Скорботна п'ятниця [Мігель Анхель Астуріас] (fb2) читать онлайн

Мігель Анхель Астуріас Скорботна п'ятниця

I

Цвинтарний мур.

Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні

місто. Всередені могили. Вапно і плач. Вапно

і плач. Зовні вулиці передмістя. Всередині хрести, а на них кросворди, заповнені прізвищами, іменами, переліком цнот. По вертикалі й по горизонталі вписано числа й літери. От якби зненацька завалився, геть зник цей цвинтарний мур. Та ба, він зоставатиметься тут завжди, довічно. Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні кроки, голоси, життя. Всередині безмовна тиша, списана історією земля, стрункі сосни, розпатлані верби, тремтливі осики, гомін вітру в кипарисовому верховітті, лабіринти стежок і алей між прізвищами, іменами й переліком цнот. Числа й літери, літери й числа, викарбувані на бронзі та мармурі, покликані спинити одвічну швидкоплинність часу. А трохи далі оточений ровом острів — цвинтар бідаків. Утиканий білими, тоненькими, наче зробленими з сірників, хрестиками.

От якби зненацька завалився, якби геть зник цей цвинтарний мур, як одвічно зникає ніч на світанку, коли вона знімає мільйони своїх золотих пальців зі сферичного чорного клавесина. Завалився б, зник. Та ба. Він зоставатиметься тут завжди, цей останній кордон без варти, без митниць, що, поєднуючи безліч людей, роз’єднує стільки доль. Високий, сірий, нескінченний, скільки сягає око. Катафалки повзуть туди й назад. Тут же лікарня для інфекційних та інших хворих. Схожі на мумії люди із забинтованими руками й ногами, виразки, гнійники, рани. Але це ще жива плоть, а трохи далі вже прах і хробаки, що їдять тіло і точать кістки. Витріщені з жаху очі при звуках пострілів біля муру. От якби завалився, якби геть зник цей мур смерті. Та ба. Він стоятиме тут завжди, довічно, стоятиме, поєднуючи безліч людей, водночас роз’єднуючи стільки доль, високий, сірий, нескінченний, з арковою головною брамою між двома колонами та двома бічними хвіртками, а над брамою хрест і дві велетенські дугові лампи, які випромінюють жалобне світло.

Головна брама — для тих, що вже не вернуться назад. Розчиняються навстіж дві велетенські гратчасті стулки, досередини прямує похоронна процесія, хрипко лунає розтрісканий дзвін, і чується голос Тенасона, цвинтарного сторожа, який, приймаючи нового гостя, щоразу повторює: «Ану завозьте добриво! Ласкаво просимо! Тут владарює смерть — як отам життя». А через бічні хвіртки заходять і виходять ті, що провідують мертвих. Заходять. Виходять. Заходять. Виходять. Заходять, щоб потім вийти. Взуті й босі, ошатні й одягнуті абияк, одні в глибокій жалобі, інші заплакані, деякі з букетами лілій, трохи схожих на білі церковні облатки. Квіти на похороні завжди чимось схожі на облатки: і запашні туберози, і троянди із заплющеними пелюстками-повіками, і білосніжні вушка жасмину, і біле пір’ячко гвоздик, і пінка хризантем, і порцеляна орхідей. Відвідувачі пригортають, голублять квіти, мало не моляться на них. Вони обожнюють їхній духмяний вік, їхню пам’ять, їхнє життя. Жоржини, бузок, гладіолуси, гортензії, магнолії, фіалки, маргаритки, незабудки…

Але вервечки чорних мурашок, прямуючи на кладовище, несуть не тільки квіти — вони заносять також розп’яття, хрести, портрети, надгробки, свячену воду, вази для квітів, кипарисові, паперові й бляшані вінки. Люди, які щойно спілкувалися з мертвими, залишаючи кладовище, здаються спантеличеними, не знають, що робити, куди йти. Чи відразу вирушати до міста — трамваєм, бричкою або таксі; чи побути ще тут, де за широкою, затіненою деревами вулицею починається передмістя — будиночки в хмарах куряви, що її здіймають скажені вітри, підмітаючи довколишні пустирища. Декотрі відразу перетинають широку алею, бездумні, сумні від самоти і втоми водночас. Перетинають її, щоб якомога швидше відійти далі від урочистого, пишного, жалобного кладовища, перетинають і зникають у передмісті, в немощених курних вуличках з дротяними загорожами обабіч, що наїжачилися шпичаками проти вітру, та старими бездомними сухоребрими шкапами, які чапіють удень сонні й нерухомі, а вночі, гнані спрагою, блукають у пошуках якоїсь калюжі з відблисками зірок. Нетрі, глиняні халупи. Дерев’яні бараки. А в діловій частині — бруковані вулиці, садки, будинки з високими карнизами. Майстерні мармурових виробів, квіткові крамниці, аптека, перукарня, крамниці, де продають вапно й будівельні матеріали. Сміх. Людські голоси. Собачий гавкіт. Плач немовлят. Брязкіт посуду, суперечки в приміщеннях бідняків. Патефонна музика, уроки гри на піаніно й вигуки картярів у будинках багатіїв. Рипіння ліжок — о будь-якій порі дня й ночі — у квартирах «дівчаток», як каже аптекар, чи «хвойд», як висловлюється перукар. Цих двох завжди можна було бачити разом, і вони завжди про щось сперечалися.

Аптекар знай доводив, на який великий економічний ефект, — не кажучи вже про гігієну, — можна було б розраховувати, коли б люди, замість справляти свої малі й великі потреби будь-де, робили це в спеціально призначених місцях, адже тоді відходи від випитого й з’їденого можна було в повністю використати.

А горе-перукар, — машинка якого, замість стригти, скубла, бритва, замість голити, мало не причісувала, а гребінець, замість причісувати, мало не голив, — погоджувався з тим, що екскременти — то гроші, однак зауважував, що йому, мовляв, боляче, коли аптекар, говорячи про справляння людських потреб, виставляє нашу рідну матір, тобто матір-природу, в якомусь свинському вигляді.

— Але ж пропадає амоніак! — кричав у відповідь аптекар. — Ammoniacus, якщо комусь незрозуміло!

Де вже тут незрозуміло, коли він того амоніаку крутить у носі, бо ним раз у раз щедро поливають стіни, на яких намальований святий архангел Рафаїл з його юним супутником Товієм.

— Чого вони ходять мочитися саме сюди, саме під мої двері? — розпачливо питав аптекар.

Перукар знав чого.

На картині обіч дверей святий архангел та його супутник витягали з води не злощасну рибину, а русалку, синьооку, рудокосу, хвостату, з трьома грудьми замість двох.

— Порушенням звабливої симетрії грудей, — пояснював аптекар, — з образу усунуто все поганське, сексуальне, еротичне і яскраво показано тільки харч, християнський і пісний!

Люди мочилися на знак протесту проти блюзнірства й масонства. Неосвяченою водою й грішним кропилом відвертали напасті та злигодні, що загрожували передмістю через оте богохульство.

Чому він не намалював оту тригруду русалку біля страшного й потворного бандюги з рибиною на спині, яким лякали дітей, примушуючи їх пити риб’ячий жир? Але ж ні. Підсунув її самому архангелові. Безбожник! Блюзнір! І гляньте лишень: з одного боку дверей аптеки — святий архангел Рафаїл з тригрудою русалкою, а з другого — бандюга з рибиною!

— Ну й передмістя, ну й народ! — просторікував перукар, коли аптекар лаяв на всі заставки цвинтарного сторожа за те, що той — нахаба! — запускав кулі просто з могилок у день святого Тенасона — отого, що виносить з пекла жарини й гасить їх.

— Тільки жарини чи й чортів? — спитав перукар.

— Цього не скажу, але кулі над кладовищем у день святого Тенасона, що є святим заступником цього гидкого паскудника, я бачив на власні очі. Здавалося, ніби то злітали в небо могилки.

Ну й передмістя, ну й народ! Босі дітлахи ганяють ганчір’яного м’яча. Гарні бойові півні зі спутаними ногами дзьобають золоті розсипи кукурудзяних зерен і замріяно виспівують своє «кукуріку». Бойовий півень до курей байдужий, а кури тут усі білі та гладкі, мов оперні співачки.

Удари палиці. Крики. Усе передмістя знає, де це. То отой дурбило. Та й вона теж — дає себе лупцювати. Прасувала йому костюм. Старе ганчір’я не обновить ніяка праска. Сказав тобі: стрілки! А ти що зробила? Вогкий піджак треба було підсушити праскою. Бо смердить гірчицею. Луп-луп-луп. От дурбило. А вона теж — терпить його. Та я б на її місці…

— Заткнися, бридка індіанко. Раденька, що знайшла собі чоловічка, який дає хропака вдень і валандається ночами.

— А ти чого роззявила ротяку, хоч возом заїжджай, дивися, щоб дишлем язика не проткнуло.

— Гляди, щоб тобі не проткнуло. Навіщо даєш себе бити?

— Бо так мені подобається.

— Чуєте, подобається, а сама ходить, й від неї тхне арніківкою!^[1]

— Це краще, ніж марганцівкою!

— Ти так гадаєш?

— Гадаю? Нюхом чую.

— То понюхай краще.

— Тебе нюхати? Я краще здохну!

— Тоді прикуси язика.

— Язик мій: хочу — прикушу, хочу — ні.

— Ото й усе, що в тебе є!

— А в тебе й того нема!

— Годі вам теревені правити. Погляньте краще, як прийнялись паростки «трьох сорочечок Христа», що їх мені подарували. Уже й квіточки розпукуються: і золотенькі, і голубенькі, і ліловенькі.

— Ану покажи язичка, маленький, покажи. Це в нього від нетравлення!

— У мене є іпекакуана^[2], якщо хочеш…

— Дякую, візьму в тебе, щоб не зв’язуватися з отим безбожником із аптеки. А нетравлення — це від голоду.

— Звичайно. Це найгірше нетравлення, яке тільки буває. Вони ж, бідолашненькі, їдять вряди-годи, коли вдається чогось роздобути, і їжа не перетравлюється як слід у порожніх шлунках. Бо шлунок уже звик бути порожнім. Отак і ростуть з порожніми шлуночками.

— Оце вже не бреши…

— І ти мене берешся вчити, пані всезнайко!..

— Невдячна. Послухайте, у вас мій наперсток.

— Еге ж бо, мого проковтнув чоловік. Прийшов з цирку під враженням від Трагальдабаса, отого, що ковтає всяку всячину. Грався, грався наперстком, поки й ковтнув. Отак: гам! — і ковтнув.

— А вчора він коли прийшов?

— Хто?

— Та ваш чоловік?

— О третій ночі. Пізня робота й далеко.

— Він у вас, здається, друкар.

— Лінотипіст.

— Вони добре заробляють…

— Зате гублять здоров’я. Від свинцю та кислотних випарів хворіють на сухоти. Та й жити там, де ми живемо… Ніяк не знайдемо порядної квартири.

— Якби ж окремий будиночок з патіо^[3], де можна випрати й посушити білизну. Такого теж не знайдеш. Але недалечко, за рогом, — може, чули, — здають будиночок, і досить дешево.

— Поряд з пивничкою?

— Через стіну…

— І задарма не хочу… Хай би навіть хазяїн нам платив, а не ми йому, за те помешкання. Таж там п’яниці не дадуть спокою.

— Біля квіткової крамниці теж не годиться…

— І не кажіть!

— Цілісіньку ніч слухати, як грюкають…

— Дон Раміріто з дружиною?

— Якби то самі Раміріто, а то й духи!

— Виходить, правду люди кажуть, що дон Раміріто — щось середнє між квіткарем і спіритом?

— Середнє, кажете? Не середнє, а посередник він, тобто, медіум, спірит. Вони натирають руками стіл, звичайний собі столик на трьох ніжках без жодного цвяшка чи шурупчика, а потім кожний його щось запитує. Намагнічений і повний духів стіл вистукує відповіді. Але то ще півбіди: згодом стіл вихоплюється з-під їхніх рук і б’ється, мов у нападі епілепсії, а за ним і всі речі, скільки їх є в домі, починають стукатись одна з одною — оце те грюкання, що його чути щоночі.

— Але найгірше все-таки мешкати поблизу пивничок. Бійки, сміх, п’яний вереск. А що діється в «Ангелятках»! Содом і гоморра, як каже моя хрещена. Знаєте, що там коїться?

— Знаю, знаю. Там туалет з усіма вигодами, але без дверей. Люди сідають на унітаз в масках, які їм винаймає господар, а відвідувачі пивнички розважаються, вгадуючи під заклад, хто там сидить. Закладаються на гроші, напої, сигари, цінні речі.

— Оце так забавки!

— І ніхто не скаржиться.

Ну й передмістя, ну й народ! І в засуху і в зливу передмістя завжди однакове. Смітників повно, а на них чого хочеш. Мов старий альманах, сторінки якого гортає вітер. Навіть бідняки йдуть у ногу з суєтою. Відзначають свята, дати, події. Ворота, садочок, будинок з колорадської сосни. На дверях шматок картону з прізвищем власника: «Рок Феллер». Якийсь жартівник дописав унизу: «Збіг прізвищ чисто випадковий». А далі, за будинком Рока Феллера, проти великої цвинтарної брами, стоять рядком пивнички, бари, буфети, винарні та інші диявольські заклади, де можна втопити горе в чарці, хоч би і в оцій пивниці, що має назву «Останнє прощавай», з її неписаним правилом: яка жаба — такий і камінь, які ноги — такі й черевики, які плоди — такі й зернятка, яка хвороба — такі й ліки.

Одненьку — за покійного приятеля, подвійну — за дружину, сестру, брата, потрійну — за батьків або дітей, а після кожної одинарної — подвійну, а то й потрійну.

— Налий-но мені одненьку!

— А мені подвійну!

— І мені подвійну!

— А мені потрійну для піднесення духу. Навіть спаситель розпачливо вигукнув на хресті: «Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув?»

І до кожної чарки — закуска з відповідною назвою: «в мирі упокійся» — це чорна смажена квасоля — кав’яр тропіків; «поминки» — печінка, нашпигована зеленою цибулею; «реквієм» — юшка з раків, та така густа, що здається, ніби ковтаєш живу губку.

Поряд з «Останнім прощавай» на розі широкої вулиці, обсадженої шумливими від вітру деревами, яка простяглася вздовж нескінченного цвинтарного муру й похоронної траси, молочної річки з білого цементу, що спускається від міста, вигинаючись м’яко, мов гамак, і вибігає ще біліша аж до великої цвинтарної брами… отож за «Останнім прощавай» притулилась' пивничка «Одноденний цвіт», завжди повна пияків і мух. На стіні замість реклами написано: «Краще стати на якір тут, ніж навпроти».

— А ви знаєте, що… — белькотав якийсь чоловік у жалобі, впавши на надгробок у салоні генуезця Сеполькрі, власника найбільшої в цих місцях майстерні мармурових виробів, — ви знаєте, що таке мармур з прожилками? Що то за плями на мармурі, які його так прикрашають? Ригачка віків!

Італієць звів його на ноги, силоміць одірвавши від одного з надгробків, що їх було виставлено в салоні, так само як у матрацних майстернях виставляють матраци, а в меблевих майстернях — ліжка.

— Ні, сеньйори, я не збираюся ставати на якір, хіба коли помру! — кричав цей чоловік, заходячи в «Одноденний цвіт» по тому, як постояв, ледве тримаючись на ногах, перед пивничкою і посоловілими очима розшифрував напис на стіні. — Якщо ви думаєте, що я стану на якір тут, то ви по… по… по… по…

— «По подрузі Ікс журиться», — у тон йому сказав господар пивнички.

— Мене охоплює такий жаль, аж смішно, але хіба я в цьому винен? Мене охоплює жаль за сеньйорою Ікс… Моя жіночка, сеньйора Ікс, повернулася до Мехіко… Бідолашна, вона мене так кохала, як була жива, а мертва вже не кохає, я вже їй не подобаюсь, а найгірше те, що… Ет, та хіба висловиш своє горе надгробкові, камінній плиті, хресту, мороку, порожнечі? — Помовчавши, він утер заслиненого рота рукавом плаща, уважно оглянув гудзики на ньому й додав: — Ну що ж. Написали, то вже нехай… Але щоб я став на якір тут… не діждетесь! Я заходжу до вас тільки тоді, коли когось із моїх привозять туди…

— Атож, саме тоді, — спокійно мовив господар, кладучи на тарілку очищену редьку. — Покійникові, будь ласка, місце навпроти. Там усім заправляє катюга Тенасон. Це недалечко — тільки перейти вулицю. І не тільки привозять, а ще й ховають.

— Не стану тут на якір… ні… не стану, — торочив своє п’яний, голова йому хилилася на груди, пасма волосся спадали на лоба. — І там ні! — скрикнув він, звівши голову й вищиривши зуби в похмурій посмішці. — Навпроти, на тому кладовищі — нема дурних! Ні тут, ні там… Тепер мені бракує тільки еліксиру!

І, підступаючи до господаря, загорлав:

— Один еліксир, чуєш, ти?

І, бачачи, що той стоїть непорушно, з кам’яним обличчям, докинув:

— Ти мене дратуєш, розумієш? Дратуєш!

— Якщо я тебе дратую, то ти мене виводиш з терпіння!

— Якщо я тебе виводжу з терпіння, то ти мені осоружний.

— Якщо я тобі осоружний, то ти мені гидкий!

— Якщо я тобі гидкий… то ти мені схожий на осла, який тільки й знає, що кричить: «І-а! І-а!»

Якби господарева дружина, що саме верталася з кухні, тримаючи в руках гарячий гарбуз, з якого парувало мачо, й перебирала по ньому пальцями, наче грала на клавішах музичного інструмента, бо їй страшенно пекло, — не надійшла вчасно, її чоловік роздер би п’яницю на шматки. Вона стала, спритна, гнучка, між ними й закричала:

— Не брудни рук об цю погань! Починають з дурних балачок, а кінчають тим, що мало не вбивають один одного. Випий мачо і не звертай на нього уваги!

Ще ніколи не бачила вона свого чоловіка таким лютим. У людей, як і в тварин, бувають такі хвилини, коли розливається жовч, і вони стають мов несамовиті. Причини різні: неоплачені боргові зобов’язання, неприємності з поліцією через напис «Краще стати на якір тут, ніж навпроти», страх через залишені в заставу речі… Муха й та часом дратує, а тут тобі просто в обличчя, до того ж безкарно, кажуть, що ти осел і кричиш, як осел.

— Випий мачо… — повторила жінка, бачачи, що її чоловік трохи заспокоївся, і мовила ще лагідніше: —Зроби таку ласку твоїй Смаглявці, годі тобі сердитись!

Не беручи гарбуза, але й не відмовляючись сьорбнути мачо, — поживного, як шоколад, напою з кукурудзяного борошна, какао та цукру, що його п’ють, коли він гарячий, бо тоді він найкраще засвоюється, — господар перебіг лютим поглядом по сумирних п’яничках, завсідниках його пивнички, й закричав:

— А ви тут на якого біса? Невже ніхто з вас не насмілиться викинути звідси цього паскудника? Невже я сам маю це робити? Розтовкмачте йому на вулиці, хто з нас двох осел. Ну, є охочі?

П’янички, що сиділи рядком на лаві, — хто в сорочці з розстебнутим коміром і закасаними рукавами, хто в самій тільки майці, хто в дощовику на голе тіло, — паралізовані й майже заспиртовані випитим, прокидалися зі свого напівсну, поволі виходячи з стану бездумного чекання.

Почувши, що потрібні добровольці, вони попідводили голови, напіврозплющили повіки над білками, не відкриваючи зіниць.

Смаглявка, що так і стояла між чоловіком і сумним необачним п’яницею, зауважила останньому:

— Вдівцями зостаються через те, що багато цмулять!

— Не тільки через те, мадам, а й через те, що грішать, як тільки трапиться нагода. Вам те краще знати.

— Ах ти наха… — Цього разу вже чоловікові довелося хапати за руки свою дружину, свою супутницю життя, як він її називав, свою Смаглявку — блискучу, гнучку, жваву, мов водяна гадюка.

Коли жінка доказала слово «нахаба», чоловік ледве встиг утримати її за руку з гарбузом, інакше вона б вилила пекучу рідину п’яниці в обличчя.

— Викиньте! Викиньте його! — кричала вона п’яницям, які помалу приходили до тями.

— Не діждете! Ніяка сила не викине мене звідси! Не піду з «Останнього прощавай», поки не вип’ю останнього… О! Через це, мабуть, воно й називається «Останнє… останнє… останнє…»

Один з пияків, миршавий, коротконогий, мов поні, чоловічок без сорочки й майки, в самому тільки дощовику на голому тілі, підвівся з лави, — на зріст він був майже однаковий, і коли сидів, і коли стояв, — і, поворушивши потерплими губами, проказав:

— Доводжу до вашого відома, кабальєро, що це не «Останнє прощавай», а «Одноденний цвіт».

— Он воно що… Ну, коли це не воно, то я пішов… Вельми вдячний! Піду в інше місце… в інше… еге ж! Хвилиночку, панове присяжні, — нерухомі, з дурнуватими обличчями, п’янички на лаві справді скидалися на присяжних, — хвилиночку… Хто сміє зводити на мене наклеп? Хто мене лає й ображає, хто заявляє, що я прикидаюсь? Я вдяг цю жалобу по моїй дружиноньці, що повернулася до Мехіко, по мадам Ікс, але скоро, панове присяжні, я її зніму, тільки це вже інша справа, зовсім інша справа!

І він пішов, заточуючись поміж стінами, які то насувалися на нього, то відступали, пішов у напрямку до бару «Сім морів», найшикарнішого закладу передмістя, де на дзеркальних стінах вигравало палюче сонце, а цвинтарно-біла алебастрова стойка контрастувала з блискотливими пляшками на покритих чорним жалобним лаком полицях.

Щойно ступивши через поріг, удівець замовив «Співчутливу усмішку маркіза» й виклав на стойку купку пожмаканих асигнацій: нехай бачать, що в нього є чим платити за еліксир.

— Не горілка — вогонь, — мовив бармен зі шрамом від ножа через всю щоку.

Пекельний вогонь, — тільки так можна було назвати цю прозору, золотаву рідину, перетворену в пекучий напій способом подвійного перегону; вона як полум’я обпікала язик, ясна і горло. Ковтнувши її, удівець розтулив губи й вищирив зуби, отож у нього й вийшло щось на зразок співчутливої усмішки жорстокого маркіза.

Великі краплі поту виступили в нього на лобі. Його не переставало пекти, дарма, що він махав рукою біля рота, мов віялом.

— Ну то я піду… — врешті насилу озвався він. — Маркіз дуже сумний. А що мені: я молодий, гарний вдівець і можу ще десь зачепитися! Набридло тинятись самотнім гусаком!

Коли він пішов із «Семи морів», йому здавалося, ніби він уже пливе, проте завітав до пивнички «Купідонові крильця» — «злизати крапельку», як висловлювалися місцевим жаргоном. Полум’я «Співчутливої усмішки маркіза» вже згасло. Нараз у нього з’явилося бажання позалицятися до служниці, Голубки Бенавідес. Та йому вліпила ляпаса, і він вийшов не тільки напившись по саму зав’язку, а й закусивши лящем.

Гикаючи й заточуючись, удівець наступив на пса, що спав біля порога. Скривджена тварина, обороняючись, вкусила його за ногу й з пронизливим скавчанням пошкандибала геть.

— Перепрошую… Я гарний молодий удівець і маю право закидати вудку.

У таверні «Ангелятка» тривав поминальний обід. Так уже було заведено. Ніхто не плакав, ніби боячись, що від сліз у ангеляток намокнуть крильця й вони не злетять у небо. Батьки, родичі, хрещені й друзі, відбувши похорон, пили, їли, танцювали або гицали на стільцях під музику, що лунала з чорного грамофона. Прикидаючись веселими, танцювали бідолашні батьки, що були схожі скоріше на людей, яких укусив тарантул, а тим часом частка їхньої щойно похованої плоті вже перетворювалась на прах. Тяжко зітхаючи, танцювали куми з червоними, мов свічки, очима від стримуваних сліз. Поки одні здіймали ногами пилюку, інші споживали медовий напій, прозваний «серцевими краплями», бо спиртне це, зрештою, єдиний засіб, який заспокоює й розслаблює тіло, виведене з рівноваги горем. Чимало поминальників брали напрокат маски для майже макабричного ритуалу у відкритому «ватерклозеті». Вбиральня не мала дверей, тобто це вже був не «клозет», а просто «ватер». Білий унітаз із чорним кругом правив за рятівний пояс для сідниць людей у жалобі. Скільки в цьому було делікатності й комерційного ризику водночас! Не маючи дверей, ба навіть завіски, щоб прикрити клієнта, вбиральня не приховувала, а навпаки, виставляла все, що там відбувалося, приваблюючи погляди тих, що заходили до «Ангеляток» випити й погомоніти, і викликаючи войовничу й духовну цікавість у військових і священиків, котрі заглядали всередину, стоячи на вулиці…

Хтось під маскою спішно зайняв убиральню і, потягши за ланцюжок, проголосив, що це теж музика. То був один з тих невідомих і ледачих жартівників, які водили козу від винарні до буфету, від бару до пивнички, скрізь попиваючи й не даючи впасти ідолові пияцтва. Вони не гребували пити не тільки в крамничках, що продавали горілку на винос, а й у таємних забігайлівках, що торгували під вивісками вуглярень. Там, крім спиртного, можна було придбати вугілля й колоті дрова, тріски й вугільний порох, соснину й сірники, тусові^[4] щіточки й скипидар проти ревматизму, пальмові віяла, круглі й трикутні, для роздмухування вогню, засоби від запору й ліки від нежиті. Коли козоводам бракувало грошенят, щоб випити доброго розливного, вони дудлили дешеву погань — «білого папугу» або «анілінівку», вистромивши голову й півтулуба за двері крамнички, щоб дотримуватись закону, який забороняв пити всередині цих «вуглярень», котрі не мали патенту на розлив. Клієнт цмулив спиртне, стоячи однією ногою в крамниці — «поставивши ніжку», як тут казали, — його часом доводилося підтримувати обома руками, щоб не впав, і робив це здебільшого сам господар, бо тільки так, завдяки «поставленій ніжці», він мав право наливати спиртне.

Поліно вилетіло навздогін чоловікові, що втікав. Діставши цурупалком по спині, той заточився.

— Я молодий… я вільний… я гарний удівець… і можу бігати, — приказував він, утікаючи від пласкої, мов дошка, височенної сухорлявої жінки-велетки з маленькою голівкою й чоловічим ім’ям: Онофре Бракамарте.

— Та ні, нічого він у мене не вкрав, — пояснювала Онофре сусідам, котрі з вікон і з дверей дивилися на цю гонитву серед собак, голубів, котів, папуг, білок (зараз, знаєте, розвелося злодіїв, що крадуть і вдень), — нічого він у мене не вкрав. Але скільки прикростей доводиться щодня зазнавати чесній самотній жінці, — бідкалась вона, — а це ще вигадали пити, «поставивши ніжку», — тулуб на вулиці, а нога в крамниці…

— Ач, погналася за джигуном, — весело зауважила жінка в котромусь із вікон, очевидно інформуючи тих, що були в кімнаті, й докинула: — За вдівцем, що ото тиняється тепер скрізь. Уявляю, як би він попорав Онофре, котра тільки й знає заводити комедії з мерцями.

— Комедії? — почувся голос ізсередини. — Треба казати: «медіум», тобто вона медіум: приймає й передає…

— Що передає?

— Можу сказати вам з певністю: вона — таємнича жінка.

— Підозріла?

— Не те слово — я сказав «та-єм-ни-ча», і через це вона приймає послання з того світу й передає їх туди.

— Це ще не привід для того, — знову заговорила жінка у вікні, — щоб прийшов заброда й негречно поводився з нею.

— Кожна жінка заслуговує на гречність, — сказав хтось у кімнаті.

— Не кожна: є жінки для гречності, а є жінки для гречки, тобто для тілесного вдоволення. Коли з такими говорити гречно, то не буде гречки, а з іншими — не можна про гречку, бо не буде гречно.

— Еге ж, усі вони облудники, оті, виряджені, як цей удівець, — мовив швець, який вибіг на вулицю подивитися, що там діється, з черевиком в одній руці й молотком у другій. Повернувшись назад, він розтлумачив своєму котові Хоачіно те, що сказала, визираючи з вікна, сусідка, ота, в котрої, кажуть, вдома є глобус, земна куля, яку можна крутнути одним пальцем. Це їй подарував її чоловік, учитель географії…

— Удівець — облудник? Де? Убий — не бачу, — прогугнявила стара карга, ставши на порозі з мискою білого рису й чорної квасолі — страви, прозваної «маври й християни»; вона пожадливо загрібала страву рукою й запихалася нею, заївшись масним по вуха.

І докинула, пирскаючи рисом і квасолею за кожним словом:

— Оце так допік! Ніколи б не повірила, щоб Онофріта гналася за чоловіком.

— Не гналася б, якби не кортіло, — підпустив шпичку швець, напівсклепивши повіки, бо дим від сигари їв очі.

Кіт, забравшись йому на плече, грався підчепленими на ниточці голубами з бананових шкірок.

— Знаю, знаю. — Стара все кутуляла своїх «маврів і християн», раз у раз стромляючи в рота вказівного пальця, щоб пропхнути рис і квасолю там, де бракувало зубів. Потім замовкла, проводжаючи поглядом Смаглявку, господиню «Одноденного цвіту». — Ти ба. Сама кудись пішла, а вже смеркається. Дивина. Чоловік не відходить від неї ні вдень ні вночі. А чи він їй чоловік? Так кажуть. А може, то й не чоловік. Може, то просто коханець. Краще, коли він їй не чоловік, бо саме коханець підходив би для такої самиці, такого скарбу: смагляве обличчя, двоє примружених, чорних, холодних очей. Так, краще, коли він їй не чоловік. Чоловік, звичайно, користується більшою повагою, але йому не обов’язково бути самцем. А їй треба самця, бо та, що має коханця, має все.

— Ой, що це в мене наморочиться в голові, — мовила стара й ухопилася за одвірок, відчуваючи, як усе обертається перед її очима. Навіть за псом, що вертівся поряд, годі встежити — все крутиться, крутиться й крутиться. Пес. Вона сама. Її голова. Двері. «Маври й християни» — квасоля й рис, перемішані в тарілці. Перші зорі, боязкі, далекі, мов рисинки в квасоляній чорноті ночі, що зависла над небесною бойнею. Захід став кольору оббілованої туші. А вона має вдовольнитися квасолею й рисом. Відколи помер її чоловік, вона не куштувала м’яса. Розтулила пошерхлі губи й усміхнулася кількома розхитаними зубами, які ще залишилися спереду. Як же це вийшло, що вона не куштувала м’яса, відколи помер її чоловік? А той, інший, був на прізвисько Мумія. Прокажений санітар, що доглядав прокажених. Коли приходив, то не роздягався, а розбинтовувався. Весь був у широких бинтах, наче мумія… У нього не було ні виразок, ні чогось іншого, що викликало б відразу. Ні виразок, ні гнійників. Просто він здавався обпеченим чи обвареним луговою водою: з його білястої шкіри сипався порошок як ото з луски сухої рибини — ото й уся хвороба.

Стара мало не закричала, відчувши чиюсь холодну, наче гума, руку на своїй руці. Холодну. Холодну.

То сеньйора Онофре Бракамарте схопила її за руку. Пальцями, немов затягненими в гумові рукавички. Стала перед нею темною постаттю. І озвалась до неї:

— Клео?

— Так. Клеотільда Морено, — відповіла стара. Вона уривчасто дихала з переляку, по спині повзали мурашки. На щастя, з посейбічних істот у неї ще залишився пес, що лежав майже біля ніг, і хоча й спав, його можна було збудити ногою й покликати на захист.

— Забудьте це ім’я. Від цієї хвилини ви Клеопатра, і я принесла вам вісті звідти.

— О боже! — промимрила стара.

— Послання від…

— Мого чоловіка?

— Ні, від Мумії.

— Так, він теж помер.

— Ні, обернувся на сонячний порох, як і все живе.

— Еге ж, він завжди ходив припорошений. Де зупинявся, лишалася купка білого пороху. Якби його збирати, казала я йому, можна було б продавати замість тальку.

— Мумія просив переказати, щоб ви не клопоталися про ближніх; то ма-те-рі-аль-ні істоти, наче тички на земній путі.

— Які ще тички? Ні, сеньйоро Онофріто, бідною я була завжди, але тичкою — ніколи!

— Мовчіть і слухайте послання. Ви не чуєте ієрархій?

— Якщо ієрархії мають щось спільне зі святою трійцею, то я їх, мабуть, чую…

— Ви не чуєте, як планети тихо ступають по небесному склепінню, як зірки ходять навшпиньки на золотих пальчиках? То все люди, перетворені на сонячний порох.

— І Мумія теж ходить пішки? Йому не стало краще?

— Краще чи гірше — таких понять не існує для пороху, для сонячного вихору.

— І не кажіть, сеньйоро, що там усе таке саме, як і тут, — розчаровано мовила стара, чухаючи голову, ніби втираючи слова Бракамарте в рудуватий, укритий рідким, схожим на собачу шерсть, волоссям череп, — якщо там усе таке саме, то навіщо тоді було вмирати? Навіщо тоді помер мій чоловік? Навіщо помер Мумія? Він завжди мріяв їздити в екіпажі, на м’яких ресорах і пухових сидіннях. Щоразу казав мені: на тім світі ми не ходитимемо пішки.

— Нематеріальній істоті не потрібен екіпаж: вона — флюїд.

Стара вивільнила руку з холодних пальців Бракамарте. Але й далі відчувала їх на своїй руці, ніби затягнені в гумову рукавичку, холодні, як у мерця.

— Щось має бути таке, чого ми не знаємо. Я оце якраз, сеньйоро, думала про Мумію. Стривайте, чому я про нього згадала? Забула, та не в цім річ: якраз у цей час надійшли ви й налякали мене своєю холодною рукою. Я подумала, що то сам Мумія, і він справді явився мені, якщо не власною персоною, то у ваших словах, у посланні, яке ви мені передали. Хай вам віддячить за це господь. Погано тільки, що цей нещасний уже не пам’ятає навіть, як мене звуть, і плутає мене з отією, як її, Клеопатрою, що її показували в кіно. Усі тут ходили дивитись не неї. А я ні. Досить з мене моїх власних снів і марень, аби ще ходити в кіно й платити за те, щоб потім мучили нові сни й марення.

На хвилю вона замовкла, а тоді говорила далі:

— A-а, ось чого я подумала про Мумію. Згадала свого законного чоловіка Евсебіо Каравантеса, а про Евсебіо подумала, згадавши чоловіка Смаглявки, а про Смаглявку тому, що вона сама пробігла повз мене, коли ви гналися за якимсь чоловіком і пошпурили в нього головешнею. Вона була сама й кудись бігла.

У чисте надвечірнє небо з вологої землі здіймалися випари, змішуючись із густим п’янким духом магнолій, що пахли корицею; шумливими віялами похитувались чагварамо — високі, напівзасохлі пальми в патіо великих, потонулих у пилюці будинків. День згортав свою білу книгу. З’являлася невиразна тривога. Хотілося скінчити щось, що не кінчалось, хоча святу вже настав кінець. Із земної оболонки Бракамарте з її суворим обличчям, зі щоками, які звисали, мов висячі замки, проступала постать напівпрозорої, ніби вирізьбленої з крижини жінки, осяяної внутрішнім світлом. Може, час будити пса, мого єдиного оборонця? — питала себе стара, все ще сердячись за Клеопатру.

— За нами стоять ангели зі сльозами в очах…

Стара роззирнулась, але нічого не побачила ні позаду, ні попереду себе, крім крижаної, осяяної зсередини електричним світлом постаті, що виступила з негарної оболонки Бракамарте. Так, так, міркувала стара, саме цю божественну істоту й побачив удівець, що тиняється, марячи, коли запропонував їй оте саме, тільки тому його й потягло до цієї гидкої відьми, що стоїть біля мене… Він бачив не її, а ту небесну дівчинку! І вмить покохав її, таку молоденьку.

— Коли життя тікає від нас, — знову заговорила крижана, осяяна електричним світлом жінка, і з уст її полилася музика, — ми починаємо затримувати його спогадами, перепиняємо його мемуарами, щоденниками, річницями, хочемо повернути його назад, але то все нещира гра: краще втікати разом з ним, бігти наввипередки, бо чим далі від нас минуле, тим краще. Життя не має минулого, життя не має пам’яті. Воно йде… йде… і йде… Життя — це порив. Щастя. Слава.

ІІ

Біля цвинтарних воріт гукали сторожа, і голос розносився далеко-далеко:

— Тенасоне! Тенасоне!

Ще виходили й заходили останні відвідувачі, обдерті, примарні, та один за одним пробігали здоровенні пси.

Простоволоса, у домашній сукні, як була в пивничці, Смаглявка прибігла до цвинтарного сторожа. Мала до нього дуже щільну справу. Хотіла дещо повідомити йому. І це треба було зробити негайно.

— Тенасоне!.. Тенасоне!.. Сеньйоре Тенасоне!

Жодної відповіді. Чулася тільки приглушена, далека луна її голосу. В небі шугали нічні птахи. Швидко пропливали хмари. І один за одним пробігали голодні собаки з висолопленими язиками, позадиравши хвости.

Не знаючи, як їй бути, вона зазирнула в бічну хвіртку, і просто перед її очима постав склеп доньї Агапіти де Ангуло. Увесь із мармуру. Зроблена в натуральну величину сеньйора здавалася живою: ангел піднімав її зі смертного ложа, вказуючи пальцем на небо. А неподалік, — хоч звідти, де вона стояла, видно було не дуже добре, — бовванів інший знаменитий пам’ятник: воїн, що впав серед гармат і прапорів, і люта жінка, розпатлана, в довгій сорочці, з круглими очима, що мало не викочувалися з орбіт, а в руці меч, яким вона намагалася захистити його. Тільки від кого, тут, на цьому кладовищі?

Гробарі — старі, молоді й зовсім юні — поспішали до виходу зі своїм робочим причандаллям, несучи піджаки на руках або через плече. Позаду ступав Тенасон. Повагом. Пан і хазяїн. Ні старий, ні молодий: контраст між його свіжою гладенькою шкірою обличчя та сивим, жовтавим, наче часник, волоссям і побільшував, і применшував його вік. У руці в нього були ключі, в роті — сигарета.

— Що ви думаєте, Тенасоне, про неподобства в «Ангелятках»?

— Про мене, хай вони хоч виказяться! — відрубав сторож.

— Та я не про те… — сказала Смаглявка, зрозумівши, що почала не так.

— А про що?

— Коли з вами, то про інше, — кокетливо відказала вона, сміючись. — Спершу подивимось, як ви себе покажете.

Тенасон вищирив дрібні й жовті, мов пісок, зуби, намагаючись зобразити усмішку, й мовив:

— А для чого ж ви мене кликали?

— Для чого завгодно, тільки не для того…

— A-а! Тільки не для того, щоб я вас поховав. Для чого завгодно! — повторив він, підступаючи до неї. — Хотів би я знати, що таке оте «що завгодно». Чи можна дізнатися, га?

— Гадаю, що можна, — спокійно відповіла Смаглявка, а Тенасон тим часом поклав ключі до кишені, щоб звільнити руки, виплюнув згаслу сигарету й мовив вкрадливо ніжним, інтимним тоном:

— То що ж воно таке, оте «що завгодно»? — В його запитанні відчувалась така сильна хтива нотка, аж Смаглявка майже відчула, що він був мало не дав волі рукам, але спромігся стримати себе, оволодів собою, прикусив язика, пішов проти своєї природи, показав себе сумирним перед нею, що була водночас норовиста й слухняна, висока й середня на зріст, освічена, але прикидалась невігласкою. Вона ж сушила собі голову, кусала пальці, переступала з ноги на ногу, озиралась, не знала, як почати, які слова казати про те, що її зненацька погнало до нього. Справа була дуже дражлива, до того ж вона насмілилась не послухатися свого чоловіка, що опирався до останнього, вибігла без плаща, без хустини, так, як була вдома. Боялася, коли б цей сторож, кат живих і мерців, — і живих і мертвих він частував копняками (ніколи не стихали розповіді, як-от: «Бігме, сама бачила, як він копнув ногою труну, а потому загилив кістяка…») — коли б він та не обернув її прохання на власну користь і не звинуватив її у підкупі представника влади, а цих слів для звинувачення задосить.

Врешті Смаглявка зважилась:

— Я хочу з вами поговорити…

— А ми вже говоримо, — урвав її Тенасон, наче вгадавши збентеженість і вагання, які їй довелося перебороти, щоб видавити з себе цих кілька слів.

Після такого несподіваного й несправедливого ляпаса Смаглявка, мабуть, повернулася б і пішла, якби не кажан, що кружляв довкола них, припинаючи її до Тенасона невидимими колами, якими ці нічні літуни мимохіть в’яжуть докупи чоловіків і жінок.

І, забувши про все, що привело її сюди, а також про грубість цього чолов’яги, вона похапцем склала вказівний і середній пальці ріжками, решту пальців поставила на долоню й проказала:

— Розв’яжи все, що в’яжуть твої кола, о підземний янголе з поганими крильми, мишо, що прилетіла із срібних віків, із місяця, бо коли не розв’яжеш ти, то розв’яжу я: плюну в повітря, і ти повісишся!

Десь заграли на гітарі, й вони застигли на місці. Тишу під зорями порушували тільки її звуки, тільки окремі слова, що на крилах вітру долинали до них:

«Кажуть… покояться в мирі… кажуть… в могилі… але якщо тіло… ніколи душа не вмирає….»

Вони мимохіть вставляли слова, яких бракувало: «Кажуть, умерлі покояться в мирі, кажуть, нічого немає в могилі, але якщо тіло стліває, ніколи душа не вмирає».

Плаксивий передзвін гітарних струн вторував голосу, що вів далі: «Та, що тебе так нестямно кохала…»

Яка палка пісня про кохання, і як чарівно бринить гітара! То грає сліпий гітарист на прізвисько дон Честер із «Купідонових крилець», а насправді його звати Селестіно, із сім’ї Томельйосо, музикантів і поетів, що, незважаючи на талант, ніколи не підіймалися вище простолюду.

Торговельні заклади першої потреби стояли так близько один від одного, що в кожнім було чути розмову, яка точилася біля дверей «Одноденного цвіту».

— Побачите, цими днями когось застрелять. Що воно діється: понаїхало стільки поліції. Це ж не з нагоди свята. А де ж це ваша Смаглявка, що я її не бачу?

— Оце ж як бачите, доньє Клеотільдо, — відповів господар «Одноденного цвіту», колишньої крамниці старих меблів, — торгівля при поліційному нагляді йде так жваво, що я мушу себе розважати, граючи на склянках; цей порошок їх гарно миє. — Склянка моторошно верещала, крутячись у нього в руках. — А Смаглявка вибігла тут недалечко в одній справі.

— Так пізно?

— В нашому цивілізованому світі, доньє Клеотільдо, не існує ні пізно, ні рано: коли починає смеркатись, ми запалюємо електричне світло, і день триває далі. Мені щойно розповідали, що ви мали цікаву розмову з однією людиною.

— От язики!

— Чутка біжить прудко.

— Бідна жінка, мені її шкода. Всі її цураються. Навіть дон Раміріто, квіткар, — а він був її приятелем, — каже, що розчарувався в ній, і перестав з нею розмовляти.

— Може, вип’єте чарочку?

— Охоче. Ви сюди долили ганусівки? Смакує непогано.

На підносі вигравала шеренга вимитих до блиску склянок.

— Ви сказали: дон Раміріто. Але ж він спірит…

— А вона хто?

— Та вона теж, тільки ще й гіпнотизерка. Оце, знаєте, якось і мене була загіпнотизувала.

У старої затремтіли ноги, а за ними й усе тіло (біда, коли малі груди — і не зітхнеш по-людськи!), вона зітхнула, як могла, і думки її потяглись бинтом у незриме, до Мумії, її прокаженого коханця, до Клеопатри, її двійниці, й до тієї божественної істоти з криги й електричного світла, що її Бракамарте ховала в собі, як вугілля приховує в собі діамант. Господи! Піти оце до її вуглярні й закричати: «Жінко темряви, віддай мені діамант, він мій, бо це я його побачила й почула його голос!»

— Пийте ж бо, пийте.

— А п’ю, п’ю, нехай віддячить вам господь. Кінчик язика наче коти пошкрябали. Смачна, погано тільки, що пече, а в мене запалення. І як же це ви о такій порі пустили Смаглявку з дому?

— Та вона пішла тільки до цвинтарних воріт — поговорити зі сторожем.

— Ото ще бурмило! Скільки я йому казала, щоб підтвердив свідчення, які наводилися в статті про неподобства в «Ангелятках», а він так нічого й не зробив.

— А їх ніхто не стане підтверджувати. Тільки зашкодиш собі, встрявши в цю справу. Кожен дбає про себе, як тільки може, а цей хитрун особливо, бо ж хто, як не він, через треті руки перепродує квіткарям арматуру від старих вінків.

— Колись це таки виявиться.

— Коли про це спитали у столика, то він ствердив не вагаючись. Часом столики вагаються, підстрибують, вертяться туди й сюди. А цього разу йому сказали: якщо той, кого ми маємо на увазі, продає те, що ми маємо на увазі, стукни тричі. І всі почули три удари.

— Я знову про «Ангеляток». — Стара опустила набряклі повіки, дивлячись на подібну до свердлика цівку ганусівки, якої знов наливав їй у чарку хазяїн «Одноденного цвіту». — Примушувати бідних людей справляти свої потреби привселюдно — це ж проти природи…

Він саме відвернувся, ставлячи на місце пляшку з ганусівкою, тому гаразд не розчув і спитав:

— Проти чого?

— Проти природи. Так каже аптекар.

— Ет, хай каже, на те йому бог язика дав. А хіба не проти природи намазюкати на стіні святого Рафаїла й Товія, які несуть на руках тригруду русалку?

— Груди — то ще півбіди! Найгірше те, що вона схожа на погану жінку. Але то все малюнки, тобто вигадки, — і вас теж тут дехто ганить за ваш напис «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Але найбільше лають господаря «Ангеляток» за неподобства. Бо те, що відбувається в «Ангелятках», — таки проти волі божої.

— Чому це проти волі божої?

— Наче ви не розумієте! Господь бог у своїй незмірній мудрості зробив людині те місце ззаду…

— Яке місце?

— Не примушуйте мене казати прямо, хитруне. Ой, як менівдарила в голову ваша горілка… То чому він зробив його ззаду? Хе-хе-хе! — засміялася стара й, захитавшись, ухопилася за стойку. — Він зробив його ззаду для того, щоб людина не бачила його сама, ховала від інших і користувалася ним потайки. Тварини, хоч які вони нерозумні, а теж потай справляють свої потреби. Скажімо, кішка пригрібає землею послід; то хіба воно не проти природи, коли християнин, хрещений чоловік, робить це на людях, ніби виступаючи в театрі?

— Або в цирку, — додав господар. — Якось ми зі Смаглявкою донесхочу попосміялися з одного, що взяв напрокат маску блазня.

— Тільки після такого цирку на душі стає невесело, особливо коли клієнти беруть сумні маски.

— Авжеж, правду кажете, якось бакалавр…

— Дон Талісмео?

— Еге ж, це єдиний справжній бакалавр у нашому місті. Так от, одного разу цей дон Талісмео, надівши на себе сумну маску, сів у тій убиральні з газетою в руці й вигукнув, крекчучи, не оте «бути чи не бути?», що вигукують у театрі, а «випорожнятись чи не випорожнятись?» — тільки користуючись трохи вульгарнішими словами.

Старій зробилося прикро, бо вона не змогла посміятися з буфетником із бакалаврового жарту — що тямить вона, Клеотільда Морено, темна, неосвічена жінка, в грамоті!

— Годі бенкетувати, — мовила стара й покульгала до дверей. — Але я не прощаюся з вами, бо ще зайду, щоб побачитися зі Смаглявкою.

Ступивши кілька кроків, вона спинилася проти «Купідонових крилець» послухати, про що там розводиться сліпий Селестіно.

— У кожної гітари, — пояснював той, змахуючи віялами сивих брів над невидющими очима, — у кожної гітари своя мадера (так він вимовляв слово «манера») пригравати до пісні, але якщо вона супроводжує тонаду, то її мадера — плаксиві трелі. Тонада, щоб ви знали, — це не якась там пісенька. Пісня співається, та й годі. А тонада виливається з кров’ю. Хто виконує тонаду, той сходить кров’ю серця сам, як і ті, що його слухають. Сходять кров’ю, шморгають носами. Приплющують мокрі повіки й слухають — не зовнішні звуки, а внутрішні, поринають у самих себе. Тонада заповнює єство, душу, слух. Нині вже нічого подібного не почуєш. Анічогісінько. Тепер співає горілка, її хвилі змивають усе й спорожнюють нам душу…

— То налиймо по вінця! — закричала співучим голосом, потрясаючи склянкою, старша служниця Голубка, коханка Кривого, чистильника чобіт у великому готелі. — Заповнимо порожнечу чарками! Жити хочу, тож вище чарки!

Піднісши вгору склянки, Голубку оточили п’яниці, затяті «купідонокрильці»: худі, бородаті візники катафалків, поглиначі чорного пива («щоб бути в формі») й пожирачі хлібців з «умирухою», тобто кров’яною ковбасою (підходящий харч служникам смерті).

— Та облиште ви оте слово! — закричав Томельйосо, а по-високомовному дон Честер, почувши, що пияки вимагають «умирухи».

Але його голос потонув у хорі клієнтів, які підхопили Голубчин заспів:

— Порожнечу заповнімо чарками! Жити хочу, тож вище чарки! Налиймо по вінця! Жити хочу, тож вище чарки! Умирухи!

— Та облиште оте слово! — наполягав сліпий. — Щоб ніхто тут більше не просив «умирухи», вимагайте «живухи»!

— Налиймо! Налиймо по вінця! Живухи! Живухи!

Співаючи, Голубка відступила до дверей, уперлась однією рукою в бік, а другою, унизаною брязкотливими браслетами, вимахувала, немов диригуючи хором. Доскіпливим поглядом вона окинула широку, затінену деревами вулицю, що тяглася попід цвинтарним муром, їй не давали спокою поліцаї в уніформах і в цивільному, що зненацька й невідь-чого понаїздили сюди й нишпорять по всіх усюдах ось уже кілька днів.

— Налиймо, налиймо по вінця! Живухи! Живухи!

Служники найпишніших катафалків і візники в цупких дворогих капелюхах, оздоблених чорними перами, закляклі, неповороткі у своїх тугих мундирах і лискучому від лаку реміняччі, співали хором, гиготіли й апло… пло… пло… пло… дували.

Біля однієї з хвірток обіч головної брами, у світлі від ліхтарів Голубка примітила Смаглявку й цвинтарного сторожа Тенасона. Спершу їй нічого не спало на думку, та згодом, поміркувавши, вона вирішила, що чорномаза не дурно сновигає там і що треба було б шепнути про це господареві, звичайно, якщо того не тіпає черговий напад кашлю, коли він, синій і майже безтямний, сидить посеред круглих, наче монети, плювків. Такий судомистий кашель не може бути від сухот, бо той значно сухіший, але й не від серця, бо цей затяжний і кволий.

— Живухи! Живухи! — горлали, збившись у гурт, гробарі, про яких розповідали, що вони, молячись уранці, так проказували в «Отченаші»: «Мерця нашого щоденного дай нам сьогодні» або й навіть «Мерців наших щоденних дай нам сьогодні». Були тут і старі вусаті муляри, і їхній майстер, кучерявий, кремезний та незворушний, мов старовинний ідол, і зовсім молоді хлопці, — цілий цех могильників, що на них зверхньо дивиться гробарська аристократія. Були й схожі на азіатів верхові погоничі — індіанці, кривоногі вершники смерті на мовчазному похороні. Були й візники, кожен з яких вважав себе мало не сузір’ям Візничого. Білі рукавички, куртки, піджаки та сурдути з еполетами. Позолочені аксельбанти, галуни й гудзики. Чорні краватки, бездоганні накрохмалені комірці, ланцюжки з відзнаками, капелюхи з високим верхом і оздоблені пір’ям батоги.

«Аристократи» — гробарі — із зневагою дивились на могильників, намагаючись триматись на відстані, коли ті збиралися надвечір, після роботи випити пива в «Купідонових крильцях», навіть не перевдягшись, не помившись, запорошені з голови до ніг червонуватим цегляним порохом, з подряпаними грудками вапна руками. Варто на них тільки поглянути, й у вухах уже чути: стук-стук-стук. То стукіт кельм, якими вдаряють по цеглині — згори, збоку, з носка. Ось цеглина в руці, стук — і в руках уже дві половинки, а тепер їх треба обтесати — цок-цок-цок, цок-цок-цок… Наче цокіт будильника, що цокотить і цокотить, а труна тим часом, шкребучи дном, в’їжджає до склепу. Та ось цокіт цегляного будильника вривається — учні несуть корито з розчином вапна, піску й глини, і вже чути ляпання розчину, що запечатує закладений цеглою склеп, та шерех терки, котрою майстер з великим хистом і навіть шиком шарує стіну, аж поки вона стане вся рівнесенька й білесенька і матиме такий вигляд, ніби її й не чіпали. На таку роботу гробарі кажуть: «Поховано так, щоб ніхто й не згадав».

Тим часом гітарист Селестіно Томельйосо знову зібрав навколо себе слухачів.

— Ми — люди і, як усі люди, — він повів носом праворуч і ліворуч, ніби принюхуючись, чи його слухають (для сліпого, з його надзвичайно розвиненими органами чуття, людина, яка слухає, пахне інакше, ніж та, що не слухає того, що їй кажуть, радять, розповідають або наговорюють), — ми — люди і, як усі люди, — повторив він, — маємо душу й… тіло, що обтяжує нас…

— Тілечко ти моє! — Вертлява, визивна, приваблива своїми чарами, Голубка притулилася до плеча сліпого, але відразу одсахнулася й скрикнула: — Ой, самі тобі шпильки, голки та колючки. Я вкололася!

— Бійся бога, — відказав сліпий, поводячи довкола своїми невидющими очима. — Є справи, якими гріх займатися, а ви, жінки, порядкуєте тим, що вам дав бог, як заманеться!

— Подумайте, що ви кажете, — обурилася Голубка. — Виходить, і я так само?

— Тримайся, доне Честер! — закричав згорблений візник, беручи зі стойки кухоль пива й заплющуючи очі: він завжди заплющував очі, п’ючи пиво, й не розплющував доти, доки на губах зоставалася тільки піна.

— Отож, як я вже вам казав, — вів далі сліпий, — ми складаємося з душі й тіла, — він простяг руку, шукаючи Голубку Бепавідес — ось воно, порося! — і тому є два види пісень: ті, що народжуються в душі, й ті, що в тілі.

— А тонада звідки береться? Скажи, коли твоя ласка, — спитав, заїкаючись, гробар, весь оранжевий від цегляного пилу.

— Розтовкмач йому, доне Честер! Не тягни!

— Дай йому відповідь, не мовчи! Не вагайся, ну ж бо!

П’яні вигуки лунали з усіх боків, а служниці тим часом розносили горілку, пиво, хлібці з умирухою, ковбасу, сардини, квасолю з сиром. Голубка знай бігала до дверей і виглядала на вулицю, — але її вже не стільки цікавили поліцаї, як сторож і Смаглявка. А ті стояли й стояли біля цвинтарної брами.

— Якщо ви перестанете кричати, — озвався сліпий, — то я поясню вам, звідки береться тонада, або, точніше, тонади, бо ж тонад сила-силенна, але походження в них одне.

Запала тиша, — кожен хотів послухати Томельйосо, — чулося тільки, як дзижчить здоровенна муха, б’ючись об стіни, пляшки й оленячі роги, що прикрашали буфетні полиці, та вторить їй судомний кашель господаря, котрий задихався в кріслі у підсобці, час від часу попльовуючи навколо себе.

— Але перш ніж говорити, звідки береться тонада або тонади й що воно таке, я хотів би звернути вашу увагу на те, що вже казав про пісні. Вони народжуються і в душі, і в тілі. Ті, які виходять з душі, літають, немов барвисті метелики, аплодуючи крильцями самі собі; а ті, які беруться з тіла, схожі на ниці пристрасті, котрі, стикаючись між собою, псують і нас самих. Пісні, що народжуються з душі, підносять нас до високості. Коли я їх співаю, то відчуваю, що мої ноги зосталися десь далеко-далеко внизу, а я літаю високо вгорі. І зовсім інша річ з піснями, виплодками плоті…

— Грішної плоті… — почувся серед глибокої тиші, яку часом порушували, переглядаючись, слухачі кашлем і хихотінням, повчальний голос майстра гробарів, незворушного, мов античний бог, у шоломі кучерявого волосся.

— Та ще й якої грішної! — підтвердив Селестіно Томельйосо. — І через це недостойної безпосередньо спілкуватися з душею, а лише через чорний-пречорний тунель, який ви, хоч що там кажіть, аж надто добре знаєте…

Заперечливо захитали головами, проте вголос ніхто нічого не сказав.

— Навіть не чули?

Всі мовчали. Не знали, що воно за тунель, навіть не чули.

— Та однак ви його знаєте, навіть дуже добре знаєте, — вів сліпий, — бо переходите ним щоразу, коли бачите сни, мордуєтесь кошмарами чи коли в жару вам починає щось маритись. Це тунель сплячих, божевільних або хворих. Ось саме в цьому глибокому тунелі, що проходить крізь нас самих, там, де стикаються душа й тіло, плоть і дух, і народжується пісня.

Голубка, стоячи на чатах біля дверей, не пропускала поза увагою жодного поруху Смаглявки й сторожа, котрі досі розмовляли під цвинтарною брамою. За порогом завив пес, і вона копнула його ногою. Той завив так пронизливо, наче зроду в житті не вив, і кинувся навтіки. Виття почало стихати, віддаляючись. Хвала богові, подумала вона, а то по спині вже поповзли мурашки.

Але коли вона копнула пса, то з ноги злетіла туфля і впала серед опалого листя під деревами, тому їй довелося стрибати по неї на одній нозі.

Тим часом на дахах зчинили вереск інші божі створіння — коти. Здавалося, навіть вітер перетворився на кота на цьому весіллі, де коти, судячи з вереску, гризлися з хижою люттю, вириваючи один в одного шматки вух, хвостів та шкури разом з віхтями шерсті.

Після першої й найзапеклішої дряпанини-кусанини між залицяльниками настав перепочинок; «скуштуєш моїх зубів!», «скуштуєш моїх зубів!» — перенявкувались вони, стоячи один проти одного майже впритул, вигнувши спини з настовбурченою шерстю, світячи зеленими очима, готові до нового герцю, і не стихали оті моторошні перемовки «м’яааууу… м’яаааууу» — диявольські слова котячої мови. Голубка, піднявши туфлю, перехрестилася, запалила сигарету й вернулася в приміщення, де Селестіно пояснював:

— Найзагадковіше в людині, це як би вам розтлумачити… — в нього тремтіла кожна волосинка сивих брів, — найзагадковіше в людині — це звук, тон, а з тону…

— Народжується тонада, хі-хі-хі, наче з ячменю оце пиво в моїй склянці, — докинув згорблений карликуватий візник, що звичайно стояв, зіп’явшись навшпиньки, — здавалося, ніби він звисав з якогось гачка.

— Не так воно просто! — заперечив Томельйосо.

— То розтлумач мені, як? — задерикувато гукнув візник, низенький, чванькуватий, з мордочкою ягуареняти. В зубах у нього стирчав кістяний мундштук з чорною сигарою.

— І тобі, і всім спробую зараз розтлумачити. Тільки зрозуміти буде важкувато. Пісня народжується не з тону, а з нетону. Коли я вам розповім детальніше, ви збагнете, в чім річ. Отож — слухайте уважно — коли в отому тунелі, про який я вже казав, уривається єдиний шлях зв’язку між душею й тілом…

— Долий бетону, доне Честер, долий бетону! — закричав один п’яничка. Це був молодий муляр, що, впершись головою в стіну, вивергав слова й блювотиння водночас. — Бо мені кепсько-прекепсько.

— Але де тонко, там і рветься, тож і тунель уривається в найвужчому місці, — вів далі Селестіно: низати барвисті намиста зі слів було його найулюбленішим заняттям. — А коли зв’язок перервано, тоді тіло й душа перегукуються через безмежні далі; коли перервано ниточку…

Однак його вже ніхто не слухав.

— Я б хотів, щоб ви побачили. (Ого, сліпий може зробити так, щоб інші побачили? Через які це телескопи? Та в нього справді була своя манера пояснювати дуже наочно). Тому я хотів би продекламувати вам вірші, щоб ви якось уявили собі цей миттєвий розрив, — якби він був не миттєвий, людина збожеволіла б, — оцей проміжок між грудкою глини й клаптем неба, поєднанням чого ми, зрештою, і є. Так от, з оцього проміжку, з тону передавальної ниточки й народжується тонада, звук перетворюється на спів, коли сльози кристалізуються й бринять, мов крижані ниточки, в горлі того, хто кричить безголосо. Його не чути, бо в його пісні нема звуку, тону, а є нетон. Це крик відчаю азартного гравця, й тому до пісні можна пригравати тільки на гітарі, що їй одній властиві бездумні пориви й азарт: усе або нічого!

Він і далі розводився б про різницю між піснею й то-надою. Тільки ж втовкмачувати оцим…

І Селестіно передумав. Хто сказав, ніби кожний мав достойних себе слухачів? То неправда. Хіба він може похвалитися цією аудиторією з кравців дерев’яного одягу, де існує одна мірка — від ніг до голови; з теслів і столярів, які заходили випити пива в «Купідонові крильця» й чиє волосся тхне дубом, кедром, червоним деревом, а руки — всякою деревиною й лаком («її весільне вбрання було з білого дерева, твердого, мов слонова кістка…», «татів святковий костюм був з пофарбованого в чорне дерева…», а «матусине святкове вбрання було з нефарбованого дерева…»), або з отих інших великих лицедіїв цієї популярної вистави — похоронної процесії на вулицях міста, в яких вони беруть участь у ролі візників чорних екіпажів, що їх тягнуть чорні коні в чорних попонах і в істинно королівській збруї, або катафалків, суціль укритих вінками, або лафетів, які надають високим воєначальникам єдину й героїчну нагоду побути (і то завжди після смерті) біля гармати; або з дрібніших, майже опереткових акторів, котрі грають ролі в похоронах, де всього два-три задрипаних екіпажі, скорботні коні й скорботні люди, які йдуть за катафалками кавового, кремового або небесного кольору, несучи замість плюмажних метелок віхтики пір’я зі шлюбного ложа? Хіба він може похвалитися цією аудиторією з могильників, що вміло, жорстоко й нашвидкуруч влаштовують власників і наймачів на їхнє останнє місце проживання, адже могили також бувають власні й наймані, тож чоловік, народившись орендарем, не може бути впевнений, що він принаймні помре господарем.

Авжеж, він хотів би розтлумачити їм різницю між тонадою й піснею. Адже він гарно розжував сам собі цю справу. Людський мозок — неперевершений жуйний пристрій. У пісні, приміром, закохана душа скаржиться на брак взаємної любові, та хоч яка вона сумна, ця неподільна любов, там, де був вогонь, все ж лишається попіл. Або ж, приміром, візьмімо тіло, що страждає, покинуте іншим тілом… Хоч би як тебе цуралися згодом, однак бодай у спогадах лишаються радощі фізичної близькості…

Зовсім інакше виходить з тонадою при муках і розриві, коли душі й тілу зостається оте саме «нічого».

На вигук «Усе або нічого!» луна відповідає тонаді: «Нічого!» Тонада — це розпачливий лемент хижої звірини, яка заблукала в диких лісових нетрях; ангела, який заблукав у небесах; подорожнього, який вирушає в путь, знаючи наперед, що нікуди не дістанеться; всякого, хто пливе проти течії життя назустріч смерті…

Тільки тому ти станеш усе це пояснювати, якщо ніхто тебе не слухає?

Ще один удар головою об стіну, він пролунав, мов гарматний постріл, після якого озвався басовитий голос могильника:

— Я почуваю себе погано-препогано…

Голубка прошмигнула крізь двері в підсобку, де закутаний плюшевою ковдрою господар заходився кашлем, півлежачи в своєму кріслі.

