Слово свого роду [Євгенія Кононенко] (fb2) читать онлайн

Євгенія Кононенко Слово свого роду

Розкажи... Напиши...

^{Париж, грудень 1993 року}

Так звана художня література як спосіб самовираження і заробітку того, хто її творить, а також як спосіб розважити тих, хто її читає, сформувалася зовсім недавно. Лише у другій половині XVIII сторіччя, це загальновідомо. Але наративи як основа художньої прози існували давно. Задовго до книгодрукування і рукописних книг. Наративи, які сильніші за те, що було насправді. Напевне, із ними змагалися літописці, які не мали права піддаватися силі наративу. Бо автори, які вважали себе літописцями, мали записувати лише те, що було насправді. Або те, що, вважали, було насправді.

Старші люди переповідали дітям казки, почуті в дитинстві від інших старших людей. Та уже не мали обов’язку перед Історією, тож можна було щось змінити, щось додати. Якщо оповідач у якийсь спосіб відчував той позаісторичний і позачасовий наратив, то казка йому добре вдавалася. І ті діти, яким її розповідали, в належний час переповідатимуть іншим дітям вже вдосконалені казки. Якщо ж безіменний оповідач спотворив наратив, то такі зміни не закріпляться в подальших оповідях. Переказування казок у традиційній культурі — це той самий природний відбір: успішні зміни генних кодів закріплюються, збагачуючи оповідь, невдалі — будуть відкинуті й не збережуться для наступних поколінь. Не дадуть потомства.

Наше життя собі триває, і в ньому відбувається всяке. Казки розказують не лише дітям, а й одне одному. Люди принагідно розповідають в колі друзів про яскраві події свого життя. Мрія вродженого оповідача — не та розмова, коли співрозмовники перебивають, щоб оповісти свою історію, а той стан, коли слухають лише його. То є нібито визнанням і значущості події, про яку йдеться, і значущості оповідача. А для того, щоб справді тримати увагу слухачів, доводиться коригувати історію — не вживатимемо слово «брехати», яке вмить понижує акт оповіді. Адже те, що оповідається в колі друзів, подається як те, що несе пекучу істину. Але насправді нецікавими такі оповідки робить саме правда. А та корекція, до якої несвідомо вдається добрий оповідач, робить із достеменних подій міфологічні наративи, посилюючи їхню істинність.

Письменник не оповідає, а пише. Недарма етимологія слова «письменник» усіма мовами, які я можу вчитати, закорінена у слово «писати». Усіма слов’янськими мовами це — Писац, Писател, Писатель, Pisátelj, Pisac, Spisovatel, Pisarz, Pisorz як щось похідне від праслов’янського «псат». А усіма романськими мовами це écrivain, escrivan, escritor, scrittore, scriitor, що походить від латинського дієслова scribo, пишу — і воно зачепилося в українській своїм пониженим варіантом «шкрябаю». Та й у звучанні германських Schriftsteller, schrijver також відлунює шкрябання. А давньогрецькою писати — це γράφω, графо. Чому від піднесеної латини утворилось поважне scriba, «письменник», а від не менш піднесеної давньогрецької — лише зневажливе «графоман» — то вже таємниці світової етимології. А гебрайською письменник — סופר, сойфер, книжник.

Письменник — це той, хто не витрачає енергію на усні розповіді, а пише. Хоча пишуть не лише так звані письменники. На якомусь історичному етапі писали чи не всі, хто вмів писати. Від початку книгодрукування, тобто від XVI сторіччя, автори несли до друкарень свої щоденники, дорожні нотатки, листування. Їх друкували, бо інші люди те купували. І такі тексти як маленькі літописи фрагментів історії несли печатку достеменності: саме так все й було. Коли я думаю про авторів тих щоденників і нотаток, то мені здається, що, перебуваючи під дією щирого бажання розповісти про події, свідками яких вони були, і, описуючи свій досвід, автори потрапляли під дію великих наративів і вступали з ними в боротьбу. Тих самих наративів, які за тисячі років до того владарювали над авторами великих релігійних книг, які їм диктував Бог.

Порівняно недавно, в другій половині XVIII сторіччя, з’явилися тексти, які вже не маскувалися ні під релігійні одкровення, ні під історичну правду. А втім, може, й маскувалися. Але вже не претендували на пекучу правдивість релігійних текстів: може, було так, а може, й не так. Не вірите — спробуйте перевірити. Деякі з романів кінця XVIII сторіччя читають і досі. Якщо їхні автори мали доступ до оповідей, що зафіксовані на якихось великих скрижалях.

Але, якщо все вже є на великих скрижалях, то навіщо все інше, тим паче, навіщо художня проза? Мабуть, добра художня література — це втілення того, що десь є, але втілення мовою цієї землі, в її реаліях, в досвіді її людей. Великі наративи — надмовні й позачасові. І тому сила літератури — в узагальненні, а не в конкретиці. Коли себе або своїх знайомих упізнають ті, кого літератор особисто знати не міг. Такого не можна вигадати — то, певне, найбільший комплімент авторській історії, якої автор чи авторка не переживали особисто.

Писати, щоб відчути в собі значущість свідка — то не єдина мотивація писати. Протягом останнього сторіччя як чоловіки, так і жінки пишуть, щоб полегшити душу. І, якщо наважилися писати про те, що їх насправді бентежить, текст виходить добрий. Що більшою мірою автор задоволений стилістикою сповідального тексту, то ефективніше відбулося полегшення душі. І так само, в інтересах великої істини, варто бодай трохи відступити від того, що було насправді. Якщо сповідальний текст написано на доброму літературному рівні, то він матиме терапевтичний ефект не лише для самого автора. Його читання полегшуватиме душу тим, хто його читатиме, не маючи хисту написати про своє.

Ще більшої напруги сягає літературний текст, коли він твориться не як оповідь про індивідуальний досвід літератора, а коли автора мордує те, чого з ним або з нею ніколи не було і не могло бути. Коли якісь таємні сили обирають того або ту, хто запише новий варіант великого наративу. Коли в дивовижний спосіб автор або авторка починають розуміти тих, хто в прадавні часи записали Книгу Йова або Пісню Пісень.

Кінофільми, серіали, комп’ютерні ігри, комікси витісняють белетристику зі сфери дозвілля. Проте число тих, хто любить багато читати, хоча й зменшилось, але не зникає. Видавництва не закриваються, як закрилися фабрики плівкових фотоапаратів. А любителів почитати треба завжди дивувати новизною. Тож уже чи не сто років у різних формах оприлюднюються поради письменникам, як їм будувати такі наративи, які гарантуватимуть їм багато читачів.

Я визнаю, що такі поради бувають дуже слушні. Іноді літераторові справді важливо второпати, як організувати матеріал, щоб він був читабельний і тримав увагу читача. Але то поради, звернені до свідомості автора. Але ж як отримати доступ до великого наративу, куди творчого чоловіка веде Муза, а творчу жінку — Перелесник? Як прикликати провідників у творче потойбіччя? Тут порад нема. Якщо якийсь письменник знайшов власний шлях, то буде лише його або її шлях. А інший літератор має торувати свій.

І я не можу давати порад: ні як будувати зграбні тексти, ні як увійти у стан натхнення. Бо я не знаю, що допомагає особисто мені увійти в той стан. Я лише можу сказати, що люблю той стан. Іноді краще й не намагатися збагнути його природу, його генезу. Людям варто розібратися з підвалинами негативу, щоб його було менше в нашому земному житті. А причини Божественного натхнення, як і причини кохання, певне, мають лишатися таємницею життя людини — жінки, чоловіка.

Перекладачі та автори, тексти та conтексти

^{З другом. Львів, 1998 рік}

Десь є божественні невербальні сутності. Логос, який був спочатку. Якщо людина відчула котрусь із них, а потім змогла відтворити її в звуках, у зримих образах чи в слові, то це митець, який контактував з Творцем. Мозаїки, скульптури, музика промовляють до всіх, незалежно від їхньої мови. А словесному твору потрібні тлумачі, які відтворюватимуть його іншими мовами. Якщо автор досягав божественного стану, втілюючи Логос своєю мовою, то в подібний стан має входити й перекладач, втілюючи той самий Логос своєю. Не всі перекладачі гідні великих авторів. Коли перекладач зосереджується винятково на словах чужої мови й не контактує з Духом, він не відтворить Твору.

Ви скажете: переклад не завжди твориться так пафосно, і я погоджуся. Сьогодні перекладається багато по-ремісницькому склепаних текстів, і перекладач, навіть великого калібру, має виявляти ремісничу вправність, а не практикувати високе мистецтво.

Проте навіть у наші дні це трапляється — стан високого натхнення при перекладі. Я особисто пізнала цей стан, коли почала перекладати французьку поезію. Маючи досить приблизне уявлення про французьку мову. Так, для доброго перекладу потрібні добре знання мови оригіналу та добре знання контексту створення твору, і з цим не варто сперечатися. І, одначе, висловлю думку, крамольну з точки зору всіх translation studies: іноді переклад відбувається на такій напрузі співавторства, коли Логос у містичний спосіб підказує перекладачеві значення незнайомих слів. А потім словники, в які все одно варто дивитися, не спростовують, а підтверджують вгадані смисли. Звичайно ж, таке виникає лише, якщо перекладаєш дуже добрі поезії. Рівня не нижче, ніж Бодлера чи Верлена. Або барокових поетів не з такими гучними іменами:

Я не стверджую, ніби інтуїтивний метод створення перекладних версій поетичних текстів — єдино можливий. Але зі мною таке було, коли я не так застосовувала знання мови для перекладу, як підучувала мову, перекладаючи. Звичайно ж, для перекладу прози така стратегія не підходить: як перекладатимеш наздогад буряків, то перекладна версія буде злочинно далекою від оригіналу. Слушною є інша настанова: перекладати бажано не так видатних авторів, як таких, які перекладачеві імпонують. Перекладач з автором можуть не спілкуватись, ні безпосередньо, ні листовно. Вони можуть розминутися в часі, що здебільшого й трапляється. Проте міжособистісні стосунки автора та перекладача можна вважати найінтимнішими із усіх можливих.

писав один видатний український перекладач про іншого.

Але актуальний літературний процес не вдовольняється самим Фаустом, вимагаючи швидкої промоції різноманітних авторів по всьому світу. Перекладач і автор можуть бути сучасниками; якщо вони не розминулися в часі, то сучасні комунікації вже не дадуть розминутися в просторі; тож вони можуть співпрацювати в процесі перекладу і навіть стати друзями.

Для авторів наших днів переклади їхніх творів — як ордени для учасників бойових дій. Що успішніший автор(киня), то більше в нього/неї перекладачів.

— Мій болгарський перекладач, мій грецький перекладач, — турецька письменниця Букет Узвар, з якою я познайомилася на літературному фестивалі у Фінляндії, сипала цими словами з тою інтонацією, з якою доглянуті жінки вимовляють: «мій перукар», «мій масажист», «мій гінеколог». Для успішної письменниці (або яка дуже прагла виглядати успішною) перекладач був кимось на кшталт обслуги високого штибу.

— Я не можу починати з вами довгої розмови, сусідко, — казала вона мені, натякаючи на географічне сусідство України й Туреччини, — бо от-от має зателефонувати мій грецький перекладач, — і туркеня простягала мені свій мобільний телефон, щоб у мене не було ні найменших сумнівів, що дзвоник турецькій письменниці від грецького перекладача от-от пролунає.

Я почала свою літературну діяльність саме як перекладачка, і моя перша зустріч із моїм автором мала місце давно, дуже давно. Її витоки — в московській бібліотеці іноземної літератури, яку у 80-ті роки я вважала найкращим місцем у світі. В Києві нічого подібного ще не було, а в тодішній столиці тодішньої так званої неозорої батьківщини було багато тонн сучасної літератури, зокрема й сучасної французької поезії, яка вабила мене із силою ірраціональною і нездоланною. Сучасна французька поезія була у відкритих фондах, можна було ходити поміж стелажів, брати книжки, гортати їх. Тисячі книжок, сотні абсолютно незнайомих імен. Чому мою увагу привернув саме той поет? Важко сказати, але, гадаю, тому, що після кожного вірша стояла точна дата написання: 13 листопада 1982 року, 11 липня 1983-го. Я напружувала пам’ять і з певною точністю пригадувала, а що ж могла робити я саме в ті дні. Крім того, його поезії були написані зрозумілою французькою мовою: не більше 2 — 3 незнайомих слів на вірш. Вірші були не римовані, із розділових знаків було збережено лише знак питання; коми й крапки там, де вони б мали бути, заміняли великі інтервали між словами. І хоча вже тоді я вміла перекладати й римовані поезії, але на це йшло багато часу. А тут не більш ніж година на вірш. Але поетичний ефект такими нехитрими зусиллями відтворювався, що мене тоді тішило:

Через кілька років мої переклади віршів цього поета вийшли друком в журналі «Всесвіт», то була моя перша публікація. Перша публікація для літераторів — як перше кохання, і треба докласти усіх (не)можливих зусиль, щоб зробити його незабутнім. Тож я послала поетові той часопис за адресою, яку знайшла в довіднику WHO IS WHO вже в київській бібліотеці Академії Наук, нині імені Вернадського.

Поет мав би обуритись піратській публікації й несплаченим авторським правам. Натомість він був вельми зворушений, навіть вибачив те, наскільки було спотворено його обличчя на світлині. Пам’ятаю свій стан, коли отримала лист від нього. Лист паперовий, електронних тоді ще не передбачав жоден science fiction. Коли я тримала в руках той лист, то відчувала галактичний дрож: от-от почнеться зовсім нове життя... Адже поет висловлював надію на скору зустріч у Парижі, просив моє фото. Був 90-й рік, Париж для більшості ще не розваленого Союзу залишався планетою Марс, хоча окремі прудкі громадяни вже проривалися туди.

Але часи швидко мінялися. На початку 90-х волею Зевса та інших античних богів я потрапила до Парижа. І першого ж вечора з номера готелю «Maxim’s» зателефонувала йому. Адже тоді то був мій єдиний знайомий в Парижі.

Ми зустрілися. Я забула всі французькі слова, хоча знала їх уже тоді не так і мало. Але поет поставився до цього з розумінням. Він завів мене до котроїсь brasserie, почастував чаєм з тістечком, і я подарувала йому вишиванку, яку дав мені напередодні поїздки мій батько.

— Подаруєш якомусь французу, це сорочка батька.

— Ніяка то не його батька сорочка, а котрогось із коханців його матері! — прокоментувала ту вишиванку моя мати.

Але поетові я сказала, що то сорочка мого діда, розстріляного за націоналізм. Діда справді знищили в тридцять сьомому, чи за український націоналізм, не знаю, гадаю, по іншій статті. Але все вийшло красиво. Я не могла й уявити, що поет виявиться таким тонкосльозим. Він плакав і цілував мене в обидві щоки. Запросив на обід у своє помешкання на вулиці Дофін. За тою адресою, яку я каліграфічно виводила на іноземних конвертах. Його дружина буде рада. Він багато розповідав їй про мене.

Я знала, що всі його вірші присвячені їй. Я перекладала їх. І, варто сказати, мадам виявилася ще милішою, ніж ті зовсім не погані вірші. Вона була гідна ще кращих. Від Нерваля чи від Бодлера. Але чомусь справді геніальні поети (той скромно називав себе poète mineur, другорядний поет) гребували неймовірними жінками. Віддавали перевагу бездарним акторкам чи сифілітичним повіям.

Поет на момент нашої зустрічі був на восьмому десятку, мадам — на сьомому, я — тільки-но розміняла четвертий. Від того часу лишилися мої неприродно гарні світлини, зроблені в Парижі. Але зараз не про мене, а про неї. За обідом вони розповідали, як одягали вишиванку по черзі і мали від того багато радості. По обіді поет запросив мене до свого кабінету і дав дозвіл на публікацію своєї дитячої книжки віршиків. Поки він писав листа, я побачила пляжну світлину його дружини. З нудистського пляжу. То не було вульгарно, то було неймовірно.

Я не можу сказати, чим саме заворожувала та вже зовсім не молода жінка. Думаю, якоюсь винятковою природністю у поєднанні з артистизмом. У неї справді був неймовірний голос, контральто, інтонації якого приємно й милозвучно мінялися протягом однієї вимовленої фрази. Вона вийшла провести мене до метро. І по дорозі затягла до взуттєвої крамниці й купила пару дорогого взуття. Звичайно ж, я була рада подарунку, але, як годиться, вигукнула:

— Господи, навіщо, це ж дорого!

І тоді дружина поета вимовила слова, які я, повернувшись до Києва, не переповідала лише глухому. А оскільки глухих в моєму оточенні не було, то, отже, я про це тоді розповідала всім. А мадам сказала:

— О, я так хочу зробити вам подарунок! Клод після зустрічі з вами знову став мужчиною!

Мене тоді страшенно втішили ті слова. І не тому, що то було нібито визнання моїх жіночих принад. Я мала вагоміші докази своєї затребуваності як жінки. Як я тепер розумію, мене втішило те, що на світі є жінки таких широких поглядів, як дружина старого французького поета. То було визнання того, що попри весь жахливий негатив нашого світу, в ньому є й міцні позитивні зв’язки, які поєднують усе на світі. Коли в подружні зв’язки мимоволі вплітаються ще якісь, і другі не шкодять першим.

Але з чого почалася ця розмова? Із перекладів. Я й потім бачилася зі «своїми» авторами, і то були як дуже банальні, так і дуже цікаві зустрічі. А були в мене й автори, що й очі мої їх не бачили б. Як і в усіх перекладачів, хто в наші дні заробляє перекладами на хліб насущний.

Але я не лише перекладачка, а й авторка оригінальних творів. До речі, в перекладацьких центрах різних країн, які, буває, надають перекладачам усіляку підтримку, не люблять перекладачів, які займаються ще якоюсь творчою діяльністю, тобто пишуть своє: переклад, як і алхімія, вимагає повної віддачі від людини. Але в моєму житті все склалося, як склалося, і я його не зміню заднім числом. Можу сказати лише, що на деякі мої оригінальні тексти вплинули ті, які я перекладала, і я вдячна тим іноземним авторам, які міняли мій стиль. Для мене водночас бути і авторкою, і перекладачкою дуже цікаво. І сама я, як авторка, також хочу мати свої книжки іншими мовами, а отже, і перекладачів, і то є цілком природне бажання усіх, хто пише. Будь-якою мовою.

...Цього разу листування відбувалося вже в рамках нових, миттєвих комунікацій. Мене заворожила така увага до мого тексту, яку виявив «мій перекладач». Як передати такі не зрозумілі поза Україною українські реалії? Як відтворити такі характерні для української мови зменшувальні слівця? А іронію? А розмовну мову? А цитати з української та російської класики?

Листування вийшло за рамки суто перекладацьких студій. Через три роки після його початку і через два десятиліття після зустрічі у Парижі із давно покійним французьким поетом відбулася моя зустріч із моїм перекладачем. Це сталося в іншому божевільно гарному місці Європи, наразі Східної, де я була проїздам по дорозі на літературний фестиваль.

Ми ходили, а іноді їздили трамваєм по місту, де я була вперше, і розмовляли. Я не впізнавала людини, яка писала розумні листи: тільки-но після загальних фраз вкотре починалася цікава розмова, як вона вмить уривалась. Він напевне чогось лякався і боязко озирався, ніби нас могли підслухати, хоча що там було підслуховувати?

Після прогулянки містом він запросив мене на обід до свого дому. На порозі зустрічала його дружина, яка гаряче й надовго припала вустами до його вуст, ніби чоловік повернувся не з тригодинної прогулянки, а з тридцятилітньої війни. Той довгий публічний цілунок засмоктом містив однозначний меседж: мені давали зрозуміти, в кого ексклюзивні права на перекладача.

— Ви молода! — кидала мені в обличчя звинувачення дружина.

— Мені скоро на пенсію, — як могла виправдовувалась я.

— Але невже вам не хочеться вибратися з вашої бідної країни? — не вгамовувалася вона.

Очевидно, такий ресурс як ймовірне одруження зі своїм ще не розлученим (і ще не овдовілим) перекладачем письменниця з бідної країни просто не могла не плекати у своїх найпотаємніших думках. Не знаю, чи вдалося мені переконати ту дружину, що у світі існують якісь ще нюанси стосунків. Але наша розмова тривала. Перекладач тихо сидів у кутку і майже не втручався у розмову жінок. А вона детально розпитувала мене, наскільки я є відомою у своїй країні, які в мене плани на майбутнє, про що будуть мої наступні книжки, на яке фінансування розраховую, в яких проектах збираюсь брати участь. І виявляла неабияке занепокоєння, якщо з моїх слів вимальовувався бодай натяк на можливість спільного проекту з її чоловіком: лише якщо вона дасть дозвіл! Тож я зрозуміла, що ЦЯ дружина пари взуття мені не подарує. Хоча подарувала цікавий сюжет. Який я можу використовувати у своїх оригінальних творах. Дозволу ні в кого не беручи.

Але що ті чоботи, навіть від дуже доброго виробника, якщо йдеться про переклад, тобто про те, щоб піднестися якомога вище, а не про те, щоб ходити? І що таке недолугі людські стосунки супроти стосунків між оригіналом і перекладом? Буває, їм краще і не опускатися до рівня стосунків між автором і перекладачкою, між авторкою і перекладачем. Бо вони ризикують впасти в травматичну банальність, у комічні побутові ревнощі. Тривалої гармонії не буває. Добре, як була нетривала, бо переважно не було і її. Того, що дає лише співучасть оригіналу й перекладу, і більше нічого, ніхто й ніколи. Nevermore, як по-англійськи назвав свій вірш Поль Верлен:

А тепер трохи контексту. Перший і другий з наведених тут моїх перекладів «На смерть Тюленя, придворного блазня» Жана Пасра (1534—1602) та «Призначена зустріч» Клода Руа (1915—1996) зроблені дуже давно, були недавно перечитані й не зазнали змін. А переклад вірша Nevermore Поля Верлена (1844—1896), перший варіант якого наводиться вище, я також зробила дуже давно, але нещодавно кардинально його переробила у зв’язку із розширенням знання контексту. В одному з видань я побачила, що в першому рядку оригіналу останні три слова виділено курсивом:

Це не могло бути просто так; напевне, в тому «mon vieux complice» міститься якийсь не відразу осягнений смисл. І вдалося з’ясувати, що mon vieux complice — то не просто собі «мій старий друже», «мій давній спільнику». Це словосполучення несе й непристойне суголосся «mon vieux con plisse», який ввів у обіг чи не сам Вольтер: «мій старий con зморщився», «мій старий скоцюблений con». Знаючи, яким хуліганом був Поль Верлен, ймовірність цього припущення є великою. Тому й було перероблено переклад NEVERMORE, з огляду на те, що бідний «cœur» — це зморщений «con». Зашифрований в оригіналі непристойний жарт при перекладі так само варто обіграти без надмірностей. Проте, якщо вважати «mon vieux complice» значеннєвим, то всі образи першої строфи, та й усієї поезії, мають бути підпорядковані ідеї омолодження старшого чоловіка: розпрямитися й знову здобути колір, розпалити прогірклий ладан, засіяти провалля, що глибочіє.

Коли ці образи шикуються в поетичний смисловий ряд, то меседж вірша не містить нічого пікантно-еротичного, лише прагнення повстати, твердість, силу. Духу. І комічно скоцюблене може спромогтися на тріумф! І навіть сороміцька алюзія може посприяти народженню могутнього поетичного образу. А надто — під пером Верлена. Таким є conтекст цього вірша. А такою є остаточна версія його українського перекладу:

Бо сильне кохання, як смерть

^{З батьками. Паланга, 1966 рік}

אַהֲבָ֔ה כַמָּ֙וֶת֙ עַזָּ֤הכִּֽי־

ὅτι κραταιὰ ὡς θάνατος ἀγάπη 

Quia fortis est ut mors dilectio

Perché l’amore e forte come la morte

Car l’amour est fort comme la mort

For love is strong as death

Den Liebeist stark wie der Tod

Bo jak smierč potęžna jest mіłošć

Nebo silné jest jako smrt milování

Бо коханье як сьмерць — моцнае

Ибо крепка, как смерть, любовь

Приймемо за вихідні дані те, що Love Story в культурі — то історія кохання, сильного як смерть. Інакше історія кохання не є Love Story, а є епізодом життя. Який, можливо, також вартий увічнення. Але то не Love Story.

Кожна Love Story може мати три варіанти закінчення:

1) Розрив;

2) Одруження;

3) Смерть / Безсмертя.

1) Якщо Love Story і завершилася розривом, то була історія, виняткова для обох, не схожа на інші їхні зв’язки. Така, яка докорінно змінила їхнє життя. Інакше то не Love Story. Можливо, розрив був великою помилкою. Можливо, навпаки, помилкою був би союз. Адже кохання, сильне як смерть, ще не є ні необхідною, ні достатньою умовою доброго життя разом. Але воно було в їхньому житті, неймовірне кохання, пам’ять про яке до смерті викликатиме сильні емоції в обох. Якщо ж воно забулося — події, звичайно ж, не забулися, але, якщо вже не бентежать пов’язані з тими подіями почуття, то, значить, його не було, кохання, сильного, як смерть. Так само, якщо хтось із двох розлюбив і покинув, то, значить, сильного, як смерть, кохання не було від початку. В коханні, сильному, як смерть, завжди обоє кохають на межі з божевіллям і скоріше помруть, ніж розлюблять.

2) Якщо Love Story закінчилася одруженням, то вона закінчилася як Love Story. Історія подружнього життя, здебільшого, Love Story не є. В кращому разі це щаслива повсякденність, спокійна, врівноважена банальність. Так, добрі подружжя, буває, вміють прикрашати своє життя різними маленькими приємними подіями. Але історія подружжя має шанс піднестися до рівня Love Story, якщо в неї втручаються великі події великої історії, зазвичай, драматичні, які, розлучаючи чоловіка і дружину, не дають парі впасти в щасливу повсякденність.

3) Якщо Love Story закінчилася смертю одного з коханців, як воно сталося в тій американській повісті, яка зробила прості слова Love Story всесвітньо відомими та емблематичними, то інший чи інша ніколи не знайде пари. Бог не дає вдруге того, чого більшості не дає й одного разу.

