Спогади. Том 2 [Карл Ґустав Маннергейм] (fb2) читать онлайн

Карл Ґустав Маннергейм СПОГАДИ Том 2

11. Вісім років наввипередки з бурею

Моє повернення до чинної військової служби. — Організація й завдання Ради оборони. — Боротьба за асигнування на оборону. — Перехід на територіальну систему. — Великополітичні аспекти. — Проти внутрішнього розколу. — Оновлення матеріально-технічної бази. — Візит до Англії. — Візит до Німеччини. — За північноєвропейську орієнтацію. — Похорон короля Ґеорґа V. — Відділ військової економіки. — Створення артилерійного заводу. — Олдершот. — Президентські вибори. — 70-річний ювілей. — Програма основних закупівель. — 20-річчя визвольної війни. — Совєтський Союз зондує ґрунт. — Питання Аландських островів. — Програма основних закупівель. — Поїздка до Центральної Європи. — Загрозливі передвістя. — Політичні діалоги. — Лист до президента республіки. — Фортифікаційна робота на перешийку. — Перемовини західних країн у Москві. — Доля балтійських країн. — Бойові маневри. — Московські перемовини. — Недооцінювання загрози війни. — Моє прохання про відставку. — Майнільські постріли. — Початок війни.

У 1931 році завершилася каденція президента Реландера, й очільником держави було обрано сенатора Свінгувуда, голову «самостійницького Сенату» часів визвольної війни. Уже 2 березня, на другий день після інавгурації, новообраний президент запросив мене до себе. Він висловив гадку, що з керуванням державою впорається, «але війну, — сказав він, — я не в змозі очолювати». Тож йому хотілося, щоб у разі війни я обійняв пост головнокомандувача, але щоб уже й тепер став на службу на чолі збройних сил.

Я був неготовий одразу дати відповідь. Я відчував вдячність президентові за довіру, і мене тішило, що він вважає цю справу дуже важливою та воліє обговорити її однією з перших. Утім я не хотів, щоб ішов з посади тодішній головнокомандувач, а тому відмовився очолити військо. Якщо президент, додав я, таки вирішить доручити мені верховне командування воєнного часу, самозрозуміло, що перед тим мені було б важливо підготуватися до цього складного завдання, ознайомившись із проблемами й потребами оборонного відомства країни. Я попросив часу на роздуми до наступного дня.

У домовлений час я знову повідомив президентові, що в жодному разі не хочу в мирний час ставати головнокомандувачем збройних сил, натомість можу себе уявити на посаді голови Ради оборони, щоб попрацювати там для підвищення нашої обороно­здатності й докладно вникнути у справи, пов’язані із захистом країни. Розмова скінчилася тим, що я в принципі висловив згоду обійняти посаду голови Ради оборони на час урядування президента Свінгувуда, а якщо буде потреба, стати й верховним головнокомандувачем у війні.

Було очевидно, що розвиток політичної ситуації в Європі віщує небезпеку і для Фінляндії. Закінчилося перше по світовій війні спокійне десятиліття, і 1930-ті роки від самого початку мали інакші ознаки. Совєтський Союз у межах першого п’ятирічного плану розпочав широкомасштабну механізацію й моторизацію армії; швидко розвивалась і його авіація. У німецькому націонал-соціалістичному русі було помітно такі тенденції, що невдовзі він міг набути й зовнішньополітичного виміру. Франція почала будувати лінію Мажино, й існувала небезпека, що вона поглине мільярди, потрібні для утримання боєздатної армії. Англія, зрівноважний чинник Європи, ослабла з військового погляду — загальну військову повинність було скасовано, й зосталася лишень наймана армія. Імперія занехаяла військово-повітряні сили, і навіть флот не отримав асигнувань, що їх вимагало адміралтійство. Колективна безпека, перспективу якої окреслила Ліга Націй, з непереборною силою приваблювала більшість країн. Швеція й Норвегія зменшили своє озброєння, а Данія роззброювалася цілковито.

Фінляндія й собі скоротила термін військової служби, й уряди, а також парламентська більшість послідовно опиралися асигнуванню потрібних коштів на оборону. Комуністичну партію було розпущено, що стало наслідком реакції на її тяжіння до зради батьківщини, реакції, яка спричинилася до народного повстання — Лапуаського руху. Але серед соціал-демократів, які після виборів 1930 року стали найбільшою партією в парламенті, оборонний нігілізм усе ще мав відданих прихильників. Більшість у парламенті належала буржуазним партіям, але Аграрна спілка, друга завбільшки фракція, у питаннях асигнувань часто солідаризувалася із соціал-демократами.

Хоч від 1919 року я багато часу перебував за кордоном, та не втратив контакту зі збройними силами, а надто із шуцкорівською організацією. Я більш-менш орієнтувався в тому, якого поступу досягло фінляндське військо станом на 1931 рік і які вади йому притаманні.

Великий поступ відбувся у вишколі. Це стосувалося насамперед артилерії з її надзвичайно високим рівнем вишколу завдяки здібності й зусиллям інспектора артилерії генерал-лейтенанта Ненонена. Зросла однорідність офіцерського корпусу, і від 1924 ро­ку Військова академія випускала потрібну кількість команди­рів та штаб-офіцерів. Натомість ситуація зі зброєю й амуніцією була гіршою. Армія фактично мала на озброєнні лише те, що зосталося із часів визвольної війни, а та зброя, звичайно, вже застаріла й зужилася. Зовсім не було сучасної техніки, зокрема протитанкової й зенітної. Усе, що мало військо з панцеротанкової зброї, — це кількадесят танків «Рено», придбаних 1919 року, коли я ще був регентом, на мою вимогу й відомих ще із часів світової війни. Не в набагато кращому становищі перебувала й авіація. Особливо виразно постала скрута з мобілізаційними запасами, яких аж ніяк не вистачало на формування озброєної польової армії. Від 1927 року всі великі бойові навчання було з міркувань економії скасовано. Асигнувань на оборону сяк-так вистачило на створення й утримання збройних сил, яких кількісно бракувало для захисту держави, однак зброя і амуніція лишилися цілковито поза увагою.

За кілька років до того парламент ухвалив суднобудівну програму, що містила два панцерники берегової оборони, п’ять підводних човнів і невелику кількість торпедних катерів, і це відбулося насамперед завдяки активній пропаганді недержавної організації — названої згодом Спілкою фінляндського флоту, — яка обстоювала інтереси морської оборони країни. Реалізація цієї програми мала завершитися 1932 року, але вона не передбачала повного озброювання суден. З огляду на те, що суднобудівна програма поглинула кошти, набагато потрібніші для подолання нестачі найелементарнішого в армії та авіації, можна лише пожалкувати, що потяг до розвивання морської оборони не пішов на користь іншим родам війська. Керівництво збройних сил не змогло скерувати цей ентузіазм у потрібному напрямі.

Берегова артилерія більш-менш ефективно захищала столицю країни і ще деякі сектори, проте інші надзвичайно важливі прибережні й острівні ділянки лишалися без прикриття. До останніх належали Аланди, оборона яких була складною проблемою.

Шуцкорівська організація постійно розросталася й охоплювала нові сфери діяльності, однак дотації на неї не зростали відповідною мірою. Взаємодія між армією й цією добровільною організацією була недосить тісною. Що технічні засоби, що вишкіл дуже різнилися, і давалася взнаки відсутність єдиного керівництва.

Держава створила кілька військово-промислових підприємств, але їхня продукція не задовольняла потреб навіть мирного часу в зброї та боєприпасах. План мобілізації промисловості перебував на обговоренні від 1929 року, часу заснування Ради з економічних питань оборони, але жодних практичних заходів не було вжито.

Що стосується мобілізації й концентрації армії, у цьому ми дуже відставали від нашого великого сусіда. У разі агресії наше військо мусило дістатися до інвазійної брами Карельського перешийка раніше від імовірного нападника. Однак він мав на віддалі одного денного маршу від кордону залогу великого міста, а також чималі технічні й матеріальні ресурси, а в Ленінграді та його околицях міг сформувати стільки само дивізій, скільки ми в усій країні. За розрахунками, на мобілізацію й концентрацію фінляндської польової армії знадобилося б близько двох тижнів, натомість Червоній армії було до снаги за лічені дні дійти до перешийка й заскочити переважальними силами наше військо прикриття.

Через такі обставини владі Фінляндії було потенційно складно вибрати слушний момент для мобілізації. Запізнення чи вагання могло б означати загибель. Мобілізація ґрунтувалася на кадровій системі: військові частини мирного часу становили кадрову армію, яка подвоювала кількісний склад, поповнюючись резервістами. За такої системи неможливо було ні тримати достатню кількість війська на перешийку, ні швидко підсилити його. Щоправда, трохи поліпшити вразливе становище війська прикриття могли фортифікаційні споруди, але нечисленні вогневі точки, збудовані попереднього десятиріччя, уже застаріли.

Такою була загальна картина стану, у якому перебували фінляндські збройні сили на той момент, коли мені запропонували очолити Раду оборони й, отже, взяти відповідальність за обороноздатність країни. Я добре усвідомлював, що на цій посаді переді мною постануть великі та складні завдання.

Передовсім я мав зробити так, щоб парламент краще розумівся в оборонних питаннях, а також здійснити все можливе, аби усунути хиби в оснащенні армії, призначеної для мирного і для воєнного часу. А ще мусив обстоювати і квапити переведення збройних сил на територіальну основу — так звану територіальну систему, — яку в принципі було вже схвалено, але втілення якої, як я бачив, натрапляло на труднощі. До того ж надзвичайно важливе й нагальне завдання полягало у фортифікації Карельського перешийка.

Слабке розуміння зокрема лівими й центристськими партіями того, що таке оборона країни й яке її значення, було зумовлене насамперед нерозвинутістю зовнішньополітичного мислення — природний наслідок відсутності у Фінляндії і традицій, і грамотних кадрів у цій царині. Перехід до незалежності відбувся для нашої країни, завдяки її понад сторічній автономії, без серйозних внутрішньо-організаційних негараздів і конституційних пертурбацій, проте в питанні розбудови державних збройних сил і зовнішньої політики нам довелося починати з нуля.

У 1920-х Фінляндія фактично не мала зовнішньої політики. Швеція під час визвольної війни холодно відкинула наші спроби започаткувати політичну співпрацю з нею, а аландське питання, яке тоді розмежовувало наші країни, роками заважало налагодженню фінляндсько-шведських зв’язків. Ставлення офіційної Швеції до їдеї оборонно-політичної взаємодії й військової спів­праці — доконечна потреба яких стала аксіомою у військових колах ще від 1918 року — було й лишилося категорично негативним. Найкращим свідченням цього є миттєва реакція на те, як міністр закордонних справ Гедершерна наважився 1923 року в одній із застільних промов висловити особисту симпатію до оборонного союзу з Фінляндією — за добу посаду міністра закордонних справ обіймала вже інша людина!

Втручання Німеччини у фінляндську визвольну війну, як я й передбачав, стало тягарем для нашої зовнішньої політики. Всупереч сподіванням великої частини народу, виявилося, що Німеччина — це аж ніяк не підпора. У квітні 1922 року Німецька республіка розпочала співпрацю із Совєтським Союзом на базі Рапалльської угоди, яку згодом було доповнено німецько-російським пактом про ненапад, коли 1926 року Німеччина вступила до Ліги Націй. Так Німеччина дістала змогу не зважати ні на санкційний параграф статуту Ліги, ні на Аландську конвенцію, до підписантів якої вона належала.

Для Фінляндії вже це було тривожним фактом, який підточував колективну безпеку. А ще більше її значення маліло внаслідок загального роззброювання, розпочатого одночасно з тим, як Совєтський Союз — ініціатор регламентування військового озброєння на Ґенуезькій конференції 1922 року — нарощував військовий потенціал. Ще в 1920-х було цілком зрозуміло, що безпека під егідою Ліги Націй — це фікція. Хоч Фінляндія не зовсім перейнялася ідеєю колективної безпеки в системі Ліги, ця ідея вочевидь відігравала велику роль у тому, як парламентська більшість оцінювала питання оборони держави. Відчувалося, що в цьому важко буде домогтися якихось змін. А проте існування країни як суверенної держави залежало від того, чи усвідомить фінляндський народ, що раціонально зорганізовані збройні сили є найпершою умовою самостійної зовнішньої політики, спрямованої насамперед на захист власних інтересів країни. Я міг лишень сподіватися, що розбудова соціального життя й зусилля, спрямовані на зцілення ран 1918 року, полегшать мені завдання і викличуть довіру в лівих партіях. Гадаю, що це мені певною мірою і вдалося, але, на жаль, занадто пізно.

Рада оборони, чи радше її зародок, на папері вже існувала. Цей орган було створено указом від 22 квітня 1924 року, і найточніше його можна описати як комітет, у якого президент мав змогу попросити експертних висновків. Ця рада не мала права виявляти власну ініціативу й збиратися, коли хотіла, не мала вона і жодної відповідальності. Головою ради був міністр оборони, а членами її автоматично ставали командувач збройних сил, начальник Генерального штабу, головнокомандувач шуцкору, а також два члени, яких президент призначав на рік. Указ геть обминав питання про верховного головнокомандувача на час війни, про його місце перебування й функції в мирний час.

Після того як я погодився очолити Раду оборони, цей орган треба було щонайперше реорганізувати — можна сказати, створити наново — і зробити це ще до мого офіційного призначення, адже дотепер обов’язки голови автоматично виконував міністр оборони. Нову Раду оборони президент створив 11 березня 1931 року указом, приписи якого щодо складу, функції і повноважень Ради були далекими від ідеалу, та все ж містили очевидні покращення. Ця Рада оборони складалася, крім головнокомандувача збройних сил та начальників Генерального штабу й шуцкору — автоматичних її членів — ще з двох генералів, що їх призначав на три роки президент. Отже, склад став суто військовим. Обрання голови Ради належало до функцій президента, який призначав його з-поміж її членів. Важливо й те, що відповідно до нового указу засідання Ради скликав її голова, а не президент. Утім найбільше важило те, що то вже був не лише дорадчий орган, який на прохання давав експертні висновки. Тепер він мав право, та й обов’язок, подавати пропозиції, спрямовані на підвищення обороноздатності.

10 червня 1931 року президент призначив мене — формально на трирічний термін — головою цієї оновленої Ради оборони. Він волів наразі повідомити лише найвище військове керівництво, що відповідно до цього призначення, у разі війни я обійму пост головнокомандувача. Уже того самого дня я скликав членів Ради оборони на перше засідання. Присутніми на ньому були генерал-лейтенант Сигво, генерал-майори Мальмберґ і Еш — усі троє в статусі автоматичних членів, — а також мій начальник етапу часів визвольної війни, відомий промисловець, генерал-майор Вальден, який разом із головою Ради належав до тих членів, яких призначав президент.

Попри недосконалість нового указу, я вважав, що ми можемо братися до роботи на його основі. Утім незабаром з’ясувалося, що повноваження, надані Раді оборони, потребують уточнення. Хоч Рада не мала виконавчої влади, то був відповідальний орган, який мусив тісно співпрацювати що з іншими ланками оборонного відомства, що з органами, які належали до різних офіційних і приватних сфер діяльності. Тому інтереси обороноздатності конче потребували того, щоб не лише керівництво збройних сил, а й ширші кола знали про рішення президента призначити голову Ради оборони верховним головнокомандувачем воєнного часу.

В офіційному листі, текст якого Рада оборони ухвалила 13 жовт­ня 1931 року, її члени довели цю позицію до відома президента республіки, який дав відповідні вказівки прем’єр-міністру й мініст­ру оборони. Утім стосунки між головою Ради оборони й головнокомандувачем збройних сил було остаточно регламентовано аж 25 серпня 1933 року, коли президент дав тодішньому головнокомандувачу, генерал-майорові Естерману персональне й таємне розпорядження:

Цим наказую Головнокомандувачу Збройних Сил упродовж усього часу, доки фельдмаршал Карл Ґустав Маннергейм очолюватиме Раду оборони, дотримуватися інструкцій голови Ради оборони стосовно оперативного приготування до воєнного часу, а також пов’язаної із цим планувальної й організаційної роботи, спрямованої на підвищення обороноздатності.

Однак організаційних заходів, зумовлених цим розпорядженням, було вжито аж 1938 року, коли в голови Ради оборони після чималих зусиль з’явився власний штаб, що складався з розвідувального й оперативного відділів Генерального штабу.

Робота тривала на підставі указу 1931 року, доки президент республіки видав 1 квітня 1938 року новий документ, який неабияк поліпшив становище. У ньому було прописано, що голову Ради обирають безпосередньо, а не з-поміж її членів. Крім очільника й автоматичних членів, тепер Рада мала у складі ще трьох генералів, що їх призначав президент за поданням міністра оборони, який перед тим мусив узгодити це питання з головою Ради.

Цим новим указом членами Ради оборони було призначено генерал-лейтенанта Егквіста, а також генерал-майорів Вальдена й Вальве. У новому складі Рада вперше зібралася 5 травня 1938 року. Тоді було ухвалено, що надалі вона засідатиме регулярно першого й третього вівторка кожного місяця.

Після цієї конспективної розповіді про моє становище на посаді голови Ради оборони, а також про трансформації, яких зазнало це моє знаряддя праці впродовж тих вісьмох років, коли ми бігли наввипередки з дедалі ближчою бурею, я хочу в контексті загального розвитку подій дати огляд власних тогочасних намагань і, на мій погляд, вельми незадовільних їх підсумків.

Якщо повертатися до першого засідання Ради оборони, що відбулося 10 червня 1931 року, діяльність було розпочато обговоренням капітальних витрат на оновлення матеріально-технічної бази оборонного відомства, закладених у проекті державного бюджету на 1932 рік. Природно, що згодом питання, пов’язані з бюджетом, стали істотною частиною дискусій у Раді оборони. За кілька тижнів до того запрацював призначений урядом «комітет у справах ощадності», який виробив загальні настанови щодо розгляду питань, пов’язаних з бюджетом. Тепер Рада оборони мала своєю чергою визначитися з позицією стосовно статей витрат у проекті бюджету, які містилися в програмі закупівель для збройних сил.

Парламент, обговорюючи 1930 року державний бюджет на 1931-й, ухвалив принципове рішення про так звану екстрену програму, спрямовану на закупівлю найпотрібнішого нового обладнання для армії та флоту, а також на підсилення авіації. У цю програму — сама назва якої свідчить про її характер — було закладено 700 мільйонів марок асигнувань, розподілених на шість років. На 1931-й припадало 75 мільйонів із загальної суми, а починаючи від 1932 року, коли, за розрахунками, мало завершитися виконання суднобудівної програми, по 125 мільйонів на кожен з наступних п’ять років. Комітет у справах ощадності, посилаючись на економічну скруту, запропонував зменшити асигнування на 1932 рік, призначені для оновлення матеріально-технічної бази, до 75 мільйонів марок.

Щоб дати уявлення про найочевиднішу нестачу, далі треба трохи детальніше розповісти про те, як саме військове керівництво задумало використати оті 125 мільйонів, асигнованих на 1932 рік. За планом розподілу загальної суми асигнувань 66 мільйонів ішло армії, 29 мільйонів — військово-морським силам і 30 мільйонів — авіації.

З 66 мільйонів марок, призначених для задоволення найнагальніших потреб армії, одну з найбільших статей — 10 мільйонів — треба було використати на підсилення зенітної артилерії, потреба якої, за оцінками, становила 20 батарей, тобто загалом 80 гармат. В екстреній програмі, яка виходила з наймінімальніших вимог, кількість зенітних гармат зменшилася до 34. На той час було лише 16 гармат, а зазначених 10 мільйонів марок вистачало не більш як на 8 гармат із боєприпасами.

Кепські справи були й зі зброєю для піхоти. Відповідно до штату воєнного часу потреба у гвинтівках становила 259 000, але ця кількість у екстреній програмі зменшилася до 185 000. Утім для бойових одиниць існувало не більш як 167 000 гвинтівок, отож усе ще бракувало 18 000. Завдяки 5 мільйонам марок, запропонованим на лагодження гвинтівок, можна було додатково отримати ще близько 10 000, зібравши їх зі старих деталей. Тобто польова армія не мала навіть достатньо основної зброї. Брак набоїв, за задумом, можна було подолати асигнуванням 10 мільйонів марок, які забезпечували двомісячні потреби воєнного часу.

За розрахунками, потреба в ручних кулеметах становила 4096, а в екстреній програмі ця кількість зменшилася до 3176. Після того як 1931 року завершилася закупівля, армія отримала понад 1000 нових ручних кулеметів. Пропозиція асигнувати на це 15 міль­йонів марок означала додаткову 1000 кулеметів, після чого нестача відповідно до екстреної програми все ще сягала 1176.

Крім того, треба було придбати 50 зенітних кулеметів — армія взагалі не мала їх на озброєнні. Інші статті асигнувань на армію стосувалися протихімічного захисту, а також поповнення найпотрібніших елементів майна зв’язку, саперного й медичного інвентарю. Незважаючи на велику нестачу в польовій артилерії, цього разу довелося цілковито оминути її увагою.

З 29 мільйонів марок, запропонованих для військово-морських сил, 10 мільйонів призначалося на придбання гармат і боєприпасів на панцерники берегової охорони. Як не дивно, ці статті не увійшли до суднобудівної програми. А що в ній не було зазначено й тралерів, ми мусили запропонувати кошти на будівництво двох таких суден, а також двох мінних заслонників. А ще існувала потреба підсилити берегову охорону Гельсінкі й Порккали чотирма 305-мм гарматами. Решта асигнувань на морську оборону мала піти на найелементарніші потреби берегової охорони в протиповітряному й протихімічному інвентарі.

Зі скромних 30 мільйонів марок, відданих військово-повіт­ряним силам, приблизно половина призначалася на придбання літаків. Доконечна потреба становила 272 літаки. У нас було 47 більш-менш придатних машин, і за 1931 рік ця кількість мала збільшитися на вже замовлені 30 літаків. На запропоновані приблизно 15 мільйонів марок можна було придбати близько 25 машин різних типів. Отже, загальна кількість літаків, враховуючи й заплановану на 1932 рік закупівлю, мала зрости до 102, тож відповідно до кризової програми нестача становила 170 машин. А що замовлені літаки треба було й озброїти, ми запропонували придбати на 5 мільйонів марок авіаційні кулемети, а крім того, закупити 4,5 мільйона набоїв, що відповідало витраті на три місяці війни. А ще запропонували деякі додаткові асигнування на придбання авіабомб і парашутів, радіоапаратури тощо. Крім того, з’ясувалося, що конче треба 7 мільйонів марок на будівництво летовищ.

Окремо треба згадати гостру нестачу боєприпасів до гвинтівок. Продуктивність державного набійного заводу була геть недостатньою, а тому Рада оборони бачила потребу клопотатися про 28 мільйонів марок додаткових асигнувань на збільшення продукції. За розрахунками, витрата набоїв у воєнний час сягала 37 592 000 штук на місяць — це за мінімальною оцінкою. На той час уся продуктивність набійного заводу становила 22 мільйони штук на рік. За розрахунками, проханих 28 мільйонів марок асигнувань мало вистачити на збільшення продукції приблизно до 7,5 мільйона штук на місяць. Наявність гвинтівкових набоїв становила основу всієї оборони, тож Рада окремо наголошувала на цьому компоненті, водночас зазначаючи, що цю статтю треба цілком відділити від інших закупівель, щоб вона не припадала на ту загальну суму 125 мільйонів марок.

Коли це питання було розглянуто в Раді оборони, я вирішив особисто зв’язатися з «комітетом у справах ощадності», щоб не згаяти жодної нагоди запобігти зменшенню цих важливих асигнувань.

Комітет складався із сенатора Паасиківі, директора банку Рюті й виконавчого директора Таннера. Із цих добродіїв я добре знав Паасиківі ще від 1918 року, а тому почав з візиту до нього. Він дружньо мене прийняв у своїй гарній домівці, але, як давній банкір, волів перекинути частину зазначених асигнувань на інші рахунки, а Рада оборони мала наразі вдовольнитися меншою сумою. Утім по тривалій дискусії мені вдалося переконати сенатора, і він визнав, що треба збільшити видатки на оборону. Наша розмова скінчилася тим, що Паасиківі пообіцяв зі свого боку зробити все можливе для порятунку тих 125 мільйонів.

Далі я вирушив на зустріч з директором Фінляндського Банку Ристо Рюті. Ми зналися лише поверхово. Рюті був відомою постаттю в Прогресивній партії, лідер якої, професор Столберґ, перший президент республіки, мав геть відмінну від моєї позицію щодо питань оборони. Пам’ятаючи про це і зважаючи на роль, яку відіграє в нашій країні партійна політика, я не сподівався, що Рюті особливо зацікавиться зміцненням оборони держави. Утім я виклав йому свою позицію і побачив, що він уважно слухає мене, нічого не заперечуючи й не просячи додаткових роз’яснень. Коли я вичерпав запас аргументів і підвівся, щоб попрощатися, господар провів мене до дверей, але перед тим як зачинити їх за мною, мовив: «Та який сенс асигнувати збройним силам такі великі кошти, коли війни все одно не буде?».

Я відповів, що коли розбудовувати збройні сили на цьому його переконанні, потреби в таких видатках і справді не було б. Я не встрявав у подальшу дискусію і пішов.

Виконавчого директора Таннера, лідера соціал-демократичної партії, я не знав. Під час визвольної війни кооперативне підприємство «Еланто», яким він керував, зі своїми складами стало кістяком постачання в бунтівників, а від 1919 року Таннер був непохитно проти асигнувань на оборону. Я мав підстави гадати, що він не прислухається до моєї позиції, а тому вирішив не йти до нього. Якби тоді я знав цього вольового чоловіка так само, як пізніше, після особистої зустрічі, то напевно зробив би спробу, хай би й годі було сподіватися на успіх.

Упродовж літа в Раді оборони відбувалося й обговорення бюджету оборонного відомства на 1932 рік. Комітет у справах ощадності позбиткувався і з нього, а фінансовий комітет Державної ради пішов іще далі у вимогах зменшити асигнування.

З одного боку, Рада оборони не мала нічого проти скорочення видатків, зумовленого загальним зниженням рівня цін. Але з другого — не могла схвалити запропоноване мінусування, яке всупереч програмі закупівель шкодило обороноздатності. Скажімо, з’явилася пропозиція зменшити удвічі асигнування на зарплату для екіпажу, найнятого на панцерник берегової охорони «Вяйнямейнен», а також викреслити зі списку кошти, призначені для екіпажу «Ільмаринена». Його, за розрахунками, мали спустити на воду 1932 року, з надією, що на це судно можна набрати екіпаж зі штату інших підрозділів берегової флотилії. Тут проігнорували те, що треба заздалегідь розпочати вишкіл, щоб у свій час мати на «Ільмаринені» боєздатний екіпаж. Береговій флотилії вже довелося відрядити на «Вяйнямейнен» і на навчальний корабель «Суомен Йоутсен»^[1] стільки офіцерства й унтерофіцерства, що нічого іншого не лишалося, як законсервувати мінну й торпедну флотилії. Такі самі дії з «Ільмариненом» означали те, що треба припинити вимірювання морських глибин. Це могло мати фатальні наслідки, адже важкі для навігації прибережні води були настільки не виміряними, а їх мапи — до того недосконалими, що придбані з великими зусиллями флотські одиниці наражалися б на серйозний ризик. Ситуація стала б особливо неприйнятною, адже російські військово-морські сили знали наші води ліпше, ніж ми самі.

Така сама непослідовність оприявнилася в питанні коштів на військово-повітряні сили. Парламент заклав у торішньому бюджеті придбання зазначених мною раніше 30 літаків. Запропоноване тепер зменшення видатків означало, що не на всю нову техніку буде змога набрати екіпаж. Було підтримано пропозицію використати асигнування, призначені для оновлення матеріально-технічної бази, на створення двох нових ескадрилій — по одній на острові Сантагаміна й на Карельському перешийку. Водночас лунала вимога, щоб штату однієї з них вистачило на обидві.

Такою самою послідовною в низці непослідовностей стала пропозиція скоротити на один мільйон видатки на авіаційне пальне й мастило. Мотивували це тим, що з міркувань економії треба зменшити кількість літних годин. Якщо брати до уваги збільшення авіапарку і штатного складу, це було те саме, що знизити рівень вишколу і збільшити кількість авіатрощ, унаслідок чого техніка зазнавала пошкоджень на куди більшу суму, ніж вдалося зекономити. Я наголошував на тому, що зменшення асигнувань фатально позначиться на стані авіації, і то саме тоді, коли в решті світу військово-повітряні сили набувають дедалі більшої ваги. У цьому ми не могли собі дозволити відставати. Навіщо закуповувати дорогу техніку й водночас не забезпечувати достатнього озброєння й штату!

А що було з доглядом за технікою та її утриманням? Як виявилося, ще торішні видатки були геть недостатніми й непропорційно малими порівняно з вартістю матеріальних засобів. Попри недешеве оновлення матеріально-технічної бази, зокрема купівлю ламкої зенітної артилерії й боєприпасів, з’явилася пропозиція зменшити на півмільйона марок асигнування на догляд і утримання на 1932 рік. Якщо брати самі склади, уряд хотів зменшити асигнування аж на 8 мільйонів марок, попри великі збитки, які вже виникли через погані можливості для зберігання. То було погане господарювання держави — приватному підприємству ніколи не варто так робити.

Запропоноване мінусування коштів на вишкіл також означало, що не вдасться провести бойові маневри, заплановані на наступне літо, і знову зменшиться тривалість навчальної стрільби — що в піхоті, що в артилерії.

І взагалі, скрізь було запропоновано набагато зменшити видатки. Досить навести яскравий приклад: у статті утримання фортифікаційних споруд, на яке мало піти лише 550 000 марок, уряд хотів заощадити 150 000 марок, хоч, як фактично з’ясувалося, навіть запропонована сума надто мала й не перебуває в розумному співвідношенні з величезною вартістю самих лиш берегових фортів.

Рада оборони була не проти вимог економити бюджетні кошти, але щоб це відбувалося раціонально. Тому вона заявила про готовість пристати на те, що військовики з 15-місячним терміном служби матимуть три місяці відпустки, а призов 2000 військовозобов’язаних відбудеться на рік пізніше. Так з’являлася змога заощадити близько 24 мільйонів марок. Утім Рада висловила побажання, щоб ця сума пішла на подолання нестачі матеріальних засобів у збройних силах.

Після остаточного розгляду державного бюджету на 1932 рік — крім власне його дохідної та видаткової частин, ще й додаткової (капіталовкладення) — з’ясувалося, що завдяки зусиллям Ради оборони зниження асигнувань на оборону обмежилося 62 мільйонами марок, тобто близько 10 %. Зменшили насамперед суми на закупівлю матеріальних засобів. Вони знизилися зі 158 мільйонів марок до 109 мільйонів — найменші кошти на оновлення матеріально-технічної бази, починаючи від 1924 року. Мабуть, найтривожнішим стало те, що відклали на невизначене майбутнє інвестування у збільшення продукції набійного заводу. Дуже прикро й те, що не знайшла підтримки ідея асигнування додаткових коштів, 1,25 мільйона марок, шуцкорам. Тому вони не могли придбати амуніцію і зброю багатьом тим, хто хотів служити в їхніх лавах, але не мав на це коштів.

У державному бюджеті на 1932 рік через економічну кризу поменшали суми асигнувань для всіх міністерств, загалом на 256 міль­йонів марок, з яких на оборонне відомство припало 24 %. Ці цифри були непропорційно великими, зважаючи на те, що асигнування на оборону становили лише 19 % всього бюджету, а ще тому, що це відомство лише нещодавно стало частиною державного апарату і щойно починало розвиватися. До того ж не закінчилися його основні закупівлі. Потреби відомства, безумовно, треба було б оцінити на інших засадах. Ми могли обійтися без низки того, що містилося в програмах інших міністерств, але не могли економити на готовості до війни. На ці аспекти мені часто впродовж наступних восьми років доводилося звертати увагу уряду й парламенту.

Через недостатність асигнувань 1931 року довелося обмежитися лише невеликим бойовим навчанням. Це завдало великої шкоди, для повного усвідомлення якої треба бути фахівцем. Нічим іншим, крім широкомасштабних маневрів, неможливо дати військові попереднє уявлення про різноманітні вимоги війни, і ніщо інше не може краще згуртувати командний і рядовий склад. Крім того, вони вносять часто в одноманітну службу бажаний свіжий струмінь, і у військовиків лишаються після них тривкі й багаті спогади. Для взаємодії між різними родами війська, а також для навчання штабної служби великі маневри мають неоціненне значення — витрачені на них кошти ніколи не є змарнованими.

На маневрах 1931 року я з радістю зауважив, що й офіцерство, й унтерофіцерство пройняті ентузіазмом, рішучістю та енергійністю. Рядовий склад справив добре враження. Утім нестача засобів зв’язку давалася взнаки й неабияк ускладнювала проведення маневрів. До того ж забракло коштів на орендування коней, тому в нас був там мінімум артилерії та обозів. Унаслідок цього втратилася важлива незлагодженість, яка виникає під час маневрів за участю повного складу батарей і постачальних колон.

Ознайомившись і з оперативними планами, і з плануванням мобілізації й концентрації війська, я в серпні 1931 року здійснив ґрунтовну розвідку Карельського перешийка. Ця частина країни була для мене відомою, але відтоді стала ще знайомішою і любішою. Я дедалі більше зачаровувався її розмаїтими краєвидами й чудовими людьми, які з покоління в покоління зазнавали бур зі сходу, не втрачаючи веселої вдачі й незламної волі до оборони свого краю. У діяльності шуцкорів і лотт^[2] Карельський перешийок ставав взірцем.

Карельський перешийок був замко́м Фінляндії — нашими Термопілами: він утворював тісну браму між Фінською затокою й Ладозьким озером, де найвужча ділянка мала завширшки лишень 70 кілометрів. Я побачив місцевість, сприятливу для оборони, адже озера й болота ділили перешийок на тіснини, що їх було порівняно легко захищати. Моренно-гравійний ґрунт добре надавався до спорудження польових фортифікацій, але гірше — до постійних, адже бракувало кристалічного фундаменту. Малогорбиста місцевість була, на жаль, приступною танкам. Утім стрижневе питання полягало, як завжди, у тому, чи зможуть головні сили польової армії вчасно дістатися цієї інвазійної брами. Через слабкість війська прикриття і примітивність лінії оборони, а також повільну мобілізацію і концентрацію, проблема в тодішніх умовах здавалася нерозв’язною. Домогтися зміни в цих моментах було одним з найважливіших і найнагальніших завдань, спрямованих на підвищення обороноздатності Фінляндії.

На початку 1920-х було збудовано кістяк головної лінії оборони: кількадесят кулеметних гнізд і гарматних позицій, які я тепер проінспектував. Розташування перших часто-густо здавалося не дуже вдалим, а їхня конструкція — непридатною. Догляд за ними було занедбано, тому більшість фортифікацій звутліло, як і нечисленні дротяні загороди. Ці оборонні споруди, звичайно, не становили якоїсь цілісної системи.

Повернувшись до Гельсінкі, я виклав результати своїх спостережень міністрові оборони Оксалі й зумів переконати його в тому, що треба щось робити для фортифікування перешийка. У дискусіях ми зійшлися на тому, що найпридатніший спосіб — це домогтися використання частини асигнувань, наданих парламентом на боротьбу з безробіттям (єдині приступні кошти), для фортифікаційної роботи на перешийку. Рада оборони подала пропозицію, у якій поділила цю роботу на три категорії. Виконання її мало за нагальністю відбуватися в такій черзі: оборонні споруди, летовища й будівництво доріг. Хоча врешті було асигновано лише частину попроханих коштів, завдяки ним з’явилася змога побудувати деякі укріплення, що стало скромним початком нового етапу фортифікування Карельського перешийка. Так найближча до Фінської затоки частина лінії оборони набула трохи виразніших обрисів.

Уже на перших засіданнях на початку літа 1931 року Рада оборони порушила питання планованої реорганізації оборонного відомства, і згодом дискусії щодо цього точилися на різних заходах і з багатьох приводів.

Попри часткові реформи, армійська організація, створена після визвольної війни, не відповідала своїй функції. На її основі годі було здійснити ні мобілізацію, ні концентрацію з надійністю й швидкістю, потрібними для ефективної оборони. Мобілізація польової армії ґрунтувалася на описаній раніше кадровій системі, яка мала чимало мінусів. По-перше, проведення мобілізації зосереджувалося в нечисленних гарнізонах — чудових об’єктах для повітряних нападів, адже там перебувало б повно-повнісінько прибулих резервістів, реквізованих коней, транспорту й інших матеріальних засобів. По-друге, мобілізаційні перевози забирали багато часу внаслідок не дуже зручної дислокації частин у мирний час. Своєю чергою, це зумовлювалося тим, що через нестачу коштів оборонне відомство не будувало нові казарми. Мабуть, найтривожнішим було те, що на прикриття мобілізації й концентрації командування могло відрядити лише невелику частину армії мирного часу. У ті два тижні, які, за розрахунками, пішли б на ці процеси, слабке військо прикриття мало заблокувати Карельський перешийок, і це завдання напевно стало б для нього надсильним.

Ці серйозні вади можна було усунути, поставивши мобілізацію на територіальну основу з використанням шуцкорівської організації, яка охоплювала цілу державу, — так з’являлася змога відрядити на прикриття фактично всю армію мирного часу. Територіальна система уможливлювала створення набагато більшої польової армії й забирала менше часу, ніж кадрова система. Замість поповнюватися закликаними до зброї резервовими призовниками, дивізії могли, віддавши частину командного складу територіальній організації, негайно рушити до кордону бригадами зі штатом воєнного часу. За новою системою з’являлася змога використовувати державні ресурси швидше й доцільніше. Важливо й те, що система уможливлювала часткову мобілізацію, адже більшу чи меншу кількість підрозділів вдалось би мобілізувати залежно від конкретної потреби.

Велика перевага полягала в тому, що польові дивізії стали ціліснішими й мали регіональніший характер — уся піхота тієї чи тієї дивізії проходила в мирний час вишкіл в одному полку. Крім того, керівна ланка військових губерній і військових округів ще в мирний час складалася з постійної, хоча й нечисленної кадрової частини для штабу відповідної польової дивізії. Утім ця система теж була не без вад. Її неминучий наслідок — волості, які мусили створювати піхотні підрозділи, у разі великої втрати в живій силі опинялися б у сутужнішому становищі, ніж ті, з яких відбувався набір до інших родів війська. І все ж таки не можна було надавати вирішальної ваги цьому браку однорідності, якщо порівнювати його із зазначеними перевагами, такими очевидними для успішної організації оборони держави.

Загалом план територіальної організації був ідентичним з тим, який я виробив навесні 1918 року, але уряд його тоді відхилив, обравши вузькоглядний план генерал-майора фон дер Ґольца. При переході на територіальну систему знаходили втілення й ідеї щодо ролі шуцкорів та їх взаємодії з армією, — під час регентської каденції я послуговувався ними, намічаючи діяльність цієї добровільної організації.

За розрахунками, перехід на територіальну систему мав відбутися впродовж трьох років, тому Рада оборони воліла, щоб реформування розпочалося негайно. Передумовою втілення системи в життя було розташування мобілізаційних складів по всій країні й регулярне проведення обов’язкових навчальних зборів. Тому виникла потреба, з одного боку, в додаткових коштах, а з другого — у відповідних змінах у законі про військову повинність. У Раді оборони я особливо наголошував на важливості таких навчальних зборів, на які буде закликано резервістів відповідно до групування воєнного часу. Це дало б нам змогу працювати з укомплектованими бойовими одиницями воєнного часу, що і з технічного, і з морального погляду готувало б командний і рядовий склад до воєнних завдань у польових умовах.

1931 року Рада оборони приділила особливу увагу військово-повітряним силам. Цей рід війська великою мірою опинився у становищі сироти й не посів того місця в оборонному бюджеті та громадській свідомості, якого потребував його розвиток. Із жалем я констатував, що керівництву цієї важливої галузі не вистачає досвіду й розуміння. Воно оновлювало матеріально-технічну базу без достатньої цілісності й цілеспрямованості, а певні явища ускладнювали досягнення загальної довіри й отримання коштів. Скидалося на те, що кілька авіакатастроф, які призвели до смертей і втрати коштовної техніки, зумовлені браком дисципліни й технічних навичок. Рада оборони домоглася призначення слідчої комісії, яка мала всебічно розслідувати огріхи. Я також звернув увагу президента республіки на те, що бажано замінити командувача.

На той час майже вся Європа змагалася з економічними труднощами, що в багатьох країнах призвело до послаблення обороноздатності й до ще більшого поширення комуністичних ідей. Совєтський Союз завершив 5-річний план, енергійно розпочатий 1928-го, і спромігся продемонструвати неабиякі результати, зокрема у важкій промисловості. Перша ластівка бурі з’явилася, щоправда, далеченько від Європи, коли Японія у вересні вдерлася до Маньчжурії і цим розпочала нову експансію. На порозі 1932 року майбутнє здавалося мені сповненим небезпек. Ліга Націй не впоралася зі своєю місією запобігти агресії, і Фінляндія стала фактично беззахисною.

Тоді був неслушний момент для загального обмеження військового озброєння, однак після чотирирічної підготовчої роботи, яку здійснювала Ліга Націй, у січні 1932 року в Женеві зібралася запланована Конференція у справі роззброєння. Не обійшлося і без курйозу: в одному з документів Лігиїї було названо La conférence de la limitation de la réduction des armements — тобто «Конференція у справі обмеження роззброєння»!

Упродовж попередніх років сформувалися два протилежні погляди на питання безпеки. З одного боку, Англія за підтримки Швеції, Норвегії, Данії й деяких інших країн прагнула зберегти мир, зменшивши озброєння відповідно до § 8 статуту. А з другого — Франція хотіла посилити санкційний параграф 16. Фінляндський уряд послідовно солідаризувався з позицією Франції. На тлі цих суперечностей можна було досить легко передбачити провал конференції, проте вона дала в нашій країні привід наївно сподіватися на зменшення податків, що вдарило б по оборонному бюджеті. Це стало ще одним доволі безнадійним фронтом робіт, на який Раді оборони доводилося витрачати час і зусилля. Рада у своїх заявах постійно наголошувала на тому, що Фінляндія може долучитися до планів роззброєння, лише якщо Совєтський Союз, який, до речі, ще не вступив до Ліги Націй, погодиться на ті самі зобов’язання й контроль, що й інші країни, а Москва поручиться за виконання зобов’язань. Щоб СССР змирився з ефективним роззброєнням і контролем — самозрозуміло, що це нам здавалося таким ілюзорним, як і тепер, коли я пишу ці рядки, а Москва знову з пропагандистською метою порушує питання загального роззброєння.

Рада оборони підтримала і пропозицію Франції створити міжнародні поліційні сили. Утім важко було уявити, що таку гетерогенну формацію вдасться зробити досить потужною, аби запобігати конфліктам у різних куточках світу, а надто таким, у яких братимуть участь великі держави. А що стосується військових санкцій, то Рада оборони висловила свою позицію: треба прагнути до того, щоб кожна держава взяла на себе військові зобов’язання лише в межах невеликих груп держав. Ці межі можна було звузити для маленьких держав і розширити для великих, але визначити їх так, щоб збереження статус-кво всередині них відповідало інтересам усіх держав, які утворюють «санкційну групу». Таке регіональне групування санкційного механізму під контро­лем Ліги Націй здалося мені метою, якої варто прагнути. Тоді я думав насамперед про співпрацю між Фінляндією та її скандинавськими сусідками. Ще одним варіантом було б створити нейтральні чи напівнейтральні зони на небезпечних напрямах. Од­нією з них міг би стати Карельський перешийок. Між 100-тисячним російським гарнізоном у Ленінграді та його околицях і фінським військом прикриття була чимала диспропорція, яку вдалось би подолати, нейтралізувавши певні зони.

Наскільки далекими від дійсності були дуже узагальнені пропозиції Женеви стосовно регламентації, ілюструє те, що спершу Конференція хотіла дозволити фінляндським військово-повітряним силам мати лише 25 літаків. Хоча після наших заперечень вона збільшила кількість до 125, цього теж було недосить. Уже саме намагання зробити слабших іще слабшими, попри нестабільне становище маленьких держав, стало тривожним свідченням неналежних уявлень, притаманних дискусіям на Конференції у справі роззброєння.

Паралельно з намаганням зміцнити слабкі гарантії безпеки під егідою Ліги Націй Фінляндія взялася усталювати стосунки з великим сусідом — геть не беручи до уваги, що Комінтерн дедалі активізував діяльність у нашій країні, а совєтський уряд заразом офіційно відмежовувався від підривної роботи своїх агентів. СССР іще 1927 року розпочав перемовини з Фінляндією щодо пакту про ненапад, однак їх перервали після пропозиції фінляндського уряду, яка стосувалася процедури врегулювання непорозумінь. У 1932-му росіяни ініціювали повернення до цьогопитання. Тепер вони схвалили позицію Фінляндії, і 21 січня 1932 року сторони підписали угоду про ненапад і мирне врегулювання конфліктів, однак із застереженням, що ратифікація відбудеться аж після додавання до неї пункту щодо процедури врегулювання непорозумінь. Це доповнення було зроблено в квітні того самого року, і в серпні угода пройшла ратифікацію. Пізніше балтійські країни пішли за нашим прикладом. Тож Фінляндію не можна звинуватити в тому, що вона знехтувала нагодою налагодити відносини з єдиним сусідом, який потенційно загрожував її безпеці.

У квітні 1932 року до Ради оборони надійшло повідомлення, що міністерство фінансів вимагає наступного року скоротити на 10 % асигнування для всіх міністерств. Це означало зменшення оборонного бюджету приблизно на 60 мільйонів марок, а отже, знову зривало фактично затверджений 6-річний план оновлення матеріально-технічної бази, який ґрунтувався на щорічному додатковому асигнуванні 125 мільйонів. Становище було серйозним, адже, за оцінками, перехід на територіальну систему спричинив би додаткові видатки на суму 70 мільйонів. Невже заради здійснення організаційної реформи доведеться відмовитися від закупівлі матеріальних засобів?

Саме так і сталося. Якщо не вдаватися до цифр і опису затяжних дебатів, які точилися влітку й восени 1932 року, можна просто коротко зазначити, що все скінчилося черговим зменшенням оборонного бюджету — утім, не більш як на 4 мільйони марок. У 1933-му внаслідок видатків на територіальну реформу закупівля сучасних матеріальних засобів не сягнула навіть рівня попереднього року. За таких умов виникало відчуття, що марно навіть говорити про шестирічний план. На жаль, цей задум ґрунтувався на ухвалі парламенту, а не на особливому законі, як у випадку із суднобудівною програмою. Частка оборонного відомства у витратах загального бюджету поменшала з 19 % до 17 %. Адже ми мали пакт про ненапад із Совєтським Союзом!

У жовтні 1932 року голова Ради оборони дістав цікаве доручення репрезентувати разом з військовою делегацією фінляндську армію в Люцені під час відзначення 300-ліття героїчної смерті короля Ґустава ІІ Адольфа. Як відомо, у цьому останньому бою під орудою короля воювала фінська кіннота.

За два дні до урочистостей фінляндські представники прибули в Ляйпциґ, де їх зустріли полковник фон Фалькенгорст, який брав участь у допоміжній експедиції, відрядженій 1918 року Німеччиною до Фінляндії, а також радник посольства Дуквіц, що був до моїх послуг. Назавтра гостей запросили на концерт відомого ляйпцизького філармонічного товариства, і там я зустрівся зі спадкоємним принцом Швеції та його дружиною, які разом зі шведськими делегаціями брали участь в урочистостях.

6 листопада Службою Божою почалася й сама церемонія в капличці, збудованій на зібрані у Швеції пожертви. Поминальна відправа зібрала більше публіки, ніж вміщала капличка, і багато присутніх мусили стояти за межами храму і слухати звуки орга́ну, які долинали крізь усі відчинені двері. День був туманним і мрячним, що трохи потьмарювало святкову атмосферу. Поруч стояла почесна варта, а серед німецьких представників був командувач армії генерал фон Гамерштайн. Після відправи спадкоємний принц Ґустав Адольф привітав присутніх від Швеції, а далі я від імені Фінляндії вшанував пам’ять героїчного короля такими словами:

З далекої півночі приїхали ми до Люцена, щоб привезти фінляндське шанування невмирущому героєві, любому королеві, і благословити пам’ять наших прабатьків, які пліч-о-пліч зі своїми братами й одновірцями воювали й лили кров під його звитяжними знаменами.

Нагадавши про реформацію й зумовлене нею проповідування народною мовою, я зазначив, що фінляндському народові було до снаги десятиріччями тримати під прапорами 20 000 вояків і заповнювати прогалини в лавах у часи, коли його населення становило лишень 300 000 душ. Закінчилася моя промова так:

Століття пролітають і зникають, час усе згладжує і замиряє. Велетні духу і праці, які колись керували долями народів і безкорисливо жертвували собою заради величних цілей, сяють, немов незгасні смолоскипи в темряві, яка огортає довгий шлях людства до духовного зростання й удосконалення.

В особі Ґустава ІІ Адольфа, воєначальника й державного діяча, людини, яка розвивала хліборобство в моїй країні і зміцнювала її східний кордон, фінляндський народ і досі шанує мужність у її найшляхетнішому вияві, величність волі, політ думки, чистоту прагнень і смиренність у вірі.

Далі я поклав вінок від президента й уряду Фінляндії.

По закінченні церемонії в капличці почесна варта пройшла урочистим ходом, і тут я вперше побачив, як німецьке військо маршує «високим кроком», який справляв неабияке враження бо за ним відчувалося тренування. Я усвідомив, що цей церемонійний хід напевно має куди більше значення для вишколу, ніж могло здатися на перший погляд. Потім ми побували на бойовищі й довколишніх теренах, де відбулися різні прийняття з промовами місцевих представників. На обід фінляндську військову делегацію запросили бургомістр Ляйпциґа Ґерделер з дружиною, і після кількох приємних годин у їхній гостинній домівці ми поїхали до Берліна, відгукуючись на запросини президента Німецької республіки, генерал-фельдмаршала фон Гінденбурґа.

Уранці того дня, коли мав відбутися візит, ми були в повному убранні, з хвилюванням чекаючи тієї хвилини, коли постанемо перед тим доблесним солдатом, якого — попри нещасливий кінець війни — весь його народ і досі дуже шанував, а його імені не затьмарювала ані найменша тінь. На подвір’ї президентського палацу стояла вишикувана почесна варта, і ад’ютант повідомив мене, що президент особисто звелів поставити варту в найкращому вбранні. І ще він не забув попросити камердинера, щоб той приніс Великого хреста Ордена Хреста Свободи, яким було нагороджено генерал-фельдмаршала фон Гінденбурґа (подяка за допоміжну експедицію, надіслану 1918 року до Фінляндії).

Райхспрезидент спочатку прийняв мене. Коли я переказав вітання від президента й уряду Фінляндії, він подякував кількома ґречними словами, а тоді перевів розмову на нашу визвольну війну й надзвичайно високо оцінив здобутки фінляндської армії. Це дало нам привід згадати деякі епізоди тієї кампанії. Далі президент попросив мене відрекомендувати членів делегації, з якими він доброзичливо поспілкувався, зокрема сказав, що йому подобаються наші прості мундири — такими тоді доводилося вдовольнятися.

На прийнятті у фінського посла Вуолійокі я зустрів графа фон дер Ґольца й запізнався з багатьма найвищими командувачами німецької армії. Один з них — генерал фон Шляйхер, якого разом із дружиною розстріляли 1934 року під час чистки, вчиненої націо­нал-соціалістичною партією.

Моє відвідання Німеччини було доволі швидкоплинним і не дозволяло якось вникнути в німецьку політику, проте тамтешні розмови дали багато приводів для роздумів. Повернувшись додому, я писемно виклав стрижневі моменти своїх спостережень і висновків президентові республіки.

Що насамперед впало у вічі — це докорінна зміна зовнішньополітичного курсу, зумовлена домовленостями, які уклала Німеччина із Совєтським Союзом, починаючи від Рапалльської угоди 1922 року. Намагання німців підтримувати добрі стосунки з Москвою спричинилося до неабиякої взаємодії, яка не останньою чергою оприявнювалася в збільшенні контактів між військами цих двох країн. Німеччину, мабуть, найбільше цікавило те, щоб умілі фахівці навчилися користуватися забороненою для неї важкою зброєю, як-от важкою артилерією, панцеротанковою зброєю й авіацією. Крім того, імовірно, держава сподівалася на придбання й зберігання цих бойових засобів за межами власної країни. Совєтському Союзові, зі свого боку, йшлося про німецьку промисловість, а також про використання спеціалістів-німців у реалізації 5-річного плану. Водночас СССР, зрозуміло, хотів вишколити кваліфікованих інструкторів, тому багато високопоставлених військовиків навчалися в німецьких військових школах і на військово-технічних курсах.

Співпраця між Райхсвером і Червоною армією була, без сумніву, націлена проти Польщі. Що Німеччина, що Совєтський Союз хотіли поквитатися із цією країною, яка перешкоджала, з одного боку, Німеччині розв’язати питання коридору й силезьку проблему, а з другого — стояла на заваді російській експансії на захід в інтере­сах світової революції. Не можна було відкидати можливість, що уже є домовленість стосовно Польщі, а також план спільної операції, розроблений генеральними штабами. Якщо так, це, мабуть, насамперед означало зосередження російських сил проти Польщі й Румунії, і тоді правий фланг сягав би Естонії й Латвії. Тоді Совєтському Союзу було б вигідно не виставляти військо проти Фінляндії, яка відповідно до пакту про ненапад, укладеного за російською ініціативою, мусила відігравати роль пасивної спостерігачки.

Судячи з усього, в інтересах обох країн було збереження миру у Фінляндії. Про це свідчило й завзяття, з яким німецькі дипломати у Фінляндії та інших країнах уже тривалий час декларували, що Совєтський Союз і на думці не має нападати на Фінляндію і що Німеччина в кожному разі використає свій вплив, щоб запобігти таким планам. Райхсверміністеріум теж незадовго до того дав нашому Генштабові схожі роз’яснення, і на тому самому наголошували провідні німецькі військовики під час урочистостей у Люцені.

Якщо сьогодні проаналізувати мої враження, що їх я виклав президентові республіки, і пригадати ставлення Німеччини до Фінляндії в час побратимства із Червоною армією, не можна не побачити в цьому потвердження базової ідеї, яка лежала в основі багаторічної німецько-російської дружби на засадах Рапалльської угоди.

Мої враження від хитросплетеної внутрішньої ситуації Німеччини були неоднозначними. Унаслідок світової кризи країну спіткало масове безробіття, і почала розростатися комуністична партія. На виборах у листопаді 1932 року партія набрала таку кількість голосів, яка була дуже близькою до результату соціал-демократів. Утім обох їх випередили націонал-соціалісти, незважаючи на удар, якого зазнала партія, адже чимала кількість її колишніх прибічників проголосувала за комуністів. А що і комуністи, і націонал-соціалісти мали власні бойові організації, між якими часто-густо ставалися сутички, країна була на межі громадянської війни. Доволі поширеною стала думка, що Веймарська конституція не в змозі забезпечити міцної державної влади. Тому нічого дивного, що Гітлер у січні 1933 року виборов владу, розгромив червоні загони й розпустив парламент. Серед його прихильників, без сумніву, було багато тих, хто не симпатизував тоталітарним ідеям беззастережно, але вважав порядок ціннішим за невгамовну свободу.

Стало очевидним, що курс, накреслений новим керманичем Німеччини, впливає на долю всієї Європи. Гітлер, щоправда, прислужився нашому континенту, розгромивши комуністичну партію у власній країні, проте вихід нової Німеччини на арену похитнув баланс сил у Європі, адже що Англія, що Франція жили роззброєнням. Те, що Німеччина в жовтні 1933 року — як перед тим і Японія — вийшла з Ліги Націй і Конференції у справі роззброєння, було нищівним ударом по колективній безпеці, на яку покладалися маленькі нації. Існували побоювання, що ідеологічні суперечності між нацистською Німеччиною й Совєтським Союзом можуть, з огляду на наші традиційні зв’язки з німецькою державою, дати росіянам привід для агресивнішої політики щодо Фінляндії, незважаючи на пакт про ненапад.

Фінляндія на той час була ще гірше готова до нападу росіян, ніж раніше, адже досі тривала територіальна реформа. Оборонне відомство створювало новий апарат мобілізації, перереєстровувало сотні тисяч особових карток, перевозило матеріальні засоби, призначені для підрозділів воєнного часу, до нових складів, збудованих у мобілізаційних центрах по всій країні, переробляло плани, які стосувалися реквізиції коней, автомобілів і матеріальних засобів тощо. Складно й важко було також опрацьовувати нові плани операцій та концентрації війська. Можна сказати, що всі ланки оборонного відомства два роки докладали максимальних зусиль, аби здійснити масштабну реформу за якнайкоротший час. Утім лише після навчального збору влітку 1934 року польову армію можна було вважати організаційно цілком готовою до мобілізації.

Фінляндії пощастило, що водночас і в її великого сусіда відбувалися дві масштабні реформи: 5-річний план і колективізація сільського господарства. Їхня мета полягала в тому, щоб стабілізувати позиції СССР як великої держави і як серйозного чинника у великій політиці, а для досягнення цього потрібен був мир. І невдовзі Совєтський Союз таки записав собі до активу великий дипломатичний успіх: визнання де-юре з боку США в листопаді 1933-го.

Звіти про перебіг 5-річного плану свідчили про те, що промислова й військова міць СССР повільно, але впевнено зростає. На відміну від того, що стверджувало багато іноземних оглядачів, «пятілєтка» аж ніяк не зазнала фіаско. Було помітно великі здобутки у збройних силах, зокрема в панцеротанковій зброї й авіації. Червона армія мала сучасні танки американського й британського типів, «Кристі» й «Вікерс», а для тактичного й стратегічного застосування панцеротанкової зброї російські військові теоретики вже сконструювали самостійні та сміливі доктрини, що їх застосували на практиці німці в Другій світовій війні. А ще було досягнуто неабияких результатів у галузі авіації, надто в бомбардувальній, яка оперувала дво- й чотиримоторними літаками TБ.

Отож я вважав доречним на святкуванні 15-річчя визвольної війни в Гельсінкі 16 травня 1933 року застерегти фінляндський народ від надмірного оптимізму. У промові на цьому заході я зокрема сказав:

Ми живемо в неспокійний і грізний час. Ми мусимо бути готовими, і всі мають брати участь у тому, щоб будувати цю державу дужою й великою. Тож простягнімо відкриту руку кожному, хто хоче працювати й виконувати свої обов’язки в цій країні. Патріотичний дух, ознакою якого є бажання захищати й рішення стояти як один у лавах, якщо доведеться боронити цю країну, — ось і все, чого ми вимагаємо, і нам уже не треба питати, де хто був п’ятнадцять років тому. Найбільша сила маленької країни — єдність. Тож забудьмо чвари й підозри і не марнуймо більше сили нації на другорядні питання. Ми всі потрібні одне одному, і, дай Боже, усім нам мати досить сил, стоячи пліч-о-пліч.

Центральним питанням на засіданнях Ради оборони 1933 року було оновлення матеріально-технічної бази. Замість передбачених 6-річною програмою 325 мільйонів марок Рада впродовж трьох останніх років отримала на це лишень 249 мільйонів. Тому первинні плани довелося коригувати. Виникли непорозуміння, і не було жодної певності в бюджетних коштах на наступний рік. Зменшення асигнувань дуже вдарило по авіації, для якої Рада оборони затвердила переглянутий 6-річний план. Ставало дедалі очевиднішим, що головна умова розвитку оборонного відомства на тривалу перспективу — відокремити оновлення матеріально-технічної бази від партійнополітичних інтриг, які повторювалися щороку, спричиняючи свавільні торги. Через те я висловив ідею взяти позику на оборону, яка додасть певності й забезпечить швидші результати. Рада оборони подала цю пропозицію на розгляд Державної ради, а я зробив усе можливе, щоб усно переконати її членів у потрібності цього заходу. Міністри визнали, що позика була б найвдалішим рішенням, але на цьому все і скінчилося.

Коли дійшло до оборонного бюджету на 1934 рік, зусилля Ради оборони таки увінчалися певним успіхом: асигнування було збільшено на 145 мільйонів марок, які головно вклали в капітальні витрати на придбання матеріальних засобів, і сума ця зросла зі 113 до 236 мільйонів. Це означало, що 1934-й став першим роком, коли на асигновані кошти вдалося оновити матеріально-технічну базу відповідно до первинної, хай і недостатньої програми. На жаль, ми дуже в цьому відставали, і частка оборонного відомства в загальній сумі видатків державного бюджету, яка зросла на 853 мільйони марок, ще трохи поменшала — із 17,74 % до 17,42 %. Я знову мав привід поскаржитися на цей факт, а надто що економічну кризу було вже подолано.

Брак далекоглядності, притаманний обговоренню питань оборони, оприявнювався і за інших обставин. Для прикладу можна навести кілька типових випадків, що свідчать, якою далекою від дійсності була позиція влади під час проектування кількох вкрай важливих для оборонного відомства промислових підприємств і якою вирішальною стала роль невійськових чинників.

Питання про перебазування Державного авіаційного заводу із Суоменлінни ще раніше перебувало на розгляді в парламенті, і після певного зважування між двома варіантами — Тампере чи Гямеенлінна — вибір було зроблено на користь першого із цих міст. Попереднього 1933 року парламент асигнував на будівництво заводу в Тампере 5 мільйонів марок з коштів на подолання безробіття. Були всі підстави сумніватися, чи вдале це рішення. Раніше я не мав нагоди висловити свою думку щодо цього перебазування, тому вважав доречним на одному із засідань Ради оборони в березні 1934 року поставити на обговорення питання, чи було це принципове рішення продуманим з огляду на розвиток стратегічної ситуації. У разі переміщення заводу до Тампере ворог зміг би одним-єдиним наступальним маневром розладнати технічне постачання авіації, і, крім того, завдати смертельного удару по іншій важливій з військового погляду індустрії в місті. У теоретичному сенсі найкращим місцем мені здавався таборовий район поблизу міста Коккола. Присутній на засіданні міністр оборони відповів, що це питання може надовго загальмуватися, якщо починати тепер вибирати інші місця. Можливості перемістити завод із Суоменлінни цілковито залежали від того, чи перебазують його до Тампере: парламент поставив це за обов’язкову умову. Тобто вибирати доводилося не між Тампере й іншим населеним пунктом — питання стояло просто: Тампере або нічого!

Завод було збудовано в Тампере, а тому згодом стало важко завадити розташуванню в тому самому промисловому комплексі й виробництва авіадвигунів. Ось так одна помилка спричинила другу. Те, наскільки вразливим було становище Тампере, оприявнилося, коли Совєтський Союз прибрав до рук авіабази в Естонії. Довелося ще під час Зимової війни перебазувати деінде велику частину виробництва авіазаводу.

У Раді оборони точилися дискусії і щодо інших принципових питань, пов’язаних із промисловістю. У містечку Іматра було джерело гідроенергії, унаслідок чого в долині річки Вуокса, небезпечно близько до найзагроженішої ділянки державного кордону, виріс чималий промисловий центр. Уже це вселяло тривогу, а тепер ще й держава хотіла розташувати на тих теренах кілька важливих з військового погляду заводів, а саме свою міделиварню, дотовану рудню Акціонерного товариства «Вуоксенніска», а також хлоровий завод державного підприємства «Енсо-Ґутцейт». Будувати міделиварню вона постановила ще за рік до того. Нову рудню не можна було закладати надто далеко від міделиварні, а де розташувати хлоровий завод — це наразі не вирішили.

На одному із засідань Ради оборони в березні 1934-го я ініціював обговорення цього питання. З’ясувалося, що Генеральний штаб іще 1929–1930 років ознайомив Раду з економічних питань оборони з військовими аспектами розташування промислових підприємств, наголошуючи на важливості того, щоб сполучити енергомережі країни. Своєю чергою ця Рада в одній із заяв закцентувала, що оборона країни дуже потребує заводів, спроектованих у вуоксенській долині, й окремо застерегла від того, щоб розташовувати в тій зоні міделиварню. Незважаючи на це, уряд і парламент розв’язали це питання на свій розсуд, не поцікавившись думкою керівництва оборонного відомства. Не лишалося нічого іншого, ніж вимагати скасування відповідної ухвали, яка очевидно суперечила інтересам країни і могла призвести до того, що в разі війни доводилося б висаджувати новозбудовані заводи в повітря. Ми не мали права, та й не могли собі дозволити змарнувати переваги, що їх давали географічні умови. Отримання електроенергії теж було недостатньою підставою для такої ухвали, адже передавати її вже збудованими лініями, навіть довгими, коштувало небагато. Це все навівало ще більший сум, ніж питання про перебазування авіазаводу.

Рада оборони в листі до Державної ради попросила повторно обговорити питання розташування спроектованих підприємств, і в розмовах з представниками влади й «Енсо-Ґутцейтом» я знову застеріг від зосередження промисловості в долині Вуокси. Однак усе було марно, зроблених помилок не годилося чіпати, і вони спричиняли нові. Як наслідок, виробництву на нових заводах упродовж і Зимової, і Подальшої війни^[3] 1941–1944 років подеколи дуже шкодила близькість фронту. Довелося вживати спеціальних заходів, щоб захистити цей промисловий комплекс від налетів. Хлоровий завод було втрачено 1940-го з укладенням миру в Москві. А коли 1941 року розпочалася Подальша війна, лінія фронту пролягала лише за кілька кілометрів від підприємств, здавання чи знищення яких неабияк позначилося б на військовому потенціалі країни.

Мене не полишала ідея взяти державну позику, щоб оновити матеріально-технічну базу оборонного відомства, і на радість, міністр оборони Оксала прислухався до цього. Проте уряд і парламент, як я побачив, і далі не розумів ні задуму узяти позику, ні збільшення бюджету на скромні 135 мільйонів марок, запропоновані міністром оборони влітку 1934 року. За попередньою інформацією, оборонний бюджет мав зрости лише на 80 мільйонів. Наслідком стали чергові торги за різні статті.

Ще в попередні роки вдалося чимало зекономити, надавши військовозобов’язаним відстрочування від призову чи ще більше їх відсіявши. Бажання зробити те саме існувало й тепер, тож з’явилася пропозиція зменшити черговий призов аж на 4000 осіб «з метою заощадити кошти для придбання матеріальних засобів». Це мені здалося просто небезпечним — закуповувати матеріальні засоби замість вишколювати призовників: 4000 осіб становило аж 18 % призову. Це зменшення кадрової армії, тобто корпусу війська прикриття, не лише небезпечно вплинуло б на її боєготовість, а й зменшило б кількість вишколеного резерву.

Під час обговорення проекту бюджету військово-повітряних сил оприявнилася давня диспропорція між особовим складом і матеріальними засобами. Якщо штат не відповідав кількості підрозділів, визначених для цього роду війська на наступний рік, було нелогічно асигнувати кошти на додаткову авіатехніку. Уряд, розподіляючи гроші, певна річ, мав би зважити на те, що навчання певних фахівців, наприклад, механіків, триває до двох років. Показовим був і проект асигнувань на протиповітряну оборону. На незгоду з розташуванням важливих з військового погляду промислових підприємств у долині Вуокси й перебазуванням авіа­заводу до Тампере пролунала відповідь, що загрозу повітряного нападу можна зменшити зенітною артилерією. Однак коли постало питання асигнувань на протиповітряну оборону, саме цей пункт у проекті бюджету зазнав наруги.

Скромне асигнування на фортифікацію Карельського перешийка було взагалі викреслено. Я гостро розкритикував це рішення, наголошуючи, що цим поставлено під загрозу концентрацію польової армії у межах розрахованого мінімального часу. З розвитком російської авіації стало імовірним те, що наші мобілізація й концентрація затягнуться і подовжиться фаза, коли оборону триматиме лише військо прикриття, а тому для нього треба підготувати можливість витримати тривалу оборону. А коли ні, ми мусимо готуватися до здачі перешийка. І ще я вимагав створення спеціального бюро, що планувало б фортифікаційну роботу.

У червні 1934 року я дістав запрошення на показові польоти британських королівських військово-повітряних сил у Гендоні. Ці щорічні дійства були віхами в розвитку авіації, а що я особливо вболівав за розвиток військово-повітряних сил, поїхав з великими сподіваннями. І вони цілком справдилися. Показові польоти справили велике враження, а виставка, зорганізована британською авіаційною промисловістю, продемонструвала величезне піднесення у галузі.

Коли після повернення на батьківщину преса попросила мене про інтерв’ю (це було в липні), я скористався нагодою, щоб поінформувати широку публіку про враження від перебування в Лондоні й занепокоєння щодо майбутнього. Моя заява закінчувалася тим, що нам теж конче треба дати авіації належне місце в системі оборони, а надто що саме в цьому роді війська є змога, не перевищуючи нашого економічного потенціалу, досягти з найменшими матеріальними витратами й мінімальним штатом максимально можливої ефективності. Зокрема для маленької країни, яка перебуває в загрозі, цей рід війська мав домінантну вагу. Водночас я хотів скористатися нагодою, щоб зробити заяву стосовно оборони і — адже незадовго до того проблеми оборони північноєвропейських країн обговорювалися в Гельсінкі на конференції міжпарламентської ліги цих країн — прокоментувати висловлювання, які пролунали на цьому форумі.

Ось частина моєї заяви:

Нещодавно в нашій столиці збиралися представники кількох країн, які з найшляхетніших мотивів намагалися працювати в ім’я вічного миру. У тому, що їм у цей вкрай важкий час доводиться фіксувати найменший поступ своїх ідей, немає нічого дивного. І якщо порівняти результати, яких досягнуто пропагуванням миру й діяльністю, спрямованою на розв’язання міжнародних суперечок перемовинами, ми, мабуть, можемо визнати, що певні здобутки є, але вони аж ніяк не пішли на користь маленьким націям.

Існує переконання, що в нас у північних країнах панує сталий мир завдяки непохитній миролюбності держав Північної Європи й завдяки тому, що вони вирішили розв’язувати суперечності в арбітражному суді. Але чи не є це відірваними від дійсності міркуваннями, нереалістичними сподіваннями, які наразі не можуть дати нам нічого, крім невмотивованого відчуття безпеки? Адже яка користь державі з такими кордонами як Фінляндія, з того, що деякі країни балтійського регіону з украй нечисленним населенням зобов’язалися не братися до зброї в разі політичних конфліктів, коли поблизу Балтійського моря є впливові держави, які за площею належать до цілком іншої категорії і мають ідеали й цілі, що автоматично збільшують тиск на довколишній світ?

Так само немає підстав посилатися, як це часто-густо відбувається, на волю нашого народу до оборони батьківщини, немовби її самої достатньо і вона є повною запорукою нашого суверенітету. Невже хтось, хто знає чи уявляє сучасну війну, її форми й способи бою, може ставитися до таких запевнень серйозніше, ніж якби хтось, б’ючи себе в груди, запевняв, що коли щось, ми станемо всі як один, а якщо не буде зброї, воюватимемо навкулачки! Мрії й гарні слова, на жаль, розмивають уявлення про справжні чинники, які є передумовами оборони країни.

Розв’язання проблеми Аландських островів теж називають добрим прикладом того, як навіть глибокі суперечності можна подолати, не підважуючи безпеки. Але чи справді це так? Хіба Аландська конвенція, усунувши найбільші суперечності, які дуже довго різнили дві північноєвропейські країни, не створила радше нових, непередбачуваних небезпек і не відкрила шлях на північ поміж цими двома державами? Кожен, хто намагається виробити собі бодай поверхове уявлення про проблеми оборони північноєвропейських країн, мусить визнати, що ця конвенція в підсумку дала щось протилежне до збільшення безпеки.

Тож чи маємо ми відмовитися від підготованості, платою за яку є витрати на нашу оборону, щоб на короткий час полегшити податковий тягар саме тоді, коли ознаки неспокою у світі такі очевидні, а озброювання таке інтенсивне, що неможливо збутися думки, наче світ прямує до нових, серйозних ускладнень? Якщо ми зможемо втриматися осторонь від них, це буде величезним щастям. Але хто візьме на себе відповідальність запевняти, що саме так і станеться, і хто наважиться будувати оборону нашої країни на утопіях?

Чи не пора фінляндській пресі, яка усвідомлює свою відповідальність і для якої оборона країни не є порожнім звуком, розкрити очі народові, доки не пізно, і спонукати його побачити і зрозуміти, на які жертви усе ще треба піти, щоб допомогти кожному громадянину цієї країни в разі потреби стати, сучасно озброєному й вишколеному, на своє місце в лавах і виконати священний обов’язок боронити свою країну?

Готовість, із якою вітчизняна буржуазна преса заявила про розуміння моєї позиції, дуже мене втішила, а ось із соціал-демократичних кіл незабаром залунали недвозначні протести. Голова партії Вяйне Таннер в інтерв’ю, опублікованому в «Суомен Сосіалідемокраатті»^[4], визнав, що моя заява поміркована й аргументована, але зазначив, що вона перебирає мірку, адже збільшення асигнувань на оборону породить хаос у фінансах країни. На моє запитання «Хто візьме на себе відповідальність запевняти, що ми без дужої оборони зможемо втриматися осторонь від світових ускладнень, і хто наважиться будувати оборону нашої країни на утопіях», Таннер відповів контрзапитанням: «А хто візьме на себе відповідальність запевняти, що державний суверенітет буде гарантовано асигнуванням на оборону ще більших сум?». І додав: «Фракція соціал-демократів не може брати участі в таких ініціативах, бо, як і раніше, вважає безсумнівною умовою збереження нашого суверенітету підвищення добробуту народу й загальних умов життя до такого рівня, аби кожен громадянин вважав, що їх варто боронити». Таннер іще не відмовився від неприхильної до оборонного відомства позиції, на яку так очевидно став його уряд, розробляючи оборонний бюджет на 1928 рік.

Осмілений доброзичливим ставленням преси, я хотів і далі провадити просвітницьку діяльність і з цією метою запросив усіх головних редакторів вітчизняних видань до себе додому на початку серпня 1934 року. На тій зустрічі я розвинув думки, висловлені в інтерв’ю, водночас наголошуючи на тому, як важливо Фінляндії зближатися зі Скандинавією. Крім того, редактори прослухали дві доповіді, одну про військовий потенціал СССР, а другу — про нашу обороноздатність. Я хотів продемонструвати довіру до преси, оприлюднюючи вади нашої оборони, адже був певен, що цією довірою не зловживатимуть. І я не мав причини жалкувати через цю ініціативу. Ба навіть здавалося, що моя позиція знайшла розуміння преси.

Трохи згодом я мав втіху бачити в себе представників парламентських фракцій, яким висловив свої думки й особливо наголосив на важливості того, щоб асигнування на оборону, розгляд якого тривав у процесі ухвалення бюджету, було затверджено відповідно до пропозиції міністерства оборони. Я щиро визнав, що водночас конче треба зосередитися на підвищенні життєвого рівня широких верств населення, і зазначив, що своєю діяльністю завжди намагався достукатися до всіх прошарків суспільства, незалежно від подій 1918 року. Але, як я гадав, поліпшення кон’юнктури уможливлює тепер підвищення і обороноздатності, і життєвого рівня. З розмов із народними депутатами в мене склалося уявлення, наче багато з них визнає, що треба дбати про потреби оборонного відомства. Але були й такі, хто занадто занурився в політичні ігри, щоб наважитися перед власними виборцями обстоювати особисту думку. Утім чимало стверджувало, що наше становище стало набагато надійнішим після того, як у вересні Совєтський Союз вступив до Ліги Націй.

Згодом членство СССР у цій організації відіграло певну роль і в парламентських дебатах під час розгляду бюджету. Наслідком стало те, що асигнування на оборону було збільшено лишень на 62 міль­йони марок. Ще треба взяти до уваги, що ця сума з огляду на загальне підвищення цін (яке своєю чергою сталося внаслідок поліпшення кон’юнктури) уже не мала такої самої купівельної сили, як за рік до того. Мене не полишає думка, що президент і уряд прогаяли рідкісну нагоду скористатися позитивним ставленням до питань оборони, яке на той час починало вкорінюватися.

Моє звернення знайшло відгук і в студентстві, яке докинуло свою лепту, організувавши збір коштів на оборону країни зі зворушливою метою — подолати деякі найочевидніші вади.

Окрім матеріальних слабин нашої обороноздатності, мене турбувала незлагода, яка загрожувала внутрішній єдності. Давній розбрат, який тягнувся від 1918 року, швидко згладжувався, зате розгорілася мовна суперечка. Унаслідок історичного розвитку фіномовному населенню впродовж багатьох поколінь доводилося миритися з тим, що його не чули й не розуміли рідною мовою. Але тепер було досягнуто балансу між мовними групами. Хоч шведська мала статус, який, зважаючи на суто математичну пропорцію між мовними групами, давав сприятливіші умови шведомовному населенню, було прикро, що фіномовні кола перебирають мірку. Крім того, групи меншин мали своїх радикалів, заяви яких ускладнювали порозуміння. У час, коли доля країни могла в будь-який момент зависнути на терезах, ці внутрішні чвари привернули до себе увагу за кордоном, й існувала думка, що вони можуть набути навіть зовнішньополітичного виміру. Мовна суперечка відвертала нас від Швеції. Крім того, політична пропаганда, що її провадила студентська організація «Акатеемінен Кар’яла-Сеура»^[5] на користь карельської іреденти, загострювала наші стосунки із Совєтським Союзом. До речі, ця діяльність, здається, не мала позитивних наслідків для карельців за нашим східним кордоном.

Хоч моя рідна мова — шведська, я ніколи не мав відчуття осібності від фіномовних співвітчизників і завжди називав себе — і називаю — фіном (finne). У моєму роді поборником фінської мови був іще дід, голова Виборзького апеляційного суду К. Ґ. Маннергейм, який свого часу виявив важливу, сприятливу для неї ініціативу. Вона мала на меті надати фінській офіційного статусу в судах і державних установах та почала втілюватися ще за життя діда. До того ж це опосередковано сприяло пришвидшенню й реалізації вже наявної ініціативи, а саме — створенню в Гельсінському університеті професури фінської мови. Також дід продемонстрував свою любов до фінської мови тим, що вступив до Виборзького фінського літературного товариства, у якому 1847 року обійняв посаду голови.

Було очевидно, що мовна суперечка дає зброю до рук тих, хто хоче ізолювати й послабити нашу країну. Наслідки цього сповненого емоцій конфлікту, а також те, наскільки він може потьмарити розсудливість і по той бік Ботнічної затоки, ілюстрували дописи шведської державної преси. Мовляв, мислення в дусі «Щирого фінства»^[6] стає на заваді будь-якій дискусії про спільну оборону північноєвропейських країн. Ми аж ніяк не могли дозволити собі, щоб така внутрішня гризня ставила під загрозу набагато важливіші справи.

Обговоривши це питання з моїми давніми друзями й військовими побратимами, генералами Ганнесом Іґнатіусом і Рудольфом Вальденом, ми визнали, що конче треба знизити напруженість у мовній суперечці. Із цією метою ми написали звернення до фінляндського народу, яке було опубліковано від нашого імені 6 лютого 1935 року. Ось його текст:

Ми, нижчепідписані, які, коли точилися бої за незалежність країни, були свідками патріотизму, відваги й саможертовності і серед фіномовних, і серед шведомовних мешканців, ми, які бачили, як вони по-братерському гинули пліч-о-пліч і ховали загиблих у сиру землю — в одній братській могилі — із сумом спостерігаємо, як мовна суперечка загрожує розділити наш народ на два табори й послабити нашу державу.

У теперішньому становищі ми опинилися за велінням історії, але певні, що коли буде добра воля з обох боків, з’явиться змога здійснити законні бажання і тієї, і тієї мовної групи, і що громадяни країни, не марнуючи сил, зможуть разом спрямувати свою працю на підвищення добробуту всіх прошарків нашого народу й на захист нашої батьківщини.

Ми звертаємося насамперед до наших побратимів — до фронтовиків, які брали участь у розбудові держави. Наше звернення ми адресуємо й решті громадян, щоб вони, кожен на своєму місці, робили все залежне для злагоди, без якої в нашій країні годі досягти миру і спокою, конче потрібних для її успіху. Пам’ятаймо, що наша історія не скінчилася. Ще настане час, коли нашому народові доведеться зібрати всю свою силу. Дай, Боже, щоб тоді в нашій країні жив одностайний народ.

Розвиток ситуації у світі потребував дедалі більшої пильності й актуалізував вимоги політичної та військової готовості, тож я волів полишити ті функції приватного характеру, які розпорошували час і сили. Упродовж усіх 1920-х я мав відповідальне завдання — очолював правління банку «Суомен Лійттопанккі», а коли його 1931 року під час економічної кризи було об’єднано з «Гельсінґін Осакепанккі», згодився обійняти відповідну посаду в цій новоутвореній структурі. Виявилося, що діяльність у цій новій для мене царині складніша, ніж спочатку здавалося. Проте вона мені дуже прислужилася, адже я мав справу з питаннями народного господарства й ділового життя, що давало мені задоволення від усвідомлення того, що я в міру своїх здібностей впорався з обов’язками. 1935 року можна було вважати, що період кризи минув й економічне життя країни ввійшло в спокійнішу колію. Я відчув тоді, що, зважаючи на інші обов’язки, ніщо не заважає мені піти з посади в правлінні «Гельсінґін Осакепанккі».

Загальний розвиток подій ще тоді свідчив про загострення суперечностей між великими державами. 9 березня 1935 року Німеччина офіційно оголосила про створення «Люфтваффе», а 16-го — запровадила загальну військову повинність. Того самого дня Франція перейшла на дворічну військову повинність, що мимоволі нагадало перебіг подій напередодні Першої світової війни. Німці неприховано порушили приписи Версальського миру, однак Франція та Англія не мали сміливості, щоб завадити їм реалізувати свої прагнення. Ці дві країни обмежилися протестом у Лізі Націй, і це не породило жодних заходів — ще один доказ слабкості й неспроможності цієї організації. Не було чого дивуватися, що Франція, як це сталося й перед 1914 роком, зблизилася з росіянами, на противагу німецькому озброюванню. У травні 1935 року Франція й СССР уклали пакт про взаємодопомогу. Невдовзі женевська організація зазнала ще одного удару — Італія напала на Абіссинію, запобігти чому могли б сильні уряди в Лондоні й Парижі. Невдала спроба накласти санкції на Італію врешті теж посприяла підриву авторитету Ліги.

Улітку Ґеринґ, міністр-президент Прусії і водночас у статусі міністра авіації командувач військово-повітряних сил Німеччини, запросив мене відвідати німецькі авіазаводи. Я хотів доповнити набуте в Гендоні уявлення про розвиток авіатехніки, тому прийняв запрошення й у вересні поїхав до Берліна. Ця подорож надзвичайно багато мені дала й переконала мене, що нові керівникиНімеччини вміло та швидко розбудовують збройні сили, а надто авіацію. Завдяки ключовому становищу Ґеринґа саме військово-повітряним силам діставалося найбільше коштів. Починаючи від розкішного Люфтфартсміністеріуму, будівництво якого тривало в Берліні, скрізь було видно лише нове й сучасне. Це стосувалося передовсім заводів «Юнкерс» і «Гайнкель», які справили на мене враження, а продемонстровані типи літаків нічим не поступалися тим, що я бачив у Гендоні за рік до того, а то й перевершували їх завдяки швидкому розвитку. А ще мене ознайомили з вишколом пілотів, і я вперше побачив використання планерування як першої стадії навчання. Повернувшись на батьківщину, я поговорив про це з керівництвом наших військово-повітряних сил. Мені вдалося зацікавити Спілку цивільної оборони цим дешевим і ефективним методом вишколу, тож незабаром його впровадили й у нас.

Ослаблення престижу Ліги Націй мало й добрий наслідок: Швеція зробила із цього певні висновки, зокрема призначила комісію для планування нової системи оборони. У Фінляндії це було сприйнято як ознаку зміцнення оборонної політики, що потенційно відкривало перспективу спільної оборони північноєвропейських країн.

Я почав обговорювати свою улюблену ідею в дедалі ширших колах і, як мені здалося, знайшов у них розуміння. Крім того, що відповідне питання було порушено на нарадах у президента і в уряді, відбувалося ефективне поширення цих думок серед провідних парламентських і партійних кіл, у чому мені віддано допомагав друг генерал Вальден. Щоб стимулювати цікавість преси до північноєвропейської орієнтації, я запрошував журналістів до себе додому на обговорення цього питання й на зустрічах торкався мовної боротьби. Щоправда, існували кола, які не підтримували ідею північноєвропейської орієнтації, хоча не через практичні сумніви: знаючи військову й політичну слабкість керованої соціалістами Швеції, ці люди не сподівалися на допомогу звідти. Вони, як і раніше, звертати погляд на Німеччину. Але врешті-решт ущух опір цих кіл, і я, посилаючись на громадську думку, запропонував урядові, щоб Фінляндія офіційно задекларувала свою позицію.

Це і сталося, коли прем’єр-міністр Ківімякі, який активно підтримував мої прагнення, 5 грудня 1935 року виступив у парламенті з такою заявою про цілі, визначені урядом у зовнішній політиці Фінляндії:

У Фінляндії поширене уявлення, що серед скандинавських країн, з якими вона межує, насамперед Швеції найменше загрожує участь у війні або втягування у воєнні чи інші небезпечні міжнародні інциденти. А, отже, вона має найкращі передумови для збереження нейтралітету. І в інтересах Фінляндії теж насамперед зберегти нейтралітет держави, тому природно, що Фінляндія орієнтується на Скандинавію, з якою нашу країну більшою мірою, ніж з будь-ким іншим, пов’язує, крім історії, ще й економічна політика й культура, а також зумовлений ними однаковий світогляд. Фінляндія вважає своїм обов’язком — що, власне, передбачено угодою Ліги Націй — утримувати оборонне відомство відповідно до власного економічного потенціалу, щоб мати змогу захистити свій нейтралітет, територіальну недоторканність і суверенітет від загрози, хоч би звідки вона йшла, і щоб цим зі свого боку полегшити для всіх північноєвропейських країн збереження спільного нейтралітету. Водночас до найсуттєвіших завдань фінляндської зовнішньої політики й далі належить досягнення співпраці між Фінляндією та країнами Скандинавії, щоб забезпечити спільний нейтралітет північноєвропейських країн.

Цю заяву парламент схвалив одностайно. Я щиро сподівався, що таке відверте висловлення Фінляндією власної позиції в той чи той спосіб знайде відгук у Скандинавії, насамперед у Швеції, і що ця декларація у свій час — адже колективна безпека здавалася дедалі нереальнішою — спричиниться до укладення часткової угоди про взаємодопомогу в межах системи Ліги Націй. Розвиток подій засвідчив, що зобов’язання, прописані в статуті Ліги Націй, не буде застосовано в первинному обсязі, а отже, йшлося до спроб запровадити їх у межах регіональних груп. А ще, як здавалося, існували підстави сподіватися, наче скандинавська орієнтація Фінляндії переконає СССР у тому, що нашим намаганням є забезпечити нейтралітет і ніщо інше.

Ці сподівання не справдилися. 1936 року на асамблеї Ліги Націй шведський представник повідомив, що «уряд Швеції не має бажання укладати угод, які розширяють зазначені в статуті зобов’язання, навіть таких, що охоплюватимуть лише регіональні групи країн». Що стосується позиції совєтського уряду, то, як можна було судити з нечисленних відомих нам російських заяв, СССР вважав, наче в мирний час скандинавська орієнтація Фінляндії не суперечить його інтересам, але війна може створити нові реалії в разі нападу на СССР котроїсь із великих держав через територію Фінляндії без її згоди й згоди інших північноєвропейських країн. Це навряд чи можна було витлумачити інакше, ніж що совєтський уряд анітрохи не зважав на захист скандинавського нейтралітету порівняно з німецькою загрозою і що Совєтському Союзові байдуже на скандинавську орієнтацію Фінляндії, допоки Швеція утримується від офіційного висловлення позиції й ефективного зміцнення оборони.

Часом лунає питання, чому Фінляндія не контактувала зі шведським урядом до офіційної декларації парламенту. Дехто з політиків, які навіть хотіли висунути Швеції певні умови, таки цього вимагав, але я зі свого боку вважав такі дії неприйнятними, адже вони могли призвести до негативного підсумку. Натомість я сподівався, що наша окрема заява матиме вплив — якщо не одразу, то із часом — і спричинить відповідну шведську ініціативу.

У січні 1936 року мені було доручено репрезентувати Фінляндію й президента республіки на похороні короля Ґеорґа V. У Лондоні, куди я прибув літаком, мене зустріли, крім друга й родича, посла Ґрипенберґа, ще й генерал сер Джордж Макдонаф і підполковник Ліз, наданий до моїх послуг. Напередодні жалобної церемонії король Едуард VIII прийняв у Букінгемському палаці всіх іноземних представників, які приїхали на похорон, і я мав нагоду висловити йому співчуття від імені президента й фінляндського народу. У цьому блискучому товаристві я зустрів короля Данії, який із зацікавленням розпитував про фінляндські справи, а також приємного норвезького принца-наступника.

Наступного ранку жалобна процесія пройшла від Вестмінстерського абатства до Падинґтонського вокзалу, а звідти поїхала потягом до Віндзора, де відбулося поховання. Величезний натовп облямовував дорогу, якою прямувала процесія, від вокзалу до Віндзорського замку. Труну, що стояла на лафеті, тягли за линву кількадесят матросів, і всі, крім членів королівської родини, які їхали в кареті, повільно крокували за ними довгим кортежем. Хода тривала дві години й була дуже втомливою.

За кілька днів після похорону я зробив прощальний візит до короля Едуарда VIII. Він розпочав розмову проханням переказати президентові республіки подяку за те, що той доручив мені поїхати на похорон. Я зі свого боку подякував за те, що король захотів прийняти мене й надав нагоду ще раз запевнити його в співчутті Фінляндії Британській імперії в день її національної жалоби. Потім король поцікавився підсумками Тижня Британії у Фінляндії, і я коротко ознайомив його з нашими торговельними зв’язками і з планами закупівлі літаків.

Далі король звернув розмову на Німеччину й запитав, чи був я нещодавно там і що думаю про розвиток ситуації. Я відповів, що, на мій погляд, можна по-різному ставитися до націонал-соціалізму, але годі заперечити — він поклав край комунізму в Німеччині, що є корисним для всієї західної цивілізації. Король погодився зі мною, і я повів далі, що не слід дозволяти емоціям впливати на ставлення до цієї країни: колись націонал-соціалістичну владу заступить якась інша, але залишиться безперечно позитивний факт, що міць німецьких комуністів розбито. Король теж зазначив, що вважає комунізм всесвітньою загрозою, і принагідно розповів ось що:

Позавчора в мене сидів Литвинов і пояснював, що світову революцію пропагував Троцький, але теперішні можновладці в Росії аж ніяк не поділяють таких прагнень. Вони лише хочуть у власній країні втілити в життя ідею найкращої, на їхню думку, форми врядування і найкращих соціальних умов, а зовнішньої пропаганди в їхній програмі немає. У цьому він намагався запевнити мене, дуже добре обізнаного з їхньою діяльністю що в Англії, що у Франції й Південній Америці.

Ми обмінювалися думками, і я зазначив: скидається на те, що у світі панують панічні настрої — принаймні у Франції. Великим завданням була б спроба зблизити Німеччину з Францією — це не здається неможливим. Король мовив, що він теж думає про замирення між країнами Заходу й Німеччиною, однак додав:

Але важко зближатися з Німеччиною, якщо цього не можна зробити без Франції.

Король Едуард здався мені надзвичайно природним і простим, але це анітрохи без втрати королівської поважності. Я йшов після аудієнції з відчуттям, що розмовляв з монархом, який має самостійні уявлення й відомості про європейське життя.

Кілька днів по тому я зустрічався з міністром закордонних справ Іденом у Форин-офісі. У нас зайшла мова насамперед про Лігу Націй, авторитет якої підупадав, що не могло не вселяти тривоги. Містер Іден зазначив, що британський уряд наразі хоче підтримати Лігу Націй, а тому імперія не може укладати альянси з іншими країнами. Якщо виявиться, що Ліга Націй нездатна виконувати свою функцію, британський уряд обдумуватиме інші форми міжнародної співпраці. Наразі імперія може вживати заходів, щоб допомогти якійсь іншій країні, лише в межах, визначених Лігою Націй. На це я відповів, що здається вельми непевним, яку саме ефективну допомогу спроможеться надати Ліга Націй маленькій країні, яка зазнає агресії з боку великої держави; остання може, наприклад, стверджувати, що сама стала об’єктом агресії, і тоді все обмежиться марними перевірками й полемікою замість справжньої допомоги.

Містер Іден погодився із цим, але наголосив, що не слід недооцінювати морального ефекту від втручання Ліги Націй. Він не вважав, що Совєтський Союз стоїть на заваді миру в Європі. Москву тримає в шорах її страх перед Німеччиною і Японією, і до того ж слабкість внутрішньої структури країни стримує її бажання до експансії. Я дозволив собі зауважити, що ще в царській Росії існувало багато вад, але це не спиняло її експансіоністських зазіхань. Крім того, варто було зважати, що СССР з економічного погляду рівномірно прогресував — його перший 5-річний план продемонстрував неабиякі результати зокрема у важкій і нафтовій промисловості.

Ми ще обговорили регіональні блоки, серед них і той, укласти який зі Скандинавією сподівалася Фінляндія. За словами Ідена, британський уряд не мав нічого проти того, щоб такі угруповання виникали для збереження миру, аби лиш це не суперечило приписам статуту Ліги Націй.

Далі я мав утіху зустрітися з військовим міністром Дафом Купером і начальником Генерального штабу фельдмаршалом сером Арчибальдом Монтґомері-Масинґбердом, які поводилися якнайґречніше й натякнули, що британський уряд наміряється невдовзі запросити мене на офіційний візит.