— Послухай-но, — мовила Голубка, підступаючи ближче, щоб доповісти йому дещо під секретом, — щось скоїлося, коїться або скоїться. На вулиці поліції аж кишить.

Хазяїн розплющив повіки, намагаючись поставити на місце зіниці, що закотилися вгору від судомного кашлю.

— Подай… подай…

Він так і не сказав, що саме подати, напевно хусточку, бо, простигши холодну й липку руку, сам дістав навпомацки клапоть простирадла, в який ловив слину, сльози та вигуки «О боже мій!», «О боже мій!», що злітали в нього з язика разом з безперервним кашлем та плювками, що, ляпаючи додолу кружечками, наче монети якоїсь пінявої країни, окреслювали круг нього пекельне коло.

Ніхто вже не слухав сліпого Томельйосо, шанованого поета й гітариста з «Купідонових крилець».

Візники, погоничі, конюхи та організатори всіляких похоронних урочистостей, запаковані, мов консерви смерті, в свої комірці, манішки та накрохмалені манжети, налаковані, утикані пір’ям, лискучі, пили серед хмар тютюнового диму за рожевих від цегляного пороху гробарів, подібних до мармурових статуй, притрушених вапном, пили разом з друкарями сповіщень про смерть, разом з трунарями й з усіма іншими, що відігравали бодай якусь роль у процвітаючій похоронній промисловості. Забігали мимохідь ковтнути чарчину — тільки мимохідь — священики цвинтарних церков, нотарі останньої волі, цвинтарні промовці з тремтливими голосами й писаки некрологів. Від чимдалі щиріших тостів пияки переходили до ще палкіших виявів приязні («мені начхати на нашу з вами соціальну нерівність»), обіймалися, тицялися мордами (цілувалися заслиненими, розквашеними губами, як цілуються п’яні чоловіки), геть забувши про різницю між сукном і бавовняною тканиною, мундиром і сорочкою, черевиком і чунею, трикутним капелюхом і сомбреро; в поривах загальної прихильності, безмежної приязні й невтримного братання з’єднувалися руки й уста й перемішувалися краплі п’яного поту й слини.

Селестіно Томельйосо знову принюхався і, відчувши, що ніхто на нього не звертає уваги (аудиторія, що слухає, пахне інакше, ніж та, що не слухає), спер гітару на коліна, нахилився і, притулившись щокою до плеча свого інструмента (у гітар плечі, наче в пляшок), проказав, ігноруючи тости, обійми й поцілунки похоронної аристократії, яка смерділа стайнею, і могильної бідноти, яка тхнула землею і тліном людських кісток:

— І нічого вже більше не було, і змішався прах із гноєм!

ІІІ

Одну, дві, три, чотири чи й п’ять хвилин, відрахованих ударами їхніх сердець, а може, лиш одну-єдину мить стояли Смаглявка й Тенасон, безмовні, непорушні, після того, як замовкла гітара й пісня сліпого Селестіно («тож хоч тіло вмирає, ніколи душа не вмирає»); стояли в синюватому присмерку ночі, юної ночі в блискотливій діадемі, стояли біля цвинтарної брами, над білим присмерком кісток у могилах, поміж учора, коли смерть була майбутнім, і сьогодні, коли вона стала минулим, — у чому й полягає сенс життя. Що це, дощ? Ні, небо чисте. Може, то скапує сльозами світло з очей ліхтарів?

Смаглявка відчувала, як Тенасонові зіниці стрибками й перебіжками обмацують її округле, ніби монета, обличчя, її розпущені коси, що, мов блискучий агат, надавали кокетливості її портретові, її оголені плечі, гіпюрову блузку, крізь яку просвічуються крильця ліфчика на м’ячиках персів, визивних і таких близьких. «Жіночі груди завжди видаються недосяжними й такими приступними водночас», — подумав цвинтарний сторож.

Вона змахнула рукою, щоб наполохати чоловічі очі, які бігали по ній комахами, перебираючи лапками вій, і, подолавши збентеженість, мовила:

— Над нами пролетів птах!

— Знала б ти, де мене щодня о цій порі хапає судома! — вигукнув сторож, засміявшись у вуса.

— Який-бо ви нескромний, — докірливо відповіла вона й зашарілася, аж запашіли жаром вилиці, бо сказала не те, що думала, перепинивши на устах відповідь, на яку той заслуговував: «Іди ти к бісовій матері!», і не мовила цього тільки тому, що своєчасно згадала: з ним не можна сваритися. Та (оскільки Тенасоя поводився й далі самовпевпено й грубо, — так, на «нескромний» віп процідив крізь зуби: «Буденьскромний, бачачи харч скором-, ний», на що вона подумки відрубала: «Щоб тобі язик усох, дурню, нахабо безсоромний») треба було поставити його на місце. І Смаглявка поставила. В житті одна яскрава мить варта тисячі безбарвних.

— Скажу вам, Тенасоие, що мені гидка, осоружна й діє на нерви оця гра словами, яку інакше як свинством не назвеш.

Сторож зробив вибачливий жест і промимрив: мовляв, така вже тепер мода…

— Знаю, знаю, не робіть з мене дурну, я дуже 'добре знаю, яка тепер мода; то велике паскудство, а не мода. В газеті я читала, що таку гру слів називають влучними висловами. А ці влучні вислови свідчать тільки про людську розбещеність.

— Це теж спосіб говорити правду.

— Правду? Непристойності, а не правду! Гра словами — це те саме, що гра руками, — ти мені кажеш одне, а я тобі інше, слово за слово, штурхан за штурхан — це тільки призводить до бійки. Нащо ходити далеко: мій чоловік під час однієї з таких перемовок мало не вбив удівця, який тиняється там неподалік, п’яний мов чіп і, здається, не при своєму розумі.

— Той зануда ще й досі тут тиняється? — спитав Те-насон, підводячи голову й випускаючи дим крізь ніздрі: вій щойно запалив недокурок від сірника, прикривши його від вітру долонями.

— Сердешний! Любов до дружини не пускає його звідси, — мовила Смаглявка. — П’є з горя…

— Яка там любов! — сказав сторож, пожувавши недокурок.

— Що ви в цьому тямите?

— Він п’є, бо в нього нечисте сумління.

— Не думаю.

— Він таке виробляв на цвинтарі, що нам довелось його витурити.

— Бідолаха…

— Ото була радість!

— З чужого нещастя радіють тільки ниці люди.

— Постривайте. Облиште свої розумування і краще послухайте. Якось увечері, коли вже споночіло, ми робили останній обхід. Часом доводиться виводити декотрих силою, бо не хочуть іти з цвинтаря: трапляються такі пришелепкуваті, що ладні й ночувати біля своїх мерців. Так от, один із моїх хлопців, що грає ангела в сцені з «Плакучої верби», коли проказують молитву святої діви гваделупської, одяг на себе свою уніформу…

— Уніформу? Уже й ангели пішли в поліцаї?

— Ет, яка різниця. Ну, нап’яв на себе ангельське манаття і так убраний (напудрене обличчя, кучерява перука, газова туніка, що волочиться по землі, за спиною два крила, в руці блискучий меч) підійшов до вдівця, взяв його за руку й промовив такі слова: «Твоя дружина послала мене, щоб я тебе втришия потурив від її могили. Чухрай звідси з богом. Вона знала про те, що ти наставляв їй роги. Тож геть звідси! Негайно!»

— І той повірив?

— Наче вітром змело! Тепер не поткнеться на цвинтар ні за які гроші.

— Гроші? — не зрозуміла вона, втупивши в сторожа здивований погляд. — Помиляєтесь, якщо ви думаєте, ніби мертвим потрібні гроші!

— Я сказав: ні за які гроші, — з притиском уточнив сторож.

— А то однаково: мертвих уже не викупиш ні за які гроші, їм уже нічим не допоможеш.

— Певна річ. Я знаю одне: цей удівець більше не ступив сюди й ногою. Отже, так треба провчати всіх удівців і вдів, що приходять сюди проливати сльози від нечистого сумління. Жалю за мертвою дружиною чи то мертвим чоловіком вистачає якраз від могили до цвинтарних воріт.

— Гарно ви собі все це уявляєте!

— Нічого я собі не уявляю. Краще поговорімо…

— А ми й так говоримо.

— А вам пальця в рот не клади. Тепер ми квити. Але краще поговорімо…

— А ми й так говоримо, — невблаганно повторила Смаглявка, сміючись з того, що двічі не дала йому доказати своєї думки.

Мила, симпатична, з ангельським виразом обличчя, ангельськими рухами, вона бавилася сережками, заплетеним у коси волоссям, бавилася своїми гарними руками, бо мусила привабити сторожа, перш ніж повідати йому своє таємне прохання, що так і просилося на язик.

— Скажу щиро: якщо я зважилася прийти до вас так пізно, то тільки задля дуже важливої справи. Вона, можливо, здасться вам великою дурницею, але ми, знаєте, живемо чесно, скромно, богобоязливо, дарма що тримаємо оцю кляту забігайлівку…

— Це ви, може, стосовно скасування дозволу?

— Та ні, бо вже як, не доведи господи, скасують, то поновлять не знати коли. А хіба можуть і скасувати? Краще хай буде так, як є. Я прийшла до вас, як до начальства…

— Начальства?! В оцій дурній уніформі, що з чорної стала сіра, з оцими галунами, що колись блищали, мов живе срібло, а тепер уже стали сріблом мертвим…

— А що ви начальство і наш приятель, — провадила Смаглявка, підступаючи ближче до сторожа з усіма своїми чарами водяної змії, лискуча, звивиста, жвава, — то ми дуже хотіли б знати, чи останнім часом не було крадіжок на цвинтарі.

— Наскільки я знаю, не було.

— А чому ж тоді навколо стільки поліції?

— Чому? Ви мене дивуєте. Що, в нас мало всілякого неподобства?

— Але ж, Тенасоне, не з нагоди проводів чи дня всіх святих нишпорять вони по всіх усюдах.

— Браво! Ви гарно знаєте церковний календар!

— Не тільки я його знаю, його знають усі. А після масниці вони збираються обстежувати береги річки.

— Аякже. У піст людям смакує рибка.

— Людям? А ви що — не людина?

— Гаразд, усім нам смакує рибка.

— І не тільки в піст, — засміялася Смаглявка.

— Але в піст краще, бо то риба без усяких там… — Сторож примовк і трохи перегодя докинув: — Власне, нема чого дивуватися: нині свято, от їх і більше, ніж звичайно.

— У вас тут, Тенасоне, коли така ваша ласка, свята не буває ніколи. Самі тільки похорони.

— Справді, так. Тут не до свят. А там, — змахнув він рукою, — інфекційна лікарня. Усі її обходять десятою дорогою. Звідти смердить, наче з трупарні. Довелося різко поговорити в муніципалітеті з тими сучими синами, що позасідали там, на захист мерців, бо ж усе звалювали на них: мовляв, то смердять мої мерці. Ще далі будинок божевільних, а поряд притулок для сиріт. Повний комплект: мерці, божевільні, сироти й повії…

— Але ж божевільня далеко, — зауважила Смаглявка, аби щось сказати. Рукою, унизаною перснями, вона гладила пасма чорного волосся.

— Далеко? — спитав Тенасон, жуючи кислий недокурок жовтими зубами, й, поворушивши заслиненими губами, мовив: — Оті крики й виття, що чуються з цвинтаря опівночі, а то й цілісіньку ніч, то все голоси божевільних. — І не спиняючись, — а Смаглявка тим часом ніяк не знаходила зачіпки, щоб викласти свою справу, — ще раз перелічив: — Цвинтар, лікарня, божевільня, притулок для сиріт і веселі жіночки!

— Котрі тільки звуться веселими, бо сумніші від похорону, — докинула Смаглявка і поважно, врочисто мовила: — А що, Тенасоне, якби ви та били в дзвін, коли ховають і таку жінку.

— Красненько дякую. Я й так калатаю цілісінький день.

— Однаково таких ховають більше, ніж ви думаєте, отже, деякій перепадає і ваш подзвін.

— Як знати, де серед цих небіжчиць така чи не така.

— У кожному разі, — пожвавішала Смаглявка, бо знов знайшла зачіпку, щоб заговорити про свою справу, — коли б зараз ішлося про цих, то ми б бачили тільки звичайну поліцію, а це не так. — Вона хруснула довгими тонкими пальцями. — Крім поліцаїв в уніформах, наїхала ще й таємна поліція, з відомства внутрішніх справ, і муніципальна теж вештається. Тим-то мій чоловік, обережна й завбачлива людина, варта двох таких поліцаїв…

— Чого це я маю слухати про вашого чоловіка?

— Не сердьтеся. Він мене послав поговорити з вами.

— Ну то й скажіть своєму чоловікові, що останнім часом пограбувань на цвинтарі не було. Запала злодіям клямка. Ми щоночі обходимо кладовище.

— Буває, — почала вона й відразу ж замовкла: навмисне зробила паузу, щоб надати більшої ваги тому, що зібралася сказати: — Бачите, Тенасоне, буває, що в нас у пивниці залишають в заставу, продають або й віддають за пляшку цінні речі, що можуть бути краденими, і в такому випадку на нас ніби теж лягає відповідальність. Тим-то мій чоловік послав мене до вас, щоб ви були такі ласкаві й дали нам цінну пораду.

— А-а! — відповів Тенасон, а під його ногами, чим далі говорила Смаглявка, розверзалася невидима прірва.

Жінки не бувають тореадорами. Та й навіщо їм ними бути? Вони, коли хочуть, стають ще більшими тореадорами, ніж чоловіки, тільки їм не потрібний парадний костюм тореро, їм взагалі непотрібний ніякий костюм і ніякий парад… Справа, що її робила Смаглявка того вечора, була неоціненна. Базікаючи про се, про те, орудуючи словами, як тореадор плащем, Смаглявка виманила Тенасона з твердої арени влади й змусила грати роль співучасника або ж принаймні покривача злодіїв.

Вислухати його цінну пораду?

Аякже! Усе йдеться до того, щоб вона сама його попередила: деякі речі в їхній забігайлівці можуть бути крадені. Вони, бач, розповідають йому, а навіщо? Та тільки для того, щоб обхитрувати його, заплутати в тенетах.

Ці підступні люди уявляють чиновника в уніформі заводною лялькою, яку треба накручувати ключиком, щоб вона виконувала свій обов’язок. Якщо він сам почне діяти, ніхто його не спинить, а тому з ним треба поводитись, наче з ракетою: не дати їй самій злетіти в повітря, а запустити її, коли це потрібно. Гарна ракета та, що злітає й не вибухає. Перше ніж лялька в уніформі — військовий чи поліцай — почне діяти сама, їй накручують пружину подарунками, всякими друзями, пиятиками, гарними жінками.

Смаглявка пом’якшила колючий погляд зіниць співрозмовника, роз’їдаючи його серце іржею вологих і довірливих очей.

— Моя порада, — відповів напівроззброєний сторож, — проста: треба вимагати фактуру на кожну річ, що її обмінюють на пляшку, залишають у заставу чи продають. Фактуру й тільки фактуру! Бо фактура — це документ…

— Як же станеш вимагати фактуру з небораків, що приходять напівроздягнені, босі, не маючи за душею ані шеляга, плачуть, трусяться, падають навколішки, благаючи ковток спиртного за розп’яття, хрест чи свічник, що їх вони тримають за пазухою.

— Ну тоді приготуйтеся до наслідків: обшуку, конфіскації, суду.

— Ще рано!

— Що?

— Те, що чули, добродію!

— Давай поборемося, Смаглявко, — підступив до неї сторож.

— Давайте поборемося! — відповіла вона, дозволивши йому на якусь мить обійняти себе, але зразу ж випручалась.

— От якби всі позови вирішувались отак…

— Я оце собі думаю — тільки, бога ради, пустіть мене, чоловіче. У мене є друзі, подруги… ой, ви мене обпечете своє сигаретою: курите їх одну за одною… то я собі думаю; може, сказати, що це нам надарували.

— Предмети похоронного вжитку? Не кожний цьому повірить.

— Або щось простіше. Мовляв, ці речі клієнти позалишали нам на збереження. Як ви гадаєте?

Тенасон не відповів. Вогник його сигарети, здається, говорив за нього якоюсь незнаною мовою, мовою небесних світил, які пломеніють і гаснуть у небесній жалобній темряві, не відповідаючи на запитання людської долі.

— Ну, скажіть, я б хотіла, щоб ви мене запевнили…

— Запевнив — у чому?

— Ну, запевнили, що…

— Єдине, в чому я можу вас запевнити, тримаючи руки у вогні, адже ваші рученята — це пекучий вогонь, — вона спробувала була забрати їх, але він не випустив, — це те, що зараз немає причини тривожитись. Ми не одержували заяв ані про пограбування, ані про крадіжки (це було саме те, про що Смаглявка жадала довідатись). Ми не діставали наказів обшукувати тутешні крамнички чи сусідні будинки, як це бувало за часів великих пограбувань на цвинтарі. Ви, мабуть, пам’ятаєте про ту труну, що її контрабандисти колись закопали тут, а в ній лежало більше коштовностей, ніж у ювелірному магазині? Вона прибула з-за кордону, а митники прогавили. Коли ж контрабандисти відкопали свою труну, то знайшли там лише кістяк з кабінету анатомії університету. Про цю справу добре знає дон Талісмео Луна.

— Бакалавр?

— Бакалавр? — здивовано перепитав Тенасон і посміхнувся. — Не знав я, що він бакалавр, хоч і квакає щось латиною. Так от, ми його впіймали на гарячому…

— Не може цього бути! — вигукнула Смаглявка. — Не може бути! Дон Талісмео не приносив до нашої крамниці ніяких речей. — А тому що сторож хитав головою, ніби виявляючи сумнів, вона дедалі більше тривожачись, спитала: — На гарячому? То ви його спіймали, коли він грабував?

— Коли грабував? Трохи не те. Ми його заскочили на острові…

— Не може бути! Неймовірно… Дона Талісмео?

— Авжеж, дона Талісмео. Перевдягнений священиком, він заробляв собі на прожиток, проказуючи над гробками поминальні молитви за душі похованих. Брав за молитву по двадцять п’ять сентаво. Декотрі давали й по п’ятдесят, і навіть песо, але його молитва коштувала двадцять п’ять сентаво.

— Не знала я, що молитися за душі померлих — то злочин.

— Ніхто цього не сказав.

— Таж ви сказали: на гарячому.

— Кажучи правду, якби ми не нагодилися… Одне слово, вийшло так, що бідолаха кинув молитися, забачивши, що йдуть люди в уніформах, — ніщо, знаєте, не лякає так, як уніформа, навіть поштарська і та полохає, — і дав драла в сутані, з молитовником у руках. Присутні на похороні, збагнувши, що поминальна молитва була шахрайством, забули про мерця й погналися за самозванцем між хрестами й могилами, горлаючи, мов навіжені, й жбурляючи камінням. Якби ми не наспіли вчасно, вони вчинили б над ним самосуд.

Обоє водночас підвели голови, прислухаючись до тріщання ліхтарів, почеплених над брамою, тріщання, що супроводжувалось дрібненькими зблисками між іскристими вугляними електродами та сліпучими спалахами молочно-білого світла. За цим світлом, що вабило до себе хмари комах, стояла густа темрява, морок над порохом історії, чорнота чорнот, яку ще посилювали тіні кипарисів і численних, безладно розкиданих надгробків. Обсаджена деревами вулиця, що бігла попід муром, — не просто широка, а широчезна, — відокремлювала той морок від заграви міста, прибою дахів, що завмирав у передмісті, жовтих, червоних і зелених вогнів, що ними переморгувалися різноманітні крамниці, й кінцевого кільця трамвайної колії, звідки трамваї ішли в зворотний рейс.

До цього світу і прямували тепер Смаглявка й Тенасон, він — широкими, мов ступав на ходулях, кроками, вона — видрібцем.

— Отож, — кинув сторож, — скажіть своєму чоловікові, що останнім часом на цвинтарі пограбувань не було і що, як я вже говорив, провадяться регулярні нічні обходи.

— Так, так, — неуважно відповіла вона, думаючи про своє, — хто цього не знає, адже ми щоночі бачимо людей, які ходять зі смолоскипами в руках між могилками.

— То було колись. Тепер замість смолоскипів послуговуються електричними ліхтарями, тому мармурник Сеполькрі каже, що створюється враження, ніби на цвинтарі показують кіно.

— Не згадуйте про Сеполькрі! Він вас дуже не любить…

— Мене?

— Каже, що насилу терпить вас, мовляв, вас можна вживати тільки малими порціями, але й вони можуть спричинитися до нетравлення шлунка.

— Я тут не для того, щоб мене любили чи вживали малими порціями, — відказав, карбуючи слова, Тенасон, — а для того, щоб виконували… трохи не так сказав… щоб виконувалися правила негрополя! — Вимовлене в такий спосіб слово покотилось по окрузі відлунням стародавньої величі, хоч Смаглявка, охоплена постійним страхом перед поліцією, — примарними постатями, котрі, як ввижалося їй, завжди вистежували її, — зрозуміла «негрополь» як місце перебування негрів-поліцаїв.

— Могила, каплиця — гримів сторожів голос, — він говорив голосно, щоб його далеко чули, — не циганський вівтар на чотирьох підпорах. Тут потрібний цемент і ще раз цемент. А Сеполькрі не розуміє, не хоче розуміти…

— Він хоче робити те, що йому забагнеться, — мовила Смаглявка, — але він не терпить не тільки вас, нас він так само ненавидить.

— Отож! Я йому не подобаюсь, бо вимагаю, бачите, вимагаю більше цементових відливків, аніж статуй.

— Статуї, кажете? Та то ж страмовище!

— Еге ж, оте страмовище, оті його статуї…

— А таких, як ми, він ненавидить — і дон Раміро теж, отой квіткар з перехрестя. Вони обидва кажуть, ніби назви пивниць — «Останнє прощавай» і «Сім морів» — аморальні й непоштиві.

— А знаєте, — Тенасон узяв Смаглявку під руку, намагаючись запустити пальці їй під пахву, а вона пручалась, — знаєте, над вашими дверима, дверима «Одноденного цвіту», дуже дотепне гасло. Таки дотепно придумали.

— Ви сьогодні дограєтесь, — мовила вона, намагаючись вивільнити свою руку.

— «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Ця рекламка вабить, усі з нею згодні, декотрі сміються з дотепу, але нікому з тих, кого я знаю, не подобається її читати, бо надто близько вона від місця, де, напевно, спочиває хтось із його рідні («Твоєї — ось що тебе зачепило!» — подумала Смаглявка).

— Ви єдина людина, яка має право протестувати, бо ж ми перебиваємо вам діло.

— Яке діло?

— Як — яке діло? А хто вигукує, б’ючи у дзвони, коли привозять мерців: «Завозьте, завозьте добриво»? До речі, нещодавно я чула розмову між Сеполькрі й квіткарем. Останній казав, ніби ця ваша примовка «завозьте добриво» вульгарна і образлива…

— А хіба мерці не той матеріал, що може ставати перегноєм? — урвав її сторож.

— Та дайте мені доказати…

— Я квіткареві й не дивуюсь. Він мені просто гидкий. Він хотів би, щоб я заплющував очі на те, як його люди через два-три дні після похорону забирають з могили арматуру вінків, удаючи, ніби вивозять сміття.

— Він хотів би, щоб ви дарували її йому?

— Або ж продавав. Він якось приходив до мене з такою пропозицією: мовляв, половина прибутку йому, а половина мені.

— Замість того, щоб спалювати їх?

— Атож. А я з задоволенням кинув йому в очі: «Доне Раміріто, кожне добриво прибуває сюди зі своїм квітучим добривом навічно, тому не буде діла».

— Але цього разу, в отій розмові, що я згадувала, Сеполькрі захищав вас, казав, ніби десь є звалище королівських трупів, так званий Ескоріал, і якби ви, Тенасоне, приймали там королів-небіжчиків, то називали б їх не добривом, а сміттям. Тільки мені це здається ще гірше…

- — Мармурник і квіткар — базіки, — відказав Тенасон, — вони ніби змагаються, хто кого перебалакає, отже, це навіть не наговір на мене, але то саме вони найбільше каламутять воду в муніципалітеті, домагаючись познімати реклами з ваших пивничок.

— Якби бог дав свині роги… Але ж вони жалюгідні людці. Вони посилаються при цьому на заповіді того зборища старих багачок, що заснували, — певно, на свої гроші, — товариство захисту доброї слави міста. Це ті, що пишуть проти нас до газет, збирають підписи, тримають у руках самого архієпископа. Що вдієш, коли люди невігласи! А одного дня до нас завітав якийсь грінго, сказавши, що він професор. Цей грінго був справжня людина, бо й серед грінго теж є люди, не всі вони бидло. Він фотографував наші пивнички, вивіски й реклами, фотографував зблизька й з відстані, а потім привітав нас своєю мовою. Сказав, що після великого Мехіко тільки в нашім краї можуть так весело жартувати з приводу смерті. Що то коли чоловік вчений, а не тутешні дурники. Але якщо наші назви та заклики видаються їм непоштивими, гидкими, брудними, нескромними, мерзенними і не знаю вже, якими там ще, то чому вони не протестують проти голих жінок, що їх Сеполькрі виставляє на могилах? Хіба мармурові груди — не ті самі груди? І чому вони не кричать про неподобство, яке чиниться в «Ангелятках», про той привселюдний «ватер» і маски?

— An… an… ап… чхи! — Стара Клеотільда чхнула так виразно і смачно, що навряд чи Смаглявка й сторож могли б витлумачити цей звук як делікатний спосіб сповістити їм про свою присутність.

— Старе завжди не до речі, а надто коли перебиває…— мовила Клеотільда.

— Ніхто нічого не перебиває, —відказала Смаглявка. — Тенасон люб’язно згодився провести мене до пивниці.

— Але тепер вам уже є з ким дійти додому, — мовив Тенасон, розгладжуючи вуса кінчиками пальців, — тому я прощаюся.

— Е ні, вона мене ще злякається! — засміялася стара, худа, кощава жінка з запалими очицями; пасма її розкуйовдженого волосся спадали на чоло, зрошене каламутними крапельками якоїсь рідини.

— В усякому разі, — мовила Смаглявка, підступаючи ближче до Тенасона, — ви все знаєте. Головне, щоб ви це знали. Бо часом нам таки приносять речі, щоб продати, заставити, виміняти на склянку… -

— Звісно, але тільки з фактурою, — ще раз застеріг сторож, який з появою старої прибрав суворого вигляду.

— Про це не турбуйтеся: ми скажемо, що ці речі нам залишили клієнти па збережеппя.

— Послухайте, ось що мені спало на думку, — мовив сторож, знову беручи Смаглявку під руку. Стара Клеотільда дріботіла за ними. — Мені здається, я міг би стати вам у більшій пригоді, якби ми домовилися, що ви мені нічого не казали і я нічого не знаю. Отоді я міг би вам обіцяти, що все буде гаразд і вас не чіпатимуть. Але так чи так, а ви більше не повинні брати речей, не знаючи, яким шляхом, чесним чи нечесним, їх придбано, бо інакше вас зрештою посадять у тюрму, як переховувачів краденого.

Смаглявка важко дихала. Боялася схвильованою вертатися додому. Її біснуватий чоловік дасть їй чосу, коли дізнається, що вона втаємничила Тенасона в таку делікатну справу. Їхня підсобка давно вже скидалася на церковну ризницю. Розп’яття, хрести, свічники, канделябри, купелі, квіткові вази, портретні рами, ангели, що поклонялися і стояли на чатах, зі світильниками в руках. І все те посріблене або позолочене.

Сторожева обіцянка, що все буде гаразд і їх не чіпатимуть, — за умовою, якщо їхня розмова залишиться між ними, — була перемогою над усі перемоги, й вона відчула надзвичайну полегкість; ця перемога сповнила її таким блаженством, що вона навіть не помічала тремтіння пальців свого супутника, який, тримаючи її під руку, час від часу намагався провести ними по вигинові її грудей.

— Як на мене, — Смаглявка заговорила низьким голосом, щоб надати більшої урочистості тому, що збиралася сказати, — то я присягаюся моєю матінкою, яку я люблю понад усе на світі, що ми не тільки ні про що не говорили з вами, а навіть і не бачилися.

Тенасон у відповідь тільки стис їй пальцями руку, тут же випустив, попрощався й повернув назад — ні юнак, ані дід з його сивою, жовтавою, кольорусіченого часнику, чуприною й гладенькою, без жодної зморшки, шкірою обличчя.

Стара Клеотільда, що дріботіла позаду, випустила губу, яку була прикусила з люті двома розхитаними зубами, наздогнала Смаглявку й мовила:

— А зі мною, бодай би його трясця вхопила, навіть не попрощався. Дарма, ще привітає отим своїм «завозьте добриво!», коли прийматиме в себе на вічний спокій. Це ж мрець серед живих і живий серед мерців. Отакечки він і живе, а тепер, видно, подався до того, що зветься генералом. Там збираються всякі пограти в кості. У нього, я чула, всюди багато друзів. А я, знаєте, саме до вас ходила, щоб розповісти дещо, але застала тільки вашого чоловіка. Що чула, те й вам кажу: то через отого мексіканського генерала нагнали сюди стільки поліції… — Засапавшись, вона урвала мову, а трохи віддихавшись, вигукнула: — О господи, куди не глянь, самі тобі охоронці закону! — Вони йшли одна за одною попід цвинтарним муром. Смаглявка квапилась додому, бо їй нетерпеливилося розповісти чоловікові гарні новини. — Що чула, те й вам кажу, — знову заговорила стара, — вони попривозили поліцейських собак, наче самі не собаки. Ще й яких собак! Бачили б ви собацюру-британа, що його водив сержант! Мало не з’їв мене живцем, а не з’їв тільки тому, що я стара. Ось вам перевага старості, еге ж? Гарна перевага, а то б, мабуть, і самі поліцаї або відлупцювали мене, або й заарештували. А псище на ланцюзі і в наморднику. Я підійшла до того сержанта ніби щось поспитати, а сама повернулася до пса та й кажу: «Ех ти! Мало тобі здалося бути собакою, то ти ще й поліцаєм став!»

Смаглявка засміялася й спитала:

— Ну й що на те сержант?

— Він нацькував на мене пса, та я перехрестилась, і хоч собака трохи подряпав мене, однак не вкусив, — відповіла стара Клеотільда, то наздоганяючи Смаглявку, то відстаючи від неї, і торохтіла далі. — Ви мені сказали перевірити ту справу, то я й ходила, всюди прислухаючись, — баба вміє діяти тишком-нишком, — і чула, як бакалавр Талісмео Луна сказав, що поліція тут на манерах.

— На маневрах? — перепитала Смаглявка. Але стара, видно, натякала й на щось інше.

— Атож, на манерах, і не з добрими намірами.

— Не розумію…

— Яке ж бо ви дитя! Вони всякими манерами намагаються накласти руку на труну з коштовностями, бо тут не кожен, хто похований, покійник… Така ганьба! Бідаки, яких ховають, — ото справжні покійники, а пишний багатий похорон часом влаштовують, щоб заховати золото, коштовності та всяку контрабанду; небіжчик для них — другорядна справа. І ще один жарт, — стара намагалась іти поряд зі Смаглявкою, щоб говорити якомога тихше, — іще один жарт, веселішого й не придумаєте: Тенасон злигався з мексіканським генералом, який днює й ночує на цвинтарі, а мексіканці, щоб ви знали, не марнують часу: вештаються вночі поміж могилами з магнітним апаратом, який показує стрілочкою, де лежать коштовності, а не труп. Бачили б ви, що робиться! («Еге ж, робиться, — подумала Смаглявка, — ми в розпачі, боїмося за дрібнички, що їх нам понаносили п’яниці, а ці живуть у розкошах, мають апарати і все, що потрібно»). Ходять уночі, світять ліхтариками, мовляв, щоб не забралися на цвинтар злодії… Тільки скажіть, які злодії можуть туди забратися, коли справжні злодії вже там! Тим-то я й сказала вам, що оцей Тенасон мрець серед живих і живий серед мерців. Ой, мало не забула: я ще не сказала про бідолашного вдівця, який тиняється у нас несповна розуму. Лихий поніс його до вуглярні Онофре Бракамарте, а то ж відьма, та ще й люта.

— Коли? — спитала Смаглявка, не тому, що їй було цікаво, а щоб трохи перепинити торохтіння старої.

— Та оце як я йшла до вас. Зчинився величезний скандал. Він зайшов і запропонував їй «поставити ніжку», — знаєте, як ото п’ють по вуглярнях: тулуб надворі, а нога в магазині? Тільки він зовсім інше мав на увазі. Вона погналася за ним з полінякою.

— Тьху! З такою бридкою бабою!

— Бридка, та не дуже! Видно, що ви не все знаєте. Бракамарте, як медіум, — а медіум — це людина, що спілкується з духами, — робиться прозорою, і тоді видно, як із зморшкуватого й збриженого, мов згорнута парасолька, тіла постає статуя, ніби з матового скла, освітленого зсередини, божественна жінка…

— А я думала, що він тиняється, втративши розум від туги за своєю дружиною. Виходить, правду казав Тенасон: той п’є через нечисте сумління.

— Он як! Тенасон вам щось про нього казав?

— Так, він мені розповів, що їм довелося вигнати вдівця з цвинтаря: якийсь хлопець перевдягся ангелом і налякав бідолаху. Бо, каже, вже не могли його там терпіти.

— А чому вони не могли його терпіти? Воно завжди буває не так, як розповідають. А я скажу, чому вони не могли його терпіти. Бо він стовбичив у них перед очима, їм заважала його присутність. Його чутливе, щире серце сумнівалося, що в труні, яку йому вручили койоти, запаяну… забула, як зветься те, чим запаюють…

— Койоти? — здивовано перепитала Смаглявка, уповільнюючи ходу, щоб краще чути.

— Койотами називають у Мексіці тих, що займаються мерцями. Я думала, ви знаєте.

— Ви хочете сказати, доньє Клеотільдо, що вона померла не тут, а в Мексіці?

— У столиці, в самому Мехіко. Її звали Лусіла Луїса. Автоген. О! Ніяк не могла згадати цього слова! Нещасний одержав труну, запаяну автогеном, що залишає на металі такі жовті рубці. Та щойно він одержав труну, як його охопив сумнів, чи справді в цьому свинцевому ящику, холодному, мов куля, лежить його кохана. Тим паче, що в Мексіці часто торгують трупами.

— Торгують трупами?

— Так, — відповіла, хрестячись, стара, — свят, свят, не доведи мене, язику, до пекла. Їх продають, беруть напрокат для похорону, оплати страхових полісів, підміни живих, які хочуть видати себе за мертвих. Трупи на виплат, трупи в кредит…

Стара Клеотільда замовкла. Вони дійшли до дверей пивниці «Одноденний цвіт». У залі ані душі. Порожньо. Поліція геть розполохала клієнтуру. Нема навіть завсідників-п’яничок, питців дешевого розливного. Тільки її чоловік та мухи, що роєм снують в осяяній електричним світлом пивниці.

— Що я зараз зроблю, — мовила Смаглявка, переступаючи поріг і здригаючись від холоду, — так це зварю шоколаду. — Вона обійняла за плечі чоловіка й прошепотіла йому на вухо: — Я тобі принесла добрі новини: все залагоджено… То, може, донья Клео зволить продмухати пінку на шоколаді, збитому в продимленому млинку.

— Продимленому?

— Еге ж, сеньйоро. Млинок спершу продимлюють, а потім у ньому збивають шоколад, і він виходить із продимленою пінкою.

— Це так само, як роблять сизим пір’я бойових півнів. Збивають з димом яєчні жовтки, а потім додають їм у корм.

— Два шоколади чи один? — урвала її Смаглявка.

— Мені шоколаду не треба. Якщо ви вже так гарно мене приймаєте і такі люб’язні до мене, — хоч я й не маю чим віддячити, — то, коли ваша ласка, я випила б ще одну ганусівочку.

— А я вже тривожився, — сказав господар, наливаючи чарку Клеотільді. З підсобки було чути, як вештається Смаглявка, сопе міх для роздмухування вогню, а програвач насвистує «Місячну ніч серед руїн». — Я вже так тривожився, — вів далі чоловік, — коли зачув десь за стіною постріл. Так глухо стрельнуло, наче хляпнула петарда.

— Хляпнула? Чи то хляпнули? — мовила, сміючись, Клеотільда, але, зрозумівши, що так легко, жартома сказала те саме, що означало й «уколошкали», пробелькотіла, заїкаючись, ніби щойно сама зачула моторошну звістку: — A-а в… ви не знаєте, к-кого вбили?

І, вихиливши чарку, почимчикувала на вулицю. А надворі була темна ніч.

IV

На першій — ні. На другій — тим більше. І на третій — ні. І не на четвертій вулиці. Це ген аж за будинком Рока Самюеля Феллера, на П’ятій Авеню, як називають тісну вуличку з утоптаною вузенькою грунтовою дорогою, яка зникає десь серед білих могил. Тут, на п’ятій вулиці кладовища, розчинивши свої двері, — що не зачиняються ні вдень ні вночі, стоїть «Покитут» — заклад, який не має філіалів ні в країні, ні за її межами. Цілком досить того, що це «Покитут» і що в його «покитутному покитутстві» збираються всі «покитутці». Все це написано на оголошенні у вестибюлі, а ще далі друге оголошення попереджує відвідувача, що в світі «покитутців», або «покитутян», заборонено виголошувати тост «Будьмо здорові!». Натомість виголошували «Повік-віки!», «Вріжмо приятелю!». Але найкращим і найдоцільнішим тостом, з огляду на оточення, вважається «Ну, вип’ємо поки тут» або просто «Ну, поки тут», до якого дозволяється додавати не тільки друге «тут» — щоб було красномовніше: «поки тут, тут», — а й третє, четверте і п’яте, залежно від того, наскільки зростає приязнь і задоволення від спожитого еліксиру радощів. Отож, коли найвишуканіше красномовство поступалося вируванню жестів, сльозам і цілункам, коли пияки вже не знали, як перекласти людською мовою свої найглибші почування, «поки тут, тут, тут, тут…» могло перетворюватися на «поки тут, тут, тут, тут… тутоньки».

Для п’яндиг і волоцюг п’ята вулиця кладовища, що її, як і в Нью-Йорку, називали П’ятою авеню, була просто необхідна, бо на ній стояв «Покитут». Але ще необхіднішим був сам «Покитут», ця вершина всякої довершеності. І то не тільки тому, що поряд з «Покитутом» сила всіляких «покитуток», «тутанхамонок» і «нефертіток» чекає вас на могильних ложах для кохання, тобто на голій глині або на зрошеному слізьми вапні, а й тому, що «Покитут» відчинений цілу добу, не так, як інші буфети та винарні, де «серед ночі горла не промочиш, а до ранку й перехочеш». У «Покитуті» цілодобово грають у кості й ллється рікою знаменитий «байстрюк» — горілка з присмаком садовини або козячої крові, що м’яко плине крізь горлянку, а вдаряє в голову, щойно піднесеш чарку до рота.

«Покитут» — цей гадючник, свинарник, барліг, це кубло, це лігво, ця пастка — нагадував колишні заїзди при дорогах своїми повними зелені її квітів коридорами (де росли високі пакайяліто і низький бамбук; кекекске з велетенським листям у вигляді гігантських зелених сердець; бегонії; папороть і рослини з плямистим, наче шкури тигрів чи змій, листям; кетцаль, хвости якого звисали з високих кошиків; невеличкі поливні рослини в горщиках, з покритим смарагдовими крапельками листям; орхідеї, подібні до птахів або до люльок; рослини — ловці комах; кактуси зі схожими на голки колючками чи вкриті волокнами; схожі на згустки крові коралики, плющі, польові дзвіночки, кручені рослини, що пообсновували дахи); залом, прикрашеним ланцюжками з кольорового паперу, китайськими ліхтариками, дзеркалами та естампами центральноамериканської виставки 1900 року та стойкою німецького типу, що доводила до розпачу карликів і присадкуватих клієнтів, котрі, стоячи перед цією страхітливою спорудою, здавалося замовляли свою чарку вже з ями і ледве були спроможні, спинаючись навшпиньки та щосили простягуючи руку, діставати замовлене; при цьому вони не бачили нічийого лиця й були приречені, поки вони тут, споглядати єдину перспективу: одутлі черева та заяложені на колінах штани. З цього просторого залу, що його збільшували дзеркала і зменшували страхітлива, велетенська стойка й неймовірна кількість квадратних та круглих столиків, лозяних, з плетеним сидінням, і металевих складаних стільців, не кажучи вже про мідні плювальниці та вішалки теж велетенських розмірів, — вів прохід крізь вузькі з побитими, позаліплюваними газетами шибками у широкий двір, перетворений у прикритій дахом частині на відкритий салон із столиками й стільцями. Ту ж частину, що була просто неба, як і сам коридор, знов-таки прикрашали рослини: бамбук, кущі лісової троянди, коріандр, розсипи білих хрестиків серед хитросплетіння кручених рослин та японських гвоздик із такою безліччю червоних квітів, що вони здавалися фонтанами з вогняними струменями.

Аптекар, хазяїн тригрудої русалки, яка через порушену збавливу симетрію грудей здавалась уособленням християнського аскетизму, попивав «байстрюка» у «Покитуті» в гурті чаркувальників-завсідників, що складався з поштаря, прозваного Вінегретом, — він славився хвилястими мозолями на своїх ступнях; кравця на прізвисько Монгольф’єр — покруча монгола з монгольф’єром; санітарів із божевільні та з інфекційної лікарні, — перші були самі ніби несповна розуму, а другі скидалися на мумій; представників вищої похоронної верстви та інтелектуального прошарку, що його уособлювали бакалавр Талісмео Луна — фармацевт, який щоразу незмірно виростав у своїх власних очах, коли його титулували «доктором», і страшенно хирлявий поет, котрий, за словами простолюду, користався з похоронів, щоб похизуватися дохлішим від здохляка виглядом, на прізвисько Цвинтарний Турист, — анфас він був трохи тонший від жердини, а в профіль трохи дебеліший за локшину.

Поет глибоко зітхнув, перепустивши через свою грудну клітку нікчемну дещицю повітря, й, тримаючи окуляри в руці та лупаючи мишачими очима, вигукнув під вухом у аптекаря:

— Яке диво, друже мій, яке диво ця височенна пальма! Але ніхто її не бачить. Я певен, що ніхто не зводить очей, щоб подивитися на неї.

— Не будьте такі впевнені, поете. Нині весь народ тільки й дивиться на неї. Кажуть, що з цієї пальми стріляли ті, що вбили чоловіка минулої ночі.

— І він овдовів від життя… — проказав поет, побоюючись, що його не зрозуміють.

І його таки не зрозуміли. Тоді Монгольф’єр пояснив:

— Спершу він овдовів від своєї жінки.

— А сьогодні овдовів від життя, нашої найкращої дружини, — правив своє кощавий Цвинтарний Турист, а далі докинув: — Треба протестувати. Написати протест. Я його складу, і ми всі тут підпишемо. Як ви на це?

— З приводу смерті вдівця? Красненько дякую! — озвався Вінегрет, чиї мозолі тихо поснули під дією «байстрюка». Ідея протестувати не дуже йому подобалась, тим паче, що того, кажуть, уколошкала сама поліція за те, що вештався де не слід. Востаннє його бачили зажуреним і збентеженим.

— А проти чого протест? — спитав бакалавр Талісмео Луна.

— Як проти чого? — здивувався поет. — Це буде протест проти тих, що намагаються зробити пальму співучасником злочину.

— Пальму?

— Так, сеньйоре. Пальма така сама істота, як ми, але оскільки вона не може говорити нашою мовою, то говорить своїм листям, мовою великих листяних віял. От ми й заступимося за неї.

«Турист, тільки не цвинтарний, — мовив подумки дон Талісмео, — а позацвинтарний: він походить звідти, де немає нічого, крім мрії».

Тоді заговорив кравець. Опасистий, присадкуватий, схожий на мулата, покруч монгола й монгольф’єра.

— Випиймо ще по «байстрюкові», а тоді поет нам викладе свою теорію про тваринні ознаки, що їх видно в кожній людині, як сліди з тих часів, коли вона була твариною. Як на мою думку, то дехто нею й залишився: серед людей можна здибати всяку твар, до того ж у кожної свої примхи.

— Негоже вживати слово «тварина» в принизливому значенні, — зауважив поет, який у профіль здавався дебелішим за локшину. — Коли ми кажемо, що хтось — тварина, то цим ми його не ображаємо, а навпаки — підносимо. Бо якраз тваринне утверджує в нас усе людське. Чим більше ти тварина, тим більше ти людина.

— Тоді кожен із нас — звір! Кожен — звір! — закричав Монгольф’єр, покруч монгола з монгольф’єром, який, очевидячки, ніколи не дивився на себе в дзеркало, бо, бувши кравцем, завжди стояв збоку від клієнта й оглядав не себе, а його.

— А це вже не те. Звіряче — то зовсім інша справа.

— Але ж, поете, — мовив дон Талісмео, — говорячи про зоологію…

— Про яку зоологію, бакалавре? Я говорив тільки про прізвиська.

— Гаразд, говорячи про прізвиська, ви висунули теорію про тваринне в людині, через що їй присвоюється друге ім’я, прізвисько, прикладка.

— Звичайно, бакалавре, звичайно. Той, кого прозивають мавпою, повинен мати в собі щось мавпяче, так само як той, на кого кажуть блоха, — блошине, жаб’яче — той, кого величають жабою, вошине — кого дражнять вошею, блощичне — кого іменують блощицею.

— Морфологічні теорії «Покитута», — зі сміхом урвав його аптекар, вищиривши жовті, як хінні таблетки, зуби, й додав: — Погано, якщо ніколи не вдасться дізнатися, хто вбив удівця.

— Стане відомо, — відказав дон Талісмео, — цієї ночі в квіткарні дона Роміріто ми викличемо дух удівця столиком: хай скаже, хто його позбавив життя…

— Але не це важливо, — закричав Монгольф’єр, монголовидий, лютий, упрілий від «байстрюка», — не це важливо, — провадив він далі, витираючи великою білою хусточкою піт, що заливав йому обличчя, — цікаво, за що його вбито.

— А це відомо.

— За коштовності, які підсунули в труну.

— Труп його дружини прибув з Мехіко в запаяній труні.

— І замість коштовностей що там врешті знайшли, — кістяк?

— Який відразу впізнали, — сказав бакалавр. — Його взято з університетського природознавчого кабінету. Це той кістяк, який «головував», коли тих, що закінчили перший курс, висвячували на другокурсників. Знаменитий Святий Хун Паракатуй. Цікавий обряд, але то вже з іншої опери. А тепер, з дозволу чесної компанії, я пішов, бо вже час щось у рота вкинути.

— Турист також іде в похід, — мовив аптекар, викликавши сміх, коли поет рушив слідом за доном Талісмео Луною.

— Так, — відповів поет, обертаючись до аптекаря, — я йду з доктором.

І вони зникли в зеленому лабіринті «Покитута», серед кручених рослин, пальм, кекекске і папоротей.

— Мене цікавить історія цього кістяка, — сказав поет своєму супутникові, коли вони лишилися вдвох. Парасолька, що під час ходи била поета по ногах, була товща від його ніг.

— Історія святого Хуна, святого Хуна Паракатуя, вельми цікава…

— Я чув, як хтось казав «Паракатай», — зауважив поет.

— Кажуть і так, і так: Паракатуй або Паракатай, — відказав бакалавр.

— Звідки він родом?

— З Індії.

— Ого!

— Студенти схилялися перед ним.

— Розповідайте, розповідайте.

— Дивний то був культ… Як тепер бачу всю ту церемонію, адже сам навчався в університеті. Дуже дивний культ…

— Диявола? Сатани?

— Якась забута релігія. Культ, у якому послуговувалися людськими зародками й зміями. Точніше, рідиною, в якій зберігалися зародки й змії, та ще дивною термінологією. Досить назвати вам касту жерців, або госолонів. Так от, ці госолони, або верховні жерці, поділялися на ахадамів — з боксерськими біцепсами; сольфінінфів — з бородами й пофарбованими в синє вусиками на анемічних обличчях; чамбумеліїв — катів з дебелими пальцями; усяких там плюридульсидів, грутулів та гульгераніків, а також головних помічників обряду чорної посвяти перед білим кістяком — найвищим божеством і межею всього існуючого — трьох старих, або вічних, студентів, яким було доручено кровопускання; шести свідків з медоточивими примовляннями і фелібозних завзятців, або просто фелібозів — старших над «крилатими» помічниками, тобто помічниками з причепленими крилами; і, нарешті, — пріскансолів і ротулінів. З кадильниць здіймалися змійки диму від паленої солі, посвячувані проливали блаженні сльози.

За межами храму Кістяка, коронованого й заквітчаного, в коридорах і внутрішніх дворах розгалуженої будівлі лунали крики сотень, а то й тисяч юних горлянок: «Святий Хун!», «Святий Хун!», а їм луною вторували голоси тих, що, сидячи за партами і столиками, на стільцях у великій аудиторії, перетвореній на храм Верховного Кістяка, очікували появи тих, кого мали посвячувати.

Їх заводили силоміць, штовхаючи й волочачи, безжальні грутули. Одежа на посвячуваних звисала лахміттям. Не гаючи часу, глушмани, тобто ті, що були глухі до зойків і чули тільки накази, стригли жертв, аж доки голови в них ставали голі, мов череп або гарбуз.

По стрижених головах, наче павуки, бігали туди й сюди пальці лютих чамбумеліїв, завдаючи болючих ударів.

Ахадами починали діяти, коли неофіт упирався. В разі потреби його навіть нокаутували, як на рингу.

Після того починалася власне посвята. Пріскансоли й ротуліни урочисто представляли сольфінінфа — госолона з очима кольору зелених пляшкових денець, богохульного й одержимого, який чаклував над банками з природничої лабораторії, де спали, занурені в липкі розчини, згорнуті кільцями змії або недорозвинені людські зародки. Цими розчинами й кропили, даючи ім’я на все життя «зародкові», що його, починаючи від цієї миті, приймали до лав студентів другого року.

«Уводжу тебе в віру (посвячений, стоячи навколішки, повинен був цілувати руки кістякові) й нарікаю святим іменням Віслюк, — промовляв сольфінінф, кроплячи голову гладкого ротатого хлопця смердючим спиртом, що наганяв сон на змій та зародки, а помічники в цей час вигукували: «Віслюк! Віслюк! Віслюк!» — «Уводжу тебе в віру й нарікаю святим іменням Жаба… Мавпа… Блоха… Миша», — провадив сольфінінф, роздаючи прізвиська, хоч інколи вони й не зовсім відповідали фізичним ознакам посвяченого: так, дотепникові часом давалося прізвисько Маріонетка, синові відомого м’ясника — Пікадор, заїці — Торохтій, базікалові — Ножака, цибатому — Ведмідь, косоокому — Кульгавий, метисові — Блощиця, безвусому — Індіанин, мулатові — Брюнет або Негр.

Поет, який, здавалося, більше прислухався до розмов пальм та листочків, що їх ворушив легіт у верховіттях, стишив ходу й, узявши за лікоть бакалавра Талісмео Луну, сказав йому ніби по секрету:

— От бачите, от бачите, друже Луно, який у цих жахливих жерців сольфінінфів дар вгадувати в посвяченому його зоологічного предка. Усі ми споріднені з якоюсь твариною, котра бозна-скільки мільйонів років тому започаткувала наші родоводи.

Дон Талісмео випручав свій лікоть із тонесенької, майже прозорої поетової руки: йому видалося, ніби цей делікатний супутник — сам святий Хун Паракатуй, що, перекинувшись у Цвинтарного Туриста, тягне його кудись у царство мертвих.

І, аби щось сказати, запитав:

— Скажіть, поете, ви приходите сюди вправлятись у віршуванні?

— Так, смерть мене надихає, — відповів поет по довгій і ніяковій мовчанці. Йому не дуже сподобалось оте «вправлятися». Воно нагадало йому, що про нього плескали лихі язики: цей, мовляв, не промине жодного похорону, щоб не похизуватися своєю кощавою статурою біля могил. Вони простували далі.

— Так, так, смерть — це велика натхненниця, — знову заговорив поет. — До речі, якось моя дружина зосталася без служниці, а поскільки знайти служницю тепер — важка справа, то в мене в голові народилася така дурничка:

V

Через удівця, якого вбили вночі? Ха! Ха! Ха! То через удівця насунуло стільки поліції в уніформі і в цивільному, пішої й кінної, на велосипедах, на мотоциклах, із навченими собаками, потужними ліхтарями, каучуковими палицями, револьверами та повними патронташами? Десь в Америці, — може, в «Купідонових крильцях» чи в «Ангелятках», а найпевніше в «Останньому прощавай», «Семи морях» або й «Покитуті» — щойно почалося вкрай таємне зібрання студентського підготовчого комітету з питання страсних канікул і студентської демонстрації. Було це теплого полудня місяця березня літа милості божої тисяча дев’ятсот двадцять такого-то, — та нехай їй грець, отій милості, бо що більше милості до студентів з їх витівками, то більше лиха й суму для батьківщини!

То свято, канікули чи демонстрація?

Усе разом. І свято, і канікули, і демонстрація. Свято, бо це скорботна п’ятниця; канікули, бо на свято припиняється навчання в університеті; і демонстрація, бо цієї п’ятниці звичайно відбувається традиційний студентський карнавал, що тепер перетворився на демонстрацію. Багато років тому такий карнавал завершив жовтий трамвай, що його тягли два чорних мули Дев’ятим проспектом у напрямку площі Биків, і їхав тим трамваєм один-однісінький пасажир — мертвий, що стікав кров’ю. Вів трамвай Рок Самюель Феллер…

Гримнув постріл. Так і не дізналися, хто стріляв. Факт той, як офіційно кажуть, що вбивцю, який убив цю людину, не було знайдено, а трамвай, прикрашений, наче карнавальний повіз, доти повний жвавих студентів, що співали, кричали, вистрілювали петарди, перетворився на катафалк, студентське свято — на день скорботи, а Рок Самюель Феллер — з водія трамвая на чиновника телеграфу.

Хто ж тоді стріляв?

Трамвай, запряжений двома чорними мулами, з погоничем Роком Самюелем Феллером, котив і котив містом, звертаючи то за один, то за другий ріг; цей незграба на колесах ніби напився й глипав на все довкола посоловілими віконцями, йому немов здавалося, що вулиці й будинки обертаються туди й сюди з кожним поворотом передньої платформи, яка змінювала напрямок руху. Він котив і котив, не спиняючись навіть, щоб поміняти мулів, котив від центру до передмістя, повз тополині алеї, площі, садки, котив аж до полуночі, майже сам по собі, бо мули вже не тягли його, а втікали вскач, щоб на них не наїхав трамвай, який штовхала вперед сила розгону. Котив майже без водія: Рок Самюель Феллер уже ледве тримався на сидінні; котив майже без батога, котрий збився весь аж до дерев’яного пужална об чорні ребра мулів; котив, не відчуваючи коліс. Аж ось врешті трамвай підскочив до воріт стайні похоронної служби, далеченько від великої брами кладовища, де згодом буде поховано жертву — студента, поховано без труни — тільки прикритого покрівцем, без свічок, молитов і квітів, без рідних і друзів.

Рок Самюель Феллер повертався сам у своєму трамваї, мули чвалали ступою. Ну й попоїздив він сьогодні! Трамвай було прикрашено паперовими торочками, церковними завісками й сосновим віттям. На місто сіявся дрібненький дощик. Крізь хмари визирав місяць. Рок Самюель запалив сигарету. Його сміх прозвучав непристойно. З чого ж він сміявся? Затягся й випустив дим. Усі ті голови. Голови? Багато голів і багато очей обабіч трамвая. Але вони не дивились або дивились бездумно. І він заспокоївся, спостерігши таку байдужість довкола. Він не винний. Не ниций. І взагалі нічого неприродного, зрештою, не сталося, нічого неприродного. Смерть така ж природна, як і життя.

Через кілька днів він пішов працювати на телеграф на позаштатну роботу, з понадвисокою штатною платнею, преміальними, оздоровчими, декретними, понаднормовими. Там би він працював і досі, якби був кулею, а не кулем, казав, граючи словами, Селестіно Томельйосо, сліпий гітарист із «Купідонових крилець».

— Він же був кулем, — говорив Томельйосо, сміючись на всі свої тридцять два білих зуби, — а на телеграфі треба бути метким, як куля. — І вів далі, все граючи словами: — До того ж він не забивав кулі, а вибивав кулі. Мовчання — золото так само, коли йдеться про те, де собака заритий… чи розритий, якщо вже казати про вдівця, котрий потрапив цієї ночі під кулю за те, що всюди розпускав язика.

— Ні, Селестіно, не тому, — заперечив, хитаючи головою, один з горілчаних братів, — Рок пішов з телеграфу через фатальний, незрозумілий, як на здоровий глузд, збіг обставин. Посильні — а Рок був посильним — чекають по черзі телеграм, що їх мають розносити, і от бідоласі завжди випадали телеграми про чиюсь смерть або тяжкий стан, — таку звісточку надсилають щоб підготувати людину до гіршого. Невдовзі це знали всі, і щойно мешканці зауважували, що Рок Самюель Феллер спинився проти їхніх дверей, як ставали самі не свої, непритомніли, зазнавали серцевих нападів… Саме через це він мусив піти з роботи.

Пішовши з телеграфу і глузуючи з того, що йому платили надвишку за материнство, Рок Самюель почав гендлювати погашеними поштовими марками. Він завжди бліднув і в нього тремтіли руки, коли хтось запитував його про вбитого студента. Але згодом, збагнувши, — кому-кому, а йому це вже було добре відомо, — що смерть дає неабиякий зиск, що мертві — то добра комерція: на живих не заробиш, а на мертвих завжди можна заробити, — він узявся за ввіз якоїсь англійської травки, — не тієї, що її висівають на гольфових майданчиках, а такої собі християнської травки, дрібненької, вічнозеленої, — голубої мрії любителів могильних палісадників, — а також особливих сортів конюшини та японських кущів, мініатюрних, із примхливими формами.

Таємне засідання підготовчого комітету великодніх канікул почалося в «Покитуті», цьому вельми стратегічному місці, за столом, заставленим чарками з «байстрюком», горнятками сиру й склянками мінеральної та солодкої води.

Це перше засідання відбулося на цвинтарі на прохання студентів-медиків, які не хотіли надто далеко відходити від засипаних землею великих досягнень своїх учителів.

Як повноважні делегати від студентів-юристів були присутні язикаті Трояно Монтемайор, Різник Тантаніс і Кажан; від медиків — не менш повноважні та язикаті Блощиця й Чиряк. Не з’явилася тільки делегація від фармацевтів, і десь загубився один делегат від медиків.

— Ці слиняві фармацевти такі тупоголові, що не відразу нас тут і знайдуть, — зауважив Блощиця, головатий, нервовий студент із зеленими очима на білому рум’яному обличчі.

— Тюхтії! Але ж ми не можемо без них починати, — поскаржився Кажан, — адже Сатир — фармацевт.

— Хвилиночку, людонькі добрі, дозвольте сказати, Сатир — студент медицини, — вніс поправку Блощиця.

— Однаково засідання починати не можна, — правив своєї Кажан, косоокий, головатий, по-півнячому задерикуватий, з пасмом волосся на лобі, — бо Сатир відповідає за виготовлення опудал, що їхатимуть на возах. Він має сьогодні показати ескізи.

— Ото ще мені художник: хоч їж, хоч дивись, — голосно мовив Чиряк, який завжди намагався говорити образно.

— Щодо «їж», — озвався з порога Сатир, — то я навряд чи згоджуся тобі на харч, що ж до «дивись», то ось мій зад — надивляйся скільки хочеш.

Сатир, високий, білявий, з набряклими повіками й артистичними жестами, скидався більше на представника богеми, аніж на майбутнього аптекаря, чи то пак лікаря. Діставши з папки аркуш паперу, він розгорнув його. То був проект воза під назвою «Жахи християнства».

— Прекрасно, за це варто випити, — запропонував Блощиця, і всі, крім Чиряка, дієтика в розквіті літ, піднесли чарки «байстрюка» та кухлі пива. Коли стихло булькання спиртного в горлянках, Сатир показав їм ще один проект воза — для «Пащ».

— Чудово! Чудово! — вигукнув Кажан, плещучи в долоні.

Проект схвалили всі, крім Чиряка. Той провів рукою по обличчю — лобі, очах, носі аж до кадика, як він це завжди робив, коли хотів сказати щось важливе, — й вирік:

— Щось я не бачу тут анатомії…

— До дідька анатомію! — озвався Трояне Монтемайор. — Ідеться не про анатомію, а про фізіологію пащі державного чиновника, пожирача національного бюджету.

— А про все інше — байдуже, Чиряче, — миротворчо втрутився Блощиця, — отакі пащі на возі — то чисті символи. Хто там буде придивлятись до анатомії.

Чирякове заперечення потонуло в хорі голосів, які схвалювали проекти двох перших возів під назвами «Жахи християнства» і «Пащі».

Манекени, що стояли на возі «Жахи християнства» й уособлювали ці жахи, були мов живі. Один з них зображав місцевого латифундиста.

Трояно Монтемайор і Різник Тантаніс перезирнулися.

У латифундиста було таке знайоме обличчя, він був так схожий на близьку їм особу, що помилки не могло бути. Ескіз не міг залишити їх байдужими. Тройо — тому, що то було обличчя його дядька, Рамона Монтемайора-і-Гуаля, відомого своїм жорстоким ставленням до пеонів з його помість і маєтків, де практикувалися ув’язнення в карцерах та інші засоби покарання, вигадані якимсь кухарем-метисом, а також зловживанням правом першої ночі. А Тантаніса — тому, що він був близький приятель Трояно Монтемайора, та ще й закоханий у Ану Хулію, худеньку, з білою-пребілою шкірою, сестру останнього, хоч в анемічній і делікатній статурі дівчини, схожої на аркуш з біблії, не було на що дивитися — в противагу її матусі, гладкезній, мов свиня, а колись такій самій шпичці, як нині кістякувата Ана Хулія.

— А ці аптечні затикачки так і не прийшли, — зауважив Блощиця. — Цікаво, що з ними сталося: може, не знають, що ми тут?

— Що з ними сталося? — перепитав, підводячи голову, Сатир, котрий саме ретушував один із своїх ескізів тонко заструганим жовтим олівцем. — Сіли на мілину в «Семи морях» і жлуктять пиво.

— Коли так, — озвався Чиряк, — то вони вже понабиралися по зав’язку. — Він говорив, ніби всмоктував у себе слова. Потому склав довгу, схожу на циркульну ніжку, руку у вигляді геометричної фігури, пошкріб нею потилицю і стиха засміявся, а якщо точніше, то бризнув слиною і зблиснув зубом у золотій коронці.

— Треба піти подивитися, чи вони й досі в «Семи морях, — запропонував Блощиця і, випередивши інших, вихопив малюнки з Сатирових рук.

— Призначмо комісію? — спитав Різник, викликавши своєю пропозицією загальний сміх.

— Призначмо! Призначмо! — весело загорлали всі.

— Але передовсім треба замовити ще по ковтку… — почувся хриплий голос Сатира, що ладний був ще не раз повторити порцію «байстрюка» й пива за рахунок фондів підготовчого комітету.

— Призначається комісія в складі Чиряка й Блощиці, яка ipso facto — тобто як така — має відвідати «Сім морів», щоб перевірити, в якому стані проспиртування — відповідно до зоологічної шкали — перебувають колеги-фармацевти, і, якщо вони ще здатні вбирати в себе рідину й не зганьбили шляхетного звання брата-кнура, запросити їх переміститися на відповідну дистанцію, щоб виконати акт присутності на першому засіданні підготовчого комітету.

