Таємна історія Радянського Союзу [Павло Правий] (fb2) читать онлайн

Павло Правий Таємна історія радянського союзу

Видавнича інформація

Павло Правий

ТАЄМНА ІСТОРІЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

(Міфи, загадки, версії)

Видавництво Сергія Пантюка

2021

УДК 821.161.2

Б 81

Правий, Павло

Таємна історія радянського союзу. Міфи, загадки, версії.

– К.: «Видавництво Сергія Пантюка», 2021. – 568 с.

ISBN 978-617-564-049-1

ББК 84.4 УКР-44

© Павло Правий, текст, 2021

© Сергій Пантюк, видавництво, друк, 2021

© Юлія Бондаренко, обкладинка, 2021

ISBN 978-617-564-049-1

ПОДЯКИ

Щиро дякую меценатам і спонсорам, без участі яких вихід цієї книги був би неможливий, а саме:

Сергій Гребінь (Київ), Дмитро Тимофєєв (Київ), Сергій Кузнецов (Київ), Вадим Береза (Черкаси), Сергій Ступницький (Київська обл), Юліан Кургузов (Дніпро), Олександр Король (Львів), Борис Білун (Київ), Роман Кондрашов (Запоріжжя), Ігор Майданюк (Київ), Сергій Черниш(Харків), Вадим Васютинський (Київ), Михайло Шахматов (Рівне), Сергій Шевчук (Київ), Ігор Шевчук (Запоріжжя), Дмитро Грицута (Київ), Сергій Демченко (Сумська обл), Іван Дідула (Рівне), Віктор Солодунов (Київ), Дмитро Поляков (Херсонська обл.), Юлія Пономаренко (Київська обл.), Євген Лузан (Київ), Іван Бойко (Київ), Володимир Тундук (Київ), Вадим Ульїнський (Дніпро), Ігор Біжовець (Чернігівська обл.), Євгеній Вівчарик, Володимир Грищенко (Вінниця), Анатолій Гарасимчук (Одеська обл.), Тарас Гривул (Львів), Володимир Величко (Київ), Ірина Денис (Львів), Дмитро Пауков (Кривий Ріг), Євген Федоренко (Виноградів), Петро Козак (Львів), Володимир Сергієнко (Краматорськ), Лариса Головатенко (Київ), Андрій Ковшер (Ірпінь), Тетяна Гаврилова (Бровари), Сергій Щербина (Київ), В’ячеслав Лук’янчук (Київ), Альона Громик (Кам’янець-Подільський), Євген Куртасов (Харків), Григорій Чорний (Київ), Ігор Петрій (Львів), Олександр Рубан (Харків), Григорій Борзенний (Шепетівка), Василь Мельник(Черкаси), Іван Марків (Київ), Олександр Медведєв (Запоріжжя), Дмитро Кочетков (Дніпро), Станіслав Дідиченко (Київ), Ярославна Бубнова (Кривий Ріг), Костянтин Мізюкін (Южне), Михайло Коган (Дніпро), Юрій Донченко (Полтавська обл), Світлана Білоченко (Київ), Еміль Корогодський (Київ), Роман Драний (Ужгород), Наталія Мороцька (Київ), Владислав Красінський (Київ), Володимир Гаврилюк (Тернопіль), Євгеній Куцевол (Київ), Сергій Логоша (Харків), Денис Лукашук (Ізяслав), Дмитро Малишев (Харків), Сергій Овчар (Запоріжжя), Наталія Роганіна (Прилуки), Станіслав Коломійцев (Київ), Світлана Гінкул (Херсонська обл.), Ірина Котловська (Чернівці), Сергій Лавренюк (Київ), Тетяна Гліб (Ужгород), Тетяна Прокопець (Дніпропетровська обл.), Володимир Дубовой (Одеса), Людмила Кононенко (Київ), Андрій Федорук (Чернівці), Вадим Михалець (Житомир), Євген Шморгун (Харків), Віталій Зубенко (Київ), Сергій Власов (Київ), Михайло Хршановський (Львів), Ольга Боденчук (Славута), Станіслав Калініченкоn(Селідове), Андрій Климишин (Харків), Максим Яценко (Харків), Лідія Шпак (Київська обл), Інна Сколова (Київ), Сергій Лященко (Дніпро), В’ячеслав Плахута (Дніпро), Інна Кузевич (Київ), Олександр Колесник (Вараш), Юрій Шелест (Хмельницький), Оксана Гончаренко (Хмельницька обл.), Тетяна Кедись (Хмельницька обл.), Лев Мещеряков (Маріуполь), Галина Шовкун (Київ), Євген Касьяненко (Запоріжжя), Тетяна Пуртова (Маріуполь), Юрій Сорокін (Київ), Андрій Слюсаренко (Київ), Олександра Янішевська (Івано-Франківська обл.) Олександр Бріленко (Херсон), Роман Романченко(Дніпро), Сергій Третяк (Черкаси), Сергій Яценківський (Чернігів), Наталя Федоренко (Київ), Людмила Семенова (Київ), Святослав Кіпецький (Івано-Франківська обл), Ігор Була (Кропивницький), Катерина Ренгач (Ужгород), Дмитро Мойсейко (Кам’янець-Подільський), Артем В’яткін (Новомиргород), Сергій Поляков (Енергодар), Андрій Хіміч (Київ), Віталій Бучин (Рівне), Лариса Рудь (Харків), Віталій Романюк (Черкаська обл.).

З глибокою повагою –

ПАВЛО ПРАВИЙ

ВІД АВТОРА

Майже 30 років тому сконав Радянський Союз. Сконав у віці немовляти, бо що таке для держави 69 років – одна мить. Але за цю мить відбулося стільки подій, пролилося стільки крові й сліз, поламалося стільки людських доль, що для інших країн вистачило б на тисячу років.

Виросло ціле покоління людей, котрі не знають, як це – жити в СРСР. І вони уже мають власних дітей, а за кілька років дехто матиме вже й онуків. Про радянське минуле вони можуть дізнатися лише від істориків та ще від своїх батьків. І тут починається велика небезпека обману та самообману.

Людська пам’ять є вибірковою. Натура людини така, що вона схильна запам’ятовувати та згадувати лише гарні моменти свого минулого – так легше жити й не збожеволіти у цьому жорстокому світі. Ми тоді були молодими й сильними. І все життя було попереду. Молодість завжди згадується як щаслива пора, попри справжні реалії. Як казала моя бабця Паша про свою юність – лободою харчувалися, але пісень співали.

На жаль, останнім часом шахраї від політики почали використовувати цю якість людського характеру у своїх брудних цілях; цинічно спекулювати на ній. З телевізора, псевдоісторичних книжок та у соціальних мережах ллється нестримний потік розповідей про те, як щасливо жилося в Радянському Союзі. Яким смачним був «найкращий у світі пломбір», що коштував лише 20 копійок. Якою смачною була ковбаса «з чистого м’яса, а не те що зараз», що коштувала якихось 2 рублі і двадцять копійок. Як «давали безкоштовні квартири», як «безкоштовно» лікували та навчали. Як хліб коштував копійки і яка була потужна держава, що її «усі боялися й поважали».

Слухає все це молода людина й заздрить своїм бабусям. Бабуся брехати не буде, еге ж? І цим користуються пройдисвіти, котрі починають відроджувати минуле у свідомості наступних поколінь. Іноді можна почути: так, в СРСР було чимало недоліків, але багато і хорошого. Тодішній соціалізм справді був не ідеальний, але дайте нам спробувати ще раз – ми то вже справжній, гарний соціалізм побудуємо. Головне знову об’єднатися в одну могутню державу. Ми – «один народ». Так нас непомітно намагаються знову розвернути у бік Москви.

Останнім часом навіть у Європі, тій Європі, яка півстоліття тому трусилася від жаху при одній згадці про комуністів та СРСР, усе більшої популярності набувають ліві ідеї, суть яких можна висловити однією знаменитою фразою: «відняти й поділити». Забрати у багатих й роздати бідним. І настане тоді ера загального щастя. Працювати не треба буде…

Ті, хто захоплюються такими ідеями, не помічають, що їх банально використовують. Використовують цинічні прагматичні політичні шахраї, які самі чомусь не поспішають відмовлятися від власних палаців, яхт, літаків і дорогих авто. Які під розповіді про соціальну справедливість, що буцімто була в СРСР, набивають власні кишені. Вічний президент, а точніше уже напівцар Росії Володимир Путін полюбляє патякати про «найбільшу трагедію ХХ століття» – розпад СРСР. Та чомусь скромно мовчить про те, що Росія посідає друге місце у світі за кількістю доларових мільярдерів після США.Але США будували свою капіталістичну мрію понад 240 років, а сучасна Росія зі створенням товстого прошарку мільярдерів упоралася за 30 років. Чомусь Путін скромно мовчить про два десятки своїх маєтків, включно з казковим палацом вартістю понад мільярд доларів США на березі Чорного моря. Хіба він віддасть усе це, аби опинитися в Радянському Союзі? А решта олігархів?

Звісно, що СРСР ніхто з них повертати не збирається. Та і неможливо це, як неможливо повернути води Стіксу назад. Ті, хто педалює тему Радянського Союзу, мають інші цілі, що залежать від того, на народи яких країн розрахована пропаганда. У книзі ми поговоримо про це.

Але одне констатувати можна: СРСР досі не лише живе «в умах і душах» частини нашого суспільства, але й проростає далі. І труп «вождя світового пролетаріату» усе ще лежить на Червоній площі Москви у гробниці, яка є копією Пергамського вівтаря, відомого як «Вівтар Сатани». І час від часу чується напівзабута пісня «И Ленин такой молодой, и юный Октябрь впереди».

Тому я взявся за створення цієї книжки. Для тих, хто не жив у Радянському Союзі, вона розповість про таємну його історію, яку комуністи ховали від народу й продовжують це робити. Щоб не лише про «пломбір по 20 копійок» знали ті, хто зараз у віці Ісуса Христа. Щоб ті, хто народився в СРСР, згадали не лише про «ковбасу по 2.20», а може, й дізналися те, чого раніше не знали.

Книжка висвітлить справді потаємні сторінки історії СРСР, закцентує увагу на вузлових її моментах, іноді жертвуючи хронологією. Бо якщо писати так, як це роблять професійні історики, знадобиться кільканадцять томів. Натомість я покажу вам справжнє, реальне єство того монстра, що його називають «совком». Я розгляну всі основні міфи, на яких трималася ця держава. Чимало із прочитаного вас шокує.

Поговоримо і про «безкоштовні квартири», обіцяю. І про рецепт ковбаси по два рублі двадцять копійок. І про страшну ціну отого «смачного пломбіру».

Тож дозвольте почати розповідь про країну, яку цивілізований світ називав «Імперією зла», і вибачайте, якщо доведеться вдаватися у деталі, котрі відомі старшим людям: для молоді прізвища Свердлова, Дибенка, Ягоди або Стаханова уже мало що говорять, доведеться уточнювати. Пробачте, якщо зупинятимуся на порівняно дрібних деталях – як казав знаменитий сищик Шерлок Голмс, немає нічого важливішого за деталі. А робота історика дуже схожа на роботу детектива. Гарний детектив завжди йде за фактами.

Історик, який факти ігнорує і йде туди, куди замовили політики, подібний не на Шерлока Голмса, комісара Мегре, міс Марпл, а на безграмотного слідчого НКВС з пудовими кулачиськами і кованими чоботями.

Як казав перший у світі космонавт: «Поїхали».

Але попереджаю: людям зі слабкими нервами, дітям і вагітним жінкам треба бути обережними – буде страшно й дуже часто – гидко.

ГЛАВА ПЕРША

ПРО «ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ», СКЛАДИ З ГОРІЛКОЮ ТА ВМІСТ ГОЛІВ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ФАНАТИКІВ

Почнемо ми не з 30 грудня 1922 року, коли, за офіційною (і, звичайно ж, брехливою) версією, було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ми почнемо з 7 листопада (25 жовтня за юліанським літочисленням) 1917 року, коли до Неви увійшов крейсер «Аврора» й пальнув із гармати, що послугувало сигналом для штурму Зимового палацу загонами революційних солдатів, матросів та червоногвардійців.

Керував штурмом Військово-революційний комітет Петрограда на чолі з більшовиками Володимиром Леніним і Львом Троцьким. Після жорстокої перестрілки, під зливою кулеметного вогню червоногвардійці увірвалися до палацу й заарештували Тимчасовий уряд, що там засідав. Його голова – есер Федір Керенський, перевдягнувшись у плаття сестри милосердя, утік на машині англійського посольства. Так відбулася Велика Жовтнева Соціалістична революція. Так було встановлено диктатуру пролетаріату, що її очолював перший народний уряд, сформований з більшовиків та лівих есерів. Саме більшовики користувалися широкою підтримкою народних мас, кому ж як не їм було вести ці маси у світле майбутнє комунізму.

Так і пишуть (тут і далі у відповідних випадках переклад з російської наш, – П. П.): «Жовтневі події були ретельно спланованою більшовицької акцією, успіх  якої визначили підтримка значної частини народу, бездіяльність Тимчасового уряду, нездатність меншовиків і правих есерів запропонувати реальну альтернативу більшовизму» [1].

І Ленін ті народно-пролетарські маси повів. Тому його й назвали «вождем світового пролетаріату». Ленін до нестями любив пролетаріат, а пролетаріат відповідав йому взаємністю і носив на руках. У загальних рисах таким є міф, що його закладали в голови радянським людям.

І усе це брехня.

По-перше, Військово-революційний комітет очолював не Ленін і не Троцький, а – лівий есер Павло Лазимир. Про цього молоденького 26-річного тупого, але напрочуд радикально налаштованого фельдшера пересічна радянська людина взагалі нічого не чула. Реально керував заколотом товариш Троцький, а Лазимир слугував лише ширмою, прикриттям. Товариші більшовики були упевнені в перемозі, але про всяк випадок готували цапа-відбувайла. Мораль у них була така – революційна. Пізніше Лазимира приймуть у більшовики й відправлять подалі від центральної влади – завойовувати Україну, де він відзначиться масовими грабунками місцевого населення, а потім згине. Офіційно – помер від тифу. У більшовиків, як ми побачимо далі, свідки їхніх злочинів довго не жили.

По-друге, жодного запеклого бою під зливою куль не було. Натовп, що його показано у знаменитому фільмі Сергія Ейзенштейна «Жовтень», насправді виглядав значно скромнішим. А штурм пізніше просто вигадали.

Коли правда відкрилася, пропагандисти почали пояснювати, що Ейзенштейн мав право на вимисел. «Я художник, я так бачу». Проте не забуваймо, що свій фільм Сергій Михайлович знімав не за власним бажанням чи творчим поривом, а за дорученням більшовицького уряду. І якби він знімав так, як сам бачив, а не як бачив товариш Сталін – він би не Сталінські премії отримував, а творчі відрядження на копання Біломорканалу.

У реальності Тимчасовий уряд просто не мав сил захищатися – він міг розраховувати лише на кілька десятків юнкерів (курсантів військових училищ) та частину 2-ї роти 1-го ударного жіночого батальйону. Під спритними перами комуністичних істориків 137 жінок перетворилися на цілий батальйон. Справжнього бою не було – лише локальні перестрілки.

Втрати з обох боків сучасними істориками оцінюються у 7 осіб. Набагато більше виявилося загиблих серед пацієнтів військового шпиталю. Справа в тому, що Зимовий палац ще за часів Миколи ІІ не використовувався як царська резиденція. Романови з початком Першої світової війни переїхали до Олександрівського палацу, а у Зимовому було влаштовано військовий шпиталь на 200 ліжок. От на нього й упав удар артилерії з Петропавлівської фортеці. Точна кількість загиблих досі невідома, але їх рахунок може йти на десятки.

Тимчасовий уряд не у красивій офіційній історії, а в реальній, а тому таємній, заарештувала невеличка група з 10-12 осіб на чолі з більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка Зимовий палац не штурмувала, а спокійно пройшла до нього через один із численних другорядних входів, котрі взагалі не охоронялися. Ото й увесь «штурм».

Зимовий палац був не лише резиденцією уряду, але й великим шпиталем на тисячу ліжок. Саме по шпиталю й стріляли «революційні солдати» з Петропавлівської фортеці.

По-третє, Керенський не тікав з палацу у жіночому вбранні, й машину британського посольства сюди приплели, аби таким нехитрим способом підкріпити у свідомості радянських людей міф про те, що Тимчасовому уряду буцімто допомагали «імперіалісти». Керенського взагалі не було в палаці.

Ще напередодні він виїхав у Гатчину, аби привести (там розташовувався військовий штаб) вірні уряду війська. Виїхав у власному одязі, у власному відкритому автомобілі. От із Гатчини йому зрештою таки довелося тікати, але перевдягався він у матроса. Про вбрання сестри милосердя комуністичні «історики» елементарно збрехали.

І, нарешті, жодної «широкої народної підтримки» більшовики не мали. На момент захоплення влади партія була доволі чисельною – до 350 тисяч осіб. Але що то були за особи! Недаремно найрозповсюдженіша характеристика для них у ті часи – «голота». Причому темна, неосвічена й у більшості своїй дуже молода. Навіть серед делегатів (тобто найкращих представників цієї партії) V з’їзду у благословенному 1907 році вищу освіту мали лише 20%, найнижчу, тобто 2-4 класи церковно-приходської або земської школи – 37%, а кожен десятий ледь умів читати по складах. У 1917 році до більшовиків ринула маса люмпенів, серед яких були взагалі неписьменні. Вони, крім «грабуй награбоване», нічого не хотіли знати і слухалися лише горластих агітаторів, які молочні ріки обіцяли. Люмпен-пролетаріат (цим дивним словом називали більшовики своїх фанатиків) і склав більшість з отих 350 тисяч.

До цього треба додати, що марксистська ідеологія, популярною тоді була завдяки тому, що обіцяла матеріальні блага без праці. Мовляв, скинемо буржуїв, відберемо у них заводи й поділимо прибутки порівну між усіма.

Оту саму додаткову вартість продукту, що її створює найманий робітник, і яку, за Марксом, привласнює капіталіст.

Звичайно, теорія сама собою – цілковита дурня. Бо всупереч переконанню Маркса, праця не завжди створює додаткову вартість. Скільки б ви не носили гній з місця на місце, витрачаючи колосальні зусилля і проливаючи піт, він від того дорожчим не стане. Аби він став дорожчим, потрібна не праця, а попит. Чим більший попит – тим дорожчий гній.

А на безлюдному острові, де нікому його продати, гній узагалі нічого не коштуватиме – скільки не працюй над його перелопачуванням. А можна завдяки непрофесійному труду взагалі позбавити товар будь-якої вартості.

Наприклад, маючи криві руки й дурну голову, спалити у духовці торт, викинувши псу під хвіст продуктів на кілька десятків гривень.

Ще одне шахрайство Маркса. Він показав підприємця паразитом, який лише грабує робітника. Насправді підприємець виконує колосальну і складну роботу, на яку не здатен слюсар або фрезерувальник: він досліджує й прогнозує ринки збуту; він шукає ринки сировини; він організовує процес виробництва; він добирає кадри; він організовує логістику; він шукає вигідні кредити та інвесторів і здійснює іншу, зовні непомітну, але титанічну роботу. Головне – він ризикує власними грошима у жорстокій конкурентній боротьбі, беручи на себе відповідальність за бізнес та долі тих, кого найняв на роботу. За все це він і отримує отой шмат доданої вартості, а частину передає робітникові як винагороду за його працю. Образно кажучи, власник бізнесу спокійно навчиться працювати на токарному верстаті, але далеко не кожен токар зможе організувати виробництво та збут продукції. Тому капіталіст має сто тисяч рублів доходу, а робітник – тисячу.

Загалом, аби не відволікати читачів зайвим екскурсом у нюанси політекономії, висловлю власну думку так: згоден з тими філософами й економістами, які вважають вчення Маркса найбільшим в історії людства обманом, що містить цілу купу протиріч. Якщо жодне «геніальне передбачення» Маркса не справдилося, яка ціна його теорії?

Навіть не надто учена людина на підставі здорового глузду та життєвого досвіду на підсвідомому рівні розуміє слабкі місця теорії Маркса-Енгельса. Досвідчений чоловік тяжко вірить у те, що можна без праці щось отримати.

Молодь же набагато радикальніша. Особливо – малограмотна молодь. Молоді безграмотні недоучки, які сконцентрувалися навколо таких само недоучок, тільки брехливих і харизматичних, хоч і називали себе марксистами, проте в теорії добряче «плавали». Тому теорію замінили вірою у світле комуністичне «завтра». Вірою! Віра була наріжним каменем нової ідеології, авторами якої стали Ленін, Троцький, Бухарін, Преображенський.

Це вже навіть і не марксизм, а дика суміш шахрайських поглядів Маркса, божевільних безглуздих ідей анархістів та народників-соціалістів типу Чернишевського, добряче присмачена ще більш дикими «економічними» ідеями Леніна-Троцького. Ця ідеологія отримала назву «більшовизму», який пізніше стане, так би мовити, «класичним» варіантом комунізму. Красивої казочки про те, як дуже скоро можна бути працювати скільки хочеш (тобто якомога менше, бо кому хочеться надриватися на роботі замість гріти пузо на пляжі), а мати всього скільки влізе, включно з соболиними шубами, золотом, персональними яхтами, палацами тощо.

Дійшло до того, що після утвердження при владі самі більшовики почали вважати слово «марксист» чимось лайливим, негідним. Секретар Політбюро, а пізніше особистий помічник (секретар) Сталіна Борис Бажанов згадував: «У перший же час мого секретарювання на Політбюро моє вухо вловило іронічний зміст терміну «освічений марксист». Виявилося, що коли говорилося «освічений марксист», треба було розуміти: «бовдур і базікало».

Бувало й цікавіше. Народний комісар фінансів Сокольников, який проводить чергову реформу, подає на затвердження Політбюро призначення членом колегії Наркомфіну і начальником валютного управління професора Юровського. Юровський – не комуніст, Політбюро його не знає. Хтось із членів Політбюро запитує: «Сподіваюся, він не марксист?» – «Що ви, що ви, – поспішає відповісти Сокольников, – валютне управління, там треба не язиком базікати, а вміти справу робити». Політбюро затверджує Юровського без заперечень» [2].

Бовдури, пустобрехи, базікала – ось хто дорвався до влади у 1917 році.

Про те, ким насправді були носії маячні, що називалася «марксизмом» та «більшовизмом» (ми ще не раз повертатимемося до псевдотеорії наукового комунізму, яку колись вивчали в кожному радянському виші й котрої не розумів ніхто, включно з професорами), поговоримо у наступній главі.

Дізнаємося про їхній рівень освіти, психічне здоров’я, морально-етичні якості тощо. А зараз повертаємося до «революції».

Наступного дня після арешту Тимчасового уряду більшовики зробили дуже хитрий хід. Вони оголосили, що захопили владу тимчасово, до початку роботи Установчих зборів, які й мають обрати легітимну владу. Практично усі були впевнені – влада Леніна, Троцького і Подвойського ненадовго. І ні в кого не виникло запитання: навіщо було один Тимчасовий уряд, який працював до скликання Установчих зборів, міняти на інший.

Насправді більшовики часу даремно не гаяли. Користуючись безвладдям, вони захопили Державний банк та інші скарбниці колишньої імперії. У такий спосіб Ленін, Троцький і компанія отримали величезні кошти, за які негайно найняли озброєних латишів та китайців. Чужинці – корисні кадри. Вони до пуття навіть російської мови не знали; вони готові були служити тому, хто більше заплатить. Награбованого золота Леніну і компанії вистачило з надлишком.

Якщо про «червоних латиських стрільців» чули багато і з них навіть пропаганда героїв зробила, то про китайців на службі у Леніна-Троцького відомо набагато менше. Проте їх восени 1917 року лише у Петрограді нараховувалося до 8 тисяч, переважно – колишні заробітчани. З них і сформували перші частини особливого призначення (рос. ЧОН), завданням яких було убивати усіх, на кого покажуть більшовицькі вожді.

Більшовики особливо цінували лютість китайців, яких можна було найняти дуже дешево, навіть лише за їжу.

Стара китайська цивілізація винайшла багато тортур, і найманці їх широко застосовували для залякування противників

Леніна, Троцького, Свердлова…

«Одразу після Жовтневого перевороту, наприкінці 1917-го й у 1918-му році, починається активний набір китайських робітників-мігрантів в особливі загони з підтримки революції. Спочатку їхня діяльність обмежувалася безпосередньо Петроградом і Москвою. Від цих часів залишилося чимало свідчень про звірства китайських каральних загонів. Так, Зінаїда Гіппіус у своїх знаменитих щоденниках пише і про масові розстріли руками безжальних китайських солдат, і про «китайське м’ясо!» – людське м’ясо, яке продавалося на ринках під виглядом яловичини…» [3]. Ба більше – саме цих канібалів використовували для охорони більшовицьких вождів, передусім Леніна, ще з квітня 1917 року.

Інший ресурс – солдати і матроси. Під час Першої світової війни майже вся акваторія Фінської затоки була вкрита мінними полями. Балтійський флот нудився від бездіяльності. І біля матросів-нероб постійно крутилися агітатори. Не лише більшовики, але й есери, і анархісти. Частину кораблів, а також гарнізон Петропавлівської фортеці загітували на користь компанії Леніна. Плюс солдати. Солдатів у Петрограді було з надлишком. І що важливо – це усе були тилові частини запасу. І солдатикам дуже не хотілося на фронт. Тому вони теж з радістю підтримали більшовиків, які одразу після перевороту видали два красивих закони (декрети) «Про мир» і «Про землю».

Декрети абсолютно популістські, але такі милі солдатському серцю: треба просто припинити стріляти, кинути окопи, повернутися до села й почати забирати та ділити не лише землю, а й інше майно «експлуататорів». До речі, декрет «Про землю» більшовики банально вкрали у есерів і ніскільки цього не соромилися.

На відміну від інших партій, ВКП(б) була максимально централізована, тобто побудована на авторитарних принципах. Ленін і його найближчі поплічники не терпіли «гнилої демократії». Ще до 1917 року вони сформували спеціальну таємну службу на чолі з Феліксом Дзержинським, яка фізично винищувала тих, хто мав сміливість іти проти диктату партійної верхівки. В партії усі стежили за усіма, ще й провокації широко застосовували.

Дискусії дозволялися, але кінцеве рішення ухвалювало вузьке коло осіб, а найвідповідальніші – особисто Ленін або Троцький, ці два рівноцінних вожді.Спаяна залізною дисципліною, просякнута страхом і зцементована безграмотною, але фанатичною молоддю, яка не знала жалю й не цінувала ні власного, ні чужого життя, ВКП(б) не мала конкурентів. Тим паче, що будь-які моральні принципи більшовикам не були відомі. Навіть тимчасові попутники й однодумці ліві есери були вражені їхньою безпринципністю, цинізмом та брехливістю: «Цека замінює партійну організацію, і, нарешті, диктатор замінює собою Цека», – відверто писав той таки Троцький» [4].

Соціал-демократи, есери, конституційні демократи та інші не встигли оговтатися, як Троцький, Свердлов і Ленін зосередили владу у своїх руках.

Ліві есери, що спочатку увійшли до більшовицького уряду, якийсь час намагалися чинити спротив свавіллю й диктатурі, однак поступово були відсунуті на другий план. «Кому ж незрозуміло, що немає жодної «радянської влади», а є диктатура шанованих громадян Леніна і Троцького, і що диктатура ця спирається на багнети солдатів, ними обманутих, та озброєних робітників, яким видано неоплатні векселі на казкові, але такі, що у природі не існують, багатства» (там само). Це писав видатний діяч російського революційного руху Микола Суханов. Ніколи про нього не чули? А даремно: саме в його квартирі відбулося історичне засідання ЦК РСДРП(б), на якому ухвалено рішення про переворот. Пізніше Суханов вже пішов не по царських, а по більшовицьких в’язницях, поки його у 1937 році не розстріляли і наказали з усіх анналів викреслити.

«Повсталий пролетаріат» одразу ж кинувся грабувати… Ні, не награбоване. На заводи, фабрики, банки, сховища коштовностей більшовики одразу ж наклали лапу, а ті, хто наважився би штурмувати підвали із золотим запасом імперії, ризикували натрапити на безжальних китайців і поїхати у м’ясні ряди найближчого базару. Натомість «повсталому пролетаріату» було відкрито для розграбування винні склади. Так називалися гігантські вмістилища вина, горілки, коньяків, спирту тощо. Революційні матроси та солдати розікрали навіть колекційні вина у Зимовому палаці. Як же це сталося? Дуже просто: для охорони цих складів не вистачало червоногвардійців. Для охорони Леніна, Троцького, Антонова-Овсієнка, Свердлова, Дзержинського і десятків інших товаришів; для охорони захопленого золота вистачало, а для охорони горілки забракло. Чому? О, тут був тонкий розрахунок. У цих погромах Ленін та його поплічники негайно звинуватили «контрреволюцію». Дивні справи твої, Господи – до свинячого вереску упивалися «червоні матроси», «червоні солдати» та інші «революціонери», а винні в цьому були різноманітні «контр революціонери». А хто ж конкретно входив до тієї «контри»? «У результаті підривної діяльності кадетів за підтримки анархістів і кримінальників Петроградом наприкінці листопада – на початку грудня 1917 року прокотилася хвиля п’яних погромів» [5].

Так радянські пропагандисти писали у 1963 році. Кадети винні. Злигалися з кримінальниками. Магістр права Московського університету Федір Федорович Кокошкін та земський лікар Андрій Іванович Шингарьов вступили у злочинну змову з Льонькою Пантелєєвим. Як результат, більшовики з важким серцем змушені були і Шингарьова, і Кокошкіна, і ще декого відправити у каземати Петропавлівської фортеці. Шкода, звичайно, що вони не зможуть взяти участь у виборах до Установчих Зборів, але самі винні.Дуже прикметно, що погроми почалися 24 листопада із Зимового палацу, 26 листопада вони розповсюдилися на половину Петрограда, а 28-го Совнарком видав декрет про оголошення кадетів поза законом та арешт їхнього керівництва.

Загалом зрозуміло, кому погроми ті насправді були вигідними і хто їх організував, використавши «соціально близьких» кримінальників, що їх ще влітку сотнями повипускали з в’язниць «революційні матроси і солдати».

Лише сліпий не побачить, хто наловив рибки в каламутній воді, зваливши все на «контру». І це були не Кокошкін, не Шингарьов і не князь Долгоруков.

Апогеєм «Великої Жовтневої Соціалістичної революції» став розгін більшовиками Всеросійських установчих зборів, на які чекала вся країна.

Мало хто знає, що більшовики здійснили переворот 25 жовтня саме під гаслом захисту Установчих зборів – настільки вони були популярними в народі. Саме тому більшість росіян поставилися до подій 25 жовтня (7 листопада) спокійно, очікуючи стабілізації після скликання зборів.

Вибори показали, що тези про «загальнонародну підтримку» більшовиків, м’яко кажучи, неправда. Із 715 місць вони отримали лише 175. Ще 40 місць мали їхні союзники – ліві есери. Нищівна, катастрофічна поразка. Праві есери та центристи натомість здобули 370 місць і таким чином – більшість.

Отримавши від народу «відлуп», Ленін, Троцький та компанія почали всіляко перешкоджати роботі Установчих зборів, а також застосовувати репресії щодо окремих делегатів та партій. Наприклад, вони оголосили поза законом Конституційно-демократичну партію (17 місць), котра належала до центристів, а отже, була союзником правих есерів. В Омську більшовики без суду розстріляли 25 депутатів, аби не допустити їх до Петрограда. При цьому Ленін цинічно вимагав, щоб на зборах був кворум у мінімум у 400 осіб.А коли усі ці махінації та насильство не допомогли, 5 січня 1918 року після першого і єдиного засідання, на якому більшовики та їхні союзники опинилися у безнадійній меншості (38,5% місць) Всеросійські установчі збори були просто… ліквідовані. Ленін наказав Таврійський палац, де відбувалося засідання, зачинити й нікого туди не пускати. Китайці та латиші, отримавши добрячу платню, наказ виконали. При цьому більшовики здійснили свій перший відкритий злочин: розстріляли мирні демонстрації на підтримку Установчих зборів. Загальна кількість убитих у Петрограді та Москві сягнула понад 70 осіб, кілька сотень було поранено. А хто розстрілював беззбройний натовп робітників? Правильно – найманці з Литовського лейб-гвардійського полку, «червоні латиські стрільці», китайці та бойовики сформованих Дзержинським терористичних банд.

Цікаво поглянути на те, як у своїй пресі більшовики характеризували учасників тих маніфестацій. Їх обзивали «холопами Американського долара», прислужниками банкірів і буржуїв та «ворогами народу». Так і поведеться далі – усіх тих, хто смів йти проти комуністів, вони нарікали «ворогами народу» та чиїмись «прислужниками». І так понад 70 років.

Тим часом «пролетарський письменник» Максим Горький, який мав трохи совісті, в газеті «Новая жизнь» опублікував гнівну статтю, у якій зокрема говорилося: «5-го січня 1918 року беззбройна петербурзька демократія – робітники, службовці – мирно маніфестували на честь Установчих Зборів.. «Правда» бреше, коли вона пише, що маніфестація 5 січня була організована буржуями, банкірами тощо. І що до Таврійського палацу йшли саме «буржуї» та «калединці». «Правда» бреше, – вона чудово знає, що «буржуям» нічому радіти з приводу відкриття Установчих Зборів, їм нема чого робити в середовищі 246 соціалістів однієї партії і 140 – більшовиків. «Правда» знає, що в маніфестації брали участь робітники Обухівського, патронного та інших заводів, що під червоними прапорами російської соціал-демократичної партії до Таврійського палацу йшли робітники Василеострівского, Виборзького та інших районів. Саме цих робітників і розстрілювали, і скільки б не брехала «Правда», вона не сховає ганебного факту. . Отже, 5 січня розстрілювали робітників Петрограда беззбройних. Розстрілювали без попередження про те, що стрілятимуть, розстрілювали із засідок, крізь щілини парканів, боягузливо, як справжні вбивці» [6].

Єдина і головна претензія до Горького – обізвавши більшовиків боягузливими убивцями, він не плюнув на них і не послав подалі, а продовжував на них працювати, освячуючи своїм авторитетом їхню владу. Тому вибачайте, але висловлю власне ставлення: попри усю критику ним більшовиків, вважаю Максима Олексійовича непересічним негідником. Він же не лише у перші роки благословляв нелюдську владу комуністів. Він оспівав перший радянський концтабір – Соловецький. Він оспівав першу радянську каторгу – Біломорканал. А що періодично критикував? Так товариш Сталін організував йому дострокову подорож на той світ у 1936 році. Йому, а перед тим і його синові, аби не плескав язиком зайвого.

У такий спосіб більшовики захопили владу. І на початку вони навіть не приховували, що то був звичайний брутальний військовий переворот. Ані Троцький, ані Ленін, ані Бухарін, ані Луначарський. У статті Сталіна до річниці подій 25 жовтня один із розділів так і називався «Про Жовтневий переворот». Ленін, виступаючи серед своїх поплічників 24 лютого 1918 року, сказав: «Звичайно, приємно і легко буває говорити робітникам, селянам і солдатам, приємно і легко бувало спостерігати, як після Жовтневого перевороту революція йшла вперед» [7].

Те, наскільки робітникам було приємно, ми бачимо з подій 5 січня. Особливо приємно – убитим і пораненим. Але тут про інше – ніхто не вбачав у подіях жодної «Великої Жовтневої Соціалістичної революції». Вона з’явилася набагато пізніше – у брехливій радянській пропаганді.

Ще одне. Протягом десятиліть пропаганда подавала «революцію» 25 жовтня (7 листопада) 1917 року як приклад геніальної стратегії більшовиків і, зокрема, Леніна. Насправді все набагато простіше: влада упала їм до рук, мов дозріле яблуко. Адже упродовж багатьох років, аж від початку ХХ століття різноманітні партії соціалістичного спрямування розхитували владу. Розхитували спочатку за японські гроші, а потім за німецькі. Були і спонсори з Росії. Грубезну грошву більшовики отримували від того таки Горького, від фабрикантів Сави Морозова та Миколи Шмідта. Головним інструментом революціонерів була агітація та пропаганда, іншими словами – брехня.

Ленін на мітингу. Що найкраще вміли робити більшовики – виголошувати полум’яні промови, апелюючи до найпримітивніших інстинктів народних мас. Завжди знайдуться охочі йти убивати за обіцяний рай – на небесах або на землі. Це називається «релігійний фанатизм». А комунізм і є нічим іншим, як вірою.

Ось вам приклад. Солдати запасних частин, що складали гарнізон Петрограда, та матроси Балтійського флоту, як я уже писав, підтримали більшовиків, бо не бажали йти воювати. Але чому не бажали? Ворог окупував частину твоєї країни – твій обов’язок як військового і як чоловіка стати на її захист попри страх за своє життя.

Аж тут з’являються сотні молодих фанатиків, «професійних революціонерів», заряджених німецькими грошима, і починають переконувати солдатиків, що ворог не у Берліні, а – в Петербурзі. Що треба закінчувати війну, на якій наживаються буржуї (слова «олігарх» ніхто тоді не знав) та царська родина; що Росія перебуває під зовнішнім управлінням – імператриця-німкеня є агенткою кайзера, а імператор Микола ІІ в усьому її слухається. Що царські генерали спеціально знищують російських солдатів, заганяючи їх у «котли» (наприклад, трагедія армії Самсонова при Танненберзі) і всюди зрада. Що «по той бік» такий же німецький пролетар підневільний, з яким треба не воювати, а – брататися. Влаштувати сніданок на кордоні…

Агітатори не налягали на марксизм – вони самі дуже погано знали, з чим його їдять – вони морально розкладали армію і головними гаслами взяли два: «Мир хатинам – війна палацам» та «Грабуй награбоване».

Усе це дуже нагадує те, що відбувалося в новітній Україні від початку російської агресії, правда? Майже такий же сценарій пропаганди, хіба ні, люб’язний мій читачу? У тодішній Росії це ускладнювалося ще й абсолютною нездатністю Миколи ІІ керувати державою, у т. ч. й провальною кадровою політикою.

Відтак, маючи найменші бойові втрати поміж усіх основних учасників Першої світової відносно кількості населення і найменшу частку мобілізованих чоловіків (у Росії вона склала лише 39% від загальної чисельності, тоді як у Австро-Угорщині – 74%, Німеччині – 81%, в Англії –50%, Франції – 79%), російська армія цілком морально деградувала. Жодна воююча армія не мала стільки дезертирів, як російська.

Крах Російської імперії став несподіванкою для самих революціонерів. Імперія впала, мов гнилий сарай у тиху погоду. Ленін та його соратники взагалі проспали Лютневу революцію на альпійських курортах Швейцарії. Подальша вакханалія зі складом Тимчасового уряду та втрата ним керування країною докінчила справу. Більшовикам залишалося лише спіймати владу, мов оте яблуко, а далі все зробило захоплене царське золото, демагогія і найманці. Тут би й дурень впорався. А Ленін, Троцький, Свердлов, Подвойський, Антонов-Овсієнко, Сталін, Риков ідіотами не були. Багато хто з них був психом, багато було серед них недоуків, але все ж круглими дурнями (за винятком окремих екземплярів) їх назвати важко.

До того ж усі інші партії виявляли, так би мовити, «законослухняність» і готувалися до демократичних виборів. Тим часом більшовики зусиллями

Дзержинського, Антонова-Овсієнка та інших влітку 1917 року почали формування загонів бойовиків для захоплення влади. Виступ Корнілова, придушений Тимчасовим урядом, завдяки демагогії більшовиків вдарив по тому ж Тимчасовому уряду. Заколот Корнілова у свою чергу, який був реакцією на більшовицьку загрозу, спровокували самі більшовики, котрі використали стихійний бунт 1-го кулеметного полку у червні 1917 року. А бунт виник тому, що солдати цього полку не хотіли йти воювати – ця частина свого часу, як тоді казали, «самознялася» з окопів, – на тлі провалу наступу на фронті.

«Історик російської революції С. П. Мельгунов відзначає повсюдний розвиток більшовицьких осередків після невдачі серпневого виступу і зазначає, що заходи, нехай і вимушені, що були зроблені урядом Керенського для ліквідації корніловського руху, завдали смертельного удару ідеї коаліційного уряду і розв’язали руки «безвідповідальним демагогам» з табору більшовиків, покликаних Керенським для боротьби проти Корнілова» [8].

Але найголовніше – більшовики отримали майже легальну можливість для створення та озброєння своїх загонів, «віджавши» під приводом боротьби з корніловським заколотом 40 тисяч гвинтівок. Решта партій (окрім хіба що лівих есерів та частини анархістів) власних загонів не мали і озброєнню більшовиками люмпенів та китайців значення не надали. Вони сподівалися на вибори до Установчих зборів та на те, що «мудрий народ» послухається розумних аргументів, а не популістів.

Це їх усіх і згубило…

ГЛАВА ДРУГА

ПРО ДУШУ Й ТІЛО БІЛЬШОВИКА

Тепер, шановний читачу, дозвольте познайомити Вас із тими, хто в результаті того перевороту дорвався до влади. Не з усіма – лише з найвідомішими особами, з котрих пропаганда десятиліттями ліпила героїв, чиїми іменами називали міста, пароплави, кінотеатри, піонерські дружини і колгоспи.

Володимир Ілліч Ленін (справжнє прізвище – Ульянов). Син директора народних училищ Симбірської губернії, дійсного статського радника (чин, що відповідає армійському генерал-майору) Іллі Миколайовича Ульянова, кавалера п’яти орденів Російської імперії, за походженням – сина чуваша і калмички. Матір майбутнього лідера більшовиків – Марія Олександрівна Ульянова (у дівоцтві Бланк), донька єврея та німкені.

Від народження Ульянов-Ленін був моральною і фізичною потворою. За маленького зросту (у дорослому віці – 164 см) він мав непропорційно короткі ноги та великі торс і голову, тому до трьох років не навчився ходити – через зміщений центр ваги постійно падав, впадав у істерику й так лупив лобом об підлогу, що родичі боялися за його розум. Страждав на гіперактивність, неконтрольовані напади люті та жорстокість: «У його характері завжди було щось зле. Він чудово ладнав із молодшим братом Дмитром, але часто доводив його до сліз» [9].

У дорослішому віці соціопатія переросла у відхилення у психіці. Усі без винятку сучасники відзначають його безмежну брутальність, нетерпимість до інших, окрім його власних, думок, замкнутість, зарозумілість і жорстокість, що переходила усі межі. Типовий психічний розлад, який називається нарцисизмом. Найбільш вживаними словами, якими він характеризував товаришів, були «дурень», «ідіотик», «лайно», «субчик». При цьому мав потворну зовнішність. Ось портрет Леніна, якому щойно виповнилося 25 років. Його надав один із колишніх соратників Олександр Миколайович Потрєсов: «...був молодий лише за паспортом. На око ж йому можна було дати не  менше сорока – тридцяти п’яти років. Зблякле обличчя, лисина на всю голову, що залишала лише мізерну рослинність на скронях, рідка рудувата борідка...»  (там само).

За свідченнями його дружини – Н. К. Крупської та колишніх товаришів, Ленін страждав на напади головного болю, безсоння, депресивні кризи, які переростали у нарколепсію, котра могла тривати тижнями. Потім вона змінювалася на маніакальні напади, що їх Крупська називала «лютими», на Ілліча сходив період бурхливої діяльності – «Володя впав у раж», – казала дружина. Словом – «красень».

Освіту мав поверхову. Як юрист – цілковитий «нуль». Як теоретик марксизму та політекономії – «нуль». Плеханов та інші інтелектуали називали його «великим спрощувачем». Достатньо почитати йогостатті, написані важкою, сумбурною мовою. Чи не єдину теоретичну працю Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» незаангажовані дослідники оцінюють «неоднозначно». Наприклад, біограф «пролетарського вождя», професор російської історії в Оксфорді Роберт Сервіс відзначає: «Рецензій на книгу надійшло образливо мало, переважно негативних. Навіть марксисти практично не помітили появи «Розвитку капіталізму в Росії» [10]. Таємниця такого ігнорування з боку марксистів проста: у ті часи подібної літератури виходили гори. І марксисти шукали передусім нові свіжі думки та ідеї. А головною ідеєю ленінської книги була банальна до оскомини «свіжа» думка: самодержавний лад в Росії застарів, в умовах капіталізму потрібна демократія. Уже потім з цієї банальної компілятивної праці, ще й доволі неоднозначної, пропаганда зробила «геніальний труд».

Водночас, як часто буває у психічно хворих, Ленін мав неабияку харизму, буквально підкорював своїй волі певні типи особистості, особливо з числа малоосвіченої екзальтованої молоді. В силу багатьох внутрішніх протиріч та концептуальних помилок теорія марксизму є дуже складною для системного сприйняття. Тож радикали-недоуки на марксизмі нічого не тямили й «розумних книжок» не читали. Їм вистачало прокламацій, тоненьких брошур і головне – віри замість знань. «Буржуй-глитай не працює, а лише привласнює плоди труда пролетарів. Знищимо буржуїв; усе, що вони привласнили, поділимо по справедливості й настане щасливе життя».

Так приблизно уявляв собі пересічний більшовик «політичну економію». І полум’яні промови Леніна, Троцького, Калініна та інших ораторів, які напирали не на інтелект, а на емоції, падали у благодатний ґрунт. Закінчуючи портрет більшовицького вождя, аби до цього більше не повертатися, подам ще одну характеристику: «Лікар Олександр Богданов, який свого часу був віце-лідером більшовиків, казав відомому Миколі Валентинову (Вольському): «Спостерігаючи протягом кількох років деякі реакції Леніна, я як лікар прийшов до переконання, що у Леніна бували іноді психічні стани з явними ознаками ненормальності» [11].

Не маючи друзів, Ленін оточував себе примітивними особами, які зазирали йому до рота й за своїми якостями були йому «до пари». Кілька найближчих його «соратників» виглядають так. Лев Давидович Троцький (справжнє ім’я – Лейба Давидович Бронштейн), виходець із багатої родини херсонських євреїв, освіта середня – закінчив реальне училище імені святого Павла в Одесі. Найближчий соратник Леніна і на момент «революції» фактично друга людина в партії. Страждав на нарцисизм і комплекс Наполеона, а про його сексуальні збочення знав увесь Центральний комітет. Блискучий оратор, тобто базікало. Феноменально жорстока людина.

Карл Бернгардович Радек (Копель Собельсон), львівський єврей, що вважав себе поляком. Мав незакінчену вищу освіту. Був особливо довіреною особою і улюбленцем Леніна, разом з Якубом Ганецьким здійснював таємну комунікацію між більшовицьким керівництвом та німецьким Генеральним штабом, який фінансував російських революціонерів. Саме Радек організовував переїзд Леніна та ще 22 більшовиків у знаменитому «пломбованому вагоні» до Росії через Німеччину у квітні 1917 року.

Збоченець, котрий після «Жовтневої революції», марширував Червоною площею у чому мати народила на чолі колони людей із створеної ним спілки «Геть сором», на яких єдиним «одягом» була червона стрічка через плече. Полюбляв ходити голим і не соромився навіть неповнолітніх дітей. «Так тримати!» – вигукнув Ленін, дізнавшись про парад голих «пролетарів».

Фелікс Едмундович Дзержинський, польський дворянин, психічно хворий маніяк, який у дитинстві мріяв «надіти шапку-невидимку, дістатися Москви й повбивати усіх москалів». У юному віці був релігійним фанатиком й добивався прийняття до ордену єзуїтів. Відрахований за неуспішність з восьмого класу гімназії. Мав лише одну оцінку «добре» – із Закону Божого, вісім «задовільно» та дві «незадовільно». Страждав на епілептичні напади.

Важкий кокаїніст – його наркоманія обговорювалася на рівні Центрального комітету більшовицької партії.

Серго (справжнє ім’я – Георгій) Орджонікідзе, грузин. Освіту мав початкову. Маніяк і садист, який прославився тим, що убив видатного грузинського громадського діяча і поета Іллю Чавчавадзе. Орджонікідзе характеризують таким чином: «Брутальний і малоосвічений грузин, нащадок збіднілих імеретинських дворян, він залишився сиротою в ранньому дитинстві, ріс вередливою дитиною, погано вчився і часто влаштовував істерики. Одного разу в школі він зірвав зі стіни портрет царя і з люттю почав топтати ногами. Його вигнали зі школи» [12].

Мойсей Соломонович Урицький, народився у купецькій єврейській родині в Черкасах. Він був комісаром Всеросійської комісії з виборів до Установчих зборів, першим головою Петроградської ЧК. Цей мав вищу юридичну освіту, що не завадило йому бути сексуальним маніяком, котрий не пропускав жодної спідниці та й чоловічих штанів теж. Збоченець, який узагалі не мився в очікування світової революції й смердів, мов цілий свинарник. Був ще й фізичною потворою – мав коротенькі криві ніжки, круглу спину й вдавлену у плечі голову. На відміну від Дзержинського, не наркоман, а закінчений алкоголік.

Валеріан Володимирович Куйбишев, з російських дворян, освіта середня. Також був безнадійним гірким алкоголіком. Якось ще під час підпільної діяльності він «по п’яній лавочці» розбовкав черговій коханці про товаришів по партії, та донесла у поліцію й усіх самарських більшовиків (крім нього самого) заарештували. Цей пив не просто багато, а – страшенно багато. Запоями. Коли Сталіну донесли що Куйбишев пиячить, той сказав: «Пиячить? Нехай. Скоріше здохне».

«Здох» Валеріан Куйбишев у віці 46 років у робочому кабінеті. Офіційно від серцевого нападу. Насправді – упився до смерті. Зате в СРСР його іменем називали міста, села, заводи, кораблі та колгоспи.

Симон Аршакович Тер-Петросян, з багатої вірменської родини. Освіта – незакінчена середня. Виключений з училища за погану поведінку. В історії відомий за псевдонімом «Камо», довірена особа Леніна на Кавказі. Друг дитинства Сталіна, разом з яким займався грабунками, що їх більшовики скромно величали «експропріаціями». Божевільний садист і убивця, постійний пацієнт психіатричних лікарень.

Сам Йосип Віссаріонович Сталін (Джугашвілі). Про нього ще все попереду, але відомо, що цей син грузинського шевця, семінарист-недоучка, був психічно хворим чудовиськом з комплексом неповноцінності та параноєю. Зріст 163 см., ліва рука не розгиналася у лікті через травму у дитинстві, другий і третій пальці лівої ноги зрослися, обличчя спотворене перенесеною у дитинстві віспою. Знаменитий психіатр Еріх Фромм називав його «класичним прикладом несексуального садизму».

До речі, про делікатну тему сексуальних стосунків в середовищі більшовиків. Цю партію було переповнено різноманітними маніяками, еротоманами, гомосексуалістами, педофілами та іншими схожими особами. Добре відомі оргії, що їх влаштовували «революційний матрос», а після «революції» – голова Центрального комітету Балтійського флоту Павло Дибенко та його дружина знаменита Олександра Коллонтай, котра ще й з жінками полюбляла. У Швеції, де вона у 30-40 роки ХХ ст. була послом, досі з повагою згадують її помпезні лесбійські «вечорниці».

Можемо згадати походеньки ленінської коханки Інеси Арманд та комісарші Лариси Рейснер, з якою Троцький займався вельми нетра-диційним коханням. Це зараз дуже вільні сексуальні погляди, а тоді такі речі у суспільстві виглядали огидним збоченням. Завдяки цим панянкам було створено теорію «склянки води» – тобто для жінки злягатися з першим зустрічним так само природньо, як втамувати спрагу склянкою джерельної.

Добре відомі випадки, коли комсомолку, яка відмовила комсомольцю у «склянці води», на зборах засуджували як «міщанку» з усіма наслідками, що з цього витікали.

Дружина «пролетарського вождя», дворянка Надія Костянтинівна Крупська багато писала про мораль та родинні цінності. Не писала лише про те, скільки коханців мала до Леніна і після нього: про «друга родини» Миколу Утіна, котрий «взяв під опіку» чотирнадцятирічну Надійку після смерті її батька; про Роберта Классона, до якого її дуже ревнував Володимир Ілліч; про брутального неписьменного слюсаря Івана Бабушкіна; про Віктора Курнатовського, з яким чудово «прогулювалася у лісі» під час заслання в Шушенському, уже будучи офіційною дружиною Леніна. Це лише ті, про кого точно відомо.

А от вам Михайло Іванович Калінін. Народився у Тверській губернії. Росіянин. Освіта – 4 класи початкової земської школи. Колишній лакиза. У прямому сенсі цього слова – був лакеєм у родині дійсного статського радника Д. П. Мордухай-Болтовського. Звички лакизи залишилися з ним на все життя – Михайло Іванович мав неймовірно гнучкий хребет і буквально плазував перед Леніним і Троцьким, а потім перед Сталіним, ледь не цілуючи йому чоботи. У 1919 році Троцький назвав Калініна «Всеросійським старостою», бо його «обрали» головою ВЦИК (рос. Всероссийский центральный исполнительный комитет), і формально саме Калінін був головним у державі. Але лише формально, насправді він практично не мав жодного впливу у таємній партійній ієрархії.

Крім видатного хребта, Михайло Іванович Калінін мав ще воістину казкове лібідо. Дуже полюбляв юних балерин Большого театру та балетного училища. Просто у робочому кабінеті. Особливо подобалося спочатку поспостерігати, як гола дівчинка танцює на зеленому сукні його стола. «Всеросійським козлом» називав його Сталін ще й з огляду на його борідку. І додавав: «хтивий». Михайло Іванович дуже не любив, коли дівчата йому відмовляли. Широко відомою є історія 16-річної балерини Белли Уварової, яка категорично відмовилася лягати під старого «козла». Її знівечене розчленоване тіло знайшли у лісі. Вибухнув страшенний скандал, який, утім, товариш Сталін погасив –Калінін терміново захворів, його відправили «у відпустку», а батьків Белли було звинувачено у шпигунстві й знищено. Вождю дуже вигідно було мати в себе в кишені формально першу людину держави.

Помічником – офіційно посада називалася «секретар Центрального виконавчого комітету СРСР» до себе Михайло Іванович взяв (вірніше, Сталін до нього приставив) Авеля Єнукідзе, який був уже відвертим маніяком-педофілом і ґвалтівником. Саме він опікувався постачанням дівчат до кабінету або на дачу Калініна та інших партійних бонз. Клим Ворошилов, наприклад, на відміну від Калініна, полюбляв не балерин, а оперних співачок.

Той таки Єнукідзе вивозив тіла задушених «всесоюзним старостою» дівчат до Донського крематорію. Якось Катерина Гельцер – знаменита балерина, дізнавшись, що Калінін розбестив її малолітню ученицю, навіть запустила в нього статуеткою Мефістофеля.

Сталін недаремно розумів і прикривав пориви душі та тіла товариша Калініна. Майбутній «кращий друг радянських дітей» теж відзначився на ниві розбещення неповнолітніх. Ліді Перепригіній було 13 років, коли її звабив 34-річний Йосип Джугашвілі, який перебував у засланні в селі Курейка Туруханського краю. Дівчинка навіть сина Олександра від нього народила у квітні 1917 року. Спалахнув скандал, мешканці села почали переслідування революційного діяча за розбещення неповнолітньої, той забожився, що одружиться, але щойно закінчився термін заслання – швиденько змастив п’яти салом.

Усе це виглядало би як вигадка «жовтої преси», якби не розсекречені матеріали з «Особливої папки» Микити Хрущова, який у 1956 році збирав компромат на Сталіна до ХХ з’їзду КПРС. Було ініційовано ціле розслідування за участі не лише місцевих сибірських чиновників, але й голови КДБ І. Сєрова. Після падіння СРСР ці матеріали було розсекречено й вони стали доступними для істориків. Про це писали, зокрема, британський дослідник Саймон Монтефіоре; професор Прінстонського університету (США) Стівен Коткін; російський історик, провідний науковий співробітник Інституту історії Росії Російської Академії Наук Борис Ілізаров та інші.

Повернувшись із заслання, де він покинув юну маму з дитиною, Сталін одразу ж… звабив власну 15-річну доньку, Надію Аллілуєву. За твердженнями деяких дослідників, Надія була плодом зв’язку Сталіна з дружиною Сергія Аллілуєва – Ольгою. Про це згадувала, наприклад, письменниця Ольга Кучкіна, чиї родичі були друзями Надії Аллілуєвої – якось під час чергової сварки Сталін кинув їй: «Знаєш, що ти моя донька?»

У результаті бурхливого роману Йосип Віссаріонович просто викрав неповнолітню дівчину з родини, а потім все-таки оформив з нею офіційний шлюб. Десять(!) абортів змусив зробити Надію (судячи з її медичної картки) Сталін. Чому? І яким дивом на світ з’явилися Василь та Світлана?

Бідолашна дівчина все розуміє, але вдіяти нічого не може – страшна доля Бели Уварової робила дівчат покірними. А товариш Калінін навіть фотографа не соромиться…

До речі, психологи давно звернули увагу і на хворобливу любов вождя до своєї доньки (онуки?). Звісно, це лише версія, але дуже схожа на правду, принаймні, за часом усе збігається. Як нам відомо, у 1900-1901 рр. Ольга Алліуєва та Йосип Сталін дуже – скажемо так – дружили. Плюс оті свідчення письменниці… Батько Ольги Кучкіної, доктор історичних наук Андрій Павлович Кучкін – член партії з 1912 року, активний учасник більшовицького перевороту справді міг бути знайомий з Надією Аллілуєвою…

Не цурався Йосип Віссаріонович і ґвалтувати жінок. Наприклад, оперну співачку Віру Давидову. Відомо про «фавориток» вождя – балерину Ольгу Лепешинську та його особисту кухарку Варвару Жбичкіну, більше знану як Валентина Істоміна. І це не рахуючи численних машиністок та іншого жіночого персоналу.

Продовжимо про інших «старих знайомих».

Генріх Григорович (Генах Гершенович) Ягода, син єврея-ювеліра, освіта – 8 класів. Найближчий родич і соратник Свердлова, близький друг Дзержинського, один із найближчих соратників Сталіна. Був одружений на рідній племінниці – доньці сестри Свердлова. Керівник ОДПУ-НКВС.

Після арешту, під час обшуку 8 квітня 1937 року, у нього вилучено 1229 пляшок краденого вина, переважно закордонного, врожаїв 1897, 1900 та 1902 років; 11 порнографічних фільмів, 3904 порнографічних світлин і… гумовий фалоімітатор.

Хочете про жінок? Будь ласка. Коллонтай та Рейснер я залишу на потім.

Кілька рядків про Розалію Самійлівну Залкінд. В історії більше відома, як Віра Землячка. Але це псевдо жінка з багатої київської єврейської родини отримала після 1917 року. А до того її улюбленим було – «Демон», яке вона сама собі вигадала. Давня соратниця Леніна, з яким була знайома два десятки років. Керувала жовтневим переворотом у Москві. Абсолютно відповідала цьому псевдо. Маючи вищу медичну освіту, була глибоко психічно хворою. Моторошна садистка, від якої розбігалися врізнобіч навіть однопартійці. До того, що вона натворила у «визволеному» Криму восени 1920 року, ми ще дійдемо. У ролі характеристики наведу слова її однопартійця Мірсаїда Султан-Галієва: «…вкрай нервова і хвора жінка, що заперечувала у своїй роботі бодай якусь систему переконання і залишила після себе майже у всіх працівників пам’ять  «аракчеєвських часів». Безпричинне нервування, занадто підвищений тон в розмові з майже усіма товаришами, надзвичайна вимогливість.. незаслужені репресії до всіх, хто мав хоча б невелику сміливість «сміти власне судження мати» або просто «не сподобатися».. Буквально всі працівники тремтіли перед нею, не насмілюючись проігнорувати навіть найдурніших або помилкових розпоряджень» [13].

За подвиги у царині масових страт, катувань і терору проти мирного населення Землячку дуже цінував Ленін. Вона першою з жінок отримала найвищу на той час державну нагороду – орден Червоного Прапора.

До колекції – Яків Михайлович Свердлов (Янкель-Арон Міраїмович Свердлов), виходець з євреїв Нижнього Новгорода. Освіта 4 класи. Кажуть, «революційну» кар’єру починав як «кватирник» (злодій, який грабує житло, проникаючи до нього через кватирку), чому сприяли його маленький зріст і сухе, мов тріска, тіло. Уже в ув’язненні він зійшовся з «політичними». Утім, підтвердження цьому немає. Зате відомо про надзвичайну, нелюдську навіть на тлі Дзержинського і Леніна, жорстокість. Ще у 1905 році на Уралі Свердлов сформував банду, що називалася «Бойовий загін народного озброєння». Складався він з найогидніших «відморозків» типу Петра Єрмакова, котрий за наказом Свердлова у 1907 році убив товариша по партії, підозрюваного у зв’язках з поліцією й відрізав йому голову.

Лист секретаря ЦК КПРС Аверкія Арестова Микиті Хрущову про розслідування зв’язку Сталіна з неповнолітньою Лідією Перепригіною, яке проводилося у 1956 році.

Це той самий душевнохворий Єрмаков, який брав участь у розстрілі царської родини й особисто добивав поранених жінок багнетом.

Щодо психіки самого Свердлова… Погодьтеся, з 1916 року всюди тягати за собою шкуру передчасно померлого улюбленого собаки й стелити її замість нічного килимка у кремлівських покоях – поведінка, що не дуже вписується в уявлення про здорову людину. Так само, як і практичні заняття некромантією.

Свердлова боялися. «Чорним дияволом» називали його поза очі. І не лише тому, що він був одягнений з ніг до голови у шкіру: шкіряні чоботи, шкіряне галіфе, шкіряна куртка, шкіряний картуз. Цю манеру одягатися перейняли кати з ВЧК, куратором якого він був. Розглянемо тепер ще одне цікаве питання. Можна зустріти багато тверджень, що більшовицька партія була «жидівським проєктом» й за її діяльністю стояла світова жидо-масонська змова. Це вигадки, які ні на чому не ґрунтуються. Наприклад, з 23 членів і кандидатів у члени ЦК РКП(б), обраних на VІІ з’їзді 6 березня 1918 року, було: росіян – 9, євреїв – 7, латишів – 3 і по одному поляку, грузину й німцю.

Ну і Ленін, національність якого взагалі визначити неможливо. Як бачимо, аж ніяк не євреї і навіть не росіяни, а саме латиші мали непропорційно велике представництво з огляду на чисельний склад цього народу у Російської імперії. На другому місці опиняються німці. Це я для тих, хто схильний проценти вираховувати.

А от перший склад Ради народних комісарів. Про національність Леніна мовчимо. Далі йдуть: нарком внутрішніх справ Риков – росіянин; нарком землеробства Мілютін – росіянин; нарком праці Шляпников – росіянин. Наркомат з військових і морських справ очолював комітет із трьох осіб: Антонова-Овсієнка (українець), Криленка (росіянин) та Дибенка (українець).

Загалом у першому радянському уряді працювали 9 росіян, 2 українці і по 1 поляку, грузину та єврею. Плюс очільник таємної політичної поліції –ВЧК (повна назва рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем) поляк Дзержинський, заступником у якого був латиш Яків Петерс.

Але ж на нижчих щаблях більшовицької ієрархії, особливо в ЧК, справді було багато євреїв, – скаже хтось. Звісно. Але пояснення цьому є й воно жодним чином міфічних «жидо-масонів» не стосується. Євреї у Російській імперії були у приниженому стані. Жоден інший народ не зазнавав такої дискримінації за національною та релігійною ознакою. Відтак, багато радикальної єврейської молоді, бажаючи змін, крім національних політичних партій (Бунд), опинилося серед більшовиків і не лише: багато євреїв було у числі меншовиків, есерів, анархістів.

Те саме, до речі, стосується і латишів. Тут справа ось у чому. У Російській імперії взагалі не існувало такого визначення, як росіянин. Дивно, правда? Національність визначалася віросповіданням. Якщо ти православний християнин, то навіть будучи євреєм, китайцем, туркменом – ти вважаєшся росіянином. А решта – лютерани, католики, юдеї, мусульмани, свідки Єгови – ні. «Неруських» було позбавлено низки громадянських та економічних прав й відповідно перед усім вони ставали джерелом поповнення революцій них партій.

Яків Свердлов на троні. Його тихий голос навіював більший жах, ніж істеричне репетування Леніна.

А серед чекістів особливо багато було як раз не євреїв, а латишів. І це зрозуміло, Латвію було окуповано німцями, й «червоним латиським стрільцям» просто не було куди повертатися. Тож аби якось вижити, вони масово йшли на радянську службу. А оскільки був певний мовний бар’єр та питання професійності – двері були відчинені лише у військо та до ЧК, куди «старі більшовики», що посиділи у в’язницях, йти гребували.

Тож насправді жодної «єврейської змови» не було. А була інтернаціональна банда злочинців, для яких національність не грала жодної ролі. Існує легенда, за якою до Льва Троцького завітав головний рабин Москви Яків Мазе просити за євреїв, яких червоні люто колошматили у погромах. Той відповів: «Я не єврей, я – інтернаціоналіст». На що мудрий ребе сказав: «Революцію роблять троцькі, а розплачуються за це бронштейни». Це історична легенда, але вона відбиває усе ставлення більшовиків до «національного питання».

Чи були серед більшовиків нормальні з погляду психіатрії і загально-прийнятих норм культури люди? Справді, хтось дорікне автору цієї книжки: що ж ви, навиколупували, мов родзинок з булочки, негативних прикладів, але ж були серед більшовиків і гідні люди. Наприклад, Анатолій Васильович Луначарський, інтелігентна людина з дворян, нарком просвіти, котрий навіть три роки у цюрихському університеті навчався, де слухав лекції відомого філософа, засновника теорії емпіріокритицизму Авенаріуса. Добре відомо, як Луначарський ревно опікувався освітою та культурою і навіть протестував проти розстрілу п’яними «революційними матросами» пам’яток архітектури. І оскільки його передусім наводять як приклад «справжнього комуніста», розповім про Анатолія Васильовича трохи детальніше.

Солоденький образ інтелігентного, м’якого, хоч до рани прикладай, Луначарського навіяний численними радянськими фільмами та книгами. Другий бік медалі, повернутий у таємну історію СРСР, абсолютно інший. Луначарський належав до вкрай радикального крила більшовицької партії – групи «Вперед». Непересічна «інтелігентність» цього діяча яскраво й випукло, як любили писати в радянських газетах, виступає у гаслі, автором якого він є: «Геть гуманізм! Ми маємо навчитися бути жорстокими». Так що ото все було награне, машкарою. Нищівну характеристику дав йому знаменитий письменник Корній Чуковський: «Він лисніє від самовдоволення. Прислужитися комусь, зробити послугу – для нього немає нічого приємнішого! Він ввижається собі наче якась всесильна милостива сутність, що випромінює на всіх благодать: будь ласка, чи не зволите, будьте люб’язні, – і пише рекомендаційні листи до всіх, до кого завгодно – і на кожному хвацько підмахує: «Луначарський». Страшно любить свій підпис, так і тягнеться до паперу, як би підписати» [14]. Не нагадує щось про характери однопартійців? Тільки на відміну від Леніна, Дзержинського, Свердлова та інших Луначарський грав роль доброго божества. Саме грав. Сучасники називали його боягузом і лицеміром. Михайло Булгаков, який добре знав цього персонажа, вивів його в образах одразу двох героїв роману «Майстер і Маргарита» – критика Латунського та голови Акустичної комісії Семплеярова. Щодо останнього – недаремно. Бо Луначарський, як і більшість однопартійців, теж був неабияким поціновувачем молоденьких дівчат, зокрема й балерин. У 1922 році він, мов стару собаку, прогнав першу дружину, 41-річну Анну, й одружився з молоденькою 19-річною актрисою Наталією Розенталь. Це не завадило Анатолію Васильовичу майже одночасно затягти до ліжка ще й 16-річну Надію Надєждіну (справжнє прізвище – Бруштейн), яка народила від нього позашлюбну дитину. Скажуть: та чи не кожен чоловік має коханку і навіть кілька, в чому тут мерзенність? Мерзенність в тому, що дівчинка навчалась у балетній школі, начальником над якою був Луначарський. Як могла відмовити вона комісару, від якого залежала?

Ну і вишенька на торті – страшні оргії, які відбувалися в розкішній мансарді будинку у Дєнєжному провулку 9\5 (Москва) – чи не там жертвою підстаркуватого комісара стала Надєждіна. Цікавий збіг: зразу після потрапляння у ліжко до Луначарського вона опинилася в трупі одного з найкращих театрів світу – Большого, начальником над яким також був «високоморальний» Анатолій Васильович. Наймолодша танцівниця за всю його історію…

До слова, якщо хто не знав: саме з оргій у квартирі Луначарського, де нарком «запалював» не лише з жінками, Михайло Булгаков змалював знаменитий «Бал сатани» у тому ж таки романі «Майстер і Маргарита».

А знаменитий історик, археолог, академік Академії Наук СРСР, сучасник Луначарського, професор Юрій Готьє прямо сказав про цього «зразка інтелігентності»: «Товариш Лупанарський – педераст, який має найближчі дружні зв’язки з деякими відомими футуристами» [15]. «Лупанарський» – це не друкарська і не граматична помилка. Це сумний і водночас злий каламбур Готьє. Лупанаріями у Давньому Римі називали будинки розпусти.

Якщо «зразок інтелігентності» має таке потворне обличчя – можна собі уявити, якими була решта комісарів, до розмови про яких у нас за браком місця не дійшло. Та й чи може витримати нормальна людина в компанії моральних потвор, маніяків, фанатиків, садистів і лицемірів. Питання риторичне.

До оргій ми ще повернемося – в мене є що вам про них розповісти, а поки що подивимося, як власники лупанаріїв, фалоімітаторів та неповнолітніх наложниць комунізм в окремо взятій країні будували.

ГЛАВА ТРЕТЯ.

ЯК БІЛЬШОВИКИ БУДУВАЛИ КОМУНІЗМ, А ОТРИМАЛИ ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ

Схопивши й стрімко пережовуючи владу, більшовики та ліві есери, котрі в основних постулатах ідеології від більшовиків практично нічим не відрізнялися, з великим ентузіазмом взялися до будівництва комунізму.

У наступні часи радянська міфологія породила цілий лантух нахабної цинічної брехні. Мовляв, влада Леніну і компанії дісталася в країні, де панували голод і руїна, а навколо було повно контрреволюціонерів, які займалися саботажем і навіть замахами на Леніна, плюс громадянська війна та військова інтервенція, що їх затіяли проти молодої держави імперіалісти.

Тож хочеш не хочеш, довелося вдаватися до надзвичайних заходів, що називалися «Воєнним комунізмом». Насправді «воєнним» Ленін обізвав свій комунізм уже в 1921 році. Аби виправдати свій провал. Комунізм більшовики почали будувати не «вимушений» і не «воєнний», а найсправжнісінький, у відповідності до свого примітивного розуміння марксизму. На момент захоплення влади Леніним, Троцьким та компанією, жодної руїни ще не було, а саботаж «контри» існував лише у більшовицькій пропаганді. Справді, внаслідок втрати Тимчасовим урядом керування країною погіршилася логістика й постачання продовольства у Петроград та Москву ускладнилося. Сталося це ще й «завдяки» самим революціонерам, які, маючи на залізниці сильні організації, шляхом страйків дезорганізували її нормальну роботу, але головне – хліб був. На Волзі та в інших регіонах Росії зберігалися великі запаси зерна, що вимірювалися мільйонами пудів. Треба було лиш налагодити логістику й харчі підвезти. А далі ринок сам би стабілізував продажі.

Натомість більшовики та ліві есери націоналізують буквально все: банки, заводи, фабрики, ту ж таки залізницю; не лише продовжують хлібну монополію, запроваджену Тимчасовим урядом, та продрозкладку, що її було введено ще царським урядом, але й монополізують усю торгівлю, в т. ч. зовнішню. Націоналізацію, щоправда, провели не одразу. Всупереч уже іншим міфам, заводи спочатку не було передано робітникам. Більшовики хоч і були малограмотними невігласами, але не закінченими кретинами, й розуміли, до чого призведе раптова зміна досвідченого керівництва підприємств на пролетарів з трьома класами освіти. А власних керівних кадрів держава, що її створили революціонери, не мала.

З іншого боку, більшовики все ще сподівалися на завоювання усілякими правдами і неправдами більшості в Установчих зборах і до часу намагалися бавитися у демократію та загравати із пролетарями – соціальною опорою радикалів.

Тому запропонували тимчасовий компроміс і 27 листопада 1917 року було прийнято Положення про робітничий контроль над підприємствами, що його підписали голова Совнаркому Ленін, нарком праці Шляпников, керуючий справами Совнаркому Бонч-Бруєвич та секретар Горбунов.

Перший же пункт цього Положення оголошував: «В інтересах планомірного регулювання народного господарства в усіх промислових, торгових, банкових, сільськогосподарських, транспортних, кооперативних, продуктивних товариствах та інших підприємствах, що мають найманих робітників або ж дають надомну роботу, вводиться робочий контроль над виробництвом, купівлею, продажем продуктів і сирих матеріалів, зберіганням їх, а також над фінансовою стороною підприємства» [16].

Що сталося далі, сподіваюся, уже всі зрозуміли. Саме так: перше і єдине, що пролетарі, дорвавшись до влади, зробили – підвищили собі зарплатню. Вони й так протягом останніх півроку «кошмарили» власників підприємств постійними страйками, вимагаючи усе нових і нових підвищень платні, а тут їм надали законний важіль тиску. Дозволили диктувати свої умови адміністраціям підприємств. Причому зарплатню підвищили не на проценти, а одразу утричі, а подекуди й уп’ятеро. Даремно дирекція і власники пояснювали усю згубність і безумство такого кроку. «Тєпєріча наш час прішол!» казали пролетарі – й у кращому випадку виливали на голову бідного «буржуя» чорнильницю з його столу. А бувало, що й голову йому знімали. Рішення органів робітничого контролю були обов’язкові для власників підприємств і могли бути скасованими лише постановою вищих органів робітничого контролю. Згідно з п. 9 цього Положення підприємець або адміністрація підприємства теоретично могли у триденний термін оскаржити такі рішення, але хто їх слухав, якщо у «вищих органах» сидів все той таки тупий пролетар, який мріяв менше працювати, але більше отримувати. Та й небезпечно було скаржитися, адже пролетарі обзавелися пістолетами системи Маузера, гвинтівками, а то й кулеметами Гочкіса.

Власники фабрик і магазинів виявилися люди недурними й одразу зрозуміли, до чого це все призведе. А також і те, що у невідворотному розвалі звинуватять їх, записавши у саботажники, з усіма сумними наслідками. Тому власники збирали свої лахи і, як кажуть, «рвали кігті» доки не пізно. І раптом з’ясувалося, що без «буржуїв», які буцімто нічого не робили, а лише грабували пролетарів, визискуючи з них додану вартість товарів та послуг, робота не йшла. Заводи, причали, фабрики, магазини, аптеки, ресторани, гуральні та броварні почало «штормити». Усе більше підприємств зупинялося, магазини зачинялися, Почалися вимкнення електрики. Немає струму – не працюють насоси й у водогоні зникає вода. Без води пекарні не печуть хліб. Якось дезорганізувалося постачання дров, і до Петрограда увійшов злий дід Мороз.

Оте триразове підвищення зарплатні, а також фактичне встановлення диктатури люмпенів на підприємствах стало тим, чого не пережила й без того підірвана тривалим політичним безладом та війною економіка. Якщо у вас на складі дров робітникам утричі підвищили зарплатню, а візникам, які розвозять дрова замовникам, учетверо – ціна дров зростає. Відтак, клієнти не мають коштів, аби їх купити, і ви залишаєтеся з горою дров, але без грошей. Не маючи грошей, ви не можете купити ковбаси й розорюєте її виробника. І так по колу. Але більшовики в усьому вбачали злий умисел «контрреволюціонерів», тому ще більш прискорили курс на комунізм й одночасно посилили терор.

Лев Троцький згадував: «У Петрограді, а потім і в Москві, куди покотилася ця хвиля націоналізації, до нас прибули делегації з уральських заводів. У мене щеміло серце: «Що ми зробимо? – Взяти-то ми візьмемо, а що зробимо?» Але із розмов з цими делегаціями з’ясувалося, що заходи військові абсолютно необхідні. Адже директор фабрики з усім своїм апаратом, зв’язками, конторою і листуванням – це ж справжній осередок на тому чи іншому уральському або пітерському, або московському заводі, – осередок тієї самої контрреволюції, – осередок хазяйновитий, міцний, солідний, який зі зброєю в руках веде проти нас боротьбу» [17].

Стосовно головного бухгалтера Лікинської мануфактури, котрий, протерши окуляри, виступав проти влади Рад з гвинтівкою Мосіна-Нагана в руках, це Лев Давидович – як би висловитися цензурно… трохи прибрехав. Так само, як і власник підприємства С. О. Смирнов не міг йти на більшовиків з кулеметом Льюїса напереваги з дуже поважної причини – він разом з іншими кадетами вже сидів у Петропавлівській фортеці.

Причина швидкого краху економіки при більшовиках дуже проста: нею керували безграмотні особи. Народний комісар праці Олександр Гаврилович Шляпников закінчив аж три класи Муромського народного училища. Він був одним із найкращих токарів Петрограда, але для наркома (міністра) цього, погодьтеся, замало. До речі, пізніше він до посади наркома праці додасть ще й портфель наркома торгівлі і промисловості. Самородок просто…

Першим наркомом у справах торгівлі і промисловості був Віктор Павлович Ногін, який мав цілих 4 класи народного училища за плечима та посаду приймальника на механічному заводі. Загалом, перший Совнарком відрізнявся украй низьким освітнім рівнем. Нарком продовольства – польський дворянин Іван Теодорович закінчив 7 класів гімназії та менше року провчився на природничому факультеті Московського університету. Нарком пошт і телеграфів Микола Глєбов-Авілов мав початкову освіту. Нарком землеробства Володимир Мілютін – початкову вищу. Нарком фінансів Іван Скворцов-Степанов вивчав бухгалтерію в учительському інституті. До його честі, він «скромно» заявив що «є лише теоретиком» і від роботи відмовився, тож фінансами країни керував його заступник В’ячеслав Менжинський, юрист за освітою, котрий мав неабияку практику фінансиста – працював клерком у банку. Про наркома у справах національностей Йосипа Сталіна ми уже говорили. Наркоматом у військових і морських справах керували піхотний підпоручик (аналог сучасного звання лейтенанта), колишній дезертир Антонов-Овсієнко; Микола Криленко, який відучився аж один курс на історичному факультеті та матрос Павло Дибенко з трьома класами міського училища. Незабаром справу у свої руки взяв повноцінний нарком у військових справах – священник, позбавлений сану, Микола Ілліч Подвойський. Полководець…

Що казати, якщо голова Совнаркому Володимир Ленін отримав освіту на юридичному факультеті заочно, а 90% невдалих судових процесів, які він у молодості провів як помічник присяжного повіреного, свідчать, що якість заочної освіти що тоді, що зараз… Ну, ви зрозуміли.

І от усі ці недоуки, а подекуди й відверті тупаки, прагнули якомога скоріше побудувати комунізм. Найлегшим кримінальним вироком наприкінці 1917 року було ув’язнення до настання світової революції. Чого можна досягнути, маючи три класи й будучи «професійним революціонером» (читай професійним неробою), якщо дорватися до влади над 90-мільйонною країною?

Тож комунізм у Леніна-Троцького-Сталіна-Шляпникова-Дибенка вийшов такий собі.

Уже незабаром робітників поетапно прикріпили до підприємств та установ: спочатку заборонили звільнення з військових заводів; з листопада 1918 року з залізниці, потім в інших галузях. Їх переводили на становище військовослужбовців за принципом трудової повинності, і якщо робітник залишав своє місце, його карали за законами воєнного часу як дезертира.

Тепер пролетарі із сумом згадували свою зарплатню літа 1917 року, бо більшовики надрукували стільки грошей, що гіперінфляція 1918-1920 років стала хрестоматійною для вивчення у економічних вишах усього світу. Працювали за пайку. З’ясувалося, що революційного запалу та свідомості «гегемону» вистачило ненадовго і за окраєць хліба з цибулиною чомусь гарувати не хотілося. Продуктивність праці упала в 3-5 разів, майже настільки, наскільки у листопаді 1917 року трудящі підвищили собі зарплатню. Усе повернулося бумерангом.

Доктор історичних наук Олег Будницький: «У 1920 році коробка сірників коштувала 1 мільйон рублів, тоді грошові знаки навіть не розрізали на окремі купюри, а намотували на лікоть і бігли що-небудь купувати. Все пізнається у порівнянні: 1917 року була важка ситуація у порівнянні з царським періодом, але це було терпимо порівняно з тим, що трапилося за більшовиків» [18].

Уже 27 липня 1918 року Народний (назва ж яка – народний!) комісаріат продовольства прийняв постанову про введення класового продовольчого пайка з поділом на чотири категорії. Тобто населення Росії було офіційно поділено на сорти. Які – Ви, шановний читачу, можете знайти самі. Скажу лише, що саме тоді було започатковано найогиднішу радянську практику, котра зробила економіку неспроможною: труд тих, хто гарував на фізично найважчих роботах оплачувався вище, ніж праця інтелектуалів. Чи варто пояснювати, до чого це призводило?

До речі, всіх «експлуататорів» та різний «непотріб» на кшталт художників, акторів, учених тощо більшовики зарахували до найнижчого, четвертого сорту. Видача пайків цьому сорту громадян здійснювалася лише після того, як задовольнявся попит перших трьох сортів. А такого ніколи не траплялося, бо існував постійний дефіцит продовольства.

Ще гірша ситуація склалася на селі. Землю у поміщиків забрали й навіть поділили сяк-так. Деяких поміщиків у ту саму землю закопали. Іноді й живцем. Але тут з’ясувалося, що землю якось треба обробляти. А для цього потрібні кінь, плуг, борона, бажано – сівалка. Потрібні склади для зберігання врожаю. Потрібен посівний матеріал. А з цим було туго. Поміщицькі господарства, організовані за більш-менш сучасними технологіями, та господарства справних селян, що їх Ленін «куркулями» обізвав, раніше давали левову частку хліба в країні. Але їх майже всі пограбували. У відповідності до комуністичної доктрини спробували створювати сільськогосподарські комуни на чолі з сільським «пролетаріатом», або навіть присланими з міст більшовиками. У такі комуни позносили увесь реманент та навіть курей. Але невдовзі виявилося, що нормальні господарі комуни проігнорували, а зібралися там переважно нероби і п’яниці, котрі розраховували, шо в гурті хтось працюватиме замість них. Як приклад, можна навести одну з перших комун «Творчість», засновану 23 грудня 1918 року. Вона розташовувалася на території колишньої поміщицької садиби, їй було передано увесь реманент та приміщення. Керував нею досвідчений землероб з вищою освітою. Комуна, як пишуть, квітнула: «У 1919 році в «Творчості» налічувалося 29 господарств, в 1920 році – 36… Восени 1919 року відбулося її перше обстеження представниками органів влади. «Якщо в подальшому так вестиметься господарство комуни, – було записано в акті обстеження від 8 вересня 1919 року, – то вона може слугувати гарним прикладом обробки землі і господарювання не лише для інших комун, а навіть для усього селянства, всюди видно порядок» [19]. Проте було кілька дрібничок. Зовсім крихітних. Мов блохи, в шерсті ретельно прилизаної болонки.

«…у справах комуни виявилося чимало помилок, прорахунків, негативних явищ. Господарство виявилося нерентабельним. Споживалося майже все, що спільно вирощували. Невисока була і дисципліна деяких членів комуни… Комуна розпалася» (там само). Все чудово було у комуні. Крім того, що вона виявилася нерентабельною, комунари (про «деяких» членів – це старий прийом радянської пропаганди) намагалися перекласти роботу на плечі сусіда та пиячили, і того, що вирощувалося у комуні, ледь вистачало на прожиття. А міста хто годуватиме, якщо усю країну вкрити такими «зразковими» комунами? Комуни, за висновком безграмотного більшовицького начальства, були прикладом для всього селянства, котре раніше без усяких комун не лише себе годувало, а й кільканадцять мільйонів міщан.

Ще одна біда – гіперінфляція. Більшовики взагалі майже не приділяли уваги монетарній політиці. Вважалося, що гроші – явище тимчасове, скоро вони «відімруть», а відтак, можна їх друкувати стільки, скільки заманеться. Микола Бухарін у своїй вельми «науковій» книзі «Економіка перехідного періоду», яка вийшла у 1920 році, писав, що знецінення грошей – це добре. Що це відбувається у процесі знищення товарної системи як такої. Знайшовся й цілий професор, директор Тімірязєвської академії Володимир Якович Желєзнов, котрий, добре відчуваючи звідки вітер віє, піддакував примітивним марксистам: «Цінність грошей впала до розмірів надзвичайних й продовжує падати, загрожуючи цілковитим знеціненням, – не біда, можна обійтися і без них і навіть слід, бо гроші – фетиш, що засліплює неосвічені й відсталі маси… Можна перевести усе господарство на натуральні розрахунки, розподіляти усе, що потрібно, із суспільних магазинів і потреби кожного буде задоволено не гірше аніж колись» [20].

Найгарячішим прибічником натурального обміну (як за первісного суспільства) був «геніальний теоретик» В. І. Ульянов (Ленін). Гаразд, він був примітивом. Юрист-недоук. Заочник. Але цілому професору нести таку ахінею?! Припустимо, через оті «суспільні магазини» сяк-так можна розподілити хліб і сало як пайку за виконану роботу. За виданим на металургійному комбінаті талоном. Можна навіть на самому комбінаті влаштувати такий магазин. На взірець «тормозкової» на радянській шахті. Але з яких магазинів розподілятимуть екскаватори, вагони і яким чином? Пояснюю. Металургійному комбінату для роботи потрібно багато речей: залізорудний концентрат, який виробляє збагачувальна фабрика; кокс, який виробляє коксохімзавод; вода, яку постачає відповідна структура; електрика, штани та чоботи для сталеварів, ковші для розливки сталі, вогнетривка цегла, троси для кран-балок, самі кран-балки і ще сотні різноманітних позицій, включно зі жбаном, з якого розпашілий біля мартену мужик воду хлепче. Якщо є гроші – проблем немає, все це можна купити. А якщо грошей немає, чим обмінюватися з коксохімзаводом? Рідким чавуном? Чи сталевими зливками? А навіщо вони хімікам – їм потрібен екскаватор, аби кокс у вагони вантажити. Екскаватор є на екскаваторному заводі. Ось тільки, на що його виміняє металургійний комбінат – екскаваторному заводу тут і зараз потрібна, наприклад, фарба, аби екскаватори фарбувати, а не металевий зливок вагою кілька тон, що слябом називається. І фабрика, що фарбу виробляє, не дасть фарбуметалургам, аби вони віддали її екскаваторникам, аби взяти екскаватор і віддати його коксохімікам в обмін на кокс. Бо заводу з виробництва фарби потрібен бензол, а не сляб.

Аби мати універсальний засіб мірила вартості товарів та послуг, людство вигадало гроші. І вони зовсім не фетиш, як вважали тупі марксисти-леніністи, а особливий вид товару, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг – так в усіх словниках записано. Простіше кажучи гроші є універсальним мірилом, своєрідним «посередником» в товарообміні. Передусім цим, а уже потім – ненависним для пролетарів засобом накопичення капіталу. 

 

Члени сільськогосподарської комуни «Творчість», 1922 рік. Навіть за обличчями можна «вирахувати» тих, хто, як згадував член комуни Олексій Мозжухін, вступав до неї, аби пожити за рахунок чужої праці та розпродажу вилученого у поміщика майна. Зрештою комуна розклалася й розвалилася.

Загалом, друзі, можете уявити, до чого за лічені місяці довели країну леніни, бухаріни та желєзнови. Передчуваючи колапс, мужики почали ховати хліб від продрозкладки. Через гіперінфляцію грошам не довіряли й переходили на примітивний натуральний обмін з мешканцями міст. Вже вони усе необхідне для селянина привозили. Хто тканину на штани, хто черевики, хто сіль, а хто свічки зі свічного заводика, на якому працював. Та й які гроші – якщо курс національної валюти за царя і за Тимчасового уряду був відносно стабільним, а за хліб держава платила тверду ціну, то більшовики платили ціну суто символічну та й ті гроші назавтра інфляція перетворювала на порох. 13 травня 1918 року було введено продовольчу диктатуру. Ініціатором цієї дурості став виходець з України Олександр Дмитрович Цурюпа, ще один недоук, вигнаний свого часу із Херсонського сільськогосподарського училища. Селяни, звісно, відмовилися задурно віддавати хліб. Тоді більшовики створили продовольчі загони, які просто грабували села та потяги. Просто як бандити на Дикому Заході. Діяли за «ноу-хау» – половину здобичі залишали собі завод або військова частина, яка формувала продзагін, а другу половину здавали у «засіки батьківщини». Селяни намагалися чинити спротив. Продзагони в селян стріляли. Але і селяни мали чим відборонитися, адже багато хто з колишніх солдатів повернувся з війни із гвинтівкою. Фактично, саме дії більшовиків у першій половині 1918 року, а особливо у травні-липні, спричинили початок Громадянської війни (Добровольча армія Денікіна, формування якої почалося наприкінці 1917 року як відповідь на розгін Установчих зборів, терор та грабунки з боку більшовиків, була крихітною й до осені 1918 року не перевищувала за чисельністю однієї дивізії).

Другою серйозною причиною був т. з. «Червоний терор». Відповідно до московської брехні він почався 5 вересня 1918 року прийняттям декрету у відповідь на поранення В. Леніна та убивства В. Володарського (справжнє ім`я –Мойсей Маркович Гольдштейн) та М. Урицького. А до цього жодного терору з боку більшовиків не було. Повіримо. Але ось у чому проблема… 31 жовтня (за старим стилем) 1917 більшовиками розстріляно настоятеля Катерининського собору Царського Села протоієрея Іоанна Кочурова. Він став першим священнослужителем, убитим червоними бузувірами. Але не останнім. На весну 1918 року число жертв більшовиків серед священників та вірян сягало кількох тисяч. Найвідоміше – убивство 25 січня в окупованому більшовиками Києві митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Владику розстріляли розривними кулями, добили багнетами та шаблями, після чого тіло пограбували. Ще 17 грудня 1917 року Дзержинський відверто заявив політичним опонентам: «Вам слід знати, що не пізніше ніж за місяць терор набуде потужних форм за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших чекатиме гільйотина, а не лише в’язниця» [21].

Бійці продовольчого загону після чергового пограбування. Зверніть увагу на ці одухотворені, сповнені інтелекту обличчя.

Слова головного чекіста зі справами не розійшлися. Місяця не минуло. У ніч на Різдво, 6 січня 1918 року у Петропавлівській фортеці п’яною матроснею було вбито неодноразово вже згадуваних депутатів Установчих зборів Кокошкіна і Шингарьова. Матросики перед цим не погребували взяти у родичів гроші, буцімто на особисті потреби в’язнів. Лише у січні-лютому 1918 року в одному Армавірі було вбито 1342 офіцери та «експлуататори». Хіба це не терор? 1 квітня 1918 року за особистим наказом Антонова-Овсієнка розстріляно генерал-лейтенанта Ренненкампфа, який мирно собі жив у Таганрозі. Не за «контрреволюцію» розстріляли – за відмову служити більшовикам. Перед розстрілом герою Першої світової війни викололи очі. А двома місяцями раніше за наказом Криленка розстріляно генерала Янушкевича, і теж за відмову служити в Червоній армії. Це не терор, ні? А убивство контр-адмірала Каськова, генерал-лейтенанта Кетриця, віце-адмірала Новицького, генерала Ярцева, генерал-майорів Дефабра, Карказа, Мухіна? Віце-адміралів Львова і Васильковського? Так це генерали й адмірали. А лік убитим офіцерам від прапорщика до полковника і не вів ніхто. Як це назвати? Серед жертв більшовицьких катів – студенти і гімназистки; купці і вчені; представники творчої інтелігенції і вчителі. А ось стаття Леніна «Як організувати змагання». Написано її було в грудні 1917 року, але опубліковано лише у 1929 році. Знаєте, чому? Бо навіть для більшовиків одкровення психічного хворого маніяка з вимогою децимації, тобто розстрілу кожного десятого, «винного у неробстві», були шокуючими. А після офіційного припинення «Червоного терору» 6 листопада 1918 року він лише посилився. І знаєте, що найстрашніше? Оті вбивства Урицького та Володарського; отой замах на Леніна жодного стосунку до «контрреволюції» не мали. Урицький став жертвою чи то коханця розстріляного (а терору ж не було, правда) юнкера, чи то навпаки, власного коханця, якого з тим юнкером не поділив. Звали убивцю Леонід Каннегісер. З цього «любовного трикутника» чекісти цілу змову сплели. Так само, як і з побутового вбивства Володарського власним шофером. Там ще й шалені гроші зав’язано – про це трохи згодом. Замах на Леніна було організовано не «контрреволюцією», а найближчим соратником – Яковом Свердловим, і про це ми поговоримо. Більшовики усе те знали, але жертв внутрішньовидової боротьби використали як привід для убивства та пограбування десятків тисяч ні в чому не винних людей, а також своїх політичних противників. Бувало й крутіше. Це уже навіть не терор, а більшовицьке бачення комунізму як такого – масова експропріація жінок. Виглядало це приблизно, як у Катеринодарі (нині – Краснодар): «…комісар міста з питань внутрішніх справ Бронштейн оголосив про соціалізацію всіх дівчат і жінок у віці від 16 до 25 років. Усі охочі могли звертатися за мандатами на соціалізацію до революційних установ міста. Такі мандати, які давали «право» соціалізувати – тобто «законно» зґвалтувати – до 10 дівчат і жінок, видавали Бронштейн, начальник кінного загону Кобзирєв, головком Іващєв тощо. Загалом на підставі такого «мандата» було схоплено понад 60 красивих дівчат і жінок, переважно від 16 до 20 років, з «буржуазних» сімей. На них влаштовувалися облави в міському саду, а потім вони піддавалися зґвалтуванню і катуванням, деякі жертви збожеволіли або були вбиті. Труп учениці 5-го класу однієї з гімназій зі слідами тортур був виловлений з Кубані. Було встановлено, що вона піддавалася груповим зґвалтуванням протягом майже двох тижнів» [22]. І таких свідчень я можу на цілу книгу назбирати – місця для чогось іншого не залишиться. І це ще без підводної частини айсбергу – масових «експропріацій», тобто пограбувань. Грабували усіх поспіль: вчителів, професуру, селян, підприємців. Добре, що живими залишали. Хоча й не завжди. Дійшло до того, що якось бійці армії Будьонного пограбували самого Михайла Калініна, якого послали на фронт агітувати. «Всеросійського козла» прийняли за якогось генерала, зняли з нього шубу й поставили до стінки. Але тут наспів сам командарм, Калініна відбив, червоноармійці вибачилися, але, що характерно, шубу так і не повернули. Не знаю уже чи сміятися, чи плакати в цьому місці. Ось де справжня причина Громадянської війни – страшне насильство з боку оскаженілого від вседозволеності люмпену та комісарів, що ним керували. Та кожна порядна людина не просто мала право – мусила виступити проти цієї банди убивць і садистів, що узурпувала владу й почала величезний кривавий соціальний експеримент, який провалився. І тоді Ленін вигукнув: йой, ви не так все зрозуміли, це ж не справжній був комунізм, це ми так… вимушено.

А тепер я вам, любі мої читачі, розповім про комунізм, який більшовикам побудувати цілком вдалося…

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА.

ПРО ЛЕНІНА В «ЧЛЕНОВОЗІ», ОКРОПЧИК З СУХАРИКОМ, СТАРУ ШИНЕЛЬ ТА КУРЧА МАРЕНГО

Якщо комунізму для пролетарів побудувати більшовицькі вожді не змогли, то для себе якось таки спромоглися. Найсправжнісінький, як у мріях Карла Маркса: ідеш і береш скільки хочеш. Хочеш – морозиво. А хочеш – тістечка. Хочеш – автомобіль просто із царського гаража, а бажаєш – шубу з царського плеча. Все стало доступним в країні, де переміг пролетаріат. Але маленьке уточнення: не для пролетаріату, а для його вождів. І я не жартую. Це один із найбільших міфів радянської пропаганди – про надзвичайну скромність та аскетизм більшовицьких комісарів. Написано терикони книжок про те, як Дзержинський крихітний шматочок чорного хліба запивав окропом із крихітним шматочком цукру вприкуску; плівкою з фільмами про те, як Дзержинський ходив у рваній солдатській шинелі й непритомнів від голоду, можна кілька разів Землю по екватору обмотати; з газет, де писалося про те, як Ленін усі харчі в дитячі будинки віддавав, Сталін спав на іржавому солдатському ліжку, а Свердлов харчувався винятково двома картоплинами в мундирах без солі на добу, можна скласти гору, вищу за Еверест. Але у тій, таємній історії, що її ховали від народу комуністи, усе якраз не так. Зараз для кожного охочого доступне меню, складене для головного чекіста країни. І виявляється, що Фелікс Едмундович Дзержинський не лише куснем чорного хліба давився – був його стіл вельми різноманітний і ситний. «Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, цвітна капуста по-польськи. Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпинат з яйцями. Середа: суп-пюре із спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста. Четвер: юшка боярська, стерлядь парова, зелень, горошок. П’ятниця: пюре із цвітної капусти, осетрина, боби метрдотель. Субота: юшка із стерляді, індичка з моченими яблуками, вишнею і сливою, гриби в сметані. Неділя суп зі свіжих печериць, курча маренго, спаржа» [23]. Ви коли-небудь куштували курча маренго, якого свого часу вигадали для Наполеона Бонапарта найкращі кухарі Європи? У 1918 році була організована їдальня для народних комісарів. Їжу подавали на награбованій у царському палаці севрський порцеляні. Ленін особисто контролював постачання харчів. У меню мали бути обов’язково: – сири кількох видів (їх вождь полюбив під час перебування у швейцарській еміграції); – рибні делікатеси (сьомга, стерлядь, осетрина, вугор тощо); – мариновані гриби і огірочки (до них вождь пристрастився у сибірському засланні). Для любителів знайшлися колекційні вина і коньяки. Дзержинському «чорного м’яса», тобто зрілу яловичину та свинину лікарі не рекомендували, тому для нього – молоденька нежирна телятинка та курочка, рябчики, індичка. Особливо розійшлися більшовики після переїзду Совнаркому до Москви. Найавторитетніші партійці оселилися в Кремлі, в розкішних царських палатах, за високою міцною стіною під численною охороною китайців, латишів і цілого кулеметного полку. Щоб пролетаріат не діставав своїми вимогами або хоча б скаргами. З кого б почати? Давайте, з Леніна. Отже, мешкав «вождь світового пролетаріату» в Кремлі, на третьому поверсі корпусу № 1 у «скромній» чотирикімнатній квартирі. Чотири кімнати на трьох (включно з сестрою Марією), причому кожна з кімнат завбільшки з цілу квартиру «хрущовського» типу – доволі непогано. Та це лише, так би мовити, службове приміщення – щоб було під рукою, коли на роботі затримався. Основне житло – садиба «Горки», розташована приблизно в 10 кілометрах від нинішнього Московського кільцевого автошляху. Міг би вождь злиденних і голодних пролетарів оселитися у скромніших умовах. Але обрав розкішний маєток, який належав удові одного з найбагатших фабрикантів Росії Сави Морозова. Того самого, який фінансував партію більшовиків на десятки тисяч рублів; на чиї кошти Ленін і компанія солодко жили на італійських островах та швейцарських курортах. Того самого, якого пізніше убив штатний більшовицький кілер Леонід Красін заради виписаної на одну з революціонерок страховки у 100 тисяч рублів. Оцю нещасну вдову, мов стару собаку, й вигнав на вулицю Ленін на знак подяки за всі послуги її чоловіка.

Маєток «Горки». Вождь усіх «гнаних і голодних» ні в чому собі не відмовляв

Маєток «Горки» – це надзвичайна розкіш. З бібліотекою, кінозалом, зимовим садом, оранжереями, цілим штатом слуг і трьома десятками охоронців. Це крім розкішної кремлівської квартири, нагадаю. Лише сад та город у маєтку мали площу 5 гектарів. У саду, в якому під пильним оком охорони працювала ціла бригада садівників, було близько 500 яблунь, 300 вишень; у спеціальних ягідниках – 150 кущів чорної та понад 60 кущів червоної смородини, 24 ряди малини, 26 – полуниці… Город мав площу близько 3,5 десятин. Десятина – трохи більше гектару. Хтось може собі уявити майже 4 гектари самого лише городу? У 1918 році (тобто, на час заселення сюди подружжя Ульянових) на городі було висаджено 5 тисяч кущів помідорів, півтора гектари займала капуста, ще майже гектар – огірки, морква, цвітна капуста, цибуля. Були в господарстві й 300 парникових рам – це щоб і взимку дорогоцінний організм вождя регулярно приймав в себе різноманітні вітаміни. А нам про чай з моркви та сухарики торочать.

Персональні автівки радянських чиновників народ дотепно назвав «членовозами». Особистий «членовоз» Ленін вибрав собі теж неабиякий. Це був украй дорогий «Delanay Billville», який раніше належав самому імператору Миколі ІІ.

Але не єдиним ним жив вождь. Був ще суперрозкішний французький «Turket Mery-28» 1915 року випуску. Збирався вручну і був по кишені лише найбагатшим людям світу. У кого його відібрали – історія замовчує. Був знаменитий гоночний автомобіль Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, який раніше належав одному з найбагатших людей Європи – мультимільйонеру Павлу Рябушинському. Вождь любив поїздити «з вітерцем». Не сам, звичайно, за кермом – для цього підбирали особливо перевірених майстрів водіння. Мав вождь світового пролетаріату ще три автомашини для повсякденних робочих поїздок і заміських прогулянок. Трохи пізніше на особливе замовлення із самого центру тодішнього світового імперіалізму – Англії для Ілліча привезли броньований «Rolls Royce Silver Ghost», який коштував фантастичні на ті часи гроші – 3 тисячі фунтів стерлінгів. Це платня декана Лондонського університету за 12 років. На початку 1921 року для Леніна в Англії придбали «Rolls-Royce Silver Ghost Continental». На Путилівському заводі його за державний кошт переробили в напівгусеничні автосани, на яких Ілліч «розсікав» навколишніми полями, релаксуючи таким чином від важких дум про світле майбутнє пролетаріату та рівність між людьми. Дружина Леніна, Надія Костянтинівна Крупська, мала, природно, власний автомобіль. І теж не якусь там швейну машину Зінгера на колесах, а потужний елітний «Rolls-Royce» з підігрівом салону. Він теж раніше належав імператорській родині. Наймані писаки сімдесят років ґамузляли жалісливі розповіді про те, як Ілліч голодував. Про окріп з сухарем або морквяний чайок. Брехня все це. Окропом вождь «ходоків» пригощав. А коли «ходоки» йшли собі геть – жер він від пуза, причому не сухарики, а найвишуканіші делікатеси. Корній Чуковський у своєму щоденнику від 11 листопада 1918 року писав, що порушував перед Максимом Горьким питання про елементарне мінімальне харчування письменників (нам уже відомо, що для більшовиків це громадяни четвертого сорту), на що «пролетарський письменник» вигукнув: «Так! Так! Треба, чорт забирай, щоб вони або годували, або – нехай відпустять за кордон. Раз вони такі немічні, що ні зігріти, ні нагодувати нездатні. Адже ось зараз – виявляється, у в’язниці краще, ніж на волі: я зараз клопотав про тих, хто сидить на Шпалерній, їх випустили, а вони не хочуть йти: і тепліше, і ситніше! А провізія є.. Є.. Це я знаю напевно. . Є.. У Смольному купа.. Ікри – цілі діжки – в Петербурзі жити можна.. Можна.. Вчора у мене одна баба зі Смольного була.. Там вони все це жеруть, але є такі, які жеруть із соромом...» [24]. Звичайно ж, Ленін жер ікру із соромом і не інакше. Троцький про ту кетову ікру потім ще довго згадував – як вони з Іллічем нею об’їдалися. А потім агітатори-пропагандисти писали сльозливі історії, як Ленін харчі, що їх присилали з провінції, відправляв до сиротинців. Але правда, мов те шило, з мішка вилазить. Ось той таки Горький вже у Москві. В гостях у Леніна на його кремлівській квартирі. Ілліч запрошує до столу: «– Копченою рибою пригощу, – прислали з Астрахані. І, нахмуривши сократівське чоло, скосивши убік всевидячі очі, додав: – Шлють, наче панові. Як від цього відвадиш? Відмовитися, не прийняти – образиш. А навколо усі голодують» [25]. Як бачимо, рибка не в дитячому сиротинці опинилася і не у голодних товаришів по партії, а чомусь на столі вождя. Це окрім того, що йому належало за посадою та меню спецїдальні кремлівської. Шановне товариство, робіть зі мною що хочете, але тут цей лисий типчик виглядає так само, як його відомий «колега» Альхен – персонаж з книги Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців», пригадуєте? «Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором’язливий злодюга. Вся сутність його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум’янцем замішання, сором’язливості, ніяковості й конфузу».

Так само, «із соромом» жерли й інші «вожді»: Троцький, Калінін, Дзержинський, Луначарський. Окрім відносно скромних апартаментів у Кремлі, багато хто обзавівся особняками, а то й цілими маєтками.

Наприклад, «Всесоюзний староста» Михайло Калінін оселився в маєтку Воскресенське, який скромно називався дачею, а в Петрограді на нього завжди чекала ще одна «дача» – скромний двоповерховий будиночок на десяток кімнат.

Про квартиру Луначарського нам уже відомо. Мав він і гарний заміський маєток. Дружину поселив в Олександрівському палаці.

Про кого б ще згадати?

О, Дзержинський! «Залізний Фелікс». Про нього фільми знімали, де він у кавалерійській шинелі красувався, на залізному ліжку просто в робочому кабінеті спав, тією ж таки шинелькою вкриваючись. А як було насправді? Готові? Тримайтеся. Дзержинський мешкав у розкішному, оздобленому італійським мармуром, яшмою та дорогоцінними породами деревини, палаці, що раніше належав золотопромисловцю Миколі Дмитровичу Стахєєву. А в підмосковному селі Любаново до послуг головного чекіста був маєток, конфіскований у поміщика Шліппе. А у Звенигородському повіті розташовувалася ще одна дача, що її, кажучи сучасним сленгом, «віджали» у нафтового магната Зубалова. А в Криму ще одна «скромна дачка» – знаменитий палац Юсупових. Офіційно він називався «дача ВЧК № 4», але призначався для однієї людини – Дзержинського. Тут навіть винний льох переробили на бункер, бо «Залізний Фелікс» був неабияким боягузом.

Їдальня в особняку золотопромисловця Стахєєва, де голова ВЧК Ф. Е. Дзержинський  ласував курчам маренго у той час, коли його підлеглі розпускали чутки, як страшно голодують більшовицькі бонзи.

Для партійних чиновників вищого ґатунку у Москві також створили 5 Будинків Рад з фешенебельними квартирами. Будинок № 1 – колишній готель «Національ» – тут жила вся більшовицька верхівка навесні 1918 року, поки у Кремлі тривав ремонт; будинок № 2 – колишній готель «Метрополь», будинок № 3 – колишня семінарія; будинок № 4 – колишній розкішний прибутковий будинок «Петергоф». До будинку № 5 насправді належали три будівлі – комплекс прибуткових будинків Шереметєва. Аби Ви, читачу, зрозуміли про що йдеться – у квартирах цих будинків було по 6-10 кімнат загальною площею від 250 до 600 метрів квадратних. Тут, до слова, мешкав і Лев Троцький. Не лише Ленін, але й кожен більшовицький комісар міг обрати марку авто собі до душі. Сорок автівок із царського гаража транзитом через Тимчасовий уряд опинилися під членами Совнаркому, Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, ВЧК, їхніми коханками та коханцями. А можна було й використати золото з царських запасів: наприклад, Сталін у 1917 році отримав суперрозкішний «Vauxhall», який свого часу замовили в Англії спеціально для матері останнього російського імператора Марії Федорівни, а потім пересів на «Packard Twin-Six», перший у світі автомобіль з 12-циліндровим двигуном. Біси дрібнішого штибу «віджимали» автомобілі у колишніх банкірів, генералів, підприємців, купців. Ще дрібніші чортенята, котрі до розкішних квартир та автомашин ще не вийшли пикою, займалися «експропріаціями» та накладенням «контрибуції». Наприклад, 22-24 лютого в Севастополі матросня на чолі з головою місцевого Військово-революційного комітету латишем Юрієм Петровичем Гавеном (справжнє ім’я – Ян Ернестович Дауман) наклали на «буржуазію» (тобто на всіх, хто був гарно одягнений, або носив окуляри) «контрибуцію» в 10 мільйонів рублів. Звісно, більшість вибитих із застосуванням тортур та розстрілів коштів – осіли в кишенях «борців за народне щастя». Вони особливо і не соромилися.

«Валькірія революції», знаменита Лариса Рейснер, з якої відомий драматург Всеволод Вишневський писав образ незламної комісарші, у п’єсі «Оптимістична трагедія» носила стандартну для образа більшовика шкіряну куртку, а в реальному житті… Слово ізраїльській історикині, професору Ірені Владімірскі: «Лариса одягається у розкішні вбрання, її гардероб величезний, на її руці величезний алмаз – пам’ять про роботу в комісії з обліку і охорони скарбів Ермітажу та інших музеїв. Ось парадокс: тепер вона набагато більше, ніж раніше, любить розкіш. Плаває на колишній царській яхті, по-хазяйськи розташовуючись у покоях імператриці. . .Вона разом з Федором Раскольниковим, своїм чоловіком – «комморси», командувачем морськими силами Республіки, – мешкає в Адміралтействі, де обладнала собі дивовижний будуар у східному стилі… Узимку голодного 1920 року, коли на вулицях від голоду вмирають люди, вона влаштовує в Адміралтействі прийоми, куди запрошує своїх старих знайомих. Давно відвиклі від таких розкошів й блиску, гості ніяково тупцяють на блискучому паркеті й бояться простягнути руки за вишуканим частуванням – запашним чаєм і бутербродами з ікрою. . .А на балу-маскараді в Будинку мистецтв вона з’являється в унікальній сукні роботи художника Бакста, яка була справжньою театральною коштовністю. Як їй вдалося отримати це раритетне плаття – й досі загадка» [26]. Жодної загадки. Лариса Рейснер мала пістолет системи «Браунінг». І охоче ним користувалася. Так само, як її чоловік – колишній мічман, а тепер командувач Балтійським флотом Федір Раскольников, який ділив її з всемогутнім Троцьким, теж мав пістолет. І загони матросиків з бронемашинами. Хто б посмів їм щось не віддати? Цікаво, скільки коштував хоча б той «величезний» алмаз, що його товаришка з гарячим серцем і чистими ручками прихопила «на пам’ять» з Ермітажу?

Одна вона така була? Та ні. В Інтернет-публікації О. А. Платонова «Разрушение русского народа в ХХ веке» наводяться свідчення Г. О. Соломона (Ісецького), який в 1919-1920 рр. був заступником народного комісара торгівлі та промисловості РРФСР, а зрештою, став першим «неповерненцем» до СРСР: «У самий голод 1919-1920 років більшовицькі вожді виписували собі з-за кордону усілякі делікатеси і предмети розкошів. Наприклад, главі Комінтерну Зинов’єву у спеціальних вагонах привозили трюфелі, ананаси, мандарини, банани, фрукти в цукрі, сардини. Його дружині Ліліній, дружинам і коханкам комісарів з-за кордону виписували розкішну білизну, парфуми, мило, інструменти для манікюру, мережива» [27]. У книзі О. Васильєвої та П. Книшевского «Красные конкистадоры» ви можете прочитати, як голова Московської ради (тобто перша особа Москви), один із найближчих і найстаріших поплічників Леніна – Лев Борисович Каменєв (Розенфельд) та його дружина Ольга Бронштейн (сестра Льва Троцького) «укомплектовували» власне житло меблями та аксесуарами царського майна з музеїв Московського Кремля. Про коштовності узагалі можна навіть не говорити. Яків Свердлов набивав службовий сейф золотом, діамантами, смарагдами і чистими бланками паспортів на випадок, якщо доведеться втікати за кордон. Його дружина «затарювала» сапфірами та перлинами з царських скарбниць шафи у квартирі. Подібні «тривожні валізки» мав кожен помітний більшовик. А на кінець 1918 року, коли перед нечисленними, але дуже вмотивованими й професійними загонами Денікіна Червона Армія розбігалася, мов щури, в закордонних банках з’явилися величезні вклади на імена усім відомих громадян. Газета «Нью-Йорк Таймс» улітку 1921 року (саме коли в Росії починався жорстокий голод) писала: «Метою «робітничих» лідерів більшовицької Росії, мабуть, є зберігати свої багатства в банках Європи і Америки. Лише за минулий рік, як нам стало відомо, на рахунки більшовицьких лідерів надійшло: Від Троцького 11 мільйонів доларів в один лише банк США і 90 мільйонів швейцарських франків у Швейцарський банк (забігаючи наперед, скажу, що за відомостями І. Бунича, у висланого в 1926 році за кордон Троцького на особистому рахунку в Нью-Йоркському банку лежало 80 мільйонів доларів, – П.П.). Від Зинов’єва 80 мільйонів швейцарських франків у Швейцарський банк. Від Дзержинського 80 мільйонів швейцарських франків туди ж. Від Леніна 75 мільйонів швейцарських франків туди ж». ( Переклад з англійської зроблений особисто В. І. Леніним, обуреним до крайнощів, що таємні операції його і його спільників стали явними. Тож можна не сумніватися у правдивості наведених цифр). А ось відстібнути на боротьбу з голодом, який охопив країну, не могли. «У нас немає грошей!» – лаконічно і твердо відповідав найлюдяніший (за винятком, звичайно, Сталіна) з усіх людей» [28]. Кажуть, що ці гроші призначалися для Світової революції. Цілком може бути. Але особисто я хочу заперечити: жодних документальних доказів цьому немає. Зате усі ці мільйони опинилися на персональних, іменних рахунках пролетарських вождів. І тут не всіх перераховано. Саме на ці мільйони жив у Мексиці, наче бос наркомафії, Троцький після депортації з СРСР. Величезний маєток, оточений шестиметровою стіною з кулеметними вишками, охороняла поліція й десятки високооплачуваних бодігардів. Нагадаю, що мільйон доларів у 1918 році це приблизно 25 мільйонів зараз за купівельною спроможністю. Але це ті гроші, що їх було поділено «чесно». Були ще й ті, які банально вкрали. У тому таки 1918 році «комісія» з особливо довірених осіб (Ганецький, Красін, Дзержинський, Менжинський та ін.) провела аудит переправлених з Росії за кордон цінностей і виявила нестачу в сумі 78 млн рублів золотом. Виявили й крадіїв. З’ясувалося, що ці гори золота прилипнули до чистих ручок Володарського, Урицького та друзяки останнього, колишнього князя, а на той момент начальника Кронштадського ЧК Михайла Андроннікова. У кримінальному світі крадіжка зі злодійського «общака» називається «крисятництвом» і з «пацюками» розправляються безжально. Про те, як і коли закінчилися життєві шляхи Володарського та Урицького, нам уже відомо. Андроннікова трохи пізніше звинуватили у шпигунстві й пристрелили. До речі, його ще й спіймали на хабарях – за «долю малую» він сприяв виїзду через Кронштадт усіх охочих за кордон. Лише з Великого князя Олександра та його дружини Ксенії товариш чекіст з «гарячим серцем і чистими руками» отримав 2 мільйони рублів золотом. І не тому його розстріляли, що брав, а тому, що не поділився…

Крадучи сотнями мільйонів, не забували більшовицькі бонзи й про «дрібних чортиків». Величезний готель «Метрополь», про який я уже згадував, став пристановиськом для сотень партійно-радянських чинов-ничків середньої руки та пристосуванців, що прилипнули до нової влади. Тут була дешева їдальня. Тут у кулуарах можна було знайти собі заступника і благодійника з числа високопосадовців та вициганити собі посаду. У злодійському світі існує залізне правило: роби потрібних тобі людей спільниками. Украв сто рублів – дай спільникам тридцять або й половину. І тоді вони будуть тобі віддані й не «здадуть». У цілковитій відповідальності із законами кримінального світу діяли й комуністи. «Заступник наркома фінансів С. Є. Чуцкаєв в автобіографії засвідчив: «З кінця 1919 р за спеціальним дорученням В. І. Леніна, «архітаємно» видав через МСПО (Московський союз споживчих товариств) продовольчий пайок 200 найбільш відповідальним фахівцям усіх відомств...» [51]. Звернемо увагу на оте «архітаємно» від Леніна. Чому таємно? Від кого таємно? Від пролетаріату. Щоб пролетаріат і надалі вірив у те, що Володимир Ілліч з товаришами комісарами страшенно голодні сидять в Кремлі. І це не одне й не два подібних доручення вождя. Взагалі Ленін полюбляв позначати подібні документи грифом «Архітаємно» або навіть «Архітаємно. Шифром». Такими ось таємними видачами пайків, машин, конфіскованого у «буржуїв» одягу, квартир тощо комісари прив’язували до себе поплічників, робили їх своїми співучасниками. На кінець 1921 року кількість осіб, які «архітаємно» отримували пайки, сягнула 8 тисяч. Не забували й закордонних товаришів. Кошти у кишені комуністів Німеччини, Франції, Угорщини, Чехословаччини лилися повноводною рікою. 1 березня 1919 року на честь делегатів міжнародного з’їзду лівих партій, що оголосив себе Першим конгресом Комінтерну, було влаштовано бенкет на якому подавали коштовні вина, шампанське, бутерброди з чорною та червою ікрою, осетринку і молочних поросят. І усі ці квартири, машини, шуби, делікатеси та десятки мільйонів франків, фунтів і доларів на закордонних рахунках з’являлися саме тоді, коли звичайні люди мерли від голоду, епідемій тифу і холери.

У вересні 1918 року Дзержинський навіть примудрився з’їздити на відпочинок та побачення з дружиною Софією та сином Яном до швейцарського курорту Лугано. Є фото, на якому увічнено щасливу родину. А наступного року за чималі кошти Фелікс Едмундович організував їхній переїзд до Росії. В опломбованому вагоні. Філософію пройдисвітів, що дорвалися до влади, максимально цинічно, чітко й відверто у розмові з Осипом Мандельштамом висловила Лариса Рейснер: «Ми будуємо нову державу, ми потрібні, наша діяльність – творча, а тому було б лицемірством відмовляти собі в тому, що завжди дістається людям, які стоять при владі» [26]. Розповідаючи довірливим матросикам, як колись настане загальний комуністичний достаток, «Валькірія Революції» тримала у своєму палаці цілий штат слуг, дуже полюбляла ванни з шампанським.

Нехай вибачають читачі за те, що у нас виходить трохи за Салтиковим-Щедріним: де їли, як їли, що їли, скільки їли… Зараз це питання видається дріб’язковим, але звичайним людям у 1918-1922 роках так не здавалося, бо в них на руках помирали від голоду діти. Вони пішли за більшовиками, бо вважали їх захисниками народу. Виявилося, що їх банально обдурили. «Архітаємно». І та брехня пролягала десятиліттями. Уся історія СРСР побудована на ній. І питання делікатесів тут є насправді «архіважливим». Бо народу 70 років розповідали, що більшовикам було байдуже, де жити – в курені чи землянці. Але ж, погляньте, опинилися вони переважно чомусь у палацах. Чи були серед них такі, хто вів скромний спосіб життя? Звичайно. Відкрию таємницю: дуже часто поміж ними траплялися і відчайдушні романтики, і фанатики, які свідомо піддавали себе усіляким негараздам. Але йдеться не про них. Мова про головні, як висловлюється письменник Віктор Суворов, «центрові» фігури, що визначали загальну політику партії та уряду. А з ними все зрозуміло. І ще одне. Усі оті «архітаємні» багатства і привілеї, їхня кількість і якість залежала від місця у партійній та чиновницькій ієрархії. Разом із владними та політичними амбіціями це призводило до моторошної гризні між «товаришами по партії». То лише непосвяченим здавалося, що більшовики є дисциплінованою монолітною силою, а насправді… Насправді, у тій таємній історії, яку вони, а тепер їхні нащадки ховають від людства, все було інакше.

Отже, про гризню…

ГЛАВА П’ЯТА.

ПАЦЮКИ У ЗАЛІЗНІЙ ДІЖЦІ АБО ЧОМУ СТРІЛЯЛИ В ЛЕНІНА

Існує стара легенда про «пацючих вовків» або «крисобоїв», яких виводили для боротьби з пацюками. Кількох пацюків зачиняли в ящику або залізній діжці і не годували. Тоді вони починали жерти один одного. Зрештою, залишався один – найсильніший та найлютіший. Пацюк-канібал, який міг харчуватися лише представниками свого виду. Їх навіть вирощували на продаж. Іноді між «пацючими вовками» влаштовували бійки і вони, як кажуть, були найкривавішими з усього, що можна уявити. Всередині партії більшовиків завжди точилася перманентна боротьба. За владу над партією. За вплив на партійців. За контроль над партійною касою. Часто жертвами цієї невидимої боротьби ставали ні в чому не винні наївні рядові партійці. Наприклад, самогубство у 1907 році доведеного голодом до відчаю робітника-активіста Пригари, який утік від репресій поліції з Росії до Парижа, а там партійне керівництво за команди Леніна відмовило йому в допомозі: партія, мовляв, не благодійна організація. Самим мало… Цей приклад яскраво ілюструє одну таємну пружинку у внутрішньому механізмі партії РСДРП(б) – контроль над фінансами давав контроль над усім «цінним партійним майном», як називав професійних революціонерів Володимир Ілліч. Професійний революціонер – це професійний нероба. Єдиним засобом його існування є «зарплатня», що її видають партійні вожді. Доки ти слухняний – доти тебе годують. Якщо ти ще й відданий холуй лідера одного з угруповань всередині партії (а їх було кілька) – ти не просто смачно їстимеш, ти житимеш у Парижі або на чарівному острові Капрі, або на альпійських курортах Швейцарії. А якщо ти «не вписуєшся», або стаєш непотрібним, то тобі залишається одне – як нещасному Пригарі, з мосту сторч головою у Сену.

Партійну касу до 1917 року чіпко тримав у своїх руках Ленін. Причому ніхто, крім 2-3 особливо довірених (наскільки він взагалі був здатен довіряти), навіть не знав, скільки там було грошей. Наївну революціонерку Олександру Михайлівну Калмикову, яка зароблені викладанням невеличкі свої кошти давала на видання газети «Іскра», Володимир Ілліч попереджав, аби та не розповідала «учасникам справи», скільки вона реально передала грошей. Що вже казати про більш значні суми, у т. ч. від «експропріацій» та пожертв підприємців. Та ми відволіклися. Отже, боротьба існувала завжди. Після здобуття влади у Росії та по мірі її укріплення, боротьба переростала у невидиму для стороннього ока, але напрочуд криваву гризню. Бо на кону були значно більші ставки, ніж якісь жалюгідні сотні тисяч рублів. І головне – влада над стомільйонною країною, яка відкривала такі можливості, що аж дух перехоплювало. Скажу одразу: йдеться не про опозиційні групи на кшталт «лівих комуністів» або «воєнної опозиції» – партія завжди відрізнялася різноманітністю бачення політичних, соціальних, економічних шляхів. Йдеться саме про міжособистісні стосунки та підкилимну конкуренцію. Аж до осені 1918 року влада Леніна в партії не була абсолютною і йому доводилося зубами гризтися за першість. Одного разу, опинившись у небезпечній меншості й на краю того, аби позбутися влади, він був змушений звернутися по допомогу до німців – про це ми ще поговоримо. На початок 1918 року між більшовиками встановилися три центри влади: Ленін, Троцький, Свердлов. Стосунки між ними були складними. І біля кожного з них існував власний «загін». З цієї «трійці», так би мовити, «наймолодшим» був Свердлов. Він увійшов до «ближнього кола» Леніна відносно недавно. Але з весни 1917 року, завдяки видатним організаторським здібностям (саме він організував знаменитий курінь під Сестрорецьком, де з охоронцями переховувався Ленін, звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини) та крутим зв’язкам, Свердлов набував усе більшої ваги й на весну 1918 року став третім (а можливо, навіть і другим) в неофіційному істеблішменті РКП(б). Троцький до певних часів жив з Леніним майже душа в душу. Але з лютого 1918 року (спусковим гачком став Брестський мир) вони почали дрейф один від одного. Як практик і організатор, Лев Давидович поступався Володимиру Іллічу і тим паче Якову Міраїмовичу, проте був неперевершеним базікалом й через те мав безліч прихильників. Окремішньо стояв Сталін. На той момент він ще не мав абсолютно жодної ваги серед «монстрів» і до його «війська» входили поки що мало відомі широкому загалу люди. Проте Йосип Віссаріонович пильно стежив за подіями, чутливо реагував на найменші зміни у владному ареопазі й поступово просувався вперед. Ну, і міжособистісні стосунки, так би мовити, на рівні емоцій. Сталін ненавидів Троцького і це почуття було взаємним. Свердлов ненавидів Сталіна ще з часів заслання, коли той назвав свого собаку Яшкою. Дзержинський ненавидів Зинов’єва, Каменєва, Троцького і Радека, обережно дружив зі Сталіним і одночасно лизав п’яти Леніну. Зинов’єв і Каменєв ненавиділи Сталіна, підтримували Леніна, котрий у свою чергу їх недолюблював. Бухарін був дуже наївним і його використовували у своїх інтересах усі, кому не ліньки. Особливо старався Сталін. Троцький та Ленін були буквально закохані один в одного, через що Троцького ненавидів Свердлов, який претендував на роль «сірого кардинала» при Леніні, а Радек не любив і зневажав Сталіна. Така собі залізна діжка з пацюками. Звичайно, у будь-якій спільноті, а особливо політичній, існує конкуренція, а відтак інтриги, підступи та підлість різного рівня. Але диктатура, на відміну від демократії, нехай і обмеженої, як наприклад, останні роки Російської імперії, не має політичних ліфтів. За диктатури виживає той, хто має ікла більші, а совість меншу. За диктатури більшовиків, які на відміну від інших, подібних собі, не були обтяжені жодними моральними принципами, ікла були найнеобхіднішим інструментом виживання.

Першою серед відомих більшовиків жертвою у цій підкилимній боротьбі став Мойсей Маркович Гольдштейн (Володарський). За офіційною версією, його ненавиділи есери за закриття газет і фальсифікацію виборів до Петроградської ради. Вони ж його й убили. Сталося це буцімто так. Володарський їхав на Обухівський завод проводити мітинг. Дорогою в його машині закінчився бензин і Володарський пішов далі пішки. У Прямому провулку за каплицею його вже чекав з револьвером бойовик есерів – робітник Микола Сергєєв. Пізніше на «процесі есерів» він у вбивстві зізнався. І його одразу «прибрали». Але виникає кілька запитань. Перше: яким чином бойовик міг знати, що в машині закінчиться пальне? Друге: чому не було проведено повноцінного слідства? Третє: чому свідчення водія Володарського купи не тримаються й виглядають, як казав Володимир Ілліч, «архідивно»? Навряд чи з простреленим серцем Володарський зміг би пробігти 30 метрів. Скринька відкривається просто, якщо згадати про 78 мільйонів золотих рублів, що «загубилися» на шляху з Росії до США. Володарський з 1913 по 1917 роки жив і працював у США, мав там широкі зв’язки у профспілках, був членом Соціалістичної партії Америки. Очевидно, саме через Мойсея Марковича ті 78 мільйонів було «прилаштовано» за океаном, але на чиї рахунки вони лягли? Ну і заразом було прибрано свідка «легального» пересування «общака», який теж він організовував. Як кажуть, кінці в воду.

Те саме з Урицьким. Зрозуміло, що у 1918 році лише через Петроград можна було доправляти цінності до Європи і США. Єдиний порт, який контролювався більшовиками. Операцію проводили через місцеве ЧК, головою якого був Урицький. А у всеросійському масштабі куратором ВЧК був Яків Свердлов. Аби приховати справжню причину убивства обох цих діячів, було запущено одразу дві версії. Згідно з першою, їх прикінчили «контрреволюціонери». Що давало більшовикам ще й привід для терору. А «неофіційними» каналами було пущено чутку, що Урицький став жертвою гомосексуальних «розбірок». Щодо Володарського, то тут розповсюдили чутки буцімто: «М. Сергєєв на слідстві стверджував, що мотиви його вчинку були побутовими: Володарський примушував до співжиття його неповнолітню доньку. За словами Сергєєва, були й інші жертви домагань Володарського» [29]. Це – класичний прийом спецслужб, відомий, як «легенда в легенді». Якщо перша легенда розвідника провалюється, він дістає з кишені нову й каже приблизно так: «Я таки вам збрехав. Насправді я…» Легенда в легенді завжди є брудною. Неприємною для іміджу розвідника. Наприклад, він зізнається, що є кримінальним злочинцем. Контррозвідку такі «дрібниці» не цікавлять. Розрахунок на психологію: людині важко визнати за собою щось погане, тому слідчий підсвідомо схильний вірити шпигунові, який її викладає. Так і тут. І у випадку з Урицьким, і у випадку з Володарським застосовано один і той самий прийом. Хто стоїть за цим? Щодо Урицького – не певен. Його убивцю розстріляли без суду. А от Володарського «замовив», судячи з усього, Ленін. Адже саме Ленін наказав розстріляти Сергєєва без суду і заборонив проводити слідство. А ось замах на Леніна був суто політичним. І есерка Фанні Каплан тут абсолютно ні до чого. Більшовицькі вожді мали цікаву звичку – виступати перед народом на заводах і фабриках. Показувати свою близькість до пролетаріату. Одягалися на ті виступи відповідно, тобто непримітно. Вже де-де, а на мітингах Дзержинський саме у тій шинельці і з’являвся. А Ленін – у потертому пальті і своїй знаменитій «кепці». До речі, ви знали, що та «кепка» має цікаву історію? До 1917 року Ленін ніколи її не носив. Він носив цілком «буржуазний» капелюх або навіть «котелок». Але захопивши владу, вождь світового пролетаріату, аби бути «ближчим до народу», вигадав собі новий образ – суворий діловий костюм з обов’язковим тоді жилетом, краватка (усі сучасники відзначали, що його краватки чомусь були найбезглуздішого вигляду) і кепка. Слідом за Леніним у картузи обрядилася й переважна більшість інших більшовиків. У комуністів завжди так:демократія демократією, але про всяк випадок треба наслідувати вождя навіть у манері одягатися. Ту знамениту «кепку» у 1918-1924 роках так і називали – «ленінка». Зі смертю Леніна пішов у небуття й цей обов’язковий головний убір, а коли укріпився при владі Сталін, усі почали одягатися, як він – високі чоботи, френч, шинель, замість кепки – картуз з твердим околишем. Та повернемося до замаху. Де і кому виступати вирішував Свердлов. Не сказати, що то його службовий обов’язок як голови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету – надто дрібно, але повторюся: тоді Яків Міраїмович набрав неабиякої ваги й фактично саме він займався всією організаційною роботою не лише в уряді, але й у партії. Ба більше, він став таким собі «третейським суддею» у конфліктах між партійними кланами, а також взяв на себе функції партійного секретаря, який опікувався кадровими питаннями. Про те, яку владу сконцентрував у своїх руках Яків Свердлов, може свідчити хоча б історія з убивством царської родини у ніч з 16 на 17 липня 1918 року. Телеграму від голови Петроградської ради Григорія Зинов’єва щодо подій у Єкатеринбурзі буквально за дві години до розстрілу в будинку Іпатьєва було передано – з поміткою «Свердлову (копія Леніну)». Розумієте, читачу? Леніну лише копія. Ще одна телеграма з Єкатеринбургу, датована 21 годиною 17 липня, дуже промовиста: «Секретарю Раднаркому Горбунову зі зворотною перевіркою. Передайте Свердлову, що все сімейство спіткала та сама доля, що і главу. Офіційно сім’я загине під час евакуації. А. Бєлобородов» [30]. Не Леніну – хоча той, безумовно, був «в курсі», що відбувається, а – Свердлову. Він мав таку владу, що фактично міг одноосібно ухвалювати рішення такої ваги й безпосередньо ними керувати. І от що цікаво: незважаючи на отримані з Петрограду відомості про вбивство Урицького, мітинги у Москві, призначені на 18 годину 30 серпня, чомусь не скасували. Більше того, усім членам Совнаркому, які мали виступати на мітингах, охорону, ще й доволі численну, було надано, і лише Леніну охорони… не вистачило. Усім вистачило, а йому – ні. Ну і, звісно, саме на той день, коли він був без охорони на заводі Михельсона, чисто випадково припав теракт, що його приписали старій есерці Фанні Каплан (спр. – Фейга Хаїмівна Ройблат).

Тут можна писати цілу книгу. За відсутності місця на сторінках, скажу так: ланцюг подій висвітлює багато дивного навколо цієї історії. Одразу ж після замаху виконувачем обов’язків голови Раднаркому стає Свердлов; він фактично замикає на собі усе керівництво й починає активно розвалювати слідство, яке майже не проводилося. Від безпосереднього керівництва слідством за розпорядженням Свердлова було усунуто голову ВЧК Дзержинського. Той виїхав до Пітера розслідувати убивство Мойсея Урицького, але дізнавшись про замах на Леніна, хотів повернутися, на що Свердлов заперечив: залишайтеся там, а ми тут самі розберемося. Як розібралися? Дуже просто. Каплан, яку затримали на вулиці через кілька хвилин після замаху, доправили на Луб’янку, де її в перший і останній раз допитали заступник Дзержинського Яків Петерс, нарком юстиції Дмитро Курський, а також… Яків Свердлов та його найближчий помічник, секретар ВЦВК Варлаам Аванесов. Після цього Каплан у ВЧК не залишили, а перевезли у льохи Великого Кремлівського палацу, де більшовики влаштували таємні катівні для найбільш важливих в’язнів. Через три дні знов таки за прямим усним наказом Свердлова, без якихось додаткових допитів її таємно розстріляли, після чого труп спалили. В залізній діжці. Чому ж так? Чому убивцю Урицького тримали під замком два місяці, а Каплан – два дні? Та тому, що Каплан не можна було довго залишати в живих. Як тільки стало відомо, що Ленін очуняв після поранення й одужує, Свердлов її прибрав. Більшість сучасних істориків сходяться на думці, що насправді «…за замахом на Леніна стояв його найближчий сподвижник, людина номер 2 в більшовицькій Росії Яків Свердлов» [31]. Свердлов буквально випхав Леніна під кулі. Дізнавшись про вбивство Урицького, той не хотів їхати на виступи. Не їхати його просили і секретар Московського комітету РКП(б) Загорський, і члени родини. Але тут обурився Свердлов: «Що ж ми, їх усіх боятимемося?» Володимиру Іллічу виглядати боягузом не захотілося… Є й інша версія, дуже цікава. Згідно з нею, від початку замах на Леніна був імітацією, спланованою Свердловим і… Леніним. І зовсім не Каплан стріляла, а особистий агент Дзержинського, перевербований лівий есер, чекіст Олександр Протопопов, дуже гарний стрілець. Він мав завдати легкого поранення вождю світового пролетаріату, аби у сполученні з убивством Володарського та Урицького створити такий собі кумулятивний ефект для впровадження «Червоного терору». Але щось «пішло не так». Чи то Ленін під час пострілу невдало повернувся й куля замість того, аби пролетіти повз, влучила йому в шию поблизу артерії, чи то стрілець мав «особливе завдання» від Якова Свердлова, але сталося так, як сталося. А затриманого Протопопова «прибрали» вже через кілька годин, без допитів і слідства. Цікаво і те, що особистий водій Леніна Степан Гіль засвідчив, що у перші секунди після замаху, Ленін, якого він тримав на руках спитав: «Його зловили»? Тобто він точно бачив того, хто стріляв. Але і це ще не все. Виконавців замаху було принаймні двоє. Той таки Гіль чітко бачив, як з натовпу висунулася жіноча рука з пістолетом, яка здійснила два або три постріли. Таки Каплан? Ні. У вересні 1919 року до ВЧК надійшов рапорт чекіста Горячева, який доповів, що його знайома, чекістка Зінаїда Льогонькая обмовилася, що це вона стріляла в Леніна. Її заарештували, під час обшуку в квартирі виявили незареєстрований «Браунінг». Чекістка пояснила, що рік тому брала участь в обшуку Фанні Каплан, коли ту доставили на Луб’янку. Льогонькая знайшла «Браунінг» в портфелі Каплан – і залишила собі на пам’ять, – пояснення абсолютно неймовірне. Дивно, що Льогонькую відпустили і вона навіть продовжувала працювати в ЧК. Очевидно, притягати її до відповідальності було невигідно, адже Каплан давно оголошено винною, знищено і забуто. До речі, на кулях у набоях до пістолета Льогонької насічки не було. Насічки були на кулях, якими було заряджено знайдений пістолет, який нібито належав Каплан. Коли у 1922 році з Леніна таки витягли кулю, насічки на ній не було… У зв’язку з цим треба сказати, що коли пораненого Ілліча доправили на його кремлівську квартиру (чомусь на квартиру, а не у шпиталь) і перелякана Крупська почала голосити щось на кшталт «і як же ж ми тепер», Яків Міраїмович її заспокоїв дивними словами «У нас з Іллічем про все домовлено». Історики досі сперечаються, що голова ВЦВК мав на увазі. «Влітку 1918 року внутрішньопартійна боротьба загострилася до межі. Свердлов, який мав великий вплив на партійний апарат, і Троцький, котрий контролював армію, більше не потребували Леніна як соратника. Він ставав зайвим і небезпечним для них. Відчуваючи це, Ленін створив в партії більшовиків своє угруповання і всіляко сприяв просуванню вгору Сталіна. Замах на заводі Михельсона був спробою Свердлова здійснити внутрішньопартійний переворот і остаточно захопити владу над партією і над країною. Саме тому, аби вийти сухим із води й замести сліди, Свердлов наказав зробити крайньою саме Фанні Каплан, яка вдало «підвернулася під руку». Імена реальних виконавців замаху були приховані, щоб не привести до реального замовника» [32].

Це зовсім не означає, що Свердлов і Троцький були у змові. Але ось що цікаво. Міф про замах на Леніна з боку есерів, який чомусь здійснювала сліпа Каплан, сформувався з 1922 року. Тоді на процесі проти правих есерів свідчення дали колишні есери, а на той момент уже більшовики Лідія Конопльова та Григорій Семенов. Останній взяв на себе відповідальність, як організатор замаху. На той момент він був агентом Розвідувального управління Червоної Армії. Яку контролював самі знаєте хто. Далі думайте, шановні читачі, самі.

Кадр із радянського фільму «Яків Свердлов». Така зворушлива любов. А насправді це «поцілунок Юди». Але на відміну від Євангелія, й Ілліч, і Міраїмович – обидва Юди…

До речі, кулі, якими було поранено Леніна, не підходять до «Браунінга», який буцімто вилучили у Каплан. Причому його було «знайдено» лише на третій день після замаху, хоча заарештували жінку на вулиці за кілька хвилин після пострілів. Ну, а подальша доля Якова Свердлова виявилася особисто для нього трагічною. Після замаху на Леніна він прожив недовго. Достеменно не відомо, як він помер. За офіційною версією – від «іспанського грипу», який тоді лютував у Європі. Заразився Яків Міраїмович ним буцімто 7 березня 1919 року на одному з заводів Орла й «згорів» менш ніж за 10 днів, урізавши дуба 16 березня. Але тут одна неув’язочка. «Іспанка» – вкрай важка і головне, заразна хвороба. А Свердлова просто перед смертю відвідував сам Ленін. Хто б його допустив до тіла? Тоді вигадали іншу, «таємну» версію (пригадуєте «легенду в легенді») – буцімто в Орлі його до смерті побили робітники за «єврейське походження». Але особисто я згоден з висновками низки істо ри ків, що Свердлову по мер ти «допомогли». І був цим «до брозичливцем» Во ло ди мир Ілліч. Яків Ми хай лович справді хворів. На зви чайну застуду. І Ленін його провідував. Увечері 16 березня приїхав до нього на квартиру з тортиком. Яків Міраїмович тортиком пригостився і через півгодини після від’їзду Володимира Ілліча про стягнув ноги. Про візит з тортиком це не вигадки – це встановлений факт. Ленін не міг пробачити «соратнику» ні заводу Михельсона; ні захоплення свого кабінету через годину після фатальних пострілів та фактичної узурпації влади, коли Свердлов відрядив його «на лікування» в Горки на цілих 2 місяці; ні планів усунути від влади уже офіційно. Мало хто проводить паралелі між смертю Свердлова після частування ленінським тортиком 16 березня 1919 року і VIII з’їздом РСДРП (б), призначеним на 18 березня. Там мала розгорітися дуже цікава боротьба за владу між Троцьким та Свердловим, з одного боку, та Леніним і Сталіним – з іншого. Якова Міраїмовича Свердлова урочисто поховали біля Кремлівської стіни. Першим. Саме з нього почався той сатанинський некрополь. Другим поховають тут лише через шість з половиною років потому Михайла Фрунзе, убитого вже Сталіним. А третім – Дзержинського, який помер дуже дивною смертю 22 липня 1926 року. У газеті «Правда» № 60 від 20 березня 1919 року було опубліковано промову В. І. Ульянова (Леніна) на екстреному засіданні ВЦВК «Пам’яті Я. М. Свердлова». З-поміж іншого, вождь світового пролетаріату сказав: «Та робота, яку він робив один в галузі організації, вибору людей, призначення їх на відповідальні посади за всіма різноманітними спеціаль-ностями, – ця робота буде тепер під силу нам лише в тому випадку, якщо на кожну з великих галузей, що ними одноосібно відав тов. Свердлов, ви висунете цілі групи людей, які, йдучи його стопами, зуміли б наблизитися до того, що робила одна людина. Але пролетарська революція сильна саме глибиною своїх джерел. Ми знаємо, що на місце людей, що беззавітно віддали своє життя, поклали його в цій боротьбі, вона висуває шеренги інших людей, може бути, менш досвідчених, менш знаючих і менш підготовлених на початку їхнього шляху, але людей, які широко пов’язані з масами і які здатні на місце найбільших талантів, що пішли, висувати групи людей, які продовжують їхню справу, що йдуть їхнім шляхом, довершуючи те, що вони почали» [33]. Для тих, хто вміє читати поміж рядками, це була пряма й відверта заява з поясненням, чому чи то «іспанка», чи то туберкульоз легень, чи то кляті антисеміти Орла вирвали таку видатну людина з лав. І попередження: так буде з кожним, хто намагатиметься усунути мене з влади, забравши усе до своїх рук.

Переживши небезпеку та зраду свого «соратника», Ленін оголошував, що віднині робитиме ставку на «шеренги», а не на надто хитрих, спритних і амбітних особистостей. І будьте, певні, шановний читачу, інші «соратники» натяк зрозуміли. А особливо тов. Сталін. Він після цього став ще обережніший, ще лагідніший до усіх навколо. Ласкавий такий котик… Зразу ж по тому, навчений гірким досвідом, за підтримки Сталіна, Бонч-Бруєвича та деяких інших товаришів зі свого політичного клану, Ленін лобіює обрання на вакантну посаду голови ВЦВК товариша Михайла Івановича Калініна, який через власну тупість та феноменальні якості лакизи, став «зіц-головою». Але на цьому кремлівські вожді не зупинилися. Аби зовсім позбутися у Москві хоч і суто номінального, але все ж офіційного голови держави, його було посаджено в потяг і на два роки майже без повернення спроваджено на фронти – піднімати бойовий дух червоноармійців. Під час однієї такої поїздки й стався прикрий інцидент з будьонівцями та шубою. Проте після цього гризня в діжці не припинялася. Пацюків ще залишалося доволі: Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Каменєв, Зинов’єв, Радек. І всі: хто відкрито, а хитріші – таємно ненавиділи та боялися один одного. Хочете невеличку ілюстрацію? Дзержинський так боявся замаху на себе, любого, що тримав спеціальний пост біля свого кабінету, а двері до нього наказав замаскувати. Зрозуміло, що не «контрреволюції» боявся – будівля ВЧК охоронялася ретельніше за Державний банк. Боявся «своїх». Знав і про долю Леніна, і про долю Свердлова. Навіть під час прийому хвойних ванн його охороняла молоденька, особисто віддана чекістка Ольга Григорьєва, яка опікувалася тим, аби у цілющий розчин хтось не підмішав отруту. Якось випадково до Дзержинського в кабінет ввалився п’яний матрос і Фелікс Едмундович у паніці миттєво його застрелив, а потім зайшовся у нападі епілепсії…

Пацюків ще залишилося доволі. Хитрих, підступних, злосливих, підлих. Про те, як вижив найсильніший з них – розповідь попереду, коли ми розглядатимемо, що відбувалося після смерті Леніна.

А поки що наступна цікава тема…

ГЛАВА ШОСТА.

