Зелений дім [Маріо Варґас Льйоса] (fb2) читать онлайн

Маріо Варгас Льоса Зелений дім

Частина І

Сержант кидає погляд на матір Патросінію — гедзь і далі сидить на її лобі. Човен то занурюється носом у каламутну воду, то здіймається над нею, посуваючись між двома стінами дерев, від яких лине гарячий, липкий випар. Голі до пояса жандарми сплять, скулившись під навісом з пальмового листя, що укриває їх від зеленкувато-жовтого полудневого сонця: голова Малюка спочиває на череві Важкого, з Блондина струмує піт, а Чорний хропе з відкритим ротом. Човен супроводжує хмара москітів, між тілами шастають метелики, оси, жирні мухи. Мотор рівно гуркоче, глухне, знову гуркоче, лоцман Ньєвес лівою рукою стернує, у правій тримає цигарку, і його бронзове обличчя лишається незворушним під солом’яним капелюхом. Ці місцеві, із сельви, якісь ненормальні, чому вони не пітніють, як кожен порядний християнин? На кормі, заплющивши очі, заклякла мати Анхеліка, її обличчя вкрите безліччю зморщок; щомиті вона висуває кінчик язика, облизує спітнілий вусик над верхньою губою і спльовує. Бідолашна старенька, не для неї таке мордування. Гедзь змахує синіми крильцями, поволі злітає з почервонілого чола матері Патросінії і, виписуючи кола в білому світлі, зникає. Лоцман збирається вимкнути мотор, — сержанте, допливаємо, за цією розпадиною Чікаїс. Але серце підказує сержантові, що там нікого не буде. Вщухає шум мотора, черниці й жандарми розплющують очі, підводять голови, роззираються. Лоцман Ньєвес править човном навстоячки, занурюючи весло то з правого борту, то з лівого, човен тихо підпливає до берега, жандарми встають, одягають сорочки і кепі, поправляють гетри. За вигином річки стіна рослинності на правому березі раптом уривається, і в прогалині видні вузенька смуга червонястої землі — глибокий яр, що спускається до маленької затоки; багнистої, повної каміння, зарослої тростиною і папороттю. Біля берега не видно жодного човна, в яру — жодної людської постаті. Човен торкається дна, Ньєвес та жандарми зіскакують і чалапають до берега по свинцевому мулу. Справжній собі цвинтар, серце не обманювало, мангачі^[1] мали рацію. Сержант, трохи зігнувшись, стоїть на носі, лоцман і жандарми підтягають човен до сухої землі. Допоможіть черницям, візьміться по двоє за руки, зробіть стільчики і перенесіть їх, щоб вони не замочилися. Мати Анхеліка важко сідає на руки Чорного й Важкого, мати Патросінія, поки Малюк та Блондин сплітають руки, щоб перенести її, вагається, а тоді, плюхнувшись урешті на «сидіння», червоніє мов рак. Жандарми, похитуючись, переходять мілину й опускають черниць на землю там, де закінчується болото. Сержант сплигує з човна, підходить до схилу, а мати Анхеліка вже рішуче видирається нагору, за нею — мати Патросінія, обидві, майже рачкуючи, зникають у клубах червоні куряви. Земля в яру м’яка, вминається на кожному кроці сержант і жандарми теж піднімаються нагору, вгрузаючи по коліна; вони зігнуті, задихаються від пилюки й затуляють носовичками роти. Важкий весь час чхає і спльовує. Нагорі вони обтрушують один одному мундири, і сержант роззирається на всі боки: кругленька галявина, жменька хижок з покрівлями, схожими на стіжки, невеличкі ділянки маніоки й бананів, а довкола густий ліс. Поміж хижками — деревця, з гілля яких звисають овальні кошики — гнізда паукарів^[2]. Я ж попереджав вас, мати Анхеліко, киньте оту вашу впертість, тепер ви впевнилися — тут немає жодної живої душі. Але мати Анхеліка обстежує всі закутки, заходить до однієї хижки, виходить, зазирає до другої, плескає в долоні, щоб відігнати мух, не спиняється ні на секунду, і здалеку здається, ніби там, у клубах пилюки, сновигає не вона, а її затверділа сутана, якась украй непосидюща тінь. Натомість мати Патросінія стоїть непорушно — руки її заховані під сутаною, очі раз по раз оббігають безлюдне селище. Кілька гілок тремтить, чується джеркотіння, і зграйка птахів з зеленими крилами, чорними дзьобами і блакитними грудцями починає галасливо кружляти над спорожнілими хижками Чікаїса; жандарми і черниці проводжають птахів поглядами, поки вони не зникають у хащах, але крики їхні ще чути якийсь час. Тут є папужки, треба запам’ятати на той випадок, якщо не буде харчів. Але від їхнього м’яса, благочестива мати, дістають дизентерію, тобто людині весь час спорожнюється шлунок. З яру вигулькує солом’яний капелюх і засмагле обличчя лоцмана Ньєвеса, — отож і маєте, всі агваруни повтікали. Ну і вперті ці черниці, чому, скажіть, було їм нас не послухати? Мати Анхеліка підходить, і от уже її вузлуваті, тверді руки в коричневому ластовинні злітають і перед обличчям сержанта, — вони повинні бути десь неподалік, вони речей своїх не забрали, треба почекати, вони повернуться. Жандарми перезираються, сержант закурює цигарку, два паукари літають над ними, волого виблискуючи чорно-золотим пір’ям. Ось і пташки, геть усе в Чікаїсі лишається на своїх місцях. Крім агварунів, — сміється Важкий, — чому було не захопити їх зненацька? Мати Анхеліка сопе, — хіба ж ви їх не знаєте, матінко? — сива волосина в неї на підборідді легенько тремтить, — вони бояться білих, отож і ховаються: поки ми звідси не підемо, агваруни й носа не покажуть. Маленька кругленька мати Патросінія теж підходить, стає поміж Блондином і Чорним. Але ж торік вони не ховалися, навпаки, вийшли до нас, привітали, почастували свіжою рибою, хіба ви, сержанте, не пам'ятаєте? Мати Патросініє, тоді вони нічого не знали, а тепер збагнули, що до чого, треба це врешті зрозуміти. Жандарми і лоцман Ньєвес сідають на землю й роззуваються, Чорний відгвинчує ковпачок фляжки, п’є і зітхає. Мати Анхеліка підводить голову: нехай напнуть намети, сержанте, — зморщене обличчя, — нехай натягнуть москітні сітки, — незворушний погляд, — ми зачекаємо, поки агваруни повернуться, — надтріснутий голос, — і не треба робити такої міни, я знаю, що кажу. Сержант кидає цигарку, затоптує її, — яка мені різниця, хлопці, підйом. Раптом зринає кудкудакання, з хащів вискакує курка.

Блондин і Малюк переможно кричать, женуться за чорною, в білих цятках куркою, хапають її, очі матері Анхеліки спалахують, — що ви робите, бандити! — вона погрожує їм кулаком, — хіба це ваша курка, негайно її відпустіть. І сержант: відпустіть, але ж, матінко, коли ми вже тут, то треба щось їсти, не конати ж нам з голоду. А мати Анхеліка: не дозволю цього, хіба люди довірятимуть нам, коли ми крастимемо їхню птицю? І повновида рум’янощока мати Патросінія теж підтакує: красти — значить ображати бога, хіба ви, сержанте, не знаєте заповідей? Курка опиняється на землі, квокче, розправляє крила і незграбно тікає, а сержант здвигає плечима: навіщо вводити себе в оману, ви ж знаєте цих індіанців не гірше від мене. Жандарми прямують до яру, з дерев знову лунає вереск папужок і паукарів, дзижчать комахи, легенький вітрець ворушить пальмове листя на покрівлях Чікаїса. Сержант послаблює гетри, бурчить щось крізь затиснені зуби, кривиться, і лоцман Ньєвес плескає його по плечу: не псуйте собі кров, сержанте, дивіться на все спокійніше. Сержант крадькома вказує на черниць: така служба, доне Адріан, хоч кого виведе з себе. Мати Анхеліку мучить спрага, а може, й гарячка, — духом я сильна, але тілом уже немічна, мати Патросініє, — одначе та заперечує: ні, ні, не кажіть так, мати Анхеліко, зараз жандарми повернуться, поп’єте лимонаду, й вам одразу покращає, ось побачите. Чи то не про мене вони перешіптуються? — сержант неуважно озирається довкіл, — може, мене за дурня вважають? — обмахується кепі, — от поганки, — і раптом звертається до лоцмана Ньєвеса: добре виховані люди не перешіптуються у товаристві, — а той на це: сержанте, подивіться, жандарми біжать назад. Човен? Так, — притакує Чорний. З агварунами? І Блондин: так, мій сержанте, — і Малюк: так, — і Важкий, і черниці: так, так. Усі метушаться, перепитують одне одного, й тоді сержант: Блондине, вертайся до яру, попередиш нас, коли вони підніматимуться, а решта — ховайтесь. Лоцман Ньєвес підбирає з землі гетри й карабіни, жандарми й сержант прямують до найближчої хижки, але черниці лишаються стояти на галявині. Хай матінки сховаються, мерщій, мати Патросініє, мати Анхеліко. Ті перезираються, шепочуть щось, переступають з ноги на ногу; входять до хижки навпроти. Блондин вистромлюється з кущів, які затуляють його від агварунів, тицяє пальцем у напрямку річки: вже висідають, сержанте, прив’язують човен, уже йдуть сюди, — а той йому: дурню, хутчій ховайся і будь напоготові. Лежачи долічерева, Важкий і Малюк слідкують крізь шпарки в стіні з пальмових жердин за галявиною, Чорний і лоцман Ньєвес стоять в глибині хижки, а Блондин, прибігши чимдуху, вклякає навпочіпки біля сержанта. Ось вони, мати Анхеліко, вони вже там, — і мати Анхеліка: хоч я й стара, але очі маю добрі, мати Патросініє, бачу їх, усіх шістьох. Попереду йде розпатлана баба з брудно-білим клаптем тканини на стегнах, груди в неї темні, великі, звисають аж до пояса. За нею — два чоловіки, непевного віку, низенькі, опасисті, на кощавих ногах, стегна прикриті темно-жовтими шматками матерії, що підв'язані ліанами, сідниці голі, волосся спадає на чоло, сягаючи брів. Чоловіки несуть грона бананів. Далі — двоє дівчаток у вінках з пальмового волокна, в одної — в носі колечко, друга — із шкіряними браслетами на кісточках ніг. Обидві голі, як і хлопчик, що йде слідом — він худіший і, здається, наймолодший. Вони обдивляються безлюдну галявину, баба відкриває рота, чоловіки похитують головами. Будете розмовляти з ними, мати Анхеліка? А сержант: так, черниці зараз виходять, увага, хлопці. Шість голів повертаються, застигають. Черниці, посміхаючись, крок за кроком наближаються до агварунів, і водночас, майже непомітно для ока, агваруни притуляються одне до одного, стають єдиним, закам’янілим тілом. Шість пар очей невідривно стежать за двома постатями в темних сутанах, які пливуть до них. Якщо почнуть упиратися й викидати коники, починаймо, хлопці, і жодного пострілу, не настрахайте їх. А Блондин: вони дозволяють черницям підійти, сеньйоре сержант, я думав, що вони втечуть, тільки-но їх угледять. І Важкий: які свіженькі дівчатка, які молоденькі чи не так, мій сержанте? Тебе, Важкий, хіба що могила виправить. Черниці спиняються, тієї ж миті дівчатка відступають назад й обхоплюють ноги баби, яка плескає себе по плечах долонями, від цього її величезні обвислі груди починають розгойдуватися. Мати Анхеліка вуркоче, спльовує, посилає в повітря потік тріскучих, свистячих, хрипких звуків, потім умовкає й знову починає вуркотіти, а руки її урочисто окреслюють якісь знаки перед нерухомими, блідими й непорушними обличчями індіанців. Хлопці, вона говорить їхньою поганською мовою й плюється точнісінько так, як ті чунчі^[3]. Це повинно їм сподобатися, сеньйоре сержант, адже християнка розмовляє по-їхньому, тільки тихо, хлопці, бо якщо вони почують нас, то можуть повтікати. Вуркотіння матері Анхеліки, її густий, невиразний голос долинає до хижки, і тепер уже Чорний та лоцман Ньєвес, притиснувшись обличчям до стіни, починають видивлятися крізь щілини. Мати Анхеліка з матір’ю Патросінією й чоловіки-агваруни обмінюються усмішками й знаками поваги, — вона вже їх навколо пальця обвела, хлопці, ну й розумна ця черниця. До того ж така освічена, чи знаєте, сеньйоре сержант, що в місії вчаться цілодобово? Краще б там замолювали наші гріхи, Малюче. Мати Патросінія всміхається бабі, але та похмуро відвертає очі, притримуючи дівчаток за плечі. Про що вони там розбалакують, сержанте? Мати Анхеліка й обидва чоловіки корчать гримаси, жестикулюють, плюють на землю, перебиваючи одне одного, і раптом троє дітей відскакують від баби й біжать, голосно сміючись. Цей шмаркач дивиться на нас, хлопці, очами так і прикипів. Зверніть увагу, сержанте, який здихляк. Голова величезна, а тільце маленьке — геть тобі павук. З-під пасма волосся великі очі хлопця втупились просто в хижку. Чорний від сонця, як мураха, ноги криві й тоненькі. Раптом він здіймає руку догори, — чуєте, хлопці, кричить, паскудник, помітив нас, сеньйоре сержант, — за стіною лунають прокляття, починається штовханина, і коли жандарми, натикаючись один на одного, вискакують з хижки, розлягається гортанний крик. Опустіть гвинтівки, віслюки, — мати Анхеліка гнівно вказує рукою на жандармів, — ось вам лейтенант покаже. Обидві дівчинки ховають обличчя у м’яких грудях старої, які приминаються їй до живота, а хлопчик, вибалушивши очі, застигає на півдорозі між жандармами й черницями. Один з агварунів упускає з рук гроно бананів, десь квокче курка. Лоцман Ньєвес стоїть на порозі хижки — цигарка в зубах, капелюх на потилиці. Що ви, сержанте, собі думаєте? — мати Анхеліка аж підскакує, — чому ви втручаєтеся, коли вас не кличуть? Але ж варто їм опустити гвинтівки, як чунчі враз ушиються, мати Анхеліко, — однак вона погрожує йому веснянкуватим кулаком, і сержант: хлопці, опустіть гвинтівки. Мати Анхеліка знову лагідно вмовляє агварунів, її руки напружено виводять у повітрі повільні, дедалі переконливіші візерунки, й обидва чоловіки чимраз м’якшають, починають відповідати, щоправда, коротко, а вона, посміхаючись, невпинно вуркоче далі. Хлопчик підходить до жандармів, обнюхує гвинтівки, обмацує їх, і Важкий легенько стукає його в чоло, хлопчик затуляється, кричить, — що, налякався, виплодку! — сміх стрясає м’яке черево Важкого, жирне підборіддя й вилиці. Мати Патросінія змінюється на обличчі: посоромився б, нечемо, так лаятися, май хоч крихту поваги до черниць, — і Важкий: перепрошую, — зніяковіло трясе бичачою головою, — само злетіло з язика, мати, от завжди таке зі мною. Дівчатка й хлопчик крутяться поміж жандармів, придивляються до них, торкаються кінчиками пальців. Мати Анхеліка й обидва чоловіки приязно похрюкують; удалині ще сяє сонце, але над їхніми головами небо поволі вкривається хмарами, над верхівками дерев ніби виростає ще один ліс із білих, густих хмарин — ось-ось задощить. Вилаяла ж нас мати Анхеліка, а ми нічого. Мати Патросінія посміхається: дурнику, яка ж то образа — віслюк, це просто тварина, не набагато кмітливіша від тебе, — а мати Анхеліка повертається до сержанта: вони їстимуть разом з нами, принесіть з берега подарунки й лимонад. Той киває головою, віддає розпорядження Малюкові й Блондину, вказуючи на яр, — оце так банкет, чортівня якась, зелені банани й сира риба. Діти сновигають навколо Важкого, Чорного та лоцмана Ньєвеса, а мати Анхеліка, чоловіки й стара баба розкладають на землі бананове листя, входять до хижок, виносять глиняний посуд та маніоку, розпалюють невеличке вогнище, загортають у бананове листи багрів і бокачиків^[4], перев’язують усе те волокном з ліан і підносять до полум’я. Невже, сержанте, ми чекатимемо, поки прийдуть інші? Цьому ж кінця-краю не буде, — лоцман Ньєвес відкидає цигарку, — вони не повернуться, бо коли вже пішли, то, значить, не збиралися приймати гостей, та й ці змиються, якщо гав ловитимемо. І сержант: так, я це розумію, тільки з черницями ні до чого не добалакаєшся. Малюк і Блондин повертаються з торбами й термосами, черниці, агваруни й жандарми всідаються навколо бананового листя, а баба, ляскаючи в долоні, відганяє комах. Мати Анхеліка роздає подарунки, індіанці беруть, не виказуючи особливої радості, однак згодом, коли черниці й жандарми починають одривати руками невеличкі шматки риби і їсти, обидва чоловіки, не дивлячись один на одного, розв’язують торби, любовно догладжують дзеркальця, перебирають намистини, ділять поміж собою кольорові кульки, а очі баби раптом пожадливо зблискують. Дівчатка видирають одна в одної пляшку з лимонадом, хлопчик щосили жує, і сержант: ну його к бісу, ще захворію, мучитимуся потім животом, тіло розпухне, як у жаби, покриється пухирями, які полопаються, й потече гній. Він тримає шмат риби біля рота й кліпає очима. Чорний, Малюк і Блондин теж починають кліпати, мати Патросінія ковтає, заплющивши очі, й кривиться, лише лоцман Ньєвес та мати Анхеліка раз у раз простягають руку до бананового листя, щось на зразок задоволення пробігає їм по обличчях, коли вони відривають біле м’ясо, вибирають кістки і кладуть шматочки до рота. Всі, хто живе в сельві, трохи схожі на чунчів, навіть черниці їсти не навчені. Сержант відригує, всі дивляться на нього, й він знічено бухикає. Агваруни обвішалися намистом, один вихваляється перед другим. Червоні, як гранат, скляні намистини контрастують з татуюванням на грудях того, який має шість браслетів на одній руці, і три — на другій. О котрій годині відпливатимемо, мати Анхеліко? Жандарми дивляться на сержанта, агваруни перестають їсти. Дівчатка простягають руки, несміливо торкаються блискучих намистин та браслетів. Мусимо почекати інших, сержанте. Агварун із татуюванням щось вуркоче, а мати Анхеліка: бачите, сержанте, ви б краще поїли, бо ображаєте їх. Я не голодний, і хочу щось вам сказати, матінко, ми не можемо більше затримуватись у Чікаїсі. Ви, сержанте, приїхали сюди, щоб допомагати нам, — каже мати Анхеліка з повним ротом, її маленька міцна рука стискає пляшку з лимонадом, — а не командувати. Спитайте в Малюка, він чув, що звелів лейтенант, хай повторить. І Малюк: щоб ми повернулися через вісім днів, мати Анхеліко. Минуло вже п’ять, а скільки треба на зворотний шлях, доне Адріан? Три дні, якщо не задощить. Бачите, наказ є наказ, матінко, а не мої вибрики. Одночасно з цією розмовою ведеться й інша, голосніша: агваруни жваво гомонять між собою, штовхають одне одного плечима, порівнюють браслети. Мати Патросінія нарешті ковтає шматок риби й розплющує очі: а якщо інші не повернуться? Або повернуться через місяць? Звичайно, це лише моє припущення, — вона заплющує очі, — може, я помиляюсь, — й ковтає. Мати Анхеліка супить брови, на її обличчі з’являються нові зморшки, рука погладжує жорсткі сиві волосинки на підборідді. Сержант відпиває ковток зі своєї фляжки, — гірше за проносне, все тут умить нагрівається, у моїх краях нема такої спеки, а від тутешньої все гине. Важкий і Блондин випростуються горілиць на землі, прикривши обличчя кепі; Малюк допитується: чи хтось таки бачив тих чудовиськ, про яких ви розповідали, доне Адріан, — і Чорний: авжеж, розповідайте далі, доне Адріан. То напівриби, напівжінки, вони живуть на дні, у мулі, очікуючи своїх жертв, і щойно якийсь човен перекинеться, припливають, хапають людей і тягнуть до своїх підводних палаців. Потім укладають потопельників у гамаки, сплетені не з джуту, а зі змій, і там бавляться з ними. І мати Патросінія: ви знову про ті забобони? — а вони їй: ні, ні — і вона: ви ж вважаєте себе християнами? Та нічого такого, матінко, ми розмовляємо про погоду, буде дощ чи не буде. Мати Анхеліка, склавши руки на животі, нахиляється до агварунів, починає лагідно вуркотіти й посміхатися до них, і чоловіки, не рухаючись з місця, поволі випростуються, витягають шиї, як чаплі, що гріються на сонці й раптом помічають човен; щось бентежить чоловіків, розширює їм зіниці, в одного напинаються груди, і татуювання то увиразнюється, то зникає; вони неквапом підступають до матері Анхеліки, мовчазні, насторожені, суворі, а розкуйовджена баба обіймає дівчаток. Хлопчик не перестає їсти. Увага, хлопці, зараз почнеться. Лоцман Ньєвес, Малюк і Чорний уривають розмову. Блондин з почервонілими очима підхоплюється й штовхає Важкого, один агварун зиркає на сержанта спідлоба, потім дивиться на небо, і тут баба міцно притискає дівчаток до себе, до своїх довгих обвислих грудей, а погляд хлопчика перебігає з матері Анхеліки на чоловіків, тоді на стару, на жандармів і знову на матір Анхеліку. Агварун з татуюванням починає говорити, йому вторує другий, потім — і баба, вихор звуків забиває голос матері Анхеліки, яка заперечливо хитає головою й махає руками, і раптом, не перестаючи гарчати й спльовувати, повільно, урочисто обидва чоловіки знімають із себе намиста, браслети, і на бананове листя падає злива різнокольорових кульок. Агваруни простягають руки до залишків риби, між якими біжить струмок сірої мурашні. Ну от, вони вже набурмосилися, хлопці, — а ті: ми готові, сержанте, тільки накажіть. Агваруни очищають рештки синювато-білого м'яса, давлячи нігтями мурашок, і дуже дбайливо загортають їжу в цупке листя. Малюче і Блондине, займіться дівчатками, — наказує сержант, і Важкий бурмоче: от щасливчики. Мати Патросінія блідне, губи в неї ворушаться, пальці затискають чорні намистини чоток, — ой сержанте, нехай вони не забувають, що то ще діти, — а він: добре, добре, — і до Важкого й Чорного: заспокойте тих голопузих, ви, матінко, не турбуйтеся, — а мати Патросінія: ой, лише без грубощів, — а сержант: лоцман подбає про доставку всіх речей, поделікатніше, хлопці, — і вона: свята Маріє, матір божа. Всі позирають на безкровні вуста матері Патросінії, яка молиться за них, її пальці невтомно перебирають чорні намистини чоток, а мати Анхеліка: заспокойтеся, матінко, — і сержант: нумо, вже час. Вони неквапом устають, Важкий і Чорний обтрушують штани, нахиляються, беруть гвинтівки, і тут почалося: зойки, тупотіння, — і в годину нашої смерті, — хлопчик затуляє обличчя руками, обидва агваруни мов заціпеніли, — відпусти нам гріхи, — цокотять зубами й розгублено дивляться на гвинтівки, націлені на них, — амінь. Але баба зчепилася з Малюком, дівчатка звиваються вужами, вириваючись із рук Блондина. Мати Анхеліка прикриває собі рота носовичком, бо курява, що просто на очах густішає, здіймається чимраз більше. Важкий чхає, і сержант: мати Анхеліко, можна спускатися до яру. А Блондин: хто мені допоможе, сержанте, хіба ви не бачите, що вони ось-ось вирвуться? Малюк та баба борсаються на землі, і сержант: Чорний, допоможи йому, я тебе підміню, повартую голопузого. Черниці простують у бік яру, тримаючись попід руки. Блондин тягне дівчаток, які щосили відбиваються від нього, а Чорний люто шарпає бабу за волосся, поки вона не відпускає Малюка й він не підводиться. Проте баба кидається за ними, доганяє, дряпається, і сержант: готово, Важкий, відходимо. Не відводячи гвинтівок від чоловіків, вони задкують, ковзаючи підборами, а агваруни одночасно встають і йдуть за ними, мов зачаровані гвинтівками. Баба плигає, як коата^[5], падає й обхоплює одразу дві пари ніг, Малюк і Чорний заточуються, — матір божа, — і теж падають, — та не верещіть так, мати Патросініє. З боку річки дме різкий вітер, здіймає повсюди червонясту куряву, і в повітрі кружляють грудочки землі, схожі на гедзів. Агваруни покірно стоять під націленими на них гвинтівками, яр щокрок ближчає. Якщо вони кинуться на Важкого, то він стрілятиме? А мати Анхеліка: ще вб’є когось, тварюка. Блондин хапає дівчинку з кільцем у носі за руку, — чому ви не спускаєтеся, сержанте, — іншу за горло, — дівки зараз вислизнуть, утечуть таки від мене, — полонянки не кричать, але шарпаються, відбиваються головами, плечима, ступнями, колінами, щосили пручаються. Лоцман Ньєвес проходить з термосами, — швидше, доне Адріан, нічого там не лишили? Нічого, як тільки ви, сержанте, накажете, можемо відчалювати. Малюк і Чорний втримують бабу за плечі й за волосся, а вона, сидячи на землі, голосить і час від часу безсило товче їх кулаками по ногах. І мати Анхеліка: діво Маріє, свята Маріє, благословен плід чрева твого, цьому Блондинові їх не втримати, Ісусе. Агварун з татуюванням дивиться на гвинтівку Важкого, в баби виривається квиління, вона плаче, дві тоненькі вологі ниточки прорізають шар пилюки на її обличчі. І сержант: гей, Важкий, не треба дуріти. Якщо голопузий кинеться на мене, то голову йому розвалю прикладом, сержанте, і на тому всі жарти скінчаться. Мати Анхеліка віднімає носовичок від вуст: нахаба, як він насмілюється мовити таке, чому ви, сержанте, йому це дозволяєте? А Блондин: чи можна спускатися? Бо ті чортиці геть обдеруть мені шкіру. Дівчатка не дістають руками до обличчя Блондина, дістають лише до шиї, яка вже вся у фіолетових подряпинах; сорочка в нього подерта, гудзики обірвані. Інколи дівчатка ніби занепадають духом, опускають руки і скімлять, потім знову наскакують на Блондина, б’ють щосили ногами по його гетрах, він лається і торсає їх, а вони й далі пручаються. Спускайтеся, мати Анхеліко, чого ви зволікаєте, і Блондин теж? — а мати Анхеліка: навіщо він їх так стискає, це ж дівчатка, господи Ісусе, пресвята богородице! І Малюк: коли ми з Чорним відпустимо бабу, то вона кинеться на нас, сержанте, що ж нам робити? — і Блондин: ви, мати Анхеліко, самі спробуйте їх утримати, чи ж ви не бачите, як вони дряпаються? Сержант цілиться з гвинтівки в агварунів, ті сахаються, відступають на крок, а Малюк і Чорний відпускають бабу й на якусь хвилю завмирають, приготувавшись до оборони, якщо вона знову кинеться на них. Однак баба не рухається, лише витирає сльози з очей, і тут, ніби витворений хмарою куряви, біля неї з’являється хлопчик, присідає навпочіпки, ховає обличчя між її зів’ялих грудей. Малюк і Чорний спускаються схилом униз, спроквола зникаючи з очей, а Блондин: як же я, чорт забирай, сам дотягну дівчисьок? Що це таке, сержанте, чому вони відходять? Мати Анхеліка прямує до нього, рішуче розмахуючи руками, — я тобі допоможу. Простягає руки до дівчинки з колечком у носі, але, не встигши доторкнутися до неї, згинається від болю, а маленький кулачок знову б'є її, вминаючи в тіло сутану, мати Анхеліка стогне і згинається ще більше. Ну ось, чи не казав я вам, — Блондин трусить дівчинку як ганчірку, — що це дикі звірята? Бліда й скоцюрблена, мати Анхеліка вдруге хапає обома руками смагляву руку дівчинки, — свята Маріє, як вони виють, матір божа, хвицяються ногами, свята Маріє, дряпаються. І сержант: та досить уже тих молитов, краще спускайтеся хутчіш; мати Патросініє, якого чорта ви так злякалися, скільки можна там возитися, швидше, бо мені вже вривається терпець. Мати Патросінія обертається, швиденько скочується схилом і зникає з очей, Важкий різко викидає гвинтівку вперед, і татуйований агварун задкує. З якою ненавистю він дивиться на нас, сержанте, мабуть, шаліє від злості, от сучий син, ще й гордий, певне, такі очі має чулья-чакі^[6]. Хмари куряви, які оточують тих, хто спускається схилом, уже далеко, баба плаче, корчиться в судомі, а два агваруни невідступно дивляться на стволи, приклади, круглі дула гвинтівок. Не викобенюйся, Важкий. Я не викобенююся, сержанте, але що то за нахабне розглядання, чорт забирай, по якому праву? Блондин, мати Анхеліка й дівчатка також розчиняються у хмарах куряви. Баба, що прирачкувала на край яру, дивиться у бік річки, пипки її грудей дотикаються до землі, хлопчик видає дивні звуки, схожі на крик нічного птаха, і Важкий: мені не дуже приємно стояти поблизу цих голопузих, сержанте, як нам тепер спускатися, ми ж лишилися самі. Тієї миті лунає гуркіт мотора, заведеного лоцманом: баба замовкає, підводить голову, дивиться в небо, за нею — хлопчик і обидва агваруни. Ці собачі діти шукають літак, давай Важкий, ну. Вони відводять гвинтівки і враз знову викидають їх поперед себе, агваруни відскакують назад, жестикулюють, і ось уже сержант і Важкий, тримаючи їх під прицілом, задкують схилом, угрузаючи по коліна в рихлу землю, а мотор реве щоразу сильніше, сповнюючи повітря хлопанням, торохтінням, вібруючим гудінням. У яру не так, як на галявині, — нема вітру, тільки задуха і червонава жорстка пилюка, від якої безупинно чхається. Нагорі, над яром, ще маячать кудлаті голови агварунів, які й далі вдивляються в небо, вишукуючи серед хмар літак. Ось і човен, дівчатка плачуть, — швидше, Важкий! — а він: сеньйоре, у мене вже сили немає. Вони щодуху біжать через багнисту мілину і, засапані, добуваються до човна. Давно б так, чого було так марудитись? Важкий: ну як же мені залізти, коли ви так розсілись, ану посуньтеся. Тобі не завадило б схуднути, увага, Важкий залазить, — під його вагою човен осідає, а мати Анхеліка: знайшли час для жартів, чому ми не відпливаємо, сержанте? Вже відпливаємо, мати Анхеліко, відпусти, господи, гріхи наші, амінь.

І

Грюкнули двері, й ігуменя підвела голову над письмовим столом: до кімнати, мов смерч, увірвалась мати Анхеліка, її знекровлені руки впали на спинку стільця.

— Що трапилося, мати Анхеліко? Що з вами?

— Утекли! — пробелькотіла вона. — Жодної не залишилось, боже ж ти мій!

— Що ви кажете, мати Анхеліко? — Ігуменя підхопилася на ноги й рушила до дверей. — Вихованки?

— Боже мій, боже мій! — причитала мати Анхеліка, дрібно й швидко киваючи головою, — ну чисто тобі курка, яка дзьобає зерно.

Санта-Марія де Ньєва стоїть там, де річка Ньєва впадає до Верхнього Мараньйону, — ці дві річки охоплюють селище й визначають його межі. Навпроти нього випинаються з Мараньйону два островки, що правлять тутешньому люду за мірки припливів та спадів води. З селища, коли немає імли, можна побачити на заході узгір’я, вкрите буйною рослинністю, а на сході, нижче по річці, громаддя Кордільєрів, крізь яке Міраньйон пробивається по ущелині Понго де Мансеріче: десять кілометрів суцільних вирів, скель, швидких течій, що беруть свій початок біля гарнізону Тенієнте Пінгло, а закінчуються біля гарнізону Борха.

— Туди, мати, — мовила мати Патросінія. — Погляньте, хвіртку відчинено, певне, тікали туди.

Ігуменя піднесла лампу і нахилилася: гущавина була суцільною сутінню, де роїлися комахи. Вона сперлася рукою на відчинену хвіртку й повернулась до черниць. Морок поглинав їхні сутани, але намітки біліли, немов чубки чапель.

— Знайдіть Боніфацію, мати Анхеліко, — прошепотіла ігуменя, — й приведіть її до моєї кімнати.

— Слухаюсь, мати, вже йду. — Лампа на мить освітила тремтяче підборіддя матері Анхеліки, її кліпаючі очиці.

— Сповістіть дона Фабіо, мати Гризельдо, — звеліла ігуменя. — А ви, мати Патросініє, лейтенанта. Нехай відразу ж починають розшуки. Покваптеся, сестри.

Дві білі плями відокремилися від групки і рушили у напрямку подвір’я місії. Ігуменя разом із черницями попрямувала до головної будівлі вздовж огорожі, що оперізувала сад, де раптово, ніби підвладне чиїмось примхам, вибухало каркання, притлумлюючи тріпотіння крил кажанів та цвіркотіння цикад. Поміж фруктових дерев щось виблискувало й мигтіло. Світляки? Совині очі? Ігуменя затрималася перед каплицею.

— Зайдіть, матері, — сказала вона лагідно. — Моліть непорочну діву, аби не сталося нещастя. Я прийду пізніше.

Санта-Марія де Ньєва — це мовби неправильна піраміда, основу якої окреслюють річки. На Ньєві міститься пристань, довкола пловучого молу гойдаються каное агварунів, а також човни і баркаси білих. Трохи вище — площа, квадрат темно-жовтої землі з двома дужими безлистими стовбурами капірон посередині. На одному з них жандарми вивішують у дні національних свят прапор. А довкола площі — жандармерія, дім губернатора, будинки християн і шинок Паредеса, майстра на всі руки, — він і крамар, і тесля, і знахар, який вміє готувати любовне зілля, що всотується в тіло, сповнюючи його коханням. Ще вище, на двох узгір’ях, котрі є немовби маківками селища, бовваніють будівлі місії: бляшані дахи, колони з глини та з пони^[7], стіни, побілені вапном, металеві сітки у вікнах, дерев’яні двері.

— Не будемо гаяти часу, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Розкажи мені все.

— Вона була в каплиці, — повідомила мати Анхеліка. — Сестри знайшли її там.

— Я запитала тебе, Боніфаціє, — вела далі ігуменя. — Чого ти ще чекаєш?

Боніфація була вбрана у блакитне плаття, що, ніби хламида, закривало її тіло від плечей до кісточок ніг, а босі ступні, поставлені щільно одна до одної, були того самого кольору, що й дошки підлоги, і скидалися на двох пласких багатоголових звіряток.

— Хіба ти не чула? — спитала мати Анхеліка. — Одізвись-бо врешті.

Напівморок кімнати і темне покривало довкола обличчя Боніфації посилювали його двозначний вираз — чи то похмурий, чи то просто байдужий, а її великі очі були непорушно втуплені в стіл; вогник каганця, піддмухнутий вітром, що повіяв із саду, час від часу запалював у них м’який зелений відблиск.

— Вони вкрали у тебе ключі? — спитала ігуменя.

— Ти просто невиправна, роззяво! — Рука матері Анхеліки знеслася над головою Боніфації. — Бачиш тепер, до чого призвело твоє недбальство?

— Залиште це мені, мати, — попросила ігуменя. — Не змушуй мене марнувати час, Боніфаціє.

Руки Боніфації мляво звисали вздовж стегон, голову вона тримала низько, груди ледь здіймалися під хламидою. Її прямі товсті губи стислися у понурій гримасі, ніздрі рівномірно роздувалися й опадали.

— Я почну сердитись, Боніфаціє, адже розмовляю з тобою по-хорошому, а ти немовби не чуєш, — сказала ігуменя. — О котрій годині ти покинула їх самих? Що, не замкнула спальні на ключ?

— Та хоч відгукнись, дияволице! — обурилась мати Анхеліка й шарпнула її за хламиду. — Бог тебе покарає за твою пиху.

— Ти маєш цілий день, щоб ходити до каплиці, а вночі твій обов’язок — пильнувати вихованок, — мовила ігуменя. — Чому ти вийшла з кімнати без дозволу?

Почулися два короткі постуки в двері, черниці обернулися, Боніфація трохи підняла повіки, і на мить її очі спалахнули, позеленівши й побільшавши.

З пагорбів селища видно хижку Адріана Ньєвеса, що стоїть десь за сто метрів, на правому березі річки Ньєви, а далі — лише хащі ліан, чагарів, дерев з розложистим гіллям та високі гірські хребти. Неподалік від площі — поселення індіанців: скупчення хижок на палях посеред грязюки, яка поглинає дикі трави, й калюж зі смердючою водою, де аж кишать пуголовки та черва. Тут і там — маленькі квадратні грядки маніоки, маїсу, крихітні садочки. Місію й площу сполучає стрімка стежка. Позаду місії — кам’яний мур, що стримує наступ лісу, несамовите просування заростей. В цьому мурі є замкнена хвіртка.

— Прийшов губернатор, — сказала мати Патросінія. — Можна запросити?

— Так, проведіть його, будь ласка, — відповіла ігуменя.

Мати Анхеліка підняла каганець, що освітив дві постаті, які з’явилися в дверях. Закутаний у ковдру, з ліхтариком у руці, вибачаючись на кожному кроці, увійшов дон Фабіо.

— Я вже спав і вдягся як міг, дуже перепрошую за такий вигляд. — Він подав руку ігумені й матері Анхеліці. — Як це могло статись? Я не повірив своїм вухам.

Його лисий череп здавався вологим, худе обличчя усміхалося до черниць.

— Сідайте, доне Фабіо, — запропонувала ігуменя. — Дякую, що ви прийшли. Подайте стілець сеньйорові губернатору, мати Анхеліко.

Дон Фабіо сів, і ліхтарик, що звисав з його лівої руки, засвітився, окреслюючи жовтаве коло на килимку з чамбіри^[8].

— Їх уже пішли шукати, — повідомив губернатор. — І лейтенант пішов. Не переймайтесь так, їх напевне знайдуть ще сьогодні вночі.

— Подумайте лишень, доне Фабіо, ці бідні створіннячка полишені зараз напризволяще, — зітхнула начальниця. — Добре, що хоч дощу немає. Коли б ви знали, як ми налякались.

— Але як це сталося, мати? — спитав дон Фабіо. — Мені й досі не віриться.

— Це вона їх не встерегла. — Мати Анхеліка вказала пальцем на Боніфацію. — Покинула їх самих і пішла до каплиці. Напевне, забула замкнути хвіртку.

Губернатор поглянув на Боніфацію, обличчя його набрало суворого, скорботного виразу. Але за мить він усміхнувся й запитально подивився на ігуменю.

— Дівчатка ж іще нічого не тямлять, доне Фабіо, — знову зітхнула ігуменя. — Вони не мають відчуття небезпеки. Це нас найбільше турбує. Якийсь нещасний випадок чи дикі звірі…

— Ой, ці дівчатка, — скрушно мовив губернатор. — От бачиш, Боніфаціє, ти повинна бути уважнішою.

— Моли бога, аби з ними нічого не сталося, — сказала ігуменя. — Інакше все життя тебе мучитимуть докори сумління.

— А черниці не чули, як вони вийшли? — спитав дон Фабіо. — Через селище вони не проходили. Мабуть, пішли лісом.

— Дівчата вибралися через садову хвіртку, тому ми нічого й не почули, — пояснила мати Анхеліка. — Вкрали у цієї дурепи ключі.

— Не називай мене дурепою, матусю, — втрутилась Боніфація, розплющуючи очі. — Вони не вкрали.

— Дурепа, викінчена дурепа, — не вгавала мати Анхеліка. — Ще сміє заперечувать. І не називай мене матусею.

— Я відімкнула їм двері, — прошепотіла Боніфація, ледве розтуляючи рота. — Я допомогла їм утекти. Бачиш тепер, що я не дурепа?

Дон Фабіо й ігуменя витягли шиї у бік Боніфації, мати Анхеліка закрила й відкрила рота, а тоді захрипіла, на мить утративши здатність говорити.

— Що ти кажеш? — нарешті вимовила вона. — Ти допомогла їм втекти?

— Так, матусю, — кивнула головою Боніфація. — Я їм допомогла.

— Ти знову посмутнів, Фусіє, — озвався Акіліно. — Не треба так, хлопче. Краще побалакай зі мною трохи, то й сум тобі минеться. Може, врешті розповіси мені, як ти втік?

— Де ми, старий? — спитав Фусія. — Ще багато лишилося до Мараньйону?

— Ми вже давно випливли на нього, — сказав Акіліно. — Ти й незчувся, бо спав, як немовля.

— Вночі випливли? — здивувався Фусія. — Чому ж я не відчув бистрини?

— Було так ясно, немов на світанку, — сказав Акіліно. — Кажу тобі, небо зоряне, погода чудова, тиша, ніде анітелень. Удень тут ще можна зустріти рибалок, іноді шлюпку з гарнізону, а вночі безпечніше. І чого б це ти мав відчувати бистрину, коли я знаю тут кожну течію напам’ять? Ну, не супся, Фусіє. Якщо хочеш, то можеш сісти, ти, мабуть, добряче впарився під цими ковдрами. Довкола немає нікого, ми господарі річки.

— Ні, так мені буде краще, — заперечив Фусія. — Бо від холоду мене аж трясе.

— Гаразд, старий, як хочеш, — мовив Акіліно. — Ну, розкажи мені тепер про свою втечу. За що тебе туди запроторили? Скільки років тобі було?

Він, Фусія, вчився колись у школі, і тому, коли він підріс, турок дав йому невелику роботу в своїй крамниці. Працював у турка рахівником; вів дві товсті книги, одна називається дебет, а інша кредит. І хоча тоді Фусія був ще цілком порядною людиною, бажання розбагатіти тьмарило йому голову. А як він на всьому заощаджував, голодував, їв лише раз на день, жодної цигарки, жодної чарочки. Хотів назбирати грошенят, щоб розпочати якусь справу. Але так уже ведеться в тому житті: турок вбив собі в голову, що Фусія краде, а це була чистої води брехня. Ніхто не хотів вірити, що він — чесна людина, і його запроторили до камери, де сиділи два бандити. Хіба це не найбільша несправедливість під сонцем, старий?

— Але про це ти вже розповідав, коли ми відпливали з острова, Фусіє, — нагадав Акіліно. — Мені цікаво, як ти втік.

— Ось цією відмичкою, — сказав Чанго. — Її зробив Ірікуо з дроту, який він виламав з сітки ліжка. Ми вже пробували, відчиняє двері без жодного шуму. Хочеш подивитись, япончику?

Чанго був найстарший серед них, він сидів за якісь там справи з наркотиками і до Фусії ставився приязно. Ірікуо натомість завжди з нього насміхався. Той гад багатьох людей обдурив байками про якусь спадщину, старий. Це він придумав план втечі.

— І пішло гладко? — спитав Акіліно.

— Піде гладко, — запевнив Ірікуо. — Хіба ви не знаєте, що на Новий рік усіх відпускають? В коридорі залишається тільки один тюремник, треба забрати в нього ключі, поки він не встигне кинути їх за грати. Усе залежить від цього, хлопці.

— Відчиняй же нарешті, Чанго, — сказав Фусія. — Я вже не можу витримати, Чанго, відчиняй.

— Тобі, япончику, краще залишитися, — порадив Чанго. — Рік минає швидко. Нам немає чого втрачати, але якщо діло не вигорить, тобі буде кепсько — ще пару років накинуть.

Та Фусія і вони вийшли. Коридор був порожній, тільки біля гратчастих дверей спав наглядач з великою пляшкою в руці.

— Вгатив я його ніжкою від ліжка, і він повалився на підлогу, — сказав Фусія. — Здається, я вбив його, Чанго.

— Хутчій, дурню, ключі вже в мене, — крикнув Ірікуо. — Зараз треба перебігти через подвір’я. Ти витяг у нього револьвер?

— Пусти мене вперед, — звелів Чанго. — Ті, що біля воріт, теж, мабуть, п’яні, як і цей.

— Але вони були тверезі, старий, — сказав Фусія. — Їх було двоє, грали в кості. Ну й повитріщувалися вони, коли побачили нас.

Ірікуо наставив на них револьвер: або нехай відчиняють ворота, або смерть, чорт забирай. І хай спробують лише роззявити рота, він продірявить їх кулями, всю обойму випустить.

— Зв’яжи їх, япончику, — звелів Чанго. — Їхніми власними пасками. І запхай їм у пельки по галстуку. Жвавіше, япончику, жвавіше.

— Ключі не підходять, Чанго, — сказав Ірікуо. — Жоден не підходить. Горимо, хлопці. На самому порозі ловимо облизня.

— Який-небудь повинен підійти, пробуй далі, — квапив його Чанго. — Що ти робиш, навіщо б’єш їх ногами?

— Ай справді, Фусіє, навіщо ти бив їх ногами? — спитав Акіліно. — Не розумію, в таку хвилину людина думає тільки про втечу.

— Я страшенно лютий був на всіх тих псів, — відповів Фусія. — Не уявляєш собі, старий, як з нами поводились. Я їх так відгамселив, що навіть у газетах писали про японську жорстокість та про помсту азіатів. Мені смішно було це читати, адже я ніколи не виїжджав з Кампо Гранде і був таким самим бразільцем, як будь-хто інший.

— Зараз ти перуанець, Фусіє, — сказав Акіліно. — Коли я познайомився з тобою в Майобамбі, ти ще міг здатися бразільцем, якось дивно так розмовляв. Але зараз говориш як кожен тутешній перуанець.

— Я ані бразілець, ані перуанець, — заперечив Фусія. — Я лайно, купа сміття, ось хто я зараз.

— Якого дідька ти так звірієш? — спитав Ірікуо. — Навіщо ти їх побив? Якщо вони нас спіймають, то затовчуть на смерть.

— Усе йде як по маслу, немає часу на суперечки, — сказав Чанго. — Ми з Ірікуо зараз сховаємось, а ти, япончику, поквапся, добувай автомобіль і мерщій до нас.

— На цвинтарі? — спитав Акіліно. — Це не по-християнському.

— То були не християни, а бандити, — пояснив Фусія. — В газетах писали, що вони прийшли на цвинтар грабувати могили. Такі вже люди, старий.

— І ти вкрав автомобіль у турка? — далі запитував Акіліно. — Як сталося, що їх схопили, а тебе ні?

— Вони цілу ніч сиділи на цвинтарі, чекали на мене, — відповів Фусія. — Поліція заскочила їх на світанку. Я тоді був уже далеко від Кампо Гранде.

— Тобто ти зрадив їх, Фусіє, — сказав Акіліно.

— А хіба я не позраджував усіх на світі? — вигукнув Фусія. — Що я зробив з Пантачею й уамбісами^[9]? Що я вчинив з Хумом, старий?

— Але ж тоді ти не був поганою людиною, — зауважив Акіліно. — Сам казав, що був ще порядним.

— Це доки не опинився у в’язниці, — мовив Фусія. — Там я перестав бути чесним.

— А як ти опинився в Перу? — спитав Акіліно. — Кампо Гранде, мабуть, десь далеко.

— У Мато Гроссо, старий, — сказав Фусія. — Газети писали: японець пробирається в Болівію. Та я не такий дурний, довгий час перебігав з місця на місце і врешті опинився Манаосі. А звідти немає нічого простішого, ніж дістатися до Ікітоса.

— І саметам ти познайомився з сеньйором Хуліо Реатегі? — знову запитав Акіліно.

— Того разу не познайомився з ним особисто, — відповів Фусія. — Але тоді я почув про нього.

— Ну ти й пожив, Фусіє, — захоплено мовив Акіліно. — Надивився, наподорожувався. Люблю тебе слухати, навіть не уявляєш собі, як це цікаво. А тобі хіба не приємно розповідати мені про все це? Хіба ти не відчуваєш, що в такий спосіб час спливає швидше?

— Ні, старий, — зітхнув Фусія. — Не відчуваю нічого, окрім холоду.

Перебігаючи через дюни, вітер, що сходить з Кордільєр, нагрівається, дужчає; озброєний мільйонами зерняток піску, він мчить уздовж ріки і, коли долітає до міста, його видно поміж небом і землею немов у сліпучому панцирі. Тут він випорожнює свої нутрощі; щодня, цілий рік, у надвечір’ї, дощ сухий і легкий, як тирса, він спадає на площі, на дахи, на вежі дзвіниці, на балкони і дерева, припорошує усі вулиці П’юри, вщухаючи лише на світанку. Чужинці, що приїжджають сюди, помиляються, коли кажуть: «Будинки в місті ось-ось заваляться»; не будинки — які, хоча й старі, але міцні — спричиняються до того нічного рипіння, а незліченні хмари невидимих маленьких снарядів піску, що розбиваються об двері й вікна. Помиляються також, коли думають: «П’юра — смутне, понуре місто». Жителі ховаються увечері по своїх домівках, щоб уберегтися від надокучливого вітру і безперервного натиску піщинок, які дратують шкіру, немов уколи шпилькою, дряпають її до почервоніння, ранять. У селищах Кастілії, в глиняно-бамбукових хатинах Мангачерії, в шинках Гальїнасери, в маєтках поважних міщан біля бульвару Малекон і Пласа де Армас усі розважаються так само, як інші люди в різних краях, тобто п’ють, слухають музику, пліткують. Цей дещо спустошений і меланхолійний вигляд міста зникає, коли переступаєш поріг навіть тих найбідніших благеньких халуп, які вишикувались рядами на берегах річки, по іншому боці дільниці Різників.

П’юранська ніч повна найрізноманітніших оповідок. Селяни балакають про врожай, жінки в своєму куточку під приготування їжі пліткують про чоловіків. А чоловіки п’ють з великих склянок кукурудзяну горілку — чічу. Цей місцевий виріб дуже міцний: з першого разу аж сльози котяться, як скуштуєш. Діти повзають по землі, б’ються, збирають у бляшанки покидьки, розгрібають ходи, зроблені в землі черв’яками, ставлять пастки на ігуан або нерухомо, з широкої розплющеними очима, слухають розповіді дорослих: про бандитів, які ховаються в ущелинах Канчака, Хуанкабамба і Айябаке, щоб грабувати перехожих, а то і вбивають їх; про старі будинки, де бродять грішні душі; про чаклунів і чарівні зцілення; про сховане золото і срібло, на які вказує підземний стогін і брязкіт ланцюгів; про міжусобиці монтонерос^[10], котрі кінними загонами гасають по піщаній пустці, зіштовхуючись якраз посеред величезних піщаних хмар, — вони захоплюють цілі селища й провінції, реквізують худобу, силою набирають до свого війська чоловіків і розплачуються папірцями, які називають державними бонами; про тих вершників, що не так ще давно вдиралися, мов ураган, до П’юри, розбивали намети на Пласа де Армас і розсипалися по місту в своїх червоно-блакитних мундирах; звучать розповіді про поєдинки, подружні зради і катаклізми, про жінок, які бачили у соборі на власні очі заплакану богоматір, бачили Христа, що підняв руку, бачили немовля Ісуса, який крадькома посміхнувся.

У суботу звичайно влаштовуються забави. Радість, немов іскра, пробігає по Мангачерії, Кастілії, Гальїнасері, по халупах на березі річки. По всій П’юрі чути тонади і пасільї, повільні вальси, уайюни, що їх горяни танцюють, притупуючи в підлогу босими ногами, швидкі марінери, трісте і фуги де тондеро. Коли всі починають напиватися, коли вмовкають співи, бренькання гітар, гуркіт барабанів і плач арф, тоді з ранчерій, які, немов оборонний мур, оточують П’юру, раптово з’являються тіні, що змагаються з вітром та піском: ці молоді пари — вони прямують у гайок ріжкових дерев, який відкидає тінь на пісок, поспішають до прихованих маленьких надрічкових пляжів, до гротів, звернутих у бік Катакаосу, а найвідважніші — аж на околиці, де починається пустеля. І там кохаються.

У серці міста, в кварталах, які оточують Пласа де Армас, у будівлях з білими стінами, з балконами та жалюзі мешкають поміщики, крамарі, адвокати, урядовці. Вечорами вони збираються в садах, у тіні пальм, і розмовляють про шкідників, які цього року загрожують врожаю бавовни і цукрової тростини, про те, чи вчасно розіллється річка, про пожежу, що знищила частину сходів на полях Чапіро Семінаріо, про недільний бій півнів, про прийом, який влаштовується на честь прибуття нового лікаря, Педро Севальйоса. Поки в салонах, занурених у напівтемінь, висланих килимами, серед мальованих олією картин, величезних дзеркал і меблів, оббитих адамаском, чоловіки грають у доміно чи ломбер, дами перебирають чотки, обговорюють тему майбутніх заручин, намічають прийоми і благодійницькі святкування; кидаючи жереб, вони розподіляють між собою обов’язки щодо влаштування церковної процесії і прикрашення вівтаря, коментують плітки з вищих кіл, які друкує місцева газета «Екос і нотісіас».

Приїжджі не знають внутрішнього життя міста. Що їм ненависне у П’юрі? Її відособленість, розложиста піщана пустеля, яка відділяє її від решти краю, брак доріг, дуже довгі кінні подорожі під палючим сонцем і засідки бандитів. Приїжджі прибувають до готелю «Північна зірка», безбарвного будинку, що стоїть на Пласа де Армас, високого, мов павільйон, де відбуваються недільні концерти, і в якому розташовуються жебраки та чистильники взуття. Приїжджим доводиться нудитися там від п’ятої вечора до наступного півдня, дивлячись крізь фіранки, як пісок запорошує безлюдне місто. В барі «Північна зірка» вони напиваються до нестями. «Це не Ліма, — кажуть вони, — тут немає де розважатися; п’юранці люди непогані, але страшенно суворі в дотриманні своїх звичаїв, тому живуть лише вдень». Приїжджим подавай кишла, де цілу ніч горіли б вогні і де вони могли б розтринькати всі свої заощадження. Тому гості, поїхавши, говорять про місто погано і навіть зводять на нього наклепи. А чи ж існують люди гостинніші, сердечніші від п’юранців? Вони урочисто вітають прибулих, затято сперечаються за право надати притулок, коли готель переповнено. Найповажніші громадяни міста опікуються різними погоничами худоби та маклерами з купівлі бавовни, не кажучи вже про кожного представника влади, і дбають про них, як тільки можуть: організовують полювання на оленів у горах Чулканас, возять їх по фермах, влаштовують прийоми. Брами Кастілії й Мангачерії відчинено для індіанців, що покидають гори і приходять до міста, голодні й перестрашені, для ворожбитів, вигнаних місіонерами з їхніх родинних селищ, для продавців старовини, які приїжджають до П’юри у пошуках щастя. Жінки, що варять чічу, водовози, поливальники бавовни приймають їх немов рідних братів, ділять з ними свій хліб і своє ранчо. Коли гості від’їжджають, то завжди везуть з собою невеличкий подарунок. Однак ніщо їх не задовольняє, вони спраглися за жінками і ненавидять п’юранські ночі, під час яких не спить постійно лише пісок, що поволі падає з неба.

Ці невдячні так стужилися за жінками, нічними гулянками і сваволею, що небо («диявол, той бісів чорт» — каже отець Гарсія) врешті справдило їхні марення. І так, власне, з’явилося галасливе нічне кишло — Зелений Дім.

Капрал Роберто Дельгадо вже довго тупцяє перед кабінетом капітана Артеміо Кіроги, не зважуючись увійти. По попелястому небу над гарнізоном Борха поволі сунуть чорні хмари, а на сусідньому плацу сержанти муштрують рекрутів: струнко, чорт забирай, вільно, чорт забирай! Повітря насичене вологими випарами. Що ж, одним прочуханом більше, і капрал, відчинивши двері, віддає капітанові честь; той сидить за письмовим столом і обмахується рукою. Що трапилося, чого він хоче? А капрал: чи не можна отримати перепустку, щоб поїхати до Багуа? Що сталося, капрале? — капітан тепер люто обмахується обома руками, — яка муха тебе вкусила? Капрала Роберта Дельгадо мухи не кусають, тому що я, сеньйоре капітан, місцевий, з сельви, власне, з Багуа. Я хотів би отримати дозвіл на відлучення з частини, щоб побачитись з родиною. Знову ця клята злива. Капітан встає, зачиняє вікно й повертається до письмового столу, з мокрими руками і обличчям. Отже, тебе не кусають мухи, може, в тебе кров погана? Бояться отруїтися, тому й не кусають? Капрал погоджується: авжеж, сеньйоре капітан. Офіцер механічно посміхається, злива наповнює кімнату шумом: краплі падають на бляшані дахи, як каміння, вітер свище в щілинах стін. Коли ти отримав останню перепустку? Минулого року? Ага, добре, тоді інша справа, — і обличчя капітана кривиться. В такому разі тобі належить тритижнева відпустка, — капітан піднімає руку. Поїдеш до Багуа? То принагідно зроби для мене сякі-такі закупи, — капітан б’є себе по щоці, яка червоніє. Капрал дивиться на нього з повагою. Чому ти не смієшся, хіба це не кумедно, що начальник б’є себе по щоці? А капрал: ні, що ви, сеньйоре капітане, звідки ви взяли. Веселі блискітки спалахують в очах офіцера, він криво посміхається. Якщо не зарегочеш, то не отримаєш перепустки. Капрал Дельгадо зніяковіло дивиться на двері, у вікно. Нарешті розкриває рота й сміється, спочатку неохоче, штучно, потім природніше, і врешті весело. Сеньйора капітана вкусила самка, — капрал труситься від реготу, — лише самки москітів кусаються, бо самці у них вегетаріанці. А капітан: годі вже, — і капрал замовкає. Стережися, щоб звірі не зжерли тебе в дорозі до Багуа за надмірні жарти. Але ж я не жартую: це доведено наукою, лише самки п’ють кров. Мені пояснював це полковник з форту де ля Флор, сеньйоре капітан, — а капітан: яка різниця, чорт забирай, самець чи самка, пече однаково, та й взагалі, хто тебе про це питав, учений знайшовся. Але я не жартую, сеньйоре капітан, існує навіть засіб, який є дуже надійним, мазь, що нею натираються уракуси, я принесу вам баночку, — а капітан: скажи якось по-людському, хто такі ці уракуси. Але ж як мені говорити ще більше по-людському? Так звуть себе агваруни, які живуть в Уракусі, і чи сеньйор капітан коли-небудь бачив, щоб москіти вкусили дикуна? У індіанців є свої таємниці, вони роблять якісь мастила з живиці, намащуються ними, і варто москіту підлетіти, як він одразу ж здихає, я обов’язково принесу сеньйорові капітану баночку, слово честі принесу. Щось ти, капрале, сьогодні багато жартуєш, побачимо, який у тебе буде вираз обличчя, коли індіанці засушать твою голову, — а капрал: добре, добре, сеньйоре капітан, я вже бачу свою голову, таку-от маленьку. Навіщо тобі, капрале, їхати до Уракуси? Хіба лише для того, щоб привезти мені мазь? А капрал: звичайно, звичайно, але ще й тому, що в такий спосіб скорочу собі дорогу, сеньйоре капітан. Інакше змарную всю відпустку на подорож і навіть не зможу посидіти трохи з родиною та приятелями. Чи у Багуа всі люди такі, як ти, капрале? А він: ще гірші, всі такі спритні, сеньйоре капітан, нема чого й порівнювати. Капітан сміється на повний голос, а капрал наслідує його, однак приглядається крізь примружені повіки, і раптом: чи можна взяти з собою лоцмана, сеньйоре капітан, і помічника? А капітан Артеміо Кірога: що? Ти вважаєш себе дуже мудрим, думаєш зм’якшити мене дотепами, думаєш, що капітан — хі-хі, а я собі з того скористаюся, так? Але, сеньйоре капітан, я не хочу їхати сам, бо це суцільна мука, постійних доріг немає, все залежить від випадку; хіба я можу без лоцмана вирушити до Багуа і повернутися назад за такий короткий час, та ще й всі офіцери замовили якісь закупи, я потребую когось у поміч, це ж купа пакунків, дозвольте, сеньйоре капітан, узяти лоцмана й помічника, слово честі, я принесу вам ту мазь. Хочеш розчулити мене, капрале. Спритник, га? А капрал: ви чудова людина, сеньйоре капітан. Ну добре, між рекрутами, яких привезли минулого тижня, є один лоцман, візьми його та якогось помічника з місцевих. Гаразд, три тижні й ані хвилини більше, — і капрал: ані хвилини більше, сеньйоре капітан, клянуся. Клацає підборами, віддає честь і затримується в дверях: перепрошую, сеньйоре капітан, як звати лоцмана, — а капітан: Адріан Ньєвес, і можеш іти, бо в мене назбиралося багато роботи. Капрал Роберто Дельгадо відчиняє двері й виходить. Вологий, спекотний вітер вривається до кімнати і скуйовджує волосся на капітановій голові.

У двері постукали, Хосефіно Рохас пішов відчинити, однак на вулиці нікого не було. Вже вечоріло, але в завулку Таупа ще не засвітили ліхтарів, теплий повів вітру кружляв містом. Хосефіно перейшов через проспект Санчеса Серро і на площі побачив братів Леон, які сиділи на лавці біля пам'ятника художнику Меріно. Хосе тримав у зубах цигарку. Мавпа чистив нігті сірником.

— Помер хтось? — спитав Хосефіно. — Чому у вас такі похоронні обличчя?

— Тримайся міцніше, бо зараз впадеш, непереможний, — сказав Мавпа. — Літума приїхав.

Хосефіно розкрив рот, але нічого не відповів; з хвилину він швидко кліпав очима, заклопотано й розгублено посміхаючись; та посмішка морщила все його обличчя. А тоді почав легко потирати руки.

— Вже години зо дві тому, автобусом з Роггеро, — сказав Хосе.

Вікна школи Сан-Мігель були освітлені, і біля брами один з вчителів, плескаючи в долоні, квапив учнів з вечірньої зміни. Хлопці, одягнені в мундирчики, проходили, розмовляючи, під ріжковими деревами вулиці Лібертад. Хосефіно запхнув руки в кишені.

— Було б добре, якби ти прийшов, — сказав Мавпа. — Він чекає на нас.

Хосефіно перетнув проспект, зачинив двері свого будинку на протилежному боці, повернувся назад на площу, і всі троє мовчки рушили вперед. Неподалік від вулиці Арекіпа їм зустрівся отець Гарсія. Закутаний у широкий бурий шарф, він ішов згорблений, човгаючи ногами та відсапуючись. Отець погрозив їм кулаком і гукнув: «Безбожники!» — «Палій!» — відгукнулися Мавпа й Хосе. «Палій! Палій!» Вони йшли по правому боці вулиці, Хосефіно — посередині.

— Таж автобуси з Роггеро приходять з самого ранку або вночі, а не о цій порі, — сказав Хосефіно.

— Він змушений був затриматися в Куеста де Ольмос, — відповів Мавпа. — У них луснув скат. Його замінили, а потім луснуло ще два. Ото треба мати щастя.

— Ми просто скам’яніли, коли побачили Літуму, — мовив Хосе.

— Він хотів одразу ж на місці це діло відзначити, — озвався Мавпа. — Ми лишили його, щоб перевдягнувся, а самі пішли по тебе.

— Застукав мене, чорт забирай, — вигукнув Хосефіно.

— Що робитимемо зараз? — спитав Хосе.

— Що накажеш, братику, — відповів Мавпа.

— Ну то приведіть друзяку, — звелів Літума, — смикнемо по склянці. Пошукайте його, скажіть, що повернувся непереможний номер чотири. Побачимо, який він матиме вираз обличчя.

— Ти це серйозно, братику? — спитав Хосе.

— Серйозніше не буває, — відказав Літума. — Я привіз із собою кілька пляшок «Соль де Іка», ось ми й розіп’ємо з ним одну. Маю бажання його побачити, слово честі. Ідіть, а я тим часом вберуся в костюм.

— Ну, бачиш, як він про тебе говорить: друзяка, непереможний, — додав Мавпа. — Ставиться до тебе так само, як до нас.

— Уявляю собі, як він почав засипати вас питаннями, — мовив Хосефіно. — І що ви йому наплели?

— Помиляєшся, ми нічого про це не говорили, — сказав Мавпа. — Він навіть не згадав її імені. Може, забув про неї?

— Коли ми прийдемо, він засипле нас питаннями, — пояснив Хосефіно. — Треба це ще сьогодні залагодити, доки до нього не потяглися з плітками.

— Це ти візьмеш на себе, — порадив Мавпа. — Бо мені чомусь боязко. І що ти йому скажеш?

— Не знаю, — відповів Хосефіно. — Це залежить від того, як усе складеться. Коли б він принаймні попередив, що приїжджає. Отак впасти нам на голову! А нехай йому, я ніяк не сподівався.

Ліхтарі на проспекті Санчеса Серро засвітилися, і обабіч ще тягнулися широкі й багаті світлостінні будинки з різьбленими балконами та бронзовими дверними молотками, але в глибині, у блакитній коловерті вечора, вже вимальовувалися невиразні, розпливчасті нетрі Мангачерії. Колона ваговозів сунула дорогою у бік Нового мосту, а на тротуарах тулилися до під’їздів парочки, гасали ватаги хлопчаків, дибали старі люди з паличками.

— Білі запишалися, — мовив Літума. — Гуляють собі зараз по Мангачерії, немов у себе дома.

— А все через той проспект, — закинув Мавпа. — Для Мангачерії це був смертельний удар. Коли його будували, арфіст сказав, що тепер кожен почне пхати сюди свого носа. Як сказав, так і вийшло, братику.

— Зараз усі білі закінчують свої розваги у нас, — мовив Хосе. — Ти зауважив, як розрослася П’юра, братику? Скрізь нові будівлі. Хоча тебе це не дивує, ти ж бо приїхав з Ліми.

— Ось що я вам скажу, — заявив Літума. — Досить для мене вже подорожей. Увесь цей час думав і зрозумів: не пощастило мені тому, що я не залишився, як ви, на своїй землі. Переконався принаймні в одному: хочу вмерти тут.

— Може, він змінить намір, коли дізнається про все, — сказав Хосефіно. — Йому буде соромно, коли люди почнуть вказувати на нього пальцями. І тоді він поїде.

Хосефіно зупинився, витягнув цигарку. Брати Леон затулили руками сірника, щоб його не загасив вітер. Поволі пішли далі.

— А якщо він не поїде звідси? — озвався Мавпа. — П’юра буде надто тісною для вас двох, Хосефіно.

— Навряд чи Літума поїде, бо він просто закоханий у П’юру, — сказав Хосе. — Не те, що того разу, коли він повернувся з сельви і йому все тут смерділо. В Лімі в ньому прокинулася любов до рідного краю.

— Не треба мені ніякої китайської кухні, — вигукнув Літума. — Хочу чогось п’юранського.

— Ну то й ходімо до Анхеліки Мерседес, братику, — запропонував Мавпа. — Вона й тепер королева кухарок. Хіба ти забув про неї?

— Краще в Катакаос, братику, — мовив Хосе. — До «Затонулого воза», там дають найкраще кларіто^[11], в житті такого не пив.

— Літума приїхав, і вам уже весело, — сказав Хосефіно. — Немовби вже випили на радощах.

— Крім усього, непереможний, він ще й наш двоюрідний брат, — докинув Мавпа. — Завжди приємно зустріти когось із рідні.

— Спочатку треба його куди-небудь повести, — сказав Хосефіно. — Напоїти і лише потім розповісти, що і як…

— Але постривай, Хосефіно, — урвав його Мавпа. — Ми не закінчили розповіді.

— Завтра підемо до доньї Анхеліки, — мовив Літума. — Або до Катакаосу, як хочете. Але сьогодні я вже знаю, де ми обмиємо моє повернення, і заради мене мусите пристати на це.

— Куди він, чорт забирай, хоче йти? — спитав Хосефіно. — До «Королеви»? До «Трьох зірок»?

— До нашої Чунги, Чунгіти, — сказав Літума.

— Куди там, — заперечив Мавпа. — У Зелений Дім, ні більше, ні менше. Ось так, непереможний.

II

— Ти саме втілення диявола, — сказала мати Анхеліка й схилилася над Боніфацією, що розпростерлася на підлозі, як темне, зацьковане звірятко. — Невдячна, бездушна.

— Нема нічого гірше невдячності, Боніфаціє, — промовила ігуменя. — Навіть звірі спроможні бути вдячними. Бачила мавпочок, коли їм дають банани?

Обличчя, руки, накидки черниць, здавалося, світились у напівмороці комірчини. Боніфація лежала так само без руху.

— Колись ти зрозумієш, що накоїла, і розкаєшся, — сказала мати Анхеліка. — А якщо ні, то втрапиш до пекла, негідне дівчисько.

Вихованки сплять у довгій, вузькій, мов тунель, кімнаті; в голих стінах пробито три вікна, які виходять на Ньєву, єдині двері ведуть на широке подвір’я місії. На підлозі, притулені до стін, лежать малі складані койки; вихованки складають їх, коли встають, а ввечері розкладають. Боніфація спить на дерев’яному ліжку, по той бік дверей, у комірчині, яка ніби вклинюється між спальнею вихованок і подвір’ям. Над ліжком висить розп’яття, а поруч стоїть скриня. Келії черниць містяться на протилежному подвір’ї, в резиденції: білому будинку з двоскатним дахом і дерев’яною балюстрадою. Біля резиденції — їдальня і класна кімната, де вихованки вчаться розмовляти по-іспанському, читати по складах, рахувати, шити і гаптувати. Уроки закону божого й моралі відбуваються у каплиці. В кутку подвір’я є приміщення, схоже на клуню, що по сусідству з садом місії; високий червоний комин стримить з-поміж лісових гілок, які визирають з-за стіни: це кухня.

— Ти була ще ось такою, але вже й тоді можна було передбачити, що з тебе виросте, — ігуменя опустила руку на півметра від підлоги. — Ти знаєш про що я кажу, правда?

Боніфація повернулася на бік, підвела голову і втупилась у руку ігумені. Лемент папуг у саду долинав аж до її комірчини. Надворі темніло, крізь вікно невиразно виднілися переплутані гілки дерев. Боніфація сперлася ліктями на підлогу:

— Ні, не знаю, матусю.

— Того всього, що ми для тебе зробили, також не знаєш, правда? — вибухнула мати Анхеліка, яка ходила взад-уперед зі стиснутими кулачками. — Не знаєш, чим ти була, коли ми тебе підібрали, га?

— Звідки мені знати, — прошепотіла Боніфація. — Я була дуже мала і не пам’ятаю.

— Зверніть увагу, мати, який солодкий в неї голосок, — вигукнула мати Анхеліка. — Думаєш мене обдурити? Гадаєш, що я тебе не знаю? І хто дозволив тобі говорити «матусю»?

Після вечірньої молитви сестри йдуть до їдальні, а вихованки на чолі з Боніфацією прямують до спальні. Стелять койки і, коли вже лежать, Боніфація гасить каганці, замикає двері на ключ, вклякає навколішки під розп’яттям, молиться і теж вкладається спати…

— Ти бігала по саду, греблася в землі і, як тільки знаходила якогось хробака, то пхала собі до рота, — сказала ігуменя. — Увесь час хворіла, а хто тебе лікував і доглядав? Теж не пам’ятаєш?

— І була гола! — вигукнула матір Анхеліка. — Я сама з власного бажання, шила тобі сукенки, але ти їх здирала з себе і показувала усім довкола свій сором, а тобі вже було, мабуть, таки більше, ніж десять років. Лихі інстинкти сиділи в тобі, дияволице, лише паскудства тобі подобались.

Закінчився сезон дощів, присмерк западав дуже швидко: вдалині, за мішаниною гілок і листя в вікні, небо було скупченням тьмяних обрисів та іскор. Ігуменя поважно сиділа на мішку з зерном, мати Анхеліка ходила туди-сюди, вимахуючи кулачком, і коли в неї засукувався рукав сутани, то з’являлася рука: тонка біла змійка.

— Ніколи не могла б собі уявити, що ти спроможешся на щось таке, — сказала ігуменя. — Як це було, Боніфаціє? Навіщо ти це зробила?

— Тобі не спало на думку, що вони можуть померти з голоду або втонути в річці? — спитала мати Анхеліка. — Що можуть застудитись? Ні про що не подумала, розбійнице!

Боніфація захлипала. Комірчина була насичена запахом масної землі і вогкого зілля, який у присмерку вчувався ще виразніше. Нічний духмяний запах, здавалося, проникав крізь вікно, змішаний з чистим, прозорим стрекотінням цвіркунів і цикад.

— Ти була як звірятко, а тут ми тобі дали дах над головою, родину, ім’я, — сказала ігуменя. — І ми дали тобі бога. Чи це для тебе нічого не означає?

— Ти не мала що їсти, не мала у що вдягтися, — буркнула мати Анхеліка. — Ми виховали тебе, вдягли, вивчили. Чому ти так вчинила з дівчатками, невдячна?

Час від часу тілом Боніфації пробігали дрижаки, від стегон до плечей. Намітка зсунулася, і гладке рівне волосся впало на лоба.

— Годі плакати, Боніфаціє, — сказала ігуменя. — Одізвися нарешті!

Місія прокидається вдосвіта, дзижчання комах змінюється співом птахів. Боніфація входить до спальні, теленькаючи дзвіночком: вихованки схоплюються з койок, проказують молитву, одягаються. Потім розходяться по місії; згідно зі своїми обов’язками, наймолодші підмітають подвір’я, резиденцію, їдальню, старші — каплицю і класи. П’ятеро вихованок виносять кошики зі сміттям на подвір’я і там чекають на Боніфацію. Ідуть за нею по стежці, минаючи площу Санта-Марія де Ньєви, потім поле і перед самим будинком лоцмана Ньєвеса повертають на іншу стежку, котра звивається поміж пальмами у напрямку вузької ущелини, що править за міський смітник. Раз на тиждень помічник алькальда, Мануель Агіла, палить сміття. Щовечора тут вештаються агваруни: одні порпаються у смітті в пошуках недоїдків і хатнього начиння, інші кричать, відганяючи палицями хижих птахів, які жадібно кружляють над ущелиною.

— Тебе не обходить, що ті дівчатка знову почнуть жити у соромі й гріхові? — спитала ігуменя. — Що забудуть усе, чого вони тут навчилися?

— Твоя душа надалі залишається поганською, хоча ти й говориш по-християнському і не гасаєш голою, — сказала мати Анхеліка. — Її не лише не обходить це, мати, а вона тому їх і випустила, щоб вони знову стали дикунками.

— Але ж вони хотіли піти, — мовила Боніфація. — Вийшли на подвір’я, дісталися до хвіртки, і по їхніх обличчях я бачила, що вони хочуть піти разом з тими двома, які прибули вчора.

— Зробила це, бо вони хотіли, — скрикнула мати Анхеліка. — Бо була на них зла! Бо мусила працювати біля них, а ти ненавидиш працю, ледащо, дияволице!

— Заспокойтесь, будь ласка, мати Анхеліко, — ігуменя підвелася.

Мати Анхеліка піднесла руку до грудей, потім торкнулася чола: брехня виводить її з рівноваги, вона щиро шкодує.

— Це через тих двох, які прибули вчора, матусю, — сказала Боніфація. — Я не хотіла, щоб інші також втікали, я збиралася відпустити лише тих двох, бо мені стало їх дуже шкода. Не кричи так, матусю, ти ж потім хворієш, завжди, як перенервуєш, то хворієш.

Коли Боніфація і вихованки повертаються від смітника до місії, мати Гризельда і її помічниці вже встигають приготувати сніданок: овочі, кава, булочки власної випічки. Після сніданку вихованки йдуть до каплиці, там займаються вивченням священної історії і катехізису, вчать молитви. Опівдні повертаються до кухні і під керівництвом матері Гризельди — рожевощокої, заклопотаної, рухливої — готують обід: овочевий суп, риба, маніока, дві булочки, овочі, дистильована вода. Згодом вихованки можуть годину бігати по подвір’ю або відпочивати в тіні фруктових дерев. Потім ідуть до класу для початківців. Мати Анхеліка вчить їх іспанської мови, алфавіту і рахуванню. Мати ігуменя викладає історію і географію, а мати Патросінія — математику. Увечері черниці й вихованки читають молитви у каплиці, потім знову розділяються на групки для роботи на кухні, в саду, в комірчині, в їдальні. Вечеря скромніша від сніданку.

— Вони розповідали про своє селище, щоб розчулити мене, мати, — сказала Боніфація. — Пропонували мені усе на світі, і мені їх стало шкода.

— Ти навіть не здатна брехати, Боніфаціє, — ігуменя опустила руки, які, наче білі птахи, майнули у синюватій напівтемряві і з’єдналися знову. — Дівчатка, котрих матір Анхеліка привезла з Чікаїса, не говорили по-християнському. Бачиш, як ти недаремне грішиш?

— Я розмовляю по-поганському, мати, ти просто нічого про це не знала. — Боніфація підвела голову, два великі вогники на мить блиснули з-під волосся. — Я навчилася, слухаючи тих дівчаток, але ніколи тобі про це не розповідала.

— Брешеш, дияволице! — вигукнула мати Анхеліка, руки її роз’єдналися, легко затріпотіли. — Мати, ви бачите, що вона тепер вигадала?

Але її мовби урвало гарчання, неначе в комірчині причаївся звір, який раптом розлютився і виказав себе виттям, хрипінням, нявканням, упереміш з високими звуками, що рипіли у темряві, немовби кидаючи виклик до бою.

— Бачиш, матусю? — сказала Боніфація. — Чула, як я розмовляю по-поганському?

Щоденно, перед сніданком, черниці та вихованки слухають месу. Відправляють її єзуїти з сусідньої місії, як звичайно отець Венансіо. Каплиця в неділю відчиняє свої бічні двері, щоб усі мешканці Санта-Марія де Ньєви могли взяти участь в службі. Ніколи не бракує представників влади, іноді приходять селяни, збирачі каучуку, напівголі агваруни, які товпляться в дверях. Пополудні мати Анхеліка і Боніфація проводять вихованок на берег річки, дозволяють їм хлюпатись, ловити рибу, видиратися на дерева. У неділю сніданок щедріший, звичайно подають м’ясо. Вихованок двадцятеро, віком від шести до п’ятнадцяти років, лише агварунки. Іноді між ними опиняється якась дівчинка з племені уамбісів або навіть шапра. Але це рідко.

— Не люблю відчувати себе ні до чого непридатним, Акіліно, — сказав Фусія. — Хотів би, щоб було як раніше. Пам’ятаєш, як ми чергувалися?

— Звичайно, пам’ятаю, — відповів Акіліно. — Адже це через тебе я став таким, ким є зараз.

— Авжеж, ще й досі розвозив би воду від дому до дому, коли б я не з’явився у Мойобамбі, — сказав Фусія. — Але ж ти боявся річки, старий.

— Лише Майо, бо в дитинстві ледве не втопився в ній, — мовив Акіліно. — А в Румійяку купався завжди.

— В Румійяку? — спитав Фусія. — Вона протікає через Мойобамбу?

— Саме так, Фусіє, то спокійна річка, — відповів Акіліно, — вона протікає через руїни, поблизу місця, де мешкають ламісти^[12]. Там дуже багато помаранчевих садів. Невже ти й цих помаранчів не пам’ятаєш? Найсолодші в світі.

— Мені соромно, що я лежу тут, як мрець, а ти вже ледве дихаєш від того веслування, — мовив Фусія.

— Тут навіть не треба веслувати, старий, — сказав Акіліно, — треба лише тримати стерно. Зараз, коли ми перепливли пороги, річка сама працює за нас. Я не люблю тільки, коли ти сидиш тихо і починаєш дивитися в небо так, немовби побачив чулья-чакі.

— Ніколи не бачив його, — заперечив Фусія. — Тут, у сельві, усі бачили його, принаймні хоч раз, а я жодного. Навіть у цьому мені не пощастило.

— Скажи краще, що пощастило, — сказав Акіліно. — Знаєш, одного разу чулья-чакі явився сеньйорові Хуліо Реатегі? Кажуть, це трапилося в одній ущелині на Ньєві. Але Реатегі спостеріг, що той щось надто кульгає, і, помітивши оту своєрідну коротшу ніжку, прогнав його пострілами. До речі, Фусіє, чому ти посварився з сеньйором Хуліо Реатегі? Напевне, утнув йому одну з тих своїх штучок?

— Утнув, і не раз, а вперше ще перед тим, як познайомився з ним, невдовзі після приїзду до Ікітоса, старий. Пізніше я розповів йому про це, і Реатегі сміявся: отже, це ти обвів круг пальця того дона Фабіо, губернатора Санта-Марія де Ньєви?

— До ваших послуг, шановний сеньйоре, — сказав дон Фабіо. — Чого бажаєте? Чи надовго ви приїхали до Ікітоса?

Так, він, Фусія, залишиться тут надовго, можливо, навіть назавжди; адже він має справу з лісовою промисловістю, — хіба дон Фабіо не чув про це? — й будуватиме лісопильний завод неподалік Наути. І, власне, чекає на приїзд кількох інженерів. У нього багато складнощів у роботі, і він добре заплатить донові Фабіо, але хотів би мати велику зручну кімнату, а дон Фабіо: зрозуміла річ, сеньйоре, прошу дуже, я тут саме для того, щоб обслуговувати клієнтів. Одне слово, старий, він ковтнув гачок.

— Він дав мені найкращу кімнату у готелі, — вів далі Фусія. — З вікнами в сад, у якому росли панамські пальми. Запрошував мене до себе на вечерю і невпинно торочив про свого шефа. Я ледве розумів його, бо тоді ще кепсько знав іспанську мову.

— А сеньйора Реатегі не було на той час в Ікітосі? — спитав Акіліно. — Він був уже тоді багатий?

— Ні, по-справжньому він розбагатів пізніше, на контрабанді, — пояснив Фусія. — Але вже мав цей готель, починав торгувати з індіанцями і тому поїхав до Санта-Марія де Ньєви. Скуповував каучук, шкіри, продавав їх в Ікітосі. Це там мені спало на думку взятися за те діло. Але знову те ж саме, потрібен був капіталець, а я не мав ані сентаво.

— І багато грошей ти вкрав тоді, Фусіє? — спитав Акіліно.

— П’ять тисяч солів, доне Хуліо, — сказав дон Фабіо. — І мій паспорт, і кілька срібних приборів. Мені дуже прикро, сеньйоре Реатегі, я розумію, як погано ви думатимете про мене. Але присягаюсь, я працюватиму в поті чола свого і відшкодую вам геть усе, до останнього сентаво.

— І тебе ніколи не мучило сумління, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Багато років хочу спитати тебе про це.

— Через те, що обікрав того сучого сина Реатегі? — вигукнув Фусія. — Він багатий, бо накрав більше від мене, старий. Але він мав з чим починати, а я не мав нічого. Це була моя лиха доля, завжди я мусив починати з нуля.

— А куди ж ви тоді дивилися? — обурився дон Хуліо Реатегі. — Чому вам не спало на думку перевірити його документи, доне Фабіо?

Але ж він перевірив, і паспорт був, як новенький, звідки він міг знати, що це підробка, доне Хуліо? До того ж Фусія приїхав так добре одягнений і говорив так переконливо! І він, Фабіо, навіть подумав, що, коли сеньйор Реатегі повернеться з Санта-Марія де Ньєви, то вони почнуть разом робити великі справи. Людина така необережна.

— А що ти мав тоді у тій валізці, Фусіє? — спитав Акіліно.

— Карти Амазонії, сеньйоре Реатегі, — пояснив дон Фабіо. — Величезні, такі, як ото можна побачити в казармах. Порозвішував їх у своїй кімнаті і говорив: це для того, щоб знати, якими шляхами будемо сплавляти ліс. Малював щось і писав по-португальському, хіба це не дивно?

— Нічого дивного, доне Фабіо, — сказав Фусія. — Окрім дерева, мене цікавить також торгівля. А іноді дуже вигідно мати контакти з тубільцями. Тому я й позначив племена.

— Навіть ті з Мараньйону і з Укайялі, доне Хуліо, — уточнив дон Фабіо. — А я думав, це ділова людина, буде добрим партнером для сеньйора Реатегі.

— Пам’ятаєш, як ми спалили твої карти? — спитав Акіліно. — Сміх, та й годі, ті, що складають карти, не знають, що Амазонія це немов розпалена жінка, — не всидить спокійно. Тут усе змінюється: річки, тварини, дерева. Нема ради, Фусіє. Ми потрапили на божевільну землю.

— Він знає сельву чудово, — сказав дон Фабіо. — Коли повернеться з Верхнього Мараньйону, я вас познайомлю, і ви напевне заприятелюєте.

— Тут, у Ікітосі, усі розповідають про дона Хуліо дива, — мовив Фусія. — Дуже хотів би познайомитися з ним. Ви випадково не знаєте, коли він повернеться до Санта-Марія де Ньєви?

— Дон Хуліо впорядковує там свої справи, та й губернаторство забирає в нього багато часу, але вирватись на короткий строк йому вдається завжди, — відповів дон Фабіо. — Залізний характер, сеньйоре. Успадкував його від батька, який був одним з найбільших скупників каучуку в часи розквіту Ікітоса. А коли збанкрутував, пустив собі кулю в лоба. Реатегі втратили усе до останньої сорочки. Але дон Хуліо звівся на ноги, самотужки. Кажу вам, це людина з залізною волею.

— Колись у Санта-Марія Ньєві на його честь влаштували банкет, і я чув його промову, — сказав Акіліно. — Він говорив про свого батька з великою гордістю, чуєш, Фусіє.

— Батько — це була одна з його улюблених тем, — відповів Фусія. — Коли ми працювали разом, він при кожній нагоді згадував про нього. Ет, сучий син Реатегі, клятий везунчик! Я завжди йому заздрив, старий.

— А такий чистенький, такий пещений, — сказав дон Фабіо. — І подумати тільки, що я догоджав йому, майже ноги цілував. Коли він входив до готелю, то навіть кішка від радощів хвіст задирала. Що за клята людина, доне Хуліо.

— Ну й колінця викидаєш ти на прощання, Фусіє. У Кампо Гранде відлупцював вартівників, а в Ікітосі вбив кішку, — мовив Акіліно.

— Правду кажучи, доне Фабіо, це не здається мені надто важливим, — сказав Хуліо Реатегі. — Мені шкода лише срібла, яке він у мене поцупив.

Але кішці було дуже боляче, доне Хуліо. Він задушив її простирадлом, і повісив до москітної сітки. Увійти так до кімнати, і раптом побачити її, завислу в повітрі, закоцюблу, з вибалушеними очима, — це жахливо. Зло заради зла важко зрозуміти, доне Хуліо.

— Людина робить все що завгодно, аби вижити, я розумію твої крадіжки, — сказав Акіліно. — Але навіщо витворяти таке з кішкою, чи це від люті, що ти не мав того початкового капіталу?

— І це також, — відповів Фусія. — А до того ж від тієї паскуди тхнуло, і вона повсякчас мочилася на моє ліжко.

Цей вчинок цілком у характері азіатів, доне Хуліо, вони мають такі бандитські звичаї, нічого неможливо передбачити; він, Фабіо, недавно дізнався, наприклад, що китайці в Ікітосі тримають котів у клітках і відгодовують їх молоком, а коли вони погладшають, то кидають їх у казан і їдять, сеньйоре Реатегі.

— Доне Фабіо, — сказав Реатегі, — я хочу зараз поговорити з вами про покупки, задля того я й приїхав з Санта-Марія де Ньєви. Ну то як, купив він?

— Усе, що ви замовляли, доне Хуліо, — повідомив дон Фабіо. — Люстерка, ножі, матерію, намисто, і дуже дешево. Коли ви поїдете на Верхній Мараньйон?

— Я не міг сам забратися у глушину, щоб торгувати, я потребував спільника, — мовив Фусія, — і після цієї історії повинен був шукати його подалі від Ікітоса.

— Тому ти приїхав до Мойобамби, — сказав Акіліно. — І заприятелював зі мною, аби я супроводжував тебе в подорожах до індіанських племен. Отже, ти почав наслідувати сеньйора Реатегі, перш ніж познайомився з ним, перш ніж став його працівником. Ти тільки й торочив про прибутки, Фусіє: ходи зі мною, Акіліно, за рік станеш багатієм; аж голова мені боліла від твоїх виспівувань.

— Ось бачиш, кожному своє, — зітхнув Фусія. — Я присвятив себе цьому більше, ніж інші, ніхто не ризикував так, як я, і ось чим усе закінчилося. Хіба це справедливо?

— На все божа воля, Фусіє, — сказав Акіліно. — Не нам про це судити.

Одного теплого грудневого ранку до П’юри прибув чоловік. Верхи на мулі, який ледве дибав, він несподівано виринув з-поміж південних дюн: постать у широкополому капелюсі, загорнута в легке пончо. Крізь рожевувате світло світанку, коли язики сонячного полум’я починають повзти пустелею, прибулець із задоволенням побачив перші кактусові зарості, обпалені сонцем ріжкові дерева, білі будиночки Кастілії, які що ближче до річки, то численніші й скупченіші. Дихаючи густим повітрям, він підходив до міста, котре спостеріг ще з протилежного берега, — воно блищало, мов дзеркало. Прибулець поїхав вулицями Кастілії, ще безлюдними, і біля Старого мосту зліз з мула. Якусь хвилину дивився на будівлі по інший бік річки, на бруковані вулиці, на будинки з балконами, на піщинки, завислі в повітрі, на масивну вежу собору з її округлим дзвоном кольору сажі, на зелені плями садиб, що на північній околиці розсипані вздовж берега річки в напрямку Катакаосу. Ведучи за повід мула, він пройшов пішки через Старий міст і, ляскаючи час від часу бичем по ногах, попростував головною вулицею міста, що простягається від річки до Пласа де Армас. Там прибулець затримався, прив’язав мула до тамариндового дерева, сів на землю й опустив криси капелюха, щоб захиститися від піску, який безжалісно колов йому очі. Певно, він здійснив довгу подорож: рухи його були повільні, втомлені. Коли піщаний дощ припинився і на площі з’явилися перші мешканці, прибулець спав. Поруч з ним лежав здохлий мул, з мордою, вимазаною зеленавою піною, й з вибалушеними очима. Ніхто не наважився будити чоловіка. Звістка розлетілася миттєво, і площа заповнилася натовпом цікавих, які, штовхаючись і перешіптуючись, пропихалися до незнайомого. Декотрі вилізли на павільйон, інші оглядали прибульця, міцно охопивши стовбури пальм. Це був атлетичної будови молодий чоловік, що мав квадратні плечі й густу широку борідку; крізь сорочку з відірваними гудзиками прозирав його м’язистий, волохатий торс. Прибулець спав з відкритим ротом, легенько похропуючи: потріскані губи розтулилися, показуючи зуби, схожі на собачі ікла: жовті, міцні, хижі. Його штани, чоботи, полиняле пончо були пошарпані, брудні, капелюх — також. Він був неозброєний.

Прокинувшись, він мерщій схопився на ноги, став у захисну позу; його очі з-під спухлих повік недовірливо слідкували за збіговиськом. Зусібіч сяяли посмішки, люди дружньо махали руками, якийсь старий протиснувся до нього і подав йому гарбузову пляшку з холодною водою. Тоді посміхнувся й прибулець. Пив поволі, жадібно, з заплющеними очима. Гамір зростав, усі почали проштовхуватися, щоб перекинутися кількома словами з чужинцем, запитували його про подорож, висловлювали співчуття з приводу смерті мула. Він сміявся тепер уголос, потискав простягнуті долоні. Потім одним рухом відчепив торби від сідла і запитав про готель. В оточенні послужливих городян перетнув площу Пласа де Армас і увійшов до «Північної зірки»: місць не було. Городяни заспокоїли його, почулося багато голосів, які запрошували чужинця погостювати. Він зупинився у Мельчора Еспіноси, діда, що жив сам на бульварі Малекон поблизу Старого мосту. В нього було невеличке господарство, далеко, на березі Чіри, куди він їздив двічі на місяць. У цьому році Мельчіор Еспіноса побив рекорд: у нього гостювало п’ятеро приїжджих. Вони завжди прибували до П’юри на якийсь час, щоб закупити врожай бавовни, продати худобу й підрахувати прибутки; тобто на декілька днів, щонайбільше на декілька тижнів.

А цей залишився. Місцеві жителі дізналися про нього мало, лише те, ким він був: ані продавцем худоби, ані збирачем податків, ані комівояжером. Його звали Ансельмо і, за його словами, він був перуанець, хоч ніхто не міг розпізнати його акценту: він не говорив непевним, невиразним тоном людей з Ліми ані тим співучим, що притаманний мешканцям Чікалайо; його вимова не відзначалася правильністю, як у мешканців Трухільйо, він не був також горянином, тому що не затинався при кожному «р» та «с». Його вимова була іншою, дуже мелодійною і дещо повільною, він уживав незвичайні звороти та вирази. У запалі суперечки гучність його голосу наводила на думку, що він був командиром монтонерос. Торби, з яких складався увесь його багаж, напевне, були напаковані грішми; але яким дивом він спромігся подолати пустелю і вберегтися від нападу розбійників? Мешканці так і не дізналися, звідки він прибув і чому його кінцевою метою стала П’юра.

Наступного дня після приїзду він з’явився на Пласа де Армас поголений, і його молоде обличчя здивувало всіх городян. У крамниці іспанця Еусебіо Ромео він купив собі нові штани і чоботи: заплатив готівкою. Двома днями пізніше замовив у Сатурніни, відомої майстрині з Катакаоса, капелюх з білої соломки — такий капелюх можна покласти в кишеню й вийняти абсолютно не зім’ятим. Щоранку Ансельмо йшов на Пласа де Армас і, сидячи на терасі «Північної зірки», запрошував перехожих на чарчину. У такий спосіб оточив себе приятелями. Він був балакучий і дотепний, зажив собі загальну симпатію, вихваляючи принади міста: привітність людей, вроду жінок, чудові заходи сонця. Швидко опанував місцеву говірку і теплу ліниву вимову п’юранців: він уже через кілька тижнів казав «гуа», щоб висловити здивування, говорив «вилупки» на дітей, «клаповухі» на віслюків, був з усіма запанібрата, умів відрізнити кларіто від густої чічі, добре розумівся на гострих тамтешніх приправах, знав напам’ять імена багатьох людей і назви вулиць, танцював тондеро так само, як мангачі.

Його допитливість не мала меж. Виказував невгамовну зацікавленість місцевими звичаями,розпитував про всілякі подробиці з життя і смерті різних людей. Хотів знати все: хто найбагатший, коли й чому він розбагатів; чи префект, алькальд та єпископ чесні і чи шанують їх городяни; як тут розважаються, які подружні зради і скандали обурюють святенниць і священиків; як поважні люди дотримують своїх релігійних та моральних обов’язків; яких форм набуває у місті любов.

Кожної неділі він ходив до «Колізею» і з захопленням, мов старий досвідчений знавець, дивився на бій півнів, останній залишав бар «Північна зірка», елегантно грав у карти, ставив великі суми, міг програвати і. вигравати, не зморгнувши оком. Так він здобув приязнь комерсантів і поміщиків, став популярний. Найзнатніші запросили його на полювання до Чулуканаса, і він усіх здивував своїми влучними пострілами. Зустрічаючи Ансельмо на вулиці, селяни сердечно вітали його, називаючи по імені, а він приязно поплескував їх по плечу. Люди цінували його життєлюбність, невимушеність у поводженні, щедрість. Але всіх інтригувало його минуле, і те, звідки в нього стільки грошей. Про Ансельмо почали поширюватися різні легенди: коли вони доходили до нього, він голосно реготав: ані заперечував їх, ані підтверджував. Іноді з приятелями вештався по корчмах Мангачерії і під кінець завжди опинявся у домі Анхеліки Мерседес, тому що там була арфа, а він був чудовим арфістом, просто незрівнянним. У той час коли інші клацали підборами і підіймали тости, він упродовж довгих годин пестливо перебирав білі струни, які слухались його і за його наказом могли шепотіти, сміятись, плакати.

П’юранці шкодували лише, що Ансельмо був не достатньо ввічливий, коли з п’яних очей надто зухвало роззирався на жінок. Босоногим служницям, які проходили через Пласа де Армас у бік ринку, торговкам, що з дзбанами чи глиняними мисками на голові кружляли, вихваляючи сік з лукуми та манго й свіжі артишоки, сеньйорам у рукавичках, вуалях та з чотками, які прямували у бік собору, — усім уголос він пропонував зустріч й імпровізував сороміцькі віршики. «Дивись, Ансельмо, — казали йому приятелі, — п’юранці ревниві. Зневажений чоловік або розгніваний батько викличе тебе на поєдинок у найменш очікуваний момент, будь делікатніший з жінками». Але Ансельмо відповідав голосним сміхом, підносив чарку і виголошував тост за П’юру.

У перший місяць його перебування у місті нічого не сталося.

Не так уже це й погано, зрештою усе на цьому світі можна залагодити. Сонце іскриться в очах Хуліо Реатегі, а пляшки вкладено до дзбану, повного холодної води. Він сам розливає, біла пінка сичить, росте, лускають бульбашки. Не треба перейматись, і давайте ще по скляночці пива. Мануель Агіла, Педро Ескабіно і Аревало Бенсас п'ють, витираючи губи руками. Крізь металеву сітку на вікні видно площу Санта-Марія де Ньєви — купка агварунів товче маніоку в пузатих горщиках, діти бігають довкола стовбурів капірон. Вище, на узгір'ях, немов вогненний прямокутник, вимальовується резиденція, головна будівля місії. Передусім це тільки проект, розрахований на довгий час, а тут проекти рідко вдаються, отож Хуліо Реатегі вважає тривогу передчасною. Але Мануель Алла, маленький лисий чоловічок з банькатими очима: ні, нічого подібного, губернаторе, — він підводиться, — у нас є докази, доне Хуліо, це ті двоє під'юджили дикунів. І тоді Аревало Бенсас: доне Хуліо, — теж підводиться, — переконаний, я вже казав, що за тими прапорами і плакатами криється щось більше, і я був проти, щоб оті вчителі приїжджали, доне Хуліо, — а Педро Ескабіно стукає склянкою об стіл: доне Хуліо, кооператив це факт, агваруни самі продаватимуть каучук в Ікітосі, в Чікаїсі зібралися вожді, щоб обговорити це, саме так стоять справи, а все решта — хибні думки. Однак Хуліо Реатегі не знає жодного агваруна, який уявляв би, що таке Ікітос і що таке кооператив, — звідки ви, доне Ескабіно, витягли цю історію? — і просить сеньйорів говорити по черзі. Склянка видає сухий глухий звук, вдаряючись знову об стіл, — доне Хуліо, ви проводите багато часу в Ікітосі, у вас там чимало справ, і не помічаєте, що на околиці стало гаряче з тієї хвилини, коли тут з’явилися ці типи. Голос Хуліо Реатегі й далі лунає лагідно: доне Педро, губернаторські справи забирають у мене силу часу й грошей, — його погляд стає твердим, — я не хотів займати цієї посади, а ви, Педро Ескабіно, були одним з тих, які найбільше наполягали, дуже прошу зважувати свої слова. І Педро Ескабіно: я й сам знаю, чим вам завдячую, отож зовсім не мав наміру образити вас: я щойно повернувся з Уракуси, і вперше за десять років, доне Хуліо, — два сухих і глухих удари об стіл, — агваруни не хотіли продати мені жодної кульки каучуку, незважаючи на завдаток. І Аревало Бенсас: навіть їх заманили в кооператив. Доне Хуліо, не смійтеся, вони збудували халупу, геть заповнену каучуком і шкірами, а Ескабіно вони нічого не хотіли продати, сказали, що будуть продавати в Ікітосі. І тоді Мануель Агіла, низенький, лисий, з банькатими очима: от бачите, губернаторе, цих типів не можна підпускати до індіанців, Аревало має рацію, вони їх лише під’юджують. Не хвилюйтеся, сеньйори, вони вже більше не приїдуть, — і Хуліо Реатегі наповнює склянки, — до Ікітоса я їздив не лише у своїх, а й у їхніх справах, і міністерство скасувало плани цивілізування сельви, отож учительським бригадам кінець. Але Педро Ескабіно знову грюкає склянкою по столу: вони вже приїжджали, і це зло вже трапилося, доне Хуліо. Це означає, що ми навіть не зможемо порозумітись з дикунами? Певна річ, вони знайшли спільну мову, нехай дон Хуліо послухає перекладача, якого ті двоє брали з собою до Уракуси, він сам усе розповість, доне Хуліо, самі побачите. Мідношкірий босий чоловік, що сидить у кухні біля дверей, встає і заклопотано підходить до губернатора Санта-Марія де Ньєви, — це так було сеньйоре…

Боніно Перес: спитай в отого Хума, скільки їм платять за кілограм живиці. Перекладач починає вити, вимахує руками, плює, а Хум слухає мовчки, тримаючи схрещені руки на грудях. На зеленавих щоках у нього два наколотих червоних хрестики, на квадратному носі витатуйовано три риски, тоненькі, немов травинки, Хум поважний, урочистий. Уракуси, що стовпилися на галявині, стоять нерухомо, сонце палить дерева й хижки тубільців. Перекладач замовкає, а Хум і маленький дідок жестикулюють, гарчать, бурмочуть, і тоді перекладач: вони кажуть, що за каучук вищої якості — два солі, середньої — один соль за кілограм. А Теофіло Каньяс, кліпаючи очима: невже так дорого? І Боніно Перес: от бачиш, брате, чорт їх забирай, ну й сволота, — і до перекладача: скупники погані перуанці, вони продавали каучук по двадцять солів за кілограм, кляті скупники збиткуються над вами, не давайте себе обдурювати, привозьте каучук і шкіри до Ікітоса, жодної торгівлі з тими скупниками не ведіть, переклади їм. А перекладач: сказати їм це? І Боніно: так, скупники їх обкрадають. Так сказати? А Теофіло: так, так. Лихі перуанці, так сказати? І що скупники збиткуються над ними? А Боніно й Теофіло: так, так, негідники, злодії, лихі перуанці, нехай не дають себе обдурювати, перекладай їм це. Перекладач гарчить, виє, спльовує і Хум гарчить, виє, спльовує, б’є себе в груди, шкіра в нього покрита глибокими зморшками, і перекладач: Ікітос ніколи не приходить, скупник Ескабіно приїжджає, він привозить ножі, мачете, матерію, — а Теофіло Каньяс: ну й ну, брате, вони думають, що Ікітос — це людина, не дійдеш з ними згоди, Боніно, — а перекладач: вони кажуть, міняє на каучук. Боніно Перес підходить до Хума й показує на ніж, що стирчить у того з-за пояса: побачимо, скільки кілограмів каучуку він дав за нього, запитай його про це. Хум виймає ніж, підносить його вгору, сталеве лезо блищить на сонці, Хум зухвало сміється, сміються й уракуси, що стоять позаду, витягають ножі, підносять теж угору, сонце виграє на лезах, а перекладач: ніж Хума коштував двадцять каучукових кульок, інші — десять, п’ятнадцять, — і Теофіло Каньяс: ось що брате, я хотів би повернутися до Ліми. У мене лихоманка, Боніно, а цих несправедливостей і цих людей, які нічого не розуміють, з мене вже досить, краще забути про це. І Боніно Перес, рахуючи на пальцях: чуєш, Теофіло, з рахунками я завжди мав клопіт, здається, виходить щось близько сорока солів за ніж Хума. І перекладач: чи говорити, чи перекладати? — а Теофіло: ні, — а Боніно: скажи їм, що скупник негідник і що той ніж не коштує навіть однієї кульки каучуку, такі ножі на смітник викидають, скажи, що Ікітос не скупник, а місто, до нього треба плисти вниз, по ріці, вниз по Мараньйону, нехай завозять туди каучук, продають його там у сто разів вигідніше, купують собі ножів та всього іншого, скільки захочуть. І перекладач: погано зрозумів, нехай сеньйор скаже повільніше, — а Боніно: він правий, треба, старий, пояснити все спочатку, не панікуй, Теофіло, і, можливо, вони послухають нас…

Хуліо Реатегі повторює: не втрачати голови. Хіба ці типи не пішли звідти? Вони вже ніколи не повернуться, і збунтовані тільки агваруни, а з шапрами торгівля йде нормально, зрештою на все є якийсь засіб. Він має надію, що спокійно завершить свою губернаторську діяльність, лише просить сеньйорів, щоб вони краще про це пам’ятали. І Аревало Бенсас: це не все, доне Хуліо. Хіба ви не знаєте, що трапилося в Уракусі з якимось сержантом, лоцманом і помічником з гарнізону Борха? Не далі як минулого тижня, доне Хуліо, — а він: що трапилось?

— Тішуся, що ми вже в Мангачерії, — озвався Хосе.

— Пісок дряпає, лоскоче мене. Зніму чоботи, — сказав Мавпа.

Водночас з алеєю Санчеса Серро закінчувалися асфальт, білі фасади, солідні брами та електричне світло й починалися мазані стіни, дахи з соломи, бляхи чи картону, курява, мухи, завулки. У віконцях халуп, квадратних, без завіс, горіли лойові свічки і оливові лампи, цілі родини висипали на середину вулиці, щоб подихати свіжим вогким повітрям. Щохвилини брати Леон махали руками, вітаючи знайомих.

— З чого ви такі горді? За що ви так вихваляєте вашу Мангачерію? — спитав Хосефіно. — Тут смердить, а люди живуть, немов худоба. Щонайменше по п'ятнадцять у кожній халупі.

— По двадцять, рахуючи собак і портрети Санчеса Серро, — відповів Мавпа. — Цим і приваблює Мангачерія, — ніяких відмінностей. Люди, собаки, коти — усі однакові, усі мангачі.

— А горді ми тому, що тут народились, — виголосив Хосе. — Вихваляємо її, бо це наша земля. І ти, Хосефіно, мабуть, здихаєш від заздрощів.

— Уся П’юра о цій годині завмирає, — сказав Мавпа. — А тут, чуєш? Життя лише починається.

— Тут ми всі одна родина і кожний вартий стільки, скільки вартий, — мовив Хосе. — У П'юрі цінують лише за те, що маєш, і якщо ти не білий, то повинен бути їхнім прислужником.

— Накласти мені на Мангачерію, — вигукнув Хосефіно. — Коли її зрівняють з землею як Гальїнасеру, нап'юся з радощів.

— Нерви тебе з’їдають, тому й не знаєш, на кому відігратися, — сказав Мавпа. — Але якщо хочеш дзявкати щось про Мангачерію, то тихенько, інакше мангачі випустять тобі кишки.

— Поводимося, як вилупки, — сказав Хосефіно. — Ніби саме зараз час для сварки.

— Помирімося, заспіваймо гімн, — сказав Хосе.

Люди, що сиділи на піску, мовчали, увесь гамір — співи, тости, гітари, оплески — долинав з чечерій, таких самих халуп, як і решта, тільки трохи більших, краще освітлених і з червоними або білими прапорцями, які розвівались над фасадом. У повітрі стояли змішані запахи, і в міру того, як вулиці переходили в безладне накопичення халуп, усе частіше траплялися собаки, кури, свині, які, рохкаючи, качалися по землі, вирячкуваті кози, прив’язані до кілочків, і щораз дзвінкішою ставала повітряна фауна — густі рої мух та оводів, що дзижчали над головою. Непереможні неквапом, простували звивистими стежками мангачських джунглів, оминаючи дідів та бабів, котрі винесли свої мати на свіже повітря, й обходячи халупи, що виринали посеред дороги, немов кити з моря. Небо розіскрилося зірками: великі сяяли чудово, інші були схожі на пломінець сірника.

— «Парубоцькі» вже світять, — озвався Мавпа, вказуючи на три яскраві рівновіддалені цяточки. — А як підморгують! Домітіла Яра казала, що коли вони світять так яскраво, то можна прохати їх про милість. Скористайся з цього, Хосефіно.

— Домітіла Яра! — вигукнув Хосе. — Бідна стара! Я трошки боявся її, але відтоді, як вона померла, з приємністю її згадую. Напевне, вона пробачила нам той гармидер, що його ми вчинили під час похорону.

Хосефіно йшов мовчки; руки запхнув у кишені, підборіддям доторкувався грудей. Брати Леон безперервно бурмотіли хором: «Добрий вечір, доне…», «вітаємо вас, доньє…», а з землі сонні голоси відповідали на їхні привітання, називаючи їх по іменах. Вони затрималися перед однією з халуп, Мавпа штовхнув двері: Літума стояв, повернувшись спиною, одягнений в жовто-зелений костюм, піджак віддувався на стегнах; волосся в нього було вологе, блискуче. Над його головою висіла вирізка з газети, пришпилена до стіни.

— Оце непереможний номер три, братику, — виголосив Мавпа.

Літума повернувся, мов дзига, й швидко перейшов через кімнату, усміхнений, з розпростертими обіймами, а Хосефіно ступив йому назустріч. Вони міцно обнялися, довго плескали один одного по плечах, — давненько ми не бачилися, брате, давненько, Літумо, що за приємність знову тебе зустріти, — і терлися один об одного, як два пси.