Голос Кажана потонув у гармидері, який зчинили присутні, посхоплювавшись на рівні, перекидаючи стільці, попільнички, плювальниці, щоб ухопити з таці склянки з пивом та чарки з «байстрюком» — фірмовим напоєм «Покитута», цим розрадником, що ніжно затікає в нутрощі і вдаряє в голову ipso tacto — тобто тільки-но торкнешся чарки. Це наочно доводило заціпеніння двох родичів, котрі задля більшої врочистості були взули черевики, щоб віднести свого небіжчика на цвинтар. Вони несли його тільки вдвох та ще й здалеку, а тепер «плакали ногами», бо з натертих черевиками пухирів текла сукровиця. Вони прийшли тільки вдвох, навіть без вінків. І тепер сиділи один проти одного. Чемність була їм ні до чого, її цілком заступила байдужість. Вони не дивились один на одного, не розмовляли. Тільки пильнували, щоб достеменно повторювати жести; підіймати чарку й пити. Другий наслідував усе, що робив перший, кожнісінький його рух, ніби відображення в дзеркалі. А перший наслідував другого. Так вони й сиділи: піднімали чарку, вихиляли одним духом, щоб побачитись у раю, діставали по сигареті, запалювали, випускали дим, зітхали й однаково прислухались до того, як плачуть ноги сукровицею, що на колір не відрізняється від сліз.

— Послухай, Сатире, що ти маєш проти мого дядька Рамона? — спитав, узявши художника за руку, Трояно Монтемайор. — Що він тобі зробив, хотів би я знати? Чи, може, ти думаєш, я не здогадався, хто отой латифундист на твоєму малюнку?

— Річ не в тім, старий, маю я щось чи не маю проти твого дядька, а в тім, що на карнавальному возі, який має проїхати вулицями столиці, треба зображати відомих людей. Популярність винагороджується, друже, і водночас має свої незручності. Твій дядько Рамон найпопулярніший із землевласників найбагатшої в республіці зони Реїна, бо він член клубу, грає в гольф, має рахунок у кожному з найвишуканіших барів міста, зрештою, він симпатичний і аполітичний старий парубок…

— Члени підготовчого комітету, — зауважив Блощиця, якому схвально кивав Кажан, — не повинні зважати ні на родичів, ні на друзів.

— Який сенс малювати невідомих людей? — спитав Кажан, підносячи руку до лоба, щоб відкинути пасмо чуба, а другою тим часом постукав по ескізі воза «Жахи християнства».

— І я такої ж думки. Що з того, що дон Рамон — ваш дядько і приятель, — озвався Чиряк, потираючи скривлений, гострий, кощавий ніс великим і вказівним пальцями. А тоді з притиском додав: — І облиште сперечатись, мов діти. Краще привітаймо отих двох бідаків, що принесли свого небіжчика на плечах невідь-звідки, самі, без нікого.

— Так, хлопці, добре придумано! — гукнув, — підскочивши, Кажан. — Треба їм висловити наше якнайщиріше співчуття.

— Спершу почастуй їх, а потім прав заздоровну, поминальну чи то розводься про співчуття, — озвався Тантаніс, і вони вдвох із Сатиром подалися до селян, що, сидячи над порожніми чарками, трохи налякані, — смерть завжди трохи лякає, — перепочивали від дороги й ноші.

— Але ж якось негоже отак ні сіло ні впало поставити перед ними питво. Треба, щоб хтось їм його запропонував, щоб хтось сказав кілька слів, — озвався Блощиця і на мигах із вдаваною серйозністю, стримуючи посмішку, показував Сатиру, щоб той надав слово Тантанісові.

— Скажи щось цим бідолахам, — мовив до того Сатир, а в самого тремтіли губи, наче від розчуленості, насправді ж він робив неймовірні зусилля, щоб не розреготатися. Тантаніс дуже полюбляв виступати з промовами.

— Скромні й невідомі герої, — почав Тантаніс, урочисто звертаючись до незнайомців, а тим часом Тройо Монтемайор замовив два подвійних «байстрюки» для них і одинарні та пиво для членів підготовчого комітету, а також пиріжки з м’ясом, курку, сир і сардини. — Скромні й невідомі герої, — знову заговорив Різник, — ніким не нагороджувані, ніким бучно не зустрінуті, вітаємо вас! Нині за героїв у нас ті, в кого мертва душа, а на плечах уніформа або сурдут, людці, що давно вже обернулися на тіні, на одну суцільну широчезну тінь, статуї на конях або коні під статуями. Однак нема нікого, хто б удостоїв бодай поглядом, бодай думкою невідомих героїв, котрі проходять повз них, несучи свого небіжчика, сповитого в покрівець і покладеного межи чотири дошки…

— Різник сприйняв цю справу серйозно, — мовив Чиряк, штовхнувши ліктем Монтемайора, — але поскількя він тобі майже шуряк…

— Не був і не буде! — відрубав Трояно.

— Але ж він твій близький приятель.

— Це інша річ.

Блощиця заспівав пісню, яку всі підхопили хором:

Сунули до виходу галасливою юрбою, товпились, проштовхувались один поперед одного в широкий коридор, перетворений на тунель у хащах декоративних рослин, і бешкетували. То ніяк не могли змиритися з білим солом’яним сомбреро Кажана, яке той захищав, притиснувши до грудей і хвицаючи у всі боки ногами, щоб ніхто не міг до нього підступитися; то їм не давала спокою Монтемайорова люлька, яку той вельми поважно тримав у роті, міцно закусивши зубами, — хтось вирвав її в нього з рота, вона помандрувала по руках і зникла в чиїйсь кишені; то виявили цікавість до жилетки Блощиці, здерши її з нього в одну мить.

А в «Покитуті», самотні, зажурені, лишилися ті, що принесли на власних плечах небіжчика, вони сиділи один проти одного, перед ними стояли повні чарки горілки, і тільки не було досі вільної хвилинки, щоб сказати «поки тут».

— То на коли збори? — спитав Сатир. — Треба вчасно всіх попередити.

— Я пропоную зібратися в іншому місці, — сказав Чиряк. — Про всяк випадок…

— А ти? — спитав Блощиця в Чиряка, коли вони вийшли на вулицю, де стояла така задуха, ніби от-от мала початися гроза. — Як ти зумів відкараскатися від того розтину?

— Не пішов, та й усе. А ти?

— Теж не пішов. Теліпатись до анатомки, а потім сюди — хай йому грець. Засідання важливіше, чи не так? Розтини бувають щодня, а карнавал, демонстрація — раз на рік.

— Для тебе персонально, Блощице, треба було б зробити дві скорботні п’ятниці на рік.

— А то, може, й усі три! — вигукнув той. Його веснянкувате обличчя затремтіло від сміху, заіскрилися зелені очі. — А того вже закопали десь тут на кладовищі.

— Сатире, — підвищив голос Чиряк, — ти був присутній на розтині?

— На початку. Нічого цікавого.

— Почикрижили?

— Чи чули? — вигукнув Сатир сміючись. — Чули, що він питає? Почикрижили? Аякже, добродію!

— Воно-то так, — мовив, спинившись, Монтемайор Тантанісу — вони були нерозлучні. Витрусивши люльку, він повів далі: — Дядько Рамон цього заслуговує, однак це аж піяк не означає, що саме він має представляти землевласників на возі «Жахи християнства». Чому не виставити Дар’єна, маркіза Тронкохіла або Лорінгів, які ще гірші? Дядько Рамон не святий, але принаймні не шахрує з поденною оплатою пеонів. Що ти на це скажеш? Може, хай виставлять когось іншого?

— Треба поговорити з Сатиром, — відповів Тантаніс, — але не тут. Якщо він схоче, то зніме його, хоч я в цьому сумніваюсь: у нього вдача достоту як у старої дівки, не знаю, чи ти це помітив…

— Можеш мені не казати. Особисто я не дуже йому симпатизую, хоч хай яка заслужена в нього слава. А дівчатам, моїм сестрам, та й мамі він теж не подобається.

Тантаніс думав про Ану Хулію, він завжди думав про неї, тоненьку, мов аркуш із біблії, і таку білу-білу.

Зійшли з тротуару. Люди стояли довкола того місця, де вночі вбили вдівця. Плями крові долі, червоні бризки на стіні.

Неподалік чулися голоси членів підготовчого комітету, вони йшли, співаючи, і їхні голоси відлунювали вдалині. То були Кажан, Сатир, Блощиця, Чиряк і делегати-фармацевти — Кудлань Рамос і Базіка Мансіо, що кинули були якір у пивниці «Сім морів», але не через втому чи пиво, а через двох служниць, солодких, мов цукерочки.

Канікули, свято чи демонстрація? Все разом. Канікули — бо свято. Студентський карнавал, що давно перетворився на демонстрацію в день скорботної п’ятниці, карнавал карнавалів, гіркий, бунтівний, злий, богохульний. Карнавал масок, виклик усім і всьому: злочинові, фанатизмові, варварству, деслово стає гільйотиною, вираз обличчя — гримасою беззахисного, який жартує, не маючи іншої зброї, студентський сміх — лютим реготом. Геть тоги, уніформи, сурдути, сутани, убори, титули, нагороди! І повний набір лайки. А лайки скорботної п’ятниці схожі па літургії страсної п’ятниці. Кинути в обличчя кожному те, чого той заслуговує. Лютими словами-викриками, злою насмішкою, скрегочучи зубами, плюючись від огиди. І ніяких тобі облудних вивертів, нехай усе сороміцьке вивертається назовні, коли вже секс, то секс до кінця. Карнавал з усією красою зречення, від ходіння навкарачки з нарочито розперезаною вульгарністю аж до розмаїтості апокаліптичних виявів протесту. Канікули й карнавал карнавалів, студентське свято, яке має нагадувати про ту скорботну п’ятницю, коли трамвай правив за катафалк, сонячне сяйво лилося мов кров, страх породив жорстокий сміх в обличчя сильних світу цього, а серце студентової матері було пробито кинджалом горя.

VI

Трояно Монтемайор-і-Гуаль, мокрий від поту, з кривавою смагою на вустах, метався, безтямно марячи, в жару.

Ледь виднілися меблі в затіненій кімнаті. Розкішне ліжко, китайські ширми, дороге кришталеве дзеркало з позолотою. Всі малярійники світу розмовляють однією мовою — початками або кінцями фраз. А його хтось слухав. Нерухома тінь у головах ліжка. «Розбудити?.. Навіщо? Щоб поставити термометра… Краще не треба…» А він говорив і говорив у маренні:

— Шкіряні черевики… так… ні… так… виставив свої ріжки… череп… язикатий, метушливий… свої ріжки… йому все жарти… рожево-золотисті одвірки, словесні змагання, гвинти, оплески… — Коротка пауза і знов: —…Дресирую вчені мізки… нікотинові зубці… квітучі сади… перець, часник, кручені паничі… соски… кінчики синіх коралів… каменюка… лампочка… скляні друзки… золота вулиця з чорним…

Трояно підвів голову, скинув ковдру, хапаючи ротом повітря. Тінь, що виявилася жінкою, заворушилася, щоб укрити його. Так недалеко й до запалення легенів. Та ще при такій лихоманці. Он як його трусить. Холод уривав його тарабарщину. Клацаючи зубами, він насилу вимовляв незрозумілі уривки фраз:

— Золота вулиця з чорніш… прикрашені квітами… велетки… розпечені кліщі… розвіюються мрії… кривляка… дурощі… кривля… дурощі… ні, ні, ні… переконлива, через стегна… винагородити себе… облизується мурахоїд, бачачи мурашник на лобику… тимчасова втрата свідомості… ні, ні, ні… непереконливо… жести… фігурні ринви… ні, ні, ні… він не з тих, що веде рахунки за місяцем… він не з календарної секти…

Прийшов на мить до тями. Розплющив бездумні очі й, перше ніж йому поставили термометра, заснув і плів далі:

— Запах її волосся… мигдалева олія… запах вапна… побіленої вапном стіни… не мати іншого ліжка… триматись на ногах… вертикальне ліжко… пюпітр… коливання маятника… тіла вночі… вночі дзвонив дзвіночок… пам’ятаєш?

І знову помалу приходила свідомість. Він бачив себе на висячому містку через скляну річку. Розплющив очі. Подумав, що помаранча кругла. А його поклали в квадратну помаранчу… Ні, це кімната помаранчевого кольору. Обік ліжка — його сестра Габрієла, вона намагається витерти йому піт з лоба й скронь маленьким рушничком, кажучи при цьому:

— Ти марив. Стільки набалакав… але нічого не можна було розібрати… — Хоча її недвозначна усмішка показувала, що вона зрозуміла геть усе.

Трояно похмуро відіпхнув її.

— Шпигунка — ось ти хто!

— Оце мені така дяка за те, що я висиджую отут, доглядаючи тебе?

— Що я говорив?

Габрієла вже мало не почала була викладати все, що зрозуміла з його слів. Про якусь не вельми цнотливу знайому, про більш ніж жартівливі розмови. Про скандал. Якби вона й мала який сумнів стосовно почутого, то його наперед розвіяли такі поетичні рядки, знайдені колись серед паперів Трояно, котрий писав вірші:

Габрієла мала безумовний авторитет серед жіноцтва в домі й тримала в руках усі віжки, бо донья Софія, її матуся, була несерйозна, сестра Ана Хулія — романтична й тонкосльоза, а меншенька сестричка — недоумкувата. Отож, вчасно зупинившись, вона відповіла, дивлячись просто в очі Трояно:

— Говорив усі ті дурниці, яких тебе навчив той суб’єкт, що липне до Ани Хулії.

— Різник?

— А ти з ним приятелюєш, знаючи його походження.

— Приятелюю, приятелюю… Адже ти добре знаєш, що це мій товариш по університету, товариш по навчанню.

— Чудово в тебе все виходить!

— А чого ти не поговориш з Аною Хулією?

— Поговори з нею сам, адже ти єдиний чоловік у домі.

— Не можу, Грело…

— Чому не можеш? — У голосі Габрієли забриніли тверді нотки. — Це твій прямий обов’язок.

— Не можу. Він мій товариш, разом вчимося, майже завжди ходимо вдвох, і, крім усього, — тільки це велика таємниця, — представляємо юридичний факультет у підготовчому комітеті.

— І ти, будучи членом комітету, дозволиш, щоб дядька Рамона провезли через усе місто на возі «Жахи християнства»?

— Звідки ти про це знаєш?

— Пташка на хвості принесла.

— Яка там пташка! Це Різник вибовкав Ані Хулії. І хто його просив розпускати язика. Це вже надуживання довірою — не тримати в таємниці того, що обговорюється в комітеті. Та найгірше буде, якщо звинуватять у цьому мене, а я не зможу заявити, що це вчинив Рікардо Тантаніс, на прізвисько Різник, бо це означало б визнати його близькі стосунки з моєю сестрою.

— Гаразд, тоді не зчиняй скандалу через другорядні речі.

— Другорядні — для тебе…

— Другорядні, — мовила з притиском твердим голосом Габрієла, — якщо порівняти з тим, що хочуть учинити: провезти дядька Рамона як представника землевласників.

— А він хто — не землевласник?

— Але ж є й інші.

— …і не експлуатує пеонів?

— Знову ти зі своїми ідеями. Цікаво, аж нікуди.

— Цікаво те, що Різник, якого ти зневажаєш, проти того, щоб провозили дядька Рамона.

— Що тут у вас діється? Про що ви? — спитала донья Софія, заходячи до кімнати зі щойно купленими в аптеці ліками.

— Та нічого, мамо, — відповіла Грела, а Трояно обвів неспокійним поглядом півтемну кімнату й спинив погляд на пляшечках з мікстурами, що їх мати виставляла на стіл.

— Цікаво виходить, — провадила далі Грела, коли донья Софія вийшла, — внук і нащадок перуанських конярів і різників виступає проти того, щоб дядька Рамона провезли серед отих манекенів, та й взагалі не схвалює воза «Жахи християнства», а ти, освічена людина, із шляхетної родини, яка носить горде прізвище Монтемайор-і-Гуаль, висловлюєш свою згоду і ладен спокійно сприйняти глум, що його хочуть вчинити деякі людці. Тільки ж, бач, твої ідеї…

— То ти схвалюєш стосунки Ани Хулії й Тантаніса!

— Чого я не схвалюю, так це «Жахів християнства» — карикатури, яка дискредитує твою родину, твій соціальний клас і нас взагалі. Я не схвалюю того, як намагаються зобразити становище, в якому перебувають пеони. Тільки ж твої ідеї…

— Запевняю тебе, Грело, що дядько Рамон не стоятиме на возі.

— Тантаніс теж, — о боже, ну й прізвище, Тан-та-ніс, — ручався Ані Хулії…

— A-а, то вони вже заручені…

— Не блазнюй!

— І виконає свою обіцянку так, як виконує клятву, дану перед підготовчим комітетом, — не розголошувати нічого, що обговорюється на засіданнях. Але найгірше те, що я не можу його виказати, викрити його зраду, і то через Ану Хулію. Бо це кинуло б тінь на сестру.

Габрієла мовчала, а брат, у якого знову почався напад пропасниці і який насилу стримувався, щоб не зацокотіти зубами, сказав:

— Бракує мужності, бракує твердості характеру… Які голосні слова. А, по суті, йдеться тільки про таку собі жартівливу витівку під час студентського свята.

— Ви б хотіли, щоб ми під час вашого свята мовчки сприймали все, пов’язане з вашими ідеями. Глузування з церкви, кепкування з символів батьківщини, випади проти шляхетних родин…

— Але ж усе це жарти…

— Жарти, жарти, — гірко повторила Грела. В цей час повернулася мати з ложкою, щоб дати Трояно ліків.

— От балакуни, — зауважила вона, наливаючи в столову ложку молочно-білу пекучу, гірку рідину. — Доню, подай-но оту склянку. Нехай твій братик прополосне рота після ліків.

І поки той, над силу ковтнувши липку рідину, прополіскував рота, донья Софія спитала:

— Про що ви тут розмовляли?

— Про демонстрацію, — відповіла Грела.

— Ту, що буде в п’ятницю?

— Так, у цю п’ятницю, — сказав Трояно.

— Ні, братику, — уточнила Габрієла, — ця, що буде, іще не скорботна п’ятниця. Скажи, мамо, коли тато був студентом, то він теж брав участь у демонстраціях? — різко спитала Грела.

— Ні, доню, тоді нічого такого не було. Все це почалося… Хоч, здається, так: він ще тоді був на факультеті.

— Агрономії, — засміявся Трояно.

— Не смійся, синку, твій батько вивчав право, а згодом присвятив себе сільському господарству. Здається мені, він іще був на факультеті, коли студенти постановили, що від скорботної п’ятниці в університеті не повинно бути лекцій, а коли на це не дали згоди, вони оголосили страйк і влаштували демонстрацію. Та ще й захопили один з трамваїв, що ходять Дев’ятим проспектом до площі Биків.

— Це тоді вбили…

— Еге ж, тоді поліція вбила студента.

— А ця дівчина, — мовив він, маючи на увазі свою сестру, — хоче, щоб ми не глузували з влади і не насміхалися з суспільства.

— Мені не подобається у ваших демонстраціях те, що ви глузуєте зі священиків. Цим ви ображаєте бога, а також бідного падре… тільки за те, що в нього, кажуть, багато будинків. — І, облишивши суперечку, ніжно мовила: — Ти спітнів, синку, але це краще, значно краще, що ти пітнієш від ліків. Може, завтра, як на те воля божа, ти вже будеш здоровий.

— Завтра я повинен бути на факультеті.

— Якщо тільки дозволить лікар… І то ж треба, щоб така пропасниця звалила дитину, — докинула донья Софія, звертаючись до дочки. — А все через Рамонову впертість. Надумав возити хлопця по болотах на полювання та риболовлю.

— А дядько, — спитала Габрієла, — приїде на Великдень?

— Не знаю, доню. Хіба він коли каже? Як почуємо з вулиці кінський тупіт, отоді й знаємо, що він уже тут. Ніколи не попереджує, коли приїде. А то, дивись, прибуде серед ночі, тоді вставай і думай, що йому подати, чим догодити. Бо, буває, не попрощавшись, не мовлячи й слова, хапає сомбреро і — до воріт. Тільки й почуєш цокіт копит удалині.

— Дивак.

— Ні, доню, він неодружений.

А якщо він дізнається, що красуватиметься на студентському возі, та ще й з відома свого небожа, міркувала Габрієла, то сяде на коня й більше ніколи сюди не повернеться. Ні, треба цьому запобігти, вирішила вона, виходячи з кімнати хворого, — він, здавалося, спав, а мати сиділа біля ліжка, приклавши йому руку до лоба. — Не можна допустити, щоб дядька знеславили на карнавалі, й зробити це треба з допомогою Рікардо. Скажу Ані Хулії, щоб вона його попросила. Тільки з допомогою Рікардо, бо на Трояно годі надіятись. Хоч він і доводиться небожем донові Рамону Монтемайору-і-Гуалю, однак анічогісінько не зробить, щоб його дядька не було на возі «Жахи християнства». — Боїться вчинити щось усупереч своїм «передовим ідеям».

До того ж треба, не гаючи часу, дати зрозуміти Ані Хулії, що коли дядько Рамон проїде на карнавальному возі, то для отого її Різника назавжди будуть зачинені двері їхнього дому. Тільки як би це їй сказати? Якими натяками з нею говорити? Сестра не повинна здогадатись, що вона, Габрієла, підслуховує всі розмови Ани Хулії з Тантанісом, ховаючись за ширмами в залі, де молоді люди зустрічаються, коли всі поснуть. Сказати, що це їй розповів брат, небезпечно, бо якщо Ана Хулія скаже про це Рікардо, той може піти в комітет і звинуватити Трояно в клятвопорушенні.

Немає нічого швидшого від думки. Звук, навіть світло рухаються зі швидкістю черепахи в порівнянні з думкою.

— Ано Хуліє! Ано Хуліє! — Габрієла вдала, ніби шукає сестру по всьому будинку, охоплена несамовитим переляком. — Трояно марить, у нього жар, а я вже знаю, що таке жар… Ой ні, не віриться, не може цього бути… Знаєш, що він сказав марячи? Знаєш що? Та ні, цього бути не може. О господи, не може цього бути!

Ана Хулія принесла їй води, щоб вона заспокоїлась.

— Знаєш, що він сказав? Що дядька Рамона збираються провезти на одному з карнавальних возів. Це було б жахливо, Ано Хуліє, жахливо для нас, для мами, для нього. А може, він сказав це в гарячці…

— Розумієш, — Ана Хулія виплеснула решту води зі склянки, з якої її сестра відпила зо два ковтки, — в цім є якась правда, але…

— Яке там «але»! Якщо це правда, то ми повинні цьому запобігти.

— За-по-біг-ти, — проскандувала Ана Хулія. — Треба відверто поговорити з Трояно.

— Як же я йому скажу? Що він у маренні вибовкав?

— А отак, дурненька, як ти кажеш мені, і не інакше.

— Я дала мамі слово, що нічого йому не скажу.

— А мама чула?

— Вона була зі мною, а потім вийшла по ліки. У нього від ліків підскочила температура, він почав марити й лежить без тями. Якби знати кого-небудь з комітету…

— Флювія досить близька приятелька одного студента-медика. Тільки ж ні: як може Флювія звернутися до нього з цією справою, не знаючи, чи її знайомий — член комісії, що відає тими возами?

— A-а, то є така комісія?

— Так, комітет призначив комісію, що займається виключно возами.

— А в цій комісії немає твоїх знайомих?

Ана Хулія мовчала. І її темно-бурштинові очі прикрились повіками.

— Здається, є… один знайомий.

— Ти повинна з ним поговорити, вблагати його, і якщо він зможе зробити щоб дядька Рамона не було на возі, то для нього будуть відчинені двері нашого дому.

Якусь хвилю обидві мовчали. Потому Грела докинула:

— Але Трояно про все це — ані слова! Присягаєшся?

— Святим богом присягаюся.

— Зійшлися посекретничати? — мовила, ставши в дверях, Флювія.

— Нарада чарівних квіток, — почувся голос Рікардо Тантаніса, що прийшов провідати хворого Трояно.

— Пам’ятаєш, — мовив Трояно, щойно Рікардо переступив поріг, — ти якось говорив про те, якою буде моя могила. — Донья Софія, що й досі сиділа край ліжка, мало не кинулася до сина, ладна затулити йому рота долонею, подушкою, рушником і взагалі будь-чим. — Не лякайся, мамо, а ти, Флювіє, подай Рікардо стільця, нехай сяде.

— Тільки, бога ради, не говори про могили. — Через ці слова доньї Софії та знаки, що йому робив Тантаніс очима, хворий перестав розводитись про свою могилу, але мав намір повернутися до цієї теми, і не тому, що йому дуже подобалося говорити про свою смерть, — його мати сказала правду, йому не личило бути хворим, — а тому, що йому сподобалося сказане колись приятелем і він хотів би, щоб його рідні теж почули, який має бути пам’ятник над його прахом, — великий камінь, з якого ніби виходять люди із смолоскипами, заступами, плугами, молотками, кувалдами, газетами, снопами, серпами, розбитими кайданами («Це все твої ідеї», — сказала б Грела).

— Як іде підготовка до карнавалу? — спитала Флювія.

— Рікардо, мабуть, приніс новини, — висловив здогад Трояно.

— Жодної. Знаю те, що знають усі.

— А що знають члени підготовчого комітету? — з притиском спитала Флювія, дивлячись просто в очі Рікардо.

— Абсолютно нічого. Раніше в мене були знайомі в підготовчому комітеті, але цього року я навіть не знаю, хто до нього входить. Хай скаже Трояно. — І показав на хворого.

— Люди багато чого говорять…

— Люди, люди, — втрутилася донья Софія, випередивши Флювію, яка збиралася щось сказати, — то все хлопці та дівчата й вирішують: мовляв, буде так або так.

— Ні, мамо, мої викладачі — не хлопці та дівчата, але й вони говорять про маніфестацію — так вони називають свято. І найкраще в ньому — карнавал.

— А от і ні, — озвався Трояно. — Адже правда, скажи? — спитав він, повертаючись до Рікардо. — Карнавал — це дурощі, а демонстрація — річ серйозна.

— Гаразд, — мовила донья Софія, — хлопцям треба погомоніти. Прийшли не до нас, а до хворого.

— Так, так, до хворого, — повторила Флювія, виходячи слідом за матір’ю.

Коли вони лишилися самі, Трояно, приклавши пальця до вуст, показав, щоб Рікардо мовчав.

— Причини двері, та добре, — мовив він, — і підходь ближче, не бійся: малярія так не передається. Сядь ось тут, край ліжка. Треба говорити тихо, бо жінки завжди вештаються поблизу. В тебе немає сестер, а в мене, старий, їх аж три, і кожна страх яка допитлива та цікава. Хочуть усе знати про демонстрацію, про карнавал. Ну, то що нового в комітеті?

— На порядку денному бойова пісня студентів. Чув?

— Ні. Розкажи.

— Чиряк і Блощиця мають доручення. Кожен принесе свою.

— Бойова пісня, кажеш?

— Так, гімн.

— Браво! Мені подобається ця ідея.

— Цього року її співатимуть, піднімаючи прапор. Якщо встигнуть написати.

— А як посувається справа з возами?

— Призначено комісію. Я теж у ній.

— А мене в яку комісію записали?

— По збиранню фондів, старий: у тебе є до цього хист, і всі багачі — твої друзі. Тому хоч-не-хоч, а ти не маєш права хворіти.

— Завтра думаю встати. За цей час я не брався за науку, кодекси так і лежать нечитані, а найстрашніший із них — військовий. Чув такий старий прокльон: «Щоб тебе трясця вхопила»? А я додам: «І бодай тобі довелося вивчати військовий кодекс».

Рікардо запалив сигарету.

— Тобі не даю: ти куриш вишукані.

— У мене є, дякую. Що ти мені можеш дати, то це вогню. — І розпачливим тоном додав: — Дожився, не годен навіть сірника запалити: не можу тернути об коробку, хай йому біс!

— Якщо хочеш, я тобі залишу запальничку, хоча тобі й не варто було б курити.

— Кого ти бачив. Що говорять? Що робиться на вулиці? Мені цікаво знати, хто в якій комісії.

— Сама тільки фауна, старий. Попосмієшся, як скажу. Весь тваринний світ. У декоративній комісії — Ескобар — Мавпа, Сагастуме — Кішка, Леаль — Жаба, Ларіо — Індик та інша звірина.

Трояно сміявся, повторюючи:

— Мавпа… кішка… жаба… індик…

— У фейєрверковій комісії: Моралес — Щипавка, Естевес — Тритон, Лопес — Птах, Перес — Жеребець, Бенітес— Пума.

— А Змія не ввели?

— Як це не ввели: без нього вода не посвятиться, адже він приятель усіх піротехніків. А в бенкетній комісії двоє кривляк.

— Треба ж комусь іти з побожним виглядом, молячись і перебираючи чотки.

— Так, перебираючи чотки і б’ючи себе в груди.

— А хто випускатиме «І не введи нас у спокусу…»?

— У цій комісії залишився ти — отже, ти тепер у двох комісіях, — а також Вальє — Баламут. Блоха і…

— Тепер ми трохи загнуздаємо медиків, старий. А то животіють серед усяких там органів, гнійників, проносів і пишуть казна-що.

— Буває й дотепно.

— А як фармацевти?

— Є в усіх комісіях. Ну, я пішов, тобі потрібний спокій.

— А хто ще в комісії возів? Мене цікавить справа з моїм дядьком.

— Я, Сатир, Тютюн, Мурло, Хам…

— І Сатир наполягає, щоб провезти дядька Рамона?

— Наполягає.

— А інші? Ти говорив з ними?

— Ні. В мене інший план. Завтра тобі розповім.

Десь далеко почувся голос Ани Хулії. Голос і сміх.

Вона щойно прийшла з вулиці. Роздавала покупки сестрам, що з цікавістю й нетерпінням зазирали в сумку. Панчохи, парфуми, пудра, цукерки й один секрет, що відразу перестав бути секретом через форму коробки: краватка.

— Для хворого? — спитала Грела.

— Так, — відповіла Ана Хулія трохи збентежено; в неї був інший намір — подарувати краватку Рікардо, щоб легше було його просити за дядька. Вона швидко й розумно вийшла зі становища.

— Ця для Трояно, але я б хотіла почути думку Рікардо. Хоч хай там що говорять, а ми, жінки, краще вміємо вибирати краватки, ніж чоловіки.

— І через це їм надано право голосу? — спитав хворий.

Чи зрозумів Рікардо, що Хулія, питаючи про його думку, давала знати, що купила краватку для нього і тільки сестри, які її перестріли, коли вона прийшла з вулиці, вчинивши таку сувору митну перевірку, змусили її заявити, ніби краватку призначено братові?

VII

— А хіба ти сам не заперечував, щоб ми виставляли Іуду? — прогугнявив старий Тантаніс, коли йому набридли синові нагадування.

— Скоро Великдень, тату, — згадував той уже кілька разів, — а ми ще не кликали того, що виготовляє Іуд.

— Бо так вирішила твоя мати, щоб тобі ж і догодити. Хіба ти сам на початку року не просив нас облишити звичай виставляти Іуду в дверях крамнички, бо ти, мовляв, от-от кінчаєш свою юридичну науку, вважай, уже адвокат і товариші з тебе кепкують?

— Одне слово, нам це вже не личить, — урвала гугнявого батька мати, яка гладила чорного кота, сидячи в кріслі-гойдалці проти вікна в промінні призахідного сонця.

— Тільки через це ми й не домовлялися з майстром, що виготовляє нам щороку Іуд, — докінчив батько.

— Не домовлялись, але він уже двічі приходив питати: виготовляти чи не виготовляти Іуду, — зауважила мати.

— А тепер Рікардо хоче, щоб ми замовили опудало й виставили в дверях магазину. От і зрозумій цих дітей. Сьогодні одне, а завтра інше. — І після короткої паузи, — поки витягав носовика й ладнався чхнути, але так і не чхнув, — старий додав, звертаючись до сина: — Ти зробиш мамі велику радість. Вона дуже жалкувала. Правда, ти дуже жалкувала?

— Щоб я жалкувала за Іудою… Та хай він горить у пекельному вогні!

— Але ж я бачив, як ти плакала.

— Плакала?

— Так, плакала за страхопудом, який для тебе, — дарма що це Іуда Іскаріот, — сімейна традиція, що йде від діда-прадіда…

— Не знаю, як пояснити, але справді… та ні, синку, ти не зважай я вже стара і плачу через усяку дрібницю.

— Велика буря в маленькій склянці води, — прогугнявив батько Рікардо. — Хоч твоя мати й заперечує, а сльози вона проливає саме через Іуду. Казала…

— Казала, казала! Не вигадуй, чуєш! Я тільки казала, що ніби щось умерло в домі, й це наганяло на мене сум. Бо в нашому домі, скільки я себе пам’ятаю, — та й до того, як я народилася, — виставляти Іуду в святкову суботу було непорушною традицією. А що ще можна було придумати, живучи в містечку?

— Нюхати повітря в процесіях, — тихо прогугнявив старий.

— Северо! — докірливо мовила мати й вела далі: — Як ми тепер, так і мої діди, батьки, брати, не бувши людьми чванливими, — не могли дозволити собі розкоші виступати павичами в процесіях на день подяки, на стрітення, у вербну неділю.

— Мамо, навіщо ти мені все це пояснюєш? Треба виставити Іуду, то виставимо.

— Та ні, синку, це я не тому, що треба чи не треба. Просто я хотіла пояснити тобі, що колись серед людей не було такої плутанини, як оце тепер. Колись кожна людина, кожна сім’я посідала своє певне місце в суспільстві, кожному було ясно, хто він. і як має поводитися згідно зі своїм станом. Таким людям, як ми, комерсантам, що торгували свинячим м’ясом, салом і нутрощами, — свининою, як тепер кажуть, — випадало зображати Іуду у суботу перед Великоднем.

— Як це зображати Іуду? — не зрозумів студент. — І чому це вам, а не багатим, що в них усього повно, всього вдосталь, котрі, мов той Іуда, щодня цілують Христа, примовляючи: «Хай порятує тебе господь!»?

— Так, саме нам доводилося зображати Іуду. Зараз я тобі поясню, як і чому. В усьому є своє «як» і «чому». Так от: для людської злості завжди потрібний якийсь вихід.

— Запобіжний клапан, — прогугнявив старий, пихкаючи люлькою.

— Хай буде клапан, як каже твій батько. І за цей клапан для найпотаємнішого протесту людей нашого стану і правив Іуда, якого виставляли вбраного завжди якоюсь значною особою: доктором, мером, міністром, багачем — це вже як постановлять того року. І цей будиночок, синку, чинив отаку собі невеличку помсту. Тому мені й стало сумно, що занепадає традиція, що цієї великодної суботи Іуда не стоятиме на дверях будинку Тантаніса-Сімоборіо, ти ж бо знаєш, що за твоїм сеньйором батьком ми пишемось Тантанісами, а за мною — Сімборіо.

— Не занепаде, мамо. Треба тільки швидше покликати того майстра, котрий нам щороку виготовляє його, якомога швидше.

— Так, так, я зараз же по нього й пошлю. Йому теж було дуже прикро чути, що цього року не доведеться робити опудала.

— Нехай прийде, я з ним поговорю.

— Навіщо? Йому буде зроблено замовлення, як і щороку, і він його виконає, — тобі нема чого турбуватися, синку.

— Ні, мамо, я хочу з ним поговорити особисто.

— Рікардо хоче, — прогугнявив батько, — щоб Іуда був схожий на котрогось із його професорів, я вже здогадався. На взірець отих манекенів, що їх провозять на демонстрацію.

— А оце вже ні! — запротестувала мати. — Ніколи! Ні в якому разі! Наш Іуда має бути вбраний багачем і схожий на всіх, але ні на кого зокрема. У подобі професора він би втратив привабливість і завдавав би особистої образи.

— Є речі, що мають велике значення для мого тата, — засміявся Рікардо, — і які ти теж береш близько до серця. От я й подумав собі, що ми засмутимо передмістя, якщо не виставимо Іуди, і що з мого боку це буде просто боягузтво.

— Мені подобається, що ти це розумієш, синку, — мовив батько, опустивши голову, але, відразу ж піднявши її, повів далі: — З мого боку негарно було дорікати тобі, але можна було подумати, що ти злякався. А тепер усе виходить на краще.

— От і гаразд, — погодилася мати, — хоч можна також…

— Ні, Крісанто, ніяких «можна» і «також». Бо тут уже одне: або замовляти, або не замовляти, та тільки кожен хоче для себе краще, а не гірше.

— У тебе, Северо, завжди якісь дивні пояснення, що ними ти ще ніколи нічого до ладу не пояснив.

— Ради бога, не сваріться. Тато вже сердиться, тож дай йому спокій, мамо. Я розумію, що він хоче сказати. Не виставляти Іуду для Тантаніса-Сімборіо було б капітуляцією.

— Браво! — схвально вигукнув старий.

Від того вигуку в нього випала з рота череп’яна люлька й розбилась на друзки. Він став навколішки, щоб зібрати їх. Скільки років ця люлька була йому товаришем у хвилини задуми!

— Я тобі куплю нову, тату.

— У нього їх повно — не здумай викидати гроші, — сердито мовила мати. — І він не любить нових люльок. До того ж йому шкідливо стільки курити.

— Усе це зовсім не аргумент проти бажання мого сина подарувати мені люльку.

— Тепер, Северо, — головне — покликати майстра Іуд. Дай боже, щоб він не набрав десь іншої роботи. Бідолаха пішов геть ошелешений, коли прийшов удруге чи втретє, а батько сказав йому, що цього року ми не будемо виставляти Іуди. Мені його було дуже жаль: він такий бідний…

— Йому платять не за бідність, — прогугнявив старий, підводячись із черепками в руці, — а за роботу. До того ж чималі гроші.

— Ото зрадіє бідолаха, — докинула донья Крісанта, — коли дізнається, що в домі Сімборіо не відцуралися традиції.

— Може, хоч це вплине на нього і він нарешті виготовить Іуду, який нас прославить на все передмістя. Останнім часом він робив такі потворні опудала.

— Та то ж для того, щоб дошкульніше висміяти запроданця.

— Висміяти… Він уже не надавав їм людської подоби: мабуть, погубив свої ескізи.

— Я з ним поговорю, — сказав Рікардо, — і попрошу його, щоб він якнайкраще виконав наше замовлення.

— І зробив Іуду схожим на котрогось із твоїх професорів?

— Ні, тату, присягаюся, що ні.

— Я вже казала, — втрутилася донья Крісанта, — що зробити його схожим на когось означало б порушення традиції. Тоді краще й зовсім не виставляти. Опудало має бути таким, щоб воно кожному здавалося схожим на багача, на якого він злий, який саме йому насолив, саме перед ним завинив, і водночас воно не повинне бути схоже на жодну конкретну людину.

— Іуда, щоб насправді бути Іудою, повинен скидатися на кожного з багачів, не будучи схожим ні на кого, — підтвердив дон Северо. — Уперше я це почув, щойно одружився з твоєю матір’ю, коли мій тесть гомонів про щось схоже з одним із своїх братів. І що я тобі маю сказати, — засміявся старий, вищиривши жовті від нікотину зуби, жовті, наче його розбита люлька, наче всі його люльки, — поскільки я був нетутешній і тільки час від часу приїздив продавати коней з Перу, де народився й виріс, вільний і щасливий, під гомін Урубамби, то спершу гадав, що всі оті балачки про Іуду — натяки на мою особу. Мені було незрозуміло, як це люди, поглинуті матеріальними клопотами, обтяжені нелегкою працею, котрі тільки й знали, що кололи свиней, розрубували й розробляли туші, сортуючи м’ясо й нутрощі, знаходили час змагатися в суперечках про Іуду.

— Краще б ти був сидів на своїй Урубамбі.

— А я, мамо? — аж підскочив Рікардо.

— Ох ти ж, дитино моя! — засміялася мати, дивлячись із любов’ю на сина.

— Така вже доля. Двічі разом із товаром, чистокровними кіньми, я мало був не втопився у Тихому океані. Одного разу біля берегів Панами, вдруге — у Фонсекській затоці. Відтоді тільки-но побачу якусь гору чи вулкан, вони мені видаються зовсім маленькими. Хвилі, що здіймалися й падали тоді на корабель, де всі ми чекали смерті, були вдесятеро більші. Ті велетенські, височенні хвилі так і стоять у мене перед очима, геть руйнуючи всякі уявлення про розміри. Після того собори й великі будівлі здавалися мені щонайбільше мурашниками.

— Великими були тільки твої люльки.

— Але по-іншому, так би мовити. Справді, іноді починаєш відчувати і відчуваєш чимраз дужче, що люлька більша від твоєї руки, і через це намагаєшся обхопити її, затиснути пальцями, не дати їй рости далі. А люлька знай росте й росте, і бувають хвилини, коли аж опускаєш руку під її тягарем, — така вона стає велика, так багато місця займає.

— Піду скажу, — підвелася з крісла-гойдалки донья Крісанта, зіпхнувши з колін кота і обтрусивши обома руками кофту й спідницю від шерсті, — піду звелю в крамниці, щоб переказали тому пришелепкуватому майстрові Іуд, що ми хочемо поговорити з ним. Бо вони можуть сказати, що нас немає вдома.

За хвилю вона повернулася.

— А що я вам говорила. Вони вже сказали йому, буцімто нас немає. Добре, що я надійшла. Що то, коли господиня ще вештається. — І, повернувшись до чоловіка, додала: — Він тут.

— Доброго дня вам, — привітався, заходячи, «майстер зрадників», тримаючи сомбреро кінчиками пальців обох рук, що сягали йому до колін.

— Проходь, Матісано. Як твої справи? — мовив у відповідь дон Северо.

— Та йдуть, сеньйоре, йдуть.

— Тобі казала хазяйка, що ми й далі виставлятимемо Іуду?

— Та я ж оце ходила туди, то вже, мабуть, сказала.

— Мамо… — втрутився Рікардо: йому набридли постійні дріб’язкові суперечки між батьками, що їх вони не приховували навіть перед сторонніми людьми.

— Так, сеньйора мені сказала, щоб я, як і в минулі роки, зробив вам опудало. І щоб воно було гарне, показне. Зроблю, як скажете, тільки коштуватиме більше, бо подорожчали матеріали.

— Матеріали… от вигадник, — мовила донья Крісанта, розправляючи спідницю, перше ніж знов усістися в гойдалку; щойно вона там умостилась, як кіт вискочив їй на коліна. — Матеріали — таке скажеш! Старі лахи…

— Старі лахи? Не кажіть, доньє, не кажіть. Дещо, звісно, доводиться використовувати, але полотно, з якого шиється опудало, солома для набивання, фарби, щоб навести брови, вії, губи, та руде волосся на перуку коштують чимраз дорожче.

— А чому б не віддати йому старий татів одяг, що його ми тільки перекидаємо з кутка в куток? — спитав Рікардо.

— Нізащо! — аж підскочила донья Крісанта й мало не підняла за собою гойдалки, скинувши кота й відразу ж за звичкою обтрусивши шерсть з кофти й спідниці. — Тоді твій батько зовсім здуріє!

— Здуріє?

— Цить, стара, цить. Бачиш, сину, коли я починаю згадувати своє дитинство й молоді роки, щасливе життя на Урубамбі, свої найкращі роки в Лімі, коней, Тихий океан, бурю, гори-хвилі, тоді й справді трохи втрачаю розум; для мене спогади — це щось подібне до тихого божевілля.

— Аби нам тільки ці клопоти, правда, тату? — засміявся Рікардо. — Але ж, мамо, невже ми не можемо дати йому якогось старого одягу, щоб одягти Іуду?

— Одні вже вдягли. Є такі ковалі, брати Мансілья на вулиці Естасьйон, дуже гарні чоловіки, — кажуть, вони діти циганів і тутешніх жінок, — так от оці Мансілья надумали теж виставити Іуду, але, не знаючи повір’їв…

— Побрехеньок, — прогундосив дон Северо.

— Не знаючи того, що насправді є, бо народне повір’я — це те, що є насправді, а не те, що пишеться. в книжках або чого навчають у школі, — так от, вони й дали якусь одежину, якої вже не носили, щоб її нап’яли на Іуду, і, починаючи від тієї суботи, стали пити агвардьєнте й геть поспивалися.

— Тим-то, доньє Крісанто, треба йти збирати старий одяг на смітниках, уночі та ще й при чорній свічці. Боронь боже при білій. У мене є чорна свічка. Але чорна свічка потрібна не тільки для того, щоб збирати ганчір’я. Вона необхідна й коли працюєш, коли шиєш уночі опудало, бо світло повинне бути тільки від чорної свічки. Було б великим гріхом і блюзнірством присвічувати собі, шиючи Іуду, свічкою, яка має такий самий колір, що й та, яку ставиш богові.

— Так, це — мистецтво, — зауважив Рікардо.

— Ні, це — магія, — відказав «майстер зрадників».

— От би побачити, як воно робиться. Мабуть, цікаво.

— Досить цікаво. Скажу вам, юначе, що клей, яким усе клеїться, теж не білий. У нього додають зеленої фарби, і виходить, — як його прозвали майстри цієї справи, — «жаб’ячий клей», або «клей Іуди». А голка, якою шиється, втрачає свій магнетизм.

— Не розумію, — сказав Рікардо.

— Ну, магнетизм… Як би це вам пояснити…

— Магнетизм — що тут незрозумілого? — втрутився в розмову батько, даючи поглядом знак синові, щоб той не допитувався.

— Хотілось би все це побачити самому.

— Чорну свічку, зелений клей, голку — на все це можна подивитись. Але коли я зачиняюся, щоб робити опудало, тоді я повинен бути сам. За моєю кімнатою є маленьке патіо з високими стінами, подібне до келії або карцера — без вікон. Самі тільки стіни, підлога й дах. І маленькі двері, щоб туди заходити. Отам я й ховаюся, коли роблю опудало.

— А мій син міг би подивитися?

— Ні, доньє, ні. Його б іще покорчило, не доведи господи, та й мене теж. Там, де я мешкаю…

— А де це ви мешкаєте? — спитав Рікардо.

— Вулиця Піла Сека, два, — це майже на початку вулиці.

— Нам потрібен, — мовив дон Северо, — такий Іуда…

— Однаково він тобі видасться маленьким, серце моє, — урвала його донья Крісанта, — бо ж ти бачив оті велетенські хвилі…

— Мамо… — знов урвав її Рікардо, щоб відвернути чергову сварку.

— Мені, як майстрові, що дорожить своїм добрим ім’ям, належить зробити велике опудало, яке можна бачити звідусіль і щоб його не їло повітря.

— Як це «щоб не їло повітря»? Ні, це таки не чоловік, а мішок з відьомськими чарами.

— Коли, жінко, скульптури ставляться не в приміщенні…

— Атож, ваша правда, сеньйоре. Щоб повітря не їло опудала, я йому збільшую ніс, роблю отакенного носяру на півтора корхи, вуха, як лопухи, рот, мов гамак, від вуха до вуха, зуби-ікла…

— А чому нас не їсть повітря?

— Їсть, доньє Крісанто, їсть. Подивіться на чоловіка, що сидить у кімнаті, а потім подивіться на нього на свіжому повітрі, і він вам видасться іншим. Обличчя й голова ніби менші й тіло тонше. Дебелим слід весь час перебувати на свіжому повітрі, щоб не здаватися такими дебелими.

— А таким худим, як я, сидіти вдома, щоб не здаватися кістяками, — зітхнула донья Крісанта, поклавши руки на плечі синові й пригортаючи його до себе. — Ет, дарма що я така кощава, зате в мене є син, який дарує мені радість і прагнення жити.

— А мене, мабуть, їсть сам Іуда…

— Та ні, тату, тобі треба…

— Йому не зарадять ніякі чудеса, і нічого йому не треба. Він живе своїми люльками і спогадами про Перу. А я, навпаки, живу тільки своїм сином. Крім нього, я нічого не знаю і знати нічого не хочу. Я в ньому вся від початку й до кінця. Скільки любих спогадів зберігає серце, коли маєш такого синочка, — мовила донья Крісанта до Матісано.

Потому між батьками й майстром почалася суперечка за ціну — запеклий герць, у якому дон Северо бився мечем, а його дружина — рапірою. Кожним помахом меча дон Северо відтинав добрячі шматки ціни, яку заправив майстер Іуд, а донья Крісанта тим часом штрикала жертву рапірою, знесиливши її до такої міри, що та вже от-от змушена була б скоритися й погодитися з тим, що давали замовники й що становило половину заправленої ціни. Матісано вдавав із себе ображеного, хапав своє сомбреро, вдаючи, ніби йде геть, і таки доходив до дверей вітальні, оздобленої люстрами на золочених консолях, що сягали стелі, старовинними килимами, статуями мисливців з луками, а тоді вертався від порога, просячи бодай невеликої надвишки. Довго не виходило ні по-їхньому, ні по його. Тантаніси-Сімборіо прикидалися глухими, звертаючи розмову на інші теми, так, наче у вітальні не було ні Матісано, ні їх самих, до кого він звертався. Втручання Рікардо помогло Матісано. Йому буде заплачено, скільки він просить. Батьки пронизали сина шпагами очей. Але нічого вже не могли вдіяти проти нього й неохоче погодилися, звичайно не на все, що просив майстер, а тільки на маленьку надвишку, і Матісано погодився, бо йому зоставалося хіба що повіситись, як тому Іуді, адже нужда сама по собі — добрий зашморг на шиї.

VIII

Тантаніс! Ну й прізвище! Його ніби утворено з бомкання дзвонів в Іудину суботу, — з гіркотою подумав Рікардо Тан-тан-іс, коли пішов майстер опудал біблейських персонажів, яких лінчує простолюд передмість поки в церквах співають «Славу», запалюють свічки, кроплять свяченою водою, а до небес здіймається перегук дзвонів. Фейєрверки, алілуї, заутрені…

Натовп шматує, четвертує, роздирає на дрібні шматки Іуд, одягнених у військові уніформи або в сурдути, зганяючи на них гнів за все те, що уособлюють собою ці страхопуди. За експлуатацію бідняка багатіями, за збиткування всесильного над безправним, за розправи катів із жертвами і обдурювання пеонів управителями, за насильства озброєної до зубів армії над громадянами, що намагаються боронитися ніким не шанованими — щоб не сказати сміховинними — законами, — за все, що народ сприймає як зловісний вияв однієї-єдиної зради, зради людини, зради життя.

Тантаніс! Не прізвище, а бомкання дзвона, — з гіркотою повторив подумки Рікардо. — Тантаніс-і-Сімборіо — коли ще додати й материне прізвище. Тантаніс-і-Сімборіо — щоб був повний комплект. Тантаніс-і-Сімборіо, як казав церковний паламар при світлі великих і маленьких свічок, голубих і духмяних олійних лампадок в часи далекого дитинства Рікардо, а згодом і в юнацькі роки, коли він не раз діставав ляпаси в обличчя, коли його хрестили всією п’ятірнею… Тіні минулого тягнуться вервечкою, вони роздирають одна одну пазурами жорстокої уяви… Герби, геральдичні знаки, скульптури з бронзи й мармуру, надгробки, гієни порожнього мороку, архангели, озброєні мечами у вигляді загзагуватих блискавок…

Майстер Іуд — чоловік із вишуканими манерами, який ніби увесь час напахчує себе парфумами з пляшки — подякував Рікардо поглядом за допомогу, — що той примусив старих заплатити дещо більше за його роботу художника й ремісника, — поглядом ангельським і водночас відданим, з якого Рікардо зрозумів, що від цієї миті він цілком може покластися на нього в своїх планах підмінити на возі дядька Рамона яким-небудь Іудою.

Обнявши й поцілувавши батьків, здивованих цими нечастими в їхнього сина виявами любові, Рікадро вистрибом подався до своєї кімнати. Він ладен був тепер цілувати не тільки батьків, а й осоружні кодекси, які читав, колони, стіни й усе довкола — адже його план відкривав йому дорогу до серця Ани Хулії, розчиняв навстіж двері будинку Монтемайорів-і-Гуалів, а також завойовував повагу й гарне ставлення до нього людей, для котрих не важить ніхто і ніщо, крім їхньої родини, їхньої власності, їхніх вчинків, їхніх інтересів… Він нетерпляче підганяв час: цього полудня в нього має бути незвичайне побачення за містом; весело стрибаючи, — на одній нозі, на двох, на двох, на одній, — мчав повз перекинуті стільці, іще безлисті трояндові кущі, клітки, що похитувались як маятники, повз дворових псів на ланцюгах і папуг, що висіли головою вниз на жердочках, повз сліди копит і чобіт з острогами. Отож, весело стрибаючи, Рікардо врешті дістався до своєї кімнати, до свого крісла, до робочого столу, де на нього чекав розгорнутий том «Філософії права». Однак читати його не було сили. Поглянув на стосик чистого паперу. Мав написати статтю про Ганді, про непротивлення злу насильством. Але й писати не мав сили. Хіба встромити пальці в чорнильницю на столі, у цей колодязь чорної рідини, а потім у вуха, зобразивши того закоханого з казки, який на знак жалоби пофарбував вуха чорним. Або ще простіше — намалювати собі вуса. Йолоп. Однак конче потрібно чимось зайнятись. Тому, в кого чорні-пречорні вуса, жартома дають промокашку, щоб, мовляв, вимокав їх, а в кого руді, мідно-червоні, — тому пропонують туалетний папір… Малесенький хробачок випав із стосу старих папок. Рікардо розчавив його прес-пап’є. Та він був не один. Звідти їх повзли сотні. Довелося і їх душити цим шматком іскристого, мов сонце, гірського кришталю. Але хіба можна подушити всіх. Ціле військо книжкових хробаків повзло по його пальцях, руках, передпліччях, вкривало йому обличчя, ніс, очі, голову. Він не бачив їх, але відчував. Злякано викинув папки в кошик для паперу, і тоді хробаки посунули по підлозі, черевиках, шкарпетках, штанях. А що як вони заїдять мене на смерть, як це було з усіма зрадниками? Він підступив до уявного Цезаря й змахнув рукою, ніби вгороджуючи тому кинджал у спину. Рука вдарилась об деко гітари. Брринь, — озвалися струни. Потім підступив до уявного Ісуса й нахилився, щоб поцілувати його ноги. Уста наткнулись на фотографію Ани Хулії… «Богові богове, а кесарю кесареве!» — пишномовно проказав він, вишкірившись на «Історію в двадцяти тисячах знаменитих фраз», том якої стримів перед очима. Ана Хулія… Кохання? Нема кохання без інтересу. Ана Хулія — приманка для золотої рибки з чванькуватого суспільства, крам для клієнтури високого польоту… Іуда повісився не через докори сумління, не через те, що продав Учителя, а через те, що продав його так дешево, і Марк Брут теж наклав на тебе руки… Але ж він не єврей і не римлянин, і всі оті побрехеньки про євреїв і римлян — тільки пожива для маскараду під час процесій і відправ страсного тижня. Так само і для демонстрації, до якої ставилися серйозно хіба що ті, котрих це безпосередньо зачіпало, — урядовці, священики та його майбутні родичі високогостану, якщо на возі проїде дядько-лиходій.

Одне вікно його кімнати виходило в сад і городець при ньому. Салат-латук і троянди. Чому салат не може бути великими зеленими трояндами, а троянди — маленьким духмяним салатом? Але не це, певно, не це займало його цієї миті. Він бачив з вікна: сад і город не вражали красою, хоч на них багато було затрачено коштів. Відчуття гарного при спогляданні саду, як витвору мистецтва, псував город, ота потворна капуста. Людей його стану, думав він, зовсім не бентежить мішанина мистецьких і утилітарних цінностей. А от у домі Ани Хулії, тут же з утіхою подумав він, квіти й дерева на насипах попід стінами центрального патіо — справжній сад, без домішку городини.

Він не міг прогнати якийсь невиразний неспокій, що вічно жив у ньому, якусь відразу до всього, що його оточувало вдома. Натомість обожнював, по-рабському сприймав спосіб життя, думання, почування родини Ани Хулії. Він супроводжував її до церкви, вклякав біля неї на молитовній підставці, призначеній скоріше для жінок, як більш побожних істот, і, приплющуючи очі, стулюючи руки, силкувався увірувати, сп’янілий від якоїсь ним самим вигаданої нереальності, огорнутий ладановим духом, який, проте, не заважав йому вдихати запах вологої шкіри Ани Хулії.

— Вас питають, — мовив голос із дверей. — Там до вас прийшов хлопець.

— Хто саме?

— Та він часто сюди ходить, тільки я не знаю, як його звуть. Хочете, я його покличу сюди. Чи, може, впустити до вітальні?

— Скажи, хай іде до моєї кімнати.

— Я так і скажу. Нехай іде до вашої кімнати.

От що значить жити в хамських умовах. Хіба це служниці? О господи, хіба це служниці? І де тільки мама вишукує таких гидких та хамлуватих?

— Я з твого дозволу прийшов, — мовив Альфонсо Гантес, заходячи з оберемком книжок і паперів, — щоб поговорити про журнал «Ревіста»^[5]. Ось його остаточний формат. Як, на твою думку? Мені здається, непогано, в такому вигляді його можна випускати. Зручний формат, пристойний обсяг, і зовсім не дорогий. Але, май на увазі, перший номер або й перші два доведеться фінансувати нам самим. А згодом «Ревіста» покриє витрати коштами від передплати й рекламних оголошень.

— А з яких коштів ми платитимемо? Де взяти молока, коли нема корови?

— З демонстрації. З коштів, зібраних на проведення скорботної демонстрації. Треба відкласти певну суму, а то все піде на той маскарад. І не забувай про статтю. Ти ж бо зголосився написати про Ганді.

— Тільки сядь, старий, не метушись так, заспокойся.

— Не сяду й не заспокоюся. Не можу. То що ти скажеш про формат журналу?

— Мені подобається. Зручний для користування. Але ж був проект більшого журналу на глянсовому папері.

— Це надто дорого. А наш журнал розрахований не на читача заможного стану, а на всіх. Я оце подумав, що нам треба вигадати країну.

— Спершу сядь.

— Не сяду.

— Заспокойся.

— Не заспокоюся… Нам треба вигадати країну. Вигадати, уявити, створити, не користуючись ніякими зразками. Таку країну, щоб не було схожої на неї в світі.

— А якщо ми поговоримо про це після демонстрації?

— Демонстрація! Демонстрація! Хочеш, я тобі щось скажу?

— Не треба. Сядь. І нічого не кажи: знаю твою манеру міркувати, знаю напам’ять, ми вже насперечалися донесхочу. Чи ти сподіваєшся, що я повірю в євангеліє від святого Гантеса на прізвисько Шалений Мурах?

— Тебе журнал не цікавить?

— Ще й як цікавить, тільки навіщо говорити про нього тепер, коли ти кажеш, — принаймні казав минулого разу, — що він вийде після великодніх канікул. Ще маємо час.

— Ні. Напосідає друкарня. Я знайшов гарну друкарню, але вони вимагають матеріали заздалегідь. Журнал нам допоможе створити свою країну. Треба попридумувати пісні. Країна твориться з пісень, а в нас, як бачиш, їх немає. Потрібні пісні, яких немає ніде в світі.

— У нас є поети.

— Поети, музиканти, художники, скульптори, архітектори — всі вони повинні зробити свій внесок у створення нашої країни.

— А ти знаєш, що Тройо хворий?

— Так, тільки за клопотами з оцією «Ревістою» не маю часу відвідати його. А що в нього? Мабуть, дуже настраждався, бідолаха?

— Напад пропасниці. Але завтра чи післязавтра він має намір вийти з дому. Побачиш його в університеті.

— Гаразд, мені треба погомоніти з ним про «Ревісту».

— Сядь.

— Не сяду.

— Заспокойся.

— Не можу, вже йду! Тож не забудь: з тебе стаття про Ганді. На один-півтора аркуша, через два інтервали. Домовилися? Покладаюся на тебе.

— А хто ще писатиме до журналу?

— Всі.

— Але ж тепер поети зайняті.

— Чим? Уперше від тебе чую.

— Пишуть текст студентського гімну. Цього року постановили скласти й проспівати бойову пісню студентів.

— А хто? Хто пише текст?

— Ідею подали медики Блощиця й Чиряк, а Вальс-Баламут і Ананас пріють над словами, чи, краще сказати, пріють над віршами, а їм підсобляють Кажан та інші, що теж стромляють свого носа. Текст уже майже готовий. У нас, старий, кожний вважає себе поетом і тулить, свої строфи куди треба й не треба. Побачимо, що з того врешті вийде. Назбиралось уже на три гімни.

— А для журналу — нічогісінько. Саме це й турбує мене. Наша народна творчість занепадає, і їхнє покликання — відродити її.

— Зачекай, я вийду з тобою. Якого дідька я маю тут сидіти? Адже я не можу ні читати, ні писати.

— А стаття про Ганді?

— Піду краще подивлюсь, як там Трояно. Сьогодні він збирався встати з ліжка.

— Це те, що називається вхляпатися в дівку? А мені до вподоби та, що зветься Флювія. Флювія чи Фувія? Ти там своя людина, Різниче, і можеш стати мені в добрій пригоді. Зведи мене з нею. Га?

— Ти перевернеш увесь будинок догори дном.

— Що ти шукаєш?

— Та сигарети. Мало не забув. Закуриш?

— Ні. Стій, я тобі відкочу коміра на піджаку, бо задерся.

— Дякую.

Вони поквапливо вийшли. Альфонсо Гантес, або Шалений Мурах, завжди ходив швидко.

— Флювії ти якраз до пари, — засміявся Рікардо, — вона до всього беручка, моторна й завзята.

— Було б добре, якби вона згодилась працювати в журналі.

— Ким?

— Секретаркою. Якось я читав у газеті, що вона отримала диплом технічної секретарки.

— До твого відома, старий, такі титули надаються в спеціальних школах за гроші.

— В школах… милий боже!

— В школах машинопису й стенографії.

— Он воно як. Але ти чомусь стурбований, Різниче. Підупав духом, що не можна нічого ковтнути на демонстрації? Коли не це, то однаково щось із тобою негаразд.

— Ганді! Я ще маю писати тобі статтю про Ганді.

— Знов за рибу гроші! Я ж не пристаю з ножем до горла. Просто нагадав…

— Гаразд, старий, то я пожартував.

— Я не розумію жартів.

— Через це тобі й не подобається демонстрація. Здається дурною затією.

— Зовсім вона мені не здається дурною. Ну, тепер нам у різні боки.

— У різні вулиці, — засміявся Рікардо, — тільки ти називаєш вулиці боками, а боки вулицями. У такому випадку казали б: «гірша вулиця справи», а кажучи про жінку: «я її впізнав з цієї вулиці» замість «з цього боку».

— Демонстрація не здається мені безглуздою витівкою. Ну, на цьому розі я тебе залишаю. Піду додому. Розумієш, у мене вже горло болить про це кричати: не можна робити буфонади з національної трагедії. Слово, «буфонада» мені не подобається, і я вживаю його тільки за браком іншого. Щось схоже на сміх там, де повинні лунати гнівні протести, здійматись угору стиснуті кулаки… — Він спинився, немов дослухаючись до сказаного; проти сонця поблискували скельця його окулярів, у нервовій усмішці щирилися короткі й рідкі зуби. — Ну, я йду, бо вже починаю займатися плагіатом. Чиє це… не пам’ятаю, де вичитав. — І докинув, віддаляючись: — Якщо бачитимеш Тройо, вітай його від мене і перекажи побажання, щоб швидше видужував.

Рікардо не пішов прямо до Монтемайорів. Завернув у вулицю, обсаджену деревами, що ніби пломеніли вогнем: їхні гілки були вкриті замість листя червоними й жовтими квітами, і такими червоними й жовтими, що аж пекло очі. Потім заглибився між старі будинки, деякі з них напіврозвалені, інші щойно побілені, ще інші навіть не потиньковані, викладені упереміш із сирцю й старої цегли з розібраних стін. Собаки й діти, брудні, смердючі калюжі, екскременти. А вдалині, над черепичними й цинковими дахами, — височенні араукарії. Автомобільні гудки сюди ледь долинають.

— Ота огорожа, — мовив сам до себе, роздавивши черевиком грудку, — має бути їхня. Але ж там нікого не видно. — Підійшов ближче, дослухаючись до шелесту листя, уривчастого плюскоту невидимого водограю, пташиного щебету, хисткої тиші.

Стриманий сміх. Гострячки сміху примусили його зіп’ястись навшпиньки, щоб побачити її. Вона стояла там, за гратчастою огорожею, за стовбурами магнолієвих дерев. Привітала його змахом хусточки й підбігла, мов та сарна.

— Ні, ні і ще раз ні!

— Один поцілунок, тільки одненький.

Ана Хулія, стоячи за огорожею з укритих іржавого лускою прутів і завитків, витягла підборіддя і стисла ротик у цяточку, та коли він наблизив губи, відхилилася, заливчасто розсміявшись.

— Злючка…

— Це ви, сеньйоре, злий, якщо задумали виставляти дядька Рамона на возі.

