.

— Згода! — рвучко відповів Френсіс, принаймні сподіваючись, що бій дасть змогу Небесам ненав’язливо втрутитися.

«О Господи, Ти дав сили Якову перемогти янгола на скелі...»^[61]

Вони стали у стійку. Чернець перехрестився. Злодій дістав ножа із-за пояса і кинув біля документів. Чоловіки пішли по колу.

За три секунди монах лежав, стогнучи, на спині під горою м’язів. Гострий камінь, здається, розтяв йому хребта.

— Га-га! — реготнув бандит і підвівся, щоби забрати кинджал та скрутити документи.

Благально склавши руки, брат Френсіс поповз за ним навколішки, надривно благаючи.

— Прошу, то візьміть хоч один, не обидва! Заклинаю!

— Тепер ти маєш його викупити, — пхикнув лиходій. — Я чесно їх виграв.

— У мене нічого немає, я жебрак!

— То нічого, якщо вони тобі настільки потрібні, ти дістанеш золото. Два гекли золота — ось викуп. Принось будь-коли. А твої речі я складу в себе у хижі. Хочеш їх забрати — давай золото.

— Слухайте, вони цінні для інших людей, не для мене. Я віз їх для Папи. Можливо, вони заплатять вам за важливий документ. Та дайте мені інший, щоб я просто їм показав. Він же цінності не має.

Поганець розсміявся через плече.

— Ти, певно, за нього готовий мені ноги цілувати.

Мандрівник палко кинувся цілувати йому ноги.

Це було занадто навіть для злодюги. Він відкинув ченця черевиком, розділив папери й один із прокляттями жбурнув Френсісові в обличчя. Тоді заліз на його віслюка і поїхав угору схилом до засідки. Монах схопив безцінний документ і пішов за грабіжником, розсипаючись у щедрій вдячності і без кінця його благословляючи, поки той на ішакові прямував до лучників у чагарях.

— П’ятнадцять років! — пхикнув мерзотник і знову копнув подорожнього ногою.

— Згинь! — він помахав пишно розмальованим папером над головою. — І не забудь: за два гекли золота можеш викупити свою пам’ятку. І розкажи Папі, що я здобув її у чесному бою.

Френсіс спинився. Благословив бандита, що віддалявся, палким хрестом і подякував Господеві за існування таких безкорисливих грабіжників, котрі спромоглися на подібну безглузду помилку. Відтак він любовно склав оригінальну світлокопію і подався далі шляхом. А зарізяка гордо вихвалявся чудовою присвятою своїм спільникам-мутантам на пагорбі.

— Їсти, їсти, — мовив один із них, поплескуючи віслюка.

— Їхати, їхати, — виправив злодій. — Їсти потім.

Та коли ватага була далеко позаду, ченця поступово накрила туга. Глузливий голос усе ще лунав у нього у вухах.

«П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! П’ятнадцять! Бабська робота! Ха-ха-ха-ха!»

Негідник помилився. Проте п’ятнадцять років усе одно втрачені, а з ними й уся любов та кропітка праця, що пішли на створення цієї присвяти.

У монастирі Френсіс став непристосованим до життя у зовнішньому світі, до його грубих традицій та зневажливого ставлення. Його в саме серце вразило знущання розбійника. Він пригадав набагато менш злі кпини, які раніше слухав від брата Джеріса. Можливо, той і мав рацію.

Мандрівник низько опустив голову і поволі поплівся далі.

Принаймні лишилася оригінальна реліквія. Принаймні.

Розділ 11

Та мить настала. Брат Френсіс у простій чернечій сутані ніколи не почувався більш мізерним, ніж у цей момент, коли став на коліна у величній базиліці перед початком церемонії. Статечні рухи, буйство кольорів, звуки, які супроводжували святкові приготування до події, вже надавали всьому навколо літургійного духу, і важко було усвідомити, що поки що нічого важливого не відбувалося. Єпископи, монсеньйори, кардинали, священики і різного роду посадовці в елегантних убраннях під старовину ходили величною церквою туди-сюди, і їхні переміщення ніби уособлювали вишуканий безупинний годинник, що ніколи не відставав і не починав раптово йти в зворотному напрямку. До базиліки увійшов прислужник Він мав настільки пишні шати, що Френсіс спочатку прийняв його за прелата. Sampetrius^[62] ніс ослінчик для ніг. Ніс із такою природною статечністю, що якби монах уже не стояв навколішках, то миттю впав би при появі цього об’єкта. Sampetrius опустився на одне коліно перед головним престолом, а тоді перехрестив папський трон, помінявши ослінчик на новий, бо в старого, здається, розхиталася ніжка. Опісля він повернувся тим самим маршрутом, яким і прийшов. Брат Френсіс чудувався й вивчав елегантність, що супроводжувала навіть найбанальніші рухи. Ніхто не квапився. Ніхто не дріботів, не марудився. Не відбувалося жодного зайвого руху, усе сповна додавало гідності та всеосяжної краси цьому древньому місцю, навіть нерухомі статуї й картини. Здається, навіть шепіт глухо відбивався від високих апсид^[63].

Terribilis est locus iste: hic domus Dei est, et porta caeli; terrible indeed. Яке страшне це місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні!^[64]

Щоправда, деякі зі скульптур виявилися живими, як він пізніше встиг роздивитися. За кілька кроків уліво від нього стояв панцир. Укритий кольчугою кулак стискав сяючу бойову сокиру. Навіть плюмаж на шоломі не ворухнувся, коли Френсіс стояв навколішки. Десяток ідентичних панцирів розтягнулося уздовж стін. Тільки побачивши, як ґедзь заліз крізь забороло «статуї» зліва, він запідозрив, що оболонка войовника не порожня. Оком чернець нічого не помітив, та йому почулося кілька металевих поскрипувань, коли комаха ховалася всередині. Значить, це, напевно, папська охорона, славетно відома лицарськими битвами: маленьке особисте військо Намісника Господа Бога.

Поміж своїх підлеглих поважно проходжався начальник охорони. Уперше за весь час статуя поворушилася. Вона вітально підняла забороло. Старший турботливо спинився і, перш ніж рушити далі, хусткою зігнав сліпня з лоба вояка. Саме обличчя в шоломі не виражало жодних емоцій. Скульптура опустила забороло і знову завмерла.

Ошатний вид церкви на мить потьмарив прихід групи прочан. Їх швидко зорганізували і розсадили, та вони, очевидно, були чужими в цьому місці. Більшість із них навшпиньки пробралися до своїх місць, боячись здійняти зайвий звук чи порух, на відміну від sampetrii та духовенства Нового Риму, котрі поводилися розкуто і не зовсім тихо. То тут, то там хтось із пілігримів здавлено покашлював чи перечіпався.

Раптом базиліка сповнилася войовничим духом, коли посилилася варта. Новий загін сталевих скульптур зайшов до святині, кожна з яких, перш ніж зайняти своє місце, припала на коліно, схилила ратище піки й віддала честь вівтарю. Двоє стали обабіч папського престолу. Третя опустилася на коліна одесную від трону, та так і стояла, тримаючи на долонях меч Петра. І знову вся сцена знерухомилася, тільки раз по раз танцювали вогники на вівтарних свічках.

Аж ось тишу розірвав раптовий гугіт труб.

Звук дедалі сильнішав, доки ритмічне «та-ра-та-ра-ра-а» не відчулося шкірою обличчя й не заболіло у вухах. Духові гули не мелодійно, а радше із закликом. Перші ноти залунали на середніх тонах, поступово набираючи висоти, інтенсивності й швидкості, доки в монаха волосся не стало дибки і в церкві, здавалося, не лишилося більше нічого, окрім вибухового звуку туб.

Потім запала мертва тиша, а далі — грімкий голос тенора:

ПЕРШИЙ КАНТОР: Appropinquat agnis pastor et ouibus pascendis.

ДРУГИЙ КАНТОР: Genua nunc flectantur omnia.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini.

ДРУГИЙ КАНТОР: Ecce Petrus Pontifex Maximus.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Gaudeat igiturpopulus Christi, et gratias agat Domino.

ДРУГИЙ КАНТОР: Nam docebimur a Spiritu sancto.

ХОР: Alleluia, alleluia...^[65]

Натовп підвівся, а тоді став навколішки повільною хвилею, що слідувала за рухом стільця зі слабким старим чоловіком у білому, який посилав благословення людям, поки золота, чорна, бузкова й пурпурова процесія поступово несла його до престолу. У маленького ченця з далекого пустельного монастиря перехопило дух. Усе, що відбувалося, сприйняти виявилось просто неможливо, такою всепоглинаючою була хвиля музики й руху, вона хоч-не-хоч затоплювала відчуття й позбавляла ясного розуму всіх, до кого наближалася.

Церемонія скінчилася швидко. Та якби вона тривала довше, її натиск не годен було би витримати. Якийсь монсеньйор (Френсіс його роздивився, це був Мальфреддо Аґерра, сам адвокат святого) підійшов до престолу й опустився на коліна. Після короткої паузи він монотонно проспівав заклик.

— Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi...^[66]

Він просив Лева урочисто просвітити людей про праведність віри в те, що преподобний Лейбовіц направду святий, удостоєний dulia^[67] в Церкві та шанування як безгрішний.

— Gratissima Nobis causa, fili^[68], — речитативом відповів старець у білому, пояснюючи, що його серце прагнуло врочисто оголосити блаженного мученика святим, та існує Божа воля, sub ducatu sancti Spititus^[69], на те, чи зможе він виконати прохання Аґерри. Тому закликав усіх помолитися про таку волю.

І знову, мовби грім, спів хору сповнив базиліку літанією до всіх святих: «Отче небесний, Боже, помилуй нас. Сину, Відкупителю світу, Боже, помилуй нас. Духу Святий, Боже, помилуй нас. Свята Трійце, Єдиний Боже, miserere nobis^[70]! Свята Маріє, молись за нас. Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis...»^[71] Буря літанії не вщухала. Френсіс підвів очі на мальований образ преподобного Лейбовіца, який тільки-но представили. Фреска мала героїчні пропорції. Вона зображала розправу над Лейбовіцем перед натовпом, але тієї кривої посмішки, що з’явилася на роботі Фінґо, не було. І попри те, Френсісові вона здалася величною і гармоніювала з церквою.

«Omnes sancti Martyres, orate pro nobis...»^[72]

Коли літанія скінчилася, монсеньйор Мальфреддо Аґерра знову звернувся до Папи із проханням офіційно внести ім’я Ісаака Едварда Лейбовіца до церковного календаря. Знову пролунав заклик до Духа, щоби скерував усіх: Папа проспівав «Veni, Creator Spiritus»^[73].

І втретє Мальфреддо Аґерра виголосив мольбу про проголошення святим.

— Surgat ergo Petros ipse...^[74]

І врешті це сталося. Лев Двадцять перший проспівав ухвалу Церкви, прийняту в супроводі Святого Духа, проголошуючи як факт, що древній і досить маловідомий механік на прізвище Лейбовіц дійсно святий у Раю, про чиє потужне посередництво можна, а радше варто побожно прохати. Призначили святковий день для меси на його честь.

— Святий Лейбовіце, захисти нас, — видихнув разом з іншими брат Френсіс.

Після короткої молитви хор вибухнув гімном «Те Deum»^[75]. Далі відправили службу на честь уславлення нового святого, і врешті все скінчилося.

Маленька групка пілігримів, котрих проводжали до зовнішньої резиденції двоє sedarii, пройшла безкінечними коридорами й вестибюлями, періодично зупиняючись перед пишним столом якогось нового чиновника, котрий, вивчивши посвідчення, гусячим пером виводив підпис на licet adire^[76], аби sedarius передав його наступному секретареві, кількість слів у чиєму званні зростала в геометричній прогресії, так що із кожним подальшим столом його все важче було прочитати. Френсіса трусило. Серед прочан разом із ним було двоє єпископів, чоловік у золоті й хутрах горностая, вождь лісового племені, який прийняв християнство, хоча досі носив куртку зі шкури ягуара та головний убір з його пащею — тотемом племені. Зодягнений у шкіряний одяг простак ніс заклобученого сапсана на зап’ястку, очевидно, дар Понтифіку. З ним простувало ще декілька жінок, певно, дружин чи наложниць (наскільки міг виснувати з їхньої поведінки Френсіс) «нині християнського» вождя з племені ягуарів. А може, то були колишні наложниці, тепер відставлені за церковним каноном, та не за традицією їхнього народу.

Коли паломники піднялися по scala caelestis^[77], їх зустрів cameralis gestor^[78] у темних шатах і провів до тісного передпокою великої консисторської зали.

— Його Святість прийматиме всіх тут, — неголосно повідомив високопосадовий лакей sedarius’y, котрий ніс посвідчення. Той почервонів і зашепотів щось на вухо вождеві. Останній сердито глипнув оком і зняв зубату вишкірену шапку, посунувши голову тварини на плече. Всім швидко пояснили, кому де стояти, поки Його Верховна Єлейність, головний із обслуги, тоном надто улесливим, щоби звучати як догана, розставляв шахові фігури — відвідувачів — по кімнаті згідно із якимось таємничим протоколом, котрий, певно, лише sedarii^[79] і розуміли.

Папу не довелося довго чекати. Маленький чоловічок у білій рясі, оточений своїм почтом, бадьоро ввійшов до кімнати для аудієнцій. У брата Френсіса раптово запаморочилася голова. Він пригадав, що дом Аркос погрожував шкуру з нього спустити, якщо той зомліє під час церемонії, і таки встояв.

Пілігрими опустилися на коліна в ряд. Старець у білому м’яко запросив їх підвестися. Френсіс нарешті наважився сфокусувати погляд. У базиліці Папа виглядав лише як яскрава біла пляма посеред моря кольорів. Тут, у приймальні, чернець поступово зміг ближче роздивитися, що Понтифік не був, як переповідали мандрівники, дев’яти футів на зріст. На подив монаха, старий чоловік, Батько князів та царів, що зводить мости між світами, Намісник Христа на землі, виявився набагато менш грізним, ніж дом Аркос, абат.

Папа повільно рухався між рядів прочан і вітав усіх, обійняв одного з єпископів, говорив із кожним на його діалекті або з допомогою тлумача, посміявся з виразу обличчя монсеньйора, котрому він передоручив нести птаха, і привітався до ватага лісового племені особливим жестом та прохарчав на їхній мові якесь слово, після чого вождь раптово засяяв радісною усмішкою. Папа помітив пащу ягуара в нього на плечі й одягнув її назад чоловікові на голову. Той гордо випнув груди і красномовним поглядом окинув кімнату, очевидно, в пошуках Його Верховної Єлейності, головного лакея, проте чиновник, здається, зник за дверима.

Папа наближався до брата Френсіса.

Ессе Petrus Pont if ех... Побач Петра, первосвященика... Самий Лев XXI. «кого особисто Господь призначив царем над усіма землями й королівствами, щоб викоріняти, зносити, руйнувати, знищувати, саджати й будувати задля збереження правовірного людства...» Та все ж в обличчі Лева монах прочитав лагідну смиренність, що підказувала: він гідний свого титулу, вищого від будь-якого, дарованого князями й царями, бо звався він «рабом рабів Божих».

Френсіс швидко став навколішки, щоби поцілувати Перстень рибалки^[80]. Підвівшись, він упіймав себе на тому, що тримає реліквію святого за спиною, ніби соромлячись її показати. Бурштинові очі Понтифіка дивилися дещо вимогливо. Лев говорив тихо й офіційно: його самого обтяжувала ця штучність, але для збереження традицій він саме так спілкувався із відвідувачами, менш дикими від вождя ягуарів.

— Ми всім серцем горювали, дізнавшись про твою біду, любий сину. Розповідь про твою поїздку дійшла і до наших вух. Ти прибув сюди на наше запрошення, та по дорозі тебе пограбували. Це так?

— Так, Ваша Святосте. Але насправді, це неважливо. Тобто, це було важливо, окрім як... — Френсіс почав затинатися.

Світлий старець лагідно всміхнувся:

— Ми знаємо, що ти ніс нам дар і його вкрали по дорозі. Не хвилюйся про це. Твоя присутність — уже дарунок для нас. Ми довго сподівалися особисто привітати першовідкривача тіла Емілі Лейбовіц. Нам також відомо про твою працю в абатстві. До братів святого Лейбовіца ми завжди відчували найпалкішу прихильність. Без вашої роботи амнезія світу могла би стати незворотною. Якщо Церква, Mysticum Christi Corpus^[81], є тілом, то ваш орден слугує у ньому пам’яттю. Ми багато чим завдячуємо вашому святому покровителю й засновнику. А майбутні покоління, можливо, завдячуватимуть іще більше. Чи можеш ти, любий сину, розповісти про свою подорож докладніше?

Брат Френсіс дістав світлокопію.

— Розбійнику вистачило доброти, коли він лишив мені це, Ваша Святосте. Він... він помилково прийняв це за копію ілюмінованої присвяти, яку я ніс у дарунок.

— І ти не виправив його помилку?

Френсісове обличчя спалахнуло.

— Як би соромно не було мені зізнаватися, Ваша Святосте...

— То значить, це оригінальна реліквія, яку ти знайшов у сховку?

— Так...

Папа криво всміхнувся.

— Значить, злодій вирішив, ніби твоя робота сама по собі була скарбом? о, навіть грабіжник може мати гостре око на твори мистецтва, так? Монсеньйор Аґерра розказав нам про красу твоєї пам’ятки. Так шкода, що її вкрали.

— То пусте, Ваша Святосте. Я тільки шкодую про п’ятнадцять втрачених років.

— Втрачених? Як це — «втрачених»? Якби того харциза не обманула велич і краса твоєї копії, хіба він не забрав би реліквію?

Брат Френсіс допустив таку можливість.

Лев Двадцять перший узяв древній креслюнок у свої зморщені руки й обережно розгорнув його. Якийсь час мовчки вивчав його, а тоді сказав:

— Скажи нам, чи розумієш ти символи, використані Лейбовіцем? Яке значення... гм... у цієї речі?

— Ні, Ваша Святосте, моє невігластво безкінечне.

Папа нахилився до нього і прошепотів:

— Так само, як і наше, — він усміхнувся, торкнувся губами до реліквії, ніби цілував менсу^[82], а тоді згорнув її знову і передав служителю. — Ми від усього серця вдячні тобі за ці п’ятнадцять років, любий сину, — додав він Френсісу. — Ці літа знадобилися, щоби зберегти оригінал. Не думай, що їх утрачено. Віддай їх Господу. Колись значення оригіналу віднайдуть, і він може стати важливим. — Старий кліпнув. Чи підморгнув? Френсіс був майже впевнений, що той підморгнув. — І завдячуватимемо ми саме тобі.

Від цього підморгування, чи то кліпання, у монаха ніби полуда спала з очей. Уперше він помітив дірочку від молі на рясі Папи. Та й сама вона була практично зношена. Килим у приймальні протерся до лисих плям, а штукатурка на стелі в кількох місцях обсипалася. Проте гідність витісняла убогість, так що ефект від підморгування швидко минув.

— Через тебе ми хочемо переказати вітання усім членам твого братства та вашому абатові, — говорив Лев. — І їм, і тобі ми даруємо наше апостольське благословення та передаємо листа із проголошенням його. — Він знову спинився і кліпнув, або ж підморгнув. — Окрім того, лист буде захищено. Ми прикріпимо його до noli molestare^[83], яким відлучимо від церкви будь-кого, хто нападе на листоношу.

Брат Френсіс пробурмотів слова вдячності за такий захист від розбійників, йому здалося недоречним зауважувати, що злодій не зможе прочитати попередження чи зрозуміти покарання.

— Я зроблю все від мене залежне, щоби доставити його, Ваша Святосте.

Знову Лев нахилився ближче і прошепотів:

— А для тебе на знак нашої любові у нас є особливий дар. Перш ніж їхати, зустрінься із монсеньйором Аґеррою. Ми воліли би передати цей дар самі, та момент зараз невідповідний. Монсеньйор презентує його від нашого імені. Роби з ним усе, що тобі заманеться.

— Я щиро вдячний, Ваша Святосте.

— А тепер прощавай, любий сину.

Понтифік пішов далі, розмовляючи почергово з кожним із паломників, а на завершення урочисто благословив усіх. Аудієнція скінчилася.

Монсеньйор Аґерра торкнувся руки брата Френсіса, коли прочани пішли назовні. Він тепло обійняв ченця. Постулатор у справі канонізації святого так постарів, що чернець ледь упізнав його тільки зблизька. Та й у Френсіса побіліли скроні, а від постійного мруження за столом у копіювальні обличчя навколо очей порізьбили зморшки. Монсеньйор Аґерра передав йому згорток і лист, поки вони спускалися по scala caelestis.

Монах поглянув на адресата й кивнув. На конверті з дипломатичною печаткою виднілося його ім’я.

— Це для мене, месере?

— Так, особистий дарунок від Його Святості. Краще тут не відкривай. Отже, чи можу я щось зробити для тебе, перш ніж ти поїдеш із Нового Риму? Я буду радий показати тобі все, що ти пропустив.

Брат Френсіс на мить задумався. Попередня екскурсія здавалася вичерпною.

— Я би хотів іще раз поглянути на базиліку, месере, — врешті відповів він.

— О, ну звісно. Та чи це есе?

Чернець знову змовк. Решта пілігримів пішла далеко вперед.

— Я хотів би сповідатися, — тихо промовив він.

— Немає нічого простішого, — сказав Аґерра і з усмішкою додав: — Знаєш, ти саме там, де треба. Тут тобі відпустять усе, що тебе турбує. Чи це щось надто важливе, що вимагає уваги Папи?

Френсіс залився рум’янцем й похитав головою.

— А як щодо великого пенітенціарія? Він не лише відпустить гріхи, якщо ти покутуєш, а ще й поб’є тебе різкою по голові.

— Я мав на увазі... я просив би вас, месере, — затинаючись, пояснив монах.

— Мене? Чому мене? Я ж нічим не особливий. Ти в місті, де повно червоних капелюхів, а хочеш сповідатися Мальфреддо Аґеррі.

— Тому що... тому що ви були адвокатом нашого покровителя, — пояснив Френсіс.

— О, я розумію. Ну, звісно, я вислухаю твою сповідь. Та я не зможу відпустити тобі гріхи іменем вашого патрона, ти ж знаєш. Я маю виступати від Святої Трійці, як завжди. Так підійде?

Френсіс не мав багато гріхів, та в його серці давно поселилося хвилювання, посіяне домом Аркосом, що, знайшовши сховище, він міг ускладнити справу про канонізацію. Постулатор Лейбовіца вислухав його, дав настанови і відпустив гріхи у базиліці, а тоді повів навколо древньої церкви. Під час церемонії й подальшої меси брат Френсіс звернув увагу лише на величну пишність будівлі. Тепер же літній монсеньйор показав потріскане кам’яне мурування, місця, що потребували ремонту, та жахливий стан окремих давніх фресок. І знову він мигцем побачив бідність, приховану за гідністю. Церква в ті часи не купалася в розкошах.

Нарешті Френсісу дозволили відкрити пакунок. Всередині лежав капшук. А в ньому — два гекла золота. Він витріщився на Мальфреддо Аґерру. Монсеньйор посміхався.

— Ти ж казав, що грабіжник виграв у тебе копію в боротьбі, правда? — запитав Аґерра.

— Так, месере.

— Навіть якщо це було й вимушено, ти ж сам вирішив битися з ним, еге ж? Ти прийняв його виклик?

Чернець кивнув.

— Тож не думаю, що коли ти викупиш копію назад, це посприяє злу, — він поплескав монаха по плечу та благословив. Настав час рушати.

Маленький хранитель вогника знань побрів назад до свого абатства пішки. Дні й тижні він був у дорозі, та серце його співало, коли наближався до засідки злодіїв. «Роби з ним усе, що волієш», — сказав Папа Лев про золото. І не лише це, тепер чернець, на додачу до калитки, мав відповідь на знущальне питання харциза. Він думав про книги в приймальні, що чекали на пробудження.

Проте розбійника у засідці не виявилося, як того сподівався Френсіс. Стежку там перетинали свіжі сліди, проте ознак грабіжника не було видно. Сонце пробивалося крізь дерева й відкидало на землю тінь від листя. Ліс хоч і був не надто густий, проте давав холодок. Монах сів біля шляху перепочити.

Посеред дня із темного лісу запугукав сич. У блакитному клаптику поміж крон кружляли грифи. Ліс того дня здавався мирним. Сонно дослухаючись до горобців, що копошились у сусідньому кущі, Френсіс зрозумів, що йому справді байдуже — прийде злодій сьогодні чи завтра. Дорога настільки довга, що він, чекаючи на харциза, не відмовився би насолодитися зайвим днем відпочинку. Тож монах сидів і споглядав за стерв’ятниками. Періодично він позирав на стежку в напрямку його далекого дому серед пустелі. Злодій обрав чудове місце під свій барліг. Звідціль шлях проглядався більше ніж на милю в обидва боки, а сам він лишався непоміченим під шатром лісу.

Дорогою вдалині щось наближалося.

Брат Френсіс прикрив рукою очі від сонця і спробував роздивитися цей рух. Ген у долині внизу сонце яскраво заливало галявину, котра утворилася на місці, де лісова пожежа розчистила кілька гін землі обабіч шляху на південний захід. У палі денного світила над сліпучим дзеркальним путівцем стояло марево. В очах усе іскрилося та переливалося, тому докладно роздивитися нічого не вийшло, але посеред полуденного жару мерехтіла чорна риска. Інколи здавалося, ніби в неї є голова. Інколи вона повністю губилася на блискучому підсонні, але попри те — поступово наближалася. Одного разу, коли сонце подолом прикрила хмара, втомлені короткозорі очі монаха перестало сліпити, і він таки зрозумів, що мерехтлива риска — насправді людина, впізнати яку все одно було годі. Його пройняв дрож. Щось у тій точці видалося аж надто знайомим.

Але ж ні, це не може бути те саме.

Монах перехрестився й почав молитися, вхопивши розарій, але при цьому не зводив очей із далекої риски, що тремтіла в розпеченому повітрі.

Доки він чекав на розбійника, вище на пагорбі точилася дискусія. От уже практично годину там односкладово перешіптувалися люди. Тепер їхня розмова завершилася. І двокаптурний поступився однокаптурному. Обидва сини Папи тихо вилізли із-за своєї щіткової порослі та поповзли схилом униз.

До Френсіса їм лишалося вже з десяток кроків, коли покотився камінчик. Чернець саме втретє бурмотів «Ave Maria» четвертого Славного таїнства розарію, аж раптом озирнувся.

Стріла поцілила йому просто межи очі.

— Їсти! Їсти! Їсти! — заволали діти Папи.

На південно-західному тракті старий мандрівник присів на колоду і заплющив очі, щоби відпочили від сонця. Він обмахувався обідраним солом’яним брилем і жував пряне листя. Старий уже довго брів. Пошуки здавалися безкінечними, та завжди зоставалася надія знайти те, що потрібно, на наступному пагорбі чи за вигином стежки. Припинивши обмахуватися, він знову примостив капелюха на голову і почухав скуйовджену бороду, роздивляючись навколишній ландшафт. Просто попереду на схилі лишився клаптик невипаленого лісу. Він обіцяв приємну тінь, але, незважаючи на це, подорожній сидів на сонці і спостерігав за цікавими грифами. Вони збилися в зграю й ширяли досить низько над деревами. Одна пташина наважилася спуститися нижче крон, але швидко вилетіла назад, залопотівши крилами, поки не знайшла висхідний потік повітря і не почала плавний підйом. Темна ватага стерв’ятників, здається, на роботу крильми витрачала енергії більше, ніж їм притаманно. Зазвичай вони ширяють, зберігаючи сили. Тепер же кидалися в повітрі, ніби їм не терпілося сісти на землю.

Доки грифи лишалися зацікавленими, та не дуже беручкими, чоловік поводився так само. На цих пагорбах водилися ягуари. А за вершиною жив дехто гірший, інколи цей дехто нишпорив далеко.

Мандрівник чекав. Урешті стерв’ятники опустилися між деревами. Чоловік зволікав іще хвилин зо п’ять. Потім підвівся і покульгав до залісеного клаптика, розподіляючи вагу між ногою й патерицею.

Скоро він увійшов до переліску. Птахи роїлися над рештками людини. Подорожній відігнав їх палицею і дослідив останки. Значних частин не вистачало. Череп наскрізь пробила стріла, показавши наконечник на потилиці. Старий нервово роззирнувся по чагарях. Нікого не побачив, та неподалік від дороги знайшлася купа слідів. Лишатися було небезпечно.

Безпечно чи ні, а справу треба зробити. Літній мандрівник знайшов місце із досить пухкою землею, щоб копати руками й ціпком. Поки він там грібся, над верхівками дерев низько кружляли сердиті грифи. Іноді вони кидалися до землі, а тоді знову піднімалися в небо. Минала година, друга, — а птахи занепокоєно лопотіли крильми над схилом.

Урешті одна приземлилася. Почала обурено походжати по купі свіжого ґрунту із каменем-позначкою з одного боку. Врешті зграя темних стерв’ятників покинула те місце і на висхідних потоках злетіла вгору, голодно оглядаючи землю.

За Долиною мутантів вони знайшли мертвого кабана. Птахи радо помітили його і почали спускатися на трапезу. Ще пізніше на далекій гірській стежці ягуар облизав пащу і покинув свою здобич. Вдячні грифи скористались і цим шансом, аби завершити свій бенкет.

Стерв’ятники щосезону відклали яйця і з любов’ю вигодовували молодняк — то мертвою змією, то шматками дикого собаки.

Підлітки міцнішали, шугали високо й далеко на чорних крилах, чекаючи, поки плодюча земля не пошле їм багато падла. Іноді вони обідали якоюсь жабою. А колись — посланцем із Нового Риму.

Крила несли їх над рівнинами Середнього Заходу. Вони раділи тим пишним дарам, які кочівники полишали за собою, рухаючись на південь.

Грифи відкладали яйця щосезону і з любов’ю вигодовували молодняк. Земля століттями щедро їх годувала. І ще століттями годуватиме...

Певний період частування були добрими в околицях Червоної ріки^[84], та потім на кривавих бойовищах виросло місто-держава. Стерв’ятники не любили нові міста-держави, хоча схвально ставилися до їхніх падінь. Птахів відлякала Тексаркана, і гніздилися вони тепер далеко на західних рівнинах. Як і всі живі істоти, вони збагачували Землю своїм родом нескінченну кількість разів.

Нарешті прийшло літо Господнє 3174-е.

Ширилися чутки про війну.

Fiat Lux^[85]

Розділ 12

Маркус Аполло впевнився у неминучості війни тієї самої миті, коли став випадковим свідком однієї розмови: третя дружина Ганнеґана хвалилася перед своєю покоївкою про те, що її улюблений придворний вельможа повернувся необбілованим після відвідин у якійсь справі шатер Шаленого Ведмедя^[86]. Уже сам факт того, що йому вдалося повернутись із табору кочовиків живим, свідчив про наближення цієї війни. Вважалося, нібито емісар мав інформувати племена Рівнин про Пакт Священної Кари, який між собою уклали цивілізовані держави, розділивши відповідно до нього спірні території та дійшовши згоди сукупно вдарити у своїй лютій помсті по кочових народах і ватагах лиходіїв за всі їхні попередні наскоки. Але ні одна жива душа не могла би вільно принести цю звістку Шаленому Ведмедю. Відтак Аполло підсумував, що Ганнеґанів посланець їздив на Рівнини насправді не з ультиматумом, а з потаємним завданням. Однак воно було всім очевидне.

Аполло чемно пробирався проз невеликий натовп гостей, вишукуючи гострими очима брата Кларе та намагаючись перехопити його погляд. Висока постать у строгій чорній рясі зі скромним проблиском барви на поясі, який виказував ранг священнослужителя, різко виділялася на тлі калейдоскопічного буйства кольорів, що заполонили залу для бенкетів. Нарешті писар зважив на нього, і вони зустрілися біля стола для наїдків, від яких уже лишилися тільки огризки, масні чашки та кілька смажених — точніше, обгорілих — голубів. Аполло зачерпнув коряком рештки пуншу з осадом, розгледів дохлого таргана серед спецій і замислено передав першу чашу братові Кларе, коли той надійшов.

— Дякую, месере, — вклонився Кларе, не помітивши таргана. — Ви хотіли мене бачити?

— Одразу по закінченні прийому. В моїх покоях. Саркал повернувся живим.

— Овва.

— Ще ніколи «овва» не мало зловіснішого відтінку. Гадаю, тобі не потрібно пояснювати щонайцікавіші припущення, які можна з цього зробити?

— Звісно, месере. Це значить, пакт — облуда зі сторони Ганнеґана, і він має намір скористатися ним для...

— Ц-с-с. Усе згодом. Аполло натякнув очима, що до них наближається товариство, і писар повернувся, щоб іще раз наповнити чашу пуншем, яка несподівано його зацікавила настільки, що він не помітив худорлявої постаті в муарових шатах, що крокувала до них від порогу. Аполло зіграв формальну посмішку й вітально вклонився чоловікові. Потиск рук був коротким та підкреслено прохолодним.

— Ну і ну, тоне Таддео^[87], — проказав священик, — я подивований із вашої присутності. Мені здавалося, ви маєте звичку цуратися таких святкових раутів. Чим же цей привабив увагу видатного вченого? — Аполло вигнув брови у вдаванім спантеличенні.

— Вашою персоною, бо як же інакше, — новоприбулий навзаєм не поскупився на сарказм. — Ви єдина причина моєї присутності тут.

— Я? — удав здивування Аполло, але це твердження, найпевніше, мало під собою ґрунт. Прийом із нагоди шлюбу однокровної сестри навряд чи міг примусити тона Таддео вбратися у парадний стрій та полишити всамітнені аудиторії колегіуму.

— Насправді, я вас шукаю цілий день. Мені сказали, що вас можна буде побачити тут. В іншому разі... — він роззирнувся навколо залою для бенкетів та роздратовано пхикнув.

Це фиркання змогло перебити заворожений погляд брата Кларе, який не міг відірвати очей від чаші з пуншем, і він поклонився тонові.

— Налити вам пуншу, тоне Таддео? — запропонував йому наповнену по вінця чару.

Учений стримано кивнув, узяв її й осушив.

— Я хотів би ще вас порозпитувати про папери Лейбовіца, які ми вже обговорювали, — звернувся він до Маркуса Аполло. — Мені надійшов лист від такого собі Корнгура із абатства. Він запевняє, що вони мають тексти з періоду останніх років існування європейсько-американської цивілізації.

Кілька місяців тому Аполло й сам запевняв ученого в аналогічному. Якщо він і дратувався з цієї причини, то вираз обличчя лишався спокійним.

— Так, — погодився клірик. — Наскільки мені відомо, документи справжні.

— Коли це правда, то мені видається напрочуд загадковим, що ніхто досі не чув... Та облишмо. Корнгур перелічив та описав низку документів і паперів, що зберігаються, за його словами, в абатстві. Якщо вони реальні, то я повинен їх побачити.

— Ось як?

— Так. Якщо вони фальшиві, то цей факт потрібно підтвердити, якщо ні, то інформація, вміщена в них, може виявитися безцінною.

Монсеньйор спохмурнів.

— Можу вас запевнити: ні про які фальшивки не йдеться, — напружено відказав Аполло.

— У листі мене запрошують відвідати абатство та зайнятися дослідженням документів. Напевно, про мене там чули.

— Не обов’язково, — священик ледве стримувався від нагоди порадіти такій оказії. — Вони раді пустити до книжок будь-кого, хто миє руки і не псує монастирської власності.

Учений побуряковів. Припущення про те, що на світі існують люди, котрі вперше чули його ім’я, не порадувало його.

— Але ж послухайте, — приязно правив далі Аполло, — я не бачу тут жодної проблеми. Приймайте їхнє запрошення, вирушайте в абатство, вивчайте їхні реліквії. Вас там радо зустрінуть.

Учений тільки роздратувався із цих припросин.

— І відправитися на Рівнини, де в цей час клан Шаленого Ведмедя... — Тон Таддео раптом змовк.

— Так що ви казали? — під’юджував його Аполло, надавши своєму обличчю дуже пильного виразу. Однак пульсування жилки на скроні виказувало його хвилювання, коли він очікувально прикипів поглядомдо тона Таддео.

— Усього лишень те, що подорож туди тривала й небезпечна, а я не можу собі дозволити піврічну відсутність у колегіумі. Мені хотілось би обговорити з вами можливість того, щоби Мер надіслав у монастир добре озброєний загін своєї гвардії і вони доставили сюди документи для вивчення.

Аполло сторопів. У нього по-дитячому засвербіли кулаки та з’явилося бажання копнути вченого в гомілку.

— Боюся, — чесно відповів він, — таке геть неможливе. Хай там як, але це поза рамками моїх повноважень, і навряд чи я зможу вам чимось допомогти.

— Чому ж ні? — наполягав тон Таддео. — Хіба ж ви не є нунцієм Ватикану^[88] при дворі Ганнеґана?

— Саме так. Я представляю Новий Рим, а не чернечі ордени. Врядування абатством повною мірою здійснюється його настоятелем.

— От якби Новий Рим трошки на нього натиснув...

Бажання завдати удару по ногах ученого стрімко зростало.

— Нам ліпше обговорити це питання пізніше, — лаконічно відповів монсеньйор Аполло. — Якщо ваша ласка, то в моєму кабінеті цього вечора. — Він зиркнув через плече, ніби хотів поцікавитися: «Ну і?»

— Я прийду, — різко відказав учений і рушив геть.

— Чому ви просто тут і зараз йому не відмовили? — аж пашів Кларе, коли вони за годину сиділи в посольських апартаментах. — У наш час везти безцінні реліквії через весь злодійський край? Месере, це ж немислимо.

— Звичайно.

— То навіщо?..

— Дві причини. По-перше, тон Таддео — родич Ганнеґанові. Причому впливовий. А до Кесаря необхідно проявляти чемність, байдуже, подобається він нам чи ні. По-друге, він почав був щось говорити про клан Шаленого Ведмедя, але потім облишив. Гадаю, він у курсі прийдешніх подій. Я не збираюся надто за кимось шпигувати, та якщо він сам видасть нам якісь відомості, то нічого не завадить внести це у реляцію, котру ти особисто повезеш до Нового Риму.

— Я?! — писар здавався приголомшеним на вигляд. — До Нового Риму?.. Але раптом...

— Говори тихіше, — нунцій зиркнув на двері. — У моїх планах — поінформувати Його Святість про ситуацію, що зараз тут складається. Якнайшвидше. Але про такі речі писати не наважуюся. Якби Ганнеґановим людям пощастило перехопити таке донесення, то наступного дня нас би виловили у Червоній ріці долічерева. Якщо про це вивідають Ганнеґанові вороги, то він відчуватиме моральне право повішати нас за шпигунство. Я не проти мучеництва, але першим ділом — робота.

— Я доповідатиму у Ватикані усно? — пробурмотів брат Кларе, якого, вочевидь, не тішила подорож через недружній край.

— Інакше нічого не вдієш. І тон Таддео може, поки що просто може, стати нашим виправданням твоєї несподіваної подорожі в абатство святого Лейбовіца або до Нового Риму, або в обидва місця одночасно. Якщо при дворі виникнуть якісь сумніви, то я постараюся їх розвіяти.

— Месере, про що мені доповідати по суті?

— Про те, що Ганнеґанові амбіції об’єднати материк під владою однієї династії — не такий уже й страшний сон. Про те, що Пакт Священної Кари, найпевніше — його підступ, через який він має намір посварити Денвер та Ларедо^[89] з рівнинними кочовиками. А якщо лареданці зав’язнуть у боях із Шаленим Ведмедем, йому практично не доведеться підштовхувати правителя Чіуауа^[90] — той і сам нападе на Ларедо з півдня. Там і без нього панує давня ворожнеча. Ну, а тоді Ганнеґан буде готовий пройти переможним маршем до Ріо-Ларедо. Підкоривши Ларедо, можна замислитися і про змагання з Денвером та Республікою Міссісіпі, не турбуючись про удар у спину з півдня.

— Месере, вам здається, що Ганнеґанові це під силу?

Маркус Аполло взявся був відповідати, але поволі стулив рота. Він підійшов до вікна і подивився на осяяне сонцем місто, котре розкинулося під ним хаотичною забудовою із цегли, що належала іншій епосі. Місто, без будь-якого планування, помалу виростало на стародавніх руїнах, так само як колись, можливо, інше місто виросте і на його місці.

— Не знаю, — тихо відповів він. — У наш час складно комусь інкримінувати прагнення об’єднати цей понівечений континент. Навіть такими засобами... але ні, не слухай мене. — Аполло тяжко зітхнув. — Хай там як, а наші інтереси не збігаються з політичними. Ми повинні попередити Новий Рим про майбутні події, бо вони за будь-якого перебігу неминуче позначаться на Церкві. Попереджена, вона знайде спосіб залишитися осторонь цих чвар.

— Ви й насправді в це вірите?

— Звичайно ж, ні! — лагідно заперечив священик.

Тон Таддео Пфардентротт прибув у кабінет Маркуса Аполло, як тільки почало вечоріти, а його манери від часу зустрічі на бенкеті зазнали серйозних змін. Він видушив із себе щиру посмішку, та говорив, помітно нервуючи. «Цьому чолов’язі і справді щось украй потрібно, — думав Маркус, — заради такого він навіть готовий ввічливо спілкуватися». Можливо, настільки сильне враження на тона справив саме перелік документів, надісланий з абатства Лейбовіца, але він не хотів цього визнавати. Нунцій готувався до словесного фехтування, проте очевидне збудження вченого перетворювало його на легку жертву. Тож Аполло розслабився і випустив пару, від якої розпирало дуелянта.

— Сьогодні вдень відбулося засідання викладачів колегіуму, — промовив тон Таддео, тільки-но вони повсідалися. — Ми обговорили повідомлення брата Корнгура та надісланий ним перелік документів. — Він змовк, немовби не знав, із якого боку підійти до свого питання. Від сірого світла сутінок, яке лилося у велике арочне вікно ліворуч, обличчя тона Таддео здавалося поблідлим та напруженим, а широко розплющені сірі очі мишкували за священнослужителем, ніби зважували та оцінювали його.

— Мені здалося, що у ваших словах прозвучав скептицизм?

Сірі очі на мить погасли, але відразу заіскрилися.

— Сказати ввічливо?

— Можете не перейматися, — хіхікнув Аполло.

— Скептицизм таки прозвучав. Але його коректніше було б назвати «невірою». Особисто я вважаю, що в разі існування цих документів, вони, найпевніше — підробка віком кілька століть. Та я сумніваюся, що нинішні ченці з абатства намагаються поширювати фальшиві папери. Вони їх просто вважають справжніми від природи.

— З вашого боку ви проявляєте справжню ласку, що відпускаєте їм їхній гріх, — кисло промовив Аполло.

— Я же спитав, чи говорити мені ввічливо. То мені не продовжувати?

— Чому ж? Я вас слухаю.

Тон висковзнув зі свого крісла і пересів ближче до вікна. Він поглянув у західне небо на клапті хмар, що все більше жовтіли, а потім став тихенько постукувати по підвіконню в такт своїм словам.

— Документи... Чим би ми їх не вважали, сам факт визнання їх існування (якщо є хоч найменший шанс того, що вони існують) настільки бентежить думку, що це питання мусить бути негайно дослідженим.

— Дуже добре, — весело проказав Аполло. — Вас запрошено. Але скажіть, що вам здається аж таким бентежним у цих документах?

Учений подарував священику короткий погляд.

— Ви ознайомлені з моїми працями?

Монсеньйор завагався. З роботою тона Таддео він ознайомився, але визнання цього може примусити його визнати і те, що прізвище Пфардентротта згадується в одному ряду з іменами натурфілософів, які померли тисячі років тому, хоча самому досліднику ще не виповнилося й тридцяти. Нунцій не палав бажанням дати зрозуміти тонові Таддео, що його справді вважають одним із тих рідкісних самородків людського генія, які народжуються раз чи два на сторіччя та єдиним замашним порухом руки призводять до справжньої революції в цілій галузі. Священнослужитель знічено прокашлявся.

— Мушу зізнатися, я читав не так багато...

— Нічого страшного, — відмахнувся Пфардентротт. — Більшість моїх трактатів надмір абстрактні й здаватимуться нудними непосвяченій людині. Теорії про електричну сутність. Планетарний рух. Притягання тіл. У новому переліку від Корнгура згадуються прізвища Лапласа, Максвелла й Айнштайна^[91]. Вони вам про щось говорять?

— Небагато. В історії вони згадуються як натурфілософи, правда ж? Із часів, що передували падінню минулої цивілізації. Крім того, здається, про них говориться в язичницьких житіях святих.

Учений кивнув.

— І це все, що відомо про них або їхні досягнення. Наші історики непереконливо стверджують, що це фізики, котрі нібито, на їхню ж думку, зробили вирішальний внесок у розвиток європейсько-американської культури. Їхні здобутки згадуються вкрай фрагментарно. Мені вони практично вивітрилися із голови. Зате відповідно до опису старих документів, укладеного Корнгуром, серед них можуть міститися деякі, що їх можна вважати такими собі науковими текстами із царини фізики. Це просто неймовірно!

— Але вам особисто треба в цьому переконатися?

— Нам усім треба переконатися. Тепер, коли заварилася каша, я вже шкодую, що взагалі дізнався про їх існування.

— Чому?

Тон Таддео вдивлявся у щось на вулиці. Він поманив до себе священика.

— Підійдіть-но сюди на секунду. Замість відповідати, я вам дещо покажу.

Аполло вислизнув з-за стола і поглянув на брудні, посічені коліями вулиці за муром, який оточував палац, казарми та корпуси колегіуму, що відгороджували начальницьке пристанище від бурхливого міста плебеїв. Учений показував на темну постать селянина, який у присмерку тягнув додому віслюка. На його онучі з мішковини налипнуло стільки болота, що, здавалося, чоловік ледве волочив ноги. Однак він помалу чвалав уперед, роблячи важкі кроки та щоразу відпочиваючи за кожним із них. Здається, він просто смертельно втомився і не хотів зчищати грязюку з ніг.

— Він не їде верхи на віслюкові, — пояснив тон Таддео, — бо вранці навантажив його зерном і просто не замислюється над тим, що зараз торби порожні. Так було вранці, так є і надвечір.

— Ви його знаєте?

— Він проходить і під моїми вікнами. Кожен ранок і кожен вечір. Ви його не помічали?

— Таких тисячі.

— Погляньте. Ви спроможетесь переконати себе в тому, що він — прямий нащадок людей, які, ймовірно, винайшли літальні апарати, подорожували на Місяць, приборкали сили Природи, конструювали машини, які, здається, не тільки говорили, а й мислили? Ви здатні повірити, що колись існували такі люди?

Аполло змовчав.

— Погляньте на нього! — наполягав учений. — Але ж ні, уже надто темно. Вам не видно, що пранці вже глитають його карк, у нього провалилося перенісся. У нього парез^[92]. Але, звісно ж, починати слід було з того, що він недоумкуватий. Неписьменний, забобонний, душогуб. Заразив дітей. А за кілька монет і вбив би їх. Рано чи пізно він їх продасть, коли вони стануть трошки старшими і з них уже буде хоч який пожиток у хазяйстві. Погляньте на нього і скажіть, чи ви бачите в ньому нащадка колись могутньої цивілізації? Що ви бачите?

— Подобу Христову, — процідив крізь зуби монсеньйор, подивувавшись зі свого раптового гніву. — А що вам хотілось, аби я роздивився?

Учений нетерпляче пхикнув:

— Невідповідність. Людей на вулицях, котрих бачимо з усіх наших вікон, та людей, у стародавньому існуванні яких нас намагаються переконати історики. Для мене це неприйнятно. Як примудрилася повністю знищити себе настільки потужна й обізнана цивілізація?

— Можливо, — припустив Аполло, — саме через свою матеріальну велич та матеріальну обізнаність, не більше... — Він підійшов до лойової свічки і запалив її, бо сутінки швидко переростали в ніч. Священик тесав кременем об кресало, доки не зблиснула іскра, і він її обережно роздмухав у трутниці.

— Можливо, — погодився тон Таддео, — але я в цьому сумніваюся.

— То ви повністю заперечуєте історію, вважаючи її міфом? — З іскри народився пломінчик огню.

— Не «заперечую». Але ми повинні все ставити під сумнів. Хто творив усі ці ваші історії?

— Звичайно ж, чернечі ордени. У найтемніші століття більше не було кому вести записи. — Він переніс вогник до ґнота.

— Ну, от і маєте! А в часи антипап скільки орденів-розкольників фабрикували свої версії подій, а потім видавали свої примірники за творіння предків? Вам нічого насправді не відомо. Нічогісінько. Ми не можемо заперечувати лиш одного: колись на цьому материку процвітала набагато розвинутіша в порівнянні з нами нинішніми цивілізація. Просто подивіться на кам’яні руїни та зогнилий метал, і самі в цьому переконаєтеся. Можна копнути під розвіяний вітром бархан і натрапити на їхні понівечені дороги. Але де ж свідчення того, що існували машини, про які нам зараз торочать ваші історики? Де рештки екіпажів-самобігів або летючих апаратів?

— Їх перекували на орала та мотики.

— Якщо вони взагалі існували.

— Коли ви настільки недовірливі, то навіщо морочити собі голову лейбовіцівськими документами?

— Бо недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра — могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії.

Нунцій силувано посміхнувся:

— То що ж вам потрібно від мене, вельми вчений тоне?

Дослідник завзято подався вперед:

— Напишіть тамтешньому абатові. Переконайте його, що з документами поводитимуться із максимальною обережністю. Що їх неодмінно повернуть після якнайретельнішого вивчення на предмет достовірності змісту.

— І чиї ж запевнення ви хочете йому передати — ваші чи мої?

— Ганнеґанові, ваші та мої.

— Я можу пообіцяти тільки ваші та Ганнеґанові. Власних військ у мене немає.

Учений аж розчервонівся.

— Скажіть мені, — поквапливо додав нунцій, — чому ви не хочете самі відправитися до абатства, а натомість волієте бачити їх тут? Тільки через грабіжників?

— Найвагоміша з-поміж усіх причин, яку ви можете переказати наставникові, це та, що в разі, коли нам доведеться перевіряти достовірність документів в самому абатстві, то наш висновок нічого не значитиме для інших світських дослідників.

— Хочете сказати, ваші однодумці можуть запідозрити монахів у маніпуляціях вашою думкою?

— Ем-м-м, вірогідно. Але врахуйте, якщо документи перебуватимуть тут, то з ними зможуть ознайомитися всі вчені колегіуму, котрі мають відповідний вишкіл. Будь-який тон із інших князівств матиме змогу поглянути на них особисто. Але ж цілий колегіум не може на півроку переїхати кудись у південно-західну пустелю.

— Я розумію ваші мотиви.

— То ви надішлете клопотання в абатство?

— Так.

Тона Таддео відповідь, здається, подивувала.

— Але клопотання буде від вашого імені, не мого. Ну, і з мого боку буде справедливо застерегти, що навряд чи абат, дом Пауло, дасть на це свою згоду.

Але, схоже, ця відповідь тона цілком задовольнила. Коли він пішов геть, нунцій викликав свого писаря.

— Завтра ж вирушаєш до Нового Риму, — повідомив він його.

— Повз абатство Лейбовіца?

— Заїдеш до них по дорозі назад. Послання для Нового Риму не терпить зволікань.

— Так, месере.

— А в абатстві перекажеш дому Пауло, що цариця Савська чекає до себе в гості Соломона^[93]. З дарами. А потім тобі буде ліпше затулити вуха. Коли в настоятеля скінчиться вибух гніву, вертайся сюди чимшвидше, аби я міг відмовити тонові Таддео.

Розділ 13

У пустелі час збігає повільно, і його плин важко помітити. Змінилося дві пори року відтоді, як дом Пауло відмовився задовольняти клопотання з-за Рівнин, але все стало на свої місця тільки два тижні тому. Та чи стало насправді? Адже очевидно, що внаслідок цього Тексаркана лишилася невдоволеною.

Перед заходом сонця абат гуляв по мурах свого монастиря, випнувши уперед щелепу, як старий, поораний часом визубень скелі, немов хотів, щоб об нього розбилися штормові хвилі з моря подій. Білими вимпелами майоріли на пустельному вітрі пасма вже рідкуватого волосся, а ряса під його поривами щільно липнула до тіла, неначе бинтом обгортаючи сутулі плечі. Від цього священик скидався на виснаженого Єзекиїла^[94] із напрочуд кругленьким черевцем. Скрючені пальці він поховав у рукавах і час від часу гнівно позирав у пустелю та на даленіюче селище Сантле-Бовіц. Крокуючи у червоному світлі, абат відкидав довгу тінь через увесь двір, і ченці, яким вона вряди-годи втинала шлях, підводили замислений погляд на діда. Останнім часом їхній управитель став примхливим, його оповивали дивні передчуття прийдешніх злигоднів. Напошепки ходили чутки, що незабаром над братами святого Лейбовіца призначать нового абата. Також шепталися про те, що старий нездужає, сильно нездужає. І ще шептунів хвилювало, що якби настоятель дізнався про їхні перешіптування, то їм би довелося негайно пнутися через стіну й тікати світ за очі. Настоятель чув їхнє шепотіння і радів, що цього разу може собі дозволити на нього не зважати. Адже йому було добре відомо, що шептуни мають рацію.

— Зачитай-но мені ще раз, — раптом звернувся він до ченця, котрий нерухомо стовбичив недалеко від нього.

Клобук монаха ледве потрюхикав у напрямку настоятеля.

— Котре з них, домне?

— Ти й сам знаєш.

— Так, владико. — Монах понишпорив у рукаві, де немовби зберігався багатофунтовий запас паперів та листів. Нарешті він знайшов потрібний сувій, до якого було прикріплено бирку:

SUB IMMUNITATE APOSTOLICA HOC SUPPOSITUM EST.^[95]

QUISQUIS NUNTIUM MOLESTARE AUDEAT,

IPSO FACTO EXCOMMUNICETUR.

DET: R’dissimo Domno Paulo de Pecos, AOL, Abbati^[96]

(Монастир Братства Лейбовіца,

що в околицях села Сантле-Бовіц

у Південно-Західній пустелі, Денверська імперія)

CUI SALUTEM DICIT: Marcus Apollo

Papatiae Apocrisarius Texarkanae

— Усе правильно, це воно. Читай, — нетерпляче промовив абат.

— Accèdite ad eum... — Чернець перехрестився і пробурмотів звичні слова Благословення тексту, що промовлялися перед читанням або писанням так само ретельно, як і благословлялася їжа. Адже збереження грамотності й учення впродовж чорного тисячоліття стало першочерговим завданням Братства Лейбовіца, а такі дрібні обряди завжди помагали тримати це в центрі уваги.

Скінчивши ритуал, монах розгорнув сувій проти сонця, так що він аж здався прозорим.

— «Iterum oportet apponere tibi crucem ferendam, amice...»^[97]

Голос слабко бубнів, поки очі читця вихоплювали слова з лісу рясних закрутків курсиву. Абат схилився на парапет і слухав, не зводячи погляду з грифів, що кружляли над столовою горою з Останнім Пристановищем.

— «І знову на твої плечі має лягти, старий друже та пастирю короткозорих бібліофілів, тяжкий хрест, — дзумів монах, — який цього разу, мабуть, означатиме тріумф. По-моєму, цариця Савська все ж таки збирається до Соломона, хоча, і таке цілком можливо — з метою проголосити його шарлатаном.

Цим листом я ставлю тебе до відома, що тон Таддео Пфардентротт, доктор натурфілософії, Щонаймудріший серед Премудрих, Учений над Ученими, Світлоголовий син певного Князя, народжений поза шлюбом, і Божий Дар „Покоління пробуджених“^[98], нарешті зважився нанести вам візит, остаточно вичерпавши всі рештки надії доставити ваш Меморіал у ці прекрасні володіння. Він має прибути близько Успіння, якщо по дорозі до вас зможе уникнути ватаг „розбійників“. Щоб уникнути прикрих несподіванок, його супроводжуватиме збройна кіннота, котру люб’язно надав Ганнеґан II, чия опасиста персона і зараз нависає наді мною. Монарх бурчить і мружиться на ці рядки, що їх я пишу із наказу Його Зверхності. На задум Його Зверхності, вони мають прославляти його двоюрідного брата, тона, в надії, що у вас його вшанують гідним чином. Та позаяк секретаря Його Зверхності звалила подагра, я не відмовлятиму собі в щирості.

Тож першим ділом дозволь мені застерегти тебе стосовно цієї людини — Тона Таддео. Ставтеся до нього зі звичним для вас милосердям, але віри йому не йміть. Він блискучий дослідник, але мирянин і політичний бранець Держави, а Держава тут — це Ганнеґан. Крім того, тон сповідує погляди, які можна назвати антиклерикальними, хоча спрямовані вони, головним чином, на монастирі. Після своєї невигідної появи на світ він мимоволі потрапив до бенедиктинців і... краще розпитай про це у придворних...»

Чернець відірвав погляд від листа. Абат усе ще спостерігав за грифами над Останнім Пристановищем.

— Брате, а тобі випадало щось чути про його дитинство? — поцікавився дом Пауло.

Монах кивнув.

— Продовжуй читати.

Чернець правив далі, але настоятель уже його не слухав. Він майже напам’ять знав цей лист, але попри те його ятрило відчуття, нібито між рядків Маркус Аполло намагався йому щось сказати, чого він, дом Пауло, досі не розумів. Маркус намагається його застерегти? Але від чого? Тональність листа легковажна, але його, здавалося, невипадково переповнювали зловісні суперечності, які при бажанні та вправному складанні можна було підсумувати в одну похмуру беззаперечність. У чому ж могла полягати небезпека від відвідин абатства ученим мирянином?

За словами гінця, котрий привіз листа, тон Таддео змалечку виховувався в бенедиктинському монастирі, куди його відправили незабаром після народження, аби дружина його вітця могла уникнути ганьби. Тоновим батьком був дядько Ганнеґана, а матір’ю — покоївка. Герцогиня, законна дружина герцога, заплющувала очі на його походеньки, аж поки проста челядниця не народила йому сина, якого він так завжди хотів. Тільки тоді вона заявила про несправедливість. У неї від герцога народжувалися тільки доньки, і тепер, коли її обійшла якась мужичка, герцогиню пойняв гнів. Дитину відіслали геть, служницю відшмагали й звільнили, а сама вона знову напосіла на чоловіка. Аби повернути собі втрачену честь, вона збиралася й собі народити йому дитину чоловічої статі, але спромоглася тільки ще на три доньки. Герцог терпів п’ятнадцять років; і коли його дружина померла при чергових пологах (знову народивши дівчинку), він, не згаявши жодної миті, вирушив до бенедиктинців та оголосив про своє батьківство офіційно, зробивши сина своїм спадкоємцем.

Але юний Таддео з роду Ганнеґанів-Пфардентроттів уже озлобився. Усе його дитинство, від немовляти аж до підлітка, збігло в полі зору міста й палацу, де його брат у перших ладнався посісти престол. От якби його сім’я цілковито знехтувала ним, то, можливо, він би подорослішав, не надто гніваючись зі свого статусу вигнанця. Адже і його батько, і служниця, із лона котрої він явився на цей світ, навідували малого доволі часто. Це постійно підживлювало думки про те, що він із людської плоті, а не каміння, і тому насправді вартий більшої любові, ніж мав до цього часу. Ба більше, в цей самий монастир на річне навчання приїжджав і принц Ганнеґан, верховодили двоюрідним братом-байстрюком і перевершуючи його в усьому, крім гостроти розуму. Юний Таддео тихо ненавидів принца і вирішив випередити його хоча б у навчанні. Але перегонів не вийшло. Вже наступного року принц покинув чернечу школу таким же неписьменним, яким і був. А далі про його освіту ніхто вже й не замислювався. Тим часом на вигнанні кузен продовжував заочну борню і домігся чималих успіхів. От тільки перемога вийшла марна, бо Ганнеґанові до неї було байдуже. Тон Таддео став зневажати весь тексарканський двір, хоча в запалі юнацької непослідовності охоче повернувся в столицю, де нарешті вступив у законний статус сина свого батька. Здавалося, він пробачив геть усім, якщо не рахувати герцогині-небіжчиці, котра спричинила його вигнання, та монахів, які потурбувалися про вигнанця.

Може, кляштори для нього — це символ порочного ув’язнення, гадав абат. Тоді в нього мають бути гіркі спогади, напівспогади і кілька надуманих згадок.

— «...зерна суперечності в квітнику Нової Письменності, — читав далі чернець. — Тож пильнуй і чекай на знаки.

З іншого боку, не тільки Його Зверхність, а й диктат доброчинності та справедливості наполягають, щоби я рекомендував тобі його як добропорядну людину, щонайменше, незловмисну дитину, подібну до всіх цих вельми освічених та шляхетних язичників (хай не зараз, але вони такими стануть попри всі перешкоди). І він поводитиметься добре, якщо ти проявиш твердість характеру. Та не забувай про свою безпеку, мій друже. Його розум — ніби заряджений мушкет, який здатен вибухнути пострілом у будь-якому напрямку. Я покладаюся на твої винахідливість та щиросердність, які допоможуть тобі поладнати із ним без зайвих клопотів.

Quidam mihi calix nuper expletur, Paule. Precamini ergo Deum facere me fortiorem. Metuo ut hic pereat. Spero te et fratres saepius oraturos esse pro tremescente Marco Apolline. Valete in Christo, amici.^[99]

Texarkanae datum est Octava Ss Petri et Pauli, Anno Domini termillesimo...»^[100]

— Дай-но мені ще раз поглянути на печатку, — промовив абат.

Чернець вручив настоятелеві сувій. Дом Пауло підніс його близько до обличчя, ретельно розглядаючи розмиті букви, витиснені внизу пергаменту кепсько змоченою в чорнилі дерев’яною печаткою:

СХВАЛЕНО ГАННЕҐАНОМ II, З ЛАСКИ БОЖОЇ МЕРОМ,

ПРАВИТЕЛЕМ ТЕКСАРКАНИ, ОБОРОНЦЕМ ВІРИ

ТА ЗВЕРХНИКОМ ВАКЕРО РІВНИН^[101].

ЙОГО ЗНАК: X

— Цікаво, а чи потім не просив Його Зверхність кого-небудь почитати цього листа йому? — занепокоївся абат.

— Якби так сталося, Владико, то невже цей лист відправили би нам?

— Мабуть, ні. Але Маркус Аполло не легковажив би неписьменністю Мера попід Ганнеґановим носом, якби не хотів повідомити мені щось поміж рядків. Однак він чомусь не придумав безпечнішого способу зробити це. Та остання частина... де йдеться про чашу, яка, побоюється він, не мине його. Він же однозначно чогось боїться, але чого? Це так не схоже на Маркуса. Абсолютно не схоже.

Від часу, коли прибув лист, уже збігло кілька тижнів. Весь цей час дом Пауло погано спав, його знову мучила давня шлункова недуга, він забагато думав про минуле, немовби шукав, що в ньому годилося би виправити і таким чином відвернути прийдешні події. «Які події?» — домагався він відповіді в самого себе. Раціональних причин боятися майбутнього, здавалося, не було. Всі суперечності між монахами та селянами вичерпалися. На півночі та сході племена пастухів не дошкуляли. Імперська влада в Денвері покинула спроби обкласти податками чернечі конгрегації. Ніде поблизу не таборували жодні війська. В оазі, як і раніше, не бракувало води. Ні людям, ні тваринам нібито не загрожували ніякі пошесті. А на зрошуваних полях добре вродило зерно. Навколишній світ став подавати ознаки прогресу, і в селищі Сантле-Бовіц рівень грамотності сягнув фантастичного показника вісім відсотків. Такими успіхами селяни завдячували монахам Ордену Лейбовіца, хоча й не визнавали цього.

І попри те — його мучили лихі передчуття. Якась безіменна загроза затаїлася осьде тут, за поворотом, та вичікувала на схід сонця. Недобрі відчуття ятрили його, ніби рій голодної комашні, що дзижчала перед обличчям в промінні пустельного сонця. Здавалося, щось невідворотне, нещадне, бездумне згорнулося в клубок, як оскаженіла від спеки гримуча змія, ладна кинутися навіть на перекотиполе, що його ніс вітер повз неї.

Абат вирішив, що це він намагається таким чином стати у двобій із дияволом, але рогатий його успішно уникав. Нечистий абата видався дрібним, як зазвичай буває в бісів: хіба що по коліна, зате важив десять тонн і мав силу п’яти сотень волів. Ним рухало не зло, як уявлялося домові Пауло, принаймні не настільки сильно, як ошалілий примус, неначебто в скаженого собаки. Він вгризався в плоть, у кістки й нігті, бо на це прирік себе сам, відтак роковано йому було ще й невситимий апетит. І злим він був тільки тому, що заперечував Добро, і це заперечення стало частиною його природи або ж наскрізним отвором у ній. Десь там, гадалося домові Пауло, він бреде людським морем і лишає по собі безлік слідів покалічених душ.

«Які нісенітниці, діду! — сам себе лаяв абат. — Коли ти втомлений життям, то самі зміни вже здаються злом, хіба ні? Адже будь-яка переміна порушує спокій. Ні, диявол, звісно, існує, але не варто на нього списувати більше, ніж йому роковано. Невже ти настільки втомився від життя, динозавре?»

Та погані передчуття нікуди не дівалися.

— Гадаєте, грифи вже пообгризали кістки старого Єлеазара? — запитав його тихий голос десь із боку.

Дом Пауло аж підскочив у присмерку й озирнувся. Голос належав отцеві Ґолту, його пріорові та ймовірному наступнику. Той стояв, перебираючи в пальцях розарій, і виглядав зніченим через те, що потурбував самотність старої людини.

— Єлеазара? Ти хотів сказати «Бенджаміна»? А що, до тебе доходили якісь новини про нього?