А якщо Love Story завершується смертю обох, то утворюються великі наративи культури, різноманітні варіанти Ромео і Джульєтти, історії коханців, які поєдналися в смерті, чим змінили реальність, у даному випадку помирили роди, які ворогують. У буддистській антропології Love Story — це те, що тягнеться з життя в життя, поки, врешті-решт, не вибухне повним розривом і роз’єднанням — або вічним злиттям.

Love Story — це виклик роду. Бо, якщо сильне кохання поєднало тих, кого і без того зібралися одружити на славу поєднання дружніх родів, заради продовження роду, то в чому, власне, проблема? Люди поєдналися в любові не для смерті, а для життя, щоби плодитися і розмножуватися. Лише перешкоди стимулюють той справжній шал пристрастей, який здійме таємну іскру й розпалить полум’я Господа, якого води великі не зможуть згасити.

Від Love Story не буває дітей, бо Love Stories самі собою є тим, що виправдовує перед Богом єднання коханців. Сильне, як смерть, кохання є важливішим за будь-які інші справи в житті коханців. Інші справи кожного з них існують лише тою мірою, якою вершаться в ім’я їхнього кохання. Тож усі інші справи є другорядними.

Якщо на людей зійшла благодать сильної, як смерть, любові, то їм вже не потрібна інша самореалізація. Коханці реалізовують свою божественну сутність через своє кохання. Якщо ж людина одержима справою, яка є сенсом її життя, то така людина не проживає Love Story, хай навіть має надійного супутника життя, якого дуже любить. І жіноча цінність, діти, і цінність, яка протягом сторіч вважалася чоловічою, реалізація в діяннях, не є першою у першорядних цінностях, коли йдеться про кохання, сильне як смерть.

Уже говорилося вище: у Love Story діти зайві. Хоча й вони можуть вигулькнути, бо сильне, як смерть, кохання, може забути про контрацепцію. Але діти є тим, на що носії божевільного кохання уваги не звертають. Елоїза породила від Абеляра сина Астролябія, але не переймалася його з’явою, віддала його якісь незрозумілій рідні, продовжуючи несамовито тужити в монастирі за кастрованим Абеляром. Елоїза увійшла в історію своєю любов’ю до Абеляра. А Абеляр — своєю любов’ю до Елоїзи. Мало хто чув про Sic et non та інші праці цього релігійного мислителя. Але всі чули про самашече кохання каноніка до своєї духовної дочки, яке виявилося сильнішим за обітницю целібату.

Історію Абеляра та Елоїзи було сконструйовано для майбутнього саме як Love Story. Від цієї історії в її популярному варіанті було відтято те, що Елоїза виявила себе як погана мати, а Абеляр — як чоловік, для якого кохання і навіть страшна розплата за нього не були головним. Для реального Абеляра важливішою була його бурхлива богословська діяльність. Але запит на Love Story виник уже давно, матеріалізацією якого стало увічнене в камені чи не наймонументальнішого поховання на весь Пер-Лашез: символічна могила Абеляра й Елоїзи під масивним кам’яним балдахіном. Невідомо, чи насправді під ним лежить їхній прах.

Кохання, сильне, як смерть — то однозначно жіноча цінність. До речі, цілком можливо, «Пісню пісень» написала якась безіменна жінка. Або чоловік і жінка у співпраці. Жінок тисячоріччями не пускали у виробничу діяльність, а якщо й пускали, то лише в чернецтві, де кохання нема, лише любов до Бога. Жінки лише нещодавно стали пізнавати радість надпоривів самореалізації. І то не всі, лише невеликий відсоток жінок, який зростає дуже повільно.

Тож і сьогодні головною цінністю багатьох жінок залишається кохання. І жінки багато разів проживають ту асиметрію стосунків, коли чоловік обирає зайнятися улюбленою працею, а не побути з коханою жінкою. Це нібито лише ситуативний вибір, чоловік все одно з нею, але енергія жіночого кохання, не прийнятого в той день, коли того так хотілося, вимагає компенсації. Бодай у вигляді наративу про кохання, сильне як смерть.

Цю специфіку жіночого мислення взяла на озброєння масова культура вже дуже давно. У світовій літературі не так і багато тих Love Stories. А в масовій культурі вже давно існує потужна індустрія відповідних книжок, кінофільмів і серіалів. І продовжують створюватися нові й нові імітовані Love Stories — одноденки. Імітації історій кохання, сильного як смерть, але зі щасливим — приший кобилі хвіст — закінченням, користуються добрим попитом в ображених на життя читачок.

Якщо розібратися, ті Love Stories у реальному житті не дуже й потрібні, бо підривають родинні, родові й професійні цінності, які є базовими у земному житті людини. І водночас у сильному, як смерть, коханні є щось неймовірно привабливе. Це те, що може запалити вогонь Господа навіть у сірості повсякдення. Це те, чому заздрять міщани, точніше, міщанки, намагаючись репрезентувати свій банальний союз із банальними мужчинами як кохання, сильне як смерть.

Я з цим перетинаюся щоразу, коли спілкуюся зі своїми одруженими подругами. Жінки переповнюють наші розмови звітом про ті неймовірні знаки уваги, якими на різних етапах життя їх обдаровували їхні обранці. Розмови перетворюються в монологи, жінки підвищують голоси, щоб їх не перебили, дали договорити! Вони не помічають ані іронічної пики слухачів, ані власного натхненного комізму.

Ви скажете, то я заздрю жінкам, які, на відміну від мене, зберегли кохання, таке сильне, що аж сильніше від смерті. Ні, то вони не в силі витримати, що кохання, сильного, як смерть, у них ніколи й не було. І що для них ніколи не горітиме вогонь Господа. Який краще було б перекласти з оригіналу як Полум’я Вогняне, як це перекладено деякими іншими мовами з оригіналу — еш шелхабет...

שַׁלְהֶ֥בֶתְיָֽה׃ אֵ֖שׁ

φλόγες αὐτῆς· 

ignis atque flammarum

flamma del eterno

un flame de l’Eternel

vehement flame

eine Flamme des HERRN

płomień Pański

полымя непагаснае

пламень Божий

Червоний беретик

^{Моя молода бабуся в модному капелюшку. Київ, 1925 – 1930 роки}

Це сюжет символічний. Принаймні для мене. Подібних епізодів протягом мого співбуття із моїми матір’ю та бабусею було безліч. Епізод з червоним беретиком — найяскравіший.

Це сталося, коли мені було 22—23 роки. Я закінчила університет, працювала перший чи другий рік, мала свою зарплатню. І от саме в день зарплатні я придбала фетровий червоний беретик, який напрочуд добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі. Кожен знає: зрідка в нашому гардеробі трапляється якась така річ, яка сидить на нас не просто добре, а дивовижно добре. Річ, яка не просто до лиця, а яка по-особливому виявляє дивовижу внутрішнього обличчя. В кожної жінки, а втім, і в чоловіка також, є улюблений светр, улюблені джинси, улюблений шарф, які на певний час можуть стати невіддільним атрибутом її чи його сутності. Для мене таким міг стати той червоний беретик.

Іноді такі речі шалено дорогі, але якщо вгадав, то великих грошей не шкода. А іноді такі речі непристойно дешеві, або й взагалі нічого не коштують, наприклад, віддали друзі, бо їм не підійшло. Мій червоний беретик коштував дуже дешево, менше п’яти радянських карбованців. Я зраділа вдалій покупці, повернулася ввечері додому просто в ньому.

Матері вдома не було, а бабуся зустріла мене безглуздим запитанням:

— Яке ти маєш право?

Я пояснювала їй, що беретик недорогий, коштував чотири вісімдесят. Але бабуся продовжувала питати, яке я маю право. Це було дивно, бо скупою моя бабуся не була. Але вона уперто демонструвала категоричне несхвалення моєї обновки, гнівно повторюючи:

— Яке ти маєш право?

Червоний беретик не був черговим набутком після багатьох витрат. Я не була марнотратницею. Існувала в межах своїх скромних доходів. Ніколи ні в кого не позичала грошей. Одначе, бабуся продовжувала обурено питати:

— Яке ти маєш право?

Вона довела мене до сліз. Я плакала, а вона щоразу агресивніше повторювала: «Яке ти маєш право?» Я почала ридати. А потім закричала із диким хрипким надривом, ніби мала напад якоїсь страшної хвороби. Але бабуся не вгамовувалась. І тоді я схопила ножиці, порізала фетровий беретик і кинула його їй в обличчя.

І тоді вона вмить заспокоїлась і заходилася заспокоювати мене. Стала витирати мої сльози. Сказала, щоб завтра я неодмінно купила собі новий капелюшок. Простягнула мені гроші — суму в декілька разів більшу за ціну того беретика, на який я «не мала права».

Прийшла мати, і я розповіла їй про порізаний беретик. Мати почала перераховувати, скільки всього доброго зробила мені бабуся, тож чи маю я право тримати на неї зло через той нещасний беретик? Сказала, щоб я неодмінно купила собі новий.

Наступного дня я пішла до тієї ж крамниці, але такого самого беретика не було. Я купила інший червоний капелюшок. Він коштував дорожче. Я тривалий час носила його, привертаючи увагу до себе. В конторі, де я працювала, мені навіть дали прізвисько «Червона шапочка». Капелюшок добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі, але не так неймовірно добре, як той порізаний беретик.

— Ти ж сама порізала його, — сказала мені мати. Чи вона не розуміла, що в тому стані, в якому я була тоді, порізати беретик було для мене єдиним способом врятуватись?

Коли років через десять по тому бабуся померла, ми з матір’ю знайшли серед її речей обрізки червоного фетру.

— Ти бачиш, — сказала мати, — вона відчувала себе винною! Скільки тобі доброго зробила бабуся! А ти пам’ятаєш тільки лихе!

Відчувала себе винною чи відчувала, що може зробити зі мною все, що захоче? Відчувала, що завжди зможе поставити мене на місце, коли я раптом наважусь стрибнути бодай трохи вище відведених мені меж. Бабуся справді завжди підтримувала, коли мені було погано. А коли мені з якогось дива ставало добре, знаходила спосіб повернути улюблену онуку до багна своїх несправджених, марних надій та життєвих невдач.

Бабусі давно нема. Замість неї це робить доля: не ріже червоний капелюшок, а змушує робити таке мене саму.

«Серцем вистраждане слово...»

^{Відмінниця, дошка пошани, 1967 рік}

Мовне питання переломилося в душах і в устах українців надсадно й химерно. Чую у відповідь весь вокабуляр націоналістичної риторики. Але нема химернішого заняття, ніж сперечатися з риторикою. Як казала Ліна Костенко, мова в них солов’їна, а тьохкають чортзна-що.

Мої батьки були російськомовними київськими міщанами мішаного походження. Обидві бабусі, які померли, коли я вже мала власних дітей, також були російськомовні. Обидва діди померли до мого народження, про них я маю досить фрагментарну інформацію. Мені відомо, що дід з боку матері наполіг, щоб дочку, себто мою матір, віддали до української школи. Мати не любила розповідати про нього, але, бувало, проговорювалась. Наприклад, що на річницю жовтневої революції до них в гості приходив український буржуазний націоналіст Борис Якубський з дружиною. Вони були добрими друзями родини, до їхнього приходу готували смачні страви. Під час застілля спілкувалися російською.

Дід був того року народження, коли на війну вже не брали. Тож у сорок першому лишився в Києві разом з «дєтьмі, женщінамі і старіками». Мені відомі моторошні подробиці його смерті. В сорок третьому окупаційна влада виселяла місцевих з Києва. А він нікуди пересуватися не міг, бо вже лежав на смертнім одрі. Було страшно йти і лишати його, живого, в самоті. Вже б краще... Коли мати й бабуся зайшли до комірки, де він лежав, одна з них спитала:

— Може, вже?

— Ще ні, — відповів він, — але вже скоро.

Якщо повернутися до мовного питання, немає сумніву, всі ті слова були вимовлені російською.

Про діда з боку батька мені відомо, що він, уродженець полтавського села, до двадцяти років не знав російської взагалі. А незадовго до свого зникнення в кривавій каламуті 37-го року сказав своєму сину, себто моєму батькові:

— Катастрофічно забуваю українську!

Я неодноразово промовляла ці слова свого діда, коли мене просили прокоментувати для різних медіа драматизм українського мовного питання. Але мій батько, який повідомив мені цю промовисту деталь, сам ставився до української мови як до великого непорозуміння, ознаки малограмотності та обмеженості мислення.

З боку моєї матері поваги до української мови й культури було дещо більше. Вона віддала мене до української школи, в якій по війні навчалася сама. З усіх своїх вчителів найчастіше згадувала вчителя російської мови й літератури. І під його впливом ісама вирішила стати вчителькою російської. Старший чоловік, але стрункий, високий, розумний, Учитель з великої літери, зірка жіночої школи, в якого за тих умов не закохатися було неможливо. Мати не раз згадувала шкільний спектакль за Некрасовим, де учитель грав генерала, а подруга матері — княгиню Волконську. «Генерал», зрозуміло, давно в землі, «княгиня» тривалий час була вчителькою української в київській школі, нині доживає віку в Чикаго. А моя мати, хоча й закінчила російську філологію, так сталося, що все життя викладала латину в медучилищі. Але Росію любила до останнього подиху, який спустила вже на дев’ятнадцятому році незалежності України. Одним з останніх свідчень тої любові стала химерна гордість старої жінки: її роки життя (1928—2010) будуть зовсім як у графа Льва Толстого, тільки рівно через сто років.

І «зовсім як у графа Льва Толстого» певний сентимент до України в моєї матері був. Іноді, перебуваючи у спокійному стані, що траплялося рідко, вона казала, що розуміє тих, хто любить Шевченка більше, ніж Пушкіна. Але то розуміння! А серце її назавжди з Пушкіним! З Лермонтовим! З Тютчевим! І зрадити їх вона ніколи не зможе! А хоч би твої незалежники мене вішали! — мати знову входила в напружено-істеричний стан, уявляючи, як її вішатимуть «мої незалежники» за любов до Тютчева.

А от Лесю Українку мати палко любила як людину винятково порядну, цнотливу, невульгарну, приймаючи її до почесного сонмища своїх улюблених російських дур — героїнь російської класики. Дуже полюбляла декламувати діалог Лукаша з Долею з ІІІ дії «Лісової пісні», обливаючись сльозами, щоб ні в кого не було сумнівів, що «дивоцвіти» — стоптав мій батько. І героїні російської літератури ХІХ сторіччя були для моєї матері найближчими душевними подругами, які могли підтримати, коли не клеїлося з чоловіком. Вона сама, її недоумкуваті подружки, а також пришелепуваті вчительки української мови та літератури стрибали й стрибають по моїх оповіданнях з указкою: «Так не можна!» Цю тему я давно вже мала закрити. Але дістали до печінок. І тут річ не в російській і не в українській мовах. А в чомусь невербальному.

Я зі своїми батьками завжди розмовляла російською. Мати іноді виявляла бажання поговорити рідною мовою — саме так називали українську в її шкільному табелі за перший клас, вона не раз тицяла мені той табель: дивись! Радянська влада підтримувала Україну! Але я не підтримувала матір. І нині я з чималою частиною людей зі свого оточення спілкуюся російською. Є ситуації, коли для мене важливіший предмет розмови, а не її мова. Якщо мої знайомі в змозі висловити засобами української мови лише побутові смисли, а не політ думки, а мені їхні думки цікаві, то я говоритиму з ними російською.

Буває, російськомовні українсько-налаштовані просять мене: поговори зі мною українською, я хочу підучитися. Я відмовляюся бути репетиторкою для тих, хто плутається в українських фразах, щохвилини гублячи думку. Коли відбувається вивчення будь-якої мови через діалог того, хто знає гірше, з тим, хто знає краще, вмить зникає комунікація. Якщо ж раптом почалася справді цікава комунікація, тоді ніхто не звертає уваги на помилки мовлення. Не раз вела напружені розмови з носіями англійської або французької. Мої помилки відходили на задній план, якщо обмін думками відбувався на доброму надмовному рівні. Хоча, звичайно ж, говорити іноземною мовою без помилок — дуже добре.

Але наразі про українську. І не про українську як іноземну, а про українську в Україні. Мої давні знайомі, які знали мене російськомовною київською дівчинкою, а тепер знають «відомою українською письменницею», бувало, питали мене, чого я пишу українською. Та це однаково, що питати: чого я пишу. Відповідати, що я пишу українською, бо в мені пульсує гаряча кров Олени Теліги, було б виявом остаточної зневаги до моєї матері, яка пафосно звинувачувала саме очільницю СУП в усіх злочинах нацистів на київській землі. Так казала моя мати. А хто матір зневажає...

Кілька попередніх фраз було написано не заради блазенства чи блюзнірства, а заради наочної ілюстрації того, як далеко від істини може завести вживання мовних штампів будь-якої мови. Тож усе знову повернулося в лоно моєї матері. Тої матері, яка віддала мене до української школи, чим мимоволі, сама того не бажаючи, наблизила мене до мого власного бачення України. А не того, яке мені пропонувала вона, яке я мала б прийняти, щоб мене не карав Бог за зневагу матері. Чи ви вважаєте, що ту матір, яка недостатньо любила Україну, «зневажати» — можна? Тут варто було б проконсультуватися з Тарасом Григоровичем. Але як це зробити практично? В школі цьому не вчили. Навіть в українській.

Українські школи в радянській Україні аж ніяк не були осередками українського патріотизму. Ті самі невротичні вчительки, що й в російських школах, які кричали на учнів, зриваючи свої вилуджені педагогічні горлянки. Але кричали — українською, що мимоволі розширювало мовні обрії учнів київських українських шкіл, на яких вдома батьки кричали російською.

Отож, я вважаю себе носійкою двох мов. Я кажу це типологічно, не оціночно. Це не добре і не погано, це так. Патріотична риторика багато говорить про мовну шизофренію, бо відбувається розщеплення свідомості, коли в публічному просторі миготить багатомовність, коли протягом одного дня з різними людьми говориш то цією мовою, то тою. Проте, коли вивчаєш іноземну мову, є мета досягти її знання на рівні двомовності з рідною, якщо рідна — одна. Інша річ, такого володіння іноземною мовою досягають не всі. Скільки знаєш мов, стільки разів ти є людиною — хто це сказав, Чехов чи Шота Руставелі? І тут вже мова не про шизофренію, а, навпаки, про психічне здоров’я.

Я перебуваю в стані координованої українсько-російської двомовності, коли легко переходиш з однієї мови на іншу, не відчуваючи шизофренічних розщеплень в голові. Як і будь-хто з тих, з ким спілкуюся винятково українською. Повним незнанням російської мови сьогодні не може похвалитися жоден з україномовних громадян України. Для багатьох можна говорити про субординовану двомовність з українською домінантою. Але в середовищі корінних киян переважає субординована двомовність із російською домінантою, коли на українську переходять натужно й тяжко. І лише тоді, коли дуже треба.

Ідеологічно проукраїнський Київ лишається російськомовним, якщо розглядати не публічний простір медіа, а простір приватного спілкування між знайомими та незнайомими людьми. Український патріотизм і антиросійські настрої озвучуються засобами російської мови. Війна не змінила мовної ситуації. Ті, хто прийшов з війни, говорять російською, і нею ж, якщо мають хист і бажання, пишуть свої рефлексії про пережите. Кияни не готові робити зусилля й переходити на добру українську.

А зусилля для цього таки потрібні. Я це зрозуміла, коли починала вчити польську. В мене не було достатньої мотивації, то я й не вивчила тої мови. Але остаточно второпала всю підступність близької мови, якою, здається, все розумієш, але говорити якою несподівано досить важко. Боїшся бути комічною, коли раптом безглуздо переносиш слова своєї мови в чужу. Значно легша для вивчення зовсім чужа мова, де всі слова не такі. А тут з доброго дива можна висловити смисл, протилежний до того, який мався на увазі. Це той нюанс, якого не розуміють борці за рідну мову, яку самі вивчили в дитинстві, не докладаючи зусиль. Які мало хто готовий робити. І без того голова отака!

Але, віддавши належне роботі несвідомого, яка триває без свідомих зусиль, вкотре варто нагадати, що лише свідомі зусилля роблять людину людиною. Нема такого питання, яке б не зводилося до загальнолюдського, зокрема й мовне. Як казав поважний філософ, людина — це зусилля в часі. Робити зусилля — це боротися з деградацією. Спротив добрій українській — це не затурканість життям, а заохочення власного небажання розвиватися. Я не робила зусиль, щоб вивчити польську, але робила й роблю протягом життя багато інших зусиль для розв’язання інших питань. Моє не дуже помітне ззовні, проте насправді достатньо напружене протистояння із принципово російським дискурсом полягає не в тому, що я не приймаю універсалії «Росія» як концентрації абсолютного зла. На відміну від своїх колег я принципово ігнорую політичні виміри російсько-українського конфлікту, які вважаю ситуативними. Для мене конфлікт з актуальною Росією — це конфлікт з небажанням розвиватися, з агресивною обмеженістю мислення, з невмінням чути чужу думку. Я можу зрозуміти тих, для кого на перший погляд Росія нібито виглядає природною, а Україна — штучним конструктом. Але то поверхневий погляд тих, хто не хоче шукати істину, хто не хоче бачити сутності. Хто бачить свої проекції малоросійської комічності, не бажаючи бачити трагедій і драм.

Проте київська мовна ситуація в її сьогоднішньому варіанті справді пропонує чимало проявів комічного. Лише мова як засіб комунікації між людьми є запорукою її живучості. Невимушеної української мови на вулицях української столиці лунає помітно більше, ніж це було в радянському Києві. Але більшість киян і сьогодні розмовляє російською. На радість біженцям з Донбасу. В перший рік війни запам’яталася дівчина у вишиванці, у віночку з великих маків, яка, торгуючи етнічними сувенірами, розмовляла по мобільному телефону, повідомляючи з радісним верещанням свої враження:

— Тут всьо по-русски! Да-а-а-а! Совсем как у нас!

Я мимоволі колекціоную ці комічні моменти низових проявів мовної ситуації, які зустрічаю на київських пагорбах у вирі тої стихії, яку регулювати дуже важко, практично неможливо. Якщо взято курс на українізацію України, то чи можливо однозначно з’ясувати, де зросійщені люди зобов’язані робити зусилля й говорити українською, а де ні? Де можна вимагати виконання мовних законів, а де потрапляєш у коловерть, яка нічим не регулюється?

А скільки тих, хто вміє говорити українською грамотно, але роблять це лише ситуативно, уміючи дати зрозуміти: только раді вас! Їхні улесливі інтонації демонструють приховану зневагу: з вами ми по-вашому, а між собою — як хочемо.

— Вони зі мною переходять на якусь стерилізовану українську, — поскаржився мені один із затято україномовних.

Проте на кожного киянина, хто може українською, але не хоче, хіба що змушений, припадає двоє чи троє тих, хто хоче, але не може. Але удає, ніби може. Результат так само комічний. Стосовно таких грамотно україномовні не можуть виробити однозначної стратегії. На делікатні виправлення неграмотні патріоти не реагують, компенсуючи недостатнє володіння рідною мовою цитатами з Шевченка та зменшувальними слівцями на кшталт «будь ласочка».

Особливий вимір мовного питання — це спілкування постачальників послуг із клієнтами. Іноді кельнер починає підкреслено рафіновано говорити українською з україномовним клієнтом — із затято україномовними, здебільшого, на українську таки переходять. Але якщо це отака українська-лише-для-вас? Або стерилізована українська? Або не улесливий і не стерилізований, а, навпаки, до болю натуральний суржик? Стосовно суржику також генеральної лінії не вироблено. Нещодавно довелося чути, як російськомовна жінка ганьбила дівчину на касі в супермаркеті, бо та відповідала суржиком, а не чистою українською. Дівчина розплакалась, мовляв, у неї «братік на війні». А російськомовна купувальниця не вгамовувалась і погрожувала наслати на малограмотну касирку українських націоналістів.

Буває, що коли борець за мову змагається з касиркою, спонукаючи її обслуговувати себе українською, тим паче якщо діалог відбувається в години пік, проти нього буде не лише сама касирка («Мущіна, посідєлі б самі на касє двєнадцать часов!»), а й ті, хто стоять в черзі до каси: «Ми вєдь не возмущаємся, єсли касірша с нами по-укрАінскі, когда ми па-рускі».

Одна моя знайома ревно воює з російськомовними касирками і продавчинями, пише на них скарги натхненно, мов ті вірші. Я вже давно намагалася приперти її до стінки — вона весь час вислизала. Я ставила питання руба: «Чого ти хочеш: щоб ці жінки кляли таких, як ти, але говорили українською, чи щоб вони все-таки перестали ставитися до української мови як до ярма?» Моя співрозмовниця уникала прямої відповіді, намагаючись перейти в річище, які ж вони безсовісні, які несвідомі! До речі, як англійською, так і французькою, і совість, і свідомість позначаються одним і тим самим словом conscience. Але то так, в дужках. Я виявила наполегливість, і боркиня за мову роздратовано заголосила:

— А мені посрать, що в душі в тих баб! Я хочу, щоб зі мною говорили українською всюди! І все!

А може, все-таки її життєве кредо варто було б висловити дієсловом «посерти»?..

А в районі, де я мешкаю, гарна й чемна україномовна дівчина варить каву в підземному переході. Клієнти, здебільшого, з тих, які навіть на стерилізовану українську перейти не вважають за потрібне, або не спроможні, бурчать їй: «Дайтє кофє експрессо». І у відповідь ні «дякую», ні навіть «спасібо». І дівчина не може відмовити їм в обслуговуванні, хоча я мимоволі відчуваю всі її внутрішні зітхання.

Але ось з’являються люди, які говорять українською настільки шляхетно і при тому тримаються так впевнено й гідно, що київським міщанам вмить стає недобре, що вони так не вміють. Таким людям достатньо заговорити українською, і позитивна дія вже починається і триває, вже й коли вони замовкли. Такі люди трапляються в будь-якій ідеології, не лише в мовно-націоналістичній. І такі люди — чи не найкращий формат змусити інших перейнятися їхніми цінностями. Але таких мало. Це те, чому навчити не можна. Навіть якщо вкласти добрі гроші. А втім, хіба то борці за мову змінюють мовну ситуацію в глобальних параметрах? Їхніми послугами користуються — або ні. Діють якісь потужніші чинники, мотивація та механізми яких не відомі напевне.