— Я вже тобі казав…

— Я вже вам казав, карамба!

— Гаразд, я вже вам казав, що в мене є план і що дон Рамон не фігуруватиме в «Жахах християнства».

— І в чому полягає цей план?

— Єдине, що я тобі скажу…

— Вам скажу!

— …вам скажу, що план не провалиться, а більше нічого не можу розголошувати.

— Дякую за довіру.

— Це не недовіра, — мовив він, зробивши спробу впіймати її крізь огорожу, та вона легко ухилилася. — То ви для цього мене покликали аж сюди?

— Дякуйте й за це. Одна хвилина з вами може обернутися для мене вічним пеклом. Це гріх, великий гріх. Адже я саме говію, готуюся до причастя. Але що це для вас важить? Безвірник. Якби ви мене справді кохали, то розповіли б про свій план.

— Щоб ви пішли й виклали його своєму сповідальникові.

— Хі-хі-хі, — засміялася Ана Хулія. — Хоч буде що викласти. Облиште свої повчання. Але ж ви такий недобрий, що, я певна, так і підете, не розповівши мені про свій план.

— За поцілунок.

— Я не можу вас поцілувати, бо говію.

— Хронометрований поцілунок.

— То для цього вам служить стрілка, що стрибає на вашому годиннику?

— І для того, щоб провадити хронометраж у гімнастичному залі та на заняттях з атлетики на стадіоні. Хронометрований поцілунок, час на дистанцію в сто метрів…

— Як це на сто метрів? Ви хочете сказати, я така губата, що можу цілуватися на такій відстані?

— Я хочу сказати, що поцілунок триватиме стільки часу, скільки потрібно, щоб пробігти сто метрів.

— Хвилину й кілька секунд.

Ана Хулія далася Рікардо впіймати її через огорожу. Так вони й завмерли — вона в його обіймах, він у її зіницях. Рікардо відчув трепет її грудей. Її подих. Якийсь комар пробудив їх із забуття.

— І коли ти кінчаєш говіти?

— За п’ять днів.

— А мені нічого не сказала.

— Не могла. Вчора, коли ти був у нас, я хотіла покласти в коробку з краваткою записку, сповістити тебе, що починаю говіти, щоб підготуватись до причастя. Зі мною говіє і Флювія.

— До речі, скажи Флювії, що в неї до нестями закоханий один студент.

— Хто? Знову таємниця? Не розумію, навіщо тримати в такій таємниці план викра…

— О, ти вже вибовкуєш, краще б я був не розкривав тобі, в чому полягає мій план…

— …твій хитромудрий план викрадення з воза опудала, що зображає дядька Рамона.

— Але ж про це не слід говорити ані слова жодній живій душі.

— Адже я кажу тільки тобі.

— Навіть мені. Якщо зможу, то викраду,

— Хотіти — це могти.

— Не завжди. Якщо зможу, то викраду. Проте мені потрібний помічник.

— Бери того, що закохався у Флювію. Невже він гадає, що Флювія буде прихильна до нього, якщо провезуть опудало дядька Рамона?

— Це називається шантажем.

— А як називати хронометрований поцілунок?

— До того ж на закоханого у Флювію годі розраховувати. Йому взагалі не до вподоби демонстрація, він її не схвалює. Бере участь, іде разом з усіма, але не ворухне й пальцем.

— Я його знаю?

— Так. Це той хлопчина в окулярах, що підійшов погомоніти зі мною і який мені саме був потрібен тоді, пам’ятаєш, біля дверей бібліотеки, що навпроти інституту? Я мав узяти в нього…

— A-а, так-так, журнал — тільки не мод, — як ти сказав мені, а якийсь інший.

— «Ревіста де Оксіденте»^[6].

— А чому він так ставиться до демонстрації? Чим вона йому не подобається? Це не зовсім добре, бо Флювія — затята «демонстрантка», захоплюється всім, що стосується демонстрації, купує й вивчає напам’ять «І не введи нас у спокусу…», ходить на всякі збори та маніфестації, дискутує з мамою, з братом.

— Він вважає, — кожен, зрештою, має право на свою власну думку, — ніби студентське свято обертає на жарт те, що зовсім не жарт, що воно виставляє суспільних лиходіїв, жорстоких тварюк, які правлять народом, у вигляді кумедних карнавальних постатей.

— Він за серйозну демонстрацію?

— Ні. Він — за французьку революцію… Маленька французька революція — ось його ідеал.

— Яка дикість! Одна черниця, що буває з нами під час говіння, — француженка. Вона розповідала нам, щó то була за революція. Каже, зовсім недавно в Парижі розкопано підземелля, в якому знайдено сто шістдесят три черепи священиків. Краще вже демонстрація. І душу відведуть, і ніхто не постраждає. Хай уже сміються зі священиків, але не вбивають їх, хай народ потішиться з критики уряду, хай розважається, милуючись розмальованими опудалами у барвистому лахмітті.

— Саме цього й не схвалює Альфонсо Гантес, або Шалений Мурах. Він вважає, що привселюдне викриття під час студентських демонстрацій наших виразок, наших злигоднів, нашого варварства, нашої ганьби повинно супроводжуватися конкретними діями.

— Але що ще можна придумати, коли й так усі п’яніють більше, ніж від горілки.

— Він каже, що після скорботної п’ятниці має настати трагічний тиждень. Під процесію людей у балахонах можна замаскувати бойову частину, яка штурмом візьме президентський палац на центральній площі. А потім почнеться ніч святого Варфоломія.

— Оце правильно. Я теж вважаю, що насамперед треба помолитися святим…

— Ха-ха-ха! — зареготав Рікардо, неспроможний стримати напад сміху після такого простодушного зауваження Ани Хулії. — Воно й видно, що черниці не викладають вам історії.

— Якщо про святого Варфоломія не пишеться в житії святих, то чого ти від мене хочеш?

— А повинно писатись, бо вся історія, починаючи від Каїна, — суцільна Варфоломіївська ніч.

— Ось ти мені про неї і розкажеш. Через п’ять днів, коли зайдеш до нас.

— О котрій годині?

— Якщо тобі зручно… але ні, це дуже небезпечно: дядько Рамон може приїхати з маєтку й застати нас удвох.

— А о котрій годині він від’їздить щонайпізніше?

— Він не дотримується певної години.

Рікардо витяг стулені губи, спонукаючи її до поцілунку.

Далекі араукарії. Дзвінка тиша. Ящірка. Кроки Ани Хулії на посипаній рінню доріжці. Зелене, з металевим полиском, листя магнолій, що поширюють хвилі аромату й видаються в полудень залитими місячним сяйвом.

Через якийсь час він відняв нахололі руки від лускуватих прутів огорожі. Поміж холодним залізним плетивом ще й досі відчувалася її присутність. Ана Хулія! Він вимовив її ім’я, ніби вона все ще стояла перед ним, ухиляючись від його вуст, від його пальців, від його рук, що шукали… кого? Отака воно істота — жінка. Невловна, мов тінь.

IX

Ватаги, чи то пак комісії студентів, уповноважені збирати кошти, бігали по місту зі швидкістю блискавок. Призначені Пе Ка Ес Де (підготовчим комітетом скорботної демонстрації) і добровольці. Торговельні заклади — всі або майже всі в чужоземних руках — зі сміхом і побоюванням приймали гурти веселих і хитромудрих хлопців. Бакалійники, дрібні крамарі, торговці всяким начинням — ніхто не здатний був уникнути ні скальпелів студентів-медиків, ні вагів студентів-юристів, ані ступки студентів-фармакологів. Комісія, що «стригла комерцію» в центрі міста (а стригла вона її під нуль, а точніше під багато нулів після реальних одиниць), вривалася до магазинів у години найбільшого притоку покупців, коли зала була повна народу, — щоб усе виглядало більш театрально. І з комерсантового гаманця або з каси з’являлися купюри або чеки. Той, що вимахував скальпелем, у масці-черепі та білому балахоні, приймав данину в ім’я Смерті, покровительки студентів-медиків. Потім церемонійно передавав її представникові юристів, у масці й чорній тозі, щоб зважив її на вагах Феміди, а той, якщо вага його задовольняла, вручав чинш студентові-фармакологові, вбраному середньовічним алхіміком, який клав гроші в ступку, вдаючи, ніби розтирає їх.

Завершивши церемонію в одному магазині, переходили до іншого, співаючи на весь голос:

Магазин Піднебесної імперії, де на видному місці висів портрет президента Сун Ят-сена й де китайці щороку бучно справляли річницю проголошення Китайської Народної Республіки, так от, магазин Піднебесної імперії, як його вперто називали тут, славився тим, що завжди найбільше жертвував на студентське свято скорботної п’ятниці. Жертвував гроші, дарував гірлянди та драпрі у вигляді драконів, гусениць, метеликів, зірок для оздоблення фасадів університетських корпусів, а також коробочки із серпантином, що вибухали сотнями, ба навіть тисячами під час підіймання чорного прапора й оголошення канікул. А все для того, щоб не говорили про «жовту небезпеку».

Обхід магазинів тривав два-три дні. Ліванських — у передмісті Конкордія (одна-однісінька вулиця, а на ній — мільйон ліванців), німецьких — по критих галереях, турецьких — довкола центрального ринку. Рідше траплялася крамничка якогось християнина, сина своєї вітчизни, що завжди був у поганому настрої.

Якийсь передчасно облисілий студент, перевдягнений ченцем, ішов, примовляючи під супровід брязкалець:

А коли зустрічав по дорозі жінок, то співав:

Гурт студентів, що сунув за ним, підхоплював хором:

Менш показною була робота комісії, відповідальної за випуск «І не введи нас у спокусу…», щорічника про чотириногих і голкошерстих, про паскудників і скупу багату рідню, про рогоносців, флібустьєрів, священиків, веселих дівчат із будинку розпусти та про інші химерні явища.

Насамперед треба було обпатрати матеріал, — жарти тут чомусь звалися «пір’ям», — тобто дібрати жарти й плітки, зокрема вірші, нафаршировані натяками, а також прозу, авторів якої ніхто не звинувачував би у прямолінійності.

Обпатраний матеріал належало звільнити від довгих розумувань, через брак місця, або ж бодай скоротити, додати чи зняти щось навіть без згоди автора, бо співробітництво з журналом було здебільшого стихійне й анонімне.

У такому ж стилі працювали комісії по виготовленню плакатів, організації процесії та опорядженню возів, — остання була чи не найважливішою.

Тантаніс, Різник, — син і внук різників, — завдяки своїй активності був головною фігурою в цій комісії поряд з Майтінесом Пералем — Сатиром, а часом, коли той був відсутній, навіть виступав у ролі «віце-диктатора».

Кожна комісія складалася з диктатора чи президента, віце-президента та помічників або «високих посіпак».

Отож Різник був віце-президентом комісії, відповідальної за опорядження возів, які в скорботну п’ятницю мали проїхати вулицями столиці. Цей керівний пост мав допомогти йому здійснити секретний план: непомітно усунути опудало дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля з воза «Жахи християнства».

Крім того, його завдання полегшувалося тим, що на возі мало бути дуже багато інших фігур. Аж цілих десять. Одні живі, що їх представлятимуть студенти, перевдягнені тиранами, катами, військовими й поліцаями. Інші — зроблені з картону й тканини. Кривавий синтез пошарпаної вибухами історії. Щоб мовчазне суспільство, звикле до реклам, побачило, яким сумирним було поганське варварство проти варварства християнського.

У тісному передмісті Галліто, де густо розгалужуються вулиці та вулички, — сюди, туди й на всі боки, — з глибині великого барака, відокремленого перегородкою від великого гаража, що обслуговував якесь міжнародне транспортне агентство, надаючи притулок його машинам, студенти працювали над реквізитом для возів, а їм допомагали студенти академії мистецтв, для котрих малювання й скульптура — їхній хліб.

Сатир сам узявся за «дядька» Рамона. Виходило бездоганно. Йому вдався образ цього «дядька»-багача: застигла люта посмішка, коротенькі ручки з жіночими долоньками, пихато випнуті груди, криві ноженята.

І в міру того, як фігура латифундиста, котрий був одним з найжорстокіших, найлютіших представників свого класу, ставала все довершенішою під умілими руками Сатира, що працював натхненно, воркуючи, мов кіт, із запаленою сигаретою в міцно стиснутих губах, посилювався, розгорався бій, що його Різник вів із самим собою. Покінчити з привілеями… ні, ні, він про це ніколи не обмовився й словом, тут він не піде проти своїх переконань. Він задумав інше. Його план полягав у тому, щоб викрасти опудало дядька Рамона, не залишивши порожнього місця на возі, аби ніхто не помітив пропажі. Тільки ж як це він, хлопець із простого народу, збирається вирятувати від ганьби багача, паскудника, п’яницю, звірюку, тирана й себелюбця. Але ж уста Ани Хулії… Вона дозволяє цілувати себе й торкатися грудей. Так, він повинен викрасти опудало, що його закінчує Сатир, щасливий, усміхнений, схиляючи голову то на один, то на другий бік.

Он він узяв пензля, щоб завершити роботу. Мазнув тут, мазнув там і нарешті лишився вдоволений. Повернувся спиною, відійшов кілька кроків, щоб подивитися збоку на свою роботу, став до неї обличчям і вигукнув:

— Бездоганно! Правда, бездоганно, Різниче?

Студенти, які працювали поряд, — хто з молотком, хто з пензлем, — над фігурами, прапорами, плакатами, оточили Сатира, вітаючи його обіймами та оплесками з цим майстерним витвором.

Сатир дістав носовика, витер піт з обличчя, — обіднє сонце смалило просто з зеніту, — і сів на дерев’яний оцупок, що правив йому за стілець. Сидів, схрестивши свої тонкі цибаті ноги.

— Та ти ж художник, а вивчаєш медицину?

— А що дає у нас мистецтво? Ні, Різниче, я не хочу ані смоктати лапу, ані емігрувати. Як лікар, я знайду сяке-таке місце і в себе на батьківщині. А як художник — або здихатиму з голоду, або ж емігрую — подамся до Мексіки, до Аргентіни, до Парижа. А вже там інша справа: там художник, скульптор, музикант цінується так само, як і лікар, коли не більше.

— Згоден, — озвався скульптор Галерник, — оце і є проблема проблем для всіх нас — скульпторів, художників, музикантів. — У Галерника, коли він говорив, так ходив кадик, наче він випльовував кожне слово разом з адамовим яблуком. — З плином часу ми чимраз дужче переймаємося якоюсь ніби тугою за батьківщиною, та такою тугою, що, навіть живучи тут, не знати чому почуваємо себе закинутими далеко-далеко… Далеко від усього ворожого нам, ворожого до такої міри, що коли хтось із нас досягає певних висот у своєму мистецтві, то запитує себе: який тобі тут пожиток з усього цього художнього свисту? І нічого йому не залишається, як емігрувати.

— Але скажи, Галернику, чому ж ти вчишся в академії мистецтв, а не пішов на медицину або на право? — спитав Тантавіс байдужим голосом, більше думаючи про дядька Рамона та груди Ани Хулії.

— Не пішов, та й годі. Не тому, що не хотів, а тому, що не був бакалавром, старий. А в нас без ступеня бакалавра…

— Зате ти будеш великим скульптором…

— Великим чи малим, Різниче, то мені байдуже, — відказав, звівши очі, Галерник; а очі в нього були, наче мигдалини: серед білкового обширу — чорні-чорнющі зіниці, — аби скульптором…

— Гарна вийшла дискусія, — мовив, підводячись, Сатир, — але треба ворушитися, бо час не жде.

Усі підвелися, й кожен узявся до свого діла.

— А ти, Річарде, — наказав Тантанісові Сатир, — забери дона Рамона й тримай його там, де й інші опудала. Візьми ключа, й нехай він буде в тебе, бо я його неодмінно загублю.

«Злодієві й ключі в руки», — мовив подумки Рікардо Тантаніс, підняв ляльку, зроблену з картону й накрохмаленої тканини, що так чудово зображала дядька Ани Хулії, й поніс, щоб замкнути на ключ у маленькій кімнаті, вікно якої виходило на вбиральні гаража.

— Яка волога ця кімната, і як у ній смердить, — зауважив Різник, повернувшись назад.

— Відколи це ти, Річарде, — спитав один з художників, — оцим «Річарде» він передражнив Сатира, — став скаржитись на сморід, коли у тебе вдома смердить тельбухами?

— Прошу вибачити за втручання, — мовив Галерник, весело засміявшись, — все-таки добре, що ці багачі, бодай у шкурі опудал, зазнають, як то воно приємно бути замкненим у вологій і смердючій буцегарні.

— Чуєш, Сатире, нехай краще ключ буде в тебе, тримай його десь сам, — мовив Тантаніс, бажаючи позбутися шматочка нікельованого металу, що пік йому руку.

Ключ… Малесенька ніжка серафима… Серефими погубили ніжки, які тепер обернулися на ключі: зубці — то пальчики, а дірочки там, де були щиколотки… Тьху, чого це лізе в голову дурна казка, що її він чув у дитинстві. Коли так, то вже краще було б згадати казку Шахразади про ключ, який відмикав двоє дверей: двері вірності товаришам, ближнім з твого соціального стану, й двері зради. Оцей ключ полегшив би його плани.

Візник? І навіть вільний! Дуже доречно. Тут, бачте, навіть є ще візник? Стара тарадайка на нових колесах запряжена двома шкапами, що світили ребрами, мов на рентгенограмі.

Тантаніс звелів візникові, який смердів йодоформом, підвезти його до рогу вулиці Піла Сека. Не треба, щоб той знав точну адресу. Сигарету… Дим, дим замість думок… Окуляри, чорні окуляри… Сховатися. Сховати очі. Сховатися від самого себе. Ще одну сигарету… Тютюн і йодоформ… Єдина надія, що майстер, котрий виготовляв Іуд, відмовиться. Піла Сека… В іншому кінці міста. Колеса… Іще якісь колеса… Та це ж ті самі колеса, тільки часом торохтять, як інші колеса. Ключ відтягує кишеню. Він уже боявся, щоб не перекинулась перехняблена під вагою ключа тарадайка, але, мабуть, ключ тільки видавався важким. Кожен порух візника гнав на нього хвилі йодоформу. Ангели-серафими… Вірність підготовчому комітетові — ха-ха-ха… Велике діло — куди ж, пак! Одне опудало замість іншого, підмінити дядька Рамона на возі… яке це має значення, коли чим далі, тим злочиннішими стають варвари-християни! А з якого металу зроблені хлопці-студенти, що не розкладаються морально? Вийти з домашнього затишку, де був достаток, добробут, ласка, ніжність, і на власні очі побачити тюрми, шпиталі, нетрі, жахи й злидні мешканців дна…

Тарадайка спинилася. Ріг вулиці Піла Сека. Заплатив і почекав, доки візник поїде.

А онде в тому будинку, напевно, й мешкає той чоловік, що виготовляє Іуд. Перш ніж постукати, прочитав напис на прикріпленій до стіни кам’яній табличці. Вона проголошувала: «Художник». Ні більш ні менш. Просто — «Художник».

Постукав бронзовим молотком, узявшись за позолочену ручку, вистромлену крізь двері, мов рука дружби. За якусь хвилю, — йому так нетерпеливилося, що здалося, минуло ціле століття, — двері відчинила жінка, вся в чорному, сива, але зі свіжим обличчям.

— До кого ви? — спитала вона.

— До сеньйора Матісано, якщо він удома.

— Сімонето, — мовила, підвищивши голос, жінка й звеліла комусь у приміщенні: — Подивись-но, чи є художник. Як завжди, працює, зачинившись у себе, — сказала, знов повертаючись до відвідувача. — Ми й самі ніколи не знаємо, чи він удома. Нема гірше, як вийти заміж за художника. Повірте мені. На художників ніяк не можна покладатися — такі це непевні люди, ніколи не знаєш, коли на них найде натхнення, а воно, пробачте, оце натхнення, находить на них так само, як ото охота помочитися на хворих. Отак і з художниками: коли на них находить натхнення, тоді хай хоч стеля валиться їм на голову. Я вже не кажу про те, що в нас тільки одна донька, на більше не стало часу саме через оте натхнення. Ну то що, доню, тато вдома.

— Удома! — гукнув дзвінкий голосок з глибини квартири. — Питає, хто до нього прийшов.

— Скажіть йому, сеньйоро, — поквапливо відповів Рікардо, — що прийшов син сеньйорів Тантанісів.

— О, дуже приємно, а я художникова дружина. Сімонето, скажи татові, що прийшов син рі… (вона була мало не бовкнула «різників») сеньйорів Тантанісів.

Але художник уже йшов до дверей, витираючи руки ганчіркою, змоченою скипидаром, і ще з патіо, — оскільки двері звідти розчинялись просто до вітальні, — привітався:

— Доброго здоров’я, юначе! Прошу, заходьте.

Рікардо зайшов, але мало був не подав руку доньці замість її батька. Обік своєї матусі, тонкої й довгої, мов стеблина лілії, просто перед ним стояла усміхнена п’ятнадцятирічна Сімонета. Смагляве золотисте обличчя, сині очі, опушені віями, що злітали аж до брів, вигнутих правильними дугами.

— Оце я зайшов до вас… — промимрив Тантаніс, засліплений красою Сімонети.

— Ви тільки не подумайте, що я забув про замовлення ваших тата й мами. Щоправда, я зробив не все, що сподівався зробити за цей час. Боліла кила. Вилізла після операції. Не доведи господи мати килу. Відколи в мене видалили апендикс, у мене час від часу болить кила, а я боюся ще раз лягти на операцію.

— Чому?

— Бо Сімонета, моя донька, якось принесла французький журнал і переклала дещо звідти. Там писали, що з тисячі оперованих під анестезією один залишається на операційному столі.

— Але ж…

— Знаєте, юначе, навіть імовірність один на тисячу, хоч хай яка мала, все ж страшна для таких, як я, котрі дуже бояться смерті. Як я вам уже сказав, я трохи затримався з роботою, бо маю багато інших замовлень.

— А я прийшов…

— Сказати, щоб я вам не робив Іуди? Розумію. Повірте мені, я все розумію. Уявіть собі, Сімонета, моя донька, яка навчається в гувернанток, теж не хоче, щоб я робив Іуд.

— Мене прозивають Іудиною сестрою, — мовила Сімонета співучим, переливчастим, кришталевим голосом, — бо тато виготовляє Іуд.

— Зовсім навпаки, зовсім навпаки, — заперечив Тантаніс. — Я прийшов попросити вас, щоб ви, коли це можливо, замість одного, зробили два опудала.

— Двох Іуд?

— Так, двох Іуд.

— Ти диви, — зауважила жінка, котра говорила більше носом, аніж ротом.

— Нечувано! — розкинув руки Матісано. — Знаєте, є речі, що зворушують нас, митців. Новизна, таке, чого не побачиш щодня, тому справжній художник завжди шукає…

— …таке, чого не побачиш щодня, — доказала своїм мелодійним голосом Сімонета.

— Кращого визначення мистецтву й не даси, — усміхнувшись, мовив Рікардо Тантаніс, хоча художникова дружина, промовляючи в ніс, дала йому зовсім інше визначення:

— Мистецтво — це бредня…

— Балакай, балакай, — урвав її Матісано, — а я тобі кажу: мистецтво — це все, так, усе, поки воно залишається мистецтвом.

Сімонета повела своїми круглими синіми, інколи аж зеленими очима туди, де стояв, уже поза простором, юний відвідувач. Поза простором, бо він перед цим невимовним створінням ніби перенісся з країни вічної весни в весну Боттічеллі.

— Я б хотів подивитися деякі ваші роботи, — сказав Рікардо, намагаючись продовжити відвідини.

— Проходьте сюди. Це майстерня. Справжня тюрма. Хіба тут даси лад, коли все тепер коштує так дорого. І важко знайти помічників… — В одному з кутків майстер підняв полотно: на дерев’яних лавах красувався шерег святих, ангелів і непорочних дів, що дивилися на них скляними очима. — Усе це замовлення з нашого міста, зі столиці, а також з деяких довколишніх селищ. Чернечим братствам уже набридло бачити одні й ті самі лики святих, і вони їх замінюють. Замовляючи, кажуть: зроби так, щоб лик був інший. Як бачите, я роблю також горщики. Мистецтво на службі домашнього побуту. Горнята з фігурами тварин. За них добре платять. Горнята для багатих домів…

— Авжеж, — погодився Рікардо, — бо в бідних халупах замість горнят користуються старими череп'яними баняками, потрісканими й пощербленими з усіх боків… — І всміхнувся до Сімонети, котра, теж усміхаючись, нервово стріпувала своїми кучерями, що спадали на її чудові плечі.

— Дуже дотепно! — вигукнула мати. — Старі череп’яні баняки, потріскані й пощерблені з усіх боків… Так, це також наші горнята, які ми колись продавали. А тепер замість них ми продаємо ведмедів, слонів, котів і качок, що спокушають дітей порозбивати їх і допастися до ласощів, які заховано всередині. Адже все має свою солодку серединку…

Сімонета відчула, як зашарілися її щоки. Їй було соромно за матір, що так недоладно висловлювала свої думки перед людьми.

— А де ж Іуди? — спитав Рікардо. Він хотів побачити, як майстер їх робить.

— A-а, Іуди… Їх не можна показувати, доки не закінчиш.

— Забобони…

— Яких треба дотримуватися, — відказав майстер.

— Дотримуватися треба тільки святих заповідей, — озвалася в ніс його дружина.

— Це примхи, сказав би я, — звернувся Рікардо до Сімонети, зачарований її виглядом, — у художників, сеньйорито, свої примхи. Та й у вас мають бути свої забобони…

— Усі ми трохи забобонні, чи не так?

— Тільки у жінок забобон зветься кокетством.

— То це ви мене називаєте кокеткою?

— Так, Сімонето, він тебе називає кокеткою. Але я мовчу. Цей юнак — студент…

— …права, — підказав Рікардо.

— От і маєш нагоду, — вела далі мати. — Можеш його спитати…

— Атож. Скажіть, це правда, що на демонстрації у скорботну п’ятницю мають провезти архієпископа верхи на ослі? Ой, ні, не сеньйора архієпископа, — виправилася, зніяковівши, Сімонета, — а його подобу?

— Це вже неповага, — зауважила сеньйора.

— Чому неповага, жінко? Чим архієпископ, хоч який він там є, кращий від Христа?

— Куди це ти хилиш?

— А туди, що Ісус в’їхав у Єрусалим верхи на ослі.

— Бо тоді так було заведено…

— Ні, жінко…

— Не можу сказати вам нічого певного, сеньйорито, — відповів Рікардо Сімонеті, поїдаючи її очима, — бо не належу до організаторів демонстрації, а ті, що її готують, тримають усе в суворій таємниці.

— Як тато своїх Іуд?

— До речі, про Іуд, — мовив Матісано, ставши перед Тантанісом. — Замість одного ви тепер хочете мати аж двох. Що ж, можна зробити, тільки мені треба знати, чи такого самого завбільшки, схожого, чи інакшого…

— Зараз поясню. Я хочу, щоб бодай один з них був убраний латифундистом, багатим латифундистом. Широке сомбреро, пістолі й таке інше…

— Тоді вам доведеться заплатити вдвоє дорожче.

— Замість тридцяти динарів одержите всі шістдесят.

— Коли в сім’ї заводяться грошенята, — зауважила дружина, — Сімонета в цей час нахилилася погладити песика, що лащився до неї, — то подвоюються й витрати, їх стає удвічі більше.

— І ви заберете їх, як домовлено, — в четвер перед скорботною п’ятницею…

— Перед п’ятницею, в яку має відбутися демонстрація, — озвалася Сімонета, бавлячись із песиком, що розгавкався.

— Краще, якби в середу… — сказав Тантаніс.

— У середу?

— Якщо ви не проти, я сам заберу їх у вас. Так буде краще. Тоді й заплачу вам решту. Тато дав вам завдаток?

— Та трохи дав. Але не турбуйтесь: я підписуюся під зобов’язанням на двох Іскаріотів, — відказав майстер і безгучно засміявся.

Песик заливчасто гавкав на Рікардо. Коли Тантаніс розпрощався й пішов, а майстер, зачинивши за ним двері, повернувся до кімнати, дружина сказала:

— Цей хлопець — погана людина.

— Що ти верзеш, жінко!

— Інстинкт не обманює тварин. А Муця, щойно обнюхавши відвідувача, оголосив йому війну.

— Дивно, бо запах, яким він просяк, — це запах свинячих тельбухів…

— Тату! — запротестувала Сімонета й додала: — А мені він видався чарівним хлопцем.

— Чарівним? Посоромилася б батька й матері!

— Тепер зрозуміло, навіщо йому аж два Іуди напередодні демонстрації, — знову вступила в розмову дружина. — Спершу вони знадобляться йому для демонстрації, а пізніше у великодню суботу, він виставить їх на своєму домі.

Майстер здвигнув плечима.

— Аби мені добре платили, а інше мене не обходить.

— Отак і не інакше, — мовила дружина. — Художники, ці великі невдахи, завжди кінчають погано. Пам’ятаєш дона Хако, которий пустив собі кулю, коли побачив, що спіймався на гарячому. А теж був великий художник…

— Мамо, дона Хако звинуватили в тому, що він виготовляв бомби.

— А тепер, мамо й доню, дайте мені спокій. Я пішов, бо в мене натхнення.

— А мені, — сказала Сімонета, — треба йти вивчити святе писання, — і, розгорнувши книжку, стала читати: — «Від трубного звуку…»

— Від удару, — поправила мати.

— Ні, мамо: «Від трубного звуку впали стіни Ієрихона».

Х

Два Іуди, два Іуди? Ба ні, аж три. Один у вигляді латифундиста призначався для воза «Жахи християнства», — замість чудового опудала, яке зробив Сатир, і то такого схожого, такої точної карикатури на дядька Рамона, тільки й того, що не говорить. Другий, щоб його виставити перед Великоднем на фасаді будинку. Це теж неабиякий Іуда з хитро прискаленим оком, сигарою, перснями, лакованими черевиками, що чекає великої суботи. Для цього, як і для всякого Іуди, настане його субота — день, коли задзвонять дзвони і його розшматують. А третій Іуда?

Якнайдовершеніший план. Операція «Іскаріот» — без поцілунку, без учителя. Третій Іуда — він сам.

Рікардо погладив у кишені ключ від кімнати, де зберігалися опудала, що мали проїхати на возах студентської демонстрації в скорботну п’ятницю.

Користуючись ключем (Незаконний утримувач? А чи, може, охоронець? Які гнучкі ці юридичні терміни!), в слушний момент він замінить опудало, що зображає дядька Рамона, одним із тих, які йому віддасть майстер у середу за день до демонстрації.

Він ще зайде до нього за два-три дні або й раніше, щоб нагадати… Бо як можна довіряти обіцянкам усяких там художників та богомазів! Зайде нагадати про термін — коли той віддасть йому свій нехитрий і вражаючий витвір — Іуду-латифундиста в техаському сомбреро і з пістолями при боці.

Рікардо прискорив ходу. А ще він зайде до художника, щоб побачити «божественну» — ні, цей прикметник нічого не говорить… «милу» — говорить замало… «чарівну» — звучить банально… «гарненьку» — вульгарно… одне слово, Сімонету, отак просто, саме тільки ім’я без прикметника, і то майже не вимовляючи його або ж вимовляючи зволоженими вустами…

Сімонета — його таємниця, його душевний біль. А Ана Хулія? Ана Хулія… Ана Хулія… Ану Хулію досить просто кохати. А отією рідкісною, незвичайною красою, що вимагала до себе не кохання, а обожнювання, була Сімонета, Сімонета без прикметника, просто Сімонета.

Він стишив ходу. За два-три дні він зайде до художника, щоб нагадати про термін — коли забирати Іуд… так, так, без прикметника… Сімонета… просто Сімонета. І все це задля Ани Хулії… два Іуди… три Іуди… Якби хтось раніше сказав йому, що він, який завжди був проти того, щоб батьки виставляли на домі Іуду, сам замовить два опудала замість одного… Так, так, не мине й двох-трьох днів, як він знову зайде до Матісано поспитати, як посувається справа з замовленням… Отак просто, без прикметника… Хто? Іуда? Цей теж без прикметника, його йменням або й прикладом споконвіку користувалися всі і як тільки хто міг, а бач, і досі не придумали означення, не виробили мірила зради, тільки й того, що передали Іуду йому, котрий використав зрадника, щоб і собі зрадити, врятувати отого латифундиста від ганебного стовпа, не виправдавши довіри товаришів, беззастережної довіри Сатира, який вручив йому ключа від кімнати, де зберігалися страхітливі ганчір’яні ляльки. У лиху годину потрапив цей ключ до його рук… У долі зуби ключа… Його зрада почалася… ні, Ана Хулія не винувата… а може, винувата… ні, але замішана в його зраду… І навпаки, істота, яка щойно постала перед ним у будинку художника, кришталево чиста…

Він прискорив ходу. Сатир не тільки дав йому ключа, а й признався під секретом тихим голосом, без тіні зарозумілості, що цей манекен, подоба дядька Рамона, — його шедевр. Іронія долі: шедевром стало опудало. Ні, іронія долі не в цьому, а в тому, що цей шедевр не буде виставлено привселюдно, а замінено Іудою. Отже, він скористається Іудою, щоб стати ще більшим Іудою, ніж сам Іуда. Нехай-но тільки художник виконає його замовлення… Так, треба зайти до нього нагадати й очиститись видінням отієї істоти, що явилася йому й зробила ще болючішим його стан співучасника… де там співучасника — головного виконавця найчорнішої зради!

Він дійшов до центральних вулиць. Позаду залишалися будинки. Вікна. Двері. Стовпи. Перехрестя. Незнайомі люди, багато незнайомих людей ішло йому назустріч або в тому ж напрямку, що й він. Його кроки серед стількох незнайомих кроків, його очі серед стількох очей і окулярів, де більше окулярів, ніж очей; його руки й ноги серед стількох рук і ніг, озутих і босих.

Піти до Ани Хулії? Навіщо? Тройо, мабуть, іще лежить у ліжку. Та й це даремний привід: у неї відлучення, вона говіє. Прискорив ходу. Кого справді треба було б відлучити, вилучити з обігу, як фальшиву монету, так це його самого. Здвигнув плечима, і не порухом, котрий мав явно означати, яке, мовляв, мені діло, а ледь ворухнувши товстими наплічниками, щоб скоріше приховати, що означає цей порух. Адже йому зовсім не байдуже. Вернутися до Сімонети? І хай вона його звинуватить? Хай донька того, що виготовляє Іуд, звинуватить його у зраді, хай звинуватять товариші-студенти з комітету і Сатир з з його велетенськими витріщеними білками майже без зіниць?

А ось і його дім. Його кімната, що завжди була йому рятівнимприхистком. Замкнувся в темряві.

— Ганді!

Між стінами й досі бринів гучний голос Шаленого Мураха, що закликав його до співпраці в журналі.

Але як він може писати про Ганді — філософа, вченого й поета, який передусім був чистою, незаплямованою людиною?

Засоромлений, він уткнувся обличчям у подушку, міцно заплющивши очі, щоб позбавити себе всякого світла. Його світлом стала чорна пітьма зрадника. Був навіть трохи задрімав. Треба написати статтю, щоб вийти з глухого кута. Вийти з глухого кута? Для цього йому не треба очищатися, пити козяче молоко, ткати собі одіж із зсуканих власними пальцями ниток, ані ставати, як Ганді, з його запалими, худими, спітнілими грудьми проти Британської імперії.

Як же йому вийти з глухого кута? Написати про Ганді, щоб вийти з глухого кута? Перевернувся на ліжку, розплющив очі, втупив погляд у стелю. Літера вбиває все живе. Літера втратила свою святість. Це насмішка мертвого світу. Боягуз пише про героя. Ретроград готує дисертацію про французьку революцію. Поважний, мерзенний, нещасний міщанин, що загруз у прозі власного існування, захоплюється поезією і строчить поеми. Ох, ця шкаралупа буденного паскудства: паскудний апостол, що й собі лізе пальцем у рану! І він теж про Ганді! Він, нечесний тип, який гендлює Іудами, пристосованець, прибічник Ани Хулії, її класу, касти, грошей. Ой любов, як з тебе викинути літери, що є і в слові «лайно»?

Так, літера втратила свою вартість, свій глибокий смисл, свою одвічну святість, свою загадковість, свою таємничість, перетворившись на оголошення. Вона оголошує себе. Вона все оголошує. І вже ніщо не існує задля літери, а тільки задля оголошення. Те, що не оголошується, не існує. Теперішній світ, наш світ спирається на літеру, живе з літери, вивернутої навиворіт, а не літери в собі, як було колись. Тим-то й розсипається, занепадає вся наша цивілізація. Падає на нас у вигляді оголошень і реклам. Бути оголошенню чи не бути? Провчитися п’ять-шість років, щоб врешті мати право вмістити оголошення «Адвокат і нотар». Маленьке оголошення у велетенській, брудній газеті, що її суть узагальнюється назвою-девізом «Правда, справедливість і краса», в якому під «правдою» треба розуміти брехню, фальш, обман, під «справедливістю» — кривосуддя, продажність, зловживання, а під «красою» — виродження, потворність, несмак. Хоч як гарно назови, суть та сама. А папір усе стерпить. І Хуана, і Естебана. Яка, зрештою, різниця, коли слова нічого не означають? Тепер вони означають щось зовсім інше. Що саме — ніхто того не знає, але щось зовсім інше. І в цьому вся трагедія. Використовуються слова-знаки, що давно втратили своє значення. Використовуються, щоб заповнити місце в газетах, книжках, листах. У якомусь міфі розповідається, як у первісних людей погас вогонь і яких неймовірних зусиль і жертв коштувало знову роздобути його. Отак і нам багато чого коштуватиме поновити пряме значення слів. Тим-то той, кого називають злодієм, бо він і справді заслужив у людей славу злодія, живе і в ус не дме, так, ніби його називали чесним. Яке для нього має значення те, що його називають злодієм, коли він знає, що слово нині не присоромлює й не ганьбить? У нього є гроші. Крадені й награбовані гроші лежать у гаманах і сейфах. А хай-но спробують украсти в нього! Церква говорить про Слово, яке було спершу, але Слово, що стає плоттю, вже не існує, бо нині Слово обертається оголошенням або піною від люті… Нема вже Слова, є Піна… Ганді… Іуда…

Два гучних удари в двері пробудили його з півсонного стану. В очах стояло червоняве сяйво, у вухах гуло, тіло обважніло, він ледве володав руками й ногами…

— Що там таке? — спитав.

— Вас питають, — почувся голос служниці.

— Скажи, що мене немає.

— Та це якийсь бідний чоловік. Прийшов прибитий горем, то я вже йому сказала, що ви є. Він хоче поговорити з вами.

— Спитай, чого йому треба?

— Зараз спитаю.

За якусь хвилю знов дочувся голос служниці:

— Він каже…

— Ну-бо, швидше кажи, що він там каже. — Подеколи він звертався до служниці на «ти», як це робили в домі Ани Хулії.

— Він знає, що ви вчитеся, тож просить вас, якщо можете, піти й зробити ін’єкцію його синові, якого душить круп.

Якщо він зараз устане, то буде двоє задушених: служниця і той, що прийшов його просити. І то вже буде схоже не на круп, а на гароту^[7]…

— Я не студент медицини, — хай іде кудись інде. Я вивчаю право, закон…

За якийсь час знов почулось стомлене човгання служниці.

— Знову вертається, чи що? — мовив до себе Тантаніс і коли служниця наблизилась до дверей, спитав: — То ти йому сказала?

— Так, він просить вибачення, що потурбував вас, він-бо не знав, що ви вчитесь на поліцая…

— На кого?

— На поліцая.

Рікардо аж зареготав. Заливався нестримним реготом, що прогнав увесь поганий настрій. Уявив собі замість пишномовного напису, який прикрашав вхід до факультету: «Факультет юридичних, політичних і соціальних наук», слова «Факультет поліції».

Для простолюду поліція і закон — одне й те саме.

Його батьки чекали його в їдальні, обставленій важкими меблями, зробленими наче для титанів, і в нього знову мало не став дражливий, поганий настрій, коли він почув, як мати розповідала батькові про випадкову зустріч на вулиці зі своєю подругою, котра сказала, що найцінніше в її синові, тобто в ньому, Рікардо, — це його легка кров; мовляв, люди з легкою кров’ю досягають чого тільки захочуть…

— Отож хай тобі, сину, господь завжди дає легку кров, і тоді тобі не страшна ніяка наука…

Він мало не закричав їм: «Еге ж, у мене легка кров і ослячі легені, бо цим повітрям може дихати тільки осел!»

— Я чув, ти ходив до того, котрий робить Іуд, — мовив батько, вмощуючись у своєму папському кріслі з важкого червоного дерева, як і личить нуворишеві, перед традиційною тарілкою супу — будь він проклятий, цей суп!

— Так, заходив нагадати про замовлення. Не хочу, щоб він зволікав або зробив абияк. Ті церковні богомази…

— Ну, ну, тільки не чіпай церкви, — озвалася мати.

— І що він тобі сказав?

— Що віддасть Іуд у домовлений день.

— А навіщо він замовив аж двох Іуд — ось що я хотіла б знати? — спитала мати у батька, який, не відповівши дружині, влив у рота ложку супу і в свою чергу спитав:

— А ти познайомився з його дочкою?

— Сімонетою, — додала мати, жуючи намочений у супі хліб золотими зубами.

Сімонета… Це ім’я осяяло його душу.

— А вона дуже гарна, дуже гарна, — говорив слабким голосом батько, перейнятий старечим сумом.

— Бо походить від діда-італійця з Генуї, — сказала мати, — еге ж, її дід був з Генуї.

— Так, стара, в нього була майстерня мармурових виробів на якійсь із вулиць, що ведуть до цвинтаря.

— До якого цвинтаря, чоловіче? На якійсь із вулиць, що ведуть до площі Биків!

— Можливо.

— Можливо? Ні, чоловіче, не можливо. Завжди ці чоловіки зі своїм «можливо».

— І до нього, якщо мені не зраджує пам’ять, Матісано пішов учнем. Навчився видобувати з мармуру все, що з нього видобувають: Ісусів, ангелів, хрести, розгорнуті книжки, черепи, смолоскипи, обличчя з затуленими пальцем устами — одне слово, все, що з нього витесують.

— Як це — все, що з нього витесують? — не зрозуміла мати, дивлячись то на сина, то на чоловіка. — Виходить, усе це прибуває з Італії сховане в мармурі, а вони володіють мистецтвом добувати його звідти?

— Бог тобі дав язика, жінко, а, крім язика, більше нічого…

Рікардо, слухаючи їхню суперечку, ні разу не розтулив рота, хіба лише коли стромляв у нього ложку. В його вухах з мелодійним звучанням, наче концентричні кола на уявній поверхні води, розбігалися один за одним усе ті самі склади: Сі-мо-не-та.

— Я не хотіла сказати, що художник добуває з мармуру, я хотіла сказати…

— Хотіла сказати! Знаю, що ти хотіла сказати!

— Нічого ти не знаєш, доне всезнайко! Отой італієць, мармурник, приїхав одинаком, узяв собі дівчину звідси, і від цього шлюбу народилася мати Сімонети, а це свідчить про те…

— Що так само, як мармур, жінко, достоту так самісінько, як ото мармур несе в собі фігури, що їх видобував скульптор своїм різцем і молотком, отак і люди передають із своєї крові й життя своїм дітям…

— І… — почав був Рікардо.

— Що ти хотів сказати? — спитав батько в сина.

— Та нічого…

— Це він через ту демонстрацію мовчазний і в поганому настрої, не розбереш його…

«Ой мамо, мамо, коли б ти знала, що в твого сина на серці».

— Знаєш, жінко, скільки клопоту завдає їм ота демонстрація. Ти не можеш собі уявити, скільки в них турбот перед скорботною п’ятницею…

— Найтяжчий гріх…

— Скажімо, газета…

— Газетка, — поправила мати.

— Нехай газетка, але вона коштує великі гроші, мамо, — в розпачі озвався Рікардо.

— Само собою, синку… Не вичитуй матері за те, що вона не знає, скільки коштує та газетка, набрана звичайним шрифтом на одному аркушику.

— Зате я знаю, скільки вона коштує. Оця сивина в мене з'явилася, поки я випрошував у тебе гроші, щоб заплатити за роботу карикатуристові…

На солодке були смажені яєчні жовтки в кокосовому сиропі. Їли мовчки. Після того як було з’їдено шість традиційних страв, почувся важкий віддих батька і брязкіт тарілки, що її відсунула мати.

Зайшов песик і, повештавшись, уклався спати. Він прибіг з кухні, де йому давали їсти, щоб не набридав під столом.

— Це Шалений Мурах, — мовив Рікардо, підводячись, коли служниця доповіла, що його просять до телефону. — Слухаю, це ти, Мурашко? Так, чоловіче, так… моя стаття про Ганді… Так, так, уже почав… А тепер послухай, старий… Так, Ганді… так… Я ще хотів тебе спитати… Так, так, Мураху, послухай… Скажи, у тебе в бібліотеці немає… Алло! Алло! Ні, ні, у мене є все про Ганді. Я тільки хотів тебе спитати, чи немає в тебе книжок з кольоровими ілюстраціями про італійських художників.

І після паузи:

— Ой, як це добре! Біжу до тебе — хочу подивитися. Скоро, скоро буду!

Поклавши трубку, він забіг до своєї кімнати, вдяг піджака й мерщій подався на вулицю. У якого ж це художника епохи Відродження він бачив Сімонету?

XI

Вийшовши, чи, точніше, вибігши з дому, Рікардо помчав вулицею. По дорозі зустрів Трояно Монтемайора і був такий вражений, аж мало не вигукнув: «Боже праведний, хлопче, ти з цього світу чи з того?» Вони не зіткнулися тільки тому, що один із них мчав швидко, мов блискавка, і очі його світилися голодом по італійських жінках, а другий ступав поволі, білий, мов привид, бо встав з ліжка з температурою, щоб виконати доручення комісії по оздобленню університету до дня демонстрації.

— Не можу я піти з тобою, старий кудланю (хворий таки справді добряче заріс), не можу, — вперто відмовлявся Рікардо. — На мене чекає Шалений Мурах. Я оце щойно переговорив з ним по телефону, і якщо вчасно або й зовсім не з’явлюся, він лаятиме мене на всі заставки за непунктуальність, матір усіх ваших вад.

— Та ходім зі мною, — наполягав Монтемайор. — Я з машиною, — якщо хочеш, ми спершу заїдемо до Шаленого Мураха. Там ти вибачишся, і ми поїдемо у справах.

— А куди ти хочеш поїхати?

— На край світу, тобто на вулицю Сан Буенавентура.

— У тебе жар?

— Так, але…

— То чого ж ти їдеш у таку далеч?

— Повинен розшукати одного чоловіка, який робить гірлянди з соснових шишок і глиці у вигляді гусениць. Ними прикрашають…

— Але ж мені треба було… — і не доказав решти: подивитися на італійських жінок.

— Справа накриється, Різниче, якщо ти не поїдеш зі мною. Я тебе прошу, бо хочу, щоб ти вів машину. В мене в голові паморочиться: я потай випив подвійну дозу хініну, щоб бути здоровому до демонстрації, а тепер у мене перед очима мелькають іскри, і я не можу тримати керма.

Тантаніс пошкріб голову і врешті погодився.

— Гаразд, тоді їдьмо до Шаленого Мураха; скажу, щоб не чекав мене.

— Зробиш, що мав у нього зробити, й поїдемо далі.

— Ні. Я тільки скажу йому, що не…

— …що не будеш займатися сьогодні журналом, — доказав за нього Тройо. — Знаю, старий. Знаю про журнал. І не розказуй мені, що цей навіжений працює на демонстрацію.

Сіли в машину. Трояно, блідий, нестрижений, зарослий щетиною, тримав ключі. Рікардо взяв їх у нього, щоб завести двигуна.

— Дивись, щоб Мурах не став тобі читати…

— Та ні, чоловіче, я тільки скажу, що ми відкладемо на інший день те, що мали зробити сьогодні.

— Щось ти, Різниче, крутиш: усе якісь таємниці. Можеш зійти, коли вже так не хочеш їхати… Але чому ти мені не скажеш прямо, що збираєшся співробітничати в журналі і що також став інтелігентом?

Машина спинилася в кінці провулка Адміністрадор. Тантаніс вийшов і подзвонив у двері свого приятеля, котрий появився в них власного персоною.

— A-а! Ну, то як справи, хлоп’ята?

— Знаєш, я прийду іншим разом, Мураху, — став пояснювати Різник, — а тепер ми з Трояно їдемо в одне місце…

— Мені теж нема чого робити, — урвав його Мурах. — Заждіть хвилиночку, і я поїду з вами.

І вони поїхали втрьох за місто. Тантаніс сидів за кермом, Трояно Монтемайор напівлежав, відкинувшись на подушку заднього сидіння. Шалений Мурах, що вмостився поруч з Тантанісом, не міг усидіти спокійно. Зводився з сидіння, подаючись уперед, повертався поговорити з Тройо, вистромляв голову крізь віконце, нагинався, торкаючись пальцями черевиків, підіймав руки й упирався пучками довгих і кістлявих пальців у стелю машини.

— Чуєш, Різниче, я наготував для тебе цілий стос чудових книжок. Шкода, що ти їх не побачив.

— То все через мене, — мовив Тройо. — Він не хотів їхати, але я не маю сили довести машину туди, куди ми їдемо.

— А куди ж ми їдемо? — поцікавився Мурах. — Погано, якщо повернемось запізно. Я не попередив удома.

— Воно не дуже й далеко, — відказав Різник, — але для такого хворого, як Тройо, ця поїздка не легша від подорожі на край світу. Ми їдемо на вулицю Сан Буенавентура.

— А чого ви туди їдете? — питав далі Мурах, не перестаючи крутитися.

— Та до одного чоловіка, що робить декоративні гірлянди у вигляді гусениць, — озвався Тройо.

— Ну що ж, Рікардо, зайдеш до мене іншим разом. Можу тебе запевнити, що ти рота роззявиш. Є кілька мадонн Белліні, є Анджеліко, дві-три непорочні діви Філіпо Ліпні та Рафаелева Форнаріна. Останню я поклав окремо, бо від неї, старий, ти збожеволієш.

Трояно вдавано кашлянув позаду, натякаючи на те, що він нещодавно говорив про перетворення Тантаніса на інтелігента.

— А нехай тобі, Тройо, з твоїм кашлем, — відмахнувся Тантаніс.

— Хіба ж я винен, що на мене напав такий кашель?

Мурах не переставав крутитися, то обертався до заднього сидіння, де знеможено напівлежав Тройо, то подавався вперед, то вимахував руками, то стромляв пальці між коміром сорочки й потилицею.

— Ніколи б не подумав, — торохтів він, — що хтось із факультету права може зацікавитися італійським живописом, із факультету, де зібралися самі казуїсти, дурні, прагматики, буквоїди… Ну скажи, Різниче, що спільного між італійським живописом і Ганді?

Запитання лишилося без відповіді. А всяке запитання без відповіді злітає, мов херувим. Через це так багато херувимів у царстві небеснім. Автомобіль мчав повз придорожні стовпи й халупи, полохаючи курей, викликаючи собачий гавкіт. Їхав мимо запряжених биками возів, навантажених кукурудзою, барвистою черепицею, мішками з вапном.

— Тройо подумав, ніби я їду до тебе, Мураху, в справі, пов’язаній з демонстрацією, — сказав Різник, — і його це здивувало — правда, Трояно, тебе це здивувало? Адже всім відомо, що Мурах не з тих… ну, не демонстрант.

— Він інтелігент.

— Не тому, що інтелігент, — відказав Мурах, повертаючись до Монтемайора, — а тому, що я не можу терпіти блазнювання. Після того, як я прочитав Шекспіра, блазні видаються мені людьми, які, замість сміятися, плачуть кров’ю. І саме це ми, студенти, робимо тепер…

— О-ре-мо, сказала муха на розі у вола, — вигукнув Різник.

— Робимо — сказав і ще раз повторюю, — наїжився Мурах, — бо хоч мені це й не подобається, я солідарний з усім, що стосується демонстрації, піду на демонстрацію в маскарадному костюмі і нап’юся…

— Але ж наше покоління, Мураху… — почав був Тройо.

— Наше покоління, — урвав його Мурах, — випускає останній дух.

Він говорив і знай крутився, звертаючись то до Тантаніса, що сидів за кермом, то до Монтемайора, який на задньому сидінні курив, припалюючи одну сигарету від одної.

— Це найблискучіше покоління, — мовив Різник.

— Не заперечую, — погодився Мурах, — але від певного часу воно уникає деяких проблем.

— Не кажи… — хотів був утрутитись Трояно, але Мурах провадив далі:

— І не тільки уникає проблем, а й грає в кота-мишки з дійсністю.

— Приїхали, — урвав їх Тантаніс. — Тепер, Трояно, трохи поворушись — піди спитай у тих жінок, де живе той тип, якого ти шукаєш.

— Та це десь тут, в одному з цих будинків, — сказав Трояно, вибираючись із автомобіля, й попрямував стежкою, що вилась попід старими вербами.

Коли Тройо пішов, Мурах стиха озвався до Різника:

— Пробач, але твій шуряк — дурень.

— То в нього лице дурне.

— І голова так само.

— Можу тобі сказати, що твої зауваження проти демонстрації змусили його замовкнути. Я сам бачу, що він відсталий. Ніхто з нас не відмовить тобі в слушності, Мураху: народна трагедія незмірна.

— А ми сміємося, влаштовуємо святковий карнавал, щоб її забути. Ми подібні до людей, що сміються, бачачи кошмари.

— Або до чоловіка, якого забрала до лікарні «швидка допомога» з ножем у серці. Щоразу, коли його питали, чи болить, він відповідав: «Так, коли починаю сміятися…»

— Поки нема Тройо, скажу тобі одну таємницю, — мовив пошепки Тантаніс. — Я познайомився з дівчиною-італійкою, схожою на одну з тих мадонн, і тому хотів подивитися… Тс-с! Поговоримо іншим разом.

— З італійкою? — встиг спитати Мурах і завертівся що дужче, навіть спітнів — така його взяла цікавість.

— Не чистої проби, але італійського походження, — відповів Різник і, звертаючись до Тройо, спитав: — Ну то як, уладнав свою справу?

— Так, але, щоб виконати замовлення, йому доведеться мобілізувати всіх своїх синів, а їх у нього — одинадцятеро. Уся сім’я, — мовив Тройо, забираючись у машину й опускаючись на заднє сидіння, — тільки те й робить, що нанизує гірлянди,

— Нове виробництво, — зауважив Мурах.

— Паскудна робота, але куди їм подітися: з чогось же мають заробляти на прожиття, — відказав Трояно.

— Виробництво гірлянд-гусениць, — докинув Різник. — Так свого часу з’явилося виробництво чунь із автомобільних шин. Або виробництво «жучків».

— Виробництво чого? Жучків?

— Мурах наче щойно приїхав з-за кордону, — вигукнув Монтемайор. — Стільки вивчати нашу дійсність і не знати нашої молодої промисловості! «Жучок» — це пристрій, який вставляється в електролічильник, щоб той не крутився. Це виробництво тепер процвітає.

— Якщо ви вільні, — запропонував Мурах, котрий не міг усидіти на місці, повертався на всі боки, — зайдімо до мене: я вам покажу естампи.

— Не можу, в мене багато роботи, — відповів Рікардо. — Але якщо Тройо хоче, то я залишу вас тут.

— А що ти маєш робити? — спитав Мурах.

— Мені треба забрати мішок стружок, який я замовив на тартаку Іполіто Фанхуля.

— Ми поїдемо з тобою, — сказав Мурах: оте «Фанхуль» звучало дуже по-італійському, і він уже ладен був кинути все, щоб тільки побачити на власні очі красуню, про яку йому щойно розповів Різник.

— Не варто їхати туди, бо в нього, — Тантаніс кивнув на Тройо, — знову почнеться кашель від стружкового пилу.

— Інтелігентний кашель, твоя правда, Різниче.

— Не інтелігентний, а сухотний. — Він сказав це грубо й злісно (його дратувало слово «інтелігентний»), але одразу ж схаменувся: Тройо справді був хворий, блідий, схожий на кістяка.

— Швидкоплинні сухоти, — здобувся Тройо на жарт і засміявся холодним, сухим сміхом.

Мурах збагнув обстановку й сказав:

— Це жарт, Монтемайоре, це жарт. Заїдьте до мене (Мурах часом звертався до того на ви), подивитесь естампи.

— Дякую, я краще поїду додому. Різник мене відвезе. Він мені теж пропонував…

— Нічого я тобі не пропонував.

— З тобою не можна пожартувати, — відказав Трояно, — спалахуєш, мов сірник.

— Ти надто добре знаєш, як я дратуюся, коли мене обзивають інтелігентом.

— Дайте мерщій визначення слову «інтелігент», — вигукнув Мурах, вертячись туди і сюди. І сам собі відповів: — Це той, хто надолужує втрачене за допомогою слів, щоб завершити втрату.

Шалений Мурах лишився вдома. Тройо, доклавши зусиль, пересів на переднє сидіння поруч із Різником, і машина помчала до центру міста, де стояла резиденція фамілії Монтемайор-і-Гуаль.

Тройо позіхнув і, долаючи лінощі (ледарство свого класу, помножене на хворобу), мовив:

— Якось, бувши у мене вдома, ти сказав, що маєш план…

— План? Що за план? — спитав Рікардо.

— Та щодо дядька Рамона… Забув?

— А-а…

— Щоб дядько Рамон не фігурував на возі «Жахи християнства». Ти сказав, ніби маєш якийсь план, от я й хотів спитати, в чому він полягає.

— У чому полягає?

— Не клей дурня! Якщо в тебе немає ніякого плану і ти сказав тільки, щоб викрутитися…

— Маю план, але це таємниця…

— А я думаю, що нічогісінько в тебе немає, ти просто хочеш піддурити мене. Ех, старий, і кого ти берешся піддурювати? Хіба ж то я тебе просив? Тебе просила Ана Хулія. А ти вирішив собі уникати мене, доки скінчиться демонстрація і все пов’язане з нею. Мама й сестри боляче переживають приниження дядька Рамона, а ти, старий, і носа не показуєш. А ти ж багато чого можеш…

Коли Тройо вийшов з машини, блідий, згорблений, сама шкіра та кості, Різник палко обійняв його, намагаючись полегшити біль від рани, завданої йому словом «сухотний», — хоч Тройо сам був винен, бо мав би знати, як шаленіє Рікардо, коли його називають інтелігентом.

— Даю тобі слово честі, що план є: дядько Рамон не стоятиме на возі, але більше в мене нічого не питай.

— Якщо тобі потрібна машина привезти стружки, то бери, — сказав Трояно і, мабуть, подумав, що тими стружками напихатимуть фігуру дядька Рамона, бо не знав, що вона була вже давно готова й стояла під замком, ключ від якого лежав у Тантанісовій кишені.

— Дякую. Візьму. Адже ти знаєш, яка марка автомобіля для мене найкраща. «АД» — автомобіль друга.

XII

Він ще встигне поїхати по стружку (по оті великі, але майже невагомі мішки — мабуть, саме тому прозвано Стружкою одного з університетських професорів, який вважав себе корифеєм мудрості), по стружку він ще встигне. А зараз в товаришевому автомобілі — до Матісано, до оселі Сімонети. А може, то було тільки видіння? Небесне диво, що спустилося в господу, де виготовляють Іуд? Чи могла бути реальною така істота в такому місці? Ні, не могла. Вона являлася йому вдосвіта, вдень, увечері — о будь-якій порі. Нереальна, але зрима. Омріяна й жадана. Жадана для всіх, хто побував поруч із нею, у її світі — світі чудес.

Майстер вийшов відчинити йому з позолоченими руками. Пальці й нігті були в золоті. Прочинив двері, сперся ліктем на засув, наполовину вихилився надвір.

Хто б це міг прийти о такій пізній годині? Наївний чоловік, не знає того, що в його домі, з такою донькою, години перестали існувати. Тут плинув позолочений час, новий золотий вік. Хіба в нього самого руки не в золоті? Хіба він сам не ходить у золотих рукавичках? Хіба не бог оцей золотоносний метелик, що переносить золотий пилок з однієї істоти на іншу й часом відкладає його так багато, що народжується Сімонета?

— Пробачте… пробачте… Я саме золотив і не можу вам подати руки, — забідкався художник, показуючи несподіваному гостеві свої позолочені пальці.

— Що ви, що ви, це я повинен просити у вас пробачення…

— Заходьте…

— Дякую. Але ж ви працюєте.

— Атож, золочу, а із золотом, знаєте, не можна працювати коли заманеться: треба відповідну температуру й вологість і щоб повітря було чисте.

— І як же ви вгадуєте, коли настане цей момент?

— За биттям пульсу, відчуваю носом і всім тілом.

— Та ви працюйте, — сказав Тантаніс, — за мене не турбуйтесь: я почекаю, поки ви скінчите.

— З вашого дозволу… Бо, знаєте, коли починаєш золотити, на половині кидати не можна.

— Я думав, це робиться золотим порошком.

— Ні, пластинками, та такими тоненькими, що вони рвуться від найменшого подмуху. Коли золотиш, доводиться зовсім не дихати, як ото коли пірнаєш під воду.

— Я зачекаю, працюйте.

Як йому пощастило з оцією позолотою! Доки Матісано скінчить покривати золотими пластинками крила вкляклого ангела чи ще там щось, прийдуть Сімонета і її мати. Судячи з тиші, в домі, крім майстра, нікого не було. От він і зачекає, доки вони повернуться.

Побути тут, де живе вона, в атмосфері, температурі її господи! Кохання — це душі позолота, що також потребує певної атмосфери й температури. Тож він побуде тут, вкриваючись золотим пилком Сімонетиної краси! Вдихатиме трепетними легенями повітря цього інтер’єра, котрий без неї був тільки символом її відсутності!

Заглибившись у такі роздуми, він помалу став перейматися враженням, що його тіло лише доповнило умеблювання Сімонетиної кімнати. Як стілець, канапа або комод. А що там у неї в спальні? Ото якби можна було туди зайти!

Десь далеко, ген-ген далеко майнув перед його зором тартак Іполіто Фанхуля і ряди мішків, напханих стружками. Він має по них поїхати. Там на нього чекають. Обурився на себе за ниці думки. Сидіти в цьому осяйному храмі й думати про туго натоптані, але невагомі лантухи, про пахучі кучеряві стружки. Стружки такі схожі на золотаве жіноче волосся… На водоспад волосся, що струмує по плечах Марії Магдалини, такої гарної, але трагічно-сумної… Краса біблійних іудейських жінок… Який контраст між отими пишноволосими красунями й дівчинкою, що через неї він сидить тут мовчазний, ніби здерев’янілий, де від нього залишилися самі тільки очі, щоб споглядати речі, які бачила вона, які жили разом з нею. Ось дзеркало… Він уявив, як там з’являється образ Сімонети, як виходить вона з цього дзеркала, ніби з осяйних дверей. І в цьому нічого дивного… Так воно й має бути… Чом би їй справді не виходити із дзеркала. І все тут просякло її пахощами… Пахощами шитва… учнівських зошитів… гумки… чорнила… волосся, вимитого дощовою водою.

Час минав, але для нього він зупинився. Подивився на годинник… Годинник показував зовсім не те, що йому хотілося б. Бувають у житті моменти, коли годинник показує зовсім не те, що вам хочеться.

А що, коли художник скінчить золотити, а Сімонета з матір’ю не прийдуть? Куди ж це вони могли піти? Як далеко? І чи скоро повернуться?

Майстер ходить довкола своїх ангелів нечутно, мов голуб, і знай золотить. А вона не повертається. І годинник невблаганно відлічує хвилини.

До кімнати вскочив кіт. Потягся. Кігті, пишні вуса, лискуча шерсть. Задоволено нявкнув — відчувалося, що він прийшов до себе додому. Рікардо покликав його. Хотів погладити. Провести рукою по мідно-рудій шерсті. Чи не облизав цей звірюга з себе позолоту і тому тепер такий мідно-червоний?

— Вас турбує кіт? — почувся голос Матісано, але Рікардо був такий далекий від довколишніх подій, поринув у таке забуття, що аж весь пересмикнувся, ніби замість звуку слів його вдарило у вуха електричним струмом. — Тпруськи! — крикнув Матісано, плеснувши в долоні, щоб налякати кота. — Ану геть звідси! Котяча шерсть літає всюди, — пояснив він, — і це дуже небезпечно: котяча шерсть у позолоті — все одно, що шерсть нечистого в крилах ангелів, які завжди стоять на чатах при святих таїнствах.