У січні 1936 року в міністерстві оборони було створено відділ військової економіки, що стало великим поступом у підвищенні економічної та промислової обороноздатності. Ще 1924-го уряд призначив комітет, який мав подати пропозицію щодо організації державного економічного життя, зважаючи на обставини воєнного часу й потреби оборони. Цей комітет підготував кілька гідних меморандумів, у яких зокрема зазначив, що конче треба створити постійний орган для роботи в цьому напрямі. Але аж 1929 року з’явилася запропонована комітетом Рада з економічних питань оборони. У подальші роки вона виконала неабияку роботу для вивчення ситуації, що, втім, не дало практичних результатів.

Тепер відповідне завдання перейшло до згаданого відділу військової економіки, який у співпраці з Генштабом та іншими підрозділами міністерства оборони взявся з’ясовувати, яка кількість матеріальних засобів потрібна збройним силам у разі війни і що саме знадобиться щомісячно, якщо боротьба триватиме. Заразом відділ мав підготувати вітчизняну промисловість до виробництва у воєнний час, а також оцінити кількість матеріальних засобів і сировини, якими треба запастися.

Невдовзі з’ясувалося, що неможливо вивчити ситуацію, не створивши менших місцевих органів. Країну поділили на п’ять промислових округів з власними штабами, які розпочали діяльність у першій половині 1937 року. Ситуацію треба було вивчати якнайшвидше, адже лише на добування коштів і постачання товарів пішло б чимало часу, а ще й тому, що навіть побіжний огляд структури й обсягу промисловості засвідчував: вітчизняні заводи аж ніяк не спроможні задовольнити потребу.

Важливим питанням, обговорення якого почалося в Раді оборони на початку 1936 року, стала організація виготовлення гармат. Існувало три альтернативні пропозиції. Перша передбачала розподіл замовлень між наявними вітчизняними заводами, друга — що для виготовлення гармат буде створено завод, який працюватиме самостійно, а третя — що виробництво відбуватиметься в співпраці зі шведським концерном «Бофорс». Останній варіант здавався мені безперечно найкращим, і , на мою думку, я посприяв намаганням започаткувати виготовлення вітчизняних гармат, спонукаючи шведський концерн зацікавитися фінським заводом. Під час відвідання «Бофорса» разом з директором банку Рюті й генералом Вальденом я переконався в можливості співпраці. Крім того, у мене склалося враження, що це може мати значення і в політичному сенсі.

На думку багатьох, найкращим рішенням був вітчизняний завод із самостійним виробництвом, але сам я наголошував, що підтримка від потужного іноземного концерну, технічними й фінансовими ресурсами якого ми зможемо користуватися, якнайбільше економитиме час і кошти, потрібні для навчання. Крім того, завдяки співпраці з «Бофорсом» з’являлися сподівання на збут товарів за кордон, що зменшило б залежність артилерійного заводу від внутрішніх замовлень. Генерал Вальден теж сумнівався в можливості створити вітчизняне підприємство, яке досить міцно стояло б на ногах і мало б належний технічний досвід, якщо вся іноземна допомога, що в нього буде, обмежуватиметься ліцензіями, а їх йому в будь-якому разі доведеться придбати. Якщо для нас існувала перспектива безпосередньо отримувати винаходи й виробничі таємниці іноземного підприємства, ми мали всі підстави довірливо йти на співпрацю.

Рада оборони була рішуче проти плану розподілу замовлень між уже наявними вітчизняними підприємствами. Придатні заводи містилися здебільшого на території, яку внаслідок ризику повітряного нападу доводилося вважати занадто небезпечною, а на чималі асигнування, що, за прогнозами, мали надійти на основну закупівлю, цілком можна було створити промислові підприємства в інших частинах країни. У багатьох колах лунали твердження, що географічне розташування небагато важить, якщо застосовувати принцип розміщення роботи заводів під землею. На це я зауважив, що навіть у такому разі доведеться лишити чималі частини підприємств назовні. Щоправда, годі було уявити, щоб у нашій країні існував такий куточок, куди не сягнуть ворожі операції військово-повітряних сил. Але що далі на захід розташовувалися об’єкти бомбардування, то меншим ставав тоннаж бомб, які потенційно міг скинути туди ворог.

Мої зусилля дали лишень частковий результат, бо міністр оборони й підлеглі йому технічні органи негативно ставилися до співпраці з «Бофорсом». Пройняті націоналістичним мисленням, яке знайшло підтримку в парламенті, провідні сили не уявляли, що країна може зненацька зазнати агресії. Щоправда, коли питання було остаточно розв’язано, влада відмовилася від розподілу виробництва між уже наявними й доволі невдало розташованими заводами, але рішення про іноземну допомогу не ухвалила. А отже, підсумком зусиль Ради оборони в цій сфері став цілком вітчизняний завод, який, однак, працював за іноземними ліцензіями і який — що відповідало часові — перебував у стовідсотковій власності держави. Можливо, ми б трохи краще наготувалися зустріти напад росіян, якби націоналістична позиція не заважала адекватніше оцінювати різні варіанти. Артилерійний завод було споруджено 1938 року поблизу міста Ювяскюля в комплексі, час­тково розташованому всередині розробленої гори. Але перші 19 мільйонів марок на будівництво влада взяла з грошей, призначених для закупівлі матеріальних засобів!

Коли обговорювали бюджет на 1936 рік, Рада оборони попросила на панцеротанкову оборону, що все ще складалася лиш із застарілої техніки, суму, на яку можна було придбати з тридцять танків. Випробування, здійснені 1934 року на Карельському перешийку, засвідчили, що місцевість з виборзького напряму дуже пасує для танків. Попрохані кошти було асигновано, і Рада оборони мала тепер визначитися, який тип танка вибрати: легкий чи важкий. Більша й розмаїтіша застосовність легких танків «Вікерс» спонукала зробити вибір на їхню користь. Рада оборони наголосила на важливості того, щоб танки було придбано з повним озброєнням і з гарантією отримання потрібної кількості запчастин. З приємністю я констатував, що це придбання заповнило велику прогалину. Хоч би яким неймовірним це здавалося, але минули роки, доки завершилося озброювання цих танків — здається, це сталося перед самісіньким початком Зимової війни.

Разом із цією закупівлею Рада оборони розглядала питання щодо найпридатнішого типу протитанкової зброї й рекомендувала розпочати виготовлення 37-мм протитанкової гармати, розробленої концерном «Бофорс». Водночас вона зазначила, що треба негайно придбати за кордоном певну кількість протитанкової зброї.

Якщо поглянути на створення проекту бюджету, то великою і складною проблемою в ньому була закупівля літаків. Авіація розвивалася так швидко, а дані про потужність найновіших літаків настільки суперечили одні одним, що часто нелегко було вирішити, який тип вибрати. До того ж великі держави вже не хотіли ділитися виробничими таємницями — скрізь переважало намагання засекречувати розвиток військово-повітряних сил. Продуктивність нашого власного авіазаводу була невеликою, тому ми мусили вдаватися до закупівель з-за кордону, а отже, існував ризик замовляти застарілу техніку.

У вересні 1936 року я на запрошення британського уряду дістав нагоду ознайомитися з тактикою й організацією протитанкової зброї. Я ознайомився з найсучаснішими їх типами в навчальному центрі Олдершот і переглянув маневри на Солсберійській рівнині.

В Англії, як я помітив, — усупереч французькій доктрині, що найбільше зосереджувалася на товщині панцеру, — головне значення мала маневровість танків. Імперія ще не комплектувала армію на засадах військової повинності, і їй не вистачало кадрів на зміцнення протитанкових сил, які з технічного погляду перебували, мабуть, на вершині розвитку. Загальну військову повинність було запроваджено аж у квітні 1939 року, хоч у зовнішньополітичних подіях ще раніше оприявнювалися тривожні передвістя: навесні 1938^[7] року Гітлер зайняв Рейнський край, а іспанська громадянська війна, почавшись у липні, могла призвести до непередбачуваних конфліктів.

Мій візит до Англії завершився бенкетом, функції господаря на якому виконував військовий міністр Даф Купер. З минулої нашої зустрічі я добре пам’ятав цього високоосвіченого й приємного чоловіка, який, як здавалося, усвідомлював велику загрозу, що криється в нацизмі. Натомість його заявам про Совєтський Союз і більшовизм була притаманна певна обережність. Але скидалося на те, що пережите мною під час російської революції і думки щодо розвитку більшовизму за останні вісімнадцять років не пройшли поза його увагою і якесь враження таки справили. Прощаючись із господарем, я висловив побажання, щоб під час наступної зустрічі його уявлення про більшовизм були ближчими до моїх, на що містер Даф Купер відповів: «Вони такими вже стали!».

На цьому заході, як і в інших розмовах з політиками й чиновниками з керівних кіл, я помітив, що вони з дивовижною легковажністю ставляться до більшовицької загрози й озброювання СССР, які здавалися їм геть другорядними порівняно із центральноєвропейськими проблемами.

Наближалися президентські вибори. Обіцянкою президентові Свінгувуду я взяв був на себе зобов’язання очолювати Раду оборони всю його каденцію. Тож тепер відчув, що можу порушити питання про те, щоб відійти від справ, а надто що моя праця була невдячною і мої ініціативи не здобували достатньої підтримки президента й уряду. Неодноразово мені здавалося, наче доводиться протягати товсту линву крізь тоненьку трубу, у якій повно смоли. Діяльність Ради оборони теж, попри помітний у протоколах поступ, не дала тих результатів, на які я сподівався. Щоправда, оборонний бюджет, починаючи від 1931 року, регулярно зростав, хоча й недосить, але його частка в державному бюджеті з такою самою регулярністю меншала. Становивши 1931-го приблизно 20 % від нього, наступного року вона мала впасти до 16 % — найменша дотепер цифра, якщо не брати до уваги видатки 1928 року за соціал-демократичного уряду, коли відповідна частка дорівнювала 13,8 %.

Пропрацювавши майже шість років на виснажливий посаді голови Ради оборони, я в листопаді 1936 року попросив згоди президента Свінгувуда на рекреацію до Індії і повідомив його про намір відійти від справ. Президентові, як я побачив, не сподобалося це рішення. Він запитав, чи не можу я пообіцяти йому залишитися на посаді, якщо його переоберуть. Мені довелося роз’яснити, що навіть якщо так станеться (і саме в тому разі), я наміряюся дотримати свого рішення.

По завершенні каденції Свінгувуда новим президентом обрали голову парламенту Кюесті Калліо. Удалині від батьківщини я одержав телеграму нового очільника держави, який відгукнувся на моє привітання з обранням і дуже просив не йти з посади. Трохи згодом надійшло телеграфом звернення і від прем’єр-міністра Каяндера, який від імені уряду долучився до прохання президента. Ні президент, ні прем’єр-міністр під час мого регентства не схвалювали моєї політики, а на перших президентських виборах не підтримали мою кандидатуру. Часи змінилися.

Я вирішив відкласти цю справу до повернення на батьківщину. На моє вичікувальне ставлення вплинуло й те, що ті звернення наводили на висновок: президент і уряд вирішили підтримувати мене. Після повернення з Індії президент Калліо повторив прохання, запевнивши мене у своїй підтримці. Я вирішив лишитися на посаді.

Неодноразово у хвилини невдач і поразок мені могло здаватися, наче непробивний мур байдужості й нерозуміння поставав на шляху всіх прагнень згуртувати фінляндський народ навколо завдання, яке полягало в піклуванні про свою домівку й захисті свого майбутнього. А з другого боку, інколи ті прагнення діставали публічне визнання, яке, немовби цінний вотум довіри, давало величезний стимул працювати далі. Таким особливо пам’ятним для мене заходом стало моє сімдесятиліття 4 червня 1937 року. У моїй пам’яті із вдячністю зберігається чимало свідчень щирого порозуміння, довіри й відданості, які оприявнилися на вшануваннях і урочистостях з нагоди того дня. Тут буде досить відтворити головний зміст промови, яку виголосив на одному з тих заходів колишній прем’єр-міністр, професор Ківімякі:

З Вашого дозволу я наважуся наприкінці ювілейних урочистостей додатково до затвердженої програми публічно висловити Вам подяку за ще одне завдання, яке, можливо, лише так буде вписано й до літописів. Я маю на увазі завдання, яке Ви, пане фельдмаршале, останніми роками виконували, зміцнюючи зовнішню безпеку фінляндської країни й народу. Я кажу не про Вашу працю на посаді голови Ради оборони, хоча й вона була надзвичайно цінною — про це свідчать і документи — а про працю, про яку широка публіка може лише здогадуватися і до якої Вас покликало почуття обов’язку, коли країна у вирі світової політики знову опинялася в скрутному становищі. Ви, пане фельдмаршале, помітили це ще на початках, і тепер це загальновідомо: коли з’ясувалося, що Ліга Націй, якій Фінляндія звірила свою долю, є слабким захистом, фінляндські позиції в міжнародних стосунках неабияк послабшали. Оборонне відомство країни, покладаючись на Лігу Націй, лишилося невпорядкованим, а її зовнішня політика не мала зв’язків, які зміцнювали б країну.

Потрібні були рішучі дії, аби захистити державний корабель і встановити правильні навігаційні знаки. Довелося долати важкі упередження, змагатися з укоріненими хибними уявленнями й роз’яснювати нетямущим оборонно-політичні позиції нашої країни у новий період світової політики. І нехай це пролунає публічно: без величі Вашої персони, пане фельдмаршале, і без Вашої самовідданості, без Вашої готовості активно діяти в багатьох ситуаціях, не шкодуючи часу й зусиль, на шляху здолання труднощів було б багато перешкод. Реалізація програми основних закупівель, вгамовування націоналізму й нова, цілеспрямована орієнтація зовнішньої політики із численними практичними висновками, які з неї випливали, відбулися завдяки Вашому сприянню, яке Ви вважали конче потрібним. У підсумку можна сказати, що Ви брали участь у закладенні нових підвалин, на яких країна може знову дихати вільніше, ніж це було лише кілька років до того.

У мирних справах теж потрібна твердість. І твердість знадобилася Вам, пане фельдмаршале, щоб продемонструвати в різних царинах, що саме є конче потрібним. Долею тих, хто має відвагу вгамовувати розпалені пристрасті, зазвичай є розпинання на хресті. Це не стало, та й не могло стати Вашою долею, пане фельдмаршале — так міцно Ви вросли в серце фінляндського народу, такою великою є довіра до Вашого слова. Хоч би яким великим було те, у чому Ви брали участь, такою само великою була й скромність, з якою Ви це робили. Ви не шукали жодної слави, мало не за руку ведучи багатьох, хто мав що сказати щодо ситуації в країні, і дотепер Вам за цю, як і за іншу працю, не дісталося навіть публічного визнання. Але публіка, яка тут присутня, і фінляндський народ, на благо якого виконано працю, зберігатиме в серці всі ці діяння. Він бачить у них чергове свідчення величі того чоловіка, який колись привів країну до свободи і який не міг і не може байдуже дивитися, як тій свободі знову може загрожувати небезпека.

Висловлюючи подяку за виявлені мені доброзичливість і шану в день 70-річного ювілею, я мав привід перш за все звернутися до президента республіки, парламенту й уряду, а також до представників дипломатичного корпусу і моїх шведських і німецьких побратимів у війні 1918 року, до давніх бойових товаришів із часів визвольних змагань, а ще до нових поколінь вояків, які виросли по тому. Привітання дітей та молоді потішило й зворушило моє серце, а крім того навернуло на думку, яке значення для майбутнього батьківщини має праця на благо молодого покоління. Мої емоції оприявнилися в таких словах:

Те, що мені судилося ще на схилку віку, після сповненого подій солдатського життя на чужині докласти сил до служіння Вітчизні на вершині піраміди, утвореної нашим оборонним відомством, — це достоту щастя, що його може оцінити такий старий солдат, як я. Річ не в тому, що солдатська професія, даючи змогу здобути військову славу, приваблює того, хто бачив, як жахи війни прокочуються багатьма країнами і врешті його власною. А в тому, що боронити рідний край — це найвищий обов’язок й найбільша честь, які можуть судитися людині. Ми, солдати, добре знаємо, що слава за виконане завдання належить однаковою мірою кожному, хто виконав свій обов’язок. А тому щедре визнання, яке мені дісталося, так само належить багатьом тим, хто допомагав мені у щоденних справах.

Захищені миром, ми маємо творити єдність, щоб нація, згуртувавши лави, могла витримати випробування, покладені розумом, вищим від нашого, на плечі народу, який хоче довго жити на землі. Якщо ми перебуваємо в різних таборах, кожен мусить піти назустріч одне одному. Я певен, що всі вольові люди, які тут зібралися, — хоч би як різнилися їхні поля діяльності — врешті-решт прагнуть об’єднатися з однаковою метою: добробут народу, безпека й слава держави.

Якби я від себе міг цього дня щось подарувати співвітчизникам, я подарував би ось що: єдність, взаємну довіру та втіху.

Відділ військової економіки вивчав ситуацію, і наприкінці 1937 року з'явилася змога зробити загальний огляд, базований на реаліях, і створити остаточну програму основних закупівель. Вона поділялася на дві частини, одна з яких охоплювала зброю і спорядження, а друга — промислову продукцію, машини, сировину, напівфабрикати, будівлі, фортифікаційні споруди, склади матеріально-технічних засобів і пального тощо. Рада оборони неодноразово обговорювала детальні розрахунки, наведені у програмі. Коли було визначено загальну потребу, уряд призначив комітет, якому доручив оцінити план оборонного відомства, зважаючи на економічний потенціал країни. Цього разу знов довелося торгуватися стосовно вимог, а тому було зроблено зменшений розрахунок матеріальних засобів, який мав стати основою для діяльності комітету. Це, звичайно, означало чималі обмеження, які напевно позначилися б на боєздатності війська.

Запропонована комітетом загальна сума зросла до 2911 мільйонів марок. Меморандум було подано урядові 17 лютого 1938 ро­ку, але минуло три дорогоцінних місяці, доки закінчився розгляд відповідного урядового законопроекту. 20 травня парламент ухвалив закон, який зафіксував остаточну суму — 2710 мільйонів марок. Реалізація програми мала відбуватися поступово впродовж 7 років, а отже, її повне завершення було заплановано на 1944 рік.

Пропозиція Ради оборони потрапила до 5-річної програми після того, як виявилося, що конче треба пом’якшити первинні вимоги щодо коротшого терміну її реалізації. Нам не лишалося нічого іншого, як констатувати, що найкращим з усіх поглядів рішенням стане позика на оборону. У тодішньому вигляді програму теж годі було вважати цілком задовільною, адже вона залишала небезпечні вади, зокрема в морській обороні, протиповітряній обороні й мобілізації промисловості. На цю обставину звернула увагу Рада оборони в листі до президента республіки.

Парламентські дебати не оприявнили великих розбіжностей у поглядах. Щоправда, від запропонованої комітетом суми було віднято дві сотні мільйонів марок — проти чого виступали праві партії. Але головне, що й ліві, здавалося, нарешті збагнули: в наявному становищі вже не можна нехтувати потребами оборонного відомства. Цей підсумок дуже мене потішив. У ньому я бачив свідчення того, що мої зусилля знайшли розуміння в усіх парламентських фракціях. Одностайність в оборонних питаннях давала надію на майбутнє.

Затверджуючи програму основних закупівель, парламент ухвалив принципове рішення: за кордон можна давати лише ті замовлення, яких не здатна виконати вітчизняна промисловість. Хоча це застереження й було зрозумілим з погляду розбудови й поступу вітчизняної промисловості, але, ніде правди діти, матеріально-технічна база оборонного відомства перебувала б у кращому стані напередодні війни, якби робилося більше закупівель за кордоном. Ще до того як промислові підприємства могли бодай подумати про те, щоб розпочати виробництво, вони мусили придбати потрібне обладнання, поповнити свої машинне устаткування тощо. Підготовка до заводського виробництва спеціальних матеріально-технічних засобів забирала чимало часу, навіть роки. Таким чином, вітчизняну промисловість не можна звинуватити в тому, що вона не встигла постачити пристойну кількість матеріальних засобів до початку війни. Проміжок часу був закоротким.

Одне з питань, які я в той час поставив на обговорення в Раді оборони, полягало у вивезенні центральних установ з Гельсінкі в разі війни. Це стосувалося насамперед Державної ради, парламенту й таких центральних органів, діяльність яких конче потрібна для життя й оборони держави. Столиця розташовувалася в настільки небезпечному місці, що годі було й подумати, щоб функціонування зазначених органів тривало безперешкодно в розпалі війни. Питання евакуації впливало на плани, що стосувалися організації захисту від нападів з повітря, створення мережі зв’язку і т. ін., а отже, становило вельми складну проблему, яка потребувала ґрунтовної підготовчої роботи. У листі, в якому було викладено військові аспекти, важливі для розв’язання цього питання, Рада оборони звернулася до президента республіки з проханням, щоб уряд негайно розглянув справу. Попри те що я й усно неодноразово вимагав швидких дій, за рік по тому не з’явилося нічого, крім деяких пропозицій загального характеру. Початок війни цілковито заскочив центральні органи, розташовані у столиці, і спричинив, хоча й лише на трохи, багато сум’яття, якому можна б було запобігти вчасними заходами і яке могло мати далекосяжні наслідки, якби російська авіація перебувала в належному стані.

Аналіз асигнувань на 1938 рік засвідчив, що частка оборонного відомства в державному бюджеті неабияк зросла. 1937 року вона становила лише 16 %, а тепер — 23 %. Коли настала черга бюджету на 1939 рік, у процесі його опрацювання знову лунали заперечення пропозицій керівництва оборонного відомства. Цього разу Рада оборони обстоювала насамперед збільшення асигнувань на вишкіл. На тлі зовнішньополітичного становища я вважав, що треба обміркувати подовження терміну строкової служби. Радісні почуття викликало те, що уряд і парламент узяли до уваги найважливіше з того, на чому наголошувала Рада. Унаслідок цього частка оборони в державному бюджеті на 1939 рік зросла до 30 %. Тобто відсоток майже подвоївся порівняно з 1937-м, а в проекті державного бюджету на 1939 рік неминучих зменшень цього разу зазнали асигнування для інших міністерств, про потрібність чого я казав роками.

Мене дуже втішило, що відзначення 20-ї річниці визвольної війни відбувалося 16 травня 1938-го в геть новій атмосфері, яка віддзеркалювала неабиякий поступ порівняно з 1918 роком. Оборона країни стала тепер центральним і насущним питанням, що його обстоювали всі верстви народу. Навіть ті, хто раніше з неприхованою ворожістю спостерігав за зусиллями, спрямованими на розбудову й удосконалення оборонного відомства, тепер, як я бачив, усвідомили свою помилку. У мовній суперечці теж було помітне певне спадання напруги, а економіка демонструвала виразні ознаки розвитку. Складалося враження, що буряні хмари віддалилися, і мало хто хвилювався через невпинне загострення стосунків між великими державами. А проте Німеччина в березні окупувала Австрію, що не могло не пришвидшити загальну кризу.

З огляду на те, що Фінляндії вдалося створити певні передумови, щоб лишатися осторонь європейських конфліктів, я дозволив собі на урочистостях 16 травня виголосити такі слова:

Єдність нашого народу, який дедалі більше усвідомлює, що саме потрібно для безпеки держави, оприявнилася нещодавно в двох далекосяжних рішеннях. Одне з них було ухвалено, коли провід нашої зовнішньої політики зафіксував курс на долучення до нейтрального блоку північноєвропейських держав, а друге полягало в нещодавньому асигнуванні коштів — більших, ніж будь-коли раніше — на план озброювання, призначений створити ефективний захист нашого нейтралітету. Ці два рішення є доказом здатності нашого народу об’єднуватися для розв’язання великих питань. Вони є, хай би як загалом не різнилися наші погляди й інтереси, радісним свідченням того, що нам до снаги знайти одне одного, коли ми спільно вирішуємо щось чи діємо для безпеки й оборони держави. Це дає нам підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє. Нам у насущних питаннях нації потрібен незламний фронт, який у поєднанні з наполегливою працею кожної людини зробитьдасть нам таку духовну й матеріальну міць, щоб стояти підпорою Заходу на півночі.

Дії, спрямовані на зміцнення оборони й узгодження нашої зовнішньої політики з прагненнями нейтралітету з боку Швеції та інших північноєвропейських країн, мали сприяти фінляндському нейтралітету під час міжнародних конфліктів. З тією самою метою уряд Фінляндії зробив крок для звільнення країни від санкційних зобов’язань, передбачених § 16 статуту Ліги Націй. Як і деякі інші країни, зокрема Швеція, Фінляндія ще під час спроби накласти санкції на Італію 1 липня 1936 року підписала відповідну заяву. У ній було сказано, що з огляду на те, як саме застосовано санкційний параграф, вона хоче утриматися від посідання позиції. 20 травня 1938 року Фінляндія здійснила ще один крок, узагалі залишивши за собою право в кожному конкретному випадку вільно вирішувати, якою мірою дотримуватися санкційних приписів Ліги Націй. Швеція й Норвегія зробили водночас аналогічні заяви. Причиною таких дій Фінляндія оголосила намагання розширити співпрацю з північноєвропейськими країнами, щоб захистити спільний нейтралітет.

Можна взяти під сумнів, чи ці заяви, які докладно обговорили північноєвропейські країни, саме тоді пішли на користь інтересам Північної Європи і чи варто було Фінляндії сприяти їх виникненню. Якби наше прагнення до співпраці зі Скандинавією дало практичні результати в політичній та військовій царинах, навряд чи існували б підстави для якихось заперечень з приводу цієї відмови від міжнародних зобов’язань. Але тепер ці заяви лише додатково послаблювали систему Ліги Націй. А стосовно шкоди для Фінляндії, то зі шведського звернення з’ясувалося, що в разі агресії ми навряд чи зможемо сподіватися на допомогу звідти. Заяви, власне кажучи, розбивали нашу надію на регіональну систему допомоги, якої ми послідовно прагнули, і формували в Совєтського Союзу уявлення, що напад на Фінляндію не пов’язаний із ризиком конфліктів з іншими північноєвропейськими країнами. Якщо вірити містеру Дейвісу, колишньому послу США в Москві, Кремль сприйняв ті заяви як пронімецькі^[8], адже на той час передовсім Німеччина була потенційним кандидатом для накладання санкцій.

За тодішніх обставин фінляндський уряд мав усі підстави остерігатися кожної дії, яка призводила до ізоляції нашої країни, адже саме в той час політична напруга в Європі вперше безпосередньо подіяла на стосунки між Фінляндією й СССР. У квітні 1938 року, одразу після аншлюсу, Совєтський Союз розпочав серію дискусій з урядом Фінляндії, які мали справити вирішальний вплив на розвиток ситуації. Вони лишалися таємницею аж настільки, що лише вкрай обмежене коло людей знало: наші стосунки зі східним сусідом увійшли в нову фазу. Безперечно, вельми прикро, що уряд не знайшов способу довести пропозиції Совєтського Союзу до принаймні вузького кола парламентарів, щоб щоб ті краще зрозуміли нагальні потреби збройних сил. Якби так сталося, ті групи були б ліпше готовими до діалогу, що відбувся згодом, восени 1939 року. А державне керівництво настільки слабко взаємодіяло з військовим командуванням, що навіть голова Ради оборони не мав відповідної інформації. Уряд, можливо, побоювався пропозицій щодо збільшення асигнувань на оборону, проти яких було б важко заперечувати. Аж набагато пізніше мене повідомили про цей надважливий діалог.

14 квітня другий секретар посольства СССР у Гельсінкі, Ярцев, попросив про термінову розмову з міністром закордонних справ Голсті. Останній прийняв його в той самий день, і Ярцев повідомив, що дістав від свого уряду широкі повноваження на таємний діалог щодо можливостей більшого порозуміння між Фінляндією й СССР. Совєтський уряд, як сказав Ярцев, хоче поважати фінляндський суверенітет і територіальну недоторканність, але Москва впевнена в тому, що Німеччина виношує плани нападу на СССР, які охоплюють десантування війська у Фінляндії з подальшим наступом на схід. Як Фінляндія поставиться до такого акту агресії? Якщо Німеччині буде дозволено скористатися фінляндською територією для нападу на СССР, він не чекатиме на Раяйокі^[9], а перемістить свої частини якомога далі на захід, і Фінляндія перетвориться на войовище. Натомість якщо Фінляндія протидіятиме десантуванню німецького війська, СССР буде готовий надати нам усіляку військову й економічну допомогу, а також зобов’яжеться вивести свою армію після війни.

Далі Ярцев пояснив: його уряду відомо, що фінляндські фашистські елементи в разі негативного ставлення уряду Фінляндії до німецьких планів мають намір здійснити переворот і призначити уряд, який погодиться підтримувати зусилля Німеччини. Совєтський уряд хотів певних гарантій, що Фінляндія не підтримуватиме Німеччину в її війні проти СССР. На запитання міністра зовнішніх справ, які це мають бути гарантії, чіткої відповіді не пролунало. По завершенні розмови Ярцев попросив обговорювати все пов’язане із цими питаннями лише з ним.

Перемовини з Ярцевим тривали протягом весни й літа, а СССР не робив жодних конкретних пропозицій. 11 серпня російському дипломатові було вручено такий проект угоди між Фінляндією й Совєтським Союзом:

Фінляндський уряд, який тримається засад нейтралітету північноєвропейських країн, не дозволить порушувати територіальної недоторканності Фінляндії, а отже, не дозволить сторонній великій державі використовувати Фінляндію як базу для нападу на Совєтський Союз.

Уряд СССР, який запевняє, що шануватиме територіальну недоторканність Фінляндії включно з кожною її частиною, не заперечує проти того, щоб Фінляндія ще в мирний час вжила на Аландських островах військових заходів, потрібних для забезпечення територіальної недоторканності Фінляндії і якнайповнішого нейтралітету Аландських островів.

Уряд Фінляндії, звичайно, хотів мати згоду СССР на заходи, які забезпечували б нейтралітет Аландських островів і щодо яких від початку року тривали перемовини між Фінляндією та Швецією. Відповідь Совєтського Союзу не забарилася.

Уже 18 серпня Ярцев повідомив: якщо фінляндський уряд не вважає за можливе підписати таємну військову угоду, СССР може задовольнитися й писемною гарантією, у якій Фінляндія зобов’язалася б протистояти нападу Німеччини й задекларувала готовість прийняти збройну допомогу від Росії. СССР заявив про бажання погодитися на фортифікацію Аландських островів, якщо сам дістане змогу брати в ній участь, наглядати за фортифікаційною роботою йконтролювати використання оборонних споруд. Для компенсації за це Совєтський Союз хотів дістати дозвіл на будівництво укріпленої військово-повітряної й військово-морської бази на острові Суурсаарі^[10]. На цих умовах він був готовий гарантувати недоторканність Фінляндії й підписати вигідну для нас торговельну угоду.

У відповіді фінляндського уряду було зазначено, що російська пропозиція означає порушення суверенітету нашої країни, а також суперечить політиці нейтралітету, яку провадять Фінляндія та інші країни Північної Європи.

Попри негативну позицію нашого уряду, СССР запропонував на початку жовтня новий варіант угоди щодо Суурсаарі. Якщо Фінляндія не погоджується на те, щоб росіяни фортифікували Суурсаарі, це можуть зробити й самі фіни, але проектувати роботу треба спільно із совєтським урядом. А якщо Фінляндії буде не до снаги обороняти цей острів, росіяни готові взяти це на себе.

Цю видозмінену пропозицію теж було відхилено з такою самою аргументацією, натомість фінляндський уряд пообіцяв розглянути питання фортифікації Аландських островів. На цьому все і скінчилося, а перемовини, що точилися в Москві стосовно торговельної угоди, урвалися через суурсаарське питання.

Згаданий діалог відбувався на тлі збільшення напруженості загального становища. На мюнхенських перемовинах у вересні 1938 року Німеччині було передано Судетський край, а відповідно, й володіння фортифікованими смугами в Чехословаччині. Це означало, що СССР втратив одного союзника. Швидке зростання німецької моці, дедалі прохолодніше ставлення до Москви з боку Франції й Англії збільшували політичну ізоляцію СССР, а також його недовіру до Фінляндії.

Якщо повернутися до міжнародних ускладнень наприкінці зими 1938 року, існувало побоювання, що нейтралітет буде важко зберегти, насамперед через відсутність фортифікацій на Аландських островах. Ще на початку року я доручив Генеральному штабові виробити план оборони Аландів, їх фортифікації й забезпечення особовим складом, а також присутності мобільних військово-морських сил, а в лютому наспіла й калькуляція. Суму витрат було запропоновано збільшити до 476 мільйонів марок.

Під час цього процесу ми постійно контактували зі шведськими військовими органами й зауважили, що шведів не менше від нас турбує відсутність фортифікацій на Аландах і що існують певні передумови для того, аби Швеція іще в мирний час долучилася до планування оборони архіпелагу. Вихідним пунктом перемовин було те, що Фінляндія побудує фортифікаційні споруди — це здавалося цілком підсильною справою — і що участь Швеції обмежуватиметься певним внеском у мобільні військово-морські сили. Ці плани містили й те, що населення Аландських островів братиме участь у захисті рідного краю і що треба зробити відповідні зміни в законодавстві.

Під час мюнхенської кризи фінляндсько-шведські перемовини досягли такого поступу, що було ухвалено уніфікувати військові заходи, спрямовані на захист Аландів. Стосувалися вони насамперед перевезення війська морем. На ту пору російський Балтійський флот провадив у Фінській затоці й Балтійському морі маневри, дуже схожі на антинімецькі демонстрації. Розвиток ситуації в балтійському регіоні міг призвести до того, що на архіпелаг довелося б швидко вводити військо і вдаватися до інших заходів, передбачених Аландською конвенцією.

З огляду на загострення загального становища й повільне оновлення матеріально-технічної бази, я дійшов висновку, що треба напружити всі сили, аби пришвидшити заходи для підвищення обороноздатності. Також треба було ще раз поінформувати уряд про найсерйозніші вади. Я сподівався, що останні тижні кризи розкрили очі уряду на важливість заповнити прогалини, які лишилися поза увагою в програмі основних закупівель. Це питання Рада оборони розглянула на початку жовтня 1938 року. Підсумком стало таке подання:

Нещодавні критичні моменти, які змусили нас обміркувати можливе застосування наших збройних сил у їхньому теперішньому стані, показали вкрай невтішну картину, що стосується зброї й амуніції. Фінляндську польову армію доведеться посилати на ворога абсолютно без протитанкової і протиповітряної оборони, за підтримки і якісно, і кількісно слабкої артилерії, а також з великою нестачею особистого спорядження. Якщо, крім того, взяти до уваги, яку амуніцію і зброю має гаданий ворог, безпорадний стан нашої армії стає ще очевиднішим. Те саме стосується й військово-морських і військово-повітряних сил. Коротко кажучи: наші збройні сили в теперішньому вигляді доводиться вважати цілком небоєздатними.

Основна закупівля, яка тепер відбувається, має на меті задовольнити найнагальніші потреби. Часто лунає нагадування, що тепер у нас є т. зв. «екстрена програма», але реалізація її забезпечить збройним силам лише найелементарнішу боєздатність. Цілком можливо, що ми впритул наблизилися до того моменту, коли цю боєздатність буде випробувано. Те, чого ми навчилися за останні тижні, виразно свідчить: часу не вистачить на те, щоб підвищувати обороноздатність стільки років, скільки ми спершу планували. А тому треба всіляко пришвидшувати реалізацію програми основних закупівель і усувати чинники, які заважають її виконанню.

Форсування програми основних закупівель важливе зокрема з тих міркувань, що наша обороноздатність ще й після реалізації програми матиме чимало небезпечних прогалин, про які Рада оборони раніше доповідала Державній раді. Принагідно можна знову навести приклади: неукомплектованість флоту, вади в протиповітряній обороні, а також нечисленність бойових авіапідрозділів. Особливо варто звернути увагу на повільність фортифікаційної роботи на прикордонних теренах, що насамперед зумовлено майже повною відсутністю технічного персоналу.

Коротко кажучи, наша країна на сьогодні нездатна оборонятися. Попри намагання підвищити обороноздатність основними закупівлями, це відбувається так повільно — як і розгляд інших питань, пов’язаних з обороноздатністю, — що таке враження, неначе ми маємо необмежений запас часу.

Поза тим події останніх тижнів свідчать, що цей запас може скінчитися в будь-яку мить.

Крім того, у тексті йшлося про низький рівень вишколу, слабкий матеріальний стан офіцерства, а також брак кадрів. Резерв літного складу військово-повітряних сил був геть недостатнім: він складався з менш як 200 слабенько вишколених пілотів. Зважаючи на те, що лише потреба на перші п’ять місяців війни становила 600 осіб, я наголосив на важливості підвищувати кількість резерву й рівень вишколу. Наприкінці зазначив: якнайбільшу тривогу вселяє те, що досі не затверджено план фортифікації Аландських островів.

У моєму зверненні містилося багато такого, що було висловлено раніше. Але я покладав надії, що цього разу, на тлі тієї кризи, очевидно, ще свіжої в пам’яті уряду, воно викличе енергійні дії, спрямовані на зміцнення оборони.

Що стосується вишколу, я кілька місяців тому подав президентові республіки два меморандуми, у яких звертав увагу на таку дивну річ: останніми роками суми на вишкіл постійно зменшуються. Насамперед це відбувалося з асигнуваннями на навчальну стрільбу, таборові збори й бойові маневри. Їм би годилося не падати, а зростати. Наслідки були помітні вже тепер в очевидному погіршенні рівня вишколу у війську. Я наголосив, що коли основна частина стрілецького навчання відбуватиметься на бойовищі, платити за це доведеться кривавими втратами. Стрільці могли вистріляти лише 97 набоїв на рік супроти 250, які багато країн вважали нормою. Шуцкорівська організація мала лишень 41 набій на рік на одного вояка. Стрілецьке навчання артилерії та флоту теж було неналежним через брак боєприпасів.

Окрема історія була з недостатністю вишколу у військово-повітряних силах. Я звернув увагу на те, що навчальний час, який давався нашим пілотам, — 10 годин на місяць — мінімальний. Як свідчила статистика, за останні роки на 6500 літних годин припадала одна аварія зі смертельним наслідком і одна аварія, що призводила до знищення чи серйозного пошкодження літака. Якби стільки нещасних випадків припадало на вдвічі більшу кількість літних годин, це ще сяк-тяк. Як з’ясувалося, причина більшості аварій — пілоту бракувало впевненості в кермуванні літаком, що своєю чергою було прямим наслідком недостатності асигнувань на пальне. Програма розвитку військово-повітряних сил передбачала перехід на сучасні, швидші літаки, які, звичайно, потребували більшої майстерності пілотування. Якщо не додавати навчальних годин, потенційно кількість аварій збільшиться. Якщо все так і триватиме, війна продемонструє, що щорічною кількамільйонною економією витрат на пальне й мастило було змарновано сотні мільйонів коштів, витрачених на військово-повітряні сили, а тимчасом цей рід війська не став спроможним виконувати свою роль в обороні країни. Кількість доводилося компенсувати якістю, а нестачу авіатехніки — висококваліфікованим штатом, який завдяки ретельному вишколу було можливо вивести на рівень, що відповідав вимогам сучасної війни.

Далі я зазначив, що термін служби в СССР, залежно від роду війська, становить 2–4 роки супроти одного року у Фінляндії. Я навів такий ілюстративний приклад: в оборонному бюджеті Швеції сума асигнувань на вишкіл, якщо перерахувати на фінляндські гроші, — 210 мільйонів, а в нас — 65 мільйонів. Коли у Фінляндії на маневри армії, військово-морських та військово-повітряних сил асигновано 5,5 мільйона, у Швеції відповідна цифра лише на армію становить 25 мільйонів на рік. Ще 60 мільйонів іде на маневри флоту, включно з пальним, а 35 — на навчальні польоти.

Подання завершувалося заувагою: найпершою умовою того, щоб вишколювання стало ефективним і давало задовільні результати, є залучення належного штату — офіцерства й унтер­офіцерства. Однак кадровий склад мав прогалини, які вселяли тривогу, і заповнити їх можна було, лише покращивши умови оплати праці.

Пізно восени 1938 року мій стану здоров’я погіршився, тож я поїхав до Центральної Європи. Те, що я, повертаючись на батьківщину, дізнався в Парижі й Лондоні, поглибило побоювання, що недовго ще бути миру. Німеччина дуже посилила вплив на Балканах і дедалі більше випереджала інших в озброєнні. У Парижі я зустрівся з генералом Вейґаном, який незадовго до того подав у відставку з керівного поста у збройних силах і був вкрай занепокоєний військовою слабкістю своєї країни. Здавалося, Франція перестала претендувати на те, щоб її вважали великою державою.

У Лондоні я обговорив становище з військовим міністром Гор-Белішею, помічником міністра закордонних справ лордом Плімутом і міністром торгівлі лордом Ренсименом. За ланчем у міністра закордонних справ лорда Галіфакса я зазначив, як у Фінляндії жалкують, що Англію, здається, мало цікавить балтійський регіон. На це він відповів, що імперія таки цікавиться проблемами балтійських країн, але їй доводиться розв’язувати й багато інших. Коли я сказав про своє бажання повідомити кого слід у Фінляндії, що Англія озброюється так, ніби вона вже вступила у війну, лорд Галіфакс, поміркувавши, запевнив: я можу це зробити — озброювання у Британії відбувається якнайенергійніше.

Напередодні 1939 року в мене з’явилася певність, що Європа та Фінляндія прямують до серйозних ускладнень. Я вже не міг спокійно дивитися, як повільно реалізовувалася програма основних закупівель, і вирішив знову звернутися до уряду. Щось треба було робити, аби пришвидшити поповнення армійської зброї. Кошти, надані на 1939-й, призначалися на замовлення, зроблені попереднього року, а про нові не могло йтися без додаткових асигнувань. Тож існувала небезпека, що надважливі закупівлі буде відкладено щонайменше на рік. Натомість якщо затвердять додаткову програму на 500 мільйонів марок, яку я ініціював, вдасться скоротити приблизно на рік термін, визначений на реалізацію програми основних закупівель. У середині лютого 1939 року, після детального вивчення додаткової програми, було подано пропозицію урядові взяти на зазначену суму позику. Цього разу справу розглянули порівняно швидко. Замість запропонованої позики було зроблено подання до парламенту на асигнування додаткових коштів, 350 мільйонів марок, що парламент і ухвалив трохи згодом навесні.

1939 рік почався з недобрих передвість. Утім добрим наслідком дедалі більшого усвідомлення небезпеки, яка загрожувала Північній Європі, стало те, що нарешті можна було серйозно порушувати питання фінляндсько-шведської співпраці. У процесі перемовин на військові теми дві країни дійшли принципової згоди щодо спільної оборонної політики північноєвропейських держав. Однак вона через брак матеріальних ресурсів мала обмежуватися певними царинами, де взаємодія видавалася можливою і бажаною. Така взаємодія, спрямована на розв’язання спільних проблем, потенційно охоплювала б насамперед оборону фенноскандського «Калота», а також Ересунна й Аландських островів.

Однак практичних підсумків вдалося досягти лише в питанні білатеральної проблеми фортифікації й оборони Аландських островів. Коли фінляндський уряд двадцять років по моїх перших спробах налагодити військову взаємодію на Аландах знову порушив це питання, ініціатива викликала зацікавлення і зовнішньополітичного, і військового керівництва Швеції. Лише тепер, у січні 1939 року, перемовини дали попередню домовленість, названу Стокгольмським планом. Відповідно до нього, потенційна оборона Аландських островів поділялася на три головні групи: берегові артилерійні позиції на південних шхерах, військову службу аланд­ців і протиповітряну оборону на суходолі. До цього долучалося, звичайно, сприяння мобільних військово-морських сил.

Підвалини нової політики щодо Аландських островів, яку започаткував Стокгольмський план, врешті-решт заклало усвідомлення того, що двом країнам буде легше захищати нейтралітет у разі заповнення вакууму, утвореного Аландською конвенцією. У нефортифікованому й незахищеному стані ці острови, звісно, приваблювали б великі держави, розташовані поблизу Балтійського моря. Опинившись у руках великих держав, Аланди становили б і для Фінляндії, і для Швеції ризик того, що їхні оборонні позиції зазнають атаки з флангу ізсередини країни. А якщо Аланди фортифікувати й боронити, з’явиться змога перекрити Ботнічну затоку й вивільнити чималі фінляндські та шведські сили на інші завдання. Крім того, можна було вважати самозрозумілим, що оборонювані Аландські острови не заохочуватимуть до агресії так, як незахищені.

Для затвердження Стокгольмського плану розпочалися перемо­вини фінляндської сторони з державами-підписантами Аланд­ської конвенції, а також, на прохання Швеції, із Совєтським Союзом, який до них не належав. У разі позитивного підсумку справу було б передано на розгляд Ліги Націй. Внаслідок демаршу, висловленого Фінляндією наприкінці січня 1939 року, всі держави-підписанти, тобто й Німеччина, беззастережно ухвалили план. Проте СССР посів негативну позицію, зазначаючи, що фортифікованими Аландськими островами здатна скористатися якась третя нація. Як можна було чекати, совєтський уряд узалежнив свою позицію від того, чи готова буде Фінляндія пристати на пропозиції, які він зробив 1938 року.

5 березня 1939 року комісар закордонних справ Литвинов через посла Фінляндії в Москві Юр’є-Коскінена ініціював поновлення перемовин. Цього разу совєтські вимоги полягали в тому, щоб узяти в оренду на 30 років острови у Фінській затоці Суурсаарі, Лавансаарі^[11], Сейскарі^[12] і обидва Тютярсаарі^[13]. СССР не мав наміру фортифікувати острови, а хотів використати їх як спостережні пункти, щоб охороняти водяний шлях на Ленінград. Схвалення цієї пропозиції означало б поліпшення стосунків між нашими країнами й вигідну для нас економічну співпрацю.

У відповіді, наданій 8 березня, фінляндський уряд повідомив, що не може обговорювати передавання островів іноземній державі, адже вони є невіддільними частинами території, недоторканність якої СССР сам визнав і засвідчив у Тартуській мирній угоді, коли острови було нейтралізовано. Здавалося, що комісар закордонних справ готовий до такої відповіді, і він негайно запропонував Фінляндії для компенсації російські землі на півночі від Ладозького озера. Цей варіант було відхилено 13 березня. Однак Литвинов зауважив, що не вважає відповідь остаточною.

Для докладніших перемовин совєтський уряд прислав до Гельсінкі свого посла в Римі, Штейна, який раніше працював у Фінляндії, і він уже 11 березня сконтактувався з міністром закордонних справ Еркко. Вдаючись до аргументів, які було наведено раніше, Штейн стверджував, що безпека Ленінграда в разі нападу на нього з боку Фінської затоки залежить від того, чи матиме змогу СССР користуватися зазначеними островами. Він рекомендував укласти угоду про оренду, яку вважав найкращим рішенням. Це стало б гарантією збереження фінляндського нейтралітету. А ще совєтський уряд був готовий обміняти острови на територію площею 183 квадратних кілометри, розташовану біля нашого східного кордону. Письмове зобов’язання Фінляндії протидіяти кожній спробі порушити її нейтралітет СССР не вважав чогось вартим, якщо воно не ґрунтуватиметься на практичних заходах. Однак фінляндський уряд і далі тримався негативної думки.

Моя позиція полягала в тому, що ми конче мусимо так чи інак піти назустріч росіянам, якщо цим вдасться поліпшити стосунки з могутнім сусідом. Я обговорив з міністром закордонних справ Еркко пропозицію Штейна, але не зумів переконати його. Я ще відвідав президента республіки й прем’єр-міністра Каяндера, щоб особисто висловити свою позицію. Звертав їхню увагу на те, що з тих островів немає для нашої країни жодної користі і що ми не можемо їх захищати, адже вони нейтралізовані. Престиж Фінляндії, як я розумів, теж не підупаде, якщо ми згодимося на обмін. Натомість для росіян ці острови, які перекривали доступ до їхньої морської бази в Лузькій губі, мали реальне значення, а тому нам слід було спробувати скористатися нечисленними наявними козирями.

Мої міркування не знайшли жодного розуміння. Пролунали твердження, що уряд, який зважиться запропонувати щось таке, негайно зазнає відставки, і що жоден політик не готовий отак кидати виклик громадській думці. На це я відповів, що якщо і справді немає нікого іншого, хто ризикнув би прихильністю в народі заради такої важливої для держави справи, то я готовий подати себе до послуг урядові. Був певний, що мій чесний намір знайде розуміння. Я пішов ще далі і зазначив, що, на мій погляд, Фінляндії вигідно запропонувати перенести лінію кордону поблизу Ленінграда на кількадесят кілометрів на захід за належну компенсацію. Ще коли Виборзький лен^[14] 1811 року повернувся до складу Фінляндії, багато хто вважав, що кордон пролягає заблизько до міста на Неві. Цю думку зокрема поділяли граф міністр-статс-секретар Ребіндер, а також, як я часто чув удома, мій прадід, державний радник К. Е. Маннергейм, який у ті часи був членом Врядувальної ради й начальником її канцелярської експедиції.

Я наполегливо застерігав від того, щоб посол Штейн повертався з порожніми руками. Але саме це сталося: 6 квітня він залишив Гельсінкі, не виконавши свого доручення.

Парламент не було сповіщено про місію Штейна. Украй прикро за це недалекоглядне приховування інформації.

Крім зупинки московських торговельних перемовин, припинення політичного діалогу призвело до того, що СССР не дав згоди на перегляд Аландської конвенції, а отже, це питання було цілковито заморожено. Коли у травні 1939 року в Лізі Націй обговорювали зміни в конвенції, совєтський уряд дав зрозуміти, що він хоче зберегти статус-кво на Аландах. У виступі 31 травня Молотов пішов іще далі — у разі фортифікації архіпелагу, сказав він, Совєтський Союз матиме більше підстав брати участь у цьому процесі, ніж Швеція.

Після того як СССР виклав свої карти, шведський уряд посів нерішучу позицію щодо Стокгольмського плану. Багатьом, мабуть, стало зрозуміло, що опір Росії засвідчив, яким слушним цей проєкт насправді був, і з цього випливало, що тепер його реалізація важлива як ніколи. Однак кола, близькі до прем’єр-міністра Швеції, думали по-іншому, і в червні шведський уряд відкликав відповідне подання до риксдагу, пояснивши, що це питання буде розглянуто на позачерговій сесії парламенту. Це означало смертельний удар по планах фортифікації Аландських островів. СССР випробував північноєвропейську співпрацю на міцність і міг тепер робити із цього висновки.

Фінляндська влада знехтувала деякими надзвичайно сприятливими нагодами, унаслідок чого втратила свій шанс. Наші намагання зміцнити позиції країни перед дедалі ближчою бурею мали два природні напрями: з одного боку, політична й військова спів­праця зі Швецією і з другого — зближення з СССР у спосіб, який зменшить його підозріливість. Від початку року ця підозріливість зростала через загострення загальної ситуації, коли Німеччина розпочала психологічну війну проти Польщі й окупувала Чехословаччину й Мемель.

Позиція нашого уряду, здавалося, ґрунтувалася на вірі в те, що Фінляндія може досягти зовнішньополітичної мети без поступок, а тимчасом умовою фінляндсько-шведської співпраці було зміцнення стосунків із СССР. Уряд міг би бодай спробувати вкупі зі Швецією домогтися від СССР згоди на перший крок до спільної північноєвропейської оборони, що, за всіма ознаками, мало певні передумови для успіху без завеликих жертв. Совєтський уряд, мабуть, у принципі не заперечував проти скандинавської орієнтації Фінляндії чи проти Стокгольмського плану, що потвердила й мадам Коллонтай, посол СССР у Стокгольмі. У діалозі про вимоги Совєтського Союзу нам вдалося усунути найнебезпечніше — питання про військову взаємодопомогу. Влада Фінляндії могла вільно вибирати нові теми для перемовин, які потенційно збільшували б нашу безпеку — скажімо, нові форми фінляндсько-шведської солідарності — і щодо яких могла б порозумітися й із совєтським урядом. Небезпечно було гаяти час, адже сприятливий для перемовин період 1938–1939 років, коли СССР почувався покинутим західними державами й загроженим з боку Німеччини, тривав недовго. Утім ми мали досить часу, щоб керівництво держави встигло усвідомити, що свої позиції можна зміцнювати й поступками і що хто не гнеться, той урешті ламається. Після того як 4 травня 1939 року Литвинова заступив Молотов і Кремль удався до таємних контактів з Німеччиною, шанси Фінляндії вже було змарновано.

Той факт, що Фінляндія у травні 1939 року, як і Швеція з Норвегією, відхилила німецьку пропозицію укласти пакт про ненапад, в очах росіян не було повноцінною гарантією нейтралітету. Ці дії лише погіршили й так уже холоднуваті стосунки Фінляндії з Німеччиною. Навряд чи можна назвати доцільним те, що уряд уже кілька років демонстративно виявляв свою антинімецьку позицію. Після того як самі себе загнали в становище, яке зв’язувало руки в зовнішній політиці, ми навряд чи могли загострювати стосунки що з Німеччиною, що із Совєтським Союзом — це я неодноразово наголошував у розмовах з державним керівництвом.

Дехто зазначає, що навіть якби ми передали острови у Фінській затоці росіянам, ті збільшили б свої вимоги восени 1939 року. Я не хочу стверджувати протилежне, але наше становище безперечно було б міцнішим, якби ми, скажімо, хоч у квітні 1939 року правильно скористалися ситуацією і перш за все домоглися фінляндсько-шведської співпраці на основі Стокгольмського плану. Імовірно, Фінляндія в такому разі не сиділа б самотньо за столом перемовин у Кремлі. А ще можна припустити, що досвідчена шведська дипломатія сприятливо вплинула б на діалог.

Упродовж весни Рада оборони приділяла головну увагу Аландському питанню й морській обороні. Крім того, що обстоювала ідею фортифікації островів, вона ще виробила й подала урядові пропозицію асигнувати додатково 36 мільйонів марок на задоволення нагальних потреб військово-морських сил. Далі було розглянуто питання доукомплектування флоту, пропозиція щодо якого не встигла потрапити до первинної програми основних закупівель. Щоб терміново з’ясувати потреби морської оборони, Рада пришвидшила створення в листопаді 1938 року комітету, який уже підготував перший меморандум щодо оновлення матеріально-технічної бази флоту. Наступний етап вивчення ситуації стосувався розбудови берегової артилерії, а останній — спорудження бази флоту в Пансіо поблизу Турку. Нова 8-річна суднобудівна програма містила згідно із зазначеним меморандумом одне охоронне судно, 4 есмінця і 24 торпедних катери. Крім того, було складено альтернативну 5-річну програму. У травні 1939-го Рада оборони передала відповідний висновок урядові, але швидкий перебіг подій призвів до того, що цю справу не встигли остаточно розглянути до початку війни.

Навесні 1939 року Фінляндія намірялася ввести військо на Аландські острови: до цього її змусив розвиток подій, який перетворив Балтійське море на епіцентр міжнародної політики. Становище видавалося таким серйозним, що я запропонував залишити на службі призов, який мав демобілізуватися в квітні. Це було зреалізовано лише в Уусиманському полку, який на короткий час перейшов на воєнний стан. А ще я подав на розгляд уряду питання, чи немає потреби викликати кількасот резервістів морської оборони на позачерговий навчальний збір, щоб можна було зробити боєздатними панцерники берегової оборони.

Однак складалося враження, що уряд якось не дуже поділяє побоювання військового керівництва. Урядові кола вважали, що Німеччина після мюнхенської ухвали не має підстав провадити агресивну політику. Однак незабаром на обрії з’явилися нові буряні хмари, які з повною очевидністю показали необґрунтованість такого оптимізму. 28 квітня 1939 року, того самого дня, коли Німеччина запропонувала Фінляндії пакт про ненапад, вона денонсувала і німецько-британську морську угоду, і пакт про ненапад з Польщею, а водночас уточнила свої вимоги до Польщі. Коли Англія у квітні поновила загальну військову повинність, Італія в тому самому місяці напала на Албанію, а в травні Німеччина й Італія уклали військовий союз, майже не лишалося сумнівів, що протягом літа стануться серйозні конфлікти.

До цього місця я не розповідав про певну незлагоду, яка рік у рік вельми ускладнювала працю Ради оборони і насамперед спричинювалася незадовільністю співпраці між головою Ради оборони й міністром оборони, зокрема в питаннях бюджету й асигнувань. Упродовж 1937-го інтенсивно й довго обговорювався проект остаточного врегулювання взаємостосунків і розподілу праці поміж ланками керівництва в оборонному відомстві. Наприкінці року після певних компромісів було знайдено варіант, щодо якого, як здавалося, можна дійти згоди. Однак на засіданні, що відбулося 4 січня 1938 року, мені довелося поінформувати Раду оборони, що міністр оборони Ніукканен з невідомих причин подав президентові проект указу, який у важливих пунктах відрізнявся від того, що містив погоджений текст і з коректою якого Рада ознайомлювалася. Підсумок багатомісячних перемовин і зусиль було свавільно переінакшено без відома військового керівництва. 30 грудня президент затвердив указ у тому вигляді, у якому його подав міністр. Окрім, делікатно кажучи, некоректності таких дій, це рішення засвідчило: владні кола ще не навчилися усвідомлювати важливість того, щоб керування військово-економічною діяльністю було цілісним і відбувалося за вказівками найвищого військового командування, тобто фахівців.

Навесні 1939 року Раду оборони знову спіткав подібний випадок. Цього разу справа полягала в пропозиції Ради асигнувати 476 мільйонів марок на фортифікацію Аландських островів: цю суму визначив комітет, створений на початку березня. До нього надійшло прохання міністра оборони зменшити загальні видатки до 400 мільйонів, але комітет вважав неможливим це зробити. Я особисто роз’яснив міністрові оборони, чому не можна задовільно організувати оборону Аландів на запропоновані менші кошти. Я ще й писемно попросив його переказати під час розгляду справи в Державній раді окрему думку, якої дотримувалися ми з військовим керівництвом. Але уряд так і не дізнався про це й затвердив пропозицію міністра оборони щодо 400 мільйонів, після чого вона надійшла до парламенту так, буцімто її схвалили військові спеціалісти.

Найбільше тривожило те, що з планованої на острові Лоґшер важкої батареї викреслили одну з двох гарматних веж, яку запропонувала Рада оборони, і що кількість гармат у кожній мобільній батареї зменшили на одну. Варіант з двома гарматними вежами був цілком обґрунтованим з огляду на випнуте розташування Лоґ­шеру і його надзвичайно важливу функцію перекриття Ботнічної затоки. А що форт не міг сподіватися на підтримку з інших укріплених пунктів, його треба було робити якомога потужнішим. Зменшення цієї потужності вдвічі порівняно з тим, на чому зійшлися фахівці, ускладнювало морське сполучення і збільшувало загрозу висадження десанту. Мобільні батареї теж мали бути потужними бодай тому, що участь Швеції в обороні Аландських островів за домовленістю між фінляндським і шведським урядами залежала від певних умов, а отже, цілком імовірним залишався варіант, коли оборона лежатиме лишень на плечах Фінляндії. За таких обставин було неприпустимо торгуватися за суму асигнувань, передбачених розробленим планом.

Я дуже терпляче мирився з тим, що мої пропозиції й дії роками зазнавали спотворення й гальмування. З тривогою бачачи, як розвивається військово-політична ситуація, я мусив констатувати: якщо все й далі так триватиме, це поставить мене в нестерпне становище. Тому 16 червня 1939 року я адресував президентові республіки листа з таким змістом:

Наявна тривожна військово-політична ситуація потребує не лише одностайності народу, а й насамперед того, щоб високопосадовці, які відповідають за оборону держави, були одностайними у своїх уявленнях про важливі заходи, їх обсяг і швидке здійснення.

Становище, коли впродовж років оприявнюється небажання визнати справжні, часто навіть найгостріші потреби оборонного відомства, призвело до того, що чималу кількість пропозицій проігноровано чи в найкращому разі зреалізовано лише частково.

Кожен громадянин Фінляндії має беззаперечне право вимагати, щоб наша армія за якістю, вишколом і озброєнням була на такому самому рівні, що й у потенційного супротивника. Щоб цього досягти, конче треба вживати інтенсивних заходів, хоч їхнє здійснення й лягатиме на країну більшим тягарем, ніж раніше.

Надто останнім часом я помічаю, що в цьому питанні не вдається домогтися одностайності поміж найвищими посадовцями, а тому не вважаю, що можу далі відповідати за обороноздатність держави. З огляду на те, що моє подальше перебування на посту голови Ради оборони може також породити в громадськості уявлення, наче й я схвалюю вжиті недостатні заходи, а також заколисати багатьох безпідставним почуттям безпеки, поштиво прошу звільнити мене із цієї посади.

Цей вчинок привернув до себе багато уваги і спричинив широкі коментарі що у вітчизняній, що в закордонній пресі. Унаслідок енергійної реакції громадськості і її занепокоєння рівнем обороноздатності уряд нарешті волів вжити заходів для перегляду указу, виданого 30 грудня 1937 року за спиною в Ради оборони.

Ухвалою від 27 червня 1939 року Державна рада дала нові приписи щодо застосування зазначеного указу. Вони створювали належні гарантії того, що надалі неможливо буде розв’язувати питання, пов’язані з обороноздатністю, ігноруючи думку Ради оборони. За таких обставин я вважав за можливе пристати на заклики і не йти у відставку.

Фактично ухвала Державної ради містила такі новації: будь-який референт, що представляв міністерство оборони, мав у всіх питаннях, які стосувалися обороноздатності, перед вирішенням справи попрохати висновок голови Ради оборони і без зміни тексту доповідати про всі висунуті ініціативи щодо таких питань. Якщо з’ясується, що зробити певну ухвалу так, як це запропонував голова Ради оборони, неможливо з якихось інших причин, крім військових, справу треба повернути йому з проханням надати додаткову інформацію. Якщо позиції голови Ради оборони і референта міністерства різняться, цю окрему думку теж треба наводити під час розгляду справи в Державній раді.

Аби пришвидшити нашу вельми скромну фортифікаційну роботу на Карельському перешийку, я доручив розробити нову програму, яку на початку липня 1939 року було подано міністрові оборони. У ній містилася вимога асигнувати додаткові кошти на добудову лінії оборони між Фінською затокою й річкою Вуокса, а також на нову лінії оборони трохи далі, від Виборзької затоки до Вуокси, з вигідним природним розташуванням. Її продовження у східному напрямі, другорядне за терміновістю, охоплювало кілька фортифікованих районів на півночі від Вуокси. Крім того, було намічено будівництво третьої лінії від Виборзької затоки до озера Саймаа. До першої групи зараховували й межу на річці Янісйокі й район Лоймоли, які містилися на півночі від Ладозького озера. Я зазначив, що внаслідок розвитку ситуації черговість будівництва може змінитися, і тоді пріоритет матимуть дальші позиції. Орієнтовні асигнування зросли до 621 мільйона марок. Цю справу теж не було остаточно розглянуто до початку війни.

І знову ми стали свідками інстинктивної реакції народу на небезпеку, коли передчуття її у звичайної людини оприявнилося раніше й дужче, ніж в уряду й парламенту. Улітку 1939 року виник справжній народний рух для добровільного будівництва фортифікацій. Охочі з усієї країни рівномірним потоком сходилися на Карельський перешийок, де впродовж чотирьох місяців представники всіх суспільних класів пліч-о-пліч жертвували літніми відпустками заради оборони країни. Крім того, було зібрано чималі пожертви для фінансування цієї роботи. Про практичну організацію подбали шуцкори. На найнебезпечніших напрямах постали за літо переважно протитанкові перепони — кам’яні надовбні, рови, контрескарпи — які істотно збільшували міцність оборонних позицій. На жаль, згодом з’ясувалося, що поставлені вертикально кам’яні брили, з яких складалися перепони, мали б бути ще вищими, щоб стати ефективною завадою для танків нападника.

В оборонному бюджеті на 1939 рік було закладено кошти на великі маневри, підготовча робота до яких розпочалася наприкінці зими. Маневри відбулися на Карельському перешийку у першій половині серпня. Становище на них полягало в тому, що сили «жовтої» сторони, наступаючи з південного сходу, відтиснули «біле» військо прикриття на схід від Виборга, де рух «жовтих» було зупинено. По завершенні масування головних сил білих на північному сході від Виборга розпочався генеральний наступ на правий фланг і в запілля жовтих.

Протягом двадцяти років по визвольній війні на перешийку неодноразово відбувалися маневри, вихідні позиції і різноманітні ситуації яких повторилися в майбутніх війнах. Чимало операцій серпневих маневрів 1939-го теж перетворилися на криваву реальність улітку 1941 року, коли їх підсумком стали відвоювання Виборгу й оточення російських частин на півдні від міста.

Завершилися маневри у Виборгу парадом, який справив неабияке враження кількістю війська, що взяло в ньому участь. Емоційна карельська публіка пройнялася захватом, але професіоналу було важче пристати до цього спільного захоплення. Відчуттю задоволеності (навіяному, з одного боку, тим, що продемонструвало військо на самому навчанні, а з другого — його парадною виправкою попри тривалі маневри і стомливу спеку) дошкуляло усвідомлення, як мало досягнуто в усьому, що стосується озброєння й амуніції. Іноземні військові аташе легко могли спостерегти, що Фінляндія не має жодної протитанкової гармати. Панцеротанкова зброя складалася з усього, що ми взяли на маневри: кількадесят танків, частина з яких застарілі, а нові, попри нагадування Ради оборони, усе ще не мали озброєння. Військово-повітряні сили були надзвичайно скромними. Ще більше ці вади увиразнювалися, якщо порівнювати їх з панцеротанковими й авіаційними ресурсами по той бік кордону, і це вселяло тривогу.

У тій парадній атмосфері я вважав доречним попередити про грізну небезпеку й застерегти від того, щоб зацікавлення обороною лишалося на рівні порожніх слів. У промові на бенкеті, організованому мною для іноземних гостей і командування маневрів, я зокрема сказав:

Навіть мрійник, який живе з вірою у вічний мир, починає прозрівати й розуміти ХХ століття в усій його жорстокій дійсності. Ні деклараціями, ні фразами годі захистити право націй, на це треба волю до оборони, готовість діяти й жертвувати.

А назавтра прем’єр-міністр Каяндер поздоровив армію з тим, що за минулі роки вона не отримала техніки, якій би лише довелося іржавіти й старіти!

У травні 1939-го британський і французький уряди ініціювали перемовини з Москвою щодо створення оборонної коаліції на противагу експансіоністським зазіханням нацистської Німеччини. Від самого початку це вселяло дуже мало надій. Після того як Литвинова заступив на посту комісара внутрішніх справ Молотов, перемовини, пройняті духом виразної недовіри, продовжилися. Їх деталі досі частково вкриті млою невідомості, але центральним питанням була вимога СССР мати право вступати на територію сусідніх країн, якщо вони зазнають потужного тиску чи нападу Німеччини, незалежно від того, проситимуть ті держави російської допомоги чи ні. До цих держав СССР хотів зарахувати й Фінляндію, яка мала надати планованій коаліції, тобто Совєтському Союзу, Аландські острови, Ганко й острови Фінської затоки.

Хоча цей політичний діалог зайшов у глухий кут, наприкінці липня Москва ініціювала військові перемовини з Англією та Францією. Згодом з’ясувалося, що то був маневр з метою зміцнити позиції СССР у німецько-російських перемовинах, які відбувалися водночас. Утім військовий діалог із західними державами, що почався 12 серпня, мабуть, дійшов лише до польського питання. Російське військове керівництво тоді висловило бажання зустріти німецькі армії до того, як буде розбито польське, а можливо, й румунське військо. Із цієї причини воно вимагало безборонного проходу до Вільна і Львова (Лемберґа), а також крізь Бесарабію, щойно Німеччина піде в наступ. Після того як польський уряд висловився категорично проти вступу Росії на територію Польщі, діалог завмер на мертвій точці. Сторони не встигли обговорити відповідні вимоги щодо Фінляндії та балтійських країн.

23 серпня було підписано німецько-російський пакт про ненапад, який став прелюдією до Другої світової війни. Він наражав на важке випробування й фінляндську зовнішню політику.

Віра нашого народу в цінність фінляндсько-німецької дружби була, попри все, такою твердою, що широкий загал вважав, наче той пакт про ненапад стане стабілізаційним чинником і в стосунках Фінляндії із СССР. Але тим небагатьом, які знали про таємні фінляндсько-російські перемовини і про те, що запропонувала Москва західним країнам, було зрозуміло: цей пакт напевно містить схвалення німецькою стороною тих вимог — включно з такими, що стосувалися Фінляндії, — щодо яких не дійшли згоди учасники перемовин між СССР і західними державами. Напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, який став початком Другої світової війни, означав, що й Фінляндія опиниться у фокусі російських інтересів.

Водночас із тим, як СССР розпочав 17 вересня воєнні дії проти побитої Польщі, совєтський уряд зобов’язався поважати нейтралітет Фінляндії. Цей маневр теж викликав довіру в певних фінських колах, які прозріли аж трохи згодом, після подій у Балтії.

Формальною підставою для дій Совєтського Союзу в Балтії стала втеча польського підводного човна «Ожел» з Таллінна. 18 вересня 1939 року «Ожел», якого відповідно до приписів нейтралітету треба було затримати й роззброїти, вночі проти 15 вересня ввійшов у Талліннський порт. СССР звинуватив естонський уряд у порушенні цих приписів і, крім того, стверджував, що той посприяв втечі «Ожела» і дозволяє ворожим підводним човнам використовувати естонські порти за свої бази. У територіальних водах Естонії з’явилися російські військово-морські сили, крейсування яких сягало Ризької затоки. Останнього тижня вересня російські літаки неодноразово пролітали над естонським тереном, а в прикордонній зоні зосередилося російське військо силою 3–4 дивізії. Щоб не дратувати могутнього сусіда, уряд Естонії вирішив вичікувати й обмежитися мінімумом військових заходів. Адже Естонія теж мала підписаний ще 1932 року із Совєтським Союзом пакт про ненапад.

Тим часом у Москві відбувалися перемовини щодо торговельної угоди, для підписання якої 22 вересня приїхав міністр закордонних справ Селтер. Утім за два дні він повернувся, і тут уряд дізнався, що перемовини стосуються чогось більшого, ніж просто торговельної угоди. 27 вересня міністр закордонних справ знову вирушив до Москви, де наступного дня було підписано пакт про взаємодопомогу терміном на десять років. Він надавав Совєтському Союзу право розташовувати військово-морські бази на островах Сааремаа, Гіюмаа і в місті Палдіскі, а також кілька летовищ на зазначених територіях, де росіяни могли тримати домовлену кількість піхотних одиниць і бойових авіапідрозділів. СССР зі свого боку зобов’язувався забезпечувати естонську армію зброєю та іншими військовими матеріалами.

Щойно пакт було ратифіковано, совєтська військова комісія в Таллінні висунула нові вимоги, які не випливали з пакту. Вони зокрема полягали в праві користуватися кількома летовищами й дислокувати військові частини на материку. До того ж СССР узяв собі право користуватися Талліннським портом. 18 і 19 жовтня до країни прибули російська піхотна дивізія, танкова й авіаційна бригади.

Отже, для скорення Естонії не знадобилося великого тиску. Становище з амуніцією в армії було сутужним, а те, яка доля спіткала Польщу, поза сумнівом, стало застережливим прикладом для естонців. Існував військовий союз із Латвією, але невідомо, чи контактували між собою Естонія й Латвія після виникнення цієї кризи. Щоправда, з естонського боку лунають твердження, що латиський уряд негативно відповів на запит, чи набуде чинності військова угода, якщо Естонія вирішить вчинити опір. Але латиші запевняють, що їм не надходило такого запиту.

Дехто стверджує, що верховний головнокомандувач литовської армії,генерал Раштикіс, одразу по нападі на Польщу висунув ідею балтійського військового союзу, але буцімто Естонія з Латвією відхилили його пропозицію, побоюючись, що СССР бачитиме в цих діях провокацію. Балтійський військовий союз міг би оперувати десь 20 дивізіями.

2 жовтня міністр закордонних справ Латвії Мунтерс дістав запрошення приїхати до Москви, а три дні по тому Латвія й СССР підписали пакт про взаємодопомогу. 11 жовтня за прикладом Естонії й Латвії те саме зробила Литва, і цим було проторовано шлях для російської окупації Балтії.

Совєтський Союз приберіг Фінляндію наостанок, знаючи, що розкусити цей горішок буде важче, ніж маленькі балтійські держави поодинці. Оцінюючи ситуацію, він, звичайно, узяв до уваги й послаблення становища нашої країни після того, як південне узбережжя Фінської затоки опинилося в руках росіян.

5 жовтня, за день до підписання пакту з Латвією, посол Фінляндії в СССР дістав прохання переказати своєму уряду пропозицію прислати до Москви уповноваженого, щоб провести перемовини щодо конкретних політичних питань, які актуалізувалися внаслідок початку війни. Водночас пролунало побажання, щоб прибув особисто міністр закордонних справ, і прохання відповісти якнайшвидше. 8 жовтня посол СССР у Фінляндії попросив поквапитися з відповіддю — Москву дуже обурила затримка. На той момент Совєтський Союз мав багато справ одночасно, зокрема тривали перемовини з турецькою делегацією, у яких не видно було поступу.

Фінляндія, зрозуміло, не могла бути без діла після початку війни, у якій брали участь великі держави. 1 вересня я попросив дати змогу знову закликати на службу частину резервістів з війська прикриття й морської оборони, які демобілізувалися в серпні. Я отримав відповідні повноваження, і цю процедуру було негайно втілено в життя. За моєю порадою уряд наприкінці вересня ухвалив підвищити обороноздатність, і з цією метою військове командування протягом осені викликало трьома заходами на навчальний збір офіцерів та унтерофіцерів, переведених 1938 року в резерв. Хай там як, а після запрошення Совєтським Союзом нашого уряду на перемовини оборонне відомство мусило надати нашій дипломатії всю підтримку, на яку було спроможне. 6 жовтня відбулася мобілізація всієї організації війська прикриття, після чого військові частини негайно передислокувалися в прикордонні райони. Одна залога стала й на Аландських островах. З огляду на підготовчі заходи росіян по той бік кордону, я 11 жовтня запропонував провести навчання для резервістів, яких персонально викликали повістками. Ці маневри, початі 14 жовтня, відповідали в прихованій формі загальній мобілізації. На прикордонних теренах відбулася евакуація, і частину населення міст, що перебували в зоні небезпеки, було переміщено деінде. Коли військо досягло районів зосередження, фінляндський народ міг з більшою певністю дивитися в майбутнє.

Керівником делегації, якій доручили провадити перемовини із совєтським урядом, було призначено державного радника Паасиківі, посла Фінляндії у Швеції. Він володів російською мовою і мав досвід політичного спілкування з росіянами. Під час затяжних мирних перемовин у Тарту 1920 року Паасиківі вміло обстоював інтереси Фінляндії. А що уряд не надав йому військового консультанта, я ініціював призначення йому полковника Паасонена, одного з небагатьох наших знавців Росії.

Ті нечисленні люди, яким було відомо про минулі таємні перемовини, приблизно здогадувалися, куди повернуть вимоги Совєтського Союзу. Їхня тема — безпека міста на Неві — сягає царських часів, коли Росія за кілька років до Першої світової війни запропонувала відокремити від Великого князівства Фінляндського прикордонні фінські волості Ківеннапа, Уусикіркко й Рауту. Питання організації кордону на Карельському перешийку, як і цікавість росіян до островів у Фінській затоці, ще в Тарту призвели до серйозних непорозумінь. Фінляндія мала на тих перемовинах вигідну позицію, тож їй вдалося захистити свої права.

Отже, уряд, затверджуючи інструкції для делегації, міг передбачити, про що йтиметься на перемовинах, і вибрати певну лінію. Паасиківі було доручено посилатися під час обговорення теми кордонів на гарантію, яку ми отримали за Тартуським миром. А загалом він мав спиратися на приписи угоди про ненапад і на спеціальну додаткову домовленість, яка стосувалася визначення поняття «напад». Треба було енергійно наголошувати, що метою фінляндської зовнішньої політики завжди було і є підтримування й розвиток дружніх стосунків із сусідніми країнами, а також те, що Фінляндія безумовно хоче залишатися поза всіма міжнародними конфліктами. А тому можливу пропозицію щодо пакту про взаємодопомогу треба було відхилити як таку, що суперечить нашій політиці нейтралітету. Те саме стосувалося й вимог передати військові бази на материковій частині чи на Аландських островах, а також перенесення кордону на Карельському перешийку. А щодо островів у Фінській затоці — Суурсаарі не міг бути предметом дискусій. Крайня поступка, про яку могло йтися, — це обговорення передання інших островів за умови, що СССР запропонує настільки поважну компенсацію, аби решта світу зрозуміла прийнятність такого врегулювання. А ще керівникові делегації було доручено заявити, що Фінляндія вважає своїм правом здійснювати фортифікацію Аландських островів, якщо цього потребуватиме ситуація.

Коли Паасиківі вирушав 9 жовтня до Москви, на гельсінському залізничному вокзалі відбувся напрочуд велелюдний патріотичний мітинг, який засвідчив міцну внутрішню єдність. Як це заведено у Фінляндії, почуття оприявнилися у співі^[15]. Народ відчував, що означає це запрошення до Москви, і його ставлення було виразно негативним. Преса висловлювала приблизно таку саму позицію.

Хоч ми й гадали, що підготувалися до вимог Совєтського Союзу, але ніхто не чекав, що вони будуть такими суворими. Перемовини почалися 12 жовтня, і Сталін з Молотовим уже на першій зустрічі запропонували такий самий пакт про взаємодопомогу, що його СССР уклав з балтійськими державами. Коли Паасиківі відповідно до вказівок відхилив цей план, совєтська сторона запропонувала локальний пакт про взаємодопомогу, який доповнив би естонсько-російський, щоб гарантувати ефективне перекриття внутрішньої частини Фінської затоки. Обговорювати цю пропозицію делегація теж не мала права. Посилаючись на безпеку Ленінграда й бажаючи дістати гарантії дружнього ставлення до СССР, совєтський уряд урешті заявив такі вимоги:

Фінляндія має здати в оренду Совєтському Союзу на 30 років порт Ганко з прилеглою територією для створення там оснащеної береговою артилерією військово-морської бази, яка разом з береговою артилерією, розташованою в Палдискі на протилежному березі Фінської затоки, перекриє доступ до затоки. На цій базі СССР хотів дислокувати один піхотний полк, два зенітних дивізіони, два авіаційних полки й один танковий батальйон, загалом 5000 вояків.

Військово-морський флот СССР має отримати право використовувати затоку Лаппог’я за якірну стоянку.

Фінляндія має передати Совєтському Союзу острови Фінської затоки включно з Койвісто, а також таку територію на Карельському перешийку, щоб нова лінія кордону пролягала від села Ліпола до південної межі селища Койвісто. Крім того, Фінляндія має передати західну частину півострова Рибальський в Петсамо. Для компенсації цих теренів СССР готовий передати Фінляндії удвічі більшу територію (5529 кв. км) в районі населених пунктів Реболи й Поросозеро.

Фортифіковані райони на Карельському перешийку треба зруйнувати обабіч нового кордону.

До угоди про ненапад треба додати клаузулу, за якою сторони-учасниці не мають права вступати в жодні групи держав чи альянси, які прямо чи опосередковано спрямовані проти другої сторони-учасниці.

За цих умов СССР не заперечував проти того, щоб ми фортифікували Аландські острови в тому разі, якщо жодна інша держава — тобто і Швеція — не братиме в цьому участі.

Паасиківі заявив, що виконання цих вимог суперечить фінляндській політиці нейтралітету. Пролунала відповідь, що це мінімальні вимоги СССР. На думку військового керівництва, достатню безпеку Ленінграду може дати щонайменше кордон Петра Великого, затверджений 1721 року Ништадтським миром. А ще воно вважає за потрібне, щоб Совєтському Союзу передали цілий півострів Ганко. Військово-морські бази в Порккалі на заході від Гельсінкі й на острові Найссаар перед Таллінном давали б росіянам більше можливостей для перекривання Фінської затоки, ніж Ганко й Палдискі, але СССР вважав, що останні розташовані занадто близько до столиць Фінляндії та Естонії. Совєтський уряд не хотів висувати вимог, які образили б національну самосвідомість сусідніх народів. СССР не боїться, що Фінляндія нападе на нього, але хвилюється, що ми можемо зазнати тиску котроїсь з великих держав. Тут Сталін назвав Францію й Англію. Британська імперія, зазначив він, тисне на Швецію, щоб дістати в користування певну базу, те саме робить і Німеччина. Англія здобула нікелеву концесію в Петсамо, на яке й Німеччина поклала оком. Можна було припустити, що обидві ці держави виношують плани нападу на Мурманськ. З Німеччиною СССР мав тепер добросусідські стосунки. «Але, — сказав Сталін, — все в цьому світі може змінитися».

Відчувалося, що росіянам важко збагнути: позитивне для СССР розв’язання питань, які стосувалися передавання фінляндської території іншій державі, потребувало ухвалення змін до конституції 5/6 депутатами парламенту. Проте Сталін висловив певність, що його пропозиція набере 99 % голосів! Якщо для Фінляндії неприйнятно віддавати базу на материковій частині, СССР міг би, наприклад, розглянути варіант із побудовою каналу крізь півострів Ганко. Коли Паасиківі попросив зрозуміти, що Фінляндія мусить дбати про свою безпеку, Сталін відповів, що в цьому сенсі немає чого боятися. Пакти з Естонією, Латвією й Литвою не означають загрозу для суверенітету цих держав — навпаки, він зміцнився. На зауваження Паасиківі: «Ми хочемо зберігати мир і перебувати поза всіма конфліктами» Сталін відказав так: «Я це розумію, але запевняю, що це неможливо — великі держави цього не дозволять».

Отже, діалогові виразно бракувало змістовності. І ще супротивна сторона не хотіла обговорювати висновків фінського військового експерта, які полягали в тому, що Фінляндія здатна ефективно завадити кожній спробі котроїсь із великих держав висадити військо на важкоприступному фінляндському узбережжі і що безпека Ленінграда цілковито залежить від того, у чиїх руках перебуває південний берег Фінської затоки. Розвиток подій засвідчив правильність цих думок. Коли влітку 1941 року німці захопили Естонію, ізольований Ганко втратив своє значення, унаслідок чого росіяни воліли піти звідти. Острови Фінської затоки, як з’ясувалося, теж малоцінні з військового погляду — і Суурсаарі тут не виняток — а Карельський перешийок був єдиним напрямом, з якого не відбулося нападу на Ленінград.

Далі Паасиківі повернувся до Гельсінкі по нові вказівки. Його перебування у Фінляндії трохи затяглося через те, що у Стокгольмі з ініціативи шведського короля було організовано зустріч між чотирма очільниками північноєвропейських країн. Фінляндський народ мав багато сподівань перед цим з’їздом і почувався впевненіше після того, як президент Рузвельт у розмові з Калініним, Головою Президії Верховної Ради СССР, висловив надію, що між Фінляндією та Росією збережуться дружні стосунки. Посли скандинавських країн у Москві після марних спроб потрапити на прийом до Молотова у своїх нотах теж висловили таке сподівання. Ось у чому оприявнилася дипломатична підтримка, яку у Фінляндії так цінували і яка спонукала уряд і громадськість до непоступливості. Ніхто не хотів вірити, що в тодішніх умовах Совєтський Союз спровокує неприхований конфлікт.

Якої ваги надавав уряд СССР зверненню Рузвельта, видно з виступу Молотова 31 жовтня на засіданні Верховної Ради: він порадив президентові США дбати радше про незалежність Філіппін, а не Фінляндії. А що стосується зустрічі голів північноєвропейських держав, стокгольмське комюніке виявилося настільки млявим, що виразно оприявнило ізольованість Фінляндії. Після повернення президента Калліо на батьківщину і йому, і урядові треба було усвідомити, що тепер ми лишилися на самоті. Шведи, які в той час надали нам позику на 40 мільйонів крон, не дозволили нам навіть опублікувати новину про це.

У разі відмови від Ганко й великих територій на Карельському перешийку ситуація з обороною Фінляндії геть змінилася б. Півострів Ганко, опинившись у руках СССР, означав би не лише небезпечну прогалину в береговій обороні, а й став би плацдармом, спрямованим проти життєво важливих частин і сполучень країни. Цей російський опорний пункт скував би добрячу частину наших і так уже нечисленних сил. Запевнення совєтського уряду, що гарнізон у Ганко складатиметься лише з 5000 вояків, а також спеціальних підрозділів, навряд чи могло вселити в нас відчуття безпеки. Для наступу вистачило б швидко перекинути підмогу на Ганко з Естонії, а надто що дислокована там російська авіація надавала б підтримку операції.

Передавання теренів Карельського перешийку, що означало б зрушення кордону, затвердженого ще 1323 року Оріхівським миром, дозволило б Совєтському Союзу посісти тіснину, фінляндську природну оборонну зону, яку ми фортифікували впродовж літа й осені. Знищення захисних споруд, які після того ще лишалися б на перешийку, означало б, що він втратив би будь-яку цінність для оборони. Із зобов’язання росіян зробити те саме ми, звичайно, не мали б ні радості, ні користі. Вимога знищити наші оборонні споруди вселяла тривогу. Були підстави сприймати це як сигнал, що невдовзі совєтський уряд, мов у випадку з Естонією, заявить нові вимоги й захоче послабити наші можливості опиратися їм, а також створить вихідні позиції для нападу.

Розмовляючи із членами уряду, державним радником Паасиківі й іншими політичними діячами, я наголошував, що нам треба прагнути до компромісу, адже, як усі знали, наші збройні сили були неготовими спіткати напад великої держави. Уряд не мав такої армії, якої потребувала його зовнішня політика, і тепер мусив зробити висновки зі свого ставлення до розбудови збройних сил — навіть останніми тижнями я натрапляв на опір, коли йшлося про надважливі асигнування. Як я пропонував навесні, варто пожертвувати островами у Фінській затоці, а на Карельському перешийку не хапатися за село Іно, яке в очах росіян мало велике значення для оборони Ленінграда. СССР, очевидно, прагнув відбудувати позиції берегової артилерії, споруджені в царську добу і зруйновані за Тартуською мирною угодою. Разом з батареями міста Оранієнбаум вони перекривали доступ до найближчої до Ленінграда частини Фінської затоки. Що стосується вимог стосовно опорного пункту на Ганко, треба докладати всіх зусиль, щоб завадити росіянам закріпитися на материковій частині. Мабуть, існував шанс досягти компромісу тим, що ми пожертвували б деякими островами. Потенційним об’єктом перемовин був острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя і розташування якого давало росіянам непогані передумови для взаємодії з береговою артилерією острова Найссаар у південній частині Фінської затоки.

Крім того, я висловив переконаність, що СССР, якщо захоче, не стримуватиметься від того, щоб домогтися свого силою зброї. Він успадкував від царської Росії панславістські ідеї, хоч тепер їх було завуальовано комінтернівською ідеологією. Зовнішньополітичне становище дуже сприяло російській експансії. До того ж престижу СССР не пасувало, щоб Фінляндія виплуталася з цієї ситуації, не втративши територій, передавання яких росіяни вважали обов’язковим. Не було жодних сумнівів, що Совєтський Союз концентрує своє військо на Карельському перешийку. Надходила інформація, що туди саме прибули танкова бригада, важка артилерія та інші підрозділи, а ще в Ленінграді з’явилася піхотна дивізія, помічена раніше в Польщі. Від 9 жовтня мало не щодня відбувалися польоти в глибину перешийка, на півночі від Ладозького озера й над Петсамо. Зі сходу Карелії повідомляли про збільшення контингенту щонайменше на дві дивізії, а також спеціальні підрозділи. Від початку вересня пасажирське сполучення на Мурманській залізниці обмежили до мінімуму, і на північ цілодобово йшли військові ешелони. Крім того, на півночі зосередили велику кількість авіації.

Усе свідчило про серйозність становища. Будь-якого дня росіяни могли влаштувати провокацію, яка дала б їм формальний привід напасти на Фінляндію. Я наказав ретельно уникати будь-яких дій на суходолі, на морі й у повітрі, які потенційно давали б СССР привід для провокації, і відвести всі батареї на таку віддаль, щоб їх далекобійність не сягала за кордон. Для нагляду за виконанням наказу я відрядив на перешийок інспектора артилерії.

На перемовинах, які поновилися 23 жовтня і на які було делеговано й міністра фінансів Таннера, лідера соціал-демократичної партії, фінляндський уряд згодився поговорити про Суурсаарі. На Карельському перешийку він запропонував випрямити лінію кордону в місці так званого Куоккальського закруту, що означало перенесення кордону на 13 кілометрів на прибережній ділянці Фінської затоки. Пропозицію щодо оренди Ганко було відхилено. Єдиною російською поступкою стало те, щоб провести нову лінію кордону на 10 кілометрів далі на південний схід в напрямі головної залізничної колії, а стосовно Койвісто вони не хотіли шукати компромісу.

Ще раз делегація повернулася до Гельсінкі по вказівки. Тепер уряд вирішив зробити більші поступки й заявив про готовість перенести кордон на прибережній ділянці на 30 кілометрів у західному напрямі. Натомість на оренду Ганко він не міг пристати. Кілька днів по тому уряд був ладний віддати Іно, якби росіяни відмовилися від претензії на Ганко й Койвісто, а також обговорити передавання південної частини Суурсаарі. Зі свого боку совєтський уряд повідомив, що замість Ганко може задовольнитися групою островів Гесте–Бусе–Германсе–Кое, розташованих на сході від півострова Ганко, а також зазначеною раніше якірною стоянкою в Лаппог’ї. То була неабияка поступка, яка і з економічного погляду лягала б меншим тягарем на країну, ніж передавання Ганко, хоч і довелось би втратити важливі батареї берегової артилерії.

На цю пропозиція фінляндський уряд не пристав. У середині листопада делегація повернулася до Гельсінкі ні з чим.

Якщо уряд намірявся й надалі залишатися непоступливим, що означало війну, саме час було попросити посередництва в Ліги Націй. Відбулося чи ні обговорення такого звернення, мені не відомо. Якщо так, то, либонь, при цьому згадали, що Фінляндія незадовго до того відмовилася від зобов’язань, прописаних у § 16 статуту Ліги Націй, і що цим ми самі доклалися до ослаблення і позицій Ліги Націй, і своїх. Після того як розбилися надії на шведську допомогу, послідовним кроком було б звернутися до Ліги Націй, але уряд вчинив так аж після російської агресії. Щось би важило, якби на наших прикордонних теренах перебували спостерігачі від Ліги Націй і якби ми бодай на місяць раніше за підтримки Ліги могли розпочати перемовини, щоб підсилити матеріальне забезпечення. Може, Фінляндія через Лігу Націй зуміла б зацікавити своїм становищем угруповання двох великих держав, Англія–Франція, яке від літа 1939 року посідало неприховану антиросійську позицію і, як відчувалося, хотіло створити блок, який протидіяв би німецько-російському союзу. Цілком імовірно, що Фінляндія активною зовнішньою політикою, подібно до Туреччини, іще на цьому етапі могла б якось забезпечити собі підтримку Заходу.

Кілька днів по тому як совєтський уряд розпочав перемовини з фінляндською делегацією, після безрезультатного діалогу повернулася на батьківщину делегація Туреччини під проводом міністра закордонних справ Сараджоґлу. У цьому випадку совєтський уряд захотів «довести свою довіру», заявивши, що готовий укласти оборонний союз, проте можна обійтися й без нього, якщо турки зобов’яжуться зважати на інтереси СССР. У такому разі Туреччина може сподіватися на широкомасштабну російську підтримку. Запорука дружньої політики — Туреччина забезпечить Совєтському Союзу вільне проходження Дарданеллами і Босфором зокрема й у воєнний час, а також дозволить брати участь у фортифікації проток на певних ділянках, за які він готовий сплачувати оренду.

У цьому не було нічого нового. Це потверджувало, що совєтська дипломатія дотримувалася й на півдні тієї самої експансіоністської політики, яка почалася ще із царської доби й за сотню років до того ненадовго досягла мети завдяки Юнкяр-Іскелесійській угоді від 1833 року. Прагнення Совєтської Росії спричинили вельми швидку реакцію, чималу роль у якій і тепер відігравала Англія з її потужною підтримкою. Сараджоґлу прибув до Анкари 17 жовтня, і вже два дні по тому було укладено британсько-турецький, а за кілька днів і французько-турецький пакти про взаємодопомогу, і обидва вони мали демонстративно антиросійський характер. Відтоді як заступник комісара закордонних справ Потьомкін відвідав Туреччину — приблизно в той самий час і з тими самими цілями, що й посол Штейн у Фінляндії, — турки активно намагалися відвернути загрозу. Престиж західних держав, щоправда, підірвала польська катастрофа. Але географічне розташування Фінляндії було кращим, ніж у Польщі, адже була змога потрапити на нашу територію через Петсамо, де завдяки нікелевій концесії закріпилися британці. Зважаючи на все, флотська демонстрація так близько до Мурманська не лишилась би без наслідків. Навряд чи можна думати, щоб СССР напружував стосунки з Англією та Францією аж до розриву.

Цінність британсько-французької підтримки, зрозуміло, зійшла б нанівець після пробиття Французького фронту в травні 1940 року, однак піврічний перепочинок багато важив би для підвищення обороноздатності. І ще можна спитати, чи вважав би СССР розумним у тому становищі, яке виникло влітку 1940 року після німецької окупації Норвегії, оприявнювати свої антинімецькі прагнення і на Балканах, і на півночі. Цілком можливо, що найпершою стала б Румунія. Якби Фінляндія виграла час, шансів лишатися поза конфліктами поміж великими державами неабияк побільшало б.

Непевність щодо західної підтримки, можливо, замінилася б упевненістю, якби наші збройні сили були в доброму стані — важливий чинник і для ставлення Швеції до нас. Державам з поганенькими збройними силами важко знайти союзників.