— Узагалі-то, ні, панотче абате. — Ґолт ніяково розсміявся. — Просто мені здалося, що ви дивилися кудись у напрямку столової гори, тож я і подумав, що ви замислилися про Старого Юдея. — Пріор поглянув на подібну до ковадла вершину, обрис якої виділявся на сірій прогалині неба понад західним обрієм. — Там куриться димок, тож, мабуть, він усе ще живий.

— Не можна так просто вгадувати, — різко проказав дом Пауло. — Я туди відправлюся і заїду до нього в гості.

— Говорите, немов зібралися їхати сьогодні ж проти ночі, — хіхікнув Ґолт.

— За день чи два.

— Тоді стережіться. Подейкують, він жбурляє каміння у відвідувачів.

— Ми вже п’ять років не бачилися, — зізнався абат. — І тепер мені за це соромно. Йому там самотньо. Треба їхати.

— Якщо йому настільки самотньо, то чому він і далі веде всамітнене життя?

— Щоб уникнути самотності... в нашому юному світі.

Молодий священик розсміявся:

— Може, в цьому є сенс із його погляду, домне, але я його не бачу.

— Доживеш до моїх літ, або його — побачиш.

— Я і не сподіваюся стільки протягнути. Він же стверджує, що йому кілька тисяч років.

Абат усміхнувся, щось пригадуючи:

— А ти знаєш, мені йому і заперечити нічим. Ми познайомилися років п’ятдесят із гаком тому, коли я ще був новіцієм, і, їй-богу, виглядав він не молодшим, ніж зараз. Йому, напевно, вже добряче за сотню перевалило. Сам він стверджує, що йому три тисячі двісті дев’ять років. Інколи називає більшу цифру. Здається, він і сам у це вірить.

— Дивовижний випадок божевілля.

— Я би не говорив з такою впевненістю про його божевілля. Просто його здоровий глузд складається з плутаних думок. Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Три дрібнички. По-перше, як нам позбутися Поета і виселити його з королівських апартаментів до прибуття тона Таддео? Він приїжджає за кілька днів, а Поет там уже пустив коріння.

— Я дам раду Поетові-панкові! Що ще?

— Вечірня. Ви будете в церкві?

— Тільки під час комплети^[102]. Прав ти. Що ще?

— Суперечності в підвалі. Стосовно досліду брата Корнгура.

— У кого і через що?

— Ну, якщо двома словами, то суть проблеми полягає в тому, що брат Армбрустер перебуває в стані vespero mundi expectando^[103], а для брата Корнгура настала утреня нового тисячоліття. Корнгур вдається до якихось перестановок, розміщуючи своє устаткування. Армбрустер верещить: «Згуба!» Брат Корнгур верещить: «Поступ!» І вони знову заходять у суперечку один з одним. Потім, розлючені, звертаються до мене, щоб їх помирити. Я сварю їх за те, що втратили терпець. Десять хвилин вони покірно слухають, підлещуючись один до одного. А потім за шість годин підлога вже здригається від утробного рику Армбрустера: «Згуба!» — який розноситься всією книгозбірнею. Я можу впоратися зі сварками, але, здається, існує ще Типова Проблема.

— Типове порушення правил, я би сказав. Що ти хочеш, аби я з цим зробив? Відлучити їх від трапези?

— Поки що ні, а от попередити не завадило би.

— Гаразд. Я цим займуся. Це все?

— Усе, домне. — Але, вже відійшовши, загальмував. — О, до речі, а що ви думаєте про хитромудру конструкцію брата Корнгура? Спрацює, по-вашому?

— Сподіваюся, ні, — фиркнув абат.

Брата Ґолта ці слова, здається, здивували.

— Але ж навіщо тоді було їм дозволяти...

— Бо спершу мене проймала цікавість. Але потім ця діяльність спричинила стільки переживань, що я вже шкодую через свій дозвіл для нього.

— То, може, його зупинити?

— Ні. Я сподіваюся, що він і без моєї допомоги зведе все до абсурду. Якщо в нього нічого не вийде — якраз до приїзду тона Таддео — це стане для брата Корнгура добрим уроком — уроком смирення та нагадування, що він прийшов у релігію не для того, аби в монастирському підвалі створити генератор електричних сутностей.

— Але ж, панотче абате, ви не можете не визнавати, що в разі успіху його досягнення можна буде назвати дивовижним.

— Я не мушу це визнавати, — різко відказав дом Пауло.

Попрощавшись із Ґолтом, настоятель провів коротку дискусію сам із собою та вирішив спочатку зайнятися проблемою Поета-панка!, а вже потім розбиратися із протистоянням згуби та поступу. Найпростішим розв’язанням проблеми Поета здавалося його виселення із королівських апартаментів, а в ідеалі — взагалі з абатства та його околиць — щоб очі не бачили і серце не боліло. Але про яке «найпростіше розв’язання» могло йтися, коли стосувалося воно питання того, як позбутися Поета-панка!

Абат спустився з муру і, перетнувши двір, попрямував до будинку постояльців. Він просувався навпомацки, адже споруди навколо вже перетворилися на монолітні тіні в зоряному світлі, і тільки в кількох вікнах горіли вогники свічок. Королівські апартаменти зоставалися темними, але Поет цурався усталеного розпорядку дня, тому якраз міг бути в себе.

Усередині абат намацав потрібні двері і постукав у них. Йому ніхто не відповів, хіба що звідкись пролунало слабке бекання, що насправді могло просочитися крізь двері апартаментів. Старий постукав іще раз і відчинив їх.

У кімнаті темрява сірішала від тьмяного червонавого мріння жаровні з деревним вугіллям; тхнуло несвіжими харчами.

— Поете?

І знову пролунало слабке бекання, тепер уже ближче. Абат наблизився до жаровні, розгріб у ній присок та засвітив від нього скіпку. Роззирнувся навколо, і його аж пересмикнуло від захаращеності в приміщенні. Нікого не було. Чоловік переніс пломінець до олійного каганця і рушив оглядати всі апартаменти. Їх доведеться ретельно відчищати, шкребти та обкурювати (може, ще й обряд екзорцизму влаштувати), перш ніж поселяти сюди тона Таддео. Хотілось би, звісно, щоб підлоги тут шурував сам Поет-панок! Та він розумів, що шанси на це примарні.

У другій кімнаті дом Пауло раптом відчув нібито за ним стежить чийсь погляд. Абат пригальмував і поволі озирнувся.

Із наповненої водою вази на полиці його розглядало очне яблуко. Старий безцеремонно йому кивнув і продовжив пошуки.

У третій кімнаті він зустрів козу. Фактично — познайомився з нею.

Тварина стояла на високій тумбочці і жувала гичку з ріпи. Порода її натякала на дрібних гірських козлів, та від них вона різнилася лисою головою, що виблискувала синьою мастю в світлі каганця. Безперечно — покруч від народження.

— Поете? — запитав він тихо, дивлячись упрост на козу і тримаючись за натільний хрестик.

— Тут, — озвався сонний голос із четвертої кімнати.

Дом Пауло видихнув із полегшенням. Коза і далі жувала гичку. Оце вже точно йому промайнула бридка думка.

Поет розпластався горілиць на ліжку із пляшкою вина, до якої міг легко дотягнутися. Він роздратовано закліпав єдиним здоровим оком при світлі каганця.

— Я вже спав, — поскаржився він, поправляючи темну пов’язку на іншому оці та хапаючи пляшку.

— Ну, то прокидайся. Ми тебе виселяємо звідси просто зараз. Вночі. Свої речі залиш у коридорі, нехай в апартаментах провітриться. Якщо сильно треба, то поспати можеш у комірчині хлопчика-конюшенка. А вранці повернешся сюди і вимиєш усе за собою начисто.

На якусь мить Поет здався схожим на вкриту синцями лілію, аж раптом ткнув руку під ковдру, шукаючи щось попід нею. Потім дістав з-під неї кулак і замислено глянув на нього.

— Слухайте, хто тут квартирував востаннє? — спитав він.

— Монсеньйор Лонґі. А що?

— Та просто цікаво, від кого мені дісталися блощиці. — Поет розкрив жменю, ухопив щось пальцями з неї, роздушив між нігтів та стрельнув рештками в сторону. — Нехай тон Таддео з ними тепер розбирається. Мені вони непотрібні. З першого дня, як я сюди заселився, вони жерли мене живцем. Я збирався вибиратися звідси, але тепер, коли ви самі запропонували мені мою стару комірчину, буду радий...

— Я мав на увазі не...

— ...скористатися вашою гостинністю іще трохи. Допоки не допишу книгу.

— Яку ще книгу? Хай там як — просто забери звідси свої речі.

— Зараз?

— Зараз.

— Добре. Навряд чи я пережив би із цими комахами ще одну ніч. — Поет скотився з ліжка, але пригальмував, щоби знову хильнути вина.

— Віддай мені пляшку, — наказав абат.

— Не соромтеся. Частуйтеся. Хороший був збір.

— Мушу тобі подякувати, адже ти її поцупив із нашого підвалу. Це вино для таїнств. Тобі це не спадало на думку?

— Його ще не освятили.

— Просто дивовижно чути це з твоїх уст. — Дом Пауло узяв пляшку.

— Я її не крав. Я...

— Забудь про вино. Де ти вкрав козу?

— Та не крав я її, — виправдовувався Поет.

— А що, тварина матеріалізувалася в чистому повітрі?

— Це дарунок, Превелебний.

— Від кого?

— Від любого друга, домнісиме.

— Чийого любого друга?

— Мого, мосьпане.

— Ну, от і маємо парадокс. Де ти міг...

— Від Бенджаміна, мосьпане.

Обличчям дома Пауло майнула іскорка подиву:

— Ти її вкрав у старого Бенджаміна?

Поет аж скривився від ужитого ним слова:

— Прошу. Тільки не «вкрав».

— А як тоді?

— Бенджамін наполіг, щоб я прийняв тварину в дарунок за сонет, складений на його честь.

— Правду кажи!

Поет-панок покірно кивнув:

— Виграв «у ножички».

— Зрозуміло.

— Це правда! Старий негідник мало не обчистив мене до нитки, а потім відмовився грати зі мною в борг. Довелося закласти своє скляне око проти його кози. Але мені пощастило відігратися.

— Забери її геть із абатства.

— Хіба ж вона не дивовижна? Її молоко має неземний аромат, і в ньому є есенції. Насправді, саме завдяки йому Старий Юдей протягнув так довго.

— І скільки ж це по-твоєму?

— Усі п’ять тисяч чотириста вісім років.

— Мені здавалося, йому всього лише три тисячі двісті... — Від зневаги дом Пауло навіть не договорив. — Що ти робив в Останньому Пристановищі?

— Грав «у ножички» зі Старим Юдеєм.

— Я хотів спитати... — гартованим голосом почав було абат. — Забудь. Просто вибирайся звідси, і все. А завтра відведеш козу назад до Бенджаміна.

— Але я виграв її по-чесному!

— Ми це не обговорюватимемо. Тоді просто віддай її конюхам. Я сам нагляну, щоб її повернули.

— Чому?

— А що нам робити з козою? Тобі тим паче вона ні до чого.

— Хо-хо, — грайливо прогуркотів Поет.

— Леле, і що б це мало означати?

— Тон Таддео наближається. Тут без кози ніяк не обійтися. Можете бути певні. — Чоловік самовдоволено захіхікав собі під носа.

Абат роздратовано відвернувся від нього.

— Просто забирайся, — побіжно кинув він і рушив у підвал, де від нього чекали вольового рішення в спорі й де тепер зберігався Меморіал.

Розділ 14

Склепінчастий підвал рили кілька століть, упродовж яких навали неосілих орд Бейрінґа із півночі не один раз прокочувалися Рівнинами та пустелею, грабуючи і плюндруючи всі селища на своєму шляху. Крихту знань минулого, збережену абатством — той самий Меморіал, — захищали стіни підземель, охороняючи безцінні писання як від нападників, так і від soidisant хрестоносців^[104] із розкольницьких орденів, заснованих для боротьби з кочовиками, але звироднілих до примітивного розбою і сектантської ворожнечі.

Ні диких приблуд, ні Військовий орден Сан-Панкрац не цікавили книжки абатства, і якщо перші знищили би їх суто з радості руйнування, то лицарі-ченці спалили би переважну більшість трактатів як «єретичні» — на богословські переконання Віссаріона, свого Антипапи.

Тепер, здавалося, Темні віки минали. От уже тисячу двісті років крихітний огник знання жеврів у монастирях; тільки тепер він міг по-справжньому розгорітися в головах їхніх мешканців. Давним-давно, в минулу добу розуму, деякі вражені гординею мислителі стверджували, нібито справжнє знання неможливо знищити, що ідеї безсмертні, а істина вічна. Однак це виявилося правдою тільки в найтоншому сенсі, міркував абат, а на перший погляд — узагалі облудним твердженням. У світі справді були об’єктивніші сутності: logos, що існує поза площиною моралі^[105], або задум Творця. Але ці сутності належали Богові, а не Людині, поки не знаходили своє небездоганне втілення, каламутне відображення, в думах, мовленні та культурі конкретної людської громади, здатної приписувати різну цінність різним значенням, що мають вагу тільки в певній культурі. Адже Людина — це не тільки носій душі, а й культури, от тільки остання не вічна і вмирає разом із расою чи епохою. Людські уявлення про значущість та людське розуміння правди відступають, поки самі справжні значення й істина залишаються у світі невидимими в подобі об’єктивного logos’y Природи та невимовного Логосу Бога. Істину можна розіпнути на хресті, але, вірогідно, невдовзі її чекатиме воскресіння.

Меморіал переповнювали старожитні слова, стародавні формули, міркування про смисли. Давно вже нема тих голів, у яких вони народилися, та навіть колишнє суспільство пішло в небуття. Мало що з Меморіалу підлягало розумінню. Певні документи видавалися настільки ж безглуздими, наскільки безглуздим міг видатися бревіарій шаманові^[106] кочового племені. Інші зберігали своєрідну орнаментальну красу або впорядкованість, що натякали на значущість, так само як розарій міг нагадувати дикуну просте намисто. Найперші брати ордену Лейбовіца намагалися, кажучи фігурально, прикласти убрус Вероніки до лику розіпнутої цивілізації. І на ньому лишився відбиток стародавньої величі, але слабкий, неповний та незбагненний. Монахи вберегли цей образ, який навіть зараз можна було вивчати всім світом і за бажання — інтерпретувати. Сам собою Меморіал не здатний відродити древню науку або високу цивілізацію, оскільки людські племена набувають культури не при допомозі запліснявілих томів. Але книги й справді можуть стати в пригоді, сподівався дом Пауло, адже вони здатні визначати напрямки та робити підказки в новому розвитку науки І як стверджував Вельмишановний Бедулл усвоєму трактаті «De Vestigiis Antecesserum Civitatum»^[107], одного разу таке вже трапилося.

Цього разу, міркував дом Пауло, ми нагадаємо всім про тих, хто не давай іскорці згаснути, поки цілий світ спав. Він пригальмував та озирнувся, на якусь мить йому здалося, що він розчув перелякане мекання Поетової кози.

Уже невдовзі гамір із підвалу перекрив усі інші звуки, коли він спускався по сходах в напрямку джерела катавасії. Хтось умолочував сталеві штирі в камінь. Запах поту перемішався із духом старих книжок. Гарячкова веремія, не притаманна вченому життю, панувала в бібліотеці. Новіції гасали з інструментом. Новіції стояли невеликими групками та вивчали схеми поверху. Новіції пересували столи та конторки і виважували на руках саморобну машину, намагаючись установити її в потрібне місце. Безлад у світі лампад. Брат Армбрустер, бібліотекар та Розпорядник Меморіалу, міцно склавши руки на грудях, з понурим виразом обличчя спостерігав за всім цим із віддаленого алькова поміж стелажів. Дом Пауло намагався уникати його обвинувального погляду.

Брат Корнгур наблизився до свого наставника із неодмінним вишкіром завзяття.

— Що ж, отче абате, незабаром у нас тут горітиме таке світло, якого ще не бачила жодна жива душа.

— Отче, вашими вустами промовляє марнославство, — відказав йому Пауло.

— Марнославство, домне? Застосувати на практиці те, про що ми самі дізналися?

— Я всього лише про нашу поквапливість задля того, аби справити враження на одного вченого, котрий зібрався до нас у гості. Та годі про це. Давайте подивимося на цю вашу магію інженерії.

Вони пройшли до саморобного апарата. Абат не бачив у пристрої нічого корисного, хіба що ним можна було катувати ув’язнених. Різні блоки та паски приєднували вісь, яка служила валом, до поворотного механізму заввишки до пояса. На відстані кількох пальців одне від одного на вал були настромлені колеса підводи. В зарубках, пропиляних у їхніх грубих ободах, трималися незліченні «гнізда», сплетені з мідного дроту, що його насотали в місцевій кузні Сантле-Бовіца із переплавлених монет. Як міг помітити дом Пауло, колеса, вочевидь, оберталися вільно в повітрі, не торкаючись жодної поверхні. З іншого боку, подібно до гальм, навпроти коліс лежали залізні бруски — теж фактично не стикуючись із колесами. Їх рясно вкривали незліченні кола дротяної обмотки — «котушки збудження», як їх прозвав Корнгур. Дом Пауло поважно хитнув головою.

— Це стане найголовнішим матеріальним удосконаленням в абатстві з часу, як ми сто років тому встановили друкарський верстат, — сміливо припустив Корнгур.

— А спрацює? — поцікавився дом Пауло.

— Я готовий ризикнути і поставити на це місяць додаткових робіт по господарству, владико.

«На кону багато більше від цього», — подумав священик, але не став таке говорити.

— Звідки появиться світло? — спитав він, розглядаючи хитромудрий причандал.

Чернець розсміявся.

— Тож у нас для цього є особлива лампа. Перед вами зараз лише те, що зветься «динамо», і воно виробляє електричну сутність, що слугує паливом.

Дом Пауло зі скорботним виглядом оцінив, скільки простору займало те «динамо».

— А цю сутність, — пробурмотів він, — її випадково не можна видобувати з баранячого жиру, наприклад?

— Ні-ні... Електрична сутність... ну, вона... Хочете, щоби я пояснив?

— Мабуть, краще не треба. Природознавство — не мій коник. Хай залишається для молодих мізків. — Він хутко відступив назад, щоби двійко поквапних теслів не розчерепили йому голову своєю колодою. — От скажи, якщо вивчаючи писання доби Лейбовіца, ви здатні навчитися конструювати такі машини, то чому ніхто з ваших попередників на це не спромігся?

— Пояснити це не так уже й просто, — після тривалої паузи нарешті проказав монах. — Насправді, у збережених трактатах немає прямих відомостей про те, як збудувати це динамо. Точніше кажучи, вони незримо присутні в цілій низці фрагментів. Відтак пізнати їх можна лише дедуктивним методом. Крім того, неможливо обійтися без практичного підтвердження деяких теорій, невідомих нашим попередникам.

— А нам?

— Скажемо так, тепер, коли з’явилися постаті рівня... — і тут його голос набув украй поважного звучання, Корнгур замовк на мить і лише потім назвав ім’я, — рівня тона Таддео...

— Ти вже закінчив речення? — кисло перепитав дом Пауло.

— Ну, ще донедавна мало хто з натурфілософів по-справжньому цікавився фізичними теоріями. Правду кажучи, саме завдяки працям том Таддео, — дом Пауло помітив, що Корнгур знову говорив у вкрай поважній манері, — у нас з’явилися всі необхідні робочі аксіоми. Наприклад, його трактат «Про рухливість електричних сутностей», або візьміть ту саму теорему збереження...

— Значить, йому повинно сподобатися втілення його власних робіт. Але ж дозволь усе-таки поцікавитися: а де лампа? Сподіваюся, вона не більша від динамо.

— Ось де вона, домне, — промовив чернець і підняв якусь дрібну річ зі стола. На перший погляд вона радше скидалася на скобу із гвинтом, де була затиснута пара чорних стрижнів, відстань між якими регулювалася. — Чисте вугілля, — пояснив Корнгур. — Древні назвали би це «дуговою лампою». Існували й інші різновиди, але в нас немає матеріалів для їх виготовлення.

— Дивовижно. А звідки йде саме світло?

— Ось тут, — монах тицьнув у проміжок між двома стрижнями.

— Вогник-то, мабуть, невеличкий, — заявив абат.

— Зате який яскравий! Яскравіший, мабуть, від сотні свічок.

— Не може такого бути!

— Вас приголомшує цифра?

— Мене приголомшує безглуздість... — Проте помітивши несподівано ображений вираз обличчя Корнгура, настоятель поквапливо додав: — ...що ми досі тупцяли на місці й палили віск із баранячим жиром.

— Мені от цікаво, — сором’язливо, ніби звіряючись, запитав чернець, — а древні ці лампи і на своїх вівтарях палили замість свічок?

— Ні, — заперечив абат. — У жодному разі ні. Вже повір мені на слово. Прошу, покинь навіть думати про це. Якщо можливо, то негайно. Забудь.

— Так, отче-абате.

— І де ви збираєтеся повішати цю штуку?

— Ну... брат Корнгур примовк і обвів замисленим поглядом похмурий підвал. — Я ще про це не думав. Мабуть, варто розмістити над столом, де тон Таддео... — («То чого ж він постійно замовкає, коли говорить про нього?!», — роздратовано подумав дом Пауло.) — вирішить працювати.

— Мабуть, варто спитати думку брата Армбрустера, — мовив абат, аж раптом помітив раптову ніяковість ченця. — Щось негаразд? Ви з братом Армбрустером?..

Корнгур скривився, ніби хотів перепросити:

— Отче-абате, чесно, я щоразу тримаю себе в руках. Ми, звісно, сварилися з ним, але... — чернець стенув плечима. — Він противиться будь-яким перестановкам. Він постійно щось бурмоче про чаклунство і тому подібне. До його здорового глузду практично неможливо достукатися. Сам майже осліпнув від читання при тьмяному світлі і, попри те, твердить, нібито ми займаємося якоюсь чортівнею. Навіть не знаю, що сказати.

Дом Пауло ледь насупився, коли вони підійшли до ніші, де все ще нетямився з люті брат Армбрустер. Його дратували події, що відбувалися в підвалі.

— Що ж, тепер усе по-твоєму, — кинув Корнгурові бібліотекар, коли той підступив ближче з абатом. — Коли вже посадовите сюди механічного книгаря, га, брате?

— Брате, а нам усе ж відомі згадки про такі речі, — прогарчав винахідник. — В описах «Machina analytica» можна побачити...

— Годі-годі, — перебив його абат і звернувся до бібліотекаря: — Тону Таддео буде потрібно робоче місце. Де б ви запропонували його посадити?

Армбрустер різко тицьнув великим пальцем руки на нішу:

— Нехай читає он там за кафедрою, як і всі інші.

— А може, дозволимо йому влаштувати свій кабінет ось прямо тут, на підлозі, отче-абате? — поквапився і собі запропонувати Корнгур. — Крім письмового столу, йому знадобиться рахівниця, грифельна та креслярська дошки. А навколо цієї робітні можна буде поставити тимчасові ширми.

— Мені здавалося, йому потрібні наші записи про Лейбовіца та найдавніші писання, — підозрілим тоном уточнив бібліотекар.

— Потрібні.

— Якщо ви облаштуєте його посеред приміщення, в такому разі йому доведеться в чимало ходити сюди-туди, — вів далі бібліотекар. — А рідкісні книги в нас на ланцюгах, які далеко не дістають.

— Хіба це проблема? — здивовано проказав винахідник. — Зніміть ланцюги. Вони все одно мають безглуздий вигляд і без того. Всі схизматичні культи повимирали або ж перетворилися на містечкові. Про Військовий орден Сан-Панкрац ніхто не чув уже цілу сотню років.

Армбрустер аж побуряковів від злості.

— Е, ні. Не вийде, — гаркнув він. — Ланцюги ніхто не чіпатиме.

— Але навіщо вони?

— Ми тепер не книгопаліїв боїмося. Справа у селянах. Ланцюги залишаться на своїх місцях.

Корнгур розвернувся до абата та розвів руками.

— Бачте, владико?

— Він має рацію, — погодився дом Пауло. — У селищі зараз панують бентежні настрої. Не забувай, що їхні райці відібрали в нас школу. А тепер у них своя бібліотека, і вони хочуть за наш рахунок поповнити її полиці книжками. І звісно, чим рідкіснішими, тим краще. Ну, й на додачу до цього торік ми мали клопіт із крадіями. Брат Армбрустер правий. Рідкісні книги залишаться на припоні.

— Гаразд, — зітхнув Корнгур. — Тоді йому доведеться працювати в ніші.

— То де ми повішаємо твою чудесну лампу?

Ченці оглянули нішу, один із чотирнадцяти ідентичних кабінетиків (організованих за тематичним принципом), що виходили на центральну залу. Кожна з цих комірчинок ховалася під свою арку із залізним гаком, вбитим у замковий камінь, на якому висіло важке розп’яття.

— Ну, якщо він працюватиме в такій комірчині, — промовив Корнгур, — то можна зняти хреста і тимчасово повішати її тут. Іншого виходу...

— Язичник! — прошипів книгар. — Поганин! Блюзнір! — Армбрустер здійняв до неба тремтячі руки. — Боже, не дай мені роздерти його ось цими руками! Коли він спиниться? Забери його геть, геть! — Він повернувся до них спиною, так і не опустивши все ще тремтливих кінцівок.

Дом Пауло і собі трохи скривився через пропозицію винахідника, але насупився, вже дивлячись на рясу брата Армбрустера зі спини. Абат знав, що за своєю природою бібліотекар навіть не вдаватиме покірливість, але його характер із віком, безперечно, погіршився.

— Брате Армбрустере, розверніться, будь ласка.

Книгар скорився.

— А тепер опустіть руки і відповідайте спокійним тоном, коли до вас...

— Але ж, отче-абате, ви самі чули, що він...

— Брате Армбрустере, я вас прошу взяти стелажну драбину і зняти розп’яття.

Кров відхлинула від обличчя бібліотекаря. Він безмовно прикипів поглядом до настоятеля.

—.Ми не в церкві, — пояснив абат. — І розташування предметів культу довільне. Поки що ви знімете одне розп’яття. Здається, це єдине годяще тут місце під лампу. Потім знову поміняємо. Тепер я розумію, що всі ці заходи розладнали життя в книгозбірні, як і, можливо, твоє травлення, але ми сподіваємося, що працюємо заради прогресу. Інакше...

— Ви змусили Господа Бога поступитися місцем прогресу!

— Брате Армбрустере!

— Чому б вам не повішати цей чаклунський огонь Йому просто на шию?

Абат ніби скам’янів.

— Брате, я не примушую вас до покори і чекаю після комплети у своєму кабінеті.

Бібліотекар знітився.

— Я сходжу по драбину, отче-абате, — прошепотів він і почовгав геть невпевненою ходою.

Дом Пауло перевів погляд на Христа і хрест під аркою. «Ти ж не проти?» — подумалося священикові.

Йому крутило в животі. І він знав, що цей симптом дасться взнаки пізніше. З підвалу абат пішов іще до того, поки хтось міг би помітити його нездужання. Адже не годилося давати громаді бачити, наскільки дрібні прикрощі здатні брати гору над ним у ці дні.

Установку завершили збирати наступного дня, але на період випробування дом Пауло залишився у себе в кабінеті. Двічі він мусив виносити попередження братові Армбрустеру віч-на-віч, а потім ще й оголосити публічну догану на раді капітулу^[108]. Але водночас він більше співчував саме бібліотекарю, а не Корнгуру. Абат сидів, навалившись усім тілом на письмовий стіл, та чекав новини з підвалу, практично не переймаючись про успіх або невдачу експерименту. Одну руку він заткнув спереду в рясу та поплескував живіт, ніби намагався втихомирити істеричну дитину.

І знову ці внутрішні спазми. Здавалося, вони його піймали в момент, коли наближалися якісь прикрощі, та минали, щойно ці турботи ставали зримими і настоятель мав з ними боротися. От тільки цього дня судоми нікуди діватися не хотіли.

Абат знав, що це попередження. Від янгола, чи від демона, чи від власної підсвідомості, воно наказувало стерегтися самого себе і ще чогось із навколишнього світу, що поки ніяк не проявлялося.

«І як чинити тепер?» — подумав чоловік, дозволивши собі тихенько зригнути, і подумки попросив пробачення у статуї святого Лейбовіца, що ніби реліквія стояла в ніші кабінету.

Носом Лейбовіца повзла муха. Святий дивився трохи зизом на комаху, немовби намагаючись її таким чином зігнати. Абат пристрастився до цієї різьбленої статуї із двадцять шостого століття; на її обличчі закарбувався допитливий посміх, що робив статую незвичною як для священного образу. Один кутик рота був опущений, брови насуплені в легкому сумніві, попри те, що навколо очей залягли веселі зморшки. Через мотузку вішальника, накинуту на його плече, вираз обличчя святого спантеличував. Можливо, це була всього лише нерівномірна текстура, яка зазвичай і скеровує руку різьбяра, коли той намагається передати тонші риси зображення, ніж дозволяють волокна деревини. Дом Пауло не знав, ростили це дерево спеціально під скульптурного кумира чи ні; у ті часи терплячі майстри починали свою роботу ще зі саджанця дуба чи кедра і, — збувши роки, обрізаючи пагінці, облуплюючи кору, вертячи живим гіллям та підв’язуючи його в потрібному напрямку, — змушували дерево виростати в приголомшливу постать дріади^[109] зі складеними або зіпнутими вгору руками, а вже після — рубали його й обробляли різцем. У підсумку статуя неабияк противилася розтріскуванню та не щербилася, оскільки більшість її ліній повторювали текстуру деревини.

Дом Пауло частенько дивувався, що дерев’яний Лейбовіц успішно здолав кількасотлітній опір своїм попередникам. Дивувався з того неповторного посміху. Одного дня, застерігав він статую, зруйнуються і ці скривлені губи... Звісно, святі не можуть не сміятися на Небесах; Псалміст стверджував, ніби сам Бог хіхікає, проте абат Малмедді мусив би противитись таким словам... упокій, Господи, його душу... Пихатий віслюк. Чудасія, і як тобі пощастило проскочити повз нього? Дехто вважає тебе самовдоволеним. Цей твій вишкір... І хто ж так усміхався на моїй пам’яті? Мені-то до вподоби, але в цім кріслі засідатиме інший понурий пес. Cave canem^[110]. Він тебе замінить на гіпсового Лейбовіца. Стражденного. Який не витріщається скоса на мух. А тебе відтак згризуть терміти у коморі. Щоби вижити в ході просіювання мистецтва, котрим займається Церква, в тебе має бути пересічна зовнішність, яка би задовольнила навіть правовірного простака. Водночас у тобі повинна існувати глибина, що вдовольняла би пильного мудреця. Відсіювання триває довго, але час від часу це решето перевертається, коли, наприклад, якийсь прелат оглядає єпископські апартаменти і бурмоче:

— Щось із цього мотлоху треба викинути.

У ситі зазвичай солодкава мішанина. Коли стара мішанина перемелеться і провіється, в нього додають нову. А от те, що не перемелюється, і є золото. Воно лишається із року в рік. Церква пережила вже п’ять століть кепського смаку священиків; ті поодинокі отці, котрі мали гарний смак, час від часу вичищали її від непотрібного мотлоху і перетворювали на величний витвір, гідний благоговійного вклякання любителів чого-небудь «красивенького».

Абат обмахувався віялом із грифового пір’я, але гнаний ним вітерець анітрохи не холодив. Вікно пашіло спекотним духом випаленої пустелі, тільки додаючи дискомфорту в животі, котрий наслав на нього якийсь біс чи невблаганний янгол. Спека навівала думки про зачаєну небезпеку, що ховалася разом з осатанілими від сонця гримучими зміями, грозами, які барилися десь за гірськими хребтами, скаженими собаками та людською вдачею, лихою від немилосердного осоння. Священика зсудомило ще більше.

— Прошу? — пробурмотів уголос він до святого, маючи на гадці не виражене словами благання про холоднішу погоду, гостріший розум та сильнішу інтуїцію, яка помогла би йому розібратися з непевним відчуттям загрози. Хтозна, ану ж оце все через сир, подумалося настоятелю. Цьогоріч він вийшов якимсь тягучим і зеленим. Можна було би послабити собі режим і перейти на легкотравну дієту.

Але ж ні, не треба повторюватися. Пауло, змирися: йдеться не про харч для живота, а про харч для мозку. Все через нього. Щось там нагорі ніяк не перетравиться.

— Але що?

Дерев’яний святий не мав на те готової відповіді. Мішанина. Відсіювання полови. Інколи його розум працював ривками. Нехай так і буде, коли його хапали спазми і цілий світ налягав тяжким вантажем. А скільки ж важить світ? Зважує він, але ніколи не був сам зважений. Інколи його терези ущербні, де на одній шальці життя і праця, а на іншій — срібло й золото. Вони ні за що не врівноважать одне одного. Але швидкий та безжальний світ зважує й надалі. Втрачає при цьому багато життів, інколи — розсипає трохи золота. І з пов’язкою на очах пустелею їде цар, тримаючи в руках ущербні терези й пару шахрайських костей для гри. А на його прапорах красується напис: «Vexilla regis»^[111]...

— Ні! — застогнав абат, намагаючись відігнати видіння.

«Точніше не бува!» — ніби наполягала дерев’яна усмішка святого.

Ледве здригнувшись, дом Пауло відвернув очі від образу. Інколи йому здавалося, нібито святий сміється з нього. «Цікаво, а на Небесах сміються? — подумалося настоятелю. — Адже сама свята Мейзі Йоркська померла від реготу — пам’ятай про неї, діду! Це інакше. Вона померла, сміючись сама із себе. Та ні, не таке вже й інакше». Ик! Знову ця безгучна гикавка. От же воістину! У вівторок день святої Мейзі. Під час служби на її пам’ять хор шанобливо посміюється під час вигуків «алілуя!». «Алілуя, ха-ха! Алілуя, хо-хо!»

— Sancta Maisie, interride pro me^[112].

І той цар насувався, аби зважувати книги в підвалі на своїх ущербних терезах. Наскільки «ущербних», Пауло? Що дозволяє тобі думати, нібито серед Меморіалу немає полови? Навіть обдарований Вельмишановний Бедулл якось кинув зневажливі слова, мовляв, чи не половину з тих трактатів слід було би називати Тарабарщиною. Хоч і були вони коштовними фрагментами мертвої цивілізації, але перетворилися тепер на цілковиту нісенітницю, яку впродовж сорока поколінь прикрашали оливковим листям та херувимчиками невігласи-ченці — діти темних століть, котрим дорослі переказали туманні відомості, щоби ті їх запам’ятали й доставили іншим дорослим.

Я змусив його перетнути небезпечні землі на шляху сюди із Тексаркани, подумав Пауло. А тепер переживаю, що наша власність виявиться для нього нікчемною. От і все.

Та ж ні, не все. Він знову зиркнув на посміх святого. І знову: «Vexilla regisprodeunt inferni»... Прапори Царя пекла йдуть попереду, майнув спогад про спотворений рядок із древньої комедії. Спекатися його було неможливо, неначе якої нав’язливої мелодії.

Міцніше стиснувся кулак. Абат упустив віяло і видихнув, не розціплюючи зубів. На святого дивитися не став. Невблаганний янгол гаряче вдарив із засідки в самісіньке тілесне нутро. Дом Пауло похилився на стіл. В ньому ніби розірвався гарячий дріт. Важке дихання чоловіка розчистило клаптик стільниці від шару пустельного пороху, запах якого тепер душив його. Кімната порожевіла, попливла перед очима, сповнившись чорною мушвою. Я не наважуюся відригнути. А то ще вирветься... але ж пресвятий покровителю, я мушу. Біль існує. Ergo sum^[113]. Господи Ісусе Христе, прийми сей знак.

Він зригнув, відчув солоний присмак і дав голові упасти на стіл.

Отче мій, цю чашу я маю випити зараз, чи можна ще заждати?^[114] Але розп’яття — це завжди «зараз». «Зараз» — повсякчас, рахуючи з-від часів перед Авраамом. І навіть перед Пфардентроттом — це «зараз». Для будь-кого, чиє тіло в цю хвилину прицвяховують до хреста, на якому висиш, а якщо зриваєшся, то тебе битимуть до смерті лопатою, тож зроби це із гідністю, діду. Якщо відригнеш із гідністю, то, може, навіть потрапиш на Небеса. Тільки не забудь щиро перепросити за брудний килимок... Абатові було страшенно прикро.

Він довго чекав. Мушви порідшало, кімната вже здавалася не такою червоною, натомість затуманилася та посірішала.

«Що ж, Пауло, то як — спливатимемо кров’ю чи дурня клеїтимемо?»

Він поринув поглядом у туман і знову намацав обличчя святого. Його дрібна усмішка була такою сумною, сповненою розуміння і чогось іще. Сміється із вішальника? Ні, сміється зі Stultus Maximus^[115], зі самого Сатани. Він уперше розумів це так чітко. І в його останній чаші може відлунювати тріумфальне хихотіння. Haec commixtio...^[116]

Раптом абатові страшенно закортіло спати; обличчя святого посірішало, та настоятель і далі кволо шкірився йому у відповідь.

Пріор Ґолт знайшов його непритомним та поваленим на стіл якраз перед ноною^[117]. На зубах застигла кров. Молодий священик хутко перевірив пульс. Дом Пауло вмить прокинувся, випростався в кріслі і, ніби все ще вві сні, бундючно повелів:

— А я кажу тобі, що це настільки сміховинно, що далі нікуди. Повний ідіотизм. Абсурд, інакше і не скажеш.

— Про який абсурд ідеться, домне?

Абат мотнув головою і покліпав очима:

— Що?

— Я негайно приведу брата Ендрю.

— Га? Який абсурд? Вертайся. Тобі щось було потрібно?

— Нічого, отче-абате. Я одразу повернуся, тільки-но знайду...

— Та обійдемося без лікаря! Ти ж сюди не просто так прийшов. Двері до мене було зачинено. Тож замкни їх знову, сядь і кажи, навіщо прийшов.

— Дослід удався. Я маю на увазі лампу брата Корнгура.

— Гаразд. Розповідай. Присядь, починай говорити, розкажи мені про неї геть усееее. — Він розгладив рясу та витер куточок рота шматинкою. Йому все ще паморочилося, проте вузол у животі попустився. Оповідь пріора настоятелеві була геть байдужа, але він докладав максимум зусиль, щоби вдавати з себе уважного слухача. Треба затримати його, поки не прочуняю так, щоби міг думати. Не можна його відпускати за лікарем... поки що не можна. А то розійдуться новини: «Діду прийшов кінець». Треба ще вирішити, чи безпечний зараз час, аби діду прийшов кінець, чи ні.

Розділ 15

Гонґан Ос переважно був справедливою та доброю людиною. Побачивши, як декілька його воїнів розважаються із полоненими чоловіками Ларедо, він пригальмував подивитися. Та коли трьох бранців прив’язали за щиколотки до коней і хльоснули тих у шалений біг, Гонґан Ос вирішив утрутитися. Воїнів він наказав відшмагати просто на місці, адже Гонґана Оса — Шаленого Ведмедя — вважали милосердним вождем. І він іще ніколи в житті не образив жодного коня.

— Страта бранців — жіноча справа, — зневажливо прогарчав він над винуватцями. — Очистіться, поки вас не затаврували скво^[118], і йдіть зі становища геть аж до нового місяця. Вас вигнано на дванадцять днів.

А коли пролунав слабкий стогін протесту, додав:

— Припустімо, котрогось із них коні потягнуть через весь табір. У нас зараз гостюють провідники травоїдів, а всі знають, що їх легко налякати видом крові. Особливо, крові їхніх родичів. Пильнувати треба.

— Але ж ці травоїди з півдня! — заперечив воїн, махнувши в сторону скалічених полонених. — А в нас гостюють травоїди зі сходу. Хіба ми, справжні люди, не уклали договір зі сходом про спільну війну проти півдня?

— Згадаєш про це ще раз, і тобі відітнуть язика та згодують його собакам! — застеріг Шалений Ведмідь. — Забудь узагалі, що чув такі речі.

— То збирачі зілля з нами на багато днів, о, Сину Могутнього?

— Кому ж відомо, що собі надумали хлібороби? — суворо запитав Шалений Ведмідь. — Їхні думки — не наші думки. Кажуть, що дехто з них рушить звідси через Сухі Землі до місцини, де живуть жерці травоїдів, ті, що ходять у чорних одежах. Інші лишаться тут поговорити. Але це вже не ваших вух справа. А тепер — геть, і нехай вас укриє ганьба на дванадцять днів.

Він розвернувся до них спиною, щоби покарані могли вислизнути, не відчуваючи його тяжкий погляд на собі. Останнім часом порядок розладнався Клани ворохобилися. Народи Рівнин прознали, що він, Гонґан Ос, потис руку посланцеві з Тексаркани над багаттям домовленостей. І шаман остриг із них по пасму волосся та зрізав нігті, щоби виготовити ляльку добрих намірів та захиститися від запроданства кожної зі сторін. Усі дізналися про угоду, а угоду між людьми й травоїдами племена вважали причиною для ганьби. Шалений Ведмідь відчував зневагу молодших воїнів, але нічого не міг їм пояснити, поки не настане час.

Сам Шалений Ведмідь охоче слухав добрі поради, навіть якщо їх давали собаки. Думка травоїдів рідко вартувала уваги, але його вразили послання від короля травоїдів на сході, котрий пояснював цінність утаємниченості та ганьбив марні вихваляння. Якби в Ларедо знали, що Ганнеґан озброює племена, то їхній задум однозначно провалився би. Шалений Ведмідь міркував над цим; думка була йому противна, адже немає нічого кращого та мужнішого, ніж повідомити ворогові про власні наміри, перш ніж вдатися до них. Та чим більше він мислив, тим більше мудрості бачив. І чи то король травоїдів був останнім легкодухом, чи ж то мудрецем, ніби справжній чоловік... Шалений Ведмідь іще досі не вирішив, чим саме, але задум йому здавався мудрим. Таємничість необхідна, навіть якщо деякий час вона здається чимось бабським. Якби власний народ Шаленого Ведмедя довідався, що зброя — це дарунок від Ганнеґана, а не трофеї з прикордонних наскоків, то й у Ларедо могли би зрештою дізнатися про задум, вибивши ці відомості з бранців, узятих в полон під час сутичок. Відтак племенам треба дозволити й надалі ремствувати про ганьбу через мирні перемовини з хліборобами на сході.

От тільки перемовини тривали не про мир. І йшли вони добре, обіцяючи багато наживи.

Кілька тижнів тому Шалений Ведмідь самотужки очолив ватагу нападників і рушив із ними на схід, а потім повернувся із сотнею коней, чотирма дюжинами довгих рушниць, кількома барильцями чорного пороху, добрим запасом шроту та одним полоненим. Та навіть воїни, котрі супроводжували його, не знали, що сховок зі зброєю для нього спеціально підготували Ганнеґанові люди, а бранцем був старшина тексарканської кінноти, який у майбутньому стане дорадником Шаленого Ведмедя з питань імовірної тактики Ларедо в бою. Будь-яка думка травоїдів ганебна, але поради старшини можна випробувати на травоїдах із півдня. А не на Гонґанові Осі.

Шалений Ведмідь недарма тішився зі свого вміння торгуватися. Він тільки й пообіцяв, що не йтиме війною на Тексаркану та не крастиме худобу на східних кордонах, однак лише доти, поки Ганнеґан постачатиме йому зброю та припаси. Угода про завоювання Ларедо була мовчазною клятвою при багатті і вписувалася в природні схильності Шаленого Ведмедя, тому в укладенні письмового пакту потреби не було. Союз проти одного з ворогів з іншим дозволяв розправитися з ними по черзі і з часом відбити колишні пасовиська, що їх минулого століття обсіли землероби.

Із приходом ночі ватажок кланів в’їхав у табір. На Рівнини спала прохолода. Його гості зі сходу із трьома старійшинами сиділи на раді біля вогнища та горнулися в ковдри, а допитлива дітлашня ловила ґав у суміжних тінях та визирала з-під пологу наметів, не зводячи очей із чужинців. Разом їх налічувалося дванадцятеро, але вони самі поділилися на дві чіткі групи, що хоч і подорожували разом, але насправді мало дбали одна про одну. Очільником однієї з груп був якийсь навіжений. І хоча сам Шалений Ведмідь нічого не мав проти божевілля (насправді, за словами шаманів, це найвищий прояв надприродного наслання), він не знав, що й хлібороби ставляться до навіженості своїх провідників, як до чесноти. От тільки цей один половину дня прокопався в землі біля сухого річища, а іншу його половину щось базграв у своїй захалявній книжечці. Однозначно — відьмак, і довіряти йому, мабуть, не можна.

Перш ніж приєднатися до товариства біля багаття, Шалений Ведмідь облачився в свої церемоніальні вовчі шкури та дозволив шаману намалювати йому тотемний знак на лобі.

— Бійтеся! — церемоніально загорлав старий воїн, коли ватажок кланів ступив у коло світла. — Бійтеся! Бо Могутній уже крокує поміж своїх дітей. Ниць, о, клани, адже звуть його Шаленим Ведмедем — звуть заслужено, бо ще замолоду він, беззбройний, подолав обійняту шалом ведмедицю, воістину голіруч задушив її, і було це в Північних землях...

Гонґан Ос пропустив повз вуха цю похвальбу і прийняв із рук старої жінки, котра гляділа вогонь наради, чашу зі свіжою кров’ю. Все ще теплу, її спустили з оббілованого оленя. Чоловік осушив посудину і тільки потім кивнув східнякам, котрі, очевидно збентежившись, спостерігали за спустошенням його заздоровного кубка.

— А-а-а-ах! — видихнув ватажок кланів.

— А-а-а-ах! — хором відповіли троє старійшин і один травоїд, котрий наважився їм підспівати. Діди з огидою витріщилися на нього.

Божевільний вирішив відволікти увагу від промаху свого товариша.

— Скажіть, — звернувся шаленець до вождя, коли той усівся, — як сталося, що ваш народ геть не п’є води? Боги забороняють?

— Хіба кому відомо, що п’ють боги? — прогуркотів Шалений Ведмідь. — Адже говориться, що вода для худоби й хліборобів, молоко для дітей, а кров — для чоловіків. То хіба має бути якось інакше?

Божевільного ці слова не образили. Якийсь час він вивчав ватажка своїми сірими очима, а потім кивнув одному зі своїх супутників:

— Ну, «вода для худоби» все прояснює, — заявив він. — Тут постійні посухи. Народ пастухів мав би зберігати всі її запаси для тварин. Просто мені було цікаво, чи ґрунтується заборона на якомусь релігійному табу.

Його товариш скривився і відказав мовою тексарканців:

— Вода! О, боги, ну, чому нам не можна пити воду, тоне Таддео? Не можна ж їм вподібнюватися до знемоги! — Він сплюнув пересохло на долівку. — Кров! Фе! В’язне в горлі. Хіба не можна випити бодай ковточок..

— Тільки тоді, як від’їдемо.

— Але ж тоне...

— Ні! — відрізав учений, а потім, завваживши, що до них розлючено приглядається народ кланів, знову звернувся до Шаленого Ведмедя їхньою мовою: — Мій товариш говорив про те, що ви мужні та здорові люди, — промовив він. — Можливо, причиною тому ваш раціон.

— Ха! — гаркнув ватажок, а потім майже веселим голосом гукнув стару: — Дай-но цьому інородцю ще кубок червоної.

Супутник тона Таддео здригнувся, але сперечатися не став.

— О, Вождю, в мене є клопотання, яке я можу звернути лише до величного, — правив далі вчений. — Узавтра ми рушаємо далі в нашу мандрівку на захід. І це була би честь для нас, якби хтось із ваших воїнів міг нас супроводити.

— Навіщо?

Тон Таддео на мить замислився.

— Ну, як провідники... — Але потім усміхнувся: — Ні, я нічого не приховуватиму. Дехто з ваших одноплемінників не схвалює нашого перебування тут. Тим часом ваша гостинність...

Гонґан Ос відкинув голову і гучно розреготався:

— Вони бояться менших кланів, — пояснив він старійшинам. — Вони бояться утрапити в засідку, щойно покинуть мої шатра. Вони ремиґають траву і страшаться битви.

Учений ледве зашарівся.

— Нічого не бійся, інородцю! — хіхікав ватажок кланів. — З вами поїдуть справжні чоловіки.

Тон Таддео схилив голову в удаваній вдячності.

— Скажи мені, — продовжував Шалений Ведмідь, — що ви шукаєте на заході Сухих земель? Нові місця під рослинництво? То я і так скажу, що їх там немає. Тільки пара джерел, а трава така, що її навіть худоба відмовляється їсти.

— Ми не шукаємо нових земель, — відповів гість. — Вам відомо, що не всі ми працюємо на землі. Нам потрібно знайти... — Він змовк на хвильку. У мові кочовиків немає слів, щоби пояснити мету подорожі до абатства святого Лейбовіца, — ...навички древніх чаклунів.

Один зі старійшин, шаман, нашорошив вуха:

— Древнє чаклунство на заході? Вперше чую, щоби там жили чарівники. Хіба що, може, ти говориш про чорноризців?

— Саме про них.

— Ха! Невже вони вміють робити щось вартісне? Їхніх посланців так легко переймати, що це навіть не цікаво. Щоправда, вони добре тримаються під час тортур. То якого чаклунства ви хочете в них навчитися?

— Особисто я згоден із вами, — відповів тон Таддео. — Але в наших писаннях говориться, е-е-е, нібито в їхній обителі зберігається тьма могутніх заклинань. Якщо це правда, то чорноризці, мабуть, просто не вміють ними користуватися. Зате ми сподіваємося одного дня їх опанувати.

— А чорноризці дозволять вам подивитись на свої таємниці?

Тон Таддео всміхнувся:

— Сподіваюся, так. Вони більше не наважуються ховати їх від цілого світу. Якби ми схотіли, то могли би забрати їх силоміць.

— Сміливе твердження, — знущально вишкірився Шалений Ведмідь. — Мабуть, хлібороби хоробріші від решти своїх боягузливих одноплемінників, але вони все одно не рівня справжнім людям.

Учений уже вичерпав свій запас терпіння від образ кочовика, тому вирішив хутчіше вшитися.

А солдати лишилися біля вогнища наради обговорити з Гонґаном Осом неминучу війну, яка врешті-решт мало цікавила тона Таддео. Політичні амбіції його двоюрідного брата-невігласа ніяк не пов’язані з відродженням науки в темному світі, звісно, коли не брати до уваги користі від покровительства монарха, що вже декілька разів дало свої добрі плоди.

Розділ 16

Старий відлюдник стояв на краю меси — столової гори — та спостерігав за наближенням порошинки, що сунула пустелею. Відлюдник прожував, пробурмотів якісь слова та нечутно хіхікнув проти вітру. Його обвітрена шкіра мала колір старої, видубленої на сонці шкури, а кошлата борода пожовтіла навколо підборіддя. Він був одягнений у грубий бриль та пов’язку на крижах із домашнього сукна, подібного на рогожу, — єдині предмети гардеробу, якщо не брати до уваги сандалів та бурдюка з козиної шкури.

Старий стежив за порошинкою, поки вона не проминула Сантле-Бовіц і не вийшла знову на шлях, що біг поруч із месою.

— Ех! — фиркнув відлюдник, якому вже починали пекти очі. — Щоби збільшити владу^[119] в безконечнім мирі на його престолі і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки.

Зненацька він рушив униз по аройо, перестрибуючи з каменя на камінь та сковзаючи більшу частину дороги. Був схожий на трилапого кота із ціпком. Від його швидкого спуску здійнялася курява, яку підхопив вітер і поніс геть.

Коло підніжжя столової гори він сховався в мескітових деревах^[120] і зачаївся. Невдовзі він почув неквапливе трюхикання вершника, який наближався до нього, і дід почав скрадатися до шляху, намагаючись визирнути на нього з ліска. З-за повороту вигулькнув поні, огорнутий тонким серпанком придорожнього пилу. Відлюдник побіг до стежини і скинув угору руки.

— Олла-аллей! — викрикнув він, і коли верхівець зупинився, то старий кинувся вперед, схопив повіддя та насупився, оглядаючи бентежним поглядом чоловіка в сідлі.

Якийсь час його очі палали вогнем.

— Хлоп’ятко нам народилося^[121], сина нам дано...

Аж раптом насуплена бентежність розтанула і поступилася місцем суму.

— Це не Він! — роздратовано поскаржився старий, дивлячись у небо.

Вершник уже відкинув свій каптур і сміявся на весь голос. Відлюдник сердито кліпнув у його сторону кілька разів. А потім його обличчя просвітліло, коли він упізнав приїжджого.

— О, так це ти! — буркнув він. — Я думав, ти вже мав би вмерти. Що тобі тут треба?

— Привів назад твою блудну дитину, Бенджаміне, — відповів дом Пауло, а потім смикнув за повід — і з-за поні підтюпцем вибігла синьоголова коза. Вона мекнула і напнула шворку, побачивши відлюдника. — Чомусь подумалося... що варто тебе провідати.

— Тварина належить Поетові, — пробубонів відлюдник. — Він її чесно виграв в азартній грі. Хоча махлював, як тільки міг. Відведи козу до нього назад та послухайся моєї поради: не лізь у суєтні справи шахраїв. Вони тебе не стосуються. Доброго тобі дня! — І розвернувся у бік аройо.

— Зажди, Бенджаміне. Візьми свою козу, бо віддам її селянам. Я не дозволю їй вештатися навколо абатства і мекати в храмі.

— Це не коза, — суворо парирував відлюдник. — Це тварина, яку бачив ваш пророк, яку призначено жінці для їзди верхи. Можеш проклясти її і вигнати в пустелю. З іншого ж боку, ти не міг не помітити — це якраз те саме чотириноге з розщепленим копитом^[122] та з розколиною між ратицями, й воно ремиґає. — Він знову подався вгору по схилу.

Усмішка зникла з обличчя абата.

— Бенджаміне, невже ти знову піднімешся на ту гору і не привітаєшся з давнім другом?

— Привіт, — кинув йому на прощання Старий Юдей і гнівно помарширував угору. За кілька кроків він спинився і озирнувся через плече: — Навіщо цей ображений вигляд? Востаннє ти являвся сюди п’ять років тому, «давній друже». Хех!

— І через це?! — пробурмотів абат. Він спішився і поквапився за Старим Юдеєм. — Бенджаміне, Бенджаміне, я би приїхав... я був зайнятий.

Відлюдник зупинився.

— Ну, Пауло, коли ти вже тут...

Раптом вони розсміялися та обійнялися.

— Я радий, старий дундуче, — промовив відлюдник.

— То це я дундук?

— Ну, мабуть, я теж став трохи нестерпний. Останнє століття видалося тяжким.

— До мене дійшла чутка, що ти жбурляєш каміння в новіціїв, котрі приходять сюди в пустелю під час говіння на Великий піст. Невже це правда? — Він прикипів до відлюдника сповненим удаваного докору поглядом.

— Хіба що дрібні камінчики.

— Нікчемний старий прецель!

— Полегше, Пауло. Один із них сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. Гадав, що я маю передати йому якесь послання... чи це був котрийсь із інших ваших лотрів, хтозна. Мені це набридло, тому інколи відганяю їх камінцями. Ха! Більше мене ніхто не сплутає з тим родичем, бо він уже мені не родич.

Ці слова спантеличили священика.

— З ким тебе сплутав? Зі Святим Лейбовіцем? Ну ж бо, Бенджаміне! Ти вже не перебирай через край.

Бенджамін наспівом перекривив його:

— Сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. І тому я жбурляю в них камінці.

Дом Пауло ще більше заплутався.

— Святий Лейбовіц помер більше тисячі років тому. Як можна... — Він змовк й обережно поглянув на старого відлюдника. — Послухай, Бенджаміне, давай не будемо знову починати цю розмову. Неможливо прожити тисячу двісті років.

— Яка нісенітниця! — перебив його Старий Юдей. — Я ніколи і не стверджував, що це сталося тисячу двісті років тому, а всього-на-всього шістсот. Ваш святий уже давно помер. Ось чому це безглуздя. Ніде правди діти, тодішні новіції сильніше вірили, були побожнішими. Здається, його звали Френсісом. Сердега. Я ж потім його й поховав. Пояснив у Новому Римі, де копати. Саме тому вам повернули його тіло.

Абат тільки й роззявив рота, коли йшов за старим до колодязя, що ховався за мескітовими деревами, тримаючи за мотуз коня та козу. «Френсіс?» — подумав він. Хіба ж ідеться не про Вельмишановного Френсіса Джерарда із Юти? Котрому якийсь прочанин відкрив місце, де в селі було старе сховище... Так говориться, але ж самого села тоді ще не існувало. Отож, це сталося років шістсот тому, то невже цей дід намагається зараз його переконати, що він і є той самий прочанин? Інколи Пауло глибоко замислювався, де Бенджамін набрався знань із історії абатства, аби вигадувати такі байки. Мабуть, від Поета.

— Звичайно, це все відбувалося тоді, коли я займався іншими речами, — правив далі Старий Юдей, — тому цю помилку легко пояснити.

— Іншими речами?

— Мандрував.

— І ти хочеш, щоби я повірив у твої дурниці?

— Кгхм-хмм! А Поет мені вірить.

— Хто би сумнівався? Поет нізащо би не повірив у те, що Вельмишановний Френсіс зустрівся зі святим. Це ж забобон якийсь. Поет радше повірить у те, що він зустрівся з тобою — шістсот років тому! Цілком природне пояснення, правда?

Бенджамін криво хіхікнув. Пауло спостерігав, як відлюдник зачерпнув води дірявим корцем із лика, спорожнив його в бурдюк і ще кілька разів опускав ківш у криницю. Вода була мутною, і в ній плавало щось непевне — геть ніби пам’ять Старого Юдея. «От тільки чи точно ця пам’ять непевна? Чи не грає вона в свої ігри з нами всіма?» — думав священик. Якщо забути про ілюзію старого Бенджаміна Єлеазара, немовбито він старіший від самого Матусаїла^[123], то глузд відлюдника здавався цілком здоровим.

— Поп’єш? — запропонував відлюдник.

Абат стримав дрож відрази, але прийняв-таки чашу з його рук, щоб не ображати старого. Він одним ковтком осушив корець із брудною рідиною.

— А ти не перебірливий, еге ж? — критично поглянув на нього Бенджамін. — Я б її і пальцем не торкнувся. — Він поплескав свій бурдюк. — Це для тварин.

Абат похлинувся.

— Ти змінився, — констатував Бенджамін, не зводячи з нього погляду. — Змарнів, на колір наче сир, якийсь знесилений.

— Я хворів.

— А ти й виглядаєш, ніби хворий. Ходімо до мене в халабуду, якщо ладен подужати схил.

— Я справлюся. Кілька днів тому в мене були проблеми, і лікар наказав мені відпочивати. Фе! Якби до нас не визбирався важливий гість, я би навіть не звернув на це уваги. Але він уже їде, тому я відпочиваю. А це виснажує.

Коли вони піднімалися аройо, Бенджамін з кривим усміхом озирнувся на товариша й помахав шпакуватою головою:

— То десять миль верхи пустелею вже зветься відпочинком?

— У мене — так. Крім того, я хотів побачитися з тобою, Бенджаміне.

— Що на це скажуть селяни? — насмішкувато спитав Старий Юдей. — Подумають, що в насперемир’я, а тому підмочать репутацію нам обом.

— Наша з тобою репутація ніколи не вартувала дорого на їхньому базарі, правда?

— Правда, — припустив Бенджамін, але загадково додав: — Поки що.

— Досі чекаєш, Старий Юдею?

— Звісно! — гаркнув відлюдник.

Для абата підйом вийшов утомливим. Вони двічі спинялися відпочити. Поки дісталися пласкої вершини, в священика закрутилася голова, і він спирався на жилавого й довгоногого Бенджаміна. Груди палали тупим огнем, що застерігав од подальших фізичних вправ, однак лютих корчів, як напередодні, Паоло не відчував.

При наближенні незнайомця стадо синьоголових кіз-мутантів розбіглося і зникло в мескітових чагарях. Столова гора виявилася напрочуд зеленішою, ніж навколишня пустеля, хоча зримих джерел води око не помічало.

— Сюди, Пауло. До моєї садиби.

Кам’яна халупа Старого Юдея мала одну кімнатчину й не могла похвалитися жодним вікном. Змурована вона була так собі, і її стіни більше скидалися на огорожу, між розхитаними каменями якої лишалися прогалини, а в них вільно гуляв вітер. Дахом служила хирлява конструкція із переважно кривих жердин, покритих оберемками хмизу, соломи та козячими шкурами. На великій плескатій брилі, що пишалася перед входом на куцому стовпчику, івритом був виведений напис:

פה מתקנז אוהלם

Розмір цієї «таблички» та її очевидна рекламна спрямованість змусили абата Пауло вишкіритися та запитати:

— Ну, про що тут ідеться, Бенджаміне? Добре з нею торгується?

— Ха! А про що в ній мало йтися? Тут написано: виробляю намети^[124].

Священик недовірливо фиркнув.

— Як тобі заманеться. Можеш не йняти мені віри. Та коли ти вже ставиш під сумнів написане тут, то що вже казати про напис із другого боку таблички?

— Того, який виходить на стіну?

— Очевидно ж, того, який виходить на стіну.

Стовп так близько стояв до порога, що між пласким каменем та стіною халабуди можна було встромити якихось два пальці. Пауло низенько нагнувся і примружився, роздивляючись вузьку шпарину. Він довго вглядався, але таки переконався, що на пласкій поверхні каменя дрібнішими літерами хтось написав^[125]:

שמע ישךאלי אלקינו די אחד

— Ти коли-небудь розвертаєш камінь?

— Розвертаю? Хіба я схожий на божевільного? Ще й у наш час!

— Що значить напис на звороті?

— Хм-м-м-кгм-м-м! — промугикав відлюдник, відмовляючись відповісти. — Заходь уже, ти, хто не здатний прочитати напис на звороті.

— Мені трохи заважає стіна.

— Тож стіна постійно заважає, еге ж?

Священик зітхнув.

— Гаразд, Бенджаміне. Я в курсі про те, що заповідано тобі писати «на вході й на дверях» оселі. Але тільки ти міг додуматися причепити його догори дриґом.

— Навиворіт! — поправив його відлюдник. — Доки в Ізраїлі є намети, які потрібно лагодити... Однак годі гиркатися, тобі треба відпочити. Я принесу молока, а ти мені розкажеш про відвідувача, який так збентежив тебе.

— У мене в сумці є трохи вина, — запропонував абат, із полегшенням падаючи на гору шкур. — Але про тона Таддео мені говорити не хочеться.

— О! Того самого?

— Значить, ти чув про тона Таддео? От скажи мені, звідки ти знаєш все на світі та про всіх на світі, хоча й ногою не ступиш зі своєї гори?

— Хто чує, той бачить, — загадково відповів відлюдник.

— І що ти про нього думаєш?

— Я ніколи його не бачив. Але тобі доведеться поперейматися через нього. Нехай у цих переймах і народиться щось нове, та болітиме від того не менше.

— Народиться щось нове? Ти справді вважаєш, що ми на порозі нового Ренесансу, як дехто говорить?

— Хм-м-м-кгм-м-м.

— Годі таємничо шкіритися, Старий Юдею. Просто скажи свою думку В тебе не може її не бути. Вона в тебе є завжди. Чому так важко домогтися твоєї довіри? Невже ми не друзі?

— Із деяких міркувань, так. Із деяких міркувань. Але між нами є і відмінності. Між тобою та мною.

— І який стосунок мають ці відмінності до тона Таддео й Ренесансу, котрого ми обоє воліли би дочекатися? Тон Таддео — світський науковець. Де він, а де наші з тобою відмінності!

Бенджамін красномовно знизав плечима.

— Відмінності, світський науковець, — озвався він луною, випльовуючи слова, немов яблучні зернятка. — В різні часи різні люди мене також величали «світським науковцем», інколи мене саджали на палю, побивали камінням та палили за це на багатті.

— Та ти що! Ти ж ніколи... — Священик зупинився на півслові, різко насупившись. Знову цей шал. Бенджамін підозріло прикипів до нього очима і його усмішка враз похолола. Тепер, подумалося абатові, він дивиться на мене, неначебто я один із Тих... хай би що аморфне слово «Тих» не означало, а воно загнало його в ці самотні краї. Саджали на палю, побивати камінням, палили на багатті? Чи, може, це «мене» з його вуст насправді слід розуміти — «нас», як у фразі: «мене, мій народ...»?

— Бенджаміне, я — Пауло. Торквемада мертвий^[126]. Я народився сімдесят із лишком років тому і незабаром помру. Я люблю тебе, діду, і коли ти на мене дивишся, я хотів би, щоб ти бачив усього лишень Пауло з Пекоса і більше нікого.

Якусь мить Бенджамін вагався. В нього зволожилися очі.

— Інколи... я забуваю.

— А ще ти інколи забуваєш, що Бенджамін — це просто Бенджамін, а не весь Ізраїль.

— Ніколи! — гаркнув відлюдник знову з палаючим поглядом. — Три тисячі двісті років я... — Він замовк і міцно стис рот.

— Навіщо? — благоговійно прошепотів абат. — Навіщо обтяжувати себе одного минулим цілого народу?

В очах діда заіскрився попереджальний блиск, але він проковтнув гортанний звук та занурився обличчям у долоні:

— Ти рибалиш у темній воді.

— Пробач.

— Тягар мені дістався від інших не з власної волі. — Він поволі підвів погляд. — Слід було відмовитися?

Священик із присвистом вдихнув повітря. Якийсь час у хатині не лунало ні звуку, крім підвивання вітру. «В його божевіллі бринить щось божественне!» — спало на думку домові Пауло. В наші часи єврейська громада тільки де-не-де розкидана по світу. Мабуть, Бенджамін пережив своїх дітей або чомусь перетворився на ізгоя. Такий древній ізраїльтянин міг роками мандрувати, не зустрівши жодного одноплемінника. Хтозна, а що як у цій своїй самотності він пройнявся німим переконанням, що лишився геть одним, єдиним. Останній, він покинув бути Бенджаміном і перетворився на Ізраїль. Його серце гнітила п’ятитисячолітня історія — уже не давня історія, а історія його життя. І це його «мене» — антитеза зверхнього «нас».