— Буде коротке замикання, — мало не сказав Тантаніс, що на все дивився з атеїстичної точки зору, але майстер не дав йому й слова мовити, говорив без упину, витираючи з рук позолоту ганчіркою, змоченою в скипидарі, гострий запах якого змішувався з банановим ароматом лаку.

— Як це з мого боку нечемно! — знов і знов повторював художник. — Примусити вас стільки чекати.

— Пусте, не варто клопотатися: не могли ж ви урвати свою роботу на половині, щоб усе пропало. Це я повинен вибачитися, що зайшов без попередження. Хотів дізнатись, як там мої Іуди.

— Я вже почав їх робити. Не турбуйтеся.

— Треба, щоб бодай один із них був метр вісімдесят на зріст.

Матісано щось прикинув подумки, водночас повторюючи, мов автомат:

— Метр вісімдесят… Бодай один… А чому не обидва? Адже це не важко — зробити довшими ноги.

— Тим краще, тим краще.

— Звичайно я роблю Іуд куди менших на зріст — метр сорок, метр п’ятдесят. Достоту не знаю, але, на мою думку, Іуда був не вищий від Ісуса. До того ж їх і так ставлять високо — на дахах або карнизах будинків, тож робити їх довготелесими немає потреби.

— Тому я й прийшов, не попередивши вас заздалегідь. Мені здалося, що про розміри я вам нічого не сказав… — І, не в змозі стриматись (адже те, що на серці, так і проситься на уста), запитав: — То вас покинули самого?

— Як бачите.

— Пішли гуляти? — насмілився запитати Рікардо.

— Та гуляти, якщо так можна висловитись про мою дружину. Улюблене місце її прогулянок — цвинтар.

— Тужить за кимось із родичів?

— Тужить за втраченими грошима. Там стоїть сила-силенна пам’ятників і надгробків роботи мого тестя, за які йому не заплатили. Прийшовши на кладовище, вона, бідолаха, щоразу їх перелічує і прикидає, скільки б ми мали, якби ці багатії заплатили нам бодай частину. І крім того, вона там тішиться видінням батькових рук: каже, ніби бачить, як його руки з молотком і різцем пурхають, мов ті голуби, довкола його витворів.

— Скільки в людях того марнославства, — зауважив Тантаніс, — замовляють мармурові надгробки, не маючи чим платити за них.

— Та ще й з каррарського мармуру. Багатії визнають тільки каррарський мармур, вважаючи, що їхній мертвий родич образиться, коли поставити йому пам’ятник із місцевого. А як надгробок або пам’ятник поставлено, то знімати його не можна — заборонено законом.

— Вік живи, вік учись, — мовив Рікардо.

— Багато людей ходять на цвинтар не до родичів, а до боржників. Моя якось зустріла там одного лікаря і слово за словом розповіла йому, скільки її грошей стоїть у вигляді скульптур на могилах, на що лікар відповів їй: «Знали б ви, скільки моїх грошей тут лежить, сеньйоро. Ось цей, оцей і отой, — і він показав їй на кілька мавзолеїв, — повмирали, не заплативши мені за лікування».

— Не вельми схвальна рекомендація для медика, — засміявся Рікардо і, змінивши тон, запитав: — То ви, мабуть, через це перестали працювати з мармуром?

— Ні, ні, зовсім не тому. Якщо один із десяти й не заплатить, то, правду кажучи, збитки завжди можна покрити за рахунок тих дев’яти, які платять. Не тому. Мармуровий пил дуже подразнює слизову оболонку, і в мене завжди був нежить і боліло горло. Найняв собі помічників, однак…

— Краще розмальовувати горщики, виготовляти святих угодників та Іуд, — резюмував Тантаніс.

— І святих угодниць, — докинув майстер, потираючи руки.

— Ну, то я йду, — мовив Рікардо, підводячись зі стільця.

— Так скоро? Може, чогось вип’єте? — запропонував Матісано, якого Рікардо досі гаразд і не роздивився, бо першого разу, коли зайшов сюди, не міг відірвати погляду від Сімонети, а сьогодні весь час думав про неї, викликав в уяві її образ. Тому він фактично оце вперше уважно подивився на художника.

Дивний якийсь чолов’яга: не те щоб дуже низенький, але й не високий, худий, наче скіпка, ходячий клубок нервів. Він не рухався, а корчився. Ходячи, високо підкидав коліна, черкаючи одним об одне. Обернувшись до Тантаніса спитати, чого той воліє, вермуту чи коньяку, крутнувся, мов танцюрист.

Приніс уже налиті келихи й сів перед Рікардо, котрий знов опустився в крісло. Майстер раз у раз клав гостеві долоню на коліно й крутив закинутого назад головою на довгій шиї.

— А якої марки ваша машина?

— Найкращої з усіх, — загадково відповів Рікардо, — марки «АД».

— Це якась нова марка — я такої не чув.

— Та ні, не нова. Вона існує, відколи існує автомобіль.

— «АД»… — повторив майстер, гладячи спітнілою долонею коліно Рікардо й дивлячись порожніми очима. — А що воно означає, оте «АД»?

— Автомобіль друга, — пояснив Рікардо, — Найкраща марка.

— Нумо проїдьмося, коли маєте час, — запропонував майстер, та так несподівано, що спантеличений Рікардо сам незчувся, як ствердно кивнув у відповідь головою.

Сидячи за кермом і відчуваючи, як притулилося до його ноги майстрове стегно, Рікардо тішив себе думкою, що десь на цих вуличках вони можуть зустрітися з Сімонетою та її мамою.

— От було б добре, якби ми їх зустріли! — вихопилося в нього несамохіть.

— Кого? — здивовано спитав Матісано, що, судячи з вигляду, був дуже задоволений зі своєї прогулянки в такій гарній машині з таким приємним клієнтом.

— Та вашу дружину й доньку.

— Вони нам зіпсували б усю прогулянку. Моя жінка мов та сорока, а моя донька — хе-хе! — така гарна, що всі на неї витріщаються.

— Пробачте, але… — Рікардо не хотів видатись грубим, проте не міг же він їхати до Фанхуля по стружки з оцим кумедним типом. — Трошки проїдемось туди й назад, бо машина чужа і я повинен її скоро повернути.

— Як бажаєте. Проїдьмо повз іподром. Там так гарно сідає сонце.

«Доки сонце сяде, ти в мене висядеш просто на дорогу», — подумав Рікардо, якого вже так і поривало відчинити дверцята й витурити нахабного майстра. Але хто тоді зробить йому Іуд, а без Іуд його план вирятувати дядька Рамона від привселюдної ганьби полетить шкереберть. І вже годі буде чимось зарадити. Отже, треба терпіти присутність цього суб’єкта, терпіти його стегно, натяки, загравання. Рікардо кусав собі губи.

І як це він нічого не помітив, коли художник заходив до них і мав розмову з його батьками? Нічого не зауважив і тоді, коли приходив до майстра сам — замовляти другого Іуду і вдома були його дружина й Сімонета.

Порятунок! Знайома дівчина. Різко загальмував, звернувши до тротуару, де та йшла. Пізнавши його, дівчина підступила до машини.

— А, це ти, Рікардо…

— Радий бачити тебе, Мечес!

— І я тебе, Рікардо.

— Ось познайомся з великим художником.

— Великим? Ваш друг перебільшує, сеньйорито, перебільшує.

— Дуже рада, сеньйоре, — мовила дівчина, подаючи руку Матісано.

— Куди прямуєш? — спитав Тантаніс.

— Та… йду…

— Це таємниця?

— Та ні, Рікардо, ти ще подумаєш хтозна-що. Просто вийшла з дому й іду навмання.

— Ну, коли так, то сідай у машину, проїдемось до іподрому.

— Дякую, але…

— Ніяких «але». Трошки подихаємо свіжим повітрям.

— Ти гадаєш, його бракує тут?

— Сідай без зайвих розмов.

Мечес умостилася на задньому сидінні.

— Ну, як там Ана Хулія? — запитала вона, припалюючи сигарету.

— Усамітнилась і говіє.

— Та я про це чула, — весело засміялася дівчина. — Але чом би їй не прислати з отих своїх святих емпіреїв хоч якоїсь вісточки: скажімо, листа або телеграми?

— Вона ревно молиться, і їй немає коли про нас думати. Обов’язок перед церквою, Мечес, обов’язок перед церквою.

Коли дівчина сіла в машину, художник відразу змінився. Це був знову той самий Матісано, з яким Рікардо познайомився у себе вдома з яким розмовляв нещодавно в присутності його дружини й Сімонети. Він говорив тепер нормально, перестав загрібати повітря руками, манірно перебирати пальцями, крутити головою на довгій шиї й водночас невинно лупати очицями, удаючи з себе втілення непорочності.

— Там, біля іподрому, живе Сорока, — мовила Мечес, котра говорила скрадливо, ніби ковтала одне слово за іншим.

— Еге ж, десь там, — машинально повторив Рікардо, який не стільки прислухався до слів дівчини, скільки стежив за поведінкою Матісано.

— Він усе такий же іпохондрик?

— Здається… Тому й живе біля іподрому.

— Фе, який невдалий дотеп, — скривилася Мечес. — Отже, ви, сеньйоре, художник? — повернулася вона до Матісано.

— Тільки скульптор, — відповів той без жодної пискливої нотки в голосі.

«Навіть голос змінив у присутності Мерседес», — по-думки відзначив Рікардо.

— Але ж у нас скульптор…

— Ото ж бо, — урвав її Матісано. — Тому я скульптор святих образів.

— А от, скажімо, коли ви різьбите Христа, ви йому молитесь?

— Йому моляться, сеньйорито, мої різці та зубила…

— Він — також робить… — втрутився Рікардо, бажаючи пояснити Мерседес, як він опинився в машині з оцим суб’єктом.

— Та то я роблю, щоб заробити на прожиття.

— Що ж ви робите? — зацікавлено спитала дівчина.

— Горшки, — відповів майстер.

Рікардо аж пересмикнуло. Відповідь художника, замість пояснити, все заплутувала.

— Горшки та Іуд. Це той, що робить Іуд, яких виставляють у суботу перед Великоднем! — рішуче пояснив Тантаніс, котрий боявся гострого, мов жало, язика Мерседес.

— Отже, ти виставиш Іуду на своєму будинку. Вітаю тебе. Знаєш, як потішно, коли натовп його шматує. Сподіваюсь, ти мене запросиш на це видовище. Присягаюся, що прийду в мантильї, з віялом, і прошу надати мені місце на балконі.

— Я роблю їх, — сумно мовив Матісано, — а народ їх шматує.

— Своєрідний вияв протесту, — сказала Мечес. — Народ шматує не Іуду, а в його образі…

— Всіх тих, кого хотів би так само роздерти на клапті, — підхопив Рікардо.

— До речі, Рікардо, як ідуть приготування до демонстрації?

— Ідуть як належить, проте я нічого не знаю, бо не входжу до комітету…

— Не вигадуй. Мене не одуриш. Ти в комітеті, і я можу навіть сказати, в якій комісії. Хочу тебе щось запитати… Але ні. Краще потім… Я знаю — ти в комісії возів.

— Уперше чую.

— У мене інформація з найвірогідніших джерел.

— Урядових?

— Іди к бісу! Одне слово, у мене є «вухо».

— Казали люди, що чули від тих, що бачили…

— Як мерці сміття возили, Рікардіто.

Обоє засміялися й далі їхали мовчки. Залишилися позаду асфальтовані вулиці, й машина, підстрибуючи на грудках, що з тихим шурхотом розсипались під колесами, почала жувати сухе листя в чотири роти з гумовими зубами. Окрім шарудіння товстого золотавого килиму опалого листя та шуму вітру в гіллі сосен, кипарисів, акацій і евкаліптів та по глибоких сусідніх ярах, чутно було саму тільки тишу. Безмовну тишу.

Перш ніж завернути назад до міста, Рікардо спинив машину. Згадав Сімонету — на тлі мідно-золотих барв осіннього сумного краєвиду її весняне личко здавалося ще ніжнішим. А що коли не їхати по стружки, а набрати замість них повну машину сухого листя?

Місто запалювало вогні. Мечес вийшла неподалік свого будинку, біля крамнички, де продавали сигарети, й майстер розійшовся знову. В його голосі пробилися знайомі верескливі нотки, він крутився, ніби сидів на приску, і знай тулився до Рікардо.

Мабуть, вважає себе великим спокусником, подумав Різник, люто тиснучи на акселератор. Машина не їхала — летіла. Люди. Автомобілі. Перехрестя. Свистки поліцаїв. Нехай наздоганяють, якщо хочуть. Будуть гарні автоперегони. Тепер годинник змагався з акселератором. Рікардо так і поривало відчинити дверцята й викинути цього типа з машини — нехай би потім збирали те, що від нього залишиться, по всій вулиці.

Але хто ж тоді зробить Іуд? А без цих манекенів, без цих зловісних вищирених опудал йому годі здійснити свій план. Не буде ким замінити на возі «Жахи християнства» дядька Ани Хулії, не буде кого виставить на даху будинку, щоб підтримати родинну традицію.

Він рвучко спинив машину. Майстер ударився лобом об вітрове скло. Ще трохи — і розбив би собі голову.

— Стукнулись? — виклично спитав Тантаніс.

— Та дрібниці. Маленька гулька. Не турбуйтеся. Це я роззява: не помітив, що ми вже біля дому. Заходьте.

— Дякую. Мені пора.

— Іще приїдете?

— Приїду по Іуд.

— Двері цього будинку завжди для вас відчинені і його господар до ваших послуг… До ваших послуг… — аж проспівав художник від надміру почуттів.

Коли Рікардо зрушив машину з місця, у дзеркалі навпроти майнула постать Сімонети. Йому здалося, що в дверях будинку з'явилась і зразу зникла та сама дівчина, яку він споглядав, затамувавши подих, на картині «Весна» Боттічеллі.

— Тату, отой чоловік, що робить Іуд, якийсь трохи чудний, — сказав Рікардо батькові, коли повернувся додому.

— Чудний? — зиркнув на нього батько, тримаючи люльку в руці. — Маєш рацію: кривляється, мов жінка. Та нехай собі кривляється — художник він непоганий.

— Так, так… — Грунт був слизький, але Рікардо підбадьорився, зауваживши, що батько повів розмову без лицемірства. — Він таки справді чудний. У ньому ніби злилось двоє людей. У присутності жінок цілком нормальний, а коли залишається сам на сам з чоловіком…

— Мені не подобається, що ти часто до нього заходиш.

— Тату! — запротестував Рікардо.

— Та я жартую, синку. Знаю, ти туди ходиш через Іуд. І ще, — дон Северо приплющив око й пахнув хмаркою диму з люльки, — хе-хе! — через його дочку, як там її звуть?

— Сімонета.

— Еге ж, Сімонета. І от хлопчикові майбутній тесть видався трохи чудним. — Старий Тантаніс засміявся на всі свої вставні зуби — він був чоловік з гумором — і докинув: — Проте жити тобі не з тестем… ха-ха-ха-ха…

Зайшла дружина, і дон Северо урвав свій розкотистий сміх.

— Мабуть, сталося щось серйозне, а ти регочеш, — мовила вона. — В Рікардо такий заклопотаний вигляд.

— Та нічого особливого, мамо. Я трохи перевищив швидкість на машині Монтемайора, і якщо поліція записала номер, йому можуть бути неприємності.

— То це тому реготав твій батько?

— Ну, я йду до себе. Якщо мене хто питатиме, то я там. — І, поцілувавши матір у лоба, Рікардо вийшов.

На устах у нього залишився солодкуватий присмак. Присмак поту цього ніжного й величного для нього лоба.

— Чого це ти так весело сміявся? — спитала дружина, коли двері за Рікардо зачинилися.

— Та наш синочок мене насмішив. Уяви собі: приходить і розповідає, що був ще раз у Матісано. Давав тому розміри Іуд.

— Щось я не можу втямити, навіщо йому два Іуди. Не можу — і край. То, ти кажеш, він ходив давати майстрові розміри?

— Еге ж, а тоді прийшов і каже мені, що той чоловік якийсь чудний. Ото я й сміявся.

— Чудний?

— Ну, а мені здалося — тільки здалося, стверджувати не буду, — що твій син накинув оком на його доньку.

— На Сімонету? Але ж мені казали, ніби він щотижня ходить до Монтемайорів, до отієї, як її, Ани Хулії.

— «Ота, як її» можна казати про якусь убогу дівчину, а не про доньку Монтемайорів-і-Гуалів.

— Найгірше, що вона має отого дядька на ймення Рамон. То не Рамон, а справжній лютий Нерон. Страшний чоловік, як розповідають служниці.

— Що правлять у тому домі за газету.

— Кажуть, ніби той дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль справжній катюга. З рота в ньогобурхає полум’я, а ходить він з двома револьверами, — один спереду, другий ззаду, — і з канчуком у руці…

— Ну й свати будуть у нас!

— Свати?

— Аякже, коли він ожениться…

— Ожениться, Северо? Хай і не думає! Хай спершу закінчить своє навчання. А то — бачили таке!

— Я ж не кажу, що він уже жениться, — мовив чоловік, старанно натоптуючи люльку. — Я лише про те, які в нас будуть свати, коли твій син ожениться. Якщо Рікардо візьме Сімонету, — говорив він, сміючись, — то мені, старенькому, треба буде остерігатися свого свата; якщо ж твій син одружиться з Монтемайоровою, то тут уже небезпека загрожуватиме тобі — з боку дона Рамона.

— Іди ти к бісу!

— Та я не в якомусь поганому розумінні, а тільки про те, що оскільки тобі пальця в рот не клади, а Рамон — це лютий Нерон, озброєний до зубів, а бог, як відомо, — це гроші…

— Не блюзнірствуй, Северо, краще замовкни. Перехрести тричі рота, перш ніж маєш згадати бога.

— Ну, а якщо навіть бог — не гроші…

— Замовкни, а то тебе скорчить!

— То гроші — це таки бог. Нас і нашого сина приймають у домах отих великих панів тільки тому, що ми маємо гроші.

Не запалюючи світла в своїй кімнаті і не роздягаючись, Рікардо впав на ліжко. Він відсунув від себе подушку, зіжмакав ковдру й простирадла. Йому тисли черевики, комірець сорочки, манжети, краватка, пояс… З кожним днем наближалася мить його чорної зради… Стрілки його годинника, усіх годинників на світі наближали ті секунди, коли вдосвіта, саме тоді, коли всі смертники прощаються з життям, він викраде з воза «Жахи християнства» дядька Рамона, цей мистецький Сатирів витвір, і поставить на його місце підлого Іуду, зробленого майстром.

«Ано Хуліє, Ано Хуліє, навіщо ти існуєш на світі? — промовляв він подумки. — Навіщо ці люди, ці речі? Чому не розсиплеться воно на порох?»

Заплющив заплакані очі — і яке щастя! — перед ним відразу виник божественний образ Сімонети.

Ана Хулія невіддільна від дядька Рамона, а Сімонета — від свого татуся, що, здавалося, цілував повітря, а ходив смикаючись, наче морський коник.

Почувся автомобільний клаксон. Він залишив машину Тройо на вулиці біля свого будинку.

«Поліція, — подумав Рікардо. — Машину впізнали».

Але ні, у двері постукали, й до кімнати зайшов Шалений Мурах, несучи в оберемку альбоми та книжки з картинами італійських художників епохи Відродження.

— Я не йду до тебе, то ти сам несеш, — сказав Рікардо, підводячись на ліжку.

— Несу, несу тобі Сімонету Боттічеллі. Але нічого не покажу, доки не скажеш, як посувається стаття про Ганді.

— Та зібрав уже й матеріал, і велику бібліографію, але статтю ще треба написати. І заспокойся, бо коли ти отак крутишся, то неможливо роздивитися картини.

— Знаєш, коли я дивлюся на ці репродукції, нерви в мене зовсім заспокоюються, і я перестаю смикатися, — мовив Шалений Мурах, надіваючи окуляри й витираючи носовичком лоба, шию, руки. — Тому мені хотілося б покласти задля експерименту в якийсь мурашник один з цих естампів — отой, із Сімонетою…

— Ні в якому разі!

— А що станеться?

— Вона паралізує всіх мурашок.

— Я теж так думаю. Колись спробуємо.

— Тільки не з Сімонетою.

— А чому?

— Бо це було б те саме, що віддати її на поталу батькові всіх мурашок — Шаленому Мурахові, — засміявся Рікардо.

— Познайомиш мене з нею?

— Звичайно.

— До речі, я сподівався зустріти в тебе Тройо. На вулиці перед твоїм будинком стоїть його машина.

— Ні, то я її там поставив. Я ще повинен привезти мішки зі стружками. Треба встигнути сьогодні.

— Отож я залишаю тобі книжки й альбоми, тільки знай, що вони дуже цінні. Гляди, щоб не пропали або не забруднилися.

— Сюди ніхто не заходить.

— Служниці іноді такі неакуратні.

— Кімнату прибирає моя мати.

— Отак і в мене. — Шалений Мурах втупив у нього очі, точніше товсті скельця окулярів у тонкій золотій оправі, й урочисто додав: — Єдині спідниці, що бувають у наших кімнатах, — це спідниці наших матусь.

— Нічого з твоїми альбомами не станеться. Я їх не кваплячись перегляну, а потім тобі поверну.

— Головне, поводься з ними обережно. А тепер, якщо хочеш, я поїду з тобою по стружки.

— Гаразд, поїдемо. Але дай-но спершу гляну хоч одним оком на Сімонету Боттічеллі. В якій вона з цих книжок?

Мурах розгорнув величезний альбом, перед очима Рікардо майнуло кілька естампів і нарешті сліпуче сяйнула «Весна».

— Вже, мабуть, пізно їхати по стружки, — нараз завагався Різник.

— Ще ні. Італійці збираються у Фанхуля й допізна грають у кеглі.

— Коли так, то їдьмо.

— Їдьмо, і нехай мені не дорікають, що я, мовляв, нічого не роблю для демонстрації.

І вони вийшли на вулицю.

XIII

— Вози!

— Вози Окампо!

— Приїхали вози Окампо!

Хто з пензлем, хто з молотком, а хто зі щіткою, з якої капав клей або клейстер, — одне слово, всі, що працювали, готуючи реквізит для студентської демонстрації, призначеної на скорботну п’ятницю, з галасом та вітальними вигуками вибігли подивитися на вози Окампо. То були велетенські, наче залізничні вагони, хури на чотирьох високих колесах; кожен віз мав ще двоє маленьких поворотних коліс під передком, на якому поважно сиділи ті, що правили кіньми.

Їм дуже подобалось, коли їх називали машталірами; друга назва, «погонич», або, ще гірше, «поганяйло», була зневажлива; слово «візник» їм подобалося менше, ніж «машталір», але більше, ніж «погонич», бо більше відповідало гераклівській статурі, необхідній для того, щоб їхати возом Окампо вулицями міста.

Коли візники заїхали в двір, де малювали, ліпили, шили, пиляли, де стукали молотки, лунали прокльони, сміх та пісні, їм вказали, куди поставити вози, що вони не гаючись і зробили. Потому позлізали з передків, — усього було найнято два вози, — випрягли коней і пішли, ведучи їх за поводи, діставши перед тим у почастунок по склянці горілки.

Коли прибули вози, відразу заметушилася бригада студентів, котрі сяк-так зналися на столярній справі. На возах почали лаштувати платформи, де мали їхати фігури «Жахи християнства» й алегорична група, названа «Ссавці, пияки та грошолови».

Трохи згодом з’явилися Різник і Шалений Мурах з лантухами стружок. Рікардо поглянув на комірчину, де зберігались опудала. Ніхто туди не міг зайти. Ключ був у нього. Несамохіть помацав рукою кишеню. Ключ до всього його задуму… Його мучили докори сумління, що він має замінити дядька Рамона, майстерний Сатирів витвір, одним з Іуд, замовлених майстрові. Він здригнувся. Ні, навряд чи це йому вдасться. Сатир буде присутній при встановленні манекенів і не дасть підмінити свій шедевр, найдосконаліший портрет того типа — знаменитого латифундиста, члена клубу, старого парубка, дядька Ани Хулії, — якимсь примітивним Іудою. Хай навіть у того техаське сомбреро на голові й пістолі за поясом.

Шалений Мурах із стружками в чорній чуприні, яка здавалася ще чорнішою на тлі збудженого блідого кістлявого обличчя, ходив від гурту до гурту, цікавився, розпитував, але не затримувався. Він ніде ніколи не затримувався, вічно «мусив іти», «поспішав». Адже мурахи, пояснював він, завжди кудись біжать, ніколи не затримуються на одному місці.

Відкликав убік Різника й сказав, що дуже заінтригований тією розповіддю про Сімонету.

— Мабуть, тому вона тебе так вразила, що схожа на ту, іншу, боттічеллівську? — спитав він.

— А для мене це одна й та сама особа! — відрубав Різник.

— Одна й та сама? Ха-ха-ха! — засміявся Мурах. — Не будь дитиною. Та ти що, справді так думаєш? Як же вона може бути тією самою, коли боттічеллівська жила ген в якому столітті?

— А метампсихоз?

— Не метампсихоз, а метемпсихоз…

— Заспокойся трошки, сядь.

— Ні, я пішов.

— Зачекай, я тебе підвезу додому.

Обидва замовкли, щоб послухати студентів, котрі хором розучували пісні, які цього року пролунають на святі вперше.

— Колосально! — Мурах на знак схвалення надув щоки й одразу випустив повітря, ляснувши по них долонями. — Оце пісня!

— Знаєш, як пісенька називається? «Хорхенья», і співають її на мотив мексіканської «Нортеньї». — Різник узяв товариша під руку, щоб викликати його на більшу відвертість, і запитав: — Ну, то ти тепер за демонстрацію чи ні?

— І так і ні,

— Тільки не крути. Тут середини бути не може. Або так, або ні.

— На необхідності вибору між цими двома протилежними твердженнями і стоять усі наші диктатури. При сатрапах і тиранах, котрі нами правили споконвіку, було тільки або «так», або «ні». Вони не припускали «і так і ні», отого «так, але…» або ж «ні, але…», бо знали, що в цьому суть демократії.

А студенти хором співали далі:

— Чудово! — вигукнув Мурах і заплескав у долоні. Коли він не рухався сам, то рухались його руки, пальці, очі; за товстими скельцями окулярів, наче хижі комахи, стрибали зіниці. — Яка гарна пародія! — І по короткій паузі схвильовано додав: — У нас, Різниче, все, що не є пародією, є палідонією, тобто я хотів сказати палінодією^[8].

— Оця твоя гра словами нагадала мені каламбур про Лоху.

— А ти його знаєш?

— А хто ж не знає.

— Так, чоловіче, є такий дешевенький каламбур…

— Грубий жарт, сказав би я.

— Грубий жарт? Та ні…

— А що в ньому дотепного? Женився такий собі дон Лоха Сігуапате, огидний карлик, — не знаю, чи він досі живий, — з довгою, наче в пляшки, шийкою й вухами, як лопухові листки. Відтоді й пішла приказка, що її ти мені нагадав своєю грою слів: «Найстрашніше на весіллі в Лохи — це сам Лоха, що людей полоха».

А хор співав уже нової пісні:

Кажан, голова підготовчого комітету, який відповідає і за хор, рушив у супроводі співаків туди, де опоряджали вози.

— Ну, як посувається у вас справа, хлопці? — спитав він, подаючи руку Сатирові, відповідальному за вози. У цей час хтось завів:

І хор підхопив:

— Заткніть пельки! — гукнув Кажан, намагаючись утихомирити хлопців.

— Заткни свою! — відповів, виходячи наперед, Фонсека, на прізвисько Сірий, з молотком у руці. Його обличчя кольором скидалося на хліб, що його називають сірим.

— Годі вам, хлопці, гиркатись. Адже ви товариші, борці за одну справу, — примирливо озвався Сатир і, змінивши тон, відповів Кажанові: — Все йде гаразд, і я думаю, що до п’ятниці вози будуть готові. Бракує тільки всяких матеріалів, — треба дістати завтра. Ось я склав список… — Він пошукав у кишенях штанів. — Ні, тут немає. Мабуть, я залишив його в портфелі.

Кажан, який ніколи не вмів стримуватись, пильно стежив за рухами Сірого. Той тремтів і все ще спопеляв його очима, що гнівно блищали на сірому, аж сизому, наче в мерця обличчі. Довгі рукава плаща ніби подовжували й водночас укорочували йому руки, і видно було тільки кінчики пальців, що стискали молоток.

— Отже, буде всього два вози? — спитав Кажан.

— Еге ж, два, — відповів студент, що виліз із-під коліс. — Два великих вози, — провадив він, підходячи до Сатира, котрий стояв, поважно насупивши брови, й схрестивши руки на грудях, і ніби запитуючи всім своїм виглядом: «А для чого ж тоді тут я?»

Студент, який вибрався з-під коліс, на прізвисько Тютюн, любив поговорити й охоче пояснював далі:

— На цьому возі їхатимуть «ссавці», тобто державні службовці, «цмулії» — громадяни, котрі, бачачи, які неподобства чиняться на любій батьківщині, п’ють не просихаючи, і «грошолови» — «гр-гр-гр-рош-шолови», як каже заїка Сарті, — власники розважальних закладів.

— А на другому? — спитав Сметана, білявий хлопець з очима водянистого кольору, який мав звичку схиляти голову набік, ніби для того, щоб краще роздивитися співрозмовника.

— На другому їхатимуть «Жахи християнства», звісна річ, — відповів Кажан.

— Ну ти мені подобаєшся, Кажане, — вищирив жовті зуби білявий студент, що був дратливий на вдачу. — Звісна річ! Може, ти все-таки поясниш, що то за жахи християнства? Якого б ото біса я крився!

— Наприклад, шлюбна ніч… — єхидно кинув хтось з гурту, викликавши загальний регіт.

— Ідіть ви всі к бісовій матері! — розлютився альбінос, згадавши, щó розповідають про його першу шлюбну ніч.

А розповідали, ніби тієї ночі дружина сказала йому, коли вони роздяглись: «Любий, погаси-но світло, щоб я могла тебе краще бачити».

Студент-медик, прозваний Турком, чиє смагляве вилицювате обличчя так і світилося сільською дотепністю, взяв Сметану під руку й мовив:

— Я теж, як і ти, Сметанко, прийшов тільки подивитись, які ж то лялі їхатимуть на возі жахів. Але спершу треба дізнатися, в кого ключ, бо ж вони під сімома замками: це щоб не порозбігалися, перш ніж почнеться отой гармидер.

— Та ключ у Різника, — озвався завжди послужливий Тютюн, який любив стромляти свого носа в усі шпарки, — тільки ж хто знає, куди він зашився. Він щойно ходив тут із Шаленим Мурахом.

— А чого це вони під замком? — обурився Сметана. — Нехай покажуть нам опудала, адже для цього ми й прийшли сюди, правда, Кажане?

Той аж підскочив, наче його вкусила змія.

— Так, я Кажан, але нікого ще не зрадив.

Хлопці дружно зареготали.

У цей час з’явився Різник, який теж нікого ще не зрадив, але був уже готовий це зробити. Він відімкнув кімнату, де зберігались опудала.

— Чудові! Просто чудові! — схвально оцінила інспекційна комісія маріонеток, оцих non plus ultra^[9], що так яскраво уособлювали замасковану варварську суть християнства.

Вони гаразд і не роздивились усіх манекенів, бо занадто замилувалися головним шедевром — опудалом, що зображало латифундиста в одіозній подобі дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля.

Непогане було опудало святого отця-домовласника, що закочував очі в молитві біля своїх будинків, а також те, яке зображувало загальну неписьменність у подобі генерала, котрий, наче Пілат, омивав руки, перш ніж узяти народ за горлянку.

Високий, худий, із запалими грудьми, Сатир розхитувався на своїх тонких цибатих ногах, дивлячись кудись невидющими очима: він був дуже втішений, що так гарно вийшли ці ганчір’яні ляльки, справжні шедеври карикатурної портретистики.

З’явилися Чиряк і Блощиця, представники від факультету медицини: перший — з обличчям землистого кольору, другий — рожевощокий; перший — худий і кощавий, другий — низенький і тендітний. Медики шукали Кажана, хотіли повідомити його, що строфи про лікарів для бойової пісні студентів уже готові, та поспитати, чи студенти-юристи зробили свою частку.

— Для цього, дітки… — почав Кажан і, думаючи, що казати далі, встромив пальця в носа.

— Не будь свинею, Кажане! — запротестував Блощиця проти не вельми привабливого видовища.

— От дожився — не можна й у носі подлубатися! — мовив Кажан і, скінчивши потрібну операцію, доказав свою попередню думку: — Вам треба піти в провулок Притулку святої Марії і розшукати Баламута й Ананаса. Матеріал для нашої бойової пісні готують вони.

— Ну, і якщо матеріал готовий? — спитав Чиряк, відтягаючи тонкими пальцями шкіру на землистій щоці.

— Якщо він готовий, — відповів Кажан, — то пропоную призначити комісію, таке собі літературне жюрі, яке й відбере з того, що зроблено, строфи для студентського гімну.

— Краще назвати його «Бойова пісня», — озвався Блощиця, — бо це «гімн» — надто вже пишномовне.

— Справді, назва «Бойова пісня», на мою думку, звучить непогано, — погодився Кажан і докинув: — Минув час художників та скульпторів, тепер нехай беруться за діло поети.

— Отже не гаючись, оберемо жюрі й одного пса Цербера, — запропонував Чиряк, що дуже кохався в міфології, — отого собаку, котрий зажене членів жюрі до якоїсь кімнатки й не випускатиме їх звідти, аж поки вони приймуть свою остаточну ухвалу.

— Собаки серед нас немає, тому доручімо це Мавпі, — мовив, давлячись від сміху, Альбінос, чия шкіра була біліша від нафталіну, а очі ховалися за товстими жовтими скельцями окулярів.

— Бо Мавпа — ось він, перед нами, гроза Східного кварталу, — підхопив Кажан і запитав: — Згоден, Мавпочко?

— Згоден, тільки з однією умовою, — відповів Мавпа.

— Викладай!

— Щоб Кажан більше не длубався в носі, — відказав Мавпа, вишкіривши всі свої тридцять два дрібненьких зуби.

— Ти кажеш так, ніби я тільки те й роблю, що длубаюсь у носі, — протестував той. — Це підлий наклеп з твого боку.

— Гаразд, то що я маю робити? — спитав Мавпа все ще з іскорками сміху в очах.

— Якщо в юристів матеріал готовий, — а вірші медиків уже тут, коли оці двоє не обдурюють, — сказав Кажан, — то сьогодні ж призначимо жюрі, й нехай воно, не гаючи часу, збереться на факультеті права.

— Правильно! Правильно! — схвально загули всі.

— Цьому жюрі, — вів далі Кажан, — буде здано всі вірші, і попередньо розглянуті комісіями, і ті, що надійдуть в останню хвилину, — анонімні й написані експромтом прийматимуться теж, — із усього цього матеріалу нехай воно відбере найкращі рядки для нашого гімну…

— Ти знову кажеш «гімн»?

— Ну, бойової пісні, коли це так подобається Блощиці.

— А мені що робити? — спитав Мавпа.

— Зібрати жюрі, замкнути його й тримати, поки воно запише ухвалу, — пояснив Чиряк.

— Гаразд, я згоден, — сказав Мавпа, якому його місія явно подобалась, бо він був добрячий зануда, і, далі шкірячись на всі свої тридцять два зуби, сам заходився длубатися в носі.

— А зараз треба їхати, — сказав Кажан. — Поїдемо в провулок Притулку святої Марії й дізнаємось, чи вже готові вірші в Ананаса й Баламута.

— А ми теж поїдемо? — підскочив до Чиряка Блощиця.

— Еге ж, треба поїхати й нам, — мовив Чиряк, повертаючись до Кажана. — Блощиця візьме з собою вірші про лікарів, і ми зможемо там зробити попередній відбір.

— Гаразд, їдьмо втрьох, але ходімо вже, — погодився Кажан і попрямував до машини, схожої на іржаву миску на колесах. У кабіні сидів Теофіло, шофер, що ніби прийшов із минулого сторіччя.

Задирчав старий мотор, — для цього спершу треба було повернути колінчастий вал, а Теофіло в цій справі був просто маг: круть за ручку — і дир-дир! Машина поїхала під евкаліптами. Вгорі тихо шелестіло листя. Їхали вуличками зі старою повибиваною бруківкою та широкими центральними проспектами, залитими сонячним сяйвом, пожвавленими о цій порі дня.

Поривом вітру в Кажана зірвало сомбреро. Всі рвучко обернулися. Та вже годі було його спіймати. Кажан тільки встиг гукнути: «Мій капелюх!» А його капелюх уже котився по асфальту; машина, яка їхала слідом, розчавила його колесом.

Не впадаючи в розпач, Кажан сказав:

— Самі тобі збитки! Втратив під час виконання службових обов’язків, — ви свідки. Поставлю вимогу перед комітетом, щоб мені купили нове сомбреро.

Машина звернула у безлюдні широкі й довгі заасфальтовані вулиці. Теофіло хвацько крутив кермо, напіврозкривши рота, схожого на фігурний кінець, сомбреро збилось йому на потилицю, закриваючи комір плаща. Він повернув праворуч і, заїхавши в провулок Притулку святої Марії, спинив машину біля першого будинку. Дзвонити не довелося. Двері розчинилися, із них вийшли з кодексами в руках Баламут і Ананас.

— То як воно, поети? — спитав Чиряк, підходячи з Блощицею до них. Кажан забарився в машині, даючи доручення Теофіло піти купити десь сигарет і пляшку рому.

Він аж схопився за голову, коли Блощиця, повернувшись, розпачливо заявив:

— Чуєш, Кажане, таж вони нічогісінько не зробили!

— Вигадки! — заперечив Кажан і рушив до будинку.

— Справді, ми нічого ще не зробили, — мовив Баламут, ніяково розвівши руками.

— Він що, жартує, Ананасе? — спитав Кажан.

— Нам треба було зубрити карний кодекс. Коли ж, по-твоєму, ми мали…

— Нікчеми ви, та й годі! — обурився Блощиця, вдаряючи кулаком об долоню.

— В такому разі, — озвався Чиряк, — нехай складають бойову пісню студентів тільки з варіантів, поданих медиками, і тоді ніякого жюрі не треба.

Кажан, хитріший від товаришів, чув нюхом, що Ананас і Баламут казали неправду. Він мовчав і уважно обмацував очима стіни, стелю, підлогу, меблі, захаращені книжками столи.

— Юристи теж мають бути представлені, — глибокодумно заявив він, увесь час пильно роздивляючись довкола хитро примруженими очима і врешті запитав: — У кого є сигарети?

Баламут дістав портсигар. Сиділи мовчки, наче над небіжчиком. Сиділи над мертвим тілом ще не написаної поезії, не знали, що робити далі, чи йти, чи залишитися. Хотілося плюнути в пику цим горе-поетам, пошматувати клятущі кодекси…

— Не може цього бути, — врешті порушив мовчанку Чиряк. — Просто їм, мабуть, не подобається те, що вони написали. Можливо, воно не досить а-ван-гар-дист-ське, — проскандував він. — Але однаково вони повинні показати нам, що в них вийшло.

Погляд, яким обмінявся Баламут із Ананасом, потвердив підозру. Цей погляд перехопили, й поети засміялися.

— Я ж казав, що це вигадки, — мовив Кажан, випинаючи груди й стромляючи руки в кишені дощовика.

— Та ні ж бо, у нас справді нічого немає, — боронився Ананас.

— Покажіть! Покажіть! — заволав Блощиця і, не чекаючи, заходився висувати шухляди шаф та письмових столів.

Полетіли в усі боки аркуші паперу, вирізки з газет і журналів, портрети, передруковані молитви, альбоми, брошури, ладанки, свячені гілочки, медалі, асигнації, які вийшли з обігу…

— Справді нічого немає, хлопці, — запевняв Баламут. — Годі тобі, Блощице, перекидати все догори дном.

— А от і є! — вигукнув Кажан, і з-поміж сторінок карного кодексу випало кілька аркушів з віршами.

— Ого скільки! — радо вигукнув Чиряк.

— Тут буде на чотири гімни, — оголосив Блощиця, із радості став витанцьовувати й відразу ж поправився: — Ой, що це я кажу, — на чотири бойові пісні.

Кажан дістав ще одну сигарету з Баламутового портсигара й встромив її в зуби, а його зизі очі тим часом швидко бігали по рядках, по строфах… Коли зизоокі читають, то літери ламаються й літають, мов сухе листя під вітром.

— На мою думку, гарно… ось тут… і отут… і отут, — показував він пальцем Чирякові, який читав, ворушачи губами.

— А мені? — Блощиця простяг руку по аркуші, які ті двоє вже прочитали, і додав: — Головне — не квапитись із висновками.

— А ніхто й не квапиться, — відказав Кажан. — Але відразу видно, що вірші добрі, а деякі просто геніальні…

— Жюрі само відбере, — сказав Блощиця.

— До чого тут жюрі? — докинув Ананас, худющий, як макаронина. — Я певний, що студентську пісню мають складати всі, а не два-три поети.

— Я гадаю, — озвався Чиряк, — що коли жюрі вирішить змінити щось у віршах, складених Ананасом і Баламутом, скажімо, якусь строфу, чи там ухвалить щось додати, то Ананас і Баламут не заперечуватимуть…

— Звісно, жюрі має повне право змінювати, викидати, додавати, — погодився Баламут.

— Ваша присутність обов’язкова, — сказав Чиряк.

— Ні, — заперечив Блощиця, — вони не можуть бути авторами й членами жюрі водночас.

— Розумію, Блощице, — мовив, плеснувши його по плечу, Баламут, — ти хочеш протягти кілька своїх віршиків.

— Іди ти геть!

— Ясно, що вони не можуть бути авторами й членами жюрі водночас, — сказав Кажан, — але чому б їм не постояти біля дверей кімнати, де засідатиме жюрі, на випадок, коли виникне потреба порадитись із ними щодо якоїсь зміни? Скажу вам одне. Я дуже радий, що гімн студентів уже майже готовий.

— Не гімн, а бойова пісня, — сердито виправив Блощиця.

— Як голова підготовчого комітету, пропоную призначити жюрі в складі Кота…

— Нехай він спершу присягається, що не бере участі в конкурсі, — озвався Блощиця, дріб’язково вимогливий до всього, що стосувалося демонстрації.

— Звичайно, — підтримав його Чиряк, — а оскільки мені відомо, що Тютюн участі в конкурсі не бере, то він може бути представником від медиків. Ще треба когось від аптекарів…

— Але спершу кожен із них — і Кіт, і Тютюн, і той аптекар — повинні присягнутися, що не подали на конкурс жодного вірша, — стояв на своєму Блощиця.

Врешті жюрі було затверджено в такому складі.

XIV

Рікардо Тантаніс покинув двір, де опоряджували вози, й поїхав додому в тій же таки машині Тройо. Розпач у його душі передавався на педалі. Він тиснув на газ. Гальмував. Знову тиснув на газ. Знову різко гальмував. Оці чергування дії гальм і акселератора передавали його душевний стан. Мотор відповідав на всі порухи його ніг слухняно, мов піаніно: то гудів низько, то завивав на найвищих нотах, а то зовсім тихо воркотів серед мовчазних вулиць міста. О швидкість, швидкість! Скільки злочинів чиниться в твоє ім’я! Здавалося, душа його грає на якомусь новому інструменті, видобуваючи з нього через клавіші-педалі музику швидкостей. Годі й думати про викрадення дядька Ани Хулії з воза «Жахи християнства». Натис на газ… Неможливо… Він уявив собі, як шаленітимуть люди на вулицях, побачивши на возі такий шедевр… Дужче на газ, дужче, дужче… Швидкість приносила полегкість, розвіювала настирливі думки… А якщо він зречеться своєї обіцянки: зрештою, хто він йому такий, отой дядько? Загальмував. Еге ж, хто він йому такий, як ото подумати, йому, Рікардо Тантанісові? Гальмо, гальмо… Яке йому до нього діло? Але ж Ана Хулія… Вулиці, вулиці, одна за одною, скільки їх усіх? А в будинках обабіч сплять люди. Він дядько Ани Хулії. Ана Хулія, Ана Хулія… Газу, газу… А що таке Ана Хулія в його житті? О, вона багато важить в його житті, в його майбутньому (в його «злеті, що; є падінням», сказав би Шалений Мурах, граючи словами), геть усе. В житті адвоката індіанців і бідного люду? Е ні, — завдяки їй він стане адвокатом людей із грошима, з особняками, з достатками, саме вона може зовсім змінити його життя. Ось що таке для нього Ана Хулія. Газу, газу… Тікати, тікати від своїх думок. Він наче оцей автомобіль, що мчить, крутячи своїми колесами, із шаленою швидкістю, й однак не може втекти від своєї механічної реальності, осей, кузова… Швидкість, швидкість, стрімка швидкість «Апасіонати» Бетховена…

Ні, ніхто не переходив дорогу. Тоді чому він так різко загальмував? Найкращим виходом… Він увесь спітнів, дістав хусточку. Парфуми Ани Хулії… Найкращим рішенням було б… геть забути про свій дурний план, не викрадати ляльки, нехай цей клятий латифундист їде собі на возі, нехай сміється з нього народ, — Шалений Мурах мав рацію, коли казав, що їхня демонстрація скоріше веселитиме людей, аніж пробуджуватиме в них протест. Отже, він зречеться свого кохання, як цього й сподівалися від нього товариші, і все відразу стане так просто… Бензин… кінчається бензин: мотор почав чхати. Він зостався або от-от зостанеться з порожнім баком. Більше не газував і не гальмував, тримав ногу непорушно на акселераторі. Тільки б дотягти додому, де чекає на нього Сімонета. Він засміявся. Мотор зачхав знову. Кінчається пальне чи, може, карбюратор забився? І все ж воно так. Сімонета чекає на нього вдома, в одному з альбомів, що їх привіз йому Шалений Мурах.

Приїхавши додому, він довго дивитиметься на неї в нічній тиші. Так, так, тільки спершу роздягнеться, скине з себе просяклу потом одежу, цей брудний покрив своїх тривог і страху, надягне чисту піжаму. Потім випростається на ліжку, закурить добру сигарету й поставить перед собою картину Боттічеллі.

Він ступив на дорогу. І так був злився з машиною в одне ціле, що в нього склалося враження, ніби він виходить не з автомобіля, а з самого себе, з власної шкіри, із свого єства, — це було щось нез’ясовне, незбагненне й водночас зрозуміле, коли подумати, що автомобіль уже витворював частину його кістяного кузова, його м’язів, його нервів, його флюїдів…

Він перебував у такому стані, ніби випускав із себе дух, ніби в його тіла скінчилося пальне і його душа мусила висідати з його кістяка, з його тіла, з його особи, кинувши їх на дорозі… Вмерти — це висісти з себе, покидаючи двигун, колеса, кузов, висісти зі своєрідної людської машини, в якій не стало пального, опинитись саме в такому становищі, як оце він тепер. І йти… а куди? Той, хто вмирає, хто висідає з самого себе, йде туди… Якесь невідоме відчуття — висісти з живої тілесної машини, в якій їхав, висісти з чогось, покинути щось, невідь-що, забираючи з собою невідь-що…

Чиста піжама, сигарета… Там, у шухляді, в нього лежить пачка добрих сигарет. Сірники… Сірники чи запальничка? Його запальничка не діє, треба запалити сірника. Полум’я й дим. Подушка під головою, Сімонета перед очима.

То ти не хочеш знайомитися з нею, Шалений Мураху? Рікардо йшов тепер пішки, покинувши машину без пального біля брівки тротуару просто на вулиці, де смерділо рибою й вологою сіллю, бо там містилися майже всі рибні крамниці міста, і йому згадалось, як він запитував свого приятеля, — щоб тільки той не торочив йому про Ганді, — чи хотів би познайомитися з Сімонетою. Мурах насупив брови, — або, як він висловлювався, тому що полюбляв жонглювати словами, «набровив супи», — і відповів, що ні. Дивно. Рікардо був неабияк здивований, почувши таку відповідь від товариша, який мав славу «влюбливого мураха» або «платонічного Дон Жуана», як він прозвав себе сам.

«Познайомиш мене з Сімонетою, — сказав він, — коли я виграю в лотерею. Отоді й познайомиш. Ніжно-рожеве кохання, весна, гроші, подорожі й дівчина-мрія. Коли я виграю в лотерею, то, може, мені захочеться помандрувати з цією дівчиною в епоху Відродження, якщо, звичайно, вона справді схожа на красуню Сімонету з «Весни» Боттічеллі. Бо тут є одна заковика… Зрештою, не штука витратити сотні тисяч доларів на картину, як це роблять дурноверхі американські мільйонери, — куди важче створити собі уявний світ, пожити, як у романі, але пожити по-справжньому — розумієш? — не знаю як це краще пояснити…»

Рікардо прискорив ходу. Його дім був уже зовсім близько.

Мабуть, і йому, коли він зараз прийде додому і розгорне альбом, захочеться виграти в лотерею, захочеться пережити з Сімонетою оту нереальну реальність картини Боттічеллі. Пожити б із Сімонетою Матісано одну весну, бодай однісіньку весну…

Він устромив ключ у замок, у знамениту щілину, подібну своєю формою до літери «S», — такі вони, сучасні замки.

Справді, це було б фантастично… Витратити сотні тисяч доларів, щоб пожити, як у якійсь знаменитій картині. Як це робиться, він не знав і не розпитав тоді в Мураха.

Замок піддався ключеві, і двері плаксиво заскрипіли на своїх прадавніх завісах. У коридорі горіла одна електрична лампочка.

Він так і не спитав у Мураха що той мав на увазі під словами «пережити епоху Відродження». То, мабуть, не справжнє життя, а вистава з декораціями, костюмами, якийсь вертеп…

Пройшов до себе навшпиньках. У сусідній кімнаті спали батьки, Повернув вимикач, сяйнуло світло… і наче хто бурхнув на нього відро крижаної води.

Книжки й альбоми зникли…

Але хто, хто міг узяти їх з його ліжка? А вони ж не його. Якщо не знайдуться, Мурах за них зітне йому голову…

В розпачі вибіг у коридор, затарабанивши у двері до батьків.

— Мамо! Мамо!

— Що таке, синку? Ми вже лягли.

— Я тільки хотів спитати. Ти не знаєш, хто взяв альбоми, що лежали у мене в кімнаті на ліжку?

— Я.

— Куди ти їх поклала?

— Не поклала, а сховала.

— Але ж вони не мої, то…

— Еге ж, знаю твого приятеля — отого, що у величезних окулярах, тим-то я й не кинула їх у вогонь. Подумати лишень: голі чоловіки й жінки!

— Але ж то репродукції відомих майстрів. Куди ти їх поклала?

— Вони тут, у мене.

— Де саме?

— Під ліжком.

— Вони мені зараз потрібні.

— Е ні, сину, грішити я тобі не дам!

— Мамо! — Він зціпив кулаки й мало не став висаджувати двері, та вчасно схаменувся. Адже мати тут ні при чому, подумав він, це облудне фанатичне суспільство втручається в його особисте життя.

Пішов до своєї кімнати. Його кроки дзвінко відлунювали в тиші коридора. Крокував сам під порожнім склепінням. І довкола тільки відлуння, тільки відлуння його кроків…

— Забутися, — повторював він, розпачливо хитаючи головою, відтак зміркував: — Постривай! Адже я не слинько; є стільки гарних способів забутися. — Почвалав, мов сліпий, до їдальні, підійшов до буфета в стіні (там саме відбувалося щось важливе: шастали туди-сюди павуки, істоти, що плетуть тишу й своє тонесеньке волокно — чому ще досі ніхто не додумався шити з павутиння жіночий одяг?), дістав першу-ліпшу пляшку — натрапив на коньяк — налив собі повну склянку, наче то було не спиртне, а звичайнісінька вода.

Напитись… Утекти від себе… Забутися…

Іще одну склянку коньяку, може, вона замінить йому Сімонету Веспуччі з картини «Весна»… Порожня їдальня… Стіл, за яким стільки з’їдено. На ньому вазон з квітами й розгорнена інструкція до машинки для виготовлення ковбас…

Сяйво, коньячне сяйво в голові. На лобі — рясні краплі поту, все кудись пливе, мрії зливаються з дійсністю.

У клітках, прикритих покривальцями, ворушаться птахи, занесені, як завжди, на ніч до їдальні. Розбуджені чи від безсоння?

Вихилив ще склянку коньяку, підвівся зі стільця, сперся ліктями на стіл, втупився перед собою невидющим поглядом. Хотів підійти до кліток, та кудись заподілися його ноги, чи то пак черевики… Десь зосталися під столом, і їх треба було знайти. Став навколішки й поліз шукати їх під стіл, між його виточені ножиська-колони, що підпирали важкий дерев’яний круг для виконання священного ритуалу… То це він упав? Ні, не впав, а просто ліг відпочити долі. Понишпорив очима по підлозі довкола. Атож, чому б і не поспати отут на килимі… Іще коньяку… Склянку… Ні, краще з пляшки… Сперся на стілець, і той упав. Врешті таки зіп’явся навколішки, потім на ноги й задоволено слухав, як булькає, вливаючись йому в горло, благодатний напій. Відчув на губах, на язиці в ніздрях пахощі виноградних лоз… Падали ще стільці, падав він сам, підіймаючи їх. Менше шуму… так, менше шуму… і більше коньяку. Зачув чиїсь кроки. Ввімкнув світло. Пляшку… Гепнувся на підлогу. От якби дістатися до дверей… якби йому пощастило доповзти до дверей, він би втік… Бо-я-гуз! Іще б випити, але пляшка порожня. Куди ж його йти — до буфета по другу? Е ні, краще мерщій дістатися до дверей. Тьху! Десь тут біля дверей вимикач світла. Ось ми зараз…. клац-клац… і готово. Липуча пітьма. Тепер — до ліжка, ніде б тільки не впасти. Згадав, що колись заховав у себе в кімнаті на полиці за «Цивільним кодексом» пляшку очищеного агвардьєнте… Справді? Так, він певен цього. Яке щастя! Дійти, витягти її звідти й у ліжко… Там є що випити… Як гарно. Заліз просто в одежі між простирадла. Чудово! Авжеж, тут є що випити. Як це він досі не згадав про нього. Зараз він покуштує цього чистого, мов сльоза, напою. Ні, ні… став виривати правою рукою пляшку у лівої. Ліва рука дужча за праву… менше вироблена… тим-то… тим-то… щоправда, у правої більше спритності… Сварка між руками… Правій так і не вдається відняти пляшку в лівої, остання сама підносить її тобі до рота, і стається те, що мало статися, неминуче, приємне… Тиснуть черевики. Він ліг у черевиках… Отого мерця поховали взутим, отож… (е ні, лівице, не привласнюй собі пляшки) його викопали, щоб зняти черевики. Так наказав суддя, бо його переконали, що потрібен іще один розтин. Але ні, вбивство було очевидне. Мерця витягли з труни, щоб роззути, нехай спить собі вічним сном, але без черевиків… Найшляхетніший вчинок у моєму житті, дякую… Ні, лівице, ні! Хоч воно й непогано було б ковтнути ще разочок, бодай одненький… Йому аж ізсудомило руку, яка тримала пляшку біля рота. Почалася страшна боротьба руки з судомою. Та вчасно втрутилась права рука. Якщо їй не вдасться розборонити… Але то була не його права рука, а чиясь чужа рука, рука якогось кудлатого чоловіка, у якого не було рук, що сміявся у вуса, схожі на кукурудзяні коси. «Матимеш справу з нами, опудалами, коли зробиш те, що задумав, — мовив він. У нього не було ні губ, ні рота, ні обличчя, сам тільки голос, що звучав звідкись із-під його лахміття, з-під його величезного сомбреро. Він метляв штанами без ніг і водночас тягся рукавом без руки до його пляшечки. «Матимеш справу з нами, якщо підміниш його!» — хором вигукували на своїх стояках у вигляді хрестів нескінченні шереги опудал. «Кого б це я став підміняти?» — спитав Рікардо, ніби нічого не знаючи. «Серед опудал не називають імен. Але ти не повинен красти його з воза «Жахи християнства». Не повинен! Не повинен! — кричали опудала. — Візьми себе в руки! Встань із могили свого затишку, в якій ти лежиш, мов ота мумія, забудь Ану Хулію і поведи за собою на боротьбу всіх тих, що страждають від його жорстокості та знущань по всіх його маєтках та фільварках, не загорьованих тяжкою працею, а награбованих. Птахи колись збунтувалися проти нас, опудал, і майже розгромили нас, але це вже давня історія — отой бунт птахів проти нас, богів із старого ганчір’я: адже кожне опудало — то син божий, розіп’ятий на хресті. А от якби збунтувалися ви, студенти, то від отих, чиї опудала мають стояти на возі, нічого б не лишилося». — «Нічого!» — повторили тисячі розіп’ятих гротескних істот. «Але ж… ха-ха-ха! Я не тільки опудало, що лякає дрібних птахів, я лякаю й шулік. Студенти теж збираються їх лякати. Вони хочуть, щоб надовго лишилася пам’ять про віз, їхній чудовий віз, потіху для народу. Одні, дивлячись на той віз, лютуватимуть, інші сміятимуться і, дивлячись на ці карикатури, почуватимуть себе так, ніби вони помстилися над отим солдафоном-убивцею, над отим злодюгою, над отим високопоставленим лиходієм. Але чи буде від демонстрації якась користь? Була б, — і тут Рікардо побачив перед собою опудало з обличчям Шаленого Мураха, — якби буфонада супроводжувалась діями, а не пристосуванством. А то знову тихо минає рік, ще одна демонстрація, ще один рік, а там, дивись, і навчання позаду, ти робиш кар’єру і за кілька років сам опиняєшся на знаменитому возі жахів…»

Повз нього проходили розгромлені війська опудал, часом безладними юрмами, часом рівними шеренгами. Одні панічно втікали, інші тягли знесилених від утоми, поранених, а то й убитих товаришів.

«Ласунчику (він чув свій голос ніби здалеку, бо говорив уві сні, булькаючи слиною), я, Рікардо Тантаніс, гратиму Іуду, а от грати Ісуса немає кому».

«Один сендвіч, доньє Ермініє, з ковбасою».

«Ласунчику, тобі доведеться грати Ісуса».

«Дай мені спокійно з’їсти сендвіч».

«Комусь же треба грати Ісуса».

«Склянку газованої води, доньє Ермініє».

«Ласунчику…»

«Гав-гав-гав! Собаки, коли їх дражнять, гавкають. От якби і я міг спекатися тебе, гавкаючи, мов пес!»

«Ти повинен виручати хлопців, Ласунчику».

«А отой слинько, що завжди грав Ісуса, як його…»

«Гумка?»

«Еге ж, Гумка».

«Лежить у лікарні. Перитоніт».

«От тобі й маєш!»

«А ти ж був суфлером на репетиціях і сцену в Гефсіманському саду, яку ми сьогодні граємо, знаєш напам’ять, тож можеш зіграти Ісуса».

«Ще склянку, доньє Ермініє. І пачку сигарет. Скільки я вам винен?»

«Ласунчику…»

(Це він спить? Чи не спить? Пригадує? Марить?)

«Чого це я маю накидати собі зашморг на шию?»

«Е ні, зашморг собі на шию накидатиму я, граючи Іуду. Твоє діло стати навколішки й молитися богові з чашею в руці».

«Адже я маленький, горбатий і беззубий», — відмагався Ласунчик, злякано витріщаючи банькаті очі.

«Надягнеш плаща й туніку, то нічого не буде видно».

«Ні, старий, мені бракує духу».

«Хильнеш перед виставою».

«А зуби?»

«Підемо до дантиста, нехай поставить тобі тимчасові». Отже:

ТЕАТР «ВІДРОДЖЕННЯ»

СТРАСНОГО ТИЖНЯ ВИСТУПАЄ САМОДІЯЛЬНА ТРУПА З ДРАМОЮ

«СТРАСТІ ГОСПОДНІ ЗА СВЯТИМ МАТВІЄМ»

«Я знав роль назубок, але тепер я беззубий… а вставні зуби нічого не знають: їх ще не було, коли я суфлірував.».

«Годі верзти нісенітницю».

«А ті, що зосталися, болять».

«Вирви їх к бісу!»

«Беззубий Ісус… Не доведи господи! Хай краще болять, так я матиму стражденніший вигляд. А з вставними…»

«Виходь, Ласунчику, виходь!»

І от того випхано на сцену. Туніка волочилася за ним по землі, хоча її й підперезали поясом; він ішов босий, пальці в нього на ногах були криві й укриті мозолями. З великим шиком упав навколішки перед бутафорною скелею поруч із дарохранильницею. «Добре придумано, я врятований», — мовив сам до себе Ласунчик, закутаний у яскраво-червоний плащ поверх білої туніки. Накладне кучеряве волосся спадало йому на плечі. Він нахилив дарохранильницю й патетично вигукнув: «Отче, нехай мине мене ця чаша!» — потім підійшов до машиністів сцени й тихо попросив: «Ковточок, один ковточок». Щоб додати йому сміливості, ті налили в чашу горілки. Він жадібно вихилив міцний напій, настояний на травах, і, підбадьорившись, знову почав своє clamavis^{title="">[10]} (достоту так написано в тексті з претензією на латину). Корчачись від болю, підносив дарохранильницю до неба й волав: «Отже, нехай мине мене ця чаша!» Закочував очі, світив білими вставними зубами і раз у раз, перехиляючи чашу, тихо просив машиністів: «Влийте ще, хлопці». Вихиляв чашу до дна, підносив її догори, знову корчився і, вже нічого не прохаючи в отця небесного, звертався просто до машиністів: «Іще ковток, хлопці». З огляду на стан Ісуса арешт на сцені було прискорено. З’явився Іуда (роль зрадливого апостола грав Тантаніс — така вже його доля!), оточений римськими легіонерами. Він підступив до Ласунчика, котрий простягав чашу до машиністів, і поцілував його. Ласунчик сахнувся і закричав Іуді в обличчя: «Яке ти маєш право мене слинити?» Не давши апостолові навіть сказати: «Радуйся, вчителю!» й хутко витерши щоку полою плаща, докинув: «Якби ти хоч був жінкою, то вже нехай, а то ж поцілунок бабія… Тьху!» І коли кати підійшли, щоб узяти його, і стиха мовили: «Здавайся, Ласунчику», то він закричав: «О господи, за що ж мене заарештовують? За те, що я не дав отому паскудникові слинити мене?»

Він спав і водночас не спав. Повів очима в один бік, у другий… «Страсті господні за святим Матвієм». Це було торік. Позіхнув. Авжеж, торік…

XV

Різник, — він сам себе величав цим прізвиськом, коли прокидався в кепському настрої, — потягся в ліжку. За вікном висіла на шворках білизна, вогка від ранкової роси. Десь рипнули двері. Батько? Так, батько. Щоб не зустрічатися з ним, Рікардо шмигнув до ванної. Треба прийняти душ. Став під лійку, та через мить вискочив з кабіни. Бо зненацька його охопило відчуття, що він от-от захлинеться. Під душем? Не розумів до пуття, що з ним діється. Двічі або й тричі пробував повернутися. Ступне кілька кроків — і прожогом назад. Навіть до дверей ванної боявся тепер підійти. Він міг захлинутись. Атож, якщо стане купатися, — захлинеться.

І, щоб приховати від самого себе свій страх, своє боягузтво, вигадав невідкладну справу: треба піти забрати машину Тройо, яку ввечері покинув… Де ж це пак він її покинув? Не пам’ятав. Прийняти душ? Е ні, ні в якому разі! Заборонено інстинктом самозбереження. Якщо полізе купатись, то напевне втопиться. Навіть якщо стане під душ, то йому буде капець. Але ж, справді, де це він її покинув? У якому місці, на якій вулиці чи площі він висів з автомобіля? Спробуймо пригадати… Він виїхав з двору, де опоряджали вози… На цьому спогади урвалися, пам’ятав тільки, що виїхав звідти.