— Але ти й елегантний, братику, — сказав Мавпа.

Літума вивільнився, щоб непереможні могли побачити у всій красі його строкате вбрання: білу сорочку з твердим комірцем, рожеву краватку в сірий горошок, зелені шкарпетки і гостроносі, блискучі, немов два дзеркальця, чобітки.

— Вам подобається? Одяг я вирішив оновити з нагоди прибуття до рідних країв. Купив це три дні тому у Лімі. Краватку й чобітки також.

— Справжній принц, — сказав Хосе. — Фантастично, братику.

— Лише зовні, не більше, — уточнив Літума, делікатно обтріпуючи лацкани піджака. — Те, що всередині, вже починає пожирати міль. Але на дещо я все-таки ще здатний. Зараз, коли я став холостяком, черга за мною.

— Ледь упізнав тебе, — урвав його Хосефіно. — Стільки часу не бачив тебе, старий, у цивільному.

— Краще скажи, що стільки часу взагалі мене не бачив, — мовив Літума, споважнівши, але відразу ж посміхнувся.

— Ми також забули, як ти виглядаєш у цивільному, брате, — сказав Хосе.

— У ньому тобі краще, аніж у формі поліцейського, — докинув Мавпа. — Зараз знову маєш вигляд непереможного.

— Чого ми чекаємо? — спитав Хосе. — Заспіваймо гімн.

— Сеньйори, ви мої брати, — засміявся Літума. — Хто вас навчив стрибати зі Старого мосту в річку?

— А також пити й вештатися по повіях, — додав Хосе. — Ти нас зіпсував, братику!

Літума обіймав обох братів Леон, поплескував їх сердечно по плечах. Хосефіно потирав руки, та хоча його обличчя було усміхнене, у непорушному погляді блищав причаєний неспокій, а постава — відхилені назад плечі, випнуті груди, трохи зігнуті ноги — виказувала водночас напруження, неспокій, увагу.

— Треба скуштувати отого «Соль де Іка», — сказав Мавпа. — Ти пообіцяв нам, тож виконуй обіцянку.

Всілися на матах, під гасовою лампою, яка звисала зі стелі і, гойдаючись, кидала на глиняні стіни нерівні відсвіти, видобуваючи з мороку шпарки, написи і розвалену нішу, де біля ніг гіпсової мадонни з немовлям у руках стояв порожній свічник. Хосе запалив свічку в ніші, і в її світлі на вирізці з газети вималювалася пожовкла постать генерала зі шпагою й багатьма відзнаками.4 Літума підтягнув до мат валізку. Відчинив її, вийняв пляшки, відкоркував зубами, а Мавпа допоміг йому наповнити по вінця чотири склянки.

— Аж не віриться, що я знову з вами, Хосефіно, — мовив Літума. — Сумував за вами. І за рідним краєм також. Будьмо!

Дзеленькнули склянки, друзі випили разом, до дна.

— Не вино, а чистий вогонь, — гаркнув Мавпа з очима, повними сліз. — Ти переконаний, брате, що тут не сорок градусів?

— Та що ти, воно слабеньке, — сказав Літума. — Піско — це для недолугих з Ліми, жінок та дітей, інша річ — горілка з тростини. Ти вже забув, що ми пили її, як воду?

— Мавпа завжди мав слабку голову, — сказав Хосефіно. — Дві склянки, і готовий.

— Я швидко впиваюся, але витримати можу довго, як ніхто, — зауважив Мавпа. — Можу пити безупинно декілька днів.

— Ти завжди валився перший, брате, — нагадав йому Хосе. — Пам’ятаєш, Літумо, як ми тягли його до річки і відмочували у воді?

— А іноді просто били по пиці, — докинув Мавпа. — Напевне, тому в мене й борода не росте від того вашого биття.

— Здіймаю тост, — сказав Літума.

— Дозволь мені спершу наповнити склянки, братику.

Мавпа взяв пляшку, почав розливати, а обличчя Літуми посмутнішало, очі звузилися, стали, як дві щілини, погляд немовби провалився кудись.

— Ну, давай свій тост, непереможний, — сказав Хосефіно.

— За Боніфацію, — виголосив Літума. — І поволі підніс склянку.

III

— Не вдавай з себе дитину, — мовила ігуменя. — Цілу ніч ти мала на те, щоб виплакатися.

Боніфація схопила краєчок її сутани й поцілувала його.

— Скажи, що мати Анхеліка не прийде. Скажи, ти ж бо добра.

— Мати Анхеліка слушно тебе сварить, — вела далі ігуменя. — Ти образила бога й обманула довір’я, яким тебе обдарували.

— Аби вона тільки не розхворілася, мати, — не вгавала Боніфація. — Хіба ти не знаєш, що завжди, коли вона так лютує, то згодом хворіє?

Боніфація плескає в долоні, і перешіптування вихованок притихає, але не припиняється, плескає ще раз, дужче, і тоді западає тиша: тепер чутно лише шурхіт сандалій по камінню, яким вимощено подвір’я. Вона прочиняє двері до спальні й, коли остання вихованка переступає поріг, замикає їх, притуляє до них вухо: це не звичний, щоденний галас — окрім хатнього шамотіння, долинає ще глухий, таємничий, неспокійний шепіт, такий самий, як той, що було чути, коли дві новенькі прибули опівдні і йшли тут поміж матір’ю Анхелікою та матір’ю Патросінією, такий самий, як той, що розгнівав ігуменю під час проказування молитви. Боніфація дослухається ще хвилину і повертається на кухню. Запалює каганець, бере бляшану тарілку, повну смажених бананів, відсуває прогонич на дверях комірчини, заходить, і з глибини, з темноти чується шарудіння — немовби то чкурнули навтьоки пацюки. Вона підносить каганець, допитливо роздивляється приміщення. Дівчатка стоять за мішками маїсу: на худих ніжках — браслети, босі п’яти труться одна об одну, ніяк не можуть сховатися. Простір поміж мішками та стіною дуже маленький, плачу не чути.

— Мабуть, то диявол мене спокусив, мати, — озвалася Боніфація. — Але я не розуміла цього. Я лише відчувала жаль, повір мені, будь ласка.

— До чого тут жаль? — вигукнула ігуменя. — І що це має спільного з твоїм учинком, Боніфаціє, не вдавай з себе дурненьку.

— Мені стало шкода тих двох дикунок з Чікаїса, мати, — сказала Боніфація. — Хіба ти не бачила, як вони плакали? Хіба не бачила, як горнулися одна до одної? І ані крихти в рот не взяли, коли мати Гризельда привела їх на кухню, хіба ти не бачила?

— То не їхня провина, що вони так себе поводили, — мовила ігуменя. — Просто не знали, що їх привезли сюди для їхнього ж власного добробуту, гадали, що їх скривдять. Чи не буває так завжди, поки дівчатка не призвичаяться? Вони цього не знали, але ти, Боніфаціє, знала, що це для їхнього ж блага.

— І все-таки мені їх було шкода, мати, — сказала Боніфація. — Що ж я могла зробити?

Боніфація стає навколішки, освітлює мішки каганцем: дівчатка там, вони сплетені, як два вугрі. Одна ховає голову на грудях іншої, а та, спершись плечима на стіну, не може заховати обличчя, коли світло заливає її сховок, лише заплющує очі й стогне. Ані ножиці матері Гризельди, ані ядуче червонувате мило для дезинфекції ще не торкнулися їх. Густе, темне волосся, повне пилу, соломинок і, напевне, вошей, спадає на плечі та оголені стегна, нагадуючи купи сміття. Крізь брудні, скуйовджені пасма при світлі каганця прозирають хирляві кінцівки, тьмяна шкіра, ребра.

— Я не відала, що творю, мати, — сказала Боніфація. — Я не мала наміру, мені навіть на думку не спало, це правда.

— Не спало тобі на думку і наміру не мала, але допомогла їм утекти, — відрізала ігуменя. — І не лише цим двом, а й решті. Ти погодила це все з ними заздалегідь, чи не так?

— Ні, мати, присягаю тобі, що ні! — вигукнула Боніфація. — Все почалося позавчора вночі, коли я принесла їм їжу сюди, в комірчину. Як згадаю, то страх мене бере, щось зі мною тоді сталося, я думала, що то з жалю, але, мабуть, то диявол мене спокусив, мати.

— Це жодною мірою не пояснення, — сказала ігуменя. — Не виправдовуйся дияволом. Якщо він спокусив тебе, то, значить, ти піддалася спокусі. Як це розуміти — щось з тобою сталося?

Під куделями волосся маленькі сплетені тіла затремтіли, передаючи одне одному дрижаки, і зацокотіли зубами, мов перелякані мавпи, коли їх саджають у клітку. Боніфація озирається на двері комірчини, нахиляється і дуже повільно, ледь чутно починає гарчати. Щось змінюється у повітрі, немовби вітер одним подихом освіжив морок комірчини. Під купами сміття маленькі тільця перестають тремтіти, дві голівки обережно, ледь помітно підводяться, а Боніфація далі тихенько гарчить.

— Вихованки з тієї ж хвилини, як побачили їх, захвилювалися, — сказала Боніфація. — Крадькома шепотілися поміж собою, а тільки-но я підходила, починали розмовляти про щось інше. Хоч як вони ховалися, мати, але я знала, що перешіптувалися вони саме про тих маленьких дикунок. Пам’ятаєш, як вони шепотілись у каплиці?

— А чому вони так захвилювалися? — спитала ігуменя. — Хіба вперше прибули дві новенькі, дівчинки до місії?

— Не знаю, мати, — відповіла Боніфація. — Розповідаю тобі, як було, не знаю, чому трапилося так, а не інакше. Може, вони пригадали собі, як самі сюди прибували, напевне, про це між собою й говорили.

— Що сталося потім, в комірчині? — спитала ігуменя.

— Присягни спершу, що не викажеш мене, — попросила Боніфація. — Я молилася цілу ніч, аби ти мене не вигнала. Що б я сама робила, мати? Я виправлюсь, коли ти заприсягнешся. А тоді все тобі розповім.

— Ти ще наважуєшся ставити мені умови, замість того щоб перейматися власною провиною? — обурилася ігуменя. — Ще цього бракувало! Та й не знаю, навіщо ти хочеш залишитися в місії. Адже ти допомогла втекти дівчаткам, бо тобі їх стало шкода, чи не так? Ти повинна бути щаслива, що підеш звідси.

Боніфація підсуває дівчаткам тарілку, вони вже не тремтять, але й не ворушаться, віддих підіймає їм груди в рівному, усталеному ритмі. Боніфація тримає тарілку врівень з тією дикункою, яка сидить на підлозі, й далі напівголосом приязно вуркоче. Раптом дівчинка підводить голову, з-за водоспаду волосся визирають два світелка, два вогники, що перебігають з очей Боніфації на тарілку. Одна рука випробовується, обережно тягнеться, полохлива долоня вимальовується на тлі каганця, два брудні пальці хапають банан і ховають його — під волоссям.

— Але ж я не така, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Мати Анхеліка і ти завжди кажете, що я вже вийшла з темряви, вже цивілізована. Куди ж я піду, я не хочу стати знову дикою, божа матір була доброю, правда? Будь милостивою, будь доброю, для мене ти — як божа матір.

— Підлабузництвом мене не купиш, я не мати Анхеліка, — промовила ігуменя. — Якщо відчуваєш себе цивілізованою і християнкою, то чому дозволила втекти дівчаткам? Чому не потерпала, що вони знову стануть язичницями?

— Таж їх знайдуть, мати, — сказала Боніфація. — Побачиш, жандарми їх приведуть. Я не винна, що інші теж утекли. Вони вибралися на подвір’я й пішли геть, я навіть до ладу не втямила, що коїться, мати, повір, зі мною щось трапилось.

— Ти здуріла, — вигукнула ігуменя. — Просто схибнулася, бо як можна не втямити, що вони вислизають у тебе з-під носа!

— Ні, ще гірше, мати, бо тієї хвилини я стала такою самою поганкою, як ті дві з Чікаїса, — мовила Боніфація. — Згадую про це, і мене охоплює жах, ти повинна молитися за мене, я хочу спокутувати це, мати.

Дівчинка жує, не відводячи руки від вуст, — проковтне один шматочок банана і відкусує наступний. Відгортає своє волосся, і тепер воно двома пасмами охоплює обличчя, видніється колечко в носі, яке погойдується від руху щік. Вона пильно стежить за Боніфацією й різко хапає за волосся меншу дівчинку, що притислася до її грудей. Потім вільною рукою сягає тарілки, бере банан, а тоді, потягши подружку за волосся, змушує її повернути голову. У цієї ніс не проколотий, повіки стулені, схожі на два набухлі шкіряні мішечки. Рука опускається, підносить банан до її стулених вуст, які ще дужче стискаються, недовірливо і вперто.

— А чому ти не повідомила мені про те, що сталося? — спитала ігуменя. — Ти сховалася в каплиці, бо знала, що чиниш зле…

— Я боялась, але не тебе, мати, лише саму себе, — відповіла Боніфація. — Мені здавалося, що то лихий сон, коли вони зникли, тому я й увійшла до каплиці. Я казала собі, що то неправда. Вони не пішли, нічого не сталося, мені все це наснилося. Скажи, що не виженеш мене, мати.

— Ти сама себе вигнала, — мовила ігуменя. — Ми дбали про тебе, як ні про кого іншого, Боніфаціє. На все життя ти могла залишитеся в місії. Але тепер, коли повернуться дівчатка, я не зможу тебе тут бачити. Мені теж шкода тебе, хоча ти й погано вчинила. Я знаю, матері Анхеліці також буде вельми прикро. Але для місії буде ліпше, якщо ти підеш звідси.

— Залиш мене як служницю, тільки про це благаю тебе, мати, — сказала Боніфація. — Я вже не опікуватимусь вихованками. Лише замітатиму і виноситиму сміття, допомагатиму матері Гризельді на кухні. Благаю тебе, мати.

Та, друга, впирається: напружено, із заплющеними очима; вона закушує губи, але пальці першої невблаганно натискають, пробують розтулити їх. Дівчатка спітніли у цій боротьбі, пасма волосся прилипли до лискучої шкіри. І раптом вони перестають вовтузитись. Пальці швидко вкладають до розтулених вуст шматки вже розчавленого банана, дівчинка починає жувати. Разом з бананом їй до рота потрапили кінчики волосся. Боніфація вказує на це порухом голови тій, що з колечком, та піднімає ще раз руку, пальці хапають сплутані волосини і делікатно їх виймають. Дівчинка, що лежить, ковтає їжу — видно, як на шиї здіймається й опадає кадик. Через кілька секунд знову розтуляє вуста й чекає з заплющеними очима. Боніфація і та, з колечком, дивляться одна на одну при світлі каганця. Раптом обидві водночас посміхаються.

— Вже не хочеш більше? — спитав Акіліно. — Ти повинен їсти, чоловіче, не можна жити самим повітрям.

— Весь час думаю про ту хвойду, — сказав Фусія. — То твоя вина, Акіліно. Вже другу ніч стоїть вона в мене перед очима, бачу її і чую. Але такою, якою була замолоду, коли я познайомився з нею.

— А як ти познайомився з нею, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Чи набагато пізніше після нашої розлуки?

— Десь минулого року, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Тоді ми жили у Белані, і коли річка розливалася, вода проникала до нас у помешкання.

— Так, звичайно, сеньйора, розумію, — мовив доктор Портільйо. — Але розкажіть, будь ласка, про японця, гаразд?

— Тоді саме розлилася річка, — повела далі жінка, — квартал Белен перетворився на болото, а японець щосуботи проходив перед моїм будинком, докторе Портільйо, і я все казала: хто б то міг бути і чи не дивно, що він, так елегантно вдягнений, сам приходить відправляти свій товар і не має нікого, хто б тим зайнявся?

— То був найкращий час, старий, — розповідав Фусія. — Я починав заробляти в Ікітосі, працюючи для того пса Реатегі; одного дня якесь дівчисько не могло перейти через затоплену вулицю, і я заплатив вантажникові, щоб той її переніс, а мати вийшла мені подякувати: то була справжня звідня, Акіліно.

— І щоразу затримувався, аби з нами побалакати, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Дорогою на пристань або коли йшов назад, і завжди був дуже ввічливий.

— А ви вже знали, чим він тоді займався? — спитав доктор Портільйо.

— Він мав дуже пристойний і елегантний вигляд, незважаючи на свою расу, — сказала жінка. — Приносив нам різні подарунки, докторе. Білизну, черевички, навіть канарку.

— Для вашої донечки, сеньйоро, — сказав Фусія. — Щоб канарка будила її своїм співом.

Ми з нею чудово розуміли одне одного, хоча вдавали, що не розуміємо, старий; вона знала, чого я хочу, а я знав, що вона хоче грошей, — і Акіліно: а Лаліта? Що вона на все те казала?

— Вже тоді вона мала довге волосся, — мовив Фусія. — І обличчя чистісіньке, ані жодного прищика. Яка ж бо вона була гарненька, Акіліно!

— Він приходив з парасолькою, у білому костюмі, і черевики в нього теж були білі, — сказала жінка. — Забирав нас на прогулянки, в кіно, одного разу повів Лаліту до того бразільського цирку, який колись приїжджав, пам’ятаєте?

— Чи багато він давав вам грошей, сеньйоро? — спитав доктор Портільйо.

— Дуже мало, майже нічого, докторе, — відповіла жінка. — І дуже рідко. Приносив подарунки, ото й усе. А Лаліта була вже завелика, щоб ходити до школи: він сказав, що коли ми з донькою хочемо, то він дасть їй посаду в своїй конторі, її платня буде для нас великою допомогою, Лаліті це сподобається. Я думала про майбутнє своєї доньки і про потреби, докторе Портільйо, про труднощі, які доводилося переборювати: отож, зрештою, Лаліта пішла працювати до японця.

— Щоб жити з ним, сеньйоро, — додав доктор Портільйо. — Прошу не соромитись, адвокат для своїх клієнтів те саме, що й духівник.

— Присягаю, що Лаліта завжди спала дома, — сказала жінка. — Запитайте, будь ласка, сусідок, коли ви мені не вірите, докторе.

— А яку роботу дав він вашій дочці, сеньйоро? — поцікавився доктор Портільйо.

— Ця дурна робота, старий, зробила б мене багатим, — мовив Фусія, — якби протривала ще років зо два. Але хтось про все доніс, і Реатегі вийшов сухим з води, а все впало на мене, і мені довелося за все розплачуватись, відтоді, власне, почалося найгірше в моєму житті. Найдурніша. в світі робота, старий: отримувати каучук, пересипати великою кількістю тальку, щоб позбавити його запаху, пакувати у стоси, немов тютюн, і відправляти.

— Ти був тоді закоханий в Лаліту? — спитав Акіліно.

— Я узяв її незайманою, — відповів Фусія. — Вона нічого, геть нічогісінько не розуміла в житті. Як починала плакати, то я, коли не мав настрою, заціджував їй у вухо, а як був у доброму гуморі, то купував їй цукерки. Це однаково, що мати одразу і жінку, і дитину, Акіліно.

— А чому ти підозрюєш Лаліту? — спитав Акіліно. — Ти переконаний, що це вона вас виказала? Це напевне матір.

— Але я дізналася про те з газет, докторе, — сказала жінка, — присягаю всіма святими, я бідна, але чесна, і в крамниці була лише раз, запитала: що тут таке, сеньйоре? А японець: тютюн. Ну я, наївна, у те й повірила.

— Який там тютюн, сеньйоро, — мовив лікар Портільйо. — Так було написано на ящиках, але ви ж знаєте, що всередині був каучук.

— Вона нічого не дізналася, — сказав Фусія. — То, напевне, видав нас один з тих негідників, які допомагали мені посипати каучук тальком і запаковувати. В газетах написали, що вона була однією з моїх жертв, бо я викрав у неї доньку.

— Шкода, що ти не збирав цих газет і тих, в яких писали про Кампо Гранде, — зауважив Акіліно. — Ото було б весело, якби ми перечитали їх нині й побачили, який ти був знаменитий, Фусіє.

— Ти навчився читати? — спитав Фусія. — Коли ми працювали разом, то ти ж не вмів, старий.

— Ти мені почитав би, — сказав Акіліно. — Але чому сеньйору Хуліо Реатегі все зійшло з рук? Чому ти повинен був утікати, а він міг собі спокійно жити?

— Таке вже те собаче життя, — відповів Фусія. — Він давав капітал, а я підставляв голову. Каучук було зареєстровано, як мою власність, хоча мені перепадали лише крихти. Але все-таки я міг би стати багатієм, Акіліно, то була вигідна справа.

— Лаліта нічого мені не розповідала, — мовила жінка. — Я, любляча мати, засипала дочку питаннями, а дівчина: не знаю, та й не знаю — то свята правда, докторе Портільйо, чому Лаліта мала хитрувати? Японець весь час подорожував, але ж стільки людей подорожує, і, зрештою, звідки вона могла б знати, що перевіз каучуку — це контрабанда, а тютюну — ні.

— Тютюн — звичайнісінький товар, сеньйоро, — пояснив Портільйо. — А каучук — стратегічний матеріал. Ми повинні продавати його лише нашим спільникам, які воюють з німцями. Хіба ви не знаєте, що Перу також перебуває у стані війни?

— Тоді треба було продавати каучук грінго, Фусіє, — сказав Акіліно. — Тоді ти не мав би жодного клопоту, а вони платили б доларами.

— Наші спільники купують у нас каучук по ціні, встановленій на час війни, сеньйоро, — мовив доктор Портільйо. — Японець продавав його таємно і заробляв учетверо більше. Цього ви теж не знали?

— Вперше чую, докторе, — здивувалась жінка. — Я бідна, політика мене не цікавить, ніколи б не дозволила, щоб моя дочка зв’язалася з контрабандистом. А чи то правда, докторе, що він був ще й шпигуном?

— Якщо вона була така юна, то, певно, не хотіла покидати матір, — висловив здогад Акіліно. — Як ти переконав Лаліту, Фусіє?

Може, Лаліта й любила свою матір, але ж то я її годував і одягав, а в Белені вона стала б звичайною пралею, хвойдою або служницею, старий, — і Акіліно: облиш, Фусіє, мабуть, ти був у неї закоханий, інакше не взяв би її з собою. Набагато легше утікати самому, аніж тягнути з собою жінку; коли б ти її не кохав, то й не викрадав би.

— У сельві Лаліта була на вагу золота, — мовив Фусія. — Хіба я не казав тобі, що тоді вона була прегарненька. Кожен би її захотів.

— На вагу золота, — усміхнувся Акіліно. — Ти немовби хотів на ній щось заробити!

— Та й заробив, — погодився Фусія. — Невже ніколи тобі та хвойда нічого про це не розповідала? Той пес Реатегі, я переконаний, ніколи мені цього не пробачить. То була моя помста йому.

— Однієї ночі вона не прийшла, наступної також, а пізніше я отримала від неї лист, — сказала жінка. — Вона писала, що виїжджає за кордон з тим японцем. І що вони одружаться. Я принесла вам того листа, докторе.

— Віддайте мені його, будь ласка, я його заховаю, — запропонував доктор Портільйо. — А чому ви не повідомили поліцію про втечу доньки?

— Я гадала, що то через кохання, докторе, — відповіла жінка. — Він уже був одружений і тому втік з моєю донькою. Лише за кілька днів у газетах надрукували, що японець — бандит.

— Скільки грошей Лаліта прислала вам у листі? — спитав доктор.

— Набагато більше, ніж ті дві сучки були варті, — сказав Фусія. — Тисячу солів.

— Двісті солів, бачите яка скнарість, любий докторе, — відповіла жінка. — Але я вже їх витратила на оплату боргів.

І Фусія: я добре знав стару, вона була гірша за того турка, який наказав мене заарештувати, Акіліно. А доктор Портільйо: я хотів би знати, чи в поліції ви свідчили те саме, що й нині, сеньйоро, зі всіма подробицями?

— Крім отих двохсот солів, докторе, — призналася жінка. — Бо забрали б їх у мене; сеньйорові відомо, як то є в комісаріаті.

— Я повинен спокійно вивчити цю справу, — сказав доктор Портільйо. — Покличу вас, тільки-но буде відомо щось нове. Якщо вас викличуть до суду або до поліції, я піду з вами. Прошу не давати жодних свідчень без моєї присутності. Нікому, зрозуміло?

— Як накажете, докторе, — погодилася жінка. — А як щодо збитків? Всі мені кажуть, що я маю право на відшкодування. Адже він одурив мене і викрав мою доньку, докторе.

— Коли його спіймають, тоді зажадаємо відшкодування, — пояснив доктор Портільйо. — Я займуся цим, прошу не турбуватися. А коли не хочете ускладнень, то пам’ятайте, ані жодного слівця, якщо не буде присутній ваш адвокат.

— Отже, ти знову зустрівся з сеньйором Хуліо Реатегі, — сказав Акіліно. — А я гадав, що з Ікітоса ти одразу ж подався на острів.

— А як я мав добиратися, старий? — спитав Фусія. — Уплав, чи що, перетнувши пішки усю сельву? У мене було при собі лише декілька солів, і я знав, що той Реатегі умиє руки, бо по паперах він не мав до цієї справи ніякого стосунку. Добре ще, що я взяв із собою Лаліту, адже в людини є свої слабинки.

— Я стояв там і чув усе, але чи правда, що стара нічого не знає? Вона не була схожа на таку, котрій можна довіряти, любий докторе, — сказав Хуліо Реатегі. — Зрештою, мене турбує те, що Фусія взяв з собою жінку, закохані роблять дурниці.

— То вже нехай він собі клопочеться, якщо наробить дурниць, — заспокоїв його доктор Портільйо. — Тебе він не скомпрометує, якби й дуже хотів. Усе обмізковано докладно.

— Він і слова мені не сказав про оту Лаліту, — мовив Хуліо Реатегі. — Ти знав, що він живе з тією дівчиною?

— Нічогісінько, — відповів доктор Портільйо, — певно, він ревнивий, тримав її, зрозуміла річ, під замком. Добре, що стара нічого не знає. Не думаю, щоб існувала якась небезпека, молодята, мабуть, уже в Бразілії. Повечеряємо разом?

— Не можу, — сказав Хуліо Реатегі. — Мене терміново викликають до Учамали. Приїхав мій робітник, не знаю, що там в біса трапилось. Постараюся повернутись у суботу. Гадаю, що дон Фабіо вже приїхав до Санта-Марія де Ньєви, треба йому передати, щоб він не купував каучуку. Нехай усе спершу вгамується.

— І де ж ти сховався з Лалітою? — спитав Акіліно.

— В Учамалі, — відповів Фусія. — Там садиба цього сучого сина Реатегі, над Мараньйоном. Ми пропливемо повз неї, старий.

Худоба виходить з гасієнд пополудні і з першим присмерком дістається до пустелі. Закутані в пончо, в капелюхах, щоб захиститися від вітру та піску, погоничі женуть цілу ніч до річки важких, повільних тварин. На світанку видно П’юру: вона, як марево, бовваніє на протилежному березі. По Старому мосту худобу гнати небезпечно — він надто слабкий. Коли річка висихає, тоді худоба йде через русло, здіймаючи велетенські хмари пилу. У місяці повеней погоничі чекають на березі перевізника. Тварини риють землю мордами, ламають рогами ріжкові деревця, понуро мукають. Погоничі спокійно розмовляють, їдять щось зготоване нашвидкуруч, попивають тростинову горілку або дрімають, укрившись пончо. Не доводиться чекати надто довго, часто трапляється, що Карлос Рохас дістається до місця раніше, ніж прибувають гурти худоби. Він перепливає річку з іншого краю міста, де стоїть його ранчо. Перевізник перелічує тварин, прикидає, скільки вони важать, вираховує кількість перевезень з одного кінця в інший. На протилежному березі різники готують мотузки, пилки, ножі й казан, де варитиметься густа юшка з волової голови, яку лише вони можуть пити без огиди. Закінчивши свою роботу, Карлос Рохас прив’язує човна до однієї з підпорок Старого мосту і йде в якийсь із шинків Гальїнасери. Цього ранку йому подали гарбузовий дзбан з козячим молоком і запитали, чому він такий смутний. Як здоров’я дружини? А сина? Так, так, почуваються добре, Хосефіно починає вже ходити і казати «тато», але я повинен вам дещо розповісти. І розповідає, широко розтуляючи вуста й вибалушуючи очі, мовби дідька угледів. З десяток років працюю я перевізником, і ніколи ще не траплялось мені над ранок здибати кого-небудь, крім різників. Сонце ще не сходить, довкола темрява, здійняті вітром піщинки січуть обличчя, кому ж бо захочеться вийти в таку пору на вулицю? А гальїнасерці: маєш рацію, старий, нікому й на гадку не спаде. Він промовляв швидко, стріляючи словами й допомагаючи собі жестами, а коли вмовкав, то завжди роззявляв рота і вибалушував очі. Тому я так і перелякався, чорт забирай, бо така несподіванка. Що таке? Прислухався знову — авжеж, кінські копита цокотять, я, слава богу, ще не з’їхав з глузду, роздивився на всі боки, — не перебивайте, дайте розповісти, — і побачив, як на Старий міст в’їжджає кінь, там я і впізнав його. Коня Мельчіора Еспіноси? Того білого? Так. Власне, я розгледів його тому, що кінь був білий, під ранок світився і виглядав, як привид. А розчаровані гальїнасерці: може, вирвався і втік, теж мені новина, хіба донові Мельчіору стрельне в голову їздити в темряві? А Карлос: я так і подумав — кінь у нього втік, треба спіймати. Вистрибнув з човна й швидко видерся по схилу, дякувати богу, що кінь не дуже швидко йшов; підкрався я до нього поволі, аби не сполохати; зараз оббіжу його спереду, схоплю за гриву, і — тпру, стій. Потім сяду на нього й поверну власникові. Підходжу вже близенько, ледве бачу його крізь хмари піску; разом з ним перейшов міст і перепинив йому дорогу. Гальїнасерці знову зацікавилися: що трапилось, Карлосе, що ти побачив? Їй-богу, дона Ансельмо, який дивився на мене з коня, слово честі. Обличчя в нього було обмотане якоюсь ганчіркою, і першої миті волосся в мене стало дибки, — пробачте, доне Ансельмо, я думав, що кінь утік. А гальїнасерці: що він там робив, куди їхав, може, потайки тікав з П’юри, як злодій? Дайте мені закінчити, чорт забирай. Дон Ансельмо зареготав, дивився на мене й помирав зо сміху, а коник гарцював собі. Знаєте, що він мені сказав? Не роби такої дурної гримаси, Рохасе, просто я не міг заснути, от і вийшов прогулятися. Чули? Так і сказав. Вітер обпалював, як вогнем, шмагав обличчя, наче нагайкою, а він, бачте, вирішив прогулятися; мені хотілось спитати його, чи справді у мене такий дурний вираз обличчя, либонь, він думає, що я йому повірю? І якийсь гальїнасерець: але ж ти не сказав йому цього, не можна просто так звинувачувати людей у брехні, і, зрештою, що тобі до того було? А Карлос: однак на цьому розповідь ще не закінчується. За хвилину я побачив його знову, вдалечині, на дорозі до Катакаос. А якась гальїнасерка: в пісках? Бідолаха, тепер у нього, мабуть, геть усе обличчя посічене піском, такий сильний сьогодні вітер. І Карлос: як не дасте мені говорити, то замовкну і вийду. Так, увесь час дон Ансельмо був на коні, і кружляв, і знову кружляв, дивився на річку, на Старий міст, на місто. А пізніше зліз на землю і почав бавитися своїм пончо. Він мав вигляд задоволеної дитини, стрибав і підстрибував, як мій Хосефіно. А гальїнасерці: може, дон Ансельмо схибнувся? Було б шкода — такий добрий чоловік, а може, він був п’яний? І Карлос Рохас: ні, ні, напевне не схибнувся і напевне не був п’яний; на прощання потис мені руку, запитав про родичів і просив, щоб передав їм вітання. Але самі бачите, хіба я не мав підстави здивуватися?

Того ранку дон Ансельмо з’явився на Пласа де Армас, усміхнений і балакучий, як завжди. Відчувалося, що він задоволений. Усіх, хто проходив повз терасу, запрошував на чарку. Ним оволоділа якась невтримна потреба жартувати: з його вуст падали один за одним двозначні жарти, від яких Хасініто, кельнер з «Північної зірки», заходився сміхом. Та й сам дон Ансельмо реготав на цілу площу. Звістка про його нічну екскурсію облетіла вже усі закапелки, і п’юранці засипали його питаннями, а він відповідав їм жартами, двозначними фразами.

Розповідь Карлоса Рохаса заінтригувала все місто; протягом багатьох днів вона булаголовною темою розмов. Дехто, дошукуючись подробиць, дістався аж до Мельчіора Еспіноси. Старий фермер нічого не знав. Та й, зрештою, не збирався задавати своєму пожильцеві жодних питань, бо не був ані нахабою, ані пліткарем. Вранці він побачив свого коня розсідланим і чистим, отож більше вже нічого не хотів знати, нехай собі ідуть і залишать його в спокої.

Коли люди вже перестали балакати про ту пригоду, поширилася звістка ще несподіваніша. Дон Ансельмо придбав у муніципалітету місцину, що лежить по другий бік Старого мосту, далеко за останнім ранчо Кастілії, посеред самих пісків, там, де того ранку бачив його перевізник. Не було нічого дивного в тому, що прибулий, вирішивши оселитися в П’юрі, хотів збудувати собі будинок. Але в пустелі! Пісок поглине той будинок протягом кількох днів, як він поглинав старі, перегнилі дерева чи мертвих гальїнасерців. Пісок тут рухливий, м'який. Дюни щоразу міняють своє місце, вітер створює їх, як йому заманеться, нищить, пересуває, зменшує і збільшує. Вони здаються загрозливими і величезними, оточуючи П’юру, ніби муром, — білі на світанку, червоні у присмерку, сірі поночі, а наступного дня віддаляються, і вже видно їх розкиданими, далекими, схожими на рідку висипку на шкірі пустелі. Вечорами дон Ансельмо почуватиме себе полишеним на ласку піску. Численні жителі П'юри щиросердо намагалися вибити йому з голови цю безглузду затію, наводили безліч аргументів, аби відмовити його від того рішення. Нехай придбає якусь ділянку в місті, нехай не впирається. Але дон Ансельмо не зважав на всі поради і відповідав фразами, які звучали дещо загадково.

Човен з солдатами припливає десь опівдні, вони хочуть причалити носом, а не боком, як підказує здоровий глузд; вода кружляє човен, відносить від берега, — тримайтеся, Адріан Ньєвес зараз допоможе вам. Він стрибає у воду, хапає весло, притягує човен до берега, а солдати, ні дякуючи, ні про що не питаючи, накидають на нього аркан, зв’язують і, покинувши, біжать до селища. Надто пізно, майже всі мали досить часу, щоб утекти в ліс. Солдати хапають лише кількох, а коли допливають до гарнізону Борха, капітан Кірога злоститься: як це їм спало на думку привезти каліку? — і до Вілана: забирайся звідсіля, клишоногий, ти не годен до війська. Навчання починається наступного дня: будять їх удосвіта, стрижуть, дають їм штани, сорочки кольору хакі та грубі черевики, які натирають ноги. Згодом капітан Кірога говорить їм про батьківщину і ділить на групи. Адріана Ньєвеса і одинадцять чоловік веде за собою якийсь капрал і муштрує: струнко, віддати честь, кроком руш, лягай, вставай, увага, чорт забирай, вільно, чорт забирай. І так день у день, і нема змоги втекти, їх пильнують ретельно, з усіх боків сипляться копняки, а капітан Кірога: кожен дезертир врешті попадається, і відтоді термін служби подвоюється. Одного ранку приходить капрал Роберто Дельгадо: де тут рекрут, який є лоцманом, крок уперед, — а Адріан Ньєвес: я, мій капрале, я лоцман. І капрал: ти добре знаєш річку вгору по течії? А він: як свої п'ять пальців, мій капрале, і вгору по течії, і так само вниз по течії. Ага, ну тоді приготуйся, бо вирушаємо до Багуа. А він сам до себе: надійшла хвилина, Адріане Ньєвес, зараз або ніколи. Вирушають на човні наступного дня вранці — вони з капралом і служник, агварун з гарнізону. Річка розлилася, вони пливуть неквапом, уникаючи мілин, водоростей, корчів, які трапляються їм назустріч, подібні до обрубаних людських кінцівок. Капрал Роберто Дельгадо задоволений з подорожі, балакає та й балакає, — прибув один лейтенант з побережжя, який хотів подивитися пороги, йому пояснюють: це небезпечно, пане лейтенант, великі дощі були. Але він наполіг, ну попливли, човен перекинувся, і всі потонули, а я врятувався, бо вдав, що в мене малярійна лихоманка, аби не пливти з ними, — балакає та й балакає. Служник ані пари з вуст, і тут Адріан Ньєвес: пане капрал, а чи капітан Кірога справді з сельви? Та де там, десь місяці зо два тому, коли ми їхали у службових справах через Сантьяго, москіти так покусали капітану ноги, що вони аж спухли. Червоні були, в прищах, він тримав їх у воді, а я йому: остерігайтесь якумам^[13], остерігайтеся, бо залишитесь калікою, мій капітане, ці удави з’являються непомітно, витягують голову і одним духом заковтують цілу ногу. А капітан: нехай припливають, смачного. Та гарячка відбила в нього бажання жити, лише вода його заспокоювала, — чорт забирай, от клята доля, лайно, а не доля. А капрал: ноги у вас кривавлять, мій капітане, кров притягує піраній^[14], вони можуть пообгризати вам ноги. Але капітан Кірога оскаженів: туди твою матір, досить уже мене залякувати, — а капрала аж нудило при вигляді тих ніг: товсті, всипані струпами, які при найменшому дотику гілочки лускали, і з них витікав білий гній. І тоді Адріан Ньєвес: тому піраньї і не з’являються, мій капрале, що чують отруту. Служник на носі весь час мовчить, міряючи веслом глибину. Двома днями пізніше вони допливають до Уракуси: жодного агваруна, всі заховалися в лісі. Забрали з собою навіть собак, оце так обережність! Капрал Роберто Дельгадо стоїть посеред галявини з роззявленим ротом і кричить: уракуси, уракуси, — а зуби в нього, як у коня, міцні й білі, — що це ви поховалися, як боягузи, — промені призахідного сонця розбиваються об його зуби на блакитні промінці, — таж ідіть сюди, боягузи, повертайтесь. Але служник: вони не сміливці, мій капрале, вони християн злякалися, — а капрал: розійдіться по хижах і зберіть у клунок все, що там знайдеться їстівного, одяг або щось на продаж, та мерщій, не баріться. І Адріан Ньєвес: я не радив би вам робити цього, мій капрале. Напевно, уракуси дивляться на нас, і коли ми почнемо красти, то кинуться на нас, а нас лише троє. Але капрал не хоче нічиїх порад, — заткни пельку, чи питали тебе про щось? — а коли уракуси кинуться на нас, то я з ними впораюся і без пістолета, самим кулаком, — і, сівши на землю та схрестивши ноги, закурює цигарку. Вони ідуть до хиж, повертаються назад, а капрал Роберто Дельгадо спокійно спить, цигарка дотліває на землі, оточена зацікавленими мурашками. Адріан Ньєвес і служник їдять юкку, рибу, курять. Прокинувшись, капрал підсідає до них, відсьорбує з фляжки. Потім перетрушує клунок: шкіра алігатора, — непотріб, — намиста з мушлів, — нічого іншого нема? — тарілки, браслети, — а те, що він обіцяв капітанові? — обручі для ніг, щось на зразок діадем, — і жодної краплі живиці проти комах? — кошик, гарбуз, повний горілки, — загалом, сміття. Він копирсає клунок ногою і питає, чи вони не бачили тут кого-небудь, доки він спав. Ні, мій капрале, нікого. Служник гадає, що уракуси десь поблизу, і вказує пальцем на гущавину, але капралу наплювати: переночуємо в Уракусі й завтра вранці рушимо далі. Все ще бурмочучи собі під ніс, — що то за звичай ховатися від нас, мовби ми зачумлені, — встає, мочиться, знімає з себе гетри і йде до хижки, усі йдуть за ним. Вже не так жарко, ніч вогка, галаслива, легкий подих вітру доносить виразний запах гнилих квітів, а служник: їдьмо звідси, мій капрале, паскудне місце, небезпечне, не подобається мені тут, — а Адріан Ньєвес знизує плечима: кому ж тут подобається, але не мордуйся, капрал тебе не чує, він уже спить.

— Як тобі там було? — спитав Хосефіно. — Розкажи, Літумо.

— Як могло бути, друже? — озвався Літума, здивовано розплющуючи маленькі очиці. — Дуже погано.

— Тебе лупцювали, брате? — спитав Хосе. — Тримали на хлібі й воді?

— Та ні, поводилися зі мною добре. Капрал Карденас звелів давати мені більше їжі, ніж іншим. Він був моїм підлеглим у сельві, хороший хлопчина, самбо^[15], називали ми його Чорним. Але ж і сумне то було життя!

Мавпа вертів у руках цигарку, а тоді показав язик, примружив око, посміхнувся і, не звертаючи на них уваги, почав корчити гримаси, від яких у нього на щоках утворювались ямочки, а на лобі — зморшки. Час від часу він сам собі аплодував.

— Мною навіть захоплювалися, — сказав Літума, — мовляв, ти бравий хлопець, чоло^[16].

— І правильно, брате, ясна річ, ніхто не сумнівається.

— Уся П’юра говорила про тебе, друже, — докинув Хосефіно. — Багато часу минуло відтоді, як ти виїхав, а про тебе ще балакали.

— Виїхав? — здивувався Літума. — Таж я не виїхав за власним бажанням.

— У нас є газети, — сказав Хосе. — Сам побачиш. У «Ель Тьємпо» спаплюжили тебе, як злочинця, але в «Екос і нотісіас», у «Ла індустрія» назвали тебе навіть героєм.

— Ти утнув шалений номер, старий, — мовив Хосефіно. — Мангачі пишались тобою.

— А що мені з того було? — Літума знизав плечима, сплюнув і розтер ногою плювок. — Зрештою, я зробив те на п’яну голову. Інакше б я не зважився.

— Тут, у Мангачерії, ми всі уристи^[17], — виголосив Мавпа, зірвавшись на ноги. — Фанатичні прихильники генерала Санчеса Серро^[18], усією душею й тілом.

Підійшов до стіни, де висіла газетна вирізка, він віддав честь і повернувся на мату, корчачись від сміху.

— Мавпа вже готовий, — сказав Літума. — Ходімо до Чунги, доки він ще не заснув.

— Ми повинні тобі щось розповісти, друже, — мовив Хосефіно.

— Минулого року тут хотів оселитися априст^[19], — озвався Мавпа. — Один з тих, які вбили генерала. Аж злість мене бере.

— Я познайомився в Лімі з багатьма апристами, — сказав Літума. — Їх теж тримали за гратами. Вони кляли на чім світ стоїть генерала Санчеса Серро, казали, що він був тираном. Ти хотів мені щось розповісти?

— І ти дозволяв, щоб у твоїй присутності лаяли цього великого громадянина Мангачерії? — спитав Хосе.

— Він був п’юранець, а не мангач, — пояснив Хосефіно. — То ще одна з ваших вигадок. Я переконаний, Санчес Серро навіть не перетинав межі того кварталу.

— Що ти хотів мені розповісти? — знову спитав Літума. — Кажи, старий, ти мене зацікавив.

— Не один априст, а ціла родина, братику, — правив своє Мавпа. — Збудували собі будинок, там, недалеко від Патросініо Найї, і над входом вивісили прапор апристів. Уявляєш, які падлюки?

— Щодо Боніфації, Літумо, — сказав Хосефіно. — В тебе на обличчі написано, що ти хотів би знати про неї. Чого ж не запитав нас, непереможний? Соромишся? Але ж ми брати, Літумо.

— Та що вже там, ми їх поставили на місце, — не вгавав Мавпа. — Життя їм не давали. Накивали п’ятами, як зайці.

— Спитати ніколи не буває запізно, — сказав Літума; він підвівся трохи, спершись руками на підлогу і закам’янів. Потім спокійно провадив далі: — Я не отримав від неї жодного листа. Що з нею трапилося?

— Казали, що Алехандро Молодий був апристом з дитинства, — швидко вставив Хосе. — Що коли приїжджав Айя де ла Торре^[20], він ніс транспарант: «Вчителю, молодь вітає тебе!»

— Підла брехня. Молодий — то чудова людина, слава Мангачерії, — сказав слабким голосом Мавпа.

— Заткніть пельки, не бачите, що ми розмовляємо? — Літума ляснув долонею по підлозі, й знялася хмарка пилу. Мавпа перестав усміхатися, Хосе опустив голову, а Хосефіно, напружений, сидів зі схрещеними на грудях руками і невпинно кліпав очима.

— Що трапилося, друже? — м’яко, майже лагідно, поцікавився Літума. — Я ж ні про що не питав, ти сам розпустив язика. То розповідай тепер далі.

— Деякі речі обпалюють незгірш від горілки, Літумо, — упівголоса сказав Хосефіно.

Літума урвав його одним порухом:

— Ну то я відкрию ще одну пляшку. — Ані голос, ані рухи не виказували, що він схвильований, але шкіра на його обличчі почала вкриватися краплинками поту, і він важко задихав. — Алкоголь допомагає, коли треба вислухати лиху звістку, правда?

Він швидко відкоркував зубами пляшку і наповнив склянки. Одразу ж спорожнив свою, очі в нього почервоніли, засльозилися, а Мавпа, який пив маленькими ковтками, — очі заплющені, обличчя перекривлене гримасою, — раптом захлинувся, почав кашляти й бити себе долонею в груди.

— З цим Мавпою завжди щось не так, — шепнув Літума. — Ну, друже, чекаю.

— Піско — то єдиний напій, який повертається назад через очі, — пробурмотів Мавпа. — А всіма іншими я мочуся.

— Вона стала повією, брате, — сказав Хосефіно. — Вона в Зеленому Домі.

Мавпа почав знову кашляти, його склянка покотилася по землі, мокра пляма всоталася в землю, щезла.

IV

— Вони цокотіли зубами зі страху, мати, — розповідала Боніфація. — Я почала розмовляти по-їхньому, щоб вони перестали боятися. Подивилась би ти, на кого вони були схожі.

— Чому ти ніколи не признавалася нам, що розмовляєш мовою агварунів, Боніфаціє? — спитала ігуменя.

— Але ж при кожній нагоді матері кажуть: з тебе знову дикість починає вилазити, — відповіла Боніфація, — знову ти їси руками, дикунко. Я соромилась, мати.

Вона виводить їх за руки з комірчини і на порозі своєї тісної кімнатки на мигах показує їм зачекати. Вони притискаються одна до одної, згортаючись біля стіни в клубочок. Боніфація входить, запалює каганець, відкриває скриню, порпається там, виймає заіржавлену в’язку ключів і виходить. Знову бере дівчаток за руки.

— А правда, що того поганина прив’язали до верхівки капірони? — спитала Боніфація. — Що обстригли йому волосся і він так і висів з голою головою?

— Чи ти дурна? — вигукнула мати Анхеліка. — Ні сіло ні впало починаєш плести всілякі нісенітниці!

Але вона все знає, матусю: солдати привезли його в човні, прив’язали до дерева, на якому вивішують прапор. Вихованки вилазили на дах, щоб подивитися, а мати Анхеліка їх била. І мати Анхеліка: значить, ці розбишачки все ще згадують ту історію. Коли ж вони розповіли її Боніфації?

— Мені розповіла її жовта пташка, яка влетіла через вікно, — відповіла Боніфація. — А справді обстригли йому волосся? Як мати Гризельда дикункам?

— Е, ти дурна, то солдати його обстригли, — сказала мати Анхеліка. — Це зовсім інша річ. Мати Гризельда обстригає дівчаткам волосся, щоб їх не кусали воші. А йому в покарання.

— А що той поганин зробив? — спитала Боніфація.

— Кепсько поводився, бридкі справи коїв, — пояснила мати Анхеліка. — Грішив.

Боніфація й дівчатка виходять навшпиньках. Подвір’я поділене на дві частини: місяць освітлює трикутний фасад каплиці й комин кухні; друга частина місії — то оселя вологих тіней. Цегляний мур неясно вимальовується під темною завісою ліан і гілок. Головна будівля зникла в темряві ночі.

— Ти зовсім хибно все розумієш, — сказала ігуменя. — Нам важлива твоя душа, а не колір твоєї шкіри чи мова, якою ти розмовляєш. Ти невдячна, Боніфаціє. Мати Анхеліка тільки те й робила з тої хвилини, коли ти потрапила в місію, що намагалася тобі допомогти.

— Знаю, мати, тому й благаю, щоб вона молилася за мене, — відповіла Боніфація. — Тієї ночі я знову стала дикою, це жахливо.

— Перестань нарешті плакати, — звеліла ігуменя. — Авжеж, ти знову здичавіла. Я хочу знати, що ти зробила.

Вона відпускає дівчаток, наказує жестом мовчати і починає бігти так само навшпиньках. Спочатку вона їх ще випереджає, але насередині подвір’я дівчатка біжать уже поруч з нею. Підбігають разом до замкненої хвіртки. Боніфація нахиляється, перевіряє важкі заіржавілі ключі, один за іншим. Замок скрипить, дерево мокре, — коли вдаряють в нього руками, то видає гучні звуки, але хвіртка не відчиняється. Усі три захекані, важко дихають.

— Я була дуже маленька, коли мене привезли сюди? — спитала Боніфація. — Як дуже, матусю? Покажи.

— Ось така, — показала рукою мати Анхеліка. — Але вже тоді була втіленням диявола.

— А до появи того поганина я давно жила в місії? — знову спитала Боніфація.

— Трошки, — відповіла мати Анхеліка. — Лише кілька місяців.

Мабуть, у матусю теж вселився диявол. Господи, що каже це божевільне дівчисько? Що їй ще стукнуло в голову? Але Боніфація знає: її привезли до Санта-Марія де Ньєви разом з тим поганином. Вихованки розповіли їй про це, значить, мати Анхеліка повинна зараз висповідатись у брехні. Бо як не висповідається, то потрапить до пекла.

— Навіщо тоді ти мене питала про це, хитра лисице? — обурилася мати Анхеліка. — Це неввічливо і до того ж гріх.

— Це я так, жартома, матусю, — промовила Боніфація. — Я знаю, що ти потрапиш на небо.

Третій ключ повертається, і хвіртка піддається. Але з іншого боку її міцно притискають хащі з пагонів, кущів, бадилля, повзучих квітів, гнізд, павутиння, грибів та ліан. Боніфація натискає всім тілом на дерев’яні дошки, штовхає — чути легкий тріск, немовби щось тихенько порвалося, доки не утворюється велика щілина. Боніфація притримує відхилену хвіртку, відчуває на обличчі легкі доторки пагонів, вслухається у шепіт невидимого листя і раптом чує за спиною зовсім інший шепіт.

— Я стала такою самою, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Та, що мала колечко, їла й примусила їсти другу. Пальцями вкладала їй до рота шматочки банана. Друга тримала першу за руку й смоктала їй пальці, а потім перша робила те ж саме. Бачиш, які вони були голодні, мати?

Як же їм не бути голодними, бідолашкам, крихти не мали в роті від самого Чікаїса, Боніфаціє, але ж вона, ігуменя, вже знає, що їй стало їх шкода. Боніфація ледве їх розуміла, бо вони дуже дивно розмовляли. Вона їм: тут щодня отримуватимете їжу, — а вони: хочемо йти, — вона їм: тут ви будете щасливі, — а вони: хочемо йти, — і тоді Боніфація почала оповідати їм історії про немовлятко Ісуса, які так подобалися усім поганам.

— То найліпше, на що ти здатна, — сказала ігуменя. — Розповідати байки. Слухаю тебе далі, Боніфаціє.

Очі в неї, як світлячки, — йдіть звідси, — зелені, перелякані, — повертайтесь до спальні. Вона робить крок у бік вихованок, — хто вам дозволив вийти? — і хвіртка під натиском хащів тихо зачиняється. Вихованки мовчки дивляться на Боніфацію. Темрява приховує обличчя й фартушки — видно лише два десятки світлячків та велику безформну пляму. Боніфація дивиться в бік головної будівлі: там не зблискує жоден вогник. Знову наказує їм повернутися до спальні, однак вони не рухаються і нічого не відповідають.

— Той поганин був моїм батьком, матусю? — спитала Боніфація.

— Не був він твоїм батьком, — відповіла мати Анхеліка. — Ймовірно, що ти народилася в Уракусі, але була дочкою когось іншого, а не того злочинця.

Матуся не обманює її? Дурненька, мати Анхеліка ніколи не обманює, навіщо їй обманювати? Може, матуся каже це, щоб не засмучувать її? Щоб їй не було соромно? А матуся не думає, що батько також був злочинцем?

— Чому обов’язково злочинцем? — спитала мати Анхеліка. — Може, він був доброю, щиросердою людиною, багато є таких поган. Але чому то тебе цікавить, хіба ти не маєш тепер отця величнішого й кращого?

Вони й зараз її не слухаються, — йдіть до спальні, — а дві новенькі стоять біля неї, торсають її, чіпляються за одяг. Раптом Боніфація повертається, підбігає до хвіртки, штовхає її, прочиняє, показує на лісовий морок. Обидві дівчинки все ще стоять біля неї, не можуть зважитися переступити поріг, крутять головами, дивлячись то на Боніфацію, то на темний отвір, а світлячки вже наближаються, і перед Боніфацією вимальовуються постаті вихованок. Вони починають шепотіти, дехто торкає її за руку.

— Вони шукали одна в одної в голові, мати, — сказала Боніфація, — витягували з волосся вошей і розгризали їх зубами. Не тому, що були злі, а так, для забави, і перш ніж розгризти, показували одна одній, кажучи: бачиш, яку я витягла. Задля забави, але й з послужливості.

— Коли вони вже так тобі довіряли, то ти могла б їм порадити, щоб не робили цього паскудства, — мовила ігуменя.

Але вона думала тільки про те, що буде завтра: настане ранок, і мати Гризельда обстриже їм волосся; вона не хоче, щоб їх стригли й посипали порошком, — а ігуменя: що це за дурниці?

— Ти не знаєш, як їм буває неприємно, а я мушу їх притримувати, і все бачу, — сказала Боніфація. — Так само й коли їх купають, і мило їсть їм очі.

Невже їй жаль, що мати Гризельда позбавить дівчаток від гиді, яка вигризала їм голівки? Від тих паразитів, яких вони ковтають, і через те хворіють, і їм пучить животики? Так, мати, їй ще й зараз сняться ночами ножиці матері Гризельди. Напевне, тому, що було дуже боляче.

— Не дуже ти розумна, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Адже тобі мало бути прикро при вигляді цих бідних створінь, які ставали схожими на звірят, бо робили те ж саме, що й мавпи.

— Ти зараз розгніваєшся ще дужче, мати, — сказала Боніфація. — Ти зненавидиш мене.

Чого вони хочуть? Чому не слухаються її? І за хвилину, підносячи голос: може, ви хочете піти? А натовп вихованок уже поглинув нових дівчаток, і перед Боніфацією стоїть лише маса фартушків та зухвалих очей. Чому це її повинно турбувати, бог з ними, хочуть — нехай повертаються до спальні, хочуть — нехай втікають чи помирають, — вона дивиться у бік темної головної будівлі.

— Йому обстригли волосся, аби вигнати диявола, якого він мав у собі, — сказала мати Анхеліка. — Ну, годі вже, не думай більше про того дикуна.

Вона увесь час собі пригадувала, матусю, як він виглядів, коли йому обстригли волосся. А чи диявол такий самий, як вошва? Що ця божевільна знову вигадала? Його постригли, матусю, щоб вигнати диявола, а нехристів стрижуть, щоб не було вошей, отже, диявол та воші ховаються у волоссі, — і мати Анхеліка: ну й дурна ти, Боніфаціє, що за дурне дівчисько!

Вони виходять одна по одній, ідуть рівно, дотримуючись того ж порядку, як і щонеділі, коли прямують на річку; проходячи повз Боніфацію, декотрі простягають руку, розчулено торкаються її одягу, оголеної руки, а вона: швидко, бог вам допоможе, я буду за вас молитись, — і притримує хвіртку плечем. Кожну з вихованок, яка затримується на порозі й повертає голову в бік темної головної будівлі, Боніфація підштовхує, змушує пірнути в зарості, поставити ногу на багнисту землю, загубитися в імлі.

— Зненацька одна новенька легенько відштовхнула другу й підійшла до мене, — сказала Боніфація. — Ота, менша, і я думала, що вона хоче мене обійняти, але вона також почала мені шукати у волоссі пальчиками.

— Чому ти не відвела тих дівчаток до спальні? — спитала ігуменя.

— Вона зробила це із вдячності за те, що я дала їм їсти, розумієш? — вела далі Боніфація. — Обличчя дівчинки посмутнішало, бо вона не могла знайти жодної воші, а я собі думала: добре було б, якби знайшла хоч одну-однісіньку, бідолашна.

— І ти ще заперечуєш, коли черниці називають тебе дикункою, — мовила ігуменя. — А може, вважаєш, що говориш зараз як християнка?

І вона також почала шукати дівчинці у волоссі, і це не викликало в неї огиди, мати, і кожну, яку знаходила, розгризала. Бридко? Так, напевне, — а ігуменя: говориш так, неначе сама тим свинством пишаєшся, — і Боніфація: це було жахливо, мати, бо дикунка вдавала, що знаходить, показувала руку й швидко притуляла до вуст, немовби розгризала вошу. А друга теж почала отак собі бавитися, наслідуючи першу.

— Не розмовляй зі мною таким тоном, — звеліла ігуменя. — І зрештою досить, не хочу більше чути твоїх оповідок, Боніфаціє.

І вона думала: якби увійшла мати Анхеліка й також ти, мати, то я б їх насварила, така була я зла й сповнена ненависті, але дві новенькі вже втекли: певно, вийшли серед найперших, прудко прослизнувши поміж ніг. Боніфація перетинає подвір’я, біля каплиці зупиняється. Заходить туди, сідає на лаву. Місячне світло навскісно падає на вівтар і згасає коло грат, які відділяють вихованок від парафіян Санта-Марія де Ньєви упродовж недільної меси.

— До того ж ти була диким звірятком, — сказала мати Анхеліка. — За тобою потрібно було ганятися по всій місії. Вкусила мене за руку, розбійнице.

— Не відала, що творю, — мовила Боніфація. — Чи ж ти не бачила, що я була дикункою? Якщо я зараз поцілую тебе в те місце, куди я тебе тоді вкусила, то пробачиш мені, матусю?

— Ти говориш так, немовби глузуєш з мене, і дивишся так лукаво, що хочеться відлупцювати тебе, — сказала мати Анхеліка. — Хочеш, розповім тобі щось іще?

— Ні, мати, — відповіла Боніфація. — Я краще помолюся.

— Замолоду вона мала бути гарною, — мовив Акіліно. — Коли я познайомився з нею, то її довге волосся привернуло мою увагу. Шкода, що її так обсипало прищами.

— А той пес Реатегі весь час торочив: давай-но, тікай, поліція може наскочити, наражаєш мене на неприємність, — сказав Фусія. — Але та хвойда продовжувала йому нав’язуватись, і він пом’якшав.

— Це ж ти їй наказав, старий, — зауважив Акіліно. — Це не було розпустою, вона просто тебе слухалася. Чому ти так її лаєш?

— Тому що ти гарна, — сказав Хуліо Реатегі. — Куплю тобі сукню у найкращій крамниці Ікітоса. Хочеш? Та відійди від того дерева, ходи ближче, не бійся мене.

Вона стоїть босоніж, у неї світле, розпущене волосся, її постать вимальовується на тлі величезного дерева, під розгалуженою кроною, яка виблискує листям, наче полум’ям. Стовбур вкритий безліччю шерхлих лусок, непроникною корою попелястого кольору; на погляд християн, під цією корою є лише міцна, щільна деревина, але погани вірять, що там осередок злих духів.

— Ви також боїтесь лупуни^[21], хазяїне? — спитала Лаліта. — Не сподівалась від вас цього.

Дивиться на нього насмішкувато, сміється, закидаючи назад голову: довге волосся спадає на її засмаглі плечі, ноги блищать, зволожені росистою папороттю; вони темніші, аніж руки.

— І намисто, і панчохи, крихітко, — мовив Хуліо Реатегі. — І сумочку. Все, що попросиш.

— А ти що робив у той час? — спитав Акіліно. — Зрештою вона була твоєю приятелькою. Невже ти не ревнував?

— Я думав лише про поліцію, — відповів Фусія. — Лаліта його з розуму зводила, старий; коли він озивався до неї, то аж голос у нього тремтів.

— Щоб сеньйор Хуліо Реатегі пускав слину через якесь дівчисько! — вигукнув Акіліно. — Через Лаліту! Ніяк мені не віриться, Фусіє. Ніколи вона мені про це не розповідала, а я ж був, можна сказати, її сповідником, такою собі хустинкою для витирання сліз.

— Ну й майстрині оті старі баби з племені бора! — мовив Реатегі. — Знають секрет приготування барвників. Поглянь, які виразні — червоний і чорний. А цьому покривалу вже років з двадцять, якщо не більше. Ну, крихітко, приміряй, подивлюсь, як тобі пасує.

— А чому це він хотів, щоб Лаліта накинула на себе те покривало? — поцікавився Акіліно. — Подумай, Фусіє! Тільки не розумію, як ти при цьому лишався спокійний. Усякий інший вже давно б витягнув ножа.

— Той сучий син лежав у гамаку, а вона стояла біля вікна, — сказав Фусія. — Я слухав усе, що він плів, і конав зо сміху.

— А чому ти зараз не смієшся? — спитав Акіліно. — Чому так ненавидиш Лаліту?

— Це не одне й те саме, — відповів Фусія. — Цього разу все було без мого дозволу, крадькома.

— Нехай вам це навіть не сниться, хазяїне, — сказала Лаліта. — Навіть коли б ви благали і плакали.

Але вона накидає на себе покривало, і деренчливий вентилятор, який працює, коли гамак гойдається, видає уривчасті звуки, щось на зразок нервового затинання. Лаліта, загорнута в чорно-червоне покривало, стоїть нерухомо. Металева сітка у вікні аж мигтить від бузкових, зелених, жовтих цяток, а віддалік між будинком і лісом видно молоді, напевне, пахучі кущики кави.

— Ти схожа на маленьку гусінь у коконі, — сказав Хуліо Реатегі. — На одного з тих метеликів у вікні. Що тобі варто, Лаліто, виконай моє прохання, зніми його.

— Здуріти можна! — вигукнув Акіліно. — Спочатку, щоб одягла, потім, щоб зняла. Що за дивацтва у цього багатія!

— A тебе ніколи не мучила хіть, Акіліно? — спитав Фусія.

— Дам тобі, все, що захочеш, — мовив Хуліо Реатегі. — Проси, Лаліто, все, що завгодно, ходи сюди, до мене.

Покривало лежить тепер на землі, немов пелюстки вікторії регії, а з нього підіймається, наче водяна орхідея, струнке дівоче тіло, маленькі пружні груди, зухвало стирчать пипки, гострі, мов стріли. Крізь сорочку просвічує плаский живіт, міцні стегна.

— Я увійшов, удаючи, що нічого не бачу, — сказав Фусія. — Сміявся, щоб той сучий син не почував себе присоромленим. Він ураз підхопився з гамака, а Лаліта накинула на себе покривало.

— Тисячу солів за дівчину! Розважливі християни так не чинять, — здивувався Акіліно. — Це ж вартість двигуна, Фусіє.

— Вона варта десяти тисяч, — сказав Фусія. — Але я в скруті, сеньйор Хуліо знає аж надто добре, чому саме, і до того ж я не можу обтяжувати себе жінками. Хотів би поїхати вже сьогодні.

Проте в такий спосіб він не видурить у нього тисячу солів, чи не досить, що Хуліо Реатегі переховував його? Зрештою, Фусія сам знає, що справа з каучуком прогоріла, а при такому рівні води на обраних річках лісосплав цього року неможливий. І Фусія: ті дівчата з Лорето, сеньйоре Хуліо, вулкани, а не жінки, до білого розпікають. Прикро, що доводиться її залишити, бо Лаліта не лише гарненька — вона вміє готувати і має добре серце. То що, доне Хуліо, зважились?

— Тобі справді було прикро, що Лаліта залишилась в Учамалі з сеньйором Реатегі? — спитав Акіліно. — Чи так тільки казав?

— Чого мені було шкодувати, — відповів Фусія, — ніколи я не любив цієї шльондри.

— Не виходь з води, — мовив Хуліо Реатегі, — я купатимуся з тобою. Але не лишайся гола, бо ж можуть приплисти рибки канерос^[22]. Одягни що-небудь, Лаліто, ні, постривай, ще ні.

Лаліта сидить навпочіпки в затоці, вода вкриває її, хвилюється, вусібіч розходяться кола. Цілий дощ ліан спадає на воду довкола, і Хуліо Реатегі: ось вони, канерос, прикрийся, Лаліто, вони дуже маленькі, тонюсінькі, прудкі, запливають у найменший отвір, крихітко, а всередині дряпають, подразнюють усе, і тоді доведеться пити узвари, які готують індіанці боро, й цілий тиждень слабувати на бігунку.

— Це не канерос, хазяїне, — сказала Лаліта. — Хіба не бачите, що це просто собі маленькі рибки? А те, що ви відчуваєте на дні, просто водорості. Яка тепла, чудова вода, чи не так?

— Влізти до річки з жінкою, і обоє голяка? — здивувався Акіліно. — Замолоду ніколи мені це не спадало на думку, а нині шкодую. То має бути щось надзвичайне, Фусіє.

— До Еквадору я допливу по Сантьяго, — мовив Фусія. — Це важка подорож, сеньйоре Хуліо, ми більше не побачимося. Ну то що ви собі вирішили? Бо я вирушаю сьогодні ж уночі. Їй лише п’ятнадцять років, і я був першим чоловіком, який до неї доторкнувся.

— Іноді думаю, чому я не одружився? — сказав Акіліно. — Але при такому способі життя ніяк не випадало. Завжди подорожую, а на річці жінки не знайдеш. Тобі, Фусіє, нема на що нарікати. Ніколи тобі їх не бракувало.

— Ну от, домовилися, — погодився Фусія. — Ваш човен і консерви. Це гарний зиск для нас обох, сеньйоре Хуліо.

— Сантьяго дуже далеко, не вдасться тобі дістатися туди, щоб тебе не помітили, — сказав Хуліо Реатегі. — А крім того, зараз, у повінь, мандруватимеш по ній з місяць. Чи не краще податися до Бразілії?

— Там усі тільки на мене й чекають, — відповів Фусія. — По той і другий бік кордону, через одну справу в Кампо Гранде. Я не такий дурний, сеньйоре Хуліо.

— Ніколи тобі не дістатися до Еквадору, — сказав Хуліо Реатегі.

— Авжеж, ти туди не дістався, — мовив Акіліно. — Залишився в Перу.

— Завжди так було, Акіліно, — сказав Фусія. — Усе, що я планував, виходило навпаки.

— А якщо вона не захоче? — спитав Хуліо Реатегі. — Ти сам повинен її переконати, перш ніж я дам тобі човна.

— Вона знає, що моє життя буде вічною біганиною з місця на місце, — пояснив Фусія, — і що тисяча обставин може мене знищити. Жодна жінка не любить волочитись за людиною, яка програла. Лаліта буде щаслива, що залишається, сеньйоре Хуліо.

— А все ж таки, бачиш, — сказав Акіліно, — подалася за тобою, допомогла тобі у всьому. В неї було собаче життя, таке, як і в тебе, але вона ніколи не скаржилася. Можеш казати, що завгодно, але Лаліта була гарною жінкою, Фусіє.

Так, власне, з’явився Зелений Дім. Його будівництво тривало багато тижнів; дошки, балки, цеглу доводилося звозити з іншого кінця міста, а мули, найняті доном Ансельмо, ледве сунули по піску. Робота починалася вдосвіта, коли вщухала піщана буря, а закінчувалась тоді, коли вітер дужчав. Вночі пустеля поглинала фундаменти, ховала стіни, ігуани гризли дерево, яструби-аури звивали гнізда на розпочатій будівлі. Щоранку потрібно було все починати знову: переробляти кладку, розшукувати в піску матеріали, — одне слово, провадити ту глуху боротьбу, яка поволі почала збуджувати місто. «Коли вже той зайда визнає себе переможеним?» — питали жителі. Але дні минали, а дон Ансельмо, не піддаючись невдачам, не переймаючись песимізмом знайомих та приятелів, й далі виявляв гідну подиву активність. Голий до пояса, він керував роботою, — густе волосся на грудях запливало потом, обличчя аж сяяло. Роздавав робітникам тростинову горілку та чічу, сам носив цеглу, прибивав балки, йшов через усе місто, поганяючи мулів. І одного ранку жителі визнали, що дон Ансельмо переміг, коли побачили, як на другому боці річки навпроти П'юри здіймається на порозі пустелі, немов посланець міста, переможний і поважний дерев’яний каркас. Відтоді робота пішла швидко. Люди з Кастілії, з сусідніх господарств приходили щодня зранку роздивитись, як працюється, радили, часом бралися допомагати робітникам. Дон Ансельмо частував усіх напоями. Протягом останніх днів довкола будови панувала атмосфера святкового ярмарку: продавці чічі, овочів, сиру, солодощів і прохолоджувальних напоїв оточували каркас будови, пропонуючи свій товар робітникам і просто цікавим. Поміщики, проїжджаючи мимо, спинялися і з висоти своїх сідел заохочували дона Ансельмо. Одного дня Чапіро Семінаріо, багатий землевласник, подарував будівникам вола й десяток глеків чічі. Пеони готували пачаманку.

Коли дім уже було закінчено, дон Ансельмо зажадав пофарбувати його в зелений колір. Навіть діти вибухали сміхом, дивлячись, як стіни укриваються смарагдовою шкірою, на якій сонце вигравало миготливими зайчиками. Старі й молоді, багаті й бідні, чоловіки й жінки підсміювалися з примхи дона Ансельмо, який наказав так розмалювати свій дім. Зрештою, їх смішила не лише барва, а й його дивна архітектура. Він мав два поверхи, проте нижній ледве заслуговував на таку назву: це був просторий салон з чотирма— також зеленими — стовпами, які підтримували дах; салон виходив на подвір’я, вистелене підшліфованим річкою камінням і оточене їжакуватим муром в людський зріст. Горішній поверх складали шість маленьких кімнаток, розміщених уздовж коридора з дерев’яною балюстрадою, яка тягнулась над салоном. Крім головного' входу, Зелений Дім мав ще двері позаду, а також стайню і велику комору.

У крамниці іспанця Еусебіо Ромеро дон Ансельмо придбав мати, гасові лампи, яскраві завіси та багато крісел. А одного ранку два теслі з Гальїнасери засвідчили: «Дон Ансельмо замовив у нас письмовий стіл, стойку, таку ж, як у «Північній зірці», і півдюжини ліжок!» Тоді й дон Еусебіо Ромеро зізнався: «А в мене — шість умивальників, шість дзеркал, шість нічних горщиків». У кожній оселі, згораючи від цікавості, бурхливо обговорювали почуте.

Закралася підозра. З помешкання до помешкання, з салону до салону святенниці розносили плітки, жінки недовірливо дивилися на своїх чоловіків, сусіди обмінювалися хитрими посмішками, а в неділю під час меси отець Гарсія заявив з кафедри: «У нашому місті готується напад на моральність». П’юранці затримували на вулиці дона Ансельмо, засипаючи його питаннями. Але все було марно. «Це таємниця, — відказував він, радіючи, немов школяр: трішки терпіння й довідаєтесь». Не звертаючи уваги на різні розмови та плітки, він щодня зранку приходив до «Північної зірки» і пив, жартував, підносив тости, сипав праворуч і ліворуч компліментами на адресу жінок, які проходили площею, а надвечір зачинявся у Зеленому Домі, куди він перебрався, залишивши у подарунок донові Мельчіору ящик піско й сідло з оздобами.

Невдовзі дон Ансельмо виїхав. На чорному коні, якого купив тоді ж, коли прибув до міста, удосвіта, ніким не помічений, він подався у невідомому напрямку.

В П’юрі точилося стільки розмов про той Зелений Дім, що тепер, мабуть, ніхто вже не знає, як він насправді виглядав, а також ніхто не знає всіх достеменних подробиць, пов’язаних з його історією. Нечисленні п’юранці, які пережили той час, суперечать одне одному, врешті починаючи плутатись у тому, що вони знали насправді, а що вигадали самі. Головні герої вже так постаріли і така вперта їхня мовчанка, що розпитувати їх не мало б жодного сенсу. У кожному разі, справжнього Зеленого Дому вже не існує. Ще багато років тому на місці, де його було споруджено — на обширі пустелі, де межує Кастілія і Катакаос, — можна було натрапити на шматки дерева, обвуглені рештки хатнього начиння, але пустеля й шосе, яке тоді проклали, та й халупи, що з’явилися довкола, зрештою стерли ті сліди, й немає нині п’юранця, котрий докладно міг би вказати, у якому місці тих жовтавих пісків зводився цей дім зі своїм світлом, музикою, сміхом, з тим ясним, як день, відблиском стін, що серед темряви, коли дивитися здалеку, нагадував квадратного фосфоресціюючого плазуна. Легенди Мангачерії засвідчують, що Зелений Дім стояв поблизу протилежного кінця Старого мосту і що він був дуже великий, найбільший з усіх будинків, які існували тоді, а в його вікнах горіло стільки кольорових ламп, що вони не лише засліплювали очі й забарвлювали пісок довкола, а й освітлювали навіть міст. Однак головною принадою Зеленого Дому була музика, яка лунала в його стінах завжди водночас із присмерком і тривала цілу ніч, а чути її було навіть в соборі. Кажуть, що дон Ансельмо невтомно їздив по шинках усіх передмість і дільниць, навіть довколишніх містечок, у пошуках музикантів, які майстерно грали на гітарі, кахоні, кіхарі, флейті, бубні, трубі, й привозив їх звідусіль. Але ніколи він не наймав арфістів, тому що сам грав так на цьому інструменті, що звуки його арфи були неповторними.

«Здавалося, повітря ставало раптом отруєне, — казали бабусі з бульвару. — Музика проникала скрізь, хоч би як замикав хто двері та вікна, й ми чули її під час їжі, молитви, навіть крізь сон».

«І треба було бачити обличчя чоловіків, коли вони її слухали, — казали святенниці, упріваючи під своїми вуалями. — І треба було бачити, як та музика виганяла їх з дому на вулицю й гнала у бік Старого мосту».

«І нічого не допомагало, — казали матері, дружини, наречені, — ні наші молитви, ні сльози, ні благання, ні проповіді священика, ні пости, ні обітниці».

«Пекло стоїть біля наших воріт, — гримів отець Гарсія. — Кожен міг би це помітити, але ви засліплені. П’юра — це Содом і Гоморра».

«Можливо, й правда, що Зелений Дім приніс нещастя, — прицмокуючи, казали діди. — Але ж як чудово людина могла побавитись у тому клятому кишлі».

Через кілька тижнів після повернення дона Ансельмо до П’юри з караваном повій Зелений Дім цілковито заволодів містом. Спочатку його клієнти чекали, доки смеркне, й вислизали з міста крадькома; потім переходили поодинці Старий міст і поринали в піски. Пізніше відвідини стали частішими, а молодь щоразу менш обережніша; клієнти вже не переймалися тим, що їх зауважать з вулиці Малекон сеньйори, які поприкипали до жалюзі. На ранчо, в салонах, у гасієндах тільки про це й говорили. З кафедри щоразу частіше звучали перестороги і прокльони, отець Гарсія таврував рішення міської влади цитатами з Біблії. Було створено Комітет дбання про добрі звичаї, а дами, які входили до його складу, відвідали префекта й алькальда. Представники влади підтакували, похиливши голови: звичайно, ви маєте рацію. Зелений Дім — це ляпас, відважений усій П’юрі, та що вдієш. Закони, видані в цій прогнилій столиці, якою є Ліма, охороняють дона Ансельмо, існування Зеленого Дому не суперечить конституції й не підлягає дії карного кодексу. Дами перестали вітатися з представниками влади, зачинили для них двері своїх салонів, у топ час коли молодь, чоловіки і навіть завжди спокійні діди юрбами поспішали до кипучого виблискуючого будинку.

Спокусилися навіть найстриманіші, найпрацьовитіші, найсолідніші п’юранці. У місті, ще недавно такім спокійнім, тихім, тепер панував галас та нічні прогулянки. На світанку, коли в Зеленому Домі змовкали арфа й гітари, над містом здіймався нерівний, наростаючий шум: це гультяї, поодинці чи компаніями, сунули вулицями, співаючи та сміючись. На посічених піском обличчях чоловіків вимальовувалася втома; в «Північній зірці» вони розповідали неймовірні історії, які переходили з вуст в уста, повторювані навіть підлітками.

— Бачите, бачите, — гримів з амвону отець Гарсія, — бракує лише, щоб вогняний дощ упав на П’юру, бо всі інші нещастя цього світу вже спіткали нас.

Утім, слід визнати, що все це співпало зі стихійними лихами. Першого року річка П’юра розлилася так, що розбила охоронні вали, майже весь урожай в долині опинився під водою, потонуло багато худоби, і волога осіла на великому просторі пустелі Сечура; люди проклинали повінь, діти будували замки з мокрого піску. Наступного року, немовби у відповідь на прокльони, якими обсипали її власники затоплених земель, річка пересохла. Русло П’юри вкрилося чортополохом і травами, які невдовзі засохли, лишився тільки довгий рів, мов роз’ятрена рана; висохли поля цукрової тростини, передчасно розквітла бавовна. На третій рік врожай винищили комахи.

— Ці біди — кара за гріх, — гримів отець Гарсія. — Ще маєте час, ворог у вас самих, знищіть його молитвами.

Ворожбити обприскували посіви кров’ю молодих козлят, повзали по борознах, проказуючи закляття, щоб накликати дощ і відігнати шкідників.

— Боже мій, боже, — нарікав отець Гарсія. — Прийшов голод, прийшла біда, а вони, замість того щоб каятись, грішать та й грішать.

Але ні повінь, ні засуха, ані паразити не стримали зростаючої слави Зеленого Дому.

Вигляд міста змінився. Спокійні, провінційні вулички заполонили прибульці, які на кінець тижня приїжджали до П’юри з Сульяни, Пайти Хуанкабамби і навіть з Тумбеса чи з Чікайо, приваблені легендою про Зелений Дім, яка росла й ширилася поза пустелею. Вони гуляли там цілу ніч, а до міста поверталися розхристані, поводилися брутально, хизуючись своїм сп’янінням, мов героїчною заслугою. П’юранці ненавиділи їх, іноді доходило до бійок, і то не вночі й не на лужку під мостом, де звичайно відбувалися поєдинки, а серед білого дня, на Пласа де Армас чи на алеї Грау або в якому-небудь іншому місці. Вибухали групові бійки. На вулицях стало небезпечно.

Коли, незважаючи на наказ влади, одна з повій Зеленого Дому насмілилась з’явитися в місті, сеньйори затягували своїх доньок у домівки і затуляли вікна завісками. Отець Гарсія, зблідлий, вийшов назустріч небажаній гості: перехожим доводилося йогостримувати, щоб не дійшло до рукоприкладства.

Першого року в закладі жило лише чотири дівулі, але наступного дон Ансельмо виїхав і повернувся з вісьмома; казали навіть, що за часів найбільшого розквіту Зеленого Дому там налічувалося до двадцяти повій. Вони приїжджали до нього здалеку. З боку Старого мосту було видно, як вони прибувають, чувся їхній вереск та вигуки. Їхні різнокольорові плаття, хустки, рум’яна іскрилися, немов звивисті мушлі на тлі безплідних пісків.

Натомість дон Ансельмо з’являвся у місті досить часто. Роз’їжджав вулицями на своєму чорному коні, якого вивчив різним цікавим штукам: помахувати весело хвостом, коли повз них проходила жінка, підгинати ногу на знак вітання, йти, пританцьовуючи, коли чулася музика. Дон Ансельмо розповнів, почав убиратися яскраво й виклично: сомбреро з м’якої соломки, шовкові шарфики, вишивані сорочки, пасок з інкрустацією, вузенькі штани, чоботи на високих підборах, остроги. Його руки іскрилися від перснів. Іноді він затримувався випити чого-небудь у «Північній зірці», й багато поважних людей, не вагаючись, запрошували його за свій столик, щоб трохи побалакати, а пізніше провести його аж до околиці.

Ознакою успіху дона Ансельмо було те, що Зелений Дім ставав усе ширшим і вищим. Він ріс і дозрівав, немов живий організм. Першим новотвором був камінний мур. Настовбурчений гострими крем’яхами, череп’ям, колючками та реп’яхами, він оточував нижній поверх, захищаючи його від злодіїв. Простір поміж муром і будинком спочатку займало подвір’я, вимощене камінням, потім — щось на зразок передпокою з кактусами у горщиках, а тоді кругла зала з матами на долівці й солом’яною стріхою. Врешті дерево замінило солому, залу було викладено кам’яними плитами, а дах накрито черепицею. Над другим поверхом добудовано ще один, менший, схожий на охоронну вежу. Кожен новий камінь, кожну черепицю або дошку неодмінно фарбували в зелений колір. Барва, вибрана доном Ансельмо, вносила в пейзаж освіжаючу ноту, немовби то буяла соковита рослинність. Подорожні здалеку помічали будову з зеленими стінами серед жовтогарячого сяйва пісків і мали таке враження, неначе вони наближаються до якогось оазису, зарослого гостинними кокосовими пальмами, повного кришталево чистої води, і наявність усього цього вдалині повинна була забезпечити їм очікуваний спочинок та розмаїті насолоди для поліпшення самопочуття, пригніченого пустельною спекою.

Дон Ансельмо, кажуть, жив на останньому поверсі, у тій вузенькій вежі, і ніхто, навіть його найкращі клієнти — Чапіро Семінаріо, префект, дон Еусебіо Ромеро, доктор Педро Севальйос — не мали туди доступу. Звідти, мабуть, він спостерігав, як через пустелю до Зеленого Дому тягнулися відвідувачі, бачив їхні постаті, які то з’являлися, то зникали у вихорах піску, постаті зголоднілих звірів, що починають кружляти довкола міста відразу після заходу сонця.

Крім, постійних мешканок, за часів найбільшого розквіту Зеленого Дому там гостювала Анхеліка Мерседес, молода мангачка, яка успадкувала від матері мистецтво готувати їжу. Разом з нею дон Ансельмо ходив на ринок і до крамниць, щоб замовити провіант і напої: крамарі та перекупки гнулися перед ними в поклонах, як очерет під вітром. Козенята, кролики, поросята і ягнята, яких Анхеліка Мерседес готувала, додаючи зілля та корінці, стали також однією з принад Зеленого Дому, і декотрі діди присягалися: «Йдемо туди лише тому, щоб скуштувати тих пречудових страв».

Навколо Зеленого Дому повсякчас роїлися волоцюги, жебраки, дрібні торговці, продавщиці овочів, які обсідали тих, хто виходив і входив. Міські діти втікали поночі з дому і, ховаючись за кущами, підглядали за відвідувачами, дослухалися до музики та сміху. Декотрі, дряпаючи собі руки й ноги, видиралися на мур і жадібно зазирали у вікна. Одного дня (це було свято) отець Гарсія став у пустелі, власноручно затримуючи відвідувачів і переконуючи їх, щоб вони повернулися до міста й опам’яталися. Але всі вигадували якісь відмовки: у одного була ділова зустріч, інший хотів залити горе — душа горіла, ще інший побився об заклад, а це для нього — справа честі. Деякі, дражнячись, запрошували отця Гарсію піти разом з ними, хтось навіть образився і витягнув револьвер.

У П’юрі виникли нові легенди про дона Ансельмо. Одні городяни казали, що він таємно виїжджав до Ліми, де тримав накопичені гроші й скуповував нерухоме майно. На думку інших, він був лише прикриттям для цілого підприємства, яким керували префект, міський голова та поміщики. Народна уява розписувала минуле дона Ансельмо яскравими фарбами, і щодня до цього додавалися або нові звитяги, або криваві злочини. Старі мангачі з цілковитою впевненістю впізнавали у ньому парубка, який багато років тому розбишачив у передмістях, інші стверджували: «То утікач з каторги, колишній бандит, опальний політик». Лише отець Гарсія мав відвагу твердити: «Від нього тхне сіркою».

На світанку вони прокидаються, щоб плисти далі, сходять яром, а човна нема. Починають його шукати, Адріан Ньєвес з одного боку, з другого капрал Роберто Дельгадо й служник, аж раптом — вереск, град каміння, голі дикуни, і ось агваруни оточують капрала, б’ють його палицями, як і служника, а зараз помітили і його, біжать навперейми, — чорт забирай, Адріане Ньєвес, настав твій час, — і він кидається у воду, а вона холодна, швидка, темна, — не вистромлюй голови, швидше вглиб, нехай тебе підхопить течія, — стріли? — нехай тебе несе якнайдалі, — кулі, каміння? — чорт забирай, легені прагнуть повітря, голова паморочиться, крутиться, як дзига, не схопили б корчі. Він випірнає, ще видно Уракусу, а в ярі — зелений мундир, там дикуни лупцюють капрала, — сам винний, я застерігав його, а служник де? Втік чи вбили? Він пливе вниз за течією, тримаючись за колоду, і пізніше, коли видирається на правий берег, відчуває, що все тіло болить. Одразу ж засинає на плесі, але згодом прокидається, бо його кусає скорпіон. Він змушений розпалити багаття й потримати над ним руку, — так, нехай випарується отрута, хоч і пече страшенно. Висмоктує кров з ранки, спльовує, полоще рот, — з тими скорпіонами ніколи не знаєш, чим закінчиться, чорт забирай. Потім іде крізь сельву, дикунів немає, але краще податися на Сантьяго, бо ще схопить його якийсь патруль і відвезе до гарнізону Борха. Нема сенсу також повертатися до себе у селище — там схоплять його завтра чи післязавтра, а тепер потрібно якнайшвидше змайструвати пліт. Це забере багато часу, — от, якби ти мав мачете, Адріане Ньєвес, — руки втомилися, бракує сили, щоб звалити міцні дерева. Він вибирає три засохлі, поточені хробаками, такі, що валяться від першого поштовху, зв’язує їх ліанами, виламує дві тички — одну про запас. Зараз ні в якому разі не можна випливати на бистрину, він шукає проток і заводей, щоб дістатися на інший бік, це не важко, тут довкруж сама лише вода. Тільки ж як орієнтуватись, йому невідомі ці високі береги, рівень води значно збільшився, чи допливе він так до Сантьяго, — ще один тиждень, Адріане Ньєвес, ти хороший лоцман, воруши носом, нюх тебе не підведе, це правильний напрямок, і так тримати, старий. Але куди ж його зараз несе, протока немовби звивається у коло, він пливе у темряві, ліс густий, сонце ледве сюди досягає, пахне гнилим деревом, багном і до того ж стільки кажанів, руки втомилися, болять, горло захрипло від криків, якими він одганяє кажанів, легко сказати — ще тиждень. Ні вперед, ні назад, ані повернутися до Мараньйону, ані доплисти до Сантьяго, течія несе його невідомо куди, тіло знемагає від утоми, а на додачу день і ніч періщить дощ. Та зрештою протока закінчується, і видніється маленьке озерце з берегами, зарослими терном, небо темніє. Він ночує на острівці, а прокинувшись, жує якусь гірку траву, пливе далі і лише через два дні вбиває палицею худого тапіра. Їсть напівсире м’ясо. М’язи не спроможні вже тримати навіть тички, москіти жалять його досхочу, шкіра горить, ноги, немов у капітана Кіроги, про якого розповідав капрал. Що з ним могло статися, чи відпустили його уракуси? Вони були розлючені, може, й забили на місці. Мабуть, треба було вернутися до гарнізону Борха, краще бути солдатом, ніж покійником, шкода здихати в сельві з голоду чи від лихоманки. Він лежить долілиць на плоту, й так триває кілька днів, доки затока закінчується і його виносить у величезну заплаву, — яке велике озеро, але це неможливо, невже озеро Рімаче? Він не міг заплисти так далеко. А посередині острів, над урвищем — стіна дерев лупун. Не підводячись, відпихується тичкою, і поміж деревами, вкритими потворними наростами, виростають голі постаті, — чорт забирай, може, це агваруни, рятуйте, чи вдасться мені з ними домовитися? Він привітно махає руками, а вони кричать, підстрибують, вказують на нього пальцями, і, підпливаючи ближче, він бачить християнина та християнку, які чекають на нього. Аж голова йде обертом, хазяїне, як приємно побачити християнина, ви врятували мені життя, хазяїне, я вважав, що це вже кінець, — а той сміється, ще раз дає йому напитись, і він відчуває солодкий, терпкий присмак анісової горілки. Позаду хазяїна стоїть молода християнка, в неї красиве обличчя, гарне довге волосся, і йому здається, що він спить, — сеньйоро, ви теж мене врятували, бог вам віддячить. Коли він прокидається, вони ще стоять над ним, а хазяїн: нарешті, ти проспав цілий день, як ти себе почуваєш? І Адріан Ньєвес: дуже добре, хазяїне, та чи не було тут солдатів? Ні, не було, а чому ти про них розпитуєш, чи не прирізав когось? І Адріан Ньєвес: нічого страшного, хазяїне, я нікого не вбив, лише дезертирував, не міг жити, замкнутий у казармі, для мене немає ліпше, аніж жити на свіжому повітрі, мене звуть Ньєвес, і доки солдати мене не спіймали, я був лоцманом. Лоцманом? Ну то, напевне, добре знаєш тутешні місця, зможеш скерувати човен, куди завгодно і коли завгодно? А він: ясна річ, що зможу, хазяїне, я був лоцманом змалечку, але тепер заблукав, бо поплив у час повеней, щоб солдати мене не помітили. Чи можу я бути вам корисний? І хазяїн: так, залишайся на острові, я дам тобі роботу. Тут ти будеш у безпеці, ані солдати, ані жандарми ніколи сюди не дістануться. Це моя дружина, Лаліта, а мене звуть Фусією.

— У чім річ, друже? — спитав Хосефіно. — Не придурюйся.

— Я йду до Чунги, — ревнув Літума. — Йдете зі мною? Ні? Зрештою ви мені не потрібні.

Але брати Леон схопили його за руки. Літума не міг зрушити з місця, обличчя налилося кров’ю, на лобі виступив піт, очиці смутно оглядали кімнату.

— Для чого це, братику? — сказав Хосефіно. — Адже нам тут цілком добре. Заспокойся.

— Я хочу лише послухати арфіста зі срібними пальцями, — завив Літума. — І більше нічого, непереможні. Хильнемо собі по одній і повернемось, клянуся вам.

— Ти завжди був мужнім, друже. Не розклеюйся.

— Я зараз мужніший, ніж будь-коли, — пробелькотів Літума. — Але на серці тяжко.

— Спробуй поплакати, — сказав лагідно Мавпа. — Це допомагає, братику, не соромся.

Літума втупився перед себе, а його жовто-зелений костюм уже був забруднений землею та слиною. Вони деякий час сиділи мовчки, пили без тостів, до них долинали звуки тондеро й вальсів, повітря просякло запахом чічі та смаженого м’яса. Лампа, розмірено коливаючись, то збільшувала, то зменшувала чотири тіні, що падали на мати, а свічка у ніші вже догоряла, чадячи темним, звивистим димом, який зависав довкола гіпсової мадонни, немов довге волосся. Літума насилу підвівся, обтрусив одяг, озирнувся довкола непритомним поглядом і раптом засунув пальця в рот. А тоді блідий, під співчутливими поглядами приятелів, почав голосно блювати, здригаючись усім тілом. Потім сів на своє місце, витираючи хусткою обличчя, знесилений, з набряклими повіками, й курив тремтячою рукою цигарку.

— Мені вже краще, старий. Розповідай далі.

— Ми знаємо дуже мало, Літумо. Тобто не знаємо, як це трапилося. Коли тебе посадили, ми дали чосу. Оскільки були свідками, і нас могли схопити, вплутати у ту справу, — сам знаєш, що родина Семінаріо багата й має зв’язки. Я чкурнув до Сульяни, а твої двоюрідні брати — до Чулуканаса. Коли ми повернулися, вона вже покинула свій будиночок у Кастільї, і ніхто не знав, де вона живе.

— Отже, бідолашка залишилася сама, — прошепотів Літума. — Без мідяка, і до того ж вагітна.

— Щодо цього, брате, не переймайся, — сказав Хосефіно. — Вона не народила. Невдовзі ми довідалися, що вона вештається по шинках, а однієї ночі я зустрів її в «Ріо бар», вона була з якимось типом і вже не вагітна.

— І що ж вона зробила, коли побачила вас?

— Нічого, старий. Привіталася, немовби все гаразд. Згодом ми зустрічали її тут і там, і завжди вона була з кимось. Аж зрештою побачили її в Зеленому Домі.

Літума витер обличчя хустинкою, міцно затягнувся цигаркою й випустив хмару густого диму.

— Чому ви мені нічого не написали? — голос його ставав усе хрипкішим.

— Ти й так уже настраждався, сидячи у в’язниці, далеко від домівки. Навіщо нам було ще більше отруювати тобі життя? Людині, яка вже й так у знегоді, таких речей не повідомляють.

— Досить, братику, навіщо краяти собі серце, — мовив Хосе. — Змінимо тему.

З вуст Літуми спливала на шию тоненька нитка блискучої слини. Голова його важко й механічно похитувалася в лад тіням на матах. Хосефіно налив склянки. Почали пити знову, мовчки, доки свічка в ніші не загасла.

— Ми сидимо тут уже дві години, — сказав Хосе, вказуючи на свічник. — Саме на стільки вистачає гноту.

— Я так тішуся, що ти повернувся, братику, — розчулився Мавпа. — Ну, не роби такого обличчя, посміхайся, всі мангачі будуть щасливі, коли тебе побачать. Смійся, братику!

Він дошкандибав до Літуми, обійняв і почав вдивлятись у нього своїми великими, жвавими, блискучими очима, аж доки Літума поляскав його по голові й посміхнувся.

— О, це вже мені до вподоби, братику, — зрадів Хосе. — Хай живе Мангачерія, заспіваймо гімн!

Раптом усі троє почали пригадувати ті часи, коли вони були дітьми і перелазили через кам’яний мур Скарбницької школи, щоб скупатись у річці, або верхи на чужому віслюкові каталися піщаними шляхами, поміж гасієнд та плантацій бавовни, у напрямку Наріуала, де стояв карнавальний гамір, а яєчна шкаралупа та хлібні кульки падали на голови розлючених перехожих; вони, хлопчаки, не обминали й поліцейських, які не зважувалися лізти за ними на дахи та дерева, а в час полуденної спеки розігрували футбольні матчі, ганяючи ганчір’яного м’яча на неозорому стадіоні пустелі. Хосефіно слухав їх мовчки, погляд його був сповнений заздрощів. Згадували вони й про те, як мангачі ганили Літуму: ти що, справді завербувався до жандармерії? Зрадник, жовтий, — а брати Леон та Літума тоді сміялися. Відкоркували ще одну пляшку. Мовчазний Хосефіно й далі пускав кільця диму. Хосе посвистував, Мавпа притримував піско в роті, удавав, що жує, полоскав горлянку, кривлявся, — мовляв, мене не нудить і не пече, лише всередині тепло, одне слово — піско.

— Спокійно, непереможний, — сказав Хосефіно. — Куди летиш, тримайте його.

Брати Леон схопили Літуму на порозі, Хосе тримав його за руку, а Мавпа обіймав за поперек, люто трусив, але водночас умовляв плаксивим голосом:

— Навіщо, братику? Не ходи, серце кров’ю обіллється. Послухай мене, Літумо, братику.

Літума незграбно погладив Мавпу по щоці, посмикав його за хвилясте волосся, обережно відіпхнув і, хитаючись, вийшов. Вони подались за ним. На піску, під стінами своїх очеретяних халуп, спали просто зоряного неба мангачі, немовби якісь мурахи. Гульня в шинках була саме в розпалі. Мавпа наспівував крізь зуби, а коли чув арфу, махав рукою: такого арфіста, як дон Ансельмо, ніде не знайдеш. Вони з Літумою йшли попідруч попереду, зигзагом; коли з темряви долинало: «Обережно, не наступіть», вони хором відповідали: «Пробачте, сеньйоре», «Тисячу разів перепрошуємо, сеньйоро».

— Ну й наплів ти йому, як у кіно, — озвався Хосе.

— Але він повірив, — сказав Хосефіно. — Нічого іншого йому на думку не спало. А ви не допомогли мені, навіть слова не сказали.

— Шкода, що ми не в Пайті, братику, — пожалкував Мавпа. — Я б оце заліз би у воду просто в одежі, як є. От було б гарно.

— У Ясілі — море як море, глибоке, там справжні хвилі, — сказав Літума. — А в Пайті море — це озерце, навіть Мараньйон страшніший, ніж воно. В неділю виберемося до Ясіли, братику.

— Поведемо його до Феліпе, — запропонував Хосефіно. — Маю гроші, ставлю випивку. Ми не можемо відпустити його, Хосе.

Проспект Санчеса Серро був порожній, в олійному світлі ліхтарів із дзижчанням кружляли комахи. Мавпа сів на землю, щоб зав’язати на черевиках шнурки. Хосефіно підійшов до Літуми:

— Дивися, старий, у Феліпе відчинено. Скільки спогадів пов’язано з тим шинком! Ходімо, дозволь мені пригостити тебе.

Літума вивільнився з його обіймів і мовив, не дивлячись на нього:

— Потім, старий, коли будемо повертатися. А зараз — до Зеленого Дому. Там також сила спогадів, більше, ніж будь-де. Правда, непереможні?

Проходячи повз «Три зірки», Хосефіно зробив ще одну спробу. Він кинувся у бік прочинених дверей, вигукуючи:

— Ось нарешті місце, де можна втамувати спрагу. Ходімте, друзі, я ставлю!

Але Літума байдуже ішов собі далі.

— Що будемо робити, Хосе?

— А що ми можемо зробити, старий. Ходімо до нашої Чунги, до Чунгіти.