Але ж я також належу самості, розмірковував дом Пауло, будучи частинкою конгрегації та плинності. Моє «я» також зневажив світ. Проте я не сумніваюся в чіткості межі, що пролягає поміж власною сутністю й нацією. У тебе ж, старий друже, її чомусь розмито. Тягар тобі дістався від інших? І ти його прийняв? Скільки ж він має важити? Скільки б такий заважив для мене? Він розпростав під ним плечі і спробував підняти, оцінюючи вагу: я — християнський монах і священик, а тому відповідатиму перед Богом за вчинки кожного ченця та церковника, який дихав та ступав землею від часів Христа, так само як і за свої діяння.

Абат здригнувся та заходився похитувати головою.

Ні-ні. Від такого тягаря трощиться хребет. Він заважкий для будь-якої людини, крім хіба що самого Христа. Бути проклятим за віру — вже достатній тягар. Адже прокляття ще можна якось нести, але зрештою... прийняти алогічність, що ховалася за прокляттями, алогічність, що навалюється непосильним вантажем?.. І таке терпіти не заради себе, а заради всіх твоїх одноплемінників й одновірців? Прийняти ще і це — як намагався зробити Бенджамін?

Ні-ні.

Хай там як, а власна Віра дома Пауло говорила йому, що тягар нікуди не дівався з-від часів Адама, і тягар цей накладений демоном, що глузливо кричав: «Ось чоловік!».

«Чоловік!» — закликаючи кожного звітувати про свої вчинки від самого початку; тягар, покладений на всякого ще перед тим, як вийти з лона, тягар провини первісного гріха. Нехай дурень оспорює це. Той самий дурень із поросячим кувіканням радо визнає іншу спадщину: славу предків, чесноти, тріумф і гідність, які роблять його «звитяжним та шляхетним за правом походження». Такий навіть не заперечує, що сам він нічим це не заслужив, а просто з’явився на світ у людській подобі. Його протест цілковито призначено успадкованому тягарю, який визнає його «провинним ізгоєм за правом походження», і цей вирок він чимдуж намагається не чути. Тягар і справді не простий. Також власна Віра підказувала йому, що Той, чий образ висів на хрестах понад вівтарями, звільнив його від тягаря, хоча залишений ним відбиток нікуди не подівся. У порівнянні з непомірною вагою первісного прокляття відбиток — ярмо набагато легше. Він не міг наважитися і сказати про це дідові, оскільки старий і так знав, у що вірив. Бенджамін чекав на Іншого. Останній старий гебрей сам-один сидів на горі, спокутуючи за цілий Ізраїль, та чекав на Месію, чекав-чекав-чекав...

— Хай Бог тебе милує, який же ти все-таки хоробрий дурень. Навіть мудрий дурень.

— Хм-м-м-кгм-м-м. Мудрий дурень! — перекривив його відлюдник. — Але парадокси та загадки завжди були твоїм коником, правда ж, Пауло? Якщо річ не суперечить сама собі, то вона тебе нізащо не зацікавить, правда? Тобі обов’язково треба шукати Трійцю в Єдиному, життя в смерті, мудрість у глупоті? А то все навкруги може здатися надто раціональним.

— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.

— Точно не божевілля?

— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.

— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?

Священик знизав плечима.

— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося через слова, намагаючись з’ясувати, який зміст вкладаємо в них, хоча словами таке виразити неможливо, натомість розумієш серцем у мертвій тиші.

Бенджамін хіхікнув:

— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.

— Ти, негіднику, годі гиготіти!

— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?

Священик побуряковів, але змовчав.

— Ну от, я й допік тебе до чергової сварки. Ха! Але облишмо. Я й сам багатословлю час від часу, хоча й не завжди певен, що ми з Ним маємо на увазі одне й те саме. Не думаю, що тебе можна обвинувачувати в цьому. З Трійцею, напевно, важче розібратися, ніж із Єдиним.

— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про тона Таддео і що з цього може вийти.

— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?

— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа^[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.

Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.

— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?

— Ти скажеш: «Хм-м-м-кгм-м-м»!

— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.

— Що? Про кого ти? Тона Таддео?

— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.

— Усе почалося з лампи брата Корнгура.

— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І він пророкував, що вона не працюватиме.

— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.

— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?

— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі... Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?

Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.

— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.

Відлюдник усміхнувся.

— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.

— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.

— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.

— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним світським заняттям. Та ми завжди були буклегерами^[128] й запам’ятовувачами, важко уявити, що нашій роботі невдовзі прийде край. Невдовзі вона стане непотрібною. Я просто не йму собі віри.

— А не хочете спробувати обскакати інших «шевців», і далі будуючи дивні причандали в своєму підвалі?

— Мушу зізнатися, все йде до того...

— На що замахнетеся далі, аби випередити мирян? На летючу машину? Спробуєте оживити Machina analytica? Чи, може, переступите їх і займетеся метафізикою?

— Ти мене соромиш, Старий Юдею. Ти ж знаєш, що ми насамперед монахи, які служать Христу, і це все не для нас.

— Я тебе не соромив. Я не бачу причин, чому монахи, котрі служать Христу, не можуть побудувати летючу машину, хоча для них природніше конструювати машини для молитви.

— Поганець ти такий! Я тільки нашкодив своєму Ордену, що поділився з тобою сокровенним!

Бенджамін вишкірився:

— Мені вас не шкода. Книжки, що ви їх накопичили, вкрилися мохом од свого віку, але їх написали діти світу, і забиратимуть їх у вас діти світу, Тому перш за все ви не повинні втручатися в їхні справи.

— То, значить, зараз ти готовий був видати пророцтво!

— Анітрохи. «Незабаром сяде сонце». Хіба можна назвати це пророцтвом? Ні. Це просто підтвердження віри в послідовність подій. Діти світу також послідовні. Вони всотають усе, що ви їм зможете запропонувати, заберуть ваше ремесло та проголосять вас немічним потороччям. Урешті-решт вами просто почнуть нехтувати. Самі винні. Книги, котру я вам дав, мало вистачити для вас. Тепер доведеться просто розбиратися з наслідками вашого втручання.

Говорив він легковажно, і його віщування дуже сильно збігалося зі страхами дома Пауло. Священик посумнішав.

— Не зважай, — проказав відлюдник. — Я нічого тобі не пророкуватиму, поки сам не побачу цей ваш причандал або не погляну на цього том Таддео, який, до речі, тепер мені здається цікавим. От зажди, я докладніше роздивлюся тельбушки нової ери, а потім зможу тобі щось нарадити.

— Лампи тобі не побачити, бо в абатство ти ніколи не приходиш.

— Та я просто гидую вашою вовтузнею.

— А тона Таддео тобі не побачити через те, що їхати він буде із протилежного боку. Якщо чекатимеш спочатку на тельбушки новонародженої ери, аби їх дослідити, то спізнишся, бо який сенс пророчити народження чогось, що вже з’явилося на світ?

— Нісенітниця. Совгати щупом у лоні, звідки народжується майбутнє, — шкодити дитині. Я зажду... а потім уже пророкуватиму його появу і — що це не те, на що чекаю.

— Яка обачність! Так на що ж ти чекаєш?

— На того, хто якось прокричав до мене^[129].

— Прокричав?

— «Виходь!»

— Що за химородь!

— Хм-м-м-кгм-м-м! Правду кажучи, я не дуже сподіваюся на Його прихід, але мені сказано чекати, і... — він здвигнув плечима. — Я чекаю.

За якусь мить старий примружив іскристі очі і, прикипівши двома шпаринками до священика, несподівано подався до нього і завзято проговорив:

— Пауло, а проведеш цього тона Таддео повз столову гору?

Абат сахнувся в удаванім переляку:

— Повз того, хто чіпляється до прочан?! Хто збиткується з новіціїв?! Я приведу тобі Поета-панка! І нехай він паде на твою голову та спочине тут на віки вічнії. Провести тона повз твоє лігво! Яке нахабство!

Бенджамін знову знизав плечима:

— Ну то й добре. Забудь про моє прохання. Сподіватимемося, що цього разу твій тон стане на наш бік, а не на бік інших.

— Інших, Бенджаміне?

— Бік Манассії, Кира, Навуходоносора^[130], Фараона, Кесаря, Ганнеґана Другого... мені продовжувати? Самуїл застерігав нас проти них, а потім сам же й подарував одного^[131]. Коли поруч із ними в якійсь халупі живуть кілька мудреців-дорадників, то зазвичай вони стають від того ще більш небезпечними. Страшнішими, ніж будь-коли. От і вся порада, що можу тобі дати.

— Що ж, Бенджаміне, я достатньо тебе наслухався, чого мені вистачить іще на п’ять років, тож...

— Можеш мене ображати, свари, допікай...

— Годі. Діду, я йду. Вже пізно.

— То й що? Як там твій духовний живіт? Готовий до поїздки?

— Мій живіт?.. — Дом Пауло замовк, прислухаючись, і збагнув, що почувається набагато краще, ніж кілька останніх тижнів.

— Марудить, звісно, — поскаржився він. — Як йому ще почуватися після твоїх лекцій?

— Істину говорять: Ель-Шадай милостивий^[132], але Він також справедливий.

— Боже помагай, діду! Коли брат Корнгур повторно винайде літальну машину, я відправлю сюди кілька новіціїв, нехай жбурнуть у тебе трохи каміння.

Вони приязно обійнялися. Старий Юдей провів товариша до краю гори Поки настоятель спускався стежиною та повертався до абатства верхи на віслюку, Бенджамін стояв, загорнувшись у таліт^[133], м’яка тканина якого дивним чином контрастувала з пов’язкою на крижах із грубої рогожі. Дом Пауло все ще міг роздивитися на тлі призахідного сонця його жилаву постать, що виділялася проти сутінкового неба, поки старий бив поклони та жував свою молитву над пустелею.

— Memento, Domine, omnium famulorum tuorum^[134], — прошепотів у відповідь абат і додав: — І нехай він нарешті виграє скляне око Поета «в ножички». Амінь.

Розділ 17

— Кажу вам — буде війна, я в цьому не сумніваюся, — говорив посланець із Нового Риму. — Всі лареданські війська зараз на Рівнинах. Свій табір розбив Шалений Ведмідь. Зараз там, у стилі кочовиків, повсюди тривають битви між кіннотниками. Але з півдня Ларедо вже загрожує Чіуауа, а Ганнеґан ладнається відправити армію Тексаркани до Ріо-Ґранде, де «помагатиме боронити» кордон. Звісно ж, за цілковитої згоди лареданців.

— Король Ґоральді геть вижив із розуму! — промовив дом Пауло. — Хіба його не попереджали про підступність Ганнеґана?

— Дипломатична служба Ватикану поважає державні секрети, якщо випадково про них дізнається, — посміхнувся посланець. — Аби вберегтися від звинувачень у шпигунстві, ми обачні...

— То його попереджали чи ні? — наполегливо повторив запитання абат.

— Аякже! Ґоральді заявив, що папський легат йому бреше. Обвинуватив Церкву у розпалюванні чвар поміж союзників Пакту Священної Кари, у спробі посилити минущу владу Папи. Цей слабоумний навіть повідомив Ганнеґанові про застереження легата.

Дом Пауло скривився та присвиснув.

— І як вчинив Ганнеґан?

Посланець відповів не одразу.

— Мабуть, вам сказати про це можна. Монсеньйора Аполло заарештували. Ганнеґан наказав вилучити всю посольську документацію. У Новому Римі обговорюють можливість застосування інтердикту^[135] на всі володіння Тексаркани. Зрозуміло, що ipso facto сам Ганнеґан уже на відлучення заробив, але решта тексарканців це навряд чи сильно бентежить. Вам, напевно, відомо, що близько вісімдесяти відсотків мешканців — різноманітні сектанти, а католицтво можновладців — лише зовнішній полиск.

— Значить, добралися і до Маркуса, — невесело пробурмотів настоятель. — А що з тоном Таддео?

— Навіть не уявляю, як він розраховує перетнути Рівнини і не зловити при цьому пару мушкетних куль. Я тепер розумію, чому його так непутила ця подорож. Але, отче-абате, мені нічого не відомо про нього.

Дом Пауло спохмурнів зі зболеним виразом на обличчі.

— Якщо наша відмова надіслати матеріали в його університет призведе до його загибелі...

— Не карайтеся через своє рішення, отче-абате. Ганнеґан своїх скривдити не дасть. Не певен як, але цей ваш тон зможе сюди добратися.

— Мені говорили, нібито світ його втрати не переживе. Що ж... тоді скажіть мені, будь ласка, навіщо вас відправили до нас із новинами про Ганнеґанів задум? Ми підпорядковуємося Денверській імперії, і я не дуже розумію, яким боком нас це може стосуватися.

— Ах, тож я вам тільки половину переповів. Ганнеґан має на думці поступове об’єднання материка. Варто йому надійно закріпитися в Ларедо, і він розірве коло, через яке мав зв’язані руки. А далі — візьметься за Денвер.

— Хіба шляхи постачання в такому разі не йтимуть через країну кочовиків? Це малоймовірно.

— Усе це надзвичайно складно, а значить, його наступні дії практично безсумнівні. Рівнини — це природна географічна перепона. Якби вони раптом стали безлюдні, західні рубежі Ганнеґана було би повністю вбезпечено. Але через дії кочовиків їхнім сусідам навколо Рівнин довелося їх постійно стримувати, залучаючи до цього всі свої війська. Єдиний спосіб підкорити ці землі — взяти під свою владу обидві смуги родючих земель на сході та заході.

— Хай навіть так, — погодився абат, — але ж кочовики...

— У Ганнеґана диявольські плани на них. Кіннотники Шаленого Ведмедя легко здолають вершників Ларедо, але не мають ради на пошесть серед свійських тварин. Племена Рівнин іще про це не знають, але виступаючи проти них на війну, лареданці погнали перед собою кілька сотень голів уже хворої великої рогатої худоби, яку мали перемішати з чередами кочовиків — помста за постійні набіги на своє прикордоння. Таку ідею їм підкинув Ганнеґан. Унаслідок цього на рівнинах запанує голод, і нацькувати одне плем’я на інше стане геть нескладно. Деталі нам, звісно, не відомі, проте мета тексарканців — зібрати й озброїти вірну Ганнеґанові орду під орудою маріонеткового вождя та спустошити її силами все на захід від гір. Якщо таке вдасться, то перші хвилі руйнівного припливу впадуть і на наші землі.

— Але ж навіщо? Ганнеґан має розуміти, що військовий союз із варварами ненадійний, та й не здатні вони будуть утримати імперію, щойно покінчать її калічити!

— Не здатні, мосьпане. Зате добряче пошарпають кочовиків, понівечать Денвер, і Ганнеґан зможе підібрати їх по шматочках.

— І навіщо вони йому здалися? Імперія з них вийде незаможна.

— Ні, однак цілковито забезпечена з обох флангів. А це вже набагато краща диспозиція для удару на схід або північний схід. Безумовно, поки до цього дійде, його плани може спіткати крах, проте незалежно від розвитку подій, у досить близькому майбутньому вашим землям загрожує спустошення. У наступні кілька місяців вам потрібно буде вдатися до заходів із зміцнення абатства. І в мене є розпорядження обговорити з вами проблему зі збереження Меморіалу.

Дом Пауло відчув, як навколо нього тужавіє пітьма. Після тисячі двохсот років у світі зажеврів вогник надії, аж раптом на видноколі забовванів неписьменний владар, який хоче втоптати його в землю копитами варварської орди, щоб...

Він тяжко гупнув кулаком по стільниці.

— Тисячу років ми втримували їх за межами цієї обителі, — прогарчав він, — і всидимо тут іще тисячоліття. Нас тричі облягали під час нашестя Бейрінґа і ще один раз під час Віссаріонового розколу. Ми збережемо книги. Ми вже їх зберігаємо досить давно.

— Але ж у наш час з’явилися нові ризики, мосьпане.

— Це ж які?

— Щедрі запаси пороху та шроту.

Уже й Успіння минуло, а тексарканських гостей не видно було й не чути. В індивідуальному порядку священики абатства почали правити вотивні меси для прочан^[136] та подорожан. Дом Пауло взагалі покинув снідати, і в монастирі перешіптувалися, що з огляду на очевидну небезпеку зі сторони Рівнин він одбуває єпитимію за те, що взагалі запросив ученого.

На сторожових вежах постійно чатували вартові. Абат і сам нерідко спинався на мури, звідки довго вдивлявся на схід.

Невдовзі по вечірній службі на святого Бернарда^[137] один новіцій повідомив, що роздивився рідкий і далекий курний слід, але вже сутеніло і ніхто, крім нього, його так і не побачив. Уже й проспівали комплету та Salve Regina^[138], а біля брами ніхто не об’являвся.

— Це міг бути їхній розвідник в авангарді, — припустив пріор Ґолт.

— Це могла бути уява брата вартового, — заперечив дом Пауло.

— Ану ж вони стали табором за якихось десять миль або далі понад шляхом...

— То з вежі можна було би роздивитися вогні їхніх багать. Ніч сьогодні ясна.

— Але ж, домне, можна послати гінця, коли зійде місяць...

— Е, ні. Потемки його можуть випадково застрелити. Якщо це й справді вони, то, мабуть, не прибирали пальці зі спускових гачків усю дорогу, особливо поночі. Почекають до світанку.

Наступного дня очікувана група вершників під’їхала зі сходу заледве не в обід. З вершечка мурів дом Пауло кліпав короткозорими очима та мружився проти сонця, видивляючись їх на розпеченій і сухій місцині. На північ несло куряву з-під копит. Загін пригальмував для якогось обговорення.

— Здається, бачу двадцять чи тридцять осіб, — скаржився абат і роздратовано тер очі. — Невже їх справді так багато?

— Приблизно так, — підтвердив Ґолт.

— Як ми їх усіх розмістимо?

— Не думаю, що нам доведеться піклуватися про тих, на кому вовчі шкури, мосьпане абате, — стримано проказав молодший священик.

— Вовчі шкури?

— Це кочовики, мосьпане.

— Виводьте людей на мури! Замикайте ворота! Опустіть щита! Розгортайте...

— Заждіть, серед них не всі кочовики, домне.

— Га? — Дом Пауло знову намагався роздивитися новоприбулих.

Перемовини добігали кінця. Люди помахали руками, і товариство розділилося на дві групи. Більша частина пустилася вчвал на схід. Решта кіннотників коротко поспостерігали за ними, відтак потягнули своїх коней за повіддя та рушили клусом до абатства.

— Шестеро чи семеро. Дехто в одностроях, — пробурмотів настоятель, коли вони під’їхали ближче.

— Я певен, що це тон зі своїми супутниками.

— Але чому в супроводі кочовиків? Добре, що вчора вночі я не пустив до них гінця. Які в них можуть бути спільні справи з кочовиками?

— Схоже, вони їм правили за провідників, — похмуро заявив отець Ґолт.

— Мабуть, це по-добросусідськи — леопардові лежати біля козеняти!^[139]

Верхові тим часом підібралися до воріт. Дом Пауло ледве зглитнув — у нього пересохло в роті.

— То, мабуть, краще їх зустрічати, отче, — зітхнув він.

Поки священики спускалися зі стіни, мандрівники вже зупинилися перед тим, як в’їхати надвір. Від компанії відділилася одна людина, потрюхикала вперед, спішилася і простягнула свої папери.

— Дом Пауло із Пекоса? Абат?

Настоятель кивнув.

— Tibi adsum^[140]. Іменем святого Лейбовіца ласкаво прошу, тоне Таддео Ласкаво прошу в цю обитель від імені всіх сорока поколінь, що чекали на вашу появу. Почувайтеся як удома. Ми до ваших послуг. — Слова прозвучали щиро. Багато років їх берегли саме для такої нагоди. Почувши, як гість односкладово щось пробурмотів у відповідь, дом Пауло поволі здійняв погляд.

Якусь мить він прикипів до вченого. Й одразу відчув, як тепло вивітрюється з нього. Цей крижаний погляд сірих допитливих очей. Скептичний, зголоднілий, гордовитий. Ними він вивчав його, немов бездиханний антикваріат.

Пауло завзято молився, щоби цей момент став містком, який би зметнувся над проваллям тисячі двохсот років. Молився, щоби через його постать останній замордований дослідник минулих епох потиснув руку завтрашньому дню. Провалля було на місці, в цьому сумніватися не доводилося. А сам абат раптом відчув, що належить геть іншій добі, що він лишився загублений на безіменній відмілині посеред річки Часу, а ніякого моста й у помині не було.

— Гайда, — лагідно промовив він. — Брат Вісклер подбає про ваших коней.

Коли гостей розселили, абат сам-один повернувся до свого кабінету, де усміх на лику дерев’яного святого все ще нагадував йому вишкір старого Бенджаміна Єлеазара, і промовив:

— Діти цього світу також рішучі.

Розділ 18

— І тепер, ніби в часи Іова^[141], — виголосив брат-читець із кафедри в трапезній:

Прийшли сини Божі, щоби стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.

Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?»

Відповів Сатана Господеві й мовив, як здавна: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї».

Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Ім’ярек? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного державця, богобоязливого й такого, що цурався б зла».

Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба намарно Ім’ярек боїться Бога?

Хіба ти не благословив його землі достатком та не звеличив поміж інших народів? Та простягни лиш руку твою, применш його достаток і зміцни ворога його: побачиш, чи не лихословитиме тебе у вічі».

Господь сказав Сатані: «Гаразд! Усе, що він має, — у твоїй руці».

І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього, і вернувся у світ.

Та державець Ім’ярек повівся не так, як Іов. І коли землі його спіткали злигодні, а в народу його применшився достаток, як побачив він, що вороги зміцнилися, пойняли його страхи і втратив він віру в Бога, намисливши собі: мушу завдати удару, перш ніж ворог мій зможе взяти мене голіруч.

— І сталося так у ті дні, — правив далі брат-читець:

Що зачерствіли серця в державців Землі і пішли вони проти Закону Божого, і погорда їхня не знала міри.

І кожен із них подумав нишком, що ліпше всім їм бути знищеними, аніж волі котрогось із державців дозволити звеличитися над іншими. Адже можновладці Землі і справді змагалися одне з одним за верховенство; потаємністю, зрадою та облудою намагалися вони владарювати, а війни страшилися та здригалися від однієї згадки про неї; і стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими цілий світ можна було знищити, і вручено в їхні руки було той архангельський меч, що із ним скинуто Люцифера з небес на острах простого люду й державців, котрим годилося боятись Бога й упокоритися перед Всевишнім. Та не стали вони коритися.

І мовив Сатана одному державцеві: «Не бійся здійняти меча, адже премудрі тебе ошукали і сказали, нібито знищиш таким чином ти світ. Не слухай поради слабких, бо лякаються тебе вони неймовірно, а натомість прислуговують недругам твоїм, спиняючи твою руку. Завдай удару — і станеш царем над усіма».

І дослухався той державець до слова Сатани, і скликав до себе він премудрих із царства свого і став радитися з ними: як винищити своїх ворогів, не накликавши гніву на власне царство. На що більшість премудрих рекли: «Владарю, це не можливо, бо твої супротивники також мають меч, дарований нами тобі, огнистий він, ніби полум’я Пекла та лють зорі-сонця, де його було запалено».

«То зробіть мені інший, і нехай він буде всемеро гарячіший від самого Пекла», — наказав державець, зверхність чия перевершила Фараонову.

І чимало премудрих відказали: «Ні, о Владарю, не проси нас про це, адже навіть дим цього полум’я принесе згубу багатьом, якщо ми запалимо цей вогонь».

Розгнівався державець через їхню відповідь і запідозрив у зраді, а тому відправив до них своїх вивідувачів, аби випробовували вони їх та спокушали. І злякалися премудрі. Дехто змінив свої відповіді, щоби відвернути від себе гнів. Тричі ставив він їм запитання, і тричі вони говорили: «Ні, о Владарю, ти погубиш навіть свій власний народ, якщо вчиниш так». Та один із цих волхвів був немовби Юда Іскаріот, а свідчення його — хитромудрі. Зрадивши своїх братів, він повідав неправду всім, нарадивши не боятися демона Бомби. Державець дослухався до облуд цього мудреця на ім’я Чорній і наказав вивідувачам згудити багатьох волхвів перед людьми. Сполохані, менші поміж мудреців стали радити державцеві так, як він того волів, і примовляли: «Зброю можна використати, якщо втриматися в таких і таких межах, інакше прийде згуба до всіх».

І спалив державець міста своїх недругів тим новим огнем, три дні й три ночі його великі пращі та залізні птиці зсилали жар свого гніву на них. І над кожним містом спалахнуло нове сонце, ясніше від світила на небесах, через що кожне те місто вмить пожухло та розтануло, ніби віск в полум’ї смолоскипа, і люди спинялися там прямо на вулицях, і шкіра їхня коптилася, і горіли вони, неначе хмиз на вугіллі. А коли потьмянішала нестяма нових сонць, міста оповили пожежі, в небі прогуркотів сильний грім, немов гігантський таран ПІК-А-ДОН^[142], що розтрощив їх на друзки. Отруйна пара здійнялася над усім краєм, і той край жеврів ясно уночі, а прокляття того жару спричинило парші на шкірі, облисіння та смерть крові у жилах людей.

Страшенний сморід піднявся над Землею в Небеса. Впала на неї покара, немов на Содом і Гоморру, перетворивши все на руїну, навіть у краю того певного державця, бо не стримували його недруги помсти своєї і послали вогонь, що пойняв і його міста, немов їхні. Сморід над попелищем був осоружний Господу, який спитав у державця Ім’ярека: «ЩО ЗА ОФІРУ ВСЕПАЛЕННЯ ПРИГОТУВАВ ТИ МЕНІ? ЯКИЙ ЦЕ ЗАПАХ ПІДНОСИТЬСЯ НАД МІСЦЕМ, ДЕ ВЧИНЕНО ГОЛОКОСТ^[143]? ТИ ПРИГОТУВАВ НА ЖЕРТВУ БАРАНА, ЧИ КОЗЛА, ЧИ ТЕЛЯ ДЛЯ ГОСПОДА?»

Та нічого не відповів йому державець, і тоді Бог промовив: «ТИ СИНІВ МОЇХ ПРИГОТУВАВ МЕНІ НА ЖЕРТВУ ВСЕСПАЛЕННЯ».

І вбив його Господь Бог разом із зрадником Чорнієм, а на Землі запанувала моровиця, шал охопив людство, що забило камінням тих мудреців та владарів, котрі лишалися живими.

І був у той час один чоловік на ім’я Лейбовіц, який, подібно до святого Августина, полюбив був замолоду мудрість світу сильніше від мудрості Божої. Та побачивши, що великі знання хай би які добрі, все одно не порятували світ, він звернувся в покаянні до Господа і ридав.

Абат раптово стукнув по столу, і чернець, який читав стародавню оповідь, негайно змовк.

— І це єдині ваші відомості про ті події? — тон Таддео силувано всміхнувся настоятелеві з протилежного краю кабінету.

— Існує кілька версій. Вони різняться в деталях. Ніде не вказано, яка держава розпочала атаку, хоча тепер це не має жодного значення. Текст, який щойно виголошував брат-читець, був написаний за кілька десятиліть по смерті святого Лейбовіца (можливо, взагалі найпершим), вже після того, як писати стало знову безпечно. Його автор — молодий монах, котрий не пережив періоду руйнування і отримав його через другі руки від послідовників святого Лейбовіца, найперших запам’ятовувачів та буклегерів. Його оповідь мімікрує під Писання. Та я не впевнений, чи є хоч де-небудь абсолютно повний запис про події часів Огненного Потопу. Від самого початку він набув таких масштабів, що одній людині годі побачити цілісну картину.

— У якій країні жив цей державець, що його звуть Ім’яреком, та чоловік на ім’я Чорній?

Абат Пауло похитав головою:

— Навіть автор оповіді точно не знав. З часу написання ми зібрали досить багато фрагментів головоломки, а тому знаємо, що перед початком голокосту навіть у деяких другорядних правителів тієї епохи завелася схожа зброя. Описані ним події властиві були більше ніж одній країні. Напевно, Ім’ярекові та Чорнію ім’я — легіон.

— Звісно, мені доводилося чути ці перекази. Безперечно, в їхній основі щось невимовно осоружне, — заявив тон і несподівано додав: — А коли можна почати вивчення... Як ви їх називаєте?

— Меморіал.

— Точно. — Чоловік зітхнув і неуважно посміхнувся до лику святого в кутку. — Якщо взавтра, я вас не сильно цим покваплю?

— Можете розпочати хоч зараз, коли маєте бажання, — промовив абат. — Почувайтесь як удома.

У підвалах тьмяно горіли свічки, і лиш кілька вчених монахів у чорних рясах пересувалися між стелажами. Брат Армбрустер понуро горбатився над записами в баюрі лампового світла свого закапелка під кам’яними сходами, та ще один каганець блимав у ніші, яка вела в секцію моральної теології, де над стародавнім рукописом зсутулилася ще одна постать у сутані. Щойно минала прима^[144], більшість громади зазвичай поралася у своїх обов’язках по всьому абатству — на кухні, в аудиторіях, у саду, стайнях та кабінетах, практично спорожняючи книгозбірню, яка лишатиметься малолюдною аж до глибокого полудня та часу lectio divina^[145]. Але цього ранку в бібліотечних підвалах народу зібралося чимало.

Троє ченців чекали в тіні за новим апаратом, поховавши руки в рукавах та спостерігаючи за четвертим монахом під сходами. Той терпляче дивився за п’ятим, який стояв на майданчику і пильнував вхідні двері.

Брат Корнгур метушився біля апарата, немов розхвильований батько, та коли йому вже не лишилося жодного дротика, який він міг би підкрутити, або жодної деталі, яку він міг би припасувати, монах зник у ніші природничої теології, де сів читати й чекати. Чернець мав нагоду виголосити своїм підлеглим компендіум фінальних настанов, але натомість вирішив поберегти тишу, тож навіть якщо йому і спадала на думку кульмінаційність усього життя в прийдешній події, то обличчя монаха-винахідника жодним виразом цього не виказувало. Враховуючи те, що сам абат раніше не цікавився демонстрацією апарата, брат Корнгур не чекав на оплески. Він навіть подолав свою звичку позирати із докором на дома Пауло.

І вкотре весь підвал зачаївся від тихенького шипіння, яке пролунало зі сходів, хоча раніше вже було кілька фальшивих тривог. Очевидно, ніхто так і не поставив ясновельможного тона до відома про те, що дивовижний винахід чекає на його інспекцію. Очевидно ж, якщо йому про це взагалі сказали, то применшили важливість відкриття. Очевидно, що отець-абат волів, аби вони трохи вгамували свій запал. Про все це говорили безмовні й значущі погляди, якими обмінювалися ченці.

Цього разу шипіло недарма. Монах, котрий чекав на верху сходів, урочисто розвернувся й кивнув п’ятому, що стояв на майданчику нижче.

— In principio Deus, — тихо промовив він.

П’ятий чернець повернувся і кивнув четвертому, котрий стояв на початку сходів.

— Caelum et terram creavit, — пробурмотів він своєю чергою.

Четвертий монах розвернувся до тих трьох, котрі байдикували біля машини.

— Vacuus autem erat mundus, — оголосив він.

— Cure tenebris in superficie profundorum, — озвалося товариство хором.

— Ortus est Dei Spiritus supra aquas, — відгукнувся брат Форбор, повертаючи книгу назад на полицю під гуркотіння її ланцюгів.

— Gratias Creatori Spiritui, — одноголосно проказало все товариство.

— Dixitque Deus FIAT LUX, — командним голосом виголосив винахідник.

Чатові на сходах спустилися і зайняли свої місця. Четверо ченців стали на тупчак. П’ятий — завмер над динамо. Шостий видряпався на драбинку для стелажів, де вмостився на найвищому щаблі, впершись головою у камінну арку. Для захисту очей він натягнув на обличчя маску із закопченого пергаменту, просякнутого олією, намацав прилад із лампою та його гвинт, поки брат Корнгур переживав та стежив за його діями знизу.

— Et lux ergo facta est, — промовив чоловік згори, коли нарешті дістався гвинта.

— Lucem esse bonam Deus vidit, — озвався до п’ятого винахідник.

І той вигнувся над динамо, тримаючи свічку в руках та востаннє перевіряючи щіткові дотички.

— Et secrevit lucem a tenebris, — нарешті промовив він словами завченого уроку.

— Lucem appellavit diem, — хором озвався гурт із тупчака, — et tenebras nodes. — Після цього вони всі разом налягли плечима на бруси в поворотному механізмі.

Зарипіли й закректали вісі. Закрутилися у динамо-машині колеса, зняті з підвід, і їхнє тихе туркотіння перетворилося спочатку на стогін, а потім — на вищання, коли ченці пріли й напружувалися за млинком. Вартовий динамо стурбовано дивився, як на швидкості перед його очима тонкою плівкою розмазалися спиці.

— Vespere occaso, — почав він, потім замовк, облизав два пальці і підніс їх до дотичок. Пробігла іскра.

— Lucifer! — дзявкнув він, сахнувшись, і недорікувато закінчив: — Ortus est et primo die.^[146]

— КОНТАКТ! — наказав брат Корнгур у момент, коли дом Пауло, тон Таддео та його секретар спускалися сходами.

Чернець на драбині замкнув дугу. Різкий звук «пфффт!» — і сліпучий огонь залив підвал світлом, якого тут не бачили тисячу двісті років.

Гурт зупинився на сходах. У тона Таддео з вуст зірвалася клятьба рідною мовою. Він ступив крок назад. Абат, котрий не бачив випробувань апарата і не йняв віри екстравагантним твердженням, сполотнів та замовк посеред речення. Секретар умить завмер і з криками «пожежа!» вмить кинувся панічно тікати.

Абат благословився хрестом.

— Я й не знав! — прошепотів він.

Учений, оговтавшись від першого враження, обвів поглядом підвал, побачив млинок і монахів, які гарували біля поворотного механізму. Простежив очима дротяну обмотку, помітив ченця на драбині, прикинув роль, яку зіграли динамо-машина з колесами від підводи та монах, котрий, понуривши голову, чекально стояв біля початку сходів.

— Неймовірно! — видихнув він.

Монах унизу скромно й покірливо вклонився на знак подяки. В біло-голубому сяйві предмети відкидали гострі, немов ніж, тіні по всьому приміщенню, а вогники свічок розмитими плямками втонули у повені світла.

— Немов при тисячі смолоскипів, — вирвалося у вченого. — Це мало би бути щось древнє... але ж ні! Немислимо!

Немовбито в трансі він спустився по сходах. Зупинився біля брата Корнгура і з цікавістюподивився на нього, потім ступив на брук підвалу. Нічого не торкаючись, нічого не питаючи, роздивляючись усе на світі, він блукав навколо машини, вивчаючи динамо, обмотки та саму лампу.

— Це здається неймовірним, але ж...

Абат прийшов до тями та зійшов униз.

— Я звільняю тебе від обітниці зберігати мовчання! — прошепотів він до брата Корнгура. — Говори з ним. Я... трошки спантеличений.

Монах прояснів.

— Вам подобається, владико?

— Це страхітливо, — прохарчав дом Пауло.

Винахідник спав з лиця.

— Хіба можна так із гостем?! Секретар тона до смерті перелякався. Я пригнічений!

— Ну, вона досить яскрава.

— Пекельна! Йди поговори з ним, поки я придумаю, як нам перепросити.

Та, вочевидь, учений уже сам дійшов власних висновків на основі побаченого, бо швидко крокував у їхньому напрямку. Він здавався напруженим, а рухи його — різкими.

— Електрична лампа, — заявив він. — Як вам удалося стільки століть її переховувати?! Ми купу років намагалися побудувати теорію... — Він трохи задихався, немов жертва страхітливого розіграшу. — Навіщо ви її переховували? Невже ви вбачаєте в ній якийсь релігійний символізм. І що?.. — Він остаточно заплутався і мотнув головою, немов намагався знайти куди тікати.

— Ви не зрозуміли, — слабко промовив абат, хапаючись за руку брата Корнгура. — Заради Бога, брате, поясніть!

Але жодним бальзамом неможливо було вгамувати рану, завдану професійній гордості. Ні тоді, ні в будь-який інший час.

Розділ 19

Після нещасливої пригоди в підвалі абат усіма можливими способами намагався згладити враження від того прикрого епізоду. Тон Таддео нічим не проявляв своєї злостивості і навіть перепросив у хазяїв за свою спонтанну реакцію на інцидент після того, як винахідник машини докладно розповів йому про недавні роботи над нею. Але вибачення тільки зміцнили думку абата, що насправді вони припустилися серйозної помилки. Адже тон опинився в ролі скелелаза, котрий зіпнувся на верхівку «непідкореної» гори і виявив на ній закарбовані у скелі ініціали конкурента, який навіть не повідомив йому про змагання завчасно. Дом Пауло усвідомлював, що вони завдали нищівного удару по вченому саме через спосіб подачі.

Якби тон не наполягав, що це світло має неперевершену якість і його вистачає навіть для ретельної роботи з крихкими документами сивої давнини, непідвладними читцеві при свічках, то дом Пауло негайно наказав би прибрати лампу з підвалу. Проте тон Таддео запевняв, що вона йому до вподоби, аж поки не з’ясував, що для її роботи четверо новіціїв або постулантів мали постійно обертати вал динамо-машини та припасовувати стрижень дугової лампи; відтак настала вже його черга просити прибрати світильник, а настоятелева — всіляко заперечувати й наполягати на тому, щоби він лишався на місці.

Так учений розпочав свої дослідження в абатстві, у постійній присутності трьох новіціїв, котрі тяжко працювали за брусами обертального механізму, і четвертого, котрий наживав собі сліпоту від яскравого світла, осідлавши верхівку драбини, звідки стежив за горінням лампи та її регулюванням — картина, що змусила Поета нещадно віршувати на тему демона Конфуза і неподобств, учинених ним в ім’я покаяння та умиротворення.

Кілька днів тон зі своїм помічником вивчали саму бібліотеку, папери, монастирські записи, які не стосувалися Меморіалу, — так ніби визначали надійність устричної скойки, перш ніж перейти до оцінки шансів на існування самої перлини. Якось брат Корнгур натрапив на його уклінного помічника перед входом до трапезної і подумав було, що той виконує якийсь характерний обряд на пошану образу Діви Марії над дверима, але торохтіння інструментів розвіяло цю ілюзію. Асистент ученого виклав на порозі теслярський рівень і вимірював западину, що її чернечі сандалі вичовгали в кам’яній підлозі впродовж століть.

— Ми намагаємось віднайти спосіб визначення дат, — відповів він на Корнгурове запитання. — Це місце здалося нам хорошим еталоном для темпів зношування, оскільки тут легко оцінити активність руху. Три прийоми їжі на людино-день від часу укладки каменів.

Корнгур не міг не подивуватися з ґрунтовності такого підходу, але сам рід діяльності його спантеличував.

— Архітектурні записи в абатстві без прогалин, — промовив він. — За ними можна визначити період будівництва кожної споруди та крила. Чому б не заощадити час?

Чоловік зиркнув на нього невинним поглядом:

— У мого пана є приказка: Найол безмовний, а тому ніколи не бреше.

— Найол?

— Один із богів природи жителів Червоної ріки. Це образно кажучи. Об’єктивні свідчення — наш найвищий авторитет. Хроністи можуть бути облудними, але тільки не Природа. — Помітивши вираз на обличчі монаха, він поквапливо додав:

— Ми ні в чому вас не звинувачуємо. Просто в тона є свої догми, і він прагне все звіряти за об’єктивними показниками.

— Дивовижні уявлення, — пробурмотів Корнгур і нахилився поглянути на креслення перерізу западини в підлозі. — Хм, та це ж форма того, що брат Маджек зве кривою нормального розподілу. Дивно.

— Нічого дивного. Вірогідність того, що нога ступатиме в стороні від середньої лінії, відповідає функції нормального розподілу помилок.

Корнгур був приголомшений.

— Я гукну брата Маджека.

Зацікавлення тим, як гості вивчали територію монастиря, в абата було не таким езотеричним.

— Навіщо, — звернувся він до Ґолта, — їм детальні креслення наших укріплень?

Пріора питання здивувало:

— Уперше про це чую. Хочете сказати, що тон Таддео?..

— Ні. Це старшини, які прибули з ним. І вони цим займаються систематично.

— Звідки ви дізналися?

— Від Поета.

— Поета? Ха!

— На жаль, цього разу він сказав правду. Він украв ескіз із кишені одного з офіцерів.

— Він у вас?

— Ні, я змусив його повернути креслення. Але мені це не до вподоби Відгонить чимось зловісним.

— Мабуть, Поет попросив за відомості винагороду?

— На подив, ні. Цей тон йому одразу не сподобався. Ходить, щось бурмоче собі під носа з самого їх приїзду.

— Поет завжди щось бурмотів.

— Але ж нічого серйозного.

— Навіщо, на вашу думку, їм робити креслення?

Пауло скривився.

— Поки не доведемо протилежного, вважатимемо, що їхня непевна мета є суто прикладною. В ролі мурованої фортеці наше абатство мало успіх. Його жодного разу не взяли ні приступом, ані облогою. І можливо, це викликає в них професійний захват.

Отець Ґолт замислено позирнув на схід за пустелю.

— Якщо прикинути, то будь-яке військо, що наміриться вдарити на захід через рівнини, муситиме облаштовувати гарнізон десь на півдорозі перед Денвером. — Він трохи поміркував, і на його обличчі з’явилася тривога. — А тут уже ціла фортеця «під ключ»!

— Боюся, вони саме про це й подумали.

— Вважаєте, їх заслали до нас шпигунами?

— Ні-ні! Сумніваюся, що Ганнеґан узагалі про нас щось знає. Але вони тут, вони офіцери, і не можуть не роздивлятися та не вивідувати. І тепер Ганнеґан уже точно про нас дізнається.

— Що ви збираєтеся робити?

— Ще не вирішив.

— Може, поговорити про це з тоном Таддео напряму?

— Офіцери йому не слуги. Вони просто його супроводжують для охорони Чим він нам зарадить?

— Він впливовий Ганнеґанів родич.

Абат кивнув.

— Я подумаю, з якого боку можна буде підійти з цим запитанням. Але спочатку, мабуть, трохи за ними поспостерігаємо.

У наступні дні тон Таддео закінчив свої дослідження устриці і, вочевидь, задоволений тим, що до рук йому втрапив не облудний молюск, перемкнувся на перлину. Завдання виявилося не простим.

Ретельно вивчалися численні факсимільні копії. Брязкали й торохтіли ланцюги, коли цінніші книги спускалися зі своїх полиць. Якщо йшлося про частково пошкоджені або зотлілі оригінали, то немудро було покладатися на тлумачення та зір укладача факсиміле. Справжні рукописи часів Лейбовіца, котрі зберігалися запечатаними в герметичних скринях під замком в особливих частинах підвалу і мали залишатися там на невизначений період, видобувалися назовні.

Помічник тона назбирав уже кілька фунтів записів. На п’ятий день темпи роботи тона Таддео прискорилися, і в його манері відображалося завзяття голодного хорта, що вловив запах смачної дичини.

— Блискуче! — Його стан вагався між бурхливими радощами та веселим скептицизмом. — Фрагменти праць якогось фізика двадцятого століття!^[147] Навіть усі рівняння логічні.

— Я вже це бачив, — зазирав йому через плече Корнгур. — Однак не зміг розібратися. Це щось важливе?

— Поки що не можу сказати. Математика тут просто прекрасна^[148], прекрасна! Подивись-но на цей вираз, тільки зверни увагу, наскільки він стислий та довершений. Ось це от, під знаком кореня, скидається на простий добуток двох похідних, але насправді за ним ховається цілий набір таких похідних.

— Як так?

— За цими індексами можна записати розгорнутий вираз, інакше криволінійного інтегралу, про який стверджує автор, тут бути не може. Яка краса... А ось сюди гляньте, на цей вираз. Простенький, так? Але його простота оманлива! Звичайно ж, це не одне рівняння, а ціла система, проте в дуже скороченій формі. Я кілька днів сидів і думав, поки дійшло, що в автора на думці були зв’язки не просто між величинами, а між цілими системами... Мені ще не зрозуміло, про які саме фізичні параметри йдеться, але від вишуканості математичного розрахунку просто дух перехоплює! Якщо перед нами фальшивка, то вона натхненна! Якщо автентичний запис, то нам неймовірно пощастило. Хай там як, але це неперевершено. Я просто мушу поглянути на найбільш ранній документ із ним.

Брат-бібліотекар застогнав, коли чергову скриню, залиту оловом, викотили зі сховку для того, щоб її розпечатати. Армбрустер був зовсім байдужий до того, що світський учений за два дні розв’язав головоломку, котра лишалася цілковитою загадкою останні тисячу двісті років. Щоразу, коли хтось розпечатував іще одне вмістилище, Хранитель Меморіалу розмірковував про ще сильніше скорочення ймовірної тривалості існування того, що зберігалося всередині, а тому він навіть не намагався вдавати, немовбито схвалює все, що відбувається внизу. Для брата-бібліотекаря головна причина існування всіх тих книжок полягала в тому, що їх можна зберігати вічно їх використання — річ другорядна, якої варто було б уникати в разі, коли вона наражає на небезпеку саму довговічність.

Щодня ентузіазм тона Таддео тільки дужчав, тому абатові стало легше дихати, коли він бачив, як давнішній тонів скептицизм танув із кожним новим переглядом якогось фрагментарного наукового тексту з часів до Потопу. Спершу дослідник нічого не казав про замислений обсяг своєї роботи, можливо, він і сам усе бачив ніби в тумані, але тепер він заповзявся до вивчення матеріалів із рішучістю та акуратністю людини, перед котрою стоїть чіткий план. Відчуваючи непевний досвіток, дом Пауло вирішив самотужки запропонувати півнику жердинку, з якої той міг би проспівати схід сонця.

— Громада цікавиться вашими трудами, — звернувся він до вченого. — Ми би хотіли послухати про них, якщо вам це не завдасть клопотів. Звісно, ми всі ознайомлені з вашою теоретичною роботою у своєму колегіумі, але для більшості з нас тематика вкрай вузька. То чи не згодились би ви нас трохи просвітити... ну, бодай у загальних словах, зрозумілих для нефахівців Браття мають на мене храп за те, що не запросив вас до лектури, але мені здалося, що вам спочатку хотілось би уважніше роздивитися, що в нас та як. Безумовно, якщо ви цього не бажаєте...

Прискіпливий погляд тона, неначе лапки кронциркуля, обхопив череп абата й оцінив його в шести вимірах. Він непевно усміхнувся.

— Ви би хотіли, щоб я пояснив нашу роботу у найдоступніший спосіб?

— Якось так, якби це було можливо.

— Отож-бо й воно! — розсміявся він. — Невишколений чоловік читає трактат із натурфілософії і думку гадає: «Ну, чому б не написати про це простішими словами?» Він не розуміє, що тільки-но прочитане, бодай фрагментарно, — це найпростіша з-поміж усіх можливих в цій царині досліджень мова. Взагалі, натурфілософія переважно і є процесом лінгвістичного спрощення, спробою вигадати мови, котрими половина сторінки рівнянь спроможна передати ідеї, на які пішло би з тисячу сторінок так званої «простої» мови. Ви мене розумієте?

— Здається, так. Оскільки ваша відповідь недвозначна, то, можливо, ви хоча би повідомили мені, якої сфери стосується ваша праця? Хіба що будь-які припущення зараз іще вважаються дочасними. Принаймні з огляду на вашу роботу з Меморіалом.

— Я би так не сказав. Зараз ми вже чітко уявляємо, в якому напрямку рухаємося і з чим тут потрібно працювати. Безперечно, на це піде ще багато часу, поки ми завершимо. Фрагменти головоломки ще потрібно зіставити один з одним, але йдеться про кілька різних задачок. Нам іще важко спрогнозувати, до чого все це здатне нас привести, але досить добре розуміємо, чого чекати не варто. Мені приємно сказати, що перспективи райдужні. І не маю нічого проти того, щоби виступити з поясненнями загального порядку, однак... — Він укотре двічі знизав плечима.

— Що вас бентежить?

Тон нібито почувався трохи не в своїй тарілці.

— Усього лишень непевність щодо аудиторії, перед якою доведеться виступати. Мені би не хотілося образити чиїхось релігійних переконань.

— А чим же ви їх можете зачепити? Хіба мова йтиме не про натурфілософію? Або фізичну науку?

— Звісно. Але багато в кого уявлення про довколишній світ забарвлені в релігійні... ну, ви мене зрозуміли...

— Та якщо предмет ваших досліджень — це фізичний світ, яким чином ви можете кого-небудь образити? Особливо в нашій громаді. Ми вже заждалися, поки світ знову почне цікавитися собою. Я не хочу, щоби мої слова прозвучали вихвалянням, але не можу не нагадати, що в наших стінах таки мешкає кілька розумних аматорів природознавства. Візьміть хоча би брата Маджека, або брата Корнгура...

— Корнгур! — Тон обачно зиркнув на дугову лампу і, закліпавши очима, відвернувся від неї. — Я ніяк не можу зрозуміти!

— Маєте на увазі лампу? Ви же не могли не...

— Ні-ні, не лампу. З нею якраз усе просто, варто тільки пережити перші враження від того, як вона працює. Вона й мала би працювати — на папері, якщо припустити деяку невизначеність і вгадати значення деяких недоступних величин. Але цей ваш чистий стрибок від туманної гіпотези ідо робочої моделі... — Тон нервово прокашлявся. — Я не можу зрозуміти самого Корнгура. Цим пристроєм... — він тицьнув пальцем у динамо-машину, — ви махнули в стрибку через двадцятирічну прірву попереднього експериментування, що мало би розпочатися із розуміння принципів її роботи. Але Корнгур обійшовся без попередніх етапів. Ви от вірите в чудодійне втручання? Я — ні. Та ж перед нашими очима його реальне втілення. Колеса від підводи! — Він розсміявся. — Що б він тоді втнув, якби мав доступ до справжньої робітні механіка? Я не розумію, що така людина забула під монастирським замком.

— Можливо, сам брат Корнгур міг би вам пояснити це... — відповів дом Пауло, намагаючись упоратися із жорсткими нотками в голосі.

— Ну, так... — погляд тона Таддео знову заходився обміряти старого священика, ніби кронциркулем. — Коли ви справді певні, що ніхто не образиться, почувши деякі неортодоксальні думки, я був би радий поговорити про нашу роботу. Але деякі з них можуть суперечити певним усталеним забоб... усталеним поглядам.

Вони домовилися про час, і дом Пауло відчув полегшення. Він відчував, що езотеричну прогалину між християнським ченцем та світським ученим, дослідником Природи, можна трішки скоротити, якщо обмінятися думками. Корнгуру це вже частково вдалося, правда ж? Поглиблення спілкування, а не його обмеження — певно, чи не найкраще лікування будь якої напруженості. А туманна запона сумнівів та недовірливого вагання мусить по тому розвіятися, хіба ні? Варто тільки тонові побачити, що він перебуває в гостях у людей, котрих не можна вважати нераціональними реакціонерами інтелектуального фронту, всупереч імовірним підозрам ученого. Тепер Пауло відчував сором за свої колишні побоювання. Він молився: «Господи, май терпіння до нерозумного, який чинить, керуючись щонайліпшими намірами».

— Але ж ви не можете заплющувати очі на військову старшину та їхні записники, — нагадав йому Ґолт.

Розділ 20

Читець із кафедри трапезної співуче виголошував повідомлення. У відблисках свічок обличчя вбраних у ряси легіонів, котрі нерухомо стояли біля своїх дзиґликів та чекали на початок вечері, здавалися вибіленими. Голос читця порожнисто відлунював під високими склепіннями їдальні, стеля якої губилася в нуртовинні тіней понад озерцями канделябрового світла, що поцяткувало дерев’яні столи.

— Превелебний отець-абат наказав мені зробити оголошення, — бринів речитатив читця, — що на сьогодні ви звільняєтеся від неспоживання. Адже, як ви могли чути, ми приймаємо гостей. Усі віряни можуть взяти участь у бенкеті на пошану тона Таддео та його товаришів; вам дозволено споживати м’ясо. А також — бесіди під час прийому їжі, якщо говоритимете тихо.

Приглушені голоси й шум — на відміну від здавленого радіння з-поміж лав новіціїв. Столи розставлені. Страв поки що не видно, але великі обідні таці вже зайняли місце звичайних казанів із кашею, пробуджуючи апетит і натякаючи на прийдешній бенкет. Усім знайомі глечики для молока залишилися сьогодні в коморах, а їхнє місце посіли щонайліпші винні кубки. По столах розсипом лежали троянди.

Абат у коридорі чекав на завершення промови читця. Він зиркнув на місце, відведене для нього самого, отця Ґолта, почесного гостя та його товаришів. І знову на кухні кепські справи з арифметикою, подумав він. На столі вісім кувертів. Троє старшин, сам тон із помічником і двоє священиків дорівнює семи — хіба би отець Ґолт запросив брата Корнгура приєднатися до них, що видавалося малоймовірним. Читець саме завершив оголошення, і дом Пауло ввійшов до зали.

— Flectamus genua^[149], — співучо протягнув читець.

Легіони в рясах із військовим вишколом упали на коліна, поки настоятель благословляв свою паству.

— Levate^[150].

І легіони зіпнулися на ноги. Дом Пауло зайняв своє місце за особливим столом та озирнувся на вхід до трапезної. Решту застільників має привести Голт. Раніше приїжджим подавали окремо в гостьовому будиночку, аби не піддавати їхні шлунки випробуванням грубою монастирською їжею.

Із приходом гостей він роззирнувся в пошуках брата Корнгура, але того ніде не було видно.

— Для кого восьмий куверт? — пробурмотів він до отця Ґолта, коли ті повсідалися на свої місця.

Прочитати відповідь з обличчя Ґолта не вийшло, той просто здвигнув плечима.

Учений розмістився праворуч від абата, інші розташувалися по краях столу, залишивши місце ліворуч від настоятеля порожнім. Він розвернувся, аби поманити Корнгура, щоби той склав їм компанію, але перш ніж вдалося перехопити погляд монаха, читець заходився виголошувати префацію^[151].

— Oremus^[152], — сказав абат, і легіони вклонилися.

Під час благословення хтось потайки прослизнув на місце ліворуч від настоятеля.

Абат насупився, але не став упродовж молитви відволікатися на порушника.

— ...et Spiritus Sancti, Amen^[153].

— Sedete^[154], — гукнув читець, і шереги почали вмощуватися за столи.

Абат різко озирнувся на постать, що опинилася ліворуч від нього.

— Поете!

Потовчена лілія примхливо схилила свою голову та всміхнулася:

— Добрий вечір, вельмишановне панство, багатовчений тоне, високоповажні гості, — пишномовно заявив він. — Чим нас сьогодні порадують на честь тимчасового воскресіння, що ось-ось настане? Смаженою рибою? Медовими стільниками? Чи невже, владико, ви таки зварили того гусака сільського бурмистра?

— Я би охоче зварив...

— Ха! — мовив Поет і привітно звернувся до вченого. — Ви навіть собі не уявляєте рівня кулінарної майстерності тутешніх куховарів, том Таддео! Вам би частіше сюди наїжджати. Певно, годують там у вашому гостьовому будиночку самими лише фазанами та невигадливою яловичиною. Ганьба! Тут набагато ліпше. Я дуже сподіваюся на те, що брат шеф-кухар сьогодні в своєму звичному ударі, аж горить огнем і творить дива одним доторком. Ех... — Поет потер долоні і зголодніло вишкірився: — Може, навіть скуштуємо його натхненної фальш-свинини під кукурудзу à la фра Джон?

— Звучить апетитно, — відказав учений. — А що це таке?

— Броненосець у фритюрі з гарніром із підсмаженої кукурудзи, зварені на ослячому молоці. Фірмова недільна страва.

— Поете! — гаркнув абат, а потім звернувся до тона: — Перепрошую за цю яву. Ми його не запрошували.

Учений окинув Поета поглядом, у якому читалися притамовані веселощі.

— Владика Ганнеґан також тримає при дворі кілька блазнів, — відповів він Пауло. — Мені знаний цей підвид. Нічого страшного, не перепрошуйте.

Поет аж підірвався зі свого дзиґлика і низько вклонився тонові.

— Натомість дозвольте, вельмишановний пане, мені перепросити за абата! — зворушено заволав він.

Якусь мить Поет так і стояв, зігнутий в дугу. Всі зачекали, поки він нарешті скінчить своє фіглярство. А той раптом знизав плечима, сів на місце і настромив виделкою гарячий шмат птиці на тарелі, що її тільки-но підніс постулант. Одірвав ногу і зі смаком запхав її в рот. За ним спантеличено спостерігали.

— А знаєте, ви праві, що не приймаєте мої вибачення за нього, — нарешті промовив тонові настоятель.

Учений ледве зашарівся.

— Перш ніж я тебе виставлю за двері, хробаче, — сказав Ґолт, — спробуймо дізнатися, чи відомі тобі хоч якісь межі добропорядності.

Поет похитав головою і, жуючи, замислився.

— Далекі, вельми далекі, — визнав він.

Одного дня, коли Ґолт укотре дозволить йому вилізти собі на шию, вона не витримає, подумав дом Пауло.

Але молодший священик був явно роздратований і намагався довести інцидент ad absurdum^[155], шукаючи привід вигнати ідіота.

— Вибачся врешті-решт перед гостем, Поете, — наказав він. — І заразом поясни свою поведінку.

— Облиште, отче, облиште, — поквапився Пауло.

Поет люб’язно всміхнувся до абата.

— Усе гаразд, владико, — промовив він. — Мені анітрохи не складно перепросити. Ви перепросили за мене, я перепрошу за вас, хіба не вписується такий крок у поняття про доброчинність і добру волю. Ніколи не перепрошуйте за самого себе — адже це так принизливо. У моїй же системі всі за всіх перепрошують, і нікому не потрібно перепрошувати за самого себе.

Відповіді Поета потішили, здається, тільки старшину. Очевидно, що вже факт очікування на гумор міг справити ілюзію гумору, і комедіант міг викликати сміх самими жестами та мімікою, хай там що він говорив. Тон Таддео сухо хмикнув, зробивши вираз обличчя, ніби дивиться на добре видресирувану тварину.

— Отже, — правив далі Поет, — якби ви мені дозволили взяти на себе роль скромного помічника, владико, то вам би більше не довелося каратися через власні слова. Як свого апологетичного адвоката, наприклад, ви могли би делегувати мене до ваших важливих гостей, перед котрими я би покаявся за наявність блощиць. А перед блощицями я би покаявся в раптовій зміні меню.

Настоятель аж розчервонівся і ледве притлумив бажання проїхатися підбором сандалі по пальцях босих ніг Поета. Відтак тільки копнув його в щиколотку, проте віршомаз не здавався.

— Звісно, я би все звертав на вас, — приплямкував він білим м’ясом. — Це справді хороша система, яку я готувався запропонувати і вам, мій Учений Пане-Владарю, оскільки певен, що вам вона припаде до вподоби. В мене була нагода зрозуміти, що системи логіки та методології потрібно продумувати й доводити до досконалості ще до того, як настане прогрес у науці. І моя система договірної та перевідної апологетики мала би особливу цінність для вас, тоне Таддео.

— Справді?

— Так. Шкода. Хтось у мене поцупив мою синьоголову козу.

— Синьоголову козу?

— Ваша Ясносте, у неї голова така ж лиса, як і в Ганнеґана, а синя — немов кінчик носа брата Армбрустера. Я радий був би подарувати вам тварину, але якийсь поганець підгріб її ще до вашого приїзду.

Абат зціпив зуби і вже заніс п’яту над пальцем ноги Поета. Тон Таддес ледь насупився, але, схоже, був готовий розплутувати клубок його туманних думок.

— Нам потрібна синьоголова коза? — спитав він у секретаря.

— Нагальної потреби, здається, немає, пане, — відповів той.

— Як це немає?! Вона ж очевидна! — обурився Поет. — Подейкують, ви складаєте рівняння, які одного дня змінять світ. Подейкують, займається світло нового дня. Значить, якщо бути світлу, то потрібен хтось, кого можна було би звинуватити в мороці минулого.

— Ах, ось тут до чого коза! — Тон Таддео зиркнув на абата: — Кволий жарт. Це найкраще, на що він здатен?

— Що взяти з безробітька. Але давайте поговоримо про щось розум...

— Ні-ні-ні-ні! — заперечив Поет. — Ви неправильно мене зрозуміли. Ваша Ясносте. Козу потрібно помістити в святилище для вшанування. Не для огуди! Увінчайте її короною, що дісталася вам від святого Лейбовіца, і подякуйте її за новий день. А потім погудьте Лейбовіца і виженіть його в пустелю! Так вам не доведеться носити другий вінець. Терновий. Це зветься Відповідальністю.

Ворожість Поета вирвалася назовні, тепер він навіть не вдавав із себе гумориста. Тон подарував йому крижаний погляд. Настоятель знову заніс п’яту над пальцем ноги Поета і знову неохоче зглянувся над ним.

— А коли, — ніяк не вгавав блазень, — військо вашого покровителя підійде до абатства, щоби його захопити, козу можна випустити у двір і навчити мекати: «Тут нікого немає, тільки я. І більше нікого» — щоразу, як надходитиме незнайомець.

Один зі старшин підхопився зі свого дзиґлика, його рука інстинктивно потягнулася до шаблі. Він смиконув за ефес, і шість цалів сталі вигулькнуло з піхов, застерігаючи Поета. Тон ухопив солдата за руку і спробував примусити його вернути клинок на місце, але з таким самим успіхом можна було би посмикати за руку мармурову статую.

— A-а, то ви не тільки пером махаєте, а ще й мечем! — під’юджував його Поет, котрого, вочевидь, не страшила смерть. — У складених вами начерках абатства читається справжній мистецький хист...

Старшина гаркнув якесь блюзнірство і цілком оголив зброю. Але його схопили товариші, перш ніж він встигнув кинутися вперед. Приголомшений гомін здійнявся над усією конгрегацією^[156], поки злякані ченці зіскакували на ноги. Поет і далі холоднокровно посміхався.

— ...мистецький хист, — продовжував він. — Я передрікаю, що одного дня ваші креслюнки тунелів під мурами прикрашатимуть музей образотворчого...

З-під стола почувся глухий чвак! Поет, не догризши кавалок м’яса, перервався на слові, дістав кістку-вилочку з рота та сполотнів. Він щось ремиґнув, ковтнув і ніби поменшав. Невидющим поглядом втупився у стелю.

— Віддавите! — пробурмотів він кутиком губ.

— Ти скінчив патякати? — поцікавився абат, тиснучи й далі.

— Здається, в мене кістка в горлі застрягла, — припустив Поет.

— Хочеш, щоби тобі пробачили?

— Боюся, вибору в мене немає.

— Шкода. Нам тебе бракуватиме. — Пауло для закріплення ще раз добряче проїхався по пальцю. — Можеш бути вільний.

Поет шумно видихнув, промокнув вуста і підвівся. Осушив келих вина та, перевернувши, залишив посеред таці. Щось у його манерах змушувало решту спостерігати за ним. Він відтягнув великим пальцем повіку, схилився над своєю складеною в жменю рукою та потиснув. Очне яблуко вискочило просто в долоню, через що тексарканці аж крекнули, бо, вочевидь, не знали про штучне око Поета.

— Пильнуй за ними! — наказав він своєму скляному оку і примостив його на ніжку перевернутого винного келиха, звідки те лихо дивилося на тона Таддео. — Доброго всім вам вечора, вельможні панове, — попрощався із товариством за столом та покрокував геть.

Сердитий старшина вилаявся і спробував вирватися з міцних рук поплічників.

— Відведіть його до покою і посидьте на ньому, поки не охолоне, — наказав їм тон. — І краще простежте, щоби він не мав жодної нагоди дістатися до того схибленого.

— Мені надзвичайно прикро, — звернувся Таддео до абата, коли побуряковілого гвардійця потягнули геть. — Вони мені не слуги, і я не можу їм наказувати. Але я обіцяю, що він на колінах благатиме прощення. А якщо відмовиться і не схоче негайно ж поїхати звідси геть, то муситиме стати на герць особисто зі мною ще до завтрашнього полудня.

— Ніякого кровопролиття! — став благати настоятель. — Це все пусте. Давайте просто забудемо про пригоду. — В старого тремтіли руки, він аж посірів.

— Він вибачиться і поїде геть, — наполягав тон Таддео, — або я запропоную йому поплатитися за це головою. Не переживайте, він не наважиться зі мною фехтувати, бо в разі своєї перемоги привселюдно піде на палю, куди його посадить Ганнеґан, поки його дружину... забудьте. Він стане на коліна і проситиме прощення. В будь-якому разі, мені страшенно соромно, що таке могло статися.

— Я мав би викинути Поета, щойно він тут об’явився. Він усе це спровокував, а я не спромігся його зупинити. Це було очевидне підбурювання.

— Підбурювання? Вигадливими брехнями мандрівного блазня? Правда, Джозард повівся, немовбито обвинувачення Поета були правдиві.

— То вам не відомо, що вони й справді готують розлогу реляцію про військовий потенціал нашого абатства як укріплення?

Учений аж роззявив рот. Він не йняв віри цим словам і переводив погляд з одного священика на іншого.

— Невже це правда? — запитав після тривалої паузи.

Абат кивнув.

— І ви дозволили нам тут залишатися.

— У нас немає секретів. Вашим товаришам вільно робити такі дослідження, якщо вони цього бажають. Я не гадатиму, навіщо їм потрібні такі відомості. Адже версія Поета — суцільна вигадка.

— Безперечно, — слабко промовив тон, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Адже у вашого володаря немає агресивних амбіцій у цім краю, на що натякав Поет.

— Звісно ж, ні.