A-а, там же смерділо рибою! Так, так, тепер тільки не згубити б цієї ниточки. Де рибні крамниці — отам він і покинув машину. Зараз купить десь каністру бензину, понесе туди, заллє в бак — і готово. Трошки пального залишить, щоб залити в карбюратор, а то ще не заведеться…

Робив усе як задумав. Намагався діяти рішуче. За ділом легше було долати сонливість, тремтіння в тілі, невиразний страх. Заплатив за бензин, підставив каністру, щоб йому налили п’ять літрів, і подався до рибних крамниць.

При його пригніченому внутрішньому стані, якійсь безпорадності всього єства, вдячного за те, що йому ще дозволено жити, — принаймні досі, — все поставало в неприродному, непропорційному вигляді. Ріками луски видавались йому тротуари попід рибними магазинами та доріжки, по яких носили рибу з машин у металевих, золотавих від сонця деках.

Тантаніс швидко попрямував до машини. Не можна гаяти жодної миті. Рухаючись, пораючись, переборював свій нез’ясовний страх, тремтіння тіла. Заллє бензин, і потім йому нічого не залишається, як їхати, — до міста або ж за місто, де він зустрічатиме тільки машини молочарів та сміттярів. Цей народ вештається туди й сюди, щось робить — і то велику роботу, кожен свою, щоб утекти від власного страху, страху перед смертю.

Підійшов до автомобіля, викрутив ключем пробку бака й уже був налаштувався заливати бензин через маленьку лійку, яку взяв на станції заправки, аж раптом його знову зросило з голови до ніг холодним потом, достоту як і в ванній. Його охопив страх, що він може згоріти… Але чого б це: адже він не курить, вогню немає й близько…

Поставив каністру додолу, ним трясло, аж забивало дух. Нараз подумав, що він тут сам, тільки він один у цьому місці і якщо займеться, то ніхто не встигне вчасно надбігти, щоб загасити на ньому вогонь: люди поспішали кожне в своїх справах: те там, а те там — аж ген де!

Крадькома, наче хтось міг за ним підглядати, витяг лійку, закрутив пробкою бак, що аж відлунював від порожнечі, підняв каністру з бензином і… не знав, куди йти, куди подітися з оцим бензином, зі своїм страхом згоріти живцем.

Трохи взяв себе в руки. Повернувся, розчинив дверцята машини, поклав туди інструменти, що обпікали його холодні наболілі руки, й швидко пішов геть, — швидше, чимраз швидше, мов утікач, який бачить, що його переслідують, і намагається втекти, однак не кидаючись бігти.

Якщо він почне митись, то втопиться; якщо стане лити бензин у бак, то згорить… отже, що тут розмірковувати далі? Він знав, що буде саме так, і, хай би що йому тепер казали, він усім своїм єством передчув, що з ним могло статись, і врятувався.

Зайшов на юридичний факультет. Порожньо. Зустрів там тільки педеля, дона Себаса. Попросити в нього дозволу поговорити по телефону? Але що він скаже Тройо? Що скаже?

— Доне Себасе, дозвольте поговорити по телефону?

— Дуже радий прислужитись, — шанобливо відповів той, і то був перший людський голос, звернений до нього сьогодні.

Педель почаклував своїми величезними ключами, відчиняючи двері секретаріату, де стояв телефон. Рікардо переступив поріг, але, побачивши, що всередині темно, аж сахнувся назад. Та було смішно не зайти.

Дон Себас розчинив одну віконницю. Під склепінням приміщення портрети людей минулих віків дивились невидющими очима.

Ніяк не наважувався зателефонувати туди. Але йому треба дізнатися, чи вдома Тройо. Та де ж би він міг бути? Зараз пів на восьму ранку, отож він спитає, якщо відповість не Тройо, а хтось інший, як той себе почуває. Але що за дурість питати в цю пору про чиєсь здоров’я? Щоб вийти з незручного становища, набрав навмання якийсь номер, аби дон Себас бачив, що він дзвонить. «Головне управління поліції», — відповів енергійний голос. Мало не впустив трубку й відразу поклав її на важіль.

— Вже поговорили? Можна зачиняти? — Людяний, люб’язний педелів голос заспокоїв його.

Чиїсь кроки. Хтось іде. Неймовірно, але це Тройо.

— Чого ти, так рано на факультеті?

— Шукаю тебе.

— Мене? (Знав би він, що я мало не втопився, а потім трохи не згорів!)

— Я сьогодні встав рано, щоб прогулятися верхи, — пояснив Трояно, — але коли вже вийшов на вулицю, то подумав: ні, краще піду розбуджу Різника й запрошу його купатись.

— Щоб я… — почав був Рікардо тремтячим голосом, весь аж затрусившись: мабуть, у книзі долі таки записано, що він має сьогодні вранці втопитися.

— У тебе вдома мені сказали, що ти пішов на факультет. Я розмовляв з твоєю матір’ю. Вона запитала в мене адресу Шаленого Мураха: хоче віддати якісь альбоми з мистецтва, що їх він тобі приніс.

— A-а… Так…

— Що з тобою, Різниче?

— А що зі мною? — злякано перепитав той, аби щось сказати, і мало не провів долонями по одежі, чи, бува, не лижуть його язики вогню, але вчасно схаменувся. На лобі в нього виступили краплі рясного поту.

— Я вже бачу, що з тобою: похмілля. Напевно, пиячив уночі.

— Так, із хлопцями, — збрехав Рікардо. Знав би Тройо, що він напився сам із собою вдома.

— А машина? Де ти її поставив?

— Та на вулиці, там, де рибні крамниці. Скінчився бензин.

— То треба було заправити її.

— Так, так, я оце збирався її заправити… — мовив Рікардо і знову відчув, як язики полум’я вихоплюються з бака, обпікають його, перетворюють на палаючий смолоскип. — Але… — він затнувся, не знаючи, що сказати, — не заправив, бо не було кому допомогти… А зараз, мабуть, піду додому. Мама не зрозуміла, про що я її просив. Підеш зі мною?

— То ходімо, й дорогою, якщо хочеш, заправимо автомобіль.

— Бензин уже в машині.

— Чому ж ти його не залив?

— Чому не залив? Бо я повинен повернутися додому, поки мама не відіслала Шаленому Мурахові альбоми з мистецтва.

— Оце так хильнув, не доведи господи!

Вийшли з факультету, але не через великі парадні двері, що були зачинені, а через маленькі бічні, якими випустив їх педель. Ранкова прохолода. Сонячні промені ковзають по тротуарах і стінах будинків. Сонце — геометр ранків і надвечір’їв з його променевими циркулями, що розходяться вранці й сходяться увечері.

Їх перепинив якийсь дідок у довгополому, аж по коліна піджаку, схожий скоріше на жебрака.

— Чого це ви так рано, хлопці, на вулиці Наранхалітос? Коли я був студентом юридичного факультету, ніхто о цій годині ще не приходив.

— Доброго ранку, Ліценціате. — Так його називали, хоча він провчився всього якісь два-три роки. Студенти лестили йому, щоб швидше його спекатись: коли він говорив, то пирскав на свого співрозмовника слиною, осипав шматочками їжі, тютюновими кришками тощо.

— Ми поспішаємо, — мовив засапаний Різник. — Десь іншим разом розповісте нам, як жили готтентоти.

— Краще, ніж ми. Можу вас запевнити, що краще.

Різник мало не вернувся й не сказав дідкові: «У готтентотів принаймні не творилося такого неймовірного паскудства». Та мусив якнайшвидше дістатись додому, аби не допустити, щоб мати вчинила сміховинну річ — повернула альбоми… Повернути отак, без усякого пояснення, на другий день… Ну, нехай би вже не давала йому дивитись на них, але потримала б у себе бодай тиждень…

А Ліценціат пішов своєю дорогою, бурмочучи: «Смакування їжі започаткувало кулінарію, арифметика — політику, статистику. Якби воскрес Іов, великий майстер лихослів’я, то вже б не вдовольнився навіть своїм ім’ям, а прибрав би собі якесь украй нецензурне прізвисько…»

Коли Рікардо Тантаніс прийшов додому, мати вже відіслала альбоми Шаленому Мурахові. А Трояно тим часом дістався до машини, де були наготовлені лійка й каністра з бензином, який залишалося тільки влити в бак.

Гудіння машини, що під’їхала до його будинку, трохи заспокоїло Різника, але він був ледве спроможний говорити. Заїкаючись мало не на кожному слові, попросив Трояно, щоб той відвіз його до Мураха, і вони поїхали.

— Зачекай мене тут, у машині, — сказав Різник товаришеві перед будинком Мураха. — Нікуди не від’їжджай: я тільки туди й назад.

— Якщо хочеш, я й мотор не вимикатиму, — відказав той, щоб подратувати приятеля, який з похмілля почував себе зовсім погано.

— Не блазнюй!

Постукав, і Мурах відчинив йому власною персоною. Очевидно, Мурах у своєму домі завжди виходив сам відчиняти двері гостям. І робив це з таким недоброзичливим виглядом, наче сподівався побачити когось дуже для себе небажаного. Скажімо, когось із уряду. Нехай би спробував поткнутися до нього хтось із уряду — він би його й на поріг не пустив!

— Чуєш, — Різник мало не вхопився за одвірок, опинившись віч-на-віч із Шаленим Мурахом, — я звелів віднести тобі книжки й альбоми, що їх ти мені дав подивитися, бо над моїм домом нависла страшна загроза.

— Здогадуюсь яка. Напевно, хтось дізнався або ж запідозрив, що ти член комітету.

— Ні, Мураху, — відказав Тантаніс, закліпавши очима, щоб здолати нудоту; боявся, що от-от упаде, — зовсім не те. Якби я тобі розповів…

— А ти розкажи: може, я чимось допоможу.

— Дуже коротко, бо Тройо чекає на мене з машиною.

— Я якось розмовляв із цим хлопцем. Хлопчина що треба. Дав йому кілька книжок. Він тобі не казав?

— Ні, не казав.

— То чому це твій дім під загрозою?

— Та через одну серйозну обставину. Розумієш, у нашій родині з давніх-давен існує звичай виставляти у великодню суботу Іуду, якого потім шматує юрма.

— Так, я щось про це чув.

— У цьому звичаї є щось варварське, тому я попросив батьків цього року Іуди не виставляти. Не знаю, як це всім стало відомо, але обурений народ погрожує спалити наш будинок.

— Справді, звичай виставляти Іуду свідчить про певну відсталість, проте навіщо позбавляти народ утіхи полінчувати бодай опудало? Ну то й що твої батьки гадають робити? Я на твоєму місці виставив би замість Іуди якесь інше опудало, якусь іншу ненависну особу. Наприклад, одну з ляльок, приготованих для демонстрації, — провадив далі Мурах і розсміявся своїм безгучним внутрішнім сміхом, показавши рівні маленькі зуби. — Скажімо, якогось генерала.

— Отож я злякався, що твої альбоми можуть постраждати, якщо на будинок буде вчинено напад або його підпалять, і вирішив відіслати їх тобі.

— А мене це здивувало. Хоча нині я мало чому дивуюсь. Знаєш, старий…

— Ну, то я йду: на мене чекає Тройо.

— Вітай його від мене і скажи, що десь днями ми обговоримо проблему, яку він висунув у нашій попередній розмові. Скажи йому, що я з цією метою перечитую Ніцше.

Машина мчала центральними вулицями. Знов їхали до університету.

— То яку це проблему ти висунув перед Мурахом? — спитав Тантаніс у Тройо. — Він просив мене переказати тобі, що десь днями збирається поговорити з тобою на цю тему.

— Нічого особливого. У двох словах: я за те, що народом повинні правити ми, люди вищого гатунку.

— Еліта?

— Мені не подобається оце «еліта». Викликає чимало непорозумінь. Краще так, як сказано в Ніцше…

— Отакої! Додумався завести мову про такі речі з Мурахом. Адже він витає в хмарах.

— Він дав мені кілька книжок, але я вирішив спершу здійснити свій давній намір — добре простудіювати все, що є в літературі про надлюдину.

По дорозі до будинку Монтемайорів Тантаніс і Тройо весь час розмовляли. Але Рікардо не тільки не кращало, ба навіть робилося гірше: калатало серце, тіло, зрошене холодним потом, тремтіло, все його дратувало, охоплював незрозумілий страх.

— Отже, я твердо вирішив узятися за політику, — заявив Монтемайор, входячи до вітальні в супроводі Рікардо.

— Ой, ця вже мені політика! — вигукнула Ана Хулія, яка останнім часом приходила слухати «проповіді» свого брата, не пропускаючи жодної, бо це давало їй змогу перемовитися поглядом із Рікардо.

— У нас політику вважають, — провадив далі Тройо, — чимось осоружним, брудним, заразним, і так воно буде доти, доки її робитимуть нижчі істоти.

— А хто ж іще має її робити? — жваво спитала Ана Хулія.

— На мою думку, її повинна робити надлюдина.

— Критерієм… — почав був Рікардо.

— Помилковим критерієм наших родин, — закричав Тройо, підхоплюючись зі стільця й підносячи жестом трибуна кулак, — помилковим критерієм, яким нас напихали, який нам прищеплювали змалечку, було: «Не лізь у політику! Не брудни себе політикою!» І от ми, сліпо вірячи цій боягузливій проповіді, керуючись нею в своїх діях, добровільно відмовляємося від наших громадянських обов’язків, ми, що напевно могли б правити країною куди успішніше, бо ж училися, багато знаємо і читаємо. А згодом до віри в проповідь додається страх перед ув’язненням, засланням, розстрілом — і все це призводить до того, що управління державою віддають нездарним, малописьменним солдафонам зі спотвореною казарменою психологією.

— Але ж отакі, як ти, представники нашого класу… — втрутилася Ана Хулія, водночас позираючи своїми гарними очима на Рікардо і намагаючись розгадати, що це з ним, чому він такий мовчазний і зажурений.

— Класу! Класу! — обурено урвав її Тройо. — Найосоружніше слово, яким звикли прикриватися пересічні люди.

— Я маю на увазі певні родини, приміром як наша, — огризнулась Ана Хулія; вона вже починала злитись: їй не подобалося, що брат так поводиться з нею перед нареченим.

— То як там демонстрація? — спитала Флювія. Вона рухалася так тихо, що вони навіть не помітили, коли вона зайшла. — Цікаво почути, що нам розкажуть ці студенти про своє свято. Мабуть, усе вже готове. Вози, декрет, точніше декрети, бо кожен факультет читатиме свій.

— Ні, цього року постановлено — зачитати один спільний декрет, коли піднімуть чорний прапор. Потім прозвучить бойова пісня студентів, яку співатимуть уперше, — сказав Тантаніс.

— Вітаю, старий, нарешті ти заговорив, — озвався Тройо.

— А найсерйозніше те, — перейшла в атаку Ана Хулія, — що вони збираються провезти на одному з возів дядька Рамона.

— Яке то буде потішне видовисько, — заплескала в долоні Флювія, — коли везтимуть отакого товстунчика!

— То, по-твоєму, потішно, що його виставлять на возі як представника поміщиків, експлуататорів?

— Ну, якщо так… — винувато мовила Флювія, почавши вибачатися банальними фразами.

— А воно ж так, — перебив її Тройо і додав, повернувшись до Рікардо, якого Флювія прозвала «Рікардо Свинцеве Серце», бо так вона оцінила його вдачу: — Тим-то я й поділяю погляди Мураха…

— Мурах? А хто це такий? — втрутилася, як завжди безцеремонно, Флювія.

— Це один дуже серйозний студент, — пояснив Рікардо і вже подумки парував його з Флювією, котра була таким самим вічним двигуном.

— Чому ж тоді його прозвали Мурахом? Адже мурахи найнесерйозніші з усіх істот. Хоча ніхто їх не чує, однак вони живуть сміючись, усюди нишпорячи, бо страшенно цікаві, ганяючи навзаводи.

— Його так дражнять…

— Дражнять? — засміялась Флювія, перебиваючи Рікардо. — Ну то й ми дражнитимемо.

— Шалений Мурах, — доповнив Тройо.

— Шалений Мурах? Ой, як гарно? — вигукнула Флювія.

— Ми його так прозвали, — говорив Трояно, — бо він ніколи не буває спокійний. Ніколи не сідає, а коли й сяде, то враз підхопиться, ходить туди й сюди, зачіпається за все, вистромляється з вікон…

— То я тікаю звідси, — сказала Флювія, повертаючись до дверей, — поки ви мене теж не прозвали Шаленою Мурашкою. Адже вони це можуть, правда, Ано Хуліє?

— Диявол, а не дівчина, — мовив Тройо, — торохтить без упину, і все дурниці! Стривайте, як вона сказала…

— Вона щаслива! — мовила, зітхнувши, Ана Хулія, втуплюючи свої звабливі очі в очі Рікардо, котрому ставало дедалі гірше, хоч він це й приховував: його все дужче кидало в піт, все більше охоплювала тривога.

— Отже, як я вже казав, я стаю схожий на одну з тих платівок зі збитою доріжкою, що знай повторюють той самий уривок; я поділяю погляди Мураха й ставлюся скептично до скорботної демонстрації.

— В якому розумінні? — спитав Тантаніс.

— А в тому розумінні, що вона перетворює національну трагедію на буфонаду. Скажімо, коли мого такого славетного дядька, якого я, попри все, люблю, більше того, обожнюю, нехай навіть він у своїх маєтках найгірший з тиранів, — та провезуть…

Ана Хулія підвела голову й подивилась на Рікардо, ніби кажучи: якщо допустиш до цього, якщо не викрадеш опудала…

— … та провезуть, як ото мають його провезти, то він стане лише посміховиськом на якусь мить для тих, що стоять і дивляться на демонстрацію. То чи не краще, скажіть, дія замість буфонади?

— Або і те, й те? — висловив сміливу думку Рікардо, хоч мало не прикусив собі язика, побачивши, як зблідла його наречена.

— Ти хотів би, щоб його не тільки виставили на посміх, а й повісили? Який племінничок у дядька Рамона! — обурено вигукнула Ана Хулія. — Який племінничок, і які в нього дружки!

— Йдеться не лише про дядька Рамона, сестричко. Не обмежуймося власними інтересами, нашим домом. Треба змінити саму систему, систему як витвір пересічних людей, пересічних урядів. Коли владу візьмуть обдаровані люди, все зміниться. Революція, яку я пропоную, це виступ обдарованих проти нездар.

— Тобто надлюдей?

— А чом би й ні?

Ана Хулія підвелася зі свого розкладного стільчика, що його всюди носила з собою, і мовила, перш ніж вийти:

— На щастя, це тільки балачки, а завтра, як каже мама, всі оті революціонери, що так завзято збиралися здійснювати широкі соціальні реформи, будуть уже адвокатами, лікарями, фармацевтами, інженерами і, мов ті коти, вибачливо заплющуючи очі на всілякі неподобства довкола, загрібатимуть землею свої колишні ідеї, котрі, як їм тоді здаватиметься, погано пахнуть.

— То справді ніяк не можна врятувати дядька Рамона від воза? — спитав напрямки Тройо, коли вийшла Ана Хулія, і додав сміючись: — Так, мабуть, казали і в часи Великої французької революції, коли треба було врятувати якогось родича, спільника або друга від карети, що мала везти його на гільйотину.

— У мене є план, — відповів Рікардо, — але здійснити його не так просто.

— Та ще на отаке похмілля, як у тебе сьогодні, будь-який план має здаватися нездійсненним. А ще ти не захотів розповісти мені, як саме збираєшся прибрати з воза опудало…

— Та тут усе просто.

— Розкажи, старий, розкажи. На моє щастя, я тебе спіймав на похмілля, у стані найменшого опору.

— Я надумав викрасти опудало дядька Рамона й замінити його іншим опудалом, яке замовив майстрові, котрий робить Іуд, що їх виставляють на будинках у великодню суботу.

— І що тобі для цього треба?

— Нічого, тільки твоя машина. Візьму її в тебе в середу опівдні. А поверну в суботу після демонстрації. Мені вона буде потрібна під час заміни фігур.

— Звичайно, я тобі дам машину, а якщо хочеш, то й допоможу.

— Ні, старий, краще я сам.

— Дам її тобі з повним баком.

— А знаєш, Тройо, тобі буде не так легко зректися свого класу.

— На якого біса ти мені це кажеш? Викинь оцю сигарету, а потім балакай; так і губи можна попекти — куриш самий вогонь.

— Навіщо кажу? Бо тільки-но я тобі виклав свій план, як ти почав хизуватися переді мною своїми можливостями великого пана, своїми грошима…

— А ти мені не дуже дорікайї Твоя родина тепер багата, у твоїх тата-мами більше грошей, ніж у нас.

— Зате ти спадковий багатій. З повним баком! А в мене, мовляв, навіть немає за що купити бензину.

— Ну годі, годі! Я просто хотів зробити приємність другові. Зрештою, якщо розсудити, навіщо тобі цей клопіт з опудалом дядька Рамона? Ти це робиш тільки для мене, бо я твій друг.

— Отут ти маєш рацію.

— Мабуть, тобі треба випити хоч ковточок. Бо ти на похмілля такий дратівливий.

— То я пішов.

— І я з тобою. Мені теж хочеться зарядитись.

— Як тільки не кажуть замість слова «випити», —  зауважив Рікардо, коли вони йшли до машини. Він відразу ожив: адже зараз він вип’є ліки, єдині ліки проти похмілля. — Ось ти сказав «зарядитись». Інші кажуть: «хильнути», «смикнути», ще інші «телепнути», «сьорбнути».

— Гарні репродукції, що їх приніс Мурах?

— Чудові, тільки я не встиг їх до пуття роздивитися. Боявся, щоб з ними, бува, чого не сталося у мене в домі, і відразу йому їх повернув. Особливо сподобалася мені «Весна» Боттічеллі.

— Знаю.

— Є там одна жіноча постать — Сімонета.

— Славетна постать.

— Тож знай, Тройо, — вони їхали до готелю «Палас», — у нашому місті проживає дівчина, яка мов викапана схожа на Сімонету.

— Познайом мене з нею або ж дай адресу.

— Ти дурний. Це чесна дівчина, й живе вона з батьками.

— То ще ні про що не свідчить. А Мурах її знає? Чого це раптом він тобі дав альбоми?

— Ні, не знає і не захотів з нею знайомитись.

— Не захотів? Отой донжуан?

— Він якийсь божевільний. Сказав мені, що спершу виграє в лотерею, а тоді, маючи гроші, спробує пережити з цією новою Сімонетою ту весну, що на картині Боттічеллі.

— А я думаю зовсім інакше. Якби мені випало познайомитися з жінкою, схожою на якусь жінку із знаменитих картин, то нехай би вона була схожа навіть на Шарлотту Корде. Оту, що з ножем у ванній… «Чик-чик усіх тиранів!

У бармена Даміана смикнули по чарці ганусівки з водою — ганусівки, що більше скидалася на полинову настойку, — й обидва враз забули кожен про своє похмілля: Тройо — про похмілля після лихоманки, жару, хініну; Рікардо — про похмілля після кількох склянок коньяку, які вихилив учора звечора вдома, прагнучи одурманити себе, забути, що він належить до людського роду.

XVI

Текст бойової пісні студентів був готовий. Бракувало тільки музики. «З ді-ра-ми-ква-со-лі» як, жартуючи, казали студенти. Боялися, що все це може перетворитися на «до-не-ма-ква-со-лі», якщо не знайдуть талановитого композитора, і не тільки талановитого, але й сміливого, — а такого знайти куди важче. Бо ж малося на увазі покласти на музику вірша, в якому висміювалися різні патріотичні символи, військо, церква, правосуддя і навіть сама батьківщина. До того ж ім’я автора треба буде зберігати в суворій таємниці. Бо інакше попаде в халепу: коли він, скажімо, вчитель сольфеджіо в музичній школі чи консерваторії, то просто втратить роботу, коли ж він один з музикантів військового оркестру, то його не тільки демобілізують, а й віддадуть до військового трибуналу як зрадника й підбурювача. А часу залишалося зовсім обмаль, лічені дні, ба навіть години. Хтось сказав: якщо не пощастить знайти композитора, продекламуймо нашу пісню, прокричімо її, нехай це буде не спів, а рик. Потім надійшла пропозиція: замовити музику одному молодому композиторові на ймення Хосе, який за власним вишуканим правописом писав своє ім’я з «х» на кінці— «Хосех». Але чи згодиться він на те, щоб скомпрометувати себе перед державою, перед владою?

— За це не турбуйтеся, — відповів той, хто висунув таку пропозицію, вічний студент медицини. — Він згодиться. І не питайте мене, звідки я це знаю, бо однак не скажу. Досить із вас того, що я це знаю і можу твердо поручитися: коли йдеться про ідею, як і в нашій бойовій пісні, то Хосех не відмовиться. Хіба що в нього немає часу, бо хлопець перевантажений роботою, чи щось там йому не сподобається, адже в кожного свої смаки, проте не думаю: наша пісня ідейна, бойова, а він це любить.

— Докази! Де твої докази, Вусаню? — вигукнуло кілька чоловік.

— Які докази? Я ж вам сказав…

— Ти нам ще нічого не сказав, — озвався один веселий студент на прізвисько Бізон.

— Послухай, Бізоне Бидло… — вигукнув Вусань, пародіюючи Бізона Білла^[11].

— З «Бізоном» я ще сяк-так згоден, а от «Бидло» залиш для свого татуся.

— Годі вам гризтися. Хай-но краще Вусань пояснить, чому він пропонує нам саме отого хлопця.

— Та не галасуйте ви так, — мовив Вусань, затикаючи пальцями вуха. — А то я взагалі не стану відповідати. Потім усе розповім…

— Ніяких «потім»!

— Якщо присягнете, що нікому…

— Це образа! Недовіра до комітету!

— Ну, гаразд… Цей молодик був масоном, як я вже вам колись розповідав. Але нещодавно зійшлися вони на свої збори, і там Хосех сказав їм усю правду в очі. «Як же воно так виходить, — кричав він розлючений, бо зрозумів, що його одурили й дурять далі. — Як же воно так виходить, що майстер ложі Істини — найбрехливіший і найпродажніший з газетних видавців? Як воно так, що ложу Вірності очолює генерал-зрадник, ложу Чистоти, Честі і Справедливості прибрав до рук відомий злодій, а в ложі Життя порядкує акушер, котрий заробляє на підпільних абортах?» — «А робиться це для того, брате, — відповіли Хосехові Тридцять Три, — аби сії брати, бачачи, що їм виявлено таку високу довіру, каялись, виправлялись, ставали на добру путь». У відповідь пролунав диявольський регіт, наче з отієї опери…

— А ти, Вусаню, хоч знаєш, що таке опера?

— Отож Хосех відповів їм мефістофелівським реготом і пішов геть.

— Хлопці, — взяв слово Чиряк, або Чирячок, як його ще пестливо називали. — Я не знаю, чи Кажан, Ананас та інші студенти-юристи згодні, але медицина вважає, — правда, Блощице, ми так вважаємо? — що треба віддати текст…

— «Чалани», — підказав Блощиця. — Так названо бойову пісню студентів.

— «Чалана»? — з подивом перепитав хтось, що вперше чув цю назву.

— Так, «Ча-ла-на», — повторив по складах Блощиця. — Від слова «чалан» — балакун, ярмарковий закликальник.

— Та дайте договорити, — урвав його Чиряк. — Отже, медицина не заперечує, і якщо юристи й фармацевти теж згодні, то нехай комісія передасть текст Хосехові, щоб він поклав його на музику. Шкода, що мій тато старий: він був гарним композитором.

— Різдвяних пісеньок? — засміявся Вусань, сяйнувши з-під густих вусів золотими зубами. — Це тобі не різдвяна пісенька.

День видався сонячний. На вулицях було повно людей, що купували подарунки до свята.

— От клятий китаєць! Ет, що то, коли воно іншої віри! — вигукнула якась опасиста жінка. — Я ж тобі добре даю за цю матерію!

— У мене немає віли.

— Таж ви вірите в свого Препуція. Украв наші заповіді й став там у вас за бога.

— Конфуцій, а не Плепуцій. А мателія десево-десево, як з вас і зовсім десево…

— Побійтеся бога, доне Мауксімо! — гукала якась пихата сеньйора в бакалійній крамниці, де на вулицю виходило шестеро дверей. — Гадаєте, якщо піст, то можна гнути за тріску отаку ціну?

— Не моя в тім вина, шановна сеньйоро. Її привозять уже таку дорогу з-за кордону.

— Скиньте трохи, адже я у вас візьму й інших холодних закусок.

— На трісці не можу. Скину на чомусь іншому, скажімо, якщо ви братимете олію, вино сардини…

— Трьох з половиною вар^[12] тобі не вистачить на плащ, синку, — говорила мати синові в одній із крамниць на центральному ринку, — хоч хай там що говорить та кравчиха. Трьох з половиною вар замало. Чи ж не так, доне Панфіло? — спитала вона через плече продавця. — Я вас знаю вже стільки років, доне Панфі, то зробіть нам таку ласку, гляньте одним оком і скажіть, чи вистачить три з половиною вари. Цей матеріал подвійний, еге ж?

— Ні, сеньйоро. З плащових матеріалів подвійний тільки оцей, темно-ліловий.

— Е ні, цей ліловий мені не подобається: надто він темний.

Крізь весь оцей торговий світ, крізь гурти святково вбраних селян, котрі поверталися з повними покупок саквами, взуті в нові рипучі черевики з дзеркальними носаками, що метали на всі боки сонячні зайчики, крізь оце з’юрмисько, яке до обіду вирує, а пополудні починає розходитись, ішла комісія підготовчого комітету, шукаючи будинок імовірного творця музики до «Чалани».

Великий будинок, позначений на оббитих цвяхами дверях номером 8, що стояв на розі, з вікнами на дві бруковані вулиці, — шибки о цій порі під пекучим сонцем мінилися синюватими барвами пляшкового скла, — доходив аж до самого майдану Театро Колон, якраз там, де на колоні підносилося погруддя одного поета-романтика, якого, за переказами, хотів забрати диявол за його безвір’я, блюзнірство, вільнодумство та розбещеність.

Спинившись неподалік від носатого й лобатого поета з буйним чубом та пишними вусами над чуттєвими губами, гурт студентів дивився на будинок Хосеха, до якого вони прийшли зі своєю пропозицією і який тепер, мабуть, снідав.

Блощиця став обличчям до поета й докірливо мовив:

— Ой Пене, скільки зла ти нам заподіяв своєю поемою, що починається словами: «Люба й нещасна моя батьківщино…»

— Киньмо монету, заходити нам чи ні, — запропонував Ананас.

— От шмаркачі! — закричав Кажан. — Ходімо, нічого нам не буде, хіба що не захоче.

— Відмовиться… — промимрив якийсь песиміст.

— Відмовиться, відмовиться! — перекривив його Кажан, чухаючи потилицю.

Удари молоточка прокотилися луною по широкому, хоч конем гасай, подвір’ї. Десь за парканом шумів водограй. За якусь мить їм відчинила служниця, вся обвішана прикрасами, — сережками, намистом, медальйонами, перснями, браслетами.

— Піду скажу, — відповіла вона, почувши, що прийшли до дона Хосе, і побігла коридором, який, очевидно, вів до дверей їдальні. Незабаром, так само бігцем, повернулася.

— Сеньйор сказали, щоб ви пройшли до вітальні, — мовила дівчина, — і зачекали там, доки вони поснідають.

— А може, ходімо звідси? — завагався Чиряк, якого завжди лякали правила хорошого тону.

— Звідси? — накинувся на нього Ананас. — Коли ми вже тут, у будинку? Ти нічого кращого не зміг придумати?

Студенти пройшли до вітальні з червоними килимами та портретами, обставленої гарними меблями, серед яких на чільному місці стояв рояль. На роялі сидів чорний кіт, і гості сприйняли це за добрий знак. Усе починалося ніби добре. Кіт, сидячи на роялі, робив свій туалет. Полизавши язиком лапку, тер нею по мордочці.

Ще не дожувавши шматка, з серветкою в руці, в пенсне, прив’язаному ниточкою до вуха, до вітальні нервовою ходою зайшов, трохи сутулячись, Хосех.

— Пробачте, маестро, що турбуємо вас у такий час.

— Ми вам перебили сніданок…

— Так, так, кінчайте снідати. Ми можемо зачекати.

— В якій ви справі? Чим можу служити? — повторював Хосех щоразу, коли випадала пауза між чемними перепрошеннями за те, що його так рано потурбували.

— Ми принесли ось що… — наважився Кажан і, діставши з портфеля два аркуші з текстом «Чалани», розгорнув їх і подав маестро. Той узяв аркуші, поправив на носі пенсне й приготувався читати написане.

— Це текст бойової пісні студентів, — пояснив Чиряк. — Ми б хотіли…

— Ми б хотіли, — заговорили всі водночас, — щоб ви написали до нього музику.

— Погано тільки те, маестро, — сказав Ананас, коли композитор уже почав читати, — що в нас обмаль часу. Нам хотілося б заспівати її ще цього року.

— Справді, часу у вас обмаль, — підвів голову від аркуша Хосех, — бо ж це на скорботну п’ятницю, день демонстрації, чи не так?

Усі мовчали. Час був проти них. Маестро читав далі. Нараз устав з крісла, підійшов до рояля, поставив аркуші перед собою на пюпітр і, сідаючи, сказав:

— Ану подивимось, як воно виходитиме… Ви, мабуть, хотіли б щось отаке? — І, вдаривши по клавішах, заграв, а студенти вперше почули вступні ритми «Чалани».

Усі повеселішали. Маестро ще раз повторив вступ, трохи його змінивши, беручи інші акорди й сильно натискуючи на педалі.

— Дуже добре, — зауважив він, теж повеселішавши. — Залиште мені текст, а завтра нехай хтось до мене зайде…

— О котрій годині, маестро? — спитало кілька голосів.

— Так, як і сьогодні, якщо вам зручно, або ж трошки пізніше, десь о другій годині дня. Побачимо, чи воно щось вийде. Не хочу вам обіцяти наперед, але текст мені подобається: в ньому є щось нове, бунтарське, а мені до душі непокірні, — сказав він і засміявся.

Щасливіші, ніж коли б виграли в лотерею, студенти висипали на вулицю й кинулись на пошуки якоїсь харчівні. Чиряк спинився, наморщив, чоло, як завжди робив, коли про щось думав, і сказав:

— Хлопці, а ми так і не запитали, скільки він з нас за це візьме.

— Всім відомо,» що ти дуже практичний, — озвався Кажан. — Скільки візьме… Мистецтво не оцінюють грішми.

— Єдине, чого в нас не цінують, то це мистецтво, — зауважив Чиряк. — Тому наші митці ходять жебраками. Мистецтво заслужено винагороджують тільки в розвиненішому, культурному суспільстві…

— Чого ти лізеш зі своєю культурою, коли ми голодні!

«Ресторан «Хочімілко». Тут вас обслужать у будь-який час. Закуски, перець, індиче філе», — проголошувала вивіска на вході, де плющ, бегонія та інші рослини створювали прохолодний затінок. Пройшовши коридором, теж затіненим декоративною зеленню, можна було потрапити до патіо, в якому стояли столики, накриті різнобарвними скатертинами, та грубі стільці. З прикрас тут були тільки фестони у вигляді хвостів кетцаля, що досягали підлоги, позолочені бамбукові перегородки, кручені рослини з листям примхливої форми та карликові пальми.

Це був ресторан трьох сестричок. Спершу здавалося, що двох — Люсіти й Карміти. Але Карміта враз ніби роздвоювалась, і обіч неї, якось наче й не відокремлюючись, з’являлася Пакіта. Три сестрички. Дві сестрички. Дві, коли Карміта не роздвоювалась. А вона роздвоювалася дуже рідко. Тож звичайно були дві сестрички-удовички, Люсіта й Карміта, дуже гладкі, дуже скромні, дуже мовчазні, дуже… дуже… дуже… одне слово, хоч яку рису візьми, — все дуже.

Галас, спів, крики студентів порушили тишу півпорожнього патіо. Ті кілька клієнтів, які їли в цю пору, зчиняли шум хіба тим, що жували, наливали собі воду, пиво чи вино або стукали столовими приборами об тарілки — ложками, виделками, ножами — усім оцим невагомим, наче з бляхи, начинням.

Хлопці зсунули докупи три столи й посідали; один рикав, наслідуючи зголоднілого хижака, другий вив койотом, третій видобував з горлянки якісь дивні канібальські звуки — і всі ці дуже природні вияви голоду не видавались у тих хащах чимсь незвичайним.

Нарешті повсідалися, підійшов офіціант. Кажан підвівся й мовив:

— Послухай, подай-но їм…

— Нехай тобі, Кажане, подають попідвіконню, — відрубав хтось із товаришів.

— А що я такого сказав? — захищався той. — Тільки попросив, щоб вам подали їсти.

«Хто перший кінчає, товаришеві помагає» — таке було гасло, і тому без зайвих слів кожен допався до своєї миски з чорною квасолею упереміш із рисом. Потому принесли другу страву — смажене м’ясо. Чувся тільки стукіт ножів та виделок, страва була така гостра, що язик і піднебіння пекло вогнем, подих перехоплювало, а з очей текли рясні сльози, і всі хапали ротом повітря, щоб бодай трохи остудити жар від перцю. Пили пиво. Літровими кухлями. Агавівку, коктейлі, ром — склянками. І курили, як навіжені. Після бенкету позалишалися тільки столові прибори зміненої форми. Ложки з позакручуваними, мов хвости у сирен, ручками. Виделки з погнутими зубцями, що робило їх схожими на маленьких змійок. І тільки ножі не піддавалися. Тупі, потемнілі, вони тільки й годилися, щоб ними брати спеції, яких подавали аж занадто.

Сестрички спокійно дивилися на ці витівки. Вся заподіяна шкода оберталася додатковим зиском. За те, й за те, і ще за те, — рахували вони. Битий посуд, понівечені столові прибори, порвані серветки — все піде в рахунок, в отой довжелезний рахунок, який принесуть до сплати підготовчому комітетові.

По обіді знов у місто, геть від цієї оранжерейної прохолоди, від лискучої зелені велетенського листя, кекекске, від гладеньких і пощерблених мечів агав, тріпотливих листочків кручених рослин, золотих кілець на бурштинових стеблах бамбука, від бегоній, волохатих кактусів, плющів, які обплутували стіни й дахи; вони повернулись у світ задушливого міста, кожен до своїх справ, а в їхніх вухах бриніли перші акорди пісні, що стане їхньою піснею, їхнім гімном, — бойової студентської «Чалани».

XVII

Що ж це воно діється? Кого ви запитуєте — мене? Спитайте в тих, хто може цьому зарадити, у чиїх руках влада, військо, поліція. Але щось же треба робити. Так. Так. Щось треба робити. Піти до дружини міністра внутрішніх справ і про все розповісти. Звичайно, їм це відомо. Але звернутися до влади від імені світських дам не завадить. Піти до міністрової дружини, а та вже зуміє переговорити зі своїм чоловіком. Не можна давати волю отим шибайголовам. Не можна. Ну то й що, як вони студенти? Хай вони будуть і перестуденти, але хто їм дав право перетворювати скорботну п’ятницю на карнавальну п’ятницю? Або, як вони кажуть блазнюючи: п’ятницю скорботи усіх незайманих дівчат. Почнімо з цього. До того ж вони виступають проти святої матері-церкви, суспільства, уряду! Проти уряду — то нехай: він цього заслуговує, бо ж дозволяє студентам виробляти все, що їм заманеться. Та хіба тільки студентам? А тим, хто їх підбурює? І не на добрі діла. Воно ніби й не страх, але щось дуже подібне до страху відчувають люди перед отим набродом шмаркачів. Мабуть, це почуття безсилля. Так, так. Ми безсилі. А чому? Та тому, що любимо дивитися правді в очі. Тут і страх, і безсилля, і самобичування, і мазохізм. Ми з насолодою споглядаємо і слухаємо все, що вони плещуть язиками, виставляють на своїх возах і малюють на транспарантах. Якби в країні існувала справжня свобода друку, то їм би не було потреби випускати свою бунтарську газетку «І не введи нас у спокусу…». Так, святкову, бо цього дня немає на них ніякої управи: ні поліції, що припинила б неподобства на вулицях, ні чесних людей, котрі стали б на захист віри. Ет, віри… Не католики, а справжнісіньке тобі посміховисько. В іншій країні католики виступили б як один і камінням та палицями швидко розігнали б отих хуліганів. Дурне блазнювання. Дотепно, кажете? Вульгарна й аморальна дотепність.

Двері кабінетів високих військових чинів раз у раз рипіли, пропускаючи елегантних і гордовитих дам. Ніколи не зважилися б вони поткнутися сюди, якби не така скрута. Адже тут самі чоловіки. Подумати, скільки чоловіків! І всі в уніформах. Так, мій полковнику, говорила дама з лебединою шиєю, а що каже генерал? Ми не мали змоги поговорити з ним про справу, сеньйоро, бо він заклопотаний, дуже заклопотаний. Усі ми, вся столиця, дуже заклопотані. Еге ж, проникнення іноземців, погодилася повнощока матрона зі схожими на черепашачі яйця очима, але я просила б… Гаразд, сеньйоро, я доповім генералові, яка громадська думка про студентську демонстрацію.

— Як ви гадаєте, полковнику, генерал вживе заходів? — спитала дама й захихотіла. Подруга штовхнула її ліктем, і та стулила підфарбовані губи. Вони сиділи в приймальні начальника поліції, а дамі чомусь здавалося, що вона в салоні мод у кравця, тільки він у військовій формі. Полковник відповів ще на кілька запитань і скінчив інтерв’ю. Його щастя, що він був не кравець.

— Кажанів несе нечиста! — сказав один офіцер іншому, перш ніж постукати в двері до полковника й доповісти, що прибули члени церковної курії.

— Нехай проходять до приймальні, генерал їх негайно прийме, — наказав полковник.

Офіцер клацнув підборами, козирнув і вийшов. Он які справи… Ці студенти ще завдадуть нам клопоту!

Невдовзі рипнули двері, почулись уривки розмови.

— Це розбещеність, генерале… розбещеність…

— Полковнику, проведіть шановних отців, — пролунав голос генерала.

— Це розбещеність, полковнику, розбещеність, — повторювали шановні отці, здебільшого товсті та рожевопикі, тільки декотрі з них були худі та жовті мов віск.

А тут, у клубі, гамір і крики. Все студентське нам подобається… Нароблять шкоди? Та якої там шкоди? Ви ніде не були, люди, не жили в Парижі. Отам бувають випадки… Згвалтовано стару консьєржку просто у вестибюлі. Бідолашна… Не ходи на вулицю того дня, замкнись у квартирі й сиди, нікуди не рипайся, і не доведи господи, щоб у тебе почалася гикавка або розлилася жовч. Якщо ж тебе все-таки перестрінуть, тоді вже будь вдячний бодай за те, що потрапиш до чорної хроніки… Студенти? То ж набрід!.. Е ні, старий, мої сини не набрід, а один із них, найстарший, навіть у підготовчому комітеті, отак. Заборонити? А чого це я маю забороняти йому? Нехай говорить правду в очі тим, що позасідали в уряді. То, якщо хочеш знати, — справжній набрід, лайно в уніформах! Нумо краще грати далі, старий: у тебе козирі, ходи ти… Воно, може, й так, — але все росте з кореня. Треба навчати дітей шанувати батьків. Тоді вони шануватимуть і все інше… Тільки не дружину ближнього!.. Не будь свинею! Тобі, бездітному, легко таке молоти. А батько страждає через дітей, якщо в нього є бодай крихта совісті. Бо існує конфлікт, старий, еге ж,конфлікт, з одного боку треба зберегти батьківський авторитет, а з другого… Ет, що тобі сказати: у тебе зроду не було дітей, то ти й не знаєш, що воно таке… Тобі подобаються витівки студентів?.. Еге ж, вони симпатичні, дуже симпатичні… Пам’ятаю, торік…

Удар кулаком за сусіднім столиком. Я мегаломан? Я мегаломан? — кричав червоний, наче помідор, високий і худий суб’єкт з голубими очима. Заспокойтеся, доне Гер… Ніякий я вам не дон Гер! Чого ви мене дражните оцим «Гером»? Студенти мають повне право, і я за те, щоб вони провели свою демонстрацію… Оця рука — свідок, що коли ви вступали до клубу, я, голосуючи проти вас, укинув чорну кулю. Ось пожбурю тобі в пику кухоль із пивом, німецький вилупку, то перестанеш патякати про демонстрацію!

Мені можеш не повторювати двічі! Яке тобі в біса діло, що хлопці… Пролунав гучний ляпас, що його дістав один із тих біля стойки, хто розводився про демонстрацію. І пішло… A-а, то ти так, вилупку! Ось я тобі покажу! Ти в мене… Лясь! Бармен і ті, хто стояв ближче, кинулися розбороняти. Такий собі Папіоло, котрий ледве тримався на ногах, белькотів, ледве повертаючи язиком: я плюсквамперфект, сеньйори, плюсквамперфект… а це, невігласи, означає, що я більше, ніж перфект… що я зараз… бестії… в найдосконалішому, в найперфектнішому стані. Деінде можна жити й інакше, а тут виходить тільки плюсквамперфектно… Після коктейлю — вино, шампанське, одне слово, повний плюсквамперфект… Моє вам шанування, юні пустуни! Обіцяю, що неодмінно прийду подивитись на демонстрацію. Іще одну, бармене, ще одненьку!

Незабаром він уже стояв перед стойкою сам один.

— Ще одну, бармене, ще одненьку… бо я ще не зовсім наплюсквамперфектився!.. Сам… Мене покинули самого… Ну й нехай! Піду тепер розважатись у «Гавану»… Бо там ніхто не думає, що буде вранці-рано, — проспівав він.

Він спробував сісти, думаючи, що позаду стілець, і гепнувся на підлогу.

Бармен і офіціанти допомогли йому підвестися. Таж це відомий хірург! Його повели, майже понесли до крісла й усадовили там, а він знай виривався й горлав: «Хай живе демонстрація! Хай живе демонстрація!» Трохи згодом задрімав, схиливши голову набік.

Відколи під колесами ваговоза загинув його єдиний син, він весь час перебував у такому найплюсквамперфектнішому стані.

Ось і тепер, у напівдрімоті, він пестив рукою дитячу голівку і примовляв: — Якби ти був живий, я пішов би подивитись на демонстрацію, щоб побачити тебе серед твоїх хлопців у маскарадному костюмі на возі або верхи на коні з прапором чи транспарантом у руці; так, так, чимало твоїх друзів, чимало з тих, що приходили до тебе гратися, тепер уже студенти університету, вони йтимуть на демонстрації, а з ними міг би оце бути й ти… — Підносив руку до обличчя, затуляв заплакані очі. — Не бачити, не бачити тієї картини… Велетенське колесо переїжджало дитяче тільце… Якби того не сталося, ти брав би участь у демонстрації, і я прийшов би посміятися з ваших витівок… з твоїх витівок… Зачекав би на тебе, потім ми пішли б разом до клубу. Так, так, ти б ішов у демонстрації з твоїми товаришами, що трошки схожі на тебе, з твоїми ровесниками, які сміються з нас — і слушно… Бо ж тут тільки насмішка, жарт, і хоча основа дуже хистка, однак без насмішки, без жартів, без студентської демонстрації що б то воно було? — і він водив долонею по підлокітнику, ніби гладив дитячу голівку, і все повторював: — Ти йшов би з ними на демонстрації, атож, я знаю, ти йшов би з ними…

Жарти жартами, але ж за тими жартами — правда. І то яка велика, свята правда. Для бідаків і людей середнього стану правда одна і немає іншої. А в багачів правда не одна, а щоразу та, яка їм вигідна. По центральному ринку ходять знатні дами, збираючи підписи під петицією, в якій просять уряд заборонити демонстрацію. Енграсія поставила свій підпис. Бо розписатися вона вміє, а людей для того й учать грамоти, щоб вони могли поставити позначку на бумазі, яку нам підсовують багатії, що стають тоді такі добрі-предобрі до нас… Та дурепа підписалася, навіть не запитавши, що їй підсовують. Треба їй пояснити. Хапай її, Томасо, за коси, а я наклепаю їй морду. Щоб знала, як підписувати бумаги! Та я б… Що ти хотіла сказати, Клодоміро?.. Та що я зроду б не підписалася під тією бумагою, хай мені краще руки повідрубують! Тепер мій чоловік, бідолаха Прієто, не матиме вихідних на цьому тижні. Бо його вихідні — четвер і п’ятниця. А тут надійшов наказ перевести поліцію на казармене становище через якийсь надзвичайний стан, як сказав мені Прієто, одне слово, через студентські жарти. Було б через що… Було б через що, кажеш? Бояться. Від страху вони втрачають усякий сором. Перевести поліцію на казармене становище через хлоп’ячі витівки! Погано тільки, що студенти ганьблять церкву, а все інше в них виходить дуже гарно.

Крики, гармидер, лайка чулися від крамниць, де продають матерію. Власниця однієї з них, Карміна Вальдес, добалакалася з покупницею до бійки. Та жінка набрала в неї матерії, і Карміна сказала їй між іншим, що буде гарна обнова не так до свята, як до скорботної п’ятниці. «А що то за такий день — скорботна п’ятниця?» — спитала жінка. «Таж на цей день люди купують барвисту матерію, в якій личить вийти подивитися на студентську демонстрацію». Покупниця страшенно зблідла, від чого чорні вусики в неї над губою стали ще чорніші, підступила до Карміни близько-близько і, не мовлячи й слова, плюнула їй в обличчя. Карміна не встигла навіть відхилитися, та й не мала куди, бо крамничка була дуже тісна. Підняла метр і трахнула покупницю по голові. Кров, волосся… Волосся, що струміло, мов кров, кров, що струміла, мов волосся… Крики, біганина, жіночий лемент. Що, що таке сказала тій жінці Карміна, що та плюнула їй у пику? — питали від крамниці до крамниці. Ніхто не знав. Заюшена кров’ю вусата дама кинулася навтіки, та послизнулася на банановій шкуринці і впала. Спідниця її задерлася, і з-під неї визирнула чернеча сукня. То це нелегальна черниця? Атож, є й такі, як ото є нелегальні повії, нелегальна горілка, нелегальне підданство, бо іншого годі дістати — одне слово, вижити в нашій країні можна лише ховаючись, свідомо чи несвідомо.

Ні, ні, не ходіть, люди, на ту скорботну демонстрацію. Не вірте медоточивим словам. Студенти будуть шпигати нас крамольними промовами, обіцяти нам золоті гори. Але то все брехні, бабоньки, то все брехні. Не даватимуть даром ні дров, ні вугілля. А студенти обіцятимуть… Не буде в ту п’ятницю ні газованої з сиропом, ні морозива. А студенти обіцятимуть… До коледжу? Як це можна посилати дівчат до коледжу? А студенти обіцятимуть… Хай краще іншого дня ми підпишемо цю бумагу, а перед скорботною п’ятницею — ні… А студенти обіцятимуть… Що обіцятимуть? Та все. Розперезалися — далі нікуди. А молебні правитимуться? Як це «правитимуться?» Вже правляться: люди просять підтримки божої, благають у господа, щоб він покарав блюзнірів. Тут треба поститись, а вони влаштовують казна-що… Галас, музику, сміх, тупіт, гемонський карнавал…

— Розчиніть, розчиніть двері! Розчиніть навстіж!

— Але ж, отче, вони розчинені.

— Розчиніть навстіж!

— Більше не розчиняються.

— Я ще сліпий. Я ж казав, що буду сліпий цілісінький піст. Краще осліпнути, аніж бачити оце неподобство… Геть, геть з-перед моїх очей!

— Та то не студенти, отче, — то побожні люди, котрі прийшли помолитися…

— Тоді навколішки. Хай заходять навколішках і колінкують аж до великого вівтаря благати прощення у святих ран.

Парафіяни важко посунули за священиком навколішках, раз у раз перепочиваючи, і їм видавалась щоразу більшою відстань від однієї зупинки до іншої, і не один падав напівдорозі, геть виснажений, мало не непритомніючи; не бракувало й таких, що зводилися на рівні, обтрушували наболілі коліна й ішли геть.

Чиясь рука спинила її біля чаші зі свяченою водою. Вона йшла така пригнічена, така невдоволена, така стомлена, що відразу й не впізнала, хто це, і мало не закричала, зі страхом подумавши, що то сам диявол. І якби Рікардо вчасно не заговорив до неї, таки закричала б.

— Ано Хуліє, — мовив він, узявши її під руку, прикриту шовковою хусткою. — Ти прийшла до церкви так рано?

— Я погано почуваю себе. Ходімо на вулицю.

Тепла ніч. Здавалося, будинки не стоять на землі, а висять у повітрі. Все якесь невагоме. Пахощі магнолій. Далекий шум міста. З паперті зійшли на невеличкий майдан.

— Недобрий — мовила вона хрипким, ніжним голосом: її хрипкий голос і справді був дуже ніжний. — Який ти недобрий. Чому не приходиш?

— А чому ти урвала молитву?

— Чому? Бо яке пуття молити господа, щоб він полегшив мої страждання, коли страждаю я через тебе? — відказала вона, засміявшись, і, враз споважнівши, вела далі: — Мабуть, нас усіх охопила якась передсвяткова істерія. Я не сплю, не їм, лише молюся й молюся, а за що? — Тантаніс поцілував її в щічку, а вона, хоч і притислася на мить до його жарких губів, мовила: — Ні, ні, нас тут бачать. І не йди зі мною далі того рогу. Там вулиця освітлена і…

— Тоді вертаймося до церкви.

— А чого?

— Вважай, що душа моя десь заблудилась і ми йдемо її шукати.

Вернулися назад.

— А як же шукати заблудлу душу?

— Поцілунками.

— От недобрий. Ви, любий друже, такий до мене недобрий. Так і не розповіли, як справи з викраденням опудала дядька Рамона. Навіщо ж ви мене цілуєте, коли нічого не хочете для мене зробити?

Вона зверталася на «ви», ніби віддаляла його від себе, і водночас горнулася до нього й лоскотала своїми довгими віями його вії, бо знала таку любовну гру.

— Ні, ні, не так… — казала Ана Хулія, а він тим часом, не мовлячи й слова, витягував губи й цілував її. — Отак, отак, нижче нахили обличчя, щоб твої вії лягли на мої, а тоді закліпай. Ні, ні, не так… — А він цілував і цілував її все вологішими губами в тіні під пальмами. — Почнімо знову, — говорила, — нумо, почнімо знову… Ти торкаєшся своїми віями до моїх…. То ти знаєш, чому ти маєш викрасти опудало дядька Рамона?

— Чому? Чому, дурненька? — Він уже не цілував її, а тільки проводив кінчиком свого холодного носа по її вологому носику. — Атож, знаю. Тому що кохаю тебе.

— І тому, що вдома на мене вже дивляться мов на дурну. Моя сестра Грела…

— Ота…

— …тільки про це й говорить.

— Ти знаєш мій план.

— Щось не дуже віриться, хоч, зрештою…

— Сумніваєшся?

— Так. Якби ти був…

— Розумію. Якби я був з ваших. Класова солідарність, чи не так?

— Тільки не класова. Мій брат Тройо страх як ненавидить слово «клас», а воно часом у мене прохоплюється. Існує ще солідарність між родинами, тому Грела вважає, що хоч хай як я тебе проситиму й покладатимусь на тебе, ти пообіцяєш, але нічого не зробиш.

— Звісно, для них моя родина…

— Годі про це. Але якщо ти врятуєш дядька Рамона від глуму (згадався басистий голос падре: «І задля глуму надписали вгорі на хресті «Цар Іудейський»), то ти так заткнеш рота Грелі й усій нашій касті, що їм уже не буде чим крити.

Обоє замовкли й тільки дивились одне на одного повними ніжності очима.

— Ти навіть не можеш собі уявити, як мене вдома гризуть, — прошепотіла вона, немовби пробуджуючись із мовчанки. — Кажуть, що ти, мовляв, не тільки поганого роду, не тільки різник (бо комерція, яку провадить твоя родина, — найостанніша), не тільки облудник, що прикидається святим, не тільки блюзнір, масон і вільнодумець, але й зловмисник: що ніби ти хочеш помститися нам і не хто інший, як ти, запропонував виставити дядька Рамона на глум на возі «Жахи християнства». «Та ти лишень придивися до нього! — якогось дня кричала мені Габрієла. — Так у нього ж волосся, як шерсть, хоч хай скільки він його прилизує: це покруч негра з перуанським індіанцем по лінії його татуся, котрий був конокрадом».

Ана Хулія закинула назад голову, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачила церкву Віакрусіс. Рікардо міцно пригортав її, а вона тремтіла в його руках, наче сарна, що стікає кров’ю: адже кохати — це стікати кров’ю.

— Пізно вже, — врешті прошепотіла вона над вухом Рікардо. — А ви недобрий, справді недобрий… Зробіть мені приємність — викрадіть опудало дядько Рамона з воза, щоб мене не гризли вдома.

— Краще підшукаймо женихів твоїм сестрам і мамі.

— Не будь таким вульгарним, — сердито урвала його Ана Хулія.

— А що, хіба вдовам не можна виходити заміж удруге?

— Але ж у мами цього й на думці немає,

Вони обоє рушили до центру міста.

— Я бачу, — мовила Ана Хулія, — що ти й не думаєш здійснювати свій план — підмінити на возі дядька Рамона опудалом, яке ти буцімто замовив.

Два Іуди, майстер, Сімонета… Йому на мить здалося, начебто він не з Аною Хулією, а з Сімонетою, і не йде вулицями посеред машин, трамваїв, екіпажів, велосипедів, пішоходів, а пливе тінистим садом на хвилях проміння під звуки нечуваної прекрасної музики.

Прискоривши ходу, Рікардо наздогнав дівчину й спитав:

— Ано Хуліє, ти будеш у церкві Віакрусіс післязавтра, в п’ятницю?

— Мій коханий уже все на світі переплутав: післязавтра скорботна п’ятниця, день демонстрації.

XVIII

Час приносить і забирає, забирає і приносить дні, місяці, роки, десятиріччя, століття, ери і весь календар. У якому ж календарі — грегоріанському, мусульманському, єврейському чи календарі майя — настає в день весняного рівнодення оця скорботна п’ятниця між тропіками Рака й Козерога, на цій невідомій землі, усе ще невідомій, чимраз невідомішій?

Щойно розпочався студентський хід, демонстрація, карнавал. Розпочався під миготіння кольорових надуваних куль у повітрі, спалахи ракет, вітальні вигуки, оплески, музику оркестрів та ксилофонів у медичній академії, старезній будівлі з умонтованими годинниками без стрілок і прикрашеній з нагоди свята ліхтарями й художньою композицією з намальованих людських очей і сатирів з дудочкою в роті — витворами самодіяльних художників-медиків.

Попереду виступали «гонфалони», калатаючи в гонги. За ними «шакали» — кляті дантисти. З кишень їхніх фартухів виглядав весь моторошний арсенал інструменту для виривання зубів. Далі — «злодії». Припорошені борошном, одягнені клоунами, ніс, як буряк, брови, вигнуті знаком тильди, вони сновигали між публікою, продірявлюючи гаманці з банкнотами та монетами, які люди жертвували на витрати з нагоди свята. Тут же бігали і «вельми-дякувальники», котрі дякували всім присутнім, а особливо жінкам, які поклопоталися прийти на свято, обплутуючи їх серпантином, обсипаючи жменями конфетті та посилаючи їм поцілунки рукою.

То вже були не вулиці, ні. Ріки людей. Тіла, голови, очі. Вік — різний. Соціальний стан — різний. Більше очей, ніж голів. А також «вуха», тобто перевдягнені поліцаї, котрі втратять роботу, якщо не виявлятимуть належної пильності. Більше рук, ніж тулубів. Руки й руки, скільки сягає око, долоні, що шалено аплодують студентським лавам, які йдуть під виляски тріскавок:

трісь-трісь-трісь, тра-та-та-та-та-та;

або брязкання кайданів:

дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень, дзень-дзень, дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень-дзень, — що їх волочать на ногах студенти, вбрані в смугастий, мов зебрячі шкури, одяг, — вони протестують проти політичних ув’язнень.

Не бракувало й студентів на роликових ковзанах з ангельськими крилами:

руррр-руррр-руррр-,

ані тих, що ступали на ходулях:

стук-стук-стук-стук…

У вухах гуло й дзвеніло від металевих тріскавок, верескливих сопілок, свищиків, жартівливих вигуків, а перед очима миготіли маски, розмальовані й заквацяні обличчя, перуки, бороди, вуса, накладені перса, піратські прапори з черепом та схрещеними кістками і транспарантами, як оцей:

Його несли п’ятеро студентів, одягнених у сувору жалобу — кожен представляв одну з країн Центральної Америки. З їхньою появою веселий сміх ставав лютим, а оплески присутніх звучали, наче відлуння оплесків на останньому засіданні палати депутатів, коли Сом, студент-депутат, кричав, показуючи на трьох генералів у золоті, які з’явилися доповісти, що повалили законний уряд у проміжок часу між північчю та першими півнями: «Відколи це, сеньйори депутати, три солдафони можуть змінити за півночі долю батьківщини?» («Ще й як можуть! — голосно зауважив дід з білою бородою. — І не тільки долю нашої країни, а й усієї Центральної Америки: відірвали її від цивілізованого світу й відкинули в глибину віків»).

Ще один транспарант. Його несла група студентів у собачих масках. Вони заливчасто вили.

І вили, вили, вили.

Люди перебігали з одного боку вулиці на другий, штовхалися, стикалися між собою, а все, щоб почитати транспаранти.

(«Еге ж, — зауважила якась жінка з круглими, як півкулі, сідницями, — цукровар подався до Парижа, а за себе зоставив малясника»).

Перша сутичка. Троє кадетів у червоних штанях і синіх кітелях стали навпроти гурту хлопців у масках китайців, котрі танцювали й приспівували:

Ця бійка не порушила маршу студентської колони, що сунула між двома рядами глядачів і глядачок, котрі спиналися навшпиньки, витягали шиї, але боялися аплодувати, щоб не впустити парасольку, — очі круглі, як у метеликів, на устах усмішки, під кофтинами тугі груди.

Якийсь кощавий, високий, лисий, з випнутими щелепами чолов’яга намагався вирвати з рук студента в масці транспарант з написом:

(«Дармоїди! Дармоїди!» — горлав лисий, а якась жінка, самиця з розпущеним волоссям, вторила йому: «Дармоїди! Дармоїди!»)

Найневинніший і найлояльніший транспарант проголошував:

Сонце просто над головою. Спалахують віддзеркаленим промінням шибки будинків. Високо вгорі сяють церковні бані. Вулиці вирують народом. Поспинялися машини, трамваї, екіпажі… Чоловіки, жінки біжать, наштовхуючись одне на одного. Дістатися б до того рогу, щоб бодай одним оком глянути на демонстрацію. Що там воно робиться? Чи те саме, що й торік? Будочник забув про своїх покупців. Дивиться захопленими очима поштар, а термінові телеграми так і лежать у старій шкіряній сумці. Афіша. Велетенська афіша: «Ідеальна повія». Кінофільм, що дає повний аншлаг. «Окрім сексу — що є на світі вічного?» Хто це сказав? «Не я», — прошепотів підмітальник, і не жартома, а цілком серйозно, так ніби й справді хтось його про це запитав. Його мітла нерухомо застигла посеред масних паперів, корків від пляшок з-під газованої води чи пива, пачок з-під сигарет чи жувальної гумки. Підмітальник час від часу піднімав якусь із цих пачок і, побачивши, що вона порожня, рухав щелепами, хоч так вдовольняючи бажання пожувати гумку, або ж нюхав тютюновий аромат.

«Окрім сексу — що є на світі вічного?» Одначе хто це каже? Як хто це каже, — у тебе що, немає очей? Ота афіша на «Ідеальну повію», кінофільм з повним аншлагом.

Тим, що поширювали газету «І не введи нас у спокусу…», доводилось непереливки. В них її виривали з рук; одного розповсюдника підняли вгору й несли на плечах, як тореадора, і він звідти продавав свій славетний крам.

Гучними оплесками, вигуками схвалення, задоволення, нестямного захвату й шаленства вітали люди появу воза «Ссавці, цмулії і грошолови» посеред вулиці, над якою стояла пронизана сонячним промінням курява.