Частина II

Моторний човен, гуркочучи, підпливає до пристані, і Хуліо Реатегі зістрибує на землю. Підіймається у бік площі Санта-Марія де Ньєви, — жандарм кидає палицю, собака хапає її на льоту, несе в зубах господареві, — а коли підходить до капіронів, група людей саме покидає дім губернатора. Хуліо Реатегі привітно махає їм рукою, і вони дивляться на нього, жваво біжать назустріч, — що за радість, що за несподіванка! Хуліо Реатегі потискує руку Фабіо Куесті, — чому ви не попередили про свій приїзд? — Мануелю Агілі, — ми вам цього не пробачимо, — Педро Ескабіно, — ми б приготувалися до зустрічі з вами, — Аревало Бенсасу, — на скільки днів залишитеся цього разу, доне Хуліо? Жодного дня не маю вільного, заїхав до вас на хвилинку і зараз попливу далі, адже ви самі знаєте, яке в мене життя. Він заходить до будинку губернатора, дон Фабіо відкорковує кілька пляшок пива, вони здіймають склянки, — чи у Ньєві все гаразд, а в Ікітосі, чи є якісь проблеми з дикунами? У двері й вікна будинку зазирають агваруни, широколиці, вилицюваті, з холодними поглядами. Пізніше Хуліо Реатегі й Фабіо Куеста виходять на площу, — жандарм усе ще бавиться з собакою, — підіймаються схилом до місії, зі всіх будинків їх проводжають зацікавленими поглядами, — ой доне Фабіо, ці жінки, лихо з ними, — а дон Фабіо: навіщо ж тоді друзі, доне Хуліо? Варто було написати мені кілька рядків, і я б усе влаштував. Але, доне Фабіо, лист ішов би цілий місяць, а кого б упродовж цього часу гризла сеньйора Реатегі? Вони підходять до головної будівлі й не встигають постукати, як двері відчиняються. Як життя-буття, мати Гризельдо, — засмальцьований фартух, сутана, — погляньте, хто прийшов, — розпашіле обличчя, — невже не впізнаєте мене? Та це сеньйор Реатегі, — легенький зойк, — будьте ласкаві, — гостинний жест, — прошу, доне Хуліо, як приємно. А він: та мене б і не здивувало, якби ви, мати, мене не впізнали, я ж виглядаю не найкращим чином. Шкутильгаючи і невпинно говорячи, мати Гризельда веде їх затіненим коридором, прочиняє двері, вказує на брезентові стільці, — ото приємна несподіванка для матері ігумені, і хоч би як ви, сеньйоре, квапилися, неодмінно мусите, доне Хуліо, побувати в каплиці, побачити, як багато сталося змін, мати зараз прийде. На письмовому столі — розп’яття і лампа, на підлозі — килимок з чамбіри, а на стіні — образ мадонни; крізь вікно вливається урочисте, сліпуче сонячне полум’я, лиже стелю. І Хуліо Реатегі: кожен раз, коли я приходжу в церкву чи монастир, мене охоплює дивне почуття, доне Фабіо, душа, смерть, ті самі роздуми, які так непокоять замолоду. Мені буває так само, доне Хуліо, після відвідин черниць я виходжу, сповнений високих дум. Можливо, в глибині душі ми з ним трошки містики, доне Фабіо? Я також думав про це, — дон Фабіо гладить себе по лисині, — дуже дотепно — трошки містики. І Хуліо Реатегі: сеньйора Реатегі потішилась би, коли б нас почула, вона завжди каже: Хуліо, ти потрапиш до пекла за єресь. До речі, минулого року я врешті виконав її бажання, ми поїхали у листопаді до Ліми. На хресний хід? Так, вославу господа нашого чудотворця. І дон Фабіо: я бачив фотографії, але бути там присутнім, певно, набагато цікавіше. А чи правда, що всі негри одягалися в бузкове вбрання? Так, і самбо також, і чоло, і білі, пів-Ліми ходило в бузковому, це щось страшне, доне Фабіо, три дні у такій тісноті — не жарти, жахлива штовханина й сморід, а сеньйора Реатегі хотіла, щоб і я одяг чернече вбрання, але на це я не згодився. Із саду в приміщення вриваються голоси, сміх, тупіт, і обидва дивляться у бік вікон: гамір, біганина. Напевне, зараз у дівчаток перерва, мабуть, багато їх, судячи з галасу, сотня. А дон Фабіо: ні, близько двадцяти. В неділю був парад, і вони співали гімн, доне Хуліо, чистою іспанською мовою, як бог заповів. Немає сумніву, що вам, доне Фабіо, подобається в Санта-Марія де Ньєві, ви ж з такою гордістю розповідаєте про тутешнє життя. Значить, бути губернатором краще, ніж адміністратором готелю? Та коли б ви залишилися там, в Ікітосі, то мали б зараз краще становище, доне Фабіо, тобто в матеріальному розумінні. І дон Фабіо: я вже старий і, хоча важко в це повірити, не користолюбний. Пам’ятаєте, як ви казали, що я й місяця в Санта-Марія де Ньєві не витримаю? Але ж бачите, доне Хуліо, що витримав, а з божою допомогою ніколи звідси не поїду. І Хуліо Реатегі: чому ви так домагалися цього призначення, не можу зрозуміти, чому так прагнули зайняти моє місце, доне Фабіо, чого ви шукали? А дон Фабіо: людської, прошу не сміятися, поваги, бо мої останні роки в Ікітосі були суцільною смугою прикрощів, доне Хуліо, ніхто навіть не уявляє, яких принижень і знущань я зазнав; доки ви, доне Хуліо, не дали мені роботу в готелі, я жив з милостині. Та не сумуйте, доне Фабіо, тут, у Ньєві, вас усі дуже люблять, хіба ви не досягли того, про що мріяли? Так, мене поважають, щоправда, заробіток маю невеликий, але вкупі з тим, що я отримую від вас, сеньйоре Реатегі, вистачає на спокійне життя, і за це я також вам вдячний, ох, доне Хуліо, мені бракує слів. Крізь сміх, вереск, біганину проривається собачий гавкіт і торохкотіння папуг. Хуліо Реатегі заплющує очі, дон Фабіо замислено погладжує лисину, — а чи знає дон Хуліо, що мати Асунсьйон померла, чи отримав він листа? Так, отримав, і сеньйора Реатегі послала черницям листа з висловлюванням співчуття, а я дописав кілька рядків, гарна людина була та черниця. І дон Фабіо: я повівся тоді всупереч настановам, звелів спустити прапор до середини щогли, доне Хуліо, щоб у якийсь спосіб прилучитися до жалоби. А що мати Анхеліка, добре себе почуває? Ця бабуся й досі міцна, як скеля? Лунають кроки, вони встають, виходять назустріч ігумені. Доне Хуліо, то велика честь для цього дому приймати знову сеньйора Реатегі, я дуже тішуся, що бачу вас, прошу сідати. А вони: ми оце саме згадували бідолашну мати Асунсьйон. Бідолашну? Чому ж бідолашну, адже вона тепер на небі. А як поживає сеньйора Реатегі? Коли ми вже знову побачимо хрещену матір каплиці? Сеньйора Реатегі мріє приїхати сюди, але подорож з Ікітоса така обтяжлива, бо ж Санта-Марія де Ньєва стоїть, можна сказати, на краю світу, і, крім того, хіба не страшно подорожувати крізь хащі? Тільки не для сеньйора Хуліо Реатегі, — ігуменя всміхнулася, — для якого Амазонія, немов власна домівка. А Хуліо Реатегі: але я роблю це не задля власної приємності: якщо особисто не наглянути за своїми справами, то все може піти під три чорти, перепрошую за вираз. Та ви ж не сказали нічого непристойного, доне Хуліо, тут теж, якщо хтось не нагляне, то диявол робить своє. Тепер вихованки співають хором, хтось, мабуть, ними диригує. Кілька разів вони змовкають на хвилину, і дон Фабіо аплодує кінчиками пальців, усміхається. Чи ви, мати, отримали лист від сеньйори Реатегі? Так, минулого місяця, але не припускала, що дон Хуліо приїде так швидко. Взагалі краще, щоб вихованки покидали місію наприкінці року, а не серед навчання, та оскільки він завдав собі клопоту приїхати особисто, то вона зробить виняток, звичайно лише для нього. І Хуліо Реатегі: правду кажучи, я вирішив одним пострілом забити двох зайців, хотів подивитися, що діється в таборі під Ньєвою, — там лісоруби знайшли рожеве дерево, от і скористався нагодою, щоб приїхати сюди. Ігуменя киває головою: авжеж, наша вихованка догляне за вашими донечками, здається, про це просила сеньйора Реатегі? А дон Фабіо: ой мати, які чудові дівчатка, коли б ви тільки бачили, — і мати: я бачила їх, сеньйора Реатегі прислала фотографії, старша як лялечка, а в молодшої такі великі очі, — і дон Фабіо: мали від кого успадкувати вроду, адже сеньйора Реатегі дуже гарна, кажу це з цілковитою повагою, доне Хуліо. І той: їхня нянька вийшла заміж, мати, а ви навіть не уявляєте собі, яка підозрілива сеньйора Реатегі, кожній дівчині, котра приходить найматися, закидає, що вона брудна, що розносить різні хвороби, їй завжди уявляється все найгірше, і, як наслідок, ось уже два місяці вона в них сама за няньку. Стосовно цього, — дон Фабіо підсувається на кріслі, — сеньйора Реатегі й ви, доне Хуліо, можете бути спокійними, — плескає легенько себе по коліну, — з місії жодна вихованка не виходить хвора чи брудна, — посміхається, — правда, мати? — легко вклоняється, — аж любо поглянути, в якій чистоті вони тут живуть. А Реатегі: гаразд, мати, але мене ще просила замовити за неї слівце дружина доктора Портільйо. Що, в неї також труднощі з прислугою? Так, доне Фабіо, в Ікітосі щоразу важче знайти путящих людей. Чи можна було б забрати для неї також одну з вихованок, мати? Так, можна, — ігуменя легенько закушує губи, — доне Хуліо, але не слід говорити про це так невимушено, — голос її стає менш впевненим, — місія не заклад для винаймання прислуги. Тепер Реатегі сидить нерухомо й однією рукою знічено поплескує по бильцю крісла. Можливо ви, мати, неправильно зрозуміли мої слова? — ігуменя втуплюється в розп’яття, дон Фабіо потирає лисину, гойдається у своєму кріслі, кліпає очима, — не так їх витлумачили? І мати ігуменя: вам відомо, звідки походять ці дівчатка, як вони жили, доки не потрапили до місії? Запевняю вас, мати, це якась помилка, ви не зрозуміли мене, — а вона: після закінчення навчання вихованкам нікуди подітись, індіанські племена постійно змінюють місця перебування, та навіть коли б дівчатка відшукали свої родини, то вже не змогли б призвичаїтися, хіба можливо, щоб вони знову ходили голими, — ігуменя робить люб’язний жест, — поклонялися зміям, — але усмішка в неї крижана, — їли вошей? Це моя провина, мати, я невдало висловився, а ви неправильно зрозуміли мої слова. Проте дівчатка не можуть залишитись і в місії, доне Хуліо, це було б несправедливо, авжеж, вони повинні звільнити місце для інших. Ми завжди схилялися до думки, що такі люди, як ви, доне Хуліо, допоможуть черницям залучити дівчаток до цивілізованого світу, полегшать їм вступ до нового суспільства, — саме це я й мав на увазі, мати, хіба ви мене не знаєте? — а в місії ми даємо притулок цим істотам і виховуємо для того, щоб навернути нові душі до бога, а не для того, щоб збільшувати ряди служниць, доне Хуліо, прошу вибачити мене за відвертість. Я це чудово розумію, мати, тому я та моя дружина завжди співпрацюємо з місією, і коли існує якась перешкода, то вважатимемо, що цієї розмови не було, прошу не турбуватися. Щодо вашої сім’ї я не турбуюся, доне Хуліо, бо знаю, що сеньйора Реатегі вельми набожна й що дівчинка потрапить у добрі руки. Але ж доктор Портільйо найліпший адвокат у цілому Ікітосі, мати, колишній член парламенту, коли б мова не йшла про шановану й відому родину, то чи зважився б я клопотатися за неї? І він повторює: нехай мати вже не думає про це, — а ігуменя посміхається знову: невже ви на мене образилися? Нічого, кожному не зашкодить час від часу вислуховувати маленьку проповідь, — і тоді Хуліо Реатегі, зручно вмостившись у кріслі: так, мати, нам’яли ви мені вуха, змусили відчути себе винним. А ігуменя: якщо ви поручитеся за того сеньйора, доне Хуліо, то я вірю вам, але чи не дозволите задати вам кілька питань? Які завгодно, мати, я розумію вашу обережність, це логічно, однак повірте, що доктор Портільйо та його дружина — дуже благородні люди, з дівчинкою там будуть добре поводитися, одягати, годувати, навіть платити гроші. А ігуменя: я не сумніваюся в цьому, доне Хуліо. Знову закушує свої вузенькі, ледь помітні губи: мене цікавить інше. Чи піклуватимуться вони про збереження того, що дівчинка набула тут? Чи не знищать своїм недбальством те, що їй дала місія? Передусім я турбуюся саме про це, доне Хуліо. О, ви, мати, не знайомі з подружжям Портільйо! Анхеліта щороку влаштовує свята для найбідніших, сама збирає пожертву по крамницях, а потім ходить і роздає її в передмістях, можете бути певні, мати, що Анхеліта братиме дівчинку з собою на всі церковні походи в Ікітосі. А ігуменя: мені не хотілося б вам набридати, але є ще одна справа: чи візьмете ви на себе відповідальність за обох дівчаток? Авжеж, мати, ясна річ, на випадок якоїсь скарги чи пригоди я готовий підписати, що належить, від свого імені та від імені доктора Портільйо. Отже, згода, доне Хуліо, я зараз приведу їх, а Гризельда приготує для вас щось прохолоджуюче, це вам не зашкодить при такій спеці, — і дон Фабіо здіймає радісно руки: ви завжди такі люб’язні! Ігуменя виходить з кімнати, сонячні плями на стелі вже не блищать, стали матові, з прилеглого саду долинає спів вихованок. Що це все означає? Хто їй дав право? З ласки тієї черниці я зазнав дуже неприємних хвилин, доне Фабіо, — а той: доне Хуліо, це лише звичайна формальність, черниці дуже люблять сиріток, то ж їм і шкода з ними розлучатись, от і все. І дон Хуліо: але хіба офіцерам з форту Борха вони задають такі питання, а до тих інженерів, які сюди приїжджали, вони теж лізуть з такими порадами, га, доне Фабіо? Губернатор сидить із сумним обличчям, — певно, мати була не в настрої, не беріть собі в голову, доне Хуліо, — однак Реатегі не заспокоюється: і нехай мені не кажуть, що військові будуть з ними поводитися краще, військові змусять їх працювати, як худобу, ясна річ, не даючи їм жодного сентаво, можете бути певні, а чи відомо вам, доне Фабіо, який мізер отримують військові? Зрештою мене досить добре знають, і якщо я рекомендую доктора Портільйо, то, значить, існують на те причини, доне Фабіо, от і маєте, де ж таке бачено. Хор в садку зненацька стихає, а губернатор нічого не розуміє: ігуменя завжди така запопадлива, так добре вихована, але бог із нею, все вже минулося, доне Хуліо, не псуйте собі настрою через дурниці, — а той: я собі настрою не псую, мене лише дратує така несправедливість, як дратувала б кого завгодно. Здається, перерва вже закінчилась. Пальці дона Фабіо барабанять по бильцю крісла, — мати ігуменя і мене рознервувала, доне Хуліо, я відчув себе, як на сповіді, — вони повертають голови, і двері прочиняються. Ігуменя вносить блюдо з пірамідою тістечок, мати Гризельда — глиняну тацю зі склянками та глечиком, у якому щось піниться, а біля дверей стоять дві вихованки, перелякані, вороже настроєні, у кремових фартушках. Сік папайї, браво! Ох уже ця мати Гризельда, завжди нам догодить, — дон Фабіо встає, а мати Гризельда сміється, затуляючи долонею рота. Черниці розставляють склянки, наповнюють їх. Вихованки, притулившись одна до одної біля дверей, дивляться спідлоба, в однієї з напіввідкритого рота видніються малі, гострі зубенята. Хуліо Реатегі підіймає свою склянку, — мати, я справді дуже вдячний, бо вмирав від спраги. Однак ви повинні скуштувати ще й печива, ніколи не відгадаєте, з чого воно, ну, доне Фабіо? Ніяк не спаде на думку, мати, але ж таке вишукане, немовби з маїсу, пишне, чи може, з батату, — і мати Гризельда починає сміятися: з маніоки! Це її власний винахід, а коли приїде сеньйора Реатегі, вона дасть їй рецепт. Дон Фабіо попиває сік маленькими ковтками, закочуючи від насолоди очі: у вас, мати Гризельдо, янгольські руки, вже хоча б за одне це ви повинні потрапити на небо, — а вона: доне Фабіо, тихіше, тихіше, налийте собі ще соку. Вони п’ють, витягують хустинки, витирають оранжеві сліди довкола губів, лоб. Реатегі вкритий краплинами поту, лисина губернатора блищить. Нарешті мати Гризельда бере тацю, глечик й склянки, поблизу дверей грайливо посміхається до гостей, виходить, Реатегі й губернатор дивляться на вихованок, що стоять нерухомо, ті опускають голови. Добрий вечір, дівчатка. Ігуменя наближається до них, — будь ласка, підійдіть, чому ви там стоїте? Та, що з гострими зубенятами, поволі човгає ногами, друга залишається на своєму місці, а Хуліо Реатегі: ти також, донечко, не бійся, я тебе не з’їм. Вихованка не відповідає, обличчя ігумені набуває загадкового веселого виразу. Вона дивиться на Реатегі, і в його очах з’являється іскорка зацікавленості. Губернатор продовжує манити дівчинку рукою, щоб підійшла, а ігуменя з посмішкою вказує на неї пальцем: хіба дон Хуліо не впізнає її? — і Хуліо Реатегі повертається до дівчинки, мружиться, придивляючись до неї, ворушить губами, ляскає пальцями, — ой мати, невже це вона? Ну й несподіванка, мені б навіть на думку не спало. Дуже вона змінилася, доне Хуліо? Дуже, мати, якщо я візьму її з собою, сеньйора Реатегі буде в захопленні. Донечко, адже ми з тобою давні знайомі, чи ти вже мене не пам’ятаєш? Та, що з гострими зубенятами, і губернатор дивляться то на нього, то на неї, вихованка біля дверей трохи підводить голову, її зелені очі контрастують з темною шкірою. Ігуменя зітхає: Боніфаціє, годі маніритись, адже до тебе говорять, що за дивна поведінка. Хуліо Реатегі й далі придивляється до неї, — ой мати, хай йому грець, минуло вже років чотири, як час летить, ну й виросла ж ти, донечко, була такою билинкою, а тепер лишень погляньте — доросла дівчина. Ігуменя киває головою, — Боніфаціє, ну ж бо, привітайся з сеньйором Реатегі, — знову зітхає, — ти повинна його поважати і його дружину також, вони ставитимуться до тебе добре. А Реатегі: тут нема чого соромитися, донечко, побалакаємо трошки, адже ти тепер чудово розмовляєш по-іспанському. Еге ж? Губернатор підстрибує у своєму кріслі, — та це ж та, що з Уракуси! — ляскає себе по лобі, — нарешті пригадав. А ігуменя: Боніфаціє, припини вдавати з себе дурненьку, бо дон Хуліо подумає, що тобі відтяли язика. Отаке, дитино, ти плачеш, що сталося, донечко, звідкіля ці сльози? Боніфація підводить голову, сльози котяться по щоках, пухкі губи міцно стиснуті. І дон Фабіо: ну, ну, дурненька, ти повинна бути задоволена, що матимеш родинне вогнище, а дівчатка сеньйора Реатегі — то два янголятка. Ігуменя блідне, — ах, що за дівчисько, — обличчя в неї зараз біле, як і руки, — чому ти плачеш? Боніфація широко розплющує свої зелені вологі очі, біжить по килимку, — донечко, — падає перед ігуменею на коліна, — дурненька, — хапає її за руку, притискає до свого обличчя. Та, що з гострими зубенятами, хихотить, а ігуменя бурмоче, дивлячись на сеньйора Реатегі: Боніфаціє, заспокойся, адже ти обіцяла, мені і матері Анхеліці. Вона хоче висмикнути руку, об яку Боніфація треться обличчям, Реатегі й дон Фабіо зніяковіло, доброзичливо посміхаються. Пухкі губи цілують бліді й безкровні пальці, а дівчинка з гострими зубенятами сміється вже відверто. Чи ж ти не розумієш, що це для твого добра? Де ж, як не там, будуть з тобою краще поводитися. Боніфаціє, чи ж не присягалась ти мені й матері Анхеліці всього лише півгодини тому, оце так ти виконуєш свою обіцянку? Дон Фабіо встає, потирає руки, — такі вже ці дівчатка, вразливі, з першого-ліпшого приводу в сльози, донечко, спробуй заспокоїтися, побачиш, як добре в Ікітосі, яка лагідна, яка свята жінка сеньйора Реатегі. А ігуменя: доне Хуліо, перепрошую, мені дуже прикро. Ця дівчинка ніколи не капризувала, я зовсім її не впізнаю. Боніфаціє, заспокойся, — і Хуліо Реатегі: цього ще не вистачало, мати. Дівчинка прив’язалася до місії, нічого в цьому немає дивного, і не треба її силувати, буде краще, коли вона залишиться з черницями. Я візьму ту, іншу, а Портільйо нехай пошукає собі служницю в Ікітосі, але передусім, мати, не хвилюйтеся.

І

— Дивіться, — сказав Важкий, — перестає лити.

Видовжені, блакитні просвіти, як тріщини, розтинали небо, і, хоч поміж сірими хмарами погуркувала буря, злива вщухла. Але ліс, що оточував сержанта, жандармів і Ньєвеса, й далі підпливав водою: великі важкі краплини скочувались з дерев та з намету, падаючи поміж опукле коріння й збігали до кам’янистого берега, який перетворився на багнисько, що бралося маленькими бульбашками, немовби кипіло. Човен погойдувався неподалік від берега.

— Зачекаймо, сержанте, нехай трохи підсохне, — запропонував лоцман Ньєвес. — Після такої зливи на порогах, певно, шалена течія.

— Так, звичайно, доне Адріан, але чому ми повинні товктися, як оселедці в діжці? — сказав сержант. — Ходіть, хлопці, розіб’ємо ще один намет. Тут і переночуємо.

Їхні куртки й штани намокли, гетри заліплені болотом, шкіра вилискує. Усі повикручували одяг, повитиралися. Лоцман Ньєвес побіг берегом, шльопаючи по грязюці; коли дістався до човна, то мав такий вигляд, ніби його викачали в смолі.

— Краще голяка, — сказав Блондин. — Забрьохаємось з ніг до голови.

Важкий не мав трусів, і всі почали насміхатися з його товстих сідниць. Коли вийшли з намету, Малюк послизнувся, впав горілиць і, лаючись, підвівся. Перебралися через болото, тримаючись за руки. Ньєвес подавав їм сітки від москітів, бляшанки з консервами, термоси, а вони відносили все це, складали під деревом і, повертаючись назад, казилися, як діти: бігали, лементували, штовхали один одного в грязюку, кидалися грудками мулу, — сеньйоре сержант, немає жодної сухої галети, та й анісова горілка споганіла. А Малюк: з мене досить тієї сельви, Чорний, я ситий нею по вуха. Відмили грязюку в річці, під деревом розклали багаття, там само забили кілки, нап’яли намет і прив’язали линви до сірого, накрученого коріння. Часом з-під каміняччя виповзали рожеві дощові черв’яки. Лоцман Ньєвес розпалював вогнище.

— Ми нап’яли намет якраз під деревом, — сказав сержант. — Павуки сипатимуться на нас цілу ніч.

Хмиз тріщав, починав диміти, та ось за хвилю спалахнув маленький вогник, блакитний, потім червоний, і розгорілося полум’я. Вони розсілися довкола багаття. Галети підмокли, горілка була тепла.

— Це нам так просто не минеться, мій сержанте, — озвався Чорний. — Потрібно буде ще витримати громи, які чекають нас у Ньєві.

— Це було безглуздя вирушати отак, — мовив Блондин. — Лейтенант повинен був усе передбачити.

— Він знав, що це марна справа, — знизав плечима сержант. — Але ж ви бачили черниць і дона Фабіо. Послав він нас тільки, аби їх заспокоїти.

— Я не для того пішов у жандарми, щоб стати нянькою, — сказав Малюк. — Мій сержанте, хіба такі речі вас не дратують?

Але сержант служить уже десять років, — я загартований, Малюче, і ніщо мене не дратує. Він видобув цигарку і почав сушити її при вогні, крутячи в пальцях.

— А навіщо ти зголосився йти в жандарми? — спитав Важкий. — Ти ще жовторотий, щойно починаєш оперюватись. Для нас уся ця музика — хліб насущний. Нічого, Малюче, ще звикнеш.

І Малюк: не в тім річ, я прослужив рік у Хуліаці, а пуна ще гірша, набагато дикіша, ніж сельва, Важкий. Різні звірі чи зливи не докучали так, як те, що мене послано в сельву ганятися за дітлахами. Ну й добре, що їх не зловили.

— Може, ті шмаркачки вже повернулися самі, — висловив припущення Чорний. — Може, знайдемо їх у Санта-Марія де Ньєві.

— Ото пройдисвітки, — сказав Блондин. — Залюбки б їх відшмагав.

І Важкий: ні, я скоріше б попестив, — сміється, — мій сержанте, а правда, що ті старшенькі вже дозріли? Бачили їх у неділю, коли вони йшли купатися на річку?

— Ні про що інше ти й не думаєш, Важкий, — мовив сержант. — Ледве зранку продереш очі, то вже тільки й мови про жінок, цілий день.

— Але ж це правда, мій сержанте. Тут вони швидко дозрівають, в одинадцять років — уже на повен цвіт. Не повірю, щоб сеньйор не скористався з нагоди, коли що.

— Не роздражнюй апетиту, Важкий, — сказав Чорний. — Поки що мені доведеться спати з Малюком.

Лоцман Ньєвес підкладав галуззя у вогонь. Вдалині догоряло сонце, тріпочучи поміж деревами, як червонястий птах, річкова гладінь металево блищала. На березі в заростях кумкали жаби, стояла задуха, повітря було наелектризоване. Часом язик полум’я злизував нічного метелика, який, гучно тріснувши, згорав. Водночас з тінями ліс доніс до наметів запах нічної цвілі й музику цвіркунів.

— Не люблю цього. В Чікаїсі я ледве не захворів, — повторив Малюк з гримасою відрази на обличчі. — Пам’ятаєте ту стару з обвислими цицьками? Не треба було віднімати в неї дітей. Двічі вони мені вже снилися.

— Ще добре, що вони не подряпали тебе так, як мене, — засміявся Блондин, але, споважнівши, додав: — То для їхнього ж добра, Малюче. Там їх навчать одягатися, читати, говорити по-християнському.

— А може, ти хочеш, щоб вони залишались дикими? — спитав Чорний.

— До того ж їм ще дають їсти, роблять щеплення, а сплять вони у ліжках, — сказав Важкий. — Такого життя, як у Ньєві, вони не мали б ніде.

— Але далеко від своїх, — заперечив Малюк. — Хіба вам не гірко було б назавжди розлучитися з родиною?

— Це не одне й те саме, Малюче. — Важкий поблажливо покивав головою. — Ми цивілізовані люди, а ті дикунки навіть не знають, що таке — родина. — Сержант нахилився до вогню й прикурив цигарку.

— Зрештою, вони страждають лише спочатку, — сказав Блондин. — На те, власне, з ними й черниці, які є самою доброчинністю.

— Хто там знає, що робиться всередині місії, — буркнув Малюк. — Може, вони сама бридота.

І Важкий: ні слова більше, Малюче, перш ніж говорити про черниць, прочисть собі рота. Я можу припустити що завгодно, але щодо цього, то ні, більше поважай віру. Малюк і собі підвищив голос: ясна річ, я теж католик, але можу лаяти, кого завгодно, була б лише охота.

— Зараз я розізлюся, — вигукнув Важкий. — І дам тобі в пику.

— Тільки без бійок. — Сержант випустив клубок диму. — Ти, Важкий, не задирайся.

— Зі мною треба спокійно, без погроз, сеньйоре сержант, — сказав Малюк. — Хіба я не маю права казати те, що думаю?

— Маєш, — відповів сержант. — І я де в чому з тобою погоджуюсь.

Малюк насмішкувато подивився на Блондина і Чорного, — чули? — і переможно на Важкого, — то хто мав рацію?

— Це не так просто, — сказав сержант. — Якщо вони чкурнули з місії, то, певне, тому, що не змогли призвичаїтися.

— Мій сержанте, до чого тут це, — запротестував Важкий. — Хіба ви ніколи в дитинстві не робили дурниць?

— Ви також хотіли б, щобвони й надалі залишались дикунками, мій сержанте? — спитав Чорний.

— То дуже добре, що їх цивілізують, — мовив сержант. — Але навіщо силоміць?

— А що ж мають ті бідні черниці робити, мій сержанте, — сказав Блондин. — Ви ж знаєте, які ці дикуни. Кажуть: так, так, а коли надходить час віддавати дочок до місії, то ні за що в світі — і зникають.

— А якщо вони не хочуть цивілізуватися, то нам яка до того справа? — спитав Малюк. — Нехай кожен має власні звичаї, та й грець.

— Ти співчуваєш їм, тому що не знаєш, як оті чунчі з ними поводяться, — сказав Чорний. — Новонародженим дірявлять носи й губи.

— А коли вони напиваються масато, то гвалтують дівчаток привселюдно, — додав Блондин. — Не хвилює їх ані вік, ані що, беруть першу-ліпшу, власних доньок, сестер.

— А старі баби власноручно видирають їм дівочу пліву, — сказав Чорний. — І потім з’їдають її, вірячи, що це приносить щастя. Правда, Важкий?

— Що правда, те правда, — погодився Важкий. — Я добре це знаю. Не трапилося мені жодної цілої, а перепробував я чимало індіанок-чунчів.

Сержант замахав руками: вже накинулись усі разом на Малюка, не можна так.

— Бо ви на його боці, мій сержанте, — сказав Блондин.

— Мені їх справді шкода, — визнав сержант. — Усіх тих, які сидять у місії, бо вони далеко від своїх і, певно, страждають, але шкода й інших, бо таке вже в них убоге життя в їхніх селищах.

— Одразу видно, сержанте, що ви народилися в П’юрі, — сказав Чорний. — Всі люди з ваших країв такі ж сентиментальні.

— І дуже горді, — мовив сержант. — Тож нехай бережеться той, хто починає говорити про П’юру погано.

— І до того ж патріоти свого краю, — додав Чорний. — Але коли про це мова, то жителі Аркіпи, мій сержанте, ліпші від п’юранців.

Було вже темно, вогнище сипало іскрами, лоцман Ньєвес далі підкладав галуззя й сухе листя. Термос з анісовою горілкою переходив з рук у руки, жандарми закурили цигарки. Усі спітніли, в зіницях відбивалися звивисті язички полум’я.

— Люди кажуть, що черниці — найчистіші з чистих, — озвався Малюк. — А під час подорожі до Чікаїсу чи бачив хтось, щоб вони купалися, га?

Важкий похлинувся й закашлявся:

— Знову ти про черниць, чорт забирай!

— Галасувати можеш, а відповісти не хочеш, — напосівся на нього Малюк. — То правду я кажу' чи ні?

— Який ти дурний, — озвався Блондин. — Невже черниці купатимуться на наших очах?

— Може, вони купалися крадькома, — висловив припущення Чорний.

— Я цього ніколи не бачив, — затявся Малюк. — Та й ви теж.

— І як ходять до вітру, ти теж не бачив, — сказав Блондин. — Але ж це не означає, що вони цілу дорогу терпіли.

А Важкий: хвилинку, я ось що бачив: коли вже всі спали, вони тихенько встали і, як привиди, пішли до річки. Жандарми розреготалися, а сержант: цей Важкий, як завжди, підглядав, напевне, хотів побачити їх голісінькими, еге ж?

— Сеньйоре сержант, дозвольте, — мовив знічено Важкий. — Не кажіть так, чого це вам таке на думку спало. Я просто не міг заснути й тому помітив їх.

— Змінимо тему, — запропонував Чорний. — Нема чого глузувати з черниць. Однаково ми його не переконаємо. Ти, Малюче, впертий, мов віслюк.

— І дурний, — сказав Важкий. — Ото щоб дикунок порівнювати з черницями, аж шкода мені тебе, слово честі.

— Ну годі вже, — мовив сержант, не даючи Малюкові відповісти. — Ходімо спати, завтра треба вирушити раніше.

Вони замовкли, дивлячись на полум'я. Термос з анісовою горілкою ще раз пройшов по колу. Потім усі підвелися й прослизнули до намету, але невдовзі сержант повернувся до вогнища з цигаркою в зубах. Лоцман Ньєвес подав йому жевріючу скалку.

— Ви завжди такий мовчазний, доне Адріан, — сказав сержант. — Чому б вам було трохи не побалакати?

— Я слухав, — відповів Ньєвес. — Не люблю суперечок, сержанте. А окрім того волію не зачіпати цих людей.

— Хлопців? — спитав сержант. — Вони щось заподіяли вам? Чому ви мені про це не сказали, доне Адріан?

— Вони зарозумілі й принижують усіх нас, місцевих, — стиха мовив Адріан Ньєвес. — Хіба ви не помітили, як вони зі мною поводяться?

— Вони зарозумілі, як і всі, хто родом з Ліми, — пояснив сержант. — Але не треба звертати на них уваги. Коли ж хтось поведеться з вами погано, то прошу мені про те сказати, і я його присаджу.

— А ось ви, сержанте, хороша людина, — мовив Ньєвес. — Вже тривалий час збираюся вам це сказати. Ви єдина людина, яка поводиться зі мною ввічливо.

— Це тому, що я вас дуже поважаю, доне Адріан, — признався сержант. — Я завжди казав, що хотів би бути вашим приятелем. Але ви ні з ким не спілкуєтесь, живете, як відлюдник.

— Тепер ви будете моїм приятелем, — посміхнувся Ньєвес. — Коли ви прийдете до мене на обід, я познайомлю вас з Лалітою. І з тією, що випустила дівчаток.

— Як? То Боніфація живе у вас? — здивувався сержант. — Я гадав, що вона пішла з селища.

— Вона не мала куди піти, і ми її прихистили, — відповів Ньєвес. — Але дуже прошу про це нікому не казати. Боніфація не хоче, щоб знали, де вона, адже в неї лишилося щось від черниці, й бідолашна помирає зі страху перед чоловіками.

— Ти рахував дні, старий? — озвався Фусія. — Я втратив відчуття часу.

— Що тобі до часу, хіба тобі не все одно? — спитав Акіліно.

— Мені здається, що минула тисяча років відтоді, як ми покинули острів, — сказав Фусія. — Зрештою я переконаний, що це все ні до чого, Акіліно, ти не знаєш людей. Побачиш, у Сан-Пауло повідомлять поліцію, а гроші загарбають.

— Знову ти засумував! — вигукнув Акіліно. — Я розумію, подорож довга, але що ж ти хочеш, слід пливти обережно. Не думай про Сан-Пауло, Фусіє, я ж казав тобі, що знаю там одного чоловіка.

— Я вже, брате, замучився, то не жарти так ганяти, маєш щастя, що натрапив на мене, — мовив доктор Портільйо. — Поглянь, яке змучене обличчя в бідного дона Фабіо. Але принаймні можемо тебе інформувати. Тримайся міцніше за стілець, бо впадеш з подиву, коли я тобі все розповім.

— Плантації першосортні, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Інженер дуже милий, вже закінчив з корчуванням та сівбою. Всі кажуть, що це ідеальна місцина для кави.

— Щодо цього все гаразд, — додав доктор Портільйо. — Але кепські справи з каучуком та шкірою. Тут діють якісь бандити, старий.

— Портільйо? Щось такого не пригадую, Фусіє, — сказав Акіліно. — Це лікар з Ікітоса?

— Адвокат, — відповів Фусія. — Той, який вигравав усі процеси Реатегі. Страшенно дере носа.

— Скупники тут не винні, сеньйоре Реатегі, присягаюсь вам, — сказав Фабіо Куеста. — Вони, власне, найбільш розлючені, ви розумієте, що це вдарило передусім по них. Виходить, що бандити існують насправді.

А доктор Портільйо: спочатку, друже Хуліо, я також гадав, що це скупники почали гендлювати наліво й вигадали собі бандитів, аби не продавати каучук вам. Але ні, річ у тім, що придбати товар їм стає дедалі важче, старий, я і дон Фабіо побували в усіх закапелках, навели довідки й пересвідчилися, що бандити існують. А дон Фабіо поводив себе, як справжній джентельмен, дорогою він хоч і захворів, але не покинув мене, що було, звичайно, з його боку, великою підтримкою, Хуліо, адже йти пліч-о-пліч з шанованим представником влади, губернатором Санта-Марія де Ньєви, — велика честь, це викликало загальну повагу населення.

— Для сеньйора Реатегі я готовий зробити набагато більше, — сказав Фабіо Куеста. — Зрештою, ви самі знаєте, доне Хуліо. Найприкріше мені через ту історію з бандитами, стільки зусиль коштувало нам переконати скупників, аби вони продавали каучук не банку, а вам.

— Треба було бачити, як він зі мною поводився, — мовив Фусія, — з якою зверхністю. Гадаєш, в Ікітосі він хоч раз запросив мене до себе в гості? Ти навіть не уявляєш собі, як я ненавидів того адвоката, Акіліно.

— Завжди у тебе та зненависть, Фусіє, — сказав Акіліно. — Як щось із тобою трапляється, ти одразу починаєш когось ненавидіти. За це також бог тебе покарає.

— Ще більше? — вигукнув Фусія. — Бог і так мене карає від початку життя. Я йому ще нічого не зробив, а він мене вже карав, старий.

— У гарнізоні Борха дуже нам допомогли, — повідомив доктор Портільйо. — Дали нам провідників, лоцманів. Мусиш подякувати полковникові, напиши йому декілька рядків, Хуліо.

— Порядний чоловік той полковник, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Дуже послужливий та енергійний.

А доктор Портільйо: ми можемо почати якісь дії супроти бандитів, коли б отримали наказ з Ліми, старий, найкраще, щоб ти під’їхав до столиці й поклопотався про дозвіл на втручання військових — тоді усе б залагодилося. Так, справа того варта.

— Ми не хотіли їм вірити, сеньйоре Реатегі, — мовив Фабіо Куеста. — Але всі скупники присягалися й торочили те ж саме. Не може бути, щоб вони домовилися заздалегідь.

І доктор Портільйо: дуже просто, старий, коли скупники приїжджали до якогось таборища, то не знаходили там нічого — ані каучуку, ані шкур, лише тубільців, які, плачучи, повзали по землі, — обікрали нас, обікрали нас, бандити, — і таке інше.

— Він піднявся по Сантьяго разом з доном Фабіо, який був губернатором Санта-Марія де Ньєви, та з солдатами із Борха, — сказав Фусія. — Перед тим вони побували в агварунів, а пізніше — в ачуалів, розпитували, як там і що.

— Та я ж зустрів їх на Мараньйоні, — мовив Акіліно. — Хіба я не казав тобі? Був два дні з ними. То була моя друга чи третя поїздка на острів. І дон Фабіо, і той, інший, — як ти казав, Портільйо? — засипали мене питаннями, а я собі так думав: ну, Акіліно, зараз ти заплатиш за все. Дуже налякався.

— Шкода, що вони не допливли, — пожалкував Фусія. — Ото б здивувався адвокатик, якби мене там побачив. І що б він сказав тому падлючому Реатегі? А що чути про дона Фабіо? Він уже помер?

— Ні, він і далі губернатор Санта-Марія де Ньєви, — повідомив Акіліно.

— Я не такий дурний, — вів далі доктор Портільйо. — Відразу подумав, що коли це не скупники, то, значить, чунчі повторюють уракуську витівку з кооперативом. Тому ми й вирушили до племен. Але чунчі, як ми виявили, нічого спільного з тим не мають.

— Жінки зустрічали нас зі сльозами, сеньйоре, — сказав Фабіо Куеста. — Бо бандити не лише забирали каучук та шкіри, але й дівчат, ясна річ.

А доктор Портільйо: все добре продумано, старий; ти давав аванс скупникам, ті в свою чергу давали позику чунчам, а коли чунчі повертались із сельви з каучуком та шкурами, негідники нападали на них і все забирали, не вклавши у те діло ані сентаво. Ну, старий, хіба не чистий заробіток? Їдь негайно до Ліми й починай клопотатися чим швидше, тим краще, Хуліо.

— Чому ти завжди шукав брудних і небезпечних справ? — поцікавився Акіліно. — Це в тебе немов якась манія, Фусіє.

— Усі справи брудні, старий, — відповів Фусія. — Лихо в тому, що я не мав початкового капіталу: коли є кошти, то можеш спокійно облагоджувати найнебезпечніші справи.

— Коли б я не допоміг, тобі довелося б утікати до Еквадору, — сказав Акіліно. — Сам не знаю, чому я тобі допоміг. Через тебе я пережив кілька жахливих років. Я жив у вічному страсі, Фусіє, щодень чекав біди.

— Допоміг, бо ти хороша людина, — мовив Фусія. — Найкраща, яку я будь-коли знав. Якби я був багатієм, то залишив би тобі всі свої гроші.

— Але ти не багатій і ніколи ним не станеш, — сказав Акіліно. — І що б я робив з твоїми грішми, коли мені ось-ось настане кінець. У цьому ми дещо з тобою схожі, Фусіє, приходимо до краю такими самими злидарями, як і народилися.

— Про тих бандитів уже поширилась ціла легенда, — розповідав доктор Портільйо. — Навіть у місіях нам казали про них, але ченці й черниці теж мало що знають.

— В одному селищі агварунів, у Сенепі, якась жінка повідомила нам, що бачила їх, поміж них були уамбіси, — сказав Фабіо Куеста, — але її повідомлення не дуже нам придалося. Адже ви знаєте тих тубільців, доне Хуліо.

— Що поміж них є уамбіси, це факт, — підтвердив доктор Портільйо. — Всі одностайно це запевняють: їх впізнали по мові та вбранню. Але уамбіси там лише для того, щоб битися, зрештою, ти знаєш, що вони це люблять. Але ніяк не вдається дізнатися, хто ті білі, котрі ними керують. Кажуть, їх двоє чи троє.

— Один з них повинен бути горянином, доне Хуліо, — докинув Фабіо Куеста. — Так нам сказали ачуали, які трохи розмовляють на кечуа.

— Хоча ти й не хочеш визнати, але тобі щастило, Фусіє, — зробив висновок Акіліно. — Тебе жодного разу так і не схопили. Коли б не це лихо, ти міг би провести решту життя на острові.

— Спасибі уамбісам, — сказав Фусія. — Окрім тебе, вони мені допомогли найбільше. Але ж ти бачиш, як я їм віддячив.

— Було багато. причин, чому ані їм, ані тобі не випадало залишатися на острові, — мовив Акіліно. — Ну й дивак ти, Фусіє. Жалкуєш, що покинув Пантачу й уамбісів, а ось твої брудні справи не здаються тобі жахливими.

Це також було належним чином підтверджено, доне Хуліо; закупівля каучуку в цьому районі не знизилась, а в Багуа навіть зросла, незважаючи на те, що тубільці не продавали й половини того, що раніше. Річ у тім, що бандити дуже спритні, знаєте, сеньйоре, що вони робили? Збували свою здобич, без сумніву, через посередництво третіх осіб. Чому б їм не віддати каучук за безцінь, якщо він їм узагалі нічого не коштував? Ні, ні, адміністрація іпотечного банку не помітила жодних нових облич, постачальники були ті ж самі. Ошуканці дуже добре робили свою справу, без ризику. Мабуть, вони знайшли двох-трьох скупників, які брали в них крадене по низьких цінах і потім продавали банку, а оскільки їх знають, як скупників, то викрити їх дуже важко.

— Чи варто було ризикувати задля такого малого зиску? — спитав Акіліно. — Правду кажучи, я не думаю, Фусіє.

— Іншого виходу я не мав, — сказав Фусія. — Я не міг працювати, як інші, бо їм поліція не наступала на п’яти, а мені доводилось хапатися за ту справу, що йшла до рук.

— Коли, бувало, зі мною починали розмову про тебе, мене холодний піт проймав, — мовив Акіліно. — Якби чунчі тебе спіймали, добром би це не закінчилось. А ще гірше було б, якби тебе спіймали скупники. Не знаю, хто більше гострив на тебе кігті.

— Скажи мені одну річ, старий, як чоловік чоловікові, — попросив Фусія. — Зараз можеш бути зі мною щирий. Ти ніколи не привласнював собі дещицю?

— Ані сентаво, — запевнив Акіліно. — Слово честі християнина.

— Це щось таке, чого я не розумію, старий, — здивувався Фусія. — Знаю, що не дуриш мене, але це не вміщається в голові. Я б такого для тебе не зробив.

— Ясна річ, — сказав Акіліно. — Ти обібрав би мене до нитки.

— Ми подали заяви в усі поліцейські комісаріати району, — вів далі доктор Портільйо. — Але це однаково, що нічого. Сідай на літак і лети до Ліми, Хуліо, нехай втручається військо. Це їх настрашить.

— Полковник сказав, що охоче допоможе, — докинув Фабіо Куеста. — Чекає лише наказу. А я в Санта-Марія де Ньєві також зроблю все, що від мене залежить. До речі, доне Хуліо, всі про вас згадують з великою приємністю.

— Чому ти перестав гребти? — спитав Фусія. — Ще не стемніло.

— Бо втомився, — відповів Акіліно. — Тут на цьому бережку й поспимо. А зрештою поглянь на небо. Ось-ось почне лити.

На північній околиці міста є маленький сквер. Він дуже старий, свого часу були там поліровані лави з блискучим окуттям. У затінку, який падав від струнких ріжкових дерев, ховалися від вранішньої спеки дідусі й бабусі, дивлячись на дітей, що ганяли довкола фонтана: кам’яного басейну з фігурою жінки в центрі. З волосся жінки, яка стояла навшпиньках, піднісши руки, немовби для злету, струмувала вода. Тепер лави поламались, басейн порожній, у прекрасної жінки обличчя розтяте шрамом, а дерева, всихаючи, скривились і хиляться до землі.

Сюди приходила бавитись Антонія, коли родина Кірогів приїжджала до міста. Жили вони в гасієнді «Ла Уака», яка стояла біля підніжжя гір і була одна з найбільших у П’юрі. Двічі на рік, на різдво і на червневе храмове свято, Кіроги приїжджали до міста, зупиняючись у цегляному будинку, що височів на розі того скверу, нині названого їхнім ім’ям. Дон Роберто мав аристократичні манери і пишні вуса, які він злегка прикушував, коли з кимось розмовляв. Місцеве безжалісне сонце пощадило обличчя доньї Лусії, блідої, худорлявої, дуже набожної жінки: вона власноручно плела вінки з квітів, які потім складала на ноші зі статуєю божої матері, коли хресний хід затримувався біля дверей її будинку. У різдвяну ніч Кіроги влаштовували бал, де бували присутні численні шановані городяни. Усі гості отримували подарунки, а опівночі з вікон будинку спадала справжня злива дрібних монет, призначених для жебраків та волоцюг, які товпилися на вулиці. Кіроги, вбрані у чорне, брали участь у процесії впродовж чотирьох довгих годин, обходячи всі дільниці та передмістя. Тримаючи Антонію за руку, вони тихенько робили їй зауваження, коли вона забувала про літанії. Під час свого перебування у місті Антонія з'являлася в сквері дуже рано й разом з дітьми гралася в злодіїв та поліцейських, у фанти, вилазила на дерева, кидала грудками у кам'яну жінку або купалася у фонтані, гола, немов рибка.

Хто була та дівчинка й навіщо Кіроги опікувалися нею? Привезли її якогось року в червні з гасієнди «Ла Уака», вона ще не вміла тоді розмовляти, і дон Роберто розповів історію, яка не всім здавалася правдивою. Однієї ночі собаки почали вити, а коли він, стривожений, вийшов до передпокою, то знайшов на підлозі дівчинку, загорнуту в ковдру. Кіроги не мали дітей, а скнари-родичі радили віддати дитину до притулку, інші виказали бажання взяти її на виховання. Але донья Лусія та дон Роберто не скористалися ані з тих порад, ані з тих пропозицій і знехтували пересудами. Якось під час гри в карти у П'юранському клубі дон Роберто, немовби знічев'я, повідомив присутніх, що має намір записати Антонію прийомною донькою.

Але до узаконення не дійшло, оскільки в кінці того року Кіроги не приїхали до П'юри. Жодного разу так ще не траплялося. Побоюючись якогось лиха, двадцять п'ятого грудня загін вершників вирушив північною дорогою на пошуки.

Їх знайшли за сто кілометрів від міста, там, де пісок засипає всі сліди, де панує лише запустіння та спека. Бандити по-звірячому вбили їх, забрали одяг, коней, речі; двоє слуг також лежали мертві з загниваючими ранами, у яких роїлися черви. Голі трупи розкладалися на сонці, і вершники змушені були пострілами відігнати аурів — яструбів, які дзьобали дівчинку. Тоді вони побачили, що Антонія ще жива.

«Як це сталося? — запитували один одного городяни. — Як вона могла вижити, якщо їй вирвали язика й викололи очі?»

«Важко сказати, — відповідав доктор Педро Севальйос, заклопотано хитаючи головою. — Може, сонце й пісок сприяли затягненню ран і зупинили кровотечу».

«Провидіння, — твердив отець Гарсія. — Несповідима воля божа».

«Ігуана її облизала, — казали чаклуни. — Зелена слина цих ящірок не лише запобігає викидню, але й висушує рани».

Убивць не спіймали. Найкращі вершники об’їздили пустелю, наймайстерніші слідопити обшукали ліси, печери, дійшли навіть до самих гір Айябаки, але не знайшли їх. Префект, жандармерія, солдати організовували численні експедиції, котрі прочесали найвіддаленіші селища й хутори. Усе було намарне.

В день похорону городяни вийшли на вулиці, щоб приєднатися до жалобної процесії, яка витяглася за трунами Кірогів. Балкони заможних людей були затягнуті чорним крепом, а в похованні взяли участь і єпископ, і представники влади. Звістка про трагедію Кірогів рознеслася по всьому департаменту, і пам’ять про неї довго зберігалася в оповідках манганів та гальїнасерців.

«Ла Уаку» було розподілено поміж численними родичами дона Роберто та доньї Лусії. Коли Антонія вийшла з лікарні, їй дала притулок одна з праль Гальїнасери — Хуана Баура, яка служила в Кірогів. Коли дівчинка з’являлася на Пласа де Армас з простягнутою перед себе лозиною, щоб вберегтися від перешкод, жінки гладили її по голові, обдаровували солодощами, чоловіки садовили на коня, катали по вулиці Малекон. А коли вона одного разу захворіла, Чапіро Семінаріо та інші поміщики, які саме пиячили у «Північній зірці», змусили міський оркестр, щоб він пішов з ними до Гальїнасери і заграв вечірню зорю перед халупою Хуани Баури. У дні хресних ходів Антонія йшла відразу за ношами у товаристві двох-трьох охочих, які оберігали її від тісняви. Дівчинка мала лагідний, меланхолійний вираз обличчя, який усіх зворушував.

Вони вже побачили нас, пане капітан, — капрал Роберто Дельгадо показує на вершечок урвища, — вже побігли сказати своїм. Човни пристають один за одним до берега, одинадцять солдатів вискакують на землю, двоє прив’язують човни до камінних брил, Хуліо Реатегі ковтає з фляжки, капітан Артеміо Кірога знімає сорочку, викручує її, спина й плечі мокрі від поту, — доне Хуліо, зараз розтану від цієї клятої спеки. Хмара москітів оточує ватагу, а згори долинає собачий гавкіт, — о, вже йдуть, пане капітан, погляньте вгору. Усі підводять голови: хмари пилу й безліч голів з’являються над урвищем. Деякі постаті зіслизують додолу піщаним схилом, а біля ніг уракусів стрибають пси з вишкіреними іклами, заходячись гавкотом. Хуліо Реатегі звертається до солдатів: ну, помахайте їм, а ви, капрале, нагніть голову, станьте позаду, щоб вони вас не впізнали. І капрал Роберто Дельгадо: так, сеньйоре губернатор, я вже побачив його, він там, це Хум, пане капітан. Солдати махають руками, дехто навіть усміхається. На схилі з’являється щораз більше уракусів. Жестикулюючи й лементуючи, вони з’їжджають додолу на сідницях, жінки верещать найдужче, а капітан: чи не піти їм назустріч, доне Хуліо, бо ще втнуть що-небудь. Ні в якому разі, капітане, хіба ви не бачите, як вони радісно спускаються, я добре їх знаю, з ними найважливіше — це витримка, нехай буде, як є; капрале, котрий з них Хум? Той, попереду, сеньйоре, з піднесеною рукою. А Хуліо Реатегі: увага, капітане, зараз вони кинуться навсебіч, мов кози, пильнуйте, щоб не повтікали, особливо пильнуйте Хума. Товплячись на краю урвища, на вузькій смужці осипу, збуджені, як і їхні пси, що стрибають, махаючи хвостами і гавкають, уракуси дивляться на експедицію, вказують на солдатів пальцями, шепочуться. До змішаного запаху дерев, землі й річки долучається запах людських тіл, вкритих татуюванням. Уракуси ритмічно вдаряють собі по стегнах, по грудях, і раптом один з чоловіків, міцний та показний, відокремлюється від гурту, — це він, пане капітан, — і прямує в бік берега. Решта йде за ним. А Хуліо Реатегі: я губернатор Санта-Марія де Ньєви, хочу з вами поговорити. Солдат-перекладач виходить наперед, спльовує, вимахує руками, показуючи, щоб тубільці підійшли ближче й слухали його. Вони зупиняються. А Хуліо Реатегі: ти Хум з Уракуси? Міцний чоловік розводить руками, — Хум! — набирає повітря в легені, — піруани! Капітан і солдати перезираються, Хуліо Реатегі киває головою, підступає до Хума й зупиняється біля нього на віддалі метра. Спокійно, не відриваючи погляду від індіанця, Хуліо Реатегі відстібує висячий на паску ліхтарик, затискає його в долоні, здіймає поволі, і коли Хум простягає руку, щоб взяти подарунок, Реатегі щосили б’є його. Вереск, тупотіння, пилюка, що вкриває усе, гучний голос капітана. Посеред виття та клубів пилюки кружляють, падають, підводяться постаті в зелених сорочках і темні тіла, а ліхтарик, немов сріблястий птах, вдаряє раз, другий, третій. Згодом вітер розвіває пилюку, вщухає галас. Солдати стоять колом з карабінами, націленими в бік переляканих уракусів, що тиснуться один до одного, утворюючи щось на зразок величезної сороконіжки. Якась дівчинка плаче, обіймаючи ноги Хума, той затуляє обличчя руками й стежить крізь пальці за солдатами, за Реатегі, за капітаном. Рана на чолі починає кривавитись. Капітан Кірога крутить пістолет на пальці, — губернаторе, ви чули, що він нам гукнув? Піруани то, напевне, означає перуанці, так? А Хуліо Реатегі: уявляю, капітане, де цей тип чув таке слово, краще буде, коли ми заженемо їх нагору. У селищі ліпше, ніж тут. І капітан: там менше москітів, чуєш, перекладачу, накажи їм, нехай підіймаються. Солдат спльовує й жестикулює, коло розмикається, сороконіжка починає важко повзти, здіймаючи хмари пилу. Капрал Роберто Дельгадо заходиться сміхом: Хум уже впізнав мене, пане капітан, дивиться так, немовби хоче з’їсти. А капітан: я теж його впізнав, капрале, чого ти чекаєш? Капрал пхає Хума, той іде, зціпивши зуби, руки так само притиснуті до обличчя. Дівчинка дріботить за Хумом, чіпляючись йому за ноги й заважаючи йому рухатись. Капрал хапає її за волосся, хоче відтягти від вождя, та опирається, дряпається, кричить, як мавпочка, і капрал: от стерво! — дає їй ляпаса, а Хуліо Реатегі: що це означає, чорт забирай, хіба можна так поводитися з дитиною, чорт забирай, як ти смієш, чорт забирай? Капрал відпускає дівчинку, — я не хотів її бити, сеньйоре, я хотів лише, щоб відчепилася від Хума, щоб не заважала, сеньйоре, а, крім того, вона мене ще й подряпала.

— Вже чутно арфу? — сказав Літума. — А може, це мені сниться, непереможні?

— Ми всі її чуємо, братику, — підтвердив Хосе. — Або теж усі спимо.

Мавпа слухав з похиленою головою та з вибалушеними очима, повними захвату:

— Ото музикант! Мабуть, чи не найліпший у світі!

— Шкода лише, що такий старий, — мовив Хосе. — Очі йому вже геть відмовили, братику. Нікуди не ходить сам, Молодий і Болас мусять його супроводжувати.

Дім Чунги стоїть за стадіоном, неподалік від вигону, який відділяє місто від казарм Грау, поблизу заростей, прозваних плацдармом. Там, на випаленій траві, під вузлуватим гіллям ріжкових дерев уранці та ввечері ховаються п’яні солдати. Підстерігши пралю, яка повертається з річки, чи служницю з кварталу Буенос-Айрес, що йде на базар, вони валять її на пісок, задирають спідницю на голову, а тоді гвалтують її один за одним і втікають. Жертву п’юранці називають прочісаною, саму операцію прочісуванням, а дитину, що з’явилася на світ як наслідок такої події, — прочісуванцем чи семибатченком.

— Будь проклятий той час, коли я поїхав на Мараньйон, — забідкався Літума. — Якби залишився тут, одружився б з Лірою і був би щасливим чоловіком.

— Не таким уже й щасливим, брате, — заперечив Хосе. — Коли б ти знав, на кого вона стала схожа!

— На дійну корову, — сказав Мавпа. — З пузом, як бубон.

— А плодовита, мов крільчиха, — докинув Хосе. — Має десь із десятеро вилупків.

— Одна повія, друга дійна корова, — вигукнув Літума. — Везе ж мені на жінок, непереможні.

— Старий, ти мені обіцяв, а слова не дотримуєш, — сказав Хосефіно. — Що було, те загуло. Гаразд, ходімо. Тільки не зводь рахунків. Будеш чемний, правда?

— Немов ягнятко, слово честі, — всміхнувся Літума. — Я ж жартую.

— Хіба ти не розумієш, що при найменшій витівці залетиш, — сказав Хосефіно. — Ти вже мав науку, Літумо. Хочеш, щоб знову тебе посадили і хто знає, на скільки цього разу?

— Чого це ти так про мене турбуєшся, Хосефіно? — спитав Літума.

Поміж стадіоном і пусткою, за півкілометра від шосе, яке розгалужується за містом на дві темні дороги, що розтинають пустелю, одна — в напрямку до Пайти, друга — до Сульяни, купчаться мазанки та халабуди передмістя — воно молодше, бідніше й менше від Мангачерії. Там, власне, зводиться в центрі, немов собор, дім Чунги, який називають також Зеленим Домом. Цей високий, солідний будинок з мурованими стінами та бляшаним дахом видно вже зі стадіону. Суботніми вечорами, підчас боксерських змагань, до вух глядачів долинають звуки литавр Боласа, арфи дона Ансельмо й гітари Молодого Алехандро.

— Присягаю, що я чув її, — сказав Літума. — Виразно, аж серце стріпувалося. Так, як зараз, Мавпо.

— Напевне, у тебе було собаче життя, братику, — співчутливо мовив Мавпа.

— Я кажу не про Ліму, а про Санта-Марія де Ньєву, — вів далі Літума. — Вночі, Мавпо, коли я стояв/на варті, від нудьги померти можна було. Побалакати ні з ким. Хлопці хроплять собі солодко, і я раптом чую вже не жаб та цвіркунів, а арфу. У Лімі не чув її ніколи.

Ніч була холодна, ясна, круті тіні ріжкових дерев вимальовувалися на піску тут і там. Друзі йшли в один ряд. Хосефіно потирав руки, брати Леон посвистували, а Літума рухався з похиленою головою, з руками в кишенях, підводячи часом погляд і жадібно дивлячись у небо.

— Нумо наввипередки, як тоді, коли ще ми були дітлахами, — запропонував Мавпа. — Раз, два, три.

І чкурнув, мов ошпарений, його маленька мавп’яча постать зникла в мороці. Хосе перестрибував через уявні перешкоди — то починав бігти, то уповільнював крок, вертався до Літуми й Хосефіно, кричав:

— Тростинова горілка — чудова річ, а піско зрадливе. Коли ж ми заспіваємо гімн?

Вже поблизу передмістя вони знайшли Мавпу, що лежав на спині, відсапуючись, як віл. Допомогли йому підвестися.

— Серце аж заходиться, чорт забирай, сам себе не впізнаю, — пробурмотів він.

— Роки безслідно не минають, — сказав Літума.

— Але хай живе Мангачерія! — вигукнув Хосе.

Дім Чунги має форму куба, в нього два входи. Головний веде до великого квадратного танцювального залу, на стінах якого видряпано імена та емблеми: серця, пробиті стрілами, груди; не бракує й сороміцьких малюнків. Висять також фотографії акторів, боксерів, календар і панорамний вид міста. Другі двері, малі й вузькі, ведуть до бару, відділеного від залу дерев’яною стойкою, — там сидить Чунга в очеретяному кріслі-гойдалці біля столу, який заставлений пляшками, склянками, глеками. Навпроти неї, в кутку, розташувалися музиканти. Дон Ансельмо сидить на лавочці без спинки, опираючись на стіну, арфу тримає між ногами. Він в окулярах, волосся спадає на чоло, стовбурчиться на шиї, лізе з вух. Той, що грає на гітарі й має дзвінкий голос, — Молодий Алехандро, похмурий відлюдько, який не лише виконавець, а й композитор. Той, що сидить на плетеному кріслі, грає на барабані й тарілках; він найменш здібний поміж них, але найдужчий, — це Болас, колишній водій.

— Не тримайте мене так, не бійтеся, — мовив Літума. — Адже бачите, що я нічого не роблю. Лише шукаю її. Просто хочу поглянути на неї. Пустіть мене.

— Напевне, вона вже пішла, братику, — сказав Мавпа. — Хіба тобі не однаково? Подумай про що-небудь інше. Розважимося, відсвяткуємо твоє повернення.

— Я ж нічого не роблю, — повторив Літума. — Лише пригадую. Чого ви мене так стискаєте, непереможні?

Вони стояли на порозі танцювального залу в металевому світлі трьох ламп, огорнутих блакитним, зеленим та бузковим целофаном, перед натовпом пар. З кутків долинали голоси підхмелених компаній, чулися сміх, дзенькіт склянок. Дим повільно підіймався над головами танцюючих, пахло пивом, блювотою й міцним тютюном. Літума тупцяв на місці, Хосефіно й далі тримав його за плече, але брати Леон відпустили його.

— За яким столом це було, Хосефіно, за тим?

— Саме за тим. Але це вже справа минулого, брате, зараз ти починаєш нове життя, затям собі.

— Та йди ж бо, привітайся з арфістом, братику, — сказав Мавпа. — І з Молодим, і з Боласом, він завжди тепло тебе згадував.

— Щось я не бачу її, — здивувався Літума. — Чому вона ховається від мене, адже я нічого їй не зроблю. Лише подивлюсь.

— Я це залагоджу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Приведу її, слово честі. Але мусиш пам’ятати свою обіцянку: все пройшло, минуло. Ну йди, привітайся зі старим. А я піду її пошукаю.

Оркестр перестав грати, пари здавалися тепер єдиним нерухомим буркотливим напруженим тілом. Хтось голосно бешкетував біля бару. Літума підійшов до музикантів, спотикаючись, — любий доне Ансельмо, — з розпростертими обіймами, — старий арфісте, — його супроводжували брати Леон, — чи ти вже мене не пам’ятаєш?

— Таж він тебе не бачить, брате, — зауважив Хосе. — Скажи йому, хто ти такий. Ану відгадайте, доне Ансельмо.

— Що? — Чунга схопилася, вмить опинилась за стойкою, — крісло-гойдалка далі гойдалося. — Сержанте? Це ти його привів?

— Нічого не можна було зробити, Чунго, — сказав Хосе-фіно. — Він лише сьогодні приїхав і одразу вперся, ми не могли його стримати. Але він про все знає, і йому те до одного місця.

Дон Ансельмо обіймав Літуму, Молодий і Болас поплескували його по плечах, усі троє говорили одночасно, їх було чутно аж біля бару, збуджених, здивованих, розчулених. Мавпа сів за барабани, бив у тарілки, Хосе перебирав струни арфи.

— Я викличу поліцію, — сказала Чунга. — Краще забери його звідси сам.

— Таж він п’яненький, Чунго, ледве ходить, чи не бачиш? — пояснив Хосефіно. — Ми його пильнуємо. Бійки не буде, даю слово.

— Ви приносите мені лихо, — сказала Чунга. — Особливо ти, Хосефіно. Дивись, щоб не повторилося те, що було минулого разу, бо, клянуся, покличу поліцію.

— Жодних скандалів, Чунгіто, — сказав Хосефіно. — Даю слово. Дикунка нагорі?

— А де ж їй ще бути? — відповіла Чунга. — Але як почнеться колотнеча, то я тобі, сучий сину, цього не спущу, клянуся.

II

— Тут мені добре, доне Адріан, — мовив сержант. — Такі ж ночі і в моїх краях. Прохолодні, світлі.

— Так, немає краю кращого, ніж наш, — озвався Ньєвес. — Паредес минулого року був у Андах, а як повернувся, то казав, що там сумно, жодного деревця, саме лише каміння та хмари.

Місяць у височині освітлював терасу, небо було всіяне зірками, що віддзеркалювались у річці; за лісом, огорнутим м’якою тінню, виднілися фіолетові брили гір. Нижче — хатини. Серед очерету й папороті плюскались жаби, а з хатини долинав голос Лаліти; потріскувало вогнище. Загрозливо гавкали собаки: одна видирала в другої пацюка, — бачили б ви, сержанте, як вони їх ловлять. Лягають під бананами, вдаючи, що сплять, а коли яка наблизиться, хап — і за карк. Це я їх того довчив.

— У Кахамарці люди їдять морських свинок, — сказав сержант. — Просто з лапками, очима й вусиками. Вони схожі на пацюків.

— Колись Лаліта і я довго подорожували сельвою, — мовив Ньєвес. — Тоді й ми змушені були їсти пацюків. М’ясо в них смердюче, але м’якеньке й біле, як у риб. Акіліно отруївся, ледве не помер.

— Це вашого старшого звуть Акіліно? — поцікавився сержант. — Того, що має такі китайські оченятка?

— Саме того, — відповів Ньєвес. — А у ваших краях готують якісь особливі, місцеві страви?

Сержант підвів голову, — ех, доне Адріан, — і на кілька секунд завмер, немовби в екстазі, — якби ви зайшли до першого-ліпшого шинку у Мангачерії й покуштували секо по-п’юранськи! Померли б від насолоди, слово честі, з цим не зрівняється ніщо в світі. А лоцман Ньєвес: рідний край найкращий! Чи вам, сержанте, часом не хочеться повернутися до П’юри? Авжеж, тільки про це й мрію, але хіба людина може задовольнити всі свої забаганки, коли вона бідна, доне Адріан? А ви що, народилися тут, у Санта-Марія де Ньєві?

— Нижче, — сказав лоцман. — Річка там дуже широка. Коли туман, то іншого берега не видно. Але я вже призвичаївся до Ньєви.

— Вечеря готова, — повідомила Лаліта, визирнувши у вікно. Розпущене волосся зливою падало на підвіконня, міцні руки здавалися мокрими.

— Сержанте, ви хочете повечеряти надворі?

— Якщо для вас це не буде складно, то навіть дуже, — відповів сержант. — У вас я почуваю себе зовсім, як удома. Тільки наша річка вужча, а в спеку висихає. І замість дерев дюни.

— Отже, зовсім нічого схожого, — засміялася Лаліта. — Мабуть, у П’юрі так само добре, як тут.

— Вона хоче сказати, що така сама спека, той самий вітер, — зітхнув Ньєвес. — Для жінок батьківщина нічого не варта, сержанте.

— Та я пожартувала, — мовила Лаліта. — Але ж сеньйор сержант не образився?

Звідки такі думки, я люблю жарти, це створює гарний настрій, взаємоприхильність, а, до речі, ви, сеньйоро, з Ікітоса, так? Лаліта подивилася на Ньєвеса: з Ікітоса. І за мить він побачив її обличчя — металевий виблиск шкіри, піт, прищики. Мені так здалося, коли почув вашу вимову, сеньйоро.

— Вона виїхала звідти багато років тому, — сказав Ньєвес. — Це дивно, що сеньйор вловив у неї тамтешній акцент.

— У мене дуже тонкий слух, як і у всіх мангачів, — пояснив сержант. — Коли я був хлопчиськом, то навіть гарно співав.

І Лаліта: я чула, що ті, з півночі, дуже добре грають на гітарі й мають лагідне серце, це правда? А сержант: зрозуміла річ, жодна жінка не встоїть перед піснями, які співають у моєму місті, сеньйоро. В П’юрі, коли чоловік закохується, то йде до своїх приятелів, усі беруть гітари, і дівчина мліє від зворушення, слухаючи серенади. А які чудові музиканти там живуть, сеньйоро, я знайомий з багатьма, наприклад, з одним дідом, який прекрасно грає на арфі, і з композитором, що пише вальси. Адріан Ньєвес кивком показав Лаліті у глиб хатини: а вона не збирається вийти? Лаліта знизала плечима:

— Соромиться, не хоче. Не слухається мене. Боніфація, мов та сарна, сержанте, завжди насторожується, все її лякає.

— Нехай хоч вийде привітатися з сержантом, — сказав Ньєвес.

— Дайте їй спокій, — попросив сержант. — Як не хоче, то нехай не виходить.

— Не можна так швидко змінити життя, — мовила Лаліта. — Вона жила лише поміж жінками і лякається, бідолашна, чоловіків. Каже, що вони подібні до зміїв, це черниці її такого навчили. Зараз ховається десь у кошарі.

— Дівчата бояться чоловіків, доки з ними не сходяться, — сказав Ньєвес. — А потім міняються, зжерти ладні.

Лаліта зникла в кімнаті, й за хвилину пролунав її голос: мене це, у всякому разі, не стосується, я ніколи не боялася чоловіків і не жерла їх, про що мова, Адріане? Лоцман почав сміятись і схилився до сержанта: Лаліта добра жінка, але з характером, тут уже нічого не скажеш. Малий Акіліно, худий, світлошкірий, з косуватими жвавими очима, вийшов на терасу, — добрий вечір, приніс вам каганець, бо вже темнішає, — і поставив його на поручні. Двоє інших хлопців — короткі штанці, рівне волосся, босі п’яти — винесли столик. Сержант підкликав хлопців до себе, і, доки лоскотав їх, бавився, сміявся разом з ними, Лаліта й Ньєвес принесли овочі, сушену рибу, маніоку, — як усе це апетитно виглядає, сеньйоро, — та дві пляшки анісової горілки. Лоцман дав кожному з дітей його порцію, і вони пішли. А сержант: у вас чудові чурре, доне Адріан, так називають дітей у П’юрі, сеньйоро. Я взагалі люблю дітей.

— За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Ньєвес. — Ми дуже раді бачити вас у себе вдома.

— Боніфація боїться всього, але дуже працьовита, — мовила Лаліта. — Допомагає мені по господарству, вміє готувати їжу. І дуже гарно шиє. Ви бачили штанці на хлоп’ятах? То якраз вона їх пошила.

— Але ти повинна їй щось порадити, — сказав лоцман. — З такою лякливою вдачею Боніфація ніколи не знайде собі чоловіка. Коли б ви знали, сержанте, яка вона мовчазна, розкриває рота лише тоді, коли її про щось запитають.

— Тим краще, — посміхнувся сержант. — Я не люблю папуг.

— Ну то Боніфація вам дуже сподобається, — зробила висновок Лаліта. — Вона спроможна за ціле життя не вимовити зайвого слова.

— Я повинен розкрити вам один секрет, сержанте, — сказав Ньєвес. — Лаліта хоче одружити вас із Боніфацією. Вона мені повсякчас про це говорить, тому й попросила покликати вас у гості. Обережно, ще є час подумати.

Сержант чи то усміхнувся, чи то засумував, — я вже колись ледве не оженився, сеньйоро. Відразу після вступу до жандармерії зустрів дівчину, яка в мене закохалася, ну і я в неї, трошки. Як її звали? Ліра. І що ж сталося? Нічого, сеньйоро, мене перевели з П’юри, а Ліра не хотіла зі мною їхати, так увесь роман і закінчився.

— Боніфація за своїм чоловіком пішла б скрізь, — сказала Лаліта. — Такі вже ми є, жінки, не ставимо умов. Вам слід одружитися з кимось із тутешніх, сержанте.

— Ось бачите, коли Лаліта щось собі візьме в голову, то не дасть спокою, доки не досягне свого, — мовив Ньєвес. — Такі вже ті жінки з Лорето.

— Які ви милі люди, — розчулився сержант. — В Санта-Марія де Ньєві кажуть, що Ньєвеси — нетовариська родина, ніколи ні з ким не зустрічаються. Однак, сеньйоро, я стільки часу вже тут, а ви перші мене запросили до свого дому.

— Бо ніхто не любить жандармів, сержанте, — сказала Лаліта. — Ви самі добре знаєте, які вони. Безчестять дівчат, полишають їх з байстрюками, а потім просять про переведення в інше місце.

— Тоді чому ти хочеш віддати Боніфацію за сеньйора сержанта? — спитав Ньєвес. — Одне до другого не пасує.

— Ти ж сам казав, що сержант не такий, як інші, — відповіла Лаліта. — Хоча хто знає, чи це правда.

— Правда, сеньйоро, — запевнив сержант. — Я чесна людина, щирий християнин, як тут кажуть. І товариш, якого ще пошукати треба, ви, сеньйоро, самі в цьому переконаєтесь. Я вам дуже вдячний, доне Адріан, бо добре себе почуваю у вашому домі.

— Приходьте, коли вам тільки заманеться, — мовив Ньєвес. — Прошу провідувати Боніфацію. Але з Лалітою обережніше, бо я дуже ревнивий.

— Слушне застереження, доне Адріан, — погодився сержант. — Сеньйора така гарна, що й я на вашому місці був би ревнивий.

— Велике спасибі, сержанте, — сказала Лаліта. — Але я знаю, що ви говорите це просто так, тепер мене вже не назвеш гарною. Колись, замолоду — інша річ.

— Але ж сеньйора ще молода, — заперечив сержант.

— О, то я вам уже не довірятиму, — застеріг Ньєвес. — Ви краще сюди не приходьте, коли мене немає вдома.

На фермі й далі гавкали собаки, час від часу чулися голоси хлопців. Довкола каганця кружляли комахи, Ньєвес і сержант курили, розмовляли, жартували, і раптом: лоцмане Ньєвес! — усі троє повернули голови у бік найближчих заростей; темрява вкривала стежку, яка вела до Санта-Марія де Ньєви. Лоцмане Ньєвес! А сержант: то Важкий, ну й зануда, що це йому треба, чого морочить вам голову о такій порі, доне Адріан? Діти вбігли на терасу. Акіліно підійшов до батька й прошепотів йому на вухо, що його кличуть.

— Напевне, треба буде рушати в дорогу, сержанте, — промовив лоцман Ньєвес, повернувшись назад.

— Та він п’яний, — сказав сержант. — Не треба на нього зважати, як вип’є, то починає казитись.

Рипнули сходи, за спиною Акіліно виросла масивна постать Важкого, — нарешті, мій сержанте, нарешті я вас знайшов. Лейтенант і хлопці шукають вас скрізь, добрий вечір.

— Я не на службі, — буркнув сержант. — Чого вони від мене хочуть?

— Знайдено вихованок, — повідомив Важкий. — На них наштовхнулася ватага лісорубів поблизу табору, що вверх по річці. Кілька годин тому до місії прибув посланець. Матері всіх підняли на ноги, сержанте. Здається, в однієї з дівчаток лихоманка.

Важкий, у самій лише сорочці, обмахувався кепі, а Лаліта засипала його питаннями. Лоцман і сержант встали. Річ у тім, сеньйоро, — сказав Важкий, — що треба одразу ж плисти за ними. Ми хотіли почекати до завтра, але черниці переконали дона Фабіо й лейтенанта. А сержант: що? вночі рушати? Так, пане сержант, черниці бояться, що лісоруби можуть згвалтувати старших дівчаток.

— Вони маютьрацію, — погодилася Лаліта. — Бідолашки, стільки днів у лісі. Поквапся, Адріане, йди.

— Нічого не вдієш, — сказав лоцман. — Випийте поки з сержантом, а я піду заправлю моторку газоліном.

— Оце діло, дякую, — сказав Важкий. — Ну й життя у нас, сеньйоре сержант! Вибачте, що я зіпсував вам вечірку.

— Усіх знайшли? — почувся голос із хатини. Вони озирнулися: коротко підстрижене волосся, невиразний профіль, жіночі груди над підвіконням. Світло каганця ледве сягало туди.

— Крім двох, — відповів Важкий, повертаючись у бік вікна. — Тих, що з Чікаїса.

— Чому їх відразу не привезли до місії? — спитала Лаліта. — Ще добре, що їх знайшли, і дякувати за це богові.

Не було як їх привезти, сеньйоро, — Важкий і сержант вдивлялися у вікно, але жінка відсунулась, виднілася лише частина її обличчя й пасмо волосся. По інший бік хатини Адріан Ньєвес віддавав синам накази, чути було, як діти тупотять, бігаючи поміж заростями. Лаліта налила анісової горілки. За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Важкий. А сержант: спочатку за здоров’я сеньйори, дурню.

— Відчуваю, що лейтенант хоче звалити усю роботу на мене, — сказав сержант. — Але ж я сам не попливу, хто буде зі мною?

— Малюк і я, — мовив Важкий. — І ще якась черниця.

— Мати Анхеліка? — почувся з вікна голос, і вони знову озирнулися.

— Можливо, — відгукнувся Важкий. — Вона знається на хворобах — повинна вилікувати ту дівчинку.

— Дайте їй хініну, — порадила Лаліта. — Але всіх ви за один раз не перевезете, не помістяться у човні, треба буде зробити два або три рейси.

— Щастя, що хоч місяць світить, — мовив лоцман Ньєвес на сходах тераси. — Через півгодини буду готовий.

— Іди, Важкий, повідом лейтенанта, що ми вже відпливаємо, — звелів сержант.

Важкий кивнув, побажав доброї ночі й пішов терасою. Щойно він опинився біля вікна, як темна постать відсахнулася й зникла, а тоді з’явилася знову, коли він уже спускався, порипуючи сходами.

— Ходи сюди, Боніфаціє, — покликала Лаліта. — Я познайомлю тебе з сержантом.

Лаліта взяла сержанта під руку, підвела його до дверей. На порозі з’явилася жіноча постать. Сержант став з простягнутою рукою, знічено дивлячись на дві зеленаві іскорки, що світились у напівтемряві; потім невелика темна постать наблизилася до нього, і чиїсь пальці доторкнулися до його пальців, — мені дуже приємно, — і відсмикнулися, — до ваших послуг, сеньйорито. Лаліта всміхалася.

— Я думав, що він такий самий, як ти, — скреготнув зубами Фусія. — Ти сам бачиш, як я жахливо помилився.

— Мене він також трохи ошукав, — сказав Акіліно. — Не підозрював, що Адріан Ньєвес здатний на таке. Мені здавалося, що йому до всього байдуже. Ніхто не помітив, як усе це почалось?

— Ніхто, — відповів Фусія. — Ані Пантача, ані Хум, ані уамбіси. Нехай буде проклята та година, коли ті собаки на світ з’явилися.

— Знову ненависть, Фусіє? — спитав Акіліно.

І тоді Ньєвес побачив його, втиснутого в куток, поміж глиняним глечиком і стіною: великого, волосатого, чорного. Встав з мати, поволі почав шукати довкола: одяг, каучукові пантофлі, мотузка, гарбузові пляшки, кошик з лика — все непридатне. Гігантський тарантул не вилазив з кутка, причаївся, певно, слідкував за ним з-під своїх тоненьких темних ніг, віддзеркалених у червонястому боці глечика. Ньєвес ступив крок уперед, зняв з кілочка мачете, але тарантул не втікав, стежив за кожним його рухом своїми бридкими очицями; червоне черевце пульсувало. Ньєвес навшпиньках підійшов до кутка, вдарив по лякливо скрученому клубку, й почувся немовби тріск сухого листя. Ніг він не зачепив, хутро на них було чорне, довге, шовковисте. Плетений килимок в одному місці був розтятий, весь у чорних і червоних плямках. Ньєвес повісив мачете на місце, але спати не ліг, а став біля вікна, закурив. В обличчя віяв легенький вітерець, доносячи шум і запахи сельви; жариною цигарки він пробував припалити крила кажанів, які кружляли біля металевої сітки.

— Вони ніколи не залишалися самі на острові? — спитав Акіліно.

— Один раз, бо той сучий син захворів, — пригадав Фусія. — Але то ще на початку. Тоді це все не могло ще статися, вони б не зважились, боялися мене.

— Хіба можна чогось боятись дужче від пекла? — розмірковував Акіліно. — Однак люди грішать. Страх не завжди їх стримує, Фусіє.

— Пекла ніхто не бачив, — заперечив Фусія. — А мене вони бачили увесь час.

— Ну то й що? Коли чоловік і жінка хочуть одне одного, то немає сили, яка могла б їх стримати, — сказав Акіліно. — Їх так і пече, немовби вони мають усередині розпечене вугілля. Ти ніколи такого не відчував?

— Жодна жінка не доводила мене до чогось такого, — зітхнув Фусія. — Але зараз відчуваю, старий, зараз відчуваю це. Немовби розпечене вугілля під шкірою, старий.

Праворуч, між деревами, Ньєвес міг розрізнити вогнища, миготіли постаті уамбісів; натомість ліворуч, там, де Хум поставив свою хижку, все потопало в темряві. Вгорі, на тлі блакитного неба, коливалися крони лупун, а місяць вибілював стежку, яка збігала схилом, порослим кущами й папороттю, оминала черепашачий ставок і вела до невеликого пляжу; затока тепер була, мабуть, блакитна, спорожніла. Чи й далі спадає вода в ставку? Чи палі й сітка вже на сухому? Невдовзі видно буде черепах, що повзають по піску з витягнутими до неба, зморщеними шиями й з отупілими, вибалушеними від задухи очима; і треба буде відділяти їхні панцери гострим мачете, краяти біле м’ясо, солити, щоб не гнило від сонця та вологи. Ньєвес відкинув недокурок і хотів задмухнути каганець, коли у двері раптом постукали. Він відсунув засув, і увійшла Лаліта, боса, з волоссям до стегон, удягнута в ітапак — такий, який носять жінки уамбісів.

— Якби мені довелося вибирати, кому з них двох помститися, то я вибрав би її, — розлютився Фусія, — ту сучку. Бо це напевне вона його обкрутила, коли побачила, що я хворий.

— Ти погано з нею поводився, бив її, а в жінок є своя гордість, Фусіє, — мовив Акіліно. — Яка б інша витримала все оте? З кожної подорожі ти привозив собі жінку й безсоромно тішився з нею.

— Думаєш, вона злилася на мене через тих дикунок? — спитав Фусія. — Дурниці, старий. Та сучка розпалилася тому, що я вже не міг спати з нею.

— Краще не треба про це, — сказав Акіліно. — Я знаю, що це тебе дратує.

— Але вони тому й злигалися з Ньєвесом, що я вже не міг спати з нею, — торочив своє Фусія. — Розумієш, Акіліно, яке це лихо, яка це велика біда.

— Я вас не розбудила? — спитала сонним голосом Лаліта.

— Ні, не розбудили, сеньйоро, — відповів Ньєвес. — Добрий вечір. Чим зобов’язаний?

Він зачинив двері на засув, підтягнув штани і схрестив руки на оголених грудях, але одразу ж їх опустив, нерішуче тупцяючи на місці. Нарешті вказав на череп’яний глек, біля якого лежав волохатий тарантул, — я щойно вбив його. Лише тиждень тому заліпив усі дірки, — Лаліта сіла на мату, — але щодня ці тварюки прогризають нові.

— Бо вони голодні, — сказала Лаліта. — Так завжди буває о цій порі року. Одного разу я прокинулась і не могла поворушити ногою, можете собі уявити. Дивлюся — маленька плямка, а потім це місце спухло. Уамбіси змусили мене потримати ногу над вогнем, щоб виступив піт. У мене навіть слід залишився.

Вона підняла поділ ітапаку, і з’явилися стегна, гладенькі, міцні, кольору трави мате. Шрам від укусу скидався на маленьку гусінь.

— Чому ви так злякалися? — спитала Лаліта. — Чому відвертаєтесь від мене?

— Я не боюсь, — знітився Ньєвес. — Але сеньйора гола, а я чоловік.

Лаліта почала сміятись, опустила ітапак і правою ногою водила по маті, замріяно торкаючись її пальцями, п’яткою.

— Сучка, повія і все що найгірше, — погодився Акіліно. — Але я люблю її, і мені все решта байдуже. Вона мені ніби донька.

— Жінка, яка робить таку підлість, коли бачить, що її чоловік здихає, гірша від сучки, гірша від повії, — сказав Фусія. — Немає такого слова, щоб її назвати.

— Здихає? В Сан-Пабло переважно вмирають від старості, а не через хворобу, Фусіє, — зауважив Акіліно.

— Ти зовсім не хочеш мене втішити, лише злостишся, бо я її лаю, — не вгавав Фусія.

— Він казав це при мені, — прошепотів Ньєвес. — Як іще раз з’явишся напівгола, посічу на шматки, зроблю з тебе кров’янку. Хіба ви, сеньйоро, забули?

— А іноді він ще погрожує: віддам тебе уамбісам, виколю тобі очі, — додала Лаліта. — І Пантачі також каже: замордую, не задивляйся на неї. Коли він так погрожує, то нічого не зробить, накричиться, й уся злість минає. Вам прикро, коли він мене б’є, так?

— Більше того, я лютую, — Ньєвес незграбно вдарив рукою по засуву. — Особливо, коли він вас ображає.

— Як ми самі, буває ще гірше. «Е-е, зуби у тебе випадають, е-е, все обличчя в прищах, е-е, тіло вже не таке, як колись, е-е, скоро виглядатимеш, мов старі уамбіски». Принижує мене, як тільки може. Вам прикро це слухати? А Ньєвес: будь ласка, не кажіть більше нічого.

— Але вона вірила тобі, хоча й знала тебе досконало, — мовив Акіліно. — Коли я припливав на острів, Лаліта казала: скоро він мене звідси забере, а якщо в цьому році буде багато каучуку, то ми попливемо до Еквадору й поберемося; будьте такий ласкавий, доне Акіліно, продайте товар по добрій ціні… Бідна Лаліта.

— Вона не втекла раніше лише тому, що чекала, поки я розбагатію, — сказав Фусія. — Ото дурна! Я не одружився з нею, коли вона ще була свіженька, без жодних прищів, а думала, що я одружуся, коли вона вже нікому не могла розігріти кров.

— Адріанові Ньєвесу розігріла, — заперечив Акіліно. — Інакше він не взяв би її з собою.

— А їх теж хазяїн хоче взяти з собою до Еквадору? — спитав Ньєвес. — Він і з ними одружиться?

— Тільки я його дружина, — відповіла Лаліта. — Решта — то служниці.

— Можете казати, що завгодно, але я знаю, що вам це боляче, — зауважив Ньєвес. — Ви були б людиною без серця, якби вам не боліло те, що він приводить у дім інших жінок.

— Він не приводить їх у мій дім, — уточнила Лаліта. — Спить з ними у кошарі, разом з худобою.

— Але живе з ними, не криючись від ваших очей, — сказав Ньєвес. — Не вдавайте, що ви мене не розумієте.

Він озирнувся, щоб поглянути на неї, а Лаліта підсунулася до краю мати і сиділа, підібгавши ноги та опустивши очі. Ньєвес не хотів її образити, він замовк і знову почав дивитися у вікно, його дратувало і те, що вона має їхати з хазяїном до Еквадору, і блакитне небо, і вогнища, і виблискуючі в заростях світлячки, — прошу вибачити мене, я не хотів вас образити, — і Лаліта підвела очі.

— Хіба він не віддає їх тобі, або Пантачі, коли вони йому вже набридають? — спитала вона. — Робиш те саме, що й він.

— Я людина самотня, — пробурмотів Ньєвес. — Чоловік потребує жінок. Чому ви мене порівнюєте з Пантачею, хоча мені й приємно, що ви звертаєтесь до мене на «ти»?

— Вона казилася лише спочатку, коли я був відсутній, — пояснив Фусія. — Дряпала їх, одну з племені ачуала подряпала до крові. Але пізніше призвичаїлась, навіть заприязнилася з дикунками. Вчила розмовляти по-іспанському, теревенила з ними. То не так, як ти собі думаєш, старий.

— І ти ще нарікаєш, — мовив Акіліно. — Тобі б кожен позаздрив. Чи багато знайдеться чоловіків, котрі б так міняли жінок, як ти, Фусіє?

— Але ж то були дикунки, — нагадав Фусія. — Дикунки, Акіліно, з племен агварунів, ачуала, шапра, самі покидьки, чоловіче.

— Вони, мов звірятка, — сказала Лаліта, — прив’язуються до мене. Шкода мені їх — вони так бояться уамбісів. Коли б ти був хазяїном, то поводив би себе так само, як він, зневажав би мене.

— Хіба ви знаєте мене так добре, щоб засуджувати? — заперечив Ньєвес. — Я б таких речей своїй приятельці не робив. А тим більше, якби це були ви.

— Тут жінки швидко в’януть, — сказав Фусія. — Хіба то моя вина, що Лаліта зістарилася? Та й, зрештою, я був би дурний, коли б не скористався з випадку.

— Тому ти викрадав таких молоденьких, га? — напосідав Акіліно. — Хотів, щоб були міцненькі?

— Ну, не лише тому, — відповів Фусія, — я люблю незайманих, як і кожен чоловік. Тільки кляті дикуни не дають їм спокійно дозріти, псують навіть наймолодших, лише одна шапра, яку мені послала доля, виявилась дівчиною.

— Єдине, що мені болить, це спогади про те, якою я була в Ікітосі, — сказала Лаліта. — Білі рівненькі зуби, жодної плямки на обличчі.

— Ви любите краяти собі серце, — зауважив Ньєвес. — Чому хазяїн не дозволяє уамбісам приходити сюди? Бо всі вилуплюють очі, коли бачать вас.

— І ви з Пантачею також, — додала Лаліта. — Але це не тому, що я гарна, а тому, що біла.

— Я завжди був увічливий з вами, — мовив Ньєвес. — Чому ви вважаєте, що я такий самий, як Пантача?

— Ти кращий, ніж він, — запевнила Лаліта. — Тому я й прийшла тебе провідати. У тебе немає лихоманки?

— Пам’ятаєш, якось ти приїхав, а я навіть тебе не зустрів? — спитав Фусія. — Ти знайшов мене в сараї для каучуку. Це було того разу, старий.

— Так, пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Мені здавалося, що ти спиш з розплющеними очима. Я думав, що Пантача почастував тебе своїм відваром.

— А пам’ятаєш, як я впився анісовою горілкою, яку ти привіз? — спитав Фусія.

— Це теж пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Ти хотів тоді підпалити хижки уамбісів. Немовби чорт у тебе вселився, я змушений був тебе зв’язати.

— Протягом десяти днів я пробував спати з тією сучкою, але нічого не виходило, — признався Фусія. — Ані з Лалітою, ані з дикунками, здуріти можна було. Я плакав, хотів вкоротити собі віку десять днів підряд і не міг, Акіліно, не міг.

— Не плач, Фусіє, — мовив Акіліно. — Чому ти мені про це не сказав? Може, тебе б тоді вилікували. Ми попливли б до Багуа, лікар зробив би тобі укол.

— Ноги в мене здерев’яніли, старий, — пожалівся Фусія. — Я бив себе по ногах і нічого не відчував, припалював сірниками, а вони як мертві, старий.

— Ну, годі вже. Не треба так сумувати, — сказав Акіліно. — Підсунься трохи до борту, поглянь, скільки тут летючих рибок, цих, електричних. Поглянь, як пливуть вони за нами, як гарно виблискують іскорки в повітрі й під водою.

— А пізніше я вкрився пухирями, старий, — вів далі Фусія. — І вже не міг роздягтись перед тією сучкою. Уяви собі, Акіліно, приховувати це і вдень і вночі, не мати змоги нікому розповісти, самому перейматися усім цим!

Почувся делікатний стук у стіну, Лаліта встала. Підійшла до вікна, обличчям притулилася до металевої сітки і почала гарчати по-агварунському. Ззовні хтось також тихенько загарчав.

— Малий Акіліно хворий, — повідомила Лаліта, — вибльовує усе, що з’їдає. Піду погляну на нього. Якщо вони завтра ще не повернуться, то прийду приготувати тобі обід.

— Хоч би не повернулися, — сказав Ньєвес. — Не треба мені нічого готувати, вистачить, що ви прийдете побачитися зі мною.

— Якщо я кажу тобі «ти», можеш звертатися до мене так само, — запропонувала Лаліта. — Принаймні тоді, коли нікого немає.

— Ми могли б ловити рибок сіткою, якби тільки її мали, — сказав Акіліно. — Хочеш, Фусіє, я допоможу тобі підвестися, щоб ти їх побачив?

— А згодом перейшло на ступні, — скривився Фусія. — І кульгав я, старий, і шкіра злізала з мене, як із змії, тільки в змій виростає нова шкіра, а в мене — ні, в мене — одна величезна рана, Акіліно, це несправедливо.

— Звісно, несправедливо, — сказав Акіліно. — Але, чоловіче, глянь-но краще, які гарні електричні рибки.

Щодня Хуана Бауро й Антонія, виходячи о тій самій годині з Гальїнасери, йшли завжди тією ж самою дорогою. Два квартали по прямій запилюженій вулиці, і вже ринок, де перекупки розстилали під ріжковими деревами свої ковдри й розкладали товари. Біля крамниці «Втіха» — гребені, парфуми, блузки, спідниці, застібки, сережки — Хуана й Антонія звертали ліворуч: за двісті метрів перед ними з’являлася Пласа де Армас, оточена пальмами і тамариндами. Хуана Бауро й Антонія виходили на площу завулком просто перед «Північною зіркою». Дорогою одна рука Хуани Бауро посилала вітання знайомим, друга тримала плече Антонії. На площі Хуана швидко роззиралася довкола, вибирала для дівчини найтінистішу лавку. Якщо дівчина виявляла згоду, праля дрібним кроком верталася додому, відв’язувала свого віслюка, забирала білизну для прання й прямувала в бік річки. Коли ж, навпаки, Антонія настрашено чіплялася за її руки, Хуана сідала біля неї й заспокоювала пестощами, повторюючи своє мовчазне запитання доти, доки дівчина не відпускала її. Праля приходила за нею опівдні, з випраною білизною, іноді Антонія верталася назад верхи на віслюкові. Часто Хуана Бауро заставала дівчину в товаристві якої-небудь добросердної жінки — з нею вона прогулювалась довкола площі; бувало, що чистильник взуття, жебрак чи Хасініто казали пралі: її повели у будинок тих-то чи тих-то, до собору, на бульвар. Тоді Хуана Бауро верталася до Гальїнасери сама, а Антонія з’являлася, коли вже смеркало, приведена за руку служницею якого-небудь добродійного багатія.

Того дня вони вийшли трохи раніше, — Хуана Бауро повинна була віднести парадний мундир до казарм Грау. Ринок був порожній, на даху «Втіхи» дрімали круки. Двірники ще не прийшли, і довкола тхнуло покидьками та сміттям. На спорожнілій Пласа де Армас віяв легкий вітерець, у безхмарному небі сходило сонце. Пісок уже не падав. Хуана Бауро витерла спідницею лаву, торкнулася спокійних рук дівчини, поплескала її по щоці й пішла. Дорогою зустріла дружину різника Ермагенеса Леандро, і вони рушили разом. Сонце здіймалося усе вище, осяваючи високі дахи міських будинків. Хуана йшла скорчена, час від часу потираючи собі живіт, і приятелька: ти, певне, хвора, — а вона: віднедавна спину ломить, особливо зранку. Завели мову про хвороби, про ліки й старість, про важке життя. Потім Хуана попрощалася, зайшла в дім і вийшла, ведучи навантаженого брудною білизною віслюка й несучи мундир, загорнений у старі номери «Екос і нотісіас». До казарм Грау вона попрямувала, оминаючи піски; земля була гаряча, невдовзі під ногами почали шмигати верткі ігуани. Один з солдатів вийшов їй назустріч, — лейтенант гнівається, що ти не принесла мундир раніше. Взяв у неї пакунок, розплатився, і вона подалася в бік річки. Не під Старий міст, де звичайно прала, а на невеликий, круглий пляж, трохи далі від різниці. Там Хуана зустріла двох інших праль, і вони втрьох цілий ранок, стоячи по коліна в воді, прали та розмовляли. Хуана закінчила перша й пішла за Антонією. Тепер на вулицях, залитих сліпучим полуденним сонцем, було повно городян і приїжджих. На площі дівчини не було, ні жебраки, ні Хасініто не бачили її, й Хуана Бауро повернулася до Гальїнасери, то підганяючи віслюка, то потираючи собі живіт. Почала розвішувати білизну, але невдовзі кинула роботу й пішла прилягти на сінник. Коли розплющила очі, пісок уже падав. Бурмочучи, вона поспіхом вискочила надвір; дещо з розвішеної білизни забруднилося. Хуана натягнула над вірьовками тент, закінчила розвішувати білизну, вернулася до кімнати і, пошукавши під сінником, дістала пляшку з ліками. Змочила ганчірку рідиною, задерла спідницю, міцно натерла собі стегна та живіт. Ліки тхнули сечею й блювотиною; Хуана затиснула ніс, чекаючи, поки шкіра висохне. Приготувала трохи поїсти, і коли їла, постукали в двері. Це була не Антонія, а служниця з кошиком білизни. Вони трохи побалакали, стоячи на порозі. Пісок усе падав, піщинок не було видно, але вони лоскотали обличчя та плечі, немов павучачі лапки. Хуана говорила про кольки, про погані ліки, а служниця заперечувала: нехай він дасть тобі інші або поверне гроші. Потім вона пішла, тиснучись до стін, щоб сховатися від піску. Сидячи на сіннику, Хуана промовляла сама до себе: піду в неділю на твоє ранчо, думаєш, як я стара, то мене можна дурити? Від твоїх ліків мені поперек ломить, злодюго. Потім вона прилягла, а коли прокинулася, вже споночіло. Запалила свічку, Антонії ще не було. Вийшла на подвір’я, віслюк нашорошив вуха, заревів. Хуана взяла ковдру,' вже на вулиці накинула на себе; темрява, у вікнах Гальїнасери виднілися каганці, лампи, розпалені печі. Вона йшла швидко, з розплетеним волоссям, біля ринку хтось сказав їй навздогін: привид. Ішла, примовляючи: ти даси мені ще й інші ліки від тієї сонливості, яка постійно мене зморює, або повернеш мені гроші. На площі було мало людей. Вона підходила до всіх, але ніхто нічого не знав. Пісок зараз падав рясно, мерехтів перед очима, і Хуана затуляла рота й носа. Вона оббігла багато вулиць, стукала до багатьох дверей, раз двадцять повторювала те саме запитання, а коли повернулася на Пласа де Армас, то насилу переставляла ноги, тримаючись за стіни. Двоє чоловіків у солом’яних капелюхах розмовляли, сидячи на лавці. Вона спитала, де Антонія, а доктор Педро Севальйос: добрий вечір, доньє Хуано, що ви робите о цій порі на вулиці? І тоді другий чоловік незнайомим голосом:, стільки піску, що аж череп січе. Доктор Севальйос зняв капелюха, подав його Хуані, вона одягла: капелюх був завеликий і закривав їй вуха. Доктор мовив: утома не дозволяє вам говорити, прошу, сядьте на хвилинку, доньє Хуано, розкажіть, будь ласка. А вона: де Антонія? Обидва чоловіки переглянулися, незнайомий сказав: добре було б відпровадити її додому. А доктор: так, звичайно, я знаю куди, ця жінка з Гальїнасери. Вони взяли її під руки, майже несли в повітрі, і Хуана Бауро: чи не бачили ви Антонію, ту, сліпу? І доктор Севальйос: заспокойтеся, доньє Хуано, як тільки дійдемо, ви нам усе розповісте. А другий: що це так смердить? І доктор Севальйос: знахарське зілля, бідна стара.

Хуліо Реатегі витирає чоло, дивиться на перекладача: переклади йому — він завинив перед владою, це дуже погано і за це доведеться дорого заплатити. Галявина в Уракусі мала, трикутна, ліс щільно підступає до неї, гілки та ліани переплітаються над гостроверхими, вигнутими, як качачі хвости, покрівлями хижок на палях. Перекладач гарчить, жестикулює. Хум уважно слухає. Хижок, подібних одна до одної, як близнята, десятка зо два: покрівлі з листя, стінки з пальмових дощок, зв’язаних ліанами, сходинки незграбно видовбані в колодах. Двоє солдатів розмовляють біля хижки, ущерть напханої полоненими уракусами, інші розбивають намети поблизу яру. Капітан Кірога воює з москітами, а дівчинка спокійно стоїть біля капрала Роберто Дельгадо, час від часу поглядаючи на Хума. Вона світлоока, на ще пласких, як у хлопчика грудях, бубнявіють маленькі темні пипки. Тепер говорить Хум, з його синіх губів зриваються різні звуки та плювки. Хуліо Реатегі відсувається, щоб вберегтися від слини, і перекладач: капрал крав, тобто хотів красти, і його побили, пізніше він поїхав звідси, Хум дав йому каное, своє власне, а лоцман утік, Хум каже, що сам бачив, як він стрибнув у воду, сеньйоре. Капрал Дельгадо підступає до Хума: брехня. Капітан Кірога зупиняє його порухом руки. Це брехня, сеньйоре, я плив, щоб побачитися зі своєю родиною в Багуа, хіба став би я витрачати час на крадіжку, та й що я міг би тут вкрасти, мій капітане, якби навіть дуже захотів, ви ж бачите, які злидні в цій Уракусі? А капітан: отже, виходить, що вони того рекрута не вбили. Чи правда, що він кинувся в Мараньйон? Бо колись, чорт забирай, він не загинув, то, значить, дезертирував. Капрал складає два пальці хрестиком і цілує їх: вони вбили його, мій капітане, а щодо крадіжки — це несусвітна брехня. Ми зробили лише невеличкий обшук, шукали той засіб від москітів, про який я вам казав, але вони зв’язали мене й побили кийками; і служника — теж, а лоцмана, напевне, вбили і закопали, щоб ніхто його не знайшов, мій капітане. Хуліо Реатегі посміхається до дівчинки, яка дивиться на нього спідлоба. Перелякана? Зацікавлена? На стегнах у неї пов’язка, а густе, запилюжене волосся легко погойдується, коли вона рухає голівкою; ані на обличчі, ані на руках немає ніяких оздоб, лише на кісточках ніг два карликових гарбузики. А Хуліо Реатегі: чому він не захотів торгувати з Педро Ескабіно, чому не продав йому цього року каучук, як завжди? Переклади йому це, — й перекладач гарчить і жестикулює. Хум слухає, схрестивши руки на грудях, а губернатор манить пальцем дівчинку, щоб підійшла, проте вона повертається до нього спиною, і перекладач: сеньйоре, він каже, що Ескабіно диявол, хай забирається геть, вони ніколи більше з ним не торгуватимуть, ані Уракуса, ані Чікаїс, жодне селище агварунів, бо скупник їх обманює, сеньйоре. А Хуліо Реатегі: що ж уракуси робитимуть з каучуком, який не хочуть продавати хазяїну Ескабіно, — він і далі лагідно дивиться на дівчинку, — і що вони робитимуть зі шкурами? Переклади це. Перекладач і Хум гарчать, плюються, жестикулюють: тепер Реатегі стежить за ними, трохи нахилившись у бік агваруна, а дівчинка ступає крок уперед і дивиться на чоло Хума: рана спухла, але вже не кривавить, праве око дуже запливло. І Хуліо Реатегі: кооператив? Такого слова, синку, немає в мові агварунів, невже він сказав кооператив? А перекладач: сказав це по-іспанському, сеньйоре, — і капітан Кірога: так, я також чув. Що це за історія, сеньйоре губернатор? Чому вони вже не хочуть торгувати з Педро Ескабіно? Звідки вони це взяли, щоб плисти до Ікітоса продавати каучук, якщо навіть не знають, що це таке — Ікітос? Хуліо Реатегі замислено знімає шолом, пригладжує волосся, дивиться на капітана: вже років з десять, капітане, Педро Ескабіно привозив їм тканини, рушниці, ножі, все необхідне для того, щоб іти в ліс добувати каучук, і їхав назад. Потім Ескабіно повертався, вони віддавали йому те, що зібрали, а він розраховувався з ними харчами та іншими товарами, яких вони потребували; цього року вони також отримали завдаток, але не схотіли нічого йому продати. Ось така історія, капітане. Солдати, які розбивали намети, підходять, один простягує руку, доторкується до дівчинки, та відстрибує, гарбузики торохкотять, і капітан: ага, ось воно як, довір’ям зловживають, а я про це не знав, побили військового, ошукали цивільного, нічого дивного, якщо вони й справді того рекрута вбили. А губернатор: тримайте її, бо втече. Троє солдатів біжать за дівчинкою, яка, однак, вислизає від них. Нарешті хапають її посеред галявини, підводять до губернатора, той гладить її рукою по обличчю, — в неї жвавий погляд і щось миле в жестах, вам не здається, капітане? Шкода, що ця дівчинка мусить зростати у таких умовах. І капітан: авжеж, доне Хуліо, погляньте лишень, які в неї зелені очі, — а той: це що, Хумова донька? Нехай перекладач запитає, — і капітан: та й животик у неї не здутий, як у цих дітей, які ковтають тут стільки паразитів. А капрал Роберто Дельгадо: така маленька й гарна на вигляд, давайте зарахуємо її в роту, сеньйоре капітан. Солдати сміються: чи це його донька? І перекладач: ні, сеньйоре, вона навіть не уракуска, але також і не агварунка, народилася в Пато Хуачана, так він каже. Хуліо Реатегі підкликає двох солдатів: відведіть її до намету й обережно з нею, ніяких забав. Один з солдатів бере дівчинку за руку, і вона без опору дає себе вести. Хуліо Реатегі повертається у бік капітана, який знову змагається з незримими, швидше уявними летючими ворогами, — тут були такі, що називали себе вчителями, капітане. Втерлися у племена немовби для того, щоб учити дикунів іспанської мови, і зараз ми бачимо результати — капрала побили, завдали збитків Педро Ескабіно. Чи ви, капітане, уявляєте собі, що б то було, коли б усі дикуни вирішили дурити скупників, які дають їм завдаток? Капітан поважно й глибокодумно чухає рукою підборіддя: фінансова катастрофа? Губернатор киває головою: ті зайди завжди сіють заворушення. Колись уже приїжджали сюди чужоземці, англійці, під виглядом ботанічної експедиції; побували в сельві, вивезли з собою насіння каучукового дерева, і одного чудового дня світ був заполонений каучуком з англійських колоній, дешевшим від перуанського та бразільського; це було лихо для Амазонії, капітане. А той: чи правда, сеньйоре, що в Ікітосі торговці каучуком запалювали банкноти й прикурювали від них сигари? Хуліо Реатегі всміхається: мій батько тримав кухаря для своїх собак, уявіть собі, — і капітан сміється, солдати теж сміються, тільки Хум лишається поважним і зі схрещеними руками час від часу поглядає на хижку, повну ув’язнених уракусів, Хуліо Реатегі зітхає: тоді працювали мало і заробляли багато, а тепер за мізерний зиск потрібно платити власною кров’ю й до того ж доводиться змагатися з такими ось людьми, розв’язувати такі дурні проблеми. І капітан, споважнівши: доне Хуліо, ви ж бачите, що в Амазонії життя суворе, — а Реатегі, раптово суворим голосом, до перекладача: агваруни не повинні продавати каучук в Ікітосі, вони повинні виконати свої зобов’язання; ті чужинці ошукали їх, нехай вони забудуть про кооператив і подібні дурниці. Хазяїн Ескабіно повернеться, нехай торгують з ним як завжди, переклади їм це. І перекладач: надто швидко, сеньйоре, повторіть повільніше, — а капітан: тобі ясно сказано, не мороч голови.

І Хуліо Реатегі: байдуже, капітане, я зроблю йому таку приємність. Перекладач гарчить, жестикулює, Хум слухає, дме легкий вітерець, тихенько шелестить листя, чути сміх — це дівчинка й солдати бавляться біля наметів. Капітанові уривається терпець: скільки це ще триватиме? — трусить Хума за плече, — ти зараз не зрозумів, насміхаєшся з нас? Хум підводить голову, дивиться здоровим оком на губернатора, вказує на нього рукою, потім гарчить, і Хуліо Реатегі: що він сказав? А перекладач: лається, сеньйоре, ти, каже, диявол, сеньйоре.

У коридорі не було нікого, лише знизу долинав шум. Лампа, що висіла під стелею, була обгорнута в блакитний целофан і осявала блідим, немов досвітнім світлом, збляклі шпалери на стінах та ряд однакових дверей. Хосефіно підійшов до перших, прислухався, потім — до других; за третіми хтось сопів, легенько порипувало ліжко, Хосефіно постукав, і почувся голос Дикунки: хто там? — а тоді незнайомий чоловічий голос: у чім річ? Хосефіно побіг у глиб коридора, де панувала напівтемрява. Стояв там, причаївшись у кутку. Невдовзі забряжчав ключ, у блакитному світлі з’явилося чорне волосся, з-під долоні, приставленої до лоба, блиснули зелені очі. Хосефіно вислизнув з кутка й помахав рукою. Через кілька хвилин у коридор вийшов чоловік без піджака і, наспівуючи, почав спускатися сходами. Хосефіно ввійшов до кімнати. Дикунка саме застібала на собі жовту блузку.

— Літума приїхав сьогодні ввечері, — повідомив Хосефіно, немовби віддавав якийсь наказ. — Він унизу, разом з братами Леон.

Дикунка здригнулася всім тілом, її руки на мить заклякли між гудзиками. Проте вона не відвернулась і не сказала жодного слова.

— Не бійся, — заспокоїв її Хосефіно. — Літума нічого тобі не зробить. Він усе вже знає, і його це не цікавить. Зійдемо разом.

Вона знову промовчала й далі застібала блузку, але зараз так повільно, як тільки могла, незграбно крутячи кожен гудзик, перш ніж застібнути його, немовби пальці задерев’яніли від холоду. Однак обличчя в неї спітніло, блузка просякла вологими плямами на плечах і під пахвами. Кімнатка була маленька, без вікон, освітлена лише однією червонястою лампочкою. Хосефіно сягав головою мало не до стелі з гофрованої бляхи. Дикунка одягла кремову спідницю, якийсь час вовтузилася з «блискавкою», доки вона врешті не піддалася. Хосефіно нахилився, взяв з підлоги білі туфлі на високих підборах, подав їх Дикунці.

— Пітнієш зі страху, — сказав він. — Витри обличчя. Нема чого боятися.

Він пішов зачинити двері, а коли повернувся, Дикунка дивилася йому в очі не кліпаючи, з напіврозтуленими вустами, і ніздрі в неї тремтіли, немовби їй важко було дихати або ж вона раптово вловила якийсь сморід.

— Він п’яний? — за хвилину спитала Дикунка наполоханим, тремтячим голосом, рвучко витираючи обличчя серветкою.

— Трохи, — відповів Хосефіно. — Ми святкували його повернення у братів Леон. Він привіз добре піско з Ліми.

Вони вийшли. Дикунка поволі йшла коридором, однією рукою спираючись на стіну.

— Просто не віриться, що ти все ще не звикла до підборів, — сказав Хосефіно. — А може, це від хвилювання, га, Дикунко?

Вона не відповіла. У слабкому блакитному світлі її прямі й важкі вуста були подібні до стиснутого кулачка, обличчя затвердло, немовби вилите з металу. Вони спускалися сходами, а їм назустріч здіймався тютюновий дим і алкогольні випари. Коли внизу вималювалася зала, темна, галаслива, переповнена, Дикунка зупинилась, перегнулася ледве не навпіл через поручні, очі її розширились і з якимсь диким блиском забігали по невиразних постатях. Хосефіно вказав їй на бар:

— Онде, біля стойки, ті, що підіймають тост. Не впізнаєш його, бо він дуже схуд. Між арфістом і братами Леон, в костюмі з іскоркою.

Випроставшись, учепившись за поручні, Дикунка завмерла, обличчя її було наполовину закрите волоссям, неспокійний, з присвистом віддих підіймав груди. Хосефіно взяв її попід руку, і, пірнувши між стовплених пар, немовби в мутну водоверть, вони почали пробивати собі дорогу крізь задушливу товщу спітнілих людських тіл, смороду й невиразного гамору. Барабан і тарілки Боласа вибивали корридо, часом трохи голосніше вступала гітара Молодого Алехандро, і музика пожвавлювалася, та коли змовкали струни, вона ставала знову неритмічною, похмуро войовничою. Вони виринули з натовпу навпроти бару. Хосефіно відпустив руку Дикунки; Чунга випросталася в своєму кріслі-гойдалці, чотири голови повернулися, щоб поглянути на прибулих, і вони зупинились. Брати Леон, здавалося, були веселими, дон Ансельмо мав скуйовджене волосся, окуляри зсунулись на ніс. Рот Літуми, повний слини, скривився, одна рука намацувала стойку бару, щоб поставити склянку, очиці втупилися в Дикунку, друга рука механічно пригладжувала волосся. Нарешті він намацав стойку, відіпхнув Мавпу, і всім тілом посунувся вперед, але, ступивши крок, захитався, як дзига, що втратила силу обертання, і ошелешено витріщив очі; брати Леон підхопили його, коли він уже падав. Вираз обличчя не змінився, Літума далі дивився на Дикунку, глибоко дихав і, лише коли підійшов до неї, обважнілий, заслинений, підтримуваний братами Леон, злегка опираючись їм, болісний усміх з’явився на його обличчі, підборіддя затремтіло. Радий, маленька, бачити тебе, — і гримаса перекривила все обличчя, в очицях вимальовувався непідробний сум. Я теж радію тобі, Літумо, — сказала Дикунка, а він, хитаючись, повторив: радий, маленька, бачити тебе. Брати Леон і Хосефіно оточили свого приятеля, в його очах раптово з’явився блиск, ніби від якоїсь щасливої думки, і Літума, нахилившись до Хосефіно: привіт, брате, — впав у його обійми, — що за радість побачити тебе, брате. Стояв так, обіймаючи Хосефіно, белькочучи щось незрозуміле, видаючи час від часу глухий рик, але коли відпустив його, здавався вже спокійнішим — очі тепер не виказували нервової напруги, гримаса не спотворювала обличчя, і врешті він посміхнувся. Дикунка була спокійна — руки складені на спідниці, обличчя сховане за чорними, блискучими пасмами.

— От ми й зустрілися, китаяночко, — сказав Літума вже зовсім не затинаючись, зі щораз ширшою посмішкою. — Ходи сюди, давай вип’ємо, треба відсвяткувати моє повернення, я непереможний номер чотири.

Дикунка підступила до нього на крок, труснула головою, відкинула волосся, і в її очах засвітилися два зелених вогники. Літума простягнув руку, обійняв Дикунку за плечі й підвів її до бару, де панували ліниві зухвалі очі Чунги.

Дон Ансельмо, хоч і поправив собі окуляри, але підсліпувато водив руками в повітрі, а коли натрапив на Літуму й Дикунку, почав по-батьківському лагідно їх поплескувати, — оце, люди добрі, мені до вподоби.

— Ніч зустрічей, любий дідуню, — мовив Літума. — Ви бачите, як гарно я себе поводжу. Налий склянки, Чунго, Чунгіто, і випий з нами.

Він спорожнив склянку одним духом і засопів. Його обличчя було мокре від слини і піни, що капали на брудні вилоги піджака.

— Ну й серце ж у тебе, братику! — вигукнув Мавпа. — Величезне, як сонце!

— «Душа, серце і життя», — сказав Літума. — Я хочу почути цей вальс. Доне Ансельмо, зробіть мені таку ласку.

— Так, власне, не слід забувати про оркестр, — нагадала Чунга. — Публіка уже протестує, вимагає вас.

— Облиш його, нехай трохи побуде з нами, Чунгіто, — пролунав голос Хосе, солодкий, аж липучий, і тремтливий. — Нехай цей великий артист вип’є з нами кілька скляночок.

Але дон Ансельмо, обмацуючи стіни й човгаючи ногами, вже подибав у куток, де сиділи музиканти. Літума знову пив, обіймаючи Дикунку і не дивлячись на неї.

— Заспіваймо гімн, — сказав Мавпа. — Серце в тебе, як сонце, братику!

Чунга також почала пити. Її байдужі, тьмяні, напівмертві очі дивилися на непереможних і Дикунку, на темну масу чоловіків і повій, які кружляли по залу поміж куп сміття, на пари, що підіймалися сходами, і на групки, розпорошені по кутках. Хосефіно, спершись ліктями на стойку бару, не пив; він дивився спідлоба на братів Леон, які цокалися склянками. Потім забриніли арфа й гітара, вдарив барабан і тарелі, пари стрепенулися. Очиці Літуми спалахнули від захвату.

— «Душа, серце і життя». Ах, ці вальси, повні спогадів. Ходімо танцювати, китаяночко.

Він потягнув Дикунку за собою, так само не дивлячись на неї, й вони загубились у натовпі тіл і тіней; брати Леон підспівували, відбиваючи ритм руками. Спокійний, холодний погляд Чунги тепер був прикутий до Хосефіно, немовби хотів заразити його своїми безмежними лінощами.

— Що за диво, Чунгіто, — здивувався Хосефіно. — Ти п’єш?!

— Але ж тобі й страшно, — зауважила Чунга, і за мить насмішкувата іскорка майнула в її погляді. — Ну й наполохався ж ти, непереможний.

— Нема чого боятися, — сказав Хосефіно. — Бачиш, як я дотримав слова, не було жодного скандалу.

— Не можеш подолати того страху, — неохоче засміялася Чунга. — В тебе навіть голос тремтить, Хосефіно.

III

Сержант, звісивши голі ноги, сидів на сходах караульного посту, а довкола все хвилювалося — лісисті узгір’я, капірони на площі Санта-Марія де Ньєва, навіть хатини під поривами теплого, з посвистом вітру ходили ходором. Містечко поринуло в непроникну темряву, жандарми хропли голяка під москітними сітками. Сержант курив цигарку й затягувався вже останній раз, коли раптом із-за очерету тихо виплив, винесений водами Ньєви, човен з куренем, що, як копиця, бовванів на кормі. Туману не було, і з посту видно було пристань, яскраво освітлену місяцем. Якась постать вистрибнула з човна, пробігла між приколів, зникла в темряві площі й за хвилину з’явилася знову, біля самого посту. І тоді сержант уже міг розпізнати обличчя Лаліти, її рішучу ходу, сильні руки, які рухалися в такт ході. Він підвівся трохи, почекав, поки вона дійде до сходів.