— Та якби такі й були, я певен, що йому вистачить мудрості чи принаймні мудрих радників, які пояснять, що головна цінність нашого абатства — зібрання стародавньої мудрості, яка тут зберігається і має більше ваги, ніж значення цього місця як цитаделі.

Тон уловив благальну нотку, підтекст супліки про допомогу в голосі монаха, і він, здавалося, замислився над словами, трохи подлубуючи їжу і нічого не говорячи якийсь час.

— Ми повернемося до цієї теми ще раз перед моїм від’їздом до колегіуму, — впівголоса пообіцяв він.

Бенкетну залу неначе вкрив задушливий морок, але він помалу став танути, коли після трапези у дворі залунали групові співи, й остаточно зник, коли надійшов час лекції вченого у Великій залі. Схоже, ніяковість ситуації було врешті-решт подолано, і в товаристві запанувала атмосфера хоча би позірної щирості.

Дом Пауло провів тона до кафедри. За ними йшли Ґолт і секретар дослідника. Всі разом вони вибралися на поміст. Після офіційного відрекомендовування тона абатом вибухнули сердечні оплески, а тиша, яка запанувала згодом, викликала німе очікування, як у суді перед оголошенням вироку. Ніхто не вважав ученого обдарованим промовцем, проте чернечий загал цілком задовольнився його вердиктом.

— Я вражений нашими знахідками тут, — сказав він. — Кілька тижнів тому я нізащо не повірив би, і не вірив, що документи, збережені в Меморіалі, можуть насправді походити із часів, що передували падінню останньої могутньої цивілізації. В це досі не віриться, але всі докази говорять на користь гіпотези про автентичність записів. Уже сам факт, що вони тут збереглися, — просто диво, та, як на мене, ще більш неймовірним є те, що в нашому столітті їх існування досі ніхто не помічав. Принаймні по сьогодні. Нещодавно в нас з’явилися люди, здатні оцінити їх реальне значення — і це не тільки я. Навіть не уявляю, що з ними міг би провернути тон Кашлер ще сімдесят років тому! Але зараз, на жаль, він мертвий.

Море монаших облич осяяли усмішки, коли вони почули такі милі враження про їхній Меморіал із вуст такої талановитої людини, як тон. Пауло сидів і дивувався, чому ніхто не відчуває слабкого підтексту образи... або підозри?.. в тональності промовця.

— Знав би я про ці джерела десять років тому, — продовжував він, — то багато моїх досліджень з оптики були би вже непотрібні.

«Ага! — подумалось абатові. — Ось воно що!» Принаймні частково він дізнався, що його відкриття лише повторні. Звідси і цей гіркий післясмак. Але ж хіба він міг вважати інакше, що за свого життя всього лишень слідуватиме за іншими, всіма забутими дослідниками? Хай би яким геніальним не був, а він усього-на-всього повторювач попередніх досягнень. І так буде завжди, поки світ знову не сягне рівня розвитку часів до Вогненного потопу.

І попри те, очевидно, що тон Таддео під враженням.

— Моє перебування у вас обмежене, — правив дослідник далі. — З усього, що мені довелося побачити, я підозрюю: для того, аби добути квінтесенцію інформації з Меморіалу, потрібно двадцять фахівців і кілька десятиріч. Зазвичай, фізична наука просувається вперед шляхом індуктивних розмислів, підкріплених експериментуванням, але тут перед ученим стоїть І задача дедуктивна. Із кількох розрізнених фрагментів загальних принципів треба спробувати вхопити часткове. В деяких випадках це може бути І неможливим. Наприклад... — він затнувся, дістаючи ворох записів, які нашвидкуруч прогортав, — ось цитата, котру я знайшов похованою в горі інших паперів у підвалі. Це з чотиристорінкового уривку книги, яка могла бути поглибленим джерелом із фізики. Дехто з вас міг її бачити.

«...якщо у формулі для вираження інтервалу^[157] між подіями переважають просторові доданки, то інтервал вважається простороподібним, оскільки в такому разі можливо вибрати систему координат, де перебуває і спостерігач із допустимою швидкістю, у якій події здаватимуться одночасними, а відтак розділеними тільки просторово. В тому ж разі, якщо інтервал часоподібний, самі події ніяк не можуть бути одночасними в будь-якій системі координат. Проте існує система координат, у якій просторові члени зникають повністю, так що інтервал між подіями лишається суто часовим, тобто вони відбуватимуться в одному й тому самому місці, але в різний час Тепер же, дослідивши екстремуми реального інтервалу...»

Він підвів погляд і дивно усміхнувся.

— Хтось зазирав у це джерело останнім часом?

Море облич, які нічого не виражали.

— Хтось пам’ятає, що вже це читав?

Корнгур і ще двоє обережно піднесли руки.

— Комусь відомо, що це значить?

Руки хутко опустилися вниз.

Тон хіхікнув.

— Далі йде півтори сторінки математичних виразів, які я навіть не пробуватиму озвучити, бо вони ставлять під сумнів деякі наші засадничі принципи. Так ніби вони не непорушні норми, а минущі картинки, залежні від перспективи спостерігача. Текст уривається на слові «Значить». Решта сторінки разом із висновком обпалена. І попри те, самі собою логічні конструкти бездоганні. Математика досить елегантна, так що навіть я міг би дописати той висновок. Але той висновок здається божевільним. Хоча й засновки виглядають не менш безглуздими. Це фальшивка? Якщо ні, то яке місце належить цьому тексту в усій науковій системі древніх? Що необхідно знати для її розуміння? Що далі? Як це все перевірити? Питання, на які в мене немає відповідей. І це тільки один приклад численних загадок, розкиданих по документах, що так довго зберігаються у вас. Йдеться про міркування, які пов’язані з реальністю й досвідом, далекими від справ ангелології та богослов’я, далекими від науки про фізику. У цих документах описані цілі системи, що взагалі не в’яжуться з нашим досвідом. Древні могли це підтвердити експериментально? У деяких згадках говориться саме про це. В одній із книг, де йдеться про трансмутацію елементів (яку ми щойно визнали теоретично неможливою), раптом лунає фраза: «досліди свідчать». Але ж як?

Можуть знадобитися зусилля цілих поколінь, щоб оцінити й зрозуміти деякі з цих речей. Дуже прикро, що вони мусять залишатися в цьому важкодоступному місці, бо це геть непросто — забезпечити їх організоване вивчення численними науковцями та бодай хоч щось із них зрозуміти. Я впевнений, що ви цілком усвідомлюєте: зараз вам бракує ресурсів. Я вже мовчу про їхню «закритість» для решти світу.

В очікуванні найгіршого абат, котрий сидів на помості за промовцем, почав укриватися багрянцем. Але тон Таддео вирішив не висувати жодних пропозицій. Проте з його ремарок чітко слідувало, що він усією душею волів би бачити ці реліквії у компетентніших руках, аніж ті, що опікувалися Меморіалом в Альбертинському ордені святого Лейбовіца, а ту, ситуацію, яка склалася, він вважав абсурдом. Напевно, відчувши все більшу напругу у приміщенні, невдовзі вчений перейшов до безпосереднього предмету їхніх досліджень, включно з ретельним вивченням природи світла. І деякі зі скарбів абатства значно в цьому допомагають, тому він сподівався розробити експеримент для перевірки власних теорій у найближчому майбутньому. Поговоривши трохи про явище рефракції, він замовк на мить і, ніби перепрошуючи, промовив:

— Я сподіваюся, нічим не ображаю нічиїх релігійних почуттів, — запитально обвів він поглядом аудиторію. Побачивши цікавість та добродушність на обличчях, він іще трохи порозказував, а потім запропонував конгрегації поставити йому запитання.

— А з-за трибуни можна? — почувся голос абата.

— Звісно, — із нотками сумніву відказав учений, нібито промовляючи про себе: «Et tu, Brute»^[158].

— От мені цікаво, який аспект заломлення променів світла міг вам здатися таким, що може образити релігійні почуття?

— Ну... — він ніяково вагався, — скажімо, монсеньйор Аполло, котрий вам добре відомий, реагував на нього досить емоційно. Він стверджував, що допотопне світло не могло заломлюватися, бо ж веселка нібито...

Зала вибухнула громовим реготом, у якому втопився кінець відповіді. Поки монахи нарешті зважили на активну жестикуляцію настоятеля і змовкли, тон Таддео вже побуряковів, а дом Пауло заледве зберігав свій урочистий вигляд.

— Монсеньйор Аполло — добра людина і хороший священик, але в певні моменти абсолютно всі люди на світі здатні себе виставити неймовірними віслюками, особливо якщо йдеться про чужі їм сфери діяльності. Пробачте, що поставив це запитання.

— Але ця відповідь мені спрощує життя, — відповів учений. — Я ні з ким не хочу сваритися.

Більше запитань не було, і тон перейшов до другої частини: зростання і нинішньої діяльності колегіуму. Намальована його розповіддю картина вселяла надію. У стінах колегіуму воліло навчатися море кандидатів. Там тепер не тільки займалися дослідженнями, а й усе більше викладали. Серед освічених мирян з року в рік зростало зацікавлення в натурфілософії та науках. Заклад мав щедрих меценатів. Симптоми відродження та оновлення було видно неозброєним оком.

— Я міг би назвати вам кілька поточних питань, над якими працюють мої люди, — правив він далі. — Тон Вічі Мортойн продовжив роботи Брета з вивчення властивостей газів і займається проблемою штучного виготовлення льоду, якщо таке можливе. Тон Фріїдер Гальб намагається знайти практичний спосіб передавати повідомлення через дріт, використовуючи електричні коливання... — Список виявився довгий, і ченці виглядали насправді враженими. Дослідження відбувалися в численних галузях: медицині, астрономії, геології, математиці, механіці. Кілька тем видавалися непрактичними або необміркованими, але більшість із них обіцяли щедрі здобутки в знаннях та прикладній сфері. Від пошуків Панацеї Наївом до зухвалого штурму ортодоксальної геометрії, розпочатого Бодалком, ціле життя колегіуму свідчило про здорове жадання докопатися до секретів Природи, що ховалися під замком відтоді, як людство спалило в огні свою колективну пам’ять та прирекло себе на понад тисячолітню культурну амнезію.

— На додачу до всіх цих студій тон Маго Махх очолив роботу з пошуків походження людського виду. Оскільки це завдання більше археологічного штибу, то він попросив мене пошукати у вашій книгозбірні які-небудь згадки зі своєї теми, коли закінчу працювати з моєю. Але буде краще, якщо я утримаюся від докладнішого пояснення, бо це тягне за собою деякі суперечності теологічного характеру. Хіба що ви самі запитаєте...

Молодий чернець, який готувався стати священиком, підвівся, і його помітив тон.

— Мосьпане, мені цікаво, чи відомі вам думки святого Августина^[159] з цього питання.

— Не відомі.

— Це єпископ і філософ четвертого століття. Він припускав, що на початку Бог створив усе в їх зародкових формах, включно з фізіологією людини, і ці зародкові форми як є запліднили безформну матерію, що вже потім поступово розвинулася в складніші форми і, нарешті, в Людину. Ви цю гіпотезу ніколи не розглядали?

Усмішку тона можна було би назвати гордовитою, хоча він не висміяв цю пропозицію, вважаючи її за дитячу.

— Боюся, що ні. Але я перевірю, — промовив він з інтонаціями, які свідчили протилежне.

— Дякую, — промовив монах і покірливо зайняв своє місце.

— Ну, а мабуть, найсміливішим дослідженням, — правив далі мудрець, — займається мій друг тон Ессер Шон. Він намагається синтезувати живу матерію. Створити живу протоплазму, використовуючи тільки шість базових складників. Його робота може нас привести... Так? У вас запитання?

У третьому ряду підвівся чернець, котрий уклонився промовцеві. Абат подався вперед, намагаючись роздивитися, хто то був, і на превеликий свій жах упізнав у ньому брата Армбрустера, бібліотекаря.

— Якщо ви будете ласкаві до старої людини, — прокректав монах, монотонно розтягуючи слова, — ось цей ваш тон Ессер Шон, котрий обмежує себе шістьма базовими складниками... дуже мені цікаво. Він теє... може користуватися обома руками?

— Що? Я... — аж раптомучений затнувся і насупився.

— А також, коли ваша ласка, я би спитав, — тріскотів сухий голос Армбрустера, — чи цей видатний подвиг він утнув сидячи, навстоячки або долічерева? Чи, може, верхи на коні, дмучи в дві сурми?

Новіції голосно загиготіли. Абат схопився на ноги.

— Брате Армбрустере, вас уже було попереджено. Вас відлучено від спільної трапези, аж поки не збудете єпитимії. Можете зачекати в Богородичній каплиці.

Бібліотекар іще раз уклонився і тихо вислизнув із зали, скромний, але з тріумфальним поглядом. Абат пробубнів вибачення, але очі тона раптом набули крижаного блиску.

— Насамкінець, — промовив він, — я хотів би коротко окреслити, чого, на мою думку, світ може очікувати від інтелектуальної революції, яка саме розпочинається. — Із пекучим поглядом він озирнув їх усіх, і в його голосі замість буденності забриніли гарячкові ритми.

— Над нами панувало Невігластво. З часу смерті імперії воно сиділо на людськім престолі, не маючи жодного супротивника. Його династії виповнився вік, і його право панувати вважається законним. Минулі мудреці на це погоджувалися. І нічого не робили, щоби скинути його.

Завтра на трон зійде інший державець. За його престолом стоятимуть люди розуму, люди науки, і його міць пізнає цілий всесвіт. Ім’я йому — Істина. Його імперія охопить усю Землю. А владарювання людини над світом відновиться. Від сьогодні мине сто років — і в повітрі літатимуть механічні птахи. Металеві екіпажі бігатимуть по дорогах із штучного каменю. В будинках буде по тридцять поверхів, кораблі ходитимуть під водою, а машини виконуватимуть усю роботу.

— Як таке стане можливим? — Він на мить замовк і понизив голос: — Боюся, так само, як приходять і всі інші зміни. Мені шкода, проте це станеться насильницьким способом — із заворушеннями, вогнем і гнівом, оскільки мирним способом на світі не відбувається жодна зміна.

Він роззирнувся під тихе бурмотіння зали.

— Так буде. Хоча ми такого й не хочемо.

— Але чому?

— Через панування Невігластва. Бо хто на престолі — той наживається та збагачується разом зі своїми спільниками. Вони — придворні невігластва. В його ім’я вони, обманюючи, визискують і керують, озолочуються та поширюють свою владу. Навіть писемність їм страшна, адже писане слово — це ще один шлях спілкування, що може згуртувати їхніх ворогів. Їхня зброя гостра, і вони добре нею орудують. Якщо їхнім інтересам щось загрожуватиме, вони ввергнуть світ у війну, після якої насильство чинитиметься аж доти, поки нинішній суспільний лад не розсиплеться на порох, а на його місці не постане новий соціум. Мені прикро, але я так бачу.

Від цих слів аудиторія спохмурніла. Усі сподівання дома Пауло розвіялися, оскільки пророцтво надавало гіпотезам ученого конкретної, зримої форми. Тонові Таддео відомі войовничі амбіції свого монарха. В нього був вибір: схвалювати їх, не схвалювати їх, ставитися до них як до безтілесного явища, опанувати котрим немає жодної змоги, як неможливо вплинути на повінь, голод або смерч.

Певно, тоді він прийняв їх як неминучі — аби позбавити себе необхідності давати їм моральну оцінку. «Нехай буде кров, залізо й плач...»

Хіба могла така людина втікати від власної совісті та зрікатися своєї відповідальності? Ще й так легко! В абатові нуртувала буря.

Та потім до нього повернулися слова: «І стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими можна було знищити цілий світ...»

Він також стерпів те, що вони знали і спосіб його порятувати і, як завжди, дозволив їм вибирати самим. І, можливо, вони зробили той самий вибір, що тон Таддео зараз. Умити руки перед натовпом. Аби їх самих не розіпнули.

Але все одно розп’яття їх не минуло. Честі вони не вберегли. Для всіх і для кожного завжди — бути прицвяхованим, повисіти на хресті, а якщо зірвешся, тебе доб’ють...

Раптом запанувала тиша. Вчений замовк.

Абат кліпнув і поглянув у залу. Половина товариства витріщилася на вхід. Спершу він нічого не міг роздивитися.

— Що там? — зашепотів він до Ґолта.

— Бородатий стариган у якомусь укривалі, — прошипів той. — Схожий на... ні, він би не...

Дом Пауло підвівся і підійшов до краю помосту, прикипівши поглядом до ледве окресленої постаті в тінях. І неголосно гукнув:

— Бенджаміне?

Постать поворушилася. Щільніше загорнула в укривало кощаві плечі та неквапом пошкутильгала до світла. Знову зупинилася, щось пробурмотіла, розглядаючи залу, а потім її очі натрапили на вченого за кафедрою.

Обпираючись на криву патерицю, старий і кривий привид почвалав до трибуни, не зводячи погляду з чоловіка, який за нею стояв. Тона Таддео це дещо спантеличувало, однак спершу веселило, та коли ніхто не сказав ні слова, а немічна примара підійшла ближче, він нібито аж сполотнів. Обличчя бородатої старожитності горіло переможною люттю якихось страстей, а очі несамовито палали, на відміну від життя, вогник якого давно вже мав згаснути в цьому тілі.

Дід підійшов до самої кафедри і зупинився. Його очі мружилися на приголомшеного промовця. Губи затремтіли. Він посміхнувся. Потягнувся тремтячою рукою до вченого. Тон відсахнувся, рохнувши від огиди.

Але відлюдник був спритний. Він стрибнув на поміст, оббіг трибуну і вхопив дослідника за руку.

— Ви сказилися?..

Бенджамін вчепився в руку, з надією вглядаючись у вічі вченого.

На обличчя діда опустився смуток. Його вогонь згас. Він відпустив руку. Зі старих сухих легень немовби голосінням вирвалося зневірене зітхання. Вишкір Старого Юдея, знавця всього на світі, повернувся на старече обличчя. Він розвернувся до товариства, розпростерши руки, та багатозначно здвигнув плечима.

— І все ще це не Він, — кисло промовив старий та покульгав геть.

Після цього зібрання можна було закривати.

Розділ 21

На десятому тижні гостин тона Таддео посланець приніс чорні новини. Голова керівної династії в Ларедо висунув тексарканцям вимогу — негайно забрати війська з його володінь. Тієї ж ночі короля отруїли, і між Ларедо й Тексарканою було проголошено стан війни. Навряд чи тривалої. Можна з упевненістю говорити, що закінчилася вона наступного ж дня після оголошення, а Ганнеґан тепер володарював у всіх землях і над усіма народами між Червоною рікою та Ріо-Ґранде.

То все виявилися очікуваними новинами. На відміну від їх продовження.

Ганнеґан II, з ласки Божої Мер, Віце-Король Тексаркани, Оборонець Віри та Зверхник Вакеро Рівнин, з’ясував, що монсеньйор Маркус Аполло винний у «зраді», і наказав повісити папського нунція, а потім, усе ще живого, випатрати, четвертувати^[160] та білувати як настанову для тих, котрі могли замишляти удар по основах країни Мера. Шматки священикового тіла згодували собакам.

Посланець міг і не додавати, що Папа наклав на Тексаркану абсолютний інтердикт. У тексті його відозви лунав зловісний відгомін «Regnansin Excelsis»^[161], булли шістнадцятого століття, з поміччю якої з престолу скинули одного монарха. Однак жодних новин про контрзаходи, вжиті Ганнеґаном, поки що не надходило.

На Рівнинах лареданські війська тепер мали з боєм прориватися додому долаючи опір кочовиків, тільки для того, щоби скласти зброю на кордоні власної держави, де їхній народ і їхні родичі вже набули статусу заручників.

— Яка трагічна подія! — щиро промовив тон Таддео. — Тепер через своє підданство я мушу негайно їхати звідси.

— Чому? — подивувався дом Пауло. — Ви ж не схвалюєте Ганнеґанових дій, правда?

Учений завагався і похитав головою. Він роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Особисто я їх засуджую. Але публічно... — він знизав плечима. — Мені потрібно думати про колегіум. Якби ж то на кону стояло питання мого життя, то я...

— Розумію.

— Можу я почути вашу конфіденційну думку?

— Звісно.

— Хтось має застерегти Новий Рим від марних погроз. Адже Ганнеґан буде не проти розіпнути ще кілька дюжин Маркусів Аполло.

— Значить, на Небеса відправляться нові мученики. Новий Рим не робить марних погроз.

Тон зітхнув.

— Я припускав, що у вас таке бачення проблеми. Але все одно ще раз прошу дозволу відкланятися.

— Дурниці. Чиїм би підданим ви не були, я вас припрошую залишатися з огляду на ваші загальнолюдські чесноти.

Але тріщина, що пролягла між ними, була очевидна. Учений тепер спілкувався тільки зі своїми і рідко бесідував із ченцями. Його стосунки з братом Корнгуром стали підкреслено формальними, незважаючи на те, що винахідник по годині-дві допомагав йому щодня, обслуговував динамо-машину з лампою та порядкував ними, цікавився успіхами тонових досліджень, які зараз тривали з незвичною поквапливістю. Старшина взагалі рідко показувалася з гостьового будинку.

З’явилися перші ознаки масового виходу людей із тих країв. Мешканці Сантле-Бовіца раптом знаходили численні приводи відправитися на прошу в інші володіння. Навіть жебраки та волоцюги забиралися з поселення геть. Перед купцями та ремісниками знову постав неприємний вибір між тим, щоби покинути своє майно на поталу грабіжникам та мародерам, і тим, щоби стати свідками плюндрувань.

Представники сільської громади на чолі зі старостою відвідали абатство із суплікою про надання притулку мешканцям Сантле-Бовіца у разі навали.

— Моя остання пропозиція, — заявив їм абат після кількагодинної дискусії, — така: ми прихистимо всіх жінок, дітей, калік та старих без найменших вагань. Що стосується чоловіків, котрі можуть тримати зброю в руках, то ми розглядатимемо кожен випадок окремо і залишаємо за собою право декому з них відмовити.

— Але чому? — обурився староста.

— Хіба це не зрозуміло навіть вам?! — різко відказав дом Пауло. — Цілком можливо, що нам самим доведеться відбивати наступ, але поки абатство не штурмуватимуть, ми лишатимемося осторонь. Я нікому не дозволю користатися цим місцем як залогою для військ, звідки можна провести контрнаступ, якщо об’єктом ворожих дій стане тільки село. Тому щодо чоловіків, здатних тримати зброю в руках, ми наполягатимемо на присязі — боронити монастир за нашим наказом. А відтак — в кожному окремому випадку будемо вирішувати, чи можна довіритися тій або іншій людині.

— Це несправедливо! — заскиглив один із посполитих. — Це не чесно стосовно всіх...

— Тільки тих, кому не можна довіряти. А в чім річ? Ви сподівалися заховати тут додаткові сили? Не вийде. Тут не ступить нога жодної особи з вашого ополчення. Моє слово остаточне.

За тих обставин представники Сантле-Бовіца не стали відмовлятися від запропонованої допомоги. Більше ніхто не сперечався. Коли настане час, дом Пауло збирався відчинити ворота перед усіма, але зараз хотів упередити плани селян скористатися абатством у своїх військових планах. Пізніше їх відвідають і старші чини Денверського війська. Їх менше цікавило збереження життів, а більше — збереження панівного ладу в державі. Він збирався дати їм аналогічну відповідь. Абатство збудували як оплот віри та знань, і настоятель мав намір зберегти його статус.

Із пустелі на сході поповзли мандрівники: торговці, мисливці, пастухи — всі рухалися на захід і несли новини з Рівнин. Пошесть серед худоби викосила череди кочовиків, немов огонь у степовій пожежі. Скидалося на те, що голод неминучий. У військах Ларедо після падіння лареданської династії стався розкол. Хтось повернувся додому, як і мовилося в наказі. Решта повернули на Тексаркану, склавши похмуру клятву не зупинятися, поки не матимуть голови Ганнеґана II або не накладуть своєю при цій спробі. Ослаблених чварою лареданців поступово винищили наскоки воїнства Шаленого Ведмедя, спраглого помсти за тих, кого з собою забрала чума Ходила чутка, що Ганнеґан зробив Шаленому Ведмедю щедру пропозицію прийняти звання васалів під його захистом, якщо вони принесуть обітницю коритися законам «цивілізації», прийняти тексарканських старшин у свої ради та перейти в християнську віру. Доля й Ганнеґан приготували народу пастухів вибір між покорою та голодною смертю. Багато хто обрав останнє перед службою державі торговців і хліборобів. Подейкували, що Гонґан Ос скеровував свій рик непослуху на південь, схід і в напрямку небес. Останнє проявилося в багаттях, на яких щодень горіло по шаману, чим ватаг карав племінних богів за те, що його зрадили. Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів^[162].

Саме під час короткого візиту пастухів з абатства кудись подівся Поет. Тон Таддео першим відзначив його зникнення із гостьового будинку та поцікавився місцеперебуванням волоцюги-віршувальника.

Обличчя дома Пауло вкрилося зморшками здивування.

— Ви певні, що він виїхав? — запитав він. — Поет часто по кілька днів проводить у селі або відправляється на месу, аби посперечатися з Бенджаміном.

— Його речей також немає, — відповів тон. — У його кімнаті порожньо.

Абат скривився в посміху.

— Поганий знак — коли зникає Поет. До речі, якщо його й справді не стало, я би радив вам негайно переглянути власні пожитки. Чи все на місці.

Тон замислився.

— Так ось де поділися мої чоботи...

— Безсумнівно.

— Я їх виставив на чистку. Їх не повернули. Того самого дня він ломився до мене в двері.

— Ломився в двері? Хто, Поет?

Тон Таддео хіхікнув.

— Боюся, я трохи його розіграв. В мене його скляне око. Ви ж пам’ятаєте той вечір, коли він його залишив на столі в трапезній?

— Так.

— Я його підібрав.

Тон розв’язав капшук, порився в ньому і виклав очне яблуко Поета на стіл абата.

— Він знав, що воно в мене, але я все заперечував. Однак з того часу ми трошки глузували з нього, навіть запускали поголос, нібито це давно загублене око Бейрінґового ідола, яке мало би повернутися в музей. Минуло трохи часу, і він геть оскаженів із цього приводу. Звичайно — я збирався повернути його перед тим, як їхати додому. Гадаєте, він більше не повернеться?

— Сумніваюся, — ледве здригнувся абат, коли кинув погляд на око. — Але я збережу його для нього, якщо на те ваша воля. Однак з такою самою вірогідністю Поет може шукати око і в Тексаркані. На його думку, це потужний оберіг.

— Чому так?

Дом Пауло всміхнувся.

— Каже, з ним у нього набагато кращий зір.

— Яка дурниця! — Тон замислився, та, вочевидь, готовий до будь-яких диких припущень, а після короткого обмірковування додав: — Дурниця, хіба що вставляючи предмет у порожню очницю, він таким чином тренує м’язи в обох очницях. Він так розповідав?

— Просто клянеться, що без нього погано бачить. Каже, що йому воно потрібно для того, аби бачити «істинні значення», хоча з ним у нього голова болить аж до сліпоти. Та хіба ж можна зрозуміти — говорить Поет правду, вигадку чи алегорію? Якби вигадка була досить розумною, то не певен, чи зміг би він розрізнити між нею та фактом.

Тон загадково всміхнувся.

— Того дня за моїми дверима він волав, що мені воно потрібне більше, ніж йому. Це наштовхує на думку, що він сам ставився до нього, ніби до могутнього талісмана — корисного для всіх. Цікаво чому?

— Поет сказав, що воно вам потрібне? О-хо-хо!

— Що вас так розвеселило?

— Пробачте мені. Напевно, він таким чином хотів вас образити. Але краще мені утриматися від пояснень, бо ще й мене запишете в співучасники.

— Анітрохи. Мені цікаво.

Абат подивився на статую святого Лейбовіца в кутку кімнати.

— Це око в Поета було заяложеним жартом, — пояснив він. — Коли він хотів щось вирішити чи обміркувати, то вставляв око в очницю. Коли йому щось не подобалося, коли він вдавав, нібито щось не помічає, коли хотів клеїти дурня, то виймав його. Коли він його носив, то його поведінка змінювалася. Наші браття прозвали це «поетичним сумлінням», і він вирішив підхопити цей жарт. Читав куці лекції і проводив демонстрації про переваги замінної совісті. Удавав, немовбито ним опановувала нестяма — зазвичай спрямована на щось буденне: до прикладу — на пляшку вина.

З оком він міг погладжувати винну пляшку, облизував губи, зітхав, стогнав, а потім відсмикував руку. Врешті-решт думка знову ним опановувала. Він хапав пляшку, наливав собі краплинку в чашку і якусь секунду над нею торжествував. Але потім знову гору брала совість, і Поет жбурляв чашку через цілу кімнату. Невдовзі він знову кидав скоса погляди на плящину і знову починав стогнати й пускати бульки над нею, борючись зі своїми спокусами — бридотне видовище. Кінець кінцем, коли він виснажувався, то просто виймав скляне око. Й одразу розслаблявся. Спокуса тепер на нього не діяла. Байдужий і зверхній, Поет брав пляшку, роззирався і сміявся. «І все одно я це зроблю», — казав він. Усі чекали, що він її осушить, натомість він надягав блаженну усмішку та виливав увесь вміст пляшки собі на голову. Переваги змінної совісті, бачте?

— Отже, на його думку, мені воно потрібніше від нього.

— Він же всього-на-всього Поет-панок!

Учений весело видихнув. Він тицьнув великим пальцем у склоподібний сфероїд і покотив його по столу, аж раптом засміявся:

— А мені навіть подобається. Здається, я знаю, кому воно потрібніше від Поета. Може, навіть і собі залишу. — Він узяв око, підкинув, зловив і сумнівним поглядом зиркнув на абата.

Пауло знову-таки просто знизав плечима.

Тон Таддео кинув око в капшук.

— Нехай забирає, якщо коли-небудь явиться за ним. До речі, якраз збирався вас поінформувати: ми тут практично закінчили. За кілька днів відбуваємо.

— Ви не боїтеся битви на Рівнинах?

Тон Таддео насупився, дивлячись у стіну.

— Десь за тиждень поїздки ми станемо табором біля щовбів на схід звідси. Там нас чекатиме загін... наш супровід.

— Я справді маю надію, — абат ніби смакував ввічливість в описі цього дикунства, — що загін вашого супроводу не перекинеться до нового сюзерена. В наш час відрізняти друга від недруга все складніше.

Тон розчервонівся.

— Хотіли сказати — особливо, якщо вони родом із Тексаркани?

— Я цього не казав.

— Будьмо відвертими один з одним, отче. Я не можу боротися проти правителя, який уможливив мою роботу, хай би що я не думав про його політику та політиків. Про людське око я вдаю свою підтримку йому, принаймні роблю вигляд, що нічого не помічаю. Якщо він розширює свої володіння, то колегіум у результаті може від цього виграти. А коли процвітає колегіум, то від нашої роботи виграє все людство.

— Певно, все ж таки ті, хто при цьому виживе.

— Ваша правда, але це так за будь-яких обставин.

— Ні-ні. Тисячу двісті років тому навіть ті, хто виграв, нічого не виграв. Невже нам знову ставати на аналогічну путь?

Тон Таддео знизав плечима:

— Що я можу з цим поробити? — запитав він сердито. — Владар же Ганнеґан, а не я.

— Але ж це ви обіцяєте поновити панування Людини над Природою. А хто управлятиме силою, що встановлюватиме таке панування над природними стихіями? Хто цим користатиметься? Задля чого? Як ви їх стримуватимете? На ці рішення все ще можна вплинути. Але якщо зі своїм товариством не займетеся таким зараз — усе зроблять інші. Кажете, від вашої роботи виграє все людство. За чиєї мовчазної згоди? Правителя, який ставить хрестик замість підпису? Чи справді вважаєте, що ваш колегіум може лишитися осторонь його амбіцій, коли монарх зрозуміє вашу цінність для себе?

Дом Пауло і не думав, що йому вдасться переконати співрозмовника. Але з тяжким серцем він помітив гнітючу терплячість, із якою тон його вислухав. Це можна було назвати терплячістю чоловіка, котрий слухав аргументацію, що її давним-давно вже із задоволенням відкинув.

— Насправді ваша пропозиція, — відповів учений, — означає коротку паузу, яку ми повинні взяти. А далі — розпуск колегіуму або його повний переїзд у пустелю, де якимось чином (без власного золота й срібла) треба буде відроджувати свою експериментальну базу й теоретичні дослідження. Дослідження повільні, важкі, про результати яких варто мовчати. Здобуті знання потрібно буде берегти, поки Людина не стане досить доброю і чистою, святою та мудрою.

— Я не це мав на увазі...

— Ви не це мали на увазі, але ваші слова означають саме це. Замкнути науку за монастирськими мурами, не намагатися застосовувати її на практиці, взагалі нічого не намагатися з нею робити, поки люди не стануть святими. Що ж, це не спрацює. Ви цим займалися в абатстві впродовж багатьох поколінь.

— Ми нічого не переховували.

— Не переховували, але сиділи на накопичених знаннях тихо, щоби ніхто не здогадався про їх наявність тут, і ви нічого з ними не робили.

В очах старого священика на мить спалахнула іскра гніву.

— Мабуть, настав час познайомити вас із нашим засновником, — прогарчав він, показавши дерев’яного боввана в кутку. — Він був науковцем, наче ви, ще до того, як світ з’їхав із глузду, а він мусив шукати собі сховку. Він заснував цей орден, щоби порятувати знання цивілізації в архівах. «Порятував» від чого і для чого? Подивіться, на чому він стоїть. Бачите вогонь? Книжки? Ось наскільки світові тоді була потрібна ваша наука. Тоді і багато століть потому. Він помер за нашу справу. В легенді говориться, що коли його викупали в олії, він попросив іще одну чашку. Катам здалося, що він мав на увазі воду, тому посміялися з нього і таки пригостили його. А він благословив її — дехто стверджує, що олія перетворилася тоді на вино, — і сказав: «Ніс est епітп calix Sanguinis Меі»^[163]. Потім випив її, перш ніж його повісили і спалили. Перечитати вам мартиролог? Перелічити всі битви, в які нам довелося вступити, аби вберегти свої записи від чужих рук? Назвати всіх ченців, котрі втратили зір у скрипторії заради вас? Але ж це не заважає вам говорити, що ми сиділи склавши руки та мовчали про свої знання.

— Не навмисне, — пояснив учений. — Але фактично — так. І з тих самих мотивів, які зараз приписуєте мені. Якщо ви спробуєте вберегти мудрість, поки не помудрішає сам світ, отче, то він її ніколи й не отримає.

— Я розумію, на чому ґрунтується наше непорозуміння! — понуро відповів абат. — Служити найперше Богові або Ганнеґанові! Ось ваш вибір.

— Значить, у мене його взагалі немає, — відказав тон. — Чи ви хотіли, щоб я служив Церкві? — Глузування в його голосі неможливо було не помітити.

Розділ 22

Був четвер на октаві Дня всіх святих^[164]. Готуючись до відбуття, тон і його товариші перебирали свої нотатки та записи в підвалі. Біля них зібралося трохи ченців, і чим ближчим ставав день від’їзду, тим більш дружньою здавалася атмосфера між ними всіма. Над головами, як і перше, шипіла та сліпила очі дугова лампа, заливаючи стародавню книгозбірню біло-блакитним сяйвом, поки гурт новіціїв втомлено гарував коло ручної динамо-машини. Через недосвідченість послушника, котрий осідлав драбину під світильником і мав стежити за відстанню між стрижнями, вогонь хаотично блимав. Хлопчина щойно замінив досвідченого регулювальника, який відправився в лазарет із мокрою ганчіркою на очах.

Тон Таддео відповідав на запитання про свою роботу вже не так стримано, як раніше. Певно, він більше не переживав за такі суперечливі теми, як властивості заломлення світла чи амбіції тона Ессера Шона.

— Отже, якщо ця гіпотеза не позбавлена сенсу, — говорив він, — мусить існувати спосіб її довести якимись спостереженнями. Гіпотезу я висунув, спираючись на деякі нові... точніше, дуже давні... математичні форми, що їх підказало вивчення документів у вашому Меморіалі. Схоже, вона пропонує простіше пояснення оптичних явищ, але, чесно кажучи, мені не вдавалося придумати способу її перевірки. І тут мені допоміг брат Корнгур. — Усміхаючись, він кивнув у бік винахідника та продемонстрував начерк експериментального устаткування.

— Що це? — спитав хтось після короткої спантеличеної паузи.

— Ну... це стосик скляних пластин^[165]. Промінь світла падає на нього під певним кутом і частково відбивається, а частково проникає далі. Відбита частина поляризується. Тепер ми вкладаємо стосик таким чином, щоби відбитий промінь падав ось на цю річ (це ідея брата Корнгура) і проходив через другий стосик скляних пластин. Другий стосик укладено під прямим кутом, щоби він відбивав практично весь поляризований промінь і майже не пропускав його. Дивлячись крізь нього, ми заледве бачитимемо світло. Це вже все перевірено. І от тепер, якщо моя гіпотеза правдива, замикаючи тумблер на котушках збудження брата Корнгура, маємо побачити пропущене світло набагато яскравішим. Якщо ні, — він здвигнув плечима, — значить, викидаємо мою гіпотезу на смітник.

— Або котушки, — скромно припустив брат Корнгур. — Я не впевнений, чи зможуть вони створити достатнє збудження.

— Зате я впевнений. У вас на це інстинкт. Мені набагато простіше займатися абстрактними теоріями, ніж конструювати прилади для їх практичної перевірки. А у вас хист бачити це все опоряджене гвинтами, дротиками й лінзами, поки я мислю в абстрактних символах.

— А от я нізащо не зміг би спочатку уявляти собі все це абстрактно, тоне Таддео.

— З нас би вийшла непогана команда, брате. Шкода, що ви не наш співробітник в колегіумі. Може, хоча би на якийсь короткий час склали нам компанію? Чи міг би абат відпустити вас?

— Навіть не насмілюся гадати, — пробурмотів винахідник, якому раптом стало не по собі.

Тон Таддео звернувся до решти:

— Я чував вираз «браття у відрядженні». Це правда, що деяким вашим товаришам дозволено тимчасово працювати деінде?

— Мало кому насправді, тоне Таддео, — подав голос молодий священик.

— Раніше орден постачав писарів, діловодів та секретарів білому духовенству, королівським та церковним судам. Але це було в часи найтяжчих злигоднів та вбогості абатства. Завдяки браттям у відрядженні ми тут не вмирали з голоду. Більше потреби в цьому немає, тому так чинять рідко. Звісно, кілька наших братів зараз навчаються в Новому Римі, однак...

— Ось воно! — раптом з ентузіазмом проказав тон. — Брате, ми дамо вам стипендію в колегіумі. Я вже говорив із абатом, і...

— Так? — спитав молодий священик.

— Хоч ми й не дійшли згоди в деяких питаннях, я можу зрозуміти його погляди. Я гадаю, що обмін учнями міг би покращити відносини. Звичайно ж, він передбачатиме платню, і я певен, що абат знайшов би цим грошам гідне застосування.

Брат Корнгур похилив голову, але нічого не сказав.

— Нумо ж! — розсміявся вчений. — Не схоже, щоби ви зраділи цьому запрошенню, брате.

— Мені це, безперечно, дуже лестить. Та не мені вирішувати.

— Що ж, усе розумію. Та я навіть не помислив би просити про таке вашого абата, якби ця ідея викликала у вас неприйняття.

Брат Корнгур вагався.

— Моє покликання — це Релігія, — нарешті промовив він. — Тобто життя в молитві. Тому нашу роботу ми також уявляємо своєрідною молитвою. Але це... — він махнув рукою на динамо, — мені більше скидається на якусь гру. Та якби дом Пауло вирішив мене послати...

— То неохоче прийняли би запрошення, — кисло промовив учений. — Я впевнений, що міг би домовитися щонайменше про сотню ганеґанів золотом щороку від колегіуму вашому абатству, якби ви погодилися приєднатися до нашого товариства. Я... — Він зробив паузу, аби подивитися на вирази навколишніх облич. — Пробачте, я щось не так сказав?

Спинившись на півдорозі на сходах, що вели у підвал, стояв абат, роздивляючись групу внизу. Кілька завмерлих облич повернулися до нього. За кілька секунд тон Таддео і сам помітив присутність настоятеля та люб’язно йому кивнув.

— А ми щойно вас тут згадували, панотче, — привітався він. — Якщо ви чули, то мені, мабуть, треба все пояснити...

Дом Пауло похитав головою:

— Не потрібно.

— Але я хотів би обговорити...

— Це може зачекати? Я трохи кваплюся.

— Звісно, — погодився вчений.

— Незабаром повернуся. — Він знову піднявся сходами. Отець Ґолт уже чекав на нього в дворі.

— Вони вже знають, домне? — похмуро спитав пріор.

— Я не питав, але впевнений, що ні, — відповів дом Пауло. — Теревенять там про різні дурниці. Обговорюють, як забрати брата К. зі собою у Тексаркану.

— Значить, точно не чули.

— Так. І де він зараз?

— У гостьовому будинку, домне. З ним лікар. У нього пропасниця.

— Скільки братів знає, що він тут?

— Четверо, мабуть. Ми якраз співали нону, коли він підійшов до воріт.

— Накажи тим чотирьом мовчати. Потім спустишся у підвал. Будь люб’язний, простеж, щоби вони не дізналися.

— Але, може, все-таки варто перед від’їздом повідомити їх, домне?

— Звичайно. Проте їх потрібно спочатку підготувати. Ти ж знаєш, що їх це не спинить, і вони все одно повернуться назад. Тому маємо хоча би мінімізувати їхнє спантеличення. Зачекаємо до останньої хвилини. Взяв із собою?

— Ні, всі папери в гостьовому будинку.

— Піду до нього. А ти попередь братів і йди до наших гостей.

— Так, домне.

Абат рушив до гостьового будинку. На вході його зустрів брат Фармаколог.

— Брате, він житиме?

— Не знаю, домне. Сліди мордувань, недоїдання, відсутність даху над головою, гарячка... воля Божа... — він знизав плечима.

— Можна з ним поговорити?

— Я впевнений, що це вже не має ніякого значення. Він марить.

Абат зайшов до кімнати і тихо зачинив за собою двері.

— Брате Кларе?

— Тільки не знову, — зітхнув на ліжку чоловік. — Заради Бога, тільки не знову... Я вже розповів усе, що знаю. Я його зрадив. Просто залиште мене... як є.

Дом Пауло із жалем подивився на секретаря Маркуса Аполло. Він перевів погляд на руки писаря. На місці нігтів зяяли гнійні рани.

Настоятель здригнувся і ступнув до невеличкого столика край ліжка. Поміж паперів та особистих речей він одразу знайшов грубо віддрукований документ, який біженець зі сходу приніс із собою:

МЕР ГАННЕҐАН, із ласки Божої Суверен Тексаркани, Імператор Ларедо, Оборонець Віри, Доктор Права, Вождь кочових кланів та Зверхник Вакеро Рівнин, УСІМ ЄПИСКОПАМ, СВЯЩЕНИКАМ і ПРЕЛАТАМ Церкви в наших законних володіннях переказує вітання і ЗАСТЕРЕЖЕННЯ, оскільки цей документ є ЗАКОН і т. д. і т. п.

(1) З огляду на те, що такий собі іноплемінний правитель, котрий зве себе Бенедиктом XXII, єпископом Нового Риму, наважившись нелегально утвердити свою владу над духовенством, посмів спочатку накласти інтердикт на Тексарканську церкву, а потому призупинити його дію, спричинивши тим самим значне непорозуміння й духовне забуття серед вірян, Ми, єдиний законний зверхник Церкви у своїх володіннях, діючи у згоді з радою єпископів та духовенства, цим оголошуємо нашим щирим підданцям, що названий вище правитель і єпископ Бенедикт XXII — єретик, святокупець, убивця, мужоложець та безбожник, не гідний визнання Святою Церквою у землях нашого королівства, імперії та протекторату. І той, хто служить йому, не служить Нам.

(2) Відтак нехай буде всім відомо, що обидві булли (інтердикт і його призупинення) з цього моменту вважаються АНУЛЬОВАНИМИ, СКАСОВАНИМИ, ТАКИМИ, ЩО ВТРАТИЛИ ЗАКОННУ СИЛУ І НЕ МАЮТЬ ЖОДНИХ НАСЛІДКІВ, позаяк від початку були нечинними...

Решту тексту дом Пауло проглянув по діагоналі. Вчитуватися далі сенсу не було. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ мера Ганнеґана передбачало патентування тексарканського духовенства і забороняло відправу Таїнств непатентованими особами під загрозою кари, а передумовою патентування та визнання вважалася присяга про вірнопідданість Меру. Підписано папір було не тільки знаком самого Мера, а й кількома «єпископами», чиї імена нічого не говорили абату.

Він жбурнув документ назад на стіл і сів край ліжка. Біженець важко дихав, прикипівши поглядом до стелі.

— Брате Кларе, — лагідно гукнув він. — Брате...

Тим часом у підвалі очі вченого палахкотіли надмірним вогнем дослідника, котрий вторгається в чужу йому царину іншого фахівця заради розв’язання загальних суперечностей науки.

— Так, насправді ж, воно вірно! — відповів він на запитання новіція. — Я таки знайшов тут одне джерело, що могло би зацікавити тона Мато. Безперечно, я не історик, але...

— Тона Мато? Чи не він намагається, е-е, внести корективи в «Буття»? — скривився отець Ґолт.

— Так, він... — учений раптом замовк і перелякано подивився на Ґолта.

— Усе гаразд, — захіхікав священик. — Багато хто з нас вважає, що книга «Буття» — це радше алегорія. То що ви з’ясували?

— Ми знайшли один фрагмент із часів до Потопу, де міститься натяк на досить-таки революційну концепцію. Наскільки я розумію, йдеться про те, що Людину було створено незадовго до падіння останньої цивілізації.

— Що-о-о? А звідки ж тоді взялася цивілізація?

— Не від людства. Її породила попередня раса, що на момент Diluvium Ignis^[166] уже вимерла.

— Але ж Святе Письмо сягає багатьох тисяч років до Diluvium!

Тон Таддео зберігав багатозначну мовчанку.

— То ви вважаєте, — раптом аж засумував Ґолт, — що ми не нащадки Адама? Не маємо відношення до історичного людства?

— Заждіть! Я тільки озвучив здогад, що допотопна раса, яка називала себе Людиною, незадовго до падіння цивілізації успішно створила пращурів сучасного людства «на свій образ», як вид для прислужування собі.

— Але ж навіть якщо повністю відкидати Об’явлення, лишається іще здоровий глузд, і ускладнення, які породжує таке припущення, цілковито не потрібні! — поскаржився Ґолт.

Сходами тихенько спускався абат. Він спинився на нижній приступці і, не ймучи віри своїм вухам, продовжив вслухатися.

— Справді, в декого може скластися така думка, — не погодився тон Таддео, — поки не замислюєшся над тим, скільки чинників тут задіяно. Вам же відомі легенди часів Спрощення. Здається, всі вони набувають вагомішого значення, якщо розглядати Спрощення як повстання створеного для прислужування виду проти своїх творців — принаймні на це натякає джерело. Також це би пояснило те, чому сучасна людина так поступається древнім, чому з вимиранням виду хазяїв наші попередники скотилися до варварства, чому...

— Хай Бог милує! — вигукнув дом Пауло, наближаючись до ніші. — Змилуйся, Господи, бо не відаємо, що накоїли.

— Я мав би здогадатися, — пробурмотів учений.

Старий священик насувався на свого гостя, немовби Немесіда^[167].

— Отже, ми всього-на-всього істоти, створені іншими істотами? Так, пане Філософе? Плоди менших богів, а не Бога? А тому, зрозуміло, далекі від досконалості. Хоча в тому немає нашої провини.

— Це тільки припущення, але воно багато чого пояснило би, — сухо відповів учений, не збираючись відступати.

— І простило би, правда? Адже тоді повстання Людини проти своїх творців, безсумнівно, було виправданим тирановбивством безмежно лихих Адамових синів.

— Я цього не говорив...

— Покажіть мені, пане Філософе, цей дивовижний фрагмент!

Тон Таддео заквапився погортати свої записи. Світло замерехтіло, оскільки новіції за млинком напружено вслухалися в розмову. Невеличка аудиторія дослідника перебувала в шоковому стані, аж поки бурхлива поява абата не розбила німий відчай слухачів. Ченці перешіптувалися між собою; дехто навіть наважився засміятися.

— Ось воно, — заявив тон Таддео і передав кілька аркушів дому Пауло.

Абат кинув на них гнівний погляд і почав читати. Стояла ніякова тиша.

— Сподіваюся, ви натрапили на цей текст у секції загального доступу?— запитав він за кілька секунд.

— Так, але ж...

Абат і надалі читав.

— Що ж, мабуть, мені час збирати речі, — пробурмотів дослідник і знову заходився складати папери. Монахи нетерпляче переминалися з ноги на ногу, немовбито прагнули непомітно вислизнути з підвалу. Корнгур сам-один стояв замислений.

Вдоволений прочитаним, за кілька хвилин дом Пауло різко тицьнув записи пріору.

— Lege!^[168] — сухо скомандував він.

— Але що?..

— Здається, це уривок із п’єси, або діалогу^[169]. Я вже бачив його раніше. Це щось про якихось людей, котрі створили штучних людей-рабів. І невільники повстали проти своїх творців. Якби тон Таддео читав «De Inanibus»^[170] Вельмишановного Бедулла, то знав би, що там це класифіковано як «імовірна байка або алегорія». Та напевно, наш тон мало цінує думку Вельмишановного Бедулла, бо має свою власну.

— Але ж якого роду це...

— Lege!

Ґолт відійшов убік із нотатками. Пауло знову повернувся до вченого і промовив, чемно, змістовно, виразно:

— «І сотворив Бог людину на свій образ^[171]; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх...»

— Мої зауваження — це чисте припущення, — озвався тон Таддео. — Свобода розмірковувати необхідна...

— «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саду порати його й доглядати його та...»

— ...для поступу науки. І якби нас стримували сліпа довіра, нераціональна догма, навіть тоді вам би ліпше було, якби...

— «Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь: з усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не...»

— ...світ залишився темним, неосвіченим і забобонним, проти яких нібито ваш орден...

— «...їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш...»

— ...боровся. Ми ніколи б не здолали голод, недуги, дитячу смертність і не зробили світ хоч на дрібку кращим, ніж він був...

— «...I сказав змій до жінки: бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло».

— ...тисячу двісті років, якщо б відсікали можливі напрями думок і відкидали кожну ідею раз-по-раз...

— Ніколи він не був кращим і ніколи не стане кращим. Хіба що багатшим або біднішим, сумнішим, а не мудрішим — аж до найостаннішого дня.

Учений безпорадно знизав плечима.

— Бачте? Я ж знав, що образитеся, але ви заявили, що... Та який сенс? У вас же власна розповідь про це.

— «Розповідь», що я її цитував, пане Філософе, не хроніка творіння світу, а історія про спокусу, що призвела до Падіння. Невже ви не зрозуміли? «І сказав змій до жінки»...

— Так-так, але ж свобода розмірковувати необхідна...

— Ніхто й не помишляв позбавляти вас цього права. І ніхто не ображається. Та зловживати розумом заради гордині, пихи, марнославства або втечі від відповідальності... Ось це плоди з того самого дерева.

— Ви ставите під сумнів доброчесність моїх мотивів? — аж почорнів тон.

— Вряди-годи я ставлю під сумнів навіть власну честь. Я ні в чому вас не обвинувачував. Але поставте собі одне запитання: чому вам подобається відштовхуватися в стрибку свого припущення від такого непевного трампліна? Чому вам кортить ганити минуле аж до повного знелюднення минулої цивілізації? Щоби не було потреби вчитися на їхніх помилках? Чи вам осоружна слава всього лишень «повторного відкривача», а хочеться й самому побути «творцем»?

Тон прошипів якісь прокльони.

— Цей архів має належати компетентним людям, — гнівно проказав він. — Яка іронія!

Світло зашипіло й згасло. Не через механічну несправність, а тому що новіції за млинком припинили його крутити.

— Принесіть свічки! — наказав абат.

З’явилися свічки.

— Спускайся, — дом Пауло скомандував до послушника на драбині. — І забирай ту штуку з собою. Брате Корнгуре? Брате Корн...

— Домне, він тільки-но пішов до сховища.

— Ну то гукніть його. — Дом Пауло знову повернувся до вченого, передавши йому документи, які знайшов серед речей брата Кларе. — Читайте, якщо зможете розібрати букви при свічках, пане Філософе!

— Указ Мера?

— Прочитайте і зрадійте своїй омріяній свободі.

До них знову тихцем приєднався брат Корнгур. Він приніс важке розп’яття, яке висіло в арці на місці новітньої лампи. Чернець передав хрест дому Пауло.

— Звідки ви знали, що мені це знадобиться?

— Просто вирішив, що вже час, домне, — знизав плечима Корнгур.

Старий видряпався драбиною та повісив розп’яття на старому гачку.

Воно виблискувало золотом у палахкотінні свічки. Абат роззирнувся та гукнув згори до монахів:

— Нехай той, хто читає в цій ніші, від сьогодні читає тут ad Lumina Christi^[172]!

Коли він спустився, тон Таддео вже закінчував утрамбовувати останні папірці в здоровецьку скриню для подальшого сортування. Він обачно роззирнувся, але священик нічого не сказав.

— Прочитали указ?

Учений кивнув.

— Якщо так станеться, в чому я дуже сумніваюся, і ви шукатимете тут політичного притулку, то...

Тон Таддео похитав головою.

— Тоді попрошу пояснити вашу тезу про те, що наш архів потребує компетентних людей.

— Отче, я це сказав у запалі суперечки. Я забираю свої слова назад, — понурив погляд учений.

— Але ж думки ви не змінили. Ви постійно її дотримувалися.

Тон не став заперечувати.

— Значить, марно повторювати клопотання про те, щоби коли старшина радитиме вашому двоюрідному братові скористатися абатством як прекрасним військовим оплотом, то ви виступите від нашого імені. Заради його самого скажіть, що коли загроза поставала перед нашими вівтарями та Меморіалом, наші попередники не вагалися і брали до рук мечі. — Він замислився. — Ви їдете сьогодні чи завтра?

— Гадаю, сьогодні буде краще, — тихо промовив тон Таддео.

— Я накажу зібрати вам провіант. — Настоятель розвернувся було йти, але затримався і лагідно додав: — А коли повернетеся, то оголосіть повідомлення своїм товаришам.

— Звичайно. Ви його написали?

— Ні. Просто перекажіть, що ми радо чекаємо усіх, хто хотів би тут вивчати архіви, попри кепське освітлення. Особливо, тона Мато. Або тона Ессера Шона з його шістьма складниками. Мабуть, людині доводиться перебирати помилку за помилкою вручну, поки не відділить її від істини. Єдина умова — не ловитися зголодніло на наживку хиби тільки тому, що вона має приємніший смак. Сину мій, перекажіть їм ще й те, що коли настане час, а рано чи пізно він настане, і притулку потребуватимуть не тільки священики, а й філософи, перекажіть їм, що наші мури товсті.

Він кивнув і помахом голови розпустив новіціїв, а потім важко почвалав угору сходами до себе в кабінет. У нього всередині знову нуртувала Лють, і він знав, що наближається час мордування.

Nunc dimittis servum tuum, Domine... Quia viderunt oculi mei salutare...^[173]

Може, кольки цього разу минутьсябез наслідків, майже надіявся Пауло. Він хотів гукнути отця Ґолта, щоби сповідатися, але вирішив зачекати, поки гості не поїдуть геть. Він знову прикипів очима до указу.

Його агонію перервав стук у двері.

— Ви не могли би зайти пізніше?

— Боюся, пізніше ніяк не вийде, — відповів приглушений голос із коридору.

— А, тоне Таддео... то заходьте. — Дом Пауло випростався, він з усіх сил опанував біль, намагаючись не відмахнутися від нього, а просто тримати себе в руках, — ніби спілкуючись із непокірним слугою.

Учений зайшов і поклав теку з паперами на стіл абата.

— Мені здалося, буде правильно, якщо я залишу вам це, — промовив він.

— А що в нас тут?

— Креслення ваших укріплень. Ті самі, які виготовили старшини. Я вам раджу негайно їх спалити.

— Навіщо ви це зробили? — видихнув дом Пауло. — Після всіх тих слів унизу...

— Зрозумійте мене правильно, — перебив його тон Таддео. — Я би повернув їх за будь-яких обставин. Це справа честі, не кажучи вже про зловживання вашою гостинністю... але забудьте. Якби я повернув креслення раніше, старшини мали би достатньо часу та можливостей, щоби зробити їх повторно.

Абат поволі підвівся і простягнув ученому руку.

Тон Таддео вагався.

— Я не можу пообіцяти вам виступити від вашого імені...

— Мені це відомо.

— ...тому що вважаю, що ваш скарб має лишатися відкритим для всього світу.

— Він таким був, є та завжди буде.

Чоловіки щиро потисли одне одному руки, але дом Пауло розумів, що це не дорівнює перемир’ю між ними, а було просто знаком взаємоповаги. Більшого між ними, напевно, не варто й сподіватися.

Але ж навіщо це все програвати знову?

Відповідь ховалася десь поруч. Змій нікуди не дівся, він усе ще шепотів: «...знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло». Древній батько лжі вміє говорити напівправдою: як «пізнати» добро і зло, поки не скуштуєте того й іншого? Скуштуйте, і станете як Боги. Але ні безкінечна влада, ні безкінечна свобода не є запорукою того, що людина стане Богом. Адже для цього мала би бути ще й безкінечна любов.

Дом Пауло викликав молодшого священика. От-от уже час іти. Незабаром настане новий рік.

То був рік небачених злив у пустелі, після яких давно засохле зерно раптом проросло.

Того року кочовиків Рівнин уперше торкнулися сліди цивілізації, і навіть серед народу в Ларедо пішов гомін, що, може, все й міняється на краще. Рим не погоджувався.

Того року тимчасова угода між Тексарканою та Денвером була укладена й порушена. Того року Старий Юдей повернувся до свого минулого покликання Лікаря та Мандрівника; того року ченці Альбертинського ордену святого Лейбовіца поховали абата та вклонилися новому. Завтрашній день жеврів яскравими сподіваннями.

Того року зі сходу прибув правитель, аби підкорити всі землі й володіти ними. То був рік Людини.

Розділ 23

Над залитою сонцем доріжкою, котра оббігала лісисте узвишшя, стояла неприємна спека, що підсилювала спрагу Поета. Збігло трохи часу, поки він не відірвав запаморочену голову від землі і не спробував озирнутися. Сутичка закінчилася; в цілому — все затихло, якщо не рахувати кавалерійського старшини. Грифи вже кружляли над землею щораз нижче й нижче.

Кілька неживих біженців, один мертвий кінь та причавлений кавалерійський старшина при смерті. Час від часу кіннотник прокидався і слабко кричав. То він звав маму, то вимагав священика, інколи кликав свого коня. Його крик приваблював грифів і щоразу більше дошкуляв Поетові, сильно дратуючи того. Поет був не в гуморі. Він ніколи не чекав від світу, що той буде чемним або й узагалі поводитиметься розважливо, так рідко й бувало; інколи послідовність його жорстокості й тупості навіть підбадьорювала Поета. Але світ іще ніколи не стріляв з мушкета Поетові в живіт. На заохочення це анітрохи не подобало.

Ба більше, тепер навіть не годилося винуватити в тупості світ — тільки себе самого. Поет припустився жахливої помилки. Він нікого не чіпав і займався своїми справами, аж раптом помітив групу біженців, котрі вчвал неслися зі сходу до пагорбів, переслідувані по п’ятах загоном кіннотників Щоб уникнути бою, Поет заховався за якимсь чагарником, що ріс понад самим валом, котрий оперізував доріжку. Із цієї зручної позиції можна було, залишаючись непоміченим, роздивитися весь спектакль. То була не Поетова битва. Йому байдуже до політичних та релігійних уподобань як біженців так і військових кіннотників. Якщо судилося відбутися різанині, то фатум не міг знайти більш незацікавленої сторони, ніж Поет. То звідки ж узявся цей сліпий порив?

А порив кинув його скакнути з валу на старшину кавалеристів просто в його сідлі і тричі вдарити кинджалом, перш ніж вони обоє повалилися на землю. Поет не розумів, навіщо це втнув, адже нічого не домігся. Підлеглі командира верхівців поцілили в нього, коли він підводився на ноги. Душогубство біженців тривало й далі. Всі вони поїхали геть, переслідуючи рент втікачів та лишаючи по собі мерців.

Поет відчув, як бурчить у животі, котрий марно намагався перетравити рушничну кулю. Урешті-решт він вирішив, що зробив свій безглуздий вчинок через ту тупу шаблю. Якби старшина просто перерубав жінку в сідлі одним ударом та поїхав собі далі, Поет би знехтував його діянням. Та коли він рубав і рубав...

Він більше не хотів про це думати. Він думав про воду.

— О, Боже, о, Боже... — і далі скаржився старшина.

— Наступного разу погостриш своє столове начиння, — прохрипів Поет.

Але наступного разу не буде.

Поет не пригадував, щоби раніше боявся смерті, та він часто підозрював Провидіння в тому, що воно готує для нього найгірше, коли настане відповідний час і мова зайде про спосіб умерти. Заповідалося на те, що він повільно згниє, ароматизуючи довкілля не дуже приємним запахом. Поетична інтуїція застерігала його, що в такому разі він безперечно упокоїться в статусі розбухлого лепрозного кавалка, котрий легкодухо каятиметься, але так і не розкається. Однак він і гадки не мав, що кінець прийде так грубо й несподівано, як ось ця куля в животі, за цілковитої відсутності глядачів поблизу, які могли би вислухати його передсмертні в’їдливі слова. Остання річ, що почули Поетові вбивці, було «Ух!» — ось його заповіт нащадкам «Ух!» — оце спадщина для тебе, домнісиме.

— Отче? Отче? — стогнав старшина.

З якусь мить Поет зібрався з духом і знову підняв голову, прокліпав болото з ока та поглянув на солдата. Він був певен, що це той самий, кого нещодавно звалив, хоча він тепер і крейдово-зеленішого кольору з лиця. Оце мекання, яким він закликав священика, почало вже дратувати Поета. Серед убитих лежало щонайменше троє духовних осіб, та старшина більше не перебирав конфесійними розбіжностями. То, може, і я згоджуся, подумалося Поетові.

Він почав поволі підповзати до кіннотника. Старшина побачив його наближення і схопився за пістоль. Поет зупинився — він не чекав, що його впізнають, і вирішив перекотитися за прикриття. В його напрямку тремтіло дуло. Він повагався трохи і вирішив, що повзтиме далі. Старшина потягнув за спусковий гачок. Постріл схибив на багато кроків. Не щастить, то не щастить!

Старшина намагався перезарядити зброю, коли Поет забрав у нього пістоля з рук. Солдат, здається, марив і пробував перехреститися.

— Давай, — прохарчав Поет, відшукавши кинджал.

— Пробачте мені, отче, бо я вчинив гріх...

— Ego te absolvo^[174], синку, — промовив Поет і вгородив йому кинджала в горло.

Трохи згодом знайшлася фляга вбитого, і чоловік трошки з неї відпив. На сонці вода нагрілася, але попри те видалася йому неймовірно смачною. Він умостив голову на круп старшинського коня і став чекати, поки тінь пагорба набіжить на дорогу. Господи Ісусе, як же боляче! Останню частину буде пояснити не так уже й легко, подумалося йому; ще й без ока. Якщо взагалі є потреба щось пояснювати. Поет поглянув на мертвого кіннотника.

— Смалить наче в пеклі, еге ж? — прошипів він із хрипом.

Нічого змістовного солдат не відповів. Поет іще трохи відсьорбнув з фляги, потім іще. Раптом зі страшенним болем забурчав живіт. Якусь мить довелося перетерпіти.

Над своїм обідом походжали, чепурилися та сперечалися бундючні грифи; харч іще був не готовий належним чином. Кілька днів вони чекали на вовків. Вистачить на всіх. Останнім вони з’їли Поета.

Як і завжди, дикі чорні падложери з небес у сезон відклали яйця та з любов’ю годували пташенят. Вони високо ширяли над преріями, горами та рівнинами, шукаючи своєї пайки, яку їм виділяло життя та яка їм судилася відповідно до природного плану. Самими тільки логічними доказами філософи довели, що Верховний Cathartes aura regnans^[175] створив світ винятково для грифів. І чимало сторіч птахи вшановували його своїм здоровим апетитом.

Так за багатьма поколіннями темряви настали покоління світла. І назвали той рік роком Господа Бога нашого 3481-м — з Його ласки — роком миру.

Fiat Voluntas Tua^[176]

Розділ 24

Того століття знову літали космічні кораблі, а їхні екіпажі складалися з двоногих кудлатих непорозумінь, що плекали волосяні зарості у найнеймовірніших анатомічних ділянках. Створіння були напрочуд балакучі, їхня раса здатна була милуватися своїм образом у дзеркалі і водночас різати собі горло перед вівтарем якогось племінного божка, скажімо, на ймення Щоденне Гоління. Це був біологічний вид, котрий не забував періодично йменувати себе натхненними божественними майстрами, але якійсь розумній істоті з Арктура^[177] ці створіння здалися би насамперед расою пристрасних балакунів за обідом.

Беззаперечно, що їм судилося — так вони відчували, і не вперше — підкорити інші світи^[178]. І якщо потрібно, не один раз. Ну, і звісно ж, компонувати промови про свої завоювання. Але, безумовно, неминуче й те, що в нових світах раса знову стане вразлива перед старими недугами, що й на Землі, в літанії життя й особливій літургії Людини: Версикулах Адама, на які лунає одповідь Розіпнутих^[179].

Ми — століття.

Ми — еники, ми — беники,

І ми от-от обсмокчемо, наскільки вам личитиме зостатися без голови.

Пані й панове, ми ваші співучі сміттярі і маршуємо в ногу за вами, співаємо дивні (на чийсь розсуд) рядки.