А я лише фіксую фрагменти власних імпресій, як звучить розмовний простір мого міста в другій половині другого десятиріччя двадцять першого сторіччя, будучи й сама учасницею цього простору. Кожен учасник виявляє себе по-різному, нібито не впливаючи на простір в цілому. Але ж інтегральна сума змінюється. Як час від часу перекроюють­ся державні кордони, так і змінюються мовні ситуації тих чи інших територій Землі. Як слушно відзначала та сама Ліна Костенко, історія «обчислює зоряний інтеграл». Отже, все залежатиме від того, як стануть зорі. А нам жити тут і тепер із цим серцем, із цим словом.

Материнська мова

^{1968 (?) рік. Що потужніше йшла русифікація, то більше діточок фотографували у віночках і вишиванках}

Необхідний етап справжнього дорослішання — символічне вбивство батьків. Які б вони не були адекватні в ролі батьків, але на якомусь етапі їх треба перевести із батьків у друзі. Треба спочатку повністю позбутися травм батьківського й материнського спадку, а потім взяти з нього лише те, що підходить особисто нам. Іноді питання позбутися спадку батьків — то питання психічного здоров’я, питання виживання. Бо «нерозібраний» і не структурований батьківський, а ще частіше, материнський спадок може затягти в безодню, позбавити життя, або принаймні, позбавити особистість її унікальної суб’єктивності. Жити без своєї унікальності — то жити без життя.

Я часто чую: «...як це ти, кієвська дєвочка, так налаштувалася на українську хвилю?» Я так думаю, причин багато. Зрештою, в київському повітрі завжди носилися українські флюїди. Але то зовнішня причина. А внутрішні причини наших вчинків і нашої поведінки завжди сильніші за зовнішні, хоча не всі мають мужність визнати це.

Моя мати була й лишається найбільш значущою людиною мого життя. Вона вже давно залишила цей світ, а я й досі іноді безглуздо намагаюся щось довести їй, щоправда, ці напади напруженого спілкування з небіжчицею стають щодалі рідшими.

Моя мати завжди була натхненною русисткою. Ненависті до української культури в неї не було, але нестримна любов до російської била могутнім джерелом із глибин її єства, і на те не було ради. Одного дня я почала ловити себе на тому, що говорю винятково її словами, цитую російських письменників і поетів так, як робила вона, просто не можу висловити жодної думки без допомоги Грибоєдова, Лермонтова, Тютчева і, звичайно ж, без нього, без Пушкіна. Вона читала їх мені вголос, гойдаючи в колисці, носячи мене на руках по тісній кімнатці довоєнного квартирного будинку на розі Павлівської й Тургенєвської, від спогадів шумить в голові й досі. Вона не змушувала мене вчити їхні поезії напам’ять, але російські генії увійшли в мою плоть і кров самі, і я їх не вижену із себе, поки жива.

Перейти на українську, кликати на допомогу українських поетів, яких я читала сама, шукаючи самотній куток в паскудній однокімнатній квартирі над Лук’янівським ринком, був мій спосіб шукати себе, а не погоджуватись на той проект мене, який свідомо чи несвідомо розробляла вона. Бо материнська мова, оспівана в піснях і баладах, в моїй життєвій історії була мовою нівеляції моєї особистості (мене дуже хотіли бачити тургенєвською дєвушкою). А мова освіти стала для мене не мовою навернення до національного коріння, як про це прийнято говорити нині, бо ж я не знала нікого зі своїх кровних родичів, хто б вимовив по-українському більш ніж три речення поспіль, а стала захистом від материнської мови.

Я пишу по-українському, хоча половина моїх читачів з-поміж моїх знайомих прямо кажуть мені, як це штучно, що мої книжки добрі, а були б зовсім чудові, якби я їх писала «материнською мовою». А я й досі чи не в кожній фразі змагаюся зі слівцями моєї матері й іноді витрачаю чимало часу, щоб відшукати інші їм на заміну. Якби я писала російською, це було б неможливо, і вона б перемогла мене в мові. Українська захистила мене від повної експансії моєї матері на всі мої території, чого вона завжди прагла й вважала «підлістю», якщо її в цих прагненнях намагалися обмежити. Адже вона хотіла мені винятково добра! Від її добра я стала прагнути зла. Одна з найефектніших наших сварок на кухні відбулася, коли мати, щиро бажаючи добра моїй печінці, не давала мені їсти, намагаючись вирвати з моїх рук пакетик кетчупу, яким я примудрилася вистрілити просто їй в обличчя! Це змусило її утертися й зацитувати Тараса Григоровича, про те, що того, хто матір зневажає, того Бог карає. Чомусь ніхто з великих російських літераторів не прийшов їй на допомогу. На що я відповіла їй, що Бог мене каратиме за те, що я виявилася боягузкою і не дослухалася до поетичного слова в російській ієрархії другорядного, але шанованого нею росіянина:

Я й досі в кожній фразі своїх текстів борюся з материнською мовою. І не тому, що погано опанувала мову моєї освіти. А тому, що матінка Росія дуже сильна. Якщо її не любиш, то ненавидиш. Відтак символічного вбивства, яке мирить особистість із переможеним тираном, ще не відбулося. Воно триває.

Роде мій красний!

^{1969 рік. З батьками й родичами батька}

Є таємниця людського «я», до якої, здається, не наблизилась ні біологія або фізіологія, з одного боку, ні жодна релігійна система — з іншого. Адже «я» кожен з нас каже лише від свого імені. Генетики вже давно докопалися: стать залежить від батька і визначається в момент зачаття. А самосвідомість дитини — від кого чи від чого залежить? Чи народилася б та сама людина із тою самою самосвідомістю, якби її зачали ті самі люди, але на день раніше чи на день пізніше?

Тут вже думка у попередньому реченні гальмує об займенник «її»: кого зачали б? Кого зачинають батьки: тіло й душу чи лише тіло, а душа втілюється за якимись іншими законами? Коли відбувається штучне запліднення, генетики знають наперед із достатньо великою точністю, яке тіло має вийти. А душа? До якої межі можна програмувати душу?

Душі програмує пропаганда: релігійна, державна, комерційна. Виховання в родині теж завжди йде в ключі пропаганди— або ж контрпропаганди. Ефективність того, чи відповідатимуть душі очікуванням тих, хто їх формує, залежить від якості пропаганди. Якісна пропаганда може все. Про це говорили й писали багато разів! Тема, проговорена й обговорена, але все одно актуальна.

Але зараз мова зовсім не про масове формування вже готових душ в колись народжених тілах. Зараз — про ту єдину душу, яка оселилась в одному-єдиному людському тілі. Позитивісти скажуть: мова про свідомість, яка є похідною цього тіла. Але і позитивісти не знають розгадки «я». Не вищого «Я», про яке говорять деякі психології та малі традиції великих релігій, існування якого позитивісти заперечують. А того єдиного, нашого, мого особистого «я», мого «еґо». Потім його формуватимуть травми виховання та різні форми пропаганди і контрпропаганди. Але спочатку воно виникло саме в цьому тілі. А чи могло виникнути в іншому?

Відповіді нема, принаймні від природничих наук напевне нема. Бо нема й можливості експерименту, щоб довести істинність чи хибність твердження: чи могло б моє «я» виникнути в іншому тілі? Не можна, знищивши саме цю самосвідомість, повернутися до моменту зачаття й змусити батьків у якийсь спосіб знову зробити саме цю людину із саме цією самосвідомістю. Таємниця довіку лишатиметься нерозгаданою. Навіть якщо напевне вважати, що душа є похідною від тіла. Або навіть якщо звернуться до буддистської антропології. Легше пригадати своє попереднє народження і між-життєві поневіряння (бардо), ніж напевне второпати, чому саме в цьому житті твоя душа (твоя самосвідомість) оселилася саме в цьому тілі. Хоча можна висувати різноманітні версії, які конфліктують одна з одною, яких ні спростувати, ні підтвердити, бо експеримент неможливий, а для теоретизування замало даних. Тому жодна версія не пропонує однозначної розгадки таємниці самосвідомості.

А тоді така, здавалося б, непорушна вертикаль, як рід, може похитнутися саме від нерозгаданості цієї таємниці. Сила родів тримається на вдячності дитини до батьків, які привели її в цей світ. Навіть якщо ростили нездарно, все одно не кинули попід тином, тримали в домі, яким би не був той дім. Якби наші батьки побралися б із іншими, вважається, що не було б саме нас, хоча це не доведено. Тут безмежно широке поле для різного фантазування. Знайома жінка зізналася мені, що застосовувала, здавалося б, дуже надійну контрацепцію, але все одно весь час вагітніла. «Влипала», позбувалася і знову «влипала». Поки не народила другу дитину, дуже жвавого хлопчика. Вона була переконана, що той хлопчик дуже хотів народитися саме в її родині, весь час «стукався» у двері їхнього дому. Його не пускали, а він далі стукався. Бо ж тільки-но вона його народила, так і небажані вагітності припинилися. Мати жвавого хлопчика вважала, що їй відкрився закон поселення душ, саме поселення, не переселення. А мій син сказав мені, що якби я його не народила, то він народився б у якійсь кращій родині. Я заперечила, що, скоріш за все, у ще гіршій. Хоча, зрештою, я не знаю, що тоді було б.

Якщо батьки зачали й народили лише тіло, а проникнення в нього саме цієї самосвідомості (сходження духу в плоть) відбувається невідомо за якими законами, то й втрачає сенс вдячність дитини батькам за те, що її зробили. Не ці, тоді інші б, і невідомо, які кращі. Не завжди діти просяться в якусь конкретну родину із наполегливістю вищезгаданого жвавого хлопчика. Іноді вони, навпаки, дуже не хочуть до якоїсь родини, а їх не відпускають, «зберігають».

Діти нечасто бувають задоволені тим, що їм дали батьки. Тому закони патріархату віддавна забороняли озвучувати незадоволення. Та яке озвучувати! Навіть подумати гріх! Батьки завжди праві! Їм треба тільки коритися і кланятися в ноги. Адже закони родової етики складали батьки, які давно забули, що колись і самі були зляканими наївними дітьми.

Майнове питання є основоположним для підтримання родової етики на належному рівні. А вже як похитнулась матеріальна основа, тоді потрібна ідеологічна підмога у вигляді батьківсько-материнських благословень — або проклять. Це як присяга у війську, якщо не працює заохочення у вигляді платні воякам. Випрохати в батьків благословення, упрохати, щоб не проклинали — то було надзвичайно важливо протягом багатьох сторіч. Здавалося б, у наші дні гострота влади роду притупилася. З батьками можна і гостро полемізувати, і діяти без їхнього благословення, і не кланятися їм. Тим більше, той «батьківський спадок» буває і не вартий поклонів батькам в ноги.

От коли він бодай чогось вартий, тоді інша історія. Тоді повертаються архаїчні закони, коли рід в особі батька чи матері може диктувати дітям свої умови. Неодноразово бачена типова сцена в лікарні: сини й дочки, зяті й невістки конфліктують за право годувати хворого з ложки, витирати йому/їй заїджені вуста, запопадливо виривають одне в одного з рук урильник, щоб власноруч підкласти під болящий зад.

— Он як люблять бабусю, губки їй витирають, — схлипувала від замилування моя мати в лікарні, спостерігаючи сцену публічного годування старшої жінки з поламаною шийкою стегна.

— В неї двоповерховий будинок і сад 33 сотки, — відповіла я, бо вже встигла поспілкуватися з однією з дочок, яка добре розуміла, що чоловік наймолодшої сестри хутко проп’є цей скарб, то він тільки зараз тихий та божий, перший кидається підтирати лежачу хвору, а от бабуся розкисла від такого співчуття до своєї немочі, вважає його щирим і вже питала наймолодшу дочку про «нотаруса». До речі, варіант продажу дому й саду й поділу вторгованих коштів навіть не розглядався: родовий маєток мав бути збережений в його цілісності. І користування на паях виключалося. І чого та бабуся народжувала аж трьох дочок? Можна було обмежитися однією.

Я — єдина дочка своїх батьків, і в мене проблема батьківського спадку постала в усій гостроті на початку 90-х. Уже відмирали, але тоді ще не вмерли радянські майнові закони. Помешкання не було приватизоване, отже, щоб воно не лишилося державі, а перейшло до мене й моїх дітей, були потрібні певні активні дії з боку мого постінсультного батька. Мій незабутній батько цієї активності виявляти не хотів, мотивуючи своє небажання тим, що його в родині мало шанували як чоловіка, що він завжди боровся з моєю матір’ю за рівні права з жінками. Ті декілька місяців були чи не найтяжчими в моєму житті. В стані відчаю я була готова на яку-небудь сумнівну авантюру, наприклад, обговорювала зі знайомою кіношницею можливість знайти декласованого актора на балансі кіностудії Довженка, і, попередньо забезпечивши його батьковим паспортом, проплатити йому роль мого батька в нотаріальній конторі.

Бог милував, до кримінальних дій справа не дійшла. Батько зволив підписати потрібні документи, і, поживши після цього лише два місяці, перебрався у світи, де земне житло, як мені здається, не має ніякої значущості. Квартира дісталася нам. Моя мати, яка до того іменувала батька не інакше як недолюдом і бузувіром, прорекла, що відтепер Бог вибачив йому всі його гріхи. Мої батьки неодноразово розлучалися і знову одружувалися. За кілька місяців до переселення батька в інші світи, вони знов уклали шлюб. Моя мати дуже була втішена, що лишилася не розвєдьонкою, а вдовою. Себто в лоні роду.

І відтоді та диво-квартира в тій чи іншій своїй еманації полегшує наше життя. Це один з аналогів тої самої квартири, яку моя бабуся з боку батька зуміла видерти за Хрущова в радянської держави як реабілітацію за репресованого в 1937-му діда, третього секретаря Молотовського райкому ВКП(б).

Жах, що я можу втратити ту квартиру, дав мені досвід на власній шкурі відчути специфіку родових цінностей, закорінену в родове майно. Чи не найогиднішим за ті кілька місяців, поки розв’язувалося квартирне питання нашої родини, стало те, що я була змушена лабузнитися перед батьком-самодуром, підлещуватися до нього, демонструвати повагу, якої не було. Та ще й приборкувати своїх дітей-малоліток, яких, згідно з його збоченим баченням, я буцімто налаштувала проти хворого діда. Який відчував якусь таку особливу приємність стати царем і навіть богом — хай ненадовго, хай на дуже обмеженій території. А чи він один таке чинив? Науково-технічний прогрес послабив, а то й взагалі відкинув важливість батьківських благословень. І батьківських проклять вже мало хто боїться. Та й грамотно благословляти, як і проклинати сучасні батьки вже давно не вміють: і благословення їхні не допомагають, і прокляття не шкодять. А от шантажувати майном, тим самим вимагаючи до себе поваги, як в архаїчні часи, сучасні батьки не розучилися.

Отже, з одного боку, родові стосунки досить часто є тяжкі й навіть нестерпні. Передусім для жінок, які фінансово залежні від чоловіків. Адже в чоловіків робота зумовлює соціальний статус і рівень заробітків, відповідно, міцніші виробничі стосунки поза домівкою, а жінка, яка вийшла заміж і народила дитину, приречена загрузнути в створенні затишку родового гнізда та в нескінченних родових приготуваннях і поїданнях їжі. Навіть кохатися в рамках родових стосунків не надто цікаво: здається, що за статевим актом підглядає весь рід, даючи поради, як тримати ноги, руки і голову. Принаймні колись обряди сімейне життя молодят не лише порадами регламентували та контролювали.

Але водночас родом годилося пишатися. Тим, що це чесний рід. Тим, що всі здавна виконували вимоги роду й не відступалися від них. Тим, що в роду були герої. Тим, що, як героїв і не було, в роду всі чесно працювали. І всі дуже любили одне одного. На підтвердження на стінах у вітальні мають висіти добре відретушовані родинні світлини. А родові травми треба ховати. Не виносити сміття з хати. Так, дуже близькі люди знають про наші внутрішні проблеми, як і ми про їхні. Але нехай про це знають якомога менше.

Рід — це наша сила, наша найбільша підтримка — ця заяложена фраза часів феодалізму мандрує й по модерних і постмодерних культурах різних родів і народів. У добу індивідуалізму все одно таким важливим є цей колективістський конструкт.

Звідки вона, ця невмируща плекана архіважливість роду? Предки ставали богами в багатьох архаїчних релігійних системах. Від доісторичних часів рід підтримує нас, слабосилих. Делегує нам магічну могутність предків. Тож і ми навзаєм маємо підтримувати наш рід. Однак люди у своїй більшості не витримують правди. Не витримують, що чоловік не любить, просто звик, не витримують, що діти не такі, як розповідають про своїх дітей наші колеги, не витримують, що батьки за СРСР були дрібними пристосуванцями, навіть не чесними трударями. І тут дуже стає у пригоді парадигма про сміття з хати, яке варто в самій хаті спалювати. Щоб дим з труби чорним стовпом ішов у небо. А про своїх батьків і дідів варто розповідати лише хороше. А головне, вірити в це хороше. Як у бога. Це забезпечить психічне здоров’я. Яке є важливішим за істину.

Але звідки тоді беруться негідники, які правлять і нараховують бали в усьому світі? Вони прийшли з інших родів, але не з нашого. Невже ми б любили своїх батьків, якби вони були негідниками? Я знаю, що є люди, які щиро любили своїх батьків і були їм вдячні за щось іще, крім як за те, що ті вчасно померли, лишивши в спадок якесь майно. Діти любові, на яких в дитинстві батьки не кричали до блювоти, своєї та їхньої, здебільшого, виростають енергетично сильнішими і щасливішими за тих, які росли в атмосфері батьківських та материнських припадків. Атмосфера щасливої родини сама собою, без наголошування на законах роду, ініціює справжню любов дітей до батьків.

Але й така позитивна річ, як щира любов до батьків, іноді набуває комічних проявів. Усі бували свідками, коли приватні дискусії розбиваються вщент об твердження дорослої, здавалося б, людини: мій тато каже, що все було не так, а своєму татові я вірю більше, ніж будь-кому. В основі такого твердження лежить любов, яка є безсумнівною цінністю, яка узгоджується із законами роду, але яка конфліктує з істиною. Бо ж у світі є не лише родові істини. І навіть добрі батьки, це важко визнати, але й вони мають рацію не завжди. Але своїм дітям разом із любов’ю нав’язують власну правду й погляди в ширшому контексті. Добре, якщо все обмежується приватними дискусіями. Ми бачимо, як діти, які звикли до почесного статусу своїх батьків, воюють за його збереження у світі, який змінився, де замість їхніх батьків уже шанують інших. І добре, як за честь батьків воюють діти, які росли в атмосфері любові. Іноді й тої любові не було, але війни за честь родів все одно точаться.

Добрі родини реально були, є і будуть. Родини, де справді панують любов, оптимізм і непідробна повага дітей до батьків, тому що була справжня повага батьків до дітей, не лише егоїстична любов. Але як це важко, передати цю атмосферу новим поколінням! Походження з доброї родини — то ще не запорука, що і далі утвориться добра родина. І тоді невимовно шкода того духу добра, який справді був, але чиє велике тепло розвіялось у безмежному холоді світу цього.

Повага до роду склалася в доісторичні часи. Ця пошана витворилася вже дуже давно і триває дуже довго. Шлюби з людьми свого кола були дуже важливими. Особистість обранця важила значно менше, ніж його походження. Хтось натомість скаже, що «потрібну» особистість могло сформувати лише «саме те» походження. І водночас, найпотужніші історії кохання, в центрі яких «сильна, як смерть, любов» — це завжди виклик родам. Любов не завжди стає підтримкою роду, іноді вона його руйнівниця. Божевільні love stories послаблюють існуючі роди й ніколи не закладають підвалини нових. Від «сильної, як смерть, любові» діти не народжуються.

А революції руйнували старі родові системи, але не для того, щоб зруйнувати саму вертикаль роду, хоча, можливо, такі наміри й могли бути. Але згодом одні родові системи поміняли на інші. Замість дворянського походження цінністю ставало плебейське, робітничо-селянське. Ті, хто жили в СРСР, мимоволі пишалися батьками — героями великої вітчизняної й дідами — героями громадянської, як в Російській імперії пишалися дідами й батьками — героями тодішніх військових кампаній. Після розвалу Союзу пишаються тими, хто йому, цьому Союзові нібито опирався і вже вкрай рідко згадують тих, хто служив йому вірою й правдою. За будь-якої влади сам собою вибудовується рід, на який хочеться обіпертися. Без цього ніяк.

Я весь час зустрічаюся із могутніми силами роду, які стихійно вигулькують у тій чи іншій формі. Наприклад, у формі відчаю не мати внуків, який трусить багатьох моїх ровесників: боже, яке лихо, мій рід не продовжиться! Я не проти дітей, народжених в любові й радості. Проте любов і радість, які колись були, ще нічого не гарантують і можуть ніяк не позначитися на характері й волі дітей. Буває, що й гідні люди виростають у кепських родинах. Світ перенаселений, і це велика цивілізаційна проблема сучасного світу. І попри все я не проти дітей. Я проти безапеляційного піднесення самого факту материнства до божественного рівня. Дітоплодіння — дуже тупа і банальна річ. Хоча й з того завжди може вийти щось дуже небанальне.

От же ж найславетнішій самотній матері вдалося переконати світ, що батько її дитини — Бог! Чи не втілювався в дивовижному проекті не помітний зараз бунт проти диктату тодішніх родів, проти їхньої агресії стосовно безрідних? І чи не покровителькою всіх безрідних світу первовічно стала Діва Марія? Євангелісти полегшили її долю, надавши їй та її синові захист в особі старця Йосипа з роду Давидового. Великий міф великої релігії почався з великого милосердя і з заперечення ідеї роду: нема ні елліна, ні юдея, всі брати і сестри во Христі. Тобто горизонталь замість вертикалі. Але дуже скоро серед тогочасних сильних світу з’явилися охочі вести свій рід від Христа і від перших християн.

^{З бабусею. 1959 рік}

Ідея роду незнищенна. Комуни утворюються і розсипаються, а роди живуть. Кожен з нас знає багато родинних історій, чий зворушливий позитив тримався на порушенні прав когось із членів родини. Або на відвертій брехні, мовляв, усім було добре, хоча, скоріш за все, добре було комусь одному, тому, хто вимовляв ці слова. Добра атмосфера в родині — то її головна цінність. Але якщо це прийняли усі члени родини. Тому не все так просто. Не забуду своєї розмови з чоловіком, який походив з чудової гостинної родини, де перманентно квартирувався так званий «Дім друзів». У помешканні його батьків завжди знаходив притулок якийсь друг його батьків, добре, якщо один або одна. У хлопця нібито була власна кімнатка, якою від нього вимагалося весь час поступатися друзям дому і спати на розкладачці в коридорі. Батьки були переконані, що їхній син всотує високу духовність від гостей їхнього дому, а синові, здебільшого, пам’яталося, як високодуховні гості зачіпалися об його розкидачку в коридорі, коли вночі сунули з його кімнати до туалету. Його батьки дуже любили одне одного й померли мало не в один день. Поминати їх щороку з’їжджалося все те гостьове кодло, а в сина не знаходилося щирих добрих слів на спомин про тих, хто дав йому життя. Він малодушно видушував нещирі. Але все одно не міг пересилити себе й бодай помовчати в поминальні дні, перебуваючи під тягарем сили роду.

Ви спитаєте, звідки в мене така нелюбов до Роду? Звідки особисто в мене це в’їдливе бажання неодмінно витягти на поверхню брехливість і святенництво родових стосунків, не побачити підтримки і взаємодопомоги, які між членами роду також трапляються. Я спробую відповісти на це питання. Це не просто абсолютизація власного досвіду. Мені в моєму житті найбільше допомогли й підтримали або друзі, або люди, з якими я, якщо судити з позиції роду, була в стосунках нечестивих і гріховних. Так, я знала добрі родини, в товаристві яких приємно було бувати. Але ще більше я знала родин, ні, не поганих, а, скажімо так, ні добрих, ні жахливих, але таких, які неодмінно хотіли виглядати взірцевими. Я на власні очі бачила, як давно знайомі мені мати з дочкою в процесі родинної сварки дряпали одна одній обличчя, а наступного дня дочка виступала публічно і вважала за потрібне вшанувати словами подяки свою зореоку матір, якій, виявляється, зобов’язана усім. І такого було багато. І моя мати від мене хотіла такої публічної озвучки, але не мала. В родових парадигмах є щось глибоко заяложене, святенницьке і брехливе. Тільки-но родина починає пишатися своїм щастям, як стає неприємною. Тільки-но рід починає оспівуватися, як стає комічною сутністю, особливо недоречним анахронізмом.

Рід і без мене достатньо прославляли. На захист захисту роду стає не лише пафосний офіціоз, а й масова культура. По книжках і кінофільмах мандрує сюжет, коли людина намагається виправдати когось зі своїх батьків, засудженого за тяжкі злочини; на радість героєві й читачам або глядачам це більшою чи меншою кров’ю завжди вдається. Виявляється, що батько чи мати героя були безсовісно оббрехані. Але справедливість торжествує — батьки виправдані. Тепер можна жити далі без цього родового тягаря. Це дуже важливо для багатьох, знати, що позаду рід, в якому все гаразд. Тому цей сюжет гарантовано знаходить відгук в серцях споживачів культурних продуктів.

А в моїх художніх текстах батьки героїв чинять якісь темні справи, і врешті про деталі стає відомо дітям. В повісті «Ностальгія» батько героя вбиває його матір сокирою. А в романі «Останнє бажання» батько у своїх спогадах, які читають його діти, підтверджує свою пряму причетність до масових репресій доби сталінізму. Дочка не вірить сповіді батька, бо любила його. А син охоче вірить.

І наостанок ще трохи про свою родину, звідки я родом. Своїм розумом я цілком можу збагнути, що моя родина, за великим рахунком, була не найгіршою. Об’єктивно є за що бути вдячною, окрім залишеної в спадок нерухомості. Зрештою, саме в родині мені прищепили інтелектуальні цінності, з якими я живу, з якими мені комфортно. Але своїм серцем, своєю суб’єктивністю, своїм «я», того, з якого почався цей есей, я ледь-ледь можу вишукати у мливі минулих літ чи не всього кілька днів, які я згадую із бодай якоюсь вдячністю до своїх батьків. Когось обурить моя відвертість, а от мене, ні, не обурює, я вже пережила стадію обурення в своєму розвитку, мене смішить і розважає будь-чия нещирість.