Виступаючи у Верховній Раді СССР 31 жовтня 1939 року, Молотов оприлюднив вимоги росіян до Фінляндії. Попри це фінляндський народ не зрікався негативної позиції. В усіх суспільних класах відбувалося небачене для нашої країни патріотичне й громадянське єднання. Але ніхто не хотів війни, і ніхто не провадив військової пропаганди. Незважаючи на серйозність становища, ніхто не вірив, що буде війна. Після того як московські перемовини зірвалися, почали поступово повертатися в домівки ті, кого впродовж осені було вивезено з небезпечної зони, відчинив двері університет, запрацювали школи, і певну кількість резервістів звільнили у відпустку.

Два тижні не відбувалося нічого. Фінляндський уряд багатьма способами давав зрозуміти, що готовий поновити перемовини. Однак у російській пресі й на радіо і далі лунали запеклі випади проти уряду Фінляндії^[16], а це не віщувало нічого доброго. Почастішали випадки, коли російські літаки опинялися на території Фінляндії. Військова розвідка доносила про численне перекидання війська і будівництво доріг на різних ділянках. На сході Карелії росіяни розпочали будівництво залізниці з Петрозаводська до Суоярві, і в тих самих краях відбувався ремонт дорожньої мережі.

Інформація, яку мало міністерство закордонних справ, була не такою тривожною і свідчила про те, що в політичних і дипломатичних колах за кордоном поширена думка, що ймовірність неприхованого конфлікту мала. Лише деякі німецькі та британські джерела вважали по-інакшому, а відомості, які я приватно отримав з Німеччини, містили застереження не перетягати струну. Я не приховував від проводу держави, що дуже турбуюся за найближче майбутнє й годі надивуватися, як уряд і парламент з такою нехіттю ставляться до пропозицій, які я подав останніми тижнями щодо асигнувань, хоч відчувається: війна вже на порозі. Розмова з президентом Калліо засвідчила, що мої думки не в усьому знаходять його розуміння і що в його ставленні до них виразно відчувається вплив деяких членів уряду. Тому я визнав своїм обов’язком заявити, що більше не можу поділяти відповідальність за занедбання оборони. Президент у принципі був згідний, щоб я відійшов від справ.

27 листопада 1939 року я адресував президентові республіки листа з таким змістом:

За всіма ознаками, Уряд, можливо, уже в найближчому майбутньому постане перед фатальними для нашого народу рішеннями, а тому я вважаю власним обов’язком, посилаючись на свої попередні писемні й усні заяви, а також на звіт, який подала трохи раніше на засіданні Уряду Рада у справах амуніції та зброї^[17] і який стосувався амуніції, озброєння збройних сил держави, а також можливостей закупівель, заявити ще ось що:

У доданих таблицях у загальних рисах показано становище з амуніцією та зброєю і розрахунки щодо них. Інформація в таблицях досить промовиста.

Плани виготовлення зброї й боєприпасів на державних заводах від самого початку було складено не з міркувань справжньої потреби оборони. Крім того, приватна металообробна промисловість не отримувала довготермінових замовлень, які могли б стимулювати до придбання нових машин і збільшення продуктивності. Розрахунки ґрунтувалися на тому, що й у воєнний час буде змога заповнити прогалини постачанням товарів з-за кордону, і щодо цього відбувалися тривалі перемовини зі Швецією, які, втім, не дали бажаного підсумку.

На доручення Уряду двоє здібних офіцерів Генштабу впродовж останніх місяців вивчали можливості розміщення замовлень в Америці і з’ясували, що там сприятливий для нас ґрунт.

Минулої весни випала нагода убезпечитися від валютних труднощів і скористатися можливістю закупівель, зокрема і в разі війни, завдяки позиці за сприяння конгресу, що зібрався тоді у Вашингтоні. Та цю нагоду ми змарнували. Ми були оптимістами, не вірили, що почнеться війна, і відкладали розв’язання цього питання, аж поки російська загроза унеможливила втілення задуму в життя.

З огляду на валютні труднощі, зумовлені тією самою загрозою, Уряд волів відмовитися від того, щоб скористатися цінною підготовчою працею, проведеною в колах американської збройової промисловості. І хоч, як з’ясувалося, з придбанням товарів за кордоном пов’язані надзвичайні, часто навіть непереборні труднощі, ми й донині не вживаємо достатньо ефективних заходів, щоб використати весь виробничий потенціал вітчизняної металообробної промисловості, а це я щонайсерйозніше пропонував ще чотири місяці тому.

Отже, усе свідчить про те, що в разі війни нам доведеться майже цілковито покладатися на абсолютно недостатню продуктивність нашої вітчизняної промисловості, продуктивність, яка до того ж, через заслабку зенітну артилерію, ще зменшиться внаслідок повітряних налетів.

Усі ті роки мені було важко зрозуміти ставлення і Уряду, і Парламенту до небезпеки, на яку велика війна в Європі наразить незалежність нашої країни. У той час, як усе свідчило, що насувається велике протистояння, розгляд асигнувань на оборону відбувався без розуміння й зі скупістю, яка призвела до того, що багато чого перебуває в геть занедбаному стані, а в усьому решта змарновано шанси через бюрократію і повільність розгляду. Ще й понині розгляд асигнувань на найнагальніші потреби оборони відбувається так спокійно, немов тепер у нас звичайний час. Тижні й місяці йдуть на меморандуми комітетів і обговорення в комісіях, а коли нарешті доходить до асигнування коштів, у найкращому разі вже встигають зрости ціни, а часто взагалі втрачено можливості для закупівель. А проте сьогодні кожному треба зрозуміти: у конче потрібній для оборони постачальній діяльності неможливо досягти повної ефективності, не дотримуючись цілеспрямованої програми розподілу коштів, що викликатиме довіру в тих колах, від яких залежить ефективність постачання. Ще від днів визвольної війни мало б бути зрозуміло, що для захисту суверенітету нації від ворожого совєтського гіганта насамперед треба мати цілком по-сучасному оснащену й вишколену армію. Нікому не хочеться думати про війну із СССР, у якій Фінляндія буде наодинці без іноземної підтримки. Проте несприятлива для нас констеляція призвела до того, що Совєти сьогодні мають майже повну волю дій.

Жодні інтереси великих держав на дають нам права, як Бельгії, Голландії і Швейцарії, покладатися в разі війни на допомогу інших чи обіцянки, як було з Польщею.

Збройної підтримки Швеції, найімовірніше, було б досить, щоб відвернути загрозу війни, але вочевидь ми у скандинавській орієнтації ще недосить зблизилися одне з одним.

Коли Німеччина три місяці тому уклала союз із СССР, наш політичний статус цілковито змінився. Наші стратегічні позиції, уже послаблені збудованими у східній Карелії спорудами й дорогами, стали кардинально іншими після того, як Совєтський Союз добувся до південного берега Фінської затоки.

Мабуть, не можна не погодитися з тим, що перед Фінляндією постала загроза бути втягнутою у війну за вкрай несприятливих умов:

майже повна відсутність протиповітряної й протитанкової оборони;

авіація, яка сьогодні має на озброєнні лише 50 % від кількості літаків, передбачених штатним складом, і зовсім не має резервних машин (навіть кількість, що відповідає штатному складу, геть недостатня, зважаючи на велику площу нашої країни);

панцеротанкова зброя, яка складається частково з близько тридцятьох застарілих танків, придбаних іще за мого регентства двадцять років тому після світової війни і вже застосованих на ній, частково з близько тридцятьох сучасних легких танків «Вікерс», куплених понад рік тому, але й досі не озброєних;

флот, який ми так і не спромоглися розбудувати до рівня справжньої морської оборони;

кількісно вельми слабка артилерія;

з 15 дивізій три ще не мають зброї та амуніції, а четверта — артилерії;

ще не виконано план поповнення боєприпасів;

наскільки я можу зрозуміти, наявні вже тепер валютні та інші фінансові труднощі свідчать, що не існує й плану фінансування тривалої війни, залежної від імпорту.

Відсутність таких планів означає неможливість провадити успішну війну.

Треба виграти час, щоб мати змогу усіма ресурсами нації подолати найбільш кричущі вади в обороні, а також цілеспрямовано працювати на шанс, який сьогодні починає вимальовуватися в дедалі прихильнішій громадській думці Швеції і який слід вважати за найважливішу й найпершу політичну мету — союз зі Швецією для захисту нейтралітету обох наших країн.

У разі, якщо герць зі східним сусідом неминучий, не слід дозволяти нашому ворогу визначати момент його початку. Якщо ми не в змозі визначити самі, треба, не роздумуючи, придбавати все, що можна, для зміцнення оборони. Військові закупівлі мають бути в пріоритеті, а решта потреб і аспектів — відійти на задній план.

Якщо Уряд у цей суворий час і далі вважає, що може дозволити або мусить розглядати всі асигнування на оборону, навіть найменші, з такою самою бюрократичною повільністю й нехіттю, як дотепер, ми втратимо й останню подаровану нам відстрочку.

Армія пройнята якнайкращим духом, та й у суспільстві нині панує піднесений настрій, але фінляндський народ покладається на те, що Уряд подбав про обороноздатність держави, й армія не сумнівається, що матиме достатньо зброї, коли її закличуть на смертельну битву із запеклим ворогом нашої держави.

Нам не довелося довго чекати на справдження слів, які Молотов сказав 3 листопада на перемовинах у Москві: «Тепер черга солдатів вести перемовини». 26 листопада СССР влаштував провокацію, відому як «Майнільські постріли». Увечері того самого дня Молотов повідомив посла Фінляндії в Москві, що о 15:44 з фінляндського боку на Карельському перешийку було відкрито артилерійний вогонь по російському війську, дислокованому в селі Майніла, унаслідок чого загинули троє рядовиків і один молодший командир, а дев’ятеро дістали поранення. Совєтський уряд, мовив Молотов, не хоче перебільшувати значення цього нападу, але вважає конче потрібним висловити рішучий протест. Він запропонував відвести фінляндське військо на 20–25 кілометрів від кордону, щоб запобігти подальшим провокаціям.

Назавтра ми повідомили, що гарматні постріли було зроблено не з боку Фінляндії. Фінляндські прикордонники визначили, де саме вибухнули набої — приблизно за 800 метрів від лінії кордону на відкритому полі поряд із Майнілою. Водночас вони, провівши лінії перетину від трьох спостережних пунктів, з’ясували, що постріли було зроблено з південно-східного напряму на віддалі 1,5–2 кілометри від місця вибуху, тобто з російського боку. Такі спостереження прикордонники зафіксували в журналах. Посилаючись на ці дані, уряд якнайрішучіше відхилив протест, але заявив про готовість до перемовин щодо обопільного відведення військ на домовлену віддаль від кордону. Крім того, він запропонував доручити прикордонним комісарам розслідувати інцидент відповідно до приписів конвенції про врегулювання прикордонних суперечок, укладеної між Фінляндією й СССР 24 вересня 1928 року.

Ось і сталася провокація, якої я чекав ще від середини жовтня. Я особисто, відвідуючи Карельський перешийок 26 жовтня, ставив запитання генералові Ненонену, і він потвердив: артилерію в повному складі зосереджено за фортифікованою лінією оборони, звідки жодна батарея не може досягти пострілами до кордону. До речі, під час Подальшої війни 1941–1944 років до нас у полон потрапили деякі солдати, які докладно змалювали, як саме було організовано цю неоковирну провокацію.

Тепер події йшли одна за одною у швидкому темпі. 27 листопада Молотов повідомив фінляндського посла, що совєтський уряд відтепер вважає себе вільним від зобов’язань, прописаних у пакті про ненапад. Пропозицію фінляндського уряду про спільне розслідування манільських пострілів Москва проігнорувала і, перекручуючи факти, стверджувала, нібито фінляндський уряд зажадав відвести російське військо на 25 кілометрів від кордону. У ноті від 29 листопада Молотов висловив звинувачення, що напади фінляндських військових частин, «як відомо», тривають, і не лише на Карельському перешийку, а й на інших ділянках; унаслідок цього совєтський уряд вважає, що мусить розірвати дипломатичні стосунки.

Незважаючи на повідомлення, уряд Фінляндії ще раз звернувся до совєтського уряду з пропозицією врегулювати це непорозуміння відповідно до § 5 пакту про ненапад. Водночас він повторив: Фінляндія готова домовитися про відведення війська на Карельському перешийку на таку віддаль від Ленінграда, аби розвіяти будь-які підозри, що воно може становити загрозу для безпеки міста.

На цю ноту СССР відповів вогнем. У Петсамо фінські прикордонники ще 29 листопада зазнали атаки, а вранці 30 листопада 1939 року росіяни переважальними силами розпочали операції на суходолі, на морі й у повітрі. Тепер кожен зрозумів, що весь фінляндський народ мусить битися до загину.

12. Зимова війна

Військовий огляд: напад СССР 30 листопада 1939 року. — «Уряд» Куусинена. — Вихідне стратегічне становище й матеріальне забезпечення. — Співвідношення сил. — Групування фінляндської армії. — Бої на Карельському перешийку на підступах до головної позиції. — Наступ росіян між Ладозьким озером і Північним Льодовитим океаном. — Кількісний склад і групування Червоної армії. — Уведення резервів у бій. — Переможні контр­наступи в Толваярві й Суомуссалмі. — Становище в Лапландії та на Східному фронті усталюється. — Відбиття першого наступу на Тайпале й «Виборзьку браму». — Контрнаступ на перешийку. — Підсумок першого місяця війни. — Контрнаступи фінів на півночі від Ладозького озера і в Кайнуу. — Позиційна війна на перешийку в січні 1940 року. — Ворог починає генеральний наступ 1 лютого 1940-го. — Пробиття оборони 11 лютого 1940 року. — Відступ на перешийку на «проміжну позицію» і бої за неї. — Зміна командира армії Карельського перешийка. — Іноземні добровольці. — Відряджання Шведського добровольчого корпусу на Лапландський фронт. — Відступ на перешийку на задню позицію і бої за неї. — Наступ на прибережну ділянку Котка–Віролагті. — Політичний огляд: ситуація по закінченні війни. — Ресурси. Жива сила й матеріальні засоби. — Роздуми про Червону армію: кількісний і командний склад, різні роди війська, поразки, реорганізація. — Чого навчила Зимова війна. — Самотність Фінляндії. — Звернення до Ліги Націй. — Взаємозв’язок між Зимовою війною і світовим конфліктом. — Закордонна допомога матеріальними засобами. — Західні держави починають планувати інтервенцію. — Пропозиція генерала Сикорського. — Зондування миру з боку СССР. — Conseil Suprême західних держав ухвалює надіслати допоміжний корпус. — Зондування можливостей укладання миру й активної допомоги від Швеції. — Умови миру Совєтського Союзу. — Оформлюються плани інтервенції. — Швеція і Норвегія заперечують проти транзиту. — СССР вимагає більшого на півночі. — Парламент ухвалює укласти мир. — Зміст Московського миру. — Політичне тло Зимової війни. — Шведська політика щодо Фінляндії. — Політичний підсумок Зимової війни.

Світанок 30 листопада 1939 року був сонячним і ясним. Більшість людей, які впродовж осені залишили столицю, повернулися з місць тимчасового перебування, й у вранішній час на вулицях роїлися діти й дорослі, які прямували до школи й на роботу. Зненацька на центр міста почали падати бомби, сіючи смерть і руйнацію. Під покровом громади хмар, що поступово насунули на небо, російській ескадрильї, яка вилетіла з Естонії, вдалося наблизитися до Гельсінкі, виринути і з низької висоти скинути свій вантаж, очевидно, призначений насамперед для порту Гіеталагті й головного залізничного вокзалу. Аж після розривів залунали виття сирен і постріли наших нечисленних зенітних батарей.

Водночас зазнали бомбардування й кулеметного обстрілу летовище Малмі й північні робітничі райони міста. Там, де впали бомби, здіймалися густі стовпи диму, які свідчили про шалені пожежі в різних місцях.

Рано-вранці я, перебуваючи вдома, дістав звістку, що росіяни після артилерійної підготовки перейшли кордон на Карельському перешийку на всіх головних напрямах. Невдовзі по тому надійшло повідомлення, що ворожа авіація здійснила спустошливі налети на чимало провінційних міст та інші населені пункти.

Відвідавши Генеральний штаб, щоб дізнатися про останні донесення, я поспішив до президентського палацу, де очільник держави президент Калліо прийняв мене. Він був серйозний і спокійний. Я повідомив його, що після нападу ворога, звичайно, не наполягаю на відставці, якщо президент і уряд вважають, що країна потребує моїх послуг. Подякувавши за це, президент попросив мене обійняти пост головнокомандувача. Це рішення було того самого ранку затверджено на засіданні уряду.

Нарада в палаці тривала недовго — не можна було гаяти часу. Перш ніж я попрощався, було вирішено зробити ще одну спробу досягти компромісу із совєтським урядом, але якщо постане загроза незалежності країни й існуванню нації, ми дамо відсіч.

Утім іще до того як війна по-справжньому розпочалася, совєтський уряд кинув козиря, яким вочевидь сподівався послабити наш опір і посіяти розкол у нашому внутрішньому фронті.

1 грудня, на другий день війни, СССР через офіційне інформ­бюро повідомив, що в «місті» Терійокі — розташованому біля кордону дачному селищі, з якого ми евакуювали мешканців, — створено «Народний уряд Фінляндської демократичної республіки»^[18]. Його головою став фінський комуніст О. В. Куусинен, один з очільників заколоту 1918-го, а на той час член секретаріату Комінтерну; він уже 20 років жив у вигнанні. Водночас на радіо було зачитано звернення до фінляндського народу, яке не лише продемонструвало ментальність супротивника, а й оприявнило його цілі.

Текст цього написаного фінською мовою звернення, що свідчить про катастрофічне незнання суспільних і політичних реалій нашої цивілізованої країни, достоту варто навести в повному обсязі:

Волею народу, обуреного злочинною політикою ганебного уряду Каяндера–Еркко–Таннера, сьогодні у Східній Фінляндії створено новий уряд нашої країни, тимчасовий Народний Уряд, який цим кличе весь фінляндський народ на рішучу боротьбу за повалення тиранії катів і провокаторів війни.

Реакційна, зажерлива плутократія, яка 1918 року з допомогою військ іноземних імперіалістів потопила в морі крові демократичну свободу фінляндського трудового народу, перетворила нашу батьківщину на білогвардійське пекло для трудівників. Продавши інтереси самостійної країни, плутократичні верховоди вкупі з усякими імперіалістичними ворогами фінляндського й радянського народів безперестанку снували плани антирадянських воєнних провокацій і врешті вкинули нашу країну в горно війни проти Соціалістичного Радянського Союзу — великого друга фінляндського народу.

У цій критичній ситуації широкі маси фінляндського трудового народу, які завжди хотіли й хочуть жити в мирі з народами Країни Рад, вважають за своє елементарне право і священний обов’язок узяти долю батьківщини до своїх надійних рук. У різних частинах країни народ уже повстав і проголосив створення Демократичної Республіки. Частина солдатів фінської армії вже перейшла на бік нового уряду, що його підтримує народ.

Радянський Союз, який ніколи не загрожував Фінляндії і не тривожив її, який завжди поважав її незалежність і впродовж двох десятків років терпів підлі воєнні провокації з боку авантюристичних верховодів біло-Фінляндії, тепер постав перед неодмінною потребою силами Червоної Армії покласти край цим загрозам своїй безпеці. Ця мета цілковито відповідає життєвим інтересам нашого народу. Тому народні маси Фінляндії з величезним ентузіазмом зустрічають і вітають доблесну, непереможну ЧервонуАрмію, знаючи, що вона іде у Фінляндію не як завойовник, а як друг і визволитель нашого народу.

Народний Уряд Фінляндії, будучи глибоко певним у тому, що Радянський Союз не має жодних цілей, спрямованих проти незалежності нашої країни, цілком схвалює і підтримує дії Червоної Армії на території Фінляндії. Він сприймає це як неоціненну допомогу фінляндському народові з боку Радянського Союзу, щоб спільно якнайшвидше зліквідувати щонайнебезпечніший осередок війни, який створив у Фінляндії злочинний уряд провокаторів війни.

Для якнайшвидшого виконання цього завдання Народний Уряд Фінляндії запрошує Уряд СРСР у будь-який потрібний спосіб сприяти Фінляндській Демократичній Республіці силами Червоної Армії.

Для участі в спільній боротьбі попліч із героїчною Червоною Армією СРСР Народний Уряд Фінляндії вже сформував перший фінський корпус, якого під час прийдешніх боїв поповнюватимуть добровольці з робітників і селян і який має стати міцним ядром майбутньої Народної Армії Фінляндії. Перший фінський корпус матиме честь принести до столиці прапор Фінляндської Демократичної Республіки й поставити його на даху президентського палацу, на радість трудівникам і страх ворогам народу.

Наша держава мусить бути демократичною республікою, яка обслуговує інтереси народу — на відміну від плутократичної республіки Каяндера–Еркко, які обслуговують інтереси капіталістів і поміщиків. Але наша держава все ж не є державою радянського типу, бо радянський лад не можна запровадити силами самого лиш уряду без згоди всього народу і зокрема селянства.

Відповідно до цього наш уряд є Народним Урядом Демократичної республіки Фінляндії. Він спиратиметься на широкий трудовий народний фронт. У теперішньому складі Народний Уряд Фінляндії вважає себе тимчасовим урядом. Його склад одразу по прибутті до столиці країни, Гельсінкі, буде реорганізовано й розширено представниками різних партій і груп, що беруть участь у трудовому народному фронті. Остаточний склад Народного Уряду, його повноваження й дії підкоряються санкціям Сейму на підставі загального, рівного і прямого виборчого права, таємним голосуванням.

Народний Уряд Фінляндії вважає за своє першорядне завдання повалення уряду фінляндських білогвардійців, розгром його збройних сил, укладення миру та забезпечення незалежності й безпеки Фінляндії запровадженням міцних дружніх стосунків із Радянським Союзом.

Народний Уряд Фінляндії звертається до Уряду СРСР з пропозицією укласти пакт взаємодопомоги між Фінляндією й Радянським Союзом і задовольнити одвічну національну надію фінського народу на возз’єднання з ним карельського народу у єдиній і незалежній фінляндській державі. Народний Уряд Фінляндії має всі підстави сподіватися, що його твердий курс, узятий на встановлення дружніх стосунків з Радянським Союзом, дасть урядові СРСР змогу задовольнити таку пропозицію.

Народний Уряд хоче підтримувати дружні стосунки й зі всіма іншими державами. Він визнає господарчі й фінансові зобов’язання Фінляндії стосовно інших держав, якщо ці зобов’язання не суперечать суверенітету Фінляндії і якщо котрась із цих держав не вживе недружних заходів проти Фінляндської Демократичної Республіки й її Народного Уряду.

У внутрішній політиці Народний Уряд ставить собі за мету:

створення Народної Армії Фінляндії;

запровадження державного контролю над великими приватними банками і великими промисловими підприємствами і заходи для сприяння дрібним і середнім підприємствам;

здійснення заходів для повної ліквідації безробіття;

скорочення робочого дня до 8 годин, забезпечення двотижневої відпустки робітникам і зменшення квартирної плати для робітників і службовців;

конфіскацію земель великих поміщиків-землевласників, не займаючи земельного майна селян, і передавання конфіскованих земель безземельним і малоземельним селянам;

звільнення селян від сплати податкової заборгованості;

всебічну державну допомогу для підняття господарства незаможних селян, передовсім завдяки приділенню їм додаткової землі, пасовиська, а якщо є змога, то й лісу для домашніх потреб з конфіскованих у великих поміщиків земель;

демократизацію державного ладу, адміністрації і юстиції;

збільшення державних субсидій на культурні потреби й реорганізацію школи; забезпечення змоги відвідувати школи дітям робітників та інших незаможників, а також усебічне піклування про розвиток народної освіти, науки, літератури й мистецтва в прогресивному дусі.

Зненавиджений народом плутократичний уряд Каяндера–Еркко, який робив усе можливе, щоб занапастити нашу батьківщину, втративши всяку підтримку в народі, як виявляється, подав у відставку. Цей зненавиджений уряд замінено урядом Таннера. Але Таннер такий самий ворог нашого народу, як і Каяндер. Уряд Таннера ані на йоту не кращий, коли не гірший від уряду Каяндера. Він такий самий зненавиджений нашим народом, як і уряд Каяндера.

Прогнати цих катів якнайдалі від Фінляндії! Повалити всю збанкрутілу урядову зграю!

Повстань, великостраждальний трудовий народе Фінляндії! Іди на сміливу боротьбу проти тиранії твоїх гнобителів і катів!

Повставайте, всі громадяни, кому дороге майбутнє бать­ківщини!

Скиньмо з плечей народу кодло чорної реакції!

Очистімо шлях для піднесення народного добробуту й культури, для здійснення одвічних національних сподівань нашого народу!

Хай переможе кревна справа робітників, селян і трудової інтелігенції Фінляндії!

Під прапором вільної й незалежної Фінляндської Демократичної Республіки — вперед до перемог!

Терійокі, 1 грудня 1939 р.

Народний уряд Фінляндії:

Голова Народного Уряду й міністр закордонних справ Фінляндії Отто Куусинен

Заступник голови Народного Уряду й міністр фінансів Фінляндії Маурі Розенберґ

Міністр оборони Аксел Анттила

Міністр внутрішніх справ Туре Леген

Міністр рільництва Армас Ейкія

Міністр освіти Інкері Легтинен

Міністр у справах Карелії Пааво Прокконен

В опублікованому наступного дня комюніке совєтський уряд повідомив про схвалення проекту народного уряду щодо пакту про взаємодопомогу і про те, що того самого дня його було укладено між Фінляндією й СССР. Водночас він зазначав, що карельський народ об’єднається тепер зі своїми фінськими одноплеменцями, щоб заснувати спільну державу на національних засадах.

Декларацію «народного уряду» ніхто, звичайно, не сприйняв серйозно. Нічого, крім сміху, не могли викликати й листівки, які — разом з бомбами — скидали на столицю росіяни, обіцяючи «хліба зголоднілому фінляндському народу». Пропагандистські заходи лише сприяли дедалі більшій консолідації нашого внутрішнього фронту.

Варто зауважити, що совєтський уряд у своїй прокламації визнав національне право східних карелів на об’єднування з фінськими одноплеменцями. Однак цей політичний маневр совєтського уряду виразно оприявнив намір Москви підкорити всю Фінляндію, тож зникла й остання надія на компроміс. Весь народ зрозумів тепер, що єдина змога врятуватися полягає в тому, щоб згуртуватися для одностайної боротьби — але не навколо маріонеткового уряду в Терійокі!

1 грудня директор Фінляндського банку Ристо Рюті сформував уряд, у якому були репрезентовані всі політичні партії країни, крім «Патріотичного народного руху». Я швидко переконався, що новий прем’єр-міністр — вельми здібний державний діяч, який не має упереджень і твердою рукою спрямовує долю держави. Наша співпраця пішла на лад.

Наша оборонна боротьба почалася, загалом кажучи, за сприятливіших умов, ніж ми могли сподіватися. За останні двадцять років Генеральний штаб жахала проблема, як наше слабке військо прикриття спроможеться боронити браму Карельського перешийка доти, доки головні сили польової армії встигнуть дійти до своїх позицій. Це побоювання зумовлювалося насамперед тим, що росіяни внаслідок близькості Ленінграда могли несподівано зосередити на нашому кордоні великі сили. Крім того, можна було передбачити, що їхня авіація серйозно перешкоджатиме нашій мобілізації і концентрації війська.

Тепер вихідне становище було інакшим — навіть можна обережно стверджувати, що перший раунд виграли ми. І військо прикриття, і польову армію вдалося завчасно і цілком упорядковано погрупувати по ділянках. Упродовж 4–6 тижнів ми мали змогу поглиблювати вишкіл війська і поповнювати його зброю та амуніцію, а також знайомити з місцевістю, добудовувати польові фортифікації, готуватися руйнувати і знищувати об’єкти, закладати міни й робити мінні поля. Завдяки цьому військові частини набули зовсім інакшої єдності, ніж це зазвичай буває, коли військо швидко мобілізують та одразу кидають у бій. Ці обставини вселяли спокій і впевненість перед прийдешніми випробуваннями. А крім того, уже наставала зима з холодом і снігом, які давали нашому війську певну перевагу в якості. До того ж зимові дні короткі, що мало зменшити перевагу одного супротивника над іншим в авіації.

Однак противагою цих позитивних чинників було чимало інших, які дуже увиразнювали те, у чому ми поступалися супротивникові. Зокрема впадала у вічі диспропорція в людському ресурсі. Наші можливості поповнити військо вишколеним резервом були вельми малими. Як я вже зазначав, дуже серйозні вади існували в матеріальній готовості до війни. Протитанкової оборони фактично не було, а зенітної й важкої артилерії ми мали лишень кілька батарей. Брак запасів боєприпасів, пального і мастила видно з наведеної далі таблиці, яка демонструє, на який час, за розрахунками, їх могло вистачити відповідно до витрати у воєнний час.

Техніка військово-повітряних сил не сягала навіть половини штатної кількості, а резервних літаків не було. Нестача засобів зв’язку становила 45–100 %, і здебільшого все, що ми мали, уже застаріло. Бракувало саперних засобів, а запаси колючого дроту, 1500 тон для мирного часу, було цілком використано ще впродовж жовтня й листопада. Постала гостра потреба в протитанкових мінах.

Що стосується одностроїв і амуніції військовиків, нестача становила в середньому 80 %. Унаслідок цього польова армія, прибуваючи до місць зосередження, загалом була вбрана в цивільне, а кількість наметів відповідала лише маленькій частині потреби. Майже так само погано було з ліками, але існувала змога заповнити цю прогалину запасами, наявними у країні. Фінляндський Червоний Хрест зміг надати збройним силам 10 сучасно обладнаних польових шпиталів і багато матеріалів.

Слабкою і недостатньою була й організація промисловості, яка мала відповідати за поповнення матеріальних засобів. Ще 1931 року Рада оборони ініціювала чимале збільшення виробництва Державного набійного заводу, але план підвищити продуктивність до 20 мільйонів набоїв на місяць відповідно до програми основних закупівель не встигли реалізувати до початку війни. Не вдалося розширити й Державну порохівню. Те саме стосувалося й реорганізації виробництва Державного рушничного заводу, на якому лише після укладення миру налагодилося виготовлення чудової 20-мм напівавтоматичної протитанкової рушниці, яка мала б неоціненне значення на Зимовій війні. Що стосується Державного артилерійного заводу, ситуація з ним була трохи ліпшою. Після перебазування до Ювяскюлі, де його частково розташували в непробивній для бомб скелі, він міг у воєнний час певною мірою задовольняти потребу в 37-мм протитанкових гарматах. Приватна промисловість, зі свого боку, теж допомогла заповнити найбільші прогалини. Отож ми мали імпровізовану й слабку військово-економічну організацію, і незважаючи на всі зусилля, військових матеріальних засобів не вистачало навіть на доконечні потреби.

Диспропорція сил ще більше увиразнювалася, якщо порівнювати кількісний склад і вогневу міць фінської й російської дивізій. Фінська складалася з 14 200 вояків, тимчасом як російська — із 17 500. Остання мала два артилерійних полки (фінська — один), один протитанковий дивізіон (фінська — жодного), танковий батальйон із 40–50 машин (фінська — жодного) і одну сотню протиповітряної оборони (фінська — жодної). Вогневу міць дивізій наведено далі в порівняльній таблиці.

Отже, за автоматичним і мінометним озброєнням російська дивізія була в середньому вдвічі, а за артилерією — утричі дужчою, ніж фінська. Але якщо зважати, що росіяни — крім більшої кількості дивізій — мали чимало танкових підрозділів і артилерійного резерву, підпорядкованого безпосередньо найвищому командуванню, необмежену кількість боєприпасів і панування в повітрі, матеріальна перевага агресора стає ще очевиднішою.

Оборонні споруди, збудовані на наших кордонах, теж не були такого ґатунку, щоб якось серйозно вирівняти співвідношення сил. Вони мали вельми скромну конструкцію і, якщо не брати до уваги кількох винятків, містилися лише на Карельському перешийку. На межі оборони завдовжки 140 кілометрів було збудовано загалом 66 довгочасних оборонних точок, дотів, з яких 44 — на початку 1920-х. Останні вже застаріли і почасти мали невдалу конструкцію й розташування, решта були сучасними, але теж заслабкими, щоб витримати вогонь важкої артилерії. Нещодавно збудовані дротяні загороди й протитанкові перепони не мали великої цінності. Час не дав спорудити глибоко ешелонованих позицій, і їхній передній край здебільшого збігався з головною оборонною межею. Єдиними фортифікаційними спорудами, які щось важили, були берегові батареї, які захищали обидва фланги головної оборонної межі в районах Фінської затоки й Ладозького озера.

Нестача матеріальної бази й вишколених резервів зірвала плани, які полягали в тому, щоб закликати до зброї весь людський ресурс країни, включно з трьома категоріями ополчення, для створення 15 дивізій. Тож спершу всіх мобілізованих вистачило на формування лише вісьмох повних дивізій. Наприкінці жовтня ця кількість зросла до дев’яти, після того як більшість війська прикриття, дислокованого на Карельському перешийку (1-ша і 2-га бригади), було об’єднано в одну дивізію.

На момент початку війни групування польової армії було таким:

- армія Карельського перешийка, яка складалася із 6 дивізій, поділених на ІІ і ІІІ армійські корпуси;

- резерв головнокомандувача (6-та дивізія) у районі Симола–Кайпіайнен–Луумякі, який виконував фортифікаційну роботу і був готовий протидіяти висадженню ворожого десанту між Виборгом і Коткою;

- ІV армійський корпус, який складався з двох дивізій і розташовувався на фронті завдовжки близько 100 кілометрів на півночі від Ладозького озера.

На решті частині фронту, довжина якого становила близько 1000 кілометрів і який тягнувся до Північного Льодовитого океану, були лише окремі сотні й батальйони, які стали кістяком оперативних груп, поступово зімпровізованих зі здебільшого резервних частин, сформованих у центрах поповнення.

Крім того, в Північнопог’ягманському військовому регіоні був кістяк і для десятої дивізії: два пристойно озброєних піхотних полки, 25-й і 27-й, які теж належали до резерву головнокомандувача.

І нарешті певну кількість центрів вишколу об’єднали у три великі формації, які називалися запасними дивізіями і мали штаби в Рійгімякі, Оулу й Піексямякі. Їх завдання полягало в тому, щоб доукомплектовувати польову армію і створювати з резерву й ополчення нові одиниці. Цю організацію забезпечили зброєю лише частково.

Ставку головнокомандувача було розташовано в місті Міккелі, тому самому, де містилася Ставка й на останній стадії боїв у визвольній війні 1918-го.

Огляд того, що відбувалося на війні, яка почалася 30 листопада 1939 року нападом росіян і яка у фінляндських хроніках називається Зимовою війною, треба розпочати зі становища і перших боїв на майбутньому головному войовищі, Карельському перешийку, споконвічній брамі для нападу.

Армія Карельського перешийка під командуванням генерал-лейтенанта Естермана мала завдання зупинити ворожу навалу. Для цього Естерману було надано шість дивізій, дислокованих між Фінською затокою й Ладозьким озером на головній оборонній межі, яка йшла через озера Куолемаярві й Муолаан’ярві до річки Вуокса, а далі вздовж неї і її гирла, по озері Суванто й річці Тайпалеенйокі до Ладоги. Фронт завдовжки 70 кілометрів між Фінською затокою й Вуоксою боронили чотири дивізії ІІ корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Егквіста. Дивізії мали ділянки завширшки по 10–25 кілометрів. Східну частину перешийка на зазначеній вище 56-кілометровій суцільній водяній межі обороняли дві дивізії ІІ корпусу під командуванням генерал-майора Гайнрихса.

У 20–50-кілометровому проміжку між головною позицією й державним кордоном була прикордонна ділянка. Відповідно до розроблених у мирний час оперативних планів її мало боронити стримувальними боями військо прикриття, доки польова армія встигне вийти на головну позицію. Концентрацію польової армії було завершено до початку воєнних дій, але це аж ніяк не означало, що ми здамо прикордонну зону без активної оборони. Та й об’єднання головної частини (1-ї і 2-ї бригад) війська прикриття у нову дивізію, підпорядковану безпосередньо командувачу армії, теж не передбачало пасивної поведінки. Ще 3 листопада я наголосив генерал-лейтенантові Естерману: сили треба групувати так, щоб уможливити ефективну оборону прикордонної зони. Це я повторив у наказі від 11 листопада, у якому ще раз звернув його увагу на важливість того, що позиції, збудовані між кордоном і головною оборонною межею, треба обороняти досить великими силами.

Наше військо детально знало прикордонний район, і за двадцять років активний стримувальний бій на перешийку став мало не догмою у вишколі. Тому я виходив з того, що на цьому першому — а можливо, й останньому — етапі маневрової війни нашій армії до снаги завдати дужого удару по ворогу, що, як ми слушно гадали, не звик до лісистої місцевості. Це б дуже піднесло бойовий дух, який, без сумніву, буде добряче випробувано на міцність під час оборонних боїв. На користь активних дій на першій стадії війни свідчило й те, що місцевість на перешийку вельми придатна для стримувальних боїв. Довгі, вузькі й наразі незамерзлі озера й болота утворювали тіснини, якими доводилося рухатися нападнику і на яких по ньому можна було вдарити з флангу. Розташування головної позиції збільшувало можливості для такої тактики, але, звичайно, в тому разі, якщо вдасться використати в боях на підступах до неї досить великі сили й тісно взаємодіяти з дивізіями головної оборонної лінії.

Незважаючи на мої ясні вказівки, бій розпочали занадто слабкими силами, що унеможливило тривале стримування. Так змарнувалася чудова нагода завдати агресору ще дошкульніших ударів. Це було прикро зокрема тому, що ворог, як ми й чекали, рухався масивними формаціями і обходив ліси, заміновані в багатьох місцях. Колони під прикриттям танків наступали зруйнованими нами дорогами, на яких часто-густо виникали затори. Тоді вони ставали пречудовою мішенню і для піхоти, і для артилерійного обстрілу, однак нам бракувало сил, щоб ужити ефективних заходів. До того ж мало хто з фінських солдатів коли-небудь протистояв танкам у бою, а тепер їх сунула сила-силенна. Наслідком цього став психологічний шок. Утім його було швидко подолано, чому певною мірою сприяло те, що озброєння передніх батальйонів посилилося в останній момент 37-мм протитанковими гарматами «Бофорс». Тепер армія мала їх близько сотні, половину з яких було закуплено в Швеції, а другу — вироблено вітчизняною промисловістю.

Попри кількісну перевагу ворога, ми здійснили численні вдалі контрудари, і просуватися він спромігся лише повільно. Аж 2 грудня супротивник добувся до першої оборонної межі Ваммелсуу–Ківеннапа–Рауту–Тайпале, розташованої за 10–16 кілометрів від кордону. Там, де ворогові вдавалося пробитися, його відкидали назад, і ввечері вся межа знову опинилася в наших руках. Утім пасивність керування першими боями змусила мене втрутитися, і я дав наказ підсилити частини, які стримували ворога на напрямі Уусикіркко й Ківеннапа, двома полками — по одному на обох ділянках.

У цій ситуації стався прикрий епізод, обставини якого так і не вдалося до кінця з’ясувати. Пізно ввечері 2 грудня до штабу армії, розташованого в селищі Іматра, надійшло донесення: ворог десантувався в Пуумалі позаду правого крила війська прикриття і центр оборони пробито аж до села Сормула, яке містилося перед головною позицією. Якби це справді було так, це означало б, що підступи до позиції розтято на дві частини. Через це повідомлення обидва фланги війська прикриття дістали наказ відступати: частини на прибережній ділянці — на позиції під Уусикіркко, а ліве крило — частково поза Суванто, частково на захід у глибину оборонної лінії ІІ корпусу. Однак виявилося, що тривога фальшива: центр не було пробито, і жодного десантування теж не сталося. Поспішне рішення відвести фланги здійснили так швидко, що мій наказ знову зайняти здану місцину вже не вдалося виконати. Так ворог без особливих зусиль посів надзвичайно цінний район. Моє невдоволення тим, як відбувалося керування першими боями, спонукало 4 грудня дорогою з Гельсінкі до Ставки відвідати штаб армії в Іматрі, щоб іще раз акцентувати на важливості виявляти більшу активність на підступах до головної оборонної межі.

На той час було вже вивчено групування ворога і з’ясовано, що перша його лінія складається із семи дивізій і шести танкових бригад. Отже, наше військо прикриття, кількість якого сягнула до приблизно 13 000 вояків, стримувало ворога силою десь 140 000 вояків і 1000 танків. Скрізь, де нашим довелося відступити, вирішальну роль відіграли танки супротивника. Протидіяти цій зброї нам було важкувато. Протитанкові гармати продемонстрували свою ефективність, але вони забагато важили й були незручними в користуванні в мінливих ситуаціях маневрової війни.

Під час обговорення того, що саме треба зробити, аби краще протидіяти танкам агресора, виникла ідея спеціальних протитанкових підрозділів, озброєних в’язками ручних гранат і мінами. Я дав наказ негайно створити такий підрозділ у кожних сотні, батальйоні, полку й дивізії. Незабаром їх було озброєно ще однією простою, але ефективною зброєю — пляшкою із запальною сумішшю^[19].

Ще до 5 грудня, тобто доки з’явилися протитанкові підрозділи, військо — здебільшого вогнем протитанкових гармат і польової артилерії — або знищило, або вивело з ладу 80 танків. Крім того, чимало підірвалося на мінах. З допитів полонених з’ясувалося, що під час наступу росіяни натрапляли на велику кількість знищених танків, а політруки запевняли, що то фінські.

Завершальна стадія стримувальних боїв була активніша з фінського боку. По-справжньому розгорнулася партизанська діяльність. Особливо ночами нам вдавалося завдати втрат росіянам, які грілися біля таборових вогнищ. 5 і 6 грудня в центральній частині перешийка лютували неперервні й інтенсивні бої, у яких брали участь і частини війська з головної позиції. Так завершилося завдання першого ешелону, і він у повній бойовій готовості відступив за головну позицію. Втрати супротивника були чималими і геть непорівнянними з нашими. Усі фінські частини продемонстрували перевагу в якості, що вселяло впевненість. Хоч наше військо прикриття кількісно програвало росіянам, супротивнику знадобився майже повний тиждень, щоб подолати ту коротку віддаль до головної лінії оборони.

У перші дні війни нам до рук потрапив російський наказ, який оприявнив розрахунки росіян. Вони полягали в тому, що на здобуття всієї Фінляндії піде лише кілька тижнів. Військо зокрема застерігали від переходу кордону зі Швецією! Бої перших тижнів, без сумніву, прояснили російським керівникам, що вони помилялися і що не може бути й мови про бліцкриг, як то було в німців у Польщі. Сподівання на швидку перемогу, які ґрунтувалися на розбраті у фінляндському народі, власній перевазі й техніці, розбилися, — і з’явилося усвідомлення того, що це буде важка боротьба.

Утім супротивник мав тактичну перевагу завдяки погоді. Земля замерзла, а снігу майже не було. Озера й річки бралися кригою і невдовзі витримували б усі роди війська. Надто Карельський перешийок став сприятливою місциною для великих формацій і механізованих частин. Дороги тверднули, і легко було прокладати нові. На жаль, сніговий покрив і далі залишався надто тонким, щоб якось серйозно ускладнювати маневрування ворога. Єдиною вигодою, яку давала оборонцям ця пора року, були короткі зимові дні, які обмежували діяльність ворожої авіації. Невдовзі вдарив надзвичайно лютий мороз, який став щонайважчим випробуванням і для нападників, і для оборонців. Нам довелося спізнати таку рекордно холодну зиму, що лише двічі після 1828 року було зафіксовано нижчу від цієї середню температуру. А що всі будівлі в прикордонній зоні було спалено, перед російським військом постала важка проблема з розміщенням. Холод призвів до обморожень і зниження боєздатності, а дехто замерзав на смерть.

Попри негативні події, які сталися на Карельському перешийку в перший тиждень війни, позитивні усе ж таки їх переважували. Ми могли з більшою надією чекати на подальший розвиток подій на головному войовищі, де понад дві третини польової армії боронило позицію, яка, щоправда, мала сумнівну якість, проте становила кістяк оборони.

Отже, становище на перешийку певною мірою усталилося, натомість ситуація на ділянці фронту від Ладозького озера до Північного Льодовитого океану викликала серйозну тривогу. Там нашим слабким частинам довелося відступити під тиском численніших сил. Рух ворога відбувався несподівано швидко, і раптова з’ява танків справила паралітичний вплив на наші оборонні сили, з яких лише часточку встигли оснастити протитанковою зброєю.

На півночі від Ладоги росіяни, зайнявши Салмі й Уомаа, рухалися до села Кітеля двома колонами. Водночас інші колони просувалися частково через Суоярві в напрямі Лоймоли вздовж залізниці і паралельної їй шосейки, частково через Яґляярві до Толваярві і через Куоллісмаа до Іломантсі. У центральній Карелії, на північному сході від Піеліс’ярві, де ворог на напрямах Ліекси й Кугмо загрожував залізниці Йоенсуу–Контіомякі, становище було тривожним. Трохи далі на півночі ворог наближався до Суомуссалмі. Саллу було втрачено, а на узбережжі Північного Льодовитого океану висадився десант, який, найімовірніше, далі пішов би маршем від Петсамо в південному напрямі.

Картина, змальована нашою розвідкою про сили й групування ворога, перевершила найгірші побоювання.

Головна наступальна група росіян, 7-ма армія на Карельському перешийку, мала в складі 12–14 дивізій (з них наразі лише сім брали участь у боях), один цілковито укомплектований танковий корпус, чимало танкових бригад — загалом близько 1000 машин — а також чимало полків важкої артилерії. Армія мала завдання здобути Виборг і рухатися далі на захід.

На півночі від Ладозького озера в районі Олонець–Поросозеро розташувалася 8-ма армія, яка складалася із семи дивізій, однієї танкової бригади, важкої артилерії тощо. Її завданням було зайти в тил армії Карельського перешийка.

У районі Реболи–Ухта–Кандалакша наступала 9-та армія з п’яти дивізій, яка мала добутися до північного краю Ботнічної затоки, щоб перетяти там наше сполучення зі Швецією.

І нарешті на узбережжі Північного Льодовитого океану оперувала 14-та армія, яка складалася з кількох дивізій.

Отже, наші дев’ять дивізій протистояли загалом 26–28 дивізіям разом із чималою кількістю спеціальних підрозділів, приблизно половині мільйона вояків. За оцінками, у російських військово-повітряних сил було близько 800 машин.

Маючи перед очима самісінькі факти, ми лише могли констатувати: наші розрахунки щодо сил, які супротивник сконцентрує і на Карельському перешийку, і надто на майже бездоріжній ділянці войовища від Ладозького озера до Лапландії, були дуже оптимістичними. Ми зокрема гадали, що в Ладозькій Карелії, з огляду на складність транспортування, вдалося б поставити не більш як три дивізії. А проте росіяни впродовж осені 1939 року інтенсивно розбудували дорожню мережу й доточували залізницю від Петрозаводська на Суоярві. Під кордоном було зібрано чималі склади. Таким чином, ворог зумів уже на першій стадії війни заскочити нас, виставивши на цій ділянці аж сім дивізій, і ця кількість протягом війни зросла до десяти. Утім невдовзі виявилося, що й росіяни прорахувалися. Попри всі підготовчі дії та ресурси, постачання величезних сил, які оперували на цьому довгому фронті в лісовій глушині, натрапило на великі труднощі.

Хоч російське угруповання на Східному фронті здавалося грізним, але й там існували передумови для активної оборони. Ворог рухався колонами, розділеними десятками кілометрів пралісу, і наразі вони не мали змоги взаємодіяти. А ще лісиста місцевість не давала супротивникові скористатися кількісною й матеріальною перевагою так само, як на багатому дорогами Карельському перешийку. Завдяки цьому ми могли атаковувати колони поодинці і скеровувати вирішальні удари по їхніх флангах і запіллі, але не надто наражаючи на небезпеку власні комунікації. Сприяла нам і та обставина, що зима на північних ділянках стояла вже добряча. Треба було розбити колони, які дедалі наближалися, доки вони не дійшли з прикордонних районів до більш населених теренів, де дорожня мережа поліпшувала сполучення й уможливлювала подальший марш до залізниці Сортавала–Нурмес–Оулу.

У цьому становищі мені довелося прийняти кілька найважчих і найдалекосяжніших рішень на Зимовій війні. Усе свідчило про те, що невдовзі на головну позицію перешийка буде спрямовано генеральний наступ. Тому я мав намір зміцнити оборонні сили на цій ділянці всіма приступними резервами, сподіваючись, що слабка оборона на Східному фронті втримає позиції. Однак несподівано швидкий рух ворога на тому напрямі завадив цим планам. І мені натомість довелося скерувати велику частину свого резерву на схід до Толваярві, Кугмо й Суомуссалмі.

Так головний резерв головнокомандувача (6-та дивізія) наказом від 5 грудня втратив третину складу, коли один полк (16-й піхотний) і один артилерійний дивізіон було виряджено через Вяртсилю до Толваярві. Ще одну мою доволі велику резервну частину, дислоковану під Оулу неукомплектовану 9-ту дивізію, довелося розформувати. Один з двох її полків (25-й піхотний) скерували до Нурмеса, щоб кинути його звідти у фланг ворога, який рухався в напрямі Кугмо. 27-й піхотний полк було повантажено в потяг і транспортовано до Гюрюнсалмі, звідки він мав піти маршем на Суомуссалмі. Туди вже вирушив один запасний батальйон, який став першим підсиленням. До інших критичних точок теж доводилося скеровувати частини, призначені для комплектування, хоч їхній склад, вишкіл і зброя були далеко не найкращими й у такому стані вони не годилися до ведення бою. Але як нема нічого, то й закон ні до чого, тож ми відрядили «Загін А», швиденько сформований з трьох запасних батальйонів, на ділянку під Іломантсі, а ще один запасний батальйон — для підсилення Салльського фронту.

Головне войовище не годилося лишати без резервів, тож це все, що можна було віддати на Східний фронт. Решту 6-ї дивізії дислокували на південному сході від Виборга, де її використовували для фортифікації межі, яка згодом дістала назву «проміжна позиція». Водночас я наказав обладнувати на всіх дорогах західної частини перешийка протитанкові перепони. «Загін В», зібраний теж із трьох запасних батальйонів, було передислоковано до східної частини перешийка, де він став резервом головнокомандувача і брав участь в укріпленні оборонної межі, розташованої трохи позаду.

Найкритичнішим і далі здавалося становище на півночі від Ладозького озера, де весь фронт ІV корпусу подавався назад під натиском ворога. Згідно з оперативними планами, які неодноразово були основою бойових маневрів у мирний час, ми мали намір спрямувати контрнаступ з відтинку залізниці Леппясюр’я–Лоймола у фланг ворога, який рухався вперед приладозькою береговою ділянкою. А тому наближення російських колон до Кітелі не викликало якогось великого неспокою, натомість весь запланований контрнаступ могло поставити під загрозу те, що, як я бачив, не вдавалося зупинити просування ворога поблизу Суоярвської залізниці і далі на північ від Суоярві дорогами, які вели до Толваярві й Іломантсі. Було очевидно, що командувач ІV корпусу генерал-майор Геґґлунд не може одночасно взяти під контроль усі кризові ситуації, які виникають на цьому довгому фронті. Тому я вирішив підпорядкувати його найпівнічнішу ділянку, Толваярві–Іломантсі, новому командувачеві.

Зважаючи на те, що військо на цій ділянці мало протистояти надміру переважальним силам, треба було знайти того, кому до снаги впоратися з критичною ситуацією. Мій вибір припав на полковника Пааво Талвелу, який був моїм підлеглим як член Ради у справах амуніції та зброї. Я ще під час визвольної війни побачив у ньому безстрашного й вольового командира, який мав і певну міру нахабності, потрібної для наступу на численнішого ворога. Талвела ще раніше, перш ніж я вирушив до Ставки, особисто просив мене дати йому командування фронту і висловив вагомі зауваги стосовно карельських невдач у перші дні війни.

5 грудня я викликав його до Ставки, і назавтра вранці він дістав завдання очолити групу, підпорядковану безпосередньо мені, і розбити ворога, який рухався в напрямі Корпіселькі й Іломантсі. Я наголосив: хоч багато чого поставлено на карту, він не може сподіватися на якесь інше підсилення, крім того, що вже прямує на ділянку під Толваярві (16-й піхотний полк разом з артилерійним дивізіоном) і на ділянку під Іломантсі (новосформований Загін А, а саме — три слабких батальйони, які здебільшого не мали лиж). На тих ділянках ворожі сили сягали однієї дивізії на кожній. Наші батальйони, які там воювали, — три в Толваярві й один в Іломантсі — були виснажені, але командувач ІV корпусу відрядив на першу із зазначених ділянок один окремий батальйон зі свого резерву. Цими силами Талвела мусив перебрати на себе ініціативу й перейти до наступу. Частини там, щоправда, були слабкі, зазначив я, але в особі командира 16-го піхотного полку, підполковника Паярі, він мав здібного офіцера з виразним наступальним духом і тактичним баченням.

Наступними днями з усіх фронтів надходили погані новини. На Карельському перешийку ворог 6 грудня розпочав очікуваний наступ на тайпальській ділянці, де фактично не було резервів. На суомуссалмському напрямі двом ворожим колонам вдалося об’єднатися в центральному селі, вузловому пункті дорожньої мережі на тих теренах. У районі Ладозького озера дві найпівденніші колони ворога теж зуміли досягти контакту поблизу села Койриноя. Украй тривожним було становище на напрямі Суоярві–Лоймола, де ми 7 грудня втратили позиції під Пійтсойноєю і з великими зусиллями зорганізували нову оборону на річці Коллаа. У цьому місці конче треба було зупинити ворога, бо якби Коллаа впала, ми мусили б полишити думку про заплановану атаку у фланг.

Донесення з Толваярві теж вселяли тривогу. Ворог, який, як з’ясувалося, належав до 139-ї дивізії, 8 грудня зайняв весь кряж завдовжки 4 кілометри, який утворює Толваярвський природний парк. Перший з батальйонів, який послав у бій підполковник Паярі, було відкинуто до західного берега озера Толваярві, де він насилу тримав позиції.

Перший активний контрзахід було здійснено вночі проти 9 грудня, коли Паярі сам завів партизанський загін глибоко в запілля ворога й завдав йому чималих втрат. Наступні два дні були порівняно спокійними, і під час них група Талвели дістала перепочинок. Однак невдовзі з’ясувалося, що ворог здійснює непомічений нашою розвідкою обхідний маневр навколо північного краю озера. Й ось уночі проти 11 грудня російський батальйон добувся лісами до єдиної дороги, якою відбувалося постачання групи, і атакував обоз. Паярі, який випадково проїздив повз, мерщій зібрав загін із частин, розташованих трохи далі, і безстрашно пішов з ним в атаку. Водночас дві сотні з резерву фронтових частин завдали удару зі свого напряму. Запеклий бій у нічній темряві завершився цілковитою поразкою супротивника. Залишки ворожого батальйону розпорошилися по пралісі, наші патрулі переслідували їх, а мороз довершив справу. Успіх підніс бойовий дух нашого війська. Фронтальні атаки, що їх назавтра здійснив ворог, теж було впевнено відбито.

З іломантської ділянки, де орудував командувач Загону А полковник Екгольм, теж надійшла 10 грудня переможна звістка. Намагаючись обійти наші позиції, російський батальйон сам потрапив в оточення, унаслідок чого його було знищено впень — перший бій на знищення, і вони потім неодноразово повторилися! Було зрозуміло, як це позначилося на бойовому дусі найслабших запасних батальйонів супротивника.

Полковник Талвела, який у Толваярві мав сім батальйонів і чотири батареї, міг тепер оперувати всім своїм військом і вирішив перейти в наступ. Відповідний план ґрунтувався на двобічному оточенні з головним ударом на півночі, у тій самій лісовій глушині, де нещодавно було відкинуто ворога назад. Наступ почався 12 грудня і став повною несподіванкою для росіян.

Невдовзі з’ясувалося, що план неможливо зреалізувати в первинній формі, бо ворог теж здійснив обхідний маневр, унаслідок чого зайшов у контакт із лівим флангом групи Талвели. Це призвело до того, що супротивники скували один одного в лісистій місцевості на півночі від Толваярві. Наступ правого флангу озером теж зупинився після здобуття острова Котисаарі — неабияке досягнення, адже тепер прострілювалися тил і комунікації ворога. Натомість у центрі підполковник Паярі зламав опір зухвалою фронтальною атакою по озерній кризі. Кряж знову опинився в наших руках, хоч ворог мав міцні позиції і танки.

Про напруженість бою свідчить те, що в цьому невеликому районі було вбито близько 1000 росіян, кількасот потрапило в полон, а ще вони втратили з десяток танків, дві батареї й чимало іншої техніки. Лише виснаженість наших частин завадила негайно вдатися до переслідування розбитого супротивника. Але під наснажливим проводом командирів наші солдати вистояли ще десять днів. 14 грудня весь район Толваярві був у наших руках, після чого почалася наступна стадія боїв. Вона відбувалася за 10 кілометрів від вихідних позицій, у глухих нетрях, і скінчилася повним знищенням залишків 139-ї дивізії.

Утім шлях до Яґляярві ще не був вільним, адже до бою стала свіжа російська частина — 75-та дивізія. Наше військо напосідало на позиції й цієї дивізії, поєднуючи фронтальні атаки з обхідними маневрами, що їх не спромагався відбити ворог, незвиклий до лісової місцевості. Після багатоденних важких боїв 22 грудня нам вдалося здобути село Яґляярві, яке росіяни надзвичайно швидко встигли перетворити на фортифікований опорний пункт. Наші частини переслідували залишки 75-ї дивізії аж до річки Айттойокі, що протікає недалеко від Суоярві, і там фронт усталився до кінця війни.

Підсумок був блискучий. Ми цілковито знищили 139-ту дивізію ворога, і до того ж послана їй на допомогу 75-та дивізія зазнала нищівної поразки. Ми налічили понад 4000 убитих лише на узбіччях головної дороги, ще майже 600 росіян потрапило в полон. З трофеїв можна назвати 59 танків, 31 гармату, 220 кулеметів, багато боєприпасів тощо.

Але перемога дісталася дорогою ціною. Коли втрати під час бою дедалі зростали, я серйозно обмірковував, чи не припинити його, утім зважив на прохання командувача групи довести його до повної перемоги. Загинули чи дістали поранення 30 % командного складу і 25 % — рядового. Як виявилося згодом, втрати під Толваярві були пропорційно найбільшими за всю війну.

Сім виснажених батальйонів зробили велику справу, розбивши одна за одною дві дивізії, які вперто билися, і відкинувши їх на 40 кілометрів назад у безперервних десятиденних боях. Завдання, виконання якого, здавалося, потребує надлюдських зусиль, було розв’язано завдяки силі волі й особистому прикладу двох командирів, а також витривалості і жертовності війська. Те, що полковник Талвела дістав звання генерал-майора, а полковник Паярі — полковника, стало заслуженою винагородою.

Бій під Толваярві мав велике значення і зі стратегічного, і з пси­хологічного погляду. Звістка про перемогу спонукала побратимів на інших ділянках до шляхетного суперництва і вселило що керівництву, що фінляндському народу віру в дієздатність армії.

Стабілізувалося становище й на іломантській ділянці. Чотирьом слабким батальйонам, підтримуваним однісінькою батареєю, вдалося зупинити супротивника — російську 155-ту дивізію. Її активність було вгамовано аж до кінця війни. Без витривалості, продемонстрованої Загоном А, перемоги під Толваярві не сталося б.

Успіх давав нам підстави сподіватися, що вдалим буде й запланований контрнаступ на прибережній ділянці на півночі від Ладозького озера, а надто що тримався фронт на річці Коллаа, та й у районі, ближчому до узбережжя, ми зупинили ворога на підступах до наших фортифікованих позицій. Отож він опинився в мішку, і ми мали добрі шанси стягнути його край. Проте стримувальні бої дуже стомили ІV корпус, а ще дошкуляли мороз і недостатність амуніції. Тому перші наші контрудари були приречені на невдачу, й аж перед Новим роком, після цілковитого перегрупування сил, нам вдалося здійснити завершальний ма­невр. Але перед тим як його описувати, треба оповісти про грудневі операції на інших ділянках.

Коли ще тривав бій під Толваярві, трохи далі на північ від нього, у пралісах Суомуссалмі почалися бойові дії, порівнянні з битвою за Толваярві.

З початком війни ворог силою двох полків перейшов кордон на сході від розташованого в пущі села Юнтусранта. На цьому напрямі росіяни збудували нову дорогу, про що нам не було відомо. Третій полк ішов маршем кількадесяткілометровою шосейкою Раате–Суомуссалмі, яка пролягала в південному напрямі. Таким чином, на дислокований тут фінський резервний батальйон і посланий йому на допомогу запасний батальйон рухалася ціла дивізія. Бій був занадто нерівним, і 7 грудня двом ворожим колонам вдалося з’єднатися в селищі Суомуссалмі. Шлях на захід був вільним. Наше військо зайняло позиції на півдні від селища за вузькою водоймою, яка недосить замерзла, щоб витримувати танки. Оборона вистояла й відбила атаку ворога.

Я водночас наказав послати до Суомуссалмі 27-йпіхотний полк, що належав до 9-ї дивізії, і призначив її командира, полковника Сійласвуо, керувати операціями на суомуссалмській ділянці. Тепер йому було підпорядковано батальйони, які перебували там.

Якщо для нас стала несподіванкою новозбудована дорога ворога, то й ми мали сполучення, про яке він вочевидь не знав. Нещодавно було докладено до Гюрюнсалмі залізницю Контіомякі–Тайвалкоскі, що уможливлювало вивантаження підмоги з потяга лише за 40 кілометрів від Суомуссалмі, з південного боку. Однак початок не віщував нічого доброго. Перший потяг зіткнувся з товарними вагонами, унаслідок чого було більш як на добу паралізовано рух на всій ділянці Оулу–Контіомякі. Але в кожному разі завдяки цій новій лінії комунікації Сійласвуо ще 11 грудня дістав змогу вдатися до належних контрзаходів.

Щоб охороняти межу на замерзлому озері на півдні від Суомуссалмі, Сійласвуо залишив здебільшого лише автоматичну зброю, а сам того ж дня несподіваною атакою перетяв дорогу, яка сполучала ворога з Раате. Після того більшість наступального війська повернула на захід у бік селища, поставивши загін із двох сотень на перешийку між озерами Куйвас’ярві й Куомас’ярві для прикриття східного напряму. Водночас менші сили перетяли комунікації ворога в північному напрямі. Ще того самого вечора п’ятикілометровий відтинок Раатської дороги з довколишнім тереном були в наших руках.

Назавтра наступ у бік Суомуссалмі тривав. Проти вечора військо дійшло до центру селища, де ворог надзвичайно уперто боронив позиції за підтримки артилерії й численних танків. Стояв 40-градусний мороз. У наступні доби бій за руїни селища тривав з неослабною інтенсивністю. На ворога, який добре окопався, війську довелося йти в атаку без підтримки артилерії, що призвело до чималих втрат з нашого боку.

15 грудня, після п’ятиденних безперервних боїв, було здобуто більшу частину Суомуссалмі. Головні сили 163-ї дивізії потрапили в оточення в самому селищі, а решта — на заході від нього на півострові Гулконніемі.

Одночасно з Раатської дороги надходили тривожні повідомлення про те, що наближається авангард ще однієї російської дивізії. Щоправда, його першу атаку на дві сотні, які прикривали тил угруповання, що перебувало в селищі, було відбито. Але як такому слабкому заслону стримувати цілу дивізію? Однак сталося неймовірне. Наступальною частиною, як виявилося, була 44-та моторизована елітна дивізія Московського військового округу. Але незважаючи на це — або й саме тому — вона загрузла в заторі, що завадило довгій колоні по-справжньому використати свою кількісну перевагу.

Щойно до Ставки надійшло повідомлення про з’яву на войовищі ще однієї дивізії, я наказав терміново зорганізувати підсилення й транспортувати його до Суомуссалмі. 16 грудня Сійласвуо отримав першу батарею, 18-го другу, а 20-го — дві протитанкові гармати. На Різдво прибула чималенька підмога, що складалася аж із п’яти батальйонів. І саме вчасно, адже оточена 163-тя дивізія пішла на Святвечір у ще одну атаку, поєднану з натиском 44-ї дивізії зі сходу. Наші сили, які вже два тижні провадили безперестанні бої із численнішим супротивником, упродовж двох діб чинили опір його шаленим приступам, що їх підтримували бомбардувальники й винищувачі. Водночас відбувалося групування новоприбулих резервів для атаки на селище.

Атака почалася 27 грудня з усіх напрямів. Після запеклого бою, що тривав цілу добу, опір було зламано. Ворог, переслідуваний нашими патрулями, почав тікати озером Кіантаярві в північному напрямі до Юнтусранти під прикриттям танків та авіації. Однак озеро було таким широким, що не вдалось би ефективно завадити цій втечі лише вогнем піхоти. Щоб побороти замкнуту на Гулконніемі західну групу 163-ї дивізії (вона становила близько третини сил дивізії), було поставлено обидві батареї. 30 грудня придушили опір і цієї групи. У ворога полягло 5000 вояків, а ще близько 500 — потрапило в полон. Трофеї були чималі: 27 гармат, 11 танків, 150 вантажівок, 250 коней і багато піхотної зброї й боєприпасів — таке поповнення запасів дуже придалося погано озброєному й спорядженому переможцеві.

Далі настала черга 44-ї дивізії, головні сили якої контролювали близько восьми кілометрів Раатської дороги. 25-кілометровий відтинок дороги до кордону росіяни прикривали меншими загонами й патрульними танками. Дивізія зусібіч укріпилася для відбивання нападів, що їх вчиняли удень і вночі наші партизанські загони.

Полковник Сійласвуо поділив свої знеможені частини на кілька бойових груп, які по черзі діставали завдання безперестанно атакувати фланги 44-ї дивізії та одночасно перекривати їй дорогу до відступу на схід. Довгу колону було перетято в багатьох місцях, а далі знищено по частинах у боях, які тривали аж тиждень і в яких росіяни билися до загину. Лише невеликій частині ворожої дивізії вдалося вибитися з оточення і врятуватися, втікши за лінію кордону. Трофеї справляли неабияке враження: 70 гармат різного калібру, 43 танки, 270 автомобілів і тракторів, 300 одиниць автоматичної зброї, 6000 гвинтівок, 32 польові кухні і 1170 коней. Втрати ворога в живій силі не було змоги точно визначити, бо снігові замети вкрили на великому обширі і вбитих, і замерзлих на смерть. Кількість полонених становила 1300.

Перемога під Суомуссалмі теж стала підсумком сміливого й цілеспрямованого керування, невтомної витривалості війська, а також умілого використання місцевості і природних умов. Попри величезну перевагу, яку мав ворог, і мороз, що часом сягав аж 46 градусів, фінський солдат і тут зробив неможливе можливим. Командувач, полковник Сійласвуо, заслужив свої генеральські погони.

Викликають подив обережні й пасивні дії 44-ї дивізії за весь той час, коли 163-тя дивізія на віддалі лише п’яти із чимось кілометрів билася до загину. Щоправда, головні сили 44-ї об’єдналися з авангардом аж 27 грудня, але якби була бодай мінімальна заповзятливість, 44-та могла б від середини місяця надавати активнішу допомогу 163-й і цим дуже нашкодити нашим операціям.

Відтоді до кінця війни ворог так і не спромігся перейти в наступ на цій ділянці. Від планованого бліцкригу, метою якого було перетяти навпіл «підчеревину» Фінляндії, напевно довелося відмовитися після невдач. Унаслідок цього з’явилася змога поступово перекидати частину нашого війська на інші ділянки, щоб виконувати інші завдання

Бої під Толваярві й Суомуссалмі змальовано тут так докладно, тому що з тактичного погляду вони в цій війні стали найзнаменнішими і тому що вони вирішально вплинули на здатність народу до опору. Крім того, ці битви наочніше від багатьох інших подають реалістичну картину немилосердних умов, у яких точилася Зимова війна.

Упродовж грудня бойові дії й на інших напрямах Східного фронту почали дедалі більше розгортатися на нашу користь. Далеко на півночі, в Петсамо, ворога було зупинено під Геюген’ярві за сто кілометрів від узбережжя Північного Льодовитого океану, де батальйон протистояв дивізії. Завдяки арктичній зимі і довгим віддалям наше військо, навіть бувши слабшим, змогло вистояти на цій ділянці, а надто тоді, коли загрозу Петсамській дорозі з боку Салли було усунуто.

Підсилений танками й розвідувальним батальйоном російський полк, що належав до однієї з двох дивізій, які зайняли селище Салла, спрямував атаку через Савукоскі на село Пелкосенніемі. Якби росіяни здобули його, вони могли б і загрожувати Петсамській дорозі, і завдати удару через Кеміярві в запілля фінської частини, яка оперувала в районі села Курсу. Пелкосенніемі обороняла одна-однісінька сотня, якій спершу надіслали один запасний батальйон. Коли ворог почав атакувати переважальними силами, оборону врешті було підсилено одним недосить озброєним полком, який став до бою 18 грудня і обхідним маневром домігся розв’язки. Ворог панічно втік і покинув матеріальну частину, яка дуже придалася — зокрема 10 танків і 40 вантажівок, а також зброю й амуніцію. Після того він аж поблизу Салли спромігся знову вчинити опір.

Перемога під Пелкосенніемі була дуже важливою для оборони Лапландії. Тепер з’явилася змога зняти частини й перекинути їх на кеміярвський напрям, де згодом два полки скували дві дивізії аж до останньої стадії війни.

Усталилася ситуація і на південніших ділянках. Підмога встигла вчасно зупинити на сході від селища Кугмо 54-ту дивізію, яка рухалася з боку Ребол. Ще одна ворожа колона мала перетяти в районі містечка Ліекса залізницю Йоенсуу–Контіомякі, яка місцями пролягала на віддалі лише 30 кілометрів від державного кордону, але наші теж завадили її намірам. Щоправда, на прибережній ділянці Ладозького озера двом російським дивізіям вдалося пройти через Салмі й Уомаа та об’єднатися в Кітелі, однак усі спроби зламати наш опір між Ладогою й Сюскюярві були невдалими.

Найтривожнішим залишалося становище на річці Коллаа біля Суоярвської залізниці, де лише чотири батальйони за підтримки слабкої артилерії протистояли двом дивізіям. У різдвяну пору активність ворога послабшала. Сипав сніг, ускладнюючи постачання та обмежуючи тактичне маневрування росіян, які поганенько ходили на лижах. Зима врешті-решт стала нашим союзником у боях на довгому Східному фронті.

Під час описаних вище подій, які відбувалися на Східному фронті, не вгавали бойові дії й на головному войовищі, Карельському перешийку. Щойно вирішили послати резерви в критичні точки Східного фронту, ворог розпочав перший широкомасштабний наступ на головну оборонну позицію. Ми чекали, що його буде спрямовано на так звану Виборзьку браму між озерами Каук’ярві й Муолаан’ярві, де і місцевість, і дорожня мережа сприяли маневруванню великими силами. Натомість ворог 6 грудня пішов у наступ трохи східніше, на тайпальській ділянці, розташованій найближче до кордону. Річка Тайпале там повертає на південь, обходячи придатний для плацдарму низенький ріг, і наша оборонна позиція перетинала ріг у його північній частині. Ворог, очевидно, хотів відтягнути наші резерви із західної частини перешийка перед тим, як почати наступ на Виборг.

6–11 грудня оборонці Тайпале пройшли важке випробування на міцність. Ворожа дивізія в цих наступальних боях зазнала таких серйозних втрат, що її довелося відвести й замінити новою. Вона своєю чергою пішла в наступ 15 грудня, але наші теж її відкинули, а з уведених у бій 50 танків знищили 18. Назавтра ворог після восьмигодинної артпідготовки й чотиригодинного безперестанного бомбардування з повітря вдерся у двох місцях на наші позиції. Але ще ввечері того самого дня ті вклинення було зліквідовано, і головну лінію оборони відвойовано на всій довжині. Наступного дня наша артилерія несподівано для росіян обстріляла їхнє наступальне угруповання, що остаточно зруйнувало наступальний потенціал і цієї дивізії, зробивши її недієздатною. 17 грудня ворог кинув у бій третю дивізію, так само безрезультатно.

Оборонні бої під Тайпале є одними з найбільших успіхів на Зимовій війні. Унаслідок того, що супротивник здебільшого наступав по кризі й узагалі на відкритій місцевості, його втрати були непропорційно великими. Високий рівень техніки стріляння, продемонстрований нашою скромною артилерією, дав надзвичайний ефект, хоч нам бракувало набоїв і сучасної матеріальної частини. Щодо тактики ворога, то було помітно, що вона хибувала на вперте дотримання первинної оперативної ідеї і не могла пристосувати її до часу й місця — це ми згодом спостерегли на всіх ділянках.

Ще на першій стадії боїв під Тайпале надходили донесення про велике масування війська на напрямі Виборзької брами разом з активізацією там розвідувальної діяльності ворога. Невеликі атаки наше військо відбило вздовж всього фронту, знищивши чимало танків. Рано-вранці 17 грудня почалася інтенсивна артилерійна підготовка на ділянці між селом Сумма й залізницею. О 10-й ворог силою дивізії, за підтримки танків та авіації, пішов у перший наступ на позиції східніше від Сумми й на саму Сумму — невеликий опорний пункт при Виборзькій дорозі, назва якого невдовзі була у всіх на вустах. Там росіянам спочатку вдалося пробити оборону, що коштувало їм 25 танків. Однак увечері вся межа знову була в наших руках.

Наступ поновився наступного дня після п’ятигодинної артпідготовки, але цього разу наша артилерія заслінним вогнем приборкала його в зародку. Далі була ще одна артпідготовка, яка тривала цілу ніч. 19 грудня стало найгарячішим за весь час війни. Головний удар, які і раніше, було спрямовано на Сумму, але хвиля наступу поширилася на схід по той бік залізниці. Виборзьку браму штурмувало шість дивізій за підтримки одного танкового корпусу, двох окремих танкових бригад і великої кількості літаків. Неважко було помітити, що російська артилерія навчилася ліпше зосереджувати вогонь. Танкові частини групами по 20–50 машин вдавалися до зухвалих, часто цілком окремішніх атак. Піхота, яка групувалася в масивні формації, зазнавала великих втрат. Тепер з’ясувалося, що наші протитанкові перепони було зібрано із занадто малих брил: можна було зрушити їх з місця і проїхати поміж ними. Існувала змога і розтрощити їх вогнем гармат, які мала піхота. Тож десь 50 танкам вдалося добутися в село, де, проте, багатьох з них було знешкоджено в близькому бою. Решта в нічній темряві пробивалися до своїх позицій.

Ще 20 грудня бій лютував від ранку до вечора, але проти ночі всі атаки було остаточно відбито. На оборонній межі й на підступах до неї лишилося 58 танків, з них 22 — важких. Російський командир панцеротанкового війська, перебігши на наш бік, назвав мотивом дезертирства те, що він «боїться брати на себе відповідальність за втрати». Загальна кількість танків, знищених на Карельському перешийку, зросла тепер до 239.

На головному войовищі наші частини вистояли проти переважальних сил набагато краще, ніж я міг сподіватися, і продемонстрували високий бойовий дух. За таких обставин було зрозумілим, що командування армії Карельського перешийка вважало слушним запропонувати контрнаступ. За нашою інформацією, російські частини були виснажені. Листи, знайдені в убитих і полонених, свідчили про велику втому. Можна було припустити, що ворожа артилерія принаймні тимчасово витратила весь боєзапас і його навряд чи можливо одразу поповнити, як і те, що танкові підрозділи потерпають від нестачі пального. І в танкових частинах, і в піхоті траплялися випадки, коли вояки відмовлялися ставати до бою. За розповідями полонених, багатьох було засуджено на смертну кару. Чимало поморозило руки й ноги. Стан тимчасової слабкості ворога спонукав до контрзаходів, щоб позбавити його можливості розпочати ще один наступ. А на бойовий дух нашого війська активні дії вплинули б позитивно.

Ідея контрнаступу з’явилася не вперше. Ще 11 грудня генерал-лейтенант Естерман запропонував наступ головними силами ІІ корпусу на фронті завширшки близько 45 кілометрів від Фінської затоки до озера Юск’ярві. Однак я вважав, що цей задум має мало шансів на успіх. Сили були занадто розпорошені, не кажучи вже про відсутність сталого контакту з ворогом і дуже непевне уявлення про його групування. Наступ міг стати просто ударом у порожнечу. До того ж війську було не до снаги без ефективної протитанкової зброї протистояти російській танковій масі в маневровій війні. Найкращий варіант — перечекати на оборонних позиціях навальну атаку, яка, у цьому я був певен, невдовзі розпочнеться.

Після того як бій за Виборзьку браму завершився очевидною поразкою для росіян, командувач армії повторив свою пропозицію. Його аргументи були переконливими. Під час бою під Суммою я 19 грудня дозволив йому, у разі глибокого вклинення, використати для контрнаступу 6-ту дивізію, дислоковану позаду суммської ділянки. Тепер дивізію поповнили одним піхотним полком берегової оборони й підпорядкували йому. Вона мала брати участь у контрнаступі під орудою командувача ІІ корпусу, у той час як сили частин п’яти дивізій атакували б ділянку між озерами Куолемаярві й Муолаан’ярві. Керівництво армії призначило початок наступу на 6:30 23 грудня.

Утім невдовзі з’ясувалося, що передумови для здійснення операції й цього разу не вивчили з достатньою ґрунтовністю і що в її плануванні замало уваги звернули на всіляку неузгодженість, яка часто — а надто в зимових умовах — виникає під час координації сил для такого широкомасштабного наступу. Найгіршим було те, що наші частини втратили контакт з ворогом після того, як ущух його наступ, а розвідкою знехтувано настільки, що ми майже нічого не знали про вороже групування. Унаслідок цього наступ не мав конкретної мети й виразного напряму головного удару.

Наступальні частини без особливого опору захопили передпілля, але, добуваючись глибше, вони натрапили на справжнісінькі танкові вагенбурги, які захищали позиції росіян. Перед ними наступ зупинився, бо протитанкові гармати не встигали за піхотою. Артилерія, для якої скупчення танків були ідеальними мішенями, не могла відкрити вогонь, бо не працював зв’язок. Більше, ніж будь-що інше, дався тепер взнаки брак сучасної апаратури для радіозв’язку. До того ж з’ясувалося, що було надано замало часу на підготовку, і це спричинило помилки й запізнення. За вісім годин після початку наступу надійшов наказ припинити його. Процес відведення війська не зумовив якогось серйозного намагання ворога вдатися до активних дій.

Хоч операція не дала бажаного результату, можна було припустити, що наша несподівана активність справила певний вплив на ворога — у кожному разі надовго поклала край усім його серйозним спробам атакувати Виборзьку браму. Натомість 25 грудня росіяни вдалися до атаки позицій ІІІ корпусу під Тайпале. Водночас ворог здійснив безрезультатну спробу форсувати однією новою дивізією озеро Суванто, яке вже взялося міцною кригою. Уночі проти 26 грудня йому вдалося закріпитися під селом Келья на північному березі Суванто, але вдень наші відкинули його знову на кригу. Росіяни покинули 700 убитих і різну техніку, зокрема 81 кулемет.

Закінчився перший місяць війни. Становище багато в чому склалося не так, як усі чекали, і загалом несподіванки можна було назвати позитивними. У російському війську теж оприявнилися всілякі вади, а природні умови певною мірою вирівняли диспропорцію в кількості й техніці. До хронік фінляндської армії можна було вписати два таких подвиги, як бої на знищення під Толваярві й Суомуссалмі. Атаки ворога вдалося відбити й на інших фронтах. Супротивник зазнав великих втрат у живій силі й техніці, а нам якраз придалося поповнення зброї й амуніції. Фінляндська армія показала, що вміє давати відсіч.

На морському фронті всі спроби ворога наблизитися теж було відбито. Батареї на островах Руссаре й Уте добре впоралися із завданнями, а берегові форти на Койвісто й у селі Гумалйокі не тільки відбили атаку російських панцерників, а й узяли активну участь у суходільних операціях. Те саме треба сказати й про батареї в селах Ярісевянніемі й Каарнайокі, які прикривали Тайпале з боку Ладозького озера.

Не маючи достатніх успіхів на морському фронті, росіяни хвалилися тим, що після ґрунтовного бомбардування захопили острів Суурсаарі, тимчасом як ми евакуювали звідти людей і не обороняли його. Коли Фінська затока швидко замерзла, бойових дій на морі не відбувалося. Аландські острови теж були тепер поза зоною небезпеки.

Перевага ворога в повітрі також не дала вирішального ефекту. Попри недостатність нашої протиповітряної оборони, ворожій авіації не вдалося паралізувати ні наше транспортне сполучення, ні життя нації. Грудневі повітряні налети коштували супротивникові аж 142 бомбардувальники й винищувачі.

Весь народ як один підтримував збройні сили зі спокійним і рішучим усвідомленням того, що треба й далі воювати. Проте на порозі нового року об’єктивний спостерігач не міг збутися похмурих передчуттів. Престиж СССР потребував перемоги над нами, і були всі підстави чекати, що невдовзі тиск побільшає і стане для нас надсильним. Ми мали вкрай обмежені можливості формувати нові частини, замінювати військо й компенсовувати втрати. Організація промисловості зі скінченними запасами сировини була здебільшого зімпровізована, тож навряд чи змогла б надовго зарадити нестачі матеріальних засобів. Допомога з-за кордону, до якої заклика́ла Ліга Націй, наразі лише частково оприявнювалася в конкретних діях. Надходила інформація, що західні держави розглядали варіант збройного втручання в наш конфлікт, але все було занадто неясним і непевним, щоб ми могли на цьому щось вибудовувати. За такого становища ми не мали вибору — мусили воювати далі.

Перший місяць війни був сповнений несподіванок, та не бракувало їх і впродовж другого, січня 1940 року. Я чекав, що ворог, не зволікаючи, широким фронтом кине своє військо у вирішальний бій на перешийку. Туди під’їхало підсилення для артилерійних і танкових частин, і було доповнено й відремонтовано транспортне сполучення. Однак визначальною ознакою всього січня стала позиційна війна, й епіцентр бойових дій перемістився на Східний фронт, де нові російські частини прямували назустріч загибелі.

Як було змальовано вище, у Ладозькій Карелії 168-ма й 18-та дивізії, першу з яких ворог підсилив 34-ю танковою бригадою, на початку грудня об’єдналися в Кітелі, де наші їх врешті зупинили. Обладнана польовими фортифікаціями, заслінна позиція на річці Коллаа обабіч Суоярвської залізниці все ще протистояла натиску ворога. Після масштабного перегрупування сил ІV корпусу його командувач, генерал-майор Геґґлунд, перед Новим роком дістав завдання перейти своїми дивізіями (12-ю і 13-ю) до вже довго планованого контрнаступу. На річці Коллаа залишили кілька батальйонів, від витривалості яких залежав успіх усієї операції.

Як я вже зазначав, спроби стягнути край «мішка» з півночі було зроблено ще в середині грудня. Проте внаслідок важкопрохідної місцевості, браку амуніції, лютого морозу та інших труднощів вони мали лише локальні успіхи. Утім головною причиною слабкого результату стало те, що ворог надзвичайно швидко зміцнив свої позиції, і, як з’ясувалося, атака їх без достатньої артилерійної підтримки призводить до занадто великих втрат. Первинний план наступу зазнав зміни, яка полягала в тому, що Геґґлунд згрупував свої сили трохи східніше, а саме на півдні та сході від Сюскюярві, щоб завдати удару по комунікаціях і запіллі ворога.

Ще перед Новим роком невеликим загонам вдалося перетяти підвізну дорогу 18-ї дивізії на шматку Уомаа–Кясняселькя поблизу озера Лаваярві й оточити частину ворожих сил, унаслідок чого вони опинилися в невеликих «мотті»^[20]. Трохи згодом Уомаа було взято в постійне кільце і там створено фронт, що протистояв російській підмозі, яка прямувала зі сходу. Єдина підвізна дорога супротивника проходила тепер берегом Ладозького озера через Салмі до села Койриноя, але навіть на цей сполучний шлях щоденно напосідали маневрові частини берегової оборони. Крім того, він зазнавав обстрілу з боку пильного, розташованого на острові Мантсинсаарі берегового форту, який до кінця війни вистояв під атаками і з суходолу, і з повітря.

Наступ ІV корпусу почався 6 січня. Рухався він у бездоріжній і важкопрохідній лісистій місцевості, що сповільнювало транспортування важкої зброї та обозу. Після того як головні сили атакували 18-ту дивізію з тилу, а біля Койриної добулися на берег Ладоги, підвізні дороги обох ворожих дивізій було перетято. Кілька днів по тому наші завдали ще одного удару, і берегова ділянка аж до селища Піткяранта опинилася в наших руках. Доти наступ ішов відповідно до планів, і можна було припустити, що цілковито оточеному тепер ворогу доведеться невдовзі скласти зброю, а це вивільнить чималі сили на інші завдання. Але натомість почалися затяжні і специфічні бої, які на багато тижнів скували головні сили ІV корпусу.

Для зупинки чотирьох нових російських дивізій, які рухалися з боку Салмі й Кясняселькі, були лише слабкі окремі загони. Однак з оперативного погляду набагато небезпечнішим здавався натиск у районі Коллаа. У тій ситуації не було змоги знімати частини з ділянки на півночі від Ладоги — навпаки, там існувала потреба в підсиленні. У січні командування скерувало туди підмогу: полк і три окремих батальйони, а в лютому — кавалерійську бригаду, переформовану в лижні батальйони. У лютому вже повним ходом точилися вирішальні бої на Карельському перешийку, потребуючи всіх наших сил. А наприкінці січня нову, 23-тю дивізію, формування якої відбувалося тоді на основі 3-ї запасної дивізії, відрядили в резерв головнокомандувача до району Лоймола–Мууанто–Соанлагті–Суйстамо. Проте із цієї дивізії вирушив у дорогу лише один полк з недостатньою амуніцією.

Для здолання північнішої групи — 18-ї дивізії — було використано ту саму оточувальну тактику, яка допомогла перемогти на Раатській дорозі й під Суомуссалмі. Цю дивізію разом з її танковими бригадами теж було розтято на частини, які опинилися в приблизно десятьох мотті, але, на жаль, забракло сил, щоб здійснити такий само маневр проти 168-ї дивізії. Незважаючи на перетяті підвізні дороги, ворог наготувався до оборони, швидко окопавшись і спорудивши міцні опорні пункти. Кістяк їх становили танки — теж здебільшого обкопані, — а в центрі розташовувалася артилерія. Місцевість, яка складалася з порослих лісом пагорбів з відкритими й крутими схилами, добре прострілювалася і надзвичайно надавалася до такої оборони. Щоб захопити такі позиції, потрібні були і важка артилерія, і великокаліберні міномети, а, на жаль, ІV корпус не мав ні того, ні того.

Оточені сили спромагалися воювати далі: цьому сприяло безперервне повітряне постачання і наявність конини. Вони трималися цілими тижнями, а найбільшим з них, 168-й дивізії, вдалося вистояти аж до кінця війни. Постачання харчів цій дивізії супротивник намагався зорганізувати і кінними колонами, які прямували кригою Ладозького озера під прикриттям танків. Там ставалися специфічні нічні бої між колонами й фінськими частинами, дислокованими на острівцях перед Койриноєю. Попри нечисельний склад, їм вдавалося розбивати більшість постачальних колон, аж поки геть уся відважна залога островів за кілька днів до укладання миру полягла від атак з повітря й суходолу, здійснюваних переважальними силами.

Хай там як, а становище було надзвичайно тривожним і ненадійним. Щоб вивільнити частини для виконання нагальних завдань на інших ділянках фронту, я наказав командувачеві ІV корпусу форсувати атакувальні дії і негайно, докладаючи всіх зусиль, по одному ліквідовувати ці мотті. Попри холод і голод, росіяни й тут оборонялися з дивовижною впертістю. Однак усі їхні спроби вирватися з оточення наші частини відбили. З останнім мотті, у якому перебувала 18-та дивізія, вони впоралися аж наприкінці лютого. На бойовищі ми налічили 4300 вбитих, серед них двох генералів — це не враховуючи всіх тих, кого поховали сніг і праліс. Загальна кількість трофеїв перевищила всі попередні: 128 танків, 91 гармата, 120 автомобілів і тракторів, 62 польові кухні та чимало піхотної зброї й амуніції. Лише мир порятував головні сили 168-ї дивізії від того, щоб поділити долю 18-ї.

Коли на півночі від Ладозького озера шаленів бій на знищення, на віддалі 300 кілометрів у північному напрямі точився схожий бій, але не такий масштабний. Як було змальовано раніше, наступ 54-ї дивізії зупинився в грудні на сході від селища Кугмо. Крім того, полковник Рааппана, який умів вправно воювати в пралісі, ущент розбив і вигнав по той бік кордону ще дві ворожі колони на ліексанському напрямі. Переможець боїв під Суомуссалмі генерал-майор Сійласвуо дістав тепер завдання розгромити 54-ту дивізію, яка виразно готувалася перейти до наступу. Його військо було об’єднано у 9-ту дивізію — утім не цілком укомплектовану, адже деякі її підрозділи передислокувалися на ділянки, розташовані трохи далі на південь.

Операція почалася 29 січня. Упродовж кількох днів було перетято комунікації 54-ї дивізії і розділено колону приблизно на десять шматків на відтинку завдовжки з 25 кілометрів. Тут росіяни теж устигли спорудити опорні пункти вздовж шосейки і, крім того, розчистити обидва узбіччя від лісу. Позиції були і міцними, і належно збудованими, складалися із шанців і сполучних ходів, а також бліндажів, подекуди навіть обведених колючим дротом. Постачання відбувалося повітряним шляхом. Таким способом супротивник транспортував не лише харчові продукти й фураж, а й артилерійні боєприпаси та бензин, скидаючи їх на парашутах. На жаль, не вистачало винищувачів, щоб перервати цей повітряний міст, ужинок якого, до речі, часто діставався й фінляндському війську.

Ми теж мали великі труднощі з постачанням і місцевістю. Дедалі більше давалася взнаки нестача важкої артилерії. Доводилося у важкому бою здобувати ворожі вогневі точки — одну за одною, водночас відбиватися від свіжої підмоги, підтримуваної артилерією й танками. Одна окрема лижна бригада надзвичайно небезпечно вклинилася вглиб нашого групування, але й її було оточено й розгромлено.

Згодом укладання миру врятувало від загибелі й залишки вкрай виснаженої 54-ї дивізії, яка на той час втратила близько половини кількісного складу й техніки.

Під час цієї кампанії становище на всьому довгому Східному фронті стабілізувалося й ворогу було завдано серйозних поразок на всіх ділянках. На жаль, цей позитивний розвиток подій не допоміг нам вчасно вивільнити достатньо війська для боїв на головному войовищі, які на початку лютого зайшли у вирішальну стадію.

На Карельському перешийку ми, як я уже писав, виграли «перший раунд». Змогли скерувати польову армію на її позиції і провадити стримувальні бої так, щоб ворог не спромігся завадити нашому першому ешелону впорядковано відступити на головну позицію. «Другий раунд», який складався з грудневих оборонних боїв, теж скінчився на нашу користь.

Грудневі наступальні дії ворога можна порівняти з поганою орудою оркестром, у якому інструменти грають не влад. На наші позиції кидали дивізію за дивізією, але з недостатньою взаємодією між родами війська. Артилерія марнувала набої, але її вогонь було погано підготовано і мало узгоджено з діями піхоти й танків. Взаємодія з танками часом набувала вельми чудернацьких форм. Бувало так, що вони виїздили вперед, відкривали вогонь і поверталися на вихідні позиції до того, як навіть зрушила з місця піхота. Такі елементарні помилки, зрозуміло, дорого коштували Червоній армії.

Навчені на хибах, росіяни врешті почали методично готувати справжній генеральний наступ, найпершими умовами якого були нове керівництво і зміна тактики війська. У січні 1940 року головнокомандувача всього війська, виставленого проти Фінляндії, маршала Тимошенка призначили командувачем сил на Карельському перешийку, поділених тепер на 7-му й 13-ту армії. На Східному фронті було об’єднано 9-ту, 14-ту й 18-ту армії у групу, командувати якою доручили маршалу Штерну. Головнокомандувачем став маршал Ворошилов.

З’ясувалося, що росіяни розпочали поблизу фронту інтенсивний вишкіл майбутніх наступальних дивізій, не шкодуючи ні артилерії, ні авіації, ні танків. І результати не забарилися, оприявнившись у перших методичних наступах, яким передувала масована артпідготовка. Лише коли оборонців було притлумлено шквальним вогнем, піхота йшла в атаку за підтримки танків і артилерії, а бомбардувальники й винищувачі кружляли над бойовищем. Проте атаки, які ми відбили, завдавши супротивникові великих втрат у живій силі, але в яких і нашому війську добряче дісталося від його артилерії, були локальними. Однак вони продемонстрували, що саме насувається на нас і що ворога найбільше цікавлять Виборзька брама й Тайпале, адже саме ті ділянки частіше, ніж інші, атаковували, фотографували й обстрілювали.