Р-р-раз два тр-р-р чтр-р-ри!

Ліва!

Ліва!

Він добру жінку мав, але

Ліва!

Ліва!

Ліва!

Напра-во!

Ліва!

Wir, як казали в давній країні, marschieren weiter wenn ailes in Scherben fàllt^[180].

У нас ваші еоліти, ваші мезоліти, ваші неоліти^[181]. У нас ваші Вавилони й Помпеї, ваші Цезарі та хромовані (нафаршировані життєво важливими компонентами) артефакти.

У нас ваші закривавлені томагавки та ваші Хіросими. Ми крокуємо попри Пекло, ми...

Атрофія, Ентропія і Proteus vulgaris^[182],

які розповідають сороміцькі жарти про дівчину з ферми на ймення Єва,

і комівояжер, котрий наречений Люцифером.

Ми ховаємо ваших мертвих і їхні репутації.

Ми ховаємо вас. Ми — століття.

Ми народжуємося, ми хапаємо ротом вітер, верещимо від ляску акушера, мужніємо, трошки смакуємо божественного, страждаємо, народжуємо, борсаємось і поступаємося.

(Упокоєні, тихо прямуйте, будь ласка, до чорного виходу.)

Генерація, регенерація, знову і знову, ніби під час обряду із закривавленими ризами та пошматованими цвяхами руками, діти Мерліна, котрі женуться за променем світла. А ще — діти Єви, які вічно розбудовують Едемський сад і, нестямні, в берсерковім шалі^[183] топчуть усе ногами, бо знають, що вийшов не такий. (Ах! Ах! Ах! — верещить ідіот у безумному болю серед руїн. Та хутчіше! Нехай усе заллє хор, який співатиме «Алілуя» на дев’яносто децибелів.)

Отже, прослухайте останню Кантику братів Ордену Лейбовіца, як її заспівали в сторіччі, що поглинуло його ім’я:

Ꝟ: Упав Люцифер

Ꞧ: Κυριε, ελεησου.

Ꝟ: Упав Люцифер

Ꞧ: Χριστε, ελεησου.

Ꝟ: Упав Люцифер

Ꞧ: Κυριε, ελεησου, ελεησου ημας.^[184]

УПАВ ЛЮЦИФЕР — це кодові слова. Вони електрично зблискували над материком, проносилися пошепки в конференц-залах, циркулювали у вигляді шелестких службових записок зі штампами SUPREME SECRETISSIMO^[185], і розважливо оминали пресу. Ці слова здіймалися загрозливим припливом, заховані греблею офіційної секретності, дірки в якій затикали своїми пухкими пальчиками голландські хлопчики-бюрократи^[186], котрим при цьому ще й доводилося ухилятися від реплік журналістів, що летіли в них огненними плювками.

Перший репортер: Ваша честь, чи можете ви прокоментувати заяву Сіра Ріше тона Беркера про те, що рівень радіації на Північно-Західному узбережжі перевищує норму в десять разів?

Міністр оборони: Я не бачив цієї заяви.

Перший репортер: Якщо вона відповідає дійсності, то хто може бути відповідальним за такий рівень?

Міністр оборони: Можна тільки припускати. Хтозна, може, Сір Ріше відкрив багаті поклади урану. Ні, викресліть це зі стенограми. Коментарів не буде.

Другий репортер: Ваша честь, на вашу думку, Сір Ріше — компетентний і відповідальний науковець?

Міністр оборони: Він ніколи не працював у нашому міністерстві.

Другий репортер: Ви уникаєте прямої відповіді.

Міністр оборони: Невже? Ми ніколи його не наймали, тому я не можу знати, наскільки він компетентний і відповідальний. Сам я не науковець.

Репортерка: Це правда, що десь над Тихим океаном нещодавно відбувся ядерний вибух?

Міністр оборони: Пані має знати, що згідно із сучасним міжнародним правом будь-які випробування ядерної зброї — особливо тяжкий злочин й акт агресії. Ми не перебуваємо в стані війни. Я дав відповідь на ваше запитання?

Репортерка: Ні, Ваша честь, не дали. Я не питала, чи відбулися випробування. Я спитала, чи був вибух.

Міністр оборони: Ми нічого не підривали. Якщо підривали вони, то невже ви вважаєте, що їхній уряд нас про це інформуватиме?

(Ввічливий сміх.)

Репортерка: Це не відповідь на моє запитання...

Перший репортер: Ваша честь, делегат Джеруліан обвинуватив Азійську коаліцію в тому, що вони монтують водневі озброєння у глибокому космосі. За його словами, нашій Виконавчій раді цей факт відомий, але ні до яких дій вона не вдається. Це правда?

Міністр оборони: Так, я вважаю правдою, що на шпальтах «Трибуни опозиції» озвучені якісь сміховинні обвинувачення.

Перший репортер: Сміховинні? Тому що інша сторона не монтує пускові установки «космос — земля»? Чи тому що насправді ми все ж таки вдаємося до якихось дій?

Міністр оборони: Сміховинні в обох аспектах. І попри те я хотів би зауважити, що згідно із договором, виробництво ядерної зброї заборонене від часу її повторного винайдення. Заборонене повсюди — як на Землі, так і за її межами.

Другий репортер: Але ж ні один договір не забороняє розміщення ядерного палива на орбіті, правда?

Міністр оборони: Звичайно, ні. Всі космічні апарати використовують атомну тягу. Їх потрібно заправляти ядерним паливом.

Другий репортер: Так само, як не існує й договору, що обмежував би розташування на орбіті інших матеріалів, що можуть бути використані для виготовлення ядерної зброї?

Міністр оборони (роздратовано): Наскільки мені відомо, їх розташування за межами нашої атмосфери не заборонене жодним договором чи нормативно-правовим актом парламенту. Якщо я не помиляюся, в космосі повно різних штук, таких як Місяць та астероїди, що й самі зроблені не із зеленого сиру.

Репортерка: Ваша честь натякає, що ядерну зброю можна зібрати і без використання земної сировини?

Міністр оборони: Ні, я ні на що не натякаю. Звісно, теоретично це можливо. Адже, як я сказав, жоден договір чи закон не забороняє розташовувати на орбіті будь-яку специфічну сировину — заборона стосується тільки ядерної зброї.

Репортерка: Якщо на Сході нещодавно провели випробувальний пуск, то як ви гадаєте, що з цього вірогідніше — підземний вибух, що вийшов на поверхню, чи ракетний пуск із космосу із дефектною боєголовкою?

Міністр оборони: Пані, у вашому питанні так багато гіпотез, що я мушу сказати: без коментарів.

Репортерка: Я всього-на-всього вторую Сіру Ріше та делегату Джеруліану.

Міністр оборони: Вони мають право фантазувати скільки завгодно. Я — ні.

Другий репортер: Боюся, ви неправильно потрактуєте моє запитання, але все ж таки: Ваша честь, що ви думаєте про погоду?

Міністр оборони: У Тексаркані досить тепло, правда ж? Наскільки я розумію, на Південному Заході лютують піщані бурі. Деякі можуть дістати навіть до нас.

Репортерка: Лорде Раґелю, вам близькі почуття матерів?

Міністр оборони: Абсолютно ні, мадам. Вони справляють згубний вплив на молодь, особливо юних новобранців. У Збройних силах служили би набагато кращі солдати, якби наших вояк не попсували почуття матерів.

Репортерка: Ці ваші слова можна зацитувати?

Міністр оборони: Безперечно, мадам. Але тільки в некролозі — не раніше.

Репортерка: Дякую. Я завчасно приготую чернетку.

Як і всі абати до нього, дом Джетра Церкі за своєю природою не міг похвалитися надмірною споглядальністю, хоча в ролі духовного провідника своєї громади він і дав обітницю сприяти деяким аспектам споглядального життя серед цієї пастви, а з огляду на власне чернецтво мав би намагатися культивувати відповідну вдачу в собі самому. Дом Церкі не мав особливого успіху в жодній із ролей. Його природа штовхала до активної діяльності навіть у думках; його розум відмовлявся зберігати спокій та споглядати. Саме непосидючість і зробила його абатом цієї пастви; завдяки їй він подекуди був зухвалішим та успішнішим у своєму керівництві, ніж деякі з його попередників. Але ж та сама непосидючість вела до зобов’язань чи навіть пороків.

У глибині душі Церкі майже ніколи не забував про свою схильність до поквапливих та імпульсивних дій, коли він наражався на незборимих зміїв. І от тепер це знання перебралося з глибин душі до вершечків свідомості. На жаль, ретроспективно. І змій уже покусав святого Юрія.

Змієм був електронний на вдачу Скажений Самописець, чия зловмисна плюгавість займала кілька кубічних одиниць порожнього простору під стіною і третину місця на абатовій стільниці. На причандалі знову блимали вогники. Він тулив де не треба великі букви, ліпив, де заманеться пунктуаційні знаки та переставляв слова місцями. Якусь мить тому він вчинив lèse-majesté на особу суверенного абата^[187], котрий, викликавши ремонтника ЕОМ та прочекавши його три дні, наважився власноруч полагодити стенографіста-скаженця. І тепер підлогу в кабінеті засмічували папірці з видрукованим текстом. Зазвичай на них красувався ось такий машинопис:

ТеСт Тест тЕст? ТЕСТування тестування? ПроКЛяття? Ці велИкі букВИ нАче покАзилИСя№ неВже ПриЙШов чаС пОЛаматись усім хОРОшим залам’ятО Був аЧаМ щоб ДошКулиТИ букЛЕГерам? Дідько; моЖЕ ЛАтиною краЩе№ пеРеКлАдай; nECCesse Est epistULam sacri coLLegio mlttendAm esse statim dictem?^[188] Що в дідька робиться З ЦИМ клятИМ АГрегатом№

Церкі сів на підлогу посеред макулатури і спробував позбутися несвідомого тремтіння руки, масажуючи її. Правицю трохи вжалило струмом, поки він длубався в нутрощах самописця. Посмикування м’язів йому нагадувало гальванічний рефлекс відірваної ноги в жаби. Оскільки він розважливо вирішив відімкнути машину від живлення, перш ніж лізти всередину, то можна лише припускати, що бузувір, який її винайшов, потурбувався про знаряддя електричної страти клієнтів навіть у знеструмленому стані. Перебираючи дротики та посмикуючи їх, абат намагався знайти ненадійні з’єднання, аж раптом на нього зазіхнув високовольтний фільтруючий конденсатор, що скористався нагодою розрядитися через посередництво ліктя Превелебного отця-абата, коли той задів ним масу. Але Церкі не міг знати, став він жертвою законів Природи, які діють стосовно фільтруючих конденсаторів, чи хитромудрої пастки, виставленої на клієнтів, щоби розохотити їх від порпання в пристрої. Хай там як, а він упав і мимохіть розвалився на підлозі. Вся його компетентність у лагодженні багатомовних транскрипторів ґрунтувалася на єдиному випадку, коли абат видобув дохлу мишу із комірок пам’яті і тим самим виправив загадкову тенденцію — схильність машини писати здвоєними складами (здвоздвоєєнинимими скласклададамими). Не знайшовши цього разу жодної миші, він міг пошукати ненадійні контакти та сподіватися, що на нього з Небес спустилася благодать, яка дозволяла зцілювати електронні пристрої. Очевидно, абат помилявся.

— Брате Патріку! — гукнув він у приймальню і втомлено зіпнувся на ноги. — Агов, брате Пате! — повторно закричав Церкі.

Незабаром двері відчинилися, і в кімнату прочвалав секретар, поглянув на відчинені шухлядки в стіні із лабіринтом комп’ютерної проводки в них, озирнув встелену папером підлогу та спробував оцінити вираз обличчя духовного провідника.

— Ще раз набрати службу ремонту, отче-абате?

— Не мороч голову, — пробурчав Церкі. — Ти вже тричі їм телефонував. І вони тричі обіцяли під’їхати. Мені потрібен стенограф. Негайно! Бажано християнин. Ця річ... — він роздратовано махнув у бік Скаженого Самописця,.. — якийсь язичник або й ще гірше. Позбудься її.

— АРLAC?

— APLAC. Продай якомусь атеїсту. Ні, це недобре. Просто продай на брухт. З мене вже годі. Навіщо, скажіть мені заради Бога, абат Бумус — благословенне його ім’я — купив цей дурнуватий причандал?

— Ну, домне, говорять, ваш попередник любив різні технічні штуки, і машина дуже зручна, коли потрібно написати листа мовами, якими не володієте.

— Справді? Хочеш сказати, мала би бути зручною. Цей причандал... послухай, брате, кажуть, він здатен думати. Спершу я не повірив. Адже думка передбачає здатність до міркування, а значить — наявність душі^[189]. Та чи може «мисленнєва машина», зроблена людиною, міркувати, а отже, мати душу? Тьху! Спочатку мені це здалося напрочуд язичницьким міркуванням. Але знаєш що?

— Отче?

— Усе треба осмислювати наперед! Воно мусить думати! Слухай мене: воно розрізняє між добром та злом і зробило вибір на користь останнього. Годі хіхікати, добре? Нічого смішного я тут не бачу. Це навіть не язичницькі уявлення. Людина склала цей причандал, але не вона заклала йому здатність до розмірковування. Говорять же про рослинну душу як передумову життя, правда?^[190] Рослинну душу! І тваринну душу! Є ще людська душа, здатна до міркування; і це все, що перелічують у зв’язку з умовами втіленого життя, враховуючи, що ангели є істотами безтілесними. Але що нам відомо про повноту цього списку? Рослинна, тваринна, здатна до міркування — це все? Ось що — не все. Прямо в нас під носом. Он та річ. І вона лиха. Забери її звідси. Але спершу мені потрібно відправити радіограму в Рим.

— Мені збігати по блокнот, Превелебний отче?

— А ти говориш аллеґанською?^[191]

— Ні, не говорю.

— От і я не говорю, а кардинал Гоффстрафф не говорить південно-західною.

— Чому тоді не латиною?

— Якою саме? Мовою Вульґати чи сучасною?^[192] Своєму її варіанту я не дуже довіряю, а якби й довіряв, то не факт, що він довіряє своїй. — Абат насупився, поглянувши на корпус робота-стенографа. Разом із ним насупився брат Патрік, а потім підступив до однієї з шухляд і почав розглядати лабіринт її мікромініатюрних компонентів схеми.

— Миші немає, — запевнив його настоятель.

— А навіщо всі ці маленькі ручки?

— Не займай! — прикрикнув абат Церкі, коли його секретар поліз до ручок налаштування одного з кількох дюжин субшасі. Ці регулятори розташовувались одним комплектом в старанно зробленій квадратній рамі, з якої абат зняв кришку, на котрій пишалося спокусливе застереження: УВАГА! ЗАВОДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

— Ти ж нічого не порушив? — суворо запитав настоятель Патріка і підійшов до нього.

— Хіба що, може, ледь-ледь, але я, здається, повернув усе на своє місце.

Церкі показав йому попередження на кришці.

Патрік зойкнув, і вони обоє витріщилися на неї.

— Проблема переважно пунктуаційна, правда, Превелебний отче?

— Так, а ще хаотичні великі літери та деякі слова з орфографічними помилками.

У загадковій тиші вони роздивлялися всі ці каракулі, закарлючки, гачечки, каляки й маляки.

— Ви колись чули про Преподобного Френсіса із Юти? — врешті-решт запитав абат.

— Не пригадую цього імені, домне, а що?

— Просто я сподівався, що він саме той, хто за нас міг би зараз помолитися, хоча його, здається, так і не канонізували. Ану ж спробуймо трохи поправити ці штукенції.

— Брат Джошуа раніше був якимось інженером. Забув, яким саме. Але він літав у космос. Вони мають багато знати про комп’ютери.

— Я вже викликав його. Він боїться її торкатися. Ось, може, тут потрібно...

Патрік позадкував:

— Ви мені пробачте, владико, я...

Церкі глянув на свого перекривленого писаря:

— Маловірний! — і поліз підправити ще одне ЗАВОДСВКЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

— Здається, я щось чув за дверима.

— Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від мене...^[193] а ти ще й першим торкався цих ручок, хіба ні?

Патрік зіщулився.

— Але ж ви зняли кришку, і...

— Ніпс igitur effuge. Геть-геть, поки я ще не вирішив звернути все на тебе.

На самоті Церкі вставив вилку в гніздо, сів за стіл і, пробурмотівши молитву святому Лейбовіцу (який за останнє сторіччя набув більшої популярності як покровитель електротехніків, ніж він будь-коли мав раніше в статусі засновника Альбертинського ордену святого Лейбовіца), перемкнув вмикач. Він дослухався, чекаючи на шипіння й шелестіння, але нічого такого не почув. Тільки тихенько поклацували реле затримки і, набираючи обертів, знайомо затуркотіли синхронізатори. Абат гмикнув. Ні диму, ні запаху озону. Нарешті він розплющив очі. Навіть вогники індикаторів на панелі управління мерехтіли, як завжди. УВАГА! ЗАВОДСВКЕ РЕГУЛЮВАННЯ. Аякже!

Заохочений, він перемкнув формат на радіограма, виставив тип процесу Диктувати — Записувати і напрям перекладу на Вхід: Південно-західна, Вихід: Аллеґанська, переконався, що функція транскрипції була в положенні Вимк., натиснув кнопку мікрофона і заходився диктувати:

«Пріоритетність: терміново.

Його Високопреосвященству Сіру Еріку кардиналу Гоффстраффу, кандидату на посаду апостольського вікарія, в. о. вікарія Позазем’я, Священна конгрегація пропаганди, Ватикан, Новий Рим...

Ваша ясновельможносте!

З огляду на нещодавнє посилення міжнародної напруженості, ознаки все ближчої глобальної кризи та навіть повідомлення про таємну гонку ядерних озброєнь, ми матимемо за велику честь, якщо Ваша Ясновельможність зважить за раціональне дати нам пораду щодо поточного статусу деяких тимчасово призупинених планів. Йдеться про заходи, окреслені в посланні Motu proprio^[194], виданому щасливої пам’яті Папою Целестином Восьмим на день Божественного Зішестя на Діву Марію року Божого 3735-го, що починалося словами, — він пригальмував, аби звіритися з паперами на столі, — „Ab hac planeta nativitatis aliquos filios Ecclesiae usque adplanetas solium alienorum iam abisse et numquam redituros esse intellegimus^[195]“. Підтверджені також у рескрипті від року Божого 3749-го „Quo peregrinatur grex, pastor secure“^[196], згідно з яким було придбано один острів і, е-е, деякі транспортні засоби. Насамкінець, я посилаюся на документ „Casu belli nunc remote“^[197] останнього Папи Павла та листування між Святим Престолом і моїм попередником, внаслідок якого було видано буллу, що нею покладений на нас план „Quo peregrinatur grex, pastor secure“... переводився в стан анабіозу, але тільки до ухвали Вашої Ясновельможності. Наша готовність стосовно реалізації плану „Quoperegrinatur...“ в належному стані, тому в разі необхідності його виконання нам знадобиться не більше шести тижнів...»

Поки абат диктував, Скажений Самописець просто фіксував його голос і переводив у фонематичний код на плівці. Закінчивши говорити, він перемкнув процес на Аналіз та натиснув кнопку Обробка Тексту. Лампочка згасла — почався новий процес. Машина почала обробку.

Тим часом Церкі вивчав документи, розкладені перед ним.

Продзвенів сигнал. Лампочка знову загорілася. Машина мовчала. Кинувши нервовий погляд на УВАГА! ЗАВОДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ, абат приплющив очі і натиснув на кнопку ДРУКУВАТИ.

Клац-клац-кліп-шльоп-піп-папеті-клак-фаб-клац — пустився в речитатив автоматичний писар, видруковуючи те, що, як сподівався абат, буде текстом радіограми. Він обнадійливо дослухався до ритму клавіш. Перший клац-клац-кліп-шльоп-піп прозвучав досить авторитарно. Чоловік намагався вловити ритми аллеґанської мови у звуках друкування і з часом таки вирішив, що в торохтінні клавіш і справді бринить якась аллеґанська наспівність, перемішана з деркотінням залізяк. Він розплющив очі. В іншому краю кімнати жваво працював робот-стенографіст. Настоятель підвівся з-за столу і підійшов поглянути на його роботу. Скажений Самописець надзвичайно акуратно друкував аллеґанський відповідник такого:

— Агов, брате Пате!

Настоятель з огидою вимкнув агрегат. Святий Лейбовіц! Невже заради цього ми трудилися? Він не бачив ані найменшого покращення в порівнянні з охайно починеним гусячим пером та каламарем із фіолетовим чорнилом.

— Агов, Пате!

Із приймальні ніхто не відповідав, але за кілька секунд двері відчинив рудобородий монах, котрий, поглянувши на порозкривані шухлядки, засмічену підлогу та вираз на обличчі абата, ще й набрався нахабства при цьому всміхнутися:

— Що сталося, Magister meus? Не до вподоби наші сучасні технології?

— Ні, не дуже! — огризнувся Церкі. — Агов, Пате!

— Він вийшов, Владико.

— Брате Джошуа, ти не міг би полагодити цю машину? От чесно.

— Чесно? Ні, не міг би.

— Мені потрібно відправити радіограму.

— Мені страшенно прикро, отче-абате. Із цим також не допоможу. Вони забрали кристал і закрили флігель на замок.

— Вони?

— Внутрішні сили зональної оборони. Всі приватні передавачі наказано вимкнути.

Церкі помандрував до свого крісла і впав у нього.

— Воєнна тривога? Чому?

Джошуа знизав плечима:

— Ходять чутки про ультиматум. Більше я нічого не знаю, якщо забути про рівень радіації.

— Покази продовжують рости?

— Продовжують рости.

— Телефонуй у Спокан^[198].

Під обід знявся вітер і поніс із собою куряву. Він дмухав зі сторони меси і засипав піском невеличке місто Сантле-Бовіц. Понісся над навколишньою місциною, шумів у високій кукурудзі, що росла на поливних полях, здував пасма пороху з безплідних навколишніх гір. Квилив поміж мурами стародавнього абатства та серед алюмінієвих і скляних стін новітніх прибудов до нього. Замурзав червонястий диск сонця земляним брудом та ганяв смерчики пилу шестисмуговою автомагістраллю, яка відділяла древнє абатство від сучасних корпусів.

На другорядній дорозі, що в одному місці примикала до магістралі і вела від монастиря через приватний сектор у центр міста, старий жебрак у пов’язці на крижах зупинився, прислухаючись до вітру. Вітер доносив звуки вибухів ракетних випробувань на півдні. На полігоні з далекої протилежної сторони пустелі на цільову орбіту в космосі запускали перехоплювачі. Спираючись на патерицю, дід дивився на блідо-червоний диск сонця та бурмотів під носа:

— Знамення. Знамення.

На порослому бур’яном дворищі халупи край дороги гралася дітлашня під німим, але всевидющим наглядом скрюченої негритянки. Вона на ґанку палила люльку з якимсь зіллям і час від часу розраджувала або ганила то одного, то іншого зарюмсаного гравця, котрий приходив зі своїм позовом по її бабусин суд.

Невдовзі старого волоцюгу по той бік дороги помітив хтось із дітей, і здійнявся крик:

— Диви, диви, старий Лазар! Тьотю, скажи, це той самий, кого ’Сус Христос підняв з могили! Диви! Лазар! Лазар!

Діти обліпили поламаний паркан. Старий бродяга побурчав трохи на них та почвалав дорогою далі. Під його ногами застрибав камінчик.

— Гей, Лазаре!..

— Тьотю, скажи — що ’Сус підняв на ноги, то вже не опускається! Глянь на нього! Досі шукаєш Бозю? Тьотю, скажи...

Ще один камінчик полетів услід старому, але він не став озиратися. Баба на ґанку сонно кивнула. Діти повернулися до своїх забав. Піщана буря посилилася.

Через магістраль від стародавнього абатства на даху однієї з новітніх споруд із алюмінію та скла чернець під час бурі відбирав зразки. При цьому він користувався відсмоктувачем, який глитав куряву і втягував відфільтрований вітер у компресор поверхом нижче. Монах уже був немолодий, але й середнього віку також іще не досяг. Коротка руда борода, ніби наелектризована, щетинилася та ловила павутиння і пісок, що пролітали повз; вряди-годи чоловік роздратовано її чухав, а одного разу навіть устромив у шланг відсмоктувача. Результат змусив його вибухово забурмотіти, а потім перехреститися.

Двигун компресора закашлявся й заглухнув. Чернець вимкнув відсмоктувач, відкрутив шланг і потягнув за собою пристрій через увесь дах до ліфта. По кутках кабіни намело гірки піску. Чоловік зачинив за собою дверцята і натиснув кнопку «Вниз».

У лабораторії найвищого поверху він зиркнув на індикатор компресора, де світилося Макс. Норма, зняв рясу, витрусив із неї пил, повішав на кілочок і пройшовся по ній відсмоктувачем. Потім він рушив до глибокої ємності з тонколистової сталі в далекому кінці лабораторії. Монах увімкнув холодну воду і дозволив їй набратися до мітки «200 глеків». Чоловік пірнув головою під воду і вимив болото з бороди й волосся. Крижана температура приємно холодила. Відпльовуючись та струшуючи краплі, він зиркнув на вхід у лабораторію. Навряд чи варто було зараз чекати будь-яких відвідувачів. А тому він зняв спіднє, заліз у цистерну і, здригнувшись та зітхнувши, відкинувся назад.

Раптом відчинилися двері, всередину ввійшла сестра Гелена з тацею нового, щойно з розпечатаного ящика, лабораторного посуду. Приголомшений, чернець аж підстрибнув на ноги.

— Брате Джошуа! — заверещала сестра, і десь із півдюжини мензурок розлетілися по підлозі на друзки.

Монах упав назад, розплескавши воду по всій кімнаті. Сестра Гелена захіхікала, чхнула, писнула, покинула тацю на робочому столі і втекла. Джошуа вистрибнув із цистерни і накинув рясу, навіть не потурбувавшись про рушник або спіднє. Діставшись до дверей, він зрозумів, що сестра Гелена вже бігла по коридору і була на півдорозі до сестринської каплиці, яка височіла неподалік на бічній доріжці. Червоний від сорому, він поквапився назад, щоби закінчити з роботою.

Монах випорожнив відсмоктувач і поклав зразок пилу у флакончик. Переніс його на лабораторний стіл, увімкнув навушники і підніс посудину на визначену відстань до детектора радіаційного лічильника, звіряючись із годинником та прислухаючись.

Лічильник було вмонтовано в компресор. Чоловік замкнув контакт, підписаний Перезапуск. Реєстратор з десятковими показниками обнулився і розпочав новий підрахунок. За хвилину чернець зупинив його і записав результати на тильній стороні долоні. Повітря стиснене, відфільтроване, але був натяк на дещо іще.

На обід лабораторія замикалася. Монах спустився в кабінет на суміжному поверсі, заніс покази в таблицю на стіні, провів поглядом криву росту, сів за стіл і клацнув вмикачем відеозв’язку. Номер він набирав наосліп, не зводячи погляду зі зрадливого графіка. Блимнув екран, пілікнув телефон, і камера сфокусувалася на порожньому стільці за письмовим столом. За кілька секунд на нього зіслизнув чоловік та прикипів поглядом до об’єктива.

— Абат Церкі слухає, — пробурмотів настоятель. — А... брате Джошуа. Саме збирався тобі телефонувати. Ти приймав ванну?

— Так, владико абате.

— Хоч би зашарівся про людське око!

— Шаріюся.

— Ну, на екрані все одно не помітно. Послухай. По цей бік магістралі біля воріт стоїть знак. Ти ж не міг його не помічати, правда? «Жінки, стережіться. Заходьте, тільки якщо...» і так далі. Помічав?

— Звісно, владико.

— То приймай ванни по цей бік від знака.

— Звичайно.

— Побільше смиренності. Ти образив скромність сестри. Про те, що у тебе її немає, я вже знаю. Слухай, ти, мабуть, не здатний навіть пройти мимо водосховища, аби не шубовснути в нього і не покупатися в чім мати народила.

— Хто вам таке сказав, владико? Ну, тобто... я просто ходив убрід...

— Та-а-ак. Гаразд. Облишмо. Навіщо телефонуєш?

— Ви хотіли, щоб я набрав Спокан.

— А, так. Зв’язався?

— Так. — Чернець закусив клаптик пересохлої шкіри на обвітрених губах та ніяково змовк. — Я говорив з отцем Леоне. Вони також помітили.

— Підвищення рівня радіації?

— Це ще не все. — Він знову завагався. Йому геть не хотілося говорити Адже повідомити про факт — значить надати йому повнішого визнання.

— Ну?

— Це пов’язано зі сейсмічною активністю кілька днів тому. Перенеслося верховими вітрами з того напряму. Беручи до уваги всі чинники, складається враження, що йдеться про радіаційне забруднення на низькій висоті внаслідок підриву приблизно мегатонного заряду.

— Фух! — Церкі зітхнув і затулив очі рукою. — Luciferum misse mihi dicis?^[199]

— Так, домне, боюся, що це зброя.

— Може, промислова аварія?

— Ні.

— Але ж якби спалахнула війна, то ми би знали. Незаконні випробування? Проте і їх не може бути. Якби їх хотіли провести, то вчинили б це на протилежній стороні Місяця, або ще краще — на Марсі. І ніхто би навіть не дізнався.

Джошуа кивнув.

— Що нам залишається? — правив далі абат. — Демонстрація? Погроза? Попереджувальний пуск? Останнє попередження?

— У мене немає інших тлумачень...

— Це пояснює, чому оголосили воєнну тривогу. Але ж усе одно в новинах нічого не розказують. Самі лише чутки й відмови коментувати будь-що. Ну, і мертва тиша в Азії.

— Але ж пуск мали зафіксувати супутники спостереження. Хіба що... не хочеться навіть припускати таке... хтось виявив спосіб стріляти по землі із космосу в обхід супутників, і виявити ракету неможливо, поки вона не вразить ціль.

— А таке може бути?

— Були такі розмови, отче-абате.

— Уряд в курсі. Уряд повинен бути в курсі. Дехто знає. І попри те — до нас нічого не доходить. Нас захищають від істерики. Так вони це називають! Маніяки! П’ятдесят років світ перебуває в стані постійної кризи. П’ятдесят? Та що ж я кажу! Ця криза не припиняється від самого початку. А вже минуло півстоліття, як вона стала нестерпною. І чому, на Бога, питаю я вас? Що є тим фундаментальним подразником? Звідки взялося напруження? Політична філософія не така? Економіка? Демографічний тиск? Культурні та конфесійні розбіжності? Спитай у десятка експертів, і отримаєш десяток відповідей. Знову Люцифер. Брате, невже божевілля в нашого виду вроджене? Якщо ми народилися божевільними, то як можна сподіватися на Небеса? Тільки Вірою? А взагалі вона є? Хай Бог пробачить мені, я не хотів цього сказати... Послухай, Джошуа...

— Владико?

— Щойно позачиняєш усе в майстерні, повертайся сюди... Та радіограма... Довелося відправити брата Патріка в місто, аби її переклали і відправили звичайним дротовим зв’язком. Ти мені потрібен, коли пришлють відповідь Ти знаєш, про що йдеться?

Брат Джошуа похитав головою.

— Quo peregrinatur grex.

Монах повільно пополотнів.

— Запуск у дію, домне?

— Я просто намагаюся дізнатися статус плану. Нікому про це не кажи Звісно, тебе він зачепить. Приходь, коли закінчиш.

— Звичайно.

— Chris’tecum.

— Cum spiri’tuo^[200].

Контур розімкнувся. Екран погас. У кімнаті було тепло, але Джошуа тремтів. Він визирнув у вікно, де передчасно сутеніло через піщану бурю Далі протипилового загородження понад магістраллю, котрою, розплившись огнями в імлі, сунула валка вантажівок із ввімкнутими фарами, нічого не було видно. Через якусь мить він збагнув, що біля воріт, які вели з під’їзної дороги на автостраду, хтось стоїть. Обрис постаті можна було ледве розгледіти тільки тоді, коли повз неї у сяйві фар проносилися автомобілі. Джошуа знову здригнувся.

Фігура, безперечно, належала пані Ґральс. Він упізнав її по формі каптура на лівому плечі, а ще — по своєрідних рухах голови. Чернець засмикнув штори на вікні й увімкнув світло. Його не лякала потворність старої пані. Світ бачив і не таке, що стосується генетичних вад і генетичних розіграшів. У нього самого на лівій руці досі виднівся шрам від ампутованого ще в ранньому дитинстві шостого пальця. Однак тієї миті про спадок Diluvium Ignis хотілося забути, а пані Ґральс була його яскраво вираженою спадкоємицею.

На письмовому столі він навпомацки знайшов глобус і покрутив його-перед очима Джошуа пропливли Тихий океан і Східна Азія. Де? Де саме? Ніби рулетку, він розкручував кулю усе швидше, раз по раз плескаючи по ній долонею, під якою розпливлися в одній ляпці материки та океани Ваші ставки, пані та панове. Куди? Він різко загальмував глобус великим пальцем. Банк зриває Індія. Пані, забирайте. Несамовита інтуїція. Чернець знову розкрутив глобус, аж поки вісь не заторохтіла; «дні» пролітали як найкоротші миттєвості. Аж раптом Джошуа зауважив, що куля обертається в протилежному напрямку. Якби матінка Гея викидала такі піруети, то сонце сходило би на заході і сідало би на сході. І час побіг би назад? Казав же тезка мого тезки: «Сонце, спинись над Гівеоном; ти, о місяцю, в долині...»^[201] — воістину, хитрий трюк, ще й корисний в ті часи. Назад, о сонце, et tu, Luna, recedite in orbitas reversas...^[202] Він і далі крутив глобус у зворотному напрямі, так ніби сподівався, що симулякр Землі міг змусити Хроноса повернути час назад^[203]. Третина мільйона обертів — і назадповернуться дні до Diluvium Ignis. А ще краще скористатися моторчиком, і відмотати аж до початків Людини. Монах знову зупинив кулю великим пальцем. І знову ця шалена інтуїція.

Він барився в кабінеті і знову страхався походу «додому» — всього лишень на інший бік автомагістралі — в населені привидами минулого стіни, що й досі подекуди складалися з каміння, видобутого поміж бетонних руїн цивілізації, котра загинула тисячу вісімсот років тому. Перейти трасу — те саме, що перепливти еон. Тут, у корпусах з алюмінію та скла, він — технік у майстерні, де події — це явища, котрі належить спостерігати з метою дати відповідь на запитання «Як?», але не «Чому?». По цей бік дороги падіння Люцифера — всього лише висновок, видобутий із холодних цифр, цвірінькання лічильників радіації та раптового коливання стрілки сейсмографа. Та в старому абатстві він покидав бути техніком, там він — чернець Христа, буклегер і запам’ятовувач у громаді Лейбовіца. Там лунатиме запитання: «Навіщо, Господи, навіщо?» Але воно й так уже пролунало. На що абат сказав: «Приходь».

Джошуа потягнувся за своїм подорожнім клунком і вирушив на поклик начальника. Аби уникнути зустрічі з пані Ґральс, він скористався підземним переходом, адже не мав часу на приємну розмову зі старою біцефалічною пані^[204], яка торгувала помідорами.

Розділ 25

Греблю прорвало. Кількох мужніх голландських хлопчиків знесла несамовита повінь і вимила їх геть із Тексаркани в заміські резиденції. Там вони коментарів не давали. Решта залишалася на своїх місцях і вірнопіддано затикала нові пробоїни. Але всі навколо говорили про наявність деяких ізотопів у повітрі та на вулицях. Із газетних шпальт криком кричали заголовки: «УПАВ ЛЮЦИФЕР».

Міністр оборони (в бездоганному однострої та ідеальному гримі) незворушно зберігав самовладання і знову виступав перед журналістською братією; цього разу прес-конференцію транслювали по телебаченню в усій Християнській коаліції.

Репортерка: Ваша честь, ви маєте напрочуд спокійний вигляд, незважаючи на факти, перед лицем яких ми всі стали. Двічі порушувалося міжнародне право, в обох епізодах, згідно з угодою, можна говорити про акти агресії. Невже це анітрохи не бентежить воєнне відомство?

Міністр оборони: Мадам, ви всі добре знаєте, що в нас немає воєнного відомства, у нас — міністерство оборони. І наскільки мені відомо, міжнародне право було порушене лише раз. Ви би не хотіли мені повідомити про другий епізод?

Репортерка: А про який із них ви не в курсі? Про катастрофу Іту-Ван чи попереджувальний пуск над південними регіонами Тихого океану?

Міністр оборони (раптом набагато суворіше): Я впевнений, що репліка мадам не відображає її заколотницьких настроїв, але я схильний їй довіряти і з полегшенням можу констатувати, що обвинувачення азійської сторони є цілковито наклепницькими, адже так звана катастрофа Іту-Ван є наслідком випробування їхніх озброєнь, а не наших!

Репортерка: Якщо не довіряєте, то можете запроторити мене за ґрати Ставлячи запитання, я спиралася на нейтральне джерело інформації на Близькому Сході, згідно з яким катастрофа в Іту-Ван — наслідок азійських підземних випробувань, які проявилися на поверхні. Те саме джерело стверджує, що згадане випробування було зафіксоване нашими супутниками, й у відповідь на нього ви негайно відповіли попереджувальним пуском ракети із космосу. Заряд упав десь на південний схід від Нової Зеландії. Тепер же із ваших слів виходить, що катастрофа в Іту-Ван також справа наших рук?

Міністр оборони (з силуваною терплячістю): Я визнаю право журналістів на об’єктивність, та навіть саме припущення, що уряд Його Величності зумисне порушить...

Репортерка: Його Величності одинадцять років, і називати цей уряд його не тільки архаїка, а ще й вкрай безчесно. Дешевий викрутас! Спроба зняти з себе відповідальність і все заперечувати з власних...

Ведучий: Мадам, будь ласка, збавте тональність і тримайтеся в рамках..

Міністр оборони: Годі, годі. Мадам, якщо ви справді не можете обійтися без фантастичних обвинувачень, то я їх цілком заперечую. Ми не проводили жодних випробувань, що спричинили так звану катастрофу Іту-Ван. Так само в мене немає інформації і про жодні інші епізоди підриву ядерних боєзарядів, що відбулися на днях.

Репортерка: Дякую.

Ведучий: Мені здалося, слово хотів взяти редактор «Тексарканської зорі провидіння».

Редактор: Дякую. Ваша честь, я хотів би спитати, так що ж сталося в Іту-Ван?

Міністр оборони: Наших громадян у тому регіоні немає. Спостерігачів — також, відтоді, як ми розірвали дипломатичні відносини під час минулої глобальної кризи. Я можу покладатися винятково на непрямі свідчення та дещо суперечливі повідомлення з нейтральних країн.

Редактор: Це зрозуміло.

Міністр оборони: Гаразд. Наскільки можна виснувати: під землею здетонував приблизно мегатонний ядерний заряд, наслідки якого вийшли з-під контролю. Вочевидь, це були якісь випробування. Байдуже, збройні чи цивільні (спроба розвернути русло підземної ріки, як стверджують «нейтральні» азійські лімітрофи), вони все одно порушують закони. А тому суміжні країни готують протест у Світовому суді.

Редактор: Є ризик війни?

Міністр оборони: Ми її не передбачаємо. Але, як вам відомо, в разі потреби деякі підрозділи наших збройних сил підлягають призову на службу Світового суду для виконання його ухвал. Поки що це не на часі, але я не можу говорити від імені Суду.

Перший репортер: Але ж Азійська коаліція погрожувала негайно відповісти масованим ударом по наших космічних установках, якщо Суд не вживе проти нас заходів. Ану ж його ухвала затягнеться!

Міністр оборони: Поки що не звучало жодних ультиматумів. Наскільки я розумію, погрози лунають для вух внутрішнього споживача в Азії. Їм потрібно якось прикривати власні провали в Іту-Ван.

Репортерка: Як там сьогодні поживає ваша віра в материнські почуття, лорд Раґель?

Міністр оборони: Сподіваюся, матері довіряють мені настільки ж, наскільки я довіряю матерям.

Репортерка: Я певна, ви, як мінімум, на це заслуговуєте.

Прес-конференцію передавав кожен супутник-ретранслятор за 35 тисяч кілометрів від Землі, заливши більшу частину Західної півкулі мерехтливим УКХ-сигналом, який ніс інформацію тисячам людей, що завмерли біля електролюмінісцентних настінних екранів. Одним із тисяч був абат дом Церкі, який зараз вимкнув свій передавач та ходив, чекаючи на Джошуа, і намагався не думати. Але «не думати» не виходило.

Невже ми безпорадні? Невже приречені повторювати це знову й знову? Безальтернативно гратися у фенікса в цій нескінченній послідовності злетів і падінь! Ассирія, Вавилон, Єгипет, Греція, Карфаґен, Рим, імперії Карла Великого та Османа: стерті на порох та засіяні сіллю. Іспанія, Франція, Британія, Америка — спалені, забуті на століття. І знову, і знову, і знову.

Господи, невже ми приречені, прикуті до маятника власного божевільного годинника, не спроможні зупинити його махи?

Цього разу забуття буде довічним, додумалося йому.

Відчай негайно минув, коли брат Пат приніс йому другу телеграму. Абат розірвав конверт, зиркнув на неї і хіхікнув.

— Брате, а брат Джошуа ще не прийшов?

— Чекає за дверима, превелебний отче.

— Запроси його.

— Вітаю, брате. Замкни двері і ввімкни глушилку. Тепер читай.

Джошуа поглянув на телеграму.

— Відповідь із Нового Риму?

— Прийшла сьогодні вранці. Але спершу ввімкни глушилку. Нам треба дещо обговорити.

Джошуа зачинив двері і клацнув рубильником на стіні. Приховані динаміки слабко запищали, висловлюючи протест. А коли пищання припинилося, акустичні властивості кімнати раптом немовбито змінилися.

Дом Церкі помахав йому, вказуючи на крісло, де той мовчки прочитав телеграму.

— «...у зв’язку із „Quoperegrinatur grex“ жодних дій не чинити», — прочитав він уголос.

— Із цією штукою тобі доведеться майже кричати, — абат показав на глушилки. — Що?

— Це я просто читав. То план скасовано?

— Не розслабляйся. Те прийшло вранці. А ось це — по обіді.

Абат кинув йому другу телеграму:

ПОПЕРЕДНЄ ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД СЬОГОДНІШНЬОГО ЧИСЛА ДО УВАГИ НЕ БРАТИ. НЕГАЙНО ЗАПУСКАЙТЕ «QUO PEREGRINATUR» У ДІЮ НА ПРОХАННЯ СВЯТОГО ОТЦЯ. ПІДГОТУЙТЕ КАДРИ. ВОНИ ВІДБУВАЮТЬ ЗА ТРИ ДНІ. ПЕРЕД ВІДПРАВЛЕННЯМ ЗАЧЕКАЙТЕ НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ТЕЛЕГРАМОЮ. ПОВІДОМТЕ ПРО БУДЬ-ЯКІ НЕЗАПОВНЕНІ ВАКАНСІЇ. РОЗПОЧИНАЙТЕ РЕАЛІЗАЦІЮ ПЛАНУ. ЕРІК КАРДИНАЛ ГОФФСТРАФФ. VICAR APOST. EXTRATERR. PROVINCIAE^[205].

Монах сполотнів. Він поклав телеграму на стіл, відкинувся на спинку крісла і міцно стулив губи.

— Тобі відомо, що таке «Quo peregrinatur»?

— Я знаю, що це, домне, але не в деталях.

— Що ж, розпочиналося це як намір відправити кількох священиків із колоністами на Альфу Центавра. Одначе план прогорів, бо для висвячення духівництва потрібні єпископи, а після першого покоління колоністам будуть потрібні нові священики і так далі. Питання звелося до дискусії про тривалість існування колоній і як у такому разі забезпечити апостольську спадковість на колонізованих планетах без звертання до Землі. Ти розумієш, що це значить?

— Мабуть, відправка щонайменше трьох єпископів.

— Так, а тому план видався трошки нерозумним. Адже команди колоністів невеликі. Та під час минулої глобальної кризи «Quo peregrinatur» перекваліфікували на план дій у надзвичайній ситуації, коли Церква матиме змогу продовжити своє існування на колоніальних планетах у разі найгіршого розвитку подій на Землі. У нас є корабель.

— Космічний корабель?

— Зореліт. І в нас є екіпаж, який може ним керувати.

— Де?

— Екіпаж прямо тут.

— Тут, в абатстві? Але ж хто?.. — Раптом Джошуа замовк. Він аж посірішав. — Але ж, домне, у космосі я бував тільки на орбіті, не на зорельотах! Ще до того, як померла Ненсі і я пішов до цистер...

— Я все про це знаю. Є й інші люди, котрі літали на зорельотах. Ти їх знаєш. Ходять навіть анекдоти про те, що в бувалих астронавтів особливе покликання в наш орден. Звісно ж, це не випадковість. Ну, і маєш пам’ятати, що коли ще був постулатом, як багато ми випитували про твій космічний досвід.

Джошуа кивнув.

— А ще — як ми тебе питали, чи охоче повернешся в космос, якщо тебе про це попросить орден.

— Так.

— Значить, для тебе це не могло бути цілковитою несподіванкою, що ти підпадав під дію «Quo peregrinatur» у разі його реалізації?

— Я... мабуть, просто боявся, що так станеться, владико.

— Боявся?

— Радше підозрював. Ну, і трохи боявся, бо решту життя я сподівався провести в ордені.

— В ролі священика?

— Ну,.. і це теж, мабуть. Я ще не вирішив.

— «Quo peregrinatur» не передбачає, що тебе звільнять від обітниць або виключать з ордену.

— То орден також летить?

Церкі всміхнувся:

— Із ним Меморіал.

— Весь комплект... а, це ви про мікрофільми. І куди?

— Кентаврійська колонія.

— Надовго, домне?

— Якщо ти полетиш, то назад уже не повернешся.

Монах став важко дихати і прикипів поглядом до другої телеграми, але все одно наче не бачив її. Він чухав бороду і здавався замисленим.

— Три запитання, — правив далі абат. — Можеш поки що не відповідати, але починай над ними думати і думати дуже сильно. Перше: ти хочеш летіти? Друге: чи є в тебе покликання бути священиком? Третє: чи хотів би ти очолити групу? Під словом «хочеш» я не маю на увазі «хочеш, бо коришся». Я маю на увазі твоє особисте завзяття, прагнення відправитися в політ. Поміркуй над усім цим. На роздуми в тебе три дні. Може, менше.

Сучасності не вдалося серйозно ушкодити стародавній вигляд споруд і території монастиря. Аби вберегти старі будівлі від навали нетерплячішої архітектури, нові корпуси з’являлися лише за його мурами, а то й узагалі через автостраду — інколи навіть за рахунок вигод. На старій трапезній уже погорбився дах, вона була приречена, а тому попоїсти ходили в нову їдальню, по дорозі до котрої доводилося переходити дорогу. Дискомфорт дещо скрашував підземний колектор із переходом, яким пролягав маршрут.

Кількасотлітня магістраль, щоправда, недавно розширена, була тим самим битим шляхом, яким користувалися язичницькі війська, прочани, селяни, віслюки, підводи, кочовики, дикі вершники зі сходу, артилерія, танки й десятитонки. Залежно від епохи та пори року, рух на ній плив суцільним потоком, дзюрчав струмком або й узагалі ледве сочився. Давним-давно тут було шість смуг й автоматизовані машини. Потім рух припинився, покриття потріскалося, а в шпаринах після рідкісних дощів росла ріденька трава. Усе вкрилося пилом. Мешканці пустелі розбили бетон на шматки, із яких побудували собі халупи та барикади. Ерозія перетворила дорогу на пустельний шлях, який біг по безлюддю. Але тепер тут знову пролягли шість смуг, якими, ніби раніше, їхали автоматизовані машини.

— Сьогодні жвавий рух на дорозі, — зауважив абат, коли вони вийшли зі старих головних воріт. — Давай перейдемо так. Бо в тунелі після піщаної бурі може бути задушливо. Чи ти боїшся потрапити під автобус?

— Перейдімо, — погодився брат Джошуа.

У присадкуватих вантажівок зі слабкими фарами (корисні хіба що для сигналізування), які бездумно проносилися повз них, вищали покришки і хурчали турбіни. Параболічними антенами вони пильнували за обстановкою, а магнітними зондами відстежували металеві напрямні, вмонтовані в дорожнє полотно, поки летіли по рожевій флуоресцентній річці бетону з бітумними добавками. Ці корпускули економіки в артерії людства — машинерії — безтурботно гнали вперед, не зважаючи на двох ченців, які обминали їх на кожній смузі. Потрапити під одну з них означало, що тебе переїжджатиме вантажівка за вантажівкою, поки вм’ятину, яка лишиться від людини, не помітить патруль безпеки і не зупиниться, щоб почистити полотно. Адже сенсорам автопілотів набагато краще вдавалося стежити за металевими предметами, ніж за створіннями з плоті й кісток.

— Це була помилка, — проказав Джошуа, коли вони дісталися центрального острівця безпеки і зупинилися перевести дух. — Гляньте, хто там стоїть.

Абат примружився, вдивляючись, і ляснув себе по лобі:

— Пані Ґральс! Геть про неї забув. Зазвичай вона полює на мене поночі. Продала свої помідори в трапезну сестрам і тепер знову намагається мене зловити.

— Вас? Вона була тут минулої ночі і позаминулої також. А я гадав: чекає, поки її хтось підкине. Що їй від вас потрібно?

— Нічого такого. Закінчила махлювати з ціною на помідори, а виторг зараз передасть мені для пожертв на жебраків. Це в неї такий маленький обряд. До обряду мені байдуже, погано те, що відбувається потім. Сам побачиш.

— Може, тоді вернемося?

— І образимо її почуття? Дурниці. Вона нас уже побачила. Гайда.

І вони знову пірнули в потік вантажівок.

Двоголова жінка зі своїм шестиногим собакою чекала з порожнім кошиком у руках під новими воротами; вона тихенько щось наспівувала псу. Чотири лапи в нього були цілковито здоровими, а от додаткова пара — абсолютно зайвою і просто звисала з боків. Так само й одна голова в жінки була непотрібною, як і та пара ніг у собаки. Голова виглядала маленькою, ніби в херувима, але ніколи не розплющувала очей. Жодних доказів того, що голова може дихати або щось розуміти, не було. Вона даремно висіла на одному з плечей, сліпа, глуха, німа і жива настільки, наскільки це дозволяв її вегетативний стан. Можливо, їй бракувало свого головного мозку, адже ні одного свідчення про її здатність незалежно мислити чи бути незалежною особистістю не спостерігалося. Функціональне обличчя жінки зістарилося та вкрилося зморшками, але безживне — зберегло всі немовлячі риси, хоча його шкіра й пошерехатіла під вітром і посмаглявіла під пустельним сонцем.

Старенька вклонилася при їхньому наближенні, а собака, загарчавши, відступив.

— Добривечір, отче Церкі! — протяжно привіталася вона. — Я також рада бачити разом із вами... брата.

— Привіт, пані Ґральс...

Собака гавкнув, наїжачився і почав шалений танок, вдавано кидаючись із вищиреними іклами на голі щиколотки абата. Пані Ґральс жваво стукнула свого вихованця порожньою корзиною. Зуби тварини вп’ялися в кошик — пес пішов проти власної хазяйки. Проте пані Ґральс і далі відбивалася від шестиногого; смачно влучивши кілька разів по ньому своєю ношею, вона змусила нападника відступити. Той, не покинувши гарчати, відбіг до воріт.

— Сьогодні Прісцилла в такому дивному настрої, — люб’язно завважив Церкі. — В неї будуть цуценята?

— Звиняйте гріхи мої, вашмосць, — промовила пані Ґральс, — се не від цуциків вона так ґзицця — дідько б її забрав! — а той чолов’яга понаворожував, бо любить ворожити, і теперечки вона боїцця геть усіх. Звиняйте мене за сей гріх.

— Усе гаразд, пані Ґральс. Доброї вам ночі!

Але так просто їм утекти не вдалося. Вона схопила настоятеля за рукав і невідпорно всміхнулася беззубим ротом:

— На хвильку, отче. Одна хвилиночка для старої помідорниці. Невже не знайдецця?

— Звичайно ж, знайдеться. Буду радий...

Джошуа косо вишкірився до абата і рушив до воріт на переговори із собакою щодо їхнього права пройти. Прісцилла втупила у нього відверто зневажливий погляд.

— Ось, панотче, ось вам, — говорила пані Ґральс. — Візьміть троха на пожертви. Ось... — Церкі запротестував під дзвін монет. — Ні-ні, беріть іще, беріть, — наполягала вона. — Бігми, знаю, шо ви завжди кажете, але я не така нужденна, як може здацця. А ви робите хорошу справу. Якшо не візьмете ви, то нікому хорошому вони не дістануцця, і на дідька се потрібно? Осьо. Я спродала помідорчики, взяла за них майже шо хтіла, накупила їжі на тиждень уперед і на’іть цяцьку для Рейчел. Хочу, шоб ви їх забрали. Осьо.

— Це дуже люб’язно з вашого...

— Гр-р-р-гар, — авторитарно гавкнуло з-під воріт. — Гр-р-р-гар! Гав! Гав! Гр-р-р-ГАВ! — потім щось хутко заскавучало, затявкало, і Прісцилла, підвиваючи, остаточно дала драпака.

Джошуа повернувся назад, тримаючи руки в рукавах.

— Чоловіче, ти цілий?

— Гр-р-р-гар! — відповів чернець.

— Що ти, на Бога, зробив із нею?

— Гр-р-р-гар, — авторитарно гавкнуло з-під воріт. — Гр-р-р-гар! Гав! Гав! Гр-р-р-ГАВ! — повторив Джошуа і пояснив: — Прісцилла вірить у перевертнів. То вона дзявкала. Тепер можна зайти у ворота.

Собака зник, але пані Ґральс не відпускала рукав абата.

— Ше тільки одну хвильку вашої уваги, панотче, і я більше вас не триматиму. Хотіла з вами поговорити про маленьку Рейчел. Я думаю про хрещення і дозвольте спитать, якби ви нас пошанували...

— Пані Ґральс, — лагідно перебив її абат, — ідіть до свого пароха. Цим слід зайнятися саме йому. Не мені. Я не маю своєї парафії, тільки абатство. Поговоріть з отцем Сіло з церкви Святого Михаїла. В нашому ж храмі навіть купелі немає. І жінкам заборонено заходити, хіба що на галереї...

— А купіль є в каплиці у сестер, і жінкам можна...

— Вам до отця Сіло, не до мене. Про це потрібно зробити запис у парафіяльній книзі. Тільки в разі надзвичайної ситуації я маю право...

— Так-так, я про це знаю, але я говорила з отцем Сіло. Я носила Рейчел до нього в церкву, і той дурінь не схотів її навіть торкатися.

— Він відмовився похрестити Рейчел?

— Саме так, дурінь такий.

— Пані Ґральс, ви зараз про священика говорите, а він не дурінь. Я його добре знаю. Значить, у нього мусили бути на це вагомі причини. Якщо ви з ними не погоджуєтеся, то вам потрібно знайти когось іншого, але не монастирського священика. Може, поговоріть із пастором у храмі Святої Мейзі?

— Таж я і з ним говорила... — Жінка пустилася, на перший погляд, у тривале пояснення своєї гризні від імені нехрещеної Рейчел. Монахи спершу слухали дуже уважно, та раптом Джошуа схопив абата за руку вище ліктя. Його нігті впинались у шкіру настоятеля, поки той не скривився від болю і з силою не відірвав пальці інженера.

— Що ти робиш? — прошепотів він, а потім помітив вираз на обличчі ченця. Погляд Джошуа прикипів до старої жінки, немовби та була якимсь василіском^[206]. Церкі й собі подивився в тому напрямку, але нічого дивнішого від звичайного не побачив. Другу голову наполовину прикривала така собі вуаль, але брат Джошуа бачив її не вперше.

— Пробачте, пані Ґральс, — перебив її Церкі, щойно вона захекалася, — я і справді кваплюся. Отож послухайте таке: я зателефоную отцеві Сіло у вашім питанні, але це максимум, чим можу зарадити. Іще побачимося, я в цьому не сумніваюся.

— Страшенно вам дякую і звиняйте гріхи мої — за те, що затримала.

— Добраніч, пані Ґральс!

Вони ввійшли до брами та рушили в напрямку трапезної. Джошуа постукував себе долонею по скроні, мовби намагався ввігнати дутики на свої місця.

— Чому ти на неї так витріщався? — суворо запитав абат. — Мені це здалося досить грубим.

— Хіба ви не помітили?

— Помітив що?

— Значить, не помітили. Ну... та мабуть, нічого. Хто ця Рейчел? Чому її не хочуть охрестити? Це донька цієї жінки?

Настоятель невесело посміхнувся:

— Саме за це пані Ґральс і бореться. Однак постає запитання, чи можна вважати Рейчел її донькою, її сестрою... чи просто виростом на плечі?

— Рейчел?.. Це інша голова!

— Не кричи так. Бо ще почує тебе.

— І вона хоче її похрестити?

— Причому негайно, як ти міг помітити. Схоже на якусь одержимість.

— І як такі речі вирішуються? — змахнув руками Джошуа.

— Не знаю і знати не хочу. Я вдячний Небесам, що не мені розв’язувати цю задачку. Якби ж це був звичайний випадок із сіамськими близнюками, то все було би просто. Але ж ні. Старожили говорять, що коли пані Ґральс народилася, то Рейчел іще не було.

— Селянські байки!

— Можливо. Але дехто готовий їх підтвердити під присягою. То скільки душ у старої жінки, якщо її додаткова голова просто потім «взяла і виросла»? Такі питання спричиняють виразки у високопосадовців, синку. То що ти там помітив? Чому ти витріщався на неї і намагався пощипати мою руку до синців?

Чернець відповів не одразу.

— Воно до мене всміхнулося, — нарешті промовив він.

— Що всміхнулося?

— Її додаткова... е-е, Рейчел. Вона всміхнулася. Мені здалося, що голова от-от прокинеться.

Абат зупинив інженера перед самісіньким входом у трапезну і допитливо глянув на нього.

— Вона всміхнулася, — щиро повторив Джошуа.

— Тобі здалося.

— Так, владико.

— Значить, і сприймай це так, ніби тобі здалося.

Брат Джошуа спробував.

— Я не можу, — зізнався він.

Абат вкинув монетки старої в скриньку для пожертв біднякам.

— Ходімо всередину, — запропонував він.

Нова трапезна була дуже функціональною, вся блищала хромом, враховувала акустичні властивості приміщення та могла похвалитися бактерицидним освітленням. Жодних вам закопчених каменів, лойових свічок, дерев’яних полумисків чи сиру, достиглого в підвалах. Якби не столи, розставлені у формі розп’яття, та ряд образів на одній стіні, складалось би враження, нібито це їдальня на якомусь заводі. Змінилася сама атмосфера, як і в усьому абатстві. Після багатьох сторіч тяжкої служби зі збереження решток культури, що дісталися в спадщину від давно загиблого світу, монахи стали свідками появи нової та могутнішої цивілізації. Старі завдання виконано, нові поставлено. Минуле шанували, виставляли у скляних вітринах, але до сучасності воно тепер стосунку не мало. Орден жив у ногу з часом, урановою добою сталі та яскравих ракет, серед гарчання важкої машинерії й тонкого вищання конвертерів у зорельотних рушіях. Орден жив у ногу з часом... принаймні про людське око.

— Accedite ad eum^[207], — речитативом проспівав читець.

Легіони, вбрані в ризи, неспокійно чекали, поки завершиться читання, їжі ще не подавали. На столах навіть не було посуду. Вечеря затримувалася. Громада — організм, чиїми клітинами були люди, а життя текло сімдесят поколінь — сьогодні здавалася напруженою. Вона ніби винюшила в повітрі якусь рідкісну нотку і завдяки духу співтовариства знала про те, що було повідомлено небагатьом. Той організм жив, немов єдине тіло, молився й працював, немов єдине тіло, і час від часу навіть, здавалося, міг похвалитися свідомістю, котра сповнювала собою братів-товаришів і пошепки промовляла до себе та Іншого первинною мовою свого біологічного виду — lingua prima^[208]. Можливо, напруженість посилювалася не тільки через несподівану затримку вечері, а й через слабке рохкання та гарчання протиракетних установок, яке ледве долинало з полігону. Абат постукав, вимагаючи тиші, а потім поманив на кафедру пріора, отця Легі. Перш ніж заговорити, той зробив напрочуд зболений вираз.

— Із прикрістю, — нарешті проказав він, — ми всі реагуємо на події зовнішнього світу, котрі порушують затишок споглядального життя. Проте нам потрібно пам’ятати, що ми тут молимося за порятунок своїх душ, а також цілого світу. Особливо молитви дуже потрібні зараз.

Він зробив паузу й подивився на Церкі. Абат кивнув.

— Упав Люцифер, — промовив священик і зупинився. Він стояв та дивився на кафедру, ніби раптом онімів.

Церкі підвівся.

— До речі, це припущення брата Джошуа, — втрутився він. — Рада регентів Атлантичної конфедерації із повідомленнями не квапиться. Ніяких заяв від нашої династії ми також не чули. І знаємо не набагато більше, ніж учора, хіба що тільки Світовий суд збирається на екстрене засідання, а Внутрішні сили оборони почали передислокацію. Оголошено воєнну тривогу, нас це напряму не зачепить, але однозначно торкнеться. Отче...

— Дякую, домне, — промовив пріор, до котрого повернувся голос. Дом Церкі сів на місце. — Отже, превелебний отець-абат попросив зробити кілька оголошень.

По-перше, наступні три дні перед утренею ми правитимемо Малу літургію годин на честь Пресвятої Діви Марії і проситимемо її про втручання і мир.

По-друге, загальну інструкцію з цивільної оборони на випадок повітряної тривоги в разі обстрілу балістичними ракетами або пусків з орбіти можна взяти на столі біля входу. Кожному по одній. Якщо вже читали, перечитайте.

По-третє, при повітряній тривозі названим нижче братам негайно з’явитися в двір Старого абатства для особливих інструкцій. Якщо в подальшому попередження про атаку не буде, ті самі брати все одно повинні обов’язково з’явитися післязавтра вранці одразу по заклику та утрені^[209]. Оголошую імена: брати Джошуа, Крістофер, Оґастін, Джеймс, Семюел...

Ченці слухали в напруженій тиші, не виказуючи жодних емоцій. В усьому списку налічувалося двадцять сім імен, і поміж них не пролунало жодного імені новіція. Дехто був відомим науковцем, але поміж них трапилося й по одному кухарю та прибиральнику. Спершу могло видатися, що той, хто вибирав, ніби тягнув лотерею. І поки отець Легі закінчив читати перелік імен, дехто з братів уже допитливо розглядав один одного.

— Та сама група завтра після прими явиться до лазарету для проходження повного медичного огляду, — завершив свій виступ пріор. Він питально розвернувся до абата Церкі: — Домне?

— Так, іще лиш одне. — Настоятель підійшов до кафедри. — Браття, давайте не будемо думати про війну. Нагадаймо собі, що цього разу Люцифер був поміж нас майже два століття. І падав лише двічі, в обох випадках менш ніж по мегатонні. Ми всі знаємо, що могло би статися, якби спалахнула війна. Генетичні пошесті досі нас не покинули відтоді, як Людина востаннє намагалася знищити себе. Тоді, ще за часів святого Лейбовіца, вони могли й не усвідомлювати наслідків. Або усвідомлювали, та не могли в це повірити, доки не спробували. Ніби діти, котрим відомо, для чого призначений заряджений пістолет, але вони ще ніколи не натискали на спусковий гачок. Вони ще не бачили мільярда трупів. Вони ще не бачили мертвонароджених немовлят, почвар, позбавлених людської подоби, сліпих. Вони не бачили того божевілля, і вбивства, і затьмарення здорового глузду. А потім вони зробили це — і побачили.

Тепер... тепер же принци, президенти, президії... тепер їм це відомо абсолютно напевно. Вони це знають по власних дітях, народжених у них самих, і вихованих у притулках для спотворених. Вони це все знають, тому зберігали мир. Звісно, це був не мир у Христі, але все ж таки мир, аж до останнього часу... під час якого трапилося тільки два воєнні інциденти за багато століть. Тепер вони мають гірку впевненість у цьому. Сини мої, вони не можуть цього повторити. Тільки раса якихось шаленців могла би так учинити...

Він закінчив. Хтось усміхався. Усмішка виднілася тільки одна, але в морі серйозних облич вона упадала в очі, ніби дохла муха в креманці з вершками. Дом Церкі насупився. Старий і далі криво посміхався. Він сидів за «жебрацьким столом» із трьома іншими відвідувачами-волоцюгами — якийсь дід з кошлатою, пожовклою під ротом бородою. Замість куртки він носив рогожну мішковину з дірками, прорізаними для рук. Чоловік і далі шкірився до Церкі. Він здавався древнім, неначе вимитий дощами бескид, і гарним кандидатом для омовіння ніг на Чистий четвер. Церкі аж замислився, чи не встане зараз цей дід і не зробить якесь оголошення перед хазяями трапезної (може, навіть дмухне в баранячий ріг?)^[210], але ілюзія, навіяна посмішкою, минулася. Абат швидко відмахнувся від враження, що він уже десь бачив цього старого, і завершив свої коментарі.

По дорозі на своє місце настоятель пригальмував. Жебрак приязно кивнув хазяїну закладу. Церкі підійшов ближче.

— Якщо дозволите поцікавитися, хто ви? Ми вже раніше зустрічалися?

— לאצד שמי

— Що?

— Лацар шемі^[211], — повторив жебрак.

— Я не геть...

— Звіть мене тоді Лазарем, — промовив старий і хіхікнув.

Дом Церкі похитав головою і рушив собі далі. «Лазар?» В околиці серед старих бабів ходив один переказ, який вписувався у ситуацію, але що ж то був за міфі Не міф, а дешевинка. Поставлений на ноги Христом, але не християнин. І все одно настоятель не міг спекатися думки про те, що він уже цього діда десь бачив.

