Душевна музика [Террі Пратчетт] (fb2) читать постранично, страница - 2

розв’язувало складне алгебраїчне рівняння, а тоді промовило:

— Гадаю, що усвідомлю.

Здавалося, ніби її вихованка про все вже знала і встигла якось дати тому раду. Панна Дупс попросила всіх уважно стежити за Сюзен. Вони відповіли, що це непросто, бо...

Хтось невпевнено постукав у двері кабінету — так, ніби сподівався, що його не почують. Стукіт повернув панну Дупс до дійсності.

— Заходьте.

Двері розчахнулися.

Сюзен завжди рухалася безшумно. Всі викладачі про це казали. Моторошно від цього, казали вони. Вона опинялася перед вами, коли ви найменше цього чекали.

— О, Сюзен, — привіталася панна Дупс, і натягнута посмішка проповзла її обличчям, ніби кліщ лобом нервової вівці. — Прошу, сідайте.

— Так, панно Дупс.

Панна Дупс пошурхотіла паперами.

— Сюзен...

— Так, панно Дупс?

— Прикро таке казати, та ви, здається, знову були відсутні на уроках.

— Не розумію, панно Дупс.

Директорка трохи подалася вперед. Вона дещо дратувалася сама з себе, та... щось у цій дитині було таке, що відверто заважало її любити. Академічно успішна в усьому, чим цікавиться, та й усе. Світиться розумом, як-от діаманти сяють, різко й холодно.

— Ви знову ті свої... коники викидали? Ви ж обіцяли, що більше так не робитимете.

— Панно Дупс?

— Ви знову невидимою робилися, чи не так?

Сюзен зашарілася. Панна Дупс також, хоч і не аж так рожево. «Ох, яка ж дурість. Це суперечить здоровому глузду. Це... о, ні...»

Директорка відвернулася й заплющила очі.

— Що ви казали, панно Дупс? — запитала Сюзен за мить до того, як панна Дупс перепитала:

— Сюзен?

Панна Дупс здригнулася. Про це викладачі теж казали. Бувало, Сюзен відповідала на запитання до того, як їх поставили...

Директорка опанувала себе й запитала:

— Ви ще тут сидите, так?

— Звичайно, панно Дупс.

Сміх та й годі.

«Ніяка це не невидимість, — казала собі директорка, — вона просто робиться непомітною. Вона... хто?..»

Панна Дупс зосередилася. Про це вона собі навіть нагадайку написала про всяк випадок і причепила до течки з особовою справою. Опустила очі й прочитала: «Ти говориш зі Сюзен Стогелітською. Постарайся це не забувати».

— Сюзен? — навмання звернулася вона.

— Так, панно Дупс.

Зосередившись, панна Дупс бачила перед собою Сюзен. Коли докласти трохи зусиль, можна було навіть розчути її голос. Просто треба весь час боротися із нав’язливою думкою, що вона в кабінеті сама.

— На жаль, панна Шкод і панна Стадна на вас скаржилися, — вичавила вона з себе.

— Я не прогулюю, панно Дупс.

— Наважуся припустити, що не прогулюєте. Панна Зрадз і панна Штамп стверджують, що завжди вас бачать.

Насправді на цю тему в учительській сталася запекла суперечка.

— Це через те, що вам подобаються логіка й математика, а історія й література — ні?

Панна Дупс пригледілася. Не могла ця дитина просто встати й піти з кабінету. Коли справді напружити голову, можна було розчути тихенький натяк на відповідь:

— Не знаю, панно Дупс.

— Сюзен, люди страшенно засмучуються, коли...

Панна Дупс замовкла. Оглянула кабінет, а тоді подивилась на записку, причеплену до теки на столі, нібито прочитала її, якусь мить посиділа розгублена, а тоді згорнула записку й викинула у відерце для сміття. Взяла ручку і, трохи посидівши зі скляним поглядом, взялася перевіряти шкільну бухгалтерію.

Сюзен якийсь час чемно чекала, а тоді підвелася й пішла з кабінету якомога тихіше.

Певні речі мають ставатися поперед інших. Боги граються з долями людей. Та починають вони з того, що розставляють на полі фігури й шукають, куди поділися гральні кості.

У малій гірській країні під назвою Ллямеди того дня дощило. Дощило там насправді щодня. Дощ був основною статтею ллямедівського експорту. Там навіть були дощові шахти.

Бард на ім’я Імп сидів під вічнозеленим деревом радше зі звички, аніж із надією на прихисток від дощу. Краплі стікали голчастим листям і струменіли гілками, тож дощ це радше укрупнювало. Час від часу на Імпову голову льопалися цілі водяні бульки.

Йому було вісімнадцять, таланту на всі сто, але життю він наразі не радів.

Імп наладжував арфу — свою нову чудову арфу — й дивився на дощ. Сльози текли його щоками й змішувалися з дощовими краплями.

Боги таких люблять.

Кажуть, що коли боги хочуть покарати, то спершу позбавляють розуму.

Насправді ж коли боги дійсно хочуть когось покарати, то дають цій людині в руки щось із уже запаленим ґнотом і написом «Динаміт». Це значно цікавіше, й чекати довго не треба.

Сюзен тинялася коридорами, пропахлими дезінфектантом. Її не дуже займало, що про неї подумає панна Дупс. Її зазвичай не займало, що думають інші. Вона не знала, чому люди забувають про неї, коли їй цього хочеться, та чомусь їм потім було ніяково про це казати.

Бувало, що викладачі її не помічали. Це її влаштовувало. Зазвичай вона сиділа на уроках із книжкою й тихенько читала, доки інші змушені були перейматися всілякими там