Уявлена глобалізація [Нестор Ґарсія Канкліні] (fb2) читать постранично, страница - 3

міжетнічні й міжрегіональні конфлікти, називається глобалізацією. Привертає увагу, що підприємці та політики інтерпретують глобалізацію як наближення людства до спільного майбутнього і що численні критики цього стражденного переходу характеризують його як процес, пройшовши який ми всі станемо гомогенізованими.

Глобалізації циркулярні й тангенціальні

Незважаючи на ці сумнівні результати, уніфікація на планетарному ринку проголошується єдиним способом мислення, і тих, хто натякає, що світ може повертатися в інший спосіб, дискредитують як націоналістів, що ностальгують. А якщо хтось іще сміливіший поставить під сумнів не лише переваги глобалізації, а й те, що єдиною формою її реалізації є лібералізація торгівлі, його звинуватять у тому, що він сумує за епохою, яка передувала падінню сумнозвісного муру. Й оскільки ніхто розважливий не вважає за можливе повернення до тих часів, робиться висновок, що капіталізм – це єдина вірогідна модель взаємодії між людьми, а глобалізація – його найвищий неминучий етап.

У цій книжці я хочу з’ясувати, що саме ми – ті, хто опікується культурою, – можемо зробити до того, як настане це майбутнє, яке для когось є обнадійливим, а для когось – недоступним. Тобто які питання ставить міжкультурність перед ринком і кордони перед глобалізацією. Йдеться про те, щоб продумати, як займатися мистецтвом, культурою і комунікацією на цьому етапі. Наприклад, якщо розглянути реорганізацію відносин між Європою, Сполученими Штатами і Латинською Америкою, можна зрозуміти цей процес під кутом зору культури і діяти у його межах в інший спосіб, ніж ті, хто вбачає у ньому лише економічний взаємообмін.

Перше, що варто прояснити, що культура є не лише сферою, де точно відомо, що два плюс два дорівнює чотирьом. Вона також є невизначеною позицією, з якої намагаються уявити, що можна було б зробити з недостатньо окресленими множинами, акумулятивний і виразний потенціал яких іще з’ясовується. Одна частина культури продукує знання, яке дає змогу впевнено стверджувати, всупереч політичній чи церковній владі, скільки насправді дорівнює два плюс два: це знання дало можливість розуміти «реальне» з певним ступенем об’єктивності, розвивати глобалізовані технології комунікації, оцінювати споживання культурної індустрії та розроб­ляти масмедійні програми, котрі розширюють масове пізнання й створюють соціальний консенсус. Інша частина культури – сучасна – розвивається тією мірою, якою відчувається незадоволеність безладом або інколи чинним світовим порядком: ця культура сприяє не лише пізнанню та плануванню, а також трансформуванню й упровадженню інновацій.

Протиставлення цих двох способів розуміння культури, які суперечать поглядам науковців і технологів, з одного боку, та гуманістів і творців від мистецтва, з другого, стає інакшим завданням за часів глобалізації. Що саме можна пізнавати й чим керувати, і що має сенс модифікувати й створити, науковці та митці повинні узгоджувати не лише з меценатами, політиками й органами влади, а й із розпорошеною владою, яка приховується під назвою глобалізація. Кажуть, що глобалізація діє за допомогою інституційних структур, організацій усіх рівнів і ринків матеріальних і символічних товарів, які складніше ідентифікувати та контролювати, ніж раніше, коли різні економіки, засоби комунікації та мистецтво функціонували лише в межах національного простору. Давид не знає, де перебуває Голіаф.

Для розуміння цих труднощів ми – ті, хто досліджує креативність, культурну циркуляцію і споживання, – дедалі більше переймаємося, усвідомлюючи конкретні дані, «об’єктивні» соціально-економічні зміни, які за новими правилами управляють науковими й мистецькими ринками, як і нашим повсякденним життям. Однак, оскільки глобалізація постає як невизначений і некерований об’єкт, ті, хто її здійснює, описують її за допомогою наративів і метафор. Відповідно, соціально-антропологічний ракурс культури обумовлює аналіз як статистичних даних і концептуальних текстів, так і нарисів і уявлень, які роб­лять спробу визначити її наміри. До того ж міграції, прозорі кордони та подорожі свідчать про те, що для глобалізації властиві злами та сегрегація. Це одна з причин, чому в розповідях мігрантів і біженців трапляються наративи та метафори.

Подібна невпевненість дестабілізує інших соціальних гравців, які до того зазвичай не цікавилися культурою. Після глобалізаційної ейфорії 1980-х років політики, які не надто добре розуміють, яким чином реструктурується їхня діяльність, коли державні органи, на посади в яких вони претендують, починають контролювати менші економічні й суспільні простори, запитують себе, що вони можуть зробити і в яких сферах. Підприємці, збентежені різким переходом від продуктивної економіки до спекулятивної, ставлять подібні питання. І ті, і ті вказують на необхідність створення нової культури праці, споживання, інвестування, рекламування та