— Внесіть хліб для благословення, — гукнув абат, і нарешті можна було сідати до запізнілої вечері.

Після молитви абат іще раз подивився на стіл жебрака. Старий обвівав свій суп чимось схожим на накривку від кошика. Церкі знизав плечима, відмахнувся від мани, і вечеря розпочалася у врочистій тиші.

Тієї ночі комплета, вечірня молитва Церкви, проходила особливо проникливо.

Але після неї Джошуа спав погано. Вві сні він знову бачив пані Ґральс. А ще — хірурга, котрий гострив ніж, примовляючи: «Це каліцтво треба прибрати, поки воно не стало злоякісним». І обличчя Рейчел розплющило очі та спробувало заговорити до Джошуа, але він ледве міг розчути сказане й геть не зрозумів.

— Чуття не я порок, — нібито промовляла вона. — Поріг нечуття. Я є.

Монах нічого не міг розібрати, але намагався дотягнутися до неї і допомогти. Та між ними немовби постала прозора гумова стіна. Він спробував прочитати її слова по губах. Я є... я є...

— Я є Непорочне Зачаття, — долинув до нього шепіт уві сні.

Чоловік спробував прорвати це гумове скло руками і врятувати її від ножа, але спізнився. Все навколо залила кров. Із дрожем він прокинувся з блюзнірського кошмару та заходився читати молитви. Однак варто було заснути — і перед його очима знову стояла пані Ґральс.

Ніч видалася неспокійною, і належала вона Люциферу. Тієї ночі Атлантична конфедерація атакувала азійські космічні установки.

У швидкій відплаті загинуло одне стародавнє місто.

Розділ 26

— Повідомлення Системи оповіщення при надзвичайних ситуаціях, — лунало із динаміків, коли після утрені наступного дня Джошуа зайшов до кабінету абата. — Прослухайте свіжі дані про поширення зони зараження, що виникла внаслідок ворожого ракетного удару по Тексаркані...

— Викликали, домне?

Церкі махнув рукою, аби монах помовчав, і показав на крісло. Священик мав виснажений та знекровлений вигляд, мовби надів металево-сіру маску крижаного самовладання. Джошуа здалося, що за ніч настоятель ніби зморщився та значно постарів. Вони похмуро вислухали голос, звук якого плавав та затихав у чотирисекундному інтервалі через короткоперіодичні вимикання та вмикання передавальних станцій, що таким чином намагалися перешкодити наведенню зброї неприятеля:

— ...але спершу ми зачитаємо офіційну заяву Верховного командування. Королівська сім’я перебуває у безпеці. Повторюємо: нам відомо, що королівська сім’я перебуває у безпеці. Під час ракетного обстрілу Ради регентів в столиці не було. Жодних заворушень поза межами району враження не спостерігається і не очікується.

Тим часом Світовий суд націй видав резолюцію про припинення вогню. Голови держав, винні в її порушенні, оголошуються умовно поза законом. Для них передбачена найвища міра покарання. Умовний вирок стає реальним лише в разі непокори. Обидва уряди негайно телеграфували в Суд та повідомили про визнання його рішення, відтак це говорить про високі шанси того, що конфлікт був вичерпаний упродовж кількох годин після запобіжних заходів, ужитих стосовно деяких незаконних космічних установок, що до нього й призвели. Минулої ночі Військово-космічні сили Атлантичної конфедерації завдали несподіваного удару по трьох секретних азійських пускових базах на зворотній стороні Місяця, а також повністю знищили ворожу космічну станцію в складі системи наведення ракет системи «космос — земля». У відповідь ми очікували на удари по наших військових у космосі, але варварський напад на столицю перетворився на крик відчаю, до якого ми виявилися не готові.

Спеціальне інформаційне повідомлення: Наш уряд щойно заявив про готовність дотримуватися десятиденного режиму тиші, якщо супротивник погодиться провести негайну зустріч міністрів закордонних справ і найвищих військових чинів на острові Ґуам. Очікується, що неприятель зголоситься на таку пропозицію.

— Десятиденний, — простогнав абат. — Нам же його не вистачить.

— І попри те, азійські радіостанції продовжують наполягати на тому, що нещодавній термоядерний інцидент в Іту-Ван, внаслідок якого загинуло приблизно вісімдесят тисяч осіб, стався внаслідок збою в траєкторії ракети Атлантичної конфедерації, а тому знищення міста Тексаркани є своєрідною відплатою...

Абат рвучко вимкнув приймач.

— І хто ж правий? — тихо промовив він. — Кому вірити? Яке це все має значення? Якщо на масове вбивство відповідати масовим убивством, на зґвалтування зґвалтуванням, платити ненавистю за ненависть, точне сенс питати, чия сокира кривавіша? Зло на злі і злом поганяє. Невже існує виправдання нашій «поліцейській операції» в космосі? Звідки нам це знати? Безперечно, ніякого виправдання тому, що вони вчинили, немає.. Чи все ж таки є? Нам відомо тільки те, що говорить та штука, але ж вона не вільна. Азійське радіо має заявляти те, що не дратуватиме їхній уряд: наше має віщати про те, що не ображатиме почуттів наших патріотично налаштованих покидьків, і це дивним чином збігається з тим, що наш уряд очікує від них почути. То в чому різниця? Господи Боже, та якщо вони по-справжньому влучили по Тексаркані, то там не менше півмільйона трупів. З мене ладні вирватися слова, яких я раніше навіть не чув. Жаб’ячий кизяк! Гнійна баба! Гангрену їм в душу! Навіки прогнила голова! Ти мене розумієш, брате? А Христос же дихав із нами тим самим стервозним повітрям. Який же покірливий Господь Усемогутній в своїй Силі! Яке безмежне почуття гумору! Йому — та й стати одним із нас! Цар Усесвіту, прибитий до хреста, наче якийсь єврейський Шлеміль^[212], такими, як ото ми. Кажуть, що Люцифера скинули на землю, бо він не схотів поклонитися втіленому світу^[213]. Напевно, в Лукавого геть немає почуття гумору! Господь Якова, Господь навіть Каїна! Навіщо вони усе це повторюють знову?

Перепрошую, я просто шаленію, — додав абат, не стільки звертаючись до Джошуа, скільки до стародавньої дерев’яної скульптури святого Лейбовіца в одному із закутів кімнати. Він пригальмував та уважніше подивився на її лик. Статуя була стара, навіть древня. Хтось із його попередників переніс було її у підвальне сховище, де вона в темряві збирала куряву, аж поки грибок не поточив дерево, виївши яру текстуру і не зачепивши озиму, так що обличчя рясно вмережили глибокі зморшки. Святий надів дещо сатиричну посмішку. Церкі, власне, й порятував статую із забуття тільки через неї.

— Слухай, ти бачив учора того старого жебрака в трапезній? — раптом запитав він, не відриваючи погляду від посміху на скульптурі.

— Не бачив, домне, а що?

— Забудь. Мабуть, облуда якась. — Настоятель тицьнув пальцем у шар порохна під дерев’яним мучеником. «Ось де ми всі стоїмо, — подумав він. — На трухлявині минулих гріхів. Деякі з них належать мені. Мені, Адамові, Іродові, Юді, Ганнеґанові, мені. Всім. Кульмінація завжди настає, коли державницького колоса, загорнутого в мантію божества, сягає гнів Небес. Чому? Ми вельми голосно кричали: Богові повинні коритися й держави, не тільки люди. Кесар — це жандарм Господа Бога, а не його повноважний наступник, не Його спадкоємець. На всі віки, для всіх народів... „Хто би не підніс якусь расу, Державу чи будь-який її прояв або ж форму втілення влади понад їх узвичаєну цінність, хто би не повважав їх ледь не своїми кумирами, той спотворює та переінакшує лад речей, установлений та створений Богом...“ Звідки ж ці слова? Мабуть, їх сказав Пій Одинадцятий^[214], — припустив він... — Тисячу вісімсот років тому. Проте коли Цезар отримав засоби для знищення світу, хіба його не зробили богом? Тільки зі згоди людей, тих самих покидьків, які волали: „Non habemus regem nisi caesarem“^[215], стоячи перед Ним, Утіленим Богом, обсміяним та обпльованим. Ті самі покидьки, що на смерть замордували Лейбовіца...»

— Знову ця кесарева божественність...

— Домне?

— Це все минуще. Браття вже зібралися в дворі?

— Коли я там проходив, то була десь половина. Піти перевірити?

— Так. А потім вертайся. Мені тобі треба дещо сказати, перш ніж удвох вийдемо до них.

Іще до повернення Джошуа абат дістав із сейфа в стіні документи, які стосувалися «Quo peregrinatur».

— Прочитай резюме, — наказав він ченцеві. — Поглянь на організаційну схему, ознайомся з процедурою. Тобі доведеться все це вивчити в деталях. Але пізніше.

Поки Джошуа читав, над їхніми головами гучно задзижчало внутрішнє оповіщення.

— Превелебний отець абат Джетра Церкі, будь ласка, — гугнявив голос автоматизованого оператора.

— Слухаю.

— Екстрена телеграма від Сіра Еріка кардинала Гоффстраффа, Новий Рим. Зараз кур’єри ще не працюють. Зачитати?

— Так, зачитайте текст. Я потім когось відправлю по неї.

— Ось що написано: «Grex peregrinus erit. Quam primum est factum suscipiendum vobis, jussu Sanctae Sedis. Suscipite ergo operis partem ordini uestro propriam...»^[216]

— Чи можете одразу перекладати південно-західною? — запитав абат.

Оператор послухався, але в жодному з варіантів нічого несподіваного нібито не прозвучало. Це було підтвердження плану дій та прохання прискоритися.

— Отримання підтверджую, — нарешті промовив Церкі.

— Щось відповідатимете?

— Запишіть, будь ласка: «Eminentissimo Domino Eric Cardinali Hoffstraff obsequitur Jethra Zerchius, A. O. L., Abbas. Ad has res disputandas iam coegi discessuros fratres ut hodie parati dimitti Romam prima aerisnaue possint»^[217]. Кінець тексту.

— Повторюю: «Eminentissimo...»

— Гаразд-гаразд, відправляйте.

Джошуа закінчив читати резюме. Він згорнув теку і поволі підвів погляд.

— Готовий бути прицвяхованим? — запитав Церкі.

— Я... я не певен, що розумію. — Чернець, здавалося, пополотнів.

— Учора я поставив тобі три запитання. Зараз мені потрібні відповіді.

— Я хочу летіти.

— Залишається іще два.

— Я не дуже впевнений щодо священництва, домне.

— Послухай, доведеться якось вирішувати. Порівняно з іншими в тебе не такий великий досвід роботи на зорельотах. Духовного сану немає ні в кого. Когось потрібно звільнити від деяких технічних обов’язків на користь пастирської та управлінської робіт. Я вже згадував, що це не значитиме порвати з Орденом. Проте ваша група стане незалежною його донькою і керуватиметься трохи видозміненим статутом. Звісно ж, Намісник обиратиметься таємним голосуванням членів Ордену, а ти — найбільш очевидна кандидатура, якщо маєш покликання до духовної роботи. Маєш же чи ні? Вважай, ти зараз стоїш перед своїм інквізитором: час настав, і його дуже мало.

— Але ж, Превелебний отче, я ще не скінчив свого навчання...

— Це не має значення. Крім екіпажу з двадцяти семи осіб (геть усі — наші люди), летять ще й інші: шестеро сестер і двадцятеро дітей зі школи Святого Йосипа, кілька науковців, три єпископи, двоє з котрих щойно висвячені в сан. Вони мають право висвячувати інших, а позаяк один із них делегований Святим Отцем, у них навіть є право призначати єпископів. Коли будеш готовий, вони тебе посвятять. Ти ж знаєш, що в космосі ви летітимете роками. Але нам потрібно знати, є в тебе покликання чи ні.

Брат Джошуа на мить утратив хист до слова, а потім похитав головою:

— Не знаю.

— Що тобі дати? Ще півгодини? Склянку води? Ти аж посірішав. Послухай, сину, якщо ти вестимеш паству, тобі доведеться опанувати вміння час від часу виносити ухвали. Зараз саме такий момент. То що, вже можеш говорити?

— Домне, я не впевнений...

— Як мінімум, ти здатен щось пробелькотіти, еге ж? То ти вдягнеш ярмо, сину? Ще не зламався? Тебе попросять стати ослицею, на якій Він в’їде в Єрусалим, але це тяжка ноша, і вона зламає тобі хребта, бо на Ньому всі гріхи світу.

— Навряд чи я здатен.

— Белькотати і хрипіти. Але ж ти можеш і прогарчати, а це також непогано як на пастиря для пастви. Послухай, правду кажучи, ніхто з нас не був здатен. Та ми пробували, як спробували і нас. Тебе випробовують на міцність, однак хіба не для цього ти сюди прийшов? Цей Орден міг похвалитися золотими абатами, абатами із холодної гартованої сталі, абатами з неповноцінного свинцю, і ніхто з них не був здатен. У когось просто виходило краще, в когось — гірше, а когось потім навіть проголосили святими. Золото не гартується, сталь стає крихкою і тріскає, а неповноцінний свинець Небеса стирають на порох. Мені пощастило бути живосріблом. Можу розпастися на краплини, одначепотім якимось дивом складаюся знову докупи. Але, брате, я відчуваю, що знову от-от розпадуся на частини, і не знаю, чи зможу поновитися. Із чого зроблений ти, брате? У що треба повірити?

— Із цуценячих хвостиків. Я з плоті, і мені страшно, Превелебний отче.

— Сталь стогне, коли її кують, і зітхає, коли її занурюють у воду. Під тягарем вона рипить. Синку, гадаю, що страх відчуває навіть сталь. Подумаєш іще півгодини? Вип’єш склянку води? Погуляй навколо. Якщо тебе нудить, не соромся поблювати. Якщо страшно, кричи. І що б не відбувалося, молись. Але зайди в храм перед месою і скажи нам, із чого складається монах. Орден розпадається. Дехто з нас навіки вирушає в космос. То чи покликаний ти стати його пастирем? Іди і винеси ухвалу.

— Боюся, в мене немає виходу.

— Звісно ж, є. Просто скажи: «В мене немає покликання». Тоді оберуть когось іншого, от і все. Але йди, заспокойся, а потім приходь у церкву, де повідомиш нам про свій вибір. Я саме туди збираюся. — Абат підвівся і помахом руки відпустив монаха.

У дворі панувала практично цілковита темрява. І лише тонкий срібний промінець просочувався з-під церковних дверей. Слабке зоряне світло затьмарював серпанок туманцю. На сході ще й не заповідалося на світанок. Брат Джошуа блукав у тиші. Нарешті він примостився на бордюрі, який оторочував клумбу з трояндовими кущами. Чернець обіперся підборіддям на руки й катуляв носаком черевика камінець. Споруди навколо абатства здавалися темними й сонними тінями. Над південним обрієм низько висів схожий на скибку дині бляклий місяць.

Із церкви долинало бурмотіння речитативу: «Excita, Domine, potentiam tuam, et veni, ut salvos» — «Прокинься й устань мені на оборону, мій Боже й мій Господи, за мою справу!» Молитва не втихатиме до останнього подиху, поки є кому дихати. Хай навіть браття й вважали це марним...

Але звідки їм знати, марна вона чи ні? Чи все ж таки могли? Якби в Риму була хоч якась надія, то навіщо відправляти корабель? Навіщо — коли там вірять у немарність молитов про мир на Землі, на які все-таки буде відповідь? Невже зореліт — це відчайдушний крок?.. «Retrahe те, Satanas, et discede!»^[218] — подумав він. Зореліт — це крок назустріч надії. Надії для Людини деінде, миру деінде, якщо не тут і не зараз. Нехай це буде планета Альфи Центавра, Бети Гідри або одна з тих хворобливих колоній, що ледве чіпляється за існування на планеті як-там-її... однієї із зір у Скорпіоні. Надія, а не марність вестиме корабель, ти, лихий Спокуснику! Надії бракує сил, може, вона й страшенно втомлена, але ця Надія промовляє: обтрусіть порох зі своїх підошов і йдіть проповідувати в землю Содомську й Гоморрську^[219]. Але все ж таки це Надія, інакше ніхто нікуди не летів би. Не для Землі, ні, а для душі та субстанції Людини в іншому місці. Коли на тебе готовий упасти Люцифер, не скористатися можливістю відправити зореліт дорівнює гордині. Колись таке ж найбрудніше створіння вже спокушало нашого Господа Бога: Коли ти Син Божий, кинься додолу^[220], написано бо: Він ангелам своїм волітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки.

Будучи занадто самовпевненою, людина спробувала перетворити Землю на Рай, і це призвело її до відчаю, аж поки не настав час передсмертної агонії...

Хтось прочинив двері абатства. Ченці мовчки розходилися по своїх келіях. І тільки тьмяне світло лилося з дверей на вулицю. У церкві було досить блякло. Джошуа зміг роздивитися кілька свічок та неяскравий червоний пломінець каганця над вівтарем. Двадцять шість братів колінкували на своїх місцях і чекали. Хтось знову зачинив двері, але вже нещільно, так що червона цятка каганця виднілася крізь них, як і перше. Вогник, засвічений під час служби, горів упродовж молитов. Горів, тріумфуючи, всередині свого червоного вмістилища. Вогонь — наймиліша з чотирьох стихій світу, і водночас — пекельна сила. Тут, у серці Храму, він викликав милування, але цієї ж ночі він до смерті осмалив місто та розбризкав свою отруту по околиці. Так дивно, що Господь промовляв із палаючого куща, а Людина символ Небес перетворила на знак Пекла.

Джошуа задер голову і ще раз подивився на світанкове небо. Говорять, там не буде Едемського саду. І попри те, там жили люди, дивилися на незвичні сонця в незвичних небесах, дихали незвичним повітрям, обробляли незвичний ґрунт. На планетах крижаних екваторіальних тундр, планетах із задушливими приполярними джунглями, мало схожих на Землю та доволі схожих на Землю, принаймні настільки, що в поті свого чола Людина могла там виживати. Цих небесних колоністів Ното loquax nonnumquam sapiens^[221] усього жменька, кілька злиденних колоній людства, яким досі діставалося не так багато допомоги із Землі. А тепер там, у цих не-Едемських садах, ще менше схожих на Рай, ніж колись Земля, на неї взагалі не варто буде розраховувати. Можливо, для них це на краще. Адже чим ближче людина до досконалості, з якою здатна облаштувати собі рай, тим нетерплячіша вона стає і до нього, і до себе. Вона створила собі чудовий сад, але ставала все більш нещасною, поки він зростав у багатстві, потужності та красі. Адже, певно, людині було простіше побачити щось, чого тому саду бракувало, якогось дерева чи куща, котрі нізащо не хотіли прийматися. Поки світ лишався в темряві та злигоднях, він міг повірити у вдосконалення та прагнути його. Коли ж він заяскрився розумом та багатствами, стало відчутно, наскільки вузьке вушко голки, тому світ озлобився, нічого не прагнучи та ні в що не вірячи. Ну-от, тепер вони знову його знищать, правда ж? Цю планету-сад, цивілізовану та сповнену знаннями, Людина вкотре роздере, щоби знов у жалюгідній темряві животіти тільки надією.

І попри те, Меморіал вирушав у політ разом із кораблем! Невже це його прокляття?.. Discede, Seductor informis!^[222] Це не прокляття. Це знання, аж поки Людина не починає застосовувати його з лихими намірами, як у випадку з руйнівним вогнем напередодні...

Навіщо мені летіти, Господи, думалося йому. Мушу? І що я зараз намагаюся вирішити? Летіти чи відмовитися від польоту? Але ж це вже вирішено. Його вже покликано. Давним-давно. А значить, egrediamur tellure^[223], адже цього вимагає обітниця, яку давав. Отже, я лечу. Але покласти на мене руки й назвати священиком, звертатися до мене abbas^[224], поставити наглядати за душами моїх братів? Хіба може Превелебний наполягати на цьому? Але ж він і не наполягає, він тільки питає, чи наполягає на цьому Господь. Однак чому такий поспіх... Невже він і справді твердо переконаний? І кинути мене на цей шлях мало би означати, що він у мені впевнений більше, ніж я сам у собі.

Промов до мене, моя доле, промов! Її присуд завжди здається віддаленим на прийдешні десятиріччя, а тут він геть зримий, просто зараз. Проте, можливо, з долею завжди так, вона завжди тут, цієї самої миті.

Хіба не досить того, що він у мені впевнений? Ні, навіть близько не досить. Якось треба упевнитися самому. За півгодини. Уже менше, ніж півгодини. Audi те, Domine^[225], будь ласка, Господи. Це всього лиш один із твоїх зрадливців у цьому поколінні, котрий просить про щось, про знак, знамення, прикмету. Мені не вистачає часу для рішенця.

Монах знервовано смикнувся. Щось проповзло?

Він почув за спиною шарудіння листя під трояндовими кущами. Потім звук затих, а далі знову щось зашелестіло і кудись поповзло. Чи може знак, посланий Небесами, повзти? Лихий — міг би. Псалмістове negotium perambulans in tenebris^[226] могло би. Гримуча змія могла би.

Може, цвіркун? Це ж усього лише шарудіння. А гримучу змію одного разу у дворі вбив брат Гіґан, але ж... Ось знову зашаруділо! Повільне шелестіння листям. Якщо воно виповзе і вжалить у спину — такого знаку вистачить?

Із церкви знову долинули звуки молитви: Reminiscentur et conuertentur all Dominum univers: fines terrae. Et adorabunt in conspectu universae familiae gentium. Quoniam Domini est regnum; et ipse dominabitur...^[227] Дивні слова як для сьогоднішньої ночі. Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа...

Шарудіння раптово припинилося. Десь одразу за ним? Справді, Господи, можна обійтися і без знаку. По суті, я...

Щось тицьнуло його в зап’ясток. Чернець вереснув і відскочив геть від трояндових кущів. Схопив якусь каменюку і пожбурив її в клумбу. Та упала зі значно голоснішим звуком, ніж очікував Джошуа. Чоловік пошкрябав бороду та засоромився. Він чекав. Із кущів нічого не виповзло. Нічого не шелестіло. Він кинув іще один камінець, який агресивно поскакав у темряву. Знову зачекав, але в кущах ніхто не ворушився. Попроси про знамення, а потім, коли воно явиться, закидай його камінням — de essentia hominum^[228].

Рожевий язик світанку заходився злизувати зорі з неба. Незабаром треба буде йти до абата з ухвалою. Якою ухвалою?

Брат Джошуа змахнув кровососів із бороди та рушив до церкви, бо до її дверей щойно хтось підійшов та визирнув назовні. Чи не за ним уже шукають?

«Unus panis, et unum corpus multi sumus, — долинуло бурмотіння зсередини, — omnes qui de uno». Тому що один хліб^[229], і одне тіло ми є, бо всі вкусили від одного хліба й пили із одної чаші...

Він забарився на порозі й озирнувся ще раз поглянути на трояндовий кущ. Невже це була пастка, подумалося йому. «Ти відправив мені знамення, знаючи, що я Шпурлятиму по ньому камінням, правда?»

Уже за мить монах прослизнув усередину і став на коліна поруч з іншими. Його голос злився з рештою в просьбі. На якийсь час у товаристві зібраних тут ченців-зорельотників він покинув свої думи. Annuntiabitur Domino generatio ventura^[230]... і розповість про Господа прийдешньому родові; прийдуть, оповістять про його добрість народові, що має народитись: «Таке вчинив Господь!»

Отямившись, він помітив, що до нього просувається абат. Брат Джошуа підійшов поближче і став на коліна поруч.

— Hoc officium, Fili... tibine imponemus oneri?^[231] — прошепотів він.

— Якщо я їм потрібен, — тихо відказав чернець, — honorem ассіріат^[232].

Настоятель усміхнувся:

— Ти не розчув. Я сказав не «честь», а «тягар». Crucis autem onus si audisti ut honorem, nihilo errasti auribus^[233].

— Ассіріат, — все одно повторив чернець.

— Ти впевнений?

— Якщо мене обрали, я вагатися не стану.

— От і славно.

Так усе й вирішилося. Зі сходом сонця у пастви з’явився пастир.

Служба, яка правилася в монастирі того дня, була за прочан та мандрівників.

Зафрахтувати літак до Нового Риму виявилося нелегко, ще важчим було домогтися дозволу на виліт для нього. На період надзвичайного стану військові перебрали управління над усією цивільною авіацією, тому санкцію могли видати тільки вони. Місцевий підрозділ Внутрішніх сил зональної оборони їм відмовив. Якби абат Церкі не знав, що такий собі генерал ВПС товаришує з одним із кардиналів-архієпископів, то через відсутність швидкого реактивного транспорту гадану прощу до Нового Риму двадцяти семи буклегерів із клумаками можна було би з однаковим успіхом розпочинати і на своїх двох. Однак уже опівдні вони заручилися дозволом. Перед самим відльотом абат Церкі ненадовго зійшов на борт, аби промовити слова прощання:

— Ви — продовження нашого Ордену. З вами вирушає і Меморіал. Із вами — апостольська спадковість і, можливо, Престол святого Петра.

— Ні-ні, — поквапився додати він, коли почулося здивоване бурмотіння від ченців, — не Його Святість. Я вам раніше про це не казав, але якщо на Землі станеться найгірше, то збереться Колегія кардиналів... точніше те, що від неї залишилося. Кентаврійську колонію може бути проголошено окремим патріархатом із повною юрисдикцією, що передається кардиналові, який вас супроводжуватиме. Якщо тут нас спіткає кара Божа, то він повністю перебере на себе Спадщину святого Петра. І коли, не приведи Боже, життя на планеті Земля буде знищене, то поки людина існуватиме деінде, його посада зберігатиметься. Багато кому здається, що коли вже прокляття впаде на Землю і на ній не лишиться ні одної душі, кардинала можна було би проголосити Папою за принципом Епікеї^[234]. Але, загалом, це не ваш клопіт, браття, сини мої, хоча ви й коритиметеся вашому патріарху, коли дасте особливі обітниці, схожі на ті, що їх Папі приносять єзуїти^[235].

У космосі ви проведете довгі роки. І ваш зореліт стане вашим монастирем. Після облаштування патріаршого престолу в Кентаврійській колонії ви там заснуєте першу обитель Братів-візитантів Ордену святого Лейбовіца Тіхо^[236]. Але корабель залишиться у ваших руках, так само як і Меморіал. Якщо цивілізації, або її решткам, пощастить закріпитися в цій колонії, ви відправите місіонерів на інші колоніальні планети, а з часом, можливо, і в колонії тих колоній. Куди б не рушила людина, ви й ваші наступники підуть за нею вслід. А разом із вами — записи та спогади чотирьохтисячолітнього віку й старіші. Дехто з вас або тих, хто прийде за вами, стане жебрущими й мандрівними монахами, котрі навчатимуть літописам Землі та кантикам Розіпнутих усі народи й культури, що можуть постати із колоністів. Адже не всі пам’ятатимуть. Не всі вбережуть Віру. Навчайте їх і приймайте в Орден тих, у кого буде покликання. Нехай вони стануть вашою тяглістю. Заради Людини станьте пам’яттю про Землю та наше Походження. Пам’ятайте цю Землю. Нізащо її не забувайте, але... не повертайтеся ніколи, — голос Церкі промовляв хрипло та неголосно. — Бо якщо ви повернетеся, можете зустріти від сходу до Землі архангела із полум’яним мечем^[237]. Так я відчуваю. Від сьогодні ваш дім — це пустеля космосу. І в ній самотніше, ніж там, де лишаємося ми. Благослови вас Бог, і помоліться за нас.

Він поволі пройшовся проходом, зупиняючись біля кожного крісла для благословення та обіймів і тільки потім спустився по трапу з літака. Той виправував на злітну смуту і з гуркотом піднявся в небо. Настоятель спостерігав за лайнером, поки він не зник із поля зору у вечірньому небі. Після чого поїхав назад в абатство до решток своєї пастви. На борту він промовляв із такою чіткістю, ніби доля групи брата Джошуа однозначна, як порядок молитов на завтрашній літургії; але всі вони, абат і мандрівці, знали, що це те саме, що читання по лініях долоні, що слова проводжальника — про сподівання, а не якусь певність. Адже група брата Джошуа тільки розпочинала перший етап тривалої й непевної подорожі, новітнього Виходу з єгипетського полону під наглядом Бога, котрий не може не втомлюватися від людського роду.

Тим, хто зостається, тепер простіше. Їм лишається тільки чекати кінця й молитися, що він не настане.

Розділ 27

— У зоні місцевого зараження зберігається відносна стабільність, — оголосив передавач, — і небезпека рознесення вітром радіоактивних часток практично минула...

— Що ж, принаймні поки що нічого гіршого не сталося, — відзначив гість абата. — Наразі тут ми в безпеці. І схоже, цей стан зберігатиметься, якщо тільки переговори не спіткає невдача.

— Зберігатиметься, — буркнув настоятель. — Але ж послухаймо далі.

— За останніми оцінками, — продовжував передавач, — на дев’ятий день після знищення столиці кількість загиблих оцінюється в два мільйони вісімсот тисяч осіб. Понад половина — це населення міста. Решта — результат екстраполяції даних на кількість мешканців передмістя та розташування районів, уражених критичною дозою радіаційного випромінювання. Експерти прогнозують зростання цієї цифри з надходженням нової інформації про радіаційне зараження.

Відповідно до режиму надзвичайної ситуації, впродовж дії надзвичайного стану ми передаємо двічі на добу таке повідомлення: «Згідно із публічним законом 10-WR-3E, приватним особам суворо заборонено застосовувати евтаназію до жертв радіаційного забруднення. Громадяни, котрі зазнали радіаційного враження понад критичну дозу, а також ті, хто вважає себе такими, зобов’язані зареєструватися на найближчій станції допомоги Зеленої Зірки, де за бажання потерпілих місцева влада вповноважена видавати письмовий документ Mori Vult^[238] будь-кому, хто відповідає критеріям безнадійного стану. Жертва радіаційного враження, що скінчить життя в будь-який спосіб, відмінний від передбаченого законодавством, вважається самогубцем, чим піддає ризику право своїх спадкоємців та утриманців на одержання страхової суми та інших виплат жертвам радіаційного враження, обумовлених законом. Крім того, будь-який громадянин, котрий надає допомогу в скоєнні такого самогубства, може бути обвинувачений в умисному вбивстві. Законом „Про ядерну катастрофу“ передбачено, що евтаназія може відбутися тільки по завершенню визначеної законодавством процедури. Всі випадки серйозного захворювання на променеву хворобу реєструються на станціях надання допомоги Зеленої Зірки в обов’язковому порядку...»

Церкі раптово крутнув набірний диск передавача із такою силою, що вирвав його з вісі, на якій той обертався. Він вискочив із крісла та підійшов до вікна, звідки поглянув на двір, де навколо збитих нашвидкуруч столів вирував натовп біженців. Старі й нові корпуси абатства заполонили люди різного віку і становища, чиї оселі потрапили в райони лиха. Настоятель розпорядився тимчасово змінити межі закритих частин монастиря, аби пустити потерпілих буквально всюди, крім келій самих ченців. Знак перед старою брамою прибрали, оскільки годувати, вдягати й давати притулок було потрібно і жінкам, і дітям.

Абат спостерігав за двома новіціями, котрі винесли з похідної кухні казан, із якого валувала пара. Вони його виважили на стіл і почали розливати по мисках суп.

Відвідувач настоятеля прокашлявся і нетерпляче засовався в кріслі. Церкі повернувся до нього.

— Визначена законодавством процедура, — прогарчав він. — Процедура масового самогубства за державний кошт. З благословення всього суспільства.

— Ну, — промовив гість, — це в будь-якому разі краще від того, щоби просто дати їм загинути страшною, повільною смертю.

— Та невже? Краще для кого? Для двірників? Краще дозволити вашим живим трупам прийти на центральну станцію з обробки відходів, поки вони ще в змозі самостійно до неї дістатися? Менше непривабливих картин на вулиці? Менше страхіть навколо? Менше безладу? Адже кілька мільйонів розкиданих надворі мертвяків здатні підштовхнути на повстання проти тих, хто за це мав би відповісти. Ось що ви з урядом маєте на увазі під словом «краще», правда ж?

— Звідки мені знати, що має на увазі уряд? — силувано поцікавився відвідувач. — Під словом «краще» я мав на увазі «милосердніше». Гадаю, вести з вами богословські дискусії недоречно. Якщо ви вважаєте, що Господь відправляє вашу душу в пекло за рішення прийняти безболісну смерть замість жахливої, то я вас не намагатимуся переконати в протилежному. Але знаєте, ви в меншості. Я з цим не згоден, проте не збираюся дискутувати.

— Пробачте, — сказав абат Церкі, — я не готувався дискутувати з вами на теми морального богослов’я. Мені зараз ідеться винятково про цей спектакль із масовою евтаназією з погляду людських мотивів. Саме існування закону «Про ядерну катастрофу» та схожих законів в інших країнах — очевидний доказ того, що уряди були цілковито свідомі наслідків нової війни і замість того, щоб унеможливити її, намагалися заздалегідь прописати наслідки цього злочину в законі. Докторе, невже для вас це порожній звук?

— Звісно ж, ні, отче. Особисто я — пацифіст. Але наразі маємо такий світ, який маємо. Якщо там не змогли дійти згоди заради попередження війни, то чи не краще хоч якось підготуватися до її наслідків, аніж не готуватися взагалі?

— І так, і ні. Так — якщо це з огляду на вчинення злочину кимсь іншим. Ні — в разі, коли це наш власний злочин. І категоричне ні — якщо законодавчі рамки, створені для пом’якшення злочину, також мають кримінальний характер.

— Це, наприклад, евтаназія? — знизав плечима доктор. — Пробачте, отче, але мені здається, що це суспільство визначає злочинність того чи іншого діяння. Я в курсі про вашу незгоду. І це правда, що закони можуть бути поганими, непродуманими. Але в нашому випадку, мені здається, йдеться все ж таки про хороший закон. Якби я вірив у те, що маю душу, та в сердитого Бога на небесах, то, мабуть, погодився би з вами.

Абат Церкі силувано всміхнувся.

— У вас немає душі, докторе, адже ви сам і є нею. Зате ваше тіло — це тимчасово.

— Семантична плутанина, — легко засміявся відвідувач.

— Справді. От тільки хто з нас у ній загруз? У цьому ви точно впевнені?

— Я не хочу з вами сваритися, отче. Я не працюю в Службі милосердя. Ми досліджуємо зону враження. Ми нікого не вбиваємо.

Абат Церкі дивився на нього якусь мить, нічого не кажучи. Його гість був присадкуватим кремезним чоловіком з приємним округлим обличчям та обпеченими на сонці, вкритими ластовинням залисинами. Він носив зелену саржеву уніформу, а в руках тримав кашкет з кокардою Служби Зеленої Зірки.

І справді, навіщо сваритися? Цей чоловік — медпрацівник, а не кат. Роботою Зеленої Зірки можна було захоплюватися. Інколи вона навіть заслуговувала на епітет «героїчна». Те, що в деяких випадках Церкі вважав її зловмисною, не було причиною ставитися до всього хорошого, чим займалися в Зеленій Зірці, як до брудних справ. Суспільство зазвичай схвалювачо її дії, її співробітникам довіряли. Доктор намагався поводитися дружньо. Його прохання здавалося дуже простим. Воно не було категоричним, не було нав’язливим. І все одно абат вагався.

— Ця робота, якою ви хочете тут займатися... це надовго?

Доктор похитав головою.

— Гадаю, щонайбільше два дні. У нас два пересувні комплекси. Ми можемо поставити їх у вашому дворі, зчепити обидва трейлери й одразу взятися до роботи. Треба провести облік фактичних випадків зараження і, перш за все, поранених. Самі ми надаємо допомогу тільки в найсерйозніших випадках. У наші обов’язки входить проведення клінічних аналізів. Лікуватимуть же хворих у кризовому таборі.

— А найтяжчих відправлятимете в табори милосердя?

— Тільки з їхньої власної волі, — спохмурнів медик. — Їх ніхто ні до чого не примушуватиме.

— Але ж це ви будете видавати дозвільні документи?

— Так, мені доводилося підписувати червоні квитки. І, можливо, доведеться й цього разу. Ось... — він дістав із кишені куртки червоний картонний бланк, схожий на транспортну бирку із дротиком для кріплення в петлі для ґудзика або на паску. Лікар кинув його на стіл. — Заповнюється в разі «критичного дозування». Ось. Почитайте. Вона посвідчує, що людина хвора, дуже хвора. А ось і «зелений квиток», коли з людиною все більш-менш гаразд, нема про що хвилюватися. Уважно подивіться на червоний! «Оцінна доза в одиницях радіаційного враження», «Аналіз крові», «Аналіз сечі». З одного боку вони із зеленим ідентичні. З іншого — зелений квиток порожній, а червоний... ось, дрібним шрифтом... це цитата із публічного закону 10-WR-3E. Вона тут має бути обов’язково. Це вимога закону. Людині потрібно це зачитати. Вона повинна знати свої права. Її рішення — це винятково її особиста справа. А тепер, якщо ви не проти, то ми зі своєї трохи віддаленої парковки на дорозі могли би...

— То ви просто зачитуєте текст? І все?

Доктор замовк.

— Закон потрібно пояснити, якщо не все зрозуміло. — Він знову замовк, помалу закипаючи: — Та Боже мій, отче, коли ви говорите людині про безнадійність її випадку, то що можна сказати? Зачитати кілька абзаців, вказати на двері і гукнути «Наступний»?! «Ви скоро помрете. Бувайте»? Звичайно ж, ви таке не робите, якщо маєте хоч краплину людяності!

— Це зрозуміло. Я питав дещо інше. Чи ви як лікар радите пацієнтам у безнадійному стані йти в табори милосердя?

— Я... — Медик заплющив очі. Він схопився за голову і легко здригнувся. — Звісно, — нарешті зізнався він. — Якби ви бачили те, що бачив я, то й самі вчинили би так само. Звісно, я так раджу.

— Тут ви цього не робитимете.

— Тоді ми... — Лікар притлумив вибух гніву. Він підвівся, почав натягувати кашкет і раптом пригальмував. Кинув головний убір на крісло і підійшов до вікна. Чоловік похмуро поглянув на двір, а потім перевів погляд на магістраль.

— Он там, — показав він рукою, — придорожній парк. Ми могли б облаштуватися в тому місці, але це дві милі звідси. Більшості доведеться йти пішки. — Він поглянув на абата Церкі, а потім замислено зазирнув у двір. — Подивіться на них. Вони хворі, поранені, розбиті, налякані. Включно з дітьми. Втомлені, калічні й нещасні. Ви хочете дозволити їм брести по трасі, немов череді, сидіти на сонці та в куряві і...

— Ні, я так не хочу, — відповів абат. — Дивіться... от ви мені щойно говорили, як людські закони зобов’язують вас читати й пояснювати це критичним жертвам радіаційного враження. Саме собою в мене це не викликає жодних осторог. Кесарю кесареве, якщо вже так потрібно. Але невже так складно зрозуміти, що я корюся іншим законам, який забороняє мені дозволяти будь-кому на довіреній території радити те, що Церква називає злом?

— О, це я чудово розумію.

— Дуже добре. Пообіцяйте мені одну річ — і можете користуватися нашим двором.

— Яку?

— Просто не радьте нікому йти до «табору милосердя». Обмежтеся самим діагностуванням. Якщо вам трапляться безнадійні випадки променевої хвороби, просто оголосіть нещасним те, що від вас вимагає закон, можете розраджувати їх на власний розсуд, але не говоріть їм іти і вбивати себе.

Лікар вагався.

— Гадаю, таке прохання справедливе стосовно тих пацієнтів, які сповідують вашу Віру.

Абат Церкі опустив очі.

— Пробачте, — нарешті промовив він, — але цього замало.

— Чому? Інших же не зв’язують ваші принципи. Якщо людина не належить до вашого віровизнання, то навіщо їй відмовляти... — Доктор аж задихався від гніву.

— Вам потрібне пояснення?

— Так.

— Якщо людині не відомі якісь факти і вона діє у власному невігластві, то й не несе за це провини, оскільки природної поінформованості було недостатньо для неї, щоби переконати в помилковості власних дій. Та хоч невігластво і виправдовує людину, воно не може виправдати саму дію, оскільки вона неправильна сама собою. Якщо я дозволю таку дію винятково через людське невігластво в питанні хибності власних учинків, то нестиму провину, бо знаю, що вона неправильна. Усе до болю просто.

— Послухайте, отче. Вони просто сидять і дивляться на вас. Дехто кричить. Дехто плаче. І кожен із них питає: «Лікарю, що можна зробити?» Як мені їм відповідати? Промовчати? Сказати, щоби просто помирали? Що би ви відповіли?

— «Моліться».

— Оце й усе, що можна сказати? Послухайте, єдине, відоме мені зло, — це біль. І боротися можу тільки з ним.

— Тоді Бог вам у поміч.

— Для мене краще вже поміч антибіотиків.

Абат Церкі хотів в’їдливо відповісти і вже було відкрив рот, але передумав. Натомість відшукав чистий аркуш паперу, ручку і підсунув їх опоненту.

— Просто напишіть: «Перебуваючи в абатстві, я не рекомендуватиму евтаназію жодному пацієнтові» — і поставте свій автограф. Після цього можете користуватися двором.

— А якщо відмовлюся?

— Тоді, мабуть, їм доведеться плентатися до вас дві милі по дорозі.

— З усіх безсердечних...

— Навпаки. Я даю вам можливість виконати свій обов’язок згідно із законами і без порушення законів, які визнаю я. Тому йтимуть вони по дорозі чи ні — це суто ваш вибір.

Доктор витріщився на чистий аркуш.

— Чим вас так приворожує ця розписка?

— Мені так хочеться.

Чоловік зігнувся над столом і почав писати. Подивився на результат, розписався і випростався.

— Ось так. От вам моя обіцянка. Гадаєте, вона вартує понад моє слово?

— Ні, і справді не вартує. — Абат згорнув аркуш навпіл і заткнув його в пальто. — Але ось вона в кишені мого пальта, і вам відомо про те, що вона в кишені мого пальта, і час від часу я можу на неї дивитися, от і все. До речі, ви тримаєте своє слово, докторе Корc?

Медик подивився на нього якусь мить.

— Я його триматиму, — буркнув він, крутнувся на закаблуках і вийшов геть.

— Брате Пате! — слабко гукнув абат Церкі. — Брате Пате, ти десь там?

— Так, превелебний отче? — у дверях з’явився його секретар.

— Ти чув?

— Тільки частково. Двері були відчинені, і я не міг не слухати. Ви не вмикали глушники...

— Ти чув, як він це сказав? «Єдине, відоме мені зло, — це біль». Чув?

Монах урочисто кивнув.

— І те, що тільки суспільство визначає правильність чи хибність учинку? Це також чув?

— Так.

— Любий Боже, ну, як ці дві єресі змогли повернутися назад у світ після всього пережитого? Невже в пеклі настільки бракує фантазії? «Змій обманув мене, і я їла»^[239]. Брате Патріку, тікай краще, бо я зараз просто оскаженію.

— Домне, я...

— Чого чекаєш? Що там у тебе? Лист? Гаразд, давай-но його сюди.

Чернець передав конверт і вийшов геть. Церкі не став його негайно ж розпечатувати, а ще раз поглянув на зобов’язання доктора. Певно, нічого не варте. І попри те, той чоловік здався щирим. І відданим. Мусить бути відданим своїй справі — за ті гроші, які платить Зелена Зірка. У нього був вигляд людини, котра недосипає і перепрацьовує. Мабуть, відколи ракета стерла місто з поверхні Землі, тримався на самому бензедрині та пончиках. Стільки страждань навколо, тобі це все бридко, проте від усього серця докладаєш зусиль, щоби допомогти. Від усього серця — от у чім лихо. Звіддаля супротивник здається бузувіром, а придивишся, і вже можна розгледіти щирість, не меншу ніж у самого себе. Сам Сатана — і той, мабуть, виявиться найщирішою душею в світі.

Настоятель розпечатав конверт і прочитав листа. В ньому йшлося про те, що брат Джошуа з рештою вирушили з Нового Риму в неназваному напрямку, ймовірно, на захід. Також у повідомленні містилися зауваги щодо інформації про «Quo peregrinatur», яка просочилася до Внутрішніх сил зональної оборони. Через ці чутки Ватикан тепер доймали слідчі та розпитували про несанкціонований запуск космічного корабля... Очевидно, вони ще не відлетіли.

Невдовзі вони таки дізнаються про «Quo peregrinatur», але, з Божої ласки, вже буде запізно. А от що буде потім? Це питання бентежило абата.

Юридична сторона питання виглядала вкрай заплутаною. Закон забороняв несанкціоновані комісією запуски космічних апаратів. Отримувати дозвіл — довго та складно. Церкі був упевнений, що Сили оборони та комісія кваліфікують дії Церкви як злочинні. З іншого боку, її конкордат із Державою нараховує вже півтора століття^[240], і він недвозначно позбавляв Церкву необхідності проходити дозвільні процедури та гарантував право відправляти місії на «будь-які космічні станції та / або планетарні аванпости, що не мають статусу „екологічно критичних“ або „закритих для нерегламентованої діяльності“, що встановлюється Комісією». За час дії конкордату всі станції в межах Сонячної системи були оголошені «екологічно критичними» та «закритими», з іншого боку, конкордат підтверджував право Церкви «володіти космічними кораблями та вільно подорожувати до відкритих станцій та аванпостів». Конкордат застарів. Його підписали ще тоді, коли про зорелітний рушій Беркструна в своїх диких фантазіях мріяла тільки людина, котра вважала, що з початком міжзоряних польотів у всесвіт одразу ж потягнуться валки нічим не обмежених емігрантів.

Насправді, все вийшло не так. Із народженням креслень першого зорельоти стало зрозуміло, що крім держави, жодна інша організація не має достатніх засобів чи коштів їх будувати, що неможливо мати вигоду з «міжзоряної комерції», облаштовуючи колонії на позасистемних планетах. І все ж таки, азійські урядовці запустили перших колоністів. І на заході зчинився крик: «Невже ми дозволимо „нижчим“ расам успадкувати зорі?» Під цей крик у напрямку Центавра один за одним гарячково вирушали космольоти з чорними, коричневими, білими та жовтими народами на борту. Тільки згодом, коли генетики довели, що через інбридинг генетичний дрейф у настільки малих расових групах призведе до виродження на колонізованих планетах, расисти зобов’язали колоністів формувати змішані команди.

Єдине, що цікавило Ватикан у питанні освоєння космосу, — це турбота про колоністів, відірваних від лона матері-Церкви її синів, які перебували на астрономічних дистанціях від іншої пастви. І все одно Новий Рим не користувався привілеєм конкордату і нікуди місії не відправляв. Адже між Державою та конкордатом все ще існували деякі суперечності, котрі давали комісії певні можливості, і в теорії свіжі закони могли повпливати на відправку місіонерів. Суди ніколи ці суперечності не розв’язували, оскільки прецедентів не виникало. Аж дотепер, коли Сили оборони перехопили групу брата Джошуа та дізналися, що вона перебуває в передстартовій готовності за відсутності будь-яких дозволів комісії та привілеїв. Церкі молився, аби групі пощастило відлетіти без судової тяганини, котра могла затягнутися на цілі тижні й місяці. Звісно, тепер уже скандалу не минути. Багато хто обвинувачуватиме Церкву не тільки в тому, що вона вчинила правопорушення проти Комісії, а й переступила принцип доброчинства. Бо відправила в космос церковних можновладців та жменьку шельмуватих монахів, а не взяла на борт сердешних біженців, які прагли земельних ділянок. Цей конфлікт Марти й Марії виникав раз у раз^[241].

Раптом абат Церкі збагнув, що за останню добу-дві плин його думок змінився. Кілька днів тому всі чекали, як розверзнеться небо. Але від космічної об’яви Люцифера, коли він геть-чисто спалив місто, вже збігло дев’ять днів. І якщо не рахувати загиблих, скалічених і тих, котрі конають, це були дев’ять днів тиші. Може, найгіршого все ж таки вдасться уникнути? Настоятель, виявляється, думав про речі, які могли настати наступного тижня або наступного місяця, так нібито він — після всього цього — і справді міг настати. Зрештою, чому би й ні? Покопавшись у підсвідомому, Церкі зрозумів, що чесноту надії він іще остаточно не втратив.

Удень із міста повернувся один із ченців. Справившись там зі своїм завданням, він доповів, що посеред парку, за дві милі далі по автостраді, облаштовується табір для біженців.

— Здається, його профінансувала Зелена Зірка, домне, — додав він.

— Добре! — відповів абат. — Бо в нас тут уже перебір, я сьогодні мусив завернути три повні вантажівки.

Біженці галасували у дворі, і цей шум бив по напнутих, немов струни, нервах. Вічна тиша стародавнього абатства розлетілася на друзки від дивних звуків: нестримного реготу людей, котрі розповідають анекдоти, дитячого плачу, торохтіння каструльок і сковорідок, істеричного схлипування, крику медика Зеленої Зірки: «Агов, Раффе, тягни сюди клістирний шланг». Кілька разів абат притлумив у собі бажання підійти до вікна та нагримати на всіх у заклику до тиші.

Коли йому нарешті ввірвався терпець, настоятель узяв бінокль, стару книгу, вервицю і рушив до однієї зі старих веж, чиї товсті мури могли захистити від більшості звуків із двору. Книжка насправді була тоненьким зібранням анонімних поезій, авторство яких легенда приписувала міфічному святому, чия «канонізація» відбулася тільки в переказах і фольклорі Рівнин, а не ухвалою Святого Престолу. Направду, бракувало навіть фактажу про існування такої особи, як святий Поет Чудодійного Скляного Ока. Можливо, легенда про нього народилася тоді, коли один із перших Ганнеґанів отримав від блискучого фізика-теоретика та свого протеже незвичний дарунок — скляне око. Церкі вже забув, про кого йшлося: Пфардентротта чи Ессера Шона. За словами дарувальника, око належало поету, котрий наклав головою за Віру. (Яку саме, Петрову чи тексарканських схизматиків, — легенда змовчувала). Хай там як, а Ганнеґанові воно, очевидно, припало до вподоби, бо він наказав вкласти око в жменю маленької золотої руки, що її за певних церемоніальних нагод носили князі династії Гарків-Ганнеґанів. Талісман називали по-різному: Orbis Judicans Conscientias^[242] або Oculus Poetae Judicis^[243], — а рештки тексарканських схизматиків і досі шанували, немов реліквію. Кілька років тому хтось висунув несерйозну гіпотезу, немовби святий Поет і «непристойний віршомаз», згаданий одного разу в діаріушах Вельмишановного абата Джерома^[244], — це одна й та сама людина. І єдиним суттєвим «доказом» служив факт, що цей Пфардентротт (чи, може, таки Ессер Шон?) відвідав абатство саме в часи, коли Вельмишановний Джером, який стояв на його чолі, і зробив відповідний запис у щоденнику, а свій дарунок Ганнеґан отримав десь після цього візиту. Церкі підозрював, що худий томик віршів насправді вийшов з-під пера котрогось із світських учених, котрі відвідали абатство заради вивчення Меморіалу приблизно в той самий період, що й «непристойний віршомаз», чи то пак — легендарний святий Поет. На думку Церкі, анонімні вірші були аж надто зухвалі як на будь-якого ченця Ордену.

Книга мала форму сатиричного діалогу, що лунає віршованими строфами між двома агностиками, котрі способом суто природного міркування намагалися довести, що існування Бога неможливо довести винятково способом природного міркування. І натомість тільки-но й спромоглися продемонструвати, що математична межа нескінченного «оспорювання певності», — з якою щось оспорюване вважається непізнаваним, в той час як це саме «щось оспорюване» є попередньою тезою про «непізнаваність чогось оспорюваного», — може дорівнювати твердженню абсолютної певності, хоч би й вираженого нескінченною низкою заперечень певності. В тексті простежувалися сліди теологічного числення святого Леслі^[245], й хоча поетичний діалог між агностиками, названими як «Поет» і «Тон», здавалося, доводив існування Бога епістемологічним методом, його укладач-віршувальник був усього-на-всього сатириком; і ні поет, ні вчений так і не відцуралися своїх агностичних поглядів після досягнутого ними абсолютно певного висновку, заявивши: «Non cogitamus, ergo nihil sumus»^[246].

Незабаром абат Церкі втомився думати над тим, чим же насправді була ця книга: високоінтелектуальною комедією чи схожим на епіграми фіглярством. Із башти можна було роздивитися автостраду і місто аж ген до меси на обрії. Він навів різкість бінокля на останню поділку і трохи порозглядав радарну установку, однак, схоже, там нічого цікавого не відбувалося. Потім він трошки опустив далековид і подивився на табір Зеленої Зірки в придорожньому парку. Його територію обтягнули мотузками. Там напинали намети. Комунальники проводили газ та електрику. Кілька людей піднімали знак над в’їздом на територію, але він саме був ребром до настоятеля, тому напис не прочитувався. Уся ця бурхлива діяльність нагадала йому кочовий «карнавал», який прибув до міста. Працював якийсь великий червоний двигун. Схоже, він мав паливню і щось подібне до казана, однак його призначення абат не розумів. Чоловіки у формі Зеленої Зірки поруч монтували якусь невелику карусель. Щонайменше дюжина вантажівок розташувалася на суміжній дорозі. Деякі були обтяжені лісом, інші — наметами та розкладними ліжками. Один нібито притягнув цілий причіп вогнетривкої цегли, а інший — кераміку та солому.

Кераміку?

Абат уважніше роздивися цей вантаж. На його чолі зібралася зморшка. Це були однотипні урни, перемежовані солом’яними прокладками. Десь він таке вже бачив, от тільки де.

Ще одна фура привезла велику «кам’яну» статую, яка, здогадно, могла насправді бути виготовлена з армованого пластику, і квадратну плиту, куди її потім, очевидно, ставитимуть. Фігура лежала горілиць у дерев’яному риштуванні та була обмощена пакувальними матеріалами. Розгледіти вдалося тільки ноги й одну витягнуту руку, що вибивалася з-під соломи. Скульптура виявилася довшою від кузова автомобіля, і її босі ступні звисали над заднім бортом. На одному з великих пальців було намотано червоний прапорець. Церкі замислився над загадкою. Навіщо марнувати цілий ваговоз на статую, коли більш потрібного здавалася вантажівка з провіантом?

Він стежив за чоловіками, які здіймали знак. Нарешті один із них опустив свій край дошки і подряпався вгору драбиною, щоби підкрутити верхні кронштейни. Спираючись на землю тільки одним кінцем, знак похилився, і, витягнувши шию, Церкі нарешті спромігся прочитати напис:

Табір милосердя №18

Зелена Зірка

Служба порятунку від катастрофи

Поквапом настоятель знову перевів погляд на фури. Кераміка!

Він одразу все згадав. Якось він проїжджав крематорій і бачив чоловіків, котрі розвантажували аналогічні урни з автомобіля тієї самої компанії. Абат крутнувся з біноклем у руках, шукаючи вантажівку з вогнетривкою цеглою. Вона кудись поділася. Нарешті він її знайшов, тепер машина стояла всередині парку. Цеглу розвантажували біля великого червоного механізму. Церкі ще раз його обдивився. Те, що на перший погляд видалося казаном, тепер більше нагадувало піч або домну.

— Evenit diabolus^[247]! — прогарчав абат і поквапився до сходів.

Доктора Корса він знайшов у мобільній амбулаторії у дворі. Він саме прикручував жовтий квиток до лацкана піджака якогось старого, примовляючи, що йому треба в табір відпочинку під нагляд медсестричок, але з часом усе буде гаразд.

Церкі стояв, склавши руки на грудях, закусивши губу, і холодним поглядом роздивлявся лікаря. Коли дід пішов, Коре обачно підвів погляд.

— Перепрошую? — Він зауважив бінокль та ще раз подивився на абата. — А! — припустив він. — Я нічого не можу вдіяти з цим, геть нічого.

Настоятель кілька секунд не зводив із нього очей, а потім розвернувся та пішов геть. У себе в кабінеті він доручив братові Патріку зв’язатися зі старшим начальником Зеленої Зірки...

— Я хочу, щоби це негайно забрали з-під абатства.

— Боюся, відповідь прозвучить категорично — ні.

— Брате Пате, набери майстерні, нехай брат Люфтер підніметься до мене.

— Домне, його там немає.

— Тоді організуйте теслю й маляра. Підійде будь-хто.

Кількома хвилинами пізніше прийшло два ченці.

— Мені потрібно, щоби ви негайно виготовили п’ять легких плакатів із міцними довгими держаками, — наказав він їм. — Вони мають бути досить великими, аби читалися з відстані кварталу, проте настільки легкими, щоби людинамогла носити їх кілька годин і не виснажитися. Справитеся?

— Звісно, владико. Що на них потрібно намалювати?

Абат Церкі написав текст.

— Великими яскравими літерами. Нехай очі самі вбирають їхній колір. У мене все.

Коли ченці пішли, він знову викликав брата Патріка.

— Брате Пате, збігай та знайди мені п’ятьох надійних, молодих і здорових новіціїв, бажано з комплексом мучеництва. Скажи їм, що з’явилася нагода повторити долю святого Стефана^[248].

«Мене може чекати ще гірше випробування, — подумалось йому, — коли про це почують у Новому Римі».

Розділ 28

Комплету відспівали, та абат все ще був у церкві, у надвечірній сутіні він лишився стояти на колінах сам-один.

Domine, mundorum omnium Factor; parsurus esto imprimis eis filiis aviantibus ad sidéra caeli quorum victus difficilior...^[249]

Він помолився за групу брата Джошуа — сміливців, які вирушили до зорельота, що здійметься в небеса назустріч непевності, куди серйознішій від будь-чого, із чим доводилося мати справу Людині на Землі. От за кого годилося невпинно молитися; адже немає особи вразливішої до злигоднів, що мордують дух і випробовують віру, обсідаючи розум сумнівами, ніж мандрівник. Удома на Землі в сумління є свої доглядачі та зовнішні возні, проте за її межами совість зостається наодинці перед Господом та Лукавим. Не введи їх у спокусу, молився Церкі, нехай вони тримаються шляху, обраного Орденом.

Опівночі його в церкві знайшов доктор Коре і тихо поманив до себе. Лікар мав цілковито зневірений і виснажений вигляд.

— Я щойно порушив дану вам обіцянку! — із викликом повідомив він.

Абат мовчав.

— Пишаєтеся? — нарешті запитав він.

— Не так щоб аж надто.

Вони прогулялися до мобільної амбулаторії і зупинилися в рясних променях блакитнуватого світла, яке лилося назовні з її дверей. Лабораторна куртка аж блищала від поту, медик витер чоло рукавом. Церкі дивився на нього із жалем, який можна відчувати до загублених душ.

— Звичайно ж, ми будемо негайно вибиратися звідси, — заявив Коре. — Просто мені здалося необхідним повідомити вас. — Він розвернувся і піднявся в автомобіль.

— Одну хвилинку, — затримав його священик. — Розкажіть-но далі.

— Навіщо? — знову пролунали ці задерикуваті інтонації. — Навіщо це мені? Аби ви могли полякати мене пекельним огнем? Їй і без цього дуже зле, як і дитині. Нічого я вам не скажу.

— Уже сказали. Я знаю, про кого йдеться. Дитині також виписали, еге ж?

Коре завагався.

— Променева хвороба. Теплові опіки. У жінки перелом стегна. Батько малюка загинув. Пломби в зубах фонять. Дитина ледь не світиться в темряві. Блювали одразу після вибуху. Нудота, анемія, випадання волосся. Сліпа на одне око. Мале постійно плаче через опіки. Не розумію, як вони пережили ударну хвилю. Я не можу їм нічим допомогти, крім як відправити до евкрематорів.

— Я їх бачив.

— Значить, ви розумієте, чому я порушив обіцянку. Друже, та мені якось жити з цим! Я не хочу довіку лишитися катом тій жінці і тій дитині.

— Приємніше бути їхнім убивцею?

— Це не раціональний аргумент.

— Що ви їй сказали?

— «Якщо ви любите своє дитя, врятуйте його від агонії. Прийміть милосердний сон якомога швидше». От і все. Ми зараз же вирушаємо. Ми оглянули всіх із радіаційними враженнями та найтяжчих поранених. Решті не стане гірше, якщо вони прогуляються кілька миль по дорозі. Більше постраждалих із критичними дозами тут немає.

Церкі подавсь було геть, а потім зупинився.

— Закінчуйте, — прохрипів він. — Закінчуйте і забирайтеся звідси. Якщо вас іще раз побачу... я не знаю, що зроблю...

Коре сплюнув.

— Мені наше сусідство тут подобається не більше від вашого. Дякую, ми вже.

* * *

Жінку з дитиною він знайшов розпластаною на ліжку в коридорі переповненого гостьового будинку. Вони горнулися одне до одного під ковдрою та плакали. Всередині тхнуло смертю й антисептиками. Жінка поглянула на темний силует проти світла:

— Отче? — Її голос здавався переляканим.

— Так.

— Нам кінець. Бачте? Бачте, що нам видали?

Він нічого не бачив, але почув, як її пальці пройшлися краєм папірця. Червоний квиток. Йому бракнуло голосу заговорити до неї. Абат просто став над ліжком, порився в кишені і видобув вервицю. Жінка зачула цокання намистин і пошукала їх навпомацки.

— Знаєш, що це?

— Звісно, отче.

— Тоді залиш собі. З користю.

— Дякую.

— Носи й молися.

— Я знаю, що мені потрібно робити.

— Не перетворюйся на співучасницю. Заради любові до Бога, до дитини, не перетворюйся...

— Лікар сказав...

Хвора не договорила. Абат чекав, щоби вона закінчила, але жінка все ще мовчала.

— Не перетворюйся на співучасницю.

Вона все одно нічого не казала. Церкі благословив їх і якомога хутчіше пішов геть. Жінка перебирала разки знаючими пальцями; абат не міг їй сказати щось таке, чого б вона вже не відала.

«Нарада міністрів закордонних справ на Ґуамі щойно завершилася. Спільного меморандуму так і не пролунало. Урядовці повертаються до своїх столиць. Важливість цієї наради і напруження, з яким цілий світ чекає на її результати, підштовхують коментатора до думки, що захід іще буде продовжено, а голови зовнішньополітичних відомств відступили, щоби кілька днів порадитися зі своїми урядами. Самі міністерства спростували всі попередні повідомлення, у яких репортери припускали крах цього заходу, що його він зазнав у розпал жорстких обвинувачень. Перший міністр Рекол зробив усього лишень одну заяву для преси: „Я повертаюся назад до переговорів із Радою регентів. Але мені сподобалась тутешня погода, сподіваюся колись іще приїхати сюди порибалити“.

Десятиденна пауза, яку взяли сторони, сьогодні добігає свого кінця, але всі впевнені, що домовленості про припинення вогню діятимуть і надалі. Єдина їм альтернатива — взаємознищення. Загинули два міста, однак не можна забувати, що жодна зі сторін не відповіла масованим контрударом. Азійські правителі стверджують, що вчинили відповідно до принципу „око за око“. Проте наш уряд переконує, що вибух в Іту-Ван не могла викликати ракета Атлантичної конфедерації. Обидві столиці на всі питання відповідають переважно химерною та замисленою мовчанкою. Закривавленими сорочками практично ніхто не вимахував, до всезагальної помсти не закликав. Через цей злочин, через верховенство лунатиків запанувала німа лють, але жодна зі сторін не прагне тотальної війни. Оборона залишається у повній бойовій готовності. Генштаб розродився оголошенням, що звучало практично як благання, де пояснювалося, що ми не вдаватимемося до найгірших засобів, якщо тільки Азія і собі стримуватиметься. Ось тільки далі в цій заяві говорилося: варто буде впасти їхній брудній бомбі, і ми відповімо тим самим і з такою силою, що в Азії тисячу років не зможе жити жодна жива істота.

Дивно, проте найменш обнадійливі звуки зараз лунають не зі сторони Ґуама, а від Ватикану в Новому Римі. Після закінчення наради з’явилися повідомлення, нібито папа Григорій покинув молитися за мир в цілому світі. А в базиліці відправили дві особливі служби: „Exsurge quare obdormis“^[250], месу проти язичників, і „Reminiscere“^[251], месу в часи війни, — після чого, говориться в повідомленні, Його Святість виїхав у гори для роздумувань та молитов про справедливість.

А тепер прослухайте...»

— Заткни його! — простогнав Церкі.

Молодий священик, який був поруч із ним, вимкнув передавач і широко розплющеними очима вирячився на абата.

— Не може бути!

— Що? Ти про Папу? Мені теж не віриться. Але я вже чув про це, в Нового Риму вистачало часу на спростування. Вони ж не сказали ні слова.

— І що це означає?

— Хіба не очевидно? Працює дипломатична служба Ватикану. Певно, там отримали звіт про результати конференції на Ґуамі. Мабуть, у Святого отця він викликав жах.

— Яке застереження! Який жест!

— Це не просто жест. Його Святість править ратні літургії не заради театральщини. Крім того, більшості здасться, що «меса проти язичників» стосується тих, хто перебуває за океаном, а «справедливість» — нашої сторони. — Настоятель закрив обличчя долонями і потер його. — Сон. Що воно таке, отче Легі? Ви ще пам’ятаєте? Я вже днів десять не бачив жодного людського обличчя, на якому не було би темних кіл під очима. Минулої ночі я не склепив повік через чиїсь крики в гостьовому будинку.

— Люцифер міцного сну не приносить, це точно.

— Куди ви дивитеся з того вікна? — раптом запитав Церкі. — Це геть інакше. Всі витріщаються у вікна, чекають, збираються щось там побачити. Якщо вона прилетить, то перед спалахом у вас не стане часу її розгледіти. А от на зблиск ліпше не дивитися. Годі вже. Це вже відгонить хворобою.

Отець Легі відвернувся від вікна.

— Так, Превелебний отче. Але я не її визирав. А дивився на грифів.

— Грифів?

— Їх не злічити. Десяток за десятком... кружляють цілий день.

— Де?