— Чого ти ніколи не згадаєш чогось хорошого, що я робила тобі? — верещала мені моя мати, коли я нагадала їй, як вона вирвала з моїх рук листа до мене від дівчини, з якою я листувалася, але моя мати вважала, що я з нею листуватися не мала... Для довідки, мені було 23 роки, я вже закінчила університет, механіко-математичний факультет, працювала, отримувала зарплатню. Так-от: моя мати зіжмакала того листа й запхала його мені за пазуху. А коли я витягла з-за ліфчика того листа і стала його розрівнювати, щоб все-таки прочитати, вона вихопила його з моїх рук і подерла на дрібні клаптики. Мені й досі цікаво, що ж воно було, в тому листі?

Емоційна залежність від роду, особливо в негативі, є ознакою інфантильності. Я лаялася зі своїми батьками протягом багатьох років після їхньої смерті. І знаходила хвацькі аргументи того, наскільки вони помилялися, як несправедливо заїдали моє життя. І після тих німих сварок з «найдорожчими людьми» мені ставало мало не так само погано, як коли це відбувалося наживо. І поступово я змогла позбутися тягаря роду, коли прийняла ту сумну реальність, що мої батьки, особливо моя мати, були дуже хворі люди. Невиліковна хвороба сиділа у них десь дуже глибоко. Полегшення наставало лише після відчайдушної сварки, коли матері вдавалося змушувати мене кричати до блювотної хрипоти, ніби в мене родові перейми. Так я народжувала кількаденний спокій в нашому домі. Але робила таке моя мати інстинктивно, несвідомо. По поверненні у спокійний стан, вона, бувало, визнавала мало не всі свої смертні гріхи: гнів, гординю, заздрощі чужим родам, тяжко невдоволену хіть, яка й провокувала особливо агресивну гнівливість — в останньому, щоправда, вона не могла зізнатися ніколи. В неї була чітка ідентифікація: «порядна жінка».

Моя мати не відала, що творила. На те, щоб це збагнути, знадобилося життя. Яке минуло в побутових сварках й істеричних родових конвульсіях. Життя, витрачене не на те, щоб віддалитися подалі від трухлого й покривленого древа роду. Древа, яке в моїй родовій історії не є ні древом пізнання, ні древом життя. А на те, щоб переконати мій рід в особі моєї матері, що її звинувачення на мою адресу несправедливі й анахронічні. Що я маю право без її контролю листуватися, з ким мені завгодно і вбрати той одяг, який подобається мені, а не їй. І на багато чого іншого. Мені чомусь було потрібно схваленняроду для своєї свободи від родових правил, свого роду благословення, благословення свого роду.

Отже, тягар роду тяжів і наді мною, яка завжди хотіла модерних стосунків, яка друзів завжди цінувала більше, ніж рідню, якій не подобалися шлюбні стосунки, лише нешлюбні.

Мабуть-таки, потреба в роді є базовою чи не для кожної людини. Але в такому роді, де всі предки були б такими, як це подобається тобі. Щоб усім миром благословляли на шляхетні справи, але лише на ті, які особисто тобі хочеться робити. Щоб теоретично могли проклясти лише за те, чого і так ніколи не зробиш. Щоб оберігали від того, що не є твоїм шляхом, і від тих, хто заважає тобі йти своїм шляхом.

Я не знаю, про що мріють безрідні. Цілком можливо, про те, що раптом виявляться спадкоємцями якихось богоподібних родів. Але мріяти — бездарна річ. Краще оголошувати себе нащадком богів. Скажете, божевілля? Погоджуюсь. Нічого публічно оголошувати не треба. Треба жити як нащадок богів. Або Бога. Але як же це важко, Господи... Але лише тоді можна буде збагнути таємницю людського «я».

Всявсоню (My Jewish roots and Jewish background)

^{Батьки батька. Степан і Соня. Одеса, 1927 рік}

Наші батьки й матері, наші діди й бабусі є своєрідними провідниками в попередні епохи. Навіть якщо й не розповідають правди. Іноді мовчать, або підкореговують свою пам’ять, якщо те, що знають, не узгоджується з тим, що про минуле наказує розповідати епоха, яка надворі. І вони, можливо, бояться зашкодити власним дітям. І в тому, як вони мовчать або говорять неправду, також виявляється дух часу. Але їхнє знання, буває, проривається крізь обітницю мовчати, яку мимоволі дали самим собі. І вони розповідають якісь фрагменти правди. Обираючи їх свідомо чи несвідомо. Частіше друге.

Моя мати знала небагато. Але якщо вона про щось розповідала, в тому була якась збочена і фрагментарна, але правда. Та, яка не узгоджується із жодною пропагандою. Та, яка багатьох ображає. Невеличка грань величезного підводного каменю істини, зусібіч обліпленого товстелезним намулом брехні. Грань, яка без інших граней претендувати на звання істини ніколи не зможе. Але й велика істина, якщо її хтось колись намагатиметься збагнути, не зможе без тої невеличкої грані, яку розкривають очевидці. Кожен свою.

Якщо я, бувало, запитувала свою матір, яка лишалась в Києві за німців, чи були тоді в багатоквартирних будинках вода, опалення, електрика, то вона обурювалася, як, буває, обурюються батьки, коли малі діти питають, звідки вони взялися. На думку деяких педагогів, коли мала дитина питає те, про що їй знати не годиться, її увагу треба радикально перевести на інше, що й робила моя мати:

— Їсти не було чого, от що було! Картопляне лушпиння їли! А ти не хочеш їсти гарбузову кашу, яка така корисна! А ті селяни поганючі, коли приходили до Києва за німців, за нещасну гнилу картоплю брали непманські порцелянові сервізи! Або й дореволюційні!

Порцеляновий посуд, як, вочевидь, вважала моя мати, мав стояти лише в міських квартирах. У сільських хатах — самі глиняні миски.

Навесні 43-го німці виселяли місцеве населення з Києва. Родини зі своїми вбогими манатками по декілька діб юрмилися на вокзалі, щоб їхати далі у безвість. Куди доля закине, куди потяг завезе. Мати з гордістю розповідала, що побачила саме там, на вокзалі, київський червоний захід сонця, відчула немислимий сплеск патріотизму й не дала своїм матері й бабусі влізти в потяг, який ішов до Львова. Бо ті, хто тоді поїхали на захід, уже до Києва не повернулися, лишивши своїм родичам ще ту проблемку, яку з поверненням радянських їм доведеться розв’язувати: як же відповідати на питання в анкеті «Чи є у вас родичі за кордоном?» Тож мої мати, бабуся й прабабуся, переживши ще одну добу на київському вокзалі, поїхали в інший бік, щоб на кілька місяців осісти в Райгороді. І Райгород остаточно сформував переконання моєї матері, яке воно жахливе, українське селянство.

— На ту землю, яка була колгоспною, вони ходили й плювали! Зате свої городики так обробляли, так прикрашали! Виставляли біля воріт возики з гарбузами на знак того, що в них достаток! І це тоді, коли була війна! Коли на фронті вбивали наших хлопчиків! Можливо, їхніх же дітей! А в них все було! І картопля, і яйця, і молоко! І німцям вони все те охоче підносили! А нам, тим, кого німці вигнали з Києва, давали тільки те, що вже починало псуватися! І в хату не пустили! Поселили в курятнику!

Напевне, ті селяни, які так обурювали мою матір, натерпілися в радянські часи від колгоспів, а от від німців, так сталося, зазнали значно менше лиха. Я насмілилась про це сказати їй, коли вона вкотре озвучувала свою улюблену, як їй здавалося, дуже влучну характеристику глобальних процесів:

— Ці селяни, вони як євреї! Коли їх б’ють, вони бідні-нещасні! А коли їх пожаліти, вони вмить нахабніють і сідають на голову!

Іноді мати формулювала цю інвективу по-іншому:

— Ці євреї, вони як селяни!.. (Далі див. попередній абзац).

Про голод 33-го моя мати не знала й знати не хотіла. Казала, що це якщо не вигадки, то перебільшення. А навіть якщо все так і було, все одно селянам не можна пробачити, що вони жирували у війну, коли міста голодували. А ми їм за харчі віддавали свої улюблені речі!

— Отже, в 33-му селяни отримали те, що заслужили?

— А подивися, як вони зараз живуть! — «Зараз» говорилося про пізньобрежнєвські часи. — Ці сільські дівчата, які вчаться в нашому медучилищі, такі вгодовані! Відразу видно, що споживають лише добрі харчі! Такі добре вгодовані бувають ще тільки єврейські діти! А ти про той голод, який, якщо й був, то його вже давно нема! І що тобі той голод? Сама ніколи не голодувала! Наслухалась голосів Америки! Пожила б, як ми, у війну!

Деяким моїм ровесникам їхні бабусі про голод 33-го щось розповідали. Слова «Голодомор» тоді не вживали. Про канібалізм не чула, тільки прочитала згодом, коли заговорили публічно про те, про що довго мовчали. Але про те, що тривалий голод висмоктує людську сутність і страшніший за будь-які тортури, про опухлі ноги і про те, як ховали непритомних, але ще не померлих, трохи чула. А також і про те, що за німців українські селяни нарешті від’їлися після колгоспів. Я чула про таке в родинах своїх ровесників, де бабусі були з освітою два класи. Освіченіші діди й бабусі, які бодай чогось досягли за СРСР, коли щось і знали про той голод, то мовчали. Зрештою, були й інші теми для обговорення. Радянську молодь кінця 70-х — початку 80-х не дуже й бентежило травматичне минуле. Помітно більшою травмою для більшості їх, себто нас, була ціна на американські джинси і проблема, де їх дістати. Поточне життя сильніше за історичну пам’ять.

А втім приходили й хвилини, коли історична пам’ять оживала. У вирі неформального спілкування іноді зринали три травматичні теми. Арешти 37 — 38-х та 48 — 49-х років. Голод 33-го. І Бабин Яр 41-го. Перша тема обговорювалась найчастіше, хоча офіційна лінія брежнєвських часів радила говорити про це поменше, мовляв, партія це засудила, тож дивитися треба не назад, а вперед і будувати комунізм. Та тема арештів і таборів піднімалася досить часто, і я добре пам’ятаю свою участь у тих дискусіях. І моя мати завжди переказувала почуті в різних місцях історії про жертв сталінізму, схлипувала й витирала сльози, оплакуючи їх. А от в оцінці теми голоду матері була ближчою радянська парадигма: перегіби, можливо, й були, але колгоспи — єдино можливий спосіб господарювати на селі. Інакше ті селяни стануть такими ж нахабними, якими були у війну: виманюватимуть у голодних городян за харчі все, що в них є. Бо голод — не тітка.

— Ці селяни — вони як євреї, — заспівувала мати свою улюблену пісню.

Ну а про те, як у будинок на розі двох вулиць київського середмістя прийшло 29 вересня 1941 року, мати розповідала, і не раз. У тому будинку мати мешкала до війни, у війну й після неї. В ньому народилася я. Мати завжди неадекватно обурювалась, коли я питала її про окупацію. Але події того страшного дня вона озвучувала із деякою гордістю очевидця і коментувала їх досить своєрідно:

— Слухняно дуже пішли! І зовсім не нервували! Їм пообіцяли, що їх повезуть за кордон! Тож вони швиденько зібралися й пішли.

То був кооперативний будинок київської тютюнової фабрики (так званий кооператив тютюнників, себто, як їх називали, «табачників»). Мій прадід був головою того кооперативу. Єврейських родин у ньому жило багато. Ті, кого моя мати зараховувала до категорії багатих, здебільшого, евакуювалися. А бідні лишилися в Києві і того дня всі вирушили туди, на Дорогожицьку, щоб зникнути навіки. Бо після війни, знов-таки, за гіпотезою, озвученою моєю матір’ю, бідні євреї зникли як категорія людства. Але й деякі «багаті» також вирушили в тому ж напрямку, хоча й могли виїхати.

^{Прадід Сергій, голова житлового кооперативу «табачників». Певне, Київ, рік мені не відомий}

— Хотіли повернути собі крамниці й фабрики, які в них відібрала радянська влада! Говорили: німці — культурні люди! Ну то отримали від культурних людей!

Німці увійшли до Києва 19 вересня, Бабин Яр був 29-го. І за цей невеличкий проміжок часу хтось із сусідів-євреїв уже встиг демонстративно викинути зі свого помешкання зібрання творів класиків марксизму. В тринадцятирічної дівчинки, якою тоді була моя мати, дуже защеміло серце, коли вона побачила на смітнику ті темно-червоні томи, які раніше прикрашали книжкові шафи у кімнатах, де її приймали як гостю. Ніби на смітник викинули її щасливе довоєнне дитинство.

— І допомогло воно їм? — схлипувала мати. — Все одно пішли туди ж!

Картину останньої дороги тих людей, своїх багаторічних сусідів, моя мати змальовувала із жахливими деталями, в яких концентрувалася не лише велика історична трагедія, а й доєдналися й трагедії маленькі, приватні. Одним із кадрів тої кінострічки, яку моя мати, певне, досить часто бачила на екрані своєї пам’яті, була божевільна стара єврейка, якої родичі не взяли в евакуацію, лишили стерегти квартиру, хоча ЩО вона могла стерегти навіть за сприятливіших обставин? Сусіди вивели її в домашніх капцях, в домашньому халаті, а вона щось бурмотіла про незакручений кран. А втім вона, певне, так і не зрозуміла нічого.

А Фріда зрозуміла. Неймовірна єврейська красуня, мати аж мліла, згадуючи, яке у Фріди було хвилясте чорне волосся, не дрібні африканські кучерики, які можна іноді побачити на єврейських головах, а великі кільця, в перукарні таких не зробиш, і сині очі, і чудова біла шкіра. І була Фріда не пихата, як би годилося бути такій красуні, а була така ж мила й привітна до всіх, як і гарна. Вона була з «багатих», які могли виїхати, і моя мати кляла її батьків:

— Їм потрібно було лавку, яка в них була до революції? А що буде з Фрідою, вони не подумали?

Мені здавалося, Фріда була єдина з сусідів, кому моя мати співчувала. В неї завжди наверталися сльози на очі, коли вона згадувала сердешну Фріду. І ще одна красуня з того дому, «польських кровей», завжди зринала в пам’яті матері у зв’язку з тим чорним днем. Після арешту в 37-му свого чоловіка, чи то комдива, чи то комбрига, вона рядів ЧСІРів не поповнила, а зійшлася з Льовочкою-стоматологом, який заради неї кинув свою підтоптану єврейську дружину. Мати розповідала, що та польська пані йшла в колоні разом із Льовочкою-голубчіком, як вона його публічно іменувала, стільки, скільки було можна («теж, мабуть, за кордон хотіла!») а коли второпала, що світить не закордонна, а зовсім інша подорож, примудрилась домовитися з німецькою охороною і забрати собі Льовоччин саквояжик із зубним золотцем високої проби, чим похвалилась перед сусідами. Принаймні, моїй матері про це стало відомо.

— Ото не треба було Льовочці-голубчіку кидати свою Фіру! — казала мати. Фіра з дітьми з Києва виїхали.

А через кілька місяців після Бабиного Яру забрали мого прадіда, дідуся матері, якого вона дуже любила. Саме він, голова кооперативу «табачників», забезпечив моїй матері та іншим своїм онукам те довоєнне щасливе дитинство, яке стало для неї її золотим часом, за яким вона плакала протягом усього свого подальшого життя. Мати не знала жахіть квартирного питання довоєнного радянського Києва саме завдяки дідусеві. Всі родини її однокласників животіли в жахливих умовах, чекаючи, що держава колись дасть їм добре житло за безкоштовно. А прадід не лише знайшов можливість побудувати своїм дітям комфортний дім, але й створив у ньому атмосферу добра і приязні. Коли його забирали, він сказав на прощання тим, хто лишався: «Живіть дружно».

Прадід був комуністом, себто належав до категорії, яка, за законами Третього Райху, також підлягала винищенню. Проте на членів ВКП(б), які опинилися на окупованих територіях, не полювали з тим азартом, як на євреїв. Переважно то були старі люди, молодші комуністи усі воювали на фронтах. Партквиток можна було приховати значно легше, ніж обрізання, і членство у ВКП(б) не клало на обличчя комуніста печатки, якої не зітреш. У багатьох комуністів були реальні шанси відсидітись, перечекати, якщо не доносив «хтось зі своїх», що, здебільшого, відбувалося. І на прадіда доніс окупаційній владі хтось із «табачників». Точніше, не хтось, а той, кого мати, бабуся й прабабуся напевне знали. За німців та родина не приховувала своїх доносів, та навіть хвалилася ними. Коли відразу по закінченню війни нова-стара влада запропонувала дати свідчення проти таких людей, мої родичі по материнській лінії гордо відмовилися. Доноси, навіть на негідників, пишуть лише ще більші негідники!

Радянські війська увійшли до майже безлюдного Києва пізньої осені 43-го. Кооперативний «будинок табачників», як і інші вцілілі київські будівлі, стояв із розбитими вікнами, з вибитими дверима, ошуканий і пограбований. Поступово до нього почали повертатися ті, кого виселили німці. Мати, бабуся й прабабуся не знайшли нічого з речей, які залишали: ні одягу, ні постільної білизни, ні ковдр, ні подушок, ні книг. Лише в шафці з виламаними дверцятами самотньо мерз непманський чайний порцеляновий сервіз на 12 персон, який мої родичі не встигли обміняти в селян на гнилу картоплю, берегли на чорний, на найчорніший день. І досі він припадає пилом у моєму нинішньому помешканні, той зелений в білі квіточки самотній свідок окупації Києва 41—43 років.

Також до рідних домівок поверталися й ті, хто виїхав на початку війни. Повернулася родина, яка лишала стару божевільну. Поверталися з фронту молоді хлопці, діти тютюнників. До порожньої оселі повернувся з війни брат Фріди. Він швидко переїхав кудись в інше місце. В евакуйованих були повноцінні радянські паспорти. А окупованим видавали посвідки, які треба було ходити й продовжувати щотри місяці. Цей тоскний і марудний процес тривав і після закінчення війни. Згодом радянській владі набридло вкотре перереєстровувати окупованих, але до того їм ще треба було дожити.

Заселення до рідних осель контролювала нова-стара влада. Мати зі своєю матір’ю й бабусею змогли заселитися лише до однієї кімнати трикімнатного помешкання, яке належало їм до війни. А ті, хто поверталися з евакуації, по війні займали свої довоєнні квартири без підселенців. Єврейські родини, які не пізнали жахіть нацизму, без проблем займали свої залишені на початку війни помешкання, щоправда, також пограбовані. На відміну від родини невинно убієнного голови кооперативу, яку безсовісно ущільнили й незаслужено травмували. А ще через кілька років моя мати остаточно травмувалася єврейською темою всерйоз, надовго і дуже по-радянськи.

Коли після закінчення війни минуло вже понад десять років, моя мати вийшла заміж. Ті, хто знали її в молоді роки, такого від неї не чекали, настільки вона була скромною і порядною дівчиною. Але в період хрущовської відлиги до Києва приїхав мій майбутній батько. Радісний хміль оновлення країни, який уже витав у повітрі, підсилювався для неї радістю нарешті стати статево затребуваною.

До війни мати з батьком мешкали в Києві на сусідніх вулицях. Потім родина батька втратила своє помешкання, бо його батька, себто мого діда, заарештували в 37-му. А через двадцять років мій майбутній батько приїхав до Києва з Сибіру, де працював шахтарем, із надією довідатись, чи справді можна буде отримати квартиру за свого репресованого батька, якого саме реабілітували. Бо ж квартири родинам реабілітованих давали в тих містах, в яких забирали. Батько зупинився в квартирі свого друга дитинства, який був одружений зі шкільною подругою моєї матері. Там вони й зустрілися, і вона закохалася в нього із усім шалом дівчини, яка так довго була сама й сама, і от нарешті почала ходити з хлопцем. В театр, в кіно і в гості.

А через півроку до Києва під’їхала і його мати. Моя мати вже була до смерті закохана і назад дороги не було. У батька було українське прізвище, те, яким я підписую свої книги. А його мати — о жах! І як таке можна було пережити й не повіситись?...виявилася єврейкою!

Бабуся була Сонею за радянськими документами. А те ім’я, яке їй дали її батьки, в контексті реалій СРСР навіть вимовити було страшно. Ситуацію ускладнювало ще й те, що батькова мати з першого дня свого приїзду до Києва виявила себе як особа, м’яко кажучи, складна, а точніше, нестерпна, даючи козирного туза в руки антисемітів і «співчуваючих». Можливо, саме ця несамовита нестерпність і допомогла бабусі Соні швидко отримати квартиру за невинно убієнного чоловіка, якщо можна вважати невинним радянського партійця зразка 37 року. На тому позитив бабусі Соні вичерпувався. Мій майбутній батько перестав ходити на побачення з моєю майбутньою матір’ю, бо його новоприбула мати агресивно вимагала пересувати меблі або принести торбу картоплі неодмінно саме тоді, коли він починав голитися й поливатися одеколоном. Батько виявив себе як неадекватно слухняний матусин син — те, що згодом спостерігала і я на власні очі. Багато хто зараз скаже: типовий синочок єврейської матусі. Як на мене, то інтернаціональний сюжет. Знову мені заперечать: але в євреїв такого більше. Я відповім: а чи ви володієте даними соціології?

А моя мати і без соціології зовсім вибилася з ладу. І розпрощатися з єдиним кавалером, певне, не могла, настільки вже не мислила себе без нього. Та й іншого напохваті не було.

— Я не знала, коли ми познайомилися, їй-Богу, не знала!— істерично виправдовувалась вона у хвилини відвертості, вибачаючись, що, сама того не відаючи, нав’язала своїй єдиній дитині нікому не потрібне єврейське коріння. — Але ти вийшла не схожа! Це від мене в тебе карі очі, не від неї, не від неї! Та й він, твій батько, був не схожий! Саму тому я і...

Треба було знати мою матір. Вона майже ніколи не визнавала за собою якихось неправедних вчинків. Якщо вже вона таки виправдовувалася, отже, вважала, що зробила щось катастрофічне, наслідки чого не виправити. Довірилась слов’янським імені й прізвищу хлопця. «І закохалася, ідіотка».

Справді, як свідчать світлини, мій батько значно більшою мірою був схожим на свого батька-українця, ніж на свою єврейську матінку, яка зовсім юною дівчиною причарувала перспективного партійця-українця, який саме почав робити радянську кар’єру.

— Як вона хлопцям голови крутила! — розповідали її сестри, до яких моя мати їздила у різні міста СРСР з надією на їхню підтримку. Матері тоді було дуже важливо почути від когось іще, що Соня — негідниця. І бабині сестри мою матір підтримали: вона почула від них, що Соня завжди була легкої поведінки, тоді як вони — всі порядні єврейські жінки. Власне, діда Степана Соня відбила в котроїсь із них. Але потім усі вони повиходили заміж за перспективних слов’ян. З яких погано закінчив лише мій дід.

Моя мати дуже любила його, свого репресованого свекра, і пишалася ним. Вона писала йому листи на той світ, в яких жалілась на Соню. Для моєї матері чоловік, репресований за Сталіна, який або загинув у катівнях НКВД, або пройшов табори і повернувся, справджував її очікування-уявлення про справжнього мужчину, мужнього і витривалого, гідного палкого й вірного жіночого кохання. Такий генерував вартий всілякої пошани чесний рід, яким годиться пишатися. І, що поробиш! Такого чоловіка обкрутила вертлява єврейка! А хіба лише його?

Шлюб моїх діда й баби з боку батька цілком відповідав парадигмі міжетнічних шлюбів, яких у період між світовими війнами укладалося надзвичайно багато, і не лише в СРСР. Якщо не весь світ, то велика його частина тоді взяла курс на атеїзм, позитивізм і тотальне змішування кровей. А величезна множина тогочасних єврейських родин розпадається на дві підмножини, які майже не утворюють перетинів: тих, які, попри декларований атеїзм і позитивізм, за жодних обставин не припускали для своїх дітей шлюбів із «несвоїми», і тих, які, навпаки, таких шлюбів для своїх дітей прагли. Бабуся Соня походила з родини, де було шестеро дітей, і всі їхні нащадки, наскільки мені відомо, від єврейства відійшли.

Вона не була, як говорилося в роки моєї юності, «тіпічною». Розмовляла без прононсу. В ті часи помітна частина радянських євреїв та єврейок її покоління, для кого ідиш був рідною мовою, розмовляла російською так, що походження приховати було неможливо. Що викликало в слов’янського оточення патологічне бажання, блазнюючи, копіювати їхнє мовлення, вводячи його до єврейських анекдотів. Але Соня не давала поживи людям із загостреним прагненням неодмінно з когось насміхатися. Сама вона не любила власного єврейства, і, якби його можна було обміняти на якомусь базарі на щось інше, вона б це залюбки зробила. Але, як казав один знайомий єврейський музикант, з єврейської мелодії жодної ноти ніхто ніколи не зможе викинути.

— Скільки разів вона кричала, що помирає, щоб твій батько біг викликати швидку, саме коли ми нарешті зачинялися в спальні! І кричала, як сирена повітряної тривоги! Поки він не вилазив, — я перепрошую! — з ліжка і не йшов до неї! Скільки разів вона обіцяла облити мене кип’ятком! Не вистачало, щоб ми через неї потрапили в Бабин Яр! — заходилась апокаліптичним плачем моя мати, хоча проблема Катастрофи зразка 40-х в 60-ті чи 70-ті вже не була актуальною.

Свої звинувачувальні промови на адресу свекрухи мати завжди ритуально закінчувала словами:

— Але я ніколи не казатиму, що всі вони такі! Он яка Діна Михайлівна!

Діна Михайлівна була її знайомою дитячою лікаркою, яка ходила на виклик до хворої дитини будь-якої національності в будь-яку годину доби. Мати неодноразова притягала її й до мене і навіть радилася з нею з багатьох питань, наче з рабином, наприклад, чи відпускати мене в якусь учнівську чи студентську поїздку. Якщо я колись мала спокій від своєї матері, то завдяки Діні Михайлівні.

— Скажи спасибі Діні Михайлівні, що ти їздила до Болгарії! — кричала мати. — Це ж тобі не Соня!