— Добрий вечір, сержанте, — привіталася Лаліта. — Як чудово, що ви не спите.

— Я на варті, сеньйоро, — мовив він. — Добрий вечір, і прошу мене пробачити.

— За те, що ви в трусах? — засміялася Лаліта. — Прошу, не переймайтеся цим, хіба ж дикуни не ходять зовсім голі?

— За такої спеки вони мають рацію. — Сержант сором’язливо притулився до поручнів. — Але ось москіти бенкетують, упиваються нашою кров’ю, у мене все тіло горить.

Лаліта стояла, трохи відкинувши голову назад, світло лампи біля входу падало на її вкрите прищиками обличчя, а розпущене волосся, яке куйовдив вітер, вкривало її плечі, немов пальмовий плащ із найтонших волокон ягуа^[23].

— Ми пливемо до Пато Хуачана, на день народження, — повідомила Лаліта. — Святкування почнеться з самого ранку, а ми не змогли раніше вибратися.

— Доброго вам відпочинку, — побажав сержант. — Будь ласка, випийте там по скляночці за моє здоров’я.

— Ми й дітей узяли з собою, — сказала Лаліта. — Але Боніфація не схотіла поїхати. Ще не може позбутися того страху перед людьми, сержанте.

— Що за дурна дівчина! — стенув плечима сержант. — Адже тут рідко випадає нагода повеселитись.

— Ми будемо там аж до середи, — вела далі Лаліта. — Якщо б та бідолашка потребувала чогось, чи не могли б ви їй допомогти?

— Дуже радо, сеньйоро, — погодився сержант. — Тільки ж ви самі бачили, я гостював у вас тричі, та вона навіть до дверей не підійшла.

— Жінки дуже вередливі, — не вгавала Лаліта. — Хіба ви ще не помітили? Зараз, коли вона залишилась сама, як палець, немає іншого виходу. Я попрошу вас зазирнути завтра.

— Із задоволенням, — мовив сержант. — Ви знаєте, коли з’явився човен, я подумав, що то корабель-привид, Той, що зі скелетами, які викрадають і забирають з собою нічних волоцюг. Я ніколи не був забобонним, але тут заразився від місцевих.

Лаліта перехрестилась і порухом руки наказала йому замовкнути, — сержанте, ви ж знаєте, що ми подорожуватимемо вночі, як можна говорити про таке? Значить, до середи? Адріан просив передати вам вітання. Вона подалася геть, а сержант, почекавши, доки маленька постать знову вималюється поміж пальмами й стрибне в човен, пішов до приміщення, щоб вдягтися. Ну, друже, поле діяльності тобі підготовлене! Він одяг сорочку, штани й черевики, мимохіть прислуховуючись до спокійного дихання жандармів, — човен, мабуть, уже пливе в бік Мараньйону серед каное та баркасів, а на кормі стоїть Адріан Ньєвес, орудуючи веслом. Ці жителі сельви подорожують із власним домом, зі всіма пожитками так, як той старий Акіліно; невже він провів близько двох десятків років на річках, що за дивні звичаї? Розлігся гуркіт мотора, який приглушив тріпотіння крил нічних птахів, різний шурхіт та цвіркотіння цикад, потім поволі стих, віддаляючись, а лісові голоси почали озиватись один за одним і знову заполонили ніч. Із цигаркою в зубах, у сорочці з засуканими рукавами сержант зійшов східцями, роздивився довкола й рушив у бік лейтенантового будиночка. Крізь металеву сітку глухо долинало хропіння. Сержант швидко подався стежкою; серед невиразних звуків світилися очі пугачів чи сов, прискорену, дражливу мелодію вели цвіркуни. Він відчував на своїй шкірі таємниче лоскотання, гострі уколи колючок і рухався далі, топчучи молоді тріскотливі пагони, сухе листя, яке з шелестом розсипалося під його ногами. Коли дістався до хижки лоцмана Ньєвеса, озирнувся: прозора біляста імла огортала містечко, але на вершині пагорба виразно блищала головна будівля місії, полискуючи білими стінами та цинковим дахом, видно було також фронтон каплиці, її тонку сіру вежу, яка вгороджувалася в блакитну безодню неба. Ліс, що стіною оточував Санта-Марія де Ньєву, монотонно бринів нескінченним горловим позіханням, а в калюжі, куди забрів сержант, теплі, желеподібні п’явки крадькома терлися об його литки. Він нахилився, змочив чоло, піднявся сходами. Всередині хижки панувала темрява, від підгнилих паль тягнуло міцним, іншим, ніж лісовий, запахом, немовби від решток їжі чи від падла. На фермі загавкав собака. Хтось міг стежити за сержантом згори, заховавшись під покрівлею, а з-поміж деренчливих світлячків двоє могли бути очима жінки. Мантач він чи ні? Куди й поділася йоговідвага? Сержант перебіг терасу навшпиньках, озираючись вусібіч, собака вдалині заходився гавкотом. Завіска на вікні була засмикнута, з чорного отвору дверей долинав густий, кислий запах.

— Це я, сержант, — гукнув він. — Вибачте, що буджу вас.

В хижці почувся якийсь приглушений, швидкий рух, може, оклик, і знову тиша. Сержант дійшов до порога, засвітив ліхтарик: маленька жовта пляма світла нерівномірно ковзала по глиняних глечиках, кукурудзяних качанах, горнятках, відрах з водою. Доне Адріан, ви тут? Я повинен з вами побалакати, доне Адріан. Поки сержант бурмотів, бліда пляма світла, схожа на маленький місяць, підіймалась по стіні, вириваючи з темряви полиці, повні порожніх бляшанок, повзала по балках, неспокійно перестрибувала від загаслого каганця до весел, від ковдр до клубка мотузок і раптом ковзнула по схиленій голові, по благально складених руках. Добрий вечір, а дона Адріана немає? Тьмяне світло, затримавшись на скоцюрбленій жінці, тремтіло на її нерухомих стегнах. Чому ти вдаєш, що спиш? Я ж бо звертаюся до тебе, але чому ти не відповідаєш? — він ступив ще два кроки, голова її схилилася нижче, — не треба так, сеньйорито. Шкіра в неї була такою ж світлою, як отой маленький місяць, що ковзав по ній; яскравого кольору ітапак вкривав її тіло від колін до шиї. Я вмію поводитися з людьми, не бійся, хіба я прийшов сюди, щоб красти? Сержант витер рукою чоло, місяць шалено затремтів, і жінка в темряві зникла, а жовтавий місяць знову намацав її, освітлюючи ноги, ступні. Вона лежала в тій самій позі, але тепер напружене тіло почало тремтіти, коротко й уривчасто здригатись. І сержант: я не злодій, маю платню, дім, харчі, мені не потрібно нікого обкрадати, і я не хворий. Чому сеньйорита така? Ану ж бо, встань, я хочу лише трохи порозмовляти з тобою, щоб краще познайомитися, гаразд? Він підступив ще на два кроки і сів навпочіпки. Вона перестала тремтіти, заціпеніла, не чутно було навіть дихання. Та не бійся мене, — і сержант обережно простягнув руку, щоб погладити її волосся, — не треба лякатися, маленька, — кінчиками пальців доторкнувся до жорсткого волосся, але раптом його щось ударило, і сержант, мацаючи руками в темряві, упав, немов відкинутий пружиною. На мить промінь ліхтарика освітив постать, що перебігала поріг, і на терасі під квапливою ходою рипнули дошки. Сержант вибіг за нею. Вона стояла на іншому боці тераси, перехилившись через поручні й крутячи головою, як шалена. Крихітко, лише не кидайся в річку, — сержант послизнувся, — о чорт! — побіг далі, — що ти ще вбила собі в голову, ходи сюди, маленька, — вона й далі тремтіла, ритмічно вдаряючись об поручні, схожа в своєму очманінні на комаху, що билась крильцями біля скла лампи. Вона не кинулася в річку, не відповіла йому, але, коли сержант схопив її за плечі, повернулась і, як дика кішка, стрибнула на нього. Крихітко, чому ти дряпаєшся? — стіни й поручні почали тріщати, — чому ти кусаєшся? — притлумлювати і глухе сапання двох тіл, — навіщо ти мене дряпаєш, маленька? — і неспокійний, благальний голос жінки. Сержант увесь просяк потом, віддихи лісу обдавали його гарячими хвилями. Йому нарешті вдалося схопити її за руки, він усім тілом притиснув її до стіни і раптом повалив на підлогу, впавши разом з нею, — не вдарилася, дурненька? На підлозі вона боронилася слабіше, але стогнала голосніше, а сержант розпалився, — маленька, маленька, — лаявся крізь зуби, ну от, бачиш, розбійнице, як ти мене розпалила, — під його тілом її тіло ще звивалося, але вже навзаєм. Коли сержант шарпнув ітапак, вона здригнулася, стала пручатись, проте згодом, коли він почав пестити її мокрі плечі, груди й стегна, заспокоїлась, — я зшаленів через тебе, ти мені повсякчас снишся, від першого дня, дурненька, чому ти втікала, адже тобі також хочеться? Вряди-годи вона схлипувала, але вже не боронилася, лежала напружена і вперто стискала стегна, — дурненька, крихітко, навіщо ти це робиш, ну, приголуб мене трохи, і сержант впився губами в її стиснуті вуста, усе його тіло здригалося, підіймалось і опускалось, — маленька, що ти робиш, чому не хочеш розтуляти вуст, розвести стегон, ой дитинко, ти мені снишся від першого дня. Потім сержант затих, відірвався від її стиснутих вуст і простягнувся на дошках горілиць, важко віддихуючи. Коли він розплющив очі, вона стояла, дивилася на нього двома зеленими вогниками — в її погляді була не ворожість, а скоріше — здивування. Спираючись на поручні, сержант підвівся, простягнув руку, і Боніфація дозволила йому торкнутися свого волосся та обличчя. Ой крихітко, що ти зі мною зробила, дурненька, замордувала мене, — і він раптово притягнув її до себе, поцілував. Вона не опиралася, за хвилину її руки сором’язливо і якось утомлено обняли сержанта за плечі. Скажи, крихітко, ти ніколи досі не знала чоловіка? Вона злегка вигнулася, стала навшпиньки, притулила вуста до сержантового вуха: досі не знала, мій володарю, ні.

— Ми були на річці Апага, там уамбіси знайшли якісь сліди, — мовив Фусія. — І я дав тим сучим синам одурити себе. Поганці казали — треба наздогнати їх, вони напевне навантажені каучуком, ідуть здати те, що назбирали протягом року. Я послухав їх, і ми пішли по сліду, але ті сучі діти не каучук шукали, а лише бійки.

— Такі вже уамбіси, — зауважив Акіліно. — Ти ж повинен був знати їх добре, Фусіє. І таким чином ви зустрілися з шапрами?

— Авжеж, на березі Пусаги, — відповів Фусія. — В них не було ані кульки каучуку; перш ніж ми підпливли до берега, вони вбили одного з наших уамбісів. Решта розлютилась, і не було сили їх стримати. Ти не уявляєш собі, Акіліно.

— Чудово уявляю, вони повинні були вчинити там страшну різанину, — мовив Акіліно. — Уамбіси серед язичників наймстивіші. Багатьох убили?

— Ні, майже всі шапри встигли втекти до лісу, — відказав Фусія. — Коли ми дісталися туди, там було лише дві жінки. Одній відрізали голову, а інша та, яку ти знаєш. Але це не було такою легкою справою — привезти її на острів. Я мусив витягти револьвера, бо вони хотіли її вбити. Ось так почалася історія з шапрою, старий.

Припливло двоє уамбісів? Лаліта побігла до селища разом з малим Акіліно, який тримався за її спідницю. Жінки плакали і вили: одного забили на Пусазі, хазяйко, шапри поцілили його отруєною стрілою. А хазяїн і решта? Їм нічого не сталося, вони прибудуть дещо пізніше, бо пливуть повільно, — везуть дуже багато майна, яке забрали у агварунів на Апазі. Лаліта не повернулася до хижки, лишилась у затінку лупун і дивилася на озеро, на гирло протоки, чекаючи, доки з’являться човни. Змучена чеканням, вона почала кружляти по острову, Акіліно й далі тримався за її спідницю. Вони обійшли черепашачий ставок, три хатини білих, селище уамбісів. У дикунів уже минув ляк перед лупунами, вони жили поміж цими деревами, доторкувалися до них. Родичі забитого й далі плакали, качалися по землі. Малий Акіліно побіг до бабусь, які сплітали пальмове листя. Слід замінити покрівлі, твердили вони, бо піде дощ і заллє нас.

— Скільки років могло бути тій шапрі, коли ти привіз її на острів? — спитав Акіліно.

— Зовсім дівчинка, років дванадцять, — відповів Фусія. — І така свіженька, Акіліно, ніхто до неї ще не торкався. Та й поводилась не як звірятко, відповідала на ласку, а пестлива була, як щеня.

— Бідна Лаліта, — мовив Акіліно. — Уявляю, яку вона скорчила гримасу, коли побачила тебе з дівчиськом, Фусіє.

— Не співчувай тій суці, — вигукнув Фусія. — Єдине, за чим я шкодую, це те, що надто мало зі мною настраждалася ця невдячна хвойда.

Вони були хижі, кровожерні? Можливо, але добрі до малого Акіліно. Навчили його вистругувати стріли й гарпуни, дозволяли йому забавлятися загостреними палицями, які вони потім змочували отрутою кураре. Можливо, до деяких речей у них душа не лежить, але саме вони, а не хто-небудь інший, будували хижки, викорчовували ліс, плели ковдри, привозили їжу, коли в дона Акіліно закінчилися консерви. А Фусія: це щастя, що вони дикуни і думають лише про бійки та помсту, бо якби треба було ділитися з ними прибутками, то мали б ми тоді клопіт. І Лаліта: якщо ми одного чудового дня розбагатіємо, то завдяки уамбісам.

— Коли я був ще хлопчаком, у Майобамбі ми збивались у ватагу й ходили чигати на жінок з племені ламістів, — сказав Акіліно. — Іноді яка-небудь віддалялась, і тоді ми всі кидалися на неї, не дивлячись навіть, стара вона чи молода, гарна чи бридка. Але з дикункою це далеко не те саме, що з білою.

— З цією у мене було не так, як з іншими, старий, — заперечив Фусія. — Я любив не лише переспати з нею, а й полежати спокійно в гамаку, розсмішити її. І шкодував, що не знаю мови шапрів, бо ми могли б з нею побалакати.

— Чорт забирай, Фусіє, ти посміхаєшся? — здивувався Акіліно. — Пригадуєш її і вже з того задоволений. Що ж ти хотів їй сказати?

— Будь-що, — відповів Фусія. — Як тебе звати, повернися спиною до мене, засмійся ще раз. Або щоб вона питала про моє життя, а я б їй розповідав.

— Ну й ну, старий, — похитав головою Акіліно. — Закохався в дикунку.

Спочатку жінки поводилися так, немовби її не бачили або як би її не існувало. Лаліта проходила поруч, а вони й далі тіпали листя чамбіри, витягували волокна, не підводячи голів. Пізніше жінки почали озиратися й посміхатись до неї, але не озивалися, коли вона заводила з ними мову, і Лаліта сушила собі голову, чи вони не розуміють її, а чи Фусія заборонив їм з нею розмовляти? Однак з малим Акіліно вони бавилися; якось одна уамбіска підбігла до них і вдягла на Акіліно намисто з зернят та мушлів — це була та сама уамбіска, що пізніше пішла геть, не попрощавшись, і більше вже не повернулась. А Фусія: це, власне, є у них найгірше, приходять і йдуть, коли їм заманеться, повертаються через кілька місяців, немовби нічого й не сталося. Нема нічого гіршого, Лаліто, ніж мати справу з дикунами.

— Бідолашна панічно їх боялася. Коли підходила якась уамбіска, вона кидалась до моїх ніг і, тремтячи всім тілом, чіплялась за мене, — сказав Фусія. — Уамбісів боялася більше, ніж диявола, старий.

— Можливо, жінка, яку вбили на Пусазі, була її матір’ю, — висловив припущення Акіліно. — Зрештою всі дикуни ненавидять уамбісів. Бо вони занадто пихаті, усіма гордують, і немає таких розбійників, як вони.

— Я віддаю їм перевагу над іншими, — мовив Фусія. — Не лише тому, що вони допомогли мені. Я люблю їхню вдачу. Ти чув коли-небудь, щоб якийсь уамбіс був служником чи наймитом? Вони не дозволяють білим експлуатувати себе. Люблять лише полювати і воювати.

— Тому їх усіх і винищать до ноги, навіть одного на показ не залишиться, — сказав Акіліно. — Але ти, Фусіє, експлуатував їх, скільки заманеться. Всі розбої, які вони чинили на Мороні, Патасі й Сантьяго, були задля твого збагачення.

— Я діставав їм карабіни, вів на ворогів, — не здавався Фусія. — Вони вбачали в мені не хазяїна, а спільника. Цікаво, що уамбіси зробили з тією шапрою? Певне, забрали її в Пантачі.

Родичі померлого без угаву плакали, колючи себе до крові гострими колючками, — хазяйко, від цього стає легше, разом з поганою кров’ю виходять жалі й страждання. А Лаліта: можливо, це правда: колись, як страждатиму, штрикну себе гострою колючкою й побачу тоді. Раптом усі, чоловіки та жінки, встали й побігли у бік урвища. Почали видиратися на дерева, вказуючи одне одному на озеро. Вже пливуть? Так, від гирла річки виплив головний човен — керманич, Фусія, багато вантажу, а за ним другий — Пантача, Хум, ще вантаж, уамбіси та лоцман Ньєвес. І Лаліта: поглянь, Акіліно, скільки каучуку, ти ніколи не бачив стільки, бог нам у поміч, ми швидко розбагатіємо й поїдемо до Еквадору, — малий Акіліно верещав від радості, — невже зрозумів? А того уамбіса, якого вбили, шкода.

— Він залишився без жінки і без хазяїна, — зітхнув Фусія. — Мабуть, той бідолаха мене скрізь шукав, мабуть, плакав і побивався за мною.

— Нема чого тобі жаліти Пантачу, — сказав Акіліно. — Для нього вже немає ліків, ті відвари довели його до шаленства. Певно, він і не помітив, що ти відплив. Коли останній раз я був на острові, він не впізнав мене.

— А як ти гадаєш, хто мене годував, коли ті паскуди повтікали? — спитав Фусія. — Пантача готував їжу, ходив на полювання, ловив рибу, робив для мене все. Я вже підвестися не міг, старий, а він цілоденно чергував біля мого ліжка, як той пес. Він навіть плакав, старий, можу тобі присягнути.

— Я теж колись пив той відвар, — сказав Акіліно. — Але Пантача вже не знає упину і скоро помре.

Уамбіси вивантажували чорні кулі каучуку, бродячи поміж човнами. Лаліта махала до них з урвища рукою, і раптом з’явилася вона, не уамбіска і не агварунка, одягнена немовби на свято — зелені, жовті, червоні коралі, пір’я на голові, довгі сережки у вухах, ітапак з чорними візерунками. Уамбіски, що стояли над урвищем, також дивилися на неї. Шапра? — перешіптувались вони, — шапра? А Лаліта схопила Акіліно, бігцем повернулася до хижки й сіла на сходах.

Вони запізнювались. Здалеку було видно уамбісів з кулями каучуку на плечах і Пантачу, який розвішував на сонці шкури. Врешті прийшов лоцман Ньєвес з капелюхом у руці, — ми далеко запливли, хазяйко, потрапили у водоверть, тому подорож тривала так довго. А вона: більше місяця. На Пусазі вбили одного уамбіса, я вже знаю, мені розповіли ті, що припливли вранці. Лоцман одяг капелюх і рушив до своєї хижки. Пізніше з’явився Фусія, дівчина йшла за ним. Її обличчя також мало урочистий вираз, було яскраво нафарбоване, під час ходи подзенькували сережки й намиста. Ось, Лаліто, привіз тобі служницю, шапру з Пусаги. Вона боїться уамбісів, нічого не розуміє, треба трохи навчити її по-іспанському.

— Ти завжди погано про нього говориш, — зауважив Фусія. — Для всіх ти добрий, лише Пантача тобі не припав до серця.

— Це я його підібрав і привіз на острів, — нагадав Акіліно. — Коли б не я, він би вже давно не жив. Але він мені бридкий, Фусіє, тому що поводиться, як тварина. Гірше, ніж тварина, дивиться і не бачить, слухає і не чує.

— Я не відчуваю до нього огиди, бо знаю усю його історію, — сказав Фусія. — Пантача не має сильного характеру і, коли він збуджений, то відчуває себе дужим, забуває про всі свої лиха і про товариша, який загинув в Укайялі. Де ти зустрівся з ним, старий? Певно, десь у цих краях?

— Трохи вниз по річці, на березі, — відповів Акіліно. — Він був очманілий, напівголий, подихав з голоду. Я зрозумів, що він — утікач. Я дав йому поїсти, а він почав лизати мені руки, немов пес, як ти допіру сказав.

— Дай мені скляночку, — попросив Фусія. — Тепер я спатиму цілу добу. У нас була лиха подорож. Човен, у якому сидів Пантача, перекинувся перед тим, як увійти в протоку. А на Пусазі ми мали сутичку з шапрами.

— Нехай її візьме Пантача або лоцман, — сказала Лаліта. — У мене вже є служниця, я цієї не потребую. Навіщо ти привіз її з собою?

— Щоб допомагала тобі, — відрізав Фусія. — І тому, що ті собаки хотіли її вбити.

Але Лаліта почала хлипати: хіба я не була тобі доброю дружиною, хіба кинула тебе в скрутну хвилину? Чи ти думаєш, що я така дурна? Хіба я не роблю все, що тобі тільки заманеться? А Фусія спокійно роздягався, розкидав одіж, — хто тут господар, з яких це пір ти мені опираєшся? І зрештою, якого ще чорта — чоловік не такий, як жінка, йому потрібна різноманітність, припини рюмсати, знаєш, що я цього не люблю, та й до чого ці нарікання, адже шапра нічого в тебе не вкраде, я вже сказав, буде служницею.

— Так ти й покинув її, непритомну, всю в крові, — зітхнув Акіліно. — Я приплив через місяць, а Лаліта ще була в синцях.

— Те, що я побив її, вона тобі розповіла, а що хотіла вбити шапру, то ні, — спалахнув Фусія. — Коли я вже засинав, то побачив, як вона витягла револьвер, і мене охопила злість. Зрештою ця сука добре поквиталася зі мною за прикрощі, які я їй завдав.

— У Лаліти золоте серце, — сказав Акіліно. — Якщо вона пішла з Ньєвесом, то не для того, щоб помститися, а з любові. І якщо хотіла вбити шапру, то з ревнощів, а не з ненависті. Адже пізніше вони заприязнились?

— Дуже, — відповів Фусія. — Хіба ти не бачив? Лаліта не хотіла, щоб я віддавав її Ньєвесові, і казала: нехай краще залишиться, вона дуже мені допомагає. А коли після Ньєвеса її взяв Пантача, то плакали обидві. Вона навчила її говорити по-іспанському, та й ще багато чого.

— Жінки дивні істоти, їх часом важко зрозуміти, — сказав Акіліно. — А зараз давай щось з’їмо. Тільки не знаю, як запалити вогонь, сірники підмокли.

Вона була вже стара, жила сама, єдиним її товаришем був віслюк, той клаповухий з жовтуватим хутром і повільною, величною ходою, на якого вона щоранку вантажила кошики з білизною, зібраною напередодні в будинках вельможних п’юранців. Заледве припинявся піщаний дощ, Хуана Бауро виходила з Гальїнасери, тримаючи в руці гілку ріжкового дерева, якою вона час від часу підганяла тварину. В тому місці, де закінчувалася балюстрада на бульварі, вона завертала вбік, дріботіла запиленим схилом, потім проходила під сталевими опорами Старого мосту і затримувалася там, де річка П’юра, вигризаючи берег, створила малу затоку. Сидячи на річковому камені, по коліна в воді, Хуана починала прати, а тим часом віслюк, мов лінькувата або дуже втомлена людина, падав на м’який пісок й спав, вигріваючись на сонці. Часом сюди приходили інші пралі, щоб порозмовляти з Хуаною. Якщо вона була сама, то наспівувала й бурмотіла собі під ніс, викручуючи якусь скатертину чи спідницю, — клятий знахаре, розбійнику, ти мене в могилу зведеш, завтра перша п’ятниця, каюся тобі у своїх гріхах, отче Гарсія. Ріка вибілила їй ступні й руки, зробила їх гладенькими, свіжими, молодими, але час дедалі більше зморщував і тьмарив решту тіла. Коли вона заходила в річку, ноги її звично вгрузали в м’який пісок, але іноді натикалися на щось тверде або глинисте чи слизьке, немов мертва риба, похована в мулі. Лише такі дрібниці урізноманітнювали їй ранкову нудьгу. Але тієї суботи вона раптом почула за спиною чийсь відчайдушний плач. Хуана втратила рівновагу й шубовснулась у воду; кошик, який вона тримала на голові, перекинувся, білизна попливла за течією. Бурмочучи та вимахуючи руками, Хуана схопила кошик, зловила сорочки, труси, одяг і тоді побачила дона Ансельмо: він затис долонями похилену голову, а прибережна вода мочила його взуття. Кошик знову впав у річку, і перш ніж вода залила його по вінця й затопила, Хуана була вже на березі біля дона Ансельмо. Знічена, вона белькотіла якісь слова подиву і співчуття, а дон Ансельмо плакав, так само похиливши голову. Прошу не плачте, — казала Хуана; річка тим часом привласнила білизну й мовчазно несла її геть, — ради бога, заспокойтеся, будь ласка, доне Ансельмо, що з вами трапилось, чи ви не хворі? Доктор Севальйос живе навпроти, може, хочете, щоб я його покликала, ви навіть собі не уявляєте, якого ви мені нагнали страху. Клаповухий розплющив очі, дивився на них спідлоба. Дон Ансельмо, мабуть, стояв тут уже чимало часу, штани, сорочка й волосся були в піску, а капелюх, який лежав біля його ніг, був майже весь засипаний. Ради бога, доне Ансельмо, — казала Хуана, — що з вами, то повинно бути щось дуже сумне, якщо сеньйор плаче, як жінка. Коли він підвів голову, Хуана перехрестилася: спухлі повіки, кола під очима, неголене, брудне підборіддя. І Хуана: доне Ансельмо, доне Ансельмо, прошу сказати, чи можу я вам чимось допомогти? А він: я чекав на вас, — і голос йому урвався. На мене, доне Ансельмо? — перепитала Хуана, широко розплющивши очі. Він кивнув, знову похилив голову, стиснувши її долонями, захлипав, а Хуана: в чім річ, доне Ансельмо? І він застогнав: Тоньїта вмерла, доньє Хуано, — а вона: що сеньйор каже, боже мій, що сеньйор каже? — а він: Тоньїта жила зі мною, прошу, не зневажайте мене, — і голос йому знов урвався. З великим зусиллям він випростав руку, вказуючи на піски: зелений будинок іскрився під блакитним небом. Але Хуана Бауро вже того не бачила. Вона видерлася по схилу на бульвар; бігла й дико кричала, а на її крик одне за одним розчинялися вікна, і з них визирали здивовані обличчя.

Хуліо Реатегі підіймає руку: вже досить з нього, нехай забирається геть. Капрал Роберто Дельгадо випростується, опускає ремінь, витирає розчервоніле, спітніле обличчя, і капітан Кірога: перестарався, ти що, глухий чи не розумієш наказів? Підходить до лежачого уракуса, пхає його ногою, той тихо стогне. Він прикидається, сеньйоре капітан, хоче надурити нас, зараз побачите. Капрал потирає собі руки, — ну, падло! — розмахується й б’є ногою, при другому ударі агварун підстрибує, немов кіт, — чорт забирай, капрал мав рацію, живучий, мерзотник, — і прудко біжить, низько похилений, мідношкірий, — а ви, капітане, думали, що він знепритомнів і йому занадто всипали. Лишається тільки один, сеньйоре Реатегі, і ще Хум, йому теж натовкти пику? Ні, цього впертюха ми відвеземо до Санта-Марія де Ньєви, капітане. Хуліо Реатегі відпиває ковток зі своєї фляжки, спльовує: приведіть того, останнього, і годі вже з цим, капітане, чи ви не втомилися, не хочете випити? Капрал Роберто Дельгадо й двоє солдатів ідуть до хижки, що посеред галявини, де тримають в’язнів. Плач розриває тишу, яка панує у селищі, всі озираються у бік наметів: дівчинка і один з солдатів борсаються коло урвища, їх ледве видно на тлі темніючого неба. Хуліо Реатегі підводиться, складає долоні рупором: солдате, тобі що було сказано? Їй не треба цього бачити, відведи її до намета. А капітан, погрожуючи кулаком: ти, сучий сину, пограйся з нею краще, приверни її увагу до чогось іншого. Рясний дощ падає на хижки, з урвища здіймаються хмаринки пари, ліс посилає на галявину клуби теплого повітря, небо вже всіяне зірками. Солдат і дівчинка зникають в одному з наметів, а капрал Роберто Дельгадо і двоє солдатів повертаються, тягнучи одного з уракусів, який зупиняється перед капітаном і щось гарчить. Хуліо Реатегі дає знак перекладачеві: кара за опір владі, ніколи більше не бити солдата, ніколи не ошукувати хазяїна Ескабіно, інакше ми повернемося й кара буде ще більша. Перекладач гарчить, вимахує руками, а тим часом капрал набирає в груди повітря, потирає руки, бере ремінь, — прошу. Переклав? Так. Він зрозумів? Так. Уракус, низенький, череватий, підстрибує, немов цвіркун, дивиться з кривою гримасою, намагається вискочити з кола солдатів, кружляє між ними, а вони штовхають його з боку в бік. Врешті уракус заспокоюється, закриває обличчя, схиляється. Якийсь час стоїть, виючи при кожному ударі, потім падає, і губернатор підносить руку: досить, нехай собі йде. Нап’яли москітні сітки? Так, доне Хуліо, все готово. А капітан: з сітками чи без, один чорт, мені ця нечисть під час подорожі покусала все обличчя, аж горить. І губернатор: обережно з Хумом, капітане, не залишайте його самого. Капрал Дельгадо сміється: не втече, хоч би й був чаклуном, сеньйоре, він зв’язаний, а до того ж біля нього цілу ніч буде варта. Уракус сидить на землі, дивиться спідлоба то на одного, то на другого. Дощ уже вщух, солдати приносять сухий хмиз, розпалюють багаття, високе полум’я здіймається неподалік від уракуса, який обережно розтирає собі груди і спину. Чого ти чекаєш, мало дістав? Солдати хихотять, губернатор і капітан здивовано дивляться на них. Вони сидять навпочіпках біля вогнища, іскри кидають червоний відблиск на їхні обличчя. Що це за смішки? Гей, ти, іди-но сюди. Перекладач підходить: жінка залишатись, пане капітан. А той: не розумію, висловлюйся ясніше. Хуліо Реатегі посміхається: цей уракус — чоловік однієї з жінок, замкнених у хижці. І капітан: ага, ось чому той бандит не йде, вже розумію. А Хуліо Реатегі: я також забув про тих дам, капітане. З таємничими виразами облич солдати встають, підходять гуртом до губернатора, не спускаючи з нього палаючих очей. І капітан: губернатор це влада; доне Хуліо, прийняття рішень належить вам, я лише виконавець. Хуліо Реатегі обводить поглядом голови солдатів, які повернуті в його бік; відблиски полум’я грають на щоках і лобах. Вони не усміхаються, не відводять очей і стоять непорушні, з роззявленими ротами, очікують. Ну, — губернатор знизує плечима, — якщо ви так дуже того бажаєте… Чується нерівний, невиразний шум, коло солдатів розпадається на окремі постаті й тіні, які мчать через галявину, тупочучи ногами. Капітан кашляє, а Хуліо Реатегі втомлено кривиться: адже ці вже цивілізовані, та погляньте лишень, що з ними діється через кількох завошивлених опудал, ніколи я не зрозумію цих людей. У капітана починається напад кашлю, — але хіба в джунглях не доводиться зносити всілякі незгоди, доне Хуліо, — і шалено відмахується від москітів, — у сельві немає пристойних жінок, чоловік хапає, що до рук утрапить, — вдаряє себе в чоло і врешті вибухає нервовим сміхом, — у молоденьких, між іншим, груди, як у негритянок. Хуліо Реатегі підводить голову, дивиться капітану в очі, той перестає сміятись. Звичайно, капітане, це також правда, може, я старію, може, коли б я був молодший, то пішов би разом з солдатами до тих дам. Капітан плескає себе по обличчю, по руках, — доне Хуліо, піду спати, ці кровопивці їдять мене поїдом, здається, одного я проковтнув; іноді мене мучать кошмари, доне Хуліо, я бачу уві сні величезні хмари москітів, які зависають наді мною. Хуліо Реатегі плескає його по плечу: в Ньєві я спробую знайти вам якийсь засіб, буде гірше, якщо ви залишитеся надворі, бо ввечері їх особливо багато, добраніч. Капітан Кірога, підстрибуючи, йде до наметів, його кашель зливається зі сміхом, прокльонами і плачем, які звучать у нічній Уракусі, ніби відгомін вакханалії. Хуліо Реатегі закурює цигарку. Індіанець сидить так само навпроти, дивлячись на нього краєчком ока. Реатегі випускає вгору хмарку диму й зводить очі до неба: на ньому багато зірок, воно схоже на чорнильне море; дим підіймається, розпливається й тане. Біля ніг тріщить вогнище, як старий пес. Уракус ворушиться й повзе геть, відштовхуючись ногами, немовби пливе під водою. Пізніше, коли вогнище вже загасло, чути крики з боку хижки, ні, з боку наметів, і Хуліо Реатегі припускає бігцем, однією рукою притримуючи шолом і на ходу викидаючи недокурок. Не зупиняючись, він вдирається до намету, крики уриваються, рипить ліжко, у темряві чути неспокійне дихання. Хто тут? Це ви, капітане? Дівчинка злякалася, доне Хуліо, а я прийшов подивитися, здається, її перелякав солдат, але я вже дав йому прочуханки. Вони виходять з намету, капітан частує губернатора цигарками, той відмовляється. Я про неї сам потурбуюся, капітане, лягайте краще спати. Капітан входить до сусіднього намету, а Хуліо Реатегі навпомацки вертається до ліжка, сідає на краєчку. Його рука лагідно торкається малого зграбного тіла, гладить голі плечі, жорстке волосся, — я тут, я вже тут, не бійся того грубіяна, той грубіян пішов геть, дуже добре, що ти крикнула, у Санта-Марія де Ньєві ти будеш щасливою, ось побачиш, черниці ставитимуться до тебе дуже добре, будуть про тебе піклуватися, сеньйора Реатегі також дбатиме про тебе. Його рука пестливо гладить волосся, плечі, нарешті тіло дівчинки розслаблюється, і дихання стає спокійним. На галявині далі чутно крики, прокльони, ще брутальніші й брудніші, чути біганину, потім — раптова тиша. Я вже тут, тут, бідне створіннячко, зараз спи, я постережу тебе.

Музика змовкла, брати Леон аплодували, Літума й Дикунка повернулися до бару, Чунга наповнювала склянки, Хосефіно пив сам, без нікого. Серед довколишніх шумів і балачок, під лагідним промінням блакитного, зеленого й бузкового світла механічно кружляли нечисленні пари з сонним виразом облич. Людей в залі було вже небагато, дехто сидів за столиками по кутках; більшість чоловіків та жінок, вся нічна компанія, скупчилися біля бару. Вони галасували й пили пиво, вибухи сміху мулатки Сандри здавалися відчайдушними криками, а якийсь вусатий товстун в окулярах виголошував промову, тримаючи склянку, немов прапор: я брав участь у війні з Еквадором, як рядовий солдат, так, і не можу забути ані голоду, ані вошей, ані геройства наших чоло, ані кліщів нігуа, які залазили під нігті й яких неможливо було звідти виколупати. І раптом на повний голос: хай живе Еквадор! Чоловіки та жінки замовкли, Мавпа лукаво підморгував праворуч і ліворуч, а товстун після кількох секунд розгубленості й отетеріння відіпхнув Хосе, схопив Мавпу за вилоги піджака й трусонув, як ганчірку, — ану, повторіть, якщо ви чоловік. І Мавпа, широко посміхаючись: хай живе Перу! Тепер сміялися всі, Сандра найголосніше, товстун кусав вуса. Хосефіно й Хосе сміялися разом з іншими, а Мавпа поправляв на собі одіж.

— Не терплю, коли насміхаються з патріотизму, друже. — Товстун уже лагідно поплескував Мавпу по плечу. — Виявляється, ви жартували наді мною, дозвольте мені пригостити вас.

— Як я люблю життя! — сказав Хосе. — Заспіваймо гімн.

Усі півколом підступили до стойки бару, вимагаючи ще пива. І так, звеселілі, безтямні, з поглядами, сповненими отупіння, галасуючи до виску, мокрі від поту, вони пили, курили, розмовляли, а якийсь косоокий хлопець з настовбурченим, як щітка, волоссям, обіймав мулатку Сандру, — познайомтеся з моєю нареченою, друже, — і Сандра реготала, показуючи червоні ясна та жовті зуби, трусячись усім тілом. Раптом вона, як пантера, схопила хлопця й пожадливо поцілувала його в губи, а він намагався вирватися з її чорних рук — ну чисто тобі муха в павутині. Непереможні по-змовницькому перезирнулися, схопили косоокого й притисли, не даючи поворухнутись, — бери його, Сандро, ми тобі його даруємо, з’їж його живцем. Вона цілувала хлопця, аж гризла, і якісь немовби конвульсійні веселощі охопили компанію. До них підходили нові пари, навіть музиканти покинули свій куток. Здалеку апатично всміхався Молодий Алехандро, а дон Ансельмо ходив від одного до іншого, збуджено вслухаючись у гамір, — що тут робиться, розкажіть. Сандра відпустила свою здобич. Косоокий, витерши обличчя хустинкою, розмазав по ньому сліди помади й став схожий на блазня. Йому подали склянку пива, він вилив її на себе і був винагороджений оплесками. Раптом Хосефіно почав когось шукати у натовпі. Ставав навшпиньки, нахилявся і врешті, вийшовши з кола, закружляв по всьому залу, перекидаючи стільці. Його постать губилася й танула в задимленому, затхлому повітрі. Потім, бігцем повернувся до бару.

— Я ж правду казала, — безгубим ротом процідила Чунга. — Трусишся, як лялька на ниточці.

— Де вони, Чунгіто? Піднялись нагору?

— А тобі що до того? — Осклілі очі Чунги дивилися на нього, як на комаху. — Хіба ти ревнуєш?

— Він її вб’є, — сказав Хосе, блідий, мов привид, тягнучи Хосефіно за руку. — Летимо.

Пхаючись, вони вирвалися з натовпу; в дверях стояв з простягнутою рукою Мавпа, вказуючи у темряву, в напрямку казарм Грау. Занепокоєні, вони стрімголов бігли між халупами селища, яке здавалося спорожнілим, зовсім покинутим. Хосефіно заточився, впав, підвівся й побіг далі, ноги в нього тремтіли. Селище лишилося позаду. Вітер жбурляв їм в обличчя темні завії піску, і треба було бігти з заплющеними очима, стримуючи віддих, щоб не розірвало груди.

— Це ви винні, чорт забирай! — вив Хосефіно. — Не встерегли! — І через якусь мить: — Та де ж вони поділися! — Але з темряви, між землею й зірками, перед ними вже вималювалася мстива важка постать.

— Я тут, сучий сину, зраднику, падлюко.

— Мавпо, — крикнув Хосефіно. — Хосе!

Але брати Леон також кинулися на нього й так само, як Літума, лупцювали його кулаками, ногами, головами. Вони збили Хосефіно з ніг, — довкола все було темне, зрадливе, — а коли він пробував підвестись, ухилитися від цього шквалу ударів, його знову валив на землю копняк або згинав навпіл удар кулака, чиясь рука хапала за волосся, змушуючи підставляти голову під удари та під зливу піску, який забивав йому ніс, рот, вуха. Потім вони трохи отямилися, й були схожі тепер на стомлену зграю собак, які, рикаючи, кружляли довкола ще теплого розтерзаного звіра, обнюхували його й знехотя кусали.

— Він ворушиться, — сказав Літума. — Будь чоловіком, Хосефіно, я хочу на тебе подивитися, встань!

— Йому, певно, тепер самі зірки в очах, братику, — зауважив Мавпа.

— Облиш його, Літумо, — попросив Хосе. — Вистачить, ти добре його почастував. Краще й не помстишся. Хіба не бачиш, що він може загнутись?

— Знову тоді втрапиш до в'язниці, братику, — докинув Мавпа. — Досить, не будь такий затятий.

— Бий його, бий його! — підходячи, вигукнула Дикунка; її голос лунав відчайдушно, але трохи приглушено. — Бий його, Літумо.

Однак, замість того щоб послухатись її, Літума повернувся, одним ударом звалив її на пісок і почав бити ногами, — хвойдо, суко, стерво, — кляв він, допоки вистачило голосу та сили. По тому впав на пісок і заплакав, як дитина.

— Братику, заради бога, заспокойся.

— Ви також винні, — стогнав Літума. — Всі мене одурили. Кляті зрадники, ви мусили б померти від докорів сумління.

— Хіба ми не виманили його з Зеленого Дому, Літумо? Хіба не допомогли його бити? Сам би ти не впорався.

— Ми помстилися за тебе, братику. І Дикунка теж — бачиш, як вона дряпає його нігтями?

— Я кажу про те, що було раніше, — мовив Літума, сякаючись і схлипуючи. — Ви тут усі змовились, а я там, нічого не підозрюючи, вірив у вас, як останній дурень.

— Братику, чоловіки не плачуть. Ну, годі вже, не будь такий. Ми завжди любили тебе.

— Що було, те загуло, братику! Будь чоловіком, будь мангачем, не плач.

Дикунка відірвалася від зіщуленого Хосефіно, який тихо стогнав, і почала разом з братами Леон заспокоювати Літуму: візьми себе в руки, нещастя загартовують чоловіків. Вони обіймали його, обтрушували одяг, — забудьмо минуле, гаразд? Почнемо все спочатку, брате, братику, Літумо. Трохи втішений, він щось белькотав, потім його охоплювала злість, і він копав ногами лежачого Хосефіно, всміхався, знову смутнішав.

— Ходім, Літумо, — сказав Хосе. — Нас міг бачити хтось із селища. Якщо покличуть поліцію, почнеться ще одна бійка.

— Ходім до Мангачерії, братику, — запропонував Мавпа. — Доп’ємо піско, яке ти привіз, це тебе збадьорить.

— Ні, — відрізав Літума. — Вертаємось до Чунги.

Він рішуче пішов у напрямку селища швидкими кроками. Коли Дикунка й брати Леон догнали його біля перших халуп, Літума щосили засвистів, а далеко позаду було видно, як накульгував, стогнучи і лементуючи, Хосефіно.

— Тут все аж кипить. — Мавпа притримав двері, щоб пропустити поперед себе решту. — Лише нас бракує.

До них назустріч вийшов товстун в окулярах.

— Привіт-вітаннячко, друзі. Куди ви зникли? Ходіть-но швидше, ніч щойно починається.

— Арфісте, музику, — вигукнув Літума. — Вальси, тондеро, марінери!

Спотикаючись, він пішов у куток, де розташувався оркестр, і впав у обійми Боласа та Молодого Алехандро; в цей час товстун і косоокий тягли братів Леон до бару, запрошуючи їх на пиво. Сандра поправляла Дикунці зачіску, Ріта і Марібель засипали її питаннями, і всі чотири дзижчали, немов оси. Оркестр почав грати, біля бару стало вільніше, з півдесятка пар уже танцювало в ореолах блакитного, зеленого й бузкового світла. Літума підійшов до стойки, заточуючись від сміху:

— Чунго, Чунгіто, помста така солодка! Чуєш? Це він так верещить від болю, а увійти боїться. Ледве дихав, коли ми його покинули.

— Мене не цікавлять чужі порахунки, — сказала Чунга. — Але ви мені приносите лихо. З твоєї вини я тоді платила штраф. Принаймні добре, що билися не в мене. Що тобі налити? Тут хто не замовляє, той іде геть.

— Ти дуже груба, Чунгіто, — посміхнувся Літума. — Але я не ображаюся, налий мені, чого хочеш. Собі теж, пригощаю.

Товстун тим часом хотів вивести Дикунку, щоб потанцювати, а вона впиралася, шкірячи зуби.

— Чунго, що це таке з нею? — пирхаючи, спитав товстун.

— Що це таке? — й собі спитала Чунга. — Тебе запрошують до танцю, не комизься, чому ти відмовляєш йому?

Однак Дикунка й далі впиралася.

— Літумо, скажи йому, щоб мене відпустив.

— Не відпускай її, друже, — мовив Літума. — А тобі, хвойдо, раджу повернутись до своєї роботи.

Частина III

Лейтенант перестає махати рукою аж тоді, коли човен перетворюється на білу цятку. Жандарми беруть валізи на плечі, виходять з пристані, зупиняються на площі Санта-Марія де Ньєви, і сержант вказує на горби: поміж порослих лісом дюн біліють стіни й виблискують бляшані дахи, — то місія, сеньйоре лейтенант, онде головна будівля, там живуть черниці, пане лейтенант, а ліворуч каплиця. Той озирається на всі боки. Селищем кружляють кремезні фігури індіанців, волокнисті покрівлі хатин схожі на капюшони. Напівголі, брудні жінки з сонними очима щось мелють, притулившись до стовбурів двох капірон. Жандарми йдуть далі, й офіцер звертається до сержанта: в лейтенанта Сіпріано мені не вдалося нічого дізнатись, чому б йому було не залишитися трохи довше, щоб з усім мене познайомити? Та якби він не скористався тепер човном, то мусив би сидіти тут ще місяць, сеньйоре лейтенант, а Сіпріано так хотів виїхати, що це доводило його до шалу. Не треба хвилюватися, сеньйоре лейтенант, я миттю з усім вас ознайомлю. Блондин ставить валізу на землю і вказує на хатину: ось і вона, сеньйоре лейтенант, найубогіша поліцейська дільниця в Перу. А Важкий: та халупа навпроти буде вашим помешканням, сеньйоре лейтенант, — і Малюк: трохи пізніше знайдемо вам двох агварунських служниць, — і Чорний: то єдине, чого не бракує в цьому паскудному містечку. Проходячи повз завислий на крокві герб, лейтенант торкає його, чути металевий звук. Сходи до хатини без поручнів, дошки підлоги та стін необтесані, нерівні, у першій кімнаті стоять очеретяні стільці, письмовий стіл, висить побляклий прапорець. Одні з дверей прочинено всередину: чотири гамаки, карабіни, залізна пічка, відро для сміття, — що за злидні! Чи не вип’єте, сеньйоре лейтенант, пивця? Холодне, ми зранку поставили його у відро з водою. Офіцер киває головою, а Малюк і Чорний виходять з хатини, — губернатора, здається, звуть Фабіо Куеста? Так, це симпатичний дідусь, але краще відвідати його трохи пізніше, сеньйоре лейтенант, о цій порі він відпочиває. Вони повертаються з пляшками і склянками. П’ють, сержант здіймає тост на честь лейтенанта, жандарми питають, що там у Лімі, офіцер хоче дізнатись, які тут люди в Санта-Марія де Ньєві, хто є ким, — а черниці з місії приємні жінки і чи дикуни не завдають надмір клопоту? Ну, гаразд, побалакаємо ще вночі, зараз хочу трохи спочити. Ми замовили у Паредеса святкове частування, сеньйоре лейтенант, щоб вшанувати ваш приїзд. І Блондин: то власник корчми, сеньйоре лейтенант, усі харчуються в нього, — і Чорний: він ще й тесля, — а Важкий: і до того ж трошки знахар, пізніше ми вас із ним познайомимо, той Паредес справді дуже славна людина. Жандарми заносять валізи до хатини навпроти, офіцер, позіхаючи, йде за ними і, зайшовши, влягається на ліжко, що стоїть посеред кімнати. Сонним голосом прощається з сержантом. Не встаючи, знімає кашкет, черевики. В кімнаті пахне пилом і міцним тютюном. Меблів небагато: комод, дві лави, стіл, лампа, підвішена до стелі. На вікнах металева сітка, крізь яку видно площу: жінки біля капіронів і далі щось перемелюють. Лейтенант встає й заходить до другої кімнати. Вона порожня. Відчиняє задні двері, що виявляються швидше вікном, аніж дверима: двома метрами нижче земля, поросла кущами мате, за кілька кроків від хатини починається густий ліс. Лейтенант розстібає штани, мочиться, а коли повертається до першої кімнати, то там уже стоїть сержант, — знову прийшов цей набридливий агварун на ймення Хум…

І перекладач: агварун каже — диявол, солдат брехати, і лімаабетка, і лімауряд. Аревало Бенсас дивиться вгору, прикриваючи долонею очі від сонця, — я не такий дурний, доне Хуліо, дикун хоче нас переконати, що він божевільний. Але дон Хуліо заперечно хитає головою: це не те, Аревало, ту саму пісню він співає вже чимало часу, я знаю її напам’ять. Щось собі вбив у голову з тими абетками, але хто його там, до біса, зрозуміє. Червоне, розпечене сонце припалює Санта-Марія де Ньєву так, що солдати, індіанці й хазяї, стовпившись довкола капірон, мружать очі, упрівають і важко дихають. Мануель Агіла обмахується очеретяним віялом; — доне Хуліо, ви дуже стомлені? Вам довелося добряче попрацювати в Уракусі? А Реатегі: та довелося, пізніше розповім про все докладно, бо зараз я повинен піти до місії, ненадовго, скоро повернуся, — і вони кивають головами: гаразд, почекаємо на вас в управі, капітан Кірога й Ескабіно вже там. А перекладач: туди і сюди, лоцман втікти, уракуса батьківщина, піруанопрапор. Мануелеві Аліга віяло служить уже як захист від сонця, але очі сльозяться, — нехай не надривається, то намарне, за все належить платити; перекладачу, переклади йому це…

Лейтенант спокійно застібає штани, сержант ходить по кімнаті, руки в кишенях: та де там перший раз, пане лейтенант. Вже багато разів, аж одного дня лейтенант Сіпріано розлютився й нагнав йому страху. Відтоді дикун перестав ходити. Але ж і спритник, певне, довідався, що лейтенант Сіпріано виїхав з Санта-Марія де Ньєви, і одразу ж примчав глянути, чи не вдасться йому все залагодити з новим лейтенантом. Офіцер закінчує шнурувати черевики, встає. А він не зчиняє бешкету? Сержант робить якусь дуже невизначену гримасу: бешкетувати він не бешкетує, але впертий, як віслюк, ніхто не може втямити, що у нього там в голові. Коли почався весь цей гармидер? Тоді, коли губернатором був сеньйор Хуліо Реатегі, ще до того, як у Ньєві з’явилась поліцейська дільниця. Лейтенант зі злістю хряскає дверима, — чортзна-що, ледве дві години, як прибув, а вже маю роботу, хіба той дикун не може потерпіти до завтра?..

І перекладач: капралдельгадо диявол! Диявол капітанартеміо! Але капрал не сердиться, він сміється зараз разом з солдатами, дехто з індіанців теж сміється, — ну, нехай лається далі, нехай ображає мене й капітана, ще побачимо, хто сміятиметься останній. А перекладач: каже, голодний, пане капрал, аж нудить його, каже, хоче пити. Дати йому води? Ні, нехай виговориться, — і підвищує голос: хто дасть йому воду або їжу, матиме справу зі мною, переклади це всім дикунам у Санта-Марія де Ньєві, бо вони хоч і вдають із себе дурників, хоч і всміхаються, але в душі напевне киплять від злості. І перекладач: син повії, сеньйоре капрал, ескабінодиявол, лається. Тепер солдати лише посміхаються, крадькома дивлячись на капрала, а він: дуже добре, нехай ще раз лайнеться, я йому покажу, коли його спустять униз…

Якийсь чоловік, худий, засмаглий, виходить їм назустріч, знімає солом’яний капелюх, і сержант відрекомендовує його: це Андріан Ньєвес, сеньйоре лейтенант, знає мову агварунів й іноді допомагає нам як перекладач, він найкращий лоцман в окрузі, і ось уже два місяці працює на поліцейську дільницю. Лейтенант і Ньєвес подають один одному руки, а Чорний, Малюк, Важкий і Блондин відходять від письмового столу. Ось він, пане лейтенант, це той поганин — так тут називають дикунів, — і лейтенант усміхається: я думав, що вони відрощують волосся аж до землі, апереді мною лисий. Голова Хума вкрита пушком, прямий червонястий шрам ділить навпіл його вузьке чоло. Він середнього зросту, кремезний, вбраний у потертий ітапак, який вкриває його від пояса до колін. На безволосих грудях — бузковий трикутник з трьома кружечками, симетрично розташованими по периметру, щоки прикрашені трьома паралельними рисками. Він має також татуювання по обидва боки рота: два чорних хрестики. Вираз обличчя спокійний, але в жовтих очах чаїться непокора і якийсь фанатичний блиск. А сержант: відтоді, коли його так поголили, він голиться сам, пане лейтенант, і це дуже дивно, бо для дикунів позбутися волосся найпринизливіша річ. Лоцман усе пояснить, вони саме розмовляли про це, поки чекали вас. Може, з допомогою дона Адріана ми порозуміємося з поганином, тому що попереднім перекладачем був знахар Паредес і ніхто нічого не розумів. І Важкий: той корчмар лише вдає, що вміє говорити по-агварунському, але це неправда, він ледве мимрить щось там по-їхньому. Ньєвес і Хум гарчать, жестикулюють. Сеньйоре лейтенант, він каже, що не може повернутись до Уракуси, доки йому все не віддадуть назад, але хоче повернутись, і тому голить собі голову — в такому вигляді він при всьому бажанні не може з’явитися перед своїми одноплемінниками. І чи ж не дурний? Так, а зараз нехай врешті пояснить, що йому повинні віддати. Лоцман Ньєвес підходить до агваруна ближче, плює і, вказуючи на офіцера, починає вимахувати руками, а Хум, який уважно слухає, раптом киває головою, й теж плює. Ну, ну! Тут не хлів, нехай не плюється. Адріан Ньєвес, одягаючи капелюх, пояснює: це тому, щоб лейтенант знав, що він каже правду. І сержант: це такий дикунський звичай — хто, розмовляючи, не плюється, той бреше. А офіцер: цього ще не вистачало, він же затопить нас у слині. Ми віримо йому, Ньєвесе, нехай не плюється. Хум схрещує руки на грудях, кружечки на його грудях зникають, трикутник зморщується. Потім Хум починає швидко говорити, майже без пауз, увесь час спльовуючи навсебіч і не відриваючи погляду від лейтенанта, який стукає підборами і незадоволеним поглядом супроводжує кожен плювок. Хум махає руками, його голос лунає усе натхненніше…

І перекладач: красти, диявол, уракусакаучук, дівчинка, солдатиреатегі, пане капрал. Ну й пика! Щоб захистити очі від сонця, капрал Роберто Дельгадо знімає пілотку і притуляє її до лоба, — ну, нехай викаблучується далі, нехай верещить, ми тут луснемо зі сміху. Запитай у нього, де він навчився тих прокльонів. А перекладач: умова є умова, згоден, хазяїн Ескабіно, спустити, сеньйоре капрал. Солдати починають роздягатись, дехто вже біжить у бік річки, але капрал Дельгадо й далі стоїть біля підніжжя капірон. Спустити? Ні, ні, надто рано, нехай буде вдячний, що капітан Артеміо Кірога добра людина, бо коли б це від мене залежало, то запам’ятав би на все життя. Ну, що ж ти більше матір не згадуєш, га? Спробуй лишень, повикаблучуйся перед своїми земляками, які дивляться на тебе. А перекладач: гаразд, сеньйоре капрал, син повії. І капрал: ну, ще раз, нехай повторить, бо, власне, саме тому я залишився тут…

Лейтенант закладає ногу на ногу й відкидає назад голову: ідіотська історія, без початку й кінця, про які абетки торочить цей дивак? То така книжка з малюнками, пане лейтенант, щоб навчати дикунів патріотизму; в управі їх залишилося ще трохи, але вони вже спорохніли, дон Фабіо може їх вам показати. Лейтенант розгублено дивиться на жандармів, а тим часом агварун і Адріан Ньєвес далі гарчать упівголоса. Офіцер звертається до сержанта: чи це правда про дівчинку? Хум голосно: дівчинка! Диявол! А Важкий: т-с-с, зараз говорить лейтенант, — і сержант: хто там його знає, тут дівчат крадуть день у день, можливо, це й правда, хіба не казали, що ті бандити з Сантьяго завели собі цілий гарем? Але цей поганин усе мішає докупи, і важко зрозуміти, що мають спільного абетки з тим його каучуком і з тією дівчинкою? У нього в голові все переплуталось. А Малюк: якщо це були солдати, то ми з ними не маємо нічого спільного, чому він не йде скаржитись до гарнізону Борха? Лоцман і Хум гарчать, жестикулюють, і Ньєвес: він там був уже два рази, однак ніхто не хотів його вислухати, лейтенанте. А Блондин: треба бути дуже злопам’ятним, щоб ворушити цю справу вже стільки часу, сеньйоре лейтенант, він міг би вже про це й забути. Лоцман і Хум гарчать, жестикулюють, і Ньєвес: Хум каже, що в селищі у всьому звинувачують його, і він не хоче повертатись до Уракуси без каучуку, шкур, абеток і дівчинки, хай побачать, що він був правий. Хум говорить далі, зараз повільніше, не підіймаючи рук. Два хрестики рухаються водночас з губами, як два пропелери, які не можуть розкрутитись на повні оберти, — починають обертатись і сповільнюються, знову починають і знову зупиняються. Про що він зараз каже, доне Адріан? І лоцман: згадує цю історію й клене всіх, хто його повісив. Лейтенант перестає клацати підборами: повісили? Малюк вказує у бік площі Санта-Марія де Ньєви: на тих капіронах, пане лейтенант. Паредес може вам це розповісти, він був присутній при тому, казав, що дикун скидався на апарайму^[24], бо її так чіпляють сохнути. Хум видає зливу гортанних звуків, зараз він не плюється, але шалено жестикулює, і лоцман: його повісили на капіронах за те, що він казав правду, лейтенанте. А той: яку правду?..

І перекладач: піруванці, сеньйоре капрал! Кричить, піруванці! А капрал Дельгадо: вже зрозумів, не треба цього перекладати, я не розмовляю по-поганському, але маю вуха, ти що, вважаєш мене за дурня?..

О господи, — лейтенант стукає кулаком по столу, — що це за нісенітниця, так ви ніколи не закінчите, піруванці — означає перуанці, еге ж? Це правда?..

І перекладач: гірше, ніж кров’ю обливатись, гірше, ніж вмирати, сеньйоре капрал. І боніноперес і теофілоканьяс, не розумію, сеньйоре капрал. Але капрал Дельгадо розуміє: так звати заколотників. І дарма Хум їх кличе, бо вони вже надто далеко, а коли б вони тут з’явилися, то їх би також повісили…

Чорний сидить на краєчку стола, решта жандармів стоїть. Сеньйоре лейтенант, це йому таку кару влаштували. Кажуть, усі скупники та солдати були розлючені й хотіли з ним самі розквитатися, проте тодішній губернатор, сеньйор Хуліо Реатегі, стримав їх. А що то були за типи? Більше не повертались сюди? Якісь агітатори, здається, вдавали з себе вчителів, пане лейтенант, в Уракусі дикуни їх послухали, знахабніли й надурили скупника, що купував у них каучук. А Важкий: якогось там Ескабіно, але він уже помер. Дон Фабіо добре знав його, сеньйоре лейтенант, і найкраще було б, якби ви з ним порозмовляли самі — він розповів би вам усе з подробицями; до того ж губернатор приятелював з сеньйором Хуліо Реатегі. А Ньєвес не був тоді присутній? Ні, сеньйоре лейтенант, він у Санта-Марія де Ньєві лише два місяці, раніше він жив далеко звідси, на Укайялі. А Важкий: справа була не лише в тому, що вони ошукали скупника, сюди додалася ще історія з тим капралом з Борха…

І перекладач: капралдельгадо диявол, син повії! Капрал Дельгадо розчепірює усі пальці й показує: Хум уже десять разів згадав матір, я рахував. Нехай собі кричить, скільки душі завгодно, я тут залишився, щоб він міг лаятися й далі…

Отой капрал, сеньйоре лейтенант, узяв відпустку й поплив до Багуа разом з лоцманом і помічником. В Уракусі агваруни напали на них, капрала й помічника побили, а лоцман зник: одні кажуть, що його забито, а інші — що він дезиртирував, сеньйоре лейтенант, скориставшися з нагоди. І тому в Уракусу приїхала каральна експедиція, Хума привезли сюди й покарали, повісивши за руки на капіроні. Це було більш-менш так, правда, доне Адріан? Лоцман погоджується: так, сержанте, але я не був тоді присутній, хто зна, що там діялось. Ага, ага, — лейтенант дивиться на Хума, Хум дивиться на Ньєвеса, — цей дикун не такий вже й святий, як може здатися спочатку. Лоцман гарчить, і агварун різко відповідає, жестикулюючи, плюючись, тупаючи ногами, — він розказує зовсім інше, лейтенанте. І лейтенант: ну, ясна річ, а яка ж його версія? Він каже, що капрал почав їх обкрадати і уракуси змусили його віддати вкрадене; що лоцман утік, стрибнувши у воду, а скупник обдурював їх, і тому вони не хотіли з ним торгувати. Але лейтенант немовби не чує, він з цікавістю й деяким здивуванням уважно оглядає агваруна з ніг до голови: скільки часу ви тримали його підвішеним, сержанте? Цілий день тримали, а пізніше дали хльосту, так розповідає знахар Паредес, — і Чорний: його шмагав той самий капрал з Борха, — а Блондин: у віддяку за того лупня, якого він дістав від поган з Уракуси, сеньйоре лейтенант. Хум ступає крок наперед, зупиняється перед офіцером, плює. Його обличчя набирає майже веселого виразу, жовті очі лукаво блищать, кумедна гримаса кривить рота. Він торкається шраму на лобі й повільно, церемонно, як штукар, повертається довкола себе, а тоді вказує на свою спину: від плечей аж по стегна тягнуться прямі, паралельні, блискучі смуги червоного кольору, намальовані фарбою ачоте. Це ще одне з його дивацтв, сеньйоре лейтенант, перед тим як прийти, він завжди себе так розмальовує, — а Малюк: це в нього якийсь заскок, бо агваруни не мають звичаю розмальовувати собі спину, — і Блондин: ось бори, сеньйоре лейтенант, інша річ, вони розмальовують собі спину, живіт, ноги, зад, одне слово, все тіло, — а лоцман Ньєвес: це щоб не забути, як його шмагали нагайкою, так він пояснює…

Аревало Бенсас витирає очі: чи не з’їхав він з глузду, що він кричить, там, нагорі? Хуліо Реатегі стоїть, спершись спиною на капірону, — усю подорож так на нас і кричав: піруванці. А капрал Роберто Дельгадо підтверджує: сеньйоре, він лає всіх підряд — капітана, губернатора й мене також, ніяк не вдається вправити йому мізки. Хуліо Реатегі кидає швидкий погляд угору, — нічого, вправимо, — і, коли опускає голову, очі в нього сльозяться, — трохи терпіння, капрале, ну й сонце, геть засліплює. А перекладач: каже, волосся, абетка, дівчинка, шахраї, — і Мануель Агіла: можна подумати, що він п’яний, так марять ці дикуни, коли напиваються свого масато; ну, мабуть, треба вже йти до черниць, бо вони нас чекають, ходімте, губернаторе…

Ні, матерям не випадало втручатися, сеньйоре лейтенант, хіба ви не знаєте, що вони чужоземки? Але знахар Паредес казав, що мати Анхеліка (тепер, після смерті матері Асунсьйон, вона найстарша в місії) прийшла вночі на площу й почала просити, щоб його зняли, навіть зчепилася з солдатами. Старенька хотіла, щоб над ним змилосердилися, вона найзадерикуватіша з черниць, хоча вже дихає на ладан. І Чорний: наприкінці почали йому припікати пахви гарячими яйцями, це той капрал надумав, з болю дикун вив і підстрибував аж до неба, кричав: сучі діти, піруванці! Лейтенант знову клацає підборами, — це ж не засіб, чорт забирай, — і барабанить пальцями по столу, — тут дійшло до знущань, але що ми зараз можемо вдіяти, це було так давно. Що він каже? Нехай йому лише віддадуть те, що забрали, сеньйоре лейтенант, і він повернеться до Уракуси. Сержант розводить руками: а хіба я не казав, що це упертюх. Той каучук уже давно перетворився на підошви, шкури, на валізки чи гаманці, і хто зна, де зараз може бути та дівчинка; я пояснював йому це сто разів, пане лейтенант. Офіцер замислюється, підперши кулаком підборіддя, — він завжди може податися до Ліми й звернутися до міністерства; можливо, Управління в справах індіанців дасть йому відшкодування, ану ж бо, Ньєвесе, запропонуйте йому це. Вони гарчать, і раптом Хум кілька разів підряд киває головою: лімауряд! Жандарми посміхаються, лише лоцман і лейтенант поважні. Абетколіма! Сержант знову розводить руками: ви ж бачите, що це дикун, сеньйоре лейтенант? Хіба можливо втовкмачити йому такі речі? Для нього Ліма чи уряд нічого не означають. Однак Адріан Ньєвес і Хум далі гарчать, обмінюються жестами та плювками, агварун часом замовкає й примружує очі, немовби замислюючись, потім обережно вимовляє декілька фраз, вказуючи на офіцера. Щоб я поїхав з тобою? Чоловіче, ясна річ, я б із задоволенням вибрався на прогулянку до Ліми, але це неможливо. Тоді Хум вказує на сержанта. Ні, з тобою ніхто не зможе поїхати, ані сержант, ані жандарми, ані Ньєвес, пошукай краще того Реатегі, знову навідайся до форту Борха чи роби, як знаєш, жандармерія не буде викопувати мертвяків і займатися давніми справами. Сержанте, я падаю від утоми, в мене злипаються очі, час нарешті кінчати з цим. Адже це солдати з гарнізону й місцева влада розправилися з ним, то хто ж його зараз підтримає? Адріан Ньєвес запитально дивиться на сержанта, — що ж йому все-таки сказати, — і на лейтенанта, — перекласти це все? Офіцер позіхає, ліниво розтуляючи зів'ялі губи, а сержант нахиляється в його бік: мабуть, найліпше сказати «гаразд»? Йому віддадуть каучук, шкури, абетки, дівчинку, — все, що завгодно. І Важкий: що ви, сеньйоре сержант, хто йому це все поверне, адже Ескабіно мертвий, — і Малюк: може, за ваш рахунок, сеньйоре сержант? — а той: для більшої переконливості дамо йому папірець з підписом. Ми з лейтенантом Сіпріано не раз так робили, і допомагало, сеньйоре лейтенант. Ставили йому штамп на половину папірця — і готово: іди шукай собі з ним сеньйора Реатегі та ескабінодиявола, щоб віддали тобі все. А Важкий: значить, обдурити його, сеньйоре сержант?! І лейтенант: залагодження справ у такий спосіб мене не влаштовує, я не можу нічого підписати, бо ця справа дуже давня. А сержант: та це ж буде лише клаптик газети, більше нічого, і підпис несправжній, отож він піде собі заспокоєний. Дикуни вперті, однак вірять у все, що їм кажуть, він цілі місяці й роки шукатиме Ескабіно й сеньйора Реатегі…

Гаразд, а тепер дайте йому щось поїсти, і нехай собі спокійно йде, та щоб ніхто його не смів і пальцем торкнути, капітане, прошу це сказати своїм людям. А капітан: з радістю, доне Хуліо, — кличе капрала, — зрозуміло? Кару закінчено, і щоб ніхто його й пальцем не торкнув, — а Хуліо Реатегі: найважливіше, щоб він повернувся до Уракуси. Ніколи більше не бити солдатів, ніколи не обманювати хазяїна, якщо уракуси добре поводяться, то й християни добре поводяться, перекажи йому це…

Сержант вибухає сміхом, який прояснює його кругле обличчя: хіба я не казав, сеньйоре лейтенант! Вони позбулися його в такий самий спосіб, — але офіцер: мені це не подобається, я не звик отак розв'язувати справи. І Важкий: Монтанья не Ліма, тут доводиться мати справу з чунчами. Лейтенант підводиться, — сержанте, мені голова йде обертом від усієї цієї історії, не будіть мене, хоча б довкола й світ гинув. Чи не хочете ще пивця, перш ніж піти спати? Ні. Може, принести глечик з водою? Трохи пізніше. Лейтенант махає жандармам рукою, виходить. Площа Санта-Марія де Ньєви повна індіанців, жінки сидять колом на землі й щось перемелюють, у декотрих на колінах діти, які ссуть грудь. Лейтенант зупиняється посеред стежки і, затулившись рукою від сонця, дивиться поперед себе на капірони — міцні й високі. Повз нього проходить худющий пес, офіцер супроводжує його поглядом і тоді бачить лоцмана Адріана Ньєвеса. Той підходить до лейтенанта, показує йому клаптики газети: цей Хум не такий дурний, як думає сержант, подер папірець на клаптики й кинув на площі, я щойно їх знайшов.

І

— Я відкрию вам таємницю, про яку ви навіть не підозрюєте, сеньйоре сержант, — сказав Важкий, притишуючи голос, — але щоб ніхто не почув.

Чорний, Малюк і Блондин розмовляли біля стойки з Паредесом, що розливав анісову горілку в склянки. Якийсь хлопчина вийшов з корчми, несучи три глиняних горнятка, перетнув спорожнілу площу Санта-Марія де Ньєви і зник у напрямку поліцейської дільниці. Яскраве сонячне проміння золотило капірони, дахи й стіни халуп, однак землю затягував білявий туман, — здавалося, він напливав з річки Ньєви.

— Вони не чують, — мовив сержант. — Що за таємниця?

— Я вже знаю, хто та дівчина, яка живе у Ньєвесів. — Важкий виплюнув чорні зернятка папайї і витер хустинкою спітніле обличчя. — Та, що так нас зацікавила тієї ночі.

— Ось як? — відгукнувся сержант. — А хто вона?

— Це та, що виносила сміття у черниць, — прошепотів Важкий, позираючи краєчком ока у бік стойки. — Її вигнали з місії за те, що допомогла втекти вихованкам.

Сержант попорпався в кишенях, але цигарки лежали на столі. Він закурив, глибоко затягнувся, випустив хмару диму. Муха, що потрапила в неї, заметушилась і з дзижчанням втекла.

— А як ти це виявив? — спитав сержант. — Ньєвеси познайомили тебе з нею?

— Мовби ненавмисно, сеньйоре сержант, я став прогулюватися довкола хижки і сьогодні вранці побачив її, вона працювала по господарству разом із дружиною Ньєвеса; Боніфація, ось як її звати. А чи ти, Важкий, не помилився? З якого дива вона жила б у Ньєвесів, адже вона майже черниця? Ні, відтоді, як її вигнали, вона вже не послушниця й не носить їхнього вбрання, а я її впізнав. Невеличка, сеньйоре сержант, хоча все при ній, зграбна, авжеж. І, напевне, молоденька, але тільки нічого не кажіть іншим.

— Ти що, мене пліткарем вважаєш? — спитав сержант. — Годі вже з тими дурними повчаннями.

Паредес приніс дві склянки анісової горілки й постояв біля вікна, доки сержант і Важкий пили. Потім, витерши стіл ганчіркою, повернувся до каси. Чорний, Блондин та Малюк пішли до дверей, і, коли переступили поріг, рожевий полиск сонця запалив їм шиї й обличчя. Туман здійнявся вище, здалеку жандарми мали вигляд безногих калік або подорожніх, що долають убрід спінену річку.

— Не чіпай Ньєвесів, вони мої друзі, — попередив сержант.

— Та хто збирається їх чіпати? Але це божевілля не скористатися з такої нагоди, сеньйоре сержант. Ми єдині, хто про це знає, як добрі друзі, хіба ж ні? Я візьму своє, а тоді поступлюся вам, усе навпіл, згода? — Сержант почав кашляти, — я такого поділу не люблю, — і, випускаючи дим з рота й ніздрів, — якого дідька, чому це мені повинні, залишатися рештки?

— Бо ж я її перший побачив, сеньйоре сержант, — сказав Важкий. — І довідався, хто вона. Але дивіться-но, що тут робить лейтенант?

Він вказав на площу, звідки надходив лейтенант у свіжій сорочці, по пояс занурений у хмари туману й мружачи очі від сонця; коли він підійшов, його штани і черевики були вогкі від пари.

— Ходімте зі мною, сержанте, — звелів він ще зі сходів. — З нами хоче побачитися дон Фабіо.

— Прошу не забувати про те, що я вам сказав, сеньйоре сержант, — прошепотів Важкий.

Лейтенант з сержантом занурилися по пояс в туман. Пристань і низенькі хатини довкола вже були поглинуті напливами його хвиль, які здіймалися до самих покрівель. Проте узгір’я було залите сліпучим світлом, будівлі місії чітко блищали, а стовбури дерев, гублячись у тумані, сяяли чистими кронами, на них сріблясто іскрилося павутиння.

— Ви піднімались до черниць, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант. — Дівчиськам, певно, дали хльосту, га?

— Їх вже пробачили, — відповів лейтенант. — Сьогодні вранці їх водили на річку. Ігуменя сказала мені, що та, яка захворіла, вже почуває себе краще.

На сходах губернаторського будинку вони обтрусили вогкі штани, витерли підошви, забруднені грязюкою. Крізь густу металеву сітку, що правила за двері, нічого не було видно. Відчинила їм стара боса агварунка, вони увійшли. Всередині стояла приємна прохолода, пахло городиною. Вікна були зачинені, кімната занурена у напівтінь, і ледве можна було вирізнити розвішані на стінах луки, фотографії, пучки стріл. Довкола килима з чамбіри стояло декілька крісел-гойдалок. Дон Фабіо з’явився на порозі сусідньої кімнати, — лейтенанте, сержанте, — усміхнений, худорлявий, із сяючою лисиною, простягуючи руку, — ви можете собі уявити, надійшов наказ! — плеснув офіцера по плечу, — як життя? — а тоді, приязно жестикулюючи, — ну, подобається вам ця звістка? Просто не віриться! Але спершу чи не випити нам пива?.. Губернатор віддав розпорядження по-агварунському, і стара служниця принесла дві пляшки пива. Сержант вихилив склянку одним духом, лейтенант перекладав свою з руки в руку — в нього був стурбований, розгублений вигляд; дон Фабіо пив, як пташка, маленькими ковточками.

— Сеньйоре губернатор, наказ передали черницям по радіо? — спитав лейтенант.

— Так, сьогодні вранці, і вони одразу повідомили мене. Дон Хуліо завжди казав: цей міністр підриває усю справу, це мій найлютіший ворог, нічого з того не вийде. І то була найщиріша правда, ви ж самі бачите — змінився міністр, і вмить надійшов наказ.

— Стільки часу вже минуло, — мовив сержант. — Я навіть уже забув про тих бандитів, сеньйоре губернатор.

Дон Фабіо Куеста посміхався далі: треба вирушити якомога швидше, щоб повернутися раніше, аніж почнуться дощі; повені на Сантьяго — це суцільні водоверті й повалені дерева, а скільки людських життів загубили ті повені!

— У нас лише четверо людей на посту, цього недостатньо, — сказав лейтенант. — До того ж один жандарм повинен залишитися тут, щоб стерегти дільницю.

Дон Фабіо лукаво підморгнув, — але ж новий міністр товариш дона Хуліо, розумієте, друже. Він уже все залагодив, і ви попливете не самі, а з солдатами з гарнізону Борха. Вони теж отримали наказ, лейтенанте. Офіцер випив трохи пива й озвався без особливого ентузіазму: ага, гаразд, це вже інша річ. Але я не можу собі цього пояснити, — і заклопотано похитав головою, — це щось на зразок воскресіння Лазаря, доне Фабіо. Що ж, так уже в нашому краю заведено, лейтенанте; колишній міністр відтягував і відтягував, гадаючи лише, як би то нашкодити донові Хуліо і не беручи до уваги, скількох інших людей він кривдить. Та краще пізно, ніж ніколи, правда?

— Але ж давно вже немає скарг на тих бандитів, доне Фабіо, — сказав лейтенант. — Остання була, коли я тільки-но приїхав до Санта-Марія де Ньєви, порахуйте, скільки часу минуло відтоді.

А яке це має значення, лейтенанте? Не було скарг тут, так є в інших місцях, і, зрештою, ті каторжники повинні заплатити за все, що накоїли. Налити вам ще пива? Сержант кивнув головою і знову осушив склянку одним духом. Ідеться не про те, сеньйоре губернатор, просто ми можемо даремно проїздити, мабуть, отих бандитів там давно немає. А якщо дощі почнуться раніше, то скільки часу нам доведеться просидіти в лісах? Нічого, нічого, сержанте, ви маєте бути в гарнізоні Борха за чотири дні, і ще ось що, лейтенанте, ви повинні знати: ця справа донові Хуліо запала близько до серця. Через тих бандитів він втратив дуже багато часу і нервів, а такі речі він не пробачає. Хіба ви, лейтенанте, не казали, що мрієте вирватися звідси? Дон Хуліо допоможе вам, якщо все добре піде, приязнь цієї людини варта золота, я знаю про це з власного досвіду.

— Ах, доне Фабіо, — засміявся офіцер, — як добре ви мене знаєте? Вцілили у саме яблучко.

— І навіть сержант виграє на цьому, — додав губернатор, плескаючи у долоні від задоволення. — Ясна річ! Адже я вам вже казав, що дон Хуліо і новий міністр — друзі.

Ну, гаразд, доне Фабіо, ми зробимо все, що зможемо. Налийте нам ще по скляночці, ми повинні оговтатися, новина справила на нас величезне враження. Вони пили, розмовляли, жартували, сидячи в прохолодній, запашній напівтіні, потім губернатор провів їх аж до сходів і там з ними попрощався. Тепер туман укривав усе, крізь його запону невиразно виднілися халупи, дерева й постаті людей, які кружляли по площі, немов утікаючи від когось. Вдалині наспівував чийсь сумний голос.

— Спершу ганяйся за дівчиськами, а тепер ще ось це, — сказав сержант. — Пливти в цю пору по Сантьяго — невелике задоволення, вимордуємося геть, сеньйоре лейтенант. Кого ви залишите на дільниці?

— Важкого, йому все важко, — відповів лейтенант. — А що, ти сам хотів би залишитися, га?

— Але Важкий служить у сельві багато років, — заперечив сержант. — У нього є досвід, пане лейтенант. Чому б не залишити Малюка, він такий хирлявий?

— Залишиться Важкий, — відрізав лейтенант. — І не роби такої гримаси. Мені все це лайно також не до вподоби, але ж ти чув, що сказав губернатор: після такої подорожі наша доля зміниться, і ми виберемося звідси. Збігай за Ньєвесом і приведи до мене додому інших, треба розробити план операції.

Сержант хвилину нерухомо постояв у тумані, запхавши руки в кишені. Потім з похиленою головою перетнув площу, пройшов повз пристань, що затонула в густому тумані, й попрямував далі слизькою брудною стежкою. Повітря було насичене електрикою і тривожним карканням ворон. Коли він зупинився напроти хижки лоцмана, то розмовляв сам із собою, руки м'яли кашкет, а гетри, штани й сорочка були забризкані грязюкою.

— Що за диво, у такий час, сержанте? — Лаліта витискувала волосся, перехилившись через поручні; вода стікала з її обличчя, рук і плаття.

— Та проходьте, підіймайтеся, сержанте.

Нерішучий, замислений, все ще безмовно ворушачи губами, сержант зійшов по сходах, на терасі подав руку Лаліті, а коли озирнувся, перед ним стояла Боніфація, також геть мокра. Світло-жовта сукня обліпила її тіло, мокре волосся оздоблювало її обличчя, як тока^[25], зелені очі дивились на сержанта з неприхованою радістю. Лаліта викручувала подоли спідниці, — прийшли провідати мою гостю, сержанте? — і прозорі краплинки спливали по її ногах, — ось вона. Ми ловили рибу і через той туман втрапили до річки, уявіть собі, нічого не було видно, але вода така чудова, тепла, — і Боніфація, ступивши крок уперед: чи принести щось поїсти? Замість відповіді Лаліта вибухнула сміхом і зайшла до хижки.

— Сьогодні вранці тебе бачив Важкий, — сказав сержант. — Чому ти не вбереглася від чужих очей? Хіба я тобі не казав, що це мені не до вподоби?

— Ви її ревнуєте, сержанте? — засміялася з вікна Лаліта. — Що вам до того, що її хтось там бачив? Хіба ви хочете, щоб вона все життя переховувалась?

Боніфація дуже серйозно, допитливо вдивлялася сержантові в обличчя, в її поведінці вчувався переляк і знічення.

Він підступив до неї, очі Боніфації зблиснули страхом, однак вона не рушила з місця, а сержант поклав їй руку на плече й звернувся до Лаліти: сеньйоро, я не хочу, щоб вона розмовляла з Важким і з жодним чоловіком.

— Я не можу їй цього заборонити, — сказала Лаліта, й Акіліно, який визирнув у вікно, засміявся. — І ви також не можете. Ви ж не її брат, сержанте. Коли станете її чоловіком, тоді будь ласка.

— Я не бачила його, — пробелькотіла Боніфація. — Це неправда, він не бачив мене, він лише говорить так.

— А ти не принижуйся, не будь дурною гускою, — порадила Лаліта. — Краще дай йому трохи підстав для ревнощів, Боніфаціє.

Сержант раптово притягнув Боніфацію до себе, — ніколи більше не з’являйся Важкому на очі, — і двома пальцями підвів їй підборіддя, — не тільки йому, а й жодному чоловікові, — і Лаліта знову вибухнула сміхом, а біля голівки Акіліно з’явилися ще дві. Троє хлопчаків повитріщали на сержанта очі, — так, жодному чоловікові. Боніфація вчепилася за сорочку сержанта, й губи її затремтіли: я присягаю вам.

— Дурна, — зауважила Лаліта. — Видно, що ти не знаєш чоловіків, а особливо тих, які в мундирах.

— Я повинен їхати, — сказав сержант, обіймаючи Боніфацію. — Ми не повернемося раніш, аніж через три тижні, можливо, через місяць.

— І я з вами, сержанте? — Адріан Ньєвес у трусах стояв на сходах, плескаючи себе долонею по брунатному і жилавому тілі. — Тільки не кажіть мені, що вихованки знову втекли.

Коли я повернуся, то ми одружимося, маленька, — голос у нього затремтів, і сержант дурнувато засміявся, а Лаліта тим часом радісно кричала, бігала по терасі, потім з розкритими обіймами кинулася до Боніфації, і вони поцілувалися. Лоцман Ньєвес потис руку сержантові, який повискував від сміху, — доне Адріан, я зворушений і хотів би, щоб ви з дружиною були свідками на весіллі. Сеньйора Лаліта добре знала, що я потраплю в розставлену нею пастку, — а Лаліта: я з самого початку впевнилася, що ви, сержанте, порядна людина, можна, я вас обійму? Справимо бучне весілля, побачите, як вас буде вшановано. Боніфація, втративши голову, обіймала то сержанта, то Лаліту, цілувала руки лоцману, підкидала в повітря дітей. Ми з великою приємністю будемо свідками, сержанте, залишайтеся на вечерю. Зелені очі Боніфації блищали, а Лаліта: збудуєте собі дім, ось тут, близенько, — смутнішали, — ми вам допоможемо, — веселішали, — і сержант: вона повинна як слід шануватися, сеньйоро, я не хочу, щоб вона зустрічалася будь з ким, доки я подорожуватиму, — а Лаліта: звичайно, я не дозволю їй підійти навіть до дверей, ми прив’яжемо її.

— А куди ми тепер попливемо? — поцікавився лоцман. — Знову з черницями?

— Це ще було б добре, — сказав сержант. — Тепер з нас бебехи витрусять, доне Адріан. Уявіть собі, надійшов наказ. Пливемо на Сантьяго шукати тих бандитів.

— На Сантьяго? — вигукнула Лаліта й замовкла, заніміла, напіввідкривши рота, а лоцман Ньєвес, обіпершись об поручні, дивився на річку, на туман, на дерева. Хлопчаки стрибали довкола Боніфації.

— З солдатами з гарнізону Борха, — вів далі сержант. — Але чому ви засмутилися? Немає жодної небезпеки, нас буде багато. А може, ті бандити вже від старості повмирали?

— Зверніться до Пінтадо, він живе там, нижче, — вказав рукою в туман Адріан Ньєвес. — Він дуже добре знає ці місця й один з найкращих лоцманів. Треба його якнайшвидше повідомити, бо іноді він у цей час іде рибалити.

— Тобто як це? — спитав сержант. — Ви не хочете пливти з нами, доне Адріан? Це ж усього на три тижні, і ви заробите добрі гроші.

— Я хворий, у мене лихоманка, — мовив лоцман. — Нудить мене, голова йде обертом.

— Але ж, доне Адріан, — наполягав сержант, — який ви хворий. Чому ви не хочете пливти з нами?

— У нього лихоманка, він повинен лягти в ліжко, — сказала Лаліта. — Йдіть швидше до Пінтадо, доки він удома.

І коли смеркло, вона втекла, як він їй звелів, спустилась униз по яру, — а Фусія: чого ти так спізнилася, швидше в човен. Вони віддалилися від Учамали, не вмикаючи двигуна, майже в темряві, і Фусія весь час: тебе не бачили, Лаліто? Погано було б, якщо бачили, я головою ризикую, не знаю, навіщо це роблю, — а вона, лежачи на носі човна: обережно, водоверть, каміння ліворуч. Урешті вони пристали до якогось похилого берега, сховали човен і полягали на піску. А він: я ревнивий, Лаліто, не кажи мені про того пса Реатегі, я з ним би не зв’язувався, але мені був потрібен човен та харчі, нас чекають важкі дні, ось побачиш, усе буде гаразд, — і вона: я тобі допоможу, Фусіє. А він: усі казатимуть, що я утік в Бразілію, їм набридне шукати мене, Лаліто, кому спаде на думку, що я подався в ці краї? Коли ми дістанемося до Еквадору, то не буде жодних клопотів, — і раптом: роздягайся, Лаліто, — а Лаліта: мене мурахи покусають, Фусіє, — але він: однаково роздягайся. Пізніше лило цілу ніч, і вітер розвівав плащ, яким вони вкрилися, доводилось повсякчас відганяти москітів та кажанів. Вдосвіта сіли в човен, і доки не почалися стрімнини, подорож можна було витримувати: з’являвся човник — вони ховались, з’являлося селище, казарма, літак — вони знову ховались. Минав тиждень без дощів: вони пливли від хвилини, коли з’являлося сонце, до хвилини, коли воно зникало, і, щоб заощадити консерви, ловили рибу. Після полудня шукали якийсь острів, піщану косу чи мілину і спали під охороною багаття. Повз селища пропливали поночі, не вмикаючи двигуна, а Фусія: греби дужче, Лаліто, — і вона: руки в мене болять, течія надто сильна, — а він: дужче, чорт забирай, вже небагато лишилося. Поблизу Барранки вони зустріли рибалку, поїли разом з ним. Вони йому: втікаємо, — а він: може, допомогти вам чимось? І Фусія: хочемо купити бензину, в нас закінчується, — а він: дайте гроші, я попливу до селища й привезу вам. Пливли два тижні крізь тіснини, пізніше ховалися біля струмків й озерець, заблукали, човен двічі перекидався, закінчилося пальне, і одного ранку: Лаліто, не плач, вже допливаємо, дивися, це уамбіси. Вони впізнали мене, думають, що я знову приплив купувати каучук. Уамбіси дали їм хижку, їжу й дві мати, так вони прожили багато днів. А Фусія: бачиш, як зв’язуватись зі мною, краще б тобі було залишитися в Ікітосі з матір’ю. І вона: що, як одного дня тебе вб’ють, Фусіє? — а він: одружишся з якимось уамбісом, ходитимеш з голими цицьками, розмалюєш себе рупією, індиго й ачоте, жуватимеш їм маніоку для масато, бачиш, що на тебе чекає. Вона плакала, уамбіси сміялись, а він: дурна, я пожартував, ти, може, перша біла жінка, яку вони бачать, колись давно я приплив сюди з одним приятелем з Майобамби, і вони показали нам голову християнина, що заплив на Сантьяго у пошуках золота. Тобі страшно? І вона: так, Фусіє. Уамбіси приносили їм м’ясо махаса^[26] й чоски^[27], рибу, маніоку, одного разу — зелених гусениць, від яких їх занудило, а іноді — оленину. Фусія розмовляв з ними з ранку до вечора, і вона: скажи мені, про що ти їх розпитуєш, що вони тобі кажуть? — а він: так, нічого особливого. Коли ми з Акіліно припливли сюди вперше, то привернули їх до себе горілкою й жили в них шість місяців. Потім ми привозили їм ножі, різний крам, карабіни, анісівку, а вони давали нам каучук, шкури, тепер я теж не можу на них поскаржитися, вони були моїми клієнтами, а стали моїми друзями, без них я давно землю гриз би, — і вона: так, гаразд, але пливімо вже, Фусіє, адже кордон близько. А він: ці люди куди ліпші від скупників каучуку, починаючи з того сучого сина Реатегі, подумай, як він повівся зі мною, завдяки мені він заробив стільки грошей, але не захотів мені допомогти, це вже другий раз уамбіси мене рятують. І вона: коли ж ми попливемо до Еквадору, Фусіє, ось-ось почнуться дощі, і ми не виберемося звідси. Він уже перестав балакати про кордон і проводив безсонні ночі — сидів на маті, прогулювався, балакав сам до себе, а вона: що з тобою, Фусіє, може, я тобі чимось допоможу, бо я ж твоя дружина? — і він: тихо, я думаю. Одного ранку Фусія встав, узяв мачете і збіг униз по схилу, а вона згори: не роби цього, Христа ради, благаю тебе, боже мій, боже мій — однак він почав розбивати човен, доки не висадив дно і човен не затонув. Коли Фусія піднявся нагору, то мав задоволений вираз обличчя. Пливти до Еквадору без одягу, без грошей і документів? Це божевілля, Лаліто, тутешня поліція зв’язана з еквадорською, давай побудемо трохи в Перу, тут я можу розбагатіти, все залежить від уамбісів і від зустрічі з Акіліно, ось людина, яка нам потрібна, ходімо, я тобі все поясню, — і вона: що ти наробив, Фусіє, боже милосердний. А він: сюди ніхто не припливе, коли виїдемо звідси, про мене вже забудуть, та й зрештою в нас будуть гроші й у разі потреби ми кожному заткнемо пельку. І вона: Фусіє! — а він: мушу знайти Акіліно, — і вона: навіщо ти її затопив, я не хочу вмирати в сельві, — а він: не кажи дурниць, треба ж замести сліди. І одного дня вони випливли з двома уамбісами в бік Сантьяго. Їх супроводжували хмари москітів, хриплі голоси птахів-сурмачів, а вночі, не зважаючи на багаття і ковдри, в які вони загорталися, кажани ширяли над ними, кусаючи їх за пальці ніг, у ніс, у шию. І Фусія: ні в якому разі не слід підходити до річки, там можна наштовхнутися на солдатів. Вони пропливли по вузеньких протоках, під склепіннями волохатого листя, по смердючих багниськах, по лагунах, наїжачених гілками дерев, йшли стежками, які уамбіси прорубували своїми мачете, несучи човен на спинах. Харчувалися, чим доведеться — корінням, кислими пагонами, відварами з трав; якось вони забили тапіра й на тиждень запаслися м’ясом. Лаліта: не можу більше, Фусіє, ноги мене не тримають, обличчя все подряпала, — а він: вже недовго лишилося. Нарешті дістались до Сантьяго, там вони з’їли рибку чітарі, яку спіймали між річковим камінням і підкоптили, та броненосця, якого вполювали уамбіси. І Фусія: бачиш, Лаліто, майже дійшли, це добрий край, є їжа, все обертається на краще, — а вона: обличчя, в мене горить, Фусіє, клянусь тобі, що більше не можу. На день вони зробили привал, потім попливли далі, вгору по Сантьяго, спиняючись, щоб поспати й поїсти в селищах уамбісів, де жили дві-три родини. Через тиждень вони полишили річку й кілька годин пливли вузькою протокою, куди не сягало сонце, — вона так заросла, що їхні голови дотикалися до гілок. Нарешті вони випливли, і Фусія: поглянь, Лаліто, це острів, найкраще місце, яке може існувати серед лісів і боліт. Перш ніж висадитися, він наказав уамбісам пропливти довкола, і вона: ми що, будемо тут жити? А він: острів захований з усіх боків, на берегах високий ліс, онде — зручне місце для причалу. Коли вони висадились, уамбіси почали верещати, закочуючи очі й показуючи кулаки. І Лаліта: що сталося, Фусіє, чому вони сердяться? — а він: тхори, чорт забирай, боягузи, хочуть вертатися, злякалися лупун. Над урвищем і вздовж усього острова високою стіною здіймалися величезні лупуни з жорсткими, кривими стовбурами і потворними наростами, на яких можна було сидіти. А вона: не кричи так на них, Фусіє, вони образяться. Фусія й уамбіси довго сперечалися, горлаючи та жестикулюючи, врешті він їх переконав, й уамбіси пішли за ним у зарості, що вкривали острів. І Фусія: чуєш, Лаліто? Тут повно птахів, чуєш, як тріскочуть папуги? Коли вони побачили уакауї^[28], що пожирав червону змію, уамбіси заверещали, а Фусія: полохливі смердючі тхори, — і Лаліта: ти здурів, навколо суцільний ліс, як ми зможемо в ньому жити! — а він: думаєш, я ні про що заздалегідь не потурбувався? Я жив тут з Акіліно й знову тут буду жити, і розбагатію тут, побачиш, що все збудеться. Вони повернулись до урвища, Лаліта спустилася в човен, а Фусія й уамбіси знову подалися до лісу, і раптом над лупунами здійнявся стовп свинцевого диму, запахло паленим. Фусія й уамбіси вискочили з хащів, пострибали в човен: перепливши озеро, вони розбили табір на іншому березі, біля гирла протоки. І Фусія: коли вогонь ущухне, залишиться велика галявина, Лаліто, тільки б не пішов дощ, — а вона: тільки б не повіяв вітер, бо вогонь перекинеться сюди. Дощу не було, пожежа тривала біля двох днів, а вони й далі сиділи на тому місці біля гирла протоки, оточені важким, смердючим димом палаючих лупун і катауа^[29], попелом, що кружляв у повітрі; сиділи й дивилися на сині язики полум’я, на снопи іскор, які з гучним сичанням падали в озеро, слухали, як тріщить острів, охоплений пожежею. І Фусія: вже готово, дияволи згоріли, — а Лаліта: не дратуй їх, вони в це вірять, — а він: та вони ж не розуміють мене і, крім того, бачиш, сміються, бо я раз і назавжди вилікував їх від страху перед лупунами. Вогонь розчищав острів, розганяючи тварин; з хмар диму вилітали зграї птахів, а на берег вибігали мавпи, які з вереском стрибали на гілля та стовбури дерев, що плавали у воді. Уамбіси заходили в воду, хапали одразу кількох і розбивали їм голови мачете, а Фусія: бачиш, Лаліто, який вони бенкет собі влаштовують, от і минула в них злість, — а Лаліта: я теж хочу їсти, хоча б і мавп’ячого м’яса, так зголодніла. Коли вони повернулися на острів, то побачили випалену галявину, однак над урвищем у багатьох місцях залишилася щільна стіна лісу. Почали розчищати місцину, цілий день кидали в озеро обгорілі стовбури, обвуглених птахів, змій, — і Фусія: скажи, що ти задоволена, — а вона: так, Фусіє, — і він: віриш у мене, — а вона: так. Утворився великий рівний майданчик, уамбіси звалили дерева, нарубали гілок, зв’язали їх ліанами, і Фусія: поглянь, Лаліто, це вже справжній дім, — а вона: не зовсім, проте ліпше, ніж ночувати в лісі. Наступного ранку, прокинувшись, вони побачили, як чорно-жовтий пакуар звивав гніздо навпроти хижки, його пера іскрилися між листям. І Фусія: маємо щастя, Лаліто, то добрий знак, це товариський птах, він прилетів, бо знає, що ми тут лишаємось.

І тієї ж суботи сусіди забрали тіло з Зеленого Дому, загорнули його в простирадло й віднесли на ранчо пралі Хуани Бауро. Багато чоловіків та жінок з Гальїнасери прийшли туди, щоб віддати покійній останню шану, а Хуана Бауро плакала цілу ніч, іноді поривалася цілувати руки, очі й ноги померлої. Вдосвіта жінки випровадили Хуану з кімнати, і отець Гарсія допоміг покласти тіло в труну, придбану на зібрані гроші. Тієї неділі отець Гарсія відправив святу месу в каплиці на ринку і йшов на чолі жалобного походу, а з цвинтаря вернувся до Гальїнасери разом з Хуаною Бауро: жителі бачили, як він прямував по Пласа де Армас, оточений жінками, блідий, з палаючими очима й стиснутими кулаками. До походу пристали жебраки, волоцюги, чистильники взуття; коли всі дійшли до ринку, натовп займав уже всю ширину вулиці. Там, ставши на лаву, отець Гарсія почав кричати. Довкола відкривалися двері, перекупки, бажаючи його послухати, виходили зі своїх яток, двох жандармів, які хотіли розігнати збіговисько, облаяли і закидали камінням. Крики отця Гарсії чутно було навіть на різниці, а приїжджі, що сиділи в «Північній зірці», застигнуті зненацька, замовкли й дивувалися: хто це галасує, куди йдуть ці жінки? Таємничий, невпинний жіночий гамір розносився цілим містом, а тим часом, під небом, в якому ширяли стривожені шуліки, не вгавав отець Гарсія. Ледве він замовк, почувся лемент укляклої біля його ніг Хуани Бауро, і тоді жінки починали приглушено гомоніти, перешіптуватись. А коли надійшли жандарми зі своїми жезлами, збурене море людей на чолі з розгніваним отцем Гарсією, який люто потрясав розп’яттям, рушило їм назустріч, і коли жандарми хотіли перепинити жінкам дорогу, посипалася злива каміння та грізних окликів; жандарми задкували, ховалися по будинках, деякі падали, і море поглинало їх. Так збурений галасливий натовп дістався до Пласа де Армас, озброєний палицями й камінням; коли він проходив, у дверях засувалися засуви і замикалися віконниці, імениті громадяни ховалися в костьолі, а новоприбулі, тиснучись у під’їздах, спантеличено дивилися на цей потік, що розливався далі й далі. Отець Гарсія бився з жандармами? І вони побили його? Подерта сутана оголила його молочно-білий торс, довгі кістляві руки. Він, як і раніше, високо здіймав розп’яття й хрипко кричав. Потік проплив повз «Північну зірку», обкидав будинок камінням, і шибки кафе розлетілися вщент. Потім жінки заполонили Старий міст, його столітній кістяк затріщав, захитався, як п’яний, і коли вони, проминувши «Ріо бар», увійшли до Кастілії, багато з них вже мали в руках смолоскипи, а з шинків бігли люди, завивання все зростало, смолоскипів усе більшало. Потік докотився до пустелі, і здійнялася хмара пилюки, велетенський, легкий, золотистий смерч, в якому можна було розрізнити обличчя жінок, кулаки, вогні.

Під сліпучою ясністю полуденної пори Зелений Дім із своїми зачиненими дверима й вікнами здавався безлюдним. Його рослинні стіни злегка поблискували в сонячному світлі, сором’язливо тьмяніючи по кутках; у спокої цієї будівлі було щось таке, як у пораненому олені, — прихована беззахисність і покора, страх перед натовпом, що наближався. Отець Гарсія та жінки дісталися до дверей, крик ущух, і на мить усе знерухоміло в величезному напруженні. Але потім залунав вереск, і подібно до мурах, які покидають свої лабіринти, коли їхзатоплює річка, почали вискакувати розмальовані й напівроздягнуті повії — вони штовхалися та вили. Голос отця Гарсії знову загримів над натовпом, що хвилювався, наче море, і до повій простягнулися незліченні руки, схожі на щупальця, які хапали їх, кидали на землю і лупцювали. А отець Гарсія та жінки увірвалися в Зелений Дім, миттю заполонили його, і всередині розлігся гук нищення: розбивали склянки й пляшки, ламали столи, дерли простирадла й завіси. З першого поверху, з другого і з вежі ринула злива хатнього начиння. Крізь розпечене повітря летіли квіткові горшки, нічники, побиті умивальники, миски, тарілки, розпороті матраци, косметика, а салюти схвальних криків вітали кожен предмет, який, викресливши параболу, вгрузав у пісок. Дехто з-поміж спостерігачів, передусім жінки, вже сперечалися з-за речей і лахів, лаялися та сварились. Посеред того хаосу перелякані й притихлі, ще тремтячи, повії підводилися з землі, падали одна одній в обійми, плакали, заспокоювали одна одну. Зелений Дім палав: пурпурові язики полум’я звивалися посеред попелястого диму, який обважніло клубочачись, здіймався у п’юранське небо. Натовп почав задкувати, крики вщухли: нападниці й отець Гарсія бігцем покинули будівлю, душачись, кашляючи і плачучи від диму.

Біля балюстради Старого мосту, на бульварі Малекон, з дзвіниць, дахів і балконів сотні людей споглядали пожежу: гідру з червоними і блакитними головами, яка звивалася під чорним склепінням диму. Лише коли завалилася струнка вежа і, гнані легеньким вітерцем, полетіли до річки жарини, тріски та попіл, з’явилися жандарми. Змішавшись з натовпом жінок, вони були приголомшені й зачаровані, як і всі інші, тим вогненним видовиськом. І раптом натовп пожвавлено загудів, люди почали штовхатися ліктями, розлягся шепіт жінок та жебраків: «Він іде, онде він».

Він ішов з боку Старого мосту: гальїнасерки і роззяви озиралися, щоб подивитись на нього, розступалися перед ним, ніхто його не затримував. Волосся він мав скуйовджене, обличчя брудне, у погляді застиг несамовитий переляк, губи тремтіли. Його бачили вчора п’яного в одному з шинків Мангачерії, де він з’явився надвечір з арфою під пахвою, заплаканий, аж посинілий. Провів там цілу ніч, співаючи у проміжках між п’яною гикавкою. Мангачі підходили до нього: «Як то було, доне Ансельмо? Що трапилося? Чи правда, що ви жили з Антонією, що тримали її в Зеленому Домі, що вона померла?» А він стогнав, плакав, урешті впав на підлогу, п’яний ущент. Заснув, а коли прокинувся, знову зажадав горілки і пив далі, шарпав арфу, поки в шинок не забіг хлопчак і не крикнув: «Зелений Дім горить, доне Ансельмо! Підпалили його! Гальїнасерки і отець Гарсія, доне Ансельмо!»

На бульварі Малекон кілька чоловіків і жінок заступили йому дорогу, — ти викрав Антонію, ти вбив її, — подерли на ньому одяг, а коли він кинувся тікати, закидали його камінням. Лише на Старому мості дон Ансельмо почав кричати і благати, а люди: брехня, він просто боїться, що його лінчують. Однак він не вгавав, і перелякані повії: так, це правда, вона всередині. Дон Ансельмо, впавши на коліна, благав, закликаючи небо у свідки, і тоді люди знітилися, відчули себе незручно, жандарми почали розпитувати гальїнасерок, почулися суперечливі відповіді, — а якщо це правда, треба подивитися, нехай покличуть доктора Севальйоса. Кілька мангачів, загорнувшись у мокрі рядна, пірнули в дим і за хвилину вибігли назад, задихані й знеможені, — туди неможливо ввійти, суцільне пекло. Чоловіки та жінки діймали отця Гарсію: якщо це правда, отче, бог вас покарає. Він дивився то на одних, то на інших, заглиблений у свої думки. Дон Ансельмо виривався з рук жандармів, — дайте мені рядно, я ввійду, змилуйтеся наді мною. І коли з’явилася Анхеліка Мерседес, коли всі пересвідчились, що дівчинка тут, ціла й неушкоджена, в обіймах куховарки, коли побачили, як зворушений арфіст дякував небу, цілуючи руки Анхеліки Мерседес, то багато жінок розчулилися. Вони голосно співчували дівчинці, втішали арфіста і обурювались, навіть кляли отця Гарсію, засипали його докорами. Приголомшений, заспокоєний натовп оточив дона Ансельмо, і ніхто, ані повії, ані гальїнасерки, ані мангачі, не дивився вже на Зелений Дім, охоплений полум’ям, яке починав гасити незмінний дощ піску, повертаючи пустелі те, що їй, власне, належало.

Непереможні увійшли як завжди, — ударом ноги розчахнувши двері й співаючи гімн: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.

— Можу тобі, дівчино, розповісти тільки те, що я чув тієї ночі, — сказав арфіст. — Ти ж знаєш, я майже сліпий. Це мене й врятувало від поліції, дали мені спокій.

— Молоко вже гаряче, — озвалася з-за стойки Чунга. — Дикунко, допоможи мені.

Дикунка встала з-за столика музикантів, підійшла до бару і разом з Чунгою принесла глечик молока, хліб, змолоту каву та цукор. Світло в залі ще було ввімкнуте, але крізь вікна вже лилося ясне денне світло.

— Дівчина не знає, як це було, Чунго, — вів далі арфіст, попиваючи маленькими ковтками молоко. — Хосефіно їй не розповів.

— Коли я його запитую, то він ухиляється, — промовила Дикунка. — Облиш, каже, чого це тебе так цікавить, облиш, бо я починаю ревнувати.

— Мало, що безсоромник, то він ще й лицемір і цинік, — зауважила Чунга.

— Коли вони увійшли, тут сиділо лише два клієнти, — сказав Болас. — За тим столом. Одним з них був Семінаріо.

Брати Леон і Хосефіно вмостилися за стойкою бару; вони галасували й клеїли дурня: ми тебе кохаємо, Чунго, Чунгіто, ти наша королева, наша мамуся, Чунго, Чунгіто.

— Припиніть дуріти і замовляйте що-небудь або забирайтесь геть, — крикнула Чунга. І звернулася до оркестру: — Чому ви не граєте?

— А ми не могли, — сказав Болас. — Непереможні здійняли галас. Одразу було видно, що вони дуже збуджені.

— Бо тієї ночі в них була купа грошей, — мовила Чунга.

— Дивись, дивись. — Мавпа показував їй паку банкнотів і облизувався. — Як ти думаєш, скільки тут?

— Але ж ти ласа до грошей, Чунго, он які очі стали, — вколов її Хосефіно.

— Певно, крадені, — відрізала Чунга. — Що вам подати?

— Вони вже були напідпитку, — сказала Дикунка. — Бо тоді завжди починають жартувати і співати.

Приваблені галасом, на сходах з’явилися три дівиці: Сандра, Ріта, Марібель. Однак, побачивши непереможних, вони розчаровано скривилися, перестали красуватись, і раптом розлігся гучний сміх Сандри, — це ви, і треба ж таке, — але Мавпа простягнув до них руки, — ідіть сюди, замовляйте що хочете, — і показав їм банкноти.

— Подай щось і музикантам, Чунго, — попросив Хосефіно.

— Чудові хлопці, — всміхнувся арфіст. — Завжди нас пригощають. Я знав, дівчино, батька Хосефіно. Він був човнярем, перевозив отари, які приганяли з Катакаоси. Карлос Рохас, дуже симпатичний чоловік.

Дикунка знову наповнила чашку арфістові й насипала цукру. Непереможні сіли за один стіл з Сандрою, Рітою та Марібель і згадували партію в покер, яку вони щойно зіграли в «Королеві». Молодий Алехандро з замисленим виразом обличчя попивав каву: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.

— Ми їх чесно виграли, Сандро, клянуся тобі. Нам щастило.

— Усі козирі тричі підряд, чи хтось бачив що-небудь подібне?

— Спочатку вони наспівували слова, — сказав арфіст зичливим веселим голосом. — А потім підійшли до нас, щоб ми їм заграли гімн. Стосовно мене, то я не був проти, але сказав, що спершу вони мусять попросити дозволу в Чунги.

— А ти, Чунго, кивнула їм головою, мовляв, можна, — нагадав Болас.

— Вони смітили грошима як ніколи, — пояснила Чунга Дикунці. — Чому б мені було не догодити їм?

— Ось так іноді й починаються лиха, — сказав Молодий, зробивши рукою, сповнений меланхолії. — Через якусь пісеньку.

— Співайте так, щоб ми вловили мелодію й підхопили її, — розпорядився арфіст. — Ну, Молодий, Боласе, наставте добре вуха.

Поки непереможні хором співали гімн, Чунга гойдалася в своєму кріслі-гойдалці немов добросерда господиня, а музиканти відбивали ногами ритм і крізь зуби повторювали слова. Потім усі на повен голос заспівали під акомпанемент гітари, арфи і тарілок.