— Он там. Над табором Зеленої Зірки, далі по шосе.

— Ніякий це не знак. А просто здоровий апетит у стерв’ятників. Ах! Піду-но подихаю свіжим повітрям.

Надворі він зустрів пані Ґральс. Жінка несла кошик із помідорами, котрий одразу поставила на землю, як тільки абат наблизився.

— Ой, а я вам чогось та й принесла, отче Церкі, — промовила вона. — Вітер здув ваш знак, а за ворітьми вже стояла якась сердешна, то я й подумала, шо ви не проти побачитися зі старою бабою-помідорницею. Осьде, я вам троха помідорок принесла.

— Дякую, пані Ґральс. Оголошення ми зняли через біженців, але все гаразд. А от щодо помідорів, то це вам до брата Елтона. Він займається закупами для нашої кухні.

— Отче, я ж не про закупи. Хе-хе! Я вам їх задурно віддать хочу. Вам багато кого треба годувать. Усі ці сердешні навколо... Так шо вони вам задарма. Де їх поставить?

— Кухня для біженців... ні, залиште їх краще тут. Я гукну когось по них із гостьового будинку.

— Та я сама донесу. Сюди ж дотягнула. — Вона знову схопилася за кошик.

— Дякую, пані Ґральс. — Абат розвернувся і зібрався вже йти.

— Отче, заждіть! — гукнула вона. — На одну хвильку, вашмосць...

Настоятель притлумив у собі стогін.

— Пробачте, пані Ґральс, але я вже казав... — Він затнувся і поглянув на обличчя Рейчел. На якусь мить йому здалося... невже брат Джошуа мав рацію? Та хіба може... — Це все... це все питання вашої парафії та дієцезії, і я нічим вам...

— Ні, отче, я не про це! — промовила вона. — Я вас питацця про інше х’тіла: — (Ось же! Справді посміхнулася! Він був певен.) — Ви би не висповідали мене, отче? Звиняйте гріхи мої, шо турбую вас, але мені так шкода, шо я грішила, то було би незле, якби ви мені звиняли.

Церкі завагався.

— А чому не в отця Сіло?

— Сказати по правді, вашмосць, того, шо я грішу через нього. Я добре до нього ставлюся, але ті’ки-но побачу його лице, одразу втрачаю голову. Хай Бог його милує, а я не буду.

— Якщо отець вас образив, то все одно доведеться йому пробачити.

— Та я пробачаю, аякже. Але звіддаля. Кажу ж, я грішу через нього, і дратуюся, ті’ки-но його забачу.

Церкі хіхікнув.

— Гаразд, пані Ґральс. Я вас висповідаю, але мені спершу треба дещо зробити. Зустрінемося біля вівтаря Богоматері, того, що бічний, десь за півгодини. У першій сповідальниці. Вас це влаштує?

— Такечки! Хай благословить вас Господь, отче! — Вона низько розкланялася. Абат Церкі міг заприсягтися, що голова Рейчел ледь-ледь, але повторила всі кивки.

Він відмахнувся від цієї думки і рушив до гаража. Постулант уже викотив для нього машину. Настоятель заліз у салон, набрав пункт призначення, втомлено опустився на подушки сидіння, поки автопілот перемикав швидкості та розвертав легковика в напрямку воріт. Проминаючи їх, абат помітив на узбіччі жінку. З нею була дитина. Церкі тицьнув на кнопку «СКАСУВАТИ». Машина зупинилася.

— Очікую, — почулося з динаміків автопілота.

На жінці був гіпсовий корсет, який закутував стегна і ліве коліно. Вона спиралася на пару милиць і важко дихала. Якимось чином нещасна вибралася з гостьового будинку та пройшла через ворота, але рухатися далі, очевидно, не могла. Дитина трималася за одну з милиць і витріщалася на дорожній рух.

Церкі відчинив дверцята й повільно вибрався з машини. Жінка поглянула на нього, але хутко відвернулася.

— Дитино, чому ти не лежиш? — видихнув він запитання. — Тобі не можна підводиться. З твоїм-то стегном. Куди ти зібралася?

Вона перенесла вагу на іншу ногу, і її обличчя скривилося від болю.

— У місто, — відповіла вона. — Мушу йти. Термінова справа.

— Не настільки термінова, щоб її не міг зробити за тебе хтось інший. Я гукну брата...

— Ні, отче, ні! Ніхто за мене цього не зробить. Мушу йти в місто.

Вона брехала. Він був упевнений, що вона брехала.

— Ну, то добре, — промовив абат. — Я тебе підвезу. Все одно їду в тому напрямку.

— Ні! Я сама піду! Я... — Вона зробила крок і вхопила ротом повітря. Він її підхопив, уже коли жінка падала.

— Навіть якби сам святий Христофор^[252] тримав твої милиці, дитино, ти не змогла би дошкандибати до міста. Ходімо, знову приляжеш.

— Я ж сказала, мені потрібно бути в місті! — сердито вереснула вона.

Налякана гнівом матері, дитина зайшлася в монотонному плачі. Жінка спробувала побороти свій страх, але потім здалася:

— Гаразд, отче. Ви мене підвезете?

— Тобі взагалі не варто було би їхати.

— Кажу ж, мені потрібно!

— Ну, то й добре. Давай допоможу... дитино... тепер ти.

Дитина істерично заверещала, коли священик підняв її в салон і посадив поруч із матір’ю. Мале міцно в неї вчепилося і почало монотонно схлипувати. Через довге бахмате вбрання та обсмалене волосся вгадати стать дитини з першого погляду було неможливо, проте абатові Церкі здавалося, що це дівчинка.

Він знову набрав пункт призначення на панелі управління. Автомобіль зачекав, поки в дорожньому русі не з’явилася пауза, виїхав на шосе і зайняв смугу для середньої швидкості. За дві хвилини вони вже наближалися до табору Зеленої Зірки; настоятель набрав команду перешикуватися у смугу з повільнішим рухом.

Навпроти місця, де розташувалися намети, врочистою ходою крокували пікетувальники в каптурах. Вони цугом ходили сюди-туди під знаком Табору милосердя, намагаючись з усіх сил не виходити за межі пішохідної зони. На свіжих намальованих плакатах пишався напис:

НАДІЇ ЗБАВТЕСЬ,

ЯК СЮДИ СТУПИЛИ^[253]

Церкі збирався поговорити з ними, однак, маючи пасажирів, мусив задовільнитися лише побіжним поглядом, коли мітингарі пройшли повз машину. У рясах, опущених каптурах та зі своєю повільною, немов на поховальній церемонії, ходою новіції справляли потрібний ефект. Навряд чи це могло збентежити персонал Зеленої Зірки настільки, аби вони перемістили табір подалі від монастиря, особливо після того, як в абатстві дізналися, що невеличкий натовп сьогодні вже намагався криками, образами та камінням розігнати протестантів. У той час на узбіччі стояли дві поліцейські машини, а їх екіпажі нейтрально спостерігали за дійством. Оскільки нападники з’явившійся досить несподівано, а машини правоохоронців приїхали практично одразу ж за ними, — саме в ту мить, як один із хуліганів намагався вирвати плакат у пікетувальника, а представник Зеленої Зірки спішно відправився по судовий припис на заборону акції, — то абат підозрював, що цю виставу розіграли винятково для того, аби розжитися письмовою постановою. Її, певно, таки видадуть, але поки що Церкі документа не бачив і тому навіть не збирався відкликати новіціїв назад.

Він поглянув на статую, яку робітники табору вже встигли здійняти біля воріт, і аж скривився. Скульптура здалася йому схожою на фоторобот, який складають під час масового психологічного тестування, коли піддослідні отримують фотографії незнайомих людей, ескізи із їхнім зображенням і відповідають на запитання на взірець: «З ким би Ви найбільше хотіли познайомитися?», або «Хто з них, по-Вашому, найкращий батько?», чи «Кого би Ви намагалися уникнути?», «Хто з них, на Вашу думку, злочинець?» І в кожній категорії між фото з відповідями «найбільше» та «найменше» комп’ютер обирав якісь усереднені обличчя, що з першого погляду викликають ту чи іншу думку про характер особи, засновану на результатах масового тестування.

Церкі із відчаєм помітив, що статуя мала схожість із найбільш жіночними образами, в яких посередні чи навіть гірші від посередніх митці традиційно, і при цьому хибно, зображали особистість Христа. Солодке, аж нудне обличчя, очі з порожнім поглядом, манірний усміх, широко розпростерті в обіймах руки. Лопатисті, немов у жінки, стегна, груди з натяком на перса — хіба що то не складки накидки. «О, Господь Голгофи, — видихнув абат Церкі, — та невже ця потолоч Тебе уявляє саме таким чином?» Із зусиллям він міг собі уявити, як ця статуя промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене», — але навіть у думку не могли закрастися слова: «Ідіть від мене геть, прокляті, в огонь вічний»^[254]. Такий би не вигнав торговців із Храму. Що за питання, міркував священик, ставили собі укладачі тих тестів; у чиїх збочених мізках міг народитися цей фоторобот? Це був просто анонімний christus^[255]. На п’єдесталі читався напис: «РОЗРАДА». Але ж Зелена Зірка не могла не помічати схожості із традиційним гарненьким christus убогих митців. І попри те, запхніть його в кузов фури, пов’яжіть на великий палець ноги червоний прапорець — і ця замислена подібність уже потребуватиме ґрунтовних доказів.

Жінка поклала руку на ручку дверцят, вона спостерігала за панеллю управління машини. Церкі хутенько набрав команду «ШВИДКА СМУГА», й автомобіль стрілою понісся вперед.

— Сьогодні багато грифів, — промовив священик тихо, визираючи на небо з вікна.

Обличчя пасажирки нічого не виражало. Він хвильку дивився на неї.

— Донько, тобі болить?

— Яка різниця?

— Дитино, віддай свій біль Небу.

Вона холодно глянула на нього.

— Гадаєте, це втішить Бога?

— Якщо ти сама запропонуєш, так.

— Мені не зрозуміти Бога, якого втішає дитячий біль!

Священик скривився:

— Ні-ні! Бог радіє не болю, дитино. Адже Небеса радує стійкість душі у вірі й надії, й любові, попри всяку тілесну скорботу. Біль — це як спокуса, тільки в мінусі. Господа не втішають спокуси, які ятрять тіло; Його втішає, коли душа вивищується над усім цим і каже: «Геть, Сатано!» Із болем так само. Він спокушає до відчаю, гніву, зневіри...

— Побережіть сили, отче! Я не скаржуся. Я про дитину. Вона не розуміє вашої проповіді. Але їй болить. Їй болить, а от зрозуміти вас вона не може.

«От що на це сказати? — заціпеніло подумав священик. — Знову розповісти, що Людині якось було даровано чудесну невразливість, а вона її згубила в Едемському саду? Що дитина є клітиною від Адама, тому... Це правда, але в неї хвора дитина, вона сама хвора — і не слухатиме його».

— Доню, не роби цього. Просто не роби.

— Я подумаю, — холодно відповіла жінка.

— Колись у дитинстві в мене був кіт, — поволі пробурмотів абат. — Великий такий сірий котисько завширшки як маленький бульдог, з такими ж великими головою та в’язами. Лінивий і шкодливий. Такі часто здаються якимсь поріддям диявола. Натуральний котисько. Ви ж знаєте, про що я кажу.

— Трошки.

— Котолюби насправді котів не знають. Їх усіх просто неможливо любити, якщо ви їх знаєте. А ті, кого полюбили, котолюбам не до вподоби. От Зікі був якраз таким.

— Тут буде якась мораль? — підозріло поцікавилася жінка.

— Тільки в тому, що я його вбив.

— Стоп. Що би ви не збиралися мені розповісти, негайно спиніться.

— Його збила вантажівка. Переїхала задні лапи. До нашого будинку він якось доповз. Інколи подавав звуки, як під час котячих боїв, або чимось там шарудів, але переважно тихо собі лежав і чекав. Мені раз по раз говорили: «Його треба приспати». Я їм не дозволяв. Мені твердили, що жорстоко лишати тварину в такому стані. Нарешті я сам собі сказав, що коли вже цього не минути, то маю це зробити власноруч. Узяв рушницю, лопату і пішов із ним на узлісся. Поки рив яму, то поклав кота поруч із собою. А потім прострелив йому голову. Це була дрібнокаліберна гвинтівка. Зікі смикнувся кілька разів, аж раптом зіпнувся на лапи і поповз до кущів. Я вистрелив іще раз. Кіт розпластався на землі, і я, подумавши, що тепер він мертвий, поклав його в яму. Але після кількох шпол ґрунту Зікі стрепенувся, видряпався із землі та знову поповз у чагарі. Я скиглив голосніше від кота. Довелося добивати його лопатою. Отож, поклав нещасного назад у яму і ніби алебардою прохромив його заступом. Увесь цей час Зікі бився в конвульсіях. Мені потім сказали, що то просто спинномозковий рефлекс, але я не йняв віри. Я знав того кота. Він хотів долізти до кущів, просто лягти там і ждати смерті. Перед лицем Бога я шкодував, що не дав йому туди дістатися і померти, як помирають коти, лежачи десь на самоті, — з гідністю. Згадуючи цю історію, я завжди картаю себе. Зікі — просто кіт, але...

— Закрийте рота! — прошепотіла вона.

— ...але навіть стародавні язичники помітили, що Природа не дає нічого такого, чого би ви не могли стерпіти. Якщо це правда про котів, то хіба не більшою мірою це стосується істоти з раціональним мисленням та волею? Що би ви собі не думали про Небеса!

— Закрийте рота, трясця вам, закрийте ж рота! — шипіла жінка.

— Якщо мої слова звучать досить грубо, — промовив священик, — то це радше стосується тебе, ніж дитини. Сама ж говориш, що дитина не здатна зрозуміти. А ти, за твоїми ж словами, не скаржишся. Відтак...

— Відтак ви просите мене дозволити їй померти повільною смертю і...

— Ні! Я не прошу. Як священик Христовий, владою, даною мені Господом Усемогутнім, я наказую тобі не накладати руки на своє дитя, не офірувати його життя облудному богу прагматичного милосердя. Я не раджу. Я заклинаю та наказую іменем Царя Небесного Ісуса Христа. Це тобі зрозуміло?

Дом Церкі ще ніколи не промовляв таким тоном, і легкість, із якою ці слова зірвалися з його вуст, подивувала навіть самого священика. Він не зводив із неї очей, а жінка понурила погляд. На якусь мить абатові стало страшно, що вона розсміється йому в обличчя. У ці часи люди зазвичай підхіхікували, коли Свята Церква подекуди натякала, нібито й досі має право володарювати над усіма народами й державами. І все ж таки зболена жінка з маленькою дитиною при смерті на руках відчувала справжність його наказу. Намагатися пробудити голос її розуму — грубо. Тепер він про це шкодував. Простим і прямим приписом можна було би досягнути того, чого не судилося переконанням. Зараз їй просто потрібен владний голос, потрібен більше, ніж умовляння. Це було видно по тому, як вона понурилася, хоча наказ пролунав у якомога ласкавішій формі, наскільки це дозволяв тембр.

Вони в’їхали в місто. Церкі зупинявся на пошті, щоби вкинути листа, відтак коло Святого Михаїла, щоби із отцем Сіло перекинутися кількома словами про біженців, а тоді ще раз заїхав в управління Внутрішніх сил зональної оборони по копію свіжих розпоряджень щодо цивільного захисту. І кожного разу, коли він повертався до машини, боявся, що вже її не застане, але жінка так і сиділа з дитиною на руках, втупившись невидющим поглядом удалину.

— То ти мені скажеш, дитино, куди тобі було потрібно? — нарешті спитав він у неї.

— Ніде мені не потрібно. Я передумала.

Він посміхнувся.

— Але ж ти так поспішала в місто.

— Забудьте, отче. Я передумала.

— Добре. Тоді ми вертаємося додому. Може, дозволиш сестрам на кілька днів узяти клопіт над твоєю донькою?

— Я подумаю.

Машина неслася автострадою назад в абатство. Із наближенням до табору Зеленої Зірки абат зрозумів, що там щось змінилося. Пікетувальники більше не крокували своїм маршрутом. Вони стояли, збившись докупки, осторонь і про щось перемовлялися з правоохоронцями і третьою особою, не знайомою настоятелеві. Абат скомандував авто на смугу з повільнішим рухом. Один із новіціїв побачив і впізнав його машину та замахав своїм плакатом. Дом Церкі не збирався зупинятися, поки з ним у салоні були пасажири, але тут попереду на смуту вийшов поліцейський та помахав жезлом перед детекторами перешкод автомобіля. Автопілот миттєво зреагував і зупинив легковик. Корячись наступній команді, він з’їхав із дороги. Церкі не міг не послухатися. Підійшли двоє правоохоронців, списали номери та витребували права. Один із них допитливо глянув на жінку та дитину, зауваживши червоні квитки. Інший махнув рукою, показуючи на тепер пасивний шерег протестувальників.

— То це ви тут розвели своє страхопуддя, еге ж? — буркнув він до абата. — Он бачите того чоловіка в коричневому кітелі? В нього для вас маленька новина. Краще вам її вислухати. — І поліцейський кивнув головою в сторону опецькуватого чоловічка, які зазвичай водяться в судових залах. Той бундючно посунув до них.

Знову розплакалася дитина. Її матір непосидюче закрутилася на місці.

— Панове, цій жінці і її дитині зле. Я все підтверджую, але прошу дозволити нам їхати далі в абатство. Потім я повернуся без неї.

Поліціянт іще раз глянув на жінку:

— Пані?

Вона прикипіла поглядом до табору і підвела очі на статую, що височіла над входом.

— Я тут виходжу, — сказала безбарвним голосом абатова пасажирка.

— Вам стане краще, пані, — промовив він, іще раз подивившись на червоні квитки.

— Ні! — Дом Церкі схопив її за руку. — Дитино, я тобі забороняю...

Поліцейський миттєво перейняв священиків зап’ясток.

— Відпустіть! — гаркнув він, і вже лагідніше додав: — Пані, він — ваш опікун? Чи як?

— Ні.

— З якого дива ви забороняєте жінці виходити? — поставив питання руба поліцейський. — Ви тут, добродію, вже всім добряче в’їлися в печінки. Краще вам...

Церкі його не слухав, а заторохтів до пасажирки. Вона мотала головою.

— Ну, тоді дитину. Дозволь мені забрати дитину до сестер. Я наполягаю...

— Пані, це ваша дитина? — запитав у неї поліцейський. Жінка вже вийшла, але її маля все ще лишалося в руках настоятеля.

— Моя, — кивнула вона.

— Він вас утримував силоміць?

— Ні.

— Пані, що ви хочете робити?

Вона завагалася.

— Сідай назад у машину, — проказав дом Церкі.

— Збавте тон, добродію! — гаркнув поліцейський.

— Пані, як учинимо з дитиною?

— Ми сходимо тут обоє, — відповіла жінка.

Церкі грюкнув дверцятами і спробував завести автомобіль, але тут у вікно влетіла рука правоохоронця, натиснула кнопку «СКАСУВАТИ» та дістала ключ.

— Спроба викрадення? — забурмотів один поліцейський до іншого.

— Можливо. — Дверцята відчинилися. — Віддайте дитину матері!

— І дозволити, щоб її тут убили? — спитав абат. — Вам доведеться застосувати силу.

— Феле, ану зайди з іншого боку.

— Ні!

— Пропхни трохи жезл йому під пахву. Отак. Тягни! Пані, все гаразд... Ось ваша дитина. Ні, мабуть, у вас не вийде. Куди вам на отих милицях! Корсе? Де Корс? Агов, доку!

Абат Церкі вихопив із натовпу знайоме обличчя, що пробиралося до них.

— Дістаньте дитину, поки ми потримаємо цього психа, зробите?

Не сказавши ні слова, лікар зі священиком обмінялися поглядами, і дитину дістали з машини. Поліцейські відпустили руки абата. Коли один із них озирнувся, то побачив, що його впритул оточили новіції з піднятими плакатами. Він розцінив це як потенційний збройний напад і потягнувся до пістолета.

— Назад! — крикнув він.

Спантеличені послушники відступили.

— Вилазьте.

Абат вийшов із машини й тут-таки потрапив перед очі опецькуватого чиновника суду. Той поплескав його по руці складеним папірцем:

— Щойно виписали судову заборону, яку мушу вам зачитати та пояснити. Ось ваш примірник. Поліцейські — свідки, що її вручаю персонально, тому опиратися...

— Ой, дайте-но її сюди.

— Так би й одразу. Суд проголошує: «Беручи до уваги заяву позовної сторони про серйозне порушення громадського порядку...»

— Кидайте плакати в ту бочку з попелом, — звернувся Церкі до новіціїв, — якщо ніхто не заперечуватиме. — На слухання припису він часу не гаяв, але підійшов до правоохоронців під монотонне стакато судового кур’єра позаду. — Мене заарештовано?

— Саме вирішуємо.

— «...та явитися в суд зазначеного вище числа задля демонстрації причини, з якої судова заборона...»

— Якесь конкретне обвинувачення?

— З огляду на ваш тон — чотири або п’ять років за хуліганство влаштує? Із воріт знову вигулькнув Коре. Матір з дитиною провели в табір. Вираз обличчя в лікаря був серйозний, якщо не винуватий.

— Послухайте, отче... — промовив він. — Я розумію ваші почуття, але... Несподівано правим джебом абат Церкі поцілив лікарю межі очі. Коре утратив рівновагу і гепнувся прямо на проїзді. Вигляд він мав спантеличений. Кілька разів шморгнув, і раптом із носа заюшила кров. Поліція скрутила священикові руки за спиною.

— «...дотримуйтеся вказівок... — бубонів собі далі чиновник, — щоби рішення на користь позивача на основі мовчазної згоди з позовом...»

— Забирайте його в машину, — скомандував один із поліцейських.

Йшлося не про власний автомобіль священика, а патрульну машину.

— Суддя буде вами трохи розчарований, — з кислою мармизою завважив правоохоронець. — Тихо стійте тут. Один порух, і ми вас закуємо в кайданки.

Абат із поліцейським чекали біля їхньої машини, поки інший поліцейський, судовий чиновник та лікар розмовляли на в’їзді до табору. Коре притискав до обличчя носовичка.

Ця бесіда тривала п’ять хвилин. Неабияк присоромлений, Церкі обперся лобом об холодний метал автомобіля і намагався молитися. Тієї миті йому справді було байдуже до того, що вони вирішать. Абат думав тільки про жінку та її дитину. Його не відпускало переконання, що вона готова була змінити свою думку, лише хотіла почути наказ — «я, священик Господа Бога, заклинаю тебе...» Однак Церкі примусили зупинитися, і вона побачила, як над «священиком Господа Бога» сукупно бере гору «патрульно-постова служба Кесаря». Ще ніколи Царство Господнє не видавалося йому настільки далеким.

— Ну, то гаразд, добродію. Мушу визнати, тобі пощастило.

— Що? — настоятель підвів голову.

— Доктор Коре на вас не заявлятиме. Сказав, що отримав належне. Чому ви його вдарили?

— Поцікавтеся в нього.

— Цікавилися. Я просто намагаюся вирішити — забирати вас чи просто вручити повістку. Представник суду каже, що вас тут добре знають. Чим ви займаєтеся?

Церкі розшарівся.

— Вам це нічого не говорить? — показав він йому нагрудний хрест-пекторал.

— Тільки не тоді, коли людина, що його носить, роз’юшує носа іншій. Чим ви займаєтеся?

Церкі проковтнув останні рештки гордості:

— Я — абат громади братів святого Лейбовіца. Наше абатство — ось там далі по дорозі.

— І це дає вам право нападати на інших?

— Мені прикро. Якщо доктор Коре прийме мої вибачення, я готовий перепросити зараз же. Якщо ви мені вручите повістку, обіцяю прийти.

— Феле?

— У в’язниці повно переселенців.

— Послухайте, якщо ми зараз про все забудемо, то чи ви триматиметеся подалі і заберете своїх харцизів туди, де їм і годиться залишатися?

— Так.

— Гаразд. Тоді їдьте. Та спробуйте хоча би плюнути на дорогу, ми вас одразу оформимо.

— Дякую.

У парку десь грала каліопа^[256]. Озирнувшись, Церкі побачив, що то крутилася карусель. Один із поліцейських змахнув піт із чола, поплескав представника суду по плечах, вони всі розсілися по своїх автомобілях і поїхали геть. Але Церкі навіть із п’ятьма новіціями в салоні все одно сидів наодинці із власним соромом.

Розділ 29

— Напевно, вас уже попереджали про вибуховість характеру? — вимогливо запитав отець Легі в покаянного.

— Так, отче.

— Ви ж усвідомлюєте, що це практично намагання скоїти умисне вбивство?

— В мене не було умислу вбивати.

— Намагаєтеся виправдатися? — не відчіплявся сповідник.

— Ні, отче. Умисел полягав у завданні болю. Я винувачу себе в тому, що подумки та діями порушив дух п’ятої заповіді і згрішив проти любові до ближнього свого та справедливості, чим накликав безчестя й ганьбу на свій сан.

— Ви усвідомлюєте, що порушили обітницю ніколи не вдаватися до насильства?

— Так, отче, і я глибоко шкодую про це.

— І що ваша єдина пом’якшувальна обставина полягає в тому, що ви побачили червоний квиток і піддалися раптовій емоції? Ви часто дозволяєте почуттям керувати вашими вчинками?

Інквізиція тривала, і настоятель абатства колінкував перед пріором, котрий мав винести припис вищій особі.

— Гаразд, — нарешті мовив отець Легі, — задля покаяння прокажете...

Церкі спізнювався на зустріч у сповідальниці на півтори години, та пані Ґральс усе ще чекала. Вона стояла навколішки між церковними лавами і, здавалося, спала. Присоромлений абат сподівався, що не застане жінки. Йому потрібно було ще промовити свої покаянні молитви, перш ніж сповідувати її. Тому він опустився на коліна перед вівтарем і ще двадцять хвилин читав згадані молитви, призначені йому на цей день отцем Легі. Та коли настоятель повернувся до кабінки, пані Ґральс уже була там. Він двічі звернувся до неї, поки та його нарешті почула, а коли підводилася, то ледь заточилася. Жіночка на якусь мить взяла паузу, щоб обмацати голову Рейчел, перевіряючи зморшкуватими пальцями її повіки та вуста.

— Дочко, щось трапилося? — запитав він.

Її погляд упав на високі вікна, а далі помандрував склепінчастою стелею й опустився донизу.

— Так, отче, — прошепотіла вона. — Я відчуваю Лихого поруч. Точно. Лихий уже поруч, зовсім поруч із нами. Мені треба сповідацця... і шось іше.

— Щось іще, пані Ґральс?

Вона нахилилася близенько до нього та зашепотіла, прикриваючись долонею:

— Сповідати Його також.

— Кого? Не розумію, — аж відсахнувся священик.

— Того, хто мене зробив такою, яка є, — проскиглила вона. А потім поволі її губи розпливлися в посмішці: — Я... я ніколи не могла йому вибачити за це.

— Вибачити Богу? Та як ви можете?.. Він справедливий. Він — сама Справедливість. Він — сама Любов. Як ви можете говорити...

Її погляд благав:

— Хіба не може стара помідорниця пробачити Йому за дрібку Його справедливості, перш ніж сповідацця перед Ним?

У дома Церкі пересохло в горлі, і він ледве зміг зглитнути. Абат глянув на підлогу, де виднілася двоголова тінь, що натякала про страхітливу Справедливість. Він не міг змусити себе докорити жінці за вибір слова «пробачити». В її простому вислові можна було уявити здатність пробачати справедливість нарівно з несправедливістю, адже Людина пробачає Господеві так само, як Господь пробачає Людині. «Тож нехай буде, як буде, — подумав він, поправляючи столу. — Вияви Свою терплячість до неї, Господи».

Перед тим, як ввійти до сповідальниці, жінка схилила коліна перед вівтарем, і священик помітив, що коли вона хрестилася, то торкалася чола Рейчел так само, як і свого. Він відіпнув важку завісу, сковзнув на свою половину кабінки та прошепотів крізь ґратки:

— Навіщо ти прийшла, донько?

— Пробачте мені, отче, бо я згрішила...

Вона говорила з паузами. Він не міг її бачити крізь чарунки ґраток, з-за яких тільки й лунали низькі та ритмічні нарікання Єви. Одне й те саме, одне й те саме, вічно одне й те саме, і навіть жінка із двома головами не могла вигадати нових способів вчинити зле, лише тільки бездумно наслідувати Першу. Все ще відчуваючи сором за свою поведінку із пасажиркою, поліцейськими і доктором Корсом, абат ніяк не міг зосередитися. Поки він слухав, у нього тремтіли руки. Ритм слів по той бік решітки здавався приглушеним та невиразним, ніби хто вдалині махав молотом. Уганяв цвяхи в долоні, прибиваючи їх до дерева. Alter Christus^[257], він відчував вагу всякого тягаря, перш ніж перекласти його на плечі Єдиного, котрий ніс їх усі. Щось там було про її співмешканця. Якісь темні та секретні дії. Щось, що треба загортати в брудну газету і поночі закопувати в землю. От тільки розібрати щось до пуття абат не міг, а від цього його проймав іще сильніший жах.

— Якщо ви мені намагаєтеся розповісти про вину аборту, — прошепотів він, — то відпустити вам гріх у такому разі може тільки єпископ, тому, боюся...

Він замовк. Удалині щось гуркотіло, а з ракетного полігону чулося слабке рохкання пускових установок.

— Лихий! Лихий! — завищала стара жінка.

У нього заворушилося на голові волосся, відтак абата раптом охопила нераціональна тривога.

— Хутко! Покаяння! — бурмотів він. — Десять «Ave Maria», десять «Pater Noster»^[258] прочитаєш після сповіді. А тепер хутко молитва покаяння!

Церкі почув мурмотіння з того боку ґраток і прожогом видихнув їй одпущення:

— Те absolvat Dominus Jesus Christus; ego autem eius auctoritate te absolvo ab omni vinculo... Denique, si absolvi potes, ex peccatis tuis ego te absolve in Nomine Patris...^[259]

Не встиг він договорити, як з-за цупкої запони сповідальниці вже лилося яскраве світло. Воно з кожною миттю сильнішало, аж поки в кабінці не стало як уночі при повні. Шторка почала димитися.

— Зачекай, зачекай! — прошипів абат. — Нехай там усе скінчиться.

— ...кінчиться, кінчиться, — відлунив дивний негучний голос по той бік. Він не належав пані Ґральс.

— Пані Ґральс? Пані Ґральс?

Вона, заплітаючи язиком, відповіла сонним бурмотінням:

— Я ніколи не х’тіла... ніколи не х’тіла... не любила... любила... — Її голос стишився. Щойно до нього промовляв інший.

— А тепер швидко! Біжімо!

Навіть не чекаючи дізнатися, почула вона його чи ні, настоятель вискочив із кабінки та чкурнув проходом до репозиторія^[260]. Навколо стало тьмяніше, але жар усе ще обпікав шкіру полуденним палом. «Скільки лишилося секунд?» — думав він. У храмі стояв дим.

Абат застрибнув у пресвітерій^[261], перечепився на першій же сходинці, вирішив, що це він так схилив коліна, та підбіг до вівтаря. Гарячковими рухами дістав із табернакля даросховницю з Пресвятими дарами^[262], іще раз упав на коліна перед Присутністю, вхопив Тіло свого Господа і кинувся бігти на відчай душі.

Будівля обвалилася.

Коли Церкі прийшов до тями, навколо була тільки курява. Його причавило в ділянці пояса. Лежачи долілиць, він спробував поворухнутися. Одна рука вільна, але інша потрапила під те, що його тримало. У вільній руці він усе ще тримав даросховницю, але та при падінні перекинулася, з неї злетіла кришка, і на землю випало кілька маленьких гостій.

Абат вирішив, що його з церкви викинуло вибухом. Лежачи в піску, він міг спостерігати рештки трояндового куща, потовченого каменепадом. На одній гілці досі трималася квітка — сорту «Вірменський сомон», зауважив чоловік. Її пелюстки обгоріли.

У небі гуркотіли двигуни, і крізь куряву все ще блимали голубі вогні. Спершу він геть нічого не відчував. Церкі намагався вигинати шию, аби роздивитися, що за допотопний монстр чавив його згори, але потім прийшов біль. Очі заслала полуда. Він тихо закричав. Більше абат не озирався. Над ним височіло п’ять тонн каміння, яким нізащо не випустити на волю те, що лишилося від нижньої частини його тіла.

Священик почав збирати маленькі гостії і жваво совав вільною рукою, охайно вибираючи їх із піску. Адже вітер міг рознести дрібні крихти Христа по всіх усюдах. «Хай там як, Господи, а я ризикнув, — думалося йому. — Кого тут соборувати? Кому віатикум — останнє причастя? У такому разі вам доведеться доповзти до мене самим. Чи є хто живий?»

Він не чув ні одного голосу на фоні жахливого гуркотіння.

Очі заливала цівочка крові. Він її стирав передпліччям, щоби не вимазати в кров пальці, якими міг торкнутися облаток. «Не та кров, Господи, — моя, не Твоя. Dealba me^[263]».

Більшість розкиданої Жертви він повернув назад у даросховницю, але кілька проскурок-утікачок опинилися за межами досяжності. Абат потягнувся за ними, але в очах йому знову потемніло.

— ІсусМаріяИосип! Поможіть!

Ледве-ледве він розчув відповідь, слабку й практично нечутну на тлі виття із неба. Це був той дивний тихий голос, свідком якого він став раніше в сповідальниці. І знову він звучав луною його власних слів:

— ісус марія йосип поможіть

— Що? — гукнув Церкі.

Він крикнув кілька разів, але у відповідь ніхто не озвався. Курява почала осідати. Священик поклав на місце кришку даросховниці, щоб уберегти від пилу облатки. Якийсь час він лежав із заплющеними очима і не рухався.

У священнослужителів є один клопіт: рано чи пізно доводиться чинити так, як ти радиш іншим. Природа не дає нічого такого, чого б ви не могли стерпіти. Заслужив. «Сам же казав їй слова Стоїка^[264] ще перед словами Бога», — думав він.

Йому не стільки боліло, скільки несамовито свербіло в тій частині тіла, яку привалило. Церкі спробував почухатися, але пальці наштовхнулися на голу скелю. Він уп’явся в неї рукою, здригнувсь і забрав правицю. Свербіж доводив його до сказу. Побиті нерви віддавали дурні накази чухатися. Абат почувався геть зле.

«Що ж, докторе Корсе, звідки вам знати, яке зло більше — свербіж чи біль?»

Над таким він аж трохи посміявся. І цей сміх знову вкинув настоятеля в непритомний стан, із якого він видряпався під акомпанемент чиїхось криків. Раптом до священика дійшло, що це він сам кричить. Церкі раптом стало страшно. Сверблячка трансформувалася в агонію, але кричав він од тваринного страху, а не болю. Навіть дихання тепер викликало агонію. Остання його не відпускала, але терпіти він ще міг. Страх постав од свіжого присмаку чорнильної темряви. Здавалося, вона нависає над ним, жадає його, зголодніло вичікує на нього — чийсь невситимий чорний апетит із жагою до душ. Біль терпимий, а Жахливий Морок — ні. Або там у ньому щось причаїлося, чого не повинно було існувати, або тут залишалося щось, що він іще мав виконати. Варто здатися на ласку темряви — і він уже нічого не зможе зробити або виправити.

Присоромлений власним страхом, абат спробував молитися, але виходило якось не по-справжньому. Ніби він вибачався, а не прохав, ніби останню молитву було вже мовлено, останню кантику проспівано. Страх його не відпускав. Чому? Він намагався подумати про нього раціонально. «Джете, ти бачив, як помирають люди. Як помирало багато людей. На вигляд це просто. Вони ніби вигорають. Потім короткий спазм, і все. Той чорнильний Морок — прірва між агам та Асті^[265] —щонайчорніший Стікс, провалля між Господом та Людиною. Послухай-но, Джете, ти ж таки віриш у те, що по той бік є Щось, правда? То навіщо труситися?»

У пам’яті Церкі спливла і настійливо залунала строфа із «Dies Irae»:

Quid sum miser tunc dicturus?

Quern patronum rogaturus,

Cum vix justus sit securus?

«Що скажу, нещасний, Богу?^[266] Звідки ждать на допомогу? Чує й праведний тривогу». Vix securus? Чому праведний має відчувати тривогу? Не може ж він проклясти праведних! То чому я тремчу?

І справді, докторе Корсе, зло, на яке навіть ви повинні були би зважити — це не страждання, а нераціональний страх страждання. Metus doloris^[267]. Спаруйте це з його полярною протилежністю, жаданням убезпеченості для цілого світу, з Едемом — і мали би свій «корінь зла», докторе Корсе. Мінімізувати страждання і максимізувати безпеку — природна й відповідна мета для суспільства та Кесаря. Але потім якось вона стала єдиною метою, єдиною засадою закону. Її спотворили. Відтак — це призвело до протилежного, тобто максимального страждання та мінімальної безпеки.

У світу є клопіт, і це я. Як вам таке, докторе Корсе? Ти я Адам Людина ми. Ніякого «світового зла», крім того, яке в нього приносить Людина — я ти Адам ми — із невеличкою допомогою батька лжі. Ганьте будь-що, ганьте хоч самого Бога, тільки не треба ганити мене. Докторе Корсе? Тепер єдине зло у світі, докторе, — це те, що світу більше не існує. Що натворив біль?

Він знову слабко засміявся, і цим скаламутив чорнила.

— Я ми Адам, але Христос, Людина я; Я ми Адам, але Христос, Людина я, — промовив він уголос. — Знаєш що, Пате?.. вони б... разом... краще б уже прицвяхованим, але не самому... коли збігаєш кров’ю, то краще в товаристві. Бо... Бо тому що. Бо тому, що Сатана хоче, щоби Людиною повнилося Пекло. Ну, тобто — бо тому, що Сатана хоче, щоби Людиною повнилося Пекло. Бо Адам... І все одно Христос... Але все ж таки я... Послухай, Пате...

Цього разу абат затратив більше часу, щоби відігнати Морок геть, але байдуже. Конче мав пояснити Патові все перед тим, як остаточно в нього зануриться.

— Послухай, Пате, бо... саме тому я сказав їй, що дитинку необхідно... ось чому я. Я хотів сказати. Я хотів сказати, що Ісус ніколи і нічого, в дідька, не просив людину робити, чого не робив би Ісус. Саме тому і я. Тому і я не міг дати їй піти. Пате?

Церкі кілька разів кліпнув. Пат зник. Світ знову кристалізувався, і чорноти не стало. Раптом він з’ясував, чого боявся. В нього залишалася одна справа, перш ніж Морок остаточно зімкнеться над ним. Господи, благаю, дай мені жити, поки я це не виконаю. Він боявся померти до того, як вистраждає стільки ж, скільки й та дитина, яка не могла цього збагнути, та дитина, яку він намагався порятувати для подальших страждань... ні, не для, а всупереч їм. Він наказував її матері в ім’я Христа. І він не помилявся. Але зараз він боявся піти в темряву, перш ніж витерпить стільки, скільки Господь допоможе йому витерпіти.

Quem patronum rogaturus,

Cum uix justus sit securus?

Нехай тоді це буде заради дитини та її матері. Мушу й сам приймати те, на що прирікаю. Fas est^[268].

Це рішення нібито применшило його біль. Якийсь час абат тихенько лежав, потім вирішив ще раз обережно поглянути на кам’яну гору. Там більше, ніж п’ять тонн. Там всі тисяча вісімсот років. Вибух розвалив крипти, бо між камінням виднілися кістки. Він помацав вільною рукою, натрапив на щось гладеньке і нарешті зміг його виколупати. Кинув у пісок поруч із даросховницею. Щелепної кістки бракувало, але в цілому череп був неушкоджений, якщо не зважати на отвір в лобі, з якого стирчала скіпка сухого напівзогнилого дерева. Схоже на залишки стріли. Череп, виглядало, був дуже давнім.

— Брате, — прошепотів він, адже в цих криптах ховали тільки ченців Ордену.

«Що ти для них зробив, Скелете? Навчав їх читати й писати? Допомагав відбудовуватися, подарував Христа, допоміг відновити культуру? Ти не забув їх попередити, що райського саду не варто чекати? Звісно ж, не забув. Благослови тебе, Скелете, — подумав він і великим пальцем по лобу провів хресне знамення. — За всі твої потуги тобі відплатили стрілою межи очі. Тому що там позаду більше п’яти тонн та тисячі восьмисот років скелі. Там, мабуть, усі два мільйони років... з часу першої Ното inspiratus»^[269].

Абат знову почув голос... тихий голос-відлуння, який недавно відповідав йому. Цього разу він долинав у формі дитячого співу: «Ла ла ла, ла-ла-ла...»

І хоча цей голос здавався тим самим, що й у сповідальниці, він однозначно не міг належати пані Ґральс. Пані Ґральс пробачила би Богу і побігла додому, якби встигла вчасно вибратися із каплиці... і, будь ласка, Господи, пробач за такий поворот. Чи, може, насправді ніякого повороту й не було?

Послухай, Старий Скелете, можливо, я мав сказати Корсу саме це? Дорогенький Корсе, чому б тобі не пробачити Богу за те, що він дозволяє біль? Якби він його не дозволив, то вся людська хоробрість, відвага, шляхетність, самопожертва — все це не мало би сенсу. Ну, і крім того, ти лишився би безробітним, Корсе.

Можливо, ми забули згадати про це, Скелете. Бомби й дитинна істерика, коли світ став жорстоким через те, що не зміг відбудувати напівзабутий Едем. Ось ця гіркота противна Богу особливо. Послухай-но, Людино, тобі доведеться позбутися цієї гіркоти — «висповідати Бога», як, мабуть, сказала би вона. Перше від усього, перше від любові.

Але ж бомби й істерика. Ці не пробачають.

Настоятель трохи поспав. Це був природний сон, а не та потворна одержимість порожнечею Мороку. Пішов дощ, прибив пилюку. Коли він прокинувся, то побачив, що не сам. Церкі відірвав щоку від багнюки і суворо на них подивився. Троє сиділи на купі битого каміння і прикипіли до нього врочисто-похоронним поглядом. Абат поворухнувся. Вони розправили чорні крила і знервовано зашипіли. Він кинув у них камінь. Двоє злетіли й почали описувати кола вгорі, а третій так і сидів, човгаючи лапами та поважно дивлячись на монаха. Темний птах-виродок, але не такий, як той Морок. Цей жадав лише його тіла.

— Твій обід поки що не готовий, брате-пташе, — роздратовано проказав абат. — Доведеться почекати.

Навряд чи птахові варто сподіватися на багато перекусів, перш ніж він сам стане харчем для інших. Його оперення було попечене спалахом, а одне око не розплющувалося. Птах промок під дощем, і абат підозрював, що цей дощ сам собою ніс смерть.

— ла ла ла, ла-ла-ла чекай чекай чекай поки він помре...

Знову цей голос. Церкі боявся, що він міг бути галюцинацією. Але птах також його чув. І не зводив погляду із чогось, що лишалося за межами зору абата. Врешті-решт він хрипло зашипів і злетів у повітря.

— Поможіть! — слабко закричав абат.

— поможіть, — змавпував його той голос.

Перед настоятелем із-за гори каміння вийшла двоголова жінка. Вона спинилася і поглянула на нього.

— Дякувати Богу! Пані Ґральс! Спробуйте відшукати отця Легі...

— дякувати богу пані ґральс спробуйте відшукати...

Чернець прокліпав криваву полуду з очей та уважно придивився до неї.

— Рейчел, — видихнув він.

— рейчел, — відповіла істота.

Вона опустилася перед ним навколішки і сіла на п’яти. Вона дивилася на нього холодними зеленими очима та невинно посміхалася. В її погляді читалася тривога, перемішана з подивом і цікавістю, можливо, із ще чимось іншим, та, вочевидь, вона не розуміла, що абата мучить біль. Щось в її очах відволікало увагу від усього іншого. Але потім Церкі помітив, що голова пані Ґральс міцно спала на іншому плечі, тоді як Рейчелина посміхалася. Це була юна сором’язлива усмішка в надії на дружбу. Священик спробував іще раз.

— Агов, чи є хто живий? Приведіть...

Відповідь пролунала мелодійно та врочисто:

— агов чи є хто живий приведіть... — Вона ніби смакувала слова, карбуючи їх одне за одним. А понад ними ширяла її усмішка. Губи Рейчел продовжували ворушитися, коли голос вже відлунав. Це не просто осмислене наслідування, подумалося йому. Вона намагалася щось сказати. Передати ідею: «Я схожа на тебе».

Але ж вона щойно народилася.

«І ти якась не така». Церкі помітив це зі святобливим страхом. Він пам’ятав, що пані Ґральс потерпала на артрит обох колін, але тіло, що колись належало їй, зараз стояло на колінах та сиділо на п’ятах із гнучкою молодечею поставою. Ба більше, зморшкувата шкіра старої жінки здавалася тепер пружнішою і аж наче трошки світилася, ніби в старі, зашкарублі тканини вдихнули нове життя. Раптом він помітив її руку.

— Ви поранені!

— ви поранені.

Церкі показав на її руку. Замість подивитися, куди показував абат, жінка повторила його жест, уп’явшись очима в його палець, і витягнула свою руку — ушкоджену — назустріч. Крові майже не було, але на ній було щось із десяток порізів, один із яких здавався досить глибоким. Чоловік потягнув за її палець, щоби поближче глянути на рану. Дістав із неї п’ять скляних друзок. Вона або нею розбила вікно, або ж її шлях пролягав повз шибку, яку висадило вибухом. Тільки раз на руці проступила кров — коли Церкі витягнув з рани кількадюймову скалку. А від решти лишалися тільки голубуваті сліди без кровотечі. Абатові це нагадало сеанс гіпнозу, на якому довелося якось побувати і який потім вважав шахрайством. Коли він знову поглянув на її обличчя, то його благоговіння тільки підсилилося. Вона все ще усміхалася до нього, ніби видалення скляних друзок їй анітрохи не заважало.

І ще раз настоятель глянув на обличчя пані Ґральс. Воно посірішало, і на ньому проявилася відчужена коматозна маска. Губи набули знекровленого кольору. Священик чомусь був певний, що вона помирає. Він навіть уявляв, як голова в’яне і потім відпадає, немовби струп чи пуповина. Ким же була Рейчел? І чим?

На покроплених дощем каменях ще залишалося трошки вологи. Абат змочив кінчик одного пальця і поманив жінку нахилитися ближче до себе. Чим би вона не була, доза отриманої радіації не дозволить їй довго прожити. Вологим пальцем він почав малювати на її чолі хреста.

— Nisi baptizata es et nisi baptizari nonquis, te baptizo...^[270]

Далі Церкі нічого зробити не встиг. Жінка хутко відсахнулася від нього. Її посмішка застигла і зникла. «Ні!» — немовбито промовляв увесь її вигляд. Рейчел відвернулася, стерла сліди вологи з лоба, заплющила очі й опустила руки на коліна. На обличчі жінки з’явився вираз цілковитої байдужості. Її постать зі схиленою головою ніби натякала на те, що вона молиться. Поступово в цій байдужості народилася усмішка. Вона все ширшала. Коли жінка розплющила очі та поглянула на священика знову, це було те саме приязне обличчя, як і раніше. Та ось Рейчел заозиралася навколо, ніби чогось шукаючи.

Її погляд упав на даросховницю. І перш ніж абат встиг заперечити, вона підібрала святиню. «Ні!» — хрипко прокашляв він і потягнувся, щоби забрати ківорій. Але жінка виявилася надто швидкою для нього, а саме зусилля коштувало Церкі непритомності. Повернувшись до тями, абат підняв голову, однак перед його очима стояв туман. Рейчел усе ще сиділа навпроти. Нарешті він роздивився, що в лівій руці вона тримає золоту чашу, а в правій, елегантно затиснувши між великим та вказівним пальцями, — одну гостію. Жінка пропонувала дари йому чи, може, це тільки примарилося, як щойно собі уявляв, нібито говорить із братом Патом?

Священик зачекав, поки туман не розвіється. Цього разу на його повне зникнення годі було й сподіватися.

— Domine, non sum dignus,.. — прошепотів чоловік, — sed tantum die verbo...^[271]

Він прийняв облатку з її рук. А вона закрила даросховницю кришкою і поставила під камінним виступом у захищенішому місці. Її жести були нетрадиційними, але шаноба, з якою жінка поводилася із ківорієм, переконала священика в одному: під покровом вона відчувала Присутність. Та, яка ще не опанувала слова й не розуміла їх, зробила це немовби за прямою вказівкою у відповідь на його спроби охрестити її по-звичайному.

Монах спробував сфокусуватися, аби ще раз поглянути в очі цьому створінню, яке наче говорило до нього жестами: я не потребую твого першого Таїнства, Людино, але я достойна здійснити це Таїнство Життя. Тепер він знав, хто перед ним, і слабко зашморгав носом, коли вкотре не зміг навести різкість погляду та зазирнути в холодні, зелені, незворушні очі тої, котра народилася вільною.

— Magnificat anima теа Dominum, — прошепотів чоловік, — і дух мій радіє в Бозі, Спасителі моїм, бо Він зглянувся на покору слугині Своєї... — Своїм останнім учинком він хотів би навчити її цих слів, адже був певен, що вона має щось спільне з Дівою, котра вимовила їх першою.

— Magnificat anima mea Dominum et exultavit spiritus meus in Deo, salutari meo, quia respexit humilitatem...^[272] — Йому забракло подиху закінчити фразу. Знову полуда рясно заслала очі, Церкі більше не бачив її постаті. Але прохолодні пальці торкнулися його чола, і пролунало її єдине слово:

— Живи!

А потім вона зникла. І тільки відлунював її голос, затихаючи удалині між руїнами:

— ла ла ла, ла-ла-ла...

Образ тих холодних зелених очей не відпускав його до самої смерті. Він не питав, навіщо Господеві знадобилося вирощувати істоту первісної невинності на плечі пані Ґральс або чому він обдарував її Надприродною благодаттю Едему — дарунками, які Людина грубою силою вкотре з часу їх утрати намагалася відвоювати в Неба. Він бачив первісну невинність у тих очах, а ще — обіцянку про воскресіння. Один погляд став винагородою, і Церкі плакав з удячністю. А згодом опустив обличчя в бруд і чекав.

Більше ніхто не прийшов. Він так нічого й не побачив, не відчув, не почув.

Розділ 30

Вони співали, піднімаючи дітей на корабель. Вони співали давніх космонавтських пісень і допомагали дітям одному за одним спинатися по трапу вгору, де їх приймали руки сестер. Вони співали від щирого серця, аби розвіяти страх у малечі. Але покинули, коли вибухнув обрій. Остання дитина піднялася на зореліт.

Виднокрай ожив спалахами, коли ченці ступили на щаблі трапа. Весь овид мрів червоним світлом. А хмарне пасмо народилося там, де перед тим не виднілося жодної хмаринки. Ченці на сходнях відвернулися від спалахів. А коли ті погасли, то озирнулися назад.

Грибоподібна парсуна Люцифера осквернила своїм видом небо над хмарним пасмом. Вона поволі здіймалася, немовбито якийсь титан неквапом спинався на ноги після століть, проведених в ув’язненні під землею.

Хтось гаркнув наказ. Ченці заворушилися. Незабаром усі піднялися на борт.

Останній монах на вході затримався у відчиненому шлюзі. Він зняв сандалі.

— Sic transit mundus^[273], — пробурмотів чернець, обернувшись поглянути на заграву. Він обтрусив підошви сандалів одна об одну, почистивши їх від пороху. Сяйво тепер заливало третину неба. Чоловік пошкрябав бороду, востаннє подивився на океан, відступив углиб та замкнув за собою люк.

Щось засвітилося, сяйнуло вогнем, тонко завищало, і зореліт понісся в небеса.

Монотонний прибій шумів на узбережжі і виносив хвилями якийсь сплав дерев. За бурунами плавав покинутий гідролітак. Мине небагато часу, його підхопить течія і викине на берег разом із іншим деревом. Він похилиться на одне крило і зламає його. В прибережних хвилях кружляли креветки, горбані^[274], які ними живилися, й акула, котра з насолодою жувала горбанів — жорстока морська розвага.

З-над океану прилетів вітер, застеливши все покрівцем дрібного білого попелу. Той сипався в море та на його хвилі. Хвилі виносили на берег мертвих креветок і сплав дерева. Потім вони виносили на берег горбанів. Акула сховалася в найглибших водах і плавала в холодних чистих течіях. Того року їй було по-особливому голодно.

Замість післямови

«Уцілілі не живуть у такому світі [після ядерного голокосту]

по-справжньому; вони населяють його, немов привиди».

Волтер М. Міллер-мол., есей «Застереження», 1985 р.

Волтер Майкл Міллер-молодший (Walter Michael Miller Jr.)

23.01.1923, м. Нью-Смірна-Біч, Волушіа, Флорида, США —

09.01.1996, м. Дейтона-Біч, Волушіа, Флорида, США

Американський письменник-фантаст, автор короткої прози та романів, телесценаріїв, лауреат премії Світового товариства наукової фантастики «Г’юґо» в 1955 і 1961 рр., яку виборов за коротку повість «The Darfsteller» і роман «Кантика для Лейбовіца». Професійний письменник і редактор. Новонавернений католик (із 1947 р.).

Народився в сім’ї співробітника регіональної залізниці. Був єдиною дитиною в сім’ї. Учасник Другої світової війни (1942-1945), яку пройшов у званні техніка-сержанта Повітряного корпусу Армії США, здійснив п’ятдесят три бойові вильоти як стрілець хвостової кулеметної установки середнього бомбардувальника «Норт Амерікан B-25J Мітчелл» 489-ї ескадрильї 340-го БАЛ 12-ї повітряної армії.

Двічі навчався на електротехнічних спеціальностях в університетах Теннессі (м. Ноксвілл) і Техасу (м. Остін), але диплома про вищу освіту не здобув.

Був одружений, розлучений і знову одружений з однією і тією самою жінкою, з якою мав сина і трьох доньок.

У віці 27 років потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, одужуючи від наслідків якої в лікарні, став писати. Під час сімейної кризи близько сходився з колегою по літературному цеху Джудіт Мерріл (1923-1997).

За власними словами, написав понад мільйон слів на момент, коли вже перший роман (про святого Лейбовіца) остаточно зробив його знаменитим, впливовим і шанованим автором. Хоча й дорогою ціною. Зокрема, він так і не зміг подолати гнітючі спогади про участь у Другій битві за Монте-Кассіно — півторатисячолітній бенедиктинський монастир у південній Італії. 15 лютого 1944 р. 229 бомбардувальників союзників скинули понад тисячу тонн боєприпасів на вершину невисокого пагорба, буквально зрівнявши стародавню споруду із землею. Згодом стало відомо, що власне військових об’єктів та солдатів в абатстві не було, і того дня загинули більше 200 цивільних, які там переховувалися, а також знищено численні культурні артефакти.

Цей образ переслідував майбутнього на той момент письменника до кінця його життя — попри те, що він це зрозумів, тільки завершуючи роман, на сторінках якого, по суті, відродився розбомблений Монте-Кассіно: «Я дописував перший варіант сцени, де Церкі лежить, наполовину похований під завалом. Аж раптом у мене в голові ніби лампочка загорілася: „Святий Боже, невже це абатство в Монте-Кассіно?.. Що ж я писав увесь цей час?“» Біль молодого авіатора сублімував у переживання персонажів «Кантики», які, закупорившись в абатстві, відбивають хвилі варварства та зазіхань зовнішнього світу на своє право лишатися людьми та єдиними хранителями здобутків цивілізації у пост’ядерному світі — героїв одного з найвидатніших у світовій літературі творів постапокаліптичної фантастики, народженої в розпал Холодної війни та атомних перегонів.

Після появи шедевра Волтер М. Міллер-мол. ввійшов у тривалий період творчої кризи, що її фактично так і не зміг подолати до кінця всамітненого життя на березі Атлантичного океану. Він перебував у постійній депресії, викликаній тривалим посттравматичним синдромом, яку намагався топити алкоголем. Інший відомий американський фантаст та найближчий із друзів (якщо це слово можна застосувати до знайомих відлюдника селінджерівського типу) автора «Кантики» Джо Голдемен стверджував, що не знає, за смерть скількох людей Міллер відчував особисту відповідальність, але їх було чимало. З часом він пересварився з деякими видавцями, колегами та фендомом, віддалився навіть від родини, полишивши порядкування спадщиною на онуку. А за чотири місяці після смерті дружини застрелився, перед тим попередивши про самогубство місцеву службу порятунку. Був кремований. Його попіл розвіяли над водами лагуни Москіто в околицях рідного міста письменника Нью-Смірна-Біч у Флориді.

За попередньою згодою автора літагент Дон Конґдон, із котрим, до речі, анахорет Міллер ніколи не бачився вживу, передав майже завершений рукопис останнього твору на доопрацювання молодшому сучаснику, відомому в США фантасту Террі Біссону (нар. 1942). І вже за рік на полицях книгарень з’явився останній роман письменника — «Святий Лейбовіц і Дика Кобилиця» (Saint Leibowitz and the Wild Horse Woman).

Примітки

1

Кантика (від лат. canticulum, «пісенька»), інколи просто гімн — у літургії римо-католицької церкви богослужбовий біблійний текст, структурно і семантично подібний псалмам, але взятий не з Псалтиря. Строфічна пісня прославного характеру. В літургії годин обрамлюється рефренами (антифонами). Новозавітні кантики звучать у кульмінаційні моменти служби.

(обратно)

2

Fiat homo — Нехай буде людина!

(обратно)

3

...змусивши молодого новіція... — Новіцій (від лат. novitiatus, «новий, недосвідчений»), також новик — послушник другого етапу в римо-католицькій церкві. На відміну від постуланта, вже носить чернечий одяг, але так само ще здатен змінити рішення про прийняття постригу.

(обратно)

4

Ave Maria — Богородице Діво, радуйся.

(обратно)

5

...від Великого Солоного озера до Старого Ель-Пасо... — Велике Солоне озеро (Great Salt Lake), Піа-па або Тіца-па (шошоні «велика / погана вода») — найбільше у Західній півкулі солоне озеро, розташоване на захід від хребта Сьєрра-Невада, у півн.-сх. частині Великого басейну — пустельного нагір’я і найбільшої безстічної області материка. Ель-Пасо (El Paso, ісп. «перевал») — у наш час значне місто на лівому березі р. Ріо-Ґранде. Давнє колоніальне поселення Нової Іспанії, відоме з кінця 1680-х рр. Свого часу найбільше місто провінції Нова Мексика. Нині окружний адміністративний центр Техасу, якому належить із 1844 р. Навпроти нього, на південному березі ріки, розташований його мексиканський двійник — «мільйонник» Сьюдад-Хуарес.

(обратно)

6

Слався, Адонай Елогім... — Імена Бога в юдаїзмі. Адонай (івр. אדױ, «мої Владики») — евфемізм у формі множини на позначення Бога замість табуйованого для вжитку «Невимовного імені» (тетраграматону). Елогім (івр. אלהיס, «боги») — типовий парафраз на позначення як Бога в монотеїзмі, так і богів у множині, коли йдеться про багатобожжя. Промовлені слова відсилають до благословення (брахот) перед їжею, яке має промовляти юдей, згідно з Мішною — найдавнішими релігійними настановами ортодоксальної усної традиції у записаній формі.

(обратно)

7

...до санктуарію в абатстві... — Санктуарій (лат. sanctuarium, «святилище») — святиня, споруджена для заохочення особистого вшанування святого, зазвичай вона містить образ, статую чи іншу релігійну ознаку, що може надихати на вшанування.

(обратно)

8

Від Попільної середи він нічого не їв... — Попільна середа — день каяття, перший день Великого посту в християнських церквах західного обряду та похідних від них конфесіях (наприклад, в англіканстві), коли священик на чолі вірян малює попільний хрест зі словами: «Ти є порох і вернешся в порох» (Бт. 3:19).

(обратно)

9

Apage, Satanas — Геть, Сатано!

(обратно)

10

Ex opere operate — через дію, [а не] діяча (богословська формула, згідно з якою здійснення таїнств уможливлюється не через святість священика, а в результаті виконання певної дії).

(обратно)

11

Et ne nos inducas in — І не введи нас у...

(обратно)

12

...«Мала книга», яку пріор Черокі лишив йому минулої неділі... — Пріор (лат. prior, «перший») — титул керівника в католицтві. Тут, найпевніше, — призначений абатом та підлеглий йому чернець для участі в управлінні життям монастиря. Ім’я пріора походить від назви південного ірокезомовного племені черокі — одного з «П’яти цивілізованих [тобто таких, що ведуть активну сільськогосподарську діяльність] племен» лісистих районів Південного сходу Північної Америки.

(обратно)

13

Libellus Leibowitz — Мала книга Лейбовіца.

(обратно)

14

Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis — Наслідування «Сповіді» святого Аврелія Августина (354-430). Див. пер. Юрія Мушака (1996).

(обратно)

15

Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me — Опираючись тобі, я наважився шукати, що мені здавалося ученішим від віри, певніше від надії, солодшим від любові. Чи є хтось дурніший від мене? (Августинська молитва).

(обратно)

16

О inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum — О, непізнаваний Пізнавану душ, перед яким відкрите всяке серце, якби ти мене покликав, щойно я намислю тікати від тебе. Якщо ти зараз хочеш покликати мене, негідного.

(обратно)

17

Libera me, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis [tuae conscius si digneris me vocare. Amen] — Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав тільки на твою волю і пильнував на твої заклики, якщо до цього дійде. Амінь.

(обратно)

18

...похмура варіація Утішителя... — Пор.: «І проситиму я Отця, і дасть він вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки» (Йоан 14:16).

(обратно)

19

A spiritu fomicationis, Domino, libera nos — Від духу перелюбу, Господи, звільни нас.

(обратно)

20

A morte perpétua, Domine, libera nos — Від вічної смерті, Господи, звільни нас.

(обратно)

21

Peccatores, te rogamus, audi nos — Грішних, почуй нас, шукаємо тебе.

(обратно)

22

Від блискавок і бур, о Господи, звільни нас... — Відгомін справжньої католицької літанії всім святим, зокрема хрестоматійних і, попри те, апокрифічних слів: «А furore Normannorum libera nos, Domine» (від люті нормана борони нас, Господи), «A sagittis hungarorum libera nos Domine» (від стріли мадяра борони нас, Господи).

(обратно)

23

...Майбутнім монахам Альбертинського ордену Лейбовіца... — Святий Альберт фон Больштедт (von Bollstàdt, 1193/1206, м. Лауїнґен, Баварія — 15.11.1280, м. Кельн, Священна Римська імперія) на прізвисько Великий (Albertus Magnus) — німецький філософ і богослов, представник ортодоксальної схоластики і чернець-домініканець. Розпочав систематизацію католицького богослов’я на засадах аристотелізму, завершену його учнем Томою Аквінським (1265-1273). Відзначався енциклопедичними знаннями, завдяки чому мав великий авторитет у сучасників. За переказами, сконструював механічну голову, яка могла відповідати на його запитання. І попри те, данський філософ Серен К’єркеґор (1813-1855) сказав про Альберта Великого таке: «Він так чванливо нахвалявся перед божеством своїми умовисновками, що аж раптом спав з розуму».

(обратно)

24

Ipso facto — Таким чином.

(обратно)

25

Mihi amicus — Мій друг.

(обратно)

26

Machina analytica — Аналітична машина. У 1837 р. всебічно ерудований англійський математик та інженер Чарльз Беббідж (1791-1871) запропонував нездійсненний на той момент із технічного погляду проект програмованої обчислювальної машини, що стала розвитком його ж ідеї про т. зв. різницеву машину — аналітичну машину.

(обратно)

27

Фунт пастроми... — Пастрома (від тур. bastirma, «пресоване м’ясо») — делікатес із маринованої, прокопченої яловичини (переважно) з прянощами — у США традиційна єврейська страва, завезена мігрантами з Румунії та Бессарабії. Етимологічно, але не кулінарно (!), родич бастурми.

(обратно)

28

Beate Leibowitz, ora pro me — Преподобний Лейбовіце, помолись за мене.

(обратно)

29

Promotor Fidei — «зміцнювач віри», церковний правник, котрий під час процесу канонізації формально виступає проти визнання святим тієї чи іншої особи. Він же в просторіччі — «адвокат диявола».

(обратно)

30

Angelus Domini nuntiavit Mariae — Ангел Господній благовістив Марії (інципіт, зачин, однієї з найвідоміших щоденних католицьких молитов, «Анґелуса»).

(обратно)

31

...продовжувати свою вігілію... — Вігілія (лат. vigilia, «чування») — осмислене неспання як складник релігійного ритуалу.

(обратно)

32

Отець Черокі, вбраний у столу... — Стола (гр. στολη [stole], «одяг, облачення») — елемент літургійного одягу католицьких і лютеранських священнослужителів, зазвичай шовкова стрічка, що носиться на шиї в різний спосіб у залежності від сану клірика. У православ’ї аналог столи називається єпитрахиль. За походженням є наступницею т. зв. ораря — довгої вузької стрічки диякона.

(обратно)

33

...на знак каяття прочитаєш дві декади розарію... — Тобто двадцять молитов «Ave Maria». Перед початком кожного нового десятка виголошується «Pater Noster», а в його кінці зачитується «Gloria Patri» (Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь). Під час моління годиться думати про одну з містерій розарію (15 епізодів із життя Ісуса між Благовіщенням та Вознесінням).

(обратно)

34

Коли абат Аркос нарешті подав голос... — Етимологічно в імені абата читається не лише гр. apicoç, «ведмідь», а й «допотопне» англійське ark, «ковчег». Дослідники також відзначають, що імена абатів у всіх частинах роману (Аркос, Пауло, Церкі) недарма йдуть в алфавітному порядку.

(обратно)

35

Benedicamus Domine [...] Deo gratias — Благословімо Господа [...] Дяка Богові. (Форма привітання в католиків).

(обратно)

36

Мagister meus — Наставнику мій.