ЯК ЛЕНІН ІЗ ТРОЦЬКИМ СТВОРЮВАЛИ «РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКУ» АРМІЮ

Не лише побудова комунізму в окремо взятій країні виявилася цілковитою фантазією більшовиків-недоучок. Вони ще й провалили створення дієздатної армії. Нам уже відомо, що спочатку цей процес було доручено підпоручику (лейтенанту) Антонову-Овсієнку, прапорщику Криленку й матросові Дибенку. Потім владу над армією доручили повноцінному наркому – колишньому попові Подвойському. А з січня 1918 року він ще й головою Всеросійської колегії з організації та формування Червоної Армії став. Як же бачили таку складну місію Ленін, Троцький, Свердлов та усі перераховані вище товариші? А вони її складною якраз не вважали. Вони вважали, що армія має складатися з добровольців. Що «свідомі» солдати і матроси масами ринуть до «революційного війська». Адже тепер воювати і помирати треба не за якісь там інтереси імперіалістів, а за світле майбутнє пролетаріату. Проте дуже скоро з’ясувалося, що «свідомих» – украй мало. Жменька. Розвалити величезне російське військо змогли, а зібрати до купи не вдавалося. Основу Червоної Армії складали усе ті ж найманці з латишів, китайців та інша схожа наволоч. Перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, про яку мріяв Ленін ще у 1914 році, м’яко кажучи, гальмувалося. Те, що в листопаді 1917 – березні 1918 року так звану «армію» більшовиків складала наволоч – це не гучний епітет – так і було. Реальний стан справ яскраво продемонстрував наступ німців на Псков і Нарву. Пізніше з цього більшовицька пропаганда зробить один із основних міфів в історії СРСР. Офіційно він звучить так. У лютому 1918 року Ленін зажадав укласти сепаратний мир з Німеччиною, геніально передбачивши, що скоро вона зазнає поразки у Першій світовій, порине в хаос і там складеться революційна ситуація, яку можна буде використати для комуністичного перевороту. За допомогою людей та грошей з Росії, звісно.

Переговори з німцями у Брест-Литовську почалися ще у листопаді 1917 року і на цей час встановилося перемир’я. Але сталася несподіванка: більшість більшовиків не зрозуміла геніального прозріння свого вождя, й виступила проти. На нараді з питання укладення довготривалого миру на бік Леніна стали лише 15 із 47 членів ЦК та вищих партійних чиновників. З тих, хто вже згадувався у цій книзі, Бухарін, Дзержинський, Радек, Коллонтай, Дзержинський, Землячка, Урицький та інші вимагали оголошення Німеччині «революційної війни». Їх назвали «лівими комуністами».

Ленін переконував, що треба набратися сил, виграти час, інакше німці підуть вперед, а армії, щоб їх зупинити, немає. «Ліві комуністи» заявляли, що готові ризикнути долею комунізму в окремо взятій країні на користь Світової революції. Надалі ситуація ще більш ускладнилася, і Ленін змушений був пристати на пропозицію Троцького, висловлену однією фразою: «Ні миру, ні війни, а армію розпустити». Проте німці вимагали укласти мир і, зрештою, після того, як радянська делегація покинула Брест, спрямували свої війська на Петроград та Україну.

Усі зрозуміли, що Ленін був правий, але пізно. І тоді 21 лютого 1918 року Совнарком публікує ленінський декрет «Радянська вітчизна у небезпеці». На заклик рідної партії тисячі революційних солдатів, матросів та робітників пітерських заводів вирушили назустріч німецькому наступу й у жорстоких боях під Псковом і Нарвою 23 лютого зупинили його. Спіймавши облизня, німці пристали на пропозицію Леніна поновити перемовини й зрештою вимушений для обох сторін мир було укладено. Так народилася Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА), свято якої в Росії досі відзначають 23 лютого.

Але таємна історія СРСР розповідає зовсім інше. «Революційні солдати і матроси», побачивши на обрії німецькі війська, вчинили грандіозний драп-марш.

Псков, який захищала лише рота 6-го Тукумського латиського стрілецького полку (того самого, який розстріляв робітничу демонстрацію в січні 1918 року), та нечисленні загони старої армії, було взято 24 лютого. Перед цим місто нагадувало пекло: «Ранком 24 лютого напруження досягло найвищого рівня. Починалися грабунки, які насилу припинялися. На Ринковій (нині – Радянській) площі заст. голови Ради Клейнешехерт, відряджений для припинення грабежів, був убитий групою погромно налаштованих солдатів. Труп лежав на площі, байдуже носилися повз нього люди в різні боки» [34]. Нарву захищали «воїни-інтернаціоналісти», наймані мадяри, якими командував вікопомний Бела Кун. До них з Пітера прибув Павло Дибенко з підкріпленням у вигляді «революційних матросів» та мішком грошей. Проте й гроші не допомогли. Виявилося, що ґвалтувати гімназисток і грабувати натовпом беззбройних «буржуїв» матросики були дуже охочі, а от воювати… Потяг з матросами та самим Дибенком опинився аж у Самарі. Це 1880 кілометрів від Нарви.

Там матроси одразу зайнялися своєю улюбленою справою – убивствами, грабунками, ґвалтуваннями. Пізніше за ці «подвиги» Дибенка знімуть з посади, судитимуть та виженуть з партії. Але потім завдяки наполегливим проханням дружини, його пробачили. Цікаво, що генерал-лейтенант царської армії Дмитро Павлович Парський, який з ризиком для життя вдерся до Дибенка, намагаючись переконати того стати до бою, змушений був стрибати з потяга на ходу, аби залишитися в Нарві й очолити спротив. Це місто німці взяли на початку березня. А, може, революційні червоногвардійці Петрограду замість матросів рвонули до війська, аби захистити «колиску революції»? Ні. «Всеросійська колегія по формуванню Червоної Армії… 26 лютого констатувала не надто радісні для більшовиків факти: «У Василеострівському районі.. спостерігається навіть відхід із лав Червоної гвардії після оголошення про можливість переходу гвардії в армію». «В Обухівському районі.. дізнавшись про мобілізацію, половина Червоної гвардії здала зброю і розійшлася» [35]. А німці? А що німці? Вони вийшли на рубіж демаркаційної лінії, накресленої під час перемир’я, і зупинилися. Так закінчилася ганебна історія, яку потім перетворили на свято.

Ленін у статті «Важкий, але необхідний урок» 25 лютого 1918 року писав: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть Нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство. . У Радянській республіці немає армії» [36].

 

На фото – Ф. Ф. Новицький, вже у радянській формі командарма 2 рангу (генерал-лейтенант) – обличчя цієї людини, яка реально командувала фронтами замість

Фрунзе, ви у жодному радянському фільмі не побачите. Один із небагатьох колишніх «воєнспеців», який уникнув «чистки»1937-1938 рр.

Який саме урок отримали більшовики з тієї ганьби? Перше: керувати військами під час бойових дій, планувати війну, проводити мобілізаційну роботу, організовувати постачання тощо ні лейтенанти, ні прапорщики, ні колишні священники не здатні. Це зовні просто, а насправді для цього потрібні освіта та досвід. Тому вони негайно захопили кільканадцять генералів, полковників та інших офіцерів царської армії й під дулом пістолета змусили на себе працювати. Згідних було чимало. Доля нещасного Ренненкампфа, який відмовився від «щедрої пропозиції» Антонова-Овсієнка,  яскраво ілюструвала альтернативу. До того ж в армії годували.  Працювали ці люди, що  отримали назву «воєнні спе-  ціалісти», добросовісно. Бо мали  найкращий стимул – в разі чого  «товариш Маузер» комісара сказав би їм останнє слово вагою  5,51 грама. Серед найвідоміших – полковник (пізніше Маршал СРСР і начальник Генерального штабу РСЧА) Борис Михайлович Шапошников – справжній автор перемоги над Денікіним; полковник (пізніше командарм 1 рангу РСЧА) Сергій Сергійович Каменєв, полковник Яким Якимович Вацетіс; контр-адмірал Василь Михайлович Альтфатер – перший командувач Робітничо-селянським флотом РРФСР; генерал-майор Олександр Олександрович Самойлов; підполковник Дмитро Михайлович Карбишев – знаменитий фортифікатор. Більшість із них мала ґрунтовну академічну освіту та великий бойовий досвід. Пізніше окремим декретом уряд оголосив мобілізацію всіх колишніх офіцерів без винятку. Окрім всього, це провокувало відхід колишніх офіцерів до Добровольчої армії Денікіна або інших «білих» формувань.

Майже кожен радянський полк, дивізію, корпус, армію очолював такий «воєнспец», або командував ними неофіційно, замість номінального начальника із числа «пролетарів». Аби Ви, читачу, розуміли масштаби, скажу – із загальної чисельності червоних командирів, або як їх тоді називали «краскомів» – 37% були колишніми офіцерами, генералами та адміралам старої армії. Ось у цьому, а також у беззаперечній перевазі (про це трохи нижче) в озброєнні, бойовій техніці та головне – кількості солдат сховано секрет перемог РСЧА. І не в міфічних талантах Будьонного, Дибенка, Антонова-Овсієнка, Щорса, Фрунзе, Чапаєва, Тимошенка, Ворошилова та інших «розкручених» пропа гандою «полководців» справа. Ось, якщо хто не знав, секрет успіхів «геніального червоного полководця» Михайла Васильовича Фрунзе: замість нього на фронтах Громадянської воював колишній царський генерал Федір Федорович Новицький. Подивіться його біографію – де Фрунзе, там і він. Новицький з групою колишніх офіцерів імператорської армії розробляє і втілює плани операцій, а Фрунзе їх привласнює й ордени отримує. Аби було все яскраво й ви пук ло, як любили писати комуністичні газети, наведу приклад одного фрон ту – Південного. Його ко ман дувачами послідовно були: генерал-майор Російської ім пера торської армії П. П. Ситін; пол ков ник П. А. Славен; полковник В. М. Гіттіс; генерал-лейтенант В. М. Єгор’єв; підпол ковник А. І. Єгоров. А біля них з «мау зерами» – члени військової ради (комісари) Сталін, Ворошилов, Берзін, Шляпников – це лише найвідоміші, а загалом їх було 15 штук.

Бували серед «воєнспеців» і ті, хто воював не за страх, а за совість; хто, відчуваючи можливості кар’єрного злету, перебіг добровільно. Як правило, то були видатні негідники. Серед таких – знаменитий Михайло Муравйов, той самий, який брав штурмом Київ й назавжди прославився нелюдською ненавистю до українців та феноменальною жорстокістю. Його зазвичай називають полковником. Це не так. Він колись був полковником. За убивство товариша його під час Першої світової війни було позбавлено звання та відправлено у штрафну частину. У 1917 році він прилаштувався біля лівих есерів. Серед таких покручів і знаменитий Михайло Тухачевський, який, попри міфи, високими талантами не відрізнявся (кілька разів він був жорстоко битий на фронтах – Каппелем, Денікіним, морською піхотою Українського Народної Республіки під командуванням адмірала Білинського), але натомість відрізнявся неабиякими підлістю та жорстокістю. Свого часу він утік з німецького полону, порушивши чесне слово офіцера. Брав мирне населення в заручники. Гнувся перед Троцьким, за що й отримував звання та посади. А ось як його характеризує французький офіцер Ремі Рур, який знав цього пройдисвіта по табору військовополонених: «Не те щоб він був жорстоким – він був просто безжальний» [37]. Це Тухачевський вигадав труїти бойовими газами повсталих тамбовських мужиків, що гаряче схвалив сам Ленін. Це Тухачевський розробляв режим окупації власної країни. Другий висновок, що його зробили комісари: на добровольців покладатися не варто. Ставка на «революційну свідомість» провалилася. А ідіотська затія Подвойського ввести в армії демократію та рівноправ’я негайно вилізла боком. Оті декрети Миколи Ілліча «Про виборне начало та організації влади в армії» та «Про зрівняння усіх військовослужбовців у правах» інакше, ніж витвором хворої уяви кретина не назвеш. Якби колишній піп мав хоча би грам розуму, він би усвідомив, що солдати в десяти випадках з десяти оберуть не професійного, жорсткого і вимогливого командира, який змушуватиме їх до дисципліни та ганятиме до сьомого поту, а «свого хлопця», при якому можна байдикувати та з котрим можна чудово пиячити, грабувати та ґвалтувати. Як Ви уже зрозуміли, шановний читачу, і у військовій галузі більшовики відрізнялися такою само кричущою некомпетентністю, що й в інших. Довелося похапцем розробляти нові проєкти. Ну, як розробляти… Розробляли перераховані вище офіцери та генерали. Тож не була РСЧА насправді ні робітничою, ні селянською. А була вона майже такою самою, як при царі-батюшці: основна солдатська маса з селян, унтер-офіцери з робітників, які мали хоч якусь освіту, а над ними ті самі офіцери, що й у окопах Першої світової та генерали, які сиділи у царських штабах. Перше, що було зроблено – з посади наркома з військових справ зняли Подвойського. До делікатної справи формування армії та стратегічного планування його більше не підпускали, понизивши до рангу члена військових рад, інспектора тощо (читай, базікала-комісара). Наркомом став Лев Троцький. Не тому, що гарний спеціаліст – тому, що військовий напрямок несподівано вийшов на головний план і для розкладених до неймовірного стану полків потрібна була авторитетна фігура та ще й така, яка не спиниться перед звірячими методами «наведення революційного порядку». Передусім, формування армії на принципах добровільності було скасовано і введено мобілізацію. Як у царські часи.

Наприклад, найзнаменитіший (і найбездарніший) майбутній радянський маршал Георгій Жуков потрапив до РСЧА у вересні 1918 року саме по мобілізації, або, як говорилося в декреті РНК від 29 травня 1918 року «примусовому набору». По-друге, створено інститут воєнних комісарів. Це не лише для того, аби горлопанити перед солдатами гасла. Головна їхня функція – нагляд та контроль за «воєнспецами». Комісар мав повноваження будь-якої хвилини застрелити командира і за свої дії звітував лише перед найвищим керівництвом армії і держави. З «гнилим лібералізмом», тобто виборністю командирів та рівноправністю, теж було рішуче покінчено. Разом з цим запроваджуються цікаві винаходи. Наприклад – загороджувальні загони, які мали кулеметним вогнем зупиняти частини, що відступали, та виловлювати дезертирів. Офіційно знаменитий наказ № 18 було підписано Троцьким у розкішному потязі, який раніше належав імператору Миколі ІІ, 11 серпня 1918 року на фронті проти повсталих солдат Чехословацького корпусу. Але неформальні загони з числа китайців, мадяр та латишів існували й раніше. А ще більшовики ввели правило децимації. Як у війську монголів ХІІІ століття. Розстрілювали кожного десятого з підрозділу, який відступав. Обов’язково разом з комісаром. Командирів берегли: надто мало їх було, а політичних горлопанів у шкіряних куртках – цілі отари. Проте мобілізовані солдати продовжували масово дезертирувати. І було їх дуже багато. А бажаючих воювати – не дуже. Тоді вигадали штрафні частини. Але солдати продовжували тікати. Тоді гуманні більшовики вирішили боротися з цим радикально – шляхом взяття у заручники родин червоноармійців. Наприклад, однією з численних (але далеко не першою і не десятою) постанов більшовицької влади – в цьому випадку Ради Робітничої і Селянської Оборони у складі Леніна, Троцького, Красіна, Сталіна та ін. від 3 червня 1919 року було визначено, що до числа відповідальних за дезертирство належать «…члени родин дезертирів, винні у переховуванні дезертирів, а також місцеве населення та посадові особи, винні у переховування дезертирів» [38]. Для них були різні покарання. У когось конфісковували хату, коня і воза; у когось – землю, а когось і до стінки ставили. І нехай вас, люб’язний мій читачу, не обманює отой фіговий листочок, яким більшовики прикривали варварський принцип колективної відповідальності – «винні у переховуванні». Хто вирішував, винні дружина та діти Петренка в тому, що він утік з полку? Правильно – комісари. Віддавайте коня та корову – єдину годувальницю родини. Схожими варварськими методами та неймовірною жорстокістю, Леніну, Троцькому, Сталіну і компанії вдавалося поступово сформувати велетенську за чисельністю армію. Якщо на кінець квітня 1918 року РСЧА мала у своєму складі лише 198 тис. осіб на 90-мільйонну країну, переважно добровольців і переважно небоєздатних, то на початок вересня армія мала уже 550 тисяч, у жовтні 800 тисяч. На осінь 1920 року РСЧА була жахливим монстром: 5,5 мільйонів бійців і командирів. Це більше, ніж чисельність Російської армії після мобілізації 1914 року. Для порівняння: у червні 1918 року Добровольча армія Денікіна мала у своєму складі аж… 8 тисяч солдат і офіцерів. А максимального числа – 70 тисяч сягнула у жовтні 1919 року, коли РСЧА мала у своєму складі три мільйони осіб. Та що там: увесь «білий рух», формально (але насправді ні) об’єднаний під командуванням адмірала Колчака, на середину 1919 року нараховував 682 тис. стройових бійців і командирів.

«Творець» РСЧА Л. Д. Троцький на Червоній площі під час військового параду. Зверніть увагу на «будьонівки» на головах командирів за його спиною. Це з царських складів. Їх під час Першої світової нашили гори – для параду перемоги над Німеччиною – головні убори, стилізовані під шоломи московських ратників.

Повторююсь: величезна кількісна перевага, задіяні «воєнспеци», загород жувальні загони та родини червоноармійців у заручниках – ось реальний секрет успіхів Червоної Армії, а не вигаданий Агітпропом «ентузіазм робітничо-селянських мас». Скажуть: зате у Денікіна, Колчака, Каппеля, Юденича, Врангеля та інших було багато танків, літаків і бронепоїздів, не кажучи вже про гвинтівки, кулемети та гармати. Усе це постачалося їм безкоштовно Антантою. А червоноармійці йшли у бій ледь не з однією гвинтівкою на трьох. Брехня це все. Насправді було все з точністю до навпаки. Так, Англія щось таки давала тому ж Денікіну. Але небагато. Не мала фінансової і технічної можливості. Червона Армія на кінець війни мала 122 самих лише бронепоїздів. На кінець 1918 року у складі РСЧА було 50 авіаційних загонів по 6 літаків у кожному, а навесні наступного року – 67 загонів, не враховуючи інших підрозділів. А дві кінні армії чисельністю в 15-17 тисяч кожна? Навколо Пітера, Москви, Тули та інших міст, що їх контролювали «червоні», з часів Першої світової було розташовано гігантські склади зброї, боєприпасів та військової амуніції, зокрема і трофейної. Крім того, під контроль більшовиків потрапили майже усі військові заводи. Завдяки цьому Троцький (точніше, «воєнспеци») мав можливість формувати надпотужні частини. Це лише у фільмі «Чапаєв» на всю дивізію Василя Івановича був один нещасний кулемет Максима, яким оперувала Анка-кулеметниця. Але не у вигаданій радянськими борзописцями, а в реальній історії, лише 1-й Кулеметний полк, що базувався в Оранієнбаумі й дістався більшовикам у спадок від «попередників», мав на озброєнні 1,5 тис. кулеметів. Скільки їх було загалом – невідомо. Та враховуючи те, що у 1914-1917 роках царським урядом додатково до того, що вже було, закуплено 60 тисяч нових кулеметів, мусимо визнати, що фільм Сергія Ейзенштейна про Анку-кулеметницю так само близький до істини, як фільм Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць». «Значно важче було з озброєнням і постачанням у білих армій. Для Рад було суттєвою втратою, коли склади в портах Мурманська, Архангельська і Владивостока, де зберігалися величезні запаси зброї та боєприпасів, поставлених країнами Антанти для Російської армії, навесні і влітку 1918 року перейшли під контроль інтервентів. До речі, це не означало, що вони надійшли в розпорядження білих армій. Велику їх частину країни Антанти забрали собі назад» [39].

Відкрию вам таємницю, шановні читачі. Уся «інтервенція» Антанти у зазначені міста-порти мала на меті передусім захист отих складів із майном на сотні мільйонів рублів, яке свого часу країни Антанти та США поставили уряду Російської імперії і за яке не було заплачено. В Одесі та низці інших українських міст, де висадилися французи, ситуація була приблизно така сама, плюс певний політичний чинник – підтримка Денікіна та блокування портів не давало можливості більшовикам займатися «експортом революцій» до сусідніх країн, як це вони робили восени 1918 року через Петроград. Абсолютно утилітарна мета. Та й сама поведінка «окупантів», які намагалися навести елементарний лад у тій політичній мішанині, передусім методом співробітництва й дуже пасивно поводилися як мілітарна сила, не дають нам підстав вважати їх тими, ким показувала радянська пропаганда. Більше того – як я уже зазначав, Колчак лише вважався головним. Але насправді численні «білі» загони серйозно ворогували один з одним. Наприклад, Антанта погодилася передати армії Колчака трохи зброї та боєприпасів з числа тієї, що була оплачена ще царським урядом. Але постачання навіть цього мізеру – 41 тис. гвинтівок та 10 мільйонів набоїв заблокувала Трансбайкальська армія отамана Семенова, який контролював Транссиб. І дозволив прохід потягів зі зброєю він лише тоді, коли майже беззбройні війська Колчака було розбито. Або ось отаман Війська Донського Петро Краснов. Відмовився підкорятися Денікіну та Колчакові, які орієнтувалися на Антанту, налагодив стосунки з Німеччиною. Від неї отримав 11 тисяч гвинтівок, 44 гармати, 88 кулеметів, 100 тисяч снарядів та 10 мільйонів набоїв. І це лише верхівка айсбергу. Про надскладні стосунки між Денікіним, Махном, Скоропадським, Красновим, Петлюрою, Винниченком, Григор’євим можна цілий тритомник написати. І це лише на Півдні. Про Семенова та Колчака на Сході я уже згадав – додаймо сюди хоча б командуючого Партизанською армією отамана Аненкова, який теж лише на словах визнавав зверхність адмірала, а насправді різав і червоних, і білих.

Отже, підсумуємо: величезний мобілізаційний ресурс, колосальна кількість зброї, які підкріплювалися украй жорстокими середньовічними методами примусу; сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура та роздробленість опонентів надали більшовикам змогу виграти те, що досі називається Громадянською війною в Росії, хоча я б назвав це інакше – війною комуністів за світове панування. Бо як у концепцію Громадянської війни у Росії вписується захоплення республік Кавказу, загарбання Бухарського емірату, України, Білорусі тощо; спроба державного перевороту в Німеччині та Угорщині? Можна також говорити і про Першу соціалістичну. Бо почали більшовики війну зі своїми ж однодумцями. Якщо не брати до уваги Льодовий похід крихітної армії денікінців чисельністю 3 тис. багнетів і шабель, як реакцію на звірячі убивства і насильство з боку «революційних матросів і солдат, то першим мілітарним супротивником більшовиків став Комітет членів незаконно розігнаних Всеросійських установчих зборів (рос. Комуч), створений есерами на чолі зі знаменитим революціонером Володимиром Вольським. Володимир Винниченко та Симон Петлюра, з якими більшовики воювали в Україні, – теж соціалісти. І в Грузії більшовики воювали з марксистами-соціалістами на чолі з відомим Ноєм Жорданія. Менш відомо про Білоруську народну республіку на чолі з соціалістами Іваном Середою та Язепом Льосиком. Фактично треба казати, що Москва воювала з колишніми колоніями Російської імперії за збереження цієї імперії уже під соціалістичною вивіскою. Й використовувала протиріччя між ними та сусідами, аби бити поодинці. Українцям та білорусам не пощастило, бо, по-перше, доля розпорядилася таким чином, що їм довелося мати справу не з Антантою, а з німцями, які були слабкі, і по-друге, крім більшовиків, українцям довелося битися ще й з поляками, махновцями та денікінцями.

Продовження теми Громадянської війни – у наступній главі. Однак вона буде не про бої, походи та марші. Поговоримо про інші речі. Адже це все таки таємна історія…

ГЛАВА СЬОМА.

НАРІЖНІ КАМЕНІ ПЕРЕМОГИ АБО ЧОМУ ЛЕНІНУ І ТРОЦЬКОМУ ВДАЛОСЯ

У часи СРСР величезна маса наукових статей, монографій, не кажучи уже про статті в «Піонерській правді» або журналі «Комуніст», відрізнялася одностайністю думок. Головною причиною перемоги більшовиків у т. з. Громадянській війні оголошено «широку підтримку народних мас». Мовляв, промови Троцького, Свердлова, Калініна та їхні декрети про мир і землю так надихнули оті маси, що вони стали на бік «червоних» і так само швиденько перемогли. Лише за якихось шість років, якщо враховувати боротьбу з масованим партизанським рухом «буржуїв». До числа «буржуїв», що ніяк не хотіли здаватися, зараховували повсталих проти грабунків російських селян Тамбовщини (насправді охоплювало територію чотирьох губерній) під проводом соціаліста Олександра Антонова.

До числа «буржуїв» зараховували українських селян Холодноярської республіки та Чорного лісу. До числа «буржуїв» потрапили також партизани Туркестану, Бухари та Хорезму. Слово «басмач» (яке, власне, перекладається як «партизан») в СРСР було перетворено на лайливе, а із самих басмачів пропаганда зробила дикунів, які прагнули тримати жінок у паранджі, а місцевий люд у стані рабів. Радянські люди щиро здивувалися б і навіть не повірили, якби їм сказали, що лідером басмачів Башкирії був Ахметзакі Валіді Тоган – історик, сходознавець, майбутній почесний доктор Манчестерського університету.

Або якщо б їм розповіли, що один з лідерів басмачів Узбекистану Усман Ходжа – просвітитель, історик, видавець, був одним із засновників Бухарської Народної Радянської Республіки, пізніше її головою, створював Бухарську Червону армію, але імперіалістична політика московських більшовиків, набагато більш жорстокіша, ніж політика царизму, штовхнула його у лави національно-визвольного руху. Лік повстанським рухам і загонам, які діяли в Росії, Середній Азії, Україні, Білорусі, Закавказзі тощо йде не на десятки – на сотні. І основною масою їх учасників були звичайні селяни та робітники. І цей багатомільйонний рух спротиву, який більшовикам не вдавалося знищити протягом десятиліть (у Середній Азії в окремих місцевостях бої тривали до 1942 року) спростовує вигадки про «масову підтримку» більшовиків народами колишньої Російської імперії. Та й через що їх підтримувати? Через вкрадений у есерів декрет «Про землю»?

Так українські соціалісти на чолі з Петлюрою і Винниченком теж проводили політику наділення селян землею. І грузинські. І білоруські. І навіть націоналісти «Мусавату» – найпотужнішої партії в Азербайджані. «Мусават» перекладається з азербайджанської як «рівність». Розуміючи, що їхня влада тримається лише на багнетах та ще популістській брехні, більшовики на чолі з Леніним не шкодували ресурсів на те й інше. Особливо старалися обливати брудом усіх навколо. Поширювали страшні чутки про українських «націоналістів» та «жорстокість білогвардійців». А ще вони застосовували стару перевірену ще з часів царя Олександра ІІ тактику «гібридної війни».

Коли не вистачало сили утримувати ту або іншу територію, або ще з якихось причин – створювалися маріонеткові «уряди» формально «незалежних» держав. Такою була уже згадувана Бухарська НРР, такою була Далекосхідна республіка, в якій навіть було проголошено капіталістичний устрій.

Такою була Донецько-Криворізька Радянська Республіка.

Такою була Українська Соціалістична Радянська Республіка, формально утворена 10 березня 1919 року. Розглянемо як це функціонувало на її прикладі. Під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року більшовики в Україні зазнали катастрофічної поразки – за них проголосувало менш ніж 10% виборців. Це знов-таки стосовно брехні про «підтримку мас». На першому Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів з 2500 депутатів більшовиків було лише 130. Українські більшовики навіть партії власної не мали – усі були однопартійцями Леніна-Троцького-Свердлова.

Усвідомивши, що в Києві їм нічого «не світить», більшовики перебралися до Харкова, утворили там маріонетковий Тимчасовий Центральний виконавчий комітет Рад України та Народний секретаріат. Так 25 грудня 1917 року у офіційній історіографії СРСР став «днем народження» УРСР. Формально у березні 1918 року УСРР (УРСР вона стала лише 1937 року) було оголошено незалежною від Москви. Насправді усе її керівництво призначалося з Кремля. Був лиш один нюанс – московські більшовики намагалися знайти поміж себе тих, хто хоч якийсь стосунок мав до України – народився тут чи протягом тривалого часу жив. Так само у 1940 році головою маріонеткового уряду Фінської демократичної республіки товариш Сталін призначив багаторічного члена Політбюро ЦК ВКП(б) Отто Куусінена, бо він був етнічним фіном, хоч давно фінську мову забув. Але захопити Фінляндію тоді не вдалося і товариш Куусінен повернувся до комфортабельних московських апартаментів.

Захопити Україну більшовикам вдалося. А «незалежну» Комуністичну партію більшовиків (України) було створено з тихтаки кремлівських холуїв лише у квітні 1918 року. Один із головних українських комуністів Володимир Петрович Затонський наприкінці 1917 року сказав відверто: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка жменька» [40]. Тому більшовизм довелося до України експортувати. На багнетах РСЧА. А члени «уряду» формально «незалежної» УСРР легітимізували збройну агресію більшовиків.

Кажуть, Ленін був аж ніяк не проти незалежної радянської України на відміну від Сталіна, Троцького та інших. Це правда. Володимир Ілліч різко виступав про «російського великодержавного шовінізму». На словах. І тут таки наголошував, що «Про національну культуру взагалі можуть говорити лише клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху. Тільки така культура означає повну, справжню, щиру рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй в усіх робітничих організаціях у боротьбі проти капіталу веде до «розв’язання національного питання» [41]. Ленін був хитрий жук. Його слова можна трактувати і так, і навпаки. Це взагалі його «коник». Вводимо комунізм. Не вийшло – кажемо, що це був вимушений і тимчасовий крок – «воєнний комунізм».

Виступаємо проти «російського великодержавного шовінізму» й одночасно оголошуємо, що українська мова в Україні – пережиток. І пісні українські. І традиції. А якою ж мовою мають українці в такому випадку говорити? Які пісні співати? Ото ж бо. Ленін був хитрий жук. Він наполіг на тому, аби СРСР став не унітарною державою з Україною на правах автономії, а федеральною, в якій УСРР мала б формальне право виходу і ознаки суверенної держави: народні комісаріати, Раду і навіть власного наркома військових справ. Правда тим наркомом чомусь був товариш Антонов-Овсієнко, а потім і товариш Подвойський. Ага, той самий. Уявіть собі, що за паперами будинок належить вам, але живуть в ньому чужий дядько з родиною. А ви – в сараї. Й усі ваші права – це гнути спину від зорі до зорі на городі, який належить за паперами вам, але врожай забирає цей дядько. У такому становищі опинилися українці після поразки у визвольних змаганнях та окупації України більшовиками. І я не утрирую. Я не згущую фарби. Ось вам, шановний читачу, один, але промовистий приклад. У 1921-1922 роках низку регіонів Росії вразив голод. Найважча ситуація склалася на Поволжжі. Люди гинуть десятками тисяч. Більшовики навіть звертаються про допомогу до Міжнародного червоного хреста. Одночасно вони постановляють конфіскувати церковні цінності. Буцімто на боротьбу з голодом. Насправді – ні. 19 березня 1922 року Ленін щодо цього висловився максимально відверто й цинічно: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому мусимо) провести вилучення церковних цінностей з самою скаженою і нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору.

Саме тепер і тільки тепер величезна більшість селянської маси буде або за нас, або, в усякому разі, буде не в змозі підтримати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духовенства і реакційного міського міщанства, які можуть і хочуть випробувати політику насильницького спротиву радянському декрету. Нам конче необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим чином, чим ми можемо забезпечити собі фонд у кілька сотень мільйонів золотих рублів (треба згадати гігантські багатства деяких монастирів і лавр). Без цього жодна державна робота взагалі, жодне господарське будівництво зокрема і жодне відстоювання своєї позиції в Генуї особливо, абсолютно немислимі» [42].

І, звичайно, ж цей лист було написано «архітаємно». Якщо хочете, наведу цілком гриф, як його позначив «вождь світового пролетаріату»: «Цілком таємно. Прохання у жодному разі копій не знімати, а кожному члену Політбюро (тов. Калініну теж) робити свої помітки на самому документі» (там само). Там жодного слова про використання цінностей для допомоги голодуючим. Там чітко зазначено для чого це робиться: під виглядом боротьби з голодом забрати цінності у церкви. І спрямувати їх на «державну роботу» – виробництво снарядів та гвинтівок це теж робота. А ще на забезпечення переговорів у Генуї. Там більшовики планували здобути визнання радянської Росії західними державами. Навіщо сотні мільйонів золотих рублів? Готувалися сплатити борги царського уряду. До чого тут незалежна радянська Україна? – запитаєте ви. До того, що в Україні тоді теж через посуху та війни спалахнув голод. Жорстокий. І от, коли українські діти пухли й мерли від голоду, уряд «незалежної» УСРР відправляв хліб до Росії. Підкреслю: формально незалежна держава, прирікаючи своїх громадян на голодну смерть, відправляє до іншої держави хліб. Без-воз-мезд-но. Тобто задарма. 12 травня 1921 року Ленін спрямовує до Харкова на адресу уряду «незалежної України» телеграму з вимогою відправки до Росії протягом місяця не менш ніж 1 мільйона пудів хліба. 20 вересня, коли уже є зрозумілою неминучість настання в Україні голоду, Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило план вивозу продовольства для РСФРР у розмірі 57 мільйонів пудів. Це 912 тисяч тонн.

Більше того, під час голоду хліб з України постачали за кордон. Гроші за нього «незалежна» УСРР чомусь не отримувала – з якогось дива вони осідали у Москві. Причому ці поставки використовувалися навіть, як політична зброя. Так, 1922 року, коли голод в Україні сягнув апогею, голова Раднаркому УСРР Християн Раковський ставить ультиматум міністрові закордонних справ Великої Британії лорду Керзону: якщо не замиритеся з радянською Росією – радянська Україна припинить постачання хліба для вас. Так що «незалежність» України на чолі з членами російської більшовицької партії, усіма цими раковськими-сергеєвими-скрипниками-затонськими-ворошиловими – це лише фіговий листок. З іншими «республіками-сестрами» – схожа історія, жодної різниці. Нічого не нагадує? Правильно – гібридну війну Росії проти України на Донбасі. Маріонетки на чолі невизнаних ніким, у тому числі й  самою Москвою, ДНР-ЛНР. А у разі  чого, з Кремля лунає «А до чого тут ми? Нас там немає».

Плакат «Помоги» на тему голоду на Поволжі. Про штучний Голодомор в Україні і вивезення хліба до Англії плакатів Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК ВКП(б) художникам не замовляв… Дмитро Моор, 1921 рік.

Так було й у ті часи. Сформувавши в Курську маріонетковий уряд УСРР, Москва підготувала війська й 3  січня 1919 року спрямувала їх на завоювання України. Соціалісти з Директорії УНР розгубилися: як же так? Це ж проти усіх правил. У Москву було надіслано ноту протесту, на що було отримано відповідь: жодних військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії УНР та уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки, себто це – внутрішня справа України. Громадянська війна. Війну Росії Директорія оголосила аж 16 січня. На той момент вже були втрачені не лише Харків, а й Чернігів. «Ах, так?! – обурилися Ленін з Троцьким. – То ви мирній і дружній країні оголошуєте війну ні сіло, ні впало? Ну так начувайтеся!»

На той момент чисельність армії більшовиків перевалила за мільйон… На жаль, у ті часи соціалістична ідеологія, ґрунтована на маячні Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, була у світі дуже популярною. І тому багато хто в Україні, Грузії, Білорусі, Німеччині, Румунії, Польщі тощо більшовикам співчував і допомагав. В них бачили хоч і «трохи радикальних», але – все ж соціал-демократів. Про ідеї Зинов’єва та Леніна знищити кожного десятого в країні, запровадити мережу концтаборів та відправляти на той світ усіх інакомислячих разом з членами їхніх родин у 1918 році мало хто знав. Особливо за кордоном. Там іншими проблемами були заклопотані. Кажуть, що таких Ленін називав «корисними ідіотами». Дехто приписує цей вислів Карлу Радеку.

Насправді, довести, що вони так казали про пев ні верстви, які симпатизували біль шо визму й допомагали йому про со чуватися до своїх країн, ми не маємо. Але зате історія зберегла чимало інших схожих виразів. Володимир Ілліч за словом у кишеню не ліз і був напрочуд брутальний в оцінках. На більшовиків у Європі дивилися, як на черговий скороминучий проєкт. Мильну бульбашку, яка ось-ось лусне. І проґавили. Поки ділили шкуру уби того в Першій світовій війні ні мецького вовка, за лісами-горами зріс та набрав ваги більшовицький ведмідь. А потім до Європи ринули біженці. Й почали розповідати. Але їм не вірили. Культурна Європа не могла уявити, що у ХХ столітті є не окремі божевільні маніяки на кшталт Джека-Різника, а цілі політичні сус пільст ва, котрі практикували не прос то масові убивства (це ще нічого, зреш тою англійці теж розстрілювали з кулеметів демонстрації в Індії), а нелюдські катування. Я якось обіцяв розповісти про Крим. Командувач Південним фронтом Михайло Фрунзе після того, як бригади знаменитого «батька» Махна взяли неприступний Перекоп, пройшовши затоку Сиваш по груди у крижаній воді (Червона Армія потім припише собі цей подвиг), запропонував блокованим у Криму військовим армії генерала Врангеля скласти зброю в обмін на гарантію безпеки. Частина військ Врангеля в ході блискучої операції евакуювалася, але було багато таких, що категорично відмовилися покидати батьківщину. Вони пристали на пропозицію Фрунзе, повіривши його чесному слову. І тут з’ясувався один нюанс: ні Ленін, ні Троцький, ні Дзержинський чесного слова не давали!

Тому з Москви прилетіла шифрована телеграма, в якій «пропонувалося» стратити 20 тисяч «колишніх офіцерів, поміщиків, попів та реакційних інтелігентів». Фрунзе мляво посперечався, мовляв, я ж таки слово дав. Йому нагадали, що у більшовиків власна мораль, яка не має нічого спільного з гнилою ліберальною мораллю «цивілізованого людства». І Михайло Васильович, людина, як стверджували його сучасники, м’яка й душевна, зітхнув: ну добре, умовили – розстрілюйте. Тільки щоб я не чув і не бачив. Крим було жорстко блоковано. Звідти не випускали жодної людини. У телеграмі від 16 листопада 1920 року за підписом Дзержинського вимагалося: «Цілком таємно. Передати поза всякою чергою прямим дротом шифром і про прийом доповісти. Харків.

Начальнику Особвідділу Південно-Західного і Південного фронтів Манцеву. Вжити усіх заходів, щоб з Криму не пройшов на материк жоден білогвардієць. Чинити з ними згідно з наданими Вам мною у Москві інструкціями. Буде найбільшим нещастям Республіки, якщо в них вийде просочитися. З Криму не повинен пропускатися ніхто з населення і червоноармійців» [43]. Вирватися вдалося Кримській групі «Революційної повстанської армії України» Нестора Махна, після того, як 20 листопада чекістами було підло заарештовано повстанських командирів. Проти махновців було кинуто корпуси 2-ї кінної армії, але ті розвернули назустріч більшовицькій кінноті дві сотні кулеметних тачанок і влаштували зрадникам Армагеддон. Сам Махно, який лікувався після чергового поранення у столиці своєї «республіки» Гуляй-Полі, в лютій січі на чолі особистої охорони прорубався крізь оточення й пішов у степи.

У Криму почалася різанина. Страшна. Моторошна. Ніде не бачена. Ні есесівці Гітлера, ні «червоні кхмери» Пол Пота не скоїли й десятої частини того лютого жахіття, від якого кров стигне в жилах. Не лише колишніх «білих» офіцерів знищували: сестер милосердя і лікарів, вчителів, агрономів, священників, письменників, інженерів. Масово знищували кримських татар – лише тому, що вони кримські татари. Просто на вулиці убивали людину лише тому, що вона мала пенсне або окуляри. Убивали навіть співробітників Міжнародного Червоного Хреста. Кулемети розпікалися до червоного. Потім чекісти допетрали, що набої можна б і зекономити. Людей вантажили на баржі, зв’язували колючим дротом, іноді – теж для економії – попарно, й живцем топили у морі. Досі старі люди розповідають, як у тиху погоду крізь прозору воду було видно, як на дні «стоять» тисячі утоплеників. Трупи розстріляних море виносило аж на турецький берег. Довго місцеві не вживали у їжу морську рибу…

За офіційними радянськими відомостями, лише у великих містах Криму знищено 52 тисячі осіб. Але на сьогодні майже всі історики сходяться на думці, що реальна кількість жертв оцінюється числом від 120 до 150 тисяч. В деяких кримсько-татарських селах не залишилося людей. Жодної людини. Аби Ви розуміли, шановний читачу, який страшний злочин вчинили комуністи в Криму: загальне число населення півострову у 1917 році складало 750 тисяч осіб, тобто вбито було кожного п’ятого.

Назвемо ж тих нелюдів, які організували у Криму пекло. З Москви кривавою вакханалією керували Володимир Ленін, Лев Троцький та Фелікс Дзержинський. Безпосередньо в Криму їхні вказівки втілювали у життя (та ще й від себе додавали) Віра Землячка, Бела Кун та головний на той час більшовик УСРР Георгій П’ятаков. Та був ще один, про якого намагаються не згадувати. Російський письменник Валентин Вересаєв у січні 1923 року у розмові з Дзержинським зачепив тему лютої різанини, що її вчинили комуністи у Криму. Далі був такий діалог: «Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів з абсолютно винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони так використовують ці повноваження. Я запитав: – Ви маєте на увазі П’ятакова? (Всім було відомо, що на чолі цієї розправи стояла так звана «п`ятаковська трійка»: П’ятаков, Землячка і Бела Кун). Дзержинський ухильно відповів: – Ні, не П’ятакова. Він не сказав, кого, але з незрозумілих його відповідей я зробив висновок, що він мав на увазі Бела Куна» [44]. Колись у радянські часи був такий вираз «Бреше, як Троцький». Власне, замість слова «бреше» вживалася інша ідіома, але в силу певних причин я тут її не наводитиму.

Так от, не знаю хто брехав – Дзержинський чи Вересаєв, але Бела Кун не міг бути тією людиною. Просто тому, що не за рангом йому було йти поперек вказівок з Москви та позиції П’ятакова, який був головою тієї «Трійки». А ось такий собі Дмитро Ілліч Ульянов… Так, любий читачу – молодший брат «вождя світового пролетаріату» тоді був членом Кримського обкому РКП(б) та Кримревкому. Його не міг не знати Вересаєв. Він під час Першої світової служив військовим лікарем в Криму. І Ульянов теж. Можливо, саме прізвище Ульянова назвав у тій розмові Дзержинський. Але Вересаєв не міг його оприлюднити й зрозуміло чому. Ба, більше того. Очевидно, що саме Дмитро Ульянов був «очима й вухами» товариша Леніна в Криму. Як зараз висловлюються – «смотрящім». Це підтверджується й листом Віри Землячки до Оргбюро ЦК РКП(б) від 14 грудня 1920 року, в якому зокрема є такий рядок щодо складу обкому: «…до першого входять я, Бела Кун та Немченко, і присланий нам після Дм[итро] Іл[ліч] Ульянов» [45]. Розумієте? «Присланий після». Ким і навіщо? Дмитро Ульянов був з дитинства затурканий старшим братом і цілковито під його впливом. За характером – інфантильний. Алкоголік. Як ми бачимо, серед більшовиків наркомани, алкоголіки та збоченці не дивина, проте якщо п’янство партійця розглядається на рівні обкому – це мало бути щось надзвичайне.

Семен Володимирович Констансов у 1920 році був лікарем Особливого відділу Феодосійського ревкому і мав мужність протестувати проти знищення інвалідів зі шпиталю Червоного Хреста, за що його заарештували й ледь не розстріляли. Як знайомий із Дмитром Ульяновим, він звертався до нього з проханням вплинути. У листі до Секретаріату ЦК РКП(б) від 26 грудня Констансов писав: «Говорив я з цього приводу також з тов. Дм. Іл. Ульяновим, який також не поділяв терору, але нічого певного не міг мені сказати» [46]. Як це «не поділяв терору, але не міг сказати»? Це Ульянов? Брат самого вождя? Нехай Ленін його й називав «дурнем», але ж він таки брат! Він будь-якого моменту міг зажадати прямого зв’язку з Кремлем: це Дмитро Ілліч, дайте-но мені Володимира Ілліча! Його ж до Криму навіщось прислали? І хто його прислав? Наявність у Криму Дмитра Ульянова, який мовчки спостерігав за кривавою вакханалією й лише збільшував щоденні дози оковитої, дає підстави для єдиного висновку: Москва все знала. Знала, але Дмитру Іллічу було сказано: мовчи. Доповідай, що відбувається, але не лізь не у свої сани.

Унікальне фото. Це – військовий лікар Російської імператорської армії Дмитро Ілліч Ульянов, Севастополь, 1917 рік. Багатьох медиків, яких брат Леніна знав особисто, було вбито чекістами за те, що вони людей лікували. А Дмитро Ілліч очі горілкою заливав та накази про розстріли підписував.

Так що брехав Дзержинський, мов Троцький, про те, що ні він, ні Ленін не були «в курсі» – були. Просто Фелікс Едмундович, як то кажуть, заднім числом «дурня вмикав». Та й нагородження Віри Землячки за той злочин проти людяності «Червоним Прапором» викриває Леніна з головою.  Не витримавши нервової напруги, Дмитро Ульянов впав у безпробудну пиятику, набираючись до цілковитої неадекватності. «7 травня 1921 року президія Кримського обкому РКП(б) обговорила питання «про випадок появи товариша Ульянова в нетверезому стані» на засіданні обкому, а наступного дня пленум обкому звернувся до ЦК з проханням про його відкликання з Криму. Клопотання було задоволене» [47]. До речі, безпосередньо теми цієї глави це не стосується, але коханкою Дмитра Ульянова свого часу була… Фанні Каплан.

Може видатися, що я занадто багато місця приділив темі кримського терору з огляду на масштаб усього дослідження. Можливо. Але тут є два моменти. Момент перший – Крим не виняток. Таке саме більшовики коїли всюди. Крим – лише найяскравіший приклад. По-друге, саме відтоді Крим став «російським». У квітні 1918 року Чорноморський флот замість червоних підняв прапори УНР. У Криму були дуже сильні українські настрої. Але серед тих 150 тисяч трупів була значна частина українців. Замість яких на півострів завезли інший контингент. Якщо хтось вважає, що усі ті небачені жорстокості більшовики коїли через свою звірячу сутність – це не зовсім так. Були відверті садисти, які від розстрілів та катувань отримували насолоду. Це середній рівень – Землячка, Кун тощо.

У ті роки психіатри відзначали повальну психічну «хворобу катів», що набувала масового характеру. Була величезна кількість упирів на кшталт начальника Харківського губчека Степана Саєнка, який п’яним та ще під кокаїном «…горланив у дворі «Холодної Гори» (в’язниця в Харкові, – П. П.) уголос: «Сьогодні я розстріляв ще вісімдесят людей, як же гарно і легко стає жити!» [48]. Усе це так. Але ж вожді більшовиків не всі поспіль були божевільними маніяками типу Леніна та Дзержинського. Звідки ж така нелюдська жорстокість? Тут, друзі, простий розрахунок.

За середньовічним принципом «влада тримається на силі і страху». Захопивши якусь територію, комуністи вчиняли тотальну різанину, досягаючи двох цілей. По-перше, вони винищували всіх, хто хоча б теоретично міг очолити спротив, воєнний або гуманітарний. Без освічених, досвідчених і розумних очільників народний спротив перетворюється на безголову гідру, яку легко придушити, маючи армію. По-друге, таким чином залякували вже саму «гідру». Не чини спротиву, схилися, стань на коліна, підкорися – якщо не хочеш на баржу. І це, на жаль, діяло. Це ще два наріжних камені влади Леніна-Троцького. Відповідь на запитання, чому їм вдалося.

На закінчення глави дам свідчення Героя Соціалістичної Праці, тричі лауреата Державної премії СРСР, академіка Академії Наук СРСР Анатолія Олексійовича Дородніцина. Вагітним жінкам, людям з хворим серцем і дітям прохання не читати: «Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько вирушив до Києва роздобути ліків для лікарні. Завали трупів – жертв ЧК ще не було розібрано й батько бачив їх на власні очі. Трупи з вирваними нігтями, із зідраною шкірою на місці погон і лампасів, трупи, розчавлені під пресом.

Але найжахливіша картина, що він її бачив, це були 15 трупів із черепами, пробитими якимсь тупим знаряддям, порожні всередині. Служителі розповіли йому, в чому полягали тортури. Одному пробивали голову, а наступного примушували з’їсти мозок. Потім пробивали голову цьому наступному, і з’їсти мозок примушували наступного…» [49]. І це уже не бісенята середньої руки.

Те, що бачив у Києві земський лікар О. П. Дородніцин, чинили чекісти під чуйним керівництвом найближчого соратника Дзержинського по ВЧК і в 1919 році – голови Всеукраїнської ЧК. Того самого Лациса, який закликав розстрілювати за наявність м’яса у борщі. Того самого Лациса, улюбленця Леніна і Дзержинського, який в журналі «Красный террор» 1 листопада 1918 року писав: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв справою або словом проти радянської влади. Перше запитання, яке ми маємо йому запропонувати, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії? Це запитання і має визначити долю обвинувачуваного. У цьому – сенс і сутність червоного терору [50]. Ми – це Лацис, Вацетіс, Дзержинський, Ленін, Свердлов, Троцький, Сталін, П’ятаков, Калінін, Орджонікідзе, Коллонтай, Радек, Бухарін, Рейснер, Антонов-Овсієнко, Крупська, Подвойський та решта величезної інтернаціональної банди нелюдів. Половина з яких самі за походженням – дворяни, купці, попи і царські офіцери.

На цьому й закінчимо таку важку й моторошну главу…

ГЛАВА ВОСЬМА.

О, ДИВНИЙ НОВИЙ СВІТ БІЛЬШОВИЗМУ!

Громадянська війна фактично закінчилася 25 жовтня 1922 року. Але ще до цього більшовики почали будувати свій новий світ, у якому мали б здійснитися рядки з революційної пісні «Кто был ничем, тот станет всем». Однак невдовзі виявилося, що пролетаріат та незаможне селянство до делікатної справи управління державою допущені не були. Диктатура в країні начебто й пролетаріату, але реальними диктаторами чомусь стали дворяни Ленін, Дзержинський, Коллонтай, Орджонікідзе, Луначарський, Куйбишев, Крестинський, Оппоков (Ломов), Ессен, Чичерін. Жодним боком до пролетарів не належали ні Троцький, ні Радек, ні Каменєв, ні Зинов’єв, ні Сталін, ні Невський. Слова знаменитої пісні «Кто был ничем, тот станет всем» здійснилися. Але здійснилися для кількох людей. Дрібний дворянин Дзержинський раптом почав жити, мов князь. Син робітника Сергій Миронович Кіров, призначений головним комуністом у Петрограді, виділив собі розкішну п’ятикімнатну квартиру в найпрестижнішому будинку «Трьох Бенуа». До «революції» тут жили винятково аристократи – князі, графи, барони. Народ? Народ опинився у становищі гіршому, ніж у часи клятого царизму. Тільки тепер замість жандармів його гнобили чекісти, пильно стежачи, аби він не бунтував проти влади.

Звісно, певні соціальні ліфти були, як без них. Але невдовзі з’ясувалося, що новітня чиновницько-партійна еліта перетворилася на особливу касту, а радянське суспільство чітко розділилося на кілька ієрархій. І потрапити до п’ятикімнатної квартири 99% людей могли лише у ролі покоївки або кухарки, які обслуговували новітню еліту. Серед широких верств населення досі ходить висловлювання Леніна про те, що «кожна кухарка може керувати державою». До цього ми ще повернемося. Зараз про продовження експерименту над народом, що його провадила нова «еліта» напівграмотних недоуків.

Побудова комунізму в окремо взятій країні, як уже говорилося, провалилася. Станом на 1921 рік, коли бойові дії уже велися на далеких околицях колишньої імперії, перед більшовиками постало старе запитання: що робити? Країна в руїнах. Заводи стоять. Пролетаріат задарма працювати не хоче. Ставка на комуни та комітети селянської бідноти не спрацювала. І ті, й інші виявилися неспроможними врятувати країну від голоду. Комбіди (комнезами) виявилися осередками п’яниць і нероб, які грабували власних односельчан. Уже 1920 року стало зрозуміло, що подальший курс на комунізм приведе більшовицьку верхівку до мотузок на зубцях Кремля. Країна поділилася на більшість, яка чинила шалений спротив більшовикам, і меншість, що спиралася на багнети Червоної Армії. Комуністів і комсомольців поза Москвою та Пітером різали цілими отарами. Апогеєм цієї, більш небезпечної для більшовиків боротьби, ніж Денікін, Колчак, Петлюра та Пілсудський, стали селянські бунти, найбільший з яких – повстання на Тамбовщині. Навіть Троцький закликав скасувати продрозкладки й розробити нову стратегію. Проте Ленін уперся. Він вимагав розстрілів і розстрілів. Він чомусь був упевнений (а, може, робив вигляд, буцімто не розуміє реалій), що колосальний спротив новій владі чинять винятково куркулі, «буржуї» та «реакційні попи». У Тамбові, Воронежі, Пензі, Саратові, Нижньому Новгороді, Вологді палало, а Ленін з маніакальною упертістю будував плани подальшої комунізації та скасування грошей. Але тут впала остання крапля, яка переповнила чашу, й навіть Ленін нарешті переконався, що він грається з вогнем – повстання матросів та солдатів Кронштадського гарнізону 1 березня 1921 року під гаслом «За Ради без комуністів!» Вимоги повсталих були радикальні: звільнення з в’язниць усіх представників соціалістичних партій, проведення перевиборів Рад з виключенням з них усіх комуністів, надання свободи слова, зборів і союзів, свободи торгівлі, дозволу селянам вільно користуватися своєю землею і розпоряджатися продуктами свого господарства.

Постала загроза того, що збунтується й уся армія. Кронштадське повстання величезними зусиллями придушили й то лише тому, що повсталі не пішли в наступ. Та ще тому, що частину з них розагітували, пообіцявши реформи. У самому розпалі повстання, 8 березня 1921 року терміново зібрався Х-й з’їзд РКП(б), на якому продрозкладку замінили продподатком, який був приблизно удвічі меншим за те, що зазвичай забирали у селян. Головне – на цьому з’їзді Леніна та його прибічників було переможено. Було оголошено, що комунізм, який будувався, насправді був кроком вимушеним, бо в країні війна (хоча вона тривала), тому він не справжнім комунізмом був, а військовим комунізмом. І замість нього оголошено Нову економічну політику (НЕП).

Коли в СРСР будували культ особистості Леніна, ініціативу запровадження НЕПу приписали йому. Насправді вона належала Троцькому. Ще у лютому 1920 року він звернувся до Центрального комітету партії більшовиків з тезами «Основні питання продовольчої і земельної політики», де зокрема, пропонував: «Боротися проти таких тенденцій господарської деградації можливо наступними способами: 1. Замінивши вилучення надлишків відомим відсотко вим відрахуванням (свого роду прибутково-прогресивний натуральний по даток) з таким розрахунком, щоб більша оранка або краща обробка землі давали все ж вигоду; 2. Встановивши більше співвідношення між видачею селянам продуктів промисловості і кількістю зсипаного ними хліба не лише по волостях і селах, а й по селянських дворах» [52]. Троцький теж зірок з неба не хапав і був добрячим базікалом, але все ж мав потужний інстинкт самозбереження, притаманний усім євреям. Він бився, кричав і кусався, вимагаючи, випрошуючи, вимолюючи в однопартійців дати «задній хід» у побудові комунізму. І товариші теж почали потроху відчувати холодок намиленої мотузки на шиї. Якщо мужики одночасно піднімуться по всій країні – жодні китайці та латиші не врятують. Та вони вже підіймаються! Тому Ленін робить поворот оверштаг. Перехоплюючи ініціативу у колишнього нерозлийводи, він теж оголошує «послаблення». І називає його Новою економічною політикою.

Насправді то була чистої води капітуляція. І пролетарський «вождь» цього навіть не приховував. Поступово доводилося не лише продовольчий податок вводити, але й вільну торгівлю та ринкові засади в економіці. Якщо на тому таки Х-му з’їзді РКП(б) Ленін кістками лягав проти свободи торгівлі, заявляючи, що для більшовиків вона страшніша за Колчака та Денікіна разом узятих, то поступово його промови ставали іншими. Вже через два місяці Ленін заявив, що НЕП є тимчасовим відступом перед світовою революцією, яка має спалахнути найближчим часом. А на Всеросійському з’їзді політпросвіти 17 жовтня 1921 року, виступаючи з доповіддю «Нова економічна політика і завдання політпросвіти», вождь наголосив: «Нова економічна політика означає заміну розкладки податком, означає перехід до відновлення капіталізму значною мірою. Якою мірою – цього ми не знаємо. . Знищення розкладки означає для селян вільну торгівлю сільськогосподарськими надлишками, що не взяті податком, а податок бере лише невелику частку продуктів. Селяни становлять гігантську частину всього населення і всієї економіки, і тому на ґрунті цієї вільної торгівлі капіталізм не може не рости» [53].

 

Кронштадт взяли з неймовірними труднощами. Війська відмовлялися йти в атаку, тому довелося терміново мобілізовувати учасників партійного з’їзду, які вогнем у спину гнали червоноармійців у наступ. Зокрема Павло Дибенко кулеметним вогнем «підбадьорював» бійців 561-го полку.

Зверніть увагу, читачу, на оте «ми не знаємо». Це визнання, що НЕП був не лише кроком вимушеним, після того, як Ленін і компанія переконалися, що комунізм побудувати принципово неможливо, але й свідченням того, що Нова економічна політика не була спланованою й продуманою. Чудили за принципом: а спробуймо те і те – може, щось і вдасться. Водночас вони чудово усвідомлювали, що до цілковитої руїни призвела передусім не війна, а їхня дурість. Гадаєте, визнавши це, Ленін і його поплічники, навчені гірким досвідом, відступилися? Та ні! Мудрі люди вчаться на чужих помилках, розумні – на своїх, а дурні навіть і на власних не здатні вчитися: «Розкладка в селі, цей безпосередній комуністичний підхід до завдань будівництва в місті, заважала підйому продуктивних сил і виявилася основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми натрапили навесні 1921 року.

Ось чому треба було те, що, з погляду нашої лінії, нашої політики, не можна назвати нічим іншим, як найсильнішою поразкою і відступом» (там само). Ви розумієте? Навіть визнавши, що були неправі, вони НЕП ввели, але вважали його своєю поразкою. Вони мріяли згодом повернутися до того, що коїли протягом трьох попередніх років. Проте НЕП навіть у такому вигляді зробив свою справу. Якщо у 1921 році було зібрано (у межах кордонів СРСР – УСРР та інших «держав», які незалежними були лише на папері, тож включаємо і їх) 37,6 млн. тонн зерна, то уже 1925 року – 76,8 млн. тонн. Себто, більше, ніж перед Першою світовою війною. Мужики припинили бунтувати й взялися за справу – і за короткий період без колгоспів і комун нагодували всю країну ще й на експорт залишилося. Спочатку, як ми бачимо, під НЕПом розуміли лише послаблення в сільському господарстві. Але з’ясувалося, що без ринкових механізмів промисловість теж підняти не вдається. Пролетарій не дурніший за селянина – задурно працювати не буде. У 1921 році виплавка сталі, наприклад, сягнула показника 1721 року. Довелося вводити НЕП і у промисловості, надавши підприємствам та їхнім об’єднанням цілковиту економічну та фінансову самостійність.

У результаті за 5 років індекс промислового виробництва потроївся. Усе це комуністам, звісно не подобалося, бо виявилося, що народ гарнесенько обходиться без їхнього контролю та влади. Так недовго й до крамольних думок щодо необхідності скасувати «диктатуру пролетаріату», а більшовиків, починаючи з Леніна і закінчуючи партійним секретарем у якому-небудь селі Сучкіно Пермського краю, за численні злочини проти на- роду відправити рити якийсь канал. Та ради на те не було. Залишалося лише чекати світової революції, яка все не спалахувала. Але найбільше розчарування спіткало партійців з числа молодих пролетарів та бідних селян, які мали рівень освіти такий, що ледь могли підписатися. Багато хто зустрів НЕП з  ненавистю. Таких довелося теє… Ні, поки  що не розстрілювали. Поки що лише  виганяли з партії. А членство у партії було  єдиною надійною гарантією кар’єрного зростання.

За 6 років НЕПу селяни нагодували країну, а міста стали схожими на американські. Проте комуністам усе це було огидно. Вони не хотіли, щоб не було бідних. Вони прагнули, аби не було багатих…

До речі, ленінським мріям про  «відмирання грошей» теж настав гаплик. Більше того, «совєти» були змушені провести грошову реформу. З літа 1921 року підготували першу деномінацію, обмінявши старі грошові знаки на нові у співвідношенні 10 тисяч до одного, а трохи більше, ніж через рік ще одну – знову обмінявши гроші зразка 1922 року на грошові знаки 1923 року 100:1. Аби подолати тотальну недовіру до нових грошей, спричинену дурною політикою попередніх років, комісари були змушені ввести тверде золоте забезпечення. Нова тверда валюта – «червонець» прирівнювалася до старої царської золотої монети в 10 рублів. Від усього цього Леніну ставало погано. Саме на літо 1921 року, окрім старих проблем із психікою, припадають перші ознаки іншого важкого захворювання. Він навіть свідомість втрачав, але професори медицини, терміново і за великі гроші виписані з Німеччини, не могли поставити діагноз.

Одночасно з репресіями всередині партії більшовики починають загвинчувати гайки і в цілому. Ми більше знаємо про сталінські репресії 30-х років. Але й 20-і були не менш кривавими. Розстрілювали тисячами. Саджали у концтабори та висилали за кордон десятками тисяч. Про судовий процес над правими есерами ми вже згадували. Він відбувався з таким порушенням елементарних юридичних норм, що його зі скандалом покинули адвокати, яких більшовики змушені були допустити під тиском міжнародного соціалістичного руху. Дванадцять осіб було засуджено до страти, ще 22 отримали різні терміни ув’язнення, хоча їхню причетність до якихось конкретних злочинів, зокрема і до вбивств більшовицьких лідерів, доведено не було. А ось лише кілька прикладів. Справа Таганцева 1921 року. Заарештовано 833 особи. Розстріляно або вбито під час затримання – 96. Запроторено до концтаборів – 83. Звільнено (тобто визнано невинними) – 448. Доля решти (самі порахуйте, яке число складала та «решта») невідома. Серед розстріляних – видатний російський поет Микола Гумільов. У 1925 році ОГПУ сфабрикувало в Ленінграді справу за обвинуваченням групи випускників Олександрівського ліцею у створенні контрреволюційної монархічної організації. Як результат, 26 осіб – розстріляно, 54 – засуджено до різних термінів ув’язнення та заслання. Серед убитих – останній прем’єр-міністр Російської імперії, 75-річний князь М. Д. Голіцин, який мирно собі доживав віку, заробляючи охороною городів та ремонтом взуття. Репресії проти духовенства 1922-1923 років. Загалом було заарештовано 10 тисяч осіб, з них розстріляно – 2 тисячі. Кулю в потилицю пустили архімандриту Сергію (Шеїну), який був депутатом Державної думи у 1912-1917 роках; митрополиту Петроградському та Гдовському Веніаміну; професору Санкт-Петербурзького університету, історику права Ю. П. Новицькому. Станом на 1924 рік половина єпископів Російської православної церкви сиділи у тюрмах та концтаборах.  Один з наближених до Леніна партійців, член ЦК РКП(б) та голова усіх профспілок країни Михайло Павлович Томський (справжнє прізвище – Єфремов, освіта – 4 класи початкового міського училища) у квітні 1922 року висловився без жодного докору сумління і максимально цинічно: «У нас багато партій. Але на відміну від закордону, у нас одна партія при владі, а інші у в’язниці» [54]. «Найбільш людяна людина усіх часів» теж за словом у кишеню не лізла і «гнилим гуманізмом» не прикривалася. Доповнюючи проєкт першого кримінального кодексу радянської Росії, Володимир Ілліч у квітні 1922 року писав наркому юстиції Д. І. Курському: «Як на мене, треба розширити застосування розстрілу (із заміною висилкою за кордон). Див. стор. 1 внизу до всіх видів діяльності меншовиків, есерів тощо. Знайти формулювання, яке ставить ці діяння у зв’язок з міжнародною буржуазією і її боротьбою з нами (підкупом друку і агентів, підготовкою війни тощо)» [55]. Слово «розстріл» – одне з найбільш уживаних цим «генієм». Звернули увагу – він майже прямо пише, що треба справи проти політичних противників фальсифікувати. А у травні цього ж року, того ж таки Курського вождь інструктує на тему радянського судочинства: «Суд має не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо лише революційна правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого. З комуністичним привітом, Ленін» (там само).

Пояснити, що «геній» мав на увазі? Так, звісно, мудрий мій читачу, – тут усе зрозуміло. Вождь прагнув використовувати суд як інструмент терору із заздалегідь відомим вироком. Це не правосуддя. Це фікція. Як радянські вибори з одного кандидата. «Судити й розстріляти» – резолюції чинів НКВС у сталінські часи. Комуністи новітнього часу часто кажуть, що Сталін був душогубом, який викривив ленінські принципи. Ні, шановні, Сталін був вірним учнем і продовжувачем ідей Леніна. Тільки Ленін був набагато кровожерливішим. Просто йому історія часу при реальній (і при тому не зовсім одноосібній) владі відпустила 5 років, а Сталіну – майже 30, інакше б цей лисий гаркавий маніяк утопив би країну у крові. Хоча… Громадянська війна забрала 10,5 мільйонів життів. При цьому безпосередньо від бойових дій загинуло 2,5 осіб, а від терору – 2 мільйони. Жертвами «Червоного терору» стали 1,2 мільйони – у півтора рази більше, ніж від терору «білих» та різноманітних повстанців разом узятих. Плюс 2 мільйони назавжди виїхали за кордон. Так що і Леніну з Троцьким є чим «похвалитися».

До речі, про емігрантів. Починаючи з 1921 року, більшовики намагалися стріляти лише відносно маловідомих осіб і не у великих кількостях. Там десяток-другий, там три десятки. Винятки – священники, але стосовно них діяли інші мотиви. А більш-менш помітних постатей у науці, мистецтві, політиці тощо «просили» забиратися з країни геть. Або висилали силоміць. Саме це мав на увазі Ілліч, коли пропонував замінювати розстріли висилкою за кордон. Причина тут прозаїчна: радянська Росія та маріонеткові уряди «незалежних» республік знаходилися у глухій дипломатичній та економічній ізоляції. Ленін мріяв про сто тисяч тракторів – йому чомусь здавалося, що саме така їх кількість призведе до побудови комунізму. Але можливостей для будівництва тракторних заводів не було. Як і технологій. Майже всі фахівці втекли або потрапили під гарячу руку п’яних матросиків. Обладнання і технології існували за кордоном. Там же був і ринок збуту того, що могли експортувати комуністи, – шедеврів мистецтва, накопичених клятими буржуями; залишків золота, а також різноманітної сировини: нафти, лісу, марганцю, зерна тощо. Кляті імперіалісти ізоляцію підтримували, але зацікавленість у надприбутках мала перемогти хутчій рано, ніж пізно. Саме з 1921 починається низка переговорів про дипломатичне визнання радянської Росії з боку інших держав. Ті контакти було б дуже недоречно встановлювати на тлі масового знищення широко відомих у світі людей. Тому більшовики усіляко «сприяли» їхній еміграції. Та були серед їхніх опонентів такі, хто відмовився залишити батьківщину. І тоді… І тоді їх збирали разом, саджали на пароплави або потяги й відправляли примусово. В історію ця акція (ідея прийшла в ленінську голову одразу після підписання з Німеччиною угоди в Рапалло й встановлення з нею дипломатичних стосунків, а також після конференції в Генуї, на якій стало зрозуміло, що Німеччина – це лише початок і далі підуть угоди з іншими країнами) увійшла під назвою «Філософський корабель» – двома рейсами німецькі пароплави «Oberbürgermeister Haken» та «Preussen» у вересні і листопаді 1922 року вивезли з Петрограду до 160 осіб. Але ще були пароплави з Одеси до Константинополя, потяги у Латвію. Загалом було вислано 225 осіб і не лише з Росії, але й із Грузії, України тощо. Разом з членами родин назбирається кілька тисяч. Серед висланих були воістину видатні особистості: майбутній засновник соціологічного факультету Гарвардського університету Пітірім Сорокін; один із найвидатніших філософів ХХ століття, почесний доктор Кембриджського університету Микола Бердяєв та його колега Борис Вишеславцев; відомий філософ Іван Ільїн, якого так любить цитувати Володимир Путін; один із найталановитіших астрофізиків початку ХХ століття Всеволод Стратонов тощо.При цьому депортовані мали самі оплатити свою подорож і дати підписку про згоду на розстріл у випадку повернення із заслання. Було встановлено цілковиту заборону на вивезення не лише приватних бібліотек та коштовностей, але й особистих речей аж до натільних хрестиків. Усе це конфіскувалося. Усі гроші також. Дозволялося взяти з собою лише по двоє кальсонів, дві пари шкарпеток, піджак, брюки, пальто, капелюх і дві пари взуття. Уже важко хворий на той момент Володимир Ленін, який ще 27 травня 1922 року переніс перший інсульт, отримавши звістку про депортацію першої партії вигнанців 30 вересня, написав, що для нього ця радісна новина є найкращими ліками і справді невдовзі почав одужувати. Троцький про все це все висловився так: «Ми цих людей вислали тому, що розстріляти їх не було приводу, а терпіти було неможливо» [56]. Що тут скажеш – великі гуманісти та демократи зібралися за стінами Кремля. Любителі свободи слова. Вибіркової.

Як відверто писав «улюбленець партії» Микола Бухарін, головний редактор головної газети країни «Правда», – поки більшовики боролися за владу, вони виступали за свободу слова, тепер же, після того як владу здобуто, свобода слова більше непотрібна і її треба ліквідувати. І ліквідували. «Філософський корабель» був лише частиною цього грандіозного плану. І вже на всю котушку шурував Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК РКП(б), знаменитий Агітпроп під керівництвом купецького сина, чергового недоучки товариша Андрія Сергійовича Бубнова, завалюючи країну плакатами, листівками, транспарантами та брехнею, брехнею, брехнею… Одночасно розгорнувся рух з ліквідації неписьменності – так званий «лікнеп» або російською «лікбез». Кожен населений пункт з числом неписьменних понад 15 осіб мусив мати т. з. «лікпункт» – школу грамоти. Термін навчання – 3-4 місяці. Чому можна було навчити за такий час? Правильно: читати по складах і лічити на пальцях. Більшого не потрібно. Чому? Слово Леніну, який розпинався перед художником Юрієм Анненковим під чассеансів написання свого портрету: «Взагалі, до інтелігенції, як ви, напевно, знаєте, я великої симпатії не маю, і наше гасло «ліквідувати неписьменність» жодним чином не слід тлумачити як прагнення до народження нової інтелігенції. «Ліквідувати неписьменність» слід лише для того, щоб кожен селянин, кожен робітник міг самостійно, без сторонньої допомоги, читати наші декрети, накази, відозви. Мета – цілком практична. Та й по всьому» [57]. Точнісінько таку «освіту» ввели на окупованих територіях СРСР нацисти у 1942 році: обов’язкове безкоштовне початкове навчання – аби «інородці» могли самостійно, без сторонньої допомоги, читати накази та відозви окупантів. Увесь процес «освітньої» та «культурної» революцій, організованих більшовиками, обмежився необхідним мінімумом. Усе було вкрай заполітизоване. Усе служило для промивання мозків. Навіть саме навчання читати. «Мы – не рабы. Рабы – не мы», – бубоніли по складах дорослі мужики та баби, яких рідна радянська влада не випускала за кордон і розстрілювала за найменший прояв спротиву, як, наприклад, в Астрахані.

В кожному селі поставили так звані «избы-читальни», набиті радянськими прокламаціями, газетами і журналами. І людину спеціальну в тій «ізбі» посадили. Вона так і називалися – «ізбач». Вважається, що «избы-читальни» – це винахід більшовиків. Брехня. Вони існували як центри просвітництва при земствах ще у ХІХ столітті. Більшовики лише пристосували їх для власних потреб. Те саме з культурою. Сам Ленін, та й більшість інших більшовицьких вождів, ні книжок, ні театру не любили. Хіба що балерин, як «всеросійський козел» Калінін. Але кожен культурний захід, кожна культурна установа використовувалася за максимумом для пропаганди. Не було у 20-30-ті роки жодної вистави, кінофільму, циркової програми, книги без політичної агітації, розповідей про геніальних Леніна-Троцького-Сталіна-Калініна, про те, як гарно живеться пролетаріату країни рад і як в Америці недоїдають негри. При цьому той таки Ленін при тому таки Анненкові не вгавав: «Я, знаєте, в мистецтві не сильний, мистецтво для мене, це.. щось на зразок інтелектуальної сліпої кишки, і, коли його пропагандистську роль, необхідну нам, буде зіграно, ми його – дзик, дзик! – виріжемо. За непотрібністю. Утім, ви вже про це поговоріть з Луначарським: великий фахівець. У нього там навіть якісь ідейки...» (там само). Шокований художник використав участь у XIV Міжнародній виставці у Венеції, аби втекти з радянської Москви, і таким чином став одним із перших «неповерненців». І правильно зробив. Бо не знаю, як Вам, шановний читачу, але для мене держава, що її будували комуністи, не лише моторошна, а й невимовно огидна.

Нарешті, останнє. Запроваджуючи НЕП, більшовики зробили усе можливе, аби партійні чиновники щиро ненавиділи «непманів», як тоді називали підприємців та працівників приватних підприємств. Так, декретом від 23 червня 1921 року було введено т. з. «партмаксимум». Оголошувалося, що члени партії на керівних посадах не можуть отримувати зарплатню більшу за 150% від середньої на їхніх підприємствах або в організаціях.

Це призвело до того, що керівники підприємств отримували зарплатню в рази меншу за ту, яка належала кваліфікованому персоналу. Наприклад, платня інженерно-технічних працівників «Черембастресту» складала від 100 до 250 рублів, а платня начальника тресту – 144 рублі. В «Ураласбесті» головний інженер отримував 800 рублів, а начальник тресту партмаксимум – 192 рублі. До речі, якщо ви не знали. Ближче до завершення НЕПу левова частка керівників приватних підприємств були членами партії – 89,3%. Це більше ніж у державних синдикатах (84,4) та трестах (71,4). Щоправда, це не стосувалося деяких категорій керівників. Як і в армії, більшовики широко користувалися послугами «найбільших буржуазних спеціалістів» в економіці, фінансах, державному управлінні і послуги ті оплачували доволі щедро. Офіційно вважалося, що ця система робить комуністичних чиновників ближчими до народу, змушує їх жити скромніше, заважає кар’єризму. Насправді це було зроблено для того, аби начальники ненавиділи своїх робітників і систему НЕПу в цілому. І готові були будь-якої миті її порвати, мов собака на ім’я Тузик усім відому річ. Була у цього ще одна мета – воістину єзуїтська. Партмаксимум найсильніше бив по відповідальних працівниках найнижчого ланцюга, майже перетворюючи їх на жебраків. Ось хто справді втрачав свідомість від голоду. А довколишні, дивлячись на голодних дрібних партійних функціонерів, свято вірили чуткам про те, як голодують Ленін, Троцький, Сталін, Томський, Риков, Бухарін… Бо партійна дрібнота була на очах, а Ленін – за спинами охоронців в Горках – його народ бачив лише на фото в газетах. А якщо вожді голодують, то і народ має підтягувати паски та вірити, що ось-ось настане світле «завтра».

До слова, знаєте, чому, на відміну від інших диктатур, більшовики не використовували Церкву як союзницю, а воювали з нею? Та тому, що дві віри в одному домі не уживаються. Комунізм – це така само сліпа віра, як і християнство, скажімо. Тому там, де комуністи з’являються, вони неодмінно починають війну з Церквою. Вони та ще нацисти. Бо там теж все було засновано на вірі. Немає місця Христу там, де до сонму пророків зараховуються троцькі, гітлери, леніни, сталіни, бормани.

Хоч фото і постановочне, але на ньому – класична радянська «ізба-чітальня». Тут молоді промивали мозок. У цій «ізбі» діяло 7 гуртків, більшість із яких – політичні. Зокрема – гурток з вивчення «ленінізму», політичної грамоти, літературний. Ну і про непорушну дружбу радянських народів та їхнього вождя – тов. Сталіна не забували.

За таких умов 30 грудня 1922 року народився Союз Радянських Соціалістичних Республік.

ГЛАВА ДЕВ’ЯТА.

FATA MORGANA, АБО СОЮЗ, ЯКОГО НЕ БУЛО

СРСР було створено на Першому з’їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 року. До нього увійшли 4 незалежні держави: Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка; Українська Соціалістична Радянська Республіка; Білоруська Соціалістична Радянська Республіка та Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (до останньої тоді входили Грузія, Вірменія та Азербайджан). Декларацію про створення СРСР, а також Договір було узгоджено представниками цих республік-сестер напередодні, а потім зазначений вище з’їзд одностайно їх затвердив, закріпивши народження нової держави юридично.

Таким у загальних рисах подано в офіційній московській історіографії створення Радянського Союзу. І це – нахабна, прикрита словоблуддям, мов відомий орган на античних скульптурах фіговим листком, брехня. Комуністи завжди вміли брехати дуже переконливо. В цьому вони абсолютні чемпіони світу. Міф про створення СРСР живий і по сьогодні. Спробуйте посперечатися із апологетом радянського минулого, він перед вами зразу й вивалить оте голосування 30 грудня 1922 року як аргумент. До нього ми ще дійдемо. А наразі – трохи ілюстративного матеріалу, в яких умовах готувався той договір. Усім відомий конфлікт – чи не найсерйозніший між Леніним та Сталіним щодо умов, на яких мав бути створений Союз. Сталін наполягав на «автономізації», тобто фактичному поглинанні союзних республік Москвою, у результаті якого постала б нова, тепер уже «червона» імперія під назвою Російська Радянська Федеративна Республіка. Ленін стояв за федеральний устрій з більшими правами республік. Обидва мали своїх прибічників – Йосип Віссаріонович на той час уже набрав достатньо ваги, аби поступово відсувати на другий план Троцького та опонувати в деяких питаннях Леніну, одночасно займаючи щабель його найвірнішого соратника. Крім того, обидва бачення мали своїх прибічників і в республіках. Доходило не просто до гарячих суперечок, сварок та розривів у стосунках – декому довелося навіть постраждати фізично.

Розповім про один такий вузол, маловідомий серед загалу, але промовистий. Про це окремий детектив слід писати. Улітку 1922 року група грузинських більшовиків на чолі з головою Центрального виконавчого комітету Грузії Пилипом Ієсеєвичем Махарадзе (освіта – незакінчена вища ветеринарна) та головою Ради народних комісарів Грузії Полікарпом Гургеновичем Мдівані (дворянин, освіта – незакінчена вища) висловилася за вступ до СРСР на правах окремої республіки, а не у складі Закавказької федерації. Проти них виступили Серго Орджонікідзе, який був тоді головним більшовиком Закавказзя, та Йосип Сталін. Фігури дуже важкі. Але й Мдівані та Махарадзе були не прості – їх підтримував Ленін. І хоча Ілліч був на той час практично нетранспортабельний, фактор його особистості важив багато. Саме у цей час за загадкових обставин у Тифлісі гине друг дитинства Сталіна і його найближчий прибічник Тер-Петросян (Камо). Вантажівку, яка його збила, так і не знайшли. Деякі дослідники вважають, що у процесі боротьби за владу навколо хворого Леніна, його прибрав Сталін, бо, мовляв, Камо забагато знав про спільні операції з «експропріацій». Може так. А, може й ні. На той час Тер-Петросян ще був Сталіну дуже корисним як опора на Кавказі. А от противникам Сталіна та Орджонікідзе він міг і заважати. Можливо, загибель Тер-Петросяна має коріння саме в тій борні. Апогею конфлікт, який назвали «Грузинською справою», досяг в останніх числах жовтня 1922 року. У відповідь на «нахабну вимогу» грузинських «сепаратистів» божевільний Серго Орджонікідзе «…розлютився і обізвав їх «шовіністичною гниллю», а коли один із членів ЦК компартії Грузії назвав його «сталінським віслюком», ще й добряче побив останнього. На знак протесту проти тиску Москви у відставку подав весь ЦК компартії Грузії» [58]. Комісія під головуванням Дзержинського, який, відчувши, що Леніну невдовзі кінець, почав шукати підтримки у Сталіна, виправдала саме його та Орджонікідзе. Це рішення Дзержинського, у свою чергу, обурило Леніна. Щойно він відбив уже затверджене в ЦК рішення на користь «автономізації» і змусив прийняти власний план, як Сталін зі своїми людьми спровокував кризу й взагалі поставив питання про створення Союзу під загрозу. У той самий час Ленін не міг не бачити, як навколо Коби (партійне псевдо Сталіна) стрімко формується потужний клан: Дзержинський, Орджонікідзе, Каменєв, Зинов’єв. Разом з охолодженням стосунків із Троцьким та хворобою, яка обмежувала можливості, Ілліч реально ризикував опинитися на узбіччі подій, в ролі такого собі діда на покутті, якого начебто родина й шанує, але влада уже давно в інших руках. Тож на початку грудня Володимир Ілліч завдає Йосипу Віссаріоновичу удару. Він звинувачує його у великодержавному шовінізмі, і щоб його послабити, вимагає виключити з партії Орджонікідзе. Проте у ніч з 15 на 16 грудня Леніна вжарив другий інсульт. Його «побажання» виконано не було. Ба більше, після цього гризня за владу вийшла на новий виток, оскільки усі зрозуміли, що дні вождя пораховано. Листопад-початок грудня 1922 року став останнім періодом його активного політичного і не лише життя. Про це – у наступній главі, а зараз про СРСР.

З’їзд відбувався без Леніна. Його обрали почесним головою і надіслали спеціальне вітання. Це суто радянський ритуал – усій партійно-державній верхівці було зрозуміло, що Іллічу кінець, тож непомітно для народу, розгорталася гігантська боротьба, в якій його намагалися використовувати всі угруповання. Якщо раніше гризлися всередині зграї, то тепер вона стрімко розпадалася на дві. Одна формувалася навколо Сталіна, друга – навколо Троцького. Але на з’їзді зовні все виглядало пристойно. Для непосвячених. Головою з’їзду обрали Михайла Калініна. Начебто, кому ж як не йому сидіти на чільному місці – голові Центрального виконавчого комітету, тобто номінально першій особі держави. Але нам уже відомо, що цей «всеросійський козел» реальної влади і великого впливу не мав. На тому збіговиську він був компромісною фігурою, зіц-головою для обох угруповань. Та звернемо увагу на те, що не кидається в очі, але що добре бачили партійні апаратники та «важкі фігури» більшовицького середовища. Саме Сталін, а не Троцький був доповідачем з обох головних питань – розгляду Декларації про утворення СРСР та Договору про утворення СРСР. Тоді казали: ЦК доручив товаришу такому й такому підготувати доповідь з такого і такого питання. Насправді це значило, що такий і такий товариш  очолює сам процес вирішення питання. І підбирає для цього відповідних виконавців. Формуючи команду.

Третім питанням, яке непосвяченим здавалося суто технічним, було формування Центрального виконавчого комітету СРСР. Доповідачем з нього був давній друг Сталіна, уже згадуваний нами педофіл Авель Єнукідзе. Тобто і делікатне кадрове питання, підбір тих, хто керуватиме країною, опинилося в руках у «сталінців». І це свідчить, що уже із самого «дня народження» СРСР Сталін захопив над ним владу. Вона ще не була всеосяжною. Поки що тривала боротьба. Але її результат було визначено ще 3 квітня 1922 року, коли Йосип Сталін отримав посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б). Тут треба відволіктися. Цей пост від самого початку замислювався як суто технічний і другорядний. Ленін та Троцький і без того мали купу «портфелів», тож брати на себе ще й цей для них не було ні фізичної можливості, ні сенсу. Тож обидва знайшли компромісну фігуру. Сталін подобався Леніну через те, що майже в усіх проблемних питаннях був на його боці, Троцький бачив це, але вважав Йосипа Віссаріоновича «сірістю», що не становить загрози як конкурент. Уже за кілька місяців обидва прозріють, але буде пізно. Разом з усіма технічними функціями Генеральний секретар отримав у свої руки два потужних козирі у боротьбі за владу. Фактично козирний туз та джокер. По-перше, це підготовка рішень Центрального комітету, а по-друге – розстановка партійних кадрів, починаючи з функціонерів Центрального Комітету і закінчуючи партійним секретарем в селі Сучкіно.

Ленін, Троцький, Зинов’єв, Бухарін, Радек вважали себе видатними теоретиками. Як більшість революціонерів, вони були руйнівниками. Руйнівники не люблять будувати. Їм будувати нудно. За своїм психологічним типом усі вони були схожі на Че Гевару, який полюбляв воювати, розстрілювати і катувати, словом те, що називається «революцією». Че Гевара нудився на посадах голови Національного банку та міністра промисловості. Стихія Леніна і Троцького – боротьба. Боротьба люта, пекельна, емоційна, відкрита. З царатом, з «буржуями», з «петлюрівцями» і, зрештою, один з одним. Вони билися за ідеї – самі посади для них були не цікавими. Длубатися у папірцях, готувати проєкти рішень з організації заготівлі дров у Костромі або «закриття» смертельно небезпечної посади секретаря Єлатомського райкому ВКП(б) Тамбовської губернії, яка вчергове стала вакантною, було нижче за їхню гідність і дуже нудно. Цю важку ношу і взяв на себе «сіренький» Йосип Віссаріонович Сталін. Його не засмучувало те, що офіційно такої посади за партійним статутом не було. Головне – можливості, які вона відкривала. Сталін, як і більшість грузинів, розумівся у застіллях, був приязний і привітний з усіма, мав непогане почуття гумору. І це вводило усіх в оману. І поки вожді намагалися перекричати один одного і перевершити у словесних баталіях, Сталін непомітно, але ефективно будував підмурівок своєї влади. А параноя в цьому випадку йому ще й допомагала, роблячи удвічі хитрішим, утричі лицемірнішим, ушестеро виверткішим. Ось як змальовує засідання Політбюро Борис Бажанов: «Першим заходить Зинов’єв, він не дивиться у бік Троцького, і Троцький теж робить вигляд, що його не бачить, і розглядає папери. Третім входить Сталін. Він прямує просто до Троцького і розгонистим широким жестом дружелюбно тисне йому руку. Ясно відчуваєш фальш і брехливість цього жесту; Сталін – ярий ворог Троцького й на дух його не виносить» [2]. Це вже після смерті Леніна. Розпал війни за владу. Зинов’єв – союзник Сталіна. Троцький – ворог. Тепер скажіть, хто з них політик, а хто ні?

Секрет перемоги Сталіна, про яку ще говоритимемо, в тому, що він був одним із небагатьох політиків у компанії політичних горлопанів, які не розуміли елементарних принципів, за якими політика працює.

Повертаємося до створення СРСР. Отже, з’їзд обрав Центральний виконавчий комітет у складі 371 депутата. Цей орган формував Раду народних комісарів, Верховний суд та Президію ЦВК, яка була вищим органом влади у періодах між сесіями ЦВК. Було обрано одразу чотири голови цього органу – по одному від кожного суб’єкту СРСР: – від РРФСР Михайло Іванович Калінін; – від УСРР Григорій Іванович Петровський, росіянин, народився на Харківщині, освіта – 2 класи школи при духовній семінарії; – від БСРР Олександр Григорович Червяков, росіянин, народився в Білорусі, закінчив Олександрівське військове училище, підпоручник (лейтенант); – від ЗРФСР азербайджанець Нариман Кербалаї Наджаф огли Нариманов, письменник, культурний та театральний діяч, русофіл. Троє з них були звичайними маріонетками, причому двоє – Калінін і Петровський входили до сталінської «зграї». Четвертий – Нариманов – мав хисткі позиції навіть на Кавказі. На посаді опинився за особистим наполяганням Леніна, але одразу ж товариш Сталін ініціював його цькування і з Москви, і в Баку. Але в-основному енциклопедія має рацію: усі чотири голови ЦВК СРСР були рівноправні. Тобто не мали жодних прав. Все вирішувалося в ЦК ВКП(б) і його Політбюро. А на той момент до Політбюро входили Ленін (фактично вже недієздатний), Сталін зі своїми союзниками Каменєвим та Зинов’євим, Троцький, а також Риков і Томський, яких «троцькістами» зовсім не назвеш. Фактично ще з 1921 року Троцького було поступово ізольовано. Як з’ясувалося, суперечка між Сталіним і Ленинім щодо державного устрою не мала серйозних розбіжностей. Бо на практиці СРСР став не федеративним союзом незалежних республік, а все тією ж імперією, тільки під красивими гаслами про інтернаціоналізм, самовизначення народів та культурну автономію.

Власне, поглинання «республік» почалося раніше. Наприклад, Християн Георгійович Раковський (син болгарського поміщика, уродженець Османської імперії) ще 28 грудня 1920 року, на посаді голови Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки, підмахнув з радянською Росією «союзний договір». РРФСР формально визнавала «незалежність» УСРР, але бралася «відстоювати її інтереси». Скринька просто відчинялася: тривали переговори з Польщею щодо укладення мирної угоди (майбутня Ризька) і поляки категорично вимагали, аби радянська Україна була незалежною. Ленін пішов Пілсудському назустріч, як завжди обдуривши й підсунувши під красивою обгорткою цукерочку з відходів життєдіяльності організму. Про те, як Раковський насправді відстоював «незалежність» України, свідчить не лише вивезене дочиста зерно у 1921-1922 роках, але і його ставлення до всього українського: «Декретування української мови як державної є реакційна, нікому не потрібна справа» [59].

Схожі договори підписувалися також і з Білоруською СРР, Соціалістичною Радянською Республікою Грузія, Азербайджанською СРР тощо. І вже тоді обмежувався їхній суверенітет, зокрема, Москва бралася «представляти інтереси» цих та інших республік на Генуезькій конференції. Але влившись у «лоно» Радянського Союзу, «республіки-сестри» втратили навіть крихти тієї волі, що залишалася. Договір про Створення СРСР вельми великий і цілком його не цитуватиму. Скажу лише, що за ним Москва забирала собі: – зовнішню політику; – право зміни зовнішніх кордонів (тобто спокійно могла віддати, наприклад, Румунії, частину України без згоди останньої); – оголошення війни та укладення миру (думки українців враховувалися за принципом «ми порадилися і я вирішив»); – встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі; – укладання зовнішніх державних позик (тобто Україна, маючи власний Народний комісаріат фінансів, виходити на зовнішні ринки запозичень не мала права); – встановлення організації основ Збройних сил (тобто Україна не мала власної армії); – затвердження єдиного державного бюджету, встановлення монетної, грошової і кредитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків (тобто Україна не мала власної грошової системи і власного монетного двору). Там ще 15 пунктів, але зрозуміло, що коли держава не має власної армії, валюти, зовнішніх стосунків, монетарної, податкової, кредитної політики, то це не держава, а провінція імперії на чолі з призначеними з метрополії губернаторами – як їх не назви. А усі оті республіканські комісаріати та ради – суцільна фікція, фіговий листок.

Був у тій угоді і пункт 26, в якому обумовлювалося, що кожна із союзних республік має право вільного виходу з СРСР. Щоправда, аби цього ніколи не сталося, механізм такого виходу ніде не було прописано, зате в угоду було вписано, що Москва має виняткове право на скасовування «…постанов з’їздів Рад, Центральних Виконавчих Комітетів і Рад Народних Комісарів союзних республік, які порушують Союзний договір» [60]. Спробуй, ініціюй вихід з СРСР, якщо за тобою пильно стежать чекісти, які миттєво «пришиють» тобі націоналізм та шпигунство на користь розвідки Уругваю. Або в психушку посадять. Або на тебе вночі вантажівка наїде. Або у світлому коридорі будівлі ЦК КП(б)У раптом звідкись візьметься псих з револьвером. А газети і радіо – в руках Москви і якийсь умовний товариш Сергій Іванович Сирцов, голова Агітаційно-пропагандистського відділу ЦК ВКП(б), пильно стежить, аби ви не розповсюджували серед народу шкідливих «націоналістичних ідей». Свободи слова у країні немає, і це навіть не приховується.

 

«Інтернаціонал»: Ульянов (Ленін), Джугашвілі (Сталін), Бронштейн (Троцький). Має залишитися тільки один…

Але якщо раптом вам якимось дивом, за допомоги стариганя Хоттабича або Гаррі Поттера пощастить організувати вибори до Всеукраїнського з’їзду Рад і розагітувати народ, аби він вибрав делегатів, які проголосують за вихід зі складу СРСР, то постанову цього з’їзду скасують у Москві. Знайдуть якесь «порушення Союзного договору» – до ворожки не ходи. Після цього доля ваша і ваших депутатів буде сумною. Отже, був той договір «фількіною грамотою». Знаєте що таке «фількіна грамота»? Так московський цар Іван Жахливий (якого в Росії чомусь Грозним величають) називав листи Московського патріарха Пилипа ІІ (рос. Филиппа, звідси «Філька»), в яких владика намагався закликати царя-батюшку припинити масову різанину в державі та пощадити ні в чому не винних жінок і дітей. Потім «Фільку» за царським наказом тихенько придушив Малюта Скуратов. Іван Грозний, між іншим, був улюбленим історичним персонажем Йосипа Сталіна, котрий навіть у дрібницях наслідував кривавого царя-звіра. Аж до того, що схдже до Івана Жахливого, за столом кидав недоїдками в людей, які чимось йому сподобалися. І до жінок таким чином загравав… Але і це ще не все. Справа в тому, що сам Договір був… фікцією. Його не було прийнято. Він був незаконним.

Зараз я розповім те, що 69 років приховував Кремль і продовжує ховати. «Промову Сталіна зустріли бурхливими тривалими оплесками. Після чого Калінін зачитав Декларацію «Про утворення Союзу РСР» та текст Договору «Про утворення СРСР», що їх прийняла Конференція повноважних делегацій Радянських Республік». Він-то і запропонував делегатам прийняти їх «із притаманною комуністам одностайністю, вписавши тим самим нову главу в історію людства». Зал знову вибухнув оплесками і був готовий підняти руки. Але щось пішло не так. Несподівано слово взяв Михайло Фрунзе, попросивши не поспішати із прийняттям рішення» [61]. Хто такий Фрунзе на той момент? Він – заступник голови Ради народних комісарів УСРР, тобто Християна Раковського. За фактом, висловлюючись кримінальним жаргоном – «смотрящій» від Москви у Києві. Один із головних союзників Сталіна у боротьбі за владу. На відміну від Раковського, який був «троцькістом». «Сталініст» і раптом виступає проти Сталіна? Бунт проти вожака зграї?

 Не поспішаймо. Треба лише проаналізувати факти і тоді стане зрозумілою сталінська «гра». Леніна від політичних процесів майже усунуто. ЦК «доручило» Генеральному секретарю організувати ізоляцію «вождя», аби той не хвилювався через «дрібниці». Про здоров’ячко ленінське піклувалися. Рішення це було затверджено вранці 24 грудня 1922 року, менш ніж за тиждень до вікопомного з’їзду. Рішення ухвалювали троє осіб: Сталін, Каменєв та Бухарін. Рішення саме цього дня було прийнято недаремно, бо стало відомо, що 23 грудня Ленін почав диктувати лист, який називають зараз його «політичним заповітом». Він відомий під назвою «Лист до з`їзду». Про те, що міститься в цьому листі, Сталіну (через Дзержинського, на якого працювала вся прислуга, охорона і штат секретарок біля Леніна) стало відомо одразу ж. І тоді приймається рішення: «1. Володимиру Іллічу надається право диктувати щодня 5-10 хвилин, але це не має носити характеру листування і на ці записки Володимир Ілліч не має чекати відповіді. Побачення забороняються. 2. Ні друзі, ні домашні не мають повідомляти Володимиру Іллічу нічого з політичного життя, щоб цим не давати матеріалу для роздумів і хвилювань» [62]. Тепер Сталіну необхідно, аби конфігурація майбутнього Радянського Союзу – політична, соціальна, культурна, економічна – була якомога ближча до його ідеї про «автономізацію». Максимальна централізація влади у Москві. Тому треба було остаточне юридичне оформлення «стосунків» провалити. Але провалити розумно. Звернемо увагу на одну обставину. Проєкт угоди про створення СРСР було розглянуто в республіках і апробовано. Делегації приїздять до Москви і тут, за кілька годин до початку з’їзду, їх збирають на конференцію і до вже затвердженого тексту вносяться певні «правки» і «доповнення». Запитаймо: які саме? І навіщо? І чому Християн Раковський пізніше протестував проти надмірної централізації, прописаної у договорі від 29 грудня? Ага, саме так. За один день делегації без погодження з владою своїх республік внесли у договір поправки й тут таки його підписали. Це є грубим порушенням елементарних вимог протоколу.

А вже наступного дня перед з’їздом поставили завдання: голосуємо, товариші делегати! На всіх з’їздах «товариші делегати» завжди одностайно голосували за все, що їм пропонували. Тож питання було майже вирішено. Але тут підняв руку Михайло Фрунзе. І мовив друг товариша Сталіна: оскільки напередодні угоду було трохи «відкориговано», доцільно було б прийняти її лише «за основу», якби сказали зараз – «у першому читанні». Далі хай у республіках з документом ознайомляться, схвалять, а там уже на Другому Всесоюзному з’їзді ми його приймемо «в цілому». Калінін розгублено подивився на Сталіна. Сталін ледь помітно кивнув. Калінін запитав у зали, чи є заперечення щодо пропозиції товариша Фрунзе. Заперечень у зали не було, про що й вигукнув чийсь молодий дзвінкий голос. Так і вирішили. Сталін свого досягнув. За активного практичного поглинання «республік-сестер», він призупинив юридичне оформлення створення СРСР. А у подальшому воно взагалі відпало. Ніколи питання голосування за договір про створення СРСР «в цілому» більше не розглядалося. Тобто угоду не було прийнято за необхідною процедурою.

Виділю цю фразу курсивом: угоду про створення СРСР ніколи не було прийнято відповідно до юридичних норм. Формально СРСР ніколи не існувало. Але і це ще не все. Міжнародні угоди (а цю угоду підписували начебто незалежні держави) обов’язково ратифікують обидві сторони. Це здавна повелося. Логіка тут залізна: не факт, що ваша делегація, перебуваючи у стані вашого партнера, підписала все не під тиском, або навіть під дулом пістолета. Тому після повернення, цей документ затверджують у вашій столиці й тільки після цього він набирає чинності. Можуть бути нюанси, але в цілому схема всюди однакова. Приклад? Угоди між Руссю та Візантією підписувалися завжди таким чином: візантійський імператор підписував у Константинополі й відправляв на Русь свій примірник, а київський князь підписував у Києві й відправляв до Східної Римської імперії свій. Могли бути нюанси, наприклад, угоду між Росією та Францією Олександр І та Наполеон підписували не в Парижі і не у Петербурзі, а на «нічийній землі» – посеред прикордонної річки Неман на точно відміряній відстані від обох берегів для цього поставили пліт. Загалом, сенс зрозумілий, правда, шановні читачі? Так ось вам: той договір Українською Соціалістичною Радянською республікою теж ніколи не було ратифіковано.

Відомий український історик Ярослав Дашкевич з цього приводу висловився так: «Цю постанову ніколи виконано не було. Жодна сесія ЦВК СРСР не розглядала в такому саме плані відгуки Циків союзних республік, які не обробляли остаточних текстів декларацій та Союзного договору. Не затверджувала їх, не вводила в дію, не подавала їх на остаточне затвердження 2-му з’їзду Рад СРСР, не готувала, зрештою, декларацій Союзного договору, без якого жоден міжнародний договір як юридичний акт просто існувати не може (міжнародні договори, як відомо, голосуванням не приймають)» [61]. Чую заперечення: 2-ю сесією ЦВК СРСР 1-го скликання 6 липня 1923 року було введено в дію, а 2-м з’їздом рад СРСР 31 січня 1924 року остаточно затверджено Конституцію СРСР – оце й було юридичним оформленням створення СРСР. Та ні! По-перше, Конституція – це не договір про створення союзницької держави, це абсолютно інший документ. Факт народження дитини юридично підтверджується свідоцтвом про народження, а не медичною карткою породіллі. А по-друге, Центральний виконавчий комітет СРСР не міг приймати Конституцію СРСР, бо до її прийняття жодного СРСР, а отже і Центрального виконавчого комітету юридично не існувало. Не може чиновник видавати наказ до вступу на посаду.

Степан Дудник. «Підписання договору про утворення СРСР 30 грудня 1922 року». Так радянським людям пропаганда веліла бачити цей «акт». Та насправді нічого схожого не було. Все брехня.

Підписи членів делегацій на угоді про створення СРСР. Не розшифровані, де чий – ніхто зараз вже й не розбере. Міг хтось і розписатися замість товариша. «Фількіна грамота».

Так що Союзу Радянських Соціалістичних Республік юридично ніколи не існувало і всі міжнародні угоди, підписані від його імені, треба, за великим рахунком, вважати недійсними. У тому числі недійсним було його членство в ООН, а відтак, і Російської Федерації як правонаступниці СРСР. На жаль, «велика політика» робить це неможливим. Державі з другим у світі ядерним потенціалом і 60 тисячами танків у «загашнику» не заявляють, що її не існує.

 …А Фрунзе після цього прожив недовго. Його Сталін ще раз використає у боротьбі проти Троцького, а потім відправить на той світ. Михайло Васильович забагато знав. Воістину, майже як у Книзі Еклезіастовій – від многих знань багато печалі…

ГЛАВА ДЕСЯТА.

«ПО МОЩАХ І ЄЛЕЙ». ІСТОРІЯ СМЕРТІ ЛЕНІНА

Отже, в середині грудня 1922 року Ульянова-Леніна вдарив другий інсульт. Божевільний вождь ще чіплявся за життя, та намарне. Усім все було зрозуміло, принаймні тим, хто перебував нагорі та був обізнаний з висновками лікарів. Всередині залізної діжки пацюки вже абсолютно відкрито кинулися один на одного. Мав залишитися один – найспритніший, найпідступніший, найхитріший, найпідліший, найжорстокіший, найлютіший. Домінант. Показником того, що Ілліча всі списали й мало звертали уваги на неходячий напівтруп, свідчить ставлення до нього і його дружини з боку Сталіна. Навіть цей пройдисвіт, який ще кілька місяців тому вдавав із себе «вірного ленінця», раптом змінився. Пригорнений до ленінських грудей «сіренький котик», раптово вишкірив чималенькі ікла. Виявився котик не просто котиком, а – шаблезубим котиком. Але почалося усе ще влітку. «Охорона» Леніна миттєво перетворилася на його сторожу, – постарався друг Сталіна, голова ВЧК Ф. Е. Дзержинський. Ілліч разом із дружиною опинився не просто в ізоляції, а в ув’язненні, подружжя змушене було застосовувати для спілкування з зовнішнім світом конспіративні заходи. Один із «соратників» – Л. П. Серебряков, близький до Троцького, в листі від 10 липня 1922 року писав: «З Іллічем справа така погана, що навіть ми не можемо домогтися до нього доступу. Дзержинський і Смідович (Петро Гермогенович Смідович, дворянин, освіта вища юридична, член президії ВЦВК, 30 грудня 1922 року відкривав І Всесоюзний З’їзд Рад, – П. П.) охороняють його, мов два бульдоги, від усіх чужих і нікого не допускають до нього або навіть у флігель, в якому він живе. (...) Наразі ніхто не може виступати відкрито, крім Дзержинського» [63]. Утім, конспірація допомагала мало. Майже всі листи потрапляли на стіл до Дзержинського, а звідти – до Сталіна. Кілька разів Крупській пощастило вирватися з Горок до Москви й передати записки тим небагатьом, хто ще залишався вірним, але поступово ці можливості танули. Дійшло до того, що стенографісток припинили допускати безпосередньо до Леніна. Приводом для цього була пересторога, аби вони не бачили ураження, яких завдала хвороба його зовнішності (параліч правого боку тіла, перекіс обличчя) й не винесли небажану інформацію у світ. Насправді – аби через них «вождь світового пролетаріату» не передав небажані листи до ЦК та Політбюро і не бачив, що стенографістки змінюються: навіть довіреним жіночкам з ЧК не дозволяли довго перебувати на цій роботі, аби хворий якось не налагодив з ними контакту. У стіні біля ліжка Леніна просвердлили дірочку, крізь неї протягли шнур мікрофона, в який він і диктував стенографісткам свій «Політичний заповіт». Це продовжувалося від 5 до 20 хвилин щодня. Але ж 20 хвилин це порушення постанови, – скаже хтось. Так. Але обмеження 10 хвилинами у цьому випадку не діяло – і Сталіну, й іншим товаришам цей «заповіт» був конче необхідний: кожен розраховував використати його як зброю проти супротивників, тому вони максимально поспішали, – раптом Ілліч вріже дуба, не встигнувши додиктувати. А якщо Володимир Ілліч раптом вирішував відхилитися від теми, стенографістки подавали знак, негайно до спальні вривалися приставлені до нього лікарі й наказували припиняти диктовку: «Ілліч втомився!». А щоб він не знав, що відбувається в країні, газету «Правда» для нього друкували спеціальну, в єдиному примірнику. Про це її головний редактор товариш Бухарін піклувався. Отож, про ставлення Сталіна. Коли Надія Крупська спробувала в обхід ізоляції передати деякі листи чоловіка Троцькому, зокрема щодо зовнішньої торгівлі, Сталін зателефонував їй і накричав матюками, обізвавши «повією» та «дегенераткою». Цікава реакція Надії Костянтинівни: вона не просто ридала – вона впала в істерику й качалася по підлозі, сіпаючи кінцівками. Так, любі друзі Надія Костянтинівна була гідною подругою генія – така само психічно хвора істеричка. Цей випадок був лише частиною великої війни, яку вели між собою Ленін, Сталін, Троцький та Каменєв. І товариш Сталін уміло маневрував між ними. Навіть, отримавши від Крупської листа зі скаргою на Кобу, Каменєв і Троцький цей лист фактично проігнорували. Останній висловився недвозначно: «Я стою за збереження «статус кво», – заявив він Каменєву. – Якщо Ленін до з’їзду стане на ноги, що малоймовірно, ми обговоримо це питання заново. Я проти ліквідації Сталіна, але я згоден з Леніним по суті...» [64]. Троцький все ще не вважав Кобу гідним для себе суперником. Для нього небезпечнішими ввижалися Каменєв і Зинов’єв, а війна Леніна зі Сталіним послаблювала обох. Якби прибрали Сталіна, на кого б накинувся хворий, але авторитетний маніяк? Ото ж бо. Тому Крупську умовили прийняти вибачення Йосипа Віссаріоновича, не усвідомивши до кінця, що означав його демарш. З грудня до початку березня Ленін продиктував, крім «Листа до з’їзду», ще кілька статей, які було прийнято ЦК – вони не містили нічого такого, що могло б вплинути на боротьбу за владу. Сам же «лист» до часу сховали. Чому він був такий важливий? Справа в тому, що цей «заповіт» був нічим іншим, як обливанням помиями своїх найближчих «соратників». Відходячи у світ тіней, Ілліч із задоволенням вимазав в гуано усіх навколо, сам залишившись увесь у білому. Той «геніальний документ», на який досі моляться усі сучасні комуністи включно з «троцькістами», був банальним брудним пасквілем.

Уперше його було опубліковано після ХХ з’їзду КПРС в журналі «Комуніст», коли зграя людожерів на чолі з Хрущовим списала усі свої злочини лише на самого Сталіна. Відтоді піонерам і пенсіонерам не втомлювалися розповідати, як Ленін «геніально попереджав» партію щодо небезпеки узурпації Сталіним влади. Цю фразу кожен шкільний вчитель історії знав напам’ять: «Тов. Сталін, ставши генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою. . …Сталін занадто брутальний, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб переміщення Сталіна з цього місця і призначити на це місце іншу людину, яка в усьому іншому відрізняється від тов. Сталіна лише однією перевагою, а саме, більшою терпимістю, більшою лояльністю, більшою ввічливістю і більшою увагою до товаришів…» [65].

Насправді це величезний комплімент Сталіну і фактично пряма вказівка на те, хто саме має стати наступником «вічно живого» після його смерті. Поясню свою думку. Вища партійна еліта була добре обізнана на тому, що трапилося між Крупською та Сталіним, і цілком усвідомлювала, що слова Леніна про його брутальність є лише наслідком особистої образи, не більше. До того ж звинувачення у непомірній грубості з вуст Леніна, який сам шпетив «соратників», включно з рідним братом такими епітетами, як «повія», «ідіотик» (навіть не ідіот), «тупак», «розумовий недоносок», «купа гною», «помийна яма» виглядали дещо… кумедно. Що ще залишається негативного на адресу Сталіна, крім грубощів? Анічогісінько. Але на уроках у школі, під час лекцій у заводських клубах та на семінарах молодих агітаторів-пропагандистів не наголошувалося на характеристиках решти «соратникам». Трохи полестивши кожному, Ілліч із задоволенням хлюпає йому на голову повне цеберко з відходами життєдіяльності організму: Троцький – найздібніший, але занадто самовпевнений і бюрократ; Бухарін – «улюбленець партії» та видатний теоретик, але не є «цілком марксистом» і безграмотний у плані діалектики; П’ятаков – людина видатної волі та здібностей, але настільки великий бюрократ, що на нього не можна покладатися у серйозних політичних питаннях. Пригадав Ілліч і «жовтневий епізод» товаришу Зинов’єву (а за асоціацією, і товаришу Каменєву) – коли обидва виступили у пресі проти запланованого перевороту. А якщо грубощі Сталіна терпимі поміж партійцями (а посада його саме партійна і не публічна), а ще він – гарний професіонал, то навіщо його кудись переміщати? І зрештою, не перемістили. І от настала розв’язка: 6 березня 1923 року Леніна вжарив третій інсульт. У нього відібрало мову й міцно паралізувало усю праву частину тіла. Два місяці – найважливіші в період боротьби за владу, він лежав, мов колода, не здатний ні говорити, ні писати, й лише кліпав очима. Тільки з кінця липня його стан почав повільно покращуватися. Вождь катався по парку на візку, трохи шкандибав за допомоги медсестер, а у жовтні став пересуватися й самостійно, за допомогою ціпка та більш-менш розбірливо вимовляти окремі слова.

Треба сказати, що фізичний недуг був лише частиною глобальної ленінської хвороби. «Вождь світового пролетаріату» змолоду, як нам відомо, страждав психічними розладами. Після жовтневого перевороту він почав стрімко і безнадійно божеволіти. Ну, не може нормальна людина написати таке: «Чудовий план! Закінчуйте його разом з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100.000 р. за повішеного» [66]. Цей документ – з особистого архіву Л. Д. Троцького, вивезеного ним за кордон. Стосується він подій 1919 року, коли більшовики прагнули, але не змогли захопити Прибалтику. Фанатики Леніна погоджуються, що записка в архівах є. Але знайшли чудовий аргумент: Троцький брехав. Проте нагадаю – Лев Давидович на той момент командував РСЧА і саме він очолював бойові дії. Його свідчення – це свідчення очевидця і учасника подій. А які аргументи у ленінських фанатів? Єдиний: «вивсьоврьотє». А навіщо Леніну така «операція»? Навіщо він хотів пройти вглиб Литви 19 верст, розвішати на деревах беззбройних невинних людей і повернутися назад? У чому сенс? Його немає. Володимиру Іллічу просто хотілося убивати. Без будь-якої практичної користі. Від самої ненависті.

Існує кілька цікавих світлин, на яких зображено Володимира Леніна в Горках улітку 1923 року. Не треба бути спеціалістом із психіатрії, аби бачити у цьому скляному порожньому погляді вождя абсолютне безумство. І нам не відомо, коли саме психіка його безповоротно зруйнувалася, – навіть свідченням очевидців довіряти не можемо, бо більшовики брехали, мов худий Сірко на Місяць. Знаємо лише, що партійна верхівка іноді, навіть починаючи з 1921 року, ігнорувала деякі «поради» та «вказівки» формального голови уряду РРФСР, а потім і СРСР. Знаємо також, що від початку 1922 року Ленін звертався до лікарів із цікавим запитанням: чи не загрожує йому божевілля? Для цього мали бути якісь підстави. Тож якщо він сам (будучи й до цього напівбожевільним) почав помічати певні негаразди, можемо констатувати, що завершальний етап розпаду особистості припадає саме на цей період. Подальші інсульти розвіяли навіть уламки. З іншого боку, хотів би застерегти читачів від довіри «сенсаційним документам», які у величезній кількості гуляють не лише в пресі та історичній белетристиці, але навіть у наукові монографії та дисертації потрапляють.

Одна з останніх світлин Леніна. Літо 1923 року. Відомо, що коли Господь хоче когось покарати, він позбавляє його розуму.

Йдеться про «фейковий» лист від 16 грудня 1923 року нібито від лікаря Леніна, адресований Сталіну, де є такі «перли»: «…пацієнт протягом кількох діб відмовляється чистити зуби. Він вважає, що в зубному порошку отрута, яка проявиться після випитого чаю або кави. З рота пацієнта виходить моторошний неприємний сморід. На запитання лікарів про походження смороду пацієнт відповідає, що навмисно не чиститиме зуби, щоб збивати з ніг контру і змовників, яким він буде дихати в обличчя <…> Пацієнт убиває час упостійній писанині, яку потім розпихує по сховках. Його листи співробітники і медперсонал знаходять в найнепристойніших місцях. Я прямо-таки втомився вилучати ці конверти з незліченними вказівками» [67].

Це «знахідки» такого собі Германа Назарова, російського «патріота», який накатав цілу книгу «Мифы советской эпохи», повну усіляких вигадок, що купи не тримаються. На Леніні, Сталіні, Троцькому, Дзержинському купа страшних злочинів, вони були нелюдами, поряд з яким Гітлер і Пол Пот видаються хлопчиками з церковного хору, але навіщо вішати на них ще й відверту брехню? Це, до слова, підриває довіру до інших, цілком достовірних свідчень. З цієї ж серії і фальшивий лист Леніна до Дзержинського від 20 грудня 1921 року про підступи Сталіна. Наводжу уривок, бо саме звідси пішли вигадки про нібито нетрадиційну сексуальну орієнтацію «пролетарського вождя» та навіть про його інтимні стосунки з Троцьким: «Феліксе, Надійка каже, що до неї дійшли відомості, що Сталін виголосив фразу, нібито педерастам в Кремлі настав кінець.

Звичайно ж, це було вимовлено більш грубо і лайливо, але, як я зробив висновки, це має стосунок до мене і моїх товаришів. (Позначка Сталіна: «Ілліч зовсім сказився»)» (там само). Словом, треба бути максимально обережними в цьому потоці й не обдурювати себе, навіть якщо дуже хочеться. А от те, що Леніна було отруєно – правда. Це підтверджується як свідками, так і фактами, в т. ч. результатами розтину його тіла. Передусім, це, звичайно, значне перевищення вмісту миш’яку та ртуті у тканинах. Плюс незвична руйнація судин головного мозку, яка не відповідає віку, але може бути наслідком отруєння. Є свідчення такої собі Єлизавети Лесото, якій буцімто під час прогулянки у в’язниці заарештований особистий кухар Леніна Гаврило Волков повідав, що його хазяїна отруїли. Нібито, принісши йому сніданок, Волков застав Леніна конаючим і той подав йому записку, в якій було нашкрябано: «Гаврилушко… мене отруїли… виклич негайно Надю… скажи усім, кому можеш». Але це, найімовірніше, вигадка. Гаврило Волков постає то кухарем, то лікарем. На прогулянки у в`язницях чоловіків і жінок не виводили разом і до спільних камер їх і поготів не саджали, а таємничий Волков названий са ме співкамерником не менш таємничої Лесото. Ну і, звісно, залишається запитання, як Ленін міг передбачити, що до нього увійде саме Волков і звернутися до нього у записці персонально. Так само, як не відомо, куди ділася ця записка, що він її, безсумнівно, мав передати Крупській, а та – Троцькому.

Очевидно, ці фантазії виникли через дві речі. По-перше, сліди миш’яку і ртуті, і по-друге, існування доповідної записки Сталіна до ЦК у березні 1923 року, у якій він повідомляє про прохання Леніна надати йому ціаністий калій, аби покінчити з життям, якщо стане зовсім погано. За словами Сталіна, жодних отрут вождю не передавали. Як же було насправді? Хвороба Леніна, що прогресувала роками, була лікарям незрозумілою. Ще до інсультів, нагадаю, він звертався до психіатрів із питанням, чи не є божевільним і чи не загрожує йому божевілля. Значить, він щось відчував навіть суб’єктивно. Звісно, його заспокоювали, навіть якщо прояви хвороби були очевидними: душевнохворий на чолі партії та уряду – це страшний удар по іміджу. Тож ми навряд чи колись отримаємо реальні висновки лікарів – вони підчищалися й фальсифікувалися.

У ті часи, якщо клінічна картина видавалась незрозумілою, передбачали сифіліс. Сифіліс на початку ХХ століття був наскільки розповсюдженим, настільки ж і різноманітним за своїми проявами. Вражав внутрішні органи, кістки, судини, головний мозок тощо. Абсолютно точно відомо, що сам Ілліч теж підозрював у себе цю хворобу, бо вживав препарати на основі ртуті і головне – у 1922 році він приймав «Сальварсан», який застосовується винятково для лікування сифілісу. Саме цей препарат містить миш’як. Тобто напівбожевільний або уже й зовсім божевільний «вождь світового пролетаріату» у відчайдушній спробі втриматися за життя займався самолікуванням і фактично сам себе труїв. Нарешті ще одне. Відомо, що судини головного мозку Леніна були забиті вапном. Враження було настільки глобальним, що коли під час розтину лікарі постукували по мозку скальпелем, лунав звук наче від ударів по картону. Через це в часи СРСР навіть запустили брехливий міф про те, що таке захворювання у Леніна було через його «титанічні розумові зусилля». Про світле майбутнє пролетаріату вождь думав в режимі 24/7, ось і трапилася біда. Вашому автору десь так у році 1980 вчителька про таке розповідала. Проте саме цей факт піднімає завісу над таємницею божевілля і смерті Володимира Ульянова (Леніна). Сучасні дослідження американських нейрологів із Каліфорнійського університету Гаррі Вінтерса, Льва Лур`є та Філіпа Маковіака, опубліковані у відомому медичному журналі «Human Pathology», породжують висновок, що Ленін був… мутантом.

Дослідники звернули увагу на єдине аналогічне захворювання судин, коли вони забиваються вапном: «Учені згадали про це, отримавши інформацію про те, що була знайдена причина рідкісної хвороби, за якої судини вапнуються лише на ногах і ніде більше. Виявилося, що до недуги призводить мутація гена NT5E. – Ленін міг страждати від такої генетичної проблеми, – вважає Гаррі Вінтерс. – Від мутації, яка змінила якийсь інший ген. В результаті у Леніна були вражені лише судини головного мозку.

Дослідники вважають, що мутація у вождя пролетарської революції була спадковою. Дісталася від батька, який теж помер дуже рано – в 54 роки. Який конкретно ген у них мутував, встановити поки не вдалося» [68]. Справді, Ілля Ульянов помер в тому самому віці, що і його всесвітньо відомий син, і за схожої симптоматики. Більше того, майже всі діти у великій родині Ульянових виявилися виродками. Ніхто з братів і сестер Леніна (за винятком Дмитра Ілліча і то там питання, чи вони таки від нього) не мав дітей. Практично усі в рисах облич мали ознаки виродження. Стає зрозумілою і патологія розвитку самого Володимира в дитинстві, й особливості його тілесної конституції, і стрімке передчасне старіння. Офіційною причиною смерті Леніна зазначений крововилив у мозок (геморагічний інсульт) унаслідок прийому препаратів, що містили миш’як, на тлі атеросклерозу. Тобто першопричина – отруєння. Можливо, його труїли одразу з кількох боків, і до цього причетні лікарі, яких приставлено до нього Сталіним. Відомо, що сімейний лікар-терапевт родини Ульянових – Федір Олександрович Гетьє «лікував» Свердлова, коли той таємничим способом помер; лікував Дзержинського (правда, там хутчіш за все інша причина – ми про це говоритимемо). Цікавим є свідчення сталінського секретаря Бажанова: «21 січня 1924 року відбувся черговий напад. Він був украй болючим, але тривав недовго. Крупська на хвилину вийшла з кімнати, щоб зателефонувати. А коли повернулася, Ленін був мертвий. На столику біля ліжка стояли кілька пляшечок – всі порожні. У чверть на восьму в кабінеті Сталіна задзвонив телефон. Ягода доповів, що Ленін помер» [63].

Безпосереднім свідком смерті вважається Микола Бухарін. Але і Генріх Ягода був присутній, принаймні в будинку. На той момент він був довіреною особою Дзержинського, членом колегії ВЧК-ОДПУ, тобто входив до керівної верхівки цієї страшної організації. На підставі отих порожніх пляшечок та присутності Ягоди (котрий невдовзі отримав посаду заступника голови ОДПУ) російський історик Юрій Фельштинський робить висновок, що Леніна в останній момент рішуче отруїли. Проте автор цієї книги має інший погляд. Вливати миш’як до організму Леніна, який конав, не було жодного сенсу – це могло виявитися під час розтину. А от спустошити скляночки, аби приховати, чим саме і в якій кількості «лікували» головного більшовика – цілком. Для цього і чергував біля хворого Ягода. Кажучи загалом, не виникає сумнівів, що померти вождю «допомогли». Недаремно матеріали, що стосуються хвороби і смерті Леніна, засекречено до 2024 року, начебто на прохання його племінниці Ольги Дмитрівни Ульянової.

Поховання більшовицького вождя обставили помпезно. Усе було підготовлено заздалегідь. Від станції Герасимовська поблизу Горок до Павелецького вокзалу Москви рухався цілий жалобний потяг, який тягнув спеціальний «Червоний паровоз» У127, «почесним старшим машиністом» якого було призначено Леніна ще за вісім місяців до його смерті. Ще восени 1923 року на засіданні Політбюро у складі Сталіна, Троцького, Бухаріна, Калініна, Каменєва та Рикова було вирішено зробити з Леніна «мощі» та виставити у спеціально побудованому мавзолеї для масового паломництва. Сказати, що країну накрило масове горе, було б неправильно. Протягом принаймні останніх трьох років пропаганда роздувала культ Леніна, і чим менше він мав влади, тим гучніше газети кричали про його геніальність та мудре керівництво державою. НЕП, який нагодував країну, приписували винятково йому. Мир після кривавої тривалої війни – також. Взагалі у практиці комуністів подібне лицемірство практикувалося регулярно: убитих своїми ж «соратниками» ховали пишно і на славослів’я щодо них не скупилися.

На початку 1923 року було офіційно введено термін «ленінізм», розроблені ритуали присяги цьому «вченню». Через 2 місяці створено Інститут Ленінізму, до якого потрапляв будь-який клаптик паперу з його писаннями. Звісно, там все сортували і те, що не відповідало образу «найлюдянішого генія усіх часів», або ховалося у броньовані сейфи, або взагалі знищувалося. Так із психічно хворого маніяка, кривавого ката, який особисто наказував убивати дітей, ліпили святого. І організація масового паломництва до трупа в мавзолеї була частиною цього процесу.

Зустріч жалобного потяга з тілом Леніна. Жодного незліченного натовпу москвичів. Близько трьох сотень однопартійців та солдати.

Щоправда, у січні 1924 року мізки народу було промито не до кінця, тому він поділився на три категорії: ті, хто був пригнічений і сумував, ті, хто таємно радів (бо за відкриті радощі розстрілювали), й ті, кому було на Леніна наплювати. За 5 днів повз труну з Леніним пройшло близько 500 тисяч осіб, переважно офіційні делегації від «трудових колективів», що в принципі небагато. Населення самої лише Москви на той час перевищувало 1,5 мільйони. У народі ходили цікаві чутки. Нібито Ленін спробував утекти з Кремля, аби покаятися перед народом, але охорона перехопила його біля Воскресенської брами, після чого комуністичного вождя ізолювали в Горках, де він скоро й помер. Були й інші чутки. Головне, про масове горе народу пропаганда пізніше відверто перебільшувала. Лише 6 років минуло з моменту захоплення влади більшовиками, народ ще добре пам’ятав, як жилося за царя, і про злочини Леніна та «соратників» не забув. Тож «масове горе» (звісно, було чимало й таких, хто насправді щиро плакав – самих членів партії нараховувалось 386 тисяч, без комсомольських активістів) довелося режисувати, формуючи делегації для прощання на «добровільно-примусових» засадах. Троцький на похорон не з’явився і його пояснення, що Сталін обдурив з часом поховання, сприйняти, як правду, не можна. Кажуть, він впав у депресію. Якщо так, то не від смерті «соратника», а від того, що не збулися його прагнення стати замість Леніна головою уряду. Одночасно країною почали розповсюджуватися чутки про арешт і втечу Троцького; що він організував заколот, аби «стати на місце Леніна». Що він Леніна і убив. Зрозуміло, що джерелом цих чуток були «сталінці» – у діжці починався фінальний етап гризні за владу і про неї далі буде.

Тут слід згадати ще одне питання. Перший, дерев’яний мавзолей для трупа Леніна було побудовано за чотири дні. Автором його проєкту став академік архітектури Олексій Вікторович Щусєв. Мало кому відомо, що за зразок архітектор взяв не просто вавилонський зіккурат (ступінчату піраміду), а знаменитий Пергамський вівтар, відомий, як Вівтар Сатани, про який йдеться в Одкровенні апостола Іоанна: «… знаю твої справи, і що ти живеш там, де престол сатани…» (Одкровення ап. Іоанна 2:13). Езотерики вбачають в цьому сатанинську сутність більшовицької влади й таємне поклоніння дияволу. Тим паче, що серед них були не лише войовничі атеїсти, але й євреї. Відомо також, що багато видатних більшовиків належали до масонських організацій. Науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних стосунків Російської Академії Наук Ігор Хохлов стверджує: «Нам відомо, що Яків Свердлов був масоном, нам відомо, що Зинов’єв і Каменєв – це найближчі сподвижники Леніна, які допомогли йому втекти, уникаючи арешту влітку 17 року, також були масонами, і вони були, до речі, масонами тієї ж таки ложі «Мистецтво і праця», до якої належав Ленін. Майже все більшовицьке керівництво раннього революційного періоду входило до складу масонських лож» [69].

Про масонів – правда. Сюди можна додати Троцького, Менжинського, Скворцова-Степанова, Москвіна, Луначарського, Володарського, Урицького тощо. Звичайно, ототожнення масонів із сатанізмом є здебільшого вигадками (більшість організацій не мають до нього стосунку), але те, що багато більшовиків-масонів захоплювалися окультними науками (Троцький, Свердлов, Луначарський та ін.) – факт. Тому і гробницю Леніну обрали у формі піраміди. На цій темі не зупинятимемося – охочі самі можуть знайти відповідні матеріали. Скажемо лише, що виставка трупа та проповідь «ленінізму» була вигідна усім, адже під час битви за владу немає нічого кращого, як видавати себе за єдиного «вірного ленінця» на противагу іншим, використовуючи мертвого вождя як гак на линві, за допомогою якої можна видряпатися на самісіньку верхівку. Проте з гробницею покійному не пощастило. Навесні 1924 року від мавзолею почало смердіти. Смердіти – вибачте – лайном. Люди здивовано переглядалися. Ситуація виглядала не просто дивною, а, як тоді казали, – політично шкідливою. Почалося розслідування. Виявилося, що під час будівництва в лютий холод ґрунт відкривали за допомогою вибухівки й пошкодили каналізацію. Поки стояли морози, все було добре, а потім тепло розтопило землю і нечистоти почали підніматися з-під землі, затоплюючи і мавзолей, і його постояльця. Каналізацію відремонтували. Але мавзолей настільки просмердівся, що його довелося знести й будувати інший, котрий відомий в історії, як другий мавзолей Леніна.

Існує легенда, за якою патріарх Російської православної церкви Тихон, дізнавшись про цю пригоду, висловився коротко: «По мощах і єлей».

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА.

ПАЦЮКИ В ДІЖЦІ-2, АБО ТРІУМФ ХИТРОСТІ ТА ПІДЛОСТІ

На момент смерті Леніна становище Лейби Давидовича було незаздрісним. Жодних перспектив. Біля нього залишалися фігури другорядні: Геор гій П’ятаков, Євгеній Преображенський, Микола Осинський, Володимир Смірнов, Надія Крупська, Микола Крестинський, Християн Раковський, Карл Радек тощо. Ця група, яку називають «Лівою опозицією», оформилася восени 1923 року з т. з. «Заявою 46», у якій говорилося про встановлення в партії фракційної диктатури та придушення інших поглядів. Камінь у город «сталінців» та Політбюро, яке й узурпувало владу від ЦК та партії в цілому. У той самий час біля Сталіна зібралася потужна шайка із майже усіх членів Політбюро, яким і були невдоволені «троцькісти»: Каменєв, Зинов’єв, Бухарін, Риков, Дзержинський, Орджонікідзе та інші. Останні у руках тримали кілька потужних ресурсів: партійну газету «Правда» (головний редактор Бухарін), яка блокувала матеріали «лівої опо зиції»; партійні кадрові структури (Сталін), спецслужби (голова ОДПУ Дзержинський, Ягода). За таких умов поразка Троцького і компанії була неминучою. Власне, їх уже почали бити.

Ще влітку 1923 року почалися переміщення його прибічників на другорядні посади. В тому числі у «святая святих» Льва Давидовича – армії. У жовтні цього ж року внаслідок першої економічної кризи НЕПу (т. з. «ножиці цін», коли, за наполяганням Троцького, селянам пропонували купувати промислові товари за завищеними цінами, а продовольство скуповували за «твердими», тобто мізерними, в результаті чого настав торгівельний колапс), а також провалу інспірованих через Комінтерн (там керував «троцькіст» Радек) спроб переворотів у Німеччині, Болгарії, Угорщині, сепаратистського бунту в Бесарабії тощо, Троцький отримав страшну поразку на ХІІІ об’єднаному пленумі ЦК та Центральної Контрольної Комісії. Власне, отой «Лист 46» був жестом відчаю, спробою якось врятувати ситуацію, звернувшись «через голову» партійної верхівки до широких партійних мас, де Троцький усе ще мав великий авторитет.

Потім була ще страшніша поразка на пленумі ЦК 14-15 січня та на ХІІІ партійній конференції 16-18 січня 1924 року. Власне, після неї Троцький практично утік «на лікування» до Сухумі і там «проґавив» похорон Леніна, що, звичайно, не додало позитиву до його репутації. Це призвело до того, що керувати партією було поставлено Зинов’єва, а не Троцького. А Радою народних комісарів – другорядного і не шкідливого для вождів Олексія Рикова.

Сталін і Бухарін. Тут вони ще разом. Пізніше з камери «Бутирки» «улюбленець партії», забризканий кров’ю невинно убитих, благатиме Сталіна зберегти йому життя.

А Сталін наступав. Тепер удару було завдано по останньому й найвагомішому ресурсу Троцького: наприкінці березня 1924 року Йосип Віссаріонович сформував чергову комісію для перевірки стану справ в РСЧА, вона «накопала» те, що було треба, і 3 лютого доповіла про незадовільний стан справ у армії. Як результат, з посади голови Революційної воєнної ради «злетів» вірний прибічник Троцького Ефраїм Склянський, а на його місце поставлено слабовольного, але вірного Сталіну Михайла Фрунзе. З посади командувача Московського округу знято «троцькіста» Миколу Муралова й поставлено бездарного, проте з дуже гнучким хребтом Михайла Тухачевського.

Лев Давидович та його прибічники зробили відчайдушну спробу перейти в контрнаступ – перед ХІІІ з’їздом вони оприлюднили ленінський «Лист до з’їзду». Радек з надією сказав: «Тепер вони не посміють йти проти вас. Він мав на увазі два листи: один, який характеризував Троцького як «найбільш здібну людину в нинішньому ЦК», та інший, який вимагав зміщення Сталіна, зважаючи на його грубощі, нестачу лояльності і схильність зловживати владою» [70]. Проте допомогти це уже не могло. Той «Заповіт» буквально спустили «на гальмах». Сталін був настільки упевнений у своїх силах, що без будь-якого страху подав у відставку з посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б). То був крутий хід. Зовні виглядало красиво: Йосип Віссаріонович демонстрував, що не чіпляється за посади й реагує на критику. Це лише укріпило його авторитет.

Звісно, що відставку прийнято не було – про це потурбувався Григорій Зинов’єв, для якого Троцький був небезпечним конкурентом, тоді як Сталін – союзником. «– Що ж, я справді грубий.. Ілліч пропонує вам знайти іншого, який відрізнявся б від мене тільки більшою ввічливістю. Що ж, спробуйте знайти. – Нічого, – відповідав з місця голос одного з тодішніх друзів Сталіна. – Нас грубістю не налякаєш, вся наша партія груба, пролетарська» [71]. Справа в тому, що по-єзуїтськи хитрий Йосип Віссаріонович у тій гризні все ще тримався трохи позаду, виставивши замість себе Григорія Євсейовича. То був зоряний час Зинов’єва. На короткий період кінця 1923 – першої половини 1924 року він вважався головним у партії і, відповідно, в країні.

Проте Сталін цим не переймався. Йому було добре відомо, що характеру м’якотілому тимчасовому лідеру, щоб зберегти та укріпити владу, не вистачить. Зате як ширма він був дуже корисний. Про непросте становище Троцького та його поплічників свідчить те, що на ХІІІ з’їзді ВКП(б) йому не було доручено зачитати доповідь, навіть із найменш важливого питання. Ще одним ударом по Троцькому став організований Сталіним «Ленінський призов» до партії, нібито як реакція на смерть вождя. «Новобранці» 1924 року, обираючи між основними претендентами, що вчепилися один одному в горлянки у боротьбі за владу (Троцьким і Сталіним), все частіше ставали на бік Сталіна, оскільки від нього, як від глави партійного апарату, в кінцевому рахунку залежав розподіл призначень, пайків, квартир і різноманітних привілеїв» [72]. «Кадри вирішують все» – улюблена приказка товариша Сталіна. Крім того, він був значно хитрішим за свого опонента. Раптово кудись ділася його брутальність, яка так образила подружжя Ульянових. Сталін радо приймає всіх охочих; попихкуючи люлькою, уважно вислуховує їхні скарги, пропозиції та поради; надає допомогу і взагалі ставиться по-дружньому до кожного. Натомість Троцький поводиться зарозуміло і зверхньо. Для багатьох відвідувачів «його немає».

Улітку 1924 року Троцького вже відсунули на другий план. Троцький слабкий. Троцький принишкнув. Але Троцький все ж не здався. Він зачаївся, мов гадюка під колодою, вичікуючи свого шансу. Розрахунок Льва Давидовича, в принципі, правильний: в умовах, коли його «знешкоджено», неодмінно мала розпочатися боротьба між тими, хто до цього діяв спільно, як союзники. І майже вгадав. Почалися «тертя» між Сталіним з одного боку та Зинов’євим і Каменєвим з іншого. І тоді Троцький зробив кидок! У жовтні він публікує статтю «Уроки Жовтня», в якій оголошує себе головним вождем перевороту, нагадує всім, що Каменєв та Зинов’єв були взагалі проти «революції», а Сталін у той час грав другорядну роль. «Тріумвірат» реагує миттєво: знову ситуативно об’єднавшись, він виступає проти Троцького і топить його до кінця. На пленумі ЦК Каменєв та Зинов’єв пропонують навіть виключити Троцького з партії! Проте Сталін на цей підступний хід не «повівся»: він зрозумів плани цих двох – зжерти Льва Давидовича, а потім почати гризти його самого. Тому запропонував лише зняти його з головних посад, дати другорядні, але в ЦК та Політбюро залишити. Він ще був потрібен Сталіну як кийок проти партнерів по «тріумвірату». Троцький ще мав багато прихильників. Лев Давидович втрачає посади Наркома з військових і морських справ та голови Революційної військової ради. Наркомвійськмором стає протеже Сталіна Михайло Фрунзе, а його заступником особистий друг – Климент Ворошилов, як «смотрящій» за Фрунзе. Троцький отримує такі «ключові» посади, як голова Електротехнічного комітету та голова Головного комітету по концесіях.

Як згадував Лев Давидович, він свою відставку сприйняв навіть з полегшенням, бо це – як він вважав – захищало його від звинувачень у підготовці військового перевороту. Вже не знаю, чого тут більше – наївності чи тупості. Невже він не розумів, що це вже абсолютний кінець? З 1925 року Троцький майже відходить від політики й Сталін накинувся на інших – Каменєва та Зинов’єва, до яких у спробі протистояти натиску «сталевого грузина» приєдналися Крупська та Григорій Якович Сокольников (Гірш Якович Бриліант) – один із небагатьох освічених більшовиків, який закінчив факультет економіки Сорбонни й знав шість мов. Як і багато хто із «соратників», мав три шлюби (причому лише один офіційний) і невстановлену кількість випадкових або коротких зав’язків. У 1926 році усі вони помирилися й об’єдналися з Троцьким, створивши «Об’єднану опозицію», але було пізно. Як зазначає сталінський секретар Бажанов, в цей час Сталін уже майже завершив розстановку своїх кадрів. До того ж він швидко знайшов нових спільників – Бухаріна, Рикова і Томського. Навіть «цитадель троцькізму» – Ленінград – впала, бо після об’єднання з Троцьким товариш Зинов’єв швидко втратив посаду голови Ленінградської ради та голови Виконкому Інтернаціоналу.

Можна казати, що вже у 1927 році Сталін встановив одноосібну владу. «Соратники» ще могли тріпатися, як напівзадушений щур в іклах крисобоя, але їхня доля була вирішена, хоча дехто – як наприклад Бухарін – цього ще не зрозумів. Далі в принципі все відомо: після нетривалої боротьби за допомогою інших товаришів Сталін «дотисне» колишнього «вождя більшовиків № 2» й відправить спочатку у заслання аж до Алма-Ати, а потім і виставить з країни. Дослідники досі не розуміють, чому Сталін так вчинив та ще й дозволив колишньому «соратнику» вивезти свій архів? Чому не підіслати до нього вантажівку, як підіслали до Камо, або не нагодувати тортиком, як Свердлова? Зрештою, міг би трапитися і маніяк з револьвером. Навіщо Сталін, примусивши віддати припасені на «чорний день» закордонні рахунки, випускав з країни такого небезпечного супротивника, який мав прибічників по всьому світу?

Справа в тому, що користь від перебування Троцького живим-здоровим за межами СРСР набагато перевищувала шкоду, якої він завдавав. У Сталіна залишалося ще багато противників, серед яких такі великі фігури, як Бухарін, Зинов’єв тощо. І Троцький був тим жупелом, до якого можна було їх прив’язати; тим «паровозом», який потягне їх на нари і на розстрільний полігон «Комунарка» на 24-му кілометрі Калузького шосе. Можна було вигадувати різноманітні «право-ліво-троцькістські організації», до яких записувати усіх без винятку реальних і уявних ворогів, і таким чином виправдовувати репресії проти сотень тисяч і мільйонів людей.

Скажуть: конфлікт Сталін-Троцький виник передусім через їхнє різне бачення подальшої стратегії. Лев Давидович був автором теорії «перманентної революції», яку Йосип Віссаріонович вважав шкідливою й неприйнятною та просував власну – побудови соціалізму в окремо взятій країні, чекаючи, поки, згідно з теорією Маркса, соціалізм не встановиться у розвинених капіталістичних країнах (зокрема, Німеччині), які нададуть допомогу відсталому у соціально-економічному розвитку СРСР. Проте усі революції поки що провалилися, тому втручатися у процеси за кордоном взагалі не варто й треба чекати доки країни до соціалізму «дозріють». Тут дві помилки. По-перше, Троцький не був автором теорії «перманентної революції», тобто безперервного процесу «експорту» революцій навіть у відсталі країни – автором були Маркс та Енгельс. Але це дрібниці. По-друге, Сталін ніколи не вважав свою стратегію «побудови соціалізму в окремо взятій країні» такою, що її слід було реально виконувати.

Зараз поясню свою думку. Попри оголошення на словах теорії, яка суперечила поглядам Троцького (до речі, Ленін теж був прихильником «перманентної революції»), насправді Сталін якраз займався тією самою «перманентною революцією», щедро фінансуючи Комінтерн, закордонні комуністичні партії та підтримуючи національно-визвольні і соціалістичні рухи. Наприклад, в Монголії та Китаї. Так що, з огляду на це, Сталіна можна сміливо записувати у «троцькісти». Прибічники Троцького виступали за якомога швидшу індустріалізацію, зокрема і завдяки «вилученню коштів» (читай пограбуванню) із сільського господарства, встановленню жорсткого контролю над економікою, а отже – за згортання НЕПу. Стривайте, але ж саме це зробив пізніше Сталін! Він же знищив НЕП і створив колгоспи, в яких люди взагалі без оплати гарували! Так що і тут Сталіна можна так само рішуче записувати у «троцькісти». Балачки про «побудову соціалізму в окремо взятій країні» у тій справжній, таємній історії СРСР, були ні чим іншим, як відволікаючим маневром. С

талін показував німцям, англійцям, французам, полякам і різним іншим шведам, що Ленін, який просував Світову революцію й підливав гасу у пожежі комуністичних заколотів в Німеччині, Угорщині, Румунії – лежить в мавзолеї. Троцького вигнано з країни, а його прибічників в’яжуть пучками, мов редиску. Давайте дружити, панове капіталісти! У вас після Першої світової війни економічна криза? Ми дамо вам дешевий хліб. Ми дамо вам дешеву сировину. Ми замовимо у вас трактори, верстати і цілі заводи. Ви зможете заробити на постачанні нам технологій, за які розплатимося золотом, алмазами і картинами старих майстрів. До початку 1924 року радянську Росію, а потім СРСР було визнано лише 9 державами, переважно прикордонними – Афганістаном, Польщею, Іраном, Монголією тощо (Німеччина – хутчій виняток, але ми уже говорили що Москва і Берлін дружили «проти» колишньої Антанти), а з 1924 року розпочався цілий парад визнання від справді важливих держав: 2 лютого 1924 року – Великобританії; 8 лютого 1924 року – Італії; 30 жовтня 1924 року – Франції; 20 січня 1925 року – Японії. США «трималися» трохи довше, але й вони встановили повноцінні дипломатичні стосунки 25 листопада 1933 року. Вважається, що їх до цього змусила Велика депресія.

Але тісні економічні зв’язки було встановлено набагато раніше, в середині 20-х. Так що в оголошенні «ми більше на вас не нападаємо» був тонкий розрахунок. То була димова завіса, обман, невеличка затримка. Так затримується бандит перед виходом «на діло», аби покласти до кишені ще одну «фінку», а за пояс заткнути ще одну сокиру. Цього Троцький і не розумів. А коли після раптового стрибка СРСР у Польщу, Фінляндію, Румунію, Литву, Латвію, Естонію до Льва Давидовича дійшло й він почав кричати, що Сталін усіх надурив – його одразу приголубили льодорубчиком по кумполу. Зіставте, розумний мій читачу, дати вторгнення РСЧА до країн Балтії і дату убивства Троцького. Він виконав свою місію й став зайвим. Власне, це не моя інтерпретація. Це ще знаменитий письменник і дослідник Другої світової війни Віктор Суворов говорив: «Сталін будував неймовірної потужності танкові заводи, авіаційні заводи, артилерійські, заводи боєприпасів. Все це робилося західними фірмами.

А в цей час Троцький присипляв пильність, кажучи: «Не треба боятися Сталіна, це сірість, він і не комуніст, тощо». І Захід вірив Троцькому тому, що Захід пам’ятав роль Троцького в Жовтневому перевороті. І якщо Троцький був детонатором Світової революції, але знешкодженим детонатором, а Сталін, якщо вірити Троцькому, детонатором не був, не треба боятися Сталіна» [73]. Я би посперечався з паном Суворовим щодо того, коли Сталін нарешті дав команду на фізичне усунення Троцького. Як на мене, це все ж не 1938 рік, а трохи пізніше, але суть передано правильно: Троцький фактично підтверджував заяву Сталіна щодо «експорту революції», тоді як Йосип Віссаріонович запасався ножиками і сокирами.