На платформі, встановленій на возі Окампо, запряженому міцними кіньми, стояла велетенська корова з написом «Державна скарбниця» з десятками дійок, довгих, коротких, повних і пласких, із яких ссали, аж захлиналися, міністри, депутати, іноземні дипломати, судді, високі урядовці, губернатори, довірені та впливові особи, генеральні директори шляхів, митниць, банків, пошти й телеграфу та всякі чиновники, — ці були худі та жовті, наче ляльки з музею воскових фігур. Усі вони смоктали, а ті, котрі не мали дійки в роті, явно намагалися видерти її в інших, адже людина, яка себе шанує, повинна народжуватись, жити й умирати на видатки з державного бюджету. І поки ссавці висмоктували вим’я скарбниці, а народ наповнював його, цмулії жлуктили просто з пляшок місцеве агвардьєнте та ввізні напої. А грошолови — хлопці, перевдягнені дідами, — стояли посеред лялькових сценок, що зображували чоловіків і жінок, сплетених в обіймах.

— Я його згубив з очей. Я його згубив з очей. Він іде попереду, — говорив друзям у нападі білої гарячки славетний хірург і прискорював ходу, йому здавалося, що він бачить свого сина, — того самого, який ще малим загинув під колесами ваговоза, — серед студентів університету, колишніх його товаришів по дитячому коледжу. Ішов. Ішов. Ви його не бачили, але я покликав його очима, і він озирнувся й кивнув мені головою. Ішов, перевдягнений моряком-янкі в штанях, напущених на білі короткі гетри, і в куртці. Він супроводжував студента, що ніс плакат із дядьком Семом.

Ще одна овація, разкотиста, зловісна, — подібна до тієї, якою кровожерний натовп схвалює покарання на смерть, — привітала появу воза «Жахи християнства», ще більшого й ширшого, який котив відразу за першим, мов вагон у поїзді. А на ньому — чудові християни, що сповідують жорстокість, насильство, несправедливість, що благочестиво займаються найнещаднішою експлуатацією ближнього, влаштовують найкривавіші побоїща невинних. Пекельні картини громадянських війн, розпалюваних фабрикантами зброї. Мертві, підняті, наче прапори, а за ними сунуть легіони живих трупів, сліпих, фанатичних, котрих штовхають на різанину кровожерні верховоди, схожі на карібських акул, що живляться ще теплим людським м’ясом, сатрапи та вічні диктатори цього куточка світу. Більше зітнуто за рік голів, ніж зібрано гарбузів, — і то все християни; індіанці, що втратили всяку людську подобу через непосильну працю та алкоголь, робітники, що працюють за мізерну платню, — і то все християни; вбивства, тюрми, катування, каральні загони, ешафоти, ріки крові, гільйотини, шибениці, електричні стільці, тисячі мільйонів голодних дітей, — і то все християни…

Ні, ні, то не його вина, не його вина, та хоч як його заспокоювали, а Сатир ішов змарнілий, блідий, суворий поряд із велетенським возом. Що сталося? Чому в нього таке скривлене обличчя? Чому він так дратівливо відмахується від оплесків, що ними нагороджують його манекени, витвори з ганчір’я й картону? А сталося непоправне. З воза вкрадено його шедевр, манекен дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля, рабовласника, котрий мав у себе в кабінеті листок із дерева сумної ночі (коли був п’яний, то оплакував Кортеса); скіпку з хреста Спасителя, що пахла ладаном (на похмілля він хлипав за Ісусом); складане ліжко з матою-матрацом і диби, в які забивали пеонів, з вигравіюваним прізвищем Монтемайорів. А на місце дона Рамона підсунуто на віз жалюгідного ганчір’яного Іуду в техаському сомбреро та з пістолями за поясом.

— Прокляття, — раз у раз повторював Сатир, шкребучи свій маленький, порослий рідким волоссям череп. — Отак мене обікрадено. Як же дізнатись, хто його потяг? Дізнатись і відразу ж оголосити перед усією демонстрацією. Хоча, зрештою, навіщо? — подумав він, чухаючи спину. — Навіщо? Однак лихові вже не зарадиш. Він почав шкребтися: свербіло все тіло. Як це навіщо? А щоб викрити зловмисника, привселюдно його зганьбити. Хто ж би це міг бути? Різник? Але чому саме він? Чому не хтось інший? Те, що він підозрює Різника, ще аж ніяк не доказ. Треба спитати його. Той ішов поруч. Але спитати — це вже звинуватити, а де докази? У Різника, щоправда, був ключ від комірчини, в якій зберігались манекени, але опудало дона Рамона зникло не звідти, а з воза, де ми з тим же Різником прив’язали й прибили опудало цвяхами, — це було приблизно о третій ночі. Різник пішов, а я ще залишився там. Суд честі? Атож, неодмінно треба буде його влаштувати, — міркував собі Сатир, не збиваючись з ноги і не чуючи оплесків, що призначалися здебільшого йому, вибухів петард, криків і вітальних вигуків. Але насамперед треба дізнатися, хто це зробив, бо завтра, в суботу, студенти роз’їдуться хто куди на канікули й повернуться тільки після великодня. А там усі заходяться зубрити, й ніхто не думатиме більше про скорботну демонстрацію. Шматочок паперу із сигарети прилип йому до спідньої губи, і він ніяк не міг його виплюнути. Мусив сколупнути його нігтем. За гроші? А чому б і ні? Може, це хто з вулиці? Йому було боляче думати, що таке міг учинити студент. Отож тому негідникові заплатили, і він викрав манекена між третьою п’ятнадцять ночі, як я пішов, і шостою ранку, коли я повернувся… Різник Тантаніс ішов поруч, охороняючи християнського воза. Один з коней справив свою потребу. «Під отаку пору накласти гною гору», — мовив подумки Рікардо, котрий часом думав віршами, складаючи їх, мов тельбухи, як жартома казали товариші. «Від сорому серце в мене холоне: куди ж дівати тебе, Рамоне?» Та що там Рамон, а йому самому тепер куди подітися? Йому, котрий не відчував своїх ніг — лише черевики; йому, котрий не відчував під одежею свого тіла. Штани, сорочка, куртка йшли ніби самі по собі, без нього. А він лише спостерігав, як вони йдуть, казав собі: оце я тепер таки став порожнім опудалом, лялькою в темних окулярах… Навіщо вона носить темні окуляри — щоб, бува, не прочитали в очах її душі, просякнутої огидою, люттю, соромом? Якби він перестав бути лялькою, то б надавав собі зараз ляпасів, аж доки заюшився б кров’ю, повиривав собі волосся й вуха, еге ж, вуха, щоб не чути отого невідчепного вірша, від якого дзвеніли барабанні перетинки й гула черепна коробка:

Сатир не наважувався звинуватити Різника. Але дивився на нього з виразом невимовного болю, дивився поглядом обкраденого митця, поглядом людини, яку спіткало страшне лихо: його шедевр украли, перш ніж він спромігся його виставити.

А Тройо не було й близько. Тройо все знав, але слушно вважав, що краще триматися осторонь. На нього не повинна впасти підозра. І Різникові було боляче це усвідомлювати. Щоб оцей Трояно та ставився до нього зверхньо, полишивши його самого обливатися потом під цим палючим сонцем, брудним потом помийної ями, смердючим і липким потом мерзотників, відщепенців, людей низького походження. Трояно тоді не прийшов, звернув усе на хворобу. Та й ніколи б такого він не вчинив. Вони, аристократи, нездатні, бачте, на підлі вчинки, а от він, плебей, здатний на все…

Сатир ішов, ніби автомат, хрускаючи пальцями рук, а коли цього здавалось йому замало, вивертав їх, гриз нігті. Але, бувши богемником, безвільною людиною, католиком і фаталістом, потроху заспокоювався, як і завжди, коли з ним траплялася якась неприємність, — адже, зрештою, на все воля божа. Мабуть, господь не схотів, щоб я прославився за рахунок ближнього. Бо якби цю ляльку провезли, дон Рамон зашився б у свої володіння і носа цим палючим сонцем, брудним потом помийної ями, смерті… Наївний митець, нещаслива щира душа! У країні, де нічого не важать моральні цінності, хоч як зроби, то все виходить однаково… Та воно, може, й краще, що його обікрадено, — втішав він себе, — менше відповіда…льності, хотів подумати, але зразу ж виправився: менше відповіда…ти вдома, де незаміжні сестри стали б йому дорікати за його виступ проти соціального класу, до якого вони самі належали, хоча були бідні й мусили заробляти на прожиток: він — даючи приватні уроки з геометрії, а вони — уроки гри на піаніно, співів та малювання по шовку.

Якби тільки, — обурення не вщухало під його благеньким і геть вицвілим полотняним костюмом, — якби тільки дізнатися: хто і за яку винагороду це вчинив — за гроші, за дружбу, за вдячність? Знав би він, що причиною тут не були ні гроші, ні дружба, ні вдячність, а тільки рожеві дівочі перса…

Іще одна думка глибоко хвилювала його серед оплесків і пожвавлення, що їх викликав віз із оцими моторошними християнами. Холонучи від страху, він думав, що той, хто викрав дона Рамона, мабуть, знищив його, спалив і з його шедевра зостався тільки попілець… Попілець… — знай повторював про себе Сатир, розмовляючи майже вголос, — тобто нічого, нічого не лишилося від витвору, гідного музею Гревен.

Врешті показався факультет права, де мав закінчитися хід. Вози, прапори, транспаранти спинилися перед величною будівлею, що її стіни, величезні вікна, колони й антаблементи, перед якими стояли шеренги сосен і бамбуку, були обвішані чотками, ладанками та чернечими каптурами. З вікон факультету групи хлопців кидали в натовп конфетті та серпантин, підпалені петарди, які вибухали в повітрі, листівки з бойовою піснею студентів «Чаланою», що її от-от мали проспівати вперше, а також примірники «І не введи нас у спокусу…». А тим часом демонстранти бурхливим потоком вливалися досередини. І вже в широких склепінчастих коридорах, що оточували патіо, міцно побравшися за руки, кружляли хлопці й дівчата (дві вервечки в одному напрямку й одна, в центрі, — в протилежному), утворюючи видовжені кільця, які раз у раз розпадалися на дрібні низки. А в патіо, під навісом, бив «пивний фонтан», або «пивограй», і там зібрався гурт спраглих, що перехиляли кухлі з пінявим напоєм. Чіко Черевань, завзятий пліткар, обслуговував юридичний факультет разом зі своїми помічниками Псалтирем, Тихим, Тавром, Перцем і отим ветераном, що повернувся на факультет по двадцяти роках заслання, але й досі казав «ми, хлопці». Серед питців пива утворювались і розходились групи. Мавпа, гроза Східного кварталу, обіймав зразу стільки плечей, на скільки вистачало йому рук. Міліметр ішов геть і вертався щоразу з новими товаришами, вимахуючи руками, точніше сказати, рукавами: він доношував піджаки та плащі своїх дідів-прадідів, і рукави цієї історичної одежі були задовгі для його рук. Пузань, Ведмеже Вухо, Чорт і Риба надривали животи від сміху, дивлячись на Клемансо (цей любив, коли його так називали), перевдягненого вагітною жінкою, якого вели під руки, з одного боку Гостряк, червневий поет, — бо вірші він писав тільки в червні, — а з другого — Редька, веселий, легковажний, дженджуристий і завзятий хлопець. Нараз усе завмерло. Замовкли тріскавки, гітари, крики та пісні ошалілого від веселощів студентства. На вулиці перед тисячами людей зачитували урочистий декрет демонстрації.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в політиці ми є тими, ким ми не є, і не тими, ким ми є, тобто ми й не ліберали, що гризуться за владу, немов шакали, і не консерватори лайна. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що вважатися чоловіком можна лише тоді, коли маєш сина, отож ми його вже маємо, і він стане депутатом, бо вміє повертати носа, звідки вітер віє; коли посадиш дерево (а ми його увіткнули в самий зад Центральної Америки); коли напишеш книжку (а найлегше написати плагіат, особливо якщо це праця з історії, а ти міністр освіти); і коли вб’єш одного янкі (якщо не можна більше)…»

Вітальні вигуки, крики «ура» та оплески заглушили голос студента в масці, котрий читав декрет.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що уряд президента — це намащений салом дрючок (дрючок для народу, намащений салом гладких урядовців) і, щоб видертися на нього, треба поробити на ньому зарубки й посипати слизьке сало піском… таким, яким було засипано позбавлену судом життєвих турбот таку собі Беатрісіту де ла Куева, яка заколола такого собі дона Педро де Альбакака, родом з Балакоса, котрий хвицався, мов кінь (аж індіанці думали, що кінь і вершник — одна й та сама особа). МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що твариною, найбільш схожою на людину, є військовий…»

Тут зірвалася справжня буря, аплодувала навіть поліція.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не слід плутати падре індіанських селищ зі студентом, перевдягненим у падре на день Пречистої діви Гвадалупської… МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що в найгіршому возі можна возити найкращі качани кукурудзи, але змушені констатувати, що в наших судах справи стоять зовсім не так, тож про правосуддя зостається тільки мріяти. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що не всі на прізвисько Боягуз, як, скажімо, наш декан, боягузи там, де почуваються в повній безпеці. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що судові свідки й свідки Єгови — не одне й те саме. МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що політика імміграції дає гарні наслідки, бо вона ефективна й конспіративна: дві тисячі доларів китайцеві, тисячу євреєві, п’ятсот священникові й куку в руку міністрові…»

— Браво! Браво! Браво!.. — аж надривався натовп.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, що коли наш грізний генерал Хорхе, наш Бонапарт запитав оракула, чи пощастить йому сісти в крісло президента республіки, а оракул відповів: «Сядеш, якщо зумієш пропхнутися зі своїм задом…»

Голос потонув у хвилях громових оплесків, що тривали не вщухаючи, хоча інші намагалися вгамувати сусідів: дайте ж, люди, послухати, що там далі.

«МИ ВИХОДИМО З ТОГО, ЩО…»

Та вже ніхто нічого не чув: гучно лопались у небі повітряні кулі та ракети, що шугають вгору з черепичних дахів, лякаючи котів і бризкаючи іскрами, ляскали петарди, тріскавки, деренчали порожні бляшанки, в які били студенти, бриніли гітари, сурмили сурми, сюрчали свистки. І звідусіль лунали пісні:

Потім під вибухи петард і вітальні вигуки натовпу було проголошено декрет про скорботну демонстрацію. А коли перед університетом на головній щоглі замайорів піратський прапор із велетенським білим черепом і схрещеними кістками, то під гуркіт барабанів уперше пролунала «Чалана», бойова пісня студентів:

XIX

— «Фру-фру із Табарина…» — наспівувала Ана Хулія, входячи з вулиці геть засапана, — «як не будеш шануватись, то назвуть тебе Фру-Фру».

— Ти диви, яка раденька, — мовила Грела, старша сестра, своїм сонним і млявим, як завжди, голосом; вона саме сиділа й вишивала на великих п’яльцях.

— Еге ж, — відповіла Ана Хулія. — Я справді дуже рада.

Не піднімаючи голови від роботи, від якої в неї вже боліла шия, так ніби вона й вишивала шиєю, Грела докинула:

— Така вже рада й весела, аж забуваєш, що в наш дім, де свято шанують родинні і релігійні традиції, негоже заходити, наспівуючи пісню з кабаре, та ще й у піст…

— А тобі не подобається?

— Не в тім річ, подобається чи ні. На мою думку, негоже, що її співає моя сестра і співає тут.

Якусь мить чулося тільки сопіння сестер, цих двох гострозубих пилок, що без угаву пиляли одна одну, шарудіння голки з ниткою, що протикала туго натягнену тканину, та стукіт п’ялець.

— Вітаю тебе, — порушила мовчанку Грела, — ми всі вітаємо тебе, — з притиском на слові — «ми», — з тим, що дядько Рамон не проїхав на возі завдяки…

— Богові… — урвала її Ана Хулія.

— Не знала я, що ти його так величаєш.

— Який грубий жарт.

— Грело, Греліто, Габрієліто! — заторохтіла, вбігаючи, Флювія, наймолодша з трьох, що завжди підлещувалася до старшої сестри. — Ти чула новину? — А побачивши Ану Хулію, додала: — Ви чули останню новину?

— Завжди ця сорока зі своїми новинами, — зауважила Ана Хулія.

— Сеньйор архієпископ відлучив не тільки студентів, а й усіх, хто вийшов подивитися на демонстрацію.

— Розділивши отак столицю на дві половини, — відказала Ана Хулія з неприхованою гордістю: наречені студентів теж відчували себе трошки причетними до їхнього тріумфу.

Вишивальниця неуважно слухала розмову сестер і вишивала далі, сильно натискуючи наперстком на голку, бо тканину було дедалі важче проколювати; голова її була низько похилена, а шия боліла так, що вона вже ледве бачила виноградні вусики, осоку, шовк, золоту нитку.

— А найсуворіше відлучений Трояно, — підвела риску Флювія.

— То цей блазень теж ішов у демонстрації? — запитала Габрієла, не припиняючи роботи.

— Якщо він студент, — відповіла Ана Хулія, — то як би він, по-твоєму, не йшов?

— Я знаю студентів, які не брали участі в цьому маскараді…

— Ха-ха! — засміялась у відповідь Ана Хулія. — Звичайно, це ті, що вчаться на священиків або військових.

— До того ж, Греліто, — докинула від себе Флювія, низеньке дівча з пухнастим, наче персик, обличчям, — Трояно не просто йшов у демонстрації. Хлопець він показний, тому його посадили на возі в ролі голого римського легіонера з негритянкою на колінах…

— Тобто з жінкою? — спитала вишивальниця, хрестячись пальцями, один з яких був у наперстку.

— З лялькою. Негритянкою, зробленою з бозна-чого, але страшенно схожою на голу жінку. Тройо віз її на колінах, сидячи на возі «Ссавці, цмулії і грошолови». Він був серед грошоловів. Тримав негритянку на колінах і гладив їй груди, ноги, сідниці, цілував її. І що дужче аплодувала публіка, то дужче він її голубив.

— Ну, Флювія, не прогавила жодної подробиці, — зауважила Ана Хулія, радіючи, що гострий язичок простодушної і дурненької Сороки, яка завжди послужливо переповідала старшій сестрі всякі плітки, ранить бездоганну, незаплямовану Габрієлу, пильного сторожа родинної репутації.

— І народ, який усьому знаходить пояснення, — докинула Флювія, — казав, — сама своїми вухами чула, — що негритянка, котра сиділа в Тройо на колінах, — то цариця Савська…

— А я чула, — додала від себе Апа Хулія, — ніби то така собі Марія Чікімула і ніби коханець тієї жінки хотів у нього стріляти…

— У кого? — аж підскочила Сорока.

— Та в Тройо…

— Який жах! Скільки небезпек чигає на них під час отих демонстрацій.

— Цариця Савська? — підняла голову вишивальниця: спітніле чоло, гарно зачесане волосся, зіниці, мов із чорного дерева, на сліпучому-білому тлі білків. — Невігласи: римський легіонер з царицею Савською?

— Я переказую те, що чула… — відповіла Флювія. — Що найперше впадало в очі, то це контраст між шкірою Тройо, білою-білою…

— Та ні, не цариця Савська, — поквапилася втрутитись Ана Хулія. — Гомоніли, що то Марк Антоній і Клеопатра…

— Отож, як я казала, — правила своєї Сорока, — всім в очі впадав контраст між шкірою Трояно, білою-білою, і шкірою манекена-негритянки, чорною і блискучою, як вугіль. Тут Ана Хулія має слушність, — провадила вона, звертаючись до Грели, — еге ж, таки має слушність: Тройо ні в чому, геть ні в чому не схожий на нас трьох, він — білий, а ми — темні, у нього шовковисте волосся, а в нас — щетина…

— Гадаю, Ана Хулія теж не пропустила жодної подробиці, —пошепки мовила Грела, — але вона, мабуть, не хоче ділитися з нами своїми враженнями…

— Щоб оберегти тебе від гріха, — відрубала АнаХулія.

— Безгрішних людей не буває, — відповіла Грела, аби щось відповісти.

— Тільки Хуліана Ана (так пестливо називала Флювія свою сестру) чогось мовчить про те, що Рікардо йшов, ніби шпагу проковтнув. Весь напружений, у чорних окулярах, якраз у тон возові «Жахів». Не надів маски чорта, як збирався, навіть не перевдягся в іншу одежу, не галасував, не співав, не аплодував, не вигукував привітань, як усі інші. Ішов, наче на похороні.

— Дивно, що це з ним таке? — зауважила Габрієла, закручуючи дерев’яну гайку на п’яльцях, і повторила: — Бідолаха, і що з ним таке?

Запала мовчанка. Флювія не знала, що відповісти, не знала, чому Рікардо йшов отак, блідий, сам не свій, у чорних окулярах; а Ана Хулія, навпаки, надто добре це знала, але мовчала, бо відчувала себе винною. Атож, це через неї Рікардо йшов у демонстрації, — у своїй демонстрації, з якою пов’язував стільки ілюзій, — так ніби в похоронній процесії. Мабуть, йому здавалося, що ховають його, ховають як студента університету, як члена почесного підготовчого комітету; він знав, що зрадив довіру студентства, і тому тремтів, упрівав, мусив прикидатися перед товаришами, а все заради неї, за те, що вона дозволить йому попестити свої груди. Ой, та що ж це виходить? Вона почала задихатись, опустилася в крісло.

— Фру-Фру із Таба…

— Ну, знаєш! — вигукнула Грела, схоплюючись на рівні з п’яльцями та всім причандаллям.

— Вибач… вибач мені, — мовила Ана Хулія. — Знаєш, бринять оці рядки у вухах, ніяк не можу їх спекатись.

Сорока втекла до своєї кімнати. Вона вміла вчасно зникати за лаштунками. Зайшовши в свої володіння, дістала з сумочки листівку з надрукованим на ротаторі текстом «Чалани» й почала голосно наспівувати, пригадуючи мелодію і читаючи слова: «Ескулапи-практиканти… панацеї фабриканти… і карателі гріха… гей, студенти…». Щойно вона промовила «студенти», як зачувся лютий вигук Грели.

Та підхопилася з низенького ослінчика з гаптованого подушечкою і, випроставшись на весь свій високий зріст, люто відірвала від колін п’яльці з вишиванням та мотками ниток. Ана Хулія, сповнена неприязні до своєї суворої та цнотливої старшої сестри, відзначила про себе, що та, звичайно, відірвала свої непорочні ноги від ніжок п’ялець з явним наміром якось перебити розмову про негритянку на колінах у Тройо.

П’яльці, накриті де-не-де аркушами білого прометаного нитками паперу, видавалися при світлі, що проникало крізь штори, білим лебедем на зеленаво-синіх хвилях килиму, лебедем Леди. Ніжки п’ялець охоплювали сестрині ноги, і білий лебідь упирався в її запалий живіт, живіт жінки, яка не піклувалася про своє тіло, вважаючи його знаряддям диявола.

Примусити Флювію замовкнути було нелегко. Та цього разу Грела заткне їй рота, вона їй покаже. Отак прокричати в неї під самим вухом: «Клерикалів засміємо… й солдафонів… Ха-ха-ха!..»

«Слово «Диявол» треба завжди писати з великої літери; з маленької його пишуть ті, хто в нього не вірить. Диявол існує, адже це він запліднює наш мозок гріховними помислами, — так пояснював падре Луканор у своїх проповідях, що їх читав для дівчат із шляхетних родин під час великого посту. — І хоча ви не знаєте, що таке бути заплідненими, вагітними, а тим паче цього не знаю я (оте своє «я» він вимовляв медовим, ангельським голосом), однак якби замість рентгенівського проміння та просвітити наші черепи промінням райським, що проникає всюди (від бога нічого не приховаєш, і дух святий — це найперший шпигун небесний), то в нашому мозку було б виявлено огидні зародки найниціших думок. Цвітна капуста в овочевій крамниці може прибрати в наших очах жахливого плотського образу… Ви про це менше думайте… Я теж намагаюсь про таке не думати… А що ж казати про голу поганську статую, яку-небудь гріховну картину або, що найгірше, про оту фотографію в русі, так званий кінематограф…»

Постукали в двері з вулиці. Якийсь жебрак. Їх тут аж кишіло. Служниця повинна була наділяти кожного з них мідяком, що їх вона діставала з кишень штанів святого Антонія, хоча Грела засуджувала цей забобон. Як можна в наш вік, вік просвітництва, вдаватися, в надії вийти заміж, до такого безглуздого ворожіння?

Штани святого Антонія?

Атож. Звучить ніби якась легенда. Найобідранішого, найнещаснішого і найжалюгіднішого з жебраків, що вчащали до дверей їхнього дому, запитували, чи не хоче він обміняти свої штани на інші, пропонуючи йому більш-менш придатні до вжитку, а часом і нові, щойно куплені.

Пропозиція була проста й вигідна, проте старці приймали її не завжди, і деякі підозріливі пускалися навтіки у своїх драних штанях, побоюючись устряти в якусь халепу.

Коли ж пропозицію приймали, коли якийсь жебрак давав свою згоду, його просили пройти перевдягнутись у внутрішнє патіо, де було звалище старих скринь, валіз, випотрошених матраців та всякого непотребу, і десь там покинути або повісити свої старі штани.

В усіх домах із дочками на порі штани святого Антонія вважалися своєрідним магнітом, — недаремно штани і формою скидаються на магніт, — що мав притягувати достойних претендентів на руки сеньйорит.

Коли жебрак ішов геть у своїх нових чи поношених, але ще пристойних штанях, чекали ночі. Ніхто не смів заходити в патіо-звалище, доки вісім разів не видзвонить своїм іржавим язиком дзвін на соборі Душ, де колись служив розбещений паламар, що дотримувався такої філософії: «Душа — жіночого роду, тож коли чоловік помирає, то неодмінно перетворюється на жінку, хоч який він був за життя самець». Отож по восьмій, після особливого звертання до Самотньої Душі, — звичайно до душі якоїсь старої діви, яка й потойбіч зоставалася самотньою, — проказували, схрестивши руки й перебираючи чотки, літанію всім святим. Відтак зверталися з проханням особисто до святого Антонія Падуанського, уклякнувши перед його вівтарем, рясно втиканим запаленими свічками, з яких капав віск, — і що дужче він капав, то слізніше було прохання. Потому втаємничені особи, господарі дому й найстарші служниці, ішли на звалище й забирали звідти штани, які з тієї хвилини діставали назву штанів святого Антонія.

Багату здобич вішали за одними з дверей, холоші, кишені та все інше щедро кропили трояндовою водою і креоліном, щоб трохи забити сморід. А смерділи штани помийницею, брудом, сечею, недоїдками, що позашивалися по кишенях, пліснявою, риб’ячими та курячими кістками, тельбухами, недокурками і ще хтозна якою гидотою. Наприкінці кишені напихали монетами, призначеними для жебраків, що приходять просити милостиню по вівторках.

І отам, за дверима, штани святого Антонія мали висіти доти, доки дочки на порі повиходять заміж…

Тимчасом як сестри гиркалися, — одна, геть знавіснівши, кричала, щоб Флювія замовкла, а та відповідала, що ні, не замовкне, бо інакше може забути мотив «Чалани», — Ана Хулія зачинилась у себе в кімнаті. За картиною «Серце Ісуса» в неї були сховані дамські сигарети й коробка сірників.

Закурити… Закурити… «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю…» Не відходити від телефону: може, подзвонить Рікардо. Запаливши сигарету, відчула якусь приємну задуху, пальці на руках тремтіли. Затяглася на повні груди. «Пішла в поле, запалила солому, а дим принесла з собою додому», — проказала, випускаючи дим ротом і ніздрями. «Курячи, я чекаю на того, кого кохаю, і поки отак курю, життя свого не гублю: дивлюсь на дим і ніби засинаю…» Підійшла до дзеркала, — «курити — це ж утіха», — і, оголивши груди, довго дивилася на себе, ніби побачила самого диявола. Вона була схожа на одну з жінок, зображених на сигаретних коробках у дядька Рамона, гарних, виряджених, як туркині, з двома голими служницями…

Втекла від дзеркала, нараз усвідомивши, що її мучить. Щойно вона проявила, наче фотографію, спогади про те, як пропонувала Рікардо свої груди.

Ана Хулія вибігла з кімнати. Вперше вийшла в коридор із сигаретою в роті. Яка необачність! Кинула її в унітаз, потягла за ланцюжок, — боже збав, щоб хтось побачив недокурок із кільцем губної помади, — і побігла на кухню.

— Якщо дівчинка прийшла снідати, то сніданку немає, — прощебетала кухарка. — Через отих гемонських студентів не було базару, не було зелені, не було ніде анічогісінько.

— Байдуже, Даміано. Не кляніть так гемонських студентів: ми ще не голодні. Та й мама досі не прийшла. Я хіба що з’їла б тільки коржик із сиром.

— Ой ви ж моє дитятко-вередятко. Ось вам і коржик. Щоправда, не зовсім добрий, бо борошно грубого помелу, та й сир якийсь не такий. То як, смакує?

— Еге ж, саме такого мені й хотілося — хрумкого й солоденького.

Кухарка, стара служниця, що знала свою панночку з дня її народження, нараз окинула схвальним і лагідним поглядом груди дівчини.

Ана Хулія спокійно витримала кухарчин погляд, такий не схожий на хтиві погляди чоловіків на вулиці, котрі могли сказати, як, приміром, сказав один із них: «Оце так льодорізи», або оцінити її перса як товар (я викраду з воза дядька Рамона, а ти за те даси мені помацати груди). Льодорізи, товар — за що вони тільки не правитимуть, доки настане час служити для того, для чого сотворив їх господь… «І що то мовлять хвилі, б’ючись об скелі білі, до господа волають, втрачаючи на силі?» — згадався їй зненацька вірш із її дитячої читанки, — може, тому, що всі вважали її за дитину, ставились до неї як до маленької?

— Дай ще коржика, Даміано.

— Наїстеся коржиків, а тоді не захочете снідати.

Обпікаючи пальці коржиком, підсмаженим більше, ніж перший, вона побігла коридором до патіо прачів і прачок, до розвішаної на мотузках або розстеленої на камінні проти сонця білизни.

Це був довгий і вузький коридор старовинних будинків, де вологі, з облупленою штукатуркою стіни видаються картинами з цяток і плям.

Швидко, ступаючи якомога тихіше й не оглядаючись, вона перебігла цей коридор, який завжди поглинав її, наче могила, і вибігла в патіо, оточене височенними, теж вологими, з патьоками від дощу, стінами, вкритими сухими пагонами хмелю чи плюща… Сонце. Де-де прошмигне ящірка. Вгорі — небо.

А патіо все в русі. Що то — хмари? Ні, то сушаться розвішані на шворках простирадла — білі, небесно-блакитні, рожеві. Вони напинаються на вітрі, а найсухіші майорять, немов знамена. В патіо прали дві жінки. Голі по пояс, волосся закручене довкола голови над вухами, зав’язане вузлом спереду. Руки, плечі, груди — все на вітрі. Вони низько нахилялися й терли намилену білизну об шерехатий камінь, випростувалися, піднімали плечі та груди й терли, терли, знову низько нахилялись і знов розгинались — отак без кінця. Ана Хулія дивилася тільки на їхні гарні перса, тугі, налиті, ніби вирізьблені з шоколаду. Вони завзято терли брусками мила і, здавалося, вже не прали, а місили гіпс для статуй, як ото в майстерні, де вона навчалася малювання, скульптури та ліплення. Чому б Рікардо не прийти сюди — тут би він міг мацати оцих праль, скільки йому заманеться.

Думки її плинули одна за одною, а пралі тим часом працювали, занурюючи руки в мило, біле, як гіпс, який і вона колись готувала в школі-майстерні професора з кущистими бровами над лагідними очима, гундосого й закоханого в перифрази. Він якось пояснив їм, що груди Венери Мілоської вважаються класичними, «Голої Махи» — романтичними, а Пауліни Боргезе — неокласичними, хоча нині більше заведено цінити їх за вагою, від грудей на кілька унцій і до тих, що витягнуть кожна по піварроби^[14].

Пралі привітали її, вона їм відповіла і, махаючи розкинутими руками, схожа на цибатого птаха, пірнула між простирадла, що пахли льоном, милом, жавелем, сонцем. У самих хащах, не на такій видноті, висіла інтимна білизна, і діяло суворе правило поділу статей: сорочки, майки, труси, піжами, шкарпетки Трояно висіли збоку, на іншій шворці.

…Ключиці, еге ж, ключиці… Тебе коли-небудь цілували, цілували осюди, в ключиці? Так, падре, але тільки…

Щоб сповідатися перед цим єзуїтом, треба було добре знати анатомію і, крім того, мати гостре вухо, щоб уловлювати, до чого він хилить. Кожен смертний гріх підпирався в нього цілим каркасом із кісток або був пов’язаний із якимось суглобом, схрещенням м’язів чи іншим місцем на тілі…

То не змія, дочко, яку малюють, спонукала наших прародителів согрішити в раю. Вони, за своїм божественним походженням, були істотами доматеріальними, — тобто не такими матеріальними, як оце ми з тобою, — аж доки хребет, котрий був єдиний, розділився на два змієвидні стовпи хребців, які й стали проводити мізковий гріх, як я називаю первородний гріх і хтивість.

…Ось що я тобі пораджу, дочко моя. Оскільки так чи інакше тобі доведеться платити монетою тяжкого гріха, бо не дотримати свого слова — гріх ще тяжчий, то треба діяти так, щоб завдати найменшої шкоди і твоїй, і його душі… Ви бачитесь удень чи вночі? Уночі, падре. Тим легше для тебе, тим легше. Тобі треба прикритись — як прикривалися святі мучениці нашої віри. Більше одежі, — розумієш, якомога більше одежі. Тепла кофта з високим коміром, а під неї кілька сорочок або комбінацій, і добре було б прикрити груди якими-небудь металевими чашами. У такий спосіб ти зможеш виконати свою обіцянку без великої небезпеки для себе… Я міг би порадити тобі й щось інше, але досить того, що я сказав.

Простирадла, інтимна білизна, камені для сушіння, палюче сонце, ліниві коти, безтурботні й щасливі пралі, створені, щоб по-тваринному, без ніяких забобонів, віддаватися коханню…

Верталася не поспішаючи. В сусідньому патіо бігала на ланцюгу мавпа. Ланцюг ковзав по товстій дротині, протягненій від коридора до коридора, і мавпа мала де гасати й гратися. Коли Ана Хулія ішла мимо, мавпа кинулася до неї, підстрибнула й засміялася, тобто вищирила свої дрібні зубки.

А чого це вона ступає навшпиньках? Не хоче чути своєї ходи.

У їдальні стіл був уже накритий, але снідати ще ніхто не прийшов. Трояно і не збирався — після демонстрації всі члени підготовчого комітету пішли снідати в ресторан Гілермана на Гвардав’єхо. А мама й сестри?

Прислухалася. В голові — порожньо. Отож розмова, яку почула, вже не була маренням.

— Звичайно, — мовила мати, — цей хлопець зробив нам велику послугу, неабияку послугу, і я гадаю, що Хуліана Ана, як ви її пестливо називаєте…

— То Флювія, а не я, — внесла поправку Габрієла.

— Отож я гадаю, що оскільки їх уже можна вважати зарученими, то, замість перемовлятися з ним уночі, виглядаючи з вікна, Ана Хулія може запрошувати його в дім. Для цього існує вітальня, і вона сеньйорита, а не якась служниця. Чи не здається тобі, що я маю рацію?

— Ні, не здається.

— Чому?

— А ти, мамо, подумала про дядька Рамона? — спитала Габрієла, котра, судячи з того, як звучав її голос, досі сиділа над п’яльцями.

— Чого ж не подумала. З ним ми, звичайно, порадимося.

— Порадимося? — скептично перепитала Грела.

— Атож, бо він має дати свою згоду, спершу поговоривши з хлопцем. Адже він єдиний чоловік у домі, котрий заступає нам твого бідного батька.

— Згоду? Не думаю, щоб він дав згоду, проте…

— А чому він має відмовити? Адже це нормальна річ, коли дівчина на порі…

— Дядько Рамон, матусю, — Грела навмисне карбувала кожне своє слово, — не тільки дядько, а й півень у нашому домі.

— Що це ти верзеш, дівчино? — спитала шокована мати. — До чого тут півень?

— Дядько Рамон почуває себе в цьому домі не стільки дядьком, скільки господарем.

— А Трояніто?

— Не знаю чому, але на нього дядько не зважає…

— Який жах, — аж перехрестилася мати. — Ти такого наговориш…

— У цім домі ти — курка, а ми, троє, — курчата…

— Оце сказала! Однаково що вдарила мене дрючком по голові… Невже ти справді таке думаєш, дочко?

— Що?

— Та що він — півень, я — квочка, а ви — курчата?

— Не в якому поганому розумінні, звичайно. — І, трохи помовчавши, вела далі: — Як би тобі краще пояснити…

— От бачиш, ти вже сама заплуталась.

— Я не кажу, що він почуває до тебе або до нас щось більше, ніж любов шуряка та дядька, але йому навряд чи буде приємно, коли в домі з’явиться ще один чоловік…

— Не перебільшуй: він сюди навідується раз на тиждень.

— Це байдуже; ти сама знаєш, як його дратує кожна дрібниця, тому, побачивши в цьому домі ще одного чоловіка, може відчути себе не шуряком і не дядьком, а півнем, і викинути якогось коника.

Мати мовчала й важко дихала… Еге ж, із цим владним, деспотичним чоловіком із неронівськими замашками, якому вона мусила догоджати, вгадуючи кожну його забаганку, справді нелегко. Він був сама вразливість, що ходить по голках.

— Умовити його буде важко, — мовила Грела, щоб якось урвати мовчанку.

— Не так уже й важко, як ти собі уявляєш, дочко, адже тепер ми можемо йому розповісти про благородний вчинок цього хлопця, котрий врятував його від ганебного стовпа, неслави, глуму, знущань (усі ці слова так і зривалися з язика доньї Софії, бо в ці дні великого посту священики щедро пересипали ними всі проповіді, коли говорили про Ісусові страждання, а особливо про бичування та коронацію терновим вінцем). І ти, напевне, погодишся зі мною, що, рятуючи дядька від такої ганьби, він робив це не за наші гарні очі. Я рада, що він позбавив нас великих неприємностей, бо, повір мені, тоді не було б відбою ані від співчутливих друзів, ані від зловтішних ворогів. Оце щойно я зустріла донью Гумерсінду всю в сльозах. Провезли її чоловіка серед ссавців, смоктав аж дві дійки державної скарбниці. Розповідає, що їм раз у раз телефонують і незнайомі голоси запитують: «Алло, це телятник?»

— У всякому разі, мамо, розказати про це дядькові Рамонові повинна ти.

— А я гадала, що ти… Саме тепер, коли ти закінчила завіски і вони, такі гарні, висітимуть перед Ісусовим вівтариком. Ой доню, як я заздрю твоїм золотим рукам!

Грела аж здригнулася, коли почула, що мусить говорити з дядьком Рамоном, та ще в такій делікатній справі, і вколола з переляку палець голкою, в якій була золота нитка.

— Не хвилюйся, мамо, це дрібниця. Висмокчу кров, і все минеться.

Вона встромила палець у рота й сказала:

— То оце я маю з’явитися перед дядьком Рамоном і отак, ні сіло ні впало, викласти йому, що в Ани Хулії є наречений і що той наречений, якщо дядько дозволить, стане ходити в наш дім… Ні, на таке я не зважилася б навіть п’яна, сонна чи під наркозом…

— Та ні, це робиться зовсім не так, як ти думаєш. Шофер Кайяко сьогодні після сніданку має повезти в його маєток «Ластівки» зерно й добрива. І я гадала…

Габрієла заперечливо хитала головою, не виймаючи з рота палець.

— Дай мені доказати, не перебивай, — говорила мати. — Він просив також прислати йому оливок, каперсів, сардин, олії та всього іншого для холодної закуски. То я собі так подумала: не посилати йому продуктів, а ти поїдеш і запросиш його на холодну закуску до нас.

— Я не посмію, мамо…

— Послухай…

— Слухаю…

— Та ти ж поїдеш не з порожніми руками. Повезеш, і то чимало.

— Але ж коли ми не відправимо дядькові всього, що він просив, то знаєш, як він збіситься.

— Гаразд, повезеш усе. Тим паче, що ті продукти вже закуплено. Однак, перше ніж їх йому передати, скажеш, — і це підлестить йому, — що ми, курка й курчата, не хочемо, щоб його душа почувала себе в ці великі дні самотньою, і, мовляв, просимо його обов’язково приїхати до нас і розділити з нами святкову трапезу.

— А про Ану Хулію?

— А про справу Хуліани Ани спершу ні слова. Ми, жінки, стільки вистраждали, що мимоволі поставали фокусницями, а точніше, гіпнотизерками. Ми вміємо робити гіпнотичні паси найвищої школи перед тим, кого хочемо приспати, привернути на свій бік, примусити виконувати наші бажання.

Грела, схилившись над вишиванням, робила останні стібки. Їх було добре чути. Дощ, замріяний краєвид у темно-фіолетових і світло-лілових тонах, зелене листя, жовті колоски — все чинило опір її голці.

— А от коли ти вже його запросиш, — повчала мати, — ще трохи поговориш про се, про те, то згадаєш, ніби побіжно, й про демонстрацію. Купи й повези йому примірник «І не введи нас у спокусу…». Хай побачить, як глузують з уряду. Далі, якомога дужче лаючи демонстрантів, згадаєш, ніби несамохіть, що його теж були поставили на воза, і коли б не один студент…

«Ну то й на якого біса, — гарикне дядько, — адже ти знаєш, який він лайливий, — той студент поцупив мене з воза?»

— Ото дурненька: бо він приятель або ж, коли хочеш, близький приятель Трояно.

— Це «близький» може йому не сподобатись.

— Тоді просто приятель. Оскільки він друг Трояно, той його попросив, і…

— Не знаю, чи я зважуся…

— Та хоч проїдешся, подихаєш свіжим повітрям, а то сидиш тут, мов черниця в келії… — І, помовчавши, додала: — В отакий спосіб, доню моя, ми заінтригуємо дядька Рамона: він уже знатиме від нас, — іще до того, як ми йому викладемо всі подробиці, — про існування оцього приятеля Трояно. Додаси, між іншим, що той буває в нас, і, — хоч хай як дядько кривиться, — скажеш, що друзі часто бачаться на вечорах у клубі, що той студент майже завжди танцює з Аною Хулією і що він уже майже адвокат, дуже добра людина… Мама, мовляв…

— Ну, ну, годі, не плач…

— Відколи помер твій батько, відколи мене покинув мій Флоріан, очі в мене завжди на мокрому місці… Не зважай… Ти ж знаєш, яка я плаксійка…

— Гаразд, я поїду, але тільки щоб запросити його до нас на холодну закуску, надто розводитись не стану. Адже головна заковика — це як йому піднести найгіркішу пілюлю: походження Тантаніса, ну і його прізвисько. Сама знаєш, який дядько вибагливий щодо походження…

— Ти перебільшуєш, як і в усьому…

— …щодо чистоти крові, титулів, предків. Різник так легко не пройде, мамо, так легко не пройде…

— У всякому разі, краще, щоб Ана Хулія нічого про це не знала, — додала мати, не здогадуючись, що та їх підслуховує.

— Я поїду в штанях, — сказала Грела.

— Це йому не сподобається.

— Кому, мамо? — спитала, входячи, Ана Хулія, начебто нічого доти не чула.

— Дядькові Рамону. Він вважає, що штани повинен носити тільки чоловік.

— А штани святого Антонія? — сідаючи за стіл, утрутилась Флювія, щоб і собі взяти участь у розмові.

— То зовсім інша річ, — відрубала мати; у цей час служниця внесла на великій таці рис, бульйон і косідо^[15].

— Що ж тоді мені вдягти… Сіру спідницю?

— Я вважаю, — сказала мати, — тобі слід зробити романтичну зачіску з проділом посередині, щоб у тебе був сентиментальний вигляд.

— Дядько — романтичний? — знову втрутилася Флювія. — Ой, держи нас, мамцю, а то ми попадаємо зі стільців!

— З дядька такий романтик, як із мене більшовичка, — докинула Ана Хулія, намагаючись за вдаваною усмішкою приховати свою стурбованість. Що то вийде з цього візиту старшої сестри до дядька Рамона?

— Кажіть собі, що хочете, — мовила мати, — але не забувайте: свій маєток він назвав «Ластівки» — за віршем Бекера. Пам’ятаєте: «Чи вернуться ще білогруді ластівки?»

— До речі, — озвалася Флювія, — я хочу тобі поскаржитись, мамо. Ана Хуліана читає заборонені книжки…

— Заборонені книжки?

— Так, мамо, вона читає «Будьте ви прокляті, жінки» і не дає почитати мені.

— То з бібліотеки твого батька, — мовила мати, повертаючись до Ани Хулії. — Господь покарав його за те, що він читав заборонені книжки, а надто книжку «Будьте ви прокляті, жінки», і посилав йому самих тільки дочок.

— А Тройо? — запитала Габрієла, ледь не похлинувшися супом.

— Твоя правда, але що він змалечку був схожий на жінку, то я зараз навіть не подумала про нього як про чоловіка.

XX

Вбрана, як християнська великомучениця, в ліфі, схожому на панцир Орлеанської діви, ніжна, як сестра, загадкова й далека, як Полярна зірка, сплатить вона свій борг пожирачеві людської плоті, насміявшися з інстинктів канібала, котрий прагнув попестити голі груди. Прокладки з вати, щитки, але найкращий захист — це густі грати віконця в дверях коридора, куди вона завжди виходила на побачення, ступаючи, мов пічний привид, у газовій сукні, серед гри тіней і електричного світла з вулиці, скоріше відсвіту, аніж світла, насторожена, трепетна, обминаючи великі вікна вітальні, що їхні важкі стулки одна людина не могла розчинити і які через це зоставались завжди зачинені, надаючи притулок тарганам і павукам. До того ж вони оглушливо бахкали, коли їх розчиняли.

Під час своїх побачень з Рікардо Ана Хулія користувалася цим дуже зручним віконцем, крізь яке служниці завжди дивилися, перш ніж відчинити тому, хто дзвонив, подати милостиню жебракові зі штанів святого Антонія, де ніколи не виводились мідяки, або сказати, що сеньйори чи дівчат немає вдома, коли це справді було так або ж коли ті не бажали приймати гостей.

«Змішаєш парфуми з камфорою і, якщо зможеш, прихопиш із собою гілочку рути, щоб твій коханий зовсім втратив до тебе охоту», — така була остання порада її сповідника, не кажучи вже про одежу.

Використати металеві чашечки від старих ополоників з жовтавого столового срібла виявилось неможливим — їх неможливо було відокремити від тонких держаків, — тому довелося їй поринути в море одягу старих гардеробів. Нишпорила наосліп. Кашляла, чхала. Порох історії. Вбрання багатих епох. Оксамити, адамашки, мусліни, плюмажі, мережива, лелітки, намисто. Все не те. Сукні з глибокими викотами, шовкові бюстгальтери, гаптовані вузькі жакети, — деякі в перлах і самоцвітах, — все це мало ще дужче випинати в жінці те, що й так гарно випиналося само по собі.

— Що ти забула в цих шафах, дочко? — спитала мати.

— Та шукаю одежу, яку служниці могли б перешити й надягти як обнову на Великдень.

— Служниці? І що це тобі спало на думку, доню? У кожної вже є святкова обнова: туфлі, шовкові хустки…

— Але ж Регула…

— Чи ти не знаєш, що Регула — справжня дурепа й нікуди не виходить? Але, як люди кажуть, чого не вкрадеш — те успадкуєш. Я теж у твої літа так само нишпорила по старих фамільних гардеробах.

— Еврика! — мало не закричала Ана Хулія. Вона натрапила на сукню своєї бабусі, з велетенськими нагрудниками, в котрі та, що давно зотліла, вставляла свої, мабуть, чималенькі груди. Сукня висіла в найстарішому й найдальшому гардеробі, куди вже ніхто не заглядав. То була висока шафа з червоного дерева, проста за формою, прикрашена невибагливою різьбою у вигляді листочків.

Нишком зняла сукню, щоб ніхто не бачив, і гайда до себе в кімнату. Сукня була на неї велика. Треба було б відпороти металеві нагрудники. Але куди вона тоді їх причепить? Ні, ні, краще хай залишаються на корсеті, так, як і були. Чашечки для неї завеликі. Тим краще. Вона вимостить їх усередині ватою і буде чудово захищена цим музейним панциром.

Не хотіла, не могла і не повинна була сміятись, однак сміялася від самої тільки думки про те, яке обличчя буде в Рікардо, коли він побачить її у вікні: кофта під саму шию, наче сутана в святої діви на старовинній іконі, а під сутаною бабині нагрудники, де серед вати він не знайде її маленьких персів. Як і завжди, він спершу її лоскотатиме, а потім спробує просунути руку до грудей. Але цього разу…

Яка тварюка. Яка тварюка! — закричав Тройо в трубку і після паузи, вислухавши свого співрозмовника, докинув уже спокійніше: — Хто б міг подумати, хто б міг подумати… Судячи з усього і з того, що ти мені кажеш, вони не розлучались…

— Ані на мить, чуєш? Алло! Алло! Ані на мить. Сатир, Толомео й він…

— І він їм розповів?

— Еге ж, виклав усе дочиста.

— Ну й скотина, ну й тварюка. Мабуть, вони всі п’яні? Машину він мені вже повернув, її привів один шофер.

— Атож, вони пішли по цвинтарних забігайлівках.

— І куди ж вони заходили?

— В «Останнє прощавай», в «Купідонові крильця», в «Ангелятка», і, як завжди, відвідини святих місць закінчилися в «Покитуті». Поки тут, поки там…

— Іди к бісу з твоїми жартами. Звичайно, Сатир першим запитав його про опудало?

— Ні, ні, Різник його обійняв і сам усе розповів.

— І ніхто не тяг його за язик?

— Отак, як чуєш.

— Ну й народу було… Вся столиця вийшла подивитися на демонстрацію, — мляво мовив, ніби позіхнув, з голоду чи то від безсоння, Толомео. Перед ним стояв келих із «байстрюком», фірмовим напоєм «Покитута», що його студент шлунком уже, мабуть, не сприймав, одначе жадав духовно.

— Атож, чоловіче, ми все створюємо конкуренцію релігійним процесіям страсного тижня, і це неабияк тривожить клерикалів, — одказав Різник. — Подивитись на наш хід справді зібралась уся столиця.

— Еге ж, ми їм… — ледь повертав язиком Сатир, п’яніший від усіх, п’яні сльози так і котилися з його очей, ніби в нього помер хтось із рідні… авжеж помер… витвір його рук… опудало… чудовий дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль…

— Там був один твій колега…

— По медицині чи по чарці? — запитав, схлипнувши, Сатир.

— По одному й другому. Шукав свого сина, якого переїхав ваговоз. Приєднався до колони демонстрантів і шукав його там. Обійняв мене, обслинив, обмив мені слізьми обличчя і сказав: «Як побачите мого синочка, то перекажіть йому, що я чекаю на нього в клубі».

Коли Толомео говорив, здавалося, що його обличчя стає якимсь лукавим.

— І… що… далі? Іще п… по «байстрюкові»?

— Ні, Сатире, треба йти демонтувати вози.

— Демонтувати вози? Нехай їх демонтує той сучий син, що вкрав у мене опудало.

— Який-бо ти невихований.

— І не тільки невихований. Я ще й злочинець… щоб ви знали… убивця… і навіть більше, ніж убивця…

Запала мовчанка. Вбивати того, хто вкрав у нього опудало, Сатир, звичайно, не збирався. Дзижчали мухи, нахабні, настирливі. У повітрі висів сигаретний дим. Не стихали розмови інших покитутців, адже кожен, хто входив сюди, щоб смикнути чарку «байстрюка», ставав «покитутцем».

— Творити — це чудово, — виголосив Сатир, відсьорбуючи «байстрюка», якого йому щойно принесли разом із кружальцями ковбаси з зеленню, сирої нафаршированої цибулини й перцю. — Чу-до-во.

— Творити чи хильнути чарочку? <

— І те й те, Толомео, і те й те… Для того бог і створив світ і не демонтує його, адже демонтувати те, що зробив, — це принизити себе, а бог не може себе принижувати. Ваше здоров’я, — мовив він і вихилив чарку. — Нехай демонтують демонтажники… — Його п’яному язикові коштувало великих зусиль вимовити останнє слово. — Нехай демонтують ті, що крадуть опудала, ті, що цуплять шедеври, і я знаю, для кого це я кажу… кажу замість того, щоб плюнути…

— Зоставайся з миром, — проголосив Толомео, — а я піду на хвилинку.

Коли вони залишились удвох, Різник сказав:

— Послухай, Сатире, кинь ти говорити натяками про це опудало. Чому не скажеш прямо, кого запідозрюєш?

— Натяками та прямо, — відказав той, булькаючи слиною. — Чи ти, може, хочеш, щоб я висловився ще ясніше?

— Іди ти знаєш куди…

— Піду, але спершу поверни мені мою ляльку, мого манекена, мій шедевр. Мені байдуже, що він не проїхав на возі. Тепер уже байдуже. Мені важливо знати, чи його не знищено, чи він, — тут Сатир мало не сказав «живий», — у тебе вдома, чи ти його зберіг…

— Адже ключі були в мене, — оборонявся Тантаніс, — то хіба б я не міг його вкрасти раніше…

— Міг, але зачекав, поки він опиниться на возі, ти й твої друзяки…

— Слухай, Сатире, — мовив Толомео, котрий зайшов, — треба йти демонтувати вози. Ми домовилися з Окампо, що повернемо їх сьогодні.

— Нехай іде Різник і докраде те, що зосталось…

— Слухай, Сатире, — відказав Толомео, вже сердячись, — перестань звинувачувати товариша, не маючи на те доказів. Тільки тому, що ти забрав собі в голову…

— Знаєш, Толомео, з тобою я піду, а з оцим Різником — ні. Нехай спершу принесе мені дона Рамона, й тільки тоді…

Рікардо обливався потом від «байстрюка» й від докорів сумління, і в нього визрівало рішення, що коли товариш насідатиме далі, він йому скаже правду, всю правду і тільки правду. Нещасний студент права: щойно зачує слово «правда», як. йому у вухах починають бриніти словесні викрутаси присяги!

Толомео попрощався й пішов.

— Алло! Алло! Тройо? Еге ж, я пішов від них і не знаю, що там було далі, але потім хлопці розповідали мені у дворі, де демонтували вози…

— Вони теж там були?

— Ні, тоді ще не прийшли…

— Алло! Алло!

— Чорний… Алло! Алло! Тройо, ти мене слухаєш?

— Так, так, я тебе слухаю.

— Чорний розповідав, що покинув їх у «Покитуті» — вони плакали й обіймалися.

— Різник признався?

— У всьому. Сатир розчулився, обійняв його й простив.

— А ти не знаєш, він не казав, чому викрав мого дядька з воза?

— Ні, Тройо, цього я не знаю.

— І він сказав Сатирові, де сховав опудало?

— Гадаю, що так. Принаймні коли потім вони прийшли демонтувати вози, то здавалося, що це рідні брати, а не просто друзі.

Демонтаж возів і нош. Нош, на яких несли прах померлої Центральної Америки. Нош зі сліпою вітчизною, що просить милостиню біля будинку монополії «Емпреса електріка». Вітчизна: «Світла, більше світла!», а янківський трест: «Грошей, більше грошей!». Нош із гарматою й гаслом: «Нема такого відомства, яке б вистояло проти пострілу в 50 000 доларів!» Нош із дядьком Семом, зробленим із бананів. Нош із дощем поліцейських кийків — манною небесною.

Сатир і Різник змагалися працюючи. Коли один щось розбирав, то й другий щось розбирав, коли один відпорював, то й другий відпорював, коли один відв’язував, то й другий відв’язував, коли один витягав цвяхи, то й другий витягав цвяхи: вчора в роботі був один кінець молотка — той, що забиває, сьогодні другий: молоткові вушка, ті металеві вушка, що висмикують цвяхи, наче корені зубів із дерев’яних ясен. Розбираючи, курили, пили, співали («Ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш…»), обіймалися… Брате мій, брате любий, ну й меткий же ти, отак з-під носа вихопив дядька Рамона, отак з-під носа, дякую тобі від усієї душі, що ти його не знищив… Просто-таки з-під носа, але як добре, що ти признався, і я тепер не мучитимуся-здогадами. А чому ти, замість красти, та не попросив мене, щоб ми його вдвох трошки переінакшили? Маскарад, Різниче, був би маскарад: не обличчя, а самі маски, фігурні прикраси на носах кораблів, що пливуть на хвилях жовтого моря лайна… Але ж то твій шедевр, Сатире, ти б не міг його переінакшити… І чому, Різниче, я тебе не викрив, скажи, чому я тебе не викрив перед товаришами? Мабуть, тому, що я безвільний, — правда? — бо я богемник, бо я більше богемник, аніж… ет, нехай… ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш… І чому воно митцеві, отакому митцеві, як я, коли роботу зроблено, про все інше байдуже? Ота мить, коли бачиш витвір готовим, заповнює життя, і це єдині хвилини, коли відчуваєш вічність, і не тому, що ти вічний чи вічне твоє творіння, ні, брате мій, просто тобі так здається, бо коли ти завершив свій витвір, то він ніби вихоплює тебе з часу: ти себе тоді відчуваєш і поза часом, і поза світом, не існує для тебе в ту мить ні вчора, ні сьогодні, ні завтра… Годі тобі самому смоктати, дай-но мені… По черзі прикладалися до шийки пляшки з «байстрюком», прихопленої з «Покитута»… Чудово, Різниче, чудово… Від «байстрюка»?.. Та ні, це я надумав одну річ. Виставити дона Рамона — Іуду у великодню суботу на даху твого будинку, щоб люди його лінчували, бодай у вигляді опудала. Мабуть, я тебе прошу забагато, еге? Коли вже ти його потяг, то тільки для того, щоб урятувати, і то не його самого, а я знаю, кого з-посеред отих покидьків. Проте давай зробимо так: ти мені віддаси опудало, і я його заберу додому, е ні, додому мені брати його не можна: мої сестри трохи звихнуті. Триматиму його в своїй майстерні. Ідея, Різниче, велика ідея! Започаткуємо ним у моїй майстерні галерею бандитів. Я ще можу зробити Алькапоне, Вікторіано Уерту. Але говори, скажи щось, не мовчи, заведи свого грамофона, засурми у свою сурму, на те ж господь і дав тобі рота, щоб ти говорив, висловлював думки. Що ти там усе собі думаєш? То віддаси мені мою ляльку? Скажи, віддаси?.. Так, віддам, нащо вона мені здалася, — врешті відповів Тантаніс якимсь непевним голосом, розімлілий від «байстрюка», що викликав хтиву слабість у всьому тілі. То коли ти мені його повернеш? Скажи, коли? Може, все-таки виставиш його на даху як Іуду? Ото я дурний, усе запитую тебе про те саме, хоч і добре знаю, що ти цього не зробиш… За умови… Ет, умова, яка там умова! Адже він не лише мій, а й твій. Це така сама правда, як і те, що ти адвокат, Різниче… Мій! твій, повторив, мов папуга, Різник, мій і твій: твій, бо ти його зробив, а мій, бо я його не знищив… Ти не наважився?.. Еге ж, не наважився, адже це твій шедевр… От і гаразд, зауважив Сатир, потягши ковток із пляшки. От і гаразд. Це той випадок, коли мільйонер купує витвір відомого митця, витвір, що однаково належить, — хоч його й продано за мільйони, — тому, хто його створив… Ти так гадаєш? — заперечив Різник, жваво жестикулюючи, бо був уже добряче напідпитку. — На жаль, це не зовсім так. Витвір належить мільйонерові, його дітям, онукам, аж доки врешті не перейде як дарунок у власність якогось музею… Тут ти цілком маєш рацію, погодився Сатир, але чому є такі люди, як ти, що не дають чоловікові потішитись бодай мріями, бодай п’яному; навіщо вони силоміць повертають його до дійсності, до того, що він і так знає, на жаль, надто добре знає. Та ти, звичайно, тямиш, про що я, адже ми так розуміємо один одного… Я хочу поїхати на пристань, сказав Різник. Що ж, їдьмо на пристань. Чому б нам не поїхати?.. А як з опудалом? Що робитимемо з опудалом?.. Я тобі його дарую, Різниче, дарую його тобі… Вони потягли ще з пляшки, сигарета в них лишилась одна на двох, і вони її викурили, затягуючись по черзі. Роги, дійки, ноги дійної корови з воза «Ссавці, цмулії та грошолови», яку смоктали державні паразити, полетіли з воза додолу. Обличчя, руки, напхані ватою рукавички, сурдути з чорного паперу, сомбреро, ганчір’я, еполети, Цезарі з воза «Жахи християнства», папи, гангстери, раби, виснажені голодом люди-кістяки в тюрбанах і з пов’язками на стегнах — все тепер лежало купою на землі… Ні, Сатире, не можеш ти мені подарувати опудала, яке я потяг із воза… Чому?.. Бо воно не лише твоє. Воно твоє і — моє. Отакий юридичний бік справи… Твоя правда, Різниче, я не маю права дарувати те, що належить не тільки мені… І по якійсь хвилі: знайшов, знайшов вихід! Я дарую тобі мою половину: оскільки твого й мого там по половині, я дарую тобі свою половину… Ні, ні, Сатире, я тобі поступаюсь моєю, дозволь мені поступитись тобі своєю… Вони обіймалися, плакали, — брате мій, брате, — слинили один одному плечі… Або ж, якщо тебе це влаштовує, давай розділимо його навпіл… Сатир відіпхнув від себе Різника на відстань витягнутих рук. Ти, Тантанісе, хитра бестія. Хочеш, щоб опудало дісталося тобі, щоб я сказав, як та мати на Соломоновім суді: ні, ні, не рубайте. Гаразд, старий, я згоден: розділімо опудало надвоє; звісно, краще, якби воно було з м’яса й кісток, тоді б ми посікли його на фарш… Я, Сатире, згоден подарувати тобі мою половину, щоб ти був повним хазяїном свого витвору… О-о, хіба я не казав, що ти хитра бестія! Бач, який щедрий, який безкорисливий! Просто воно дісталося тобі на дурняк, ти не платив за нього, ти його поцупив, украв — оце тобі вся щира правда. І не поїду я з тобою на пристань, не поїду… не поїду. Чого це я маю туди їхати?.. Їдьмо, Сатире, вивітримо хміль, а то далі вже неможливо: така спека, піт заливає очі… А може, я не хочу, щоб із мене виходив хміль. Навіщо ж я тоді пив — щоб протвережуватись? Ні, ні, я ще не зовсім здурів… еге ж, не зовсім… я поринув у забуття… я щасливий, такий щасливий…

— Так, так, понапивались… Алло! Алло! Ти кажеш, що вони понапивались. А потім?

— Ти зараз упадеш, Тройо, хапайся за що-небудь, бо впадеш, коли я тобі розповім…

— Поїхали на пристань?

— Де там на пристань! Потрапили до божевільні!

— До божевільні? Біла гарячка?

— Та ні, яка гарячка… Вони зайшли туди до Чорного, щоб їхати разом на пристань. Алло! Алло! Тройо!

— Так, так, я слухаю.

— А що обидва були добре напідпитку, то Чорний, котрий проходить практику в жіночому відділенні божевільні, завів їх до свого кабінету й запропонував їм перепочити, бо вони, мовляв, дуже стомлені…

— Тобто п’яні…

— Еге ж, але п’яному не можна казати, що він п’яний: то для нього найбільша образа. Різник не хотів, але Сатир, котрий більше випив…

— Тобто стомився…

— Так, так, стомився, згоден… Отож Сатир погодився, і вони поскидали з себе плащі, піджаки, штани, одне слово, пороздягалися до майок і трусів… Др-р-р-р…

— Ну й дирчить цей телефон!

— Отож пороздягалися вони до майок і трусів, лягли і відразу поснули. Тоді Чорний вийшов купити якихось продуктів, щоб узяти з собою на пристань. Там стільки тепер товчеться народу, що нічого не купиш. Купив хліба, сардин, ковбаси, сиру, вина. Поки він ходив… Алло! Алло! Ти чуєш мене, Тройо? Так от, поки він ходив, ті попрокидались і з похмілля ніяк не могли второпати, де вони. Понадягали на себе штани, решту — плащі, піджаки, сорочки, краватки — взяли в руки і подалися шукати виходу, та потрапили в патіо до божевільних жінок. Зчинився страшенний гвалт. Знаєш, які вони хтиві, ті дівчата.

— А Чорний?