Подальше чекання дуже тяжіло і над військом, і над командуванням. Не було й тиші перед бурею, адже крім того, що наші позиції зазнавали повсякчасних локальних атак, ворог цілими тижнями і напосідав на них з повітря, і систематично обстрілював їх артилерією, зокрема й найважчими гарматами. Розтрощувалися слабкі вогневі точки й перепони, і раз по раз виходив з ладу дротовий зв’язок. Ворог знав, що ми не можемо замінювати військо на лінії вогню і що безперервне бомбардування й обстріли невдовзі виснажить їхні сили фізично і психологічно. Дійшлося аж до того, що навіть поодинокі люди не могли пересуватися позаду позицій чи в запіллі, щоб не зазнати атак з повітря. Через те весь рух шосейками й залізницею мусив відбуватися в нічний час. Стеження ворога за нашими позиціями, насамперед зі своїх численних аеростатів, утруднювало дії нашої артилерії. Це вселяло тривогу зокрема тому, що артилерія, незважаючи на обмежений боєзапас, дедалі виразніше ставала ядром оборони. Урешті-решт стало неможливо огрівати бліндажі, намети й будівлі в денний час, бо навіть найменший струмінь диму притягав до себе вогонь. Немов якими чарами ясна погода тривала тиждень за тижнем, а температура трималася на рівні близько 30 градусів морозу.

Упродовж грудня найбільшого натиску зазнавали 5-та дивізія під командуванням полковника Ісаксона на суммській ділянці і 7-ма дивізія під командуванням полковника Вігми на річці Тайпале. Обидві вкрай потребували заміни. На початку січня останню заступила очолювана полковником Паалу 6-та дивізія, яка до того перебувала в резерві, а тепер дістала нову назву — 3-тя дивізія. А ось вкрай виснажених оборонців на Тайпале, на жаль, не було ким замінити. 5-та дивізія, підсилена кількома окремими частинами, стала тепер головним резервом і подалася доробляти почату 6-ю дивізією фортифікацію на проміжній позиції між Соммее і залізничною станцією Кямяря на півдні від Виборга. Нещодавно сформовану з 1-ї запасної 21-шу дивізію, якій бракувало амуніції, наприкінці січня було переведено в резерв головнокомандувача у східну частину перешийка. Там вона теж дістала завдання виконувати фортифікаційну роботу між озером Кіймаярві й Ладогою.

Як розповідали полонені, росіяни хотіли вдатися до наступу ще в другій половині січня. Цей план відклали через лютий мороз. Однак щоб досягти розв’язки до березневого бездоріжжя, треба було поспішати. До того ж успішно початий наступ зробив би вагомішим зондування росіянами ґрунту для укладання миру наприкінці січня — на початку лютого.

1 лютого наступ розпочався на всьому фронті ІІ корпусу, з напрямом головного удару на Сумму. Артилерійний вогонь перевершив усе, чого зазнало до того наше військо. Те саме стосується й повітряних налетів за участю не менш як 500 літаків. Опівдні виїхали вперед танки, за якими пішла піхота під покровом димової заслони. Бій шаленів увесь день і подальшу ніч. Хоч ворог кинув у бій ще й підмогу, атаки було скрізь відбито.

Проте з’ясувалося, що то лише початок. По-справжньому великий наступ, теж спрямований на суммську ділянку, розпочався 6 лютого. Наступними днями фронт наступу розширився і в західному, й у східному напрямі. Росіяни вже навчилися «оркеструвати» взаємодію між різними родами війська. Про це свідчило, з одного боку, вправне узгодження артилерійного вогню з рухом піхоти, а з другого — високоточне керування цим вогнем з аеростатів і танків. А що росіяни не шкодували ні піхоти, ні танків, їхні втрати набували жахливих пропорцій. Бувало так, що чимало полків скупчувалися в невеликому районі, утворюючи щільну й нерухому масу, у якій навіть наші слабкі артилерійні обстріли лишали спустошливі сліди. Про масштаб втрат свідчить те, що протягом двох днів ми взяли в полон військовиків приблизно з двох десятків новоприбулих частин.

Новацією в тактиці наступу було те, що піхоту в багатьох місцях везли вперед на опанцерованих санях, які тягли танки, або на корпусі самих танків. Ще однією новацією стали вогнеметні танки, які били горючою сумішшю мазуту з гасом. Зокрема під Суммою й Тайпале, де військо тижнями недосипляло, скидалося на те, що досягнуто межі людської витривалості. Навіть з’ява танків, здавалося, не може розбуркати вояків. Не мали змоги відпочити й резерви, що їх кидали в одну критичну точку за одною.

Доти головний удар наступу було спрямовано на Виборзьку браму, насамперед на суммську ділянку. 11 лютого наступальні дії переросли в генеральний наступ, який охоплював увесь Карельський перешийок і з яким була пов’язана спроба обійти обидва наші крила по кризі Фінської затоки й Ладозького озера. Незважаючи на вклинення, які сталися в багатьох місцях, місцевим резервам вдавалося панувати над ситуацією. Однак надвечір не лишилося інших резервів, крім 5-ї дивізії на південному сході від Виборга і 21-ї дивізії у східній частині перешийка. Утім найтривожнішим підсумком бойових дій того дня було те, що ворог вклинився в лягденську ділянку, і, як виявилося згодом, це мало вирішальне значення.

Коли виявилося, що суммська ділянка — занадто міцний горішок для росіян, вони перемістили напрям головного наступального удару трохи східніше, на лягденську ділянку. Наступу передувала шалена артилерійна підготовка ста батарей, зосереджена на маленькому секторі, де вона розтрощила окопи й вогневі точки. Оборонці зазнали великих втрат і не змогли завадити танкам і піхоті вдертися на позиції. Перший ешелон одразу пішов на останню межу оборонних позицій — так звану опорну лінію, — а наступні хвилі наступу почали розширяти вклинення в обидва боки. Ми втрачали один опорний пункт за одним, аж поки ворог заглибився в наші позиції приблизно на кілометр. Тепер перед ним зоставалася лише слабка опорна лінія, на якій оборонялися останні резерви ІІ корпусу.

12 лютого атака тривала, але опорна лінія встояла. Щоб відновити рівновагу на лягденській ділянці контрнаступом, я підпорядкував 5-ту дивізію командувачеві армії. Проте їй довелося ще того самого дня заступити на суммській ділянці 3-тю дивізію. Тому контрнаступ відбувся лише силами полку, командир якого, полковник Полттила, дістав смертельне поранення. Частину втраченого терену вдалося відвоювати, але внаслідок ще одного вклинення на сусідній ділянці й шаленого російського контрудару цей район знову опинився в руках ворога.

3-тя дивізія, яка вже місяць перебувала на передовій і останні два тижні зазнавала безперестанного натиску, була цілковито виснажена й гостро потребувала негайної заміни. Щойно її заступили інші частини, вона 13 лютого пішла маршем до району на півночі від Виборга, щоб відпочити й поповнитися. У найкращому разі дивізія відновила б боєздатність за 8–10 днів. Це означало, що західна частина перешийка весь цей час лишатиметься без жодних резервів. А що розв’язка, поза сумнівом, мала статися на цій частині фронту, то 21-ша дивізія, яку лише частково встигли дислокувати на тайпальській ділянці, того самого дня дістала наказ послати один полк (62-й піхотний) у західну частину перешийка. Береговій обороні ще напередодні було наказано скерувати туди з міста Котка два окремих батальйони.

13 лютого росіяни свіжими силами здійснили ще одну атаку на опорну лінію лягденської ділянки. Спершу атаку було відбито, але коли близько п’ятдесяти танків добулися майже до лягденського роздоріжжя, ситуація стала критичною. Упродовж дня ворогові вдалося розширити первинне вклинення у східному напрямі. Водночас повітряні налети набули небаченої інтенсивності.

Щоб зблизька стежити за перебігом боїв, я проти ночі 14 лютого поїхав автомобілем на командний пункт ІІ корпусу, розташований у маєтку Саарела на півночі від Виборга. Там перебував і командувач армії. З’ясувалося, що корпус не має достатніх сил, щоб тримати під контролем пробій на лягденській ділянці. Два батальйони підмоги із 62-го піхотного полку, які мали прибути потягом зі сходу перешийка, запізнювалися, бо під Каарлагті було розбомблено колію. Існували сподівання, що третій батальйон, який у 30-градусний мороз їхав у відкритих автомобілях до Лейпясуо, у найкращому разі дістанеться туди опівдні, але без обозу. Два батальйони з Котки могли доїхати туди не раніш як назавтра вранці. Командувачеві корпусу вдалося назбирати у Виборзі шуцкорівський батальйон, і тепер його транспортували в автомобілях до Сумми. Ворог оперував дивізіями, а ми орудували батальйонами!

У вранішні години 14 лютого було втрачено залишки опорної лінії лягденської ділянки, але ворог ще не пройшов далі. Це дало нам змогу впорядкувати військо, щоб на півночі створити суцільний фронт на відкритій місцевості. Однак внаслідок вклинення довелося здати суммську ділянку, і ми відійшли з неї впродовж дня. 5-та дивізія дістала наказ відступати в повному складі на кілька кілометрів північніше, на межу Лейпясуо–Раямякі. Проте вона не мала фортифікованих позицій, і на неї годі було сподіватися. Отож провисання фронту ставило під загрозу всю оборону західного перешийка — і це в момент, коли на головному войовищі загальні сили наступальної армії ворога перевищили двадцять дивізій.

Того самого дня проти вечора я повернувся до Ставки, сушачи голову над тим, де взяти додаткове підсилення. З дислокованих на Східному фронті частин, операції яких вселяли чимало оптимізму, навряд чи можна було знімати підрозділи, а слабкі окремі батальйони, що їх могла надати берегова оборона, у широкомасштабних операціях важили небагато. Єдиною приступною формацією лишалася 23-тя дивізія. Незадовго до того її було надано ІV корпусові, щоб заступити бійців на річці Коллаа, котрі як ніхто потребували відпочинку, і один з її полків уже перебував на передовій. Ретельно все обдумавши, я прийняв важке рішення: попри невелику бойову цінність дивізії, перекинути її залишки на перешийок, де вона поповнилася зазначеним раніше 62-м піхотним полком.

Уранці 15 лютого ворог перейшов до наступу на угруповання оборонців Кямярянської дороги і пополудні зумів вклинитися в його позиції. Хоч вклинення сталося на невеликому обширі, командування армії вважало, що втримати зімпровізовані позиції без резервів — надсильне завдання для нашого війська. Я поділяв цю думку, тож генерал-лейтенант Естерман дістав дозвіл в разі потреби відвести ІІ корпус на проміжну позицію.

Одразу по тому корпусу наказали починати відступ. Скидалося на те, що атаки ворога обабіч головної залізниці стають небезпечними для прибережного флангу, який теж відходив. Проте після того, як їх вдалося зупинити, відступ відбувався цілком упорядковано й ворог навіть не робив спроб переслідувати наші частини. У багатьох місцях він після хрестоматійної артилерійної підготовки штурмував залишені нами позиції. Під час відступу наше військо найбільше потерпало від безперервних повітряних атак, на дорожню мережу падали важкі бомби.

Відходу прибережного крила дуже допоміг вогонь батарей, що стояли на Койвісто. Ще раніше я,маючи на думці можливий відступ, наголошував на тому, що конче треба чіпко обороняти ці острови. Тепер 4-та дивізія дістала наказ скерувати туди частину свого війська. І підсиленому нею гарнізонові вдалося впродовж багатьох діб скувати чималі сили ворога.

Аж 21 лютого, коли завершився відступ прибережного флангу, було наказано залишати Койвісто. Вистрілявши всі боєприпаси й знищивши важкі гармати, залога назавтра ввечері розпочала 40-кілометровий марш по кризі до Сяккіярві, взявши із собою весь матеріал, який здужала. Нарешті нам сприяли сили природи, які влаштували завірюху 23 лютого, коли гарнізон у цьому важкому марші проминув вороже крило.

З важким серцем мені довелося відвести ІІ корпус з позицій, що їх він понад два місяці вперто й наполегливо боронив. І я запитував себе, як цей відступ позначиться на моральному дусі війська й нації, який доти був міцним і незламним.

Звичайно, ще від самого початку ми в розрахунках зважали на можливість відступу й розробили відповідні плани. Як я вже зазначав, резерви й робітничі команди працювали на будівництві проміжної позиції на межі Самола–Соммее–станція Кямяря й далі міжозерними перешийками до річки Вуокса. Проте внаслідок лютих морозів, браку робочої сили й нестачі саперних засобів результати були доволі скромними. На межі Талі–Вуокса тривало будівництво задньої позиції, де існували сприятливі можливості для оборони завдяки горбистій і важкопрохідній для танків скелястій місцевості.

Уже 18 лютого супротивник зайшов у контакт з проміжною позицією, яку впорядковано зайняло після відступу військо ІІ корпусу. Тішачись успіхами і покладаючись на те, що силу нашого опору зламано, росіяни повернулися до своєї необережної тактики й атакували масивними формаціями, без ґрунтовної артилерійної підготовки. Зокрема командування танкових частин недооцінювало наш опір, і ворожі танки часто атакували ізольовано й долали наші оборонні межі без взаємодії з піхотою. Бувало, за день вдавалося знищити з 30 танків. Узагалі нашій обороні на цій стадії була притаманна особливо велика активність — свідчення того, що відступ не послабив бойового духу війська.

Поки росіяни атакували проміжну позицію, бої під Тайпале тривали з такою самою інтенсивністю, як і раніше.

Найтривожнішим наслідком відступу було те, що тепер ворог міг загрожувати нашим комунікаціям по кризі Виборзької затоки. Це означало, що наш фронт подовшав на 30 кілометрів. На жаль, на західному від Виборга узбережжі не було змоги зосередити досить сил. Ядро оборони прибережної ділянки становили кілька берегових батарей і скерована туди 4-та дивізія, підсилена окремими батальйонами й батареями. Останні були здебільшого новоствореними й замало вишколеними формаціями резервістів, які мали погану амуніцію і зброю. До того ж нечисленні штаби керування були слабкі й зімпровізовані. Скеляста й непридатна для окопування місцевість ускладнювала оборонні завдання і збільшувала втрати в живій силі.

На війні буває так, що навантаження, якого зазнають командири у критичних ситуаціях, стає занадто важким і змушує до їх заміни. Це стосується не лише фронтового командного складу, а, може, ще більшою мірою найвищих командувачів, які мусять приймати важкі й відповідальні рішення наодинці і вдалині від бойовищ, звідки надходять суперечливі й неповні відомості. Для цього потрібні несхибна інтуїція, реалістична уява й велика сила волі — напруження психічних і фізичних сил, яке для багатьох може стати надважким. Якщо військо, а надто на ділянках, які зазнавали найбільшого натиску, було тоді знеможене, то, звичайно, й витривалість нижчих і вищих командирів зазнавала важкого випробування.

Коли генерал-лейтенант Естерман подав клопотання про відпустку через хворобу, я 19 лютого поставив на його місце командувача ІІІ корпусу генерал-майора Гайнрихса, якому водночас надав звання генерал-лейтенанта. Від самого початку війни він майстерно керував обороною на сході перешийка і продемонстрував, що з нервами в нього все гаразд навіть у найскладніших моментах. Гайнрихса заступив генерал-майор Талвела, а командувача його групи біля річки Айттойокі — полковник Паярі.

У процесі змін, що відбулися в командуванні, вдалося зреалізувати план створення нової керівної ланки в центрі перешийка. Східний сектор ІІ корпусу (1-ша і 2-га дивізії) на південному березі Вуокси виокремили тепер у І корпус, очолив який командир 1-ї дивізії генерал-майор Лаатикайнен. Так було обмежено завдання для ІІ корпусу, і він міг зосередитися на захисті Виборга з околицями, твердині оборони всього Карельського перешийка.

Існувала небезпека серйозної кризи, адже в нас вичерпувався людський ресурс. Тож у цьому питанні ми мали зважати на можливу допомогу іноземних добровольців. У скандинавських країнах виник справжній народний рух на підтримку Фінляндії, і він дав набагато більше результату, ніж під час визвольної війни.

Зі Швеції цього разу прибуло приблизно 8000 вояків, які, щоправда, здебільшого не звикли орудувати зброєю. Тому доводилося витрачати дорогоцінний час на вишкіл, який відбувався в Торніо й Кемі. Командувачем добровольчого корпусу став генерал Ліндер, який у часи визвольної війни командував Сатакунською групою. Корпус складався з двох «груп» — кількісно великих батальйонів, підсилених артилерією і спеціальними підрозділами. Ще від середини січня шведські авіазагони й протиповітряні сили взяли на себе оборону північнофінляндського повітряного простору, і завдяки їм у другій половині війни матеріали безперешкодно постачали загроженою частиною залізниці Торніо–Оулу.

Шведські добровольчі загони були й деінде. У Турку три зенітні батареї брали участь в охороні міста й порту, а на деяких фінських суднах служили зенітники-шведи. Чотири польові батареї було безпосередньо відряджено на різні ділянки фронту.

З Норвегії прибули 725 добровольців, які долучилися до Шведського добровольчого корпусу. На фінляндській землі перебував і данський батальйон з 800 вояків, готових іти на фронт, але тоді саме настав мир.

Утім скандинавські добровольці були не єдиними, хто активно зацікавився Фінляндією і цінностями, за які воював наш народ. В «іноземному легіоні», Загоні Сису, який теж не встиг узяти участь у боях, перебували представники 26 національностей. Але чимало країн уже було втягнуто у велику війну, тому приїхати змогла лише невелика частина тих, хто зголосився. А коли до того ж Німеччина не дозволила транзит ні військових матеріалів, ні добровольців, доводилося робити великий гак морем через Англію.

Угорщина, регент якої адмірал Горті ініціював формування добровольчого корпусу, вела перед: там зголосилося 25 000 осіб. Проте зважаючи на небезпечне становище країни, угорський уряд дійшов висновку, що він може відпустити не більш як 5000, з яких до Фінляндії доїхав один батальйон добре вишколених бійців. Утім на фронт він не встиг потрапити, а щодо решти — вони або так і не виїхали, або їм довелося повертатися назад. Більше пощастило легіону американських фінів, який мав у складі 300 вояків і пройшов бойове хрещення в останній день війни. З Англії, яка й сама вже ввійшла у війну, теж зголосилося десь 2000 старших добровольців.

Загальна кількість іноземних добровольців на фінляндській землі сягнула приблизно 11 500 вояків. Якби була змога використати на фронті ці сили в повному складі, це стало б цінним поповненням наших резервів, які вже вичерпувалися. Але й так внесок шведсько-норвезького корпусу мав велике значення, і вже сама присутність іноземних добровольців підносила дух у нашій самотній боротьбі.

Питання з підмогою для війська на Карельському перешийку ставало в другій половині лютого дедалі пекучішим. Щоправда, на виборзьку ділянку прямувала 23-тя дивізія, але цього було недосить. Для оборони Виборзької затоки знадобилися свіжі й досвідчені сили. Щоб зняти частину війська, яке відповідало за Лапландію, я обмірковував можливість послати на Салльський фронт Шведський добровольчий корпус. А що його організація вже майже завершилася, ця думка визріла в рішення. Шведи були б там поблизу своїх баз і певною мірою боронили б власні кордони. Генерал Ліндер з ентузіазмом підтримав мою пропозицію, і 19 лютого було дано відповідний наказ. Заміна сил на Салльському фронті почалася 22 лютого, і вже за кілька днів один піхотний полк і два запасних батальйони змогли піти довгим маршем на головне войовище. Хоча на півночі від Ладозького озера повним ходом тривали бої проти мотті, ІV корпус теж дістав наказ зняти один окремий батальйон для оборони Виборзької затоки.

Коли до бою долучився і Шведський добровольчий корпус, відповідальність за оборону Лапландії перейшла від генерал-майора Валленіуса до генерала Ліндера, який тепер обійняв командування над трьома фінськими батальйонами на Салльському фронті, а також над бойовою групою на півдні від Петсамо. Командувачем фронтового війська призначили генерал-лейтенанта Нурденсвана, а начальником його штабу — генерал-лейтенанта, графа Еренсвярда, також учасника визвольної війни.

Наші шведські й норвезькі побратими гідно впоралися із завданням, яке раніше виконували п’ять фінських батальйонів — свідчення того, що Швеція й Норвегія, незважаючи на 130 років миру, усе ще були в змозі вишколювати відважних солдатів. Ми завжди із вдячністю пам’ятатимемо цей вияв північноєвропейської солідарності і з пошаною думатимемо про наших шведських і норвезьких бойових побратимів. Серед них треба окремо згадати підполковника Дюрссена, одного з творців добровольчого корпусу і першого з тих, хто поліг у його лавах.

Говорячи про людський ресурс, який мало наше оборонне відомство, не можна забувати про фінляндських лотт. Можливості вивільнити чоловіків для фронтової служби були б куди меншими, якби збройні сили не мали підтримки потужної організації «Лотта Свярд». 100 000 жінок у її складі стали до роботи і на фронті, і в тилу, самовіддано виконуючи різноманітні функції в медичній, господарчій, штабній службах і службі зв’язку. Важко уявити Зимову війну без колосального внеску цього жіночого об’єднання, яке стало прикладом для схожих організацій у багатьох країнах.

Те, що тривало зондування ґрунту для укладання миру, давало мені привід ще раз наголосити новому командувачеві армії Карельського перешийка: хоч би яким важким ставало становище, конче треба втримати проміжну позицію. І це вдавалося робити ще десять днів, упродовж яких атаки зазвичай було відбито. Лише поблизу залізниці фронт, незважаючи на контрудари, провисав. А що внаслідок цього могли обірватися комунікації з Виборгом, я врешті надав право командувачеві армії відвести І і ІІ корпуси на розташовану трохи ззаду позицію Талі–Вуокса. Цей маневр, розпочатий 27 лютого, теж відбувся за планом і без поспіху. Командування добре тримало військо в руках, і воно віддано виконувало завдання. Вправність фінського солдата в маневровій війні й тепер оприявнилася з усією переконливістю.

Задня позиція була через природні умови міцною, а Виборг з давніми фортечними ровами й фортифікаційними спорудами становив чудовий опорний пункт. Наше військо, щоправда, не воювало в населених пунктах, але це непокоїло мене менше, ніж думка, чи зможе виснажена армія зупинитися на третій межі оборони й закріпитися на ній. За тривалу військову кар’єру я не пригадував більшого навантаження під час відступного руху.

2 березня ворог зайшов у контакт із задньою позицією, але ситуація стала найкритичнішою не там, а біля Виборзької затоки. Крига витримувала навіть важкі танки, а прорізані ополонки знову швидко замерзали. Сніговий покрив теж був недосить грубим, щоб утруднити рух різним видам війська. Тож росіяни мали всі можливості посилити перевагу. Лише на південному заході від Уураса наступало щонайменше чотири дивізії за підтримки танків і авіації.

Уночі проти 2 березня батарея на острівці Туппура у Виборзькій затоці зазнала атаки двох полків. Атаку було зупинено й ще вдень відбито всі спроби ворога закріпитися на острові, але з настанням темряви вони врешті увінчалися успіхом. Відважна залога пробилася по кризі до Сяккіярві. Того самого дня було втрачено Тейкарсаарі та інші острови в затоці поблизу Уураса. Атаки засвідчили дуже гнучку взаємодію різних родів війська: острови один за одним зазнавали спочатку інтенсивного артилерійного вогню й авіабомбардування, а потім їх оточували танки, дедалі більше стягаючи коло. Аж потім ішла в атаку піхота.

Піхотним частинам берегової оборони — трьом окремим батальйонам, — а також береговим батареям довелося витримати найбільший тягар бою. Але вже підходила підмога. Перші підрозділи з Лапландії вивантажилися в Пулсі, і за кілька днів їх можна було вводити до бою. ІV корпус, який 29 лютого розбив оточену 34-ту танкову бригаду, тепер дістав наказ надіслати ще один батальйон до Виборзької затоки.

Оборона була імпровізованою і потребувала досвідченої руки, щоб усе впорядкувати. 1 березня ціле військо, що перебувало в районі Виборзької затоки, об’єднали в тимчасову групу, названу Береговою групою. Очолювати її доручили генерал-майору Валленіусу, який до того командував військом у Лапландії. Утім виявилося, що це завдання для нього надсильне, бо він опинився зовсім в інших умовах, ніж у лапландській глушині. 3 березня Валленіуса заступив начальник Генштабу, генерал-лейтенант Еш.

4 березня ворог розпочав широкомасштабний наступ на Виборзькій затоці. На всьому прибережному відтинку точилися запеклі бої, зокрема Віланіемі зазнавало потужних атак. Там ворогові вдалося закріпитися на березі, але впродовж вечора й ночі його відкинули назад на кригу. Назавтра до росіян прибуло підсилення, й одна їхня дивізія за підтримки сотні танків пішла через Тейкарсаарі на Віланіемі, де знову зуміла пробити оборону. Дуже давалася взнаки нестача артилерії й протитанкової зброї в оборонців. Єдиними стаціонарними батареями, які в нас лишилися, були дві важкі — одна під Ристніемі (305-мм), а друга під Сатаманіемі (152-мм). Утім остання містилася так далеко, що могла підтримувати лише оборону Ристніемі. А ця батарея була занадто великокаліберною, щоб стріляти по суходільних цілях, хоч її півтонні міни таки мали вплив на ворожі колони, що рухалися кригою.

Наступними днями наші частини відбили атаки скрізь, крім віланіемської ділянки. Там їм не вдалося завадити ворогу продертися крізь наші позиції і 7 березня перетяти шосейку Виборг–­Сяккіярві. Далі в тому напрямі не було дорожньої мережі. Це означало, що весь прибережний сектор розділено на дві частини і що ворог, якщо не вдасться відвоювати Віланіемі, зможе розширяти вклинення у фронт. Тож нам конче треба було повернути собі Віланіемі й задля цього зібрати підсилення.

Здебільшого імпровізовані формації, які боронили прибережний сектор у цих боях, заслуговують на беззастережну хвалу за мужність і саможертовність. Вони відважно билися, незважаючи на великі втрати, зумовлені насамперед недостатнім вишколом і зброєю, а також браком воєнного досвіду.

Ґрунтовність підготовки і масштаби вирішального наступу ілюструє й те, що ворог одночасно з атакою по кризі Виборзької затоки завдав удару із Суурсаарі й Лавансаарі по прибережному відтинку Котка–Віролагті. Метою цих дій було створити загрозу нашому угрупованню на перешийку із запілля і скувати наші резерви. Те, що ці атаки, які відбулися між 4 і 9 березня, вдалося відбити, стало насамперед заслугою берегових батарей. Їхній вогонь посіяв смерть зокрема серед полку, який густими формаціями рухався із Суурсаарі. Міни пробивали зяючі прогалини в колонах і спричиняли безлад і паніку в наступальних лавах, унаслідок чого багато росіян, тікаючи, попа́дали в пробиті мінами ополонки. Колонам, які рухалися з Лавансаарі, вдалося закріпитися на островах, розташованих удалині від узбережжя, і звідти зробити безрезультатну спробу добутися на материкову частину.

Ці атакувальні дії вселяли величезну тривогу, адже піхотні підрозділи котканського сектора було введено в бій на інших ділянках. Крім того, ворог міг по кризі перекинути туди великі сили мотосаньми й автомобілями. Для відвернення цієї загрози було швиденько сформовано п’ять шуцкорівських батальйонів, які складалися з підстаркуватих чоловіків і юних хлопців провінції Кюменлааксо, і надано береговій обороні.

Однак незабаром з’ясувалося, що конче треба реорганізувати оборону узбережжя. 7 березня було створено нову керівну ланку, названу Гамінською групою, яку очолив генерал-майор Ганелль. Тепер у його підпорядкуванні перебувало військо і в західному секторі Виборзької затоки, і на прибережному відтинку звідти до Котки. Крім того, для підсилення йому надали кавалерійську бригаду, взяту із ІV корпусу, попри складну ситуацію на півночі від Ладозького озера.

Тим часом зондування ґрунту для укладення миру зумовило те, що 6 березня до Москви поїхала делегація. Тепер як ніколи треба було напружити всі сили, щоб надати дипломатії якомога більшу підтримку. У тилових центрах вишколу перебувало 14 батальйонів — наш останній людський ресурс. Тепер ці частини, забезпечені, наскільки дозволяли обставини, амуніцією і зброєю, дістали наказ зібратися позаду головного войовища.

Атаки на ділянці між Виборгом і річкою Вуокса дедалі посилювалися. Тепер новий осередок бою утворився під Вуосалмі, де ворог намагався переправитися через річку. На півдні і сході від Виборга оборона стояла непохитно. Найслабшим місцем задньої позиції була відкрита місцевість поблизу Талі, де супротивник міг посилити матеріальну перевагу і де йому таки вдалося відкинути наших оборонців назад на перешийок між озерами Кярстилян’ярві й Лейтимон’ярві.

Настав світанок останнього дня війни, 12 березня.

На Віланіемі розпочалася наша контратака, яка мала успіх. У двох місцях на сході, де ворог зайняв берегову лінію, ми відкинули його на кригу. Інші атаки росіян на узбережжі наше військо відбило, як і їхні спроби штурмувати околиці Виборга. На річці Вуокса всі атаки захлинулися, як і під Тайпале, який наприкінці ще зазнав інтенсивного артилерійного обстрілу. У цей останній день воєнних дій на Карельський перешийок, як я зазначав раніше, прибув іноземний загін, «Фінсько-американський легіон» — сотня вояків поспішила на допомогу колишній батьківщині.

Хоч тоді ворог мав на Карельському перешийку щонайменше 25 дивізій, останній день війни скінчився на цьому 170-кілометровому фронті тим, що всі атаки було відбито.

На головному войовищі ситуація загалом стабілізувалася, і наступ ворога досяг апогею. Найкритичнішим пунктом була Виборзька затока, але командування Берегової групи тепер міцно тримало військо в руках, і під Віланіемі розпочалася перспективна контратака. Наближалася пора бездоріжжя, дужий союзник. Ще кілька тижнів — і росіянам доведеться зменшувати активність.

На довгому Східному фронті ми теж контролювали ситуацію, а на кугмоській ділянці все йшло до чималого успіху наших частин — до остаточного здолання оточеної 54-ї дивізії лишалися лічені дні. Незгірший результат дав контрнаступ на півночі від Ладозького озера. 18-ту дивізію і 34-ту танкову бригаду було розтрощено. Так з’явилася змога перекинути частину сил для протидії свіжим дивізіям, які рухалися ладозьким берегом, а ще деякі — аби відвернути небезпеку на фронті на річці Коллаа, де кількість ворожих дивізій зросла з двох до чотирьох. Дві з них почали методично готуватися до оточення. Однак цей маневр не мав успіху завдяки нашим вчасно вжитим контрдіям, а також труднощам, які спіткали колони, що рухалися в лісовій глушині. Унаслідок цього було досягнуто певної рівноваги.

Що стосується матеріальних засобів і насамперед боєприпасів, з ними становище покращало, незважаючи на велику витрату в лютому й березні. Від січня зросла потужність вітчизняного виробництва й набрало темпів постачання з-за кордону. Було забезпечено потребу піхоти в боєприпасах. Хоч використання важких артилерійних набоїв від початку лютого щоденно перевищувало виробництво на багато тисяч, сувора економія дозволила нам назбирати запас для легких гармат, який відповідав двотижневій витраті.

Тож на останній стадії війни нашою ахіллесовою п’ятою стало не матеріальне забезпечення, а нестача вишколеної живої сили. Фронт видовжився, усі наявні сили вже було кинуто на передній край, і військо виснажилося. Чи зможемо ми стримати ворога, доки весняне бездоріжжя подарує кількатижневий перепочинок? Скидалося на те, що на довгому фронті, який пролягав лісовою глушиною, це можливо. Але на головному войовищі, де обороноздатність доходила краю, відступ здавався неминучим. А що потім? Дедалі проблематичнішим видавалося те, чи зможуть західні держави надати нам допомогу, а коли розпочнеться очікуваний наступ німців на захід, ми зовсім лишимося наодинці. Доки армію не розбили й ми мали дипломатичного козиря потенційної інтервенції Заходу, найрозумнішим було намагатися покласти край воєнним діям. Наша незламна сила опору — головна передумова розв’язки, яка зберегла б незалежність країни і врятувала б нас від загибелі.

13 березня об 11:00, після 105-денних безперервних боїв, наші збройні сили цього разу завершили важке завдання. Назавтра я підписав наведений далі наказ, що його я адресував армії. Але, власне кажучи, я звертався в ньому до всього фінляндського народу, тому його було зачитано на радіо й почеплено на стінах усіх церков країни:

Солдати славетної фінляндської армії!

Між нашою країною і Совєтською Росією укладено мир, важкий мир, який віддає Совєтській Росії мало не кожне бойовище, на якому ви проливали свою кров за все те, що ми вважаємо цінним і святим.

Ви не хотіли війни, ви любили мир, працю й розвиток, але вас змусили до бою, і ви в ньому здійснювали подвиги, які століттями виблискуватимуть на сторінках історії.

Понад 15 000 з вас, із тих, хто пішов на війну, вже не побачить своєї домівки, а скільки ж назавжди втратили працездатність! Але й ви завдавали дошкульних ударів, і коли тепер дві сотні тисяч ваших ворогів спочили під студеним снігом чи втупилися розбитими поглядами в наше зоряне небо, це не ваша провина. Ви не відчували до них ненависті, не хотіли зробити їм нічого лихого. Ви лише дотримувалися суворого закону війни: вбивати чи бути вбитим.

Солдати! Я воював на багатьох бойовищах, але ще ніколи не бачив таких вояків, як ви. Я пишаюся вами, немов власними дітьми, пишаюся і північанином із сопок, і хлопцем з пог’янманських рівнин, карельських лісів, усміхнених савоянських перешийків, хлібородних нив Гяме й Сатакунти, гомінких березових гаїв Уусимаа й Варсинайс-Суомі. Я пишаюся жертвою і хлопця з бідної халупи, і заводчанина, і багатія.

Я дякую вам усім, офіцерам, унтерофіцерам і рядовикам, а надто хочу наголосити на саможертовній доблесті офіцерів запасу, на їхньому почутті обов’язку й на вправності, з якою вони виконували не властиве їм завдання. Тож їхня жертва відсотково найбільша у війні, але її принесено з радістю й несхитною готовістю.

Я дякую офіцерам штабів за їхні волю й невтомну працю і наприкінці дякую своїм найближчим помічникам, начальникові Генерального штабу і головному квартирмайстеру, командувачам армій і корпусів, командирам дивізій, які часто робили неможливе можливим.

Я дякую фінляндській армії, усім її родам війська, які у шляхетній борні робили героїчні вчинки від найперших днів війни, дякую за сміливість, з якою вони пішли на ворога, набагато дужчого за них, а й частково озброєного незнайомою зброєю, і витривалість, з якою вони вгризалися в кожну п’ядь рідної землі. Знищення понад 1500 російських танків і понад 700 літаків свідчить про подвиги, що їх часто здійснювали самотні чоловіки.

Я відчуваю радість і гордість, думаючи про фінляндських лотт та їхній внесок у війну — їхню жертовність і невтомну працю в різних царинах, яка вивільнила тисячі чоловіків, і вони змогли піти на передній край. Їхній шляхетний дух надихав і підтримував армію, подяку й пошану якої вони цілковито здобули.

На почесному місці в суворий час війни стояли тисячі робітників, які, часто добровільно, навіть під час повітряних налетів працювали за верстатами, виготовляючи матеріальні засоби для потреб армії, а також ті, хто невтомно під ворожим вогнем працював, фортифікуючи позиції. Я дякую всім вам від імені батьківщини.

Незважаючи на всю доблесть і жертовність, урядові довелося укласти мир на суворих умовах, що, втім, можна пояснити.

Наша армія була маленькою і не мала достатніх резервів та кадрів. Ми не наготувалися до війни проти великої держави. Коли наші відважні солдати боронили наші кордони, доводилося надлюдськими зусиллями придбавати те, чого бракувало, будувати лінії оборони, яких не було, намагатися домогтися допомоги, якої не надійшло. Доводилося закуповувати зброю й амуніцію в час, коли кожна країна гарячково готувалася до бурі, яка насувалася і тепер прокочується світом. Ваші героїчні вчинки викликали захват в усьому світі, але після війни, яка протривала три з половиною місяці, ми й досі лишаємося майже наодинці. Уся іноземна допомога обмежилася двома підсиленими артилерією й авіацією батальйонами на наших фронтах, де наші вояки, б’ючись день і ніч, не маючи змоги замінитися, мусили відбиватися від щоразу нових ворожих формацій, до краю напружуючи фізичні й духовні сили.

Коли буде написано історію про цю війну, світ побачить, які подвиги ви здійснили.

Без щедрої допомоги зброєю і амуніцією, яку надавали Швеція й західні держави, ми не змогли б стільки часу битися проти незліченних ворожих гармат, танків і літаків.

На жаль, цієї вишуканої обіцянки про допомогу, яку давали західні держави, не вдалося втілити в життя, бо наші сусіди, дбаючи про себе, не дозволили транзит війська.

Витримавши шістнадцятитижневі криваві бої без спочинку ні вночі, ні вдень, наша армія ще й сьогодні стоїть непереможна перед ворогом, який, попри жахливі втрати, лише кількісно зростав. Наш тил, у якому незліченні повітряні налети сіяли страх і смерть серед жінок і дітей, не похитнувся. Наші спалені міста і зруйновані села далеко за лінією фронту аж до західних кордонів є красномовним свідченням того, що довелося пережити цьому народові за останні місяці.

Наша доля важка, і нам доводиться залишати чужій расі, з інакшим світоглядом та інакшими моральними цінностями, землю, коло якої ми працювали з потом і мозолями впродовж століть.

Проте ми мусимо твердою рукою братися до будівництва, щоб на теренах, які в нас лишилися, поставити домівку для тих, хто став безпритульним, і дати всім кращі можливості для заробітку. І ми маємо, як і раніше, бути готовими боронити нашу меншу Вітчизну з такими самими рішучістю й міццю, з якими боронили неподілену Вітчизну.

Ми з гордістю усвідомлюємо, що в нас є історична місія, яку й далі виконуємо: захист західної цивілізації, який століттями був часткою нашого спадку. Але ми знаємо й те, що до останнього гроша сплатили борг, який мали перед Заходом.

Я вже торкався найголовніших причин провалу російського бліцкригу. Напевно, доречно буде доповнити їх узагальненими роздумами й оглядом того, що саме породило таке негативне уявлення про дії Червоної армії в Зимовій війні, а надто що це уявлення відіграло неабияку роль у великій війні. Якби загальне враження про дії СССР у війні проти Фінляндії не було таким невигідним, Німеччина навряд чи аж настільки недооцінила б військовий потенціал російського велетня й повторила б помилку Наполеона.

На чому ґрунтувалося уявлення про Червону армію, яке поширилося після Зимової війни?

Без сумніву, найбільше впадала у вічі диспропорція між величезними зусиллями й незначними результатами. Уже в перший тиждень війни проти Фінляндії було кинуто несподівано великі сили. Як я зазначав, їх кількість сягала 26–28 піхотних дивізій, а згодом аж 45, з яких 25 перебували на Карельському переший­ку, а 20 — на Східному фронті. Їх підсилювали корпусна й армійська артилерія та окремі механізовані частини. Загальна кількість танків становила близько 3000, більшість з яких були середніми й важкими. Уся Червона армія, за винятком частин на Далекому Сході, мала у складі близько 110 дивізій, а до того ж 5000–6000 сучасних танків^[21]. Це означало, що майже половину кадрових дивізій, які дислокувалися в європейській частині Росії і в західному Сибіру, було мобілізовано на війну проти Фінляндії. Якщо врахувати спеціальні підрозділи, кількість ворожих сил сягала майже мільйона вояків, частина з яких мали певний бойовий досвід з польської кампанії.

Цікаво, що наступальну армію було зібрано щонайменше із сімох військових округів. Крім Ленінградського, військо надійшло з Московського, Калінінського, Орловського, Білоруського, Харківського й Одеського округів. Тобто фінляндська кампанія безпосередньо не стосувалася лише чотирьох округів європейської частини Росії (Київського, Приволзького та обох кавказьких). А тому більшість європейської частини СССР спіткав шок від невдач і поразок.

Характерна помилка найвищого червоноармійського командування полягала в тому, що воно розпочало воєнні операції, недосить зваживши на основні чинники у війні проти Фінляндії — характер войовища й силу супротивника. Недооцінювання другого було зрозумілим з огляду на слабкість нашої матеріально-технічної бази. Більше варте уваги те, що російське військове керівництво не збагнуло: організація їхнього війська була занадто громіздкою як на північну місцевість і зимові умови. Як могло військо з рівнинних країв, навіть якщо воно звикло до суворих зим, воювати в лісистій місцевості, якої зроду не бачило? У Ленінградському, Калінінському, Московському військових округах росіяни могли тренуватися в умовах, які відповідали тим, що трапилися їм у Фінляндії. Хибна оцінка нашої сили опору свідчить про легковажність, з якою було розроблено план воєнних дій, а також про сліпу віру росіян в необмежені можливості сучасної техніки. У цій царині їхні військові теоретики раніше від інших створили доктрини, які згодом на польських рівнинах застосували німці. Але Фінляндія, країна лісів, не була Польщею!

Зі зрозумілих причин важко визначити, якою мірою політичне керівництво на вершині совєтської ієрархії відповідальне за суто військові помилки, зроблені в плані воєнних дій, в операціях і організації. Але, мабуть, є підстави стверджувати, що його вплив — як і вплив політруків у військових частинах — був чималим. Те, що кожен наказ мусив спочатку дістати схвалення політичного органу, звичайно, призводило до затримок і плутанини, не кажучи вже про послаблення ініціативності й бажання брати на себе відповідальність. Такий стан справ аж ніяк не обмежувався лише військом, але від 1935 року найінтенсивніші чвари були саме у збройних силах, які внаслідок чисток втратили найдосвідченіші кадри. Репресії зробили офіцерський корпус одноріднішим, але й знизили рівень освіти і компетентність. А офіцерів царських часів лишилося вельми мало.

Як стимулятор політичне керівництво було, безперечно, поважною силою. Це зокрема оприявнилося на першій стадії війни, коли політруки мали повертати порядок у частинах, дисципліна в яких похитнулася після невдалих атак, і коли доводилося всіма способами змушувати неохочі наступальні формації іти на штурм. Те, що оточені підрозділи не складали зброю попри мороз і голод, теж великою мірою було заслугою політруків. Вони переконували солдатів, що в разі здавання в полон їхні родини зазнають репресій, а якщо вони самі потраплять до рук ворога, на них чекають тортури і смерть. Численними були випадки, коли і командири, і рядовики воліли вчинити самогубство, ніж здатися в полон. А ще політруки втручалися у формулювання тактичних настанов, що з’являлися як реакція на перші невдачі. Унаслідок цього виникала чудернацька мішанина тактики й пропаганди.

Загалом у російському командному складі були відважні люди з міцними нервами, і вони не дуже переймалися втратами. Зокрема серед найвищих командних ланок відчувалася певна інертність. Це оприявнювалося у формалізмі керування і спрощеності оперативного мислення, яке не припускало маневрування й самостійності й вимагало вперто дотримуватися первинного плану, хай там що. Російська військова майстерність ґрунтувалася на техніці, тому була негнучкою, грубою, марнотратною і багато в чому спорідненою з англосаксонськими доктринами. Виразний брак творчої уяви відчувався тоді, коли мінливе становище потребувало швидких рішень. Звичним було те, що командувачі не спромагалися розвинути початкові успіхи й довести справу до розв’язки. Тому нашому війську на Карельському перешийку раз у раз вдавалося що в маневровій, що в позиційній війні відриватися й займати нові позиції. Спершу і взаємодія між різними родами війська була замалою, але в цьому росіяни із часом навчилися застосовувати набутий досвід на практиці.

Хоч суто тактичні дії супротивника були на слабкому рівні, він продемонстрував спроможність навіть на такому невеликому войовищі, як Карельський перешийок, маневрувати, а також забезпечити постачання набагато більшої кількості оперативних одиниць, ніж ми могли уявити. Посприяла цьому й сувора та малосніжна зима, адже дороги витримували навіть найважчу техніку й була змога торувати нові шляхи по кризі й болотах. На довгому фронті, який проходив у лісовій глушині, умови — дорожня мережа, віддалі й кількість снігу — були геть інакшими й дуже утруднювали і операції, і постачання.

Російський піхотинець був відважним, витривалим і невибагливим, але безініціативним. На відміну від фінського супротивника, він належав до масових бійців, і, втративши зв’язок з командуванням і товаришами, не міг діяти самостійно. Через те росіяни, зокрема на початку війни, посилали своє солдатство здебільшого в масові атаки, і це, бувало, призводило до того, що після зустрічі з кількома добре розташованими одиницями автоматичної зброї останні стинали напасників упень. Попри це хвилі атак накочувалися одна за одною, з таким самим підсумком. Траплялося, що в перших грудневих боях росіяни прямували на фінські мінні поля з піснею, вишикувавшись густою розстрільною і навіть узявшись за руки. Скидалося на те, що їм байдуже до вибухів і прицільного вогню оборонців. Дивувала фаталістична покірливість, якою вирізнялася піхота. Російський солдат не був сприйнятливим до зовнішніх впливів і швидко оговтувався від тимчасового приголомшення.

Пояснення згаданого вище явища — що піхота оборонялася до загину навіть у вкрай безнадійних ситуаціях — теж пов’язане з російською психікою. Воєнній історії відомі дуже нечисленні випадки такої впертої витривалості, і демонстрували її первісні народи. Хоча до цього має стосунок політичний терор, але пояснення, мабуть, треба шукати у важкій боротьбі російського народу з природою. Із часом це виробило незбагненну для європейців здатність терпіти й витримувати нестатки, а також пасивну сміливість і фаталізм, який відігравав — і досі відіграє — свою роль і в політичному розвитку.

На особливу згадку заслуговує і феноменальна здатність росіян окопуватися. Це вони вміли, і скидалося на те, що бралися до лопати суто інстинктивно. Вони взагалі були майстрами саперної роботи.

Незважаючи на тривалий термін служби, російській піхоті не бракувало вад. Вогонь з автоматичної зброї й гвинтівок був вельми невлучним. Хоч чимало ворожих дивізій складалися з вояків, що походили з багатих лісом країв, військо не спромагалося успішно маневрувати й воювати в лісистій місцевості. Через брак компасів орієнтація завдавала труднощів, і ліс — союзник фінського бійця — породжував у росіян жах. Там лютувала «біла смерть», фінський партизан у білому маскоплащі. Утім найбільшою слабиною війська було невміння ходити на лижах. Хоч відповідне навчання й розпочалося одразу після початку війни, це мало що дало, адже годі за кілька тижнів навчитися техніки ходіння на лижах, а надто військової. Крім того, здебільшого бракувало належного зимового спорядження, але тут ми перебували в однаковому становищі.

Артилерія в царській армії була і з технічного, і з тактичного погляду елітним родом війська. Тепер рівень, зрозуміло, знизився через погану підготовку офіцерства. Але матеріально-технічна база відповідала вимогам часу. Це засвідчила дивовижно велика кількість сучасної швидкострільної й далекобійної артилерії, а також вочевидь невичерпні запаси боєприпасів. Крім полкової артилерії, яка належала піхотним частинам, і полка органічної легкої артилерії, здавалося, багато дивізій мають ще й додатковий важкий полк. До того ж росіяни могли в разі потреби використовувати й частину артилерійного резерву головнокомандувача.

Як я вже зазначав, техніка стріляння й тактика, зокрема на початку війни, була недосконалою і неоднорідною, а також погано узгоджувалася з діями піхоти. У перших боях на Карельському перешийку рідко ставалося так, що супротивник застосовував артилерію масованим і швидким перенесенням вогню. Однак упродовж січня росіяни домоглися в цьому неабиякого поступу, як і у влучності стріляння. Пануючи в повітрі, вони могли спокійно коригувати вогонь з аеростатів стеження і літаків зі встановленою відповідною системою. Вогонь коригували і з танків по радіо. Попри тактичні огріхи, саме величезна кількість артилерії становила основу бойових дій росіян на перешийку, але в тодішньому стані вона не відповідала вимогам маневрової війни.

У тому, що панцеротанкова зброя розчарувала ворога, немає жодного сумніву. Уже фінляндська місцевість унеможливлює масивні і глибокі рейди, передбачені російськими приписами. Натомість відбувалася тактична колотнеча з піхотою, але якою ціною! Уточнена загальна кількість знищених і захоплених танків сягнула 1600, тобто половини кількості машин, виставлених проти нас, або приблизно чверті всієї сучасної панцеротанкової техніки Червоної армії. Не варто забувати ще й про втрату 3000–4000 фахівців з політичним гартом і технічним вишколом. Але слід зазначити й те, що взаємодія панцеротанкової зброї з піхотою на пізнішій стадії війни набагато поліпшала. Вона — а насамперед 28- й 45-тонні танки, озброєні двома гарматами й 4–5 кулеметами — зробила вирішальний внесок у те, що ворогу врешті вдалося пробити наші лінії оборони.

Перед війною панувала думка, що військово-повітряні сили СССР перебувають на високому рівні. А тому ми підготувалися до величезної переваги росіян у повітрі, а також до руйнівних налетів і на військо, і на міста із заводами й фабриками, і на мережу комунікацій. Без них не обійшлося, але, як це часто стається, коли чекати найгіршого, побоювання були перебільшеними.

Виявилося, що військово-повітряні сили не мають літаків, які можна назвати сучасними. Принаймні машини, які брали участь у нападі на нас, були старішими й переважно належали до типів, що їх Совєтський Союз посилав до Іспанії під час громадянської війни. Останніми роками авіаційна промисловість не встигала за поступом у світі, тому що політичні чистки забрали з авіаційно-технічних інститутів і авіазаводів найкращі кадри. Це стосувалося й самих військово-повітряних сил, найвищі командувачі яких, генерали Алксніс і Хіпрін, зникли, як і багато фахівців по всій ієрархії. Так військово-повітряним силам було завдано удару, наслідки якого виразно оприявнилися під час Зимової війни.

Таким чином, бомбардувальна авіація вступилау війну, маючи на озброєнні, з одного боку, двомоторні машини моделей СБ-2 і ДБ-3 з літною швидкістю до 350 км/год, а з другого — чотиримоторні машини ТБ-3, швидкість яких не перевищувала 220 км/год. Що стосується штурмовиків і розвідчих літаків, вони набирали швидкість, лише трохи більшу за 300 км/год. А отже, зазначені тут типи були набагато слабшими, ніж тодішні винищувачі найновішої моделі, які зазвичай мали потужнішу зброю і літну швидкість близько 480 км/год. Краще оснащувалася винищувальна авіація, у якої була модель И-16 (430 км/год). Утім ці машини мали запас бензину лише на півгодинний політ, що не дозволяло їм охороняти бомбардувальників у далеких рейдах. Унаслідок цього кількість бомбардувальників, збитих на початку війни, була непропорційно великою. Згодом на винищувачах почали встановлювати додатковий бензобак. Великі втрати техніки спричинило і шаблонно-невправне маневрування пілотів, а також їхня нездатність ухилятися від зенітного вогню. Частка протиповітряної оборони у збиванні літаків сягнула 38 %, і — якщо брати крайній випадок — якось один-єдиний фінський винищувач упродовж кількох хвилин збив шість бомбардувальників з формації, що складалася з дев’ятьох машин.

Бази бомбардувальної авіації розташовувалися в Естонії, на околицях Ленінграда, в Олонецькій і Біломорській Карелії, і з цих районів можна було долетіти до кожного фінляндського населеного пункту. Таке розосереджене групування було вигідне з того погляду, що погода рідко унеможливлювала всі польоти. Сувора зима не завдала російській авіації жодних труднощів — навпаки, тепер їй став у пригоді досвід польотів в арктичному кліматі. А винятково ясна погода в січні й лютому призвела до того, що тил зазнавав більше бомбардувань, ніж це могло бути під час звичайних зим.

Незважаючи на шалену потугу — загалом близько 2500 літаків — російська авіація не стала вирішальним чинником у війні. Бойові дії військово-повітряних сил проти наших частин були, зокрема на початку війни, невпевненими і не змогли зламати волю нації до захисту батьківщини. Тотальна повітряна війна стрілася в нашій країні зі спокійним і розважливим народом, якого зовнішня загроза лише загартовувала й згуртовувала. Проте руйнування було чималим, адже на країну впало близько 150 000 фугасних і запальних бомб загальною вагою 7500 тон. Загинуло понад 700 цивільних осіб, а вдвічі більше дістали поранення. Заходи цивільної оборони не були даремними.

У стратегічному завданні, яке полягало в тому, щоб перетяти наші комунікації з закордоном і породити безлад у нашому транспортному сполученні, росіяни зазнали цілковитої невдачі. Наше судноплавство було сконцентровано в Турку, і хоча місто зазнавало бомбардування понад 60 разів, це не паралізувало руху транспорту. Важко зрозуміти, чому росіяни не розташували для цього легких підрозділів військово-морських сил у балтійських портах. Можливо, тому, що вони від початку сподівалися на блискавичну перемогу. Єдиною нашою залізничною комунікацією із закордоном була коліяКемі–Торніо, якою їхало більшість експорту, а також імпорт військової техніки. Ця залізниця вціліла аж до кінця війни. Щоправда, частину перевозів доводилося здійснювати о нічній порі, але загалом залізниці добре виконали свою функцію. Невеликі пошкодження, завдані їм ворожою авіацією, ми швидко усували. Виробництво військових матеріалів теж тривало без особливих негараздів.

Безперечно, підсумки повітряної війни не відповідали зусиллям. А скільки це коштувало росіянам?

За інформацією Ставки, ми достеменно збили 684 літаки, але подальша перевірка журналів бойових дій засвідчила, що насправді ця кількість — 725, до яких треба додати і машини, знищені в Лапландії шведськими пілотами і шведською зенітною артилерією (відповідно 12 і 10). За «достеменні» випадки ми тоді вважали лишень літаки, які впали чи вимушено приземлилися на фінляндській території, а також ті, місце й причину падіння яких вдалося точно визначити. А за «непевні» — коли було помічено влучання чи видно падіння машини, найчастіше задимленої, але не вдалося зафіксувати, де саме вона впала. Кількість літаків, які належали до другої із цих категорій, становила 103, і немає жодних сумнівів, що більшість з них або цілком розбилася, або зазнала серйозних пошкоджень. Якщо ще взяти до уваги, що не менш як 5 % від загальної кількості літаків, як і в нас, розбивалися внаслідок матеріальних дефектів, пошкоджень двигуна та з інших схожих причин, можна оцінити достеменні загальні втрати росіян у 872 літаки. А включно з непевними випадками ця кількість сягає 975. Втрати серед літного складу росіян були вдвічі–втричі більшими, ніж серед нашого цивільного населення. Така повітряна війна нерентабельна!

На особливу згадку заслуговує внесок нашої протиповітряної оборони. Загалом вона збила 314 машин і пошкодила понад 300. Кількість пострілів на один збитий літак становила в середньому лише 54, а з автоматичної зброї — 200, що слід вважати дуже добрим результатом.

Наприкінці 1939 — на початку 1940 років Совєтський Союз мав у своїй європейській частині, мабуть, близько 5000 основних літаків, десь половину з яких виставив проти Фінляндії. Було знищено понад третину з тих, що оперували проти нас. Ця втрата давалася взнаки, адже більшість збитих літаків належали до найновіших совєтських моделей. Наприкінці лютого дедалі частіше почали з’являтися машини старішого типу. Напруженість становища характеризує те, що ворогові довелося посилати на фінляндські фронти літаки з далеких баз і навіть з Далекого Сходу.

Фінляндські військово-повітряні сили, зі свого боку, мали на початок війни 96 машин, багато з яких були застарілими. Загальна кількість літаків під час усієї війни становила 287, з них 162 винищувачі. Наші втрати сягнули 61 машини, що відповідає 21 % всієї кількості.

У наказі від 13 березня 1940 року я зазначив, що втрати ворога лише вбитими становлять близько 200 000. А ось що зі свого боку заявив комісар закордонних справ Молотов на сесії Верховної Ради 29 березня:

Війна у Фінляндії призвела до великих жертв і в нас, і у фінів. За підрахунками Генерального Штабу, на нашому боці кількість убитих і померлих від ран становить 48 745, кількість поранених — 158 863. Фінська сторона намагається применшити свої жертви, але жертви фінів набагато більші від наших. За мінімальними підрахунками нашого Генерального Штабу, у фінів кількість убитих сягає не менш як 60 000, не враховуючи померлих від ран, а кількість поранених — не менш як 250 000. Виходячи з того, що кількість фінської армії становила не менш як 600 000, треба визнати, що вона втратила вбитими й пораненими понад половину складу^[22].

На це передусім треба сказати, що кількісний склад фінської армії на жодному етапі війни не сягав 600 000 вояків. На момент початку війни польова армія, що охоплювала десять дивізій і окремі підрозділи, складалася округлено зі 175 000 вояків, а далі її кількісний склад коливався між цим числом і 200 000 з чимось. Щоправда, упродовж війни до польової армії долучилися дві нові дивізії, хоча вони не мали достатньої кількості зброї. Але це не означало відповідного зростання загального штату, адже втрати первинних підрозділів заледве вдавалося покрити. Справжня кількість втрат була 24 923 вбитих і померлих від ран, а також 43 557 поранених. Важкі втрати, але, як бачимо, цифри аж ніяк не відповідають тим, що навів російський Генштаб. Якби вони були реальними, уся фінська армія втратила б свою боєздатність!

Малоймовірно, що коли-небудь ми довідаємося точні цифри російських втрат, але можна принаймні приблизно підрахувати їх на підставі відомих фактів.

На фронті, який тягнувся від Ладозького озера до Лапландії, було розтрощено п’ять дивізій, а саме 44-ту і 163-тю під Суомуссалмі, 75-ту і 139-ту під Толваярві–Яґляярві, а також 18-ту дивізію і додану їй 34-ту танкову бригаду під Кітелею. Кількість загиблих і померлих у лісовій глушині можна оцінити як 8000 на кожну дивізію, тобто 40 000 вояків, а в Лапландії втрати 88-ї і 122-ї дивізій — у 6000, тобто загалом 46 000. Уже це число близьке до офіційно оголошеної росіянами загальної кількості втрат. У Кугмо було знищено приблизно половину 14-ї дивізії і надісланої їй на допомогу лижної бригади. Під Кітелею 168-ма дивізія втратила третину сил. До цього треба додати втрати одинадцятьох інших дивізій на Східному фронті, атаки яких ми відбивали до останнього дня війни. Отже, загальна кількість загиблих і померлих від ран у 20 дивізіях, що воювали на Східному фронті, сягає приблизно 75 000.

Важче порахувати втрати на Карельському перешийку. Як я зазначав, на цьому фронті воювало загалом 25 дивізій. Кількість загиблих, звичайно, розподілялася нерівномірно, адже частини, які масованими формаціями йшли на штурм Виборзької брами й Тайпале, зазнавали більших втрат у живій силі, ніж інші. У донесеннях військових частин втрати ворога оцінено загалом приблизно в 200 000 вояків. Утім ця цифра, мабуть, трохи завелика, адже оцінки на передньому краю часто неточні, завищені. Проте з великою ймовірністю можна оцінити кількість убитих на перешийку в 100 000–125 000. Якщо додати до цього дані з інших фронтів, у сумі вийде приблизно 200 000 вояків — тобто це загальна кількість втрат росіян за всю війну.

На чисельність втрат вплинули дві причини, які треба окремо зазначити: сувора зима й незадовільна військово-медична служба. Безперестанний холод призводив до того, що тисячі поранених замерзали на смерть, чекаючи на допомогу. Виявилося, що російська військово-медична служба не відповідає вимогам ситуації і нездатна забезпечити нормальне перевезення й лікування поранених. Своєю чергою це зумовило непропорційне зростання кількості померлих від ран порівняно з убитими.

Невигідне враження, яке склалося від дій російських збройних сил, підривало авторитет режиму, а тому це все треба було перекрити з допомогою пропаганди. Тож росіяни ще під час позиційної фази війни поширили міф про «лінію Маннергейма». Вони казали, що наша оборона на Карельському перешийку ґрунтується на неймовірно міцному і збудованому із залізобетону за останнім словом техніки оборонному бар’єрі, який можна порівняти з лінія­ми Мажино й Зиґфрида і який ще не здолала жодна армія. Те, що росіяни пробили цю лінію, було подано як «подвиг, з яким не зрівняється ніщо у воєнній історії», якщо зацитувати офіційну заяву росіян. То порожні балачки: насправді все було геть по-інакшому. Лінія оборони, як я уже зазначав вище, складалася лише з нечисленних стаціонарних кулеметних гнізд і двох десятків нових гнізд, додатково збудованих на мою пропозицію, сполучених траншея­ми. То була позиція з польовими фортифікаціями, яка зовсім не мала глибини. Цю лінію народ охрестив лінією Маннергейма. Те, що вона витримувала натиск, зумовлювалося витривалістю й відвагою наших бійців, а аж ніяк не міцністю споруд. А що стосується поразок росіян на Східному фронті, то керівництво пропагандистських органів вочевидь не змогло вигадати жодного пояснення, яке його задовольнило б.

Без сумніву, росіяни енергійно скористалися набутим у фінляндській кампанії досвідом, реорганізуючи збройні сили під керівництвом маршала Тимошенка. За його словами, сказаними нашому військовому аташе в Москві, росіяни «багато чого навчилися в цій важкій війні, у якій фіни билися героїчно». Цікаво, що й генералісимус Сталін визнав, що його армія діяла слабко. Тому він, здається, у листопаді 1943 року висловив таку думку в розмові з президентом Рузвельтом: «Війна проти Фінляндії засвідчила, що радянська армія була недосить озброєною і погано впоралася із завданням. Унаслідок цього всю армію було реорганізовано, але все ж таки не можна сказати, щоб вона на момент нападу Німеччини була першокласною»^[23]. Поза всяким сумнівом, це слушно, хоч російська промисловість за 1940–1941 роки встигла виробити напродчуд багато сучасної військової техніки. Утім набутий досвід росіяни не встигли застосувати на практиці. Ті самі вади в керуванні військом, у тактиці й організації, характерні для воєнних дій Червоної армії під час нашої зимової кампанії, оприявнилися й на першій стадії німецько-російської війни. Тож твердження німецької пропаганди, що фінляндська війна дала хибне уявлення про Червону армії, є безпідставним.

Цікавою деталлю реорганізації Червоної армії була ліквідація — принаймні офіційна — політичного керівництва війська й повернення генеральських та інших звань з усіма відповідними чималими привілеями. Однак через великі поразки на німецько-російському фронті влітку 1941 року було повернуто двоїстість керівництва, і чвари між цими двома керівними ланками, тривають, про що зовнішньому світові відомо мало.

Зимова війна дає виразне уявлення про оборонні можливості Фінляндії, а також про вади нашої обороноздатності. Набутий досвід засвідчив: мали рацію ті, хто два десятки років обстоював думку, що в нашої країни є більші можливості, аби боронитися від східного велетня, ніж це видно зі статистики населення, а також що природні умови і якісна перевага живої сили можуть вирішально вирівняти кількісну диспропорцію. Жодному ентузіастові оборони країни не спало б на думку заявляти, що ми надовго зможемо давати відсіч силі, яка переважає нас у багато разів. Але існували підстави стверджувати, що можливо так розбудувати збройні сили, аби агресія занадто дорого коштувала нападникові, скувала його військо та інші ресурси на тривалий час, а також, у найкращому разі, спричинила вигідні для нас ускладнення. Слушність цих припущень іще виразніше видно на тлі мінливих зовнішньополітичних констеляцій світових конфліктів, які — якби ми наготувалися до війни — збільшили б наші можливості залишатися поза війною.

У минулому розділі я змальовував, як було занехаяно розбудову потужних збройних сил, але варто на тлі подій Зимової війни розглянути кілька найфатальніших недоглядів.

Ці події незаперечно увиразнили незадовільні наслідки політики ощадливості, через яку кілька років поспіль частину призову зараховували до ІІ категорії ополчення з вишколом лише в разі початку війни. Відповідно мобілізована армія була меншою, ніж могла б, і наші шанси створювати з вишколеного контингенту нові формації й поповнювати наявні поменшали. Тому під час війни нестача людського ресурсу загострилася і фактично невишколеному запасному контингенту доводилося зазнавати непропорційно великих втрат. Заощадження, зроблені в мирний час, тепер довелося сплачувати кров’ю. Бракувало й офіцерських кадрів мирного часу, до того ж вони були частково виснажені багаторічною стомливою працею. Й офіцери, й унтерофіцери запасу виконували свої обов’язки вкрай самовіддано, але вони, звичайно, не могли в усьому замінити кадрових військовиків. Їх гартувала війна, але дорогою ціною.

Очевидними були й вади у вишколі. Щоправда, їх певною мірою компенсували природжені бійцівські властивості фінляндського солдата, але щоб розумітися на техніці, якою послуговуються в сучасній війні, потрібне щось більше за вміння орудувати гвинтівкою і ходити на лижах. Вишкіл мусив знайомити вояків з матеріальною частиною, якій вони протистоятимуть — а саме цього нам дуже бракувало. Більшість наших солдатів до початку війни ніколи не бачили танк, і протитанкову оборону нам доводилося імпровізувати.

Утім найбільше вселяла тривогу слабка матеріально-технічна база. Щоб серйозно сподіватися на мир, ми мусили збільшити її ефективність у всіх аспектах — модернізувати всі роди війська і створити панцеротанкову зброю з великою пробійною силою. У цих і з військового, і з політичного погляду специфічних умовах, які утворювали тло російської агресії, ми могли порівняно незначними для економіки жертвами поставити Совєтський Союз перед перспективою сутужної і виснажливої війни, якої Москва, певно, воліла б уникнути. Якби піхота мала напівавтоматичну 20-мм протитанкову рушницю, яку ми почали виготовляти за кілька місяців після укладення миру, російські втрати в танках зросли б до таких масштабів, що це підточило б силу наступів і атак. Також якби ми збільшили літне озброєння на 50 сучасних винищувачів і кілька зенітних батарей, змогли б тримати в шорах ворожі військово-повітряні сили. Сміливих пілотів вистачило б і на більшу кількість машин. Наша артилерія завдяки зусиллям інспектора генерала Ненонена вийшла і в техніці стріляння, і в тактиці на такий високий рівень, який узагалі досяжний для цього роду війська. Нашим дошкульним місцем була нестача сучасних матеріальних засобів і боєприпасів. Напевно існувала змога ще в мирний час закупити щонайменше кілька важких батарей і вчасно підготувати промисловість до війни.

Якби ми, крім того, фортифікували Карельський перешийок і брами потенційного нападу на східному кордоні, передумови для успішної оборони були б на всіх ділянках цілком інакшими, ніж тепер. Достатня готовість до війни не перевищила б наш економічний потенціал. Те, що така готовість не стала реальністю, можна пояснити ось чим: оборону країни від найпершого року, коли ми стали незалежною нацією, було віддано партіям. Найбільші з них уперто опиралися асигнуванню навіть найскромніших коштів. Аж коли вже стало запізно, вони похопилися й усвідомили, до чого призводить така політика. Тепер вони на власні очі побачили, як доводиться платити за недогляди й помилки непоправними втратами.

Нехай прийдешні покоління не забувають дорогою ціною набутий досвід нашої оборонної боротьби. Вони можуть з гордістю озиратися на Зимову війну й черпати сміливість і оптимізм з її героїчної історії. У воєнній історії нелегко знайти приклади, щоб настільки слабша від ворога кількістю й зброєю армія, як фінляндська, змогла завдати йому чимало важких поразок і раз у раз відбивати його атаки, ба навіть під час відступу. Але не меншого захоплення гідне те, що фінляндський народ у, здавалося б, безнадійному становищі спромігся перебороти пригнічення й безсилля, яке легко могло опанувати його, а натомість лише міцнів у жертовності й величі. Такий народ має право жити.

На політичній арені, від початку війни й аж до укладання миру, паралельно з воєнними подіями відбувалася діяльність, яка посідає окремий розділ в історії Зимової війни.

Я вже згадував про дипломатичну підтримку, яку надавали Фінляндії скандинавські країни і США під час перемовин у Москві восени 1939 року. Хоч ці демарші, як з’ясувалося ще на ранньому етапі, не мали великої реальної цінності, через них у наших політиків і близьких до них колах зміцніло уявлення, що СССР не нападе на нас. А якщо навіть так станеться, ми не лишимося наодинці. Тому особливо гірким стало розчарування, коли з початком війни виявилося, що всі сподівання на активну допомогу були марною мрією і що країна насправді опинилася в ізоляції, яку можна назвати жахливою.

Спроби налагодити контакт з Кремлем, які Фінляндія робила в перші дні війни за посередництва Швеції і США, виявилися невдалими. Звернення до Швеції з проханням надати істотну допомогу було відхилено. Уся дипломатична підтримка, яку в той момент шведський уряд вважав можливим надати Фінляндії, полягала в тому, що він не зробив формального проголошення нейтралітету. На жаль, у той самий час у Стокгольмі виникла затяжна урядова криза, яка тривала від 2 до 13 грудня й паралізувала можливості Швеції діяти. У нашому скрутному становищі це було нам не на користь. Те, що відомий друг Фінляндії Рикард Сандлер залишив тоді пост міністра закордонних справ, ми сприйняли як серйозну невдачу.

Фінляндія в цій ситуації з великим задоволенням помітила, з якою активною симпатією ставляться до наших справ США. Особисту позицію президента Рузвельта видно з його публічної заяви, що «фінляндський уряд і народ можуть пишатися своїми діями, які викликають повагу і якнайтепліше співчуття в уряду й народу США». Ще більшу вагу мала його заява від 2 грудня про накладання заборони експортувати деякі важливі сировинні матеріали і промислові вироби до СССР. 15 і 20 грудня заборону було поширено на ще більше виробів^[24]. Превентивний вплив, що його справив цей захід на військовий потенціал СССР — заборону було скасовано аж 21 січня 1941 року — згодом виразно оприявнився на початковій фазі німецько-російської війни, коли дії військово-­повітряних сил утруднювала постійна нестача пального. Велике значення мало й те, що США надали Фінляндії позику на 30 мільйонів доларів. Крім того, розпочалося надання гуманітарної допомоги, яким керував наш відданий поборник від 1919 року, колишній президент Герберт Гувер.

Усі спроби посередництва в конфлікті були приречені на невдачу через те, що СССР не визнавав жодного іншого фінляндського уряду, крім створеного в Терійокі маріонеткового. Тож зрозуміло, що в цій ситуації Фінляндія звернулася до Ліги Націй з проханням щодо посередництва й допомоги. Наслідком цього стало те, що 14 грудня Совєтський Союз було виключено з Ліги Націй за відмову припинити воєнні дії і погодитися на процедуру замирення. Водночас з’явився заклик до країн — членів Ліги Націй надавати Фінляндії всіляку допомогу. Ці дії згодом дали імпульс не лише широкомасштабним планам західних держав у Скандинавії, а й — опосередковано — агресивним операціям Німеччини.

Утім ухвала Ліги Націй означала моральну перемогу Фінляндії і водночас посилила обурення громадської думки, викликане нападом СССР. Але заразом знову оприявнилося, що Фінляндія не може сподіватися на ефективну підтримку скандинавських держав. Такі країни, як Аргентина, Уругвай і Колумбія на ХХ асамблеї Ліги Націй енергійно стали на наш бік, а тимчасом, як нам довелося побачити, Швеція, Норвегія й Данія відмежувалися від усіх санкцій проти СССР. Ба більше, скандинавські країни утрималися від голосування, коли розглядалося питання про виключення агресора з Ліги Націй. Ухвалу асамблеї припало оголосити керівникові норвезької делегації й голові стортингу Карлові Гамбро. 1946 року, коли він був останнім головою Ліги, йому судилося на тій сесії, яка ухвалила остаточно розпустити Лігу, також висловити шанобливе вітання диктаторській державі, яку він сім років перед тим засуджував.

Рекомендована асамблеєю допомога, звичайно, не мала б жодного значення, якби фінляндська оборона не витримала натиску, а щодо цього в зовнішнього світу навряд чи були якісь оптимістичні уявлення. Проте коли, на подив усіх, оприявнилося, з якою відчайдушною силою б’ється фінська армія, у західних держав знову виникло зацікавлення, спрямоване на підтримку Фінляндії. Доки тривала боротьба, російська загроза Румунії й Туреччині — союзникам Франції й Англії — була суто теоретичною, і наша витривалість стимулювала загрожені держави до спротиву. Крім того, здавалося, що війна у Фінляндії дає нагоду залучити Швецію й Норвегію до антинімецького фронту, якби вдалося умовити ці країні дозволити транзит військової підмоги. Конфлікт між Німеччиною та Швецією–Норвегією призвів би до зупинки експорту залізної руди й іншої важливої продукції до Німеччини, а також послабив би стратегічне становище Третього Райху і зменшив би тиск на Французький фронт. Ще можна зазначити, що війна була в інтересах західних держав. Вона зменшувала можливості СССР постачати до Німеччини чимало важливої сировини, надходження якої суттєво послаб­ляло вплив блокади, запровадженої західними державами.

Фінляндія не мала жодної причини відмежовуватися від цієї позиції, і не в наших інтересам було наголошувати на технічних труднощах, що їх довелося б долати ефективній допоміжній експедиції. Ми вступили в смертельну боротьбу, у якій французько-британські плани допомоги, здавалося, стали єдиним поважним чинником, на який могла спиратися наша зовнішня політика. З одного боку, загроза інтервенції була дипломатичною зброєю проти СССР, котрий, як гадалося, навряд чи вабила перспектива остаточного розриву із західними державами. З другого — це могло спонукати Швецію й Норвегію активніше діяти на користь Фінляндії, аби завершити війну, доки вона не поставила під загрозу скандинавський нейтралітет. Поки ми чекали на здійснення сподівань, нам дуже ставали в пригоді військові матеріали, що їх надсилали Франція з Англією.

Виникнення й різні етапи планів інтервенції нині висвітлено в багатьох публікаціях. Я маю на увазі насамперед мемуари Вінстона Черчиля, Поля Рейно й генерала Ґамелена, а також «Білу книгу»^[25] німецького міністерства закордонних справ. Виявляється, Черчиль іще 19 вересня 1939 року звернув увагу військового кабінету на те, що конче треба завадити шведському експорту залізної руди до Німеччини. Фінляндська війна знову актуалізувала це питання. Поєднання допомоги Фінляндії, яка зазнала агресії, і бойових дій проти союзника Німеччини, а також припинення імпорту залізної руди — ось, здавалося, мета, заради якої можна багато чим пожертвувати. Хоча французький і британський уряди в принципі схвалювали ідею інтервенції до північноєвропейських країн, невдовзі з’ясувалося, що плани визрівали повільно. Бракувало готовості до війни і притаманного альянсам mal des coalitions. Таким чином, розгляд цього вкрай важливого для Фінляндії питання від самого початку відбувався з великою неузгодженістю. Можна поставити на заслугу насамперед Франції та її цілеспрямованого прем’єр-­міністра Едуара Даладьє, що плани допомоги, попри все, згодом збільшили можливості Фінляндії вийти з війни.

Спочатку, зрозуміло, розпочалася допомога військовими матеріалами. Хоч західним державам і самим бракувало сучасної зброї, а Франція постачала матеріальні засоби Туреччині й Румунії, вони з розумінням поставилися до нашого прохання про підтримку. Якби Франція з Англією узгодили можливості допомогти Фінляндії і домовилися, що саме дасть кожна з них, надання допомоги, безперечно, стало б ефективнішим. Утім такі наші пропозиції в цьому напрямі не дали результату.

Доправляння матеріальних засобів до Фінляндії забирало багато часу. Їх доводилося перевозити із заводів і складів до французьких і британських портів, щоб там повантажити на фінські судна. Існувала небезпека з боку підводних човнів, тож судна йшли колонами під конвоєм, на що витрачалося багато дорогоцінного часу. Країною призначення була Норвегія, у портах якої — Ставангері, Бергені й Нарвіку — усе вивантажували. Далі матеріальні засоби залізницею перевозили до Торніо. Там їх доводилося перевантажувати, через те що на фінських залізницях ширші колії. У середньому минав місяць, доки матеріали доходили до фінляндського кордону. Після цього потрібно було чимало часу, щоб транспортувати їх на передній край. Інколи ще доводилося навчати особовий склад орудувати новими гарматами. Це пояснює, чому велику частину зброї ми не встигли використати на Зимовій війні.

Буде задовго детально розповідати про постачання Францією й Англією матеріальних засобів, за які, до речі, Фінляндія заплатила повну ціну. Утім хочу зазначити, що Англія, військово-повітряні сили якої були розвинутіші, ніж французькі, віддала із сотню винищувачів і розвідувальних літаків, а також зо два десятки бомбардувальників «Бристоль-Бленгейм», а від Франції Фінляндія отримала тридцять винищувачів «Моран». А що винищувачі доводилося транспортувати частинами, аби складати їх докупи у фінських і шведських майстернях, ми аж на завершальній стадії війни дістали змогу користуватися цим цінним доповненням до нашої техніки. Серед іншого Франція й Британія постачали чимало зброї для піхоти й артилерії, мін, торпед, засобів зв’язку й інженерного устаткування, протигазів, амуніції тощо. Щоб подолати нестачу артилерії, Франція на наше прохання надала ще понад 200 безвідкотних гармат і чимало високоякісних боєприпасів. Ці гармати й багато іншої техніки вона надіслала у подарунок. Та хоч би якою бажаною була ця допомога матеріальними засобами, на жаль, нам довелося констатувати: західні держави змогли постачити лише обмежену кількість того, чого ми найбільше потребували, — літаків, а також зенітної й протитанкової зброї. Те, що ми отримали, належало до старіших моделей.

Серед інших країн, які з розумінням поставилися до наших потреб, насамперед назвімо Швецію, яка передала нам 80 000 гвинтівок, 500 одиниць автоматичної зброї, 85 протитанкових гармат, 112 польових гармат і гаубиць, 104 зенітних гармати, 50 мільйонів гвинтівкових набоїв, 300 000 артилерійних набоїв, 25 літаків, а також бензин та амуніцію. Невелику частину зброї було позичено, і після війни ми по змозі повертали її. А завдяки тканині, що її нам на радість надіслала Швеція, з’явилася змога впродовж грудня забезпечити польову армію шинелями.

Цінну допомогу ми отримали і з Італії, зокрема зо три десятки винищувачів і кілька зенітних гармат. Крім того, Угорщина надіслала зенітну техніку, а також міномети, боєприпаси й ручні гранати, а Бельгія — головно боєприпаси. Унаслідок того, що Німеччина не дозволила транзит цих матеріалів із зазначених країн, їх теж доводилося перевозити або через Францію й Англію, або навпростець морем до норвезьких портів. Тому й вони доїхали до нас частково на завершальній стадії війни, а частково аж після укладання миру. Німеччина, яка ще під час фінсько-російських перемовин холодно поставилася до нашої країни, ретельно дбала про те, щоб фінляндська війна не нашкодила її стосункам з СССР. 8 грудня 1939 року граф Чано записав у своєму щоденнику, що Німеччина начебто передала Фінляндії зброю зі своїх польських трофеїв. Це не так: відповідні перемовини не дали результатів, бо Оберсте Геересляйтунґ заборонив її постачання.

Зате ми мали змогу замовити у Сполучених Штатів Америки винищувачі, артилерію й боєприпаси і закупити в Іспанії деякі матеріальні засоби, які частково складалися зі зброї, що її надіслав СССР республіканцям у часи іспанської громадянської війни. Дещо надійшло з Данії та Норвегії — амуніція і невеликі партії військових матеріалів. Годі недооцінити те, що зброя, яку постачало багато різних країн, була врешті зібранням усіляких калібрів і типів. Це завдало труднощів і плутанини що з навчанням, що з поповненням запасів. Крім того, доконечна потреба купувати все приступне призвела до того, що це доводилося робити за набагато більшу ціну, ніж якби ми придбали такі матеріали в мирний час.

Питання військової підмоги вперше розглядав Conseil Suprême, найвища військова рада західних держав, 19 грудня 1939 року. На тому засіданні думки дуже різнилися. Пропозиція прем’єр-міністра Даладьє щодо відряджання війська не знайшла відгуку в британців, які побоювалися, що такі дії призведуть до розриву з СССР. Незважаючи на це, Даладьє на початку січня наказав формувати експедиційний корпус.

Ще одна пропозиція, утілення якої в життя мало б велике значення, теж провалилася через протидію британців. Частину польського флоту, три есмінці й два підводних човни — один з яких славетний «Ожел»^[26] — було введено до складу британських військово-морських сил. Голова польського еміграційного уряду, генерал Сикорський заявив про готовість дозволити цим суднам вдатися до операції проти порту Петсамо, щоб блокувати його і цим перетяти комунікації десантованих там росіян з Мурманськом. Щоправда, пора року не сприяла операціям легких бойових одиниць у штормових водах Північного Льодовитого океану. Але, мабуть, існувала можливість за допомогою плавних баз, замаскованих під польські судна, здійснювати несподівані рейди біля узбережжя Північного Льодовитого океану, де німецькі субмарини могли діяти ще під час Першої світової війни. Британці чинили опір і французькій пропозиції надати право польським одиницям оперувати з французьких баз. Прикро, що задум генерала Сикорського не було зреалізовано, адже СССР завжди вразливо реагував на все, що відбувалося біля узбережжя Північного Льодовитого океану.

Те саме сталося і ще з однією пропозицією генерала Сикорського — сформувати польський допоміжний корпус, набраний з інтернованих у Латвії й Литві польських сил, кількість яких сягала 20 000 вояків і на часткове звільнення і перевезення до Швеції яких погодилися названі країни. З огляду на СССР було визнано неможливим безпосередньо перевезти військо морем до Фінляндії. Однак план провалився через опір шведської влади. А інтернованих поляків спіткала гірка доля, коли трохи згодом балтійські країни було приєднано до СССР.

Єдиним пунктом нашого терену, дорога до якого не проходила територією наших західних сусідів, було Петсамо. Попри великі труднощі через те, що ворог окупував цей район, плани операції проти Петсамо, звичайно, заслуговували на щонайбільшу увагу. Детальне обговорення варіантів відбулося з полковником Ґаневалем, головою французької військової місії, присланої до моєї Ставки. До того ж на першій стадії війни здавалося можливим виокремити достатні сили на півдні й дати їм завдання об’єднатися з військом, що десантувалося на півночі.

Плани надати допомогу Фінляндії завжди ініціювала Франція, де громадська думка обстоювала ефективніші дії. Давній вояцький народ не міг байдуже спостерігати за нашою нерівною боротьбою. Невдовзі ми дізналися, що французьке верховне командування ще від середини січня виробляло широкомасштабний план надання допомоги, який містив десант війська західних країн до Петсамо, а також зайняття деяких морських і повітряних баз на західному узбережжі Норвегії. Згодом з’ясувалося, що заразом на обговоренні була й пропозиція захопити шведські залізні копальні.

У міру того як війна тривала, не даючи очікуваної швидкої розв’язки, совєтський уряд почав усвідомлювати, що напад на Фінляндію — це набагато складніша справа, ніж було розраховано. Майже два місяці атаки росіян на Карельському перешийку не давали результату, а на інших ділянках агресор зазнав важких поразок. Крім того, громадська думка у світі й плани надання допомоги почали набувати дедалі виразніших обрисів. Військова окупація всієї країни, для чого було створено «народний уряд» Куусинена, здавалася вочевидь занадто далекою метою. Отож у цьому становищі Кремль дійшов висновку, що бажано прозондувати можливості покласти край війні на вигідних для СССР умовах.

Усі наші спроби зв’язатися із совєтським урядом до того часу не давали результату, тому особливо дивним було те, що 29 січня 1940 року він звернувся до міністерства закордонних справ Швеції, щоб за його посередництва довести до відома фінляндського уряду таку заяву:

СРСР в принципі не заперечує проти укладення мирної угоди з урядом Рюті–Таннера.

Перед тим як почати перемовини, конче треба знати, що саме уряд Рюті–Таннера готовий запропонувати віддати.

Якщо радянський уряд не матиме повної певності, що існують засади для початку перемовин, марно казати про яку-небудь угоду. Але конче треба взяти до уваги, що вимоги радянського уряду не залишатимуться в межах умов, висловлених у Москві під час перемовин з панами Таннером і Паасиківі, адже після цих перемовин пролилася кров з обох боків. І ця кров, пролита проти нашої волі і не з нашої провини, вимагає додаткових гарантій безпеки кордонів СРСР.

Треба також взяти до уваги, що обіцянки, які радянський уряд дав урядові Куусинена, не можна застосовувати до уряду Рюті–Таннера і що радянський уряд не може погодитися на те, щоб дати їх урядові Рюті–Таннера.

Ця заява, про яку я довідався аж після того, як її обговорив уряд, надійшла 30 січня. Її текст свідчив, що Кремль, дистанціюючись від уряду Куусинена, усуває першу заваду на шляху до перемовин. Відповідь, яка означала, що відкрито всі шляхи до перемовин, 2 лютого через міністерство закордонних справ Швеції було передано представникові совєтського уряду в Стокгольмі, а той переслав її до Москви. Вона мала такий зміст:

Фінляндський уряд не переривав перемовин. Він не починав війну і не хотів її. Ще коли тривали воєнні дії, він неодноразово заявляв про своє зацікавлення мирним розв’язанням конфлікту, і це сподівання досі живить його. Аби уникнути подальшого кровопролиття, фінляндський уряд готовий до діалогу про припинення воєнних дій і про укладення миру й сподівається на повернення добросусідських відносин. Треба взяти до уваги, що Фінляндія була задоволена попереднім становищем, яке базувалося на вільно укладених угодах, і нічого не вимагала для себе. Але фінляндську територію поруйновано не лише на фронті, а й далеко поза ним.

Спільної основи можна досягти лише компромісом, а тому можна за вихідний пункт узяти в загальних рисах ті результати, що їх було досягнуто на перемовинах у Москві. Крім того, Фінляндія готова піти на подальші поступки, які можна вважати потрібними для безпеки Ленінграда. Зокрема можна думати про передавання чималої території на Карельському перешийку. Далі можна обговорювати нейтралізацію Фінської затоки міжнародною угодою.

Проте Фінляндія має зважати й на власну безпеку. Цю обставину нещодавні події зробили ще важливішою.

Фінляндський уряд вважає, що передавання земельних площ на підставі угоди може відбутися лише завдяки їх обміну.

Фінляндський уряд вважає очевидним, що за приватну власність на теренах, які буде передано, треба заплатити компенсацію.

Совєтський уряд відповів 5 лютого, повідомивши, що пропозиція фінляндського уряду не годиться для того, щоб на її основі розпочинати перемовини. Того самого дня Conseil Suprême ухвалив надіслати до Фінляндії війська західних держав. Це дало урядові сподівання, що Швеція й Норвегія для уникнення інтервенції, яка могла втягнути їх у війну, активніше стануть на бік Фінляндії, а також що Совєтський Союз — якщо встоїть наша оборона — буде схильнішим почати мирні перемовини. Масований наступ ворога, розгорнутий 1 лютого, на той час був уже в повному розпалі.

Прем’єр-міністр Рюті й міністр закордонних справ Таннер 10 лютого відвідали мене в Ставці й отримали докладну інформацію про воєнне становище. Був присутній і генерал-майор Вальден, мій представник в уряді. Я наголосив на тому, якою тривожною є ситуація на перешийку внаслідок величезної переваги супротивника і його ураганного вогню, який не давав нашому війську ні хвилинки спочинку. Неспинна канонада день і ніч долинала до Ставки, розташованої за 160 кілометрів від фронту. Існувала небезпека, що в оборонців вичерпаються сили, та й боєприпасів лишилося мало.

Пани Рюті й Таннер зі свого боку розповіли про перемовини зі шведським урядом, який відхилив чергове наше прохання стосовно активної допомоги. Таннер описав свої розмови з послом СССР у Стокгольмі, мадам Коллонтай. З’ясувалося, що росіян особливо цікавило, як саме Фінляндія може задовольнити їхню вимогу про базу на вході до Фінської затоки. Сторони обговорювали різні альтернативи замість Ганко. Я зі свого боку порекомендував віддати острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя. Завдяки цьому, як здавалося, зберігався шанс, хоча й мінімальний, на продовження перемовин.

Що стосується ухвали від 5 лютого, якою Conseil Suprême вирішив розпочати інтервенцію, на цей чинник теж треба було зважати, хоча на той час ми не знали подробиць. Хоч ця ініціатива нас потішила, існувало побоювання, що допомога не встигне надійти. А тому здавалося, що немає іншої ради, ніж далі вести перемовини з Кремлем.

Кілька днів по тому, 12 лютого, міністр закордонних справ повідомив, що отримав через Стокгольм частину вимог СССР. З’ясувалося, що Москва, попри все, наполягає на Ганко. Крім того, вона вимагала, щоб їй передали весь Карельський перешийок і терен на півночі від Ладозького озера.

13 лютого відбулася ще одна розмова між шведським урядом і міністром Таннером, який повторив наше прохання стосовно збройної допомоги. Відповідь полягала в тому, що не варто сподіватися на зміну позиції Швеції. Збройну діяльність важко здійснити технічно, і до того ж для неї потрібне схвалення риксдагу. Ба більше, такі дії могли спровокувати напад Німеччини на Швецію — подібні погрози вже лунали доволі неприховано.

Преса Швеції впродовж усієї війни з розумінням ставилася до фінляндських справ. Її кореспонденти у Фінляндії висвітлювали наші дражливі проблеми з тактом і симпатією. Тому було дуже неприємно й дивно, коли стокгольмська газета «Фолькетс даґ­блад політикен» 16 лютого 1940 року надрукувала демарш, висловлений у Стокгольмі фінляндським урядом, і негативну відповідь шведської сторони на «офіційне прохання Фінляндії надати допомогу». Ще більше прикрості ви́кликало те, що прем’єр-міністр Ганссон того самого дня поспішив оприлюднити комюніке, яке підтверджувало газетний допис. Крім того, міністерство закордонних справ і собі опублікувало схоже повідомлення. Важко зрозуміти, чому шведський уряд вважав, що він мусить зробити ті заяви, які і змістом, і формою послаблювали наші можливості досягнення прийнятного миру. Натомість у Москві вони, звичайно, викликали задоволення.

Три дні по тому було опубліковано відому, додану до урядового протоколу заяву короля Ґустава^[27]. Якщо я правильно поінформований, причиною цього заходу було бажання короля пом’якшити тон зазначених комюніке, які, мабуть, стали для нього сюрпризом. Заява короля, яку він сформулював разом із наступником престолу й принцом Ґуставом Адольфом, була пройнята захопленням і симпатією до нашої країни, але, звичайно, не могла зарадити вже заподіяній шкоді.

Зустріч у Копенгагені 25 лютого між міністрами закордонних справ Швеції, Норвегії й Данії лише ще більше увиразнила нашу ізоляцію. Як виявилося, міністри не могли сформулювати своє комюніке так, щоб у ньому йшлося про підтримку Фінляндії. Їхнє «сподівання на те, що конфлікт якомога швидше буде розв’язано мирним шляхом, зі збереженням незалежності Фінляндії» нічогісінько не важило для Совєтського Союзу.

Тим часом з Парижа й Лондона надійшли докладніші відомості про згадану вище ухвалу Conseil Suprême від 5 лютого. Скидалося на те, що вона стала підсумком компромісу. Англія до того часу гальмувала плани інтервенції. За словами прем’єр-міністра Даладьє, через слабку готовість до війни імперія воліла відкласти здійснення задумів на рік. Франція, своєю чергою, полишила ідею операції проти Петсамо (цей задум містився в ухвалі і мав стати одним із пізніших заходів, залежно від розвитку ситуації). Тепер було наголошено на тому, що допоміжна експедиція в середині березня десантується в районі Нарвіка, звідки її скерують до Фінляндії. Операцією мали керувати британці.

Приблизно 20 лютого я прийняв у Ставці британського генерала Лінґа й полковника Ґаневаля. Останній саме повернувся з Парижа й переказав вітання від французького головнокомандувача генерала Ґамелена. Той повідомляв, що вважає становище Фінляндії безнадійним, та якщо вдасться домогтися допомоги західних держав, наша країна має шанс важкою боротьбою і з великими стражданнями досягти задовільної розв’язки. Однак ні Лінґ, ні Ґаневаль не могли надати мені детальнішої й точнішої інформації про кількісний склад підмоги, час її виправи, сподівання на те, що Швеція й Норвегія погодяться на її транзит, і про інші деталі, пов’язані з експедицією. Утім вони натякнули, що контрзаходи Німеччини у Швеції та Норвегії заблокують уже перші ешелони, тож допомога Фінляндії відійде на другий план.

Втягування Швеції й Норвегії у війну між великими державами було не в інтересах Фінляндії, адже в такому разі це перекрило б і західним державам, і Швеції шлях для постачання військових матеріалів. До того ж ми, можливо, втратили б шведсько-норвезький добровольчий корпус, який саме прямував на фронт. З огляду на загрозливу ситуацію на Карельському перешийку мені нічого не лишалося, як порадити урядові шукати компромісу з Кремлем. Уряд дізнався про мою позицію через генерал-майора Вальдена, який 22 лютого відвідав мене у Ставці.

21 лютого міністр закордонних справ звернувся до свого шведського колеги, міністра Ґюнтера, з проханням про посередництво. Відповідь з Москви надійшла два дні по тому. Як виявилося, мінімальні умови СССР полягали, крім передавання Ганко, ще й у відновленні «кордону Петра Великого», затвердженого 1721 року Ништадтським миром. Це означало віддати більшість Карельського перешийка з містами Виборг, Сортавала й Кякісалмі. Крім того, Москва вимагала укласти оборонний союз між СССР, Фінляндією й Естонією для захисту Фінської затоки. Умови стали суворішими.

Поставши перед цими приголомшливими вимогами, уряд повторно попросив у Швеції збройної допомоги й права для французько-британської підмоги пройти через шведську територію. Стосовно обох пунктів відповідь була негативною, і єдине, на що, можливо, погодилася б Швеція, — це збільшити кількісний склад добровольчого корпусу. Що стосується інтервенції західних держав, британський посол у Гельсінкі, міністр Верекер, повідомив: військо складатиметься приблизно з 20 000–30 000 вояків і вони будуть готові вантажитися на кораблі 15 березня. Це означало б, що прибуття експедиції можна чекати не раніш як за місяць після того. Про проблему транзиту міністр не міг повідомити нічого певного. За його словами, Фінляндія сама мала подбати про належне рішення справи в Стокгольмі й Осло.