— Годі вже, — крикнув Семінаріо. — Досить вже цих хамських співів.

— Доти він не звертав уваги на галас, був дуже спокійний, розмовляв зі своїм приятелем, — сказав Болас.

— Я побачив, як він схопився, — докинув Молодий. — Мов навіжений, я думав, що кинеться на нас.

— Судячи з голосу, він не був п’яний, — пригадував арфіст. — Ми послухались його й перестали грати, але він не вгамувався. О котрій це було, Чунго?

— Рано. Він прийшов просто зі своєї гасієнди, у чоботях і штанях для верхової їзди, з револьвером.

— Той Семінаріо був справжнісіньким биком, — вигукнув Молодий. — І дивився зловісно. Чим дужча людина, тим лютіша.

— Дякую, брате, — мовив Болас.

— Ти виняток, Боласе, — всміхнувся Молодий. — Тіло в тебе боксера, а душа ягнятка, як каже маестро.

— Ну гаразд, сеньйоре Семінаріо, — заспокоїв його Мавпа. — Ми лише співаємо гімн. Дозвольте запросити вас на пиво.

— Але він уже розлютився, — сказав Болас. — Щось його вкусило, і він шукав бійки.

— Отже, ви і є ті півники, які задираються на площах і вулицях? — спитав Семінаріо. — Але б’юся об заклад, що мене ви не зачепите.

Ріта, Сандра й Марібель навшпиньках пішли до бару, а Молодий і Болас затулили собою арфіста, який, сидячи на ослінчику, почав зі спокійним виразом обличчя настроювати арфу. І тоді Семінаріо: я також ще не старий, вмію розважитись і побавитись, — б’є себе в груди, — але працюю, спину гну на власній землі, не люблю волоцюг, голоти, — хитається з боку в бік у світлі фіолетової лампочки, — дрантя всякого, тих, що дурників із себе вдають.

— Ми молоді, сеньйоре, не робимо нічого поганого.

— Ми знаємо, що ви дуже сильні, але це не підстава нас ображати.

— Чи це правда, що якось ви схопили одного хлопця з Катакаоса і закинули його на дах? Це правда, сеньйоре Семінаріо?

— Невже вони так принижувалися перед ним? — спитала Дикунка. — Не сподівалася цього від них.

— Боїтеся мене, ага! — сміявся Семінаріо, вже заспокоєний. — Хочете підлеститись?

— Коли доходить до справи, чоловіки завжди скисають, — мовила Чунга.

— Не всі, Чунго, — заперечив Болас. — Коли б він зчепився зі мною, я б йому показав.

— Він був озброєний, і непереможні злякалися, — тихо озвався Молодий. — Страх, як і кохання, притаманний людині.

— Ти ба, який філософ! — пирхнула Чунга. — Але мені твоя філософія до одного місця, кажу це так, про всяк випадок, якщо ти про це ще не знав.

— Шкода, що хлопці відразу ж не пішли геть, — зітхнув арфіст.

Семінаріо повернувся за свій столик, непереможні — за свій, але на їхніх обличчях не було й сліду недавніх веселощів: нехай лише вп’ється, то тоді ми покажемо йому, хоча ні, він ходить озброєний, краще це відкласти як-небудь на потім, а може, спалити йому ваговозик? Він там стоїть біля клубу Грау.

— Краще вийдемо, залишимо його тут і підпалимо Зелений Дім, — запропонував Хосефіно. Пари бляшанок гасу й сірника вистачить. Так як це зробив отець Гарсія.

— Загорівся б, немов суха солома, — сказав Хосе. — І селище, і навіть стадіон.

— Краще спалімо всю П’юру! — вигукнув Мавпа. — Таку величезну пожежу було б видно навіть з Чіклайо. Уся б пустеля багряніла.

— А попіл опадав би аж у Лімі, — докинув Хосе. — Проте слід зберегти Мангачерію.

— Звичайно, ясна річ, — погодився Мавпа. — Ми вже б знайшли якийсь засіб.

— Мені було п’ять років, коли спалахнула пожежа, — промовив Хосефіно. — Ви що-небудь пам’ятаєте?

— Не з самого початку, — відповів Мавпа. — Ми пішли туди наступного дня, зі всіма хлопчаками селища, але нас прогнали поліцейські. Кажуть, що ті, які прибігли першими, понакрадали купу речей.

— Пам’ятаю лише, як смерділо паленим, — сказав Хосефіно. — І що було видно дим, і що обвуглилося багато ріжкових дерев.

— Попросимо старого, щоб розповів нам, — сказав Мавпа. — Пригостимо його пивом.

— Хіба вони не вигадали цього? — спитала Дикунка. — Чи говорили про іншу пожежу?

— Це так жартують п’юранці, дівчино, — відповів арфіст, — Нема чого їм вірити, коли вони говоритимуть про це. Справжня вигадка.

— Ви не втомилися, маестро? — затурбувався Молодий. — Вже близько сьомої, можна йти додому.

— Мені ще не хочеться спати, — відказав дон Ансельмо. — Нехай перевариться сніданок.

Спершись ліктями на стойку бару, непереможні намагалися переконати Чунгу: дозволь йому трохи посидіти з нами. Хіба тобі шкода, ми хочемо лише порозмовляти. Чунго, Чунгіто, не будь такою лихою.

— Вас усі дуже люблять, доне Ансельмо, — мовила Дикунка. — Я також, бо ви мені нагадуєте одного дідуся з моїх країв, якого звали Акіліно.

— Такі щедрі, такі симпатичні, — сказав арфіст. — Підвели мене до свого столу й поставили пиво.

Старий спітнів. Хосефіно тицьнув йому-в руку склянку, він випив її одним духом і хекнув. Потім витер собі кольоровою хустинкою чоло, густі сиві брови й висякався.

— Просимо вас по-приятельському, дідусю, — наполягав Мавпа, — розкажіть нам про пожежу.

Арфіст почав шукати на столі склянку, замість своєї схопив склянку Мавпи і вмить спорожнив її. Про що мова, яка пожежа? — і знову висякався.

— Я був тоді ще хлопчаком і з бульвару Малекон бачив полум’я, а також людей, які бігли з ряднами та відрами води, — сказав Хосефіно. — Арфісте, чому ви не хочете нам цього розповісти? Що вам може зашкодити після стількох років?

— Не було ні пожежі, ні Зеленого Дому, — стверджував арфіст. — Людські вигадки, хлопці.

— Чому ви глузуєте з нас? — правив своєї Мавпа. — Будьте відважні, арфісте, розкажіть нам хоч трішечки.

Дон Ансельмо підніс до рота два пальці, немовби затягувався. Молодий подав йому цигарку, а Болас — сірника. Чунга загасила світло в залі, і сонячне світло потоками ринуло до помешкання. Непереможні напосідали: чи то правда, що згорів дехто з дівиць, чи правда, що будинок підпалили гальїнасерки, чи ви були всередині, чи отець Гарсія зробив оте зі злості, чи з релігійних мотивів, чи правда, що донья Анхеліка врятувала Чунгіту, а то б вона згоріла живцем?

— Байки, — запевнив арфіст, — люди вигадують, щоб подражнити отця Гарсію. Належало б уже дати спокій бідолашному старому. А зараз, хлопці, вибачте, мені треба працювати.

Він підвівся й, простягнувши руки, подріботів до оркестрового кутка.

— Бачите? Удає з себе дурня, як завжди, — сказав Хосефіно. — Так я і думав.

— У такому віці вже й мозок м’якне, — докинув Мавпа. — Може, він про все забув. Слід було б запитати отця Гарсію, але хто ж відважиться.

І саме тоді відчинилися двері й увійшов патруль.

— Бісові діти, — пробурмотіла Чунга. — Прийшли випити надурняк.

— Патруль — це мається на увазі Літума й ще двоє поліцейських, Дикунко, — пояснив Болас. — Вони зазирали сюди щовечора.

II

У затінку під банановими деревами Боніфація випросталася й подивилась у бік селища: через площу Санта-Марія де Ньєви в напрямку пристані бігли чоловіки та жінки, збуджено махаючи руками. Боніфація знову схилилася над рівними грядками, але за хвилину підвела голову: збуджені люди безперервно бігли через площу. Вона крадькома позирнула на хижку Ньєвесів: Лаліта й далі підспівувала, пораючись по господарству; над очеретяною покрівлею звивався сивий димок, на обрії ще не було видно лоцманового човна. Боніфація обійшла хижку, наблизилася до прибережних заростей і по кісточки у воді побрела берегом у напрямку селища. Крони дерев зливалися з хмарами, стовбури — з темно-жовтими смугами мілин. Вже почалася повінь, і мутна течія річки несла кущі, вкриті мохом корчі, квіти, грудки землі, нечистоти, дохлих гризунів. Озираючись навсебіч, поволі, обережно, як слідопит, Боніфація пробралася крізь очерет і за поворотом побачила пристань: поміж паль і човнів нерухомо стояли люди, а за кілька метрів від плавучого молу погойдувався заякорений пліт. Присмерк забарвив ітапаки й обличчя агварунок у блакитний колір, були там також чоловіки у штанях, підгорнутих до колін, оголені по пояс. Вона помітила курінь на кормі плоту, якірну линву, що напиналася й провисала в міру того, як погойдувався пліт. Над очеретом пролетіла зграя чапель, і Боніфація зблизька почула тріпотіння крил, підвела голову, побачила тоненькі білі шиї, рожеві тіла, що віддалялися. Потім, пригинаючись, побрела далі, вже не берегом, а через зарості, дряпаючи собі руки, обличчя й ноги гостролистом, колючками, жорсткими ліанами, посеред дзижчання комах, відчуваючи липуче лоскотання у п’ятах. Там, де зарості ось-ось мали закінчитися, неподалік від згромадження людей вона зупинилась і сіла навпочіпки: рослинне склепіння зімкнулося над нею. Зараз вона могла спостерігати крізь зелене сплетіння ромбів, шестигранників, неймовірних кутів. Старий аніскільки не квапився: він спокійно ходив по плоту, старанно розставляючи скрині перед гамірними глядачами, які нетерпляче жестикулювали. Входив до куреня, повертався з якимось крамом, — з сувоями тканини, з черевиками чи зі скляним намистом, — і поважно розкладав усе це на скринях. Він був удягнутий в шорти, і Боніфація бачила його ноги, такі ж худі, як і руки, бачила його обличчя, обпечене сонцем бронзове обличчя, й гриву білого шовковистого волосся, яке хвилею спадало йому на плечі. Старий ще досить довго приносив різне хатнє начиння, кольорові оздоби, набивну тканину. Чим більше речей він діставав з куреня, тим дужче зростав шум, і Боніфація спостерігала, як раділи язичники й християнки, як зачаровано, жадібно дивилися вони на намиста, гребені, дзеркальця і всілякі прикраси, як чоловіки поглинали очима рівно розставлені на краєчку плоту пляшки, консервні бляшанки, пояси і мачете. Старий уважно подивився на свою роботу, повернувся до людей, і вони юрбою кинулися вперед, захлюпали ногами по воді, оточуючи пліт. Але старий стріпнув своєю білою гривою, стримав їх порухом руки. Вимахуючи веслом, як списом, він змусив їх позадкувати і встановити чергу. Першою була дружина Паредеса. Товста, незграбна, вона ніяк не могла видертися на пліт. Старий змушений був їй допомогти. Вона довго все перебирала, нюхала пляшечки, нервово м’яла тканини, мацала мило, і люди почали нарікати, доки вона не повернулася на пристань, ідучи по пояс у воді й тримаючи над головою квітчасту сукню, намисто й білі черевички. Одна за одною жінки залазили на пліт. Дехто вибирав товари повільно й недовірливо, інші безперервно торгувалися, а були й такі, що плакали і погрожували, наполягаючи знизити ціну. Деякі християнки поверталися на пристань з повною торбою припасів, деякі язичниці — лише зі жменькою скляних кульок для намиста, але ніхто не повертався з порожніми руками. Коли пристань спорожніла, було вже темно, і Боніфація підвелась. Ньєва розлилася, білі бурунці хвиль пропливали під навислим над річкою гіллям, танули біля її колін. Боніфація була вимазана землею, стебла трави заплуталися в її волоссі, прилипли до сукні. Старий старанно упорядковував товари, складав на носовій частині плоту скрині. Над Санта-Марія де Ньєвою небо було кольору смоли, і зірки світилися, як совині очі, але на іншому боці Мараньйону над темною цитаделлю обрію блакитна смуга ще опиралася ночі, а місяць сходив з-за будівель місії. Постать старого розпливалася темною плямою на ще темнішому тлі, його волосся блищало, немов риб’яча луска. Боніфація подивилася в бік селища: світилися тільки будинок губернатора й шинок Паредеса, та ще у вікнах головної будівлі місії тремтіли відблиски ламп. Темрява повільно ковтала хижки довкола площі, капірони, стрімку стежку. Боніфація покинула своє сховище і, зігнувшись, швидко побрела до пристані. Мул біля берега був м’який, теплий, вода у заплаві здавалася нерухомою, проте за кілька метрів від берега Боніфація відчула силу течії, — теплої і впертої, яка змусила її підгрібати руками, щоб не знесло надто далеко. Вода вже сягала дівчині до підборіддя, коли вона схопилася за линву й побачила білі штани старого, гриву волосся, почула його голос: надто пізно, приходь завтра. Боніфація трохи підтягнулася над плотом, сперлася на нього долонями, а старий, схилившись над водою, почав запитувати в неї: ти говориш по-іспанському, розумієш мене?

— Дуже добре, — відповіла Боніфація. — Дозвольте мені піднятись на хвилинку.

— Ти, мабуть, витягла крадькома у чоловіка гроші, тому й прийшла в цю пору, — сказав старий. — А якщо він завтра зажадає, щоб ти йому їх повернула?

Старий сплюнув у річку і засміявся. Він сидів навпочіпки, його довге, розвихрене волосся спадало вздовж обличчя. Боніфація бачила його темне чоло без зморщок і очі, що блищали, мов два полум’яні звірятка.

— А зрештою, чого це мене повинно турбувати? — мовив старий. — Я лише роблю свою справу. Ну, залазь.

Він простягнув їй руку, але Боніфація вже спритно видерлася на пліт і витискала сукню, розтирала руки. Намисто? Черевички? Скільки в тебе грошей? Боніфація сором’язливо усміхнулася, — чи не потрібно для вас, доне Акіліно, зробити якусь роботу? — а її очі неспокійно, тривожно дивилися на губи старого, — може, ви хочете, щоб я вам готувала їжу, поки ви перебуватимете в Санта-Марія де Ньєві? Може, хочете, щоб я приносила овочі, почистила пліт? Старий підійшов до неї, — звідки я тебе знаю? — придивився ближче, оглянув з ніг до голови, — десь я вже тебе бачив, так?

— Я хотіла б якоїсь тканини на сукенку, — попросила Боніфація і закусила губу. Потім вказала рукою на курінь, і очі її заблищали. — Тієї жовтої, яку ви сховали останньою. Я вам відпрацюю, ви мені скажіть лише, що робити, і я зроблю.

— Жодних виробітків, — сказав старий. — Значить, не маєш грошей?

— Мені б тканини на сукню, — прошепотіла Боніфація тихо і вперто. — Може, принести овочів? Чи насолити риби? І я буду молитися за вас, щоб з вами нічого не трапилось під час подорожі, доне Акіліно.

— Я не потребую молитов, — сказав старий, придивляючись до неї, і раптом ляснув пальцями. — Ну, от я тебе й упізнав.

— Я виходжу заміж, не будьте злим, — напосідала Боніфація. — З тієї тканини я пошию собі сукню, я вмію шити.

— Чому ти не в чернечому вбранні? — поцікавився дон Акіліно.

— Я вже не живу у матерів, — відповіла Боніфація. — Вони вигнали мене з місії, а тепер я виходжу заміж. Прошу дати мені ту тканину, і я поки що зроблю вам якусь роботу, а наступного разу, коли ви припливете, то заплачу грошима, доне Акіліно.

Старий поклав руку на плече Боніфації, відсторонив її так, щоб відблиск місяця освітлював її обличчя, й спокійно подивився в зелені благальні очі, на маленьке тіло, з якого стікала вода; це була вже жінка. Матері вигнали тебе, бо ти зв’язалася з якимось чоловіком? З тим, за якого виходиш заміж? Ні, доне Акіліно, з ним я зв’язалася потім, і ніхто у селищі не знає, де я живу. А де ти живеш? Мене взяли до себе Ньєвес та його дружина. Ну що, дасте мені якусь роботу?

— Ти живеш у Адріана й Лаліти? — спитав Акіліно.

— Це вони познайомили мене з тим чоловіком, — сказала Боніфація. — Вони були до мене дуже добрі, як родичі.

— Я зараз попливу до Ньєвесів, — вирішив старий. — Попливеш зі мною.

— А тканина? — наполягала Боніфація. — Не змушуйте мене так довго прохати, доне Акіліно.

Старий нечутно стрибнув у воду, і Боніфація побачила, як біла грива волосся попливла до пристані, а потім повернулася назад. Дон Акіліно піднявся на пліт з линвою на плечі, змотав її і веслом відіпхнув пліт уверх по ріці вздовж берега. Боніфація взяла друге весло і, стоячи з іншого боку, наслідувала рухи старого, який орудував веслом легко, без зусиль. Біля очерету течія стала сильнішою, і дон Акіліно почав маневрувати плотом так, щоб надміру не віддалятись від берега.

— Дон Адріан сьогодні вранці поїхав ловити рибу, та, напевне, вже повернувся, — сказала Боніфація. — Я запрошую вас на весілля, доне Акіліно, але ви дасте мені ту тканину, добре? Я виходжу заміж за сержанта, ви знаєте його?

— Що? За поліцейську пику? Тоді не дам, — відрубав старий.

— Не кажіть так, він християнин; має добре серце, — благально мовила Боніфація. — Запитайте, будь ласка, Ньєвесів, вони сержантові друзі.

У хижці лоцмана горіло декілька ламп, можна було розрізнити постаті, що стояли біля поручнів тераси. Пліт підплив до сходів, почулися вітання, і Адріан Ньєвес увійшов у воду, щоб спіймати линву й прив’язати її до палі. Стрибнувши на пліт, він обійнявся з доном Акіліно, а потім старий піднявся на терасу, і Боніфація побачила, як він обійняв Лаліту, підставив їй обличчя для поцілунків, побачила, як вона цілує його багато разів у чоло, — чи вдалою була подорож? — у щоки, а троє хлопчаків з вереском вчепилися за ноги старого, і він гладив їх по головах, — більш-менш вдалою, тільки йшли дощі, щось вони затягнулися в цьому році.

— Так ось де ти була! — вигукнула Лаліта— А ми тебе скрізь шукати, Боніфаціє. Скажу сержантові, що ти ходила до селища і бачилася з чоловіками.

— Ніхто мене не бачив, — заперечила Боніфація. — Лише дон Акіліно.

— Нічого, ми йому скажемо, нехай поревнує, — засміялася Лаліта.

— Вона прийшла подивитися на крам, — промовив старий, потім узяв на руки найменшого хлопчика, і вони почали куйовдити один одному волосся. — Я стомився, бо мусив працювати цілий день.

— Зараз наллю вам скляночку, доки зготується вечеря, — сказав лоцман.

Лаліта принесла на терасу стілець для дона Акіліно, повернулася в хижку, чути було, як потріскує вугілля в жаровні, запахло смажениною. Хлопчаки залізли старому на коліна, той їх пестив, водночас випиваючи з Адріаном Ньєвесом. Коли Лаліта вийшла на терасу, витираючи руки об спідницю, вони вже допили пляшку.

— Таке гарне волосся, — мовила вона, гладячи дона Акіліно по голові. — Щоразу біліше й тонкіше.

— Хочеш, щоб твій чоловік також заревнував? — всміхнувся старий.

Зараз буде вечеря, доне Акіліно, я приготувала для вас щось таке, що вам смакуватиме, а старий крутив головою, намагаючись вивільнитися з рук Лаліти, — якщо ти не залишиш мене в спокої, то пострижуся. Хлопчаки стояли перед старим у ряд, неспокійно й допитливо дивлячись на нього.

— Знаю, на що вони чекають, — сказав старий. — Я не забув, подарунки є для всіх. Для тебе, Акіліно, справжній чоловічий костюм.

Косуваті очі найстаршого радісно заблищали, а Боніфація сперлася на поруччя. Старий встав, спустився по сходах і повернувся на терасу з пакунками, які хлопці видерли в нього з рук, тоді підійшов до Адріана Ньєвеса. Вони почали розмовляти, і Боніфація побачила, що дон Акіліно час від часу позирає на неї спідлоба.

— Твоя правда, — озвався старий. — Адріан каже, що сержант добрий християнин. Ну то йди і візьми собі ту тканину, це мій весільний подарунок.

Вона хотіла поцілувати йому руку, але дон Акіліно незадоволено ухилився. І поки Боніфація поверталася на пліт, пересувала скриньки й діставала тканину, вона чула, як старий і лоцман таємничо перешіптувалися, а коли крадькома зиркнула на них, то бачила їхні обличчя, наближені одне до одного. Боніфація піднялася на терасу, і вони замовкли. Зараз ніч пахла смаженою рибою, сильний вітер шарпав лісом.

— Завтра дощитиме, — сказав старий, нюхаючи повітря. — Погано для торгівлі.

— Вони вже повинні бути на острові, — промовила Лаліта під час вечері. — Відколи вони відпливли, минуло десять днів. Ти розповів йому, Адріане?

— Дон Акіліно зустрів їх дорогою, — повідомив їй лоцман Ньєвес. — Крім жандармів, там ще були солдати з форту Борха. Сержант правду казав.

Боніфація помітила, що старий скоса, немовби з неспокоєм, дивиться на неї, не перестаючи жувати. Але за хвилину він знову всміхнувся і почав розповідати про свою подорож.

Коли вони відпливли в похід уперше, то повернулися через п’ятнадцять днів. Лаліта сиділа на вершечку яру, сонце забарвлювало озеро в червоний колір, і раптом вони з’явилися біля гирла протоки: один човен, другий, третій. Лаліта схопилася, — треба сховатись, — але зразу ж упізнала їх: у першому човні був Фусія, в другому — Пантача, в третьому — уамбіси. Чому вони повернулися так швидко, адже казали, що через місяць? Вона збігла вниз, до причалу, і Фусія: Лаліто, чи Акіліно вже приплив? А вона: ще ні, — а він: от собацюра. Вони привезли лише кілька крокодилячих шкур, Фусія страшенно лютував: Лаліто, ми поздихаємо з голоду. Уамбіси, розвантажуючи човни, сміялися, їхні жінки крутилися довкола них, без угаву вищали, і Фусія: подивись-но, як ці сучі діти радіють, а було б із чого — припливли ми до селища, однак шапрів там і слід прохолов, отож уамбіси все спалили і відрубали голову собаці. Марна подорож, ані кульки каучуку, лише шкури, які нічого не варті, а ці дурні радіють. Пантача стояв у трусах, шкрябаючи в себе під пахвами, — треба йти в глиб сельви, хазяїне, вона велика й повна багатств, — і Фусія: йолопе, щоб іти далі, нам потрібен лоцман. Вони подалися до хижки, поїли бананів і смаженої маніоки, Фусія увесь час говорив про дона Акіліно: що могло статися зі старим, він мене ще жодного разу не підвів, — а Лаліта: цими днями страшно дощило, очевидно, він десь сховався, аби те, що ми в нього замовили, не намокло. Пантача, лежачи в гамаці, чухав голову, ноги, груди, — а якщо човен перекинувся на порогах, хазяїне? — і Фусія: ну тоді ми пропали, не знаю, що й робитимемо. І Лаліта: не лякайся так, уамбіси засіяли маніокою весь острів, поробили навіть невеличкі комори, — а Фусія: дурниця це все, того врожаю довго ждати, і потім — це дикуни можуть жити з самої маніоки, але не християни, зачекаємо ще два дні — якщо Акіліно не припливе, то потрібно буде щось робити. Через хвилину Пантача заплющив очі й почав хропіти, Фусія трусонув його, — нехай уамбіси, перш ніж уп’ються, порозвішують шкури, — а Пантача: спершу треба трохи відпочити, хазяїне, бо від того веслування я весь як поламаний, — і Фусія: ідіоте, ти що, не розумієш? Залиш мене наодинці з моєю самичкою. А Пантача, вирячивши очі: хазяїне, ви маєте справжню жінку, — і з сумним виглядом: я вже кілька років не знаю, що таке біла жінка, — а Фусія: забирайся геть. Пантача пішов, схлипуючи, — і Фусія: ну от, пішов себе дурманити, швидко, роздягайся, Лаліто, чого ти чекаєш, — а вона: у мене місячні, — а він: ну то й що. Надвечір, коли Фусія прокинувся, вони пішли до селища, де смерділо горілкою масато й заточувалися сп’янілі уамбіси. Пантача кудись подівся. Вони знайшли його на другому боці озера — він розіслав на березі свою мату, і Фусія: ну, хіба я тобі не казав, спить собі найкращим чином. Пантача щось бурмотів крізь зуби, сховавши обличчя в долонях; під горнятком, повним зілля, палав вогонь. По його ногах повзали жуки, і Лаліта: він їх не відчуває. Фусія загасив вогонь, копняком відкинув горнятко в воду, — спробуємо розбудити його, — і вони удвох шарпали Пантачу, — щипали, били, а він крізь зуби: я випадково народився в Куско, хазяїне, душа народилася в Укайялі, — і Фусія: чуєш? — І Лаліта: чую, він як божевільний, — а Пантача: моє серце повне смутку. Фусія тряс його, бив ногами, — ти, клятий горянин, зараз не час для очманіння, не можна спати, ми помремо з голоду, — і Лаліта: він не чує тебе, він зараз в іншому світі. А Пантача крізь зуби: двадцять років я прожив на Укайялі, хазяїне, і захопився полюванням на арапайм, у мене тіло міцне, як дерево, москітам не прокусити. Я чекав, доки на воді з’являться пухирці, то арапайми спливають, щоб подихати повітрям (подай мені острогу, Андреасе, тільки міцніше затягни линву), і я забивав їх з першого удару, і одного разу на Тамайя човен перекинувся, я виплив, а Андреас — ні (ти потонув, братику, сирени затягли тебе на дно, тепер ти будеш їхнім чоловіком, навіщо ти загинув, любий Андреасе). Вони посідали, чекаючи, доки він остаточно прокинеться, і Фусія: це триватиме ще якийсь час, не варто втрачати цього чоловіка, хоч він і наркоман, але потрібен мені, — а Лаліта: навіщо йому ці відвари? — і Фусія: щоб не відчувати себе самотнім. Слимаки й жуки повзали по руках і шиї Пантачі, а він: навіщо я став лісорубом, хазяїне, в сельві собаче життя, краще вода й арапайми. Облиш, Пантачо, казав він, я знаю, що таке малярія, іди краще зі мною, я тобі заплачу більше, ось тобі цигарки, вип’ємо по скляночці, ти моя людина, проведи мене туди, де є кедри і рожеве дерево, збери мені тих, хто на цьому розуміється, — а я: гаразд, піду, скільки даси мені завдатку? Я хотів теж мати дім, дружину і дітей, хазяїне, жити в Ікітосі, як нормальний християнин. І раптом Фусія: Пантачо, що сталося в Агуйатіа? Розкажи мені, адже я твій друг. А Пантача, розплющивши очі, червоні, як мавп’ячий зад: та річка повнилася кров’ю, хазяїне, — і Фусія: чиєю кров’ю, старий? — а він: теплою, густою, мов живиця, яка тече з надрізу, і струмки, і озера, як одна велика рана, хазяїне, повірте мені, — а Фусія: звичайно, я тобі вірю, старий, але звідки стільки теплої крові? І Лаліта: облиш його, Фусіє, не розпитуй більше, він страждає, — а Фусія: заткнися, хвойдо, ну, далі, Пантачо, чия ж то була кров? — і Пантача крізь зуби: того ошуканця Боковича, того югослава, який ошукав нас і був гірший від диявола, хазяїне, — а Фусія: навіщо ти його вбив, як це сталося? — і Пантача: він не хотів платити, казав, тут мало кедра, ходімо далі, і витягав вінчестера, і ще побив одного носія, який вкрав у нього пляшку вина. А Фусія: ти застрелив його? І він: рубанув своїм мачете, хазяїне, аж рука здерев’яніла від удару, — Пантача почав хвицяти ногами і плакати, а Лаліта: дивись, у якому він стані, Фусіє, він збожеволів, — і Фусія: тепер я знаю його таємницю, знаю, чому він був у бігах, коли його зустрів Акіліно.

Вони знову сіли біля мати, почекали ще трохи, Пантача заспокоївся і врешті опритомнів. Хитаючись, він підвівся, почав чухатись, — хазяїне, не гнівайтесь, — а Фусія: ті відвари доведуть тебе до божевілля, й одного дня я дам тобі коліном під зад, — і Пантача: я не маю нікого, життя таке сумне, ось у вас є жінка, і в уамбісів є, навіть у звірів є самички, а я самотній, не гнівайтесь, хазяїне, і ви також, хазяйко.

Вони почекали ще два дні, Акіліно не приплив, отож уамбіси подалися шукати його аж на Сантьяго й повернулися без жодних новин. Тоді вони почали шукати місце для ставка, а Пантача: по інший бік причалу, хазяїне, там урвище стрімкіше, і вода з лупун стікатиме в ставок. Уамбіси закивали головами: правильно, — а Фусія: добре, викопаємо там. Чоловіки зрубали дерева, жінки вирвали траву, і коли утворилася галявинка, уамбіси вистругали і загострили палі, вбили їх по колу. Зверху земля була чорна, глибше — червона. Чоловіки копали котлован, а жінки нагортали землю в ітапаки й скидали до озера. Потім пішов дощ, ставок виповнився за кілька днів, треба було лише пустити туди черепах. Вирушили на світанку, річка розлилася, і їм назустріч пливли ліани та корчі, дряпали їх; на Сантьяго Лаліта затремтіла — в неї почалася лихоманка. Пливли два дні, а Фусія: довго ще? — і уамбіси вказували пальцями поперед себе. Врешті з’явилася піщана мілина, і Фусія: вони кажуть, що це вже тут. Пристали, сховались між деревами, а Фусія: не ворушись, не дихай, бо якщо черепахи почують тебе, то не вийдуть, — і Лаліта: мені млосно, здається, я вагітна, Фусіє, — а він: чорт забирай, заткнись. Уамбіси завмерли, ніби перетворилися на рослини між деревами, очі в них блищали. Нарешті стемніло, зацвіркотали цикади, закумкали жаби, і величезна ропуха-уало вилізла Лаліті на ногу, — так би й цю тварюку прибила, — з липучим поглядом, з білястим черевцем, — а він: не рухайся, вже зійшов місяць, — а вона: не можу стояти, як укопана, Фусіє, мені хочеться плакати і кричати. Ніч була ясною, холодною, віяв легкий вітерець, і Фусія: обманули нас, не вилізуть, жодної не видно, — а Пантача: тихо, хазяїне, вже вилазять, хіба не бачите? Великі, темні, опуклі, вони виринали з води, яка набігала на мілину легкими хвилями, й осідали на піску, потім поволі рухалися вперед, а їхні панцирі зблискували золотими блискітками. Дві, чотири, шість. Черепахи підповзали все ближче й ближче, витягуючи зморшкуваті шиї й незграбно рухаючи головами, — вони бачать нас, чують? — декотрі вже почали рити ямки для гнізд, інші ще тільки вилазили з води. І тоді тихо вистрибнули з-поміж дерев швидкі мідні постаті, а Фусія: біжимо, Лаліто, — а коли добігли до мілини, озвався Пантача: обережно, хазяїне, вони кусаються, ледве мені палець не відхопили, особливо самиці. Уамбіси багатьох уже перевернули на спини і задоволено перегаркувалися між собою. Лежачи на спинах, втягнувши голови, черепахи безпомічно ворушили лапами, і Фусія: порахуй їх, — а Лаліта: вісім штук. Чоловіки прокручували у панцирях дірочки, нанизували черепах на ліану, і Пантача: давайте з’їмо одну, хазяїне, бо дуже я зголоднів од того чекання. Там вони й ночували, наступного дня попливли знову і вночі висадилися на другу мілину, — ще п’ять черепах, нове намисто, — і, переночувавши, попливли далі, — а Фусія: добре принаймні, що сезон відкладання яєць, — і Пантача: здається, в цю пору заборонено ловити черепах, хазяїне, — а Фусія: я все життя роблю те, що заборонено. Зворотний шлях був довгий, човни пливли рядком, повільно, тягнучи за собою черепах, які опиралися, гальмували рух, і Фусія: що ви робите, сучі діти, не бийте їх палицями, бо ще повбиваєте, — а Лаліта: чуєш, що я тобі кажу? Мене нудить, Фусіє, зверни на мене увагу, я вагітна, — а він: завжди з тобою якісь неприємності. В протоці черепахи чіплялися за корчі на дні, отож доводилось щохвилини затримуватися. Уамбіси стрибали у воду, черепахи кусали їх, і вони, виючи від болю, видиралися назад на човни. Коли випливли на озеро, побачили човна і дона Акіліно, який стояв на причалі, махаючи їм хустинкою. Він привіз консерви, горнятка, мачете, анісову горілку, і Фусія: любий дідусю, я вже думав, що ти втонув, — а він: я зустрів човен, повний солдатів, і трохи провів їх, щоб не викликати підозри. І Фусія: яких солдатів, — а Акіліно: в Уракусі була колотнеча, агваруни побили якогось капрала і ніби вбили лоцмана, губернатор Санта-Марія де Ньєви теж плив з ними; якщо агваруни не втечуть, то з них усі бебехи витрусять. Уамбіси занесли черепах до ставка, накидали їм листя, лушпиння, мурах, а Фусія: значить, той мерзотник Реатегі валандається десь поблизу? І Акіліно: солдати хотіли, щоб я продав їм консерви, тому я змушений був викручуватись, — а Фусія: чи вони не казали, що той мерзотник Реатегі повертається до Ікітоса й полишає пост губернатора? І Акіліно: так, вони казали, що, покінчивши з цією історією, Реатегі відійде від справ, — а Лаліта: як це добре, що ви припливли, доне Акіліно, не дуже весело їсти цілу зиму самих лише черепах.

Отже, дон Ансельмо став мангачем. Але не з сьогодні на завтра, як людина, що вибирає місце, будує свій дім і заводить господарство; це сталося поволі, непомітно. Спочатку він з’являвся в чічеріях з арфою під пахвою, і музиканти (майже всі колись у нього грали) люб’язно згоджувалися, щоб він їм акомпанував. Люди любили його слухати, нагороджували оплесками. Власниці шинків, які цінували його, давали йому поїсти і випити, а коли він був п’яний, знаходили йому мату, ковдру і куток для спання. Дона Ансельмо ніколи не зустрічали в Кастілії і на Старому мості, немовби він вирішив жити далеко від спогадів і пісків. Старий навіть близько не підходив до кварталів поблизу річки, ніколи не бував у Гальїнасері, на різниці, для нього існувала лише Мангачерія; місто відгородило дона Ансельмо від його власного минулого. А мангачі прийняли і його, і відлюдькувату Чунгу, яка, зіщулившись, сиділа на якому-небудь розі вулиці, вперши підборіддя в коліна, і дивилася поперед себе відчуженим поглядом, поки дон Ансельмо грав на арфі або спав. Мангачі часто говорили про дона Ансельмо, але зверталися до нього по-простому: арфісте, старий. Він якось швидко постарів після пожежі: руки зів’яли, груди позападали, шкіра вкрилася зморшками, живіт випнувся, ноги скривилися, він став неохайним, брудним. Дон Ансельмо ходив у тих самих чоботях, які ще пам’ятали кращі часи, запилюжених, майже геть зношених, штани в нього обтріпалися, на сорочці не залишилося жодного гудзика, капелюх був увесь у дірках, нігті чорні, очі в червоних жилках, повіки зморщені; голос став хрипкий, рухи розслабилися. Спочатку деякі сеньйори запрошували його грати на хрестинах та весіллях; заробивши таким чином дещицю грошей, він умовився з Патросініо Найо, що той здасть йому кімнату і годуватиме раз на день його й Чунгу, яка вже починала говорити. Але й далі ходив такий обшарпаний і брудний, що білі перестали користуватись його послугами, відтоді він почав заробляти собі на життя різними способами: допомагав при переїздах, підносив пакунки або мив двері. У чічеріях він з’являвся надвечір, раптово, однією рукою тягнучи Чунгу, в іншій тримаючи арфу. Дон Ансельмо у Мангачерії був особою популярною, приятелем усіх і нікого, самітником, який раз у раз піднімав капелюх, щоб привітатися мало не з кожним зустрічним, однак обмінювався з людьми лише кількома словами, і тільки арфа, донька й алкоголь, здавалося, заповнили все його життя. Від давніх звичок у нього лишилася ненависть до аурів: коли помічав яструба, відразу ж шукав камінь, кидав у нього, засипав прокльонами. Пив дон Ансельмо багато, але був тихим п’яницею, ніколи не буянив, не галасував. А те, що він п’яний, можна було визначити по його ході, він не вимальовував зигзагів, не хитався, а йшов поважно: прямі ноги, руки по швах, гордість на обличчі, погляд, втуплений у щось далеко попереду.

Дон Ансельмо жив простим, скромним життям. Опівдні залишав халупу Патросініо Найї, іноді тримаючи за руку Чунгу, іноді один: на вулиці квапився, немовби в якійсь невідкладній важливій справі. Проходив жвавим кроком мангачський лабіринт, йшов крутими стежками і таким чином діставався до південного кордону, до пісків, які тягнулися далі в бік Сульяни, або спускався до межі міста, до того ряду ріжкових дерев, що росли уздовж каналу. Потім вертався назад, кружляв по всіх усюдах, роблячи короткі зупинки в чічеріях: без найменшого знічення заходив, спокійний, мовчазний, поважний, і чекав, доки хтось запросить його на чарку кларіто чи скляночку піско. Дякував кивком голови, виходив і в тому самому гарячковому ритмі продовжував свій марш, прогулянку чи покуту, доки мангачі бачили, як він зупинявся де попало, падав у затінок якого-небудь даху, зручно вкладався на піску, закривав капелюхом обличчя й лежав так годинами, байдужий, не звертаючи уваги на курей та кіз, що обнюхували його, терлися своїми перами чи бородами, випорожнювалися на нього. Безцільно швендяючи, дон Ансельмо чіплявся до перехожих, просячи в них цигарку, і, якщо йому відмовляли, він не гнівався, а прямував далі, гордий, урочистий. Вночіповертався до Патросініо Найї по арфу і йшов до чічерій, тепер уже для того, щоб грати. Годинами перебирав струни, делікатно доторкуючись до них пальцями, а коли був такий п’яний, що руки не слухалися його й арфа починала фальшивити, тоді шепотів щось і очі йому смутніли.

Іноді дон Ансельмо ходив на цвинтар, і там останній раз, другого листопада^[30], коли сторожі заступили йому шлях до брами, його бачили розлюченим. Він зчепився з ними, лаяв, кидався камінням, урешті якісь люди умовили цвинтарних сторожів пропустити його. Іншого разу, там, на цвинтарі, теж другого листопада, Хуана Бауро побачила Чунгу, якій тоді було близько шести років, брудну, обшарпану, — дівчинка бігала серед могил. Покликала її, погладила. Відтоді праля, поганяючи клапоухого, навантаженого білизною віслюка, час від часу приходила до Мангачерії, питала про арфіста й Чунгу. Малій приносила їжу, сукенки, черевички, йому — цигарки, трохи дрібних грошей, які він одразу ж ішов пропивати в найближчу чічерію. А невдовзі Чунгу перестали зустрічати на вулицях Мангачерії. Патросініо Найя сказав, що Хуана Бауро забрала її з собою до Гальїнасери. Арфіст і далі жив своїм життям, своїми прогулянками. З кожним днем усе більше старішав, ставав усе неохайнішим, обдертішим, але люди вже до нього призвичаїлися, ніхто не відвертав голови, коли зустрічав дона Ансельмо, спокійного, випростаного, або коли доводилось обходити старого, який валявся посеред дороги під палючим сонцем.

Лише через кілька років арфіст почав вибиратися за межі Мангачерії. Вулиці міста росли, змінювались, вкривалися бруком, високими тротуарами, гарними будинками і ставали дедалі галасливішими від дітлахів, що бігли за кожним новим автомобілем. Довкола — нові бари, готелі, обличчя приїжджих; до Чіклайо вело нове шосе, блискучі рейки нової залізничної колії зв’язували П’юру з Пайтою через Сульяну. Все змінювалося, і п’юранці також. Їх вже не видно було на вулицях у чоботях і штанях для верхової їзди, тепер вони носили костюми, навіть галстуки, а жінки, які відмовлялися від темних, по кісточки, спідниць, вбиралися тепер у плаття світлих кольорів, і ходили вже не під запонами вуалей та великих хусток і не в супроводі служниць, а лише самі, з відкритими обличчями і розпущеним волоссям. З’являлося дедалі більше вулиць, усе вищими ставали будинки, місто росло, пустеля відступала. Гальїнасера зникла, й на її місці виріс новий багатий квартал. Халупи, які тулилися за різницею, одного ранку було спалено; прибули поліцейські й жандарми, очолювані алькальдом та префектом, силоміць посадили всіх на грузовики й вивезли, а наступного дня там почали прокладати прямі вулиці, планувати й будувати двоповерхові будинки, і невдовзі ніхто не міг собі уявити, що в цьому чистенькому районі з віллами, де живуть білі, колись животіли робітники-пеони. Розрослася також і Кастілія, перетворившись на маленьке місто, — вулиці вимощено бруківкою, з’явилося кіно, відкрито школи, розбито алеї. Старі люди відчували себе закинутими у інший світ і нарікали на штовханину, розпусту, нещасні випадки.

Одного дня, з арфою під пахвою, старий арфіст пройшов тим оновленим містом, дістався до Пласа де Армас, сів під тамариндом, почав грати. Наступного дня опівдні він прийшов знову, і відтоді бував там дуже часто, особливо по четвергах і суботах, коли грали вечірню зорю. П’юранці збиралися на Пласа де Армас, щоб послухати військовий оркестр з Казарм Грау, дон Ансельмо за годину перед його виступом давав свій власний концерт, потім обходив публіку з капелюхом, і, зібравши декілька солів, одразу ж повертався до Мангачерії. Вона не змінилася. Мангачі — також. Ті самі очеретяні хижки, свічки з лою, кози, і, незважаючи на те, що й туди вступав прогрес, до її закутків не ризикував заходити жоден жандармський патруль. А арфіст, без сумніву, відчував себе щирим мангачем, відчував усім серцем, бо гроші, зароблені концертами на Пласа де Армас, він тратив завжди лише в своєму передмісті. Ночами він як завжди грав у Тули, Гертрудіс чи Анхеліки Мерседес, своєї колишньої куховарки, яка тепер тримала власну чічерію. Ніхто вже не міг собі уявити Мангачерію без нього, жоден мангач не міг подумати, що завтра вранці не побачить, як дон Ансельмо урочисто гуляє вуличками, жбурляє каміння в аурів, виходить з халуп, позначених червоними прапорцями, спить на сонці, а коли стемніє, не почує вдалині звуків його арфи. Навіть по манері говорити, хоча говорив він рідко, кожний п’юранець впізнавав у ньому мангача.

— Непереможні кликали його до свого столу, — пригадувала Чунга. — Але Літума вдавав, що не чує їх.

— Цей сержант завжди такий ввічливий, — розповідав арфіст. — Підійшов до мене привітатися й обійняти.

— Своїми дурними жартами ці бешкетники доб’ються того, що мої підлеглі перестануть мене поважати, доне Ансельмо, — сказав Літума.

Двоє жандармів залишилися біля бару, сержант розмовляв з доном Ансельмо. Чунга подавала їм пиво, а брати Леон і Хосефіно ніяк не вгамовувалися.

— Краще не розповідайте далі, бо Дикунка починає смутніти, — попросив Молодий. — Зрештою вже пізно, маестро.

— Нема чого, дівчино, сумувати. — Рука дона Ансельмо затремтіла над столом, перекинула чашку й поплескала Дикунку по плечу. — Таке життя, ніхто в цьому не винний.

— Варто цим зрадникам улізти в мундир, як вони вже не відчувають себе мангачами, навіть не вітаються, дивитися на тебе не хочуть, — викрикували троє непереможних.

— Жандарми не знали, що це про сержанта, — сказала Чунга. — Спокійнісінько пили своє пиво, розмовляли зі мною. Але Літума добре знав, що це про нього, він пронизував їх поглядом, а рукою давав знак: почекайте, заспокойтеся.

— Хто запрошував цих типів у формі, га? — вигукнув Семінаріо. — Мені вже чується, як вони швиденько кажуть «до побачення». Чунго, зроби мені таку ласку, вижени їх геть.

— Це сеньйор Семінаріо, власник гасієнди, — промовила Чунга. — Не звертайте на нього уваги.

— Я знаю його, — озвався сержант. — Не звертайте уваги, хлопці, він п’яний.

— Тепер ще й чіпляється до жандармів, — обурився Мавпа. — Забагато собі дозволяє.

— Наш братик міг би йому заткнути пельку, хоч на це б йому мундир придався, — під’юджував Літуму Хосе.

Молодий Алехандро випив кави й сказав:

— Коли Семінаріо прийшов сюди, то був спокійний, але після двох склянок розлютився. Напевне, мав якийсь тягар на серці, ось і намагався звільнитися від нього — тому грубіянив і задирався.

— Не треба так, сеньйоре, — заспокійливо мовив сержант. — Ми при виконанні службових обов’язків, нам за це платять.

— Ви вже простежили за порядком і побачили, що все гаразд, — не вгавав Семінаріо. — А зараз ідіть і облиште порядних людей в спокої.

— Не зважайте на нас, — попросив сержант. — Гуляйте собі на здоров’я, сеньйоре.

Обличчя Дикунки дедалі смутнішало, а Семінаріо за своїм столом корчився від люті, — ця поліцейська шкура також стелиться переді мною, нема вже чоловіків у П’юрі, от що зробили з цим проклятим краєм. І тоді до нього підійшли Гортензія й Амапола, пестощами та жартами трохи його заспокоїли.

— Гортензія, Амапола, — повторив дон Ансельмо. — Що за імена ти вигадуєш, Чунгіто!

— А що робили непереможні? — спитала Дикунка. — Адже те, що він сказав про П’юру, повинно було довести їх до нестями.

— По їхніх очах було видно, що вони жовчю спливали, — промовив Болас. — Але що ж було робити, коли вони помирали від страху.

І непереможні: ми не знали, що ти, Літумо, такий боягуз, адже ти озброєний і можеш вколошкати Семінаріо, бо в нього руки сверблять, це очевидно, — а Ріта: тихіше, бо зараз він почує, — і Марібель: бійка буде, — а Сандра й далі голосно реготала. Згодом патруль пішов, сержант, провівши обох жандармів до дверей, повернувся назад і підсів до столика непереможних.

— Краще було б, якби він теж пішов, — скрушно похитав головою Болас. — Бідолаха.

— Чому бідолаха? — заперечила Дикунка. — Він чоловік, і не потребує, щоб його жаліли.

— Але ти завжди сама кажеш «бідолаха», Дикунко, — сказав Болас.

— Я його дружина, — пояснила Дикунка, а Молодий злегка всміхнувся.

Літума сварив їх: чому ви глузуєте з мене при моїх підлеглих? — і вони: ти, дволична людина, перед ними вдаєш із себе велике цабе, а потім випроваджуєш їх, щоб гуляти собі досхочу, аж прикро дивитися на тебе, — і він: мені ще прикріше дивитись на вас, — але за хвилину вони вже помирилися й заспівали: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, вони непереможні, зараз ідуть спідниці задирати.

— Це ж треба, самі для себе склали гімн, — сказав арфіст. — Ой, ці мангачі, таких удень з вогнем не знайдеш.

— Але ти вже перестав бути непереможним, — зауважив Мавпа. — Піддався залякуванням.

— Не розумію, чому ти не згорів від сорому, братику? — докинув Хосе. — Ніколи жоден мангач не був жандармом.

— Мабуть, вони розповідали про свої походеньки та пиятики, — сказала Чунга. — Про що їм ще було розмовляти?

— Десять років, братику, — зітхнув Літума. — Жахливо, як час летить.

— За час, який летить, — запропонував Хосе, підіймаючи склянку.

— Мангачі, коли вп’ються, починають філософствувати. Заразилися від Молодого, — промовив арфіст. — Напевне, вони говорили про смерть.

— Десять років, аж не віриться, — і собі зітхнув Мавпа. — Пам’ятаєш про відспівування Домітіли Яри, братику?

— Наступного дня після повернення з сельви я зустрів отця Гарсію і він не відповів мені на уклін, — сказав Літума. — Не пробачив нам.

— Який там філософ, маестро, — зашарівся Молодий. — Я лише скромний музикант.

— Найімовірніше, що вони теревенили про своє минуле, — сказала Дикунка. — Завжди при зустрічах вони згадували часи, коли були шмаркачами.

— Ти ніколи не жалкував, братику? — спитав Хосе.

— Чи жандармом бути, чи кимось іншим, яка різниця? — знизав плечима Літума. — Ось коли я був непереможним, то бешкетував, бився, але також і голодував, хлопці. А тепер принаймні я добре снідаю й вечеряю. Це вже щось.

— Якщо можна, то я випив би ще трохи молока, — попросив арфіст.

— Зараз підігрію, доне Ансельмо. — Дикунка підвелася.

— Єдине, в чому я тобі заздрю, це те, що ти побачив трохи світу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Ми здохнемо, а з П'юри і кінчика носа не поткнемо.

— Кажи за себе, — буркнув Мавпа. — Мене не поховають, доки не побачу Ліми.

— Добра вона дівчина, — мовив Ансельмо. — Завжди до всіх приязна. Така послужлива й симпатична. А вона гарненька?

— Не дуже, такий собі цурпалок, — відповів Болас. — Коли одягає взуття на високих підборах, то ходить так, що вмерти можна від сміху.

— Але в неї гарні очі, — додав Молодий. — Зелені, величезні, таємничі. Вам би сподобалося, маестро.

— Зелені? — перепитав арфіст. — Напевне б, сподобались.

— Хто б міг подумати, що ти підеш у жандарми і женишся, — дивувався Хосефіно. — А невдовзі станеш головою сім’ї, Літумо.

— Чи правда, що в сельві жінки ходять голі? — поцікавився Мавпа. — Чи такі ласі на любощі, як про них кажуть?

— Ще більше, ніж кажуть, — ствердив Літума. — Доводиться від них відбиватись. Забудешся, і всі соки з тебе вичавлять, не знаю, яким дивом я не повернувся звідти сухотним.

— Отже, можна брати будь-яку, котра тобі до вподоби? — спитав Хосе.

— Особливо, якщо ти з узбережжя, — відповів Літума. — Вони просто шаліють за креолами.

— Може, вона й добра дівчина, але безсовісна, — промовив Болас. — Сплуталася з приятелем власного чоловіка, поки, бідолашний Літума сидить за гратами.

— Не треба так швидко засуджувати, — скривився Молодий. — Належало б спершу знати, як це сталося насправді. Не так просто побачити, що криється під поверхнею. Ніколи першим не кидай каменя, брате.

— А ще потім каже, що не філософ, — зауважив арфіст. — Послухай лишень його, Чунгіто.

— У Санта-Марія де Ньєві було багато жінок, братику? — допитувався Мавпа.

— Можна було міняти їх щоденно, — сказав Літума. — Багато, дуже багато, а що вже палкі, як жодні інші. На будь-який смак — білі, чорненькі, варто лише руку простягнути.

— Якщо їх було стільки і таких, то чому ти одружився з цією? — засміявся Хосефіно. — Бо що не кажи, Літумо, в неї тільки очі гарні, але решта нічого не варте.

— Він так ударив кулаком по столу, що, мабуть, у соборі було чутно, — промовив Болас. — Вони посперечалися через щось, здавалося, Хосефіно й Літума от-от вчепляться один одному в горлянку.

— Вони — мов ті сірники чи іскорки, які спалахують і миттю гаснуть, — сказав арфіст. — Ніколи не гніваються надто довго. Всі п’юранці — люди з голубиними серцями.

— Ти що, жартів не розумієш? — заспокоював його Мавпа. — Ну й змінився ти, братику.

— Вона ж мені як сестра, Літумо, — кричав Хосефіно. — Невже ти думаєш, що я сказав це всерйоз? Сідай, друже, давай вип’ємо з тобою.

— Так уже сталося, що я її кохаю, — сказав Літума. — Це ж не гріх.

— І дуже добре, що кохаєш, — підтакнув Мавпа. — Подай ще пива, Чунго.

— Бідолашка не може призвичаїтися в П’юрі, вона перелякана такою кількістю людей, — пояснював Літума. — Адже тут усе інакше, ніж у неї в рідних краях, ви повинні її зрозуміти.

— Звичайно, що розуміємо, — погодився Мавпа. — Ну, за здоров’я нашої сестрички.

— Вона чудова дівчина, а як піклується про нас, а яку їжу нам готує, — додав Хосе. — Ми всі троє дуже любимо її, братику.

— Добре молоко, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — Не надто гаряче?

— Дуже добре, смачне, — присьорбуючи, відповів арфіст. — А що, в тебе справді зелені очі?

Семінаріо повернувся в їхній бік разом зі стільцем, — та що це таке, що за галас, чи тут уже не можна спокійно порозмовляти? А сержант дуже стримано: ви, сеньйоре, виходите за межі дозволеного, ніхто вас не зачіпає, отож не треба і нас зачіпати. Семінаріо підвищив голос: хто ви такі, щоб тут дзявкати, як захочу, то буду зачіпати, хай би чорт ухопив усіх вас чотирьох разом з тією хвойдою, що вас на світ породила, чуєте чи ні?

— Так і лайнувся? — не повірила Дикунка, кліпаючи повіками.

— І не раз, то був лише початок, — сказав Болас. — Ці багаті землевласники думають, що можуть кожного так облаяти.

Гортензія й Амапола швидко відійшли, а Сандра, Ріта й Марібель, які стояли біля бару, повитягали шиї. Сержантів голос тремтів від люті: — При чому тут хвойда, сеньйоре?

— Якщо тобі не подобається, то ходи сюди, побалакаємо, чоло, — заревів Семінаріо.

— Але Літума не пішов, — сказала Чунга, — Сандра і я стримали його.

— Навіщо ж одразу в сяку-таку матір, коли суперечка точиться поміж чоловіками? — обурився Молодий. — Мати — це найсвятіше на світі.

Гортензія й Амапола повернулися до столу Семінаріо.

— Я не чув потім, щоб вони сміялися або співали гімн, — мовив арфіст. — Після всього сказаного на їхню адресу щось було вже не так.

— Вони втішалися випивкою, — докинула Чунга. — Пляшки на столі не вміщались.

— Ось я і думаю, що коли в людини важко на душі, то цим усе пояснюється, — розмірковував Молодий. — Тому одні стають пияками, інші священиками або вбивцями.

— Піду змочу собі голову холодною водою, — вирішив Літума. — Цей тип зіпсував мені увесь вечір.

— Цілком зрозуміло, що він образився, Хосефіно, — зауважив Мавпа. — Кому приємно чути, що в нього бридка дружина?

— Досить уже з мене цієї пихи, — сказав Хосефіно. — Я мав сотню жінок, я знаю половину Перу, я жив розкішним життям. А він цілоденно торочить нам про ті свої подорожі.

— Насправді тебе злість бере, бо його жінка не звертає на тебе уваги, — вколов Хосе.

— Якби він дізнався, що ти до неї чіпляєшся, то забив би тебе, — попередив Мавпа. — Він закоханий у свою жінку, мов теля.

— Сам винен, — сказав Хосефіно. — І чому він такий пихатий! Мовляв, у ліжку вона справжній вогонь. А нехай-но він кудись поїде, тоді я перевірю, чи це справді таке диво.

— Б’ємося об заклад, що не спокусиш її, братику? — вигукнув Мавпа.

— Побачимо, — всміхнувся Хосефіно. — Спершу вона хотіла мене побити, другого разу тільки насміялася, а за третім навіть не образилась, я навіть трохи помацав її. Вона вже м’якне, я на таких речах знаюся.

— Якщо піддасться, то май на увазі, — попередив Хосе. — Де один непереможний, там і троє.

— Дивно, чому мені так хочеться переспати з нею, — знизав плечима Хосефіно. — Адже вона нічого не варта.

— Бо вона не тутешня, — сказав Мавпа. — Кожного чоловіка завжди тягне дізнатись, які таємниці, які звичаї така жінка принесла зі своїх країв.

— Вона — як звірятко, — промовив Хосе. — Нічого не розуміє, увесь час запитує, навіщо це, для чого це. Я б не зважився першим попробувати. А якщо вона розповість Літумі, Хосефіно?

— Вона полохлива й легкодуха, — відповів Хосефіно. — Швидше померла б від сорому, аніж зважилася йому щось розповідати. Шкода тільки, що вагітна. Тепер, щоб обробити її, треба зачекати, доки вона народить.

— Потім вони преспокійно почали танцювати, — сказала Чунга. — Здавалося, все минуло.

— Нещастя приходять раптово, коли їх найменше сподіваєшся, — виголосив Молодий.

— З ким він танцював? — спитала Дикунка.

— Із Сандрою. — Чунга дивилася на неї своїми згаслими очима, говорила повільно: — Вони притискалися одне до одного. І цілувались. Ти ревнива?

— Я просто так спитала, — відповіла Дикунка. — Я не ревнива.

А розлючений Семінаріо раптом підвівся, — забирайтесь геть, бо вижену вас звідси копняками, усіх чотирьох.

III

— Ані звуку, ані вогника, — сказав сержант. — Вам це не здається дивним, сеньйоре лейтенант?

— Сеньйоре, вони на іншому боці, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Острів начебто великий.

— Вже світає, — промовив лейтенант. — Нехай підведуть човни, але без галасу.

Поміж деревами і водою мундири набували кольору рослин. Стовпившись у вузькому сховку, змоклі до нитки, з непритомними від утоми очима жандарми та солдати підтягали штани, поправляли гетри. На їхніх обличчях, зеленавих від світла, що проникало крізь сплетіння гілок, листя й ліан, виднілися укуси москітів і сильні подряпини. Лейтенант пробрався до берега, відвів однією рукою листя, другою підніс бінокль до очей і почав оглядати острів: високе урвище, олив’яного кольору береги, дерева з могутніми стовбурами і високими кронами. Вода відбивала перше ранкове світло, вже чулося цвірінькання птахів. Сержант, накульгуючи, підійшов до лейтенанта, під його ногами тріщав хмиз. Позаду ворушилися в гущавині невиразні постаті — жандарми і солдати мовчки відгвинчували ковпачки фляжок, закурювали цигарки.

— Слава богу, вже не сваряться, — озвався лейтенант. — І хто б міг подумати, що вони усю дорогу перегиркувались.

— Погана ніч їх здружила, — сказав сержант, — утома, незручності. Ніщо так не зближує людей, як спільні труднощі, сеньйоре лейтенант.

— Доки ще не зовсім розвиднілося, візьмемо тих бандюг у кліщі, — прийняв рішення лейтенант. — Пошлемо кількох людей на протилежний берег.

— Але в такому разі треба перепливти озеро, — уточнив сержант, вказуючи пальцем на острів. — Це біля трьохсот метрів. Вони перестріляють нас, як качок.

Підійшли сержант Роберто Дельгадо та інші. Болото й дощ зробили мундири невиразними, лише пілотки й кашкети відрізняли солдатів від жандармів.

— Ми вишлемо до них парламентера, сеньйоре лейтенант, — запропонував сержант Роберто Дельгадо. — Їм нічого більше не залишається, як здатись.

— Це дивно, що вони нас помітили, — сказав сержант. — Уамбіси, як і всі дикуни, мають тонкий слух. Може бути, що вони ціляться в нас, сидячи на лупунах.

— Дивлюся й очам не вірю, — здивовано мовив сержант Дельгадо. — Погани живуть серед лупун, а завжди ж так бояться цих дерев.

Жандарми та солдати прислухалися. Посинілі тіла, маленькі плямки засохлої крові — сліди від колючок, кола під очима, розширені зіниці… Лейтенант почухав щоку, — що ж воно таке? Біля скроні в нього синіли три прищики, утворюючи трикутник, — мабуть, обидва сержанти наклали в штани зі страху? — і пасмо брудного волосся впало йому на лоб, наполовину закритий козирком кашкета. Що? Це швидше ваші жандарми перелякалися, сеньйоре лейтенант, а я, сержант Роберто Дельгадо, не знаю, що таке страх. Почувся шепіт, і водночас із поривом вітру, який сколихнув листя, Малюк, Чорний і Блондин відійшли від солдатів; це зневага до нас, сеньйоре лейтенант, цього не можна так просто залишити, по якому праву? І лейтенант доторкнувся до кобури: коли б у нас не було спеціального завдання, це йому дорого обійшлося б, тоді б він побачив.

— Це лише жарт, сеньйоре лейтенант, — пробелькотів сержант Роберто Дельгадо. — У війську ми жартуємо з офіцерів, а вони ніколи не ображаються. Я думав, що і в поліції так само.

Хлюпання води заглушило їхні голоси, чути було обережний плюскіт весел. З-під сплетіння ліан з очерету випливли човни. Лоцман Пінтадо й солдат усміхалися; ані вирази їхніх облич, ані рухи не вказували на втому.

— Мабуть, справді краще запропонувати їм здатися, — сказав лейтенант.

— Звичайно, сеньйоре лейтенант, — кивнув головою сержант Роберто Дельгадо. — Я порадив вам це не через боягузтво, а з тактичних міркувань. Якщо вони захочуть утекти, то звідси ми відкриємо шквальний вогонь.

— А якщо ми попливемо туди, вони перестріляють нас на середині озера, — додав сержант. — Нас лише десятеро, а хто знає, скільки їх там і яка в них зброя?

Лейтенант озирнувся, жандарми і солдати виструнчилися, — хто тут служить найдовше? На їхніх обличчях був вираз настороженості, вуста скривилися, очі тривожно кліпали. Сержант Роберто Дельгадо вказав на низенького мідношкірого солдата, і той ступив крок наперед, — солдат Інохоса, сеньйоре лейтенант. Дуже добре, нехай він очолить солдатів з гарнізону Борха, перепливе на той берег озера й займе позицію навпроти острова, сержанте. Я залишуся тут з жандармами, вони пильнуватимуть за горловиною протоки. І сержант Роберто Дельгадо: а в такому разі навіщо тут я, сеньйоре лейтенант? Офіцер зняв кашкет, — навіщо? — пригладив волосся, — зараз тобі скажу, — і коли одяг кашкет, пасмо волосся зникло з чола. Ви з сержантом попливете, щоб запропонувати їм здатися. Нехай кинуть зброю й стануть над урвищем, поклавши руки на голову. Вас перевезе Пінтадо. Сержанти мовчки дивились один на одного. Солдати і жандарми, збившись в один гурт, шепотілися, в їхніх очах вже не було страху, лише полегшення й глузливі іскорки. Солдати на чолі з Інохосою сіли в човен, який захитався і глибше занурився в воду. Лоцман підняв весло, знову почувся тихий плюскіт, затремтіли гілки, і пілотки зникли поміж заростей і ліан. Лейтенант уважно подивився на сорочки жандармів, — нехай Малюк зніме свою, вона найбіліша. А ти, сержанте, прив’яжи її до свого карабіна; ясна річ, як тільки бандити почнуть опиратися, стріляйте по них без жодних вагань. Сержанти вже сиділи у човні, і коли Малюк кинув їм сорочку, Пінтадо відіпхнув човен веслом. Він поволі кермував поміж заростями очерету, але, щойно вони випливли на озеро, увімкнув двигун, і, налякані його рівним деркотінням, у повітря здійнялися птахи, які галасливо втікали з дерев. Над лупунами займалася рожева заграва, в спокійних, чистих водах озера відбивалися перші промені сонця, що пробивались крізь гущавину.

— Ех, друже, а я збирався оженитися, — зітхнув сержант.

— Підніми вище карабін, — сказав сержант Дельгадо. — Нехай бачать сорочку.

Вони перепливли озеро, не спускаючи очей з урвища й лупун. Пінтадо, однією рукою кермуючи, іншою почав шкребти собі голову, обличчя, груди, відчувши раптову сверблячку. Вони вже бачили вузеньку болотисту мілину, голі кущі й колоди, які, очевидно, правили за плавучу пристань. До протилежного берега озера пристав човен з солдатами, вони швидко вистрибували, залягали за деревами і направляли гвинтівки на острів. У Інохоси гарний голос. Ті пісеньки, які він співав на кечуа вчора увечері, були дуже гарні, еге ж? Так, але що сталося, чому їх не видно, чому не виходять? На Сантьяго повно уамбісів, друже, ті, які бачили, що ми пливемо, попередили цих, і вони мали доволі часу, щоб повтікати різними протоками. Човен підплив до плавучої пристані. Зв’язані товстими ліанами стовбури були вкриті мохом, грибами і водоростями. Усі троє оглянули червонясту стіну урвища, покручені, зігнуті лупуни, — тут нікого немає, сеньйори сержанти, але ж і набралися ми страху. Сержанти вискочили з човна, хляпаючи, побігли через грязюку, почали підійматися нагору, щільно притискаючись до схилу. Сержант тримав карабін над головою, і сорочка Малюка тріпотіла на теплому вітрі. Ледь вони дісталися до верхівки, як сліпуче світло змусило їх заплющити і протерти очі. Сплетіння ліан закривали проміжки між лупунами, важкий, гнилий запах бив їм у ніздрі, коли вони пробували зазирнути в гущавину. Нарешті знайшли просіку, рушили вперед, раз у раз заплутуючись у дикій траві, далі просувалися крутою вузькою стежкою, яка звивалась між рядами дерев, зникала, з’являлася знову то в кущах, то в заростях папороті. Сержант Роберто Дельгадо починав нервувати: чорт забирай, вище підніми карабін, нехай бачать, що ми йдемо до них з білим прапором. Крони дерев утворювали склепіння, яке лише час від часу пронизували промінчики сонця, падаючи на землю золотавими тремтливими клаптиками, звідусіль чутно було голоси незримих птахів. Сержанти затуляли обличчя руками, однак це не рятувало їх від уколів колючок і пекучих подряпин. Раптом стежка урвалася, і на галявині з рівною піщаною поверхнею, очищеною від трави, вони побачили хижки, — гей, друже, поглянь-но лише туди. Високі міцні хижки вже наполовину поглинув ліс. У однієї не було покрівлі, і в передній стіні, немов округла рана, зяяв пролом; у другій росло дерево, буйно вистромлюючи з вікон свої волохаті лапи, а стіни зникли під панцирем плющу. По всіх усюдах росла висока трава; розвалені, оплетені паростками сходи служили опертям для бур’яну, між сходами також виднілися пташині гнізда, біля паль — величезні мурашники. Сержанти з витягнутими шиями ходили навколо хижок, намагаючись зазирнути всередину.

— Вони відпливли не вчора, а набагато раніше, — зробив висновок сержант Дельгадо. — Ліс тут майже все задавив.

— Це хижки не уамбісів, а християн, — сказав сержант. — Погани таких великих не будують і, крім того, коли переходять на інше місце, то забирають їх з собою.

— Тут мала бути галявина, — висловив припущення сержант Дельгадо. — Дерева молоденькі. Тут, друже, жило багато людей.

— Лейтенант лютуватиме, — сказав сержант. — Він був певний, що хоч кількох злапає.

— Треба його покликати, — вирішив сержант Дельгадо; націлившись з карабіна в одну з хижок, він двічі вистрелив, удалечині постріли відлунилися. — Бо ще подумає, що бандити нас уже патрають.

— Щиро кажучи, я радий, що тут нікого немає, — мовив сержант. — Я збираюсь одружитись, а сюди приїхав не для того, щоб мені, молодому, продірявили голову.

— Доки прийде решта, ходімо пошукаємо, — запропонував сержант Дельгадо. — Може, залишилося щось варте уваги.

Вони знайшли тільки проіржавілий мотлох, обтягнутий павутинням, та поїдені термітами уламки дерева, які тріщали або розпадалися під ногами на порох. Вийшли з хижки і обійшли острів, тут і там схиляючись над обгорілими стовбурами, іржавими бляшанками, черепками глечиків. На одному зі схилів знайшли рів з водою, в його смердючих випарах кружляли хмари москітів. Рів був оточений двома рядами паль, немов рясною сіткою, і сержант Роберто Дельгадо: що це таке? Нічого подібного в житті не бачив. Що б це могло бути? А сержант: то якась вигадка дикунів, але буде краще, якщо ми звідси підемо, бо страшенно смердить і сила-силенна москітів. Вони повернулися до хижки, а там з неспокійним, непевним виглядом ходили по галявині лейтенант, жандарми й солдати, наштовхуючись на дерева, немов сновиди.

— Десять днів подорожі, — вигукнув лейтенант. — І задля усього цього стільки мороки? Як гадаєте, давно вони відпливли?

— Думаю, що зо два місяці тому, пане лейтенант, — відповів сержант. — Може, навіть і з рік.

— Тут було не дві, а три хатини, пане лейтенант, — промовив Чорний. — Ось тут стояла ще одна, мабуть, її знесла буря. Погляньте, й досі палі стирчать.

— А я думаю, — що років зо два минуло, пане лейтенант, — сказав сержант Дельгадо. — Це видно по тому дереву, яке виросло там, усередині.

Зрештою, яка різниця, — лейтенант розчаровано посміхнувся, — місяць чи десять років, самі дали себе надурити. А сержант Дельгадо: ану, Інохосо, перетрусіть тут усе добряче, зберіть усе, що можна їсти, пити й носити, — і солдати розійшлися по галявині, загубилися поміж деревами, — а Блондин нехай зварить трохи кави, треба забити цей бридкий присмак у роті. Лейтенант сів навпочіпки, почав колупати патичком землю. Сержанти закурили цигарки; під час розмови над ними пролітали блискучі хмари комашні. Лоцман Пінтадо нарубав сухого галуззя, розпалив вогнище, тим часом двоє солдатів викидали з хижок пляшки, глиняні глечики, затріпані ковдри. Блондин підігрів термос, подав паруючу каву в латунних скляночках, а коли лейтенант і сержант закінчили пити, почулися крики, — що там таке? — і підбігли два солдати, — знайшли кого-небудь? Лейтенант схопився на ноги, — в чім річ? — а солдат Інохоса: мрець, пане лейтенант, ми знайшли його там, унизу, на тій мілині. Уамбіс? Християнин? Лейтенант уже біг, за ним — жандарми й солдати, протягом хвилини чутно було лише сухий тріск розтоптаного листя й тихий шелест прим’ятої трави. Вони швидко оминули палі, кинулися вниз по схилу, перетнули суходіл, наїжачений камінням, і, добігаючи до мілини, зупинилися як укопані біля мерця. Він лежав розпластаний горілиць, пошарпані штани ледве закривали худі брудні ноги. Під пахвами в нього були клубки сплутаного чорного волосся, на пальцях повідростали довгі нігті. На грудях і плечах виднілися струпи, засохлі рани, з-поміж розтрісканих губів визирав краєчок білого язика. Жандарми і солдати дивилися на нього, а сержант Роберто Дельгадо раптом посміхнувся, нахилився над ним і почав обнюхувати, майже доторкуючись до його губів. Потім хихикнув, випростався й копнув його ногою під ребра. Що це таке, хіба можна бити покійника, — а сержант Роберто Дельгадо копнув його ще раз, — який там покійник, хіба ви, сеньйоре лейтенант, не відчуваєте запаху? Всі нахилилися й понюхали, здавалося, неживе, захололе тіло. Який там мрець, сеньйоре лейтенант, це лайно зараз просто поринуло в солодкі марення, — якась весела лють наростала в сержантові Дельгадо, і він усе дужче бив нещасного, а той врешті ворухнувся, — чорт забирай, таки правда, — захрипів і глибокий стогін вирвався йому з грудей. Лейтенант схопив його за волосся, шарпнув і знову почулося хрипіння. Сучий син очманів від наркотиків, — а сержант: так, подивіться, ось там його вариво. Біля купки сріблястого попелу й почорнілих головешок видно було закіптюжений глиняний горщик, повний зілля. Десятки термітів з довгими вусиками і чорними-чорнющими черевцями видиралися по його стінках, у той час як інші, розташувавшись колом, здавалося, прикривали собою штурм. Коли б він помер, його давно б хробаки зжерли, сеньйоре лейтенант, тільки б кісточки залишилися, — а Блондин: вони вже почали, погляньте на його ноги. Деякі терміти повзли по здерев’янілих ногах, інші досліджували ступні, пальці, суглоби, торкаючись шкіри тоненькими вусиками й залишаючи по собі смужку синіх цяток. Сержант Роберто Дельгадо копнув чоловіка знову в те саме місце. Між його ребрами вискочила гуля, підшкірний пухир з темною верхівкою. Чоловік і далі лежав нерухомо, але час від часу видавав глибоке хрипіння, важко ворушачи язиком і облизуючи губи. Клятий, думає, що він в раю, нічого не відчуває, — а лейтенант: води, швидко, та поскидайте з його ніг термітів, бо вони зжеруть його. Малюк і Блондин почали давити термітів, два солдати принесли в кашкетах воду з озера, вилили чоловікові на обличчя. Він уже пробував ворушити кінцівками, гримаси спотворювали його обличчя, голова безсило хилилася то ліворуч, то праворуч. Зненацька він ригнув, поволі, в’яло зігнув одну руку, помацав себе, погладив синець. Зараз він дихав неспокійно, груди в нього здійматися, живіт западав, а білий язик, обкладений зеленою слиною, вилазив з рота й ворушився. Очі його далі залишалися заплющеними, і лейтенант до солдатів: ніяк не очухається, дайте йому ще води, треба його розбудити. Солдати й жандарми бігли до озера, поверталися, виливали на чоловіка воду, а він відкривав рота, жадібно її ловлячи й з присвистом усмоктуючи краплинки. Його язик набував природного кольору, тіло розслабилося, ніби звільнившись від незримих пут.

— Дайте йому трохи кави, приведіть його до тями в який завгодно спосіб, — звелів лейтенант. — І безперервно лийте воду.

— Я не думаю, щоб він витримав до Санта-Марія де Ньєви у такому стані, сеньйоре лейтенант, — мовив сержант. — Загнеться по дорозі.

— Я візьму його до Борха, це ближче, — сказав лейтенант. — А ти разом з хлопцями зараз повертайся до Ньєви й повідом дона Фабіо, що ми одного схопили. І що решту теж схопимо. Я попливу з солдатами до гарнізону, і там уже покажу його лікареві. Він у мене не помре.

Відійшовши трохи вбік, лейтенант і сержант закурили. Жандарми і солдати крутилися довкола лежачого, обливали його водою, торсали, а він невпевнено пробував ворушити язиком і невиразно видавав якісь звуки.

— А якщо він не з їхньої банди, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант.

— Тому я й беру його з собою до Борха, — відповів лейтенант. — Там живуть агваруни з пограбованих тими бандитами селищ, побачимо, чи вони його впізнають. Скажи донові Фабіо, щоб повідомив Реатегі.

— Цей тип щось говорить, сеньйоре лейтенант, — гукнув Малюк. — Ходіть-но, послухайте.

— Зрозуміло, що саме? — спитав лейтенант.

— Про якусь криваву річку, про християнина, який помер, — відповів Чорний. — Щось у цьому дусі, сеньйоре лейтенант.

— Бракувало тільки, щоб він, на моє лихо, виявився божевільним, — сказав лейтенант.

— Такі, як він, завжди несуть казна-що, коли одурманені, — пояснив сержант Роберто Дельгадо. — Потім у них це минає, сеньйоре лейтенант.

Вечоріло, Фусія й дон Акіліно їли варену маніоку, пили горілку просто з пляшки, а Фусія: вже темнішає, Лаліто, запали собі лампу, — вона схилилась, — ой-ой-ой, як заболіло, не можу випростатися, — і плачучи, впала на підлогу. Вони підняли її, вклали у гамак, Фусія запалив лампу, а Лаліта: думаю, що вже почалося, мені страшно. І Фусія: ще не бачив жодної жінки, яка б умерла під час пологів, — і дон Акіліно: я також, не бійся, Лаліто, я найліпший акушер у цілій Амазонії, чи можна до неї доторкнутися, Фусіє, чи ти не ревнивий? — а Фусія: ти вже старий, щоб я тебе ревнував, мацай, скільки хочеш. Дон Акіліно задер їй спідницю, став навколішки, щоб краще бачити, і раптом забіг Пантача: хазяїне, б’ються, — а Фусія: хто? — а Пантача: уамбіси з тим агваруном, якого привіз дон Акіліно, — і дон Акіліно: з Хумом? Пантача широко розплющив очі, Фусія ударив його в обличчя, — сучий сину, чого витріщився на чужу жінку? Пантача почав витирати розбитого носа, — пробачте, хазяїне, я прийшов тільки сказати, уамбіси хочуть, щоб Хум пішов геть, сеньйор знає, вони ненавидять агварунів, тому й розшаленіли, а ми з Ньєвесом не можемо їх стримати. Що, хазяйка захворіла? І дон Акіліно: йди краще подивися, Фусіє, бо вони його ще вб’ють, а я ледве переконав його, щоб він приплив на острів, — і Фусія: йолопи, сучі діти, чорт би їх ухопив, треба напоїти і їх, і Хума — тоді, може, порозуміються між собою, якщо не повбивають один одного. Вони пішли, дон Акіліно підступив до Лаліти й натер їй стегна та живіт, — щоб розслабилися м’язи і дитина вийшла легко, — а вона, то сміючись, то плачучи: ось я розповім Фусії, що ви скористалися оказією, щоб полапати мене, — і знову: ой-ой-ой, мої кістки, ой-ой-ой, немовби хто їх ламає! — а дон Акіліно: ковтни чарочку для заспокоєння. Вона випила й обблювала дона Акіліно, який гойдав гамак, — а-а-а, Лаліто, гарна дівчинко, — і болі почали минати. Кольорові вогники танцювали довкола лампи, — поглянь, Лаліто, світлячки, а знаєш, іноді, коли людина вмирає, то її душа перетворюється на світлячка й літає вночі, освітлюючи озера, ліси, річки. Коли я помру, Лаліто, біля тебе завжди літатиме маленький світлячок, це я слугуватиму тобі замість лампи. І вона: мені страшно, доне Акіліно, не кажіть, будь ласка, про смерть, — а він, далі гойдаючи гамак: не бійся, це лише я так, аби чимось розважити тебе, — і мокрою ганчіркою охолоджував їй чоло, — нічого з тобою не станеться, народиш дитину на світанку, по дотику відчуваю, що це буде хлопець. Хижка просякла запахом ванілі; вологий вітер приносив лісові шерехи, цвіркотіння цикад, гавкіт собак, відлуння бійки. І Лаліта: у вас дуже ніжні руки, доне Акіліно, це мене трохи заспокоює, і так гарно пахне, але хіба ви не чуєте уамбісів, доне Акіліно, а якщо вони заб’ють Фусію? — і він: це єдине, чого не може статися, хіба ти не знаєш, що він утілення диявола? А Лаліта: скільки років ви з ним знайомі, доне Акіліно? — а він: десь близько десяти, і ніколи він не попадався, хоч і вгрузав у найбридкіше болото, хоч і вплутувався у найнечистіші справи, але завжди вислизав із рук своїх ворогів, немов той вугор. І Лаліта: ви заприятелювали у Майобамбі? — а дон Акіліно: я був водовозом, це він зробив з мене торговця, — і вона: яким водовозом? — а дон Акіліно: ну, розвозив по домах воду в глечиках на своєму віслюку. Майобамба — містечко бідне, заробляв я самі мідяки, та й ті йшли на метилен для очистки води, бо як не будеш очищати — плати штраф. Одного дня з’явився Фусія й поселився в сусідній халупі, так ми і заприятелювали. А вона: який він був тоді, доне Акіліно? Що тобі сказати, ніхто не знав, звідки він приїхав, його запитували, а він ані пари з вуст чи просто брехав. Дуже погано говорив по-іспанському, Лаліто, якимсь суржиком, пересипаним бразільськими словечками. І одного разу Фусія: чоловіче, візьми себе в руки, живеш, як собака, хіба тобі вже не обридло? Почнімо торгувати, — а я: це правда, що як собака. І Лаліта: що ж ви зробили, доне Акіліно? Придбали великий пліт, Фусія накупив взуття, мішків з рисом, різних бавовняних тканин — токуйо, перкалю, пліт мало не тонув під таким вантажем. І я до нього: якщо нас обікрадуть, Фусіє? — а він: закрийся, йолопе, я купив собі револьвер. І Лаліта: отже, з цього ви й почали, доне Акіліно? Так, ми мандрували по таборах збирачів каучуку, лісорубів, золотошукачів. Вони просили: привезіть, будь ласка, наступного разу це чи те, — і ми їм привозили, а пізніше сконтактували з індіанцями. Це була вигідна торгівля, найкраща — на скляні кульки для намиста вимінювали каучук, на дзеркальця й ножі — шкури. Тоді ми й познайомилися з місцевими уамбісами, й вони дуже заприятелювали з Фусією, ти сама бачила, як вони йому допомагають, він для них — бог. А Лаліта: то вам добре велося? — і Акіліно: було б ще краще, якби Фусія не був втіленням диявола, він усіх обшахровував, і врешті нас почали проганяти з таборів, розшукувати з жандармами, отож нам довелося розлучитись; він пішов на якийсь час до уамбісів, а пізніше до Ікітоса, почав там співробітничати з Реатегі. Мабуть, ти там з ним познайомилася, Лаліто? І вона: а ви що робили, доне Акіліно? Ну, мені припало до смаку таке життя, Лаліто, подобалося ходити по всіх усюдах з власною халупою на плечах; як черепаха; я й далі торгував, але вже по-чесному. І Лаліта: ви були скрізь, еге ж, доне Акіліно? І він: на Укайялі, Мараньйоні, Уальязі. Щоправда, спочатку я не випливав на Амазонку, зважаючи на злу славу, яку залишив там по собі Фусія, проте пізніше, через декілька місяців, повернувся й одного дня, в одному з таборів над Ітайєю, не повірив власним очам, коли зустрів Фусію. Знаєш, Лаліто, це був уже торговець з широким розмахом, зі всіма паперами, як і належить; він розповів мені про свої справи з Реатегі. А Лаліта: ото, мабуть, радість була, коли ви зустрілися. І він: ще б пак, навіть сльозу пустили, ну й напилися ж ми тоді, згадуючи минуле. Фусіє, — казав я, — щастя тобі всміхнулося, шануйся, будь чесним, не лізь більше в брудні справи, — а він: ти залишишся зі мною, Акіліно, і вважай, що виграв у лотерею, аби лише війна тривала далі, — і я до нього: отже, ви з Реатегі збуваєте каучук контрабандою? — а Фусія: оптом, старий, за ним приїжджають до Ікітоса й забирають запакованим у скрині, немовби тютюн. Реатегі стане мільйонером, і я також, не пущу тебе, Акіліно, підпишу з тобою угоду. А Лаліта: чому ви з ним не залишились? — а дон Акіліно: бо я вже почав старіти, не хотів жодних страхів, жодних в’язниць, — і тут раптом: ай-ай-ай, вмираю, спина! О, тепер почалося, Лаліто, потерпи, де ніж? Він саме тримав його на вогні лампи, коли увійшов Фусія. І дон Акіліно: ну як, нічого вони не зробили Хумові? — а Фусія: цмулять тепер масато разом з ним, Пантача й Ньєвес — також. Я не дозволю, щоб його вбили, він мені дуже потрібний, через нього можна підтримувати контакт з агварунами. Але ж і познущалися над бідолахою, хтось йому пахви припалив, аж гній тече, і вся спина в ранах, шкода буде, якщо він помре від зараження крові. І дон Акіліно: це з ним так розправились у Санта-Марія де Ньєві солдати й місцеві скупники, а лоб йому розбив твій приятель, Реатегі. До речі, ти знаєш, що він урешті виїхав до Ікітоса? А Фусія: їм немовби було мало, ще й голову йому поголили, схожий тепер на пуголовка, — і знову: ой-ой-ой, кістки болять, — а дон Акіліно: це його за те, що збунтувався, відмовив скупнику, який купував у нього каучук, здається, Ескабіно його звуть, — ми, мовляв, самі будемо продавати в Ікітосі. Крім того, агваруни відлупцювали якогось капрала, що приплив до Уракуси, і вбили його лоцмана, — а Фусія: дурниці, він живий і п’є тепер масато, це Адріан Ньєвес, той, якого я підібрав минулого місяця, — і дон Акіліно: знаю, але так кажуть. Лаліта тремтить далі, — дай мені щось, Фусіє, ради бога! А Фусія: значить, Хум ненавидить християн? Тим краще, нехай переконає агварунів, щоб давали каучук мені. Я маю великі плани, старий, не треба буде довго чекати, я повернуся до Ікітоса багатий, побачиш, як мене приймуть, хто з мене збиткувався. І дон Акіліно; приготуй води, Фусіє, допоможи, ти поводишся так, немовби батько хтось інший. Фусія наповнив глечик, розклав вогонь. Лаліта щоразу голосніше й частіше хапала ротом повітря, обличчя в неї розпухло, очі були, як у спійманої риби. Дон Акіліно став навколішки, погладив її, — вже трохи розкривається, Лаліто, вже скоро, потерпи. А Фусія: вчилася б у жінок уамбісів, самі йдуть до лісу й повертаються тоді, коли народять. Дон Акіліно пропікав ножа; голоси, що долинали ззовні, притлумлювалися тріском хмизуй сичанням води. І Фусія: от бачите, вони вже не б’ються, заприятелювали, — а дон Акіліно: буде хлопець, Лаліто, як я тобі й казав, мені треба вірити, чуєш, капірони гудуть, я ніколи не помиляюся. І Фусія: він трохи мовчазний, цей Хум, — а дон Акіліно: проте симпатичний, всю дорогу розповідав, як християни знедолили Уракусу своїм ошуканством. І Фусія: старий, під час наступної подорожі ти заробиш стільки, що аж страшно сказати, — а дон Акіліно: коли ти перестанеш літати в хмарах? — і Фусія: хіба тепер ти не бачиш змін на краще? А дон Акіліно: ніколи б не повернувся на острів, якби не ти, Лаліто, — і вона: коли ви припливли, ми вмирали з голоду, доне Акіліно, ви пам’ятаєте, як я розплакалася, побачивши консерви і макарони? І Фусія: ну й побенкетували ми тоді, старий, так наїлися, що потім аж животи боліли. А як довелося тебе вмовляти. Пам’ятаєш нашу розмову? Я казав, що ти можеш заробити добрі гроші. І старий: але ж це крадене, Фусіє, мене посадять, не хочу я продавати ті твої шкури й каучук, — а Фусія: люди знають, що ти чесний, адже усі в сельві платять тобі каучуком, шкурами, самородками. Коли тебе почнуть допитувати, то скажеш, що це твій заробіток, — а старий: я ніколи стільки не заробляв. І тут знову: ой-ой-ой, доне Акіліно, ноги зводить, поперек болить, Фусіє, ой-ой-ой. А старий: ні, не хочу, дикуни рано чи пізно почнуть скаржитися, приїде поліція, та й скупники також не стануть довго терпіти, коли я в них забиратиму прибуток з-під самого носа, — і Фусія: шапри, агваруни та уамбіси ладні перегризти один одному горлянки. Нікому не спаде на думку, що тут замішані християни, — а старий: ні, нізащо, — і Фусія: ти відвезеш товар далеко звідси, добре сховаєш його і продаватимеш тим самим скупникам по нижчій ціні, всі будуть задоволені. Старий врешті згодився, і Фусія: перший раз у житті я зважився на таке, Лаліто, поклався на чесність християнина; якщо старий захоче, то надурить мене, продасть усе і грошики покладе до власної кишені, він знає, що я тут як ув’язнений, навіть може мене виказати, піде до поліції і заявить: той, кого ви шукаєте, ховається на острові уверх по Сантьяго. Акіліно не приїжджав близько двох місяців. Фусія вислав човни на Мараньйон, але уамбіси повернулися ні з чим, — нема його, нема, не пливе, собака, — та якогось дня пополудні під час розливу Акіліно з’явився у гирлі протоки, привізши одяг, харчі, мачете й п’ятсот солів. А Лаліта: чи можна вас обняти і поцілувати як батька? І Фусія: жодного разу в житті, старий, я не зустрічався з такою чесністю, ніколи не забуду, Акіліно, що ти зробив для мене, я на твоєму місці утік би з усіма грошима. А старий: совісті в тебе нема, для мене більше важить дружба, ніж зиск, я вдячний тобі, Фусіє, бо завдяки тобі перестав бути злиденною собакою в Майобамбі, серце добра не забуває. Ойойой, ойойой, — і дон Акіліно: ну, зараз справді почалося, тужся, тужся, Лаліто, щоб він не вдушився при виході, тужся щосили, кричи. В руці він тримав ніж, а вона: молися, ойойой, Фусіє, — і дон Акіліно: я помасажую тебе тільки тужся, тужся. Фусія присунув лампу і дивився на Лаліту, а старий: розваж її трохи, візьми за руку, чоловіче, — а вона: води, помираю, пречиста діво, поможи мені, Христосе Багасанський, поможи мені, боже, боже, я ж тобі присягала, — і Фусія: ось тобі вода, не кричи тільки. Коли Лаліта розплющила очі, Фусія дивився на мату, а дон Акіліно: вже витираю тобі ноги, Лаліто, от і все, бачиш, як усе швидко. І Фусія: так, старий, це хлопчик, але чи живий він? Не ворушиться, не дихає. Дон Акіліно схилився, підняв його з мати — темного, опецькуватого, як мавпеня, труснув його, і залунав вереск. Лаліто, поглянь на нього, а ти боялася, тепер можеш поспати, — і вона: коли б не ви, то я б померла, хочу, щоб син звався Акіліно, — і Фусія: гаразд, задля дружби нехай буде, але ж бридке ім’я, — і дон Акіліно: а Фусія? І той: це подія — стати батьком, таке слід відзначити, — і дон Акіліно: спочинь, жіночко. Знадвору далі долинав неясний шум — це, мабуть, уамбіси, агварун, Пантача, лоцман Ньєвес перепилися й блювали. Кімната аж палала від світлячків, які вдарялися об стіни, — хто б міг подумати, що син народиться так далеко від Ікітоса, в лісі, як чунчі.

Оркестр почав своє існування в хижці Патросініо Найї. Молодий Алехандро та водій Болас приходили туди снідати, зустрічали дона Ансельмо, який о цій порі саме вставав, і, поки Патросініо Найя готував їжу, вони всі троє балакали. Кажуть, першим заприятелював зі старим Молодий: він також був самітником, музикантом та меланхоліком і, напевне, відчув у донові Ансельмо споріднену душу. Розповідав йому про своє життя, ділився жалями. Після снідання дон Ансельмо брав арфу, Молодий — гітару, і вони грали: Болас і Патросініо зворушено слухали, потім аплодували. Інколи водій приєднувався до них, вибиваючи ритм на скрині. Дон Ансельмо вивчив пісні Молодого й казав: «Це справжній артист, найкращий мангачський композитор», а Алехандро, зі свого боку, стверджував: «Ніде немає такого арфіста, як старий, ніхто з ним не зрівняється» і називав його «маестро». Ця трійця стала нерозлучною. По Мангачерії швидко пройшла звістка, що утворився новий оркестр, і десь близько полудня дівчата почали сходитися групками під хижку Патросініо Найї, щоб послухати музику. Всі вони дивилися на Молодого млосними поглядами. А одного дня стало відомо, що Болас покинув «Агентство Фрейхо», де він працював десять років водієм, і вирішив стати артистом, таким, як двоє його друзів.

У ті часи Алехандро був справді молодий, мав чорні довгі кучері, бліду шкіру, невтішний глибокий погляд. Був тонкий, як очеретина, і мангані казали: «Не наштовхніться на нього ненароком, бо переломиться». Говорив Алехандро мало й тихо, він не був мангачем, а став ним за власним вибором, так само, як дон Ансельмо, Болас і багато-багато інших. Він походив із заможної родини, народився на вулиці Малекон, виховувався у Салезіанському коледжі, збирався їхати в Ліму, щоб вступити до університету, коли одна дівчина з порядної родини, у яку він був закоханий, втекла із зайдою-іноземцем, що звернув до П’юри порозважатися. Молодий перерізав собі вени, провів у лікарні багато днів поміж життям і смертю. Вийшов звідти геть зневіреним, почав вести циганське життя, проводив ночі в гульні, пив і грав у карти з останніми покидьками. Нарешті батькам це набридло, вони його вигнали, і Алехандро, як багато інших зневірених людей, опинився в Мангачерії й там залишився, заробляючи собі на прожиття гітарою в чічерії Анхеліки Мерседес, родички Боласа. Там він познайомився з водієм, там вони й потоваришували. Молодий Алехандро пив багато, проте алкоголь не спонукав його до бійок чи любовних пригод, а лише до складання пісеньок, писання віршів, у яких завжди висловлювалось розчарування й жінки називалися невдячними, зрадливими, брехливими, марнославними, підступними.

Відтоді, коли арфіст потоваришував з Боласом і Молодим Алехандро, він змінив свої звички. Вже не швендяв, як неприкаяний, цілий день передмістям. Під вечір приходив до Анхеліки Мерседес, Молодий намовляв його грати, і так вони починали дуетом. Болас тим часом розважав постійних відвідувачів анекдотами, в перервах старий та гітарист підсаджувалися до Боласового столика, випивали по скляночці, балакали. А коли Болас був напідпитку і в очах його з’являлися хмільні іскорки, він сідав біля якоїсь скрині і вибивав на ній ритм, іноді співав з ними, голос він мав непоганий, хоча й хриплуватий. Болас був чоловік хоч куди: плечі боксера, величезні руки, вузенький лоб, рот від вуха до вуха. Крізь шпари в хижці Патросініо Найї мангачі бачили, як арфіст лютився, коли Болас збивався з ритму, забував слова або пускав півня, і чули, як Молодий Алехандро меланхолійно пояснював водієві таємничий зміст фраз зі своїх пісеньок: зоряні очі, світанкових хмар летючі гори, та отрута, яку ти колись пролила, фатальна жінко, поранене коханням моє зраджене серце.

Здавалося, приязнь цих двох молодих людей повернула донові Ансельмо смак до життя. Ніхто вже не бачив, щоб він спокійно десь спав на піску чи бродив, як сновида, і навіть його ненависть до аурів немовби трохи вщухла. Вони ходили завжди втрьох, обійнявшись, як хлопчаки, — старий посередині, Молодий і Болас по боках. Дон Ансельмо виглядав уже не таким брудним і обшарпаним. Якось мангачі побачили його в нових білих штанях і подумали, що це або подарунок від Хуани Бауро, або від одного з тих самотніх дідусів, які обіймалися з ним при зустрічі в чічерії й пригощали скляночкою вина, але насправді штани подарували йому Болас і Алехандро до дня народження.

Приблизно в той самий час Анхеліка Мерседес уклала з оркестром контракт по всій формі. Болас, роздобувши десь барабан і тарілки, грав на них досить спритно й невтомно: коли Молодий і арфіст виходили зі свого кутка, щоб освіжити горлянки і розім’ятися, Болас грав далі сам. Може, серед них він був найменш здібним, зате найвеселішим, єдиним, хто дозволяв собі час від часу заспівати жартівливу пісеньку.

Вночі вони грали у Анхеліки Мерседес, уранці спали, потім снідали в Патросініо Найї, а надвечір починали репетиції. Гарячим літом вони йшли вгору по річці, у бік Чіпи, купалися й обговорювали нові твори Молодого. Друзі завоювали всі серця, мангачі називали їх на «ти», і вони так само зверталися до великих і малих. Коли Сантос, звідня й повитуха, яка не цуралась робити й аборти, вийшла заміж за муніципального охоронця, оркестр грав на весіллі безкоштовно, а Молодий Алехандро заспівав нову сумну пісеньку про подружжя, яке не береже кохання, сушить його і спалює. І з тієї пори на всіх мангачських хрестинах, конфірмаціях, відспівуваннях та заручинах музиканти грали без примусу і задарма. Але люди не лишалися в боргу — мангачі робили їм різні подарунки, пригощали їх, а деякі жінки давали своїм синам їхні імена — Ансельмо, Алехандро, навіть Болас. Слава оркестру росла щораз дужче, а ті, що називали себе непереможними, прославляли його на все місто. До чічерії Анхеліки Мерседес почали учащати багаті сеньйори й іноземці, а одного вечора непереможні привели туди білого, в одязі індіанського посланця, який хотів для своєї коханої замовити серенаду. Він приїхав за оркестром на грузовику, що здіймав за собою хмари пилу. Але після того не минуло й півгодини, як непереможні несподівано повернулися до чічерії самі, без оркестру: «Батько дівчини розлютився, викликав поліцейських і вони забрали їх до комісаріату». Музикантів тримали під арештом цілу ніч, а вранці дон Ансельмо, Молодий і Болас повернулися назад дуже задоволені: вони грали жандармам нічний концерт, і ті частували їх кавою та цигарками. Невдовзі той білий викрав дівчину, для якої призначалася серенада, а коли повернувся з нею, щоб узяти шлюб, то покликав оркестр грати на весіллі. Саме тоді, довідавшись про це, зі всіх халуп мангачі приходили до Патросініо Найї — вони хотіли, щоб дон Ансельмо, Молодий і Болас з’явилися на весіллі відповідно вдягнені. Одні позичили їм черевики, інші — сорочки, а непереможні принесли костюми і галстуки. Відтоді у білих увійшло в звичай замовляти на свої урочистості й серенади цей оркестр. Багато мангачських оркестрів розпалося і сходилося в іншому складі, але цей ніколи не мінявся, не збільшувався й не зменшувався. Дон Ансельмо геть посивів, згорбився, човгав ногами, Молодий був уже не такий молодий, однак їхня дружба й спілка тривали й надалі.

За декілька років померла Домітіла Яра, дуже набожна жінка, яка жила навпроти чічерії Анхеліки Мерседес, благочинна стара діва. Домітіла Яра, завжди вбрана у чорне, з обличчям, закритим вуаллю, у чорних панчохах, — єдина така набожна, яка вродилася в цьому передмісті. Коли вона йшла вулицею, мангачі падали на коліна, прохали в неї благословення, а вона, шепочучи молитву, хрестила їх. У неї був образок непорочної матері божої з рожевими, блакитними і жовтими стрічками замість волосся. Його оздоблювали паперові квіти, серпантин, а під серцем, яке спливало кров’ю, видно було написану від руки молитву в бляшаній рамці. Образок, загорнутий у целофан, погойдувався на вершечку палки від швабри, і Домітіла Яра завжди носила його з собою, високо, немов прапор. При важких пологах чи смерті, скрізь, де тільки виникали хвороби чи нещастя, неодмінно з’являлась ця святенниця зі своїм образком і своїми молитвами. З її скоцюрблених пальців звисали аж до землі чотки з великими, як таргани, намистинами. Казали, що Домітіла Яра творить дива, що розмовляє зі святими, а вночі шмагає себе нагайкою. Вона дуже приятелювала з отцем Гарсією, і вони мали звичай поволі прогулюватися сквером Меріно та проспектом Санчеса Серро. Отець Гарсія прийшов віддати останню шану покійній. Йому довелося ліктями пробиватися крізь натовп мангачів, які стовпилися під її хижкою, і він уже починав їх клясти, коли зрештою спромігся дістатися до порога. І тоді побачив оркестр, що жалобно грав біля померлої. Він розлютився: ударом ноги вибив дно у Боласового барабана, потім спробував розбити ще й арфу та порвати струни на гітарі, волаючи на дона Ансельмо: ти, заразо П'юри, грішнику, геть звідси. Але ж отче, — мимрив арфіст, — ми граємо, вшановуючи її пам’ять, — а отець Гарсія: ви оскверняєте праведний дім, залиште померлу в спокої. Тепер уже й мангачі розлютилися: це несправедливо, просто так ображати старого, ми цього не допустимо. І ось увійшли непереможні, взяли отця Гарсію на руки, а жінки: гріх, гріх який, кара божа спаде на мангачів, — і віднесли священика, який пручався, мов тарантул, на проспект Санчеса Серро. Їх супроводжували вигуки: палій, палій, палій. Відтоді ноги отця Гарсії більше не було в Мангачерії, і в своїх проповідях він говорив про мангачів як про запеклих грішників.

Протягом тривалого часу оркестр грав у Анхеліки Мерседес. Ніхто не припускав, що одного дня він може перебратися до міста. Але так сталося, і спочатку мангачі засуджували дезертирство музикантів, однак пізніше зрозуміли, що, на відміну від Мангачерії, життя змінюється. Відколи в П’юрі почали відкриватися борделі, на оркестри падала злива пропозицій, а існують спокуси, яким неможливо не піддатися. Зрештою, хоча дон Ансельмо, Молодий і Болас виступали тепер у П’юрі, вони, як і раніше, жили в своєму передмісті, безкоштовно граючи на всіх мангачських урочистостях.

Тепер справа набула небажаного повороту: оркестр перестав грати, непереможні вклякли на місці, дивлячись на Семінаріо й не відпускаючи своїх дам.

Молодий Алехандро сказав:

— Ось тут і почалося справжнє лихо, коли вони повитягали револьвери.

— Пияк! — вигукнула Дикунка. — Увесь час їх провокував. Так йому й треба, що загинув. Мерзотник!

Сержант відпустив Сандру, ступив крок уперед, — сеньйоре, чи вам не здається, що ви балакаєте, немов зі своїми слугами? — а Семінаріо, затинаючись: що це, що ти там дзявкаєш? — і теж ступив уперед, — ти, лайно собаче, — ступив другий крок. Його величезна тінь захиталася на освітленій блакитним, зеленим та бузковим світлом дощаній стіні, і він зупинився зі спантеличеним виразом обличчя. Сміх Сандри перейшов у пискливий вереск.

— Літума цілився в нього з револьвера, — розповідала Чунга. — Він витяг його так швидко, що ніхто навіть не помітив, точнісінько, як у ковбойських фільмах.

— Він мав на це право, — пробурмотіла Дикунка. — Не міг же він терпіти, щоб його ще більше принижували.

Непереможні й дівиці кинулися до бару, сержант і Семінаріо міряли один одного поглядами. А Літума: не люблю задерикуватих, сеньйоре, ми вам нічого не зробили, а ви поводитеся з нами, мовби зі слугами. Мені дуже шкода, але далі це тривати не може.

— Не пускай мені дим в обличчя, Боласе, — попросила Чунга.

— А він також витягнув револьвер? — спитала Дикунка.

— Лише водив рукою по кобурі, — сказав Молодий. — Немов по цуценятку.

— Злякався! — вигукнула Дикунка. — Літума втер йому носа.

— А я вже думав, що у моїй П’юрі немає чоловіків, — промовив Семінаріо. — Що всі п’юранці збабіли і споганіли. Та виявляється, ще цей чоло залишився! Зараз ти пересвідчишся, хто такий Семінаріо.

— Чому люди завжди повинні битися, чому не можна жити в мирі й веселій злагоді? — зітхнув дон Ансельмо. — Яке чудове було б тоді життя!

— Хто знає, маестро, — заперечив Молодий. — Може, було б нудніше й смутніше.

— Ти добре його налякав, братику, — сказав Мавпа. — Ура!

— Але будь обережний, друже, — порадив Хосефіно. — Одна мить неуваги, і він теж витягне свою пукавку.

— Ти не знаєш, з ким маєш справу, — повторив Семінаріо. — Тому і викаблучуєшся, чоло.

— Ви, сеньйоре, також не знаєте, з ким маєте справу, — відрізав сержант.

— Коли б у тебе, чоловіче, не було револьвера, то так би не викаблучувався, — зауважив Семінаріо.

— Уся справа в тому, що він у мене є, — сказав сержант. — Я нікому не дозволю поводитися зі мною, як зі своїм служником, сеньйоре Семінаріо.

— І тоді Чунга швидко стала поміж ними. Оце так відвага! — захоплено мовив Болас.

— А чому ви її не стримали? — Арфіст спробував поплескати Чунгу по плечу, але вона відхилилася на стільці, і пальці старого лише доторкнулись до неї. — Вони були озброєні, Чунгіто, це було небезпечно.

— Ні, небезпека вже минула, бо вони саме почали сперечатися, — відповіла Чунга.

Сюди приходять побавитись, і жодних бійок щоб тут не було. Негайно помиріться, підійдіть до бару і випийте по скляночці пива за рахунок закладу. Чунга змусила Літуму сховати револьвер, наполягла, щоб вони потисли один одному руки, і, тримаючи обох під пахви, повела до бару, — хоча б посоромилися, поводитесь, мов шмаркачі, а коли хочете знати, ким ви є насправді, то будь ласка, двома дурнями; побачимо, побачимо, б’юся об заклад, що зараз витягнете свої револьвери й застрелите мене, — і вони засміялися. Чунго, Чунгіто, матусю, королево, — співали непереможні.

— Невже вони почали пити разом після таких образ? — здивувалася Дикунка.

— А ти що, жалкуєш, що вони не продірявили один одного? — спитав Болас. — Жінки завжди такі кровожерні.

— Адже Чунга їх запросила, — пояснив арфіст. — Вони не могли її образити, дівчино.

Вони пили, спираючись ліктями на стойку бару, і вже мали миролюбний вигляд. Семінаріо плескав Літуму по щоці, — ти останній справжній чоловік у цих краях, чоло, решта — це гниди й тхори. Оркестр почав грати вальс, відвідувачі розбилися на пари, непереможні й повії теж пішли танцювати. Семінаріо зняв з Літуми кашкет, приміряв, — ну, чи пасує він мені, Чунго? Певна річ, у ньому я не такий страшнючий, як цей чоло, але ти, друже, не ображайся!

— Може, він дещо товстуватий, однак бридким його не назвеш, — зауважила Дикунка.

— Замолоду він був худенький, як Молодий, — пригадував арфіст, — і справжній диявол, ще гірший від своїх братчиків.

— Вони зіставили три столи й сіли разом, — сказав Болас. — Непереможні, сеньйор Семінаріо, його приятель і дівиці. Здавалося, що нарешті все якось владналось.

— Але відчувалася напруженість, було зрозуміло — добром це не закінчиться, — докинув Молодий.

— І зовсім ні, — заперечив Болас. — Вони були задоволені, а сеньйор Семінаріо навіть заспівав гімн непереможних. Пізніше вони танцювали й жартували.

— Літума далі танцював з Сандрою? — спитала Дикунка.

— Не пам’ятаю, бо вони знову почали сваритися, — відповіла Чунга.

— Усе через оте хизування, — сказав Болас. — Семінаріо знай собі торочив, що в П'юрі вже немає справжніх чоловіків, бо хотів звеличити свого дядька.

— Не кажи погано про Чапіро Семінаріо, це була велика людина, Боласе, — дорікнув йому арфіст.

— У Наріуалі він голіруч схопив трьох злодіїв, зв’язав їх і привіз до П’юри, — не вмовкав Семінаріо.

— Він побився об заклад з приятелями, що зможе ще переспати з жінкою, прийшов сюди і виграв, — пригадала Чунга. — Принаймні так запевняла Амапола.

— Я й не кажу про нього погано, маестро, — промовив Болас, — але це починало вже дратувати.

— Він був такий самий славетний п’юранець, як і адмірал Грау, — сказав Семінаріо. — Ходіть до Уанкабамби чи Айябаки — скрізь ви знайдете жінок, які спали з моїм дядьком Чапіро. В нього було не менше тисячі байстрюків.

— Може, він був мангачем? — спитав Мавпа. — У нас таких повно.

Семінаріо споважнів: це твоя мати мангачка, — а Мавпа: звичайно, і я пишаюся з цього, — а Семінаріо, розлютившись: Чапіро був великим сеньйором, до Мангачерії ходив лише вряди-годи, щоб випити чи переспати з якимсь дівчиськом, — і Мавпа, вдаривши кулаком по столу: знову ви починаєте нас ображати. Все ж було гаразд, як між приятелями, а ви, сеньйоре, знову за своє, мангачі дуже не люблять, коли хтось погано говорить про Мангачерію.

— Старенький завжди підходив просто до вас, маестро, — озвався Молодий. — З яким зворушенням він вас обіймав! Можна було подумати, що зустрілися рідні брати.

— Ми зналися віддавна, — мовив арфіст. — Я любив Чапіро, мені було страшенно шкода, коли він помер.

Розшалілий Семінаріо підхопився на ноги: гей, Чунго, замкни двері, ми сьогодні тут господарюватимемо, а ти, арфісте, ходи сюди, розкажи про мого дядька, на моїх полях — повно бавовни, я плачу.

— Клієнтів, які стукали в двері, відлякував сержант, — сказав Болас.

— Це було помилкою, вони не повинні були залишатися самі, — зауважив арфіст.

— Я не ворожка, — відповіла Чунга. — Якщо клієнт платить, то може собі бавитися, скільки хоче і як хоче.