— Я завжди соромився, що моя мати — єврейка, — ділився зі мною, дорослою, своїм світовідчуттям мій батько. — Та й зараз соромлюся.

— Вони завжди ховаються! Розповідають, ніби вони грузини чи білоруси! — коментувала єврейське питання моя шкільна подруга. Той клас, в якому я провчилася десять років, був взірцево-антисемітським. Не знаю, наскільки це було глибоко. Але антисемітський дискурс був панівним. Жодного єврея в нашому класі не було. Проте, були учительки-єврейки. Зовсім не погані тітки. Я багато чула, що єврейські учительки несправедливо обирали собі любимчиків із єврейських учнів. Тож, оскільки мати любимчиків — то засаднича риса педагогів середніх шкіл, наші єврейські учительки, як не було під рукою своїх, обирали собі улюбленців поміж учнів-слов’ян. Серед яких, цілком можу припустити, були «полукровки» чи «діти полукровок», такі, як я. Але про це мовчали. Бо знали: зізнаєшся в двадцяти п’яти відсотках, одразу припишуть тобі п’ятдесят. А то й сімдесят п’ять. А то й всі сто...

А от в університеті на моєму курсі на математичному факультеті євреї були.

— У вас на мехматі так багато євреїв! — дорікнула мені моя однокласниця, яка вчилася на сусідньому факультеті кібернетики, і вимовила це з такими прокурорськими інтонаціями, аж мені мимоволі стало соромно. Але на нашому факультеті підібралися такі єврейські хлопці й дівчата, які не перейнялися радянською парадигмою, мовляв, євреями бути соромно. Вони всі добре вчилися і добре одягалися, всі були в американських джинсах, що в ті часи було круто. Ті хлопці й дівчата були трохи нахабні й трохи пихаті. Але від них віяло недозволеною за СРСР свободою. З тими євреями було цікавіше, ніж з радянськими антисемітами.

— Це твоя паскудна єврейська кров! Чого ти так багато спілкуєшся з ними? Вони усі тільки й хочуть, що втекти з нашої країни! — кричала моя мати.

Золоті слова! В мене була подруга-отказніца, моя однокурсниця, з якою я бачилася потай від матері. Отказніками (реф’юзерами) називали тих, хто подали заяву на еміграцію з СРСР, але не встигли отримати дозвіл до ужесточєнія правіл виєзда на межі 79-го і 80-го років, натомість отримав «отказ», відмову, refuse. Моє спілкування з тою жінкою, яка в досить молодому віці вже мала двох дітей, було чи не найбільшим позитивом моєї бездарної юності брежнєвських років. Наші юдео-християнські діалоги — а втім, якщо в ті роки в неї якесь знання про юдаїзм було, то в мене про християнство — ніякого, але, менше з тим, наші діалоги були напружені й цікаві. Це тривало багато років саме тоді, коли радянська ідеологія із однаковим пафосом гнівно засуджувала як сіонізм, так і український буржуазний націоналізм. Вона тоді була значно ближче до сіонізму, ніж я до українського буржуазного, проте деякі мої українські зв’язки виникли саме завдяки їй.

До речі, коли я народила дитину, то «легалізувала» свою єврейську подругу, і моя мати почала її шанувати як досвідчену матір родини, яка вже встигла виростити двох школярів, коли в мене було лише немовлятко.

Антисеміткою моя мати себе ніколи не вважала. Але не любила, коли знайомі єврейки скаржилися на побутовий антисемітизм колег по роботі та сусідів. Адже вона сама завжди пасіонарно обурювалась тими, хто вважав євреїв винними в усіх бідах людства! То що іще тим євреям треба?

— Ви не були в цій шкурі, — казала їй добра радниця Діна Михайлівна, і мати копіювала її поважні інтонації, і хитала головою, і визнавала: так, буває. І в дискусіях із послідовними антисемітами завжди пафосно вигукувала імена тих знайомих євреїв, кого вважала порядними людьми.

А порядні люди — то неодмінно інтернаціоналісти. Матері подобалося світле майбутнє, коли всі нації й народності зіллються в щось єдине, і євреї теж туди піділлються. Вона навіть списала від руки у зошит вірш якогось радянського поета про білоруську єврейську дівчину, яка забула, як танцюють фрейлакс, зате добре вивчила лявониху. Мати сприймала як тяжку образу, коли хтось зі знайомих євреїв, кого вона вважала надією величного інтернаціоналістичного проекту, одружувався зі своїми. Хоча й одружуватися з «несвоїми», як свідчить її ж випадок, теж не варто. Тож найкраще до настання повного злиття триматися від них подалі.

— І як же тоді настане повне злиття, мамо?

— Не став єзуїтських питань! — верещала мати. — Краще дивися, щоб сама не вийшла заміж за...

І цього лиха не сталося. Хоча моя єврейська подруга іноді пропонувала з кимось познайомити. Проте, хоча варіант Є в моєму особистому житті не реалізувався, своїми травматичними романами й бездарними шлюбами я травмувала свою матір ще більше, ніж себе саму. Адже щоразу мати впізнавала ненависну свекруху в єдиній дочці, яка після чергового краху на особистому фронті, не заспокоюється, а знову «лізе до мужиків», бо «пішла вся в Соню!»

— Ти б почитала, що їй писали мужчини! А вона ті листівки, де їй бажали гарячих солодких ночей, розкидала по своїй хаті, а їй, старій курві, вже було не двадцять, а всі п’ятдесят! — схлипувала моя порядна мати, якій молоді й не дуже чоловіки ніколи такої срамоти не бажали. То безсоромна Соня після трагічної загибелі чоловіка, відсидівши п’ять років в таборах як ЧСІР, замість того, щоб тяжко працювати й лити сльози, крутила романи й регулярно сходилася з добре оплачуваними чоловіками!

— Ніколи не думала, що й ти виростеш такою ж! — голосила моя мати, хоча ті чоловіки, з якими сходилася я, «добре оплачуваними» не були. — Коли я тебе народжувала, то думала, що ти будеш така, як я! Але ти Всявсоню!

Мати завжди пишалася тим, що ніколи, ні за яких обставин не вживала матюків. І образливого синоніма національності Соні, варто віддати їй належне, також не вживала. Навіть коли та погрожувала облити кип’ятком. Проте евфемізм «Всявсоню» на мою адресу вимовляла з тою енергетикою, з якою люди, які не мають культурного рівня моєї матері, вимовляють слово б-бл...

— Всявсоню, — шипіла вона, люто тягнучи вниз край моєї спідниці, яку вважала ганебно короткою.

— Всявсоню, — схлипувала вона, коли я аморально пізно поверталася з якихось вечірок, а вона бігала по вулицях і дзвонила з таксофонів усім підряд, хто брав слухавку вночі.

— Всявсоню, — іронічно гигикала вона ж, коли я, як їй здавалося, задовго тримала на руках свого маленького сина. Бо ж Соня продовжувала годувати груддю мого майбутнього батька, коли той вже ходив і розмовляв. Тому й так міцно прив’язала його до себе! Ох вже ті матусі синочків!

— Ти ж нікому не розповідай про своє походження! — кричала мати, яка все своє життя, здебільшого, не розмовляла, а кричала, і не лише на єврейську тему, — а головне, нічого не розповідай своїм друзям-незалежникам! Бо відразу перестануть спілкуватися з тобою! А ще й обізвуть на прощання!

І я майже нікому не розповідала про своє єврейське коріння. Але не тому, що боялася, ніби мої «друзі-незалежники» змінять своє ставлення до мене, «а ще й обізвуть на прощання». А, радше, тому, що за фактом мого єврейства по крові, зрештою, нічого не стоїть. Мої двадцять п’ять відсотків досі ніяк не впливали на хід мого життя. Ні позитивних єврейських настанов, ні тяжкої єврейської долі я не пізнала. Доля моя, звичайно ж, тяжка, але без національного компонента. В мене достатньо крові на Бабин Яр, бо Гітлер ставив питання до шістнадцятого коліна. А от радянський істеблішмент уже так глибоко не копав. Певну підозру викликали «полукровки». А далі СРСР пошуків етнічного коріння не провадив. До речі, моя єврейська подруга знала про мої двадцять п’ять відсотків, але для неї я була «іншим», як і вона для мене. Можливо, саме в тому й полягала специфіка наших діалогів.

Для мене єврейська бабуся, хоча багато в чому й відповідала характеристиці, яку їй давала моя українсько-російська мати, не була тою травмою, якою була ця сама мати. Мати завжди була під боком. Я ділила з нею житло до самої її смерті, вибороти незалежність від такої людини, як вона, було дуже проблематично. Бабуся Соня завжди трималася на певній відстані. Були періоди, коли я не бачила її роками. Мати, зрештою, так само. Але навіть тоді і дня не минало, щоб вона не поминала нечестиву Соню! І роз’ятрювала давні рани, і не давала їм загоїтись! І кричала мені: «Ти Всявсоню!» Навіть тоді, коли це було зовсім недоречно, провокуючи мене істерично кричати у відповідь:

— До чого тут Соня? Я тебе питаю, стара ідіотко, до чого тут Соня?

А до того, що, хоча все в житті пішло не так, як хотілося, в цьому завжди було кого звинувачувати. Воно ж саме пішло, та ще й не так. Але винна точно Соня:

— Якби вона померла на двадцять п’ять років раніше, ми б з твоїм батьком не розлучилися! І квартира була б, і все було б!

— Але ж все одно, я була б Всявсоню, — нахабно критикувала я той альтернативний проект.

— Не була б! — кричала у відповідь мати. — Все тоді було б по-іншому!!!

Соня була тою тяжкою неподоланою травмою, яку моя мати забрала з собою за межу. Я пишу цей текст, щоб, коли прийде час, не потягти туди за собою свою матір.

Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики

^{З матір’ю. Пуща-Водиця, 1974 рік}

Ідея гендерної рівності, така, здавалося б, природна в контексті ХХІ сторіччя, продовжує бути чи не головною темою гострих суперечок і навіть баталій. Специфіка чергового раунду протистояння полягає в тому, що це вже не дискусія між жінками й чоловіками; вона перейшла в річище дискусій між двома великими угрупуваннями жінок: між тими, хто за рівність між чоловіками й жінками і тими, хто проти. Умовно кажучи, між феміністками й християнками.

Існує багато підходів до проблеми: соціологічний, економічний, криміналістичний, академічний, релігійний, естетичний, зрештою! Моя подружка часів молодшої школи казала, що жінкою бути краще, ніж чоловіком, бо в жінки значно красивіше шлюбне вбрання. Я хочу поговорити на цю тему з письменницького погляду. А саме, з позиції індивідуального досвіду людини, в цьому разі, жінки. З погляду того, без чого художня література не можлива. А індивідуальний досвід, буває, жорстко конфліктує з ідеологією. Навіть з тією, яку, загалом, приймаєш.

От візьмемо питання проституції. Тут і феміністки, і християнки єдині: «це потворне явище треба знищити». («Разом із чоловіками, які ходять до повій!») Феміністки проти проституції, бо це нещадна експлуатація жіночого тіла і душі. А християнки — тут взагалі без коментарів. Храмової проституції, наявної в деяких релігіях, християнство не визнає, найбільша грішниця християнства — блудниця. На перший погляд будь-чиє ставлення до проституції може бути лише негативним.

Але ж от в Утрехті на ярмарку я розговорилася з однією жінкою з України, яка працювала проституткою. Вона не була в сексуальному рабстві, працювала в готелі самостійно, без сутенерів і звідниць. Жінка цілком була готова поговорити про специфіку своєї (не)ординарної роботи, яку в нашій культурі прийнято вважати ганебною, схоже, великою мірою, заслужено. Жінка виїхала з України на початку 90-х через злидні. До Голландії вона працювала в Італії, доглядала старих. За її словами, то була значно гірша, значно виснажливіша робота. Її принижували посередники-роботодавці, погрожували звільненням, менше платили, якщо старі маразматики висловлювали невдоволення. А на ниві її інтимних послуг вона сама собі господиня, хоче — працює, хоче ні. Скарг на погано надані послуги ніхто не пише. Жінка сама знімала номер в готелі, на власні гроші шила вбрання для роботи, сама платила податки з гонорару від клієнтів. Хто її клієнти? Здебільшого, батьки сімейств, які раптом похопилися, що в їхньому житті не було чогось дуже важливого. На питання, чи не важко так працювати, адже, буває, й одного не всі християнки ладні витримати, вона відповіла: «максимум мануалу, мінімум вагіналу, а головне, щоб мозги мені не трахали».

У романі Нобелівського лауреата Кутзее «Елізабет Костелло» є епізод, де жінка тішить оральним сексом смертельно хворого чоловіка. Автор кваліфікує цей акт не як блуд, а як християнське милосердя, адже жінка полегшує останні дні земного життя людині, яка страждає. Так само та жінка з Утрехта, працюючи повією, парадоксальним чином виявилася не приниженою, а самостійною людиною, яка не догоджає жодному тирану, а заробляє гроші на статевих комплексах чоловіків. На гріху ласолюбства, засудять її святі отці. Але ж ніхто з них не засуджує жінку, яка заробляє на гріху обжерливості, тримаючи ресторан. А ласолюбство і обжерливість — однаково смертні гріхи. До речі, та сама жінка сказала: «Як важко не було б обслуговувати клієнтів, це краще, ніж варити борщі якомусь ідіотові».

Але і з борщами теж не все однозначно. В моєму тексті «БЕЗ МУЖИКА» є абзац про тих чоловіків, для яких домашні борщі є першорядною цінністю, треба таких мужиків варити живцем в отих борщах. Цей момент сприймався читачками як одкровення і завжди зривав бурхливі оплески аудиторії, які не переходили в овації лише тому, що їх стримував той чи інший модератор. Моїм читачкам надзвичайно подобалася радикальна ідея остаточного вирішення борщового питання.

Але на одній з презентацій з’явилася жіночка, яка змінила традиційний сценарій бурхливих оплесків. Вона підняла руку, як відмінниця, і сказала, що надзвичайно щаслива варити борщ коханому чоловікові, що їй це ніколи не набридає. Що вона навіть не чекає слів вдячності, її тішить гурчання, з яким відбувається всмоктування борщу, що є для неї найкращою музикою.

Але це ще не все. Жінка сказала, що ідея варити чоловіків у борщах походить від погано зварених борщів, коли чоловік висловлює незадоволення тим, що йому подали. Це справді обурює жінок, адже вони стільки сил віддали борщу, який не сподобався. І вона хоче повідомити рецепт свого борщу, який завжди всім подобається: нагодувавши чоловіка саме цим борщем, жінка може ставити його на будь-які роботи, наприклад, копати город, навіть якщо городу нема. Модератор ледь стримав жінку, яка рвалася до мікрофона на моє місце, щоб задиктувати рецепт магічного борщу, після якого ніякий фемінізм уже не потрібний. Бо чоловіки стануть слухняними, як ягнята, у ставленні до власних жінок, а вовками до чужих чоловіків.

Певне, на щось подібне й розраховують християнки, коли думають, ніби нагодований добрим борщем чоловік піде ревно захищати жінку, яка той борщ зварила. Цього року в медіа гучно прозвучала фраза, яка звучатиме ще довго: дівчина-християнка, знехтувавши християнською настановою «а жінка хай мовчить», гучно і ефектно вимовила: «Нам не треба захист Стамбульської Конвенції, нас захищають чоловіки!»

Дівчата-християнки, поки ще не зіткнулися по-дорослому з домашньою тиранією, думають, що все в їхніх руках, що чоловіки справді дуже хочуть когось боронити. Але потім ці дівчата матимуть поряд (адже християнки заміж хочуть, а отже, вийдуть) або домашнього тирана, який боронить себе від чоловічих домашніх вимог у родині, або нікчемну особистість, про яку одна поетеса сказала: «муж, який не вборонив, а ждав від мене оборони». Тобто чоловіків, які тільки створюють проблеми, а не розв’язують їх.

З християнками все зрозуміло: хто такі і що на них чекає. А феміністки? Для того, щоб жінка реально захотіла рівність з чоловіком, її має реально привабити те місце, яке закріплене за чоловіком. Неодноразово, намагаючись увімкнути активну уяву, як це і мають робити літераторки-белетристки, і уявити себе на місці жінки минулих сторіч, я бачу ситуацію, коли чоловічий світ міг реально лякати жінок. Коли в грубих і навіть брутальних створіннях вони таки бачили своїх захисників. Можливо, чоловіки захищали жінок від зовнішнього світу, аби бути необмеженими господарями у внутрішньому. Проте коли сьогодні пишуть про справді жахливий підневільний стан жінки в більшості традиційних культур (тяжка праця, відсутність медичної допомоги при пологах, страшні покарання за подружню зраду, снохацтво), в тому стані був і один, але великий позитив: в екстремальних ситуаціях, які нерідко траплялися в тому непевному світі, жінкам не треба було думати власною головою. Відповідальність за ситуацію брали на себе чоловіки. Змушені були. Ніщо так не змушує дорослішати, як необхідність брати на себе відповідальність — і знаходити неординарне рішення, щоб виживати за екстриму.

Чи хотілося жінкам працювати поза домом, коли ще не було жіночих робочих місць? Чи дуже хочеться туди, де працюють в поті чола на роботах, які не подобаються, заради хліба насущного? Палке бажання працювати поза домівкою може ініціювати лише робота, яка дає більшу радість, ніж домашня праця. Щоб перейнятися ідеями фемінізму, жінка має на власному досвіді відчути радість самореалізації. Відчути, що займатися тим, що тобі подобається, дуже класно, що кохання з Перелесником є аж ніяк не гіршим, ніж кохання з реальним мужчиною, а може, і кращим.

Тож кілька слів про Перелесника. Концепт фантастичного чоловіка як натхненника жіночої творчості ввела до української, а може, і до світової літератури Леся Українка, чим надзвичайно збагатила символічну мову для розмови про творчість. Творчі жінки на культурних обріях світу були й раніше, хоч їх було значно менше, ніж творчих чоловіків, але вони були, і чоловіки споживали їхні культурні продукти. Проте засадничо творцем вважався чоловік, а жінка була натхненницею його творчості. Київський поп-філософ, теоретично закріплюючи ідею гендерної нерівності, декларував, ніби жінка на власну творчість не здатна. Геніальність жінки — то геніальність музи, натхненниці чоловічої творчості. Муза, буває, асоціюється із конкретною жінкою, яка любила, а ще краще, як не любила чоловіка-творця. Але в тому, щоб ототожнювати конкретну жінку і музу, є велика логічна помилка. Адже коли чоловік перебуває в активній фазі творчості, він спілкується не з конкретною жінкою, а з абстрактною музою. Так само й творча жінка, навіть будучи тяжко закоханою, здійснюючи творчий акт, спілкується не з об’єктом свого кохання, а з абстрактною сутністю, з Перелесником.

На берегах згадаю ще одну видатну вкраїнську поетесу, для якої муза — це жінка з Давньої Греції «в легесеньких сандаликах», в якої «плащик десь прип’ятий на плечі», яка приходить до поетів і поетес, щоб диктувати їм «долю, а не вірші». Я відчуваю творчий процес не як писання диктанту, а як значно складніший акт. Мені в цій містерії ближчий Лесин Перелесник.

Спілкування з Перелесником — то не лише мистецька творчість, то може бути й заняття точними науками, що жінки практикують менше, але все одно практикують, іноді напрочуд продуктивно. То і заняття бізнесом, педагогікою, адмініструванням. Творчо втілювати в життя будь-який проект, аби той проект справді був вартий втілення. І щоб його втілення відповідало внутрішній потребі тієї, яка втілює.

Але втілювати проекти досить складно; буває, не обійтися без підтримки сильних світу цього. Які, наразі, здебільшого, є чоловіками. Як казала Надін Ротшильд, раніше чоловіки дарували нам мармурові ванни і помістя, а тепер дарують видавництва і телеканали. Здавалося б, у цьому зізнанні — кінець самій ідеї гендерної рівності, бо влада і гроші все одно у чоловіків, а жінкам у кращому разі дають погратися дорогими іграшками. Але чи не є вміння залучити владу і гроші до цікавого проекту також важливою — і творчою! — складовою цього ж проекту? Чи не потрібен тут хист, отриманий від того ж таки Перелесника? Перелесник може дати жінці щастя здійснити більше, або, аж ніяк не менше, ніж реальний мужчина. І вони можуть навіть подружитися, якщо той Перелесник добре напоумить творчу жінку, що їй робити, щоб побудувати оптимальні стосунки з реальним чоловіком.

Але не до всіх жінок прилітає Перелесник — бодай тому, що не всі готові його прийняти. Вертаюся на багато років у минуле і згадую дівчат, які працювали в радянському НДІ, куди я прийшла за призначенням після університету. Ті дівчата друкували на машинках і виконували інші неартикульовані доручення непередбачуваного начальства, яке до нас, молодих інженерок, ставилося дещо краще. А дівчата на побігеньках озвучували зовсім не феміністичну ідею: хоч би вийти заміж, займатися домашнім господарством і не ходити на паскудну роботу. Це була моя перша зустріч із умовними християнками, хоча всі вони формально були комсомолками. Вдома, в школі, в університеті, на курсах іноземних мов я таких не бачила. І тут раптом зустрілися жінки, які не знайшли себе й не збиралися шукати. Шукали чоловіків, які б дозволили жити лише проблемами родини. Ті жінки прагли християнських цінностей, хоча часи (були) безбожні. За СРСР вважалося, що всі, як чоловіки, так і жінки, мають працювати і будувати комунізм. Непрацюючі — то був якийсь підозрілий прошарок радянського суспільства. Я знала жінку, вдову професора, яка пішла працювати викладачкою у віці під п’ятдесят, коли овдовіла. Жінки її віку були досвідченими викладачками, а вона ледь засвоювала ази. То був добрий негативний приклад для жінок, які в молоді роки дуже хотіли сидіти «за мужем».

Радянське суспільство, на перший погляд, виглядало як суспільство торжества рівності статей. То вже потім нам аргументовано пояснять, що радянських жінок орієнтували на роботу, але не на кар’єру. Що в радянських елітах жінок майже не було. Але ті, в кого ми закохувались, з ким мали романи, за кого виходили заміж, з ким розлучалися, також не належали до радянських еліт, дарма що були чоловіками.

Те, що так мало жінок-академікинь, а жінок-членкинь політбюро взагалі не було, хвилювало нас не більше, ніж який-небудь гендерний аспект бернардинських монастирів у XVI сторіччі. Найелітнішими для нас тоді був світ тогочасного кіно та фігурного ковзанярства, а там жінок було до біса! І яких жінок! Їх знала вся неозора. І наші українські local celebrities, зірки театрів та спортивної гімнастики, також були яскраві й працювали на ідею повноцінності жінки. Плюс напівзаборонена-напівзагадкова поетеса. Плюс знаменита жінка-кібернетик, права рука творця вітчизняної галузі. Її чоловік викладав у нас ази обчислювальної математики. Викладав вкрай погано, був неприємний і неінтелігентний. Щоправда, весь час хвалився, що в нього знаменита дружина. Пам’ятаю, як я тоді подумки щиро пожаліла видатну жінку: ото треба сягати висот професії, щоб тримати при собі таке нещастя?

Я б і забула про той варіант союзу справді видатної жінки з тим мужчинкою, якби подальше життя регулярно не підкидало мені зустрічей із подібними подружжями. Я не кажу, що більшість реалізованих жінок живе з чоловіками-недотепами. Більшість із них БЕЗ МУЖИКА. Але й таких, які тримають при собі недотеп, багато. То, зрештою, їхня справа. Але, якби ж то вони тримали їх вдома! Але ж вони влаштовують їх на роботу, бажано на керівну. Вони випускають їх у соціальний простір, не товаришуючи із принципом реальності.

— Це її чоловік чи син? — звучить шепіт за спиною видатної жінки.

Якщо типовий супутник життя жінки-християнки — це домашній тиран-бешкетник, якого жінка, виявивши мудру сумирність, має втихомирювати, то найпоширеніший супутник життя феміністки — це чоловік-невдаха, чоловік-нездара, чоловік-недотепа, чоловік-недорайда, — от скільки в рідній мові є синонімів для чоловіка, в якого з чоловічих в позитивному сенсі рис наявні лише первинні статеві ознаки, і добре, якщо є принаймні вони. Та чи є такий чоловік, який їсть шопопало, доброю альтернативою до домашнього тирана, який вимагає борщу неодмінно з домашнього півня? А якщо то буде курка, то він, як афонський монах-ортодокс, виллє його в нужник? (Добре, як не на голову дружині!) І чи є ідея маніпулювання чоловіком гідною альтернативою ідеї гендерної рівності?

Кілька слів про себе кохану. Я вважаю себе феміністкою, і так вважає багато хто з оточення, бо мої стосунки з Перелесником все-таки склалися. Але, з іншого боку, я не можу взяти собі на вигодовування мужчину-недорайду. І не хочу. Хоча такі, попри мій вік, і досі в тій чи іншій формі пропонують мені свої послуги. І не тому, що я чоловіка не прогодую — недотепи, як було сказано вище, їдять шопопало. А тому що мені, попри мій фемінізм, подобаються чоловіки не інфантильного, а дорослого типу. Домашні тирани, до речі, то теж чоловіки-інфантили; то чоловіки, які не хочуть бути батьками родини, яким цю роль чомусь нав’язали. І вони протестують проти неї в той спосіб, що нещадно кошмарять свою родину за те, що вона в них є.

То, може, справді, краще, коли поруч слухняний недорайда? Якщо без маніпуляції ніяк, то краще, щоб маніпулювала ти, а не тобою. Не кожен дозволяє маніпулювати собою: навіть не маючи традиційних чоловічих чеснот, не буде слухняним, буде бешкетувати, бити посуд, обзивати жінку. То такі нам не потрібні. Хай з ними мучаться християнки. А собі візьмемо тихих та божих. Але і їх не вистачає на всіх феміністок, за них, кажуть, конкуренція, треба воювати, ще як завзято! В одного недотепу може вчепиться одночасно кілька активних жінок. Бодай дві. Герда і Снігова Королева. Аглая й Настасія Пилипівна. Мавка й Килина.