Так що не у поглядах існувала розбіжність між цими людьми – вони обидва були вірними марксистами-ленінцями. І саме так себе називав Троцький – термін «троцькізм» вигадав сам Сталін. Обидва були мерзенними людожерами, заляпаними кров’ю по саму маківку. Йшлося лише про владу. Мав залишитися лише один пацюк. Одночасно з усуненням головного конкурента від влади, Сталін почав фізичну «зачистку» тих, хто «надто багато знав» і хто вже не був потрібен. Усім відома доля Михайла Фрунзе, котрого «друг» Йосип мало не силоміць поклав на операційний стіл. Як результат – смерть 31 жовтня 1925 року офіційно від паралічу серця. Замість нього на чолі армії стає ще один дружбан Сталіна, – тупий, відданий і абсолютно безпечний Климент Єфремович Ворошилов (справжнє прізвище – Ворошило), з українських селян, освіта – початкова земська школа. Якщо Фрунзе належав до категорії «Я надто багато знав», то Єфраїма Склянського Сталін просто ненавидів.

Улітку 1925 року, за наполяганням Йосипа Віссаріоновича, Склянського призначили директором «Амторгу» – радянського торгівельного представництва (і водночас щось на кшталт консульства, бази Інтернаціоналу та резидентури розвідки) в Нью-Йорк (США), де він через кілька днів абсолютно випадково потонув, плаваючи на човні озером Лонглейк. А ось Дмитро Іванович Курський. Такого чоловіка навіть у радянські часи пересічний громадянин не міг би пригадати. У грудні 1932 року він проколов палець. Хірурги мужньо боролися, порізали хворий орган, потім долоню. Потім знову. Але вдіяти нічого не змогли. Палець таки доконав товариша Курського. Офіційна причина смерті – зараження крові. До речі, рівно через 2 роки у схожій ситуації від зараження крові після дріб’язкової операції помре колишній керівник Української народної республіки Михайло Грушевський. У некролозі, опублікованому в журналі «Вестник советской юстиции», про хід хвороби писали так, що вражений російський письменник і філософ Дмитро Галковський вигукнув: «Ця сволота говорить відкритим текстом», тобто що Курського вбили.

І далі письменник продовжує: «Я відкрив наступну сторінку. Там ішло вже пряме знущання: «Але не сумувати з цього приводу, не займатися безплідними наріканнями мають більшовики. Коли йде з наших рядів товариш, ми згадуємо добрим словом те, що він зробив, хвилини, які були проведені разом, успіхи і перемоги, які були здобуті, і поразки, які довелося пережити.. і переходимо до наступних справ. Бо у нас немає часу занадто довго віддаватися навіть дорогим спогадам» [74]. Звичайно ж, про деякі речі ні згадувати, ані замислюватися не рекомендувалося. Під страхом зараження крові. Не згадували і про товариша Курського. Хтось навіть пхикне зневажливо: який дрібний комуністичний біс – невже Сталін опустився до того, аби його знищити та ще й шляхом цілої спецоперації? Але це якщо не знати, ким насправді був Дмитро Іванович. А був то біс якщо не з головних, то близький до них. Саме Курський разом із Сталіним і Дзержинським створював розвідку. Курський був першим радянським прокурором, а з 1918 по 1928 роки – наркомом юстиції РСФРР. Ну і плюс голова Центральної ревізійної комісії ВКП(б) з 1924 по 1927 роки. ЦРК – це ні що інше, як головний контрольний орган партії. Тобто товариш Курський був однією з ключових фігур у той час, коли Сталін, Бухарін та компанія громила «Об’єднану опозицію» на чолі з Троцьким.

І ось, щойно Сталін отримав перемогу на черговому етапі війни, товариша Курського звільняють з посади фактично третьої людини в офіційній партійній ієрархії, заразом і знімають з його плечей важкий тягар посади наркома і на 4 роки відправляють послом до Італії. Це не просто так. Це улюблений прийом Йосипа Віссаріоновича – вирвати жертву на якийсь час із звичного середовища й відіслати, аби позбавити старих зав’язків. А поки «клієнт» грітиметься під яскравим італійським сонечком, на батьківщині йде активне заміщення його людей. Потім посла відкликають, мовляв, посвяткуй Новий рік удома, – бачиш, які ми турботливі. Під час святкувань трапляється біда з пальчиком і – «смерть вирвала товариша з наших лав» – стандартна фраза із радянських некрологів.

 

Йосип Сталін і Андрій Жданов сумують біля труни Кірова. Обидва детально знають, як той загинув. Але ганебну смерть «соратника» використають проти своїх опонентів.

До слова, Дзержинського на той момент теж не було серед живих. І його смерть теж сталася за дуже загадкових обставин. Офіційно він помер від серцевого нападу 20 липня 1926 року після гнівної промови проти П’ятакова і Каменєва на пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), яку буцімто «не було почуто». Подальші обставини такі. З Феліксом Едмундовичем стався нервовий зрив, як це траплялося з ним постійно. У наркоманів такі зриви, як і серцеві напади – явище буденне. Його знайшли непритомним в одній із кімнат. Проте лікарі Дзержинського «відкачали» й навіщось відпустили додому самого після того, як його стан покращився. Проте вдома стан знову погіршився і головний чекіст країни врізав дуба. Відомо, що кокаїнова інтоксикація (в народі «передоз») призводить саме до серцевих нападів, які спостерігали лікарі. За кілька тижнів до цього випадку в рекомендаціях було зазначено: «Якщо пацієнт сам себе не берегтиме, і його не берегтимуть, то напади (серцеві) знову відновляться…» [254]. Звісно, лікарі не могли в офіційному документі написати прямо. Утім, картина зрозуміла. Дзержинський, і без того не богатирського здоров’я, за тривалий час важкої наркоманії перетворився на руїну. І достатньо йому було замість суміші (100% кокаїн майже ніколи не вживають, змішуючи з «баластом» до 20-60%) прийняти кимось підсунутий чистий кокаїн, як стався «передоз». З першим за допомогою лікарів організм упорався, але вдома товариш Дзержинський прийняв ще одну «доріжку» і ефект від цього наклався на нещодавній напад й усе закінчилося гострим інфарктом міокарду.

Довести цю свою версію я не можу. І навряд чи це зараз можливо – хіба що десь виявляться якісь раніше невідомі документи, проте надто вже вчасно пішла з життя людина, котра не просто багато, а дуже багато знала. До речі, тут таки товариш Сталін позбувся і товариша Нариманова. Пригадуєте одного зі співголів вищого виконавчого органу СРСР, якого обрали за протекцією Леніна? Нариман Нариманов помер 19 березня 1925 року після того, як у нього в гостях побував Серго Орджонікідзе. Цього разу, враховуючи національну специфіку, обійшлося без тортика: «…у той останній день свого життя, коли ніщо не віщувало біди, Нариманов покуштував у свого так званого «друга» Серго Орджонікідзе надісланої йому з Баку долми, після чого з діагнозом «діарея і різка диспепсія» й потрапив до лікарні. Як стало відомо пізніше, буквально перед самою смертю він встиг сказати, що його отруїв Серго. Але цього ніхто не почув...» [75]. Долма – це такі голубці, але не в капусті, а у виноградному листі, якщо хто не знав. До речі, 24 грудня 1927 року після того, як поставив Сталіну діагноз «важка параноя», помер видатний російський невропатолог, фізіолог і психіатр Володимир Михайлович Бехтерєв. Офіційний медичний висновок – ботулізм. Бутербродом неякісним отруївся. Так що, починаючи із середини 20-х років не лише висилалися з країни, знімалися з посад і сідали до в’язниці ті, хто якимсь чином заважали головному пацюку йти до одноосібної необмеженої влади, – спостерігався цілий «падіж» «соратників» та осіб, котрі якимсь чином йому заважали. І перелічені вище найбільш відомі вбивства – лише верхівка айсбергу. Для цього Сталін спеціально тримав біля себе Григорія Каннера, як висловився Борис Бажанов – «секретаря з темних справ». Він потім теж ляже в яму на розстрільному полігоні «Комунарка». Не дрімали й інші вожді. Не дрімали й біси дрібніші. І зовсім невеличкі бісенята. Ну, і нарешті – найгучніше убивство, з якого, власне, почалася нова кривава вакханалія. Звісно, ж йдеться про Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Мироновича Кірова (справжнє прізвище – Костриков, освіта середня технічна). За офіційною версією, Кіров загинув від рук безробітного комуніста Леоніда Ніколаєва 1 грудня 1934 року. Ніколаєв буцімто підстеріг Кірова у коридорі Смольного й вистрелив йому в потилицю, після чого спробував застрелитися сам, але промахнувся, втратив свідомість від шоку й був взятий живим. Причина замаху не розкривається, але вже напередодні краху СРСР було сказано, що убивство Кірова організував Сталін, бо той буцімто був дуже популярний у партії й становив для Йосипа Віссаріоновича загрозу. Насправді все було трохи не так. Спочатку про особистість цієї людини. До жовтня 1917 року Кіров симпатизував «меншовикам». Потім перебіг до Леніна і його банди. Жорстокий цинічний кар`єрист. Гарний оратор (базікало) і вкрай поганий організатор. «Астраханський кат» – у 1920 році за наказом Леніна особисто керував розстрілом із кулеметів демонстрації голодних робітників в цьому місті (до 4 тисяч трупів). Як член Політбюро несе відповідальність за організацію Голодомору в Україні. Ідейний натхненник Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, яка у народі отримала сумнозвісну назву «Закон про п’ять колосків». Як перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) і член «трійки», причетний до винесення позасудових смертних вироків. Одним словом – нелюд. І не суперник він Сталіна. Історики відзначають, що хоч Кіров і став членом Політбюро у 1930 році, – платня Сталіна за розгром спочатку «троцькістів», а потім «зінов`євців» у Ленінграді – участь у засіданнях брав рідко, так само, як і навідувався до Москви. Серйозного впливу не мав в силу обмежених розумових здібностей. Але увесь цей час залишався улюбленцем Сталіна і його відданим холуєм.

Кіров був убитий не через «політику». Кіров убитий через те, що мав сексуальний зв’язок з дружиною Ніколаєва – Матильдою Драуле. Кіров був неабияким бабієм навіть на тлі інших розбещених більшовиків. Більше того, Ніколаєв убив його не в коридорі, а у робочому кабінеті, коли застукав свою дружину і ленінградського партійного вождя голими на дивані. Дослідники відзначають, що «Мільду Драуле допитували вже через кілька хвилин після вбивства, отже, вона була на місці злочину. Коли її доправили в ОДПУ, на ній були лише пальто і черевики, тобто в момент убивства вона була абсолютно голою» [76]. Комп’ютерна реставрація події показує, що Кіров міг отримати кулю, лежачи долілиць. Але лідер пітерських комуністів не міг загинути такою ганебною смертю. Тому кашкетика йому прострелили (ще й дуже невдало – вхідний отвір від кулі не відповідає місцю поранення) й вигадали іншу історію.

Уже за кілька годин після убивства було офіційно заявлено, що Кіров став жертвою змовників – ворогів народу, а Президія ЦВК СРСР того ж дня прийняла постанову «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік»: «1. Запропонувати слідчим властям вести справи обвинувачених у підготовці або скоєнні терористичних актів прискореним порядком. 2. Запропонувати судовим органам не затримувати виконання вироків про вищу міру покарання через клопотання злочинців цієї категорії про помилування, оскільки Президія ЦВК Союзу РСР не вважає за можливе приймати такі клопотання до розгляду. 3. Запропонувати органам Наркомвнусправ Союзу РСР виконувати вироки про вищу міру покарання щодо злочинців названих категорій негайно після винесення судових вироків» [77].

Так смерть банального розпусника відкрила шлюзи для кривавого терору, який завершився вікопомним 1937 роком. Про нього я не писатиму. Чому? По-перше, і без мене багато написано про «невинно убієнних». По-друге, тому що це штучна дата. Про 1937-1938 роки недобиті комуністи ллють крокодилячі сльози лише тому, що на цей рік припадає левова частка арештів та розстрілів самих комуністів. Цей рік є трагічним для бухаріних, рикових, томських, лацисів, вацетісів, дибенків, тухачевських, постишевих та тисяч інших великих і малих бісів. Тому їхні нащадки плачуть. А ми маємо пам’ятати про тисячі священників, митців, науковців у т. ч. українських, що їх винищували, починаючи з 20-х років. Про мільйони заморених голодом та «розкуркулених». І якщо кат українського народу Павло Постишев отримав кулю в потилицю як «правий троцькіст» і «японський шпигун» – туди йому й дорога. Якщо Антонов-Овсієнко ліг у землю полігону «Комунарка» як «троцькіст» – то плакати за цією потворою не варто.

А Зинов’єва з Каменєвим розстріляли ще у 1936 році. Справа «Антирадянського об’єднаноготроцькістсько-зинов’євського центру» стала прямим наслідком убивства Кірова. Сталін умів використовувати ситуацію за максимумом. Бухаріна поки що залишили «на потім». Бухарін відчайдушно боровся за своє життя, переконуючи Сталіна та його поплічників у невинуватості. Бідолашний «видатний теоретик» – він так і не зрозумів, що не у якихось провинах справа. 14 березня 1938 року до Президії Верховної Ради СРСР надійшло прохання про помилування, в якому зокрема говорилося: «Якщо я дозволю собі звернутися до вищого урядового органу нашої країни, перед якою я стою на колінах, то лише тому, що я вважаю, що в разі помилування я можу стати у пригоді країні; я не кажу – і не смію говорити, що зможу спокутувати свою провину: злочини, вчинені мною, настільки жахливі, настільки великі, що я не зможу спокутувати цієї провини, що б я не зробив у решту свого життя. Але я запевняю президію Верховної Ради, що більш ніж річне перебування моє в тюрмі змусило мене стільки передумати і стільки переглянути, що від мого злочинного минулого, до якого я сам ставлюся з обуренням і зневагою, в моїй голові не залишилося зараз нічого… Колишній Бухарін вже помер, він вже не існує на землі. Якби мені було дароване фізичне життя, то воно пішло б на користь соціалістичній батьківщині, в яких би умовах мені не доводилося працювати: в одиночній камері в’язниці, в концентраційному таборі, на Північному полюсі, в Колимі, де завгодно, в будь-якій обстановці і за будь-яких умов… Я твердо впевнений: минуть роки, буде перейдено великі історичні рубежі під проводом Сталіна, і ви не нарікатимете на акт милосердя і пощади, про який я вас прошу…» [78].

Бухаріна розстріляють на тій таки «Комунарці» наступного дня після того, як він напише це прохання. Відповіді на нього він так і не дочекається. Йому і не планували відповідати. Цікаво, чи думав він в останню ніч перед стратою про мільйони загиблих через нього? Чи лише про своє паскудне життя плакав? Мусив залишитися лише один. І він залишився. Найхитріший. Найпідліший. Найжорстокіший. Вірний учень і спадкоємець Леніна. Прикриваючись брехливими тезами про «побудову соціалізму в окремо взятій країні», він таємно почав готувати Велику війну ще з середини 20-х років.

 

1930 рік. Радянські інженери в офісі Челябінського тракторного заводу в Детройті (США). Це не помилка. Перший офіс «Танкограду» був саме там – в одному із хмарочосів, де під керівництвом американських спеціалістів проектувався найбільший танковий завод світу.

ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА.

ТАНКИ, ГОЛОДОМОР І ЗОЛОТО ДЛЯ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

Отже, захопивши владу у 1927 році й вигнавши Троцького з країни у 1929-му, Сталін взяв курс на підготовку Великої війни. Уся його риторика про мирне співіснування (вперше її було озвучено ще на Генуезькій конференції 1922 року), співробітництво та «побудову соціалізму в окремо взятій країні», була лише димовою завісою. Більшовики готувалися до боротьби за світове панування. Ще наприкінці 1928 року як представник «Амторгу» до США завітав начальник Військово-технічного управління РСЧА Інокентій Халепський. З дуже цікавою пропозицією: продати більшовикам… танки. І американці після успішних плідних перемовин погодилися. Два танки конструкції талановитого інженера Крісті було вивезено разом із документацією та ліцензією на виробництво до СРСР всього лише за 60 тисяч доларів. Ці машини стали прототипом першого радянського масового швидкісного танка БТ-2. За один рік виробництва (1932-1933) їх побудували 620 одиниць. Це приблизно стільки ж, скільки тоді було в усіх арміях Європи разом узятих.

Запитають: як країна, що була центром світового імперіалізму, який так ненавидів СРСР і прагнув його знищити, могла продати ворогові танки разом із ліцензією на їх виробництво? Відповідь у тому, що насправді ні США, ні навіть Британія ніколи не планували нападу на Радянський Союз. Всупереч «страшилкам», які виготовлялися на кухні Агітпропу для споживання власним населенням, капіталістичні країни, а особливо США, були суто мирними, пацифістськими країнами. США – уявіть собі – навіть зовнішньої розвідки не мали. Танки Крісті тому і продали, що американські військові не бачили потреби в існуванні окремих танкових підрозділів. Бронетанкові війська США було розформовано після Першої світової війни постановою Конгресу від 4 червня 1920 року. Танки передали піхоті. Ви сміятиметеся, друзі, але в кожній з чотирьох піхотних дивізій, які, власне, й складали тоді все «грізне» американське військо, було аж… по одній танковій роті. Рота – це 9 машин. Допотопних «Рено» зразка 1917 року. Ще був окремий 67-й танковий полк. У своєму складі він мав 54 «важких» танки Mk VIII та 15 легких «Рено». Це все. Знаєте, що таке танк Mk VIII? Бачили фільми про Першу світову, де полем, мов велетенські черепахи, повзуть сталеві ромбовидні монстри? Ото воно і є. Коли в 1932 році (ага, саме тоді, коли СРСР почав клепати сотні БТ-2) в США танки Mk VIII було знято з озброєння, танків у цій країні майже не залишилося.

Сталін зневажливо дивився на крихітну беззахисну армію США і нарощував потугу свого війська. Навіщо? У цей же час Радянським Союзом в Англії було придбано ще й ліцензію на британський танк «Vickers Mk E», який став прототипом знаменитого легкого танка підтримки піхоти Т-26. Цих танків з 1931 по 1941 роки побудували 11 373 – більше, ніж мали усі армії світу, включно із лютим гітлерівським Вермахтом разом узяті. Для порівняння – в самій «імперіалістичній» Британії, яка буцімто лише про те і мріяла, аби придушити «країну рад», було побудовано 153 «Vickers Mk E», але не всі вони надійшли на озброєння англійського війська – кілька десятків машин було продано Польщі, Фінляндії та деяким іншим країнам.

У СРСР багато чого навиробляли: танки, літаки, гармати, кулемети, міномети. Цілі гори озброєння – усе перераховувати не вистачить книжки. І ці два танки я згадую лише тому, аби показати «миролюбність» комуністів і те, на що йшли мало не всі гроші. Для того, аби тягати гармати, потрібні трактори. Танки теж десь треба клепати. Тому в американців замовили тракторні заводи. Американці їх і побудували. В Челябінську, Сталінграді, Харкові та деінде. Основна продукція «тракторних» заводів – танки. На другому місці – тягачі і трактори для війська. І лише на третьому – техніка для сільського господарства. У СРСР все було спрямовано на війну і для війни. Ось знаменита побудова «Дніпрогесу», що її розпочато 1927 року, і перший гідроагрегат якої запрацював у 1932-му. Гадаєте, шановний читачу, це для втілення ідіотської мрії Леніна, що комунізм настане тоді, коли до радянської влади додасться ще й «електрифікація всієї країни»? Та ні! Ця електростанція мала давати енергію для Запорізького алюмінієвого комбінату (запущений у 1933), найбільшого у Європі. Алюміній – це передусім танкові двигуни та двигуни для артилерійських тягачів і бронемашин. Винищувач можна побудувати з фанери та перкалю – так і робили. А от бомбардувальники несуть велику вагу, тому їх із алюмінієвих сплавів роблять. Алюміній – це дроти польового зв’язку. І корпуси радіостанцій. І солдатські кружки, ложки, казанки та ґудзики. І зірочки для пілоток – мільйонами. І ще багато-багато чого воєнного. Алюміній передусім – стратегічний військовий метал. А ще «Дніпрогес» давав електрику для «Запоріжсталі» (запущена у 1933 році), яка виробляла в тому числі й броньову сталь для танків, бронемашин, бойових кораблів та іншої потрібної техніки. А ще «Дніпрогес» забезпечував електрикою «Дніпроспецсталь» (запущена у 1932 році), що виробляла спеціальні високолеговані сталі, які йшли на виготовлення стволів гвинтівок і кулеметів, на підшипники для танків, броньовиків і бойових кораблів, а також інструментальні сталі для військових заводів. А ще «Дніпрогес» давав струм на Запорізький завод феросплавів (запущений у 1933 році), – без феромарганця і феросиліцію неможлива робота металургійних комбінатів, які давали броньовий лист для танків і далі за списком. Якщо ви не знаєте, коли відкрився Запорізький титано-магнієвий комбінат (тоді він називався «Дніпровський магнієвий завод») – підкажу: у 1935 році. Що таке магній? Це алюмінієві сплави. Це високоміцні чавун і сталь (броня), це авіаційна і автомобільна промисловість. Це, зрештою, освітлювальні та сигнальні ракети для армії. І все це протягом 1927-1935 року. Лише в одному Запоріжжі. А були ще Сталіно і Сталінград; Сталіногорськ і Сталінськ; Свердловськ і Ворошиловград, і, звичайно ж, Ленінград.

Я спеціально згадав лише міста, названі на честь вождів, напхані військовими заводами. Але загалом їх були тисячі. От, якщо не знаєте, коли у Челябінську побудували тракторний завод – це 1933 рік. Тракторним він називався для секретності. Робітники цього «тракторного» заводу називали його «Танкоградом». Випускав він, щоправда, і трактори. Дуже цікаві. Це була копія американського «Катепілера-60», яка називалася С-60 або «Сталінець» потужністю 60 кінських сил. Це був перший радянський гусеничний тягач для артилерії великих калібрів.

А було таке, що міста засновували «з нуля», як, наприклад, Комсомольськ-на-Амурі. Перша група комсомольців висадилася тут 10 травня 1932 року для проведення підготовчих робіт. А «днем народження» міста вважається 12 червня 1933 року, коли заклали фундамент першого цеху суднобудівного заводу № 199. Вже 25 травня 1935 року тут було закладено перший підводний човен типу «Ленінець». Власне, уся перша «п’ятирічка» (1928-1933), попри офіційну назву «П’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР», насправді розвивала лише військову промисловість і те, що її обслуговувало. І друга «п’ятирічка». І третя… Країна у буквальному сенсі надривала жили. Такий об’єм будівництва заводів, фабрик, електростанцій, залізниць, автошляхів, депо, портів, металургійних гігантів потребував колосальних ресурсів, яких не було. І тоді комуністи застосували єдиний, що був в їхніх руках – людей. Точніше – безкоштовний труд людей, перетворених на кріпаків та рабів. Перша категорія – це селянство, яке загнали у колгоспи. Друга категорія – в’язні (з/к) концентраційних таборів, які в СРСР називалися виправно-трудовими.

Десятки мільйонів селян майже задарма гарували на полях. Мільйони з/к за пайку хліба і миску баланди рили канали, будували заводи і мости, укладали шпали і рейки, валили ліс, мили золото, видобували руду. Усе це – знаменитий ГУЛАГ (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения), створений на базі Головного управління виправно-трудових таборів ОДПУ. ГУЛАГ – найбільша і найстрашніша в світі система концтаборів, перед якою тьмяніють нацистські Аушвіц, Треблінка і Бухенвальд. Якщо хтось ще не знає – коротко кілька цифр. З 1929 до 1953 року через систему концтаборів ГУЛАГу пройшло 18 млн людей. Щоб ви розуміли: перепис населення СРСР 1937 року дав число 156 мільйонів (без з/к, військовослужбовців та пасажирів потягів і кораблів), за що його організаторів було розстріляно й офіційно оголошено про 162 мільйони. Разом із військовополоненими, «спецпоселенцями», засланцями через ГУЛАГ пройшли 28,7 мільйона осіб. Правда, далеко не всі й пройшли. З 1934 по 1953 рік було проведено до 800 тисяч політичних страт, від непосильної праці, хвороб і голоду померло до 1,7 мільйона. Але це офіційне число. Насправді точна кількість жертв ГУЛАГу нікому не відома.

Найстрашніше знаєте, що, шановні читачі? Нацисти кидали до концтаборів своїх ворогів. Тих, хто чимось перед ними завинив – своєю діяльністю, віросповіданням, сексуальною орієнтацією або національністю. Комуністи набивали свої концтабори завідомо невинуватими людьми. Або тими, «злочини» яких були неспівставні з жорстокістю покарання. Наприклад, на швейній фабриці вкрадений коточок ниток могли записати у протокол, як «крадіжку 200 метрів пошивного матеріалу» і впаяти бідній жінці 10 років таборів. А крала вона не від гарного життя – це була жорстока необхідність: за мізерної зарплатні нитки можна було продати на чорному ринку і нагодувати дітей. Драконівський «Закон про п’ять колосків» ми вже згадували.

 

Щоб молодий і здоровий чоловік у золотому забої на Колимі перетворився на «доходягу», потрібно було від 20 до 30 днів при 16-годинному робочому дні та ночівлі на 60-градусному морозі в наметі.

 За ним справді можна було отримати 5 років лісоповалу за «крадіжку» з колгоспного поля 5 колосків жита. По року за колосок. Комуністи саджали сотнями тисяч і мільйонами лише для того, аби мати рабів. Робилося це так.

Замислили в Кремлі з’єднати річки Москву та Волгу каналом імені Й. В. Сталіна для судноплавства. Аби легше було доправляти з Москви запчастини для танків Т-26, що їх випускав Сталінградський тракторний завод. У місті Дмитрів створюється виправно-трудовий табір, який називався «Дмитровлаг». З вересня 1932 по січень 1938 року сотні тисяч з/к рили землю в нелюдських умовах. Кількість рабів в ньому доходило до 200 тисяч. Завершилося будівництво – концтабір розформували. Частину «зеків» розкидали по інших таборах; деяких «за ударну працю» випускали достроково – навіть раби повинні мати якийсь стимул. До речі, в радянські часи ходив анекдот: «Знаєте, чому Комсомольськ-на-Амурі так називається? Бо там комсомольці з кулеметами на вишках стояли». Перша партія рабів для будівництва заводу, про який згадано вище, прибула в майбутнє місто у травні 1932 року. У підготовлені «комсомольським десантом» бараки. «Про кількість померлих в Дмитровлазі точних відомостей немає досі. За різними даними, ця цифра коливається в межах від 10 до 30 тисяч осіб. Як тут вмирали в’язні, можна прочитати в нещодавно виданій книжці «Правда ГУЛАГу з кола першого» (автор Михайло Моруков): «Тисячі брудних змучених людей борсалися на дні котловану по пояс в багнюці. А був уже жовтень, листопад, холоди стояли страшні! І головне, що запам’яталося: ув’язнені були виснажені гранично і завжди голодні.. Дивимося: то один, то інший зек в бруд падають. Це вони помирали від слабкості: межа сил наставала. Мертвих складали на візки – «грабарки» – і вивозили...»

До речі, після закінчення будівництва каналу місця поховання не позначалися й були засекречені» [79]. А цей концтабір був не найстрашніший. Можна сказати навіть – курорт у порівнянні з більш ніж 30 тисячами інших місць ув’язнення. Пояснювалося все банально просто: «Дмитровський табір був своєрідною вітриною ГУЛАГу. Там була досить низька смертність, заліки робочих днів, зарплатня, дострокові звільнення» – пояснює Ілля Удовенко, старший науковий співробітник Музею історії ГУЛАГу. – Позначилася близькість до Москви: одна справа, коли тисячі зеків безвісно вмирають у лісах Сибіру, інша – коли це можуть бачити мешканці столиці» [80]. До сумнозвісного «Севвостлагу» на Колимі, де мили для рідної батьківщини золото, з 1932 по 1953 роки, за офіційними відомостями, було завезено 730 434 в’язні, з них загинуло мінімум 125 тисяч. З яким би концтабором нацистів порівняти? А, наприклад, зі знаменитим Бухенвальдом, одним із найбільших у Третьому Рейху. За сім років через нього пройшло 250 тис. в’язнів, загинуло – 56 тисяч. Як бачимо, абсолютно співставні цифри. Але про Бухенвальд знає увесь світ. Про «Севвостлаг» навіть у країнах колишнього СРСР більшість навіть не чула. Комендант Бухенвальду оберфюрер СС Герман Пістер на Головному Бухенвальдському процесі засуджений до повішення й помер від страху в камері. Начальників «Севвостлагу» не судили й вони дожили до похилого віку – крім тих, кого розстріляли як «ворогів народу» самі ж комуністи. І де справедливість? Інша категорія рабів ХХ століття – колгоспники.

Якщо концтабори – це винахід англійських колонізаторів під час Англо-бурської війни, що його творчо «переробили» та «вдосконалили» комуністи, а потім нацисти, то колгоспи – це результат фантазії більшовиків. Власне, концептуально нового вони нічого не вигадали. Колгосп – це той самий кооператив. Кооперація особливо успішно розвивалася на західноукраїнських землях на початку ХХ століття. Проте «великі спрощувачі» спростили питання до максимуму. Вони відібрали у селян землю, коней, корів, реманент і загнали їх у «кооператив», де вони гарували майже задарма. На «одноосібників», які ще залишалися, чинився шалений тиск. Ті, хто не бажав віддавати колгоспам майно, потрапляли в «куркулі» – так називали комуністи буцімто багатих селян. Крім справді таких, хто мав великі земельні ділянки, до «куркулів» зараховувалися: – ті, хто мав сільгоспмашини та здавав їх в оренду або обробляв землю і врожай односельців самотужки. Екстраполюючи на сьогодення: якщо у вас, наприклад, є мотоблок і ви за 50 гривень зорали сусідові город – Ви, шановний читачу, є «куркулем», хоч навіть і голодуєте; – ті, хто крім праці на своєму полі, займався відхожою торгівлею на кшталт «коробейників». Це якби зараз селянин виростив кабана, продав його в місті на базарі, купив калоші й продав їх односельцям – він є «куркулем», нехай навіть сам у драних штанях ходить; – ті, хто за допомоги власної худоби за платню обробляли поля сусідів, нехай навіть щоб трохи заробити собі на чоботи. Нарешті ті, хто мав сільські крамнички, млини, крупорушки, олійні тощо.

Мій прапрадід був висококваліфікованим слюсарем. Працював багато років на заводі у Харкові. Збирав кошти, мріючи про власний млин. І він його побудував. Саме у 1929 році. Власноруч. Односельці вмовляли: дивися, що робиться навколо, облиш. Але він вперто мотав головою: не може такого бути, щоб у мене це забрали. Я сам побудував, на власні гроші. Але комуністи та комнезамівці (цих патологічних нероб і п’яниць я вже згадував) дочекалися, доки прапрадід заб’є останній гвіздок і млин «націоналізували». А прапрадіда мого, як куркуля, відправили на 5 років ліс валити. Повернувся він вже коли був колгосп. Хоч Голодомору не застав, але геть хворий. Куди податися? До колгоспу, ремонтувати техніку. Так незабаром і помер просто біля колгоспної сівалки. А млина, до речі, коли він повернувся з табору, уже не було. Розвалився від «дбайливості» колгоспного начальства. Так ось сумна індивідуальна історія…

А якщо ти голий і босий, і майна у тебе три курки й клаптик городу, але до колгоспу йти не хочеш – на тебе теж знайдуть управу. Не підпадаєш під категорію «куркуля» – будеш «підкуркульником», тобто союзником «куркульського сміття». В усьому нормальному світі праця оплачується. Де краще, де гірше. Проте не у більшовиків. Вони вирішили, що селянам гроші ні до чого. 22 червня 1930 року Всесоюзний союз сільськогосподарських колективів (Колхозцентр) СРСР встановив оцінку й оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Так звані «палички». Що це таке? О, це чудовий винахід комуністів. За роботу тепер колгоспникам не платили. Відпрацював день – поставили паличку у відомості. Восени колгосп здавав батьківщині урожай за заздалегідь затвердженим планом: стільки-то тонн зерна, цибулі, капусти, гороху тощо. А те, що залишалося після цього – ділили між колгоспниками відповідно до того, хто скільки «трудоднів» набрав. Прямо скажемо: залишалося після розрахунку з улюбленою державою небагато. У неврожайні роки – взагалі нічого. Бо улюбленій державі робітників і селян було абсолютно начхати – врожайний рік чи ні. План виконай. Як хочеш. Неврожай – народи ці тонни; придбай в Америці або на Марсі, але державі план дай – не гріши. Наприклад, в урожайному 1937 році в половині колгоспів селянам видали аж до трьох кілограмів зерна на трудодень. «До» це могло бути і 3, і 2, і навіть один кілограм. А в неврожайному 1939 більш ніж у третині колгоспів на «трудодень» дали менше кілограма. Ось ці «ріденькі» кілограми, якщо їх продати на базарі або тій таки любій державі за «твердою» (тобто мізерною) ціною, і були єдиним джерелом грошей радянської селянської сім’ї. На ось ці копійки селяни мали купувати гас і мило, тканину на пошиття штанів і сіль. З чого жили? А натуральним господарством – рятували город і корова. Знесла курка яйце – діти не їдять, а відноситься те яйце в магазин і здається державі за «твердою» ціною. Аби дітям хоч якесь взуття купити. Можна було ще в колгоспі вкрасти, тільки за це давали мінімум 5 років таборів за відомим «Законом про п’ять колосків», або відразу розстріл.

Ще один страшний нюанс. «Трудодні» давали голові колгоспу, бригадирам і іншим колгоспним начальникам абсолютну владу над радянськими кріпаками. Бо бригадир міг угледіти в мужика або баби «погану роботу» і абсолютно законно не зарахувати «трудодень». Відгорбатився ти з другої години ночі до одинадцятої вечора в полі, а тобі – дулю. А ось куму або кумі своїм бригадир міг і два, і чотири «трудодні» записати. І десять. Абсолютно законно. Закон такий був в СРСР. До речі, так колгоспних «ударників» створювали. Траплялося, що ці батіг і пряник використовувалися в особистих цілях. Ще як траплялося. Захотів бригадир молодицю – пропозиція їй: підемо до стодоли на сіно, два трудодні запишу. А не підеш – місяць гаруватимеш задарма – я все одно «неякісну роботу» у тебе знайду. А за невиробіток мінімуму трудоднів – кримінальна відповідальність, між іншим. До речі, в колгоспах мали ішачити й діти, починаючи з 12 років. Мінімальний виробіток для них встановлювався 50 днів на рік. Така ось панщина радянського зразка. Один день на тиждень дванадцятирічна дівчинка мусила відпрацювати на рідну державу, де, як співали у знаменитій пісні: «Так вольно дышит человек». І ось ця страшна система рабства ХХ століття існувала 36 років.

Тільки в 1966 році трудодні скасували й почали платити гроші колгоспникам. Ну, як платити. Не назвеш 40 рублів шикарною зарплатнею. Еквівалент вартості 12 пляшок горілки. Але тут Сталін, Калінін, Молотов і компанія зіткнулися з неприємним фактом. Селяни не хотіли горбатитися задарма й голодувати. Почалася масова втеча з колгоспів. Усі великі міста, особливо російські, було забито голодними голодранцями, які або просили милостиню, або готові були на будь-яку роботу за копійки. Євдоким Ніколаєв 9 червня 1931 року писав у щоденнику: «На вулицях Москви дуже багато з’явилося порівняно молодих і міцних сільських хлопців, взутих у личаки й одягнених у домоткані сіряки. Деякі з них із торбами. Усі вони, схудлі і брудні, обірвані, жалісно просять милостиню. Я деяких розпитував, звідки вони. Вони назвали свої місця проживання, переважно зі степових губерній – Орловської, Брянської, Калузької тощо. Усі вони втекли зі своїх рідних місць, оскільки як, вони кажуть, життя у них стало неможливим. З другої години ранку в колгоспі виганяють їх на роботу, а закінчують об одинадцятій годині вечора. Праця рівносильна каторжній, бо змушують виробляти норму, причому нічого не дають, так нічого й немає, довершений голод, так що в цих губерніях, крім страшної люті більшовиків, ще лютує голодний тиф, або, як його тепер звуть, «вошивий тиф», люди мруть щодня, так що всіх охопив жах, і багато втікають в ліси й розбігаються врізнобіч від цих колгоспів, мов від чуми. І так по всій Росії» [81].

У ті часи навіть звичайні робітники в містах могли собі дозволити мати прислугу з числа жінок, що втекли із села. А ще страшне те, про що лише таємна історія знає: в СРСР з’явилася маса молоденьких дівчаток, які торгували собою, аби хоч якось прогодувати себе та щось послати в село для маленьких братиків та сестричок. Неабияким щастям було стати утриманкою в партійного боса або великого чиновника.

І тоді «влада робітників і селян» вигадала, як зробити так, аби селяни із села не тікали. Вона відновила кріпосне право. Найсправжнісіньке. Через сімдесят років після скасування кріпацтва царем-батюшкою, комуністи повернули його. Не для всіх. 27 грудня 1932 року подарунок різдвяно-новорічний колгоспникам радянським: головою ЦВК СРСР М. І. Калініним, головою Раднаркому СРСР В. М. Молотовим і секретарем ЦВК СРСР А. С. Єнукідзе було підписано Постанову № 57/1917 «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов’язкової прописки паспортів».

У всьому світі існують паспорти. У деяких країнах, наприклад, в США це посвідчення особи необхідне лише для подорожей світом. У ті роки американець міг поселятися в готель, назвавши будь-яке ім’я – нікого це не цікавило. А його посвідченням особи служив будь-який папірець, найчастіше – водійські права. У Російській імперії було майже так само. Але в СРСР усе не так. Паспорти служили для контролю за пересуванням людини. І якщо ти оселявся в іншому місті навіть на короткий термін – більше трьох діб – мусиш «прописатися». Тимчасово. Тобто повідомити ОГПУ про місце свого перебування на цей момент. Неважливо – в готелі ти мешкаєш на період відрядження або орендуєш квартиру. Навіть відпочивальників у санаторіях прописували. За порушення правил прописки громадянина на перший раз штрафували. На другий раз можна було сісти в тюрму. За статтею 192а КК РРФСР. До двох років у «Севвостлазі» або на ритті чергового каналу.

Завдяки такій системі в СРСР контролювалася кожна людина. Буквально. Знайти за необхідності можна було будь-кого. Або загнати до смерті, як вовки заганяють оленя. Навіть професіоналів. Народний комісар внутрішніх справ УРСР Олександр Успенський 14 листопада 1938 року, передчуваючи арешт, перейшов на нелегальне становище, імітувавши самогубство. Протримався рівно 4 місяці, день у день – знайшли…

Але з колгоспниками всього цього не було. Бо колгоспникам паспортів не видавали, щоб вони з колгоспів не утікали. Мужиків знову, як у першій половині ХІХ століття, зробили кріпаками. Вдумайтеся: половина населення країни – справжнісінькі кріпаки! Мешканці міст, і навіть такі само селяни, але в державних радгоспах, мали паспорти на руках і могли у будь-який момент змінити місце проживання та роботу, за яку, між іншим, платили. А паспорт колгоспника лежав в сейфі у голови сільради і той відповідав головою (в прямому сенсі) за те, щоб колгоспник його на руки не отримував. А замість цього при необхідності виписувалася колгоспникові довідка, в якій вказувалося, що він є членом колгоспу «Прожектор» Новгородського району, і що йому просто необхідно на кілька днів поїхати до брата, у якого сталася пожежа.

Комуністи навіть не приховували нічого й відверто оголосили, що драконівську паспортну систему введено «…з метою кращого обліку населення міст, робітничих селищ, новобудов і розвантаження цих населених місць від осіб, які не пов’язані з виробництвом і роботою в установах або школах», а також «з метою очищення цих населених місць від куркульських.. та інших антигромадських елементів» [82].

Спираючись на закріпачення селян, у 1932-1933 роках комуністи влаштували штучний голод. Голодомор. Стався він через те, що не лише зерно, а й фактично усю сільгосппродукцію з колгоспів вимели під віник. Не вдаватимуся у деталі – про Голодомор є маса інформації. Розповім лише про одну байку, якою досі годують народ комуністи та їхні нащадки. Мовляв, голод був від неврожаю. Посуха, мовляв, винна. Нині співробітниками Інституту дослідження Голодомору ретельно зібрано інформацію про кліматичні умови тих років і доведено, що вони кардинально не відрізнялися від інших періодів. І не лише це – валовий збір зерна у 1932-1933 році був навіть більший, ніж у 1931-1932, що ми бачимо з цієї таблички.

(джерело: http://istmat.info/node/21358)

Як ми бачимо, по-перше, найбільші врожаї припадають на роки НЕПУ, а з масовою колективізацією вони падають (за винятком урожайного 1930-1931); по-друге, про жоден «неврожай 1932-1933» не йдеться. Це абсолютна безсовісна брехня комуністичної пропаганди. Проте у той самий час, як в Україні гинули від голоду мільйони селян, включно з дітьми, більшовики вивозили зерно за кордон ешелонами і кораблями. У 1932 році було вивезено 1,81 млн тонн, у 1933 році – 1,76 мільйонів тонн. Причому за зниженими, демпінговими цінами. Це призвело до того, що в Польщі ціна на зерно впала удвічі. Але й це не все – польські фермери вийшли на акції протесту з вимогою зборони ввезення з СРСР птиці та інших свійських тварин, бо копійчані ціни на них доводили до банкрутства місцевих господарів. І коли польський уряд пристав на вимогу своїх селян, радянські товариші просто відчинили вагони і тисячі птахів, кролів та овець просто випустили на волю. А по той бік кордону, в радянській Україні люди їли людей. Комуністи кажуть: так то ж робилося задля загального добра. Треба було готуватися до війни з фашизмом.

Гітлер і Муссоліні збиралися напасти, потрібні були танки, літаки і гармати, аби напад відбити. А для танків і літаків потрібні «Дніпрогес», «Запоріжсталь» і «Танкоград». І крім, як за зерно, обладнання для них не було за що купити. Брехня і це також. Про фашистів трохи нижче розповім, а поки про «не було за що». 1936 рік. Соратник Сталіна, член Політбюро ЦК ВКП(б), нарком харчової промисловості СРСР Анастас Іванович (Ованесович) Мікоян перебуває з робочою поїздкою в США. Тут він закуповує ліцензію і технологію на виробництво морозива. Так, «найсмачніший у світі радянський пломбір», на який досі моляться деякі «совєтскіє люді» насправді є «найсмачнішим американським пломбіром». Водночас, аби не розмінюватися на дрібниці, Мікоян купує й лінії з його виробництва. Під час цієї ж поїздки Анастас Іванович також придбав технологію та лінії з виробництва «найякіснішої радянської тушонки». А заразом – аби двічі не їздити – ще й рецептуру та лінії з виробництва ковбас. Серед яких – «найякісніша і найсмачніша у світі» ковбаса, яку досі згадують ті, хто ностальгує за СРСР, – знаменита «Докторська» по 2 рублі 20 копійок. Про «смачну і якісну ковбасу», що її виготовляли за ГОСТом, на який теж дуже моляться нинішні фанати СРСР, ми поговоримо пізніше, коли розглядатимемо часи «розвиненого соціалізму Брежнєва». Тут скажу про морозиво. Вже з 1966 року ніде в СРСР, крім Москви і Ленінграда, пломбір, що раніше випускався за американською рецептурою, відповідно до ГОСТу уже не вироблявся. Але ще до цього дозволялися заміни одних компонентів іншими. Зокрема, молочні жири пальмовою олією. А куди, як ви гадаєте, друзі, дівався цей продукт, яким розплачувалися наші численні африканські «союзники» за постачання автоматів імені Калашникова та РПГ-7?

Просто в СРСР ні на блямбі, наклеєній поверх м’ятого стаканчика морозива, ні на упаковці «Молочної» або «Докторської» склад цих продуктів не зазначався. Це зараз ви можете все прочитати і вирішити, чи купувати вам дешеву «варьонку» по 70 гривень, або дорогу, але більш якісну по 210.

Але ми відволіклися й забігли наперед. Повертаємося. Чим же розплачується СРСР за усе це добро? Це те, що оголошується так би мовити, офіційно радянською/російською пресою та істориками: «Що ми вивозимо за кордон? Найголовнішими статтями експорту в цьому році були лісоматеріали та вироби з них, хутро, нафта і нафтопродукти, льон, руди металеві, вугілля, чорні метали та вироби з них виробничого призначення, цукор, добрива мінеральні та хімічні, макухи, обладнання хімічні і фармацевтичні вироби. Крім того, вивозилися цемент, азбест, шкірсировина, бобові тощо» [83].

Як бачимо, зерна серед пріоритетних експортних товарів немає. На початку 30-х було так само, хіба що деяких позицій з перерахованих вище не існувало. Але у таємній історії СРСР є ще одна стаття експорту у 30-і роки, про яку по телевізору воліли не говорити і в радянській пресі не писали. Разом з нафтою, вугіллям і хутром за кордон продавалися скарби Ермітажу, Третьяковської галереї, Алмазного фонду та інших музеїв. Рембрандт в обмін на ковбасу! Рубенс в обмін на тушонку! Відтак, ті 3,57 мільйони тонн вивезеного у 1932-1933 роках за кордон хліба погоди не робили. Штучність голоду доводиться елементарно просто. По-перше, накладання мапи найбільших осередків голоду дивним чином збігається з районами найбільшого спротиву колективізації та селянських повстань (а їх лише в Україні було понад 10 тисяч) по СРСР. По-друге – приховування голоду. Комуністи дуже піклувалися, щоб світ нічого про масштаби Голодомору не знав. Було відмовлено в місії Червоному Хресту. Навіть «потьомкінські села» побудували й населили їх мордатими вгодованими чекістами, куди возили екскурсії західних журналістів та «друзів СРСР» серед іноземної інтелігенції. Ба більше: уряди «демократичних країн» щосили намагалися «не бачити» Голодомору, навіть якщо свідчення про нього якось просочувалися.

9 березня 1933 року британський журналіст Ґарет Джонс опублікував репортаж про Голодомор в Україні – знаменитий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «Нью-Йорк Івенінг Пост» та «Манчестер гардіан». Журналіста відразу ж почали цькувати. Проти нього виступив сам Бернард Шоу, котрий перед тим їздив в СРСР, жер ікру та осетрину в «Метрополі», їздив на екскурсії, бенкетував з комуністичними бонзами, упиваючись вірменськими коньячками і жодного Голодомору не помітив. Проти Джонса виступили голова московського бюро газети «Нью-Йорк Таймс», лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті та американський кореспондент «Юнайтед Пресс» Юджин Лайонс. І обидва знали, що Ґарет Джонс написав правду. Але звинуватити Джонса у брехні їх умовив заступник завідувача Відділом преси та інформації Народного Комісаріату Зовнішніх Справ Костянтин Уманський, котрий за принципом «ти мені – я тобі» оголосив, що ті, хто підтримає Джонса, не отримають акредитацію для висвітлення судового процесу у «Справі Метро-Вік». І вони погодилися, тим паче, що халявні московська горілка та балики були таки смачними. Лайонс пізніше зізнався, що його більшовики купили: «Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку» [84].

Пізніше, під час Другої світової, журналістам США та Британії було заборонено писати про Холокост і вони слухняно ту неофіційну заборону виконували. Це аби ви, друзі, знали, чого вартують їхні знамениті «журналістські стандарти». Ґарет Джонс після цього довго не прожив: його було викрадено радянськими спецслужбами наприкінці липня 1935 року під час подорожі Внутрішньою Монголією і застрелено 12 серпня напередодні тридцятого дня народження.

Чому Захід волів «не бачити» нелюдських злочинів більшовиків? Причина банальна: гроші. В США саме лютувала «Велика депресія». Американська криза перекинулася й на Європу. А радянська влада давала своїм ідейним противникам-капіталістам можливість добряче заробити. Золотом. Пізніше комуністична пропаганда створить міф про «титанічний подвиг радянського народу» під мудрим проводом Політбюро ЦК ВКП(б) і самого товариша Сталіна, які у рекордно короткий термін заклали основи індустрії СРСР.

Тільки в тій – неправдивій історії немає двох імен: Франкліна Делано Рузвельта, президента Сполучених Штатів Америки, і Альберта Кана – американського підприємця, широко відомого тим, що саме він будував заводи компанії Форда в США. Менш відомо, що Альберт Кан будував заводи в СРСР. Якщо хтось не знав – ЧТЗ («Танкоград») – справа рук Альберта Кана. Сталінградський та Харківський тракторно-танкові теж. Московський і Горьківський автозаводи так само. А ще десятки верстатобудівних заводів, прокатних станів, ливарних цехів тощо.

За кілька років у СРСР фірми «Albert Kahn Inc.» та «Albert Kahn Associates» ударними темпами побудували понад 571 заводів. За оцінками дослідників, це дало американській економіці понад 2 млрд. доларів. За нинішнім курсом – це чверть трильйона доларів. Американські інженери особливо не морочилися. Вони застосували готові проєкти заводів, що будували в США, і привезли своє обладнання. Автомобільний завод імені Комуністичного Інтернаціоналу Молоді (пізніше АЗЛК) у Москві був точною копією заводу Форда. І це лише один Альберт Кан. А були й інші. Наприклад, для того ж таки «Дніпрогесу» турбіни постачала американська компанія «Newport News Shipbuilding and Drydock», а генератори – фірма «General Electric». Головним інженером-консультантом проєкту «Дніпрогесу» (читай – автором проєкту і керівником будівництва) був провідний американський спеціаліст в будівництві ГЕС полковник Г’ю Лінкольн Купер. Загалом за 10 років у СРСР американськими фірмами було побудовано понад 1 500 фабрик, заводів, електростанцій, хімічних комбінатів тощо. Не відставали від американців британці, німці, французи, італійці. Лише протягом 1923-1933 року з іноземними компаніями було укладено 170 угод «технічної допомоги» в галузі важкої промисловості: 73 з німецькими, 59 з американськими, 11 з французькими, 9 з шведськими та 18 з компаніями інших країни. Не зупиняло західних «партнерів» навіть те, що за особистою вказівкою Сталіна радянські інженери тупо «тирили» їхні винаходи та технології. У 1929 році Чарлз Соренсен, заступник Генрі Форда, виявив, що радянські інженери розібрали трактор «Фордзон», скопіювали його й запустили у виробництво під назвою «Червоний Путиловець». Американським інженером-нафтовиком було виявлено копіювання нафтового обладнання в Баку. Начальник «Автостроя» і директор Нижньогородського автозаводу у 1931 році Степан Семенович Дибець організував копіювання та випуск верстатів різного призначення.

Австрійський хімік Александр Вінербергер зафіксував на фото Голодомор в Україні. Ось на чому будувався добробут французів і британців. Ось за рахунок чого Рузвельт виводив США з «Великої депресії».

Але на це закордонні партнери заплющували очі – колосальний потік золота з СРСР компенсував усі можливі фінансові втрати від злодійських дій комуністів. Звичайно, те, що заводи і фабрики проєктували й будували іноземці, ніхто не афішував. У газетах писалося про «радянські» досягнення. Філія компанії Альберта Кана в Москві мала суто радянську назву – «Госпроектстрой». Філія німецької компанії «Demag Cranes AG» (виробник важких і портових кранів) теж була зашифрована під Центральне бюро важкого машинобудування. А до чого тут Рузвельт? Саме він дав «добро» на роботу американських компаній у СРСР, який на той момент офіційно Сполученими Штатами ще не було визнано. Саме на 1932-1933 рік припадає пік замовлень, що їх було зроблено радянським урядом в США. Майже весь Новий курс Рузвельта і його нова економічна політика базувалася на заробітках в СРСР. І наплювати було Рузвельту на те, що вулицями українських міст валяються трупи померлих від голоду дітей. Плювати, що вимер мільйон білорусів. Плювати на те, що увесь казахський степ було встелено трупами старих, жінок та дітей – вони рвалися до Китаю, аби врятуватися від голоду й падали мертві. Майже половина казахів (40%) вимерла тоді від голоду. І британцям було наплювати. І французам.

Вони навіть не замислювалися, що будують комуністам військові заводи, де зроблять танки, які підуть у «визвольний похід» на їхні землі; що вони закладають сталевий хребет монстру, у протистоянні з яким протягом наступних десятиліть доведеться витратити колосальні ресурси та покласти купу життів. Лише у війні СРСР з миротворчими військами ООН в Кореї (1950-1953) США і країни Європи втратили майже 40 тисяч убитими й 100 тисяч пораненими. Мав рацію товариш Ленін, який казав, що якщо капіталістам дати гарну ціну, вони продадуть мотузку, на якій їх повісять. У країнах західної демократії існують вибори. А для виборів потрібна гарна суспільна думка про того ж таки пана Рузвельта. А якщо американці дізнаються, що пан Рузвельт наживається на смертях мільйонів людей – суспільна думка може повернутися проти нього. Тому пан Рузвельт – великий демократ – заборонив публікувати матеріали про Голодомор. Те саме відбувалося і в Лондоні, і в Парижі. Не всім буде до смаку ранковий круасан під каву, коли знаття, що борошно для нього змелене із зерна, що його забрали у голодних українських дітей.

А німцям… Тепер треба розповісти про стосунки товариша Сталіна з італійськими фашистами і німецькими нацистами, а воднораз і про деякі зовнішньополітичні устремління «миролюбного» СРСР у 1930-х та на початку 40-х років. Цікавенна історія, скажу я вам, друзі.

ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА.

ЯК ТОВАРИШ СТАЛІН ІЗ ФАШИЗМОМ БОРОВСЯ І ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО

Отже, не планували товариш Сталін та його вірні поплічники «мирно співіснувати» з рештою світу. В цьому товариш Сталін був вірним «ленінцем» і послідовним більшовиком. Він свято вірив у те, що лише світова війна відкриває шлюзи Світовій революції, як це думав собі й Ленін. Товариш Сталін постійно писав і говорив про це. Тільки товариш Сталін, на відміну від більшовицьких теоретиків на взірець Троцького й Бухаріна, не хотів чекати, коли Друга світова війна розпочнеться сама собою. Товариш Сталін перманентно й методично її готував. Саме цього не розуміли ні Троцький, ні Бухарін. Тому не бачили причини для настільки варварських методів проведення великої індустріалізації й протестували проти такого «перекосу». Троцький не зрозумів цього до того моменту, коли війна почалася. Ще 9 березня 1938 року у своїй роботі «Статья Сталина о Мировой революции и нынешний процесс» Лев Давидович феєрично тупив, відмовляючись вірити словам самого Сталіна. Наведу доволі розлогу цитату, аби читачі мали уявлення про всю глибину дурості колишнього голови Реввійськради РРФСР-СРСР, першого наркома іноземних справ і колишнього наркома з військових справ РРФСР, тобто людини, яка мала би розумітися у дипломатичній та військовій стратегії. «У лютому вся світова преса приділяла чимало уваги статті Сталіна, присвяченій питанню залежності Радянського Союзу від підтримки міжнародного пролетаріату. Стаття трактується як відмова Сталіна від мирного співробітництва із західними демократіями в ім’я міжнародної революції. Преса Геббельса проголосила: «Сталін скинув маску. Сталін показав, що не відрізняється від Троцького за своїми цілями», тощо. Та само думка розвивалася і в більш критичних виданнях демократичних країн. Чи потрібно зараз спростовувати це тлумачення? Факти важать більше, ніж слова. Якщо би Сталін мав намір повернутися на шлях революції, він не знищував би і не деморалізував би революціонерів. Зрештою Муссоліні має рацію, коли говорить в «Джорнале д’Італіа», що ніхто досі не завдавав ідеї комунізму (пролетарської революції) таких ударів і не нищив комуністів з такою жорстокістю, як Сталін… Абсолютно помилкове, таким чином, твердження, ніби Сталін у цій статті скинув мирну маску. Насправді, він тимчасово надів напівреволюційну маску. Міжнародна політика цілковито підпорядкована для Сталіна внутрішній. Внут ріш ня політика означає для нього, перш за все, боротьбу за самозбереження» [85].

І після цього хтось вважатиме, що голову Троцького було набито чимосьіншим, а не тирсою? Сам Сталін «скинув маску», а Лев Давидович усе ще переконаний, що Йосип Віссаріонович програє гру. Що насправді він лише цілодобово тремтить у куточку зі страху за свою владу. Такі нісенітниці пише Троцький саме тоді, коли в землю Бутівського і Комунарського розстрільних полігонів його реальних і вигаданих прибічників тисячами клали. Якщо Сталін щосили бореться за самозбереження; якщо його позиції настільки слабкі, що він боїться за себе, то чому ж Ви, товаришу Троцький, сидите майже 10 років у мексиканській фортеці, оточеній кулеметними вежами й постами поліції? Чому не приїдете в СРСР і не скинете цю, як Ви колись висловилися, – посередність? Казати про те, що Сталін деморалізував комуністів, знищуючи «старих більшовиків», міг лише клінічний ідіот. Бо на зміну «старій гвардії» приходила нова. Хитріша, амбітніша, розумніша, рішучіша, сміливіша – продукт природного відбору та боротьби за виживання. І головне – абсолютно віддана персонально товаришу Сталіну. Свою помилку Троцький скоро усвідомить. Зрозуміє, що Сталін таки готував світову війну. Але вже буде пізно. А от Бухарін зрозумів свою помилку саме в 1938-му. Уже сидячи в камері смертників, в одному з листів до Сталіна він благав про помилування й обіцяв піти на війну. Проте організувати світову війну не так просто. Можна, звичайно, піти в наступ на увесь світ, організувати проти себе міжнародну коаліцію, й хоробро загинути просто через невідповідність сил. А можна шляхом дипломатії та підступних політичних комбінацій, використовуючи агентуру, сприяти створенню коаліцій, які й розпочали б війну між собою. А самому потихеньку підкидати дров у світову пожежу, чекати слушної миті, коли обидві коаліції ослабнуть і тоді виступити на боці однієї з них; знищити противників, а потім і з союзниками розібратися.

Одна така коаліція – країни колишньої Антанти плюс Польща існувала de facto. Потрібна була інша – ворожа до них. Німеччина, яка зазнала поразки у Першій світовій війні й уклала принизливий та ще й дуже важкий у фінансовому плані мир, і де були дуже сильні реваншистські настрої, якнайкраще годилася для основи такого союзу. Але потрібна людина, або група людей, яка мала підняти німців на реванш. Бажано – якомога радикальніших. На той час у світі було дві популярні ідеології – комунізм і націоналізм. Комуністи зі зрозумілих причин відпадали. А от націоналісти… Ультранаціоналісти були гарним матеріалом для того, аби стати зручним інструментом у зовнішній політиці більшовиків. Тим тараном, який розтрощить браму європейської фортеці перед Комуністичним Інтернаціоналом, СРСР і персонально перед вірним нащадком ідей Леніна – Йосипом Віссаріоновичем Сталіним. Утім, засновник фашистського руху Беніто Муссоліні був за переконаннями соціалістом, дуже шанував Карла Маркса, вважав себе його учнем і навіть називав його своїм «батьком». Леніна дуче просто обожнював і це почуття між ними було взаємним. У 1922 році Муссоліні було названо «італійським Леніним» і цим прізвиськом диктатор душе пишався. Ленін у свою чергу називав дуче єдиним справжнім революціонером в Італії і вважав його за свого друга – наскільки товариш Ульянов міг взагалі з кимось дружити. Проте було очевидно, що фашистський режим в Італії занадто «миролюбний»; що Італія не здатна стати таким тараном, якого прагнув Сталін. Муссоліні і його режим яскраво охарактеризував свого часу доктор Геббельс: «Муссоліні не революціонер, як Фюрер або Сталін. Він прив’язаний до своїх італійців настільки, що це позбавляє його широти революціонера і заколотника світового масштабу» [86]. Словом, італійський фашизм міг бути частиною коаліції, але аж ніяк не провідною її силою. І тоді товариш Сталін звернув увагу на молодого напівбожевільного фанатика Адольфа Гітлера, який 1923 року ледь не захопив владу в Баварії (т. з. «Пивний путч»), а вже через три роки разом з оновленою Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини (НСРПН) почав реально претендувати на здобуття влади в усій державі.

Ще у 1925 році вийшла знаменита книга Гітлера «Майн кампф» («Моя боротьба»). В СРСР її було заборонено. Мене завжди цікавило таке: якщо ця книга настільки нелюдська; якщо в ній пропагується мерзенна нацистська ідеологія; якщо вона спрямована проти СРСР і взагалі слов’янських народів і вважає їх недолюдками, – цю книгу мали вивчати у школах до останньої літери, розбирати на цитати і лектори товариства «Знання» мали зачитувати її цілими сторінками перед трудовими колективами. Натомість за читання «Майн кампф» радянській людині однозначно «світило» не менше 10 років миття золота на Колимі, або рубання вугілля в шахтах Воркути, а за розповсюдження – «десять років без права листування», тобто кулю в потилицю без варіантів.

З «Майн кампф» радянські люди знали лише одну цитату. Лише одну цитату викладали вчителі дітям в школах і лектори трудовим колективам. Ось вона: «Ми, націонал-соціалісти, зовсім свідомо ставимо хрест на всій зовнішній політиці довоєнного часу. Ми хочемо повернутися до того пункту, на якому перервався наш старий розвиток 600 років тому. Ми хочемо припинити вічне німецьке прагнення на південь і на захід Європи і виразно вказуємо пальцем у бік територій, розташованих на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною і торговою політикою довоєнного часу і свідомо переходимо до політики завоювання нових земель в Європі. Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію і ті довколишні держави, які їй підпорядковані» [87].

Це квінтесенція книжки біснуватого фюрера. Це головна думка його стратегії. «Drang nach Osten», – натиску на Схід. Завоювання життєвого простору. Гітлер планував передусім знищити українців, білорусів, росіян, поляків. Словом, страшний лютий ворог. Так це подавала радянська пропаганда. І вона не брехала. Все це у думках Гітлера було.

Але радянська пропаганда недоговорювала про одну непримітну деталь: «Drang nach Osten» планувався Гітлером лише після розгрому головного ворога Німеччини – Франції. «Майн кампф» – це твір проти Франції. Франція – ворог номер один. Тому що Гітлер писав цю книгу, коли Німеччина перебувала під п’ятою Франції, розчавлена абсолютно моторошним Версальським договором. Версальський договір, нав’язаний Німеччині Францією та Великою Британією, душив Німеччину. Німеччина страждала від жахливої інфляції, безробіття, зубожіння. Німеччину нещадно грабували» [87]. Але Франція це не лише Франція. Франція – це також її колонії: Алжир, Марокко, Сирія, Ліван, Мадагаскар тощо. Це війна ще й з ними. А також із союзницею Франції – Польщею. А також з іншим союзником Франції – Великою Британією. А Велика Британія – це ще й Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та десятки інших володінь. Над Британською імперією ніколи не заходило сонце. Ось вам готова світова війна.

 І неважливо, куди посуне Гітлер. «Drang nach Osten» – це в першу чергу Польща, за яку негайно вступиться Франція, за яку негайно вступиться Британія – що зрештою й відбулося. Рушить проти Франції – результат той самий. Сталін усе це чудово розумів і бачив. Кажуть, «Майн кампф» сталінська розвідка дістала ще до того, як вийшов перший том цієї книги – просто з типографії, у гранках.

Це, напевне, байка – Сталін не знав німецької. Але абсолютно точно, що останнє партійне доручення Григорія Зинов’єва – це переклад російською мовою опусу Гітлера. Спеціально для Сталіна він його зробив, перебуваючи у засланні в Кустанаї. Сподівався вислужитися… Гітлер був для більшовиків не страшний – вони чудово розуміли, що на СРСР він напасти без того, аби розв’язати світову війну, не зможе. А війна для Німеччини на два фронти – смерть. Про це сам Гітлер у тій таки «Майн кампф» і писав. Залишалося сприяти приходу нацистів до влади й чекати, доки вони кинуться гризти Європу.

Нас радянсько-російські пропагандисти переконують, що першу п’ятирічку, грандіозні плани будівництва найпотужніших у світі танкових та авіаційних заводів Сталін затіяв тому, що боявся нацистів. Брешуть вони, як дихають.

На Заході добре розуміли, хто саме «вирощував» Гітлера і відображали це у численних карикатурах.

У 1928 році, коли в СРСР запустили першу п’ятирічку, перекладу «Майн кампф» ще не було – Зинов’єв зробив його аж у 1933 році. Звідки ж більшовики знали про наміри Гітлера? З трибун про «життєвий простір на Сході» Гітлер не дуже кричав – він кричав про «ганебний Версальський мир»; про головного ворога арійців – «світове єврейство» і головного ворога Рейху – Францію. У 1928 році нацистів не лише не було при владі – вони були відвертими маргіналами. На травневих виборах до Рейхстагу 1924 року Гітлер і компанія отримали аж цілих 6,5% відсотків голосів. На грудневих виборах цього ж року ще краще – 3%. А вибори 20 травня 1928 року (практично через місяць після прийняття плану першої «п’ятирічки») стали для нацистів справжньою катастрофою: 2,6% голосів і лише 12 місць у Рейхстазі із 491. Так що не вважав Сталін Гітлера загрозою у ті часи. І не розповідав про небезпеку фашизму. Він для виправдання гонки озброєнь говорив про військовий блок, що начебто формувався навколо Польщі. І лякав війною саме з Польщею. Щоправда, це була відверта пропаганда, адже насправді жодного «блоку» поляки ні з ким не створювали. Утім, слово «лякав» – не цілком відповідає дійсності. Якщо детальніше ознайомитися з радянською пропагандою кінця 1920-х – початку 1930-х років, можна переконатися, що радянські комуністи справді готувалися до війни з Польщею. Але не оборонної, а загарбницької. А до її «союзників» зараховували передусім країни Прибалтики, які також прагнули прибрати до рук. Прибрати разом з німцями: ми зі сходу, німці з заходу і нема Польщі. А потім настала б черга і Веймарської республіки. Німеччину в СРСР називали тоді «найслабшою ланкою» в імперіалістичній системі. Саме для майбутнього захоплення Польщі СРСР не лише розвивав свою військову промисловість та будував жахливої потужності армію, але й допомагав розвивати армію Німеччини.

За умовами Версальського миру, Веймарська республіка не могла мати танкові війська, важку артилерію, бойову авіацію, флот більше визначеного тоннажу тощо. Тому добрі кремлівські товариші домовилися з німцями про заснування на території СРСР низки навчальних центрів та полігонів для підготовки кадрових німецьких танкістів, пілотів, спеціалістів хімічної війни.

У Липецьку спеціально для навчання німецьких льотчиків було побудовано цілком таємну військову базу. Там навчався сам Герман Геринг. До речі, під час Другої світової війни на це місто не впала жодна авіабомба – особистим наказом рейхсмаршал Люфтваффе заборонив бомбити Липецьк, бо там мешкала жінка, з якою у Германа був роман у ті роки. А в Казані був такий же цілком таємний навчальний центр «Кама» для навчання сучасним методам ведення війни та управлінню бойовими машинами німецьких танкістів. Серед «студентів» були майбутні усім відомі танкові генерали Вермахту – Гайнц Гудеріан, Еріх Гепнер, Вільгельм фон Тома. А в Саратові застосуванню бойових отруйних речовин та захисту від них навчалися німецькі військові хіміки. Тут таки для вигоди СРСР і Німеччини вони проводили експерименти. І хтозна, чи відбулися би газові камери Аушвіца, якби не Саратов… Головне – повторюся – СРСР таємно озброював і навчав Вермахт, чудово розуміючи, що це – порушення умов Версальської угоди; що це прямо приведе Німеччину до війни з Польщею та Францією, а отже – до війни світової… Але ось 24 жовтня 1929 року в США несподівано настав «чорний вівторок». Біржовий крах на Уолл-стріт спровокував широкомасштабну фінансово-економічну кризу, яка вдарила по Америці, а далі – і по всьому світові. У Європі особливо постраждала знекровлена репараціями Веймарська республіка.

А там де економічний крах, завжди розвиваються радикальні рухи. «...своїм виникненням Третій рейх багато в чому зобов’язаний економіці, а саме – світовій економічній кризі 1929 року, який послабив економіки провідних країн і визначив сумну долю Веймарської республіки. Фінансова криза в Німеччині набула загрозливих розмірів і вже влітку 1932 року кількість безробітних сягнула 6 мільйонів! Це не могло не вплинути на політичну ситуацію в країні. Всім було зрозуміло, що необхідний «новий курс». Радикально налаштовані політичні сили здобували все більше прихильників: на виборах 1932 року Комуністична партія Німеччини отримала найбільший результат за всю її історію (з 1919-го по 1933 рік) – 16,9% голосів, зросла популярність і Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП), націонал-соціалісти зібрали 37% голосів – більше від усіх інших партій, разом узятих. Але і цього не вистачило для того, щоб нацисти створили власний уряд.

Протягом 1932 року президент Гінденбург неодноразово пропонував Гітлеру увійти в уряд, зокрема і посісти посаду віце-канцлера, але той погоджувався тільки на пост рейхсканцлера, і ця вимога була задоволена наприкінці січня 1933 року [89]. Усе так, але трохи не так. Авторка книги «Третій Рейх» забула згадати одну «дрібницю». Такий результат (37,2%) нацисти показали на виборах 31 липня 1932 року.

Та справа в тому, що в цьому році були ще й перевибори 6 листопада. І на тих виборах нацисти втратили 4%. Далі події розгорталися так: «Популярність НСДАП почала знижуватися. Але при цьому комуністи і соціал-демократи разом зібрали 13,5 мільйонів голосів, а націонал-соціалісти – 10,5 мільйонів голосів. Навіть у цей кульмінаційний момент історії нацисти не змогли завоювати абсолютної більшості в парламенті, а на президентських виборах Гітлер програв Гінденбургу. Спроба Гітлера переговорити з Гінденбургом про призначення його на посаду рейхсканцлера закінчилася провалом, тому що його партія не мала більшості в рейхстазі» [90]. І це ще не все. Популярність наці не просто знижувалася – вона обвалювалася.

Наприкінці 1932 року, коли першу п’ятирічку в СРСР закінчили й почали другу, Гітлер стояв на краю самогубства. У прямому сенсі цього слова. Він хотів пустити собі кулю в лоба. Партія розвалювалася. Фінансування не було. Верхівка нацистів перебувала у відчаї. Гінденбург справді послав Гітлера за усім відомою анатомічною адресою. Натомість він запропонував сформувати уряд соціал-демократам та комуністам, які разом мали у Рейхстазі більшість. Голова Комуністичної партії Німеччини Ернст Тельман уже запропонував очільнику Соціал-демократичної партії Німеччини Отто Вельсу вступити у союз. Той мав посісти посаду рейхсканцлера, а Тельман очолити Рейхстаг. Почалися перемовини. Аж тут… Аж тут руку допомоги Гітлеру простягнули з Москви.

Через Комінтерн Тельману надійшов наказ Сталіна: у коаліцію не вступати; владу в країні не брати; головним ворогом вважати не нацистів, а соціал-демократів. Тельман міг і не послухатися. Але щоб такого не сталося, Москва зробила хід конем – розголосила цей наказ у німецьких ЗМІ, причому виставивши Тельмана маріонеткою Кремля. Із впливового політичного лідера Ернст Тельман миттєво перетворився на політичний труп. Коаліція між КПГ та СДПН, яку так ретельно й важко вибудовували, розпалася. Почалися взаємні чвари, що їх сталінська агентура постаралася роздмухати й зробити надбанням німецької спільноти. У такій ситуації німецькі промисловці, котрі ще недавно не бажали давати Гітлеру ані пфеніга, змушені робити ставку на нього як єдиного гаранта стабілізації в умовах економічної і політичної кризи. Президенту Веймарської республіки нічого не залишалося, як запропонувати Гітлеру посаду канцлера.

Нині є поширеною думка, ніби Гітлер здобув владу демократичним шляхом, у результаті виборів. Це неправда. За тодішніми законами, не парламент формував уряд, а особисто рейхсканцлер, якого призначав теж не парламент, а особисто президент. У НСДАП не було більшості в Рейхстазі, але саме політична комбінація Сталіна призвела до того, що гітлерівці отримали владу.

А далі був провокативний підпал Рейхстагу 27 лютого 1933 року, який дав Гітлеру привід для встановлення диктатури та заборони усіх політичних партій. Досі залишається загадкою, хто саме організував підпал. Радянські, а зараз і російські історики кивають на нацистів. Без жодних доказів. Більшість незаангажованих закордонних спеціалістів схиляються вбачати у цьому акцію одинака – такого собі Ван дер Люббе, громадянина Голландії. Сам-один, мовляв, це зробив. На знак протесту проти приходу Гітлера до влади. Проте треба знати, що майже неписьменний гомосексуаліст Ван дер Люббе був комуністом, ще й фанатичним. І, ймовірно, ще агентом радянських спецслужб. Треба знати, що він, як і Фанні Каплан, був майже сліпим. Ми тут все ж розглядаємо таємну історію СРСР, а не Німеччини, тому у деталі не вдаватимемося.

Висловлю лише власну думку: аналіз подій та фактів змушує погодитися з тими істориками, які вважають, що Рейхстаг підпалили агенти Комінтерну (читай – радянських спецслужб), а Ван дер Люббе лише взяв на себе провину. Голландського фанатика було засуджено до страти. Ернста Тельмана нацисти заарештували уже 5 березня 1933 року. Його кинули до одиночної камери. Пізніше ув’язнено у знаменитому спецбараці «Целленбау» в концтаборі Заксенгаузен. Там він був сусідом Якова Джугашвілі та лідера ОУН(р) Степана Бандери. Розстріляно Тельмана вже у Бухенвальді 18 серпня 1944 року. А от якби він не підкорився Сталіну і не побив горщики з соціал-демократами… У подальшому радянські комуністи вели стосовно нацистів дуже цікаву політику. На показ вони начебто ворогували. Навіть позакривали таємні військові навчальні центри, правда не одразу. Радянська пропаганда оголосила нацистів (так само, як і італійських фашистів) ворогами. Але під ковдрою…

Не дивіться, друзі на слова – дивіться на дії. Міг би товариш Сталін не заважати союзу комуністів і соціал-демократів – і тоді Гітлер застрелився б, а Гіммлер з Герінгом пішли б у вантажники. Міг би послати когось з льодорубчиком, пістолетом або бомбою – жодна охорона фюрерові не допомогла б, як не допомогла Троцькому та лідеру ОУН Євгену Коновальцю.

 

Радянський танк БТ-5 і радянський «військовий радник». 347 танків, 60 бронеавтомобілів, 648 літаків, 1186 гармат, 20 486 кулеметів, 497 813 гвинтівок і понад три тисячі «радників» кинув Сталін в Іспанію. Та розв’язати Другу світову тоді не вдалося…

Натомість Сталін вчинив зовсім інакше. Російські історики знайшли гарне пояснення його діям – то все від дурості. Дурний Сталін був, мов пробка, і дурниці чинив. Гарне пояснення. Універсальне. Щойно виникає питання, чому комуністи вчиняють дії, що ведуть до глобальної війни – московські історики зразу роблять великі, мов у Чебурашки, очі: то все від безпросвітної дурості.

Ідемо далі. Аж до 22 червня 1941 року СРСР постачав до Німеччини стратегічну сировину в колосальних масштабах. Боїшся гітлерівських танків? Так не давай йому феросиліцію з щойно відкритого заводу феросплавів у Запоріжжі й будувати танки Гітлерові буде набагато важче. А тут собі танки будує товариш Сталін і Гітлеру допомагає. Боїшся гітлерівських бомбардувальників? Не давай йому алюмінію з найбільшого у Європі заводу в Запоріжжі. А тут собі літаки будував і Гітлерові допомагав. Не давай Гітлеру залізної руди, марганцю, лісу, платини, бавовни, нафти, зерна, свинцю, шкіри, цинку, олова, кобальту, м’яса та сала. Без нікелю неможливо виплавити якісну танкову броню; неіржавіючу та корабельну сталь; без нікелю неможливо виробляти артилерійські приціли, акумулятори і ще сотні видів військової продукції. Без вольфраму неможливо виготовляти радіолампи, бронебійні снаряди та набої і ту ж таки танкову броню.

Кажуть: Захід теж допомагав Гітлеру, постачаючи технології, сировину і обладнання. Правильно, так було аж до 1938 року. Проте це ж капіталісти! Капіталісти бачили в Німеччині джерело особистих прибутків, як бачили його і в СРСР. А Сталін навіщо нарощував військовий потенціал Третього Рейху? І плани гітлерівців щодо завоювання «життєвого простору на Сході» його чомусь не зупиняли і не бентежили? Ви б дали сусідові, який хоче вас убити, а ваш будинок захопити, сокиру, що її ви ж і вигострили? А нам пояснюють: то усе від дурості. Кретином був Сталін, а разом з ним Ворошилов, Мікоян, Молотов, Каганович, Жданов, Андрєєв…

Ще нам кажуть, що після приходу до влади Гітлера обсяг торгівлі СРСР з Рейхом до 1939 року знизився у 5 разів. І цифри радянського експорту наводять:

1932 рік – 350, 2 млн рублів;

1933 – 298,8;

1934 – 343;

1935 – 290,1;

1936 – 92,8;

1937 – 80,6;

1938 – 54, 8;

1939 – 46,5.

Чи це не є доказом того, що СРСР не хотів підсилення нацистів і згортав співробітництво з ними? Так московські пропагандисти й твердять. Але дослідники, які вивчають це питання, у вузькому колі пишуть і говорять зовсім інше. Не СРСР згортав експорт, а Німеччина – імпорт. И не лише з Радянського Союзу.

Слово російському історику, спеціалісту з радянсько-німецьких стосунків Борису Степановичу Жигалову: «Така динаміка торгівлі між двома країнами пояснювалася цілою низкою чинників: поворотом нацистського режиму до підготовки до війни, що стимулювало великі державні замовлення німецької промисловості, перехід з цієї ж причини до політики автаркії з метою зменшення залежності Німеччини від зовнішніх ринків сировини» [91]. Читачі в мене розумні, тому пояснювати їм, що під хитромудрим терміном «автаркія» ховається звичайне слово «самодостатність» зайве. Гітлер планував війну, в якій була висока вірогідність морської блокади, тому перебудовував господарство країни на максимальне самозабезпечення. Тут таки Жигалов додає: «Звичайно, важливу роль у всьому цьому грало погіршення з кожним роком політичних відносин між СРСР і Німеччиною» (там само).

Проте це звичайна ритуальна фраза, прив’язка до офіційного трактування історії Другої світової війни та передвоєнного періоду. Бо щойно війна розпочалася, виявилося, що стосунки СРСР і Третього Рейху не такі вже й погані. Більше того – союзницькі. З початком війни (до цього ми ще повернемося) Великобританія ввела проти Німеччини блокаду, але Гітлер поставився до цього спокійно: «Нам не варто боятися британської блокади. Схід поставить нам зерно, худобу, вугілля, свинець, цинк» [92]. Було укладено велику торгівельну угоду між нацистами і комуністами, так що у 1940 році більше половини радянського експорту йшло у Німеччину. А з Великою Британією після початку Другої світової війни СРСР торгівлю згорнув. До Великої Британії СРСР зерно, худобу, свинець та цинк постачати припинив.

Дивимося невеличку цікаву табличку. Частка великих країн у зовнішній торгівлі СРСР, оборот (%)

(Джерело: https://historicalmemory.ru/2017/07/03/%D1)

Як бачимо, США до 1940 року у війні участі не брали – з ними торгівля зберіглася, з Німеччиною різко підскочила, з Англією завмерла. Це яскраво свідчить, на чиєму боці були товариші, що сиділи в Кремлі. Комуністичні пропагандисти уже після війни вигадали казочку, за якою така ганебна дружба нібито була вимушеною – Сталін боявся нападу Німеччини. Страшенно боявся. Хоч і читав «Майн кампф», у якому Гітлер чорним по білому писав, що війна на два фронти для Німеччини – смерть. Хоч між СРСР і Німеччиною пролягали Польща і країни Балтії, тобто не було спільного кордону, і саме цей буфер пактом Молотова-Ріббентропа було навіщось зламано. Агітатори з Москви пояснюють: то все від сталінської дурості. А ми скажемо правду: СРСР робив все, аби спровокувати Другу світову війну. Для того і підтримував Рейх. І якщо ми повернемося на сторіночку назад – побачимо, що експорт з СРСР до нацистської Німеччини у 1934 році був майже на тому самому рівні, що і до Веймарської республіки у 1932-му. Що показники 1933 і 1935 практично ідентичні. Так що перша цитата Жигалова виявляє правильні причини скорочення торгівлі у 1936-1939 роках, а друга – стандартна приказка. Ще одна причина, про яку російський історик не каже – у 1936 році почалася громадянська війна в Іспанії. Ось вона точно вкладається у рамки скорочення радянських поставок до Німеччини й початку там політики автаркії. Гітлер і Муссоліні підтримали у тій війні фалангістів. Відкрито. Сталін – республіканців. Таємно. Через Комінтерн він зібрав для них понад мільярд франків матеріальної допомоги. Сформував із романтиків, комуністів, анархістів та іншого подібного люду інтернаціональні бригади. Радянська преса подавала це як справедливу і безкорисливу допомогу законному уряду Іспанії. У світі були десятки конфліктів, але Сталін втрутився саме у цей. Чому? Розрахунок був на те, що війна в Іспанії зачепить інтереси безпеки Франції. У війну втягнеться Португалія. А поруч – Гібралтар, стратегічно важлива британська база. Дивишся – громадянська війна поступово переросте у світову.

Чому СРСР не виступив відкрито на боці республіканців? Чому тисячі радянських «військових радників», терористів та диверсантів діяли під чужими (переважно іспанськими) іменами? Та все тому ж – аби не бити офіційно горщики з Гітлером і Муссоліні. Щоб зберігати в них переконання, що СРСР не виступить проти Рейху у разі Великої війни. Не сталося. Громадянська в Іспанії не переросла у світову через низку причин. Серед яких головна – неготовність Франції та Британії до війни та їхнього небажання перетворення Іспанії на базу комуністичної експансії. Лондон таємно профінансував армію Франко на 1 мільйон фунтів. Франція передала генералу частину раніше евакуйованого з Іспанії золота.

«Мюнхенська змова» 1938 року, коли Лондон і Париж фактично «здали» Гітлеру Чехословаччину в обмін на запевнення у прагненні до миру, яскраво продемонструвала їхнє небажання воювати з Німеччиною та Італією. Зрозумівши це, Сталін негайно припиняє допомогу республіканцям: навіщо? Переговори у Мюнхені завершилися наприкінці вересня 1938 року, а вже у листопаді було розпущено інтернаціональні бригади, після чого перемога Франко стала невідворотною.

Між іншим, щойно стало зрозуміло, що іспанські республіканці програють, а Великої війни розпалити не вдалося, з’ясувалося, що радянська допомога була далеко не альтруїстичною. Евакуйовані до СРСР 510 тонн золотого запасу Іспанії більшовиками було привласнено під приводом компенсації за постачання зброї та військової техніки. Більшість іспанських біженців, які перебралися до країни пролетаріату, що переміг, перестріляли чекісти, така само доля спіткала й більшість «військових радників» з Червоної Армії.

Про «Мюнхен» та решту того, що передувало початку Другої світової війни трохи згодом ми поговоримо детальніше. Там дуже цікаво. Поки що підіб’ємо підсумки. Станом на 1938 рік у Європі виросли три потужні диктаторські режими: в Німеччині, Італії та Іспанії. Вони ще не були союзниками de jure, але були такими de facto. Головне – 16 березня 1935 року було створено Вермахт – той таран, який був потрібен Сталіну. За тиждень до цього було офіційно створено військово-повітряні сили (Люфтваффе), а через 7 місяців – танкові війська (Панцерваффе) – два основних інструменти наступальної стратегії німецьких генералів.

А ми із зовнішньої політики більшовиків повертаємося всередину СРСР.

Там тривала підготовка до Великої війни.

ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА.

ПРО КОМАНДАРМІВ, УРОЧИЩЕ САНДАРМОХ, МЮНХЕН ТА СОРТИ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН

Встановлення у Німеччині нацистського режиму дало кремлівським товаришам потужний важіль для нагнітання воєнної істерії, виправдання мілітаризації країни та злиденного рівня життя населення. Образно кажучи, робітників у містах переконували: мешкаєте ви у комунальних квартирах та бараках, гірше ніж за клятого царату; маєте мізерну зарплатню, гіршу ніж за царя; живете за карткової системи, яку за царя (і то частково) ввели лише під час світової війни. Але не до жиру – фашизм піднімає голову, треба армію озброювати, одягати, годувати. А для цього треба нові й нові заводи будувати та електростанції. Звідки з’явилися комунальні квартири, бараки і казарми для неодружених зі «зручностями» надворі і миттям у громадській лазні раз на тиждень? Це через велику кількість заводів, що будувалися у містах. Заводи будувалися, а житло для робітників, кількість яких постійно збільшувалося – ні. На це не вистачало коштів. Бо фашизм голову піднімає…

Проте, то був обман. Карткову систему на хліб введено 1929 року. За хлібом пішли картки на м’ясо, масло, цукор, чай і овочі. Але навіть маючи картки, отоварити їх було не так просто – доводилося вистоювати гігантські черги через тотальний дефіцит. І не лише з харчами так було: «На початку 1930 року нормування поширилося на готові сукні, сорочки, постільну білизну, жіночі й дитячі панчохи» [93]. Доношували те, що придбалося у період НЕПу. Скінчилися роки НЕПу і зникли шкарпетки, кальсони та черевики. Щоправда, залишалися ще комерційні магазини, де все це можна було придбати утричі, або й удесятеро дорожче. Тоді Адольфові було до влади, мов до Києва рачки. Далекий від влади він був (як ми уже знаємо) і у 1931 році, коли в СРСР було введено категорії постачання.

Що це таке? О, це черговий креативний винахід комуністів. Усю країну було розбито на чотири списки постачання товарів: особливий, перший, другий і третій. До особливого та першого увійшли Москва, Ленінград, а також промислові регіони та окремі підприємства Донбасу, Караганди, Баку, Уралу, курорти загальносоюзного значення як от Мінеральні Води тощо. Там, де плавлять сталь для танків, де видобувають для цього вугілля, де будують ці танки, де усім цим керують і де можуть з’явитися іноземці.

Опора режиму – чекісти та члени їхніх родин отримують спецпайки в спецрозподільнику. За списком, кожен свій пайок, відповідно до рангу та посади. І за це вони готові були стріляти у потилиці кожному, на кого вкаже влада більшовиків.

До другого та третього – решта Радянського Союзу – непромислові дрібні міста, селища, сільська місцевість та дрібні підприємства. Мешканці великих промислових центрів мали отримувати хліб, борошно, м’ясо, масло, рибу, крупи, цукор та інші товари у першу чергу і в більших об’ємах. «Споживачі особливого і першого списків становили лише 40% з числа тих, хто потрапляв під централізоване постачання, але отримували левову частку державного постачання – 70-80% надходили в торгівлю з фондів» [94]. Офіційно громадян Радянського Союзу було поділено на сорти. І ця цинічна система проіснувала аж до кінця СРСР. Наша родина усіма правдами і неправдами переїхала з Бєлгородської області (третій сорт громадян) на Донбас, у селище, яке входило до міськвиконкому шахтарського міста Дзержинськ (перший сорт громадян), і тут уперше в житті моя бабця побачила ковбасу і торт. «Наче в рай потрапили», – згадувала мама. А в Москві мешкали люди особливого або вищого сорту… Проте це не все. Не могли партійні товариші допустити, щоб у якомусь Бобруйську або Жмеринці тамтешні партійці, прокурори, співробітники ОДПУ, виконкомів, райкомів комсомолу та інші потрапили до третього сорту. Тому в кожному місті та при деяких важливих організаціях було утворено спеціальні розподільники, де місцевий вищий та перший сорт отоварювали за відповідними нормами та за зниженими цінами. І система спецрозподільників також проіснувала (з певними змінами контингенту, що підлягав обслуговуванню) до розпаду СРСР.

Знавці скажуть: але у 1935 році картково-талонну систему скасували! Правильно. Більше того, відбулося перше легендарне «зниження цін», яке приписують генію Йосипа Сталіна (друге – ще більш легендарне почалося з 1947 року). Але… Ох вже це але… «Однак це викликало різке зростання цін. Яловичина, що коштувала 1,2-1,5 карбованців/кг, стала коштувати 5-6 крб/кг, в 1937 – близько 7-8 крб/кг, а у 1940 вона коштувала вже 11-12 крб/кг. Таким чином, зростання ціни за 4 роки (з 1936 по 1940) склало 8-9 разів. Подивимося, як же зросла середньомісячна зарплатня по країні приблизно в цей період: 1934 р. – 136 крб., 1940 – 339 крб. Тобто за 6 років зарплатня збільшилася лише у 2,5 рази» [95]. Поясню. В СРСР існувало 4 типи цін: «нормальні» міські роздрібні; «нормальні» сільські роздрібні; ціни колгоспного базару та комерційні. Регулюванню підлягали лише перші два типи. Але там був отой самий тотальний дефіцит та картки.

У комерційних магазинах та на базарах карток не було – купуй, скільки душенька забажає та гаманець витримає. Але він якраз і не витримував – комерційні ціни перевищували «нормовані» удесятеро. І от постановою РНК СРСР від 8 грудня 1934 року карткова система скасовувалася, але ціни встановлювали середні між колишніми «нормованими» і тими, що були в комерційних магазинах. На практиці це виглядало так: нову ціну на хліб встановлено у розмірі 1 карбованець за кілограм. Це на 30% нижче за комерційну, але на 50% вище за «нормовану». З листа трудящих Сталіну, 1940 рік: «Йосипе Віссаріоновичу, чому це так стало з харчуванням погано? Крім того, ще сьогодні оголосили, що пельмені були 7 руб. тепер будуть 14 руб., ковбаса була 7 руб., тепер – 14 руб. Як тепер житимемо?» Ще: «Постає питання, де ж робочій людині брати грошей на прожиття? Заробляємо на день 7-10 руб., а прожити – треба 20-25 руб. Чому ж нам ніхто не збереться підвищити ставки, а з нас скрізь беруть утридорога» (там само). Так що «сталінське зниження цін» з 1 січня 1935 року – міф. А далі вони лише зростали. Аби не повертатися до цього питання, додам – абсолютно за такою ж схемою відбулося скасування карткової системи після війни у 1947 році. І завдяки тому, що ціни тоді було задерто порівняно з «нормованими» утричі, можна було щорічно потихеньку ціни знижувати. Цьому «сталінському щорічному зниженню» досі дифірамби співають деякі не надто освічені особи.

Відтак, виходить, що рідна радянська «влада робітників і селян» не лише колгоспників оббирала через мізерні закупівельні ціни, але й робітників через завищені роздрібні. І все з кишень пролетаріату вилучене вкладалося у танки, літаки, гармати, міномети, снаряди, гвинтівки, кулемети… Візьмемо ті ж таки танки. У 1938 році страшний Вермахт мав у своєму складі 1 809 танків і штурмових гармат на їх базі. «Миролюбна» Червона Армія мала 15 тисяч танків і танкеток. І нехай Вас, любий читачу, не вводить в оману слово «танкетка». Справа в тому, що те, що у Вермахті вважалося «танком», у РСЧА мало статус лише танкетки. До цього типу бронетехніки належали німецькі PZ-I (1 469 одиниць) та PZ-IІ (1 469 одиниць). До категорії танків (за радянським визначенням) належали лише середні PZ-IІІ (23 одиниці) і аж три(!) PZ-IV. При тому навіть уже згадуваний танк підтримки піхоти Т-26, у 1938 році в СРСР вважався застарілим. З німецькими танкетками його характеристики порівнювати некоректно. Порівняємо цей легкий і вже застарілий радянський танк з найновішим німецьким середнім PZ-IІІ перших трьох модифікацій. Бронювання у Т-26 краще, а броня якісніша. Його напівавтоматична 45-мм гармата 20К легко пробивала броню PZ-IІІ на відстані 2 кілометри, у той час, як 37-мм гармата «німця» була ефективною проти Т-26 лише з відстані у 800 метрів і то не завжди. До того ж снаряд радянського танка більш ніж учетверо важчий. Осколково-фугасний або шротовий снаряд був доволі ефективним і у боротьбі з піхотою, а німецька гармата з піхотою боротися не могла взагалі. Так, Т-26 мав удвічі меншу потужність двигуна й швидкість, але це все-таки танк підтримки піхоти, йому поспішати нікуди. Для швидкості у Сталіна були легкі БТ- 5, озброєні тією ж гарматою. Їх було знято з виробництва у 1934 році як застарілі – замість БТ-5 почали випускатися БТ-7. Але навіть «застарілий» легкий БТ-5 майже нічим не поступався все тому ж новому середньому німецькому PZ-IІІ. А що вже там казати про БТ-7М з першим у світі дизельним двигуном. Те саме щодо літаків і артилерії. Артилерія – це взагалі фантастика. Ніде у світі нічого аналогічного до УСВ, Ф-22, А-19, М-10, МЛ-20, Бр-2, Бр-5 та інших артсистем і близько не було. На створення цього та іншого «добра» йшли мало не всі ресурси країни: і матеріальні, і людські.

Більшовики й тут вигадали власне ноу-хау – спеціалізовані конструкторські бюро. Так звані «шараги». Інженерів звинувачували у шкідництві або шпигунстві на користь розвідки Нікарагуа й саджали. Але не у концтабір, а в закрите конструкторське бюро при в’язниці. І завдання: створите бомбардувальник (танк, гармату) до певного терміну – вийдете на волю. Дуже дієвий стимул. Аби ви розуміли: через «шараги» пройшли такі видатні конструктори, як Туполєв, Петляков, Корольов, Григорович, Сухий, Глушко, Полікарпов, Стєчкін, Мясіщев, Бартіні, Цирюльников. Першу «шарагу» – ЦКБ-39 ОДПУ ім. Менжинського створили ще у грудні 1929 року, коли про прихід до влади нацистів ніхто навіть не фантазував. До речі, начальником цього тюремного конструкторського бюро був видатний український авіаційний інженер Дмитро Павлович Григорович, геніальний конструктор гідролітаків, якого можна ставити в один ряд з такими особистостями, як Вільгельм Мессершмітт, Курт Танк, Ігор Сікорський, Раджинальд Мітчелл, Джеффрі де Хевілленд.

Одночасно з цим йшла «зачистка» від «шкідливих елементів» як у промисловості, так і в армії та серед інтелігенції. Лише Україна втратила тисячі науковців, митців, релігійних та громадських діячів. «Розстріляне відродження» – така загальна назва цього страшного періоду. І він почався задовго до 1937 року з самогубства Миколи Хвильового; з розстрілу у 1934 році Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших фігурантів «справи 28». Справжньою українською Голгофою стало урочище Сандармох, де було вбито цвіт української літератури, театру, науки, журналістики.

Сталінські кати випереджали один одного у вигадливості, блюзнірстві і жорстокості. Видатного українського режисера і актора Леся Курбаса зв’язали – спиною до спини – з видатним українським драматургом Миколою Кулішем, і капітан держбезпеки Михайло Матвєєв вистрелив, убиваючи однією кулею обох. Для економії набоїв. Курбас значився у розстрільному списку під номером 178, а Куліш – 177. Загалом під керівництвом Матвєєва протягом тижня в Сандармоху було розстріляно 1 111 осіб. Українці, білоруси, росіяни, грузини, євреї, поляки… Якщо хтось з жертв подавав ознаки життя, Матвєєв брав лом і трощив нещасному голову. Він до театрів не ходив і читав хіба що етикетки на пляшках з горілкою – мав два класи освіти. Геніальному російському режисеру німецько-єврейського походження Всеволоду Емілевичу Мейєргольду слідчі зламали пальці на руках, затискаючи у двері, а потім втопили його в нечистотах. Генетик академік Вавілов тримався довго і не підписував брехливих звинувачень проти себе. Аж поки слідчий на прізвище Хват не помочився йому на обличчя. Академік «зламався». Помер у в’язниці НКВС від пелагри – хвороби, яку викликає абсолютне виснаження організму. І таких моторошних прикладів тисячі й тисячі. Кажуть, Сталін не знав. Мовляв, то усе були «перегини на місцях». Коли дізнався, то очільника НКВС Єжова покарав.

Це брехня комуністів, аби виправдати злочини партійної верхівки і Сталіна зокрема. Усе вони знали і розуміли, навіщо це робиться. І про це свідчать їхні резолюції на розстрільних списках. І спробував би хтось щось «перегнути» без відома Сталіна. Спробував би хтось заморити голодом провідного генетика країни без дозволу вождя. Навіщо ж це робилося? Зрозумілі мотиви знищення «старих партійців» та «ударників» розкуркулення і організації Голодомору – прибиралися свідки злочинів різних років. Курбас і Куліш чому? Чому найбільший удар було завдано саме по українській інтелектуальній і культурній еліті? Відповідає відомий науковець і публіцист Сергій Грабовський: «Навколо українського етнічного ядра почали гуртуватися певні частини етнічних меншин – німців Причорномор’я, євреїв (у документах ОГПУ з’явився навіть термін «єврейська петлюрівщина»), азовських греків, поляків – власне, як і має бути в модерній нації. Пролунало гасло «Геть від Москви!», з’явилися наукові розвідки про колоніальний статус УСРР в СРСР.

Отож ситуація в радянській Україні почала виходити з-під контролю Кремля» [96]. У часи НЕПу в Україні відродилися національна культура, національна економічна школа, наука тощо. Усім відома політика «коренізації» та «українізації». Але з кінця 1920-х років це усе для Сталіна, який взяв курс на Велику війну, було дуже небезпечно – Україна, хоч і радянська, становила для його планів загрозу. Сталіну не потрібні були освічені, культурні, мислячі люди. Йому потрібні були «гвинтики», солдати з промитими мозками, які покірно підуть на мінні поля. Гуманізм, ліризм, романтизм, що сповідували Курбас, Куліш та інші талановиті митці, не мав запиту й був небезпечний. Сама інтелігенція була небезпечна. Сталіну потрібна була інша – радянська, яка не думає. А якщо думає, то не говорить. А якщо – не дай Боже – сп’яну щось бовкне – відмовиться від своїх слів. Інтелігенція – авангард і керівник мас, без неї маси ніщо, «безголова гідра». Це стара імперська практика Москви – зробити з української, білоруської, грузинської тощо еліти російську. Зробити з багратіонів, скоропадських, кочубеїв більших росіян, ніж самі росіяни. В СРСР ця стратегія була зведена в абсолют. Її називали «процесом формування нової прогресивної спільноти – радянського народу». Друге поле «зачистки» – військові. Знищення у 1937-1938 роках тисяч командирів РККА вищої та середньої ланки багато хто подає як аргумент, який спростовує підготовку Сталіним Другої світової війни.

Про це і Троцький постійно писав. Яка підготовка до війни, коли він знищує командний склад армії? Історики пізньої радянської доби робили зі Сталіна дурня і злочинця, який «знекровив армію» напередодні війни, розстрілявши майже всіх бідних-нещасних командармів. Так було наказано писати. Усе валити на мертвого вождя. І валять до сьогодні. Приблизно так: «За період 1937-1941 рр. було звільнено і репресовано понад 40 тис. осіб (за 1927-1936 рр. – понад 50 тис.), що становило близько 7% командного складу Збройних сил, але це були люди, які мали в більшості своїй вищу військову освіту і великий досвід. Особливо постраждали офіцери старої російської армії, які були носіями кращих традицій російського воїнства. Так, за цей період були замінені, причому неодноразово, усі командувачі округів, 90% їхніх заступників, 80% командирів і начальників корпусної і дивізійної ланок, 91% – полкової ланки» [97]. Насправді тут усе навпаки. Сталін знищував стару і ненадійну військову еліту. Єгоров, Каменєв, Тухачевський, Антонов-Овсієнко, Якір, Уборевич – усі вони забагато знали та були з погляду Сталіна не надто відданими. Тухачевському можна було вибачити його бездарність як військовогоспеціаліста, прожектерство і снобізм. Але його свого часу підтримував Троцький. Як і Гамарника, Єгорова, Каменєва. Багато з них були вихідцями з царської армії, які приєдналися до більшовиків через особисту вигоду або під тиском обставин. Як вони себе поведуть під час Великої війни? Нехай краще будуть тупі, але абсолютно особисто віддані старі підручні Будьонний, Ворошилов, Кулик, або далеко не тупі, але теж віддані Мехліс, Шапошников, Тимошенко, Берія. І 7% репресованих протягом 4-х років цифра значна, але не критична. Це не знекровлення, а саме «чистка». Не знекровлення, але кровопускання та вливання молодої крові абсолютно надійних і відданих професіоналів.

Не слід забувати, що серед розстріляних були не лише ненадійні (на думку Сталіна) військові спеціалісти, але й відверті «нулі» у військовій справі, усі ці безграмотні командарми уборевичі-якіри-путни. У 1937 році, коли пристрелили бездарного нарциса і військового злочинця Тухачевського, якраз закінчив Військову академію Генерального штабу з відзнакою найкращий сталінський полководець, майбутній начальник Генерального штабу, маршал Радянського Союзу, кавалер вищого полководницького ордену «Перемога» Олександр Михайлович Василевський. Ще раніше і теж з відзнакою, – майбутній начальник  Генерального штабу, маршал Радянського Союзу і кавалер ордену «Перемога» Олексій Інокентійович Антонов. Разом з ним – майбутній маршал Радянського Союзу Леонід Олександрович Говоров. А «головний танкіст» СРСР, начальник Автобронетанкового управління РСЧА (1937), один з найталановитіших радянських військових Дмитро Григорович Павлов закінчив академію, ще коли жодних танкових військ у складі РСЧА не було. Можна перераховувати «молоду поросль» командирів десятками: Тюленєв, Рокоссовський, Власов (ага, той самий), Баграмян, Москаленко, Мерецков, Малиновський, Пухов, Жадов, Апанасенко, Єрьоменко, Кузнецов, Конєв – це з найвідоміших. Вони могли бути талановитими, як Василевський, Власов, Павлов, Пухов або флагман 2 рангу Микола Герасимович Кузнецов. Вони могли бути посередностями, як Рокоссовський або Єрьоменко, котрі воювали великою кров’ю. Вони могли бути цілковитими нездарами, як командувач авіацією РККА Павло Ричагов або Георгій Жуков. Але усі вони були відданими особисто Сталіну, який їх ставив на місця розстріляних старих командармів та комкорів, і навіть не помишляли про якісь таємні політичні інтриги. Деяким довелося посидіти.

Рокоссовський розплатився десятьма вибитими зубами та зламаними ребрами, пройшов через імітацію двох розстрілів (холостими набоями) і до кінця життя носив із собою пістолет, щоб знову не датися чекістам в руки живим. Але при тому ні про жодні змови, ні навіть про втечу до Америки не думав і вірно служив товаришу Сталіну, зокрема і на посаді міністра оборони «незалежної» Польщі. А країна стрімко мілітаризувалася. 1927 року злиттям кількох організацій створено Осоавіахім (рос. – «Общество содействия обороне и авиационно-химическому строи-тельству СССР»). У 1931 році в країні введено Всесоюзний спортивний комплекс ГТО (рос. «Готов к труду и обороне»), в якому обов’язково брала участь молодь, починаючи з дітей 10-річного віку. До «труда» він жодного стосунку не мав, а от для оборони… Біг на лижах, кроси, кидання м’яча на дальність (а для старших –гранати), стрільба – зрозуміло для чого це все.

У 1932 році Президія Центральної Ради Осоавіахіму СРСР затвердила положення про звання «Ворошилівський стрілець», а трохи пізніше – однойменний значок. Вручалися тим громадянам, які здавали дуже непрості нормативи зі стрільби, ще й із бойової зброї. У 1934 році затверджено значок «Юний ворошилівський стрілець», який вручався підліткам від 12 до 15 років. Лише у 1935 році значком «Ворошилівський стрілець» І ступеня було нагороджено 900 тисяч осіб.

У 1939 році до комплексу ГТО входили такі дисципліни, як переповзання по пластунськи на час, бій на багнетах, перенесення ящика з набоями на час, кидання гранат тощо. Ці нормативи здавали і жінки.

У 1932 році на Московському авіаційному заводі № 22 з ініціативи осоавіахімівської і комсомольської організацій створену першу громадську школу з підготовки льотчиків, планеристів, парашутистів та авіаційних технічних фахівців без відриву від виробництва. У 1933 році розгортається масовий парашутний спорт. На житло і одяг пролетарям коштів не вистачало. А на виробництво десятків тисяч парашутів та побудову тисяч парашутних веж – знаходилися і кошти, і шовк, і деревина. І на сотні мільйонів набоїв для тренувань мільйонів «Ворошилівських стрільців». І все це до того, як Гітлер став диктатором і фюрером Третього Рейху. Багато що свідчить про підготовку війни, ще й загарбницької. Про це дуже детально й переконливо писав Віктор Суворов і дублювати його аргументи зайве.

Але ось цікаве свідчення, на яке майже не звертають уваги: радикальна зміна політики щодо Церкви. Це дуже цікава тема. Як відомо, в СРСР Церкву переслідували, єпископів та митрополитів розстрілювали, прихожан відправляли рити канали і рубати вугілля у вічній мерзлоті, а храми перетворювали на стайні та овочесховища. Найвідоміша історія із руйнуванням храму Христа Спасителя у Москві з метою будівництва на цьому місці гігантського комплексу Палацу Рад із стометровою статуєю Леніна нагорі. У 1937 році у Києві підірвали Михайлівський золотоверхий монастир, аби на його місці побудувати Урядовий центр. Разом з ним мали знести і Софію Київську, аби від Урядового центру прокласти ще й площу для парадів. Перший директор заповідника Іван Михайлович Скуленко святиню українського народу якимсь дивом відстояв, оббивши безліч московських порогів, але ціною свого життя. І раптом все змінюється. Та ще і як!

Вже з 1936 року починається непомітне «замирення» з Церквою. Було заборонено п’єсу Дем’яна Бідного «Богатирі» за «знущання над хрещенням Руси». І хоча «Спілка войовничих безбожників» продовжувала діяти, на її активістів накинули добрячий намордник, спрямувавши їхні зусилля з переслідування священників та погромів церков на «просвітницьку діяльність серед населення». І мало хто знав, що 1939 року було прийнято цілком таємну постанову Політбюро ЦК ВКП(б) про заборону переслідування православних священників. Саме православних! І от це попереднє речення розкриває увесь задум товаришів з Політбюро. Століттями Москва прагнула перетворити Чорне море на своє внутрішнє, а також отримати контроль над чорноморськими протоками. Це можна було зробити, лише захопивши Туреччину та Балкани. І тут знаменитий міф про хрещення Києва від Константинополя, а про Москву, як спадкоємницю Києва, був дуже доречним у плані ідеологічного забезпечення майбутніх захоплень. Сталін відродив стару міфологему «Москва – Третій Рим і четвертому не бути». Згідно з ним, саме Москва як спадкоємниця Константинополя через хрещення Руси має право на землі колишньої Візантії. Детальніше про це у свій час, коли говоритимемо про стратегію Кремля наприкінці Другої світової та одразу після неї.

1938 року радянські комуністи отримали новий подарунок – 30 вересня в Мюнхені було підписано угоду між прем’єр-міністром Великої Британії Невіллом Чемберленом, прем’єр-міністром Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Третього Рейху Адольфом Гітлером та прем’єр-міністром Королівства Італія Беніто Муссоліні, за якою Чехословаччина мала задовольнити територіальні претензії Німеччини, Польщі та Угорщини. У радянській історіографії її називають «Мюнхенською змовою». Ця назва – черговий вибрик кремлівської пропаганди. Адже чехи та словаки називають цю угоду або «Мюнхенський диктат», або навіть «Мюнхенська зрада». Чи велика різниця між цими назвами? Велика. Справа в тому, що Чехословаччина мала гарантії безпеки з боку двох країн – Франції та СРСР. Франція за Чехословаччину воювати з Гітлером не була готова. І в СРСР це подавалося як змову з Гітлером, хитро «забуваючи» про Польщу та Угорщину. Але чи був готовий воювати за Чехословаччину СРСР? На словах – так. А насправді… Радянський Союз згідно з угодою виступав на боці Чехословаччини, але лише у тому випадку, якщо це зробить Франція. Дуже для товариша Сталіна зручно. А хто таку цікаву схему вигадав? Президент Чехословаччини Бенеш. Оце і був отой подарунок, про який ішлося вище.

Москва опинилася в ідеальній позиції: вона готова була вступити у збройний конфлікт лише у випадку загальноєвропейської війни. Причому після всіх. І де гарантія, що вступив би? Слово співробітнику Інституту сучасної історії Академії наук Чеської республіки Віту Сметані: «Якби західний союзник – Франція, швидше за все, за підтримки Великобританії, в якої, утім, не було стосовно Чехословаччини жодних зобов’язань, готові були би прийти Чехословаччині на допомогу, Сталін, ймовірно, приєднався б, але про характер і масштаб допомоги можна лише здогадуватися» [98]. А нумо, здогадаймося самі. Ось 1 вересня 1939 року. Гітлер вдирається до Польщі. У відповідності до таємної угоди (пакт Молотова-Ріббентропа) це мав би одночасно зробити й Сталін. Але він… Ні, формально угоду він виконав, але трохи пізніше. Мотивуючи неготовністю до наступу, він дочекався, коли Великобританією та Францією уже було оголошено війну Третьому Рейху. А Радянському Союзу – ні. Радянський Союз залишився осторонь та ще й у позиції «визволителя». Такий само трюк товариші кремлівські більшовики готували і з Чехословаччиною. До речі, там взагалі могло вийти цікаво. Спільного кордону між СРСР та Чехословаччиною не було. Тож товариш Сталін просив у Лондона і Парижа натиснути на Польщу, аби вона надала «коридори» для руху Червоної Армії. Польща тиску не піддалася.

Тут два моменти. По-перше, вона мала зиск від Мюнхенського договору, бо повертала собі Тешинську Сілезію, яку Антанта віддала Чехословаччині у 20-х роках. По-друге, у Варшаві чітко усвідомлювали, що впустити радянські війська легко, а позбутися вже не вийде, і що цей «визвольний похід» перетвориться на поневолення. Історія умовного способу не знає. Але все ж таки спробуємо спрогнозувати те, що відбулося б, якби реалізувалися плани, створені у Політбюро ЦК ВКП(б) та Генеральному штабі РККА. Польща під тиском Парижа та Лондона надає сталінським танковим армадам «коридори», а сталінським літакам – аеродроми. Танки та літаки потрібно обслуговувати. Якщо хтось призабув – бойову роботу одного бійця на передовій забезпечує семеро солдат і цивільних у тилу. Усі ці армади треба забезпечувати тушонкою, горілкою, бензином та кальсонами. Для цього потрібна передача під командування радянських генералів польських комунікацій, аби усе це підвозити. І мережі телефонного та телеграфного зв’язку, аби цим керувати. Це майже окупація країни. Про це у 9 главі своєї чудової книжки «Свята справа» писав Віктор Суворов, і на цьому не зупинятимемося. Далі Чехословаччина. Введення туди сотень тисяч солдат та офіцерів, тисяч танків та бронемашин, а разом з ними й чекістів, означав би окупацію ще й цієї країни. Після цього РККА зупиняється й під різними приводами бойових дій проти Гітлера не починає. А Франція уже вплуталася у війну. І Англія теж. А СРСР вичікує, поки вони взаємно один одного не виснажать. І не лише вичікує. Можна під приводом того, що Угорщина разом з Німеччиною планувала розчленувати Чехословаччину, захопити й цю країну одночасним ударом з Чехословаччини, Польщі і власне СРСР. І казочку про «визволення українців Підкарпатської Руси» вигадати для газет.

Усе це чудово розуміли у Парижі – не дурні були. Тому вирішили пожертвувати Чехословаччиною, але зберегти Польщу. Ну, а як казав чеський історик, без розв’язання Великої війни у Європі Сталін допомагати Чехословаччині не планував. «Коли в останні дні вересня Едвард Бенеш попросив Йосипа Сталіна про військову підтримку – а це сталося справді в останні дні третьої декади вересня, то він дочекався лише ухильних відповідей. На запитання щодо можливого перекидання якогось військового контингенту або повітряної підтримки з боку СРСР, він від радянського посла Сергія Олександровського жодних конкретних відповідей не отримав» [98]. Словом, допомагати Чехословаччині ніхто насправді не хотів. Ця країна стала жертвою таємних геополітичних маневрів т. зв. «великих країн». Результатом цих підкилимних ігор виявилося фактичне оформлення двох коаліцій, які неминуче рухалися до війни. При цьому СРСР вибудував для себе стратегічно виграшну позицію: «Лондон і Париж все ж навесні 1939 року приходять до думки, що співпраця з Радянським Союзом є необхідною, що без неї неможливо вибудувати якийсь ефективний фронт проти агресії Німеччини у Східній Європі» (там само). Отже, сценарій написано. Декорації розставлено. В оркестровій ямі музиканти налаштовували інструменти. Завіса ще закривала сцену, але все було готове до початку диявольської вистави.

Чемберлен, повернувшись із Мюнхену, радісно повідомив британцям: «Я привіз вам мир». Як він помилявся…

ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА.

ЧОМУ СТАЛІН, МОЛОТОВ І ВОРОШИЛОВ НЕ ПОСЛУХАЛИСЯ КОМАНДАРМА ШАПОШНИКОВА, АБО ПРО ВАЖКИЙ ШОК ВОЖДЯ

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Про причини тут не говоритимемо. Скажу лише, що без союзу з СРСР цього б не сталося, адже Гітлер дуже боявся війни на два фронти і йому було життєво необхідно заручитися підтримкою Сталіна. І він її отримав у вигляді знаменитого пакту Молотова-Ріббентропа.

Зараз уже відомо, що до офіційно оприлюдненого договору про ненапад додавався ще й секретний протокол про розподіл «сфер впливу» та спільну окупацію Польщі. А тоді людство бачило лише «миролюбність» Радянського Союзу, який не бажав війни, тому і домовився з Рейхом про те, що дві держави не нападатимуть одна на одну. Людство навіть не насторожило те, що напасти СРСР на Німеччину, а Німеччина на СРСР не могли фізично за відсутності спільних кордонів. Людство навіть не подумало, що підписання пакту про ненапад – це практично відкрите оголошення того, що скоро спільний кордон з’явиться. Не думали про це і радянські люди. Вони вірили пропаганді. І головному її міфу – «визвольному походу» Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусь. І дуже дивному виправданню, що його знайшли у Кремлі. Милуємося дипломатичною нотою, що її вручив нарком іноземних справ В. Молотов Надзвичайному і повноважному послу Польщі в СРСР Гжибовському: «Польська держава та її уряд фактично пр припинили існування. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана самій собі і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обстановку, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії» [99].

Звичайно, у цій ноті, а також у радіозверненні до «трудящих СРСР» (а насправді то був сигнал у Лондон та Париж про «нейтралітет» та «вимушений крок» щодо загарбання частини суверенної держави, члена Ліги Націй) Молотов не повідомив кількох речей. По-перше, що війська СРСР було підготовлено для виступу проти Польщі ще до вторгнення до неї німців. А вже 2 вересня, коли польська армія та польська держава були ще цілком дієздатними, і польський уряд діяв енергійно та ефективно, РНК СРСР ухвалює цілком таємну постанову № 1348—268сс про приховану мобілізацію. Це тоді – підкреслю – коли ні Франція, ні Англія ще не оголосили Німеччині війну і намагалися її зупинити, примусивши Гітлера припинити бойові дії й забратися з Польщі. По-друге, ще 3 вересня міністр іноземних справ Рейху Ріббентроп через посла у Москві наполегливо цікавився, коли ж СРСР виконає союзницький обов’язок і почне війну з Польщею, на що отримав таку відповідь: «Ми згодні з вами, що у відповідний час нам буде абсолютно необхідно почати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав» [100].

Тобто, від початку домовлялися воювати з Польщею спільно, але тут для Гітлера було приготовано сюрприз і все пішло «не в two step». По-третє, не було згадано про сам пакт Молотова-Ріббентропа, за яким 23 серпня 1939 року поділили Польщу та ще деякі країни Європи. І про те, як шістдесятирічний радянський диктатор після того, як пакт було підписано й за Ріббентропом зачинилися двері, мов хлопчак, пустився танцювати лезгінку з криками «Обдурив! Обдурив Гітлера!» По-четверте, у своїй ноті Молотов цинічно брехав. Бо польський уряд таки існував і був рішуче налаштований продовжувати боротьбу. Останнє джерело спротиву було придушено аж 6 жовтня.

Польський уряд емігрував до Лондона й визнавався усіма (крім нацистів у Берліні і комуністів у Москві) країнами та Лігою Націй. Ну, а про визволення українців та білорусів – то уже казочка для прикриття хижацьких дій. Про те, як Сталін «визволяв» Західну Україну, свідчить один страшний факт: з вересня 1939 по червень 1941 року жертвою репресій (арешти, розкуркулення, заслання, розстріли) став майже кожен десятий «визволений» українець. Невдовзі вони пожалкують, що зустрічали сталінські танки квітами, як визволителів від польського панування, і познайомляться з добрими молодцями Лаврентія Павловича Берії, пограбуваннями, конфіскацією майна, колгоспами та іншими «принадами» першої у світі держави робітників і селян.

 

Вілла «Пан Тадеуш» в Закопаному, де 20 лютого 1940 року відбулася третя конференція офіцерів НКВС та Гестапо. Тут обговорювалися репресивні заходи стосовно польської інтелігенції.

До речі, НКВС дуже потужно і плідно попрацювало спільно з Гестапо. Нацистам було передано кілька сотень громадян Німеччини, які у попередні роки знайшли притулок в СРСР, в тому числі й німецьких комуністів. У 1940 році в Кракові, Закопаному та інших затишних і красивих місцях відбулися чотири конференції між чекістами і гестапівцями, на яких обговорювалися спільні дії проти польського Спротиву. Цю брудну історію російська сторона досі люто заперечує. Кажуть, що на союз з Гітлером Сталін пішов після того, як провалилися переговори з Британією і Францією. Правильно. Але лише щодо хронології.

Правдива, таємна історія полягає в тому, що ті переговори Сталін свідомо провалив, висуваючи заздалегідь неприйнятні умови. Він ще й примудрився звинуватити Британію та Францію у розв’язуванні Другої світової війни! Йдеться про знамениту «Відповідь Сталіна редактору «Правди» «Про брехливе повідомлення агенції «Гавас»: «а) не Німеччина напала на Францію і Англію, а Франція і Англія напали на Німеччину, взявши на себе відповідальність за нинішню війну; б) після відкриття воєнних дій Німеччина звернулася до Франції і Англії з мирними пропозиціями, а Радянський Союз відкрито підтримав мирні пропозиції Німеччини, бо він вважав і продовжує вважати, що швидке закінчення війни докорінно полегшило б становище всіх країн і народів; в) правлячі кола Франції і Англії грубо відхилили як мирні пропозиції Німеччини, так і спроби Радянського Союзу домогтися якнайшвидшого закінчення війни» [101]. Он як! Про напад Гітлера на Польщу товариш Сталін не згадав. Він лише про «мирні ініціативи Німеччини» пригадав. А вони полягали в тому, щоб Лондон і Париж віддали Гітлеру вільне місто Данциг та змусили поляків капітулювати і віддати Гітлеру шмат своєї території (т. з. Данцигський або Польський коридор), щоб зв`язати Рейх із Данцигом і Східною Пруссією, а заразом і залишити Польщу без виходу до моря. Це після того, як в Мюнхені Гітлер урочисто божився, що після Судет не матиме жодних територіальних претензій у Європі. За логікою Сталіна, виходило, що Англія і Франція, які нарешті вирішили покарати агресора і стали на захист Польщі, самі є агресорами. А «біснуватий» Адольф – бубочка. Ну і сам Сталін, який Адольфа підтримав і таким чином зробив війну невідворотною.

До слова, 25 грудня 1939 року в газеті «Правда» було опубліковано теплу відповідь Сталіна на привітання Гітлером та Ріббентропом його з днем народження. Зокрема, у телеграмі на адресу імперського міністра іноземних справ говорилося: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою й міцною» [102].

 

«Дружба, скріплена кров’ю». Радянські та німецькі солдати діляться враженнями від війни з Польщею. До речі, один із радянських вояків вже встиг «прибарахлитися» велосипедом. Масове мародерство радянських «визволителів» у Польщі пам’ятають досі.

Скріплена кров’ю!

Виходить, що Сталін та інші члени Політбюро мали намір довго й міцно дружити з Гітлером; годувати його есесівців хлібом, салом, цукром, поки ті шматуватимуть Європу й спалюватимуть у крематоріях концтаборів мільйони людей? Звісно, що ні. Сталін Гітлера обдурював. Він обманом нацькував його на довколишніх, спровокувавши Велику війну, а тепер вичікував, що Німеччина та її противники так послаблять один одного, що вся Європа впаде перед його танками. «Війна йде між двома групами капіталістичних країн. Ми не проти, щоб вони побилися добряче і послабили один одного. Непогано, якщо руками Німеччини було розхитано становище найбагатших капіталістичних країн (особливо Англії). Гітлер, сам цього не розуміючи і не бажаючи, розхитує, підриває капіталістичну систему. . Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще побилися. Пакт про ненапад у певній мірі допомагає Німеччині. Наступний момент – підштовхувати іншу сторону» [103]. Це товариш Сталін сказав 7 вересня 1939 року у присутності своїх найвірніших блюдолизів – Жданова, Молотова та Генерального секретаря Комінтерну Георгія Димитрова, який сумлінно записав це все до свого щоденника. Щоденник було опубліковано лише у 1999 році.

А до того радянська пропаганда розповідала радянським піонерам і пенсіонерам про злого американського сенатора (і майбутнього президента) Гаррі Трумена, висловлювання якого було опубліковане у «Нью-Йорк Таймс» 24 червня 1941 року: «Якщо ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допомагати Росії, якщо виграватиме Росія, то нам слід допомагати Німеччині, і, таким чином, нехай вони вбивають якомога більше» [104]. Ці слова досі вписано до російських шкільних підручників. Ці слова гуляють російськими «історичними» сайтами і соціальними мережами як приклад підступності й цинічності американських політиків. Проте тут є маленький нюанс. Фразу Трумена кремлівські спритники публікують обрізаною. Бо далі є ще такі слова: «…хоча я не хотів би побачити Гітлера переможцем за жодних обставин. Ніхто з них не тримає обіцяного слова» [105]. Так за допомогою ножичок радянські агітатори з людини, яка однаково ненавиділа і зневажала як нацистів, так і комуністів, зробила породження пекла. І «ярость благородная вскипала, как волна» в душах радянських людей: ач які негідники ці американці! А про сталінські слова піонерам і пенсіонерам лектори товариства «Знання» не розповідали. До речі, про «дружбу, скріплену кров’ю» – це не метафора Сталіна. Це констатація факту. Попри радянську пропаганду, яка малювала «визвольний похід» красивою прогулянкою вистеленими квітами дорогами РСЧА в Польщі воювала й воювала тяжко. Втрати Червоної Армії у Польській кампанії склали 1 475 убитими і 3 858 пораненими. Було втрачено 20 літаків та до 150 одиниць бронетехніки. Було б і більше, але спротив був неорганізований, ситуативний.

Спочатку польське командування віддало наказ своїм військам не чинити опору бо вважали, що сталінські танкові армади йдуть на допомогу проти нацистів. Коли зрозуміли – було вже пізно. Бувало, що вояки Вермахту та червоноармійці воювали проти поляків плечем до плеча. Як, наприклад, під час спільного штурму Брестської фортеці солдатами німецького генерала Гайнца Гудеріана та радянського комбрига Семена Кривошеїна. А потім ще й спільні «паради переможців» влаштовували, як у тому ж таки Бресті, а також у Пінську та Гродно. Але повторюся, любий мій читачу, – комуністи планували дружити з нацистами лише доти, доки треба. А потім вдарити і захопити не лише Німеччину, але й послаблені нею Францію та Великобританію. Плюс гігантські колонії усіх трьох держав. Ну, і решту Європи як бонус. Проте зробити так, аби Німеччина та Франція з Англією «побилися добряче» усе ніяк не вдавалося. Причин багато. Британська армія взагалі не була готовою до «класичної» війни. Утім, морські та повітряні битви спалахували не на жарт. З тисячами загиблих та десятками потоплених суден.Сталіну цього було замало. Він щосили намагався розбурхати громадську думку в Англії та Франції, звинувативши уряди цих країн у потуранні Гітлеру та «зраді» Польщі. Стало у нагоді й крилате визначення, автором якого був французький письменник-сатирик Ролан Доржелес – «Дивна війна». Його негайно підхопили куплені Кремлем журналісти, письменники та комуністична преса за кордоном. Насправді нічого «дивного» в ній не було. Як висловився дослідник Другої світової Віктор Суворов, – «мордобій за повною програмою».

Лише у перші місяці війна була млявою, але це й зрозуміло: ні Англія, ні Франція до неї не готувалися, а Німеччина – так. Тому кидатися відчайдушно на німецькі кулемети і танки союзники не поспішали. Не мали сил. Наприклад, експедиційний корпус Британії у Європі налічував лише 10 дивізій, майже без танків. Дві легкі розвідувальні бригади і 1-а танкова бригада, яку доправили на материк, погоди не робили. Лише після початку війни у Британії почали формувати 1-у танкову дивізію. У 1940 році сформовано Розвідувальний корпус, до якого входили 23 бронетанкові розвідувальні полки. З лютого 1940 року почалося формування 7-ї бронетанкової дивізії. Так що радянські пропагандисти даремно звинувачували французів та британців. Але поступово війна розгорялася. Передусім, на морі. У «Битві за Атлантику» втрати були страшні. Гітлерівські підводні човни влаштували справжній терор на морських комунікаціях. З вересня по грудень 1939 року Британія втратила 114 суден. У 1940 році – ще 471 корабель. На літо 1941 року Великобританія втрати склали третину торгівельного флоту, що завдало важкого удару по економіці. І якщо британсько-французькі союзники, хоч і «дивно», але воювали – що робив СРСР? А він, за твердженнями комуністичних агітаторів, війну «відтягував».

І тут нам знову малюють зі Сталіна такого собі Іванушку-дурника. Мовляв, він розраховував воювати з нацистами, але лише у 1942 році. А до цього треба було гарненько підготуватися. Бо мало було танків, літаків, гармат. І тут таки включається затрапезний міф про «одну гвинтівку на трьох». Частина більшовицьких вождів справді була неосвічена. Сталін теж не мав системної освіти. Проте був у нього досвідчений начальник Генерального штабу, один із найкращих ще царських офіцерів – Борис Михайлович Шапошников. Він популярно пояснив би вождю та його Політбюро, що Німеччина вже у стані війни, її економіку мобілізовано, переведено на військові рейки і з кожним днем, місяцем і роком Третій Рейх і його Вермахт стають сильнішими. Шапошников на пальцях мусив пояснити Сталіну, Ворошилову, Молотову, що у війну 1 вересня 1939 року Гітлер вступив, маючи лише 3 195 танків та аж цілих 5 штурмових гармат на їхній базі; що більш ніж половина цих танків – командно-штабні, які не мають озброєння, або танкетки з кулеметами; ще 40% танкового парку Гітлера – це легкі застарілі Pz-ІІ; що лише 300 середніх танків Гітлера – Pz III та Pz IV гідні якоїсь уваги. Але щомісяця кількість останніх зростатиме. Що на 1940 рік, як доповідає розвідка, планується запуск в серію нових модифікацій німецьких середніх танків з потужнішою гарматою та бронюванням, а також нових типів літаків. Водночас Шапошников теж на пальцях мав пояснити, що проти цих слабеньких (зрозуміло, що у порівнянні з радянськими, а не англо-французькими) гітлерівських бронетанкових та авіаційних з’єднань, СРСР, незважаючи на «конфлікт» з японцями на річці Халхин-Гол, може спокійно виставити понад 9 тисяч танків, включно з важкими і понад 5 тисяч літаків. І ще у запасі залишиться дещиця. Бо загальна чисельність танкового парку Сталіна перевищує 21 тисячу. І будьте певні, мої любі читачі, – усе це Борис Михайлович Шапошников товаришам із Політбюро пояснив.

А товариші, хоч і неграмотні, але все ж не клінічні ідіоти. І розуміли, що удар у спину розвернутому проти французів та англійців Вермахту буде смертельний. Що західні союзники не забаряться використати ситуацію й кинуть свої дивізії вперед. В їхніх же інтересах кинути – щоб завадити більшовикам захопити більшу частину Європи під маркою боротьби з фашизмом. Борис Михайлович Шапошников мав популярно пояснити, що подальше «відтягування» війни може вилізти боком. Якби Сталін вирішив у травні 1940 року завдати удару по німцях, на гігантських просторах від Данії до Австрії, його могли б зустріти аж цілих 13 дивізій німецьких. Решта пішла воювати проти Франції. «З округів ППО Кенігсберга, Бреслау, Дрездена, Нюрнберга, Відня було знято всі винищувачі до одного. У зоні ППО Берліна було залишено штаб 3-ї винищувальної ескадри і одна з її винищувальних груп (II/JG-3). Заразом 49 літаків, з них станом на 10 травня 1940 р, лише 39 справних» [106].

Але Сталін, Ворошилов, Молотов, Жданов і примкнулий до них Георгій Димитров прагнули не розгрому фашизму, а чогось зовсім іншого. Тому проти Гітлера ні «дивної», ні якоїсь іншої війни не почали. Вони почали війну з… Фінляндією. Фінляндія входила до радянської «сфери інтересів» за пактом Молотова-Ріббентропа (до речі, якщо хто не знав – Литва мала стати німецькою, але Сталін «виміняв» її у Гітлера на деякі землі у Польщі), і товариші у Кремлі подумали, що настав час «вирішити деякі територіальні питання». Радянські агітатори винними у війні зробили фінів. Причому доволі цинічно. Мовляв, ми пропонували їм удвічі більшу територію у Карелії в обмін на їхні землі на Карельському перешийку. Але вони, нехороші, щастя свого не зрозуміли. Тож нехай начуваються. Те, що «землі», які Сталін пропонував фінам на обмін, були «менш цінними», у розрахунок не бралося. Уявіть, що вам сусід пропонує віддати йому 5 соток вашого городу, де земля чорнозем, а натомість отримати від нього 10 соток кам’янистої ділянки, на якій навіть осот не росте.

Війна з Фінляндією була однією з тих, що їх називають «гібридними».

Офіційно її не було оголошено. Почалася вона після обстрілу радянською артилерією власних військ й звинувачення в цьому фінів. Від розслідування «інциденту» незалежною міжнародною комісією більшовики відмовилися. Натомість вони кинули війська у наступ, відбили прикордонне місто Терійокі і швиденько створили в ньому маріонетковий «уряд» Фінської Демократичної Республіки, який очолив старий фінський комуніст, член виконкому Комінтерну Отто Куусінен, який ще з 1918 року сидів у Москві. Основу «армії» ФДР склала 106-та гірськострілецька дивізія РСЧА з Ленінградського військового округу, перевдягнена у трофейні польські однострої. У радянській пропаганді та війна називалася «оборонною війною СРСР проти агресії буржуазної Фінляндії». Смішно, правда? «Оскаженіла фінська воєнщина» мала 1 танк проти 88 радянських, 1 гармату проти 5 радянських і 1 літак проти 9 радянських. Населення Фінляндії на 1939 рік складало 3,7 мільйони, а СРСР близько 170 мільйонів. Але, за твердженням радянських вождів, фінів це не зупинило і вони пішли у похід… А, до речі, яка мета того походу була? Захопити Москву? Дійти до Уралу? Про це Агітпроп радянських людей просив не замислюватися. Напали – і все тут. Оскаженіли, словом. СРСР захищався дуже дивно. Вони кинулися на Лінію Маннергейма, якою фіни відгородилися від «миролюбних» більшовиків. І штурмували її місяць за місяцем, незважаючи на те, що увесь світ, крім Німеччини та Італії, засудив СРСР як агресора і надавав крихітній Фінляндії матеріальну і фінансову допомогу; незважаючи на страшні втрати; незважаючи на те, що СРСР за розв’язання війни було виключено з Ліги Націй. Війну ту СРСР виграв. Майже. Лінію Маннергейма було зрештою прорвано. Ціною майже 170 тисяч солдатських життів (фіни втратили 25 тис.), без врахування поранених, хворих і обморожених. План захоплення всієї країни довелося зупинити, адже Англія та Франція пригрозили війною. А бити з ними горщики не хотілося. Тож РККА зупинилася.

Та треба пам’ятати, що в будь-який момент вона могла рушити вперед. Закінчення фінської кампанії майже збіглося з активізацією на європейських фронтах. І тут більшовиків спіткав шок – чи не більший, аніж панів у Лондоні та Парижі. Виявилося, що Манштейн, Гудеріан, Герінг, Тома, Гепнер не даремно крутилися на спецкурсах в СРСР. Виявилося, шо німецькі військові, поки їхні противники були заколисані книгою генерала фон Лееба «Оборона», потайки розробили нову, наступальну стратегію війни – «бліцкриґу» або «блискавичної війни». Протягом травня-липня 1940 року все було скінчено.

Французьку армію та британські експедиційні сили розбито. Залишки останніх було евакуйовано з Дюнкерка 4 червня 1940 року. Британська армія втратила майже усі свої танки і польову артилерію. Деморалізовані французи, половина з яких раптом дуже «втомилися від війни», капітулювали. До речі, відбувся «бліцкриґ» лише завдяки радянській економічній допомозі. Ще 19 серпня 1939 року, тобто до підписання пакту Молотова-Ріббентропа, між СРСР і Третім Рейхом було укладено торгівельну угоду. Деревину, бавовну, бензин, нафту, платину мав постачати СРСР нацистам. Платина, аби ви знали – це не лише коштовний метал. Платина використовується у хімічній промисловості, у металургії; без платини не буває електронного обладнання для військового зв’язку, бойових літаків, кораблів та підводних човнів; для танків та артилерії. Тощо, тощо, тощо…

Могли більшовики і не кидати армади танків проти Гітлера. Могли просто заявити: вибачай, Адольфе, але торгівельну угоду ми підписали до того, як ти на Польщу напав і війну розв’язав. Тепер ти – негарна людина, «редиска». Тому вибачай, але воюй без нашого бензину, платини, цинку, нікелю, бавовни, залізної руди, марганцю, вольфраму, зерна та сала. Самим мало. Танкістів треба навчати і «сталінським соколам» літати треба. Штанів для народу не вистачає. Замість цього Сталін оголосив злодіями англійців та французів. Але й це не все. Якщо кляті британці та кляті французи є паліями світової війни – більшовики у Кремлі мають радіти. Францію та Британію, які напали на Німеччину, розбито і покарано. Миролюбний СРСР залишився осторонь війни.

Тепер товариш Сталін може ініціювати мирні переговори, виступивши посередником. І отримати Нобелівську премію миру. Але поглянемо на поведінку «кращого друга радянських фізкультурників»: «Падіння Парижа через 10 місяців після підписання пакту виявилося шоком для Сталіна. За свідченням Хрущова, «він буквально бігав по кімнаті і лаявся, мов візник. Він лаяв французів, лаяв англійців, як вони могли допустити, щоб їх Гітлер розгромив». Блискавичний розгром Франції означав крах надій Сталіна на затяжну війну на Заході. Це було найважливішим наслідком пакту: другий (точніше, перший) фронт війни з нацистською Німеччиною, відсутністю якого Сталін уже в листопаді 1941 р серед іншого пояснював невдачі Червоної Армії, був ліквідований у червні 1940 р. Радянський Союз на європейському континенті залишився сам на сам з Німеччиною. Точніше, з Німеччиною і її союзниками. Причому з Німеччиною, яка колосально підсилилася» [107].

Це не я. Це російські історики. Зокрема – Олег Віталійович Будницький. Доктор історичних наук, професор, директор Міжнародного інституту історії і соціології Другої світової війни та її наслідків. Товариш Сталін, нацьковуючи Гітлера на його сусідів, не врахував одного моменту. Військово-промислова машина тоталітарної країни більш ефективна у війні з країнами демократичними. Просто тому, що швидкість прийняття рішень там і там різна. Просто тому, що суспільна думка мілітаризованої тоталітарної країни, та ще такої «ображеної» після Першої світової війни, як Німеччина, прагне реваншу, а суспільна думка тієї ж Великобританії прагне «миру за всяку ціну». І питання в лондонських пабах 1 вересня 1939 року, «чому наші хлопці мають гинути за якихось поляків» було риторичним.

Так само питали себе (вибачте, не можу утриматися) і своїх друзів завсідники кафе Львова, Рівного, Хмельницького, Чернівців: «чому наші хлопці мають гинути за якийсь Донбас»? І терміново їхали «на заробітки» у Польщу, Угорщину або навіть Москву аби не отримати повістки. І хто знає, що було б, якби британський парламент замість сера Вінстона Черчілля обрав прем’єр-міністром сера Освальда Мослі. А такий варіант був – зробити лідера Британського союзу фашистів головою уряду і «зупинити війну». Як нікому не відомо, де б зупинилися танки Путіна, якби не політичний талант Петра Порошенка, котрий якимсь дивом зумів мобілізувати проти агресії міжнародне співтовариство.

Але ми відволіклися. Не про те, що відбувалося у Британії 80 років тому і не про те, що відбувалося в Україні 7 років тому, зараз говоримо. Говоримо про таємну історію СРСР.

ГЛАВА ШІСТНАДЦЯТА.

СОЮЗ З НАЦИСТАМИ, ПЛАН «БАРБАРОССА» І «ТРУДОВІ РЕЗЕРВИ» ТОВАРИША СТАЛІНА

Два соціалістичні хижаки рвали Європу навипередки. Під глузливі смішки про «дивну війну», що її вели Англія і Франція, СРСР ще у жовтні-листопаді 1939 року змусив уряди незалежних Литви, Латвії та Естонії прийняти «обмежений контингент» радянських військ. Нібито для їхнього захисту. Від кого? Від гітлерівців. Але радянські лектори піонерам і пенсіонерам не розповідали, що навесні 1940 року, коли ці країни ще зберігали формальну незалежність, у гітлерівській Німеччині уже видавалися мапи, на яких вони були позначені як територія СРСР. Сталін навіть не став чекати капітуляції Франції. Після евакуації британських військ і так було все зрозуміло. Вранці 14 червня німецькі війська вступили в Париж, а наступного дня додаткові радянські війська рушили у Вільнюс, Ригу і Таллінн. Почалася окупація цих країн. Ще раніше СРСР висунув ультиматум і силою відібрав у Румунії Бесарабію та Північну Буковину. Остання, до слова навіть до Російської імперії не входила. Про окупований регіон Герца, який також був «споконвічними територіями Румунії», московські агітатори-горлопани також анічичирк. Жодного спротиву не було. Усі на прикладі Фінляндії розуміли – сталінські генерали завалять супротивника трупами. Треба покласти 10 червоноармійців, аби убити одного фіна? Без питань. Обміняти життя одного литовського або румунського солдата на 100 бійців у «будьонівках»? Легко: «баби ще народять».

Два соціалістичних хижаки під червоними знаменами шматували Європу. Але дивина: і Лондон, і Париж щодо «територіальних придбань» СРСР наче в рота види набрали. Третій Рейх – агресор, а Радянський Союз начебто теж агресор, але йому війну не оголошуємо. Та чому ж?! З Парижем все зрозуміло – не до жиру, коли нацисти топчуть твою землю. А Лондон? Ті та інші побухтіли, надіслали ноти протесту Молотову і на цьому усе скінчилося. Таємниці тут жодної немає. Французам та британцям дуже хотілося,  щоб товариш Сталін кинув на терези свого важезного меча у вигляді десятків тисяч танків. Дратувати Кремль не годилося. Тому румунів, естонців, литовців і навіть фінів просто обміняли. На гіпотетичну можливість приєднання СРСР до Антигітлерівської коаліції. Але Кремль не поспішав. Раптово він зрозумів, що у нього з’явився простір для маневру; що його «хочуть» одночасно і Берлін, і Лондон. З британців зараз не було чого взяти. А от з Гітлером можна було непогано подружитися. На кону стояла ціла Британська імперія. Справа тут ось у чому. Наразі США та Японія оголосили нейтралітет. Половину Франції окуповано, а інша – під владою колаборантського уряду Віші. Британія має солдатів, але не має танків, гармат, літаків. Знаєте, скільки на Британських островах залишилося кулеметів після трагедії Дюнкерка? Двісті. Для порівняння: на озброєнні лише однієї дивізії РСЧА перебували 603 кулемети. Британія блокована німецькими субмаринами, що діють за тактикою «вовчої зграї».

Після вступу у війну Італії, для Британії дуже важко утримувати комунікації зі своїми колоніями – Австралією, Індією, Новою Зеландією тощо. Британська імперія розвалюється на шматки. І ці ласі шматки товариш Сталін і геноссе Гітлер можуть залюбки поділити. Та, власне, у соціалістів з Берліна іншого виходу немає, як союз із соціалістами з Москви. Гітлеру було конче потрібно, аби СРСР офіційно приєднався до осі Берлін-Рим-Токіо й оголосив війну Британії та Франції. І Сталін був не проти, але мав при цьому свої вимоги – щодо них трохи нижче. Та одночасно у Москві сподівалися, що Гітлер таки наважиться на проведення операції «Морський лев», тобто висадку на Британські острови. А коли гітлерівські танки та найкращі дивізії Вермахту опиняться по той бік протоки, «вікно можливостей» для СРСР відчиниться максимально широко. Гітлер якщо не знав, то підозрював в діях Сталін подвійну гру. Тому й намагався щосили залучити СРСР у союз, аби пов’язати спільною відповідальністю. Проте вимоги Сталіна були навіть для такої ситуації надмірними. Крім того, Гітлера насторожили деякі військові та політичні ходи радянських «друзів». Їх детально у своїй книзі «Тінь перемоги» проаналізував Віктор Суворов. Але якщо хто не читав її – переповім стисло.

Перший дзвіночок  Гітлеру про наміри кремлівських товаришів прийшов ще взимку 1940 року, коли Червона Армія прорвала «Лінію Маннергейма» і зупинилася. Чому зупинилася – ми уже говорили. Найважливіше те, що в будь-який момент вона могла рушити далі. А без укріплень Фінляндія була беззахисною. А за нею й Швеція. З цих двох країн Німеччина отримувала левову частку лісу, залізної руди (родовище Кірунавара – найбільше і найбагатше у світі) та нікелю. Родовище нікелю в Петсамо СРСР навіть захопив. А потім за мирною угодою повернув фінам. Але повернув цікаво: за умови спільного контролю. Віктор Суворов зауважує: «Уявляю, який скрегіт зубів стояв у підземних бункерах німецьких штабів» [108]. І ми з Вами, любий мій читачу, теж можемо уявити. А щоб уява була більш цілісною, згадаємо про 28 червня, коли почалася операція РСЧА із захоплення частини Румунії. Комуністи відірвали від неї 50 304 квадратних кілометри території з населенням 3 млн. 725 тис.осіб. Звідси було дуже зручно бомбардувати нафтові родовища Плоєшті, з яких Німеччина отримувала левову частку нафти. Це був уже третій «дзвіночок» Гітлеру. А другий… Другим була окупація країн Балтії 15 червня. Про це ми уже говорили. Хтось здивується: автор сам написав, що Бессарабія, Прибалтика і Фінляндія згідно з пактом Молотова-Ріббентропа входили до радянської сфери впливу. То чому ж у Гітлера мало щось там «дзвеніти»? Так то воно так, тільки ось… У п. 2 Таємного додаткового протоколу до пакту Молотова Ріббентропа прямо говорилося про розчленування Польщі. А ось у п. 1 щодо Фінляндії, Литви, Латвії та Естонії говорилося дещо інакше: «У разі територіально-політичного переоблаштування областей, що входять до Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є кордоном сфер інтересів Німеччини та СРСР. При цьому інтереси Литви стосовно Віленської області визнаються обома сторонами» [109].

Зауважте, йдеться не про окупацію, а про «сфери впливу». Тим паче, що коли згадуються «інтереси Литви», то зрозуміло, що йдеться про юридично незалежну державу, але аж ніяк не окуповану. Про те, щоб СРСР відхопив шмат Фінляндії, також ніде нічого немає, як і визначення кордонів спільних «інтересів» там. У п. 3 зазначається: «Стосовно Південного Сходу Європи, з радянського боку підкреслюється інтерес до Бессарабії. З німецького боку заявляється про цілковите політичне незацікавлення у цих областях» (там само). Про регіон Герца та Північну Буковину не йдеться. Більше того – Гітлер був категорично проти їхньої окупації Радянським Союзом. Та вдіяти нічого не міг. Сталін чудово усвідомлював, що воювати ні за Прибалтику, ні за Північну Буковину німці не будуть, та й навіть інших, менших за масштабами, наслідків не буде. Радянський Союз був Гітлеру потрібен до зарізу, тому й викручував йому руки. Проте такі дії з боку Кремля не могли не злякати німців. Вони раптом усвідомили, що більше немає буферу з третіх країн між Рейхом та сталінськими танками, яких було майже 25 тисяч і кількість їхня щодня зростала. І постачання лісу, залізної руди, нафти, нікелю раптом опинилося під загрозою. А якщо ще й з Радянського Союзу замість нафти, бавовни, залізної руди, марганцю, сала, хліба та інших потрібних штук Рейх отримає дулю – буде зовсім «весело».