— Звичайно, Чунгіто, — погодився арфіст. — Але я мав на увазі не лише тебе, а всіх нас. Зрозуміло, ніхто не міг передбачити.

— Вже дев’ята година, маестро, — повідомив Молодий. — Треба відпочити, я піду по таксі.

— Чи це правда, старий, що ви з моїм дядьком були на «ти»? — спитав Семінаріо. — Розкажіть їм що-небудь про цього славетного п’юранця, про чоловіка, з яким ніхто не міг зрівнятися.

— Тільки в жандармерії є ще справжні чоловіки, — заявив сержант.

— Він як випив, то заразився від Семінаріо, — сказав Болас. — І теж почав торочити про справжніх чоловіків.

Арфіст покахикав, йому пересохло в горлі, — дайте мені щось випити. Хосефіно наповнив йому склянку, дон Ансельмо здмухнув піну, випив і хукнув. Понад усе приваблювала людей витривалість Чапіро. І те, що він був такий чесний. Семінаріо, засяявши від задоволення, обійняв арфіста, — а що я вам казав, чуєте?

— Семінаріо був розбишакою й недоумком, але пишався своєю родиною, — визнав Молодий.

Коли Чапіро верхи вертався з поля, дівчата, хоча це їм було заборонено, підіймались на вежу, щоб його побачити, так їх Чапіро з розуму зводив, — і дон Ансельмо зробив ще ковток. А в Санта-Марія де Ньєві за лейтенантом Сіпріано дикунки теж вмирали, — і сержант теж ковтнув пива.

— Коли йому пиво вдаряло в голову, він завжди починав говорити про того лейтенанта, — сказала Дикунка. — Дуже любив його.

Бравий Чапіро під’їжджав, здіймаючи за собою хмари пилюки, потім притримував коня і змушував його ставати навколішки перед дівчатами. Разом з Чапіро входило саме життя, сумні розвеселялися, веселі ставали ще веселішими, а яка витривалість — він підіймався нагору, спускався вниз, грав, пив, тоді знову підіймався нагору то з однією, то з двома, і так цілу ніч; удосвіта повертався на поле і, не склепивши очей, починав працювати, залізний був чоловік, — дон Ансельмо попросив ще пива. А колись лейтенант Сіпріано, на моїх очах, зіграв у російську рулетку, — сержант ударив себе в груди і обвів усіх поглядом, очікуючи оплесків. І дон Ансельмо: зрештою, Чапіро був єдиним, кому можна було вірити в борг, єдиний, хто сплатив мені все до останнього сентаво. Гроші існують для того, щоб їх витрачати, казав він, щедро всіх пригощаючи, а на вулицях і площах говорив те саме: це Ансельмо приніс до П'юри цивілізацію. І сержант: однак Сіпріано зробив це не тому, що побився об заклад, а лише з нудьги. Сельва довела його до розпачу.

— Мабуть, він просто хизувався, — мовила Дикунка. — Мабуть, його револьвер взагалі не був заряджений, і зробив він це лише тому, щоб жандарми його поважали ще більше.

І дон Ансельмо: Чапіро був моїм найкращим другом. Коли ми зустрілися в дверях «Королеви», то обнялися, й він сказав мені: яке нещастя, брате, надто пізно я дізнався про це, якби я був тоді в П'юрі, ніколи б його не спалили, я б уже поставив на місце і того священика, і гальїнасерок.

— Про яке нещастя казав вам Чапіро, арфісте? — спитав Семінаріо. — Чому він вам так співчував?

А сержант: лило, немов з відра, і лейтенант промовив: тут людина перестає бути людиною, немає ні жінок, ні кіно, якщо заснеш у лісі, то в тебе дерево з живота виросте; я народився біля моря, нехай ця сельва горить синім вогнем, я більше не витримаю. Він витягнув револьвер і покрутив двічі барабан, а тоді вистрелив собі в лоб. Важкий казав — знаємо ми ці штуки, там немає патронів, але вони були, слово честі, — і сержант знову вдарив себе в груди.

— Нещастя, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — З вами що-небудь сталося?

— Ні, це ми славетну людину згадуємо, дівчино, — відповів дон Ансельмо. — Чапіро Семінаріо, який помер три роки тому.

— Гей, арфісте, бачите, який ви ошуканець! — вигукнув Мавпа. — Нам не хотіли розповісти про Зелений Дім, а зараз от як? Ну то що ж там було з тією пожежею?

— Ви про що, хлопці? — здивувався дон Ансельмо. — Дурниці, вигадки.

— Ви знову, дідуню, починаєте впиратися, — дорікнув йому Хосе. — Хвилину тому ви говорили про Зелений Дім. Куди ж іще приїжджав Чапіро на своєму коні? Що це за дівчата, які виходили поглянути на нього?

— Він приїжджав на свою ферму, — сказав дон Ансельмо. — А поглянути на нього виходили жінки, які збирали бавовну.

Сержант ударив кулаком по столу, сміх урвався, Чунга принесла ще одну тацю з пивом, а сержант: лейтенант Сіпріано спокійно дмухнув у дуло свого револьвера, ми дивилися й не вірили своїм очам. І раптом Семінаріо, розбивши склянку об стіну: лейтенант Сіпріано — син повії, з цим чоло неможливо розмовляти, він усіх перебиває.

— Знову почав лаяти його по матері? — спитала Дикунка, швидко кліпаючи очима.

— Не його, а лейтенанта, — пояснив Молодий.

— Давайте зіграємо в російську рулетку, сеньйоре Семінаріо, — запропонував сержант абсолютно спокійно. — Ви за свого Чапіро, а я за лейтенанта Сіпріано, побачимо тоді, хто з нас справжній чоловік.

IV

— Ви думаєте, що лоцман утік, пане лейтенант? — спитав сержант Роберто Дельгадо.

— Ясна річ, навіть коли б він був не знати яким дурнем, — відповів лейтенант. — Тепер я розумію, чому він прикинувся таким хворим і не поїхав з нами. Видно, накивав п’ятами, як тільки ми відпливли з Санта-Марія де Ньєви.

— Але раніше чи пізніше він попадеться, — промовив сержант Дельгадо. — Навіть не поміняв собі імені, дурень.

— Мене більше цікавить той, інший, — сказав лейтенант. — То велика риба. Як там його звати? Тусія? Фусія?

— Може, цей тип і справді не знає, де він подівся, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Може, й справді його анаконда проковтнула.

— Добре, спробуємо ще раз, — сказав лейтенант. — Інохоса, приведи-но того типа.

Солдат, що спав, сидячи навпочіпки і спершись об стіну, схопився на ноги, як автомат, і мовчки вийшов. Ледве переступив поріг, як його замочив дощ; він прикрив руками голову і, спотикаючись, почвалав через грязюку. Злива люто сікла селище, між водяних смерчів та поривів шаленого вітру агварунські хижки були схожі на зачаєних звірів. І лейтенант: у сельві, сержанте, я став фаталістом, щодня тільки й чекаю, що мене вжалить отруйна змія чи звалить лихоманка. А зараз це, й клятий дощ, який ніколи не закінчиться, ми нидітимемо тут цілий місяць, як щури у льосі. Е, через те зволікання все йде під три чорти. Коли замовк його гіркий голос, знову розлігся шум зливи у сельві, дріботіння краплин, що падали з дерев та хижок. Галявина була однією попелястою калюжею, десятки струмків текло в напрямку урвища, вітер доносив смердючі випари, які клубочились над лісом. Інохоса йшов, тягнучи за собою на мотузці чоловіка, що спотикався й гарчав. Солдат великими стрибками злетів по сходах хижки, і полонений упав перед лейтенантом долілиць. Руки в нього були зв’язані за спиною, він звівся на ноги, допомагаючи собі ліктями. Офіцер і сержант Дельгадо, сидячи на дошці, покладеній на козли, ще хвилину розмовляли, не дивлячись на нього, потім лейтенант звернувся до солдата: кава й анісівка там ще залишилися? Добре, вертайся до своїх, ми самі його допитаємо. Інохоса вийшов. З в’язня капотіла вода, немов з дерев, довкола ніг утворилася калюжа. Волосся закривало йому вуха й лоб. Під витріщеними недовірливими очима, які горіли, немов дві жарини, темніли кола. Між рештками сорочки виднілися пасма посинілої, подряпаної шкіри, а крізь штани, також подерті, світилися сідниці. Він тремтів і цокотів зубами. А лейтенант: ти не можеш поскаржитися, любий Пантачо, про тебе дбають, як про немовля. Спочатку тебе вилікували, еге ж, потім захистили від агварунів, які хотіли поламати тобі кістки. Може, сьогодні нам більше вдасться порозумітись? Я терплячий, Пантачіто, але цим не можна зловживати. Мотузка охоплювала шию полоненого, немов ошийник. Сержант Роберто Дельгадо нахилився й потягнув її кінець так, що Пантача змушений був підступити ближче до дошки.

— У Сепі тебе добре годуватимуть і ти матимеш де спати, — пообіцяв сержант Дельгадо. — Це не така сама в’язниця, як інші, там немає стін. Можливо, тобі вдасться втекти.

— Хіба ж це не краще, ніж дістати кулю? — спитав лейтенант. — Хіба не краще потрапити до Сепи, аніж би я сказав агварунам: дарую вам Пантачу, помстіться на ньому за злочини всіх тих бандитів? Ти вже бачив, як вони цього хочуть. Тож сьогодні не клей з себе дурня.

У Пантачі й далі був неспокійний, гарячковий погляд, бідолаха тремтів так сильно, що аж зуби цокотіли; він то вигинався, то втягував живіт, то випинав його. Сержант Дельгадо посміхнувся: Пантачо, ти ж не такий дурний, щоб узяти на себе всю провину й самому відповідати за всі злочини та вбивства, правда? І лейтенант, також посміхаючись: найкраще буде, якщо ми швидко з цим покінчимо, Пантачо. Потім дамо тобі тієї травички, яку ти так любиш, сам собі її завариш, ну то як? Інохоса увійшов до хижки, поставив на дошку термос з кавою, пляшку й швидко вийшов. Лейтенант відкоркував пляшку, простягнув її в’язневі, який, мружачись, потягнувся до неї всім тілом. Сержант міцно смикнув за мотузку, — ти, сучий сину, — Пантача впав до ніг сержанта, — спочатку забалакай, а потім пий. Офіцер узяв мотузку і змусив полоненого повернути голову в його бік. Грива волосся гойднулася, очі-жарини знову втупилися в пляшку. І лейтенант: ну й тхне від тебе, такого смороду я в житті не чув, аж нудить мене. Пантача розкрив рот, — дай хоч ковточок, сеньйоре, — потім захрипів, — щоб трохи зігрітися, бо всередині задубіло, один-єдиний ковточок, сеньйоре. А лейтенант: згода, тільки не так швидко, на все свій час, спершу скажи, де сховався той Тусія чи Фусія, де він? Але ж я вже сказав, сеньйоре, — Пантача весь тремтів, — він утік увечері, і ніхто його не бачив, — здавалося, що в полоненого зараз поламаються зуби, — сеньйоре, запитай уамбісів, якумама вночі приповзла, казали вони, і затягла його на дно озера. За всі його злочини, сеньйоре.

Лейтенант дивився на полоненого втомленими очима, наморщивши чоло. Раптом швидко відхилився вбік і вдарив його чоботом по голій сідниці. Захрипівши, Пантача впав на підлогу, але й далі скоса позирав на пляшку. Лейтенант потягнув за мотузку, розкуйовджена голова вдарилась об підлогу, — Пантачо, може, годі клеїти дурня, га? Де він? А Пантача: не знаю, сеньйоре, — потім завив і сам вдарився головою об підлогу, — напевне, вона тихенько вилізла й поповзла схилом, прослизнула в хижку, хвостом заткнула йому рота, сеньйоре, і потягла його, бідолаху; ой сеньйоре, хоч один ковточок. Якумама завжди так, її не почуєш, не побачиш, уамбіси казали — вона повернеться й нас пожере, тому вони також пішли, сеньйоре. Лейтенант копнув його ногою. Пантача замовк і став навколішки, — я сам-один залишився, сеньйоре. Лейтенант ковтнув з термоса, облизав губи. Сержант Роберто Дельгадо бавився пляшкою, а Пантача знову закричав: хочу, щоб мене відправили на Укайялу, сеньйоре, — обличчя в нього скривилося в плаксивій гримасі, — туди, де помер мій приятель Андреас. Я теж хочу там померти.

— Отже, твого хазяїна зжерла якумама, — сказав спокійним голосом лейтенант. — Отже, лейтенант набитий дурень, і Пантача може легко обвести його довкола пальця. Ой Пантачо!

Спраглі, палаючі очі полоненого дивилися на пляшку, а надворі шаленіла злива, вдалечині гримів грім, і блискавки час від часу освітлювали покрівлі, дерева, грязюку, які шмагав дощ.

— Він покинув мене самого, сеньйоре, — вигукнув Пантача з люттю в голосі, але погляд його, так само палаючий, був прикутий до пляшки. — Я давав йому їсти, бо він не вилазив зі свого гамака, а він покинув мене, інші теж пішли. Чому ти мені не віриш, сеньйоре?

— Можливо, він і збрехав щодо того імені, — промовив сержант Дельгадо. — Я не знаю у сельві нікого, хто б звався Фусією. Цей тип не дратує вас своїми байками? Я б його добре почастував кулею в лоб, сеньйоре лейтенант, та й по всьому.

— А той агварун? — спитав лейтенант. — Хума також зжерла якумама?

— Він пішов, сеньйоре, — прохрипів Пантача, — хіба я не казав тобі? Або, може, вона і його зжерла, сеньйоре, хто зна?

— Клятий Хум з Уракуси цілий вечір морочив мені голову, — сказав лейтенант, — а перекладав інший крутій, я їх слухав, як дитина, і вірив усім тим баєчкам. Ех, коли б я міг таке передбачити! То був перший індіанець, з яким я познайомився, сержанте.

— Усе це через того Реатегі, губернатора Ньєви, сеньйоре лейтенант, — промовив сержант Дельгадо. — Ми не хотіли відпускати агваруна. Але він наказав, ну і бачите, що зараз маємо.

— Пішов хазяїн, пішов Хум, пішли уамбіси, — заскиглив Пантача. — Я лишився сам зі смутком, сеньйоре, і мені страшенно холодно.

— Але Адріана Ньєвеса я спіймаю, клянуся богом, — вигукнув лейтенант. — Сміявся нам в обличчя, жив на наші гроші.

І всі там мали своїх жінок, сеньйоре, — по зарослому обличчю Пантачі текли сльози, він глибоко зітхав, — я лише мріяв про яку-небудь християнку, з якою міг би хоча б порозмовляти, про одну-єдину, та вони навіть шапру забрали з собою, сеньйоре, — від удару чоботом Пантача завив і зіщулився на підлозі. На кілька секунд заплющив очі, потім розплющив, і лагідно подивився на пляшку, — лише ковточок, сеньйоре, щоб зігрітись, бо всередині аж задубіло від холоду.

— Ти добре знаєш ці краї, Пантачо, — сказав лейтенант. — Чи довго литиме цей клятий дощ, і коли ми матимемо змогу відпливти?

— Завтра випогодиться, сеньйоре, — пробурмотів Пантача. — Помолись богові й побачиш. Але змилосердься, дай мені ковточок. Щоб зігрітися, сеньйоре.

Цього неможливо витримати, чорт забирай, витримати неможливо, — лейтенант підняв ногу, проте не вдарив полоненого, а натиснув чоботом на його обличчя, аж той щокою доторкнувся до підлоги. Сержант Дельгадо хильнув з пляшки, потім з термоса. Пантача розкрив рот і, висолопивши язик, гострий, червонястий, почав лизати, — сеньйоре, один ковточок, — підошву чобота, — щоб зігрітись, — і носок. Щось тваринне, підлабузницьке іскрилося в його витріщених очах, — один ковточок, — а тим часом язик слинив брудну шкіру. Сеньйоре, щоб зігрітись, — він поцілував чобіт.

— Ну й хитрун ти, Пантачо, — промовив сержант Дельгадо. — То підлизуєшся, то вдаєш із себе дурня.

— Скажи мені, де Фусія, і матимеш цілу пляшку, — пообіцяв лейтенант. — І до того ж відпущу тебе. І дам ще кілька солів. Відповідай швидко, бо я передумаю.

Але Пантача знову почав схлипувати і всім тілом судомно тулитися до підлоги, шукаючи тепла.

— Забери його, — звелів лейтенант, — бо я зараз схибнуся. Дивлячись на нього, мені блювати хочеться, та й якумама ввижається. А дощ усе ллє, розтуди його…

Сержант Роберто Дельгадо, взявши мотузку, пішов до дверей, і Пантача побіг за ним на карачках, підстрибуючи, як собака. На сходах сержант гукнув, з’явився Інохоса й забрав Пантачу, який пританцьовував під дощем.

— А що, як вирушити в зливу? — запропонував лейтенант. — Зрештою гарнізон не так уже й далеко.

— Ми потонемо через дві хвилини, сеньйоре лейтенант, — відказав сержант Дельгадо. — Ви бачили річку?

— Я мав на увазі пішки, через ліс, — уточнив лейтенант, — Дійдемо за три-чотири дні.

— Не впадайте в розпач, сеньйоре лейтенант, — заспокоїв його сержант Дельгадо. — Колись та перестане лити. Іншого виходу немає, повірте, ми не можемо вирушити в таку погоду. Сельва є сельва, треба бути терплячим.

— Вже два тижні, чорт забирай! — вигукнув лейтенант. — Я втрачаю і підвищення, і перевід в інше місце, невже ти не розумієш?

— Але чому ви на мене злоститеся? — спитав сержант Дельгадо. — Це не моя провина, що дощ іде, сеньйоре лейтенант.

Сама-самісінька, вона все чекала й чекала. Навіщо лічити дні, гадати, буде дощ чи не буде? Може, вони повернуться сьогодні? Ні, ще надто рано. Чи привезуть товар? Тільки б привезли, Христосе Багасанський, боже, боже, щоб привезли багато каучуку і шкур, щоб дон Акіліно приплив з одягом та їжею і щоб вона спитала його, як і того разу: по чім продавали? — а він: вистачить, Лаліто, по добрій ціні. І Фусія: любий старий. А вона: пресвята діво, зроби так, щоб ми розбагатіли, бо тоді ми покинемо острів, повернемося до християн і поженимося, правда Фусіє? Правда, Лаліто. І щоб ти, Фусіє, змінився й знову покохав мене, а ночами щоб я питала тебе: до твого гамака? Так. Гола? Так. Тебе поцілувати, Фусіє? Так. Я тобі подобаюся? Так. Більше, ніж ачуалки? Так. Більше, ніж шапра? Так, так, Лаліто. А вона: хочу, щоб у нас була ще одна дитина. І одного дня: погляньте, доне Акіліно, чи не правда, хлопчик подібний до мене, а як виріс, говорить по-індіанському ліпше, ніж по-іспанському. І старий: страждаєш, Лаліто? — а вона: трохи, бо Фусія вже не любить мене, — і він: погано поводиться з тобою? Ти ревнуєш його до тих індіанок? А вона: злість мене проймає, доне Акіліно, та все-таки з ними мені веселіше, бо в мене немає приятельок, і дуже шкода, що Фусія віддає їх Пантачі, Ньєвесові або уамбісам…

Чи повернуться вони сьогодні? Але цього дня припливли не вони, а Хум. Лаліта саме відпочивала, коли шапра з криком влетіла до хижки й почала торсати гамак, дзенькаючи своїми браслетами, дзеркальцями, бляшками. А Лаліта: що, припливли? — і шапра: ні, приплив агварун, той, який утік. Лаліта вийшла йому назустріч, він стояв біля ставу для черепах і натирав рибу сіллю, а вона: Хуме, де ти був, що робив стільки часу? — мовчить, — усі думали, що ти вже не прийдеш, Хуме, — а він, з повагою подаючи їй рибу: це я тобі привіз. Хум повернувся на острів таким самим, як і був, — з поголеною головою, на спині червоні смуги, немов сліди після батога. І Лаліта: вони попливли у похід, уверх по річці, на озеро Рімазі, ти був їм дуже потрібний, чому ти навіть не попрощався? Ти знаєш індіанців з племені муратів? Вони відважні? Битимуться з хазяїном чи віддадуть йому каучук добровільно? Уамбіси попливли тебе шукати, а Пантача сказав тоді: може, його вбили, хазяїне, вони ненавидять його. А лоцман Ньєвес відповів: не думаю, мабуть, вони вже заприятелювали. І Фусія додав: ті собаки на це здатні. А Хум: ні, Лаліто, мене не вбили, я сам пішов звідти і оце повернувся. А Лаліта: ти залишишся? Так. Хазяїн накричить на тебе, але ти не йди, Хуме, злість у нього швидко минає, і, крім того, в глибині душі він тебе шанує…

А Фусія: цей Хум трохи дурнуватий, Лаліто, але корисний для мене, бо вміє переконувати індіанців. Бачила б ти, як він їх обробляє, — і просить, і танцює перед ними, та ще й кричить, мовляв, християни — це дияволи, хазяїн обманює вас, бреше вам. А індіанці вірять йому і завжди віддають нам каучук по-доброму. І Лаліта: що ти їм кажеш, Хуме, розкажи мені докладніше, як ти їх переконуєш? А Фусія: коли-небудь вони його вб’ють, хто ж його тоді замінить, чорт забирай? І Лаліта: це правда, Хуме, що ти не хочеш повертатися до Уракуси? Правда, що так ненавидиш християн? І нас також? А Пантача: так, сеньйоро, бо християни побили його, — і Ньєвес: тоді чому він нас не повбиває, коли ми спимо? — а Фусія: бо завдяки нам він може мститися, — і Лаліта: чи то правда, що його повісили на капіроні? А Фусія: він божевільний, Лаліто, але не злий. Ти кричав, коли тебе припікали? І чудово ставить сильця, неперевершений у полюванні, та рибальстві. Ти мав жінку? Її вбили? А коли немає чого їсти, Хум іде до лісу й приносить птахів, звірят. Ти розмальовуєш собі тіло, щоб не забути, як тебе шмагали? А одного разу бачили, як він забив отруйну змію з трубки-дмухавки, він знає, що його вороги це ті, — правда, Хуме? — яких я, Фусія, залишаю без товару. Не думай, Лаліто, що він допомагає мені за мої чудові очі. І Пантача: я бачив його сьогодні біля урвища, він торкався свого шраму на лобі й розмовляв з вітром, — а Фусія: тим краще, що Хума так проймає, адже його помста мені нічого не коштує, — і Пантача: він по-агварунському розмовляв, я нічого не зрозумів. Мабуть, тільки по помсту й думав. Коли припливав човен дона Акіліно, уамбіси, наче мавпи, стрибали з лупун на причал і лементуючи, хапали свої порції солі та анісової горілки, а в лезах сокир і мачете, які роздавав їм Фусія, відбивалися їхні п’яні від радості очі, однак Хумові було до всього байдуже…

А Лаліта: куди ж ти пішов? У той бік, та я ж повернувся. Невже ти нічого не брав? Нічого. Ні сорочки, ні горілки, ні солі? Нічого. І Лаліта: лоцман буде радий, що ти повернувся, Хуме, адже він твій приятель, так? А Хум: так, — і вона: дякую за рибу, але шкода, що ти вже її посолив. І Хум: лоцман Ньєвес не знав їхніх імен, хазяйко, сказав тільки, що то були двоє християн, які настроїли мене проти хазяїв, і ще сказав, що вони зробили мене нещасним. І Лаліта: вони обманули тебе? Обікрали? — а Хум: дали одну пораду, — і вона: я хотіла б порозмовляти з тобою, Хуме, чому ти відвертаєшся, коли я тебе кличу? Він мовчить. Ти соромишся? А Хум: я приніс його для тебе, жінки уамбісів випускають з нього кров, — і вона: ти кажеш про оленятко? А він шанобливо: так, про оленятко, — і Лаліта: ходімо, з’їмо його, нарубай дров, — а Хум: чи ти голодна? — і вона: дуже, дуже, від часу, коли вони попливли, я не їла м’яса. Попоївши, вони вернулися до хижки, і Лаліта: подивися на Акіліно, він дуже виріс, правда, Хуме? Так. І говорить по-поганському краще, ніж по-християнському. Так. Чи в тебе, Хуме, є діти? Були, але вже немає. Багато? Мало. І тут пішов дощ. Густі темні хмари зависли нерухомо над лупунами й вивергали з себе потоки чорної води. Через два дні увесь острів перетворився на болото, озеро запнула імла, птахи падали мертвими біля дверей хижки, а Лаліта: бідолахи, вони зараз, напевне, пливуть, нехай накриють шкури і каучук. Фусія, мабуть, кричить: швидше, сучі діти, перестріляю всіх, кермуйте до того берега,шукайте прихистку, якусь печеру, щоб розкласти багаття; Пантача, мабуть, варить своє зілля, а Ньєвес жує тютюн, як і уамбіси. Мені він і цього разу щось привезе? Може, намисто, а може, браслети? Пера? Квіти? Він любить мене? Коли вона спитала: якби про це дізнався Фусія? — Ньєвес відповів: ну то й що? І вона: ви думаєте про мене ночами? А він: у цьому немає нічого поганого, що ж до подарунків, то це дяка за те, що ви були до мене добрі, коли я хворів. Він чистий і гарно вихований, знімає капелюха, вітаючись зі мною, і нехай Фусія мене так не ображає, чому він називає мене прищавою? Фусія може помститися, бо в лоцмана загоряються очі, коли я проходжу повз нього. Він мріє про мене? Хоче до мене доторкнутись? Обійняти? Сказати мені — роздягайся й лягай у мій гамак? Хоче, щоб я його поцілувала? В губи? В спину? Боже, боже, нехай вони сьогодні повернуться.

Це був урожайний рік: землевласники святкували з ранку до вечора, бо зібрали величезний врожай бавовни, а в П’юранському центрі і в Клубі Грау вони чокалися французьким шампанським. У червні з нагоди річниці утворення міста й національного свята були влаштовані народні гуляння, і близько півдесятка цирків нап’яли свої намети на пісках. Багатії привозили для своїх забав оркестри з Ліми. Це був також рік пам’ятних подій: Чунга почала працювати в маленькому барі Доротео, померли Хуана Бауро й Патросініо Найя, П’юра вийшла з берегів, однак не було жодних господарських втрат. На місто впала хмара пожадливих комівояжерів, маклерів, урожаї бавовни переходили з рук до рук за склянкою вина. З’явилися нові крамниці, готелі, фешенебельні квартали. А одного дня містом пронеслося: «Поблизу річки, за різницею, є будинок розпусти».

Власне, це був не будинок, а лише брудний завулок, відгороджений гаражними воротами; по його обидва боки стояли комірчини з невипаленої цегли, над входом горіла червона лампочка. В глибині містився бар, що являв собою кілька дощок, покладених на бочки. Повій було шість — усі нетутешні, старі й товсті. «Вони повернулися, — казали жартівники, — це ті, які не згоріли». Від самого початку будинок часто відвідували. По околиці вешталися п’яні гультяї, і в «Екос і нотісіас», «Ель тьємпо» та «Ла індустрії» з цього приводу з’явилися замітки, листи протесту, скарги на адресу міської влади. І тоді несподівано відкрився інший будинок розпусти, в самому центрі Кастілії: вже не завулок, а будівля з балконами і садом. Цілковито приголомшені таким поворотом справи священик і парафіяльні дами, які збирали підписи під петицією про закриття будинку розпусти біля різниці, занепали духом. Лише отець Гарсія з амвону в соборі на площі Меріно, обурений і завзятий, далі пророкував кари і катастрофи: «Бог послав п’юранцям добрий рік, але тепер для них настануть роки худих корів». Однак це не підтвердилось, і наступний рік приніс такі ж самі рясні врожаї, як і попередній. Тоді відкрилося вже не два, а чотири будинки розпусти, до того ж один з них містився неподалік від церкви; він був розкішний, більш-менш респектабельний, де клієнтів приймали білі дівиці, навіть, здається, неповнолітні, — мабуть, вони прибули просто зі столиці.

І того самого року Чунга й Доротео розлаялися, побивши одне одного пляшками, а в поліції Чунга з документами в руках довела, що вона єдина власниця бару. Що за цим крилося, які таємничі махінації? У всякому разі, відтоді власницею стала Чунга. Вона керувала баром владною рукою і змогла примусити пияків поважати себе. Це була молода привітна жінка, худа, з темнуватою шкірою і броньованим серцем. Її чорне волосся завжди було стягнуте сіткою, беззубий рот ніколи не посміхався, а очі дивилися на все з такою байдужістю, що гарний настрій мов рукою знімало. Вона носила туфлі без каблуків, шкарпетки, блузку, яка також здавалася чоловічою, і ніколи не фарбувала губів, не лакувала нігтів, не пудрила щік, але, незважаючи на свій одяг і манеру триматися, мала в голосі щось дуже жіноче, навіть тоді, коли говорила грубощі. Її важкі незграбні руки однаково легко носили столи, стільці, відкорковували пляшки і відважували ляпаси надто сміливим клієнтам. Казали, що такою черствістю і твердістю серця вона завдячує Хуані Бауро, яка втовкмачила їй в голову і недовіру до чоловіків, і любов до грошей, і звичку до самотності. Коли праля померла, Чунга влаштувала пишне частування: добрий лікер, курячий бульйон, кава цілу ніч, хто скільки хотів. А коли до помешкання увійшов оркестр на чолі з арфістом, ті, хто віддавав останню шану Хуані Бауро, позирнули на музикантів з суворістю і підозрою. Але дон Ансельмо й Чунга не впали одне одному в обійми, вона подала йому руку, так само як Боласу і Молодому, й приділила їм стільки ж уваги, як і іншим гостям, а потім з холодною ввічливістю уважно слухала їх, коли вони грали сумні вальси. Видно було, що вона володіє собою, вираз її обличчя був холодний і спокійний. Натомість арфіст здавався сумним та зворушеним; він співав, немовби молився. Згодом прийшов якийсь хлопчисько і повідомив, що в будинку розпусти за різницею непокояться, бо оркестр повинен був грати о восьмій, а вже було по десятій. Після смерті Хуани Бауро, казали мангачі, Чунга житиме разом зі старим у Мангачерії. Але вона перебралась до бару — розповідали, що вона спить під стойкою, на солом’яній маті. На той час, коли Чунга й Доротео розлаялись і вона стала власницею бару, оркестр дона Ансельмо вже грав не в тому будинку розпусти, що за різницею, а в кастільському борделі.

Маленький бар Чунги процвітав. Вона сама пофарбувала стіни, розвісила на них фотографії і естампи, вкрила столи клейонкою з різнокольоровими квітками, найняла куховарку. Бар перетворився на ресторан для робітників, водіїв, продавців морозива, поліцейських. Доротео після розриву з Чунгою перебрався до Уанкабамби. Через декілька років він повернувся до П’юри («таке життя», казали люди) і врешті став одним з постійних клієнтів Чунги. Доротео дуже страждав, бачачи, які прибутки дає заклад, власником якого він колись був сам.

Та одного дня бар-ресторан закрився, а Чунга щезла як дим. Через тиждень вона повернулась до передмістя, привівши з собою групу робітників, які розібрали глиняні стіни і звели нові, з випаленої цегли, покрили дах оцинкованою бляхою, прорізали вікна. Чунга, моторна, постійно усміхнена, цілий день проводила на будівництві, допомагала робітникам, а зворушені старожили обмінювалися красномовними поглядами, пригадуючи минулі роки («вона його воскрешає, брате», «яблучко недалеко від яблуні падає»). На той час оркестр уже грав не в кастільському борделі, а в будинку розпусти в кварталі Буенос-Айрес. Коли музиканти йшли туди, арфіст просив Боласа й Молодого Алехандро на хвилину затриматися в передмісті. Вони завертали в піски, і, підійшовши до будови, старий, який був майже сліпим, запитував: як там посувається робота? Вже поставили двері? Чи зблизька він добре виглядає? На що він схожий? В хвилюванні і в питаннях арфіста вчувалася певна гордість, яку мангачі підігрівали жартами: як там Чунгіта, арфісте, збагачується, га? Бачиш, який вона дім собі будує? Дон Ансельмо задоволено всміхався, однак, коли до нього чіплялися зворушені старожили («Ансельмо, вона воскрешає нам Зелений Дім!»), він знічувався, ставав таємничим і вдавав, що не розуміє, — нічого не знаю, мені треба йти, про що ви балакаєте, про який такий Зелений Дім?

Одного ранку Чунга з рішучим радісним виразом обличчя з'явилася в Мангачерії; ідучи елегантною ходою закуреними вуличками, вона запитувала про арфіста. Знайшла його сплячого в хижці, яка колись належала Патросініо Найї. Він лежав на клишоногому продавленому ліжку, закривши обличчя ліктем,і хропів, а його біле волосся на грудях було мокре від поту. Чунга увійшла й замкнула за собою двері, тим часом звістка про цей візит розлетілася передмістям. Мангачі мовби ненароком почали походжати поблизу, підглядаючи крізь щілини, притуляючи вуха до дверей і обмінюючись щойно здобутими новинами. Через деякий час арфіст вийшов на вулицю із замисленим сумним обличчям, попросив хлопчаків, щоб покликали Боласа й Молодого; Чунга сиділа на ліжку і посміхалася. Пізніше з’явились приятелі старого, і двері знову зачинилися. «Чунга прийшла до нього не як до батька, а як до музиканта, — шепотілися мангачі. — Щось їй треба від оркестру». Вони сиділи в хижці понад годину, а коли вийшли, багато мангачів уже подалися геть, знуджені очікуванням. Проте вони побачили їх зі своїх халуп. Арфіст знову йшов, немов сновида, спотикаючись, кривуляючи, з роззявленим ротом. Молодий здавався пригніченим, Чунга йшла попід руку з Боласом — видно було, що вона задоволена й балакуча. Подалися до Анхеліки Мерседес, підживились там, потім Молодий і Болас трохи зіграли й поспівали. Арфіст дивився на стелю, чухав себе за вухом, щохвилини його обличчя змінювало вираз — то він усміхався, то смутнів. Коли Чунга пішла, мангачі оточили їх, жадаючи новин. Дон Ансельмо усе ще сидів приголомшений, Молодий знизував плечима, і лише Болас відповідав на питання. «Старий не може поскаржитися, — казали мангачі, — це вигідний контракт, а, крім того, ви матимете всі вигоди, працюючи для Чунгіти. Цікаво, вона також пофарбує дім у зелений колір?»

— Він був п’яний, і ми не сприйняли це всерйоз, — сказав Болас. — Сеньйор Семінаріо глумливо засміявся.

Але Сержант знову витяг револьвер і спробував розімкнути його. Всі довкола почали переглядатися, силувано посміхатись, соватися на своїх стільцях, які раптом стали чомусь незручними. Лише арфіст пив далі, — російська рулетка? — малими ковточками, — що воно таке, хлопці?

— А це така штука, яка визначає, чи є чоловік справді чоловіком, — пояснив сержант. — Зрештою сам побачиш, старий.

— Він був такий спокійний, що я відразу збагнув: це все серйозно, — докинув Молодий.

Семінаріо похилив голову над столом і мовчки стежив за сержантом, а його завжди зухвалі очі здавалися зараз дещо розгубленими. Нарешті сержант розімкнув револьвер і почав витягати з барабана патрони, ставлячи їх в рядочок, сторчма, серед пляшок та попільничок, сповнених по вінця недопалками.

— А я впіймалася на той його спокій, — сказала Чунга. — Інакше б вихопила в нього револьвер, коли він його розряджав.

— Ти, поліцаю, це що таке? — вигукнув Семінаріо. — Що це за дурниці?

Його голос тремтів, і Молодий кивнув головою: так, цього разу з нього вся пиха злетіла. Арфіст поставив склянку на стіл, почав неспокійно соватися, — ви що, знову тут сваритеся, хлопці? Не треба колотнечі, розмовляйте й далі по-дружньому, про Чапіро Семінаріо. А повії вже втекли з-за столу — Ріта, Сандра, Марібель аж підстрибували, Амапола, Гортензія попискували, як пташки, — і, скупчившись біля сходів, шепотілися, кліпали наляканими очима. Болас і Молодий взяли арфіста під пахви, понесли його майже в повітрі до кутка, де розміщувався оркестр.

— Чому ви його не вмовили? — пролепетала Дикунка. — Коли з ним говорити лагідно, він усе розуміє. Чому ви принаймні не спробували?

— Сховай револьвер, кого ти хочеш тут налякати? — вигукнула Чунга.

— Ти сама чула, як він мене обкладав, — сказав Літума. — А зараз образив лейтенанта Сіпріано, якого навіть не знає. Побачимо, чи ті, що криють усіх на чім світ стоїть, справді мають витримку й холодну кров.

— Ти, поліцаю, що з тобою? — заревів Семінаріо. — Навіщо цей спектакль?

А Хосефіно урвав його: вже нема чого вдавати з себе п’яного, сеньйоре Семінаріо, навіщо це зараз, краще визнайте, що злякалися, не в образу вам буде сказано.

— А той, його приятель, пробував їх спинити, — сказав Болас. — Мовляв, ходімо звідси, брате, не лізь у це. Але Семінаріо вже розпалився й відштовхнув його.

— І мене також, — докинула Чунга. — За те, що я крикнула: годі, що за неподобство, а розтуди вас, годі кажу!

— Ти, чоловік у спідниці, — прошипів Семінаріо. — Забирайся геть, бо я тебе продірявлю.

Літума тримав револьвер пальцями за дуло, дивлячись в пузатий барабан з п’ятьма отворами, і говорив неголосно, повчальним тоном: найперше треба пересвідчитися, чи він порожній, чи не лишилося якогось патрона.

— Він звертався ніби не до нас, а до револьвера, — сказав Молодий. — Принаймні так здавалося, Дикунко.

І тоді Чунга встала, пробігла залою й вискочила на вулицю, щосили грюкнувши дверима.

— Коли вони потрібні, то їх ніколи немає, — розповідала вона. — Я змушена була іти аж до пам’ятника Грау, лише там надибала двох жандармів.

Сержант обережно підняв зі столу один патрон, підставивши його під блакитне світло лампочки, — треба взяти патрон і зарядити револьвер. А Мавпа: ти втратив контроль над собою, братику, ходімо звідси, — і тоді Хосе, майже плачучи: не грайся так із тим револьвером, зроби, як радить Мавпа, братику, ходімо вже.

— Я не пробачу вам, що ви не сказали мені про те, що коїться, — мовив арфіст. — Крики братів Леон і дівчат тримали мене в напруженні, але такого я просто уявити собі не міг, бо гадав, що вони б’ються.

— Хто там міг уявити, маестро, — махнув рукою Болас. — Семінаріо теж витяг свій револьвер і водив ним у Літуми під носом, ми чекали, що ось-ось гримне постріл.

Літума й далі поводив себе спокійно, а Мавпа: не дозволяйте їм, спиніть їх, буде біда, скажіть їм ви, доне Ансельмо, вас вони послухають. Ріта й Марібель плакали, і Сандра: Літумо, подумай про свою жінку, — а Хосе: подумай про дитину, яку вона чекає, брате, не будь такий впертий, ходімо звідси. Все готово, сеньйоре Семінаріо, — мовив сержант, — я чекаю, щоб ви також приготувалися.

— Вони були, як закохані, до яких говорять і говорять, але все марно, бо вони літають у хмарах, — зіхнув Молодий. — Літуму зачарував револьвер.

— А Літума зачарував нас, — додав Болас, — і Семінаріо слухався його, мов хлопчик. Ледве сержант наказав йому, він розімкнув револьвер і вийняв усі патрони, крім одного. У бідолахи тремтіли пальці.

— Серце йому, напевне, підказувало, що він помре, — промовив Молодий.

— Готово, а зараз прошу покласти долоню на барабан і крутити його так, щоб не бачити, де знаходиться патрон. Крутити треба на повну швидкість, як рулетку, — вів далі сержант. — Тому це й називається російською рулеткою, розумієте, арфісте?

— Досить балачок, — крикнув Семінаріо. — Почнемо, ти, чоло задрипаний.

— Це ви вже вчетверте мене ображаєте, сеньйоре Семінаріо, — нагадав Літума.

— Мурашки по шкірі бігали, коли ми дивилися, як вони крутять барабан, — сказав Болас. — Немовби два хлопчиська — дзигу.

— Бачиш, які ці п’юранці, дівчино, — мовив арфіст. — Ризикують життям задля марнославства.

— Яке там марнославство, — заперечила Чунга. — Пияцькі вибрики, усе задля того, щоб спаскудити мені життя.

Літума відпустив барабан, — зараз треба кинути жеребок, кому бути першому, але чорт з ним, адже це я вас викликав, мені й починати. Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні і, заплющивши очі, натиснув на гачок: клац, і зацокотіли зуби. Літума зблід, і всі зблідли, роззявив рота, і всі пороззявляли роти. V

— Замовкни, Боласе, — сказав Молодий. — Бачиш, вона плаче?

Дон Ансельмо погладив Дикунку по голові, подав їй кольорову хустку — не плач, дівчино, це вже в минулому, що кому до того зараз? — а Молодий прикурив цигарку й затягнувся.

Сержант поклав револьвер на стіл і почав неквапом пити з порожньої склянки, але ніхто не сміявся. Його обличчя було, як у потопельника.

— Нічого не сталося, не хвилюйтесь, будь ласка, — просив Молодий. — Це вам зашкодить, маестро, присягаю, що нічого не сталося.

— Я пережив щось таке, чого ніколи в житті ще не відчував, — пробелькотів Мавпа. — А зараз благаю тебе, братику, ходімо вже.

А Хосе, немовби прокинувшись: це неповторно, братику, ти став героєм. Від сходів долинуло дзижчання дівиць, Сандра завила. І Молодий з Боласом: заспокойтеся, будь ласка, маестро, сидіть спокійно, — а Семінаріо вдарив кулаком об стіл, — тихо! Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні, але очей не заплющив, тільки випнув груди.

— Ми з жандармами почули постріл, коли входили до селища, — промовила Чунга. — І крики. Ми почали бити в двері ногами, однак ви не відчиняли, тоді жандарми висадили їх прикладами.

— Чунго, хвилину тому померла людина, — зауважив Молодий. — Хто тоді думав про відмикання дверей.

— Він повалився на Літуму, — сказав Болас, — а потім обидва впали на підлогу. Той його приятель почав верещати, мовляв, покличте доктора Севальйоса, але від страху ніхто не міг поворухнутись. Та й зрештою це вже було непотрібно.

— А він? — тихо спитала Дикунка.

Сержант дивився на кров, яка його забризкала, і обмацував себе, цілковито переконаний, що це його власна кров, йому й на думку не спало встати, і він усе ще сидів на підлозі, обмацуючи себе, коли забігли жандарми з карабінами в руках, — спокійно, нікому не рухатись, якщо з сержантом щось трапилося, то ви дорого за це заплатите. Але ніхто не звертав на них уваги, непереможні й дівиці бігали по залі, натикаючись на стільці, арфіст чіплявся тремтячими руками то за одного, то за іншого, — хто, хто помер? — а жандарм став перед сходами і примусив позадкувати тих, хто намагався втекти. Чунга, Болас і Молодий схилилися над Семінаріо: лежачи долілиць, він усе ще тримав револьвер у руці, липуча пляма розпливалася в його волоссі. Приятель Семінаріо стояв навколішках, ховаючи обличчя в долонях, Літума далі себе обмацував.

— Жандарми питають — що трапилося, сержанте? Він напав на вас і ви змушені були його застрелити? — розповідав Болас. — А він безтямно кивав головою: так, так.

— Сеньйор покінчив життя самогубством, — сказав Мавпа. — Ми не маємо з цим нічого спільного, випустіть нас, будь ласка, нас чекають родини.

Але жандарми замкнули двері й пильнували їх, тримаючи пальці на спускових гачках та лиховісно позираючи на всіх і лаючись.

— Будьте людьми, будьте християнами, випустіть нас, — повторював Хосе. — Ми розважалися і ні в що не встрявали. Чим вам ще поклястися?

— Принеси згори простирадло, Марібель, — звеліла Чунга. — Треба його прикрити.

— Ти єдина не втратила розуму, Чунго, — похвалив її Молодий.

— Пізніше довелося викинути простирадло, бо плями неможливо було вивести, — сказала Чунга.

— З ними трапляються найдивніші речі, — зітхнув арфіст. — Інакше живуть, інакше вмирають.

— Це ви про кого, маестро? — спитав Молодий.

— Про ту родину Семінаріо, — відповів арфіст. Якусь хвилину він сидів з напіввідкритим ротом, неначе хотів ще щось додати, але нічого більше не сказав.

— Хосефіно напевно за мною не прийде, — мовила Дикунка. — Вже дуже пізно.

Сонце вливалося крізь прочинені двері, палаючи, немовби нищівна пожежа, по всіх кутках зали. Небо над дахами селища було безхмарне й блакитне, виднілися позолочені хребти дюн та поодинокі низенькі ріжкові дерева.

— Ми підвеземо тебе, дівчино, — сказав арфіст. — Принаймні заощадиш на таксі.

Частина IV

Човен, підпихуваний веслами, нечутно пристає до берега, Фусія, Пантача й Ньєвес вистрибують на мул. Кілька метрів вони бредуть заростями, сідають навпочіпки, розмовляють упівголоса. Тим часом уамбіси витягають човен, маскують його гілками, затирають сліди в прибережному мулі й по черзі зникають у лісі. В руках у них дмухальні трубки, сокири, луки, на шиях — в’язки стріл, на стегнах — ножі й просмолені очеретяні трубки з отрутою кураре. Їхні обличчя, груди, спини вкриті татуюванням, а зуби й нігті пофарбовані, немов на велике свято. Пантача й Ньєвес озброєні карабінами, Фусія — лише револьвером.

Один з уамбісів обмінюється з ними кількома словами, потім, зігнутий, гнучко й швидко зникає в лісі. Хазяїн почуває себе краще? Я ніколи не почуваю себе погано, хто тут вигадує такі дурниці. Але, хазяїне, краще не підвищуйте голосу, бо люди почнуть нервуватись. Мовчазні постаті стоять під деревами, уамбіси роззираються праворуч і ліворуч, рухи в них стримані, й тільки блиск в очах, легке тремтіння губів виказують хмільне збудження — цілу ніч, на мілині, де вони стали табором, уамбіси, сидячи біля багаття, пили анісову горілку та відвари. Деякі занурюють у кураре вістря стріл, опушені бавовною, інші продмухують дмухавки. Спокійно сидять у мовчазному чеканні, не дивлячись один на одного. Коли уамбіс, який пішов раніше, гнучко й легко, як кіт, вистрибує з-поміж дерев, сонце стоїть уже високо, жовті язики його полум’я розтоплюють фарби уїро й ачоте на голих тілах. Хитросплетіння світла й тіней, колір заростів стають виразнішими, кора здається жорстокішою, а згори лине оглушливий вереск птахів. Фусія встає, розмовляє з уамбісом, потім звертається до товаришів: мурати пішли на полювання, в селищі лишилися тільки жінки та діти, не видно ані живиці, ані шкур. Чи варто туди йти? Думаю, що варто, ніколи не вгадаєш, може, ті сучі сини все поховали. Уамбіси, зібравшись довкола розвідника, розпитують його, він відповідає упівголоса, підкріплюючи свої слова жестами та легкими кивками. Потім вони розділяються на три групи — з хазяїном, Пантачею і Ньєвесом на чолі — і прямують слідом за двома уамбісами, які мачете прокладають у гущавині стежку. Тишу порушує тільки шурхотіння їхніх кроків та шелест високої трави й гілок, які сплітаються за їхніми спинами. Вони довго так ідуть і раптом світло стає яскравіше, ближчає, навскісне проміння продирається крізь гущавину, яка переходить у рідколісся й молоду парость. Вони зупиняються, неподалік видно край лісу, розлогу галявину, хижки, спокійні води озера. Хазяїн і християни роблять ще кілька кроків, дивляться. Хижки скупчилися на голому пагорбі, біля озера, а за селищем жовтіє плаский берег, який здається безлюдним. Праворуч тягнеться перелісок, сягаючи майже до хижок. Нехай Пантача зі своїми людьми нападе звідти, і мурати кинуться в цей бік. Пантача повертається до уамбісів і, жестикулюючи, перекладає завдання, а вони слухають і притакують. Потім, нахилившись, віддаляються один по одному, розсуваючи ліани. Хазяїн, Ньєвес та інші ще раз позирають у бік селища. Зараз помітно ознаки життя. Між хижками видніється група людей — що в них на головах: клунки, глечики чи, може, кучми волосся? — яка прямує до озера в супроводі крихітних фігурок, чи то собак, чи то дітей. Ньєвесе, ти бачиш що-небудь? Каучуку не бачу, хазяїне, але на палях щось висить, можливо, то шкури сохнуть. І хазяїн: нічого не розумію, адже в цих місцях ростуть каучукові дерева, мабуть, скупники каучуку вже побували тут. Ці мурати — страшні ледарі, навряд чи вони надсаджуються на роботі. Хрипкі голоси уамбісів, які перемовляються між собою, звучать дедалі різкіше. Сидячи навпочіпки, стоячи або залізши на дерева, уамбіси уважно розглядають хижки, дивляться на розрізнені постаті на березі, на фігурки, що їх супроводжують. Зараз їхні очі вже не лагідні, а щось є в їхньому блиску від хижих вогників у зіницях голодного звіра, і навіть їхні м’язи грають, немов у голодного ягуара. Уамбіси нетерпляче, нервово стискають дмухальні трубки, торкаються луків, ножів, клацають зубами або гризуть ліани чи волокна тютюну. Фусія підходить до них, розмовляє, каже кілька слів, і вони у відповідь хриплять, плюються; їхні обличчя водночас веселі, збуджені, войовничі. Фусія, ставши на одне коліно біля Ньєвеса, оглядає селище. Постаті повертаються з озера, втомлено, важко ступаючи, розходяться між хижками. Десь розклали багаття: сірий димок, як маленьке деревце, тягнеться у сяюче небо. Гавкає собака, Фусія і Ньєвес дивляться один на одного, уамбіси підносять до рота дмухавки і визирають з кущів, але собаки не видно. Він гавкає час від часу зі свого сховку. А що, як ми коли-небудь повернемось і нарвемося в своєму селищі на солдатів? Хазяїне, ви ніколи не думали про щось таке? Ні. Я думав — повертаємо ми на острів і бачимо, що солдати націляються в нас із рушниць. Або ж довкола все спалене, жінки уамбісів мертві, хазяйки немає, солдати забрали її з собою. І Фусія: спочатку я трохи непокоївся, але зараз уже ні. Хазяїне, вам ніколи не бувало страшно? Ні, тому що я знаю — бідняки, які піддаються страху, лишаються до кінця днів своїх бідняками. А Ньєвес: мене це не стосується, я завжди був бідняком, однак злидні не звільняли мене від страху. Бо ти, Ньєвесе, миришся зі злиднями, а я ні. Мені не пощастило, та це колись мине, рано чи пізно я стану багатієм. Ніхто в цьому, хазяїне, не сумнівається, ви завжди досягнете свого. І тут ранкову тишу порушує ревіння голосів: то уамбіси, оглушлива лементуючи, вискакують з переліска і біжать у бік селища; вони вимахують руками, видираються на пагорб. Поміж їхніми голими тілами майорять білі штани Пантачі, чутно його вигуки, які нагадують регіт птаха чікуа. Тепер уже гавкає багато собак, а з хижок з вереском вискакують люди і, спотикаючись, штовхаючись та налітаючи одні на одних, безладна біжать схилом до лісу. Тепер їх уже можна бачити виразно: це жінки. Позаду Ньєвеса й Фусії уамбіси пронизливо верещать, стрибають, гілки довкола тремтять, птахів уже не чути. Хазяїн озирається, вказує на місцевість і на жінок, які втікають: ну, давайте вперед. Але уамбіси ще кілька секунд стоять на місці, розпалюючи себе криками, пирхаючи й тупаючи ногами; раптом один з них підіймає дмухавку й біжить, перестрибуючи вузьку смугу заростей, що віддаляє уамбісів від галявини; коли він добігає до відкритого простору, решта вже біжить за ним з набряклими від крику шиями. Лоцман і Фусія теж біжать. На галявині жінки підносять руки до неба, метушаться, падають на землю, а потім одна за одною зникають, поглинуті навалою чорно-червоних тіл. Попереду й позаду не вмовкають крики, які ніби видає світлястий пил, що оточує Фусію та Ньєвеса, поки вони підіймаються схилом. У селищі муратів уамбіси шмигають між хижками, розвалюють тонкі стінки, ударом мачете збивають на землю покрівлі з пальмового листя, одні закидають камінням проломи, інші гасять багаття, усі хитаються, як п’яні. Фусія підходить до них, Пантача сидить на великому глиняному глеку, спітнілий, з вибалушеними очима, з роззявленим ротом, і вказує на вцілілу хижку: там якийсь старий. Так, я умовляв їх, хазяїне, але марна річ, вони відтяли йому голову. Деякі уамбіси вже заспокоїлися, нишпорять тут і там, тягнуть шкури, кульки каучуку, ковдри. І складають їх посеред галявини. Крики долинають тепер з одного місця — то верещать жінки, зігнані в очеретяний каркас хижки. Троє уамбісів байдуже назирають за ними з відстані кількох кроків. Хазяїн і Ньєвес входять до вцілілої хижки. Два уамбіси стоять навколішках, нахилившись над розпростертим на долівці тілом, — видно короткі зморшкуваті ноги, живіт, худі, незарослі груди, ребра, обтягнуті землистою шкірою. Один з уамбісів озирається і показує пальцем на відрізану голову, з якої стікають маленькі пурпурові краплини. Однак з отвору між кістлявими плечима все ще струмує, — от собаки! — густа темна кров, — лише поглянь на них. Але Ньєвес, задкуючи, мов рак, уже покинув хижку. Два уамбіси не виказують ніякого збудження, очі в них порожні, байдужі. Вони мовчки, незворушно слухають Фусію, який кричить, розмахує револьвером; коли він змовкає, уамбіси виходять з хижки, біля порога стоїть Ньєвес і, спершись на стіну, блює. А Фусія: ні, страх у тебе ще не минув, але не соромся, від такого видовища кожного може знудити, бачиш, що встругнули, сучі діти. Куди ж дивився Пантача? Навіщо я віддаю накази? Вони ніколи не навчаться поводити себе як люди, чорт забирай, першого-ліпшого дня зітнуть нам голови. Та я змушу цих паскуд слухатися, хоча б довелося пустити в хід револьвер. Вони повертаються на галявину, й уамбіси розступаються. На землі лежить здобич: шкури кайманів, оленів, диких кабанів, ящірок і змій, гарбузові дзбани, намиста, каучук, в’язки отруйного зілля. Жінки так само кричать, закочуючи очі, собаки гавкають, а Фусія роздивляється шкури на світлі, прикидає вагу каучуку. Ньєвес сідає на повалений стовбур. До нього підходить Пантача. Ньєвес запитує: цей старий був чаклуном? Хто знає, але він не пробував утікати; коли ми увійшли, він сидів спокійно й палив якесь зілля. Старий закричав? Можливо, та я не чув. Спершу я хотів їх стримати, а потім відступився й вийшов, бо в мене тремтіли ноги і навіть не відчув, коли обробився. Хазяїн, власне, не тому розлютився, що вони вбили старого, а тому, що вони не послухалися. Та й здобичі майже ніякої, ті шкури зіпсовані, каучук найгіршого гатунку, як же йому не лютувати. Але чому він удає, що не хворий? Ми християни, а на острові якось забуваєш, що дикуни — це дикуни, проте зараз це видно напевне, так неможливо далі жити, якби в мене було масато, то я б напився. Ти дивись, вони ще й сперечаються з хазяїном, ну й розлютився ж він.

Голос Фусії, якого обступили щільним колом уамбіси, ледве чути; дикуни несамовито гарчать, погрожують кулаками, плюються, тремтять від гніву. Над їхніми розпатланими чупринами з’являється рука хазяїна, озброєна револьвером. Він стріляє в небо — і уамбіси замовкають, стріляє вдруге — і жінки замовкають також. Лише собаки далі гавкають. А Пантача: чому хазяїн хоче зразу повертатися? Уамбіси змучені, я також змучений, уамбіси хочуть відзначити сьогоднішню подію, бо вони наражаються на небезпеку не задля каучуку чи шкур, а задля власного задоволення, колись вони знавісніють не на жарт і переб’ють нас усіх. І Ньєвес: річ у тім, що хазяїн хворий, Пантачо, він удає, що ні, однак не може цього приховати. Хіба раніше в таких випадках він не любив розважитись? А зараз навіть не дивиться на жінок і весь час лютує. Можливо, він скаженіє через те, що йому не вдається розбагатіти? Тепер Фусія й уамбіси жваво розмовляють — уже не чути виття, лютих вигуків, деякі обличчя повеселіли. Жінки мовчать, притискаючись одна до одної й обіймаючи своїх дітей та собак. А Пантача: він хворий? І Ньєвес: ясна річ, якось уночі, тоді Хум ще не відплив з острова, я увійшов і побачив, як жінки натирають йому ноги живицею, а він: чорт забирай, геть звідси. Розлютився, бо не хотів, щоб знали, що він хворий.

Фусія дає уамбісам настанови, і уамбіси зв’язують шкури, завдають собі на плечі кульки каучуку, нищать усе, що хазяїн забракував. Пантача й Ньєвес підходять до Фусії, і він: ці сучі діти щоразу нахабніють, не хочуть слухатись, ображають мене, чорт забирай, але я їх ще провчу. А Пантача: бо ви їм не дозволили відсвяткувати, хазяїне. І Фусія: дурню, адже довкола повно війська, ти, стовпе неотесаний, якби вони напилися, то святкували б два дні, покидьку, а ти перший був би серед них, тим часом могли б повернутися мурати чи наскочити солдати. Я не хочу ризикувати через таку дурість, нехай несуть товар до річки, чуєш, покидьку, і швидко. Кілька уамбісів уже спускаються схилом, Пантача, чухаючись, іде за ними, підганяє їх, але вони спускаються поволі, неохоче, мовчазні й понурі. Ті, що лишилися в селищі, бурмочуть, тиняються з одного боку в інший, уникаючи зустрічі з Фусією, який стежить за ними, стоячи посеред галявини з револьвером у руці. Нарешті очеретяні стіни вцілілої хижки спалахують. Уамбіси перестають тинятись, і, немовби вже заспокоєні, очікують, доки полум’я охопить хижку. Потім починають спускатися схилом, озираються, щоб ще раз поглянути на жінок, які зараз жменями кидають пісок на палаючу хижку. Доходять до лісу, і там їм знову доводиться прокладати мачете стежки, пробиратися між стовбурами, ліанами і малими озерцями. На той час, коли вони дістаються до берега, Пантача і його люди встигають витягти човен з гущавини і навантажити його здобиччю. Всі сідають у човни, відпливають; попереду — човен, на якому лоцман міряє веслом глибину. Вони пливуть решту дня, з короткою зупинкою, щоб підкріпитись, а коли вже темніє, пристають до берега, наполовину зарослого пальмами й колючими чамбірами. Розпалюють вогнище, викладають провізію, підсмажують маніоку, Пантача і Ньєвес кличуть хазяїна. А Фусія: ні, мені не хочеться їсти. Він розлягається на піску, підклавши руки під голову. Вони їдять, вкладаються один біля одного, накриваються ковдрою. І Ньєвес: аж дивно таким бачити хазяїна, якийсь чудний, не їсть, нічого не говорить. Це, напевне, через ноги, ти звернув увагу, що він ледве ходить і завжди відстає? Мабуть, вони болять, та й недарма він ніколи не знімає ані штанів, ані чобіт. Шуми розлягаються в темряві, пронизують її у всіх напрямках: дзижчання комах, відлуння води, що хлюпоче об каміння й прибережні зарості. В імлі світляки іскряться, неначе мандрівні вогники. І Пантача: я таки бачив, як ви сховали акітай, дуже красивий, уамбіси таких не роблять. А Ньевес: невже бачив? Як ти вважаєш, чому Хум утік з острова? І Пантача: не переводьте розмову на інше, ви везете цей акітай шапрі, ви закохалися в неї? Та як же я можу в неї закохатися, коли ми навіть не розуміємо одне одного, до того ж вона мені не дуже подобається. Значить, ви віддасте шапру мені, коли ми повернемося? Тієї ж ночі? Так, тієї ж ночі, якщо хочеш. Для кого ж тоді ви взяли цей акітай? Для якоїсь ачуалки? Хазяїн має на меті віддати вам якусь ачуалку? Ні для кого, для себе самого, бо я люблю вироби з пір’я. Просто так узяв, на пам’ять.

I

Боніфація почекала сержанта біля хижки. Вітер стовбурчив їй волосся півнячим гребінцем, у її поставі теж було щось півняче — ноги міцно впираються в пісок, округлий зад трохи випнутий. Сержант усміхнувся, погладив голу руку Боніфації, — слово честі, я дуже зрадів, коли побачив тебе здалеку, — її зелені очі трошки розширилися, сонце відбилося в кожній зіниці, немов там затремтіли маленькі вогняні стріли.

— Ти чудово начистив собі чоботи, — сказала Боніфація. — А мундир виглядає, як новенький.

Задоволена посмішка заокруглила обличчя сержанта, і очі примружилися.

— Його випрала сеньйора Паредес, — мовив він. — Я боявся, що піде дощ, але, на щастя, ані хмаринки. День достоту такий, як у П’юрі.

— Ти навіть не помітив, що я в обнові, — дорікнула йому Боніфація. — Тобі не подобається моя сукня?

— І правда, не помітив, — знітився сержант. — Тобі в ній добре, жовтий колір дуже пасує брюнеткам.

Це була сукня без рукавів, з квадратним вирізом і розширена донизу. Усміхнений сержант міряв Боніфацію поглядом з ніг до голови, далі пестячи її руку, а вона нерухомо стояла й дивилася сержантові в очі. Лаліта позичила мені білі туфлі, я міряла їх учора ввечері, вони мені тиснуть, але до церкви я їх одягну, — і сержант подивився на босі ноги Боніфації, занурені в пісок. Мені не подобається, коли ти ходиш боса. Тут це не має значення, крихітко, але коли ми виїдемо звідси, то ти повинна будеш ходити в туфельках.

— Спершу мені треба звикнути, — сказала Боніфація. — Хіба ти не знаєш, що в місії я носила лише сандалі? Це не одне й те саме, сандалі не тиснуть.

На терасі з’явилася Лаліта, стала біля поруччя: що чути про лейтенанта, сержанте? Її довге волосся було пов’язане стрічкою, на шиї блищало намисто з чагуїри. Губи в неї були нафарбовані, — ну й гарна ж ви жінка, — щоки нарум’янені, — я охоче з вами б одружився, — а Лаліта: лейтенант не приїхав? Немає звісток?

— Нічого нового, — відповів сержант. — Відомо тільки, що він ще не добрався до гарнізону Борха. Певно, там сильно ллє, і вони застряли на півдорозі. Та чого ви так хвилюєтеся, ніби він вам рідний син?

— Йдіть уже, сержанте, — мовила Лаліта досить неприязно. — Побачення з нареченою перед шлюбом приносить нещастя женихові…

— Наречена? — вибухнула мати Анхеліка. — Ти, напевне, хочеш сказати — наложниця, коханка?

— Ні, матусю, — лагідно заперечила Лаліта. — Наречена сержанта.

— Сержанта? — вигукнула ігуменя. — 3 яких пір? Як це трапилося?

Здивовані черниці підступилися до Лаліти, яка хоч і стояла в смиренній позі, склавши руки й похиливши голову, але недовірливо слідкувала за ними, хитрувато посміхаючись…

— Коли щось виявиться не так, то ви, сеньйоро, і дон Адріан будете винуватцями, — попередив сержант. — Адже це ви мені цю пастку наготували.

Він голосно сміявся, трусячись усім тілом. Лаліта склала пальці хрестиком, щоб відвернути нещастя, а Боніфація відступила на кілька кроків від сержанта.

— Ідіть уже до церкви, — повторила Лаліта, — ви накличете лихо і на себе, і на свою наречену. Чого ви сюди прийшли?

А для чого ж я ще міг би прийти? — сержант простягнув руки до Боніфації, — як не для того, щоб побачити свою кохану, — і вона відбігла, — захотілося, та й по всьому, — а тоді за прикладом Лаліти й собі схрестила пальці й теж сотворила заклинання над сержантом, який геть розвеселився, — ото відьми! — і сміявся до знемоги, — от якби мангачі могли побачити цих двох відьом…

Але ми ніколи не погодимося на таке, — і маленький тремтячий кулачок матері Анхеліки вистрибнув з рукава, злетів у повітря й зник у складках сутани, — ноги її щоб не було в місії. Черниці розмовляли з Лалітою надворі, навпроти головної будівлі, а в глибині саду бігали між деревами вихованки. Ігуменя здавалася трохи замисленою.

— За вами вона сумує найдужче, мати Анхеліко, — мовила Лаліта. — Каже: я найщасливіша, в мене багато матерів, та найулюбленіша — це мати Анхеліка. Вона навіть думала, що ви допоможете мені переконати ігуменю.

— То дияволиця, підступна й хитра. — Кулачок знову з’явився й зник. — Однак мене вона більше не улестить. Нехай живе з тим своїм сержантом, якщо хоче, але сюди вона не увійде.

— Чому вона послала тебе, а не прийшла сама? — спитала ігуменя.

— Вона соромиться, матусю, — відповіла Лаліта. — Вона не знає, чи ви приймете її, чи знову виженете. Хіба язичниця не може мати почуття власної гідності? Пробачте її, мати, подумайте, адже вона виходить заміж…

— Я хотів заскочити за вами, сержанте, — сказав лоцман Ньєвес. — Не знав, що ви тут.

Лоцман вийшов на терасу і сперся на поруччя біля Лаліти. Він був без капелюха, в білих бавовняних штанях, в сорочці з довгими рукавами, без коміра, і в черевиках на грубій підошві.

— Ідіть уже нарешті, — наполягала Лаліта. — Адріане, забери його негайно.

Лоцман зійшов сходами, немов на ходулях, сержант козирнув Лаліті й підморгнув Боніфації. Вони пішли до місії не стежкою, яка тяглася вздовж річки, а навпростець, між деревами по схилу. Як ви себе почуваєте, сержанте? До котрої години тривала парубоцька гулянка в Паредеса? До другої, доне Адріан. Важкий так упився, що одягнений шубовснув у воду, я теж трохи набрався. Чи вже щось відомо про лейтенанта? Що це ви всі про нього, доне Адріан? Нічого не відомо, напевне, їх застали дощі, і він зараз лютує. То щастя, сержанте, що я з ним не поїхав. Кажуть, ця злива надовго, на Сантьяго зараз справжній потоп. Признайтеся, сержанте, ви задоволені, що одружуєтесь? Сержант посміхнувся, кілька секунд його погляд десь блукав, і раптом він ударив себе в груди, — ця жінка припала мені до серця, доне Адріан, і тому я на ній женюся.

— Ви вчинили, як справжній християнин, — похвалив його Адріан Ньєвес. — Тут живуть разом і не вінчаються багато років. Черниці та отець Вілансіо вже не мають сили їх переконувати. Вона навіть не вагітна, а ви ведете її до церкви. Дівчина просто щаслива. Вчора ввечері шепотіла: я повинна бути доброю дружиною.

— У моїх краях кажуть, що серце не обманює, — мовив сержант. — А серце мені підказує, що вона буде доброю дружиною, доне Адріан.

Вони йшли поволі, обходячи калюжі, однак гетри сержанта й штани лоцмана вже були в грязюці. Крони дерев на схилі неначе проціджували сонячне світло й тріпотіли листям, навіюючи свіжість. Біля підніжжя пагорба, поміж річками і лісом, мирно спочивала визолочена сонцем Санта-Марія де Ньєва. Вони перестрибнули через невеличкий горбок і піднялися по кам’янистій стежці. Нагорі, біля дверей каплиці, товпилися агваруни: жінки з обвислими грудьми, голі діти, чоловіки з відлюдькуватими обличчями і розкуйовдженими гривами волосся. Вони розступилися, щоб пропустити їх, декілька дітей простягнуло руки, щось белькочучи. Перш ніж увійти до каплиці, сержант почистив мундир хустинкою, поправив кашкет; Ньєвес розправив закасані холоші. В каплиці було повно людей, пахло квітами і лампадною олією, лисина дона Фабіо Куести блищала у напівмороці, наче якийсь дозрілий плід. Зі своєї лави він помахав сержантові, і той підніс руку до кашкета. За губернатором сиділи Важкий, Малюк, Чорний і Блондин; вони позіхали, обличчя в них були пом’яті, очі почервонілі. Паредеси та їхні діти із зализаним волоссям займали дві лави. В протилежному крилі, за гратками, де напівморок переходив у темряву, стояли навколішках вихованки в однакових фартушках і з однаковими зачісками. Їхні очі невідривно, як рій цікавих світлячків, стежили за сержантом, який навшпиньках ішов по проходу, потискаючи руки присутнім. Губернатор доторкнувся до своєї лисини: сержанте, в церкві належить знімати кашкет. Жандарми посміхнулись, а сержант швидко зняв кашкет, пригладив скуйовджене волосся, пройшов уперед і сів у перший ряд, біля лоцмана Ньєвеса. Гарно оздобили вівтар, правда, сержанте? Дуже гарно, доне Адріан, славні ці матусі. У глечиках з червоної глини полум’яніли квіти, а з дерев’яного розп’яття аж до землі звисали гірлянди орхідей; обабіч вівтаря у два ряди стояли горщики з високою папороттю, свіжовимита підлога блищала. Прозорий запашний дим тонкими пасмами здіймався в темне повітря з запалених свічників і густою хмаринкою плавав під стелею. Ось вони, сержанте. По каплиці розлягся шепіт, голови повернулися до дверей: увійшли напечена й весільна мати. У білих туфельках на високих каблуках Боніфація була зараз того ж зросту, що й Лаліта. Чорна вуаль вкривала її волосся, широко розплющеними очима вона тривожно оглядала лави. Лаліта пошепки розмовляла з Паредесами, і її квітчаста сукня надавала цій частині каплиці якоїсь весняної життєдайності. Дон Фабіо нахилився до Боніфації, щось сказав їй на вухо, і та всміхнулася. Бідолашна дівчинка, яка вона знічена, погляньте, доне Адріан, який у неї сором’язливий вираз обличчя. Нічого, сержанте, згодом вип’є і розвеселиться, річ у тім, що вона вмирає від страху перед зустріччю з черницями, думає, що вони її дуже лаятимуть. Правда, в неї гарні очі, доне Адріан? Лоцман приклав палець до губів, сержант поглянув на вівтар і перехрестився. Боніфація й Лаліта сіли біля них, а через хвилину Боніфація стала навколішки і почала молитися — долоні складені, очі заплющені, вуста ледве ворушаться. Рипнули гратки, і до каплиці увійшли черниці з ігуменею на чолі. Пара за парою просувалися вони у бік вівтаря, ставали на коліна, хрестилися й нечутно прямували до лав. Коли вихованки почали співати, всі встали, й увійшов отець Вілансіо — його руда борода здавалася вогненною на тлі бузкової сутани. Ігуменя подала знак Лаліті, вказуючи їй на вівтар, а Боніфація, все ще стоячи навколішках, витирала собі вуаллю очі. Потім підвелася, разом з лоцманом і сержантом підійшла до вівтаря й стала між ними; вона була випростана, дивилася рівно поперед себе. І впродовж усієї служби стояла непорушно, зпоглядом, втупленим у якусь точку між вівтарем і гірляндами орхідей, поки матері й вихованки голосно молились, а інші ставали навколішки, сідали, підводилися. Пізніше отець Вілансіо підійшов до молодої пари і спочатку задав сержантові належне в таких випадках питання, мало не доторкнувшись до обличчя Боніфації своєю рудою бородою. Той клацнув підборами і голосно відповів: так. Потім запитав Боніфацію, але відповіді ніхто не розчув. Отець Вілансіо щиро всміхнувся, подав руку сержантові, і він потиснув її, тоді — Боніфації, і вона її поцілувала. Атмосфера в каплиці немовби розрядилася, вихованки перестали співати, і почалися розмови впівголоса, смішки, загальне пожвавлення. Лоцман Ньєвес і Лаліта обіймали молодят, а довкруг них утворилося коло. Дон Фабіо жартував, діти сміялися. Важкий, Малюк, Чорний і Блондин чекали своєї черги, щоб привітати сержанта. Та ось почувся голос ігумені: сеньйори, адже ви знаходитесь у каплиці, попрошу тихіше, вийдіть на подвір'я. Лаліта й Боніфація пройшли спочатку повз гратки, тоді повз гостей і черниць, а Лаліта: дурненька, відпусти мене, онде надворі черниці поставили стіл з білою скатертиною, поглянь, скільки соків і тістечок, відпусти мене, бо всі хочуть тебе привітати. Вимощене камінням подвір’я блищало, а по білих мурах головної будівлі, залитих сонцем, звивалися, як плющ, тіні від дерев. І Боніфація: я так соромлюся матінок, не можу навіть подивитися на них. Навколо Лаліти коливалися сутани, чувся шепіт, жарти. Боніфація однак і далі її не відпускала, ховаючи обличчя у квітчастій сукні, а сержант тим часом приймав вітання й обнімався з друзями. Вона плаче, матусі, от дурненька. Чому ти так? Боніфаціє? Це я через вас, матусі, — а ігуменя: не плач, дурненька, ходи, я тебе обійму. Боніфація відпустила Лаліту, озирнулася і впала в обійми ігумені. Тепер вона переходила від однієї черниці до іншої, — ти повинна завжди молитися, Боніфаціє, — так, матусю, — бути доброю християнкою, — так, — не забувати про нас, — ніколи вас не забуду, — і Боніфація міцно-міцно обіймала їх, і вони міцно-міцно обіймали її. Важкі мимовільні сльози котилися по Лалітиних щоках, розмазуючи рум’яна, — так, так, завжди буде вас любити, — і окреслюючи зморшки на шкірі, плями, прищики, — вона стільки за вас молилася. Матусі незрівнянні, отче Вілансіо, стільки тут всякого наготували. Але увага, шоколад стигне, а губернатор голодний. Мати Гризельдо, чи можна вже починати? Ігуменя звільнила Боніфацію з обіймів матері Гризельди, — звичайно, прошу, доне Фабіо, — і бенкетування почалося. Дві вихованки обмахували віялами стіл, заставлений тарілками з їжею і глечиками, а позаду них бовваніла темна постать. Хто це все приготував, Боніфаціє? Ану, відгадай, — і Боніфація, схлипуючи: мати, скажи що ти мені простила, — потягла її за сутану, — нехай це буде твій подарунок, мати. Тонкий рожевий вказівний палець ігумені був скерований у небо: чи ти благала в бога прощення, чи відчуваєш докори сумління? Щоденно благала, мати. Ну, то я тобі прощаю, але ти повинна відгадати, хто все це приготував? Боніфація, пхинькаючи: ну хто ж іще, як не вона, — шукала когось поглядом серед черниць, — де ж вона, куди поділася? Темна згорблена постать відсторонила обох вихованок і, човгаючи ногами, підійшла з похмурим виглядом, — нарешті ти згадала про мене, невдячна. Але Боніфація вже кинулася до неї, й мати Анхеліка захиталася в її обіймах. Губернатор та інші почали їсти тістечка, і Боніфація: це ти, моя матусю, все приготувала, — а мати Анхеліка: ніколи навіть не прийшла мене провідати, бісова дитина, — і Боніфація: але я пам’ятала про тебе, щодень і щоніч думала про свою матусю, — а мати Анхеліка: скуштуй ось цих, і тих, і соку випий.

— Вона навіть не впустила мене до кухні, доне Фабіо, — сказала мати Гризельда. — Цього разу вам треба хвалити мати Анхеліку. Все приготувала своїй вихованці власноручно.

— Чого я тільки задля неї не робила, — зітхнула мати Анхеліка. — Була для неї і нянькою, і служницею, а тепер стала куховаркою.

Вона силкувалася зберегти гнівний, обурений вираз обличчя, але голос її затремтів, вона захрипіла, немов язичниця, очі її зволожилися, губи скривились, і раптом вибухнула плачем. Стара скривлена рука незграбно пестила Боніфацію, а черниці й жандарми тим часом подавали одне одному тарілки, наповнювали склянки. Отець Вілансіо й дон Фабіо раз у раз реготали, один з дітей Паредеса заліз було на стіл і зараз саме отримував лупня від матері.

— Видно, що вони її люблять, доне Адріан, — мовив сержант. — І дуже балують.

— Але навіщо стільки сліз! — сказав лоцман. — Адже в душі вони задоволені.

— Чи можна мені їм що-небудь віднести, матусю? — спитала Боніфація, вказуючи на вихованок, які вишикувалися в три шеренги перед головною будівлею. Деякі всміхалися до неї, інші несміливо махали їй рукою.

— Вони також отримають святкове частування, — відповіла ігуменя. — Але йди, обійми їх.

— Вони приготували тобі скромні подарунки, — прохрипіла мати Анхеліка, обличчя в неї було набрякле від сліз. — Ми також, я пошила тобі сукенку.

— Я буду щодня провідувати тебе, — пообіцяла Боніфація. — Допомагатиму тобі, матусю, виноситиму сміття.

Вона віддалилася від матері Анхеліки і підійшла до вихованок, які вже з радісними криками побігли їй назустріч. Мати Анхеліка проклала собі дорогу крізь натовп запрошених, і, коли дісталася до сержанта, її обличчя, вже не таке бліде, знову набуло суворого виразу.

— Ти будеш їй добрим чоловіком? — прохрипіла вона, торсаючи його за руку. — Біда тобі, якщо битимеш її, біда, якщо зустрічатимешся з іншими жінками. Будеш з нею добре поводитись?

— Ясна річ, що добре, — відповів дещо знічений сержант. — Адже я її кохаю.

— О, вже прокинувся, — промовив Акіліно. — Це вперше ти спав так довго, поки ми пливли. Раніше ти на мене дивився, коли я щойно розплющував очі.

— Мені снився Хум, — озвався Фусія. — Усю ніч я бачив його обличчя, Акіліно.

— Не раз я чув, як ти стогнеш, а якось навіть здалося, що плачеш, — сказав Акіліно. — Це все через те?

— Дивні справи, старий, — промовив Фусія, — мене в тому сні взагалі не було, був лише Хум.

— А що тобі снилося? — спитав Акіліно.

— Снилось, як він умирав на тому березі, де Пантача готував свої відвари, — відповів Фусія. — І хтось підійшов до нього і звелів: ходи зі мною. А він: не маю сили, бо вмираю. І так увесь час, старий.

— Можливо, так воно й було, — сказав Акіліно. — Може, він саме цієї ночі помер, і його душа попрощалася з тобою.

— Напевне, його вбили уамбіси, які страшенно його ненавиділи, — висловив припущення Фусія. — Та постривай, не будь такою, не йди.

— Ти тільки мене мучиш, Фусіє, — мовила Лаліта, важко дихаючи. — Навіщо кличеш мене до себе, якщо не можеш?

— Ні, можу! — вигукнув Фусія. — Але ти хочеш, щоб зразу, навіть часу мені не даєш, тому й злостишся. Можу, хвойдо!

Лаліта відвернулася, зараз вона лежала на спині у гамаці, який при кожному поруху рипів. Блакитне світло вливалося до хижки крізь двері й щілини з теплими нічними запахами і лісовим шурхотінням, однак, на відміну від них, до гамака не досягало.

— Ти думаєш, що я дурна й нічого не розумію? — спитала Лаліта.

— Просто в мене голова забита клопотами, — сказав Фусія, — і мені треба про них забути, але ти мені не даєш часу. Я ж людина, а не тварина.

— Вся річ у тому, що ти хворий, — прошепотіла Лаліта.

— Уся річ у тому, що мені блювати хочеться, коли я бачу твої прищі, — крикнув Фусія. — Уся річ у тому, що ти вже стара. Я тільки з тобою не можу, а з будь-якою іншою скільки завгодно.

— Інших ти обіймаєш і цілуєш, проте й з ними не можеш, — дуже повільно мовила Лаліта. — Ачуалки мені казали.

— То ти, сучко, з ними про мене пліткуєш? — Тіло Фусії передало гамакові неспокійне, люте тремтіння. — Ти з дикунками про мене пліткуєш? Хочеш, щоб я тебе вбив?

— Знаєш, куди він завжди плив, коли зникав з острова? — спитав Акіліно. — До Санта-Марія де Ньєви.

— До Ньєви? А що йому там було робити? — здивувався Фусія. — Звідки ти знаєш, що Хум утікав до Санта-Марія де Ньєви?

— Недавно довідався, — відповів Акіліно. — Останній раз він утік приблизно вісім місяців тому, еге ж?

— Я вже майже не рахую часу, старий, — зітхнув Фусія. — Мабуть, що так, минуло близько восьми місяців. Ти зустрів Хума й він тобі сам розповів?

— Зараз, коли ми вже далеко, можеш узнати правду, — сказав Акіліно. — Там живуть Лаліта й Ньєвес. І невдовзі після їхнього прибуття до них з'явився Хум.

— Ти знав, де вони? — задихаючись, прохрипів Фусія. — Ти їм допоміг, Акіліно? Ти теж такий самий негідник? Теж мене зрадив, старий?

— Тому ти й соромишся, ховаєшся від усіх, не роздягаєшся при мені, — мовила Лаліта, і гамак перестав рипіти. — Ти думаєш, що я не відчуваю, як у тебе смердять ноги. Вони гниють, Фусіє, це гірше від моїх прищів.

Гамак знову почав гойдатися, знову зарипіли стовпи, однак тепер уже тремтіла Лаліта, а не Фусія. Він увесь скорчився, завмер під ковдрою, намагаючись щось сказати, а на його тьмяному обличчі горіли перелякані очі, немовби два вогники.

— Ти теж мене ображаєш, — пробелькотіла Лаліта. — І коли з тобою щось трапляється, то завжди винна я. Ось і зараз — ти мене покликав, та ще й лютуєш. А мене злість бере, тому я й кажу не знати що.

— Це москіти, сучко, — тихо простогнав Фусія, і його гола рука безсило впала на ковдру. — Покусали мене й заразили.

— Так, москіти, і це неправда, що ноги в тебе смердять, ти скоро вилікуєшся, — заплакала Лаліта. — Не ображайся, Фусіє, це я зі злості наговорила казна-що. Принести тобі води?

— Ці собаки будують собі дім? — розлютився Фусія. — І хочуть назавжди залишитися в Санта-Марія де Ньєві?

— Ньєвеса жандарми найняли лоцманом, — розповідав Акіліно. — Приїхав інший лейтенант, молодший від того, якого звали Сіпріано. А Лаліта чекає дитину.

— Щоб воно їй у пузі здохло і щоб сама здохла, — крикнув Фусія. — Але скажи мені, старий, хіба не там його повісили? Чому Хум їздив до Санта-Марія де Ньєви? Хотів помститися?

— Він їздив у тій своїй давній справі, — відповів Акіліно. — Вимагав, щоб йому повернули каучук, який в нього забрав сеньйор Реатегі, коли приплив до Уракуси з солдатами. Хума не хотіли слухати, Ньєвес зрозумів, що він уже не вперше приїжджає скаржитися і що заради цього він утікав з острова.

— Він їздив скаржитися жандармам у той час, як працював зі мною? — обурився Фусія. — І не розумів, чим це пахне, чорт забирай? Старий, він же міг усіх пречудово закласти, от падлюка.

— Скажи точніше: божевільний, — промовив Акіліно. — Стільки років морочить усім голову! Він, певне, і на смертному ложі не перестане про це думати. Я не знав упертішого дикуна, аніж цей Хум, Фусіє.

— Москіти й водяні павуки покусали мене, коли я увійшов в озеро, щоб витягнути дохлу черепаху, — завив Фусія. — Але рани вже підсихають, ти, ідіотко, хіба не знаєш, що коли їх розчухати, то вони наривають? І тому смердить.

— Не смердить, не смердить, — заперечила Лаліта. — Це я лише зі злості, Фусіє. Раніше ти мене хотів повсякчас, а я повинна була вигадувати різні приводи, то в мене місячні, то ще щось. Чому ти так змінився, Фусіє?

— Ти зів’яла, постаріла, а чоловіків збуджують лише дебелі молодиці, — вигукнув Фусія, і гамак почав підстрибувати. — Москіти тут ні при чому, сучко.

— Я й не кажу про москітів, — прошепотіла Лаліта, — я знаю, що ти вже одужуєш. Але ночами ти робиш мені боляче. І навіщо ти кличеш мене, коли я така, як ти кажеш? Не змушуй мене страждати, Фусіє, не змушуй приходити до твого гамака, якщо ти не можеш.

— Ні, можу, — загорлав Фусія, — можу, скільки завгодно, але з тобою не хочу. Геть звідси, як іще раз щось скажеш про москітів, то я всаджу тобі кулю туди, де в тебе так болить. Забирайся геть!

Фусія горлав, поки вона не відхилила москітну сітку, не встала й не вклалася в інший гамак. Тоді він замовк, однак стовпи ще й далі рипіли — Фусія тремтів і перевертався з боку на бік, немов у пропасниці, і лише через деякий час у хижці, оточеній звідусіль нічними голосами лісу, запанувала тиша. Лежачи горілиць, з розплющеними очима, Лаліта погладжувала рукою чамбірні вірьовки гамака. Одна її нога висунулася з-під москітної сітки, і дрібні крилаті вороги, москіти, одразу десятками атакували її, кровожерно накинувшись на пальці. Своїми тоненькими хоботками вони впиналися в шкіру. Лаліта вдарила ногою об стовп, і налякані москіти відлетіли. Але за мить повернулися знову.

— Отже, той мерзотник Хум знав, де вони, — зробив висновок Фусія. — І також нічого не сказав. Усі повернулися проти мене, Акіліно, можливо, навіть Пантача знав.

— Це означає, що Хум не призвичаївся до цього життя і робив усе, щоб повернутися до Уракуси, — уточнив Акіліно. — Він, напевне, дуже сумує за своїми. Чи це правда, що коли він плавав з тобою, то виголошував перед поганами промови?

— Він умовляв їх, щоб віддавали мені каучук по-доброму, — сказав Фусія. — Страшенно розпалювався і завжди розповідав історію про двох християн. Ти їх знав, старий? Чим вони займалися? Ніяк я не міг про це довідатись.

— Ті, що приїхали жити до Уракуси? — запитав Акіліно. — Колись я чув, як сеньйор Реатегі говорив про це. Це були якісь чужинці; вони приїхали сюди підбурювати дикунів, намовляти їх, щоб перебили всіх місцевих християн. А Хум потерпів, власне, через те, що їх послухав.

— Не знаю навіть, любив він їх чи ненавидір, — стенув плечима Фусія. — Іноді згадував Боніно й Теофіло таким тоном, немовби хотів їх убити, а іноді — немовби це були його найщиріші приятелі.

— Адріан Ньєвес казав те саме, — підтвердив Акіліно. — За його словами, Хум щохвилини змінював думку про тих двох християн і ніяк не міг дійти висновку: сьогодні вони були добрими людьми, а завтра — дияволами клятими.

Лаліта навшпиньках вийшла з хижки. Вітер ніс туман, який зволожував шкіру, проникав крізь ніс і рот, одурманював. Уамбіси загасили багаття, їхні оселі скидалися тепер на чорні, важкі копиці. Якийсь собака приліз до Лаліти, щоб потертись об її ноги. Під дашком біля загороди три ачуалки з блискучими від живиці обличчями спали під однією ковдрою. Коли Лаліта зазирнула у вікно хижки, де жив Пантача, то відчула, як намоклий ітапак обліплює її тіло, й побачила, як з невиразних тіней проступає м’язиста нога, що лежить між гладенькими безволосими стегнами шапри. Лаліта дивилася, затамувавши віддих, з напіввідкритим ротом й з притиснутою до грудей рукою. Потім побігла до сусідньої хижки, штовхнула сплетені з ліан двері. У темному кутку, де стояло ліжко Адріана Ньєвеса, хтось ворухнувся. Лоцман, мабуть, уже прокинувся і, напевне, впізнав її постать, яка вирізнилася на порозі, впізнав ті два водоспади волосся, що сягали їй аж до стегон. Зарипіли дошки, і до Лаліти рушив білий трикутник, — добрий вечір, — перетворившись на чоловічу фігуру, — що трапилося? — голос сонний, здивований. Лаліта нічого не казала, тільки чекала, важко дихаючи, немовби знеможена тривалим бігом. Лишалося ще кілька годин до світанку, коли щебетання й веселе тріпотіння крил прийдуть на зміну нічному карканню, і над островом почнуть літати птахи, кольорові метелики, а яскраве сонце освітить стовбури лупун, немов уражені проказою. Поки ще був час світлячків.

— Ось що я тобі скажу, Акіліно, — озвався Фусія. — Найбільше мені болить і найдужче мене мордує те, що мені так не таланило.

— Накрийся й не ворушись, — прошепотів Акіліно. — Пливе якийсь човен, краще тобі сховатися.

— Тільки швидше, старий, — попросив Фусія. — Я тут не можу дихати, омини його якнайшвидше.

Літо, та й годі: сонце стріляє промінням, очі твої, Ансельмо, сльозяться від одного погляду на нього. І серце твоє відчуває це тепло, хочеться перейти вулицю, пройтися під тамариндами, сісти на лавочку. Вставай нарешті, Ансельмо, навіщо валятися на ліжку, коли сон не приходить? Мабуть, зараз падає пісок, ніжний, немов її волосся, і вкриває Старий міст, ну йди, сядь на терасі в «Північній зірці», зніми капелюх, почекай її, й вона скоро прийде, не дратуйся так. І Хасінто, накриваючи на стіл: порожнє місто, сумне, погляньте, доне Ансельмо, підмітальники щойно пройшли, а пісок уже все засипав… Подивись потім на площу біля ринку, онде з-за рогу з’являється віслюк, навантажений кошиками, хіба це не означає, що місто пробуджується? І слідом за віслюком, легка й безмовна, вона виходить на площу, неначе ковзаючи по землі, дивись, як Хуана Бауро веде її через площу, садовить на лавочку, гладить їй руки та волосся, а вона слухняно сидить, стиснувши коліна й схрестивши руки. Ось твоя нагорода, Ансельмо, за безсонні ночі. Потім праля йде, поганяючи клаповухого; випростуйся тепер на стільці, вмощуйся зручніше, дивись на неї далі. Чи це справді кохання приходить, не криючись, без маски, чи підкрадається, змінивши обличчя? А ти лише знаєш, що тебе сповнює співчуття, жаль, ніжність, ти хочеш осипати її подарунками. Не притлумлюй свого почуття, дай йому волю, хай несе тебе куди хоче і як хоче — підтюпцем, риссю, учвал, ще є час. А поки бийся об заклад сам з собою, що вона буде в білому платті або що вона буде в жовтому, з зачесаним волоссям, стягнутим стрічкою, чи з розпущеним, без стрічки, в сандалях чи боса. І якщо ти виграєш, то Хасінто матиме зиск… А Хасінто: чому сьогодні такі щедрі чайові? Ви ж учора замовляли те саме, однак дали мені вдвічі менше. І ти йому: не знаю, нічого не знаю. А Хасінто: може, ви не виспалися? Коли ви взагалі спите? І ти: це в мене така звичка, лягаю тільки тоді, коли поснідаю, вранішнє повітря освіжає мозок, а там, у Зеленому Домі, все догори дном, все смердить димом і горілкою, оце посиджу й піду собі, для мене настане ніч. І Хасінто: скоро я провідаю вас. А ти: звісно, хлопче, приходь, вип’ємо по чарці, ти ж бо знаєш, для тебе відкрито кредит. Але тепер залиш мене самого, нікого не пускай за мій столик… І ти всією душею хочеш, щоб швидше на площі з’явилися люди, щоб підійшла до неї яка-небудь жінка і повела її на прогулянку, щоб завела до «Північної зірки», пригостила тістечками. А в тебе серце знову сповнюється смутком та гнівом, час не вилікував цього. І ти кажеш тоді: принеси мені каву, Хасінто, чарку горілки, потім ще одну, а під кінець півпляшки. Опівдні Чапіро, дон Еусебіо й доктор Севальйос кажуть: треба його якось посадити на коня, він його сам довезе до Зеленого Дому, а дівиці вкладуть його спати… Тримайся добре за гриву, і ти, клюючи носом, проїдеш між дюнами, звалишся, як торба, на землю, доповзеш навкарачках до зали. А дівиці: негайно спати, надірвешся, поки затягнеш його нагору, принесіть горщик, бо він починає блювати, принесіть матрац, зніміть йому чоботи. І знову гірка млість, струмені жовчі й алкоголю, свербіння повік, сморід, слабість м’язів. Так, кохання приходить зі зміненим обличчям, спочатку воно здавалося тобі співчуттям: їй було близько шістнадцяти років, яке нещастя спіткало її, яке безрадісне в неї життя, в темноті й безмовності, яке сумне в неї личко! Спробуй собі уявити, як усе було, як вона страшно кричала, які мала очі, сповнені жаху. Уяви собі: трупи, пирскання крові, рани, хробаки, і тоді: докторе Севальйос, розкажіть мені ще раз, не можу повірити, вона була вже непритомна? Як вона вижила? Спробуй уявити: спочатку між дюнами і небом чорнуваті тіні описують кола, а на піску кружляють тіні цих тіней, потім з голодним криком падають униз клубки пір’я, і криві дзьоби впинаються в жертву. Витягни револьвер, убий його, онде інший, його теж убий! І дівиці: що з вами, хазяїне, чому ви так ненавидите аурів, що вони вам зробили? А ти: кулю їм, чорт забирай, продірявити б їх! Сповнений жалю й співчуття, підійди до неї, що в цьому поганого, купи їй збитих вершків, медяничків, цукерок. Заплющ очі, тебе знову затягне у вир снів: ти і вона у вежці, ти пестиш її по щоках, і це так само солодко, як грати на арфі, доторкуєшся до неї пучками пальців і відчуваєш її шкіру, тендітнішу від шовку чи бавовни, це — немов музика. Не розплющуй очей, не прокидайся. Спочатку в тебе, Ансельмо, була цікавість, потім співчуття, і раптом стало страшно запитувати в себе, що це таке? Дівиці розмовляють між собою: бандити з Сечури напали на них і вбили, сеньйорита була голою, коли її знайшли, — і раптом називають її ім’я, кажуть «бідолашна», і знову кров стугонить у скронях, знову язик заплітається, — що це зі мною робиться, хоча б дівиці не помітили. Або ще: один сеньйор приводить її в «Північну зірку», пригощає лимонадом, а тебе душить заздрість, — до побачення, мені вже треба йти, — і ось ти серед пісків, ось зелені двері, ти відкорковуєш пляшку горілки, підіймаєшся з арфою до себе у вежку й починаєш грати. Співчуття, милосердя?

Кохання вже скидало з себе маску. Пригадай той ранок, такий само ясний, як і сьогоднішній. А дівиці: вона стара, сеньйоре, не беріть її, нехай її спершу огляне доктор Севальйос, може, вона хвора. І до неї: як, ти сказала, тебе звати? Тобі слід змінити ім’я. Антонія тобі не пасує. І вона: як ви забажаєте, хазяїне, а що, так звали ту жінку, яку ви кохали? І знову ти червонієш, і знову тебе вкидає в жар, і зринає думка — це правда. Ніч лінива, сон не приходить. У вікні незмінна картина: у небі зірки, в повітрі злива піску, а ліворуч П’юра — освітлені будівлі, білі обриси Кастілії, річка, Старий міст, як великий кайман поміж двома берегами. Нехай швидше мине ця галаслива ніч, нехай вже почне світати, візьми арфу, але вниз не спускайся, скільки б тебе не кликали, і заграй їй у темряві, заспівай тихенько, солодко, дуже повільно, — чуєш, Тоньїто, я співаю тобі серенаду, чуєш? Іспанець не помер, онде він з’являється там, із-за рогу собору, блакитна хустка на шиї, черевики блищать, як дзеркало, камізелька під білим сюртуком. І знову тебе, Ансельмо, кидає в жар, кров стугонить у скронях, і ти стежиш за ним переляканими очима, — підійде чи не підійде до неї? Так. А вона, як і раніше, нерухомо сидить на сонці, нічого не підозрюючи. Довкола — чистильники взуття, жебраки. Дон Еусебіо стоїть перед її лавочкою. Тепер вона вже знає, що до неї підійшли, відчуває руку на своєму підборідді. Чи підвелася вона з лавочки? Так. Він щось до неї промовляє? Так. Мабуть, добрий день, Тоньїто, який гарний сьогодні ранок, сонце гріє, але не пече, шкода тільки, що падає пісок; якби ти бачила, як світить сонце, яке блакитне небо, наче море в Пайті. І в тебе, Ансельмо, знову стугонить у скронях, нуртує кров, калатає наполохане серце, в голові паморочиться. Вони йдуть разом? Так. На терасу? Так. Він тримає її під руку? Так. А Хасінто: ви погано себе почуваєте, доне Ансельмо? Навіть зблідли. І ти йому: я трохи втомився, принеси мені ще кави і чарочку піско. Тепер увага, Ансельмо, вони йдуть просто до твого столика. Так, встань, простягни йому руку, — доне Еусебіо, як здоров’я? А той: любий мій, ця сеньйорита і я складемо вам товариство, чи ви згодні?

І ось вона тут, біля тебе, дивись на неї без страху, ось її обличчя — брови, ніби маленькі пташки, за прикритими повіками панує морок, а за стиснутими вустами темно й порожньо, як у покинутій хатині; ніс, щоки. Дивись на її довгі, засмаглі руки, на світле волосся, що хвилями спадає на плечі, на її рівне чоло, яке іноді насуплюється. А дон Еусебіо: ну, може, кави з молоком? Хоча ти, мабуть, уже поснідала, може, краще чогось солодкого, молоді це люблять, — от ви, доне Ансельмо, хіба не були в її роки ласі до солодощів? — наприклад, айвового мармеладу і соку папайї; гей, Хасінто, принеси нам. Притакуй, Ансельмо, кивай головою, — авжеж, був ласий, — а сам приховуй хвилювання, позіхай, потягуйся й тайкома дивися на її струнку шию, на пальці, подібні до тендітних пелюсток квітки, на вії, що поблискують на сонці. І розмовляй з ним, посміхайся йому, отже, нарешті ви купили той сусідній будинок, значить, розширите крамницю і візьмете на роботу більше працівників, — цікався, засипай його питаннями, — чи відкриєте філію у Сульяні? А в Чіклайо? Вдавай, що дуже зрадів зустрічі, — ви давно вже не відвідували мій заклад, — вираз його обличчя відчужений, він поважно п’є сік, — нема коли, доне Ансельмо, робота, обов’язки, родина, — але все-таки, доне Еусебіо, дозвольте собі трохи розважитись. Вона бере пальцями мармелад, підносить до рота. І дон Еусебіо: а як поживають ваші дівчатка? Сумують, питають про вас, заходьте, коли вам заманеться, я вже про вас потурбуюсь. А тепер дивись, як вона відкусує мармелад, які гострі й білі в неї зуби. І тут з’являється віслюк з кошиками, — зніми капелюх, Ансельмо, посміхнись, розмовляй і далі, — гальїнасерка вклоняється їм, — сеньйори такі добрі, Тоньїто, подай сеньйорам руку, дякую вам, сеньйори, — і з ніжним дотиком пальців Антонії, подібно до легкого подиху вітерця, тебе охоплює почуття спокою. Як спокійно зараз на душі, правда? А сеньйор Еусебіо ніколи не дізнається, чому ти його весь час пригощав. І той: цього ще не вистачало, ви мене ображаєте, доне Ансельмо, дозвольте мені хоч раз заплатити, я відчуваю себе через вас незручно. А ти: ніколи, нізащо в світі, ані сентаво, тут усе ваше, — і тоді подумки: завдяки вам я перестав боятися, ви привели її до мого столика, і люди навіть не звернули уваги. І знову радісне піднесення. Тепер наберися сміливості, підходь до її лавки щоранку, торкайся її волосся, купуй їй фрукти, проводь до «Північної зірки», проводжай під палючим сонцем, кохай її так, як і в ті дні.

— Віслючкú, — сказала Боніфація. — Цілий день проходять повз дім, і мені не набридає на них дивитися.

— А що, сестричко, в сельві немає клаповухих? — спитав Хосе. — Завжди думав, що чого вже, але тварин там не бракує.

— Однак віслючків нема, — відповіла Боніфація. — Може, один або два, але ніколи не буває стільки, як тут.

— Ідуть, — повідомив Мавпа, який стояв біля вікна. — Надягни туфлі, сестрице.

Боніфація почала швидко взуватися — ліва туфля не налазила, — от лихо, — підвелася, з острахом підійшла до дверей, — кляті каблуки, — відчинила, і до кімнати ввірвалося розпечене повітря й потоки світла. Хосефіно простягнув їй руку, Літума зачинив двері, в кімнаті знову потемнішало. Потім зняв мундир, — ледве дихаю, хлопці, — й кашкет, — дайте мені щось випити. А тоді впав на стілець і заплющив очі. Боніфація перейшла до сусідньої кімнати, Хосефіно простягнувся на маті поруч з Хосе, — від цієї чортової спеки здуріти можна. Крізь жалюзі пробивалися пасма світла, в якому кружляли пил і комахи, а на вулиці все здавалося мовчазним, безлюдним, немовби сонце своїм пекучим білим промінням розтопило хлопчаків і вуличних собак. Мавпа підступив від вікна й заспівав гімн. Проте друзі підтримали його лише після першої чарки.

— Ми розмовляли з сестрицею про П’юру, — сказав Мавпа. — Найбільше її здивували віслюки.

— І те, що тут стільки піску й так мало дерев, — додала Боніфація. — У нас усе зелене, а тут усе жовте, дуже жарко. Велика різниця.

— Різниця в тому, що П’юра — це місто з будинками, автомобілями та кінотеатрами, — пояснив, позіхаючи, Літума. — А Санта-Марія де Ньєва — це діра з голими чунчами, москітами й дощами, від яких усе гниє, починаючи з людей.

Зелені очі — два звірятка, сховалися під пасмами розпущеного волосся й почали обережно приглядатись. Боніфація намагалася втиснути в туфлю ліву ступню, однак нічого не виходило.

— Але в Санта-Марія де Ньєві є дві річки, які цілий рік повноводні, — за хвилину тихенько озвалася Боніфація. — А в П’юрі лише одна річка, яка влітку висихає.

Непереможні вибухнули сміхом, і Боніфація зашарілася. Літума, спітнілий, не розплющуючи очей, погойдувався на своєму стільці.

— Ти не призвичаєна до цивілізації, — зітхнув він урешті. — Почекай ще трішки, і побачиш різницю. Ти навіть слухати не захочеш про сельву й будеш соромитися свого походження.

А непереможні: правильно, Літумо. Боніфація насилу втисла ступню в туфлю, боляче здавивши собі п’яту.

— Ніколи не буду соромитися, — заперечила вона. — Ніхто не повинен соромитися свого рідного краю.

— Ми всі перуанці, — вигукнув Мавпа. — Чому не наливаєш нам горілки, сестричко?

Боніфація встала й дуже повільно почала ходити від одного до іншого, підносячи їм повні чарки; вона ледве відривала ноги від слизької підлоги, яку вологі очі-звірятка підозріло обстежували згори.

— Якби ти народилася в П’юрі, то не ходила б, як по яйцях, — засміявся Літума, розплющуючи очі. — Була б призвичаєна до взуття.

— Годі чіплятися до сестриці, — попросив Мавпа. — Не дратуйся, Літумо.

Золотаві крапельки горілки капали не в чарку Хосефіно, а на підлогу, губи й ніс Боніфації, так само як і руки, почали одночасно тремтіти, — але ж це не гріх, такою мене сотворив бог.

— Авжеж, не гріх, сестричко, — погодився Мавпа. — Мангачки теж не можуть звикнути до каблуків.

Боніфація поставила пляшку на підставку, сіла, очі-звірятка заспокоїлись, і раптом швидко, допомагаючи одна одній, її ноги звільнилися від туфель. Боніфація нахилилась і неквапом поставила їх під стілець. Літума перестав гойдатись, непереможні вже не співали, а войовничо розширені очі-звірятка виклично дивилися на чоловіків.

— Здається, вона мене ще не знає, не усвідомлює, з ким має справу, — процідив крізь зуби Літума до братів Леон і підвищив голос. — Ти вже не дикунка, а дружина сержанта Літуми. Взувай туфлі.

Боніфація не відповіла і, коли він підвівся, не ворухнулася, навіть не ухилилась від дзвінкого ляпаса. Літумине обличчя заливав піт, сержант був розлючений. Брати Леон підхопилися, стали між ними, — через таку дурницю, братику? — і, тримаючи Літуму, — ну годі, не дурій, — жартівливо сварили його, — бач, заграла мангачська кров, треба собою володіти. Сержантова гімнастерка, мокра від поту на спині й на грудях, лише на плечах і на шиї ще була світлою.

— Ти повинна навчитися, — сказав він, знову погойдуючись на стільці, цього разу вже швидше, в лад своїм словам. — В П’юрі не можна по-дикунському. Та й зрештою, хто тут господар у домі?

З-поміж пальців Боніфації очей-звіряток майже не було видно. Ти плачеш? Хосефіно налив собі горілки. Брати Леон сіли, — нема любові без биття, кажуть люди, а чулуканські жінки стверджують: чим більше чоловік мене б’є, тим дужче мене кохає. Може, в сельві жінки вважають інакше, та нехай вже сестриця пробачить сержантові, нехай відкриє обличчя, нехай зробить ласку, посміхнеться. Однак Боніфація й далі стояла, затуляючи обличчя руками. Літума, позіхаючи, підвівся.

— Піду, трохи посплю, — мовив він. — Лишайтеся, допийте цю пляшку, а потім підемо повештаємось. — Подивившись спідлоба на Боніфацію владним поглядом, Літума підвищив голос. — Якщо вдома немає тепла, то його шукають деінде.

Він знехотя підморгнув непереможним і пішов до іншої кімнати. Чути було, як він насвистував мотив тонади, потім зарипіли пружини. Непереможні мовчки пили — чарка, друга, а після третьої почулося глибоке, рівномірне хропіння. Очі-звірятка з’явилися знову, сухо виблискуючи з-під волосся.

— Ця нічна служба не на користь йому, — сказав Мавпа. — Не звертай на нього уваги, сестричко.

— Хіба так можна поводитись з жінками? — обурився Хосефіно, намагаючись зазирнути в очі Боніфації, однак вона дивилася на Мавпу. — Поліцейська шкура.

— А ти, звісно, вмієш з ними поводитись, авжеж? — пирхнув Хосе, кинувши погляд на двері: хропіння тривало.

— Звичайно. — Хосефіно, посміхаючись, підсувався до Боніфації. — Якби вона була моєю дружиною, я ніколи б не підняв на неї руки. Маю на увазі, що не бив би її, а лише б пестив.

Тепер перелякані очі-звірятка розглядали безбарвні стіни, балки, синіх мух, що дзижчали біля вікна, золотаві пилинки, які танцювали у смугах світла, прожилки на дерев’яній підлозі. Хосефіно нахилився, торкнувся головою її босих п’ят, вони відсунулись, а брати Леон: ти людина-хробак, — і Хосефіно: змій, що спокусив Єву.

— У Санта-Марія де Ньєві немає таких вулиць, як тут, — сказала Боніфація. — Вони там небруковані, й після дощів утворюється суцільне болото. Каблуки б угрузали, жінки не могли б і кроку ступити.

— Як він сказав, не ходила б, мов по яйцях, що за грубощі! — вигукнув Хосефіно. — Та й брехня це. Адже вона ходить так гарно, що багато жінок могли б їй позаздрити.

Брати Леон по черзі зиркали на двері. Боніфація знову почала тремтіти, — дякую за добрі слова, але я знаю, що Літума промовив це просто так, він думає зовсім інакше. Вона відступила ще на крок, Хосефіно сховав голову під стільцем, і його тягучий голос долинав звідти притлумлено, — я сказав це від щирого серця, — слова звучали вкрадливо, солодко, — і сказав би ще в тисячу разів більше, якби тут не було людей.

— Нас можеш не соромитися, непереможний, — зауважив Мавпа. — Почувай себе, як удома, і вважай, що тут двоє глухонімих. Коли хочеш, ми підемо подивимося, чи немає дощу.

— Ідіть, ідіть, — проспівав солоденький голос, — залиште мене з Боніфацією, я повинен її трохи розважити.

Хосе кахикнув, підвівся й навшпиньках підійшов до дверей. Повернувся назад усміхнений, — справді хропе, спить, як бабак. Рухливі очі-звірятка досліджували підлогу, ніжки стільців, довге тіло, що лежало на маті.

— Сестричка не любить компліментів, — сказав Мавпа. — Бачиш, як вона почервоніла, Хосефіно.

— Ти ще не знаєш п’юранців, сестричко, — промовив Хосе. —  Не думай про нас погано. Такі вже ми є. Жінки розв’язують нам язики.