Попри непохитну позицію шведського уряду, було ухвалено, що міністр закордонних справ іще раз поїде до Стокгольма на перемовини зі шведським урядом і послом СССР. 27 лютого міністр Таннер зустрівся з прем’єр-міністром Ганссоном. Той повторив, що не варто сподіватися ні на пряму шведську військову інтервенцію, ні на дозвіл проходження війська західних держав територією Швеції. «Німеччина, —повідомив прем’єр-міністр, — прямо й офіційно сповістила шведський уряд, що посилання до Фінляндії шведського війська (тобто не добровольців) втягне Швецію у війну між великими державами». Він порекомендував негайно укласти мир, незважаючи на важкість умов, і водночас висловив готовість Швеції надати Фінляндії економічну допомогу. Міністр Таннер запитав, чи погодиться Швеція, якщо ми задовольнимо вимоги росіян, створити оборонний союз із Фінляндією. На це Ганссон відповів, що така ідея для нього не нова і він особисто ставиться до неї з прихильністю. Також додав, що якби такий союз існував 1939 року, Совєтський Союз не напав би на Фінляндію^[28].

Мадам Коллонтай теж порадила міністрові Таннеру прийняти умови, які, за її твердженням, остаточно зафіксовані. За столом перемовин не було змоги домогтися їх перегляду.

Цікаво, що 26 лютого совєтський уряд через посла Майського спробував спонукати Форин-офіс передати Фінляндії умови миру, хоч вони вже були відомі фінляндському урядові. Коли міністр закордонних справ лорд Галіфакс відхилив цю пропозицію, мотивуючи тим, що вважає умови неприйнятними, посол дав йому зрозуміти: така позиція може негадано вплинути на британсько-російські стосунки. Є всі підстави припускати, що росіяни хотіли прозондувати, наскільки плани інтервенції близькі до реалізації, і сподівалися запобігти їм, сповістивши Форин-офіс, що в кожному разі Фінляндія збереже свій суверенітет.

28 лютого мене в Ставці знову відвідав прем’єр-міністр зі ще чотирма членами уряду. Тим часом на півночі від Ладозького озера і в Кугмо було досягнуто великих успіхів, а ось становище на Карельському перешийку загострилося. Я звелів присутнім генералам викласти міністрам свою оцінку становища. Вислухавши їхні повідомлення, я трохи здивовано виявив: усі вони, крім одного, вважають, що ми таки встоїмо, можна і треба воювати далі. Коли міністри відійшли вбік, щоб переговорити між собою, я скористався нагодою та обґрунтував свою думку, що тепер треба намагатися укласти мир — думку, яка в мене переросла в переконання. Я вважав, що ми не маємо давати прикрості, викликаній суворістю висунутих умов, затуманювати нашу розсудливість. Те, що армію не розбито, наразі дає нам змогу розмовляти про мир. Якщо станеться військова катастрофа, наші шанси на це буде змарновано, а сили в нас напружено до краю.

Після короткої наради я повідомив урядову делегацію, що у військовому керівництві немає жодних розбіжностей стосовно того, що конче треба швидко укладати мир. Назавтра, 29 лютого, уряд вирішив розпочати мирні перемовини.

Цю ухвалу не одразу було втілено в життя, бо з Парижа й Лондона надійшла інформація про збільшення кількісного складу експедиційного корпусу і скорочення часу, який доведеться чекати на нього. За тим, що повідомив полковник Ґаневаль, на прибуття першого контингенту можна було сподіватися наприкінці березня. Уряд, який у цьому побачив можливість домогтися пом’якшення висунутих нам важких умов, вирішив запитати західні держави, чи зможуть вони прислати перший 50-тисячний загін у березні і чи існує змога негайно отримати сто бомбардувальників з повними екіпажами й озброєнням.

Утім на заваді й досі ставало центральне питання щодо транзиту. Зроблене західними державами повідомлення в другій половині лютого, що вони самі врегулюють цю проблему, можна було зрозуміти й так: коли військо прибуде до норвезького порту, Швецію й Норвегію поставлять перед фактом. Проте заходити так далеко західні держави не вважали можливим, бо ж 2 березня повідомили шведський і норвезький уряди про готовість надати Фінляндії збройну допомогу, лише в разі її власного звернення. Свого часу вони подадуть формальне прохання про отримання дозволу на транзит війська. З огляду на те, що Швеція з Норвегією може зазнати енергійної реакції Німеччини, західні держави зголосилися надати їм широку військову допомогу. Британське військо захистило б Тронгейм, Берген і Ставангер від нападів упродовж чотирьох діб відтоді, як Норвегія погодилася б на транзит. За розрахунками, призначена для Фінляндії підмога, а також військо прикриття для захисту Швеції могли висадитися в норвезьких портах 20 березня.

Перед тим як фінляндський уряд 3 березня довідався, що Швеція й Норвегія відмовили на цей демарш, трохи раніше вдень надійшла інформація: можна сподіватися на шеститисячний британський контингент у першій половині квітня, якщо відповідне прохання буде подано не пізніш як 5 березня. Зважаючи на те, що це суперечило попереднім відомостям, я попросив міністерство закордонних справ остаточно все з’ясувати.

Тим часом уряд через Стокгольм зв’язався з Москвою, щоб розпочати перемовини на тих засадах, що Виборг і Сортавала залишаться у складі Фінляндії. У відповіді, яка надійшла 5 березня, йшлося про те, що ми мусимо віддати обидва ці міста, а якщо затягуватимемо час, совєтський уряд висуне суворіші умови й поновить угоду з урядом Куусинена. Поставши перед цією загрозою, уряд не бачив іншої ради, як попросити перемир’я й початку перемовин на основі російських вимог. 6 березня СССР відповів відмовою на перемир’я й повідомив, що перемовини можна негайно розпочати в Москві. Того самого дня було ухвалено відрядити мирну делегацію. Водночас уряд попросив західні держави відкласти на тиждень термін для прохання про допомогу — то був наш єдиний козир за столом перемовин.

Запитана міністерством закордонних справ інформація про допомогу західних держав надійшла 7 березня. Її сформулював начальник британського Генштабу, генерал Айронсайд, і в ній містилося таке:

Перший ешелон, який матиме французько-британську дивізію в наведеному нижче складі, буде перевезено кораблями до Нарвіка 15 березня:

Усе це військо належить до елітних частин. Водночас вирушають 3 батальйони частин постачання.

Другий ешелон складатиметься з 3 британських батальйонів по 14 000 вояків кожен.

Отже, загальний кількісний склад бойових частин становитиме 57 500 вояків.

За розрахунками, перший ешелон прибуде до Фінляндії наприкінці березня, а другий вирушить слідом, щойно це дозволить стан залізниць.

Також було повідомлено: можна сподіватися, що прибуде ще більше війська і фінляндський головнокомандувач матиме змогу вільно оперувати цією підмогою.

На жаль, у відповіді не було остаточних відомостей про сто бомбардувальників, яких ми просили. Лише йшлося про те, що розгляд цього питання відбувається в позитивному дусі. Але транзит, політичну проблему, і досі не було розв’язано!

Під час перших контактів із совєтським урядом у Кремлі 8 березня наша делегація виявила: умови, висунуті тепер, не відповідають тим, що було попередньо повідомлено через Стокгольм. Крім раніше висунутих вимог, СССР зажадав, щоб Фінляндія віддала чималий терен у Саллаа й Куусамо та збудувала залізницю від Кеміярві до нового кордону, який мали б затвердити після передавання територій. Крім того, Фінляндія мусила відмовитися від своєї частки півострова Рибальський, чого теж не було у вимогах, повідомлених через міністерство закордонних справ Швеції.

Коли делегація нагадала, що совєтський уряд через посередника запевняв не висувати жодних територіальних вимог у північній Фінляндії, вона почула ухильну відповідь. Зокрема Молотов зазначив, що цей недогляд, напевно, пояснюється забудькуватістю мадам Коллонтай! Насправді совєтський уряд, очевидно, хотів уникнути реакції, яку потенційно викликала б у Швеції вимога будувати залізницю на півночі і яка могла вплинути на ставлення цієї країни до конфлікту. Скидалося на те, що проект залізниці становить пряму загрозу для Швеції, адже його реалізація створила б стратегічну лінію для нападу на Скандинавію.

Додаткові вимоги можна було небезпідставно сприймати за ознаку того, що мир, якого прагнула Москва, має на меті лише забезпечення перемир’я для СССР. За таких обставин допомога західних держав знову почала вимальовуватися як єдиний шлях порятунку. Чи не краще було б, коли існує загроза повторної агресії, воювати далі, сподіваючись на допомогу західних держав, навіть якщо обіцяна підтримка здавалася недостатньою і весь план — непевним? Те, що годі було пізніше сподіватися на інтервенцію, оприявнилося із заяви прем’єр-міністра Даладьє. 7 березня у розмові з послом Фінляндії в Парижі, міністром Голмою, він сказав:

Багато днів ми чекали звернення Фінляндії, щоб усіма способами поспішити їй на допомогу, і важко зрозуміти, чому його надсилання знову відкладено. Якщо звернення не надійде, західні держави не зможуть брати на себе жодну відповідальність за врегулювання територіального статусу Фінляндії після війни.

9 березня посол Фінляндії в Лондоні Ґрипенберґ повідомив, що «британський уряд разом з французьким постановили допомагати Фінляндії всіма приступними способами, якщо лиш уряд Фінляндії цього попросить». А 10 березня британський посол у Гельсінкі передав остаточний меморандум, у якому було зазначено, що Лондон чекає звернення до 12 березня. Відповідаючи на наше прохання про сто бомбардувальників, посол поінформував, що британський уряд готовий прислати п’ятдесят, «вісім з яких надійдуть за чотири дні після звернення, а решта — упродовж десяти наступних днів». Про допоміжну експедицію було лишень повідомлено, що її відряджання залежить від позиції Швеції та Норвегії. Якщо ці країни будуть проти транзиту, навіть просто пасивно, весь задум може зійти нанівець. Утім британський уряд спробує всіма способами домогтися дозволу на пропускання війська.

Відчуваючи всю непевність з допоміжною експедицією і будучи переконаним, що нам забракне сил, якщо війна ще триватиме всю весну, я 9 березня дійшов висновку: мені доведеться дати урядові категоричну пораду укласти мир. Що уряд, що парламентський комітет закордонних справ поділяли мою думку. 11 березня наша делегація в Москві отримала цілковиті повноваження. Водночас в останній момент ми зробили спробу з’ясувати остаточну позицію Швеції. Увечері шведському урядові було адресовано останній запит щодо того, як вони ставляться до транзиту й чи готові після війни укласти оборонний союз із Фінляндією. Назавтра надійшла відповідь. Від транзиту Стокгольм категорично відмовився, а стосовно оборонного союзу повідомив, що «шведський уряд готовий розглянути можливості для його укладення».

Того самого багатого на події дня, 11 березня, французький і британський уряди опублікували кожен свою декларацію, у яких заявили про намір допомогти Фінляндії, якщо ми цього лиш попросимо. Однак з огляду на всі непевні чинники, що їх зумовило б подальше тривання війни, фінляндська делегація пізно ввечері 12 березня підписала мирну угоду.

Умови її були вкрай важкими. До Росії відійшли весь Виборзький лен з містами Виборг, Сортавала й Кякісалмі, а також острови Фінської затоки і Ганко з околицями, відданий в оренду на тридцять років. На півночі Фінляндія втратила свою частину півострова Рибальського, а також чималі терени в Саллаа й Куусамо. А ще було поставлено вимогу, щоб Фінляндія погодилася впродовж року, якщо можливо, збудувати залізницю від Кеміярві до нового кордону в районі Саллаа. За повернення петсамського краю ми, можливо, маємо дякувати інтересам британців у розташованих там нікелевих копальнях.

Віддана територія мала площу 40 000 квадратних кілометрів, а мешкало на ній 12 % населення всієї країни. Це означало, що приблизно 500 000 людей довелося залишати рідний край і землю, яку розчищали й обробляли їхні прабатьки покоління за поколінням. Частка цієї території в економічному житті країни — хліборобстві, лісовому господарстві й промисловості — сягала 11 %.

Стратегічне становище Фінляндії зазнало нищівного удару. Ми втратили всі тіснини, які давали змогу перекривати брами для запобігання інтервенції. Новий кордон залишав країну відкритою для нападу, а район Ганко був немов пістолетом, націленим у серце й головні комунікації країни. Мирна угода позбавила нас безпеки і свободи дій у зовнішній політиці. Утішало в цьому нещасті те, що Кремль відмовився від своєї вимоги стосовно оборонного союзу.

Історія свідчить, що дужчий рідко має передбачливість і помірність. Цих рис бракувало й керівникам СССР. Вони знову припустилися зарозумілості й відсутності почуття реальності, що віддавна було притаманно російській зовнішній політиці. En Russie quand on n’atteint pas le but, on le dépass toujours^[29].

Зимова війна як частина конфлікту між великими державами має разючі паралелі в історії Європи. Як Друга світова в загальних рисах повторювала наполеонівські війни, так ті самі чинники впливали тепер, як і тоді, на формування долі Фінляндії. Як і Наполеон, Гітлер теж мав на меті нейтралізувати Росію на час дедалі ближчого двобою із Заходом. 1939 року, як і 1807-го, це коштувало того, що російському велетневі дали повну волю діяти у Фінляндії. Інтересам Німеччини не суперечило те, що це призвело до війни. Їй лише було наруч, що ненадійний союзник скував чималі сили на боротьбу проти Фінляндії. Те саме прагнення мав і Наполеон, коли планував здолати Іспанію в той час, як Росія погрузла у війні зі Швецією–Фінляндією 1808–1809 років. Крім того, війна проти Фінляндії змусила Совєтський Союз відкласти свої дії на Балканах. Як і Наполеону, Гітлеру теж ішлося про те, щоб у цьому неспокійному куточку Європи зберігався мир, а надто що румунська нафта була конче потрібною для німецької військової машини.

Як я вже зазначав, Зимова війна відповідала й інтересам західних держав, які тепер розбіглися з німецькими в Скандинавії. Унаслідок цього почався біг наввипередки, переміг у якому швидший і дужчий. Французько-британська коаліція в питанні готовості до війни дуже відставала від німців, їй бракувало єдиного політичного й військового керівництва. Минуло понад два місяці від початку агресії, доки західні держави 5 лютого 1940 року ухвалили принципове рішення надати Фінляндії збройну допомогу. Ця ініціатива набула форм, які узалежнювали заходи допомоги від згоди Швеції й Норвегії на транзит. План генерала Сикорського влаштувати флотську демонстрацію завдяки руху на Петсамо, якби його реалізували, безперечно збільшив би шанси Фінляндії досягти компромісу з СССР. Той самий ефект мала б негайна допомога чималою кількістю літаків з екіпажами — швидкий і порівняно недорогий спосіб. Але через слабкість Франції та Англії в повітрі таку ідею годі було втілити в життя.

Якщо громадська думка в обох цих країнах — й особливо у Франції — спонукала тамтешні уряди посісти активну позицію на користь Фінляндії, то стосовно урядів у Стокгольмі й Осло можна стверджувати, що вони не дуже зважали на народний рух, який виник через російську агресію. Коли 13 грудня 1939 року запрацював новопризначений шведський уряд, прем’єр-міністр Ганссон заявив, що його політика має на меті «створення довіри й пошани до волі нашого народу до незалежності й нейтралітету». Назавтра, коли в Женеві розглядали питання про виключення Совєтського Союзу з Ліги Націй, скандинавські країни утрималися від голосування. Їхня пасивна позиція увиразнювала ізольоване становище Фінляндії і послаблювала наші політичні можливості.

Першою й головною передумовою раціональної зовнішньої політики є потужні збройні сили. Щоправда, оборонною доктриною 1925 року Швеція зменшила своє озброєння, але через напруження загальної ситуації в 1930-х посилилося її бажання оборонятися, наслідком чого стала відповідна доктрина 1936 року. Вона неабияк зміцнила збройні сили, а отже, й покращила можливості для активної зовнішньої політики. На початок Другої світової війни Швеція мала оборонне відомство, яке порівняно з погано оснащеною армією, з якою Фінляндії довелося ставати до боротьби, мабуть, можна назвати ефективним. Його дошкульним місцем був вишкіл, але цю ваду компенсували непоганий фізичний стан шведів, першокласна техніка й високорозвинута промисловість. До того ж рівень вишколу зростав, коли приблизно половина бойових сил армії, а також деякі частини ополчення від початку вересня 1939 року проходили навчальні збори упродовж меншого чи більшого терміну. Коли почалася Зимова війна, було оголошено мобілізацію для частини армії і дислоковано на заході від річки Торніонйокі близько 100 000 бійців, об’єднаних у ІІ армійський корпус.

Під час московських перемовин восени 1939 року шведський уряд не вважав, що в інтересах країни надавати ефективну підтримку Фінляндії. Можливо, це тому, що російські вимоги не здавалися йому загрозливими для Швеції. Однак коли почалася війна, а надто Москва визнала уряд Куусинена й уклала з ним пакт про дружбу і взаємодопомогу, мало стати зрозуміло, що мета СССР — захопити всю Фінляндію, і не менше. Совєтизована Фінляндія становила б таку велику загрозу для Швеції, що напрохується думка: у власних інтересах Швеції було б усіма засобами протидіяти російським планам. Маючи зосереджені в північній Швеції великі мобілізовані сили, шведський уряд, можливо, зміг би розмовляти мовою, яку зрозуміла б Москва. Водночас, імовірно, ще один диктатор замислився б, розробляючи — з певністю в пасивній позиції Швеції — план агресії проти Норвегії.

Під час Зимової війни шведські офіційні кола раз по раз стверджували, що Швеція не в змозі надати Фінляндії збройної допомоги внаслідок позиції Німеччини, і ця теза стала стрижневим пунктом у фінсько-шведському діалозі. Ті самі аргументи вони наводили і Моґра, послу Франції у Стокгольмі. Той поінформував свій уряд: «Німеччина сповістила шведський уряд, що офіційна збройна допомога Фінляндії вважатиметься casus belli»^[30]. Після всього цього здавалося цілком можливим, що тиск Німеччини на Швецію інспірував Кремль.

Тепер, однак, з’ясовується, що аргументи шведів були простою відмовкою. Вони не ґрунтувалися ні на чому іншому, крім хитких припущень і туманних натяків. Шведам навіть не хотілося перевіряти, чи відповідають вони дійсності. Прем’єр-міністр Ганссон сам у виступі в риксдагу 17 січня 1940 року визнав, що «нам не надходило ні попереджень, ні погроз із боку Німеччини». Якби Німеччина взагалі коли-небудь «прямо й офіційно» — як він 27 лютого заявив Таннеру — погрожувала воєнними наслідками в разі шведської інтервенції у Фінляндії, цей головний аргумент пасивної позиції напевно не забули б зазначити в зібранні документів^[31], опублікованому спеціально для роз’яснення й обґрунтування політики шведського уряду під час війни. Однак ні про що таке не сказано в цій шведській «Білій книзі». Навпаки, у ній є виразне свідчення того, що такого демаршу з німецького боку взагалі не існувало. Зокрема з’ясовується, що посол Швеції в Берліні Рихерт при різних нагодах інформував про заяви, які свідчили, з одного боку, що втручання Швеції в російсько-фінський конфлікт не призвело б до жодних контрзаходів Німеччини, а з другого — що Німеччина не намагалася «стримувально» вплинути на шведський уряд у питанні допомоги Фінляндії. Власне уявлення про позицію Німеччини Рихерт сформулював у листі від 19 лютого:

Не думаю, що навіть вжиття Швецією активних, офіційних дій на користь Фінляндії саме собою конче призведе до контрзаходів з боку Німеччини, які втягнули б нас у війну між великими державами. Наскільки я зрозумів, лише перебування на шведській — або на фінляндській — землі французьких чи англійських військових частин може спонукати Німеччину серйозно обміркувати можливість інтервенції у Швеції чи Фінляндії.

Інформацію про погрози Німеччини, яку отримав у Стокгольмі французький посол, зазначене видання міністерства закордонних справ Німеччини називає безпідставною — жодних таких погроз не лунало. Те саме переконливо мені зазначив райхсмаршал Ґеринґ.

Інакшу позицію Німеччини було би взагалі важко зрозуміти. Правда, те, що російські сили було скуто на фінляндському фронті, відповідало інтересам Німеччини. Але їй навряд чи щось давала совєтизація Фінляндії, бодай ось чому: це означало б, що панівна позиція росіян поширилася б на долину річки Торніойокі, розташовану лише за 140 кілометрів від таких важливих для Німеччини покладів залізної руди. Малоймовірно, щоб Третій Райх спокійно спостерігав за тим, як баланс у Північній Європі настільки порушиться на користь СССР.

Звіт про заходи й позицію шведського уряду під час російсько-фінського конфлікту, з яким 1 квітня 1940 року виступили в другій палаті риксдагу прем’єр-міністр Ганссон і в першій — міністр закордонних справ Ґюнтер, містив таке варте уваги пояснення:

В останні дні Зимової війни, як і завжди до того, шведська сторона, коли з’являлася нагода, робила в порозумінні з фінляндським урядом дипломатичні спроби допомогти Фінляндії досягти якомога кращих умов миру. Окремо в Москві було наголошено: коли російські вимоги зайдуть так далеко, що таке врегулювання стане неприйнятним для фінляндського уряду, може з’явитися ризик того, що шведська громадська думка і ставлення західних держав вплине й на позицію Швеції.

Ми із вдячністю визнає́мо, що зусилля шведського уряду, спрямовані на врегулювання конфлікту, були похвальними, хоч ті три пропозиції посередництва не дуже відповідали реальним інтере­сам Фінляндії. Те, що прем’єр-міністр Ганссон вважав слушним видати 16 лютого комюніке, саме коли Москва висунула помірніші вимоги, справило дуже несприятливий вплив. Те, що остаточні умови миру не відповідали тим, які було заявлено через Стокгольм за основу перемовин (у них з’явився додатковий пункт про будівництво залізниці Кеміярві–Салла й передавання територій на півночі, котрий можна було витлумачити як загрозу Скандинавії), теж не викликало будь-яких дій з боку Швеції. Саме на тому напрямі, де шведський добровольчий корпус боронив інтереси Північної Європи, шведська дипломатія схибила.

Украй прикро, що лише тоді, коли вже точилися мирні перемовини, шведський уряд зазначив совєтському про ризик того, що це «вплине й на позицію Швеції», якщо не буде досягнуто врегулювання, прийнятного для Фінляндії. Висловлене в потрібний час і потрібний спосіб, таке попередження потенційно дало б ефект, дуже важливий для Фінляндії. Те саме можна сказати, і якби його було доведено до відома совєтського уряду ще до початку війни. Але якби шведський уряд бодай у лютому висловив би те попередження, що його зробив «в останні дні Зимової війни», ми, очевидно, домоглися б вигідніших умов.

Шведське ставлення до фінсько-російського конфлікту віддзеркалювало політику, сповнену суперечностей. З одного боку, пасивність шведського уряду і до, і під час війни підохочувала агресора, а з другого — Швеція підтримувала Фінляндію добровольцями й чималою кількістю військових матеріалів. А ще була чудова гуманітарна допомога. Політика, що спирається на реалії, із часом менше коштувала б і вберегла б Швецію від великих жертв.

Прем’єр-міністр Ганссон у промові влітку 1940 року захищав політику Швеції тим, що її позиція під час війни між великими державами «була наперед окреслена тими лініями, яких ми вже сторіччями дотримуємося»^[32]. Після всього того, що сталося від 1939 року, мабуть, зрозуміло, наскільки сумнівним є остаточно фіксувати свою позицію, яка позбавляє керівництво держави волі дій і розкриває супротивникові власні наміри. Від часів Фридриха Великого такий спосіб дій у царині військової майстерності називається Vorausdisponieren, і таким самим фатальним він є в дипломатії.

У зазначеній промові, виголошеній улітку 1940 року, прем’єр-міністр Ганссон додав: «Ми остерігаємося такого розвитку ситуа­цції, який може перетворити маленькі держави на пішаків у якійсь комбінації великих держав». Але нейтралітет у наш час не є магічним словом, яке здатне завадити великим державам використовувати слабкість маленьких держав у своїх цілях. Швеція внаслідок своєї слабкості, яка полягала у відкрито задекларованій пасивності, теж перетворилася на пішака у грі великих держав, прямими жертвами якої стали її найближчі сусіди.

Тому, що сама Швеція, на відміну від своїх сусідів, не була втягнута у світовий конфлікт, вона має завдячувати не лише порівняно безпечному розташуванню й цілеспрямованому озброюванню, а й опору Фінляндії експансіоністським зазіханням росіян. Якби Совєтському Союзу вдалося захопити й совєтизувати Фінляндію, вихідне становище німецько-російської війни теж було б інакшим. Якби російське військо перебувало на Аландських островах і в долині Торніойокі (із загрозою покладам залізної руди), а німецьке — у Норвегії й Данії, Швеція мала би вкрай невелику свободу дій, а «наперед окреслені лінії» нічого б не важили.

Те, що цього не сталося, було заслугою фінляндських збройних сил. Унаслідок їх несподівано впертого опору, який цілковито поламав росіянам графік, СССР після двох місяців воєнних дій дійшов висновку: він мусить відмовитися від військових цілей, оголошених з призначенням уряду в Терійокі. Поза всяким сумнівом, совєтському урядові знадобилося чимало зусиль, щоб перебороти себе і змиритися з утратою престижу через відмову від власного васального уряду. Натомість СССР мав шукати компроміс, само­зрозумілою умовою якого було визнати державний суверенітет Фінляндії і її законний уряд. Зовнішню форму цієї відмови від своїх планів змалював Молотов у виступі на сесії Верховної Ради СССР 29 березня 1940 року. Як написано в «Известиях» за 30 березня, він сказав:

На початку лютого було поставлено запитання фінам про те, що треба закінчити війну. Перед тим як визначитися, ми звернулися до Народного уряду Фінляндії, щоб вислухати його думку. Щоб покласти край кровопролиттю й допомогти фінляндському народові в його важкому становищі, Народний уряд ухвалив прислухатися до нашого побажання і зробити пропозицію припинити війну... У процесі укладення миру постало питання саморозпуску Народного уряду Фінляндії, що й сталося.

Причини того, що Совєтський Союз вирішив — принаймні наразі — відмовитися від початкової мети у війні, мали насамперед військовий характер. Ударна міць механізованої Червоної армії не справдила великих сподівань, що покладалися на неї, у кампанії проти невеликої і слабко озброєної армії, яку змогла виставити чотиримільйонна нація. Блискавичного успіху не сталося, і до того ж зосередження сил на фінляндському войовищі зумовило непропорційно велике навантаження на тодішні ресурси країни, не насамкінець — на транспорт і постачання рідкого пального. Крім того, дуже дошкуляла низка політичних ускладнень. Найвагомішою була загроза інтервенції західних держав, яка поставила стосунки СССР із Францією й Англією на межу розриву. Не в інтересах Кремля було й те, що він опинився зі зв’язаними на півночі руками, саме коли німецько-російський пакт мав постати перед новими випробуваннями: анексування Бесарабії й совєтизація балтійських країн. Від січня 1940 року совєтський уряд чекав на напад Німеччини на Західну Європу, що дало б йому цілковиту волю в подальшій експансії. У разі тривання війни з Фінляндією існувала небезпека, що ці дії, спрямовані і проти Німеччини, і проти західних держав, — і які потребували ретельного готування і шукання слушного моменту — опиняться під загрозою чи затримаються і спричинять нові, непередбачувані ускладнення.

Унаслідок війни проти Фінляндії совєтизація балтійських країн затрималася на шість місяців, а Румунія дістала перепочинок, щоб завершити озброювання. Утім з міжнародного погляду якнайважливішим наслідком Зимової війни стало недооцінення російських збройних сил, зумовлене слабкими діями у фінляндській кампанії. Ця недооцінка військового потенціалу СССР спонукала Німеччину напасти на совєтську державу, а отже, наша Зимова війна опосередковано мала наслідки, які істотно вплинули на розвиток світових подій.

Для самої Фінляндії політичним підсумком Зимової війни стало насамперед збереження здобутої дорогою ціною незалежності. Смертельну небезпеку, яка їй загрожувала, вдалося відвернути, напруживши найостанніші сили нації. Але загрози ще не минули.

13. Збройний мир

Ізоляція після Московського миру. — Оборонний союз зі Швецією зривається через протидію росіян. — Балтійські країни совєтизовані, німці в північній Норвегії. — Нові вимоги росіян. — Угода з Німеччиною про транзит. — Візит Молотова до Берліна. — Зупинений російський імпорт заступає німецький. — Фінляндсько-німецькі військові контакти. — Загрозливе становище біля фінляндського кордону. — Німеччина здійснює напад на схід. — Прагнення Фінляндії до нейтралітету. — Совєтський Союз починає війну.

Ми уклали важкий мир після 105-денної героїчної оборони, у якій з винятковою саможертовністю взяли участь усі суспільні класи. Фінляндський народ міг пишатися своїми збройними силами, яким, щоправда, довелося підкоритися переважальній силі, але які однак стояли незламно. Їм ми маємо завдячувати тим, що наша країна здобула мир, порятувавши незалежність і не заплямувавши власної честі. Народ і досі надихала твердокам’яна воля до оборони своєї свободи. Уряд, який витримав випробування війною, і далі правував долею країни. Що-що, а це свідчило про єдність нації і усвідомлення: вона билася за справедливу справу.

Для більшості фінляндського народу мир став болісною несподіванкою. Минув якийсь час, доки всі усвідомили серйозність обставин, які змусили уряд і парламент прийняти ті важкі умови. Але коли вляглося перше збентеження, народ узявся відновлювати втрачену Карелію в кордонах утятої батьківщини.

Навряд чи є щось дивне в тому, що тоді панувала глибока недовіра до СССР. Чи можна довіряти сусідові, який здійснив напад з очевидним наміром упокорити всю нашу країну і який ставив дедалі суворіші умови миру, висуваючи нові вимоги уже після того, як було знайдено основу для мирного врегулювання?

Фінляндія, незважаючи ні на що, була готова вірно дотримуватися приписів Московської угоди й намагатися розвіяти підозри, які могли виникнути в Совєтського Союзу. Відмовою від запропонованої західними державами допомоги ми ще раз виразно засвідчили, що хочемо залишатися поза конфліктами між великими державами. Після цього СССР міг сподіватися на те, що в західних держав поменшає зацікавленість Фінляндією. Ізоляцію Фінляндії доповнила позиція Швеції й Норвегії на завершальній стадії Зимової війни.

Військова ситуація теж мала заспокоювати росіян. Фінляндська армія зазнала порівняно великих втрат у живій силі, а її матеріальні ресурси дуже виснажилися. Нові кордони зробили країну вразливою до нападів, а від півострова Ганко було недалеко до життєво важливих центрів і транспортних сполучень.

Недовіра до намірів совєтського уряду не зменшувалася, адже він негативно ставився до скандинавського оборонного альянсу, перемовини про який розпочалися одразу після укладення миру. У тому, як сприйняли цю фінляндську ініціативу Швеція й Норвегія, наш народ побачив промінець надії у своєму скрутному становищі. Тож великим було розчарування, коли стало відомо, що совєтський уряд опирається цьому плану. Він посилався на третю статтю мирної угоди, яка приписувала, що кожна сторона зобов’язується утримуватися від нападу одна на одну, а також від укладання союзу чи вступу до коаліцій, спрямованих проти другої сторони. Однак не існувало ані найменших сумнівів, що йдеться не про союз, який має агресивні цілі. Задуманий оборонний альянс був однією з ланок послідовних намагань північноєвропейських країн захистити свій нейтралітет і незалежність. Єдина його мета — забезпечити статус-кво в Північній Європі, який у випадку з Фінляндією охоплював кордони, затверджені Московською угодою. У цьому планованому альянсі була й додаткова гарантія мирних цілей — усі сторони зобов’язалися не починати війни, якщо в ній немає потреби для солідарної самооборони проти нападника.

Виявилося, що совєтська протидія такому оборонному альянсу була помилкою. Те, що цей задум не знайшов втілення в життя, як засвідчив розвиток подій, лише дало користь Гітлерові, чий напад на Скандинавію не викликав спільного опору з боку Швеції й Норвегії. Можна поставити під сумнів, чи Гітлер взагалі напав би на Норвегію, якби знав, що це призведе до неприхованого конфлікту зі Швецією та Фінляндією. Оборонний союз автоматично ввів би нас до табору супротивників Німеччини. Долучившись до оборонної політики Швеції й Норвегії, Фінляндія, навіть утята й ослаблена, могла б гарантувати безпеку Ленінграда.

Згодом з’ясувалося, що Англія в березні 1940 року через свого посла в Москві, сера Стафорда Крипса, висловлювалася за оборонний союз північноєвропейських держав, але не дістала відповіді на свої заяви.

Розладнавши плани укладання нашого оборонного союзу, СССР посприяв тому, щоб німці закріпилися на норвезькому узбережжі Північного Льодовитого океану — «Калоті». Звідти вони невдовзі змогли загрожувати Мурманську і прокладати частину комунікацій навпростець північною Фінляндією. А пізніше, завдяки побудованій за розпорядженням Совєтського Союзу залізниці, підійшли небезпечно близько до Мурманської залізниці в районі, де в іншому випадку лісова глушина на багатокілометровому обширі вкрай ускладнила б усі операції з використанням великих сил.

Упродовж днів і тижнів, які передували агресії проти Норвегії, відчуття непевності досягло кульмінації. Ми отримали донесення, що німецьке військо й судна сконцентровано в портах Балтійського моря. Це свідчило про потенційну операцію і проти Фінляндії, насамперед удар по Аландських островах. Водночас за нашим новим кордоном групувалися чималі сили росіян. Більшість французько-британського експедиційного корпусу лишалася готовою до виправи в британських портах, і на початку квітня 1940 року до шведського й норвезького урядів надійшла нота, у якій їх було поінформовано, що Франція й Англія, незалежно від позиції скандинавських країн, ухвалили не давати нападати на Фінляндію ні Совєтському Союзу, ні Німеччині — а якщо це станеться, вони відрядять військо в дорогу.

Оцінити ситуацію було важко, а надто що ми у Фінляндії не знали таємних клаузул німецько-російського пакту. Дехто стверджував, що одна з них надавала Німеччині право окупувати Аланди, щойно росіяни дійдуть у Фінляндії до певної межі. З огляду на те, що маршрут перевезення залізної руди з Лулео до німецьких портів пролягав повз Аланди, існування такої домовленості було цілком можливе. Хай там як, а Фінляндія мусила бути насторожі й організувати оборону Аландів. У батареях на архіпелагу оголосили повну бойову готовість, а його оборону підсилили одним піхотним полком, знятим зі східного кордону.

З глибоким співчуттям ми спостерігали за нерівною боротьбою Норвегії, яка відбувалася за несприятливих передумов унаслідок того, що обороноздатність країни було майже цілковито занедбано. Насправді не так і багато знадобилося б для успішної оборони країни, яку сама природа створила фортецею. Після загальної мобілізації кількісний склад норвезької армії сягнув приблизно 100 000 солдатів, і такої сили, зважаючи на чудовий рівень вояцтва, фактично мало вистачити для цього завдання. Проте лише два призови пройшли повний 84-денний вишкіл новобранців, а натомість в інших він обмежився 48–72 днями. Роками не відбувалося навчальних зборів, а маневрів — від 1933-го. Комісія, яку згодом призначили для вивчення вад у боєготовості, дійшла висновку, що жодна частина норвезької армії станом на 1940 рік не була придатна для бойових дій. Командирів бракувало, вони мали недостатній вишкіл. Дуже не вистачало зброї, і здебільшого вона була застаріла. На норвезьких збройних силах позначилося те, що їх роками тримали на голодній пайці. Великі кошти надходили на усунення найочевидніших хиб, але безпосередньо боєздатність від цього не підвищилася. Не було взято до уваги й можливість зробити, за прикладом Швеції, оборону ефективнішою, оголосивши мобілізацію після початку світової війни.

Якби збройні сили були у кращому стані, принаймні північ Норвегії, мабуть, вдалось би врятувати від окупації. Наслідки того, що цього не сталося, виявилися далекосяжними і для Швеції, і для Фінляндії, але надто для останньої. Кільце німецького оточення ширилося й ширилося на північ, і коли німці наприкінці червня 1940 року окупували Кіркенес — порт на узбережжі Північного Льодовитого океану поряд із фінським кордоном, — Фінляндія опинилася немов у мішку, у якому Петсамо був тісним дихальним отвором. Через останній порт пролягав наш єдиний шлях сполучення із заморськими країнами, та навіть ним ми могли користуватися лише за згодою західних держав і Німеччини. Наша економічна ситуація загострилася, насамперед вельми ускладнилося стратегічне становище. Німецьке військо стояло біля самого нашого кордону, небезпечно близько до двох важливих об’єктів — Мурманська і нікелевих копалень Петсамо.

Ситуація, що виникла на півночі, створила там поле великополітичного напруження, яке мало двоїстий вплив на долю Фінляндії. З одного боку, присутність німецького війська на півночі Норвегії породжувала ризик, що росіяни вдадуться до контрзаходів, а отже, під загрозою опиниться щойно здобутий Фінляндією мир і державний суверенітет. З другого — німецький силовий чинник на півночі становив дужчу противагу таким намаганням, ніж на це була здатна самотня Фінляндія. Коли норвезькі друзі дорікають нам за те, що 1941 року ми стали побратимами німців, вони забувають: підґрунтям цього було становище, яке поставило Фінляндію перед вибором або–або і на виникнення якого не міг не вплинути крах норвезької оборони.

Через 35 років по розірванні шведсько-норвезької унії Норвегію було покарано нападом Німеччини за те, що вона вихопилася з оборонно-політичної єдності, не компенсувавши її оборонним альянсом зі Швецією і навіть не приділивши належної уваги обороні власної країни. Мало хто міг тоді передбачити, що відгомін розірвання унії дійде колись і до Фінляндії. Що міг би означати для північноєвропейських країн альянс на засадах справжньої волі до оборони, засвідчив перебіг подій 1939–1940 років.

Шанс для Фінляндії зберегти нейтралітет і водночас полегшити економічне становище було втрачено, коли провалився задум Швеції впровадити мир у північній Норвегії. Цей план^[33] — один з нечисленних виявів активності у шведській зовнішній політиці під час Другої світової війни — Стокгольм запропонував, коли тривали бої за Нарвік. Полягав він у тому, щоб і французько-британські, і німецькі сили залишити район Нарвіка, а замість них там стали шведи. Фінляндії, яка побоювалася російських прагнень, у тодішній ситуації було б вигідніше, щоб військо західних держав закріпилося на півночі Норвегії, де вони пильнували б великі інтереси і до, і надто після розпаду німецько-російського побратимства. Проте на початку червня західні держави відкликали послані до Норвегії 20 000 вояків, щоб перекинути їх на Французький фронт. Залишаючись у північній Норвегії, ці сили з багатьох поглядів більше служили б інтересам західних держав, а для Фінляндії їх перебування там було б важливим зрівноважним чинником і проти Німеччини, і проти СССР.

Від червня 1940 року розвиток загальної ситуації не віщував нічого доброго. Західні держави, в особі яких фінляндська зовнішня політика мала найдужчу підтримку, було розбито вщент. Німеччина зосередила сили на масштабній експансії на захід. Таким чином, Совєтський Союз мав розв’язані руки, щоб розширювати власні стратегічні позиції.

Події в Балтії засвідчили, що Кремль не марнуватиме такої нагоди. Лихе передвістя можна було побачити в нотах від 13 і 28 травня, адресованих Литві зі звинуваченнями в антиросійських діях. А 14 червня надійшов ультиматум, і вже наступного дня розпочалася окупація країни. 19 червня такої самої долі зазнали Естонія й Латвія. Фінляндська розвідка доносила про велике військове приготування в Ленінградському округу, і зі зрозумілою тривогою ми запитували себе, чи не настала черга Фінляндії.

2 червня — лише за кілька днів після «другого попередження» Литві — росіяни висунули Фінляндії вимогу, на яку не давала підстав мирна угода: повернути всі вивезені з Карелії й півострова Ганко підприємства, і державні, і приватні. 23 червня, за чотири дні після окупації Естонії й Латвії, надійшла ще одна вимога: концесію на нікелеві копальні в Петсамо або віддати Совєтському Союзу, або передати від британської «Монд нікель кампані» товариству, акціонерний капітал якого буде поділено нарівно між Фінляндією й СССР. Навряд чи випадково, що ця вимога з’явилася після того, як британське військо залишило не тільки північну Норвегію, а й усю материкову частину Європи. Як заявив Молотов, росіян «не так цікавить залізна руда, як сам терен, з його довічними запасами нікелю». І нарешті 27 червня Кремль зажадав або демілітаризувати Аландські острови, або фортифікувати їх спільними зусиллями Фінляндії й СССР.

Хоча преса на прохання уряду утримувалася від висвітлення цих резонансних вимог, невдовзі про них пішли чутки. Скидалося на те, що в цій низці примусу криється початок такого самого розвитку подій, як на південному боці Фінської затоки.

Найбільше збурив громадськість напад на фінський пасажирський літак «Калева», який 14 червня було збито під час регулярного рейсу Таллінн–Гельсінкі. Вдалося з’ясувати, що це зробили два російських винищувачі і що російський підводний корабель, перебуваючи поблизу, забрав з нього багаж. Разом з фінським пілотом і екіпажем «Калеви» загинули пасажири, які були іноземцями, зокрема французький дипломатичний кур’єр, чий поштовий мішок належав до підібраної здобичі. У тодішньому дражливому для Фінляндії становищі уряд хотів за всяку ціну уникнути конфлікту, а тому волів ані протестувати, ані вимагати компенсації. У версії для широкого загалу було зазначено, начебто літак упав унаслідок нез’ясованого нещасного випадку, та усі знали, що саме насправді сталося. Це, до речі, потвердив кілька років по тому один з офіцерів субмарини, якого ми взяли в полон. За його інформацією, кур’єрський мішок у відкритому морі було передано на судно, послане для цього з Кронштадта.

Через загрожене становище Фінляндії уряд намагався задовольнити вимоги Совєтського Союзу. Тож ми погодилися віддати державні й приватні підприємства, які під час війни — а вбагатьох випадках і набагато раніше — було вивезено з Карелії й Ганко. Особливо гнітило те, що внаслідок цього довелося розпрощатися з 75 локомотивами і 2000 залізничних вагонів. Погодилися ми й на демілітаризацію Аландів, яка мала завершитися до середини лютого 1941 року, а також надали Совєтському Союзові право відкрити в Марієгамні консульство, у якому незабаром працювало аж 38 осіб. Ми пообіцяли почати перемовини про концесію на нікелеві копальні. У цій справі Англія, на жаль, не могла нас підтримати. Коли СССР в липні 1940 року зажадав права започаткувати рух російських потягів від кордону до Ганко, ми згодилися й на це після затяжних перемовин, на яких нам принаймні вдалося домогтися кількох полегкостей. Такий рух крізь увесь південь Фінляндії міг, звичайно, спричинити зловживання, і ми мусили убезпечити найважливіші перехрестя й мости.

Отже, довелося в надзвичайно гнітючих умовах розпочинати відбудову й переселяти майже півмільйонне населення з відданих теренів на нові місця. Треба було щонайшвидше розробляти новий план оборони і вживати пов’язаних з ним заходів. Крім того, переміщення лінії кордону зумовило потребу будувати численні казарми, дороги й засоби зв’язку. Довелося істотно обновити поділ на округи територіальної організації. Унаслідок того, що склади мирного часу не могли вмістити матеріальні засоби демобілізованої польової армії, доводилося залишити чимало зброї й амуніції в місцях демобілізації в прикордонних районах, часто просто неба.

Реорганізація територіальної системи включно з відповідними складами завершилася наприкінці зими 1941 року — з огляду на обсяг праці, дуже швидко, — але влітку 1940-го ми були слабко готові до оборони, і це вселяло тривогу. На війні техніка зужилася, а те, чим її поповнювали, було неоднорідним і здебільшого застарілим — польові гармати мали шість-сім різних калібрів. Найгіршою залишалася ситуація з протитанковою і зенітною зброєю. Німеччина, до якої ми звернулися, щоб подолати нестачу, відповіла холодною відмовою.

Щоб бодай якось компенсувати брак живої сили, довелося будувати фортифікаційні споруди по всій довгій прикордонній зоні. Під умілим і цілеспрямованим керівництвом генерал-лейтенанта Ганелля нова оборонна лінія почала поступово набувати обри­сів. На прибережному секторі Фінської затоки праця посувалася швидко під орудою шведів, а також їхнім коштом. Тішило, що північноєвропейська солідарність часів Зимової війни збереглася і в цій формі.

У тодішньому становищі було як ніколи важливо продемонструвати, що воля Фінляндії до оборони незламна і повторна агресія знову наразиться на об’єднані сили народу. Після суворої науки війни парламент теж усвідомив, що військові асигнування вже не годиться відважувати «на аптекарських терезах», і без ремства давав суми, потрібні для розбудови збройних сил. Від скількох негараздів могла би вберегтися наша країна, якби серед народних депутатів вчасно вкоренилося те розуміння, яке виникло аж тепер!

Найочевиднішим доказом нового ставлення до збройних сил стала ухвала про збільшення терміну чинної військової служби з одного року до двох. Завдяки цьому з’явилася змога подвоїти кількісний склад армії і реорганізувати її так, щоб вона складалася з п’яти армійських корпусів, поділених загалом на 15 бригад.

Наприкінці липня — на початку серпня 1940 року знову настав критичний період. З’ясувалося, що впродовж липня в Совєтському Союзі відбувалося широкомаштабне військове приготування. 26 червня настала черга Румунії дістати ультиматум від свого могутнього сусіда, а два дні по тому було окуповано Бесарабію й північ Буковини. На початку серпня СССР остаточно анексував балтійські країни. Упродовж цих багатих на події тижнів у Москві відбувалися перемовини щодо нікелевої концесії, і нашій делегації доводилося витримувати великий тиск.

Водночас у Гельсінкі було за відомими взірцями інсценовано демонстрації комуністів, які тільки й мріяли, щоб спровокувати кризу. Коли під час вуличних сутичок влада затримала кількох баламутів, посол СССР заявив протест прем’єр-міністрові Рюті. Крім того, він наголосив на обов’язковості виходу міністра Таннера зі складу уряду. Цьому тиску уряд теж волів скоритися.

Як це відбувалося і перед початком Зимової війни, почастішали порушення кордону літаками, що вселяло тривогу. Небезпека нападу з повітря, а надто парашутного-десантного війська, спонукала негайно підсилити столичний гарнізон.

На той час почали з’являтися ознаки того, що Німеччина більше зацікавилася рештою Східної Європи, тобто Фінляндією й Румунією. 31 серпня вона надала останній гарантію, і це зупинило експансію СССР на Балканах. Що стосується Фінляндії, зближення з боку німців відбувалося в набагато скромніших формах. Тож не має під собою жодного ґрунту інформація, яку опублікував колишній міністр закордонних справ Румунії Ґафенку^[34], начебто Німеччина восени 1940 року за спиною в СССР домовлялася з Фінляндією про військовий пакт.

Прелюдією німецько-фінляндських контактів стала телеграма, яку я отримав 17 серпня 1940 року від посла Фінляндії в Берліні. У ній він повідомляв, що неназваний пасажир привезе важливого листа, і просив назавтра вранці особисто отримати його на Мальмському летовищі. Це мені якраз було зручно, адже вранці 18 серпня я намірявся летіти до Ювяскюлі, щоб відвідати перші щорічні збори Братерської спілки інвалідів війни. Прибувши на летовище разом з міністром оборони Вальденом і генерал-лейтенантом Гайнрихсом, я виявив, що туди запрошено й міністра закордонних справ Віттинґа. Прочитавши листа, я поінформував обох міністрів про його зміст: мене просили того самого дня прийняти німецького підполковника Вельтьєнса, якому доручили переказати мені повідомлення райхсмаршала Ґеринґа. Перед тим як вирушити, я послав додому звістку, що буду ввечері.

Підполковник Вельтьєнс прибув до мене додому ввечері того самого дня, дуже коректно доповів про себе й переказав вітання від Ґеринґа. Той цікавився, чи дозволить Фінляндія, як це зробила Швеція, транзит постачання (Nachschub), а також перевезення відпускників і хворих до Кіркенеса й назад. Крім того, Вельтьєнс повідомив, що тепер ми зможемо отримати військові матеріали з Німеччини.

Я висловив задоволення тим, що існують перспективи поповнити матеріально-технічну базу наших збройних сил, але звернув увагу гостя, що не можу відповідати на питання стосовно транзиту фінляндським тереном, бо такі питання не належать до моєї компетенції. Через те я порекомендував йому звернутися до міністра закордонних справ і заявив, що можу переказати прохання про зустріч. На це Вельтьєнс відповів, що не має права розмовляти на цю тему ні з ким, крім мене, і що йому якраз наказано уникати зустрічей з очільниками держави й політичними діячами.

Попри мою відмову обговорювати це питання, Вельтьєнс попросився відвідати мене наступного дня, щоб, як він сказав, дістати принципову відповідь, і райхсмаршал сподівався, що вона складатиметься з одного-єдиного слова — «так» чи «ні». Я заявив про готовість прийняти його, але додав, що моя відповідь не зміниться. Дізнавшись про побажання не обговорювати це питання з нашим керівництвом зовнішніми відносинами, я лише зауважив, що моїм обов’язком є сповістити про зміст нашої розмови прем’єр-міністра Рюті, який на час хвороби президента Калліо виконував функції очільника держави. Коли я зробив це ввечері того самого дня, виконувач обов’язків президента доручив мені переказати райхсмаршалові через його емісара позитивну відповідь на питання про дозвіл на транзит. Коли Вельтьєнс відвідав мене назавтра вранці, я ознайомив його з відповіддю.

Міністр оборони негайно відрядив представників до Німеччини, щоб закупити матеріальні засоби. На перемовинах німці зобов’язалися також віддати частину призначеної для Фінляндії зброї, яку було вивантажено в норвезьких портах під час Зимової війни, а потім конфісковано німецьким військом, а також відшкодувати ту, якою вони вже скористалися.

Деталі транзитного руху обговорювали військові органи обох країн, досягнувши технічної домовленості 12 вересня. Саму угоду було підписано 22-го числа після перемовин між представниками міністерств закордонних справ. Вони прописали всі формулювання, не вислухавши думки військових органів Фінляндії, і угода не мала наслідком жодних близьких контактів між фінляндським й німецьким Генштабами.

Угода про транзит згодом зазнала суворої критики, але по її укладанні уся країна зітхнула з полегкістю. Кожен розумів, що зацікавлення Фінляндією з боку Німеччини було в тодішньому становищі єдиною соломинкою, за яку ми могли вхопитися, нехай і ніхто не міг знати, наскільки вона міцна. У середині вересня ще нічого не віщувало розірвання німецько-російського пакту, а також не було відомо, які саме домовленості могли існувати між цими двома диктаторськими країнами щодо розподілу сфер впливу в Північній Європі. Однак подальший перебіг подій і насамперед те, що саме стало відомо про плани росіян під час візиту Молотова до Берліна в листопаді 1940 року, переконало мене: якби не ознаки зацікавлення з боку Німеччини, які оприявнила угода про транзит, Фінляндія ще восени 1940 року стала б жертвою повторної агресії, зустріти яку ми на той час ще не наготувалися.

Угода, щоправда, спричинила протест британського уряду, але приватно нам натякнули про розуміння того, чому нам довелося так діяти. Схожа думка панувала і в американських урядових колах.

Ця німецька ініціатива дала Фінляндії таку бажану змогу перепочити після безперервного тиску, який тривав уже більш як півроку: на якийсь час нам перестали надходити нові російські вимоги. Центральною проблемою впродовж осені й зими стали нікелеві копальні. Фінляндія, як західна правова держава, вважала, що вона не може порушувати права нікелевого концерну й односторонньо розривати укладену 1934 року угоду, а СССР неодноразово погрожував силовими заходами, якщо це питання не буде швидко розв’язано так, як він вимагає. На момент настання війни влітку 1941-го проблему все ще не врегулювали.

Звістка про те, що комісар закордонних справ Молотов на початку листопада відвідає Берлін, викликала у Фінляндії велику тривогу. Багато що свідчило про те, що наша країна знову стане об’єктом торгів між цими двома великими державами. Англію не було здолано. Скидалося на те, що війна затягнеться, а що довше вона триватиме, то більше залежатиме Німеччина від свого могутнього союзника й постачання російських товарів. Ціна за це могла стати високою.

Те, що нам не вдалося дістати надійних відомостей про перемовини в Берліні, лише посилювало тривогу. Щоправда, наше керівництво зовнішніми відносинами помічало, наче Німеччина ставиться до Фінляндії позитивніше, ніж раніше, але наразі ця думка ґрунтувалася суто на припущеннях.

З документів про німецько-російську співпрацю^[35], опублікованих Державним департаментом у Вашингтоні, з’ясовується, що фінляндське питання стало центральним пунктом перемовин на берлінській зустрічі восени 1940-го. Укладений за рік до того пакт, за словами Молотова, можна було визнати виконаним, за винятком одного пункту — Фінляндії! Совєтський уряд вважав своїм обов’язком «остаточно розв’язати і врегулювати фінляндське питання». Для цього не потрібно було жодних нових угод, адже Фінляндія відповідно до чинного тоді пакту вже належала до сфери впливу СССР.

Гітлер заявив, що стосовно цього не існує жодних розбіжностей і що політичних інтересів у Фінляндії Німеччина не має, але висловив побоювання, що в разі нового фінсько-російського конфлікту Фінляндію підтримає Швеція. Потенційно і Швеція, і Фінляндія у такому разі нададуть Англії, а можливо, і США авіабази, а це може змусити Німеччину вдатися до контрзаходів. Такий розвиток подій буде не в інтересах Німеччини, адже вона залежна від фінляндських нікелю й деревини. Чи не може СССР зачекати шість місяців чи, можливо, рік, щоб мати карт-бланш щодо Фінляндії?

На це Молотов відповів, що він не збагне, чому Совєтський Союз має відкладати реалізацію своїх планів. Адже йдеться не про війну в балтійському регіоні, а лише у Фінляндії в межах торішнього пакту. Німецьке військо має залишити фінляндську територію.

Сторони не дійшли згоди. Берлінська зустріч у листопаді 1940 року, як з’ясувалося згодом, означала вирішальний крок до остаточного розриву між Німеччиною й СССР.

Уривчасті відомості про перемовини надійшли до фінляндського уряду аж багато місяців по тому й різними каналами, і це, як ніщо, свідчить, що між Фінляндією та Німеччиною не існувало довірчої співпраці. Аж під час візиту міністра Шнуре до Гельсінкі наприкінці травня 1941 року наш уряд дістав повне уявлення про ті перемовини. Але відсутність точної інформації не зменшувала тривоги, зумовленої вимогами й намірами Совєтського Союзу.

19 грудня відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Президент Кюесті Калліо, який ще перед війною нездужав, відійшов від справ, після того як численні й важкі обов’язки остаточно підірвали його сили. Очолюючи державу, він дуже відчував свою відповідальність. Патріархальний за духом, Калліо узяв на свої плечі тягар усієї країни, коли, виконуючи важкий обов’язок, засвідчив своїм підписом повноваження делегації, яка вирушила до Москви укладати мир, що змусив стількох наших громадян залишити свої домівки й землю. Власні душевні муки в ту хвилину побожний президент передав словами Біблії: «Горе невдатному пастухові, що залишає череду! Меч на руку його і на праве око його! Рука його цілком висохне; і праве око його цілком потьмяніє»^[36].

Невдовзі це пророцтво справдилося. Ще в серпні того самого року президента Калліо розбив параліч, унаслідок якого в нього погіршала здатність говорити й ослабла права рука. Після того як він сповістив про рішення передати державне кермо в інші руки, на 19 грудня було призначено вибори нового президента.

Тут совєтський уряд здійснив резонансне втручання у внутрішні справи Фінляндії, оголосивши, що коли президентом оберуть котрогось із чотирьох названих на ім’я осіб, це буде витлумачено як недружній акт до СССР.

Вибори відбулися, і президентом республіки став Ристо Рюті. Увечері того самого дня попередній президент мав вирушити до рідної домівки в Пог’янмаа. Столиця підготувала розкішні проводи любому батькові країни і його дружині, яка своєю природною поважністю здобула пошану і верхів, і низів. Уздовж утворених студентами смолоскипних шпалер президент Калліо проїхав з палацу до залізничного вокзалу, де на нього чекав новообраний президент в оточенні найвищих державних осіб. Президент Калліо був блідим, а його чоло звологло від зусилля. Він тихо попрощався з присутніми, багато з яких стояли з ним поряд під час його понад тридцятирічної безперервної діяльності в парламенті й уряді.

Наближався час від’їзду, і президент Калліо вийшов на перон, де прийняв ушанування збройних сил. Військовики спустили прапор для привітання, і під звуки «Маршу порійців»^[37] він покрокував перед фронтом батальйону почесної варти. Дійшовши до середини лави, президент Калліо заточився, але його підхопили дужі руки, не даючи впасти.

Довге життя на службі Вітчизні завершилося монументально, і це згуртувало фінляндський народ, який був вражений сконом батька нації і відчував тривогу за майбутнє країни.

Наприкінці 1940 року ставлення Совєтського Союзу до Фінляндії призвело до нових, важкоздоланних непорозумінь.

Росіяни знову і знову чинили тиск, пов’язаний із Салльською залізницею. З’ясувалося, що вчасно її прокласти неможливо через великі технічні труднощі, а також нестачу будівельних матеріалів. Незважаючи на цілком очевидний форс-мажор, Москва звинувачувала Фінляндію в навмисному зволіканні.

У грудні 1940 року совєтський уряд торпедував нову й важливу пропозицію фінляндсько-шведської взаємодії. Наприкінці жовтня міністр закордонних справ Ґюнтер повідомив, що шведський уряд готовий обговорити не лише оборонний, а й політичний союз між Швецією й Фінляндією, за умови, що Фінляндія не планує реваншистської війни. 25 жовтня фінляндський уряд заявив, що наша країна не виношує жодних планів нападу і що уряд усе ще має бажання провадити перемовини на основі кордонів, визначених Московським миром. У грудні 1940 року СССР у категоричній та погрозливій формі зробив дві заяви проти планованого союзу^[38].

Наприкінці 1940 — на початку 1941 років совєтський уряд зробив резонансний хід: денонсував чинну торговельну угоду й зупинив усе постачання товарів начебто через те, що Фінляндія не виконує зобов’язань, передбачених домовленістю. У тодішній ситуації з постачанням це стало для Фінляндії дуже болючим ударом. Зв’язки з країнами по той бік Балтійського моря урвалися, засівна площа країни поменшала на 11 %, а через несприятливі погодні умови було зібрано приблизно на 30 % менший урожай, ніж зазвичай. Існувала небезпека, що припинення надходження товарів з СССР спричинить у цих умовах серйозну кризу, зокрема в постачанні зернових культур і пального.

Унаслідок цього ми стали залежними від німецьких ресурсів, що, звичайно, із часом дало німцям змогу вчиняти політичний тиск. Хоча влада й так уже зменшила пайки хліба до мінімуму, для збереження їх навіть на такому рівні треба було імпортувати щороку 250 000 тон зерна, які могла постачити лише Німеччина. Те саме стосувалося кам’яного вугілля, бензину, шкіри, текстилю, гуми й багатьох інших матеріалів, конче потрібних не лише для безпосереднього споживання, а й для виробничих механізмів. Їх зупинка призвела б до безробіття й хаосу в економічному житті. Наскільки Фінляндія узалежнилася від постачання німецьких товарів, оприявнює той факт, що невдовзі понад 90 % усього імпорту країни відбувалося через Німеччину. Це був підсумок торговельної політики СССР, яку просто не можна назвати інакше, як недалекоглядною, хоч вона цілком вписувалася в тодішнє загальне ставлення совєтського уряду до Фінляндії.

Таким чином, наприкінці 1940 — на початку 1941 років ми дивилися в майбутнє аж ніяк не з оптимізмом. Економічне становище було критичним, і постала загроза неприхованого конфлікту. Наприкінці січня 1941-го надходили такі тривожні попередження, пов’язані з рухом російського війська біля наших кордонів, що влада ледь-ледь не наказала починати часткову мобілізацію.

Восени 1939 року росіяни розпочали будівництво залізниць, і воно тривало жвавими темпами. Найважливіші відтинки, Петрозаводськ–Суоярві, Лоухі–Кестеньга і Руч’ї–Салла, вони проклали впродовж кількох місяців. Лише до будівництва останнього було залучено десь 100 000 в’язнів. Доповненням до цих залізниць стали п’ятнадцять стратегічних шосейних доріг. У районі завширшки близько 200 кілометрів відбувалося будівництво численних аеродромів, кількість яких, як було визначено пізніше, сягала аж 90.

Вселяло тривогу те, що впродовж осені й зими посилилася шпигунська діяльність росіян. Тотожні висловлювання затриманих більшовицьких агентів наводили на висновок, що СССР повним ходом готується до війни проти Фінляндії. Докладніша інформація про це була в документах з відділу контррозвідки. Красномовними є кілька навмання вибраних прикладів.

У серпні 1940 року полковник і два майори, які в Саллі школили агентів для шпигунської діяльності у Фінляндії, повідомили:

Фінляндія — це капіталістична країна, на яку чекає така сама доля, як і на Естонію, Латвію й Литву. Для приєднання Фінляндії до СССР знадобиться лише кілька тижнів, максимум — місяців. Частка капіталістичного світу на мапі дедалі меншає. Народи Естонії, Латвії й Литви набагато щасливіші, ніж фінляндський народ, адже вони самі хотіли приєднатися до нас. Фінляндський народ цього не хоче, тому його доля буде важчою, бо Фінляндію приєднають силоміць. Фінляндія не може протистояти Червоній армії і до того ж нізвідки не матиме допомоги.

Восени 1940 року було записано таке висловлювання російського офіцера:

У березні 1941 року у Фінляндії спалахне революція, і тоді СССР висуне певні вимоги. Якщо Фінляндія на них не згодиться, країну буде перетворено на автономну совєтську республіку, як це вийшло з Естонією, Латвією й Литвою.

Коли мішана комісія, яка мала визначити, де Салльська залізниця перетинатиме кордон, 11 грудня 1940 року засідала востаннє, якийсь російський полковник спробував завербувати одного із членів фінляндської делегації, пообіцявши йому блискучу кар’єру на російській службі, «адже Фінляндію незабаром буде приєднано до СРСР». У лютому 1941 року російські офіцери пояснювали в Саллі своїм агентам, яких мали заслати до Фінляндії: «Капіталістичну Фінляндію буде приєднано до СРСР цього року, щойно закінчиться будівництва Салльської залізниці».

Російська преса й радіо провадили шалену антифінську пропаганду, яка особливо зосереджувалася на вадах, що, мовляв, існували у Фінляндії, і порівнювала ситуацію в ній із чудовими умовами життя в більшовизованій Естонії. «Фінляндсько-совєтське товариство миру й дружби» робило все можливе, щоб обробити твердий фінляндський ґрунт, і це відбувалося за ефективної підтримки російського посольства в Гельсінкі. Штат і посольства, і консульства дуже побільшав. Невдовзі в них з’явилося чимало працівників, які розмовляли фінською й часто їздили по всій країні, особливо цікавлячись забороненими районами.

Єдиним козирем Фінляндії були її збройні сили. Точилася енергійна праця, щоб підвищити обороноздатність, і в цьому відбулися чималі зміни на краще. Було перевезено до пунктів мобілізації зброю та інші матеріальні засоби і здійснено реєстрацію особових карток. Тепер з’явилася технічна можливість для загальної мобілізації, хоча ще існували вади в озброєнні й готовості промисловості. Тривала планомірна робота для створення нових оборонних позицій, однак вразливими для нападу залишалися Аландські острови, після того як на них було під контролем росіян підірвано оборонні споруди.

Контакти з німецькими військовими органами впродовж осені й зими обмежувалися питаннями транзиту й постачання матеріальних засобів. Тіснішого зв’язку не виникло й тоді, коли начальник Генштабу генерал-лейтенант Гайнрихс наприкінці січня 1941 року на запрошення німецького Генштабу зробив у Берліні доповідь про Зимову війну. Під час формального візиту до начальника німецького Генштабу генерала Гальдера той мимохідь висловив думку, що Фінляндії й Німеччині ще раз, як і 1918 року, можливо, судилося битися разом і що природним завданням фінляндської армії в такому разі буде піти на Ленінград. Гайнрихс рішуче відхилив цю ідею, заявивши про свою певність у тому, що ні уряд, ні верховний головнокомандувач не погодяться на таку операцію — а надто що росіяни безперестанно стверджують, начебто Фінляндія загрожує безпеці Ленінграда. Варто окремо зазначити, що Гайнрихса не ознайомлювали ні з так званим планом «Барбаросса», ні з чимось іншим схожим.

Наприкінці лютого до Гельсінкі прибув начальник штабу німецького контингенту в Норвегії, полковник Бушенгаґен. У цьому статусі він передовсім хотів на місці вивчити питання, пов’язані з транзитним рухом. Крім того, полковник мав бажання ознайомитися з нашими оперативними планами щодо Лапландії, а також обговорити ситуацію з транспортом і комунікаціями на півночі. А ще він дав зрозуміти: Німеччина не буде пасивним спостерігачем, якщо СССР нападе на Фінляндію.

Що стосується наших оперативних планів, я беззастережно відмовився їх розкривати, і дискусія про можливу оперативну взаємодію між німцями й фінами теж була неприпустима. Натомість ніщо не заважало обговорити систему комунікацій у Лапландії в межах угоди про транзит.

Незабаром стало очевидним, що німецько-російські стосунки заходять у кризу. 3 березня Совєтський Союз висловив протест з приводу приєднання Болгарії до Троїстого пакту. На Балканах загострилися суперечності інтересів, коли пронімецький уряд Югославії, який 25 березня задекларував приєднання країни до націй Осі, кілька днів по тому було повалено внаслідок державного перевороту. Пакт про дружбу, який совєтський уряд уклав з новими керівниками Югославії 5 квітня, увечері напередодні нападу Німеччини, став неприхованим викликом. Те саме прагнення оприявнилося в гарантії нейтралітету, яку 24 березня СССР дав Туреччині. Совєтський уряд передчував можливість неприхованого розриву з Німеччиною та потенційне збройне зіткнення, тому намагався виграти час, сковуючи німецьке військо на Балканах.

Події на Балканах ішли одна за одною у швидкому темпі. Упродовж квітня німці окупували весь півострів. Румунія оголосила мобілізацію, і на кордоні з Бесарабією було дислоковано потужні німецькі сили. Під час цих подій тиск на Фінляндію, здавалося, трохи ослабнув. Відкликання посла СССР у Гельсінкі, Зотова, який своїм нетактовним поводженням неодноразово погано прислужився працедавцям — було сприйнято як намагання поліпшити стосунки. Зотова заступив делікатний Орлов.

Зміна риторики, очевидно, зумовлювалася силовим розвитком подій з боку німців на південному сході, що поклало край домінуванню Совєтського Союзу і, здавалося, відновлювало рівновагу у Східній Європі. Полегкість, яку відчула Фінляндія, була тимчасовою і продиктованою кон’юнктурою. Тому нічого дивного в тому, що у Фінляндії багато хто хотів забути про ставлення Німеччини під час Зимової війни й намагався покращити стосунки. Що більше минав час, то важливішим це здавалося і з політичного, і з економічного погляду.

В усіх країнах існують «активісти», які мають забагато часу й сил, і це спокушає їх змагатися з органами влади (вони гадають, що в них більше можливостей служити загальному благу).

Зокрема в царині зовнішньої політики така активність легко може призвести до ускладнень. Так сталося, коли з приватної ініціативи почалося створення фінляндського добровольчого батальйону СС, який навесні 1941 року мав перебазуватися до Німеччини. Коли це питання було поставлено на розгляд в уряді, приготування зайшло вже так далеко, що він волів змиритися із цим, побоюючись, що протидія нашкодить економічним зв’язкам і взагалі справить негативне враження в Німеччині.

Зі свого боку я вважав, що таке починання по-прикрому втягне Фінляндію у великодержавну й расову політику Німеччини. Як головнокомандувач, я заперечував проти цієї ініціативи на тій підставі, що Фінляндії потрібне все її вояцтво у власній країні. Я особливо рішуче дистанціювався від цього починання, бо дізнався, що серед вербувальників є особи, які посилаються на те, що вони діють з дозволу головнокомандувача. Не міг я схвалити й аргумент міністра закордонних справ, який казав про потенційний політичний ефект від того, що створенням цього добровольчого батальйону Фінляндія окреслювала ідейну єдність з німецькою політикою щодо Європи.

Незважаючи на всі мої заперечення, батальйон було сформовано, і його бійцям довелося підписати контракт із зобов’язанням пройти дворічну службу. Утім мені вдалося домогтися того, щоб до батальйону вербувалися лише ті, хто не належав до штатного складу армії, а також до призову, який наступним мав стати під прапори. Розформування батальйону два роки по тому теж, як можна було передбачити, спричинило серйозне ускладнення.

* * *

Наприкінці зими 1941 року у наших стосунках з Німеччиною не сталося нічого нового, але 20 травня президент республіки прийняв міністра Шнуре, який прибув за дорученням Гітлера. Як я зазначив вище, тоді стало відомо про вимогу мати повну волю дій у Фінляндії, яку висунув Молотов на берлінських перемовинах у листопаді 1940 року, а також про позицію Німеччини в цьому питанні. Напружені стосунки між Німеччиною й СССР не конче мали призвести до війни, мовив Шнуре, але існувала ймовірність і такого варіанту, а також того, що СССР вчинить напад і у Фінляндії, і на Балканах. Тому райхсканцлер пропонував відрядити одного чи кількох військових експертів до Німеччини, щоб ознайомитися з інформацією стосовно тривожного становища у світі, яку німці хотіли надати.

На це президент Рюті відповів, що Фінляндія в жодному разі не нападатиме на СССР і що вона не хоче бути втягнутою у війну між великими державами. Але якщо ми самі зазнаємо агресії, то знову дамо відсіч. Якщо в такому разі є сподівання на допомогу, ми, звичайно, будемо раді. На запитання президента, чи вважатиме Німеччина російську агресію проти Фінляндії приводом для війни, міністр Шнуре відповів позитивно.

Про зміст цієї розмови я дізнався на бенкеті, що його справив президент республіки для багатьох членів уряду, міністра Шнуре й нашого посла в Берліні Ківімякі. Одностайна думка президента Рюті й членів Державної ради, яку я цілком поділяв, полягала ось у чому: ми, аби зорієнтуватися в актуальному становищі світової політики, маємо всі підстави послати делегацію офіцерів до Німеччини для отримання інформації, яку обіцяв міністр Шнуре.

Щоб наголосити, що делегація їде по інформацію, я спершу вибрав її членів не з найвищих військових керівників. Однак довідавшись, що наших офіцерів прийматимуть провідні німецькі військовики, я волів призначити керівником делегації начальника Генерального штабу. Серед вказівок, даних генерал-лейтенантові Гайнрихсу, було те, що він не має повноважень приймати рішення і мусить ретельно уникати взяття будь-яких зобов’язань. Президент теж зазначив міністрові Шнуре, що Фінляндія має лише бажання не втручатися в з’ясування стосунків між великими державами.

У Зальцбурзі 25 травня делегацію прийняли генерал-фельдмаршал Кайтель і генерал Йодль. Перший привітав гостей і зазначив загальними висловами, що Німеччина стоїть перед новими, знаменними починаннями, для втілення яких треба ретельно підготуватися. Питання, яке стало першопричиною цього запрошення, «не є терміновим», і нічого ще не ухвалено, «але ми звикли готуватися ґрунтовно і завчасно, щоб мати змогу діяти швидко, коли настане час».

Далі генерал Йодль виступив з короткою доповіддю, у якій торкнувся всіх аспектів світового конфлікту. Збройний конфлікт з СССР був у межах можливого, а оскільки шанси Фінляндії залишатися поза ним невеликі, найкраще вже тепер вжити належних заходів. За зиму й весну росіяни підсилили свої гарнізони на заході, тож тепер до їхнього складу належать 118 піхотних дивізій, 20 — кавалерійських, 5 — танкових і 25 танкових бригад. Це зосередження війська викликало відповідні заходи Німеччини. Таке становище не може довго тривати. Німеччина прагне до мирної розв’язки, але наразі неможливо передбачити, якою мірою совєтський уряд готовий піти на поступки. Хоч СССР і досі постачав Німеччині сировину й деякі споживчі матеріали — і то не лише в межах чинної угоди, а ще й відповідно до наразі не ратифікованих домовленостей, — не можна довіряти зобов’язанням з того боку. Якщо почнеться війна, вона стане, як сказав Йодль, справжнім хрестовим походом, який призведе до розгрому більшо­вицької влади. Як може держава з такою зіпсутою моральною основою витримати таке випробування? «Я не належу до оптимістів, — мовив генерал, — і не сподіваюся, що війна скінчиться за кілька тижнів, але й не думаю, що вона триватиме багато місяців».

Німеччина хотіла, щоб Фінляндія насамперед скувала російське військо, яке стоїть біля її кордонів. Потенційно фіни могли б узяти участь у наступі на Ленінград, водночас із тим як дужий німецький наступальний клин добуватиметься до міста з півдня. Але зважаючи на війну, яку нещодавно пройшла Фінляндія, Німеччина чекатиме від нас лише сковувальних дій на південному сході. Натомість німці сподівалися, що Фінляндія підтримуватиме їхні операції проти Мурманська й Салли, на першому напрямі невеликим угрупованням, а на другому — дивізією, яка після здобуття Салли мала зупинитися на колишньому державному кордоні.

Після свого виступу генерал Йодль попросив фінів висловити їхню позицію. Генерал-лейтенант Гайнрихс заявив, що делегація із цікавістю вислухала всю інформацію, але не має повноважень обговорювати ні політичні, ні військові питання. Якщо Фінляндія зазнає російської агресії, вона й надалі оборонятиметься, але делегація не могла навіть на той гіпотетичний випадок робити жодних заяв із зобов’язаннями щодо оперативних питань. У разі війни між Фінляндією й СССР в умовах, що окреслив ґенерал Йодль, невеликий фінський загін міг би взаємодіяти з німцями на узбережжі Північного Льодовитого океану. Натомість сил навряд чи вистачить, щоб підсилити німецьке військо в наступі на Мурманську залізницю. Річ у тому, що все приступне військо потрібне для захисту життєво важливих районів країни. А якщо існуватимуть передумови для наступу, ми маємо насамперед дістатися до інвазійної брами на Карельському перешийку й на північ від Ладозького озера, що дозволить неабияк скоротити лінію фронту. Щодо бази росіян на Ганко — ми навряд чи можемо думати про досягнення чогось більшого, ніж її нейтралізацію.

На це генерал Йодль зауважив, що для здобуття Ганко безперечно доведеться залучити чимало техніки, а також частини зі спеціальним вишколом, і що із цим районом слід поводитися пасивно, доки не врегулюється становище на південному березі Фінської затоки. Він з розумінням поставився до того, що делегація не може брати на себе жодних зобов’язань, і попросив поінформувати його про ставлення Фінляндії до побажань, висловлених в доповіді, через емісара, якого буде послано до Гельсінкі.

За приклад оптимізму військового керівництва Німеччини можна навести обмін думками, що відбувся за обідом по закінченні дискусії. Генерал-лейтенант Гайнрихс зазначив: Німеччина в разі кампанії на сході знову воюватиме на два фронти, що під час Першої світової призвело до її краху. На це генерал Йодль відповів, що Німеччина вже не має Західного фронту: «Війну на заході фактично завершено!».

Назавтра делегацію прийняв у Берліні начальник Генерального штабу генерал-полковник Гальдер. Виклавши загальну ситуацію, він заговорив про фінляндсько-німецьку взаємодію й пішов набагато далі, ніж генерал Йодль: німці сподівалися на участь Фінляндії в операції проти Ленінграда. Генерал-лейтенант Гайнрихс повторив, що він не має права обговорювати це питання, яке виходить за межі його компетенції. Фінляндія хоче зберегти свій нейтралітет, якщо російська агресія не змусить її відступити від цього курсу. Але і в такому разі Фінляндія, як Гайнрихс зазначав під час попереднього візиту в грудні 1940 року, утримається від наступу на Ленінград. Гальдер теж висловив побажання, щоб емісара, який поїде до Фінляндії, поінформували про те, яку позицію посядуть уряд і військове керівництво нашої країни щодо висловлених ним думок.

У військовому щоденнику німецької Ставки було виявлено такий запис від 1 червня 1941-го: «Підготовчі^[39] перемовини з Генеральним штабом Фінляндії почато 25 травня 1941 року». Запланований приїзд емісара не відбувся з невідомої причини.

Те, що німецько-російські стосунки загострилися, підтверджувало збільшення кількості призовників у Німеччині, а також масштабне перевезення війська на схід. Утім керівництво нашими зовнішніми відносинами, як і дипломатичні кола загалом, гадали, що Москва поступиться німецьким вимогам і війна не на порозі. Посли СССР і у Фінляндії, і в інших країнах теж запевняли про готовість іти ледь не на будь-які поступки.

У другій половині травня міністерство закордонних справ Німеччини поцікавилося, які побажання матиме Фінляндія, щоб можна було взяти їх до уваги на перемовинах із совєтським урядом, які тоді відбувалися і, як сподівалися німці, мали мирно врегулювати напружене становище. Після появи відповіді, написаної 30 травня на нараді в президента республіки, міністр Ківімякі дістав такі вказівки: Фінляндія сподівається, що результатом перемовин стануть гарантії незалежності країни, а також постачання харчових продуктів й імпорту сировини. Крім того, ми сподівалися на врегулювання ситуації з кордоном. У такому разі СССР потенційно зберігав би у себе ті райони на Карельському перешийку, які можна вважати конче потрібними для безпеки Ленінграда, тимчасом як Фінляндія мала б відповідну компенсацію у Східній Карелії з урахуванням етнографічних та стратегічних аспектів.

Ці сподівання, звичайно, можна вважати дуже оптимістичними, але такі тези було тоді випрацьовано для розгляду фінляндського питання на перемовинах. У Фінляндії не існувало жодних ілюзій, наче Німеччина, торгуючись із Совєтським Союзом, важитиме власними інтересами, щоб дбати про фінські. 10 червня 1941 року посол Ківімякі доповів, що, як повідомило міністерство закордонних справ Німеччини, нашу позицію було сприйнято доброзичливо. Утім невдовзі нам довелося констатувати, що інформацію про перемовини висмоктано з пальця і все це просто містифікація.

Яким було становище Фінляндії на порозі прийдешнього німецько-російського конфлікту?

Простір для маневру був у нашій зовнішній політиці вкрай обмежений, якщо взагалі можна про нього казати. Уся наша політика й саме існування Фінляндії як суверенної держави залежали від стосунків з Німеччиною. Угода про транзит запобігла нападу росіян і до того часу відігравала свою роль. Тепер здавалося, що вона загрожуватиме нашому нейтралітету, якщо німецько-російський конфлікт інтересів загостриться до краю. Чи не можна анулювати цю угоду, щоб Фінляндія звільнилася від неї? Можливостей, очевидно, було так само мало, як і у випадку з угодою з росіянами.

Про денонсацію угоди з німцями можна було подумати, але вчинити так, не забезпечивши собі гарантій попередніми перемовинами і з німцями, і з росіянами, — це, з одного боку, кинути виклик Німеччині, а з другого — віддати свою долю в руки СССР. Розірвання угоди з німцями про транзит призвело б до конфлікту з Німеччиною і альянсу з СССР. Гітлерівська держава перебувала на вершині своєї моці, панувала над Європою, і навряд чи можна було подумати, що вона потерпить таку втрату престижу. Свіжим прикладом того, як саме реагує Німеччина, стала Югославія. Але навіть якщо відкинути крайнощі, Німеччина мала змогу перетяти наші комунікації, які проходили через Петсамо, і вже самою торговельною війною домогтися свого. Наскільки СССР забезпечив би потрібне для нас постачання, — це питання здавалося непевним, зате як легко використати нашу залежність від російського постачання як зброю проти нас — свіжі приклади цього ми мали. Припинення постачання, хоч з того, хоч з того боку, не залишило б нам жодних можливостей для вибору й неминуче спричинило б кризу, якою і росіяни, і німці поспішили б скористатися. Як урядові в часи голоду й безробіття керувати країною так, щоб вона не втратила незалежність?

Поставало ще одне питання: чи буде розумним для Фінляндії ризик піти на конфлікт з Німеччиною, якщо триває діалог між Німеччиною й СССР, що, як ми мали підстави припускати, стосується й Фінляндії?

Власне кажучи, постанова проблеми з початком війни була б такою самою, якби німецьке військо на півночі порушило нейтралітет Фінляндії, адже наодинці ми не спромоглися б чинити опір такій агресії і водночас захищати свою недоторканність на сході. Чи не слід фінляндському війську разом із Червоною армією стати проти Німеччини, яка, щоправда, 1939 року «продала» нас, утім майже рік була і вочевидь залишається єдиним нашим захистом від загрозливих експансіоністських зазіхань росіян? Такий розвиток подій лише призвів би до катастрофи.

Інакше кажучи, у виборі між Німеччиною й Совєтським Союзом нас було загнано в тісний кут. Я чудово пам’ятав слова Сталіна, сказані нашій перемовній делегації восени 1939 року: «Я добре розумію, що ви хочете залишатися нейтральними, але, запевняю, це неможливо. Великі держави цього просто не дозволять». Саме так, це ми вже побачили — Фінляндія більше не могла вільно правувати своєю долею. І це не єдина держава, з якою так сталося після порушення рівноваги в Європі.

Наші можливості залишатися поза прийдешнім конфліктом фактично дорівнювали нулю. Першою умовою такого дива було б те, що СССР не вдався б до нападу, навіть якби німці добувалися б через Лапландію до Мурманська, а другою — що Німеччина ні економічними, ні іншими способами не змусила б Фінляндію вибрати сторону.

Приблизно 10 червня 1941 року до Гельсінкі повторно приїхав полковник Бушенгаґен. Із заяв у Генеральному штабі з’ясувалося, що цього разу його завдання полягає, з одного боку, в тому, щоб обговорити практичні деталі, пов’язані з можливою взаємодією на півночі, якщо Фінляндія зазнає нападу СССР, а з другого — дістати гарантії того, що Фінляндія братиме участь у війні на боці Німеччини. Коли я ознайомив із цим президента республіки і він потвердив незмінність своєї позиції, я звелів переказати Бушенгаґену, що ми не можемо надати жодних гарантій участі Фінляндії у війні. Наша країна вирішила лишатися нейтральною, якщо не зазна́є агресії.

Зосередження російського війська свідчило про те, що є ризик раптового нападу, якщо ми не підвищимо свою обороно­здатність. Насамперед треба було подбати про зміцнення оборони на найбільш загрожених напрямах, а саме в південній Фінляндії поміж Фінською затокою і Саймаа, а також на півночі в районі, прилеглому до Салльської залізниці. По той бік кордону стояли щонайменше 17 російських піхотних дивізій і одна панцеротанкова, а також прикордонне військо. До того ж були й сили на Ганко — крім особового складу фортифікаційних споруд, залізниць і протиповітряної оборони, ще дві піхотні бригади, підсилені танками. Інакше кажучи, нам протистояло більше, ніж ті 16 дивізій, які Фінляндія була в змозі виставити після загальної мобілізації. Якщо брати до уваги й наявні в росіян танкові частини, а також зумовлену близькістю Ленінграда можливість швидко та непо­мітно підсилити угруповання в прибережних районах Фінсь­кої затоки, диспропорція ще більше увиразнювалася. За лічені дні СССР міг сконцентрувати між узбережжям і річкою Вуокса 7–8 дивізій, тобто вдвічі більше, ніж Фінляндія, якщо рахувати від дня мобілізації, спромоглася б виставити на цій ділянці за тиждень із чимось.

За такого становища не було іншої ради, як здійснити часткову мобілізацію. Перший наказ, який стосувався резервістів війська прикриття, вийшов 9 червня. Вони зайняли недобудовані оборонні позиції, хоча й слабкими силами.

13 червня совєтський уряд офіційно спростував усі чутки про війну, протенадходили надійні донесення, що по той бік нашого східного кордону широкомасштабно готуються до війни. А ще було виявлено активність на Фінській затоці й на Ганко. Це змусило нас мобілізувати всю польову армію. Відповідний наказ було дано 17 червня. Згідно з Аландською конвенцією 1921 року ми мали зайняти демілітаризований архіпелаг. Довелося евакуювати населення з великих прикордонних теренів, і 60 000 осіб було переселено в центральні частини країни. Військо дістало наказ уникати будь-яких дій, які могли б дати росіянам привід для провокації.

Ми мали лише один план воєнних дій, і він був суто оборонним: відповідно до нього концентрація війська цілковито ґрунтувалася на оборонних завданнях. Твердження, що Фінляндія готувала наступальну війну, не відповідає дійсності. Те, що перша наступальна операція на півночі від Ладозького озера розпочалася аж за три тижні після початку війни, а наступна, наслідком якої стало визволення Виборга й Карельського перешийка, ще за три тижні, зумовлювалося тим, що військо довелося перегруповувати для наступу.

Транзитний рух німців через Лапландію, який ще наприкінці весни становив лише кілька тисяч відпускників і хворих, останнім часом набував дедалі більших масштабів. Коли розпочалася мобілізація, рух транспорту перевантажив нашу рідку мережу комунікацій, що призвело до серйозних затримок. Аби впровадити порядок у цьому всьому, я домовився з німцями, щоб вони перейняли на себе постачання дислокованого на півночі Фінляндії ІІІ корпусу. Виклавши цю справу президентові республіки, я 15 червня наказав підпорядкувати корпус, щойно закінчиться його концентрація, німецькому командувачеві. Водночас я звелів командувачеві корпусу негайно зв’язатися зі мною, на той випадок, якщо йому всупереч нашій гадці надходитимуть оперативні накази німців.

Повідомлення, що Німеччина розпочне воєнні дії проти Совєтського Союзу, і то вже завтра, надійшло увечері 21 червня. Застережних заходів було вжито в останній момент.

Раннього ранку 22 червня 1941 року німці перетнули кордон СССР, й о 6:00 по радіо було передано відоме звернення Гітлера, у якому він зокрема заявив, що фінляндське й німецьке військо на узбережжі Північного Льодовитого океану стоїть пліч-о-пліч, боронячи фінляндську землю. Зважаючи на те, що Фінляндія не зобов’язувалася вступати у війну разом з німцями і неодноразово категорично наголошувала їм на цьому, Гітлер не мав жодного права робити таку однобічну заяву. Я не можу позбутися думки, що він це зробив з метою поставити Фінляндію перед фактом, і це спровокувало б напад росіян. Але з другого боку я певен, що в будь-якому разі його було не уникнути.

Уранці 22 червня росіяни почали низку атак, бомбардуючи й обстрілюючи суто фінські об’єкти. О 6:05 вони скинули бомби на фінські панцерники під Соттунґою, о 6:15 — на форт Альшер на архіпелагу Турку, а о 6:45 — на транспортні судна під Корппо. О 7:55 запрацювали російські батареї на Ганко. У Петсамо одне судно зазнало артилерійного обстрілу, і росіяни відкрили там вогонь на наш бік державного кордону.

Щоб роз’яснити позицію Фінляндії, міністерство закордонних справ розіслало того самого дня нашим представникам за кордоном — зокрема і в Москві та Берліні — циркулярну телеграму. У ній ішлося про те, що Фінляндія має намір залишатися нейтральною, але оборонятиметься в разі нападу СССР. Цю заяву було повторено два дні по тому в ще одному повідомленні для посольств. Позаяк Вільгельмштрасе на прес-конференції 24 червня оголосила, що з позицією Фінляндії не все зрозуміло, а тому її наразі вважають нейтральною стороною, нашу заяву взяли ad notam і в Німеччині. У британському парламенті міністр закордонних справ Іден заявив, що Англія вважає Фінляндію нейтральною і що, наскільки відомо, у фінсько-російських стосунках нічого не змінилося.

Унаслідок атак фінляндської території, які відбулися 22 червня, міністр закордонних справ подав ноту протесту. Однак посол СССР у Гельсінкі відмовився прийняти її і стверджував, що жодних бомбардувань не було — навпаки, фінські літаки зафіксовано над російською територією! 23 червня посла Фінляндії в Москві Гюннінена запросили до комісара закордонних справ Молотова. Той звинуватив фінів у тому, що вони відкрили вогонь по Ганко і літали над Ленінградом, де один з літаків було збито; утім, як він визнав, виявилося, що то німецький. Гюннінена закликали негайно з’ясувати, чи має намір Фінляндія лишатися нейтральною. Російська влада зробила так, щоб телеграму міністра до уряду було затримано аж на добу, а коли росіяни невдовзі по тому перервали телеграфний зв’язок, не існувало ніякої можливості доправити відповідь.

Отже, росіяни, як і на початку Зимової війни, перервали зв’язок і унеможливили мирну розв’язку. Звинувачення Молотова і цього разу не мали жодного підґрунтя. Мабуть, уже тут доречно наголосити, що категорична заборона літати над Ленінградом, яку я зробив нашим військово-повітряним силам, залишалася чинною всю війну 1941–1944 років.

Порушення кордону, бомбардування й артилерійний обстріл з Ганко були спорадичними явищами. Але 25 червня російська авіація здійснила масштабні налети на десять міст у південній і центральній Фінляндії, зокрема Гельсінкі й Турку, а також на кілька відкритих промислових центрів і населених пунктів. Інтенсивність цих налетів показує те, що того дня наше військо збило не менш як 26 бомбардувальників. Було втрачено чимало людських життів, не кажучи вже про матеріальну шкоду. На державному кордоні російські піхота й артилерія відкрили вогонь. Усі ці дії набули такого характеру, що їх уже не можна було трактувати як поодинокі операції з ініціативи нижчих командирів. До того ж майже всі спрямовувалися на суто фінські об’єкти і на ті частини країни, де не було німців, тож стало очевидним, що Совєтський Союз розпочав воєнні дії проти Фінляндії.

Уряд мав намір 25 червня оголосити в парламенті про свою ухвалу тримати нейтралітет Фінляндії. Виступ прем’єр-міністра був готовий 24 червня ввечері, але події наступного дня змусили переглянути це питання, і тепер не лишалося нічого іншого, як констатувати, що СССР почав планомірні воєнні дії. Доповідь, яку того самого вечора зробив прем’єр-міністр, мала наслідком одностайний вотум довіри урядові, коли й парламент зі свого боку констатував, що Фінляндію знову змушено вдатися до оборонної війни.

Військо дістало право відповідати на вогонь, але йому заборонили переходити кордон до 24:00 28 червня.

25 червня Ставку було переміщено до Міккелі. Утретє керівництво збройних сил дислокувалося в цьому ідилічному містечку.

Початок війни не став несподіванкою для будь-якого мислячого громадянина Фінляндії, і народ одностайно підтримував уряд і парламент. Кожен розумів, що нас вимусили до ще однієї боротьби до загину і що ми потребуємо всієї потенційної допомоги. Якби не Зимова війна і п’ятнадцятимісячна «холодна війна», постанова проблеми була б інакшою. Безперервний тиск і погрози, втручання в наші внутрішні справи й неодноразові приклади ненадійності росіян не могли не породити підозри щодо намірів СССР. Ще раніше фінляндський уряд усвідомив, що без підтримки з-за кордону неможливо забезпечити існування й суверенітет країни. Після Московського миру Фінляндія шукала підтримки в формі оборонного альянсу північноєвропейських держав, а згодом — оборонного союзу зі Швецією. Кожен з них став би запорукою нейтралітету країни, і створення обох зірвалося через протидію совєтського уряду. Було природно, що після того ми скористалися приступною нам підтримкою. Зв’язок Фінляндії з Німеччиною став заходом самозахисту.

Угода з Німеччиною про транзит не означала, що доведеться принципово відступити від ідеї північноєвропейського нейтралітету. Та й уряд постійно дбав про дотримання вимог, прописаних для держави, що не бере участі у війні, у міжнародних угодах. Після укладання угоди тривав наш діалог про альянс зі Швецією, яка ще раніше погодилася на німецький транзит. Ми хотіли лише замінити угоду про транзит на шведсько-фінський оборонний альянс.

Що стосується спорадичних військових контактів з Німеччиною в першій половині 1941 року, включно з візитом нашої військової делегації до Зальцбурга, то з нашого боку вони вирізнялися стриманістю, яка цілковито відповідала політиці уряду. Ці контакти відбувалися з ініціативи Німеччини, і ми використовували їх, щоб знати про становище у великій політиці. Вони не мали характеру перемовин^[40].

Лише у випадку з другим візитом полковника Бушенгаґена до Гельсінкі в червні 1941 року, коли сторони обговорювали форми взаємодії на півночі Фінляндії в разі війни, можна казати про перемовини, і то вони тоді й аж до початку війни були гіпотетичними. У процесі цього діалогу, як це відбувалося й під час попередніх контактів, фінська сторона наголошувала, що країна вступить у війну лише за умови, що вона зазнає нападу росіян.

Затиснуті між двома великими державами, ми мусили робити поступки обом сторонам, бо наших сил не вистачало на підтримання твердого нейтралітету. Однак, вимагаючи транзитного руху до і з Ганко, саме СССР примусив Фінляндію зробити перший відступ від нейтралітету. Тож логічно було, що Молотов, розмовляючи 23 червня з фінським послом, ані словом не згадав ні нашої угоди з Німеччиною про транзит, ні присутність німецького війська в країні, а обмежився черговим звинуваченням Фінляндії в нападі, якого не було. Це Совєтський Союз вирішив втягнути Фінляндію у війну.