Німці раптово усвідомили, що на території окупованих країн Балтії, на кордоні зі Східною Пруссією, тобто безпосередньо територією Рейху, Сталін створив потужний Прибалтійський військовий округ, а основні сили надпотужного Балтійського флоту пересунув з Ленінграда до Таллінна, ближче до німецьких портів, які приймають каравани суден зі скандинавською рудою та лісом. Гітлер раптом зрозумів, проти кого на «віджатому» у фінів півострові Ханко вже у квітні 1940 року з’явилася надпотужна радянська військово-морська база з 23 тисячами військових та 5 тисячами цивільних спеціалістів. Гітлер раптом усвідомив, що Бессарабія та Північна Буковина стали плацдармами для атаки на нафтові поля Румунії.

Усе розуміється краще, коли у цифрах. На Балтійському морі Гітлер тоді мав аж цілих 5 підводних човнів. Учбових. Плюс 28 торпедних катерів. Це все. А у складі Балтійського флоту СРСР 2 лінкори, 2 крейсери, 48 торпедних катерів, 21 есмінець та лідер (той таки есмінець, але більший і краще озброєний) плюс понад три десятки бойових підводних човнів.

Не лише кров’ю скріплялася дружба між нацистами і комуністами. Під гарне німецьке пивце та смачний німецький сирок приємною бесідою теж. Радянський дивізійний комісар (аналог генерал-майора) спілкується за пивом з німецькими офіцерами.

І недаремно менш ніж за місяць після окупації Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини й через 10 днів після створення Прибалтійського військового округу з мінімум 2 тисячами танків у своєму складі, Гітлер уперше серед свого найближчого оточення порушив питання «російської проблеми»: «29 липня 1940 генерал-полковник Ф. Гальдер доручив начальнику штабу 18-ї армії генерал-майору Е. Марксу підготувати начерки плану війни проти СРСР. Це найперші ескізи плану. Спочатку план мав навіть інше кодову назву – не «Барбаросса», а «Фріц» [108].

Недаремно Сталін не приховуючи радісної усмішки, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, щиро тиснув руку німецькому рейхсміністрові. Так шахраї тиснуть руку жертві, яку щойно обманули.

Одночасно кремлівські товариші не забували живити нацистську військово-промислову машину, спо діваючись на те, що німці таки наважаться на форсування Ла-Маншу. 11 лютого 1940 року між СРСР і Німеччиною було підписано чергову торгівельну угоду. Загалом протягом 17 місяців від радянсько-німецького пакту до нападу Німеччини на СРСР, вона отримала від більшовиків 865 тис. т нафти, 140 тис. т марганцевої руди, 14 тис. т міді, 3 тис. т нікелю, 101 тис. т бавовни-сирцю, понад 1 млн. т лісоматеріалів, 11 тис. т льону, 26 тис. т хромової руди, 15 тис. т азбесту, 2736 кг платини і 1 млн 463 тис. т зерна та бобів. І це далеко не повний список. Аби лише Адольф воював.  

Радянським людям пропаганда  розповідала, що таким чином Сталін  мудро відтягнув війну. Він сам це розповідав по радіо 3 липня 1941 року, виправдовуючись і вивертаючись, мов вуж на розпеченій пательні; обзиваючи Гітлера і Ріббентропа «людожерами» та «нелюдами»: «Що виграли ми, уклавши з Німеччиною пакт про ненапад? Ми забезпечили нашій країні мир протягом півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якщо фашистська Німеччина ризикнула б напасти на нашу країну всупереч пакту. Це певний виграш для нас і програш для фашистської Німеччини» [110]. Сталін нахабно брехав.

Чи міг Гітлер напасти на СРСР у 1939 році? Ні. Бо спочатку він мав «розібратися» з Польщею. На це пішов вересень, а у жовтні та листопаді під холодними дощами на розмоклому чорноземі 1/7 частини земного суходолу воювати – м’яко кажучи – не дуже зручно. Перевірено. До того ж у боях проти польської армії було витрачено майже всі авіабомби та снаряди, спалено запаси бензину й техніка потребувала капітального ремонту. А Франція та Великобританія вже оголосили війну і щодня можуть вдарити. Як у таких умовах наступати на Москву? Чи міг Гітлер вдарити по СРСР у 1940 році? Ні. Бо весняні дощі на полях радянських колгоспів аж ніяк не кращі для здійснення «Бліцкриґу», ніж осінні. А потім почалися битви в Європі.

На момент капітуляції Франції та евакуації Дюнкерка Вермахт знову залишився без боєприпасів та пального, а танки потребували капітального ремонту. Та й промисловість Німеччини уже важко дихала, не в змозі забезпечувати армію. Тому влітку 1940 року Гітлер пішов на її скорочення. А далі – осінні дощі, сувора російська зима, весняні дощі та інша не менш сувора радянська дійсність у вигляді абсолютної відсутності доріг та аеродромів з бетонним покриттям. Так що лукавив Сталін. Не міг Гітлер вдарити до літа 1941 року. Не міг навіть теоретично. Де ж «відтяжка»? Зате існувала небезпека того, що Гітлер міг помиритися з Англією. Принаймні Сталін – істинний син комуністичної ідеології – вірив і дуже боявся, що «імперіалісти» зможуть порозумітися.

Тому літо-початок осені 1940 року для політики СРСР був точкою неповернення. Якщо німці не висадяться на Британських островах – усе може завершитися для СРСР катастрофою. План «Морський лев» було затверджено 16 липня 1940 року. Але він був настільки авантюрний, що навіть безграмотний у військовому плані Гітлер розумів: сили протистояти британському флоту і авіації, та ще й переправити через Ла-Манш 40 дивізій при 500 танках та сотнях тисяч тонн боєприпасів просто немає. Немає стільки кораблів. І тоді було вирішено проводити операцію лише за певних умов. Першою з них був гарний прогноз на кілька туманних днів поспіль, другий – достатня кількість суден і найголовніше – панування у повітрі Люфтваффе.

Для забезпечення останньої за переліком (але першої за важливості) умови 10 липня 1940 року німці почали широкий повітряний наступ. Сотні німецьких бомбардувальників під охороною винищувачів мало не щоденно бомбили британські авіаційні заводи та аеродроми. Мета – «вибомбити» авіацію англійців з війни, забезпечити панування Люфтваффе у повітрі й таким чином здобути головну умову для проведення операції «Морський лев». Ця епічна повітряна битва недаремно отримала в історії назву «Битва за Британію», – хто її вигравав, той ставав господарем островів.

 

Переговори Гітлера і Молотова. У теплій дружній атмосфері. Саме у цей час літаки Люфтваффе піднімаються у повітря для бомбардування Лондона, а літаки Королівських ВПС – для нальоту на Берлін. «Битва за Британію» у розпалі.

Минали дні, тижні, а перемоги над британцями хлопцям Герінга здобути не вдавалося. Англійці поздавали увесь алюмінієвий посуд на будівництво літаків. У парках зрізали сталеві огорожі на будівництво танків та гармат. У старовинному Оксфордському університеті з дверей познімали мідні та латунні ручки, але Британія трималась. 31 липня грос-адмірал Редер зустрівся з Гітлером і заявив, що навіть за ідеальних умов раніше 15 вересня флот почати операцію не може. Але і то успіх можливий за абсолютного панування у повітрі. А його все не було. Наступного дня Гітлер підписав директиву про ведення «повітряної та морської війни проти Англії». Відповідно до неї, перемогу над Британією Рейх мав здобути без війни на суходолі. А висадка… Висадка відтерміновувалася до «кращих часів». Це був кінець планів вторгнення на острови.

І скільки б Адольф про це не мріяв – реальність була зовсім інакшою. І тоді Сталін робить наступний крок. 27 вересня в Берліні було підписано Троїстий пакт між Німеччиною, Італією та Японією. Утворився військовий союз, який прийнято називати «Країнами Осі». Через кілька днів у відповідь на обережне зондування щодо можливого приєднання Радянського Союзу до союзу фашистів, нацистів та «японських мілітаристів» гітлерівські дипломати отримали з боку Кремля безумовну згоду. Візит до Берліна голови радянського уряду і одночасно наркома з іноземних справ В’ячеслава Молотова був організований – як для міжнародної політики – блискавично. Вже 12 листопада він зустрівся з Гітлером. Але ще до цього в СРСР було зроблено рішучий крок до вступу у війну. Промисловість непомітно переводилася на воєнні рейки. Сталося це влітку 1940 року. Франція капітулювала 22 червня, а вже за 4 дні Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств і установ».

Таким чином, в СРСР улітку 1940 року не лише колгоспники, але й решта громадян стали кріпаками. Була в царській Росії ХVІІ-ХІХ століть така категорія – гірськозаводські селяни, прикріплені до копалень, заводів та фабрик. Цей крок був нічим іншим, як прихованою мобілізацією трудових ресурсів. СРСР ще не воював, а вихідні для народу вже скасували. А 2 жовтня 1940 року, через 5 днів після створення «Осі», було затверджено Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про державні трудові резерви СРСР». Згідно з ним створювалася мережа залізничних, ремісничих училищ та шкіл ФЗН (фабрично-заводського навчання при підприємствах), куди молодь мобілізовували примусово. Раднаркому надавалося право щорічно набирати до 1 мільйона дітей у віці 14-15 років для училищ (термін навчання 2-3 роки) та стільки ж підлітків 16-17 років для ФЗО (термін навчання 6 місяців). Голови колгоспів мусили віддати по 2 людини кожної вікової категорії на кожні 100 членів колгоспів – чоловіків і жінок віку від 14 до 55 років. Для міських рад депутатів трудящих також встановлювалися відповідні квоти. Система не нова. За часів кріпаччини так у царську армію рекрутів набирали. Дітей відривали від родин, переводили на казармене становище, видавали форму, підручники та все необхідне. Втеча вважалася дезертирством і каралася ув’язненням у таборах ГУЛАГу терміном на 1 рік. Також рік на лісоповалі можна було отримати і за «порушення дисципліни».

Розумійте як хочете, любий читачу, що це таке і як можна було цим шантажувати нещасних, відірваних від батьків хлопців і дівчат, примушуючи на речі страшні. То було фактично узаконене рабовласництво. Навчання в цих «закладах» було незвичайним. З одночасним виконанням виробничих планів у справжніх виробничих цехах. А потім юнаки та дівчата мали «віддячити» рідній державі за надання їм «освіти», відпрацювавши 4 роки на фабриці або заводі, причому не на тому, де хочеться, а куди рідна держава відрядить. Перехід на інші підприємства заборонявся. За втечу – лісоповал. Та й куди ти втечеш… Усе це – ознака підготовки до війни, і з цим ніхто не сперечається. Заперечують те, що воювати СРСР збирався на боці Гітлера. Про візит Молотова до Берліну шкільні вчителі та лектори товариства «Знання» не розповідали. А якщо розповідали, то лиш про те, як товариш Молотов рішуче відхилив нахабну брудну пропозицію Гітлера й у стосунки вступати відмовився. Але це зовсім не так. Насправді СРСР не лише погоджувався приєднатися до «Осі», перетворивши її на «Пакт чотирьох», але йшов навіть далі. Гітлер пропонував надавати один одному лише політичну та економічну допомогу й розмежувати сфери впливу. Товариш Молотов (із санкції Сталіна, звичайно) запропонував укласти ще й військовий союз. Те, про що розмовляли в бункері Рейхсканцелярії Гітлер, Ріббентроп та Молотов, зафіксував німецький дипломат, який на тих переговорах був особистим перекладачем рейхсміністра іноземних справ, Пауль Шмідт. Милуємося невеликими уривочками з вельми тривалої та цікавої бесіди, в якій Гітлер наголосив: «Після знищення Англії світова Британська імперія виявиться гігантською світовою банкрутною масою площею 40 мільйонів квадратних кілометрів, яка підлягатиме поділу. Розділ її відкриває Росії шлях до незамерзаючого і справді відкритого Світового океану. Меншість англійців, яка налічує 45 мільйонів, досі управляла 600 мільйонами мешканців світової Британської імперії. Він має намір цю меншість розколошматити. І Америка теж, власне кажучи, постаралася уже тепер вихопити деякі особливо придатні для неї шматки. Німеччина, природно, хотіла б уникнути будь-якого конфлікту, який відволік би її від боротьби проти серця цієї світової імперії Британських островів…

Зіткнення з Англією буде доведене до свого вирішального кінця, і він не має жодних сумнівів, що поразка Британських островів призведе до розпаду імперії… За таких обставин відкриваються перспективи світового масштабу. У найближчі тижні їх має бути з’ясовано в ході спільних з Росією дипломатичних переговорів; слід визначити участь Росії у вирішенні цих проблем. Усі держави, що можуть бути зацікавленими в цій банкрутній масі, мають призупинити усі конфлікти між собою і зайнятися лише розділом Британської світової імперії. Це стосується Німеччини, Франції, Італії, Росії та Японії… Молотов відповів, що він з цікавістю стежив за ходом думок фюрера і з усім, що він зрозумів, згоден» [111]. Молотов згоден, розумієте? Насправді, звичайно, самотужки погоджувати питання такого масштабу В’ячеслав Михайлович не міг, бо за таке він би зразу на екскурсію у Комунарку або на Бутовський полігон поїхав. Він висловлював згоду Сталіна.

А потім головний радянський дипломат виступив із зустрічними пропозиціями. За пропозицією Кремля, Німеччина та Італія отримували панування у Західній, Північній, частково Південній (Греція і Югославія) Європі, Північно-Східній і Північній Африці, Середній Африці і Західній Африці. СРСР отримувала Східну, частково Південну (Болгарія, Румунія) частково Північну (Фінляндія) Європу, Західну і Середню Азію до Індійського океану, Японія — Східну Азію (в т. ч. Індонезію). Гітлер погоджувався. Гітлер погоджувався навіть на те, щоб «натиснути» на Туреччину, переглянути пакт Монтре і надати право СРСР проводити свої військові кораблі через чорноморські протоки без дозволу Стамбула і без обмежень. Проте, незважаючи на все, союзником Німеччини, Італії та Японії СРСР так і не став. Не тому, що не хотів. Не погодився Гітлер. Бо, користуючись ситуацією, Сталін з Молотовим почали вимагати у нього зовсім уже непристойні речі.

Ось вам, читачу, дещо про апетити кремлівських вождів: «СРСР згоден прийняти в основному проєкт пакту чотирьох держав про їхнє політичне співробітництво та економічну взаємодопомогу, який викладено п. Ріббентропом в його бесіді з В. М. Молотовим в Берліні 13 листопада 1940 року і який складається з 4 пунктів, за таких умов: 1. Якщо німецькі війська буде зараз же виведено з Фінляндії, яка представляє сферу впливу СРСР, згідно з радянсько-німецькою угодою 1939 року, причому СРСР зобов’язується забезпечити мирні стосунки з Фінляндією, а також економічні інтереси Німеччини у Фінляндії (вивезення лісу, нікелю); 2. Якщо в найближчі місяці буде гарантовано безпеку СРСР у протоках шляхом укладення пакту взаємодопомоги між СРСР і Болгарією, що знаходиться за своїм географічним положенням у сфері безпеки чорноморських кордонів СРСР, і організації військової та військово-морської бази СРСР в районі Босфору і Дарданелл на засадах довгострокової оренди; 3. Якщо центром тяжіння аспірацій СРСР буде визнано район на південь від Батумі і Баку у загальному напрямку до Перської затоки; 4. Якщо Японія відмовиться від своїх концесійних прав по вугіллю і нафті на Північному Сахаліні на умовах справедливої сатисфакції» [112].

Щодо пунктів 1 та 4 заперечень не було. А ось інші два… І Гітлер, і Муссоліні чудово розуміли, що військові бази СРСР на чорноморських протоках фактично означатимуть перехід контролю над ними до Москви. А зростання політичної та військової присутності на Балканах становить уже безпосередню загрозу Італії та Рейху. Гітлер прозоро натякав на це Молотову. Той робив вигляд, що не розуміє. Тому під приводом загрози нальоту британської авіації, фюрер запропонував перервати переговори, «…оскільки головні пункти цілком достатньо обговорено» [111]. Для того, аби ефективніше вести подальші перемовини, уже через 11 днів після розмови Молотова з Гітлером Сталін призначає послом в Німеччині цілого заступника наркома іноземних справ (і за сумісництвом  старого ката з НКВС) Володимира Деканозова. Уже на першій урочистій зустрічі 19 грудня з Гітлером, новий посол намагається вирвати з фюрера продовження переговорів. І у подальшому він не давав Адольфу спокою. Той мовчав. Ні Деканозов, ні Молотов, ні Сталін не знали, що за добу до прийому Деканозова Гітлер затвердив план «Барбароса».

Апетити більшовиків, відверті приготування до війни та концентрація їхніх військ на кордонах наполохали нацистів. І якщо хтось ще повірить старим пісенькам радянського Агітпропу на тему, як Гітлер хотів «життєвого простору» за рахунок територій СРСР, тому й підписав підлий план «Барбароса», то скажу: в СРСР план війни проти Німеччини було розроблено раніше. В кількох варіантах. У радянській міфології укріпилася побрехенька маршала Жукова про те, як він на оперативно-стратегічній грі, виступаючи з боку «Західних» (німців) «по суті передбачив план Барбаросса» й розгромив генерала Павлова, який командував «Східними». «Взявши реальні вихідні дані і сили противника – німців, я, командуючи «синіми», розвинув операції саме на тих напрямках, на яких потім розвивали їх німці. Завдавав своїх головних ударів там, де вони їх потім завдавали. Угруповання склалися приблизно так, як потім вони склалися під час війни. Конфігурація наших кордонів, місцевість, обстановка – все підказувало мені саме такі рішення, які вони потім підказали і німцям. Гра тривала близько восьми діб. Керівництво грою штучно уповільнювало темп просування «синіх», стримувало його. Але «сині» на восьму добу просунулися до району Барановичів, причому, повторюю, при штучно уповільненому темпі просування» [113]. Це таке Жуков розповідав радянському письменникові Костянтину Симонову. Той слухав, вірив кожному слову, записував. А потім це пішло в люди.

Насправді Жуков брехав, мов гребінцем чесав. Тут усе від першого до останнього слова – неправда. Бо не було такої гри. Були інші дві гри. Перша проходила 2-6 січня 1941 року. На ній Жуков, командуючи «Західними», стримував удар «Східних» під командуванням генерал-полковника танкових військ Павлова у Східну Пруссію та Польщу. І не стримав. Павлов прорвав фронт, форсував Неман й за 13 днів боїв просунувся вглиб німецької території на 120 кілометрів. Проте загалом було зрозуміло, що вдаривши у цьому напрямку, можна «загрузнути» – надто укріпленою була Східна Пруссія. Другу гру провели 8-11 січня. Тут відпрацьовували удар із території України та Бессарабії на Балкани й у Південну Польщу з форсуванням Дунаю, захопленням Румунії, Угорщини й виходом до озера Балатон. Тепер уже наступав Жуков, а Павлов грав за німців та угорців. За результатами гри було отримано висновок, що цей напрямок перспективніший. Про ці ігри усім давно відомо. Брехню Жукова спростовано дослідниками. Але в деяких особливо впертих або особливо тупих головах казочка Жукова про те, як він наступав на Барановичі і громив нещасного Павлова досі живе. А між тим, ці ігри цілком могли бути завершальним етапом розробки різних варіантів війни проти Німеччини та її союзників. Те, що їх досі не знайдено, ні про що не говорить, бо найбільші таємниці того часу у російських архівах досі закрито грифами «Цілком таємно. Особливої ваги». Принаймні, дослідників має насторожити той факт, що цілком таємний наказ про проведення двосторонньої оперативно-стратегічної гри під назвою «Наступальна операція фронту з проривом УР» нарком оборони СРСР маршал Тимошенко підписав ще 11 жовтня 1940 року, у розпал підготовки візиту Молотова до Берліну і через 9 днів після указу про «Трудові резерви». Хочете знати масштаби тієї гри, шановні читачі? Будь ласка. У першій з них поки що на картах було задіяно 51 стрілецьку, 7 танкових, 3 моторизовані, 3 кавалерійські дивізії. Плюс 15 танкових бригад. Плюс 20 авіаційних дивізій. Це лише на одному напрямку війни. Кількість сил «Східних» у другій грі була набагато більшою.

І ще. Коли більшовицькі генерали гралися у свої ігри, план «Барбароса» був хоч і підписаний, але не мав дати реалізації. І лише після того, як Гітлер переконався у відсутності прогресу у переговорах про приєднання комуністів до нацистів і фашистів (Сталін ніяк не хотів йти на поступки, відмовившись від своїх вимог по Балканах і Туреччині) та початком концентрації частин РСЧА на кордонах, військово-політична верхівка Рейху взялася до практичних заходів щодо реалізації плану. Російський дослідник Марк Солонін відзначає, що навіть «Директива ОКВ № 050/41 від 31 січня 1941 року була сформульована в найобережніших і невизначених виразах: «У разі, якщо Росія змінить своє нинішнє ставлення до Німеччини, слід як запобіжний захід здійснити широкі підготовчі дії, які дозволили б завдати ураження Радянської Росії в швидкоплинній компанії ще до того, як буде закінчено війну проти Англії» [106]. До речі, німецькі генерали теж грали на мапах. І теж у січні 1941 року. Така ось дивна «дружба» була між двома соціалістичними державами під червоними прапорами. Дружили, а ножі один на одного гострили. І соціалісти кремлівські були підлішими – вони довго вираховували, до кого вигідніше пристати. І про жодне протистояння фашизму і нацизму не йдеться. Віддав би Гітлер Сталіну чорноморські протоки, Балкани, Іран та ще трохи – і воювали б червоноармійці плечем до плеча з солдатами Вермахту проти англійців, скажімо, у Греції. Або й висаджувалися на пляжі Туманного Альбіону. А хлопці з НКВС у тісній взаємодії з есесівцями чистили би Європу від євреїв, циган та інших «ворогів народу». А «сталінські соколи» разом з «гітлерівськими шуліками» бомбили Лондон, Ковентрі, Бристоль, Ліверпуль, Бірмінгем… Удар з України та Бессарабії по нафтових полях Плоєшті з одночасним розсіченням, мов сокирою, стратегічного фронту німців, на думку радянських генералів, приносив блискавичну перемогу. «Бліцкриґ». Тому за результатами тих ігор було вирішено основний удар завдавати звідси. А раз так, то Жукова, який наступав тут на картах, Сталін зробив начальником Генерального штабу – готувати Великий визвольний похід. Генерали, які працювали на грі з ним, отримали відповідні посади на місцях. Вирішено також, що допоміжний удар на Східну Пруссію і Північну Польщу завдаватиметься меншими силами. На першій грі Павлов сюди наступав – йому й карти у руки. Генерал-полковнику танкових військ Дмитру Григоровичу Павлову присвоєно звання «генерал армії» й призначено командувачем Західним Особливим військовим округом. За задумом плани радянських стратегів були блискучими. За виконанням…

Сталін припустився однієї фатальної помилки. Він призначив начальником Генерального штабу Жукова. На посаду, якій цей абсолютний нуль у військовій стратегії, не відповідав.  Любителям Георгія Жукова зараз і тут поясню одну річ. Жуков – звичайний тупий солдафон без вищої академічної освіти. Зате феноменально жорстокий. Уже бої на Халхин-Голі виявили його нездатність до мислення навіть на оперативному рівні, не кажучи про стратегічний. Знаменитий дисидент, генерал-майор Петро Григоренко, який тоді перебував у групі офіцерів Генерального штабу, так змальовував «діяльність» Жукова: «Японці не здавалися, а прорватися не змогли. По-перше, тому, що не мали наказу на відхід із займаних позицій. По-друге, занадто велика була чисельна і технічна перевага у нас. Але втрат ми зазнали величезних, перш за все через некваліфікованість командування» [114]. Щоб раз і назавжди розібратися з майбутнім «Маршалом Перемоги», наведу інші свідчення Петра Григоровича, якому довелося наносити на штабну карту накази, що їх породив «стратегічний геній» Жукова. «Я намагався здогадатися, що ж можна написати в наказі, аби заповнити двадцять п’ять машинописних сторінок. Дві-три сторінки – це ще туди-сюди, а двадцять п’ять!.. Так і не додумавшись, розклав карту і почав читати. Тут-то я й зрозумів. Наказ віддавався не з’єднанням армії, а різним тимчасовим формуванням: «Такому-то взводу такої-то роти такого-то батальйону такого-то полку такої-то дивізії з однією протитанковою гарматою такого-то взводу такої-то батареї такого-то полку обороняти такий-то рубіж, не допускаючи прориву противника в такому-то напрямку» [115].

Тобто Жуков підміняв собою командирів дивізій, полків і навіть взводів. Як був він унтер-офіцером часів Першої світової, так ним і залишився. Григоренко дає убивчу характеристику бурхливій «діяльності» командувача радянським угрупованням: армії по суті не існувало – вона розпалася на окремі загони, та ще й перемішані між собою, море загонів, які підпорядковані безпосередньо командувачу. Командири дивізій і бригад, у яких Жуков «тимчасово» забирав якийсь батальйон, а то і взвод та перекидав на інші ділянки фронту, навіть не уявляли, де в цей конкретний момент знаходяться їхні підлеглі. Григоренко пішов з картою до безпосереднього командира Жукова, начальника фронтового управління Григорія Штерна. Той подивився, усміхнувся: «Ну, постаралися японці… Доведеться дати команду: «Усі по своїх місцях, кроком руш!» (там само). Звісно, «постарався» Жуков, а не японці, але Штерн не мав права перед підлеглим критикувати його безпосереднього начальника. Наступного дня командарм Штерн прибув до штабу Жукова й довго бесідував з ним наодинці.

Петро Григоренко розповідає: «Жуков вийшов після розмови роздратованим. Розпорядився підготувати наказ.. на перегрупування військ і на виведення з безпосереднього підпорядкування армії всіх загонів, на повернення їх до своїх частин» (там само). І так. Не Жуков був автором плану розгрому японців на Халхин-Голі, а начальник штабу 1-ї армійської групи комбриг Михайло Богданов та командарм Штерн. Ось тільки Штерну не пощастило. Через наклеп якогось невідомого негідника його було заарештовано 7 червня 1941 року й 28 жовтня розстріляно без суду за вказівкою приятеля Жукова, наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії. Після цього Жуков авторство плану операції на Халхин-Голі приписав собі. Жуков воював не вмінням, а числом, вкладаючи в землю орди своїх солдатів. І прізвиська від солдатів отримав відповідні: «М’ясник» та «Жора-Катафалк». Проте вислужитися завжди вмів і дуже подобався Сталіну. Тим паче, що беззастережно крав чужі ідеї та надбання. На нараді вищого командного складу у грудні 1940 – січні 1941 року (яка й закінчилася згадуваними вище іграми на мапах) Жуков прочитав центральну доповідь, яка називалася «Характер сучасної наступальної операції». Доповідь гарна. Сталін саме тоді й почав вважати Жукова полководцем і стратегом. Через багато років з’ясувалося, що справжнім автором доповіді був підлеглий Жукова, нікому тоді невідомий полковник.

На біду Жукова, полковник пізніше став маршалом Радянського Союзу й розповів, як працював у Георгія Костянтиновича «негром». Звали цю людину Іван Христофорович Баграмян. Змушений був Жуков зізнатися, що вкрав його думки. Ну, а потім стало відомо, що він крав ідеї і покійного Штерна, і Богданова, і майбутнього маршала Василевського, й інших генералів. На відміну від загальноприйнятої думки, Сталін таки часто помилявся в людях. Кадри вирішували все. За принципом особистої відданості. Проте це геть не означало, що вони були професіоналами. Жуков був однією з таких помилок. А ще, на відміну від розповсюджених міфів, в епоху Сталіна хаосу в державному управлінні, приписок, корупції, кумівства, фінансових махінацій було з надлишком. Утім, в умовах тоталітарної системи, коли вождю або фюреру постійно лестять і кажуть лише те, що він хоче чути, інакше не буває.

В цьому випадку помилка Сталіна та членів Політбюро стала фатальною…

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА.

ПРО «СТАЛІНСЬКИЙ ПОРЯДОК», ПЛАТНЮ У «СИНІХ КОНВЕРТАХ» ТА «ЧЕТВЕРТИЙ РЕЙХ»

А поки нацисти готуються нападати на комуністів і навпаки, порушимо ще одну важливу тему. Протягом багатьох років, особливо в період занепаду СРСР, був популярний міф про «порядок», який буцімто панував в СРСР за часів диктатури Сталіна. Мовляв, Сталін багато саджав, зате за його часів не крали, а чиновники трудилися сумлінно й ефективно. Мовляв, наш народ пряника не розуміє – лише батіг.

Щодо пряника і батога – нагадаю, що найбільші врожаї були у період НЕПу, коли селяни вільно працювали на власній землі, хоч тоді в них забирали чималенький продподаток. А в колгоспах врожайність одразу впала. Так що це твердження дуже дискусійне. У реальній, таємній історії СРСР зі «сталінським порядком» усе було з точністю до навпаки. Корупція, розкрадання державного майна, фінансові махінації, зловживання владою і решта схожого неподобства квітнули за тих часів, мов рясні будяки на колгоспних полях. Про що б нам поговорити? А давайте про корупцію в органі, який мав з нею боротися – в НКВС. З протоколу допитів колишнього особливоуповноваженого НКВС УРСР (це висока посада, еквівалентна приблизно нинішньому заступнику міністра) Наума Львовича Рубінштейна від 10 липня 1937 року: «На гулянки і примхи витрачалися величезні державні кошти. Я уже свідчив про мільйонний ремонт будинку Балицького… та інші витрати.

Можу додати, що обладнання розважального судна «Дніпро» обійшлося приблизно у 800 000 карбованців. Кожна поїздка обходилася у 5-6 тис. карбованців.. Дача «Хоста», будинок відпочинку «Дідівщина», дачі в Одесі коштували кілька мільйонів, причому пропускали через них дуже вузьке коло осіб, майже обмежене нашою групою. .» [116]. Всеволод Балицький з 1934 по 1937 роки був головним чекістом радянської України. І якщо хтось припустить, що Рубінштейн його обмовив під тортурами – це не так. І пароплави, і дачі, і палаци з оранжереями та зоопарками існували насправді. І якщо хтось гадає, що Балицького «взяли» за крадіжки та «розпили» державних коштів – це не так. Його розстріляли «за зраду партії та Батьківщини та активну контрреволюційну діяльність». Рубінштейну ще й шпигунство «пришили», так що слідчим не було сенсу ще й про крадіжки та корупцію зізнання вибивати. Якби не арешт «за політику» – мільйонні корупційні оборудки цих типів так би й не відкрилися. А Рубінштейн далі малював епічну картину олійними фарбами. Як дружина Балицького скуповувала антикваріат і цінні картини по 5 тисяч карбованців. Як підлеглі холуї по всій Україні шукали на подарунок Балицькому ішака і як купили його у Полтаві за ті ж таки 5 тисяч карбованців.

Нагадаю – у 1936 році середня зарплатня в СРСР складала близько 207 карбованців. Утім, розплачувався за це все начальник Адміністративно-господарського управління НКВС УРСР майор держбезпеки Савелій Михайлович Цикліс. Зрозуміло, що не з власної кишені й не з кишені товариша Балицького. Хочете помилуватися на дрібних енкаведистів? Ось вам «Уманська справа», за якою проходили начальник тамтешньої в’язниці Самуїл Абрамович, начальник міжрайонної слідчо-оперативної групи капітан держбезпеки Соломон Борисов-Ліндерман, начальник слідчої частини молодший лейтенант держбезпеки Олександр Томін. Це головні особи, але там ціла зграя орудувала: Зудін, Маньковський, Данилов, Петров, Левін, Щербина... Повний набір: побиття, зґвалтування, тортури, мародерство. Стало про це відомо після доносу їхнього «бойового товариша». «Томін, часто присутній при розподілі речей, бачив, що Абрамович звантажував у машину 2-3 мішки речей і відвозив їх додому.

 Я особисто був свідком, як під час одного розподілу Абрамович запропонував Томіну ковдру розстріляного, яку він взяв і тут таки передав шоферові Зудіну. Крім того, вдруге у моїй присутності під час розподілу Абрамович вручив Томіну фетрові валянки розстріляного, які він взяв для себе. Крім того, я був свідком таких випадків, коли Абрамович рази чотири вибивав наганом у розстріляних золоті зуби і коронки, які складав у папірець і ховав до кишені» (там само). Крім того, Абрамович організував у в’язниці справжній капіталістичний «бізнес». Він посилав бригади в’язнів на польові роботи до колгоспів, а як платню отримував для себе вино та продукти харчування. Зауважимо, що всі фігуранти справи дістали не надто суворі покарання. Борисов-Лендерман отримав 8 років таборів, Томін і Абрамович – по 6, Петров 5, Щербина 3 роки, шофера НКВД Зудіна засудили до 3 років умовно. Варто додати, що у товариша Сталіна такі досвідчені «кадри» не пропадали даремно. Абрамовича у 1943 році з табору мобілізовано до армії, служив він шофером у якогось начальника і навіть був нагороджений. Томін потрапив на фронт в 1942 році і дослужився до заступника начальника управління контррозвідки СМЕРШ 1-го Білоруського фронту – полковницька посада. Борисова-Лендермана призавно на початку 1943 року і служив він «за спеціальністю», в особливих відділах, тобто, продовжував улюблену діяльність – розстрілював людей. А ось Новоград-Волинський. Тут серед білого дня впала новісінька казарма, яку щойно побудували для 14-ї кавалерійської дивізії. Розслідування показало, що підрядники будівництва за хабарі (сучасною мовою – «відкати») закуповували неякісні будівельні матеріали у сумнівних місцевих артілях. У всій країні мали місце масові зловживання чиновників. Саме за часів Сталіна з’явилося таке поняття, як «блат», тобто наявність знайомих та родичів в сфері торгівлі, послуг або управління, які в обхід правил та закону могли продати дефіцитний товар або за гроші «вирішити питання». Наприклад, співробітники міліції за гроші оформляли незаконну прописку, а під час війни за великі хабарі звільняли тих, хто міг заплатити, від призову. У 1946 році органи держбезпеки доповідали про те, що народ масово співає пісеньку на мотив переробленої здравиці: «Желаем, чтоб каждый был счастлив отныне, Всегда чтоб имел бы он блат в магазине. В милицию тоже не суйтесь без блата: Там вам не пропишут ни тёщу, ни брата…»

Взагалі корупція, приписки та масове розкрадання притаманне саме тоталітарним суспільствам. Там немає вільної журналістики, яка би боролася з негативом. А страх начальників «отримати по шапці» за провини своїх підлеглих спонукав їх приховувати негативні факти. «Така політика пояснювалася просто – керівники службовців, які крали, не бажали розголосу, щоб не проштрафитися самим в очах вищого начальства. Оскільки будь-який скандал неминуче обертався ганьбою, погіршував позиції району, міста або області, місцева влада намагалися краще зам’яти його, ніж дати справі законний хід. Оскільки ж притягти службовця до відповідальності без згоди партійних органів було неможливо, система замикалася сама на собі. Через це чиновник, який сидів більш-менш високо, відчував себе майже безкарним. Наприклад, викритого у великих зловживаннях голову райвиконкому Житнєва хоч і зняли з посади, але замість в’язниці відправили у «заслання» – вчитися в обласну партійну школу. Інший секретар райкому, який пустив ліс для спорудження моста на будівництва власної дачі, відбувся виховною бесідою» [117]. Не лише чиновники крали. Крав і народ. Незважаючи на ризик тривалих термінів ув’язнення. Були й т. зв. «несуни», які «позичали» на роботі усе, що погано лежало. Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності (рос. ОБХСС) у таємній довідці констатував: «У системі Міністерства торгівлі за 9 місяців 1946 роки лише за офіційними даними було виявлено розкрадань і розтрат на суму 131,5 млн рублів, а за 9 місяців 1947 року на 151,1 млн рублів. У споживчої кооперації за 9 місяців 1946 року виявлено розкрадань і розтрат на суму 269,8 млн рублів, а за 9 місяців 1947 року на 342,7 млн рублів… За цей же час у ВРПах (відділ робітничого постачання, рос. ОРС, – П.П.) Міністерства авіаційної промисловості виявлено відповідно 2,2 млн рублів і 3,7 млн рублів, Міністерства лісової промисловості – 13,7 млн рублів і 19,6 млн рублів, Міністерства лісової промисловості Української РСР – 3,5 млн рублів і 3,9 млн рублів… Офіційні відомості, як відомо, не відображають дійсного стану розмірів розкрадань. Фактично розміри розкрадань більші, оскільки значна частина їх залишається ще не виявленою» [118]. А міністерств багато-багато. І не лише в міністерстві лісової промисловості УРСР крали… Були за часів Сталіна й підпільні мільйонери, й цілі підпільні приватні трести, і злодії гігантського масштабу. Особливо багато їх виникло під час війни. З найвідоміших – начальник відділу постачання «Росхліба», який крав ешелонами. На кінець війни його статки сягнули кількох мільйонів рублів. Згубила Михайла Ісаєва зарозумілість. Відчувши безкарність, він влаштовував удома гучні оргії й на підпільного мільйонера поскаржилися сусіди. Під час обшуку у нього було знайдено 10 тонн борошна, 2 тонни цукру, 400 кілограмів вершкового масла. Це в 1947 році, коли в Україні люди людей їли. Або широко відомий у вузьких колах Микола Павленко. Дезертирувавши з армії влітку 1941 року, він підібрав кілька кинутих Червоною Армією на узбіччях бульдозерів та автівок і за фальшивими документами організував фіктивну Дільницю військово-будівельних робіт № 5. В його «військовій частині» служили справжні (тобто – несправжні) червоноармійці, набрані через військкомати. Отримували звання і державні нагороди. Сам Павленко став майором і орденоносцем. За війну його «частина» заробила на будівництві військових об’єктів три мільйони рублів. Після війни Павленко створив іншу організацію – Управління військового будівництва № 1. За сім років воно виконало робіт на 39 мільйонів рублів. Цей підпільний підприємець теж погорів на випадковості. Якби не сварка з одним із «компаньйонів», він би й далі продовжував свою успішну діяльність. Йшов 1952 рік.

Хочете про хабарників? Будь ласка. Заступник начальника «Головвина» Микола Мірзоянц встановив контроль над виноробною промисловістю Кавказу та Молдавії, ставив за хабарі на посади директорів спиртових та винних заводів своїх людей, які крали й систематично сплачували йому «долю». І таких прикладів можна набрати тисячі. Дійшло до того, що у 1948 році рішенням Політбюро від роботи було відсторонено одразу сім членів Верховного суду СРСР за систематичне зловживання службовим становищем. Серед них – голову цього поважного органу Івана Терентійовича Голякова та його заступника Василя Васильовича Ульріха. Знаєте, як покарали останнього? Перевели на посаду начальника Вищих військово-юридичних курсів при Військово-юридичній академії. Нову поросль військових юристів ростити. Іван Терентійович теж без посади не залишився. А під сокиру суворого, але справедливого радянського правосуддя потрапили цапи-відбувайла на кшталт консультанта Верховного суду Попова, адвокатів, юрисконсультів та пересічних суддів.

Невже ж з усім цим неподобством не боролися? Боролися. І саджали, і навіть розстрілювали. Але з кожним роком ситуація ставала все гіршою. Бо риба гнила з голови.

Не лише за часів Леніна-Троцького найбільші комуністичні бонзи організовували собі розкішне життя. За часів Сталіна воно було не гіршим. 3 лютого 1938 року вийшла постанова Раднаркому та ЦК «Про дачі відповідальних працівників». У ній – картина яскравими фарбами: «З огляду на те, по-перше, що низка заарештованих змовників (Рудзутак, Розенгольц, Антипов, Межлаук, Карахан, Ягода та ін.) набудували собі грандіозні дачі-палаци на 15-20 і більше кімнат, де вони розкошували і тринькали народні гроші, демонструючи цим своє цілковите побутове розкладання і переродження, і з огляду на те, по-друге, що бажання мати такі дачі-палаци все ще живе і навіть розвивається у деяких колах керівних радянських працівників, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалюють: 1. Встановити максимальний розмір дач для керівних радянських працівників у 7-8 кімнат середнього розміру для сімейних і 4-5 кімнат для несімейних. 2. Дачі, що перевищують норму в 7-8 кімнат, передати у розпорядження Раднаркому СРСР для використання як будинки відпочинку керівних працівників» (там само). Зрозуміло – лише «вороги народу» понабудовували собі палаци. Ворошилов, Молотов, Каганович, Жданов і сам товариш Сталін були сама скромність. Справді, 8 кімнат «середнього розміру» плюс коридори тощо – це метрів 250 квадратних. Палацом не назвеш. Та й несімейний самотній партійний функціонер у 5-кімнатній дачі виглядає не Рокфелером. Але якщо згадати, що чи не половина мешканців радянських міст у комуналках та гуртожитках тулилася, то й злидарем його назвати язик не повернеться.

Проте, члени політбюро, ЦК та Ради народних комісарів, які самі ж і ухвалили цю постанову, вихід знайшли. Нехай перші секретарі обкомів, заступники народних комісарів, чекістське начальство середньої руки та інша «дрібнота» будує собі такідачі. На членів Політбюро чекали дачі державні, яких обмеження по площі не стосувалося. Власне, п. 2 до постанови і було вписано задля цього. Хтось бачив, наприклад, дачу Ворошилова?

 

Дача Ворошилова в Неклюдовому. Климент Єфремович розумівся у розкоші. В цьому палаці він прожив 30 років і жодні постанови його не стосувалися.

Скажуть: дачі були державні, а не особисті. Правильно. Але про це згодом. Зараз про головного «скромняжку» Радянського Союзу – тов. Сталіна. Досі світом блукає, мов «броненосець у потьомках», міф про сталінську «бідність». Відставні «стукачі» та «гебісти» не втомлюються повторювати опис майна Сталіна, зроблений після його смерті: 6 кітелів, 10 брюк, 4 картузи… Ах, який бідний був вождь! Чоботи зношував до дірок, ага. А на ощадній книжці аж 900 рублів мав.

Тепер реалії. Дамо слово доктору історичних наук Серго Мікояну, сину знаменитого Анастаса Мікояна, одного з найближчих поплічників Сталіна. Ось як він змальовує будівництво лише однієї з численних дач вождя трудового народу: «Щоб на цій безлюдній ділянці Чорноморського узбережжя між мисом Піцунда і Сухумі побудувати гідну його резиденцію, створили солідне підсобне господарство, щось на зразок невеликого, але зразкового радгоспу, проклали в скелях 20-25 кілометрів асфальтованих доріг (закритих, зрозуміло, для «сторонніх»), цілу гавань з бетонним пірсом, будинки для охорони і «обслуги» (зараз у них розташувався досить великий пансіонат!). Нарешті, два дачних будинки: великий і малий. Великий проєктував один з провідних тоді архітекторів, М. Мержанов» [119]. І повірте – дорогоцінних порід деревини та коштовного каміння витратили на неї чимало, тринькаючи народні гроші. Загалом таких дач Сталін мав два с половиною десятка. На деяких із них не бував ні разу. Деякі під гарний настрій дарував своїм друзякам, наприклад, Ворошилову.

Бувало, що народні гроші тринькалися узагалі на екзотичні примхи «скромняги». Знову слово Серго Мікояну: «Одного разу звелів посадити на «ближній» дачі на відкритій галявині молоде дерево лимона. «Він ростиме!», – сказав Мікояну. Той заперечив: «Зиму нізащо не переживе!» «Ні, переживе!», – вперто сказав господар однієї шостої частини земної кулі. Потім побачив, що лимонне дерево зіщулюється під осінніми холодами, і велів терміново побудувати над ним невелику оранжерею, щоб врятувати. Не рахуватимемо, у що обійшлася ця примха, – дрібниця у порівнянні з іншими капризами. Наприклад, в Абхазії і зараз можуть згадати, як він велів знищувати кипариси і натомість висаджувати евкаліпти – спочатку на своїх дачах, а потім і взагалі в республіці. Гіганти-кипариси не піддавалися пилкам. Тоді було велено їх підривати (місцеві жителі стверджували, що на забороненій для всіх території відбувалися випробування атомних бомб!) Чим завинили красені кипариси, оспівані поетами, перед вождем народів? Швидше за все, вважали деякі члени Політбюро, тим, що за таким деревом легко могла сховатися людина. Операція з висадки евкаліптів (майже усі вони незабаром засохли) обійшлася Абхазькій РСР в 200 млн крб» (там само).

Фактично Сталін робив те саме, що й Всеволод Балицький – використовував у особистих цілях бюджетні кошти. Але Балицького розстріляли, а Сталіна дехто й досі вважає «генієм» і «скромнягою».

Внутрішній інтер’єр дачі Сталіна в Міцурі біля Піцунди. Без коментарів.

Той таки Серго Мікоян розповів ціка венну історію про те, як дружині його старшого брата Степана – Елеонорі зателефонувала донька Сталіна Світлана Аллілуєва й радісно повідо- мила, що відтепер має відкритий рахунок в банку, з якого може брати грошей скільки схоче. Такий подарунок зробив їй батько на радощах, що вона розлучилась зі своїм чоловіком: Григорій Йосипович Морозов був євреєм, а Йосип Віссаріонович, як відомо, був добрячим антисемітом. Подібних прикладів можна наводити десятки й сотні. Така ось «скромність». Та й десять штанів – вибачте – це не так вже й мало навіть для небідної сучасної людини. І зарплату собі товариш Сталін «поклав» чималеньку. Останніми роками – цілих 10 тисяч рублів. При тому, що витрачати їх за умов цілковитого державного забезпечення і не було на що. Тепер головне. Хтось заперечить, мовляв, усі ці автомобільні парки, яхти і десятки дач не були власністю Сталіна. Все це державне. І навіть ота оранжерея над лимонним деревом, і сам лимон. Сталін просто усім цим користувався, а після його смерті воно залишилося державі. Усе це так. Але бачите, в чому справа… В Османській імперії уся земля юридично належала державі. Султан лише від її імені нею розпоряджався, видаючи військовим і чиновникам за службу. Себе не забував. І палац, в якому мешкав султан, був не його власністю, а належав імперії. Як імперії належав Зимовий палац російських царів і навіть розкішна яхта «Штандарт» – гордість останнього імператора Росії, вважалась «службовою». Тож ні товариш Сталін в цьому плані не відрізнявся від султанів та імператорів, ні його присні – від султанських та царських вельмож. І ще.  На дачі йшли сотні мільйонів, які можна було витратити на будинки для пролетарів. Державі ті палаци потрібні були, як зайцю стоп-сигнал під хвостом. Якби не фантастичні апетити товариша Сталіна. Решта – казочки для дітей молодшого шкільного віку. Та й то, якщо не знати про щось на кшталт відкритого банківського рахунку для любої донечки. Правда полягає в тому, що Йосип Віссаріонович Сталін, «геній усіх часів і народів» та «найкращий друг радянських фізкультурників», був першим і головним корупціонером Радянського Союзу. А з ним його найближчі спільники. Кожен мав власне оточення. Кожен «прикривав» своїх, за хи щаючи від закону. Кожен будував собі хто маєток, хто «скромну» дачку на 5 кімнат, хто невеличку «хатинку» для розваг із дівчатками у вихідні. А в Ленінграді на момент розвалу СРСР близько 600 тисяч людей меш кали у «комуналках». Та палаци, яхти, розкішні обіди, лімузини лише американського виробництва у вищої партійної номенклатури; квартири, дачі, спец-розподільники, закриті санаторії у бісів дрібніших – це лише видима (правда, навіть і досі не всім) частина. А є ще й невидима. Знаєте, що таке «синій конверт»? У конвертах такого кольору після скасування «партмаксимуму» (1932) Сталін почав роздавати хабарі партійним і державним чиновникам. Хабарі у прямому сенсі цього слова. До офіційної зарплати чиновник отримував додаткову, «чорну», з якої ні податки, ні навіть партійні внески не сплачувалися. Усе відбувалося у суворій таємності. Ці виплати тривали до самої смерті Сталіна і після неї. Вони допомагали Сталіну здобути владу і утримувати її. Бо партійні чиновники добре знали, кому завдячують додатковими тіньовими виплатами. Сталін купував їхню вірність за рахунок платників податків. Які суми виплачувалися? Залежало від посади. Чим вищий ранг чиновника – тим більші виплати. Перед війною, наприклад, сам Сталін отримував «у конверті» 7 тисяч рублів, тоді як його офіційна заплата тоді була 1 200. Непогано, правда? Скромненько так. Нагадую, що середня зарплатня в 1940 році по країні складала 339 рублів. На початку 50-х років «У Москві члени колегії союзного міністерства і прирівняні до них за віду-вачі секторами ЦК додатково отримували по 5 000 рублів, заступники міністрів і заступники завідувачів відділами ЦК – по 10 000 рублів, а перші заступники – по 15 000. Міністри і заввідділами отримували конверти з 20 000 (при офіційній зарплаті в 5 000 рублів). Для порівняння можна зазначити, що, згідно з документами Кемеровського обкому КПРС, столяр в цій організації отримував 740 рублів на місяць (без будь-якого додаткового грошового забезпечення), а прибиральниці і гардеробниці – по 270 рублів» [120]. Олександр Ляшко, який у 1951 році працював секретарем (не першим і навіть не другим) Сталінського (нині – Донецьк) обкому партії, отримував зарплату 1 800 рублів і 4 000 у конверті. На той час вони давно уже були білими, але стару звичну назву зберегли. Ще однією вадою сталінської диктатури були приписки, брехливі зведення та звіти. Усі знали: не виконаєш план – покладеш партквиток на стіл. А слідом і голову десь в урочищі Бутовка. Тому плани намагалися виконати будь-якими способами. Особливо це стосувалося народного господарства. У колгоспах безбожно лили воду в молоко, на шахтах валили породу у вугілля (це називалося «підвищеною зольністю»), а металургійні комбінати варили «якісну» сталь під час «швидкісних плавок». У 1948 році Міністерство державного контролю виявило масові випадки корупції, хабарництва та незаконного збагачення вищих партійних чинів Азербайджану. На чолі злодіїв стояв Перший секретар ЦК АзКП(б) Мір Джафар Багіров. Знаєте, мій любий читачу, що було далі? Сталін різко обмежив повноваження міністерства щодо перевірок у регіонах та відомствах. А Багірову зробив лагідне зауваження, мовляв, що ж ти, брате… Справа в тому, що товариш Багіров був з числа найближчих поплічників Сталіна, його багаторічною довіреною особою на Кавказі. Нехай краде – СРСР країна багата, не збідніє. Зате людина вірна і надійна. Або ось Віктор Семенович Абакумов. З 1946 року – Міністр державної безпеки СРСР. Опора вождя. Скільки кімнат було в його квартирі у Ковпачному провулку, не знаю. Але знаю, що її площа складала 300 квадратних метрів, і щоб до неї вселився всемогутній міністр, за рахунок бюджету МДБ було відселено 16 родин, яким знайшли інші помешкання. І нічого – жодні укази йому не указ. Знав про це Сталін? Звісно. Оця вибірковість у боротьбі з корупціонерами у вищих ешелонах влади була головним чинником розпаду. Сталін прикривав своїх улюбленців, тому не міг робити зауваження Маленкову, який захищав своїх. А Ворошилов «пригрівав» своїх, Хрущов – своїх. Берія теж не відставав. Комусь щастило «підсидіти» конкурента в жорстокій боротьбі за близькість до вождя й «підставити» якогось з чиновників з його «команди». В результаті – арешти й суди. Але на місце людей конкурента заводилися такі само злодійкуваті особи. А були і не злодії, а просто неймовірно некомпетентні особи на керівних посадах, через яких економіка, соціальна сфера, військова справа тощо перебували у стані перманентної лихоманки. Бувало, що держава зазнавала страшних збитків. Поцікавтеся, як сталося, що за підписаним наркомом Тимошенком та начальником Генштабу Жуковим мобілізаційним планом 1941 року тракторно-танковим заводам було замовлено артилерійських тягачів утричі більше від реальної потреби. Зате бронебійні снаряди для 76-мм гармат найкращих у світі танків Т-34 та КВ замовити взагалі забули, що з’ясувалося лише за кілька тижнів до війни. Зате Головне артилерійське управління РСЧА очолював особистий друг Сталіна маршал Григорій Іванович Кулик (з українських селян, освіта – 4 класи початкової сільської школи), який мав видатні розумові здібності. Поцікавтеся рівнем аварійності на промислових підприємствах внаслідок некомпетентності або прямої халатності інженерно-технічного персоналу (звідси масові справи про «шкідництво»). Порядок, кажете? Аби двічі не ходити, розповім про те, що коїлося в окупованих радянськими військами країнах Європи після війни.

Ось деякі витяги з доповідної записки міністра держбезпеки Абакумова Сталіну про результати зробленого в ніч з 8 на 9 січня 1947 року негласного обшуку на дачі Георгія Жукова:

- тканин вовняних, шовкових, парчі, панбархату тощо – 4 кілометри;

- хутра (соболині, мавпячі, лисячі, котикові, каракульчеві, каракулеві) – 323 штуки;

- коштовних килимів і гобеленів, з Потсдамського та інших палаців і будинків Німеччини – 44;

- картин класичного живопису в художніх рамках – 55…

Травень 1945. Берлін. Радянський солдат з «трофеями».

Ну, і ще «дрібнички» – 20 унікальних мисливських рушниць знамени тих німець ких фірм; 8 багато оздоблених акордеонів (навіщо стільки?); пор целяна, кришталь, столове срібло і прочая, прочая, прочая...

Страшно от що. Грабуючи і крадучи сам, Жуков був зацікавлений в тому, щоб грабували і крали підлеглі йому генерали. Щоб усіх пов’язати круговою порукою. Щоб не «стукали» на нього. А генерали зацікавлені, аби мародерствували полковники. А ті – аби крали майори та капітани, які, у свою чергу, заплющували очі на «витівки» своїх підлеглих. Так мародерство спускалося на самі низи, в солдатську масу. А там, де мародерство, – виникає чорний ринок. Там починається розкладання солдатської та офіцерської маси. Там починаються масові зґвалтування та убивства й інші негарні речі. Звісно, з цим теж боролися. І з таким само результатом, що й із корупцією. З тієї ж таки причини. Кожен офіцер та генерал знизу догори намагався «прикривати» своїх підлеглих. Бо кругова порука. Вдумаймося, які масштаби мало насильство в усіх його проявах, якщо за злочини проти некомбатантів військовими трибуналами було засуджено 4 148 самих лише офіцерів! А скільки випадків було в реальності, латентних, які не потрапили до статистики? Про це ми не дізнаємося ніколи. До речі, треба також сказати, що цифра у 1,5 або навіть 2 мільйони зґвалтованих німкень, яка час від часу з’являється у ЗМІ, вочевидь все ж є завищеною. Але я стверджую: головним мародером був сам Сталін. Ні, він не набивав свою дачу десятками акордеонів, роялів і картинами старих майстрів. Не потрібно це було йому. Але він дозволяв мародерствувати, ґвалтувати і убивати. Він закривав на все це очі, тобто заохочував.

Особистий представник маршала Тіто в Москві генерал-лейтенант Мілован Джилас висловив протест проти дій радянських «визволителів» (121 випадок зґвалтування, з яких 111 – з подальшим убивством і 1 204 випадки пограбування із завданням каліцтв) – цифри не «смішні», враховуючи, що Червона Армія увійшла лише до північно-східної частини Югославії. Особливо обурив югославських «братів» випадок, коли радянський офіцер схопив жінку, застрелив її чоловіка, який намагався захистити жінку, і тут таки, біля трупа, зґвалтував. Сталін рідко коли показував свій гнів, але тут буквально вибухнув від люті: «Як так, Ви не можете зрозуміти солдата, який прокрокував тисячі кілометрів через кров, вогонь і смерть і хоче розважитися з жінкою або взяти собі якусь дрібничку?!» [121]. Це я не вигадав – це все Мілован Джилас написав в своїй книзі «Розмови зі Сталіним». Міг би товариш Сталін заспокоїти югослава, мовляв, розберемося, припинимо, візьмемо під контроль. А він обурюється: а що тут такого? Справді, а що такого страшного було з погляду людини, яка сама була педофілом і ґвалтівником?

Знавці історії спитають: а як же «Трофейна справа», що її стосовно низки генералів і навіть самого маршала Жукова ініціював особисто Сталін? Було таке. Але там була інша причина – політична. Надто нахабно почав поводитися товариш Жуков і навіть у розмовах з підлеглими розповідати, що він сам-один виграв війну, а Сталін тут ні до чого. Вождь не міг, звісно, таке пустити на самоплив – так і до військового перевороту недалеко.  Тому на маршала «гачечок» знайшов. А воднораз із ним під гарячу руку потрапили друзяки Жукова, такі само мародери. Генерал-лейтенант Крюков, наприклад, котрий теж непогано «прибарахлився» у підкореному Берліні. Генерал-лейтенант Кулик (колишній маршал і друг Сталіна) привіз із війни 5 «трофейних» автівок. Але заарештували його й розстріляли не за це. І навіть не за те, що був дружбаном Жукова. А за те, що був ображений на Сталіна й вів непотрібні розмови не з тими людьми. Генерал-полковника Гордова та генерал-майора Рибальченка теж розстріляли не за «трофеї», а за знаменитою 58-й статтею «зрада батьківщини», бо патякали забагато. Так що це хутчій виняток. До речі, коли Віктор Абакумов, який за дорученням Сталіна вів «Трофейну справу», впав у немилість і був заарештований – в його гігантській квартирі було знайдено, як і у Жукова, кілька сотень метрів тканин, картини, килими, хутро і навіть в СРСР рідкісні, мов білі слони, холодильники. Ну, скажіть, будь ласка, нащо тобі 13(!) радіол та радіоприймачів? А понад десять автомобілів? І усе це теж з Німеччини. Досі жива знаменита вигадка радянської пропаганди, вкинута колись у маси. Начебто Гітлер якось запропонував Сталіну обміняти його сина Якова Джугашвілі, який потрапив у полон, на фельдмаршала Паулюса. На що Сталін буцімто відповів: «Фельдмаршала на солдата не міняю».

Насправді Яків був не солдатом, а старшим лейтенантом. І це в 34 роки. Проте не в цьому суть. Сталін дурнем не був і усю пагубність такого вчинку (якби погодився) розумів – нацистська пропаганда роздула би грандіозний скандал. Тому, якби історія про німецьку пропозицію й була правдою, він так не вчинив би. Тим паче, що він Якова ненавидів. Тому Йосип Віссаріонович сина змусив стати офіцером, а потім відрядив на війну: «Іди й бийся». Розрахунок безпомилковий: стане героєм – буде додатковий плюс до сталінського культу особистості. Загине – теж гарно: «Сталін рідного сина не пожалів задля перемоги». Так, до речі, і сталося.

А ось іншого свого синочка Васю товариш Сталін хоч і зневажав за його характер і вади, але любив. Тому Вася у 21 рік став полковником авіації, у 25 років – генерал-майором, а в 29 – генерал-лейтенантом. У 23 роки – командувачем авіаційною дивізією. У 27 – авіацією Московського військового округу. За всю війну він офіційно здійснив лише 26 бойових вильотів, проте мав три ордени Червоного прапора, орден Олександра Невського та Суворова ІІ ступеня. Це попри алкоголізм. Незважаючи на постійні загули й порушення дисципліни. І на злочини. Якось Вася організував «риболовлю» за допомогою реактивних снарядів. У результаті один офіцер загинув, іншого покалічило. Як гадаєте, чи потрапив Вася під трибунал? Правильно гадаєте… Якщо можна Васі – чому не можна Льові?

Син одного з кремлівських вождів Миколи Булганіна пив ще більше (хоча це здається неможливим) за свого друга Василя Сталіна. Якось у стані риз він сів за кермо і врізався у вантажівку. Два офіцери, що їхали з ним, загинули. Але Льва Булганіна «відмазали». Можна згадувати і походеньки братів Мікоянів – Івана та Серго (того самого), або сина Хрущова – Леоніда, який п’яним на вечірці, граючись у Вільгельма Теля, застрелив з пістолета людину й відбувся легким переляком. Так що «мажори» з’явилися зовсім не за пізнього Брежнєва, і тим паче не після розвалу СРСР – їх виростила система сталінського «порядку». Але ж вони воювали? Так, воювали. Не лише Василь Сталін. Вже згадувані Леонід Хрущов та Степан Мікоян теж. Так тоді було заведено. І ми ніколи не дізнаємося, скільки в їхніх подвигах істини. Скільки літаків охороняли Васю Сталіна та Льоню Хрущова під час бойових вильотів.

Нарешті останнє (бо не знаю як вас, а мене вже починає від всього цього нудити) – брудна історія «золотої молоді» сталінських часів. Особливий бруд в тому, що це сталося під час війни з нацистами. Кілька учнів елітної 175-ї московської школи, діти радянських високопосадовців, створили підпільну нацистську організацію «Четвертий рейх». Про неї стало відомо випадково – після того як покінчив життя самогубством її голова, 15-річний син наркома авіаційної промисловості Володимира Шахуріна. Членами «Четвертого рейху» були: сини Анастаса Мікояна Серго та Іван; син секретаря Мікояна Леонід Барабанов; син сестри дружини Сталіна Надії Аллілуєвої Леонід; син найближчого соратника Ворошилова генерал-лейтенанта Рафаїла Хмельницького Артем; син академіка Олександра Бакулєва (друга сталінського секретаря Поскрьобишева) Петро; син заступника голови Держплану Петра Кірпічнікова Фелікс; донька радянського дипломата Костянтина Уманського Ніна, син знаменитого американського підприємця, агента Комінтерну і довіреної особи Леніна Арманда Хаммера. У обвинувачуваному висновку говорилося: «Учасники організації у своїх бесідах вихваляли німецько-фашистську армію і німецько-фашистських лідерів. Учасникам організації були присвоєні звання, запозичені у німецьких фашистів: «рейсхфюрер», «фельдфюрер» і «фельдмаршал», а саму організацію було названо «Четвертою імперією». У бесідах між собою учасники організації обговорювали питання про способи ведення пропаганди, спрямованої на підрив радянського ладу, повалення після війни Радянської влади. Поведінка учасників організації тим більш злочинна, що вона мала місце в умовах Великої Вітчизняної війни, коли увесь радянський народ напружує свої сили в боротьбі з німецьким фашизмом» [122]. Якби то були діти зі звичайної школи, для них з такими звинуваченнями усе б закінчилося одним – «вишак» без оскарження. В СРСР стріляли за менші гріхи. Тим паче, що їм було вже по 15 років. Але ці тінейджери були зі школи незвичайної. Тому, потримавши трохи «для науки» у в’язниці, товариш Сталін наказав цих – як він висловився – «вовчат» вислати «…у різні міста Сибіру, Уралу і Середньої Азії терміном на один рік під поручительство батьків» (там само). Іванові Мікояну навіть всемилостивійше було дозволено навчатися в авіаційно-технічному училищі в Сталінабаді, куди його заслали. Батечко постарався.

Як там було в безсмертному романі «Колгосп тварин», що його Джордж Орвелл написав як пародію на радянську дійсність?

«Усі тварини рівні. Але деякі з них рівніші».

Хтось ще вірить у сталінський «порядок»?

ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА.

«ВСТАВАЙ, СТРАНА АГРОМНАЯ», АБО ТАЄМНИЦЯ ПЕРШОЇ НОЧІ

Кажуть, що СРСР улітку 1941 року не мав наміру воювати. Мовляв, саме переозброєння проводилося на нові танки та літаки. Жуков із Тимошенком аж 20 нових мехкорпусів формували, більшість з яких були катастрофічно недоукомплектовані – хто ж у таких умовах воює? Відповім: Радянський Союз у таких умовах воює. Про моторошну кількість мехкорпусів, їхню комплектацію та переозброєння гарно і детально Віктор Суворов написав. Тому висловлюся коротко. Третій рейх вступив у війну, коли тривав процес переозброєння Вермахту на танки нового типу. За логікою комуністичних агітаторів, Гітлер мав дочекатися, поки його армія пересяде з танкеток Pz-І та Pz-ІІ на середні танки Pz-ІІІ та Pz ІV, а вже після цього починати війну з половиною світу. Але після того, як Вермахт було б насичено танками нового зразка, почалося би виробництво та переозброєння війська на ще більш сучасні Pz-V, Pz-VІ. То що, знову чекати?

Модернізація та розробка нових систем зброї та бойової техніки не закінчується ніколи. Хтось намагається перевищити потенційного противника. Інший прагне не відставати. Це називається гонкою озброєнь. В СРСР переозброєння взагалі ніколи не зупинялося. Не встигали припинити виробництво танків БТ-2, як його оголошували «застарілим» і починали переозброюватися на БТ-5. Потім на БТ-7. Потім на БТ-7М, потім на Т-34-76, потім на Т-34-85 і далі за списком. Ще раз повторюся: на літо 1941 року СРСР (за радянськими, найімовірніше, заниженими відомостями) лише на Західному кордоні мав 15 687 танків, в т. ч. понад тисячу надсучасних, рівних яким не було у світі, середніх Т-34 і важких КВ – проти 4 058 німецьких танків та штурмових гармат. Більшість німецьких танків була застарілими, легкими й горіли вони, мов сірники. А проти 3 039 німецьких літаків СРСР на західних кордонах мав 10 743 машини. Це, окрім того, що зосереджувалося в тилу. І якщо десь там, на Кавказі, Уралі та в Сибіру механізовані корпуси лише формувалися, то проти німців у бій пішли цілком боєздатні, як ми побачимо нижче. Отже, аргументи радянських, а нині й російських пропагандистів, не витримують критики. А ось те, що РСЧА готувалася до нападу на Гітлера влітку або восени 1941 року, прораховується чітко. По-перше: «У квітні-травні 1941 р Наркомат оборони і Генеральний штаб прийняли рішення за запискою, яку було подано, й почали проводити за згодою уряду таємне відмобілізування військовозобов’язаних запасу під прикриттям «великих навчальних зборів». Ставилося завдання посилити військові частини і з’єднання в 14 військових округах. Загалом на «навчальні збори» до оголошення війни було призвано понад 802 тис. осіб, що становило 24% приписного особового складу за мобпланом МП-41» [123].

Насправді про жодні навчання не йшлося. Мобілізація – це війна. А таємна мобілізація – це війна наступальна. Бо той, хто не хоче війни і має намір захищатися, свою мобілізацію навпаки проводить відкрито й демонстративно. Це один із інструментів попередження війни – ворогу оголошують: дивися, твої наміри нам відомі й ми вживаємо заходів, не смій навіть мислити про погане. Після війни радянським маршалам було наказано писати, що ця таємна мобілізація проводилася «у зв’язку зі зростанням загрози агресії з боку фашистської Німеччини», як, наприклад, писав у своїх мемуарах Василевський. Та це брехня, яку легко розпізнає будь-яка людина, що здатна мислити. Бо вона зверне увагу на три останні слова у наведений вище цитаті. Таємна мобілізація передбачалася мобілізаційним планом на 1941 рік, проєкт якого Жуков подав на затвердження Раднаркому ще 12 лютого. Через місяць після закінчення оперативно-стратегічних ігор проти Німеччини та її союзників на мапах, про які я розповідав, і через 11 днів після призначення його начальником Генерального штабу. Що сіє означає?

Це означає, що мобілізаційний план почали готувати одразу після ігор і ще до вступу Жукова на посаду. Якби він працював усі 11 днів без перерви на сон, їжу і в «памперсах», все одно жодним чином би не встиг отримати, систематизувати, проаналізувати гори інформації – від кількості уздечок у кавалерійських полках до забезпечення зенітної артилерії 37-мм снарядами, кораблів балтійського флоту мазутом і горілкою та авіаційних полків похідними кухнями і трасуючими набоями. З цього випливає, що війну з Німеччиною готували мінімум із січня і саме на літо 1941 року. Друге. Дослідники чітко помітили і правильно інтерпретували цікавий факт: 6 травня 1941 року Сталін обійняв ще одну посаду – голови Ради Народних Комісарів СРСР. Віктор Суворов, Марк Солонін і решта дослідників цілком слушно пов’язали цей крок із початком Великої Війни. Сталіну потрібна була вся повнота влади. До того ж грали роль його амбіції – не який-небудь Молотов мав віддати Головний Наказ про початок того, до чого Сталін готувався усе своє життя! Але німці випередили.

Зараз важко сказати, на яку дату Сталін призначив вторгнення. Документи, якщо і збереглися, то досі закриті усіма можливими грифами таємності. Але якщо з архівів, які стосуються Другої світової, колись і знімуть секретність – не факт, що там щось знайдеться. Пожежі в архівах є давньою традицією московських правителів, починаючи з Петра І. За фактом того, що удар Вермахту застав Другий стратегічний ешелон РККА і частину Першого на марші та в місцях зосередження, можна говорити про серпень. Розрахунок простий: треба дати мужикам зібрати основну частину врожаю, перш ніж масово мобілізовувати. Та й селянам по той бік майбутнього фронту не завадить дати час це зробити, щоб не збирати потім жито та пшеницю на полях Польщі, Румунії, Угорщини чи Чехословаччині самотужки. Якщо щось із тих злаків залишиться після того, як полями пройдуть тисячі сталінських танків. Війна опісля збору врожаю – стара московська традиція. Це підтверджується звітом югославського військового аташе, датованим 17 грудня 1940 року, в якому повідомлялося: «За відомостями, отриманими з радянських кіл, повним ходом триває переозброєння ВПС, танкових військ і артилерії з урахуванням досвіду сучасної війни, яке в основному буде закінчено до серпня 1941 року. Цей термін є крайнім (часовим) пунктом, до якого не слід чекати істотних змін в радянській зовнішній політиці» [124]. Уважний читач одразу помітить, що план «Барбароса» Гітлер підписав 18 грудня 1940 року. Якось згадується мем російського пропагандиста Дмитра Кисельова: «Совпадение? Не думаю…» Ідемо далі.

Текст знаменитої пісні «Священна війна» було опубліковано вже 24 червня, на третій день війни. А на шостий день вона вже лунала на Білоруському вокзалі у виконанні однієї із груп Ансамблю пісні й танцю РККА. А так не буває, щоб за 5-6 днів поет написав слова, композитор – музику, оркестр вивчив мелодію, співаки – слова, провели репетиції, записали пісню, надали запис Сталіну, той прослухав її і затвердив. Хтось сумнівається, що проєкти такого рівня без дозволу вождя ніхто б не посмів пустити в люди? В СРСР усі фільми виходили у прокат лише після того, як Сталін особисто їх переглядав і давав «добро». А ось іще. Не менш знаменитий плакат «Батьківщина-Мати кличе» (рос. «Родина-Мать зовет»). За офіційним міфом, його було створено 22 червня 1941 року. Працював буцімто художник Іраклій Тоїдзе собі спокійно у недільний сонячний день над своїм черговим творінням, аж тут до майстерні увірвалася його дружина із криком «Війна!» «Вражений виразом її обличчя, художник наказав дружині завмерти і тут же почав робити начерки майбутнього шедевра» [125].

Але так не буває. Хто такий був отой Тоїдзе? Навіщо кинув все й почав малювати плакат, та ще й з обличчя власної дружини? В СРСР усі без винятку плакати агітаційно-політичного спрямування малювалися винятково на замовлення рідної партії та радянського уряду. Віктор Суворов із посиланням на очевидців, у т. ч. на конкретних людей з конкретними прізвищами, подає інформацію про появу плакатів «Батьківщина-Мати кличе» другого і навіть першого дня війни. А так не буває, щоб творіння маловідомого художника (на Тоїдзе премії, звання та нагороди посипалися вже після початку війни) пройшло усю бюрократичну машину СРСР, дійшло до Сталіна, було ним затверджено й наступного дня розклеєно по містах, селищах і селах. Суворов також подає свідчення, що пакунки з плакатами прийшли на призовні пункти ще у грудні 1940 року.

А ось відомий плакат «Беспощадно разгромим и уничтожим врага», на якому червоноармієць вганяє багнет у лоба Гітлеру, який прорвався крізь листок із текстом Договору про ненапад. За офіційною версією, його на замовлення головного редактора головної партійної газети «Правда» створила група відомих художників «Кукрыниксы» (Купріянов, Крилов, Ніколай Соколов) надвечір 22 червня. А уже через три дні він висів по всіх усюдах неосяжного СРСР. І отут московські історики «проколються». Бо за тією ж офіційною версією, плакат затверджував особисто Сталін. І не просто затверджував, а перший варіант «забракував» (у ньому червоноармієць протикав не голову, а руку Гітлера) і наказав переробити. Уявляю ситуацію. Пізнього вечора головний редактор газети «Правда» Петро Миколайович Поспєлов телефонує у приймальню Сталіна й повідомляє його особистому секретареві Поскрьобишеву щось на кшталт «Тут Кукринікси плакат гарний намалювали, як би його товаришу Сталіну підвезти на затвердження?» Той іде до шефа, щоб запитати, чи прийме він товариша Поспєлова. Сталін перериває доповідь наркома оборони членам Політбюро й каже: «Так, зараз плакат найголовніше. У нас палають аеродроми і тисячі вагонів з боєприпасами. Зв’язку зі штабами механізованих корпусів немає. Де зараз противник і що він робить, невідомо. Але не це зараз головне. Головне – плакат. Нехай члени Політбюро, начальник Генштабу та нарком оборони зачекають, поки я плакат подивлюся».

Так це все бачили ті, хто складав казочку про те, як Кукринікси героїчно плакат малювали? Сталіну у найчорніший день його життя що, не було чого робити? Найсмішніше знаєте що? В журналі відвідувань кабінету Сталіна немає запису, що увечері 22 червня там побував Поспєлов. І «Кукриніксів» там не було. І вдень теж. Були Тимошенко, Жуков, Молотов, Берія, Ворошилов та інші товариші. Дехто з них не раз заходив. А про Поспєлова і «Кукриніксів» – і натяку нема. Більш того – останній відвідувач вийшов із кабінету Сталіна о 16.45. День був важкий, і вождь, давши завдання соратникам та військовим, поїхав відпочивати. На другий день війни уже о 3.20 ранку в кабінеті Сталіна – перші відвідувачі. І знову це не «Кукринікси», а Молотов і Ворошилов. За ними – Берія, Тимошенко, перший заступник начальника Генштабу Ватутін та інші «важкі фігури».

А прізвища першого заступника Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) і за сумісництвом головного редактора «Правди» Поспєлова знову не знаходимо. Щоправда, Сталін ще приймав людей на дачі, за вечерею. Але для цього товариш Поспєлов рангом не вийшов. А чи бував редактор «Правди» взагалі у сталінському кабінеті? Бував.

Така дрібниця, як час створення агітаційних матеріалів і видає таємницю подій червня 1941.

За увесь 1941 рік – лише одного разу, 30 квітня з 22.10 до 23.20. Оце і є, друзі, той день, коли Сталін міг поставити Поспєлову завдання щодо ідеологічного забезпечення май бутньої війни. А плакати могли доправляти Сталіну і без Поспєлова. Без поспіху. І наприкінці травня, попихкуючи люлькою, товариш Сталін продиктував Поскрьобишеву свої зауваження, які той передав телефоном товаришу головному редактору, а той – товаришам художникам. Так працювала система.

Хтось заперечить: але звідки «Кукринікси» могли знати, що Гітлер першим нападе, щоб намалювати як він рве  Пакт про ненапад? Відповідь проста: якби Гітлер не напав, то у відповідний момент товариші комуністи самі б організували «провокацію оскаженілої німецької воєнщини», як свого часу організували «провокацію оскаженілої фінської». Так що вся ця історія про те, як «Кукринікси» героїчно малювали, а Сталін м’яко їх поправляв – брехня. З метою прикрити справжню дату створення подібних штук, які, у свою чергу, викривають той факт, що у Кремлі таки планували нападати на Німеччину, і саме влітку 1941 року. Та не так сталося, як гадалося.

Чому Гітлер вдарив 22 червня? Кажуть, німецькі генерали обрали цей день з розрахунку, по-перше, що то була неділя й радянські офіцери ніжилися в ліжках, а по-друге, то був найдовший світловий день. Може бути. Але тут, як на мене, ще одна причина. На відміну від Сталіна, Адольф був не прагматиком, а містиком. А 22 червня – це День Сонцекресу.

Численні колони тракторів С-65 виробництва «Танкограду» з далекобійною важкою артилерією на причепах німці розтрощили одним ударом на дорогах біля кордонів. Куди і навіщо вони їхали? Чому їх не тримали – як годиться за бойовим статутом – на закритих позиціях у глибині оборони?

Як би там не було, але удар виявився нищівним. Танкові групи Вермахту за підтримки авіації буквально зім’яли надпотужні частини РСЧА, які було зосереджено у наступальних угрупуваннях. Не допомогла ні кількісна, ні якісна перевага. Це наче здоровезний двометровий амбал замахнувся важкою сокирою над головою «ботаніка» в окулярах, а той вийняв з портфеля шило, яким зшивав в канцелярії папки і штрикнув у печінку. Такий несподіваний смертоносний удар шилом називається «циганським».

Якби Сталін боявся нападу Гітлера, він би наказав військам вирити у 100 кілометрах від кордону чотири-десять-двадцять ліній окопів. Закопати у землю танки по самісінькі башти. Перед окопами вирити протитанкові рови, а землю густо утикати мінами. І посадити в окопи мільйони солдатиків.

Натомість чомусь тисячі танків та мільйони солдатиків гігантськими масами у прикордонних лісочках ховалися. Уздовж прикордонних доріг танки стояли у 3-4 ряди, впритул – німецьким льотчикам навіть цілитися не треба було. До речі, на 22 червня у Гітлера далеко не все було готове до вторгнення. Але відтягувати час він уже не міг, бо знав про «крайній пункт» радянських військ. А могла й погода перешкодити. Поки що стоять погожі дні, а як буде далі на неозорих просторах Росії? Он, у Ленінграді ще на початку червня випав перший сніг… Звідкись з’явився міф, що Сталін нападом німців настільки був шокований і переляканий, що утік на дачу й три дні тремтів там від жаху. Шокований він був, правда. Але не тремтів і не на дачі. Журнал відвідувань кабінету Сталіна безпристрасно показує, що і 22, і 23, і 24 і в наступні дні Сталін був на місці й активно працював, приймаючи членів Політбюро, військових, наркомів, керівників Комінтерну тощо.

Але загадка все ж існує. Як її пояснити, якщо чесно, не знаю. Судячи з журналу відвідувань, автори численних мемуарів, які описували страшну ніч з 21 на 22 червня 1941 року всі поголовно брешуть. Ось, наприклад, голова виконкому Московської ради народних депутатів Василь Пронін згадував: «21 червня 1941 о десятій годині вечора нас із секретарем Московського комітету партії Щербаковим викликали у Кремль. Тільки-но ми присіли, як, звертаючись до нас, Сталін сказав: «За даними розвідки і перебіжчиків, німецькі війська мають намір сьогодні вночі напасти на наші кордони. Мабуть, починається війна. Чи все у вас готове до міської протиповітряної оборони? Повідомте!» Близько 3-ї години ночі нас відпустили. Хвилин через двадцять ми під’їхали до будинку. Біля воріт нас чекали. «Телефонували з ЦК партії, – повідомив зустрічаючий, – і доручили передати: війна почалася і треба бути на місці» [126]. Нагадаю, що перші залпи артилерії пролунали о 3.15 ранку, а форсування Бугу почалося годиною пізніше.

Поки інформація дійшла до Генштабу, поки її там осмислили й узагальнили, поки передали Сталіну та до ЦК… Так що о 3.20 відносно дрібні «біси» жодним чином не могли отримати цю інформацію. Невдовзі до кабінету Сталіна завітали Нарком оборони Семен Тимошенко та начальник Генерального штабу Георгій Жуков. Останній згадував, як о 4.30 ранку разом із Тимошенком увійшов до кабінету Сталіна: «І. В. Сталін був блідий і сидів за столом, тримаючи в руках не набиту тютюном трубку. Ми доповіли обстановку. І. В. Сталін здивовано запитав: «Це не провокація німецьких генералів?» «Німці бомблять наші міста на Україні, в Білорусії і Прибалтиці. Яка ж це провокація.. » – відповів С. К. Тимошенко. . .Через деякий час до кабінету швидко увійшов В. М. Молотов: «Німецький уряд оголосив нам війну». І. В. Сталін мовчки опустився на стілець і глибоко задумався. Настала тривала, тяжка пауза» [127]. Замислишся тут, якщо всі плани летять шкереберть. Так грандіозно замахнутися й отримати шилом в черево… Але зараз про інше. Обидва ці свідчення – суцільна брехня. Спочатку про вигадки Проніна. Згідно із записами журналу відвідувань, ані його, ані Щербакова у той вечір в кабінеті Сталіна не було.

На цьому можна було б поставити крапку. Але є ще одне: яким би нетямущим у військовій справі не був Сталін, він, навіть упившись до стану риз, не запрошував би голову міськвиконкому та секретаря міському партії, щоб запитати стосовно протиповітряної оборони столиці. Бо вони в цьому ні чортяки не петрали. Сталін мусив викликати помічника командуючого Московським військовим округом з ППО генерал-майора Громадіна. Тепер щодо Жукова. Як свідчить той таки журнал, Жуков з Тимошенком прибули до кабінету Сталіна не о пів на п’яту, а на годину з чвертю пізніше. Разом з ними увійшли Молотов, Берія і Мехліс. Виходить, Вермахт уже дві з половиною години обстрілював і бомбив радянські міста та військові частини; уже минуло півтори години, як німецькі війська вдерлися на територію СРСР і тільки о 5.45 вождь сподобився прийняти вище військове керівництво армії (Мехліс був головним комісаром РСЧА), Прикордонних військ та військ НКВС (Берія). Якщо разом з ними до кабінету Сталіна увійшов Молотов, то вся сцена, змальована Жуковим (чи хто там за нього писав його «найправдивіші спогади» про поведінку Сталіна після повідомлення Молотова), є чистої води містифікація. Якщо подумати – це неможливо.

Відомо, що Шуленбург офіційно повідомив Молотова про оголошення війни о 5.30 ранку. Відтак о 4.30 ні наркому іноземних справ, ні військовим у кабінеті Сталіна не було що робити. Та і не встиг би Сталін до 4.30 ранку доїхати у Кремль. Відомо також, що о пів на першу ночі у війська було надіслано Директиву Наркома оборони № 1, яку варто назвати «На провокації не піддаватися». Тобто і начальник Генштабу Жуков, і нарком оборони Тимошенко уночі були на своїх робочих місцях.

Але Жуков не вгаває і продовжує нести ахінею. Буцімто десь о 3.40 ранку «Нарком наказав мені телефонувати І. В. Сталіну. Телефоную. До телефону ніхто не підходить. Телефоную безперервно. Нарешті чую сонний голос генерала Власика (начальника управління охорони).

– Хто говорить?

– Начальник Генштабу Жуков. Прошу терміново з’єднати мене з товаришем Сталіним.

– Що? Зараз?! – здивувався начальник охорони. – Товариш Сталін спить» (там само).

Далі Жуков змальовує розгубленість та шок Сталіна і нарешті його відповідь: «…Приїздіть з Тимошенком у Кремль. Скажіть Поскрьобишеву, щоб він викликав усіх членів Політбюро» (там само).

«Жора-Катафалк» любив розповідати про те, який він великий полководець і як сам-один війну виграв. І як Сталін війною на глобусі керував. Ось і тут хвалько оповідає казочки. Це з якого дива нарком оборони Тимошенко наказує начальнику Генштабу телефонувати Сталіну, коли зобов’язаний був сам це зробити? Тимошенкові що, жити набридло?

Але тоді «Катафалк» не мав би підстав смачно розписати про сонне царство навколо Сталіна, тоді як він «бділ». Жукову треба було би знати, що на дачі Сталіна не єдиний телефон, біля якого спав на стільці негідник-генерал, а цілий комутатор з черговою телефоністкою у відповідному званні. І спробувала б вона заснути…

А чому Сталін мав наказувати начальнику Генерального штабу «сказати Поскрьобишеву»? Це як? Телефонує начальник Генерального штабу додому особистому секретарю Сталіна і каже: це я, Жуков. Товариш Сталін мені сказав, щоб я вам сказав… Хтось у цю маячню вірить? І нарешті. Як же виконали члени Політбюро наказ Жукова? Якщо військові та Молотов увійшли до сталінського кабінету о 5.45, то Мікоян о 7.55; Каганович і Ворошилов о 8.00. Андрєєва взагалі не було Не було Калініна. Не було Жданова. Не було Хрущова. Тобто половина членів Політбюро, якщо враховувати самого Сталіна, відсутня. Хворіли? На виклик Хазяїна мертві піднімалися. Відпочивали на Кавказі? Знайшли час. Виправдання є хіба у Хрущова, який перебував тоді в Києві. Молотов у своїх спогадах брехню Жукова викриває: «Ми зібралися у товариша Сталіна в Кремлі близько другої години ночі: офіційне засідання, всіх членів Політбюро було викликано.

До цього, 21 червня, ввечері ми були на дачі у Сталіна години до одинадцятої-дванадцятої. . .Члени Політбюро залишалися у Сталіна, а я пішов до себе приймати Шуленбурга.. І Жуков з Тимошенком прибули не пізніше третьої години. А те, що Жуков це відносить до часу після четвертої, він запізнюється свідомо, щоб підігнати час до свого годинника. Події розгорталися раніше» [128]. Але викривач жуковської брехні сам виявився… брехуном. Не були члени Політбюро на дачі Сталіна 21 червня до «одинадцятої-дванадцятої» години. Бо останній відвідувач (Берія) вийшов із кабінету Сталіна в Кремлі о 23 годині. Не могли Жуков та Тимошенко перебувати у сталінському кабінетіо третій годині ночі, бо тоді ще війна не почалася. А після третьої вони були на своїх робочих місцях, приймали повідомлення від командуючих воєнними округами (точніше, фронтами, на які округи було перетворено 21 червня) та флотів. Про час прибуття членів Політбюро вже говорилося. Навіщо ж вони всі брешуть, від Проніна до Жукова і Молотова? Що приховують? Де був Сталін з 11.00 вечора 21 червня до 5.45 ранку 22 червня? У нього війна на носі, а він зникає кудись на майже сім годин.

От візьмемо 15 травня 1941 року. День, на який було призначено першу дату початку операції «Барбаросса». Відповідно до записів у журналі відвідувань, в ніч з 14 на 15 травня Сталін перебував у своєму кабінеті з найближчим оточенням аж до 2.05 години ночі. До 0.55 там же перебували нарком оборони та начальник Генерального штабу. І лише після того, як усі переконалися, що на кордоні тиша й жодних ознак німецького вторгнення немає – Сталін всіх відпустив. А що ж тут маємо? Деякі пропагандисти навіть важку хворобу Сталіну вигадали, аби виправдати його відсутність у Кремлі. Хтось взагалі припускає, що він саме їхав на відпочинок у Крим. З 1937 року не їздив у відпустки, а тут припекло. Написано гори історичних досліджень про те, що Сталін боявся Гітлера й одночасно не вірив у вторгнення. Не вірив, бо боявся. Заплющував очі на факти, мов маленький хлопчик: якщо сховатися під ковдру, то наче і грози за вікном немає. Написано не менші гори книг і про те, в яку паніку вдарився вождь. Брехня це. Була розгубленість. Вагалися, як діяти далі. Каганович, як нарком шляхів сполучення, отримав завдання щодо організації транспорту, заступник голови Раднаркому (тобто самого Сталіна) і одночасно міністр зовнішньої торгівлі Мікоян – щодо постачання. Паніку вигадала пізніше радянська пропаганда, щоб виправдати небачений в історії розгром сталінських танкових орд, захоплених зненацька, бо перебували під керівництвом нездар – різноманітних жукових-рокоссовських-єрьоменків-тимошенків. Гітлер уже 4 серпня 1941 року з тугою сказав генералу Гудеріану: «Якби я знав, що у росіян справді така кількість танків, яка наводиться у вашій книзі, я би, мабуть, не починав цієї війни» [129]. Ось тут причина сталінського шоку. І тут таємниця того, чому Сталін не вірив, що Гітлер нападе. Треба абсолютно злетіти з котушок, аби спочатку писати в «Майн кампф» про смертельність війни на два фронти, а потім кинутися на неозору країну, в якій така прорва танків, гармат, артилерії, і яка має більш ніж удвічі більший мобілізаційний ресурс.

Сталін вважав, що Гітлер притомний. Сталін вважав, що Гітлеру відома хоча би приблизна кількість танків, які мав СРСР. Сталін навіть не міг помислити, що Гітлер не повірить Гудеріану. Сталін і сам не був, м’яко кажучи, великим мислителем. Хитрим, підлим, підступним, практичним був – як бувають деякі ватажки банд, а от мислителем – таким собі. Ми вже про це говорили. Так що можна сказати, обидва диктатори перехитрили один одного і кожен самого себе. Але висловлювання пришелепкуватого Адольфа про те, що він міг не починати війну, йшло у розріз із дійсністю. Не мав він іншого виходу. Про що й написав Муссоліні в листі від 21 червня 1941 року. Хто захоче – знайде його в інтернеті, тут наведу найцікавіші вибрані місця із переписки з другом: «…я не можу взяти на себе відповідальність за більш тривале вичікування і, перш за все, я вважаю, що немає жодного іншого шляху усунути цю небезпеку подальшого вичікування – яке обов’язково призвело б до катастрофи цього, або, найпізніше, наступного року… Концентрація російських сил – я наказав генералу Йодлю переслати Вашому аташе, генералу Марасу найостаннішу карту – величезна. Справді, всі наявні сили росіян знаходяться біля нашого кордону. Крім того, з настанням теплої погоди, активізувалася діяльність на численних заставах. Якщо обставини змусять мене розгорнути німецькі військово-повітряні сили проти Англії, то існує небезпека, що Росія в такому разі вдасться до стратегії шантажу на Півдні і Півночі, і я буду змушений мовчки поступитися через її перевагу у повітрі. Тому після довгих і болісних роздумів я нарешті прийняв рішення розрубати вузол, поки він не затягнувся…» [130]. Єдина помилка фюрера. Він вважав, що титанічні сили, які зосередив Сталін поблизу кордонів – це всі наявні у нього війська. Гітлер навіть уявити не міг, скільки їх насправді. Увесь цей вельми об’ємний лист просякнутий відчаєм і притамованою безнадією.

У глибині душі Гітлер розумів, що ступив на стежку близької загибелі: і власної, і своєї імперії. Але не лише через це за публікацію та читання листа в СРСР давали поважний тюремний термін. Увесь сенс цього документу, основна його думка: росіяни заважають мені воювати з Англією; я не можу сподіватися на перемогу над нею, бо у будь-який момент Сталін може вдарити мені у спину. Найімовірніше вже цього року. Напевне, не раз і не двічі невдатний фюрер пошкодував про той злощасний день, коли Молотов і Ріббентроп вдарили по руках у кабінеті голови радянського уряду. Якби він бачив вираз обличчя й усмішку Сталіна, коли вони з рейхсміністром руки один одному тиснули…

До слова, в Німеччині чудово розуміли, чим закінчиться ця авантюра. От про яку сцену після того, як вночі 22 червня Ріббентроп оголосив радянським дипломатам про початок війни, згадує тодішній перший секретар радянського посольства в Берліні Валентин Бережков: «Деканозов попрямував до виходу. Я пішов за ним. І тут сталося несподіване: Ріббентроп поспішив за нами, став пошепки запевняти, ніби особисто був проти рішення фюрера про війну з Росією, навіть відмовляв Гітлера від цього божевілля, але той не хотів слухати. – Перекажіть у Москві, що я був проти нападу, – долинули до мене останні слова Ріббентропа, коли, минувши коридор, я вже спускався слідом за послом східцями» [131]. А Молотов зі здивуванням згадував, як плакав радник німецького посла Хільгер під час вручення йому, Молотову, ноти про оголошення війни. Відомо, що під час цієї розмови сам посол граф Шуленбург запевняв, що категорично проти цієї війни, але нічого не може вдіяти. Співробітник МЗС Німеччини доктор Шмідт змальовує стан Ріббентропа перед зустріччю з послом СРСР Деканозовим: рейхсміністр бігав по своєму кабінету «наче загнаний у клітку звір».

Тепер про «невіру» Сталіна у війну. Так, він не вірив. Про причини я вже неодноразово писав. Свою роль тут зіграла ще й «фальшива тривога» 15 травня 1941 року. Але. Сталін все ж кретином не був. І з фактами погоджуватися умів. Тому на певному етапі «невіру» відкинув. Причому задовго до ночі з 21 на 22 червня. Ключовим моментом є свідчення Валентина Бережкова: «Навіть 21 червня, напередодні вторгнення, Сталін все ще сподівався, що зможе зав’язати діалог з Гітлером. Того суботнього дня до нас у посольство в Берліні надійшла з Москви телеграма, що наказувала послу невідкладно зустрітися з Ріббентропом, повідомивши йому про готовність радянського уряду вступити у переговори з вищим керівництвом рейху і «вислухати можливі претензії Німеччини».

Фактично це був натяк на те, що радянська сторона не лише вислухає, а й задовольнить німецькі вимоги» (там само). День великий. Одинадцята до полудня – це день і сімнадцята пополудні – теж усе ще день. Коли надійшла телеграма, ми сказати не можемо. Але зазначимо, що перед тим, як її надіслати, телеграму треба було скласти. А перед тим порадитися у вузькому колі. Тож можна з високою долею ймовірності припустити, що аромат смаженого товариш Сталін з іншими товаришами почули не увечері 22 червня, а трохи раніше. Але зупинити гігантську військову машину вже не могли і не хотіли. І, наче азартні гравці, пішли ва-банк, сподіваючись на якесь диво і на те, що все-таки Гітлера можна якось затримати. За свідченнями Бережкова, Сталін «…був готовий на великі поступки: транзит німецьких військ через нашу територію до Афганістану, Ірану, передачу частини земель колишньої Польщі. Посол доручив мені додзвонитися до ставки Гітлера і передати все це. Але мене випередив телефонний дзвінок: нашого посла просили прибути в резиденцію Ріббентропа» [132].

Очевидно, що цими пропозиціями Сталін хотів потягнути час, аби закінчити зосередження своїх військ для удару. І можливо, в ту таємничу ніч робили Сталін та його найближче коло щось таке, про що розповідати не можна. Причому усе це відбувалося десь за межами сталінського кабінету. Де? Натомість усі співають старі пісеньки про віру Сталіна у ненапад Гітлера навіть і після вторгнення. Той таки Бережков дуже цікаво інтерпретує власну ж інформацію: «Сталін же, як і раніше вірив у створену ним самим химеру. На світанку 22 червня німецькі літаки бомблять Мінськ, Брест, Львів, Рівне, рвуться бомби на наших аеродромах і в танкових парках, перетворюючи на залізний брухт бойову техніку. Злітають у повітря склади пального і боєприпасів. Від Балтійського моря до Чорного гітлерівські полчища перейшли радянський кордон. Але Сталін і тепер коливається. Відмовляється підписати наказ про відповідні дії» [131].

Ні, товариші. Не був Сталін ані легковірним, ані наївним. І можливо, ми колись таки дізнаємося про те, що насправді він робив у ніч з 21 на 22 червня 1941 року, так само як і про те, коли було написано пісню «Священна війна», та намальовано плакат з «Батьківщиною-Матір’ю».

ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА.

«ПУСТЬ ЯРОСТЬ БЛАГОРОДНАЯ», АБО ПРО 12 ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА

Читачі можуть здивуватися, чому на розгляд перших днів і навіть годин війни, яку радянська пропаганда назвала Великою Вітчизняною, я витрачаю настільки непропорційно багато місця в дефіцитному об’ємі книги. Але треба усвідомлювати, що ці години і дні були ключовими в усій історії СРСР, якого не існувало юридично. Тут причина його падіння. «Кощієва голка».

Тому продовжимо, а більшу частину битв, перемог і поразок залишимо допитливим читачам для самостійного вивчення. Ні паніки, ні страшного переляку Сталіна та його оточення свідки не підтверджують. Так, більшовицький вождь мав пригнічений стан, але якраз це зрозуміло. Інакше й бути не могло. Але решта – вигадки. Так, він відмовився виступити зі зверненнями по радіо до народу, але це теж зрозуміло: треба було переосмислити те, що відбулося та вивчити ситуацію. А вона була непростою. У Москві не відали, що відбувалося на фронтах. Бачили, що це таки справді повномасштабні війна, але де противник і що робить – загадка. Найстрашніше, що не було відомо, де свої війська і що вони роблять. Це називається втратою управління. Таке становище було обумовлено однією з головних вад диктаторського режиму: керівники на місцях, командири від низу й догори не поспішали повідомляти Москву про свої невдачі й поразки. Бо можуть і розстріляти як німецького шпигуна. А якщо трохи затягнути час – дивишся й усе якось наладиться, саме розсмокчеться. Десь гітлерівців розгромлять і поженуть до Берліну, дивишся – і мені легше стане.

Починаючи з 5.45 ранку 22 червня 1941 року ми можемо сформувати несуперечливу картину подальших подій. Сталін спочатку збирає «силовиків», аби порадитися, що робити далі. Війну оголошено й тягнути час немає сенсу. Жуков так подає результати наради: «Я ризикнув порушити тривалу мовчанку і запропонував негайно нагрянути всіма наявними у Прикордонних округах силами на частини противника, що прорвалися, і затримати їхнє подальше просування. – Не затримати, а знищити, – уточнив С. К. Тимошенко. – Давайте директиву, – сказав І. В. Сталін. – Але щоб наші війська, за винятком авіації, поки ніде не порушували німецький кордон. Важко було зрозуміти І. В. Сталіна. Мабуть, він все ще сподівався якось уникнути війни. Але вона вже стала фактом. Вторгнення розвивалося на всіх стратегічних напрямках» [127].

Жуков знову виставляє себе стратегічним генієм, а співрозмовників видатними кретинами. Маршал Тимошенко – оптимістичний ідіот. Він не знає сили противника, яких успіхів він досягнув і в якому стані власні війська. Але впевнений у тому, що ворога можна закидати шапками. Сталін ще дурніший, бо не лише згоден зі своїм наркомом, але й на щось іще сподіваючись, наказує доблесному стратегу, розбивши противника, зупинитися на кордонах, тим самим даючи йому змогу оговтатися від поразки й привести свої сили до ладу. І лише він, Жуков, був розумний – пропонував «нагрянути», але лише для того, аби затримати.

Далі ми побачимо, для чого це все «Жора-Катафалк» у своїх «найправдивіших мемуарах» писав. Жуков, не шкодуючи фарб, розписує, які безумні директиви 22 червня розсилалися на фронти. Але натякає, що він до них не мав жодного стосунку, або навіть сперечався. Зокрема, це стосується директиви наркома оборони № 3. Це все детально описав Віктор Суворов і я повертаюся тут до цього лише коротко і лише на випадок, якщо хтось з читачів не знайомий із працями цього дослідника.

Про цю директиву Жуков нібито дізнався вже у Тернополі, пізно увечері 22 червня. До Тернополя у такий складний момент начальника Генерального штабу відрядив ідіот-Сталін. Читаємо й милуємося: «Приблизно о 13 годині мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – Наші командувачі фронтами не мають достатнього досвіду в керівництві бойовими діями військ і, мабуть, дещо розгубилися. Політбюро вирішило послати вас на Південно-Західний фронт в якості представника Ставки Головного Командування. На Західний фронт пошлемо Шапошникова і Кулика. Я їх викликав до себе і дав відповідні вказівки. Вам треба вилетіти негайно до Києва і звідти разом із Хрущовим виїхати до штабу фронту в Тернопіль. Я запитав: – А хто ж здійснюватиме керівництво Генеральним штабом у такій складній обстановці? І. В. Сталін відповів: – Залиште за себе Ватутіна. Потім трохи роздратовано додав: – Не втрачайте часу, ми тут як-небудь впораємося. Я подзвонив додому, щоб мене не чекали, і хвилин за 40 був уже в повітрі» (там само).

І знову Жуков бреше, мов шовком шиє. Віктор Суворов стверджує, що усе це, включно з терміновою подорожжю літаком вдень 22 червня Жуков вигадав, аби зняти з себе відповідальність за ту злощасну директиву № 3, яка згубила Червону Армію. Віктор Суворов знайшов слова самого Жукова про те, що Сталін послав його до Тернополя не 22, а 23 червня. А ми висновки Суворова підтвердимо, зазирнувши до журналу відвідувань кабінету Сталіна. Отже, 22 червня Жуков був там не лише рано вранці. Він заходив до кабінету повторно, причому на тривалий час – з 14 до 16 години. Так що не було потреби Сталіну телефонувати йому «приблизно о 13 годині». Причому одночасно з Жуковим у сталінському кабінеті перебував і Ватутін. Про що говорили? А якраз оту директиву й привезли на затвердження Сталіну. Заразом Жуков, який рано вранці наступного дня мав вилітати до України, у присутності Сталіна передавав своєму заступнику повноваження. Тепер про те, яке рішення було прийнято насправді, а не у фантазіях радянського «барона Мюнхгазузена». Чому Жуков бреше? А тому, що заслання його у Тернопіль, де базувався штаб Південно-Західного фронту, не було спонтанним рішенням Сталіна. І причина зовсім не в тому, що Кирпонос буцімто «розгубився».

Питання про цю місію Жукова було вирішено ще увечері 21 червня цілком таємною («особлива тека») постановою Політбюро про утворення фронтів. У постанові зокрема говорилося: «ІV. Доручити нач. Генштабу т. Жукову загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами з виїздом на місце» [134]. Тож 23 червня Жуков (на день затримавшись через форс-мажор) лише виконував постанову Політбюро. Ще довоєнну. А це значить… Це значить, що після тривалих нарад на вищому військово-політичному рівні було вирішено війну проти Німеччини вести за планами, розробленими раніше.

Йдеться тут ось про що. Стратегічний наступ на СРСР неодмінно розбивався на два напрямки – через Західну Україну (Львів-Луцьк-Рівне) на Житомир та Київ і через Брест-Барановичі-Мінськ-Смоленськ на Москву. Просто тому, що між цими напрямами лежали непролазні болота та хащі Полісся. Через Смоленськ на Москву ходили різні армії, починаючи з литовських князів. Це головна брама Москви. Але найпотужніше угруповання радянських військ «геніальний» Жуков, як начальник Генштабу, зосередив не тут. Не проти головних сил Вермахту, а на півдні, в Україні.

Найпотужніший з усіх радянських фронтів – Південно-Західний, яким і доручено керувати Жукову, координуючись із діями Південного фронту. Саме це й свідчить про те, що вранці 22 червня на найвищому рівні було прийнято рішення не відступати від розробленого наприкінці 1940 – на початку 1941 року плану війни, незважаючи на зміну стратегічної обстановки через превентивний удар німців. А оскільки Жуков під час оперативно-стратегічних ігор у січні 1941 року «командував» саме завданням удару з України на Південну Польщу, Румунію та Чехословаччину – йому і карти в руки.

І директива № 3 приймалася саме в контексті цієї стратегії. Військове та політичне керівництво СРСР вирішило, що сил для цього цілком достатньо. І їх справді було чимало. Після війни радянські маршали як один брехали про «беззаперечну перевагу» німецьких бронетанкових військ у «три і більше рази». Реальна картина була трохи іншою. На всьому Східному фронті від Прибалтики до Бессарабії німці мали 439 танків Pz-IV, озброєних 75-мм гарматою; 707 танків Pz-III з 50-мм гарматою; 1 039 танків з 37-мм гарматою (Pz-III ранніх серій і чеські Pz-38 (t). Ще 1 081 легкий танк був озброєний 20-мм гарматою або лише кулеметами. А от прикордонні військові округи СРСР лише надновітніх Т-34 та КВ мали 1475, а загалом – майже 13 тисяч машин.

Пізніше радянська пропаганда вигадала багато виправдань небаченому розгрому. Розглянемо їх. Відсутність засобів радіозв`язку, що спричинило втрату керування військами. Це брехня. Дякуємо Марку Солоніну за його дослідження: «…фронтових радіостанцій (PAT) – 40 штук (в середньому по 8 на кожен з п’яти майбутніх фронтів); – армійських і корпусних (РАФ, РСБ) – 1 613 штук (в середньому по 18 на кожен стрілецький і мехкорпус); – полкових (5АК) – 5 909 штук (в середньому по 4 на кожен полк). Разом – 7 566 радіостанцій усіх типів. Зрозуміло, в цю кількість не увійшли танкові й літакові радіостанції. І це – на перше січня 1941 р. Заводи продовжували свою «мирну творчу працю», і до 22 червня засобів радіозв’язку мало стати ще більше.

Так, план 41-го передбачав випуск 33 PAT, 940 РСБ і РАФ, 1 000 5AK» [106]. За підрахунками Солоніна, кожна радянська дивізія мала по 4 потужні радіостанції, без врахування полкових, і по 100 рацій тактичного ланцюга. Не у відсутності засобів зв’язку була проблема, а в небажанні командирів виходити на зв’язок з вищим командуванням. Солонін доречно кепкує: «Якщо у вас немає дитини, то вам до неї і не вдасться додзвонитися. Якщо дитина вже є, але вона пішла на день народження до друга і не хоче вчасно повертатися додому, то навіть два стільникові телефони (плюс домашній телефон у квартирі друга) вам не допоможуть. Телефон буде весь час «зайнятий», у стільниковому «сяде батарейка», натиснеться «не та клавіша...» (там само).

Ще одна причина: механіки-водії танків були слабко підготовлені, дуже мало практики водіння бойових машин через брак пального. Й загалом екіпажі ненавчені. Оце правда. Треба лише запитати: а як же була налагоджена система в СРСР, що нафтопродукти сотнями тисяч тонн переганялися німецьким танкістам, а своїх обділяли? Це такий «сталінський порядок»? І якщо механіки-водії недосвідчені – навіщо ви їх кидаєте у наступ, під організований вогонь протитанкової артилерії та закопані в землю танки противника? Не краще свої танки закопати, перетворивши на броньовані вогневі точки? І їздити нікуди не треба… А ще радянська авіація… Літаки – «труни». Куди там радянському І-16 (зневажливе прізвисько навіть йому вигадали – «ішачок») проти «месерів»? Та й нальоту у пілотів було недостатньо через брак пального… Про брак пального – дивіться вище. Але не в цьому справа, а в хибній концепції, згідно з котрою якістю пілотів жертвували на користь їхній кількості. Принцип підготовки «зліт-посадка». Льотчиків не вчили пілотажу. Свідомо. Було навіть гасло «Не фігуряти!». Навіть винищувачі планували використовувати передусім як штурмовики. Вважалося, що в разі війни вони розбомблять та розстріляють аеродроми противника і таким чином захоплять панування в повітрі.

Та і в бою з «месершміттами» І-16 не були такі вже безпорадні, як брехала радянська пропаганда. Поступаючись у швидкості та скоропідйомності, І-16 переважали противника в маневреності. Та й не усі літаки були «застарілі». Достатньо згадати МіГ-3, Як-1, Єр-2, Су-2, Пе-2 тощо. Проблема в тому, що вдарити першими по німецьких аеродромах не змогли…

Загалом РККА в рази переважала Вермахт і за кількістю, і за якістю озброєння. І, головне, – за технічним оснащенням. Це лише у фільмах, що їх досі знімають московські режисери, солдати Вермахту усі виключно з автоматами МП-40 (в народі «Шмайсер») верхи на бронетранспортерах.

У реальному житті лише командир піхотного відділення (і то не всюди) мав «Шмайсера», решта воювала з карабінами і не на бронетранспортерах. Основна тяглова сила німецької армії – кінь.

Була ще маса трофейних автобусів та вантажівок різних типів, захоплених у Європі. Погодьтеся, французький хлібний фургон на російських дорогах не найкращий вид транспорту. А як усе те різноманіття ремонтувати та обслуговувати?

Більше про дурні брехливі виправдання радянських генералів та маршалів не говоритиму. Уже те, що вони з перших днів війни кинулися у наступ, свідчить, що в СРСР добре розуміли наскільки переважають німців за кількістю і якістю озброєння та рівнем моторизації.

Повернемося до Жукова і покажемо на прикладі того, як він воював, справжню причину погрому, що його влаштували німці. Воістину, епічні подвиги «Маршала Перемоги» можна порівняти хіба що з дванадцятьма подвигами Геракла. Прибувши до Тернополя, Жуков взяв під своє командування одразу два фронти – Південно-Західний та Південний. Загальна чисельність самих лише танків у їхньому складі – 5 826. Їм протистояла група армій «Південь», яка мала у своєму складі 1-у танкову групу під командуванням генерала Евальда фон Кляйста, загалом 728 танків, з них 373 танкетки. Лише новітніх Т-34 та КВ (загалом 818) Жуков мав більше, ніж було усіх танків у Кляйста.

1941 рік. Однокінна упряжка. Основний вид транспорту Вермахту. Її у радянських кінофільмах не показували. Не показують і в сучасних російських.

Протягом десятиліть радянських школярів вчили, що танкова битва під Прохорівкою на Курській дузі стала найбільшим танковим побоїщем усіх часів і народів. Але ж ні! У танковій битві під Прохорівкою брало участь 186 німецьких і 672 радянських (не вірте Вікіпедії) танки і штурмових (самоходних) гармат. Багато? Не дуже. Під час Вітебської битви 6-9 липня 1941 року під Сенно (Лепельський контрудар) 2 радянських мехкорпуси (7-й і 5-й) билися проти 3-ї танкової групи Вермахту. Там числа такі: від 509 до 609 танків і танкеток у генерала Гота проти більш ніж 1 400 танків і близько 330 бронеавтомобілів у генерала Курочкіна. Це в рази більше, ніж під Прохорівкою. Чому не назвати це побоїще «найбільшою танковою битвою усіх часів»? Тому, що радянські війська в ньому зазнали нищівної поразки. Лише танків в боях було втрачено 832. Тому про Сенно фільмів не знімали, книг не писали і пісень не співали.

 

Незліченні сталеві армади бездарний Жуков знесилив у безперервних маршах, а потім кинув під розстріл, не попіклувавшись ні про розвідку, ні про артилерійську підтримку, ні про підтримку бойової авіації. А ще танкам потрібна взаємодія з піхотою…

Але і ця танкова битва не була найбільшою. Найбільша почалася 23 червня 1941 року в районі Луцьк-Дубно-Броди. Тут частини шести радянських мехкорпусів зіткнулися з танковою групою Кляйста. З 728 танків групи 115 – це насправді німецька броньована командно-штабна машина, яка була озброєна кулеметом, або не мала озброєння зовсім. Ще близько 150 – легкі танки Т-І і Т-ІІ з 20-міліметровою гарматкою або взагалі тільки з кулеметами.

В СРСР такі машини навіть танками не називали – «танкетками». Жуков кинув у битву 3 607 танків, в тому числі 419 новітніх, ніде у світі не бачених Т-34 і КВ. Плюс абсолютна перевага в артилерії. Плюс бронеавтомобілі з гарматним озброєнням. Лише 15-й механізований корпус у своєму складі мав 116 БА-10, озброєних потужною 45-мм гарматою 20К.

Бездарний тупий солдафон Жуков ту битву ганебно програв, безповоротно втративши 2 648 танків. Втрати Клейста – 85 машин. Як Георгій Костянтинович зміг здійснити настільки епічний подвиг? Він, не знаючи, де противник, вимотав танкові дивізії нескінченними маршами. Сто кілометрів туди. Потім двісті у протилежному напрямку. Потім знову команда розвернутися. Танк – це не легковичок, 100 кілометрів власним ходом для нього солідна відстань. І все це під безперервними бомбардуваннями. Корпуси несли втрати від бомб і поломок ще до того, як нарешті знайшли противника. Але ще до того закінчилося пальне і командири корпусів були змушені злити залишки бензину і солярки з половини бойових машин, покинувши їх на узбіччі, аби могла рухатися решта. А потім Жуков послав танкові бригади і полки у бій не всі одразу, а частинами, в міру прибуття. Йому хотілося скоріше відзвітувати у Москву про перемогу. Йому здавалося, що вона близько. Що ще трохи, ще одна атака, один натиск…

Тисячі танків просто згоріли, послані «на забій» під добре організовану оборону. Потрапляли під удар протитанкової артилерії, замаскованих танків, на мінні поля противника. Німцям теж довелося тяжко. Проти Т-34, а особливо КВ штатна німецька протитанкова 37-мм гармата Pak 35/36 виявилася абсолютно безсилою. Чорний солдатський гумор: німецькі солдати називали її «дверним калаталом». В тому сенсі, що її снарядик у броню радянського танка міг погрюкати, а увійти – ні. Не від хорошого життя піхотинці Вермахту винайшли цікаву штуку – зв’язки гранат, які кидали під гусениці броньованих монстрів. А ви, любий читачу, гадали, що це радянське «know-how»? Ще одне. Раптом виявився критичний дефіцит 76-мм бронебійних снарядів до потужних танкових гармат КВ та Т-34, – результат кипучої діяльності Жукова на посаді начальника Генштабу і Тимошенка на посаді наркома.

Радянські танкісти змушені були використовувати замість бронебійних бетонобійні снаряди, чим чимало здивували німецьких колег. Але не Тимошенком та Жуковим єдиними. Слід також відзначити титанічну працю наркома озброєнь Бориса Ваннікова (до речі, теж заочник) та маршала Григорія Кулика. Історія зі снарядами – лише одна з багатьох. На окружний полігон біля Барановичів у травні 1941 року було доправлено просто із заводів 480 найновіших унікальних 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20 з десятьма (це не обмовка, саме десятьма) боєкомплектами до кожної. Їх було призначено для формування десяти(!) артилерійських полків Резерву Верховного Головнокомандування. Проте щось пішло не так. Усі гармати простояли на полігоні понад місяць і новісінькими потрапили до рук німців.

Під індексом 15,2 cm KH.433/1(r) вони провоювали у Вермахті до самого закінчення війни. Якби усі ці 480 потужних гармат випустили по танковій групі Гудеріана, яка рвалася на Барановичі, усі 10 боєкомплектів, про Гудеріана можна було б назавжди забути. Російський історик Олександр Широкорад дивується: «Яка необхідність була формувати десять(!) артполків РВГК в 10 км від кордону? А може, комусь сподобалися респектабельні будинку на полігоні, які польські офіцери залишили разом з меблями та іншим мотлохом і які так потрібні були під житло сімей комскладу?» [134]. Від окружного полігону під Барановчами до кордону все таки не 10 кіломертів було. Та не в цьому суть. Пан Широкорад неправильно формулює запитання. Меблі і шикарні квартири, можливо, й зіграли певну роль. Нам уже відомо, як нерівно дихали комуністичні бонзи до таких речей. Комуністичні генерали й полковники не виняток. Але треба знати, що Генеральний штаб полки не формував. Чи то просто не зуміли, а вивезти гармати в тил полінувалися, чи то взагалі про ті гармати банально забули, неначе про хороброго солдата Івана Чонкіна та літак під його охороною з чудової книжки Володимира Войновича. Такий само «бардак» коївся й у військово-повітряних силах, і в танкових корпусах, і в тилу, і на підприємствах, і у колгоспах.

Ми вже говорили про причини цього і з самісінького початку книжки пояснювали, чому за комуністичної диктатури до влади прориваються переважно негідники, збоченці, шахраї, дурні, кар’єристи та дурисвіти. Який порядок? Про що ви? Коли державою на різних рівнях керують сталіни-калініни-тухачевські-жукови-мікояни-бенедіктови-молотови? Коли система інших нагору не пускає… Найбільшу танкову битву в історії людства Жуков бездарно програв. Сів у літак й утік до Москви, залишивши рештки Південно-Західного фронту гинути. На 1 серпня від уже згадуваного 15-го мехкорпусу залишилося 15 танків. Сухі звіти безжальні: у боях згоріло 385 бойових машин, кинуто на дорогах – 230. Доля 9-го мехкорпусу склалася ще сумніше. Уже на 9 липня від нього залишилося 35 танків плюс майже неозброєний натовп з 10 тисяч колишніх танкістів та піхотинців, а на початок серпня – половина від цієї кількості уже взагалі без танків. Командував корпусом начальник штабу. Куди ж подівся командир? Питання в тому, що ним був сам генерал Костянтин Костянтинович Рокоссовський.

Давній друг Жукова. Жуков друга не забув і ще 11 липня посприяв переведенню його на вищу посаду командувача 4-ю армією замість заарештованого й у подальшому розстріляного генерала Коробкова. Рокоссовський за ганебний розгром навіть орден Червоного Прапора отримав.

Мало кого нагороджували у той період катастроф, а цей удостоївся. За що? Бездарно спаливши та кинувши в лісах незчисленні танкові та артилерійські орди і не змігши виконати плану прориву на нафтові поля Плоєшті та в напрямку Балкан, Жуков мав рятувати власну шкуру. Тому склав страшну казочку про гігантську перевагу супротивника в танках, літаках, артилерії та живій силі. І що нічого такого грандіозного не замислював, а лише трохи затримати німців, щоб «виграти час». Але ми «барону Мюнхгаузену» не повіримо. А те, що Жуков брехав про справжні цілі контрнаступу, який він вів понад тиждень, підтверджується датуванням кількох подій. Спочатку слово Жукову: «26 червня на командний пункт Південно-Західного фронту у Тернопіль мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – На Західному фронті склалася важка обстановка. Противник підійшов до Мінська. Незрозуміло, що відбувається з Павловим. Маршал Кулик невідомо де. Маршал Шапошников захворів. Можете ви негайно вилетіти в Москву? – Зараз переговорю з товаришами Кирпоносом і Пуркаєвим про подальші дії й виїду на аеродром.

Пізно ввечері 26 червня я прилетів до Москви і прямо з аеродрому – до І. В. Сталіна. У кабінеті І. В. Сталіна стояли струнко нарком С. К. Тимошенко і мій перший заступник генерал-лейтенант М. Ф. Ватутін. Обидва бліді, змарнілі, з почервонілими від безсоння очима. І. В. Сталін був не в кращому стані. Привітавшись кивком, І. В. Сталін сказав: – Подумайте разом і скажіть, що можна зробити в нинішній ситуації? – і кинув на стіл карту Західного фронту» [127].

Коли «група експертів» писала жуковські «мемуари», доступу до журналу записів відвідувань кабінету Сталіна дослідники ще не мали. Тому «Маршал Перемоги» міг побріхувати, мов знаменитий барон, безкарно. Але ж ось яка халепа… Журнал свідчить, що 26 червня Жуков був у сталінському кабінеті двічі. Один раз справді пізно ввечері – з 21.00 до 22.00. І таки разом із Тимошенком. Але був ще один візит з 15.00 до 16.10. І візит цей дуже цікавий… Справа в тому, що через 10 хвилин після Жукова до кабінету увійшов нарком внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія. Навіщо знадобився грізний нарком у перші хвилини зустрічі Сталіна з Жуковим? Можна лише здогадуватися, але здогадуватися з високою долею ймовірності.

На той момент у кабінеті були присутні, крім Жукова, ще 14 «гостей», серед яких майже все вище політичне та військове керівництво країни. Про що говорили? Хтозна. Але відомо, що після того, як більшість учасників засідання (в т. ч. й Жуков з Тимошенком) вийшли, разом зі Сталіним залишилися троє членів Політбюро (Каганович, Ворошилов, Молотов) а також Берія, який до Політбюро не входив.

Звернемо увагу на те, що всупереч казкам Жукова, не могло такого бути, щоб Сталін зателефонував йому навіть дуже вранці 26 червня, а вже о третій пополудні начальник Генштабу стояв струнко перед вождем в його кабінеті. Не могло, бо відстань між Тернополем і Москвою по прямій більш ніж тисяча кілометрів а максимальну швидкість, яку міг розвинути літак Лі-2 (він же американський Douglas DC-2) – 320 кілометрів на годину.

Але ще треба здати справи («переговорити» з Кирпоносом і Пуркаєвим) і це не 15 хвилин. Ще треба зібрати валізи та доїхати до аеродрому. Розігріти двигуни літака. Дочекатися доки прилетять винищувачі супроводу. Та й не вдасться летіти по прямій, бо над Білорусією пантрують хлопці з Люфтваффе – треба гак робити.

А потім приземлитися і доїхати до Кремля через половину Москви. Це якщо летіти з аеродрому в Тернополі, а не із Києва.Найсмішніше знаєте що? Перший відвідувач у кабінеті Сталіна 26 червня – о 12.10. Товариш Сталін, як відомо, працював до ранку, а прокидався опівдні. Так що і телефонувати рано вранці Жукову не міг.

Очевидно, що виклик до Москви Жуков отримав увечері 25 червня після бесіди Сталіна з виконувачем обов’язків начальника Генерального штабу Ватутіним (перебував в кабінеті Сталіна з 20.20 до 21.10) та Тимошенком (в кабінеті Сталіна з 20.00 до 24.00). Саме надійшли відомості про програну вдень битву під Гродно.

Близько чверті німецької «танкової міці» складали командно-штабні Kl.Pz.Bf.Wg. В СРСР це «танком» не вважалось. Але московські фальсифікатори історії, коли пишуть і говорять про «переважаючі сили противника», ставлять їх у статистику поруч із потужними радянськими Т-34.

Тут теж було цікаво. Тут також наступали (пропаганда називала це контрударами) відповідно до директиви № 3. Загальне командування здійснював маршал Кулик – ще більший військовий «геній», ніж Жуков. Але була й відмінність. У складі німецької групи армій «Центр» наступали одразу дві, а не одна, як проти Жукова, танкові групи, бо це був головний напрямок удару Вермахту. І знову десятиліттями нам розповідали про страшну перевагу гітлерівців у танках. Начебто сталінці їх мали набагато менше, а до того ж – застарілі. Аби раз і назавжди закрити це питання, трохи повтомлюю вас цифрами. Бо московські «інженери людських душ» таким чином пишуть свої опуси  «про війну», що відомостей про чисельний склад і якість військ Німеччини намагаються не давати, а все більше на емоції налягають.

Так, загалом проти Західного фронту воювало аж цілих 1 700 танків Вермахту. Порівняно багато. Але що то були за танки! У 3-й танковій групі генерал-полковника Гота загалом 895 танків. З них 529 – легкі та командирські машини. Лише допотопних Pz.I та Pz.II до трьох сотень. Трохи кращі справи у 2-й танковій групі генерал-полковника Гудеріана. Наприклад, 24-й моторизований корпус, що входив до її складу, мав 441 танк і з них «лише» 174 легких та командирських. Приблизно таким само за потужністю був 46-й моторизований корпус. Але й Західному фронту під командуванням маршала Кулика та генерал-полковника Павлова було чим відмахнутися. Лише одна з чотирьох армій фронту, надпотужна 10-а мала два мехкорпуси. У їхньому складі 1413 танків включно з 450 новітніми КВ і Т-34. А 11-й мехкорпус 3-ї армії мав 255 танків, з яких «лише» 39 Т-34 та КВ. А 14-й мехкорпус 4-ї армії новітніх КВ і Т-34 не мав, зате мав 520 легких Т-26 та БТ.

Не в танках питання. Розгром Західного фронту був неминучим. Бо надпотужну 10-у армію начальник Генерального штабу Жуков із санкції Сталіна і Тимошенка загнав у оточення, у Білостокський виступ, повернутий «горлечком» на Схід. От німці зметикували й перерізали єдину комунікаційну артерію – дорогу Білосток-Слонім, яка проходила через те «горлечко». Тепер увага! Саме 25 червня, коли Сталін викликав Жукова «на килим», замкнувся Білостокський «котел» і Західний фронт практично впав. Сталіну доповіли: катастрофа в Білорусії і катастрофа в Україні, де Жуков третій день палить армади танків, а успіху так і не досяг. І от тоді у Сталіна справді стався шок. Зазирнемо в журнал відвідувань. Кількість входжень до сталінського кабінету (враховуючи повторні) така:

22 червня – 29;

23 червня – 21;

24 червня – 20;

25 червня – 29;

26 червня – 28;

27 червня – 30;

28 червня – 21.

Що це означає? Мабуть те, що жодної паніки у Сталіна не було й після першого шоку 22 червня протягом наступних двох днів все було більш-менш спокійно, очікували, що оперативно-стратегічні плани спрацюють, полководницький «геній» радянських генералів і маршалів дасть плоди, а шалена перевага у кількості і якості військової техніки та озброєнь зламає Вермахту хребет. І лише 25 червня стало зрозуміло, що замість очікуваної блискучої перемоги насувається катастрофа. Тому потік відвідувачів в цей день такий, як у «чорне» 22 липня, і у наступні дні теж.

Так от: Сталін викликав Жукова зовсім не для того, щоб той своїм «генієм» допоміг відстояти Мінськ. Сталін викликав Жукова на розстріл. І не лише його. Присутність Ватутіна при Жукові та Тимошенкові теж негарний знак. Однак, очевидно в результаті тих «розборів польотів» із висновками було вирішено почекати до тих пір, поки остаточно з’ясуються результати «прикордонних битв», а також доля Мінська та Києва.

Павлова теж би викликали. І теж не на чай з заварними тістечками. Але там саме точилися жорстокі бої і якби навіть з генералом був стабільний зв’язок, висмикувати його з того пекла було не можна. Чому Жуков «забув», коли отримав телефонний дзвінок від Сталіна і про перший візит до нього вдень 26 червня? Та тому, що саме 25 червня 3-я та 10-а армії отримали наказ на відхід і про катастрофу ще ніхто серйозно не замислювався. Усе сприймалося як «тимчасові труднощі» – стандартний в СРСР вислів. А відтак причиною виклику було щось інше.

Далі настало 26 червня і особливо 27, катастрофа вималювалася, а Жукову дуже не хотілося брати за неї відповідальність на себе як на начальника Генштабу. Тому й брехав, мовляв, що я міг зробити за ті кілька годин після того, як прибув «пізно увечері» до Москви. Спочатку в кабінеті Сталіна штани довелося просиджувати аж до десятої вечора, потім поки до робочого місця доїхав, поки оцінив оперативну інформацію – було пізно й навіть Мінськ рятувати. Після 28 червня настала розв’язка. Одночасно із двох фронтів – Західного та Південно-Західного прийшли страшні підсумки командування Павлова та Жукова відповідно.

Західний фронт практично розвалився. 28 червня німці захопили Мінськ. Танки Гота та Гудеріана рвуться на Смоленськ та Київ. Колосальний Південно-Західний фронт німцям перемолоти було складніше. Але й він стрімко конав. Не витримавши страшного сорому від небаченого погрому, 28 червня застрелився член військової ради фронту Микола Вашугін, а наступного дня німецькі підрозділи зайняли Броди та Буськ. Найбільша в історії людства танкова битва завершилася. І ось тут на Сталіна накотилася депресія. Ось тут він упав духом. 29 червня він нікого не приймає. Лише заїхав з кількома членами Політбюро в Наркомат оборони. Вислухавши невтішні новини, він вийшов і мовив: «Ленін залишив нас пролетарську радянську державу, а ми, його спадкоємці, її просрали» [135].

Після цього вождь сів у машину, поїхав на дачу, де й зачинився від усього світу. Фразу цю, крім Мікояна, підтверджують і Молотов, і Хрущов. Причому не лише Мікоян щиро дивувався: «Ми були вражені виступом Сталіна. Виходить, що все безповоротно ми втратили? Вважали, що це він сказав у стані афекту…» [136]. Ой, лукавив Анастас Іванович. Все вони чудово розуміли. Тільки вголос не казали. Повторюю – перемогти у Другій світовій, воюючи на два фронти, Гітлер не міг. Він навіть СРСР цілком захопити не сподівався. Він чомусь вважав, що коли захопить Москву та вийде на Волгу, війна одразу скінчиться.

У нас кажуть про таких «дурень думкою багатіє». Відповідно, Сталін, кажучи «просрали» мав на увазі щось інше. Що? 29 червня стало зрозуміло, що жодного переможного наступу на Європу не буде. Натомість буде затяжна важка війна на виснаження. Фактично сам на сам з Німеччиною та її союзниками. Бо тепер уже Британія та США були зацікавлені в тому, аби два соціалістичних хижаки намертво вчепилися один одному в горлянки. Чим більше вони спливатимуть кров’ю, тим більше гарантій у Черчилля, що висадки Вермахту на Островах не буде, і тим більше часу буде на відновлення боєздатності армії.

Таким чином Сталін цілком розумів, що його плани переможного вступу у Другу світову війну зі «звільненням поневоленого пролетаріату» Фінляндії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Австрії, Болгарії, Греції, Туреччини, Ірану, Кувейту, Греції, Франції, Швейцарії пішли прахом.

Що жодного поділу Британської імперії та колоній інших європейських держав не буде. Що уся багаторічна підготовка – псу під хвіст. Що більше такого сприятливого збігу обставин не буде ніколи. До речі, про те, чого не писав про себе розумний, мудрий, професійний, хоробрий геній Георгій Жуков. Він багато бруду вилив на командармів, комкорів, офіцерів Генштабу та навіть на Сталіна і членів Політбюро. Усі вони були розгублені, дурні та непрофесійні. У ніч нападу на СРСР спали без задніх ніг. Один лише Жуков… І якби не він…

Милуємося спогадами того ж таки Мікояна: «29 червня ввечері у Сталіна в Кремлі зібралися Молотов, Маленков, я і Берія. Докладних відомостей про становище в Білорусії тоді ще не надійшло. Відомо було тільки, що зв’язку з військами Білоруського фронту немає. Сталін зателефонував в Наркомат оборони до Тимошенка. Але той нічого путнього про становище на Західному напрямку сказати не зміг. Стривожений таким ходом справи, Сталін запропонував усім нам поїхати в Наркомат оборони і на місці розібратися з обстановкою. У Наркоматі були Тимошенко, Жуков, Ватутін. Сталін тримався спокійно, запитував, де командування Білоруським військовим округом, який є зв’язок. Жуков доповідав, що зв’язок втрачений і протягом дня відновити його не змогли.

Потім Сталін про інше запитував: чому допустили прорив німців, яких заходів вжито для налагодження зв’язку тощо. Жуков відповів, яких заходів вжито, сказав, що послали людей, але скільки часу буде потрібно для встановлення зв’язку, ніхто не знає. Близько півгодини поговорили, досить спокійно. Потім Сталін вибухнув: що за Генеральний штаб, що за начальник штабу, який так розгубився, не має зв’язку з військами, нікого не представляє і ніким не командує. Була повна безпорадність у штабі. Раз немає зв’язку,штаб безсилий керувати. Жуков, звичайно, не менше за Сталіна переймався станом справ, і такий окрик Сталіна був для нього образливим. І ця мужня людина розридалася, мов баба, і вибігла в іншу кімнату. Молотов пішов за ним. Ми всі були в пригніченому стані. Хвилин через 5-10 Молотов привів зовні спокійного Жукова, але очі у нього ще були мокрі» (там само). В одному Мікоян помиляється. Жуков не був мужнім. Він був сатрапом. Він був садистом. Він принижував і топтав усіх, хто був нижчим за нього. Він крав чужі думки. Він всіляко звеличував себе, грався у військового «генія». Це усе сприймалося, як мужність. Деким. Але мужні люди, коли потрапляють під справедливу критику, не ридають. А Жуков плакав постійно. На пероні Київського вокзалу 8 червня 1940 року, коли вважав, що його обділили владою й висилають зі столиці на периферію; у себе на дачі під Одесою у новорічну ніч 1947 року, коли до нього ніхто із запрошених не приїхав, бо засмерділо сталінською опалою.

Зате ось вам думка маршала Малиновського: «Я бачив, яке неймовірне хамство виявляв Жуков до низки людей, в тому числі до видатних, вольових людей» [137]. Нехай вибачають читачі – про це писали останнім часом багато, той таки Віктор Суворов препарував «Маршала Перемоги», мов жабу в лабораторії – до останньої кісточки. Але далеко не всі читали його книжки. Не всі читали книгу Бориса Соколова. Тож не маю права не розповісти про це, хоч і дублюю Суворова в чомусь. Бо на культі Жукова досі стоїть уся фальшива історія тієї війни, починаючи з назви. Ось вам «сталінський порядок» і «геніальність Жукова». Чотири з половиною доби минуло з моменту повернення начальника Генштабу у Москву, а він досі не знає, де знаходиться генерал Павлов і увесь штаб Західного фронту. І налагодити зв’язок не здатен. А коли йому Сталін докоряє – у сльози кидається.

А Павлов не виходив на зв’язок не тому, що не мав радіостанції, а тому, що саме в цей час, всупереч прямому наказу наркома оборони не здавати Мінськ навіть в умовах цілковитого оточення, драпав разом з усім своїм штабом з Красного урочища на околиці столиці Білорусії у ліси під Могильовом. Це майже 300 кілометрів на Схід. А фронтова радіостанція РАТ під час руху не працювала. Вона розміщувалася на трьох вантажівках, які мали для цього зупинитися, розгорнути антени, приєднати силову частину, приймач та передавач.

Власне, за статутом, Павлов мав спитати дозволу на переміщення штабу – самовільне залишення позиції – це вже розстріл. Якби він навіть дозволу й не отримав, але повідомив куди передислоковується – Жуков та Тимошенко знали б, де його шукати й послали якого зв’язкового на «кукурузнику». Але генерал-полковник Павлов на зв’язок не виходив. І це теж яскрава ілюстрація радянської системи, коли підлеглі просто до нападу діареї бояться своїх начальників, а особливо – повідомляти їм погані новини. Останнім часом генерала Павлова прийнято робити жертвою «сталінських репресій», типовим «цапом-відбувайлом», на якого звалили провину за розгром у червні 1941 року. А насправді він начебто був дуже талановитим полководцем. Не те що Жуков. Все так. «Цапом-відбувайлом» Павлова зробили. Треба було б поставити разом з ним до стінки і Жукова, і Тимошенка, а поряд з ним Сталіна з Молотовим. Там усі винні. І Сталін про це знав.

Тому Сталін особисто викреслив статті про «шпигунство» та «змову» Павлова й наказав судити і розстріляти за те, в чому Павлов був справді винен: халатність, розвал управління військами, бездіяльність та самовільне залишення стратегічних пунктів без дозволу вищого командування. Але щодо «талановитості» його як військового є великі сумніви. Так, він бився в умовах набагато гірших, ніж Жуков. Проте так само, як і Жуков, ганяв маршами танкові бригади; так само, як і Жуков, воював великою кров’ю; так само, як і Жуков, посилав танкові дивізії у лобові атаки на закопані у землю танки та організований вогонь протитанкової артилерії. Він приблизно так само і в Іспанії воював, про що сумлінно повідомляли «стукачі» – їхні старі доноси привезли з Москви й сумлінно підшили до чотиритомної справи.

Питання щодо професійності й чесності Павлова можна закривати після його (або приписаних йому) слів: «Основною причиною всіх бід, – говорив він на слідстві, – вважаю величезну перевагу танків противника і його нової матеріальної частини, величезну перевагу авіації ворога» [138].

На цю «перевагу» звалювали свої поразки усі сталінські генерали. І Жуков з Рокоссовським також. Тому вони в рази завищували сили противника та усіляко применшували свої. Знав про це Сталін? Хтозна. Напевне, таки знав. Не міг не співставити фантастичні цифри кількості німецьких танків, літаків та гармат, які, зі слів його генералів, воювали проти них, та відомості розвідки.

А в певний час, коли прийшов до тями після візиту до нього на дачу соратників, що слізно умовляли повернутися до справ, вирішив, що завищення сили німців буде ще одним (разом із «несподіваністю віроломного нападу») гарним виправданням перед народом. Звідти й повелося – «віроломність» та «величезна чисельна перевага». Так і до сьогодні. Лише прийомчики нові вигадують. На «некомплект» танків та скільки їх було несправних наголошують. Наче у Гітлера всі танки працювали, мов швейцарські годинники.

Власне, на цьому закінчимо. Головний висновок ви, розумні мої читачі, з цієї великої глави, напевне зробили: через неспроможність радянської системи; через агресивність намірів; через те, що кремлівська кліка сама себе перехитрила; через виховані й дібрані Сталіним та його поплічниками бездарні військові кадри, у перші дні червня 1941 року СРСР не прикордонні битви програв. Він програв Другу світову війну, а заразом і своє майбутнє.

Мине лише 60 років і його не стане.

От що мав на увазі Сталін, коли сказав, що нащадки Леніна пролетарську державу «просрали».

ГЛАВА ДВАДЦЯТА.

«ИДЕТ ВОЙНА НАРОДНАЯ», АБО ПРО ЗАРУЧНИКІВ, «ХІВІ» ТА «ЧЕЧЕНСЬКУ ХАТИНЬ»

Дехто із сучасних незалежних дослідників, крім зазначених вище причин небувалого розгрому Червоної Армії улітку 1941 року, бачить ще й небажання широких народних мас воювати за комуністів взагалі і за Сталіна зокрема.

За рабську колгоспну систему та ГУЛАГ. За бараки та злиденну зарплатню. Представником таких істориків є Марк Солонін: «Масове дезертирство і масова здача в полон були одночасно і причиною, і наслідком, і головним змістом процесу перетворення Червоної Армії на некерований натовп» [106]. На протилежному боці – прибічники радянського офіціозу, яких і досі чимало, які не бачать ситуації інакше, як «радянський народ у єдиному пориві згуртувався навколо партії та уряду». Є третя категорія істориків, які зараз намагаються «партію та уряд» не згадувати.

Наприклад, ветеран Збройних сил, кандидат історичних наук, професор, проректор Московського інституту підприємництва і права Валентин Адамович Пронько свято переконаний, що: «…головна заслуга в перемозі належить радянському народові. Саме він згуртувався перед спільною бідою, забувши або відсунувши в тінь свої образи і негаразди. Німецька навала викликала у народу патріотичне почуття величезної сили, потужний опір агресору і непохитну віру в перемогу над ним. На боротьбу піднялися всі: старі й малі, чоловіки і жінки, всі нації і народності СРСР» [139]. А далі пише, що народи СРСР воювали просто через патріотизм та захищали рідну землю. За берізки-осички; за поля-луки та проти поневолення ворогом. І усе було б нічого, якби народи СРСР вже не були поневолені, перетворені на безсловесних кріпаків. І якби середньостатистичний радянський мужик з колгоспу «Червоний свинар» із трьома класами освіти знав, що таке «Ананербе» і вивчав доктрину Розенберга.  

Але повернемося спочатку до позиції Солоніна. Невже уся армія поголовно мріяла здатися у полон? Невже саме через це німці парадним кроком пройшлися до Москви? Ні. Німецькі військові відзначають впертий спротив частин РСЧА там, де вони мали гарні позиції, боєприпаси та тверде керівництво. Але водночас і ту легкість, з якою здавалися цілі натовпи озброєних червоноармійців трьом німцям на мотоциклі.

Де ж правда? Автор має власне переконання: праві усі. Тут ось в чому справа. У будь-якій країні є потенційні зрадники, політичні фанатики і основна маса – ті, хто підкоряється обставинам. Що знав про німців мужик з колгоспу «Червоний свинар»? Майже нічого. Зате він знав, що таке колгосп. Тому він міг сподіватися, що з приходом німців колгоспи скасують. І «гірше не буде». Про те, що «німці – культурна нація» не десяток відщепенців просторікували.

У СРСР була маса невдоволених радянською владою і такі люди – нема чого гріха таїти – бачили в окупантах визволителів від «комісарів». Ще одна величезна маса була інертною й корилася наказам. Будь-якої влади.

Не треба забувати, що за 20 з гаком років більшовики добряче прорідили число людей з критичним самостійним мисленням та ініціативою. Тому втративши командира та зв’язок зі штабом, червоноармійці, сержанти і молодші офіцери навіть не намагалися чинити організований опір. Вирватися з оточення будь-яким способом – єдина думка. А коли наскакували на німецький дозор, слухняно складали зброю. У той самий час величезна маса червоноармійців віком 20-21 року все життя жила під пресом пропаганди і свято їй вірила. Та й серед цивільного населення таких було багато.

Ну і патріотизм – різного ґатунку теж не треба знімати з шальки терезів. Навіть частина «злодіїв у законі» пішла воювати. Не за владу – співпраця з владою – «западло», а за ті самі берізки-осички. Їх у кримінальному середовищі «автоматниками» прозвали.

Навіть серед «білої еміграції» після вторгнення німців значна частина тяжіла до співпраці з урядом більшовицької Росії. Правда – вона така: жодного «гуртування не було». Були величезні групи населення, які мали різну мотивацію, а відтак, і різну поведінку. Тому дуже багато цивільних і військових свідомо перейшло на службу до окупантів та здалося в полон.

Кавказ, 1942 рік. «Хіві» з кулеметом MG-34.