Тож я знову кличу на допомогу Лесю Українку і занурююся в лоно «Лісової пісні». Безсумнівно, нашу національну поетесу непокоїла проблематика особистого життя видатної жінки та ймовірна особистість її супутника життя. І яке вона пропонує розв’язання? Мавка пізнала Перелесника, але вогняний юнак не може відповісти на всі запити бентежного створіння. Тож одного дня Мавка щиро покохала талановитого недотепу Лукаша, не здатного «своїм життям до себе дорівнятись». І вона таки робить з інфантильного недотепи дорослого чоловіка, який «мудрим став». Але ж якою ціною!..

А нещодавно на православному сайті було запропоновано християнський спосіб змагання з домашнім тираном. Сумирна лагідна жінка протягом років терпіла незаслужені образи чоловіка-тирана, але слова кривого не сказала бешкетнику. Так і померла, бідолашна! І лише на її могилі овдовілий тиран щиро покаявся. Зовсім як Лукаш біля верби.

Чи можна по-іншому? Можна, звичайно! Та для того, щоб феміністка знайшла собі рівного, мають також масово дозріти чоловіки, яким справді не цікаво з умовними християнками. Чоловіки, яким щиро хочеться обрати в супутниці життя не домашню господарку, а яскраву особистість, друга, цікаву співрозмовницю. Проте дві особистості в одній родині не завжди творять гармонію. Частіше такий союз приречений на суперництво і розрив.

У реальному житті, проте, існують родини, де обоє реалізувалися в професії і водночас створили гармонійні й продуктивні міжособистісні стосунки. Але в символічний простір такі союзи не потрапляють. Вони існують поза межами тих міфологічних наративів, які так бентежать митців, а ще більшою мірою мисткинь.

Тост

^{Яремче, 1990 рік}

Пам’ятаю одне досить багатолюдне зібрання. Чомусь публічно стали обговорюватися міжстатеві стосунки. Публічно і при тому досить гучно озвучувалася та ідея, що жінки, якщо хочуть мати конструктивні стосунки з чоловіками, не мають перед чоловіками випендрюватись, не мають вказувати їм на їхні помилки, на їхнє незнання бодай в якійсь сфері знань. Мають поводитися скромно і лагідно, не афішувати, ніби помітили щось не те. І от тоді чоловіки все, що в їхніх силах, робитимуть для жінок. У жінки завжди мають знайтися слова заохочення для чоловіка, який же він розумний, тоді й чоловік завжди говоритиме жінці, яка ж вона гарна. Присутні жінки всі весело загигикали, а потім зайшлися гормональним реготом: «ЩО ми без чоловіків?»

І тоді до мене невідомо звідки прийшла зухвалість — і я зробила те, чого ніколи не робила на публічних зібраннях. Я гучно попросила «хвилиночку уваги», і коли таку мені забезпечили, я озвучила:

— А я хочу випити за чоловіків, щоб сподобатись яким не треба прикидатися дурною! Хто зі мною?

Я добре пам’ятаю, що була готова випити сама, під іронічне гигикання зібрання. І я б тоді так і зробила. Одначе, до мене несподівано вишикувалася черга з чоловіків і жінок, охочих чаркуватися зі мною, щоб висловити свою щиру згоду з моїм тостом. Як виявилося, те, за що було запропоновано випити хвилину тому, було сказано жартома, несерйозно. А зараз часи змінилися. Жінки працюють у цім світі на рівних із чоловіками. Пора романтизації дурненьких і гарненьких пішла у небуття. Настала пора жінок розумних. І розумних чоловіків, щоб сподобатися яким жінки не мають прикидатися дурними.

А ще ж хвилину тому жінок закликали робити компліменти чоловічому розуму в тандемі з жіночою дурістю. І тоді завжди матимуть від вдячних чоловіків компліменти своїй незрівнянній жіночій красі. Навіть якщо та вже давно поблякла.

Я й далі неодноразово цитувала саму себе, піднімаючи цей тост: за чоловіків, до яких не треба підлещуватись, за тих, які сприймають рівних за розумом жінок як належне, за тих, кому нецікаво з дурними, навіть якщо такі дуже гарні.

Цей ефектний тост продовжує викликати схвалення і чоловіків, і жінок. Але, виголошуючи його на різних зібраннях, у різних товариствах, я стала зустрічати як критику цього емоційного вислову, так і полеміку з ним. Принаймні з боку жінок.

— Невже ви не розумієте, що коли ми хвалимо їх, ми робимо їх кращими! Жінка має надихати чоловіка на подвиги!

— На подвиги надихає не жінка, а запит на героїзм у суспільстві. Коли країна накаже: будь героєм...

— А хіба країна — то не жінка?.. Хіба Україна — то не жінка?!

Поряд, на стіні, де відбувалося те врочисте прийняття, саме квітнула мозаїчна жінка, з претензією на звабливість, у віночку й вишиванці, з-під якої рвалися назовні переконливі круглі перса.

Доводилося чути й таку реакцію:

— Будете завжди сама, якщо виголошуватимете такі тости! Чоловіки таких язикатих, як ви, люблять лише на фуршетах!

Або таке:

— Якщо ви при собі тримаєте якийсь безробітний непотріб, тоді й, правда, не треба хитрувати. Але якщо мужчина бодай чогось вартий, його ой як важко втримати при собі!

І, нарешті, ще краще:

— Таж для того Бог і дає жінці розум, щоб вона ховала його від чоловіка! І де ви бачили такого чоловіка, якому чесно можна сказати: «Який ти дурень!»?

Або ще радикальніше:

— І де ви бачили таких ур-родів, перед якими не треба весь час викаблучуватись?

Такою є реакція жіноцтва на заклик... ні, який заклик? ...на побажання бути собою в стосунках з чоловіком. Так при постійному виголошуванні мій полум’яний тост вичахнувся і став провокувати якісь не ті ідеї, які свого часу породили його. Я ж, власне, й піднімала свій тодішній келих шампанського не за тих, перед ким «треба викаблучуватись», а за тих, перед ким не треба. Не треба хитрувати, розігрувати спектакль із репертуару мильної опери. Чи я піднімала келиха за утопічного чоловіка?

Та ні, протягом життя я бачила жінок, які мали таких чоловіків у ролі чоловіка або батька. Розумні чоловіки, які люблять розумних жінок. Шанують у дружині особистість з кар’єрними прагненнями. Ростять розумних дочок, від яких не вимагатимуть продовження роду, а лише, як ті захочуть самі.

Але чи всім жінкам потрібні такі чоловіки?

Вважається, що легше — догоджати чоловікові. От тільки де вони, ті міцні й надійні, яких не треба тягти на собі? Їх нема? Їх повбивало жорстоке життя. І їх мимоволі знищили самостійні, як зараз кажуть, «самодостатні жінки». Самим фактом свого існування. Зробили лихо і собі, і іншим жінкам, яким не потрібна «самодостатність», яким погано без чоловіків. Зрештою, і вам, самодостатнім, самих себе не достатньо. Вам теж хочеться надійного друга й партнера!

Хочеться. І дивлюся на своїх самодостатніх, але не самотніх подруг. Вони погодилися на несамостійних інфантильних простаків на межі з недоумкуватістю. Невже це альтернатива жіночій підлеглості дорослому чоловікові? І невже дорослому чоловікові, який відбувся як особистість, для збалансованого життя потрібна жінка, яка дивиться на нього знизу вгору, в інтелектуальному сенсі, звичайно ж?

Відомий релігійний гуру сказав, що кохання можливе лише між рівними. А інакше то якийсь інший вид зв’язку. Я сиджу сама у своєму незатишному житлі, палю самотню свічу й піднімаю свій самотній келих — ні, він не з черепа дурня! — за чоловіка, щоб сподобатися якому не треба прикидатися дурною!

Розмова в потязі (про секс у туалеті)

^{У клубі «Купідон», 2019 рік}

Я не люблю дорожніх розмов. І взагалі, не люблю розмов з незнайомими і намагаюся ніколи не підтримувати їх. Але у кожного в житті була бодай одна щира розмова у потязі далекого сполучення, яка не забулася. Трапилася така й у мене.

Дорога була далека. То був пасажирський потяг, не швидкий, тобто зупинявся чи не щогодини. Я була в чотиримісному купе сама. Ця жінка підсіла через кілька зупинок в якомусь райцентрі, і от нас уже двоє. Вона озирнулася на порожні верхні полиці й сказала:

— Вам було добре самій, а тут раптом я. Ви до кінця?

— Так.

— А мій пункт призначення серед ночі. Я навіть стелитися не буду.

Жінка була гарна. Немолода, проте гарна. Блиск очей, який переморгувався із блиском сережок, робив майже непомітним те, що роки вже почали спотворювати овал гарного обличчя. Мені здається, я б її впізнала, якби зустріла ще раз. А втім не знаю.

Ми обмінялися якимись незначущими фразами, а потім вона вийшла в коридор і стала біля вікна, а я сиділа біля вікна в купе, забувши про неї.

Через деякий час ми зустрілися біля туалету. Я чекала в тамбурі, потім підійшла вона. Ми обмінялися усмішками, мовляв, зустрілися, попутниці. Туалет довго не звільнявся. Всередині розмовляли. Може, там мати з дитиною? Я постукала, не так від нетерпіння, як тому що боялася знову не потрапити. Потяг спинявся часто, провідник замикав туалет на зупинках, потім забував відімкнути, треба було шукати його, просити впустити, що створювало відвертий дискомфорт. Тож я постукала. Двері вмить відчинилися, вийшли чоловік і жінка, ховаючи очі.

Коли я вийшла, то попутниці під дверима не було. Коли повернулася до купе, вона вже сиділа на своєму місці.

— Тут провідник ходив, пропонував чай. Я сказала, щоб зайшов трохи згодом.

— Дякую.

— Ви звернули увагу на ту пару, яка вийшла з туалету?

— Всяке буває в цьому житті, — знизала плечима я.

Жінка посміхнулася якось недобре й стала негарною. Але скоро її гарне обличчя повернуло недавню красу.

— В тому туалеті й одному тісно, — поділилася я своїми міркуваннями невідомо навіщо. Адже ж мала намір мовчати, щоб не провокувати дорожніх розмов.

— І певно брудно, — сказала жінка.

— Не так і брудно, але туалет є туалет. Тим більше в потязі, — відповіла я. — Не знаю, яка сила могла б змусити мене добровільно піти туди з чоловіком...

— Я теж вже багато років думаю, яка сила може змусити... — задумливо вимовила вона. — Яка сила?

— Ви мене питаєте? Я не експерт в таких питаннях. Зі мною такого не було. Але... не судіть, то й не судимі будете.

— Тобто ви не засуджуєте? — знову посміхнулася попутниця.

— Вони ж одразу звільнили, тільки-но ми постукали...

Жінка похитала головою на знак згоди. Так сталося, що моя супутниця мала настрій на розмову, і я порушила обітницю мовчання, бо невідомо з яких причин мені захотілося поділитися міркуваннями та враженнями про секс в туалеті.

— Якось у Парижі багато ходила пішки, сіла відпочити в сквері. А там такі кабіни, де треба кидати монету — і двері відчиняються.

Жінка кивнула, мовляв, бачила таке.

— І я помітила, як туди увійшло двоє немолодих людей. Я не стежила навмисне, — ніби виправдовувалась я, — а просто сиділа неподалік, ноги втомилися. За деякий час вони вийшли й пішли в різні боки. Я ще подумала: «Боже мій!»

— І ці пішли в різні боки, — відізвалася жінка про пару в туалеті, — він лишився в нашому вагоні, а вона пішла в інший.

— То їхня справа, — сказала я.

— Ви вже стільки разів висловили свою толерантність до цієї пари! — сумно посміхнулася жінка.

— А ви їх аж так засуджуєте? — спитала я.

— Ні, я не засуджую! Але за такими вчинками завжди стоять якщо не трагедії, то якісь великі травми.

— Абсолютна правда! Я й тоді, в Парижі, подумала: «...і що це людей штовхає на таке?» Мені стало дуже сумно, коли я побачила ту жанрову сцену біля паризького сортиру. Хоча мене воно ніякою мірою не стосувалося.

— А може, в них не було по євро на ніс, то вони скинулися по 50 центів? — сумно засміялася жінка, — я чула, що в Парижі є дуже злиденні пенсіонери.

— Навіть якщо так, це теж якась трагедія. Але ж у потязі туалети безкоштовні. Ця пара поперлася туди разом не через економію. Їх погнала якась інша сила!

— А уявіть собі, я теж одного разу підпала під владу цієї незрозумілої сили!

Мені стало ніяково, ніби випадково відчинила двері туди, де людина забула замкнутися. Хотілося урвати цю розмову, і, водночас, я розуміла, що треба щось сказати:

— Всяке буває. І зі мною бувало різне. Сексу в туалеті не було, але траплялися усілякі речі... яких і не уявити.

— І я не могла уявити. Щоправда, то було не в потязі і не в туалеті, а в квартирі і у ванній кімнаті, але то те саме. З тим, з ким я туди пішла, не була знайома й п’яти хвилин.

Відчувалося, що жінці і тяжко було це згадувати, і, разом з тим, дуже хотілося полегшити душу. Можливо, вона нікому ще не розповідала про це, бо ніхто не викликав довіри. В мене спливла в пам’яті моя попередня довірлива розмова за кілька років до того з незнайомою жінкою, яка розповідала, що в неї померла дитина. Жінка плакала, дарма що дитина померла вже давно. Я добре пам’ятаю ту емоційну напругу, бо від мене чекали якихось слів, а я не могла знайти їх. Щоправда, несподіване полегшення принесли мої цілком ординарні слова, що дитина стала ангелом на небі. Такої ж сили гостре страждання і власну безпорадність я відчула в розмові з тою гарною жінкою в купе. Хоча об’єктивні причини страждання були, здавалося б, несумірні. І тут «ангел на небі» вже однозначно не допоможе.

— Але ви така гарна, така стильна, — нарешті сказала я їй, — у вас напевне було й багато приємного з чоловіками.

— Я знаю, що я добре виглядаю, як для свого віку, — спокійно відповіла жінка, — але та пригода і досі згадується, як операція без наркозу.

Її руки лежали на столику. Я побачила, що на відповідному пальці в неї була шлюбна обручка. І на інших пальцях гарні каблучки. І, очевидно, її пещені руки й персні на пальцях були такі гарні, як на середньовічних картинах. Вона впіймала мій погляд.

— То було дванадцять років тому. Я тоді жила зі своїм першим чоловіком. Тепер я одружена з іншим, і в нас добрий союз. Та й з тим тоді нібито все було не так і погано.

У купе зайшов провідник, спитав: «Чого бажають дівчата: чай, каву, капучіно, воду, пиво?»

— Давайте по пивцю? — спитала жінка, і я радо погодилась, бо мене вже захопила її сповідь, а під пиво розмова йде краще, ніж за чаюванням.

Отже, була вечірка у великій квартирі. Багато випивки й наїдків, багато людей, які бачили одне одного вперше. Неподалік від моєї співрозмовниці опинився чоловік, якого вона досі не зустрічала. Він наливав їй, чаркувався з нею, клав їй руку на коліно, шепотів у вухо якісь гарячі компліменти. Поряд терлися інші пари, хтось танцював, хтось шукав пляшку. І от він взяв її за руку й підвівся, вона пішла за ним, думала, він кличе до танцю. Повів кудись, міцно притискаючи до себе.

— Ви не подумайте, ніби я аж така праведна! В мене були романи! І божевілля різні були! Мій перший чоловік умкнув мене з вечірки, повіз до себе. Але щоб отак до ванни! Не спитавши імені! Тривалий час ні я не знала, як його звуть, ні він, як мене. І він, до речі, був там із дружиною.

— А ви без чоловіка?

— А я без.

— І вас застукали? — схвильовано спитала я, бо жінка розповідала так емоційно, що я мимоволі уявила собі: стан сп’яніння, повільна приємна музика, гарячі руки чоловіка на плечах, а навкруги всі труться одне об одного, і все затоплюють всепереможні хвилі недиференційованої сексуальності. І раптом крик на інтонаціях нянечки з дитсадочка: «Як вам не соромно!»

— Не застукали. В тому сенсі, в якому ви питаєте. Але до ванни стукали, як щойно ви в той туалет. І тільки-но ми звідти вийшли, туди ввалилася інша пара.

— Але ви казали, він там був з дружиною! Вона могла почати обурюватись, і, зрештою, вважалося б, що правда на її боці.

— Та ні, вона нічого не помітила.

— Може, вона й сама тоді з кимось...

— Може. Мені байдуже.

— То що ж тоді так травмувало вас? — виявила нерозуміння я.

— А з вами таке бувало?

— Ні. Хоча я, так само як і ви, мала різне. І шлюби, і романи, і випадкові зустрічі. Іноді то було добре, а іноді — не дуже.

— Ви знаєте, в мене була одного разу, як ви кажете, випадкова зустріч. Але той чоловік потім відвіз додому, поцілував руку, подякував за приємність, узяв телефон. Я довго чекала, що він озветься. Але не озвався, і поступово все забулося. А цей з тої ванни, куди мене так тяг, аж на руках ніс...

За розмовою ми не помітили, що потяг зупинився. В купе увійшов чоловік, поклав сумку на верхню полицю, спитав, чи можна поки присісти скраєчку на нижню. І поставив свою пляшку пива поряд з нашими майже допитими.

— Ходімо до вагону-ресторану! — вигукнула попутниця.

— А в цьому потязі є?

— Є! поряд з нашим вагоном.

— Куди ви, дівчата? — гукнув він нам навздогін. — У мене в сумці ще є пиво!

Але ми залишили чоловіка з його пивом стелитися на верхній полиці в порожньому купе, отож, я рушила за нею слідом. Вагон-ресторан справді був поряд з нашим вагоном. Ми сіли й замовили по якійсь страві і ще по пиву. Ми сиділи одна навпроти одної, і мені кортіло почути продовження. В неї за спиною шепотілися чоловік і жінка, і я майже певна, що то були ті самі, які, ховаючи очі... ви здогадалися, які саме. Ми чомусь говорили про щось інше, малозначуще, про що й говорять випадкові співрозмовники, і вона ніяк не поверталася до незавершеної оповіді, і я роздратовано слухала про те, на який потяг їй брати квиток, щоб не приїздити серед ночі, але не було квитків на той, який прибуває о сьомій ранку, то ж довелося їхати цим, а цей тому і їде напівпорожній, бо незручний. Мені аж довелося сказати:

— А ті люди у вас за спиною, то, часом, не ті, кого ми нещодавно потурбували?

Вона рвучко обернулася.

— Ні, то не вони!

Нам принесли пиво, яке нарешті повернуло її до фатальної події дванадцять років тому. З її оцінки того, що сталося тоді, травмувала її не сама подія у ванній, а те, що чоловік одразу віддалився від неї й загубився серед гостей, а вона так і не змогла знайти його в юрбі.

— Чоловік, який потанцює з жінкою, потім кланяється їй і каже «спасибі»! А тут отримав значно більше, ніж просто потанцювати!

Я довго слухала, сьорбаючи пиво, про брутально нечемного партнера, який скористався нею, «як жеребець кобилкою». Я не знала, чи варто говорити їй те, що, під час її сповіді спало б на думку, я так гадаю, не лише мені. Але, коли нам принесли по гарячій страві, виникла деяка пауза, я все-таки вимовила:

— Мабуть, у нашій культурі прийнято зневажати жінку, яка йде з чоловіком до ванної, навіть не знаючи його імені... Ні, я нічого вам не кажу, я сама могла б опинитися на вашому місці...

— І ви б проковтнули це? — жінка високо підняла свої гарні ледь підмальовані брови й гойднула сережками.

— Боюся, що, коли б я опинилась у такій ситуації, я б мала звинувачувати лише себе. Я цілком можу уявити густу еротичну атмосферу в тій оселі, яка штовхає робити дурниці. Але ж то не було зґвалтування!

— То був гіпноз! То було ще більше насильство, ніж ґвалтування, — прошепотіла жінка. — З доброї волі я б не пішла на таке!

І вона розповіла, що почала кричати й кликати його, — цікаво, як вона зверталась до нього, коли кликала? — і ходила по кімнатах, і вмикала світло, і чоловіки незадоволено витягали свої руки з-під жіночих спідниць і сідниць, і гнівалися на неї, чого треба цій навіженій бабі? Їй викликали таксі, мовляв, допилася. І вона кілька днів не могла ні жити, ні працювати. Але потім вирішила розшукати його і сказати, що так робити не можна. Що жінка — то не плювальниця і не громадська вбиральня.

— Але ви ж через нього не стали вагітною? — тихо спитала я, намагаючись второпати міру трагедійності тої пригоди.

— А знаєте, — відповіла вона, — якби це сталося, я б народила і принесла б йому! Щоб знав! Що не можна слухатися лише того, що в штанах!

Хоча це вартувало їй великих зусиль, вона таки вирахувала того чоловіка й примудрилася зустрітися з ним.

— І?

— Він виявився впливовою людиною в тій організації, в якій я тоді працювала. В якій працює чи не половина нашого міста. Провідний розробник маркетингових технологій. Ми зустрілися в його офісі, і він був таким чемним, таким уважним. І довго не міг згадати, як ми «познайомились». А коли второпав, то відразу й питає: «То що вам треба? Хочете перейти в наш відділ? Вакансії — то не до мене, але я можу порадити, до кого звернутися». А я кажу: «Ні, я не хочу переходити у ваш відділ. А хочу одного: повноцінного побачення. Бо я не сучка». І він одразу: «Ні в якому разі! Я порядна людина! В мене дружина й двоє дітей!» А я йому: «В мене теж чоловік і двоє дітей! Але це не означає, що мене можна тягати до ванни, як дешеву повію!»

У жінки по щоках потекли сльози. То вперше, а може, навіть і востаннє я бачила, щоб звичайна жінка, не актриса на сцені, так бурхливо реагувала на те, про що розповідала.

— Вам щось треба? — спитала її офіціантка.

— Ще по пиву! — вигукнула вона.

Я не пам’ятаю, як опинилася знову в купе. Прокинулася серед ночі, бо дуже кортіло туди, куди дуже хочеться після такої кількості пива. Попутниці не було, її полиця була порожня. На верхній хропів чоловік. Я стала шукати свою сумку. Ось вона, на мені, через плече. Все на місці. Потяг знову зупинився. Але вночі провідник не замикав ті двері навіть на зупинках.

Потяг рушив. Я повернулася до купе. Я так і не згадала, як ішла сюди з вагона-ресторану. Але розмову з попутницею пам’ятала добре. Потім вона вже не давала мені вимовити ні слова, то вже була не розмова, а її монолог.

— Невже це добре — грабувати в дупель п’яного, якщо він опинився у вашій владі, хоча напиватися в дупель також недобре? Так само не треба такого робити з жінкою, навіть якщо вона й пішла за тобою, як коза! Ви кажете, багато чого не треба робити, а люди роблять. Вбивати не треба, грабувати не треба. Але одне діло, коли є конфлікт із сильним противником. Коли є боротьба. Та зовсім інша історія, коли є бажання скористатися безпорадністю. Коли беруть те, що погано лежить. Це безчесно! І це має бути покарано! І я вирішила винести йому вирок! Так і сказала: «Якщо ми з вами не зустрічаємося в готелі за містом, як чоловік із жінкою, а не як пес із сукою біля засцяного паркану, то про ваші пригоди у ванні знатиме ваша дружина!» Я побачила, як він злякався! Побачила, що в саме яблучко влучила! Тож грюкнула дверима і пішла з його кабінету. А сама думаю: «Його знайшла, то й дружину знайду». Але мені здалося, що шукати її буде не треба, бо він погодиться на мої умови, погодиться на побачення в готелі за містом. А я вже зроблю те саме, що він мені. Доведу його до сказу і з’їду з теми. Я вмію так: завести мужика, та щоб самій не завестися! Я ще до втрати цноти так розважалася! І тепер втечу і не скажу «до побачення»! Щоб знав! Що з жінкою так не можна! Але він, паскуда, знову обіграв мене! І як обіграв! День не телефонує, два, я вже думаю, треба домовлятися про зустріч з його половиною, вона теж на нашій фірмі працювала.

Але тут мені мій чоловік... приходить з роботи й каже: «То ти, виходить, шльондра, яких іще пошукати! В груповому сексі береш участь! Мати двох дітей!» І назвав час і місце тої вечірки. А він туди він зі мною не пішов, бо був з перепою після іншої вечірки, куди ходив без мене. І нічого слухати не хотів, коли я йому у відповідь: «Ти що, відеозапис бачив?» — «Не бачив, але вірю! Бо мені й інші люди, наші колеги, про ту вечірку багато чого розповідали!» І назвав деталі, і побачив мою реакцію. Ми розлучилися на його умовах, і будинок за містом, який ми разом будували, який я дуже любила... відійшов до нього. Бо інакше він реально погрожував, що про мою ванну і про те, як я «влаштувала концерт», коли вибралася звідти, знатимуть наші діти, яким вже було чотирнадцять і дванадцять! Ось бачите, як мене «нахилили» вдруге? Тільки не заспокоюйте мене, ніби усе минеться. І не дорікайте, мовляв, сама в усьому винна! А як іще я мала реагувати на таке? Але Бог йому за мене помстився! Він помер від страшної хвороби.

Як з’ясувалося вранці, вона заплатила за наші посиденьки у вагоні-ресторані. Але я так і не второпала, хто саме помер від страшної хвороби: її перший чоловік чи той, з ким вона ходила до ванної. А головне, я так і не збагнула причин її образи на долю. Хоча в мене виникло кілька версій, або гіпотез.

Перша — суто еротична. Чоловік довів свою справу до кінця, бо вона декілька разів повторила: не відмикав двері, поки не... А вона, очевидно, ні, хоча теж вся палала.

— Але ж у вас вдома був чоловік...

— Але ж я порядна жінка, а не курва, яка заводиться з одним, а закінчує з іншим!

Тож, ймовірно, шал ображеної самиці штовхав її до неадекватних дій стосовно самця, який узяв своє, а їй нічого не дав.