14. Подальша війна

Початкове становище: власні сили, вороже групування. — Перегрупування польової армії. — Воєнні дії 1941 року: починається наступ Карельської армії. — Наступ у Східній Карелії. — Німці в Лапландії. — Посольство Англії. — Наступ на перешийку. — Здобуття Виборга. — Звернення німецького командування. — Перехід через старий державний кордон. — Мурманська залізниця. — Ленінградське питання. — Наступ на Свір. — Здобуття Петрозаводська. — Побажання Німеччини. — Візит спадкоємного принца Швеції. — Нота англійського уряду. — Східний фронт Німеччини. — Друга нота. — Листування із Черчилем. — Англія оголошує війну. — Здобуття Ганко. — Перехід до оборони. — Контрнаступ росіян. — Становище на кінець року. — Воєнні дії 1942 року: Поділ Карельської армії. — Ситуація з постачанням. — Перемовини з Дитлем. — Здобуття Суурсаарі. — Військовополонені. — Єврейське питання. — «Бої в бездоріжжя». — Східнокарельська військова адміністрація. — День матері. — Мій 75-річний ювілей. — Візит у відповідь до Німеччини. — Військове впорядкування. — Нота США. — Ленінградське питання. — Воєнні дії 1943 року: інформаційний захід для парламенту. — Політичні перемовини. — Поїздка до Швейцарії. — Батальйон СС. — Таємні контакти. — Візит генерала Йодля. — Загальне становище. — Воєнні дії 1944 року: зондування миру. — Поїздка генерала Гайнрихса до Німеччини. — Становище на перешийку. — Генеральний наступ росіян. — Питання уряду. — Пакт Рибентропа. — Генеральний наступ триває. — Стабілізація становища. — Політика Німеччини в Балтії. — Відступ зі Східної Карелії. — Підґрунтя генерального наступу.

Хоч стратегічне становище було цього разу гіршим, ми могли покладати більші, ніж восени 1939 року, надії на оборонну боротьбу, що розпочалася 25 червня 1941 року — і це завдяки цілеспрямованій праці, проведеній за попередній рік, у результаті якої збільшився кількісний склад і покращав загальний стан збройних сил.

Унаслідок подовження терміну служби з одного року до двох з’явилася змога збільшити кадрову армію до 15 бригад, поділених на 5 корпусів. Коли ми формували польову армію за новою системою, оборонні споруди вздовж східного кордону, попри недосконалість, становили твердиню для війська прикриття, яке мало стримувати наступ ворога. Країну було поділено на 16 військових округів, кожен з яких виставляв по одній дивізії, що мали у складі і бригади мирного часу. Інакше кажучи, польова армія складалася тепер з удвічі більшої кількості оперативних одиниць, ніж на початку війни восени 1939 року. Виходило так, що було залучено всю живу силу, включно зі старшими призовами. Недостатній вишкіл цих контингентів — наслідок того, що частину з них у 1920-х і 1930-х з міркувань економії перевели до ІІ категорії ополчення без проходження чинної служби, — по змозі доповнився навчальними зборами. І врешті-решт Зимова війна, ота велика навчителька, остаточно загартувала дух і поліпшила стан війська.

У матеріальному сенсі ситуація теж покращала. Прогалини в ресурсах, пробиті Зимовою війною, було заповнено частково завдяки допомозі західних країн, яка надійшла із запізненням аж після укладення Московського миру, частково — замовленням, які від кінця осені 1940 року ми могли розміщати в Німеччині. Вітчизняні промислові підприємства ефективно сприяли нашому озброюванню, маючи чималі запаси сировини.

Вогнева міць піхоти зросла, адже збільшилася кількість автоматів і на озброєнні з’явилися 20-мм протитанкова рушниця і 120-мм міномет. Польову артилерію доповнили кількома важкими батареями — їх дуже бракувало на Зимовій війні, а також підсилили зенітну артилерію. Почисленнішали й військово-повітряні сили, попри те що забракло часу, аби як слід розбудувати їх наземну службу і збільшити парк бомбардувальної авіації.

Мобілізація, наказ про яку з’явився 17 червня, йшла відповідно до програми, як і концентрація війська, що завершилася 29 червня. Загалом на кордоні стояло 11 дивізій, поділених на 5 корпусів, і одна додаткова, яка мала протистояти базі на Ганко. Крім того, був іще резерв головнокомандувача, який складався із чотирьох дивізій.

Виставлені проти Фінляндії російські сили, що належали до Північно-західної групи армій під командуванням маршала Ворошилова, складалися з трьох армій, у яких загалом налічувалося 13 дивізій, 4 бригади, 2 танкові дивізії, одна дивізія прикордонного війська, а також кілька спеціальних підрозділів. Кількість залоги на Ганко становила не менш як 35 000. Крім того, уздовж кордону було збудовано фортифіковані зони, так звані укріпрайони, що їх захищав спеціальний особовий склад. Таким чином, загальний кількісний склад цього угруповання можна оцінити у 18–20 дивізій. Спочатку росіяни, мабуть, хотіли збільшити згруповану на півночі від Ладозького озера 7-му армію, яка складалася із чотирьох дивізій, ще на вісім дивізій і дві танкові бригади. Однак успіхи німців на головному войовищі змусили їх перекинути ці сили до балтійських країн. З планованого в Ладозькій Карелії напряму головного удару нічого не вийшло, й авіаційне угруповання, яке спершу складалося з 2000 літаків, було зменшено наполовину.

Як я зазначав вище, зосередження нашого війська базувалося на суто оборонному плані. Проте коли російська агресія стала беззаперечним фактом, по змозі бажано було перенести оборону на короткі ділянки, створені самою природою на Карельському перешийку й у Східній Карелії. Насамперед треба було нейтралізувати російський район зосередження і створити для життєво важливих частин країни досить глибоку захисну зону. Крім того, у нашому сутужному становищі здавалося конче потрібним повернути в економічне життя країни терени, віддані за Московським миром. Передумовою цього всього був перехід до наступу, але перед тим ми мусили зробити широкомасштабне перегрупування.

Фінляндський народ, мабуть, сподівався, що армія насамперед відвоює Виборг і Карельський перешийок, не кажучи вже про ті кола, які хотіли, щоб вона пішла набагато далі — до Ленінграда! Я твердо вважав, що така операція суперечить інтересам країни, тому від самого початку сповістив президента республіки й уряд, що в жодному разі не керуватиму наступом на місто на Неві. Операція на Карельському перешийку на такій ранній стадії викликала б у супротивника гадку, що ми маємо на меті не менш як здобути Ленінград — і то самотужки, адже німці перебували ще так далеко від міста. Можна було побоюватися, що росіяни в такому разі здужають зібрати достатні сили, щоб завдати нам дошкульного удару. До того ж наступ, який не ґрунтувався на перевазі в кількості й техніці, міг захлинутися на тісному войовищі. Тоді великі сили були б скутими внаслідок флангової загрози і з північного боку річки Вуокси, і з Фінської затоки, а надто з Койвісто.

Замість атакувати Карельський перешийок, я вирішив розпочати наступ на півночі від Ладозького озера, обабіч озера Яніс’ярві, плануючи спершу добутися до берега Ладоги на заході й сході від міста Сортавала, а далі вийти на державний кордон. З головною операцією мав поєднуватися рух на півночі від Яніс’ярві в напрямі району Суоярві. Завдання полягало в тому, щоб перетяти шлях для відступу російським силам, зосередженим на заході від Сортавали, уклинитися з флангу у ворожі позиції на півночі від Вуокси і цим створити вигідні вихідні пункти для подальшого наступу на Виборг і перешийок.

Відповідно до цієї провідної ідеї наші операції найближчими місяцями поділилися на три головних етапи: відвоювання Ладозь­кої Карелії, відвоювання Карельського перешийка та вступ на територію Східної Карелії.

Вказівки для наступу на півночі від Ладозького озера було затверджено 28 червня. Наші сили, дислоковані приблизно на лінії Кітее–Іломантсі, спочатку складалися з двох корпусів (VІ під командою генерал-майора Талвели і VІІ під командою генерал-­майора Геґґлунда), що становили п’ять дивізій, а також з «групи О» під проводом генерал-майора Ойнонена (кавалерійської бригади, 1-ї і 2-ї єгерської бригад і одного партизанського батальйону). Згодом їх було об’єднано у формацію, яка мала у складі близько 100 000 вояків і дістала назву Карельська армія. Очолив її начальник Генерального штабу, генерал-лейтенант Гайнрихс, якого на посту в Генштабі заступив генерал-лейтенант Ганелль. В останньому пункті наказу було визначено кінцеві об’єкти операції: Свір і Онезьке озеро.

30 червня вийшов наказ, який уточнював провідну ідею наступу. Спрямувавши головний удар на північний схід від Яніс’ярві, Карельська армія мала розбити ворожі сили на заході і сході від цього озера, після чого її першою метою було якомога швидше вийти на лінію Яаніккяніемі–Гямекоскі–Суйстамо–Лоймола–Сувілагті. Там армія мусила підготуватися до того, щоб розправитися з ворожим угрупованням навколо Янісйокі, а головними силами рухатися далі в напрямі Салмі й Тулемаярві. На лівому крилі треба було захопити село Ліусваара поблизу колишнього державного кордону й підготуватися до наступу на Поросозеро й Сяамяярві.

Під час групування Карельської армії прибуло несподіване підсилення з Норвегії через Швецію. То була німецька 163-тя піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Енґельбрехта, яку німецьке верховне командування захотіло передати Фінляндії й підпорядкувати мені. Один її полк разом з артилерійним дивізіоном залишився для підсилення німецьких частин у Лапландії. Дивізію дислокували поблизу Йоенсуу в резерв головно­командувача.

Те, що чужу частину, амуніція і вишкіл якої навряд чи відповідали вимогам війни в лісовій глушині, передали під моє командування, мені не сподобалося.

Карельська армія почала наступ 10 липня. Головний його удар було спрямовано на Корпіселькю із зосередженням зусиль на лівому фланзі. Попри впертий опір і важкі умови місцевості, VІ корпус, підсилений 1-ю єгерською бригадою під командуванням полковника Лаґуса, швидко рухався і найближчими днями дійшов до берега Ладозького озера, просуваючись широкою дугою на сході від Яніс’ярві з бригадою в авангарді. Так дороги на схід було перетято для ворожих сил, дислокованих навколо Сортавали. 21 липня VІ корпус дістався Салмі, розташованої біля колишнього державного кордону.

На правому фланзі наступу Карельської армії VІІ корпус натрапив на впертий опір і спромагався лише крок за кроком пробиватися крізь міцні оборонні позиції росіян. Цим було скуто чимале вороже угруповання на заході від Сортавали, яке тепер не могло завадити наступу VІ корпусу північним берегом Ладоги.

Після здобуття Салмі біля державного кордону і після того як частини VІ корпусу наступного дня дійшли річки Туулосйокі, яка вливається в Ладозьке озеро, і до Віел’ярві й Гурсюлі трохи північніше, VІ корпус дістав наказ припинити наступ. Пора було вживати заходів, щоб відвоювати район між Суоярві й Толваярві, розташований глибоко на правому фланзі Карельської армії.

Із цією метою я надав 163-тю піхотну дивізію генерал-лейтенантові Гайнрихсу. Незважаючи на його вказівки здійснювати операцію двобічним оточенням, командувач німецької дивізії спрямував головний удар наступу в північному напрямі через Толваярві. Натомість підпорядкований йому фінський полк мав рухатися через Лоймолу до Коллаа, яка уславилася в Зимовій війні. Коли з’ясувалося, що здобуття німецькою дивізією численних перешийків і тіснин в районі Толваярві забирає багато часу і спричиняє великі втрати, я надав частини «групи О» генерал-лейтенанту Енґельбрехту, після чого наступ пожвавився. Проте опір міцнішав, що більше наші наближалися до Суоярві, і лише за допомогою обхідної операції, здійсненої відповідно до моїх вказівок, його вдалося зламати 21 серпня. Російські частини, які утворювали фронт на лоймольському напрямі, було при цьому атаковано в запілля з південного сходу і сходу. Росіяни відступали так швидко, що німці, яким звеліли тиснути на них зі свого боку, виявили перед собою порожню місцевість і змогли дійти маршем до села Сувілагті майже без стрілянини. Там часом фінське військо і тут перейшло державний кордон, добувшись на перешийок між озерами Сот’ярві й Сяамяярві.

Після здобуття району Суоярві 163-тю піхотну дивізію було повернуто до мого резерву.

Щойно VІ корпус припинив наступ, ворог розпочав низку шалених контратак. Уночі проти 24 липня виникла небезпечна ситуація, коли росіяни висадили на острови Лункула і Мантсінсаарі одну бригаду, щоб перетяти під Салмі підвізну дорогу корпусу, і одночасно чималі сили ворога пішли атакувати межу на Туулосйокі. Кризову ситуацію було подолано й обидва острови — відвойовано. Наприкінці липня — на початку серпня росіяни повторили атаку на туулосйокську межу, поєднуючи її з нападом свіжими силами, яких підтримували танки й авіація, на віел’ярвській ділянці. Ці атаки наше військо відбивало в упертих боях, які тривали до 15 серпня і призвели до того, що ліве крило VІ корпусу добулося на перешийок між озерами Нуос’ярві й Міккілян’ярві. Контратаки в центрі теж було відбито: це зробив полковник Снеллман і його 17-та дивізія, 17 серпня знята з Ганкського фронту.

Під час цих подій у Ладозькій Карелії 31 липня почався наступ на північному фронті Карельського перешийка з вихідних позицій на лінії Вуокса–Пюгяярві. Наступ, який здіснював ІІ корпус під командою генерал-майора Лаатикайнена, мав перший об’єкт — залізничний вузол Гійтола і завдання перетяти з півдня комунікації російського угруповання під Сортавалою. 10-ту дивізію, зняту 25 липня із західної частини перешийка, було дислоковано позаду сил ІІ корпусу в резерв головнокомандувача. Під час цих важких боїв, які я спостерігав зблизька, неодноразово надходили прохання про підмогу. Та я й далі залишав цей резерв у себе і лише 4 серпня надав його командувачеві корпусу, щоб у повному складі поставити на визначеному мною напрямі. Відпочила дивізія пішла назавтра в наступ під командуванням полковника Сигво, захоплюючи із собою сусідні формації, і 7 серпня здобула селище Каукола. Глибокий пробій було успішно здійснено. 8 серпня військо дісталося берега Ладозького озера під Лагденпог’єю і цим остаточно перетяло комунікації російського угруповання під Сортавалою.

Важливий залізнично-шосейний вузол Гійтола було захоплено 11 серпня, коли південніший наступальний клин дістався Ладоги на ділянці поміж Гійтолою й містом Кякісалмі. Дві російські дивізії тепер були відтиснутими на великий острів Кілполансаарі. Звідти їх після енергійної оборони, яка тривала до 23 серпня, переправили до ладозьких портів Карельського перешийка, де вони з’являлися й на пізнішій стадії боїв.

Після розв’язки на прибережному секторі треба було торувати шлях для наступу у фланг і в запілля російського угруповання на заході перешийка. 13 серпня командувач ІІ корпусу дістав наказ швидко зайняти берег Вуокси від Енсо до Пелляккялі, а також створити плацдарм на західному березі річки. Коли наше військо у важких боях на півночі від середньої течії Вуокси розтрощило російські частини, правий фланг добувся на берег річки, і вже 23 серпня було створено великий плацдарм, обмежений водяною лінією Яюряпяан’ярві–Салменкайтайокі. У цих операціях відзначилася 18-та дивізія. Її очолював заповзятливий командир полковник Паярі, який форсував Вуоксу під Гопеасалмі — повторення відповідної наступальної операції, що відбулася на маневрах улітку 1939 року. Захопивши спалене ворогом Кякісалмі, 21 серпня ліве крило стало на межі Суванто–Тайпале. ІІ корпус завершив завдання після тритижневих безперервних боїв.

Тим часом військо на сортавальській ділянці захопило такий великий терен, що з’явилася змога вжити заходів, аби здобути місто Сортавала й райони, розташовані на заході від нього. Це завдання було доручено сформованому для цього І корпусу, який очолив генерал-майор Мякінен. До цієї нової формації перейшла більшість сил VІІ корпусу, а його штаб і решту війська, підсиленого новоствореними підрозділами, перекинули на схід. Там ці сили мали стабілізувати становище на півночі від Ладозького озера, а пізніше взяти участь у наступі на цій ділянці. 16 серпня Сортавалу здобула 7-ма дивізія, командував якою полковник Свенссон. Тут теж ворожі сили, зазнавши дужого тиску, переховалися на островах, звідки російська Ладозька флотилія переправила їх до Валамо, а далі — у район Ленінграда. Нам до рук потрапило багато ворожих матеріальних засобів.

Операції в Ладозькій Карелії й на берегах Ладоги відбувалися за планами, але мали не зовсім такий підсумок, як я задумував. Це, мабуть, насамперед пояснювалося тим, що авіація не спромоглася завадити росіянам вихопитися від нас водяним шляхом, коли кільце навколо них дедалі більше стягалося. Утім було визволено Ладозьку Карелію і створено вихідне становище для наступу на Карельський перешийок.

У міру того як береги Ладозького озера поверталися до наших рук, туди ми перекидали артилерійну техніку й інші матеріали з лінії оборони, збудованої після Московського миру побіля вод Саймаа. Гармати здебільшого були з берегової оборони Ладоги. У процесі відновлення колишніх батарей з польової армії виокремили підрозділи для майбутніх маневрових операцій.

У центральній Карелії підпорядкована безпосередньо мені 14-та дивізія, командував якою полковник Рааппана, теж здобула територію й досягла великих успіхів. Після того як його військо в районі Ребол оточило й, відбиваючи вперті контратаки, розтрощило російську дивізію, воно дійшло до села Рукаярві й 11 вересня здобуло його. Далі воно дістало наказ переходити до оборони. Так було створено захисну зону для важливої залізниці Йоенсуу–Контіомякі, яка і під час Зимової війни була під загрозою.

Під час операцій я неодноразово відвідував військо і мав нагоду ознайомитися як з його труднощами, так і з неповторною заповзятливістю. Уже на першій стадії наступів на Корпілагті–Салмі я відвідав штаб Карельської армії, дислокований у Нійттюлагті під Йоенсуу, і на залізничній станції незадовго до того відвойованої Вяртсилі зустрів чимало командирів, а також привітав військо, яке маршувало вперед. До Вяртсилі було викликано й командувача VІ корпусу. Генерал-майор Талвела зажадав поновити наступ з туулосйокської межі. Але, знаючи його імпульсивну вдачу, я вважав за потрібне зауважити, що для цього ще не настав час. Наступ не годилося починати, доки не налагоджено постачальних комунікацій і не знято сили з інших ділянок. Я не прагнув блискавичних успіхів.

Німецькі лапландські сили, підпорядковані командувачеві в Норвегії, генерал-полковникові фон Фалькенгорсту, утворювали окрему групу армій, яка складалася із чотирьох дивізій. Крім того, на цьому напрямі стояли фінські 3-тя й 6-та дивізії, які, дислоковані в Суомуссалмі й Куусамо, було об’єднано в ІІІ корпус під командою генерал-майора Сійласвуо. Відповідно до вказівок німецького верховного командування, Лапландська армія мала здобути Мурманськ і перетяти Мурманську залізницю.

Завдяки нещодавно збудованій Салльській залізниці з’явилася змога спрямувати головний удар наступу на Саллу, звідки німці мали намір добутися до Кандалакші, розташованої біля Мурманської залізниці. Це завдання було доручено німецькому ХХХVІ корпусу, який складався з двох дивізій. Він вирушив 1 липня, а тим часом фінська 6-та дивізія, дислокована в Куусамо, рухалася лісовою глушиною до ворожих підвізних доріг на сході від Салли. Трохи далі на півдні решта ІІІ корпусу почала наступати на об’єкти Кестеньга й Ухта.

Виявилося, що наступ на Саллу — вкрай важке завдання. Широка система російських фортифікацій витримувала всі спроби німців, і лише загрозливий двобічний обхідний маневр змусив ворога врешті здати Саллу. Існувала загроза, що шлях до відступу йому перекриє 6-та фінська дивізія, яка вже наближалася. Водночас широкомасштабний маневр на півночі від Куолайокі 6 липня вивів німців на залізницю й шосейку позаду Салли. Утім вони не змогли завадити ворогу вибитися з оточення, коли він, ослаблений втратами й усвідомлюючи небезпечність ситуації, почав відступ уранці 8 липня.

Після того, як було здобуто гірський масив Салли, якогось іншого серйозного захоплення території не відбувалося. Лише частини ІІІ корпусу, які оперували в напрямі на Кестеньгу й Ухту, наступали й далі, хоча з обмеженими об’єктами. У районі Петсамо рух німців теж зупинився в лісовій глушині біля Літсайокі (Ляатсяйокі), де вони й стояли до кінця війни.

Німці проводили операції незалежно від наших. Але через те, що вони відбувалися з фінляндської території і дії на німецьких ділянках впливали на наші, виникала ідея підпорядкувати німецькі частини фінському головнокомандувачеві. Те, що про це вже йшла мова, з’ясувалося, коли представник німецького військового командування в моїй Ставці, генерал піхоти Ерфурт, наприкінці червня сповістив начальника Генштабу, що це питання було поставлено на обговорення в німецькій Ставці. Мені цей задум не подобався. З одного боку, така організація дуже збільшила б моє навантаження і поклала б на мене відповідальність за військо, якого я не знав. З другого — я передчував, що за цим крилося: з великою імовірністю такий чималий контингент німецької армії хочуть підпорядкувати мені для того, щоб зробити мене залежним від німецького командування.

Повідомлення генерала Ерфурта слід вважати зондажем, і це з’ясувалося з того, що він поцікавився в начальника Генштабу, чи той переказав його головнокомандувачеві і як останній відреагував на ідею. Генерал-лейтенант Гайнрихс поінформував його, що я проти.

Після війни було багато розмов про залежність Фінляндії від Німеччини. Крім економічної, якої уряд не міг ігнорувати, коли йому довелося виробити ставлення до пропозицій німців, не існувало жодної залежності, яка базувалася б на угодах чи організаційних домовленостях, а надто у військовій царині. Про це свідчать численні випадки, розглянуті в цих мемуарах, коли з огляду на інтереси країни я посідав негативну позицію щодо й оперативних, й інших ініціатив німців.

Тим часом як зведення з фронту загалом були позитивними, політичне становище давало привід для занепокоєння. Британське посольство у Фінляндії, яке після початку війни постійно збільшувало штат, провадило широкомасштабну розвідувальну діяльність, спрямовану насамперед проти німців. Останні зверталися із цього приводу до міністра закордонних справ Віттинґа, а Гітлер у листі до президента республіки особисто попросив вжити заходів для того, щоб покласти край цій діяльності. Наші пропозиції обмежити штат посольства було проігноровано, а міністр закордонних справ не вважав можливим, як я пропонував, заборонити відвідання певних зон.

Ситуація загострилася, коли міністр закордонних справ 28 лип­ня повідомив британського посла, що посольство Фінляндії в Лондоні тимчасово припиняє діяльність, і попрохав повідомити, чи збереже Англія своє посольство в Гельсінкі. 31 липня британські пілоти здійснили бомбардування Петсамо, на що Фінляндія заявила протест і відкликала свою амбасаду. Британське посольство теж залишило Гельсінкі. Те, що наші стосунки з Англією, яка на першій стадії війни ставилася до нашого становища з розумінням, менш як місяць по тому набули такого тривожного повороту, не віщувало нічого доброго. Міністр закордонних справ Віттинґ стверджує, що головнокомандувач підтримував ці заходи, але це не відповідає дійсності. Авжеж, я звертав увагу уряду на неприйнятність того, що ми даємо британській розвідувальній діяльності так масштабно розгортатися, а ще пропонував попросити, щоб зменшили штат посольства й заборонили іноземцям відвідувати певні райони. Але я не заходив так далеко, щоб радити двостороннє відкликання своїх представництв.

Я вважав, що Фінляндії у виниклому становищі слід тримати в Лондоні неофіційного представника, якого британський уряд сприймав би як «персона грата». Це мала бути авторитетна особа, яка не підтримувала б зовнішню політику уряду, але мала б репутацію доброго патріота. Ті рази, коли я порушував це питання в розмові з президентом Рюті, він виявляв повне розуміння моєї пропозиції, але з невідомих мені причин її так і не було втілено в життя.

Якщо повертатися до наших визвольних дій, далі настала черга Виборга й Карельського перешийка. На лінії фронту між Фінською затокою й Саймаа стояв очолюваний генерал-лейтенантом Ешем ІV корпус, який складався з трьох дивізій. Відповідно до оперативних планів він мав, щойно ІІ корпус просунеться настільки, щоб ефективно загрожувати супротивнику з тилу, почати наступ, оточити російське угруповання навколо Виборга, завдавши головного удару по лівому крилі. Коли ІІ корпус, як було змальовано вище, добувся до Вуокси й утворив плацдарм на південному березі річки, Еш дістав наказ іти в наступ 22 серпня.

Однак напередодні надійшло донесення про те, що росіяни висаджують у повітря свої фортифікаційні споруди на ділянці навпроти ІV корпусу. Це свідчило про те, що вони наміряються відходити й намагаються нищенням дорожньої мережі затримати наш рух. Тож приписаний наступальний маневр набув форми переслідування. Уже 23 серпня правий фланг ІV корпусу дістався до Вілайокі на західному березі Виборзької затоки, а лівий — до Кілпеенйокі, розташованого за 18 кілометрів на північ від Виборга. Водночас легка бригада, яка переправилася через Вуоксу з плацдарму ІІ корпусу і ще 20 серпня пішла в наступ, рухаючись у західному напрямі, дісталася до Люукюлі, розташованої на віддалі лише 12 кілометрів на схід від Виборга. Скидалося на те, що виникле становище дає змогу спрямувати глибокий удар аж до Фінської затоки, щоб цим перетяти комунікації виборзького угруповання й перекрити шлях потенційним атакам, зробленим з метою допомогти. А тому 23 серпня ІV корпус дістав наказ розвернути лівий фланг у бік Уусикіркко, тимчасом як правий фланг ІІ корпусу мав іти на Ківеннапу.

На виборзькій ділянці перебувало три російські дивізії, одна з яких мусила обороняти Виборг і його околиці, а решта — перейти до наступу на Вуосалмі й відкинути супротивника назад за Вуоксу. Із цією операцією мав поєднуватися наступальний маневр через Валк’ярві, який виконала одна з двох дивізій, перекинутих з Кілполи на перешийок. Російський план операції свідчив про ініціативність і сміливість, але здійснили його запізно — швидкий рух ІV і ІІ корпусів зірвав його, та й загони з Кілполансаарі не підійшли вчасно. Щоправда, коли російський наступальний клин дорогою з виборзького напряму до Вуосалмі несподівано втиснувся в бік лівого крила ІV корпусу, який наступав через Кямярю й Перк’ярві на Уусикіркко, виникли деякі небезпечні ситуації. Але їх вдалося розв’язати в інтенсивних боях, які тривали дві доби. Наступ тривав, і 25 серпня біля станції Кямяря було перетято найважливіше для росіян залізничне сполучення з Ленінградом.

На правому фланзі ІV корпусу теж почалася операція, яка мала далекосяжні наслідки. У той час як основні сили ворога брали участь у контратаках на сході від Виборга, а решта його частин було скуто на північному напрямі, 8-ма дивізія під командою полковника Вінелля 24 серпня переправилася через Виборзьку затоку. Назавтра наші частини перетяли шосейні й залізничні комунікації з Койвісто.

Російські дивізії було охоплено обома флангами ІV корпусу. Праве крило здобувало дедалі більше площі на східному березі Виборзької затоки, а тим часом ліве пробивалося з боку Гейнйокі в південно-західному напрямі. Російське угруповання, яке билося під Виборгом і на сході від нього, незабаром виявило, що його комунікації перетято, і врешті потрапило в мотті, яке утворювало величезного «їжака» в просторому лісистому районі між Порлампі й Метсякюлею на півдні від Виборга. Лише після багатоденних відчайдушно-сміливих спроб вибитися з оточення частині оточеної дивізії вдалося з великими втратами відступити з кільця лісами й перебратися на Койвісто. Залишки війська і більшість обозу й зброї опинилися в наших руках, після того як 1 вересня «Порлампський мотті» було розтрощено й зачищено.

Уже 29 серпня деякі частини ІV корпусу вступили до Виборга. Того дня прапор, який було спущено 13 березня 1940 року, знову піднісся над старою фортецею Торґільса Кнутсона. Час визволення, на який з нетерпінням чекав увесь народ, настав, радість і гордість з нагоди здобуття столиці Карелії були великі. Утім атмосферу потьмарювала методична руйнація, яку ворог здійснював і в самому місті, і на його околицях.

31 серпня деякі підрозділи ІV корпусу вийшли до Ваммелсуу, розташованого на березі Фінської затоки. Того самого дня полковник Паярі добувся сміливим наступом до відомої за прелюдією до Зимової війни Майніли поблизу віковічного кордону — того, на якому ми, якби Совєтський Союз цього хотів, могли стояти як нейтральні сусіди, а не люті вороги. 2 вересня було захоплено селище Койвісто, але решта острова ще два місяці опиралася нашим атакам.

Під час наступу мене турбувала ймовірність того, що ворог зі східної частини перешийка свіжими силами вступить у бої за Виборг. Близькість Ленінграда потенційно могла викликати енергійні контрзаходи, яким сприяли б шосейна й залізнична мережі в цьому куточку країни. Тому треба було одночасно зі здійсненням Виборзької операції розбити ворожі сили на сході перешийка. Це завдання дали лівому флангу ІІ корпусу, а саме — двом дивізіям. 24 серпня його переформували в І корпус, і йому вдалося у важких боях відігнати ворога на південь від Вуокси. На цьому напрямі військо теж дісталося колишнього державного кордону 2 вересня.

Після місячного наступу було відвойовано Карельський перешийок, розбито вщент 5 ворожих дивізій, захоплено багато полонених і цінної техніки. Далі операції на перешийку перейшли в затяжну позиційну війну, яка припинилася аж три роки по тому.

Коли військо вийшло на державний кордон, я подякував йому в наказі, водночас зазначивши, що попереду нові зусилля й ще не час міняти гвинтівку на плуг. Таке нагадування було доречним, щоб розвіяти поширене уявлення, начебто війна вже майже скінчилася.

У той час як бої на перешийку були саме в розпалі, я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, начальника верховного командування німецьких збройних сил. Він пропонував, щоб фінляндська армія наступала на Ленінград з півночі одночасно з наступом німців з півдня і щоб наступ на сході від Ладозького озера сягав по той бік річки Свір, аби досягти контакту з німцями на тихвінському напрямі. У цьому зверненні було також передбачено залишити якусь потужну маневрову частину для забезпечення здобутих районів на південному сході від Ладоги.

Коли до Ставки на моє прохання прибув президент республіки, я ознайомив його з пропозицією військового керівництва Німеччини й повторив: я обійняв пост верховного головнокомандувача саме з умовою, що наступу на Ленінград не буде. А ще зазначив, що, на мій погляд, перехід Свірі навряд чи відповідає інтересам країни.

Президент Рюті підтримав мою позицію, і 28 серпня я надіслав генерал-фельдмаршалу Кайтелю відмову. Відповіддю стосовно сягання кампанії за Свір німці вдовольнилися, зате вперто не відступалися від пропозиції, щоб ми взяли участь у наступальній операції проти Ленінграда. Не маючи змоги залишити Ставку, щоб подати це питання на розгляд президентові, я мусив знову попросити його приїхати до мене. Підсумком обговорення знову став лист з негативною відповіддю, датований 31 серпня.

Ще того самого дня армійські корпуси на перешийку дістали наказ не переходити оборонної межі росіян, розташованої одразу за колишнім державним кордоном на південному боці. Те, що кінцевим об’єктом нашого наступу було визначено не сам кордон, пояснювалося ось чим: для оборони ліпше надавалася коротша межа, ніж та, яка пролягала би по звивистому державному кордону.

Утім цим питання про наступ на Ленінград не було знято з порядку денного. Кілька днів по тому, 4 вересня, до Ставки прибула найближча людина генерал-фельдмаршала Кайтеля у верховному командуванні — генерал піхоти Йодль. Йому доручили переконати мене в тому, що Фінляндія конче має взяти участь у цій операції. Я твердо тримався своєї думки, і Йодль, якому, очевидно, дали суворі вказівки, врешті випалив: «Але зробіть же бодай щось, щоб продемонструвати добру волю!».

Щоб запобігти подальшому загостренню наших стосунків з німцями і по змозі позитивно розв’язати питання про постачання 15 000 тон зерна з Німеччини до Фінляндії, розгляд якого тривав на перемовинах, я знехотя погодився обміркувати наступ на Чорну річку, що текла перед нашим правим флангом. Це теж не було зреалізовано.

Питання про перехід колишнього державного кордону, мабуть, у ті часи викликало жваве обговорення в урядових і парламентських колах. Мені розповідали, що міністр фінансів Таннер ставився до цього категорично негативно. Зі свого боку я не розглядав цього питання в такому вузькому аспекті, який до того ж здавався мені дуже формальним. Той факт, що мир було порушено, давав нам право заходити на територію по той бік державного кордону й залишатися там, якщо цього потребують військові моменти. Коли я заперечував проти участінашого війська в наступі на Ленінград, визначальними стали політичні причини, які, на мій погляд, переважали військові. Постійним аргументом росіян у їхніх намаганнях вдертися на фінляндську територію було те, що незалежна Фінляндія, мовляв, становить загрозу для другої столиці СССР. А тому нам було ліпше не давати зброю до рук супротивника в цьому дискусійному питанні, яке не зійшло з порядку денного навіть із закінченням війни.

Що стосувалося кампанії у Східній Карелії, ситуація була інакшою. Там ми не загрожували ані Ленінграду, ані — як згодом дізнається читач — Мурманській залізниці. Метою окупації було завадити ворогові скористатися базою, яку він збудував для переведення війни на фінляндську територію.

Як я вже розповідав, план німців спрямувати через Петсамо й Саллу вирішальний удар по важливій для комунікацій між СССР та його союзниками Мурманській залізниці зірвався. А що не було можливостей підсилити там військо, то німецьке командування ухвалило перейти до оборони. 2 серпня я дізнався про німецький наказ, з якого оприявнилося, що Гітлер вирішив скасувати здійснення запланованого наступу на Кандалакшу. Водночас у ньому було пояснено, що це не означало відмови від ідеї перетяти Мурманську залізницю і що наказ стосується лише спершу вибраного напряму. Тепер німці запропонували, щоб ІІІ корпус за підтримки німецького війська добувся до залізниці через Лоухі. Якщо виявиться, що це нездійсненне завдання, можна приступні німецькі сили перекинути на південь, аби підсилити Карельську армію.

Ці задуми мені не подобалися, бо я вважав, що наступ на південнішому напрямі із часом стане і ризикованим, і обтяжливим. Можливо, буде легше дістатися до Мурманської залізниці в певних південніших точках, але я не мав сумнівів, що супротивник бурхливо на це відреагує, і саме це стало засадничим мотивом мого негативного ставлення. Адже йшлося про те, щоб не тільки тимчасово здобути якийсь пункт чи відтинок залізниці, а й втримати те, що зайнято. Мої враження від дій 163-ї піхотної дивізії на півночі від Ладозького озера не викликали позитивного уявлення про придатність німців до війни в лісовій глушині. Але незалежно від цього я не хотів змішувати Карельську армію з німецьким військом. Я знав, що німці на південніших ділянках Східного фронту, де командування було в їхніх руках, систематично долучали німецькі підрозділи до угорських і румунських частин, але за наших обставин про відповідний метод не могло йтися.

Утім ІІІ корпус було надано німцям, а мені довелося обмежитися тим, що я наголосив генералу Ерфурту на мінусах, пов’язаних з реалізацією німецьких пропозицій.

Моє побоювання, що спроба руху до Мурманської залізниці спричинить швидку реакцію, справдилося. Перекинувши підсилення на ділянку ІІІ корпусу, німці почали наступ через Кестеньгу на залізничну станцію Лоухі. Проте й росіяни підсилили свої частини, і в підсумку наступ захлинувся.

Наприкінці серпня — на початку вересня тривав наступ німців на Східному фронті, хоча в набагато повільнішому темпі. 28 серпня було здобуто Таллінн, а першого тижня вересня німці дійшли до південних околиць Ленінграда. 8 вересня вони захопили Шліссельбург, завдяки чому вийшли до Ладозького озера. Таким чином, наземні комунікації Ленінграда було перетято, проте місто не цілком оточено. Позаду нього на Карельському перешийку лежала територія, яка мала 25–40 кілометрів у глибину і з якої вдавалося через Ладогу підтримувати водяний зв’язок з районами, розташованими за межами німецького кільця оточення.

Дивовижно, що німці не зруйнували чималого плацдарму навколо Оранієнбаума, який через Фінську затоку мав комунікацію з Кронштадтом і Ленінградом, і що вони роками мирилися з існуванням цього мішка в себе в тилу. Це свідчило про нестачу війська і призвело до фатальних наслідків під час контрнаступу росіян восени 1944 року.

Часто лунають твердження, що Гітлер у ті часи вирішив заморити голодом місто-мільйонник на Неві. Якщо це відповідає дійсності, то таке рішення означало велику недооцінку витривалості й кмітливості росіян. І, до речі, це погано узгоджується з неодноразовими закликами до нас узяти участь у наступі на Ленінград. Варто зазначити, що німецьке військове керівництво в той час — за отриманою 5 вересня інформацією — вирішило перекинути танкову армію, яка оперувала за межами міста, на московську ділянку. Це переміщення довго таїли від нас, бо ці дані могли збільшити наше небажання брати участь у наступі. Скидається на те, що Гітлер на той час вагався у прийнятті рішень. Але, можливо, суперечливі відомості пояснюються й тим, що німецьке командування, бажаючи скористатися шансом на досягнення успіху на московській ділянці, вирішило послабити бойову потугу під Ленінградом, і тому так хотіло, щоб Фінляндія взяла на себе частину зусиль. Рішення здобути Ленінград з допомогою голоду, якщо воно взагалі існувало, у такому разі напевно з’явилося на пізнішій стадії, після того як сподівання на участь Фінляндії в наступальній операції остаточно розвіялися.

У Східній Карелії треба було завершити розпочаті операції, припинені доти, доки ми полагодимо залізничні колії до Лоймоли й Ууксу і з’явиться змога зняти частини з Карельського перешийка. 27 серпня Карельська армія дістала наказ наступати далі частково з межі Вітеле–Віел’ярві в напрямі Свірі, частково — з району Сяамяярві на столицю Карельської Совєтської республіки Петрозаводськ, розташований на західному березі Онезького озера.

Найближче до Ладозького озера стояв VІ корпус, що мав три дивізії. Центр уздовж відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ і на півдні від нього утворювали дві дивізії переформованого VІІ корпусу, для підсилення яких ішла одна дивізія з Карельського перешийка. На лівому фланзі на півночі від Сяамяярві стояла «група О».

Протистояла Карельській армії підсилена новими частинами 7-ма армія, чотири дивізії якої було дислоковано між Ладозьким озером і Сяамяярві, а п’ята на півночі від цього озера перекривала дорогу «групі О».

Місцевість і дорожня мережа давала командирові Карельської армії сприятливу нагоду утворити широке кільце оточення навколо центру росіян, комунікації якого на півдні командувач вирішив перетяти. Він доручив правому флангу — VІ корпусу — швидко рухатися до середньої течії Свірі, а тим часом VІІ корпус на лівому крилі мав захопити єдину наземну комунікацію центру росіян, яка була на півдні від відтинку залізниці Суоярві–Петрозаводськ. Військо дотримувалося цього плану наступу дуже послідовно.

З боїв, які відбулися під час цього наступу, найбільше значення мав бій проти ночі 4 вересня, коли наше військо прорвало міцні позиції, що ворог збудував на річці Туулосйокі. Після артилерійної підготовки, у якій брали участь 16 дивізіонів і яка за кількістю гармат і набоїв перевершила все, що коли-небудь мало наше військо, VІ корпус пробив оборону. Уже вранці 7 вересня 1-ша єгерська бригада, яку очолював вправний і безстрашний командир, полковник Лаґус, дісталася до Свірі, а назавтра — до великого залізничного моста через цю річку. Утім залізничне сполучення з Мурманськом не вдалося цим перетяти, бо росіяни застрахувалися від цього і збудували бічну колію, яка, пролягаючи берегом Білого моря, сполучала Мурманську й Архангельську залізниці.

У той час як наш правий фланг пробивався до Свірі й напосідав на центр росіян з півдня й заходу, права губа наших кліщів добувалася до Пряжі, яку після шалених боїв 8 вересня здобула 11-та дивізія під вправним командуванням полковника Гейсканена. Першу фазу операції було завершено, а комунікації двох російських дивізій, які билися в центрі, перетято. Найближчими днями наше військо дедалі цупкіше затискало ці дивізії на берегах Пюгяярві. Їхні спроби захопити дорогу на Петрозаводськ було відбито, як і всі атаки підмоги. Головним силам цих дивізій вдалося з величезними зусиллями вибитися з оточення розпорошеними групами через болота й ліси; всю свою матеріальну частину вони покинули. Як і у випадку зі здоланням «Порлампського мотті» на Карельському перешийку, російські солдати й тут демонстрували неймовірну витривалість і здатність зносити поневіряння. Донесення з району боїв під Пюгяярві змальовували їхні блукання й страждання в лісовій глушині з моторошною наочністю.

Кілька днів по тому південний наступальний клин вийшов до Онезького озера в районі села Шокша, а незабаром — до Вознєсє­нья, розташованого біля верхів’я Свірі. Невдовзі ці сили наблизилися до Петрозаводська з південного боку, а водночас північне угруповання просто через Олонецький перешийок наступало з важкими боями на місто із заходу. Коли авангард VІІ корпусу й 1-ша єгерська бригада досягли між собою контакту, наземні комунікації росіян обмежувалися вузьким коридором у північному напрямі між Кондопогою і Медвеж’єгорськом, та й то він уже перебував під загрозою. У цій фазі почалася евакуація Петрозаводська пароплавами й баржами, а саме місто росіяни руйнували квартал за кварталом. Від 17 вересня точилися важкі бої за місто, які закінчилися його захопленням 1 жовтня. Цим було завершено першу фазу здобуття Східної Карелії.

Більшість 7-ї російської армії, яку в процесі наступу було підсилено однією дивізією й деякими меншими підрозділами, наші частини розтрощили, узявши в полон чимало росіян і діставши в трофей цінну техніку. Опір росіян дужчав у міру того, як військо наближалося до Петрозаводська, і важкі умови місцевості й доріг поставили наступальників перед багатьма важкими випробуваннями.

Верхоріччя Свірі внаслідок того, що на півночі від неї мережа доріг була рідкою, не дуже надавалося до оборони. Тому Карельська армія дістала наказ переправитися через річку й утворити плацдарм на її південному березі. Після того як його було збільшено й утворено район завглибшки приблизно 20 кілометрів і завширшки — 100, наше військо й на цій ділянці перейшло до оборони.

За великі заслуги в керуванні наступом у Карелії генерал-лейтенант Гайнрихс здобув звання генерала піхоти. Після Зимової війни уряд запровадив орден, названий хрестом Маннергейма — чи, власне кажучи, два нових ступені хреста свободи, тобто хрест Маннергейма 1-го і 2-го ступеня. Ним нагороджували вояків фінляндських збройних сил, незалежно від звання, за «особливу відвагу, надзвичайно важливі здобутки в боях або за особливі заслуги в керуванні воєнними операціями». Першим кавалером хреста Маннергейма став полковник Лаґус.

Задоволення здобуттям столиці Карельської Совєтської республіки було великим серед війська та громадськості і дало привід для виявів радості, які свідчили про те, що думки полинули далеко за межі реалій. Як з’ясувалося, ці маніфестації й заяви, хоча й неофіційні і, власне кажучи, зрозумілі, несприятливо вплинули на спомин про кампанії що у Фінляндії, що за її межами. Місцеві органи дуже поспішили й розпорядилися ввести в ужиток фінські назви населених пунктів на здобутих теренах. Можна навести такий приклад: офіційно фінською місто називається Петроской, російською — Пєтрозаводск, а тепер його перейменували на Яаніслінну. Коли мене поінформували про це розпорядження, Ставка видала наказ про його скасування.

Як було зазначено вище, наприкінці серпня — на початку вересня я відхилив прохання німців про те, щоб фінське військо перейшло Свір, аби на віддалі 125 кілометрів на тихвінському напрямі досягти контакту з німцями, які наступали з півдня. Місто Тихвін розташовувалося на залізниці Вологда–Ленінград, і якщо її перетяти, можна було позбавити російські сили на півдні від Ладозь­кого озера останньої залізничної комунікації із центральними час­тинами СССР. Тепер ця пропозиція надійшла ще раз, але знову я відповів відмовою. А ось ситуація з варіантом, який стосувався 163-ї німецької піхотної дивізії, була інакшою. Цю дивізію надали Карельській армії, щоб поставити її на краю правого флангу, звідки вона могла зробити стрибок у невідомість.

На півночі німці теж мали свої побажання. 22 вересня мене відвідали командувач Лапландської армії генерал-полковник фон Фалькенгорст і командувач тамтешніх німецьких військово-повітряних сил генерал-полковник Штумпф. То мав бути візит увічливості, яким він і став, але поза тим вони порушили питання про бажаність надати німецькому командувачеві ще більшу кількість фінського війська. Гості наголошували на тому, що німці не можуть упоратися з відповідальними завданнями без допомоги фінських сил, звиклих до умов місцевості. Жодних сподівань такого ґатунку я, звичайно, не міг їм дати.

Кілька днів по тому я мав честь прийняти в Ставці гостя, чиє зацікавлення нашою армією дуже мене втішило. То був шведський спадкоємний принц Ґустав Адольф, герцог Вестерботтенський, який у супроводі кількох офіцерів прибув до Міккелі, щоб звідти з власної волі вирушити до Східної Карелії.

Принц Ґустав Адольф був військовиком, дуже зацікавленим цим ремеслом, і щиросердою людиною, трагічна смерть якої в авіакатастрофі 1947 року викликала глибокий смуток серед численних друзів у Фінляндії. Його супровідники утворювали дослідницьку комісію, яка збирала відомості про умови, які більше відповідали шведським, ніж континентальні. Шведських офіцерів поділили на групи і надали змогу спостерігати за операціями зблизька. Сам принц вирушив до Петрозаводська через кілька днів після здобуття міста, а звідти на північ до Кондопоги, де став свідком переправляння через пониззя річки Суни. У лісах сновигало повно росіян, часто траплялися обстріли самотніх людей і транспорту чи напади на них, а тому така експедиція не була цілком безпечною.

Стосунки з Англією впродовж літа поступово гіршали. У ноті від 22 вересня, переданій через норвезьке посольство в Гельсінкі, британський уряд заявив про готовість поновити дружні стосунки за умови, що Фінляндія припинить бойові дії й відведе військо за кордон 1939 року. Якщо ми й далі наступатимемо на російській території, британський уряд вважатиме, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога не лише впродовж війни, а й під час укладання миру. Про цю ноту стокгольмська газета «Даґенс нюгетер» висловилася 8 жовтня 1941 року так:

...Отож щоб виконати вимоги британців, збройні сили Фінляндії мусять відступити на той кордон, над яким вчинила наругу совєтська армія. І це після того, як вони відкинули супротивника на схід від нього. З політичного погляду це, може, було би прийнятним за певних умов, зі стратегічного й військового — це просто неможливо. І в ситуації, у якій тепер перебуває Фінляндія, стратегічні аспекти, безперечно, треба ставити понад політичні, хай би існувала можливість, що ці аспекти не цілком збігаються.

Відповідь фінляндського уряду на ноту стала темою детальних дискусій. 7 жовтня мене відвідав у Ставці президент Рюті, і наша розмова торкалася здебільшого ноти-відповіді та її формулювань. Заклик відвести військо за кордон 1939 року ми мусили відхилити, але взагалі ноту було написано у вельми доброзичливій формі. Наш уряд зазначив, що Совєтський Союз від 1939 року був стороною-нападником і що Фінляндія, вільна від політичних зобов’язань, провадила оборонну боротьбу. Тому уряду було важко зрозуміти, чому Англія за таких обставин вважає, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога. Найближчі місяці засвідчили, що це питання ще не знято з порядку денного.

По завершенні наради в Ставці я поїхав у товаристві з президентом, прем’єр-міністром і міністром оборони на Карельський перешийок, де ми побували у знаному із часів Зимової війни Тайпале й на деяких інших бойовищах.

Після здобуття 1 жовтня Петрозаводська я дав наказ наступати далі в північному напрямі до вузького перешийка Мааселькя, який розташовувався між Онезьким озером і Сеес’ярві і давав непогані можливості для оборони в північно-західному напрямі. Наступальне військо, підсилене однією дивізією з Карельського перешийка, підпорядкували генерал-майорові Лаатикайнену, якого разом зі штабом корпусу перекинули з перешийка й надали командувачеві Карельської армії.

Згідно з моїми планами наступ треба було припинити, щойно військо вийде до перешийка Мааселькя, який був останнім зі стратегічних об’єктів, визначених на першій стадії війни, і займе там позиції. 6 жовтня я дав Карельській армії такий наказ:

А. Тільки-но результатом операцій на перешийку між Онезьким озером і Сеес’ярві стане вихід до залізничної станції Медвеж’єгорськ на півдні і залізничної станції Мааселькя на півночі, наказую припинити наступ, а війську зайняти оборону на придатних для цього позиціях.

Б. Повернути полки та інші підрозділи, які під час наступу було переведено до інших оперативних одиниць, назад, щойно дозволятиме становище.

В. Метою переходу до оборони є, з одного боку, дати війську змогу заслужено відпочити, а з другого — уможливити певні організаційні заходи, щодо яких я дам наказ пізніше.

Під час наступу в напрямі перешийка Мааселькя ІІ корпусу довелося долати впертий опір. Крім того, рання зима та довгі й кількісно недостатні підвізні дороги поставили військо перед важким випробуванням. Протягом жовтня точилися інтенсивні бої між Шуєю й Кяппяселькя, і невдовзі наші сили, наступаючи з півдня, підійшли до Медвеж’єгорська. Військо, яке рухалося з боку Поросозера, теж поступово пробивалося до роздоріжжя Цопіна, що тієї осені так часто згадувалося у зведеннях з фронту й розташовувалося за 15 кілометрів від Медвеж’єгорська. Далі опір подужчав, і лише в грудні, коли 1-шу єгерську бригаду було перекинуто зі свірської ділянки до Цопіни, атака за підтримки танків вирішила долю Медвеж’єгорська.

До завершення жовтня наше військо у Східній Карелії пройшло так далеко, що можна було давати наказ створити й на Онезькому озері бригаду берегової оборони.

Учетверте за ту осінь президент республіки в товаристві прем’єр-міністра відвідав мене в Ставці, де ознайомився зі становищем на фронті й порадився зі мною щодо актуальних політичних питань.

* * *

На німецькому Східному фронті за жовтень сталися значні події. Захопивши у вересні Київ, німецькі армії здобули важливу перемогу у великій подвійній битві під Брянськом–Вязьмою, яка шаленіла від 2 до 17 жовтня. Уже 3 жовтня Гітлер оголосив, що на Східному фронті почалася вирішальна битва, а кілька днів по тому було заявлено, що СССР зазнав такого удару, від якого вже не отямиться.

Утім те, що битва мала таке вирішальне значення, не можна було помітити ні на наших, ні на сусідніх німецьких фронтах, й останньою чергою на тихвінському напрямі, де прогнозований наступ затримувався.

Ще 16 жовтня німці попросили наказати 163-й піхотній дивізії готуватися до переходу через Свір, дату якого буде визначено пізніше. За якийсь час, коли німці, як здавалося, вирішили здобути Тихвін, дивізія дістала наказ переправлятися через річку впродовж 24 годин від моменту отримання наказу. Виявилося, що дістатися до об’єкта важче, ніж собі думали німці, і коли вони 9 листопада захопили Тихвін, наступальні сили внаслідок дедалі більшого опору ослабли так, що було визнано: наступ 163-ї піхотної дивізії не має шансів на успіх. Уже відчувалося наближення зими, і 10 грудня німці залишили Тихвін. Отож довго обговорюване питання про наступ на тому напрямі було знято з порядку денного.

У фінляндсько-британських стосунках стався загрозливий поворот через ультимативну ноту з Лондона, яку уряд Фінляндії одержав 28 листопада. Цього разу в ній були вимоги не відвести військо, а до 5 грудня припинити операції з подальшим завершенням усіх активних дій.

Нота надійшла під час наради в Державній раді, на якій мені припало бути. Питання з порядку денного, які стосувалися нестачі робочої сили й демобілізації чималого контингенту особового складу, довелося відкласти, натомість присутні зосередили всю увагу на британській ноті. Як я відчував, загальна думка склалася така, як її висловив тодішній прем’єр-міністр Ранґель на судовому процесі над призвідцями війни наприкінці 1945 — на початку 1946 років: «Оскільки цього разу британські вимоги були набагато помірнішими, ніж висунуті в ноті від 22 вересня 1941 року, і стратегічні цілі наших збройних сил, продиктовані міркуваннями безпеки, за інформацією головнокомандувача, дуже близькі, і можна сподіватися на їх досягнення максимум за кілька днів, ми визнали, що на ноту можна дати позитивну відповідь». Щоб бути точним, треба зазначити: моя заява на тому засіданні полягала в тому, що стратегічні цілі, продиктовані міркуваннями безпеки, за нормальних умов можна досягти за півдня, але я — попри мої сподівання, що здобуття Медвеж’єгорська може статися впродовж кількох діб — не міг назвати точної дати, бо військо виснажилося після тривалого наступу. Ніколи я не мав наміру провадити наступ далі від перешийка Мааселькя в бік Мурманської залізниці.

Невдовзі по тому як надійшла британська нота, я одержав через американського посла в Гельсінкі Шенфельда персональну звістку від прем’єр-міністра Вінстона Черчиля. Великий державний діяч, який у той критичний момент водночас з офіційною нотою мав ґречність персонально звернутися, підготував мене до того, що Англія вже за кілька днів імовірно вважатиме, начебто мусить оголосити Фінляндії війну. У звістці було сказано:

Прем’єр-міністр Черчиль — фельдмаршалу Маннергейму. Персонально, таємно і приватно.

Мені дуже прикро за те, що я бачу в перспективі, а саме, що нам з причин лояльності до нашого союзника Росії доведеться вже за кілька днів оголосити війну Фінляндії. Якщо ми це зробимо, то справді провадитимемо воєнні дії, як цього потребує ситуація. Цілком певно, що ваше військо просунулося вже настільки, що вашу безпеку під час війни гарантовано, і могло б тепер зупинитися і припинити бойові дії. Не треба публікувати про це жодної заяви, а варто просто цілковито припинити бойові дії й негайно зупинити військові операції, цілком достатньою підставою для чого є сувора зима, і цим де-факто вийти з війни. Сподіваюся, що я можу переконати Вашу Ясновельможність у тому, що ми переможемо нацистів. Я відчуваю набагато більше оптимізму, ніж 1917 чи 1918 року. Для багатьох англійських друзів Вашої країни було б дуже прикро, якби Фінляндія опинилася на лаві підсудних разом із винними й переможеними нацистами. Згадуючи наші приємні розмови і листування стосовно минулої війни, я відчуваю потребу надіслати цю суто персональну й приватну звістку, щоб Ви могли розміркувати, доки це не стане запізно.

29 листопада 1941 р.

Мою відповідь на це звернення було надіслано 2 грудня через посла США, і зміст її був таким:

Фельдмаршал Маннергейм — прем’єр-міністру Черчилю. Персонально, таємно і приватно.

Учора я мав честь отримати через американського посла в Гельсінкі Вашого листа від 29 листопада 1941 року, тож висловлюю Вам вдячність за те, що Ви ґречно надіслали мені цю приватну звістку. Я певен, що Ваша Ясновельможність усвідомлює: для мене неможливо припинити розпочаті військові операції, доки наше військо не дістанеться позицій, які, на мою думку, дадуть нам потрібну безпеку. Буде прикро, якщо ці операції, виконувані для захисту Фінляндії, вкинуть мою країну в конфлікт з Англією, і мені буде дуже сумно, якщо Англія вважатиме, що вона мусить оголосити Фінляндії війну. Дуже ґречно з Вашого боку надіслати мені в ці важкі дні персональну звістку, і я це дуже ціную.

2 грудня 1941 р.

Якби я міг вважати звернення прем’єр-міністра Черчиля суто британською ініціативою, то, покладаючись на його розуміння й здатність не розголошувати інформацію, міг би відповісти на нього з більшою щирістю й докладністю. Але в тодішньому становищі це, на жаль, було неможливо. Ми мусили виходити з того, що британська ініціатива є підсумком тиску росіян (це згодом і потвердив Черчиль у мемуарах) і що ті, хто надсилав звернення, зобов’язані сповістити Москву про зміст відповіді уряду й моєї. Тож я не міг поінформувати містера Черчиля про те, що ще 6 жовтня вирішив — і повідомив про це військо в наказі — припинити наступ одразу по здобутті Медвеж’єгорська, до якого ми вже впритул наблизилися. Таке сповіщення розв’язало б ворогові руки, і він зміг би знімати сили з однієї чи більше ділянок фронту й створювати нові напрями головного удару наступу на інших ділянках.

Найпершою умовою позитивного ставлення до пропозиції «де-факто вийти з війни» було б, звичайно, те, що ворог узяв би на себе зобов’язання відмовитися від наступальних операцій проти Фінляндії. Утім навіть у такому разі навряд чи ми могли відчувати впевненість, що росіяни не скористаються обізнаністю з нашими планами, аби обманути нас, створити нам труднощі й посіяти розлад між нами й німцями. Крім того, були всі підстави гадати, що німці можуть перехопити обмін телеграмами, та й навіть іншим способом довідатися, що діється. Зобов’язання Фінляндії, яке задовольнило б совєтський уряд, поза всяким сумнівом, викликало б відповідну реакцію з німецького боку, а саме від них ми були навіть економічно цілком залежними. Тож наразі ми не мали достатньої волі дій, щоб скористатися закликом Черчиля вийти з війни.

У відповіді фінляндського уряду, переданій послу США 4 грудня, було повторено: Фінляндія провадить оборонну війну, аби забезпечити власну безпеку. Водночас уряд повідомив, що «фінляндські збройні сили невдовзі досягнуть своїх стратегічних цілей».

6 грудня Англія оголосила Фінляндії війну.

І урядова нота, і моя телеграма згодом зазнали гострої критики, насамперед під час судового процесу над призвідцями війни. З другого боку, розсудливі люди запитували, чи запобігли б ми оголошенню війни, зробленому на вимогу росіян, якби відповідь було сформульовано по-іншому.

У день незалежності Фінляндії 6 грудня 1941 року громадськість дістала три важливих звістки. Того дня парламент урочисто оголосив, що до держави долучено відвойовані терени, а на патріотичному святі в гельсінському Мессугаллі, де виступив з промовою президент республіки, публіку повідомили, з одного боку, про оголошення Англією війни, а з другого — про здобуття Медвеж’єгорська.

Те, що влада односторонньо скасувала територіальні приписи мирної угоди 1940 року, а отже, ще до миру, нічого не знаючи про його умови, оголосила про злучення Виборзького лену з Фінляндією, здавалося мені вельми небезпечним. Хоч цей захід, певно, таки пожвавив людей, можна було передбачити, що він викличе критику за кордоном і завдасть нам принижень під час укладання миру.

Прикро було, що стосунки з Англією, яка надавала нам таку цінну підтримку під час Зимової війни, остаточно розірвано після багатьох років гармонічної співпраці і в економічній, і в політичній царині. Це сталося лише за неповних два роки після того січневого дня 1940 року, коли Вінстон Черчиль у промові по радіо так оцінив боротьбу фінляндського народу проти того самого ворога, який мав кількісну перевагу й постійно загрожував нашому існуванню:

Лише Фінляндія — чудова, велична Фінляндія, перед якою постала моторошна небезпека — демонструє, на що здатні вільні люди. Послуга Фінляндії людству є неоціненною. Ми не здатні сказати, що судилося Фінляндії, але решта цивілізованого світу не могла б спізнати сумнішої драми, ніж якби той чудовий північний народ врешті зазнав розгрому і — здоланий набагато численнішою силою — рабства, гіршого від смерті. Якщо світло свободи, яке ще так яскраво сяє на закрижанілій півночі Європи, згасне, це віщуватиме повернення до темних часів, за яких будь-який слід двотисячнорічного поступу людства буде приречено на знищення.

Такий беззастережний вияв симпатії з вуст людини, що посідає таке становище, як Вінстон Черчиль, того разу надав фінляндському народові мужності й вселив надію в його нерівній боротьбі. Те, що тепер британська позиція оприявнилася в офіційному оголошенні війни, не могло не викликати гіркого розчарування. Водночас це сприйняли як свідчення того, що у великій політиці немає місця моралі. Важко зрозуміти, чого домоглася Англія оголошенням нам війни.

Опис операцій під час першого року війни доречно завершити розповіддю про події на Ганкському фронті, де вони від самого початку набули характеру позиційної війни, якій були притаманні артобстріли, часто інтенсивні. На справжній штурм нам забракло сил, після того як 17-ту дивізію в серпні довелося перекинути до Східної Карелії. Залишилися підрозділи берегової оборони, а також шведський добровольчий батальйон, командував яким підполковник Берґґрен. Тактика полягала в тому, щоб локальними атаками на суходолі й морі притлумити залогу, сподіваючись, що з настанням зими вдасться її ізолювати.

Поставши перед такою перспективою, росіяни воліли з власної ініціативи залишити Ганко. Рішення було виконано вночі проти 3 грудня. На наземному фронті ворога не вдалося скувати, але вийшовши в море, транспортний флот зазнав великих втрат від мінних перепон і артилерійного вогню.

Наше військо ввійшло на Ганко 4 грудня. Загрозу життєво важливим частинам країни було ліквідовано, і тепер з’явилася змога вжити заходів, щоб відкрити навігацію до цього найважливішого нашого зимового порту, і крім того, поновити рух прибережним фарватером Фінської затоки. Військо на Ганкській ділянці дістало подяку в наказі, у якому особливо було відзначено внесок шведських добровольців.

У середині грудня я відвідав Ганко, де у сніговій прийняв парад війська. Я багато років улітку мешкав у цьому ідилічному містечку, тому мені було боляче дивитися, наскільки воно змінилося за короткий час чужого панування й війни, хоча будинки збереглися, готові приймати попередніх власників.

Німецькі армії й далі наступали на Москву і на початку грудня утворили загрозливе півколо на півночі, заході, півдні й південному сході від міста. Совєтський уряд готувався переїздити до міста Куйбишев (Самара), розташованого за 800 кілометрів на схід біля середньої течії Волги. Хоча найкоротша віддаль від фронту до Москви становила лише 25 кілометрів, гітлерівським арміям не судилося вступити до давньої столиці Росії. Саме в той момент, коли здавалося, перемога гарантована, у боротьбу вступила російська зима, зупинивши наступальну хвилю. На багатьох ділянках відбулися успішні російські контрудари. Моторизовані німецькі частини вмерзали в багно, і служба постачання зазнала випробування, яке німецькі організаторські здібності не витримали. Для зимової кампанії німецьку армію не було споряджено — потвердження цього я незабаром почув від самого Гітлера.

Ця невдача лише за півроку після початку війни нагадувала кожному, наскільки оманливими бувають розрахунки. Що більшим був оптимізм і впевненість у перемозі, то напевно важчою здавалася катастрофа тому, хто вважав, що труднощі переборено й супротивника розбито. «Я не кажу, — заявляв Гітлер у промові по радіо на початку жовтня, — що ми переможемо Совєтський Союз, ми вже це зробили».

У той час як становище на Східному фронті загострилося, далеко від нього сталася подія, яка суттєво схилила шальки терезів не на користь Німеччини. 7 грудня 1941-го Японія напала на базу американського флоту Перл-Гарбор на Гавайських островах без попереднього оголошення війни — таким чином, повторила свій маневр проти росіян у Порт-Артурі 1904 року. Кілька днів по тому Німеччина оголосила війну США, що навернуло кожного безстороннього аналітика на думку про переломний момент, яким став вступ Америки у Першу світову війну. Фінляндія була пов’язана зі США традиційними дружніми зв’язками й під час попередніх воєнних років діставала багато розуміння й підтримки демократичної західної наддержави. Тому нам стало вкрай прикро, що Америка приєдналася до союзників СССР. А ще й скидалося на те, що наша справа цілковито лишиться в тіні величезної боротьби, яка починалася між державами світу.

За рік, який добігав кінця, армія на всіх фронтах досягла поставлених стратегічних цілей і перейшла до оборони. 6 листопада 1941 року армійські корпуси на Карельському перешийку дістали наказ виробити пропозиції щодо будівництва опорної лінії між Ваммелсуу на березі Фінської затоки й Тайпале біля Ладозького озера, так званої ВТ-лінії, позаду передової. 11 листопада вийшов відповідний наказ щодо Олонецького перешийка, де, крім фортифікаційних споруд, треба було збудувати батареї на всій свірській межі. Наказ про обладнання оборонних позицій на перешийку Мааселькя з’явився на початку 1942 року. Невдовзі розпочалася фортифікаційна робота на всіх трьох перешийках.

Пізньої осені з’явилася змога почати масштабну демобілізацію старших призовів. Наприкінці листопада шість батальйонів було переведено з Карельського перешийка до їхніх збірних пунктів для розформування, а на початку грудня — стільки само з тієї самої ділянки. Кілька тижнів по тому почалася демобілізація частин з Олонецького перешийка й перешийка Мааселькя, і до весни 1942 року загальна їхня кількість сягла 180 000 вояків.

Після того як у перший рік війни великий наступ німців на Східному фронті досяг кульмінації, їхнє військо почало відходити. Тепер настала черга росіян переходити до наступу, і на початку 1942 року німецькі армії втратили багато цінної, а частково й незамінної техніки. Крім підмосковної ділянки, росіяни пішли в наступ на напрямі, який найбільше стосувався нас — біля Ладозького озера проти кільця оточення навколо Ленінграда. Німці й тут зазнали локальних невдач. Незважаючи на енергійну оборону, неодноразово здавалося, що кільце буде пробито. Утім воно витримало, хоча в лінії фронту виникли чималі западини. Ще одним прикладом активності росіян стало прокладання Крижаної дороги крізь південно-західну затоку Ладозького озера. Нею постачали харчові продукти, і це разом з повітряними перевозами ледве-ледве підтримувало життя в місті-мільйоннику. Таке тимчасове збільшення постачання, організоване за сприяння зими, змусило нас зважати на можливість поновлення бойових дій на Карельському перешийку. Лише в березні на півдні від Ленінграда ініціатива знову перейшла до рук німців, яким вдалося повернути лінію фронту приблизно до попереднього вигляду.

Восени 1941 року британські й американські фахівці дістали завдання вивчити здатність до опору й військовий потенціал Совєтського Союзу. Коли експерти повідомили, що шанси цього союзника не втрачено і що немає безпосередньої загрози, буцімто техніка, надіслана до СССР, опиниться в руках німців, допомога англосаксів матеріалами набула дедалі більших масштабів. Про це зокрема свідчать розпочаті пізньої осені 1941 року перевози морем до Мурманська, порту в Північному Льодовитому океані, звідки матеріали їхали Мурманською залізницею на півдні від Сороки на Архангельську залізницю, а далі — через Вологду на південь. Щоб покласти край цьому руху, німці знову порушили питання перетинання Мурманської залізниці, заразом вони, як і раніше, намагалися умовити нас самим виконати цю операцію чи принаймні взяти в ній участь.

Загалом можна сказати, що перша зима війни позначилася порівняним спокоєм на наших фронтах — за винятком мааселькської ділянки, розташованої найближче до Мурманської залізниці, яка ставала дедалі важливішою для воєнних дій союзників. Там росіяни демонстрували очевидне занепокоєння, що в перші десять днів січня оприявнилося в атаках з боку Повенци, метою яких, як здавалося, було відвоювати Медвеж’єгорськ. Усі атаки на цьому напрямі наше військо відбило. Приблизно в той самий час йому довелося в центральній частині перешийка Мааселькя відбити ще одну низку атак росіян з менш однорідним керуванням, так звані бої під Кріві, які після енергійної фінської контратаки завершилися здобуттям місцевої залізничної станції. Обидві операції засвідчили, що ворог побоюється фінських активних дій, спрямованих проти Мурманської залізниці.

Коли Карельська армія виконала завдання, я повернув її заслуженого командувача, генерала Гайнрихса, на посаду начальника Генерального штабу, а генерал-лейтенанта Ганелля, який обіймав цей пост від липня 1941 року, було призначено інспектором фортифікаційної роботи. Виконуючи ці функції, він іще раз міг продемонструвати здатність успішно керувати масштабною фортифікаційною роботою у пришвидшеному темпі.

Карельську армію було поділено на дві групи, південнішу з яких — Олонецьку — підпорядкували генерал-лейтенантові Ешу, а генерал-лейтенанта Лаатикайнена призначили командувачем північнішої, Мааселькської групи. Еша на посту командувача ІV корпусу, дислокованого на Карельському перешийку, заступив генерал-лейтенант Егквіст.

Окупованою Східною Карелією, починаючи від попередньої осені, керував тимчасовий орган під орудою гірського радника, полковника Котилайнена. Упродовж січня 1942 року ця організація набула остаточної форми, так що весь окупований терен — за винятком зон, які містилися найближче до фронту й лишалися під контролем фронтових командирів — було об’єднано в один адміністративний округ, підпорядкований начальнику військової адміністрації зі штабом у Петрозаводську. Начальником військової адміністрації лишився Котилайнен.

Перш як повернути генерала Гайнрихса на пост начальника Генерального штабу, я відрядив його до німецької Ставки у Східній Прусії, щоб дістати інформацію про на позір великі невдачі німців, а також про їхні плани на найближчий час.

Повернувшись, генерал Гайнрихс повідомив, що катастрофа на центральній ділянці Східного фронту, очевидно, справила велике враження на німецьку Ставку. Коли він відвідав Гітлера, той звинуватив у невдачах ненадійні зведення метеорологів і пояснив, що все дуже перебільшила ворожа пропаганда. За словами Гітлера, загальна кількість обморожених не сягає навіть стількох десятків, скільки тисяч називає пропаганда. А ще райхсканцлер заявив про тверду певність, що гіркий досвід непридатності певної техніки в дужий мороз надихне збройні сили на нові зусилля, завдяки яким буде подолано труднощі і проторовано дорогу до остаточної перемоги. Фронти на півдні й південному сході від Ленінграда буде повернено до попереднього стану. Начальник Генерального штабу армії генерал-полковник Гальдер натомість видався перевтомленим і пригніченим. Як він висловився, російська кампанія надмірно коштувала німцям. Однією з причин цього він вважав бойовий дух росіян, який разом з кількісною перевагою сприяв їхнім успіхам.

* * *

Наприкінці січня 1942 року мене відвідав президент республіки, щоб обговорити становище. Вельми сутужною була ситуація з постачанням, і країна дуже залежала від імпорту харчових продуктів з Німеччини. Урожай вдався слабенький, та ще і його збиранню шкодило те, що вдома жінкам доводилося брати на себе тягар чоловічої роботи. На заході Швеція була єдиною країною, з якою ми мали зв’язки. Ми мусили зберегти незалежність від Німеччини й волю дій, але не ставлячи під загрозу імпорт харчових продуктів. Коли зайшла мова про загальне становище у війні, я зазначив, що мою віру в шанси Німеччини успішно впоратися з війною було підірвано, щойно з’ясувалося, як кепсько німці наготувалися до зимової кампанії; мені здавався цілком можливим і повний крах на Східному фронті.

Обговорили ми й те, як росіяни зондували ґрунт. Вони хотіли встановити контакт із Фінляндією і 24 грудня 1941 року передали відповідне повідомлення міністрові закордонних справ Ґюнтеру через посла СССР у Стокгольмі. І президент Рюті, і я вважали, що зокрема становище з харчовими продуктами, не кажучи вже про військову міць Німеччини, на цей момент унеможливлюють такий контакт. Без сумніву, ним скористалася б ворожа пропаганда, і це могло призвести до ускладнень з німцями.

На початку лютого знову постало затяжне дискусійне питання про наступальну операцію на Мурманську залізницю. Незадовго до того генерала гірського війська Дитля було призначено командувачем німецького лапландського контингенту, виокремленого у 20-ту гірську армію зі штабом у Рованіемі. Відвідавши мене, Дитль, сповнений завзяття, намагався домогтися спільної операції, у якій фінляндська армія мала здобути місто Сорока на узбережжі Білого моря. Мені довелося розвіяти це сподівання.

Кілька днів по тому я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, який повторив цю пропозицію і окреслив перспективу участі в операції чималої кількості авіації. Моє негативне ставлення до такого варіанту зумовлювалося і військовою, і політичною непевністю. Хоч я вважав, що є можливості перетяти Мурманську залізницю — насамперед у деяких пунктах на сході від Сороки, саму яку було важко здобути, — така операція означала б прелюдію до боїв, які, найімовірніше, із часом стали б для нас надсильними. Росіяни безперечно залучили б усі свої сили, щоб швидко поновити постачання через Мурманськ, і тоді ми не могли б сподіватися на ефективну підтримку німців, бази яких розташовувалися на великій віддалі звідти. Що стосується політичних аспектів, ця операція втягнула б нас у світову політику зі складними проблемами, які було б важко розв’язати державному керівництву. Моя позиція щодо пропозицій німців узяти участь в операціях проти Мурманської залізниці була й залишалася негативною, і це я повторив президентові Рюті під час відвідання Гельсінкі. Коли президент повідомив, що поділяє мою думку, я надіслав Кайтелю негативну відповідь.

Єдине переміщення фронту на цьому напрямі, яке можна було вважати таким, що відповідає нашим інтересам, стало б висування вперед позицій на ділянках Рукаярві й Мааселькя, аби скоротити лінію фронту. Із цих міркувань такий захід запропонував головний квартирмайстер генерал-майор Айро. Він зазначив, що велика кількість сил, потрібних для цієї операції, стоїть на вигідних вихідних позиціях. Згідно з його проектом плану дій, позиції треба було перенести вперед на рівень станції Парандова на відтинку залізниці Сорока–Петрозаводськ, лише за 50 кілометрів від Мурманської залізниці.

Я вважав, що мушу відхилити й цей план дій, адже така операція, хоч вона й не дуже масштабна, викличе в росіян відчуття, що нашою метою є Мурманська залізниця. Проте, зважаючи на політичне значення цієї операції, я хотів ознайомити зі своїми міркуваннями президента республіки. Тому я був дуже здивований, коли одразу по нашій зустрічі одержав від нього довгого, власноруч написаного листа, у якому він обґрунтовував такі самі аргументи, як ті, що я висловлював, проти наступу на зазначеному дражливому напрямі. Той лист є серед матеріалів судовогопроцесу над призвідцями війни. Сторонньому легко може здатися, що президент у ньому розглядає або відкидає моє обґрунтування потрібності зазначеної операції. Насправді ми обидва, президент Рюті і я, і під час зустрічі 24 березня, і згодом сходилися на думці, що небажано вдаватися до дій проти Мурманської залізниці. Тож слова, які президент сказав на судовому процесі над призвідцями війни: «24 березня 1942 року верховний головнокомандувач відвідав мене в Гельсінкі й виклав план цієї військової операції, але так, щоб наступ спершу відбувався на Парандову. Водночас він повідомив, що більшість війська вже перебуває на вичікувальних позиціях», — треба або вважати непорозумінням, або пояснити забудькуватістю.

Приблизно в той час генерал Ерфурт, очевидно, з ініціативи генерала Дитля, знову порушив питання підпорядкування мені німецьких сил у Лапландії. Йому й цього разу довелося доповісти начальникові, що після обміну думками я не виявив зацікавлення цією ідеєю. Інакша позиція була б неможливою вже з огляду на те, що німці дуже обстоювали ідею наступу на Мурманську залізницю. Якби до такої операції ми вдалися під орудою фінського головнокомандувача, Фінляндії — незалежно від того, яке військо брало б у ньому участь, фінське чи німецьке, — довелося б відповідати за ту операцію і її політичні наслідки. Крім того, очільник німецької лапландської армії обіймав командування на відтинку норвезького узбережжя Північного Льодовитого океану. Якби генерала Дитля підпорядкували мені, я мусив би відповідати за воєнні дії німців і на тій норвезькій ділянці, куди німці прийшли не як побратими, а як інтервенти, правом переможця.

Генерал Дитль, який після Першої світової війни у званні майора подав у відставку, щоб працювати лісівником, був приємною особистістю і зважав на наші позицію й побажання. Завдяки своїй жвавій і лицарській натурі він здобув багато друзів у Фінляндії і велику популярність серед лапландців.

Натомість коли німці висунули ще одну ініціативу, пов’язану з операцією, що збігалася з інтересами фінів чи навіть була потрібна для цих інтересів (відвоювання островів Суурсаарі, Лавансаарі й обох Тютярсаарі у Фінській затоці), ми порозумілися. Суурсаарі росіяни вже одного разу залишили, коли йшли з Ганко, після чого його зайняв слабкий фінський загін. Однак на початку січня 1942 року СССР раптовою атакою повернув собі Суурсаарі, а далі міцно тримав його в руках.

Незабаром стало очевидно, що німцям бракує війська і на їхню участь у цій операції не варто сподіватися. Острови треба було відвойовувати самотужки. Якщо Суурсаарі опиниться в руках фінів, ми могли б створити там важливу для протиповітряної оборони столиці й південної Фінляндії станцію повітряного стеження, а водночас росіяни втратили б базу легких військово-морських сил. 9 березня я вирішив: наступу на Суурсаарі й обидва Тютярсаарі бути.

Здобуття Суурсаарі було важкою і складною операцією. Віддаль до острова від найближчої бази, міста Котка, становила понад 40 кілометрів. До того ж здавалося, що через двадцятикілометрове суцільне крижане поле навколо нього неможливо туди дістатися непомітно й несподівано атакувати. А щоб успішно здійснити операцію, конче потрібен був саме елемент раптовості. Ми мали також брати до уваги небезпеку, що у війська після тривалого нічного маршу на лижах не залишиться сил на те, щоб форсувати скелясті береги Суурсаарі і в глибокому снігу пробиватися на горбкувату місцевість, імовірно, ще й фортифіковану. Якщо атакувальні сили й на світанку залишатимуться на кризі, вразливі для повітряних нападів і для вогню оборонців, ця операція може скінчитися катастрофою. Ситуацію дуже ускладнювало те, що ми нічого не знали про кількісний склад суурсаарського гарнізону і не могли цього з’ясувати з допомогою розвідки й повітряного стеження.

Очолювати атакувальні сили я призначив командира 18-ї дивізії, теперішнього генерал-майора Паярі, на тактичну розсудливість і міцні нерви якого я цілковито покладався. 10 березня Паярі було викликано до Ставки, де я доручив йому розробити план дій, базований на атакувальних силах, які складалися б щонайменше з трьох батальйонів. Того самого дня вийшов наказ про формування «групи П» і її завдання. В атакувальних силах, які складалися з війська морської оборони й невеликої кількості армійських підрозділів, було багато солдатів генерал-майора Паярі часів Зимової війни, які безмежно довіряли своєму командирові.

Схваливши план, я 18 березня приїхав до Котки, де докладно перевірив організацію операції і дав генерал-майору Паярі деякі доповнювальні вказівки. Атаку призначили на ніч між 26 і 27 березня, за щербатого місяця.

За добу до ночі операції військо було скеровано на острівці вдалині від узбережжя, звідки кінний обоз вирушив у дорогу до настання темряви, щоб вчасно долучитися до своїх підрозділів, частину з яких мали довезти автомобілями. Хоч вояки були в білих маскоплащах, а коні й обоз теж було вкрито білими накривками, ворог, здавалося, пронюхав, що щось діється. Принаймні про це свідчили перехоплені сигнали небезпеки, передані до Крон­штадта.

Головну атаку було спрямовано 27 березня о 3:30 на західний берег Суурсаарі. У цей час зайшлася шалена завірюха, яка тривала ще й більшу частину дня, огортаючи військо непрозірною млою. Як ми й передбачали, бій вийшов важким. Оборонні сили, кількість яких сягала близько 600 вояків, билися з великою відвагою й наполегливістю, а атакувальники мусили ще й долати важкі перепони, утворені снігом і місцевістю. Пополудні було захоплено центральну частину Суурсаарі. Далі бої зосередилися на південному й північному краях острова. Тим, хто вижив на останньому, вдалося наступної ночі перебратися на Лавансаарі.

Коли снігова буря вщухла, запрацювали військово-повітряні сили обох сторін. Незважаючи на потужну підтримку авіації й багато збитих російських літаків ще того самого дня, наші зазнали чималих втрат внаслідок бомбардувань. Авіаналети, які поновилися назавтра, коштували росіянам ще дорожче. Це стало днем тріумфу для фінської авіації, яка збила не менш як 27 літаків. Бої за південну частину Суурсаарі тривали до вечора 28 березня, й останні росіяни на тій ділянці капітулювали.

Невдовзі після здобуття Суурсаарі ми захопили й обидва Тютярсаарі. За підтримки німецького загону, який прибув з Естонії, там було відбито контрудар на Великий Тютярсаарі з боку Лавансаарі. Але наступ на Лавансаарі, виконання якого німці взяли на себе, не відбувся. Загострилося становище на південному сході від Ленінграда, тож німці мусили потроху перекидати військо, вже зібране для здобуття острова, на загрожені ділянки. Лавансаарі й надалі лишався в руках росіян.

У наказі, де було особливо відзначено наших вправних пілотів, я висловив подяку військові, яке брало участь у звільненні Суурсаарі, а насамперед їхнім відважним командирам, за виконання тієї складної операції.

17 березня я мав честь удруге привітати в Ставці шведського принца Ґустава Адольфа. Він мав доручення від короля Швеції вручити мені меча до Великого хреста Ордена Меча. Після урочистої церемонії вручення я виступив з короткою промовою у відповідь, у якій попросив Його Королівську Високість переказати королю подяку й радість, яку відчуваю з приводу цієї рідкісної відзнаки, яка пригадує мені бої минулих часів, — нею не було вшановано жодного солдата після наполеонівських кампаній. Я сказав про своє розуміння того, що відзнака адресована не лише мені, а й фінляндським збройним силам. Далі був вільний від формальностей обід, під час якого присутні побачили в особі шведського спадкоємного принца природного, жвавого офіцера, який мав теплі почуття до нашої країни.

Після цього начальник Генерального штабу доповів про операції на сході від Ладозького озера, з якими принц Ґустав Адольф ознайомився під час попереднього візиту.

З рапортів про військовополонених і стан їхнього здоров’я я ще в перші місяці року зауважив, що в деяких таборах зросла смертність. Після вивчення цього питання, мені стало зрозуміло: треба вживати заходів, щоб краще забезпечувати їх харчами. Очевидно було, що хоч чимало полонених помирало, бо від самого початку перебування в таборах вони були в кепському стані, та тут перед нами стояло завдання, яким не годилося нехтувати. Під час численних розмов з головним лікарем і головним інтендантом армії я аналізував можливості збільшити поживність раціону, а також заглиблювався в актуальні питання, пов’язані з охороною здоров’я.

Під час важкої воєнної зими 1941–1942 років довелося зменшити й пайки військовиків, а ситуація з продуктами для цивільного населення просто-таки вселяла тривогу. У цих умовах було зрозумілим, що військовополонених, кількість яких уже сягнула 47 000, неможливо забезпечити достатніми пайками. Проте я вимагав докладати зусиль, аби поліпшити їхнє становище. Ось приклад заходів із цією метою: в’язнів, яким можна було довіряти, посилали працювати до сільських садиб у центральних частинах країни. У своїх інспекційних поїздках я регулярно відвідував один чи більше таборів, щоб ознайомитися з умовами життя полонених і побачити, як з ними поводяться. Невдовзі мені стало зрозуміло, що власними ресурсами годі домогтися ефективного покращення, тому я, як голова Фінляндського Червоного Хреста, вирішив звернутися до Міжнародного комітету Червоного Хреста в Женеві.

У листі від 1 березня 1942 року, адресованому голові комітету, я зазначив: хоч СССР не долучився до Женевської конвенції, а отже, не існувало гарантій того, що з фінськими військовополоненими поводяться справедливо й гуманно, ми зі свого боку, попри різноманітні труднощі, ретельно дотримуємося приписів конвенції, які стосуються військовополонених. Далі змалював важку кризу з харчовими продуктами, яка панує у Фінляндії, і її вплив на пайки військовополонених. Хоч і довелося зменшити до мінімуму пайки для цивільного населення, калорійність раціону військовополонених збережено майже на такому самому рівні, що й у тих, хто виконує фізичну працю. Аби підтримати нормальний стан здорової людини, калорійності цього раціону досить, чого не можна сказати про вміст у ньому вітамінів. Фізичний стан російських солдатів упродовж війни поступово гіршає, і багато з них ще в момент полонення були змарнілими й потерпали від нестачі вітаміну А. Під час допитів військовополонених з’ясувалося, що пайки в російському війську вже тривалий час були вкрай малими й одноманітними. Здебільшого вони харчувалися хлібом і макухою, а у виняткових випадках — ще й кониною. Якщо не збільшити пайки військовополонених, то, попри медичні та інші заходи, годі досягти поліпшення становища й уникнути смертельних випадків від надмірного схуднення й заразливих хворіб.

Я закінчив листа повідомленням про своє бажання довести ці обставини до відома комітету, сподіваючись на те, що він зверне увагу на долю російських полонених і знайде способи їм допомогти. Також зазначив, що буду дуже вдячним комітету, якщо він відрядить представника до Фінляндії: той дістане змогу проконтролювати, щоб надіслана допомога йшла суто на потреби військовополонених.

Моє звернення не лишилося поза увагою. Не гаючи часу, Міжнародний комітет Червоного Хреста звернувся до американського Червоного Хреста, який протягом наступних двох років надіслав у наше розпорядження 30 000 п’ятикілограмових стандартних пакетів з харчовими продуктами й цигарками. Від швейцарського Червоного Хреста надійшло 40 000 кілограмів порошкового молока й меленого гороху, а від канадського — 600 кілограмів ліків, насамперед вітамінних препаратів. Розподіл відбувався за інструкціями й під контролем представників Міжнародного комітету, яким надали змогу ознайомитися з умовами перебування полонених.

Коли було подолано найгірший етап кризи з харчовими продуктами, ми змогли й зі свого боку поліпшити раціон полонених. Особисто мене потішило й те, що полонені офіцери висловили вдячність у кількох адресах і надіслали мені в подарунок на Різдво й Великдень власноруч виготовлені мистецькі вироби.

Щоб самому докладно ознайомитися зі справами полонених, які належали до функцій штабу тилових частин, і щоб розгляд відповідних питань було надалі скоординовано з діяльністю різних відділів Ставки, я влітку 1943 року утворив для цього окремий керівний орган.

Під час обміну полонених після укладання миру з’ясувалося, що супротивник у ставленні до наших не дотримувався бодай найелементарніших принципів гуманності. Виявилося, що багато фінських солдатів, які потрапили в російський полон до 1944-го, загинули через нелюдські умови перебування.

Коли 1938-го Німеччина анексувала Австрію, деякі біженці-євреї попросили притулку в нашій країні. У наступні роки за ними поїхали й менші групи, і їх кількість сягнула близько 200 осіб. А що у Фінляндії ніколи не траплялося жодних утисків євреїв і не існувало надзвичайних законів щодо таких біженців, у нашій країні вони почувалися в безпеці.

Спочатку біженці могли вільно пересуватися й жити приватним життям, як і решта іноземців, але після початку війни 1941 року біженців чоловічої статі за приписом міністерства внутрішніх справ було зібрано в табори, де вони виконували організовану для них роботу. Однак німцям, мабуть, спало на думку, що політичні емігранти у Фінляндії перебувають під недостатнім наглядом, і в підсумку вони зажадали видачі цих євреїв. Без відома інших урядових органів міністерство внутрішніх справ почало вживати заходів для того, щоб передати близько 50 євреїв Німеччині.

Довідавшись про це від генерала Вальдена, я висловив у присутності його і ще кількох членів уряду категоричне несхвалення цих дій, зазначивши, що це принизливо — погоджуватися на таку вимогу німців. Хоч фінляндці за всю війну нічого не знали про методи, які використовували німці в концтаборах і які оприявнилися пізніше, проте було доволі зрозуміло, що цих біженців, які шукали притулку в нашій країні як правовій і цивілізованій державі, у Німеччині чекає аж ніяк не прихильна доля. Трохи повагавшись — а тим часом було депортовано чотирьох євреїв, які з власної провини втратили право на притулок, — уряд вирішив не задовольняти вимогу німців.

Аж набагато пізніше я дізнався про існування поширеної думки, наче мої заяви в присутності кількох членів уряду вирішально вплинули на те, як було розв’язано це питання. І під час моєї президентської каденції, і пізніше — що на батьківщині, що за кордоном — чимало євреїв висловлювали вдячність за мою позицію, і це мене тішило. Вдячність — це рідкісна річ у нашому світі, але тому кожен її вияв здається особливо цінним.

На початку квітня я поїхав у Рованіемі до генерала Дитля з візитом у відповідь. З його резюме про становище на північному войовищі стало зрозуміло, що співвідношення сил між російським і німецьким військами — включно з фінськими частинами на правому фланзі — значною мірою вирівнялося. Інакше кажучи, не існувало достатньої для наступальних дій кількісної переваги. А щодо стосунків між фінами й німцями в Лапландському лені, місцеві посадовці поінформували мене, що треба віддати належне ставленню німців до населення й посадовців.

Коли я повернувся до Ставки, туди почали надходити тривожні звістки зі Свірського фронту, де росіяни чималими силами пішли в наступ на наш плацдарм. Нападники, очевидно, сподівалися на те, що наступ під час найбільшого бездоріжжя поставить оборонців у критичне становище. І справді, рідка мережа доріг на півночі від Свірі під час розталі наприкінці зими стала майже непроїзною. Настав критичний період, під час якого неодноразово здавалося, що ми мусимо здати плацдарм. Однак після важкого бою становище стабілізували, а до 21 квітня відновили первинну лінію фронту на всій довжині.

З’ясувалося, що російська 7-ма армія, яка оперувала на Свірській ділянці, від січня діставала чимале підсилення й на час початку наступу складалася із 6 дивізій і 4 бригад. Хоч дані про втрати ворога були непевними, можна стверджувати, що наступ дорого йому коштував і він відчув, що фінляндська армія не втратила боєздатності.

Схожа «бездоріжня битва» відбулася між 24 квітня й 23 травня на Кестеньзькій ділянці, де оборону тримали дві дивізії ІІІ корпусу. Там росіяни посилили своє угруповання двома дивізіями і такою самою кількістю бригад. Вони загрожували обхідним маневром єдиній підвізній дорозі корпусу, яка пролягала в слабко забезпеченій лісовій глушині. Хоча це войовище належало до ділянки, за яку відповідав німецький командувач, я відчував неспокій за підсумок цих боїв, і то не лише з оперативних міркувань. Тепер німці теж попросили про фінську підмогу, але попри напружене становище й усвідомлення того, що серйозна невдача на півночі поставила б усю фінляндську оборону у важке становище, я не міг задовольнити їхнього прохання.

Натомість я не мав нічого проти того, щоб 163-тю піхотну дивізію було повернуто німцям, а надто що за домовленістю з генералом Дитлем до мене повернулася фінська 6-та дивізія, дислокована в Каяані. У середині травня німецьку дивізію перевезли до Лапландії. Ця формація, зібрана з мешканців Берліна і його околиць, незважаючи на велике бажання, мало що змогла досягти на Свірському фронті. Це було нелегко для берлінців і брандербузців, які геть не знали умов карельської місцевості, і до того ж не мали практичності і вправності, які натреновані у фінів з дитинства.

Після того як 163-тю піхотну дивізію було скеровано на північ, не лишилося жодних німецьких частин на півдні від межі Оулуярві–Мійноа. Ми зробили великий крок у бік розділення, якого я прагнув аж від початку війни.

За допомогою підсилення, яке генерал Дитль надав ІІІ корпусу, вдалося врешті-решт зупинити наступ ворога на кестеньзькій ділянці й відновити первинну лінію фронту. Втрати росіян і тут були великими. Їхня ідея пробитися чималими силами крізь лісову глушину підвізною дорогою, яку вони прокладали під час маршу, продемонструвала ініціативність і безстрашність. Але тепер, як і під час Зимової війни, росіяни не дозріли до таких операцій.

Навесні 1942 року у військовій адміністрації окупованих районів було запроваджено певні зміни. Інспектором став полковник Котилайнен, який від січня вмілою і твердою рукою опікувався адміністрацією Східної Карелії. Виявилося, що то був продуманий хід, який водночас дав мені змогу зблизька стежити за роботою військової адміністрації.

Головні сфери цієї діяльності у Східній Карелії заслуговують на висвітлення.

Коли 1941 року фінське військо займало частини Східної Карелії, воно заходило на терен, дуже пошкоджений війною, але ще більше — руйнацією, яку під час відступу здійснили росіяни. Як і на інших войовищах, тут теж було застосовано тактику випаленої землі, яку започаткував совєтський уряд. Це означало вивезення людей і знищення населених пунктів, транспортних сполучень і рухомого майна в разі, якщо його не вивезли раніше.