— Чуєш, Боніфаціє, — попросив Хосефіно. — Накажи їм піти подивитися, чи немає дощу.

— Якщо будеш так поводитись далі, то вона все розповість Літумі, — застеріг Мавпа. — А він розлютиться.

— Нехай розповідає, — солодко прозвучав м’який голос, — мені це байдуже. Зрештою ви мене знаєте, якщо жінка мені подобається, то кажу їй все одразу, кожній.

— Тобі горілка в голову вдарила, — дорікнув йому Хосе. — Говори трохи тихіше.

— Боніфація мені подобається, — заявив Хосефіно. — Хочу, щоб вона це знала.

Боніфація обхопила руками коліна й підвела голову. Її губи переможно всміхнулися, а очі-звірятка сполохано забігали.

— Ну й швидкий ти, братику! — сказав Мавпа. — Спринтер.

— Не заходь надто далеко, — порадив Хосе. — Налякаєш її.

— Якби Літума це чув, то розгнівався б, — пробелькотіла Боніфація й поглянула на Хосефіно; той послав їй повітряний поцілунок, а вона почала роздивлятися стелю, стіни, підлогу.

— Ну то й що, нехай погнівається, — стенув плечима Хосефіно. — Сказати вам щось, хлопці? Боніфація скоро буде моєю.

Тепер вона втупилася в підлогу й щось шепотіла. Брати Леон, кахикаючи, не спускали поглядів з сусідньої кімнати: пауза, хропіння, знову пауза, вже довша, і заспокійливе мурмотіння.

— Досить, Хосефіно, — втрутився Мавпа. — Вона не п’юранка, ледве нас знає.

— Не знічуйся, сестричко, — порадив Хосе. — Або давай далі, або заціди йому в пику.

— Я не боюся, — прошепотіла Боніфація, — але якщо Літума дізнається, якщо почує…

— Вибачся перед нею, Хосефіно, — наполягав Мавпа, — скажи, що це жарт, поглянь, у якому вона стані.

— Це жарт, Боніфаціє, — засміявся Хосефіно, задкуючи до дверей. — Ну, не ображайся.

— Я не ображаюсь, — пробелькотіла Боніфація. — Не ображаюсь.

II

— До чого цей театр, з яких часів ми стали такі манірні? — роздратовано мовив Блондин. — Чому відразу не увірватися туди і не витягнути його силою?

— Річ у тім, що сержант вирішив приписати собі всі заслуги, — пояснив Малюк. — Не бачиш, який він став сумлінний? Хоче, щоб усе було, як бог звелів. Мабуть, одруження, чуєш, Блондине, його так зіпсувало.

— А Важкого через те одруження скоро трясця вхопить від заздрощів, — сказав Блондин. — Здається, вночі він знову напився у Паредеса і знову кляв себе, що не випередив сержанта, мовляв, утратив свій останній шанс знайти дружину. Та жіночка має, звісно, дещо при собі, як має бути, але Важкий явно перебільшує.

Вони лежали між ліанами, цілячись у хижку лоцмана, яка здавалася підвішеною до гілля за кілька кроків від них. Слабке маслянисте світло пробивалося крізь вікно, падаючи на поруччя в кутку тераси. Чи ніхто не вийшов, хлопці? — темна постать схилилася над Блондином і Малюком. Ні, сеньйоре сержант; Важкий і Чорний вже на тому боці, Лоцман може втекти хіба що на крилах. Але хлопці, тільки без дурощів, — сержант говорив повільно, — якщо я потребуватиму вашої допомоги, то покличу, — його рухи також були спокійними. Крізь легенькі хмари, що огортали місяць, на землю сочилося світло. Вдалечині, між лісовим громаддям і легеньким відблиском ріки, жменькою вогників блищала Санта-Марія де Ньєва. Не кваплячись, сержант розстібнув кобуру, витягнув револьвер, зняв запобіжник і шепнув щось жандармам. Так само поволі, спокійно попростував у бік хижки, потім зник, поглинутий заростями та ніччю, й трохи пізніше з’явився біля освітленого кутка тераси; його обличчя на мить вималювалося в маслянистому світлі, що проникало крізь вікно.

— Ти помітив, як він ходить і розмовляє? — спитав Чорний.

— Бо чунча витискує з нього всі соки, як з цитрини, — запевнив Важкий. — Сержант укладається з нею до ліжка тричі на день і тричі на ніч. Як ти гадаєш, чому він так раптово, без причини, покидає пост. Річ ясна, щоб залізти з чунчею до ліжка.

— Медовий місяць, все як має бути, — мовив Чорний. — Ти ж від заздрощів подихаєш. Важкий, зізнайся.

Вони лежали на краєчку берега, біля самої води, ховаючись за стіною заростей. Тримали в руках карабіни, однак не цілилися в хижку, що виднілася в темряві навскоси від них.

— Дере носа, — сказав Важкий. — Чому ми не схопили Ньєвеса відразу, як тільки надійшов наказ лейтенанта, га? Почекаємо, доки стемніє, треба скласти план, оточимо будинок — та де ж ти бачив стільки нісенітниць укупі? Це щоб справити враження на губернатора, щоб відчути себе великим цабе, нічого більше.

— Лейтенант, без сумніву, отримає ще одну нашивку, — зробив висновок Чорний. — А ми дулю дістанемо, ось побачиш. Ти не звернув уваги, як усе було, коли приїхав посланець з Борха? Губернатор тільки й говорив про лейтенанта, а хіба не ми знайшли того дурнуватого на острові?

— Знаєш, Чорний, чунча, певно, дала йому любовного зілля, — мовив Важкий. — Як ти думаєш, чому він увесь час такий стомлений і засинає навстоячки? Мабуть, скоро схибнеться.

— От лихо, от лихо, — вигукнув сержант. — Що ви тут робите, що діється?

Лаліта й Адріан Ньєвес, сидячи нерухомо на маті, дивилися на нього. Біля їхніх ніг стояла глиняна миска з бананами, лампа давала білий, запашний димок, а на порозі хижки приголомшено кліпав очима сержант, — хіба малий Акіліно вам нічого не сказав? — голос у нього був знічений, — адже дві години тому, доне Адріан, я звелів хлопчакові попередити вас, бо це справа життя й смерті, — рука сержанта недовірливо крутила револьвер; — от лихо, от лихо. Так, Акіліно сказав мені, сержанте, — лоцман говорив, немовби жував щось, — дітей я відправив до знайомого, на той бік річки. В куточках його вуст глибоко залягли дві гірких зморшки. І сержант: а що зараз? Чому ви також не втекли? Це не дітям треба сховатись, а вам, доне Адріан, — сержант ударив себе револьвером по стегну, адже я затримав виконання наказу на кілька годин, ризикуючи накликати на себе неприємності. Що для вас іще зробити? Я ж дав вам досить часу, доне Адріан.

— Щось сержант довго з ним патякає, — озвався Малюк. — Потім казатиме донові Фабіо: я увійшов сам і схопив його сам. Усі заслуги хоче приписати собі й тому п’юранцю, лейтенантові, який надсаджується, як мураха, щоб заробити призначення в інше місце.

Тепер з хижки, разом з відблиском світла, долинав шепіт, який ледве порушував нічну тишу, розпливаючись по ній, мов самотня хвиля по спокійній воді.

— Але коли лейтенант повернеться, то ми йому про це розповімо, — пробурмотів Блондин. — Нехай нас пошлють до Ікітоса з арештантами. Тоді нам хоч дадуть кілька днів відпустки.

— Може, вона й відьма, може, надто присадкувата й усе таке інше, — сказав Чорний. — Та що не кажи, Важкий, будь-хто не відмовився б від цієї чунчі, і ти перший. Адже, коли ти вип’єш, то тільки про неї й балакаєш.

— Охоче б на ній поїздив, — погодився Важкий. — Але невже б ти одружився з язичницею? Я — ніколи в житті.

— Він цілком здатний застрелити його й потім сказати: кинувся на мене, я повинен був його вколошкати, — запевнив Малюк. — Цей п’юранець на все здатний.

— А раптом Ньєвеса обмовили? — висловив припущення Блондин. — Коли з’явився посланець з Борха і я прочитав рапорт лейтенанта, то знаєш, Малюче, не міг повірити. Ньєвес абсолютно не схожий на бандита й здається дуже порядною людиною.

— Овва, ніхто не схожий на бандита, — сказав Малюк, — чи, точніше, всі схожі на бандитів. Але я також отетерів, коли прочитав рапорт. Скільки років йому дадуть?

— Хто зна, — відповів Блондин. — Напевне, багато. Вони пограбували силу людей і нажили собі тут лютих ворогів. Пам’ятаєш, скільки часу місцеві хазяї домагалися, щоб ми шукали бандитів, хоча вони вже нікого не грабували.

— Але в те, що Ньєвес був їхнім ватажком, я не вірю, — заявив Малюк. — Зрештою, якби він награбував стільки, як кажуть, то не був би голий та босий.

— Який там ватажок, — мовив Блондин. — Урешті це діла не міняє, бо якщо інших не спіймають, то Ньєвес і той дурнуватий розквитаються за все.

— Я плакала, сержанте, благала його, — розповідала Лаліта. — Від хвилини, коли ви попливли на острів, увесь час плачу, прошу: тікаймо, сховаймося, Адріане. Після того, як ви повідомили нас, хлопці назбирали фруктів, спакували його речі, Акіліно теж його благав. Але він нічого не чує, ні на кого не звертає уваги.

Світло каганця впало просто на Лалітине обличчя, освітлюючи прищаву шкіру, вилиці, чиряки на шиї й розкуйовджене волосся, що лізло до рота.

— Окрім мундира, у вас є добре серце, — сказав Адріан Ньєвес. — Тому я згодився стати вашим весільним батьком.

Але сержант його не слухав. Він озирнувся, пильно оглянув терасу і, приклавши палець до вуст, прошепотів: доне Адріан, стрибайте через поруччя, і на річку, я порахую до десяти, вистрелю в повітря, швидко вибіжу з криком, — хлопці, він утік туди, — і поведу жандармів у бік лісу. Швидко відіпхніть човен і не вмикайте двигун доти, доки не випливете на Мараньйон, а потім женіть щодуху і не дайте себе зловити, доне Адріан, бо тоді й мені будуть непереливки, головне — щоб вас не зловили. І Лаліта: так, так, я відв’яжу човна, витягну весла, я поїду з ним, — зморшки її на чолі розгладились, шкіра раптом набула своєї давньої свіжості, — Адріане, одяг уже готовий, і їжа, нічого нам більше не потрібно, ми веслуватимемо щодуху і перед гарнізоном Борха сховаємося в лісі. А сержант, тихо, — знову виглянув у двері й роззирнувся на всі боки, — полягаєте на дно човна, але не вистромлюйте голів, бо якщо жандарми вас помітять, то почнуть стріляти, а Малюк ніколи не схибить.

— Дякую вам, але я вже думав над цим багато й зрозумів, що річкою невтечеш, — сказав Адріан Ньєвес. — Ніхто зараз не зможе переплисти через пороги, сержанте, хоча й був би чарівником. Ви ж самі бачите, що лейтенант застряг на Сантьяго, а Сантьяго — це невинна річечка порівняно з Мараньйоном.

— Доне Адріан, чого ж ви хочете в такому разі? — спитав сержант.

— Єдине, що можна зробити, це сховатись в лісі, як я зробив раніше, — відповів Ньєвес. — Та я не хочу, сержанте, від тієї хвилини, коли ви попливли на острів, я думав про це стільки, що голова аж тріскалася від думок. Ту решту життя, яка мені залишилася, я не бажаю переховуватися по лісах. Я був у нього тільки лоцманом, як оце тепер у вас, правив човном, і нічого мені не зроблять. Тут я завжди поводив себе добре, це всі можуть підтвердити, матері, лейтенант і губернатор також.

— Вони не б’ються, — зауважив Малюк. — Було б чути крики, здається, що розмовляють.

— Напевне, сержант застав його сплячим і чекає, доки він одягнеться, — сказав Блондин.

— А може, бавиться з Лалітою, — докинув Важкий. — Мабуть, зв’язав Ньєвеса і зараз тішиться в нього просто на очах.

— Завжди ти, Важкий, щось вигадаєш, — дорікнув йому Чорний. — Здається, ти теж покуштував любовного напою, тому цілий день і цілу ніч такий збуджений. Та хто там лізтиме на Лаліту, коли вона вся в прищах?

— Але ж вона біла, — мовив Важкий. — Волію мати християнку з прищами, аніж дикунку без прищів. У неї лише обличчя таке, я бачив, як вона купалася, ноги має добрі. Тепер, коли вона залишиться сама, треба її розважити.

— Відсутність жінки доведе тебе до божевілля, — виголосив Чорний. — Хоча, правду кажучи, в мене інколи теж таке буває.

— Ви ж маєте голову на плечах, доне Адріан, — переконував його сержант. — Якщо ви зараз не втечете, то вам кінець, хіба ви не розумієте, що будете відповідати за все? В рапорті лейтенанта написано, що дурнуватий вмирає. Не будьте такі вперті.

— Мене потримають декілька місяців, але потім житиму спокійно й знову зможу повернутися сюди, — стояв на своєму Адріан Ньєвес. — Якщо я втечу до лісу, то не побачу ніколи ні дружини, ні дітей, а я не хочу жити до кінця днів своїх, як загнаний звір. Я нікого не вбив, нехай сам Пантача скаже, і дикуни. Тут мене знають як порядного християнина.

— Сержант добра тобі бажає, — мовила Лаліта. — Слухай його, Адріане. Заради твоїх дітей, Адріане.

Вона копирсала ногою підлогу, торкалася бананів, голос їй уривався. Адріан Ньєвес почав одягати заношену сорочку без гудзиків.

— Ви не уявляєте, як мені прикро, — зітхнув сержант. — Я й надалі вважаю вас своїм приятелем, доне Адріан. Та й Боніфація засмутиться. Вона думала, як і я, що ви вже далеко.

— Візьми, Адріане, — захлипала Лаліта, — взуй черевики.

— Не треба, — сказав лоцман. — Сховай їх, доки не повернусь.

— Ні, ні, взуй, — закричала Лаліта. — Взуй черевики, Адріане.

Якийсь заклопотаний вираз на хвилину з’явився на обличчі лоцмана. Він розгублено подивився на сержанта, присів навпочіпки і одягнув черевики з товстими підошвами. Доне Адріан, я зроблю все можливе для вашої родини, про це не турбуйтеся. Ньєвес уже стояв, і Лаліта притиснулася до нього, взяла під руку. Ти не будеш плакати, Лаліто, правда? Ми ж стільки разом усього пережили, і ти ніколи не плакала. Мене невдовзі відпустять, життя тоді буде спокійніше, а тим часом добре доглядай дітей. Вона притакувала, як автомат, обличчя в неї знову постаріло, зморщилось, очі згасли. Сержант і Адріан Ньєвес вийшли на терасу, зійшли по сходах, і коли дістались до перших ліан, жіночий крик розітнув ніч, а в темряві, праворуч, почувся голос Блондина: маємо пташечку. І сержант, чорт забирай, руки вгору, і спокійно, бо продірявлю на місці. Адріан Ньєвес послухався. Ішов попереду, піднісши руки вгору. Сержант, Блондин і Малюк ступали слідом за ним між рядками города.

— Чому ви так затрималися, сеньйоре сержант? — спитав Блондин.

— Я влаштував йому допит, — відповів сержант. — І дозволив попрощатися з дружиною.

Коли вони підходили до очерету, Важкий і Чорний вийшли їм назустріч. Нічого не кажучи, приєдналися до них і, так само мовчки, дійшли стежкою до Санта-Марія де Ньєви. Коли проходили повз ледь помітні хижки, звідти чувся шепіт і люди, що стояли між капіронами та біля паль, проводжали їх поглядами. Однак ніхто до них не наближався, ні про що не питав. Перед пристанню вони почули за спиною тупіт босих ніг, — сеньйоре сержант, це Лаліта біжить сюди, зараз накинеться на нас. Але вона, важко дихаючи, пройшла між жандармами і лише на мить затрималася біля лоцмана, — Адріане, ти забув про їжу. Подала йому клуночок, побігла назад, і її кроки затихли в темряві. Лише вдалині, коли жандарми доходили до дільниці, розлігся лемент, схожий на крик сови.

— Ось бачиш, Чорний, а що я тобі казав? — озвався Важкий. — Тіло в неї ще цілком пристойне, краще, ніж у першої-ліпшої дикунки.

— Ой Важкий! — вигукнув Чорний. — Ти ж ні про що інше й не думаєш, ти, занудо.

— Якщо буде добра погода, то вирушимо завтра увечері, Фусіє, — сказав Акіліно. — Я поїду перший розвідати обстановку. Поблизу є місцина, де ти можеш пересидіти, сховавшись у човні.

— А якщо вони не згодяться, старий? — спитав Фусія. — Що я тоді робитиму, що зі мною станеться, Акіліно?

— Не загадуй наперед, — відповів Акіліно. — Коли знайду того знайомого чоловіка, він нам допоможе. Зрештою за гроші все владнаємо.

— Віддаси йому всі гроші? — здивувався Фусія. — Не будь дурнем, старий. Залиш собі дещо, нехай придадуться для торгівлі.

— Не хочу я твоїх грошей, — махнув рукою Акіліно. — Потім повернуся до Ікітоса, завантажу товар і трохи собі поторгую в тих краях. Як продам усе, приїду відвідати тебе до Сан-Пабло.

— Чому ти зі мною не розмовляєш? — напосідала Лаліта. — Може, це я з’їла консерви? Все тобі віддала. Не моя провина, що вони закінчилися.

— Мені не хочеться з тобою розмовляти, — відрізав Фусія. — І не хочеться їсти. Годі чіплятись, і поклич ачуалок.

— Хочеш, щоб вони нагріли тобі води? — не вмовкала Лаліта. — Вони вже роблять це, я сказала їм. З’їж хоч трохи риби, Фусіє. Хум щойно її приніс.

— Чому ти не послухав мене? — спитав Фусія. — Я хотів побачити Ікітос здалеку, хоча б самі вогні.

— Чоловіче, ти здурів? — вигукнув Акіліно. — Забув про річкового патруля? Та мене тут кожен знає. Я хочу допомогти тобі, а не потрапити до в’язниці.

— Що собою являє Сан-Пабло, старий? — поцікавився Фусія. — Ти багато разів там був?

— Кілька разів, дорогою, — відказав Акіліно. — Там мало дощить і немає боліт. Але є два Сан-Пабло, я був лише в колонії — торгував. Ти житимеш по інший бік. Це десь за два кілометри звідси.

— Багато там християн? — допитувався Фусія. — Сотня буде, старий?

— Мабуть, більше, — відповів Акіліно. — Коли світить сонце, вони ходять голі по берегу. Може, їм сонце на користь чи, може, хочуть звернути на себе увагу тих, які пропливають мимо. Побачать човен і давай горлати, просити їжу, цигарки. А якщо хтось не звертає на них уваги, лаються, жбурляють у нього камінням.

— Ти говориш про них з огидою, — сказав Фусія. — Переконаний, що ти залишиш мене в Сан-Пабло й ніколи більше мене не відвідаєш.

— Але ж я обіцяв, — заперечив Акіліно. — Хіба я колись не дотримував слова?

— Це буде вперше, що не дотримаєш, — криво всміхнувся Фусія. — І востаннє, старий.

— Хочеш, допоможу тобі? — запропонувала Лаліта. — Дай я зніму чоботи.

— Іди геть, — звелів Фусія. — І не повертайся, доки я тебе сам не покличу.

Мовчки увійшли ачуалки, несучи два великі паруючі горщики. Поставили їх біля гамака і, не дивлячись на Фусію, вийшли.

— Я твоя дружина, — мовила Лаліта. — Не соромся. Чому я повинна виходити.

Фусія повернув голову, подивився на неї, його очі були палаючими щілинами, — ти повія з Лорето, шльондра чортова. Лаліта відвернулася, вийшла з хижки. Темніло. Здавалося, що важке повітря зараз вибухне блискавками, громом і дощем. У селищі уамбісів потріскували вогнища, які горіли поміж лупунами, видобуваючи з темряви метушливі постаті людей. Чулися гортанні голоси, вереск. Пантача сидів на поручнях своєї хижки і махав у повітрі ногами.

— Що з ними трапилося? — спитала Лаліта. — Чому вони розклали стільки вогнищ? Чому так галасують?

— Чоловіки повернулися з полювання, хазяйко, — відповів Пантача. — Хіба ви не бачили жінок? Вони цілий день гнали масато, зараз уамбіси святкуватимуть. Хочуть, щоб хазяїн також прийшов. Чому він такий лютий, хазяйко?

— Тому що не приплив Акіліно, — відказала Лаліта. — Закінчилися консерви, і горілка теж закінчується.

— Вже два місяці, як старий не припливає, — зітхнув Пантача. — Тепер напевне не повернеться, хазяйко.

— А тобі хіба не однаково? — спитала Лаліта. — У тебе ж зараз є жінка, і тобі на все наплювати.

Пантача засміявся: в дверях з’явилася шапра з діадемою на голові, з браслетами на руках і ногах, з татуюванням на щоках і грудях. Вона всміхнулася Лаліті й сіла біля неї.

— Навчилася говорити по-іспанському краще за мене, — сказав Пантача. — Дуже вас любить, хазяйко. Зараз вона перелякана, бо уамбіси повернулися, ті, що були на полюванні. Не може позбутися страху перед ними, не знаю вже, як їй пояснювати.

Шапра вказала на зарості, які приховували урвище, — лоцман Ньєвес. Він ішов з солом’яним капелюхом у руці, без сорочки, у штанях, закасаних до колін.

— Цілий день не було тебе видно, — мовив Пантача. — Ти що, рибалив?

— Так, плавав аж на Сантьяго, — кивнув головою Ньєвес. — Але не пощастило. Буде буря, і риба тікає або йде на саме дно.

— Уамбіси вже вернулись, — повідомив Пантача. — Гулятимуть цілу ніч.

— Мабуть, тому Хум і втік, — висловив припущення Ньєвес. — Я бачив, як він випливав з озера.

— Тепер він днів два-три не з’являтиметься, — сказав Пантача. — Цей дикун не перестає боятись уамбісів.

— Він не боягуз, а просто не хоче, щоб йому відрізали голову, — мовив лоцман. — Хум знає, що, коли вони п’яні, в них прокидається ненависть до нього.

— Ти теж будеш гуляти з дикунами? — спитала Лаліта.

— Я стомився, — відповів Ньєвес. — Піду спати.

— Іноді вони випливають, хоча їм заборонено, — розповідав далі Акіліно. — Коли хочуть на щось поскаржитись. Роблять собі човни, спускають на воду, підпливають до колонії й заявляють: або виконайте наші прохання, або висадимося на берег.

— А хто живе в колонії, старий? — поцікавився Фусія. — Є поліцейські?

— Ні, не бачив, — відказав Акіліно. — Там живуть сім’ї. Жінки, діти. Мають невеликі ферми.

— І відчувають до нещасних хворих таку огиду? — скривився Фусія. — Незважаючи на те, що то їхні рідні, Акіліно?

— У деяких випадках родинні зв’язки не відіграють ролі, — мовив Акіліно. — Певно, не можуть призвичаїтись, бояться заразитись.

— Отже, їх ніхто не відвідує? — допитувався Фусія. — Тобто відвідини заборонено?

— Ні, ні, навпаки, дуже багато відвідувачів, — заперечив Акіліно. — Треба тільки залізти на баржу, де тобі дадуть мило, щоб добре помився, а також змусять зняти одяг і одягти халат.

— Чому ти запевняєш, що будеш відвідувати мене, старий? — ніяк не вгамовувався Фусія.

— З боку річки видно будинки, — сказав Акіліно. — Гарні будинки, є навіть цегляні, як в Ікітосі. Там тобі буде краще, ніж на острові, старий. Матимеш приятелів, житимеш собі спокійно.

— Покинь мене на якомусь березі, Акіліно, — попросив Фусія. — Будеш припливати час від часу, привозити мені їжу. Я житиму в криївці, ніхто мене не побачить. Я не хочу в Сан-Пабло, старий.

— Таж ти ледве ходиш, Фусіє, — вигукнув Акіліно. — Невже ти не розумієш, друже?

— Але якщо ти їх так боїшся, то чому дала себе лікувати від лихоманки тому уамбіському чаклунові? — спитала Лаліта.

Шапра не відповіла, лише посміхнулася.

— Це я його привів, хоч вона й не хотіла, хазяйко, — озвався Пантача. — Він співав, танцював, плював їй тютюном на ніс, а вона не розплющувала очей. Тремтіла більше від страху, ніж від лихоманки. Думаю, що той страх її й вилікував.

Ударив грім, пішов дощ, Лаліта сховалася під покрівлею. Пантача далі сидів на поруччі, вода стікала йому на ноги. Через кілька хвилин дощ ущух, і над галявиною заклубочилася пара. В хижці лоцмана вже не світиться, хазяйко, він спить, а злива лише починається, вона застане уамбісів у самому розпалі бенкету. Малий Акіліно напевне злякався грому, — і Лаліта зістрибнула зі східців, — піду подивлюся, — перетнула галявину, увійшла до своєї хижки. Фусія саме тримав ноги у дзбанах з відварами трав, шкіра на його стегнах була червоняста й луската, як поверхня глиняних посудин. Не відриваючи погляду від Лаліти, він зім’яв пальцями москітну сітку, і Лаліта: чому ти соромишся? — зірвав її, прикрився — що в тому поганого, коли я побачу? — потім загарчав, зігнувся навпіл, намагаючись дотягтися до чобота, — Фусіє, адже для мене це не має ваги, — врешті дотягнувся й жбурнув, не цілячись. Чобіт пролетів повз Лаліту, вдарив у ліжко, але дитина не заплакала. Лаліта знову вийшла з хижки. Тепер падав дрібний дощ.

— А тих, хто вмирає, старий, — там їх і ховають? — спитав Фусія.

— Ясна річ, — кивнув головою Акіліно. — Не будуть же їх кидати до Амазонки, це не по-християнському.

— Чи ти, Акіліно, завжди будеш так поневірятися по річках? — не вгавав Фусія. — Ти ніколи не думав, що одного дня можеш померти в човні?

— Я хотів би померти в своєму селищі, — відповів Акіліно. — Вже не маю нікого в Майобамбі — ані родини, ані друзів. І все-таки хотів би, щоб мене поховали на тамтешньому цвинтарі, сам не знаю чому.

— Я теж хотів би повернутись до Кампо Гранде, — сказав Фусія. — Побачити, що сталося з моїми родичами, з друзями дитинства. Може, хтось про мене ще пам’ятає.

— Іноді мені шкода, що я не маю компаньйона, — з жалем мовив Акіліно. — Багато людей набивалися працювати зі мною, пропонували гроші на новий човен. Усіх тягне подорожувати.

— А чому ти не погодився? — здивувався Фусія. — Зараз, коли ти старий, мав би компаньйона.

— Я надто добре знаю християн, — відповів Акіліно. — Доки я вчив би такого справі й знайомив би з клієнтами, то усе було б гаразд. Але згодом він подумав би, що немає сенсу ділити надвоє прибуток, який і так малий. І оскільки я старий, то я напевне залишився б у програші.

— Шкода мені, що ми скоро розлучимось, Акіліно, — зітхнув Фусія. — Усю подорож я думав про це.

— Ця справа була не для тебе, — сказав Акіліно. — Ти був дуже марнославний, і тебе не задовольняли ті мізерні крихти, які перепадали в такий спосіб.

— От бачиш, що мені з того марнославства, — простогнав Фусія. — Ти не мав жодних амбіцій, а я закінчую життя у тисячу разів гірше від тебе.

— Не допоміг тобі бог, — мовив Акіліно. — Все на світі залежить від нього.

— А чому ж він іншим допоміг, а мені ні? — крикнув Фусія. — Чому мене знищив, а допоміг, наприклад, отому Реатегі?

— Запитай ще, коли ти помреш, — сказав Акіліно. — Звідки мені це знати, Фусіє?

— Ходімо на хвилинку, хазяїне, доки не вперіщила злива, — попросив Пантача.

— Гаразд, але лише на хвилинку, — погодився Фусія. — Щоб ті собаки не образилися. Ньєвес не прийде?

— Він рибалив на Сантьяго, — відповів Пантача. — Пішов спати, хазяїне. Вже давно загасив світло.

Вони подалися в напрямку червонястих відблисків у селищі уамбісів. Лаліта чекала біля паль хижки, з покрівлі якої ще капотіло після дощу. Невдовзі вийшов лоцман у штанях, у сорочці, — все готове. А Лаліта: я вже не хочу, попливемо завтра, скоро буде буря.

— Завтра ні, саме зараз, — наполягав Адріан Ньєвес. — Хазяїн і Пантача святкуватимуть, уамбіси вже впилися. Хум чекає на нас, відвезе до Сантьяго.

— Я не можу залишити тут Акіліно, — сказала Лаліта. — Не хочу кидати свого сина.

— А хто каже, що ми його залишимо? — здивувався Ньєвес. — Я й сам хочу забрати його з собою.

Він увійшов до хижки, через хвилину вийшов з дитиною, загорнутою в ковдру, і, нічого не кажучи Лаліті, подався в бік черепашачого ставка. Вона йшла за ним, схлипуючи, але на схилі заспокоїлась, схопилася за його руку. Ньєвес почекав, поки вона сяде в човен, подав їй дитину, і за мить човен легко розтинав темну поверхню озера. Крізь похмуру стіну лупун невиразно пробивалися відблиски вогнищ, чутно було співи.

— Куди ми пливемо? — спитала Лаліта. — Ти нічого мені не кажеш, усе робиш сам. Я вже не хочу з тобою пливти, хочу повернутися назад.

— Мовчи, — звелів лоцман. — Мовчи, доки не випливемо з озера.

— Вже світає, — озвався Акіліно. — А ми з тобою й очей не склепили, Фусіє.

— Це наша остання ніч разом, — сказав Фусія. — Щось пече мене зсередини, як вогнем.

— Мені також прикро, — промовив Акіліно. — Але ми більше не можемо залишатися тут, треба пливти далі. Ти голодний?

— Покинь мене на якому-небудь березі, — попросив Фусія. — Заради нашої дружби, Акіліно. Покинь, де завгодно, тільки не вези до Сан-Пабло. Не хочу там помирати, старий.

— Більше сміливості, Фусіє, — підбадьорив його Акіліно. — Знаєш, я порахував: рівно тридцять днів тому ми відпливли з острова.

Що правда, то правда, дійсність і прагнення змішуються, бо хіба настав би цей ранок. Чи вона впізнає твій голос, твій запах? Говори до неї, дивись, як на її обличчі з’являється щось схоже на боязкий усміх, потримай її руку кілька секунд, віднайди під її шкірою таємниче, легеньке биття пульсу, дивись, як тремтять її вуста й повіки. Вона хоче довідатися, чому ти так стискаєш її руку, чому бавишся її волоссям, чому торкаєшся руками її талії, а коли говориш, то нахиляєшся своїм обличчям так близько до її обличчя? Поясни їй: щоб не плутала мене з іншими, Тоньїто, я хочу, щоб ти упізнавала мене, адже вітерець, який ти відчуваєш на своїй щоці, — це моє дихання, і звуки, які ти чуєш, — це мої слова… Але увага, Ансельмо, будь обережний, дивись, щоб не помітили люди. Поки нікого немає, схопи її за руку, — ти злякалася, Тоньїто, чому ти вся затремтіла? — благай у неї пробачення. Знову сонце золотить її вії, а вона, мабуть, думає, вагається, уявляє собі, і ти до неї: в цьому немає нічого поганого, Тоньїто, не бійся мене, — а вона намагається осмислити, осягнути, чому, як, тут ще хтось є? Хасінто витирає зі столиків, Чапіро говорить про бавовну, про півнячі бої, про дівок, з якими він спить, жінки пропонують збиті вершки, а вона, оточена темрявою, мізкує, дошукується, — чому, як? І ти: це неможливо, я збожеволів, вона страждає через мене, май хоч крихту совісті. Охоплений соромом, стрибни на коня, тікай звідси, і знову піски, зала, вежка. Запни завіси, нехай сюди підніметься Метелик, нехай мовчки роздягнеться, — підійди ближче, не рухайся, маленька дівчинко, — поцілуй її, ти кохаєш її, в неї руки, як квіти. А вона: о, які гарні слова, хазяїне, я справді так вам подобаюсь? Нехай одягається і йде до зали, — чому ти заговорила, Метелику? — і вона: ви закохані в якусь жінку й хочете, щоб я вам її замінила, — а ти: забирайся геть, жодної дівки не буде більше у вежці. І знову самотність, арфа, горілка. Напийся, простягнись на ліжку і починай також шукати в темряві, питаючись в самого себе: чи має вона право бути коханою? Чи маю я право її кохати? Якщо б це був гріх, то чи зупинило б це мене? Ніч повільна, безсонна, порожня без її присутності. Внизу танцюють, сміються, підіймають тости, жартують під спів гітар, у який вкрадається тоненький свист флейти… Це був гріх, Ансельмо, ти скоро помреш, розкайся. А ти: ні, отче, не гріх, і я ні в чому не розкаююсь, мені тільки гірко, що вона померла. І він: Ансельмо, ти взяв її силою. А ти: ні, це не було всупереч її волі, ми любили одне одного, хоча вона мене й не бачила… Слава богу, Тоньїто, це правда, що ти мене впізнаєш? Спробуй, потисни її долоню, порахуй до шести, — чи вона потисне твою? — до десяти, — бачиш, вона не відпускає твоєї руки, — до п’ятнадцяти, — вона й надалі стискає її, довірлива, лагідна. На той час пісок уже не падає, з-понад річки налітає холодний вітер, — ходімо до «Північної зірки», Тоньїто, вип’ємо чого-небудь. Чиєї руки шукала її рука? На чию руку вона спиралася, щоб перейти через площу? На твою, а не на руку дона Еусебіо, на твою, а не на руку Чапіро. Значить, вона тебе кохає? Спробуй ще раз відчути це так, як тоді: молода, засмагла шкіра, ніжний пушок на її руці. А під столом її коліно торкається твого коліна, — чи смакує тобі сік лукуми, Тоньїто? вдавай, що тобі байдуже, Ансельмо, і насолоджуйся, — отже, справи йдуть добре, доне Еусебіо, отже, та крамниця, яку відкрив сеньйор з Сульяни, дає більше прибутку, отже, Аррес помер, докторе Севальйос, яке лихо для П’юри, це був такий розумний, начитаний чоловік, — і знову вогонь у м’язах та жилах, вогник полум’я в серці й гарячі джерела б’ють у скронях: зараз не лише її коліно торкається твого, а й ступня ступні, і якщо б можна було зазирнути під стіл, ти б побачив її маленьку беззахисну ногу поряд з твоїм важким чоботом. Слава богу, але, може, вона не відчуває цього, може, це випадковість? Спробуй ще раз. Вона відсовується? Сидить непорушно? Також притискається до твого коліна? Ти не граєшся зі мною, маленька? Що ти відчуваєш до мене? І знову це шалене бажання — залишитися колись із нею віч-на-віч, не тут, а у вежці, не вдень, а вночі, не вдягненими, а голими. Не відсовуйся, Тоньїто, доторкуйся до мене й далі. І знову паркий літній ранок, чистильники взуття, жебраки, перекупки, люди, що виходять з собору після меси, «Північна зірка», де чоловіки розмовляють про бавовну, про повінь, про пачаманку в неділю, і раптом ти відчуваєш її руку, яка шукає, знаходить і стискає твою. Обережно, не дивись на неї, не рухайся, посміхнися, вдавай, що слухаєш балачки про бавовну, про суперечки, про полювання, про жорстке оленяче м’ясо й про різні лиха, а тим часом відчувай її долоню в своїй, розшифруй її таємничу мову потисків та легеньких пощипувань і повторюй подумки: Тоньїто, Тоньїто, Тоньїто. А тепер відкинь сумніви і завтра, ще раніше, заховайся в соборі, слухай тихий спів піску в кронах тамариндів, напружено чекай, втупивши очі в ріг площі, наполовину затулений деревами та павільйоном. І знову час зупиняється під склепінням і арками, серед холодних плит підлоги й пустих лав, і ти відчуваєш рішучість, холодний піт проступає на спині, і раптом у тебе починає калатати серце: осел, гальїнасерка, кошики з білизною, легка постать, яка ніби пливе по землі. Тільки б ніхто не з’явився, тільки б праля швидше пішла, тільки б не увійшов священик, а зараз прудко, бігцем — сонячне світло, паперть, широкі сходи, бруківка, затінений чотирикутник площі. Обійми її, дивись, як вона схиляє голову на твоє плече, погладь її волосся, струси з нього білий пісок, але обережно, бо скоро відчиниться «Північна зірка», і звідти вийде, позіхаючи, Хасінто, з’являться п’юранці й приїжджі, не зволікай. Сміливо поцілуй її і в той час, коли її обличчя зашаріється, — не бійся, ти чудова, кохаю тебе, не плач, — ще раз торкнися губами її щоки, всотуй аромат її м’якої шкіри, подібний до аромату землі, зрошуваної дощем у спекотне літо, і ось, дивись, її знічення вже минає, і вона знову стає спокійною, світиться, як небо, осяяне веселкою. А тоді викради її: так жити ми більше не можемо, ходи зі мною, Тоньїто, я опікуватимусь тобою, догоджатиму тобі, ти будеш зі мною щаслива, спочатку тут, а невдовзі ми виїдемо з П’юри якнайдалі й житимемо, не криючись. Біжи разом з нею, з покрівель ще сиплеться пісок, люди сплять або потягуються в ліжках, але дивись, озирнися на всі боки, подай їй руку, посади в сідло. Не лякай її, говори до неї повільно: міцніше тримайся за мене, ми домчимо за хвилину. І знову — сонце, яке сходить над містом, тепле повітря, спорожнілі вулиці, шалений біг коня, і раптом озирнися, подивись, як вона вчепилася в твою сорочку, як її тіло притискається до твого, як палає її обличчя! Про що вона думає? Швидше скакати? Щоб нас не побачили? Хоче втекти зі мною? Тоньїто, Тоньїто, чи розумієш ти, куди ми їдемо, навіщо ми їдемо, хто ми? А тепер, Ансельмо, переїдь Старий міст і, проминувши Кастілію, де встають надто рано, швидко скачи берегом повз ріжкові дерева. Ось і піски, жени коня з люттю, нехай стає дибки, нехай мчить, нехай підкови молотять пласку спину пустелі, нехай здіймається рятівна хмара піску. Іржання втомленого коня, її рука на твоїх стегнах, смак її волосся, яке, розвіюване вітром, потрапляє тобі до рота. Жени коня далі, вже під’їжджаємо, шмагони його нагайкою і знову вдихни запах цього ранку, запах пилу й безтямного збудження. Увійди якнайтихіше, внеси її, піднімись вузькими сходами до вежки, відчуваючи, як її руки живим намистом обвивають тобі шию. Уривчасте дихання, тривожно розтулений рот, блиск її зубів, і ти: ніхто нас не бачить, усі сплять, заспокойся, Тоньїто. Скажи їй їхні прізвиська: Світлячок, Жабка, Квіточка, Метелик. І додай ще: вони втомлені, бо цілу ніч пили й кохалися, вони не чують нас, нічого не скажуть, а потім я їм усе поясню, вони зрозуміють. Розкажи їй про вежку і про краєвид, змалюй річку, бавовняні поля, сірі обриси далеких гір, відблиск дахів П'юри опівдні, білі будинки Кастілії, безмір пустелі й неба. Скажи їй: я дивитимусь замість тебе, позичу тобі свої очі, все, що маю, твоє, Тоньїто. Нехай вона уявить собі, як розливається річка, як одного грудневого дня з’являються тоненькі водяні змійки, як вони повзуть руслом, як поєднуються і ростуть, і якого вони кольору, — зелено-коричневого, Тоньїто. Нехай вона прислухається до бамкання дзвонів і нехай уявить собі людей, які йдуть натовпом, щоб відсвяткувати повінь, хлопчаків, що бабахкають петардами, жінок, які розкидають оливи й серпантин, нехай уявить собі бузкові шати єпископа, що благословляє стрімкі води. Розкажи їй, як на бульварі Малекон сеньйори стають навколішки, і змалюй їй ярмарок — ятки, намети, кіоски з морозивом, вигуки, назви імена тих щасливих багатіїв, які в’їжджають на конях аж на самісіньку середину річки і стріляють у повітря, а також згадай про гальїнасерців та мангачів, що купаються у самих підштанниках, і про сміливців, які стрибають зі Старого мосту. Скажи їй, що річка плине тепер удень і вночі до Катакаосу, важка й брудна. Поясни їй, хто така Анхеліка Мерседес, що стане її приятелькою, і які смачні страви й солодощі вона їй готуватиме, — твої найулюбленіші, Тоньїто, і ти запиватимеш їх вином, тільки я не хочу, щоб ти впивалась. І не забудь про арфу, — щоночі я гратиму лише для тебе. Шепочи їй на вушко, посади її на коліна, але не силоміць, будь терплячий, легенько погладь, чи краще не треба, лише вдихай її запах і чекай, поки вона сама знайде твої губи. І далі ніжно шепочи їй на вухо, доторкнися до пушку на її руках, немов до струн арфи. Потім зніми з неї легенькі туфельки, і ось перед тобою світлі тендітні п’яти, вигин підйому, тоненькі пальчики, цілуй їх і слухай, як дзвенить у темряві її сріблястий сміх. Усміхнись і ти, — тобі лоскотно? — і цілуй її тонкі кісточки, округлі, тверді коліна. Тоді обережно поклади її на ліжко, повільно, лагідно розстебни блузку, доторкнись до її тіла — воно напружується? Забери руку, доторкнися знову і скажи: я кохаю тебе, я пеститиму тебе, немов дитинку, житиму лише для тебе. Не стискай її, не кусай, обійми легенько, підведи її руку до спідниці, нехай розстібне сама. Скажи їй: я допомагаю тобі, Тоньїто, я знімаю її, моя дівчинко, — і ляж поруч з нею. Скажи їй, що ти відчуваєш, скажи, що її груди — це два кроленятка, поцілуй їх, скажи, що ти кохаєш їх, що ти бачив їх уві сні, що вони з’являлися перед тобою і, дражнячись, підіймалися у вежку, а ти хотів їх спіймати, і вони втікали, але наяву вони прекрасніші й жвавіші. Невиразний напівморок, тріпотіння завіс, туманні обриси предметів і нерухомий блиск її тіла. Раз, другий погладь його, скажи: ось твої коліна, і ось твої стегна, і твої плечі, скажи, що кохаєш її. Пригорни її до себе, — Тоньїто, маленька дитинко, — доторкнися до її ніг, сором’язливо розведи їх, але будь обережний, запопадливий, не натискай, поцілуй її і трохи підведися, знову поцілуй, заспокой її і тим часом відчувай, як твоя рука зволожується, а її тіло піддається й солодко розкривається, відчувай, як частішає її віддих, як кличуть тебе її стегна, і тоді вежка починає хитатися, вертітися, западати поміж гарячими дюнами. Скажи їй: ти моя дружина, не плач, не тулися до мене так, немовби за хвилину помреш, адже ти лише починаєш жити. Тепер розваж її, побався з нею, витри їй щоки, заспівай, заколисай, скажи, щоб спала, — поклади голову на мої груди, як на подушку, Тоньїто, я охоронятиму твій сон.

— Його сьогодні вранці забрали до Ліми, — пробелькотіла Боніфація. — Кажуть, на кілька років.

Ну й що? Тюрма в П’юрі гірша від хліву, — Хосефіно пройшовся по кімнаті, — люди живуть там у грязюці, — сперся на підвіконня, — здихають з голоду, — подивився у вікно, де в слабкому світлі ліхтаря смутно, як уві сні, виднілися коледж Сан-Мігель, церква й ріжкові дерева на площі Меріно, — а дуже гордим, таким як Літума, дають купку лайна замість їжі, і не дай боже, якщо не з’їси; це краще, що його послали до Ліми.

— Навіть не дали з ним попрощатися, — простогнала Боніфація. — Чому мені не повідомили, що його забирають?

А хіба прощання не сумні? Хосефіно підступив до канапи, куди вона щойно сіла; Боніфація гнівно скинула з себе туфлі, її трусило, немов у пропасниці. Та й для Літуми це краще, бо він тільки б засмутився. А вона: де мені взяти гроші, адже квиток туди дуже дорогий, так сказали в агентстві «Емпреса Рогеро». Хосефіно обійняв її за плечі. Що тобі бідолашній робити в Лімі? Ти залишишся тут, у П’юрі, а я про тебе потурбуюся, зроблю так, що ти про все забудеш.

— Це мій чоловік, я повинна їхати, — простогнала Боніфація. — Хай би як там було, але я щодня його відвідуватиму, носитиму йому їжу.

Там у Лімі все інакше, дурна, там в’язням дають добре їсти і поводяться з ними добре. Хосефіно притяг її до себе, хвилину вона опиралася, та невдовзі обм’якла в його обіймах. Хіба Літума не був брутальним? А вона: брехня, — хіба він не отруював тобі життя? — а вона: це неправда, — однак притулилась до нього й знову заплакала. Хосефіно погладив її по голові. Та й зрештою баба з воза, коням легше, Дикунко; ми здихалися його.

— Я погана, але ти ще гірший, — схлипнула Боніфація. — Ми обоє заслужили на кару. І чому ти називаєш мене Дикункою? Ти ж знаєш, що я цього не люблю, бачиш, який ти лихий.

Хосефіно делікатно відсторонив її, підвівся, — ну це вже занадто, адже коли б не я, то ти б здохла з голоду, жила б, як остання жебрачка. Підступившись до вікна, він помацав собі по кишенях, — і ще на додаток до всього оплакуєш при мені поліцейського, — дістав цигарку, закурив, — я теж маю самолюбство, чорт забирай.

— Ти кажеш мені «ти»? — зауважив він раптом, повертаючись до Боніфації. — Раніше ти розмовляла зі мною на «ти» тільки в ліжку, а весь інший час казала «сеньйоре». Дивна ти, Дикунко.

Він підійшов до неї, вона відхилилась, але зрештою дала себе обійняти, і Хосефіно засміявся: що, соромишся? Тобі втовкмачили в голову всілякі дурниці матері з місії? Чому ти звертаєшся до мене на «ти» лише в ліжку?

— Знаю, що це гріх, і все-таки залишаюся з тобою, — схлипнула Боніфація. — Ти про це не думаєш, але бог нас покарає, і мене, і тебе, а це все ти винен.

Яка ти лицемірна, в цьому ти подібна до п’юранок, до всіх жінок; яка ти лицемірна, чоліто; знала ти чи ні, що тієї ночі, коли я привів тебе, ти станеш моєю? А вона: не знала, — кривлячи губи, немов дитина, — я не прийшла б, але мені не було куди дітися. Хосефіно виплюнув цигарку на підлогу, Боніфація, зіщулившись, сиділа біля нього, і Хосефіно міг говорити їй просто на вухо. Але ж тобі сподобалося, будь відвертою, Дикунко, визнай це, лише раз, тихенько, сподобалося тобі чи ні, крихітко?

— Сподобалося, тому що я погана, — прошепотіла вона. — Не питай мене, це гріх, не говори про це.

Тобі краще зі мною, ніж з поліцейським? Поклянися, ніхто не почує, я кохаю тебе. Правда, що тобі було зі мною приємніше? Він цілував її шию, кусав за вухо, а в неї під спідницею тремтіли від напруги стегна, пашіли жаром, — правда, що з поліцейським у ліжку ти ніколи не кричала? І вона глухим голосом: кричала, першого разу, але більше від болю. А правда, що я доводжу тебе до крику, коли тільки захочу? Ти кричиш від насолоди, правда? І вона: замовкни, Хосефіно, бог тебе почує, — а він: я доторкуюся до тебе, і ти стаєш іншою, тому ти й подобаєшся мені, бо ти — вогонь-жінка. Він відпустив її, вона перестала плакати, однак через хвилину знову схлипнула.

— Літума тебе принижував, Дикунко, — сказав Хосефіно, — ти марнувала своє життя з тим поліцейським. Чому ти так за ним побиваєшся?

— Бо він мій чоловік, — сказала Боніфація. — Я повинна їхати до Ліми.

Хосефіно нахилився, підняв недопалок, прикурив. На площі Меріно бігали якісь хлопчаки, один з них видерся на пам’ятник; вікна в будинку отця Гарсії були освітлені. Напевно, ще не так і пізно. А чи знаєш ти, Дикунко, що вчора я заставив свій годинник? Забув про це тобі сказати, геть пам’ять відібрало. З доньєю Сантос усе домовлено, завтра уранці.

— Тепер я вже не хочу, — вигукнула Боніфація. — Не хочу, не піду.

Чвиркнувши недопалком у напрямку площі Меріно, який не долетів навіть до алеї Санчеса Серро, Хосефіно відвернувся від вікна. Боніфація була наїжачена, а він: що з тобою, може, ти хочеш мене вбити своїм поглядом? Але я знаю, що в тебе гарні очі, чого ж ти їх так вибалушила і що це взагалі означає? Боніфація не плакала, вигляд в неї був викличний, голос рішучий: я не хочу, це дитина мого чоловіка. А чим ти годуватимеш дитину твого чоловіка? А що сама їстимеш, доки не народиться дитина твого чоловіка? А що робитиму я з цим байстрюком? Найгірше завжди те, що люди ніколи ні над чим не замислюються, і навіщо тільки їм макітра, яку бог приліпив їм на шию, чорт забирай!

— Буду служницею, — сказала Боніфація. — А потім поїду з дитиною до Ліми.

Служницею? З таким черевом? Отямся, ніхто тебе не візьме, а якщо випадково хтось і візьме, то накаже тобі мити підлогу, і від таких зусиль ти скинеш дитину твого чоловіка або вона народиться мертвою, або потворною, запитай першого-ліпшого лікаря. І Боніфація: нехай дитина помре сама, а я не хочу її вбивати, не хочу, та й по всьому.

Вона почала знову схлипувати, і Хосефіно сів біля неї, обійняв її за плечі. Ти невдячна, це так ти мені віддячуєш? Я поводився з тобою добре, правда чи ні? А чому я взяв тебе до себе? Тому, що кохаю тебе. А чому я тебе годую? Тому, що кохаю тебе, а натомість ти хочеш нагородити мене байстрюком, щоб люди з мене насміхалися? Лайно ти, чоловік — це не блазень. І врешті, як ти думаєш, скільки візьме за це Сантос? Цілу купу грошей. І замість того, щоб мені дякувати, ти плачеш. Чому ти так зі мною поводишся, Дикунко? Немовби й не любиш мене, а я тебе кохаю, крихітко, — і Хосефіно лоскотав їй шию, дмухав за вушком, а вона стогнала: моє селище, черниці, я хочу повернутися туди, нехай це й край дикунів, нехай там немає ні будинків, ні автомобілів, але я хочу повернутися до Санта-Марія де Ньєви.

— Щоб повернутися назад, тобі треба буде більше грошей, ніж на придбання будинку, крихітко, — мовив Хосефіно. — Ти сама не розумієш, що кажеш. Так не можна, голубко.

Він вийняв носовичок, витер їй сльози й поцілував її в очі так, що її тіло несамохідь похилилося на бік, а тоді міцно її обійняв. Я потурбуюся про тебе, а чому? Бо роблю все задля твого блага, а чому? Тому що кохаю тебе. Боніфація зітхнула раз і другий, закусила ріжечок носовичка, — навіщо задля мого блага ти хочеш убити дитину мого чоловіка?

— Це не вбивство, дурна, адже дитинча ще не народилося, — сказав Хосефіно. — І навіщо стільки говорити про твого чоловіка, коли він уже не твій чоловік.

Ні, мій, ми побралися в церкві, а перед богом тільки це й важливо. І Хосефіно: ти знову за своє, навіщо до всього приплутувати бога, Дикунко? — а вона: бачиш, який ти поганий, — і він, колисаючи її, лоскочучи під пахвами, не даючи їй підвестися: ой, щоб я з тобою вчинив, якби так сильно не кохав, дурненька упертюшко, моя Дикунонько, — а вона: от бачиш, бачиш, — і затинаючись, і схлипуючи, хихотіла, та коли на хвилину її вуста заспокоїлися, Хосефіно міцно поцілував її. Ти любиш мене, Дикунко? Раз, лише разочок, дурненька, — і вона: не люблю, — а він: зате я тебе дуже люблю, і як ти вмієш з цього користатись, як ти пишаєшся цим, — і вона: ти так лише кажеш, насправді ж не любиш мене, — а він: притули руку до мого серця, ти відчуєш, що воно б’ється тільки для тебе, і якби ти любила мене, то я виконував би всі твої забаганки. Під його руками тремтіло гаряче, знеможене, спрагле, обважніле тіло, голос у Хосефіно став невиразним, він почав, як і вона, говорити дедалі тихіше. Я не піду до Сантос, навіть якби й любила тебе, — шепотіла вона, — хоч убий, не піду. А він, палаючи від жаги: але ж ти любиш мене, любиш…

III

— Ти маєш такий вираз обличчя, — сказав сержант, — ніби тебе забирають звідси силоміць. Чому ти не радієш?

— Я радію, — заперечила Боніфація. — Мені лише трохи шкода розлучатися з черницями.

— Пінтадо, не клади тієї валізки так близько біля борту, — звелів сержант. — І ящики погано прив’язані, при першому ж поштовху полетять у воду.

— Сеньйоре сержант, коли ви потрапите до того свого раю, то пам’ятайте про нас, будь ласка, — попросив Малюк. — Напишіть нам, розкажіть, як там у місті живеться. Якщо міста ще взагалі існують.

— П’юра найвеселіше місто в цілому Перу, сеньйоро, — сказав лейтенант. — Воно вам дуже сподобається.

Лоцман Пінтадо повантажив на човен увесь багаж і тепер, вклякнувши поміж двома каністрами з газоліном, перевіряв двигун. Повівав легенький бриз, води Ньєви, кольору виноградних грон, неспокійними пінявими хвильками спливали у бік Мараньйону. Усміхнений сержант ходив туди-сюди по човну, перевіряючи, чи добре спаковані речі, й Боніфацію, здавалося, зацікавила його метушня, однак час від часу вона крадькома позирала на узгір’я: під чистим небом височіла між деревами місія, її дахи й мури лагідно відбивали світло світанку. Але кам’яниста стежка, що вела до неї, ще ховалася в пасмах туману, який стелився понад землею; ліс заважав вітру розігнати його.

— Правда, ми аж трусимося від нетерплячки, бо хочемо якнайшвидше дістатись до П’юри? — спитав сержант.

— Правда, — погодилася Боніфація. — Хочемо доїхати якнайшвидше.

— Це має бути страшенно далеко, — мовила Лаліта. — А життя там, певне, не таке, як тут.

— Кажуть, П’юра в сто разів більша від Санта-Марія де Ньєви, — озвалася Боніфація, — і будинки там такі, як в журналах з картинками, що їх отримують черниці. В П’юрі дуже мало дерев, самі піски.

— Мені надзвичайно прикро, що ти їдеш від нас, однак я рада за тебе, — сказала Лаліта. — Черниці вже знають?

— Авжеж, вони надавали мені безліч порад, — відповіла Боніфація. — Мати Анхеліка навіть плакала. Яка ж бо вона стала стара, вже нічого не чує, мені довелося гукати до неї. І ледве ходить. Знаєш, Лаліто, по її очах видно, що вона боїться впасти. Відвела мене до каплиці, і ми разом помолилися. Мабуть, я вже ніколи її не побачу.

— Це зла, в’їдлива баба, — сказала Лаліта. — Тільки те й робить, що шипить, — то не підмела підлоги, то не вичистила їй горнятка, і увесь час лякає мене пеклом, щоранку питає, чи покаялась я в гріхах? І розповідає мені жахливі речі про Адріана, мовляв, що це бандит, що він усіх ошукував.

— Вона злоститься, бо дуже стара, — пояснила Боніфація. — Напевне, відчуває, що невдовзі помре. — Але до мене вона добра. Любить мене, і я теж її люблю.

— Ріжкові дерева, віслючкú й музика, — мовив лейтенант. — І ви побачите море, сеньйоро, воно недалеко від П’юри. Це краще, ніж купання в річці.

— І ще кажуть, там найгарніші жінки в Перу, — докинув Важкий.

— Ой, Важкий, — похитав головою Блондин. — А що сеньйорі до того, що в П’юрі гарні жінки?

— Я це до того веду, щоб вона остерігалася п’юранок, — усміхнувся Важкий. — Бо ще відіб’ють у неї чоловіка.

— Боніфація знає, що я людина поважна, — сказав сержант. — Мрію лише про зустріч з приятелями, з моїми братчиками. А що стосується жінок, то мені своєї аж занадто.

— Так ми тобі й повірили, — засміявся лейтенант. — Сеньйоро, не спускайте з нього очей, а як спробує відбитися від рук, добре відлупцюйте його.

— Якщо можна, сеньйоре сержант, то, будьте ласкаві, запакуйте й вишліть мені яку-небудь п’юранку, — попросив Важкий.

Боніфація всміхалася то до одних, то до інших, але час від часу кусала собі губи, і її обличчя прибирало сумного виразу, очі затьмарювалися. Містечко прокидалось, у крамниці Паредеса вже зібралося кілька християн, стара служниця дона Фабіо замітала терасу губернаторського будинку, а повз капірону йшли в напрямку до річки молоді й старі агваруни, несучи весла й гарпуни.

— Добре було б уже відплисти, сержанте, — сказав Пінтадо. — Пороги краще долати зараз, потім буде дужчий вітер.

— Спочатку вислухай мене, а вже тоді кажи «ні», — зауважила Боніфація. — Принаймні дозволь тобі пояснити.

— Краще не загадуй наперед, — порадила Лаліта. — Тому що потім, коли нічого не вийде, буде прикро. Думай лише про сьогоднішній день, Боніфаціє.

— Я вже казала йому, і він згодився, — повідомила Боніфація. — Щотижня даватиме мені один соль, я теж що-не-будь зароблятиму, ти ж знаєш, черниці навчили мене шити. Але якщо ті гроші хтось украде? Адже вони повинні пройти через стільки рук, може, ти їх і не отримаєш.

— Не присилай мені нічого, — сказала Лаліта. — Навіщо мені гроші?

— О, я вже знайшла спосіб, — вигукнула Боніфація, ляскаючи себе по лобі. — Посилатиму їх черницям. Хто відважиться обікрасти черниць? А черниці віддаватимуть гроші тобі.

— Хоч як хочеться виїхати звідси, але стає трошки сумно, — мовив сержант. — Таке, хлопці, діється зі мною вперше в житті. Людина призвичаюється до місця, навіть якщо воно небагато варте.

Вітерець подув дужче, і крони вищих дерев, розгойдуючись, торкалися верхівок нижчих дерев. Угорі, на пагорбі, відчинилися двері головної будівлі, одна з черниць швидко вийшла й подалася подвір’ям у бік каплиці, а вітер надимав її сутану. Паредеси стали у дверях своєї халупи і, спершись на поруччя, дивилися на пристань, махали руками.

— Нічого дивного, сеньйоре сержант, — сказав Чорний. — Ви ж стільки часу прожили в цьому місці, та й одружилися на місцевій. Зрозуміло, що вам трошки сумно. А сеньйорі, напевне, ще сумніше, правда?

— Дякую за все, сеньйоре лейтенант. — Сержант клацнув підборами. — Якщо в П'юрі я зможу вам чимось прислужитися, то завжди до ваших послуг. Коли ви будете в Лімі?

— Приблизно через місяць, — відповів лейтенант. — Але спершу я повинен поїхати до Ікітоса, щоб закінчити з цією справою. Ну, нехай тобі щастить, чоло, якось одного дня навідаюсь до тебе.

— Краще відкладай гроші на той час, коли в тебе будуть діти, — порадила Лаліта. — Адріан завжди казав: з наступного місяця почнемо і за півроку зберемо на новий двигун. Таніколи ми не відклали ані сентаво, хоч на себе він майже нічого не витрачав, усе йшло на їжу й дітей.

— І тоді ти зможеш поїхати до Ікітоса, — мовила Боніфація. — Нехай черниці зберігають у себе гроші, які я тобі посилатиму, доки не набереться на подорож. І тоді ти поїдеш його провідати.

— Паредес сказав мені, що я його вже не побачу, — зітхнула Лаліта. — І що я тут так і помру, прислуговуючи черницям. Нічого мені не присилай. Тобі гроші самій знадобляться, в місті треба мати їх багато.

Ви дозволите? Сержант кивнув, і лейтенант обійняв Боніфацію. Вона кліпала повіками, приголомшено крутила головою, але її губи й заплакані очі злегка посміхалися. Прошу, сеньйоро, зараз наша черга. Першим її обняв Важкий, а Чорний: чорт забирай, це щось задовго триває, — і Важкий: сеньйоре сержант, прошу не думати про мене погано, це я по-приятельському. Потім її обняли Блондин та Малюк. Лоцман Пінтадо відв’язав линву і, зігнувшись, стримував човен веслом. Сержант і Боніфація сіли між клунків, Пінтадо підняв весло, течія підхопила човен, понесла в бік Мараньйону.

— Ти повинна відвідати його, — наполягала Боніфація. — Я пришлю тобі гроші, навіть якщо ти не хочеш. А коли його випустять, то ви поїдете до П’юри, і я вам допоможу так, як ви мені допомогли. Там дона Адріана ніхто не знає, він зможе знайти собі будь-яку роботу.

— У тебе обличчя одразу повеселішає, щойно побачиш П’юру, маленька, — підбадьорив її сержант.

Боніфація тримала руку за бортом, і її пальці торкалися скаламученої води, проводячи прямі риски, що миттю зникали у пінистому нуртовинні, яке збурював гвинт. Іноді в темній глибині можна було помітити, як швидко промайне рибка. Над ними простиралося чисте небо, але вдалині, у напрямку Кордільєрів, пливли важкі хмари, які сонце розтинало, немов ножем.

— Це через черниць ти така сумна? — спитав сержант.

— І через Лаліту також, — відповіла Боніфація. — А про матір Анхеліку я весь час думаю. Вчора ввечері вона вчепилася в мене й не хотіла відпускати, так сумувала, що не могла й слова мовити.

— Черниці гарно повелися, — сказав сержант. — Але ж і обдарували тебе!

— Ми повернемось туди коли-небудь? — поцікавилася Боніфація. — Хоч раз влаштуємо собі таку прогулянку?

— Можливо, хто зна, — стенув плечима сержант. — Але як для прогулянки, то це трохи задалеко.

— Не плач, — сказала Боніфація. — Я писатиму тобі про все, що відбувається.

— Після від’їзду з Ікітоса я не мала жодної приятельки, — пожалілася Лаліта. — Там, на острові, індіанки майже не говорили по-іспанському, і ми могли порозумітися, коли йшлося про найпростіші речі. Ти була моєю найкращою приятелькою.

— І ти моєю також, — усміхнулася Боніфація. — Більше, ніж приятелькою, Лаліто. Тебе й мати Анхеліку я найдужче і тут любила. Ну годі, не плач.

— Чому ти так довго не повертався, Акіліно? — спитав Фусія. — Де ти подівся, старий?

— Заспокойся, друже, швидше я не міг, — відказав Акіліно. — Цей тип засипав мене питаннями і морочив голову — мовляв, як до цього поставляться черниці, лікар. Я ледве його ублагав, Фусіє, і тепер усе гаразд.

— Черниці? — здивувався Фусія. — Черниці там теж є?

— Вони там за сестер милосердя, опікуються хворими, — відповів Акіліно.

— Завези мене куди-небудь в інше місце, Акіліно, — попросив Фусія, — не залишай мене в Сан-Пабло, я не хочу там помирати.

— Той тип загріб усі гроші, але надавав мені купу обіцянок, — повідомив Акіліно. — Дістане тобі якісь документи і зробить так, щоб ніхто не довідався, хто ти.

— Ти віддав йому все, що я назбирав за стільки років? — простогнав Фусія. — Значить, я боровся, поневірявся лише для того, щоб якийсь жмикрут усе загріб?

— Мені довелося потроху набавляти, — сказав Акіліно. — Спочатку п’ятсот солів, та він відмовився, потім тисячу, і він знову відмовився, навіть балакати не хотів, казав, що в порівнянні з в’язницею — це мізер. Одне слово, витяг усе. Пообіцяв мені також, що даватиме тобі кращу їжу, кращі ліки. Що я ще міг зробити, Фусіє, було б гірше, якби він не погодився.

Лило як з відра, і старий, змоклий до нитки, кленучи лиху погоду, вивів човна з протоки, загрібаючи, мов навіжений. Вже підпливаючи до причалу, впізнав на вершині урвища голі постаті уамбісів. Гукнув до них їхньою мовою, щоб зійшли йому допомогти. Дикуни зникли за лупунами, які торсав вітер, через хвилину на крутому болотистому схилі з’явилися червонясті тіла, і ось уже вони покотилися вниз. Потім уамбіси прив’язали човен до палі й під ударами важких краплин, які розбризкувалися на їхніх плечах, знесли дона Акіліно на землю. Старий, видираючись схилом нагору, почав роздягатися. Діставшись до вершини, він зняв сорочку, а в селищі, не відповідаючи на питання, які йому ставили діти й жінки, що сиділи у хижках, зняв штани. І так, лише в солом’яному капелюсі і в коротеньких трусах, старий продерся заростями, вийшов на галявину, де жили християни, а там щось мавпоподібне, розхристане, збігло зі сходинок хижки, — Пантачо! — обійняло його, — знову мариш? — і пробелькотіло щось незрозуміле йому на вухо, — ти знову одурманив себе зіллям, навіть говорити не можеш, пусти мене. В Пантачі були безтямні очі, ниточки слини текли з рота. Дуже збуджений чимось, він махав руками, вказуючи на хижки. Старий побачив на терасі шапру. Вона стояла нерухомо, шия та руки в неї були прикрашені разками коралів і браслетами, обличчя розмальоване.

— Вони втекли, доне Акіліно, — врешті видушив із себе Пантача, поводячи очима. — А хазяїн лютує, зачинився там, уже місяць, як не хоче виходити.

— Він у себе в хижці? — спитав старий. — Пусти мене, я повинен з ним поговорити.

— Хто ти такий, щоб мені вказувати, — крикнув Фусія. — Вертайся назад, нехай той тип віддасть гроші, відвези мене на Сантьяго, хочу померти між людей, яких я знаю.

— Ти повинен почекати до ночі, — почав наполягати Акіліно. — Коли всі заснуть, я відвезу тебе до тієї баржі, де відвідувачів змушують митися, і там той тип візьме тебе. Ну, не дурій, Фусіє, спробуй зараз трошки поспати. А може, хочеш щось з’їсти?

— Так як ти зі мною тепер поводишся, так само будуть зі мною поводитись і там, — сказав Фусія. — Зовсім мене не слухаєш, сам усе вирішуєш, а я повинен тебе слухатися. Це моє, а не твоє життя, Акіліно, я не хочу, не покидай мене в цьому місці. Змилуйся хоч трохи, старий, повернімося на острів.

— Навіть коли б я й хотів, я не зміг би цього зробити, — заперечив Акіліно. — Проти течії, та ще ховаючись, до Сантьяго довелося б плисти не один місяць, а в нас немає вже ані газоліну, ані грошей. Я привіз тебе сюди по дружбі, щоб ти вмер серед християн, а не як поганин. Послухай мене, поспи трохи.

Тіло Фусії утворювало ледве помітний горбок під напнутою аж до підборіддя ковдрою. Москітна сітка закривала лише половину гамака, довкола панував страшенний розгардіяш, валялися консервні бляшанки, лушпиння, гарбузові пляшки з рештками масато, недоїдки. Стояв жахливий сморід, роїлися хмари мух. Старий торкнув Фусію за плече і, почувши хропіння, потрусив гамак обома руками. Повіки Фусії розклепилися, дві розжарені вуглини його налитих кров’ю очей впали на обличчя Акіліно, потім згасли, знову загорілись, і так кілька разів. Фусія підвівся на ліктях.

— Дощ захопив мене якраз посередині протоки, — сказав Акіліно. — Я весь змок.

Він зі злістю викрутив сорочку й штани, повісив їх на шнур москітної сітки. Надворі й далі лило, тьмяне світло спадало на калюжі й попелясте болото галявини, вітер далі атакував дерева. Час від часу похмуре небо прояснював кольоровий зигзаг, а за кілька секунд гримів грім.

— Ця хвойда втекла з Ньєвесом, — простогнав Фусія, не розплющуючи очей. — Ці паскуди утекли, Акіліно.

— А що тобі до того? — спитав Акіліно, рукою витираючи собі тіло. — Зрештою краще бути самому, аніж у поганому товаристві.

— Мені ця хвойда непотрібна, — відповів Фусія. — Але мене заїдає, що вона втекла з лоцманом. Ще заплатить мені за це.

Так само з заплющеними очима Фусія повернув голову, плюнув, — дивися, куди плюєш, чоловіче, — і підтяг собі ковдру аж до рота, — мало в мене не влучив.

— Скільки місяців ти не приїжджав? — прохрипів Фусія. — Чекаю на тебе цілу вічність.

— Багато маєш товару? — спитав Акіліно. — Куль каучуку? Шкір?

— Нам не пощастило. — Фусія скривився. — Ми натрапляли лише на порожні селища. Цього разу не маю товару.

— Таж ти не міг зрушити з місця, де вже тобі було нишпорити сельвою, — сказав Акіліно. — Померти серед своїх людей! Ти думаєш, що уамбіси залишилися б з тобою? Вони б утекли при першій нагоді.

— Я міг віддавати накази з гамака, — мовив Фусія. — Хум і Пантача повели б їх туди, куди б я звелів.

— Не кажи дурниць, — заперечив Акіліно. — Хума вони ненавидять і лише завдяки тобі досі не вбили. А Пантача вже несповна розуму від тих своїх відварів; він ледве розмовляв, коли ми поїхали. Всьому кінець, друже, не обманюй себе.

— Вигідно продав? — спитав Фусія. — Скільки грошей привіз?

— П’ятсот солів, — відповів Акіліно. — Не кривись, те добро не коштувало більше. Але що ж сталося, ти вперше не маєш товару?

— В цьому краю вже нічого не здобудеш, — сказав Фусія. — Ці собаки тепер пильнують, ховаються. Поїду десь далеко, хоча б і до міст, але дістану каучук.

— Лаліта забрала всі твої гроші? — спитав Акіліно. — Залишила тобі щось?

— Які гроші? — Фусія скорчився ще дужче, притримуючи ковдру біля рота. — Про які гроші ти кажеш?

— Про ті, які я тобі увесь час привозив, Фусіє, — нагадав старий. — Про твої злодійські гроші. Я знаю, що ти їх ховав. Скільки в тебе залишилось? П’ять тисяч солів? Десять тисяч?

— Ані тобі, ані будь-кому іншому вони не дістануться, це моє і лише моє, — відрізав Фусія.

— Не викаблучуйся, бо й так світ не милий, — сказав Акіліно. — І не дивись на мене такими очима, мене цим не злякаєш. Краще відповідай.

— Вони або надто мене боялись, або надто квапилися, тому що забули їх у мене забрати, — мовив Фусія. — Лаліта знала, де я їх ховаю.

— А може, вони просто пожаліли тебе, — висловив припущення Акіліно. — Може, подумали: він і так приречений, самотній, залишимо йому хоча б гроші, нехай втішається.

— Краще було б, якби ці собаки забрали у мене все, — прошепотів Фусія. — Якби не було тих грошей, то твій тип не згодився б мене взяти. А в тебе добре серце, старий, ти не покинув би мене, відвіз би назад на острів.

— Ну ось, нарешті ти вже трохи заспокоївся, — сказав Акіліно. — Знаєш, що я зроблю? Посічу трохи бананів і зварю їх. Вже завтра ти їстимеш як християнин, це буде твоє прощання з поганською кухнею.

Старий засміявся, розлягся в порожньому гамаку і, відштовхуючись ногою, почав гойдатися.

— Коли б я був твоїм ворогом, то мене б тут не було, — додав він. — Ті п'ятсот солів я міг би залишити собі. Я був певний, що цього разу ти не матимеш товару.

Дощ заливав терасу, глухо барабанив по покрівлі, а теплий вітер надимав москітну сітку, немовби то тріпотів крилами білий лелека.

— Можеш так не закриватися, — сказав Акіліно. — Я вже знаю, що в тебе шкіра з ніг злазить, Фусіє.

— Ця хвойда розповіла тобі про москітів? — пробурмотів Фусія. — Я розчухав собі ноги, ну вони й загноїлись, але тепер уже загоюються. Ті собаки думають, що в такому стані я не буду їх шукати. Побачимо, хто сміятиметься останній, Акіліно…

— Не змінюй тему, — мовив Акіліно. — З твоїми ногами справді краще?

— Дай мені ще трохи, старий, — попросив Фусія. — Там ще залишилося?

— Візьми мою миску, я більше не хочу, — сказав Акіліно. — Щодо їжі я трохи подібний до уамбісів, щоранку, як тільки прокидаюся, січу собі трохи бананів і варю.

— За островом я сумуватиму більше, ніж за Кампо Гранде, ще більше, ніж за Ікітосом, — промовив Фусія. — Мені здається, що острів — це єдина моя батьківщина. Навіть за уамбісами сумуватиму, Акіліно.

— За всіма будеш сумувати, лише не за своїм сином, — вколов його Акіліно. — Чи тобі байдуже, що Лаліта взяла його з собою?

— Може, це не мій син, — махнув рукою Фусія. — Може, та сучка…

— Ну годі, мовчи, я знаю тебе вже стільки років, і ти мене не надуриш, — урвав його Акіліно. — Скажи правду, як твої ноги? Краще чи гірше?

— Не говори зі мною таким тоном, — закричав Фусія. — Лайно. Не дозволяю.

Це прозвучало непереконливо, його голос перейшов у виття.

Акіліно зліз із гамака, підступив до нього. Фусія затулив собі долонями обличчя, увесь зіщулився.

— Друже, мене нема чого соромитися, — прошепотів старий. — Дай-но я подивлюсь.

Фусія не відповідав, Акіліно підняв краєчок ковдри. Фусія лежав без чобіт, і старий дивився на його голі ноги, вчепившись нігтями у ковдру, насупивши лоб і відкривши рот.

— Мені дуже прикро, Фусіє, але вже час, — квапив його Акіліно. — Ми повинні їхати.

— Ще трошки, старий, — пробелькотів Фусія. — Дай мені вогню, я викурю цигарку, і ти відвезеш мене до того типа. Лише десять хвилин, Акіліно.

— Кури швидше, — сказав старий. — Той тип, напевне, вже нас чекає.

— Дивися все, — проскиглив під ковдрою Фусія. — Навіть я не можу звикнути. Поглянь вище.

Він зігнув ноги і, знову випроставши їх, скинув ковдру на долівку. Тепер Акіліно міг бачити охлялі стегна, пахвину, полисілий лобок, маленький шматочок м’яса, що колись був членом, і живіт, з якого шкіра ще не злізла. Старий квапливо нахилився, підняв ковдру, накрив хворого.

— От бачиш, бачиш? — заплакав Фусія. — Бачиш, Акіліно, я навіть уже не чоловік.

— Він також обіцяв мені, що даватиме тобі цигарки, коли ти забажаєш, — мовив Акіліно. — Пам’ятай, як тільки припече, то попроси в нього.

— Я хотів би померти зараз, цієї миті, — сказав Фусія, — так раптово, щоб нічого не відчути. Ти загорнув би мене в ковдру і підвісив би на дереві, як роблять уамбіси. Тільки ніхто б не приходив щоранку по мені плакати. З чого ти смієшся?

— З того, як ти вдаєш, ніби куриш, а сам не затягуєшся, бережеш цигарку, щоб розтягти час, — зауважив Акіліно. — Ми ж туди однаково попливемо, що тобі з тих двох хвилин, чоловіче?

— Як же я туди попливу, Акіліно? — заскиглив Фусія. — Це дуже далеко.

— Тобі краще вмерти там, аніж тут. — Старий був непохитний. — Там тобою опікуватимуться, а хвороба перестане поширюватись, я знаю такого типа, який за ті гроші, що ти маєш, візьме тебе, не питаючи про жодні документи.

— Ми не допливемо туди, старий, мене схоплять на річці.

— Присягаюся, що допливемо, — пообіцяв Акіліно. — Навіть коли б нам довелося плисти тільки вночі й пробиратись тільки протоками. Але потрібно відпливати вже сьогодні, щоб ані Пантача, ані уамбіси нас не бачили. Ніхто про це не повинен знати. Лише там ти відчуватимеш себе в цілковитій безпеці.

— А поліція, а солдати, старий? — спитав Фусія. — Хіба ти не бачиш, що всі мене шукають? Не можу звідси навіть носа вистромити. Надто багато людей хочуть мені помститися.

— Сан-Пабло це таке місце, де тебе ніколи не шукатимуть, — запевнив старий. — Навіть якби й знали, що ти там, то не пішли б шукати. Але ніхто не дізнається.

— Старий, старий, — заплакав Фусія. — Ти добрий, благаю тебе, ти ж віриш у бога, зроби це, заради бога, Акіліно, спробуй мене зрозуміти.

— Я тебе чудово розумію, Фусіє. — Акіліно встав. — Але вже давно посутеніло, я повинен тебе врешті відвезти, бо тому типові набридне нас чекати.

Знову ніч, земля м'яка, ноги вгрузають аж по кісточки, і знову ті самі місця: берег, стежка, що звивається між гасієндами, маленький гайочок ріжкових дерев, піски. Ходи сюди, Тоньїто, щоб з Кастілії нас не побачили. Пісок сипле безжалісно, накрий її ковдрою, одягни на неї свій капелюх, нехай трохи нахилить голівку, бо в неї горітиме обличчя. Ті самі відголоси: шерех вітру в бавовні, музика гітар, співи, гульня, а вдосвіта сумне мукання корів. Ходи сюди, Тоньїто, сядемо тут, відпочинемо трохи, а потім знову погуляємо. Ті самі картини: чорний купол собору, зорі, які підморгують, зморшкувата пустеля, блакитні дюни, в далечині здіймається самотня будівля, синє світло, що падає з її вікон, тіні людей, які входять і виходять, а іноді, вранці, якийсь вершник, стадо кіз, човен Карлоса Рохаса і на другому березі річки сірі ворота різниці. Кажи їй про світанок, — чуєш мене, Тоньїто, ти спала? — про дзвіницю, дахи й балкони, про те, що насувається дощ або стелиться туман. Запитай, чи їй холодно, чи вона хоче вже повернутися назад, накрий її ноги курткою, нехай зіпреться на твоє плече. І знову зринає спогад, шалений галоп тієї ночі, раптове тремтіння її тіла. Встань, подивися, хто це мчить на конях в таку ранню годину? Чапіро, дон Еусебіо чи близнюки Темпле? Сховаймося, не рухайся, Тоньїто, не бійся, це два вершники. А вона, огорнута темрявою: хто, навіщо, як? І ти: проскакали неподалік від нас на диких конях, що за божевільні, погнали до річки, зараз повертаються, не бійся, маленька, а її схвильоване обличчя повертається то в один бік, то в другий, вуста тремтять, і нігті впинаються в твою руку, і ти чуєш уривчасте дихання, вловлюєш німе запитання, — чому, як? Тепер заспокой її, — я тобі поясню, Тоньїто, вони вже проїхали, і гнали так швидко, що я не бачив їхніх облич, — а вона, міцно притискаючись до нього, вдивляючись у темряву своїми невидющими очима, намагається зрозуміти, хто, чому, як. І ти: ну заспокойся, однаково, хто вони, що нам до того, дурненька. Вигадай щось, аби відвернути її увагу, — сховайся під ковдру, Тоньїто, накрийся, дозволь, я тебе накрию, он вони вже їдуть, їх дуже багато, якщо побачать нас, то вб’ють. Відчуй, як вона тремтить від страху, нехай вона пригорнеться до тебе, зіллється з тобою, а ти міцніше обійми її й скажи: я пожартував, маленька, ніхто не їде, поцілуй мене. Сьогодні не розмовляй, а лише відчувай її під своїм боком. Піски — це море, її постать — човен, який спокійно пливе, оминаючи мілини і зарості, не топчи її тінь. Закури цигарку, думай, що ти щасливий і що віддав би все на світі, аби лише знати, чи вона також щаслива. Розмовляй з нею, жартуй, скажи, що навчиш її курити, коли вона виросте, бо дівчатка не курять, і засмійся, і нехай вона теж засміється, — ну, посміхнися, Тоньїто, не будь весь час така серйозна, благаю тебе. І знову ця непевність, ця гіркота, що отруює життя, і ти: я знаю, тобі нудно сидіти під замком і слухати ті самі голоси, але постривай, тепер уже скоро, ми поїдемо до Ліми і в нас буде власний дім, і не потрібно буде ховатись, і я куплю тобі все, що забажаєш, Тоньїто. Спробуй ще зазнати того щасливого відчуття, — ти ніколи не гніваєшся, маленька, не будь такою, розгнівайся хоч раз, побий посуд, голосно поплач, — а перед очима знову відчужений вираз її обличчя, пульсуюча жилка на скроні, опущені повіки і вуста, які ніколи не викажуть її таємниці. У цих дівиць нічого не лишилося в житті, тільки спогади й сум, тому вони так піклуються про тебе, Тоньїто, приносять тобі солодощі, одягають, розчісують, їх просто важко впізнати, бо поміж собою вони постійно гризуться, а поруч з тобою стають такими послужливими, такими добрими. Як вони повели себе, коли ти з’явилася? Скажи їм: це я привів її, викрав, я кохаю її, вона житиме зі мною, ви повинні мені допомогти. І знову ти чуєш їхні збуджені голоси: обіцяємо, присягаємось, виправдаємо довір’я, яким ви нас обдарували. Послухай, як вони перешіптуються, подивися на їхні зворушені, зацікавлені, усміхнені обличчя, — хочемо піднятися у вежку, щоб побачити її, порозмовляти з нею. І знову перед тобою вона, а ти: всі тебе люблять. Тому, що ти молода? Тому, що не можеш говорити? Чи тому, що їм тебе шкода? І знову пригадується ніч: річка плине в темряві, у місті світло вже загасло, місяць ледве освітлює пустелю, паростки на полях, що темніють невиразними плямами, а вона поряд з тобою: водночас далека, безборонна. Поклич її, запитай: Тоньїто, чуєш мене? Що ти відчуваєш, чому ти так тягнеш мене за руку, ти злякалася піщаної зливи? Ходи сюди, Тоньїто, накрийся, це мине, думаєш, що пісок нас засипле, поховає живцем? Чому ти так тремтиш? Що відчуваєш? Тобі бракує повітря? Може, хочеш повернутися назад? Але ж я й тупий, це жахливо нічого не розуміти, моя маленька, не здогадуватися, що з тобою діється. І знову твоє серце немов пульсуюче джерело, з якого б’ють питання: яким ти уявляєш собі мене, якими — дівиць, і обличчя, і землю, по якій ти ходиш, звідки, на твою думку, долинають звуки, яка ти сама і що означають ті голоси? Ти думаєш, що всі такі, як і ти? Що ми чуємо слова, але не відповідаємо? Що хтось дає нам їсти, вкладає спати і допомагає підійматися сходами? Тоньїто, Тоньїто, що ти відчуваєш? Чи ти знаєш, що таке кохання? Чому ти цілуєш мене? Але, Ансельмо, не отруюй її своїм сумом, промовляй тихіше, лагідніше, скажи їй: мої відчуття це твої відчуття, я хочу страждати тоді, коли страждаєш ти. Добре, Тоньїто, годі про це, просто я рознервувався. Розкажи їй про місто, про бідну гальїнасерку, яка жаліється на свою хворобу, про клаповухого і про кошики, і про те, що кажуть люди у «Північній зірці», — всі запитують про тебе, шукають тебе, сушать собі голову над тим, що з тобою сталося, може, бідолашну вбили, може, її викрав якийсь приїжджий. Розкажи їй про різні чутки, брехні й плітки, що їх розпускають люди. Запитай її, чи пам’ятає вона про своє минуле? Чи хотіла б вернутися на площу? Засмагати на сонці біля павільйону? Чи сумує вона за гальїнасеркою, чи хотіла б зустрітися з нею? Візьмемо її з собою до Ліми? Але Тоньїта не може або не хоче чути, щось її від’єднує від тебе, турбує, і знову її рука починає тремтіти. Що з тобою? У тебе щось болить? Хочеш, щоб я погладив тебе? Зроби їй приємність, торкнися там, де вона показує, але не натискай надто міцно, проведи рукою по її животу десять разів, сто разів, — а, знаю, це в тебе після обіду, хочеш випорожнитися? Допоможи їй, нехай присяде, ти зробиш їй намет, розгорни ковдру в неї над головою, затули від сухого дощу, і її не сіктиме пісок. Однак усе марно, її щоки мокрі від сліз, і вона тремтить ще дужче, і її обличчя скривилося від страждання, а ти не можеш угадати, що з нею діється, — це жахливо, Тоньїто, чим я можу тобі допомогти? Візьми її на руки, біжи, цілуй її, — онде дім, уже близенько, випий трошки мате, — потім вклади в постіль, і завтра вона прокинеться здорова, і нехай не плаче, заради бога, нехай не плаче. Поклич Анхеліку Мерседес, щоб вилікувала її, і Анхеліка: мабуть, це розлад шлунку, хазяїне. А ти: гарячого чаю? Грілку? І вона: нічого страшного, не бійтеся так. А ти: крушини, ромашки? Анхеліка Мерседес гладила, масажувала те саме місце, а ти ніяк не міг зрозуміти, — що за дурень, що за дурень! І ось в пам’яті спливають радісні обличчя дівиць, запахи кремів, тальку і вазеліну, весела метушня й вереск, — хазяїн не розуміє, подумати тільки, оце невинний хлопчик. Дивись, як товпляться довкола неї, пестять її, розмовляють і хихотять. Нехай собі тішаться, покинь їх, зійди сходами вниз, відкоркуй пляшку, вмостись у кріслі, підійми тост за її здоров’я і, заплющивши очі, спробуй зрозуміти, що кажуть дівиці: два місяці щонайменше, а Метелик — три, а Світлячок — чотири. Хазяїне, коли в неї припинилися місячні? Відчуваючи, як від алкоголю ноги стають ватяними, як по жилах розливається заспокійливе тепло й зникає неспокій, подумки присором себе і скажи: я ніколи цього не рахував. Що мені було до цього? Хіба це так важливо, народиться воно завтра чи через вісім місяців? Головне, щоб Тоньїта була здоровою й веселою. Стань навколішки біля її ліжка, скажи собі: нічого страшного, цьому треба радіти, ти будеш пестити його, міняти пелюшки, а якщо народиться дівчинка, то нехай вона буде схожа на матір. І нехай завтра дівиці підуть до дона Еусебіо, куплять усе, що потрібно; напевне, служники сміятимуться, мовляв, хто це збирається народжувати і від кого? Якщо буде хлопчик, то я назву його Ансельмо. Піди в Гальїнасеру, пошукай теслів, нехай принесуть дошки, цвяхи та молотки, нехай зроблять маленьке ліжечко, а як почнуть розпитувать, то вигадай їм що-небудь. Тоньїто, Тоньїто, нехай в тебе будуть усілякі забаганки, стань такою як інші. Ти можеш його намацати? Воно вже ворушиться? І спитай себе: добре чи погано, що все це було, чи таким має бути життя і що б трапилось, якби з нею, якби з тобою і з нею, не сталося цього? А може, це був просто сон? І, зробивши останнє зусилля, знову спитай себе: чи змирився ти з долею? Чому ти призвичаївся до думки про свою смерть? Тому, що ти старий, чи тому, що Тоньїта померла?

— Чекатимеш на нього? — звернулася Чунга до Дикунки. — Може, він зараз з іншою жінкою.

— Хто це? — Арфіст утупився своїми вицвілими очима в бік сходів. — Сандра?

— Ні, маестро, — озвався Болас. — Це новенька.

— Він повинен був прийти до мене, сеньйоре, але, мабуть, забув, — сказала Дикунка. — Ну, то я піду.

— Спочатку поснідай, дівчино, — запропонував арфіст. — Чунгіто, запроси її.

— Так, звичайно, принеси собі чашку, — мовила Чунга. — У чайнику гаряче молоко.

Музиканти їли за столом біля бару при світлі бузкової лампочки, єдиної, яка ще світилася. Дикунка сіла між Боласом і Молодим Алехандро, — досі тебе не було чутно, ти дуже мовчазна, чи в твоїх краях усі жінки такі? Крізь вікно невиразно вимальовувалися хижки передмістя, оповитого темрявою, а нагорі підморгували три бліді зірочки. Ні, сеньйори, вони тріскотять, мов папуги. І арфіст, гризучи окраєць хліба: які ще папуги? А вона: так, в наших краях є такі пташки. І він, перестаючи жувати: тобто, дівчино, ти народилася не в П'юрі? Ні, сеньйоре, дуже далеко звідси, в сельві. Я не знаю, в якому саме місці, але завжди жила в Санта-Марія де Ньєві. Це маленьке містечко, сеньйоре, без автомобілів, великих будинків і кінотеатрів. Арфіст здивовано підняв голову: сельва, папуги? — і раптом швидко одяг окуляри, — дівчино, я вже забув, що все це існує на світі. Біля якої річки стоїть Санта-Марія де Ньєва? Близько чи далеко від Ікітоса? Сельва, як цікаво. Однакові кільця диму, які щохвилини випливали з вуст Молодого, розросталися, втрачали форму й танули під стелею. Я дуже хотів би побувати в Амазонії, послухати музику дикунів. Вона не схожа на креольську, авжеж? Зовсім не схожа, сеньйоре, тамтешні люди мало співають, а їхні пісні не такі веселі, як марінера чи вальс, швидше сумні й дивно звучать. І Молодий: я дуже люблю сумну музику. А які слова у цих піснях, дуже поетичні? Ви ж розумієте їхню мову, так? І Дикунка: ні, я не розумію мови, — вона затнулася й опустила очі, — дикунів, знаю деякі слівця, бо часто чула їх, от і запам’ятала. Але ви не думайте, сеньйоре, там багато білих, а дикунів майже не видно, вони живуть у лісі.

— А як ти потрапила до рук Хосефіно? — спитала Чунга. — Що ти знайшла в тому пройдисвітові?

— Хіба це так важливо, Чунго, — махнув рукою Молодий. — Кохання не розуміє доказів. Так само не любить запитань і не дає відповідей, як сказав один поет.

— Не лякайся, Дикунко, — засміялася Чунга. — Я питаю лише так, жартома. — Мене мало цікавить чуже життя.

— Що з вами, маестро? Чому ви так спохмурніли? — затурбувався Болас. — У вас молоко холоне.

— І в сеньйорити теж, — докинув Молодий. — Випийте його швидше, будь ласка. Може, ви хочете печива?

— Доки ти звертатимешся до дівок на «ви»? — спитав Болас. — Смішний ти, Молодий.

— Я з усіма жінками розмовляю однаково, — відповів Молодий. — Дівки чи черниці, яка різниця, я всіх їх поважаю.

— Тоді чому в твоїх піснях стільки на них нарікань? — зауважила Чунга. — Уїдливий з тебе композитор!

— Я їх не ображаю, а співаю їм правду, — сказав Молодий з легкою усмішкою, випускаючи останнє колечко диму, біле й бездоганне.

Дикунка встала, — сеньйоро, мені хочеться спати, я піду, дуже дякую за снідання, — але арфіст схопив її за руку, — зачекай, дівчино. Ти підеш до непереможного? На площу Меріно? Ми тебе підвеземо. Боласе, збігай по таксі, бо мені теж хочеться спати. Болас підвівся, вийшов на вулицю, і крізь двері, що зачинилися за ним, війнуло свіже повітря. Селище потопало в темряві. І Молодий: ви помітили, яке примхливе небо в П'юрі? Вчора на цю пору вже пекло сонце, пісок не падав, халупи біліли, мов свіжовимиті. А сьогодні ця клята ніч ніяк не хоче закінчитись, що було б, якби так залишилося назавжди? Молодий вказав рукою на прямокутничок неба, облямований вікном. Щодо мене, то я був би щасливий, але іншим це, мабуть, не сподобалося б. Чунга покрутила пальцем собі біля скроні: от іще, чим переймається, якийсь схибнутий. Вже шоста? — Дикунка схрестила ноги, сперлася ліктями на стіл. — У сельві світає набагато раніше, о цій порі всі вже на ногах. І арфіст: так, так, небо стає рожеве, зелене, блакитне, різнокольорове, — і Чунга: як це? — і Молодий: як це, маестро, ви знаєте сельву? Ні, просто уявляю її собі, зі мною таке буває; якщо лишилося трохи молока, я охоче б випив. Дикунка налила йому, підсолодила. Чунга недовірливо дивилася на арфіста, зараз у неї був злостивий вираз обличчя. Молодий закурив наступну цигарку і знову почав випускати з рота сизуваті колечка диму. Прозорі й легкі, вони пливли до чорного квадрата вікна, наздоганяючи одне одного на півдорозі, — на мене світло діє не так, як на інших людей, — з’єднувалися в маленькі хмаринки, — вони тішаться, коли світить сонце, смутнішають, коли западає ніч, — і нарешті танули, зникали, — а я, навпаки, вдень сповнений гіркоти і лише надвечір оживаю. Це тому, Молодий, — сказав дон Ансельмо, — що ми всі, і Чунгіта, і Болас, і я сам, а тепер ось і дівчина, стали опівнічниками, щось на зразок лисиць чи сов. Раптом грюкнули двері, і на порозі з’явився Болас, який підтримував Хосефіно, схопивши його за поперек, — погляньте, кого я зустрів, він стояв посеред дороги й балакав сам до себе.

— Але ж і набрався ти, Хосефіно, — сказала Чунга. — Ледь на ногах стоїш.

— Добрий день, хлопче, — привітався арфіст. — Ми вже думали, що ти за нею не прийдеш. Збиралися самі її завезти.

— Нема чого з ним балакати, маестро, — сказав Молодий. — Він уже готовий.

Дикунка й Болас допровадили його до столу, а Хосефіно: я не готовий, що за дурниці, нехай Чунгіта принесе нам пляшечку пива. Арфіст підвівся: хлопче, дякую за добрі наміри, але вже пізно і таксі чекає на нас. Хосефіно кривлявся, був у піднесеному настрої, горлав: ви тут усі закиснете, ха-ха, молоко п’єте, це добре для дітей. І Чунга: добре, до побачення, заберіть його. Вони вийшли на вулицю. Над казармами Грау вже прорізалася блакитна риска обрію, а в селищі час від часу з’являлися у вікнах заспані обличчя, чулося потріскування вогню в пічках, вітер доносив гіркі запахи. Вони перейшли через піски, — арфіста підтримували Болас та Молодий, а Хосефіно спирався на Дикунку, — і на дорозі всі сіли в таксі. Хосефіно сміявся: Дикунка ревнує мене, старий, каже, навіщо ти стільки п’єш, і де був, і з ким, висповідати мене хоче.

— Правильно, дівчино, — сказав арфіст. — Немає нічого гіршого від мангача, ніколи йому не вір.

— Що це таке? — вигукнув Хосефіно. — Ти що собі дозволяєш? Гей, що це таке? Ти її, друже, не мацай, бо проллється кров, друже. Ти що?

— Я нікого не мацаю, — сказав таксист. — Це не моя провина, що автомобіль тісний. Хіба я вас зачіпав, сеньйорито? Я роблю лише те, що мені належить і не шукаю собі пригод.

Хосефіно вибухнув сміхом, — жартів не розумієш, друже? Якщо тобі так кортить, то помацай, я дозволяю, — і таксист також засміявся, — я думав, сеньйоре, ви кажете серйозно. Хосефіно повернувся до музикантів, — сьогодні у Мавпи день народження, давайте відзначимо його всі разом. І Болас: маестро вже стомлений, він повинен відпочити. А Хосефіно: я дуже шкодую, страшенно шкодую, — він позіхнув і заплющив очі. Таксі проїхало повз собор, ліхтарі на Пласа де Армас вже згасли. Приземкуваті обриси тамариндів щільно оточували круглий павільйон з опуклим, мов парасолька, дахом, і Дикунка: не будь такий лихий, я ж тебе просила. І її зелені, великі, налякані очі шукали очей Хосефіно, а той простягнув руку зі скарлюченими пальцями, — так, я злий, кого завгодно з’їм живцем. Він затрясся від сміху, таксист подивився на нього краєчком ока. Машина їхала вулицею Ліми, поміж будинком «Ля індустрія» й залізною огорожею ратуші. І Хосефіно: ти не хочеш їхати туди, але Мавпі саме вчора виповнилося сто років, він чекає на нас, а брати Леон мої друзі, і я виконую всі їхні прохання.

— Не чіпляйся до дівчини, Хосефіно, — сказав арфіст. — Мабуть, вона дуже стомлена, дай їй спокій.

— Вона не хоче їхати до мене додому, арфісте, — пробурмотів Хосефіно. — Не хоче бачити непереможних. Каже, що соромиться. Зупинися, друже, ми тут вийдемо.

Таксі загальмувало. Вулиця Такна й площа Меріно тонули в темряві, але проспект Санчеса Серро освітлювали фари колони ваговозів, які їхали в бік Старого мосту. Хосефіно вистрибнув з таксі, Дикунка не рухалася. Він почав витягувати її з машини, вона пручалась, і арфіст: не сваріться так, не треба, — а Хосефіно: ви теж зайдіть, і таксист нехай зайде, адже Мавпа дуже старий, йому виповнилася тисяча років. Проте Болас звелів водієві, і той рушив. Зараз уже й проспект губився в темряві, а ваговози перетворилися на червоні вогники, які віддалялись у бік річки. Хосефіно засвистів, обійняв за плечі Дикунку, і вона спокійно пішла поруч з ним. Хосефіно відчинив двері; на кріслі, під маленьким бра, сидів Мавпа й хропів. Над порожніми пляшками, склянками та рештками їжі стелився тютюновий дим. Що, вже готові? — Хосефіно підстрибнув, — і це називається мангачі? З сусідньої кімнати долинув невиразний голос. Оце так, — крикнув Хосефіно, — Хосе вклався на моє ліжко, я його вб’ю. Мавпа трусонув головою, — хто, чорт забирай, готовий? — і посміхнувся, очі в нього заблищали, боже мій, кого я бачу. Він підвівся й пішов до Дикунки, — що за радість зустріти тебе, сестрице, — відсуваючи рукою стільці та відкидаючи ногою пляшки на підлозі, — я так хотів тебе знову побачити. А Хосефіно: ну, дотримав я слова чи не дотримав? Чим я гірший від мангачів? З розкритими обіймами, розчухраний, широко посміхаючись, Мавпа йшов зигзагами до Дикунки, — яка ж бо ти стала гарненька, сестрице, не бійся мене, ти повинна мене привітати, хіба ти не знаєш, що сьогодні мій день народження?

— Це правда, йому саме виповнилося мільйон років, — виголосив Хосефіно. — Годі видурюватися, Дикунко, поцілуй його.

Він безсило впав у крісло, схопив пляшку, підніс до рота, відпив. Раптом почувся ляпас, — ну й сестриця, ну й злюка, — Хосефіно засміявся, і Мавпа дістав ще ляпаса, — ну й злюка. Тепер Дикунка ходила з кутка в куток, Мавпа ходив за нею слідом, перекидаючи пляшки, що стояли на підлозі, а з сусідньої кімнати чувся голос Хосе: лише пити та гуляти… Хосефіно теж підспівував, зіщулившись у кріслі й випустивши пляшку з рук. Дикунка й Мавпа стояли в кутку, вона далі била його, — ну й сестриця, ну й злюка, зараз мені справді боляче, чому ти мене б’єш, краще поцілуй, — і вона також почала сміятись, дивлячись на блазнювання Мавпи, і навіть невидимий Хосе сміявся, — сестрице, гарна лялечко.

Епілог

Губернатор легенько стукає три рази, двері головної будівлі відчиняються. Рожевощока мати Гризельда намагається всміхнутися Хуліо Реатегі, але її очі, повні жаху, дивляться у бік площі Санта-Марія де Ньєва, губи тремтять. Губернатор входить, дівчинка слухняно йде за ним. Вони прямують затіненим коридором до кабінету ігумені, і тепер з містечка долинають приглушені, далекі звуки, як буває в неділю, коли вихованки спускаються до річки. У кабінеті губернатор сідає на один з брезентових стільців. Полегшено зітхає, заплющує очі. Дівчинка стоїть біля дверей з похиленою головою; коли входить ігуменя, вона підбігає до Хуліо Реатегі, який вже підвівся зі стільця, — добрий день, мати. Ігуменя відповідає йому крижаною посмішкою, жестом показує, щоб знову сів, а сама залишається біля письмового столу. Коли я побачив в Уракусі серед дикунів цю дівчину, в якої такий розумний погляд, то мені стало її шкода, і я подумав, що в місії її зможуть виховати, чи добре я зробив? Дуже добре, доне Хуліо, — ігуменя промовляє так само холодно, як і усміхається, — ми для цього тут і є. Дівчинка не розуміє по-іспанському, мати, але швидко навчиться, вона дуже жвава і під час усієї подорожі жодного разу не завдала нікому клопоту. Ігуменя уважно слухає його, нерухома, мов дерев’яне розп’яття, прибите до стіни, і коли Хуліо Реатегі замовкає, вона ані згоджується, ані про що не запитує — просто чекає зі складеними на животі долонями та з легко закушеними губами. Гаразд, мати, в такому разі я залишаю її, — Хуліо Реатегі підводиться, — мені вже треба йти, — і всміхається до ігумені. Це все було дуже важко, дуже обтяжливо, дощі, різні незручності, а тепер я навіть не можу лягти поспати, чого б найбільше бажав, бо друзі приготували невеличке частування, і, якщо я не прийду, вони образяться. Ігуменя простягує йому руку, в цю мить галас дужчає, за кілька секунд розлягається дуже близько, немовби вигуки і вереск вже долинають не з площі, а з садка чи з каплиці. Потім галас трохи стихає, знову стає приглушеним, ігуменя кліпає очима, затримується біля дверей, повертається до губернатора, — доне Хуліо, — і, не посміхаючись, бліда, з вогкими губами, — бог зарахує вам те, що ви робите для цієї дівчинки, — змертвілим голосом, — я хочу лише вам нагадати, що християнин повинен вміти пробачати. Хуліо Реатегі трохи нахиляє голову й схрещує руки на грудях, набуваючи при цьому якогось поважного, лагідного, урочистого вигляду. Доне Хуліо, зробіть це заради бога, — тепер ігуменя говорить пристрасно, — заради своєї дружини, такої набожної. Губернатор киває головою. Хіба це не бідний, нещасний чоловік? — обличчя ігумені стає дедалі стурбованіше, — хіба він мав коли-небудь якесь виховання? — вона замислено погладжує себе по щоці, — хіба відає він, що говорить? — і на чолі в неї з’являється кілька зморщок. Дівчинка дивиться на них спідлоба, з-поміж волосся блищать її перелякані, зелені, дикі очі. Мені це болить дужче, ніж будь-кому, мати, — губернатор промовляє, не підвищуючи голосу, — це те, що цілковито суперечить моїй вдачі й моїм принципам, але зрештою йдеться не про мене, бо я скоро виїжджаю з Санта-Марія де Ньєви, а про тих, які залишаються, про Бенсаса, Ескабіно, Агілу, про вас, про вихованок, про місію. Чи ж ви, мати, не прагнете, щоб ця земля стала цивілізованою? Але ж, доне Хуліо, християни мають іншу зброю проти несправедливості, я знаю, що ви добра людина й не можете підтримувати таких засобів. Спробуйте отямити їх, тут всі вас слухаються, скажіть їм, щоб не знущалися над тим нещасним. Мені дуже шкода, але я повинен вас розчарувати, шановна ігумене, річ у тім, що я переконаний: це єдиний засіб добитися порядку. Інша зброя? Та, якою послуговуються місіонери? Скільки століть вони вже тут? І чи далеко зайшли з тією зброєю? А йдеться лише про те, щоб добре провчити дикунів, адже цей бандит і його люди по-варварському напали на одного капрала з Борха, вбили рекрута, ошукали дона Педро Ескабіно. І раптом ігуменя: ні, — гнівно трясе головою, — ні, ні, — підвищує голос, — помста це жорстокість, так можуть чинити лише дикуни, а цьому нещасному саме мстять. Чому не віддати його під суд? Чому не посадити в тюрму? Чи ви розумієте, доне Хуліо, що це страшно, що не можна так поводитися з людською істотою? Це не помста, навіть не кара, — Хуліо Реатегі стишує голос й кінчиками пальців гладить брудне волосся дівчинки, — йдеться про те, щоб відвернути нові безчинства. Мені сумно їхати звідси, мати, залишаючи про себе в місії прикрий спогад, але це потрібно для загального добра. Я дуже прив’язався до Санта-Марія де Ньєви. Займаючи посаду губернатора, я занедбав власні інтереси, змарнував гроші, однак не шкодую про це, адже в містечку видно ознаки прогресу. Тепер тут є влада, невдовзі буде закладено жандармську дільницю, люди житимуть спокійніше. Це треба врахувати. Доне Хуліо, місія перша дякує вам за все, що ви зробили для Санта-Марія де Ньєви, але хто з християн здатний зрозуміти людей, які чинять таке вбивство? Хіба він винний, що його не навчено, як відрізняти добро від зла? Так його ж не вб’ють, мати, і не посадять в тюрму, він сам, певно, згоден витерпіти ці знущання, аніж стати в’язнем. Вони не відчувають до нього ненависті, мати, хочуть тільки, щоб агваруни навчилися розрізняти, де добро, а де зло, і не їхня вина, що дикуни розуміють лише нагайку. Кілька секунд вони мовчать, потім губернатор подає ігумені руку й виходить. Дівчинка йде за ним, та ледве ступає кілька кроків, як ігуменя бере її за руку, і вона не пробує пручатися, тільки похиляє голову. Доне Хуліо, як її ім’я? Адже її треба охрестити. Не знаю, мати, в усякому разі, не християнське, підберіть їй яке-небудь. Він легенько вклоняється, виходить з головної будівлі, йде широкими кроками через подвір’я місії й швидко спускається стежкою. Діставшись до площі, дивиться на Хума. Прив’язаний за руки до капірони, він хилитається, як маятник, над головами цікавих. Бенсаса, Агіли, Ескабіно там уже немає, лише стоять капрал Дельгадо, кілька солдатів і старі та молоді агваруни, що збилися в гурт. Капрал уже не кричить, Хум також замовк. Хуліо Реатегі дивиться на пристань: там погойдуються порожні човни, їх уже розвантажили. Яскраво-жовте сонце висить просто над головою, ледве що не засліплює. Реатегі рушає в бік губернаторського будинку, але, проходячи повз кайірону, затримується, дивиться на Хума знову. Потім притуляє обидві долоні собі до лоба, однак і це не захищає його очі від сонячного проміння. Обличчя Хума важко розгледіти. Він знепритомнів? Рот, здається, відкритий? Чи крикне він ще раз «піруванці»? Знову ображатиме капрала? Ні, не кричить, а може, рот у нього й не відкритий. Живіт у Хума запав, тіло витягнулося, і можна було подумати, що це високий і худий християнин, а не дебелий череватий дикун. Реатегі йде далі, входить у губернаторський будинок, кашляє від густого тютюнового диму, подає руку одним, обіймається з іншими. Чути якісь жарти, сміх, хтось дає йому склянку пива. Він випиває її одним духом і сідає. Довкола нього точаться розмови, християни пітніють, — доне Хуліо, нам буде вас не вистачати, ми сумуватимемо за вами. І я теж, але мені треба нарешті зайнятися власними справами, усе занедбав: плантації, лісопилку, готель в Ікітосі. Поки я був тут, мої любі, я втратив багато грошей і постарів. Не люблю політики, моя стихія — це праця. Послужливі руки наповнюють йому склянку, поплескують його по плечах, — доне Хуліо, всі прийшли попрощатись з вами, навіть ті, хто живе по той бік порогів. Я втомився, Аревало, не спав дві ночі, кістки болять, — і дон Хуліо витирає лоб, шию, щоки. Часом Мануель Агіла і Педро Ескабіно на хвилину відсовуються один від одного, і тоді в гратчастому вікні видніються капірони на площі. Роззяви все ще там чи спека їх розігнала? Хума звідси не видно, його землисте тіло розчинилося в потоках світла або злилося з корою стовбурів. Мої любі, а що як він там помре? Треба, щоб наша помста була для нього доброю наукою, дикун повинен вернутися до Уракуси і розповісти решті,що трапилося. Не помре, доне Хуліо, йому корисно трохи засмагнути. Це Мануель Агіла так жартує? До речі, нехай дон Педро обов’язково заплатить тим поганам за товар, щоб потім не було мови про зловживання, просто ми поставили дещо на свої місця. Звичайно, доне Хуліо, я заплачу тим собацюрам різницю, бо маю лише одне бажання: хочу з ними торгувати, як і раніше. А дон Фабіо Куеста заслуговує на довір’я, доне Хуліо? Це Аревало Бенсас запитує? Якби не заслуговував, то я не домагався б його призначення. Я працюю з ним уже багато років, Аревало. Чоловік він, може, трохи флегматичний, але справедливий і доброзичливий, як мало хто, співпрацювати з ним буде дуже добре, запевняю вас. Тільки б не було більше клопотів, просто жахливо, скільки часу через це марнується, — Хуліо Реатегі витер лоб, — слава богу, почуваю себе вже краще. Коли я увійшов сюди, то мені трохи запаморочилось у голові. Може, це від голоду, доне Хуліо? Найліпше буде, якщо ми підемо снідати, капітан Кірога чекає на нас. До речі, який він, цей капітан, доне Хуліо? Має свої слабкі місця, як і кожен, доне Педро, але загалом чоловік порядний.