Поки був живий СРСР, ці відомості були засекречені, але зараз відомо, що до 1,5 мільйони громадян СРСР безпосередньо воювали у складі Вермахту, Люфт ваффе та частин СС проти своєї батьківщини. Півтора мільйони – це, вибачайте, майже 10% від мобілізаційного ресурсу СРСР.  Історія питання така. Від самого початку війни німці відчували велику нестачу військ на Східному фронті. Надто він великий був. І тоді (попри спротив Гітлера) генерали «протиснули» рішення про зарахування у частини т. зв. «східних добровільних помічників» (Ost-Hilfswillige) або просто «хіві». Спочатку «хіві» було вдягнено у радянську військову форму без знаків розрізнення. Потім її замінили на німецьку уніформу, але з особливими «східними» знаками плюс нарукавна пов’язка з написом «Im Dienst der Deutschen Wehrmacht» – «На службі німецької армії», або «Im Dienst der WaffenSS» (на службі військ СС). Жіночий допоміжний персонал Вермахту мав пов’язки з написом «Deutsche Wehrmacht» – «Німецька армія». «Хіві» складали присягу Гітлеру як головнокомандувачу й прирівню валися до німецького солдата. Кожен з них отримував продовольчий пайок німецького солдата, а також грошове утримання і додаткове забезпечення німецького солдата. «Хіві» спочатку використовували на допоміжних роботах: конюхами, їздовими, санітарами, кухарями, шоферами тощо. Але згодом дали в руки й зброю. Вони складали допоміжну поліцію в тилу і загони по боротьбі з радянськими партизанами, формуваннями УПА, Армії Крайової та іншими національно-визвольним рухами. З жовтня 1942 року було встановлено, що кожна піхотна дивізія Вермахту в штаті повинна мати 10 708 солдат і офіцерів та 2 005 осіб з числа «хіві». Цікава подробиця: у складі оточеної в Сталінграді 6-ї армії під командуванням генерал-полковника Паулюса служило 51 800 «хіві», а у складі окремих дивізій цієї армії їхня кількість сягала 40% особового складу. У Вермахті воювали 20 козачих полків загальною чисельністю 30 тис шабель. Були т. зв. «східні батальйони», сформовані за національною ознакою: 13 азербайджанських, 9 кримсько-татарських, 7 волго-уральських, 26 «туркестанських» тощо. Найбільш відомі з колаборантських формувань: 15-й козачий корпус фон Панновіца; Російська визвольна армія Власова, Російська Визвольна Народна Армія. Під контролем останньої на території Орловської, Брянської та Курської областей було навіть самоврядне утворення площею понад 10 тис. квадратних кілометрів – т. зв. Локотська республіка. Усе це відомо, проте російська пропаганда лише про ваффен-СС дивізію «Галичина» згадує. Яку формували не «бандерівці», а «мельниківці». Більша частина вояків якої не підпадала під визначення колабораціоністів, оскільки вони ніколи громадянами СРСР не були. Про Шухевича та батальйон «Нахтігаль» теж охоче пишуть і розповідають, хоча ні Шухевич, ні його бійці теж не були громадянами СРСР. До речі, аби закрити питання. Радянських генералів-зрадників, які перейшли на бік німців, після війни вішали й розстрілювали. А от рядові «хіві» отримували доволі м’які вироки – наприклад, 5-6 років заслання. Надто багато їх було, аби розстріляти і таборів на всіх не вистачало – полонених німців не було де тримати. Але це так – до слова. Але це ще не найсмачніше. Опоненти можуть сказати: зрадники – вони і є зрадники. Так, багато їх було. Але й «ворогів народу» було багато. Багато полонених наважувалися на перехід у стан ворога просто через голод. Тоді ловіть історії про повстання цілих народів в тилу радянських військ. Часто за сотні і навіть тисячі кілометрів від лінії фронту. «Червневе повстання» 1941 року у Литві ще можна списати на те, що цю країну лише недавно було окуповано й місцеве населення не палало до московських «визволителів» любов’ю, так само, які і населення Західної України, яке також відкривало вогонь у спини радянських солдат. Але… Є такий документ. Доповідь начальника відділу боротьби з бандитизмом НКВС СРСР на ім’я заступника Наркома внутрішніх справ Круглова про результати боротьби з бандитизмом, дезертирством та ухилянням від служби в Червоній Армії з 1 червня 1941 по 1 червня 1944 року. З грифом «Цілком таємно», звісно. В газеті «Правда» про таке не писали. На багатьох-багатьох сторінках сумлінно перераховано де, скільки і яких «банд» знешкоджено й скільки осіб до них входило. «За три роки Вітчизняної війни органами НКВС на території Радянського Союзу ліквідовано бандгруп – 7 161; учасників – 54 130. При цьому: вбито бандитів – 4 076; заарештовано – 42 529; легалізовано 7 525… По Радянському Союзу виявлено: дезертирів з Червоної Армії – 1 210 224; тих, хто ухилився від служби в Червоній Армії – 456 667» [140]. Півмільйона «уклоністів» плюс мільйон двісті тисяч дезертирів, плюс півтора мільйони «хіві» плюс мінімум 70 тисяч поліцаїв. А число сільських старостів, бургомістрів, працівників управ та інших органів місцевого самоврядування на окупованих територіях на сотні тисяч йшло. Це без урахування тих, кого затримувала військова контррозвідка. Це без урахування статистики по боротьбі з ОУН та УПА. Вона йшла окремо. Якщо когось цікавить, на 1 червня 1944 року органами НКВС було ліквідовано (убиті, полонені та ті, що самі здалися) – 34 878 бійців УПА та членів ОУН. Ілюстрація до масштабів спротиву. Зрозуміло, що далеко не всіх НКВС виловив. Тому масштаби народного повстання та спротиву мобілізації насправді були значно більшими. Уже восени 1941 року чекістам доводилося придушувати збройні виступи на Кавказі за допомогою бойової авіації. На кінець 1941 року, коли фронт проходив у кількох сотнях кілометрів, на Північному Кавказі було ліквідовано 39 «бандгруп» із загальним числом учасників 509, затримано 12 365 дезертирів (більшість з яких перебувала на нелегальному становищі, утворивши дрібні збройні групи) та 1 093 осіб, що ухилилися від військової служби. І це лише ті, кого змогла дістати рука НКВС. Наявність «бандформувань» у 1941-1942 роках відзначалася по всьому Сибіру та Далекому Сході: в Читинській, Новосибірській, Омській областях, Наримському окрузі, Хабаровському та Приморському краях. Якутія також не пасла задніх. «…політично нестійка частина населення ухилялась від призову до Червоної Армії, озброювалася та йшла у ліси. Нелегали, що переховувалися в тайзі, залучалися до бандповстанських формувань» (там само). У Якутії не лише дрібні партизанські загони, що діяли з тайги, існували. Тут ціла організація розгалужена, яка «…виникла у вересні 1941 року. Ватажки її поставили завдання об’єднати антирадянськи налаштованих осіб і підняти збройне повстання проти радянської влади… У результаті вербувальної роботи їм вдалося залучити на свій бік 57 осіб… На одній із нарад учасники організації намітили 15 квітня 1942 року днем виступу проти радянської влади. Керівництво повстанням було доручено спеціально створеному штабу… З метою придбання зброї повстанці мали намір обеззброїти охорону копальні, працівників міліції, а потім захопити управління копальні, оголосити народу про скинення радянської влади, визволити в’язнів Дальбуду і розповсюдити повстання по всій Якутії» (там само). Ще одна «банда» в Якутії називалася «Спілкою порятунку Росії від більшовизму» і на момент ліквідації нараховувала 19 осіб. І таких повідомлень сотні. Загалом лише протягом 1942 року по Сибіру і Далекому Сходу, згідно з доповіддю, ліквідовано 254 повстанські загони загальною чисельністю 1 298 осіб. Скільки залишилося в тайзі або діяло з території Китаю – не відомо. Це дуже багато, враховуючи низьку щільність населення у цих краях та абсолютну відсутність у повстанців політичного керівництва. Якщо УПА спиралася на потужну Організацію Українських націоналістів; якщо «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця офіційно вважалася збройними силами уряду УНР в екзилі; якщо «лісові брати» Прибалтики мали централізоване й організоване керівництво, то в Сибіру відбувалася спонтанна самоорганізація. З «нуля», в умовах тотальної «шпигуноманії» та розгалуженої мережі агентури НКВС робити це було набагато важче. А ось Калмикія. Улітку 1942 року 110-а калмицька національна кавалерійська дивізія РСЧА практично у повному складі знялася з фронту під Ростовом-на-Дону, повернулася додому й стала основою повстанських загонів. Комуністів, керівників органів радянської влади, комсомольських активістів колишні червоні калмицькі кавалеристи різали десятками і сотнями. У подальшому, із захопленням Калмикії німцями, в 1943 році з колишніх бійців 110-ї кавдивізії було сформовано кавалерійський легіон у складі Вермахту числом 1 500 шабель. Звісно пізніше, особливо починаючи з 1944 року активний повстанський рух (крім України та Прибалтики) іде на спад, проте не припиняється. Наприклад, лише за першу половину 1944 року на Північному Кавказі ліквідовано 145 повстанських загонів загальною чисельністю 3 144 осіб. У республіках Середньої Азії – 238 загонів – 1 288 бійців. Загасання спротиву закономірне. Інакше бути не могло. По-перше, змінилася ситуація на фронтах. По-друге, не лише проти повстанців, але й проти членів їхніх родин комуністи застосовували воістину звірячі методи «умиротворення». Депортації за принципом «колективної відповідальності» було піддано цілі народи (кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, балкарці тощо) – дуже ефективний метод залякування – самі ж родичі не пустять чоловіка партизанити проти комуністів, знаючи, що їх за 24 години повантажать у товарні вагони й вивезуть у голий казахстанський степ. Але були й інші випадки, перед якими тьмяніють злочини есесівців. Один лише приклад. У СРСР кожному школяреві було відомо про трагедію білоруського села Хатинь. Тим з молоді, хто зараз про це не знає – коротко. 22 березня 1943 року айнзацгрупа 36-ї гренадерської дивізії СС «Дірлевангер» та 118-й батальйон охоронної поліції, основу якого складали колишні радянські військовополонені, завербовані в таборах на території України, за сприяння партизанам знищили село Хатинь разом із його мешканцями. За офіційною радянською версією, людей загнали до стодоли, яку обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався врятуватися, розстрілювали кулеметники. Убито та спалено живцем 149 мешканців, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише кілька щасливчиків. Після війни з Хатині зробили потужний об’єкт пропаганди. Мільйонів рублів на меморіальний комплекс не пошкодували. Сюди возили піонерів з усього Радянського Союзу. Сюди возили робітничі делегації. Сюди возили делегації іноземні з країн «соціалістичного табору» та «капіталістичного світу». А от в селі Хайбах меморіалів не будували й піонерів до нього не возили. А там 23 лютого 1944 року у стайні колгоспу імені Берії (sic!) було живцем спалено 705 людей. Тих, хто намагався вирватися з вогню, розстріляли з кулеметів. Чому ж їм пам’ятника не поставили? Так, шановний читачу, ваша здогадка правильна. Бо цих людей знищили війська НКВС під командуванням улюбленця Берії та Сталіна генерал-майора держбезпеки грузина з двома класами освіти Михайла Гвішіані. За що знищили? За підтримку «бандформувань»? Та ні – ці люди ні в чому не були винні. Просто під час операції «Сочевиця» з депортації чеченців та інгушів, з транспортуванням певної частини людей з високогірних аулів виникли «ускладнення». Машини не могли пройти тими дорогами, а самостійно малі діти, хворі та старі йти не могли. Тож «нетранспортабельних» з аулів Галанчожського району Чеченсько-Інгушської республіки було вирішено спалити. Живцем. Про страшну трагедію Хайбаха, «чеченської Хатині» стало відомо відносно недавно і то далеко не всім. За цей свій «подвиг» Гвішіані отримав звання генерал-лейтенанта. Сподобалася товаришу Сталіну його «робота». І не одним Хайбахом. У 1943 році в процесі боротьби з чеченськими та інгушськими партизанами енкаведисти спалили десятки аулів й убили сотні мирних мешканців: жінок, дітей, старих. Схожа на хайбахську трагедія спіткала інгушські села Приміського району… Гітлер – мерзотник. Гіммлер і Кальтенбруннер – чудовиська. Нацизм засуджено і заборонено як нелюдську ідеологію. А от в очах значної частини людей з пострадянського простору Сталін, Берія і Гвішіані – герої. Їхні портрети у декого досі замість ікон на покутті висять. І комунізм як нелюдську ідеологію чомусь ніяк не заборонять. Ще один епізод війни. Масова здача в полон мільйонів червоноармійців і командирів. Вона набула такого масштабу, що у Вермахті не вистачало солдат для конвою. Іноді вони просто махали черговій групі червоноармійців рукою на Захід, казали ламаною російською «Ком, плєн там» і ті йшли без конвою, самі. Але спробуй ще й прогодувати таку прорву полонених! «Дійшло до того, що 26 липня 1941 року було видано наказ генерал-квартирмейстера № 11/4590, згідно з яким почалося звільнення полонених низки національностей (українців, білорусів, прибалтів). За час дії цього наказу, тобто до 13 листопада 1941 р., було розпущено по домівках 318 770 колишніх червоноармійців (головним чином українців – 277 761)» [106]. Масове дезертирство, здача у полон, повстання та інші прояви «глибокої любові» народів СРСР до «колгоспного щастя» та політики рідної партії опосередковано було визнано й Державним комітетом оброни. На підставі його рішення цілком таємним наказом НКВС СРСР № 00941 від 19 липня 1941 при особливих відділах дивізій і корпусів сформовано окремі стрілецькі взводи, при особливих відділах армій – окремі стрілецькі роти, при особливих відділах фронтів – окремі стрілецькі батальйони, укомплектовані особовим складом військ НКВС. Тобто повернулися до старих добрих загороджувальних загонів, винайдених Троцьким. А вже 12 вересня 1941 року вийшла цілком таємна Директива Ставки ВГК № 001919, в якій усе називалося своїми іменами й визнавалися сумні для товаришів з Політбюро факти: «…в наших стрілецьких дивізіях є чимало панічних і відверто ворожих елементів, які при першому ж натиску з боку противника кидають зброю, починають кричати: «Нас оточили!» І захоплюють за собою інших бійців. В результаті таких дій цих елементів дивізія вдається до втечі, кидає матеріальну частину і потім одинаками починає виходити з лісу. Подібні явища мають місце на всіх фронтах. Якби командири й комісари таких дивізій гідно виконували своє завдання, панікерські й ворожі елементи не могли би взяти гору в дивізії. Але біда в тому, що твердих і стійких командирів і комісарів у нас не так багато. З метою попередження вказаних вище небажаних явищ на фронті Ставка Верховного головнокомандування наказує: 1. У кожній стрілецькій дивізії мати загороджувальний загін з надійних бійців, чисельністю не більше батальйону (в розрахунку по 1 роті на стрілецький полк), підлеглий командиру дивізії і має в своєму розпорядженні крім звичайного озброєння засоби пересування у вигляді вантажівок і кілька танків або бронемашин. 2. Завданнями загороджувального загону вважати пряму допомогу комскладу в підтримці і встановленні твердої дисципліни в дивізії, припинення втечі одержимих панікою військовослужбовців, не зупиняючись перед застосуванням зброї…» (141). У стрілецькому полку РСЧА за штатом було три стрілецькі батальйони по три стрілецькі роти в кожному. Плюс окремі підрозділи – взвод розвідки, взвод зв’язку, санітарний, господарчий тощо. Тобто по суті, на кожних приблизно 15 бійців і командирів полку припадав 1 боєць загороджувальної роти, який кулеметним вогнем у спину стимулював стійкість червоноармійців і командирів в бою. Застосовували комуністи й інший перевірений спосіб – взяття у заручники родин військовослужбовців. 16 серпня 1941 року Сталін, Молотов, Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Шапошников і Жуков підписали наказ Ставки № 270 «Про випадки боягузтва і здачі в полон та заходи з припинення таких дій». Серед «заходів» зокрема були: арешт членів родин червоноармійців, що потрапили у полон, а також позбавлення таких родин продовольчих карток. Останнє означало фактично голодну смерть, особливо для міських мешканців, які не мали присадибних ділянок. Середня зарплатня під час війни дорівнювала ціні чотирьох кілограмів чорного хліба у комерційних магазинах. А в державних без карток нічого не відпускалося. Тож перш ніж здатися, солдат мав серйозно замислитися про долю своїх дітей. Кажуть, що то був вимушений крок. Це правда. Але правда також в тому, що ніде, в жодній цивілізованій країні, влада не бере в заручники дітей своїх солдатів. Навіщо це робити, якщо солдати, як стверджувала радянська пропаганда, виявляли масовий героїзм? Чи… не виявляли? Треба ще згадати й «масовий спротив німецьким окупантам» в їхньому тилу. Про радянських партизан купу фільмів знято. Терикони книжок написано. Але насправді все було не так райдужно. Станом на 1 червня, за доповіддю начальника Центрального штабу партизанського руху Пантелеймона Пономаренка Сталіну, нараховувався 1 061 партизанський загін із загальною чисельністю 142 006 бійців і командирів. Багато це чи мало? Для порівняння, чисельність польської Армії Крайової сягала 360-380 тис. Чисельність Української повстанської армії коливалася від 100 до 160 тис. бійців в різні періоди. А до числа (причому як завжди завищеного) цих 142 тисяч радянських партизан входили й тисячі професійних диверсантів-чекістів (наприклад, знаменитий партизанський загін «Переможці» під командуванням Дмитра Медведєва сформовано з бійців Окремої мотострілецької бригади особливого призначення НКВС), яких було заслано централізовано і яких централізовано підтримували зброєю, боєприпасами, амуніцією. І знову доводиться ставити запитання: чому, незважаючи на жорсткі вимоги Сталіна, так і не вдалося розгорнути широкий радянський партизанський рух і довелося казочки вигадувати? Ще одним вдалим кроком Сталіна у боротьбі з масовою здачею у полон, була відмова від співпраці з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, який моніторив становище військовополонених та вимагав ставлення до них відповідно до положень Женевської конвенції. Завдяки цьому життя британських, французьких, американських полонених було набагато легшим, ніж радянських. Вони отримували медичну та продовольчу допомогу від Червоного Хреста і посилки від родичів та благодійних організацій. Радянські полонені цього не мали й тому гинули від голоду та хвороб сотнями тисяч. «Глава Червоного Хреста Юнод запропонував вождям Німеччини та СРСР обмінятися списками військовополонених, щоб через треті країни посилати їм посилки з продуктами харчування, надавати іншу допомогу. Гітлер пообіцяв подумати, а ось Сталін відразу відповів: «Радянських військовополонених не існує. Радянські солдати воюють на смерть. Якщо ж вони обирають долю військовополонених, то автоматично виключаються з радянського суспільства» [142]. Чому я такі дії Сталіна, Шапошникова, Ворошилова та інших товаришів вважаю «вдалим кроком»? Бо, відмовившись від допомоги Червоного Хреста, вони поставили своїх солдатів перед вибором: битися до останнього набою, а потім застрелитися чи приректи себе на повільну голодну смерть у концтаборі.

Ще одним чинником, який переломив ситуацію з антибільшовицькими настроями частини громадян СРСР та червоноармійців – шокуюче ідіотська політика гітлерівців на окупованих територіях. Про те, як озброєні маячливою «арійською» теорією, нацисти замість того, аби поставитися до населення окупованих територій принаймні як до тих же французів, били і винуватих, і правих, писано-переписано. Навіть якщо спочатку населення України, Білорусії й окупованих російських територій ставилося до німців із різною долею позитиву – від зустрічі квітами та хлібом-сіллю до обережного настороженого оптимізму, то з часом стало зрозуміло, що нацисти нічим не кращі за комуністів.

«Радянських військовополонених не існує», – заявив Сталін. І перше, що запитували пещені, обвішані орденами «тилові пацюки» з числа чекістів у визволених із пекла німецьких таборів червоноармійців, це: «Чому ти не застрелився»?

Що вони близнюки. Гестапо облаштовувалось в будівлях, де раніше працювали чекісти, прилаштовуючи катівні НКВС до своїх потреб. У кабінетах партійців ВКП(б) за тими ж столами, вкритими зеленим сукном, всілися партійці НСДАП. А колгоспи як були за комуністів, так і залишилися за нацистів. І нацисти так само, як комуністи, вигрібали усе до зернини.

Понад усе Гітлер скоїв ще одну страшенну дурість. Він, як і Сталін, брав заручників із числа місцевого населення, яких розстрілювали, якщо поблизу того або іншого населеного пункту убивали німецьких солдатів (саме так сталося у Хатині).

Це спрацьовувало у Франції – щадячи невинних людей, французькі партизани «макі» намагалися діяти дуже обережно і не скоювати диверсій біля міст та сіл. Це спрацьовувало в Голландії. І у Норвегії. А в СРСР – ні. Більше того: секретний наказ Ставки зобов’язував командирів радянських партизанських загонів діяти саме у безпосередній близькості до населених пунктів і саме для того, аби провокувати нацистів на розправу із заручниками.

Подвиг 28 героїв-панфіловців», які буцімто під німецькі танки з гранатами кидалися – міф. А от чим відзначилася дивізія під командуванням генерал-майора Івана Панфілова – так це знищенням 50 російських сіл вогнем артилерії та спецкомандами підпалювачів.

Відставні кати та «історики за викликом» досі розповідають, що СРСР «на своїх плечах виніс основну вагу війни проти нацизму» і як головний доказ наводять страшні людські втрати. А ми заперечимо: це не аргумент.

Держава, яка гнала солдатів натовпами на кулемети й мінні поля; яка віддавала накази провокувати ворога на масові розправи над мирним населенням, аби піднімати його на партизанський рух; держава, яка застосовувала середньовічну татарську тактику «випаленої землі», коли спеціальні «смолоскипні» команди спалювали до ноги села при відступі, залишаючи на тридцятиградусному морозі жінок з дітьми просто неба – така держава не героїчна. Вона злочинна. До слова. Створення «смолоскипних» команд відбувалося у цілковитій таємниці. І їхня діяльність було засекреченою.

Знаєте, чому? Щоб потім крутити кінохроніку з пічними трубами над спаленим селом, видаючи злочини Зої Космодем`янської та її поплічників за злочини нацистів.

Нарешті останнє. Попри розглянуті вище факти, однозначно стверджувати, що народи СРСР зовсім вже не прагнули захищати свою землю, а червоноармійці (як вважає Марк Солонін) лише й мріяли про те, аби здатися у полон, буде все ж неправильним. Напевне, ближчим до істини є те, що частина людей чекала на німців, як на визволителів. Частина була сталінськими фанатиками. Частина воювала за «берези-осички», але основна маса людей була інертною.

СРСР – класичне патерналістське суспільство, в якому громадянська несамостійність виливається у пасивне підпорядкування владі. А коли влада зникає – як зникає у невідомості командир – солдати підсвідомо шукають нову, нехай це буде навіть конвоїр, що говорить гортанною незрозумілою мовою.

Тому там, де керування військами було більш-менш твердим – там спротив був серйозний, що відзначали й німецькі генерали, а там де слабшало… Новоград-Волинський укріплений район німці взяли фактично з ходу. Частина червоноармійців, переважно мобілізованих з місцевих, покидала зброю, вилізла з ДОТів й розбіглася по домівках; частина билася до кінця й підривалася разом зі своїми вогневими точками; частину комісари в ДОТах просто замкнули, щоб не втекли. Були й такі, хто німців у Новограді-Волинському хлібом-сіллю зустрічав. І чимало.

Напевне, це і є ілюстрацією реальної ситуації в мініатюрі.

Отже, не було жодної міфічної «Великої вітчизняної війни». Був вступ СРСР у Другу світову. Не за власної ініціативи. Але якби навіть і СРСР першим напав на Німеччину – гарантую, все одно пропаганда зварганила б ту «вітчизняну». До слова, вигадали її на манер війни 1812 року, коли до Росії вдерся Наполеон. Але і тут обман. Справа в тому, що війну 1812 року назвали «вітчизняною» не тому, що уся «вітчизна» піднялася на боротьбу з наполеонівськими військами. А тому, що вона тривала на території Російської імперії, всередині «отечества», на відміну від тих війн, що її вела російська армія з Наполеоном за межами Росії, у Європі. Упевнений, освічений мій читачу, що це вам відомо. Просто нагадую…

Ешелон з 20 танків КВ-2 вийшов 17 червня 1941 року з Ленінграда в Гродно, але так і не прибув до пункту призначення. Платформи, з яких танки навіть не встигли розвантажити, було захоплено німцями на залізничному перегоні в районі Ліди, за 120 км до польського кордону.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША.

ДВАНАДЦЯТЬ МІФІВ «ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ».

Про цю війну можна писати безкінечно й видати кільканадцять томів. А в цій книзі місця, аби навіть коротко змалювати її історію, замало. Тож зупинимося лише на кількох найбільш розповсюджених міфах, які досі живі у свідомості людей не лише старшого покоління, які виховувалися на брехнях комуністичного Агітпропу, але й значно молодших, на жаль.

Міф перший. Початок війни програли не лише тому, що Гітлер напав несподівано; не лише тому, що Сталін винищив у 1937 році «цвіт командування» Червоної Армії, але й тому, що зброї було дуже мало. Оповідання про «одну гвинтівку на трьох» чули всі. Поки один стріляв у ворога, двоє чекали поки його вб’ють, щоб взяти його зброю.

Насправді це брехня. Про 400 найкращих у світі гармат-гаубиць з  10 комплектами снарядів до кожної я уже писав. Про танки та літаки теж. На окупованій території Червона армія кинула сотні мільйонів набоїв, 16 мільйонів снарядів та 6 мільйонів мінометних мін. Це приблизно по 1,5 міни та 2,5 снаряди на кожного військовослужбовця Вермахту та їхніх союзників, включаючи штабістів, тиловиків і тих, які знаходилися у резерві. І це попри стратегічні запаси всередині країни.

І стріляти було з чого. Станом на 1 січня 1941 року Червона Армія мала (з урахуванням недоторканого запасу):

– гвинтівок – 6 млн. 910 тис. 538;

– автоматів – 81 тис. 920;

– ручних кулеметів – 167 тис. 110;

– станкових кулеметів – 74 тис. 141;

– 45-мм протитанкових гармат – 14 тис. 900;

– гармат середнього калібру включно з зенітними – 35 тис. 274;

– мінометів усіх калібрів – 45 тис. 712.

Ну і далі за списком. Значна частина цього добра чомусь опинилася біля кордонів, зокрема й у вагонах, і все це було захоплено противником у перші навіть не дні – години. Кажуть: а от ополченцям гвинтівок не давали. ДНО (дивізії народного ополчення), які формувалися восени 1941 року, таки були слабко озброєні, але все ж… «Насправді ситуація з матеріально-технічним забезпеченням ополченських дивізій виглядала трохи інакше. Згідно з повідомленням штабу 33-ї армії штабу Резервного фронту про бойовий і чисельний склад частин армії – шести дивізій народного ополчення, направленим не раніше 20 вересня 1941 року (датування по тексту), гвинтівок було 34 721 замість належних 28 952, станкових кулеметів 714 замість належних 612. Але відчувався брак у таких видах зброї: автоматичних гвинтівок було 7 796, а потрібно за штатом 21 495, ручних кулеметів було 869, замість необхідних 956, пістолетів-кулеметів Дегтярьова налічувалося 784, замість належних 928. На шість дивізій було належних 2 зенітних кулемети замість належних 102 і 7 великокаліберних кулемети замість 51.

Як видно з вищенаведених даних, озброєння таки не вистачало, але це не стосувалося особистої стрілецької зброї» [143]. До цього додамо, що в усіх країнах ополчення мало слабке озброєння. Бо ополчення створювалося поза мобілізаційними планами; на нього зброю просто не розраховували. І, здається, вашому автору відоме джерело, звідки радянські міфотворці брали натхнення для своїх байок. У липні 1940 року в Англії було сформоване ополчення чисельністю 1 млн бійців. Його було озброєно мисливськими рушницями та загостреними металевими прутами. Щоправда, кидати під танки тамтешніх ополченців ніхто не планував. Вони мали діяти в тилу – патрулювання, пошуки диверсантів та дезертирів тощо…

Міф другий. Найвеличніший полководець усіх часів і народів Георгій Жуков не зазнав жодної поразки і практично сам-один витягнув на своїх плечах усю війну. Це таке про себе сам Жуков і розповів. Ще й приписував собі розробку операцій, до яких не мав жодного стосунку, наприклад, стратегічну наступальну під Сталінградом і стратегічну оборонну на Курській дузі. За всю історію людства було лише два полководці, які виграли усі свої битви. Це Олександр Македонський та кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко.

Щодо Жукова… Страшну катастрофу під Дубно-Луцьком-Рівним ми розглядали. З посади начальника Генштабу Сталін вигнав Жукова (той розповідав, що начебто сам пішов) 29 липня 1941 року після того, як напередодні Жуков здав Смоленськ. З 30 липня по 26 серпня 1942 року Жуков силами двох фронтів штурмував Ржев та Сичовку, намагаючись «зрізати» т. зв. «Ржевсько-Вяземський виступ» противника. Невдача. Яку досі ховають за грифом таємності. Віктор Суворов пише: «Планувався, припустимо, розгром німецької групи армій «Центр» з проривом глибиною 600 кілометрів і виходом радянських військ до узбережжя Балтійського моря. Але групу німецьких армій не розгромили, оборони не прорвали, просунулися не на 600 кілометрів, а на 23. Планували дійти до Вітебська, Мінська та Риги, але дійшли лише до Сичовки, і взяти її не змогли. Чим конфуз прикрити? Державною таємницею» [108].

Другий наступ двох фронтів під загальним керівництвом Жукова – 25 листопада – 20 грудня 1942 року. І знову поразка. Яку виправдали тим, що… нічого тут такого «видатного» не замислювалося – Жуков відволікав сили і увагу німців від Сталінграда. Хоча все було «з точністю до навпаки» – це сталінградська операція, яку проводили меншими силами, ніж у Жукова, відволікала увагу німців від подій під Ржевом, де знову планувався розгром групи армій «Центр».

Жуков, який координував дії радянських фронтів під час ліквідації «котла» в районі Корсуня-Шевченківського в лютому 1944 року, несе безпосередню відповідальність за те, що противнику вдалося з оточення (яке організували без Жукова) вирватися. Радянська пропаганда, звісно, записала це у чергову «перемогу», але вона дуже цікава: «переможці» втратили убитими 24 286 солдатів і офіцерів, до 850 танків та САУ, а «розгромлені» убитими й полоненими втратили близько 19 тисяч, 50 танків та штурмових гармат, а з оточення вирвалися 49 423 солдати, офіцери і генерали. Провал був настільки грандіозний, що навіть хвалькуватий Жуков змушений був визнати свою провину. Після цієї поразки Сталін його обматюкав і більше ніколи не доручав координацію дій кількох фронтів. Так що даремно «Маршалу Перемоги» пам’ятники ліплять.

Міф третій. Масовий мор населення Ленінграда стався через блокаду. На Нюрнберзькому трибуналі радянські прокурори навіть намагалися поставити це у провину німецьким генералам як «злочин проти людяності».

У реальності все набагато страшніше, й німці тут ні до чого. Коли в дитинстві я дивився фільми про блокадний Ленінград, не розумів однієї штуки. Показують, як кригою Ладозького озера крізь ніч і снігову віхолу (обов`язково віхола) безперервною чередою йдуть у Ленінград колони машин. Дивився й нічого не розумів: якщо ця знаменита «Дорога життя» не могла забезпечити Ленінград продовольством – побудуйте 3, 30, 300 доріг. Озеро величезне, в чому проблема? Не вистачає машин – є коні. Та хоч собачі упряжки! У найвужчому місці озеро мало 30 кілометрів.

Поставте людей у ланцюг – вони з рук у руки передадуть і борошно, і сало, і цукор. Не обов`язково самих лише охлялих ленінградців задіювати – можна з боку Великої землі людей підтягнути. Дивина та й годі – блокада Ленінграда офіційно продовжувалася 872 дні, але «Ленінградський голодомор» тривав чомусь в період з листопада 1941 по лютий 1942 року. А потім якось постачання харчів у місто наладили тією ж «Дорогою життя» взимку, а навесні-восени – суднами.

 

Сторінки з блокнота 14-річної ленінградки Тані Савичевої. «Щоденник смерті». «Савичеви померли усі», – виводила останні у своєму житті рядки слабкою від голоду рукою дівчинка. Радянські прокурори на Нюрнберзькому трибуналі намагалися долучити ці записи як докази злочину нацистів. Насправді це обвинувачення на адресу більшовицького режиму.

Марк Солонін дивується: «Відома (здебільшого опублікована ще в радянський період) статистика однозначно свідчить про реальну можливість постачання міста через Ладозьке озеро. Уже в лютому 1942 р автомобілями кригою замерзлого Ладозького озера в місто доправлялося в середньому 3 071 т вантажів на день, у березні цяцифра зросла до 3 946 т – при цьому для забезпечення мешканців хлібом за нормою 800 г (що абсолютно виключає можливість голодних смертей) було потрібно не більше 1 500 тонн борошна на добу…» [144]. Про те, що за необхідності до Ленінграда возили харчі навіть авіацією – писано-переписано. Не для всіх, щоправда, возили, а лише для партійної еліти. Інструктор відділу кадрів Ленінградського міського комітету ВКП(б) Микола Рібковський змальовував свій відпочинок у закритому партійному санаторії під Ленінградом: «Кожен день м’ясне – баранина, шинка, курка, гуска, індичка, ковбаса; рибне – лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварна, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грамів білого і стільки ж чорного хліба на день.. і до всього цього по 50 грамів виноградного вина, доброго портвейну до обіду і вечері. Харчування замовляєш напередодні на свій смак» [145]. Це таке згадує партійний чиновник нижчої ланки. Він міг замовляти наїдки та напої на власний смак. А дітям видавали по 200 грамів хліба. Марк Солонін правильно оцінив голод осені-зими 1941 року як штучний. Як Голодомор. Однак не зміг знайти відповідь, навіщо комуністам знадобилося заморити голодом від 600 тисяч до 1,5 мільйони (у Нюрнберзі фігурувала цифра 632 тис., яка нині вважається сильно заниженою) людей, висунувши одразу 4 версії від злочинної халатності більшовицького керівництва до організації голоду з метою вилучення у населення цінностей в обмін на продовольство, – багато партійців та особливо тих, хто мав доступ до розподілу харчів, справді озолотилися неймовірно.

Проте головна причина не в цьому. Лише восени-взимку 1941 року і лише під Москву з Ленінграда відправили 713 танків. Це продукція Кіровського заводу – важкі КВ-1 та КВ-2. Плюс 3 тисячі(!) гармат. І понад тисячу мінометів. Плюс 58 бронепоїздів. Плюс мільйон(!) снарядів у важкезних дерев’яних ящиках. Якось усе це добро через блокаду пройшло. Хліб лише для ленінградських дітей не доходив чомусь. Але і це ще не все. Аби виробити мільйон снарядів, потрібна бронза, латунь, вибухівка, вольфрам, мідь. Для танків необхідна броньована сталь, двигуни, електродвигуни, гума, оптика, радіостанції, і ще масу всього. Це «все» і везли тисячі автомобілів у Ленінград. Ось вона страшна таємниця нелюдського більшовицького режиму: до Ленінграда замість харчів доправляли сировину для воєнних заводів, а з Ленінграда замість дітей – зброю. Потім, коли ситуація на фронтах стабілізувалася, запрацювали евакуйовані заводи на Уралі і в Казахстані й пішли американські поставки по ленд-лізу, харчів до Ленінграда почали завозити більше, а сировини менше. А там і заводи евакуювали.

Треба сказати, якби оті сотні важких танків КВ, броню яких не пробивали німецькі протитанкові гармати, кинули на прорив блокади в районі ст. Мга, де глибина позицій Вермахту між Ленінградським та Волховським фронтами складала лише 12 км – жодної блокади уже восени 1941 року не було б. До речі, в Нюрнберзі звинувачення радянської сторони було відкинуті. Трибунал фактично визнав, що сотні тисяч людей в Ленінграді заморили голодом не нацисти, а комуністи.

Міф четвертий. Москву восени 1941 року врятували морози, ополченці, «сибірські дивізії» та стратегічний геній Жукова. Насправді Москву врятували дощі.

13 жовтня в районі Вязьми німці оточили 5 радянських армій, у полон потрапили 663 тис. солдат і офіцерів. Через 2 дні передові підрозділи групи армій «Центр» підійшли до Можайська (115 кілометрів від центру Москви) та Малоярославця (127 км до Кремля). Державний комітет оборони видав постанову «Про евакуацію столиці СРСР м. Москви». У Москві почалася паніка. Співробітники ЦК ВКП(б), керівники органів влади та чекісти утекли. Декого з «улюблених» партійців москвичі потихеньку різали у під’їздах. Почалися грабунки магазинів та банків. На три дні Москва стала пеклом. Але тут вдарили рясні зливи. Німецька техніка просто загрузла в багні.

У журналі бойових дій групи армій «Центр» записано: «В ніч з 18 на 19 жовтня на всій ділянці фронту групи армій пройшли дощі. Стан доріг настільки погіршився, що настала важка криза в постачанні військ продовольством, боєприпасами і особливо пальним. Стан доріг, погодні умови і місцевості в значній мірі затримали хід бойових операцій» [146]. Німецькі генерали морозів чекали, мов манни небесної. Дощі змусили німців фактично зупинитися перед Москвою на півмісяця, аж допоки 4 листопада не вдарили перші морози. Більшість втрат Вермахту в замерзлих та обморожених почалися уже під час контрнаступу радянських військ. Після встановлення морозної погоди група армій «Центр» рушила далі й узяла Москву у напівкільце. Проте, втрата більш ніж двох тижнів та брак часу далися взнаки. Підійшли «сибірські дивізії» і танкові частини, сформовані з американських та англійських машин, котрі саме було доставлено за ленд-лізом. Командуванню РСЧА під час цієї паузи вдалося сформувати потужні резерви й здійснити успішний контрнаступ.

Тепер про «сибірські дивізії». Під Москву Сталін з Уралу, Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу кинув 39 дивізій та 42 бригади. Досі існує помилкова думка, що то були винятково мобілізовані тамтешні мешканці. Ось типовий зразок такої писанини: «Двадцять сибірських дивізій і бригад брали участь у битві під Москвою. Вони билися на Бородинському полі та під Істрою, під Волоколамськом, Серпуховим і Тулою. Разом із великим російським народом проти фашизму боролись усі сибірські народи: якути, буряти, хакаси, алтайці, тувинці, евенки…» [147]. Тим, хто пише отакі нісенітниці, треба би знати, що з евенків не вийшло би сформувати навіть однієї дивізії, якщо вичистити усіх їхніх мужиків від 14 до 74 років. Бо навіть зараз у Росії їх нараховується лише 37 тисяч. А хакасів 70 тисяч. А яким дивом тувинці опинилися під Москвою – взагалі велика загадка, бо Тува до 1944 року не входила до складу СРСР. На Східному фронті воювали лише добровольці у складі кавалерійського ескадрону (208 осіб) і аж 11 танкістів. Але лише з осені 1943 року. Населення Сибіру та Казахстану (особливо після влаштованого у Казахстані штучного Голодомору) було надто нечисельним, аби давати стількох вояків. Навіть населення нинішнього найбільшого міста Сибіру, «мільйонника» Новосибірська, у 1941 році складало лише 400 тисяч.

А ще ж комусь на військових заводах треба було працювати. Скринька відкривається просто. Практично всі «сибірські» дивізії та бригади належали до Далекосхідного фронту, що з 30-х років стояв проти японців. Саме ці добре навчені, повнокровні, потужно озброєні дивізії й стали тим фактором, який врятував Москву, і аж ніяк не дивізії народного ополчення – з 5 під Москвою воювала лише одна. Але перекинути з Далекосхідного фронту ці 20 дивізій та бригад можна було лише за гарантії, що Японія не порушить пакт про ненапад. І такі гарантії японці Сталіну злили через Ріхарда Зорге ще у вересні 1941 року. Саме через нього у Кремлі довідалися про плани нападу Японії на США змість СРСР. А потім японці прибрали потрійного агента-авантюриста, який працював одночасно на радянську, німецьку і британську розвідки. Так що і японцям має бути вдячною Москва. А коли Москва комусь вдячна, вона виявляє це у відомий спосіб. У 1945 році Японія хотіла капітулювати і звернулася до СРСР за посередництвом у переговорах зі США та Англією, але Сталін відмовився. Йому не капітуляція Японії потрібна була, а – Сахалін, Корея, Курильські острови та встановлення в Китаї комуністичної влади.

Щодо «генія» Жукова.

Насправді контрнаступ спланували й здійснили начальник Генерального штабу Б. М. Шапошников та його заступник, начальник Оперативного відділу Генштабу О. М. Василевський. На вістрі контрнаступу була 20-а армія під командуванням улюбленця Сталіна генерал-майора А. А. Власова. Того самого. Це пізніше він стане «запроданцем» та «чудовиськом». А в грудні 1941 року саме Власова називали дослівно «рятівником Москви». А Жуков? А заслуга Жукова в тому, що він, здійснюючи плани Шапошникова і Василевського, за наказом Сталіна безжальними розстрілами гнав війська у наступ. До речі, черговий міф…

Міф п’ятий. Генерал Власов – зрадник. Він здався у полон. Проте у тій, таємній історії СРСР, Власов хоч і колабораціоніст, але аж ніяк не зрадник. Навпаки не він зрадив – його зрадили, причому двічі. Спочатку Сталіну було шкода відводити 2-у ударну армію, якою командував генерал-лейтенант Власов, будучи одночасно заступником командуючого Волховським фронтом. У результаті армія потрапила в оточення. Сталін прислав за Власовим літак, однак той відмовився зраджувати своїх бійців і втікати. Намагався вивести своїх солдатів з оточення. І тоді був зраджений вдруге. Простими радянськими людьми. 11 липня 1942 року Власов, який уже ледь тримався на ногах, вийшов у село Туховежі Ленінградської області. Рідні радянські люди його прийняли, напоїли парним молочком і… здали поліцаям. За це мужик, який зрадив генерала, отримав від німців корову, 10 пачок махорки, 2 пляшки тминного шнапсу і… почесну грамоту. Це остаточно «зламало» генерала. Власов не став стрілятися через Сталіна, який, по суті, кинув його армію напризволяще, хоча потрясіння від безглуздої загибелі десятків тисяч людей кинуло генерала у прострацію. Його добила зрада тих, кого генерал клявся захищати. Його продали, мов негра на плантацію, дуже недорого. Обміняли на корову. Власов не здавався у полон. Його у полон здали…

Питань немає – Власов за всіма законами є колаборантом. До того  ж він був професійним військовим. А військовий складає присягу, якою зобов’язується до останнього дихання захищати свою державу і свій народ. Але народ і держава теж мають стосовно своїх захисників зобов’язання. Держава в особі Сталіна та народ в особі селянина з Туховежів ту угоду фактично денонсували. Те саме стосується інших генералів, офіцерів та солдатів, які пішли у Російську визвольну армію (рос. РОА, сподіваюся, усім про неї відомо) Власова воювати проти «совєтів». А їх було чимало: 300 тисяч солдатів і офіцерів включно з 5 генерал-майорами та 25 полковниками. Навіть двоє Героїв Радянського Союзу було. Не вони зрадили – їх зрадили. Держава в особі Сталіна, який офіційно від них відмовився – пригадуєте «радянських військовополонених не існує»? У всі часи усі держави піклувалися про своїх полонених. Усі королі, царі, султани, президенти та прем’єр-міністри. Крім комуністів. Цим на своїх солдатів було нап-лю-ва-ти. Відмовившись від своїх полонених, кремлівські покидьки денонсували з ними угоду, скріплену їхньою присягою.

Траплялися набагато страшніші речі. Був у мене троюрідний дід Петро. Він відсидів у таборах 5 років. Його у нас називали «власівцем». Коли був малий, начитавшись про злих зрадників на чолі з Власовим, я його побоювався і недолюблював. А потім дізнався, що «власівцем» діда Петра називали не тому, що він воював в РОА. Він був солдатом тієї зрадженої 2-ї ударної армії й знесилений від голоду потрапив у німецький полон. А звідти як «зрадник батьківщини» потрапив до таборів радянських. Лише за те, що був в полоні. І товстопикі «особісти» все допитувалися: а чого це ти здався? Чому не застрелився?

Під час Другої світової війни РСЧА втратила понад 5 мільйонів осіб полоненими. Маніяк Сталін вимагав, щоб усі вони наклали на себе руки. Щоб до тих десятків мільйонів, що їх придурок Жуков з колегами-генералами поклали перед німецькими кулеметами, додалися ще 5 мільйонів самогубців. У яких діти, дружини, наречені, матері, а чимало з них взагалі у своєму житті ще дівчини не цілували. І ці монстри ще сміли розтуляти свої пащеки й звинувачувати когось у зраді? Я не виправдовую Власова. Повторюю – за всіма законами він є військовим злочинцем. А ще він до того, як потрапив у полон, був частиною тієї страшної радянської машини. Проте, якби переді мною була дилема: кого з двох пристрелити, а кого помилувати – Власова чи Сталіна, або Власова чи Жукова – я б ні секунди не вагався.

Міф шостий. Дезорганізація управління Червоною Армією у перші дні війни частково викликана діями німецьких парашутистів, які різали телеграфні дроти, розповсюджували паніку, убивали командирів та виловлювали зв’язкових. Про це мало кому відомо навіть зараз, але жодних парашутистів не було. Справа в тому, що «видатний полководець» Гітлер у десантних військах і навіть парашутистах-диверсантах розчарувався під враженням великих (30% від особового складу) втрат десантників убитими під час операції на острові Крит і заборонив парашутні десанти.

Перший і останній раз парашутний десант на Східному фронті було скинуто 25 червня 1941 року. Взвод (34 бійці під командуванням лейтенанта Лейкса) полку спеціального призначення «Бранденбург-800» було скинуто з двох «Юнкерсів» у районі станції Богданово із завданням захопити та утримати до підходу підкріплення мости через Березину. Спецпризначенці це успішно зробили. На тому все. Решта численних яскравих сюжетів у книгах та кінофільмах – плід уяви їхніх авторів, які наслухалися спогадів «очевидців», котрі свого часу в паніці втікали, сприйнявши за парашути німецьких десантників розриви радянських зенітних снарядів, або взагалі лише чули, що «десь там, але не в нашому районі» висадилася ціла німецька дивізія парашутистів. Але для нагнітання драматичності у радянських фільмах «про війну» мільйони німецьких парашутистів – саме те. До 40-річчя Перемоги, у 1985 році на телевізійні екрани СРСР вийшла «найправдивіша» кіноепопея режисера Озерова «Битва за Москву». Так там німецький десант сипався просто на штаб Західного фронту. Та мужній і холоднокровний генерал Жуков навіть бровою не повів і свого пильного геніального погляду від карти не відірвав… Так формувався брехливий культ особистості Жукова і фальсифікувалася уява народу про війну…

Міф сьомий. Другий фронт у Європі було відкрито західними союзниками СРСР по Антигітлерівській коаліції 6 червня 1944 року після висадки у Нормандії (Операція «Оверлорд»). При цьому американці та англійці висадку всілякими прийомами затягували, аби якомога більше послабити Німеччину та СРСР і легко захопити якомога більше територій. Це все досі є складовою московського пропагандистського штампу про «винесення на плечах народів Радянського Союзу основної ваги війни». Реальність трохи інша. Другий фронт у Європі було відкрито 9 липня 1943 року після висадки союзників у Сицилії (операція «Хаскі»), яка стала прологом вторгнення до Італії у вересні цього ж року. Чому радянські псевдо-історики не вважають це Другим фронтом? Чи Італія не Європа? Бо їм так наказали з Кремля. Чому? Про це у наступній главі – там дуже цікаво буде. Навіть і зараз безсовісні фальсифікатори історії твердять, що Сицилія та Італія – то «дрібниці». Хоча Сицилія – то база, з якої союзницька авіація розбивала нафтові родовища Румунії, нафтопереробні і танкові заводи Рейху.

Фактично за півроку військову промисловість Рейху було «вибомблено», паралізовано, що спричинило його стратегічну поразку. Війну виграє той, у кого економіка сильніша. А нафта – то взагалі «кров війни». Навіть у вересні 1941 році Вермахт на Східному фронті отримав лише третину від необхідних обсягів пального. А у 1942 році – 1/6 частину. Московські фальсифікатори твердять про «основний внесок» СРСР у перемогу. Тільки забувають сказати, що знамениті «10 сталінських ударів» у 1944 році стали успішними в т. ч. й через те, що німцям не було чим заправляти свої грізні «Тигри», й екіпажі просто полишали їх серед дороги. А чому не було пального? Бо авіація союзників буквально випалила нафтові родовища Плоєшті та нафтоперегонні заводи в Рейху. Хочете ще одну картину олійними фарбами? Колишній міністр озброєнь Третього рейху Альберт Шпеєр: «Наприкінці жовтня я повідомив Гітлеру про свою нічну поїздку до однієї з частин 10-ї армії, що займала позиції на південь від річки По. Я побачив там «колону» з 150 вантажівок, кожну з яких було запряжено чотирма биками.

Підрозділи сухопутних військ у свою чергу через брак пального майже цілком втратили маневреність» [148]. Вантажівки, запряжені волами – цього ні в радянських, ні в сучасних російських фільмах побачити не сподівайтеся. Ви побачите німців винятково на мотоциклах і автомобілях, та ще на бронетранспортерах. Є і безпосередньо для СРСР важливий наслідок висадки на Сицилії. Ця операція врятувала Червону Армію від чергового грандіозного погрому. Тепер уже в Курській битві. Саме події в Італії змусили Гітлера зупинити наступ під Курськом і Бєлгородом, відкликати зі Східного фронту найбільш боєздатні танкові й авіаційні частини і перейти до оборони. І це після того, як німці вже прогризали другу-третю лінії оборони РСЧА під Бєлгородом та Курськом. Про це московські фальсифікатори історії народові з телевізора також не розповідають. Зате досі книжки «про війну» переповнено дурним жартом про «Другий фронт» – так радянська пропаганда називала американську тушонку, що постачалася за ленд-лізом.

Мовляв, аж до 1944 року американці від нас відкуповувалися тушонкою замість того, щоб десантуватися на Берлін. З цього витікає наступний міф…

Міф восьмий. Ми і без ленд-лізу американського перемогли б. Ця заява не витримує перевірки числами. У найдраматичніші дні оборони Москви близько 44% танкового парку Червоної армії складали американські та британські танки. Приблизно кожен п’ятий винищувач був американський або британський. Це – не враховуючи таких дрібниць, як автомашини і радіостанції, спирт і алюміній, бавовна, цукор, шкіра, каучук і ще сотні позицій. Анастас Мікоян визнавав: «…коли до нас почали надходити американська тушонка, комбіжир, яєчний порошок, борошно, інші продукти, які відразу вагомі додаткові калорії отримали наші солдати! І не лише солдати: дещо перепадало й тилу. Або візьмемо постачання автомобілів. Адже ми отримали, наскільки пам’ятаю, з урахуванням втрат у дорозі близько 400 тисяч першокласних на той час машин типу «Студебеккер», «Форд», легкові «Вілліс» і амфібії. Вся наша армія фактично виявилася на колесах і яких колесах! У результаті підвищилася її маневреність і помітно зросли темпи наступу. Та-а-ак.. – замислено протягнув Мікоян. – Без ленд-лізу ми б напевно ще рік-півтора зайвих провоювали» [149].  

Робота солдата дуже важка. Вона потребує багато калорій. Без них солдат не матиме сили ні тягати важезну мінометну плиту, ні проходити маршем по 30-40 кілометрів у повній бойовій викладці, ні бігати в атаку. Практично всі ці калорії надавали американці – 4,5 мільйони тонн продовольства за війну – не жарт. А от щодо того, що без поставок за ленд-лізом СРСР довелося зайвих півтора року воювати – тут Анастас Іванович був великим оптимістом.

Бо на «зайвих півтора року» просто не вистачило б солдатів. У 1945 році підгребли усі залишки. Призвали навіть 17-річних. 25 жовтня 1944 році за постановою ДКО № 6784сс (цілком таємно) до лав загребли хлопчаків, яким до призовного віку залишалося ще 1-2 роки. Та що там 1944-й! Після страшних втрат восени 1943 мобілізували понад 700 тисяч 17-річних підлітків. Дійшло до того, що після закінчення війни багатьом солдатам довелося «переслужувати» по 3-4 роки – їх просто не було ким замінити. Але ці божевільні втрати були за більш-менш нормального рівня забезпечення бойовою технікою, зброєю, боєприпасами та харчами. Уявімо, що ленд-лізу не було. За цією програмою за війну із США та Великої Британії надійшло: понад 22 тис. літаків усіх типів, 10 тис. танків, 8 071 трактор, 51 503 всюдиходи та «джипи», 375 883 вантажні автомобілі, 1 981 локомотив і більш ніж 11 тис. залізничних вагонів тощо.

Для порівняння: за рокі війни в СРСР було побудовано лише 1 086 вагонів і 825 локомотивів. Кожна друга протипіхотна, протитанкова, мінометна міна, снаряд, авіабомба були споряджені американською вибухівкою; 6 з 10 залізничних рейок – американські; більше половини бензину, яким заправлялися радянські літаки – американський. Двигуни для найкращих у світі танків Т-34 та фюзеляжі для найкращих у світі штурмовиків Іл-2 вироблялися з алюмінію, кожна друга тонна якого прийшла з-за океану. Це попри 127 тисяч тонн пороху. Про легендарну систему залпового вогню БМ-21 «Катюша» пісні складали й красиві фільми знімали. Тільки ніхто не казав, що унікальну порохову суміш для ракет виготовляли в США. До слова, «Катюші» монтувалися винятково на платформах американських «Студебеккерів».  А 5 тисяч протитанкових гармат? А 4 338 радіостанцій? І це лише верхівка айсбергу.

Якщо ви вважаєте, що можна воювати без такої дрібниці, як ґудзики або армійські черевики – помиляєтеся. СРСР за ленд-лізом їх отримав 257 мільйонів та відповідно – 15 млн 417 тис. пар взуття. Ще одна начебто дрібниця – стрептоцид. У СРСР його тоді практично не виробляли. На разову обробку рани потрібен один грам цього препарату. США надали 40 мільйонів таких грамів. Скільки солдатиків вижило, зберегло руки-ноги і повернулося до своїх частин? До речі, за постачання всього цього добра, без якого Червона Армія ніколи б не дійшла до Берліна, СРСР до своєї смерті так і не розрахувався.

Ну і, нарешті, оцінка самого Сталіна, яку передав Микита Хрущов: «Він прямо сказав, що якби США нам не допомогли, ми б війну не виграли. Якби нам довелося боротися з нацистською Німеччиною сам на сам, то такого тиску ми б не витримали і війну програли б. Ніхто ніколи цю тему офіційно не обговорював, і я не думаю, що Сталін колись письмово викладав свою думку з цього питання, але я все ж стверджую, що в кількох розмовах зі мною він відзначав, що це було саме так» [150]. Так що бравурні заяви пана Путіна є чистої води обманом власного населення. Утім, коли це Путін говорив правду…

На цьому переходимо до наступного цікавого міфу.

Міф дев’ятий. Ми винесли на собі основний тягар війни з Гітлером; ми і без союзників перемогли б Німеччину. Останнім часом, зі зростанням у Росії того, що називають «побєдобєсієм», настрої ще радикальніші – росіяни самі перемогли би, без українців. Це таке 9 травня 2014 року Путін заявив. Чим підтверджує свої слова? А дуже просто: «Тому, що ми країна переможців» [151].

Ну, і звичайно, старий московський аргумент – хто більше солдатів поклав – той і найбільший внесок у перемогу зробив. Уявімо собі ситуацію: є два батальйони – Іваненка і Петренка. Батальйон Іваненка штурмує німецький ДОТ, перед ним уже лежить сто трупів – і все намарне. У цей час троє бійців батальйону Петренка зайшли непомітно з флангу і закидали ДОТ гранатами. При цьому один боєць загинув. Хто зробив визначальний вклад у перемогу? За логікою Путіна – комбат-ідіот Іваненко. А насправді?

 

Диверсійна група норвезького руху спротиву. Ці 5 героїв підірвали завод з виробництва важкої води (операція «Ганнерсайд»), зірвавши ядерну програму Гітлера, яка мала бути реалізована вже наприкінці 1944 року. Чим не вирішальний внесок у Другу світову, як гадаєте? Що було б, якби Гітлер, маючи ракету «ФАУ-2», отримав ядерні заряди до неї?

Окупована Норвегія від тягувала на себе 8 пі хотних і 1 танкову дивізію Вермахту плюс надпотужний 5-й флот Люфтваффе. У самий розпал битви під Курськом і Бєлгородом Гіт лер змушений був вивести зі Східного фронту у Францію кілька дивізій для відбиття можливої висадки союзників. Плюс Югославія, Польща, Чехословаччина, Данія, Нідерланди, Бельгія. Там дивізія, там – три, а там десять. Які могли б воювати на Східному фронті. От, якщо хто не знав, – навесні 1943 року більшу частину авіації Гітлер був змушений зняти зі Східного фронту й кинути на захист румунських нафтових свердловин і військових заводів у Німеччині. Як це відбилося на Східному фронті? Аби ви, мої читачі розуміли масштаб авіаційних операцій союзників, лише один приклад: операція «Гоморра» – бомбардування великого промислового центру Німеччини Гамбурга (нафтопереробні заводи, база підводних човнів та інші військові об’єкти) – у ніч на 25 липня 1943 року 728 важких бомбардувальників Королівських ВПС Британії та ВПС США скинули 2 400 тонн бомб. 28 липня 787 літаків додали. 29 липня 740 бомбардувальників ще трохи «попрацювали».

Усього за час операції на Гамбург впало 9 тис. тонн бомб. До кінця війни було завдано ще 69 авіаударів. Аби хоч якось захистити від нищівних бомбардувань німецькі міста, Гітлер стягнув до Рейху близько 70% своєї винищувальної авіації. Що було, якби уся ця армада опинилася на Східному фронті? Головний висновок, який усі мають запам’ятати – ніхто основного внеску у перемогу не зробив. Бо нема критерію, за яким визначати.

Ось вам невеличка паралель. Видатний український фор вард Андрій Шевченко ко лись виблискував у італійському «Мілані». Був кращим бомбардиром ко манди та Серії А. У сезоні 2002-2003 з «Міланом» здобув Кубок європейських чемпіонів (забивши вирі шальний гол) і потім став кращим футболістом Європи. Але якщо б він почав розповідати, що то він зробив основний і визначальний внесок у перемоги клубу, витягнув на своїх могутніх плечах усі звитяги – йому би м’яко заперечили: не ти, а – команда. Бо що ти сам міг би зробити без геніального Мальдіні; без чудового Каладзе; без блискучого Альбертіні; без феноменальних Пірло, Амброзіні, Індзагі, Аббьяті, Костакурти та решти тих, хто робив помітний і зовсім непомітний внесок у перемоги. Та якщо б Шевченко почав таке розповідати – йому би просто пику натовкли у роздягальні й мали б рацію. Він такого і не розповідав. Йому й на гадку не спало. Бо він знає – виграє ко-ман-да.

Путін і апологети «побєдобєсія», які картонні рейхстаги штурмують перед 9 травня, іншої думки. Ну, і нехай собі…

Міф десятий. Ми – головні переможці Японії, а американці тут ні до чого. Більше того – американці застосували ядерну зброю, коли питання перемоги над Японією, після вступу у війну СРСР і розгрому найсильнішої японської армії – Квантунської, було вирішено. Відповідно бомбардування мирних японських міст – злочин, який здійснили лише для залякування Радянського Союзу.

Тут все брехня. По-перше, Квантунська армія не була «відбірною» і «найсильнішою», а навпаки. Спочатку вона дійсно була потужною, і (увага!) виконувала роль стратегічного резерву. Тому протягом трьох з половиною років війни на Тихому океані її постійно «грабували», забираючи танки, гармати і боєздатних солдатів. На їхнє місце присилали або ненавчених юнаків, або навпаки – літніх, або обмежено годних до служби за станом здоров’я. Буквально напередодні війни з СРСР до армії було переведено ще й місцевих поліцейських – ще ті вояки.

Станом на серпень 1945 року Квантунська армія виглядала як майже неозброєний набрід з сотнею набоїв на одного солдата (включно з кулеметами) приблизно 800 літаків, половина з яких навчально-тренувальні. Боєздатними були сотня винищувачів нових моделей та 40 бомбардувальників. З 10 танкових полків, які колись мала Квантунська армія, на момент вторгнення радянських військ залишилось чотири, 2 з яких було сформовано за 4 дні до радянського наступу. Загалом на той момент вона мала близько 400 танків, переважно давно застарілих типу допотопного «Ха-Го».

Слово радянським генералам: «Згідно із «Журналом бойових дій» Забайкальського фронту, «в частинах Квантунської армії зовсім відсутні автомати, протитанкові рушниці, реактивна артилерія, мало великокаліберної артилерії; танки відсталої конструкції, малопотужні; протитанкові гармати калібру 37 і 47 міліметрів придатні для боротьби лише з легкими танками» [152].

Навіщо ж в СРСР брехали? Навіщо навіть зараз російська Вікіпедія обманює читачів, удвічі завищуючи чисельність Квантунської армії до фантастичних 1,4 мільйона? Тут, друзі, чергова таємниця. Москві треба було показати, що СРСР і у війні проти Японії зробив вирішальний внесок. А ще для того, аби прикрити чергову підлість комуністів. Йдеться тут ось про що.

Як відомо, американці застосували проти Японії ядерну зброю. Це означало, що допомога СРСР у війні з Японією, про яку домовилися в Тегерані і Ялті, стала непотрібною. Про це, зокрема, писав Черчилль: «Президент і я більше не вважали, що нам потрібна його допомога для перемоги над Японією. У Тегерані і Ялті він дав слово, що атакує Японію, щойно німецьку армію буде переможено, і для виконання цієї обіцянки вже від початку травня почалося безперервне перекидання російських військ на Далекий Схід. Ми вважали, що ці війська навряд чи знадобляться» [153].

Про це, за наполяганням Черчилля, президент США і натякнув Сталіну у приватній бесіді під час погулянки між засіданнями у Потсдамі. Мовляв, ми успішно випробували атомну бомбу, тому дякуємо, але питання з Японією ми вже якось самі доведемо до логічної розв’язки. Проте Сталін зробив вигляд, що натяку не зрозумів. І на Манчжурію обрушилися 5 250 радянських танків, 3 700 літаків, 30 тисяч гармат. Угруповання радянських військ налічувало 1,5 мільйони солдатів і офіцерів.

Плюс 200 тис. монгольських. У цей час, як розповідає московська пропаганда, американські імперіалісти зробили жахливий злочин – скинули атомні бомби на мирні японські міста Хіросіму (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня). Бомбардування ці були непотрібні і злочинні. Вони не мали жодної військової мети і були спрямовані на залякування СРСР. І вислів (причому вихоплений з контексту) японського прем’єр-міністра Судзукі на екстреній нараді 8 серпня 1945 року цитують: «Вступ сьогодні вранці у війну Радянського Союзу ставить нас остаточно в безвихідне становище і унеможливлює подальше продовження війни» (там само). Загалом, не американці з їхніми бомбами виграли ту війну, а СРСР.

Так нас вчили. Тому і з Квантунської армії зробили монстра.

У реальній історії атомні бомбардування японських міст мали військове значення, та ще й яке. Висловлювання японського прем’єра московські фальсифікатори історії тикають в усі книги, підручники і газети. А ось слова міністра закордонних справ Сігенорі Того цитувати чомусь соромляться. Ну, так я це зроблю: «Тепер після атомного бомбардування і вступу росіян у війну проти Японії, ніхто у принципі не заперечував проти прийняття Декларації» [154]. Під декларацією малася на увазі Потсдамська.

Тобто, йшлося про капітуляцію. Рішення щодо неї загалом було прийнято 10 серпня, причому  на вимогу імператора. Зверніть увагу – бомбардування на перше місце ставили. Так що все вони усвідомлювали і все оцінювали адекватно. Просто московські псевдоісторики трохи «збрехавши». Сам імператор Хірохіто 15 серпня у зверненні до нації сказав: «…противник почав використання нової зброї небувалої потужності. Ця смертоносна бомба заподіяла непоправної шкоди нашій землі і забрала тисячі невинних життів. Якщо ми продовжимо боротьбу, це призведе не тільки до повного знищення японської нації, а й дасть старт викоріненню всього людства» [155].

А от про вступ СРСР у війну і сумну долю Квантунської армії імператор ані словом не обмовився. Можете перевірити. І не були ні Хіросіма, ні Нагасакі «мирними містами». А були вони не лише т. зв. «містами-заручниками», але й великими центрами військової промисловості і портами. А в «мирній Хіросімі» розташовувалися штаб 2-ї групи армій, яка обороняла увесь південь Японії, та 40-тисячний гарнізон.

До речі, загалом було заплановано 5 цілей і першою мала стати древня столиця Японії – Кіото. Але її бомбардування скасували з гуманістичних причин – аби не знищувати безцінне культурне надбання Японії та людства. Найстрашніше і найбридкіше знаєте що? Саме СРСР міг запобігти трагедії Хіросіми і Нагасакі. Буквально напередодні бомбардування Хіросіми японці звернулися до СРСР з проханням про посередництво в укладенні перемир’я з США і Великобританією.

Західні союзники, природно, були б не проти – нікому не хотілося убивати і калічити своїх солдатів, якщо був інший вихід. Але Сталіну та іншим комуністичним товаришам перемир’я і капітуляція Японії були не потрібними. Їм була потрібна війна, захоплення Маньчжурії, Китаю, Кореї, Японських островів і дещо інше. Ще в Тегерані Сталін з Рузвельтом домовилися про те, що отримає СРСР у випадку вступу у війну. А якби війну вдалося зупинити – то міг би і нічого не отримати. Тому у проханні представникам Японії було відмовлено (Москва навіть не поставила до відома про це Вашингтон і Лондон), а через три дні СРСР оголосив війну Японії, «віддячивши» таким чином за те, що японці не вдарили СРСР в спину у 1941 році.

Між іншим, у цій війні загинуло 12 тисяч радянських солдатиків. Але хто і коли в Радянському Союзі зважав на солдатські життя...

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА.

ТАЄМНИЦЯ КАСАБЛАНКИ, АБО ЧОМУ СТАЛІН ВІДМОВИВСЯ ВИГРАТИ ВІЙНУ В СІЧНІ 1943 РОКУ

Початок 1943 року видався дуже багатим на події. І всі вони були геть не на користь двох тоталітарних держав з червоними знаменами: Третього рейху Адольфа Гітлера і, як це не видається дивним – СРСР Йосипа Сталіна. З Німеччиною та її союзниками все дуже просто. Достатньо лише поглянути на геополітичну карту, що склалася на той час, аби зрозуміти: становище банди нацистів стало абсолютно безнадійним. І проблема тут не стільки в катастрофі 6-ї армії генерал-фельдмаршала Паулюса під Сталінградом, котра, хоч і була дуже важкою для Вермахту, ще не могла стати причиною поразки у війні. Тут йдеться про глобальніші речі.

Власне, гітлерівці були приречені вже 3 вересня 1939 року, коли їм оголосили війну Франція, Англія, Австралія, Нова Зеландія, Британська Індія, а за ними Південноафриканський союз та Канада. Надто неспівставні були людські, фінансові та матеріальні ресурси. У Берліні це чудово розуміли. Недаремно 10 травня 1940 року третя людина в Рейху – Рудольф Гесс вилетів до Британії у пошуках миру. Вилетів тоді, коли непосвяченим здавалося, що Третій рейх сягнув зеніту своєї могутності. А на початку 1943 року усе було набагато зрозуміліше. На Тихо-океанському театрі після серйозних проблем 1942 року американо-британські війська зупинили японську армію й змусили до стратегічної оборони, повільно, але невідворотно витискаючи з того або іншого регіону.

Гітлер задихався під непомірною вагою окупованих держав, але й залишити їх не міг – стратегічне становище склалося таке, що кожна з цих країн була ключовою для існування Рейху. Поразка генерала Роммеля у Північній Африці добила Гітлера. Союзники фактично встановили контроль над Середземним морем і захистили Суецький канал. Попереду була стратегічна наступальна операція яка мала вибити з війни Італію та перетворити Сицилію на велетенський авіаносець, з якого щодня сотні стратегічних бомбардувальників методично «вибомблюватимуть» німецьку промисловість. І от, для того, аби обговорити нові військово-політичні умови та перспективи, які вони тягнуть за собою, з 14 по 24 січня 1943 року в найбільшому місті Марокко – Касабланці відбулася конференція американської, британської та французької делегацій, що їх очолювали Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Шарль де Голль. Запросили й Сталіна. Знаючи, що він все одно не приїде.

Справа в тому, що Йосип Віссаріонович, який холоднокровно спровадив на той світ мільйони людей, сам був патологічним боягузом. Він ніколи не подорожував літаками, боячись аварій. На близькі дистанції пересувався броньованим «Паккардом», а на далекі – розкішним і максимально комфортабельним бронепоїздом. За межі країни ніколи не виїздив, боячись, що його викрадуть або пристрелять.

Усі конференції, в яких він брав участь, проходили або на території СРСР (Ялта), або в місцях, які контролювала Червона Армія та радянські спецслужби (Тегеран, Потсдам). На фронт, як згадував син Лаврентія Берії Серго, Сталін виїздив без будь-якої попередньої підготовки, аби не сталося витоку інформації і хтось із ворогів (або соратників) не влаштував дорогою засідку. Згадують, що одного разу просто в дорозі вождю приспічило «по великому». А оскільки він страшився відійти на узбіччя, щоб не підірватися на бомбі, або не зустрітися із убивцею, що засів в кущах з ножем у зубах, володар 1/7 частини земного суходолу гидив просто на дорозі, біля машини.

Нехай читачі вибачають за такі натуралістичні деталі, але вони добре характеризують цю історичну постать. Так от. До Касабланки Сталін не поїхав. Мотивував це тим, що у нього Паулюс в Сталінграді оточений і без присутності Йосипа Віссаріоновича в Кремлі може з оточення утекти. На повітряній кулі.

Проте вождь більшовиків не міг не втрутитися у перебіг конференції. Бо на ній вирішувалися життєво важливі для його режиму питання. Перше і основне – відкриття Другого фронту, першим етапом якого мала стати висадка на Сицилії і далі… Ні, не в Італії, як ви, любий мій читачу, подумали, виходячи з подій, які відбулися далі. Другий фронт мав бути відкритий на Балканах.

Висадка в Югославії й удар загальним напрямом на Прибалтику мав на меті відрізати Східний фронт німців від фатерлянду, а радянські війська від Європи. За задумом це був би гігантський «казан», який призводив до стратегічної перемоги над Німеччиною та капітуляції останньої зі зміною в ній політичного режиму. У наступі союзникам мали допомогти Народно-визвольна армія Югославії Йосипа Броз Тіто (150 тис. бійців); четники Югославської армії на батьківщині Драголюба Михайлова (до 70 тис); чехословацькі партизани (до 70 тис); польська Армія Крайова (до 180 тис), українські формування (УПА-«Поліська січ», загони «бандерівців» тощо) чисельністю до 30 тис плюс нечисельні національні формування в Прибалтиці. Це не враховуючи поліційних та національних формувань у складі СС, які переходили би на бік союзників.

Понад 500 тисяч бійців у тилу німецьких військ під час наступу союзників – серйозна ударна міць. Крім того, планувався перехід на бік союзників урядів кількох країн, що до того були союзниками Берліна. Після переможного закінчення війни планувалося створення низки федерацій з новостворених країн, в т. ч. й України з метою протидії тиску СРСР на Захід. Федерації мали увійти до великого наддержавного утворення, яке називалося б… Європейський Союз.

Усе це не фантастика. Це т. зв. «Балканська стратегія», що її виношував сер Вінстон Черчилль. Виношував, між іншим, давно. Ще 15 лютого 1930 року у статті «Сполучені Штати Європи» в американській газеті «Saturday Evening Post» він чітко артикулював цю ідею. А, звертаючись до членів свого кабінету, Черчилль писав: «Як це не важко зараз сказати, я думаю, що європейська сім’я народів може діяти одностайно під керівництвом Ради Європи» [156].

Друга світова війна, як сподівався сер Вінстон, створювала нові можливості для реалізації цієї ідеї. Велика Британія навіть почала підготовку до здійснення Балканської стратегії, скинувши на територію Югославії кілька сотень канадських «коммандос», за національністю сербів, хорватів, словенців тощо та надавши югославським партизанам чималу допомогу озброєнням і обмундируванням.

Між емігрантськими урядами кількох країн (наприклад, Чехословаччини та Польщі) було підписано відповідні попередні угоди. Усе це давно відомо і з цим ніхто не сперечається. Радянські історики  теж. Ось вам та сама книжка «Тегеран-43» дипломата луб`янського розливу Валентина Бережкова: «Щоразу, – пояснив Рузвельт, – коли прем’єр-міністр наполягав на вторгненні через Балкани, всім присутнім було абсолютно зрозуміло, чого він насправді хоче. Він перш за все хоче врізатися клином у Центральну Європу, аби не пустити Червону Армію в Австрію і Румунію і навіть, якщо можливо, в Угорщину. Це розумів Сталін, розумів я, та й усі інші...» [157].

От тільки Бережков, Волков та інші радянсько-російські автори подають ці ідеї Черчилля, як «авантюру», такі собі нездійсненні фантазії; ледь не п’яну маячню алкоголіка. Відомий і дуже розповсюджений прийомчик Агітпропу – одночасно робити з противника виплодка пекла та висміювати його. Між тим, тут причин для сміху немає жодних. Особливо не смішно було Сталіну.

Що ж зробив Йосип Віссаріонович, аби Китай і Туреччину не ділили без нього, а найголовніше – не врізалися клином у Центральну Європу? О, друзі, він мав один козир в рукаві. Справа в тому, що йому і не потрібно було особисто бути присутнім у Касабланці. Більше того, він знав про усі питання, які там розглядатимуться, ще до того, як про них дізнавався Рузвельт. Бо американського президента було оточено радянською агентурою. Та ще якою!

Алджер Хісс обіймав дуже високу посаду у Державному департаменті Сполучених Штатів і мав великий вплив на його голову Корделла Хелла, який і так був «великим другом» Радянського Союзу. Нагадаю: Держдеп у США виконує ту саму функцію, що Міністерство зовнішніх справ у сучасній Україні.

Так от, цей Хісс був таємним членом Комуністичної партії США. Пояснювати, що це значить, сподіваюся, не треба. Але ці двоє – лише верхівка айсбергу. Головне – ось він, найцінніший агент радянської розвідки. Гаррі Гопкінс. Ніколи про такого не чули? І недаремно. Відомості про нього радянська пропаганда старанно ховала, бо інакше уся історія Другої світової та її результатів виглядає ще бруднішою, ніж вона є. Гаррі Гопкінс був багаторічним другом Франкліна Делано Рузвельта, а з 1933 року і найближчим його помічником та радником.

«Багато хто називав Гопкінса «очима та вухами Рузвельта», Громико ж відзначав, що він був також і його ногами» [158].

 

Гаррі Гопкінс нашіптував Рузвельту усю його зовнішню політику та і внутрішню теж. Завдяки цьому особливо цінному агенту Сталін фактично вів перемовини сам із собою.

Андрій Андрійович Громико з 1939 по 1946 роки був радником постійного представництва СРСР у США, а також послом СРСР у США, тож він знав, що казав. Агент радянських спецслужб Гопкінс був настільки близький до Рузвельта, що навіть мешкав у Білому домі! За наказом Рузвельта, Гопкінсу виділили апартаменти, в яких колись жив сам Авраам Лінкольн! Головне – Гопкінс був не просто особистим помічником та радником, але й офіційним представником уряду США на міжнародній арені. Щоб розуміти, наскільки він був впливовою фігурою, вам достатньо знати, що це саме «агент 19» у серпні 1941 року переконав Рузвельта надати СРСР допомогу за «ленд-лізом». У Білому домі серйозно побоювалися, що Кремль війну програє й усі надані йому озброєння та техніка потраплять в руки німців. Гопкінс зумів Рузвельта вмовити. Гопкінс також переконав американського президента не вірити у сепаратні переговори, які вів Сталін з Гітлером. Незважаючи на те, що такі контакти у липні 1941 року були – через посланця Болгарії у Москві Івана Стаменова. В обмін на перемир’я Сталін був готовий віддати Гітлеру Прибалтику та Україну. Словом, Гопкінс був дуже «важкою» політичною фігурою. І от уся ця камарилья не лише постачала Сталіну особливо таємні відомості щодо геополітичних устремлінь Білого дому, але нашіптувала у вуха Рузвельту потрібні речі. От що вийшло в січні 1943 року. Як відомо, 10 січня 1943 рокупочалася операція РККА під кодовою назвою «Кільце» – ліквідація Сталінградського «котла». Досі ніхто не може пояснити навіщо.

Навіть відомий прогресивний дослідник Другої світової війни Віктор Суворов не знайшов на це відповіді. Німецькі та радянські генерали теж у здивуванні: «Слід було, як і пропонував штаб Сталінградського фронту, не атакувати оточених, а задушити їх блокадою, вони протрималися би не більше одного місяця, а Донський фронт спрямувати правим берегом Дону на Шахти, Ростов. У підсумку вийшов би удар трьох фронтів: Воронезького, Південно-Західного і Донського. Він був би винятково сильним, зачинив би, мов у пастці, все угруповання противника на Північному Кавказі» [159].

Угруповання противника на Північному Кавказі – це 23 дивізії плюс окремі частини та з’єднання від полку й нижче, а також великі кавалерійські частини російських колабораціоністів. Якби групу армій «А» відрізали, вона мала два варіанти: або втопитися у Чорному морі, або здатися – на відступ і прорив з «котла» вона просто не мала ні пального, ні боєприпасів. Як результат, зі страшним гуркотом обвалився б увесь Східний фронт від Воронежа та Бєлгорода на півночі, до Новоросійська та Майкопа на півдні. Кому ж пропонував штаб Сталінградського фронту унікальну операцію?

Кому принесли, за висловом Віктора Суворова, перемогу на блюдечку з блакитною облямівочкою, командувач фронтом генерал-полковник Єрьоменко, начальник штабу фронту генерал-майор Варенніков та член Військової ради, член Політбюро ЦК КПРС Микита Хрущов? Хто дозволив групі армій «А» у цілковитому порядку відступити з потенційного «котла» на Таманський півострів, у Крим та на Донбас, де вона продовжувала впертий опір до осені 1943 року? Хто натомість наказав штурмувати голодну армію Паулюса, що її майбутній маршал Чуйков назвав «табором озброєних військовополонених»? Це все він, товариш Сталін.

Автора красивого оперативно-стратегічного плану генерал-майора Вареннікова Сталін за нього покарав. За Сталінград він дав Вареннікову орден Кутузова І ступеня, звання «генерал-лейтенант» і… перевів на нижчу посаду. Був Варенніков начальником штабу одного з 12 фронтів, входив до першої тридцятки сталінських генералів і раптом став генерал-ад’ютантом з особливо важливих оперативних справ при Жукові. При Жукові служити і так радощів мало, бо це тупе хамло об нижчих за званнями і посадами ноги витирало, але і посада… Це вона лише так красиво звучить. А в реальності – це звичайний холуй, який за маршалом портфель носить, постачає йому дівок у лазню та олівці гострить. Але повернемося до основного питання. Вже чується сакраментальне: Сталін у військових питаннях не кумекав і мудрих порад своїх полководців не слухав. Війною керував за глобусом, як розповів у своїх спогадах найбільший брехун усіх часів Георгій Жуков.

Проте ми Сталіна в ідіоти записувати не поспішатимемо. Ті, хто вважав Сталіна дурнем, знаєте, довго на цьому світі не затримувався. Сталін був недоуком і таким само військовим «стратегом», як і єфрейтор Гітлер. Проте на відміну від нацистського вождя, комуністичний фюрер своїх генералів таки слухав і гарні пропозиції підтримував. Була причина, з якої Сталіну був не вигідний розгром Німеччини у січні 1943 року. Яка? Припустимо, що сталося так, як пропонував нещасний генерал Варенніков. Радянські війська розрізали німецький стратегічний фронт навпіл. Фронт впав. Генерал-полковник Кляйст капітулював на Північному Кавказі. Далі що? Що далі?! Історія умовного способу не знає, але уявімо собі.

Січень 1943 року. Німецький фронт впав. Людські втрати Вермахту шалені і немає резервів, аби надійно закрити величезну діромаху. Але… Від Сталінграда до Берліна навпрямки – 2220 кілометрів. Від Воронежа – на двісті кілометрів ближче. Ці тисячі кілометрів одним розмашистим стрибком не подолаєш. Останнім страшним ривком на Ростов витрачено всі резерви. Немає поповнення людьми. Спалено мільйони снарядів. На складах відсутні спирт і кінські підкови; солдатські штани і сухарі; бензин і тушонка; немає фанери, аби різати зірки над численними братськими могилами. Мала настати оперативна пауза.

А тут Черчиллю вдається «продавити» свою Балканську стратегію і влітку 1943 року союзники атакують Сицилію, висаджуються на Балканах з ударом на північ через Югославію, Угорщину, Чехословаччину та Польщу. Відстань між Сплітом і Гданськом по прямій 1218 кілометрів.

А щоб радянські війська не надто швидко відновлювали запаси спирту, тушонки та снарядів, постачання за «ленд-лізом» трохи пригальмують. Але задовго до того, як британці, американці та їхні союзники з національно-визвольних рухів розпанахають Європу навпіл, Гітлер раптово помре від нежиті або вдавиться сосискою, а новий уряд Рейху капітулює.

 І який від цього зиск товаришам з Політбюро? Радянським людям зиск є – мільйони солдатиків повернуться до своїх родин живими і з повним комплектом органів тіла. А Сталіну, Жданову, Ворошилову, Берії? Тому товариш Сталін робить два ходи.

По-перше, він стримує свою армію і всіляко затягує війну.

По-друге, розробляє комплекс заходів для того, аби «поховати» стратегію Черчилля, і змусити союзників відкрити Другий фронт подалі від Югославії, Чехословаччини й Польщі – на протилежному кінці континенту. До Франції та Бельгії у цих умовах Сталіну все одно не допнутися, тож нехай їх Черчилль з Рузвельтом забирають. І ще один хід конем зробив кремлівський володар, намовивши через своїх агентів Рузвельта на страшну дурість. Йдеться про вимогу «беззастережної капітуляції», яку несподівано для усіх виголосив Рузвельт у Касабланці. «Хоча застосування терміну «беззастережна капітуляція» свого часу широко віталося, у подальшому воно було розцінено різними авторитетами як одна з найсерйозніших помилок англо-американської військової політики… Кажуть, що це затягнуло боротьбу і зробило відновлення в подальшому значно важчим» [160].

Це таке сер Вінстон писав уже після війни, ще й підкреслюючи свою незгоду з «авторитетами». Проте тут він покривив душею. Треба було виправдовувати помилку. Насправді праві таки саме «авторитети».

Рузвельт зробив царський подарунок доктору Геббельсу. Останній навіть не приховував радощів. На підсумковій прес-конференції у Касабланці 24 січня 1943 року Рузвельт уперше проголосив вимогу беззастережної капітуляції Німеччини, а вже 18 лютого перед багатотисячною аудиторією в берлінському Палаці спорту рейхсміністр народної освіти та пропаганди виголосив свою знамениту промову про «тотальну війну» до перемоги.

 

Завдяки Гаррі Гопкінсу гітлерівці отримали додатковий стимул битися до кінця. Берлінський палац спорту під час промови Геббельса про тотальну війну.

Беззастережна капітуляція – це не лише ганьба. Це ще й цілковите свавілля переможців. Захотіли – відібрали місто й передали сусідній країні. Або десять міст. Захотіли – розчленували країну на частини. Захотіли – наклали таку контрибуцію, що три покоління ходитимуть без штанів. Якщо ти капітулюєш зараз, «беззастережно» – так і буде. Але якщо ти продовжуватимеш тотальну війну на виснаження, є шанс, що противник не витримає великих втрат і запропонує більш прийнятні умови «із застереженнями».

Третій рейх від капітуляції в 1943 році відмовився. Що й було потрібно Сталіну. Московські автори чудово розуміють, що втнув президент США: «Вимога беззастережної капітуляції як єдиної умови завершення війни проти Німеччини утруднювало її керівництву укладання сепаратних угод з західними державами» [161].

Розгорнулася страшна за масштабами та цинічністю боротьба. Німеччина намагалася розколоти Антигітлерівську коаліцію. Саме після Касабаланки було піднято скандал навколо розстрілів чекістами польських офіцерів в Катині. Розрахунок був на те, що поляки вимагатимуть від своїх союзників англійців розірвати стосунки з СРСР. Німці навіть допустили польську делегацію на місце ексгумації тіл. Сікорський негайно звернувся до Черчилля.

У відповідь СРСР розірвав дипломатичні стосунки з урядом Польщі в еміграції та демонстративно розпочав формування прорадянської польської армії.

У свою чергу ОУН Бандери через 24 дні після закінчення конференції у Касабланці й буквально напередодні оголошення Рейхом тотальної війни організувала власну конференцію, на якій було вирішено питання створення УПА та боротьби проти німців, більшовиків і поляків. Почалася боротьба за створення суверенної Української держави як частини ідеї «Європейського союзу» Черчилля.

Тут сталася перша цинічна зрада. Черчилль відмовився розривати стосунки з Москвою, цинічно заявивши голові польського уряду генералу Сікорському: «Я часто, дуже часто поділяю Вашу позицію. Але інша політика неможлива. Бо наш обов’язок поводитися так, щоб врятувати головні цілі, що ми їх поставили, й ефективно служити їм» [162]. Черчилль не просто послав подалі польського союзника. Він прямо попередив, що позиція Сікорського його до добра не доведе. То була майже пряма погроза: «Існують речі, котрі, хоч і достовірні, не годяться, аби говорити про них публічно. Порушити цей принцип – значить припуститися серйозної помилки» (там само).

Сікорський не вгамовувався і «принцип» порушував. Генерал не міг зрозуміти, як можна зрадити десятки тисяч поляків, які воювали з тими ж таки нацистами під прапорами британської армії. Як можна заплющити очі на злочини комуністів, аби використовувати їх у борні проти нацистів. Як можна дружити проти кривавого маніяка з іншим маніяком, на якому ще більше крові. За це генералу Сікорському влаштували авіакатастрофу. Матеріали її розслідування досі засекречені. І будуть засекреченими ще до 2043 року. А там може виявитися, що вони взагалі кудись зі сховищ британських спецслужб зникли.

Сікорський не знав того, що знали Черчилль і Рузвельт. Сталін навесні 1943 року затіяв таємні переговори з німцями на предмет укладення сепаратного миру. Цього разу переговори йшли через японців. А 1 травня 1943 року центральні газети нейтральної Швеції вибухнули сенсацією: між СРСР і Рейхом у Стокгольмі йдуть таємні переговори. Справжню паніку викликали відомості про начебто восьмиденний візит до Москви Ріббентропа. Прямих документальних підтверджень цьому немає. Проте навряд чи цим питанням займався знаменитий англійський військовий історик і теоретик Ліделл Гарт, якби воно було цілковитою вигадкою.

Наскільки Сталін блефував – не важливо. Головне, що він шантажував Лондон і Вашингтон сепаратним миром. А тим не дуже хотілося залишатися удвох проти Німеччини, Італії і Японії. Тим паче, що «вільна демократична преса» за радянські гроші просто рвала на шматки західних керманичів, вимагаючи Другого фронту і саме в Західній, а не Південній Європі.

Сталін міг не звертати уваги на вибори, а от британські та американські політики такої розкоші дозволити собі не могли. Словом, протягом літа 1943 року передусім між Сталіним та Рузвельтом виникло цілковите порозуміння, яке виповзло брудом у Тегерані. У тому ж таки Тегерані остаточно «зламався» і Черчилль. До речі, саме через Балканську стратегію сера Вінстона, сталася моторошна трагедія на Волині. І польські, і українські націоналісти були тісно пов’язані з Лондоном, а отже – обізнані на Балканській стратегії. Тому дати 9 липня (висадка союзників на Сицилії) та 11 липня (атака польських сіл на Волині з боку УПА) 1943 року – ланки одного ланцюга.

Ультиматум польському населенню з вимогою відійти з Буг, надійшов за 2-3 дні до сицилійських подій. Напередодні з Лондону прийшов наказ Армії Крайовій та провідникам місцевого руху спротиву польське населення не відводити, «інакше ми втратимо східні креси». І поляки, і українці боролися за терени майбутніх національних держав, що мали постати в результаті вторгнення союзників на Балкани.

 

Тегеранська конференція – одна з найганебніших сторінок в історії людства.

Апогеєм підкилимних ігор стала зустріч глав країн Великої Трійки в Тегерані 28 листопада – 1 грудня 1943 року, відома як Тегеранська конференція. То була одна з найганебніших сторінок в історії людства, про яку колись, Бог дасть, напишу окрему книгу. На ній двоє змовників – Сталін і Рузвельт таємно домовлялися про знищення та розподіл Британської імперії, а також ділили решти країн світу. Зовні було все пристойно – зібралися лідери трьох великих держав обговорити насущні проблеми боротьби з нацизмом. Головне – відкриття Другого фронту в Європі, наче його вже не існувало в Італії. Деякі питання післявоєнного світового упорядкування обговорити, наприклад, створення ООН. Але головне відбувалося не вдень, перед фотокамерами та мікрофонами  журналістів, а увечері. Для цього Кремль і Білий дім домовилися, що американська делегація на період конференції розташується в радянському посольстві. І вигадали для цього виправдання, мовляв, страшний гітлерівський спецназівець Отто Скорцені готує замах на містера Рузвельта. Хоча ніхто насправді жодного замаху не готував і не планував. «Сходняк» Сталіна та Рузвельта в посольстві СРСР було підготовлено заздалегідь Гаррі Гопкінсом, Елджером Хіссом та послом США в Москві Вільямом Гарріманом, теж «великим другом» СРСР. Для прикриття «сходняка» досі підживлюють міф про операцію «Довгий стрибок», яку буцімто готував Скорцені, хоча сам він давно це все спростував.

Колишній дипломат Валентин Бережков наскрізь брехливу книжку про це написав «Тегеран-43», а потім і фільм зняли – знаменитий свого часу бойовик. Навіть участь в ньому зіркового актора Алена Делона не поскупилися оплатити. Тими вечорами в радянському посольстві Сталін і Рузвельт під бокальчик гарного дагестанського коньячку домовлялися про Польщу, Литву і Латвію; про Китай і Корею; про Іран і Туреччину; про долю земель імперії, над якою ніколи не заходило сонце. Для Рузвельта головним був вступ СРСР у війну проти Японії, а європейські та деякі інші справи – другорядними. Для Сталіна головним була Східна Європа, передусім – Прибалтика (анексію якої США офіційно не визнавали), і Близький Схід, а інші – другорядними. На цьому і «зійшлися посередині». Головне – тут було остаточно поховано плани Черчилля й ухвалено рішення про висадку у далекій Нормандії і через рік, а не на Балканах і негайно.

Ця конференція була для Сталіна настільки важливою, що частину шляху до Тегерану він подолав літаком. Уперше і востаннє у житті летів. Отримавши облизня, Черчилль і собі спробував вхопити хоча б невеличкий шматок. Зокрема він обміняв «українське питання» на «індійське». Домовилися, що Великобританія припинить підтримувати українських повстанців з УПА і оголосить їх ворогами, а СРСР оголосить лідерів індійського національно-визвольного руху Махатму Ганді та Джавахарлала Неру екстремістами, які підривають військові зусилля союзників. Одне злодійство призводить до іншого. Здавши Східну Європу Сталіну попередньо в Тегерані, Рузвельт продовжив ту саму політику на Ялтинській конференції 4-11 лютого 1945 року. Ще не було достеменно відомо про успішність американської ядерної програми, тож в обмін на таємний протокол, який передбачав порушення СРСР пакту про ненапад з Японією і вступ у війну з нею (знову таємні протоколи, як у 1939 році), було прийнято «Декларацію про визволену Європу». Цей документ фактично віддавав у руки Сталіна всі «визволені» країни.

Тут було оформлено окупацію Польщі, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини, Румунії тощо. Ялтинську конференцію російська історіографія вважає найбільшою перемогою Сталіна, яку забезпечила надзвичайна поступливість містера Рузвельта. А верхівкою підлості й цинізму став організований переможцями Нюрнберзький військовий трибунал (Нюрнберзький процес). Історію пишуть переможці – це усім давно відомо. Але ще ніколи настільки відкрито не зневажалися елементарні норми юриспруденції та моралі. Безумовно, нацистів слід було судити. За численні страшні злочини. І страшно карати. Але якраз суду і не було. Було судилище. «Високі сторони» прибирали непотрібних свідків і закривали незручні для себе питання. «…у момент створення міжнародного воєнного трибуналу було складено спеціальний список питань, обговорення яких на судовому процесі вважалося неприпустимим, свого роду джентльменська угода, згідно з якою західні союзники обіцяли не згадувати про пакт Молотова-Ріббентропа та секретні протоколи до нього, а радянські обвинувачі – про Мюнхенську змову 1938 року» [163].

Поміж іншими реальними злодіями були й люди, яких відправили на шибеницю або запроторили на довічне практично ні за що. За що підвісили за шию Ріббентропа? За те що він нацист? Ні. За розв’язування війни? Так тоді поруч з ним мав теліпатися товариш Молотов – за розв’язання війни з Фінляндією – як уже говорилося – СРСР з Ліги Націй вигнали. Але Молотов керував трибуналом, а Ріббентроп лаву підсудних полірував. Ріббентропа прибрали, щоб приховати факт офіційного оголошення війни СРСР. І за те, що міг багато цікавого розповісти про шашні з Гітлером восени 1940 року. Про таємні сепаратні переговори 1943 року. Прибрали людину, яка щосили намагалася завадити війні. Прибрали друга Радянського Союзу, який міг би висвітлити свою роль у прийнятті рішення про напад на Польщу, який був так потрібен Сталіну…

За що Рудольф Гесс отримав довічне? Його звинувачували в тому, що він підтримував гітлерівську політику енергійного переозброєння. Гесс був обізнаний і добровільно брав участь в агресії проти Австрії, Чехословаччини та Польщі, зокрема, підписав закон про аншлюс Австрії з Німецькою імперією та декрети про включення Данцига та інших польських територій до Німеччини. Круто, правда? Та за схожі фокуси усе Політбюро ЦК ВКП(б) треба було пересаджати. А заразом і Деладьє, і Черчилля туди ж.

Ще у 1905 році сер Вінстон особисто писав конституції завойованих Англією бурських республік. Гарантую: довічне Гесс отримав, аби не плескав язиком про мету свого польоту до Англії 10 травня 1940 року і про те, які переговори вів з британським урядом. Його протримали в одиночній камері більш ніж 40 років в умовах цілковитої інформаційної ізоляції. Йому було заборонено листування навіть з родичами. Боялися, що він, як Ленін, молоком між рядками напише правду?

У 1987 році 93-річного діда знайшли в камері повішеним. Матеріали слідства засекречені на чверть століття, а коли гриф таємності було знято, з’ясувалося, що «…частину з них сфальсифіковано, а документ, що його називають «передсмертною запискою», не є тією запискою, що її вийняли з кишені в’язня після його смерті» [164].

Це вам не хто-небудь таке написав. Андрій Плотніков – професор Академії воєнних наук Росії, колишній наглядач в’язниці Шпандау, де утримувалися нацистські воєнні злочинці. Гесс був останнім з її в’язнів.

Ну і прозорі натяки на причетність до смерті колишнього заступника Гітлера «однієї зі світових спецслужб». А за що дали довічне колишньому командувачу Кріґсмаріне (військовий флот) грос-адміралу Редеру, якого ще на початку 1943 року було відправлено у відставку через опозицію до Гітлера? Бідолаха навіть розстріляти його просив. Щоправда, у 1955 році стариганя, якому йшов 80-й рік випустили за станом здоров’я. Може тому йому впаяли вирок, що Редер (який фактично «торпедував» ідеї Гітлера щодо висадки на Британські острови) добре знав деякі деталі, не дуже зручні для переможців? І з в’язниці вийшов під обіцянку не згадувати про них? А за що накинули зашморг на шию генерал-полковнику Йодлю? Офіційне звинувачення взагалі поза межами здорового глузду: «…фактично планував війну і є у вищому ступені відповідальним за стратегію і ведення військових операцій» [165]. Тобто генерала повісили за те, що він був генералом. За те, що виконував свою роботу. При цьому ані Генеральний штаб, ані Верховне командування Вермахту злочинними організаціями визнано не було, а Вермахту взагалі жодних звинувачень не висувалося.

До речі, Йодля було цілковито виправдано (посмертно) під час перегляду справи Мюнхенським судом у лютому 1953 року, однак уже через півроку «під тиском громадськості» рішення суду було скасовано. Ще б пак.

Зате генерал-фельдмаршал Паулюс у лакованих штиблетах і костюмчику від найкращих кравців виступав як свідок обвинувачення з радянського боку. Хоча він особисто віддавав і підписував злочинні накази про знищення тисяч радянських громадян. Хоча це не Йодль, а саме Паулюс планував стратегію військових операцій. Хоча це не Йодля, а саме Паулюса підпис стоїть під планом «Барбаросса». Я би про це не писав, бо таємної історії саме СРСР Нюрнберг напряму начебто і не стосується. Якби не одне «але». Рішенням того ж таки Нюрнберзького трибуналу матеріали цього процесу мали бути видані в усіх країнах-учасницях процесу. В СРСР вийшло лише 8 томів, тоді як на Заході – аж на 42 томи. Паперу не вистачило? Ні, просто у радянсько-російську версію ті матеріали включалися ви-бір-ко-во. Зате брехливих оповідань про те, що в Нюрнбергу було засуджено ОУН-УПА як фашистські організації – досі повно. Щоб двічі не ходити. Якщо хтось не знає. Українських повстанців на Нюрнберзькому процесі справді згадували. Кілька разів. Але як про жертв нацистських злочинів та у контексті їхньої боротьби проти нацистів. І матеріали ці надала саме радянська сторона обвинувачення. У 25-му томі справи подано німецький документ, в якому йдеться про те, що все більше українців у таборах праці пристають до «табору Бандери» і що емігранти налаштовують «рухи як Бандери, так і Мельника» проти німців. У 27-му томі зазначається, що окремі масові розстріли нацистами українців були помстою «групам Бандери». У 38-му томі згадується про відданість українців та «руху Бандери» ідеї самостійності. Нарешті до 39-го тому за наполяганням радянських прокурорів включено ось такий наказ:

«Айнзацкоманда С/5 Охоронній поліції та СД 25 листопада 1941 року

Київ Дніпропетровськ Миколаїв Рівне Житомир Вінниця.

Стосується: ОУН (рух Бандери)

Достовірно встановлено, що на території Рейхскомісаріату рух Бандери готує заколот із кінцевою метою створення незалежної України. Всіх учасників руху Бандери слід негайно затримати і після детального допиту під виглядом мародерів без найменшого розголосу ліквідувати. Протоколи допитів надати в Оперативний загін С/5. Цей документ після ознайомлення командирам підрозділів знищити» [166].

І коли різноманітні захисники режиму Леніна-Сталіна-Брежнєва верещать: «Не дамо переписати історію!», я кажу: «Було б що переписувати». Справжня історія, таємна історія Радянського Союзу – там, у досі невиданих (порушуючи підписані самими ж комуністами в Нюрнберзі постанови) матеріалах об’ємом 34 томи.

На цьому цю главу й закінчимо.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

БІДНИЙ СЕР ВІНСТОН, АБО ПРО ХОЛОДНУ ВІЙНУ, МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ТА ВБИВСТВО РУЗВЕЛЬТА

Початком Холодної війни в СРСР, а тепер і в Російській Федерації, вважають знамениту промову Вінстона Черчилля у Фултоні (штат Місурі, США) 5 березня 1946 року. Через тиждень в газеті «Правда» вийшла стаття Сталіна, в якій той поставив Черчилля в один ряд із Гітлером і оголосив, що сер Вінстон закликав країни Заходу до війни з СРСР.

Холодну війну зараз називають Третю світовою. Вважають, що усе почалося з Польщі, коли у 1944 році СРСР зі своїх маріонеток створив Тимчасовий уряд Польської республіки на противагу польському урядові у Лондоні. Склалася нібито дуже цікава ситуація: СРСР залишався для Великобританії та США союзником, оскільки ті були зацікавлені в його участі у війні з Японією, але одночасно ворогом, який фактично анексував Польщу, вийшовши таким чином у центр Європейського континенту.

Це була пряма і відверта загроза. Це було спусковим гачком Третьої світової. І лише атомна бомба США не дозволила їй перерости у «гарячу» війну. Проте автор цієї книги має іншу думку. Вважаю, що жодної Третьої світової війни не було. Продовжувалася Друга світова у вигляді Холодної війни, яка час від часу спалахувала і «гаряченьким», як у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, на Близькому Сході аж до 1 липня 1991 року, коли було розпущено Організацію Варшавського договору. Але усе за порядком. На початку 40-х років Сталін робить дуже дивний крок. У країні войовничого атеїзму, де антирелігійна пропаганда, гоніння на Церкву та фізичне знищення священників і вірян було державною політикою, раптом виникають вражаючі пертурбації.

З 1925 року в СРСР діяв «Союз войовничих безбожників», який очолював старий більшовик товариш Омелян Ярославський. Аби ви, шановний читачу, розуміли, наскільки ця моральна потвора була відданим «сталіністом» – у 20-ті роки товариша Ярославського партійна опозиція малювала на карикатурах біля ніг Сталіна у вигляді вірного песика. «Союз войовничих безбожників» щедро фінансувався державою й був передовим її загоном в антирелігійній кампанії.

У 1939 році Ярославського Сталін робить повноправним членом ЦК ВКП(б). Був він членом надважливого Комітету партійного контролю, а от членства в ЦК сподобився лише в рік початку Другої світової. Одночасно Ярославський стає академіком Академії наук СРСР за спеціалізацією «історія» та завідувачем кафедри у Вищій партійній школі. Ярославський удостоївся честі написати книгу з офіційною біографією Сталіна. Для чого це все? Для підняття авторитету та збільшення ваги у складній радянській партійно-державній ієрархії.

І раптом сталося так, що після початку Другої світової війни тиск на Церкву майже припинився. А після 22 червня 1941 року Російську православну церкву було мало не офіційно оголошено союзником радянської влади. Кажуть: то через те, аби сподобатися західним союзникам. Можливо. Але західні союзники заради того, аби мати СРСР у коаліції, заплющували очі на розстріли десятків тисяч польських офіцерів. Хіба б вони не заплющили очі на розстріли якихось російських попів?

Кажуть: це аби протистояти німецькій пропаганді, яка оголосила курс на відкриття церков на окупованій території і таким чином перехоплювала в цьому питанні ініціативу. Можливо.

Але що знали про події на окупованій території мужики на Уралі та в Костромі, крім того, що розповідала газета «Правда» та чорна тарілка радіорепродуктора на стіні, в народі – «брехунець»? Кажуть: це аби мужики йшли воювати «За родіну, за Сталіна». Можливо. Але загороджувальні загони та діти в заручниках – більший стимул, ніж дозвіл на церковну службу в тих храмах, які ще на стайні не перетворили.

Насправді усе складніше. Проводячи масові репресії проти Церкви, Сталін одночасно формував всередині неї кубло вірних холуїв, з числа готових на будь-які послуги єпископів. Ось вам головна моральна потвора. Митрополит Московський і Коломенський, офіційний місцеблюститель патріаршого престолу Сергій Страгородський.

Кар’єра в нього склалася феєрична і не без допомоги радянських спецслужб. Тут справжній детектив, хоч і брудний. Стежимо за датами, любі мої розумні читачі. З 1925 року, після смерті патріарха Тихона, РПЦ залишилася без очільника. За заповітом Тихона, патріаршим місцеблюстителем було призначено митрополита Петра (Полянського), а Сергія – його заступником.

Сталін умів посадити за один стіл і православних попів, і католицьких ксьондзів, і мусульманських муфтіїв. Усіх під своїм портретом.

Оскільки Петро тиску більшовиків не піддався, його було заарештовано й відправлено у заслання, а потім у в’язницю. Патріарший місцеблюститель роками сидів в одиночній камері, проте так і не схилив голови. А його заступник Сергій схилив. Ще й як.

Він буквально вилизував чоботи комісарам, чим викликав обурення і самого Петра, який надіслав йому гнівного листа, і більшості ієрархів. Але Сергію було байдуже. Він радо пішов на співпрацю з «органами», аби врятувати своє життя та досягти влади. У 1936 році НКВС розповсюдило брехливу інформацію про нібито смерть митрополита Петра в ув’язненні. Це було потрібно для того, щоб патріаршим місцеблюстителем став наступний за чергою – Сергій. І він ним став. У тому ж році почалося налагоджування тісної співпраці більшовицького керівництва з керівництвом Церкви. Навіть антирелігійну п’єсу Дем’яна Бєдного «Богатирі» зняли з репертуару.

Проте пом’якшення стосувалося не всіх, а лише тих, хто вірою і правдою служив Кремлю й особисто товаришу Сталіну. Повсюди продовжувалося закриття храмів. Станом на 1940 рік їх в усьому СРСР залишилося менше, ніж в анексованій нещодавно Бессарабії. Але храми тих батюшок, які працювали на ОГПУ-НКВС, не чіпали. У 1937 році за особистим наказом Сталіна було розстріляно низку церковних діячів, зокрема архієпископа Пітіріма (Крилова), протоієрея Олександра Лебедєва, який був керуючим справами Московської єпархії та інших. Загалом протягом лише 1937 року було заарештовано 41 митрополита, архієпископа та єпископа. Не вижив ніхто.

Зверніть увагу: отець Олександр був керуючими справами у тій самій єпархії, яку очолював Сергій, котрий не лише розстрілу, але й арешту уникнув. Цікаво, правда? Отже, треба сказати, що сталінські репресії стосовно священнослужителів були «зачистками» з метою зведення у сан керованих і слухняних осіб. Першим серед них якраз і був митрополит Сергій (Страгородський).

Саме завдяки його «невтомній праці» РПЦ було підпорядковано радянським спецслужбам, коли, образно кажучи, під рясами попів були погони, а в кишенях – партійні квитки. Сталін не був би Сталіним, якщо б відкрито виявляв прихильність до когось. Він грався батюшками, мов пішаками, знімаючи з дошки одних і просуваючи у ферзі інших. До пори він тримав їх хоч і в «чорному тілі», але живих.

Про те, наскільки вождь цінував Сергія, свідчить той факт, що під час евакуації з Москви у жовтні 1941 року партійно радянських установ та кадрів, не були забуті й «кадри» православні. Понад те, коли стало відомо що Сергій захворів, Сталін дбайливо замінив йому подорож у евакуацію до Оренбурга на ближчий до Москви Ульянівськ. Там той і просидів, аж поки не настав час задіяти РПЦ у великій політиці. До цього у політичні процеси (крім судових) батюшок залучали спорадично. І вони вислужувалися, як могли. Митрополит Сергій вже 22 червня 1941 року розіслав по приходах заклик «Пастирям та пасомим православної церкви», складений у кращих традиціях Управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б).

Нагадаю, що виступ Молотова, в якому повідомлялося про початок війни, закінчився о 12.25 за московським часом. За решту дня Сергій не лише встиг створити сей «документ», але й розіслати в єпархії. Знайдіть його в мережі Інтернет і прочитайте.

Навряд чи у кого залишаться сумніви, що писався текст саме в нетрях Агітпропу ще зранку, а владика лише слухняно підписав. Або ось інший сталінський холуй – екзарх Волинсько-Луцької єпархії митрополит Микола (Ярушевич), права рука Сергія. Це він за наказом Політбюро ЦК ВКП(б) у 1942 році редагував книгу «Правда про релігію в СРСР», де люто заперечувалися гоніння на Церкву, в тому числі – і фізичне знищення священників. Це його ще в 1940 році Лаврентій Берія називав «агентом НКВС» та «своїм екзархом». Це саме цю безсовісну істоту за особистим розпорядженням Сталіна було введено у «Надзвичайну державну комісію зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх поплічників», яку було створено винятково для того, аби звалити провину у розстрілі полонених польських офіцерів на німців. І це він слухняно підмахнув відповідний акт, не боячись горіти в пеклі за порушення 8-ї заповіді про фальшиве свідчення.

А ось Алексій (Симанський) – митрополит Ленінградський і Новго-родський, який пізніше протягом 25 з гаком років буде патріархом Московським і всея Руси. Давній штатний агент НКВС. З тих, кого в документах спецслужб характеризували як «перевірених на агентурній або патріотичній роботі». Милуємося на цей вельми специфічний патріотизм, не забуваючи, що коли наведене нижче звернення митрополита друкувалося у «Правді», на дві області – Ленінградську і Новгородську діяли лише 20 храмів – решту перетворили на купи битої цегли, свинарники та сховища для буряків. Милуємося, і не забуваймо, що в «області» митрополита Ленінградського у 1937-1938 рр. було розстріляно понад 800 священнослужителів: «Православна російська церква разом з усіма народами Великого Радянського Союзу горить одним бажанням – всіляко допомагати Червоній Армії, яка наступає.

Ленінградська єпархія – духовенство та віруючі, натхнені патріотичним рухом всього радянського народу, з перших днів Великої Вітчизняної війни нашої Батьківщини проти ненависних німецько-фашистських загарбників стали підтримувати військово-патріотичні заходи, спрямовані на будівництво і зміцнення оборони Союзу РСР…» [167]. Нагадаю, серед «військово-патріотичних заходів» радянської влади були: розстріли без суду і слідства; спалювання домівок селян; взяття у заручники родин червоноармійців і влаштування штучного голоду в Ленінграді. Митрополита, щоправда, як і інших партійно-державних бонз, голод той оминув. Митрополит вкушав щедро, жирно й різноманітно… До слова, цей тип мав медаль «За оборону Ленинграда», яку отримав саме 1943 року. А також медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг» (1946). Ну і так, «дрібнички» у вигляді чотирьох(!) орденів Трудового Червоного Прапора. Три з них інтересу не викликають, бо вручалися до ювілеїв. В СРСР комуністичні вожді полюбляли нагороджувати один одного до днів народження. От і тут так. День народження Патріарха Московського і всея Руси Алексія – 8 листопада 1877 року. А от нагородження: 8 листопада 1952 року (на 75 років); 8 листопада 1962 (85 років); 6 листопада 1967 – так би мовити з нагоди 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та у зв’язку з 90-річчям від дня народження.

А от нагородження першим «Трудовим Червоним прапором» та медаллю в 1946 році мають свій прихований підтекст. Ці нагороди Алексій справді заслужив. Рік цей ще випливе, зачекайте. Зауважимо, що митрополит Микола (Ярушевич) також мав три радянські нагороди: медалі «За оборону Москвы», «За доблестный труд в Великой Отечественной войне» та… той таки самий «Червоний Прапор». Мав би ордени з рук Сталіна або Хрущова і Сергій, але помер у 1944 році, зовсім недовго пробувши у патріархах. Настільки детально про цих почвар я пишу лише тому, що ці «три богатирі», три «моральних стовпи» Московської церкви стояли за відновленням патріархії в РПЦ. Нині московські батюшки репетують, що вони нащадки Володимира Святого, який прийняв хрещення від Константинополя. До цих криків ми повернемося нижче – це дуже важливо. Зараз же скажу так: цілком згоден з відомим українським церковним діячем – нині покійним Євгеном Заплетнюком: «…сучасна Російська православна церква бере свій початок не з часів хрещення Володимира, а з часів Сталіна.

Саме він був де-факто першоієрархом цієї організації, спочатку «відродивши» її, а потім і керуючи нею» [168]. А сталося це так. 4 вересня 1943 року Сталін викликав до себе оцих «трьох мушкетерів без кардинала» і наказав починати процес відновлення патріархії. І якомога швидше зібрати для цього Архієрейський собор. Собор той мусив обрати патріархом затвердженого Політбюро митрополита Сергія (Страгородського). Широта пропозицій товариша Сталін вражала. Він запропонував відновити духовні академії та семінарії. Сергій обережно відмовився, пояснивши, аби не образити, «найкращому другові радянських попів», що для цього поки що немає викладацьких кадрів (ще б пак – скільки їх перестріляно!). А от щодо видання Журналу Московської Патріархії питання вирішилося швидко.

І на пащу «Союзу войовничих безбожників», якого з початком радянсько-німецької війни припнули на ланцюг, зовсім наділи намордника, практично не дозволяючи гавкати. А трохи пізніше його зовсім ліквідують, перетворивши на товариство «Знання». Усі три митрополити напружено міркували, коли можна буде організувати такий важливий захід, як Архієрейський собор; кого на нього запросити, а кого не варто. Проте з’ясувалося, що у більшовиків давно все готово. Вони і приміщення підготували, і списочок тих, кого треба викликати на «вибори» склали. Тож «трьом богатирям» була вказівка через три дні(!) собор провести і патріарха обрати. «Проявити більшовицькі темпи», – як товариш Сталін висловився. І проявили.

Декого з архієреїв, котрі сиділи в буцегарні, швиденько випустили, відмили, вивели вошей, одягли відповідно до сану й терміново доправили у Москву. Там 8 вересня 1943 року згаданий вище Собор одностайно «обрав» Сергія патріархом. І ось цей поспіх, друзі, відправляє на смітник усілякі вигадки щодо зацікавлення більшовиків Церквою винятково як чинником, який лише допомагав у війні. Бо якби було так, то патріархію відновили б не восени 1943 року, коли усім було зрозуміло, що перемога над Гітлером – тільки питання часу, а восени 1941-го.

Чому саме 8 вересня 1943? Та тому, що саме в перших числах вересня 1943 року було прийнято рішення щодо місця та дати проведення конференції, яку пізніше назвуть Тегеранською. Питання, зокрема й ті, що їх вирішуватимуть Сталін з Рузвельтом без присутності Черчилля, переважно узгоджено й підготовлено. Таємні попередні домовленості визначено. Підготовка «сходняка» вийшла на нульовий рівень. До чого тут патріархія? Сталін повертав політику старого «устремління» СРСР до чорноморських проливів та Перської затоки, яку не вдалося реалізувати в союзі з Гітлером. Тепер він сподівався зробити це у спілці з Рузвельтом та його оточенням. Захоплення Туреччини і Греції стояло у товариша Сталіна як першочергове завдання. А там і до Персії, і до Сирії, і до Палестини, і до Кувейту та інших нафтоносних районів недалеко, якщо вдасться домовитися з Рузвельтом щодо розвалу Британської імперії.

Ви ще не здогадалися, мій любий читачу? Звісно ж! Стара добра баєчка про «Москву – Третій Рим», яка виникла ще за часів улюбленого історичного персонажа Сталіна – царя Івана ІV Жахливого. Коротко: Москва є спадкоємницею Київської Руси, а Київ, як відомо, хрестився від Константинополя. Але оскільки Візантійської імперії давно не існує, а є Туреччина, і давно немає Константинополя, а є Стамбул, то Москва є спадкоємницею Візантії як у духовній царині, так і стосовно земель, які раніше належали Другому Риму. А тепер погляньте на мапу Візантійської імперії станом хоча б на першу половину ХІ століття й присвисніть. Та й на момент свого падіння Візантія мала нічогеньку територію, в т. ч. і на Балканах. Саме відроджений Московський патріархат мав стати опорою в Азійській та Балканській політиці Кремля.

 Саме він мав ідеологічно обґрунтувати претензії Москви на загарбання Греції і Туреччини, Сирії і Македонії, Болгарії та Югославії. Професор Санкт-Петербурзького державного університету Сергій Львович Фірсов констатує: «Сьогодні серед дослідників майже немає сумнівів в тому, що Сталін хотів перетворити Російську Церкву в своєрідний центр міжнародного православ’я, який влаштовував би Кремль і відповідав його зовнішньополітичним амбіціям.

Власне, в Кунцевому і були принципово вирішені основні питання церковного життя» [169]. А ще Сталін міг спиратися на Московський патріархат у справі кінцевого загарбання України, зокрема ліквідацію Української греко-католицької церкви та боротьбі з ОУН та УПА. До слова: не «хотів перетворити», а – перетворив. Чи відомо вам, люб’язні мої читачі, що згадуваний вище «Журнал Московської патріархії» від початку поновлення виходу (перший номер віддруковано 12 вересня 1943 року у найкращій московській типографії на найкращому папері – блискавичні темпи, якщо врахувати, що з 4 вересня треба було і редакцію організувати, і матеріали підготувати) ніколи не називав і досі не називає Вселенського патріарха Вселенським, а лише – Константинопольським? Чому? Бо, починаючи з 1943 року, Московський патріарх почав кампанію про самопроголошення себе Вселенським. І що Москва якщо не de jure, то de facto саме з часів Йосипа Віссаріоновича стала тим центром, до якого сходилися усі ниточки світового православ’я. А якби плани Сталіна реалізувалися й було захоплено Туреччину, Палестину, Сирію та Грецію, то в його лапах сконцентрувалися би 12 із 14 автокефальних церков, що тоді входили у диптих, і центр світового православ’я безумовно перемістився би із Фанара до Москви.

І стратегічна гра почалася. У Тегерані Сталін поставив перед союзниками вимогу змусити Туреччину переглянути доктрину Монтре в сенсі, що лише військові кораблі СРСР і жодні інші мали би право безперешкодного і необмеженого проходу протоками. Ми десь вже це чули, правда? А також згоду Туреччини на відчуження частини її території для побудови радянських військових баз. І це теж в одній з попередніх глав ми уже читали. Відомо, що в країнах, де з’являються радянські військові бази, до влади невдовзі приходять «народні уряди». Власне, Туреччина у Касабланці була віднесена до сфери британських інтересів (як і Греція), але нам достеменно не відомо, про що під коньячок говорили товариш Сталін та містер Рузвельт листопадовими вечорами за стінами радянського посольства. Багато чого не потрапило у протоколи. Багато чого досі у секретних архівах зберігається, або понищено. Про те, що там говорилось-балакалось, ми можемо судити лише з мемуарів того ж таки Бережкова, який, зрозуміло, всієї правди не розкрив, а про деякі речі говорить натяками.

Ось найперша бесіда Сталіна і Рузвельта сам на сам: «Рузвельт сказав, що має намір у майбутньому докладніше поговорити про післявоєнний статус колоній, але краще це робити без участі Черчилля, у якого немає жодних планів щодо Індії. Сталін відверто остерігався бути втягнутим в обговорення такої делікатної теми. Він лише обмежився зауваженням, що після війни проблема колоніальних імперій може виявитися актуальною, і погодився, що СРСР і США простіше обговорювати це питання, ніж країнам, які володіють колоніями. Мене ж вразила ініціатива Рузвельта у зв’язку з тим, що не так давно я чув, як Гітлер на переговорах з Молотовим у Берліні в листопаді 1940 року пропонував Радянському Союзові спільно з Німеччиною, Італією і Японією поділити британську колоніальну спадщину» [131]. Це непряме свідчення колишнього сталінського дипломата вражає. Отже, бесіди 1940 та 1943 років майже ідентичні. Лише замість Гітлера щодо розділу Індії, Персії та Туреччини зі Сталіним комунікував Рузвельт? Ви знали, що Рузвельт фактично «здав» Сталіну Китай, повіривши (або зробивши вигляд, що вірить) своїм радникам (а вам вже про них відомо), що лідернаціонально-визвольного руху Чан Кайши, який із 1937 року жорстоко бився з японцями – реакціонер, диктатор і мало не фашист, а от молодий комуніст Мао Цзедун – великий демократ і саме його та китайських комуністів треба підтримувати. Брудно це все…

Але повернемося до основної теми глави. Про це треба писати окрему книгу, тому, знов таки, говоритимемо в більш-менш загальних деталях. Історія умовних способів не знає – це правда. Проте неважко здогадатися, що було б, якби за підтримки американських комуністів та шпигунів у Білому домі, враховуючи Рузвельта, якого цілком можна записувати у зрадники національних інтересів США та фактичного агента Комінтерну, більшовикам вдалося розвалити Британську імперію і встановити свою владу на Близькому Сході, Балканах, в Туреччині та Східній Європі.

Сталін отримував два головні ресурси війни: «гарматне м’ясо» та «кров війни» – нафту. Але світ врятували. У найвідповідальніший момент історії людства, 12 квітня 1945 року у своєму маєтку Уорм-Спінгс помер кращий друг і напарник Сталіна (єдиний президент США, про якого радянська пропаганда відзивалася напрочуд приязно і тепло) Франклін Делано Рузвельт. Офіційно – від крововиливу у мозок. Насправді, як стверджують варті довіри джерела – від кулі снайпера. «Чомусь не було розтину тіла. Поховали легендарного президента в закритій труні. Це відразу ж викликало чутки, що його застрелили в потилицю!

 

33-й президент США Гарі С. Трумен. Той, що зупинив Сталіна…

Справді, з десятків покійних президентів США закрита труна була лише у «померлого від інсульту» Рузвельта і у Джона Кеннеді, якому в Далласі куля проробила у правій частині голови вихідний отвір розміром з кулак. Були й інші загадки. Про них докладно написав ще в 1948 році американський публіцист Е. Джозефсон у своїй книзі «Дивна смерть Франкліна Д. Рузвельта» [170]. «Апоплексичний удар» – класичний діагноз, коли відбувається політичне вбивство. «Апоплексичним ударом» назвали причину смерті російського імператора Павла І. Утаємничені жартували: «Апоплексичний удар у скроню табакеркою». І звідки дізналися, що Рузвельт помер саме від інсульту, якщо розтину не було? Тих, хто почне закидати автору прихильність до «теорії змов», заперечу: уся історія людства – суцільні змови. Тегеранська конференція тому підтвердження. І Ялтинська. Саме після Ялти серед патріотичної американської еліти очевидно й сформувалася думка, що містер Рузвельт рулить не в той бік і його треба позбутися. «Винуватців» убивства «великого друга СРСР» російські автори знайшли багато. Основних версій дві: британські спецслужби та сіоністи.

Другі – через те, що Рузвельт не дозволяв створювати державу Ізраїль. Проте, багато інших загадок навколо цієї смерті свідчать про широку змову саме у Вашингтоні і «єврейський слід» тут ні до чого. Пройдемося по найбільших із них. Рузвельта ховали не просто у закритій труні – його тіло не виставлялося для прощання. Його дружина Елеонора пояснювала це тим, що така процедура не була в традиціях родини. Брехня. Бо тіло матері 32-го президента за його особистим розпорядженням для прощання виставлялося. Більше того, та ж Елеонора Рузвельт сама себе спростувала в газеті «Saturday Evening Post» від 8 лютого 1958 року, розповівши, що в день смерті чоловіка їхній син Джиммі знайшов у сейфі батька розпорядження на випадок смерті, де була вказівка виставити тіло в Капітолії. Про відсутність обов’язкового за протоколом розтину тіла уже говорилося. За свідченнями особистого лікаря Рузвельта віце-адмірала Росса Макінтайра, регулярні огляди президента патології судин головного мозку не показували.

Нарешті ще одне. Після поховання Рузвельта його найближче оточення влаштувало справжній святковий бенкет: «З цього приводу головний кореспондент при Білому домі М. Сміт писав: «Більшість пасажирів похоронного поїзда були найближчими співробітниками Рузвельта. Не встиг сховатися з очей увінчаний жалобними прапорами вокзал Гайд-Парку, як почалося щось на зразок похоронної тризни. Алкоголь лився рікою в кожному купе і кожному салоні. Фіранки на вікнах були спущені, і зовні поїзд виглядав як будь-який інший, який везе траурних гостей додому. Але за цими фіранками рузвельтівські підручні розважалися повним ходом...» [171]. Чому ж прикінчили Рузвельта? Відповідь очевидна: якби цього не зробили, то ще один президентський термін цієї людини просто поклав би США (а з ними і увесь світ) до загребущих лап товаришів з Кремля. Лише в Державному департаменті США станом на 1950 рік було виявлено 205 агентів радянських спецслужб та членів Компартії США, що одне й те саме. Це вже після того, як за часів Гаррі Трумена багатьох підручних Рузвельта на кшталт Елджера Хісса, було з державної служби видалено. Чого лише варте «ядерне шпигунство». Один із розробників американської ядерної програми Еміль Фукс перебував на зв’язку з НКДБ СРСР з 1943 року. Мортон Сорбел, Юліус та Етель Розенберги, Теодор Холл й інші шпигуни у самому серці атомного проєкту США – давно відомі любителям історії.

Або ось Гаррі Декстер Уайт. Знаменитий американський економіст, автор проєкту Міжнародного валютного фонду та один з творців Світового банку. У 40-і роки – помічник міністра економіки США і за сумісництвом агент радянських спецслужб. Саме він «здав» радянській розвідці т. зв. «План Моргентау», який передбачав запобігання можливості розв’язання Третьої світової війни Німеччиною після її капітуляції. І це лише верхівка айсбергу. Крім усього іншого, радянська агентура підштовхувала Рузвельта до встановлення авторитарної влади в країні. Мало хто знає, що ця «велика людина» стоїть за вбивством свого прямого конкурента на виборах 1936 року сенатора Хью Пірса Лонга. Мало хто відає про те, що з 1940 по 1944 рік при Рузвельті віце-президентом (тобто другою людиною в державі) був такий собі Генрі Уоллес, відвертий «сталініст» і шпигун. На щастя, противникам Рузвельта вдалося влаштувати гучний скандал і на виборах 1944 року Рузвельт мусив Уоллеса відставити і взяти кандидатом у віце-президенти Гаррі Трумена. Переконаний – якби Рузвельту дали посидіти у Білому домі четвертий термін, до 1948 року і при ньому були би Уоллес, Гопкінс, Хілл та інша таємна сталінська рать, з демократією у цій країні було б покінчено, а на Капітолійському пагорбі та в Білому домі вгніздилися товариші з партквитками Комуністичної партії.

На секундочку, щоб ви розуміли масштаби: на початку Другої світової війни чисельність Комуністичної партії США сягнула 100 тисяч. Навіть у 1956 році після кількарічного жорстокого тиску політики маккартизму, американських комуністів залишалось близько 10 тисяч. Саме через це – як на мене – містера Рузвельта й звільнили з посади (вибори Рузвельт вигравав завдяки вмінню маніпулювати настроями «простих людей) найбільш радикальним способом. Спочатку зробивши віце-президентом антикомуніста та «яструба» Трумена, який за Конституцією перебрав на себе обов’язки президента. Трумен одразу зробив поворот на 180 градусів. Тіло Рузвельта ще не охолонуло, а США вже припинили постачання до СРСР зброї, стратегічних матеріалів та продовольства за програмою ленд-лізу. Навіть уже навантажені кораблі почали розвантаження.

Було проведено комплекс заходів щодо витіснення Москви з різних регіонів, де вона до цього почувалася, мов на Мальдівах. Основним аргументом стала ядерна бомба. Саме вона змусила Сталіна виконати домовленість і забратися геть з Ірану, поховавши самопроголошені Демократичну республіку Азербайджан (т. з. «Іранський Азербайджан») та Курдську Народну Республіку (Мехабадська республіка).

Радянські війська було виведено з Ірану у травні 1946 року. Сталася невдача в Греції. Як не намагався Сталін ще з 1944 року змусити місцевих комуністів тимчасово замиритися зі своїми противниками – все намарне, там тривала громадянська війна. А Сталіну було дуже потрібно, аби влада до комуністів прийшла легітимно аби не потрапити під тиск міжнародної спільноти.

Вторгнення до Туреччини (першим секретарем Стамбульського міськкому ВКП(б) мав стати радянський розвідник-нелегал Андронік Вартанян) під загрозою ядерних американських бомбардувань відклали до «кращих часів», які так ніколи і не настали. До речі, після захоплення Туреччини особливе значення надавалося поверненню Стамбулу «історичної назви» Царгород.

У Східній Римській імперії це місто ніколи так не називалося, зате на Руси – так. От для чого була потрібна більшовикам Московська патріархія. У серпні 1946 року СРСР висунув Туреччині 5 вимог щодо чорноморських проток і одночасно почав концентрацію військ уздовж турецького кордону. Ось чому у 1946 році на московських попів посипалися ордени й медалі. Але й тут на бік Туреччини стали США та Великобританія. Між іншим, саме устремління захистити Туреччину та Грецію від радянської експансії стало головною причиною створення НАТО.

І саме загроза радянського вторгнення до Туреччини та спроби блокади Західного Берліну стали причиною розробки американськими генералами першого плану ядерної війни проти СРСР – знаменитий план «Дропшот», затверджений Комітетом начальників штабів США 19 грудня 1949 року, про який дбайливо повідомили у Москву: хлопці, не балуйтеся. Пізніше Молотов так прокоментував цю авантюру: «Добре, що ми вчасно відступили, а то б це призвело до спільної проти нас агресії» [172]. У той самий час погіршилися стосунки мж СРСР та Югославією. Вірніше – між двома Йосипами, маршалами-диктаторами – Тіто і Сталіним. «Юги» перекрили кордон з Грецією й припинили допомогу тамтешнім комуністам. Як результат – у тому ж таки 1949 році після широкомасштабного втручання США війна завершилася поразкою комуністів. Москву тіснили звідусіль.

1950 року Кремль порушив угоду щодо лінії демаркації між двома Кореями по 38-й паралелі й спробував захопити півострів цілком. Проте зрештою програв. У СРСР з «брехунців» розповідали, що то була війна між СРСР та «американськими імперіалістами». Брехня. В Кореї СРСР та його союзник комуністичний Китай воювали з миротворчими військами ООН, які складалися з військових контингентів 16 країн: від США та Бельгії до Ефіопії і Колумбії. Враження таке, що після наглої смерті Рузвельта усі плани Сталіна пішли під укіс, мов перевантажений зброєю панцирник. У відчаї він намагався хоч щось вдіяти, але стратегічна поразка була неминуча.

В історії, завдяки «дуже правдивим» мемуарам Судоплатова, Бережкова та інших товаришів, укріпилася версія, що Сталін спокійно сприйняв повідомлення Трумена в Потсдамі про вдалий іспит ядерної зброї. І навіть зверхньо посміхнувся. З цього роблять висновок: Трумен хотів Йосипа Віссаріоновича пошантажувати і полякати, але сталевий Сталін вистояв і лихі задуми імперіалістичного президента зруйнував. Насправді тут інше. Брехун Судоплатов стверджував, що детальна схема атомної бомби американців лежала на столі Сталіна через 12 днів після того, як її зібрали – радянська агентура постаралася. Але цього не могло бути. Бо якби так, то радянські спеціалісти, маючи майже увесь пакет розробок атомного проєкту Третього рейху і самих німецьких ядерників та ще й детальні повідомлення агентів зі США, – не прововтузилися б зі створенням власної бомби понад чотири роки.

Ми ніколи, напевне, не дізнаємося правди. Але схоже на те, що проєкт «Венона» (розкриття радянських шифрів) американських спецслужб почав давати свої плоди ще у 1944 році й більшість московських агентів працювала «під ковпаком» і через них у Кремль «згодовували» дезінформацію. Сталін просто не повірив словам Трумена вважаючи їх блефом, бо його агенти доповідали щось зовсім інше. Наприклад, що проєкт ще «сирий». І успішні ядерні випробування, а потім бомбардування американцями японських об’єктів стало для новоспеченого генералісимуса (це звання Сталін присвоїв собі 27 червня 1945 року) справжнім шоком.

Отож, смерть Рузвельта та атомна бомба зламали більшовицького диктатора і морально, і фізично. Він дурнем не був і чудово розумів, що вистояти проти колосальної потуги об’єднаних економік та армій Великобританії і США, які до того ж мають жахливу атомну зброю й засоби її доставки навіть до двору Кремля, зруйнований війною злиденний СРСР не зможе.

Тому доведеться ставити хрест на всіх безмежних амбіціях. Після повернення з Потсдаму Сталін терміново викликає до себе Курчатова і наказує максимально прискорити роботи зі створення бомби. Але бомба бомбою – її потрібно якось доправити на територію потенційного противника, головне – США. Тому генералісимус також викликає авіаконструктора Туполєва й наказує йому скопіювати до найменших деталей американський стратегічний бомбардувальник Б-29 (тобто тупо вкрасти чужі розробки) і «щоб через рік літав».

Але виявляється, що Ту-4 (тобто насправді Б-29) не дотягує до території США, бо має дальність лише 5,5 тис. км. І тоді Сталін задіює конструктора ракет Сергія Корольова і той уже 8 вересня 1945 року летить в Німеччину, де збирає усе, що стосується ракет ФАУ, в тому числі й усіх доступних конструкторів та інженерів, аби терміново почати розробку на базі ФАУ міжконтинентальної балістичної ракети. Та все це – як у нас кажуть – у свинячий голос. Є такий термін в шахах – «темп». Програти темп – це зробити зайвий хід для досягнення бажаної позиції.

В такому разі противник випереджає тебе на хід, яка б гарна перспектива перед тобою не розгорталася, але партію виграє він. СРСР втратив темп, а заразом і своє майбутнє… Справа всього життя кривавого диктатора улітку 1945 року з гуркотом обвалилася. Він, безумовно, усвідомлював: Друга світова продовжується не на користь більшовизму, який однозначно приречений у стратегічній перспективі.

Кажуть, що Сталін скасував святкування Дня Перемоги 9 травня з огляду на великі людські та матеріальні втрати у війні. Ні-се-ніт-ни-ця. Коли це його хвилювала доля підданих, отих «гвинтиків»? Звернемо увагу, коли саме це сталося: наприкінці 1947 року, коли стало зрозуміло, що жодного «визволення» Ірану, Туреччини, Греції, Сирії, Палестини, Катару не буде. Це визнання того, що шахову партію програно і мат неминучий. Потрясіння диктатора було таким, що він зовсім здурів, зачинившись на дачі й ініціювавши улюблену свою гру – судові процеси.

Але про це – в наступній главі…

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

КІНЕЦЬ ІМПЕРАТОРА СОЮЗУ АБО ПРО СЛАБКІСТЬ ДОМІНАНТІВ

Я недаремно увесь час порівнюю більшовиків з пацюками. Їхні спільноти практично ідентичні й живуть за однаковими законами. І якщо «крисобої», які постають із залізних діжок, це лише легенда, то дійсність набагато цікавіша.

Пацюки живуть відносно невеликими угрупованнями, які називаються «партіями» або «демами». На свою територію сторонніх не пускають і люто ворогують із сусідніми демами. На чолі партії стоїть лідер – головний самець дему, або домінант. І він не добрий та справедливий «батько народу», а безжалісний тиран.

При цьому він рідко буває найрозумнішим і найкмітливішим. Навіть самої фізичної сили недостатньо. Лідером партії стає той, хто демонструє більшу завзятість, хитрість та психологічну стійкість, адже протягом усієї «політичної кар’єри» він перебуває в перманентному емоційному напруженні. Навіть на мить розслабитися – означає програти. Найголовніші суперники – не агресивні сусіди, а – «свої», себто найближчі соратники вождя, його заступники, або науковою мовою – субдомінанти. Перед головним самцем вони демонструють показну повагу й не припускаються жодних суперечок.

Але щойно домінант втратить силу, пильність або здоров’я, вони поступово припиняють йому підкорятися, огризаються, нападають і зрештою убивають. А далі в результаті запеклої боротьби з’являється новий голова партії і все повторюється. Потрясіння Сталіна подіями квітня-серпня 1945 року було настільки великим, що він миттєво постарів і фізично сильно «здав». Між 10 та 15 жовтня у нього трапляється перший інсульт. Диктатор ледве не здох. Більше місяця він провів на дачі, ні з ким не спілкуючись. Припускають, що в нього відібрало мову. Журнал відвідувань показує, що відвідувачів кабінету Сталіна не було в період з 8 жовтня по 17 грудня. Донька генсека також згадує той час як період тривалої і важкої хвороби.

Переломним став 1946 рік. Поразка в Ірані, здавалося, відібрала оту психологічну стійкість, необхідну для збереження влади. Генсеку виповнилося лише 67 років, для політика не надто старечий вік, але фізично і ментально він був глибоким старцем. Все менше він відвідує Кремль. Все більше сидить на дачі. Світлана Аллілуєва так згадує той період: «…там і сям були різні альтанки, з дахом, без даху, а то просто дощатий настил на землі і на ньому столик, плетені лежанка, шезлонг, – батько все блукав садком і, здавалося, шукав собі затишного, спокійного місця, – шукав і не знаходив..

Влітку він цілими днями ось так переміщався парком, йому несли туди папери, газети, чай. Це теж була його «розкіш», як він її розумів і бажав, – і в цьому проявлявся його здоровий смак до життя, його незнищенна любов до природи, до землі, а також його раціоналізм: останні роки йому хотілося здоров’я, хотілося довше жити . .» [173].

Криваві маніяки завжди любили природу. І були сентиментальними. Рейхсфюререр СС Гіммлер під час відвідування одного з концтаборів навіть зомлів. Але це не заважало йому щодня підписувати накази про страту тисяч людей. Хтозна, що відбувалося у душі та у свідомості людини, яка вже одного разу зазирнула за край безодні? Може тому й не було йому спокою? Не лише альтанки – дача увесь час будувалася і перебудовувалася. Ще гірше справи пішли наступного року. Поїздки до робочого кабінету стають ще рідшими, кількість відвідувачів меншою, а час роботи мізерний. Оточення ще не наважується відкрито кинутися на лідера – добре знали, наскільки той міг бути підступним та вдавати з себе немічного. Але реальні справи з його рук повільно і невідворотно спливали.

От вам, любий мій читачу, приклад. 11 липня 1947 року до Сталіна в кабінет навідалися Молотов та головний чехословацький комуніст Климент Ґотвальд. Питання важливе, адже товариш Климент хоч і обіймає посаду прем’єр-міністра Чехословаччини, але влада комуністів у цій країні не абсолютна, вони змушені ділити її з іншими партіями, а відтак і влада Москви над цією країною хистка. На виборах 21 травня комуністи здобули 93 місця в чехословацькому парламенті, а Чехословацька народна партія та Чеська національно-соціальна партія разом – 101. Як завжди у таких ситуаціях, товариші з Кремля разом із чеськими і словацькими товаришами готують «революцію», тобто державний переворот за підтримки радянських спецслужб та військ (він відбудеться у лютому 1948 року) і «благословення» на нього від Сталіна необхідне. Не для Маленкова, Молотова, Хрущова та Берії. Для чеських і словацьких товаришів, які мають переконатися, що «вождь усіх часів і народів» міцно тримає штурвал у руках.

Тому міністр (уже міністр, а не нарком) іноземних справ В’ячеслав Молотов привіз товариша Ґотвальда на товариша Сталіна подивитися. Мов на мавпу в зоопарку. Далі священною справою організації перевороту в Чехословаччині займуться товариші Молотов і Берія, а Сталіна повернуть на дачу пити чайок та любити природу. Ні, він все ще віддає накази. Він усе ще тримає штурвал. Але з кожним днем все менше бачить, куди слід рулити й покладається на підказки оточення. Скільки тривала та зустріч? Півтори години – з 19.30 до 21.00. Ото й увесь робочий день. Щоправда, ще заскакував Мікоян (20.00-20.50), але його присутність очевидно теж була потрібна – він у той час був заступником Сталіна як голови Кабінету Міністрів і фактично керував цим органом замість нього. А наступна зустріч в кабінеті – через 4 дні. Відвідувачів троє: Жданов, Суслов і Кузнецов. Зайшли о 19.30, вийшли – о 22.10. Все.

Медики усе більше обмежують діяльність вождя. Але на поправку він не йде. «Здоров’я Сталіна, незважаючи на щадний режим роботи, не поліпшувалося. Він страждав від гіпертонії, запаморочення і задишки, часто застуджувався, і охорона змушена була іноді вдаватися до крайніх заходів. Охоронець Рибін, розповідаючи про похорон Жданова, що відбувся 2 вересня 1948 року, згадує, як охоронці, за вказівкою Молотова, замкнули Сталіна в кімнаті і не випустили його в сад полити квіти. Сталін фактично припинив керувати країною» [174]. Чому ж соратники не «припинили страждання» головного пацюка шляхом евтаназії? Та тому, що він був для них корисний у такому стані. Вони прикривалися ним, як свого часу Сталін прикривався Леніним, фактично ув’язнивши того в Горках. І поки Йосип Віссаріонович дедалі більше перетворювався на фізичну і розумову руїну, плели власні інтриги, створювали союзи та зміцнювали позиції у майбутній боротьбі за владу. Вважається, що всі післявоєнні репресивні кампанії, особливо найвідоміші (боротьба з «безродними космополітами», «справа лікарів» тощо) були особистою ініціативою Сталіна. Це не зовсім так. Сталіну їх приписують. Насправді ініціаторами їх були інші люди.

І використовувалися вони для зведення рахунків і боротьби за владу. Звісно, він підписував відповідні розпорядження. У читачів не має складатися враження, що він був уже зовсім недієздатний і не усвідомлював що робить. Влада його була досі необмеженою. Але діяльність все більше обмежувалася. Він, як і раніше, міг «стерти на табірний порох» будь-кого, але для цього треба було знати, кого стирати. Соратники поступово, майже непомітно позбавляли його головного – цілковитого обсягу інформації. До газети «Правда» в єдиному примірнику ще не дійшло, однак чітке уявлення про те, що відбувається, поступово відпливає. Хто володіє інформацією – той володіє світом, казав сер Вінстон Черчилль. Сталін повільно, але невідворотно ставав заручником різних груп біля нього, ним маніпулювали. А потім уже на мертвого соратники списали і його, і свої особисті злочини.

Приклад? Та будь ласка. Знаменита справа Єврейського антифашистського комітету, створеного під час війни. «28 листопада 1948 року Сталін підписав таємне рішення бюро Ради міністрів СРСР: «Єврейський антифашистський комітет негайно розпустити, органи друку цього комітету закрити, справи комітету забрати». Наступного дня оперативники МДБ обшукали і опечатали приміщення» [175]. ЄАК звинуватили у шпигунстві та поширенні націоналістичної пропаганди – стандартний набір. У результаті до справи було притягнуто 125 осіб, з яких 23 розстріляли і 6 померли у в’язниці.

Дослідники знайшли дуже цікаве пояснення, навіщо було знищувати комітет та розкручувати справу. Винен, звичайно, Сталін. «Історик Леонід Млєчін стверджує, що першопричиною справи ЄАК було погіршення здоров’я Сталіна, точніше, те, що про нього писали західні кореспонденти в Москві. Старого диктатора це дуже дратувало. Основою для спекуляцій служили його зовнішній вигляд і зникнення з публічного простору, що почастішали. Але вождя таке пояснення не влаштовувало. Він був упевнений, що хтось із оточення зливає іноземцям відомості про його медичні проблеми.

МДБ знайшло пояснення, яке влаштовувало Хазяїна: інформація йде через родичів його покійної дружини» (там само). Далі знайшли зв’язки з одним із членів комітету і справа закрутилася. Цьому допоміг закоренілий антисемітизм Сталіна. Можливо, все так і було. Але історика Леоніда Млєчіна треба б спитати: а звідки товариш Сталін дізнався, що про нього писали західні газети? Іноземних мов товариш Сталін не знав. Сумнівно, щоб у нього доходили руки почитати в оригіналі «The Washington Post». То хто підсовував йому те, що «дуже дратувало»?

Але звернемо свою загострену пролетарську пильність до того документа, який нібито Сталін підписав нібито 28 листопада. Ось він: «21 листопада 1948 р. В дев’ятку – для затвердження. Бюро Ради Міністрів СРСР доручає Міністерству Державної Безпеки СРСР негайно розпустити Єврейський Антифашистський Комітет, оскільки, як свідчать факти, цей комітет є центром антирадянської пропаганди і регулярно постачає антирадянську інформацію органам іноземної розвідки. Відповідно до цього органи друку цього комітету закрити, справи комітету забрати. Поки нікого не заарештовувати. СТАЛІН, МОЛОТОВ Передано по ВЧ від т. Поскрьобишева 21. ХІ. в 00 ч. 15 м. (1948 г.)» (https://document.wikireading.ru/hD4syq856P).

Що кидається у вічі? Не помилка шановного автора з ВВС Артема Кречетнікова з датою підписання документу, це дрібниці. Звернемо увагу на те, що підписав постанову не сам Сталін. Підписів було два. Другий підписант – В’ячеслав Молотов. Документ явно вийшов з приймальні Сталіна, бо Поскрьобишев був особистим його секретарем. Але от біда: ані 20-го, ані 21-го, ані навіть 28 листопада 1948 року Сталіна у робочому кабінеті не було. І нікого не було з 3 вересня до 2 грудня. В цей період товариш Сталін, за наполегливими рекомендаціями лікарів, перебував на Кавказі.

Відпочивав.

Справа Єврейського антифашистського комітету – один із прикладів наростання боротьби за владу навколо Сталіна, який почав «здавати».

Сталін відпочивав цілих три місяці, а за нього працювали інші й рішення приймали інші.

Підпис Молотова на документі був мов п’яте колесо у воза. Але доречним він стає лише тоді, коли Сталін, як голова Ради міністрів, відсутній. Тоді Молотов як перший заступник голови Ради міністрів підписує, а підпис Сталіна як Генсека та голови Ради міністрів лише позначається.

Що це значить у цьому випадку? Як відомо, державу Ізраїль було проголошено 14 травня 1948 року. У Кремлі цей процес спочатку під- тримували, оскільки сподівалися на «радянізацію» Ізраїлю й пере творення його на опору СРСР у близькосхідному регіоні, оскільки з Іраном та Туреччиною не вдалося. СРСР першим визнав Ізраїль і одразу почав постачати йому зброю, оскільки на нову державу напали арабські сусіди.

Але вже у серпні з’ясувалося, що Ізраїль до союзу з СРСР ставиться більш ніж прохолодно. Охололи і міждержавні стосунки, особливо після тріумфального прибуття посла Ізраїлю у Москві Голди Меїр, яку зустрічали тисячні натовпи радянських євреїв. Піднесення націонал-патріотичних настроїв аж ніяк не могли радувати товаришів з Кремля. Тому вони приймають низку колегіальних рішень щодо цього питання.

Дісталося і ЄАК, котрий був зв’язковим ланцюгом між радянськими євреями та Ізраїлем. І роздратування Сталіна публікаціями західної преси про його здоров’я тут ні до чого. До слова, на рішенні бюро Ради міністрів СРСР стоять підписи «за» Маленкова, Кагановича, Мікояна, Булганіна, Косигіна та Вознесенського. Щоб ви розуміли – Олексій Косигін, Микола Булганін та Микола Вознесенський, крім всього іншого, теж були заступниками голови Ради міністрів. Одночасно Косигін та Вознесенський були заступниками голови Бюро Ради міністрів СРСР. А очолював бюро… Ні, не Молотов. І навіть не Сталін, а Лаврентій Павлович Берія. Орган цей було створено навесні 1946 року й він фактично перебрав на себе керівництво державою.

Таким чином уже з 1946 року Берія стає де-факто другою людиною в Радянському Союзі. А з огляду на стан здоров’я Хазяїна, то і першою. На цій справі я зупинився настільки детально, тому що вона стала прологом інших, зокрема – щодо «безродних космополітів», «Ленінградської справи» та «Справи лікарів». Усі вони були не стільки витвором хворої психіки товариша Сталіна, скільки результатом гризні за владу в його оточенні. Наприклад, «Справу лікарів» інспірували саме пацюки-субдомінанти з метою остаточно підірвати здоров’я вождя. Боротьба за владу підходила до апогею і Сталін ставав перепоною.

Трохи детальніше про таємну радянську ієрархію. Під час війни значення Політбюро ЦК ВКП(б) як верховного органу партійної і державної влади знизилося фактично до нуля. Членом Політбюро бути – це престижно. Це означало, що чиновник входив до найближчого оточення Сталіна. Але рішення приймалися не на засіданнях Політбюро, яке збиралося вряди-годи, а значно вужчим колом особливо довірених осіб. За пропозицією Сталіна, 3 жовтня 1946 року було прийнято наступне рішення Політбюро: «1. Доручити Комісії із зовнішніх справ при Політбюро (шістці) займатися надалі поряд з питаннями зовнішньополітичного характеру також питаннями внутрішнього будівництва та внутрішньої політики. 2. Поповнити склад шістки головою Держплану СРСР тов. Вознесенським і надалі шістку іменувати сімкою» [176]. До цієї «сімки» увійшли: сам Сталін, Молотов, Берія, Мікоян, Маленков, Жданов, Вознесенський. Восени 1947 року до цієї «когорти» долучили Булганіна після того, як він, замість Сталіна, став членом Бюро Ради міністрів. «Сімка» перетворилася на «вісімку». Потім до «вузького кола» ввели Олексія Кузнєцова та Олексія Косигіна, таким чином утворилася (після того, як помер Жданов) «дев’ятка». Одразу в ній починається смертельна боротьба з підвищеним рівнем смертності.

Товариш Сталін не лише за фізичне життя чіплявся, але й за владу, намагаючись нацьковувати «соратників» один на одного й цілими групами. Зі свого боку «соратники» використовували вождя, що повільно помирав, у своїх цілях. Класичним прикладом підкилимної боротьби є «Ленінградська справа». Усе почалося з таємничої смерті Андрія Жданова, найвідданішого, напевне, холуя Сталіна. Офіційно він помер від інфаркту 31 серпня 1948 року під час відпочинку на сталінській дачі на Валдаї.