Що стосується евакуації, цей захід вдався лише частково. Карелам, які в довоєнні роки не стали жертвами масових виселень, не хотілося залишати рідний край. Багато хто затягував від’їзд настільки, що воєнні дії встигли унеможливити евакуацію, або ж люди ухилялися від вивезення, переховуючись у лісах. Тим, хто лишився, надавали право повернутися в рідні місця або, якщо цьому ставала на заваді близькість фронту, їх оселяли в таборах. Таким чином, там залишилася чверть первісної кількості населення, тобто загалом 90 000 осіб, з яких половину становили карели, а решту — здебільшого люди, виселені із центральних частин СССР. Найкращих і найпрацездатніших було закликано на військову службу чи депортовано, тож більшість становили старі й наймолодші люди.

Більших успіхів росіяни досягли в руйнуванні й вивезенні рухомого майна. У колгоспах переважно не лишилося коней і худоби, а запаси зерна було або спалено, або вивезено. Влада полишила населення надголодь. Із сіл вона встигла знищити лише деякі, а ось міста і промислові селища зазнали великої руйнації. Підсумком особливої ретельності, з якою було понівечено міста Петрозаводськ і Кондопога, стало те, що із житлової площі першого лишилася половина, а другого — заледве 20 %. А що п’ять із семи електростанцій було зруйновано, а із сімох великих лісопилень лише одна збереглася в сякому-такому робочому стані, промисловість фактично було виведено з ладу.

Відсутність місцевої адміністрації і ладу в економічному житті поставила окупаційну владу перед непростим завданням, виконання якого на основі спеціальних інструкцій вона спочатку поклала на командувачів корпусів і дивізій. Відповідно до них систему врядування окупованого терену треба було якомога більше наблизити до наявної у Фінляндії. Інструкції наголошували, що варто вживати таких адміністративних заходів, щоб вони оприявнювали і східнокарельським жителям, і за кордоном, що Фінляндія хоче підвищити добробут незалежно від національності чи політичних переконань мешканців. Населення треба було спонукати з власної волі долучатися до продуктивної праці.

Ці принципи передбачали довірчу взаємодію з людьми. Уже перші контакти вселили більше надій на це, ніж ми наважувалися сподіватися з огляду на вказівки щодо партизанської війни, які всупереч міжнародним нормам дав совєтський уряд. Ні з карельською, ні зі слов’янською частиною населення не виникло жодних непорозумінь.

Однією з ознак доброї взаємодії був створений у січні 1942 року для допомоги начальникові військової адміністрації дорадчий комітет, до членів якого головнокомандувач запросив деяких корінних карелів. Цей комітет, який збирався що третій місяць, мав право висловлюватися щодо засадничих організаційних заходів і ініціювати їх здійснення. Крім того, він міг зі свого постійного бюро в Петрозаводську стежити за діяльністю різних адміністративних органів. У лютому 1944 року я дав наказ замінити цей дорадчий комітет на представництво, створене на ширшій основі, проте план не встигли зреалізувати.

Першим і найважчим завданням військової адміністрації стала організація постачання харчових продуктів. Коли військо рухалося Східною Карелією, потребу в харчуванні цивільного населення спершу доводилося задовольняти лише з армійських складів. Унаслідок того, що з харчових продуктів, призначених для розподілу, довелося обмежитися найпотрібнішим і найлегшим для транспортування, пайка борошна стала удвічі більшою, ніж у Фінляндії, та й пайка цукру теж трохи зросла. Врожаю у Східній Карелії за сільськогосподарський рік 1941–1942 вистачало лише на 120-грамові пайки хліба на день. Тому постала доконечна потреба передати з невеликих фінляндських запасів стільки, щоб пайку хлібних злаків можна було збільшити втричі.

Коли 1942 року вдалося відновити хліборобство й тваринництво і рільники зауважили, що результати їхньої праці справді йдуть їм на благо, ситуація з харчовими продуктами покращала. Від колгоспної системи довелося відмовитися внаслідок нестачі сільськогосподарського інвентарю й робочої сили, а також відрази, яку вона виклика́ла. Натомість від кінця зими 1942 року придатну для обробляння землю було тимчасово передано в приватне користування. Із часом це здобувало дедалі більше популярності. Навесні 1944-го в користуванні було понад половина оброблюваної площі, або приблизно 20 000 гектарів. Тішило, що постійно збільшувалося поголів’я худоби, і навіть настільки, що на кінець третього року окупації воно відповідало потребам населення.

Цих результатів не вдалося б досягти без добрячої допомоги з Фінляндії сільськогосподарським інвентарем і плідниками, а також без різнобічної діяльності, яка полягала в наданні консультацій, влаштуванні курсів, створенні спеціальних гуртків, які збирали молодь і заохочували її до ініціативності. Спільні зусилля поступово допомогли утримувати харчові пайки у Східній Карелії на такому самому рівні, що й у Фінляндії, а в деяких випадках — навіть на трохи вищому. Це стосувалося також видавання тютюну, гасу й карбіду.

Промислові підприємства лежали в руїнах, а тому не було змоги організувати для населення працю на заводах і фабриках, але з другого боку, на заваді широкому виробництву ставав брак робочої сили. Щоправда, вдалося довести до ладу деякі електростанції, лісопильні й інші невеликі підприємства, але більшість потрібної промислової продукції доводилося привозити з Фінляндії. Що стосується трудової повинності, приписи у Східній Карелії були такі самі, як у нас.

Економічне зростання оприявнилося і в товарообміні, який розпочався після того, як чотири розподільники, одні з найбільших у Фінляндії, створили монопольне товариство з магазинами на всьому окупованому терені. Це підприємство, назване акціонерним товариством «Вако», змогло збільшити продаж від 17 мільйонів марок 1941 року до 297 мільйонів 1943-го. Товариство мало готель і ресторан, заклало кілька підприємств харчової промисловості, а ще дало населенню змогу продавати власні вироби за його посередництвом. Зі своїх прибутків «Вако» робила великі пожертви, зокрема лише завдяки ним функціонувала створена в Петрозаводську реміснича школа.

Фінляндський Червоний Хрест організував роздавання населенню великої кількості одягу і взуття. Щоб зменшити їх нестачу, було створено муніципальні заклади рукодільної праці і влаштовано курси, крім того, східнокарельська людність отримала трофейне вбрання і взуття. Приватні кампанії, проведені у Фінляндії з метою забезпечити дітей одягом, дали втішні підсумки.

У розпалі війни й за важкої ситуації з харчовими продуктами теж було нелегко втілити в життя програму охорони здоров’я, яка відповідала б фінським вимогам. Ще влітку 1941-го я попросив Фінляндський Червоний Хрест підготуватися до цієї нової діяльності, і коли восени того самого року було створено окружну управу для Східної Карелії, ця організація могла там братися до праці. У Східній Карелії вона створила два загальні шпиталі, дві дитячі лікарні, туберкульозний диспансер, психіатричну лікарню, 10 медпунктів з пологовим відділом, а також 14 поліклінік. Ці заклади, більшість з яких виросла за кілька тижнів, з’являлися в міру того, як просувалося наше військо. Для хірургічного лікування були військові й польові шпиталі. Загалом одне лікарняне ліжко припадало на 87 мешканців, тимчасом як відповідне співвідношення у Фінляндії становило 1:156.

До послуг населення було кілька патронажних сестер, робота яких мала вирішальне значення в боротьбі з епідеміями. Кількість щеплень проти черевного тифу, висипного тифу, віспи й дифтерії сягла багатьох десятків тисяч, і це запобігло поширенню пошестей. У цій праці неоціненну користь дала центральна лабораторія, яку подарував Фінляндський Червоний Хрест. У процесі боротьби з туберкульозом третина людей пройшла рентгеноскопічне обстеження, а крім того, кільком тисячам зробили щеплення.

Енергійні заходи потрібні були для боротьби з рахітом, поширеним у Східній Карелії. Упродовж двох зим війни всім дітям шкільного віку видавали, крім вітамінних таблеток, разову дозу концентрату вітаміну D. Завдяки цьому та збільшеним нормам харчових продуктів швидко поліпшувався стан здоров’я дітей, що можна було зауважити й зі статистики смертності серед немовлят. Кухні в кожній школі забезпечували дітей гарячою їжею раз на день. Школярі перебували під лікарським наглядом, не забували навіть про лікування їхніх зубів.

Окупаційна влада мусила подбати і про освіту. У листопаді 1941 року функціонувало близько 50 загальноосвітніх шкіл для карельського населення, і поступово ця кількість зросла до 112. У них навчалося приблизно 10 000 учнів. Крім того, у Петрозаводську були ліцей зі спільним навчанням і вища народна школа, а ще існували семінарські курси. Багато молоді мало змогу вступити до фінляндських навчальних закладів різного рівня. Було забезпечено й навчання російською мовою в 15 школах для 3000 учнів. До послуг населення працювало 110 бібліотек.

Релігійні справи було врегульовано відповідно до мого наказу, який гарантував свободу віровизнання й забороняв релігійну пропаганду. Величезна більшість населення записалася до греко-католицької церкви^[41], що, як і євангелічно-лютеранська, діяла цілком незалежно від фінляндської.

Важке й делікатне завдання полягало в тому, щоб знайти належний спосіб для впровадження правового захисту і судочинства, адже, звичайно, неможливо було застосовувати закони й постанови Совєтського Союзу. Правовий лад Фінляндії нова влада теж не могла механічно перенести сюди. Засадничі правові норми було затверджено наказом головнокомандувача або інструкціями, які давав начальник військової адміністрації від імені головнокомандувача.

Що стосується карного права, не було іншого варіанту, ніж упровадити наявне у Фінляндії кримінальне законодавство, яке застосовували незалежні військові суди. А основою приватно-правового судочинства стала система мирових суддів, яка походила із царської доби і згідно з якою першою судовою інстанцією цивільного судового процесу був мировий суддя. Існувало правило, що мировий суддя мусив мати компетенцію фінляндського судді.

Наступною судовою інстанцією був верховний суд, який відповідав нашому надвірному суду^[42]. А оскільки східнокарельські суди могли розглядати і справи проти підданців Фінляндії, було видано спеціальний закон про те, що ухвали верховного суду мають таку саму чинність, як і ухвали фінляндських судів. Цим окупаційна влада прагнула надати мешканцям Східної Карелії такий самий правовий захист, як і в громадян Фінляндії.

Цих фрагментарних відомостей про діяльність військової адміністрації напевно вистачить, щоб дати уявлення про життя у Східній Карелії 1941–1944 років. Мабуть, є всі підстави казати, що населення теренів, зайнятих Фінляндією, не лише дістало права, які йому належали за міжнародними угодами, а й спізнало піклування, унікальне в літописі Другої світової війни.

Уже багато років один із травневих днів присвячується фінляндським матерям, і в роки війни ця дата набула глибшого змісту з огляду на велику частку в зусиллях нації і тягарі жертв, що судилося винести на своїх плечах жінкам. Для десятків тисяч матерів жертва була найважчою — любий син загинув на полі бою. Тлінь полеглих надсилали на їхню батьківщину керовані капеланами організації, щоб загиблих поховали в рідній землі. Але часто бувало так, що родичів лише повідомляли про зникнення сина в боях.

У День матері 10 травня 1942 року я підписав такий наказ:

Фінляндським Матерям! Коли ми цього року відзначаємо в другу неділю травня знаменний день, присвячений фінляндським матерям, оборонці нашої Вітчизни замислено і святобливо стихають на бойовищах війни і з глибокою любов’ю згадують Вас, своїх матерів.

Ви багато даєте країні. Від колиски ви виховали покоління, завдяки якому наша країна вільна. Під час боротьби, яку ми тепер знову провадимо за нашу волю — коли Ваші чоловіки воюють на фронтах — у своїх домівках Ви виховуєте для Вітчизни нове покоління. І хочеться, щоб воно обробляло землю й розбудовувало країну в спокійніших умовах, ніж це довелося робити нашому.

Працею й молитвами Ви в ці роки боротьби підтримуєте своїх синів і дочок, які стоять на оборонному посту. Цих наймиліших для себе Вам доводиться віддавати на благо країни в час випробувань нашого народу. Ваше благословення супроводжує Ваших дітей на бойовища і надає їм геройської сили для порятунку Вітчизни й забезпечення тривкого миру. Сьогодні я хочу висловити особливу пошану і глибоке співчуття тим матерям, наймиліші діти яких героїчно пожертвували своїм життям за Вітчизну і її майбутнє.

Уся Ваша праця була і є в боротьбі нашого народу неоціненною, а вашу жертву не можна нічим виміряти.

Від імені Фінляндської армії я, виявляючи цим велику подяку й пошану, сьогодні нагороджую матерів нашої Вітчизни спільним хрестом свободи.

Нехай буде він і для майбутніх поколінь символом священного покликання матері виховувати в дітях цього народу палку волю до свободи, яка назавжди забезпечить нашій країні дорогою ціною здобуту незалежність, а нашому народові — внутрішню велич.

Від весни 1942 року цей наказ висів у всіх церквах країни в рамці за склом, увінчаний хрестом свободи із цілковито чорною стрічкою, яким відзначили спільно всіх матерів полеглих на війні.

Під час Зимової війни я розпорядився вручати хрест свободи ІV або вищого ступеня з мечем — із цілковито чорною стрічкою — найближчому родичеві полеглого на війні на згадку про нього. Дружині, найстаршій доньці чи матері, у такому порядку, також надавалося право носити цей орден.

Навесні 1942 року на більшості ділянок німецького Східного фронту було порівняно спокійно, що скидалося на тишу перед бурею. Лише на південному й північному флангах точилися локальні бої, унаслідок яких німці на найдальшій південній ділянці запанували над Кримом, а на південному сході від Ленінграда їм вдалося випрямити западини в кільці оточення, що супротивник утворив упродовж зими.

Мій 75-річний ювілей 4 червня 1942-го я хотів справити на фронті в інспекційній поїздці, щоб уникнути персональних віншувань під час війни. Однак президент Рюті побажав, щоб я на певний час урвав свою поїздку: він із супровідниками мали прибути в домовлене місце, щоб зустрітися зі мною і провести цей день. Те місце — мис озера Саймаа поблизу промислового селища Каукопяа, куди вела бічна залізнична колія. Зважаючи і на квітчастість природи, і на близькість залізниці й іммольського летовища, локація, безперечно, була вдало вибраною.

3 червня о 8 годині вечора надійшло повідомлення і президентові республіки від посла Німеччини в Гельсінкі фон Блюхера, і мені до Ставки через першого ад’ютанта райхсканцлера Гітлера, генерала Шмундта. У ньому йшлося про те, що до Фінляндії літаком прибуде райхсканцлер, аби привітати мене з днем народження. Гітлер висловив побажання, щоб у програмі заходів не робили заради нього жодних змін і щоб я не їхав зустрічати його на летовищі. Мене майбутній візит і здивував, і змусив замислитися щодо того, чи не дасть він привід для різних здогадів і припущень. Часу лишалося обмаль, і треба було подбати про практичні підготовчі дії, потрібні у процесі візиту очільника іноземної держави, а також переглянути програму заходів.

Назавтра рано-вранці мене персонально вшанували привітаннями президент республіки й члени уряду, а також президія парламенту. У короткій промові президент повідомив, що він за поданням Державної ради надав мені звання Маршала Фінляндії. Самозрозуміло, що я високо оцінив це визнання, продемонстроване в такий спосіб фінляндській армії в особі її головнокомандувача.

Далі пішли привітання від представників кадрового й резервового офіцерства, а також різних громадських організацій. Дуже мене порадувало поздоровлення, яке висловила делегація Центрального об’єднання професійних спілок на чолі з його головою, редактором Вуорі, від імені організованих робітників країни. Для мене це було цінним визнанням моєї багаторічної праці, спрямованої на порозуміння й довіру між суспільними групами з різними переконаннями. Вшанували мене персональними вітаннями й генерал Дитль і генерал-полковник Штумпф.

Після вітальних візитів я був готовий приймати райхсканцлера Німеччини. Точно в призначений час його літак приземлився на іммольському летовищі, де його зустрічав президент Рюті. Райхс­канцлера з його супровідниками, зокрема з генерал-фельдмаршалом Кайтелем, привезли автомобілями на мис озера Саймаа. Після того як я привітав високого гостя та його почет і відрекомендував йому своїх офіцерів, райхсканцлер потис руки присутнім німецьким офіцерам. Особливо щирою здалася його зустріч з генералом Дитлем. Ненадовго зайшовши до вагона президента республіки, райхсканцлер разом із президентом Рюті прибув до мого вагона, де ми надовго розговорилися. Присутнім при цьому був і Кайтель.

Поздоровивши мене і промовивши кілька ґречних слів про те, як високо він, невідомий солдат на Першій світовій війні, цінує зустріч зі мною — чоловіком, який ще тоді був визволителем свого народу, райхсканцлер перейшов до великої політики. Він висловив жаль, що Німеччина не підтримала Фінляндію під час Зимової війни. Це було тоді неможливим, бо означало б війну на два фронти, яка стала б надсильною для Німеччини — адже вона залучила чималі сили на заході, де не спромоглася перейти до наступу через погані погодні умови! Це стало великою халепою. Німецьку зброю було виготовлено на добру погоду. Вона була чудовою, вона була ефективною, але пристосованою лише на гарну погоду. Ще віддавна в Німеччині панувала думка, що неможливо воювати взимку. Ця помилка призвела до того, що панцеротанкова зброя і танкові дивізії ніколи не проходили випробування в зимових умовах і не мали відповідної підготовки. Навпаки, пробна їзда танків мала на меті довести, що неможливо воювати взимку. Якби Францію було здолано ще восени 1939 року — райхсканцлер спершу розрахував, що це можна зробити за шість тижнів — світова історія пішла би в іншому напрямі.

Утім на великі успіхи на заході кидала тінь, вів далі райхсканц­лер, справжня катастрофа — вступ Італії у війну і її слабкий внесок. Німеччині довелося допомогти союзникові в його скрутному становищі. Це означало розпорошення німецьких авіаційних і танкових частин саме тоді, коли всі приступні сили треба було згрупувати на сході, адже з осені 1940 року німецьке керівництво почало міркувати про розрив із СССР. Уже після перемовин з Молотовим у листопаді 1940-го стало очевидно, що війни не уникнути — російські вимоги були просто нечуваними! У той час німецький уряд насамперед турбували прагнення росіян на Балканах. Якби Совєтський Союз тоді захопив румунські нафтові джерела, Німеччина пропала б, адже без щонайменше чотирьох-п’яти тон румунської нафти на рік вона не спромоглася б воювати. Також Німеччина не могла б завадити просуванню росіян, бо тоді в Румунії у неї було сміховинно мало війська. Румунський уряд звернувся до Берліна запізно. Узагалі німці були ще не готові на сході. Вони мусили виграти час і дочекатися того моменту, коли матимуть досить сил, щоб протидіяти шантажу росіян, який стосувався й Фінляндії.

Далі ми з президентом Рюті прослухали жваву розповідь про російські вимоги щодо Фінляндії, які висунув Молотов у листопаді 1940 року. Приводом він назвав те, що Совєтський Союз, мовляв, відчуває загрозу з нашого боку. Райхсканцлер відповів на це, що будь-яке побоювання фінської агресії безглузде з огляду бодай на співвідношення сил. Тут Молотов зазначив, що СССР не може примиритися і з моральною загрозою, яку становить Фінляндія, і непохитно наполягав на тому, щоб Москва мала карт-бланш стосовно Фінляндії.

Єдиним виходом для Німеччини було вдатися до нападу на сході, зазначив райхсканцлер. Він додав, що навіть якби мав більше інформації про те, як озброєний супротивник, дотримав би свого рішення, хоча з важчим почуттям. Райхсканцлер не приховував, що неймовірний військовий потенціал росіян став щонайприкрішою несподіванкою. Якби хтось йому раніше сказав, що СССР має понад 35 000 танків, він вважав би такого інформатора божевільним. А проте німці на той час захопили чи знищили 34 000 машин! Під час наступу було виявлено новозбудовані чи невідомі раніше велетенські заводи, зокрема танковий завод на Донбасі, на якому працювало 30 000 робітників — і ця кількість після досягнення проектної потужності мала зрости до 60 000. Протягом двадцяти років було пожертвувано всім заради озброєння, і ставало дедалі очевидніше, що ворог знищить наші нації, якщо тепер ми спільними зусиллями не візьмемо гору в цій боротьбі. Не можна було дозволити, щоб за п’ятнадцять чи двадцять років знову здійнялася буря, яка загрожуватиме самому існуванню нації.

Далі під час обіду, поданого у вагоні головнокомандувача, почалася низка промов, першу з яких виголосив президент республіки. Райхсканцлер Гітлер говорив без папірця й доволі часто повторявся. Беззастережно віддавши належне фінляндській армії, він знову наголосив на страхітливому обсягу приготування більшовиків до наступу на Європу і заявив, який він щасливий, що мав достатньо сили й розуміння, аби вирішити стати до боротьби на сході. Незважаючи на прийдешню перемогу, завжди чигатиме небезпека зі сходу. Навіть якщо зазирати в найдальше майбутнє, багато європейських націй мають спільний інтерес у тому, щоб пильнуватися від цієї небезпеки, а в разі потреби зустріти її, дивлячись обома. Свою промову райхсканцлер закінчив тим, що долучив до власного вітання з моїм 75-річчям поздоровлення від німецьких збройних сил і всього німецького народу.

Напередодні райхсканцлер через ад’ютанта попрохав подавати йому їжу, яка відповідає його дієті. Так і було зроблено. І в той час як інші наминали добрі, хоча й прості страви, райхс­канцлер споживав невеликими порціями вегетаріанську їжу, запиваючи її чаєм і водою. Один із присутніх запитав його особис­того лікаря, чи стан здоров’я райхсканцлера справді змушує дотримуватися такої суворої дієти, на що лікар відповів, що річ не в тому — ці спартанські звички зумовлені переважно психологічними причинами.

По закінченні обіду райхсканцлер Гітлер попрощався і вирушив своїм літаком на батьківщину.

Мої побоювання, що цей візит дасть підстави для розлогих коментарів, справдилися. Упродовж минулого року війни Фінляндія посіла самостійну позицію щодо німців, а тому напрохувалася думка, що справжньою метою Гітлерового візиту було спонукати нас до участі у воєнних зусиллях Німеччини. Як приклад того, яким був резонанс у світі, можна процитувати такий коментар у «Вашинґтон пост», що із симпатією ставилася до Фінляндії: «Візит Гітлера до Фінляндії може означати лише одне. Нацистська Німеччина, на яку дуже напосідає Росія, намагається переконати фінів перетяти її північну підвізну дорогу, котрою нині відбувається живлення російської військової машини». На прес-конференції містер Кордел Гал оголосив, що Державний департамент «уважно стежить за ситуацією, щоб побачити, чи стане наслідком візиту Гітлера посилення взаємодії, спрямованої проти союзників». Він схарактеризував відвідини, «з одного боку, як свідомий маневр Німеччини для компрометації Фінляндії в очах тієї частини світу, яка проти Осі, а з другого — як спробу замаскувати відчайдушні зусилля Гітлера спонукати Фінляндію активніше брати участь у воєнних діях держав Осі».

Такі, власне кажучи,зрозумілі коментарі не мали жодного підґрунтя. Під час того короткого візиту, який тривав три із чимось години, ніхто не обговорював ні військові, ні політичні теми, і райхсканцлер не робив жодних спроб перевести на них розмову.

Незабаром постало питання, хто мав би зробити візит у відповідь. Гітлер приїздив до головнокомандувача збройних сил, тож із цього випливало, що я вирушу з візитом до німецької Ставки. З другого боку, райхсканцлер був очільником держави і зустрічався у Фінляндії з президентом республіки. Обговорення скінчилося ухвалою, що поїду я.

27 червня я в супроводі п’ятьох офіцерів вирушив у дорогу у просторому літаку, що його мені ґречно надав райхсканцлер. Після безпроблемного шляху ми приземлилися поблизу німецької Ставки недалеко від міста Ґолдап у Східній Прусії. На летовищі, де стояла сотня почесної варти й оркестр, нас зустрів генерал-фельдмаршал Кайтель. До райхсканцлерового потяга, який чекав на поблизькій станції, ми під’їхали на автомобілях. Обтрусившись від дорожнього пороху, ми вийшли на перон, щоб зачекати на райхсканцлера, який невдовзі прибув у відкритому автомобілі. Він підійшов бадьорою ходою й міцно потиснув мені руку, після чого я висловив подяку від фінляндської армії і від себе самого за його візит до Фінляндії, а також переказав вітання від президента республіки.

Із залізничної станції райхсканцлер завіз мене на своєму автомобілі до Ставки, розташованої в розлогому лісовому масиві, де різні її відділи містилися в добре замаскованих будівлях і сховищах. Найважливіші органи працювали в просторих бункерах, і в одному з них відбулася доволі тривала розмова віч-на-віч між мною і райхсканцлером. Я певною мірою чекав, що він порушить давнє питання про спільну операцію проти Ленінграда й Мурманської залізниці, але із задоволенням констатував, що господар хоче насамперед обговорити військовий потенціал Фінляндії. Статистичні дані, які я навів, упевнили його в тому, що війна поклала великий тягар на плечі фінляндського народу. Тягар, як мусив визнати райхсканцлер, що навіть перевищував воєнне навантаження, яке мала Німеччина. Це дало йому привід ще вище оцінити наші воєнні здобутки.

Далі генерал Йодль у великому бункері оперативного відділу зробив огляд становища на різних войовищах, усе це резюмував райхсканцлер своєю промовою, що засвідчила його і обізнаність, і оптимізм. Наступ у Лівії, який за всіма ознаками мав закінчитися вирішальною перемогою, давав йому привід висловити якнайвищу похвалу вправному командувачеві, генерал-фельдмаршалу Ромелю. А ще райхсканцлер поінформував нас, що найближчими дням почнеться наступ німців на сході і що він сподівається на переможну розв’язку перерваної зимою кампанії, яку вінчатиме просування до кавказьких нафтових джерел. Нафта — ось що насамперед потрібне Німеччині, щоб провадити боротьбу далі! Цікавою, без сумніву, була інформація, що незабаром розпочнеться наступ на Ленінград.

Після простого сніданку у Ставці я подався до Генерального штабу армії, щоб зробити візит у відповідь до його начальника, генерал-полковника Гальдера, якого не зміг прийняти під час його відвідин Фінляндії за кілька років до того. Мені здалося, що цей візит увічливості не дуже сподобався райхсканцлеру і його найближчим людям. З подальших подій я зробив висновок, що Гальдер, якого на початку 1943 року змусили залишити свій пост, ще в часи мого візиту перебував у неласці. Обхід Генерального штабу вийшов цікавим. Випивши чаю у Ставці, я подякував райсканцлерові за прийняття, яке він підготував для мене й моїх офіцерів, і попрощався з ним.

Райхсмаршал Ґеринґ запросив нас на бенкет до свого мисливського павільйону неподалік від Ставки. З найвищим командувачем німецьких військово-повітряних сил я бачився ще до війни: спершу коли був гостем на полюванні, а потім, 1935 року, під час навчальної поїздки до Німеччини на його запрошення. Тепер я мав нагоду подякувати йому за сприяння тому, що з деякими політичними в’язнями в німецьких концтаборах — моїми польськими, бельгійськими й австрійськими друзями — поводилися ліпше, ніж зазвичай. Знані госпо́дарські риси райхсмаршала цілковито розкрилися в той вечір, який проминув у приємному спілкуванні. Я заночував у мисливському павільйоні, а назавтра, 28 червня, повернувся до Гельсінкі літаком.

* * *

Генеральний наступ німців на південній ділянці Східного фронту розпочався 28 червня 1942 року штурмом Севастополя і рухом з курської ділянки на Воронеж, розташований над Доном, а далі тривав у південно-східному напрямі попід цією річкою. Виявилося, що росіянам під час уміло проведених стримувальних боїв раз по раз вдавалося відриватися від супротивника в потрібний момент. Наступ так і тривав тиждень за тижнем, німці захоплювали дедалі більше території, але без вирішальних битв. Подолавши Дон, німці 28 серпня дійшли до вигину Волги на півночі від Сталінграда, але тут опір зміцнів. Трохи згодом вони й на півдні від Сталінграда добулися до Волги, після чого почалася запекла битва за саме місто.

Натомість на північній ділянці довгого Східного фронту літо й осінь минули без особливих подій.

За домовленістю з генералом Дитлем наприкінці червня — на початку липня 1942 року було проведено нову межу між фінлядською і німецькою оборонними смугами. Ухтинська ділянка тепер належала до території, за яку відповідав я. Фінське військо на цій ділянці — штаб ІІІ корпусу і 3-тя дивізія — підпорядкували мені, а певні німецькі підрозділи поступово перекинули на північ. А що ІІІ корпус складався тепер лише з однієї дивізії, то вивільнився його штаб. Маючи на увазі майбутні потреби, я не хотів його розпускати, а після того як командувача корпусу, генерал-лейтенанта Сійласвуо, було призначено інспектором вишколу, цей штаб підпорядкували командувачеві 3-ї дивізії, який мав здійснювати постачання й адміністрування ухтинської ділянки.

Наприкінці липня німці знову порушили питання щодо атаки фінів на Мурманську залізницю. Цього разу вона мала відбутися з напряму Рукаярві, щоб скувати ворожі сили, а тимчасом самі німці пішли б у наступ на Кандалакшу. Я сповістив президента Рюті про цю пропозицію, яку було відхилено з такою самою аргументацією, що й раніше.

Тими днями німецькі частини в Лапландії відвідав верховний керівник війська СС і державної поліції Німеччини Гімлер, який під час поїздки Норвегією завернув і до Фінляндії. Він попросив про зустріч зі мною, щоб — як було сказано в повідомленні — висловити запізнілі вітання з нагоди мого 75-річчя. За Гімлером ходила недобра слава що у Фінляндії, що в інших північноєвропейських країнах, але свого часу він подбав про те, щоб чимала кількість інвалідів-фінів пройшла спеціальне лікування в німецьких військових шпиталях, тож ми мали бути йому вдячні. Крім того, він на прохання Ґеринґа погодився поліпшити поводження в концтаборах з деякими моїми друзями, і від цього впливового чоловіка залежала доля кількох близьких для мене людей.

29 липня Гімлер прибув до моєї Ставки з групою офіцерів, які мали високі звання СС, але очевидно молодявий вигляд багатьох з них дуже контрастував із цим. Він зробив деякі заяви, які здалися нам трохи перебільшеними, про нову ручну панцеротанкову зброю двох типів — «панцершрек» і «панцерфауст». Це дало привід для того, щоб відряджена німецька команда у вересні продемонструвала мені їх у вишкільному центрі в Нійнісало. Виявилося, що це безвідкотні гармати з легким дулом, постріл у яких відбувається за допомогою ракети — тепер вони відомі під американською назвою «базука». Незважаючи на простоту конструкції й застосування, вони відповідали високим вимогам і стали у Фінляндії вельми популярними на завершальній стадії війни.

Наприкінці серпня я послав начальника Генштабу до німецької Ставки, яка тоді дислокувалася в українській Вінниці. Його завдання полягало в тому, щоб з’ясувати наміри німців щодо північної ділянки Східного фронту. Коли він прибув до Вінниці, його запросили на сніданок до Гітлера, який того самого ранку отримав від Ґеринґа оптимістичне донесення про стан з харчовими продуктами і через те був у чудовому настрої. Одразу по закінченні сніданку Кайтель і Йодль ознайомили фінського гостя з воєнним становищем. Найбільшої уваги в їхньому огляді було варте те, що німці, які днями після важких боїв здобули Севастополь, тепер — як раніше передбачив Гітлер — намірялися розправитися з Ленінградом. Облогова артилерія з-під Севастополя вже прямувала на північ, і можна було сподіватися, що операція почнеться в середині вересня.

* * *

25 вересня 1942 року посол США в Гельсінкі передав нам ноту, у якій було висловлено побоювання американського уряду, що Фінляндія поступиться тиску Німеччини і погодиться взяти участь у наступальних операціях. Посол Шенфельд зазначив: заява, яка пояснювала б, що фінляндська армія не має наміру виходити за межі досягнутих позицій, справила б добре враження в Америці. Дізнавшись від президента Рюті про цей демарш, я на його прохання виїхав до Гельсінкі, де обговорювали, як сформулювати відповідь на американську ноту. З міркувань безпеки ми не могли, як і в часи британських демаршів восени 1941 року, офіційно взяти на себе зобов’язання залишатися пасивними. Тож відповіддю була витримана в дружньому тоні нота, яка ґрунтувалася на таких самих арґументах.

Мені не відомо, чи мав американський уряд на увазі якусь конкретну операцію. Можливо, існували побоювання, що Німеччина, яка саме в ті часи зажадала від Угорщини й Румунії посилити внесок у війну, поширить вимоги і на Фінляндію. Утім нота, ймовірно, стосувалася Ленінграда. Проситься думка, що американська розвідка пронюхала про перевезення німецької важкої артилерії з-під Севастополя на Ленінградський фронт і США хотіли упевнитися, що фінляндська армія не братиме участі в німецькій операції проти міста на Неві.

Самозрозуміло, що ми з дедалі більшим напруженням чекали на початок спрогнозованого наступу на півночі, але він усе не починався. Те, що німецькі корпуси на півдні від Ленінграда було об’єднано в армію під командуванням генерал-фельдмаршала фон Манштайна, а її штаб разом зі спеціальними підрозділами виряджено з Криму на північ, свідчило про великі події. Але і вересень, і жовтень проминули без жодних наступальних дій. Виявилося, що німці затримувалися, бо мусили знімати одну за одною частини, призначені для здобуття Ленінграда, щоб розв’язати кризу на інших ділянках.

Незабаром було очевидним, що 1942 року жодного наступу на Ленінград не відбудеться. Для Німеччини становище ставало загрозливим. Наприкінці жовтня — на початку листопада британське військо розбило під Ель-Аламейном німецько-італійське угруповання, поступово відтискаючи його до кордону з Тунісом. 8 листопада західні держави десантували військо на атлантичному узбережжі північної Африки, звідки воно швидко рухалося на Туніс. Армії держав Осі в Африці зауважили, що тепер мають загрозу з двох боків. Можна було вважати, що відкриття «другого фронту», про який точилося багато розмов, стало набагато ближчим до здійснення. Окупація північної Франції і охорона атлантичного узбережжя від літа 1940 року сковували чималі сили, і коли німці через загрозу з африканського напряму захопили всю Францію, на заході довелося тримати ще більше сил. У той самий час — 19 листопада — росіяни почали контрнаступ під Сталінградом, і вже 23-го числа 6-ту німецьку армію було оточено. Є всі підстави вважати, що цей контрнаступ росіян і успішні операції союзників в Африці означали переломний момент Другої світової війни.

Таким чином, для Німеччини новий, 1943 рік почався лиховісно. Операції західних держав у північній Африці наближалися до розв’язки, яка загрожувала знищенням німецьких частин в Африці, а на сході росіяни повільно, але впевнено стягали кільце навколо 6-ї армії під Сталінградом, відбиваючи всі намагання допомогти їй. 2 лютого залишки 6-ї армії капітулювали. Водночас почався наступ росіян на всіх південних ділянках Східного фронту, і лише з великими зусиллями німцям вдалося відвернути катастрофу поблизу Харкова. Те, що італійські, угорські й румунські армії, яким на Донському фронті дісталися з огляду на їхній кількісний склад і зброю занадто широкі ділянки, зазнали розгрому, теж було з політичного погляду тривожним.

Вселяли занепокоєння й події на північних ділянках, де зміни у становищі впливали і на наші фронти. У важких боях між 12 і 18 січня росіянам вдалося відкрити наземну комунікацію з Ленінградом, пробивши кільце німецького оточення поблизу гирла Неви біля Ладозького озера. Наш фронт на Карельському перешийку втратив характер другої межі, що вкупі з поворотними подіями на великому войовищі не віщувало нічого доброго.

3 лютого, наступного дня після капітуляції німців під Сталінградом, до Ставки прибули президент Рюті, прем’єр-міністр Ранґелль, а також міністри Вальден і Таннер, щоб дізнатися мою думку про загальне становище. Під час цієї наради ми дійшли згоди, що у великій війні стався вирішальний перелом і що Фінляндія мусить за першої нагоди знайти спосіб вийти з неї. Водночас ми констатували, що міць Німеччини наразі не дозволяє нам втілити цю ухвалу в дії.

Після цієї наради в мене з’явилося ще більше переконання, що слід організувати інформаційний захід, щоб роз’яснити парламенту серйозність становища. Тож коли міністр оборони попросив дати якомусь придатному для цього офіцеру завдання зробити в парламенті доповідь про становище на наших і закордонних фронтах, я охоче пристав на це. Таке доручення дістав начальник розвідувального відділу Ставки полковник Паасонен, який добре знався на воєнному становищі і міг без ілюзій оцінити зміни в ньому.

На таємному засіданні в будинку парламенту 9 лютого полковник Паасонен зробив для народних депутатів, які зібралися майже в повному складі, огляд тодішнього військово-політичного становища. У доповіді він констатував беззаперечний факт, що міць німців проминула пік і дуже виснажилася — за зиму країна й її союзники на Східному фронті втратили загалом близько 60 дивізій, що навряд чи можна надолужити. Крім того, Паасонен зазначив, що з’явилися серйозні суперечності між націонал-соціалістичною партією та збройними силами. Потенційно вони могли перерости в неприхований конфлікт, який мав би наслідки і для Гітлера відповідно до історичних законів про долю диктаторів. Далі він сказав, що можуть статися радикальні зміни в становищі, якщо відбудеться очікуване висадження війська союзників на заході — імовірно, на узбережжі французького Па-де-Кале — і відкриття другого фронту. Стосовно Фінляндії було зроблено такий висновок: доля країни наразі пов’язана з успіхом чи поразкою німецької зброї і, зважаючи на розвиток ситуації, найкраще призвичаюватися до думки, що нам, можливо, ще раз доведеться підписувати «Московський мир».

Цей реалістичний огляд став холодним душем для багатьох депутатів, які не могли й не хотіли зрозуміти, що ситуація вже не така, як у перші успішні місяці війни. Унаслідок резонансу, що його наробила доповідь, міністр оборони вважав конче потрібним повернутися до неї перед тією самою аудиторією, вилучивши буцімто необережні формулювання і дратівні зауваги, але, звичайно, не переінакшуючи опису загального становища, який відповідав моєму уявленню і був зроблений в огляді полковника Паасонена.

Це завдання «вгамовувати хвилі олією» дісталося начальникові Генерального штабу. Генерал Гайнрихс разом з міністром оборони суто по-діловому написав військово-політичний огляд, а потім зачитав його перед депутатами парламенту. Доповідь закінчувалася висновком, що Фінляндія наразі не може вільно діяти в зовнішній політиці, а, отже, мусить воювати далі.

Утім громадськість почала прокидатися, і 15 лютого соціал-демократи оприлюднили заяву, у якій стверджували, що Фінляндія має право вийти з війни, якщо лиш вважатиме це бажаним і можливим.

Тими днями настав час проводити нові президентські вибори, бо каденція, на яку було обрано очільником республіки Кюесті Калліо, завершувалася 1 березня 1943 року, а президента Ристо Рюті поставили його наступником лише до її кінця. У тодішніх виняткових обставинах, коли велика кількість тих, хто мав право голосу, були на фронті, проведення виборів довелося знову доручити тим самим людям, які обирали президентів Калліо й Рюті. З невідомих причин моє прізвище проти моєї волі почало фігурувати під час обговорення кандидатур, і за кілька днів до виборів я отримав телеграму від Аграрної спілки, яка повідомляла про ухвалу висунути мене своїм кандидатом. Я швиденько зазначив, що не давав на це згоди і що не маю наміру балотуватися. Водночас я висловив побажання одностайно переобрати президента Рюті, якого вважав найпридатнішим претендентом на пост очільника держави. Ще вранці в день виборів до мене надійшов відповідний запит від Коаліційної партії, але й на це звернення я відповів відмовою. 15 лютого 1943 року Ристо Рюті з великою перевагою було переобрано на пост президента республіки.

Після виборів уряд Ранґелля за усталеною парламентською практикою подав на розгляд новообраного президента питання про своє майбутнє. І першим його завданням стало сформувати новий уряд, що, як багато хто вважав, збільшувало можливості країни вийти з війни. 5 березня було призначено новий уряд, який очолив професор Лінкоміес. Міністром закордонних справ став доктор Рамсай, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Це дуже мене потішило, бо я вважав подальше перебування Вальдена на цьому посту важливим для країни, а призначення Рамсая здалося мені вдалим з огляду на його добрі стосунки з англосаксами.

Питання про вихід Фінляндії з війни незабаром стало особливо актуальним. 20 березня повірник у справах США, містер Макклінток, передав меморандум, у якому Державний департамент зголошувався допомогти у цих наших намаганнях. Я зрозумів, що ця пропозиція пройшла серйозне обговорення в Гельсінкі, але і замислився, і стривожився, дізнавшись, що міністрові закордонних справ доручено поїхати до Берліна. Там він, посилаючись на американський демарш, спробує домогтися від німців зобов’язання добровільно вивести військо з Фінляндії (були сподівання, що це полегшить для нас шлях до миру). Хто знає лицарську вдачу міністра Рамсая, той зрозуміє, що він сподівався на те саме і від свого німецького колеги фон Рибентропа. Можна як завгодно оцінювати цей план дій, проте немає жодних сумнівів, що німецька розвідка так чи так невдовзі довідалась би про наші намагання досягти миру.

Не моєю справою було втручатися в це, але я не приховував від міністра Рамсая, що вважаю візит на Вільгельмштрасе небажаним. На мою думку, ми цим нічого не виграємо. Навпаки, варто було побоюватися, що візит зруйнує наші можливості досягти мети за підтримки американців.

Міністр закордонних справ поїхав до Берліна, де реакція була такою, як я і чекав. Міністр закордонних справ Німеччини не лише попросив Фінляндію відхилити пропозицію США, а зажадав від нас зобов’язання, що ми без згоди Німеччини не укладатимемо ні перемир’я, ні миру з СССР. А ще дав зрозуміти, що остання вимога йде від самого райхсканцлера і що на неї треба негайно погодитися.

Під час перебування міністра Рамсая в Берліні уряду стало зрозуміло, що пропозиція американців означала лишень технічне посередництво для зондування миру з боку Фінляндії. Кілька днів по тому уряд передав повірникові у справах США свою відповідь, у якій зазначив, що Фінляндія за тодішніх обставин, на жаль, не може скористатися їхньою пропозицією.

Однак ця дія була недостатньою для німців, які наполягали на підписанні проханого зобов’язання. Дізнавшись від міністра Рамсая про його зустріч із фон Рибентропом, я вважав за потрібне застерегти уряд від того, щоб погоджуватися з німецькими вимогами. Мені гадалося, що ця вимога йшла не від Гітлера, а була продиктована особистими амбіціями німецького міністра закордонних справ.

У час, коли точилися ці перемовини, Гітлера у Ставці по черзі відвідали очільники Угорщини, Румунії, Болгарії та Словаччини. Посол Німеччини в Гельсінкі зажадав, щоб і президент Рюті зробив те саме і під час свого візиту описав контакт з урядом США. Рюті відмовився. Тоді в німців увірвався терпець — і посол фон Блюхер демонстративно залишив Гельсінкі.

Моє здоров’я, яке й попереднього року було не найкраще, погіршало навесні 1943-го, коли я вже вдруге за рік захворів на двобічне запалення легень. Хоч я терпляче пив ліки, жодного поліпшення не відбувалося. З огляду на те, що, як я відчував, на нас насуваються часи, коли мої сили зазнають чималого випробування, мені довелося поступитися вимозі лікаря, доцента Лаурі Калаї, і провести якийсь час у м’якшому кліматі.

17 квітня я вилетів до Швейцарії. Коли після проміжного приземлення я перебував на Рамсдорфському летовищі за межами Берліна, на розмову зі мною прибув наш посол, професор Ківімякі, якому я висловив свої думки щодо вимоги німців про пакт, а також сумніви, чи стоїть за нею саме Гітлер. Бо як тоді пояснити, що німці ладні чекати на відповідь фінів тижнями? Утім Ківімякі не погодився зі мною, а ще, як я побачив, був певен, що якщо ми упиратимемося, це спричинить рішучі контрзаходи. До шансів Німеччини уникнути поразки він ставився так само реалістично, як і я.

Під час перебування в Швейцарії я, звичайно, не мав жодного стосунку до виконання функцій головнокомандувача і до актуальних політичних питань. Однак незабаром по приїзді мені надійшла тривожна звістка з батьківщини. 22 квітня американське посольство повідомило, що більшість його персоналу готується до від’їзду з Фінляндії, а це свідчило про ймовірний розрив дипломатичних стосунків.

Мені треба було насамперед швидко відновити сили, щоб перерва у виконанні службових обов’язків стала якомога коротшою. У цьому — як і під час пізніших, триваліших відвідань — дуже допомогли сприятливий швейцарський клімат і приступне там чудове лікування. Мені було добре, як і завжди, у цій приязній атмосфері спокою і здоров’я, притаманній цій маленькій центрально­європейській країні. Швейцарський народ з його чотирма мовними групами й двома конфесіями може стати для нашого розколеного континенту прикладом згуртованості навколо цінностей, які творять стабільне і щасливе життя: старанна праця для підвищення загального й приватного життєвого рівня, твердий курс у внутрішній і зовнішній політиці, ефективний захист незалежності й миру в країні. Поширеними у Швейцарії були симпатія до Фінляндії й розуміння її і серед верхів, і серед низів, що оприявнювалися в багатьох спонтанних формах і зігрівали мені душу.

Після тритижневого курсу лікування в гарному Лугано я повернувся на батьківщину 9 травня ввечері. На мальмському летовищі мене зустрів генерал Вальден, який сповістив, що уряд напередодні вирішив поступитися тій вимозі фон Рибентропа і що це було зроблено передусім через критичну ситуацію з харчовими продуктами.

Ця інформація стала для мене прикрою несподіванкою. Чому уряд, який залишався непохитним кілька тижнів, тепер дійшов висновку, що конче треба погодитися на вимогу німців? Після візиту міністра Рамсая до Берліна я весь час категорично застерігав від такого кроку. Перебуваючи у Швейцарії, я ознайомився з тим, як нейтральна сторона оцінює шанси Німеччини дати собі раду у війні, і дедалі більше упевнювався: на державу, яка тепер міждержавним пактом пов’яже долю з Німеччиною, чекає загрозливе майбутнє. Тому я вважав своїм обов’язком зробити все, що міг, аби спонукати уряд переглянути ухвалу. Наступного дня після повернення я запросив прем’єр-міністра Лінкоміеса на обід до свого штабу, де були і міністр оборони з начальником Генштабу. Не уникаючи відвертих слів і категоричних тверджень, я заявив, що уряд наміряється зробити фатальний для країни крок, і вагомо зазначив: конче треба в останній момент переглянути ухвалу. Навідався я і до президента республіки, щоб висловити свою позицію. Перед моїм від’їздом до Ставки уряд скасував ухвалу.

Ставлення Німеччини найближчими тижнями аж ніяк не було прихильним, проте кризи, як багато хто чекав, не сталося. Імпорт харчових продуктів зупинився на початку червня, і в той самий час було повідомлено, що ми можемо сподіватися хіба на половину обіцяної кількості бензину й мастила, але цим, наскільки я знаю, контрзаходи й обмежилися. Після великої поразки в Тунісі німецьке керівництво мало інший клопіт, ніж тиснути на Фінляндію. А ще німці вважали небажаним занадто загострювати ситуацію, і це оприявнилося в тому, що наприкінці червня обмеження на експорт було скасовано.

До завершення червня розформували німецький батальйон СС, зібраний навесні 1941 року з фінських солдатів-добровольців. Коли його створювали, я висловлював рішучу незгоду з аргументами, які лунали за реалізацію цієї ініціативи, чужої і для мене, і для армії. Так сталося, що бійці батальйону саме перебували у відпустці у Фінляндії, коли закінчувався термін дії їхніх контрактів. Тоді, як я побачив, настав слушний момент заборонити їм поновлювати контракти, а надто що ті молоді солдати майже всі без винятку належали до вже мобілізованих вікових категорій. Ця позиція не знайшла повного розуміння, і мені не вдалося переконати уряд заборонити підписувати нові контракти. Міністерство закордонних справ, яке в часи формування батальйону взяло вербування під свій патронат, побоювалося, що таке втручання може справити негативне враження в Німеччині. Я і далі тримався своєї позиції, і коли юнаки тим часом зібралися в Ганко, відрядив до порту одного генерала, щоб він повідомив їм про мою заборону поновлювати контракти й сідати на корабель, який мав везти їх до Німеччини. Верховному начальникові війська СС Гімлеру довелося оголосити в наказі, що він розформовує батальйон, аби вберегти бійців від конфлікту обов’язків.

Моє ставлення до цього починання, звичайно ж, не поширювалося на тих юних солдатів, що, як я чув, у південноросійських степах і на Кавказі воювали відважно й безстрашно. При розподілі цих вояків по підрозділах ми намагалися по змозі зважати на їхні побажання, і я був радий бачити, як наші лави, що потребували кожного, поповнювалися юнаками, які мали досвід війни.

Фінляндії поступово довелося розпочати мобілізацію вишколеного резерву включно із 45-річними, чого ще не траплялося в жодній іншій країні, навіть у Німеччині. Наслідком цього майже тотального використання живої сили стала чимала нестача робочих рук, й аби усунути цю проблему, потрібні були радикальні організаційні заходи. Із цією метою я на початку 1943 року погодився надати командувача V корпусу, генерал-майора Мякінена, до послуг уряду: він став начальником трудових ресурсів міністерства шляхів і громадської праці.

Питання виходу Фінляндії з війни неодноразово впродовж року було на порядку денному. Російське посольство у Стокгольмі в липні поінформувало посла Бельгії, що СССР хоче перемовин про мир, але ініціатива має йти від Фінляндії. Відповідь фінського уряду на це звернення, як і російське повідомлення, була усною і, певно, полягала в тому, що принциповим вихідним пунктом для перемовин можуть стати кордони 1939 року, але уряд готовий за потреби обговорити й нове врегулювання кордонів.

Розгляд можливостей досягти миру відбувався влітку 1943 ро­ку на перемовинах з посольством США в Лісабоні, організованих через тамтешню фінляндську амбасаду. Наслідком цього обговорення стало те, що міністр закордонних справ Рамсай на прохання американців надіслав Державному департаменту особистого листа, який містив запевнення: фінляндська армія не заходитиме в бій з американськими частинами в разі, якщо вони після десантування в північній Норвегії поширять свою операцію й на територію Фінляндії. Це зобов’язання я, звичайно ж, схвалив. Мені не відомо, наскільки серйозно американці розмірковували над висадженням десанту в північній Норвегії, але було зрозуміло: діалог у Лісабоні породив сподівання, що на завершальній стадії війни можна буде взяти до уваги ще один врівноважний чинник на шляху експансіоністських зазіхань СССР.

Ні про ці, ні про інші контакти, які мали на меті покласти край війні, широка громадськість не знала. Тому показовим для настроїв у країні було те, що тридцять три відомих громадяни, зокрема й чимало народних депутатів, восени 1943 року в листі до президента висловили сподівання, що уряд вживе заходів для досягнення миру. Це звернення, назване «листом тридцятьох трьох», створило вельми дражливу ситуацію, коли його зміст оприлюднила шведська преса.

На великому войовищі події набували дедалі несприятливішого для держав Осі повороту. Західні країни, які здобули Сицилію після несподівано слабкого опору, почали 3 вересня 1943 року десантувати військо на материковій частині Італії. Коли Муссоліні сформував «неофашистський» уряд у північній Італії, відгомін цих пертурбацій докотився й до нашої країни. В адресованому президентові республіки листі від 10 жовтня Гітлер зажадав, щоб Фінляндія визнала уряд Муссоліні. Відповіддю була відмова.

У жовтні через генерала Ерфурта надійшов запит німецького військового керівництва, чи можу я прийняти генерала Йодля, якому доручили поінформувати мене про загальне воєнне становище. Причиною цієї ініціативи насамперед була катастрофа в Італії, а також побоювання, що вона матиме психологічний вплив на Фінляндію. Я залюбки прийняв генерала Йодля, якого знав як мудрого офіцера, що з розумінням ставився до нашої країни.

Знайомлячи мене з останніми подіями війни, він зазначив, що італійці як союзник ніколи не були додатковою силою для Німеччини. Зупинка наступу союзників на котрійсь із придатних ділянок у північній Італії, де терміново розпочато фортифікаційну роботу, усуне вплив краху італійців і зробить ситуацію більш-менш прийнятною. Що стосується загрози висадження десанту в Західній Європі, насамперед на французькому узбережжі, то, сказав Йодль, десант можна відбити приблизно тими силами, які вже й тепер потрібні для охорони атлантичного узбережжя. Якщо не вдасться відкинути десантоване військо назад на самому узбережжі й воно захопить територію для вивантаження підсилення — з’явиться змога завдати вирішального удару західним державам, а це вивільнить сили для зупинки російського наступу. Утім говорячи про розвиток подій на Ленінградському фронті, Йодль визнав, що після невдачі там виник серйозний ризик для нас. Водночас він зазначив, що німецьке командування вже певний час обдумує варіант відвести лівий фланг Східного фронту назад до району Риги, але відмовилося від цього маневру, спрямованого на збереження війська, насамперед з огляду на те, як він може вплинути на Фінляндію.

Генерал Йодль сказав, що йому відомо про певні контакти Фінляндії з метою з’ясувати можливості для виходу з війни, і висловив стосовно цього таку важливу думку: «Жодна нація не може мати вищого обов’язку, ніж той, який продиктовано піклуванням про існування власної країни. Перед цим піклуванням мають відступити всі решта міркувань, і ніхто не має права вимагати, щоб один народ ішов на смерть заради якогось іншого». Нинішнє становище Фінляндії, вів далі Йодль, безперечно, тривожне. Які можливості країна матиме в найближчому майбутньому? Ми можемо укласти сепаратний мир, але ризикуємо в такому разі поділити долю, яка 1940–1941 років спіткала балтійські країни, з більшовизацією й депортацією освіченого класу. Фінляндія, якщо вона сподівається на перемогу союзників, може також укласти перемир’я, щоб на боці західних країн — коли британці й американці закріпляться в Скандинавії — взяти участь у неминучому з’ясуванні стосунків між ними і Совєтським Союзом. У цьому разі Фінляндії теж доведеться провадити далі воєнні дії, які вона почала на боці Німеччини, але цього разу разом з країнами, які тепер є її супротивниками. А до того ж існує можливість, що ми, об’єднавшись з росіянами в завершальній боротьбі проти Німеччини, забезпечимо собі вигоди, яких навряд чи досягнемо при укладанні миру. Утім він сумнівався, що фінський народ вибере цей шлях, бо він не поєднується з північноєвропейськими уявленнями про лояльність і гідність. Останній варіант полягає в тому, щоб воювати далі на боці Німеччини, а це Йодль — не маючи бажання провадити пропаганду, як він висловився — вважав за цих обставин найменш ризикованим.

Міркування генерала Йодля потвердили мою й найближчого оточення думку, що він порядна людина, яка навіть у часи невдач зважає на наші труднощі. Утім окреслені стратегічні перспективи не змогли вплинути на моє уявлення про становище.

Восени 1943 року держави Осі зазнали фатальних ударів не лише в середземноморському регіоні. На сході німці крок за кроком відступали назад до Дніпра, й поширеною була гадка, що вони втримаються на цій водяній перепоні до зими, а може, і довше. Проте цього не сталося. Росіянам вдалося за порівняно короткий час пробитися на плацдарми в багатьох місцях попід річкою, яку вони форсували в жовтні. За даними німців, ці успіхи врешті-решт зумовлювалися величезною кількістю привезених з Америки всюдихідних автомобілів, які уможливили просування грузькими українськими дорогами.

У Фінляндії після цих подій запанувала гнітюча, сповнена роздумів атмосфера. На початку листопада соціал-демократична партія опублікувала ще одну заяву, в якій не лише наполягала на праві Фінляндії на власний розсуд вийти з війни, а й наголошувала на тому, що це має статися без зволікань. Народ хоче миру, казала вона, але такого миру, який гарантуватиме нам незалежність і волю.

У середині листопада знову актуалізувалося питання миру. Державний секретар міністерства закордонних справ Швеції Бугеман на одній із зустрічей сповістив мадам Коллонтай, що, за отриманою інформацією, Фінляндія має бажання укласти мир. 20 листопада Коллонтай попросила державного секретаря довести до відома фінського уряду, що він може надсилати представників до Москви. Відбулося обговорення пропозиції в Державній раді, а Швеція натякнула, що готова допомогти нам харчовими продуктами, якщо контакт, спрямований на досягнення в питанні миру, призведе до зупинки імпорту з Німеччини. Відповідь уряду на запрошення росіян полягала в тому, що ми хочемо розпочати мирні перемовини, але не можемо здавати міста й інші життєво важливі для нас терени. Крім того, уряд попросив повідомити позицію совєтського уряду щодо інших питань, пов’язаних з укладанням миру, пояснюючи, що це не ускладнюватиме перемовин. Коли відповідь передали мадам Коллонтай, вона зазначила, що варто було заявити вихідним пунктом кордони 1940 року.

Тими днями міністр закордонних справ фон Рибентроп знову порушив питання про визнання уряду Муссоліні. Ба більше: на початку грудня Вільгельмштрасе передала послові Фінляндії меморандум, у якому критикувала політику фінляндського уряду, посилаючись на чутку про намагання укласти сепаратний мир. Нота закінчувалася вимогою підписати угоду, в якій Фінляндія зобов’яжеться не укладати сепаратного миру.

1943-й, третій рік війни, який уже добігав кінця, був позначений великими невдачами німців, порівняно спокійним становищем на наших фронтах, дедалі більшою прохолодністю в наших стосунках з Німеччиною, а також бажанням миру, яке ширилося в загалі.

З послабленням позиції Німеччини і зростанням загрози російського наступу постала потреба зміцнювати наші позиції і створювати нові межі оборони. 18 листопада я звелів будувати на Карельському перешийку так звану ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале), а на сході від Сортавали — У-лінію (ууксунську лінію). Було терміново здійснено розвідку, і вже за кілька тижнів з’явилася змога зафіксувати напрям нових позицій, після чого негайно почалася фортифікаційна робота. Було також затверджено план евакуації людей з вуоксенської долини.

Рік скінчився, і його події не вселяли оптимізму, але ще серйозніші передвістя окреслювалися з початком нового, 1944-го. У січні росіяни почали наступ на півдні від Ленінграда, займаючи території ледь не щодня. Невдовзі вони досягли контакту із частинами, які перебували в мішку під Оранієнбаумом, 3 лютого вийшли до гирла річки Нарва, яка вливається у Фінську затоку, а кілька днів по тому — до Чудсько-Псковського озера.

Операції росіян актуалізували загрозу наступу на Карельському перешийку, фронт на якому потребував підсилення. Тому танкова дивізія дістала на початку лютого наказ передислокуватися з Петрозаводська на перешийок, де в очікуванні подальших наказів нею було підсилено частини, які перебували на сході від Виборга, виконуючи фортифікаційну роботу. Завдяки своїй маневровості дивізія могла дістатися до лінії оборони за кілька годин.

Після того як генерал Дитль погодився взяти на себе відповідальність за оборону ухтинської ділянки, з’явилася змога перекинути й 3-тю дивізію на Карельський перешийок, де в лютому військо було поділено на два корпуси, підпорядковані безпосередньо мені: ІV корпус під командуванням генерал-лейтенанта Лаатикайнена на західній частині перешийка і ІІІ корпус під командуванням генерал-лейтенанта Сійласвуо на східній. Усі приступні сили на Карельському перешийку ми залучили до фортифікаційної роботи на передній лінії оборони, ВТ-лінії й ВКТ-лінії.

В останній день січня я приїхав до Гельсінкі на прохання президента Рюті. 30 січня повірник у справах США передав ноту, в якій нам радили зробити перший крок до порозуміння з Москвою. Президент попросив мене стисло викласти уявлення про загальне становище. Я сказав, що Німеччина з великою ймовірністю вже програла війну, і якщо ворог сконцентрує сили, достатні для пробиття наших фронтів, він зможе це зробити. Президент мовив, що поділяє мою думку, і заговорив про ситуацію, у якій ми опинимося, якщо дії для досягнення миру призведуть до розриву, а може, і до збройного конфлікту з німцями. Після цього він поставив мені таке запитання: чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам, а також воюватиме проти будь-кого? На це я відповів, що не сумніваюся в цьому.

Після тривалого й докладного обговорення уряд відрядив державного радника Паасиківі до Стокгольма, щоб отримати від мадам Коллонтай інформацію про наміри совєтського уряду. 23 лютого Паасиківі повернувся, а три дні по тому я прибув на нараду в президента, на якій провід держави обговорив умови укладення миру, що надала посол СССР. Було важко на душі, коли довелося ставити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру, але цього разу учасники наради не вважали територіальні претензії найсерйознішими з перепон для врегулювання становища. Найскладнішою, а ще й нездійсненною — тут мені не лишалося нічого іншого, як погодитися — була вимога інтернувати німецьке військо, яке перебувало на півночі. Коли подумати, які військові ресурси мали німці на півночі Фінляндії й у балтійських країнах, і зважити, що наших сил мало вистачати і на дії проти німців, і щоб далі стояти на позиціях на східних фронтах, це завдання здавалося надсильним.

На вечір того самого дня державного радника Паасиківі й міністра Рамсая було запрошено на вечерю до мого штабу, але Гельсінкі зазнало повітряної атаки, яка завадила гостям прибути. Тож я аж на другий день дізнався від Паасиківі подробиці перемовин у Стокгольмі. Наліт на столицю, найінтенсивніший за всю війну, став уже третім у лютому великим бомбардуванням. Скидалося на те, що мета активних дій росіян у повітрі — притлумити наш дух опору й надати більшої ваги вимогам совєтського уряду.

Після того як наступними днями було обговорено умови миру з парламентом, який одностайно підтримав позицію уряду, ми через Стокгольм відповіли відмовою. Однак міністр закордонних справ Швеції Ґюнтер попросив відкорегувати текст відповіді, а водночас прем’єр-міністр Лінкоміес повідомив мене, що король Швеції адресував уряду, а через нього й мені звернення, у якому висловив сподівання на початок перемовин із совєтським урядом. Саме цей демарш мав на увазі уряд, коли 15 березня повідомляв парламент про звернення, яке надійшло від «авторитетних кіл Швеції».

До того як уряд встиг зафіксувати остаточну позицію щодо російських вимог, Стокгольм повідомив, що їх треба вважати мінімальними умовами, зі ставленням до яких уряд Фінляндії мусить визначитися до 18 березня. Посилаючись на американську ноту від 30 січня, повірник у справах США Макклінток 13 березня повторив звернення свого уряду. Того самого дня міністр закордонних справ Кордел Гал вважав слушним на прес-конференції висловити побажання Америки, щоб Фінляндія вийшла з війни, і нарешті президент Рузвельт 16 березня заявив схожий заклик. Назавтра фінляндський уряд через Стокгольм попросив уряд СССР надати докладнішу інформацію про мінімальні вимоги. 20 березня надійшло прохання прислати із цією метою представника до Москви. Емісарами уряду було призначено державного радника Паасиківі й колишнього міністра закордонних справ Енкелля, які 25 березня вирушили до Москви.

Ухвала, якою президент республіки й уряд мали зробити вибір між війною і миром, була важкою та відповідальною. 20 березня німецьке військо зайняло територію Угорщини після зондування нею миру із союзниками, а кілька днів по тому така сама доля спіткала й Румунію. Чи мала й Фінляндія зважати на можливість подібних контрзаходів від німців? Чи не зазнає столиця й південь Фінляндії атаки німецької авіації з естонських летовищ, чи не нападе на наші узбережжя німецький балтійський флот і чи не паралізує він наше мореплавство?

21 березня я наказав розробити план вивезення цивільного населення з Карельського перешийка. Ще один план евакуації міст, які перебували під найбільшою загрозою, було вже підготовано в лютому. Крім того, існувало розпорядження вивезти зі Східної Карелії всю військову техніку й інше майно, без якого можна там обійтися.

В останній тиждень березня я викликав командувачів корпусів і дивізій, а також інших високопоставлених офіцерів до Ставки, де відбулися три поспіль інформаційні заходи з метою ознайомити усіх із ситуацією і діями, спрямованими на укладання миру. В огляді воєнного становища начальник Генштабу зазначив, що військову міць Німеччини надламано. Хоч німецьке військове керівництво запевняє, буцімто воно спокійно і навіть радо чекає на висадження десанту в Західній Європі, і стверджує, що це дасть Німеччині чудову нагоду завдати вирішального удару західним державам, є підстави сумніватися в щирості таких заяв. Певним є те, що утворення нового західного фронту поглине ще більше дивізій і полегшитьнаступ Червоної армії. Тому з нашого погляду становище викликало серйозне занепокоєння.

Посилаючись на цю доповідь, я зазначив, що, на мою думку, негативне ставлення до мирного врегулювання стосунків, яке забовваніло на горизонті, спровокує критику й розкол, а також послабить бажання жертвувати собою й боротися. Я вважав, що уряд діє відповідально і правильно, скориставшись нагодою та відрядивши представників до Москви, щоб детальніше дізнатися про умови, які висуває совєтський уряд для укладення миру. Якщо з’ясується, що неможливо досягти миру зі збереженням незалежності й свободи Фінляндії, то важке усвідомлення цього, я певен, надихатиме народ на подальшу оборону.

Повернувшись з Москви 1 квітня, делегати потвердили, що умовою мирного врегулювання стосунків є заявити вихідним пунктом перемовин кордони Московського миру. Німецькі частини у Фінляндії треба інтернувати чи депортувати впродовж квітня поточного року — вимога, яка суто з технічного погляду вже була абсурдом. Утім цього разу найгнітючішим здавалося те, що росіяни зажадали репарацій у сумі 600 мільйонів доларів, які ми мали сплачувати товарами впродовж п’ятьох років.

Уряд терміново попросив експертів у питаннях фінансів і народного господарства, зокрема і шведських, подати висновки, і всі в один голос запевнили, що вимога репарацій набагато перевищує можливості Фінляндії. Після кількох днів, сповнених тривоги й вагань, урядові довелося констатувати, що ці умови неможливо виконати. Парламент одностайно підтримав цю позицію, і 18 квітня російські вимоги було відхилено. Невдовзі по тому заступник наркома закордонних справ Вишинський, виступаючи на радіо, заявив, що Фінляндія відкинула пропозицію миру совєтського уряду й тепер за наслідки відповідатиме фінський уряд.

У квітні генерал Ерфурт передав запрошення від генерал-фельдмаршала Кайтеля начальникові Генштабу. Його запрошували відвідати німецьку Ставку, розташовану тоді в Берхтесґадені, щоб обмінятися думками й отримати інформацію. Було важливо довідатися про наміри німецького командування, тому я дав згоду на поїздку. Повернувшись 1 травня, генерал Гайнрихс повідомив, що в Ставці панує неабияка знервованість.

Коли він приїхав, Кайтель і Йодль перебували в Берліні, і вони повернулися звідти наступного дня. Аж близько третьої години генерал-фельдмаршал був готовий привітати генерала Гайнрихса й запросити на обід, після якого він у присутності деяких інших офіцерів висловив невдоволення політикою Фінляндії, зокрема відряджанням делегатів до Москви. Фінляндську пресу він теж дошкульно покритикував за, мовляв, її сумнівну позицію. Кайтель говорив таким тоном, що Гайнрихс підвівся й запропонував розмовляти далі віч-на-віч. «Невже ви проти присутності Йодля? Ми хотіли, щоб він зробив огляд для маршала — якщо це взагалі ще вам цікаво», — відповів Кайтель.

Далі всі троє зайшли до вагона, де були великі столи з мапами, і там Йодль у своєму стилі, по-діловому й зрозуміло, розповів про воєнне становище. Утім генерал Гайнрихс звернув увагу на те, що і Кайтель, і Йодль докладали всіх зусиль, пояснюючи, яку бажану нагоду дасть німцям для вирішального поєдинку із західними державами очікуване висадження десанту. Коли він висловив стурбованість тим, що кільце оточення навколо Ленінграда пробито і росіяни крок за кроком відтискають німців на захід, Кайтель і Йодль щодуху намагалися виправдати ці невдачі. Жодного слушного аргумента, який змінив би наше уявлення про становище, Гайнрихс не почув у їхніх заявах, резюме яких полягало в наголошенні того, що лише перемога німців може врятувати Фінляндію від більшовизації. Начальникові Генштабу — як і мені — здалося, що метою запрошення до Берхтесґадена передусім було дати німецькому військовому керівництву нагоду висловити невдоволення політикою нашої країни, яка хоче миру.

Атмосфера у Фінляндії була пригніченою. Дії, спрямовані на укладання миру, зайшли у глухий кут, а стосунки з Німеччиною виразно гіршали. На початку червня німці припинили експорт зерна до Фінляндії, унаслідок чого ситуація з харчовими продуктами під час чекання на врожай стала критичною. Що більше слабшала міць Німеччини, то виразнішим було усвідомлення того, що Фінляндія опиняється в ізоляції і ми можемо покладатися лише на власні сили.

Я сподівався, що всі дадуть моєму дню народження 4 червня минути непомітно, але вийшло по-іншому. Ставку відвідували з поздоровленнями гості, і президент республіки теж прибув, щоб привітати мене. Ми з ним поїхали до Енсоо, де було організовано парад за участю підрозділу танкової дивізії, яка отримала деяку нову техніку. Парад справив добре враження. Після обіду, під час якого президент Рюті у промові наголосив на серйозності становища, я мав нагоду порозмовляти з багатьма фронтовими командирами, які, як побачив, усе ще вірили в щасливе закінчення війни, хоча їхній колишній оптимізм трохи вщух. Це було моє загальне враження, але самозрозуміло, що чимало з них відчували глибоко в душі сумніви та неспокій, хоч і не наважувалися висловлювати їх у присутності президента й головнокомандувача.

З кінця зими на Карельському перешийку посилилися ворожі розвідувальна діяльність і артобстріли. У травні надходили донесення, що змінився склад російських частин, з’явилися нові піхотні дивізії, артилерійні й танкові підрозділи, а ще було виявлено невідомий раніше штаб. Утім ці дані не цілком збігалися з тими, які мали німці: вони стверджували, що частина цих підрозділів протистоїть їм на Балтійському фронті.

Зосередження російського війська на Карельському перешийку було явищем, яке повторювалося щовесни. Росіяни мали звичай у гарну пору року перекидати підрозділи на великі таборища, розташовані на півночі від Ленінграда, для реорганізації і відпочинку. Певно, це відбувалося й тепер, адже існувала поширена думка, що незабаром будуть вирішальні операції проти німецького угруповання в Балтиці. Оперативні органи Ставки схилялися до цієї думки, яку поділяли й найвищі командувачі на перешийку. Недооцінювання загрози наступу на цьому напрямі частково зумовлювалося й вірою в те, що передові позиції, розбудовані за три роки, витримають потенційний натиск.

Після пробиття блокадного кільця навколо Ленінграда я відчував тривогу, через те що більшість нашого війська дислокувалася у Східній Карелії. Хоч звідти було перекинуто підрозділи на Карельський перешийок, там лишалося дев’ять дивізій і три бригади, натомість на перешийку стояло шість дивізій і дві бригади, включно з танковою дивізією. Проте послабити східнокарельське угруповання було би все одно, що здати весь цей стратегічно цінний терен і вже наперед втратити предмет торгів на перемовинах, який містився в наших розрахунках і мав стати одним з козирів для досягнення миру. Ці розрахунки ґрунтувалися на слушному сподіванні, що фортифікаційні споруди на перешийку зможуть компенсувати нечисленність живої сили.

Угруповання на передовій лінії Карельського перешийка складалося на той час з трьох дивізій, 10-ї, 2-ї і 15-ї, а також однієї бригади, поділеної між ІV і ІІІ корпусами. Крім того, 3-тя й 18-та дивізії, а також кінна бригада, перебували на ВТ-лінії, виконуючи фортифікаційну роботу. Їх і танкову дивізію на ВКТ-лінії на сході від Виборга було надано головнокомандувачеві. На завершальній стадії Зимової війни сили на перешийку сягали сімох дивізій і двох бригад. Але дивізії тоді мали у складі 11–12 батальйонів, а тепер лише сім, тож кількість піхоти становила лише половину тієї, що була 1940 року. Утім різницю вирівнювало те, що нині підрозділи мали доволі повний штатний склад і кращу зброю, та й артилерія була незрівнянно потужнішою. До того ж тепер оборонцям належали дві позиції, кожна з яких була майже вдвічі коротшою, ніж головна лінія оборони під час Зимової війни.

На світанку 9 червня 1944 року зчинилася буря на прибережному фронтовому секторі завдовжки 15 кілометрів. Після годинного бомбардування за участю кількасот літаків почалася настільки велика артилерійна підготовка, що за дві війни такої не бувало. Щоб дістати уявлення про силу обстрілу, варто взяти до уваги, що канонаду було чутно в Ставці, а також у Гельсінкі, тобто на віддалі 220 і 270 кілометрів. Хоч оборонні позиції здебільшого зруйнувалися вщент, наступ вдалося відбити на всій межі. Повторивши атаку ввечері того самого дня, ворог зумів за підтримки танків захопити кілька висунутих опорних пунктів і втримати їх. Настала ніч, що завадила остаточній розв’язці.

Назавтра приблизно о п’ятій ранку почався набагато дужчий артобстріл. За даними росіян, на ділянці наступу припадало 300–400 гармат на кожен кілометр фронту. Для порівняння варто зазначити, що в боях під Сталінградом щільність артилерії становила 200 гармат на кілометр. Дія вогню була прямо пропорційною масі використаної техніки й боєприпасів, і повітряні налети, що їх здійснювало близько 1000 машин по наших передових позиціях, шосейних дорогах і залізничних коліях, мали безпрецедентну інтенсивність.

Є всі підстави назвати 10 червня чорним днем нашої воєнної історії. Атака піхоти, здійснена силами трьох гвардійських дивізій проти одного-єдиного фінського полку, пробила оборону й відкинула фронт на прибережному секторі приблизно на десять кілометрів. Шалені бої точилися на деяких стримувальних межах, але опір було зламано навальними танковими масами.

Унаслідок швидкого наступу ворога 10-та дивізія, яка воювала на прибережному секторі, втратила більшість артилерійної техніки. 11 червня її розтрощені підрозділи відвели за ВТ-лінію для поповнення й переформування.

На інших напрямах було відбито менші атаки. Головний удар наступу було спрямовано на західну частину перешийка з його сприятливою для масового застосування танків і артилерії місцевістю, а ще там існувала загроза нашому правому флангу від російських військово-морських сил. Кількісний склад наступального угруповання ми оцінили у приблизно десять дивізій, підсилених чималою кількістю артилерійних і танкових підрозділів.

Щойно мені надійшло донесення про наступ, я надав майже всі резерви, які перебували в західній частині перешийка, командувачеві ІV корпусу, генерал-лейтенантові Лаатикайнену. То були 3-тя дивізія, кінна бригада і один полк 18-ї дивізії, до яких наступного дня долучилася танкова дивізія. ІV корпус мав стримати ворога на ВТ-лінії й зупинити його там. 4-та дивізія, дислокована у Східній Карелії, а також 3-тя бригада, яка на прохання генерала Дитля перебувала в резерві за Салльською межею, дістали наказ при першій нагоді перебратися на перешийок.

Перед ВТ-лінією зав’язалися запеклі бої, найінтенсивніший з яких був на півдні від Ківеннапи, де три єгерські батальйони чинили опір цілому гвардійському корпусу, підсиленому танками. Тож бій від самого початку був нерівним і скінчився тим, що єгерям довелося відступити. А тоді оголилося ліве крило ІV корпусу, де 2-га дивізія на своїй ділянці успішно стримувала ворога. Але і їй тепер довелося відійти на ВТ-лінію. 12 червня росіяни вийшли на підступи до ВТ-лінії на всій довжині фронту корпусу. ІІІ корпус теж відступив на ВТ-лінію.

Хоч ці позиції на деяких ділянках ще не добудували, втім можна було сподіватися, що вони стануть міцною підпорою для оборонців. Від 1942 року ці позиції було зміцнено різноманітними оборонними спорудами, а до того ж вони розташовувалися на вкрай вигідній місцевості.

12 червня перші підрозділи 4-ї дивізії прибули зі Східної Карелії до центру Карельського перешийка. Того самого дня я наказав перекинути на перешийок і 17-ту дивізію, а також 20-ту бригаду.

День 13 червня минув у безрезультатних спробах супротивника добутися на позиції ВТ-лінії, але назавтра він був готовий кинути в бій масу своєї техніки. На узбережжі наше військо відбило атаки, але під селом Куутерселькя на півночі від головної залізниці росіянам вдалося пробити оборону, і, як виявилося, це мало вирішальне значення. Щоправда, за ніч генерал-майор Лаґус зі своєю танковою дивізією відвоював висоти біля села, але далі вони в безперервних запеклих боях переходили з рук до рук, аж поки вранці 15 червня врешті залишилися за ворогом. Його кількісна перевага була такою великою, що відновлення лінії оборони здавалося безнадійною справою, а тому військо на цій ділянці ми відвели на п’ять кілометрів.

Підрозділам на узбережжі теж довелося знятися, бо їм загрожувало оточення, а їх комунікаціям — перетинання. ВТ-позиції було пробито на довжині 15 кілометрів, і ворог негайно скористався цим успіхом. 15 червня в першій половині дня надійшли донесення про те, що дужі колони наступають у північно-західному напрямі. Вони мали перед собою лише розпорошені й розбиті частини, бойовий дух яких більшою чи меншою мірою був надламаний через матеріальну перевагу супротивника. Єдиним свіжим підрозділом на цьому напрямі була 3-тя бригада, яка терміново зайняла позиції на півночі від Уусикіркко. Важливе питання полягало в тому, чи зможемо ми завадити ворогові пробитися до тіснини між Виборгом і Вуоксою, що створило б загрозу оточення для угруповання в центрі перешийка і відтискання його до Вуокси.

Упродовж кількох днів становище змінилося настільки, що наша воєнна позиція тріщала по цілому. Можна було чекати активних дій, що потребуватимуть усієї моєї уваги, на всіх ділянках фронту, тому я волів полишити безпосереднє розв’язання проблем, які щодня і щогодини виникали під час боїв на перешийку, і підпорядкував ІІІ і ІV корпуси одному командувачеві. На цей пост я обрав очільника Олонецької групи, генерал-лейтенанта Еша, який 15 червня дістав вказівки, як діяти. Відповідно до них він мав, якщо цього вимагатиме ситуація, перейти до стримувального бою, щоб відвести своє військо в боєздатному стані на ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале).

Щоб зняти частини, потрібні для оборони Карельського перешийка, довелося робити евакуацію Східної Карелії. 15 червня я наказав розпочати останню її фазу, тобто вивезення військової техніки, яка ще там перебувала. Три роки Східна Карелія виконувала важливу функцію буферної зони — тепер її значення полягало в тому, що ми мали район завглибшки 200 кілометрів, який добре пасував для стримувальних боїв. Якщо ворогові не вдасться скувати наші сили, можна було сподіватися, що наступ кульмінує на ууксуській межі. Надійшли також інструкції, як вчинити з населенням: насамперед його мали забезпечити харчами на перехідний період.

Тим часом як оборону біля Фінської затоки було пробито, лівий фланг ІV корпусу — зокрема його 2-га дивізія під командою генерал-майора Мартоли — успішно стримував масовані атаки в центрі перешийка. 14 і 15 червня біля опорного пункту в Сійранмякі відбувся бій, який став одним з найзапекліших за всю війну. Якби тут фронт подався, це поставило під загрозу б не лише відступ ІІІ корпусу до Вуокси, а й весь важкий маневр, який доручили генерал-майорові Ешу.

Рух ворога на заході перешийка потребував швидких контр­заходів. 16 червня було дано наказ про загальний відступ на ВКТ-лінію. Праве крило ІV корпусу того самого дня відтиснули до водяної межі Фінська затока–Куолемаярві–Каук’ярві–Перк’ярві, де перекинута зі Східної Карелії 4-та дивізія під командою генерал-майора Аутті стримувала ворога на напрямі головної залізниці й чекала, як розв’яжеться ситуація на ківеннапському напрямі. Там, за 25 кілометрів на південь від ВТ-лінії, бився центр, 3-тя дивізія генерал-майора Паярі, якій загрожувало оточення. 17 червня її відвели на один рівень з правим флангом — і так вдалося розв’язати надзвичайно тривожну ситуацію. Три дні по тому ІV корпус розташувався на ВКТ-лінії між Виборгом і Вуоксою. ІІІ корпус після успішних стримувальних боїв теж зайняв позиції на водяній межі Вуокса–Суванто–Тайпале, боронячи плацдарм під Вуосалмі.

Загалом відступ пройшов ліпше, ніж можна було сподіватися. Кількісний склад наступальної армії росіян поступово зріс до 20 піхотних дивізій, 4 танкових бригад, 5–6 танкових полків і 4 полків штурмової артилерії. Але незважаючи на цю величезну перевагу, супротивнику, після того як було пробито й розтрощено 10-ту дивізію, не вдалося розділити наші формації, а також завадити частинам у боєздатному стані відступати з однієї стримувальної межі на другу. Командири тримали їх у руках, і витривалість фінського солдата лишалася незмінною.

Цей маневр нагадував відступ часів Зимової війни, але з тією різницею, що віддалі були довшими, а ночі — світлими. Ми знову опинилися на межі, де 1940 року зупинили штурм росіян. Тепер ми мали випробувати її на міцність у літніх умовах. ВКТ-лінія ще аж ніяк не була готова, але місцевість робила позиції вигідними. У наказі від 19 червня я апелював до почуття відповідальності війська й наголошував на тому, що майбутнє Фінляндії буде підважене, якщо ворогові вдасться пробитися крізь нашу лінію оборони, і що я покладаюся на фінського солдата, який, використовуючи місцевість, збере всю свою снагу і стоятиме непохитно.

20 червня почалася ще одна стадія бойових дій, якій були притаманні запеклі бої на всіх фронтах. У Східній Карелії росіяни перейшли до наступу, а на войовищі на Карельському перешийку здійснили невдовзі такий самий маневр через Виборзьку затоку, як і під час Зимової війни, коли він змусив нас украй напружити сили.

ВКТ-позиції на ділянці між Виборгом і Вуоксою завширшки близько 40 кілометрів захищали три дивізії і дві бригади, а на удвічі довшій лінії Вуокса–Суванто–Тайпале стояли дві дивізії й одна бригада. Усі ці сили, за винятком перекинутої зі Східної Карелії 20-ї бригади, яка боронила територію Виборга, брали участь в оборонних боях на перешийку. Резерви, які складалися з танкової дивізії й 10-ї дивізії, відведеної в запілля для поповнення, дислокувалися на заході від Виборга, куди, як ми гадали, буде спрямовано головний удар наступу. Ми нетерпляче чекали на додаткове підсилення зі Східної Карелії. З них 17-та дивізія була вже в дорозі, а 11-та і 6-та саме вантажилися у вагони для транспортування на 400 кілометрів. Питання було в тому, чи доїдуть вони вчасно і чи не перериватимуть їхнього руху налети авіації.

20 червня ворожа 21-ша армія почала наступ між Виборгом і Вуоксою, досягши чималого успіху. Виборг ми втратили після короткого бою, який за рівнем жорстокості годі було порівняти з поєдинками за це давнє місто в останні дні Зимової війни. Падіння Виборга стало важким ударом по бойовому дусі й означало втрату важливого з огляду на стратегічні й топографічні умови опорного пункту, який мав би чинити опір чималим силам. Крім того, у ворога тепер був трамплін для подолання Виборзької затоки. Попри неодноразові масовані атаки, звідти він не зміг пробитися далі на захід, бо на цьому напрямі 10-й дивізії під проводом полковника Саавонйоусі і новоприбулій зі Східної Карелії 17-й дивізії під командою генерал-майора Сундмана вдалося створити міцну оборону.

Протягом 20–24 червня росіяни спрямовували шалені удари на всьому фронті між Виборзькою затокою й Вуоксою, а крім того, на центральній вуоксенській ділянці здійснили атаку на плацдарм під Вуосалмі. Підсумки штурму ВКТ-позицій обмежувалися тим, що лише під Виборгом і на північному сході від міста ворогу вдалося відтиснути оборонців на кілька кілометрів, але й тут наше військо стабілізувало становище. Підсилення зі Східної Карелії надходило рівномірним потоком. 24 червня прибула 11-та дивізія, а 6-та мала підійти лише за кілька годин по тому. Більше не було чого чекати, адже від 20 червня військо у Східній Карелії теж зайшло в бої.

Нестача штурмовиків і бомбардувальників призвела до того, що налети на місця зосередження російської техніки не дали бажаного ефекту. Тому я визнав конче потрібним запитати генерала Ерфурта, чи може німецьке командування надати нам кілька загонів «Штуки»^[43] . На моє звернення відповіли згодою, після чого німецькі літаки успішно взяли участь в оборонних боях. А ще я поцікавився можливостями передати нам кілька дивізій, а також протитанкову зброю і боєприпаси, яких ми потребували в чималій кількості. То була прелюдія до виснажливих перемовин, які скінчилися підписанням так званого пакту Рибентропа.

Тут варто перервати опис бойових дій на войовищах і розповісти про події на політичній арені.

Президент Рюті, який щодня зв’язувався з міністром оборони й зі мною, а отже, уважно стежив за розвитком ситуації, вважав, що для досягнення миру конче треба сформувати новий уряд. 15 червня він запитав мене, чи погоджуся я стати прем’єр-мініст­ром. Я рішуче відмовився, бо не міг залишити посаду головнокомандувача у хвилину найбільшої біди.

Кілька днів по тому президент відвідав мене у Ставці, щоб повідомити про намір скласти повноваження, якщо я погоджуся бути його наступником. Я вважав, що мушу відхилити й цю пропозицію. А що стосується формування нового уряду, я порекомендував генерала Вальдена на пост прем’єр-міністра і ще висловив думку, що з гірського радника Котилайнена вийшов би гідний міністр оборони. З огляду на добрі стосунки з Англією, які має міністр Рамсай, бажано залишити його на посаді міністра закордонних справ. Тут я дізнався, що до Вальдена вже зверталися, але він за пильною порадою лікаря відмовився.

Коли минуло ще кілька днів, я вважав слушним повідомити президента, що, на мою думку, небажано формувати новий уряд до того, як стабілізується ситуація. Такі дії, з одного боку, згубно вплинули б на настрої в армії, а з другого — поставили б під загрозу закупівлю товарів з Німеччини.

21 червня президент республіки знову прибув до Ставки в супроводі міністра закордонних справ і міністра оборони. Доповідь про становище на фронтах, яку зробив головний квартирмайстер, засвідчила, наскільки критичною стала ситуація.

Щойно президент Рюті повернувся до столиці, як увечері 22 червня до нього несподівано приїхав з візитом міністр закордонних справ фон Рибентроп. Мета цього відвідання підтверджувала наші передчуття, що Німеччина хоче скористатися нашою кризовою ситуацією. Зазначивши про нагальність мати гарантії того, що німецькі товари «не потраплять до небажаних рук», фон Рибентроп повторив вимогу підписати німецько-фінляндський пакт, у якому Фінляндія зобов’яжеться не укладати сепаратного миру.

Підписання такої угоди було обов’язковим для отримання зброї, боєприпасів і зерна, без яких ми не змогли б контролювати ситуацію, а також створити вихідні позиції для мирних перемовин. З огляду на серйозність становища я визнав, що мушу зректися колишньої позиції стосовно такого зобов’язання. Угоду можна було підписати, але лише й тільки за умови, що цим одноособово зв’яже собі руки президент, а не уряд і парламент.

Увечері 23 червня, під час перебування фон Рибентропа в Гельсінкі, до уряду надійшло через Стокгольм таке письмове повідомлення від совєтського уряду:

Фіни неодноразово обманювали нас, а тому ми хочемо, щоб уряд Фінляндії зробив заяву, підписану президентом і міністром закордонних справ, що Фінляндія готова капітулювати і звернутися до совєтського уряду з проханням про мир. Якщо ми отримаємо від фінляндського уряду такий документ, Москва готова прийняти фінляндську делегацію.

Ось яким було підґрунтя тодішньої ситуації. Стояв вибір між беззастережною капітуляцією і підписанням пакту, який збільшував наші шанси створити передумови для укладання прийнятного миру.

Після війни лунають твердження, що непоправні оптимісти у Ставці вимагали підписання пакту, щоб Фінляндія поряд з Німеччиною змогла довести свою боротьбу до перемоги. Таке перекручування фактів свідчить — у найкращому разі — про дивовижну необізнаність. По-перше, Ставка — це не колегіальна установа, а орган, завдання якого полягає в тому, щоб виконувати волю й рішення головнокомандувача. Підписання пакту підтримувала не Ставка, а я. Мета полягала не в тому, щоб не дати можливість країні далі провадити війну, яку вже слід було вважати програною, а стабілізувати становище і створити засади для мирних перемовин. У тій формі, яку я запропонував, пакт ні до чого не зобов’язував фінляндський народ. У разі, якби президент склав свої повноваження, Фінляндія могла б безборонно діяти так, як потребувала ситуація. А чого саме вона потребувала — стосовно цього не було ані найменших сумнівів, принаймні в мене.

У процесі затяжних перемовин фон Рибентроп урешті повідомив, що Гітлера задовольнило б написане у формі листа незасвідчене зобов’язання, яке підписав би особисто президент і в якому було б сказано, що він — тобто президент чи призначений ним уряд — не братиме участі в укладанні миру, якого не схвалить Німеччина. Таке запевнення одноособово підписав президент Рюті 26 червня 1944 року.

Навряд чи треба додавати, що мені було неприємно переконувати президента вчинити дію, яка призведе до того, що в найближчому майбутньому йому доведеться залишити свій пост. Й особливо важко це було тому, що в мені бачили наступника президента Рюті. Але я вважав, що не можу діяти по-інакшому. Те, що президент Рюті, цілком усвідомлюючи наслідки, таки підписав зобов’язання, робить йому честь. В одному з міркувань, яке я подав, коли тривав суд над призвідцями війни, я зазначив: те, як діяв президент Рюті, було громадянським подвигом, і цю оцінку ніщо не може змінити.

Військова допомога, яка надійшла до нас завдяки підписанню пакту, була доволі невеликою, утім свою роль відіграла. Із цієї підмоги прибула наприкінці червня одна дивізія — 129-та піхотна — яка взяла участь у боях незадовго до того, як російський наступ послабшав^[44]. Цінніший внесок зробила бригада штурмової артилерії, яка прибула ще до укладання пакту. Щоправда, вона була нечисленною, але мала сучасну й ефективну техніку. Найбільше важило те, що ми роздобули протитанкову зброю й багато боєприпасів. На найближчі місяці було забезпечено й надходження зерна. Вдалося, хоча й балансуючи над прірвою, створити основу для стабілізації ситуації, а відповідно — й для укладання миру.

Перший наступ на позиції ВКТ-лінії, який тривав чотири доби, оприявнив дошкульне місце фронту. То був відкритий район на півночі від Талі, дуже придатний для масованого використання танків. Водночас із тим, як уся ділянка між Виборгом і Вуоксою від 25 червня зазнавала безперервних атак, ворог кинув 10–11 дивізій, підсилених підрозділами танкового війська й штурмової артилерії, на відтинок фронту, що прилягав до Виборга зі сходу. Авіація теж сконцентрувала всю силу на цій ділянці, обороняли яку лише дві дивізії й одна бригада. Виснаженість цих частин вселяла велику тривогу, а надто що маневри росіян біля гирла Виборзької затоки свідчили про майбутню атаку на узбережжя західніше від Виборга. Тож треба було й на цьому напрямі тримати резерви напоготові.

На напрямі головного удару північніше від Талі ворогові вдалося поступово вклинитися в наші оборонні позиції на 4 кілометри вглиб. Утім контратаки нашого війська відкинули росіян трохи назад, і, докладаючи майже нелюдських зусиль, воно ледь не перетяло комунікації атакувального клину й не замкнуло його самого у великому мотті. Невдача цього маневру зумовлювалася насамперед тим, що ми мали занадто слабкі танкові сили. Чотири доби фронтом прокочувалися безупинною низкою то в той, то в той бік хвилі атак і контратак. Перед оборонцями постала загроза, що їх самих буде оточено, а тому їм врешті довелося перенести лінію фронту назад обабіч пробитого відтинку і зайняти позиції на нефортифікованій межі на рівні Ігантали.

Таким чином ворог на західній ділянці ВКТ-позицій створив западину приблизно на 6 кілометрів углиб і спробував негайно нею скористатися. На всій новій межі 30 червня розгорілися шалені бої, але цього разу оборона встояла. Остання з одиниць, перекинутих зі Східної Карелії, 6-та дивізія під проводом відважного генерал-майора Вігми, який у цих боях героїчно загинув, вчасно прибула і зміцнила оборону під Іганталою. Великий наступ на ВКТ-позиції за участю загалом 16–17 дивізій було відбито. Сталося те, на що ми навряд чи сподівалися — такий підсумок можна вважати справжнім дивом. Цей фронт і надалі витримував усі атаки аж до кінця війни.

Однак спроби ворога пробити браму на південь Фінляндії цим не вичерпалися. Після того як було зупинено штурм на ігантальському напрямі, росіяни перейшли до атак понад Виборзькою затокою і під Вуосалмі на Вуоксенському фронті. Вони хотіли двобічним обхідним маневром пробити оборону між Виборгом і Вуоксою.

Перший із цих двох маневрів був, безперечно, небезпечнішим, адже від останнього тижня червня стало цілком очевидним, що росіяни і на морському фронті вдадуться до дій великими силами, які належали до 59-ї армії, нещодавно перекинутої на Карельський перешийок.

Перші атаки 1 і 2 липня в напрямі островів у гирлі Виборзької затоки було відбито. Водночас надійшли донесення, що на островах, розташованих вдалині від узбережжя, помічено велику концентрацію кораблів і що на східний берег Виборзької затоки прибуло додаткове підсилення. 4 липня, після дводенних боїв, острови було втрачено. Далі ми чекали наступу на узбережжя, захищали яке підрозділи берегової оборони й кавалерійська бригада.