(обратно)

37

Із горіхового дерева.

(обратно)

38

...часткою такої собі мандали... — Мандала (санскр. «коло») — духовний та обрядовий символ в індуїзмі та буддизмі, обвід, вписаний у квадрат, схематична репрезентація макрокосму, всесвіту.

(обратно)

39

...одягнув спочатку рясу постуланта... — Постулант, або постулат (лат. postulo, «питаю») — особа, котра вирішила стати ченцем, переймає відповідний триб життя, але ще може його перемінити. Не носить чернечого одягу. Перша стадія кандидата в монахи.

(обратно)

40

...«звичка в ньому виробила нечутливість»... «Гамлет: Чи цей чоловік не відчуває, що робить, коли співає, копаючи могилу? — Гораціо: Звичка виробила в ньому нечутливість. — Гамлет: Мабуть, що так. Тільки ненатруджена рука зберігає чутливість». Вільям Шекспір. Гамлет, принц данський (The Tragedy of Hamlet, Prince of Denmark, 1603; пер. Леоніда Гребінки, 1986). Дія 5. Сцена 1).

(обратно)

41

...підіймаючи тканину дюйм за дюймом під час Адорації, поки монахи співали імпроперії... —Адорація (лат. adôràtiô, «поклоніння») — молитва, спрямована до Христа під час таїнства Євхаристії. Імпроперії (лат. improperium, «докір») — розділ католицької меси на Страсну п’ятницю, що побудований навколо скорботних закидів Христа народу. Інципіт (зачин), наведений нижче, походить із старозаповітної книги пророка Міхея (6:3).

(обратно)

42

...кинувши оком на ферулу владики... — Ферула — «різка» (лат. ferula), часто у вигляді лінійки, для тілесних покарань в античних та середньовічних школах.

(обратно)

43

...Ісаак Едвард Лейбовіц утік до цистерціанців... — Цистерціанці (від Cistercium, лат. назви абатства Сіто в сучасній Бурґоні), вони ж бернардинці або білі ченці — монахи свого часу дуже багатого та впливового римо-католицького Цистерціанського ордену. Заснований у 1098 р. бенедиктинцем Робером Молемським (1028-1111), який прагнув відродити колишню суворість статуту св. Бенедикта (480-543/547), орден первинно сповідував посилений аскетизм та ручну працю, що згодом не тільки трансформувалося в активну господарчу діяльність, якою орден прогресивно займався в Середньовіччі, а й відобразилося на освіті та науковій роботі в його монастирях. Поступово втрачає вплив із XIII ст., частково відродився у XIX ст. Цистерціанцями були двоє Пап Римських: Євгеній III (бл. 1080-1153) і Бенедикт XII (1285-1342).

(обратно)

44

...наставника святого Томи Аквінського... — Святий Тома (трад. Фома) Аквінський (Thomas Aquinas, 1225/26, замок Роказекка, Аквіно, Сицилійське королівство — 1274, абатство Фоссанова, Папська область) — італійський богослов та філософ, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму і чернець-домініканець. Учень Альберта Великого, який довершив розпочату вчителем адаптацію аристотелізму до християнської теології. Основна праця — незавершена монументальна «Summa Theologica» [Сума богослов’я] (1265-1273).

(обратно)

45

Лінійка, різка для фізичного покарання (лат.).

(обратно)

46

Ессе Inquisitor Curiae. Ausculta et obsequere. Arkos, AOL, Abbas — Це є інквізитор Курії. Слухай і корися. Аркос, А. О. Л. Абат.

(обратно)

47

...тривало розслідування єресі катарів... — Катари (від гр. καθαρος, «чистий»), самоназва «добрі люди» — у XII-XIV ст. послідовники християнської релігійної течії, поширеної на півдні Франції та півночі Італії, що вирізнялася дуалістичним трактуванням добра і зла, надзвичайним спрощенням обрядовості на користь єдиного таїнства consolamentum (лат. «розрада») — своєрідного «хрещення», — після якого вірянин набував статусу «досконалого» і починав вести аскетичне життя, зрікшись не тільки всього світського, а й тілесного. Зазнали значного впливу східних християнських сект (павликанів, богомилів, маніхеїв) та гностичного світогляду в цілому. Були відкриті та лояльні до жінок, яких вважали рівними з чоловіками. З погляду офіційного католицтва отримали беззастережний статус єресі на межі XIII ст., а після безуспішних спроб навернути місцеве населення назад у лоно Римської церкви, в 1209-1229 рр. відбувся Альбігойський хрестовий похід, унаслідок якого послідовники катаризму спершу пішли в підпілля, а згодом зникли взагалі.

(обратно)

48

Advocatus diaboli — Захисник диявола. Офіційно Promotor Fidei, «зміцнювач віри», церковний правник, котрий під час процесу канонізації формально виступає проти визнання святим тієї чи іншої особи.

(обратно)

49

Ессе quam bonum, et quam jucundum — Глядіть, як добре і як любо (Пс. 133(132): 1).

(обратно)

50

...чому древні креслили білі лінії й літери на темному тлі, а не навпаки. — Йдеться про контактний спосіб виготовлення т. зв. «синьок» — копій креслень, отриманих у результаті безсрібного негативного процесу або ціанотипії.

(обратно)

51

Що в нього за рід, особливість, своєрідність та розрізнення? Чи все це просто акцидент, «випадковість»? — У дискусії лунають силогізми арістотелевої логіки та її базові поняття: γενος, ειδος, ιδιον, διαφορα та συμβεβηκος. Оскільки на момент підготовки перекладу Тарас Лучук ще тільки готував перший український переклад «Категорій» Арістотеля, ці поняття ми наводимо за матеріалами колективного перекладу фундаментального «Європейського словника філософій: Лексикону неперекладностей» (Vocabulaire européen des philosophies. Dictionnaire des intraduisibles, 2004; пер. 2009).

(обратно)

52

Glorificemus — Славімо.

(обратно)

53

Miserere mei, Deus — Помилуй м’я, Боже (Пс. 51(50):3).

(обратно)

54

Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. — Пс. 51(50):5. Четвертий із семи покаянних псалмів Давида згідно з класифікацією автора «Тлумачення псалмів» [Expositio psalmorum] Кассіодора (бл. 485 — бл. 585).

(обратно)

55

Beate Leibowitz, audi me! — Преподобний Лейбовіце, почуй мене.

(обратно)

56

...прибув на віслюках у супроводі почту апостольський протонотарій. Він відрекомендувався 1...1 постулатором преподобного Лейбовіца... — Протонотарій (гр. πρωτουοταριος, «перший секретар») — високий чиновник головного органу управління Римо-католицької церкви — Римської Курії — саном нижче єпископа, що зокрема відає питаннями євангелізації, місіонерства й канонізації та керує всіма чернечими орденами. Постулатор (від лат. postulàre, «запитувати») — компетентний богослов, уповноважений вести юридичний процес канонізації та представляти інтереси громади, яка висуває кандидата в святі.

(обратно)

57

Брат Мисливець уполював жирну перепелицю та земляних зозуль... — Земляні зозулі-подорожники (Geococcyx) — рід усеїдних зозулевих птахів, поширених у пустельних регіонах Центральної Америки, Мексики та південно-західної частини США. Прудкі бігуни, здатні розвивати швидкість понад 30 км/год. Мешканці чагарників. Вважаються захисниками від злих духів у корінного населення регіону.

(обратно)

58

Magisterium — Настанова, вчителювання (тут).

(обратно)

59

Sacerdos Magnus — Верховний священнослужитель (поетичний епітет єпископів).

(обратно)

60

Dei imago — Образ божий.

(обратно)

61

...Ти дав сили Якову перемогти янгола на скелі... — Див.: Бут. 32:22-23

(обратно)

62

Sampetrius — Латинізація італійського слова sampietrino, що позначає службовця в соборі Святого Петра у Римі. Очевидно, тут просто прислужник Папи Римського.

(обратно)

63

...відбивався від високих апсид... — Апсида (від гр. αψις, «склепіння») — прямокутний чи півкруглий у плані виступ будинку, перекритий згори півбанею або півсклепінням. У християнському храмі, зокрема, відводиться під вівтарний простір.

(обратно)

64

Яке страшне це місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це ворота небесні! — Бт. 28:17.

(обратно)

65

Appropinquat agnis pastor et ovibus pascendis. [...] Genua nunc flectantur omnia. [...] Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini. [...] Ecce Petrus Pontifex Maximus. [...] Gaudeat igitur populus Christi, et gratias agat Domino. [...] Nam docebimur a Spiritu sancto. [...] Alleluia, alleluia... — Пастир наближається, щоб нагодувати вівцю і ягнят. [...] Нехай усі стануть на коліна. [...] І мовить Ісус Петру: «Паси Господні вівці!» (Йоан 21:16) [...] Узри, Петре, Верховного понтифікат. [...] Нехай зрадіють люди Христові і дякують Господеві. L...] Навчатиме нас Святий Дух. [...] Алілуя, алілуя.

(обратно)

66

Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi — Святий отче, у найвищої Мудрості ми просимо, щоби преподобний Лейбовіц, з чиїх див багато людей чудувалися...

(обратно)

67

Dulia — шанування (наприклад, святих, на відміну від latria, «поклоніння», яким удостоюють тільки Бога).

(обратно)

68

Gratissima Nobis causa, fili — Радіємо з вашої справи, сину.

(обратно)

69

Sub ducatu sancti Spititus — скерований Святим Духом.

(обратно)

70

Miserere nobis — Змилуйся над нами.

(обратно)

71

Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis — Пресвята Матір Божа, помолись за нас, Діво над дівами, помолись за нас.

(обратно)

72

Omnes sancti Martyres, orate pro nobis — Усі святі мученики, помоліться за нас.

(обратно)

73

Veni, Creator Spiritus — Прийди, Дух Життєдайний (відомий католицький кант, гімн), що виконується з урочистих і деяких святкових нагод.

(обратно)

74

Surgat ergo Petros ipse — Нехай стане сам Петро.

(обратно)

75

Те Deum — Тебе, Бога [хвалимо] (загальнохристиянський гімн, відомий із IV ст.).

(обратно)

76

Licet adire — [Йому] дозволено наблизитися.

(обратно)

77

Scala caelestis — Небесні сходи.

(обратно)

78

Cameralis gestor — розпорядник палат.

(обратно)

79

Sedarii — Носії папського церемоніальногопереносного трону.

(обратно)

80

...щоби поцілувати Перстень рибалки. — Перстень рибалки (лат. Annulus Piscatoris) — один із офіційних атрибутів Папи Римського, перстень із рельєфним зображенням св. Петра за риболовлею як відгомін обернених до апостолів слів Ісуса Христа: «Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей» (Мк. 1:17). Відомий щонайпізніше з XIII ст. Виготовляється для кожного Папи персонально і знищується по його смерті.

(обратно)

81

Mysticum Christi Corpus — Містичне Тіло Христове (тобто Церква).

(обратно)

82

...ніби цілував менсу... — Менса (лат. mënsa, «стіл») — кам’яна або мармурова плита на вівтарі в католицькому храмі.

(обратно)

83

Noli molestare — Не займай.

(обратно)

84

...в околицях Червоної ріки... — Червона ріка (у наш час Ред-Ривер) — велика права притока р. Міссісіпі. Бере початок на плоскогір’ї Льяно-Естакадо і на протягу 2190 км тече в південно-східному напрямі, доки не впадає у найбільшу ріку континенту в болотистих заплавах її долішньої течії, утворюючи велику дельту з рукавом Міссісіпі під назвою Атчафалайя. На південь від Червоної ріки стоять розділені адміністративною межею штатів Техас та Арканзас міста-близнюки Тексаркана (Texarkana): окружний центр Боуї та столиця округу Міллер відповідно. Поселення виникло навколо значного залізничного вузла в околицях щойно збудованого мосту через ріку 1874 р. Відносно великий промисловий та сільськогосподарський центр. Походження назви міста достеменно не відоме.

(обратно)

85

Fiat lux — Нехай буде світло! (Бт. 1:3)

(обратно)

86

...після відвідин ...шатер Шаленого Ведмедя... — Прізвисько з родоводом. В.історії США Шалений Ведмідь (Ур Фу по-французьки, або Ма-то-віт-ко рідною мовою, 1785-1856) — сумнозвісний своєю конформістською поведінкою вождь частини асинібойнів, сіумовного племені мисливців на бізонів, мешканців верхньої течії р. Міссурі в північній частині Великих рівнин, призначений на свою роль урядом США у 1851 р.

(обратно)

87

Ну і ну, тоне Таддео... — Вигадане звертання до вченого тон (thon) навіяне англ. don (від лат. dominus, «пан») — неофіційною назвою наставників та колег в англійських університетах.

(обратно)

88

Хіба ж ви не є нунцієм Ватикану... — Нунцій (лат. nuntius, «посланець») — постійний представник Папи Римського в країнах, із якими Святий Престол підтримує дипломатичні стосунки.

(обратно)

89

...посварити Денвер та Ларедо... — Ларедо (Laredo) — названий на честь кантабрійського містечка в північній Іспанії населений пункт на північному та південному (лівому та правому) берегах однієї з найбільших рік Північної Америки — Ріо-Ґранде. У наш час американське та мексиканське (Нуево-Ларедо) міста на її протилежних берегах, центри техаського округу Вебб та муніципалітету в мексиканському штаті Тамауліпас відповідно. Засноване як колоніальне поселення Вілья-де-Сан-Агустін-де-Ларедо у 1755 р., місто впродовж 1840 р. побуло столицею невизнаної Республіки Ріо-Ґранде, а в подальшому збагатіло на транскордонній торгівлі та прибутках одного з найбільших в регіоні річкових портів.

(обратно)

90

...підштовхувати правителя Чіуауа... — Чіуауа, коректніше Чивава (Chihuahua, науатль «злиття»?) — важливий свого часу перевалочний пункт між срібними копальнями Мексиканського нагір’я та хребта Західна Сьєрра-Мадре і транспортною артерією р. Ріо-Ґранде, розташований у місці злиття річок Чувіскар та Сакраменто, заснований на землях соноро-астекськомовного народу тараумара (рарамурі) у 1709 р. під назвою Сан-Феліпе-ель-Реаль-де-Чивава. Великий провінційний центр іспанської колоніальної імперії в Центральній Америці, значний торговельний осередок. У наш час — столиця однойменного, найбільшого штату Мексики в її північній частині.

(обратно)

91

...прізвища Лапласа, Максвелла та Айнштайна... — П’єр-Сімон, маркіз де Лаплас (Laplace, 23.03.1749, с. Бомон-ан-Ож, Нормандія, Франція — 05.03.1827, м. Париж) — «французький Ньютон» із заможної селянської родини, математик, фізик та астроном, випускник Каннського ун-ту, чиє ім’я викарбуване одним із 72 інших прізвищ видатних французьких науковців на першому ярусі Ейфелевої вежі. Автор класичних трактатів із теорії ймовірностей та небесної механіки, зробив неоціненний внесок у теорію диференціальних рівнянь, капілярності, теплоти, акустики, геодезії, в математичну фізику тощо. Типовий представник механістичного детермінізму у філософії. Автор космогонічної гіпотези про походження Сонячної системи з первинної туманності (1796). Деїст. Член Паризької академії наук (з 1785), міністр внутрішніх справ за Наполеона (1799) і гросмейстер масонської ложі «Великий схід Франції». Джеймс Кларк Максвелл (Maxwell, 13.06.1831, м. Единбург, В. Британія — 05.11.1879, м. Кембридж, Англія, В. Британія) — видатний шотландський фізик із аристократичної родини, математик та механік універсальних знань, випускник Единбурзького та Кембриджського ун-тів, член королівських наукових товариств Англії та Шотландії. Фундатор класичної термодинаміки та електродинаміки, передбачив електромагнітні хвилі, електромагнітну природу світла та його тиску, піонер теорії кольорів, популяризатор науки та конструктор наукових приладів. Виведені ним рівняння, що описують характеристики електромагнітного поля, Альберт Айнштайн називав найважливішою подією у фізиці після Ісаака Ньютона. Протестант.

Цікаво, що обидва названі вчені дали свої імена специфічним науковим поняттям. Демоном Лапласа у детерміністичній філософії називають персонажа уявного експерименту, який, знаючи розташування та швидкість будь-якого об’єкта у Всесвіті, здатен визначати його минуле та майбутнє. Демон Максвелла — учасник уявного експерименту, який здатен відділяти в замкненій посудині швидкі молекули газу від повільних, змінюючи таким чином ентропію замкненої системи без додаткової енергії — ілюстрація Другого начала термодинаміки.

(обратно)

92

У нього парез... — Парез (д.-гр. παρεσις [paresis], «ослаблення») — неврологічний синдром, неповний параліч якого-небудь м’яза або їх групи. Набуті парези — наслідок хвороб центральної та периферійної нервових систем.

(обратно)

93

...цариця Савська чекає до себе в гості Соломона... — Алюзія на відомий біблійний епізод про відвідини Єрусалима не названою на ім’я правителькою багатої південноаравійської країни Сава (Саба), що нібито відбувся за часів ізраїльського царя Соломона (бл. 990 — бл. 931 рр. до н. е.) на знак шани до його мудрості та слави. Див.: 1 Цар. 10 та 2 Хр. 9.

(обратно)

94

...скидався на виснаженого Єзекиїла... — Єзекиїл (יחזקאל [y’hez’qel]), у перекладі митрополита УАПЦ Іларіона, він же проф. Іван Огієнко, Єзекіїль (1962) — один із чотирьох великих пророків Старого Заповіту, шанований в юдаїзмі, християнстві та ісламі (Зуль-Кіфл), що провістив зруйнування Єрусалима та його храму, подальше відродження Ізраїлю та прихід Месії. Ніяких особливих рис у релігійному мистецтві не набув. Набагато частіше предметом художників ставали його видіння, зокрема символ Божої слави, крилата істота з чотирма ликами: людини, лева, бугая та орла — т. зв. тетраморф.

(обратно)

95

Sub immunitate apostolica hoc suppositum est. Quisquis nuntium molestare audeat, ipso facto excommunicetur — Має апостольську недоторканність. Її порушника щодо посланця буде негайно відлучено від церкви.

(обратно)

96

Det: R’dissimo Domno Paulo de Pecos, AOL, Abbati — Кому: Його Превелебності Владиці Пауло з Пекоса, А. О. Л., абатові. Пекос (Pecos) — розташоване на західному березі верхів’їв однойменної річки місто, що виросло в останній чверті XIX ст. навколо броду через ріку та станції південної трансконтинентальної залізниці, значний сільськогосподарський центр, самопроголошене місце народження родео та колись центр видобутку сірки. У наш час — столиця округу Ривс у штаті Техас.

(обратно)

97

Iterum oportet apponere tibi crucem ferendam, amice — І знову на твої плечі має лягти, друже, тяжкий хрест.

(обратно)

98

...Божий Дар «Покоління пробуджених»... — У контексті північноамериканської історії «Поколінням пробуджених» (точніше, «Поколінням, що пробуджується», Awakening Generation) традиційно називають низку видатних діячів-інтелектуалів, зокрема проповідників та ранніх аболіціоністів, котрі представляли перше повноцінне колоніальне покоління в Новому Світі, представники якого народилися в 1-й чв. XVIII ст.

(обратно)

99

Quidam mihi calix nuper expletur, Paule. Precamini ergo Deum facere me fortiorem. Metuo ut hic pereat. Spero te et fratres saepius oraturos esse pro tremescente Marco Apolline. Valete in Christo, amici — Для мене вже виповнено чашу, Пауло. Тож моліться тепер всі перед Господом за те, щоби він дав мені сили. Боюся, прийшла моя згуба. Сподіваюся, ти з братами часто молитимешся за цього наляканого Маркуса Аполло. Нехай буде з вами Ісус, друзі (Пор.: Мт. 26:39).

(обратно)

100

Texarkanae datum est Octava Ss Petri et Pauli, Anno Domini termillesimo... — Складено в Тексаркані сьомого дня по Петра й Павла, року Божого три тисячі... (День апостолів Петра й Павла відзначається католицькою церквою 29 червня).

(обратно)

101

...ЗВЕРХНИКОМ ВАКЕРО РІВНИН — Вакеро (ісп. vaquero) — переважно верховий пастух великої рогатої худоби. Фактично відповідник слова «ковбой» у Мексиці та прилеглих іспаномовних територіях на півночі.

(обратно)

102

Тільки під час комплети... — Комплета (лат. compléta, «завершена»), або повечір’я — молитва на завершення дня в щоденній католицькій літургії.

(обратно)

103

Vespero mundi expectando — Очікується надвечір’я світу.

(обратно)

104

...від soidisant хрестоносців... — так званих, гаданих, самопроголошених (фр.).

(обратно)

105

...logos, що існує поза площиною моралі... — Багатозначне, складне релігійне та філософське поняття. Logos — це д.-гр. λôyoç, «мовлене; подумане; предмет» тощо. Вживається в оригіналі зачину Євангелії від Йоана: Εν αρχη ην ο Λογος, και ο Λογος ην προς τον Θεον και Θεος ην ο Λογος — «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог».

(обратно)

106

...міг видатися бревіарій шаманові... — Бревіарій (лат. breviârium, «стислий виклад»), він же требник — богослужебна книга із текстами щоденних молитов. У православній традиції йому відповідає часослов.

(обратно)

107

De Vestigiis Antecesserum Civitatum — Про стародавні цивілізації. Ім’я вигаданого ченця Бедулла натякає на реального ченця-бенедиктинця, на яких взорується Волтер Міллер-мол., творячи власних монахів ордену св. Лейбовіца — Веду Вельмишановного (672/3-735), автора першого історичного трактату про Англію «Historia ecclesiastica gentis Anglorum» [Церковна історія англійського народу] (731).

(обратно)

108

...на раді капітулу... — Капітул (лат. capitulum, «розділ») — тут загальне зібрання ченців у монастирі або представників котрогось ордену.

(обратно)

109

...у приголомшливу постать дріади... — Дріада (від д.-гр. δρυς [drûs], «дерево») — в античній міфології лісова німфа (жіноче божество природи), покровителька дерев.

(обратно)

110

Cave canem — Стережись собаки. Фактично: «Обережно, злий пес!»

(обратно)

111

Vexilla regis — Прапори Царя. Перші слова знаменитого католицького гімну італійського поета Венанція Фортуната (530/540-600/609) «Прапори Царя йдуть попереду, сяє таємниця Хреста» (569), який традиційно виконувався на Страсному тижні. Тут водночас ідеться про не менш знамените наслідування цього гімну «Vexilla regis prodeunt inferni» (Прапори Царя пекла йдуть попереду), яке Дайте вкладає у вуста Верґілія (Пекло. Пісня ХХХIV 1; пер. Максима Стріхи, 2013) під час відвідин останнього кола пекла.

(обратно)

112

Sancta Maisie, interride pro me — Свята Мейзі, посмійся за мене. На думку проф. Пола Брайянса, в імені вигаданої святої може лунати відгомін популярного в сер. XX ст. персонажа комедійних кінофільмів та радіопередач Мейзі Рав’є, роль якої незмінно виконувала акторка Енн Сотерн (1909-2001).

(обратно)

113

Ergo sum — [Отже] я існую. Алюзія на відомий вислів Рене Декарта (1596-1650): cogito ergo sum, «мислю, отже існую» (1637).

(обратно)

114

Отче мій, цю чашу я маю випити зараз, чи можна ще заждати? — Перифраз Мт 26:39: «І пройшовши трохи далі, упав обличчям додолу, молившися і промовляючи: „Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша мене. Однак не як я бажаю, лише — як ти“».

(обратно)

115

Stultus Maximus — Найбільший дурень.

(обратно)

116

Haec commixtio — Це змішання... Слова, що мовляться під час обряду причастя, з якими в чашу кладеться гостія (облатка).

(обратно)

117

...перед ноною. — Нона — т. зв. година «дев’ята» (лат. попа), проміжок доби в католицькому розкладі богослужінь, що приблизно відповідає 2-3 годині пополудні.

(обратно)

118

...поки вас не затаврували скво... — Скво (squaw) — в алгонкінських мовах корінного населення Північної Америки (північно-східна та центральна частини материка) слово на позначення жінки.

(обратно)

119

Щоб збільшити владу в безконечнім мирі... — Іс. 9:6.

(обратно)

120

...заховався в мескітових деревах... — Мескітові дерева (з мови науатль) — невисокі, витривалі до спеки дерева або кущі з колючками, ендеміки посушливих регіонів південної частини США та суміжних регіонів Мексики з роду бобових рослин прозопіс (Prosopis). Мають їстівні плоди, з борошна яких корінне населення виготовляє хліб.

(обратно)

121

Хлоп’ятко нам народилося, сина нам дано — Іс. 9:5.

(обратно)

122

...чотириноге з розщепленим копитом...— Лев. 11:3. Вище йдеться про видіння пророка Даниїла, де козел символізує імперію Александра Македонського (Дан. 7), та Йоана Богослова, котрий бачив «Велику блудницю на багряному звірі» (Од. 17:3), а також жертвопринесення «одного козла на жертву за гріх» (Чис. 29:11) — традиційну юдейську офіру на день спокути (Йом-Кіппур).

(обратно)

123

...старіший від самого Матусаїла... — Старозаповітний патріарх Матусаїл, згідно з різними біблійними традиціями, прожив від 720 до 969 років.

(обратно)

124

...Тут написано: виробляю намети... — Плетиво алюзій. Із роду виробників наметів походив апостол Павло (ісп. Пауло), котрий належав до коліна Веніамінового (англ. Бенджамін). Крім того, «людина, котра сидить у наметі» — старозаповітний образ чесного правовірного гебрея. Наметом, або шатром (להוא), у Біблії подекуди іменується і похідний храм — скинія.

(обратно)

125

...дрібнішими літерами хтось написав... — Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний (Втор. 6:4). Перший і найголовніший рядок т. зв. ш(е)ми — гебрейського літургійного тексту, що складається із чотирьох цитат Тори та декларує любов до єдиного Бога і вірність його заповідям. Пергаментний сувій із ш(е)мою (клаф), покладений у футляр та закріплений на одвірку традиційної гебрейської оселі, називається мезузою.

(обратно)

126

Торквемада мертвий... — Томас де Торк(в)емада (Torquemada, 1420, м. Вальядолід, Кастилія —16.09.1498, м. Авіла, Кастилія) — кастильський католицький ієрарх, чернець-домініканець і перший Великий інквізитор на Піренейському півострові (1482), відомий своєю жорстокістю та суворістю. Попри те — зіграв важливу роль в об’єднанні іспанських королівств, будучи особистим сповідником та другом королеви Ізабелли (1451-1504).

(обратно)

127

Тому, що Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа... — Перекладачі цілковито свідомі того, що це ім’я в ідеалі мало би звучати як Біньямін Ельазар бар Єгошуа, проте вважають, що його гібридна амеркансько-гебрейська форма а) допомагає зберегти інтригу до розкриття сутності персонажа, б) допустима з огляду на далеке майбутнє, в якому відбуваються події, де мови мали би перемішатися значно сильніше від їх сучасного стану.

(обратно)

128

...ми завжди були буклегерами... — Алюзія на бутлегерів (англ. bootleg, «халява чобота», де можна заховати пляшку зі спиртним) — контрабандистів та незаконних торгівців алкогольними напоями в США періоду дії «Сухого закону» (1920-1933).

(обратно)

129

На того, хто якось прокричав до мене... — Див. історію Лазаря Чотириденного (Ів. 11), якого Ісус Христос воскресив на четвертий день по смерті: «А промовивши те, кликнув на ввесь голос: „Лазарю, вийди сюди!“ І мертвий вийшов із зав’язаними в полотно руками й ногами та обличчям, хусткою обмотаним. І сказав їм Ісус: „Розв’яжіть його і пустіть, нехай ходить“».

(обратно)

130

Бік Манассії, Кира, Навуходоносора... — За автором — біблійні лиходії. Манассія (Менашше, מנשה [monasseh], бл. 709 — бл. 643 рр. до н. е.), син Єзекії — 16-й цар Юдеї, владарював із 687 р. до н. е., згідно з біблійною оповіддю, попри найдовше проведений на престолі час в історії свого царства, поновив багатобожжя і «чинив те, що Господеві було не до вподоби» (2 Цар. 21:2). Навуходоносор II, Набу-кудуррі-уцур (Nabû-kudurri-usur, бл. 634 — бл. 562 рр. до н. е.) — 2-й цар Нововавилонського царства з 605 р. до н. е., котрий відзначився найдовшим правлінням у своїй династії, за часів якого країна досягла піку розвитку. Розгорнув активне будівництво та вів численні військові кампанії в прикордонних регіонах, перетворивши Нововавилонське царство на гегемона своєї частини світу. Зокрема підкорив Єрусалим, розпочавши т. зв. «вавилонський полон» гебрейського народу.

Із цього списку, насправді, випадає Кир II Великий, або Kypyш (Kûrus, 598/600, м. Аншан, Персія — 04.12.530 рр. до н. е., Согдіана) — засновник персидської імперії Ахеменідів та завойовник Нововавилонського царства, — оскільки вважається покровителем євреїв, визволителем їх із халдейського полону, і єдиним із закордонних правителів удостоєних титулу «помазаник Божий» (Іс. 45:1).

(обратно)

131

Самуїл застерігав нас проти них, а потім сам же й подарував одного. — Пророк та суддя (шофет) Самуїл, або Шмуель (שמואל [shmu’el], XI ст. до н. е.) помазав на царство Саула й Давида — перших правителів об’єднаного Ізраїлю. При цьому Саул вважається невдалим вибором Самуїла, оскільки сів на престол з волі Божої, але став Господу нелюбим через непослух пророкові.

(обратно)

132

Ель-Шадай милостивий... — «Бог Всемогутній» (שף אל [El Shaddai]), одне з імен Господа (див. напр., у Вих. 6:3).

(обратно)

133

...загорнувшись у таліт... — Таліт (טליח [ta’lit]) або талес — традиційне прямокутне «укривало» (арам.) з торочками, у яке вбираються ашкеназькі євреї під час молитов. У стародавні часи — щоденний одяг, від часів Середньовіччя — суто обрядовий.

(обратно)

134

Memento, Domine, omnium famulorum tuorum — Пам’ятай, Господи, про всіх рабів твоїх.

(обратно)

135

...можливість застосування інтердикту... — Інтердикт — у канонічному праві тимчасова «заборона» (лат. interdictum) будь-яких церковних дій, яку може накласти римо-католицький ієрарх на мешканців цілого населеного пункту чи навіть території, рідше — на окремих осіб незалежно від їхнього місця перебування. З 1983 р. застосовується винятково до окремих осіб (відлучення від церкви).

(обратно)

136

...почали правити вотивні меси для прочан... — Вотивні меси (missae votivae) — літургійні богослужіння в римо-католицькій церкві, які відправляються не згідно з календарем, а з особливої нагоди або молитовного наміру вірян.

(обратно)

137

...по вечірній службі на святого Бернарда... — Найпевніше, йдеться про 20 серпня, коли в римо-католицькій церкві відзначається день пам’яті французького цистерціанця, доктора церкви св. Бернарда Клервоського (1090-1153) та італійського бенедиктинця св. Бернардо Толомеї (1272-1348).

(обратно)

138

Salve Regina — «Слався, Царице», одна з найвідоміших щоденних вечірніх молитов.

(обратно)

139

Мабуть, це по-добросусідськи — леопардові лежати біля козеняти. — Пор.: Іс. 11:6: «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом, і поганяти їх буде мала дитина».

(обратно)

140

Tibi adsum — До твоїх послуг.

(обратно)

141

І тепер, ніби в часи Іова... — Нижче йде розлогий текст за мотивами 1-го та 23-го розділів старозаповітної книги Іова, а також 15-го розділу Одкровення з епізодичними реверансами до інших джерел, скажімо, творчості католицького священика та гуманістичного мислителя Еразма Роттердамського (1466-1536), із трактату якого «Institutio principis Christiani» [Настанова християнському державцеві] (1532) В. Міллер-мол. міг запозичити поняття incorruptus Princeps (праведного державця).

(обратно)

142

...немов гігантський таран ПІК-А-ДОН... — Яп.  [pikadon] — «атомна бомба». Етимологічно слово і справді має звуконаслідувальний характер.

(обратно)

143

...НАД МІСЦЕМ, ДЕ ВЧИНЕНО ГОЛОКОСТ. — Гр. ολοκαυστος [holôkaustos] — «жертва всеспалення».

(обратно)

144

Щойно минала прима... — Прима, або година «перша» (лат. prima) — проміжок доби в католицькому розкладі богослужінь, близько 07:30 ранку.

(обратно)

145

Lectio divina — Божественні читання.

(обратно)

146

In principio Deus... Caelum et terram creavit... Vacuus au tern erat mundus... Cure tenebris in superficie profundorum... Ortus est Dei Spiritus supra aquas... Gratias Creatori Spiritui... Dixitque Deus FIAT LUX... Et lux ergo facta est... Lucem esse bonam Deus vidit... Et secrevit lucem a tenebris... Lucem appellavit diem et tenebras noctes... Vespere occaso... Lucifer... ortus est et primo die — На початку Бог... сотворив небо й землю... земля ж була пуста й порожня... та й темрява була над безоднею... а дух Божий ширяв над водами... дякуємо Духу-Творцю... і сказав Бог: НЕХАЙ БУДЕ СВІТЛО... І настало світло... І побачив Бог світло, що воно добре... Та й відділив Бог світло від темряви... Назвав же Бог світло — день, а темряву назвав ніч... І був вечір... Люцифер... І був ранок — день перший (Майже дослівно, за винятком слів подяки Богу та зляканого вигуку «Люцифер!», що за іронією долі перекладається з латини як «світлоносець» — Бут. 1:1-5.).

(обратно)

147

Фрагменти праць якогось фізика двадцятого століття... — Можливо, що йдеться про рівняння гравітаційного поля в теорії загальної відносності Альберта Айнштайна.

(обратно)

148

Математика тут просто прекрасна, прекрасна! — Пор., напр., слова Поля Дірака (1902-1984), британського фізика-теоретика французького походження, одного із засновників квантової механіки, котрому належить ціла низка висловлювань, у яких він підкреслював своєрідну «красу» математики, наприклад: «The laws of nature should be expressed in beautiful equations» (англ.) — «Закони природи мають виражатися красивими рівняннями» (за спогадами Джона Полкінґорна (н. 1930) [Belief in God in an Age of Science, 2000]).

(обратно)

149

Flectamus genua — Припадімо на коліна (Пс. 95(94):6).

(обратно)

150

Levate — Підведіться.

(обратно)

151

...заходився виголошувати префацію... — Префація (лат. praefatio, «вступ») — молитва-зачин зі зверненою до Бога подякою в анафорі, центральній частині християнської літургії, найдавнішій за походженням та найважливішій у всій відправі.

(обратно)

152

Oremus — Помолімося.

(обратно)

153

Et Spiritus Sancti, Amen — і Святого Духа. Амінь.

(обратно)

154

Sedete — Сідайте.

(обратно)

155

Ad absurdum — до безглуздя, самозаперечення.

(обратно)

156

...гомін здійнявся над усією конгрегацією... — Конгрегація — у католицтві «об’єднання» (лат. congregatio) монахів, що не має статусу чернечого ордену, або ж кілька монастирів, що керуються однаковим статутом.

(обратно)

157

...якщо у формулі для вираження інтервалу... — Йдеться про сутність просторово-часового інтервалу (Δs) між двома подіями в спеціальній теорії відносності. Зазвичай говорять про квадрат інтервалу Δs² = с²Δt² — (Δх² + Δy² + Δz²). Далі пояснюється принципова різниця між простороподібним (Δs² < 0) і часоподібним (Δs² > 0) інтервалами. (Коментар фізика Олексія Гринюка, Університет імені Йоганна Ґутенберґа, м. Майнц).

(обратно)

158

Et tu, Brute — «І ти, Бруте?» Слова, промовлені белетризованим Юлієм Цезарем до свого вбивці, сенатора Марка Юнія Брута (85-42 рр. до н. е.) (Вільям Шекспір. Юлій Цезар [The Tragedy of Julius Caesar, 1623]. Дія 3. Сцена 1; пер. Василя Мисика, 1986).

(обратно)

159

...чи відомі вам думки святого Августина... — Напевно, мається на увазі один із менш відомих трактатів отця Церкви — святого Аврелія Августина (354-430), неоплатонічну за своєю суттю екзегезу першої книги Старого Заповіту «De Genesi ad Litteram» [Про «Буття» буквально], на яку нині часто посилаються теїсти і креаціоністи.

(обратно)

160

...наказав повісити папського нунція, а потім, усе ще живого, випатрати й четвертувати... — Англійська середньовічна страта, передбачена законодавством для чоловіків, обвинувачених у державній зраді. Цю найвищу міру покарання було вперше зафіксовано за часів правління Генріха III (1207-1272), а офіційно скасовано лише 1870 р.

(обратно)

161

...зловісний відгомін «Regnans in Excelsis»... — «Той, хто над нами [в Небесах]» (лат.) — булла 225-го Папи Римського Пія V (1504-1572), видана 25.02.1570 р., якою королева Англії Єлизавета І (1533-1603) оголошувалася єретичкою, а її підданцям було наказано виявляти їй непослух і непокору. Призвела до репресій католиків в Англії і, попри заворушення в Ірландії, не мала вирішального впливу на життя королівства.

(обратно)

162

Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів. — Аналогічну вимогу, за версією хроніста Григорія Турського (538/539-593/594), колись висунув Ісусу Христу король франків Хлодвіґ І (бл. 466-511) перед переможною в результаті битвою з алеманами, що відбулася на Воллерсгаймській пустці в долині нижнього Райну 496 р.

(обратно)

163

Hic est enim calix Sanguinis Mei — Ця чаша — кров моя (див., напр.: Мт 26:27-28).

(обратно)

164

Був четвер на октаві Дня всіх святих... — Октава — тут «вісім» (лат. octàva) днів після свята. День всіх святих (Sollemnitas Omnium Sanctorum) у римо-католицькій церкві відзначається 1 листопада.

(обратно)

165

...стосик скляних пластин... — Йдеться про дослід, у якому проявляється магнітооптичний ефект обертання площини поляризації світла (ефект Фарадея): неполяризований промінь падає на т. зв. «стіс Столєтова», тобто на кілька скляних пластин, під кутом Брюстера: під цим кутом усе відбите світло буде повністю поляризоване в площині, перпендикулярній до площини відбиття. Потім відбите світло проходить крізь котушку, в якій під дією магнітного поля площина поляризації хвилі обертається на 90° і вже може проходити крізь наступний «стіс Столєтова». Без обертання площини поляризації, тобто коли на котушку не подається струм, поляризована хвиля повністю відбивається від другого «стосу», тому що падає на нього також під кутом Брюстера.

(обратно)

166

Diluvium Ignis — Огненний потоп.

(обратно)

167

...немовби Немесіда... — Немесіда (Népcoiq [némesis]), вона ж Рамнусія або Адрастея — крилата богиня справедливої відплати в давньогрецькій міфології.

(обратно)

168

Lege! — Читай!

(обратно)

169

Здається, це уривок із п’єси, або діалогу... — На думку дослідників творчості В. Міллера-мол., тут мається на увазі науково-фантастична п’єса чеського письменника Карела Чапека (1890-1938) «R. U. R» (1921), події в якій розгортаються на фабриці із виробництва «роботів» (чес. roboti, «каторжани, кріпаки»), котрі згодом повстають проти людей та перемагають їх.

(обратно)

170

De Inanibus — Про нікчемне.

(обратно)

171

«І сотворив Бог людину на свій образ...» — Бт. 1:27; Бт. 2:15-17; Бт. 3:4.

(обратно)

172

Ad Lumina Christi — при світлі Христовім.

(обратно)

173

Nunc dimittis servum tuum, Domine... Quia viderunt oculi mei salutare — Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого... мої очі бачили твоє спасіння (Лк 2:29-30).

(обратно)

174

Ego te absolvo — Відпускаю тобі гріхи [твої].

(обратно)

175

Cathartes aura regnans — Верховна червоноголова катарта. Катарта червоноголова (Cathartes aura (Linnaeus, 1758)) — широко розповсюджений в обох Америках, крім Канади і північніших регіонів, хижий птах-падлоїд із родини катартових (американських грифів).

(обратно)

176

Fiat voluntas tua — Нехай твоя буде воля (Лк 22:42).

(обратно)

177

...якій-небудь розумній істоті з Арктура... — Арктур (д.-гр. Αρκτουρος [Arktouros], «Вартовий ведмедиці»), а Воо (альфа Волопаса) — старий оранжевий гігант, 4-а найяскравіша зоря в нічному небі, розташована майже за 37 світлових років від Землі. Станом на сьогодні про наявність у неї планет не відомо.

(обратно)

178

...судилося [...] підкорити інші світи... — Натяк на експансіоністські настрої в американській зовнішній політиці межі ХІХ-ХХ ст.

(обратно)

179

...Версикулах Адама, на які лунає одповідь Розіпнутих... — Складний метафоричний образ, що ґрунтується на понятті про жанр коротких респонсорних (поперемінних) співів у католицькому григоріанському хоралі, складених із версикулів (лат. versiculi) — псалмових піввіршів, котрі виконуються почергово кантором, тут Адам, сольно (Ꝟ) і хором у відповідь, тут Розіпнуті, — Ꞧ. На форму образу нашаровується і його зміст: протиставлення гріхопадіння старозаповітного Адама новозаповітним спокутувальникам — послідовникам Ісуса Христа.

(обратно)

180

Wir [...] marschieren weiter wenn ailes in Scherben fàllt. — Точніше: Wir werden weiter marschieren // Wenn ailes in Scherben fallt — «Ми крокуватимем’ далі, коли все розлітається вщент» (нім.). Перші слова приспіву нацистського військового маршу «Es zittern die morschen Knochen» [Тремтять порохняві кістки] (1933). Пікантність ситуації додає те, що автор слів — поет і дитячий (!) письменник Ганс Бауманн (1914-1988) — первинно написав його для потреб молодіжної католицької організації «Jugendbund Neudeutschland» (Нова Німеччина).

(обратно)

181

...ваші воліти, ваші мезоліти, ваші неоліти... — Мезоліт і неоліт — середній і новий кам’яний віки. Еоліт (’Ηως [Εos], «світанок» + λιθος [lithos], «камінь») — застарілий термін, використовуваний одним із засновників французької археології Ґабріелем де Мортільє (1821-1898) на позначення епохи, що передувала давньокам’яному віку — палеоліту, а також кремнієвих знарядь, що нібито використовувалися в той час.

(обратно)

182

...Ентропія і Proteus vulgaris — Proteus vulgaris (Hauser 1885) — грам-негативна бактерія (бацила) родини ентеробактерій, що входить до великої розмаїтої (звідси й назва на честь д.-гр. морського божества Протея, котрий міг приймати різні подоби) групи протеобактерій. Патоген, викликає захворювання сечовивідних шляхів у людей і тварин, спостерігається у ґрунті, воді та фекаліях. Уперше виявлена німецьким бактеріологом Ґуставом Гаузером (1856-1935).

(обратно)

183

...в берсерковім шалі... — Берсерки (д.-ісл., ber-serkr, «ведмежа сорочка») — могутні воїни, що б’ються із несамовитою люттю в стані, схожому на транс, зазвичай без панцирів, звідки й назва. Часті фігуранти скандинавських саг.

(обратно)

184

Κυριε, ελεησον [...] Χριστε, ελεησον [...] Κυριε, ελεησον, ελεησον ημας — Господи, помилуй... Христосе, помилуй... Господи, помилуй, помилуй нас (гр.).

(обратно)

185

SUPREME SECRETISSIMO — ЦІЛКОМ ТАЄМНО.

(обратно)

186

...пухкими пальчиками затикали голландські хлопчики-бюрократи... — У відомій дитячій книзі американської письменниці Мері Мейпс Додж (1831-1905) «Срібні ковзани» (Hans Brinker, or The Silver Skates, 1865; пер. Ірини Стешенко, 1963) є епізод про «гаарлемського героя» — сина воротаря шлюзів, який побачив дірку в дамбі і затикав її пальцем, поки його не помітили люди.

(обратно)

187

...вчинив lèse-majesté на особу суверенного абата... — Злочин проти монарха, образа його честі та гідності (лат. laesa majestas, «ображена величність»).

(обратно)

188

Neccesse est epistulam Sacri collegio mittendam esse statim dictem — Потрібно негайно продиктувати листа і відправити його Священній колегії.

(обратно)

189

Адже думка передбачає здатність до міркуванняя, а значить — наявність душі. — Відгомін міркувань Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), викладених у його трактаті «Нікомахова етика» (Ηθικα Νικομαχεια [Ethika Nikomacheia]; пер. Віктора Ставнюка, 2002) про будову людської душі, що складається із частин, наділених здатністю до суджень та ін.

(обратно)

190

Говорять же про рослинну душу як передумову життя, правда? — Тут і далі в своїй промові абат спирається на інший трактат Аристотеля — «Περι Ψυχης / Peri Psuchës» [Про душу], а також його коментар засновником середньовічної схоластичної філософії Томою Аквінським (1225-1274) «In libros De anima expositio» (бл. 1268).

(обратно)

191

А ти говориш аллеґанською? — Аллеґанські гори (Alleghenies) — 640-кілометровий лісистий хребет у центральній і західній частині Аппалачів, обмежений рр. Сасквеганна та Нью-Ривер на півночі й півдні відповідно. Колишній природний західний кордон 13 первинних штатів США. Найвища точка — г. Спрус-Ноб (1 482 м).

(обратно)

192

Мовою Вульґати чи сучасною? — Вульґата — створений у IV ст. «загальноприйнятий» (лат. vulgata) текст латинського перекладу Біблії, що мав офіційний статус в римо-католицькій церкві у період з сер. XVI ст. по 1979 р. Головним чином, праця перекладача, редактора й укладача Ієроніма Стридонського (347-420), котрий завдяки цьому вважається одним із фундаторів перекладацького мистецтва і, зокрема, святим покровителем перекладачів.

(обратно)

193

Перше ніж заспіває півень, — відречешся ти тричі від Мене. — Див.: Мт. 26:34:

(обратно)

194

...окреслені в посланні Motu proprio... — Motu proprio (лат. «із власної ініціативи») — не назва документа, а його особливий тип у католицькому канонічному праві; офіційне рішення із конкретного питання, формально ухвалене з власної ініціативи сторони, яка його випустила, нібито не у відповідь на клопотання контрагента. Що стосується свята, то найпевніше, йдеться про Благовіщення, яке в римо-католицькій церкві відзначається 25 березня.

(обратно)

195

Ab hac planeta nativitatis aliquos filios Ecclesiae usque ad planetas solium alienorum iam abisse et numquam redituros esse intellegimus — Ми розуміємо, що деякі сини Церкви, народжені на цій планеті, вже вирушили до планет чужих сонць, і ніколи не повернуться.

(обратно)

196

Quo peregrinatur grex, pastor secure — Куди мандрує паства, туди йде і пастор.

(обратно)

197

Casu belli nunc remote — Причини війни тепер усунуті.

(обратно)

198

Телефонуй у Спокан. — Спокан (Spokane, селіш «діти сонця») — розташоване на однойменній річці «Бузкове місто» в східній частині штату Вашингтон на півночі Скелястих гір. У наш час столиця округу, великий промисловий осередок, торгово-фінансовий центр значного сільськогосподарського регіону. Одне з найдавніших європейських поселень штату, пункт хутряної торгівлі, заснований траперами у 1810 р.

(обратно)

199

Luciferum misse mihi dicis — Хочеш сказати, упав Люцифер.

(обратно)

200

Chris’tecum. — Cum spiri’tuo — Христос із тобою, — Дух із тобою. (Форма прощання.)

(обратно)

201

Сонце, спинись над Гівеоном; ти, о місяцю, в долині. — І. Н. 10:12: «Тоді Ісус промовив до Господа, того власне дня, коли Господь віддав аморіїв на поталу синам Ізраїля, а сказав це перед Ізраїлем: „Сонце, спинись над Гівеоном; ти, о місяцю, в Аялон-долині“. І зупинилося сонце, і став місяць, аж доки народ не помстивсь над ворогами. Чи ж не стоїть це написане в книзі Яшар? І сонце зупинилося серед неба й не квапилося заходити майже цілий день».

(обратно)

202

Et tu, Luna, recedite in orbitas reversas — І ти, Місяцю, поверни назад на своїй орбіті.

(обратно)

203

...симулякр Землі міг змусити Хроноса повернути час назад. — Симулякр (лат. simulacrum, «подоба, схожість») — тут: просто символ, репрезентація чогось.

(обратно)

204

...зі старою біцефалічною пані... — Біцефалічний (від лат. bis-, «двічі» + д.-гр. κεφαλη [kephale], «голова») — двоголовий.

(обратно)

205

VICAR APOST. EXTRATERR. PROVINCIAE — Апост. вікарій єпархії Позазем’я.

(обратно)

206

...немовби та була якимсь василіском. — Василіск (гр. PaotÀioKoç [basiliskos], «царьок») — міфічна «цар»-рептилія, відома у європейських легендах, що виросли із біблійних перекладів різними мовами. Пройшла трансформацію від особливо отруйної змії, асоційованої з дияволом, до півня зі зміїним хвостом, здатного вбивати поглядом.

(обратно)

207

Accedite ad eum... — Гляньте на нього... (Пс. 34:6).

(обратно)

208

Lingua prima — Перша мова.

(обратно)

209

...одразу по заклику та утрені... — Йдеться про перші частини літургії годин у римо-католицькій церкві.

(обратно)

210

...може, навіть дмухне в баранячий ріг? — Йдеться про шофар (שופך [shofar]) — єврейський ритуальний музичний духовий інструмент, що зазвичай виготовлявся із баранячого рогу. В нього дмуть, зокрема, на Рош-Гашана (гебрейський Новий рік) та Йом-Кіппур (День спокути).

(обратно)

211

Лацар шемі — «Мене звуть Лазар» (івр.). Автор користується тут нетиповою транслітерацією івритом імені біблійного персонажа, що зазвичай передається як [Elāzār].

(обратно)

212

...наче якийсь єврейський Шлеміль... — Шлеміль (їдиш [schlemiel]) — архетип невиправного дурня, роззяви та невдахи в єврейській сміховій культурі.

(обратно)

213

Кажуть, що Люцифера скинули на землю, бо він не схотів поклонитися втіленому світу. — Мова про теологічну дискусію про причини бунту Сатани та його скинення з неба, зокрема нібито за те, що він знав разом з іншими янголами про майбутнє втілення Сина Божого в людській подобі, відтак необхідності йому поклонятися, і не схотів цьому коритися.

(обратно)

214

Мабуть, їх сказав Пій Одинадцятий... — Йдеться про знаменитий антирасистський п. 12 енцикліки «Mit brennender Sorge» (10.03.1937), що була приурочена до Страсної неділі того року і спрямована передовсім на адресу Німецького Райху та німецьких католиків: «Wer die Rasse, oder das Volk, oder den Staat, oder die Staatsform, die Träger der Staatsgewalt oder andere Grundwerte menschlicher Gemeinschaftsgestaltung — die innerhalb der irdischen Ordnungeinen wesentlichen und ehrengebietenden Platz behaupten — aus dieser ihrer irdischen Wertskala herauslöst, sie zur höchsten Norm aller, auch der religiösen Werte macht und sie mit Götzenkult vergöttert, der verkehrt und falscht die gottgeschaffene und gottbefohlene Ordnung der Dinge. Ein solcher ist weit von wahrem Gottesglauben und einer solchem Glauben entsprechenden Lebensauffassung entfernt» — Хто б не підніс якусь расу, народ, Державу чи будь-який її прояв або ж форму втілення влади, чи й будь-яку іншу фундаментальну цінність людської спільноти (байдуже, наскільки важливу та почесну в своїй світській ролі) — хто б не підніс ці явища понад їх узвичаєну цінність, хто би не повважав їх ледь не своїми кумирами, той спотворює та переінакшує лад речей, установлений та створений Богом. Адже далекий від істинної віри в Бога та уявлення про життя, на якому ґрунтується наша віра (нім.).

Пій XI (Pius XI), у миру Амброджо Дам’яно Акілле Ратті (31.05.1857, м. Дезіо, Мілан, Ломбардсько-Венеційське королівство, Австро-Угорщина — 10.02.1939, м. Рим) — 259-й Папа Римський (із 1922 р.), перший голова Держави-Міста Ватикан, італієць, францисканець. Під час свого перебування на Апостольському Престолі займався широкою дипломатичною діяльністю, активно протистояв фашизму, нацизму та комунізму. Славився вимогливістю, аскетизмом, ерудицією, любов’ю до науки.

(обратно)

215

Non habemus regem nisi caesarem — Нема в нас царя, тільки кесар! (Йоан 19:15).

(обратно)

216

Grex peregrinus erit. Quam primum est factum suscipiendum vobis, jussu Sanctae Sedis. Suscipite ergo operis partem ordini vestro propriam — Паства пуститься в мандри. За наказом Святого Престолу, негайно дійте. Виконуйте частину роботи, покладену на ваш Орден.

(обратно)

217

Eminentissimo Domino Eric Cardinali Hoffstraff obsequitur Jethra Zerchius, A. O. L., Abbas. Ad has res disputandas iam coegi discessuros fratres ut hodie parati dimitti Romam prima aerisnave possint — Джетра Церкі, абат A. О. Л., слухається Його Високопреосвященство Владику Еріка кардинала Гоффстраффа Я вже зібрав братів, які вирушають у путь, за умови готовності для подальшого обговорення їх можна сьогодні відправити першим літаком у Рим.

(обратно)

218

Retrahe me, Satanas, et discede! — Геть, Сатано, від мене! (Мт. 16:23).

(обратно)

219

...обтрусіть порох зі своїх підошов і йдіть проповідувати в землю Содомську й Гоморрську... — Контамінація двох євангельських віршів: «А коли в якомусь місці вас не приймуть і не слухатимуть вас, то, виходивши звідтіль, обтрусіть порох із ваших підошов — на свідоцтво їм» (Мк. 6:11) та «Істинно кажу вам: Легше буде судного дня землі Содомській і Гоморрській, ніж місту тому!» (Мт. 10:15).

(обратно)

220

...Коли ти Син Божий, кинься додолу... — Мт. 4:6.

(обратно)

221

Homo loquax nonnumquam sapiens — Людина балакуча й подекуди розумна.

(обратно)

222

Discede, Seductor informis! — Згинь, потворний Спокуснику!

(обратно)

223

Egrediamur tellure — Покиньмо Землю.

(обратно)

224

Abbas — Абат. Отче.

(обратно)

225

Audi me, Domine — Почуй мене, Господи.

(обратно)

226

Negotium perambulans in tenebris — Чума, що в пітьмі бродить (Пс. 91(90):6).

(обратно)

227

Reminiscentur et convertentur all Dominum universi fines terrae. Et adorabunt in conspectu universae familiae gentium. Quoniam Domini est regnum; et ipse dominabitur — Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа. І впадуть ниць перед тобою усі сім’ї народів; Господнє бо є царство, він над народами панує (Пс. 22(21):28-29).

(обратно)

228

De essentia hominum — про людську сутність.

(обратно)

229

...Тому що один хліб... — Слова католицького канту на мотив новозаповітного вірша (1 Кор. 10:17).

(обратно)

230

Annuntiabitur Domino generatio ventura — ...оповістять [Господа] народові, що має народитись... (Пс. 22(21):32). Заключні слова канту «In finem pro susceptione matutina psalmus David...»

(обратно)

231

Hoc officium, Fili... tibine imponemus oneri? — Ця посада, сину... чи покладемо на тебе цей тягар?

(обратно)

232

Honorem accipiam — Вважатиму за честь.

(обратно)

233

Crucis autem onus si audisti ut honorem, nihilo errasti auribus — Попри те, якщо ти розчув «тягар» (honori) хреста як «честь» (oneri), вважай, твої вуха не помилилися.

(обратно)

234

...за принципом Епікеї... — Епікея (д.-гр. επιεικεια [epieikeia], «розважливість») — етичний принцип, згідно з яким закон можна довільно інтерпретувати заради досягнення більшого блага. Відомий у філософських концепціях аристотелізму й заснованої на ньому католицькій схоластиці — томізму.

(обратно)

235

...обітниці, схожі на ті, що їх Папі приносять єзуїти... — Монахи Товариства Ісуса, крім трьох традиційних обітниць, що відповідають трьом євангельським радам (вбогості, чистоти, послуху), приносять четвертий обіт, передбачений конституцією цього ордену: послух особисто Папі у справах місії.

(обратно)

236

...Ордену святого Лейбовіца Тіхо... — Можливо, алюзія на Тіхо Брате (Tycho Brahe), видатного датського астронома, астролога та алхіміка Тюґе Оттесена Бра (14.12.1546, замок Кнудструп, Сканія, Данія, Датсько-Норвезьке королівство — 24.10.1601, м. Прага [Священна Римська імперія]), який першим у Європі почав проводити систематичні спостереження за рухом небесних тіл, так що накопичений ним масив даних дозволив його німецькому молодшому колезі та учню Йоганну Кеплеру (1571-1630) сформулювати закони руху планет. Удосконалював інструментарій та методику спостереження за об’єктами нічного неба. З 20 років мусив носити протез носа, втраченого замолоду під час дуелі. Помер від важкої форми уремії, попри те, що тривалий час ходили чутки про його отруєння за інтимні зв’язки із матір’ю данського короля.

(обратно)

237

 Бо якщо ви повернетеся, можете зустріти від сходу до Землі архангела із полум’яним мечем — Див.: Бут. 3:24.

(обратно)

238

Mori vult — Бажає померти.

(обратно)

239

«Змій обманув мене, і я їла» — Бт. 3:13.

(обратно)

240

З іншого боку, її конкордат із Державою нараховує вже півтора століття... — Конкордат — «угода» (лат. concordatum), яку укладає Папа Римський та голова будь-якої іншої держави про статус римо-католицької церкви в цій країні. Зокрема, життя української католицької громади стосувався конкордат, укладений між Ватиканом та 2-ю Річчю Посполитою у 1925 р. (Konkordat między Stolicą Apostolską і Rzecząpospolitą Polską).

(обратно)

241

Цей конфлікт Марти й Марії виникав раз у раз — «Коли ж вони були в дорозі, він [Ісус] увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: „Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла“. Озвався Господь до неї і промовив: „Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї“». (Лк. 10:38-42).

(обратно)

242

Orbis Judicans Conscientias — Око, що судить совість.

(обратно)

243

Oculus Poetae Judicis — Око Судді-Поета.

(обратно)

244

...в діаріушах Вельмишановного абата Джерома... — Ім’я збереглося із раннього варіанту тексту оповідання «The Last Canticle» [Остання кантика] (1957), що лягло в основу третьої частини роману, де його мав абат дом Пауло з Пекоса.

(обратно)

245

...теологічного числення святого Леслі... — За дивним збігом, за 9 років після публікації роману відповідний термін «теологічне числення» (theological calculus) і справді пролунав у сучасному нам богослов’ї, його вжив у своїй визначній праці «Theological Science» [Теологічна наука] (1969) один із найвидатніших британських теологів XX ст., священик пресвітеріанської Церкви Шотландії і професор Единбурзького університету Томас Форсайт Торранс (1913-2007). Під ним він мав на увазі «формалізовану мову богослов’я». Волтер Міллер-мол. навряд чи міг бути ознайомлений із попередніми працями цього дослідника.

(обратно)

246

Non cogitamus, ergo nihil sumus — Не мислимо, отже, не існуємо.

(обратно)

247

Evenit diabolus! — От і диявол [виходить]!

(обратно)

248

...нагода повторити долю святого Стефана... — Стефан (Στεφαυος [Stéphanos], бл. 5 — бл. 34, м. Єрусалим, Юдея, Римська імперія) — диякон ранніх християн, проповідник, апостол від сімдесяти, первомученик, забитий натовпом на смерть камінням за проповідування. (Див.: Дії 6-7).

(обратно)

249

Domine, mundorum omnium Factor, parsurus esto imprimis eis filiis aviantibus ad sidéra caeli quorum victus difficilior — Господи, Творцю всіх світів, особливо врятуй тих синів своїх, що летять до зір небесних, де життя складніше.

(обратно)

250

Exsurge quare obdormis — Устань! Чому спиш? (Пс. 44(43):24).

(обратно)

251

Reminiscere — Пам’ятайте.

(обратно)

252

Навіть якби сам святий Христофор... — Ранньохристиянський мученик, святий Христофор (пом. бл. 251 р.), вважається, зокрема, покровителем мандрівників.

(обратно)

253

НАДІЇ ЗБАВТЕСЬ, ЯК СЮДИ СТУПИЛИ — Lasciate ogne speranza, voi ch’intrate (im.) — напис на брамі до Пекла. Дайте. Божественна комедія. Пекло. Пісня HI (Divina Commedia, XIV ст.; пер. Максима Стріхи, 1992).

(обратно)

254

«Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене» [...] «Ідіть від мене геть, прокляті, в огонь вічний» — Відповідно: Мт. 19:14 і Мт. 25:41.

(обратно)

255

Christus — помазаник.

(обратно)

256

У парку десь грала каліопа... — Каліопа (від імені музи епічної поезії Калліопи [Καλλιοπη]) — паровий орган із локомотивними чи пароплавними гудками. Голосний, пронизливий музичний інструмент, у якого не передбачене регулювання гучності. Винахід американця Джошуа Стоддарда (1814-1902), який запатентував свій винахід 09.10.1855 р.

(обратно)

257

Alter Christus — інший Христос.

(обратно)

258

Pater Noster — Отче наш.

(обратно)

259

Те absolvat Dominus Jesus Christus; ego autem eius auctoritate te absolvo ab omni vinculo... Denique, si absolvi potes, ex peccatis tuis ego te absolve in Nomine Patris — Нехай Господь наш Ісус Христос відпустить тобі твої гріхи. Владою, даною мені, я відпускаю тебе від усього, що тебе зв’язує... І якщо можна дарувати тобі відпущення, то я відпускаю тобі гріхи твої в ім’я Отця.

(обратно)

260

...чкурнув проходом до репозиторія... — Тут мається на увазі вівтар, біля якого зазвичай зберігаються освячені Дари для використання на наступний день.

(обратно)

261

Абат застрибнув у пресвітерій... — Пресвітерій (д.-гр. πρεσβυτεριου [presbûterion], «зібрання обраних, священиків») — у католицькому храмі простір між нефом (поздовжньою відокремленою, наприклад, колонадою, частиною інтер’єру) та вівтарем. У православ’ї — престол.

(обратно)

262

...дістав із табернакля даросховницю з Пресвятими дарами... — Табернакль (лат. tabernaculum, «шатро») — частина католицького храму, пристосована для зберігання даросховниці (тут також ківорій) із Пресвятими Дарами (літургійним хлібом гостією для здійснення таїнства причастя).

(обратно)

263

Dealba me — Вибіли мене. (Алюзія на Од. 7:14: «Я ж мовив до нього: „Владико мій, ти знаєш“. А він оповів мені: „Це ті, що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця“»).

(обратно)

264

Сам же казав їй слова Стоїка... — На думку критиків, йдеться про давньоримського імператора та літератора Марка Аврелія (121-180), відомого послідовника філософії стоїцизму, і перифраз його слів: «Ніщо не може статися нікому, до переношення чого він не озброєний природою» (Роздумування [Τα εις εαυτου / Та eis heauton]. Книга V 18). Переклад Омеляна Омецінського (1986).

(обратно)

265

...прірва між агам та Асті... — Санскрит. Дієслівні форми  [aham]  [asti] означають «є» та «існує».

(обратно)

266

Що скажу, нещасний, Богу? — Переклад Михайла Москаленка (2002). «День гніву» (Dies irae) — відомий із XIII ст. церковний гімн, що традиційно входить до складу реквієму — католицької панахиди, заупокійної меси.

(обратно)

267

Metus doloris — Страх страждання.

(обратно)

268

Fas est — [Це] правильно.

(обратно)

269

Homo inspiratus — Людина натхненна.

(обратно)

270

Nisi baptizata es et nisi baptizari nonquis, te baptizo — Якщо ти не була хрещена і тебе дозволено хрестити, хрещу тебе.

(обратно)

271

Domine, non sum dignus [...] sed tantum die verbo — Господи, я недостойний [...] але скажи лише слово (див.: Мт. 8:8).

(обратно)

272

Magnificat anima mea Dominum et exultavit spiritus meus in Deo, salutari meo, quia respexit humilitatem — «Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, бо він зглянувся на покору слугині своєї» (Лк 1:46-47). Перші рядки «Маґніфікату», відомого католицького гімну на пошану Діви Марії.

(обратно)

273

Sic transit mundus — «Так минає світ». Перефразована репліка, яка в 1409-1963 рр. лунала під час висвячування на сан нового Папи Римського: sic transit gloria mundi — так минає світська слава.

(обратно)

274

...кружляли креветки, горбані... — Горбані (Sciaenidae) — родина морських окунеподібних риб, мешканці тропічних та субтропічних акваторій усіх океанів, зокрема прибережних зон, у складі якої відомо чимало промислових видів.

(обратно)

275

Cui salutem dicit: Marcus Apollo, Papatiae Apocrisarius Texarkanae — Якого вітає Маркус Аполло, Папський Апокрисіарій (тобто посланець. — Прим, перекл.) [при дворі] Тексаркани.

(обратно)

276

Mandatum novum do vobis: ut diligatis invicem — Нову заповідь даю вам, щоби ви любили один одного (Йоан 13:34).

(обратно)

Оглавление

Подяки

Fiat Homo[2]

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ З

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

Fiat Lux[85]

  Розділ 12

  Розділ 13

  Розділ 14

  Розділ 15

  Розділ 16

  Розділ 17

  Розділ 18

  Розділ 19

  Розділ 20

  Розділ 21

  Розділ 22

  Розділ 23

Fiat Voluntas Tua[176]

  Розділ 24

  Розділ 25

  Розділ 26

  Розділ 27

  Розділ 28

  Розділ 29

  Розділ 30

Замість післямови

*** Примечания ***