Він справді був дуже хворий – ожиріння та особливості психології (він до смерті боявся Сталіна й важко переживав наклепи на себе, бо вождь міг розгніватися) спровокували важку хворобу серця. Проте. Помічник Жданова Володимир Терешкін згадував, як перед самою смертю його шеф ходив по гриби, причому так швидко, що за ним не поспівали охоронці: «Після повернення на дачу, його, як завжди, оглянув лікар. У нього поміряли температуру, тиск, пульс. Все було в нормі. Андрій Олександрович випив прописані лікарем ліки, пообідав. І невдовзі відчув нездужання. Через півгодини після обіду в нього відібрало мову, а з кілька годин він помер» [177]. Дослідники неодноразово відзначали, що люди, близькі до Жданова, були переконані, що йому померти «допомогли». Цікаво ось що. Після чергового серцевого нападу, який стався 27 серпня, на Валдай прибули професори Василенко, Єгоров і Виноградов (особистий лікар Сталіна), а також досвідчена лікарка Лідія Тимашук. Вона зняла кардіограму й поставила діагноз: «інфаркт міокарда в області передньої стінки лівого шлуночка та міжшлуночкової перетинки».

Але професори їй не повірили. Чомусь. При інфаркті потрібен суворий постільний режим. А Жданова відправили по гриби. Пізніше Виноградов визнав «лікарську помилку», проте категорично відкинув умисел. Проте… «На думку авторів, що спеціально розслідували останні дні життя Жданова, найрізноманітніша множина фактів доводить, що Сталін хотів жорстоко покарати Жданова в липні 1948 р., аж до його фізичної ліквідації. Лікарі, котрі лікували його на Валдаї, опинилися в курсі бажання Сталіна. Судячи з ліків, що їх призначали Жданову, їм було відомо про ту роль, яку їх попросили виконати» (там само). Так це чи ні – доказів тому немає. Але дивина дивна – листам на ім’я кількох високопосадовців, в т. ч. персонального охоронця Сталіна генерала Власика, в якому Лідія Тимашук писала щодо неправильного діагнозу, ходу не давали. Так померла людина, якій під час хвороби восени 1945 року Сталін збирався передати владу, якщо наслідки інсульту не минуть. У 1948 році Жданов був уже в опалі. «Соратники» постаралися. І ще. Колись так само помер Борис Годунов. Пообідав.

Через півгодини йому стало зле, відібрало мову й він простягнув ноги. Ні на що не натякаю, але достеменно відомо, що Годунова отруїли. Треба сказати, що всередині «дев’ятки» Жданов очолював групу, до якої входили Вознесенський та Молотов. Жданова люто ненавиділи два інших «соратника» з «дев’ятки» – Маленков та Берія, які разом із Хрущовим, котрий на той момент до «вузького кола» не входив, складали ще одну групу, що боролася за владу. З іншого боку нібито особняком стояв Олексій Кузнєцов, котрий обіймав ключову посаду начальника управління кадрів ЦК ВКП(б).

Його до «дев’ятки» ввів сам Сталін, дотримуючись принципів «кадри вирішують все». Загибель Жданова, якого протягом року «соратники» сильно «підставляли» перед Хазяїном, стала ключовим моментом і в падінні його самого. У жовтні 1949 року Сталін пережив другий інсульт. Теж із втратою мови. Чимдалі його відпустки на Кавказ ставали тривалішими: якщо у 1950 році його «відпочинок» тривав 4 місяці, то у 1951-му – більш ніж півроку. Повернувшись, він решту часу проводив на дачі. У робочий кабінет в Кремлі навідувався через два дні на третій, а то й раз на тиждень. Працював там коли півтори години, коли дві, а коли й годину. У найближчому оточенні у той час він і отримав прізвисько «дачник».

Звісно, «соратники» їздили до нього радитися, іноді усім складом «дев’ятки» і телефонний зв’язок підтримували, але це все не те. Телефоном не вирішиш усі питання. Телефоном указ не підпишеш. І на Кавказ до вождя на аудієнцію не наїздишся – від Москви до озера Ріца майже 2,5 тисячі кілометрів літаком, а потім машинами. Тому більшість поточних справ давно вирішувалася без формального все ще диктатора. У тому числі й делікатні кадрові питання та контроль над діяльністю спецслужб. Цього ж року у Сталіна почалися провали у пам’яті.

Микита Хрущов згадував: «Інший раз сидимо за столом, і він, звертаючись до людини, з якою спілкувався десятки, а може й більше, років, раптом зупиняється і ніяк не може пригадати його прізвище. Він дуже дратувався у таких випадках, не хотів, щоб це було помічено іншими. А це ще більше стимулювало згасання його людських сил. Пам’ятаю, одного разу звернувся він до Булганіна і ніяк не міг пригадати його прізвище. Дивиться, дивиться на нього і каже: «Як ваше прізвище?». – «Булганін». – «Так, Булганін!» – і тільки тут висловив те, що і хотів спочатку сказати Булганіну. Схожі явища повторювалися досить часто, і це приводило його в шаленство» [178].

Кінець для всемогутнього диктатора половини світу настав улітку 1952 року. Професор Виноградов після чергового огляду пацієнта констатував стрімко прогресуючий атеросклероз та різке погіршення здоров’я взагалі й рекомендував завершити державну та політичну діяльність. Можна лише уявити лють Хазяїна. Колись він точно такими методами усунув Леніна за півроку до ХІІІ з’їзду партії і от лише за 2 місяці до ХІХ з’їзду професори говорять тепер уже йому ті самі слова. А з’їзд мав бути непростий. Дванадцять років всупереч статуту партії не збиралися з’їзди і ось «соратники» наполягають скликати. Сталін не хоче, упирається. Але соратники наполягають з дуже підозрілою одностайністю. Що робити? І тут, дізнавшись про висновки Виноградова, зробила хід конем група Берії-Маленкова-Хрущова.

Раптом виявилося, що листи Лідії Тимашук не загубилися – їх було дбайливо збережено. І тепер, майже через 4 роки, «соратники» питання загадкової смерті Жданова підняли й подали це як змову лікарів та деяких членів «дев’ятки» не лише проти Андрія Олександровича, але й проти Йосипа Віссаріоновича. Старий божевільний диктатор відреагував прогнозовано.

Професор Виноградов миттєво опинився у катівнях, де добрі молодці Лаврентія Павловича ударами кованих чобіт попід ребра вибивали з академіка зізнання у роботі на ЦРУ, навмисному умертвінні Жданова й спробі убивства Сталіна. З цього моменту під впливом Берії, Маленкова та Хрущова, Сталін взагалі відмовився від послуг лікарів і почав займатися самолікуванням.

Світлана Аллілуєва останній раз відвідала батька в грудні 1952 року: «Мабуть, він відчував ознаки хвороби, можливо, гіпертонії – оскільки несподівано кинув палити, і дуже пишався цим – курив він, напевно, не менше п’ятдесяти років. Очевидно, він відчував підвищений тиск, але лікарів не було. Виноградова було заарештовано, а більше він нікому не довіряв і нікого не підпускав до себе близько. Він брав сам якісь пігулки, крапав у стакан з водою кілька крапель йоду, – звідкись брав він сам ці фельдшерські рецепти; але він сам же робив неприпустиме: через два місяці, за добу до удару, він був у лазні, (збудованій у нього на дачі в окремому будиночку) і парився там, за своєю старою сибірської звичкою. Жоден лікар не дозволив би цього, але лікарів не було…» [173].

Цікаво, що сам Сталін неодноразово сумнівався у винуватості Виноградова, але «соратники» повели справу таким чином, що повернути академіка з буцегарні не було можливо навіть для, здавалося би, всемогутнього Коби. Ще до Виноградова старий вождь втратив відданого бодігарда. Генерал-лейтенанта Миколу Власика було знято з посади начальника особистої охорони Сталіна, яку він обіймав протягом 25 років і запроторено до міста Асбест Свердловської області заступником начальника виправної колонії. А ми пригадуємо отой лист, що лікарка Тимашук направила свого часу Власику, і як той не надав йому значення.

А до цього Сталін залишився без свого «кадровика» та опори у «дев’ятці» Олексія Кузнєцова. Того ще 30 вересня 1949 року було засуджено за т. зв. «Ленінградською справою» і вже наступного дня розстріляно.

Цього ж дня за цією ж справою було засуджено й за годину розстріляно Вознесенського. Так із «дев’ятки» групою Маленкова-Берії-Хрущова було «вибито» групу Жданова-Молотова-Кузнецова-Вознесенського.  Крім того, Маленковим було інспіровано звинувачення міністра державної безпеки Абакумова в «сіоністській змові» та перешкоджанні розслідуванню «Справи лікарів», чим суттєво послабилася одна з опор сталінської диктатури – МДБ й посилилася роль МВС, тобто Берії.

Невже ж Сталін не боровся? Ще і як. З 1951 року він почав копати під всемогутнього Лаврентія Павловича («Менгрельська справа»), а також під Маленкова та Хрущова. Утім, було пізно: війну старий генсек програв. Загалом, станом на 5 жовтня 1952 року, коли відкрився знаменитий ХІХ з’їзд ВКП(б) Сталін уже опинився на самоті й під цілковитим контролем групи Маленкова.

Перед Йосипом Віссаріоновичем так само гнули спину і в очі славили. Домінант ще мав хоч і розхитані та добряче затуплені, але ікла. Проте уже ставало зрозумілим, що йому залишаються лічені місяці. Напівбезумного диктатора обложили з усіх боків. Останній бій він дав на з’їзді.

Загалом ХІХ партійний з’їзд був унікальним явищем. Ось як коротко, але влучно охарактеризував його Віктор Суворов: «Був цей з’їзд не чим іншим, як бунтом вищої номенклатури проти старіючого вождя. Це була кримінальна розбірка на найвищому рівні. Авторитетні вуркагани прогнали головного пахана під золочені кремлівські нари під свист і крики номенклатурних шісток. З’їзд змінив назву партії. Комуністична братія оголосила: ми відтепер не більшовики!

Політбюро було скасовано. Замість нього було створено Президію ЦК. З’їзд прийняв новий (антисталінський) статут партії. Майже все, що пропонував Сталін, було з’їздом відкинуто. А було прийнято те, проти чого виступав Сталін. Кадри вирішують все. Саме це ще раз підтвердив ХIХ з’їзд партії. Сталінські кадри повстали проти Сталіна. І вирішували все. По-своєму. І вводили вони до складу керівництва того, хто угодний був їм, а не Сталіну, який програв» [159]. ВКП(б) припинила своє існування. Замість неї постала КПРС – Комуністична партія Радянського Союзу. У Президії ЦК КПРС було створено Бюро, до якого увійшли Сталін, Берія, Маленков, Хрущов, Ворошилов, Булганін, Каганович, Первухін і Сабуров.

Начебто та сама «дев’ятка» і Сталін на місці, але… Але командувала там група Берія-Маленков-Хрущов-Булганін та примкнулий до них Мікоян. Сталін залишався головним у партії та уряді майже номінально. Наприклад, Георгій Жуков був давнім приятелем Хрущова. Вони знюхалися ще до війни, коли Жуков командував Київським особливим військовим округом, а Микита Сергійович був Першим секретарем ЦК КП(б)У. Після війни Сталін запроторив Жукова у Свердловськ – командувати Уральським військовим округом, а Хрущов його всупереч волі Хазяїна зробив кандидатом у члени ЦК КПРС.

Пізніше, за те, що правильно голосував проти Сталіна й фактично став на бік групи Маленкова, Жукова повернуть до Москви й зроблять заступником Булганіна, тобто міністра оборони, а потім і міністром. Кожен з них – і Сталін, і його «соратники» намагалися провести до числа делегатів якомога більше своїх людей. Ось одна з тих, кого використовували, хоча вона, напевне, навіть не підозрювала про це.

Тодішня міністриня охорони здоров’я РРФСР Марія Дмитрівна Ковригіна. Сталінські «кадри» призначили її (в СРСР писали «обрали») делегаткою ХІХ з’їзду. Далі вона була шокована: «Мене ні з того, ні з сього обрали в ЦК» [179]. Те, що Ковригіна була, знов-таки, не знаючи про це, «людиною Маленкова», доводиться просто. Одразу після з’їзду, у січні 1953 року вона отримала нову посаду – першого заступника міністра охорони здоров’я. А, пройшовши стажування протягом року, 1 березні 1954 стане й міністром. Впаде у 1957 році Маленков – впаде через рік і вона, відправившись на третьосортну посаду ректора Центрального інституту удосконалення лікарів Міністерства охорони здоров’я СРСР.

Так працювала складна владна система в СРСР. Був, наприклад, Олексій Стаханов фаворитом Маленкова – мав дачу, дві машини і непильну посаду у міністерстві вугільної промисловості. Злетів Григорій Максиміліанович з посад у Москві, поїхавши керувати електростанцією в Усть-Каменогорську – поїхав і Стаханов з Москви на Донбас заступником керуючого трестом «Чистяковантрацит» у славному місті Торезі. Убили Сталіна 1 березня 1953 року.

Про те, як його знайшли на підлозі малої їдальні в калюжі власної сечі; як Берія, Маленков і Хрущов, котрі приїхали на виклик, цілу ніч блокували доступ до тіла лікарів, усім відомо. Існує версія отруєння продукцією токсикологічної лабораторії НКВС, що нею керував полковник медичної служби професор Георгій Майрановський. Але вона є документально недоведеною. Та й із 13 грудня 1951 року професор перебував під арештом.

Досі серед фанатів Сталіна ходить красивий міф про те, як після його смерті знайшли старі стоптані чоботи десяток штанів, 5 люльок для паління та ощадну книжку, на якій зберігалося 900 рублів. Такий от злиденний був. Але насправді Йосип Віссаріонович був доволі заможною людиною.

По-перше, він був на цілковитому державному забезпеченні й витрачати гроші йому не було на що, крім сплати партійних внесків. А зарплату, особливо останніми роками, він мав 10 тисяч рублів, не рахуючи «синіх конвертів». Ті конверти валялися у нього в шухляді столу пачками.

Після смерті вождя було відкрито його особистий сейф і там виявленоблизько 3,5 мільйонів рублів та кілька десятків тисяч доларів США, британських фунтів тощо. З квитанцій зрозуміло, що то гонорари за труди Сталіна, які видавалися в СРСР і за кордоном.

Існував закон, за яким вище партійне керівництво передавало свої гонорари у спеціальний державний фонд. Але Сталін був над законом. Головне – Сталін був Хазяїном. Господарем величезної країни з усіма її ресурсами. Якби зажадав – йому б увесь Алмазний фонд принесли й не спитали навіщо. Недаремно в опублікованому у 2015 році списку найбагатших людей в історії людства, поруч з Чингісханом, Біллом Гейтсом та Рокфеллером стоїть і скромне ім’я Й. В. Сталіна.

Так закінчилося майже тридцятирічне необмежене правління найстрашнішого диктатора в історії людства.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА.

«ЦВІТЕ В СУХУМІ АЛИЧА НЕ ДЛЯ ЛАВРЕНТІЯ ПАЛИЧА…»

Сталін ще не зовсім помер, а ділення влади уже почалося. Про хворобу вождя було оголошено лише 4 березня. Це було необхідно, аби домовитися про нову конфігурацію на владному олімпі та організацію необхідних заходів. Того ж дня було скликано екстрене засідання Бюро Президії ЦК, на якому цей орган було скасовано. Залишилася лише Президія, чисельність якої скоротили з 25 до 11 осіб. Фактично то була та сама «дев’ятка», до якої доєднали популярного в народі Молотова та ще Мікояна.

Переформатували і Раду міністрів. За пропозицією Берії, головою цього органу став Георгій Маленков, а за пропозицією Маленкова першим заступником – Лаврентій Берія. Заступниками (але не головними) стали Молотов, Булганін і Каганович. На деякий час встановилося крихке колегіальне правління. Проте довго це тривати не могло. Власне, змова проти Лаврентія Павловича оформилася, ще коли Сталін доживав останні хвилини. Якщо вірити Хрущову, то першими домовилися вони з Булганіним: «Але для цього потрібна згода Маленкова. Григорій Максиміліанович у той момент болісно вагався: чи спробувати разом з Берією позбутися Хрущова або, уклавши союз з Микитою Сергійовичем, спершу здолати могутнього голову Спецкомітету, щоб потім у союзі з Молотовим вивести зі складу колективного керівництва самого Хрущова.

В історичний день протягом 5 березня Маленков поки ще схилявся до першого варіанту, тому й говорив з головою московської парторганізації не надто тепло. Але вже незабаром Георгію Максиміліановичу довелося різко змінити позицію. Справа в тому, що Берія не виявив особливого прагнення боротися проти будь-кого зі «спадкоємців Сталіна». Лаврентію Павловичу найвигіднішим було збереження правлячої четвірки, де існувала певна система «стримувань і противаг», і ніхто не мав цілковитої влади. «Луб`янський маршал» розумів, що зайняти те становище, яке займав Сталін, йому не під силу.

Для цього у Лаврентія Павловича не було ні авторитету «великого керманича», ні відповідного апарату під рукою» [180]. Іронія долі: очільник найпохмурішого відомства в СРСР, опори тоталітарного режиму; кривавий кат виявив не лише розум, але й більшу демократичність, відмовившись від боротьбі за персональну необмежену владу, тоді як решта розраховувала, як би встромити «соратникам» ножа в спину. Ще одна іронія – Маленков пристав на пропозицію Хрущова та компанії й почав гру проти Берії, попри те, що за своїми поглядами, на відміну від решти, вони були реформаторами.

Маленков і Берія. Міг би вийти ефективний союз реформаторів. Проте товариш Маленков надто боявся товариша Берію.

Має рацію Борис Соколов і в іншому: на той момент в СРСР на тлі Другої світової війни, що тривала у вигляді Холодної, саме розкручувалася кампанія шаленого російського націоналізму, який протиставлявся Західній культурі (це ще «напрацювання» Жданова) буквально в усьому. Росіяни мали бути першовідкривачами всюди: радіо, парові машини, повітряні кулі, аероплани і навіть велосипед. Тоді навіть анекдот виник: «Росія – батьківщина слонів».

Лаврентій Павлович був людиною дуже розумною й усвідомлював, що іще одного грузина на чолі держави навіть затиснута пропагандою та цензурою, суспільна думка не сприйме.  Отже, змовники почали діяти. Берія якось домігся об’єднання МВС та МДБ в одну службу. Змовники підсунули йому першим заступником Івана Сєрова – приятеля Хрущова та Жукова. Інший перший заступник Сергій Круглов хоч і вважався соратником Берії, але насправді був людною Маленкова. За наполяганням Хрущова до Москви повернули маршала Жукова і зробили його першим заступником міністра оборони.

Таким чином Хрущов отримав біля Булганіна (котрий через алкоголізм був не надто надійним партнером) свою людину. Утім, Жукову, котрий в силу своєї тупості не міг нормально зорієнтуватися у хитросплетінні кремлівських інтриг і продовжував хвалитися, який він величний, і як його цінував та любив Сталін, не надто довіряли. Після падіння Берії, а особливо уже в період Перебудови було дуже популярно звинувачувати колишнього грізного маршала в усіляких страшних гріхах. Він випустив сотні тисяч злодіїв з таборів, аби дестабілізувати ситуацію в країні й захопити владу.

Про це навіть фільм зняли «Холодне літо 53-го». Він зґвалтував десятки невинних школярок – про це було написано огидну брехливу книжку «Берія. Заарештувати в Кремлі», автором якої став цілий генерал-політрук Анатолій Сульянов. Насправді Лаврентій Павлович був дуже цікавою людиною. Страшною, але цікавою. Талановитий архітектор. Мало хто знає, що саме Берія розробляв проєкти (не ескізи, а саме архітектурні проєкти) будинків, які в історію увійшли під назвою «сталінки». Він взагалі фахово знався на будівельній справі. Але найголовніше – Лаврентій Павлович як для комуніста був фантастично ліберальною людиною. Не в’яжеться з посадою, правда? Але саме Берія наполягав на об’єднанні Німеччини в єдину капіталістичну державу в обмін на репарації у 10 мільярдів доларів. Причина цієї пропозиції була вагома: режим переконаного «сталініста» Вальтера Ульбріхта в Німецький Демократичній Республіці був дуже непопулярний, а німці тікали з НДР до американської та британської зон окупації мільйонами. Цей хід мав ще й значно розрядити напруження між СРСР і Заходом.

Берія наполягав на зміні національної політики й повернення до «коренізації» кінця 20-х років. Берія ініціював контакти з представниками національно-визвольних змагань, зокрема, ОУН та УПА (через керівника розвідки Закордонного проводу Української Головної Визвольної Ради Василя Охримовича, сестер Степана Бандери, президента УГВР Кирила Осьмака та митрополита Йосифа Сліпого), є непідтверджена документально інформація про триденне перебування у Москві останнього Головного Командира УПА та Голови Генерального Секретаріату УГВР Василя Кука, за яким Берія начебто посилав власний літак. Берія стверджував: в західних регіонах України, Білорусі та в Прибалтиці немає жодних «бандитів», а є «націоналістично налаштована частина населення». Ба більше! Ви не повірите, але Лаврентій Берія наполягав на… розпуску СРСР. Республіки мали від’єднатися, позбутися економічної залежності від Центру, а за бажання знову утворити оновлену федерацію. Берія був проти «радянізації» східноєвропейських держав, які потрапили під окупацію СРСР.

За словами Серго Берії, його батько вважав, що країни Західної Європи, переконавшись у демократизації колишнього СРСР, відвернуться від союзу із США та підуть на тісну співпрацю з оновленими радянськими національними республіками. Що ж до звільнення «сотень тисяч бандитів», то це чистої води брехня.

За указом Президії Верховної Ради СРСР (а не особисто Берії), на волю вийшли засуджені на терміни до 5 років позбавлення волі. Це не тяжкі статті – переважно за цим пунктом з таборів вийшли ті, хто сидів за т. зв. «Законом про п’ять колосків», тобто дрібні крадіжки державної власності на кшталт «200 метрів пошивочного матеріалу». Звільнялися вагітні жінки та жінки, які мали дітей у віці до 10 років, чоловіки старше 55 років та хлопчики, яким не виповнилося 18 років. Плюс засуджені за дрібні військові злочини, наприклад, залишення розташування частини на термін більш ніж 2 доби, ухилення від військової служби шляхом симуляції захворювання, втрата обмундирування або амуніції тощо. Так що убивць, бандитів та ґвалтівників не відпускали.

Відпустили більше мільйона осіб, які цілком влилися у мирне життя і принесли до народного господарства такі потрібні робочі руки. І ще. 4 квітня 1953 року Берія підписав наказ по МВС про заборону застосування до заарештованих тортур. Засоби тортур та спеціальні камери наказувалося знищити. Критика ним колгоспної системи дає підстави говорити про подальшу можливу ліквідацію колгоспів або перетворення їх на сільськогосподарські самоокупні кооперативи та впровадження дрібного приватного виробництва. Тобто фактичного повернення до політики НЕПу.

Словом, Лаврентій Павлович Берія міг стати для СРСР тим, ким пізніше став для Китаю Ден Сяопін. Китай нині – одна з найбільших економічних, фінансових, військових та політичних потуг світу. А СРСР давно почив у Бозі. Я не закликаю до вшанування цієї людини – кат є кат, навіть якщо він знищив менше людей, ніж його попередники. Тут не про гуманізм йдеться, а про дещо інше. Китай теж аж геть не янголи очолюють. І Ден Сяопін янголом не був. Та й ті ж таки Бандера з Лебедем янголами не були. Але про можливість перебудови СРСР на щось якісно інше говорити маємо. Не склалося. Ну, а «страшилки» про невинних школярок, що їх буцімто ловили для Берії його підручні на вулицях Москви, залишимо на совісті перестаркуватого політрука Сульянова. Здається, натхнення для своїх вигадок він черпав з походеньок Михайла Івановича Калініна. Той, до речі, помер 3 червня 1946 року під час спроби зґвалтування чергової неповнолітньої учениці балетного училища. На щастя, цю дівчину задушити він не встиг. Проте, заради справедливості, треба сказати, що і у Лаврентія Павловича був писок у пушку почасти неповнолітніх. В останні роки він жив з такою собі Валентиною Дроздовою, яку взяв ще школяркою. Вона навіть доньку йому народила позашлюбну.

Стосунки їхні були настільки тісними й відкритими, що законна дружина Берії навіть мала намір з ним розлучитися. Наступного дня, після того як газета «Правда» повідомила про арешт Берії, перелякана Валентина кинулася до прокуратури із заявою що Берія її зґвалтував і вона жила з ним під загрозою смерті. Своїми свідченнями у сфальсифікованій справі вона, напевне, врятувала собі життя. Не відомо, чи конфіскували в неї усе те, що надарував співмешканець, але щоб читачі мали уявлення, хто вона була по життю, скажу, що пізніше Дроздова стала коханкою Яна Рокотова – знаменитого валютника, розстріляного 1961 року, а після цього – офіційною дружиною не менш знаменитого Іллі Гальперіна, власника підпільної трикотажної фабрики, якого розстріляли у 1967-му.  Власне, історія Валентини Дроздової і послужила ще одним підґрунтям міфу про те, як Берія любив ґвалтувати незайманок.

А ми собі вчергове відзначимо феноменальну тягу більшовицько-комуністичних вождів до різноманітних видів розпусти та збочень. Існують різні версії смерті Берії. Ми на них не зупинятимемося. Це насправді дрібниці – загинув останній сталінський кат у перестрілці в себе вдома, як стверджує його син, чи був заарештований у Кремлі і розстріляний після закритого, цілком у більшовицьких традиціях, судилища за традиційними звинуваченнями у шпигунстві на користь Англії та прагнення «ліквідації радянського робітничо-селянського ладу, реставрації капіталізму й відновлення панування буржуазії». Головне – його знищили не стільки за загрозу, яку він ніс персонально Маленкову, Хрущову, Булганіну, Молотову тощо.

А саме за намагання провести радикальні реформи. Тут з другим пунктом обвинувачення можна погодитися – «робітничо-селянський лад» у тому вигляді, в якому він був в СРСР, після тих реформ обвалився би. Хрущов та компанія могли би примиритися з усім – вони покірно сідали на гнилі помідори, які їм як «жарт» підкладав на стільці Сталін під час бенкетів. Хрущов, віддано вирячивши очі, горланив під гармонь матірні частушки та блатні пісні, що їх вельми полюбляв «найгеніальніший геній» та різав гопака. Сталін навіть вибивав об його лисину свою люльку. Але примиритися з оцими словами Берії партійний ареопаг не міг: «Що ЦК, нехай Радмін вирішує, ЦК нехай займається кадрами та пропагандою» [191].

Берія був набагато талановитішим адміністратором, ніж Маленков, Хрущов, а тим паче алкоголік Булганін. Він чудово розумів, що багаторівневе дублювання функцій державного апарату робить і без того нежиттєздатну економічну та адміністративну систему величезної країни потворною, неповороткою і вкрай забюрократизованою. Тому пропонував функції керування («кураторства») такими нудними справами, як вирощування буряків на полях колгоспів Крижопільського району Вінницької області з компетенції ЦК КПРС вилучити й передати у відповідне міністерство. І без того, за наявності нікому не потрібного кабінету Міністрів УРСР, який існував лише для того, аби створювати видимість «державного суверенітету» радянської України, все виглядало громіздко. Але як партія – ці десятки тисяч нероб від партійного секретаря колгоспу імені Сталіна на Вінниччині до Генерального секретаря ЦК КПРС, могла випустити зі своїх чіпких рук контроль над вирощуванням буряків і навчанням школярів; над видобутком вугілля і розслідуванням кримінальних злочинів; над художниками і пожежниками, письменниками і мулярами, рибалками, митниками, меліораторами та оленярами у далеких заполярних стійбищах.

Вони що, усі ці секретарі та інструктори ЦК мають полишити затишні кабінети на Старій площі зі штатом готових до будь-яких послуг секретарок, змінити костюмчик на замаслену робу і стати до токарного верстата на заводі? А парторг у вінницькому колгоспі імені Сталіна замість того, аби протирати напрасовані штани у теплому кабінеті контори, мусить надягати штани ватяні і йти заробляти горба скотарем? Миттєво Лаврентій Павлович налаштував проти себе партійних чиновників і долю його було вирішено. За офіційною версією, його розстріляно 23 грудня 1953 року в бункері штабу Московського військового округу. Відсутність матеріалів суду (який навіть за офіційною версією тривав лише кілька годин) та аналіз матеріалів слідства привів дослідників до однозначного висновку: справу, або навіть і сам суд було сфальсифіковано вже після загибелі Берії.

Підтримавши змовників, Маленков зробив величезну шкоду як країні в цілому, так і самому собі. Бо за своїми поглядами на реалії був набагато ближчим до Берії, ніж до ортодоксального «сталініста» Молотова, слабохарактерну посередність Булганіна, який не просихав, і шалапутного Хрущова. За таку характеристику Микити Сергійовича відповідаю. Далі ми все це побачимо. Маленков починав після смерті Сталіна як перша особа держави, обіймаючи посаду, яка належала покійному диктатору. З перших кроків Георгій Максиміліанович спробував провести реформи, які давно уже назріли. Передусім це стосувалося забезпечення населення хоча б необхідним мінімумом товарів та послуг шляхом розвитку харчової та легкої промисловості. Але для цього передусім треба було підняти сільське господарство. Маленков ініціював підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію з одночасним зниженням продовольчого податку.

За 13 років каторжної праці власнику цієї трудової книжки колгоспника (до речі, заповненої «заднім числом») нарахували лише 1240 трудоднів, за які отримано 989 кілограмів зерна та 218 рублів і 29 копійок грошей. По 800 грамів зерна та 18 копійок грошей на один трудодень. Можна порахувати інакше: 13 років – це 4748 днів включно з високосними. Тобто цей колгоспник жив на 200 грамів зерна та 5 копійок на день. Така ось радянська «арифметика».

Треба сказати, що після 1933 року ніколи колгоспи не жили у такій біді, як між 1945 та 1953 роками. У 1946-1947 роках СРСР знову навідав голод. І знову – штучний. Особливо постраждала Україна, де померло до 1 мільйона людей і канібалізм та трупоїдство були справою буденною. З одного боку, був великий неврожай, викликаний руйнівними наслідками війни та посухою.

З іншого… З іншого – у 1946-1947 рр. СРСР вивіз 350 тисяч тонн зерна до Румунії, 900 тисяч до Польщі, 600 тисяч до Чехословаччини. Сталіну треба було задобрити тамтешнє населення та підтримати комуністів, що рвалися до влади. Після 1953 року для села принципово нічого не змінилося – ті самі злидні, напівголодне існування, вкрай низька продуктивність праці. Ось Хрущов у вузькому колі згадує, як відвідав у 1945 році рідне село й зробив йому подарунок: «Я попросив тоді товариша Гречка допомогти кіньми (тоді в армії було багато трофейних коней). Він дав коней вози, хомути. Привели коней, а колгосп їх не приймає, адже за ними треба доглядати! А колгоспники у колгоспі працювати не хочуть. Вони за свою роботу лише палички отримували. Вони хотіли б, щоб солдати за цими кіньми доглядали.. Годувати коней колгоспники не хочуть, вони в цьому не були зацікавлені. Ось такий лежачий стан був не лише в Калинівці, а взагалі у нашому сільському господарстві» [182].

Найбільший злочин комуністів: вони виморили «розкуркуленням» і штучним голодом у 1932-1933 роках найбільш роботящих селян, а решту позбавили стимулів до праці, бо у колгоспах грошей взагалі не платили, на один «трудодень» давали від 1 до 3 кілограмів зерна, а бувало, що й менше. Тим самим вони деморалізували та люмпенізували село, вбили селянство як клас, перетворивши на звичайних рабів. А потім, на пленумах під час внутрішньопартійних «розбірок» звинувачували один одного в нехлюйстві та непрофесійності, наче причини не в кріпацькій колгоспній системі були. На червневому (1957) пленумі ЦК найближчий «сподвижник» Хрущова, Перший секретар Ленінградського обкому КПРС Фрол Романович Козлов репетував з трибуни: «Тов. Маленков.. Ви довели до величезного падіння сільське господарство! Адже навіть у Ленінграді і Москві, в найбільших центрах нашої країни, молока, овочів і картоплі в достатку не було! В інших містах і хліба не було!» [183].

Тут я змушений стати на захист тов. Маленкова. Не він один довів. Довела вся радянська система економіки. За часів Сталіна в містах та селищах була така само картина, що її живописав товариш Козлов. Олександра Михайловича Пузанова 1952 року Сталін висунув на посаду голови Ради міністрів РРФСР (теж нікому непотрібна структура) і той пізніше згадував усі «принади» радянської влади на початку 50-х: «Дорослі чоловіки і жінки йшли з колгоспів у міста та промислові центри, в колгоспах залишалися лише старі та діти. Майже усі збиральні роботи проводилися тільки силами МТС, робітників підприємств, студентів і учнів міст. Не кажучи про м’ясо, молоко і масло, бракувало хліба навіть у найбільших містах і промислових центрах. Хто не пам’ятає досі ті тисячні черги, які дуже часто утворювалися з вечора! Навіть у Москві хліб продавали з домішкою близько 40% картоплі, та й то в одні руки не більше кілограма» [184].

Це щодо благословенних сталінських часів. Це 1951 рік. Нова посуха, яка перейшла і на рік наступний. Врожайність – 1,5 центнери з гектара. Сто п’ятдесят кілограмів! Щоб ви мали уявлення, любі читачі: норма висіву пшениці становить 200-250 кілограмів на гектар. І засуха не виправдання – врожайність все одно мала бути вища, в інших країнах також лютувала посуха, але такої катастрофи не було. Але якщо у тебе на полях працюють напівголодні кріпаки з агротехнікою, яку ще їхні прапрапрадіди використовували, – нічого хорошого не чекай.

У 1954 році врожайність зернових була на рівні року 1913-го… Звісно, що Маленков шукав вихід. Він був – скасування колгоспів. Але для Маленкова, Хрущова, Кагановича, Молотова, Устинова це було неприйнятно. Як це так – мужик працюватиме на своїй землі й багатітиме? Тоді він стане незалежним від рідної партії та уряду. А це негарно.

Достатньої кількості тракторів, сівалок та добрив для колгоспів країна дати не могла – для цього треба було відновлювати скалічені війною заводи. Плюс Челябінський, Сталінградський, Харківський тракторно-танкові заводи замість того, аби давати трактори, давали величезну кількість танків «на страх супостатам». СРСР інтенсивно будував військові кораблі, ракети, атомні бомби, бронетранспортери, підводні човни, літаки стратегічні і звичайні.

Армію у 1945 році було скорочено удвічі, але станом на 1955 рік вона усе ще нараховувала 5,8 мільйони солдатів і офіцерів. І всю цю юрму треба було годувати й одягати. Спробуй лише кальсонів стільки нашити. А на кальсони (літні та зимові) потрібна бавовна і вовна. А на виробництво тисяч танків та сотень літаків потрібні були алюміній і мідь, каучук, платина, золото, срібло, вольфрам, сталь…

Армія найбагатшої країни світу – США була майже втричі меншою за чисельністю, а танків мала вдесятеро менше. Лише Т-34-85 з 1945 по 1958 рр. в СРСР було випущено понад 30 тисяч. СРСР задихався під непомірними військовими витратами у Холодній війні. Недаремно саме за ініціативи Маленкова Політбюро прийняло безпрецедентну тезу про «мирне співіснування» з капіталістичним світом.

Власне, з цього моменту в Радянському Союзі було офіційно поховано ідеологію Світової революції. Було прийнято нову, оборонну військову доктрину з концепцією завдання ядерного удару у відповідь. Усе це не від гарного життя і не від миролюбності. Це все від злиднів та відсутності засобів доставки ядерних боєприпасів на територію противника. Оголосивши, що «виноград зелений», СРСР знову скоротив свою армію до 3 із гаком мільйонів.

Але в ЦК КПРС все ж вигадали, як забезпечити країну продовольством хоча б на мінімальному рівні. Нова ідея загорілася в лискучій макітрі Микити Хрущова. Той давно, мов дурень з писаною торбою, носився з ідеєю створення гігантських сільськогосподарських «фабрик».

Сам Сталін колись у відповідь на чергову згадку про цей прожект, поплескав Микиту долонею по сяючій лисині й назвав «нашим Карлом Марксом». І от, Сталіна не було. А Микита Хрущов хоч формально і вважався лише лідером партії – Першим секретарем ЦК КПРС, але ж усім відомо, що в СРСР не уряд, а саме партія «рулила».

Тож на скликаному у лютому 1954 року пленумі ЦК КПРС Микита Хрущов виступив з революційною ідеєю – розорати віковічні неозорі степи Казахстану, Приуралля, Алтаю, Калмикії під вирощування хліба. За результатами цієї ініціативи було прийнято постанову «Про подальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель».

Так почалася одна з найбільших (і найзлочинніших) радянських авантюр під загальною назвою «Освоєння цілини». Про неї детальніше ще поговоримо. Тут про це я згадав лише в контексті того, як за командою «фас» товариша Хрущова його холуї робили з товариша Маленкова цапа-відбувайла й підводили обґрунтування для його політичного знищення. Маленков почав втрачати вплив, а з ним і прихильників у партійно-державній ієрархії одразу після загибелі Берії та перегляду «Ленінградської справи». Але головним чинником падіння стало скасування Маленковим «синіх конвертів». Цим він налаштував проти себе партійну номенклатуру й хитнув її у бік Хрущова. «…ні Молотов, ні Каганович, ні Ворошилов, ні Мікоян не мали жодних симпатій до Маленкова і були схильними підтримувати більш простого і відвертого Хрущова.

Багато звинувачень, що їх висувала Прокуратура СРСР проти Берії, зачіпали й Маленкова. Це першочергово стосувалося «ленінградської справи». Відмовившись спочатку від контролю над партапаратом, а потім залишившись без підтримки з боку силових структур, новий голова Ради міністрів поступово втрачав реальні важелі управління. Хоча, ймовірно, сам цього ще не розумів» [185].

Коли зрозуміє – буде пізно. У той час, як він скасовував доплати партійним чиновникам, Хрущов купував їхню прихильність, підвищуючи їм пенсії – саме він улітку 1953 року провів пенсійну реформу, яка серйозно зміцнила виплати апаратникам.

Закінчилося все прогнозовано. На пленумі ЦК КПРС 31 січня 1955 року Хрущов виступив з різкою критикою свого «соратника». Маленкову закидалося непрофесійне керівництво Радою міністрів. Йому згадали все – і дружбу з Берією, і «Ленінградську справу». На Маленкова списали катастрофу на «цілині» і провали в сільському господарстві. Маленкова звинуватили у «політичній короткозорості» у зв’язку з його заявою від 12 березня 1954 року про загибель світової цивілізації в разі виникнення ядерної війни. І підтримку ідеї Берії зробити з Німеччини об’єднану нейтральну країну на кшталт Австрії. Ну і, звісно, «вишенька на торті»: «Маленковим було допущено теоретично неправильне і політично шкідливе протиставлення темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої та харчової промисловості, висувалося як основний висновок гасло форсованого розвитку легкої промисловості.

Тому не випадково, що деякі горе-економісти, вхопившись за цей помилковий виступ т. Маленкова, розвивали вже відверто антимарксистські, антиленінські, правоопортуністичні погляди з корінних питань розвитку радянської економіки, вимагаючи переважних темпів розвитку легкої промисловості» [186].

 Тобто Маленкову ставили у провину те, що він прагнув скоротити виробництво танків і натомість нагодувати та одягнути народ; його політика підвищення добробуту населення не знайшла підтримки у товаришів, які, виблискуючи вгодованими ряхами, розповідали, як вони народ люблять і піклуються про нього . Тут, до речі, не лише ідеологія мала місце, хоча Хрущова називають «останнім ідейним комуністом», але й особисті мотиви Першого секретаря ЦК КПРС. Сєров не міг не донести до свого приятеля віршики, які складали в народі: «Пришел товариш Маленков, дал и хлеба, и блинков».

Навіть наїстися хліба на 39-му році влади комуністів над країною, яка до Першої світової війни була головним виробником зерна у світі, для пересічного радянського громадянина було вже за радість. За звичайний млинець вони були готові Маленкова на руках носити. Утім, специфіка його діяльності в минулому безпосередньо не пов’язувалась ні з масовим терором (хоча він був одним з його «ударників»), ні з поразками та величезними втратами на війні, ні з післявоєнним голодом – тому народ Маленкову симпатизував.

Постанову (звісно, таємну) щодо звільнення Г. М. Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР пленум прийняв одноголосно. І не пошкодував – невдовзі «сині конверти» повернулися.

Опальний колишній голова Ради міністрів не пручався, сперечатися з висунутими проти нього звинуваченнями не став, з усім погодився. Зокрема – і зі звільненням з посади голови Ради міністрів.

Проте навіть у веселій історії СРСР не часто бувало так, щоб члена Політбюро миттєво виганяли на вулицю, мов старого пса, що втратив нюх. Берію вбили, бо він створював реальну небезпеку життю «соратників» та намагався розвернути країну на більш-менш нормальний шлях розвитку. Маленков на винищення «соратників» не був здатен. Остаточне знищення доволі популярного в народі колишнього голови радянського уряду кидало тінь і на самого Хрущова, і на інших товаришів з Кремля. Тому Георгія Максиміліановича навіть залишили у складі Політбюро. І посаду йому знайшли – міністра електростанцій.

Остаточно він впаде у 1957 році. А разом з ним і ті, хто в цій боротьбі за владу став на бік Хрущова. Молотов, Каганович, Мікоян та інші відверто недооцінили Микиту Сергійовича. Досвідчені підкилимні інтригани – вони не звернули увагу на те, як сформувався новий, поки що невидимий тріумвірат Хрущова, Жукова та Сєрова. Плюс Булганін. На той момент Хрущов – це партія, Булганін з Жуковим – армія, а Іван Сєров (з ним Микита Сергійович, як і з Жуковим, близько зійшовся ще у 1940 році в Києві) – це новостворений Комітет державної безпеки.

Але про це трохи згодом.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА.

ПРО ЦІЛИННІ ЗЕМЛІ, САМОДУРСТВО ТА РОГИ Й КОПИТА

Зміцнивши свою владу, Микита Сергійович Хрущов пустився берега. Період його десятирічного правління був вельми яскравим. З іменем Хрущова пов’язують термін «відлига», яким характеризується процес відносної лібералізації внутрішньої і зовнішньої політики в СРСР. Проте це свята брехня. Таких гонінь на інтелігенцію та кампаній боротьби з інакомислячими, як за часів Хрущова не було ніколи, починаючи з 1953 року.

Так, тоді вже не розстрілювали тисячами – як було за Сталіна. Але після ХХ-го з’їзду КПРС, на якому товариш Хрущов шокував усіх викриттям культу особистості Сталіна та масових репресій, це було б трохи… недоречно. Зате, коли треба… Давайте, порахуємо: криваве придушення революції в Угорщині; розстріл бунту робітників у Новочеркаську; переслідування «шістдесят-ників»; знамените відвідування виставки художників-авангардистів; цькування нобелівського лауреата Пастернака – це лише верхівка айсберга.

Після того, як на ХХ-му з’їзді Хрущов розповів про злочини Сталіна, у 1957 році він санкціонував убивство одного з лідерів ОУН Льва Ребета, а у 1959 році – Степана Бандери. Про яку «відлигу» можна говорити, якщо товариш Хрущов плював навіть на елементарні принципи, що на них з часів Давнього Риму тримається юриспруденція. Коли було заарештовано групу «валютників» на чолі з Яном Рокотовим, Микита Сергійович виявив невдоволення, що фігурантам справи суд призначив по 8 років таборів – максимальне покарання за такий злочин. На його вимогу справу було переглянуто й судді знайшли можливість дати злочинцям по 15 років. Але Хрущов вимагав розстрілу. Тому «заднім числом» було прийнято зміни до Карного кодексу і трьох підсудних було засуджено до страти.

Закон зворотної сили не має. Не можна людину судити за діяння, яке вона здійснила до прийняття закону, але товаришу Хрущову закон був – що те дишло. Це не дрібниця, як може видатися на перший погляд. Це називається страшним терміном «правовий нігілізм».

 Навіть Сталін не дозволяв собі так крутити законами. Цим випадком був шокований світ і навіть радянські прокурори.  Якщо вже говорити про «відлигу», то її треба пов’язувати з іменами Берії та раннього Маленкова. А її закінчення – із Хрущовим, а саме – з 19 грудня 1956 року, коли Президія ЦК КПРС затвердила лист «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів». Так що ні – не був Микита Сергійович лібералом. Був він таким само сатрапом і держимордою, як і решта «сталінців». Чому він пішов на «розвінчання культу Сталіна»? Лежав би собі його труп поряд з Леніним і лежав. Він їсти не просив. Хтось вірить в те, що заляпаному по самісіньку лисину кров’ю Хрущову лібералізації закортіло? «Відлиги» кривавий кат зажадав? Переконаний: причина тут в особистій ненависті Микити Сергійовича до Сталіна. Диктатор нікого так не принижував, як Хрущова.

Ніхто так не натерпівся страху, як Хрущов. Сталін винищив усіх виконавців терору – Хрущов теж мав піти під ніж, і чудово це розумів. Він та ще Каганович стали винятками. Друга причина: Хрущов разом зі своїми прісними після «викриття злочинів Сталіна» тримав усіх номенклатурників вищого калібру «за зябра». Будь-кого в будь-який момент можна було звинуватити у співучасті у репресіях. А документи, де стояли його підписи на розстріли десятків тисяч людей, Микита Сергійович доручив Іванові Сєрову з архівів акуратненько вилучити й спалити…

ХХ з’їзд партії дуже влучно охарактеризував Віктор Суворов: «Сенс того, що відбувалося на тому історичному з’їзді: банда людожерів на своїй сходці списала загальні гріхи на мертвого пахана. Після ритуальної очисної церемонії людожери з новими силами взялася за улюблену справу – людожерство. На злодійському зібранні під назвою ХХ з’їзд КПРС сталінські кати, залиті по вуха народною кров’ю, запевняли один одного, що вони нічого не знали. Сталінські лизоблюди раптом осміліли, переповнилися почуттям власної гідності і дружно звалили на Сталіна всі свої злочини, звинуватили покійного вождя в усіх гріхах» [108].

Злочинів вистачало. Ось, наприклад, Угорщина, 1956 рік і кривава купіль, що її влаштували Хрущов та його приятелі Сєров і Жуков. На той момент Микита Сергійович зробив Георгія Костянтиновича міністром оборони, звільнивши з цієї посади Булганіна й пересадивши останнього у крісло голови Ради міністрів, оскільки п’яничка був абсолютно керованим. «Рабом будь-якого лідера» називав його Павло Судоплатов. А Михайло Смиртюков, який був при Булганіну заступником керуючого справами Ради міністрів, називав його «покірливим виконавцем». До речі, товариш Булганін теж (ви вже вибачте, що набридаю такими деталями) був великим любителем мистецтва, тобто балерин та оперних співачок. Але повернемося до Угорщини осені 1956 року.

Основною причиною повстання стало відверте порушення Москвою Паризької мирної угоди 1947 року. Нагадаю, що після війни Австрію було розділено на 4 зони окупації: британську, американську, французьку та радянську. Для забезпечення комунікації зі своєю зоною окупації СРСР дістав право тримати на території Угорщини війська. Але у 1955 році колишні союзники домовилися про об’єднання Австрії у єдину нейтральну країну.

Після цього Кремль мав забрати свої війська з Австрії й відповідно з Угорщини. Але коли Москва чесно виконувала угоди? В Угорщині давно вже за підтримки радянських військ та спецслужб владу захопили місцеві комуністи на чолі з кремлівською маріонеткою, «вірним сталінцем» Матяшом Ракоші.

Таких звірств, які чинили співробітники Управління держбезпеки Угорщини, не знали ні гестапівці, ні навіть чекісти. Але були й здорові сили (Імре Надь, Пал Малетер тощо), які були в опозиції до диктатора й чекали на вивід радянських військ, аби змістити Ракоші та його оточення. Але сталося не так, як гадалося. Мирну угоду з Австрією було підписано 15 травня 1955 року, а 14 травня соціалістичні країни, в т. ч. й Угорщина під тиском з Кремля підписали Варшавський договір, одним з пунктів якого було перебування військових контингентів СРСР на території країн-учасниць договору. Окупація Угорщини – ось головна мета створення Варшавського договору, а аж зовсім не «відповідь на створення агресивного блоку НАТО», як про це досі «талдичать» московські пропагандисти.

А повстання угорців 1956 року було відповіддю на створення Варшавського договору. Повстання, яке було утоплене в крові Радянською армією. До речі, того ж року спалахнули й масові протести в Польщі (Познанський чер вень), які мали спочатку економічні вимоги, а потім переросли у політичні. Звісно, на події в обох країнах вплинув і ХХ з’їзд КПРС.

П’ятнадцятирічна Еріка Селеш стала символом угорської революції і одночасно її трагедії. 1 листопада 1956 року данський фотокореспондент Вагн Хансен зробив цю знамениту світлину дівчинки-воїна. За тиждень після цього її скосила радянська куля. Загалом під час придушення повстання було вбито до 3 тисяч людей, зокрема й цивільних.

Усе це відбувалося на тлі запевнень радянського керівництва у прагненні до мирного співіснування і… одночасного поглиблення Холодної війни за провини Кремля. Достатньо згадати Су ецьку кризу та підтримку єгипетського диктатора Насера, якому Хрущов піз ніше навіть Героя Радянського Союзу дав, незважаючи на те,  що під час Другої світової війни  Насер був союзником Гітлера. Але  для СРСР набагато більше за такі  «дрібниці» важило формування  з Єгипту держави-союзниці,  яка могла блокувати Суецький  канал, впливаючи тим самим на  постачання нафти до Європи.  Але це все, а також гонка  озброєнь – лише видима частина війни. Були ще й не дуже видимі – «космічна гонка» та освоєння «цілинних і перелогових земель». Як уже говорилося, усе почалося 1954 року. Хрущов висунув сміливу пропозицію засвоїти 13 мільйонів гектарів цілинних земель у Сибіру та Казахстані.

Решта членів Політбюро його підтримала. За винятком Молотова.  «Він вважав, що було б краще необхідні для цього кошти використовувати для підйому землеробства в Європейській частині СРСР» [187]. У цьому випадку логіка людини, яка ще при Сталіну більш ніж десятиріччя керувала аналогом Ради міністрів, була залізною: нащо кидатися у сумнівну авантюру, яка забере невідомо скільки ресурсів та часу, якщо можна ті самі ресурси вкласти в уже освоєні землі. Ні, Молотов не був категорично проти, але обережно сумнівався, чи потрібні одразу такі масштаби. Та Хрущов був невблаганний – вперед, дайош цілину! «Товариші Мікоян, Булганін, Маленков були за проведення цієї роботи. Товариш Молотов був категорично проти.. Він заперечував принципово і, як талмуд, твердив, що наша головна задача – підвищення врожайності» (там само). Ось тоді Молотову і нагадали, що врожайність в СРСР за останні 38 років «зросла» до рівня 1913-го. Нагадував, на прохання Хрущова, перший заступник міністра сільського господарства Володимир Володимирович Мацкевич. Знаєте, що з ним зробив Хрущов за те, що за 38 років радянської влади врожайність вивели на рівень 1913 року? Правильно – він Мацкевича зробив міністром сільського господарства.

Оця сцена з консультацією Мацкевича свідчить ще про одне. Комуністи чудово розуміли, що колгоспи – зло; що причини неврожаїв у колгоспній системі. Але замість того, аби їх скасувати й дозволити мужикові господарювати самому – як у тій же Польщі – плодили все нові на нових мільйонах гектарів. «Уже до кінця року в нових районах працювало 150 000 кваліфікованих робітників, а також агрономів, зоотехніків, інженерів. Всього ж за комсомольськими путівками туди прибуло понад півмільйона людей. Серед мотивів масового виходу юнаків і дівчат з місць постійного проживання було не лише позитивне сприйняття офіційної пропаганди, яка всіляко їх до того спонукала. Переважне значення, судячи з усього, мали суто матеріальні інтереси, прагнення змінити життєву ситуацію: піти з остогидлої роботи, де не було жодної надії отримати житло, не повертатися після армії до злиденного колгоспу тощо.

Поки ситуація у промисловості і в колгоспному селі не змінювалася, можна було не тривожитися про приплив добровольців в райони нового освоєння» (там само). А ще тим, хто їхав з колгоспів на цілину за комсомольськими путівками, видавали паспорти і, попрацювавши в Казахстані, можна було повернутися не до осоружного колгоспу, а до міста. До того ж на цілині платили і доволі щедро. І тут треба відзначити одну обставину, яка не афішується: разом зі школярами-ентузіастами та звичайними колгоспниками за «довгим карбованцем» на цілину ринули напівкримінальні елементи. Так що становище там було далеким від ідилії. Разом з людськими масами на цілину пішла техніка. Багато техніки. Лише у 1954 році машинно-тракторні станції Казахстану отримали 19 тисяч тракторів та 12 тисяч збиральних комбайнів. Якби її всю передали колгоспам в Україні, а колгоспникам призначили зарплати нехай не як у американських фермерів, а хоча б як на цілині – вони б не лише СРСР, але й всю Європу завалили хлібом. Але вирішено було йти не інтенсивним, а екстенсивним шляхом. І тут починається найцікавіше.

Те, про що «дорогий» Леонід Ілліч Брежнєв у своїй геніальній високоінтелектуальній книзі «Цілина» не писав. У 1954 році це були одні трактори й комбайни, а наступного – інші. Питання тут ось у чому. Одномоментне освоєння таких колосальних площ вимагає не менш колосальних ресурсів. Перед тим, як кинути сотні тисяч людей та цілі орди тракторів у степ, товариш Хрущов мав би подумати про те, що потрібні: майстерні для ремонту техніки, будинки або хоча би бараки для робітників, склади пального, місця зберігання техніки і реманенту, магазини, їдальні, аптечні та фельдшерські пункти, пологові будинки, дитячі садки та ще сотні позицій, великих і малих. Запалився у тракториста апендикс – де його оперувати? Завагітніла дівчина – потрібен акушерський пункт. А де зберігати майбутній врожай? Подумали над цим? А як його вивозити? Виявляється, що ні.

Американські фермери йшли уздовж доріг. Передусім – залізничних. Бо як привезти на ферму того ж трактора і вивезти врожай? У казахстанському степу залізниць не було. Там і автошляхів нормальних не було, – ґрунтові колії. І акушерські пункти – це з галузі фантастики. Люди жили в наметах. Кому пощастило – у вагончиках. За страшної антисанітарії. Взимку дехто замерзав на смерть. Для техніки умови не кращі – її гнали сотні кілометрів своїм ходом. На місце трактори прибували з уже капітально випрацюваним моторесурсом. А тут – зберігання під відкритим  небом і надмірні навантаження, – неторкнутий ґрунт був настільки щільним, що, бувало, з причіпного пристрою виривало плуга. Трактор «убивався» за одну кампанію і наступного року цілина потребувала ще, а потім ще…

До слова, ось вам не така вже й рідкісна історія. Я навчався у школі, яка носила ім’я земляка, Героя Радянського Союзу Данила Потаповича Нестеренка. Він не потонув у Дніпрі під час страшного форсування 1943 року. За те, що вцілів, отримав геройське звання. Не потонув у Віслі й Одері, дійшов до Берліна, форсував Тельтов-канал. Він потонув 24 квітня 1954 року в річці Джаниспайці під час переправи тракторів, що надійшли до місцевого радгоспу, убрід. Просто тому, що не було такої штуки, як міст. А наслідком усього цього стало от що: «Урожай за перший рік був дуже великий, але не було підготовлено, куди його відвозити, не було елеваторів. Хліб горів в буртах, ми його перелопачували з місця на місце» [187]. Це стандартний радянський «бардак».

Яким він був за часів Леніна, таким він був і за часів Сталіна, і за часів Хрущова теж, не кажучи уже про «розвинений соціалізм» Брежнєва – аж до самої смерті СРСР. У жодній нормальній країні жоден нормальний підприємець не вкладе гроші у такий проєкт. У СРСР капіталізму не було, а чиновникам байдуже до всього. Вони, як ми пересвідчимося кількома абзацами нижче, ще й не на такі дурниці здатні. Якщо подумати – це шкідництво чистої води – зібрати врожай, який і так за ресурсами, які в нього вгатили, вийшов «золотим», а потім згноїти його лише тому, що ніхто не подумав, як мільйони тонн зерна вивозити, коли немає ані залізниць, ані автошляхів та мостів. Та і не допоможуть шляхи – це ж скільки машин треба та бензину, щоб возити таку прорву зерна за сотні верст.

Основна вантажівка тих часів – ГАЗ-51 брала «на борт» 2,5 тонни вантажу. І ще: зерна зібрали багато не через велику врожайність – у засушливому степу вона була поганенька, а завдяки гігантським площам. А далі сталася трагедія. Ніхто не подумав ще про одне. Степ без лісосмуг непридатний для розорювання –восени та взимку тут віють сильні вітри. Звісно, вони зораний ґрунт здули. Люди старшого віку пам’ятають, як наприкінці 50-х та на початку 60-х зі Сходу вітер ніс червоно-чорні хмари пилу; вони сягали навіть Білорусі. Є такий афоризм: мудрий вчиться на чужих помилках, розумний не повторює своїх, дурень не вчиться навіть і на власних. У першій половині 30-х років в США уже сталася екологічна катастрофа зі схожих причин. Було втрачено частково або цілком до 40 мільйонів гектарів родючих земель. Але радянські міністри пішли по тих самих граблях. А попереду – Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов. Більше того – у наступні роки робота на цілині лише поширювалася.

Чому я назвав освоєння цілинних та перелогових земель частиною Другої світової (Холодної) війни? Бо у Кремлі не приховували, що тамтешні врожаї мали йти зовсім не на харчування громадян. «Хрущов ставив це питання як питання резервів. Освоєння цілинних і перелогових земель розглядалося ним як мобілізація резервів» (там само). Можливість нового спалаху «гарячої» стадії війни вважалася дуже ймовірною. А засіки Батьківщини були майже порожні. Якщо почнеться війна, сільськогосподарське виробництво впаде. Чим годувати армію і тил? Коли воювали з Гітлером, борошно та жири постачали США. Самої лише тушонки понад 2 мільйони банок. Тепер збиралися воювати з Америкою, тож на все це розраховувати не доводилося. Ось чому цілину «миролюбний» дядечко Хрущов називав «мобілізацією резервів».

Ще один «резерв» – кукурудза. Панує міф, що Микита Сергійович захопився «царицею полів» після свого візиту до США у 1959 році, коли відвідав прогресивну ферму Росвелла Гарста.

Насправді кукурудзою Хрущов опікувався набагато раніше. Якщо у 1953 році під цю культуру було зайнято 3,5 млн га, то у 1955 році (коли Хрущов познайомився з Гарстом) – 9,1 млн і посіви щороку зростали. Розрахунок простий: врожайність кукурудзи набагато більша за пшеницю або жито. За рахунок кукурудзи як основного корму для худоби Микита Сергійович мріяв «наздогнати і перегнати Америку» в плані виробництва м’яса та молока і таким чином закласти резерви «тушонки та згущонки» на випадок… ну, ви зрозуміли. На початок 60-х років до чверті посівних площ було зайнято кукурудзою, колгоспників примушували її вирощувати, через що Хрущов і отримав прізвисько «Кукурузник». Незважаючи на всі зусилля, урожайність кукурудзи на полях радянських колгоспів виявилася набагато нижчою, ніж на фермі Гарста. Відома і причина – відсутність добрив.

Але Хрущов до останніх днів своїх при владі з упертістю, що межувала з безумством, продовжував вичавлювати усі соки з землі «царицею полів». Коли під час одного з візитів до СРСР Гарст із жахом побачив, що колгоспники роблять із землею й кинувся до Хрущова, той спокійно відповів: так, я знаю. Але мені потрібно годувати людей. Він мріяв про гори м’яса…

 

«Король кукурудзи». Звичайна радянська «показуха». Хрущову подарували в’язанку відбірних качанів – ніби вся кукурудза на полі така. А холуї навколо вдають захват та ентузіазм…

Про м’ясо теж скажу кілька слів. У 1957 році в шалапутній голові Микити Сергійовича сяйнула думка: догнати і перегнати Америку за виробництвом м’яса, молока та масла. І не аби як, а лише за 3 роки. Показати, так би мовити, «кузькіну мать». Враховуючи, що на той момент США виробляли м’яса утричі більше за СРСР, завдання Перший секретар ЦК КПРС поставив воістину героїчне. Мов перед персонажем старої казки, який за наказом царя мав за одну ніч викорчувати дубовий ліс, зорати поле, засіяти його, виростити пшеницю, зібрати і змолотити її та до ранку спекти з неї хліб.

Елементарна арифметика такі «трудові подвиги» забороняє. Микиті Сергійовичу доводили з олівцем в руках. Його умовляли. Він казився, крив усіх триповерховими російськими ідіомами й вимагав свого. Не в останню чергу через змальовані вище вибрики, проти Хрущова визріла змова, про що поговоримо в наступній главі. Час минав. Ні наздогнати, ні скоротити відставання не вдавалося. В народі гуляв анекдот. На зустрічі з робітниками Микита Сергійович закликав догнати і перегнати Америку, на що один зі старих пролетарів сказав: «Наздогнати можемо, а от переганяти не треба».

На питання Хрущова – чому, той пояснив: а щоб голого заду нашого не побачили. Хрущов казився, тупотів ногами і погрожував небесними карами. Зрештою, наприкінці 1958 року ЦК (насправді Перший секретар) розіслав по обкомах гнівний лист, в якому маячня помножувалася на маячню. «Серед економістів є скептики, які не вірять у можливості нашого сільського господарства потроїти виробництво м’яса. Але як вони підійшли до цієї справи? Як водиться, взяли олівчик і підрахували, який може бути приріст худоби та за скільки років. Товариші, треба ж розуміти, які зараз сили накопичилися у радянського народу. Це ж політичне явище, результат багаторічної роботи нашої партії...» [188]. Простіше кажучи, Хрущов оголосив, що не лише на юридичні, але й на закони матінки-природи йому начхати. Що народ радянський накопичив у собі багато сил, щоби будь-які закони природи подолати.

Власне, тут охоронцям треба було пов’язати Микиту Сергійовича мокрими простирадлами й терміново доправити на Канатчикову дачу, аби йому ще гірше не стало. Не доправили… Зате слова про «політичне явище» численні підлабузники зрозуміли вірно: заперечуватимеш це порушення здорового глузду – поплатишся кар’єрою. А от якщо потрафиш шалапутному першому секретарю, підспіваєш та ще й спробуєш якось виконати його забаганки – станеш героєм – в усіх сенсах цього слова. Звісно, охочі стати героями знайшлися. Зараз мало хто чув про т. зв. «Рязанське диво», воно ж «Рязанський експеримент», воно ж «Рязанська авантюра», воно ж і «Рязанська катастрофа»... Першим на заклик партії (вірніше, її Першого секретаря) відгукнувся перший секретар Рязанського обкому КПРС, член ЦК КПРС Олексій Ларіонов. Був він, як і Хрущов, лисий, мов коліно, і такий само дурний.

Тому відгукнувся не аби як, а пообіцяв утричі збільшити виробництво м’яса лише за один рік! Бінго! Ларіонов миттєво став всесоюзним героєм і особистим улюбленцем всемогутнього Хрущова. На Ларіонова посипалися численні милості, про нього писали газети й знімали кіно. Звісно, одразу ж знайшлися такі, хто позаздрив підприємливому та спритному чиновникові й не побажав пасти задніх.

На прогресивну ініціативу Олексія Миколайовича відгукнулися ще вісім перших секретарів обкомів. Нікого з них чомусь теж не здали у будинки скорботи. Але пообіцяти, що за рік кожна корова народить трьох телят і вони встигнуть вирости до убойної ваги можна. Зрештою, тоді ще був при силі академік Лисенко – ганьба радянської науки, який теж обіцяв за 2 роки вивести нові покращені сорти пшениці, й теж був хрущовським улюбленцем.

Проте стару пшеницю видати за нову можна – хто наважиться викрити улюбленця Хрущова в шахрайстві, а де протягом року взяти нескінченні стада корів і легіони свиней? Де їх усіх тримати і чим годувати? Та немає таких перешкод, яких не могли б здолати комуністи! Особливо, якщо їм хочеться високих посад і нагород. Товариш Ларіонов взявся до справи. На Рязанщині під ніж пустили усе молочне стадо і навіть молодняк. Не вистачило. Тоді було вилучено особисту худобу селян – безкоштовно, під «розписку», мовляв, колись розплатимося. Не вистачило. Спробували маніпулювати цифрами (т. зв. «приписки»), але й цього не вистачало. Тоді Ларіонов наказав пустити кошти, призначені для будівництва шкіл, придбання сільгосптехніки тощо на закупівлю худоби в сусідніх областях. На кінець року Рязанська область звітувала про збільшення виробництва м’яса утричі і товариш Ларіонов став героєм тепер вже титулованим – йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Усі розуміли, за рахунок чого досягнуто такого фантастичного рекорду. Проте критикувати не наважувалися – Микита Сергійович був у захваті. Та скільки перед касою не тупцяйся – платити все одно доведеться. Довелося й Ларіонову.

Наступного року заготівлі м’яса в Рязанській області впали у 5 разів – не було вже що різати. Збунтувалися колгоспники, вимагаючи виплат за «розписками».

 

Той самий Ларіонов. Один із багатьох, хто заради кар’єри, нагород і звань не шкодував ні рідної землі, ні людських життів.

Вони просто відмовилися обробляти поля, унаслідок чого область недорахувалася ще й половини врожаю зерна. Катастрофа була такою масштабною, що приховувати її не було жодного шансу. Втікаючи від відповідальності, О. М. Ларіонов пустив собі кулю в лоба. Хрущов про цю авантюру згадувати відмовився. До речі, він був настільки впертий, що звання Героя Соціалістичної Праці з колишнього фаворита не зняв.

Нічим гарним не завершилася ця авантюра і для восьми інших перших секретарів обкомів. Настільки детальну увагу цій темі я присвятив тому, що вона якнайкраще висвітлює не лише характер і розумовий рівень самого Хрущова, але й усю радянську систему загалом, коли самодур на троні перетворює країну на божевільню. І жодного значення, чи його прізвище Ленін з червоним терором і «відмиранням грошей», Сталін з лютим ГУЛАГом, Хрущов з кукурудзою, Андропов з виловлюванням «прогульників» у магазинах, а чи Горбачов з безглуздою і нещадною антиалкогольною кампанією, коли під бульдозери пустити сотні тисяч гектарів унікальних виноградників.

Або ось «раднаргоспи». Знаєте, друзі, що воно таке? Це теж ідея Микити Сергійовича. Децентралізація по-радянськи. Висунувши ідею, що «на місцях» краще знають, як господарювати, товариш Хрущов у 1957 році наполіг на розділенні території СРСР на економічні адміністративні райони, якими керували ради народного господарства. Такі собі ради міністрів в мініатюрі загальним числом 70 штук. А союзні та республіканські міністерства практично всі ліквідували, залишивши як один координаційний чинник Держплан СРСР. Ви уявляєте, який кавардак почався? Система централізованого управління економікою та фінансами перетворилася на хаос. Але Микита Сергійович вперто не хотів бачити, що його прожект знищує країну – він переконував себе, що ідея гарна, тільки раднаргоспів забагато. Тож почав їх укрупнювати. Станом на 1963 рік раднаргоспів стало 47. Причому деякі охоплювали цілу республіку, деякі кілька республік, а деякі лише шмат республіки.

От вам малюночок акварельними фарбами на воді: Середньоазійський раднаргосп включав у себе аж чотири республіки-сестри: Узбецьку, Киргизьку, Таджицьку і Туркменську РСР. Він мав єдине керівництво, що сиділо у Ташкенті, але при цьому чотири верховних ради народних депутатів, чотирьох перших секретарів республіканських комітетів партії з їхніми апаратами та інші структури в чотирьох комплектах. І як цим усім керувати? Усе це та інші чудасії Першого секретаря ЦК КПРС і спричинили виникнення першої «змови» проти нього у червні 1957 року.

На засіданні Президії ЦК сімома голосами (Молотов, Маленков, Булганін, Ворошилов, Каганович, Первухін, Сабуров) проти чотирьох (Хрущов, Кіриченко, Мікоян, Суслов) було вирішено звільнити Микиту Сергійовича з посади. Причому, лише сам Хрущов голосував однозначно «проти», решта троє скоріше утримувалася. Проте «змовники» втратили час на безплідні дискусії й дозволили Хрущову кинути на стіл свій таємний козир – Радянську Армію та КГБ. Жукова і Сєрова.

Протягом доби у Москву було доправлено вірних Хрущову членів ЦК.  Для цього використали військові літаки. До кожного з «пасажирів» було приставлено людей з Міністерства оборони та КДБ – буцімто для охорони, але усі чудово розуміли, що насправді це – конвой. На летовищі їх зустрічали заступник Жукова, начальник Головного розвідувального управління генерал-полковник Штеменко та інші товариші й проводили коротку бесіду. А далі товаришів везли у Кремль. Там – зустріч з іще одним прибічником Хрущова – Леонідом Іллічем Брежнєвим. «Товариш Брежнєв інформував членів ЦК про те, що група фракціонерів виступила проти нашого дорогого Микити Сергійовича. На самісінькій верхівці – розлом. Усе залежатиме від вашого, дорогі товариші, рішення. Вирішуйте так, як підказує вам совість комуніста. Але товариш Жуков просив передати, що Радянська Армія на боці товариша Хрущова, інших рішень армія не потерпить і не прийме. До речі, і голова КДБ товариш Сєров просив передати те ж саме» [189].

Радянські люди – вони тямущі. А радянські чиновники – і поготів. Вони краще за афганських хортів нюхом чують, на чиєму боці сила й правда, особливо якщо ця правда спирається на танки, котрі – як заявив міністр оборони Георгій Костянтинович Жуков, – без його команди з місця не рушать. До речі, товариші Жуков та Брежнєв з іншими товаришами стали на бік Хрущова не тому, що він їм подобався. Брежнєв був лише кандидатом у члени Президії. Так само, як і Жуков. І їм дуже хотілося стати членами. А членами можна було стати, лише викинувши з Президії старих членів – Маленкова, Молотова і компанію. Тому на бік Хрущова стали майже усі кандидати у члени – Микола Шверник, Катерина Фурцева, Фрол Козлов. Проти був лише один кандидат в члени Президії – Дмитро Шепілов, але там особисті мотиви.

Проте повторюся – вирішальну роль зіграли танки товариша Жукова та хлопці з чистими руками товариша Сєрова. Саме вони стали тим ломом, проти якого немає прийому у жодній боротьбі народів світу: «Члени і кандидати в члени ЦК правильно розуміли напучування начальника ГРУ генерал-полковника Штеменка, повторене ще раз для цілковитої зрозумілості генерал-лейтенантом Брежнєвим. Та й без цих побажань їм все було зрозуміло. Якщо члена ЦК у далекому Владивостоці або Хабаровську будять серед ночі і, нічого не пояснюючи і не запитуючи, везуть на військовий аеродром, упаковують в хутра, чіпляють під дупу парашут, садять в кабіну кормового стрільця бомбардувальника Іл-28 (бо інших місць для пасажирів у бомбардувальнику немає), значить, поїздка ця не суперечить інтересам Збройних Сил» (там само). Відбувся справжній державний переворот. Причому – військовий, хоча безпосередньо війська і не застосовували. Жуков, Сєров та компанія повернула на посаду Хрущова, знятого за всіма правилами більшістю Президії.

Більшість президії оголосили меншістю, «антипартійним угрупованням» з усіма наслідками, що з цього витікали. Молотов вилетів з Президії та ЦК КПРС і поїхав послом до Монголії. Маленков став директором електростанції у Казахстані. Каганович обійняв важливу посаду директора заводу в Асбесті. Булганіна вислали командувати раднаргоспом до Ставрополя, а трохи пізніше Хрущов познущається над ним, позбавивши маршальського звання, яким той так пишався.

Первухіна теж викинули з Президії ЦК КПРС, але йому пощастило більше за Молотова – погодьтеся, що посол в Німецькій Демократичній республіці – це все ж таки не в Монголії. «Примкнулого» до «антипартійної групи» Шепілова заслали заступником директора Інституту економіки АН Киргизької РСР. А от своїх рятівників Микита Сергійович не забув. У той день, коли «антипартійну групу» зі складу Президії ЦК вивели, цілу групу товаришів туди ввели. І вони стали членами. Серед них і Жуков.

Але… Але не забув Микита Сергійович і того, як Георгій Костянтинович мало не прямим текстом заявив, що армія партії не підкоряється. Бачив, що Жуков почав поводитися, мов це він перша особа держави, а не Хрущов. Та і хто такий Хрущов узагалі?! «Жукова як міністра оборони було запрошено на «урядовий захід» – прем’єру вистави, що її мав відвідати Хрущов. Ранг міністра зобов’язував бути присутнім. Жуков приїхав з дружиною і зайняв місце в урядовій ложі, у другому ряду. Коли з’явився Хрущов, зал почав аплодувати стоячки. Аплодували всі, за винятком маршала, який замислено вивчав програмку. Дружина тихо попросила: «Ну, хоч вигляд зроби» (там само). Уже давно не таємниця, що Жуков на осінь 1957 року готував воєнний  переворот.

На чолі змови разом з ним стояли тодішній голова ГРУ генерал армії Штеменко та його перший заступник генерал-полковник Мамсуров, який очолив створену для цього цілком таємну школу диверсантів кількістю 2,5 тисячі бійців, про яку не знали ні в ЦК, ні навіть у Президії ЦК. При цьому голова КДБ Іван Сєров знав про змову, але не беручи в ній особистої участі, Хрущова все ж не інформував. Але плани Жукова провалилися. Бо був він тупим солдафоном і діяв примітивно та грубо. У результаті, восени його самого скинули з усіх посад, виперли з ЦК та відправили на пенсію. Івана Сєрова під приводом того, що треба укріпити кадри в Генеральному штабі, Хрущов зняв з посади голови КДБ і перевів на посаду начальника ГРУ. Так розпався старий тріумвірат, не дуже відомий, але дуже важливий на певному етапі.

Ще одним результатом подій літа-осені 1957 року стало те, що Хрущов перебрав на себе ще й посаду голови Ради Міністрів, таким чином зосередивши у своїх руках усю реальну і формальну владу. Маючи таку силу, Микита Сергійович почав «чудити» ще небезпечніше не лише для своєї країни, але й всього світу, який одного осіннього вечора опинився на межі катастрофи. Про це трохи згодом, а поки що…

Поки що дозвольте сказати і про гарне. Адже не могло такого бути, щоб в СРСР, та ще після кривавої влади Сталіна, в період майже ліберальних реформ товариша Хрущова, не було чогось позитивного, правда?

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА.

ЯК В СРСР КВАРТИРИ «БЕЗКОШТОВНО ДАВАЛИ» ТА ГАГАРІНА В КОСМОС ЗАПУСКАЛИ

А справді, чи було щось хороше в ті роки?

Зрозуміло, що введення податків на фруктові дерева, корів та курей – для народу не дуже добре. Маєш корову – здай за рік 400 літрів молока державі, а щасливий власник десятка курей мав віддати сотню яєць щороку. Є люди, що пам’ятають, як, плачучи, мужики поливали вночі свої яблуні гасом, аби всохли – зрубати вдень не можна, бо могли «пришити» саботаж, а податок на них платити нічим.

Зрозуміло, що і скасування всіх облігацій державних позик теж мало приємного народу принесло. Десятиріччями рідна радянська влада змушувала своїх громадян до придбання облігацій – десяту частину зарплати віддай «у борг» державі. А потім товариш Хрущов оголосив: усім, кому ми винні – всім прощаємо. Борги, за комуністичними «понятіями», віддають лише боягузи. Комуністи, які ховалися за спинами тримільйонної армії та кількох мільйонів міліціонерів і кагебістів, народу хоч і боялися, але не дуже. Але запитання залишається: чи було хоч щось добре?

І на нього мусимо дати чесну відповідь: було. Хтось одразу згадає, що саме за часів Хрущова СРСР запустив у космос супутник і Гагаріна. І що саме за часів Хрущова почали «давати» безкоштовні квартири. І що скасували оплату за навчання у старших класах шкіл та у вишах. Зарплатню колгоспникам почали платити і навіть паспорти видавати. Іноді. Усе це так.

Але не забуваймо, що всі ці кроки були вимушеними. Наприклад, освіта. Скасування оплати за навчання у 1956 році мало просту причину – у 1950 році в школах різко впала кількість учнів, бо це т. зв. «воєнне покоління», яке не було численним. 1956 року воно якраз довчилося до того моменту, коли треба було вирішувати – йти у старші класи й навчатися за гроші, чи йти працювати у колгосп або на завод.

Університети вже за кілька років ризикували залишитися без абітурієнтів. Країні потрібні були старшокласники, тому було зроблено такий крок. Те саме і з житлом. У 30-50-х роках усю увагу приділяли будівництву, а потім відновленню заводів та фабрик, які передусім обслуговували армію – будували танки, кораблі, підводні човни, шили уніформу, чоботи, випускали армійські табуретки та виробляли верстати для військових заводів. А на житло ресурсів не вистачало. Саме тому унікальним явищем СРСР були комунальні квартири і численні гуртожитки.

Але народ не можна тримати у злиднях десятиліттями. Молода пара у 1938 року отримувала кімнату в гуртожитку й була щаслива. Але йшли роки й у 1958 році вона залишалася у тій само кімнаті та ще з двома дорослими дітьми. Це перманентна психологічна та фізична напруга, яка призводила до численних родинних конфліктів, пиятики, фізичного насильства і негативного морально-психологічного конфлікту в масах. Хто жив у комунальній квартирі або бараці – зрозуміє, про що я.

До того ж ситуація ще більш ускладнилася, адже з подальшою «індустріалізацією» до великих міст ринули нові натовпи колгоспників, т. зв. «ліміта», тобто необхідні для підприємств робочі руки набирали за «лімітом прописки», – просто так до міст не пускали.

Тому було розроблено максимально просте й дешеве житло для «народних мас» – будинки, що їх назвуть «хрущовками». Планувалося воно як тимчасове, адже як мріяв Микита Сергійович, у 1980 році мав настати комунізм. А в комунізмі кожна людина матиме житло таке, яке вона схоче – хоч мазанку, хоч бунгало, хоч пентхауз, хоч віллу на південному березі Криму, а хочеш – навіть палац на Кавказі. Досі малоосвічені люди розповідають, що держава буцімто роздавала «хрущовки» безкоштовно. Це один з головних радянських міфів. Тож домовимось не бути дурнями і не вірити у побрехеньки Агітпропу.

В СРСР не було нічого безкоштовного. Більше того, «безкоштовні» квартири обходилися радянським людям за ціною пентхаузів. У 1957 році, коли було побудовано перші «хрущовки», середня заробітна платня в СРСР складала 757 рублів або 189,25 доларів за офіційним курсом. Середня зарплатня в США – 303,47 долари. Тобто різниця 114,22, або майже 40%. Але це лише верхівка айсбергу. В СРСР ще й ціна споживчого кошику була більша, бо ковбаса, м’ясо, пиво, черевики і штани в США коштували (у перерахунку на долари) у 2-3, а на окремі групи товарів, наприклад, цукор, шоколад, кава – у 5-10 разів менше, ніж в СРСР.

Кляті капіталісти, звісно, щедрими на зарплатню пролетаріям не були – на те вони й експлуататори. Але виходить, що радянська держава платила своїм пролетарям суттєво менше, та ще й удруге грабувала через завищені ціни. Ви вже здогадалися, мій розумний читачу? Правильно: усе просто – на оті 114,22 доларів, які щомісяця не доплачували радянському робітникові, й будували для нього «безкоштовні» потворні «хрущовки».

Звідти ж і «безкоштовні» медицина та освіта. Причому на вимогу Микити Сергійовича в країні взагалі заборонили будівництво за індивідуальними проєктами. Усе мало бути однаковим, мов кирзові чоботи. Для цього 4 листопада 1955 року було прийнято спільну постанову ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР № 1871 «Про ліквідацію надмірностей у проектуванні та будівництві». До «надмірностей» записали високі стелі, карнизи, колони та напівколони, портики й інші архітектурні деталі. Будинки мали бути максимально дешевими й абсолютно однаковими: «Радянській архітектурі має бути притаманна простота, суворість форм і економічність рішень…» [190]. Як результат – оті всі будинки, які в народі називали «шпаківнями». У 97% квартир кімнати прохідні. Поєднані санвузли – унітаз упритул до ванної. Кухні від 6 до 9 квадратних метрів не були розраховані на холодильники й ці апарати подекуди стояли у спальнях або вітальнях. Ви знали, що ширину прольотів східців у під’їздах «хрущовок» розраховано на те, щоб можна було пронести труну? Це не жарт. У подальшому все лише погіршувалося. Термін придатності «хрущовок» із 25 років поступово збільшили до 60, але матеріали, з яких їх побудовано, протриматися «зайві» 35 років не переконаєш, а промови партійних секретарів на електричні дроти не діють.

А ще… А ще «хрущовки» продовжували будувати за тими самими проєктами й через 20 років. Причому, навіть такого злиденного низькоякісного житла постійно не вистачало, й люди стояли в черзі по 10-15-20 років. А в цей час…Станом на 1977 рік середня зарплатня в США сягнула 814,95 долари, а в СРСР – 192,56. Тобто, через 20 років після будівництва першої «хрущовки» розрив у зарплатні між американським і радянським громадянами з 40% збільшився до понад 400%. У 1987 році середня зарплатня в США вже складає 1 535,54 долари, а в СРСР – 276,13.

Американський слюсар заводу «Форд» може собі дозволити гарний двоповерховий будинок, а радянський слюсар із «ЗіЛу» так і стояв у черзі на омріяну «хрущовку»., або, якщо пощастить, трохи кращу «брежнєвку». Усе пізнається в порівнянні. Відомо, що знаменитий американський боксер Майк Тайсон виріс у злиденному бандитському районі Брукліна, де його родина (він, матір, брат та сестра) мешкала у скромній… шестикімнатній квартирі. Радянські люди не були навіть власниками і того мізерного житла, а лише користувачами. Кінцевим його бенефіціаром була все та сама держава. І навіть після того, як держава «дала» їм квартиру, вона продовжувала їх обдирати на низьких зарплатах і високих цінах. У США ринкова економіка регулювала попит на робочу силу й рівень її оплати. В СРСР усе це регулював чиновник через «тарифні сітки». До цього ми ще повернемося.

До «безкоштовної» медицини та «безкоштовної» радянської освіти теж. Другим безумовним досягненням СРСР кінця 50-х та початку 60-х років ХХ століття є, безумовно, космос. Отут Радянський Союз нарешті перегнав Америку, першим запустивши супутник, собачок та Гагаріна. Чи є що на це заперечити? Немає. Справді, тут Союз опинився попереду. Проте не тому, що був прогресивнішим. Уявімо автора цієї книжки та ефіопського стаєра, дворазового олімпійського та чотириразового чемпіона світу з бігу на 10 тисяч метрів Хайле Гебрселассіє на біговій доріжці. Якщо б я стартував з форою навіть у два кола, як гадаєте, хто перший дістався би до фінішу? Правильно. Я також жодних ілюзій не маю.

Так і в «космічній гонитві». У СРСР розробки ракетної техніки почалися ще на початку 30-х років ХХ століття, а в Німеччині навіть трохи раніше. За 15 років німецькі конструктори пішли набагато далі радянських і знаменитий Вернер фон Браун лише один з багатьох десятків талановитих німецьких інженерів. А в США аж до 1945 року ракетній програмі держава не приділяла жодної уваги. Від слова «зовсім».

Ракетні дослідження вела лише одна приватна лабораторія знаменитого Роберта Годдарда і винятково на приватні кошти родини промислових магнатів Гуггенгаймів. У 1945 році переможці один перед одним намагалися захопити якомога більше німецьких фахівців у ракетній галузі, документів та матеріальної частини ракетних програм ФАУ-2 та ФАУ-3.

Ось як розповідає про це російська Вікіпедія на сторінці «Космическая гонка»: «Ближче до кінця Другої світової війни радянські, британські та американські військові змагалися в захопленні перспективних німецьких військових розробок і кваліфікованого персоналу. Найбільших успіхів тут досягли американці. Американські військові ставили за мету не допустити потрапляння цих технологій в руки комуністів – в ході операції «Скріпка» до США було вивезено ключову групу німецьких фахівців-ракетників, включаючи самого конструктора Вернера фон Брауна і готових зразків Фау-2 разом з усією технічною документацією і кресленнями, а все, що неможливо було вивезти, знищувалося.

Через це СРСР зміг отримати лише фрагментовані частини зруйнованих Фау-2, на основі яких радянські фахівці створили модель Р-1». Автори цього «шедевру» забули про кілька моментів. Далеко не все було знищено і СРСР отримав не лише «фрагменти», але й кілька абсолютно цілих ракет ФАУ-2. А ще абсолютно цілий завод з їх виробництва в Пенемюнде, з усім обладнанням. І далеко не всіх німецьких спеціалістів вивезли до США, товаришеві Сталіну теж дещо перепало. Зокрема, близько 500 провідних німецьких спеціалістів в області ракетних технологій, з яких відібрали 180 найталановитіших і поселили на тихому острові Городомля посеред мальовничого озера Селігер, де вони й трудилися під мудрим керівництвом видатного спеціаліста Гельмута Греттрупа – колишнього першого заступника Вернера фон Брауна. До речі, Греттруп був розробником систем керування ракети ФАУ-2, тобто найважливішої і найскладнішої її частини.

І документи та креслення не всі до США потрапили – щось і до СРСР надійшло, і не лиш по ФАУ-2, але й по інших німецьких ракетних програмах: «Рейнтохтер», «Рейнботе», «Вассерфаль», «Тайфун». Знаєте, що таке «Вассерфаль»? Це німецька керована зенітна ракета, на основі якої німецькими спеціалістами в СРСР було створено зенітні ракети Р-11, Р-11ФМ та ін.

«Батько» радянської ракетно-космічної техніки Гельмут Греттруп (в центрі) після успішного запуску прототипу ракети-носія.

Загалом кажучи, Сергій Павлович Корольов має до створення отієї першої радянської ракети Р-1, про яку так красиво брешуть автори російської Вікіпедії, такий само стосунок, як алкоголік з освітою 3 класи сержант Михайло Калашников до автомату імені свого імені.

За Калашникова насправді працював Гуго Шмайсер зі своїми людьми, так само, як за Корольова – блискучий Греттруп. Щоправда, на відміну від Калашникова, Корольов мав великі організаторські здібності (основний його талант) та був здатен вчитися у тих таки німців.

«Саме «радянські» німці під керівництвом Г. Греттрупа, випереджаючи «американських» німців, у проєктах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, нині хрестоматійні для усіх ракетників світу – головні частини, що відділяються, несучі баки, проміжні днища, гарячий наддув паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги за допомогою двигунів тощо. Маючи в своєму складі плеяду вчених зі світовим ім’ям, першочергово таких, як Хох (корифей у системах управління, помер в СРСР за загадкових обставин – «від апендициту»), Магнус (фахівець з гіроскопів), Умпфенбах, Альбрінг (учень самого Л. Прандтля!), Мюллер, Рудольф, не дивно, що саме вони вигравали усі конкурси уряду зі створення ракетного щита СРСР.

Ними було виконано проєкти балістичних ракет з дальністю польоту 600, 800, 2 500 і 3 000 км, на міжконтинентальну дальність (аналог Р-7), запропонована аеродинамічна схема для польотів космонавтів на Місяць (згодом використана у проєкті Н-1). Конічні відсіки – фірмовий знак німецьких.. і радянських ракетників до початку 60-х років» [191]. Коли в 1967 році вперше по телебаченню показали ракетоносій «Восток 8К72К», на якому запустили корабель «Восток-1» з Гагаріним, Гельмут Греттруп, як згадувала його дружина, мовчки плакав.

Він упізнав цю ракету. Ракету, «батьком» якої досі вважається Корольов… Усе, що створено у ракетній техніці на початок 60-х років – це спадок гітлерівських інженерів, а потім і їхньої роботи в СРСР, яка спиралася і на напрацювання радянських спеціалістів. Решта була лише подальшим розвитком без нових принципових розробок. Це і космічної галузі стосується, і бойових міжконтинентальних балістичних ракет, і ракет середнього радіусу. А от щодо їхньої начинки… 4 жовтня 1957 року подав сигнал перший в історії людства штучний супутник землі. Людство було в захваті.

Але була невеличка частина людства, яка переживала зовсім інші емоції. Вони бачили і чули над своєю головою не примітивний шматок металу, а ядерну боєголовку. Саме в цьому й був справжній сенс запуску супутника – показати передусім американцям, що океан їх відтепер не врятує. Назва радянського чуда техніки в газетах та кінохроніці, що їх випускали в маси – «Супутник-1». А кодова – ПС-1. І розшифровується ця абревіатура російською «Простейший спутник первый». Це недаремно.

Радянський супутник таки став першим у світі. Американці запустили свій менш ніж через три місяці, але все одно президента Ейзенхауера політики та журналісти піддали жорсткій критиці за те, шо той не випередив СРСР. А міг би? Міг. Радянський «простейший» мав примітивну конструкцію. Це була куля діаметром 58 сантиметрів і вагою 86,3 кілограмів. Всередині – передавач, вентилятор для його охолодження і 50 кілограмів електричних акумуляторів. Здійснивши 1440 обертів навколо Землі, він упав рівно через три місяці після запуску. Справді, це був величезний крок в історії світової космонавтики. Але практичної користі ПС-1 майже не мав, окрім як для радянської пропаганди.

Недаремно його приурочили до початку міжнародного конгресу з астронавтики у Барселоні, де академік Сєдов і зробив сенсаційну заяву. Увесь світ бачив титанічний успіх СРСР. Але світ не знав, що цей проєкт був дуже «сирим» і уже під час запуску двічі був на грані катастрофи через технічні неполадки.

1 лютого 1958 року ракета-носій «Юпітер-С RS-29» успішно вивела на орбіту перший американський супутник «Експлорер-1». Його маса була удесятеро меншою за масу радянського супутника, але за ваги лише 8,3 кілограми він містив у собі чимало наукової апаратури: лічильник Гейгера, датчик метеорних часток, передавач тощо. На відміну від радянського, американський супутник крім звичайних нікель-кадмієвих акумуляторів, мав сонячні батареї, що дозволяло отримувати постійне підживлення, тому «Експлорер» протримався на орбіті понад дванадцять років. На відміну від радянського «простейшего», американський супутник отримав відомості, які дали серйозний поштовх науці, зокрема – відкриттю поясів радіації навколо Землі (пояси ван Аллена) та вивченню «сонячного вітру».

Більше того – «Експлорер» був готовий до запуску ще влітку 1957 року, але дата відсувалася через відомчу конкуренцію – військові хотіли спершу запустити свій супутник «АвангардTV3» і «добро» Вернер фон Браун отримав лише після провалу запуску цього супутника 6 грудня 1957 року.

А ще СРСР допомогла… американська відкритість і демократія. В США ніхто не приховував дату пуску «АвангардуTV3», тому в СРСР, знаючи про неї, постаралися «запуститися» першими, нехай і з величезним ризиком невдачі.

Зараз росіяни навіть не приховують, навіщо насправді запускався радянський супутник, і що «…він мав навіть не стільки наукове, скільки політичне значення. Саме після 4 жовтня стало зрозуміло, що ядерні удари за допомогою ракетної техніки можуть бути завдані по будь-якій точці земної кулі.

Кількісна перевага американців в царині ядерного озброєння вже не грала вирішальної ролі. І ця обставина змінила всю систему міжнародних стосунків» [192].

Це правда. Але далеко не вся. Навіть про свої реальні здобутки у ракетному озброєнні Кремль брехав і блефував, що ледь не призвело до ядерної катастрофи, про що йтиметься трохи згодом. Усіх цих речей американські обивателі не знали і не здогадувалися, наскільки США були попереду СРСР у «космічній гонці»; наскільки досконалішими були американські технології. Ба більше – у Білому домі теж про це не знали.

Бо в СРСР було все засекречено і тому радянське керівництво могло гратися з інформацією. Звісно, ніхто не розповідав, що перший супутник Землі мало не гепнувся на землю на 16 секунді польоту; що ракетоносій взагалі міг не злетіти. Американці заздалегідь анонсували свої плани: тоді й тоді ми плануємо супутник запустити, а тоді й тоді – космонавта. СРСР спочатку робив таємний пуск, і оголошував про нього лише тоді, коли він був вдалим.

Показати, як «мухлювали» комуністи у «космічній гонитві»? Тут історія з Юрієм Гагаріним стане у нагоді. У програмі пілотованих космічних польотів, як це не дивно звучить, СРСР наприкінці 50-х років уже безнадійно відставав. Почнемо з того, що постанова № 22-10 ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР про підготовку першого польоту на кораблі «Восток-1» і набір загону космонавтів для цього вийшла 5 січня 1959 року. Американська програма «Меркурій» вийшла на фінальний етап у листопаді 1958 року, тоді ж було розпочато відбір астронавтів. Про те, що США планують здійснити перший космічний політ у квітні 1961 знав увесь світ. В СРСР поспішали. Потрібно було будь-що і тут встигнути першими. СРСР мав перевагу: таємність.

Американці не мали права на помилку – невдалий запуск корабля з астронавтом на борту став би серйозним ударом по престижу. Тому і ракету-носій, і корабель, готували якнайретельніше, а в астронавти відбирали лише досвідчених пілотів-випробувачів. Першим американським астронавтом став 37-річний капітан третього рангу Алан Шепард. Він мав 14-річний досвід пілота, в тому числі 10 років як випробувача.

…Із нікому не відомого льотчика 769-го винищувального полку, що розташовувався в селищі Луостарі Печенгського району Мурманської області, перетворився на зірку з великими зірками на погонах. Юрій Гагарін з італійською кінозіркою Джинною Лоллобріджидою, а в Японії його іменем дітей називають.

В

СРСР зробили ставку на споконвічні «ціль виправдовує мету» та на знамените російське «авось». Головне – показати всьому світові першість, а за рахунок чого – справа навіть не другорядна. Якщо під час таємного запуску загине Гагарін – катастрофу засекретять і світ про неї не дізнається. Наступним за пустять Германа Тітова. Загине він – полетить Григорій Нелюбов. Щойно його політ виявиться вдалим – про першого ту світі космонавта Нелюбова тріумфально повідомлять увесь світ. А про Гагаріна та Тітова світ не дізнається, і навіть їхні родичі житимуть під суворою підпискою не згадувати про них перед сторонніми.

Ви знаєте, чому на відміну від заслужених і досвідчених американських пілотів, до загону радянських космонавтів набирали молоденьких лейтенантиків? Не замислювалися, чому до космонавтів потрапив 25-річний старший лейтенант Юрій Гагарін, який служив льотчиком-винищувачем лише 2 роки, мав кваліфікацію «військовий льотчик третього класу» та нальоту аж 256 годин, включно з 42 годинами в аероклубі ДОССАФ?

Герман Титов мав на момент потрапляння до загону космонавтів 24 роки і теж у стройовому полку прослужив трохи більше ніж 2 роки. І теж старший лейтенант з мізерним нальотом.

І напевне ви, любий мій читачу, уже здогадуєтеся, яке звання та досвід польотів був у ровесника Гагаріна, теоретично першого космонавта людства Григорія Нелюбова… Та чому ж так? Бо серед радянських «зубрів» з числа льотчиків-випробувачів бажаючих було мало – Володимир Комаров є одним з винятків. А молоді лейтенантики більш безстрашні (юність вона така), плюс амбіції – з нікому не відомого льотчика 769-го винищувального полку, що розташовувався в селищі Луостарі Печензького району Мурманської області, перетворитися на зірку з великими зірками на погонах… Політ у космос для Юрія Гагаріна був схожий на «російську рулетку». Шансів – менше ніж 50/50. В буквальному сенсі цього слова.

До «гагарінського» ракетоносія «Восток-1» було 16 запусків ракетоносіїв серій 8К72 та 8К72К і дев’ять з них були невдалими. Перед стартом Гагарін написав дружині листа, якого їй мали передати у випадку його загибелі. І він справді ледь не загинув. Порушення герметичності кабіни перед самим стартом – перша нештатна ситуація – про це сигналізувала автоматика і несправність ліквідували. Але уже в космосі відмовила система вимикання двигуна третьої ступені, через що корабель опинився на орбіті з апогеєм на 100 км вищим за розраховану.

Під кінець польоту неправильно спрацювала гальмівна рухова установка, в результаті чого спусковий апарат не відділився від приладово-рухового відсіку й цілих 10 хвилин до входження атмосферу корабель безладно крутився зі швидкістю 60 обертів на хвилину. Через це розділення корабля відбулося значно пізніше, в щільних шарах атмосфери, спусковий апарат почало крутити. Побачивши в ілюмінаторі полум’я від тертя об атмосферу, Гагарін передав на землю: «Я горю, прощавайте, товариші!». Потім, з’ясувавши обставини, почав готуватися до катапультування – смертельний номер у такій ситуації.

Після катапультування у скафандрі Гагаріна відмовив повітряний клапан і космонавт ледь не задихнувся. Через порушення розрахункової висоти орбіти та проблеми під час спуску, приземлився перший космонавт в історії людства у 200 кілометрах від запланованого району й цілком міг потрапити у дроти високовольтних ліній, крижану воду озера або річки тощо. Пізніше він згадував, як несло його спиною вперед, через проблеми з парашутами він не міг ними керувати і щомиті він чекав на катастрофічне приземлення. Після розсекречення деталей польоту Гагаріна дослідники нарахували десять нештатних ситуацій. Усе це називається одним словом «авантюра». Залишається лише поаплодувати мужності й фантастичній холоднокровності космонавта. Його голос в ефірі потім розбирали по секундах.

Навіть у найдраматичніші моменти він залишався рівним і спокійним. Навіть коли він промовляв оте своє «Прощавайте, горю». Була там ще одна підлість. Товариші комуністи фальсифікували відомості про приземлення Гагаріна. За офіційною версією, він не катапультувався, а приземлився у спусковому апараті. Навіщо була потрібна ця дрібна брехня? Аби записати собі рекорд. Йдеться про те, що рекорд висоти польоту Міжнародна авіаційна федерація (FAI) зараховує лише тоді, коли пілот приземляється у літальному апараті. Тому радянська влада тривалий час брехала, приховуючи факт катапультування, і змушувала брехати Гагаріна. А от Алан Шепард свій політ здійснив цілком нормально. Після двадцяти імітацій він пройшов абсолютно без нештатних ситуацій.

На відміну від гагарінського, старт Шепарда транслювався у прямому ефірі по радіо та телебаченню. І прощального листа дружині Шепард не писав. І то справді був пілотований політ – на відміну від Гагаріна, якому приписують вислів «Я не знаю, чи був першою людиною в космосі, чи останньою собакою», американський астронавт не літав у якості живої ляльки, а на певному етапі здійснив ручне керування маневром корабля.

До речі, за свій подвиг Гагарін отримав вищу військову нагороду СРСР – звання Героя Радянського Союзу. А Шепард за свою роботу вищу військову нагороду США – Медаль пошани не отримав. Знавці скажуть: політ американського астронавта був лише суборбітальним, тобто він не облетів Землю цілком – заслабким порівняно з радянським ракетоносієм виявився носій «Редстоун-3», створений на базі військової балістичної ракети PGM-11. Це правда, але все ж то був космічний політ, як би радянські пропагандисти з нього не глузували.

За тим сарказмом ховався комплекс меншовартості – американці цінують життя своїх людей і американський уряд не ховається від громадян за грифами цілковитої таємності.

Що ж до потужності ракет, то тут таке… Радянський ракетоносій було створено на базі ракети Р-7 (перша модифікація 8К71), яку було доведено до кінця у 1957 році і прийнято на озброєння як міжконтинентальну балістичну ракету дальністю 8 тис. км у 1959 році. Вона стала основою для ракети, яка вивела Гагаріна на орбіту. У США на той момент такої потужної ракети не було. Не через те, що американці нездари, а тому, що особливої потреби у такій потужній зброї наприкінці 50-х років вони не мали.

Згідно зі своєю доктриною ядерного стримування, їх цілком влаштовували ракети PGM-11 «Редстоун» здальністю від 373 до 600 кілометрів. Ці ракети розміщувалися в Західній Німеччині і мали завдавати ударів по найближчих тилах Радянської Армії, якщо та кинеться у наступ. А ще були ракети середньої дальності PGM-17 «Тор» які мали радіус польоту 2 400 кілометрів. Їх розміщали на території Англії і вони накривали майже всю Європейську територію СРСР аж до Підмосков’я. А ще були стратегічні бомбардувальники. Багато. Понад 600 машин різної модифікації. Плюс субмарини з ядерною зброєю на борту… У 1960 році на озброєння надійшли міжконтинентальні балістичні ракети «Атлас» з дальністю понад 10 тисяч км, які були навіть потужніші за радянські 8К72К, але космічну програму США вже було «заточено» під «Редстоун» і вирішили поки що нічого не змінювати. Американці йшли за принципом поступовості, step by step.

Ці вельми неоднозначні «перемоги» СРСР у т. з. «Космічній гонитві» ледь не зіграли фатальну роль в історії людства. Видатні, на сторонній погляд, «досягнення» давали можливість для блефу і шантажу. «Небезпечне відставання СРСР у виробництві ядерних боєприпасів змушувало радянського керівника йти на гучні і навіть екстравагантні заяви (які стосувалися насамперед західних представників) про перевагу СРСР в ракетах.

У запалі полеміки, незважаючи на те, що він знаходився в будівлі ООН, Хрущов навіть стукав черевиком по столі» [193]. Радянський лідер дозволяв собі погрози, які нічим реально підкріплені не були, але дуже серйозно впливали на настрої на Заході. Громадяни США, Великобританії, Франції та інших країн НАТО дуже боялися «російського ведмедя з ядерною ломакою в лапах» і вимагали від влади не роззброєння, як на те розраховував Хрущов, а навпаки. І їх важко не зрозуміти: фактичний диктатор країни, в якій усе під державною таємницею; країни, до якої нікого не пускають, і невідомо, що там ховається серед безкінечної сибірської тайги, колошматить черевиком по столу й погрожує, що клепає ракети… «Я заявляю, панове, настане такий час, коли ви зрозумієте необхідність роззброєння. Народ викине тих, які ставлять перепони на шляху до миру і взаєморозуміння.. Нас, людей соціалістичного світу, ви не залякаєте! Наша економіка квітуча, техніка у нас на підйомі, народ згуртований. Ви хочете нав’язати нам змагання в гонці озброєнь? Ми цього не хочемо, але не боїмося. Ми вас поб’ємо! У нас виробництво ракет поставлено на конвеєр.

Нещодавно я був на одному заводі і бачив, як там ракети виходять, як ковбаси з автомата. Ракета за ракетою виходить з наших заводських ліній… Деякі пани зараз почнуть тріщати, що Хрущов комусь погрожує. Ні, Хрущов не погрожує, а реально вам пророкує майбутнє. Якщо ви не зрозумієте реальної обстановки.. Якщо не буде роззброєння, значить буде гонка озброєнь, а будь-яка гонка озброєнь призведе, врешті-решт, до військової розв’язки» (там само).

Насправді Хрущов саме погрожував. І цим спонукав Захід витрачати більше коштів і ресурсів на гонку озброєнь. І спричиняв у Заходу рішучість до застосування за необхідності превентивного удару. Аби оті ракети, котрі, за словами лідера СРСР, виходять, мов ковбаси з автомату, не стартували усією своєю масою першими. Таким чином Москва сама себе заганяла на край прірви, бо чи могла вона тягатися з колосальними об’єднаними ресурсами вільного світу?

Про те, як Хрущов ледь не знищив світ – у наступній главі. А цю завершимо невеликою ілюстрацією того, як насправді було в СРСР із ковбасою та іншими найпростішими речами.

Після успішного польоту Гагаріна, під час загального тріумфування Рада міністрів СРСР видає розпорядження № 1037рс у якому говориться: «1. Визнати за необхідне подарувати від імені уряду СРСР першому льотчику-космонавту СРСР майору Гагаріну Ю. О. і членам його сім’ї автомашину «Волга», житловий будинок, меблі та екіпіровку згідно з додатком… 2. Зобов’язати Міністерство Оборони СРСР (т. Малиновського) виділити майору Гагаріну Ю.А. чотирикімнатну квартиру за місцем служби» [194].

Здавалося б – чому ні? Заслужила людина. Будинок повністю обставлено: телевізор, радіола, меблі, пральна машина, піаніно, пилосос, килимові доріжки тощо. До цього Гагаріну ще й премію – 15 тисяч рублів виписали – колосальна у ті часи сума. Але цікавий додаток:

«1. Пальто демісезонне

2. Пальто легке літнє 3. Плащ

4. Костюм – 2 (світлий і темний)

5. Взуття – 2 пари (чорні і світлі)

6. Сорочки білі – 6 штук

7. Капелюх – 2

8. Шкарпетки – 6 пар

9. Білизна спідня шовкова – 6 пар

10. Труси, майки – 6 пар

11. Хусточки носові – 12 штук

12. Краватки – 6 шт.

13. Рукавички – 1 пара

14. Електробритва – 1

15. Два комплекти військового обмундирування (парадне і повсякденне)

16. Валізи – 2» (там само).

Аналогічно «екіпірували» і дружину першого космонавта:

«1. Пальто демісезонне

2. Пальто літнє 3. Плащ

4. Сукні – 3 5. Чорний костюм

6. Капелюхи – 2

7. Гарнітури – 6

8. Панчохи – 6 пар

9. Черевики – 3 пари

10. Сумки жіночі – 2

11. Рукавички – 2 пари

12. Косинки – 2 (вовняна і шовкова)

13. Блузки – 2 шт.

14. Кофта вовняна – 1 шт.» (там само).

Гарнітури, що їх позначено під п. 7 – це не що інше, як жіноча білизна. Трусики і бюстгальтер. Цікаво, що розпорядження таємне. Чому? Чому б не опублікувати його в газетах: дивіться, люди, як у нас шанують та цінують героїв, які виконують завдання партії та уряду! Не опублікували, бо це страшна ганьба. Лідер найбільшої (за розміром) держави, яка претендує на світову гегемонію та «визволення пригнічених народів», особисто розподіляє чоловічі труси, жіночу білизну і носовички. Усе це Гагарін не міг придбати в магазині за ті 15 тисяч, що їх йому подарували.

Алан Шепард міг того кольору, матеріалу і крою, який йому подобався. Та що там ситий американець – будь-який мешканець знищеного під час війни та розграбованого після війни переможцями Гамбургу спокійно міг це зробити. А держава, яка запустила першого космонавта, не змогла забезпечити наявність у вільному продажу жіночих панчіх, чоловічих шкарпеток та краваток в асортименті. З ковбасою та іншими харчами теж було не дуже.

У часи пізнього Хрущова СРСР уперше в своїй історії вдався до закупівлі зерна за кордоном. Хоч колгоспників голодом не морили, вигрібаючи до зернини, і навіть, хоч і мізерну, але платню почали давати замість трудоднів – уже досягнення.

Перебуваючи у 1959 році в США, Микита Хрущов, трохи хильнувши на сніданку, влаштованому на його честь кіностудією «20th Century Fox» розговорився: «Я одружився у 1914 році, у двадцятирічному віці. Оскільки у мене була гарна професія – слюсар – я зміг відразу ж зняти квартиру. У ній були вітальня, кухня, спальня, їдальня. Минули роки після революції і мені боляче думати, що я, робітник, жив при капіталізмі набагато краще, ніж живуть робітники за радянської влади. Ось ми скинули монархію, буржуазію, ми завоювали нашу свободу, а люди живуть гірше, ніж раніше. Як слюсар на Донбасі до революції я заробляв 40-45 рублів на місяць. Чорний хліб коштував 2 копійки фунт (410 грамів), а білий – 5 копійок. Сало йшло по 22 копійки за фунт, яйце – копійка за штуку. Гарні чоботи коштували 6, від сили 7 рублів. А після революції заробітки знизилися, і навіть дуже, ціни ж – сильно зросли...» [195].

Не вистачає грошей – не замовляй обід в «Метрополі», обмежся їдальнею. Хрущов лив крокодилячі сльози (партійні радянські бонзи якраз жили краще за деяких американських мільйонерів) співчуття радянським робітникам, але замість того, аби платити їм гідну зарплатню, будував титанічні ракети і запускав супутники. І у матеріали ХХІІ з’їзду КПРС вписали знамениту фразу: «Партія урочисто обіцяє: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі».

У босяків є для цього гарний вираз «понти дорожчі за гроші». До слова. ПС-1 хоч і був першим штучним супутником Землі, але не був першим штучним об’єктом у космосі. Ця честь належить німецькій ракеті ФАУ-2, яка у 1944 році здійснила перший в історії людства космічний політ, піднявшись на висоту 188 кілометрів з набором приладів на борту.

 Підсумовуючи цю главу, можна сказати, що радянські космічні програми були такими собі проєктами «хрущовок». Але якщо квартири були хоч і невеличким, але кроком до прогресу, то космічні авантюри ледь не стали кроком у безодню.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА.

ЯК ХРУЩОВ «ПІШОВ НА ДНО» І ЛЕДЬ ПІВСВІТУ ЗА СОБОЮ НЕ ПОТЯГНУВ

У СРСР партійні чиновники завжди гнулися перед вождями. Перед Микитою Хрущовим теж. До певного часу. Але Хрущов не Сталін. Сталіна боялися, тому роздмухували його культ особистості. Він це дозволяв задля укріплення своєї влади, але знав реальну ціну славослов’ю. Хрущова не боялися, але в силу специфічної психології він сам роздмухував культ власної особистості. І невдовзі відчув себе непогрішним, а свої ідеї – геніальними.

Як результат – цілковитий розвал сільського господарства, проблеми в економіці та хаос в державному управлінні. У 1964 році в країні не стало хліба. Вгативши мільярди у цілину, довелося вдатися до закупок зерна за кордоном.

Замкнувши на собі вирішення ключових питань в економіці, Микита Сергійович проводив у закордонних поїздках більше часу, ніж в країні. І ніхто не знав, які прожекти він привезе з чергового вояжу. «КДБ повідомляло до Президії ЦК КПРС про значне поширення образливих написів, листівок на адресу «одного з керівників партії і держави»: за перші шість місяців 1962 року було зафіксовано 7 705 листівок та анонімних листів антирадянського змісту, виготовлених 2 522 авторами, що вдвічі більше, ніж за той же період 1961 р.» [196].

Невдоволення зростало знизу і аж до вищих партійних та державних чиновницьких кіл. Усе частіше невдоволення спалахувало бунтами. Про Новочеркаський розстріл ми уже згадували – 31 травня 1962 р. у СРСР «на прохання трудящих», які дізналися з газети «Правда», наскільки неймовірно зріс їхній добробут, було підвищено споживчі ціни: на молоко (з 18 коп. до 24 коп. за літр), вершкове масло (з 2 крб. 50 коп. до 3 крб. 50 коп.), м’ясо (з 1 крб. 80 коп. до 2 крб. 20 коп.). А за три місяці до цього на третину підвищено норми виробітку для працівників.

Виник стихійний страйк, який переріс у бунт після того, як генеральний директор електровозобудівного заводу комуніст Борис Курочкін на претензії робітників пихато відповів: «Немає грошей на пиріжки з м’ясом – їжте з лівером». Бунт придушили. У нас це вміють. Ціною 24 життів, зокрема й дитячих та кількох десятків поранених.

 

Про таких людей теж треба знати. Герой Радянського Союзу Матвій Кузьмович Шапошников відмовився виконувати наказ відкрити вогонь по беззбройному натовпу у Новочеркаську: «Не бачу перед собою такого противника, якого слід атакувати нашими танками!» – сказав він і вимкнув рацію. Потрапив під репресії, був виключений з партії. Реабілітований лише у 1988 році.

А крім того мали місце масові заворушення в Тімертау (1959 рік); Бійську, Краснодарі, Кіровабаді, Беслані, Олександрівську та Муро- мі (1961); Сумгаїті та Кривому Розі (1963); Бронниці та Ставрополі (1964). Звісно, бунти придушувалися, а чиновники в очі божилися Микиті Сергійовичу щодо своєї відданості. Але настав перелом. І його було пов’язано не так із внутрішньою, як із зовнішньою політикою.

Хрущов не лише черевиком по столу в ООН молотив та погрожував «поховати» Захід. Він і діяв. Причому агресивно й провокативно, часто блефуючи й не замислюючись про наслідки.  Влітку 1961 року загострилася  ситуація між ФРГ та НДР, що ледь не призвело до збройного  зіткнення. Але найсумніше для Кремля це те, що з НДР на Захід  люд тікав натовпами. Головний ні-  мецький комуніст Вальтер Ульбріхт  проводив політику, абсо лютно  тотожну хрущовській: примусова колективізація, переслідування інакомислячих і навіть політику «наздогнати і перегнати ФРН», яка призводила до підвищення виробничих норм на підприємствах та стримування заробітної платні.

 Сотні тисяч східних німців щодня переходили на територію Західного Берліна на роботу, бо там була вища зарплатня.

Кастро і Хрущов. Обійми цих двох ледь не призвели до знищення Куби, СРСР і половини світу.

Сотні тисяч німців щороку залишалися жити у ФРН. Лише за вісім місяців 1961 року понад 200 тисяч осіб покинули НДР – переважно молодь та кваліфіковані спеціалісти. І тоді на вимогу Ульбріхта Берлін розрізала Стіна. То була страшна морально-політична поразка «радянського табору» перед «капіталістичним світом», яка нівелювала пропагандистський ефект від здійсненого 4 місяці тому – день у день – польоту Гагаріна.

Але восени 1962 року спалахнула інша криза, яка ледве не призвела до широкомасштабної ядерної війни. Все почалося з Туреччини, Італії і… Куби. У 1959 році на Кубі – найбагатшій, до речі, у той час країні Латинської Америки, після тривалої громадянської війни до влади прийшов Фідель Кастро з товаришами. На відміну від поширених стереотипів, ці люди («рух 26 липня», Народно-соціалістична партія Куби тощо) були за політичними поглядами «ліваками», але все ж не комуністами і тим паче не ставлениками Москви. Більше того, Кремль кілька разів відмовляв у проханні Кастро щодо постачання зброї, вважаючи повстанців ненадійними і мало перспективними. В США рух Кастро вважався націона лістичним. І перший закор дон ний візит Кастро здійснив не в СРСР, а до США. Щоправда, президент Ейзенхауер кубинця не прийняв, пославшись на зайнятість. То була помилка америк анців, адже вони відштовхнули кубинсь ких націоналістів у бік Москви. Після невдалої поїзд ки до Вашингтону, Кастро в 1961 році оголосив про со ціалістичний характер «Ку бинсь кої революції», пі шов на зближення з Кремлем і, за пропозицією Хрущова, на Кубі, крім військового контингенту, було вирішено розмістити ракети середньої дальності з ядерними боєголовками.

Про це відомо усім. Менш відомі деталі. На той момент ядерні сили СРСР і США були неспівставні. Попри усю похвальбу Хрущова, СРСР мав лише 75 міжконтинентальних балістичних ракет. Причому більша їхня частина – це ті самі Р-7, якою запускали Гагаріна. Для війни вони були майже непридатні. По-перше, вони не були нічим захищені, бо таке чудовисько могло стартувати лише з 4 стаціонарних відкритих пускових комплексів у Плесецьку. По-друге, одночасно їх можна було запустити не більше 20. По-третє, на їхню передстартову підготовку потрібно було дуже багато часу – понад добу. По-третє, вони мали дуже низьку якість. Кожен третій випробувальний запуск цих ракет був невдалий. США, як уже говорилося, мали 144 міжконтинентальні балістичні ракети SM-65 «Атлас», з них на бойовому чергуванні 129, з яких 60 – у захищених підземних, а решта в наземних залізобетонних укриттях. При співставній з радянською Р-7(8К72) дальності, вона була значно точнішою. Відхилення цієї ракети від цілі – від 600 до 1 200 метрів. Радянська Р-7 відхилялася на 10 кілометрів, що робило з неї страшидла для мирних американських міст, але абсолютно безпорадною у боротьбі з пусковими установками ракет, сховищами ядерних боєприпасів, військовими аеродромами та військово-морськими базами.  А ще американці мали 60 ракет HGM-25A «Титан», також з підземним зберіганням і відхиленням від цілі 900-1 400 метрів. Значно більше СРСР мав ракет середньої дальності – Р-12 та Р-14. Їх було 700 одиниць. Обидві ракети наземного старту, зі стаціонарного установочного столу. Перша мала дальність 2 080, а друга – 4 500 км, але відхилення від цілі в обох 5 кілометрів. Тобто ці ракети могли спопелити міста Європи та Британії, але значно меншу небезпеку являли для військової інфраструктури через невисоку точність. До США ці ракети взагалі не долетіли б.

Про стратегічну авіацію не говоритимемо, бо в СРСР вона тоді була майже відсутня. Тисяча скопійованих з «літаючих фортець» тихохідних застарілих Ту-4 (максимальний радіус дії 3 100 км) до США долетіти не здатні. Але навіть нові 3М, Ту-95 та М-4 хоч теоретично і могли досягнути Америки, шансів цього зробити не мали, бо ще на далеких підходах їх зустрічали винищувачі з усіма сумними для потужних, але беззахисних бомбардувальників, наслідками. А радянські винищувачі прикрити свої бомбардувальники не могли через малий радіус дії. А от американські стратегічні бомбардувальники були грізною зброєю. Скільки їх? Окрім 700 потужних Б-52, були ще 2 000 Б-47 та 150 надзвукових Б-58. Усі вони, навіть Б-47, бойовий радіус якого не дотягував до 4 тисяч км, «дотягували» до території СРСР. Бо їм через океан літати не треба – були бази у Європі, Азії та на Тихому океані. Бази ті «вибити» за допомогою ракет не вийде через їхню низьку точність. Головне – за відносно близької відстані ці машини могли захищатися винищувачами з передових баз та авіаносців.

Та і самостійно, завдяки вражаючій відстані та висоті польоту, ті ж таки Б-52 могли спокійно долати радянську систему ППО, яка не покривала всю територію і не мала на озброєнні ракет з радіусом стрільби понад 35 км. Були ще у Радянського Союзу 25 підводних човнів, які несли балістичні ракети. Проте через гучність пересування цих субмарин та необхідність запуску ракет лише з надводного положення робили їхні екіпажі смертниками, причому такими, що загинуть даремно, не встигнувши випустити свої ракети, дальність дії яких лише 600 кілометрів. Американські підводні човни мали ракети класу «Поларіс» з дальністю 2 200 кілометрів з підводним стартом.

До уже згаданих ракет у Великобританії додамо ще 30 ракет середньої дальності PGM-19 «Юпітер» з дальністю 2 400 у Південній Італії та 15 таких само в Туреччині. Вони накривали усі країни Варшавського договору та усю південну частину СРСР від Грузії і Казахстану до Москви і Мінська. До речі, зацікавленість турецького уряду в розміщенні на своїй території американських ракет була наслідком старих претензій Кремля на чорноморські протоки. Отож, уся ядерна «тріада» американців у кожному своєму компоненті була незрівнянно потужнішою за радянську. Так, кілька ракет могли досягти території США й наробити лиха, але СРСР був би знищений гарантовано.

Найстрашніше, що ні у Лондоні, ні у Парижі, ні у Вашингтоні реального становища не знали. Вони усі там гадали, що СРСР буквально нафаршировано найсучаснішими ракетами, здатними долетіти куди завгодно. Хвалькуватість Хрущова та «показуха» з супутником та Гагаріним зіграли злий жарт. Все було ще нічого, якби Хрущов не пішов на «кубинську авантюру».

Він-то розумів, що в разі ядерного конфлікту реально вдарити по США нічим. Тому завіз свої ракети Р-12 та Р-14 на «Острів свободи». Радянська пропаганда пізніше розповідала, що ракети на Кубу доправили, мовляв, для того, аби захистити кубинців від американської агресії. Неправда. Федір Бурлацький у той час був співробітником Відділу ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Через півроку після завершення «Карибської кризи» йому довелося редагувати лист Хрущова до Кастро, у якому Микита Сергійович писав, «…що прогулювався він якось уздовж берега Чорного моря у Варні з маршалом Родіоном Малиновським. І той сказав, що там, на іншому боці Чорного моря – в Туреччині розміщено військову базу США з ракетами і ядерними боєголовками, яка може протягом 5-6 хвилин знищити Київ, Харків, а через 10-12 хвилин – Москву. Хрущов запитав Малиновського: чому вони можуть дозволити собі мати бази в Туреччині, і в Італії, і в Англії, а нам не можна теж мати якусь базу поблизу Америки? Наприклад, на Кубі. Малиновський сказав: звичайно, це можливо, ось якщо Фідель Кастро погодиться.

Так що, може, він і хотів попутно захистити кубинську революцію, але насправді йшлося про те, щоб продемонструвати силу американцям, домогтися паритету. Хрущов був сильно роздратований тиском Америки, особливо після Берлінської кризи. Він програв цю гру, хоча вважав її справедливою. Треба сказати, що чималу психологічну роль зіграло і те, що ми першими підірвали водневу бомбу» [197]. Саме після повернення з Болгарії Хрущов і «порушив питання» перед вищим політичним та воєнним керівництвом СРСР про ракети на Кубі. Бурлацький дуже цікаві свідчення дає. Вони характеризують і моральне обличчя комуністів, і рівень їхнього професіоналізму, який зберігав такий само хаос в управлінні, прийнятті рішення, контролі та небажання брати на себе відповідальність, які були й у минулі десятиріччя. А ще ці свідчення ще раз ілюструють рівень інтелекту та моралі самого Хрущова.

Що таке 15 ракет під Ізміром, причому морально застарілих, коли з-під Барі на тебе націлено 30, а ще 60 з Англії, а ще 126 із США, а в небі безперервно висять десятки Б-52 з бомбами та крилатими ракетами на борту. Але Микиті Сергійовичу просто закортіло… Звернімо увагу на ось ці слова високопоставленого комуністичного функціонера: «Все-таки ми розуміли, що американці – цивілізовані люди, що вони не підуть на ядерну війну, яка може переполовинити їх населення. Американці ж підозрювали в нас розбійників у деякому сенсі. Але мені особисто Макнамара (тоді – шеф Пентагону. – прим. «Известий») потім сказав, що 27-го числа, ввечері, він думав: чи побачу я завтра схід сонця? Тобто вони були вражені більше, ніж ми. Та й більш поінформовані.

Преса галасувала, населення готували, сховища» (там само). Тобто Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, Міністр оборони Родіон Малиновський, Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв та інші радянські бонзи, включно з блюдолизом другого розряду Федором Бурлацьким знали, що американці люд цивілізований і першими не вистрелять. Тому вирішували чи стріляти самим, чи трохи почекати слушного моменту, а чи продовжувати блефувати за принципом «тримайте мене семеро». Навіть «слабка» Р-12 з Куби долітала до Вашингтона. А Р-14 з Куби досягала не лише Чикаго та Нью-Йорка, але й Східного узбережжя США. Зараз із розсекречених матеріалів відомо, що СРСР загалом завіз на Кубу 162 одиниці ядерних боєприпасів.  Юридично розміщення радянської ядерної зброї та засобів її доставки на Кубі не було порушенням міжнародних норм. Але у тій драмі, яку назвали «Карибською кризою», головну роль зіграв страх. Американці просто злякалися. Хрущов – будемо відверті – часто поводився, мов псих, і психом виглядав. Якщо людина з трибуни ООН кричить, що усім «покаже «кузькіну мать», а потім, вирячивши очі волає «Я, може й піду на дно, але усіх вас за собою потягну!» – від неї всього можна чекати. З сесійної зали ці «виступи» виглядало моторошно… А

 тут усі дії СРСР свідчили про небезпеку, що він ударить першим. Плюс абсолютно неадекватні психічно хворі (у буквальному сенсі цього слова) криваві маніяки-фанатики брати Кастро, Че Гевара та їхні товариші на чолі Куби, які вимагали ядерного удару по «американських імперіалістах», хай навіть Кубу разом з усім населенням американські термоядерні бомби перетворять на шматок шлаку без жодних ознак життя. І отут головне питання: а, чого власне, американці вжахнулися? Вони ж були упевнені, що з території СРСР на США спрямовані сотні, а, може й тисячі міжконтинентальних балістичних ракет. Розвиток тогочасних систем ППО не дозволяв з ними боротися. Ну ще сотня під боком на Кубі з’явилася і що з того? Тим паче, що усі разом вони не злетять, а низький підльотний час у порівнянні з міжконтинентальними ракетами має й інший бік медалі – Куба острів маленький. Після старту перших ракет прилетить «отвєтка» і решту Р-12 та Р-14 буде «обнулено».

Тут відповідь одна: президент США та американські генерали добре знали, що бойових міжконтинентальних балістичних ракет у Хрущова майже немає. Що він блефує. Що запуск Гагаріна – чистісінька «показуха». Що Хрущов бреше. Тому вони спокійно дивилися на те, як Микита лупить черевиком в ООН. Але все змінилося, коли на Кубі з’явилися ракети середньої дальності. Це вже була реальна загроза, причому від людей, які в очах американців були неадекватними. От звідки паніка. От чому військові вимагали від Кеннеді вдарити першими, хоча б по Кубі або принаймні кинути на острів масу військ – командувач радянськими силами на Кубі генерал Плієв міг у відповідь запустити ракети, але, на думку начальників американських штабів, ризик був виправданий.  

Та президент США проявляв дивовижну стійкість і холоднокровність. Навіть у найстрашніший день кризи, «Чорну суботу» 27 жовтня 1962 року, коли радянські зенітники на підльоті до військової бази США Гуантанамо (Куба) збили американський літак-розвідник U-2, що, як свідчать очевидці, до смерті налякало уже Хрущова, який зрозумів, що може вже й «доблефувався». Причина такої холоднокровної поведінки Джона Кеннеді і його генералів, які вимагали знищення Куби, чомусь не боячись удару ракетами з території СРСР все та сама – їм було відомо, що за будь-яких обставин удару не буде. А якщо одночасно шандарахнути і по Кубі і по СРСР, знищивши стартові майданчики Плесецька – війну буде виграно, хоча Європою, по якій вдарить СРСР, доведеться пожертвувати.

Щоправда після такої ядерної катастрофи на планеті буде не так комфортно жити, але інтереси США вищі за інтереси навіть європейських союзників. Така була важка картина. Якщо коротко. Бо про «Карибську кризу» окрему книжку требу писати, аби більш-менш детально висвітлити події та озвучити основні версії. І тут виникає інше запитання: звідки у Вашингтоні мали настільки детальне уявлення про радянську ядерну «неміч»?

Уже доведено, що ключову роль в інформуванні Заходу зіграв полковник ГРУ ГШ МО СРСР Олег Пеньковський. Залишаються лише питання мотивів і таємних пружин, які змусили 43-річного полковника з блискучими кар’єрними перспективами (його покровителем були головнокомандувач ракетними військами та артилерією Сухопутних військ маршал Варенцов та всемогутній начальник ГРУ Іван Сєров) піти на зраду. Щодо цієї людини багато суперечок і я відсилаю читачів до широкого спектру відповідної літератури.

Схиляюся до версії, яка на мій погляд є найбільш вірогідною і багато чого пояснює: «Пеньковський не був шпигуном, а талановито впровадженим агентом, і «справа Пеньковського» є успіхом не західних, а радянської розвідки, чиїм завданням було довести до відома США справжній стан справ в СРСР. Казки Хрущова Заходу про виняткову військову могутність і ядерний потенціал Радянського Союзу могли дуже дорого коштувати, що підтвердила Карибська криза. При цьому є свідок, що заслуговує на довіру, який заявив кореспондентові, що Сєров йому особисто говорив, що сам давав Пеньковському завдання. А Ерлена Гончарова передала фразу, нібито сказану при ній Пеньковським, що він «буде як Зорге» [198]. Звернемо увагу, що на британську розвідку Пеньковський виходить у квітні 1961 року, зразу після запуску у космос Гагаріна. А Ерлена Сергіївна Гончарова – це донька маршала Варенцова…

Отже, неймовірними колективними зусиллями й ціною життя Пеньковського Хрущова змусили відступити. СРСР забрав свої ракети з Куби. США – свої з Італії та Туреччини (американці й так мали намір їх демонтувати через застарілість) і криза минула. Але не для самого Хрущова.

Саме літо-осінь 1962 року стали початковим етапом формування серед радянського істеблішменту системної опозиції проти нього й створення змови, яку очолили молоді амбітні апаратники. «У надрах вищого партійного керівництва почала визрівати змова. Його центром став КПК на чолі з Шелепіним і КДБ на чолі з Семичастним. До нього приєдналося більшість членів Президії і низка секретарів обкомів партії. Передбачалося змістити Хрущова на засіданні Президії ЦК КПРС і затвердити це рішення на спеціально зібраному для цієї мети пленумі ЦК КПРС» [196]. Колишньому голові КДБ Олександру Шелепіну 45 років. Він був особистим висуванцем Хрущова. Своє прізвисько «Залізний» отримав за те, що спокійно наказав розстріляти беззбройний натовп у Новочеркаську. На момент змови Шелепін – голова Комітету партійно-державного контролю, тобто у складній радянській Ієрархії входив до першої десятки. Діючому голові КДБ Володимиру Семичастному 40 років. На посаду його просунув особисто Хрущов. Семичастний вважався людиною і протеже Шелепіна.

Російський історик Рудольф Піхоя чомусь не назвав ще двох активних організаторів змови – Леоніда Брежнєва та секретаря ЦК КПРС Миколу Підгорного. Першому вже 57 років і він не має впливу – на посаду голови Президії Верховної ради СРСР тоді за традицією ставили керованих осіб, які не мали ваги. Другому 60 років і він доволі впливовий. Обох об’єднують дві риси: непрофесійність і велика жага влади. Цікаво те, як вони потрапили до кола більш молодих змовників. «Секретарям ЦК Леоніду Іллічу Брежнєву і Миколи Вікторовичу Підгорному повідомили, що один з офіцерів охорони КДБ чув, як Хрущов говорив, що «цих двох дурнів – Льоню і Колю - треба знімати з роботи» [199].

Але не Шелепін, не Підгорний і тим паче не Брежнєв були в центрі змови. Керував нею «сірий кардинал» Микола Романович Миронов. Не чули про такого? І недаремно. Бо пізніше було зроблено усе, аби цю людину забули. Миронов був страшною людиною для тих, хто розумівся на реаліях тогочасного владного істеблішменту. Здавалося б ну, що це за посада - завідувач Відділом адміністративних органів ЦК КПРС. Але…

Саме Миронов, обіймаючи цю посаду, начебто від імені партії (а насправді від свого) був куратором усіх силових структур СРСР. Від армії і КДБ до прокуратури й міліції. У Збройних силах жодне призначення від командира дивізії і вище не могло відбутися без візи Миронова. Маршали залежали від людини, яка мала звання лише генерал-майора. Сам міністр оборони Родіон Малиновський завжди їздив до Миронова у його кабінет і ніколи не було навпаки. Номера службового телефону цієї людини не було навіть у довіднику ЦК КПРС. «У країні М. Миронова знали мало, широким масам його ім’я нічого не говорило. Але в керівництві партії, в силових структурах його добре знали: це була сильна і авторитетна постать. Він мав колосальну політичну волю та вміння досягати поставлених цілей. Про ступінь його впливу на вище керівництво країни, включаючи Л. Брежнєва, ходили легенди» [200]. Важко сказати, які погляди на політику, економіку, соціальну сферу мав цей таємничий «сірий кардинал». Судячи з того, що майже всю свою кар’єру він провів на «комісарських» посадах та в КДБ і оточення добирав собі з числа «політруків», нічого доброго для країни посилення його влади не обіцяло.

«До мене він підходив досить акуратно і довго. Ми спілкувалися сім’ями на дачах ЦК в Усові, жили по-сусідству. На прогулянках він, не поспішаючи, з’ясовував моє ставлення до Хрущова, до ситуації в країні. Наші оцінки були співзвучні. Я гадаю, що так само він вибирав і інших людей. Майже всіх, кого я знаю, до справи залучив він. За кілька днів до початку пленуму ми були на

черговий прогулянці. «Вирішено, що ти підеш з ЦК. Будеш призначений головою

Держтелерадіо» [199].

 

 1964 рік. Л. І. Брежнєв вітає М. С. Хрущова з присвоєнням йому звання «Герой Радянського Союзу».

Невдовзі Микиту Сергійовича привітають інакше…

Це із спогадів М. М. Мєсяцева, який тоді був заступником у завідуючого відділом ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями комуністичних країн Юрія Андропова. Так обережно, поетапно, нишком розповзалася змова, обиралися її учасники, заохочені обіцянками високих посад.

Першим етапом послаблення влади Хрущова стала справа полковника Пеньковського. Її використали для того, аби зняти з посад кількох впливових військових, які стояли на боці Хрущова, замінивши на своїх. На той час не лише зусиллями Миронова, але й стараннями самого Хрущова вище керівництво армії переживало стосовно нього емоції, близькі до тих, що буяли у серці Отелло, коли той клав руки на горло Дездемоні. Бо нестямно закоханий у ракети Хрущов буквально громив армію, скорочуючи її не лише чисельно. «Якщо ми маємо ракети – навіщо нам артилерія? Якщо ми маємо ядерну зброю – навіщо нам танки» – приблизно такі аргументи висував Перший секретар.

Тому армія також була на боці змовників, тим більше, що додавався фактор Миронова… Але основний удар «справа Пеньковського» завдала по одному з найвірніших приятелів і опор Хрущова – начальнику ГРУ Іванові Сєрову. Його звинуватили у «втраті пильності», понизили у званні і відправили до Туркестанського військового округу опікуватися тамтешніми військовими навчальними закладами. Причому зроблено це було руками самого Хрущова, якому хтось нашептів, що «провал» Сєрова завдає удару і його особистому престижу.

Найцікавіше знаєте що, колеги? Комітет партійно-державного контролю створено за ініціативи Хрущова, а Шелепіна поставлено ним керувати за ініціативи Хрущова, аби зменшити вплив Миколи Миронова. Формально КПК мав боротися з хабарництвом та корупцією на всіх рівнях державної влади. «У березні-квітні 1963 р КПК отримав право контролювати Збройні сили, КДБ і Міністерство охорони громадського порядку. На практиці ж влада перетікала від Хрущова, який по півроку їздив по закордонах, до його ставленика Шелепіна» [196].

І знову з Рудольфом Піхоя не можна погодитися. Не стосовно тривалості подорожей закордонних. Микита Сергійович справді полюбляв таке. Знаменита його поїздка в США (формально на роботу в ООН) тривала, наприклад, місяць. Не можна погодитися в оцінці російським істориком особистостей. Замість себе Хрущов залишав «на господарстві» свою «праву руку» – другого секретаря ЦК КПРС Фрола Романовича Козлова, який був його особливо довіреною людиною. А Шелепін був лише «лівою рукою», яка мала віджимати вплив «сірого кардинала» Миронова.

При цьому Шелепін і його друг Семичастний ненавиділи Козлова лютою ненавистю. Хрущов був ким завгодно: вітрогоном, базікалом, самодуром авантюристом, прожектером, але точно ким він не був – то це дурнем. Дурники у тому кодлі, особливо біля Сталіна, не виживали. Тому хитрий Микита Сергійович намагався нацьковувати субдомінантів одного на одного поодинці та цілими зграями і грати на противагах.

Але тут сталася біда. 11 квітня 1963 року під час прогулянки на дачі Фрол Романович Козлов несподівано втратив свідомість. Терміново викликані лікарі діагностували важкий інсульт. Незважаючи на всі зусилля медичних світил, Козлов не одужав і зійшов із владного Олімпу. Таким чином Хрущов втратив своїх найвідданіших і найвпливовіших прибічників. Біля нього залишилися дві групи: Шелепіна-Семичастного та Брежнєва-Підгорного. За ідеєю, вони мали поборювати одна одну. Тому хитрий лис Хрущов зробив слабкого і малоспроможного Леоніда Ілліча другим секретарем ЦК КПРС, «піднявши» до секретаря ЦК ще і його приятеля Підгорного.

Отут до цих двох і довели оту фразу Хрущова про «Льоню і Колю», залучаючи до змови. Тимчасово (Миронов майстерно смикав за ниточки) дві групи об’єдналися заради спільної вигоди. Коли Хрущову через його сина довели інформацію про змову і назвали імена Семичастного та Шелепіна – той не повірив: хто, ці хлопчаки та проти мене?! Підвели зарозумілість і самовпевненість.

До того ж Шелепін усім був зобов’язаний Микиті Сергійовичу – саме той його вивів на найвищу орбіту у радянській номенклатурі. Проте, як кажуть, від користі серце кам’яніє… Засідання Президії ЦК КПРС 13 жовтня 1964 року перетворилося на партійний суд над Хрущовим. Йому пригадали все. Берлін і Кубу; скорочення армії і кукурудзу; тривалі закордонні вояжі і культ особистості; раднаргоспи і «рязанську авантюру»; «лисенківщину» і «зв’язки з капіталістами». Відчуваючи одностайність «субдомінантів», Хрущов капітулював: «Не прошу милості – питання вирішене. Я сказав т. Мікояну – не боротимусь, основа одна. Навіщо шукатиму фарби і мазатиму вас? І радію – нарешті партія виросла і може контролювати будь-яку людину. Зібралися – і мажете гівном, а я не можу заперечити. Відчував, що я не даю раду, а життя чіпке, зазнайство породжувало. Висловлюю прохання про звільнення. Якщо треба – як треба вчинити, я так і зроблю. Де жити? Дякую за роботу, за критику» [196].

За процедурою позбавити посади Першого секретаря ЦК міг лише Пленум. Його зібрали того ж дня. Жодних питань чи якоїсь опозиції не виникло. Упоралися менш ніж за годину. КДБ за командою Семичастного блокувало посольство США, аби Хрущов туди не утік і звідти до народу не звернувся (американським шпигуном його вважали чи що?), але такі заходи виявилися зайвими. Єдиного, чого тоді не закидали Хрущову – це «подарунок» Україні у вигляді Криму. Бо всупереч донині розповсюдженому міфу, то була не особиста забаганка першого секретаря ЦК КПРС, а колективне рішення, продиктоване об’єктивною необхідністю. Так Микита Сергійович Хрущов позбувся усіх своїх посад і опинився на почесній пенсії.

До слова, «добрий» Брежнєв пропонував Микиту Сергійовича ліквідувати фізично, влаштувавши йому автокатастрофу або пригостивши тортиком, але подумавши, Семичастний і Підгорний від пропозиції відмовилися. Той таки Пленум, який формально зняв з посади Хрущова, затвердив Першим секретарем ЦК Леоніда Брежнєва. Причому спочатку його фігура розглядалася як тимчасова. Усі це чудово розуміли.

Так само, як розуміли, що за ним насправді стоїть земляк – всемогутній Микола Миронов, який, мов той кардинал Рішельє, руками Брежнєва мав прибрати клан Шелепіна. Леонід Ілліч також розумів, що він є тимчасовим секретарем. Власне, тоді офіційно було проголошено повернення до «ленінських принципів» колективного керівництва і Брежнєв розділив владу з Підгорним та з представниками протилежного клану – Шелепіним і Олексієм Косигіним – дуже впливовим і компетентним членом Президії, який отримав посаду голови Ради міністрів.

Таким чином влада в державі розподілилася між двома кланами, один з яких керував партією, а інший – урядом. Сам Микола Миронов планував собі посаду голови КДБ. З неї було дуже зручно – не перебуваючи на перших ролях, розігрувати складну шахову партію в боротьбі за владу.

Очевидно, діючий голова КДБ Володимир Семичастний та його бос Шелепін були проти такого розвитку подій. І їм раптом дуже пощастило: вже через 5 днів після Пленуму Микола Миронов загинув в авіаційній катастрофі. Офіційно літак Іл-18 з військовою делегацією СРСР на борту через помилку пілотів розбився на горі Авала в Югославії, куди мав прибути на святкування 20-річчя з дня визволення Белграда від нацистів.

Залишається лиш гадати, чому впливового функціонера понесло на ті урочистості саме у той момент, коли у Москві розгорталася боротьба за кадрові перестановки. На похованні старого друга (вони були знайомі з юності) Брежнєв ридма ридав. Він був на 7 років старший за Миронова, проте завжди визнавав його інтелектуальну перевагу й в усьому його слухався.

Після загибелі «сірого кардинала» радянської політики боротьба за владу між Леонідом Брежнєвим та Олександром Шелепіним розгорнулася на повну потугу. І фаворитом тепер був останній.

У квітні 1965 року партійний функціонер Микола Мєсяцев (це той самий, кого Миронов посадою голови Держтелерадіо купував, пригадуєте?) називав Шелепіна майбутнім Генеральним секретарем. Анастасія Філатова, дружина диктатора Монголії Юмжагийна Цеденбала згадувала: «Мєсяцев справді кричав: «Ось майбутня величина!» – це було при мені. Всі сиділи напідпитку, можливо, радянський посол або офіцер спецслужб поінформував своє керівництво…» [201]. Але в цілому «команда» Брежнєва виявилася таки сильнішою. Секретар ЦК КПСС Юрій Андропов чимало допоміг Леонідові Іллічу з комунікацією із Заходом.

Саме Андропов був розробником «політики зближення», яка довгий період була «фірмовим знаком» Брежнєва. Костянтин Черненко завідував Загальним відділом ЦК КПРС, його характеризували як «орговика найвищого класу». Не було такого питання, яке б він не міг вирішити. Микола Тихонов був заступником голови Ради міністрів, противагою Косигіну, «очима і вухами» Брежнєва. Микола Щолоков керував Міністерством охорони громадського порядку (так тоді називалося МВС) СРСР. Михайло Суслов – ярий «сталініст», секретар ЦК, був куратором ідеологічної роботи та цензури в СРСР. Міністра іноземних справ Андрія Громико навіть рекомендувати не треба. Достатньо сказати, що він протягом 28 років керував зовнішньою політикою СРСР.

Дмитро Устинов – ще в часи Сталіна працював (і блискуче) наркомом озброєнь, після війни керував військово-промисловим комплексом СРСР, на момент зіткнення груп Брежнєва-Шелепіна – перший заступник голови Ради міністрів і куратор оборонної промисловості. Усі вони складали таке собі таємне «Мале Політбюро» при Брежнєві, яке вирішувало усі найважливіші питання.

Як результат, у 1967 році, після тривалої напруженої боротьби клан Шелепіна було повалено. Самого Олександра Миколайовича відправили керувати радянськими профспілками – посада для невтаємничених красива, але третьорозрядна. Семичастного на посаді голови КДБ змінив Андропов, а його самого відправили першим заступником Ради міністрів УРСР, посада менш престижна навіть за першого секретаря обкому партії.

Так почалася майже вісімнадцятирічна епоха «дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва…

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА.

ПРО «ЗОЛОТУ П’ЯТИРІЧКУ» ЛЕОНІДА ІЛЛІЧА

Треба віддати належне товаришу Брежнєву – на відміну від Хрущова, він Америці не погрожував. Ні обгоном на віражі у виробництві м’яса і сиру, ні «закопати», ні «поховати». І шкарбаном в ООН не грюкав. Роки його правління у свідомості більшості радянських людей відклалися як найкращі. Космонавти регулярно літали в космос, балет «Лебедине озеро» користувався популярністю за кордоном і навіть у хокей радянська збірна почала регулярно обігравати канадців. Щоправда, в газетах не писали, що збірна Канади складалася з аматорів…

Змінилося і життя пересічних радянських людей. Передусім це стосувалося розвитку сільського господарства та легкої промисловості. Товарний дефіцит нікуди не подівся, але вже не було тієї безпросвітної нужденності. «Уперше за історію Радянського Союзу сільське господарство стає пріоритетною галуззю – в 1966-1980 роках туди було вкладено 383 мільярди рублів, що становило 78% усіх капіталовкладень у сільське господарство за всі роки радянської влади. За рахунок цих коштів почалася грандіозна механізація, електрифікація та меліорація колгоспів і радгоспів» [202].

Проте таємна історія говорить, що майже всі реформи відбувалися не завдяки Брежнєву, а всупереч йому. Реформування економіки здійснювали голова Ради міністрів СРСР Олексій Косигін та економіст Овсій Ліберман.

Якщо коротко, то головна сутність реформ – надання підприємствам більше економічної свободи, а робітникам матеріального стимулу. Косигін прагнув зменшення бюрократизації, головна увага приділялася прибутковості та рентабельностіпідприємств. Проте Олексій Миколайович мав потужних ворогів – Брежнєва та Суслова.

Цей дует найближчих соратників та друзів торпедував майже всі ідеї реформаторів. Далися взнаки й особиста неприязнь до Косигіна з боку Брежнєва і ретроградство «сірого кардинала» КПРС Михайла Суслова, який був відвертим «сталіністом» і душителем усього прогресивного. Суслов не просто мав вплив на Брежнєва – він мав на нього вплив воістину магнетичний.