5 і 6 липня ворог марно намагався здобути низку острівців, розташованих уздовж узбережжя, а увечері 7 липня розпочав масований штурм, відбитий після багатогодинних боїв, під час яких було потоплено чимало десантних суден. При цьому чудово попрацювала авіація. Супротивник зазнав у боях великих втрат. Тим часом трохи далі в морі транспортна флотилія чекала на створення плацдарму для десантування головних сил. Після того як 9 липня ще одна спроба закріпитися на узбережжі провалилася, десантні кораблі і транспортна флотилія попливли геть. Так було відвернуто паралітичну загрозу флангу й комунікаціям ВКТ-позицій, і при цьому не довелося кидати в бій усі приступні сили. Піхотні підрозділи й батареї берегової оборони заслуговують на особливу відзнаку за наполегливий опір, як і командувач військово-морських сил генерал-лейтенант Вальве — за передбачливі й самостійні дії.

Далі відбувся ще один важкий бій, аж поки ворог усвідомив, що йому доведеться заплатити занадто дорогу ціну, щоб здолати нас. Наприкінці червня — на початку липня було спостережено велике скупчення війська й техніки на Вуоксенському фронті південніше від Вуосалмі, де дорожня мережа на півночі від річки сприяла подальшому просуванню. 4 липня, за день до наступу через Виборзьку затоку, ворог вдався до атаки на плацдарм, розташований на південному березі Вуокси, утім не досяг мети. Унаслідок штурму, який відбувся назавтра, було втрачено частину наших позицій, а під час кривавих боїв у наступні дні плацдарм меншав і меншав, аж поки ворог усередині його пробився на берег річки. Вирішальний наступ розпочався 9 липня після величезного арт­обстрілу й бомбардування, а далі супротивник заходився форсувати річку широким фронтом під покровом димової заслони. Незабаром він закріпився на протилежному березі, а найближчими днями розширяв плацдарм на північ і схід. Попри контратаки, у яких брали участь сили, зняті з виборзької ділянки, ворога не вдалося відкинути за річку. Але з другого боку, він і не спромігся скористатися плацдармом для подальшого наступу. Атаки росіян за підтримки свіжого підсилення тривали аж до 20 липня, а далі набагато послабшали.

Так було стабілізовано фронт і на цій ділянці. Усі спроби переправитися через Вуоксу в її пониззі й форсувати межу Суванто–Тайпале було відбито.

У середині липня надійшли донесення про те, що ворог вивозить з Карельського перешийка гвардійські дивізії і більшість танкової й артилерійної маси. Ці сили він перекинув головно на балтійські фронти, що безпомилково свідчило: росіяни полишили думку добутися на південь Фінляндії. Після того відбувалися лише локальні атаки. Оборонці перешийка оговталися, а невдовзі з’явилася можливість зняти дві бригади й перевезти їх на войовище біля східного кордону.

У ті часи німці попросили повернути їм 122-гу піхотну дивізію й бригаду штурмової артилерії, що свідчило про їхню нагальну потребу в усіх військових ресурсах. Обидві частини добре впоралися із завданнями, особливо це стосується бригади, яка відважно допомагала долати багато криз на ВКТ-позиціях. На батьківщину вони поїхали наприкінці липня — на початку серпня.

Ілюстрацією того, наскільки мало було можливостей самостійно вибирати побратимів, є такий факт. Німецька дивізія біля Виборзької затоки воювала пліч-о-пліч з піхотним 200-м полком, зібраним з естонських добровольців. Вони стали під наші прапори, щоб збутися німецької влади, яка панувала на їхній батьківщині, і уникнути відряджання на чужі бойовиська в німецьких лавах. Коли бої перемістилися на естонський терен, добровольці попросили розформувати полк, щоб воювати далі на рідній землі. Відповідний наказ вийшов 16 серпня, і назавтра я мав нагоду висловити подяку цьому відважному полкові, коли делегація від нього прибула до Ставки.

Політику німців у балтійських країнах, як і взагалі на сході, безперечно можна назвати незбагненно короткозорою, адже вони навіть не надали автономії цим трьом балтійським націям, які влітку 1941 року зустрічали німецьке військо як визволителів і були готові брати участь у боях проти СССР. І взагалі поводження з естонцями, латишами й литовцями було далеко не найкращим. Від Фінляндії лунало чимало демаршів, з якими і я згоджувався, щоб домогтися змін. Наша позиція, щоправда, знаходила розуміння в німецькому командуванні, але позаяк визначальними були міркування націонал-соціалістичної партії, ці звернення нічого не давали. Німецька політика в балтійських країнах, поза всяким сумнівом, позбавила німецьку армію цінної підтримки.

Як я раніше зазначав, росіяни почали наступ у Східній Карелії одночасно з атакуванням ВКТ-позицій на Карельському перешийку. Ще до того, 16 червня, залишкам війська на свірській і мааселькській ділянках було наказано відходити до кордону, щоб їх не зачепив наступ, відбити який тепер здавалося неможливим. 18 червня широкий плацдарм на південному березі Свірі евакуювали, і ворог у це особливо не втручався. Коли росіяни три дні по тому переправилися через Свір у західній частині Олонецького перешийка, наше військо перейшло до стримувальних боїв. Те саме відбувалося й на мааселькській ділянці, де наступ розпочався 20 червня.

У Східній Карелії було споруджено кілька задніх позицій, які тепер дуже придалися. На свірському і мааселькському напрямах ми мали чотири дивізії й дві бригади, проти яких ворог атакував 11 дивізіями і 6 бригадами, що доповнювалися дужими авіаційними, танковими й артилерійними підрозділами. Головний удар наступу було спрямовано на приладозький сектор, де 23 червня відбулися найінтенсивніші оборонні бої, коли росіяни десантувалися між Туулосом і Вітеле. За підтримки дужих авіаційних формацій, танків-амфібій і вогню з канонірських човнів дві бригади перетяли шосейку, яка пролягала берегом Ладозького озера, і залізницю на місто Олонець. Після безрезультатних спроб знищити плацдарм нашим вдалося вибитися звідти частково навпростець, частково — новозбудованою дорогою.

На деяких інших напрямах теж виникли кризи, усі з яких було подолано. Ворог навчився використовувати лісисту місцевість, що неодноразово оприявнилося під час стримувальних боїв. Треба було вивести військо в боєздатному стані до У-лінії, яка пролягала від Піткяранти до Лоймолан’ярві і на якій, як і на ВКТ-лінії, ми потребували кожної дивізії.

Тут нам теж вдалося здійснити маневр. 10 липня, після 20-денних безперервних стримувальних боїв, головні сили Олонецької групи дісталися до У-лінії, де їм ще один тиждень довелося вкрай напружувати сили, щоб відбити шалені атаки. Так минула кульмінація наступу, адже й тут росіяни знімали свої елітні частини й чимало артилерії. Більшість цих сил вони перекинули до балтійських країн, а решту — до Іломантсі, а також у лісову глушину між Лоймолою й Толваярві.

На тих далеких теренах військо і далі наполегливо та непохитно воювало, й останній бій війни минув під знаком активної оборони. Після того як надійшло підсилення з перешийка, бойова група, яку очолював генерал-майор Рааппана, наприкінці липня — на початку серпня перейшла до наступу на сході від Іломантсі, де перетяла комунікації двох російських дивізій, відбивши всі спроби надати їм допомогу. Утім забракло сил на те, щоб завадити оточеним російським дивізіям, які зазнали великих втрат у живій силі й покинули більшість техніки, пробитися до своїх позицій. Те, як наснажила нашу стомлену армію перемога в Іломантсі, мало неоціненне значення.

Після двомісячних боїв, які потребували залізних нервів, наше військо остаточно зупинило рух ворога на всіх фронтах.

Цікаво буде спробувати проаналізувати цілі й виконання генерального наступу росіян на Фінляндію, а також те, як він був пов’язаний із перебігом подій на великих фронтах.

У листопаді 1943 року в Тегерані союзники ухвалили здійснити висадження десанту у Франції в червні 1944-го, поєднавши його з наступом на Німеччину на всіх фронтах. Просунувшись у січні й лютому 1944 року територією України до району Луцька в Польщі і до кордону з Естонією, а в березні аж до кордонів з Угорщиною й Румунією, росіяни забезпечили собі вигідні вихідні позиції для спільного наступу. Насамперед на північній ділянці забовваніла мета, якої варто було прагнути, — швидкий наступ на Ригу й Кенігсберг перетяв би комунікації німецької групи армій у балтійських країнах і суттєво наблизив би російські армії до столиці Німеччини, куди росіяни прагнули потрапити раніше від західних держав.

На цьому тлі здається, м’яко кажучи, дивним з військового погляду, що росіяни взагалі вдалися до наступальних дій проти Фінляндії. З одного боку, тому, що така широкомасштабна операція на другорядному фронті послаблювала й сповільнювала наступ у балтійських країнах, а з другого — що, поза всяким сумнівом, фінляндське питання було б розв’язано разом з поразкою німецької зброї, бо в такому разі Фінляндія лишилася б наодинці проти потужної Червоної армії. Що більше слабшала міць Німеччини в балтійському регіоні, то більше шансів вивести країну з війни з’являлося у фінського уряду. Легко можна було передбачити, що Фінляндія прийняла б помірні умови миру й без російського наступу й не становила б жодної загрози Совєтському Союзу на завершальній стадії війни. Якщо ми відмовилися від походу на Ленінград тоді, коли німці стояли на його околицях, а згодом, коли Німеччина перебувала на вершині своєї моці, вперто опиралися всім спробам долучити фінів до такої операції, то, мабуть, ніхто не уявляв, буцімто ми підемо на Ленінград після того, як німецьке військо було відігнано на 150 кілометрів на захід. Для вирішальних операцій проти німців росіянам не були потрібні ні фінляндська територія, ні терени, які ми зайняли. То чим пояснити наступ СССР на Фінляндію?

За інформацією союзників, совєтський уряд вирішив поглинути Фінляндію, перед тим як вдатися до інших справ. Авторитетний спостерігач, посол США в Анкарі Стейнгарт, який під час місії в Москві добре познайомився з російським життям, зазначив нашому послові в Туреччині, що цей наступ став цілковитою несподіванкою для західних країн і що становище Фінляндії надзвичайно серйозне. Можна було чекати, що Червона армія завдяки перевазі в силі увійде в Гельсінкі до середини липня, хоча це, мабуть, коштуватиме їй життя ста чи й двохсот тисяч вояків. Навіть якби Фінляндія зберегла незалежність, існувала б небезпека, що всю країну чи принаймні велику її частину буде захоплено. Цілком усвідомлюючи, що означає російська окупація, США хотіли завадити такому розвитку подій. Але посол Стейнгарт не приховував, що можливостей вплинути на Совєтський Союз, який знав свою силу, тоді фактично не залишилося. Він сказав: йому соромно, що його країна перетворила СССР на військову потугу, адже без американської допомоги він би зазнав поразки. Закінчив посол розмову словами: в Америці добре розуміють, що стати побратимами Німеччини Фінляндію змусили обставини.

Від інформації з нейтральних джерел віяло схожим песимізмом стосовно долі Фінляндії. Побоювання, що в планах Москви було змусити нас здатися, справдилися, коли ми 23 червня отримали вимогу про капітуляцію. За тим, як розвивалася політична ситуація від осені 1939 року, було цілком зрозуміло, що Москва хотіла забезпечити собі повну волю дій у Фінляндії, доки не з’явився якийсь новий зрівноважний чинник замість Третього Райху. Це пояснює, чому умови укладання миру, які пролунали навесні 1944 року, були неприйнятними і чому совєтський уряд не взявся їх належно обговорювати.

Саме із цих причин СССР посилив своє військо, яке вже протистояло нам, тридцятьма дивізіями, чимало з яких були гвардійськими частинами, а також 2000 танків і важкою артилерією. Те, що вони — а частину них СССР зняв з Балтійського фронту — не встигли долучитися до великого наступу, який Червона армія розпочала 23 червня між Пейпусом і Прип’ятськими болотами, напевно було серйозним прорахунком росіян. Саме це вирішально вплинуло на те, що німецька група армій у балтійських країнах уникнула катастрофи і що зустріч російських і англо-американських армій не відбулася ще західніше, ніж це насправді сталося. Те, що наступ на балтійському напрямі взагалі почався так пізно, особливо дивує, адже західні держави вдалися до десантної операції ще 6 червня. Пояснення цього запізнення, можливо, криється в наступальних діях проти Фінляндії, які теж, як видно, не відбулися за графіком.

Мабуть, спершу росіяни сподівалися ось на що: аби змусити нас здатися, вистачить лише потужних сил, залучених до наступу на Карельському перешийку. Інакше важко зрозуміти, чому вони, розпочавши там операцію, дали нам 12 днів перепочинку на Свірському фронті і 11 — на Мааселькському перешийку, що уможливило перекидання чотирьох дивізій і однієї бригади на перешийок. Те, що ворог не зміг ефективно скувати наше військо у Східній Карелії та налетами авіації завадити нам перегрупуватися, мало вирішальне значення для боїв на перешийку, адже без свіжого підсилення наші задні позиції не вдалося б втримати.

Так само дивно, що супротивник після глибокого пробою нашої оборони біля Фінської затоки не скористався своєю перевагою, щоб скувати наші сили в центральній частині перешийка й перетяти комунікації на перешийку між Муолаан’ярві й Вуоксою. Якби це сталося, ми не мали б ані найменшої можливості відвести центр назад. Те саме стосується й перегрупування, здійсненого під час відступу, щоб посилитизахідну частину перешийка ціною послаблення східної. Замість маневрувати, супротивник сліпо встромився поглядом у географічний об’єкт Виборг. Брак оперативної уяви й маневровості, притаманний бойовим діям росіян під час Зимової війни, оприявнився й тепер і допоміг нам повторити той самий відступний маневр.

Коли ворогові стало зрозуміло, що нам вдасться побудувати оборону тіснини на сході від Виборга, він розширив план наступу, додавши до нього атаки на Виборзькій затоці й під Вуосалмі. Однак потрібні для цього сили треба було зняти і привезти, що пояснює, чому ці атаки не відбулися під час першої і найважчої фази наступу на ВКТ-позиції в останній тиждень червня. Якби це відбулося, ситуація стала б для нас ще неконтрольованішою.

Порівняно з наступом на Карельському перешийку, дії росіян у Східній Карелії були набагато гнучкішими. І десантна операція, і форсування стримувальних позицій заслуговують відзнаки з військового погляду.

Годі заперечити, що наші сили були напружені до краю. Це пояснювалося не лише величезною перевагою супротивника. За майже трирічну позиційну війну, під час якої нам довелося залучати військо до фортифікаційної роботи й відпускати солдатів для праці в рідному краю, вояки відвикли воювати. Тимчасом Червона армія з 1942 року йшла від перемоги до перемоги, набуваючи унікальних навичок наступу. До того ж наймолодшим солдатам бракувало досвіду війни, і велика частина особового складу пройшла бойове хрещення аж у червні 1944 року.

А ще ми впродовж цього наступу зауважили, у чому причини успіхів російської зброї на німецьких фронтах. Сила воєнної техніки росіян була в масовому застосуванні елітних частин і матеріальних засобів, якому ми не змогли чинити опір на місцевості на виборзькому напрямі, сприятливій для використання артилерії й панцеротанкової зброї. Ми не мали достатньо танкових частин і протитанкової зброї до того, як з Німеччини надійшло чимало ручної протитанкової зброї, а тому зокрема здавалося неможливим протистояти силами піхоти новим танкам Т-34. А коли ми мали і важку, і легку протитанкову зброю, а бої відбувалися на зручній місцевості, з’ясувалося: незважаючи ні на що, сучасно озброєного ворога можна зупинити. Гарним прикладом цього були вперті стримувальні бої в центрі перешийка і оборона ВКТ-позицій.

Ще під час відступу на Карельському перешийку я висловлював упевненість, що рух ворога можна зупинити, щойно військо відчує довіру до нової зброї. Я добре пам’ятаю епізод, який став у цьому сенсі поворотним моментом. Коли російські танки виїхали вперед поблизу Лейпясуо, деякі безстрашні командири й рядовики з 4-ї дивізії рішуче вилаштувалися проти сталевих страховиськ, перші з яких було виведено з ладу кількома прицільними пострілами з панцерного кулака. Решта танків повернули назад. Від того дня довіра війська до нової зброї стала очевидною. Упродовж кількох днів замість пригніченості з’явилася віра в свої сили і відродилося бажання воювати. Без сумніву, ця докорінна зміна настрою була вирішальною причиною того, що наше військо врешті зупинило наступ росіян на останній, уже дуже роздовбаній межі оборони.

Хоч частини, які воювали від самого початку наступу, були виснажені й частково зазнали великих втрат, армія, що зайняла оборону на ВКТ-позиціях, перебувала в боєздатнішому стані, ніж стомлені частини на тій самій межі під час Зимової війни. Завдяки підсиленню зі Східної Карелії побільшало свіжого війська, крім того, лави поповнилися віковими контингентами, демобілізованими під час позиційної війни. Ситуація з технікою теж була інакшою.

Покладаючись на те, що є змога стабілізувати становище і цим створити можливість для мирних перемовин, державне керівництво мало обґрунтовану причину відхилити вимогу про капітуляцію, хоча саме тоді шаленіли найзапекліші бої. Збройні сили не схибили, вони дали цей шанс дипломатії.

15. За стерном держави

Зміна президента. — Поїздка генерал-фельдмаршала Кайтеля. — Новий уряд зондує мир. — Лист до райхсканцлера Гітлера. — Стосунки з Німеччиною обриваються. — Вогонь припиняється. — Умови перемир’я. — Зміна уряду. — Воєнні дії проти Німеччини. — Відставка з поста верховного головнокомандувача. — Уряд Паасиківі. — Питання щодо призвідців війни. — Питання репарацій. — Мандрівка до Португалії. — Моя відставка. — Прикінцеве слово.

До закінчення липня 1944 року стало зрозуміло, що зусилля, спрямовані на стабілізацію становища, увінчалися успіхом. Пакт Рибентропа відіграв свою роль, і тепер треба було підготувати вихід Фінляндії з війни. Перед тим як з’явиться змога зробити цей крок, мала відбутися зміна президента.

28 липня президент Рюті прибув до Ставки в супроводі мі­ністрів Вальдена й Таннера, щоб повідомити мене про рішення піти у відставку. І президент, і обидва міністри наполегливо закликали мене погодитися стати очільником держави. Цього я разу я вважав своїм обов’язком випити цю чашу.

Спочатку йшлося про поновлення посту регента або, як варіант, довічні повноваження президента. Однак я не хотів, щоб заради мене робили якийсь виняток. Я запевнив: якщо очолю державу, то зроблю це лише для того, щоб вивести країну з війни. Я твердо вирішив, що залишу посаду одразу по досягненні цієї мети. Міністр Таннер спитав, на скільки часу я маю намір обійняти пост. Я відповів, що коли мені виявлено таку довіру — обрання очільником держави, можна покладатися й на мою здатність оцінити, коли завдання буде виконано. А що я вже нездужав і виснажився від багаторічного навантаження й важкої відповідальності, то я вкрай неохоче зголосився на це нове, відповідальне завдання; лише після неодноразових звернень членів уряду й інших політичних діячів я, пересилюючи себе, остаточно погодився взяти на плечі цей новий тягар.

Події тепер ішли одна за одною у швидкому темпі. 1 серпня президент Рюті склав повноваження, і до парламенту було подано для негайного розгляду законопроект, за яким мало відбутися обрання мене президентом. Після відповідної процедури депутати одностайно ухвалили цей спеціальний закон на урочистому пленарному засіданні 4 серпня, після чого його засвідчив прем’єр-міністр — виконувач обов’язків президента, — і він одразу набув чинності. Кілька годин по тому я в парламенті склав присягу шанувати на посту очільника держави конституцію й закони Фінляндії і по своїй спромозі сприяти добробуту народу.

Моїм першим завданням стало призначення нового уряду. Посаду прем’єр-міністра я доручив віце-судді Антті Гакцеллю, колишньому міністрові закордонних справ і послу в Москві, який до того, бувши народним депутатом і членом комітету, призначеного під час війни для підготовчої роботи в зовнішньополітичних справах, опікувався громадськими дорученнями. Міністр Енкелль заступив на посаді міністра закордонних справ доктора Рамсая, а міністром оборони лишився генерал Вальден. Новий уряд, головне завдання якого полягало в тому, щоб забезпечити країні мир, було призначено 8 серпня.

Тепер я обіймав дві відповідальні посади — очільника держави й верховного головнокомандувача. Функції останнього доводилося виконувати через Ставку, яку не було змоги передислокувати, доки ще тривали бойові дії. Унаслідок цього я мусив понад чотири місяці розподіляти свій час поміж Міккелі й Гельсінкі.

17 серпня я прийняв генерал-фельдмаршала Кайтеля. Він прибув літаком до Міккелі, щоб переказати вітання від райхсканцлера Гітлера з тим, що я обійняв пост очільника держави. Справжнім наміром Гітлера, очевидно, було спробувати ще в останній момент збити нас з обраної дороги.

Під час тривалої розмови, при якій був присутній начальник Генерального штабу, я пояснив значення політичних подій останніх тижнів. Генерал-фельдмаршал поцікавився, що практично означає офіційно заявлена важливість поєднувати в одних руках найвищу цивільну та військову владу. Я не приховував, що так було зроблено, аби забезпечити фінляндському народові, який перебуває у важкому становищі, повну волю дій для його власних інтересів. Очолюючи зовнішню політику країни, президент Рюті під тиском обставин не міг бути вільним у своїх діях. Тому він пішов у відставку, а я його заступив. Я додав, що хочу скористатися нагодою, щоб роз’яснити це й довести до відома райхсканцлера.

Моє пояснення вочевидь глибоко вразило гостя, хоч він і знаку не подавав аж до того моменту, коли сів у літак, щоб повертатися на батьківщину. Генерал-фельдмаршал був вельми уважним і ґречним. Мимохідь Кайтель пожалкував, що «щирі й товариські застережні слова», які він адресував у квітні в Берхтесґадені генералу Гайнрихсу, «як мені здалося, боляче вразили його, але їх було сказано з добрими намірами». Про загальне становище гість висловився з оптимізмом, якого потребувало його завдання.

Генерал Ерфурт, який супроводжував генерал-фельдмаршала Кайтеля до Гельсінкі, місця проміжного приземлення, розповів мені, що той у літаку неодноразово повертався до нашої розмови. З дедалі більшою нервовістю він казав, що навряд чи можна витлумачити мої висловлювання якось інакше, ніж що я обійняв посаду очільника держави для того, щоб уможливити вихід Фінляндії з війни.

Одним з перших моїх завдань було доручити уряду з’ясувати розмір допомоги від Швеції, на яку ми могли сподіватися в разі нашого розриву з Німеччиною. Підсумком перемовин стало те, що Швеція зобов’язалася забезпечити нашу потребу в зерні й деяких інших харчових продуктах упродовж півроку.

Тепер настав час поновити контакти з Москвою, які перервалися у квітні. 25 серпня ми зробили офіційний запит послу СССР у Стокгольмі щодо умов для початку мирних перемовин. У відповіді було сказано, що совєтський уряд готовий провадити перемовини про мир, якщо Фінляндія виконає дві попередні умови: негайний розрив стосунків з Німеччиною і вимога до німців вивести своє військо з території Фінляндії протягом двох тижнів, у кожному разі до 15 вересня. Якщо німці не виконають останню умову, Фінляндія має розпочати інтернування. Як було сказано, ці умови висунуто й від імені Великої Британії, а також схвалено урядом США.

Уряд, який хотів поновити перемовини, із задоволенням констатував, що військові й політичні зусилля впродовж літа дали результат: росіяни відмовилися від вимоги про капітуляцію, а також існує термін, хоча й короткий, щоб дати німцям змогу залишити країну добровільно. 2 вересня на закритому засіданні парламент схвалив пропозицію уряду розпочати перемовини на основі цих попередніх умов.

Того самого дня послові Німеччини в Гельсінкі вручили ноту, у якій було зазначено про розрив дипломатичних стосунків і рекомендацію, щоб німецьке військо залишило Фінляндію протягом двох тижнів. Крім того, через генерала Ерфурта я передав німецькому фюрерові й верховному головнокомандувачеві Адольфу Гітлеру листа з таким змістом:

У цей час прийдешніх важких рішень я відчуваю потребу поінформувати Вас: я впевнився, що порятунок мого народу покладає на мене обов’язок знайти спосіб швидко вийти з теперішньої війни.

Несприятливий розвиток загального воєнного становища дедалі більше обмежує можливості Німеччини в ситуації найбільшої небезпеки, що напевно ще спіткає нас, надати в потрібний час і достатньою мірою допомогу, якої ми конче потребуємо і якою Німеччина, як я гадаю, щиро хотіла б нас забезпечити. На саме лиш перекидання однієї-єдиної німецької дивізії до Фінляндії йде стільки часу, що наш опір переважальній силі ворога може бути зламано раніше. А тримати достатню кількість німецьких дивізій у бойовій готовості лише на випадок цього, як я добре розумію, не дозволяє ситуація. Події минуло літа потверджують це припущення.

Цю мою викладену тут оцінку воєнного становища підтримує дедалі більше фінляндських народних депутатів. Навіть якби я був іншої думки, за нашою конституцією я вже не можу ігнорувати волю більшості народу, яка вже виразно оприявнюється. Коли генерал-фельдмаршал Кайтель нещодавно за Вашим дорученням відвідав мене, він зазначив, що народу Великої Німеччини, безперечно, до снаги воювати ще десять років, якщо так судилося. На це я сказав: навіть якщо це, як можна сподіватися, відповідає дійсності, коли йдеться про 90-мільйонний народ, та цілком очевидно, що ми, фіни, вже суто фізично не в змозі витримувати затяжну війну. Вистачило однієї великої російської наступальної операції в червні, щоб мої резерви вичерпалися. Ми більше не можемо дозволити собі такого знекровлення, інакше постане загроза самому існуванню маленької фінляндської нації.

Я хочу окремо наголосити, що навіть якщо Вашій зброї не судилося перемогти, Німеччина все одно житиме далі. Того самого не можна стверджувати про Фінляндію. Якщо цьому менш як чотиримільйонному народові буде завдано військової поразки, навряд чи можуть існувати сумніви, що його виселять чи винищать. Я не можу поставити свій народ перед такою перспективою.

Хоча навряд чи я смію сподіватися, що Ви визнаєте слушність цих моїх думок і аргументів, проте я хочу перед своїм рішенням надіслати Вам ці рядки.

Наші дороги, ймовірно, ось-ось розійдуться. Але пам’ять про наших німецьких побратимів завжди житимете тут. У Фінляндії німці направду були не представниками чужої агресивної держави, а помічниками й побратимами. Але й за таких умов становище чужинців пов’язане з труднощами й багато чого потребує. Можу Вас запевнити: за всі останні роки у Фінляндії не сталося нічого, що б спонукало нас побачити в німецькому війську інтервентів і гнобителів. Гадаю, що поводження дислокованої в північній Фінляндії німецької армії з місцевим населенням і органами вітчизняної влади ввійде до нашої історії як, мабуть, унікальний приклад коректних і щирих стосунків у таких умовах.

Я вважаю, що мій обов’язок — вивести свій народ з війни. Нашу зброю, щедрою рукою передану нам, я нізащо не можу й не хочу з власної волі повертати проти німців. Я сподіваюся, що Ви, навіть якщо Вам буде не до вподоби мій лист, хотітимете й намагатиметеся, як і я, а також усі фіни, врегулювати наші стосунки так, щоб не сталося будь-якого їх загострення.

Коли парламент схвалив пропозицію уряду розпочати мирні перемовини, треба було швидко діяти в Гельсінкі й Ставці, адже лишалося менш як два тижні, щоб німці виїхали з країни.

Генерал Дитль, молодявий і хоробрий командувач німецького війська, за кілька місяців до того загинув в авіакатастрофі в Німеччині. Його наступник, генерал-полковник Рендуліч, належав до цілком іншого типу людей — увічливий і уважний, але суворий і менш приступний. Саме перед тим, як було передано ноту німецькому послу, Рендуліч відвідав мене в Гельсінкі. Він сказав, що не може не висловити мені великої стурбованості тим, якого повороту набули події. За той короткий час, коли генерал-полковник командував військом у Лапландії, він устиг зауважити, що фіни чудові бійці, але годі заперечити, що й німці є безстрашними, а в разі потреби й нахабними в бою. Сутичка між фінами й німцями, без сумніву, переросте в жорстоку і криваву війну.

Незважаючи на цей погрозливий натяк, ми попрощалися з дотриманням заведених правил ввічливості. Німці вже якийсь час усвідомлювали, куди все йде. Це оприявнювалося зокрема в тому, що, за донесенням нашої розвідки, вони розпочали широкомасштабне будівництво стримувальних позицій по всій Лапландії.

Особисто я не боявся, що неминучі пертурбації в стосунках з Німеччиною спричинять кризу чи то в збройних силах, чи то серед цивільного населення. За останні роки фінляндський народ навчився мислити реаліями. На власному досвіді він переконався, що і наша країна є пішаком у політиці великих держав, і жодна велика держава не гребує використанням малих країн у власних цілях. Найкращим доказом цього були зміни в позиції Німеччини. Спочатку німці, бувши союзниками росіян, принесли нас у жертву на їхній вівтар; потім вони, коли це збігалося з їхніми інтересами, підтримували нас у міжвоєнний період 1940–1941 років. Обставини склалися так, що ця підтримка перейшла в побратимство. Хоч ми під час нього ухилялися від операцій, які не відповідали інтересам Фінляндії, і воювали лише заради власних цілей, стосунки між обома арміями були коректними. Крім того, спільна боротьба проти СССР допомагала розвіювати гнів громадськості за позицію Німеччини до і під час Зимової війни. Крок, який ми мусили тепер зробити, був болісним. Але ми не мали вибору.

Коли зважити на те, що 20-та гірська армія складалася не менш як з дев’яти дивізій, спеціальних підрозділів (загалом десь із 200 000 вояків), а також мала гігантські запаси техніки, можна зрозуміти, що вже з технічних причин було неможливо вивести її менш як за два тижні. Дислокована найдалі на півдні група, яка мала три дивізії на ділянці Ухта–Кестеньга, стояла за 200 кілометрів від найближчої залізниці, а нею ще стільки само треба було їхати до портів Ботнічної затоки. Існувало непогане шосейне сполучення з Норвегією, але від Рованіемі через Івало і від Торніо через Муоніо відстань до норвезького кордону становила близько 400 кілометрів, а незабаром осінні дощі розбагнили б дороги. А ще я не був певен, чи хоче генерал-полковник Рендуліч і його начальники полегшити наше становище вчасним виведенням свого війська.

Ще 3 вересня я наказав перекинути 6-ту дивізію з Карельського перешийка до Каяані, а 15-ту бригаду розташувати на півдні від Оулу. Ситуація була сумбурною і вельми складною. Ще до укладання перемир’я чи миру нам доводилося послаблювати наше угруповання, яке оборонялося від росіян, і посилати частини на північ.

Допоки наші контакти з німцями цілковито не урвалися, я хотів спробувати пришвидшити відведення німецьких частин, щоб по змозі запобігти воєнним ускладненням. Тому я вранці 5 вересня викликав до себе генерала Ерфурта, на розсудливість якого навчився покладатися, і попросив його спонукати генерал-полковника Рендуліча виводити військо в хутчішому темпі. Я запевнив його, що ми зі свого боку зробимо все, щоб полегшити німцям перевози. Тут генерал повідомив мене, що раніше вранці він уже зв’язався з генерал-полковником Рендулічем і що той уже розпочав виведення війська. Ця інформація потішила мене. Якби німці захотіли швидко виїхати з країни і пожертвувати частиною своїх запасів, для нас би відкрилася можливість уникнути поневірянь ще однієї війни. Але такого вдалого виходу не сталося.

Мене втішило, що генерал Ерфурт і на тій зустрічі продемонстрував повне розуміння того, у якому нелегкому становищі перебуває Фінляндія — його прихильне ставлення до нашої країни лишалося незмінним до кінця. Я ще раніше вважав удачею, що представляти німецьке військове керівництво в нашій Ставці припало генералові з такими, як у нього, чудовою гуманітарною освітою й самостійною натурою. І коли свого часу постало питання про те, щоб замінити його кимсь, хто, як можна припускати, беззастережніше обстоював би інтереси свого начальства, я поінформував німецьке керівництво, що цінуватиму рішення залишити генерала Ерфурта сполучною ланкою між нами. Перед тим як ми попрощалися, я скористався нагодою і висловив йому щиру подяку за широкі погляди й такт, які він виявив у дні, виконуючи дуже нелегкі функції.

Керівником делегації, яка мала провадити мирні перемовини, став прем’єр-міністр Гакцелль. Рештою членів були генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Я кажу «мирні», але насправді ми не знали, чого вони стосуватимуться — миру, перемир’я чи, може, того й того. Щоб перед стартом перемовин усунути подразливий момент і уникнути подальшого кровопролиття, я через Стокгольм запропонував генералісимусу Сталіну припинити воєнні дії у день і час, що їх попросив визначити супротивну сторону.

Уночі проти 4 вересня, коли я перебував у службовому помешканні за межами Міккелі, міністр закордонних справ Енкелль зателефонував начальникові Генерального штабу й повідомив, що Сталін пристав на мою пропозицію. Якщо підтверджувальна відповідь надійде до російського посольства у Стокгольмі до 2 години тієї самої ночі, росіяни припинять воєнні дії о 7-й наступного ранку. Перш як розбудити мене, генерал Гайнрихс пересвідчився, що наказ припинити вогонь встигнуть до того терміну дістати всі військові частини. Перед першою годиною ночі ми зв’язалися з міністром закордонних справ і доручили повідомити, що я погоджуюся з пропозицією. Кілька хвилин по тому він переказав мою відповідь, яка, таким чином, мала вчасно надійти до російського посольства.

Я дав наказ припинити всі воєнні дії на суходолі, морі та в повітрі о 7 годині ранку 4 вересня. Після цього призначеного часу почав надходити потік лютих донесень, з яких з’ясувалося, що росіяни і далі провадять воєнні дії, немов нічого не сталося. Упродовж дня вони зробили чимало спроб добутися на наші позиції і навіть почати атаки після звичної артилерійної підготовки. Деякі командувачі, відрядивши парламентерів, зв’язалися з росіянами, які пояснили, що їм нічого не відомо про припинення воєнних дій. У цьому абсудному становищі довелося давати нові вказівки: заборону вдаватися до будь-яких бойових дій, крім тих випадків, коли ворог намагатиметься силою зброї добутися на наші позиції, які ми, на нашу думку, мусили вважати демаркаційними лініями, доки все з’ясується.

Так минув день, а далі настала ніч. Одразу після 7 години ранку надійшло перше донесення, що росіяни припинили стріляти.

Чому росіяни відклали перемир’я на одну добу, мені не відомо. Під час перемовин у Москві цей факт було зазначено в преамбулі до тексту угоди, запропонованого фінляндській делегації, внаслідок чого відбувся обмін репліками, який заслуговує на те, щоб урятувати його від забуття. Коли наші делегати спитали, чи справді є потреба згадувати в цьому контексті, як саме відбувалося припинення воєнних дій, Молотов пояснив: фіни припинили вогонь на добу раніше за росіян, а «ми маємо звичай і принцип подавати все правдиво, так, як воно було насправді».

Проте на півночі становище було несталим і вселяло тривогу.

7 вересня вийшов наказ евакуювати Лапландський лен, цивільне населення з якого треба було перевезти або на другий, південний берег річки Оулуйокі, або до Швеції. Завдяки допомозі і чудовим організаційним заходам шведської влади обтяжливе перевезення через державний кордон пройшло ліпше і швидше, ніж ми могли сподіватися. Знову дітям, жінкам і старим людям доводилося залишати свої домівки, і знову насувалися неспокій і війна.

Уночі проти 15 вересня, коли мій потяг стояв на станції Коувола, зі Ставки несподівано надійшла телефонограма. Німці зажадали від суурсаарського гарнізону скласти зброю, і коли вимогу було відхилено, атакували острів. Командувач військово-морських сил, генерал-лейтенант Вальве, наказав гарнізону оборонятися. Після жорстокого бою, у якому було взято в полон 700 німців, підполковник Міеттинен відкинув нападників від острова. Ця історія скінчилася тим, що після того як оборонці мужньо відбили атаку, росіяни їх інтернували.

Я привітав генерал-лейтенанта Вальве з його рішучими діями, а з другого боку, мені не лишалося нічого іншого, як констатувати, що німці своє нісенітною операцією полегшили наше становище саме тоді, коли Фінляндія постала перед доконечною потребою силою зброї змусити їх залишити країну.

Посол СССР у Стокгольмі дала зрозуміти, що делегація має вирушити до Москви якомога швидше. Однак коли представники прибули до Москви 7 вересня, їм довелося чекати ще тиждень на запрошення до Кремля. Увечері 14 вересня, за день до першого засідання, у прем’єр-міністра Гакцелля стався напад апоплексії, внаслідок чого він вийшов зі складу делегації, а кілька місяців по тому його кар’єра скінчилася. Отож на засідання пішли генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Керівником делегації після Гакцелля було призначено міністра закордонних справ Карла Енкелля, який негайно вирушив до Москви.

З повідомлень, які надходили найближчими днями, потроху ставали зрозумілими умови росіян для укладення перемир’я. Більшість вимог ми вже знали. Новим було те, що росіяни замість Ганко зажадали терен, розташований дуже близько від столиці — так званий Порккальський край, який складався з більшості волості Кіркконуммі разом з півостровом Порккала, а також із частин її сусідніх волостей (його треба було здати СССР в оренду на 50 років). Крім того, ми мали передати весь Петсамський край, тож у Фінляндії відбирали її єдиний порт у Північному Льодовитому океані. Суму репарацій зменшили від 600 до 300 мільйонів американських доларів, сплатити їх треба було за 6 років. Армію ми мали впродовж 5 діб відвести до кордону 1940 року і перевести на мирне становище впродовж 2,5 місяця від дати підписання угоди про перемир’я. Це означало, що німецьке військо нам треба виганяти чи інтернувати одночасно з мобілізацією. Крім того, аби полегшити Совєтському Союзу здобуття остаточної перемоги над Німеччиною, ми мали надати йому право використовувати південнофінляндські порти й летовища, а також наш торговельний флот до кінця світової війни.

За дотриманням приписів мусила стежити союзницька (російська) контрольна комісія. Угода про перемир’я мала набути чинності від моменту її підписання. Це означало, що не було змоги ратифікувати угоду звичним порядком, а, отже, парламент мусив її затвердити заздалегідь.

18 вересня уряд зібрався на засідання, щоб визначитися зі ставленням до умов. Порозуміння не було досягнуто, тож наразі це питання лишилося нерозв’язаним. Увечері того самого дня я розмовляв про ці умови з колишнім міністром закордонних справ Рамсаєм. Він вважав їх жахливими, але побоювався, що якщо їх не схвалити, можливі фатальні наслідки.

День не встиг добігти кінця, як з Москви повідомили, що совєтський уряд вимагає підписати угоду до 12 години наступного дня. З огляду на це я скликав уряд ще на одне засідання — на 5-ту ранку 19 вересня. До палацу Державної ради було викликано й генерал-лейтенанта Айро й полковника Паасонена, наданих урядові як технічних експертів. Я повідомив уряд про ультиматум росіян, а далі передав слово Айро. Його повідомлення закінчувалося висновком, що Фінляндія у найсприятливішому разі може встояти ще три місяці. Паасонен своєю чергою зазначив, що наступи і на Карельському перешийку, і на півночі від Ладозького озера вже проминули кульмінацію і що обороні, насамперед на північному сході від Виборга, допомагають надзвичайно сприятливі умови місцевості. Більшість залучених до наступу російських танкових і артилерійних частин перекинуто на Балтійський фронт, а це свідчило про те, що на жодну велику наступальну операцію не заносилося. Однак супротивникові знадобилося б не більш як два тижні, щоб знову сконцентрувати переважальні наступальні сили на перешийку. Крім того, треба було зважати на те, що стратегічне становище по-вирішальному погіршає, коли росіяни захоплять незабаром південний берег Фінської затоки.

Після того як висловилися військові експерти, я надав слово виконувачеві обов’язків прем’єр-міністра фон Борну, який по від’їзді міністра Енкелля до Москви був найстаршим за рангом. Барон фон Борн не заперечував проти прийняття умов, але у пройнятому глибоким песимізмом виступі емоційно висловив почуття смутку й тривоги присутніх перед тим, що тепер спіткає фінляндський народ. Я бачив, як уряд з важким серцем постановив подати умови на затвердження парламенту, а також просити його уповноважити делегацію підписати угоду про перемир’я. Парламент, скликаний на засідання того самого ранку на 7 годину, без довгих дискусій надав такі повноваження.

Коли делегати повернулися на батьківщину, я дізнався, що на момент підписання угоди 19 вересня між 11 і 12 годинами дня до них іще не надійшла звістка про ухвалу парламенту. Щоправда, посол Швеції, міністр Седерблум, через Стокгольм дізнався про прийняття умов і повідомив про це фінляндських представників, але жодного офіційного потвердження не надходило. У ті скрутні дні в Москві шведське посольство виявило до делегатів безмірну доброзичливість і готовість допомогти.

Виборзький лен знову став російським, і народ Карелії, узявши із собою худобу й рухоме майно, вирушив на захід. Завдяки м’якій осінній погоді й можливості використовувати водні шляхи на озері Саймаа евакуацію вдалося організувати краще, ніж у березні 1940 року, коли на нерозчищених від снігу дорогах постала гнітюча картина скрути й безладу: загрузлі в кучугурах сільськогосподарські машини й худоба, яка насилу пленталася. Проте дорога карелів, вигнаних зі своїх домівок, була, якщо це можливо, ще важчою, ніж тоді.

Порккальський край, давню культурну місцину з квітучими маєтками й багатими на рибу водоймами, треба було звільнити протягом трьох діб, щоб туди міг зайти російський гарнізон. Крім того, що тамтешні мешканці втратили свої домівки й успадковану від прабатьків землю, передача цього терену означала велику перешкоду для постачання столиці й перетинання прямого шосейного й залізничного сполучення з південно-західною Фінляндією. Те, що столиця відтепер перебувала в межах досяжності для російської польової артилерії, становило якнайсерйознішу загрозу.

Вдруге за чотири роки наше військо відходило за лінію кордону, яку визначав супротивник. Армія й тепер була виснажена після важких боїв проти переважальної сили, але, як і 1940 року, відступала, не втрачаючи цілісності і зберігаючи душевну твердість. Її не було здолано, і вона могла б, якщо треба, воювати далі — про це свідчили останні успішні бої в Іломантсі. Але для загальної ситуації було потрібно, щоб воєнні дії припинилися і народ мав мир. З високо піднесеною головою фінляндський солдат міг вирушати додому, добре виконавши справу.

За волю знову довелося заплатити дорогою ціною. Свідченням цього були 55 000 білих дубових хрестів на наших цвинтарях.

Уряд Гакцелля пішов у відставку, щойно виконав своє завдання і завершив укладання миру. Знайти придатну людину, згідну очолити новий кабінет міністрів, що, поза всяким сумнівом, матиме важче завдання, ніж будь-який попередній уряд, було нелегко. Я безрезультатно звертався до одного парламентаря за одним. Врешті цю непросту місію взяв на себе голова Верховного адміністративного суду Урго Кастрен.

Тепер треба було енергійно відбудовувати країну, поновлювати торговельні зв’язки та взагалі запускати виробничий механізм, і це все тоді, коли довелося провоювати війну проти нового супротивника. До того ж потребували розв’язання чималі соціальні проблеми — передусім забезпечення пересельців новим житлом. Зважаючи на величезні економічні зобов’язання, які накладала на нашу країну угода про перемир’я, труднощі здавалися неподоланними.

Уряду Кастрена не судилося довго протриматися. Розбіжності серед лівих соціал-демократів спричинилися до звуження основи уряду, тож йому довелося вже 17 листопада піти у відставку. Утім за короткий термін врядування тривалістю неповних два місяці уряд надзвичайно гідно попрацював завдяки принциповій позиції прем’єр-міністра під час нерівної боротьби, спрямованої на захист прав та інтересів країни.

24 вересня росіяни захопили Таллінн, а кілька днів по тому в їхніх руках опинилася майже вся Естонія. За таких обставин Німеччині було не до снаги вдатися до таких самих дій проти нас, яких торік зазнали Угорщина й Румунія, однак операції проти німців давалися дуже важко. 15 вересня, ще до підписання угоди про перемир’я, скінчився призначений нам короткий термін.

Ще аж 2 лютого я дав позитивну відповідь на запитання президента Рюті, чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам. Жодних подібних труднощів, пов’язаних з ускладненнями внаслідок зміни фронту, і справді не виникло, хоч зокрема молодші офіцери в частинах, які в близькому контакті з німцями воювали проти спільного ворога, безперечно, опинилися в емоційно неприємній ситуації. А коли ще брати до уваги недовіру до всього російського, яка панувала не лише серед офіцерства, а й — правду кажучи — серед більшості народу, навряд чи варто дивуватися, що багато хто побоювався внутрішніх конфліктів, до яких могла призвести північнофінляндська кампанія. Утім внаслідок жорстоких воєнних дій німців, які завершилися спустошенням Лапландії, усі усвідомили доконечну потребу звільнити країну від армії, перебування якої лише затягувало нестерпну ситуацію.

Після того як угода про перемир’я набула чинності, почалося відрядження додаткових частин на північ, наскільки це дозволяла перепускна спроможність залізниць. Так до Оулу передислокувалися танкова дивізія, а також 3-тя й 11-та дивізії. Єгерську прикордонну бригаду було перекинуто на північ від Каяані. Важке завдання вигнати німців з країни дісталося заслуженому генерал-лейтенантові Сійласвуо, командним пунктом якого стало Оулу. Зосереджувати військо було дуже нелегко, через те що одночасно повним ходом вивозили цивільне населення з Лапландського лену.

Тим часом німці почали знімати сили з ділянки Ухта–Кестеньга, а росіяни навіть не намагалися якось скувати їх. Було утворено фронт на південь, і під його прикриттям 20-та гірська армія взялася повільно відходити в бік Норвегії. Тож до того як ми закінчили концентрацію, німецькі сили кількістю приблизно три дивізії встигли фортифікувати всі комунікаційні шляхи на півночі від Оулу й Каяані, що зробило вихідне становище для наступальної операції вкрай невигідним.

6-та дивізія й 15-та бригада дістали наказ рухатися на північ ще до прибуття головних сил. Німці відходили, мінуючи шосейки і знищуючи все на своєму шляху, включно з найменшими шосейними мостами й кульвертами, не кажучи вже про великі залізничні мости через могутні річки Північної Пог’янмаа. За таких обставин не вдавалося швидко їх переслідувати, і що далі просувалося військо, то більшими ставали труднощі з постачанням. Тут виник ще один дратівливий момент — російські частини без будь-якого пояснення перейшли державний кордон під Суомуссалмі, а також незадовго до того затверджену межу в Куусамо.

Коли перед нашим військом, яке намагалося наздогнати і скувати супротивника під час його відступу, постали небувалі труднощі, виникла ідея висадити десант у німецькому запіллі. Це завдання було доручено генерал-майору Паярі і його 3-й дивізії. Генерал-лейтенант Сійласвуо призначив операцію на 30 вересня, а пунктом десантування вибрав місто Кемі. Поблизу нього один з фінських батальйонів, ще перед початком воєнних дій, зайняв позиції, аби захищати підприємства у промисловому районі Каригаара. Попри те, що висаджуване військо могло сподіватися на плацдарм у німецькому запіллі, десантування в Кемі було складною операцією. Саме місто перебувало в руках німців, а на узбережжі стояла на позиціях їхня артилерія. А що вони поскидали залізничні вагони й усілякий брухт у глибокий порт, щоб ми не могли ним скористатися, висадження на берег мало відбуватися в невеликих суднах, які надходили б із зовнішнього рейду.

Увечері 29 вересня, коли військо уже ось-ось мало відпливати з оульського порту Топпіла, здійнявся лютий шторм, унаслідок якого годі було й подумати про десантування в Кемі. А в разі відкладання цієї операції виникав ризик, що план, який базувався насамперед на несподіванці, оприявниться. Надійшов наказ десантувати військо вночі проти 1 жовтня не в Кемі, а в порту Реюття біля Торніо. Після здобуття міста частина десантних сил мала перекрити німцям шлях для відступу долиною річки Торніойокі, а решта — рухатися на Кемі, щоб ударити їм у запілля. Водночас треба було атакувати кемське угруповання і з півдня.

Десантування в Реюття без підтримки авіації було ризикованою операцією, а надто з огляду на те, що в неї могли активно втрутитися німецькі військово-повітряні сили, які мали в руках усі летовища в цьому куточку країни. Те, що висадження десанту і здобуття Торніо, незважаючи на це, минуло вдало, треба вважати заслугою командирських здібностей генерал-майора Паярі. Успіхові сприяло й те, що торніоські шуцкорівці й солдати-відпускники зорганізували своєрідне народне повстання проти німців. Після того як до німців надійшла підмога, розгорілися жорстокі бої за місто.

Свідками боїв у Торніо зокрема була група іноземних журналістів. Їх відрядили на північне войовище, щоб вони на місці ознайомилися, наскільки мають під собою ґрунт сповнені прихованої погрози звинувачення росіян, що ми лишень імітуємо війну проти німців. Журналісти із цікавістю стежили за всім, що могли побачити з десантної операції, а також за жорстокими боями й народним повстанням. Якраз у цей час так сталося, що вони самі опинилися посеред бомбардування, яке здійснювали німецькі пікірувальники «Штука». Після того вони зі справжньою переконаністю могли запевняти, що війна між фінами й німцями на півночі — все, що завгодно, але не імітація!

Шторм не вгавав, а тому другий ешелон десанту, який складався з 11-ї дивізії під орудою генерал-майора Гейсканена, висадився аж 6 жовтня. У лютих боях, що тривали дві доби, німецьке угруповання на півночі від Торніо було розбито. 8 жовтня наше військо здобуло й місто Кемі. Десантна операція, як і було заплановано, розв’язала ситуацію в прибережному секторі, тож з’явилася змога розпочати переслідування в напрямі Рованіемі й долиною річки Торніойокі. Для цієї мети генерал-лейтенанту Сійласвуо надали ще 15-ту дивізію, яка днями прибула з прикордонного району на Карельському перешийку.

Рухаючись уперед від Торніо й Кемі, наше військо натрапило на впертий опір, зокрема під стримувальними позиціями, які німці збудували в річкових долинах. Місцевість — широкі болота й безлісі гори — потребувала інакшої війни, ніж та, до якої звикли наші сили в південніших районах. Насамперед обхідні маневри забирали багато часу й сил, і щойно німці помічали загрозу оточення, ар’єргарди починали відходити, мінуючи місцевість і підриваючи за собою дороги. Нечисленні шосейки були розбиті, а осінні дощі й бездоріжжя довели їх до ще жалюгіднішого стану. Дні коротшали, а тривалі марші й неспинні бої ставали дедалі обтяжливішими.

Коли селище Рованіемі, яке німці перетворили на попіл, було здобуто 16 жовтня, німецьке угруповання в долині Торніойокі почало відступати швидше, щоб уникнути атаки через Кіттилю. Спалене селище Муоніо наше військо зайняло 30 жовтня, і воно стало місцем зустрічі колон, які наступали з Торніо й Рованіемі. Петсамською дорогою вони дійшли до сопок Лааніли. Тепер супротивника було відігнано на 400 кілометрів на північ від вихідного пункту, але три найпівнічніші фінляндські громади — Інарі, Утсйокі й Енонтекіе — і досі перебували в руках німецького війська.

В угоді про перемир’я було прописано, що росіяни в разі потреби долучаться до бойових дій, щоб пришвидшити виганяння німецького війська. Без сумніву, участь росіян в операціях скоротила б кампанію і вберегла б нас від чималих втрат. Якби росіяни на першому етапі Лапландської війни активно протидіяли трьом німецьким дивізіям на ділянці Ухта–Кестеньга, це додало б темпу їхньому відступу. І навіть позірний наступ з Петсамо, яке росіяни здобули 15 жовтня, змусив би німців швидше відходити, адже вони мали б причини побоюватися, що буде перетято їхні комунікації через Івало. Я запропонував контрольній комісії, щоб якийсь невеликий загін з російської дивізії, яка стояла на новому кордоні лише за 70 кілометрів від Івало, зайняв перехрестя біля цього селища. Однак мені відповіли, що пропозицію подано запізно. Але коли ми 4 листопада здобули Івало, звідки німців було відтиснуто в бік Інарі, росіяни не забарилися перейти кордон і рушити на Івало. Чималими силами, які перебували на півночі впритул до Івало, у Куусамо й Суомуссалмі, росіяни, тримаючи палець на гашетці, після того контролювали ситуацію у всій північній Фінляндії.

Визначений угодою про перемир’я термін для демобілізації армії скінчився 5 грудня, і, попри наше прохання продовжити його, росіяни від нього не відступалися. Що стосується підрозділів, залучених до лапландської кампанії, їх демобілізація перетворилася на неймовірно складну процедуру. Водночас із тим, як старший особовий склад ішов у запас, молодший набирали в підрозділи, сформовані відповідно до організаційного плану мирного часу. Ті юнаки мусили ставати до бою проти ветеранів-німців, які за чотири роки війни встигли призвичаїтися до умов місцевості в Лапландії й до війни в лісовій глушині.

Це просто диво, що демобілізація не призвела до повного паралічу воєнних дій. У січні 1945 року новоорганізоване військо було готове рухатися далі до північно-західного куточка Фінляндії, так званої «Руки», що простягається поміж сопками до спільного прикордонного стовпа Фінляндії, Швеції та Норвегії за кількадесят кілометрів від норвезького узбережжя Атлантичного океану. У тих безлюдних і негостинних просторах німці до кінця квітня 1945-го утримували в руках останній клаптик фінляндської землі.

У грудні 1944 року наступ на німців досяг таких успіхів, що моя присутність у Ставці вже здавалася необов’язковою. У середині місяця я переніс свій командний пункт до Гельсінкі й водночас передав безпосереднє керування військовими справами начальникові Генерального штабу, генералові піхоти Ерику Гайнрихсу. Перед Новим роком його було офіційно призначено головнокомандувачем збройних сил. За заслуги на посаді начальника Генштабу у воєнний час і зокрема за вправне керування карельською кампанією я нагородив генерала Гайнрихса хрестом Маннергейма І ступеня.

Мій останній наказ на посту верховного головнокомандувача вийшов 31 грудня 1944 року:

Фінляндські солдати!

Востаннє полишаючи безпосереднє керівництво збройними силами Фінляндії і, як Президент Республіки, залишаючись верховним головнокомандувачем, я подумки повертаюся до минулих п’ятьох років і двох воєн, які довелося за той час пройти фінляндському народові.

З почуттям гордості і вдячності я бачу перед собою незчисленні сірі лави, які з непохитною відданістю своєму завданню довіряли мені й підтримували мене. Я з теплом думаю про всіх тих, хто після років боротьби й випробувань — до останнього виконавши свій обов’язок — повертається до мирних справ, як і про юнаків, що й далі служать у збройних силах держави.

Зі святобливістю і пошаною згадую я тих з нас, хто не повернеться із цих воєн.

Тепер це все позаду; у нашому суспільстві зостануться лише сліди від пережитих воєнних років і славетна пам’ять про діяння фінляндських чоловіків і жінок. Народи земної кулі стоять на порозі нових часів. Із жахів війнипостане інший світ зі своїми випробуваннями і стражданнями людства, але напевно і з поступом і здобутками. Важким буде час для народів, доки не настане той день, який поєднає нації у злагоді і створить підвалини для мирної праці й порозуміння.

Перед нами стають незліченні проблеми, пов’язані з перемир’ям і повоєнним часом. Труднощі здаються нездоланними, але тепер як ніколи ми, фіни, мусимо постійно демонструвати риси, які минулими роками були нашою силою: єдність і витриманість. Докладаючи всіх зусиль у старанній праці й самовідданості, ми зможемо впоратися з буремним часом, а також забезпечити подальше існування й майбутнє нашої держави.

Загартовані в численних боях колишні солдати, які повернулися тепер до своїх домівок! На Вас лежить обов’язок зберегти по всій нашій країні дух взаємодовіри й товариськості, народжений спільними воєнними випробуваннями, а також вселяти у своєму оточенні надію й віру в майбутнє.

Побратими! Я неодноразово, як і тепер, закликав Вас до подальших зусиль, вимагав від Вас майже неможливого, і це ніколи не було марним. Я дякую Вам за блискучі дії на війні, які ніщо у світі не може затьмарити. Дякую кожному командирові й солдатові в суходільному війську, військово-морських і військово-повітряних силах, від найвищого командування до рядовика — офіцерам, унтерофіцерам і рядовому складу, не забуваючи і про медичний персонал, лікарів та медсестер.

Особливо я вдячний своїм найближчим товаришам, начальникам Генерального штабу, головному квартирмайстеру, інспекторам і командувачам родів війська, чиї майстерність і старанність полегшували тягар моєї відповідальності. А ще дякую командувачам армій та груп, керівникові фортифікаційної роботи, а також командувачам військово-морських і військово-повітряних сил, тилових частин, зенітних частин, корпусів, командирам дивізій, які самовіддано й успішно впоралися з важкими завданнями.

Я адресую теплі слова подяки десяткам тисяч робітників, які на фронті і в тилу виконували неоціненну працю на благо оборони — часто й важачи життям. Я дякую залізничникам, які не боялися ні труднощів, ні небезпек. І нарешті дякую всім тим, неназваним тут, хто в різних установах та організаціях самовіддано працював на нашу спільну справу і своїм внеском сприяв тому, щоб зробити неможливе можливим.

Від імені всіх збройних сил — і гадаю, що тут я висловлю думку кожного чоловіка — я від щирого серця дякую нашим лоттам, чия саможертовна діяльність, зокрема й у найнебезпечніших місцях, залишиться повік величним взірцем для фінляндських жінок.

Зичу Вам усім успіху та щастя, яке зроджується на землі вільної Вітчизни.

Нехай провадить нашу долю Всевишній на благо Фінляндії!

Перед закінченням буремного 1944 року я заїхав до Міккелі, яке в трьох війнах гостинно приміщувало найвище військове керівництво, аби передати хрест Свободи, увічнений відтоді на гербі міста.

1945 року перед очільником та урядом Фінляндії постали величезні для наших умов завдання. Тягар мені тоді полегшив прем’єр-міністр Паасиківі, який від 17 листопада 1944 року звикло і вправно виконував відповідальні функції голови уряду.

На ще одного досвідченого державного діяча, який з визвольної війни був моїм другом, радником і помічником, генерала піхоти Рудольфа Вальдена, я вже не міг спертися: у листопаді 1944 року його розбив параліч, від якого він так і не оклигав.

Одним з найважливіших питань, яке потребувало негайного розв’язання, було оголошення парламентських виборів. Їх не відбувалося аж від 1939 року, і після евакуації населення знадобилася масштабна підготовча робота, щоб технічно забезпечити їх проведення, тож постала доконечна потреба швидко її зорганізувати. Вибори відбулися 17–18 березня без якихось негараздів. Комуністи на підставі угоди про перемир’я дістали право брати в них участь як політична партія. Завдяки цьому вони разом із лівими соціалістами утворили «народнодемократичну» групу, яка здобула 49 мандатів у парламенті. Від соціал-демократів пройшло 50 представників, Аграрної спілки — 49, Коаліційної партії — 28, Шведської народної партії разом зі шведськими лівими —15, а Прогресивної партії — 9.

Коли стали відомими підсумки виборів, уряд за звичною парламентською практикою подав у відставку. Прем’єр-міністром залишився державний радник Паасиківі, який сформував новий уряд на базі «червоно-зеленого блоку», тобто соціал-демократів, народних демократів і аграріїв. Зберегли своє місце представники Шведської народної партії та Прогресивної партії, які були в попередньому уряді. Програма урядової коаліції містила широкомасштабні плани радикальних суспільних реформ, які погано узгоджувалися між собою — з одного боку, прагнення до соціалізації, з другого — до розвитку дрібного хліборобства. Також у документі йшлося про зменшення кількості й суспільної ролі чиновників та інше, але в час цілеспрямованого керівництва прем’єр-міністра здійснення такої трансформації мусило зачекати.

Головним завданням під час моєї президентської каденції було й лишалося виконання приписів угоди про перемир’я. Найдражливішим серед них була прописана в 13 статті угоди вимога покарати призвідців війни.

4 лютого 1945 року під головуванням доктора Ейрика Горнборґа було створено комітет, який мав з’ясувати питання політичної відповідальності. Звіт комітету був з історично-політичного погляду гідним, але оминув юридичний бік справи, тому уряд попросив дати висновок найвидатнішого фінського правника, президента Каарло Столберґа. Він констатував, що осіб, які приймали рішення стосовно війни й миру, за правовою системою Фінляндії не можна за це притягнути до відповідальності. Це означало неможливість судити їх якось інакше, ніж видавши закон, який матиме зворотну силу, а така процедура суперечила б засадничим принципам західної правової системи. Єдиною інстанцією, якій можна було подати на вирішення питання такого ґатунку, був Державний суд, вирок якого мусив бути з наведених вище міркувань виправдувальним. Конституція Фінляндії теж не припускала створення спеціального суду, якому надавалось би право розслідувати справи, пов’язані з політичною відповідальністю, і ухвалювати в них вироки.

Схваливши 13 статтю угоди про перемир’я, з політичного погляду ми конче мали врегулювати це питання. Канцлер юстиції Тар’янне запропонував єдино можливий вихід — видати закон, який дасть змогу створити спеціальний суд. Відповідно до цього уряд зробив подання до парламенту, пропонуючи ухвалити закон про покарання призвідців війни.

Коли законопроект надійшов до мене на підпис, першою думкою було відмовитися передавати його до парламенту, зважаючи на висновки президента Столберґа. Проте така позиція спричинила б ускладнення, яке призвело б до загострення становища і дедалі більшого тиску росіян. Добряче все обміркувавши, я дійшов висновку, що єдина для мене можливість — це внести деякі зміни в текст законопроекту, які зроблять його приписи не такими неприємними.

Параграф 1 законопроекту визначав, що формою покарання буде виправна в’язниця, і поширював дію закону на кожного, «хто вирішально вплинув на те, що 1941 року Фінляндія вступила у війну спільно з Німеччиною проти Союзу Радянських Соціалістичних республік, а також Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії або перешкоджав під час війни досягненню миру». Я запропонував змінити текст так, щоб дія закону поширювалася лише на тих, хто в уряді сприяв зазначеним діям чи бездіяльності, а карою мали стати ув’язнення або виправна в’язниця. У § 4 я радив прописати норму, що порушувати судову справу має особисто канцлер юстиції, без можливості виставити замість себе когось іншого. І нарешті я запропонував, щоб загальні приписи щодо права помилування, яке належить президентові республіки, поширювалися й на осіб, засуджених як призвідців війни.

З такими поправками законопроект було подано на розгляд парламенту. Він, перш як ухвалити документ, у певних пунктах повернув первинний текст уряду, але залишив мої приписи щодо виду покарання і права президента на помилування.

Однією з причин, чому уряд і парламент Фінляндії восени 1944-го відхилили совєтські умови миру, було те, що репарації на суму 600 мільйонів доларів, які ми мали б сплатити товарами впродовж 5 років, за висновком експертів перевершували можливості країни. Тож на осінніх перемовинах ми зраділи, що суму було зменшено до 300 мільйонів, а термін сплати — завдяки сприянню британського посла в Москві, сера Арчибальда Кларка Кера — збільшено з 5 до 6 років.

Утім радість тривала недовго, адже під час детального обговорення питання репарацій з’ясувалося, що росіяни, хоч угода про перемир’я не давала їм на це ані найменшого права, зажадали робити розрахунки за рівнем цін 1938 року. Після того він зріс майже вдвічі, і та додаткова умова означала, що ті 300 мільйонів доларів фактично відповідали 600 мільйонам. Після впертих дискусій росіяни погодилися зафіксувати ціни машин і промислового обладнання на 15 %, а іншої готової продукції — на 10 % більшими, ніж передбачав рівень 1938 року. Навіть враховуючи це коригування, сума репарацій майже удвічі перевищила 300 мільйонів. Угоду про сплату репарацій було підписано 17 грудня 1944-го.

Найнеприємнішою несподіванкою став припис сплачувати 60 % репарацій продукцією металообробної промисловості і лише 40 % — товарами нашої домінантної експортної промисловості — дерево­обробної. До війни наша металообробна промисловість працювала майже без винятку на внутрішній ринок, і її частка в загальному експорті країни становила заледве 4 %. Тобто цю галузь промисловості треба було істотно розширяти. Потрібні для цього машини і більшість сировини Фінляндія придбала за кордоном, скориставшись насамперед шведськими й американськими кредитами, і репараційне постачання дуже залежало від вчасного надходження замовлених товарів. Це було особливо важливо через те, що Фінляндії довелося взяти на себе зобов’язання сплачувати за запізніле постачання п’ятивідсоткову пеню на місяць товарами того самого виду. Лише за перший рік штрафи сягли 253 000 доларів, і цю суму Фінляндія мусила додатково відшкодувати.

Що на практиці означало репараційне постачання для економічного життя Фінляндії, видно з того, що воно в перший рік становило аж 80 % нашого загального експорту. Ще очевиднішим стає їх вплив, коли зважати, що цей тягар ліг на країну, яка втратила 13 % національної власності (через умову віддати території) і понад 7 % робочої сили (її було вбито чи позбавлено працездатності). Кількість самих лиш інвалідів війни сягла 47 500. Фінляндія втратила в боях велику частину торговельного флоту, а коли до цього додати прописані в угоді про перемир’я передавання кораблів, довоєнний тоннаж поменшав на третину. Державний борг зріс від довоєнних 3,5 мільярда марок до 67 мільярдів станом на кінець 1944 року. Промислові підприємства, щоправда, зазнали порівняно невеликої руйнації, однак запаси сировини вичерпалися, а продуктивність була слабкою.

До вкрай обтяжливих репараційних вимог додалися й інші умови компенсації. Фінляндія мусила повернути воєнні трофеї й майно, вивезене з переданих теренів, а ще — відповідно до ухвали держав-переможниць у Потсдамі влітку 1945 року — німецькі кошти переказати Совєтському Союзу. Загальна сума цих претензій, під час визначення яких цілком проігнорували позицію Фінляндії, зросла до 60 мільйонів доларів. Сплата репарацій шкодила політиці, яку СССР провадив щодо Фінляндії, і коли сподівання на подальші іноземні кредити розвіялися, совєтський уряд усвідомив: треба полегшити репараційний тягар. В угоді, укладеній у січні 1946-го, термін сплати було продовжено до 8 років, а це означало, що річна сплата зменшилася з 50 до 35 мільйонів репараційних доларів.

Моє здоров’я, стан якого від початку 1945-го часто мінявся, настільки погіршало впродовж року, що восени мені довелося передати функції очільника держави прем’єр-міністру і прислухатися до поради лікаря переїхати в м’якший клімат, аби відновити сили. Подорож була до Португалії, і приготування відбувалося, як належить, з повідомленням країн, через які я проїздитиму. Рейсовий пароплав, яким я мав вирушити до Стокгольма, відходив 3 листопада о 8-й ранку.

Напередодні ввечері я ледве встиг лягти й вимкнути світло, як опівночі хтось подзвонив у двері. То був прем’єр-міністр Паасиківі, який прийшов просто від голови контрольної комісії Жданова. Той за годину до того запросив його до себе і сказав, що дізнався з газет про намір президента їхати за кордон. Однак президент — це політична фігура, яка не може залишати країну, не повідомивши про це росіян, а жодної інформації не надходило ні до контрольної комісії, ні до совєтського уряду, ні до російського верховного командування.

Паасиківі зазначив, що не існує жодних приписів, які завадили б президенту кудись їхати, і що функції очільника держави в такому випадку за конституцією автоматично переходять до прем’єр-міністра. Однак Жданов повторив своє твердження й додав, що «поїздка нашкодить Фінляндії».

У нашій розмові з прем’єр-міністром я зазначив, що мені довелося узяти на себе багато відповідальних обов’язків у віці, у якому я мав би право відмовитися від усіх офіційних доручень. Я втомився, і мені треба підлікуватися. Усе готово до поїздки, але я згоден відмовитися від неї, якщо вона нашкодить моїй країні. Я попросив прем’єр-міністра повідомити Жданова, що чекатиму на його відповідь до 8 години завтрашнього ранку і що скасування моєї поїздки приверне увагу, зокрема в країнах, де мене чекають.

Невдовзі прем’єр-міністр повернувся й сповістив: він одразу зустрівся зі Ждановим і той повідомив, що за інформацією з Москви, немає жодних перепон для поїздки президента.

Отже, запланована рекреаційна мандрівка могла відбутися відповідно до програми. Після оздоровчого перебування на атлантичному узбережжі я мав приємний обов’язок перед від’їздом з гостинної Португалії відвідати президента, генерала Кармону, і висловити йому подяку за всю доброзичливість, яку зустрів у його країні. Президент ґречно прийняв мене в давньому палаці, інтер’єр якого говорив про блискучу історію Португалії як морської держави. Дуже цікавими були й мої зустрічі з прем’єр-міністром Салазаром, молодявим, спокійним і скромним чоловіком, про чию успішну працю на благо Португалії говорили й далеко за межами країни.

Повертаючись на батьківщину, я зненацька занедужав, і мені довелося поквапитися до Стокгольма на консультацію з моїм лікарем, професором Нанною Свартц. Зі Стокгольма я поїхав просто до Гельсінкі, де ліг у лікарню Червоного Хреста.

Цей прикрий підсумок рекреаційної мандрівки став для мене великим розчаруванням, але з фактами нічого не вдієш. Найближчими місяцями я не міг виконувати обов’язки очільника держави, хіба якщо це вдавалося б робити з лікарняного ліжка.

4 березня 1946 року я надіслав урядові листа, долучивши до нього лікарську посвідку, у якому повідомив, що вирішив подати у відставку через погіршення стану здоров’я. Я також додав, що вважаю завдання, для виконання якого погодився обійняти пост очільника держави, з мого боку в найістотнішій частині здійсненим, адже завершився судовий процес над призвідцями війни та оголошено вироки. З умов угоди про перемир’я залишилися лише ті, для виконання яких знадобиться не один рік. Своє рішення я хотів довести до відома уряду, щоб він міг вдатися до відповідних заходів.

Звістку про те, що я вирішив залишити посаду президента республіки, оголосив фінляндському народові прем’єр-міністр Паасиківі. Він зачитав мого листа на радіо і додав до нього таку заяву:

Ім’я президента Маннергейма навіки вписано в історію нашої країни. Пронісши на своїх плечах важкий тягар на службі країні, він у серпні 1944 року, керуючись одностайним побажанням фінляндського народу, обійняв відповідальний пост президента республіки. Під його орудою і завдяки його авторитету нашу країну було виведено з війни. Ніхто інший не міг би тоді виконати цю місію, бо ніхто, крім нього, не мав довіри серед більшості народу. За цю, як і за всю іншу самовіддану працю на благо країни, фінляндський народ глибоко вдячний президентові Маннергейму. Коли він тепер через підупале здоров’я вважає, що мусить залишити посаду президента, подяку нашого народу йому треба висловити публічно. Президент Маннергейм може йти на цілком заслужений відпочинок з усвідомленням, що фінляндський народ не забуде великих послуг, які він зробив батьківщині. З ним довіку залишаться найкращі й найщиріші зичення нашого народу.

9 березня 1946 року Юго Паасиківі було обрано президентом республіки, а два дні по тому відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Так я відійшов від останнього й найважчого завдання на службі Вітчизні. Повернувшись до приватного життя, я дістав змогу безборонно скористатися правом, яке має кожен вільний громадянин: правом повертатися думками до минулого і звірятися сучасникам і нащадкам, що може дати й чого навчити пройдений життєвий шлях. Кінцевим пунктом моєї публічної кар’єри завершується й ця розповідь. Мені зостається лише прикінцевим словом звести докупи власні уявлення про причинові зв’язки, які визначали долю Фінляндії впродовж останніх, сповнених подій десятиріч.

Індивідууму, коли він озирається на своє минуле життя, легко помітити чинники, які вплинули на формування його біографії. Він може без великих труднощів констатувати, де й коли обрав правильний чи хибний шлях і якою мірою сам творив свою долю.

Цілому народові з його розмаїтим і гетерогенним складом незрівнянно важче здійснити такий самоаналіз. Причина й наслідок заховані від більшості народу, яка пливе за течією і підкоряється розвитку подій, не питаючи себе, чому вчора сталася невдача і що принесе завтрашній день. Однак скидається на те, що, зокрема для такої країни, як Фінляндія, бажано, навіть конче потрібно, щоб усі верстви населення і прошарки суспільства навчилися відчувати відповідальність та обов’язки, продиктовані їхнім політичним і соціальним становищем. Передумов для цього більшає, коли підвищується рівень освіти й життя та взаємно зближуються суспільні класи. Народ також набуває більшої зрілості зі зростанням середнього віку. Отож чимало поколінь мають змогу одночасно користуватися спільно набутим досвідом, і вони мусять об’єднатися для спільної мети: добробуту народу, безпеки й честі держави.

Народ, як і індивідуум, не любить визнавати власних помилок. І все ж таки має бути можливість спробувати спільними зусиллями проаналізувати минуле, аби усвідомити, які помилки й недогляди спричинили згубні наслідки. Поступ не зупиниться, майбутнє постає перед нами з усіма своїми вимогами, і треба їх зустріти з розумінням і гостротою сприйняття. На досвіді, який дорогою ціною здобули минулі покоління, прийдешні генерації мають навчитися уникати їхніх помилок. Тому все знання, яке спізнав індивідуум у певний період життя, треба залишити у спадщину подальшому. Насамперед через це я вважав за потрібне в мемуарах оповісти про власний досвід новітнього періоду фінляндської історії, у формуванні якого мені судилося брати участь.

Свобода не дісталася Фінляндії в дар. Країна здобула її великими жертвами і кров’ю власних синів 1918 року в боротьбі, яка відновила її історичний східний кордон. Уже тоді стало очевидно, що наше становище незалежної держави буде нелегким. Воно потребувало сильної державної влади, внутрішньої єдності й ефективних збройних сил.

Конституція суверенної Фінляндії, яку я затвердив 1919 року, заклала міцні підвалини державної влади в межах демократичного суспільного ладу, який утримався у всіх тогочасних бурях. Цінність цих підвалин найкраще потверджує те, що вони збереглися й понині.

Найбільшою загрозою для майбутнього самостійної Фінляндії, її зовнішньої безпеки та внутрішнього спокою здавалося тривання розколу, який 1918 року ледь не призвів до загибелі країни. По закінченні визвольної боротьби я відчув доконечний обов’язок зробити все можливе, аби загоїти рани війни. Не мені судити, наскільки мої прагнення згладити суперечності в суспільстві посприяли єднанню нації. У всякому разі, коли настав час випробувань, для мене було великим задоволенням бачити, як фінляндський народ згуртовано, одностайно й рішуче стає до оборони своїх життєвих інтересів.

На жаль, усвідомлення того, яке надважливе значення має обороноздатність – ефективна обороноздатність – для майбутнього молодої держави, не з'являлося попри неодноразові попередження, доки сплюхів не розбудив грім війни. Фатальним стало те, що ми не змогли поставити проблему оборони понад партійними інтере­сами. Доконечною умовою самостійної зовнішньої політики є існування потужних збройних сил, а саме цієї підпори керівництво нашої держави не мало. Народ загалом і його представники в парламенті й уряді запізно збагнули потребу ефективно підсилювати державні збройні сили. За таких умов Фінляндія була надто слабкою, щоб збройно захищати свій нейтралітет. Натомість вона покладалася на обіцянки й ілюзії. Але позаяк не бракує голосів, які звинувачують фінляндський народ у наївності в зовнішньополітичних питаннях, мабуть, доречно зауважити, що й великі нації з багатовіковими політичними традиціями щонайменше так само стали винуватцями відповідних помилок і хибних висновків. Не останньою чергою це стосується нехтування обороноздатністю.

Двічі я був свідком катастрофічних наслідків того, що Росія вступила у війну непідготованою. Повторення того самого я бачив, коли 1916 року Румунія, теж непідготована, долучилася до країн Антанти і зазнала швидкого розгрому від численнішого супротивника. Очолюючи Раду оборони, я сподівався, що зможу розбудувати досить потужні збройні сили, аби фінляндський народ уникнув такої долі. Економічних передумов для цього не бракувало, але через недалекоглядність підтримка від влади була половинчастою й недостатньою. Після восьмирічного бігу наввипередки з незабарною бурею я побачив, як вона насувається на Фінляндію, обороноздатність якої була аж ніяк не найкращою. Ще й понині я певен, що Фінляндія мала б великі шанси уникнути Зимової війни, якби збройні сили країни перебували в доброму стані. Це особливо ймовірно тому, що великополітична ситуація наприкінці 1930-х не спонукала Совєтський Союз нападати на таку Фінляндію, якій було б до снаги чинити тривалий опір. Усе свідчить про те, що якби вдалося уникнути Зимової війни, подальший розвиток подій став би зовсім інакшим, ніж той, який у червні 1941 року втягнув Фінляндію у війну між великими державами.

Утім заради правди треба зазначити, що Фінляндія потерпіла не лише від власних помилок. Одним із чинників, який фатально вплинув на розвиток подій у нашому куточку земної кулі, була недостатня політична й військова співпраця між північноєвропейськими країнами.

Водночас із тим, як я докладав зусиль, щоб досягнути єдності у власній країні і твердої волі до її захисту, до моїх засадничих ідей належало прагнення тісно взаємодіяти зі Скандинавією, насамперед зі Швецією. Хоч я суворо засуджував спробу Швеції привласнити частину історичного фінляндського терену, її дії на Аландських островах не впливали на моє ставлення до фінляндсько-шведської співпраці, яку вважав конче потрібною з оборонно-політичного погляду. Передусім я прагнув, щоб Фінляндія та Швеція спільно взяли на себе оборону аландського архіпелагу, що перекрило б усім решта доступ до Ботнічної затоки й істотно полегшило б обом країнам забезпечення нейтралітету. Утім минуло двадцять років, доки я побачив, як давня метрополія пристає на цю ідею, а відповідно й на відбудову фортифікаційних споруд на архіпелагу, зруйнованих 1918 року на її власну вимогу. Водночас я й спізнав розчарування, коли бачив, як Швеція внаслідок протидії з боку совєтської Росії зреклася своєї позиції і цим оприявнила Москві всю самотність та ізольованість Фінляндії.

Ще раніше скепсис щодо цінності колективної безпеки під егідою Ліги Націй спонукав мене шукати їй заміну в нових формах політичної співпраці зі Скандинавією. Я сподівався, що це переконає й СССР у нашому бажанні нейтралітету. Саме із цією метою я ініціював офіційну заяву про північноєвропейську орієнтацію Фінляндії, яку парламент мені на втіху одностайно схвалив 1935 року. Утім мої надії, що це звернення знайде відгук у Північній Європі, насамперед у Швеції, і зумовить укладання регіонального пакту про взаємодопомогу в межах Ліги Націй, не справдилися. Тож Фінляндії судилося 1939 року наодинці зустріти напад російського велетня. Я схильний думати, що цього вдалось би уникнути, якби існував північноєвропейський чи, скажімо, лише фінляндсько-шведський оборонний союз.

Ідея розширеного та спільного північноєвропейського захисту нейтралітету оприявнилася одразу по закінченні Зимової війни: фінляндська сторона запропонувала укласти оборонний союз, до якого належатимуть і Швеція з Норвегією, і Фінляндія. Проте нічого не вийшло, бо Москва була проти цього плану, та й скандинавські країни не хотіли брати участь у його реалізації. А за всіма ознаками Норвегія навесні 1940 року уникнула б нападу, якби Німеччині довелося зважати на те, що її агресія спричинить спільний опір усіх північноєвропейських країн. А тому й розвиток подій, які влітку 1941 року втягли Фінляндію у війну, відбувався б на цілком інших засадах.

На тлі подій останнього десятиліття виразно видно, що означала б тісна політична й військова співпраця між Фінляндією та Скандинавією і для Фінляндії, і для скандинавських країн. Об’єднана Північна Європа мала б усі шанси захистити свій нейтралітет, який ці загрожені країни поодинці не могли боронити. Відповідальність за цей несприятливий розвиток подій, який почався десятиріччя тому і краю якому не видно й досі, лежить тягарем на тих вітчизняних силах, які, не усвідомлюючи небезпечності становища, завадили об’єднанню Північної Європи.

Утім було б неправильно ігнорувати те, що на долю Фінляндії вирішально вплинули й географічні та всесвітньополітичні чинники — настільки великі, що захист фінляндського й північноєвропейського нейтралітету не міг їм зарадити. Ще у XVIII столітті Швецію-Фінляндію втягнули в численні війни суперечності між Францією та Росією. Війна 1808–1809 років, яка розбила 600-літню унію Фінляндії зі Швецією і перетворила нашу країну на велике князівство під зверхністю Росії, теж була наслідком європейського конфлікту. Дивовижно схоже становище повторилося 1939 року, коли Гітлер, як і Наполеон 1807-го в Тильзиті, дав Москві карт-бланш щодо Фінляндії.

Чинником перебігу великої політики, який найсуттєвіше вплинув на формування долі Фінляндії, є більшовизм. Він добувся до влади в хаосі, спровокованому революцією в Росії, зміцнився в час, коли політичне зацікавлення західних країн однобічно спрямувалося на переможену Німеччину та власні внутрішні проблеми, став першорядним фактором світової політики — частково у взаємодії з відродженою Німеччиною, частково в боротьбі до загину із цим суперником за світове панування. Своє бачення стадій цього розвитку подій я виклав вище. Те, що Фінляндія стала першою країною, яка зупинила просування більшовизму, увиразнює значення нашої визвольної війни для Європи, про яке часто забувають. Із часом Совєтський Союз набував дедалі панівнішої ролі як зрівноважний чинник у європейських суперечностях і конфліктах. Урешті-решт саме внаслідок порушення балансу сил у великій політиці Фінляндію було втягнуто у війну, і то не в одну, а в дві.

Коли аналізувати причини, визначальні для долі вільної Фінляндії, є велика спокуса покласти провину за знегоди минулих років на фатум і чинники, з якими годі було щось вдіяти. Нехай наша країна, можливо, й виконувала лише роль пішака у грі великих держав, але, ніде правди діти, ми й самі дуже доклалися до всього, що нас спіткало, власними помилками й недоглядами.

Що я хочу насамперед закарбувати у свідомості прийдешнього покоління — це те, що розбрат у власних лавах б’є дошкульніше, ніж меч ворога, і внутрішні чвари відчиняють двері для зовнішнього втручання. Фінляндський народ сам засвідчив упродовж двох минулих воєн, що одностайний народ, навіть якщо він малий, може продемонструвати негадану бойову міць і цим подолати щонайважчі випробування, які йому судилися.

Згуртувавшись у хвилину небезпеки, фінляндська нація виборола право й надалі жити власним, самостійним життям у колі вільних націй. Те, що вона, напружуючи сили, не схитнулася, свідчить про здорову і міцну породу. Якщо ми залишатимемося вірними собі й, попри мінливу долю, одностайно й непорушно дотримуватимемося цінностей, які й досі є підвалинами свободи Фінляндії — успадкованих від прабатьків віри, любові до Вітчизни, рішучості й жертовної волі до оборони своєї країни, — фінляндський народ може з великим оптимізмом дивитися в майбутнє.

Зміст першого тому

Передмова

1. Шлях від кадета до полковника

2. Кінна поїздка Азією

3. Перша світова війна на Східному фронті

4. Російська революція

5. Визвольна війна

6. Місія в Лондоні й Парижі

7. На посту регента

8. Руйнування здобутків

9. Розбудова суспільства

10. Полювання і дорожні враження

Примітки

1

Фінляндський лебідь. — Прим. пер.

(обратно)

2

Лоттами називали учасниць «Лотта Свярд» — жіночої напіввійськової організації, яка існувала в 1919–1944 роки. — Прим. ред.

(обратно)

3

Подальша війна також відома як Війна продовження або Карельська кампанія. Вона почалася невдовзі після завершення Зимової війни і була прикладом повторної агресії Совєтського Союзу. — Прим. ред.

(обратно)

4

«Фінляндський соціал-демократ» (фін.). — Прим. пер.

(обратно)

5

«Академічне карельське товариство» (фін.). — Прим. пер.

(обратно)

6

Націоналістичний рух, активність якого у Фінляндії припала на 1920–1930-ті. — Прим. пер.

(обратно)

7

Очевидно, 1936. — Прим. пер.

(обратно)

8

Joseph E. Davies, «Mission to Moscow», Garden City Publishing Co. 1943.

(обратно)

9

Річка на Карельському перешийку, російська назва — Сестра. — Прим. пер.

(обратно)

10

Російська назва — Гогланд. — Прим. пер.

(обратно)

11

Сучасна російська назва — Мощный. — Прим. пер.

(обратно)

12

Сучасна російська назва — Сескар. — Прим. пер.

(обратно)

13

Сучасні російські назви — Большой Тютерс і Малый Тютерс. — Прим. пер.

(обратно)

14

Адміністративна одиниця. — Прим. пер.

(обратно)

15

Ця форма протесту сягає часів Великого князівства, зокрема так було в період посилення русифікації 1899–1905 років і загального страйку 1905-го. У шведському першотворі є фото з мітингу 9 жовтня 1939 року з підписом, що мітингарі співають «Твердиня наша — вічний Бог». — Прим. пер.

(обратно)

16

За приклад того, яким був їхній тон, можна процитувати публікацію у «Правді» від 3.11.1939: «Ми [...] підемо своєю дорогою, незважаючи ні на що, ми забезпечимо безпеку СРСР, не беручи до уваги нічого, ламаючи всі і всілякі перепони на шляху до мети».

(обратно)

17

Спеціальний комітет під головуванням генерал-майора Вальдена, створений навесні 1939 року для координації і пришвидшення основних закупівель.

(обратно)

18

Згодом з’ясувалося, що уряд СССР іще 13 листопада 1939 року — того самого дня, коли фінляндська делегація поїхала з Москви — запропонував колишньому комуністові Арво Туомінену, фінові, який мешкав у Стокгольмі, посаду прем’єр-міністра майбутнього «народного уряду». Таким чином, рішення совєтського уряду щодо агресії, про яке Туомінену повідомили кілька днів по тому, мабуть, було ухвалено до зазначеної дати. Зробити цей висновок дає підстави й те, що СССР розпочав військове приготування ще наприкінці жовтня — на початку листопада. Дуже прикро, що таємні попередні відомості, які мав Туомінен, вчасно не дійшли до керівництва фінляндської держави.

(обратно)

19

Її було наповнено сумішшю хлорату калію (60 %), кам’яновугільної смоли (32 %) і ноулену (8 %). Запалювали пляшку за допомогою капсули із сірчаною кислотою, закріпленої на шийці пляшки. Близькі бої проти танків були на Зимовій війні найбільшими подвигами, адже щоб атакувати танк, маючи в руках лише пляшку із запальною сумішшю чи в’язку гранат, потрібні і вміння, і сміливість.

(обратно)

20

Це фінське слово, яке під час Зимової війни перейшло в розряд військових термінів, стало відомим і за межами нашої країни.

(обратно)

21

Загальна кількість російських танків станом на кінець 1939 року була приблизно 15 000, з яких, утім, лише близько 6000 — сучасного типу («Кристі» й «Вікерс»). Але в Зимовій війні застарілі танки участі не брали.

(обратно)

22

«Известия», 30 березня 1940 р.

(обратно)

23

Robert E. Sherwood: Roosevelt and Hopkins (с. 790). Harper & Brothers, New York 1948.

(обратно)

24

Американські санкції особливо позначилися на надходженні пального. Труднощі, з якими внаслідок недостатнього постачання бензину і нафти ще в останні роки миру доводилося боротися транспорту й механізованому сільському господарству Совєтської Росії, досягли критичного рівня через велике зростання витрати пального під час війни, і їх годі було подолати, доки імпорт перебував у заблокованому стані, а нові нафтопереробні підприємства між Волгою та Уралом, «друге Баку», не вийшли на проектну потужність. Нафтопереробні устави СССР замовив у двох американських фірм — Universal Oil і McKey Engineering, — але обладнання внаслідок заборони на експорт не випустили з американського порту. Через це суттєво затрималося виконання третього п’ятирічного плану в головних галузях промисловості.

(обратно)

25

Die Geheimakten des französischen Generalstabes. Berlin 1941.

(обратно)

26

Як було зазначено вище, «Ожел» вийшов з талліннського порту 18 вересня 1939 року і після численних пригод добувся до британських вод.

(обратно)

27

Ось що 19 лютого 1940 року продиктував король для урядового протоколу:

«З власної ініціативи я сьогодні скликав уряд, щоб зробити таку заяву для урядового протоколу:

Моє бажання полягає в тому, щоб роз’яснити моєму шведському народові важке й відповідальне становище, у якому ми перебуваємо. Я вважаю своїм доконечним обов’язком намагатися якомога довше втримувати нашу країну поза фатальним конфліктом, який тепер існує у світі. А тому за повної підтримки уряду й риксдагу ми задекларували нейтралітет.

Я весь час із якнайбільшим захопленням стежу за героїчною боротьбою нашої братерської країни Фінляндії проти переважальної сили супротивника. Швеція від самого початку намагалася добровольцями й багатьма іншими способами допомагати цій країні, але я одразу сповістив Фінляндію, що, на жаль, не варто сподіватися на військову інтервенцію Швеції. Із сумом у серці я, ретельно все зваживши, дійшов висновку, що нам у теперішньому становищі варто й надалі дотримуватися цієї позиції. Річ у тому, що я маю тверде переконання: якби Швеція тепер втрутилася у фінляндську війну, перед нами постав би щонайбільший ризик бути втягнутими не лише у війну проти Росії, а й у війну між великими державами, а такої відповідальності я не можу на себе взяти. Крім того, у такій ситуації, ймовірно, стане неможливим надавати дуже потрібну для Фінляндії чималу допомогу, як це відбувається з нашого боку дотепер і як ми готові по-дружньому робити надалі.

Життєві інтереси Швеції, її честь і мир — це мета, яка завжди в мене перед очима. Я сподіваюся, що ми з Божою допомогою на вибраній нами дорозі зможемо уникнути всіх нещасть війни.

Батьківщина завжди неодноразово доводить мені свою довіру. А тому я щиро сподіваюся, що мій народ і в цій важкій ситуації зрозуміє і схвалить мої дії».

(обратно)

28

Опис розмови між прем’єр-міністром Ганссоном і міністром Таннером, що відбулася 27 лютого 1940 року, ґрунтується на інформації останнього, як її подано в меморандумі Комітету у справі розслідування зовнішньої політики Фінляндії (т. зв. «Комітету Горнборґа»). Докладніший опис розмови міститься у творі Таннера, опублікованому після написаного вище (Väinö Tanner. Suomen tie 1939–1940, Helsinki 1950, с. 255).

(обратно)

29

«Коли росіяни не досягають своєї мети, вони перевершують її».

(обратно)

30

Die Geheimakten des französischen Generalstabes (с. 209). Berlin 1941.

(обратно)

31

Handlingar rörande Sveriges politik under andra världskriget. — Förspelet till det tyska angreppet på Danmark och Norge den 9 april 1940. Stockholm, 1947.

(обратно)

32

Handlingar rörande Sveriges politik under andra världskriget. — Transiteringsfrågan juni–december 1940 (с. 180). Stockholm, 1947.

(обратно)

33

Див. видання міністерства закордонних справ Швеції: Transiteringsfrågor och därmed sammanhängare spörsmål, april–juni 1940. Stockholm, 1947.

(обратно)

34

G. Gafenco. Préliminnaires de la guerre à l’Est (с. 117). Fribourg, 1944.

(обратно)

35

Nazi-Soviet Relations 1939–1941. Washington, 1948.

(обратно)

36

Переклад Олександра Гижі. — Прим. пер.

(обратно)

37

Урочистий марш збройних сил Фінляндії, починаючи від 1918 року. — Прим. пер.

(обратно)

38

Посол СССР у Берліні Деканозов стверджував у розмові з фон Рибентропом 12 грудня 1940 року, що «підґрунтям планів фінляндсько-шведської взаємодії є намагання звільнити Фінляндію з-під німецького впливу», а також що саме тому совєтський уряд був рішуче проти таких планів (A. Rossi. «Deux ans d’alliance germano-soviétique». Paris, 1949).

(обратно)

39

Курсив мій, Ґ. М.

(обратно)

40

А. Россі стверджує у згаданій вище книжці Deux ans d’alliance germano-soviétique (с. 196), що перші контакти між фінляндським і німецьким Генштабами припадають на грудень 1940 року і що «остаточні» перемовини між цими органами почалися 25 травня 1941-го. Ці відомості ґрунтуються на свідченні генерала Ериха Бушенгаґена, яке він дав у російському полоні, і не відповідають дійсності.

(обратно)

41

До 1953 року церква східного обряду на цих теренах називалася саме греко-католицькою, а не православною, хоч і перебувала під юрисдикцією Константинополя. — Прим. ред.

(обратно)

42

Назва суду другої інстанції у Фінляндії. — Прим. пер.

(обратно)

43

«Юнкерс-87»

(обратно)

44

З повідомлень німецької Ставки, де фігурували то одні, то інші кількісний склад і місце дислокації дивізій, які Німеччина відряджала до Фінляндії, було очевидно, що війська бракує.

(обратно)

Оглавление

11. Вісім років наввипередки з бурею

12. Зимова війна

13. Збройний мир

14. Подальша війна

15. За стерном держави

Зміст першого тому

*** Примечания ***