Друга гіпотеза є дотичною до першої. Було порушено якісь правила, якусь її особистісну систему цінностей, яку вона вважала непорушною. Зрештою, всім нам знайома парадигма попередніх епох: якщо молода жінка завагітніла, то винуватець з нею має неодмінно одружитися. Інакше то чоловік безчесний, якого тільки викликати на дуель і вбити. Скільки неадекватних шлюбів було укладено носіями такої настанови! У моєї попутниці було вироблено іншу настанову, якої чоловіки її життя досі не порушували: якщо мав з жінкою приємність, то їй треба за це подякувати, поцілувати руку, сказати, що досі в нього такого задоволення ще не було ні з одною. І от трапився чоловік, який цього правила не виконав. То йому треба помститися, і так, щоб він пам’ятав, скільки житиме. Найкраще — каструвати. Але це стаття кримінального кодексу. То, значить, завести й не датися. За таке не відкривають кримінальної справи. Але не дався він. Виграв на першій хвилині партію, яку вона, здавалося б, так добре продумала наперед. Та ще й з яким переконливим рахунком!

І третя гіпотеза, впритул дотична до другої. Та жінка не вміла програвати. Кожен програш ввергав її у прірву відчаю, з якою вибратися вона не вміла. Не одна вона така. Я знала жінок, які тяжко пережили те, як закінчилися їхні історії кохання. Коли ми разом докопувалися до першопричин невиліковних страждань, виявлялося, що там, на глибині, була не втрата хлопця, бо, зрештою, скоро виникав інший, можливо, кращий за попереднього, ненависть до якого, одначе, продовжувала кипіти в казані жіночого єства. Бо не вийшло зіграти по-своєму. Чим порушувалися якісь засадничі закони, які були непорушними структурами особистості ображеної.

Четверта. Та пригода розкрила темну сутність її першого чоловіка, яким вона, певне, тоді дорожила. Чи не збирався він сам розлучатися з нею? Цілком ймовірно. Але тримався за будинок за містом, який довелося б ділити. А тут такий вдалий поворот долі. Скоріш за все, він і сам брав участь у подібних гулянках, але виявив гендерну нетолерантність: йому можна, дружині — ні! І знайшов спосіб шантажувати її, і дітьми, як виявилося, не дорожив. Отже, смертна образа на короткочасного коханця ускладнилася значно тяжчою образою на чоловіка, з яким було на той час прожито солідний шматок життя. Адже добрий шлюб від такого не руйнується. Неповнолітнім дітям із нестійкою психікою про таке розповідати справді не варто. Але, якщо жінка пізнала щось подібне у своєму житті, з цього зовсім не випливає, що вона — погана мати. Навпаки, вона краще зрозуміє власну дочку, в якої на початку статевого життя може бути зовсім чорний бруд. А проте, зрозуміти таке в дочки і не цькувати її може лише мати, яка усвідомила власні незгоди, чого з жінкою в потязі не відбулося. Зовсім навпаки.

П’яте. Якщо її тягне поговорити про це з незнайомими, значить, вона з якихось причин не може поговорити про це зі своїм нинішнім чоловіком, з яким, одначе, вважає, ніби в неї все добре. Обмін таємними думами має бути перш за все між подружжям. Перед випадковими попутниками розкриваються тоді, коли не можуть розкритися в шлюбі. Але тоді навіщо той шлюб?

Я декілька разів розповідала своїм знайомим той сюжет. У таких розмовах часто оповіді обростають деталями, яких і не було. Я намагалася, щоб цього не сталося. І без вигаданих деталей ця історія перенасичена неординарною інформацією. Історія викликала відгук в колі моїх знайомих. У мене розпитували, хто та жінка за фахом, чи має вищу освіту, чи лише технікум, так само і про її чоловіків, а також що виросло з її дітей. Я знаю про неї лише те, що виклала вище. Я навіть не знаю її імені. Імені головного винуватця її бід також не знаю. Ті, кому я розповідала цю пригоду, також пропонували свої коментарі. Ось деякі з них.

— Актриса погорілого театру ця твоя пані з туалету! Її на сцену не беруть, то вона роз’їжджає в потягах, розігрує театр одної акторки! Або її не хочуть друкувати в «Історіях з життя», там добрі гонорари, беруть лише своїх! То вона плоди своєї фантазії перевіряє на попутниках пасажирських потягів.

— І я не вірю, щоб таке було! Якби зі мною щось таке, борони Боже, я б наклала на себе руки! А розповідати про себе такеее? Це можна — лише якщо конкретно з тобою такого НЕ БУЛО!

— І вона живе після такого? Я б убила і того клієнта з ванни, і законного чоловіка! І байдуже, що діти! Вбила б і все! Після такого жити не можна!

Найрадикальнішим був коментар моєї матері:

— І ти все те слухала? Ти не могла їй відповісти: «Жінко, вибачте, але мені ваше... ваше... ваша негідна поведінка не цікава!» Господи, кого я виростила! Історії людей, яким хліба нема на що купити, вона не вислуховує! А сумнівні історії жінок легкої поведінки вона уважно слухає! Та ще й поширює далі!

Мати, одначе, сама прослухала цю історію з непідробною увагою і запропонувала своє бачення, лише коли я переповіла їй про розмову в потязі все, що знала.

Майка на бретельках

^{З другом Полем, 2017 рік}

Компліменти — це синоніми лестощів. Себто брехні. Чи, може, не зовсім брехні. Але розмова, як торт, просочена сиропом компліментів, є полегшеною, пом’якшеною, безконфліктною, зрештою, нецікавою. Так, періодично відбуваються ритуальні обміни загальними словами. Але це варто зводити до мінімуму, бо життя коротке, щоб витрачати його на банальності. Дорогоцінну тканину людського спілкування має складати щось інше, а не взаємне обмащування медом. Люди, які не витримують спілкування без патоки компліментів, часто ті, які мають високий статус, освічені й високодуховні. Але це слабкі, не впевнені в собі люди, яким варто допомагати позбуватися тягаря залежності від безкінечного заохочення.

Комплімент — то знецінення слова до рівня пластику. А втім усі ми купуємо пластик і купуємося на компліменти. Ми переконані, що наші знайомі настільки вражені нашими людськими рисами, що аж не в силі стриматися й не висловити захоплення ними. Насправді в них якісь інші міркування, можливо, не усвідомлені. Можливо, бажання спровокувати щось подібне з нашого боку на їхню адресу. Бувало, й мені доводилося казати комусь із колег слова заохочення. Це завжди сприймалося надзвичайно серйозно, ніби присвоєння звання героя України. І монолог, зініційований моєю похвалою, не виявляв тенденцій до бодай віддаленого завершення. Я вже зареклася когось хвалити просто так, з чемності, аби сказати добре слово. Виходить собі дорожче.

Але заклик говорити компліменти іноді має розумне підґрунтя. Адже навколо нас ходять юрмища людей, які натхненно полюбляють говорити неприємні речі, дай тільки бодай якийсь привід. А проте, як нема, то легко сконструюють неіснуючий: «І чого ви тут стали? Що, не можна стати там?» — це спроба поспілкуватися з незнайомими. А так зі знайомими, і навіть з друзями: «Чого натягла на майку на бретельках? В твоєму віці такого не носять! Треба мати почуття стилю!» І на це немає ради. То якась невід’ємна риса їхньої суб’єктивності. Вони й самі не помічають того, вважаючи себе не затятими капосниками і дрібними скандалістами, а сміливцями, які кажуть у вічі правду, якої буцімто ніхто не любить. Хоча правдою є їхнє неусвідомлене прагнення, сказавши щось неприємне, викликати у співрозмовника негативну емоцію. Щоб обурився, почав казати прикрі речі у відповідь, щоб почалися пересвари, які енергетично наснажують того, хто розпочав і виснажують того, хто підхопив.

То вже, справді, краще компліменти ніж анти... До речі, в нашій мові немає антоніма до слова «комплімент». Заувагу «ти пофарбувала волосся в жахливий колір!» можна назвати компліментом у лапках. Або саморобним словом «антикомплімент». Тому вже краще комплімент, ніж запрошення до сварні. Краще взаємне обмазування медом, ніж кидання одне в одного груддям бруду. Деструктивне спілкування є набагато гіршим за найглухішу самоту. Краще вити від самоти, ніж відгавкуватись від шакалів. У самоті можливий Бог, у витті шакалів — ніколи. І поки навчишся опиратися дурному словесному кривднику, минає половина життя. Якщо не все.

Людям властиво хвалитися як почутими на свою адресу компліментами, так і влучно відбитими антикомпліментами. Проте любителям говорити капості ніколи не стає зле від хвацької відповіді на свій закид. Навпаки! Все йде як слід! Пересвари тривають! Енергія циркулює! Лише неординарна реакція, найкраще, повна байдужість, зупинить нападника. Але вияв байдужості, здебільшого, сприймається як невміння не дати собі в кашу наплювати, як вияв слабодухості перед кривдником. Який, зрештою, є нещасною людиною. Всі потребують енергетичного підживлення. Але комусь це дає поезія, музика чи молитва, а комусь — натхненна сварня.

Я не розглядаю ситуації, коли нібито прикрі речі люди кажуть одне одному жартома — тоді спілкування є веселим і дотепним, жваво імітує стиль любителів казати капості, яких навкруги значно більше, ніж здається на перший погляд. Одержимих сказати якусь прикрість під виглядом правди. Під виглядом істини. Простір нашого існування настільки переповнений усім цим, що чи не щодня в популярних медіа з’являється краще чи гірше написаний сюжет, де популярна психологія невтомно дає поради, як захиститися від любителів затіювати сварки, як не ображатися на дошкульні образи, як жаліти, а не проклинати нещасних кривдників. Але не поради в популярних медіа, а лише багато разів пережите повне анемічне спустошення плюс здобуте бачення, наскільки добре стає ініціаторові, змушує навчитися щиро не реагувати на щирі антикомпліменти.

Та разом із опірністю до антикомпліментів приходить і байдужість до компліментів, як до оберненого боку того самого. Бо ж і те, і інше — викривлення смислів, які стоять за словами. Адже ті, хто нещиро, проте зі щирим артистичним тремтінням у голосі кажуть нам, які ми, чорт забирай, богорівні й богоподібні, так само отримують енергетичне підживлення від тої фальшивої гордині, яке переповнює нас по вінця від їхніх слів. Проте, компліменти, на відміну від антикомпліментів, частіше кажуть свідомо, зі свідомою метою втертися в довіру, чи просто на всякий випадок, а раптом знадобляться в майбутньому добрі стосунки.

Але! От я зняла з полиці книжку в книгарні. Розгорнула її наздогад буряків, і прочитані слова вразили мене. То була якась книга з популярної психології, і в ній нічого вже й не промовляло до мене. Я поставила книгу назад на полицю. Але ті слова запам’ятала:

Якщо ваші друзі або просто знайомі зробили для вас щось неймовірне, навмисне, чи ненавмисне, ви маєте їм неодмінно сказати про це.

Так, справді, іноді виняткові слова людям говорити треба. Але ж як вони знатимуть, що то справді виняткові слова, а не пустопорожні компліменти? Адже скільки є людей, які запросто кажуть, які ми геніальні, феноменальні, парадоксальні. Виняткові слова звучатимуть як виняткові, лише якщо підняти ціну слова, принаймні, власного слова. Похвала від скупих на похвалу важить найбільше.

Актори потребують оплесків. Трапляються чудові спектаклі, коли глядачі починають аплодувати не в кінці, а по ходу, і це ще сильніше магнетизує акторів на вищих нотах позитиву. Так і сказані щирі слова похвали можуть дуже підсилити нашу роботу чи наші стосунки. Але як оплески мають бути від захоплених глядачів, а не від клакерів, так і неймовірні слова на вагу золота не мають бути так званими компліментами.

І до антикомпліментів вдаватися таки не варто. Не варто говорити старшій жінці, що майка на видовжених бретельках робить з неї мавпу з цирку. Це може бути травматичним для старшої жінки. Зрештою, в дорослої людини сформувалися свої погляди, як одягатися в спеку! Та і яке вам діло до старшої жінки на бретельках? Вам дуже хочеться почути «невже я аж така стара?» зі сльозами в голосі? До речі, сльози — то добре перевірений захист від антикомпліментів. Сльози — то не те, чого хоче кривдник. Він хоче обурення, гнівного заперечення. А після сліз тому, хто сказав прикрість, як правило, стає ніяково, ще й вибачатись може. І новий свій комплімент у лапках майстерно замаскує під комплімент без лапок: «як же класно відмолоджує старшу жінку майка на задовгих бретельках!»

Та годі вже про ті бретельки! Не в них суть справи! Я — письменниця, і я пишу повільно, тому що з кожною фразою шукаю небанальні слова для передачі особливих смислів. Не мені судити, чи завжди знаходжу. Але завжди шукаю. Заяложений комплімент самим фактом свого існування виключає наближення до особливих смислів. Це — своєрідна профанація слова, його особливе знецінення. Якщо я про когось захочу сказати добре, то шукатиму ці слова дуже довго.

Критично про когось — значно легше. Адже навкруги юрмляться пані в майках на бретельках, які жадібно й безпорадно чекають компліментів. І в моїх текстах таких жінок повно.

Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів. Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя.

Чоловіки мого життя

^{Прадід Мойсей. Певне, Кременчуг, ще Полтавської губернії. Рік мені не відомий}

Моє ставлення до чоловіків ще з дитинства формували дві ідеології: «чоловіки — негідники, але як без них?» і «чоловіки — негідники, тож від них треба подалі». Жіноча частина моєї родини жила за законами другої ідеології, де висміювалися ідемонізувалися чоловіки, з якими жили жінки з першої групи, нещасні кріпачки ідеології «а як без них?»

І то таки, правда, були не люди, а монстри, бо я їх усіх знала особисто. «Ублюдочні виродки», на чиїх неосяжних животиськах лопалися радянські майки, а від дірок повзли неоковирні дороги. Вони й до мене ставилися із відвертим презирством. Хоча я тоді ще була цнотливою дівчиною, але вони вже бачили в мені майбутню «розвєдьонку». «Якщо її ще хтось візьме, бодай ненадовго». Слід нагадати: то говорилося в Радянському Союзі, де найгіршим прокляттям молодій дівчині було: «А щоб ти заміж не вийшла!»

— Але ти вийдеш, не переживай, — заспокоювала мене моя мати. — Твоє лихо вже десь ходить і скоро прийде. Ще не знатимеш, як його позбутися. Скоро пізнаєш на власній шкурі, що таке чоловіки. На таке надивишся, чого зараз і уявити собі не можеш. Тому головне — добре вчитися, щоб мати добру професію, коли тебе кинуть з дитиною на руках.

А жінки з групи «а як без них?» щиро співчували моїй матері. Розкривали мені очі: «...вона так любить твого батька, що й сказати не може. Колись вони неодмінно зійдуться, от побачиш!» Але я висловлювала сумніви щодо їхніх пророкувань, адже мати батька інакше, як недолюдком уже й не називала. Ну, що поробиш, усі чоловіки недолюдки, але як без них?

Але все-таки на мою особистість впливала не лише мати та люди її кола. Були й книжки, кінофільми, театральні спектаклі. Десь по далеких орбітах літали зорями й метеорами зовсім не такі чоловіки, як ті, в драних майках.

— Не з нашим щастям! В тебе нічого не вийде. Тобі вкажуть твоє місце, і добре, якщо чемними словами. Лише натерпишся принижень. Краще і не лізь туди, де кращі. А хтось зі звичайних от-от сам прилізе, кликати не треба!

І справді, все в моєму житті складалося за її планом: добротна, але безкрила університетська радянська освіта, бездарні романи, нетривалі шлюби, розлучення, яке й я сама сприймала як полегшення життя. Єдиним непередбаченим жартом долі виявилося народження в мене другої дитини чоловічої статі, сина, якому судилося рости під щоденне виконання бабусиних арій з опери «Всі чоловіки — мерзотники, мерзотники, мерзо-о-о-т-ники!»

— А бувають мужчини — не мерзотники? — розгублено питав маленький хлопчик.

— Дивись, щоб сам не виріс мерзотником! — кричала у відповідь бабуся, не даючи пояснень, куди, власне, треба дивитися.

Якщо пригадати дуже давні часи, коли дівчата починають мріяти про кохання, я можу повернутися на кілька десятиріч і реставрувати наповнення своїх тодішніх гріховних мрій. Тих мрій, куди моя мати все-таки не влізла. Бо ж вона вміла провокувати відверті розмови, що ми ж подружки, а потім, виждавши нещасливої години, витягала з небуття мої відвертості, люто кидала їх мені в обличчя, мовляв, яка в неї брудна і зіпсута дочка, Боже, кого вона народила! Тож у ті далекі часи я мріяла про негідника. Хай він буде монстром для всього світу, але добрим до мене. І щоб то був чоловік із видатними здобутками в якійсь сфері, бо це ніби своєрідний дозвіл бути негідником «по життю».

Я вже тоді наслухалась від матері та її подружок, якими негідниками «на споді» виявляються ті, які виглядають «хорошими» зовні: ще гіршими, ніж ті, в драних майках. Ті, принаймні такі, як є. А от Кіру Федорівну чоловік, буває, б’є гантеллю, обмотаною махровим рушником, так, щоб слідів від ударів не було видно. А сам — доктор медичних наук. Чи не тому мені хотілося публічного мерзотника, чий позитив буде прихований від матері та її подружок?

Можливо, в тих моїх давніх мріях ще й втілився протест проти того, яким був мій батько в родині і на людях. А на людях мій батько завжди розігрував сцени з водевілю «Найкращий в світі тато й чоловік». От, наприклад. У часи мого дитинства не було мобільних телефонів, а стаціонарні (так звані домашні) теж були не в усіх. У нас не було, та в багатьох не було. Люди могли прийти в гості без попередження, таке бувало набагато частіше, ніж тепер. І якщо таке траплялося в розпал родинної сварки, батько вмить ставав милим і чемним і до нас, і до гостей. Ніхто не вірив, що він щойно бив посуд, називаючи матір чорноротою наклепницею. Батько кидався хутко накривати на стіл, уміючи організувати непогане застілля з того, що було під рукою, хоча під рукою могло не бути майже нічого. А мати тільки човгалась на тахті й відповідала на питання гостей одно- максимум двоскладовими словами, не в змозі відійти від недавнього биття посуду й пики. Але гості не помічали черепків на підлозі, заворожені духом смаженої цибулі і дотепами батька. Він кликав і мене на допомогу, я не йшла, бо боялася гніву матері, сиділа поряд з нею на тахті. Хтось із наших знайомих говорив, що «та варена риба не варта такого дядька». Коли ця плітка дійшла до нашого дому, мати довго й задоволено гигикала.

Йшли роки, батьки розлучилися. Щоправда, згодом вони ще двічі наново одружаться. Одне з одним, я хочу сказати. І їхні недоречні свідоцтва про одруження плутатимуться під руками, замість потрібних документів, які не знаходитимуться. А я ще мріятиму про негідника й видатного чоловіка, два в одному, з яким вийде так, що зможу назавжди піти від матері. Минали десятиріччя, але тої зустрічі таки не відбувалося. Негідники стосовно інших виявлялися й негідниками у ставленні до мене. Справді, як і віщувала моя мати, я «на таке надивилася, чого дівчиною й уявити собі не могла». І це неймовірно підживлювало її зловтіху: «Я тобі казала, а ти все одно лізла!»

Але я не заспокоювалася на здобутому негативному досвіді й лізла ще далі, ще глибше в прірву зла. І натрапляла лише на чужих негідників, не на свого. І з носіями видатних досягнень доля також уперто не зводила, лише із сірістю. Був один, нібито перспективний, але зовсім неадекватний, якщо «по життю». Тому, щоб остаточно не збожеволіти й не посіріти, довелося самій прагнути стати видатною жінкою.

Видатні здобутки не даються людині просто так. Для цього потрібна зосереджена праця, коли про все забуваєш, навіть про кохану жінку. Видатний чоловік зраджує кохану жінку зі справою свого життя. За кохання життя я віддам, а за волю віддам і кохання. Це дуже позитивний, дуже натхненний спосіб «зради». Хотілося мати такого чоловіка поряд, щоб втекти в інші світи від драних майок, їхніх дружин, від своїх батьків і бабусь. Але не вийшло. І довелося самій час від часу входити в стан зосередженої і натхненної роботи, в той стан, в якому про все забуваєш. Навіть про чоловіків. Про тих, які є, і про того, кого нема. Навіть про матір, дарма що вона весь час крутиться поряд. Але й так само забуваєш про дітей — доля зробила так, що я почала займатися літературними перекладами, а потім і літературною творчістю, вже коли діти були.

— В неї діти, а вона тут розсілася книги писати! — казилася мати. В її єстві виникав страшний когнітивний дисонанс, коли в результаті моєї літературної діяльності в нашу скажену родину надходили бодай якісь гроші. Оця сама літературна діяльність несподівано стала тою «доброю професією в руках», яка мала підтримувати самотню порядну жінку, коли чоловік її «кине з дітьми на руках». Але водночас література є якимсь нечестивим видом діяльності. Робота для виживання не має бути натхненною. Праця для хліба насущного має бути обов’язком, а не нахабною сферою свободи. Ну що це таке? Як в цієї — прости Господи! — письменниці нема натхнення, то вона цілими днями тиняється по хаті й нічого не робить! Хіба викладачка могла б собі дозволити не йти на уроки, якщо нема натхнення?

Я навчилась «заплющувати вуха» і не чути, щоправда, це виходило не завжди. Але ж іноді вона спала (коли усе навколо затиха). Проте, хоча до звільнення ще було дуже далеко, саме в ті роки потроху перестали справджуватися її віщунства. Прийшла пора не мрій, а проектів. Які навіть іноді були успішними. Мої гріховні conтакти ставилися до мене суттєво краще, ніж наречені й законні чоловіки з попереднього життя. Але чи не головними подіями ставали мої самотні екстази (Врочистую відправу починаю / Перед своїм незримим олтарем).

Натхненник жіночої творчості — однозначно чоловічої статі. То не муза, з якою контактує жінка творчої праці, хоча жіноча дружба може бути дуже плідною й творчою. Я не пам’ятаю, коли до мене вперше прилітав Перелесник, як надовго затримався і що з того вийшло. Можу лише сказати, що літати в наше пропаще житло йому довелося досить довго, поки вийшло щось путнє. В часи відчаю я не замислювалася, що робити, щоб моє життя перестало бути таким паскудно сірим. Це сталося само собою. Прилетів і все. Я його ніби й не кликала. Але привітала.

Він нахабний і, буває, приходить без запрошення. Але він не ревнивий. Він дозволяє бути з іншими і навіть допомагає. А іноді дуже прошений. Вже й не знаєш, якою музикою його заманити, якими травами кадити, які чарівні примови вимовляти, як довго палити вогонь перед своїм незримим олтарем... А він не йде, й на це немає ради. Але неодмінно прийде. Власне, то ж Він.

А моя мати не була аж такою лихою відьмою. Лиха відьма — це та, яка вміє й по-доброму, але все одно чинить по-злому, бо свідомо хоче зла іншим. А мати зла не хотіла, але не вміла по-доброму, лише по-злому. І то було від невміння доступитися до своїх власних центрів добра. Які заблокував страх. Вона боялася трансформувати чорне в яскраве. З яскравого можна знову впасти в чорне, і зусібіч стане ще чорніше. І тому вона ховалася від чорного в сірому, як і багато хто. Краще вже сіре, ніж чорне. В чорному нестерпно, і в сірому теж погано, але все-таки не так тяжко, як у чорному.

Вона не усвідомлювала, що з сірого не вириваються нікуди. В сатурнічній сірості загрузають до кінця днів. Біле — то вихід із чорного, а сіре — то імітація білого. Біле — то чистота, цнота, вірність, відданість чомусь одному. Моя мати часто й пафосно декларувала, що головною цінністю жінки має бути душевна чистота, яку треба безкомпромісно берегти. Помри, але не дай цілунку без любові! Їй подобався і «білий проект». Але по-справжньому біле — воно і для чорних розпутників привабливе. Моя мати не приваблювала, а мимоволі відштовхувала. Бо була наповнена не білим, а сірим. Не чистотою Божої матері, а сірістю навчительки Закону Божого. Яка, одначе, претендує на статус речниці Богоматері.

Не мені судити про якість плодів моєї творчої спів­праці з моїм Перелесником. Але лише він допоміг потроху нарешті подужати владу Великої Матері.

Добрі книги

^{Гент, 1997 рік. З новими книжками}

Добрі книги — це ті, які і безбожникам скажуть, що Бог — є. Добрі книги — це ті, які завжди хочеться перечитати, хоча й непрочитаних — повно. Це книги, де завжди хочеться шукати щось нове — і завжди знаходиш, бодай дрібничку! Це книги, про які хочеться сперечатися, про які ті, хто ще не розучився читати, таки сперечаються, бо добрі книги приречені викликати протилежні думки.

Але вернімося до початку: добрі книги — це ті, які ненав’язливо, проте переконливо нагадують читачам, що Бог — є. Як у книгах французького письменника й драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта. Це — один із найпопулярніших літераторів франкомовного світу, з когорти тих, кого читають найбільше. Його книги завоювали любов читачів саме своїм вистражданим оптимізмом і вірою в людину.

Можливо, не всі наративи видатного письменника сягають висот одкровення. Сюжети деяких його творів надумані, хоча й при першому читанні дуже ефектні. Але цей автор створив і чимало текстів, які такою ж мірою переконливі, якою й одкровенні. Чи не найкраще з-поміж кращого — оповідання «Пес» зі збірки «Двоє добродіїв із Брюсселя».

Я думаю, нема у світі людини, в якої бодай раз не виникла б сильна емоція від очей собаки. Очі пса нерідко висловлюють більшу гаму почуттів, ніж очі людини. «Собаки кращі за людей», можна почути від багатьох, і частка істини у цих словах є. Собака не те що не зрадить, а не вміє імітувати вірність. Можливо, зоологи розкажуть вам, що собаці стає дуже погано, коли погано людині, яка поряд, наприклад, коли ця людина нервує. Тож собака робить усе, щоб людину заспокоїти: лиже руки, кладе лапи на плечі, віддано дивиться у вічі. І це виглядає дуже зворушливо, хоча, можливо, насправді собака інтуїтивно робить усе, щоб покращити свій власний стан. І в цьому, певне, також є частка істини. Але ніколи нема й не буде повноти істини в тому, щоб зводити духовні процеси винятково до фізіологічних. Завжди є таємниця, якої до кінця не розкриють ні фізики, ні богослови. Чи не тому оповідання Шмітта «Пес» викликає сильні емоції в читача і при першому, і при повторному читанні. Я можу щиро зізнатися в зволожених очах — теж, зрештою, фізіологічний процес — що зі мною трапляється ну вкрай рідко.