Пральна машина «Рига-55» була точною копією шведської «Husqvarna». Її просто вкрали – головний інженер Ризького електромашинобудівного заводу в 1955 році придбав її на виставці  у Москві, машину розібрали до гвинтика, скопіювали і запустили у виробництво. Біда в тому, що поки копіювали і впроваджували у виробництво, шведи вже припинили їх збирати як застарілі. Випускали її у різних модифікаціях до розвалу СРСР і навіть після нього.

Під цим впливом почалася повзуча реабілітація «сталінізму». Поступово Сталін повертався – у книжках, виставах та кінофільмах. У роки Брежнєва стало модно тримати вдома фото Сталіна і навіть возити його у машині. Попри те, дещо зробити вдалося, і тому Восьма п’ятирічка увійшла до історії СРСР як «Золота». Косигін справді був одним з найбільш тямущих людей на радянському владному олімпі. Проте, незважаючи на всю його прогресивність (у порівнянні з іншими), Олексієві Миколайовичу мало що вдалося. Справа тут в тому, що він не міг реформувати основний принцип радянської економіки – відсутність ринкової системи. У нормальних країнах ринок регулює співвідношення ціна-якість, а також кількість продукції, яка надходить від виробників. Звісно, країни з ринковою економікою розплачуються за це циклічними економічними кризами, проте вони теж грають певну позитивну роль: більш слабший, менш підприємливий «вилітає в трубу», залишаються лише сильні. Такий собі природній відбір.  

У СРСР «у трубу» ні хто не вилітав. Заводи про довжували  випускати застарілу продукцію,колгоспи демонструвати «намолоти» на папері. Бо все  навколо – державне. А держава є найгіршим власником. Держава радянського типу – взагалі не може існувати. Ось вам приклад того, як провалився експеримент епохи «Золотої п’ятирічки». Іван Никифорович Худенко ще за часів Хрущова отримав під керівництво радгосп «Ілійський» (Казахстан) і ввів у ньому… капіталістичні принципи роботи, або так звану «безнарядно-ланкову систему оплати праці». Полягала вона в тому, що оплачувався не об’єм роботи (кількість відпрацьованих годин, площа зораної землі тощо), а – її результат: скільки та або інша ланка (низовий трудовий колектив у 4-5 осіб) дає реальної продукції. Через два роки з 800 працівників радгоспу залишилося 80, замість 110 управлінців – двоє. Звільнених працівників госпрозрахунковий радгосп посадив на куцу «соціальну допомогу» – 30 рублів на місяць. При цьому врожайність збільшилася майже утричі, собівартість тонни зерна впала з 70 до 6 рублів 30 копійок. Зарплата механізаторів сягала 330 рублів на місяць, тоді як у пересічному сільгосппідприємстві вона була на рівні 90-100 рублів. При цьому завдяки значно меншій кількості працівників фонд зарплатні знизився зі 181 тис. рублів у 1962 до 59 тис. у 1963.

Про Худенка казахські кіношники зняли документальний фільм «Людина на землі». Його переглянув уже новий Перший секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв і виніс вердикт «Ця справа є передчасною». У 1969 році Худенко добився нового експерименту, який проводився за постановою Ради міністрів Казахської СРСР. У голому степу «з нуля» було створено невелике «Дослідне господарство з виробництва трав’яного борошна «Акчі». Додавання борошна у раціон корів піднімає надої молока на 40%. І знову успіх за таким само сценарієм. Господарство було настільки успішним, що тут десятками ставили нові комфортабельні будинки для робітників. Архітектор, який переїхав сюди із самої Ама-Ати, Владислав Філатов згадував: «Для вищого сорту вміст каротину в трав’яному борошні встановлювався у 180 одиниць, а у нас було 280. Прилади зашкалювало, приймальники не вірили своїм очам. А ми вичитали, що його зміст залежить від часу доби. І косили вночі, коли каротину максимум» [203]. Українець Худенко не вичитав. Він напевне просто пам’ятав досвід пращурів, які поколіннями косили траву на сіно, щойно на сході сіріло й можна було бачити косу в траві. Але тоді мужики мали стимул – працювали на себе. Для того, аби підняти тракториста радгоспу на роботу удосвіта, теж потрібен був стимул. І він був. Матеріальний. Але… У 1970 році експеримент було розгромлено. По-варварськи. Із застосуванням міліцейських підрозділів. Господарство припинило існування.

Знаєте подальшу долю Худенка, друзі? Його було звинувачено у «розкраданні соціалістичної власності». Йому дали величезний термін ув’язнення і 12 листопада 1974 року Іван Никифорович помер в одній із в’язничних лікарень Казахської РСР у віці 57 років. Чому ж усі експерименти пішли прахом? Тут багато причин. По-перше, було підраховано, що в разі переходу усіх колгоспів і радгоспів на систему Худенка, із 40 мільйонів осіб, задіяних у сільському господарстві, треба було 33 мільйони звільнити. Куди подіти таку юрму безробітних?

У промисловості була така ж ситуація: у результаті схожого експерименту на Щокінському хімічному комбінаті кількість працівників скоротилася на понад 800 осіб. Загалом по країні це виливалося у нові й нові десятки мільйонів нікому не потрібних рук. І немає коштів, аби будувати для них нові підприємства – Холодна війна та гонка озброєнь вимотує державу. Людей треба годувати тут і зараз. Та і куди селити ті мільйони людей, які виявляться непотрібними у селі? Хати ж вони з собою до міста не заберуть… Тому усі ці експерименти партія де тихенько, а де з мордобоєм, як в «Акчі», прикрила. Була й інша причина. Це лише на словах комуністичні начальники піклувалися про трудящих. Про «людину праці» співали пісні та знімали кіно. Але насправді чиновництво свято зберігало свої привілеї, зарплатню, спецжитло, спецдачі, спецсанаторії, спецавтомобілі, спецпайки та спецлікарні.

А «пролетарі» були лише джерелом оцього «спец». «Друг Брежнєва, міністр сільського господарства Казахської РСР Михайло Рогінець, відвідавши «Акчі» з недружнім візитом, побачив побудовані ланкою Філатова котеджі з електроплитами і почав кричати: «У палацах жити захотіли! Не по чину берете!» У відповідь почув, що в країні будується комунізм, за якого всі будуть працювати за здібностями, а отримувати за потребами, і різко заперечив: «Але потреби будуть різні. У мене – одні, а у вас – інші». Інший високий чин з казахського Мінсільгоспу додав: «У вас тракторист отримує 360 ре, це більше, ніж заввідділом у нашому міністерстві! Де ж тут справедливість?» [203]. Минуло півсторіччя після більшовицького перевороту. Країна урочисто й помпезно відзначала 100-річчя від дня народження Леніна, а нічого не змінилося. Усі ті самі «спецдачі», на яких зі смаком, в оточенні прислуги, жили чиновники з пещеними обличчями, які пильно стежили, щоб у якогось казахського чи українського мужика не з’явилося хати з електроплитою.

До речі. Суслова – головного ідеолога партії – називають аскетом. Скромняга такий собі. У цього «скромняги» було дві зірки Героя Соціалістичної Праці. Звичайний пролетарій у вугільній шахті міг грижу та горба заробити, але так і не стати Героєм. А Михайлові Андрійовичу – будь ласка. День народження у нього 21 листопада 1902 року. От йому першу «зірочку» вручили 20. 11. 1962 – подаруночок на 60-річний ювілей, а потім ще й на 70-річний. До святкового шоколадного тортика. Плюс 5 вищих нагород СРСР – орденів Леніна.

Плюс орден Жовтневої Революції. Хтось хоче порівняти дати вручення «геройських» зірок Брежнєву з датою його народження? Або ось. У квітні 1961 року він призначив Дмитра Устинова міністром оборони СРСР. Одразу ж після вступу на посаду вдячний Дмитро Федорович запропонував присвоїти видатному полководцю Л. І. Бреж нєву звання «Маршал Радянського Союзу», що і було зроблено. А через три місяці й Устинову маршальську зірку на шию повісили. Він, до слова, мав одинадцять(!) орденів Леніна, дві зірки Героя Соціалістичної Праці та ще й звання Героя Радянського Союзу. Сталін за результатами війни Героя Устинову не дав. А Брежнєв дав – 27. 10. 1978 року. Тепер додамо, що народився Дмитро Федорович Устинов 30. 10. 1908 року… І ще… У ті котеджі, після розгрому «Акчі», негайно вселилися керівники місцевого райкому партії…

Та повернімося до «Золотої п’ятирічки». Найбільша її таємниця у тому, що вона стала головним чинником, який призвів до краху СРСР. Нонсенс? Зовсім ні. Просте рішення відкрити торгівлю нафтою і за рахунок цього закрити проблемні місця у фінансування не лише військово-промислового комплексу, армії, соціальної сфери, але й дефіциту харчів, виникло ще у Микити Сергійовича. А «творчо розвинено» її було вже у часи Леоніда Ілліча. Причому розвинено вельми цікаво. СРСР продавав нафту (і газ) до Європи та США за долари, на них же закуповувалося морожене м’ясо, риба, цукор, зерно, товари широкого вжитку тощо, і завозилися до СРСР, де продавалися населенню за рублі. Неконвертовані. Це злочин.

Будь-який першокурсник факультету економіки скаже, що треба було навпаки – відкрити свій ринок для американських товарів, нехай би американські капіталісти продавали в СРСР свої товари (і зерно в т. ч.) за рублі, ці продажі обкладалися б податками, а на решту рублів американці мали б купувати ту саму нафту. «Торгувати ресурсами – торгувати Батьківщиною!» – казав Сталін. І мав рацію. Торгувати так, як це робили Брежнєв, Косигін, Суслов, Підгорний – це шкідництво неймовірне.

«З 1970 року СРСР став перетворюватися на «нафтового наркомана». Міністр нафтової промисловості Микола Мальцев згадував, що у 1980 році його терміново викликали на засідання Політбюро ЦК КПРС. Коли міністр приїхав, до нього звернувся Леонід Брежнєв і сказав, що потрібно додатково дати країні 10 млн тонн нафти, продати її і на ці гроші купити зерно в Канаді. Країна могла отримати валюту лише за рахунок продажу нафти і газу. Інша наша промисловість була неконкурентоспроможною» [204].

І недаремно саме з 1970 року спроби реформ в СРСР почали згортати, а людей на кшталт Худенка, видаляти. Радянський Союз пішов, здавалося б, найпростішим шляхом, але той шлях виявився дорогою до могили. Поясню. Починаючи зі сталінської індустріалізації, СРСР запровадив цікаву практику купівлі (або крадіжок) за кордоном технологій та цілих заводів. Але поки ви придбаєте (або вкрадете) найсучаснішу модель пральної машини або автівки, поки скопіюєте, поки запустите у виробництво, за кордоном супостат уже розробив і пустив на конвеєр більш сучасні і більш дешеві моделі. Автомобіль «Fiat 124» у 1966 році був найкращим у Європі. Але поки придбали ліцензію на його виробництво, поки довели конструкційно до умов радянських доріг, поки побудували завод, цей автомобіль уже був морально застарілим. Саме тому більшість радянських товарів були за кордоном неконкурентоспроможні й постачалися переважно до країн «соціалістичного табору».

У вільному світі радянський ВАЗ-2101 купували хіба що для підлітків – нехай вчиться їздити, розіб’є – не шкода, бо дешевий. У грудні 1963 року – перший імпорт зерна із США, 12 мільйонів тонн для подолання кризи, коли в магазинах зник хліб. Далі СРСР проводив регулярні закупівлі, причому їхньою умовою був продаж США нафти за зниженими цінами.

У 1975 році укладено довготривалий договір, за яким СРСР зобов’язувався щорічно купувати в США 6 мільйонів тонн зерна. На початок 1980 року в США вже купували 16 мільйонів тонн. Купували ще і в Канаді, і в Аргентині, в Австралії. Станом на 1984 рік частка закупівель СРСР на світовому ринку зерна склала вже 46 мільйонів тонн. Цей період назвали вже не «Золотою п’ятирічкою», а «Брежнєвським застоєм». Радянська система не потребувала худенків з їхнім трав’яним борошном. Обходилися без нього. Як? Збільшували поголів’я худоби.

Середня продуктивність радянської корови – близько 2 тис. кілограмів молока на рік. Приблизно стільки ж дає гарна коза. Якщо у якоїсь доярки середній надій на корову складав цілих 3 тисячі кілограмів, то така доярка мала почесне звання «трьохтисячниці», її нагороджували орденами і обирали делегаткою різноманітних з’їздів. Голландському фермеру орденів не давали, зате його корови спокійно давали по 8-10 тонн молока на рік. Велика справа – матеріальна зацікавленість. Але чим більше корів – тим більше ресурсів вони потребують: корівники, скотарі, пастухи, доярки, доїльні апарати, кормороздатчики, трактори і трактористи, водогони і системи для викачки гною, повітки для сіна, силосні ями й башти, молоковози та пальне. А на все це гроші потрібні. І не лише. Силос – це кукурудза. А вона вимагає землі. А ще треба відвести поля для зелених кормів – люцерни та еспарцету. І під буряки треба. Доводиться скорочувати площі під пшеницю та жито. А зерно купувати за кордоном. От звідки взялися оті колосальні 46 мільйонів тонн у 1984 році. Та й зерно…

На благословенних, «кращих у світі» чорноземах радянської України у 70-х роках урожайність була нижчою, ніж на полях «сонячної» Норвегії. Принагідно трохи про Україну. У 1975 році валовий збір зернових в УРСР склав 699 кілограмів на душу населення. Це разом із фуражним зерном (близько половини від загального об’єму), вівсом, кукурудзою тощо. Не густо. Але в реальності було ще менше, бо Україна мала ділитися з нафтовиками (у тундрі хліб не росте), армією, республіками Середньої Азії, які боролися за перевиконання планів по бавовні. Плюс братерська Уганда и братерська Куба, братерська Північна Корея і братерська Ефіопія.

От, якщо ви не знали, скільки м’яса в УРСР на душу населення вироблялося у тому таки 1975 році – доповідаю: 57 кілограмів (156 гр. на добу) це з «рогами й копитами»; птиці – 13,7 кг (3,7 грами на добу). Яєчню з двох яєць пересічний українець міг собі дозволити лише раз на три дні і то теоретично, бо значна частка яєць йшла на різні інші речі – від майонезів до здоби, а ще на яєчний порошок у держрезерви, бо раптом війна: «…приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно 1,5%, а в роки одинадцятої п’ятирічки – лише 0,47%» [205]. Нагадаю, що 11 п’ятирічка зачепила пізнього Брежнєва та закінчилася на Андропові. Не краща ситуація була і у промисловості.

Вона мала один невеличкий недолік: низьку автоматизацію й механізацію. «В умовах науково-технічної революції близько 40% промислових робітників працювали вручну. В будівництві таких було ще більше – 60%. Хронічний дефіцит робочої сили намагалися компенсувати широким залученням у виробництво ув’язнених» (там само).

Як наслідок – низька продуктивність праці. Це призводило до все більшого розриву в оплаті праці між СРСР та капіталістичними країнами, про що ми вже згадували. І скільки б не розповідали з телевізора про намолоти і надої; про чергові висоти, що їх подолав радянський народ під мудрим керівництвом Комуністичної партії, поділ цього народу на сорти, себто чотири категорії постачання, встановлені ще у 1932 році нікуди не подівся. Подекуди прірва між громадянами однієї і тієї ж країни ставала ще глибшою.

Бували випадки, коли місто було поділено на категорії і на правому березі річки, наприклад, закрита зона «атомграду», постачалася за особливою категорією, а на лівому панувала третя категорія, за якої народ ковбаси або навіть м’яса в магазинах роками не бачив. Чи боролися з цим неподобством комуністи на шостому десятку років з моменту великої пролетарської революції, коли неписьменні люмпени, нацьковані агітаторами-горлопанами, кинулися «грабувати награбоване», а потім стали на криву стежку до комунізму? Звичайно. Оскільки намолотів не вистачало, а колгоспні корови давали молока стільки ж, як у гарної господині коза, було вигадано маніпуляції зі знаменитими ДСТУ (рос. ГОСТ), за якими мала випускатися уся продукція. І ці ГОСТи змінювали щорічно, а іноді й двічі на рік –залежно від намолотів і надоїв.

До кожного з них додавалися примітки, у яких скрупульозно перераховувалися замінники одних інгредієнтів на інші. Наприклад, у ковбасі замість жилованого м’яса дозволялося використання (ви вже вибачте за подробиці – відкладіть на хвилину бутерброд, якщо ви зараз підкріплюєтеся) виварки копит, сечових міхурів, коров’ячу пряму кишку та мелені кістки. Ось вам «ковбасний» ГОСТ 23670-79: «У ковбасах окремій, окремій баранячій, свинячій, столовій, московській, чайній допускається заміна 2 кг яловичини або свинини на 2 кг крохмалю картопляного або борошна пшеничного» [206].

Тут навіть не про виварки з копит і сечові міхури йдеться. Тут все простіше: замість м’яса – картопляний крохмаль. А щоб ковбаска смачна була – для цього існував часник, ароматизатори та харчові додатки. Тут і натрію триполіфосфат (використовувався для виробництва прального порошку), і натрій аскорбіновокислий та інші «смаколики». Натрій фосфорнокислий однозаміщений 2-водний, крім ковбаси, ще у виробництва рідини для миття скла застосовували. А щоб ковбаска була на вигляд красивою – клали натрієву та калієву селітри, які є сильними канцерогенами.

До слова – у тому ГОСТі згадано і препарат коптильний ВНИИМП, за допомогою якого робили «копчені ковбаси» - це той самий «рідкий дим». Так що у 70-ті щасливі «брежнєвські» роки люд радянський, якщо й міг «дістати» ковбасу «Докторську», то вона за рецептурою та виконанням була вже геть не такою, яку її свого часу привіз з Чикаго Анастас Іванович Мікоян. «Варто зауважити, що ГОСТи і навіть ТУ були показником якості продуктів. Крадіжка, обман в радянській харчовій промисловості та торгівлі були повсюдними. Причому деколи і на офіційному рівні. На великих ковбасних заводах були звичайні цехи з ковбасою із щоковини, м’ясо-кісткової виварки та сечових міхурів, і цех гостівський, який працював на спецпайки, магазин «Берізку» і ОБХСС. З цього цеху йшла продукція для хабарів і контролерів. На виробництвах менших просто запускали різні лінії.

Наприклад, дві зміни з подвоєною потужністю випускали крохмальну ковбасу, а третя, нічна, гнала гостівський стандарт» [207]. А це вже, окрім усього, ще й джерело небачених зловживань, корупції і хабарництва. Якщо держава дозволяє собі маніпулювати з технологіями виробництва та обдурювати народ – чому окремо взятий директор м’ясокомбінату цього не може робити? Тим більше, що органи державної влади, правоохоронці і партійні боси заплющують на це очі. Почнеш боротися з «крохмальною ковбасою» – зірвеш плани виробництва. За таке і партквиток можна на стіл покласти. Тож нехай «ковбасних справ майстри» щось і вкрадуть, пустять «наліво» – не страшно. Зате «план по валу» виконано. Ось вам, люб’язні мої читачі, невелика (це ще за Хрущова, але при Брежнєві було ще гірше) ілюстрація. Лише одна довідка. Лише по одному невеликому ковбасному заводу. Лише за 1 день. Затримано 9 осіб, які винесли 120 кілограмів ковбас та делікатесів. Саме після нічної зміни. Тут не на одну тисячу. Що кидається у вічі? Невже не помітили?

Серед затриманих лише прибиральниці, гардеробниці та підсобна робітниця. А де ж ті, хто безпосередньо на виробництві працювали? А їх попередили що буде «трус». Самі ж керівники міліції і попередили директора, а той своїх підлеглих. Рука руку миє. А «крайніми» зробили прибиральниць, бо міліціонерам теж потрібен «показник».

Прибиральниця – не технолог, прибиральницю завжди нову можна взяти. Чому я упевнений, що так і було? Бо в нашому радгоспі, де я виріс і навіть трохи встиг попрацювати, така само система була. Томати на полях збирати треба. Це у клятій капіталістичній Іспанії цю роботу виконуує спеціальний комбайн – збирає, сортує і в ящики вкладає. А в СРСР це робили вручну. Сезонні робітники, переважно жінки – т. з. ланки. Зарплата у них – 2 рублі двадцять копійок. Якраз на кілограм «Лікарської» з копит і сечових міхурів. Але не за гроші вони йшли сюди працювати. Кожна приїздила на роботу з відром, яке везла додому наповнене відбірними томатами. І так щодня. Частину собі, частину кумі (яка розплачувалася винесеною з м’ясокомбінату ковбасою), частину – на продаж.

Масштаби розкрадань в СССР просто вражають…

Це банальна крадіжка. Але керівництво радгоспу на неї очі заплющує. Бо іншого заохочення для того, аби жінка під сонцем на полі вісім годин рачкувала, немає. Не можна більш ніж 2 рублі двадцять копійок платити – за це посадять.

Бригадири стежили лише за тим, аби ніхто не нахабнів і не брав два відра. І якщо раптом суворі хлопці з відділу боротьби із розкраданням соціалістичної власності влаштовували засідку на дорозі з села – жінок або попереджали, або з хлопцями домовлялися – хапати лише тих, хто «взяв» понад дозволене.

Так працювала система. На цій системі з другої половини 60-х років почала формуватися особлива каста, яких називали «цеховиками». Сутність цього феномену в тому, що на тих таки державних підприємствах на «зекономленій сировині» підпільно вироблялася продукція, яка реалізовувалася через неофіційні торгівельні структури. Та й через офіційні теж. Підпільні підприємці існували в СРСР і раніше – ми уже про них згадували. Але розквітнули вони саме після реформ Косигіна і згодом. Народ почав отримувати трохи вищу зарплатню. Почали платити (хоч і мізер) колгоспникам. Відповідно, збільшився попит на товари широкого вжитку, а отже склався їх дефіцит. І тут на «допомогу» приходили підпільні підприємці й торгівці. Але не ними єдиними.

Маса зловживань відбувалася й у народному господарстві на усіх рівнях від виробництва до магазину. У колгоспі розбовтували водою молоко. А щоб молокозавод його прийняв – «підмазували» директора. Молокозавод виробляв з цього розбавленого молока вершкове масло, перевищуючи норму вмісту пальмової олії лише на 2-3%, але за умови виробництва десятків тонн продукції виходило непогано. І знову «підмазувалося» начальство та контролюючі органи. І так знизу догори. Аж до самих міністерств та ЦК КПРС. Ось сидить чиновник. Від нього залежить розподіл автомобілів ВАЗ-2101 «Жигулі». Саме навесні 1970 року новий автозавод у Тольятті дав перші автомобілі. Він може вам дати білу машину, а може зелену. А вам червону хочеться. Нема проблем – «домовимося». І хіба це порушення закону – догодити гарній людині кольором, простежити, щоб усі інструменти і «запаска» були у наявності і щоб без подряпин? Але підійти до нього можна лише через знайомого. Це називалося «блат». Та ж корупція, лише у профіль. Або треба гарної ковбаски на презент лікарю, який робитиме операцію вашій дружині.

В магазині на вітрині «Московської» немає. Зате є в підсобці. І якщо у вас знайдеться підхід до завідуючої магазином – ви ковбасу купите, щоправда з невеличкою націнкою. Треба ж людині віддячити за послугу. І так сталося, що в Радянському Союзі приймальник склотари, рубач м’яса на базарі, продавець, вантажник в гастрономі, офіціант, завмаг, таксист, банщик були найпрестижнішими професіями. Уся ця потужна хвиля захлеснула країну, цілковито її розклавши.

У 1969 році розкрилася масштабна торгівля посадами в Азербайджані. Розкрилася не завдяки правоохоронцям, а через внутрішні чвари. «Азербайджанська справа шокувала радянських громадян: виявляється, в СРСР можна купити будь-яку посаду! На саркастичне запитання одного з партійних керівників «Ну й скільки вартує нині суддя?» – чекісти дали цілком конкретну відповідь. Як виявилося, вирішувати долі людей можна було лише за 30 тисяч рублів; стільки ж коштувала посада прокурора. І це були найдешевші з «лотів». Посада другого секретаря райкому коштувала 100 тисяч рублів, першого – 200 тисяч. У цьому ж ціновому діапазоні перебували «хлібні місця» ректорів місцевих вузів, начальників райвідділів міліції, міністрів соціального забезпечення та комунального господарства» [208]. Така само ситуація була і в сонячній Грузії, і на благословенних землях України, і в Москві. Посада директора театру у Києві – 10 тисяч рублів. Директора гастроному у Москві – від 50 тисяч в залежності від району та величини. Від 5 тисяч давали за місце продавця пива на розлив.

Найцікавіше, що корупціонерам, крадіям та хабарникам надавали заступництво найвищі посадові особи СРСР. «У 1978 р. вибухнула гучна справа «Океан», в результаті якої посадили багатьох партійних керівників у Краснодарському краї. Заступника голови Мінрибгоспу В. Ритова було засуджено до розстрілу, а міністра О. Ішкова змусили повернути в казну 260 тис. руб. доведених хабарів і відправили на пенсію. За нього заступився сам Брежнєв» [209]. Такі діяння Леоніда Ілліча зараз називаються «кришуванням». Та і сам він мав рильце у пушку. Ляпкін-Тяпкін з комедії Миколи Гоголя «Ревізор» брав хабарі борзими щенятами. А Леонід Ілліч – борзими машинами. Генсек дуже любив автівки та поїздки з вітерцем. Машин було у нього кілька десятків. Звісно, більшість – «подарунки». Наприклад, італійські комуністи подарували йому спортивний «Мазератті».

Звідки у комуністів гроші на такий подарунок, цікаво? Утім, він цілком окупився з огляду на те, що СРСР витратив не один мільйон доларів на підтримку італійської компартії. Там ще з рішенням на користь італійської компанії «Фіат» (з якою у тамтешніх комуністів були цікаві стосунки) щодо будівництва автозаводу у Тольятті є питання.

А 1968 року американський бізнесмен Арманд Хаммер подарував Брежнєву унікальний «Роллс-Ройс Срібна Тінь» – у світі було лише 5 таких автомобілів. Ще у 1961 році американець запропонував керівництву СРСР побудувати у Тольятті хімічний комбінат для виробництва мінеральних добрив потужністю 50 мільйонів тонн на рік. Але справа просувалася туго. Після коштовного подарунка Брежнєву вона пішла краще. А пізніше від комбінату було побудовано (теж за участі Хаммера) аміакопровод до Одеси. Там аміак перевантажували на танкери і везли до США, де він надходив на хімічний завод, що належав тому ж таки Хаммеру. Але домовимося – Леонід Ілліч не корупціонер – просто так склалося. Аміак окремо, а «Роллс-Ройс» окремо.

Як і шкідливе виробництво аміаку, що залишилося в СРСР, а прибутки від його переробки – в кишенях американця.

Микола Щолоков, давній друг Брежнєва не був примхливим. «За матеріалами слідства, міністр брав усе: від «Мерседесів», подарованих урядом ФРН до Олімпіади-80, до дитячих ліжечок. Картини відомих російських майстрів він зберігав під ліжком – на стінах місця не вистачало» (там само). Напевне, досить про це поки що. Тепер про хороше. Чи було воно у ті роки? Безумовно. Ось, наприклад, про поліпшення умов праці радянських людей дуже красиво написано: «Зростання національного доходу в роки «Золотої п’ятирічки» дозволило дати робітникам і службовцям два вихідних дні на тиждень. 7 березня 1967 року ЦК КПРС, Рада міністрів СРСР і Всесоюзна центральна рада профспілок прийняли постанову «Про переведення робітників і службовців підприємств, установ і організацій на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями» [202]. Все було б гаразд, якби не одне «але».

Буквально у наступному реченні авторка стверджує щось зовсім інше. Виявляється, нечуване зростання національного доходу до впровадження другого вихідного прямого стосунку не мало: «І лише в 1967-му, завдяки активному залученню жінок у виробництво, стало можливим ввести два вихідних дня без втрат для економіки країни» (там само).

Ось він – секрет добробуту радянських родин: треба було лише відрядити жінок знову, як у часи війни, тягати шпали, стояти за токарним верстатом, дихати випарами під час зварювальних робіт і класти цеглу, як одразу можна ще один день на тиждень відпочити.

ГЛАВА ТРИДЦЯТА.

ПРО «РОЗВИНЕНИЙ СОЦІАЛІЗМ» ТА 125 ТИСЯЧ ТАНКІВ

Продовжимо тему соціально-економічної системи в СРСР. Досі тривають дискусії, що ж побудували в СРСР Ленін-Троцький-Сталін-Хрущов-Брежнєв. Формально, не без участі Суслова та Інституту марксизму-ленінізму, було оголошено, що після довгих поневірянь Радянський союз прийшов до епохи розвиненого соціалізму.

Але будь-яка розумна людина знає, що ні у Маркса, ні у Плеханова, ні у Леніна немає такої штуки, як «розвинений соціалізм». І не було. Розумним людям не треба пояснювати, що в СРСР і «нерозвиненого» соціалізму не було. Що режим в СРСР був чим завгодно, тільки не соціалізмом.

Дехто з дослідників (Сергій Кара-Мурза та ін.) характеризують суспільно-економічний лад в СРСР як неофеодалізм, який об’єднує насильницькі методи феодалізму з капіталістичною експлуатацією. Лише в якості експлуататора виступає не людина, а держава.

Для нього характерні позаекономічний примус, насильницьке насадження влади, розрив зовнішньоекономічних зв’язків, перехід влади до органів насильства і принуки. Начебто все правильно. Проте феодалізм (нехай навіть і з префіксом «нео») майже не знає соціальних ліфтів. За феодалізму діти холопів завжди будуть холопами і ніколи – князями. В СРСР такі ліфти все ж існували. Сам Ленін вважав радянську систему «державно-капіталістичною монополією», в силу власної тупості не розуміючи всієї абсурдності цього визначення, адже в СРСР була відсутня головна риса капіталізму – конкуренція на ринку товарів, послуг та праці. У капіталістичних країнах можуть існувати окремі монополії (та й то як виняток), але ціла держава як монополія та ще й капіталістична – абсурд. Деякі соціологи вважають радянську модель одним із видів азійського способу виробництва.

У 1957 році вийшло фундаментальне дослідження колишнього німецького комуніста Карла Августа Віттфоґеля «Східний деспотизм: порівняльне дослідження тоталітарної влади».

Автор виділяє такі основні його ознаки:

– відсутність приватної власності на землю;

– абсолютна влада державної бюрократії, що керується із центру;

– відсутність ринкової конкуренції, приватної власності і соціальних

класів;

– абсолютна влада правителя, який очолює бюрократичну систему.

 

Лише в Харкові на «танковому кладовищі» знайшли свій останній прихисток сотні колись грізних бойових машин.

І тут начебто все правильно. Та знову є «але». Якою б великою не була влада Генерального секретаря ЦК КПРС – вона в СРСР все ж не була абсолютною. Ні формально, ні юридично. Навіть Сталін змушений був рахуватися зі своїм оточенням, а в останні роки навіть ділити з ним владу. Та й із відсутністю в СРСР соціальних класів можна посперечатися, адже партійно-державна номенклатура, ота державна бюрократія станом на 70-і роки уже виглядала як цілком окрема суспільна верства. Радянська «номенклатура» була ближче до феодальної знаті на чолі з генсеком-імператором; мала власні закриті санаторії-дачі-лікарні, доступу до яких не мали «простолюдини». Це було трохи схоже на те, як колись деякі напої та страви простолюдинам вживати заборонялося. А от якщо об’єднати обидва визначення?

Примітивний азійський спосіб виробництва періоду давньої Персії і ознаки неофеодальної держави? Істина, напевне, десь тут. Нагадаю – близько 40 мільйонів населення «соціалістичної країни»  були безпаспортними кріпаками; громадян було поділено на «сорти» і заборонено без дозволу влади самостійно переселятися до великих міст (т. з. «ліміт прописки» або «ліміта»). Економіка розвивається екстенсивно. Через безгосподарність та неефективне використання ресурсів щорічно втрачається 20% виплавленого металу, тобто кожен п’ятий рік металургійні гіганти СРСР працюють «вхолосту», на компенсацію втрат.

Навіть те, що виросло на полях, неможливо зібрати через брак механізації й тому доводиться кидати у «битву за врожай» студентів на чолі з професорами, інженерів та працівників науково-дослідних інститутів. Якби в СРСР платили стільки, скільки платили інженерам-конструкторам в США, давно вже замість натовпів містян картоплю збирали б комбайни… Про науково-дослідні інститути. Їх в СРСР було не просто багато, а неймовірно багато. Жодна країна світу не може собі дозволити тримати таку прорву «дослідників» та «винахідників». Чим вони займалися, окрім того, що креслили на ватмані крадені зі всього світу пральні машини, трактори, бомби та кулькові ручки? У 60-х роках розорали цілину в Казахстані. Але для неї, як і для гігантських за об’ємом бавовняних плантацій, була потрібна вода. Багато води. Її брали з річок, які живили Аральське море – Сирдар’ї та Амудар’ї і їхніх приток. Море почало висихати. Отут і згадали пропозиції перекинути частину стоку рік Сибіру, передусім Обі та Іртиша в басейн Аральського моря. У 1968 році пленум ЦК КПРС дав доручення Держплану, Академії наук СРСР і іншим організаціям розробити план перерозподілу стоку річок.

До 1985 року планувалося побудувати кілька каналів. Тільки перший етап – судноплавний канал «Сибір-Середня Азія» мав пройти 2550 кілометрів від Обі через Казахстан до Узбекистану. Ширина – до 300 метрів, глибина – 15 метрів Вартість – 32,8 мільярди рублів. Для порівняння – збудований у 1968 році канал «Іртиш-Караганда» мав максимальну ширину 50 метрів і глибину 7. Запущений у 1963 році Північно-Кримський канал, який подав дніпровську воду до Криму, має ширину 30 метрів за глибини 4,6 метри. Та що там – грандіозний Суецький канал завширшки «лише» 205 метрів за глибини 24 метри та довжиною 193 кілометри!  Вчені не сумніваються: якби партія здійснила свої плани, розвернення сибірських річок стало б катастрофою планетарного масштабу. Проте… Протягом двадцяти(!) років проєкт розробляли 48 проєктно-пошукових та 112 науково-дослідних інститутів. І… дочекалися 1986 року.

На спеціальному засіданні Політбюро ЦК КПРС проєкт було визнано шкідливим, безперспективним, а відтак закрито. І ніхто не хоче згадувати, скільки мільйонів було витрачено на експедиції, дослідження, експертизи, розробки, розрахунки, експерименти; скільки за 20 років згодовано грошей незліченним табунам геологів, інженерів, екологів, біологів, гідрологів, геодезистів та обслуговуючого їх персоналу. Це щодо ефективності радянської системи.

Є такий медичний термін – «передсмертне покращення стану», коли уже приреченому організмові раптом стає краще. Хвороба нікуди не ділася і вона розвивається, але зовні спостерігається нібито прогрес. Таким періодом була для СРСР «Золота п’ятирічка». Але далі почалася агонія. У 1967 світ затамував подих: чим відзначать росіяни 50-річчя «Великого Жовтня»? Навряд чи обгоном Америки у виробництві пральних машин, штанів, ковбаси і туалетного паперу. Туалетний папір в СРСР тоді ще не виробляли – користувалися газетою «Правда», вирізавши попередньо портрети вождів. ГУЛАГ уже розпустили, але мало що – могли за використання з такою брудною метою фотографії Леоніда Ілліча і заслати «куди Макар телят не ганяв».

Зрозуміло було, що росіяни відзначать ювілей там, де вони планети всієї попереду – у космосі. Що це буде? Невже політ людини на Місяць? Усі звикли до грандіозних новин: перший у світі космонавт – росіянин. Перші у світі два космонавти одночасно – росіяни. Перша жінка-космонавт – росіянка. Перший вихід людини у відкритий космос – росіянин. Перша м’яка посадка апарату на місяць – знову ж таки радянська. У 1967 році було запущено 4 кораблі класу «Зонд» та «Космос» з відвертим прицілом на пілотований політ до Місяця. І усі – невдало. Наступного року – знову невдачі.

 Загалом в межах Місячної програми та місій до Марсу і Венери з 1964 по 1970 роки було здійснено 17 запусків, з яких лише 4 були вдалими і 1 – частково вдалий. І світ розчаровано зітхнув. Бо нічим 50-річчя приходу до влади комуністи не відзначили. Крім звичного параду на Червоній площі, де вони так само звично брязкали зброєю. Якби світ знав, чого вартували радянським космонавтам ті подвиги… Під час першого виходу у відкритий космос Олексія Леонова, його примітивний скафандр раптово роздуло так, що він не міг протиснутися назад у шлюз. Радянські інженери просто не подумали про різницю тиску. Космонавту довелося стравлювати повітря до тиску, який буває лише на рівні Евересту, куди альпіністи ходять з кисневими приладами.

Леонов не загинув дивом, терміново пірнувши у шлюз вперед головою всупереч усім інструкціям. Про це стало відомо лише багато років згодом.

Світ гадав: чому росіяни нічого не продемонстрували? А виявилося, що росіянам просто не було що демонструвати. Хайле Гебрселассіє подолав фору у два кола і назавжди випередив невдах. Можна було ще якийсь час грізно надувати щоки й робити вигляд, що то вони навмисне трохи пригальмували, але недовго. 21 липня 1969 року о 2 годині 56 хвилин за Гринвічом на поверхню Місяця ступила нога першої людини. Це був американський астронавт Ніл Армстронг. Слідом за ним зійшов ще один астронавт – теж американець Базз Олдрін. Це означало перемогу США у «космічній гонитві».

Тоді це не всі розуміли. Багато хто, причарований радянською пропагандою, вважав, що американці випередили СРСР випадково і з дня на день росіяни оголосять – у притаманному їм стилі несподіванки – що теж висадилися на Місяці і благополучно повернулися. Не оголосили.

Усі три місії до Місяця, включно із першим у світі пілотованим його обльотом на кораблі «Зонд 7А» (20. 01. 1969) виявилися невдалими. Натомість американці висадилися на Місяці ще раз. І ще. І ще. Під час третьої успішної експедиції на Місяць у лютому 1971 року побував Алан Шепард. У віці 47 років. Він, наче глузуючи над московською пропагандою, навіть зіграв там у гольф м’ячиками, які спеціально для цього прихопив із Землі. СРСР відповів місяцеходом. Автоматичну машину було доправлено на Місяць 17 листопада 1970 року. Але це все вже було не те.

Радянські технології не дозволяли здійснити зворотній підйом з поверхні Місяця й повернення на Землю ні людей, ні навіть техніки. Чому ж СРСР програв? Американський космічний історик Асіф Сіддікі висловив свою думку: «Якби СРСР спрямовував менше коштів на створення нових видів озброєнь, накопичення ядерних та інших запасів у військовій галузі, а більше фінансував космічну програму, це дало б можливість повноцінно опрацювати їхню місячну програму і значно скоротити відставання від США» [211].

 Менш ніж 12 років минуло з дня, коли світ почув «біп-біп-біп» радянського примітивного супутника, а СРСР вже безнадійно відстав у ракетно-космічних технологіях. Відстав назавжди. Не лише у місячній гонитві програв СРСР. На момент розпаду, він в цілому відставав у космічних технологіях від США років на 20. І ця прірва все розширюється. Подивіться на США, які уже мають приватні космічні програми (Ілона Маска) та «спадкоємницю СРСР» – Росію.

Фактично, після смерті основних керівників радянських ракетних програм Сергія Корольова та Михайла Янгеля, усі подальші розробки – це лише розвиток їхніх проєктів. Принагідно – якщо хтось не знав. Сергій Корольов помер у віці лише 59 років на операційному столі через те, що йому не змогли ввести кисневий зонд – завадила щелепа, що неправильно зрослася після перелому – про це лікарі не знали. Перелом щелепи Сергій Павлович отримав від удару графином. Не у п’яній бійці – на допиті в катівнях НКВС, куди його свого часу запроторили за «шкідництво».

І ще, коли й цього хтось не знав: його було реабілітовано «за відсутності складу злочину» аж 18 квітня 1957 року. Проте ми відволіклися. У викладеній вище думці експерта є два моменти, які є серед головних причин падіння СРСР. Ракетно-космічна гонитва остаточно підірвала економічні сили країни. Вона була їй просто не до снаги. Але найсуттєвіша причина – гонитва озброєнь. Призначення Дмитра Устинова міністром оборони було не просто помилкою, а – злочином. Устинов не був полководцем. Від слова «зовсім». Він був «воєнмехом», тобто спеціалістом з озброєнь, і в такій якості працював за Сталіна, а потім – і за Хрущова. Наркомом, себто, міністром озброєнь. І керував Військово-промисловим комплексом (ВПК).

Військове звання на момент завершення Другої світової війни – «генерал-полковник інженерно-артилерійської служби». Устинова в жодному разі не можна було призначати керівником військового відомства. Тому що це означало пустити цапа (ВПК) у «засіки батьківщини». Військово-промисловий комплекс ненажерливий. Шлунок у нього бездонний. ВПК – це тисячі заводів і фабрик. І всі вони мають працювати. Працювати безупинно. В СРСР ВПК за великим рахунком і був самою економікою. Майже не існувало підприємств, навіть цивільних, які б не працювали на це чудовисько. Меблеві фабрики робили кольби (приклади) для автоматів та держална для саперних лопат; текстильні – тканину для солдатських штанів і брезент на плащ-намети; автозаводи випускали вантажівки і тягачі передусім для військових потреб, а вже потім для народного господарства. І навіть у жіночих виправно-трудових колоніях для армії і флоту шили кальсони та натільні сорочки зразка 1914 року.

Зрозуміло, що керівник ВПК на посаді міністра оборони опікувався передусім інтересами ВПК. Устинов, навіть якби хотів – нічого вдіяти не міг. Бо цей монстр від самого початку мав порочну структуру і принципи функціонування. Як працює військова промисловість в тих таки США? Ніяк. Немає її. Там держава розміщує замовлення у цивільних компаніях. Ті замовлення контролює Конгрес, перед яким генерали обумовлюють об’єм замовлень. Конгресмени відповідають перед виборцями – тобто платниками податків – куди і на що йдуть їхні гроші. Тому конгресмени кровно зацікавлені, аби апетити військових не перевищували розумні об’єми. Військовим завжди мало, але система громадського контролю їх стримує, а парламентські дебати щодо оборонного бюджету демонструють по телебаченню. Кожен конгресмен і сенатор прагне показати перед виборцями, що він, мов лев, бореться за кожен цент з їхніх податків. І ще. В США танки та іншу бойову техніку розробляють приватні компанії на замовлення уряду. Розробляють у жорстокій конкуренції за співвідношенням «ціна-якість». Переможцю дістається замовлення і державу не хвилює, як те замовлення виконуватиметься. Основний середній танк М-1 «Абрамс», наприклад, у важкій конкуренції з «Дженерал Моторз» розробила компанія «Крайслер» і отримала підряд лише тому, що за приблизно рівних інших характеристик, її бойова машина була суттєво дешевшою.

В СРСР депутатів з числа доярок-«трохтисячниць» і шахтарів- «стаханівців» до контролю над воєнним бюджетом не допускали. Якщо вони там за щось і голосували – то лише «в цілому» та «одноголосно». Все було засекречено, а громадянина, який забажав дізнатися, скільки ж в СРСР танків і скільки коштів на них витрачено, було би звинувачено у шпигунстві на користь розвідки Уругваю та відправлено на 15 років баланду хлебтати. В умовах абсолютноїбезконтрольності з боку суспільства численні впливові радянські чиновники максимально просували кількість замовлень. Ті ж танки клепалися не по 100-200 на рік, як в США, а тисячами. Держава замовляла ті танки на власних заводах. Коли вже в часи перебудови і гласності хтось із журналістів спитав одного з радянських генералів, навіщо було будувати стільки танків, той відповів по-сократівськи – теж запитанням: а що, ми мали закрити танкові заводи й викинути людей на вулицю?

В США так і робилося: «Крайслер», якщо не мав замовлень, консервував свій завод, а робітників або перекидав на інше виробництво, або на біржу праці, а ринок звільнену робочу силу перерозподіляв. Радянська система була побудована інакше і за цим принципом діяти не могла. В СРСР навіть бірж праці не існувало – останню закрили ще 13 березня 1930 року й оголосили, що в СРСР безробіття «переможено».

Як результат, наприкінці 70-х років ХХ століття за бурхливої діяльності Дмитра Федоровича Устинова та інших керівників ВПК, які успішно використовували Брежнєва, підтримуючи його у протистоянні з Косигіним, склалося становище, про яке британський історик, спеціаліст по Холодній війні, професор Стенфордського університету Девід Холлуей висловився образно – в СРСР немає військово-промислового комплексу – він сам ним і є. Існує такий закон: держава не може витрачати на воєнні потреби більш ніж 5% об’єму внутрішнього валового продукту. В іншому випадку економіка і фінанси не витримують, починаються стагнація та падіння. Чим більше відсотків «зашкалює» за показник 5 процентів – тим крутіше піке. Аж до переходу у штопор. «Метастази мілітаризму вразили владні структури, держапарат, науку, економіку країни. Пошлюся на те, що 83% вчених і технологів займалися військовою і парамілітарною тематикою.

Більше чверті ВВП Радянського Союзу поглинав ненаситний Молох. Експерти відкритим текстом намагалися переконувати можновладців: ми займаємося самоїдством, обслуговуванням доктрини США, націленої на доведення нашої країни до економічного і соціального колапсу» [211].

Це вже не просто якийсь «експерт» писав. Валентин Михайлович Фалін – колишній радянський дипломат, референт Хрущова і Громика, у 1976-1986 роках член Центральної ревізійної комісій ЦК КПРС, а пізніше кандидат і член ЦК КПРС. Він та інші бачили, до чого йде. Він недаремно згадав про доктрину США. Була така, спрямована на виснаження СРСР. Частиною її стала СОІ – «Стратегічна оборонна ініціатива», що її оголосив президент США у 1983 році. То був величезний обман, як кажуть, «фейк», який змусив СРСР вкласти гігантські кошти у розробку – як висловився радянський академік Кокошин – «асиметричної відповіді». Фалін наводить аргументи академіка Андрія Дмитровича Сахарова та його колег: «А. Д. Сахаров взагалі пропонував не обслуговувати вашингтонську стратегію розорення Радянського Союзу гонкою озброєнь. Він виступав за розміщення уздовж Атлантичного і Тихоокеанського узбережжя США ядерних зарядів по 100 мегатонн кожен.

І при агресії проти нас або наших друзів, натиснути кнопки. Було це сказано ним до сварки з Микитою Сергійовичем у 1961 р. через розбіжності з приводу випробування термоядерної бомби потужністю в 100 мегатонн над Новою Землею. Не лише Сахаров застерігав радянське керівництво проти занурення країни в бездонний вир гонки озброєнь. І. М. Острецов з товаришами доводив у 70-80-х рр., що створена в КБ Уткіна ракета «Сатана» (по натовській класифікації) з її 16-ма боєголовками індивідуального наведення кожна по 2 мегатонни – це найнадійніший оборонний щит.

І можна було б зробити паузу на 15-20 років вперед» (там само). «Батько» радянської водневої бомби й за сумісництвом найвідоміший дисидент, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Дмитрович Сахаров був наївним романтиком. СРСР від самого свого народження і навіть до нього був максимально «заточений» на мілітаризм і нічого не виробляв, окрім зброї. Спробуй просякнутого героїном закінченого наркомана вилікувати. Держава, мов той дракон Уроборос, пожирала сама себе.

Недаремно її страшну дійсність Фалін і назвав «самоїдством». Ракети – це лише верхівка айсбергу. Якось підрахував, що після закінчення Другої світової війни СРСР до 1991 року за кількістю самих лише танків перевершив решту країн світу разом узяті. Танки Другої світової, які залишалися на озброєнні країни після її закінчення не рахуватимемо. Порахуємо лише ті, що не воювали. Підрахунок приблизний, оскільки навіть зараз не відома остаточна кількість радянських танків, тому в таблиці наведено такі круглі цифри. Не бралися до уваги західні розвідувальні машини, які там вважаються легкими танками.

Бо погодьтеся, не можна назвати танком, наприклад, британський «Скорпіон» масою 8 тонн з алюмінієвою «бронею» – за своїми характеристиками він до радянської БМП-1 не дотягував і добряче. Не брав я до уваги і «дрібні» серії типу радянського екзотичного ракетного ІТ-1, випущеного серією «лише» 103 одиниці. Хоча 300 американських М-103 зарахував – як-не-як, а важким танком вважався, хоч і доволі допотопним на 50-і роки.

СРСР

США

Великобританія

Франція

ФРН

ІС-3 - 2315

М-46 - 1168

А41 - 4423

АМХ-30 - 3671

«Леопард»- 1 - 4744

ІС-4 - 258

М-41- 3728

Мк7 - 442

AMX-13 - 7000

«Леопард»- 2 - 3563

Т-44 - 1823

М-47 - 8676

FV 214 - 185

Т-54 - 16775 М-48 - 12000

«Чифтен» МкV - 2265

Т-55 - 20000

М-60 - 15221

«Челленджер» - 820

Т-62 - 20000

М-103 - 300

Т-64 – 13000

М-661 - 1600

Т-72 - 30000

М-1 «Абрамс» - 5000

Т-80 - 10000

ПТ-76 - 3039

Т-10 - 8000

Загалом

Загалом

Загалом

Загалом

Загалом

125 тис. 210

47 тис. 693

8 тис. 135

10 тис. 671

8 тис. 307

А де італійці, турки, греки та інші члени НАТО? Невже вони не мали своїх танків? Не мали. Вони купували те, що будували американці, французи і британці.

Отож 125 тисяч радянських танків проти 75 тисяч танків 4 країн, що складали основу «агресивного блоку НАТО» – вражає, чи не так? Додамо сюди 122 мм самохідну артилерійську установку (САУ) 2С1 «Гвоздика» (10 тисяч); 152-мм 2С3 «Ака́ция» (4 тисячі); 152-мм 2С5 «Гиацинт-С» (2 тисячі); 203-мм 2С7 «Пион», здатний стріляти ядерними боєприпасами (500 одиниць) та інший «квітник» і стане зрозуміло, в яку копієчку влітало СРСР усе те добро.

Люди обізнані скажуть, що тут не враховані танки Японії. Так. Але Японія не входить до НАТО. З 1945 по 1991 рік в Японії побудовано аж 1778 танків. Були ще танки Індії (на базі британських) у кількості 1400 штук, які частково вироблялися в Англії і навіть 10 тисяч китайських танків паритету у суперечці «СРСР проти решти світу» не створюють.

 Але перед нами лише видима частина. Все це потребувало ангарів і ремонтних боксів, які теж коштували грошей. Усе це потребувало безлічі запчастин і паливно-мастильних матеріалів. І військових містечок з казармами, їдальнями, лазнями, складами, штабами, полігонами, клубами (політвиховання особового складу у першу чергу). Усе це потребувало офіцерів. Багато. Із солдатиками питання вирішили просто – за важелі танка можна мобілізованого строковика посадити, а в башту – такого самого сержанта. І платити їм «зарплатню» 3-7 рублів на місяць не випускаючи усі 2 роки служби за паркан частини, наче «зеків».

Але офіцерам і надстроковикам-прапорщикам треба платити. Усе це колосальні кошти. До речі, тому радянський командир взводу отримував 110 рублів за посаду, плюс 90 рублів за звання «лейтенант» і на 20 рублів – пайок або грошову компенсацію за нього. Це приблизно вчетверо менше за його американського колегу і менше за зарплату муляра середньої руки в якомусь будівельно-монтажному управлінні Томська. Усе це потребувало гігантської кількості цивільного обслуговуючого персоналу від друкарок і буфетниць у солдатській чайній, що її називали «чіпком», до поштарок, кочегарів та кухарок.

У 1967 році Перший секретар Московського міського комітету КПРС Микола Єгоричев виступив з різкою критикою військових, тобто Устинова з його доктриною масованої атаки на Європу незліченними танковими ордами. І в результаті втратив одну з ключових у партійній ієрархії посад. Брежнєв відправив його заступником до міністра тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Пізніше Єгоричев так відгукувався про діяльність міністра оборони: «Устинов зациклився на оборонній промисловості і зовсім не хотів допомагати економіці країни. Він зробив великий внесок у справу перемоги над фашизмом, але водночас, я гадаю, він завдав шкоди нашій економіці, коли з його подачі брежнєвське керівництво не шкодувало нічого для оборони, навіть добробуту трудящих» [212]. Усе це важезними гирями висіло на ногах і без того нежиттєздатної економіки СРСР. Радянське керівництво постійно закликало до припинення гонки озброєнь, «розрядки» та «мирного співіснування».

Радянське керівництво демонструвало миролюбність, але це був вимушений крок, спроба виторгувати «передишку», оту «паузу», про яку писав товариш Фалін. Товариші в Кремлі, починаючи з Леніна, полюбляли такі «паузи». Але президент США Рональд Рейган «паузи» московському ведмедю не дав. А в «соціалістичному таборі» було гаряче. У 1968 році з величезними труднощами вдалося задушити «Празьку весну» – хоча там продовжувало тліти і після цього футбольні та хокейні матчі «ЧРСР-СРСР» перетворювалися на поля битв. Польща не тліла – горіла.

У 1968 та 1970 акції протесту довелося придушувати за допомогою війська. У 1978 році Папою римським було обрано поляка Кароля Войтилу і національно- визвольний рух спалахнув з новою силою. Вже у 1980 році створюється антикомуністичний рух на базі профспілки «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою. Брежнєв з Сусловим (головне Суслов, але й Леонід Ілліч теж красень) не знайшли нічого кращого, як поставити на чолі Польщі старого сталінського холуя, тупого, але по псячому вірного Войцеха Ярузельського, який, не довго думаючи, ввів у Польщі надзвичайний стан.

Щоби ви, читачі, розуміли, що це була за моральна потвора! Типовий комуняка, який топтав беззахисних і плазував перед сильним. Фрагмент переговорів Ярузельського з Брежнєвим 19 жовтня 1981 року. « Л. І. Брежнєв: …важливо, не витрачаючи часу, переходити до намічених вами рішучих дій проти контрреволюції… В. Ярузельський: Велике дякую Вам, дорогий Леоніде Іллічу, за привітання і передусім за довіру, яку Ви мені надали. Я хочу відверто Вам сказати, що я погодився на цю посаду з великою внутрішньою боротьбою і лише тому, що знав, що Ви підтримуєте мене, і що Ви за таке рішення. Якби це було не так, я б ніколи не погодися на це» [255]. Брежнєв йому «тикає», а той у відводь на «ви» і спину вигинає не згірше, ніж гнув Михайло Іванович Калінін перед Сталіним.

Тим часом кремлівські старці дедалі більше втрачали контроль над загарбаними країнами. Тліла Угорщина після страшного погрому, який їй вчинили Хрущов, Сєров та Жуков. Чехословаччина не забула підлість радянських «визволителів», які під час «Празької весни» віроломно захопили летовище «Рузіне» в Празі. Подали сигнал SOS з борту цивільного літака, а коли той з дозволу диспетчерів приземлився, з нього посунули десятки до зубів озброєних десантників. Кремлівські старигани усіх дістали. І в СРСР теж. Про «стариганів» – відповідаю. Часи Брежнєва історики визначають терміном «незмінюваність влади».

Тут така річ. Комуністична еліта віддала Брежнєву владу, але за умови збереження своїх посад. Він навіть ненависного Косигіна зачепити не міг. Косигін «рулив» Кабінетом міністрів понад 16 років. Лише важка хвороба змусила його піти на 77 році життя. Його змінив сімдесятип’ятирічний Микола Тихонов, який керував урядом до 80 років. Леонід Брежнєв перебував на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС понад 18 років, а у віці сімдесяти одного року перебрав на себе ще й посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, хоч і був уже давно й безнадійно хворим (про це згодом).

Секретар ЦК КПРС Костянтин Черненко, який разом з Андроповим був претендентом на посаду Генсека після смерті Брежнєва, і який з середини 70-х фактично керував країною замість нього, мав на той час 65-річний вік, а смерть вирвала його з «лав» у 74 роки. Сам Андропов був трохи молодший, але і йому далеко за 60 перевалило. Маршал Радянського Союзу Андрій Антонович Гречко на посаді міністра оборони «не дотягнув» до дев’яти років два тижні. Помер на бойовому посту у віці сімдесяти двох років, а йому на зміну прийшов згадуваний уже незлим тихим словом 67-річний Дмитро Устинов, який керував міністерством теж майже 9 років, і якого так само винесли вперед ногами з робочого кабінету.

1975 рік, політбюро перед виходом на трибуну Мавзолея. Сірий однаковий одяг, сірі однакові обличчя, сірі однакові думки. Кирилові Мазуру – 61 рік; Олексієві Косигіну – 71; Андрієві Кириленку – 69; Вікторові Гришину – 61; Леонідові Брежнєву – 69; Михайлові Суслову – 73, Юрієві Андропову – 61, Борисові Пономарьову – 74, Миколі Тихонову – 70… «Молоді енергійні політики».

Андрій Громико був міністром іноземних справ більше ніж 28 років. Цього не винесли – посунули, коли почалася Перебудова, напередодні його 76-річчя. Кого не візьми з Політбюро ЦК КПРС другої половини 70-х років – усі вони були хворими, часто торкнутими старечою деменцією, передчасно постарілими через постійні стреси і нездоровий спосіб життя, людьми.

Якщо за часів Сталіна середній вік членів Політбюро був трохи вищий від 50 років, то в часи пізнього Брежнєва він упевнено перевалив за 70. У істориків, етнографів і соціологів для цього є спеціальний термін – «геронтократія», тобто влада старих. Дряхлі дідугани на трибуні Мавзолею, які вже не мали сил махати руками перед демонстрантами ювілейного параду 1977 року – ось справжнє обличчя «розвиненого соціалізму».

Усі ті вожді ще царя-батюшку добре пам’ятали…

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША.

УБИТИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ

Сімдесяті роки минулого століття заведено називати «застоєм». Це не так. Це обман. То був не застій, а фінальний етап деградації держави та її суспільства, отієї «нової історичної спільноти людей – радянського народу», про який патякав телевізор.

Усе прогнило наскрізь. Корупція, що в СРСР називалася «блат», проїла країну від самого низу до обкомів партії й вище. «…у багатьох містах і районних центрах з’являлися неофіційні розподільники, де могли отримувати дефіцитні продовольчі і промислові товари навіть інструктори райкомів КПРС і дрібні чиновники райвиконкомів. У порядку зустрічної послуги партійні функціонери і чиновники державного апарату «кришували» тіньовий капітал» [213].

Неофіційні розподільники – це не державні і не партійні структури. Їх організовували тіньові підприємці для підкупу чиновництва. В таких умовах підпільна економіка зростала, мов на дріжджах, втягуючи у себе все більшу частину партійно-державної номенклатури, правоохоронних органів, судової влади. «…у 1979 році в Кисловодську відбулася сходка злодіїв у законі і представників тіньового бізнесу, на якій сталося остаточне зрощення професійної та економічної злочинності [в СРСР]» [214].

Дослідник радянської кримінальної субкультури Федір Раззаков стверджує, що ця подія відбулася з дозволу і під контролем КДБ (5-е управління – контррозвідувальна боротьба з ідеологічними диверсіями противника), щоправда, документальних доказів не надає. «Законники» не просто так брали «десятину». Державних чиновників і міліціонерів ділки приручили. Але розростання тіньового бізнесу, як завжди буває у таких випадках, привернуло до нього увагу бандитів-рекетирів на кшталт Матроса, «бригада» якого діяла в Дніпропетровську. За захист від таких «бригад» лідери кримінального світу і брали частину заробленого «цеховиками».

З іншого боку, кавалок від тіньових мільйонів перепадав особам зовсім іншого рівня. 5-е управління КДБ в темі злодійського «сходняка» фігурувало недаремно. Його куратором був Перший заступник голови КДБ Юрія Андропова, друг Щолокова та Брежнєва (генсеку він ще й свояком був) Семен Цвігун. Чим цікавий цей чоловік, обвішаний орденами та медалями включно з зіркою Героя Соціалістичної Праці?

Саме він у 1973 році нібито випадково «проговорився» перед Щолоковим, що КДБ «веде» цілком таємну справу під кодовою назвою «Картель». Це знаменита справа «Хутрової мафії», тобто тих таки «цеховиків», у якій фігурувало більш ніж півтисячі осіб та десятки мільйонів рублів. Частина цих мільйонів переходила до кишень міліціонерів, головним над якими був, як ми уже знаємо, Микола Щолоков. І той зробив усе, аби справу розвалити, спираючись на дружбу із всемогутнім генсеком. З цього моменту почалася майже десятирічна війна між Щолоковим і Андроповим. Тепер сформулюємо риторичне запитання: від кого і за що отримував Щолоков картини, які скирдував у себе під ліжком? І чому визначальну для «цеховиків» зустріч з кримінальниками моніторили люди Цвігуна?

І не треба робити з Андропова лицаря без страху і докору, який боровся за справедливість. Розкручуючи справи «Хутряної мафії», а пізніше «Бавовняну» та інші схожі, він не за інтереси держави боровся, а за особисту владу. Бо «копав» під Щолокова, Цвігуна, Черненка та Брежнєва. Особливо ця невидима війна розгорілася після чергового нападу хвороби Леоніда Ілліча. Він ще у 1951 році пережив перший інфаркт. Реалії життя на верхівці владної піраміди СРСР сил і здоров’я не додавали.

Як відомо, «Нет повести печальнее на свете, чем повесть о Центральном Комитете». 25 серпня 1968 року він змушений був прилягти на стіл – просто у присутності підлеглих у Брежнєва почався жорстокий гіпертонічний криз, якій призвів до двомісячного «відпочинку» в санаторії «Барвиха». Напади хвороби ставали все частішими і все частіше генсек опинявся в лікарні. «26 грудня 1974 він знову опинився на лікарняному ліжку. За словами Євгена Чазова, вже напередодні переговорів з президентом США Джеральдом Фордом на шляху до Владивостока у Брежнєва стався важкий зрив. Особистий охоронець Медведєв був більш конкретний: «У потягу у Брежнєва сталося порушення мозкового кровообігу, він впав у безтямний стан» [215]. Після цього політичне життя Леоніда Ілліча покотилося похиленько. Повторювалася історії з Леніним та Сталіним. З одного боку, усі важливі рішення замикалися на першій особі держави, а з іншого, нею чимдалі тим більше маніпулювали угруповання, на чолі яких стояли Черненко та Андропов.

До речі, саме тоді могутній голова КДБ почав «підтягувати» до себе перспективного молодого, амбітного і безпринципного Михайла Горбачова. «Тоді ж основна організаційна робота брежнєвської приймальні цілком замкнулася на Костянтинові Черненку, включаючи прийняття рішень про допуск до «тіла» генсека або прямого дзвінка на його особистий телефон. Без Черненка також не обходилося жодне засідання Політбюро. Той же Черненко на випадок хвороби генсека мав факсиміле і міг ставити печатки з брежнєвським підписом під документами» (там само). Недаремно Юрій Андропов саме у цей час розвинув бурхливу діяльність на двох напрямках: боротьбі з корупцією і тіньовою економікою та дисидентським рухом. Так, 12 січня 1972 року КДБ почало серію арештів української інтелігенції (операція «Блок»), а саме: В. Чорновола, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Д. Шумука, М. Плахотнюка, Л. Плюща, О. Сергієнка, І. Коваленка, І. Геля, І. Калинця, М. Осадчого, С. Шабатуру, І. Стасів-Калинець. Загалом за 1972-1974 рр. в Україні було заарештовано 193 особи.

Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 члена «Спілки української молоді», громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти фотокопію «Словника рим української мови», автором якого був політв’язень Святослав Караванський. Перед тим у Києві Добош зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістдесятниками. Добоша змусили до покаяння на телекамеру із заявою, що він буцімто виконував в УРСР завдання Проводу ОУН і це показали по телебаченню. Крок, безумовно, дуже вигідний політично особисто Андропову.

Справа в тому, що з посади голови КДБ безпосередньо боротися за вищу владу в державі було не дуже зручно. Це розуміли старі хитрі домінанти Брежнєв та Черненко, тому й «запхали» молодшого конкурента на престижну, але в партійній ієрархії другорядну посаду. Андропов був боягузом. Всемогутнього керівника страшного відомства хапав серцевий напад коли, наприклад, його телефоном сварив член Політбюро Кириленко. Або Суслов. Але Андропов був розумний. І підлий. Він вигадав цікавий хід, – гучні справи, які неодмінно призводили до посилення ролі КДБ в усіх царинах. Одночасно він збирав навколо себе вірних прибічників, від яких вимагав максимальної відвертості, але лише перед ним. «Як згадував Георгій Арбатов, шеф відразу позначив рамки допустимого. «У цій кімнаті розмова начистоту, абсолютно відкрита, ніхто своїх думок не приховує. Інша справа - коли виходиш за двері, тоді вже поводься за правилами» [216].

У тому ж таки 1972 році, використавши самим же ним інспіровані справи дисидентів, Андропов надав Політбюро таємну доповідь, у який оповістив вище партійне керівництво щодо наявності в СРСР «агентів впливу» Заходу. Під це визначення можна було підвести будь-яку людину, що сповідувала ліберальні погляди та/або висловлювала невдоволення якимись реаліями в СРСР, нехай навіть і тим, що доводиться вистоювати довжелезну чергу за маслом. Одночасно КДБ сам провокував поширення і активізацію дисидентського руху, котрий системно оформився саме після репресій 1972-1974 років.

Як приклад, можна навести відому історію з книгою «Ахипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Влітку 1973 року чекісти затримали помічницю письменника, яка роздруковувала його роман, Єлизавету Воронянську. Після 120 годин безперервних допитів, які в КДБ називали «конвеєром», 67-річна жінка «зламалася» і виказала катам місцезнаходження примірника роману. Повернувшись додому, жінка повісилася. Дізнавшись про це, Солженіцин дав згоду щодо публікації твору за кордоном. У радянській пресі була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, яка звинувачувала письменника в наклепі на радянський державний і суспільний лад. Це завершилося арештом письменника, позбавленням громадянства і депортацією з СРСР.

Ініціатором депортації Солженіцина був саме Андропов, і саме він наполіг на такому варіанті «припинення антирадянської діяльності» на засіданні Політбюро, де вирішувалося це питання. «Діючи за всіма правилами бюрократичної інтриги і експлуатуючи параноїдальні страхи інших членів керівництва, Андропов мало-помалу зробив КДБ одним з ключових відомств. Навіть за Сталіна на район був один уповноважений НКВС. За Андропова було створено райвідділи КДБ зі штатом співробітників, які «опікувалися» майже всіма підприємствами і організаціями.

Особовий склад отримав високі оклади і привілеї, яких не мали ні МВС, ні армія.Пряму корупцію і хабарництво серед підлеглих Андропов жорстко карав, але, завдяки контролю над усіма сферами життя і взаємної підтримки, офіцери КДБ, навіть невисокого рангу, отримали можливість вирішувати будь-які особисті питання, від вступу сина або дочки до вишу – і до встановлення на дачі авіаційного насоса для зрошення. Кадровою політикою відали партійні органи, але склався порядок, за якого жодне бодай трохи важливе призначення не могло відбутися без висновку КДБ про кандидата» (там само).

І Андропов досягав свого. У 1973 році він стає повноправним членом Політбюро ЦК КПРС, тобто піднімається на самісіньку верхівку Олімпу, зупинившись (поки що) лише в кроці від трону Генерального секретаря. В цей час формується «трійка» союзників Андропов-Громико-Устинов, яка завдяки своїй поінформованості, стає дуже впливовою у Політбюро. До речі, Громико стає членом цього органу в один день з Андроповим, а Устинов навіть на півтора місяці раніше. Усі троє, конкуруючи з Черненком за вплив на внутрішню політику, були ще й найбільшими «яструбами», які намагалися «поховати» мирні ініціативи Брежнєва у політиці зовнішній. А вони були доволі масштабними. Угоди про часткове скорочення наступальних озброєнь та інші важливі документи готувалися сім років, відколи було підписано тимчасову угоду «Про деякі заходи щодо обмежень стратегічних наступальних озброєнь» терміном на 5 років, за яким «заморожувалося» будівництво та переобладнання пускових установок усіх типів для ракет з ядерними боєголовками. Одночасно готували більш масштабну угоду. Боролися за кожну кому.

У цей період США намагалися налагодити стосунки з СРСР на тлі військової і геополітичної поразки у В’єтнамі, стрімкого зростання цін на нафту через арабсько-ізраїльський конфлікт (радянські спецслужби та дипломатія не в останню чергу через зацікавленість у високих цінах на «чорне золото» усіляко інспірували ескалацію напруги) та загальний страх перед ядерним конфліктом.

 

Громико, Андропов, Устинов. Тріумвірат…

З боку США це теж був вимушений крок. Моторошні кошти на ядерну гонку били і по них також. У

 1970 році країну струсонула потужна фінансово-економічна криза, внаслідок якої президент Ніксон змушений був піти на серію непопулярних заходів, зокрема й відмову від прив’язки долара до вартості золота. В історії вони відомі як «Шок Ніксона».

Наприкінці 1973 року спалахнула нафтова криза, відома як «Нафтове ембарго» (теж чимало Кремль постарався), коли ціна за барель нафти підскочила з трьох до 12 доларів. Її наслідком стала економічна криза 1974-1975 років, коли економіка США «впала» на 3%, а в інших країнах навіть більше. Відтак Білий дім також був зацікавлений у скороченні гонки озброєнь та нормалізації стосунків з СРСР, тим більше, що ініціатива належала Москві, тобто виглядало усе так, ніби то Брежнєв, а не Ніксон чи Картер «капітулювали». Гарним тлом для поступок ставав широкий антивоєнний рух в США.

Американці нічого не втрачали – СРСР був ініціатором війни і якщо він хоче її «заморожування», то чому б і ні? Американці, попри радянську пропаганду, хотіли торгувати, а не воювати. Американці, аби ви знали, друзі, до Другої світової навіть розвідки і контррозвідки не мали. Брежнєв не витримав би перельоту через Атлантику. Американці пішли назустріч і погодилися (всупереч дипломатичному етикету, який зобов’язував лідера СРСР після відвідування Москви Ніксоном і Фордом на візит у відповідь) на нейтральну територію - Відень.

Але й туди не так старого, як дряхлого генсека доправили не літаком – лікарі заборонили, а спецпотягом. У Великій Редутній залі палацу Хофбург Леонідом Брежнєвим та Джиммі Картером було підписано 4 документи: «Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ОСВ-2), протокол до нього, спільна «Заява про принципи та основні напрямки подальших переговорів про обмеження стратегічних озброєнь», а також «Узгоджені заяви і загальні поняття у зв’язку з Договором між СРСР і США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь».

Збулась головна мрія Леоніда Ілліча, як би її не намагалися «торпедувати» яструби з КДБ і «двоголового монстра» – Міністерства оборони та ВПК, усіляко затягуючи процес. Аби самому поставити підпис у документах, генсек саме тому й головою Президії Верховної Ради СРСР себе зробив – підпис партійного секретаря на міждержавній угоді не годився, про що, як кажуть, йому у процесі переговорів, натякнули американці. На радощах Брежнєв навіть розцілував Картера.

Добре хоч, що лише в обидві щічки, бо Леонід Ілліч полюбляв наостанок впаяти потужний поцілунок просто у вуста. Взасос. У югославського диктатора Йосипа Броз Тіто якось аж губа порвалася.

Взагалі, ця брежневська звичка досі заганяє у глухий кут істориків та психіатрів: що то було? Дехто вважає, що фірмового «потрійного поцілунку» його можливо навчив лідер Палестини Ясир Арафат, мовляв такі поцілунки в традиції арабів. Вони справді так роблять, але як правило у щоки, або навіть імітують його, просто торкаючись щокою до щоки. Погодьтеся, любі читачі, ще можна було би зрозуміти, коли Брежнєв цілував Індіру Ганді у вуста її медові. До Маргарет Тетчер пнувся (вона щоправда вивернулася) – теж зрозуміло: хоч і немолода, але жінка. Але чи нормально рватися цілувати бородатого Фіделя Кастро або 67-річного Еріха Хоннекера?

А ви бачили президента Центральноафриканської республіки Бокассу? Багато хто з політиків, аби не знудило, усіляко намагалися уникнути цього прояву брежнєвської «любові». Румунський диктатор Ніколай Чаушеску навідріз і в дуже жорсткій формі відмовився цілуватися.

Фідель Кастро, знаючи про цю звичку радянського генсека, перед зустріччю з ним запхав собі до рота здоровезну кубинську сигару, яку, по всяк випадок, не випускав усю церемонію зустрічі. Чи був Брежнєв прихованим геєм, як припускають деякі дослідники? Доказів цьому немає. Протягом життя він мав десятки коханок і одноразових, імена яких упали в Лету, і постійних, як «фронтова подруга» Тамара Лаверченко або артистка Анна Шалфеєва – справа, як кажуть, «житейська» (правда, обох за державний кошт Леонід Ілліч квартирами забезпечив – відверта корупція та зловживання службовим становищем) – але про контакти з чоловіками жодних відомостей немає.

Буває, що людина приховує це усе своє життя, особливо якщо вона робила партійну кар’єру в СРСР. Можливо, щось сталося з психікою Брежнєва після чергового інсульту. Але погодьтеся – це ненормально. Та ми відволіклися.

Віденський саміт був по суті лебединою піснею Леоніда Брежнєва. Його вистачало лише на короткочасні формальні ритуали по 15-20 хвилин. Він давно був медикаментозно залежний – на сильні снодійні та заспокійливі препарати генсека підсадив «дбайливий» Андропов. Лікарі та близькі намагалися боротися, але Леонід Ілліч все одно діставав чудодійні пігулочки, без яких не міг спокійно спати. Діставав через різних людей: друзів Цвігуна і Черненка, але передусім – голову КДБ та його людей. То були атіван, радедорм, еуноктин, седуксен, нембутал. Пігулочки він запивав «Зубрівкою» – хтось йому сказав, що так вони краще діють. «Зубрівкою» генсека постачав той таки Андропов. Цікаво, що за офіційною версією не шеф КДБ винен, а якась медсестра Надя. Вона, негідниця, за власної ініціативи начиняла першу особу держави нембуталом, який, між іншим, є наркотиком.

Але ми краще повіримо самому Брежнєву. «Віктор Голіков, беззмінний помічник генсека, один із найближчих до нього людей, каже: «Нехай мені другу руку відріжуть, але я переконаний, що Леонід Ілліч помер не від інфаркту. Його напхали цієї поганню». 21 серпня 1979 року Брежнєв недвозначно пише в щоденнику: «Отримав від Чазова 8 штук». Запис від 3 грудня: «Переговорив з Андроповим. Отримав». Запис від 25 січня 1982 року: «Отримав від Юрія Володимировича жовтенькі». У свій останній день, 9 листопада, Брежнєв до вечора знаходився в робочому кабінеті. Останнім із членів Політбюро, хто бачив Брежнєва живим, був Андропов. І він же виявився першим, хто побачив його бездиханним...» [217].

Модні сукні, міні-спідниці, навчання для дівчат. Таким був Афганістан до війни.

Віктор Андрійович має рацію. Більше того, він не підозрював, що дійсність, хутчій за все, була ще бруднішою. Але про таємницю смерті Брежнєва наприкінці глави. Зараз про останній його (та його прісних) великий злочин. Йдеться про війну в Афганістані. Причини вторгнення до цієї країни досі виразно ніхто не може пояснити. Офіційно це відбулося на прохання комуністичного уряду Демократичної республіки Афганістан, де відбувалася громадянська війна.

Неофіційно стверджується про намагання привести до влади промосковську фракцію Народно-демократичної партії Афганістану. Але зрозуміло одне: більшість членів Політбюро і сам Брежнєв спочатку були проти «афганської авантюри», а Косигін, навіть коли рішення було прийнято, став єдиним, хто навідріз відмовився його підписувати (вважається, що воно було колективним – така собі «кругова порука»), що стало зрештою причиною його подальшої відставки.

І давно вже відомо, що головних ініціаторів розв’язання тієї війни було троє. Їхні прізвища співпадають з прізвищами трьох осіб, які боролися з Черненком за наступництво після смерті Брежнєва. Ага, шановний читачу, це були Андропов, Устинов та Суслов. Рішення Політбюро від 12 грудня 1979 року підписав Брежнєв. Але багато хто з дослідників вважає, що вже тоді одурілий від андропівської «фармакології»

Леонід Ілліч мало усвідомлював, що робить. Дуже яскравим виглядає сам текст рішення, який чітко показує who is who:

«1. СХВАЛИТИ міркування і заходи, викладені тт. Андроповим Ю. В., Устиновим Д. Ф., Громико А. А. Дозволити їм в ході здійснення цих заходів вносити корективи непринципового характеру. Питання, які потребують вирішення ЦК, своєчасно вносити в Політбюро. Здійснення всіх цих заходів покласти на тт. Андропова Ю. В., Устинова Д. Ф., Громико А. А.

2. Доручити тт. Андропову Ю. В., Устинову Д. Ф., Громико А. А. інформувати Політбюро ЦК про хід виконання намічених заходів» [218].

Це спричинило агонію СРСР. Передусім ситуацію, що склалася, використали США, ввівши проти агресора жорсткі санкції, до яких приєдналися багато країн: ембарго на продаж зерна, сучасних технологій, скорочення квот на вилов риби, припинення різноманітних спільних програм, переговорів тощо.

Квоти на вилов риби радянськими суднами лише в територіальних водах США скоротилися з 350 до 75 тисяч тонн. Але головний (крім колосальних людських, матеріальних та фінансових втрат) наслідок вторгнення до Афганістану – відмова від ратифікації Конгресом США підписаної Брежнєвим і Картером угоди ОСВ-2, чого, власне дуже хотіли товариші Устинов та Андропов.

«Джентльменська» угода, щоправда, продовжувала діяти, але офіційно все зупинилося. Крім того, це розкрутило маховик гонки інших озброєнь і передусім, виправдало збільшення кількості улюблених Устиновим танків. Та не в цьому трагедія. СРСР був агресором і заслужив на свою долю. Але чим завинив афганський народ? До того, як радянська агентура створила та укріпила там прокомуністичний рух, це була країна-сад. У прямому сенсі цього слова. Квітучий сад.

Це зараз там квітне переважно опійний мак. А тоді… Половина(!) ріллі в Афганістані мала зрошувальну систему. Понад 90% світового ринку сухофруктів складала афганська продукція. Афганістан – приклад сумного жарту: там, куди приходять США, виникає Південна Корея, а там куди приходить СРСР – Корея Північна.

 Війна в Афганістані була вигідна ще й персонально цим товаришам з огляду на боротьбу за владу. По-перше, в умовах війни суттєво підвищувався авторитет КДБ та Міністерства оборони, а також їхнє фінансування. По-друге, завдяки тому, що у «прифронтовому» Узбекистані росла присутність військових та «чекістів», знижувалася вага Першого секретаря ЦК КП Узбекистану Шарафа Рашидова, який був особистим другом Брежнєва. Андропов мав чудову можливість, «копати» під могутнього узбецького «хана», а тим самим і під «брежнєвців», що було дуже важливим для нього.

Словом, коли 10 листопада 1982 року серце Л. І. Брежнєва зупинилося, саме Юрій Андропов був «другою людиною» в партії (після смерті Суслова він став секретарем ЦК, що відкрило двері до крісла генсека) і саме його три «вірні мушкетери» вирішили зробити новим правителем СРСР ще біля теплого трупа старого. Колишній комендант дачі Брежнєва Олег Сторонов згадував: «Андропов, Громико і Устинов увійшли в спальню Леоніда Ілліча, стояли над тілом Леоніда Ілліча і обговорювали, кому тепер керувати країною. Дмитро Федорович запропонував кандидатуру Андропова. Заперечень ні в кого не було» [219].

Цікаве свідчення, чи не так? Але це не все. Є версія, що Брежнєву «допомогли» піти з життя. Той таки Сторонов розповідає, що на 15 листопада Брежнєв планував пленум ЦК, на якому мав подати у відставку та назвати свого наступника. І ним мав бути не Андропов і не Черненко, а… Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Джерела авторитетні: Віталій Федорчук, який на момент смерті Брежнєва був головою КДБ СРСР, Віктор Гришин (член Політбюро та Перший секретар Московського міського комітету КПРС), Іван Капітонов (Секретар ЦК, завідувач Відділом організаційно-партійної роботи ЦК, тобто людина, яка безпосередньо відповідала за кадрову політику) та інші. Натомість у той день, коли Брежнєв мав назвати прізвище Щербицького, його самого під залпи гармат опускали у могилу біля Кремлівської стіни.

Те, що зі смертю Брежнєва не все гаразд, свідчать розбіжності у спогадах учасників тих подій та інші матеріали, що їх ретельно зібрав і проаналізував російський історик Олександр Островський, який у своїй роботі «Хто поставив Горбачова», прозоро натякає на убивство і його організатора: «Відзначаючи, що «першим – не «швидка допомога» і не Чазов! – першим приїхав Андропов», Ю. М. Чурбанов далі повідомив наступний цікавий факт: «Охорона йому одразу ж доповіла про те, що трапилося. Андропов забрав броньований портфель з документами і відвіз. Що в ньому було, не знаю. Охоронці його завжди носили за Брежнєвим. Чи там були матеріали пленуму, чи ще щось. Відкривали його вже потім» (там само). Нестиковки з часом смерті генсека. Нестиковки у свідченнях «головного кремлівського лікаря» академіка Чазова (друга Андропова, якщо хто не знав) та дивна відсутність у ніч з 9 на 10 листопада 1982 року лікаря, хоча зазвичай він перебував біля генсека невідлучно. Усе це, як полюбляв казати інший «Ілліч» - «архідивно». «Лише після того, як Ю. В. Андропов, A. A. Громико і Д. Ф. Устинов залишили спальню, лікарі припинили боротьбу за життя Леоніда Ілліча і констатували смерть. Таким чином, смерть Л. І. Брежнєва була констатована не раніше 10.30.

Однак у повідомленні про смерть і в медичному висновку її було зміщено, як мінімум, на дві години раніше» (там само). Так закінчилася епоха, за якою досі зітхають ті, кому нині минуло 60: «Ах, какую страну потеряли…». Багато хто досі палає пристрасним коханням до любителя смачних поцілунків: Леонід Ілліч сам жив і нам давав. Це найбільший міф, досі підтримуваний усіма силами московської пропаганди, хоч СРСР давно немає. Справді, Леонід Ілліч та інші партійні бонзи жили. Зарплатня Леоніда Ілліча на різноманітних посадах сягала загалом шести тисяч рублів на місяць за цілковитого державного забезпечення.

Здавалося б, маючи 200 рублів на день при ціні на ковбасу «Докторська» 2.20 можна було б і за власний кошт харчуватися. Тим не менш Леонід Ілліч (та його колеги) разом з дружиною мали безкоштовне триразове денне харчування. Та й не ковбаску варену з сечових міхурів вони споживали. А ще Леонід Ілліч виписував собі численні премії. Лише Міжнародна Ленінська премія «За укріплення миру між народами», яку він сам собі виписав у 1973 році, склала 25 тисяч рублів. А у 1979 році Леонід Ілліч отримав цілу Ленінську премію за свою трилогію «Мала Земля», «Відродження» та «Цілина». Трилогію написали «літературні негри», а гонорар отримав «дорогий Леонід Ілліч». Кожна книга – це 15 мільйонів примірників, тобто йдеться про загальну суму гонорарів від 300 тисяч і до 1 мільйона рублів.  Для порівняння: радянський учитель з усіма доплатами мав близько 150 рублів, досвідчений інженер на виробництві – 170 рублів, медсестра та бібліотекар – 80. І це за страшного товарного дефіциту. І це за ціни на гарні жіночі чобітки 180 рублів.

Попри старі міфи, не були «копійчаними» і ціни на комунальні послуги. Це з огляду на нинішні цифри 4 копійки за кіловат електрики виглядають дріб’язком, але й зарплатня нині далеко не 115, як було в мого батька і пенсії не 28, як було у моєї бабусі.

І те, що не було ніякого «брежнєвського застою», а була стрімка деградація, свідчить ось ця таблиця (%):

І це – повторюся вкотре – на тлі фантастичного зростання цін на нафту. Якби не нафта, Радянський Союз впав би ще до смерті Леоніда Ілліча. А так агонія ще на 9 років розтягнулася.

Треба сказати, що і в часи Брежнєва народ бунтував. Ще і як: 1967 рік – Фрунзе (Киргизія), Чимкент (Казахстан), Прилуки (Україна), Слуцьк (Білорусь), Степанакерт (Азербайджан), Тула (Росія); 1968 – Нальчик (Кабардино-Балкарія); 1989 – Ташкент (Узбекистан), 1972 – Каунас (Литва), Дніпродзержинськ та Дніпропетровськ (Україна); 1974 – Рубцовськ (Алтайський край) та Нікополь (Україна), 1975 – повстання на великому протичовновому кораблі «Сторожовий», 1977 – Новомосковськ (Росія), 1978 – Тбілісі (Грузія), 1979 – Москва, 1981 – Орджонікідзе (Осетія) та Москва.

Це – знов таки – лише ті, про які зараз відомо. Тоді про них ніхто не чув, бо у програмі «Время» на центральному телебаченні диктори ані словом їх не згадували – хіба що під виття «глушилок» різні «радіоголоси» зарубіжні могли розповісти і то без деталей. Зате кожен громадянин «від тайги до британських морів» знав, що в США «негри недоїдають». Про це розповідали лектори товариства «Знання» та Олександр Бовін у телепрограмі «Міжнародна панорама»; про це писала найправдивіша газета «Правда» і бубонів зі стіни «брехунець».

Є така стара байка: якось директора ЦРУ Аллена Даллеса викликали «на килим» у Конгрес і почали допитувати: чому ми вкладаємо в допомогу країнам Латинської Америки колосальні кошти, а вони нас ненавидять? На що той незворушно відповів: «Поки ми там не з’явилися і не показали свій спосіб життя – вони не знали, в яких злиднях існують». Так і радянські громадяни – їм не було з чим порівнювати. Вони не знали про шестикімнатну квартиру, в якій зростав Майк Тайсон. Відтак злиденне життя за часів Брежнєва в комуналках, бараках, гуртожитках і «хрущовках», коли високі ціни на нафту дозволили хоча б хлібом у достатку нагодувати людей, сприймалося у порівнянні з життям за Сталіна і Хрущова, наче рай. Увесь успіх «розвиненого соціалізму закінчився, щойно впали ціни на «чорне золото».

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ДРУГА.

ПРО ТЕ, ЯК БРЕЖНЄВ «САМ ЖИВ І НАМ ДАВАВ», ТУРБОТУ ПРО НАРОД ТА «ЩАСЛИВУ БРЕЖНЄВСЬКУ СТАБІЛЬНІСТЬ»

Довго міркував, чи писати цю главу. Потім таки вирішив, що варто. Бо останнім часом все більше говорять про те, як рідна партія «піклувалася» про радянських людей і знамениту фразу «вони самі жили і людям давали» усе частіше можна почути чи прочитати.

І переважно за цими посилами стирчать вуха московських пропагандистів – через ностальгію за СРСР у людей старшого віку та викривлену уяву про тодішні реалії в молоді, котра тоді не жила, нас знову намагаються розвернути у бік Кремля. Про бунти трохи вище згадувалося. Не згадано було (крім Новочеркаська) про причини, а часто і про привід, коли якась несправедливість, ставала спусковим гачком для глухого невдоволення рідною радянськоювладою, що накопичувалося.

За 30 післявоєнних років було зафіксовано 24 випадки «масових безладів», спрямованих проти радянської влади. У 11 випадках проти беззбройного натовпу застосовувалася бойова зброя, через що було вбито 44 особи (в т. ч. діти) та поранено 166. Це попри тих, кого засудили до смертної кари та розстріляли – лише у Новочеркаську таких було семеро.

Після розвалу СРСР з`ясувалося, що «турботлива» радянська влада, яка кермувала в СРСР від імені пролетаріату, знайшла перших-ліпших жертв задля залякування інших. Шестеро з них взагалі не винні, а одному максимум що могли дати – три роки колонії за хуліганство. Їх було реабілітовано. Посмертно. З усіх численних випадків обрав події в Теміртау 1-4 серпня 1959 року. Обрав, бо вони яскраво ілюструють ставлення комуністів до власного народу, а також тому, що тут пересіклися двоє головних партійців – на той час чинний Хрущов та майбутній Брежнєв.

У той час у Теміртау на будівництві Карагандинського металургійного комбінату («Казахстанська Магнітка») працювало близько 15 тисяч осіб, яких набрали за «комсомольськими путівками». Було багато «вербованих». Умови життя – наметове містечко. Хто мав «щастя» пожити під пекучим сонечком в армійському брезентовому наметі, підтвердить, що приємного мало – можна на все життя інвалідом стати. До того ж спостерігалися, як тоді писали, «тимчасові перебої» з водою. Тобто, простіше кажучи, її не було. Люди не те що купатися – не умивалися по 4-5 днів і тижнями не прали білизну. А там де непрана білизна – там воші.

 

Один із московських цехів формування «замовлень» для партійної «номенклатури». Як писав Дж. Орвел: «Усі рівні, але дехто рівніший». До слова, усім цим жіночкам, які складали «пайки» для людей вищого і першого сорту, держава зарплатню платила.

Натомість радянська влада гарно потурбувалася про іноземних громадян – болгарських робітників, на давши їм усі комфортабельні умови. «Для них було… і нормальне тепле житло, і харчування в їдальні, а нам, можна сказати, нічого. Ми їли всухом’ятку: навіть води майже не було. Привезуть трохи і на цьому заспокоються, а людям хоч у бійку» [220].

Тут Єлизавета Трідгардт прикрашає реалії. Насправді, вони були ще більш мерзенними. Радянські чиновники підкреслювали привілейований стан болгар порівняно з «місцевими», фактично оголосивши останнім, що вони є людьми «другого сорту».

Наприклад, болгари ніколи не мали проблем з водою. Для них завозили квас і лимонад. Головне – уявіть – приходять робітники до їдальні, а назустріч їм виходить вгодований завідувач і оголошує: зараз їдять болгари, а ви чекайте. Вони пообідають, тоді вам те, що залишиться… Ви ще бачите «піклування» рідної партії про народ? Як на мене, шановний читачу, таке ставлення – наче до бидла. Робочої худоби.

Мало того, що країну поділено на «категорії постачання»; мало того, що 40 мільйонів людей є офіційними кріпаками, яким за роботу грошей не платять; але і радянські робітники, комсомольці, мають – образно кажучи – харчуватися недоїдками таких же «братів по класу», лише з Болгарії. Де ж справедливість? Де «піклування»?

А знаєте, чому радянських «другосортних» у наметах гноїли? Я вам, друзі зараз одну цитатку підкину. Аби ви розуміли усю підлість, цинізм і брехливість комуністів. Милуйтеся: «План набору робочої сили на будівництво Теміртау був перевиконаний десь на 30-40%, за відсутності належного фронту робіт. Крім того, вся інфраструктура не була готовою до прийому такої кількості людей: не було торгових точок, громадського харчування, житла, достатньої кількості питної води. Люди жили у наметах, в умовах обмеженого простору, і на ці незручності керівники не звертали належної уваги», – розповідав пізніше тодішній перший секретар Центрального комітету комсомолу Казахстану Сагандик Кенжебаєв» (там само).

Такі крокодилячі сльози лив головний комсомолець Казахстану, якому за посадою належить піклуватися, щоб план не «перевиконувався» і зайвих людей за «комсомольськими путівками» у голий степ не завозили на поживу вошам. Він же мав порушувати питання і про водопостачання, і про торгові точки. Але якщо вірити Першому секретареві Казахстанського республіканського комітету комсомолу, кимось невідомим план набору аж на 40% навіщось перевиконано і якісь невідомі анонімні керівники не звертали уваги на «незручності». У самого Сагандика Джунусовича Кенжебаєва зі «зручностями» було все гаразд. І затишна простора квартира (оте «в умовах обмеженого простору» насправді означає, що люди жили один в одного на головах, на двоярусних нарах), і персональний «членовоз» відповідно до чину. І молоденькі догідливі секретарочки. І мінералочки прохолодненької на вибір. І віскарик капіталістичний з коньячком соціалістичним.

Сагандику Кенжебаєву саме тоді 36-й рік від дня народження йшов – геть не комсомольський вік. Але в СРСР так було заведено, що партійці очолювали комсомол і навіть піонерію У 1985 році, вже давно посунутий із партійної роботи («хрущовський» кадр устиг навіть попрацювати секретарем Актюбінського обкому КП Казахстану, після чого його тихенько «з’їли» люди Брежнєва), цей тип, працюючи в Алма-Атинському педагогічному інституті іноземних мов, став доктором філософських наук. Дисертація його називалася «Соціальна творчість народних мас в умовах розвиненого соціалізму».

Напевне, уявлення про «соціальну творчість» товариш Сагандик черпав з отієї сцени під їдальнею: «Народні маси зачекають, доки поїдять люди першого сорту».

Бунт почався з того, що «народні маси» елементарно хотіли пити, а води не було. Від слова «зовсім». Бунт переріс у погроми. Так завжди буває. Погроми придушили зброєю – 16 загиблих і 27 поранених. П’ятьох засудили до страти, двом з яких «гуманно» замінили розстріл на 15 років суворого режиму. На «розбір польотів» прибув секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв, який тоді був куратором Казахстану.

Він позвільняв зі служби багатьох міліціонерів і чиновників. Болгар вивезли назад до Болгарії. Для робітників швиденько побудували пристойне житло. Начебто справедливість відновлено і Брежнєв її батько. Але… Чому ж Брежнєв, як куратор, не відреагував раніше? Та тому, що йому було наплювати на «бидло», поки воно мовчить. Хіба не знали пещені ситі чиновники від першого секретаря Карагандинського обкому Ісаєва до секретаря ЦК Брежнєва про усе те неподобство? Хіба не доповідав голова КДБ Шелепін товаришу Хрущову про настрої робітників? Хіба не скаржилися комсомольці Сагандику Джунусовичу? Але поки грім не вдарив, усім партійцям на «гегемон» було начхати з висоти Спаської вежі Кремля.

Проте більшість масових безладів в СРСР мала все ж не економічний характер (народ у нас за 40 років радянської влади до злиднів привчили), а ставала наслідком того, що називається «ментовським свавіллям», як у Дніпродзержинську, Рубцовську, Новомосковську, Фрунзе, Чимкенті, Прилуках. Люди старшого віку підтвердять: в СРСР буйним цвітом квітнули побиття та тортури у відділках міліції.

З підозрюваних у буквальному сенсі «вибивали» зізнання. На громадян, що перебували у нетверезому стані міліціонери буквально полювали, після чого їх грабували до нитки та відправляли у витверезники. Часто, аби виконати план із затримання п’яних, «автозак» підганяли просто до дверей ресторану й «пакували» усіх, хто звідти виходив. А потім ще й наголо стригли. Бувало (ще й як бувало!), що вимагали трохи грошей, аби не повідомляти на роботу.

Свого часу найвідомішим прикладом великої «турботи» радянської влади та Комуністичної партії було розслідування убивства співробітниками лінійного відділення № 5 Московського метрополітену майора КДБ В’ячеслава Афанасьєва. Четверо п’яних міліціонерів затримали чекіста, побили до півсмерті, після чого вивезли в ліс і добили. Міністр внутрішніх справ Микола Щолоков замість того, аби покарати винуватців, став на їхній захист, намагався «розвалити» справу і навіть влаштував ціле «сафарі» на співробітників КДБ та Генеральної прокуратури, які її розслідували.

З цього моменту, до слова, почалася відкрита війна між ним та Андроповим. Тут головним є не сам факт убивства – покидьки зустрічаються всюди. Головне, що під час слідства з’ясувалося, що практично уся московська міліція погрузла у хабарництві, здирництві та пограбуваннях. Фактично, за володарювання над міністерством брежнєвського друга, в якого у заступниках ходив ще й зять генсека Юрій Чурбанов, воно перетворилося на організоване злочинне угруповання, мафію.

Хочете приклад? Ось те саме 5-е лінійне відділення: «В ході розслідування справи Афанасьєва з’ясувалося, що в 5-му лінійному відділі міліції на «Жданівській» квітнуло повальне пияцтво: співробітники щовечора пили разом з начальником, а на ранок ніхто з підлеглих не ризикував заходити в кабінет до Баришева, поки він не похмелитися. Один з убивць майора КДБ Микола Лобанов за п’ять років служби встиг накрасти грошей на двокімнатну кооперативну квартиру. При цьому він майже спився, хворів на сифіліс і виявився причетним до вбивства людини в грудні 1975 року. Жертвою його став уродженець Армавіра, якого Лобанов спочатку затримав, а потім запросив додому випити горілки. Лобанов зауважив, що його товариш по чарці, купуючи спиртне, поліз за грошима в труси, і вирішив, що там у нього захована велика сума. Це і стало приводом для розправи: Лобанов розбив товаришу по чарці голову молотком, а на ранок розчленував труп і поступово позбувся останків, розкидавши їх в підмосковних лісах. Очікуваної великої суми у жертви не виявилося, і як трофей Лобанов залишив собі його черевики і рукавички, що їх сищики знайшли в ході обшуків у справі Афанасьєва. Зате Лобанов був на хорошому рахунку у начальства – він мав три нагороди за бездоганну службу, його портрет висів на Дошці пошани» [221].

І знову таки не лише про гнилість усієї системи йдеться – це також і про те, як можновладці «піклувалися» про народ. Бо у будь-якій країні світу поліцейський є чи не першим представником держави, до якого звертаються про допомогу з різних причин. За 16 років перебування на посаді міністра Микола Щолоков збагатився на 500 тисяч рублів. Про картини ми згадували. Його дружина Світлана мала прикрас на 250 тисяч. До послуг подружжя були три автомобілі «Мерседес», придбані за державний кошт, зареєстровані як «службові». Про кілограми золота, діамантів, сапфірів; шуби та автівки Юрія Чурбанова та його дружини Галини Брежнєвої ходили легенди. Щоправда, Чурбанов хабарів не брав. Ну, майже.

Якось в інтерв’ю «Комсомольській правді», вже у пострадянські часи, він розговорився: «Я взагалі років десять жив як у комунізмі. Гроші? Навіщо вони мені? Я отримував платню більшу, ніж глава держави, – близько 1100 рублів на місяць. Хоча спочатку, коли ми з Галиною лише одружилися, Леонід Ілліч допомагав нам: квартиру виділив, хоча й не одразу (ми півтора року жили на винайнятій), машину мені подарував, «Рено», теж не одразу. У 1979 році дачу допоміг побудувати. До речі, свої особисті гроші дав.. А стосовно решти, подумай: я – «головний зять країни», перший заступник міністра МВС, генерал-полковник, кандидат в члени ЦК КПРС. Якщо мені щось було потрібно, я міг сказати: «Мені завтра потрібно це!» І завтра все було б у мене. І жодних квитанцій і підписів! То куди гроші витрачати? Все і так передбачалося рівнем нашого забезпечення» [222].

Чурбанов, коли 1971 року одружився на Галині Брежнєвій, був майором. Через 10 років він був уже генерал-полковником. Чотирикімнатна квартира (саме тому довелося чекати – поки побудують елітний будинок), це вам не «хрущовка» на 5-му поверсі будинку на вулиці 2-й Новоостанкінській, де жив Чурбанов до знайомства з Галиною, і звідки одразу зник. І двоповерхова дача. І кілька машин, серед яких «Мерседес». Так – вони жили. Але чи давали жити звичайним людям? Півтора роки очікування на елітне житло в елітному будинку в орендованій затишній просторій квартирі та 20 років очікування на «хрущовку» в кімнаті гуртожитку, разом з уже дорослими дітьми, - погодьтеся, далеко не одне і те саме. Але і це ще не все. Оскільки в СРСР існували норми житлової площі на 1 людину, це було колосальним джерелом корупції. Оформлюючи чергу на квартиру, прописували до себе родичів із села, оформлювали фіктивні шлюби тощо. Бували випадки, коли померлого родича за хабарі роками тримали в холодильнику морга, аби не втрачати «метри» в черзі на квартиру.

Зрозуміло, що нормальних людей до такого могли довести лише абсолютно нелюдські умови життя і неможливість отримати житло іншими шляхами. А численна каста партійних та комсомольських секретарів; міліцейських та кадебешних чинів; армійських генералів та флотських адміралів; пригрітих владою письменників та режисерів; директорів заводів та голів виконкомів усього того жахіття не знали і знати не хотіли. Як не бажали знати про молоденьких дівчаток, які жили в наметах Тімертау, ходили в туалет «на дірку» і не мали можливості помитися.

Такі як Щолоков, Брежнєв, Чурбанов, Андропов, Черненко, Тихонов, Чебріков по магазинах не ходили і цін на курчат, що їх радянські люди за колір «синенькими» називали, не знали. Якось Ольга, донька Першого секретаря Московського міського комітету КПРС і члена Політбюро Віктора Гришина наївно зізналася першому радянському легальному мільйонеру Артему Тарасову, що років 20 не відвідувала радянських магазинів.

Для партійної еліти була спеціальна «трьохсота секція» на Кутузівському проспекті, де вони могли замовити будь-що за спеціальними каталогами і товари доправлялися додому. У тих таки Гришиних, за словами Тарасова, був холодильник «Філіпс» за три тисячі доларів. А ось ще. Готель «Інтурист». Туди доступ громадянам СРСР, «где так вольно дышит человек», було заборонено. Їх ще на вході завертав грізний швейцар. Пускали туди лише тих, хто іноземців обслуговував: кухарів, покоївок, прибиральниць, офіціантів, повій…

А от московський готель «Космос»… 25 поверхів. 1771 номер. Понад десять ресторанів. Таких готелів в СРСР було побудовано лише чотири. Спеціально до Олімпійських ігор, для іноземців, звісно. Формально в «Космосі» міг поселитися будь-хто. Насправді він призначався для іноземців та великих радянських цабе з числа чиновників, що приїздили до Москви у відрядження. Для решти ж на рецепшені стояла красива монументальна табличка «Місць немає».

Навіть якщо ти шахтар-забійник, який з пакунком грошей товщиною у верблюдяче копито, приїхав до столиці попити коньяку у московських ресторанах та подивитися на труп Леніна – місць для тебе не буде. І жодні гроші тобі не допоможуть. Рилом – вибачте за брутальність – «людина праці» не вийшла, аби жити в готелі для американських мільйонерів та радянських партійних секретарів.

Принагідно, коли вже згадали про Олімпійські ігри у Москві 1980 року, які, до речі, Брежнєв з Косигіним хотіли скасувати, бо коштів на них не було. Під час проведення Олімпіади шлях до Москви для пересічних громадян було закрито. Ще раз, аби ви, любі читачі, зрозуміли: громадян СРСР до столиці СРСР не пускали, аби вони своїм провінційним виглядом не псували перед іноземцями уявлення про «найпередовішу країну світу»; або не канючили в іноземців жувальну гумку; аби не випрошували сигарети та джинси. А ще провінціали їздили до Москви за продуктами та дефіцитними товарами, створюючи довжелезні черги. От щоб усього цього не було, щоб «не ганьбитися», столицю для радянських людей закрили наглухо – без спеціального дозволу не потрапиш. У жодній країні клятого капіталізму до власних громадян не ставилися з такою зневагою.

Хтось може уявити, щоб громадян США не пускали до Вашингтону саме через те, що вони громадяни США? І ще хтось із любителів «світлого радянського минулого» сміє заїкатися про якісь там любов та піклування про народ з боку рідної Комуністичної партії та уряду і персонально Леоніда Ілліча Брежнєва? Так що пасаж зі знаменитої 6-ї статті Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», у якому урочисто стверджується, що «КПРС існує для народу і служить народу» – звичайнісінький обман, якому в ті часи ніхто не вірив.

Хочете цитату, яка звучить мов анекдот? «На початку 80-х в радянському суспільстві потужний резонанс викликала стаття Гейдара Алієва (на той час став членом Політбюро ЦК КПРС) в «Літературній газеті». У цій статті товариш Алієв напосівся на процвітаючу в радянській номенклатурній еліті сімейність, яка виявлялась у тому, що діти високопоставлених керівників йдуть по стопах своїх батьків і їм скрізь і завжди горить «зелене світло» [123]. Знаєте, що найсмішніше? Найсмішніше те, що коли товариш Алієв кидав блискавки й громи на адресу «золотої молоді», його власний син навчався в одному з найпрестижніших вишів країни, куди «з вулиці» потрапляли украй рідко – Московському державному інституті міжнародних відносин. Ті, хто розповідають про те, як «Брежнєв жив і нам давав» або дурні, які не розуміють і не пам’ятають елементарних речей, або самі належали до номенклатури, або мали можливість красти.

А крали в СРСР неосяжно. Крали усі і всюди. Хтось вагонами, а хтось у кишенях виносив. В жодній країні світу в жодній історичній епосі так не крали. Уявімо, що до гастроному привезли 4 бідони сметани по 40 літрів кожен. У підсобці з кожного надбиралася чверть, а решта розчинялася кефіром. Отриманий таким чином «надлишок» – 4 відра першосортної сметани реалізовувалося друзям і знайомим «по блату» і за трохи вищу ціну. А кілограм сметани тоді коштував 1 рубль 70 копійок. Тобто ,лише на сметані, лише за один день продавці в магазині «заробляли» як мінімум 70 рублів, еквівалент 350 буханок хліба. Достатньо було поставити біля мішка з цукром на ніч відро води, як на ранок він додавав у вазі 5 кілограмів. Можна було розбовтати пиво водичкою і додати трохи мила аби пінилося, – тоді кегів не було, пиво возили цистернами й зливали у примітивні діжки в ларьках через шланг – доливай воду, скільки душа забажає.

Деякі продавці домовлялися з клієнтами, що не розбавлятимуть, а не доливатимуть. Сам ще застав таку точку із «сумлінною» продавчинею. Таксисти возили пасажирів «понад лічильник» або взагалі його не вмикали та за певний відсоток від «заробітку» підробляли у повій сутенерами. Доярки несли додому молоко і силос для власних корів. Водії вантажівок зливали бензин. Будівельники крали гвіздки, цемент і скло. У кожного шахтаря, який себе поважав, на дачі стояла вагонетка для зберігання води на полив, а паркан довкола неї споруджався із вкрадених на шахті обаполів. От, якщо ви не знали, чому в колгоспного трактора цілий день працював двигун, навіть коли тракторист йшов на обід, доповідаю: тому, що трактори у колгоспи приходили здебільшого без акумуляторів – їх крали або безпосередньо на заводі, або дорогою до «Райсільгопттехніки», або вже у «Райсільгосптехніці».

Тому тракторист запускав основний двигун не поворотом ключа, як в усіх нормальних країнах, а за допомогою спеціального маленького «пускового» двигуна. Для цього на шків треба намотати шворку, щосили смикнути, і навіть не раз. Це ж скільки мороки – нехай краще двигун працює. А пальне… Пальне все одно колгоспне. До речі, про «дешевизну» пального, мовляв, воно копійки коштувало, можна не економити.

У 1981 році вартість літра бензину марки А-76 в СРСР складала 30 коп за 1 літр. Це за офіційним курсом приблизно 40 американських центів. Галон (3,79 літра) бензину в США тоді коштував 1 долар і 31 цент, тобто 35 центів за 1 літр. Так що «дешевизна» бензину в СРСР – теж міф радянської пропаганди. Так само брехнею є знаменита «стабільність цін». Бо той таки бензин у 1971 році коштував 8 копійок за літр, а у 1978 – вже 15 копійок. Ще наприкінці 1965 року заступник голови Держкомцін Кузнецов спрямував до Планово-фінансового відділу ЦК КПРС доповідну записку (в газетах її чомусь не публікували), у якій «…зазначалося, що ціни в Радянському Союзі, виражені в інвалютних рублях, є істотно вищими від роздрібних цін в США і капіталістичних країнах Європи: на цукор – утричі, на тваринні і рослинні жири – у 2-3 рази, на рибні консерви – у 3-3,5 рази, на вино – в 4-5 разів, на шоколад – у 10 разів, на одяг – у 3-5 разів. Вказувалося і на більш високий рівень цін в СРСР порівняно з Російською імперією в 1913 році, в перерахунку на золотий еквівалент рубля» [124].

 До цього додамо, що у 1965 році (через рік після приходу Брежнєва до влади і початку «Золотої п’ятирічки») середня зарплатня в США складала 388 доларів 22 центи, а в СРСР – 104 долари 29 центів за офіційним курсом. Наприкінці 1981 (за рік до смерті генсека) в США середня зарплатня була 1147 доларів 76 центів, а в СРСР – 233 долари 91 цент. Тобто за 16 років зарплата в США зросла майже утричі, а в СРСР лише трохи більше, ніж удвічі й розрив щодалі збільшувався.

Повернемося до крадіжок і зловживань. Анатолій Черняєв з 1976 року був членом Центральної ревізійної комісії ЦК КПРС. Він вів детальний щоденник, у якому попри інше фіксував закриту інформацію щодо рівня розкрадань, хабарництва та корупції. «Минулого вівторка на Секретаріаті ЦК обговорювалося питання «Про розкраданнях на транспорті». Я буквально здригався від сорому і жаху. Три місяці працювала комісія ЦК під головуванням Капітонова. І ось що вона доповіла на Секретаріаті: за два роки число крадіжок зросло вдвічі; вартість вкраденого – в 4 рази; 40% злодіїв – самі залізничники; 60% злодіїв – самі працівники водного транспорту; 9000-11000 автомашин накопичується в Бресті, тому що їх неможливо передати в такому «розібраному» вигляді іноземцям; 25% тракторів і сільськогосподарських машин приходять розкомплектованими; 30% автомобілів «Жигулі» повернули на ВАЗ, оскільки до споживача вони прийшли наполовину розібраними; крадуть на багато млрд. рублів на рік; м’яса крадуть у 7 разів більше, ніж два роки тому, риби – у 5 разів більше» [225].

Та невже ж крадіїв не ловили? Невже не саджали з ґрати? Невже не виганяли з партії та комсомолу? І ловили, і саджали, і виганяли. А крадіжки лише збільшувалися. Чому? Усе просто: якщо є можливість красти – обов’язково знайдуться ті, хто ризикуватиме заради того, що погано лежить. Злодій іде на «дєло», розраховуючи, що його точно не зловлять. І жорстокість покарання не впливає. Колись давно один із китайських імператорів видав указ, згідно з яким страчували не лише хабарників, але і усіх їхніх родичів, включно з дітьми, батьками та двоюрідними братами-сестрами. Чи припинилося хабарництво? Ні – лише суми хабарів збільшилися утричі, – «за ризик».

У нормальному суспільстві «особистої наживи й чистогану» власник зацікавлений у збереженні свого майна. Бо воно рідне, зароблене потом  і кров’ю. І він вимагає від чиновників та правоохоронців, аби ті захищали його власність. Як вони це роблять, контролює незалежна преса. В СРСР масштаби розкрадань були таємницею, писати про них було заборонено. А чиновники та міліціонери особисто не були зацікавлені у припиненні цієї вакханалії. Якби це було в Детройті, мер міста давно б уже викликав начальника поліції і поставив перед вибором: або борешся зі злочинністю, або вилітаєш з посади. Бо зрештою мер відповідає за порядок, і якщо не впорається – його не переоберуть. І мер призначає начальника поліції.

В СРСР голів виконкомів, яким формально підкорялася міліція, не обирали, а призначали «зверху». Достатньо було мати «лапу» на горі і чиновнику ніщо не загрожувало. Начальників міліції призначали теж зверху, але аж ніяк не голова виконкому. У світі «наживи й чистогану» власник підприємства зацікавлений в тому, щоб у нього не крали. Тому він наймає охоронців з приватної фірми, які зацікавлені, аби крадіжки припинити. Бо інакше з ними угоду розірвуть, їхня охоронна фірма отримає славу ненадійної й зрештою усі опиняться на біржі праці.

В СРСР такої конкуренції не було, а «бійці» позавідомчої охорони отримували мізерну зарплатню, відтак їх банально брали «в долю». Підсумовуючи, скажемо, що сама радянська система несла у собі бацили корупції, кумівства, розкрадань і зловживань. «Заступник міністра внутрішніх справ доповів, що в 1970 році зловили 4000 злодіїв на залізниці, в 1979-му – 11 000. Це тільки тих, кого впіймали. А кого не зловили – скільки їх?» (там само). Усе це підіймалося знизу догори, розкладаючи суспільство. Сержант ДАІ, який брав хабарі на дорогах, віддавав частину виручки своєму лейтенанту, а той капітану, той ще вище і так до самого міністра.

Чим більші можливості – тим більші масштаби зловживань. Той таки Черняєв згадує, як у Мурманській та Архангельській областях працівники міськкомів та райкомів партії, виконкомів, великих підприємств мали привілей – позачергову купівлю автомобілів «Волга» і «Жигулі». Їх купували за державною ціною, а потім перепродували. На цьому «бариги» заробили величезні кошти. Коли перевірка це виявила – лише одного було виключено з партії, решта відбулася доганами. Тобто, начальники банально «відмазували» своїх підлеглих. Бували й зовсім паскудні речі. Була така собі Ядгар Насріддінова, голова Ради національностей Верховної ради СРСР. За родом своєї діяльності вона мала стосунок до амністій ув’язнених та ініціюванні перегляду судових вироків. На цьому вона «заробила»… 23 мільйона рублів.

Як зазначав товариш Черняєв: «…з’ясувалося, що навколо діяла ціла мафія: смертні вироки навмисно виносилися у справах, які зовсім необов’язково вимагали вищої міри, – щоб легко було їх скасувати з допомогою Насріддінової» (там само). Тобто невідома, але точно величезна кількість (з огляду на те, скільки мільйонів опинилося в кишені лише однієї Ядгар Садиківни) міліцейських чинів, прокурорів, адвокатів, суддів та іншого чиновництва спеціально підводили людей під значно тяжчі покарання, а потім за гроші «рятували» від розстрілу або знижували терміни покарання. Десь ми вже про таке читали, правда, друзі? А, так – справа суддів Верховного суду 1948 року. Сталіна змінив Хрущов, Хрущова Брежнєв, а нічого в країні не змінилося. Лише гірше стало. Коли в результаті внутрішніх інтриг (вона ворогувала з впливовим Першим секретарем ЦК Узбекистану Рашидовим) «бурхлива діяльність» Насріддінової та компанії спливла нагору й почалося слідство, за жіночку вступився сам Брежнєв. Бо вона була подругою Леоніда Ілліча, а також ділилася «заробітком» із секретарем Президії Верховної Ради СРСР Михайлом Георгадзе (про цього радянського «князя», як, утім і про радянського «хана» Рашидова розповідь попереду) і тому справу поклали під сукно: «…у незаконній постанові про призупинення слідства не значилося: «За вказівкою Генерального секретаря ЦК КПРС товариша Леоніда Ілліча Брежнєва...», а було зовсім інше формулювання: «Кримінальну справу стосовно Насріддінової Ядгар Садиківни призупинити до особливих вказівок».

Звичайно, без посилання на будь-яку статтю КПК, але і про вказівку Брежнєва – анічичирк» [226]. Чи покарали Насреддінову за оті усі мільйони та страшні зловживання? Аякже. Вона була змушена повернути до державної скарбниці три мільйони. Двадцять їй «пробачили».

З посади її також зняли і… пересадили у крісло заступниці міністра промисловості будівельних матеріалів, а також за сумісництвом – голови комітету у справах країн Азії та Африки.

 

Хан Узбекистану Рашидов (ліворуч) і його друг Брежнєв у «подарунках» – халаті й тюбетейці. З таким «дахом» можна красти мільярдами.

 З 1979 року вона – пенсіонерка союзного значення. Мала чотири ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, ордени Жовтневої Революції та Знак Пошани.

У той час, коли кермо вивалилося з мертвих рук Брежнєва, країна уже була приречена. Звичайні громадяни цього не бачили, бо не читали закритих звітів, які читав Анатолій Черняєв. Народ не знав про мільйони Насреддінової, Рашидова, Щолокова, Геоградзе, Ритова, Медунова, Усманходжаєва, Теребілова, Худайбердиєва, Ішкова та ще десятків і сотень партійних і державних чиновників. Не знав про моторошні витрати на зброю. Про титанічні втрати на виробництві. Про колосальні збитки від неефективної системи управління фінансами та економікою Радянський Союз зовні виглядав красивим і потужним. З парадами і демонстрацією «космічної могутності» – щоправда, про всяк випадок не в прямому ефірі. Але всередині він був, мов старий дерев’яний будинок, геть поточений шашелем. Він мав упасти від першого-ліпшого пориву навіть легенького вітерця. І таким вітерцем стало падіння цін на нафту…

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

ЯК АНДРОПОВ ЛАД У КРАЇНІ НАВОДИВ, АБО «МЕРТВОМУ ПРИПАРКА»

Отже, Леонід Ілліч Брежнєв залишив після себе руїни. Розгрібати їх довелося наступнику, яким у результаті невидимої, але жорстокої боротьби став Юрій Володимирович Андропов.

Дехто з дослідників вважає, що він теж, як і Берія, мав шанс стати «радянським Ден Сяопіном», але, на жаль, доля відпустила йому мало часу. Інші вважають, що в особі Андропова радянський народ міг отримати «нового Сталіна» і, на щастя, доля відпустила йому мало часу.

До влади Андропов прийшов, уже будучи важко і невиліковно хворим. З 15 місяців, що він був Генеральним секретарем ЦК КПРС, принаймні 5 він перебував на лікуванні. Залишається лише дивуватися, навіщо те все було потрібно людині, яка 46 років хворіла на цукровий діабет, майже сліпій, хворій на подагру, артрит, атеросклероз, з інфарктами за плечима та з «убитими» нирками?

Кажуть, що Андропов був дуже порядною, чесною людиною і йому боліло за країну. Він, мовляв, на відміну від попередників та наступників, дуже скромну зарплатню собі встановив. І взагалі був майже лицарем на білому жеребці. Можливо й так. Але, як на мене, слово «порядний» стосовно людини, яка очолювала КДБ, зробила собі кар’єру завдяки доносам та ховалася від війни, не дуже доречне. Визначення йому інше – лицемір, боягуз і негідник.

Колишній Перший секретар Карело-фінської РСР Генадій Купріянов, який на війні був членом Військової Ради Карельського фронту і опікувався підпільною роботою в тилу противника, згадував: «Юрій Володимирович сам не просився послати його на війну, у підпілля або партизани, як наполегливо просилися багато працівників старших за нього. Він часто скаржився на хворі нирки. І взагалі на слабке здоров’я. Був у нього і ще один аргумент для відмови відправити його в підпілля або в партизанський загін: в Біломорську у нього жила дружина, вона щойно народила дитину. А його перша дружина, що жила в Ярославлі, закидала нас листами зі скаргою на те, що він мало допомагає їх дітям, що вони голодують і ходять без взуття, обірвані (і ми змусили Юрія Володимировича допомагати своїм дітям від першої дружини). . .

Усе це разом узяте не давало мені морального права застосувати вищу силу, вище право послати Ю. В. Андропова в партизани, керуючись партійною дисципліною. Якось незручно було сказати: «Чи не хочеш повоювати?». Людина ховається за свою номенклатурну бронь, за свою хворобу, за дружину і дитину» [227]. Але це ще не все. Не кожен є сміливим, а Андропов ще й на діабет хворів.

Підлість далі. Коли у 1949 році Маленков розкручував «Ленінградську справу», на захист багатьох її фігурантів став Купріянов. За підтримкою він звернувся до Андропова, мовляв, ти ж був Першим секретарем ЦК Комсомолу республіки, разом зі мною організовував підпільну роботу, багатьох із цих людей знаєш особисто – скажи, що вони не вороги! «І ось, на мій превеликий подив, Юрій Володимирович встав і заявив: «Жодної участі в організації підпільної роботи я не брав. Нічого про роботу підпільників не знаю. І ні за кого з тих, хто працював у підпіллі, поручитися не можу» (там само).

Купріянов невдовзі пішов під арешт, а Андропов, завдяки підтримці впливового члена Політбюро Отто Куусінена, почав робити стрімку кар’єру, яка шугонула в зеніт після його чергового потворного вчинку вже на посаді посла СРСР в Угорщині. Юрій Володимирович був одним з найактивніших борців з угорською революцією 1956 року. Саме Андропов вигадав, як виманити членів угорського уряду, які разом зі своїми родинами переховувалися у посольстві Югославії. Їм дали гарантії безпеки, які насправді ніхто не планував виконувати. За цю безпрецедентну навіть для комуністів підлість, негідника таємним указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено орденом Леніна. Тож не знаю, як ви, любі мої читачі, але я маю величезні підстави сумніватися у моральній чистоплотності та порядності цього суб’єкта. Щодо його зарплатні – щира правда, але не вся. Маленьку зарплатню Юрій Володимирович компенсував за рецептом Леоніда Ілліча – щедрими надбавками та преміями, а також гонорарами за свої «Вибрані промови і статті», які виходили трьома виданнями (за останнє отримати не встиг) солідними накладами.

Цікаво, що він усе життя ретельно приховував своє походження. А воно, як для радянських реалій 30-х років, вельми несприятливе для кар’єри: його батька звали Велв Ліберман, а маму – Євгенія Флекенштейн і була вона донькою багатого фінського єврея Карла Флекенштейна, власника ювелірної крамниці в Москві. Таке походження, і соціальне, і етнічне, у 30-х роках ставило хрест на комсомольській та партійній кар’єрі, тому Андропов сфальсифікував біографію, тобто пішов на обман. Дід у нього перетворився на майстра з ремонту годинників, матір – на росіянку, яку буцімто до родини євреїв підкинули немовлям, а батько взагалі зник. Дуже допомогло те, що після смерті першого чоловіка матір вдруге вийшла заміж за грека на прізвище Андропулос, яке потім перетворилося на Андропова. Усе це я повідомляю не для втіхи антисемітам, які в усіх негараздах бачать руку євреїв, а для ілюстрації твердження про «порядність» та «чесність» цієї людини. Цікаво, що співробітники КДБ добре знали про діда-єврея свого шефа, через що той отримав таємне прізвисько «Ювелір».

Уже ні для кого не таємниця, що знамениту Перебудову, яку пов’язують з іменем Михайла Горбачова, насправді задумав і спланував Андропов. «За свідченням М. І. Рижкова, який був тоді заступником голови Держплану СРСР, у неділю 20 листопада 1982 р Ю. В. Андропов запросив його до себе і, поставивши до відома про намір створити Економічний відділ ЦК КПРС, запропонував йому очолити цей відділ. М. І. Рижков погодився і 22 листопада був затверджений Пленумом ЦК КПРС на посаді секретаря ЦК» [219]. У першій половині грудня, коли формування Економічного відділу закінчувалося, Андропов запросив до себе уже згадуваного Миколу Рижкова, секретаря ЦК КПРС Миколу Долгіх, який був куратором важкої промисловості, видобувної галузі, енергетики і транспорту, та секретаря ЦК КПРС (куратор сільського господарства), члена Політбюро Михайла Горбачова і доручив їм з’ясувати реальний стан економіки та розробити шляхи її реформування.

Андропов хотів навести лад у фінансах та промисловості, запровадивши в СРСР елементи ринкової економіки. З госпрозрахунком, на кшталт експериментів за часів раннього Брежнєва та, навіть, з елементами дрібного приватного бізнесу, як у країнах «народної демократії» – Угорщині, Польщі, Болгарії. Фактично новий генсек повертався до ідеї старого доброго НЕПу 20-х років, коли було дозволено дрібний приватний бізнес, але всю зовнішню торгівлю, сировину, енергоносії, банківську систему, великі підприємства мала контролювати та ж таки держава. Андропов казав так: «Нехай будуть приватні маленькі майстерні, магазинчики, ресторани на підряді у колективу. Ну, навіщо їх тягнути в залізні лапи міністерств?». Але, звичайно, «велика промисловість, оборонка, природні ресурси мають бути лише загальнонародним надбанням» (там само). Водночас він мріяв про створення великих державних корпоративних утворень, які б виходили на світові фондові та фінансові ринки для залучення західних капіталів у радянську економіку. Він мріяв про створення концесій, тобто передачу державою в експлуатацію іноземцям природних ресурсів, підприємств, сільгоспугідь та інших активів на певних умовах. Ну, що тут можна сказати…

Юрій Володимирович Андропов, за спогадами сучасників, був начитаною й ерудованою людиною, принаймні на тлі «кремлівських стариганів», відрізняючись високим рівнем інтелекту та ясністю розуму. Але елементарний аналіз його «прожектів» приводить до висновку, що то була лише видимість. Дурень робив розумний вигляд. Це нескладно, якщо ти голова КДБ і маєш доступ до забороненої літератури, процитувати принагідно якогось критика режиму з числа посаджених тобою ж у «психушку» дисидентів. І от ти уже майже ліберал та інтелектуал. Насправді Андропов був чи не єдиним у Політбюро того часу, хто не мав вищої освіти.

Рибінський річковий технікум за спеціальністю «технік з експлуатації річкового транспорту» (тобто гайки крутив на баржі), потім заочно – Вища партійна школа (у якій переважно вчили красиво язиком молоти) та 4 курси, теж заочно на історико-філологічному факультеті провінційного Карело-Фінського державного університету. Словом, освіта гірша навіть за ленінську.

Для Андропова ідеалом була економічна система соціалістичної Угорщини та соціалістичної Польщі, де існували приватні перукарні, кооперативи з пошиття трусів, сільськогосподарські кооперативи і родинні ферми. Цей ідеал він сприйняв, будучи завідувачем відділу ЦК КПРС зі зв’язків із комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Але він упритул не помічав, що тамтешні кооперативи хоч і дозволяють нагодувати народ, але передовими вони можуть вважатися лише у порівнянні з радянськими колгоспами, безнадійно програючи країнам з реальною ринковою економікою.

Про фінансові та фондові світові ринки взагалі смішно – для того, щоб це хоча б не вважалося більше фантастикою, треба було зробити з радянських «корпорацій» публічні акціонерні товариства, які розміщують на світових біржах свої акції. А як інакше? І хто інвестуватиме у країну за «Залізною завісою»? Та ще в умовах Холодної війни та міжнародних економічних санкцій за Афганістан? А розміщення акцій – це передача частки підприємств у приватні руки, причому ідейного та воєнного противника. Але припустимо, зробив крок вперед якийсь французький мільйонер: бажаю взяти у концесію автомобільний завод! Щоб замість «Москвича-412» випускати щось, що хоча б віддалено нагадуватиме авто!

Гарантую – після того, як цей оригінал побачить у цехах верстати, що їх ще в 1947 році з підкореної Німеччини вивезли в якості репарацій, він з розпачливими зойками пішки помчить до аеропорту Шереметьєве, аби більше ніколи не повертатися до країни «розвиненого соціалізму». Припустимо, що знайшовся божевільний власник канадської агрокомпанії, який приїде до якого-небудь колгоспу «Шлях до комунізму». Що він там побачить? Він побачить, що треба капітально ремонтувати корівники та встановлювати сучасне доїльне обладнання, годівниці, поїлки, транспортери тощо. Перенавчати доярок. Замінювати всю радянську техніку на сучасну, хоча б і не нову. Навчати механізаторів на ній працювати. Завозити сучасні добрива та засоби захисту рослин. Десь шукати нормальних агрономів, зоотехніків, ветеринарів, а не тих, що їх випускають радянські інститути. Наймати охоронців (бо крадуть все, до чого руки дотягнуться) і не з «ВОХри». А приватних охоронних фірм не існує. І головне – кадровий персонал.

Голову колгоспу треба гнати у три шиї і десь шукати толкового менеджера. А парторга куди подінеш? І, до речі, з 300 колгоспників треба залишити на роботі тридцять. Решту – на вулицю. Але тоді буде проти Комуністична партія – повториться історія з експериментом Худенка. Та й 30 гарних робітників знайти – проблема. Бо за 50 років існування колгоспної системи селяни працювати відівчилися, зате пиячити – ого-го як. Почухає наш канадець потилицю, порахує скільки потрібно вкласти у той колгосп власних коштів і скаже: ні, на ці гроші я краще в Канаді землі прикуплю. Бо він не альтруїст, не роздаванням милостині займається, а – капіталовкладеннями з метою отримання якомога більшого прибутку.

Так що товариш Андропов був веселим оптимістом, знаєте. Те, що його ідеї межували з навіженістю, свідчить подальша доля Перебудови уже за часів Горбачова. Нею керували «пташенята гнізда андропового» – той таки Рижков, той таки Долгіх, той таки Яковлєв, але ні підприємств з участю іноземного капіталу, ні виходу на фондові ринки, ні інших подібних реформ не відбулося. І не могло. Бо не можна бути «наполовину вагітним».

У нас люблять порівнювати Перебудову Андропова-Горбачова з реформами в Китаї. Дехто навіть стверджує, що китайці запозичили свої реформи у Андропова. Та що там – сам колишній лідер КНР і наступник Ден Сяпопіна – Цзян Цземінь у своїх інтерв’ю стверджував, що його країна пішла «андроповським шляхом». Це абсолютна нісенітниця.

Окрім допуску китайцями на свою територію іноземних компаній та інвесторів, спільного було мало. Але в тім-то й суть, що КНР міг це робити, а СРСР в умовах протистояння зі США та країнами НАТО – ні. Більше того, найбільшим інвестором у Китай були саме американці, бо їм було вигідне посилення Пекіна в піку Москві.

Андропов, Горбачов, Рижков, Абалкін, Романов та інші, може, і красиві плани розробляли, але ті плани мали маленький недолік: реалізувати їх було неможливо. А тут ще й тотальний спротив партійно-радянської бюрократії, яка торпедувала будь-що нове. Ось вам уся історія, мов на долоні. Після створення Економічного відділу ЦК КПСС, робота закипіла, мов кров у жилах Михайла Івановича Калініна перед тринадцятирічною балеринкою. Дивимося й милуємося.

15 грудня 1982 року Рада Міністрів СРСР доручила Держплану СРСР підготувати «пропозиції щодо подальшого розширення господарської самостійності підприємств і об’єднань та посилення їхньої відповідальності за результати роботи». 12 лютого 1983 року голова Держплану СРСР Микола Байбаков спрямував голові Ради міністрів Миколі Тихонову «Тези доповіді про розширення господарської самостійності промислових об’єднань і підприємств і підвищення їхньої відповідальності за результати господарської діяльності». 5 травня пропозиції Держплану було розглянуто на нараді в Раді Міністрів СРСР. Нарада висловила рекомендації щодо подальшої доробки цих пропозицій. 14 червня ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про проведення економічного експерименту в низці міністерств щодо розширення господарської самостійності в плануванні і господарської діяльності та щодо посилення відповідальності за результати своєї роботи».

1 серпня Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про створення ще одного адміністративного органу – спеціальної Комісії з керівництва економічним експериментом.

27 грудня Пленум ЦК КПРС (у відсутностіАндропова, який уже не вставав з ліжка) прийняв постанову про подальше вдосконалення управління народним господарством. 4 січня 1984 року Президія Ради Міністрів СРСР ухвалила запропонувати всім відомствам підготувати свої пропозиції з питання про вдосконалення управління народним господарством і доручила Держплану підготувати «Програму комплексного вдосконалення механізму управління».

12 січня Микола Тихонов скликав нараду, на якій поставив завдання «…узагальнити результати виконаної роботи щодо поліпшення управління і планування, вдосконалення стилю і методів господарювання та підготувати пропозиції про організацію подальшої роботи в цій галузі із зазначенням найважливіших проблем, основних етапів роботи, термінів їх виконання і складу необхідних для цього працівників, маючи на увазі забезпечити завершення всієї цієї роботи в терміни, що дозволяють врахувати розроблену систему заходів у плані на 12-у п’ятирічку» [219].

6 лютого голова Держплану Микола Байбаков направив до Ради Міністрів міркування з приводу поставленого перед ним завдання «Про організацію роботи з підготовки програми комплексного вдосконалення механізму управління». Серед іншого він запропонував створити для керівництва цією роботою ще одну спеціальну Комісію Політбюро з удосконалення управління народним господарством. А там Юрій Володимирович Андропов, як тоді писали газети, «після важкої тривалої хвороби» помер.

Тобто з 20 листопада 1982 року, коли новий генсек уперше прийняв Рижкова, минуло 14 з половиною місяців, а далі перекидання центнерів паперу з пропозиціями про «удосконалення» та «посилення» між Радою Міністрів, ЦК КПРС, Політбюро та Держпланом нічого так і не зрушило.

Ну, ще кілька комісій створили – тепленькі місця для нероб. Увесь цей процес мав коефіцієнт корисної дії, мов у паровоза. Це наче пар у свисток. І хтось казатиме, що Андропов гарний управлінець і талановитий організатор? Що його «молоде оточення» – усі оті горбачови-рижкови-лігачови-романови на щось здатні, окрім стимуляції паперової промисловості та виробництва чорнила?

Але ж зате он як Юрій Володимирович з хабарництвом, корупцією та крадіжками боровся! Як енергійно трудову дисципліну укріплював, виловлюючи у робочий час прогульників у перукарнях, лазнях та кінотеатрах! Про лазні та перукарні пізніше, а зараз про боротьбу з корупціонерами.

Передусім згадують знамениту «Бавовняну», або «Узбецьку» справу. За нею було викрито цілу мафію, що займалася приписками в царині вирощування та переробки бавовни. Кажуть, найбільший прибуток у кримінальному світі дають наркотики. Це не так. Найбільший прибуток радянським чиновникам давало «біле золото», себто, його… відсутність.

Мільйони тонн бавовни, яку начебто виростили і переробили, існували лише на папері. В результаті махінацій радянська «бавовняна мафія» поклала до своїх кишень чотири мільярди рублів. А Андропов узяв і мафію цю викрив і викорінив. Більш ніж 4 тисячі осіб було засуджено на різні терміни ув’язнення, серед який Перший секретар ЦК КП УзРСР, голова Ради міністрів УзРСР, сім перших секретарів обкомів, члени ЦК КПРС, вісім генералів міліції – аж до міністра внутрішніх справ СРСР. Масштаби!

Але це лише красива обгортка. А сама цукерка не така вже й смачна. Йдеться про те, що «бавовняну мафію» ніколи б не було викрито, якби не особисті шкурні інтереси Андропова. Ставши генсеком, він, як було заведено, почав «чистити» владу від друзів та наближених покійного Брежнєва, а заразом і близького до нього Черненка, аби послабити останнього. Замість «вичищених» Юрій Володимирович садив у високі кабінети власних блюдолизів.

«Бавовняну справу» Андропов розпочав, копаючи під клан старого брежнєвського друга – Першого секретаря ЦК КП УзРСР Шарафа Рашидова. Той помер ще до запланованого арешту, проте решта його оточення на місці та друзі в Москві залишилися. От їх і «пов’язали». А «боротьба зі злочинністю» – то уже справа третя. Не вірите?

 Дивіться. Перший заступник голови Держплану СРСР, улюбленець Андропова Микола Рижков не міг не знати, що оті мільйони тонн бавовни є фікцією. Не міг не розуміти, що усієї площі Узбекистану, включно з горою Аделунга, футбольним полем стадіону «Пахтакор» та смарагдовою галявиною перед палацом Рашидова не вистачить, аби виростити таку кількість бавовни. І що тканини, яку мусили зробити з неї, не існує, а тому у шкарпетки доводиться додавати хімічні волокна, від чого вони смерділи не менше за Соломона Урицького. І голова Держплану, який був за сумісництвом ще й заступником голови Ради міністрів СРСР товариш Байбаков не міг про це не знати.

Але до обох сувора рука радянського закону чомусь не дотягнулася. Обидва увійшли до «ближнього кола» Андропова. Микола Никифорович Тарасов працював у Держплані заступником Байбакова з товарів легкої промисловості, а потім протягом двадцяти(!) років (1965-1985) міністром легкої промисловості. Член ЦК КПРС. Пішов собі спокійно на «заслужений відпочинок» у віці 74 років. Йому за службовими обов’язками належало знати, які фабрики і скільки переробили бавовни; які фабрики і скільки з тієї бавовни тканини зіткали. І скільки шкарпеток пошили. Знав чи не знав? Адже, принаймні щокварталу мав звітувати перед головою Ради міністрів товаришем Тихоновим.

Чотири мільярди рублів – це не чотири копійки. Чи знав, кому, куди і за що ідуть такі фантастичні кошти міністр фінансів товариш Василь Федорович Гарбузов, який перебував на цій посаді протягом 25 років – аж поки не помер на «бойовому посту», переживши і Брежнєва, і Андропова, і Черненка? І чи бив на сполох?

«Рибна справа» в мережі магазинів «Океан» стала приводом і підставою для розправи над Олексієм Косигіним.

Свого часу під час слідства перший секретар ЦК КП УзРСР Інамжон Усманходжаєв дав покази щодо причетності до корупції в рамках «Бавовняної справи» членів Політбюро Лігачова, Соломенцева, Гришина і, головне, – Романова. Чому головне? Та тому, що саме Григорій Васильович Романов, «господар у Ленінграді» вважався найімовірнішим наступником Андропова. І ось через свідчення головного фігуранта «бавовняної мафії» мажуть компроматом.

Пізніше з’ясувалося, що принаймні двох членів Політбюро – Лігачова та Романова Усманходжаєв обмовив бездоказово. Тобто хтось (а справді – хто?) змусив Усманходжаєва брехати. Так що тут все таки політика, а не бажання з боку Андропова «навести лад», друзі. А ось вам «Сочинсько-краснодарська справа».

За нею до відповідальності було притягнуто близько 5 тисяч осіб, з яких за грати сіли 1500. Вона стала ніби продовженням знаменитої «Рибної справи» ще 1979 року. Якщо не знати другої її назви то все виглядає як боротьба з корупцією. А друга назва – «Справа Медунова». Сергій Федорович Медунов, Перший секретар Краснодарського крайкому КПРС і член ЦК КПРС, звісно, був корупціонером і то чималим. Проте передусім він був… правильно – особистим другом Брежнєва. Тому у процесі боротьби за владу його треба було із позицій у владному істеблішменті «вибити». Що Андропов і зробив акуратненько, «припнувши» його до відголоску «Рибної справи».

У 1982 році Медунова було знято з посади і переведено заступником Міністра плодоовочевого господарства СРСР, де він і пропрацював спокійно (і вже нікому не загрожуючи) до пенсії. Та й сама «Рибна справа» мала на меті не стільки викрити нечистих на руку ділків, як повалити… Олексія Косигіна, тодішнього голову Ради міністрів.

 Відомо, ця справа почалася навколо мережі магазинів «Океан», відкритої тодішнім міністром рибного господарства Олександром Ішковим з благословення Косигіна, який вбачав можливість за рахунок морепродуктів компенсувати дефіцит м’яса в країні. Він же й відкрив перший магазин у Сочі.«Рибна справа» завершилася розстрілом заступника міністра рибного господарства Володимира Ритова. «Глава КДБ Юрій Андропов підготував усе для арешту самого міністра рибної промисловості Олексія Ішкова, але за старовинного товариша заступився сам Брежнєв.

У Ритова під час арешту вилучили понад 300 тисяч рублів (на ці гроші в 1978 році можна придбати, наприклад, 50 однокімнатних кооперативних квартир). Справа швидко пішла до суду, через місяць після вироку був призначений розстріл. Досвідчені слідчі і зараз вважають, що тоді «рибна мафія» не пробачила Ритову зради» [228]. І знову питання: якщо героїчний Юрій Володимирович Андропов разом з Генеральною прокуратурою розтрощив «рибну мафію», як вона могла зберегти сили, аби помститися Ритову, «зрада» якого полягала в тому, що він давав свідчення на дуже впливових посадовців? Чи «мафія безсмертна»?

А ми закарбуємо собі у пам’яті: по-перше, суд над Ритовим і компанією завершився у 1979 році, а 1980-го незручного для Андропова, Громико, Устинова та інших членів цього угруповання Олексія Косигіна було вигнано з усіх посад «за станом здоров’я»; по-друге – Ішков, на якого полював Андропов, теж був старим другом Брежнєва. Правда, цікаво? І «Бавовняна», і «Рибна», і «Сочинсько-краснодарська» справи – усі вони об’єктивно спрямовані на найближче оточення «дорогого Леоніда Ілліча».

А ось вам Грузія. «У благословенні для тіньового бізнесу сімдесяті роки саме грузинські цеховики були визнаними лідерами в підпільному виробництві. На території Грузії вироблялися навіть такі складні для нелегального виробництва товари, як запчастини для автомобілів» [229].

Із Грузії потоком йшли у міста СРСР спеції та кросівки, джинси та вина, фрукти та поліетиленові пакети з логотипом «Marlboro». І жодної «Фруктової» мафії КДБ в Грузії не помічало, так само, як і «Джинсової». А чому? Бо першим секретарем компартії Грузії був Едуард Шеварднадзе, приятель Андропова.

Про те, як продавалися посади в Азербайджані, я уже писав. Керував Азербайджаном генерал-майор КДБ Гейдар Алієв. Керував: «…як родина Гамбіно – портом Нью-Йорка. Каспійська ікряна мафія, сумгаїтська нафтова мафія, фруктово-овочева мафія, бавовняна мафія, митно-транспортна мафія – усі вони перед ним звітували, збагачували його, схилялися перед ним» [230].

З іменем Алієва нерозривно пов’язано «Нахічеванський клан» при владі в радянському Азербайджані. От ще одна характеристика влади Алієва на батьківщині найякіснішої в СРСР нафти та дешевого портвейну «Агдам»: «За тринадцять років керівництва республікою Гейдар Алієв зумів розмістити безліч своїх родичів і земляків на найважливіші посади – як в органах держуправління, так і в сферах економіки, культури і освіти. Ідеологічний фактор при цьому ролі не грав, вірніше, грав роль не фактор формальної комуністичної ідеології, а фактор реальної ідеології – ідеології відданості Г. Алієву і згоди з існуючими порядками» [231].

Проте Юрій Андропов ні на посаді голови КДБ, ні на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС жодного «Нахічеванського клану» не помічав, так само, як «нафтової», «ікряної» «бавовняної» та інших «мафій». Здогадалися, читачу, чому? Правильно: бо Гейдар Алієв був другом і протеже Андропова.

У 1982 році замість того, аби посадити азербайджанського «хана» та його кодло за ґрати, Юрій Володимирович забирає його до Москви, вводить до Політбюро та робить першим заступником голови Ради міністрів СРСР.  9 жовтня 1988 року, уже після відставки Алієва, помічник Горбачова Анатолій Черняєв у своєму щоденнику про масштаби «творчості» Гейдара у справі розкрадань, приписок, хабарів та корупції написав так: «Потім нагадав про справу Алієва. Копаємо, каже, і справа начебто виходить чистіша за рашидівську» [232].

А ось справа «Мосміськторгу», за якою було розстріляно знаменитого директора московського гастроному «Єлісеєвський» Юрія Соколова. Він збагатився на три мільйони рублів. І теж помер би від старості у розкоші, маючи високих покровителів. Але, на біду, його другом був 1-й секретар Московського міського комітету КПРС, «людина Брежнєва» Віктор Гришин, який був конкурентом Андропова на успадкування влади від Леоніда Ілліча. А нам про героїчно-патріотичного Андропова розповідають. Серед старих «стукачів» та «сексотів» його образ досі у світлому ореолі, він одразу за Дзержинським йде.

Перечитуєш оте все і стає дико: до чого країну довели. І як можна ностальгувати за таким? Гаразд, у ті часи про рашидових-медунових-андропових-шеварнадзе-соколових-алієвих в газетах не писали. Але зараз уся ця інформація на поверхні – бери, вивчай, роби висновки. Але для багатьох СРСР досі залишається «світлим минулим», де «порядок і закон був»…Тепер ще кілька слів про наведення Андроповим «ладу» щодо трудової дисципліни. У 1983 році країну струсонули небачені облави. Ні, людей ловили не для того, аби відправити будувати Байкало-Амурську магістраль, або рити черговий канал. Це так за наказом Андропова боролися з порушеннями трудової дисципліни. Мовляв, люди вирішують свої справи у робочий час, тому й економіка валиться.

Про 4 мільярди Рашидова та не менші мільярди Алієва, звісно, не згадували. Натомість для будь-якої психічно нормальної людини зрозуміло, що рейдами по лазнях, магазинах та кінотеатрах такому горю не допоможеш. І що не репресіями з «прогулами» треба було боряться. Що «прогули» є наслідком радянського розгардіяшу. Чому жінка «прогулює» роботу, сидячи у перукарні? Бо її робочий день з 9 до 17 години, і перукарня працює з 9 до 17. У жінки вихідні субота та неділя, і в перукарні – теж.

 Якби жінка не  працювала – проблем би не було. Проте мало хто з радянських чоловіків, з огляду на рівень їхньої зарплатні, міг гідно утримувати дружину та дітей, тому жінки змушені були йти на роботу і перукарня перетворювалася на проблему. По магазинах замість роботи люди теж бігали не від гарного життя: в країні суцільний дефіцит товарів, щось «викидали» на прилавки саме вдень і до вечора туалетний папір, курей та костомахи, що їх називали «м’ясом», розбирали.