І

— Ти не з'являвся більше року, — кричить Фусія.

— Нічого не розумію, — бурмотить Акіліно, притуливши до вуха долоню; його очі то блукають по перемішаних між собою кронах чонт та капанауа, то крадькома й насторожено зиркають на хижки, що видніються за папороттю, та на стежку, яка веде до них. — Що ти кажеш, Фусіє?

— Минув рік, — кричить Фусія. — Ти не з’являвся більше року, Акіліно.

Цього разу старий киває, і його загноєні очі через хвилину затримуються на Фусії. Потім знову починають блукати по прибережній воді, по деревах, по стежці, — та ні, друже, минуло лише кілька місяців. У хижках не чутно жодного руху, все виглядає спорожнілим, — але я в це не вірю, Фусіє, а якщо вони знову так, як тоді, вистрибнуть голі й з вереском кинуться стежкою, а я знову змушений буду стрибнути у воду? Фусіє, ти впевнений, що вони не прийдуть?

— Рік і тиждень, — уточнює Фусія. — Я рахую всі дні. Зараз, як тільки ти підеш, знову почну рахувати. Щоранку я роблю на стіні позначку. Спочатку я не міг, але тепер дію ногою, як рукою, хапаю патичок двома пальцями. Хочеш подивитись, Акіліно?

Здорового ногою він розгрібає невеличку купку каміння, потім розчепірює два неушкоджені пальці, що нагадують клешню скорпіона, і підіймає ними камінець, а тоді швидким рухом ноги малює на піску маленьку пряму риску, яку вітер замітає за кілька секунд.

— Навіщо ти це робиш, Фусіє? — цікавиться Акіліно.

— Бачив, старий? — кричить Фусія. — Кожного дня я роблю позначки, щоразу менші, щоб умістилися біля мого ліжка. Цього року їх дуже багато, щось близько двадцяти рядків. А коли ти приїжджаєш, я віддаю свою їжу санітарові, і він замазує їх вапном, щоб я знову міг позначати далі. Сьогодні ввечері я віддам йому свою порцію, завтра вранці він замаже їх.

— Так, так, — заспокійливо промовляє старий, — нехай буде більше року, тільки не дратуйся, не кричи. Не міг я приїхати раніше, подорож для мене вже не така легка справа. Хіба ти не бачиш, що роки летять? Я не хочу вмерти на воді, річка добра для життя, а не для смерті. Чому ти безперервно кричиш, тобі горло не болить?

Фусія підсовується до Акіліно, нахиляє голову до його обличчя, той кривиться й задкує, але Фусія харчить і підстрибує, тоді Акіліно уважно дивиться на нього, — ну вже бачу, бачу. Старий затискає собі носа, і Фусія повертається на своє місце. Тому, Фусіє, я й не розумів, що ти кажеш. А як ти їси без зубів? Мабуть, важко ковтати непережовану їжу? Фусія заперечливо хитає головою.

— Черниці мені все розмочують у воді, — кричить він. — Хліб, овочі все, доки не почне м’якнути, тоді я й ковтаю. Лише з голосом щось негаразд, починає зникати.

— Не гнівайся, що я затискаю собі ніс, — гугнявить Акіліно. — Від цього запаху мене нудить, голова йде обертом. Останній раз мені цілу ніч хотілося блювати. Якби я знав, що тобі так важко їсти, то не привіз би галет. Вони тобі ясна подряпають. Наступного разу привезу кілька пляшок пива. Тільки б не забути, бо старий я вже став, усе вилітає з голови.

— Добре, що немає сонця, — кричить Фусія. — Бо коли пече сонце і ми ходимо на пляж, то навіть черниці й лікар затикають собі носи, кажуть, що страшенно смердить. Я сам уже нічого не відчуваю, вже призвичаївся. Знаєш, на що це схоже?

— Не кричи так. — Акіліно дивиться на важкі, сірі хмари, які затягують небо, олив’яне світло спадає на дерева. — Думаю, що скоро піде дощ, але однаково мені треба їхати. Не буду тут спати, Фусіє.

— Пам’ятаєш ті квіти, що росли на острові? — Фусія підстрибує на місці, мов безволоса червоняста мавпочка. — Такі жовті — вони розкриваються на сонці й закриваються надвечір. Ті, про які уамбіси казали, що це духи. Пам’ятаєш?

— Попливу, хоч би лило, мов із відра, — промовляє Акіліно. — Тут не буду спати.

— Так ось, виразки такі самі, як ті квіти, — кричить Фусія. — На сонці вони теж розкриваються, і з них тече гній, тому й смердить. Але натомість нам стає краще, тіло не свербить. Ми тоді задоволені й не сваримося.

— Не кричи так, Фусіє, — просить Акіліно. — Поглянь, як захмарилося небо і вітер розходився. Черниця каже, що це шкодить тобі, мусиш повернутися до своєї хижки. А я краще піду.

— Однак ми не відчуваємо смороду ані на сонці, ані коли хмарно, — кричить Фусія. — Ніколи не відчуваємо. Від нас завжди смердить, а нам і байдуже, ніби то запах самого життя. Розумієш мене, старий?

Акіліно перестає затискати ніс, глибоко зітхає. Тонкі зморшки крають його обличчя під солом’яним капелюхом. Вітер роздимає його бавовняну сорочку, часом оголюючи худорляві груди, випнуті ребра, смагляву шкіру. Старий опускає очі й зиркає на Фусію, схожого тепер на великого краба.

— Який він, цей сморід? — кричить Фусія. — Як від гнилої риби?

— Заради бога, не горлай так, — просить Акіліно. — Мені треба зараз їхати. Як повернуся, привезу тобі що-небудь м’якеньке, щоб ти міг ковтати, не пережовуючи.

— Сідай, сідай! — кричить Фусія. — Чому ти встав, Акіліно? Сідай, сідай!

Він навприсядки стрибає довкола Акіліно й хоче зазирнути йому в очі, але старий уперто дивиться на хмари, на пальми, на брудні води річки. Фусія вже дістався до ніг Акіліно. Старий сідає.

— Побудь ще трошки, Акіліно, — кричить він. — Адже ти щойно приїхав.

— О, лише зараз пригадав, хочу тобі щось розповісти. — Старий ляскає себе по лобі, і на мить його погляд зупиняється на здоровій нозі Фусії. — В квітні я був у Санта- Марія де Ньєві. От бачиш, яка в мене голова? Поїхав би і нічого б тобі не розповів. Річкова поліція склала зі мною угоду, в них там захворів лоцман, і мене взяли на один з тих катерів, що літають по воді. Були ми там два дні.

— Ти злякався, що я до тебе доторкнуся, — кричить Фусія, — що схоплю тебе за ноги. Тому ти й сів, Акіліно. Інакше пішов би собі.

— Не верещи так, дай розповісти, — каже Акіліно. — Лаліта страшенно потовстішала, спочатку я її навіть не впізнав. Вона розчулилась і почала плакати, бо думала, що я вже помер.

— Раніше ти залишався на цілий день, — кричить Фусія. — Ночував у своєму човні, а вранці повертався й розмовляв зі мною. Залишався на два або три дні. А зараз не встиг прийти, як уже тікаєш.

— Я зупинився в її домі, Фусіє, — веде далі старий. — В неї купа дітей, вже не пам’ятаю скільки, але багато. Акіліно вже парубок. Плавав на плотах, зараз поїхав працювати до Ікітоса. Дуже змінився, очі в нього вже не такі розкосі, як в дитинстві. Майже всі діти повиростали, а якби ти побачив Лаліту, то не повірив би, що це вона, такою стала гладкою. Пам’ятаєш, як я оцими руками допомагав їй при пологах? Акіліно став парубком хоч куди. Та й сини Ньєвеса не гірші, і сини жандарма. Ніхто їх не розрізняє, всі схожі на Лаліту.

— Раніше всі мені заздрили, — кричить Фусія. — Тому що ти відвідував мене, а їх ніхто не відвідував. Потім вони сміялися наді мною, бо ти довго не з’являвся. Та я їм казав: скоро припливе, річ у тім, що він багато подорожує, торгує, плаває річками, але невдовзі буде тут, завтра чи післязавтра буде обов’язково. А тепер виходить так, немовби ти взагалі не приїжджав, Акіліно.

— Лаліта розповіла мені про своє життя, — продовжує Акіліно. — Не хотіла мати більше дітей, одначе той жандарм хотів і багато разів її надимав. У Санта-Марія де Ньєві її хлопців теж називають Важкими. Але не тільки синів жандарма, а й Ньєвесових і твого також.

— Лаліта? — кричить Фусія. — Лаліта, старий?

Рожевуватий клубок гнилої смердючої плоті корчиться від збудження. Старий знову затискає собі носа, відвертає голову. Пішов дощ, вітер свище поміж деревами, на іншому березі, танцюють зарості, чути шелест листя. Дощ ще легенький, невидимий. Акіліно встає.

— От бачиш, почало дощити, треба вже йти, — гугнявить він. — Доведеться спати в човні, мокнути цілу ніч. Не можу в такий дощ плисти проти течії, бо ще заглохне двигун, і течія знесе мене вниз, одного разу так уже було. Ти посмутнішав, бо я розповів тобі про Лаліту? Чому ти вже не кричиш, Фусіє?

Фусія мовчить. Він скарлючився ще дужче. Здорового ногою бавиться камінцями: розкидає і збирає докупи, розкидає й збирає; в його повільних рухах відчувається якийсь смуток. Акіліно відступає на два кроки, не спускаючи очей з тієї червоної спини, з виразок, які омиває дощ. Він задкує ще трохи, тепер виразок уже не видно — все зливається в синьо-фіолетову пляму. Акіліно забирає руку від носа, глибоко зітхає.

— Не журися, Фусіє, — бурмоче він. — Приїду наступного року, хоч би й був дуже втомлений, слово честі. Привезу тобі що-небудь м’якенького з їжі. Ти розсердився через те, що я розповів тобі про Лаліту? Пригадав собі кращі часи? Таке, бач, життя, хлопче, в інших воно склалося ще гірше, згадай про Ньєвеса.

Старий бурмоче й задкує, ось він уже на стежці. У вибоїнах збираються калюжі, повітря сповнюється запахом рослин, соків, живиці. Теплий рідкий туман здіймається хвилястими пасмами. Старий далі задкує, нарешті клубок кривавого м’яса зникає за папороттю. Акіліно повертається і, бурмочучи, — я приїду через рік, Фусіє, не сумуй, — біжить у бік хижок. А дощ починає лити, як з відра.

II

— Покваптесь, отче, — сказала Дикунка. — Таксі чекає.

— Хвилинку, — прохрипів отець Гарсія, протираючи очі. — Я повинен одягтися. — Він зник в глибині помешкання, а Дикунка подала таксистові знак, щоб почекав. Хмари тріскотливих комах оточували ліхтарі в безлюдному сквері Меріно, небо було високе, зоряне, а на проспекті Санчеса Серро з’явилися перші вантажні машини й нічні автобуси. Дикунка чекала на вулиці, доки знову не відчинилися двері й не вийшов отець Гарсія. Обличчя в нього було замотане сірим шарфом, капелюх насунутий аж на брови. Вони сіли в таксі, і машина рушила.

— Швидше, — попросила Дикунка таксиста. — Дайте повну швидкість.

— Це далеко? — спитав отець Гарсія, і його голос перейшов у довге позіхання.

— Не дуже, отче, — відповіла Дикунка. — Біля клубу Грау.

— То навіщо ти приїхала аж сюди? — буркнув отець Гарсія. — Навіщо тоді парафія Буенос-Айрес? Чому розбудила мене, а не отця Рубіо?

«Три зірки» було вже зачинено, але у вікнах горіло світло. Сеньйора хоче, щоб приїхали ви, отче. Троє чоловіків підспівувало на розі вулиці, четвертий стояв трохи віддалік і мочився, прихилившись до стіни. Грузовик, навантажений скринями, їхав по середині вулиці, таксист, бажаючи його обігнати, почав сигналити, блимати фарами, і раптом капелюх отця Гарсії наблизився до самого рота Дикунки, — це ж яка сеньйора хоче, щоб я приїхав? Грузовик нарешті звернув у бік, даючи дорогу таксі, — сеньйора Чунга, отче. Священик здригнувся, — що? А хто вмирає? — і голос у нього став здавленим, як від спазму в горлі, — кого я їду сповідати?

— Дона Ансельмо, отче, — прошепотіла Дикунка.

— Невже арфіст помирає? — вигукнув таксист. — Неймовірно! Це ми до нього їдемо?

Таксі зі скреготінням загальмувало, потім рушило вперед і помчало проспектом, не зменшуючи швидкості. Капелюх тим часом хилитався біля обличчя Дикунки, а з горла отця Гарсії виривалося лише хрипіння.

— Грав собі на арфі і раптом упав на підлогу, — зітхнула Дикунка. — Увесь посинів, бідолаха.

З темряви виринула рука й вхопила Дикунку за плече, — ми їдемо до того будинку розпусти? — і вона, перелякана, зіщулившись біля дверцят таксі: ні, отче, ми їдемо до Зеленого Дому. Він там умирає, чому ви так торсаєте мене, що я вам зробила поганого? Отець Гарсія відпустив її, скинув з себе шарф і, важко відсапуючись, повернувся до віконця. Якусь хвилину він сидів зігнутий, з заплющеними очима, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря. Потім відкинувся на спинку сидіння й знову обмотав обличчя шарфом.

— Зелений Дім це і є будинок розпусти, нещасна, — прохрипів він. — Тепер я знаю, хто ти, тепер я знаю, чому ти майже гола й така нафарбована.

— А лікаря не покликали? — спитав таксист. — Що за сумна звістка, сеньйорито. Пробачте мені, що втручаюсь, але я знаю арфіста дуже добре. Та й хто його не знає, всі ми дуже його шануємо.

— Покликали, — відповіла Дикунка. — Доктор Севальйос уже там. Але він каже, що було б дивом, якби старий вижив. Усі дуже плачуть, отче.

Отець Гарсія втиснувся у спинку сидіння й щось шепотів. Таксі зупинилося перед огорожею клубу Грау.

— Я поїхав би в селище, — мовив таксист, — але тут стільки піску, що, напевне, загрузну. Щиро шкодую.

Доки Дикунка розв’язувала хустинку, діставала гроші й платила, отець Гарсія виліз з машини, гнівно хряснув дверцятами і, широко ступаючи, пішов через піски. Час від часу він спотикався, падав, видно було, як між жовтих дюн вимальовувалася його згорблена постать у чорному вбранні, яка скидалася на величезну гору. Дикунка наздогнала його на півдорозі.

— Ви його знали, отче? — прошепотіла вона. — Бідолаха, авжеж? Якби ви чули, як він гарно грав. А він же був сліпий.

Отець Гарсія промовчав. Він швидко йшов, важко дихаючи.

— Як дивно, отче, — озвалася Дикунка знову. — Не чути ніякого шуму. Звичайно ночами музика долинає аж сюди. Навіть на шосе її чути дуже виразно.

— Замовкни, нещасна, — заволав, не дивлячись на неї, отець Гарсія. — Припни язика!

— Не гнівайтесь, отче, — мовила Дикунка. — Я навіть не тямлю, що кажу. Бо мені страшенно сумно, ви ж не знаєте, який був дон Ансельмо.

— Знаю досить добре, нещасна, — пробурмотів отець Гарсія. — Я знав його, коли ти не народилася.

Він сказав ще щось незрозуміле, і знову почувся дивний, хрипкий притлумлений звук. У селищі біля дверей своїх халуп стояли люди. Коли священик проходив мимо, вони віталися з ним, — добрий вечір, — деякі жінки хрестились. Дикунка постукала в двері, і раптом пролунав жіночий голос: зачинено, сьогодні не обслуговуємо. Сеньйоро, це я, отець Гарсія вже тут. Запала тиша, потім почулися квапливі кроки, двері відчинились, і тьмяне світло, що пробивалося крізь клуби цигаркового диму, освітило старече обличчя отця Гарсії та шарф на його шиї. У супроводі Дикунки він увійшов до приміщення. Доброго здоров’я, отче, — привітали його два чоловіки, які сиділи в барі, але він не відповів, а шанобливого перешіптування, що прокотилося за двома столами в кутку зали, мабуть, не розчув. Насупившись, священик зупинився й закляк на місці, а коли перед ним з’явилася невиразна постать, швидко пробурмотів: де він? — і Чунга, яка простягнула йому руку, відсмикнула її і вказала на сходи: там, вас зараз проведуть. Дикунка взяла його під руку, — отче, я вас проведу. Вони перетнули залу, піднялися на другий поверх; у коридорі отець Гарсія вивільнив свою руку. Дикунка обережно постукала в одні з чотирьох однакових дверей і відчинила їх. Пропустила отця Гарсію, зачинила двері й повернулася до зали.

— Холодно надворі? — спитав Болас. — Тебе всю трусить.

— Випийте-но цю скляночку, — запропонував Молодий Алехандро. — Це вас зігріє.

Дикунка взяла склянку, витерла губи.

— Отець раптом розлютився, — промовила вона. — У таксі схопив мене за плече, почав торсати. Думала, почне битися.

— Взагалі у нього поганющий характер, — сказав Болас. — Я був упевнений, що він не прийде.

— Доктор Севальйос ще там, сеньйоро? — спитала Дикунка.

— Нещодавно спускався випити кави, — відповіла Чунга, — повідомив, що все так само.

— Чунгіто, налий мені ще скляночку, щоб заспокоїти нерви, — попросив Болас. — Не маю із собою грошей, потім вирахуєш.

Чунга кивнула головою й наповнила по склянці вина йому та Молодому. Потім із пляшкою в руці підійшла до столиків, за якими перешіптувалися дівиці, — може, хочете чогось випити? Ні, сеньйоро, дякуємо. Тоді вже нема чого сидіти, можете собі йти. Почулося перешіптування, рипнув стілець, — сеньйоро, якщо можна, то ми хотіли б залишитись. А Чунга: будь ласка, — і повернулася до бару. Дівиці завели приглушену розмову, музиканти мовчки пили, час від часу позираючи на сходи.

— Чому б вам не заграти що-небудь? — упівголоса запропонувала Чунга. — Якщо він вас почує, то йому, ясна річ, буде приємно.

Болас та Молодий засумнівались, а Дикунка: так, так, сеньйора має рацію, — і тіні за столами перестали шепотітися. Добре, ми заграємо йому. Підійшовши до кутка, де розміщувався оркестр, Болас сів на ослінчик, приставлений до стіни, Молодий підняв з підлоги гітару. Вони почали з трісте і лише через деякий час зважилися заспівати. Спершу крізь зуби, неохоче, але поволі підвищували голос і врешті знову стали невимушеними та жвавими. Коли виконували одну з композицій Молодого, то з особливим піднесенням вимовляли слова, а Болас від хвилювання навіть збивався з тону й замовкав. Чунга піднесла їм по склянці вина. Вона також виглядала схвильованою й тримала себе не так самовпевнено, як завжди, а ходила навшпиньках, не розмахуючи руками, ні на кого не дивлячись, немовби перелякана чи знічена. Сеньйоро, спускається доктор Севальйос. Болас та Молодий перестали грати, дівиці встали, Чунга й Дикунка підбігли до сходів.

— Я зробив йому укол. — Доктор Севальйос витер чоло хусточкою. — Проте нема чого себе тішити. Отець Гарсія біля нього. Власне, його він зараз найбільше потребує, моліться за його душу.

Він облизав губи, — Чунго, мені страшенно хочеться пити, там нагорі дуже спечно. Чунга пішла до бару й повернулася зі склянкою пива. Доктор Севальйос вже сидів за столом разом з Молодим, Боласом і Дикункою. Дівиці, повернувшись на свої місця, почали знову перешіптуватися поміж собою.

— Таке життя, — сказав доктор Севальйос, випив і на якусь мить заплющив очі. — Кожного з нас це колись спіткає. А мене набагато швидше, ніж вас.

— Він дуже страждає, докторе? — спитав Болас п’яним голосом, але очі його були тверезими.

— Ні, саме для цього я й зробив йому укол, — відповів доктор. — Він непритомний. Іноді на хвилинку приходить до тями, але болю не відчуває.

— Вони грали для нього, — прошепотіла Чунга також зміненим голосом, кліпаючи очима. — Ми подумали, що це йому сподобається.

— В кімнаті нічого не було чути, — сказав доктор. — Але я трошки глухий, може, Ансельмо й чув. Хотів би я знати, скільки йому насправді років? Понад вісімдесят, це напевне. Він старший від мене, а мені вже за сьомий десяток. Налий мені ще скляночку, Чунго.

Розмова урвалась, і вони сиділи так досить довго. Чунга іноді вставала, підходила до бару, приносила пиво чи піско. Дівиці то дзижчали, мов потурбовані оси, то таємниче шепотілися. І раптом всі встали й підбігли до сходів, якими спускався отець Гарсія без капелюха й шарфа, роблячи якісь знаки докторові Севальйосу. Тримаючись за поруччя, той піднявся сходами і зник у коридорі. Отче, що трапилося? — вибухнуло кілька запитань відразу, але, ніби злякавшись галасу, всі одночасно замовкли. Отець Гарсія, затинаючись, бурмотів щось, у нього цокотіли зуби, а непритомний погляд не затримувався на жодному обличчі. Молодий і Болас стояли, обійнявшись, хтось із них плакав. Через хвилину почали плакати, стогнати й ойкати дівиці, обіймаючи одна одну. І лише Чунга та Дикунка підтримували під руки отця Гарсію, який тремтів і витріщував очі. Удвох вони дотягли його до крісла; геть безсилий, він не чинив опору. Згодом очі його, облямовані великими синіми колами, проясніли й втупилися в порожнечу. Трохи пізніше на сходах з’явився доктор Севальйос, який неквапом, з похиленою головою, зійшов униз, витираючи собі шию хустинкою.

— Умер, помирившися з богом, — сказав він. — Тепер це найважливіше.

Дівиці теж заспокоїлись, і за столами в кутку зали почувся приглушений, скорботний шепіт. Два музиканти обнялися й плакали. Болас голосно, Молодий беззвучно, здригаючи плечима. Доктор Севальйос сів, його м’ясисте обличчя набуло меланхолійного виразу. Отче, вам удалося порозмовляти з ним? Отець Гарсія заперечливо хитнув головою. Дикунка гладила його по лобі, а він, зіщулившись на стільці, намагався говорити, — ні, він мене не впізнав, — і з його рота вирвався хрипкий свист, погляд знову почав блукати довкола, — лише згадував «Північну зірку», це єдине, що можна було зрозуміти.

— Тут стояв такий готель, коли я був молодий, — сумно промовив доктор Севальйос, звертаючись до Чунги, однак вона не слухала його. — На Пласа де Армас, там, де тепер Готель туристів.

III

— Ти тільки те й робиш, що спиш, не вмієш натішитися подорожжю, — каже Лаліта. — Не побачиш навіть, як припливемо до порту.

Вона стоїть, спершись ліктями на борт, а Хуамбачано сидить, прихилившись спиною до змотаних канатів. Він розплющує булькаті очі, — якби ж то спав, — потім заплющує.очі, — тільки б більше не блювати, — у нього слабенький голос хворої людини, — Лаліто, я вже все з себе вивернув, але однаково тягне. Це твоя провина, я хотів залишитись у Санта-Марія де Ньєві. Перехилившись через борт, Лаліта жадібно вдивляється в червоні дахи, білі фасади, високі пальми, що їжачаться над містом, у досить виразні постаті людей, які рухаються на пристані. На палубі всі кидаються до борту.

— Важкий, не будь такий лінивий, пропустиш найцікавіше, — розбуркує його Лаліта. — Подивися на моє рідне місто, поглянь, яке воно велике й чудове. Допоможи мені знайти Акіліно.

На похмурому обличчі Хуамбачано з’являється подоба посмішки. Присадкуватий і товстий, він з великими труднощами підводиться. Метушня охоплює всю палубу: пасажири перевіряють свої клунки, закидають їх на плечі, а збуджені загальним пожвавленням свині рохкають, кури квокчуть і ошаліло тріпочуть крилами, собаки, гавкаючи, крутяться по колу, нашорошивши вуха й задерши хвости. Гудок розтинає повітря, чорний дим з труби густішає, сажа запорошує пасажирів. Пароплав уже вплив до порту й просувається через архіпелаг моторних човнів, плотів, навантажених бананами, і каное. Важкий, дивися, куди ми приїхали. Але Важкого знову нудить, — а, чорт забирай! По його тілу пробігають судоми, однак він не блює, лише задовольняється лютими плювками. Його товсте пригнічене обличчя посиніло, очі стали червонястими. З капітанського містка якийсь чоловік, вимахуючи руками, верескливо віддає накази, і двоє босих, голих по пояс матросів, стоячи на носі пароплава, кидають канати на пристань.

— Ти, Важкий, усе псуєш, — промовляє Лаліта, не відриваючи погляду від порту. — Після стількох років я повертаюсь до Ікітоса, а ти розклеївся.

На скаламученій маслянистій воді гойдаються бляшанки, коробочки, газети, недоїдки. Їх оточують свіжофарбовані човни з прапорцями на щоглах, шлюпки, баркаси. На пристані, біля дощаного трапу, збилися в купу носії: вони галасують, гукають до пасажирів, називають свої імена, б’ють себе в груди, і кожен намагається протиснутись наперед. За ними — дротяна сітка, далі — дерев’яні дашки, під якими товпляться люди, що очікують приїжджих. Він там, Важкий, он той, у капелюсі. Дивись, який великий гарний хлопець, помахай йому, — і Хуамбачано, розплющивши осклілі очі, підносить руку й мляво махає. Пароплав зупиняється, два матроси зістрибують на пристань, закріплюють канати. Тепер носії виють, підстрибують, гримасами й жестами намагаючись привернути до себе увагу пасажирів. Чоловік у синій уніформі та білому кашкеті байдуже проходить біля трапа. Люди, які чекають за дротяною стіною, махають руками, сміються, а повітря час від часу розтинають пронизливі звуки сирен. Обличчя Хуамбачано знову набуває природного кольору, усмішка стає не такою вимученою. Тягнучи пузату валізу й сумку, він проштовхується крізь натовп жінок, обвішаних вузлами.

— Акіліно погладшав, правда? — звертається до нього Лаліта. — Поглянь лишень, як він одягся задля нашого приїзду. Щоб сказав йому щось, не будь невдячний, хіба ти не розумієш, як багато він для нас робить?

— Так, він погладшав і одяг білу сорочку, — механічно відповідає Хуамбачано. — Слава богу, нарешті припливли, подорожувати водою — це не для мене, не для моїх нутрощів. Я мало не вмер.

Чоловік у синій уніформі забирає квитки і випускає кожного пасажира, дружньо підштовхуючи його до мавпоподібних носіїв, які кидаються до нього, видирають з рук пакунки і вузли, благають, а якщо він відмовляється віддати свій багаж, то лають його на чім світ стоїть. Їх чоловік десять, однак вони галасують, як цілих сто. Всі брудні, розчухрані, худі, вдягнуті лише в залатані штани, тільки на декому обтріпані майки. Хуамбачано відпихає їх, — хазяїне, за будь-яку плату, — пішли геть, — хоч п’ять реалів, хазяїне, — геть з дороги, щоб я вас не бачив. Він залишає їх позаду і, похитуючись, підступає до турнікета. Акіліно виходить йому назустріч, вони обіймаються.

— Ти ба, вуса собі відпустив, — дивується Хуамбачано, — ще й брильянтином намастився. Ну й змінився ти, Акіліно.

— Тут не те, що там, у місті треба добре вдягатися, — сміється Акіліно. — Як доїхали? Чекаю на вас з самого ранку.

— Твоя мати доїхала добре, вона задоволена, — каже Хуанбачано. — Але мене щохвилини нудило, увесь час блював. Адже я стільки років не сідав на пароплав.

— Треба випити, і хвороба мине, — радить Акіліно. — Що там робить мати, чому вона залишилась?

Товста, з довгим, злегка посивілим волоссям, розпущеним по плечах, Лаліта стоїть в оточенні носіїв. Нахилившись до одного з них, вона приглядається до нього з якоюсь викличною цікавістю, губи її ворушаться. І Хуамбачано: що ж це, чорт забирай, сліпі вони, чи що, хіба не бачать, що вона без валізи? Чого вони хочуть, її саму понести? Акіліно сміється, витягає пачку «Інка», частує Хуамбачано, дає прикурити. Тепер Лаліта поклала руку на плече носія і жваво щось до нього промовляє; він слухає її з кам’яним обличчям, заперечливо хитає головою, а потім раптово задкує, змішується з іншими і знову починає стрибати, галасувати, бігати за пасажирами. Лаліта з розкритими обіймами підходить до сітки легкою дівочою ходою. Поки Акіліно обіймається з нею, Хуамбачано дивиться на них крізь кільця диму; його обличчя набуло здорового вигляду.

— Ти вже дорослий чоловік, скоро одружишся і невдовзі подаруєш мені онуків. — Лаліта то стискає Акіліно в обіймах, то змушує його відступити й повернутись. — Який же ти елегантний, який гарний.

— Знаєте, де ви зупинитеся? — каже Акіліно. — У родичів Амелії. Я знайшов був готель, а вони: ні та й ні, поставимо їм ліжко в сінях. Це добрі люди, ви з ними заприятелюєте.

— Коли весілля? — питає Лаліта, — Я привезла з собою нову сукню, в той день одягну її вперше. А Важкий повинен придбати собі новий галстук. У нього він зовсім старий, і я не дала йому взяти його з собою.

— В неділю, — відповідає Акіліно. — Вже все готово, за вінчання заплачено. Завтра в мене парубоцька вечірка. Але ти нічого не розповіла мені про братів. Все гаразд?

— Так, у них все гаразд, вони просто марять про приїзд до Ікітоса, — озивається Хуамбачано. — Навіть найменший хоче втекти, як і ти.

Вони виходять на бульвар, Акіліно несе на спині валізу, а під пахвою — сумку. Хуамбачано курить, Лаліта жадібно дивиться на парк, на будинки, на перехожих, на автомобілі. Поглянь, Важкий, хіба це не гарне місто? А яке стало велике, нічого не лишилося. з тих часів, коли я була дівчинкою, — і Хуамбачано неохоче: авжеж, на перший погляд здається гарним.

— Коли ви служили в жандармерії, то не були тут? — запитує Акіліно.

— Ні, я служив лише на узбережжі, — відповідає Хуанбачано. — А потім у Санта-Марія де Ньєві.

— Пішки нема чого йти, родичі Амелії живуть далеко, — каже Акіліно. — Візьмемо таксі.

— Хочу як-небудь сходити туди, де я народилася, — промовляє Лаліта. — Чи мій дім ще стоїть там, Акіліно? Я заплáчу, коли побачу Белен. Можливо, дім стоїть такий самий, як був.

— Як твоя робота? — цікавиться Хуамбачано. — Добре заробляєш?

— Поки що мало, — каже Акіліно. — Але власник дубильні обіцяв наступного року дати нам надбавку. У нього я взяв гроші наперед, щоб купити вам квитки.

— Що таке дубильня? — питає Лаліта. — Хіба ти працюєш на фабриці?

— Це там, де вичиняють шкіри кайманів, — відповідає Акіліно. — З них роблять взуття, портфелі. Коли я починав, то нічого не вмів, а зараз учу новеньких.

Він і Хуамбачано гукають до кожного таксі, яке проїжджає мимо, однак жодне не зупиняється.

— Те запаморочення від води вже минуло. — Хуамбачано глибоко зітхає. — А зараз мені паморочиться від міста. Від цієї метушні я також відвик.

— Тому що для вас немає нічого кращого від Санта-Марія де Ньєви, — каже Акіліно. — Це єдине місце на світі, яке вам подобається.

— Це правда, я вже не міг би жити в місті, — погоджується Хуамбачано. — Як на мене, то краще спокійно жити в хижці. Коли я подав у відставку, то сказав твоїй матері, що помру в Санта-Марія де Ньєві, і так воно й буде.

Старезний автомобіль гальмує біля них з таким деренчанням, ніби за хвилину ось-ось має розпастися. Водій кладе валізу на дах, прив’язує її, Лаліта й Хуамбачано сідають позаду, Акіліно — біля водія.

— Я з’ясував те, про що ти мене просила, мамо, — озивається Акіліно. — Дуже намучився, ніхто нічого не знав, посилали мене туди-сюди. Але врешті я дізнався.

— Про що це ти? — Лаліта приголомшено дивиться на вулиці Ікітоса з усмішкою на обличчі й зі сльозами на очах.

— Про сеньйора Ньєвеса, — нагадує їй Акіліно, а Хуамбачано раптом дуже зацікавлено починає дивитись у вікно. — Його випустили минулого року.

— То його тримали стільки років? — дивується Лаліта.

— Мабуть, він поїхав до Бразілії, — каже Акіліно. — Ті, хто виходить з тюрми, завжди їдуть у Манаос. Тут їм не дозволяють працювати. Напевне, він знайшов там роботу, якщо він справді такий хороший лоцман, як про нього розповідають, хоча стільки часу він не був на річці, що, може бути, все забув.

— Не думаю, — заперечує Лаліта, знову зацікавлена виглядом широких людних вулиць, високих тротуарів і фасадів з балюстрадами. — Принаймні добре, що його взагалі нарешті випустили.

— Як прізвище твоєї нареченої? — питає Хуамбачано.

— Марін, — каже Акіліно. — Вона смаглявка. Також працює в дубильні. Ви не отримали фотографії, яку я вам послав?

— Стільки років я не думала про минуле, — промовляє Лаліта, швидко повернувшись до Акіліно. — А сьогодні знову бачу Ікітос, і ти мені говориш про Адріана.

— Від автомобіля мене також нудить, — уриває її Хуамбачано. — Ще далеко їхати, Акіліно?

IV

Поміж дюнами за казармами Грау вже світає, але тіні ще огортають місто, коли доктор Севальйос і отець Гарсія, взявшись під руки, проходять через піски і сідають у таксі, що стоїть на дорозі. Отець Гарсія обмотав обличчя шарфом, і з-під насунутого на лоб капелюха визирає лише м’ясистий ніс та під густими бровами гарячково блищать очі.

— Як ви себе почуваєте, отче? — запитує доктор Севальйос, обтріпуючи манжети штанів.

— В голові паморочиться, — бурмоче отець Гарсія. — Але це минеться, коли я ляжу в ліжко.

— Вам не можна одразу лягати, — радить доктор Севальйос. — Спочатку поснідаємо, щось гаряче нам буде на користь.

Отець Гарсія відмахується, — о цій порі, напевне, все зачинено, — однак доктор Севальйос нахиляється до водія, — як ти думаєш, у Анхеліки Мерседес уже відчинено? Мабуть, відчинено, хазяїне, вона відчиняє з самісінького ранку, — а отець Гарсія хрипить: я не поїду, — його рука труситься перед обличчям доктора Севальйоса, — туди не поїду, — і зникає в складках сутани.

— Годі вам упиратися, — наполягає доктор Севальйос. — Яка вам різниця, куди їхати? Найважливіше — це зігріти шлунок після такої лихої ночі. І не вдавайте, отче, що хочете спати, я добре знаю, ви й очей не склепите, якщо зараз ляжете в ліжко. У Анхеліки Мерседес з'їмо що-небудь і побалакаємо.

З шарфа видобувається хрипке дихання, отець Гарсія мовчки відвертається до вікна. Таксі в'їжджає в квартал Буенос-Айрес, проїжджає повз шале з садами, які тягнуться обабіч шосе, оминає похмурий пам'ятник і мчить до темного громаддя собору. Деякі вікна будинків зблискують у досвітній темряві, сміттєвоз стоїть перед Готелем туристів, а чоловіки в комбінезонах ідуть до нього, несучи урни. Водій керує машиною, тримаючи в зубах цигарку, пасма диму тягнуться до задніх сидінь. Отець Гарсія починає кашляти. Доктор Севальйос трохи відчиняє віконце.

— Ви не були в Мангачерії з часу смерті Домітіли Яри? — запитує він, але відповіді не чути; отець Гарсія сидить із заплющеними очима й легенько похропує.

— Ви знаєте, що арфіста тоді ледве не вбили? — озивається таксист.

— Чоловіче, помовч, — шепоче доктор Севальйос. — Бо як почує, то розізлиться.

— Це правда, хазяїне, що арфіст помер? — запитує таксист. — Це тому вас викликали до Зеленого Дому?

Алея Санчеса Серро тягнеться немов тунель, і в напівтіні раз у раз вимальовується обрис якогось деревця. Вдалині, над дахами і пісками, займається тремтлива ранкова зоря.

— Він помер сьогодні вдосвіта, — повідомляє доктор Севальйос. — Чи ти думаєш, що отець Гарсія і я можемо в нашому віці цілу ніч бавитись у Чунги?

— Тут вік не має значення, хазяїне, — сміється таксист. — Мій товариш віз одну з дівчат, яку послали за отцем Гарсією, її Дикункою звати. Це він мені сказав, що арфіст умирає. От біда.

Доктор Севальйос неуважно дивиться на білі мури, на під’їзди з дверними молотками, на новий будинок Соларі, на новопосаджені ріжкові дерева, тоненькі й охайні. В цьому місті новини розносяться блискавично, — таксист притишує голос, — ви, хазяїне, повинні знати, — дивиться на отця Гарсію в дзеркальце, — це правда, що отець спалив Зелений Дім арфіста? Ви знали цей бордель, хазяїне? Він справді був такий великий, як кажуть, і такий гарний?

— Звідки у п’юранців така впертість? — дивується доктор Севальйос. — Як їм не набридло протягом тридцяти років пережовувати ту саму історію? Отруїли життя бідному священикові.

— Хазяїне, тільки прошу не говорити погано про п’юранців, — каже водій. — П’юра — моє рідне місто.

— Моє також, чоловіче, — промовляє доктор Севальйос. — Зрештою я просто думаю вголос.

— Але в цій історії є щось правдиве, — наполягає водій. — Бо коли б не було, то чому б люди стільки балакали і звідки б узялося оте «палій, палій»?

— Не знаю, — стенає доктор плечима. — А ти запитай про це в самого отця.

— З його вдачею? Про це не може бути й мови, — сміється таксист. — Але скажіть мені принаймні, існував той дім чи люди просто базікають.

Зараз вони проїжджають новою частиною алеї: стара дорога скоро зустрінеться з цим новим шосе, отож вантажним машинам, які прибувають з півдня і їдуть далі до Сульяни, Талари й Тумбеса, вже не треба буде проїжджати через саму середину міста. Тут тротуари широкі й низькі, стовпи вуличних ліхтарів свіжопофарбовані, і вже здіймається в небо бетонний кістяк хмарочоса, який буде, мабуть, вищим від Готелю Крістіни.

— Найсучасніший квартал підійде впритул до найстарішого й найбіднішого, — каже доктор Севальйос. — Не припускаю, щоб Мангачерія ще довго протрималась.

— З нею станеться те саме, що з Гальїнасерою, хазяїне, — киває головою таксист. — Знесуть бульдозерами й побудують будинки для білих.

— А куди до біса підуть мангачі зі своїми козами і віслюками? — запитує доктор Севальйос. — А де в П'юрі можна буде випити доброї чічі?

— Мангачі довго сумуватимуть, хазяїне, — промовляє таксист. — Арфіст для них був богом, був навіть популярніший, ніж Санчес Серро. Тепер вони ставитимуть донові Ансельмо свічки, як і святенниці Домітілі.

Таксі звертає з алеї і, підстрибуючи, з деренчанням їде небрукованою дорогою поміж очеретяними халупами. Воно здіймає хмари куряви, дратує бродячих собак, які біжать і гавкають, мало не втрапляючи під колеса. А мангачі правильно кажуть, хазяїне, тут світає раніше, ніж у П’юрі. В блакитному вранішньому світлі крізь хмари куряви видно тих, хто спить на матах біля дверей, жінок з глечиками на голові, віслюків з сонними, млявими поглядами. Приваблені гудінням мотора, діти вибігають з халуп і, голі або в лахмітті, біжать за таксі, махають руками. Що відбувається? — отець Гарсія позіхає. Нічого, отче, ми вже на заповідних землях.

— Вийдемо тут, — пропонує доктор Севальйос. — Пройдемося трохи.

Вони виходять з таксі і, узявшись попід руки, повільно, підтримуючи один одного, спускаються стежкою в оточенні дітлахів, які вигукують: палій, палій, — кричать і сміються: палій, палій, — а доктор Севальйос, вдаючи, що хапає й кидає камінь: паскудники, вишкребки погані, добре, що ми вже прийшли.

Халупа Анхеліки Мерседес більша, ніж решта, а три прапорці, що розвіваються на фасаді з невипаленої цегли, додають їй трохи кокетливого вигляду. Доктор Севальйос і отець Гарсія, чхаючи, входять і сідають за стіл з необтесаних дощок. Свіжовимита підлога пахне вогкою землею, коріандром і петрушкою. Біля інших столів і бару немає нікого. Діти, скупчившись біля дверей, увесь час верещать, просовують брудні кудлаті голови, — доньє АнхелікоІ — худі руки, — доньє Анхеліко! Сміються, шкірять зуби. Доктор Севальйос замислено потирає долоні, а отець Гарсія позіхає й дивиться краєчком ока на двері. Нарешті виходить Анхеліка Мерседес: свіжа та пишна, вона прямує до них, підмітаючи табуретки подолом спідниці. Доктор Севальйос встає, — ой, докторе! — обіймає її, — як я рада, що за диво побачити вас тут, о цій порі, адже стільки місяців ви не заходили. А ти з кожним днем гарнішаєш, Анхеліко, як це ти примудряєшся не старіти, у чому тут секрет? Врешті вони перестають обійматись, — Анхеліко, бачиш, кого я до тебе привів, не впізнаєш його? Немовби перелякавшись, отець Гарсія зсовує ноги і ховає руки. Добрий день, — похмуро хрипить він крізь шарф. Пресвята діво, та це ж отець Гарсія! Притиснувши до серця руки, Анхеліка Мерседес кланяється, очі її блищать від радості, — любий отче, я щаслива бачити вас тут, як це добре, докторе, що ви привели його сюди, — і отець Гарсія простягає свою кістляву недовірливу руку, а тоді відсмикує, перш ніж Анхеліка Мерседес встигає її поцілувати.

— Можеш нам, кумо, приготувати чогось гарячого? — просить доктор Севальйос. — Ми ледве тримаємось на ногах, не спали цілу ніч.

— Звичайно, звичайно, я миттю. — Анхеліка Мерседес витирає стіл подолом спідниці. — Бульйончика й пікео? Кларіто також? Або ні, для цього надто рано, подам вам який-небудь сік і каву з молоком. Але чому ви ще досі не лягали спати, докторе? Так ви мені ще отця Гарсію зіб'єте з праведного шляху.

З-під шарфу чується саркастичне гмикання, криси капелюха підіймаються, запалі очі отця Гарсії дивляться на Анхеліку Мерседес, яка перестає всміхатися. Вона зацікавлено повертається до доктора Севальйоса; стиснувши собі підборіддя двома пальцями, він сидить з пригніченим виглядом. Де ви були, докторе? Її голос несміливий, рука бгає край спідниці. У Чунги, кумо. Анхеліка вигукує: як це в Чунги? — блідне, — як це в Чунги? — і долонею затуляє собі рота.

— Так, кумо, помер Ансельмо, — зітхає доктор Севальйос. — Я знаю, це сумна звістка для тебе. Для нас усіх. Але що вдієш, таке життя.

— Дон Ансельмо? — белькоче Анхеліка Мерседес, похиливши голову на бік. — Він помер, отче?

Ніздрі в неї починають тремтіти, на щоках з’являються ямочки, діти, які стоять у дверях, розбігаються, а вона хитає головою, заламує руки, — справді вмер, докторе? — і плаче.

— Усі помремо, — бурмоче отець Гарсія, стукаючи кулаком по столу. Шарф у нього розмотався, неголене обличчя кривиться, рот тремтить. — Тебе, мене, доктора Севальйоса, — всіх нас це чекає, нікому цього не уникнути.

— Заспокойтесь, отче, — каже доктор Севальйос і обіймає Анхеліку Мерседес, яка плаче, витираючи спідницею очі. — Ти також заспокойся, кумо. Отець Гарсія дуже знервований, краще до нього не озиватись і ні про що не питати. Ну годі, приготуй нам щось гарячого, не плач.

Анхеліка Мерседес, плачучи, киває головою і йде, ховаючи обличчя в долонях. Отець Гарсія поправляє шарф, знімає капелюх: наїжачені сірі пасма волосся лише до половини прикривають його гладкий череп у рудих веснянках. Він спирається підборіддям на кулак, недовірлива зморшка перекреслює його чоло, а зарослі щоки змарнілі й брудні. Доктор Севальйос закурює цигарку. Сонце, яке золотить очеретяні стіни халупи, висушило підлогу, в повітрі дзижчать сині мухи. На вулиці голоси, гавкання, мукання й домашній лемент поступово зростають, а за стінкою Анхеліка Мерседес молиться, змішуючи ім'я святенниці Домітіли з проханнями до бога й діви непорочної. Докторе, це бабисько, Чунга, зробило все навмисне.

— Але чому? — шепоче отець Гарсія. — З якою метою, докторе?

— А хіба це має якесь значення, — відповідає доктор Севальйос, дивлячись, як поволі тане дим цигарки. — Можливо, це й не було зроблено навмисне. Міг бути простий збіг обставин.

— Дурниці, вона навмисне покликала вас і мене, — хрипить отець Гарсія. — Хотіла попсувати нам кров.

Доктор Севальйос знизує плечима. Промінь сонця падає просто йому на лоб, і одна половина обличчя стає позолоченою, а друга — олив’яною.

— Я не вельми проникливий, — каже він за хвилину. — Навіть не подумав про це. Але ви маєте рацію, мабуть, вона хотіла, щоб ми відчули себе у незручному становищі. Дивна жінка ця Чунга. Я думав, що вона не знає.

Доктор Севальйос повертається до отця Гарсії, і його обличчя опиняється в тіні, лише вухо залите жовтим світлом, — про що не знає?

— Про те, що я допоміг їй з’явитися на світ. — Доктор Севальйос підводить голову, і лисина зблискує на сонці. — Хто міг їй сказати? Тільки не Ансельмо, я переконаний. Він думав, що Чунга ні про що не підозрює.

— В цьому пліткарському місті всі про всіх урешті дізнаються, — хрипить отець Гарсія. — Хоча б і через тридцять років, але однаково про все дізнаються.

— Жодного разу вона не зверталась до мене, — каже доктор Севальйос. — Ніколи мене не викликала, а зараз… Якщо вона хотіла зробити мені неприємність, тодомоглася свого. Через неї я пережив усе спочатку.

— Тоді все зрозуміло, — хрипить отець Гарсія. — Мовляв, при ньому померла моя мати, нехай при ньому помре й мій батько. Але чому це бабисько покликало мене?

— Що це означає? — запитує доктор Севальйос. — Що з вами?

— Ходімо зі мною, докторе. — Голос чується праворуч і відлунює під стелею. — Ходімте швидше, бо немає часу.

— Думаєте, я вас не впізнав? — вигукує доктор Севальйос. — Вийдіть звідти, Ансельмо. Чому ви ховаєтеся? Ви що, здуріли?

— Докторе, ходімте швидше, — долинає з темряви тремтячий голос. — Вона вмирає, докторе.

Доктор Севальйос підіймає свічку, придивляється і врешті знаходить Ансельмо неподалік від дверей: він не п’яний і не буянить, а корчиться зі страху. Його очі, здається, ось-ось вистрибнуть з-під набряклих повік, і він так притискається спиною до стіни, немовби хоче її завалити.

— Дружина? — питає приголомшено доктор Севальйос. — Ваша дружина, Ансельмо?

— Нехай вони обоє померли, але я з цим не можу змиритись. — Отець Гарсія вдаряє кулаком по столу, і під ним рипить табуретка. — Не можу змиритися з такою бридотою. Хоча б і через сто років, але це залишиться для мене бридотою.

Двері відчиняються, і Ансельмо задкує, ніби бачить перед собою привида. Постать у білому вбранні ступає кілька кроків через дворик, — синку, — зупиняється, не доходячи до дверей, — хто там? Чому не заходять? Це я, матусю, — доктор Севальйос опускає свічку, затуляє собою Ансельмо, — мені треба на хвилинку вийти.

— Зачекай мене на бульварі Малекон, — шепоче він йому. — Я лише візьму свою валізку.

— Пийте бульйончик, я посолила. — Анхеліка ставить на стіл дві паруючі гарбузові миски. — А за хвилинку принесу вам пікео.

Вона не плаче, однак голос у неї скорботний, на плечах чорне покривало. Коли йде на кухню, то вже не так грайливо похитує стегнами. Доктор Севальйос замислено помішує бульйон, отець Гарсія піднімає миску чотирма пальцями, наближає до носа й принюхується.

— Я теж ніколи його не розумів, і в той час, пригадую, мені це також здалося бридотою, — каже доктор Севальйос. — Тепер я старий, багато води з тих пір спливло, і ніщо людське мені вже не здається бридким. Якби ви тієї ночі були біля бідного Ансельмо, то не почували б такої ненависті до нього, отче, присягаюся.

— Бог вам віддячить, докторе, — скімлить Ансельмо, поки біжить, наштовхуючись на дерева й на лавки. — Я зроблю все, про що б ви мене не попросили, віддам вам усе своє майно, докторе, своє життя, докторе.

— Ви хочете мене розчулити? — хрипить отець Гарсія, дивлячись на доктора Севальйоса з-за миски, яку далі обнюхує. — Може, мені теж заплакати?

— Зрештою це вже не має значення, — усміхається доктор Севальйос. — Усе давно минуло. Але з вини Чунгіти сьогодні вночі ця історія ожила в моїй пам’яті й не дає мені спокою. Я кажу про неї, щоб позбутися спогадів, не звертайте уваги.

Отець Гарсія кінчиком язика перевіряє, чи гарячий бульйон, дмухає, відпиває ковточок, відригує, тоді хрипить якісь слова пробачення й відпиває далі маленькими ковточками. Через хвилину Анхеліка Мерседес повертається з мискою пікео й соком лукуми. Вона покрила собі накидкою голову, — ну як, докторе, вам смакує? — і він намагається відповісти природним голосом: дуже смакує, кумо. Трошки загарячий, але нехай лише остигне, то я вже допадуся, а як апетитно виглядає пікео. Зараз я зварю вам кави, і коли щось буде треба, то тільки гукніть мене, отче. Доктор Севальйос пальцем похитує миску, прискіпливо вивчаючи мутну тремтливу поверхню бульйону, а отець Гарсія вже починає відрізати шматочки м’яса й завзято їх жувати. Та раптом припиняє, — чи всі про це знали? — і сидить з відкритим ротом, — усі заблудлі душі, які там були?

— Дівиці знали про цей роман від самого початку, річ зрозуміла, — бурмоче доктор Севальйос, обережно водячи пальцями по краю миски. — Однак я не думаю, щоб про це знав ще хто-небудь. Там були сходи, які вели на задній двір, і ми піднялися ними на вежку, отож відвідувачі не бачили нас. Внизу чувся страшний галас — мабуть, Ансельмо звелів дівицям так розважати відвідувачів, щоб ні в кого не виникло підозри.

— Ви добре знали це місце? — запитує отець Гарсія, починаючи знову жувати. — Гадаю, ви пішли туди не вперше.

— Я був там десятки разів, — відповідає Севальйос, і очі його на мить пустотливо зблискують. — Мені тоді було тридцять років. Самий розквіт, отче.

— Це бруд і дурощі, — хрипить отець Гарсія, опускаючи виделку, яку вже підніс до рота. — Тридцять? Я мав тоді приблизно стільки ж.

— Звісно, адже ми — одне покоління, — каже доктор Севальйос. — Ансельмо також, хоча він був трохи старший від нас.

— Наших одноліток мало залишилося, — похмуро промовляє отець Гарсія. — Багатьох поховали!

Однак доктор не слухає його. Він ворушить губами, мугикає, хитає миску так, що кілька крапель бульйону падають на стіл. Боже мій, хіба я міг собі це уявити, я не здогадався навіть тоді, коли побачив її тіло на ліжку, та й хто б міг здогадатись.

— Не розмовляйте самі з собою, — бурмоче отець Гарсія, — не забувайте, будь ласка, що ви не самі. Чого ви не могли собі уявити?

— Що його дружиною була майже дитина, — каже доктор Севальйос. — Коли я увійшов, то побачив біля її узголів’я ту товсту й руду, на прізвисько Світляк, яка зовсім не виглядала хворою, і я вже хотів був пожартувати, аж раптом побачив тіло на ліжку й кров. Отче, ви навіть не уявляєте собі тієї картини, кров на простирадлах, на підлозі, вся кімната в крові. Немовби когось зарізали.

Отець Гарсія люто відрубує ножем шматки м’яса, настромлюючи їх на виделку. Шматок, з якого капотить жир, застигає на півдорозі до рота, — всюди кров, — і отець хрипить, як від раптової задухи, — кров тієї дівчини?..

Хосефіно підносить палець до рота: тільки без крику, хіба ти не знаєш, скільки тут сусідів, хіба не чуєш, як вони розмовляють? Але Дикунка верещить ще дужче, Хосефіно виймає хустинку, схиляється над ліжком, затуляє їй рот. Незворушна донья Сантос далі орудує поміж двома темними стегнами якимсь інструментом…

І тут я побачив її обличчя, отче, і в мене затремтіли ноги та руки. Я забув, що вона вмирає і що я тут для того, щоб урятувати її, лише вдивлявся в неї — так, так, сумніву немає, це була Антонія, боже мій. Дон Ансельмо вже не цілував її; впавши навколішки, він знову пропонував мені всі свої гроші і своє життя, — докторе Севальйос, врятуйте її…

А Хосефіно злякався, — доньє Сантос, може, вона вмерла? Чи, може, ви її вбили, доньє Сантос? — і вона тихо: Дикунка просто зомліла. Так навіть краще, не буде галасувати, і я швидше закінчу, змочи їй лоба мокрою ганчіркою…

Доктор Севальйос тицяє йому в руки мідний таз, — нехай ще нагріють води, і чого ти, дурню, плачеш, замість того, щоб допомогти. Доктор Севальйос закасав собі рукави, розстібнув комір і майже заспокоївся. Ансельмо не може втримати таз, який випадає йому з рук, — докторе, тільки б вона не померла, — він підхоплює його і навкарачках доповзає до дверей, — докторе, в ній все моє життя.

— Розтуди тебе, — бурмоче доктор Севальйос. — Що за божевілля, Ансельмо, як ти міг, чоловіче, що за підлість!

— Подай мені торбу, — каже донья Сантос. — А зараз я дам їй трохи мате, і вона опритомніє. Візьми це й ретельно десь закопай, так, щоб ніхто не бачив.

— Чи була якась надія врятувати її? — хрипить отець Гарсія, шматуючи в мисці м’ясо.

— Хіба що в лікарні, — відповідає доктор Севальйос. — Але бідолашну не можна було рухати. Я змушений був оперувати її майже в темряві, знаючи, що вона вмирає. Чунгіту вдалося врятувати якимсь чудом, вона народилася, коли мати вже померла.

— Чудо, чудо, — хрипить отець Гарсія. — У нас у всьому вбачають чудо. Коли вбили родину Кірогів і дівчинка вижила, то теж казали — чудо. Для неї було б краще, якби вона тоді померла.

— Ви, отче, не згадуєте тієї дівчини, коли проходите площею? — питає доктор Севальйос. — Я завжди згадую, мені здається, що я бачу, як вона сидить там на сонці. Але тієї ночі я дужче жалів Ансельмо, ніж Антонію.

— Він не заслуговував на це, — хрипить отець Гарсія. — Ані на жаль, ані на милосердя.

— Коли б ви, отче, бачили, як він повзав на колінах, як цілував мені руки, щоб я врятував дівчину, то теж би змилосердилися, — каже доктор Севальйос. — А ви, отче, знаєте, що, якби не Анхеліка, Чунгіта б також померла? Вона допомогла мені врятувати її.

Вони мовчать. Отець Гарсія підносить шматок м’яса до рота, однак гримаса огиди перекривлює його обличчя, і він опускає виделку. Анхеліка Мерседес повертається з новим глечиком соку, ставить перед ними.

— Чула нас, кумо? — звертається до неї доктор Севальйос. — Ми згадували ту ніч, коли вмерла Антонія. Це вже здається сном, правда? Я саме казав отцеві, що ти допомогла мені врятувати Чунгу.

Анхеліка без здивування чи хвилювання, з непроникним виглядом дивиться на нього, немовби не розуміючи.

— Я нічого не пам’ятаю, докторе, — тихо озивається вона. — Я була тоді куховаркою в Зеленому Домі, але нічого не пам’ятаю. Не треба зараз про це говорити. О восьмій я піду на месу помолитися за дона Ансельмо, щоб він спочивав спокійно. А потім сидітиму біля його тіла.

— Скільки років тобі було тоді? — хрипить отець Гарсія. — Я щось не пригадую, як ти виглядала. Ансельмо й повій пригадую, а тебе ні.

— Я була ще дитиною, отче. — Рука Анхеліки Мерседес швидко і вправно відганяє мух від пікео та соку.

— Не більше п’ятнадцяти, — каже доктор Севальйос. — І якою ти гарною була, кумо. Ми всі мали тебе на оці, однак Ансельмо попередив: спокійніше, це не повія, дивитися можна, а торкатися забороняється.

— Я була дівчиною, але отець Гарсія не хотів мені вірити. — Грайливий блиск пожвавлює очі Анхеліки Мерседес, проте її обличчя далі лишається непроникним. — Я завжди йшла на сповідь, тремтячи всім тілом, а отець завжди казав: іди з того диявольського дому, бо ти на шляху до смерті. Хіба ви й цього, отче, також не пам’ятаєте?

— Те, що говориться в сповідальні, таємниця, — хрипить отець Гарсія, і в його голосі відчувається весела нотка. — Свої історії тримай краще при собі.

— Диявольський дім, — промовляє доктор Севальйос. — Ви, отче, все ще вважаєте, що Ансельмо був дияволом? Від нього справді тхнуло сіркою чи ви казали це лише для того, щоб настрахати віруючих?

Анхеліка Мерседес і доктор усміхаються, а з-під шарфа долинає щось невиразне, ніби якесь поєднання кашлю й стримуваного сміху.

— Тоді диявол був лише там, у Зеленому Домі, — хрипить отець Гарсія. — Тепер він скрізь. У будинку того бабиська, в кінотеатрах, на вулицях, уся П’юра стала диявольським осередком.

— Але не Мангачерія, отче, — уточнює Анхеліка Мерседес. — Сюди він ніколи не входив, ми не впустили його, свята Домітіла нам допомогла.

— Вона поки що не свята, — заперечує отець Гарсія. — Здається, ти збиралася зготувати нам кави?

— Так, уже зготувала, — киває головою Анхеліка Мерседес. — Зараз принесу.

— Це вперше за двадцять років я проводжу безсонну ніч, — промовляє доктор Севальйос. — А сьогодні мені зовсім не хочеться спати.

Як тільки Анхеліка Мерседес відвертається, щоб піти, мухи миттю починають злітатись і сідати темними плямами на пікео. Повз двері знову пробігають діти в лахмітті, крізь щілини в тростиновій стіні видно перехожих, які, голосно розмовляючи, проходять вулицею, і старих, що гріються на сонечку біля халуп.

— Чи він хоч відчував розкаяння? — хрипить отець Гарсія. — Чи давав собі звіт у тому, що дівчина померла через нього?

— Він вибіг за мною, — далі розповідає доктор Севальйос. — Повзав по піску, хотів, щоб я вбив його. Я завів Ансельмо до себе додому, зробив йому укол і відпустив. Мовляв, нічого не знаю, нічого не бачив, іди собі з богом. Але він не пішов до Зеленого Дому, а спустився на річку, почав чекати там на пралю, яка виростила Антонію.

— Він завжди був схибнутий, — хрипить отець Гарсія. — Сподіваюся, що він розкаявся і бог пробачив йому.

— Навіть якби й не розкаявся, то досить того, що він стільки вистраждав, — каже доктор Севальйос. — Потрібно знати всю правду, щоб стверджувати, чи насправді він заслуговував на кару. Що, коли Антонія була не його жертвою, а лише спільницею? Якщо вона кохала його?

— Ви ще жартуєте, — хрипить отець Гарсія. — Я можу подумати, що ви здитиніли.

— Я завжди ставив собі це питання, — промовляє доктор Севальйос. — Повії розповідали, що, коли він пестив її, дівчина була щасливою.

— Значить, це здається вам нормальним? — хрипить отець Гарсія. — Викрасти сліпу дівчину, помістити в будинку розпусти, зробити вагітною. Все це дуже добре? Найнормальніша річ? Навіть належало б винагородити його за таку ласку?

— Я й не стверджую, що це нормально, — заспокоює його, доктор Севальйос. — Не кричіть так, будь ласка, не забувайте про свою астму. Я кажу лише, що нікому не відомо, про що вона думала. Антонія не знала, що добре, а що погано, та й зрештою завдяки Ансельмо вона стала повноцінною жінкою. Я завжди вважав…

— Замовкніть! — Отець Гарсія трясе кулаками, розганяючи мух. — Повноцінною жінкою! Отже, черниці неповноцінні? Ми, священики, неповноцінні, бо не купаємося в бридоті? Я не дозволю вам говорити таку єресь!

— Ви, отче, воюєте з привидами, — посміхається доктор Севальйос. — Я хотів лише сказати, що, на мою думку, Ансельмо кохав її і що вона, мабуть, його також кохала.

— Ця розмова справила на мене прикре враження, — хрипить отець Гарсія. — Тут ми не дійдемо спільної думки, а з вами я не збираюсь сваритися.

— Цього лише не вистачало, — шепоче доктор Севальйос. — Подивіться, хто сюди йде.

— Ходімо, — хрипить знервований отець Гарсія. — Не хочу бути разом з тими бандитами.

Але брати Леон не дають йому підвестися, кидаються до нього, поплескують по плечах, волосся в них розкуйовджене, очі заспані. Вони стрибають довкола нього, — сьогодні в П'юрі випаде сніг, а не пісок, — намагаються потиснути йому руку, — бо це диво з див, це великий і урочистий день для Мангачерії — приймати такого гостя. Вони у майках, без шкарпеток, у розшнурованих черевиках, спливають потом, а отець Гарсія, поквапом обмотавшися шарфом і насунувши капелюх на лоб, сидить нерухомо, дивлячись на пікео, яке знову атакують мухи.

— Я не дозволю вам такої неповаги до нього, — обурюється доктор Севальйос. — Тримайте язики за зубами, хлопці. Цей чоловік носить рясу і вже сивий.

— Але, докторе, тут не може бути й мови про неповагу, — заперечує Мавпа. — Ми неймовірно щасливі бачити його тут, слово честі, ми лише хотіли потиснути йому руку.

— Негостинний мангач ще не народився, докторе, — каже Хосе. — Добрий день, доньє Анхеліко. Треба відзначити цю подію, принесіть нам що-небудь випити, піднімемо тост за отця Гарсію. Ми помиримося з ним.

Анхеліка, дуже поважна й насуплена, підходить до них, тримаючи в руках дві чашки кави.

— Чому у вас таке сердите обличчя, доньє Анхеліко? — запитує Мавпа. — Ви не раді нашим відвідинам?

— Ви зараза цього міста, — хрипить отець Гарсія. — Первородний гріх П'юри. Хоч би ви мене вбивали, я не вип’ю з вами.

— Не хвилюйтесь так, отче, — просить Мавпа. — Ми справді тішимося, що ви повернулися до Мангачерії.

— Йолопи, волоцюги! — гарчить отець Гарсія, і мухи знову кидаються врозтіч. — Як ви розмовляєте зі мною?

— Ну от, ви самі бачите, докторе Севальйос, хто тут до кого ставиться без поваги, — каже Мавпа.

— Залиште отця в спокої, — кричить Анхеліка Мерседес. — Дон Ансельмо помер. Отець і доктор були біля нього, не спали цілу ніч.

Вона ставить чашки на стіл, повертається до кухні, а в кімнаті чути лише брязкіт ложечок, сьорбання доктора Севальйоса й важке дихання отця Гарсії. Брати Леон ошелешено дивляться один на одного.

— Самі бачите, хлопці, — озивається доктор Севальйос. — Сьогодні день не для жартів.

— Помер дон Ансельмо, — вигукує Хосе. — Мавпо, наш арфіст помер.

— Але ж він був чудовою людиною, докторе, — белькоче Мавпа. — Великим артистом і славою П’юри. У мене серце крається, докторе Севальйос.

— Він був для нас усіх як батько рідний, — додає Хосе. — Болас і Молодий, напевне, непритомні з жалю. Це його учні, докторе, щирі друзі дона Ансельмо. Ви навіть не знаєте, як вони про нього піклувалися, докторе.

— Ми нічого не знали, отче, — промовляє Мавпа. — Будь ласка, пробачте мені ці жарти.

— Помер, так раптово? — дивується Хосе. — Адже вчора він почував себе дуже добре. Увечері ми з ним їли тут, і він сміявся та жартував.

— Де він, докторе? — запитує Мавпа. — Ми повинні піти попрощатися з ним. Хосе, треба позичити чорні галстуки.

— Арфіст там, де й помер, — каже доктор Севальйос. — У Чунги.

— Він помер в Зеленому Домі? — вигукує Мавпа. — Навіть не завезли арфіста до лікарні?

— Це землетрус для Мангачерії, — зітхає Хосе. — Без арфіста вона вже не буде такою, як була.

Вони знічено крутять головами і провадять свої монологи та діалоги, у той час як отець Гарсія п’є каву, не відриваючи чашки від рота. Доктор Севальйос уже випив і зараз бавиться ложечкою, силкується втримати її в рівновазі на кінчику пальця. Брати Леон урешті замовкають і сідають за сусідній стіл. Доктор Севальйос пригощає їх цигарками. Коли входить Анхеліка Мерседес, вони мовчки курять, так само приголомшені, пригнічені.

— Тому Літума й не прийшов, — озивається Мавпа. — Мабуть, лишився з Чунгітою.

— Вона вдає з себе байдужу, холодну жінку, — промовляє Хосе. — Але в неї, мабуть, серце також крається. Вам не здається, доньє Анхеліко? Як-не-як рідна кров.

— Можливо, їй і шкода батька, можливо, — знизує плечима Анхеліка Мерседес. — Однак хіба можна стверджувати, що вона була люблячою донькою?

— Чому ти так говориш, кумо? — запитує доктор Севальйос.

— А вам здається, що ви добре зробили б, коли б узяли до себе на роботу власного батька? — в’їдливо каже Анхеліка Мерседес.

— Докторові Севальйосу все здається добрим, — хрипить отець Гарсія. — Під старість він дійшов висновку, що на світі немає нічого поганого.

— У ваших словах звучить сарказм, — усміхається доктор Севальйос. — Але погодьтеся, що в цьому є дрібка правди.

— Дон Ансельмо давно помер би, якби не грав на арфі, — каже Мавпа. — Митці живуть своїм мистецтвом. Що поганого в тому, що він там грав? Чунгіта йому добре платила.

— Допивайте швидше каву, мій друже, — квапить отця Гарсію доктор Севальйос. — Мені раптом захотілося спати, просто очі заплющуються.

— Ось іде наш двоюрідний брат, Мавпо, — каже Хосе. — Але у нього сумне обличчя.

Отець Гарсія занурює ніс у чашку. Коли ж Дикунка, в якої підмальовані очі й нафарбовані губи, схиляється над ним і цілує йому руку, він видає глухе хрипіння. Літума обтрушує пилюку зі свого сірого костюма, галстука в зелений горошок й жовтих черевиків. Волосся в нього розкуйовджене, блискуче від брильянтину, обличчя пом’яте; він вітається з доктором дуже урочисто.

— Будемо вшановувати його тут, доньє Анхеліко, — промовляє Літума. — Чунгіта просила, щоб я вас про це повідомив.

— У моєму домі? — дивується Анхеліка Мерседес. — А чому не залишати його там? Чому потрібно рухати бідолаху?

— Хочеш, щоб його вшановували в будинку розпусти? — хрипить отець Гарсія. — Ти маєш голову чи ні?

— Я охоче надам для цього свій дім, отче, — каже Анхеліка Мерседес. — Просто я думала, що гріх тягати небіжчика туди-сюди. Хіба це не святотатство?

— Чи ти знаєш, що таке святотатство? — хрипить отець Гарсія. — Не вживай слів, яких не розумієш.

— Болас і Молодий пішли купити труну і залагодити усе на цвинтарі, — Літума сідає поміж братами Леон. — А пізніше вони принесуть небіжчика. Чунга за все заплатить, доньє Анхеліко, і за напої, і за квіти, просить лише, щоб ви надали приміщення.

— Мені, здається, дуже добре, що вшанування відбудеться в Мангачерії, — каже Мавпа. — Він був мангачем, нехай його брати його й поминають.

— Чунга також хотіла, щоб ви, отче, відправили службу. — Літума намагається говорити невимушено, однак у його голосі вчувається невпевненість. — Ми були у вас удома, щоб повідомити про це, але нам не відчинили. Щастя, що ми застали вас тут.

Порожня миска падає на підлогу, над столом здіймаються чорні рукави сутани. Як ти смієш! — отець Гарсія стукає виделкою в миску з пікео, — хто тобі дозволив звертатись до мене? — і Літума схоплюється на ноги, — ти, палій, що це за тон, палій! Отець Гарсія пробує підвестися й жестикулює, вириваючись із рук доктора Севальйоса, — негідник, шакал! — а Дикунка верещить, шарпає Літуму за піджак, — замовкни, не ображай його, це священик. Отець Гарсія вже бачить Літуму в пеклі, — негіднику, там ти за все заплатиш, а чи знаєш ти, що таке пекло, негіднику? В отця Гарсії набрякло обличчя, губи перекривилися, і він тремтить усім тілом. Літума відштовхує Дикунку, проте вона його не відпускає, — палій, я тебе не ображав, не називав негідником, палій. Отець Гарсія на хвилину втрачає голос, потім гарчить: ти гірший, ніж ця нещасна, коштом якої ти живеш, — і простягає в порожнечу свою нервову руку, — ти паразитуєш на покидьках, шакале, — а Літума: я розіб’ю пику цьому старому грибу, хоч він і священик, брудний палій. Дикунка починає плакати, Анхеліка Мерседес трясе перед носом Літуми табуреткою, готова щомиті розбити її в нього на голові, коли він посунеться хоч на міліметр. У дверях і крізь шпарини в очеретяних стінах видніються збуджені, зацікавлені обличчя мангачів, чується гомін, який усе зростає, звучать імена арфіста, непереможних, отця Гарсії, притлумлювані криками хлопчаків: палій, палій, палій. Отець Гарсія заходиться кашлем; він стоїть з піднесеними догори руками, з вибалушеними очима, червоний, мов розпечене вугілля, з висолопленим язиком і бризкає довкола себе слиною. Доктор Севальйос притримує його за руки, Дикунка обмахує йому обличчя, Анхеліка Мерседес легенько вдаряє його по спині. Літума знічується.

— Кожен наговорить бозна-чого, коли його з доброго дива ображають, — промовляє він тремтячим голосом. — Це не моя вина, ви ж бачили, він сам почав.

— Але ти образив його, а він уже старенький, братику, — каже Мавпа. — Цілу ніч очей не склепив.

— Ти не повинен був заводитися, Літумо, — додає Хосе. — Вибачся перед ним, бачиш, до якого стану ти його довів.

— Пробачте, — белькоче Літума. — Заспокойтеся, будь ласка, отче. Нема чого так гніватись.

Але отець Гарсія далі труситься від кашлю, конвульсійно хапаючи ротом повітря, обличчя в нього вимазане шмаркотинням, слиною й сльозами. Дикунка витирає йому лоб спідницею, Анхеліка Мерседес умовляє його випити скляночку води. Літума блідне, — я вибачаюсь, отче, пробачте мені, — і починає кричати, — ну що ви ще від мене хочете? — заламує собі руки, — я не бажав вашої смерті, отче, нехай буде проклятою моя доля.

— Не лякайся, — каже доктор Севальйос. — Це його астма душить, і пісок потрапив у горло. Зараз пройде.

Але Літума вже не може опанувати себе. Голос його тремтить ще дужче, — отець ображав мене й сам рознервувався, — губи сіпаються, здається, що він ось-ось заплаче. Брати Леон обнімають його, — заспокойся, братику, ми тебе розуміємо, — а він, б’ючи себе в груди: мені довелося роздягти арфіста, обмити його, одягти знову, хто таке може витримати, адже я теж людина. І вони: заспокойся, братику, візьми себе в руки, — а він: не можу, чорт забирай, не можу, — і падає на табуретку, обіймаючи голову руками. Отець Гарсія перестає кашляти, і, хоча дихає ще з зусиллям, обличчя в нього вже спокійніше. Дикунка стоїть біля нього навколішках, — отче, вам уже краще? — а він киває головою й бурмоче: ти повія, та це ще півбіди, але треба бути останньою дурепою, щоб згодитись утримувати цього паразита, вбивцю, треба бути дурепою, — і вона: так, отче, тільки не гнівайтеся, тільки заспокойтесь.

— Облиш його, Літумо, нехай ображає тебе, якщо це його заспокоює, братику, — радить Мавпа.

— Добре, я витерплю, — шепоче Літума. — Нехай я буду паразитом і вбивцею, нехай ображає мене далі, як тільки захоче.

— Замовкни, шакале, — хрипить беззлісно отець Гарсія, який вже помітно охолов, і по натовпу мангачів, що стоять навколо чічерії, прокочується хвиля сміху. — Тихіше, шакале.

— Я мовчу! — гарчить Літума. — Але прошу мене більше не ображати, я чоловік і не люблю цього, замовкніть і ви, отче. Докторе Севальйос, скажіть йому.

— Досить, отче, — втручається Анхеліка Мерседес. — Не лайтеся, священикові це не личить. Хочете ще кави?

Отець Гарсія виймає з кишені жовтаву хустинку, — гаразд, принеси чашечку, — і гучно сякається. Доктор Севальйос гладить собі брови, недбалим жестом чистить від слини лацкани піджака. Дикунка відкидає з лоба отця Гарсії сиве волосся, зачісує йому вихори на скронях, і він, пригнічений, покірний, дозволяє їй це зробити.

— Отче, мій двоюрідний брат хоче просити у вас пробачення, — каже Мавпа. — Дуже шкодує про те, що сталося.

— Нехай просить пробачення у бога й перестане жити коштом жінки, — спокійно хрипить отець Гарсія, вже цілком опанувавши себе. — Ви теж просіть у бога пробачення, пустоцвіти. А цих двох нероб ти також утримуєш?

— Так, отче, — відповідає Дикунка, і на вулиці знову вибухає сміх.

Доктор Севальйос слухає із задоволеним обличчям.

— Не можна сказати, що тобі бракує щирості, — бурмоче отець Гарсія, витираючи собі хустинкою ніс. — Ти велика дурепа, нещасна.

— Я це сама собі кажу багато разів, — визнає Дикунка, пестячи зморшкуватий лоб отця Гарсії. — І у вічі їм це кажу.

Анхеліка Мерседес приносить нову чашку кави, Дикунка повертається до столу братів Леон, а люди, які стовпились у дверях і за стінами, починають розходитися. Хлопчаки знову гасають у хмарах куряви, знову чуються їхні верескливі голоси. Перехожі зазирають у чічерію, вказують на отця Гарсію, який, похиливши голову, п’є маленькими ковтками каву, і йдуть своєю дорогою. Анхеліка Мерседес, непереможні й Дикунка півголосом розмовляють про страви та напої, рахують, скільки людей прийде на поминки, шепочуть імена, сперечаються про ціни.

— Ви вже випили свою каву? — питає доктор Севальйос. — На сьогодні досить вражень, ходімо спати.

Відповіді немає: отець Гарсія спокійно спить, голова схилена на груди, кінець шарфа занурився в кавову гущу.

— Заснув, — каже доктор Севальйос. — Не хочеться його будити.

— А може, постелимо йому ліжко в іншій кімнаті? — пропонує Анхеліка Мерседес. — Добре накриємо, не будемо галасувати.

— Ні, ні, нехай прокинеться, я заберу його з собою, — наполягає доктор Севальйос. — У нього тверда вдача, та я його знаю, смерть Ансельмо глибоко його засмутила.

— Швидше вона повинна була б порадувати отця Гарсію, — гірко шепоче Мавпа. — Скільки разів він бачив на вулиці дона Ансельмо, стільки й лаяв його на чім світ стоїть. Ненавидів бідолашного.

— Але арфіст не відповідав йому, вдавав, що не чує, і переходив на інший бік, — промовляє Хосе.

— Не так уже він його й ненавидів, — заперечує доктор Севальйос. — Принаймні протягом останніх років. Просто в нього виробилася така звичка.

— А треба, щоб було навпаки, — зауважує Мавпа. — Це дон Ансельмо мав привід для ненависті.

— Не кажи так, це гріх, — хреститься Дикунка. — Священики слуги божі, їх не можна ненавидіти.

— Якщо правда, що він спалив йому дім, то тепер видно, який великодушний був арфіст, — веде далі Мавпа. — Я ніколи не чув від нього поганого слова про отця Гарсію.

— Донові Ансельмо справді спалили той дім, докторе? — цікавиться Дикунка.

— Я ж тобі сто разів розповідав цю історію, — каже Літума. — Навіщо ти питаєш сеньйора доктора?

— Бо кожного разу ти розповідаєш інакше, — відказує Дикунка. — Питаю, бо хочу знати, як це було насправді.

— Замовкни, дай нам, чоловікам, спокійно побалакати, — підвищує голос Літума.

— Я також любила арфіста, — не вмовкає Дикунка. — Я була ближче з ним зв’язана, ніж ти, бо він мій земляк.

— Твій земляк? — Доктор Севальйос стримано позіхає.

— Звичайно, дівчино, — киває головою Ансельмо. — Як і ти, тільки не з Санта-Марія де Ньєви, я навіть не знаю, де вона.

— Невже, доне Ансельмо? — дивується Дикунка. — Ви теж там народилися? Правда, сельва дуже гарна, там стільки дерев і птахів. Правда, там люди кращі?

— Люди всюди однакові, дівчино, — каже арфіст. — Але сельва таки дуже гарна. Та я вже про неї забув, лише колір пам’ятаю, тому й пофарбував арфу в зелений колір.

— Тут усі мене принижують, доне Ансельмо, — скаржиться Дикунка. — Називають Дикункою, ніби хочуть образити тим, що я із сельви.

— Не переймайся, дівчино, — заспокоює її дон Ансельмо. — Це швидше від жалю. Я б на твоєму місці не ображався, якби мене прозвали Дикуном.

— Це цікаво, — позіхає доктор Севальйос і чухає собі шию. — Але все може бути. Хлопці, арфа в нього справді була пофарбована в зелений колір?

— Дон Ансельмо був мангачем, — каже Мавпа. — Народився тут і ніколи звідси не виїжджав. Я тисячу разів чув, як він говорив: я найстарший з усіх у Мангачерії.

— Так, у зелений, — стверджує Дикунка. — І коли фарба блякла, він просив Боласа пофарбувати арфу знову.

— Ансельмо родом з сельви? — дивується доктор Севальйос. — А що, цілком може бути. Цікаво.

— Вона бреше, докторе, — озивається Літума. — Дикунка нам ніколи про це не розповідала, просто вигадала собі на втіху. Ну, чому ти тільки зараз про це говориш?

— Ніхто мене не питав, — упирається Дикунка. — Адже ти сам кажеш, що жінки не повинні набридати розмовами.

— А чому він тобі розповів? — напосідає доктор Севальйос. — Коли ми цікавилися, де він народився, то він одразу змінював тему.

— Тому, що я також родом з сельви, — пояснює Дикунка, обводячи присутніх гордим поглядом. — Тому, що ми земляки.

— Ти глузуєш з нас, дурнувата, — каже Літума.

— Дурнувата, але мої гроші ти дуже любиш, га? — ображається Дикунка. — Мої гроші теж дурнуваті, га?

Брати Леон і Анхеліка Мерседес усміхаються, Літума морщить лоба, доктор Севальйос із замисленим поглядом чухає собі потилицю.

— Ти, крихітко, мене не дратуй, — вимушено посміхається Літума. — Сьогодні не день для суперечок.

— Дивися краще, щоб вона не розізлилась, — радить Анхеліка Мерседес. — Бо кине тебе, і ти помреш від голоду, непереможний. З головою родини краще не сперечатися.

Брати Леон сміються, плещуть у долоні, на їхніх обличчях вже немає й сліду скорботи. Літума теж сміється, — доньє Анхеліко, ви в доброму гуморі, нехай собі кидає, коли тільки їй заманеться. Адже це вона тримається за нас, мов реп’ях, тому що боїться Хосефіно більше, ніж диявола. Якщо вона кине мене, то Хосефіно зловить її і вб’є.

— Ансельмо лише один раз говорив з тобою про сельву, дівчино? — запитує доктор Севальйос.

— Він був мангачем, докторе, — запевняє Мавпа. — Вона вигадала собі, що він її земляк, бо просто хоче похизуватись. Адже покійник не може цього спростувати.

— Якось я запитала, чи він має там рідних, — промовляє Дикунка. — І дон Ансельмо відповів: хто знає, напевне, всі вже померли. Але, бувало, він казав мені: я народився мангачем і помру мангачем.

— Ось бачите, докторе! вигукує Хосе. — Якщо він навіть і сказав їй колись, що він її земляк, то, ясна річ, пожартував. Нарешті ти не обманюєш нас, сестрице.

— Я тобі не сестриця, — кричить Дикунка. — Я повія й дурнувата.

— Тільки б тебе отець Гарсія не почув, бо рознервується, — попереджає доктор Севальйос, прикладаючи палець до вуст. — А що з тим непереможним, хлопці. Чому ви з ним уже не ходите?

— Ми побилися, докторе, — відповідає Мавпа. — І заборонили йому з’являтися в Мангачерії.

— Це мерзотник, докторе, — додає Хосе. — Падлюка. Хіба ви не чули, як він низько впав? Навіть сидів у в’язниці за злодійство.

— Але ж раніше ви були з ним нерозлучні і всій П’юрі не давали спокою, — зауважує доктор Севальйос.

— Річ у тім, що він не мантач, — пояснює Мавпа. — Поганий товариш, докторе.

— Треба домовитися з яким-небудь священиком, — нагадує Анхеліка Мерседес. — Щодо панахиди й поминок.

— Можна попросити когось із Салезіанського коледжу, доньє Анхеліко, — каже Мавпа. — Хочете, я піду з вами? Там є один симпатичний священик, навіть з хлопчаками грає у футбол, його звати отець Доменіко.

— У футбол він, може, й грає, але по-іспанському двох слів не зв’яже, — чується невиразне хрипіння з-під шарфа. — Отець Доменіко — нічого не скажеш, добре пожартували.

— Слово за вами, отче, — промовляє Анхеліка Мерседес. — Ми хочемо лише, щоб панахида була така, як бог заповів. Кого ж нам тоді запросити?

— Я прийду. — Отець Гарсія робить нетерплячий жест. — Адже те бабисько просило, щоб прийшов саме я. Навіщо стільки балачок.

— Так, отче, — радісно вигукує Дикунка. — Сеньйора Чунга хотіла, щоб це були ви.

Згорблений і похмурий, отець Гарсія прямує до дверей, човгаючи ногами по підлозі. Доктор Севальйос витягає гаманець.

— Цього ще бракувало, — зупиняє його Анхеліка Мерседес. — Сьогодні я пригощаю вас безкоштовно, бо ви зробили мені приємність, привівши отця.

— Дякую, кумо, — каже доктор Севальйос. — Але все-таки візьми мій внесок на поминки. Ну, тоді до вечора, я теж прийду.

Дикунка й Анхеліка Мерседес проводжають доктора Севальйоса до дверей, цілують руку отцю Гарсії, повертаються назад. Тримаючись попід руки, отець Гарсія й доктор Севальйос ідуть по залитому сонцем передмістю серед віслюків, навантажених хмизом і дзбанами, серед кудлатих собак і замурзаних хлопчаків, які кричать дзвінкими голосами: палій, палій, палій! Отець Гарсія не звертає на них уваги, він насилу тягне ноги, похиливши голову на груди, кахикаючи та хриплячи. Дійшовши до прямої вулички, вони змушені притулитися до стіни, щоб їх не розтоптав натовп чоловіків та жінок, які супроводжують старе таксі. Повітря весь час розтинають хрипкі звуки клаксона. З халуп виходять люди і приєднуються до натовпу, деякі жінки вже починають голосити, інші підносять до неба схрещені пальці. Перед отцем Гарсією й доктором Севальйосом затримується хлопчак. Якусь хвилину він стоїть непорушно, дивлячись повз них приголомшеними очима, — арфіст умер, — потім тягне за рукав доктора Севальйоса, — його везуть у таксі, разом з арфою, — і біжить далі. Нарешті натовп проходить. Отець Гарсія й доктор Севальйос, ступаючи маленькими стомленими кроками, дістаються до алеї Санчеса Серро.

— Я прийду за вами, — каже доктор Севальйос. — Разом підемо на панахиду. Спробуйте поспати хоч вісім годин.

— Гаразд, гаразд, — хрипить отець Гарсія. — Годі вже тих ваших добрих порад.

«Вáрварство й цивілізація» у творчості Маріо Варгаса Льоси

«Відтворити дійсність — це найкращий, на мій погляд, спосіб змусити людей пізнати й усвідомити себе, свою могутність і свою нікчемність, свою обмеженість і свою мудрість», — так писав про мистецтво роману відомий перуанський письменник Маріо Варгас Льоса. Поклавши собі за взірець бальзаківську «Людську комедію», він створює романи з перуанського життя, в яких аналізує життя найрізноманітніших суспільних верств, заглиблюючись при цьому і в історію Перу, і торкаючись проблем суто сучасних.

Можливо, бажання дорівнятися до Бальзака (сам Льоса підкреслював, що ніхто не дав такої анатомії людського життя, як Бальзак, і називав його й Флобера своїми літературними вчителями) на сьогодні сприймається як трохи наївне, однак не можна не відзначити і великого таланту письменника, і привнесення ним у розвиток романної форми неповторного власного слова.

Не випадково Хуліо Кортасар так високо оцінив часово-просторову структуру роману Льоси «Зелений Дім», вказуючи на визначальну рису індивідуального стилю письменника, тобто на його здатність до багатоплощинного, об'ємного зображення подій, крізь які видно читачеві життя всієї країни.

Світова громадськість одразу ж звернула увагу на ще молодого письменника (нар. 1936), який вже першим своїм романом «Місто й пси» (1962) ввійшов у авангард латиноамериканських письменників, що на кінець 60-х — початок 70-х років XX ст. змусили світ заговорити про вибух латиноамериканської літератури, яка й досі є однією з найцікавіших на світовій літературній ниві.

Ті, на кого рівнявся Льоса, майже всі були старші від нього. Саме вони упродовж десятиліть і творили новітню латиноамериканську літературу, дали поштовх для зростання розмаїтих літературних талантів. Це письменники різних країн «палаючого континенту», такі як кубинці Алехо Карпентьєр і Хосе Лесама Ліма, гватемалець Мігель Анхель Астуріас, колумбієць Габрієль Гарсія Маркес, аргентінці Хорхе Луїс Борхес, Ернесто Сабато й Хуліо Кортасар, бразілець Жоржі Амаду, мексіканці Хуан Рульфо й Карлос Фуентес, уругваєць Хуан Карлос Онетті, перуанець Хосе Марія Аргедас та інші.

Але прийшов молодий Варгас Льоса, який до свого першого роману написав лише збірку оповідань з життя перуанських підлітків «Вожді» (1958), і одразу ж зайняв місце поряд із старшими майстрами.

У часи реакційного режиму в Перу його роман «Місто й пси» (1963) був заборонений. Цю книгу навіть урочисто спалювали у дворі кадетського училища Леонсіо Прадо, де розгортаються події твору. Надто нищівною була критика перуанського суспільства, надто непривабливою була картина того, як формується світогляд підлітків, які згодом стають дорослими громадянами — лихими, егоїстичними, улесливими. Лише поодинокі з них витримують випробування злом, але їм уготована доля самотніх лицарів у боротьбі з несправедливістю.

У цьому романі Льоса вперше застосовує складну композиційну побудову, змушує нас замислюватись, розмірковувати і водночас напружено стежити за перебігом подій, за зміною монологів героїв. Несамохіть читач заглиблюється в химерний світ Льоси, живе усіма подіями разом із ними.

Можна сказати, що в цього письменника саме композиція твору є тим каталізатором, який змінює звичне сприйняття дійсності, змушує подивитися на неї із зовсім несподіваного боку.

Після «Міста й псів» був написаний роман «Зелений Дім» (1966), який приніс Маріо Варгасу Льосі вже світове визнання.

Одержуючи за цей роман премію Ромуло Гальєгоса, письменник сказав: «Треба, щоб суспільство знало, що література — це вогонь, що вона означає нонконформізм і повстання, що суть письменництва полягає в протесті й критиці».

1967 року Льоса напирав повість «Щенята» (укр. переклад 1978), де змальовано життя компанії підлітків, проблеми їхнього змужніння й формування характерів.

У наступному своєму романі «Розмова в «Катедралі» (1969) Льоса показує моральну деградацію перуанського буржуа, що зрадив романтичні ідеали юності. Сантьяго Саваліта, з яким читач зустрічається на початку твору, замолоду поділяв погляди прогресивно настроєних студентських кіл університету Сан-Маркос у Лімі. Але у вирішальну хвилину він зраджує своїх товаришів і деградує остаточно. Роман «Розмова в «Катедралі» — це нищівна критика фальшивих цінностей морально розбещеної буржуазії.

Несподівано для своїх шанувальників Маріо Варгас Льоса вдався й до сатиричного жанру. В романі «Панталеон та відвідувачки» (1973) він розповідає про життя в глибинних провінціях Перу. Тема роману «Зелений Дім» тут виразано продовжується. Тепер бордель для військових — це такий самий Зелений Дім, як і в П’юрі, тільки на колесах, роз’їзний. Своїм твором автор гостро засуджує порядки в перуанській армії.

Після сатиричного роману «Тітонька Хулія й писар» (1977), в якому йдеться про пригоди молодого письменника, з’явився друком роман «Війна наприкінці світу» (1981). В творчому доробку Льоси він найбільший за обсягом і, як зазначає критика, найепічніший. Події розгортаються наприкінці XIX століття у віддаленій частині Бразілії. Народне повстання набирає час від часу то прогресивного, то реакційного спрямування. Головна постать твору, фанатичний проповідник Консехаро, веде за собою народні маси, але, одержимий релігійними ідеями, доходить до абсурду в своїх вимогах, і тому події закінчуються трагічно.

Останній роман Маріо Варгаса Льоси «Хто вбив Паломіно Молеро?» (1986) — це історія розслідування вбивства молодого солдата Паломіно Молеро. Впродовж розслідування письменник, як завжди, не шкодуючи сатиричних фарб, змальовує військових та цивільних, які прямо чи опосередковано замішані в цьому вбивстві; він показує, що коли за злочином стоять «сильні світу цього», то правду знайти неможливо, хоч як би цього хотіли слідчі.

Маріо Варгас Льоса ще й автор двох літературознавчих книг «Гарсія Маркес: історія одного міфа» (1971) та «Невпинна оргія: Флобер і «Мадам Боварі» (1975), трьох п’єс «Сеньйорита з Тасни» (1981), «Каті й гіпопотам» (1983), «Ля Чунга» (1986). Літературознавчі статті та есе, які він написав протягом двадцяти років (1962–1982), видано окремим томом «Проти вітру й хвиль» (1983). Льоса відзначається умінням побачити потрібну деталь, сконцентрувати на ній увагу читача й досягти ефекту, часом більшого, ніж, можливо, розраховував сам письменник. Як-от у романі «Зелений Дім».

Попервах цей роман може здатися читачеві досить важким. Незвична композиційна побудова, химерно сплетені часово-просторові виміри, зміщені логічні зв’язки різних сюжетних ліній. Десь посередині твору читач зрештою віднаходить змістовий зв’язок подій, і тільки наприкінці стає зрозумілою вся структура роману, розвиток сюжетних ліній, сповнених драматизму, а то й трагізму, відчуттям апокаліптичної безвиході. Через таку своєрідну композицію створюється ілюзія того, що всі події в творі відбуваються майже воднораз, час набирає лінійного виміру, паралельність усіх подій наближає минуле до сучасного, підкреслює їхній нерозривний зв’язок, взаємозалежність.

У «Зеленому Домі» є елементи традиційного пригодницького роману: погоні, викрадення, пристрасті, втечі, зради, помсти, бійки, романтичні зітхання. І в центрі всього — дім розпусти, який спершу зображено в дещо опоетизованому вигляді, бо він ніби скрашує нудне життя невеличкого містечка П'юра, в певній мірі протистоячи міщанству і святенництву. Але такий Зелений Дім — уже історія, легенда про те, що майже забулося.

Натомість про сьогоденний (для подій роману) Зелений Дім, який, ніби птах фенікс, постав із попелу, відродився завдяки Чунзі, дочці старого арфіста, розповідь ведеться стримано, скупими, чіткими словами. Тут ніякої романтики, ніякої поетизації, лише сувора, принизлива для людської особистості дійсність. І стає зрозумілим, що великої різниці між колишнім і теперішнім Зеленим Домом немає, бо він, по суті, був і лишається осередком морального розкладу. Його образ алегоричний, і аж ніяк не можна стверджувати, що Льоса сумує за минулим часом, бо він переконаний — в його країнізавжди панувала несправедливість, хіба лише зовні вона набувала іншого вигляду; завжди проста людина зазнавала принижень. І письменник показує це на численних прикладах.

Оскільки композиційна побудова твору дуже складна, то читачеві напочатку важко простежити усі сюжетні лінії. Виструнчені в послідовний зв'язок, вони виглядають загалом ось так.

Боніфація, викрадена місіонерами з індіанського племені й вихована в монастирі, згодом стає дружиною сержанта Літуми, але після його ув'язнення, розбещена його ж приятелем, опиняється в будинку розпусти. Однак Літума, повернувшись через кілька років, хоч і карає винного, проте нічим не кращий від своїх приятелів, бо знову відсилає зганьблену дружину на «роботу», а сам живе за її рахунок, ще й приятелів утримує.

Це — одна з драматичних любовних ліній роману. Її можна назвати навіть трагічною. За час виховання в місії язичницька чесність і безгрішність Боніфації обертається фанатичною релігійністю, сліпою вірою в черниць-виховательок. Єдиний гріх вчинила Боніфація, коли, пожалівши маленьких дівчаток-індіанок, яких силоміць забрано в місію на виховання, випускає їх на волю. Дівчатка втікають, а її виганяють з місії. Літума закохується в Боніфацію, коли вона працює служницею в домі лоцмана Ньєвеса, одружується з нею й забирає її до рідного міста, щиро вірячи в свою любов і майбутнє подружнє життя. Але невдовзі Літума потрапляє до в'язниці, й відтоді руйнуються всі його плани щодо майбутнього, зникає віра Дикунки-Боніфації в бога і людей. Це — глибока трагедія, хоч і подана вона скупими, стриманими барвами.

Деякі критики називали японця Фусію, іншого героя роману, «мандрівним лицарем», оскільки Льоса зумисно надав йому певних привабливих рис. Однак переконливішою є думка про те, що він просто злочинець, розбійник, який нічим не гребує заради грошей і самоствердження. Завжди найзаповітнішою мрією Фусії було розбагатіти. Отож, очоливши уамбісів, він підмовляє їх грабувати інші індіанські племена, займається контрабандою й певний час живе, як йому заманеться. Але Фусія, як і всі головні персонажі роману, покараний життям, він помирає в лепрозорії, гниючи заживо. Льоса показує, що «зелений дім» — це свого роду замкнуте коло. В такому суспільстві виживає тільки можновладець, а інші приречені на поразку в боротьбі за існування.

Лоцман Ньєвес завжди намагався жити порядно. Силоміць його забирають до війська, та він звідти дезертирує і, випадково опинившись на острові, де владарює Фусія, працює в нього лоцманом, однак участі в злочинах не бере. Врешті Ньєвес тікає від Фусії разом з Лалітою, в яку закоханий, і живе довгий час спокійно, але потім його заарештовують, як прибічника Фусії, і кидають до в’язниці. Лаліта згодом забуває про нього, виходить заміж за жандарма на прізвисько Важкий, народжує йому кількох дітей і стає щасливою матір’ю — одна дитина від Фусії, двоє від Ньєвеса, ще двоє від Важкого. Така доля цієї жінки.

Випущений на волю після довголітнього ув’язнення, лоцман Ньєвес не знає, куди подітися. Його родина вже давно не його родина, а свої кращі роки він провів у в’язниці. Ньєвес наймається знову водити човни десь по маловідомих річках, яких безліч у сельві басейну Амазонки. Там загубиться колись і його шлях.

Поетичний, навіть у чомусь міфологічний, образ дона Ансельмо, завдяки якому в П’юрі певний час панує святкова атмосфера, несе й інше навантаження. Химерний карнавал Зеленому Дому з його десятиліттями не старіючим арфістом доном Ансельмо, що стає символом веселого, легкого життя, раптом обертається на глибоко трагічну історію, перетворюється на жахливу драму.

Монолог дона Ансельмо, який втратив у хвилину страшного горя зв’язок між реальністю і нереальністю, між колишнім і теперішнім, стає страшним свідченням зворотного боку карнавального Зеленого Дому, де повії та їхні клієнти, неспроможні на нормальні людські почуття, живуть лише поверховими пристрастями й дрібними насолодами, що несуть за собою горе й смерть.

Літній власник будинку розпусти закохався в неповнолітню сліпу дівчину Антонію. Викрадена доном Ансельмо й оточена винятковою увагою та лагідністю, Антонія стає його коханкою й згодом помирає від пологів. Згорає, підпалений отцем Гарсією, Зелений Дім, але донові Ансельмо вже до всього байдуже. Він перетворюється на волоцюгу, годується тим, що грає на арфі й стає улюбленцем Мангачерії (кварталу П’юри, де відбувається значна частина подій роману), його ім’я обростає легендами. Ніхто не знає правди про нього. Та він уже тільки існує, а не живе. Льоса неодноразово підкреслює різними засобами, що справжній дон Ансельмо помер разом із смертю Антонії. Тепер животіє він при доньці, яку народила йому, вмираючи, Антонія. Але донька практична й сувора; ставши власницею Зеленого Дому, вона дбайливо рахує гроші й досить суворо ставиться до нікчемного батька, який нічого не дав їй у житті, крім скандальної слави.

Ще одна трагедія. Можна взагалі говорити про те, що в романі «Зелений Дім» долі героїв визначає своєрідний фаталізм, дещо прикрашений гумором та іронією. Реальний у творі лише Час, який все змінює, який забирає в людей життя, рідних, близьких, вбиває в них почуття й пристрасті. Байдуже, як ти живеш, однаково вдіяти нічого не зможеш, отож живи, поки дихаєш, поки день, поки бачиш сонце й небо над головою і можеш рухатися, — така психологія мангачських гультяїв, друзів Літуми й завсідників Зеленого Дому, де «працює» Дикунка-Боніфація.

Письменник до певної міри поетизує їхнє порожнє існування (щось у них є спільного з гульвісами Дж. Стейнбека й з баїянськими «поетами життя» Ж. Амаду), проте суть їхньої нікчемності, убогості й спустошеності в романі Льоси проглядається значно сильніше. Це — письменник жорстокіший і реалістично суворіший. Він любить багатьох своїх героїв, навіть досить суперечливих у справах моралі, але водночас і бачить їх тверезими очима.

Ще один образ вражає нас після прочитання твору — образ саме Зеленого Дому, який символізує всю країну Перу, де невеличкі урбаністичні острівці оточені величезним зеленим килимом тропічної сельви. «Нашу країну, — каже письменник, — можна назвати «зеленим домом» і в прямому, і в переносному значенні ще й тому, що в ній упродовж десятиліть правили реакційні хунти».

Це вже чітка громадянська, суспільна позиція автора. Слід урахувати, що з часів публікації перших романів Льоса багато років прожив у еміграції в Іспанії та Франції, не маючи змоги повернутися до своєї країни, реакційний режим якої він суворо засуджував, а безправність, приниження людської гідності, знущання можновладців над бідними піддавав нещадній критиці.

Образ Зеленого Дому поширюється й на всю Латинську Америку, вкриту буйною тропічною та субтропічною рослинністю. У багатьох країнах цього континенту правлять, змінюючи одна одну, реакційні хунти. Розвиток капіталізму в умовах слаборозвинутої країни особливо гостро виявляє виразки буржуазного суспільства.

«Варварство» (або ж «природний» світ») — «цивілізація»… Таке протиставлення давно побутує в літературах країн Латинської Америки. Прибічники першого напряму вихваляють природне, «чисте» начало в людині, поетизуючи життя індіанців та негрів. Прихильники ж другого закреслюють минуле; вони спираються передусім на здобутки цивілізації в Латинській Америці, вихваляють нове, сучасне і вбачають тільки в індустріальному прогресі майбутнє континенту.

Маріо Варгас Льоса, виступаючи у своїх творах з гострою критикою суспільства, не шкодує критичного заряду на адресу обох цих напрямів.

Безперечно, минуле в Льоси виглядає романтичнішим, ніж сучасне: розбещення цивілізацією «природної людини», знищення її моралі — провідний мотив автора роману «Зелений Дім». Такою є доля й Дикунки-Боніфації, й більшості героїв — від Фусії до дона Ансельмо та лоцмана Ньєвеса. По долях усіх героїв проходить колесо цивілізації, розтрощуючи ущент ілюзії й найкращі сподівання.

Однак Льоса не ідеалізує ні своїх героїв, ні патріархальної минувшини П’юри, він показує, що «природна людина», розбещена цивілізацією, нездатна їй протистояти, а, отже, й вижити в своєму первісному вигляді. Тільки змінившись, знайшовши інший шлях у житті, інакше пристосувавшись до «навали» цивілізації, можна вціліти у великому «зеленому домі».

Вся творчість Маріо Варгаса Льоси — це пошук позитивного начала в латиноамериканській дійсності, яке є передумовою боротьби за оновлення суспільства, за очищення його від усілякої скверни.

Недарма в 1977 р. Маріо Варгас Льоса, даючи інтерв’ю редакції журналу «Латинська Америка», підкреслив, що загалом у латиноамериканській прозі, в якій є частка і його праці, проступає виразне передчуття кінця старого світу, і це визначає народження світу нового.

Юрій Покальчук

Інформація видавця

84.7Пе

Л90

Для романа известного перуанского писателя (род. 1936) характерна эпическая широта повествования, неожиданное переплетение сюжетных линий, оригинальное композиционное построение.

Девочку из индейского племени силой отнимают у родителей, помещают в монастырскую миссию, потом выгоняют на улицу, и она попадает в публичный дом. Разбойник Фусия мечтает разбогатеть какой угодно ценой, но умирает в нищете от проказы. Дон Ансельмо влюбляется в искалеченную девушку, похищает ее и держит втайне от всех в башне, где она трагически умирает…

Післямова Юрія Покальчука

Л 4703000000—206 М205(04)—88

КУ8.576.88.

© Український переклад, післямова, художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.

ISBN 5-308-00189-8

Литературно-художественное издание

СЕРИЯ «ЗАРУБЕЖНАЯ ПРОЗА. XX СТОЛЕТИЕ»

ЛЬОСА Марио Варгас

Зеленый дом

Роман

Перевод с испанского Ю. В. Покальчука

Киев, издательство художественной литературы «Днипро»

На украинском языке

Редактор С. А. Коваль

Художник І. А. Вишинський

Художній редактор О. Д. Назаренко

Технічний редактор Н. К. Достатня

Коректор Л. Г. Лященко

ИБ № 3216

Здано до складання 29.06.87.

Підписано до друку 30.12.87.

Формат 70х100 1/32. Папір офсетний № 2.

Гарнітура таймс. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 17,55. Умовн. фарбовідб. 17,876.

Обл.-вид. арк. 21,536. Тираж 30 000 пр.

Зам. 7—198. Ціна 2 крб. 40 к.

Видавництво художньої літератури «Дніпро».

252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

З текстових діапозитивів Головного підприємства РВО «Поліграфкнига» на Київській книжковій фабриці «Жовтень».

252053, Київ, вул. Артема, 25.

Льоса М. В.

Л90 Зелений дім. Роман/Перекл. з ісп. та післям. Ю. Покальчука. — К.: Дніпро, 1988. — 430 с.

ISBN 5-308-00189-8

Л

4703000000—206 М205(04)—88

КУ8.576.88.

84.7 Пе

Роман відомого перуанського письменника Маріо Варгаса Льоси написано в пригодницькому ключі: тут є погоні, викрадення, втечі, зради, помсти, романтичні зітхання. Зі сторінок твору постає алегоричний образ перуанського суспільства, враженого численними пороками. Досконала новаторська техніка письма — не самоціль автора. Вона допомагає йому якнайглибше проникнути в таємниці та закони людського життя.

Примітки

1

Мангачі — жителі кварталу Мангачерія в перуанському містечку П’юра, населеного переважно індіанцями та метисами.

(обратно)

2

Паукар — птах, що живе в сельві.

(обратно)

3

Чунчі — загальна назва індіанців, які живуть у сельві.

(обратно)

4

Багри, бокачики — риби, що водяться в Амазонці.

(обратно)

5

Коата — павукоподібна мавпа.

(обратно)

6

Чулья-чакі — злий і потворний казковий карлик; перуанські індіанці вірять, що він живе у сельві, спить у гамаку із шкір ящірок, прив’язаному до дерева зміями, і вбиває мисливців.

(обратно)

7

Пона — різновид пальми.

(обратно)

8

Чамбіра — вид волокнистої пальми.

(обратно)

9

Уамбіси — войовниче індіанське плем’я, що живе в сельві.

(обратно)

10

Монтонерос — повстанці-партизани, що відігравали значну роль у громадянських війнах та заколотах.

(обратно)

11

Кларіто — алкогольний напій.

(обратно)

12

Ламісти — нечисленне індіанське плем’я, яке перейняло в білих певні звичаї.

(обратно)

13

Якумама — інша назва анаконди, гігантського удава.

(обратно)

14

Піраньї — маленькі хижі риби, що водяться у водах Амазонки.

(обратно)

15

Самбо — метис, син негра та індіанки.

(обратно)

16

Чоло — метис, син європейця й індіанки.

(обратно)

17

Уристи — прибічники У. Р. («Революційного союзу»), партії фашистського типу, заснованої в 30-х рр. нашого століття.

(обратно)

18

Санчес Серро (1889–1932) — президент Перу з 1930-го по 1931 р., що встановив у країні воєнно-фашистський режим.

(обратно)

19

Априст — член АПРА («Американського народно-революційного союзу»), партії, що була створена в Перу 1924 р. Спершу ця партія виступала з антиімперіалістичними вимогами, але згодом перетворилася на реакційну організацію.

(обратно)

20

Айя де ла Торре — засновник і керівник партії АПРД.

(обратно)

21

Лупуна — розповсюджене в сельві басейну Амазонки величезне дерево, що сягає 60 метрів заввишки, а в діаметрі має до трьох метрів. Індіанці вірять, що стовбур цього дерева — вісь землі; що по його вітах можна дістатись до неба; що в ньому живуть духи й т. д.

(обратно)

22

Канерос — маленькі хижі рибки, завтовшки 3–4 мм, що живуть у водах Амазонки. Можуть проникнути в задній прохід людини чи тварини й пошкодити внутрішні органи.

(обратно)

23

Ягуа — різновид пальми. З її волокон роблять капелюхи, кошики та інші побутові речі.

(обратно)

24

Апарайма — цінна промислова риба, яку споживають переважно в сушеному вигляді.

(обратно)

25

Тока — круглий жіночий головний убір без крисів.

(обратно)

26

Махас — південноамериканський гризун розміром з великого зайця.

(обратно)

27

Чоска — південноамериканський гризун, схожий на сірого пацюка.

(обратно)

28

Уакауї — птах, якого індіанці вважають втіленням злого духу.

(обратно)

29

Катауа — листяне дерево з отруйною смолою.

(обратно)

30

Друге листопада — поминальний день.

(обратно)

Оглавление

Частина І

Частина II

Частина III

Частина IV

Епілог

«Вáрварство й цивілізація» у творчості Маріо Варгаса Льоси

Інформація видавця

*** Примечания ***