Єврейський хлопчик опинився в Освенцимі, де пізнав усю глибину пекла: для виживання в страшних умовах вислужується перед охороною, поспішає схопити жалюгідну порцію їжі раніше за своїх товаришів по нещастю. Та несподівано в доведеного до нелюдського стану в’язня прокинулися людські почуття — до табірного пса. Попри страшний голод, герой став підгодовувати пса, а той став зігрівати його вночі. Так вони вдвох дочекалися визволення.

Герой зустрічає табірного товариша через багато років по війні. Той каже, що його онук збирається стати рабином, але хіба це можливо? Ми ж тоді всі переконалися, що бога нема. «Я молився, щоб вижити», — відповідає герой, проте давній друг сповнений скепсису: а ті, хто НЕ вижили, невже вони не молилися?

Герой промовчав. Щоб молитва дійшла до Бога, треба не лише молитися, а й побачити Його в пеклі. Власним ресурсом здобути таке бачення замучене нелюдськими умовами створіння не може. Про Бога може нагадати якась неймовірна людина, така, як, скажімо, Віктор Франкл. Героєві оповідання Шмітта в цьому допоміг пес. І читач вірить, що пес таки може нагадати про Бога у страшних екстремальних умовах. Від яких хай нас усіх боронить Бог.

Але чи варто нагадувати тим, кого Бог вборонив від екстремальних жахіть Історії, про тих, хто всі ці жахіття пізнав на власній шкурі? Певне, що іноді таке нагадування має сенс. Але нагадувати варто так, щоб це викликало справжні емоції. І не лише захоплення тими, хто змогли все подолати. А й щире співчуття до тих, які цього не зуміли. До таких книжок належать романи недавно померлої російської письменниці єврейсько-українського, як зараз кажуть, backgroundу, Маргарити Хемлін. Особливої трагедійної сили сягає її роман «Дізнавач». Дія відбувається невдовзі після закінчення війни в Чернігові й Острі. Цей роман було перекладено українською. Але, вітаючи переклади українською з усіх мов, у цьому конкретному випадку визнаю: важливою героїнею цього роману є мова оригіналу: канцелярсько-протокольна російська, якій несподівано додають щось людське слівця й фрагменти фраз, що забезпечують то український, то єврейський колорит.

В українській, як і в російській, досі нема слова, яке б передавало смисл англійського survivor, французького survivant, тому вживаю саморобне «виживанець». У романі «Дізнавач» виживанці Катастрофи, в духовному сенсі, власне, і не вижили, хоча лишилися живими. В радянські часи гучно й нав’язливо звучала пісня «Ми хлєба горбушку, і ту пополам». Нас дуже хотіли переконати, що радянські люди в біді завжди всім ділилися з ближніми. То був офіційний міф. Також в радянські часи побутував, цього разу неофіційний, міф про дружбу й взаємодопомогу між євреями: чужим, може, й не допоможуть, але одне одному — неодмінно, тож і нам варто повчитися в них. На сторінках роману Маргарити Хемлін оживає весь реалізм і драматизм поведінки тих, хто, тікаючи від наступу нацистів, рятують лише себе й найближчих, лишаючи напризволяще іншу рідню. Сподіваючись, що в смутні часи легко ховати кінці у воду. Або у вогонь.

Для трьох дівчат-підлітків на возі, яким їхали родичі, місця не знайшлося, і вони лишилися на окупованій території. Спочатку їх ховали, а потім розумниці-красуні з довгим хвилястим волоссям загинули в полум’ї, коли підпалили хату, яка дала їм тимчасовий притулок. По війні їхня ще молода мати стає чудовою кравчинею в Чернігові, якій жінки віддають останні гроші за сукні на замовлення. І вона дуже винахідливо й результативно вміє шантажувати своїх родичів, з вини яких її дочки не змогли втекти. Ця жінка нібито живе вірою знову народити дитину і ростити її. Всі її дії підпорядковані цій, здавалося б, і шляхетній, і зрозумілій меті. Проте, коли втрачено відчуття реальності, енергія рішучості й цілеспрямованості витрачається даремно. Позитив віри трансформується в негатив одержимості. Мати, яка втратила дітей, не бере на виховання жодної єврейської сирітки з дитячого будинку, бо параноїдально шукає серед живих котрусь зі своїх загиблих дівчат. Тож на сторінках «Дізнавача» замість Бога маємо божевілля.

Останнє речення попереднього абзацу конфліктує із першим реченням даного нарису. І все одно, Маргарита Хемлін написала дуже добру книгу про Катастрофу. Таку, яку мають право писати самі лише євреї: бо ще не робить людину правою сам по собі досвід жертви Катастрофи, виживанці якої — то не конче люди, які, пізнавши пекло, пізнали істину й стали мудрецями. Якби авторка сама не була єврейкою, то отримала б за свої тексти жорсткі звинувачення в антисемітизмі.

А до того ж кожна велика трагедія рано чи пізно стає великою банальністю, загальним місцем. Як хрестик на грудях нерідко стає еротичним знаком, а не символом хресної муки, так і від чергової згадки про Катастрофу вже нікому моторошно не стає. Це було, було, тим людям дуже не пощастило, але нам треба жити далі. І в настанові «жити далі» також є частки істини. Проте від платтячка для неіснуючої дівчинки, яке єврейська кравчиня майстерно обшиває третім рядом мережива й не може зупинитися, в читача бодай ненадовго, а кров таки захолоне. Героїня, яка протягом усього розвитку подій дратує читача своєю жадібністю, чварністю та нахабним втручанням в життя інших, в момент розв’язки викликає велике співчуття. Коли ми раптом починаємо щиро жаліти людину неприємну, і навіть огидну, в тому є якесь особливе розпалювання в нас Божої іскри. Це як рядок з Тувімового «Молебня»: «Молюся, Господи, щиро ... За злих, дурних і нікчемних...»

Людей, які втратили Бога не в релігійному, в метафізичному сенсі, а потім тішать себе Його замінником, імітацією, в нашому світі повно. І в тому нема прямої залежності від зовнішніх трагедій. Адже внутрішні людські трагедії розігруються і в зовні впорядкованих суспільствах, або в таких, куди прийшли трагедії не настільки, здавалося б, страшні, як єврейська Катастрофа.

«Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, найпопулярніший роман письменника, який, як і Шмітт, належить до тих, кого читають у світі найбільше. Частіше автори дають своїм текстам конкретну назву: «Пес», «Дізнавач». Тут назва абстрактна, яка спантеличує: «легкість» асоціюється радше з позитивом, то чого ж вона раптом «нестерпна»?

Історія життя й загибелі подружньої пари розгортається в соціалістичній Чехословаччині за кілька років до вторгнення радянських військ, під час тих подій і далі, на тлі їхніх наслідків. Кваліфікований хірург Томаш зустрів гарненьку й наївну офіціантку Терезу. Томаш був розлучений, не планував нового шлюбу, волів зустрічатися з жінками, але не жити з ними разом. Проте, Терезі вдалося оселитися в його домі. Чим же приворожила досвідченого і освіченого чоловіка ця дівчина? Тим, що виявляла таку відданість чоловікові, коли не мала й не прагнула свого власного життя? Тереза іноді нестерпно дратує Томаша, але й іноді, як ніхто, вміє викликати в нього напади душевного тепла і неконтрольовані вихлюпи співчуття. Наприклад, коли вона відкопала й принесла додому ворону, яку закопали живою злі підлітки. Томаш і Тереза нібито щиро прив’язані одне до одного, вони разом багато років. Але сімейного щастя так і не побудували: Томаш весь час зраджує Терезу, а вона мучиться нестерпними ревнощами. Але і не йде від нього, щоб не опинитися знов у низькому неблагополучному світі, звідки вибралася завдяки шлюбу з Томашем.

У стосунки цього подружжя втручається Історія. Після вторгнення Томашу й Терезі пощастило виїхати до Швейцарії, де чоловік отримав роботу за фахом. Але, довідавшись, що і там Томаш продовжує зустрічатися з іншими жінками, Тереза їде до комуністичної Праги: чи то, щоб звільнити Томаша від себе, чи то, щоб він поїхав услід за нею. І він таки їде під дією якогось імпульсу, кидаючи цікаву роботу й високий соціальний статус у вільній країні.

А далі Томаш будує своє життя, балансуючи між вимогами розлюченого чехословацького істеблішменту та бажанням догодити Терезі. Томаш весь час знижує свій соціальний статус, відчуваючи при тому не відчай, а «нестерпну легкість». Проте від звички заводити легкі романи він не відмовляється, і так триває багато років, поки це подружжя не опиняється в чеській глушині. Там обоє розбиваються на смерть на колгоспній машині на комуністичному бездоріжжі.

Який сенс життя й загибелі цих людей? Нестерпна легкість не-відповідей на непоставлені питання накочується на читача і несе його туди, куди йому зовсім і не хочеться: кудись у королівство болючої неоднозначності, де успішно співіснують протилежності, що може витримати не кожен читач, навіть так званий вдумливий. Нестерпна легкість — то легкість надання протилежних смислів тим самим подіям: для когось Томаш і Тереза відразу потрапляють в рай, для когось — анігілюються, як негідні навіть пекла.

Моя знайома має протилежну до моєї думку про стосунки Томаша й Терези, і ми неодноразово дискутували на цю тему. Вона вважає, що Бог на сторінках «Нестерпної легкості» — це любов Томаша й Терези, яку вони зберегли в нестерпних умовах комуністичної Чехословаччини. А те, що вони так відчайдушно гинуть в один день — це Божа нагорода за збережену любов.

Я ж не поділяю такого бачення «любові», яку мені відразу хочеться взяти в лапки. Романтизована «смерть в один день» — то не лише щастя не жити без своєї половинки. То індійська дружина, яку тягнуть на погребальне вогнище, то скіфська дружина, яку забивають або живою кладуть у домовину до скіфського царя. От тільки не пригадаю, щоб чоловіка забивали чи спалювали, щоб він в потойбіччі супроводжував померлу дружину. Певне, моя опонентка вважає, що для рівноваги варто було б практикувати й таке, що й вчинила сліпа доля з Томашем на сторінках «Нестерпної легкості».

Але, якщо прийняти парадигму, що Томаша Бог карає за регулярні подружні зради, то тоді Терезу Він карає за нетямущість. Адже Томаш не отримує з жінкою-дитиною чогось дуже важливого, тому і зраджує, тим самим даючи їй меседж мінятися, дорослішати. А вона і далі вкладає всю силу свого єства в те, що обшукує чоловіка, стежить за ним, влаштовує йому істерики, відчуваючи, що могутня світова інерція («тяжкість») ніколи не буде на боці «гулящого» чоловіка, завжди — на боці «зрадженої» дружини. І їй вдалося дожити до такого стану, коли Томаш уже не шукає зв’язків на стороні. Але це сталося не тому, що Томаш «перевиховався», а тому, що в процесі падіння подружжя нарешті опиняється в селі, де крім Терези інших жінок нема, лише свині.

Тереза — то нещасна дитина, яка не вміє дорослішати, але яку й не хоче бачити дорослою її чоловік, зворушуючись її дитинними імпульсами, типу принесеної додому відкопаної ворони. Томаш мимоволі підтримує інфантильність дружини, а заодно і власну нестерпну легкість пониження. Тим більше все відбувається в комуністичній Чехословаччині, на яку так легко перекласти відповідальність за власну деградацію: але не на себе.

Тут моя опонентка каже, що комуністична Чехословаччина і справді в усьому винна. А Томаша й Терезу поєднала любов, любов без лапок. В їхніх стосунках є Бог — і велика таємниця.

Мене ж інтригує інша таємниця «Нестерпної легкості». Чому Томаш поїхав за Терезою зі Швейцарії до комуністичної Чехословаччини в найгірші роки цієї держави? Чи не тому, що туди ж, до Швейцарії, емігрувала й художниця Сабіна, коханка Томаша. Сабіна любить і розуміє Томаша. Вона не ревнує його до інших жінок, приймає його із усіма його випадковими зв’язками таким, який він є. І то не випадкова жінка його життя, як інші його епізодичні зв’язки. Сабіна, на відміну від інфантильної Терези, виживе й без Томаша. І не тому, що бездушна й байдужа. А тому що Сабіна — доросла людина, а не старіюча дитина Тереза.

То чому ж Томаш поїхав зі Швейцарії до Чехословаччини слідом за Терезою? Чи не тікав він від Сабіни, від жінки, до якої не доріс? Чому еротично розкуті, відважні чоловіки, які досягли висот своєї справи, не доростають до еротично розкутих, відважних жінок, які досягли висот у своїй справі? Чому сучасний Адам, так само, як і доісторичний, обирає приземлену глупу Єву, а не полум’яну Ліліт?

Томаша й Терезу єднає імітація любові. Імітований бог має з Богом істинним стільки ж спільного, як луб’яне зображення бога-батька з Богом як вищою творчою реальністю. Але Кундера й показав, як важко відрізнити Бога істинного від бога луб’яного. Адже Тереза в багатьох таки справді викликає замилування як особа з дитячим («чистим») поглядом на світ. А Томаш зворушує багатьох тим, що діє так, як хоче Тереза.

Щоб не повестися на бога луб’яного, треба бодай раз побачити Бога істинного. Чи бачив Його Томаш? Бачив — у Сабіні. І, певне, злякався. Бо Сабіна справді поводилася дуже нестандартно. Наприклад, намагаючись зробити еротично розкутішою, а отже, дорослішою, дружину коханого чоловіка. Адже Тереза — бездарна в сексі. Вона гучно кричить вночі не від жаги, а від радості бути затребуваною, аж Томаш змушений відхиляти своє обличчя подалі від її. Одна з найяскравіших сцен «нестерпної легкості» — коли жінки фотографуються голими в майстерні Сабіни. Воістину, добрі книги — це ті, від яких і підстаркуватим учителькам закону божого (або української літератури) нестримно захочеться сексу.

Зовсім надривно і страшно розкривається сексуальна тема в «Дізнавачі». Після великих трагедій, коли загинуло багато людей, «аж могили ворушаться», просто на цих могилах гуляють весілля за весіллям. Забутися в обіймах і відчути бажання — чи не єдиний спосіб забути про нескінченні смерті. Недарма вести статеве життя в багатьох мовах має синонім «жити». Але, коли пам’ять є занадто тяжкою, сексуальність може виявлятися химерно й страшно. Одна з героїнь «Дізнавача» стала гіперсексуальною й приваблює чоловіків зі страшною силою. Одначе, вона не рада своїй владі над чоловіками. І вони не відчувають радості з нею, лише божевільну жагу. А також вона не може завагітніти, бо була свідком пожежі, в якій згоріли вже згадані троє дівчаток. Коли війни закінчено, завжди народжується багато дітей, попри злидні й невлаштований побут. Молоді жінки спонукають чоловіків до одружень і до зачать. Але повоєнна настанова більшості жінок конфліктує з особистою травмою цієї жінки, що й призводить до її загибелі, не зрозумілої для багатьох.

А от оповідання Шмітта «Пес» закінчується сексуально і оптимістично: оповідач і дочка героя, довідавшись історію покійного батька та його псів, одразу після похорону ідуть до спальні й бурхливо кохаються. Двоє немолодих людей, які щойно мимоволі занурилися в атмосферу таборів смерті, повертаються до життя. Можливо, в них і не буде подальших стосунків. Але незабутня зустріч прикрасила їхні немолоді життя і пам’ятатиметься, скільки вони житимуть.

Фотографія на пам’ять

^{My jewish roots…  Село Березівка Полтавської губернії, 1909 рік}

Фотографію було винайдено в середині ХІХ сторіччя. Живопису фотографія й досі не знищила, хоча таке пророкували. Проте фотографія рішуче посунула малярство із простору свідків. Міркуйте самі. Візуальні образи Григорія Сковороди й Івана Котляревського відомі нам завдяки прижиттєвим портретам, на основі яких згодом виготовлялися жанрові картини і пам’ятники. А обличчя Тараса Шевченка увійшло в нашу культуру вже у фотографічному образі, дарма що наш національний поет сам був художником, який до того ж створив чимало автопортретів. В прижиттєвій галереї Івана Франка світлин набагато більше, ніж портретів, і саме світлини зробили впізнаваним обличчя Каменяра. У Лесі Українки прижиттєвих портретів ще менше, та їх перемогли фотографії. Якщо в часи Шевченка фотографії були рідкістю, то через півсторіччя, в часи Лесі — звичною справою. Принаймні в тогочасних шляхетських родинах.

Родова пам’ять моя і моїх ровесників охоплює чи не всю історію фотографії. В сімейних альбомах зберігаються наші «гіркі і горді прадіди» й прабабусі на старовинних фотографіях початку минулого сторіччя. Чому вони всі видаються гарними? Через ретуш? Чи негарних тоді не увічнювали? Чи фотографи тих часів уміли схопити світлу сутність будь-якої особистості та увічнити на світлині саме її? Їхні апарати встановлювалися на триніжках, наче на жертовних триногах для прадавніх ритуалів. Однак портативні триніжки як підставки під фотоапарати фахівці використовують і нині.

Уже не такі гарні, хоча також солідні та серйозні діди й бабусі на фотографіях міжвоєнного періоду. Дуже багато червоноармійців без погонів, із знаками розрізнення військових звань на комірцях. Молоді бабусі без складних конструкцій з довгого волосся, як у прабабусь; вони, здебільшого, з коротким, проте пишно закучерявленим волоссям. Фотографи перед зйомками видивлялися, щоб не заважали неслухняні кучері, поправляли шарфики і комірці, наказували облизати губи, зволожити очі, згинали або випрямляли пальці тих, кого фотографували.

У багатьох родинах збереглися фотографії часів війни, надіслані з фронту. На них чоловіки вже в погонах. Одразу по війні, в кінці сорокових, світлин було мало. На початку п’ятдесятих наші молоді батьки все ще увічнювалися у фотоательє. А від кінця п’ятдесятих у багатьох родинах вже з’явилися власні фотоапарати. Багато хто проявляє плівку і друкує фотографії в ательє. Але в багатьох є вдома і обладнання проявляти плівку, і апаратура друкувати фотографії. Мій батько мав усі ці речі. Я пам’ятаю, як він замикався у ванній з червоним ліхтарем, при світлі якого друкував і закріплював фотографії. Пам’ятаю ванну, де у воді плавали новонароджені фотографії, які тепер зібралися в моєму домі в альбомах, у пакетах від фотопаперу і в пластикових файлах, з яких весь час випадають. А також пам’ятаю, де саме в Києві були спеціалізовані крамниці фототоварів у часи мого дитинства.

Якщо тоді фіксували урочисті події — весілля, закінчення школи чи іншого навчального закладу — то зверталися до фахових фотографів. У них якість була краща, ніж у фотолюбителів. Але рідко коли наближалася до мистецької, як на світлинах кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. А перші кольорові фота були дивовижею і виготовлялися лише в фотоательє. До наших днів вони дійшли в полинялому варіанті. Тоді як чорно-білі — як професійні, так і любительські — збереглися практично в тому ж стані, в якому народилися.

Іще можна згадати побічну дитину паперової фотографії на ймення Polaroid, а можна і не згадувати, бо фототехніки, яка б виробляла миттєві знімки, в побутовому користуванні в Україні за СРСР було дуже мало. Ті апарати мали лише радянські громадяни, які час від часу бували за кордоном, а таких було небагато. Щоправда, миттєві знімки іноді все-таки потрапляли з апаратів Polaroid до сімейних альбомів пересічних радянських громадян.

Але незрівнянно більше було любительських чорно-білих фотографій, які друкувалися з плівки, нестримний вал яких ринув у наше життя-буття на межі п’ятдесятих і шістдесятих і бушував до початку дев’яностих. Перший рік мого життя, так само, як і перший рік життя моїх дітей, увічнено на однаковому фотопапері, і ті знімки, між якими майже три десятки років у моєму архіві переплуталися. Там, де вони лежать в моєму домі, панує хаос, який впорядкувати зможу лише я сама. Якщо матиму час і бажання. Інакше в спадкоємців виникне цілком природне бажання зібрати все це в оберемок і знищити. Я сама неодноразово ставилася до пам’яті роду із злочинною неповагою, тож цілком готова до такого своєрідного остаточного розв’язання питання фотографічної складової історичної пам’яті моєї родини.

А поки що я впорядковую цей простір за допомогою цих фрагментарних нотаток. Останні у своєму житті чорно-білі фотознімки за допомогою фотоапарату «Київ» у коричневому чохлі — там треба було виставляти витримку й діафрагму за допомогою експонометра, але, якщо набити руку, це не дуже напружувало — я робила ці кадри протягом 1993 року. Наприкінці того ж року я вперше поїхала до Франції, і мій тяжко хворий батько, який погано пам’ятав, в якій квартирі він мешкає, неодноразово нагадав мені, щоб я не забула взяти той фотоапарат, бо як це так, їхати в подорож і не фотографувати?

Але плівку я мала зарядити вже там. Проте я не знайшла в Парижі потрібної плівки — як казали мені працівники французьких фотоательє, такі апарати у Франції вже давно були hors de service (не обслуговуються). Коли ж я звернулася по допомогу до жінки, яку до мене приставили від культурного відділу Міністерства закордонних справ Франції, вона сказала, що центри обслуговування, які друкують чорно-білі світлини, в Парижі ще є. Але вона не зовсім добре зрозуміла мене і відвела мене не до фотомагазину, де б мені продали чорно-білу фотоплівку під мій апарат, а до фотографа, який робив чорно-білі художні фотографії. Я скористалася його послугами і отримала гарні фота, лише не Парижа, а власного фейса часів свого перебування в Парижі. А пам’ять про той далекий місяць у місті, яке є «святом, яке завжди з тобою», зберігається винятково в РНК моїх клітин, розшифрувати які по закінченні мого життя буде неможливо, та й чи потрібно?

Коли я повернулася з Парижа, мій батько помер і його вже поховали. Моя мати потім довго та істерично у своєму стилі дорікала мені, що носила урильники, поки я, за її словами, «кайфувала в Парижі». Але зараз не про мою матір. Я зараз про те, що саме тоді, принаймні для мене, водночас із моїм батьком-фотолюбителем померла епоха чорно-білої фотографії та важких переконливих фотоапаратів у коричневих чохлах, які пахли справжньою шкірою і служили нам вірою і правдою протягом трьох десятків років. Моє життя повністю охопило ту епоху і виявилося тривалішим за неї. Їй на зміну прийшли легенькі пластикові апаратики, які здобули стійке прізвисько «мильниці». До речі, в той дощовий місяць в Парижі мені найбільше запам’яталося, що француженки на вулицях, одягнені в темно-сіре й темно-синє, носили рейтузи з яскравими візерунками і барвисті хустки на пальтах. Чорно-біла плівка і не змогла б закарбувати той своєрідний період паризької моди, який, як і все на світі, швидко минув. Але з тим завданням легко впоралися б «мильниці», які забезпечували яскраві барви на фотографіях, і де режими зйомки виставлявся автоматично. До того ж знімки можна було надрукувати будь-де: ательє, де це робили, були від другої половини дев’яностих на кожному кроці.

Певний час «мильниці», чия доба припала на злиденні дев’яності, були атрибутом достатку в Україні. Пам’ятаю, одного разу наприкінці тих самих дев’яностих ми позичали «мильницю» в знайомих, купили плівку, відзняли її, повернули мильницю власникам, а самі довго тішилися яскравими світлинами з тої плівки. Я купила той китайський витвір, коли отримала премію часопису «Сучасність» за свій роман «Імітація». То був початок 2002 року. Ні фотоапаратів-«мильниць», ні українського часопису «Сучасність» уже давно нема. Може, в «Імітації» доля буде триваліша.

Коли в багатьох вже були дешеві «мильниці», стали з’являтися їхні могутні суперники — цифрові фотоапарати. Вони теж певний час були ознакою достатку. Коли я була на письменницькій програмі в США в 2003 році, в усіх учасників були «мильниці», такі, як у мене. А цифрові камери мали, крім організаторів Програми, лише корейські письменники, які радо і безкоштовно копіювали свої цифрові знімки в комп’ютери, на диски й на дискети письменників Європи та Латинської Америки.

А дуже скоро і в Україні цифрові фотоапарати перестали бути атрибутом достатку, щоб за кілька років також стати пережитком минулого. Вже кілька років усе фіксується на смартфони, а цифрові камери стали непотрібним тягарем. Принаймні для любителів. Лише ті, хто займається фотографією або професійно, або, якщо й по-любительськи, то з особливою любов’ю, користуються цифровими апаратами.

Паперові фотографії, відзняті «мильницями», відмерли разом із розвитком електронної пошти, коли до електронних листів вже легко й безкоштовно вкладаються електронні зображення. Певне, не можна говорити про цілковиту синхронність, але це сталося приблизно одночасно. Тепер друзям і знайомим можна послати цифрове зображення просто зі смартфона, яким його було щойно зафіксовано.

Але ж, панове, якщо в тих зображеннях, які так легко отримати і так легко передати будь-куди і будь-кому, втілилися наші почуття, то це справжні, не імітовані почуття, і вони не пластикові і не паперові! Я пам’ятаю свою радість, коли бачила крізь дірочки у поштовій скриньці лист, а ще більше раділа, коли відчувала, що цей лист важкий, бо в ньому світлини. Тепер я, буває, по-справжньому радію, коли в своїй електронній пошті бачу лист, якого чекаю, та ще й із прикріпкою. Хтось так само радіє фотозображенням на своїй сторінці соціальних мереж. Емоції людини в електронну добу можуть бути аж ніяк не імітованими, а такими ж палкими і достеменними, якими були в добу полотна й олійних фарб. А проте, і в дофотографічну добу, коли малярство було єдиним свідченням реальності існування людського обличчя, було повно підробок та імітацій. Змінився спосіб отримання інформації та спосіб її передачі. Але неймовірність людських облич та інших ракурсів буття і в добу цифрових технологій, буває, фотокамера фіксує.

Оглавление

Розкажи... Напиши...

Перекладачі та автори, тексти та conтексти

Бо сильне кохання, як смерть

Червоний беретик

«Серцем вистраждане слово...»

Материнська мова

Роде мій красний!

Всявсоню (My Jewish roots and Jewish background)

Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики

Тост

Розмова в потязі (про секс у туалеті)

Майка на бретельках

Чоловіки мого життя

Добрі книги

Фотографія на пам’ять