Душевна музика [Террі Пратчетт] (fb2) читать постранично, страница - 3

експортами Хапонії.

Безсумнівно, ця арфа була прекрасна. Вкрай нечасто майстрам вдається витворити щось таке, що годі уявити, як його довершити. Прикраси його не цікавили. Прикраси в цьому випадку були б святотатством.

А ще вона була новенька, ця арфа, а таке в Ллямедах нечасто траплялося. Більшість місцевих арф були старими. Звісно, вони виходили з ладу. Бувало, що треба було міняти раму чи шийку, натягнути нові струни, та арфа жила далі. Старші барди казали, що з віком арфи тільки кращають, хоча літні люди кажуть таке незалежно від того, чи це правда.

Імп торкнувся до струни. Звук завис у повітрі й затих. Арфа сяяла новизною й дзвеніла дзвоном. Годі й уявити, яким буде її звук за сто років.

Імпів батько назвав арфу мотлохом і сказав, що майбутнє в камені, а не в нотах. Так вони й посварилися.

А тоді батько сказав ще щось, а Імп відповів, і от уже світ навколо зробився ворожим і неприємним, бо слів назад не забрати.

Імп казав: «Та що ти розумієш! Ти, старий дурню! Музика — моє життя! Настане день, коли мене зватимуть найкращим музикантом на світі!»

Яка дурість. Ніби був на світі хоч один бард, який цікавився б ще чиєюсь думкою, окрім хіба інших бардів, які все життя тільки й робили, що вчилися слухати музику.

Дурість — не дурість, але він це сказав. А коли в такі слова вкласти пристрасть, а богам у цей час нудно, світ може послухатися таких слів і змінитися. Слова завжди були здатні змінювати світ.

Бійтеся своїх бажань. Ніколи не знаєш, хто почує.

Чи що, коли вже на те.

Бо може так статися, що певна сутність саме в ту мить подорожує між світами й, зачувши слова, мовлені не тим і не там, зійде з курсу...

У далекому гримучому місті Анк-Морпорку глуха кам’яна стіна на мить спалахнула...

...і в ній з’явився вхід у крамницю. Старезну музичну крамницю. Ніхто не помітив її появи. Щойно вона з’явилася, ні в кого вже не було сумнівів, що вона була там завжди.

Смерть сидів і дивився в нікуди, спершись нижньою щелепою на руки.

Альберт дуже обережно до нього наблизився.

У миті, коли Смерть занурювався в думки, а ця мить була саме з таких, його часто збивала з пантелику манера слуги щоразу перетинати кімнату одним і тим же маршрутом.

«НУ ТОБТО, — міркував він, — ЗВАЖАЮЧИ НА РОЗМІР КІМНАТИ...»

...Який наближався до нескінченності, принаймні настільки близько підходив до нескінченності, що можна було вважати його нескінченним. Насправді кабінет тягнувся десь зо два кілометри. Нічогенько як для приміщення, якщо порівняти з нескінченністю, розміри якої годі осягнути.

До створення домівки Смерть підійшов доволі хаотично. Простір і час — це матеріали для маніпуляцій, аж ніяк не закони. Тож внутрішні розміри приміщень він закладав дещо защедро. Смерть забув, що всередині все має бути меншим, ніж зовні. Те саме з садком. Коли він трохи сильніше зацікавився такими речами, то виявив, що люди, уявляючи, скажімо, троянди, великого значення надають кольору. Але його троянди були чорними. Він полюбляв чорне. Пасує до всього. Чи пасуватиме. Рано чи пізно.

Знайомі люди — а таких у Смерті було небагато — дивно реагували на розміри приміщень. Просто їх не помічали.

От, скажімо, Альберт. Двері прочинилися, й Альберт переступив поріг, намагаючись зайвий раз не хитати тацю з чашкою й блюдечком...

...і от уже за мить він посередині кімнати, стоїть на краєчку квадратного килима, що обрамлював Смертин робочий стіл. Смерть втратив надію зрозуміти спосіб, в який Альберт устигав так швидко здолати величезну відстань, аж якось раптом здогадався, що для Альберта цієї відстані просто не існувало...

— Приніс вам ромашкового чаю, пане, — повідомив Альберт.

— М?

— Пане?

— ДАРУЙ. Я МІРКУВАВ. ЩО ТИ ТАМ МЕНІ КАЗАВ?

— Про чай з ромашки.

— Я ДУМАВ, ІЗ НЕЇ МИЛО РОБЛЯТЬ.

— Можна і мило, і чай, пане, — пояснив Альберт. Він непокоївся. Він завжди непокоївся, коли Смерть про щось замислювався. Не можна на такій роботі про таке замислюватися. Ще й із такого непідходящого боку.

— ЯКА КОРИСНА РОСЛИНА. ОЧИЩУЄ І ЗОВНІ, І ВСЕРЕДИНІ. — Смерть знову вклав нижню щелепу на п’ястки.

— Пане? — за якийсь час перепитав Альберт.

— М?

— Чай вихолоне, коли отак лишите.

— АЛЬБЕРТЕ...

— Так, пане?

— Я ТУТ МІРКУВАВ...

— Пане?

— НАЩО ЦЕ ВСЕ? ОТ СЕРЙОЗНО. ЯКЩО ЗАЗИРНУТИ В СУТЬ.

— А. Е. Не можу знати, пане.

— НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО РОБИТИ, АЛЬБЕРТЕ. ТОБІ ЦЕ ВІДОМО. ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЩО ВОНА МАЛА НА УВАЗІ. НЕ ТІЛЬКИ ПРО КОЛІНА.

— Хто «вона», пане?

Відповіді не було.

Альберт дійшов до дверей і озирнувся. Смерть знову тупо дивився перед собою. Так наполегливо втуплюватися більше ніхто не вмів.

Не так уже й погано було, коли її не бачили. Вона радше переймалася тим, що бачила сама.

Іноді це були сни. Вони були лише снами, звісно. Сюзен знала, що, за новітніми теоріями, сни — це всього лиш образи, що виринають, доки мозок сортує спогади про минулий день. Вона б в це охоче повірила, коли б серед подій минулого дня бували