Якби товару було вдосталь – не було би проблеми із «прогулами». Або лазня. Тим, хто ловив нещасних мужиків, не зрозуміти їхніх проблем: у той час купа народу не мала ванних удома. Добре, якщо на роботі є душова, а якщо ні? Тому й бігали у лазню у робочий час, бо на вихідні не протовпишся. Комусь ці мої розповіді можуть видатися дрібницями, не вартими згадки у книзі.

Та насправді усе складається з подібних дрібниць, як годинник з мікроскопічних деталей. Якщо вони усі виготовлені як слід і правильно зібрані – маємо єдиний чіткий механізм. Якщо ж вони браковані й стулені сяк-так, то такий годинник краще на металобрухт здати. Тому походи міліцейських патрулів по громадських лазнях були для Радянського Союзу початку 80-х наче мертвому припарка. Системні внутрішні проблеми множилися на проблеми зовнішні. Афганська авантюра коштувала СРСР дуже дорого, у прямому й переносному значенні. Щорічно на цю війну та супутні з нею витрати з державного бюджету витікало від 2 до 3 мільярдів рублів. Поки трималися високі ціни на нафту, держава ще могла собі дозволити такі витрати. Свого піку вартість нафти сягнула на 1 січня 1981 року – 37,1 долари за барель.

Далі почалося падіння:

1982 рік – 33,57;

1983 рік – 29,31;

1984 рік – 28,88.

На момент приходу до влади останнього генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова (1986 рік) нафта вже коштувала 13,93 долари. І паралельно з цим процесом почалося зростання зовнішнього боргу.

Якщо у 1982 році він складав 5 мільярдів доларів, то «…у 1984 році зовнішній борг СРСР виріс до 15 мільярдів доларів, тобто відразу втричі. Через 2 роки він роздувся до 30 мільярдів, а до 1989 му – до 50 мільярдів доларів. До кінця життя радянської держави зобов’язання Москви перед зарубіжними кредиторами досягли 100 мільярдів доларів» [233].

Гонка озброєнь, в т. ч. космічні військові програми, мов важезне ковадло, давили на груди радянській економіці, не даючи дихати. Але саме Андропов з Устиновим та «містером “ні”» – Андрієм Громиком були винуватцями того, що зрештою президент США Рональд Рейган 8 березня 1983 року оголосив СССР «імперією зла», після чого анонсував програму «Стратегічної оборонної ініціативи», які вкупі з обвалом цін на нафту протягом трьох наступних років добили СРСР так, що Горбачов помчав у Рейк’явік. У 1979 році ця «трійця» спровокувала кризу не лише вторгненням у Афганістан, але й заміною ракет Р-12 та Р-14, націлених на Європу, більш новими РСД-10.

У відповідь американці прийняли рішення про заміну власних ракет «Першинг-1» у Європі, які програвали новітній радянські ракеті, на «Першинг-2» та крилаті «Томагавки», що і відбулося саме у 1983 році.Власне, за своїми політичними поглядами Андропов належав до ортодоксів. Він був послідовним «сталіністом», душителем усього прогресивного, зокрема й у країнах «соціалістичного табору» і послідовним противником США та НАТО. Що, зрештою й призвело до краху всієї системи.

Та ще й настільки швидкого, що самі американці не очікували.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

«ГОРБІ»: КРИВИЙ І КРИВАВИЙ ШЛЯХ ДО ВЛАДИ

Досі сперечаються, хто стояв за приходом до влади Михайла Горбачова. Найбільш поширена версія – своїм наступником його назвав сам Юрій Андропов, який бачив в молодому, енергійному і компетентному соратникові продовжувача його Перебудови.

Є свідчення (Чазов), що прізвище Горбачова ще Брежнєв називав, що взагалі неймовірно. Але перед тим, як розглядати сходження Михайла Сергійовича до вершин влади, поговоримо трохи про загадки його молодості.

А їх вистачає. У 17 років школяр Горбачов працював помічником комбайнера, за що отримав орден Трудового Червоного Прапора. Комбайнером був його батько, Сергій Андрійович Горбачов, який за свій трудовий подвиг отримав найвищу державну нагороду – орден Леніна.

Що ж такого героїчного зробили батько з сином? Під час жнив за 20 днів вони намолотили аж 8 тисяч 888 центнерів зерна. Майже 889 тонн. По 44,5 тонни на день. Ух… У своїх спогадах про цю легендарну історію Михайло Сергійович оповідав, що в нього пальці не гнулися від мозолів, а через перенапруження кров носом йшла. Красиво. Проте кожен, хто має хоч якесь уявлення про сільське господарство, скаже вам, що історія героїчних здобутків батька з сином – як висловився один з критиків – «художній свист». І ось чому. Працювали тато з сином на зернозбиральному комбайні «Сталінець-6».

Це відомо з указу про нагородження. То було таке одоробло, що його тягав трактор. Гусеничний типу СТЗ-3. Зі швидкістю дуже неквапливого пішохода. А ще комбайн ламався і потребував часу на ремонт. Хто працював у сільському господарстві знає – елементарна заміна ножа на жатці забирає чимало часу. А ще бувають негаразди з трактором і його теж треба ремонтувати.

Отож 44,5 тонни зерна на добу – це фантастика, особливо з огляду на тодішню врожайність. Накиньте ще 15% площі на втрати зерна при обмолоті, які цей комбайн мав. Трактору з причепленим до нього «Сталінцем», аби намолотити 8888 центнерів зерна, треба було обробити площі, які нині обробляють сучасні комбайни типу знаменитого американського «John Deere».

Комбайн «Сталінець-6», на якому батько та син Горбачови буцімто здійснювали свій трудовий подвиг, міг бути причеплений і до зовсім уже древнього трактора. Утім і сам комбайн – одоробло.

Ідемо далі. Помічник комбайнера – це робота насправді неважка. Його обов`язок – кілька разів на зміну покрутити штурвал соломонакопичувача та ще пантрувати за кількістю зерна в бункері. Плюс бути у комбайнера та тракториста «на побігеньках» – водички принести, маслянку подати або ключа 22х24. Помічників комбайнерів «штурвальними» і називали. Так що звідки мозолі страшні на руках у юного Михайлика з’явилися – особисто для мене загадка. І ще. Не сам-один Горбачов штурвал в юності крутив – помічниками комбайнерів, як правило, хлопчаки-школярі й працювали. От що дивно: батько та син орденоносці, герої «битви за врожай», знаменитості. Про них мали б знімати кінохроніку, друкувати їхні портрети в районних, крайових та навіть центральних газетах. Яка тема для пропаганди! Але жодної світлини юного героя на тлі його комбайна знайти не вдається. Доводиться вірити на слово.

Тракторист теж з цієї історії кудись подівся, бо він також мав отримати, як мінімум, орден Леніна. Але про нього Михайло Сергійович чомусь узагалі у спогадах не згадує. Ще одна дивина – цифра 8888 центнерів, намолочених Горбачовими, і невідомим трактористом. Особисто я не люблю таких «цікавих» чисел. А ви, люб’язний мій читачу?

Порівняймо Горбачових зі знаменитим (зараз не говоримо про те, наскільки його досягнення реальні, а наскільки «дуті») Василем Синельниковим. У 1950 році за 25 днів роботи (на 5 днів більше, ніж у Горбачових) на більш досконалій моделі «Сталінця-6» він намолотив 8333 центнери (на 50 тонн менше ніж у Горбачових) за що отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Це був настільки знаменитий «стаханівець», що його слава гриміла на увесь СРСР, він мав, крім геройської зірки, 4 ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора та 5 медалей Виставки досягнень народного господарства.

Виходить, що батько та син Горбачови «крутіші» за нього були, але геройських звань, передовиць в газетах і поїздок до Москви не удостоїлися. Нікому не нав’язую своєї думки, але найімовірніше пояснення усіх цих чудасій одне: з Горбачових різними хитрими прийомами штучно ліпили передовиків. Як із Стаханова ліпили героя. Кожен район мусив мати таких. Подвиг їхній був «одноразовий». Ніколи більше Горбачови ні разом, ні окремо до таких професійних висот, на відміну від Синельникова, навіть не наближалися.

У той час, коли Горбачови творили свій подвиг, Пантелеймон Юхимович Гопкало, дідусь Михайла Сергійовича, був у районі одним із партійних «авторитетів», очолював районний земельний відділ.

Але домовимося: до трудових звершень батька та сина і отримання ними найвищих державних нагород це стосунку не має. Далі пішла суцільна фантастика. Тут-таки старшокласник Михайло Горбачов стає кандидатом у члени КПРС. І він вступає на юридичний факультет Московського державного університету поза конкурсом, як кавалер ордена. Через 2 роки він стає повноправним членом партії, одночасно займаючись «комсомольською роботою». Отримує диплома з відзнакою, повертається «за розподіленням» на Ставропольщину, працювати у прокуратуру. Та слідчим він не став – вже через п’ять(!) днів він опиняється на іншій посаді, яка раптово виявилася вакантною. І не на абиякій – одразу заступником завідувача відділом агітації та пропаганди Ставропольського крайкому ВЛКСМ. Півжиття можна було покласти, аби досягнути таких висот. А тут – через 5 днів після прибуття із Москви…

Далі – крутіше. Уже через рік він стає першим секретарем Ставропольського міськкому ВЛКСМ (у 25-річному віці), а ще через два роки другим, а потім і першим секретарем Ставропольського Крайкому ВЛКСМ. На той момент (1961 рік) йому було 30. Якщо ми подивимося на подальшу кар’єру цієї людини і з огляду на її минуле, складається стійке враження, що чиясь невидима, але могутня рука, піднімала його владними щаблями. Чия? Коли Горбачову виповнилося 39 років, його кандидатура розглядалася не предмет посади заступника голови КДБ, яким тоді керував Андропов, і з цього хтось робить висновок, що то саме Юрій Володимирович тягнув за чуба молодого прогресивного діяча. Але не все так просто…

У зграї вищої радянської номенклатури особливі закони існування. Вони пильно стежили один за одним, усіляко намагаючись посилити свої позиції та не допустити посилення інших. У т. ч. і через протягування на певні посади «своїх» людей. Класична схема, коли до міністра, який є ставлеником, наприклад, Черненка заступником свою людину просуває його противник Громико. І навпаки. Відтак мусимо шукати того, хто «рекомендував» Андропову у заступники Горбачова, і чому призначення зірвалося. Аналіз наявної інформації дає підстави припустити, що це був… Михайло Суслов. Сам «Горбі» згадував: «Михайла Андрійовича я знав давно, зі Ставропіллям він мав міцні зв’язки. У 1939 році його було направлено до нас з Ростова першим секретарем крайкому. На Ставропіллі з його діяльністю пов’язують вихід з періоду жорстоких сталінських репресій 30-х років» [234]. Суслов справді очолював Ставропільський крайком ВКП(б) протягом 5 років. Але спілкуватися тоді з ним маленький Михайло не міг. У 1948 році, коли він з батьком ставили небачені рекорди, Суслов був вже секретарем ЦК ВКП(б). У 1952 році, коли нікому не відомого 21-річного студента Михайла Горбачова приймали в партію, Суслов став членом Президії ЦК КПРС – не допнешся до нього, навіть ставши навшпиньки. У 1961 році, Суслов був членом Політбюро і жодним чином не міг знати якогось там першого  секретаря крайкому ВЛКСМ, бо надто високо знаходився у радянській ієрархії. А Михайло Сергійович не просто про давнішнє знайомство розповідає, а наголошує на тих часах, коли Суслов Ставропіллям рулив. Як розгадати цю таємницю?

Наприкінці 30-х маленький Мишко справді не міг спілкуватися із Сусловим. А от його родичі – цілком. Йдеться про діда – Пантелія Гопкала та дядька – Сергія Пантелійовича Гопкала. Тут ми можемо спиратися лише на те, що сам Михайло Сергійович розповідав, а він прибрехати завжди умів, особливо в останні роки, зображаючи «демократизм» та роблячи із себе та своїх родичів «гуманістів». Дід його ще у 1928 році вступив у партію й був одним з перших організаторів колгоспів. Очолював один з них. Разом із сином Сергієм організовував штучний голодомор, вилучаючи у голодних селян зерно.

За спогадами Горбачова, дід був буцімто невинуватий –то все дядько: «Його син Сергій, запеклий п’яниця, займався вилученням майна у куркулів. Маленькому Михайлу було шкода цих людей, і, як він пізніше згадував, йому було не по собі, коли дядько брав його з собою в «рейди». Хлопчик, від якого вимагали допомогти обшукати будинок або горище, намагався замовчувати про цінні знахідки, за що йому потім діставалося» [235].

Тут теж відвертий «художній свист». Михайло Сергійович звалює провину на дядька-алкаша, про якого абсолютно нічого не відомо. А заразом робить з себе «гуманіста». Він народився 2 березня 1931 року. І коли комуністи та комсомольці грабували «куркулів», а цей період припав на 1930-1934 рр. просто фізично не міг нишпорити по горищах та льохах. А от дідусь його і батечко (теж комуніст) – цілком. Але про них Михайло Сергійович – ані словом. У 1937 року дідуся, як багатьох комуністів, заарештували і за словами Горбачова, навіть катували. Проте тому пощастило. Його вже буцімто засудили до розстрілу, але… «…Пантелія Юхимовича врятувала зміна «лінії партії», лютневий пленум 1938 року, присвячений «боротьбі з перегинами».

Зрештою, у вересні 1938 року начальник ДПУ Красногвардійського району застрелився, а Пантелія Юхимовича було виправдано і звільнено. Вже після відставки та падіння СРСР Михайло Сергійович заявляв, що розповіді діда слугували одним з факторів, що схилили його до неприйняття радянського режиму» [236]. Тут Михайло Сергійович усе подає так, начебто злий чекіст саме через його дідуся вкоротив собі віку. Ну і звісно, про «неприйняття» почав розповідати, лише після розвалу радянського режиму, який буцімто усе життя ненавидів, але ж ти диви – усіляко його укріплював і захищав – у Тбілісі саперними лопатками десантників, у Вільнюсі танками і кийками спецпризначенців…

Але і це все теж «свист». По-перше, письменники, які слухають байки Горбачова та пишуть про нього хвалебні книжки, мусять знати, що 1938 року ДПУ вже не існувало. Ще у 1934 році його було реорганізовано у ГУДБ – Головне управління державної безпеки, яке увійшло у склад НКВС. Це дрібниці. Але вони підкреслюють рівень «правди», що її нагромадили навколо Горбачова. По-друге, його дідуся випустили не одразу після того, як начальник неіснуючого райвідділу ДПУ пустив собі кулю в лоба, а лише у грудні. По третє, якщо той начальник і застрелився, то не через Пантелія Гопкала – саме у вересні, хоч формально нарком Єжов і перебував на посаді, але фактично апаратом НКВС керував уже Лаврентій Берія, який розпочав «чистки» від людей свого попередника. А випустили Гопкала у грудні, як і тисячі інших тому, що саме цього місяця Берія офіційно вступив на посаду.

Уже в лютому 1939 року дідусь Горбачова знову стає головою колгоспу і це піднімає перед нами завісу таємниці «давнього знайомства» Горбачова з Сусловим. Справа у тім, що саме у лютому 1939 року Михайла Суслова було призначено Першим секретарем Ставропільського крайкому. Упевнений: це не звичайний збіг у часі. Новопризначений секретар крайового комітету, звісно, почав «зачистки» старих кадрів. Справа йшла туго. Слово Горбачову: «У бесіді зі мною він згадував, що обстановка була вкрай важкою, а його перші кроки щодо виправлення помилок зустрічали опір частини кадрів. Конференція Кагановицького району міста Ставрополя прийняла рішення, яке оголошувало ворогами народу усе бюро крайкому на чолі з Сусловим» [234]. Якщо там було настільки гаряче, Суслов мав спиратися на когось. І дід Михайла Сергійовича цілком міг бути серед таких людей.

Знов-таки, нам майже невідомі деталі біографії товариша Гопкала, але звернімо увагу: у 1937 році його звинувачували у «троцькізмі». Для звичайного голови колгоспу і рядового партійця – надто сильно. Але якщо він входив до місцевої партійної еліти, наприклад, був членом бюро райкому або й трохи вище, цілком міг стати одним із наближених до Суслова та зберегти з ним зв’язки. Тоді знаходять пояснення й дивні кар’єрні стрибки молодого Михайла, починаючи з «трудового подвигу» і закінчуючи отриманням посади Першого секретаря Ставропільського крайкому партії.

Коли після зміщення з посад Хрущова восени 1964 року Перший секретар Ставропільського крайкому Федір Давидович Кулаков (у нього збиралися змовники) йшов на підвищення до Москви, він відрекомендував Горбачова своєму наступнику Леоніду Єфремову як «дуже перспективного працівника».

На той момент Михайло Сергійович уже «рулив» партійними кадрами краю на посаді завідувача партійними органами крайкому. Посада – на секундочку – дорівнювала посаді секретаря крайкому. Єфремову, як розповідають, він «не приглянувся». Ще б пак: він був «хрущовцем» і після падіння Микити Сергійовича Єфремова відправили з Москви до Ставрополя у «заслання», а Михайло Сергійович – людина Суслова та Кулакова, який був другом Брежнєва, за допомогою якого й став секретарем ЦК, а пізніше й Політбюро.

Новий голова крайкому намагався призупинити поступ Горбачова кар’єрними сходами, але марно. За його словами, того підтримували з Москви і вже у вересні 1966 року він стає Першим секретарем Ставропольського міськкому партії. Не проходить і двох років, як Горбачов – Другий секретар Ставропольського крайкому (відповідальний за ідеологію та негласний «смотрящій» за першим секретарем), а ще через півтора року посуває Єфремова і 10 квітня 1970 року стає Першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС. Для 39-річної людини, якщо хто розуміє реалії тих часів – це хоч і не карколомний, але все ж стрімкий злет. На цій посаді Горбачов зарекомендував себе як кричуще непрофесійний, ні на що не здатний, окрім «показухи», кар’єрист. Уже в ті часи він виявив головну свою якість – авантюризм. Прагнув підняти тваринництво. Набудував тваринницьких комплексів і кинув.

Скільки їх стояли порожніми, аж поки не зруйнувалися…  Або ось знаменитий «Іпатовський метод» збирання врожаю, – хто цікавиться історією цього – не побоюся сказати злочину – знайдуть в Інтернеті. Коротко його суть: Горбачов запропонував роздільне збирання зернових: спочатку за 4 дні швидко звалити пшеницю у валки, масово застосувавши техніку з сусідніх районів, а потім за 8 днів обмолотити, працюючи по 20 годин на добу.

Цей агроном-заочник відмовлявся слухати заперечення: уночі колос на землі набирав вологи від роси і при обмолоті від 25 до 50% зерна в ньому залишалася. Зате такий «метод» давав змогу відрапортувати що збирання зернових тривало 12 днів замість 20-25. Це дуже гарно виглядало у телевізійній програмі «Время». Кандидат сільськогосподарських наук В. Шевченко: «Про новий метод збирання врожаю дізнався старіючий генсек Л. Брежнєв, який сліпо вірив в незвичайні здібності М. Горбачова. Було прийнято спеціальну постанову ЦК КПРС.

Іпатовській метод посилено пропагувала преса. І ніхто чомусь не говорив про його згубні для сільського господарства наслідки» [238]. Уже наступного року від передового досвіду довелося відмовитися – втрата половини врожаю якось не надихала на продовження експерименту. Горбачов, уже будучи першим секретарем Ставропільського міськкому партії, закінчив Ставропільський сільськогосподарський інститут за фахом «агроном-економіст». Але – заочно.

Розумній людині більше пояснювати нема чого щодо рівня освіти цього індивідуума. Проте, незважаючи на свій дилетантизм, пізніше в ЦК і в Політбюро він вважався «експертом» з сільського господарства. Ось ще «надзвичайні звершення», за які цього «експерта» треба було відправляти за ґрати років на 15. Михайло Сергійович запропонував масштабний проєкт з іригації земель свого краю. Щоб зрошувалися.

Під це було виділено космічні кошти – 525 мільйонів рублів. Їх «експерт» закопав у землю. В прямому сенсі цього слова. Він вимагав у меліораторів нового й нового «кілометражу». На папері поставала потужна зрошувальна система з сотнями кілометрів каналів, про які можна красиво звітувати у Москву. На ділі лише 10% каналів мали належну гідроізоляцію та бетонування. Решта не канали, а – канави. Земляні арики, як у Середньовіччі, через які в землю йшли гігантські об’єми води.

 

1976 рік. Юрій Андропов фотографує Михайла Горбачова та його дружину Раїсу під час відпочинку на Кавказі. Очевидно вже тоді між ними були теплі близькі стосунки.

Але незважаючи на абсолютну відсутність реальних показників та наявність реальних провалів, Горбачов стрімко йшов угору. У 40 років він стає членом ЦК КПРС. У 42 – кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС.

У пізні роки й зараз він розповідає, що заступництво йому надавав Андропов. Це не зовсім так. Першими його заступниками, як стверджують незалежні дослідники, були Суслов і Громико. Але очевидно, не надто вигідно цих послідовних і ортодоксальних «сталіністів» мати за «хрещених батьків», тому з числа «янголів-охоронців» вони якось випали. Але є свідчення того, що Михайло Сергійович захоплювався Сусловим і навіть регулярно надсилав йому зі свого Ставрополя подарунки. Істина однак у тому, що якийсь період, у 70-ті роки, Горбачов примудрявся одночасно дружити і з Сусловим, і з Андроповим, хоча ті між собою ворогували.

«Ласкаве теля дві матки ссе, а буйне – жодної», – каже українська приказка. А Михайло Суслов у ті роки був фактично другою людиною в державі. Син Андрія Громика Анатолій розповідає про те, як Горбачов «ублажав» всемогутнього «сірого кардинала»: «Суслов, вирушаючи на відпочинок, часом навідувався до Ставрополя. І одного разу, під час чергового візиту, як розповідають, місцеве партійне керівництво, в тому числі й Горбачов, запросили і показали йому. . музей життя і діяльності Михайла Андрійовича Суслова. Дідуган дав слабину, розчулився і відплатив Горбачову добром» [237].

Письменник помиляється в одному: Суслов знав Горбачова і допомагав йому задовго до випадку з землянкою. А стався він 1978 року – чудова нагода для підлабузництва: Ставрополь мав отримати орден Жовтневої Революції. Михайло Сергійович запросив високого покровителя для вручення нагороди і влаштував воістину казковий, королівський прийом. Разом із Сусловим приїздила його донька – Майя Михайлівна. Використавши привід – день її народження, Горбачов підніс їй коштовні сувеніри, перед відльотом до літака поклали і подарунки для онука Суслова – рушницю для підводного полювання та шкіряну куртку. І о, диво – саме після цього Горбачова забрали до столиці. Тут для молодого партфункціонера вдало розташувалися зірки на небі та під зірками кремлівських башт. Не минуло двох місяців від часу відвідин Сусловим Ставрополя, як у Москві помер один з покровителів Горбачова – Федір Кулаков.

Існує версія, що перед смертю він назвав своєму другові Брежнєву ім’я свого наступника на посаді секретаря ЦК КПРС з питань сільського господарства і ним був саме «Горбі». Це неправда. Правдива, таємна історія полягає в тому, що вже навесні 1978 року Горбачов свого благодійника зрадив. У західній пресі з 1977 року почали друкувати матеріали, в яких Федора Давидовича Кулакова називали ймовірним наступником Брежнєва. Ці матеріали «доброзичливці» (перший – Андропов) клали на стіл генсеку. Відтак між старими друзями стосунки спочатку похолоднішали, а на квітень між ними узагалі пробігла чорна кішка. Кулаков поступово потрапив у опалу. Дійшло до того, що 4 липня 1978 року на пленумі ЦК КПРС його було піддано нищівній критиці за незадовільний стан сільського господарства, що зіграло вирішальну роль у наглій смерті від серцевого нападу наймолодшого після Григорія Романова члена Політбюро – через два тижні після пленуму. «Горбачов про це дізнався і почав поступово дистанціюватися від колишнього покровителя: аби не запідозрили і його. Недаремно в листопаді 1978 року, після смерті Кулакова, на бесіді у Черненка перед висуненням на пост секретаря ЦК по сільському господарству Михайло Сергійович про всяк випадок наголосив: «Ви знаєте, Костянтине Устиновичу, з Кулаковим ми останнім часом багато сперечалися» (там само). За два місяці по смерті Кулакова, 17 вересня 1978 на станції Мінеральні Води відбулася «зустріч чотирьох генсеків», як її пізніше охрестили історики. Леонід Брежнєв у супроводі наперсника та опікуна Костянтина Черненка, – вони були проїздом до Баку; Перший секретар Ставропільського крайкому Михайло Горбачов та Юрій Андропов, який перебував у «вотчині» Горбачова на відпочинку.

То були фактично «оглядини» Горбачова, що їх влаштували для Брежнєва, аби той міг скласти для себе враження про його кандидатуру на вакантну посаду секретаря ЦК КПРС з питань сільського господарства. Михайло Сергійович завжди умів скласти гарне враження і мав медові вуста для базікання та безкінечного підлабузництва. Тож 27 листопада на пленумі ЦК КПРС його було «обрано» секретарем ЦК і у грудні він разом з дружиною переїхав до Москви. То був кінець близькості Горбачова та Суслова.

Дослідники не сумніваються, що не лише Андропов, але передусім Суслов наполіг перед Брежнєвим на призначення Михайла Сергійовича, якого генсек майже не знав. Проте, влаштувавшись у столиці, перше, що зробив Михайло Горбачов – знову зрадив. Напруга між Михайлом Сусловим та Юрієм Андроповим у боротьбі за майбутню владу зростала, протиріччя збільшувалися, і Горбачов рішуче стає на бік останнього. З Андроповим вони були знайомі не так давно. У 1969 році Андропов уперше обрав місцем відпочинку санаторій «Дубовая роща» у Железноводську. За етикетом, голову КДБ мали відвідати місцеві керівники. А оскільки Андропов Першого секретаря Ставропільського крайкому Єфремова не надто жалував, той послав із візитом ввічливості Горбачова.

Так і зійшлися. Обидва мали багато спільного. Обидва безпринципні, підлі, дволикі, жорстокі. Але обидва гралися у лібералів та інтелектуалів. Андропов полюбляв слухати пісні Висоцького та Візбора. Декламував вірші. Горбачов теж любив поезію. Або робив вигляд. А задушевна розмова сам на сам («прикріплені» не беруться до уваги) в теплу запашну ніч у лісі під шашличок з винцем та тихі пісні Візбора з магнітофону – дуже сприяє порозумінню й кар’єрі. «Чи були ми досить близькі? – запитує Горбачов і сам же відповідає: - Напевне, так. Кажу це з часткою сумніву, тому що пізніше переконався: у верхах на прості людські почуття дивляться зовсім по-іншому. Але за всієї стриманості Андропова, я відчував його добре ставлення, навіть коли, сердячись, він висловлював на мою адресу зауваження» [237].

У цьому увесь «Горбі». Переносить на інших власні вади. Багато хто навіть за кордоном вважав себе другом Горбачова: американський сенатор Ґері Гарт і британська прем’єрка Маргарет Тетчер; канцлер Німеччини Гельмут Коль і чеський політик Зденек Млінарж. Але це усе лише видимість. Він і вдома ні з ким не дружив. Ті, хто знав його близько, стверджують, що дружив він лише сам із собою.

Слово Миколі Тимофійовичу Поротову, який знав Горбачова ще по Ставрополю: «Справжніх друзів він не мав. Наближені, до яких він благоволив… використовувалися ним для здійснення своїх задумів насамперед особистого характеру, отримували відповідні сходження на різні посади крайових партійних і радянських органів, а згодом інших регіонів і центру країни. Зрозуміло, що зі свого боку вони всіляко його прославляли» [257].

Ну, і щоб світлий образ Михайла Сергійовича постав – як полюбляли писати радянські «майстри пера» – більш опукло. Так би мовити, інший бік медалі, на якому звикли бачити Горбачова з ласкавим пращуром очей і лагідною усмішкою: «За словами людей, які його близько знали, найулюбленішою справою Михайла Сергійовича було підглядання і підслуховування. В особистому сейфі керівника його канцелярії Валерія Болдіна після провалу путчу ГКЧП виявили масу компромату на вищих посадових осіб держави, зібраного за допомогою технічних засобів.

Генсек їх не просто гортав, він їх уважно читав, робив помітки. Ця звичка була у нього зі ставропільских часів» (там само). А ось зовсім вже гидка історія. Коли СРСР розвалився і Горбачов залишився президентом без країни, здаючи справи Борису Єльцину, він навмисне, просто через бажання відплатити усім й зробити зле «…люб’язно познайомив його з висловлюваннями найближчих соратників російського президента, записаними в лазні. Ці записи сильно зіпсували відносини Бориса Миколайовича з друзями-демократами» (там само).

«Людиною з крижаним серцем» називав його Громико. Штатний кремлівський фотограф Володимир Мусаелян, головний кремлівський перекладач Віктор Суходрев та інші в один голос відзначають хамську поведінку Горбачова з тими, хто був нижче нього і запопадливу люб’язність перед тими, хто вище. Від нього ніхто з персоналу ніколи не чув елементарного «дякую». Ну, просто душечка…

Що змусило Горбачова перекинутися від Суслова, який мав більшу вагу до Андропова, якщо не брати до уваги маячню щодо тяги обох до демократії? Михайло Андрійович був у дуже поважному віці, але, незважаючи на свої 77 років, перебував у відносно гарній формі і на здоров’я не скаржився. Разом з Горбачовим до Андропова перебіг ще один улюбленець Суслова – Олександр Яковлев. Ось кілька місяців тому у зв’язку з висланням ізКанади, де він був послом, 17 агентів КДБ, Андропов пропонує відкликати Яковлева, але отримує «відлуп» від Суслова: «А товариша Яковлева послом не КДБ призначав». Ось Андропов підозрює Яковлева у зв’язках з ЦРУ. І ось Яковлев вже у «ближньому колі» Андропова. Невже вони щось знали? Або були у щось утаємничені? Суслова убили через 2 роки. Офіційно він помер 25 січня 1982 року після раптового серцевого нападу. Члени родини (донька Майя Сумарокова та зять Леонід Сумароков), які були присутні під час драми, упевнені, що причиною смерті офіційного наступника Брежнєва стала якась пігулка. Її буцімто 21 січня дав Суслову його особистий лікар, офіцер КДБ Лев Кумачов, після чого «сірому кардиналу» раптом зробилося погано і невдовзі настав кінець.

Цікаво от що: головний кремлівський лікар академік Чазов (пригадуєте, ми його згадували стосовно близькості з Андроповим та історією з хворобою і смертю Брежнєва?) разом з Горбачовим (вони теж дружили) у момент, коли здоров’я Суслова раптово похитнулося, перебували не у Москві, а на Кавказі. Ні на що не натякаю, але… Помічник Брежнєва, член ЦК КПРС Андрій Михайлович Олександров-Агентов згадував як

На момент написання цієї книги академіку Євгену Івановичу Чазову йшов 92-й рік. І він міцно тримав язика за зубами про дуже цікаві події за кремлівськими мурами. Проте іноді у його мемуарах дещо проскакує. В істориків це називається «ненавмисні свідчення».

«На початку 1982 року Леонід Ілліч відвів мене в віддалений куток своєї приймальні в ЦК і, знизивши голос, сказав: «Мені телефонував Чазов. Суслов скоро помре. Я думаю на його місце перевести в ЦК Андропова.

Адже правда ж, Юрко сильніший за Черненка – ерудована людина, яка творчо мислить?» [239]. Цікаво, правда? У Суслова жодних симптомів серйозної хвороби серця або судин не виявляється; виглядає він цілком здоровою людиною, але Чазов каже Брежнєву щось зовсім інше і – ось вам, через кілька тижнів «сірий кардинал» справді «дає дуба».

Так до влади проривається Юрій Володимирович Андропов, посуваючи Костянтина Устиновича Черненка, завдяки товаришу Чазову. А за собою  всемогутній вже колишній (але який залишив там багато впливових прихильників) голова КДБ тягне Михайла Сергійовича Горбачова. І даремно, – після цього він довго не прожив, хоча і встиг побувати при владі. Юрій Володимирович помер – як писали тоді у «Правді», після важкої тривалої хвороби. Застудився, посидівши на лавочці під ласкавим вересневим сонечком під час відпочинку в Криму.

Наступник Андропова – Костянтин Черненко теж помер після важкої тривалої хвороби. Але цей захворів на Кавказі, куди його спровадили «лікуватися» Горбачов і Чазов. Звідти він повернувся на ношах – за емфіземи легень 10 днів у холодному гірському повітрі зробили свою справу. З лікарні він уже живим не вийшов. А поки Черненка «лікували», несподівано помирає Міністр оборони Дмитро Устинов, який залишався останнім покровителем Горбачова. «З кончиною Устинова взаємне смертовбивство білих і чорних завершилося.

Тоді Горбачов, не вірячи очам своїм, побачив, що шлях перед ним відкрито. За вікнами народ, утомлений гробовою чехардою на Червоній площі, бурхливо бажає молодого генсека. Прийшов таємними шляхами гонець від Громика, пропонує бартер: Андрій Андрійович порекомендує Горбачова у Генсеки, якщо Черненко, упаси боже, помре, а навзаєм просить обрати його Головою Президії Верховної Ради СРСР. Тихцем ударили по руках» (там само). Автор книжки, з якої я почерпнув цю інформацію, Валерій Михайлович Легостаєв був членом ЦК та першим помічником члена Політбюро Єгора Лігачова. Тобто людною, утаємниченою. Він наважився написати серію публікацій про «подвиги» Андропова і Горбачова. Невдовзі він загинув у загадковій автокатастрофі.

На владу претендували четверо: Горбачов, Романов, Гришин, Щербицький. Слушний момент настав на початку березня 1985, коли Григорій Романов відбув з Москви у Палангу на відпочинок, а міністр іноземних справ Громико відрядив іншого претендента, головного українського комуніста Володимира Щербицького на чолі якоїсь делегації до США. Гришина умовляють самоусунутися від боротьби за владу й підтримати кандидатуру Горбачова. І тут Костянтинові Черненко, який уже йшов на поправку, раптово стає гірше і він під пильним наглядом товариша Чазова вирушає в інший світ. Через кілька годин Михайло Сергійович Горбачов стає Генеральним секретарем ЦК КПРС. Але ще перед цим він дуже дивно дякує академіку: «Наступного дня після смерті К. Черненка, – згадує Є І. Чазов, – не встиг я зібратися на роботу, як пролунав телефонний дзвінок. На мій подив, у цей вранішній час з машини телефонував Михайло Сергійович Горбачов.

Він почав з того, що подякував мені за все, що я щиро і безкорисливо робив для нього за роки дружби і особливо останнім часом. Помовчавши, додав, що як би не змінювалося наше становище, ми і у майбутньому залишимося вірними друзями» [219]. У чому тут дивина? Друзів Горбачов не мав. Дякував лише тим, від кого залежав. Тому правильно дослідник Олександр Островський зазначає: навіщо того ранку, їдучи отримувати посаду генсека, Михайло Сергійович передусім телефонує Чазову? Той хоч і був членом ЦК, але знаходився значно нижче у радянській ієрархії, ніж перша особа держави. Островський робить висновок: то не подяка була, а – попередження: тримай язика за зубами. І з цим висновком я схильний погодитися. А ви, любий мій читачу?

До речі, Горбачов, зайнявши генсеківські апартаменти на третьому поверсі Сенатського Палацу в Кремлі, швиденько організував відправку на пенсію не лише колишнього конкурента Григорія Романова, але й Віктора Гришина. Водночас відбулася швидка й рішуча розправа з іншими чиновниками, а на їхнє місце поставлено «молоді обличчя». Насправді не у молодості справа – Михайло Сергійович розставляв особисто відданих осіб. До слова, він і Громика зрадив.

Той отримав посаду, про яку домовлялися, втративши пост міністра іноземних справ. Проте уже через три роки Горбачов відправив на пенсію і його. Отоді й пролунало про «крижане серце»… Російський журналіст Олег Кашин, автор книги «Горбі-дрім» так відгукувався про свого героя: «…у нас чомусь вважається (навіть доброзичливці Михайла Сергійовича так кажуть), що Горбачов, мовляв, хороший мужик, але слабкий, нерішучий, та й дружину любив більше, ніж владу. Я в це вже цілковито – і багато років – не вірю. Бо якщо порівнювати Горбачова з будь-яким іншим генсеком – Брежнєвим, Сталіним, Хрущовим, – він насправді виявляється набагато жорсткішим, ефективнішим, швидшим і взагалі за всіма показниками крутішим за будь-якого з них. Він домагався будь-яких своїх цілей, і навіть тих, які суперечили базовим принципам КПРС, наприклад, вигнання своїх опонентів з Політбюро. Щоб стати тим самим Сталіним, Сталіну довелося прожити понад десять років, і все одно він не зміг виграти вибори на «з’їзді переможців». А Горбачов швидко позбувся усіх своїх супротивників в ЦК» [240].

І це, як на мене, свята правда… Тільки не жорсткішим, а – жорстокішим…

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА.

НАФТА, ГОРІЛКА І ТАЄМНИЦЯ ПОЛЬОТУ РУСТА

Апологети «світлого радянського минулого» і ненависники Горбачова приписують йому провину за розпад СРСР та світової комуністичної системи. Звинувачують останнього генсека та його дружину Раїсу Максимівну в тому, що вони були агентами ЦРУ. Дехто схильний вважати, що агенткою була лише Раїса Горбачова, а чоловік був у неї «підкаблучником» і в усьому слухався. Звичайно, усе це дурниці.

Якщо і стояли за Горбачовими спецслужби, то винятково радянські. Відомо, що серед головних дійових осіб, які пхали Михайла Сергійовича у владу, був майбутній «батько путінізму», представник еліти зовнішньої розвідки КДБ Євген Примаков. Горбачов не розвалював економіку СРСР – він прийняв її вже розваленою. «Всьо уже украдєно до нас» – знаменита фраза з кінокомедії видатного українського режисера Леоніда Гайдая майже ідеально пасує до тієї ситуації.

Перші талони на продукти харчування почали з’являтися в регіонах не за часів Горбачова, а ще за Брежнєва: на цукор, якісне вершкове масло (вітрини було забито смердючим маргарином) та м’ясо. Звісно, виглядали вони не завжди як талони і самого визначення «талон» на них не друкували. Це були: «Картка покупця», «Запрошення на отримання», «Бланк-замовлення» або просто «Замовлення».

Критики радянського ладу мають рацію, коли кажуть про величезну помилку – в часи високих цін на нафту, мовляв, треба було закуповувати на долари не штани, меблі, зубну пасту, рибу, буйволятину, взуття, консерви, а підприємства з їх виробництва та вирощування. Це правильно, але є одне «але» – народ треба було годувати вже і зараз, а коштів вистачало лише на щось одне.

І ще: вже у 70-х роках більшість обладнання на радянських підприємствах безнадійно застаріло морально і фізично; об’єми виробництва та якість товарів падали. Тому Горбачову не залишалося нічого іншого, як проводити реформи. Тобто, продовжувати те, що починав Андропов та так і не почав.

Країна почула такі терміни, як «Перебудова», «Прискорення» (народного господарства), «Гласність» тощо. Але проблеми часів Андропова нікуди не поділися. Комуністи хотіли оздоровити економіку, але водночас залишити управління нею за усіма основними принципами старого радянського механізму. Прагнули не фундаментальних, а лише поверхневих, адміністративних реформ.

Другий момент. Головний реформатор був неспроможний. Горбачов хапався то за одне, то за інше. Він красиво говорив і лаяв партійних функціонерів за ретроградство і небажання змінюватися. Ті, потупивши очі, догідливо хитали головами, називали Михайла Сергійовича генієм, але повернувшись до кабінетів, продовжували старий шлях. Реформи буксували, а народ вигадував купу в’їдливих анекдотів та частівок.

А Горбачов упивався владою. Головним чином – промовами. А ще кидався у різноманітні авантюри, як колись у Ставрополі. І приписував будь-яке найменше досягнення лише собі, а провали скидав на інших, принижуючи соратників. Ось найяскравіший й усім відомий приклад – «Антиалкогольна кампанія». Вона була особистою ініціативою Михайла Сергійовича. Так саме, як його друг і вчитель вважав, що достатньо поганяти з перукарень жінок, а чоловіків – із лазень, як виробництво шугоне до неабияких висот, Горбачов вважав, що треба побороти «зеленого змія». Йому здавалося, що причина у повальній пиятиці. Справді, комуністи десятиліттями споювали народ. По-перше, п’яним народом легше маніпулювати.

По-друге, горілка дешева у виробництві й дорога в магазині – у народу таким чином вилучаються кошти аби той мав меншу купівельну спроможність і не збільшував повального дефіциту товарів. Кластична «вечеря на трьох» – пляшка горілки і плавлений сирок «Дружба». Звідти ж сакраментальне «Закуска градус краде». По-третє, прибутками від торгівлі алкоголем комуністи закривали діри в бюджеті.

Спивався народ не тому, що був поганий, а від безпросвітності, нужденності та нудьги. Бо на телебаченні цензура, бібліотеки забито творами «дорогого Леоніда Ілліча» та іншою радянською макулатурою, а за спроби грати рок-н-рол суворо переслідували. У невільній країні алкоголь – одна з небагатьох віддушин, на жаль. Усього цього Горбачов розуміти не хотів. Або робив вигляд.

Тому влаштував справжню війну на «алкогольному» фронті. А вийшло так, як з «Іпатовським методом». Комсомольців змушували гуляти «безалкогольні» весілля. Партійців зобов’язували подавати приклад і святкувати дні народження «насухо», під чайок.

Різко скоротили виробництво міцного алкоголю – з 1985 по 1987 рік більш ніж удвічі. Треба сказати, що і ця кампанія не була одноосібною ініціативою Горбачова, як досі вважає більшість – навіть велетенські черги, що вишиковувалися на вулицях до магазинів, називали «петлею Горбачова».

То були плани Андропова, які реалізовувалися ще з 1982 року. А конкретними особами, які відповідали за цей напрямок, були члени Політбюро Михайло Соломенцев та Єгор Лігачов. Результат? Комуністи і комсомольці святкували із самоварами замість пляшок і чашками замість чарок. Тільки у самоварах був зовсім не чай. Небачених масштабів сягнуло самогоноваріння. Довелося вводити картки. Але не це страшно – країна перманентно жила за картками, талонами, «візитними картками покупців», «запрошеннями» тощо: за Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва раннього й пізнього і за Андропова теж.

Але лише у часи «Горбі» примудрилися викорчувати сотні тисяч гектарів виноградників. Подекуди – унікальних. А це спричинило страшний удар по господарству цілих республік. В Україні було пущено під бульдозери 60 тисяч гектарів виноградників. У Росії – 32 тисячі.

У Молдові з 210 тисяч на кінець кампанії залишилося 130 тисяч гектарів. Хто не бачив це на власні очі – тому важко уявити, як усе насправді відбувалося.

Автор цієї книги у 1989 році був солдатом строкової служби в одній із бригад оперативного призначення МВС СРСР. Довелося побувати на Кавказі. Ідеш вночі у патрулі – порожньо, темно, лише зірки мерехтять і шакали виють. Моторошно – виття шакала на плач немовляти дуже схоже. Навкруги на схилах – розкидана бульдозерами земля з залишками винограду та стовпів скільки ока вистачає, а на тлі неба величезні, заввишки 10-15 метрів, купи згорнутої лози. Наче в одному з кіл пекла…

Ця дурість вдарила не лише по виноробній промисловості. Вона підірвала господарство цілих республік. Україна, наприклад, втратила 20% свого бюджету. Адже вирощування винограду потребує сотні тракторів, причепів, запчастин, тисячі тонн добрив, дає замовлення заводам на виробництво бетонних стовпчиків для виноградників сотнями тисяч і дроту мільйонами кілометрів; спецодяг, інструменти, пальне, автотранспорт, вагони, рефрижератори. Більше тисячі закритих виноробних заводів потребували обладнання, транспорту, енергоносіїв, спецодягу, залізничних цистерн тощо.

На металобрухт порізали понад 20 імпортних пивзаводів, за які сплачено валютою. Це теж інструменти, метал, транспорт тощо. Удар по пивзаводах – це удар по вирощенню хмелю. Хто бачив плантацію хмелю – той розуміє, скільки всього треба для його вирощування. І усе це підприємствам-суміжникам більше не замовлялося… Нині незалежна Україна експортує надлишок винних матеріалів і коньячних спиртів за кордон: італійські, грецькі, французькі вина насправді подекуди є винами українськими.

У Горбачова та його команди не вистачило ані терпіння, ані уміння, ані бажання організувати експорт. Розгромити швидше й простіше. Пізніше Михайло Сергійович виправдовувався й валив усе на «соратників»: «Ми планували запровадити заходи: врегулювати ціни, асортимент – усі пили лише горілку, а сухих вин і, навіть, пива майже не було. . За виконання плану відповідали Єгор Кузьмич (Лігачов, тоді секретар ЦК КПРС, – ред.) і Михайло Сергійович Соломенцев (член Політбюро, – ред.).

Вони напартачили! Йшлося про те, аби замінити винні сорти на столові. А вони все вивернули навиворіт, довели до дурості. Я не давав добро вирубувати виноградники!» [241]. Обирайте, друзі, хто такий Горбачов: брехун або кричуще некомпетентна особа. У країні рубають десятки тисяч гектарів виноградників, а він або «не в курсі», або не може гаркнути на Соломенцева. Як на мене, Михайло Сергійович банально – як кажуть в народі – «вмикає режим дурня». Мовляв, я не я і хата не моя. Як опинився в ліжку куми, не пригадаю.

Єгор Лігачов теж красень. Він невинуватий, його, мовляв, оббрехали. І взагалі в СРСР площі під виноградниками не скоротилися на третину, як усі говорять, а збільшилися. Проте є свідчення Миколи Рижкова: «Я вже казав, що під час підготовки постанови і при її обговоренні неодноразово ставилося питання про недоцільність віднесення пива до алкогольних напоїв. Але перемогти тріумвірат Горбачов-Лігачов-Соломенцев було неможливо» [242].

В розпал «Антиалкогольної кампанії» на весіллях пили нібито чай. Але насправді з самоварів розливали у кращому випадку – фарбовану горілку або розведений спирт.

Бурхлива діяльність цієї «трійці» призвела до отруєння тисяч людей, які пити не припинили, але перейшли на зовсім неймовірну «продукцію».

У магазинах скуповували лак для волосся, який прискали у пиво «для міцності», в аптеках – спиртові настоянки. Пили усе, що горить. Пили навіть зеленку, виявляючи дива знань з галузі хімії – достатньо було додати до популярного в СРСР антисептичного засобу звичайної кухонної солі, як «зелене» випадало в осад, а зверху утворювався шар спирту.  Їли взуттєвий крем – намазували  його на скибку хліба, яку клали на гарячу батарею, той підфарбовану цикорієм самогонку, розтоплювався, спирт з нього всотувався у хліб, після чого крем зчищався, а скибка йшла всередину організму. Клей «БФ» шанобливо називали «Борис Федорович» – його теж обробляли сіллю.

А от гальмівну рідину наливали в мороз на залізничні рейки. Про кількість осліплих після вживання метилового спирту помовчимо… Ідіотизм – іншого визначення тут не добереш – доходив до того, що за дорученням ЦК КПРС у республіках на рівні перших секретарів та рад міністрів розглядалося питання, чи вважати алкогольним напоєм… кефір (sic!). І не лише обговорювали. Маячня розносилася над 1/7 земного суходолу.

На світ Божий витягалися ідейні нащадки академіка Лисенка, опуси яких про «кефірний алкоголізм» публікувалися у пресі. Як тут не згадати академіка Федора Углова, який виступав проти вживання дітьми кефіру. Він вирахував, що за місткості спирту в кефірі 0,7%, якщо дитина вагою 8 кілограмів вип’є 600 грамів напою, то отримає цілих 10 грамів у перерахунку на горілку, що аналогічно 430 грамів на дорослу людину. Академік лише забув зазирнути до таблиці ваги дітей, а то б із подивом побачив, що 8 кілограмів – це шестимісячний вік, при якому вживання такої кількості кефіру є нонсенсом.

Академіка Углова підтримували інші радянські науковці: Б. Іскаков, С. Жданов, О. Хоперська, Н. Дубінін, Д. Олександров та інші, які закликали припинити «алкоголізацію мільйонів людей раннього віку» за допомогою кефіру і навіть звернулися з відповідним листом до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та Президії Верховної Ради СРСР. Аби читачі розуміли. Академік Углов примудрявся бу ти одночасно одним із кращих хірургів СРСР, голов ним редактором журналу «Вест ник хирургии имени И. И. Грекова» та свято вірити в те, що до числа наркотиків належить рок-музика, яку буцімто розповсюджує «світове закулісся» в образі масонського ордену ілюмінатів.

І якщо кефір закликали оголосити алкогольним напоєм, то стосовно квасу – сам Бог велів, адже в ньому спирту міститься удвічі більше. Настільки детально я зупиняюся на, здавалося б, незначних дрібницях у порівнянні з корупцією, перемовинами щодо ракет та іншими подіями періоду Перебудови тому, що це гарний ілюстративний матеріал до рівня професійності, інтелекту та масштабності «мЫшления», як полюбляв казати (саме з наголосом на першому складі) товариш Горбачов.

Ще одне перед тим, як закрити тему антиалкогольної кампанії. Останнє, але лише за порядком, а не важливістю. Саме наслідки авантюрної, непродуманої, поспішної і дурної боротьби за тверезість спричинили серйозний удар по спробах реформування економіки. А саме – розгортанню кооперативного руху. Який зв’язок? За час антиалкогольної кампанії до кишень підпільних «бутлегерів» (самогонщиків, утримувачів кооперативних кафе, «наливайок», а також працівників міліції, які створювали їм «дах») потрапило тридцять три мільярди рублів.

А там, де нелегальний бізнес, та ще й з таким астрономічним оборотом, неодмінно виникають рекетири. Вважається, що «братва» у спортивних штанях та із золотими ланцюгами на потужних шиях виникла наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття. Це не зовсім так. Більш-менш масовий рекет в СРСР виріс саме з частини отих мільярдів. Звідти ж і остаточне розкладення правоохоронної системи, яка вже не могла (та і не бажала) боротися з організованою злочинністю, яка зароджувалася. На початку 90-х, коли вже СРСР не існувало, організовані злочинні угруповання «підгребли» під себе до 85% економіки колишніх республік СРСР.

Але ще в часи Горбачова кримінальний фактор став серйозним фактором стримування для розгортання кооперативного руху. Іншою авантюрою радянських «реформаторів» стала політика Гласності. Ні, любий мій читачу, Ви не думайте про мене погано. Ваш автор лише за свободу слова та вільний доступ до інформації. Але це є здобутками демократичних суспільств. А суспільства тоталітарні і свобода слова – речі несумісні. Або диктатура придушує свободи, або свобода знищує диктатуру. Тож щойно комуністи ступили на цю стежку, вони прирекли і себе, і державу, яка називалася СРСР на смерть. Проте Горбачов і компанія іншого виходу не мали. Чому? Коли було оголошено політику Гласності? Правильно: так само, як і власне всю «Перебудову» – 1987 року.

До цього андроповсько-горбачовські реформи самої сутності радянської системи не стосувалися – було лише намагання косметичними засобами та адміністративними заходами «підправити» систему: половити жіночок у перукарнях, поборотися з пиятикою. Не забуваймо, що дисиденти як сиділи до Горбачова, так і сиділи й після його приходу до влади.

А українського поета Василя Стуса було вбито 4 вересня 1985 року. Що ж відбулося між 1985 та 1987 роками? Правильно: відбувся 1986 рік.

Саудівська Аравія різко збільшила видобуток нафти. Офіційно – аби «покарати» інші країни ОПЕК за перевищення ними квот видобутку. Неофіційно – за домовленістю зі своїм союзником США. Сполучені Штати також збільшили власний видобуток. В результаті ціни на нафту у 1986 році обвалилися до 12 доларів. І в СРСР почався масовий друк талонів. На м’ясо, масло, ковбасу, цукор, вино, тютюн тощо. Тютюн в СРСР вирощували. Але мало. Решту купували. За долари. А їх почало катастрофічно не вистачати. Не за горами був момент, коли за талонами мали почати продавати хліб. А тут ще одна страшна біда – катастрофа на Чорнобильській АЕС.

За оцінками спеціалістів, безпосередні втрати від неї склали у грошовому вираженні 200 мільярдів рублів за перші 4 роки. Зрозуміло, що левова частка припала на 1986-й. Але це ще не все. Чорнобиль вдарив і по світовій економіці. З 26 квітня по 19 травня індекс Dow Jones упав на 4,2% через загрозу американській ядерній програмі. Одночасно у світі підскочили ціни на зерно, м’ясо, бавовну та інші товари. І Горбачову довелося їхати до Рейк’явіка.

«У жовтні 1986 року в Рейк’явіку відбулася зустріч президента СРСР Михайла Горбачова і президента США Рональда Рейгана. Вона вважається важливою віхою в радянсько-американському переговорному процесі щодо стратегічних наступальних озброєнь. Радянською стороною тоді були представлені конкретні пропозиції про скорочення всіх частин ядерної тріади за умови взаємної відмови від перенесення гонки озброєнь в космос.

Однак Рейган не погодився з умовою, і на зустрічі не було прийнято жодних документів» [243]. Таким чином досі більшість істориків та політологів оцінюють те, що відбулося в столиці Ісландії на півдорозі між Вашингтоном і Москвою 11-12 жовтня 1986 року. Але це не так. Те, що на зустрічі не було підписано документів, ще не свідчить про те, що вона закінчилася безрезультатно. Просто там домовлялися не про зброю.

Як пізніше загадково казав Михайло Горбачов, він буцімто привіз до Рейк’явіка якусь «бомбу», але президент США не був готовий її прийняти. Що це за «бомба»? Точно не пропозиція заборонити ядерну зброю або скоротити її кількість – таких пропозицій з боку СРСР було чимало й раніше. Тоді що?

Варіантів немає: Горбачов приїздив до Рейк’явіка з капітуляцією. Лише так можна розцінювати цей крок і те, що відбувалося потім. «Улітку 1993 року в інтерв’ю журналу «Фігаро» колишній радянський лідер зробив наступну багатозначну заяву, зрозумілу, мабуть, тільки для посвячених: «Рейк’явік, – сказав він, – насправді був драмою, великою драмою. Ви невдовзі дізнаєтеся, чому» [244].  

В чому ж драма? Невже хтось повірить, що таким чином Горбачов оцінив те, що президент США відкинув «мирні ініціативи» СРСР? Звичайно, ні. Драма в тому, що Рейган не повірив у щирість пропозиції «Горбі» здатися на милість переможців у Холодній (Другій світовій) війні.

І тоді Горбачову та його «команді» довелося майже відкрито продемонструвати американцям свою готовність до капітуляції. Знаєте, як собачка визнає свою слабкість перед іншим псом? Лягає на спину й задирає лапки.Такою демонстрацією стала рішуча і глобальна «зачистка» Міністерства оборони СРСР та КДБ СРСР.

28 травня 1987 року 18-річний німецький спортсмен Матіас Руст на літаку «Cessna 172B Skyhawk» здійснив несанкціонований політ з Фінляндії до СРСР, приземлившись у Москві на Москворецькому мосту й виїхавши літаком на Червону площу. Наслідком цього стало те, що купа маршалів та генералів позбулися своїх посад.

Дослідників давно цікавить таємниця цього польоту. Точніше, кілька таємниць. По-перше, попри запущений кимось міф, що система ППО СРСР «проґавила» Руста, це не відповідає дійсності. Його літак було досить швидко виявлено, його супроводжували винищувачі ППО, але потім порушника «загубили».

По-друге, є свідчення на рівні генералітету, що літак Руста дозаправляли просто на автомобільному шляху під Старою Русою, і що до цього польоту причетний тодішній заступник голови КДБ СРСР Володимир Крючков, котрий діяв за прямої санкції Горбачова. На Крючкова після цього посипиться цілий дощ звань та посад. По-третє, на хвостовому оперенні літака Руста після приземлення на Красній Площі чітко зафіксовано символічне зображення атомної бомби, якого під час вильоту з фінського аеропорту Гельсінкі-Малм не було. Зрозуміло, що крилатих художників, котрі могли б нанести цей малюнок у повітрі, не існує. Так само, як і можливості дозаправки у повітрі, а баки його літака після приземлення виявилися майже повними.

Там є і по-п’яте, і по шосте, але ми на цьому зупинимося.

 

Матіас Руст (у комбінезоні) та його літак на Червоній площі. Коли він вилітав із Фінляндії, на хвостовому оперенні літака не було зображення бомби, а сам пілот був одягнений у джинси та сорочку кольору хакі.

Дам лише один з численних коментарів на цю тему, полковника ФСБ Ігоря Морозова, нині – члена Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації: «Це була блискуча операція, розроблена західними спецслужбами.

Через 20 років стає очевидним, що спецслужби, і це ні для кого вже не є таємницею, змогли залучити до здійснення грандіозного проєкту осіб з найближчого оточення Михайла Горбачова, причому зі стовідсотковою точністю прорахували реакцію Генерального секретаря ЦК КПРС.

А мета була єдиною – обезголовити Збройні сили СРСР, значно послабити позиції Радянського Союзу на міжнародній арені» [245].

Полковник не помиляється в одному: справді, до цієї провокації було залучено осіб із найближчого оточення генсека. Але щодо решти його висновки помилкові. Наявні докази свідчать, що організували політ не західні, а радянські спецслужби.

Горбачов не просто «реагував», а був «замовником» цієї акції. І «обезголовлювання» Збройних Сил здійснювалося не задля послаблення позицій – воно мало іншу мету. Горбачов прибрав «яструбів», починаючи з Міністра оборони маршала Соколова і закінчуючи майже всіма командуючими округами. А на їхнє місце поставив своїх людей. Новим міністром оборони став генерал армії Дмитро Тимофійович Язов (ми ще повернемося до цієї людини).

«Винищувачем маршалів» називала Матіаса Руста західна преса. Але я від себе додам: не усіх. Начальник Генерального штабу маршал Ахромєєв, який безпосередньо відповідав за боєздатність армії, був на боці Горбачова, тому посаду зберіг.

Після польоту Руста, крім «зачистки» армії від понад 300 генералів та вищих офіцерів, яку генерал-лейтенант армії США Вільям Оддон (у 1985-1988 рр. – директор Агенції національної безпеки США) назвав співставною з «чисткою» армії Сталіним у 1937-му, почалося скорочення і самих Збройних Сил.

Так ось вам, шановний читачу: усе це стало наслідком ультиматуму, який президент США Рональд Рейган поставив Горбачову.

«Про те, що в Рейк’явіку обговорювалися не лише питання роззброєння, писав пізніше, спираючись на відомості розвідки, якою керував тоді ПГУ КДБ, В. О. Крючков. Про це ж із посиланням на надійні джерела, розкрити які він поки не може, в бесіді зі мною заявив колишній головний редактор журналу «Комуніст» Р. І. Косолапов» [244]. Річард Іванович Косолапов помер у 2020 році, так і не розкривши таємниці, хоча до кінця життя був ідейним комуністом і недоброзичливцем Горбачова. Сам колишній генсек з 1993 року, коли обіцяв розповісти, чому Рейк’явік був «драмою», так і не відкрив вуста свої. Є підозра, що й не відкриє. Але ми спробуємо самі здогадатися. Чому я обрав слово «ультиматум» стосовно позиції Рейгана?

Все просто: президент США поставив перед «Горбі» жорстку умову: почесна капітуляція СРСР можлива лише тоді, коли «…повсякденним і визнаним пунктом порядку денного радянсько-американських переговорів стануть права людини» (там само).

Права людини – це свобода слова, зібрань, совісті. Це право на створення політичних партій та участь у виборах. І самі демократичні вибори теж. Ви гадаєте, чому після дворічного напівпідпільного життя В’ячеслав Чорновіл саме влітку 1987 року, через місяць після польоту Руста, відновив випуск журналу «Український вісник», а потім з Михайлом Горинем, Степаном Хмарою та іншими націонал-демократами розпочав активні політичні кампанії?

Вони відчували, що настає час змін. А ось ще одне: 12 жовтня 1986 року «безрезультатно» розлетілися з Рейк’явіка лідери США та СРСР, а уже 22 жовтня найвідоміший радянський дисидент Андрій Сахаров звертається до Горбачова з листом, у якому просить припинити заслання його і дружини.

І 16 грудня такий дозвіл вони отримують. Попередні аналогічні звернення Сахарова і Боннер ігнорувалися, і раптом… Наче хтось підказав: «Пора, брат, пора…» Тут, друзі, не може не існувати прямого причинно-наслідкового зв’язку. Усе це дуже схоже на максимально прозорі сигнали.

Але вимушена «гласність» стала тією сніжинкою, яка, посунувшись схилом гори, породжує лавину, котру вже не зупинити. Щойно СРСР почав процес демократизації, як крах став неминучим. Його навіть у США не чекали.

Серед «фанатів» Радянського Союзу побутує думка, що саме Сполучені Штати зробили все для розвалу московської радянської імперії. Навіть смішну фальшивку під назвою «План Даллеса» мусолять, ще й на рівні російських політичних еліт. Однак у дійсності все було з точністю до навпаки.

Останній посол США в СРСР Джек Метлок в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Ми не хотіли, щоб таке сталося. Тому що ми не хотіли протистояти 15 незалежним державам з ядерною зброєю. І лише через це ми вважали за краще, щоб СРСР був демократичною федерацію з реформістським керівництвом у Москві. Ми також розуміли, що в Середній Азії демократія потребувала підтримки з Москви.

Якби СРСР розпався передчасно, то в багатьох цих республіках з’явилися б диктатори. У Таджикистані й Узбекистані демократичні рухи підтримувалися Москвою в їхній боротьбі проти місцевих комуністів. Тобто ідея була не в тому, щоб розвалити СРСР, а в тому, щоб допомогти створити демократичну федерацію, яка зберегла би централізований контроль над армією, і, особливо, ядерними силами» [246].

І це – свята правда. У 1991 році Метлок безперервно мотався між Москвою, Києвом та Мінськом, умовляючи тамтешню політичну еліту не розпускати Союз. Чому йому це не вдалося? Про це у завершальній главі.

Для американців падіння СРСР також було шоком і драмою. Вони спочатку мріяли лише про те, аби завершити війну й прибрати радянську військову загрозу. Повторюю ще раз: на Заході до крижаного поту боялися нападу радянського блоку і ядерної війни, як бояться мавпи з гранатою. Тому там навіть не розглядали зміни політичного устрою в СРСР – були згодні на мінімум, на мирне співіснування без загроз.

Джек Метлок: «Ми казали радянським лідерам: «Припиняйте застосовувати силу у зовнішній політиці. Те, що ви робите у себе вдома – це ваша справа. Ми гадаємо, що радянська система не працює, але це ваші особисті проблеми. Ми – проти того, щоб система давила людей. Якщо ви зумієте змінити ці речі, то ми зможемо співпрацювати» (там само). Але реальність виявилася набагато кращою за найсміливіші прогнози та сподівання найбільших ненависників СРСР.

Навіть американцям не було відомо, наскільки все прогнило. Спочатку довелося визнавати поразку у війні, а потім виконувати інші вимоги Заходу. Капітуляція СРСР почалася наприкінці 1988 року, коли зрушився процес виведення радянських військ з Афганістану, а завершилася в жовтні 1989 року, коли керівництвом країни було офіційно оголошено про відмову від «доктрини Брежнєва», згідно з якою Москва залишала за собою право втручатися у внутрішні справи країн-сателітів, передусім, у Східній Європі.

Кінець 1989 року – це «парад революцій» та повалення де силою (як у Румунії), де безкровно (як у Чехословаччині) комуністичних режимів, на що СРСР не відреагував, фактично визнавши кінець міжнародної комуністичної системи та уникнувши претензій на контроль над іншими країнами.

Але ще перед цим почала тріщати й сама радянська імперія. З 1987-1988 року в СРСР почали розвиватися національно-визвольні рухи…

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ШОСТА.

ОСТАННЯ, АБО FINITA LA TRAGOEDIA

У 1999 році на семінарі в Американському університеті в Туреччині М. С. Горбачов виступив із промовою, в якій зокрема оголосив, що протягом багатьох років був таким собі «Штірліцем» у зграї комуністів; бійцем-одинаком «невидимого фронту»: «Метою всього мого життя було знищення комунізму, нестерпної диктатури над людьми. Мене цілком підтримала моя дружина, яка зрозуміла необхідність цього навіть раніше, ніж я. Саме для досягнення цієї мети, я використовував своє становище в партії і країні. Саме тому моя дружина весь час підштовхувала мене до того, щоб я послідовно займав все більш і більш високе становище в країні» [247].

Серед своїх найближчих «соратників» у цьому питанні він називав Олександра Яковлева та Едуарда Шеварнадзе. Якщо вірити Горбачову, вони теж мріяли про повалення комуністичного ладу. Особливо Яковлев, котрого ще Андропов зробив директором Інституту світової економіки та міжнародних відносин, аби той проаналізував економічну ситуацію в СРСР і видав відповідні рекомендації.

Фактично, він був ідеологом андроповської «Перебудови». Раїсу Максимівну спитати не можна, а у голову Михайлу Сергійовичу не зазирнеш, аби перевірити щирість його слів. Жоден натяк, жоден вчинок або слово до 1985 і після нього не підтверджує розповідей Горбачова про його антикомунізм. Та й сам пізніше відмовився від своїх слів. Особисто я схиляюся до думки, що такого не було взагалі. Була спроба реформування системи при збереженні влади комуністів. Як у Китаї. Проте в СРСР на відміну від КНР це не вдалося. Чому?

Було дві причини. Китай рухався від злиднів.

Стан китайської економіки в результаті політики «Великого стрибка» Мао Цзедуна, а відтак – і рівня доходів переважної більшості китайців, були катастрофічними. До 36 мільйонів осіб померло голодною смертю. Оголошення Ден Сяопіном на ІІІ пленумі ЦК КПК курсу на «ринкову соціалістичну економіку» було сприйнято основною масою населення позитивно. Між іншим – пленум той відбувся у грудні 1978 року, коли про андроповську «Перебудову» ніхто не чув, а молодий політик Горбачов саме речі пакував у Ставрополі, щоб переїздити до Москви.

Тож віднесемо слова Цзян Дземіня щодо прикладу планів реформ Андропова до категорії компліментів. Ба більше, за свідченнями Єгора Гайдара, він, Анатолій Чубайс, Сергій Васильєв та інші економісти на самому початку правління Горбачова запропонували йому розроблений саме на основі китайського і трохи угорського досвіду пакет поступових перетворень в економіці, на що видатний «антикомуніст» та «реформатор» відповів: «Ви що, хочете ринковий соціалізм побудувати? Забудьте! Це за межами політичних реалій!» [248].

Від 1979 року економіка Китаю поступово зростала, а відтак і добробут китайців. Поки в СРСР шкірили зуби над анекдотами типу «Що таке китайська електростанція? Це коли 100 тисяч китайців у вовняних трусах одночасно скочуються з ебонітової гірки», в КНР будували атомні електростанції. Станом на сьогодні Китай має ядерних реакторів стільки ж, скільки Україна та Росія разом узяті.

У 1989 році, коли в Китаї вибухнула криза – «перегрів економіки» у результаті бурхливого її зростання протягом 10 років, в СРСР продавали недопалки по ціні 1 карбованець за 200-грамову склянку, бо в магазинах сигарет не було. В СРСР, після відносно ситих років високих цін на нафту, рухалися до злиднів.

Відтак політика Горбачова та його оточення викликала спротив партійної та чиновницької номенклатури, а також великої частини суспільства. Ну і численні дурниці, що їх втнув генсек, і про які ми вже згадували, далися взнаки.

Друга причина. КНР переважно моноетнічна держава, в якій 92% населення складають ханьці. Відтак, відцентрових процесів в країні, яка має майже чотирьохтисячолітню історію державності (Тибет та уйгурів виносимо за дужки), не існує.

СРСР був в історичній площині у віці немовляти. СРСР був поліетнічним. У багатьох республіках ще пам’ятали, наскільки «добровільно» їх було приєднано: Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Україна, Білорусь, Кавказ…

У республіках існувала власна політична та чиновницька еліта, яка мала власні інтереси. Колишній член ЦК КПРС Олексій Пригарін згадував: «Одного разу я був на зустрічі з одним із секретарів ЦК Естонії в Таллінні, і він взяв мене за руку, підвів до вікна, показав на дах ратуші і каже: ось подивіться, щоб відремонтувати дах ратуші, я мусив звертатися до Радміну Союзу і зустрічав там відповідне ставлення до національних традицій» [248].

Не лише прибалти – ті ж таки українці мали масу претензій щодо повзучого зросійщення. У часи Сталіна та Хрущова повага до національної культури народів СРС демонструвалася усіляко, до чого спонукав і широкий рух збройного спротиву, але пізніше було взято курс на «злиття націй у єдиний радянський народ», про що Хрущов оголосив у 1961 році XXII з’їзд КПРС у своїй новій програмі.

На словах в СРСР був інтернаціоналізм, а насправді – старий добрий московський шовінізм. Як була Російська імперія «тюрмою народів», так нею і радянська імперія залишилася. Інакше українці, євреї, білоруси, німці, кримські татари, турки-месхетинці не записувалися б росіянами.

«Інвалід п’ятої групи» – так сумно жартували євреї, натякаючи на т. зв. «п’яту графу» в Особистому листку з обліку кадрів паспортних органів МВС СРСР.

Коли імперії слабшають – вони розпадаються. Не став винятком і СРСР. Також не слід забувати, що ледь не визначальну роль відігравали й амбіції російської еліти, зокрема людини, про яку ще не згадувалося – Бориса Миколайовича Єльцина та його найближчого оточення: Сергія Шахрая, Рус лана Хасбулатова, Дмитра Волкогонова, Олександра Коржакова, Льва Ільюшина, Генадія Бурбуліса, Єгора Гайдара, Анатолія Чубайса та інших відомих осіб. До Єльцина перейшов навіть Іван Силаєв, який вважався «людиною Горбачова».

Горбачов і його команда прагнули зберегти СРСР. Для Єльцина (який після серії скандалів в т. ч. й кількома дивними авто- і авіакатастрофами, в організації яких підозрювали КДБ, вийшов з КПРС) пріоритетнішим було здобуття влади, аніж збереження СРСР.

Більше того, поки СРСР існував, Горбачов владу б не віддав, і оточення Єльцина це розуміло. Спалах національної самосвідомості в окремих республіках, результатом яких стало створення радикальних політичних організацій; антирадянські настрої, які почали сповзати в ультранаціоналізм. Першим палахнув Кавказ. Стосунки між вірменами та азербайджанцями завжди були складними. А тут сірником, що запалив пожежу, стало питання Карабаху, яке самі ж місцеві комуністи і спровокували.

27-29 лютого 1998 року в азербайджанському місті Сумгаїт сталися масові безлади на етнічній основі, причому безлади сплановані та спровоковані. Досі не відомо, хто за ними стояв. Є кілька версій: КДБ аби налякати вірмен, які саме виходили на акції протесту у Єревані та Степанакерті, вимагаючи передати Карабах Вірменії; якісь «противники Горбачова», аби дискредитувати реформи; ЦРУ разом з КДБ, аби розвалити СРСР.

Як на мене, на особливу увагу заслуговує думка Джорджа Сороса, який вважав, що за цими подіями стояв клан Гейдара Алієва. «Іs fecit cui prodest» – шукай кому вигідно, – стара латинська мудрість. Ми вже знаємо, що Алієв був другом Андропова і за його заступництва встановив в Азербайджані майже одноосібну владу, яка зберігалася і під час його роботи першим заступником Голови Ради Міністрів.

Але уже в 1987 році Горбачов його «з’їв», відправивши на пенсію й обрізавши щупальці Нахічеванському клану. Причому навіть з погрозами життю, які передавали Гейдару Алієву «доброзичливці». Тому ескалація насилля на Кавказі, з одного боку, била по місцевому керівництву, поставленому з Москви, а з іншого, розхитувала владу й авторитет самого Горбачова.

Звісно, і в столиці СРСР знаходилося багато таких, кому розростання конфліктів було на руку. А далі почалася ланцюгова реакція. Відверта неспроможність Горбачова, Чебрикова, Рижкова, Язова та інших «умиротворити» Азербайджан та Вірменію спровокувала інші численні конфлікти.

Молдова, Литва, Латвія, Естонія після того, як радянською владою під тиском Польщі було визнано наявність Пакту Молотова-Ріббентропа, оголосили про незаконність приєднання до СРСР. 11 березня 1990 року Литва стала першою республікою, яка оголосила про вихід з СРСР.

В Україні 8-9 вересня 1989 року за ініціативи націонал-комуністів та за участі дисидентів створено «Народний Рух України за перебудову». Ще раніше було створено Білоруський народний фронт. І нам ще можливо колись пощастить дізнатися, хто надавав підтримку відцентровим рухам з Москви. Але зрозуміло, що то був не Горбачов.

Криза настала 1991 року. Економічне становище СРСР стало таким, що довелося вчергове пограбувати народ. Власне, радянський народ комуністи грабували завжди. За 69 років історії країни відбулося 4 грошові реформи та відмова уряду відповідати перед громадянами за свої борги (облігації внутрішньої грошової позики).

Але хоч усі вони були несправедливими, найбільше запам’яталася «реформа», яку в народі охрестили «павлівською» –за прізвищем тодішнього Прем’єр-Міністра СРСР Валентина Павлова. Кілька місяців поспіль народу видавали зарплатню банкнотами по 50 та 100 рублів, а потім раптово (після божби Павлова, що реформи не буде) оголосили їх недійсними і дали лише три дні на обмін, ще й в обмежених обсягах і з наданням довідки про їх походження.

Звісно, партійні бонзи та чиновники не постраждали – у них, як тоді висловлювалися, «усе було схоплено». А народ втратив і дехто відчутно. Минуло трохи більше 2 місяців і 2 травня 1991 року – свіжа новина: підняття цін на основні споживчі товари та послуги на 200-300% при тому, що оплата праці не зросла.

Усе це, звісно, популярності ні Павлову, ні Горбачову не додавало. Зате додавало популярності Борису Єльцину та його команді чергових «молодих реформаторів», які звинувачували «Горбі» в бездіяльності. Ці події стали чудовим стартовим майданчиком для Єльцина на виборах першого президента РРФСР. Тут треба дивитися хронологію. Аналіз дат подій – це перше, чим має володіти історик.

Тоді перед ним відкриваються дивовижні перспективи. Конфлікт на ґрунті боротьби за владу між Єльциним та Горбачовим почався з осені 1987 року і спочатку Михайло Сергійович вигравав. Єльцина було позбавлено усіх ключових посад. Він навіть був змушений принижуватися і каятися. Але от, вже будучи депутатом Верховної Ради СРСР, 4 березня 1990 року він обирається ще й депутатом Верховної Ради РРФСР від Свердловська. У оточенні «Горбі» миттєво розуміють, навіщо це – здавалося би другорядне – депутатство Борису Миколайовичу. Той мітив на посаду Голови Верховної Ради РРФСР. Сама собою вона не мала значення, але це створювало стартову позицію для його обрання президентом Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, що робило Горбачова «весільним генералом» та упритул посувало СРСР до розпаду. Горбачов зробив крок у відповідь: через тиждень після обрання Єльцина депутатом, Горбачов на Третьому позачерговому з’їзді народних депутатів СРСР обрав себе на безальтернативній основі Президентом СРСР. Другим важливим кроком було проведення на з’їзді внесення поправок до Конституції СРСР, які скасовували однопартійну систему в СРСР та тезу про «керівну і спрямовуючу роль КПРС».

 Хтось спитає: а навіщо це Генеральному секретареві ЦК КПРС? Чи це не свідчення того, що «Горбі» таки був таємним антикомуністом? Дочекався слушного моменту і жахнув! Фактичне введення багатопартійності ставило на КПРС, котра себе давно й міцно скомпрометувала, хрест як на керівній силі уже в найближчій перспективі. Усе це так.

Але варто зауважити, що Горбачов у цьому випадку дочекався лише одного: він фактично перестав контролювати партію.

Вона на той момент розвалилася на фракції та угруповання. Ще би трохи і Михайло Сергійович залишився б на уламках, без влади. Навіть і тепер його обрання пройшло туго: за його кандидатуру проголосували лише 1 329 депутатів з двох тисяч (59,2%), проти – 495, майже кожен п’ятий. Ще 54 бюлетеня було зіпсовано, а 122 депутати взагалі відмовилися від голосування. 29 травня 1990 року Єльцина з третьої спроби після важкої боротьби обирають головою Верховної Ради РРФСР в піку ставленику Кремля Олександру Власову (535 голосів проти 467), а вже у червні посол США Джек Метлок спрямовує до Вашингтона цілком таємну доповідь, в якій уперше прогнозує можливість розпаду СРСР і ці події безумовно між собою пов’язані.

Більшість з викладеного вище відома. І назвати цю інформацію (за винятком хіба що внутрішніх інтриг, які тоді серед загалу не спливали) «таємною історією» важко. Але наступні кілька сторінок, безумовно – так. Йдеться про ГКЧП (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению), який дуже «раптово» виник у Москві 19 серпня 1991 року. Панівна думка про цей «орган» досі виглядає так: «Члени ГКЧП виступили проти перебудови, яка проводилася Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, а також проти підписання нового союзного договору і перетворення СРСР в конфедеративний Союз Суверенних Держав, куди планували увійти тільки 9 з 15 союзних республік» [259].

Проте свідчення очевидців та факти дають нам підставу висувати інші твердження. Як казав Шерлок Голмс: «Це більше ніж припущення. Це гіпотеза, яка пояснює усі без винятку факти». Таємна історія Радянського Союзу стверджує, що спробу перевороту замовив, організував і таємно нею керував Президент СРСР, Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Сергійович Горбачов. Керував, про всяк випадок сховавшись на дачі (об’єкт «Зоря») у 2 кілометрах від селища Форос Ялтинської міської ради (Крим) під охороною бійців спецназу КДБ та військових кораблів. Досі ходить брехлива історія про те, як Горбачова блокувало на Форосі дві дивізії та прикордонні кораблі; як йому відімкнули урядовий зв’язок. Такий собі «кримський бранець».

Та насправді все було не так. Він сам там сховався під охороною 130 бодігардів. І жодних дивізій не було. А кораблі його не блокували, а – охороняли. Генерал-майор В’ячеслав Генералов з 1985 по 1991 роки був начальником особистої охорони Горбачова. За матеріалами слідства, саме він буцімто за наказом голови КДБ Крючкова (нагадаю – один із найближчих до Горбачова блюдолизів) ізолював свого «патрона» на дачі у Форосі. А от що він сам розповідав: «Ніхто його не блокував. За ідеєю, він мав 20-го числа вилітати разом зі мною в Москву на підписання Союзного договору. Коли утворився ГКЧП, 19 серпня, я запропонував йому: «Давайте я вам організую літак для вильоту в Москву». У мене були такі повноваження. «Ні, ми нікуди не полетимо», – відповів він.

Донька з зятем теж відмовилися летіти й залишилися там. Тому говорити про те, що його хтось блокував, неправильно. Це була самоізоляція. Більш того, він наказав особистій охороні посилити пости до нічного варіанту, що означало взяти зброю. І коли до мене прийшли і передали це розпорядження, я сказав, що у мене немає сил на нічний варіант охорони об’єкта. Він самоізолювався, щоб його ніхто не чіпав» [251].

Відставному генералу немає сенсу брехати. Тим паче, що й інші свідки заперечують блокування Горбачова та його родини. Генерал Генералов продовжує свідчити: «Я жодним чином не впливав на дії президента. Якби він хотів.. Його запрошували гекачепісти, коли прилітали до нього в Крим: «Їдьмо в Москву, там вирішимо всі питання». Він сказав: «Я нікуди не полечу, я хворий». Потім до мене приходив його помічник Черняєв: «Нам треба вилетіти в Москву». Я йому: «Гаразд». Але Михайло Сергійович сказав, що не полетить. Хоча скрізь потім в матеріалах слідства було написано, що я «ізолював президента»» (там само).

Про те, що за ГКЧП стояв наш милий «демократ», говорили давно й люди обізнані: колишній президент Грузії, Звіад Гамсахурдія; колишній віце-президент СРСР Генадій Янаєв; колишній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов та інші. У матеріалах розслідування зазначається, що проєкт постанови про введення надзвичайного становища в країні (який 19 серпня 1991 року зачитали «змовники») голові КДБ Володимиру Крючкову доручив розробити особисто Горбачов ще у грудні 1990 року. А сам ГКЧП створено у березні 1991 року. Слово колишньому члену ГКЧП Олександру Тізякову: «Ось зараз він каже про надзвичайну подію, що її ГКЧП організував – це зовсім не так. ГКЧП було створено Горбачовим 28 березня 1991 року, підписаний указ.

Там були всі ті, яких опубліковано 19 серпня, крім нас зі Стародубцевим, президентом Селянської спілки» [252]. Тізяков і Стародубцев – фігури другорядні.

Основу ГКЧП складали особисто віддані Горбачову люди: Генадій Янаєв, Володимир Крючков, Валентин Павлов, Дмитро Язов. Горбачов робив усе, аби зберегти СРСР і свою владу. Розбивав голови протестувальникам саперними лопатками десантників у Тбілісі, чавив танками в Баку, Вільнюсі та Ризі.

Він до останнього ховав оригінал пакту Молотова-Ріббентропа і таємного протоколу до нього, чудово розуміючи, що коли його показати, Литва, Латвія, Естонія та Молдова матимуть усі юридичні права заявити про свою анексію й отримають «залізобетонні» підстави для виходу з СРСР. Але після провалу спроби придушення виступів за незалежність у Вільнюсі та Ризі вже стало зрозуміло, що становище в країні виходить з-під контролю.

Верхівка партійного керівництва опинилася у цугцванзі. У шахах це таке становище, коли будь-який наступний хід лише погіршує позицію. Уже і Єльцин, використовуючи криваві події у Прибалтиці, вимагає відставки Горбачова. Треба зрозуміти й товаришів із Кремля. Їм було чудово відомо, що більшість громадян СРСР, яким протягом десятиріч радянська пропаганда промивала мозок, залишаються прихильниками збереження «сім’ї радянських народів».

Що відцентрові процеси очолюються місцевою партійно-номенклатурною елітою за підтримки відносно невеликого числа активістів-пасіонаріїв. Референдум про збереження СРСР від 17 березня 1991 року показав, що від 82,7% у Білорусі до 71,3% в самій Росії виступають за збереження Союзу. Але ж і протилежні відсотки – це вже десятки мільйонів людей. Особливо, якщо врахувати, що референдум не проводився у Литві, Латвії, Естонії, Молдові, Грузії та Вірменії. І з кожним днем число прихильників СРСР лише танутиме. Станом на початок серпня 1991 року лише 6 з 15 республік висловлювали незаперечне бажання підписувати нову союзну угоду. Й України серед них не було…

Тому через 10 днів після референдуму й було вирішено взяти курс на «рішучі заходи», які уже давно були сплановані й розписані. І групу товаришів для їх реалізації дібрано й затверджено. А принципове рішення, спрямоване на реалізацію плану встановлення надзвичайної ситуації, найімовірніше, було прийнято 12 червня 1992 року. У цей день Борис Єльцин «вчисту» виграв вибори у ставленика Горбачова Миколи Рижкова й став президентом РРФСР.

У сполученні з декларацією про державний суверенітет РРФСР, що її було прийнято день у день роком раніше, ніж в Україні, до речі, це була величезна загроза. Слово генералу армії Валентину Івановичу Вареннікову, який у той час був заступником міністра оборони та Головнокомандувачем Сухопутних військ. Безпосередньо до керівництва ГКЧП він не входив – невисоке звання й посаду мав, проте у змові брав найактивнішу участь. «3 серпня Горбачов збирає президію Кабінету міністрів СРСР і оголошує: «У країні обстановка вкрай важка. Я їду до Криму відпочивати, а ви за цей час зобов’язані навести лад!»

Природно Горбачов розумів, що члени Кабінету міністрів, як і керівництво країни в цілому, безсумнівно, будуть діяти, щось робитимуть. І якщо їм вдасться, він заявить: «Це – я! Я їм ставив завдання». А якщо не вдасться, то скаже: «Ось бачите, я їм поставив завдання, а вони?!» Тобто він був вірний своїй манері – ухилятися від відповідальності» [253]. Про те, що Михайло Сергійович усіляко ухилявся від відповідальності, Варенніков дізнався із власного гіркого досвіду. Саме його Горбачов зробив цапом-відбувайлом після катастрофічного штурму телецентру у Вільнюсі, знявши з себе будь-яку відповідальність. Він, бачте, на штурм «добро» не давав, так само, як на вирубування виноградників. Далі події розвивалися дуже цікаво.

Наступного дня Горбачов їде «на відпочинок», а ті, кому він «поставив завдання» заходилися готувати «комплекс заходів». Генерал Варенніков: «18 серпня відбулася зустріч з Горбачовим у Криму. Він відмовився від пропозицій брати участь в наших діях. Йому пропонувалося полетіти з нами в Москву для спільного прийняття рішення. Він також відмовився, пославшись на погане самопочуття. Але заявив: «Дійте, як вважаєте за потрібне, чорт з вами!» (Буквально його слова – і нічого іншого не прозвучало)» (там само). Хто ж літав на зустріч з Горбачовим? Керівник ГКЧП віце-президент і його особистий друг Янаєв? Ні. Може, голова КДБ Крючков? Теж ні. Голова ради міністрів Павлов? Ні. І міністр оборони Язов теж залишився у Москві. Замість себе вони відрядили того ж таки Вареннікова, керівника Апарату Президента СРСР Валерія Болдіна та Олега Шеніна, який був членом ЦК та Політбюро і вважався третьою людиною в партійному апараті. Саме його «Горбі» залишив на партійному «господарстві» на період свого «відпочинку». Усі вони були на боці ГКЧП, але офіційно до керівництва не входили. Їх супроводжував єдиний із «сімки» головних «гекачепістів» Олег Бакланов. Про те, як «Горбі» згадував чорта під час його відвідин «гекачепістами», свідчить і В’ячеслав Генералов, але в його вустах це лунає трохи інакше. «…він знав стан справ в країні. Йшов не перший рік, вже років зо два або три, як усе почало валитися. У людей, які до нього приїхали, накипіло. І вони висловили свою думку про те, що настав крайній строк. І якщо не вжити термінових заходів, то далі країна може розвалитися. Він не прислухався до їхніх слів, сказав: «Робіть що хочете, ідіть ви під три чорти, я нікуди не поїду, я хворий» [251].

Тут Генералов помиляється лише у своїх оцінках мотивів шефа. Навіть головному охоронцю не треба знати про змову, що існувала. Фактично Варенніков має рацію: Горбачов сам усе спланував, сам усе затіяв, а коли підготовка до введення надзвичайного стану сягнула кінцевого етапу й треба було починати діяти, сховався від відповідальності за реальною або вигаданою хворобою. А ви, любі мої соратнички, дійте…

Якщо Горбачов сховався від відповідальності за кровопролиття на Форосі, чому хтось із членів ГКЧП мав її на себе брати? Тому цей заколот було заздалегідь приречено. Авантюра себе не виправдала і стала детонатором розвалу СРСР.

«У ніч з 18 на 19 серпня керівництво країни, з огляду на відмову Горбачова брати участь в діях, змушене було створити «Державний комітет з надзвичайного стану». Такого типу державні структури в той час мали право створювати дві особи: Президент СРСР або голова Кабінету Міністрів СРСР. Керівник Кабінету міністрів В. С. Павлов взяв відповідальність на себе, створив комітет і сам увійшов до його складу» [253].

Ось тут Варенніков помиляється. Він мав надто низький ранг, аби бути утаємниченим у те, як реально утворено змову. Читати ситуацію треба було так: найближче оточення підготувало путч і запросило Михайла Сергійовича його очолити, бо самим було страшно. Послали перемовників. Але через них той передав: дійте так, як ми домовлялися – я не маю замурзатися у кров.

Звісно, на той момент «Горбі» був уже по самісіньку лисину у крові, але за його планами справді велика кров ще лише мала пролитися. ГКЧП хтось вважає спробою державного перевороту. Хтось – спробою встановлення військової диктатури. Учасники цього «державного органу» звинувачення відкидали, мовляв, який державний переворот, якщо на чолі ГКЧП стояло вище керівництво СРСР?! Яка військова диктатура, якщо у заяві чітко оговорювалося, що дії ГКЧП спрямовано на наведення конституційного ладу в країні та приборкання антидержавних елементів. Як би це не було важко читати «демократам», тут «гекачепісти» мають рацію. Жодних законів або конституційних норм змовники формально не порушили.

Навіть створення самого комітету можна виправдати з погляду законодавства. Адже створюються надзвичайні органи під час ліквідації стихійного лиха, наприклад. Встановлення надзвичайного стану та обмеження свобод також не можна занести до категорії державного перевороту. Та що там! Під час прес-конференції товариш Янаєв оголосив, що чинного президента СРСР Михайла Сергійовича Горбачова не усунено від влади, а що він «не може виконувати обов’язки через хворобу».

Щойно він одужає, як повернеться до роботи. И назвав його своїм другом. Тоді чому в Янаєва так трусилися руки? Чому так бігали очі у членів ГКЧП, які вийшли на прес-конференцію 19 серпня? Та тому, що це все виглядало, як державний переворот. Якби було продемонстровано заяву від Горбачова про хворобу й передачу влади – це одне. Відсутність його в інформаційному просторі – це інше».

І тоді випливало запитання: наскільки гострим буде спротив діям ГКЧП з республік і від широких верств отих активістів-пасіонаріїв? Увесь розрахунок очевидно був на те, що більша частина народу (так воно й сталося) сприйме ГКЧП позитивно, сподіваючись, що хтось таки наведе «лад» після кількох років хитань та безперервних авантюр, а решту пощастить залякати, вилучити лідерів протестних настроїв та «призвідників»(!) сепаратизму і якось усе «устаканиться». Словом, надія була більше на старе російське «авось». Авантюра – вона і є авантюра. Вони навіть не усвідомили, що ГКЧП і його заяви насправді мобілізують пасіонаріїв.

Бо йшлося вже про їхнє фізичне існування. Мало хто з громадських активістів сумнівався, що далі підуть численні арешти. Тому усі кинулися до Білого дому. Першим, зачувши різкий дух смаленого, туди кинувся Борис Єльцин. На його подив, бійці групи «Альфа» КДБ СРСР, які за наказом Крючкова, оточили дачу президента РРФСР, його автівку пропустили, напевне, не отримавши чіткого наказу, як їм діяти.

Дуже цікавий епізод стався 20 серпня. До голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова прийшла делегація депутатів, близьких до Єльцина, які вимагали терміново зібрати сесію Ради, аби протидіяти змовникам і, за свідченнями Руцького, «Лук’янов сказав, що не вважає за необхідне терміново збирати сесію, що ми помиляємося в оцінці ГКЧП. Він казав: «Повернеться завтра президент, доручить усе тому ж таки ГКЧП, а як ви у такому випадку з ним співпрацюватимете?» [252].

А ось і свідчення Івана Силаєва, які додають яскравих фарб у загальну картину: «Лук’янов почав нам дорікати. Ось ви дочекалися, ви неправильно себе поводите. Горбачов захворів, тяжко захворів, можливо, безнадійно…» (там само). Тобто Руцькому і компанії майже прямо кажуть: хлопці, за цим усім сам Горбачов і стоїть, просто йому зараз вигідно вдавати хворого. Але «хлопці» зрозуміли те, чого ще не до кінця розуміли змовники.

Затія їхня вже провалилася. На захист Білого дому вийшло 200 тисяч людей. Для Москви (з огляду на пізніший досвід київського Майдану) це небагато. Але не вийшли прихильники комуністичної системи. Мало хто пам’ятає, що тоді мітинги комуністів збирали людей не менше, ніж мітинги «демократів», – у лапки беру, бо між ними були й видатні імперці-шовіністи на кшталт Гаврила Попова. А тут – тиша.

У Ленінграді проти ГКЧП вийшло 400 тисяч, організовані мером міста Олександром Собчаком. У Києві проти ГКЧП відкрито не виступають, але саботують за всіма напрямками. Коли готується переворот на кшталт серпневого у Москві, важлива кожна хвилина. Усе мусить відбуватися чітко й швидко. Але ГКЧП не мала єдиного керівництва. Горбачов, сказавши «дійте», самоусунувся й «тяжко захворів». Павлов взагалі виїхав на свою дачу й не «відсвічував». У Янаєва трусилися руки, бо він був цілковитим нікчемою. Горбачов його віце-президентом саме через це й поставив.

Потрібен був рішучий і кривавий штурм Білого Дому, арешт Єльцина, Хасбулатова, Руцького та інших лідерів спротиву. Але військові та командири спецпідрозділів КДБ вимагали письмового наказу. Проте так і не дочекалися. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Навіть Володимир Крючков, довірена особа Горбачова. «Згори» надходили одні й ті самі команди «чекати». А це деморалізує.

Особливо, коли ти під тиском беззбройних демонстрантів. Якби вони кидали «коктейлі для Молотова» та штрикали «заточками» – було б психологічно легше. А коли твої танки засипають квітами і пиріжками, а командування анічичирк і по радіо передають заклики Єльцина, який оголосив, що в країні переворот, банда путчистів скинула законного президента і встановила диктатуру, і що він, президент РРФСР Борис Єльцин наказує і закликає не виконувати злочинні накази – починається злам. Перші 10 танків танкового батальйону 1-го гвардійського мотострілецького полку 2-ї гвардійської Таманської дивізії перейшли на бік Єльцина (не захисників Білого дому, а саме Єльцина) вже 19 серпня.

Більше того, є інформація, що вже увечері 19 серпня Єльцин буцімто вже домовився з військовими, що «штурму не буде». Словом, з ГКЧП у них вийшло так само «гарно», як із «антиалкогольною кампанією», економічними реформами, національною політикою та «лібералізацією». Як заявив на допиті Дмитро Язов, вони «ні про що не думали» ні на найближчу, ні на довгу перспективу.

Уже 21 серпня за наказом маршала Язова (під сильним тиском командувача Повітря но-десантними військами Павла Грачова, Головнокомандувача ВМФ адмірала Володимира Чернавіна, Головнокомандувача ВПС маршала Євгенія Шапошнікова та командувача Ракетними військами стратегічного призначення генерала армії Юрія Максимова) війська почали залишати Москву. А до Криму терміново вилетіли два літаки. В одному «гекачепісти» Крючков, Язов, Бакланов, Тізяков, Лукянов та Івашко, а в іншому – їхні противники Руцькой, Силаєв, Примаков та Бакатін.

Про що усі вони говорили з Горбачовим, про що радилися і про що домовилися, ми не дізнаємося ніколи. Бо правди ніхто з них не сказав і не скаже. Проте відомо, що увечері 22 серпня Михайло Сергійович Горбачов повернувся зовсім не переможцем. Відома фраза «Горбі», з якою він зійшов із трапу літака, мовляв, ніхто не дізнається, як усе було насправді. Відомо також, що усі керівники ГКЧП невдовзі потрапили під амністію і кримінальні справи стосовно них було закрито. Єдиний з них – генерал Варенніков принципово домігся, аби його судили і суд його виправдав. Дехто потім брав активну участь у політиці.

Остання моя версія: все це є наслідком отієї дивної зустрічі на Форосі Горбачова з членами ГКЧП та їхніми противниками й певних угод між ними. Наступного дня Єльцин запросив його на сесію Верховної ради РРФСР і президент СРСР слухняно з’явився. «Борис Миколайович тримався господарем, майже верховодив Горбачовим, у його присутності підписав Указ про призупинення діяльності Російської комуністичної партії» [253].

Так жорстко і зверхньо Єльцин міг поводитися з Горбачовим лише в одному випадку: якщо мав на нього убивчий компромат. З огляду на те, що Михайло Сергійович сам мав сейфи, набиті компроматеріалами, те, що міг оприлюднити Єльцин, було справжньою «бомбою», яка просто знищила би Горбачова. Уявіть, якби було оголошено (з доказами), що це Михайло Сергійович усе замислив, організував, а потім оточив себе охоронцями й відімкнув урядовий зв’язок. Хто б після того подав йому руку і хто б запрошував за непогані гроші за кордон лекції читати і на семінарах виступати про те, як він усе життя мріяв повалити комунізм. Власне, цей момент став поворотним в історії СРСР. Наступного дня після принизливого публічного шмагання Єльциним на сесії ВР РРФСР, Михайло Горбачов заявив про розпуск ЦК КПРС та опечатав його будівлю. Цього ж самого дня почалися масові самогубства та «самогубства» осіб, які «забагато знали» або просто не бачили сенсу далі жити під слідством, коли остання спроба збереження СРСР провалилася.

Першим покінчив життя «самогубством» Маршал Радянського Союзу Сергій Федорович Ахромеєв. Чому я беру це слово у лапки, незважаючи на наявність передсмертних записок та шворочки, на якій буцімто повісився маршал. Тому що там багато запитань.

 

Єльцин прагнув влади. Але йому заважав Горбачов. Прибрати його можна було лише прибравши СРСР. Кравчука щойно обрали президентом України і йому теж хотілося влади. СРСР нікому не був потрібен і його поховали. І слава Богу…

По-перше, Ахромеєв був особистим радником Горбачова. По-друге, відпочивав разом з ним ледь не на сусідній дачі – в Сочі. Після невдалого візиту до Горбачова делегації від «гекачепістів», радник Горбачова терміново летить у Москву, приєднується до змовників і фактично бере на себе командування військовою стороною справи. По-третє, Ахромеєв вішався двічі. Перший раз шворочка нібито обірвалася; маршал оклигав; раптом згадав, що не віддав борг співслужбовцеві; розшукав його, повернув гроші; повернувся до кабінету й повісився на тій таки мотузці. Але нащо вішатися, та ще на такому ненадійному матеріалі, що рветься, якщо ти цілий маршал і маєш пістолет? А от якщо маршала потихеньку придушили…

Нікому не нав’язую своєї гіпотези, але Ахромеєва прибрали саме тому, що він був зв’язковим між Горбачовим і ГКЧП; «царьовим оком» у таборі змовників. Далі в принципі не цікаво.

Усім відомо, що 8 грудня 1991 року поблизу Бреста президентом РРФСР Борисом Єльциним; новоспеченим президентом УРСР Леонідом Кравчуком та головою Верховної ради Білоруської РСР Станіславом Шушкевичем було підписано т. зв. Біловезьку угоду, якою припинялося існування Союзу Радянських Соціалістичних республік. Угоду було складено з порушенням цілої низки юридичних норм. Але кого тоді це хвилювало.

Закінчився СРСР так само незаконно, як і почався. Утім, Верховна Рада України вже 10 грудня цю угоду ратифікувала за всіма правилами. Це рішення має вищу юридичну силу й перегляду не підлягає.

Чому Москва погодилася «відпустити» Україну? Тут кілька причин. По-перше, вона і сил особливих не мала, аби її утримувати силоміць. По-друге, Москва не мала ресурсів для пролонгації існування Союзу, тож Єльцин і компанія вирішили поживитися за рахунок «республік-сестер». Лише з України коштів «Сбербанку» було вивезено на 96 мільярдів рублів. Не враховуючи того, що мали українські підприємства на рахунках «Внешекономбанка».

Фактично Російська Федерація врятувала себе, пограбувавши інші республіки. По-третє, це «розлучення» у Москві вважали тимчасовим, для чого й було створено Союз Незалежних Держав (СНД). Москва мала на увазі тримати колишні республіки СРСР у зоні свого політичного та економічного впливу до слушного моменту. А він, на щастя, так і не настав. Цікавий факт, який свідчить про те, що Москва й у подальшому намагатиметься відновити свою імперію. У лютому 2013 року, коли в самому розпалі були переговори про Асоціацію України з Євросоюзом, раптово з’ясувалося, що виконавчий комітет СНД, де за правилами мала зберігатися Біловезька угода, її оригіналу не має, – лише копію. А коли режим Януковича восени 2013 року в обмін на кремлівські мільярди відмовився від Асоціації, раптом з’ясувалося, що ні Росія, ні Білорусь, ні Україна не мають оригіналів Біловезької угоди. Зникла. Як колись оригінал Переяславської угоди. Так що Україна наприкінці 2013 – на початку 2014 років як держава справді стояла на краю прірви.

Але то вже інша історія…

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Можна було б писати і писати. На багато томів. Тут не згадано про масу злочинів радянської системи.

Наприклад, про випробовування ядерної зброї на власних солдатах. Навчання під кодовою назвою «Сніжок» на Тоцькому полігоні провів «Маршал Перемоги» Жуков за санкції Микити Хрущова.

Або про першотравневі демонстрації 1986 року у Києві та інших містах України під радіоактивними опадами з Чорнобиля. Можна згадати міфи про «трудовий подвиг Стаханова» і про самого Стаханова – алкоголіка, педофіла та ґвалтівника.

Або про подвиг Олександра Матросова, людини-примари, якої в природі не існувало.

Можна було б розповісти про 44 війни та військові конфлікти, в яких СРСР брав участь за роки свого існування і про кількість жертв «безкоштовної» радянської медицини.

Можна було б поговорити і про те, чому за всю історію СРСР було лише 9 науковців, що стали лауреатами Нобелівської премії, і який вплив на це мала «безкоштовна» радянська освіта.

Але, сподіваюся, що читачі і без цього вже зрозуміли, що СРСР під проводом Леніна-Сталіна-Хрущова-Брежнєва-Андропова-Черненка-Горбачова була страшною й огидною країною, де брехню, жорстокість та зневагу до людини було зведено до абсолюту. Замість цього дозвольте розповісти вам, чому неможливий комунізм.

Ота красива казочка, що нею, мов морквою перед мордою віслюка, манили люмпенів політичні ошуканці. Це важливо, бо понад 70 років більшовики-комуністи вели народ в нікуди. Народ годували казочками, а самі жили при комунізмі, як відверто визнавав брежнєвський зять. До високих матерій не вдаватимусь.

Ось вам просте запитання: чи буде при комунізмі безробіття? Якщо його не буде, то тоді зникає конкуренція на ринку праці. А там, де немає конкуренції – немає стимулу до розвитку. До самовдосконалення. Там виникає застій. Як в СРСР.

Якщо безробіття буде, тоді ще гірше. Бо це миттєво деморалізує суспільство. Справді, якого біса я маю горбатитись у шахті, якщо сусід не працює, але бере в магазинах усе потрібне безкоштовно та гріє пузо на Мальдівах, доки я штреки на горизонті 1 200 метрів пробиваю? Я теж замість того, аби пилом у штреку дихати, на Мальдіви хочу. До речі, про них, про ці сонячні острови. На планеті зараз 7,6 мільярда людей. Припустимо, настав комунізм. І всі вони захотіли на Мальдіви. Встановлюй або не встановлюй чергу, та навіть за рік усіх острови не приймуть, бо їхня площа лише 296 квадратних кілометри і не всі з 1 196 острівців придатні до проживання людини. Що ж робити? Зараз відвідуваність Мальдів регулюють ціни. Там дуже дорого. Не кожен може собі дозволити навіть три дні відпочинку на казкових островах. Але ж при комунізмі все безкоштовно! Як пояснити сімом мільярдам людей, що їхню потребу у відпочинку на Мальдівських островах не може бути задоволено через непереборні обставини і замість чарівних островів вони мають їхати у Бердянськ або Залізний Порт?

Тепер про шахту. Я знаю, що це таке. Я в ній працював. Це важчезний труд. Грижу заробиш запросто. Зараз у шахту їдуть через гроші. А якщо при комунізмі грошей не буде і все безкоштовне, включно з Мальдівами – чому я маю дихати сірководнем і штовхати, вирячивши очі, величезну вагонетку? А в забої витягнутої руки не видно через пил. Чому я маю саме тут працювати, а не квіточки, наприклад, вирощувати? Або книжки в якійсь «ізбі-читальні» видавати? Теж робота, але приємніша. Комуністи кажуть: так тоді все буде автоматизовано. Ро́боти усе робитимуть. Або машини з дистанційним керуванням. Вигадано гарно. Але є одне «але». Той, хто бував у шахті, підтвердить: там потрібна саме людина. Бо є маса такого, що найрозумніша машина зробити не зможе ніколи. У прямому сенсі цього слова – ні-ко-ли.

А у світі є ще маса такого, що ні-ко-ли не буде підвладне роботам. Написання книг, картин, музики – це творчість, яка водночас є важкою працею. Аби написати цю книжку, ваш автор перелопатив гори інформації, не спав ночами, випив цистерну чаю.

Ви придбали книгу, оплативши мій каторжний труд. А коли грошей не буде і усе буде безкоштовно – який у мене стимул спалювати нервові клітини мільйонами? І це лише верхівка айсберга. Ось, наприклад: хто проєктуватиме роботів та машини? Це величезне розумове навантаження, у вчених нервові зриви та інсульти є професійними захворюваннями. А хто ті машини випробовуватиме з ризиком для життя? Хто їх налаштовуватиме і ремонтуватиме? Наприклад, асенізаційного робота? Або сміттєзбирального?

І оце слово «ні-ко-ли» означає, що комунізм неможливий. Це просто віра. Красива казочка для любителів «халяви». І рівність між людьми буває лише в єдиному випадку: перед смертю.

Є лише один шлях до добробуту – праця. Той, хто працює більше й важче, може дозволити собі відпочинок – хто в Шарм-ель-Шейху, а хто і на Мальдівських островах. Альтернативи не існує. І якщо вам хтось розповідає, яке то добро – комунізм та соціалізм; як гарно було в СРСР – знайте, що вас намагаються обдурити. Що мета цих торбохватів – загнати вас у колгоспи працювати за трудодні, а самим оселитися у затишних маєточках з купою челяді; в оточенні охоронців, у персональних «комунізмах». У старій добрій московській імперії. Як Ленін, Дзержинський, Сталін, Молотов, Брежнєв, Горбачов…

З повагою

Павло Правий

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Щукина Т. В. Социал-демократия осенью 1917 года // Донской временник. Год 2007-й / Дон. гос. публ. б-ка. Ростов-на-Дону, 2006. Вып. 15.

2. Бажанов Борис. Воспоминания бывшего секретаря Сталина. URL: https:// www.litmir.me/br/?b=2777&p=1

3. Смирнов Олег. Китайские штыки русской революции. «Огонёк». 2017. 15 мая (№19).4. Попович Галина. Вехи российской истории: прошлое и возможное будущее

России. Б.м., 2018.

5. Рабочие Ленинграда в борьбе за победу социализма. М.; Л., 1963.

6. Разгон Учредительного Собрания / Феденко П. В. Новая «История КПСС». Мюнхен, 1960.

7. Ленин В. И. Доклад на заседании ВЦИК 24 февраля 1918 года. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. М., 1974. Т. 35.

8. Рунов Валентин. Легендарный Корнилов. М. 2014.

9. Шувалов А. В. Ульянов (Ленин) Владимир Ильич. URL: http://www.characterology.ru/patographia/politicians/item_4584.html 10. Ильин, В. [Ленин, В.И.] Развитие капитализма в России: процесс образования

внутреннего рынка для крупной промышленности. URL: http://www.raruss.ru/books-forever/books-forever-3/4313-lenin-russian-capitalism.html 11. Смолин Михаил. Сумасшедшая «смердяковщина» и нравственный идиотизм Ленина. URL: https://tsargrad.tv/articles/sumasshedshaja-smerdjakovshhina-i-nravstvennyj-idiotizm-lenina_91401

12. Бракман Роман. Секретная папка Иосифа Сталина. Скрытая жизнь. URL: http://amnesia.pavelbers.com/Staliniana%2018.htm 13. Позднякова Мария. Товарищ Демон. Почему большевичку Землячку боялись даже ее соратники. Аргументы и факты. 2012. 21 ноября (№ 47).

14. Майорова Елена. В огне революции: Мария Спиридоновна, Лариса Рейснер. Санкт-Петербург, 2019.

15. Окунев Дмитрий. «Хуже всех дьяволов»: как Луначарский устраивал оргии. URL: https://www.gazeta.ru/science/2019/09/12_a_12646567.shtml 16. Декреты Советской власти. М., Гос.изд-во полит. литературы, 1957. Т. I.

17. Одиннадцатый съезд РКП(б). М., 1961.

18. Будницкий Олег. Инфляция в 17-м году была выше 400%. URL: https://www.banki.ru/news/interview/?id=10090546.

19. Ваганова Е. И. «Коммуны накормят крестьянина, создадут благополучие в его жизни…» URL: https://www.yararchive.ru/publications/details/383/.

20. Белоусов В. Д., Бирюков В. А. Попытка отмены денег в годы военного

коммунизма. Вестник Московского ун-та. Сер. 6: Экономика. 2012. № 2.

21. Ланцов С. А. Террор и террористы: словарь. – СПБ.: изд-во Санкт-Петербургского ун-та. 2004.

22. Александров Кирилл. Жертвы красного террора (октябрь 1917- май 1918). URL: http://beloedelo.com/researches/article/?506

23. Хлысталов Эдуард. А был ли Феликс железным? URL: https://www. sovsekretno.ru/articles/a-byl-li-feliks-zheleznym/

24. Чуковский Корней Иванович. Дневник (1901-1929). М., 1991.

25. Коммунисты: рассказы; очерки / Сост. Л. Асанов. М., 1985.

26. Владимирски Ирен. Валькирия русской революции. URL: http://www.jerusalem-korczak-home.com/kk/ya/10.htm).

27. Платонов О. A. История русского народа в XX веке. М., 1997.

28. Кафанова Людмила. Мафиози, оседлавшие государство. Читая книгу Игоря Бунича «Золото партии». URL: http://www.vestnik.com/issues/2000/0201/koi/kafanova.htm

29. История карательных органов СССР. Володарский В. URL: http://protivpytok.org/?page_id=1945).

30. Радзинский Едвард. Николай ІІ: жизнь и смерть. М., 2006.

31. Покушение на Ленина: следы ведут в Кремль? URL: https://www.bbc.com/russian/features-45298919.

32. Сычев Николай. Кто на самом деле стрелял в Ленина в 1918 году? URL: https://rusorel.info/kto-na-samom-dele-strelyal-v-lenina-v-1918-godu/

33. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. М., 1967. Т. 38

34. Соколов Борис. 100-летие Красной Армии – мифический юбилей. День. 2018. № 33-34.

35. Меленберг Александр. День красного подарка. URL: http://yakov.works/ library/13_m/el/enberg.htm

36. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. М. Т. 35.

37. Минаков С. Т. Заговор «красных маршалов»: Тухачевский против Сталина. М., 2016.

38. Раков Н. В. Уклонение от призыва и дезертирство из РККА в годы Гражданской войны (на материалах Курской губернии). URL: https://cyberleninka.ru/article/n/uklonenie-ot-prizyva-i-dezertirstvo-iz-rkka-v-gody-grazhdanskoy-voyny-na-materialah-kurskoy-gubernii

39. Каким оружием воевала Красная Армия в первый год своего существования. URL: https://news.rambler.ru/weapon/38751505-kakim-oruzhiem-voevala-krasnaya-armiya-v-pervyy-god-svoego-suschestvovaniya/?updated 40. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. К., 1993.41. Ленін про Україну. Текст Миколи Скрипника 1924 року. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/22/121711/

42. Письмо В. М. Молотову для членов Политбюро ЦК РКП(б). Вестник РХД. 1970. №4 (98).

43. РГАСПИ. Ф. 76. Оп. 3. Д. 138. Л. 1.

44. Ишин А. В. Трагические страницы «третьего большевизма» — начало. Информационно-аналитическая газета «Крымское эхо». 2012. 10 декабря.

45. РГАСПИ. Ф. 17. Оп. 84. Д. 21. Л. 29-33.

46. РГАСПИ. Ф. 17. Оп. 84. Д. 21. Л. 25-28.

47. Окунев Дмитрий. «Добродушный человек»: с чем брат Ленина боролся в Крыму. URL: https://www.gazeta.ru/science/2019/04/28_a_12327529.shtml

48. Симбирцев Игорь. ВЧК в ленинской России. 1917–1922: В зареве революции. М., 2008.

49. Петросова Анна. Мартын Лацис призывал расстреливать за мясо в кастрюле. URL: https://vpk-news.ru/articles/42214

50. Яковлев А. Н. Сумерки: [Размышления о судьбе России]. М., 2005.

51. Подписано Лениным, «архисекретно». Пайки давно минувших лет. URL: https://aif.ru/amp/archive/1653887

52. Сахаров В. А. «Политическое завещание» Ленина: реальность истории и мифы политики. М., 2003.

53. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. М. Т. 44.

54. Бондаренко В. М. Борьба за власть: Троцкий, Сталин, Хрущев, Брежнев, Андропов. М., 2007.

55. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. М., 1970. Т. 45.

56. Хрестоматия по истории России. 1917—1940. / Под ред проф. М. Е. Главатского. М., 1994.

57. Анненков Ю. П. Дневник моих встреч: Цикл трагедий / Под общей ред. проф.

Р. Герра. — М.: Вагриус, 2005.

58. Образование СССР 30 декабря 1922. URL: https://histrf.ru/lenta-vremeni/event/view/obrazovaniie-sssr

59. Шевельов Юрій. Принципи й етапи большевицької політики щодо словʼянських мов у СССР. Марченко Валерій. Київський діалог. К., 2013.

60. Декларация и договор об образовании СССР. Государственный архив Российской Федерации. Ф. Р-3316. Оп. 1. Д. 5. Л. 1-3.

61. Камеристов Ростислав. Союз, которого не было. URL: https://focus.ua/ archivist/390343

62. Волкогонов Дмитрий. Сталин. Политический портрет. М., 1992.

63. «Гаврилушка, меня отравили...». Малоизвестные и совсем неизвестные свидетельства о смерти Ленина. Коммерсантъ. 1999. 17 апреля (№65).

64. Радзинский Эдвард. Сталин. Жизнь и смерть. М., 1996.

65. Ленин В. И. Последние письма и статьи. URL: https://leninism.su/works/84-tom-45/588-poslednie-pisma-i-stati-45.html

66. Литвин А. Л. Красный и белый террор в России в 1917—1922 годах. – М., 2004.67. Шесть ящиков «красного компромата». Коммерсантъ. Власть. 2000. 26 декабря (№51).

68. Лаговский Владимир. Доказано: Ленин был мутантом, а не сифилитиком. URL: https://www.crimea.kp.ru/daily/26039/2954822/

69. Теория великого заговора: как тайные масонские ложи вершили историю СССР. URL: https://www.m24.ru/articles/sovetskij-soyuz/01122014/61142

70. Троцкий Л. Д. Портреты революционеров. М., 1991.

71. Троцкий Л. Д. Завещание Ленина. Горизонт. 1990. № 6.

72. Кавчик Б. К. История российской золотодобычи в датах. URL: https://zolotodb.ru/article/11637

73. Виктор Суворов об авторстве «Великой Октябрьской социалистической революции. URL: https://www.svoboda.org/a/421110.html

74. Галковский Дмитрий. Стучкины дети. URL: http://samisdat.com/2/214-stuz.htm

75. Он мечтал о вечно счастливом Азербайджане. Жизнь и деятельность Наримана Нариманова в книге российского исследователя. Каспий. 2016. 29 октября.

76. Горелик Александр, Бирилов Юрий. Киров умер со спущенными штанами. Экспресс-Газета. 2005. 5 октября (№ 40). 77. Протокольное постановление Президиума Центрального Исполнительного Комитета Союза ССР, 1 декабря 1934. URL: http://istmat.info/node/60107

78. Ходатайство о помиловании Н. И. Бухарина. 14 марта 1938. URL: http://istmat.info/node/45781

79. Ерофеев Валерий. Заключенные каналоармейцы. URL: http://tyurma.com/ zaklyuchennye-kanaloarmeitsy

80. Егоров Олег. Карта ГУЛАГа: 8 самых страшных советских лагерей. URL: https://ru.rbth.com/read/549-gulag-glavniye-lagerya 81. Разузнают, чем в колхозе пахнет, и сматываются. Коммерсантъ. Власть. 2009. 9 марта (№9).

82. Михайлов Сергей. Создание системы контроля над населением в СССР. Паспорт как классовая сущность. URL: https://historyrussia.org/tsekh-istorikov/sozdanie-sistemy-kontrolya-nad-naseleniem-v-sssr-pasport-kak-klassovaya-sushchnost.html

83. Внешняя торговля СССР в 1936 году. URL: http://rt-online.ru/p10118680/

84. Джеймс Е. Мейс. Вибіркова пам’ять. URL: http://incognita.day.kyiv.ua/vibirkova-pam%E2%80%99yat.html

85. Троцкий Л. Статья Сталина о Мировой революции и нынешний процесс. Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев). 1938. № 65.

86. Бестужев Игорь. Бенито Муссолини и его государство. Б.м., б.в.

87. Веллер М. Друзья и звезды. М., 2012.

88. Гитлер Адольф. Моя борьба. URL: https://web.archive.org/web/20151024091729/http://hedrook.vho.org/library/mk.htm

89. Булавина В. Загадки истории. Третий Рейх. К., 2012.

90. Гарин Игорь. Как Сталин помог приходу Гитлера к власти. URL: https://nv.ua/opinion/kak-stalin-pomog-prihodu-gitlera-k-vlasti-133045.html

91. Жигалов Б. С. Германия и СССР: экономические и политические отношения

(март 1918 – июнь 1941 гг). Томск, 2013.

92. Как СССР помогал Гитлеру. Странные факты истории. URL: https://citifox.

ru/2017/02/14/kak-sssr-pomogal-gitleru-strannye-fak/

93. Селеев Сергей. Дети пайка. Коммерсантъ. 2017. 23 мая.

94. Осокина Елена. За фасадом «сталинского изобилия». М., 1999.

95. Ихлов Борис. Снижение цен при Сталине – подтасовка. URL: https://proza.ru/2017/05/22/1467

96. Грабовський Сергій. Від НЕПу у 20-х до репресій 30-х: для чого Сталін влаштував Голодомор? URL: https://www.radiosvoboda.org/a/27393588.html

97. Красная Армия в июне 1941 года (Статистический сборник). URL: http://istmat.info/node/26014

98. Туречкова Ева. Мюнхенское соглашение – был ли Сталин заинтересован в помощи Чехословакии? URL: https://ruski.radio.cz/myunhenskoe-soglashenie-byl-li-stalin-zainteresovan-v-pomoshchi-chehoslovakii-8150044

99. Правда. 1939.18 сентября.

100. Союз неправых сил. Огонёк. 2009. 31 августа (№16).

101. O лживом сообщении агентства Гавас. Правда. 1939. 30 ноября.

102. Правда. 1939. 25 декабря.

103. Обеспечили нацистам безопасный тыл. URL: https://lenta.ru/articles/2019/08/20/st_vs_hl/

104. Жребий брошен. URL: http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000074/st030.shtml

105. Труман Гарри. URL: https://ru.citaty.net/tsitaty/476957-garri-trumen-esli-my-uvidim-chto-voinu-vyigryvaet-germaniia-nam/

106. Солонин Марк. 23 июня: «день М». М., 2007.

107. Будницкий Олег. Кому помогпакт Молотова-Риббентропа. URL: https://www.vedomosti.ru/opinion/articles/2019/08/22/809447-pakt-molotova-ribbentropa

108. Суворов Виктор. Тень победы. М., 2002.

109. У Росії вперше опублікували фотокопію радянського варіанта протоколу Молотова-Ріббентропа. URL: https://gordonua.com/ukr/news/worldnews/-u-rosiji-vpershe-opublikuvala-fotokopiju-radjanskogo-variantu-paktu-molotova-ribbentropa-1010306.html

110. Речь И. В. Сталина 3 июля 1941 года. URL: https://histrf.ru/mediateka/ documentary-films/70-let-vov/f/riech-i-v-stalina-3-iiulia-1941-ghoda

111. Переговоры Гитлера и Молотова в Берлине 13 ноября 1940 г. (Запись личного переводчика Риббентропа посланника Пауля Шмидта). URL: http://www. doc20vek.ru/node/1398

112. 1941-й год. Книга первая. Ноябрь 1940 года [Док. №№ 159–199]. Фонд Алексанра Яковлева. URL: https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/61962

113. Симонов К.. К биографии Г. К. Жукова. URL: http://hrono.ru/libris/lib_s/ simonov25.php

114. Окунев Дмитрий. Это был ад: как Жуков разгромил Японию на Халхин-Голе. URL: https://www.gazeta.ru/science/2019/08/20_a_12589021.shtml

115. Соколов Борис. Неизвестный Жуков: потрет без ретуши в зеркале эпохи. Мн., 2000.

116. Распилы и откаты при Сталине оказались не хуже нынешних. URL: https:// www.mk.ru/economics/2019/11/28/raspily-i-otkaty-pri-staline-okazalis-ne-khuzhe-nyneshnikh.html

117. Киян Игорь. «Блат, взятки, хищения госсобственности…» Как процветала коррупция при Сталине. URL: https://versia.ru/kak-procvetala-korrupciya-pri-staline

118. Жирнов Евгений. Дело о несунах с размахом. Коммерсантъ. Деньги. 2013. 8 апреля (№ 13).

119. Микоян Серго. «Аскетизм» вождя. Огонек. 1989. № 15.

120. Савич Светлана. Неофициальная зарплата чиновников в СССР. Тайны 20-го века. 2020. №40 (октябрь).

121. Мілован Джилас. Бесіди зі Сталіним. URL: https://gartua.io.ua/s2642454/milovan_djilas_besidi_zi_stalinim

122. Фомин Виктор. «Четвертый рейх» в Москве. Тайны СССР. 2017. №5. (август).

123. 1941 год – уроки и выводы. М.: Воениздат. 1992.

124. Мелехов Андрей. 22 июня. Никакой «внезапности» не было! Как Сталин пропустил удар. М., 2012.

125. Воронцов Андрей. Одна на всех: Родина-Мать зовет! URL: https://web.archive.org/web/20070901191745/http://vip.lenta.ru/topic/victory/motherland.htm

126. Как это было: 22 июня в воспоминаниях современников. URL: https:// russian.rt.com/article/308919-kak-etobylo-22-iyunya-1941-goda-v

127. Жуков Г. К. Воспоминания и размышления. М., 1969.

128. Суходеев В. В. Сталин. Военный гений. М., 2005.

129. Гудериан Г. Воспоминания солдата. Смоленск, 1999.

130. Письмо Гитлера к Муссолини от 21 июня 1941 года. URL: http://vlastitel.com.ru/hitler/hitler-mussolini_1941-06-21.html)

131. Бережков В. М. Как я стал переводчиком Сталина. М., 1993.

132. Бережков Валентин. Я мог убить Сталина. URL: http://www.vestnik.com/issues/98/0609/win/berezh.htm

133. Бондаренко А. Горькое лето 41-го. М., 2011.

134. Широкорад Александр. Фальсификаторы по воле и поневоле. URL: https:// nvo.ng.ru/history/2009-06-19/1_fake.html

135. Микоян А. И. Так было. М., 1999.

136. 1941-й год. Книга вторая. После начала Великой Отечественной войны[Док. №№ 607–655]. Фонд Алексанра Яковлева. URL: https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues/61963

137. Георгий Жуков. Стенограмма октябрьского (1957г.) пленума ЦК КПСС и другие документы. М., 2001.

138. Дудко А. Ф. Война в судьбах людских. URL: http://shevrayrada.gov.ua/info/ page/2347

139. Пронько Валентин. Что защищали советские люди. URL: http://mipp.ru/reviews/chto-zashchishchali-sovetskie-lyudi/index.html

140. Доклад начальника ОББ НКВД СССР A. M. Леонтьева на имя заместителя наркома внутренних дел СССР С. Н. Круглова о результатах борьбы с бандитизмом, дезертирством и уклонением от службы в Красной Армии за три года Отечественной войны (с 01.07.41 по 01.07.44). URL: http://www.xliby.ru/istorija/nkvd_mvd_sssr_v_borbe_s_banditizmom_i_vooruzhennym_nacionalisticheskim_podpolem_na_zapadnoi_ukraine_v_zapadnoi_belorussii_i_pribaltike_1939_1956/p8.php 141. Сталин И. В. Cочинения. Том 18. Тверь, 2006.

142. Зятьев Сергей. «Советских военнопленных не существует…» URL: https://m.day.kyiv.ua/ru/article/podrobnosti-istoriya-i-ya/sovetskih-voennoplennyh-ne-sushchestvuet

143. Иванов Даниил. Миф об «одной винтовке на троих». URL: http://www.great-country.ru/rubrika_myths/vov/00024.html

144. Солонин Марк. Не блокада, а ленинградский голодомор. Почему умиралижители Ленинграда? URL: https://www.ukrinform.ru/rubric-world/2864562-ne-blokada-a-leningradskij-golodomor-pocemu-umirali-ziteli-leningrada.html

145. Миф о блокаде Ленинграда. URL: https://bastion.tv/mif-o-blokade-leningrada_n31970

146. Исаев А. В. Краткий курс истории ВОВ. Наступление маршала Шапошникова. М., 2005.

147. Книги о Великой Отечественной войне. URL: https://godliteratury.ru/articles/2020/05/08/knigi-o-velikoy-otechestvennoy-voyne

148. Насколько нефть, повлияла на исход решающих сражений, на всех фронтах? URL: http://www.sultanov.azeriland.com/books/ussr/pages/page_10.html 149. Куманев Г. Говорят сталинские наркомы. Смоленск, 2005.

150. Сергей Баймухаметов. Сталин: «Без этих машин, поставлявшихся по ленд-лизу, мы бы проиграли эту войну». URL: http://mospravda.ru/2020/09/03/163865/

151. Путин: Россия победила бы в войне и без Украины. URL: https://www.

pravda.com.ua/rus/news/2010/12/16/5679727/

152. Кречетников Артем. Почему СССР не праздновал победу над Японией. URL: https://www.bbc.com/russian/features-41086948

153. Славин Слава. Младенцы благополучно родились. Место встречи – Монреаль. 2020. 18 июня (№ 1051).

154. Соколов Борис. Все мифы о Второй мировой. «Неизвестная война». М., 2012.155. Речь императора Хирохито о принятии условий капитуляции Японии. URL: http://urakami.narod.ru/gaku/docs/emperor_sp.html 156. Хаггер Н. Синдикат. История мирового правительства. М., 2009.

157. Бережков В. М. Тегеран, 1943. На конференции Большой тройки и в кулуарах. М., 1968.

158. Батлер Сьюзен. Сталин и Рузвельт. Великое партнерство. М., 2017.

159. Суворов В. Беру свои слова обратно. Донецк, 2005.

160. Черчилль Уинстон. Вторая мировая война. В 6 томах. 2018.

161. Капитуляция Германии. URL: http://geroiros.narod.ru/wwsoldat/OPER/ ARTICLES/041-kapitul.htm

162. Мухин Юрий. Подонки истории. Самая зловещая тайна ХХ века. М., 2011.

163. Светенко Андрей. Победителей не судят: тайны Нюрнбергского процесса.

URL: https://radiovesti.ru/brand/60935/episode/1360282/

164. Плотников Андрей. Тайна смерти Рудольфа Гесса. Дневник надзирателя

Межсоюзной тюрьмы Шпандау. М., 2018.

165. Гилберт Густав Марк. Нюрнбергский дневник. М., 2012.

166. Дубров Еміль. Переможців не судять? Сільські Вісті. 2017. 1 грудня (№ 94).

167. Лыкова Л. А. Патриотическая деятельность Русской православной церкви в годы Великой Отечественной войны. URL: https://www.skvk.org/54378

168. Колесниченко Александра. Тема дня. Выборы Московского патриарха под патронатом НКВД. URL: https://news.liga.net/world/articles/tema_dnya_vybory_moskovskogo_patriarkha_pod_patronatom_nkvd

169. Фирсов С. Л. История восстановления Московской патриархии Сталиным в 1943 году. URL: http://www.rusbaptist.stunda.org/mp.htm 170. Президента Рузвельта тайно убили за дружбу со Сталиным? URL: https:// www.crimea.kp.ru/daily/27089/4162367/

171. Огородников Александр. Прелюдия Холодной войны. Загадка смерти американского президента Франклина Рузвельта. URL: https://ruskline.ru/analitika/2020/03/26/prelyudiya_holodnoi_voiny

172. Чуев Ф. Сто сорок бесед с Молотовым: Из дневника Ф. Чуева. М., 1991.

173. Аллилуева Светлана. Двадцать писем к другу. М., 1989.

174. Гругман Рафаэль. Смерть Сталина. Все версии. И еще одна. М., 2016.

175. Кречетников Артем. Сталин и евреи: 70 лет разгрома Еврейского антифашистского комитета. URL: https://www.bbc.com/russian/features-46225286

176. Ферр Гровер. Антисталинская подлость. М., 2007.

177. Кутузов В. А. Загадочная смерть Жданова. Новейшая история Росси. 2013. № 1. 178. Хрущев Никита. Время. Люди. Власть. М., 1999.

179. Полвека без вождя. Коммерсант. 2003. З марта (№ 8).

180. Соколов Б. В. Берия. Судьба всесильного наркома. М., 2011.

181. Пихоя Рудольф. Как ЦК победил Берию. URL: https://www.vedomosti.ru/opinion/articles/2018/12/21/789937-pobedil-beriyu

182. Суворов Виктор. Кузькина мать. Хроника великого десятилетия. М., 2012.

183. Стенограмма июльского (1957 р.) Пленума ЦК КПСС. URL: http://istmat.info/node/26502

184. Кампания по освоению целинных и залежных земель в 1954-1959 годах. URL: https://works.doklad.ru/view/fhgZPicHapg.html

185. Назаров Олег. Несостоявшийся преемник Сталина. URL: https://xn-- h1aagokeh.xn--p1ai/journal/30/nesostoyavshijsya-preemnik-stalina-2f.html

186. Постановление Пленума Центрального Комитета КПСС о тов. Маленкове Г. М. URL: http://istmat.info/node/22336

187. Аксютин Юрий. Хрущевская «оттепель» и общественные настроения в СССР в 1953-1964 гг. М., 2010.

188. Абакумов Игорь. Антисанкции: назло и вопреки. Огонёк. 2015. 17 августа (№31).189. Суворов Виктор. Облом. Последняя битва маршала Жукова. М., 2015.

190. Постановление Центрального Комитета КПСС и Совета Министров СССР от 4 ноября 1955 года №1871 «Об устранении излишеств в проектировании и строительстве». URL: https://web.archive.org/web/20140716132943/http://sovarch. ru/postanovlenie55

191. Митников Юрий. Самая большая тайна советской ракетной техники. URL: https://zn.ua/SOCIUM/samaya_bolshaya_tayna_sovetskoy_raketnoy_tehniki.html

192. Ячменникова Наталья. Первый спутник Земли: правда и домыслы. URL: https://rg.ru/2015/10/03/sputnik-site.html

193. Карибский кризис октября 1962 года. URL: https://histrf.ru/lenta-vremeni/event/view/karibskii-krizis

194. Секретный подарок Хрущева Гагарину: трусы и майки – 6 пар, носовые платки – 12 штук. URL: https://www.nashaniva.by/index.php/?c=ar&i=188944&lang=ru 195. Хрущев Н. С. Воспоминания: избранные фрагменты. Москва, 1997.

196. Пихоя Рудольф. Как и почему свергли Никиту Хрущева. URL: https://www.vedomosti.ru/opinion/articles/2019/10/11/813437-pochemu-svergli-hruscheva 197. Федор Бурлацкий: «Мы понимали, что американцы цивилизованные люди». URL: https://iz.ru/news/268669

198. Стекпенин Максим. Суд начал реабилитацию военачальника. Коммерсантъ. 1995. 7 октября (№ 186).

199. Жернов Евгений. Практически всех, кого я знаю, к делу привлек он. Коммерсантъ. Власть. 2014. 6 октября (№39).

200. Экштут Семен. Кукловод: кто сыграл 55 лет назад главную роль в отстранении от власти советского лидера Никиты Хрущева / Семен Экштут: непосредственный. Родина. 2019. № 10.

201. Шелепин Александр. URL: https://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/1199413

202. Горяйнова Наталья. Золотая пятилетка. URL: https://most.tv/pervyi_nomer/doroga_peremen/111226.html

203. Герои битвы за урожай. URL: http://newzz.in.ua/histori/1148860737-geroi-bitvy-za-urozhaj.html

204. «СССР был нефтяным наркоманом. Это его погубило». URL: https://neft.media/article/sssr-byl-neftjanym-narkomanom-eto-ego-pogubilo

205. УРСР в 1965–1985 роках: наростання економічної кризи. URL: https://osvita.ua/vnz/reports/history/32797/

206. ГОСТ 23670-79. Колбасы вареные, сосиски и сардельки, хлебы мясные. URL: http://docs.cntd.ru/document/gost-23670-79

207. Миронова Анастасия. Сны о колбасе «Чайной». URL: https://www.gazeta.ru/comments/column/mironova/9756221.shtml

208. Комиссарова Анна. «Ну и почем нынче судья»? URL: https://lenta.ru/articles/2019/02/16/dela/

209. Екатерина Барова. Министры под раздачу. Как в СССР наказывали взяточников. URL: https://aif.ru/money/corruption/ministry_pod_razdachu _kak_v_sssr_nakazyvali_vzyatochnikov

210. Пилипенко Евгений. Эксперт назвал причины, почему СССР проиграл США в Лунной гонке. URL: https://news.liga.net/world/news/ekspert-nazval-prichiny-pochemu-sssr-proigral-ssha-v-lunnoy-gonke

211. Фалин Валентин. США и агония СССР: почему Сахаров предлагал окружить США ядерными зарядами. URL: https://regnum.ru/news/polit/1450687.html 212. Устинов Д. Ф. URL: https://dic.academic.ru/dic.nsf/ruwiki/1158386

213. Катасонов В. Ю. Экономика Сталина. М., 2014.

214. Сыромятников Николай. Кисловодская сходка 1979 года: как воры придумали крышевание. URL: https://russian7.ru/post/kislovodskaya-skhodka-1979-goda-kak-vory-pr/

215. Личная трагедия Брежнева. URL: https://lenta.ru/articles/2015/04/26/brezhnev/

216. Юрий Андропов: новый Сталин или советский Ден Сяопин. URL: https://www.bbc.com/russian/russia/2012/11/121112_andropov_reforms

217. Хинштейн Александр. Сказка о потерянном времени. М., 2011.

218. Пихоя Р., Кондрашов С., Осипов С. Как началась «наша» афганская война. Аргументы и факты. 2001. № 47 (1100).

219. Островский А. В. Кто поставил Горбачева? М., 2010.

220. Тимертау: массовые беспорядки на Целине. URL: https://revbel. org/2013/10/temirtau-massovy-e-besporyadki-na-tseline/

221. Комиссарова Анна. «Я понял, что убиваю человека». URL: https://m.lenta.ru/articles/2020/12/28/murder/?fbclid=IwAR15860zJF0LvwgsCwdmwKU-HPCTzqx_

JBzrtJaiV2GYRTLc9XyoB7hXAc0

222. Ильина Ольга. «Советский принц» с комсомольским прошлым. URL: https://pasmi.ru/archive/98557/

223. Михайлов Василий. «И. о. отца». Коммерсантъ. Власть. 2003. 11 августа (№ 31).

224. Инфляция в СССР: как обесценился советский рубль за время своего

существования. URL: https://finance.rambler.ru/other/41787376-inflyatsiya-v-sssr-kak-obestsenilsya-sovetskiy-rubl-za-vremya-svoego-suschestvovaniya/

225. Как воровали при Хрущеве и Брежневе. URL: https://www.crimea.kp.ru/daily/25946/2890142/

226. Иванов Н. В., Гдлян Т. Х. Кремлевское дело. Ростов-на-Дону, 1994.

227. Попов Владимир. Заговор негодяев. Записки бывшего подполковника КГБ. URL: http://testlib.meta.ua/book/383054/

228. Рыбная мафия: как в СССР расследовали первое дело о коррупции. URL: https://www.m24.ru/articles/korrupciya/25042014/43321

229. Нилов А. Цеховики. Рождение теневой экономики. Записки подпольного миллионера. Сант-Петербург, 2006.

230. Ремник Дэвид. Могила Ленина. Последние дни советской империи. М., 2017. 231. Зардушт Али-Заде. Азербайджанская элита и массы в период распада СССР. URL: http://old.sakharov-center.ru/publications/azrus/az_sod.htm 232. Черняев А. С. 1991 год: Дневник помощника Президента СССР. М., 1997.

233. Селезнев Марат. Так вышло. URL: https://lenta.ru/articles/2017/08/23/reddebt/

234. Владимиров Всеволод. «Последний борец за Союз». URL: https://www.sovsekretno.ru/articles/posledniy-borets-za-soyuz/

235. Камеристов Ростислав. Вождь перестройки. Как Горбачев пытался спасти СССР и почему не смог. URL: https://focus.ua/archivist/451871-vozhd_perestroiki 236. Афанасьев Александр. Человек и то, что он сделал. Ногинск, 2019.

237. Зинькович Николай. Михаил Горбачев: жизнь до Кремля. М., 2001.

238. Шевченко В. Крайкомовская авантюра. Ставропольская правда. 2009. 26 февраля.

239. Легостаев Валерий. Как Горбачев «прорвался во власть». М., 2011.

240. Крижевский Алексей. Люди на кухне относились к Горбачеву как к диктатору. URL: https://www.gazeta.ru/culture/2014/11/15/a_6302117.shtml 241. Михаил Горбачев. Личная жизнь бывшего президента СССР. URL: https:// zoom14.ru/psihologiya/gorbachev-v-nastoyashchee-vremya-edinstvennyi-prezident-sssr-mihail.html

242. Осадчий И. П. Мы родом из СССР. Книга 2. URL: https://www.litmir.me/br/?b=246176

243. Горбачев предложил запретить войну. URL: https://lenta.ru/news/2016/10/10/peace_no_war/

244. Островский А. В. «Глупость или измена? Расследование гибели СССР. М., 2011.

245. Кириченко Евгений. Ну что, сбивать будем? Труд: газета. 2007. 26 мая (№90).

246. Джек Метлок: США не хотели распада СССР. Интервью. URL: https://gtmarket.ru/library/articles/112

247. Целью всей моей жизни было уничтожение коммунизма. URL: https://histrf.ru/lichnosti/speeches/b/tsiel-iu-vsiei-moiei-zhizni-bylo-unichtozhieniie-kommunizma

248. Откуда пошли реформаторы. URL: https://polit.ru/article/2006/09/06/ gaidar/

249. Горбачев сквозь пальцы смотрел на все шаги Ельцина. URL: https://lenta.ru/articles/2015/05/01/prigarin/

250. 2021 год – год важных юбилейных дат. URL: https://lipetskmedia.ru/news/view/140502-2021_god___god.html

251. Круглова Анна. «19 августа я был в Форосе»: Вячеслав Генералов о путче, Горбачеве и распаде СССР. URL: https://russian.rt.com/ussr/article/774583-putch-raspad-sssr

252. Варенников В. Мы спасали Великую страну. Красная Звезда: газета. 2006. 28 сентября.

253. Борин Александр. Путч в никуда. URL: https://www.kommersant.ru/doc/1693483

254. Север Александр. Антикоррупционный комитет Сталина. URL: https://bookz.ru/authors/aleksandr-sever/antikorr_614/1-antikorr_614.html

255. Запись телефонного разговора Л. И. Брежнева с первым секретарем ЦК ПОРП В. Ярузельским 19 октября 1981 г. Российский государственный архив новейшей истории. Ф. 89. Оп. 66. Д. 4. Л. 1-6.

ЗМІСТ

Від автора ............................................................................................................................................... 5

Глава перша. Про «Великий Жовтень», склади з горілкою

та вміст голів революційних фанатиків .............................................................................. 9

Глава друга. Про душу й тіло більшовика ........................................................................ 24

Глава третя. Як більшовики будували комунізм,

а отримали громадянську війну ............................................................................................ 38

Глава четверта. Про Леніна в «членовозі», окропчик з сухариком, стару шинель та курча маренго ............................................................................................. 51

Глава п’ята. Пацюки у залізній діжці або чому стріляли в Леніна .................... 63

Глава шоста. Як Ленін із Троцьким створювали

«робітничо-селянську» армію ................................................................................................ 75

Глава сьома. Наріжні камені перемоги

або чому Леніну і Троцькому вдалося ................................................................................87

Глава восьма. О, дивний новий світ більшовизму! .................................................100

Глава дев’ята. Fata Morgana, або Союз, якого не було .........................................114

Глава десята. «По мощах і єлей». Історія смерті Леніна .....................................127

Глава одинадцята. Пацюки в діжці-2,

або тріумф хитрості та підлості ..........................................................................................140

Глава дванадцята. Танки, Голодомор

і золото для Сполучених Штатів Америки ...................................................................155

Глава тринадцята. Як товариш Сталін із фашизмом боровся

і що з цього вийшло ...................................................................................................................174

Глава чотирнадцята. Про командармів, урочище Сандармох, Мюнхен та сорти радянських громадян ......................................................................189

Глава п’ятнадцята. Чому Сталін, Молотов і Ворошилов

не послухалися командарма Шапошникова,

або про важкий шок вождя...................................................................................................203

Глава шістнадцята. Союз з нацистами, план «Барбаросса»

і «Трудові резерви» товариша Сталіна ..........................................................................215

Глава сімнадцята. Про «сталінський порядок»,

платню у «синіх конвертах» та «Четвертий рейх» .................................................233

Глава вісімнадцята. «Вставай, страна агромная»,

або таємниця першої ночі .....................................................................................................250

Глава дев’ятнадцята. «Пусть ярость благородная», або про 12 подвигів Геракла ...............................................................................................265

Глава двадцята. «Идет война народная»,

або про заручників, «хіві» та «Чеченську Хатинь» ................................................285

Глава двадцять перша.

Дванадцять міфів «Великої Вітчизняної». ...................................................................300

Глава двадцять друга. Таємниця Касабланки,

або чому Сталін відмовився виграти війну в січні 1943 року ........................320

Глава двадцять третя. Бідний сер Вінстон,

або про Холодну війну, московських попів та вбивство Рузвельта ..............337

Глава двадцять четверта. Кінець імператора Союзу

або про слабкість домінантів ...............................................................................................354

Глава двадцять п’ята.

«Цвіте в Сухумі алича не для Лаврентія Палича…» ..............................................368

Глава двадцять шоста. Про цілинні землі,

самодурство та роги й копита .............................................................................................381

Глава двадцять сьома. Як в СРСР квартири «безкоштовно давали»

та Гагаріна в космос запускали ............................................................................................397

Глава двадцять восьма. Як Хрущов «пішов на дно»

і ледь півсвіту за собою не потягнув ...............................................................................414

Глава двадцять дев’ята. Про «золоту п’ятирічку» Леоніда Ілліча ....................431

Глава тридцята. Про «розвинений соціалізм» та 125 тисяч танків .............445

Глава тридцять перша. Убити Генерального секретаря .......................................459

Глава тридцять друга. Про те, як Брежнєв «сам жив і нам давав», турботу про народ та «щасливу брежнєвську стабільність» ............................473

Глава тридцять третя. Як Андропов лад у країні наводив, або «мертвому припарка» ......................................................................................................487

Глава тридцять четверта. «Горбі»: кривий і кривавий шлях до влади ......502

Глава тридцять п’ята. Нафта, горілка і таємниця польоту Руста ....................519

Глава тридцять шоста. Остання, або Finita la tragoedia .......................................532

Замість післямови .......................................................................................................................549

Джерела та література .............................................................................................................552

ТАЄМНА ІСТОРІЯ

РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

(Міфи, загадки, версії)

Редактор – Тетяна Шептицька

Обкладинка – Юлія Бондаренко

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 1454 від 05.08.2003 р.

Підписано до друку 25.03.2021 р.

Папір офсетний. Формат 84х108 1/32.

Друк офсетний. Ум.-друк.арк. - 17,75

Наклад 500 прим. Зам. 16

Друк ПП Балюк І. Б.

21018, м. Вінниця, вул. Р. Скалецького, 15

Тел./факс: (0432) 52-08-02

balyk2@ukr.net

Оглавление

Видавнича інформація

ПОДЯКИ

ВІД АВТОРА

ГЛАВА ПЕРША

ГЛАВА ДРУГА

ГЛАВА ТРЕТЯ.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА.

ГЛАВА П’ЯТА.

ГЛАВА ШОСТА.

ГЛАВА СЬОМА.

ГЛАВА ВОСЬМА.

ГЛАВА ДЕВ’ЯТА.

ГЛАВА ДЕСЯТА.

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА.

ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА.

ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА.

ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА.

ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА.

ГЛАВА ШІСТНАДЦЯТА.

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА.

ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА.

ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА.

ГЛАВА ТРИДЦЯТА.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ДРУГА.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА.

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ШОСТА.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

ЗМІСТ