— А Чорний повернувся… Алло! Алло! Отож він повернувся і не знайшов у своєму кабінеті ні їх, ні їхньої одежі. «Мабуть, пішли на пристань, — подумав він, — зустрінуся з ними там. Не пропадати ж купленим продуктам». І подався їх доганяти.

— Ви, студенти-медики, всі скупі та дріб’язкові, живете як голодранці…

— Це, Трояно, через те, що нам не дарують звання, як вам, юристам, — воно нам коштує великі гроші, тому ми живемо ощадливіше.

— Маєш рацію. Підготувати медика коштує дорожче… Алло! Алло!.. Урвали…

Сатир і Різник одчайдушно відбивалися від божевільних жінок, котрі їх смикали, щипали, дряпали, кусали, слинили поцілунками, роздягали, тягли кожна у свій бік. Не стихаючи, калатав дзвін тривоги, до якого допалась якась божевільна. А з віконець темних камер, з-за товстенних грат дико волали інші, щоб і їм кинули хоч одного. Волали молоді дівчата, розпачливо торгаючи товсті прути, волали жовті й висохлі, наче мумії, старі, рвучи на собі останнє волосся, роззявляючи беззубі роти. Врешті надійшла допомога. Вдарили чисті водяні струмені із шлангів, що ними вправно орудували санітари, й кілька десятків лютих, розпалених хіттю самиць стали відступати, неспроможні витримати потужного натиску водяної стихії. То стихали, то злітали аж до небес плач, виття, вереск, крики й прокльони божевільних самиць, що не бажали примиритися з поразкою. Холодні, люті струмені майже підкидали в повітря худих і валили з ніг тілистих. Плазуючи по сірому асфальту патіо, що розкинулося, мов нескінченна пустеля, вперто вертали вони назад, до своєї здобичі, двох майже голих молодців, тепер зовсім тверезих, бо хміль вилетів від страху, без документів, які погубили хтозна-де, але, дякувати богові, живих.

До з’ясування, хто вони такі, їх замкнули в палаті тихих божевільних учоловічому відділенні. Сатир і Різник не наважувались поглянути один на одного. Ані перемовитись бодай словом. Кожен обстежував своє тіло, яке боліло від численних подряпин. Доктор, — санітари вже називали Чорного доктором, — сказав, що їде на пристань, і коли часом його питатимуть двоє друзів…

— То це ж ми і є, — в один голос відповіли обидва. — Ми і є ті його друзі.

— Гаразд, гаразд, ось прийде доктор, і все з’ясується.

— Ви що, хочете тримати нас тут? І доки?

— Доки прийде доктор, — відповіли санітари; для них хлопці були двома новими божевільними. — Вас хтось сюди привів? — спитали вони.

— Ніхто, ми самі прийшли.

— Удвох?

— Удвох: він і я.

Щоразу, коли хлопці пояснювали, хто вони такі й що вони не божевільні, одна з сестер, яка говорила з французьким акцентом, відповідала їм:

— Еге ж, comme ça^[16] кажуть усі. — Вона вимовляла «р» як «г».

— І що з нами робитимуть далі?

— Завтра побачимо. Підете пгацювати на гогод — садити гедьку.

Не може такого бути, заспокоювали вони себе подумки. Завели розмову з санітаром, котрий здався їм приємним чолов’ягою.

— Я студент медицини, — сказав Сатир.

— А я за рік буду адвокатом, — мовив Тантаніс. — Чи не будете ви такі ласкаві сповістити наших, що ми тут?

— З великим задоволенням, з великим задоволенням, — відповів санітар, але тільки щоб не перечити їм, щоб вони, бува, не почали казитись, — А куди сповістити?

— Про мене — моїм батькам, — відповів Тантаніс. — Наш номер є в телефонному довіднику, можете перевірити.

— А про мене — моїм сестрам на Четверту вулицю, — сказав Сатир. — Доктор, — вони теж уже називали Чорного доктором, — завів нас до себе, щоб ми протверезилися. Ми, розумієте, трохи випили з нагоди скорботної п’ятниці, студентського свята, і…

— Так, так, коли прийде доктор, тоді й сповістимо, не хвилюйтеся, а поки що ляжте поспіть — вам дадуть чогось заспокійливого.

— Ми нічого не станемо тут у вас пити! — підхопився на ноги Сатир так, наче хто припік його ззаду розжареною головешкою.

— Гаразд, навіщо сперечатись, — примирливо мовив Різник. — Я вип’ю все, що мені дадуть, аби тільки прояснилося в голові від хмелю.

— Давайте бром, — і Сатир назвав дозу.

— Нехай буде бром. Знаєш, на похмілля ладен пити й отруту, аби тільки полегшало.

Їх розбудив регіт Чорного. Він аж корчився від сміху. То згинався в три погибелі, то випростувався на весь свій височенний зріст, махаючи руками, мов пальма листям.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Які ж бо ви йолопи: повтікали з моєї кімнати… Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — Сміх не давав Чорному говорити. — Я подумав, ви поїхали на пристань, та й собі подався туди за вами.

— Не говори до мене, мерзотнику! — визвірився Сатир, що був блідий, наче вирізьблений із слонової кістки. — Подивився-но лишень, що з нами сталося! Єдине, що я тебе прошу, — не говори до мене, ніколи не озивайся до мене й словом, сучий сину, негіднику!

— Спокійно! Спокійно! Заспокойся, Сатире! — мовив, заходячи, Толомео, сам насилу стримуючи сміх. — Можу засвідчити, що Чорний, — а я теж тоді був із ним, — не заставши вас у своїй кімнаті, запросив мене з собою на пристань. Ходімо, каже, хлопці, певно, вже там. Чекали вас аж до суботи…

— А який сьогодні день? — запитав Різник, усе ще сонний від брому.

— Та вже неділя.

— Ото, мабуть, непокояться мої старі.

— Аніскілечки, — відповів Чорний, переставши сміятись. — Я розмовляв по телефону з твоєю матір’ю, а вона сказала, що тебе немає вдома, а коли я спитав, чи вона, бува, не знає, де ти можеш бути, відповіла, що, мабуть, поїхав на пристань.

— Знала б вона… — промимрив Тантаніс, якого все ще змагав сон.

— По-перше, твої біснуваті пацієнтки, розпалившись, мало не порозривали нас, — озвався Сатир, у котрого на тілі не було місця, яке б не боліло, — а по-друге, і це найгірше, ваші сестрички та санітари майже переконали нас, що ми божевільні. Який це все-таки жах, коли ти нормальний, а тебе вважають за божевільного. У вас не знайдеться сигарети? — спитав він, нервово переплітаючи жовті від нікотину пальці.

— На, бери собі всі, в мене ще є, — сказав Толомео, подаючи йому пачку.

— Ніхто не хотів піти нам по сигарети, — скаржився далі Сатир, затягнувшись так жадібно, наче мав у грудях четверо легенів. — Тут гірше, ніж у в’язниці. А Різника згвалтували…

— Хто? — засміявся Толомео, вдаючи зацікавленість.

— Та одна божевільна…

— Ну і язик у тебе, Сатире!

— Таж ти мені сам хвалився!

У цю мить зайшла медсестра й спитала:

— То вони йдуть садити гедьку?

Її слова потонули в загальному реготі.

— Ні, сестричко, — відповів Чорний, — вони на город не підуть, і не треба вам заповнювати ніяких паперів — вони підуть зі мною.

А коли сестра, черниця Марселіна, нечутно вийшла, кивнувши їм на прощання, мов голубка крильми, білими крисами сомбреро, Сатир звернувся до Чорного:

— Чому ж ти не сказав їй, що ми не божевільні?

— Бо вона однаково не повірила б. Для нас, психіатрів, і для них, котрі служать тут богові, психічно здорових людей не існує: усі божевільні — ми й вони включно.

— Ну то їдьмо на пристань, — запропонував Толомео, потираючи руки та все посміхаючись.

— Зараз тільки їхати на пристань! — обурився Тантаніс.

— Нехай вони йдуть туди, звідки прийшли, — розпорядився Чорний, — тобто до мого кабінету, і зачекають, доки їм принесуть одежу.

— Е ні, нема дурних! — відказав Сатир, — Щоб знову нас злапали ті божевільні дівки?

— То йдіть у мою халабуду на подвір’ї лікарні, тільки це далеченько.

— І не виспались як слід: онде Різник і досі очей не продере, — бурчав Сатир. — Ти, Толомео, для своїх дослідів із снотерапії тримаєш у себе вдома достобіса кажанів, живих і дохлих. То, може, візьмеш і нас за кажанів?

— І все ж їдьмо па пристань, — наполягав Толомсо. — Сьогодні неділя, немає куди йти. До того ж вербна неділя, а цього дня завжди панує нудьга.

— Може, зіграємо в ослика, Різниче?

— Тобі мало було божевільних, що їздили на тобі верхи?

— Ану не блюзніть! — гримнув жартома Чорний, сяйнувши золотим зубом. — Хіба можна казати таке про Сатира, який нещодавно йшов у святій процесії?

— Їдьмо на пристань, — правив своєї Толомео.

— Гаразд, їдьмо, — погодився врешті Тантаніс. — Толомео має машину від управління охорони громадського здоров’я, — а все за свою снотерапію, — то покладемо в неї наше манаття. А на пристані я відразу подамся по раків, щоб зварити добру юшку…

— І забути, як до тебе рачкували під брандспойтами оті божевільні, — докинув Сатир, котрий теж погодився їхати на пристань.

— Еге ж, добряче ви пропотіли — вийшов хміль боком.

— То все через тебе, Чорний, сучий ти сину.

— Пусте, то був так званий фізіологічний піт. Усякий піт буває: від спеки, від похмілля, від страху…

— Підемо вчитися на психіатрів і втремо носа Чорному, — говорив Сатир. — Я волію краще залишитися тут у божевільні, аніж слухати зараз лекцію з фізіології.

— Цей Сатир не дасть собі в кашу наплювати, — коментував Чорний. — Нічого, на пристані нам прочитають лекцію з анатомії, та ще з якої гарненької анатомії!

А Сатир, як художник, думав про божевільних жінок, про Гойю та про те сіре заасфальтоване патіо, де, здавалося, висохло ціле море сліз.

XXI

Серед тьмяного світла, яке заливає місто, коли те приплющує свої повіки й світиться лише всередині, серед відблиску з прихованої копальні діамантів, серед німої тиші великого вівторка, серед пахощів, що струмують із церков та соборів, серед безлюддя… раптом щось ніби зашаруділо… Кіт? Ні, то тихо розчинилося вікно, до якого хтось підійшов навшпиньках.

— Добрий вечір, Рікардо, — привіталась Ана Хулія, простягаючи до Тантаніса обидві руки, холодні від хвилювання й страху, що зараз хтось устане — мати або котрась із сестер — і заскочить їх удвох. — Рікардо… — повторила вона. А той отетерів і не знав, утікати чи ні.

Хто вона, ця старосвітська, вбрана, як мадонна, дама? Це що, повернулися до середньовічних мод?

— Зачекай, зачекай мене хвилиночку, — прошепотіла вона. — Піду подивлюся, чи я не розбудила кого-небудь.

Рікардо мало не втік із переляку. Похапцем обмацав себе, чи він, бува, не спить, протер очі, тупнув об землю ногою, вкусив себе за палець… Та ні, він не спить, таки не спить і наче не переживає знову того кошмару в божевільні, хоча дівчина, що виглянула з вікна, була схожа більше на божевільну, аніж на Ану Хулію.

Не може бути. Відступив на середину вулиці, щоб краще роздивитися будинок. Та ні, це таки будинок Монтемайорів. Він пройшов кілька кроків до рогу й прочитав назву вулиці: «Проспект Хокотенанго». І номер той, що треба. Онде майстерня кравця, його вивіска «Гумерсіндо Гамбоа, кравець», а поряд — пофарбовані в синій і рожевий кольори стіни й двері магазину прохолодних напоїв з вивіскою: «Є морозиво». Не мав часу провадити далі обстеження вулиці, йому треба було упевнитись, — адже після божевільні з його головою могло статися що завгодно, — що та потвора з голоском учениці — то справді Ана Хулія. Потвора, еге ж, потвора. Що більше він на неї дивився, то менше вірив своїм очам. Його наречена перевдягнена амазонкою! Його наречена вдягнена воїном! Засміявся, не можучи стриматись, не насмілюючись доторкнутися до цієї королеви з династії Меровінгів, карикатурного видива, товстої мумії, товстої-претовстої, і все ж таки мумії…

— Рікардо! — вигукнула Ана Хулія, знову ставши у вікні. — Якщо ти сміятимешся, я піду геть.

Він намагався стриматись, придушити сміх і не міг, не міг, та й годі, й аж тільки коли Ана Хулія відступила назад, щоб зачинити вікно, він замовк, зціпивши зуби, але все ще трусячись від стримуваного реготу.

— Дивуєшся, чому я так одяглася? — спитала вона. — А це щоб сплатити тобі борг.

— Борг? — повторив він, сміючись.

Не міг нічого зрозуміти. Та ще після отієї божевільні…

— Отакої! Ще й смієшся з мене… Смійся, смійся, — хто багато сміється, потім плаче.

— Та не з тебе, дитинко, — я сміюся з того, що ти на себе натягла.

— Щоб сплатити тобі борг.

— Та який борг? Який борг? Я, мабуть, божеволію з тобою.

— Ти ж мене просив, і я обіцяла тобі за те, що викрадеш дядька Рамона з воза…

— І щоб сплатити мені той борг, ти отак вирядилась? Не могла надягти якусь легку сукню з викотом або відкриту кофту…

— Мій сповідник порадив мені, щоб я прикрилась, як християнська мучениця, і в отакому вигляді пішла на безкровну жертву.

Найбільша доза веселящого газу не змогла б викликати в Рікардо такого вибуху сміху.

— Повинен тебе поправити: не безкровну, а безмолочну, — і, не перестаючи сміятись, докинув: — Я ж тільки пожартував, а ти потарабанилася на сповідь… Уявляю собі твого сповідника, слинявого товстуна, що смердить мерцем, — адже всі сповідники смердять мерцями, — і плете інтриги, прикриваючись святими цитатами.

— Пожартував? — здивовано й розчаровано перепитала вона.

— Як ти могла таке подумати? Дитиною ти була, дитиною й залишаєшся.

— Адже ти стільки разів пробував…

— Але ж я цього заздалегідь не обдумував… Платити мені тілом — яка ганьба!

— Тоді я піду скину все це, бо задихаюся.

— Ні, зоставайся тут у чому є. Для тебе це буде спокута, а для мене розвага…

— То я для тебе блазень?

— Мені цікаво розмовляти з Аною Хулією, що є й не є собою.

«Але не є тією, що на картині Боттічеллі, — подумала вона (в маленьких містах усе відразу стає відомо, у великих — так само), а Рікардо тим часом боровся з бажанням розповісти їй про свою пригоду в божевільні й пояснити: йому, мовляв, часом здається, що перед ним одна з тих божевільних, хоч там вікна розташовані значно вище.

— Ти став якийсь дивний, не знаю, як і пояснити тобі, — жалібно мовила вона, — як тобі сказати… ну, не такий, який був… — вела далі дівчина, намагаючись відняти в нього свої руки, які він тримав майже силою, покриваючи їх поцілунками.

— Чого ж це я, дитинко, не такий, — невпевнено прошепотів він їй на вухо, бо відчував, що пережите ним у божевільні справді змінило його уявлення про жінку,

— Чутка мчить прудко, і я дещо знаю…

— Я від тебе нічого не приховую, люба, — відказав він, а сам аж затрусився: було б жахливо, якби вона якимсь чином дізналася про пригоду в божевільні, про ті кошмарні сцени поза життям і часом.

— Дещо знаю, але хочу, щоб ти мені розповів сам.

— Коли підкажеш мені, що саме… — Рікардо випустив тендітні пальчики Ани Хулії й, узявши її за руки вище ліктів, притяг ближче до віконних грат. Яке холодне залізо! І як пашать їхні тіла, як палають уста!

— Скажи мені, що ти знаєш, — промовляв він, цілуючи її і прослизнувши руками аж до плечей, незважаючи на високий комір.

— Знаю, знаю, знаю!

— Що ж ти знаєш?

— А те, що той, хто пішов по Іуду, попався в сильця!

— Не розумію (звичайно, він зрозумів добре). Справді, я замовив два Іуди, я ж тобі вже це розповів, коли ти розпитувала про мій план порятунку дядька… Я це зробив заради тебе і не розкаююсь… Не розкаююсь, коли стою з тобою, хоч ти й недобра до мене. Але на самоті мене мучать докори сумління, хочеться відлупцювати себе, плювати собі в обличчя…

— Два Іуди і… — мовила вона вкрадливим і грайливим тоном.

— Один уже зробив свою справу — проїхав на возі, а другого я тримаю напоготові до великодної суботи.

— А що сталося з опудалом дядька Рамона?

— Воно теж у мене вдома, сховане за сімома замками,

— Отже, два Іуди і… — правила вона своєї вже сердито.

— Знаю, що ти хочеш почути від мене, ластівко, але зараз це турботи для заклопотаної голови Шаленого Мураха. Кажуть, він таки виграв у лотерею і думає повезти її до Італії, щоб десь там пережити те, що зображено на картині Боттічеллі. Задоволена?

Ана Хулія потупила очі, двічі відповіла повіками «так» і підставила йому губи для поцілунку. Яке холодне залізо віконних грат і яка тепла шкіра розпалених щічок, який вогонь на її устах!

— Послухай, — мовив Рікардо, щоб змінити тему, — а як там дядько?

— Ой, я ж тобі й досі не розповіла, любий. Мама послала йому запрошення, щоб приїхав до нас на Великдень. їздила до нього Габрієла. Прихопила з собою примірник «І не введи нас у спокусу…» й мимохідь розповіла йому про віз «Жахи християнства», а також про те, що ти, задля свого друга Тройо, викрав його опудало.

— Ну, знаєш…

— Тобі неприємно, що йому розповіли?

— Та ні, не це. А втім…

— Ти справді сьогодні якийсь дивний.

— Не знаю — чуєш? — не знаю, чи слід було розповідати йому про це.

— Як це не слід? Мама вже не хоче, щоб ми влаштовували побачення крізь вікно. Вона хоче, щоб ти заходив до нас, як мій наречений, як мій офіційний наречений. Що? Ти вже розкаюєшся? Згадав про «Весну» Боттічеллі?

— Ото дурна!

— Дякую! — Вона ображено замовкла, потім витягла з рукава хусточку й витерла Рікардо піт із лоба. — Звичайно, щоб дістати для тебе дозвіл ходити в наш дім, треба було задобрити дядька Рамона, розповісти йому про все. Для цього Грела і їздила до нього в маєток.

Вони навіть не почули, як біля них спинився кінь. На коні сидів сам дядько Рамон. Рікардо поєднував у собі риси донжуана й марафонця, — вже не раз доводилося йому тікати від розлючених тестів: так, коли він залицявся до заїкуватої Паїс, її тато, відставний полковник, гнався за ним із оголеною шаблюкою, — тому Рікардо мало не кинувся навтіки. Та годі було й думати втекти від вершника. Не добіжить він і до рогу, як той зіб’є його конем: усім відомо, що це за людожер.

А Ана Хулія… опам’яталася тільки в своїй кімнаті, її всю трусило, ніби в нападі плачу, зуби цокотіли, ноги підгиналися… Зачинила вона чи не зачинила вікно? Проте яке це має значення? Вона повернула ключ у дверях, увімкнула світло й відразу ж злякано вимкнула. Що робити? Лягти в ліжко? Сидіти? Не могла ні на що зважитись. Так і стояла в темряві.

Тантаніс, опинившися в пастці, не знайшов іншого виходу, як повестися по-чоловічому.

— Добрий вечір, сеньйоре!

— Добрий вечір! — відповів той, погладжуючи. пальцями чорні, густі вуса. Жваві гострі очі, білі зуби, а між широкими плечима — міцна бичача шия.

Кінь, який пройшов вищу школу кінських наук, спинився перед дверима будинку, підняв передню ногу і вдарив кілька разів об тротуар. Дядько, — неначе кінь звертався до нього, — відповів, постукавши об поріг носаком чобота. Отак вони якийсь час і перемовлялися, то кінь постукає, то чоловік, і здавалося, що кінь, знає азбуку Морзе.

Рікардо, скориставшися з цієї паузи, хотів попрощатись, але дядько затримав його — узяв чемно під руку й підвів до дверей. Не відпускаючи хлопця і вправно орудуючи лівою рукою, — він був лівша, — дістав із кишені штанів в’язку ключів на золотому ланцюжку, де також теліпались, подзенькуючи, медалі клубів, до яких він належав, і медальйон із зображенням якогось святого.

Відімкнув парадні двері, — кінь залишився стояти, неприв’язаний, там, де він його поставив, — замкнув їх за собою і заклацав вимикачами, освітивши просторі, оздоблені грецькими орнаментами коридори. Потім повів свого нежданого гостя до їдальні.

Не такий страшний чорт, як його малюють, подумав Тантаніс. У всякому разі цей латифундист має відчувати до нього вдячність. Усі такі людці лагіднішають на старість, як це гарно зображено на відомій картині, що висить у деяких перукарнях, де намальовано одну й ту саму людину в різному віці. Скільки ж йому років? Та десь п’ятдесят три, щонайбільше п’ятдесят п’ять. Ходив перевальцем, подаючись уперед то одним боком, то другим. Якийсь присадкуватий, хоч і не низенький. Короткі ніжки. Груди колесом. Сірі штани напущені на чоботи кольору кави, картатий піджак із товстої тканини, на шиї — сіра хустка.

— Сюди, сюди, — мовив дядько, проводячи його до їдальні, де запалив усі лампи в люстрі. Запросив гостя сісти в одне з крісел, що стояли довкола сімейного столу, накритого темно-зеленою скатертиною, яка була обшита ще темнішою зеленою тасьмою з такими ж торочками — в тон з віконними шторами, спинками та сидіннями крісел і килимом на підлозі. Поблискували, мов вівтарі гурманства, столики з посудом та буфети. Усе чистісіньке як скло. Незважаючи на це, дядько, запросивши його сісти, провів де-не-де пальцем — по меблях, по шнурочках і китичках штор та по двох величезних натюрмортах, на одному з яких було зображено купу всякої риби, а на другому — фрукти.

Скінчивши огляд, дядько дістав пляшку «Хвали господові». То був херес під коньяк, що його він привіз з Іспанії, виготовлений особисто для нього, розлитий особисто для нього в тридцятилітрові барильця й доставлений йому з максимальними пересторогами, — останнє слово він сказав по-французькому — «ègards».

— Подивимось, який ви до цього, — * мовив дон Рамон до свого вечірнього гостя й налив йому майже повний келих свого хересу під коньяк, мабуть, міцнішого, ніж чистий коньяк.

Намагаючись поводитись по-світському й виявити належну шану своєму гостинному господареві, котрий всіляко вихваляв цей дорогоцінний нектар, вичавлений для нього з посадженого для нього й зібраного для нього винограду, а згодом вистояний для нього й перевезений для нього, Рікардо, перш ніж покуштував напій, підніс склянку до носа, щоб відчути букет — «bouquet». Він отак і сказав, бо знав, що дядько полюбляє французькі слівця. Рамонова подружка була француженка, щоправда родом не з Парижа, а з Бретані, колишня манекенниця в Пуаре — ніжна Валентіна, яка вже постаріла і зі своїм підстриженим a la garçon^[17] волоссям та маленькими nichons^[18] скидалася на чоловіка.

Дядько розумів, — хоч і сам невиразно уявляв собі, як поводитись далі, — ніяковість свого гостя, цього печального метиса, що збентежено крутив у руці келих, видаючись зовсім маленьким. Однак було б нечемно з його боку, щоб пив тільки гість. Тому він пішов по другий келих і налив собі приблизно стільки ж.

— За ваше здоров’я, сеньйоре! — мовив Рікардо.

— Santé!^[19] — відповів дядько, і вони випили дорогоцінний нектар, вичавлений з винограду, посіяного для нього, залитий у старовинні хересові бочки й наароматизований для нього, осліплений для нього (тобто витриманий далеко від світла, щоб він став напоєм, гідним богів). У дона Рамона були свої теорії. Свої й чужі, які він видавав за свої, коли це йому було вигідно.

Рікардо вихилив свій келих одним духом. Йому конче треба було випити. Все його тіло криком вимагало спиртного. Освіжити себе, підбадьорити!

Незважаючи на такий люб’язний прийом, нічний гість не міг погамувати тривоги, опинившись сам на сам із цим хижим звіром, скоріше недолюдком, аніж звіром, скоріше орангутангом, ніж тигром, пихатим і хвалькуватим, для якого існував на світі лише він сам і нікого більше не існувало, навіть не передбачалося, тому, хай би про що він говорив, його темою був завжди він і ніхто інший, крім нього.

Дон Рамон дістав із коробки, яка поблискувала на буфеті серед інших коробок, гаванську сигару, встромив її в рота й запалив.

— Це не просто сигара, — пояснював він, випльовуючи з рота кришки тютюну. — Це справжня реліквія — подарунок від братів Партагас із Куби, сигара, виготовлена з особливого тютюну, посіяного для мене, зібраного для мене, накришеного для мене… Закурюйте.

Рікардо взяв товсту й довгу сигару, оперезану золотистою паперовою смужкою із зображенням бою биків, і запалив, пишаючись у душі, що з таким шиком проводить час.

Запалив її, перед тим вихиливши другий келих запашного коньяку-хересу, і — що дивно: після перших кількох затяжок, які він зробив похапцем одну за одною, у нього з’явилося смішне враження, ніби він позбувся легенів і вже не дихає; а ще дивніше, що чоловік навпроти, оцей дядько Рамон, почав здаватись йому манекеном, отим самим, якого він заховав удома. Вони були однаковісінькі. Точні копії один одного.

— Пробачте… пробачте… — Рікардо підвівся і дружньо поплескав манекена по плечу. Він просив вибачення за те, що викрав його з воза. Але тут його охопив сумнів, чи справді перед ним манекен, чи ні.

Щоб узнати точно, хто ж це такий, він поплескав того сильніше. То був таки манекен, дядько-манекен.

— Дядько-манекен… Дядько-манекен… — мовив він уголос. Яке дивне сп’яніння після цієї сигари! — Еге ж, це він… дядько, дядько-манекен… достоту той самий, якого я викрав з воза… — белькотів Рікардо, обмацуючи дядька і все ще сумніваючись, манекен то чи ні: спробував підняти тому руку — рука піднялася. — Вічний календар, — мурмотів він далі, знов піднімаючи тому руку, — дошкільні прислів’я, третій плач води, ямайські троянди…

— Чарує він мене, чи що, — мовив дон Рамон, ухиляючись від його рук. — Юначе! — врешті гримнув він, гучно наголошуючи на «ю».

— Мане…

— Що мане?

— Манекеннику, що це ти устругнув? Був у моєму домі, а тепер… признайся… признайся, як ти тут опинився? Я тебе сюди не приносив; ти зламав двері, зірвав замок із комірчини, де я тебе замкнув, і прийшов сюди… Ото якби збунтувалися всі ті дядьки, зроблені з ганчір’я та наквацьовані свинцевими білилами… обличчя, руки, ноги з пап’є-маше… еге ж, із пап’є-маше, як оцей дядько Рамон… із ганчір’я та старої одежі, підібраних на смітнику… еге ж, старої одежі дядька Рамона і для дядька Рамона… пошитої із сукна, витканого на англійських фабриках особисто для дядька Рамона… з ниток, пофарбованих у Шотландії для дядька Рамона… зношеної на дядькові Рамоні… і використаної для опудала, якого я викрав…

— Та ви тямите, що говорите?

— А я й не знав, що ви вмієте говорити. Ви, сеньйоре, манекен, якого я… я… я викрав з воза «Жахи християнства»… де ти стояв, чванливий, хвальковитий, зроблений із того, з чого роблять катів, латифундистів, мучителів своїх слуг, рабовласників… Не шуліка, не кібець, а стерв’ятник, пожирач м’яса поневолених індіанців… Ти стояв на возі християнства, зробленого по-вашому, за вашою міркою, проповідуваного по-твоєму, за твоєю міркою, з християнами-мучениками в центрі, де мірку, твою мірку, пропонують не мученики, а кати; християнства для внутрішнього вжитку за святим Рамоном, для залякування народу пришестям антихриста, єресями, більшовизмом… Християнства, що колись вийшло з катакомб…

Він не вмовкав ні на мить. Звертався до манекена то на «ви», то на «ти».

— …християнства жахів, християнства антихристиян, що рясно поливали, поливають і поливатимуть землю кров’ю… Отож ти стояв на возі, а я тебе звідти вкрав, тебе, одного з найголовніших…

Незвичайна дивакувата поведінка цього безвусого хлопчака із сіро-землистою шкірою зовсім обеззброїла дона Рамона.

Що це він верзе? Схибнувся з розуму після його сигари? А тепер панькайся з божевільним.

То це він, дон Рамон, — опудало, а не всіма шанована особа? І казати таке йому в обличчя, в його домі?.. Без усякої поваги — нечувана, нечувана річ, а особливо коли врахувати, що повагу придумано особисто для нього, інших можна й не поважати, навіть самого бога, бо ж ті, що, мовляв, поважають бога, тільки прикидаються, насміхаються з нього, як оце зараз насміхається з нього, представника роду Монтемайорів-і-Гуалів, оцей плюгавець.

На якусь мить у голові в Рікардо прояснилося. Він відступив від опудала і зненацька втямив, хто перед ним. Душа в нього пішла в п’яти, поза спиною подер мороз, і, відчуваючи себе самим тільки хребтом, цією змією з хрящів — містилищем спинного мозку, він, уклонившися, мовив:

— Сеньйоре, мої наміри серйозні, я вже майже адвокат, мої батьки — багаті, тому я просив би вашого дозволу відвідувати Ану Хулію, вашу племінницю, тут, у цьому домі.

Дон Рамон, вдавши, ніби не чує, взяв пляшку, щоб налити йому ще, але Рікардо відсунув склянку, і напій пролився на скатертину.

В одному з кутків їдальні із цвяха на висоті людського зросту звисало аж до підлоги бананове гроно. Жалюгідний натюрморт, уже мертва, як на картинах, природа, ніби колекція рукавичок із золотими пальцями.

Отак вони висіли собі, і далі б висіли, якби винахідливому на всі штуки дядькові не спало на думку принизити Тантаніса за те, що той нешанобливо повівся з ним, повівся запанібрата, назвав його опудалом, плескав його по спині й по плечі, ніби він був якийсь простолюдин, а не Монтемайор-і-Гуаль. Та цей хлопчисько зі свинської родини мав би ще пишатися, що йому випала честь викрасти його манекен зі студентського воза!

— То ви дозволите мені відвідувати цей дім? — правив своєї Рікардо урочистим голосом, стоячи перед доном Рамоном.

— Дозволю, якщо ви з’їсте один банан.

Рікардо сприйняв ці слова за жарт.

— Так, друже мій, дозволю, якщо ви з’їсте один банан.

Рікардо спантеличено дивився на свого співрозмовника.

— Лише один бананчик…

Рікардо підійшов до грона і відірвав собі найменший із золотих плодів.

«З дурнем тягатись —= краще відцуратись», — мовив собі подумки Рікардо з бананом у руці, не знаючи, чистити його чи ні.

— Один банан! Хіба це вам важко — з’їсти один банан, щоб мати право ходити в мій дім?

— Не знаю, чи зможу… — відказав Рікардо, обчищаючи фрукт.

— Як це — не зможете?

— Не знаю, чи він мені піде…

— Подумайте: один банан за право відвідувати цей дім!

— Правда ваша, — погодився Рікардо і через силу заходився жувати м’якуш кутніми зубами, ближче до горла, щоб легше було ковтати. Він аж упрів.

— Можете класти шкурки просто на стіл.

Рікардо так і зробив. Десь далеко на вулиці почувся свисток поліцая. Та ще стукав копитом кінь, що стояв, неприв’язаний, перед вхідними дверима. А зовсім поруч — сухі удари, ніби більярдним києм: то стінний годинник грав із часом у карамболь.

— Ну, то я йду…

— Е ні, друже мій, ви не підете, доки не з’їсте ще одного банана.

— Ніяк не зможу: я ледве з’їв один.

— Один не рахується, треба до пари. Нуте, ще один бананчик! — Цього разу сам дон Рамон відірвав від грона банан. Із чемності він вибрав якомога більший.

Тантаніс відчув, що горло йому звело. Дону Рамонові довелося вкласти йому банан в руку. Але же це неможливо… він заплющив очі… це неможливо. Насилу заходився жувати…

Ще не встиг проковтнути його, як дон Рамон приніс третього. Мовляв, бог трійцю любить.

— Не можу, не йде мені…— Рікардо дивився посоловілими очима, а до горла підкочувалася блювота.

— Ви здобуваєте собі право ходити в цей будинок.

Приніс йому четвертий, приніс і п’ятий, якого Рікардо вибив йому з руки і розчавив ногою. Опудало, лайняне опудало (він знову бачив перед собою опудало, а не живого дона Рамона)… Повернувся й рушив до дверей.

— Ю-наче! — гарикнув той.

Коли Рікардо озирнувся, то побачив, що дон Район стоїть, наставивши на нього пістолет.

— Спокійно, спокійно, хлопчику. Якщо не хочете дістати розривну кулю в живіт, то з’їсте ще банан. Вийдете живим звідси тільки тоді, коли з’їсте все гроно.

— Але ж… — У Рікардо відняло голос.

— Я двічі не повторюю, юначе.

І підступив до нього впритул, тримаючи пальця на спусковому гачку.

Він давився, не можучи ковтнути таку силу в’язкої маси; купа шкурок на столі росла, гроно щораз дужче оголялось, однак плодів на ньому ніби примножувалося.

Рікардо почав блювати.

— Не можу більше… — белькотів нещасний і хрипів, ніби в агонії; але дядько погрожував йому пістолетом, і під холодним дулом хлопець знов і знов підходив до фатального грона.

Ще один, ще один, і ще один…

Не тільки ротом, а й через ніс виходило йому те, що він силкувався проковтнути, він весь був мокрий — руки, волосся, обличчя, черевики, шия, краватка, а їх іще скільки…

— Я вже не… я вже не… — тільки й міг вимовити він, нагодований донесхочу. Мав таке враження, що блює навіть вухами, які оглухли від гудіння… Воно то посилювалось, то уривалось, то посилювалось, то уривалось… — Я вже не… я вже не…

Обома руками, всіма пальцями запихав у рот нові й нові банани і вже задихався, зовсім не мав чим дихати, геть утратив мову.

Щоки його роздулись, у скронях загупало, й нестримним потоком полилася бананова маса…

Схилився на стіл, трясся від холоду, клацаючи зубами.

Цокіт кінських копит — ось і все, що він почув згодом…

Та ще цокіт годинника, котрий махав маятником то в один бік, то в другий і грав із часом у карамболь…

Сидів зовсім знесилений, перетворившись на плювальницю, на унітаз, на блювальницю, а згори лилося яскраве світло люстри — на нього, на стіл, на стільці, на килими, оздоблені, банановою пульпою, на голе гроно, уже не гроно, а довгий і тонкий прут. Долаючи нудоту, страх, дрож у ногах і в усьому тілі, хлопець підвівся з-за столу й побіг яскраво освітленими коридорами. Опинившись на вулиці, не міг більше стриматись і знову почав блювати, зігнувшись у три погибелі, стоячи майже навкарачках під стіною: його всього ніби вивертало.

А з вікна затемненої кімнати долинув жіночий регіт…

XXII

Цілісінький день і цілісіньку ніч на страсний четвер, цілісінький день і цілісіньку ніч на страсну п’ятницю дзвони мовчали; а сьогодні, у великодню суботу, о десятій ранку, просвердлені на кінці язики шалено метлялися туди й сюди на грубих мотузках, і ні на мить не стихав несамовитий металевий лемент… Дзвони ожили, воскресли. Сла-ва! Сла-ва! В небі вибухали ракети й петарди, гучно й весело виказуючи в піднебессі радість з приводу воскресіння вогню, води й дзвонів. Слава! — злітали в крещендо голоси хорів, радісні, дружні, подекуди заглушувані музикою органів. Сла-а-ва! Сла-а-ва!

Мстиві юрми, очолювані верховодами, які вимахували пляшками, у супроводі всюдисущої дітвори посунули шматувати опудала Іуд. Доки не заспівали «Слава», ці яскраві ляльки в людський зріст зухвало красувалися на дахах або карнизах будинків. У великодню суботу Іуд віддавали на поталу натовпу, що безжально їх лінчував. Цього року — новина: Іуда на крамниці Тантанісів зображував одного багатія, добре відомого в місті. На ньому була табличка з написом:

Я ІУДА ІСКАРІОТ

І БІЛЬШЕ НІХТО.

ВСЯКА СХОЖІСТЬ ІЗ КИМОСЬ ІНШИМ

Є ЧИСТОЮ ВИПАДКОВІСТЮ.

— Ну, такого тут ще не бачили, — гомоніли люди, котрі з цікавості посходилися в це передмістя, — чутка летить хутко.

А ті, що розбиралися в законах, додавали:

— Це злочин. Гадаю, що це злочин… образа.

— Який злочин! Це сама справедливість: врешті знайшовся сміливець…

— Це опудало, — зауважив хтось, — їхало на одному із студентських возів у скорботну п’ятницю.

— Ні, не їхало, — заперечив інший, з фотоапаратом на ремінці через плече. — Запевняю вас, що не їхало. Можу показати фотографії.

Сатир обіймав Різника, Різник обіймав Сатира.

— Як добре, брате, що ти вирішив виставити його як Іуду! Не знаю чому, але я був певен, що ти вчиниш саме так. Різник виправиться, виправиться, казав я, розмовляючи сам із собою, — адже так гарно розмовляти самому з собою, — і тоді ми врешті знатимемо, з яким наміром він викрав його з воза. Виставити такого Іуду Іскаріота… Оце справді христопродавець!..

Сла-а-ва! Сла-а-ава!

Відродження води, вогню і стихій напередодні воскресіння Христа, високого духу, а несправедливість і неправда хай гинуть в образі Іуд! Натовп люто й радісно шматував ці трагічні опудала, те в сурдуті, те у фраці, а те у військовому мундирі, опудала в білосніжних нагрудниках, циліндрах, цупких комірцях і пластмасових краватках, з хризантемами в петлицях, сигарами між пальцями або в роті, ціпками, парасольками… Шматуючи на клапті ці ляльки, народ мстив неправедним, несправедливим людям землі.

Сла-а-ва! Сла-а-ва! — виводили сопрано й контральто. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — гриміли тенори, баритони й баси. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — співали всі хором під бамкання дзвонів, під вибухи ракет і петард, під крики збудженого натовпу…

Сла-а-ва! Сла-а-ва! — злітало з усіх уст слово, яке в ці хвилини не можна було не виголошувати раз у раз.

— Не скажу, чуєте! Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — торочив якийсь п’яничка, обіймаючи стовп, щоб не впасти, мотаючи з боку в бік головою. — Не скажу, не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу… — ' повторював він, гикаючи. — Не скажу, все одно не скажу!

Він заплющив, потім розплющив очі. Вулиця перед ним хиталась угору й униз, як гойдалка. А з вулицею і стовп, який він обіймав, будинки, інші стовпи, — телеграфні, електричні, телефонні, трамвайні, — хиталися автомашини, екіпажі та всі ті мурашки, що комашились перед тельбушатною крамницею Тантанісів, чекаючи, коли їм скинуть Іскаріота, небаченого досі Іуду. Самі вони не наважувались його стягти і тільки фотографували, якщо було чим.

П’яничка ще міцніше обійняв стовпа, боячись упасти з цієї гойдалки, яка піднімала й опускала його між дахами будинків, що хиталися, поблискуючи вікнами.

— Хай мене вбивають, хай мене мордують, — белькотів він, сміючись і пускаючи слину, — а я не скажу, не скажу, все одно не скажу.

Сла-а-ава! Сла-а-ава! — співали дзвони, петарди, хори…

— Хай мене вбивають, хай розстрілюють, хай четвертують… Оцього сеньйора, — він показав пальцем на Іуду Тантанісів, якому не було рівного і якого люди чекали внизу, щоб подерти його на дрібні шматочки, — зараз четвертуватимуть, а я добре знаю, хто це… Але не скажу, не скажу, от і все!

— Не мели дурниць: то ж не сеньйор, а ганчір’яне опудало.

— Це ви так думаєте, але то сеньйор… Начебто я на нього не працював… Сеньйор, справжнісінький сеньйор, бачить бог…

— Ти п’яний!

— Еге ж, п’яний по зав’язку! П’яний як чіп! Але хай мене четвертують, хай розривають на шматки, хай відірвуть мені руки, ноги та голову, як у цього сеньйора, хай роблять що хочуть, а я не скажу, все одно не скажу!

— Що сталося? Що тут таке? — запитав, підходячи, поліцай. У руці кийок, кепі до вух, борідка над подвійним підборіддям. Він мав бойовий наказ: бити. Отой Іуда, як вважала поліція, — то тільки привід, яким мають скористуватися для здійснення своїх намірів усякі зловмисники. Бо хто тільки не робить свої чорні справи, користуючись з отакого безладу. В кожній людині сидить зловмисник. Тим-то в першій статті поліційного статуту сказано (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — не вгавав п’яний, обіймаючи стовп), отже, в першій статті статуту сказано: охоронець громадського порядку повинен боротися з порушеннями на місці, виходячи з обставин… — Ану відповідайте, що тут таке?

— Та нічого, охоронцю… це тут сеньйор… — мовив, виправдовуючись і поквапливо відходячи від стовпа та від п’янички, той, хто твердив (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу!), що лінчуватимуть не сеньйора, а славетного Іуду Тантанісів.

— Не скажу, чуєте? Ні, ні і ще раз ні! — провадив п’яний, тупаючи ногами, наче вередлива дитина. — Я п’яний, але не скажу!

— А чого це ви не скажете? — спитав поліцай крізь зуби, спохмурнівши й міцніше стиснувши кийок.

— Бачите, охоронцю, хоч ви мене й потурите звідси… еге ж, я знаю, потурите…

— Так, так, але чого це ви не скажете? — І поліцай з огидою тицьнув п’яного кийком у спину, аж благенькі піджак і сорочка тріснули, бо то були лахи, а не одежа. — То чого це ви не скажете?

— Чого я не скажу?

— Еге ж, чого це ви не скажете?

— Вам би це дуже хотілося знати, але ні, я не скажу, не скажу, все одно не скажу!

За дзвонами годі було почути, що говорив розлючений поліцай. За дзвонами, за ракетами, за петардами, за криками дітвори та галасом розпаленого натовпу, що жадав якомога швидше роздерти на шматки не Іуду, а, як усі вже казали, дона Рамончика.

— Сла-а-ава! Сла-а-ава!

— Не скажу, не скажу, все одно не скажу… Пробачте, охоронцю, що я вам перечу, — і він гикав, — та цього разу я вас не пос… не пос… не послухаюсь, чуєте? Ви мене чуєте, охоронцю? Тільки цього разу, тому не питайте, бо однаково не скажу, хоч убийте мене, охоронцю, хоч розірвіть мене на шматки, як розірвуть отого сеньйора, котрого я знаю, а я… я… не скажу, не скажу, все одно не скажу.

А на вулиці перед крамницею і поодаль галасували ті, що сварилися за шматки Іуди Тантанісів, якого вже всі називали доном Рамоном. Кожен хотів мати шматочок від цього аристократа-Іуди: ногу, голову, чобіт, шкіряну нашивку із штанів, манжету, хустинку, шкарпетку…

— Сваряться, ніби за мотузку із шибениці, — зауважив Сатурно Касаюка, шкільний учитель, звертаючись до селянина з витріщеними очима й великим зобом під комірцем сорочки, випрасуваної з нагоди свята. — Обривок такої мотузки дістати нелегко — адже тих, що вішаються, не густо, тому кожен і прагне мати як талісман шматок оцього Іуди, цього великого пана, якого в нас ще не бачили й не побачать більше, бо виставляти його заборонять законом, згадаєш мої слова, заборонять.

— Ні! Ні! Таки не скажу!

— То чого ж ти все-таки не хочеш сказати, нещасний? — укотре вже спитав поліцай і потяг п’яничку кийком по спині.

Тут, на невеличкому майдані, завертали запряжені мулами трамваї, які вирушали на цвинтар або поверталися звідти. В одні сідали пасажири з квітами, з інших виходили заплакані й без квітів. З гурту вбраних у жалобу людей почувся голос вусатої жінки зі страхітливим задом і не менш страхітливим фронтоном, майже верандою.

— Таж ви б’єте Ісуса, охоронцю! Хіба ви не знаєте, що він ще не воскрес і всі наші лихі вчинки тепер завдають йому болю? ’

— Не скажу, хоч скільки мене бийте, все одно не скажу!

— Та скажи, — мовила жінка, підходячи ближче; її туфлі рипіли, аж вищали, як колеса трамвая на повороті, — скажи, любий, що маєш сказати, інакше поліцай тебе битиме, а це гріх, бо ти помагатимеш бити нашого господа.

— Нехай б’є мене скільки хоче, на те й кийок у нього, щоб бити, нехай мене геть розплескає, але щоб я йому сказав — та ніколи! Ні; ні і ще раз ні!

Цілий град ударів посипався на п’яного — на голову, на спину, плечі, поперек — на все виставлене для ударів, а той тільки чіплявся за стовп і бився головою об якесь оголошення.

Коли град ударів ущух, п’яний підвів закривавлену голову з розбитим вухом, розплющив очі, глипнувши на світ зі свого потойбіччя, скривив стиснені губи в гіркій посмішці, оголивши білі бездоганні зуби, й промимрив:

— Не скажу, — і, підвищивши голос, щоб перекричати бамкання дзвонів, загорлав: — Не скажу, не скажу, все одно не скажу!

А тим часом то тут, то там вибухали петарди, злітали вгору різнобарвні ракети, шматуючи тишу, що залягла між небом і землею перед цими великими днями, ракети з одинарним зарядом та тріскавки, що їх люди скидали на вулицю з балконів, а босі хлопчаки гасили їх своїми сомбреро, щоб потім позбирати і підпалювати.

— Не скажу, чуєте… Навіщо ж ви мене б’єте, коли знаєте, що я не скажу? Хай мене вішають… Хай мордують… Все одно не скажу!

— Облиште його, охоронцю, — говорила жінка, якій на підмогу прийшло ще кілька жінок, котрі щойно прибули із цвинтаря черговим трамваєм, заплакані, вбрані в жалобу, — не бийте його більше, хіба ви не бачите, що він п’яний і не тямить, що каже?

Інша жінка, висока й худорлява (вона була в глибокій жалобі, але не тому, що їхала на цвинтар або верталася звідти, а тому, що вчора розп’яли Спасителя), сказала:

— Лише кілька годин тому Ісус, з прибитими до хреста руками й ногами, вигукнув: «Прости їх, о господи, бо не знають вони, що чинять!»

— Не знають, що кажуть? — спитав п’яний, повернувши голову, але не відриваючись від стовпа. — А я знаю і не скажу!

З обережності дон Сатурно, вчитель, відійшов від вікна, а за ним і селянин. Вони відійшли від вікна закритого балкона, що правив учителеві за ложу, яку він завісив барвистими шторами, щоб із-за них спостерігати, як лінчуватимуть цього суб’єкта. Перед іншими вікнами стояли інші родини, деякі з гостями, і теж дивилися досі небачену святкову виставу, про яку довідалися з різнокольорових листівок, схожих на циркові програмки, — лінчування багатія народом. Починається з цього…

Селянина із зобом стривожила поведінка вчителя, коли вони стояли на балконі. Той підтягував рукав на правій руці, де поблискував золотий браслет, стискав руку в кулак, залишаючи випростаним тільки великого пальця, й отак опускав руку пальцем униз: магічний жест, який насправді означав наказ натовпові, що ревів, кричав, хвилювався, не залишати живим дона Рамона. Смерть йому! Смерть! — як і в часи Нерона.

Довкола стовпа, п’яного і поліцая збиралося все більше народу. Вчитель проштовхався руками й ліктями крізь натовп: йому дуже подобалося виступати в ролі замирювача.

— Шановний охоронцю порядку, нині радісне свято, і він теж його відзначає разом з усіма.

— Та мені байдуже, що він п’яний, — відповів поліцай, блідий, аж сіро-зелений, — але ж він явно щось знає і приховує. Та я примушу його все викласти.

— Тоді краще поговорити з ним у комісаріаті. Заберіть його туди, там і допитуйте, — мовив дон Сатурно,намагаючись так залагодити справу, щоб поліцай знову не взявся за своє, а своє в нього кийок і більше нічого.

— Та заберу, будьте певні, потягну за комір, але спершу він повинен викласти мені все тут, на місці.

— Не скажу, чуєте? — озвався п’яний. З його волосся на тім’ї і з мочки вуха капала кров. — Річ не в тім, що я не знаю, а в тім, що я не повинен говорити. — І він знову затупцяв, ухопившись за стовп. — Не скажу, все одно не скажу!

— Але чого саме не повинен ти говорити, хлопче? — спитав дон Сатурно, пробираючись ближче до поліцая, котрий уже підняв кийок.

— Ха-ха! То ви гадаєте, я вам отак і вибовкаю те, чого не хочу сказати? А я не скажу, чуєте, не скажу, все одно не скажу!..

Тантаніси, торговці свинячими тельбухами, про яких у заможних колах говорили, що то вискочки, а грошви в них хоч греблю гати, дозволили собі, — за забаганкою свого сина, котрий пригрозив у противному разі піти з дому, — розкіш виставити досі небаченого Іуду, Іуду, який був не тільки мистецьким витвором, а й живим портретом дона Рамона Монтемайора, знатного сеньйора, власника маєтків, какаових і бананових плантацій, незліченних табунів худоби, мисливських собак, дресированих коней, рушниць, пістолетів, азартного гравця в покер, курця гаванських сигар та завсідника клубів і будинків розпусти, як по-вченому називає сеньйор дон Сатурно, вчитель, наші брудні борделі…

Чимдалі все численніший натовп заповнював маленький майдан та сусідні вулиці й вимагав, щоб йому віддали опудало, цього пихатого Іуду Іскаріота, вимагав, махаючи піднятими вгору руками, та так настійливо, що вже треба було вволити його волю.

Сатир, гордий як ніколи, — адже його шедевр дістав загальне визнання, — скинув Іуду вниз.

Натовп відповів могутнім вигуком, страхітливим риком і, ніби гнаний вітром гніву та помсти, кинувся його шматувати…

Різник побачив, як манекен упав, і йому знову здавалося, що то не опудало, а дядько власною персоною, від якого через мить залишились тільки шматки: там рука, там голова, там нога… Сплюнув, ще й досі відчував у роті гіркоту від бананового блювотиння…

Приємний Мулат, такий приємний, що його так і прозвали, волік мертвого собаку, якого збив трамвай.

Не скажу, не скажу, все одно не скажу!.,

Поліцай, відчувши, що хтось ухопив його за руку, — а вхопив його Приємний Мулат, щоб він не бив по голові нещасного п’яницю, — випручався, відступив, дістав свистка з кишені мундира, де він був у нього причеплений на ланцюжку, і засвистів у дві його трубочки, кличучи на підмогу.

Натовп, що ставав чимдалі більший, все дужче вирував, украй розпалений четвертуванням Іуд, які під спів «Сла-а-ва!» вмирали від його рук, насунув до стовпа з п’яницею: кожен хотів дізнатися, в чім річ, виявляючи звичайну вуличну цікавість. А поліцай дув і дув у свої дві трубочки, кличучи на підмогу хрипким і пронизливим свистом.

Натовп збільшувався на очах, галасливий, неспокійний, грізний. Дзвони, ракети, петарди… Сла-а-ва!

З усіх вулиць на майдан сходилися чоловіки, жінки, діти, несучи шматки рук, ніг, черевики, клапті від сорочок та штанів.

Лунали крики, сміх, жарти. Били одне одного рештками від Іуд, які всі загинули від їхніх рук, і все щільніше збивалися довкола місця, звідки лунало тривожне сюрчання агента 326; люди витягали шиї, спиналися навшпиньки, а дехто навіть підстрибував, щоб дізнатися, що там таке.

Поліцай перестав свистіти і, бризкаючи слиною, закричав в обличчя Приємному Мулатові:

— Постривай-но, поганцю, заберемо й тебе!

— Та не штовхайтеся ви так! Куди тиснете? Яке нахабство! — чулися звідусіль із юрби здушені голоси. — Ой-ой! Дихнути не можу!

Помалу-малу зменшувався простір, на якому стояли стовп, п’яниця, агент поліції, Приємний Мулат і вчитель. Дон Сатурно почав уже нишком проштовхуватись геть крізь натовп, підморгнувши спершу Приємному Мулатові, щоб теж ішов за ним, але той і не ворухнувся.

— Не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу!

— Розійтись! — закричав поліцай, вихоплюючи з кобури пістолета.

Люди відступили назад, але не дуже, та й не могли дуже відступити, бо стояли, збившися щільною масою. Однак Приємний Мулат навіть не зрушив з місця. Люди за його спиною, які все бачили, обурено загомоніли.

— Відійди, бо я за себе не відповідаю! — знову наказав поліцай хрипким голосом, підступаючи до Приємного Мулата з пістолетом у руці й свистком, що звисав на ланцюжку на грудях. — А ти, п’яничко, говори… говори те, чого не хочеш сказати, бо вб’ю!

І тицьнув холодним дулом у спину бідолахи, що обіймав стовп.

— Говори, бо вб’ю! Говори, бо вб’ю!

П’яниця лише заперечливо похитав головою: мовляв, ні, ні і ще раз ні, не скажу, все одно не скажу…

Подих натовпу, що ледве вміщався на маленькому майдані, здавався подихом моря. Задзвонив трамвай. Дорогу. Дорогу. Просив, щоб йому дали дорогу. Та марно. Інші види транспорту — легкові машини, ваговози, фургони, екіпажі, що теж були спробували проїхати, — завертали назад, щоб об’їхати сусідніми вулицями. За першим трамваєм спинився другий, потім третій, та так і стояли нерухомі, паралізовані. Пасажири виглядали з вікон. Люди з вулиці підіймались на сходинки, а то й заходили в трамвай, щоб подивитися з вікна.

З кийками напоготові, руки на кобурах пістолетів, з’явилися інші охоронці порядку.

Обурення проти поліцаїв, які силою пробивали собі дорогу крізь натовп, стало загальним, і ті видавалися в гущі розлюченої юрби мухами, що позаплутувались у велетенській павутині.

— Говори, бо вб’ю! — повторив поліцай, знову наставивши пістолет на п’яного: зараз уже йшлося про самолюбство й авторитет, він мусив показати свою владу, домогтися послуху, утвердити свою репутацію; побачивши, що йому надходить підмога, агент 326 і зовсім осмілів.

Це сталося в одну мить. Пістолет полетів на землю. То мулат дужим ударом вибив його з поліцаєвої руки. Пролунав постріл. За спиною мулата дедалі дужче лютував натовп. Чулися крики: «Бандити! Боягузи! Вбивці!» Щойно прибулі поліцаї стріляли в повітря. З-за нерухомих трамваїв люди жбурляли в набрід у мундирах каміння. А агент 326 так і не діждався підмоги. Він зчепився врукопаш із Приємним Мулатом, і вони покотилися по землі, аж поки з поліцаєм не розправився натовп, розпалений, несамовитий, озброєний дрючками, мачете, залізними прутами, ножами. Охоронця порядку тягли за руки й за ноги, хоч і не могли розірвати його так легко, як Іуд. Кепі, портупея, мундир, чоботи — все було залите кров’ю.

Побачивши страшну смерть товариша, над яким було вчинено самосуд, спонукувані переляком і інстинктом самозахисту, прибулі на підмогу поліцаї відкрили вогонь із пістолетів. Розпалена, несамовита юрба почала відступати, залишаючи поранених і мертвих — одні падали від поліцейських куль, інших збивали в паніці з ніг і затоптували. На місце події прибули військові підкріплення. Треба було оточити майдан, щоб не втік Приємний Мулат, якого звинувачували як заводія, а також п’яний, хоча проти того вони вже нічого не могли вдіяти.

Першим же пострілом йому пробило груди. Він посунувся вниз, усе ще обіймаючи стовп, і впав неживий. А над його мертвим тілом на стовпі висів аркуш яскраво-жовтого паперу, й на ньому чорними літерами було написано:

«ВЖИВАЙТЕ ЖУВАЛЬНУ ГУМКУ «ЧІКЛЕТС»!»

XXIII

Пекли повіки, тіло вкривав липкий піт… Учитель Касаюка, щойно пробудившись із важкого сну, розплющив очі, очі старого викладача географії, нині пенсіонера, очі, звиклі до зображених на картах материків, морів, річок, гірських пасом із дивовижними назвами, як-от Хуанхе, Гімалаї… Ні, ні, цього не може бути. Мабуть, він іще спить. Хто це? Римські воїни? Легіонери? Кого вони шукають? Певно, він ще не зовсім прокинувся. Історія, сцена з далекої історії. Ударився ліктем об край ліжка. Гострий біль, рука відразу затерпла. Закасав рукав піжами. Яка довжелезна рука, як далеко від нього долоня… Спалахнув сірник, потім хтось увімкнув світло… Знову поліція в його домі. Вони вже приходили з обшуком, щойно скінчилася бійка на вулиці, навідувалися після обіду та ввечері, а це знову пересувають меблі, нишпорять на горищі, заглядають у шафи, засік із вугіллям на кухні, туалет. Він стежив за ними лежачи. А чого це він має вставати? Допитати його можна і в ліжку. Чи не сховався у вашому будинку Приємний Мулат? Якщо не у вас, тоді де він ховається? Але спершу ваш вік, соціальне становище, адреса, дата й місце народження, ім’я та прізвище батька й діда. І того й того звали Сіріло Сільвосо. Рід починався Сільвосами, а завершився Сатурно Касаюкою.

— Встаньте, вчителю! — наказав один із сержантів, бо обшук у будинку робили троє сержантів і шестеро рядових поліцаїв.

— Я вам потрібен?

— Ага…дюка — це змія, — проспівав сержант. — Ви нам потрібні. Там у дворі простукується під землею якась порожнеча. Перш ніж розбирати бруківку, ми б хотіли довідатись у вас, що там таке. Каналізація?

— Якщо я вам потрібен тільки для цього, то вставати мені немає чого. То яма від колодязя, в якому ніколи не було води, і господар, — я, бачте, тільки наймач, — звелів його закласти. Але це було так давно. Quosque tandem, Catilina, quosque tanbem…^[20]

— Це ви проказуєте молитву, вчителю?

— Чого ви так вчепилися за мій будинок, сержанте? Це давня казка, що не має кінця. Через дві тисячі років знову те саме. Тоді цезареві пальці, як називали легіонерів, теж нишпорили по будинках, шукали того, хто воскрес…

— Сусідні будинки ми теж усі обшукали, — про це, вчителю, не турбуйтесь. А зараз, із вашого дозволу, ми відсунемо ліжко. Можете не вставати: мої хлопці впораються і так.

Гурт поліцаїв легко відставив убік старе дерев’яне ліжко, яке заскрипіло й затріщало, ніби от-от мало розпастися.

— Невже, сержанте, я припустився б такої необережності й став би його переховувати у своєму будинку?

— А де ви його переховуєте? — поквапився запитати сержант.

— Та ніде, сержанте, це я невдало висловився, вживши…

— А ви вживайте жувальну гумку «Чіклетс», — засміявся сержант, а за ним і всі підлеглі, адже сміялося начальство.

— Еге ж, вживайте жувальну гумку «Чіклетс», — підтакнув учитель, миттю переходячи на жартівливий тон і благаючи господа, щоб поліцай швидше забув його необачні слова (— Не скажу, чуєте, не скажу! Все одно не скажу! — знову забринів у його вухах голос п’яного, винного в отих трагічних подіях, хоча найбільше винна була поліція).

— Ви були там від початку й до кінця?

— Та ні, сержанте, не до кінця. На самому початку, коли все ще було більш-менш спокійно, я тільки підійшов до поліцая й порадив йому, — адже мій вік, моя сивина дають мені на це право, — щоб він не бив п’яного, а відвів його до комісаріату.

— І ви бачили мулата?'

— Та, знаєте, щось я гаразд і не пам’ятаю. Там було стільки народу, дітвори, стовписько, гамір, бамкання дзвонів, ракети, петарди — яка великодня субота, господи боже мій!

— І який Великдень для нас, якщо ми мусимо спіймати мулата, хоч хай куди б він зашився, видобути його хоч із-під землі або ж… вигадати, підставити іншого.

— Як це вигадати, сержанте?

— А отак:, якщо справжнього злочинця не щастить зловити, то такого злочинця вигадують, хапають першого-ліпшого, ото й буде злочинець. Якщо ми не злапаємо Приємного Мулата, знайдемо когось іншого. Не знайти злочинця, вчителю, ми не можемо. Так роблять усі поліцаї світу.

— Нічого там немає, хлопчики, — сказав, заходячи, інший сержант. — Пробачте, що потурбували, — мовив він до вчителя.

Посеред маленького патіо виднілися купи землі й каміння — то в пошуках Приємного Мулата розкопали старий колодязь, закладений багато років тому.

Дон Сатурно вже не міг більше заснути — голова розколювалась від тяжких дум. То, може, фарисеї замість справжнього Христа вже взяли когось іншого? Отже, не всі ті, що виходять на ешафот, справжні злочинці? Серце стискалося з болю. Чи не губить він душу всякими отакими думками? А так само й тіло? Атож, він губить свою душу, бруднить її блюзнірськими здогадами. Бруднить її, щойно благословилося на світ цього осяйного великоднього ранку. Алілуя! Алілуя! Бамкали вже ніби інші дзвони. Не ті, що подавали свій голос учора, у великодню суботу після довготривалої мовчанки. Чітко лунали окремі удари. Дзвони — то ті ж самі хамелеони. Тільки змінюють вони не забарвлення, а звук. Коли співають славу, то б’ють урочисто, весело махають мідними дзвінкими крильми (о Едгаре По, поступися місцем бідолашному вчителеві!); коли плачуть за мертвими, їхні звуки мокрі, скапують великими солоними краплями; якщо ж правиться вінчання, вони ніби оголюються, переплітаються й зливаються між собою; а як б’ють на сполох, то їхні металеві голоси звучать різко, гучно, тривожно. Однак ніколи не бринить у їхньому хорі стільки радості, як великоднього світанку. Алілуя! Алілуя!

Сонними вулицями міста прямували до церкви або вже верталися додому групи одягнених по-святковому жінок. Сходилися на вулиці сусіди, робили перші затяжки, спльовували, очищаючи горло, і йшли до причастя. А на їхніх чолах вимальовувалися усмішки, і вони здавалися херувимами, адже херувими, коли співають у піднебеснім хорі, всміхаються чолом, морщачи рожеві лобики під золотими кучерями.

— Зчеплення доль — ось як це можна назвати, — говорив сеньйорі Монтемайор-і-Гуаль, вдові дона Флоріана, своячениці дона Рамона, на паперті церкви святої Катаріни один із майордомів братства воскреслого сина господнього. Він аж задихався, так поспішав висловити свою думку. — Це називається зчепленням доль або ланцюгом обставин: оті різники виставили Іуду у вигляді сеньйора вашого свояка, ви про це знаєте?

— Так, знаю… — У сеньйори Монтемайор затремтіли губи.

— Та ви не знаєте, що, виставляючи Іуду, вони закликали до державного перевороту. Не заперечуйте, доньє, бо мені це відомо з добре поінформованого джерела. Вони поширили листівки, видрукувані на кольоровому папері, на зразок циркових програмок, у яких прямо закликали народ лінчувати охоронця громадського порядку, а Іуда, котрого вони виставили, — викапаний дон Рамон, тільки й того, що не говорив, — мав стати сигналом до виступу. Отакі-то справи, доньє. Та їхній план провалився. А то були б перебили всіх нас, католиків. Кажуть, вони збиралися в домі якогось учителя географії і там обмірковували, як краще, скориставшись із загального безладу, збунтувати натовп і напасти на казарми. І, вірте не вірте, — я вам кажу тільки те, що чув, — уся буча зчинилася через п’яного змовника, якого побив поліцай, щоб вирвати в нього зізнання.

— Цей уряд у всьому вбачає змову, — врешті спромоглася зауважити сеньйора.

— А надто в ці дні страсного тижня. Але страх — поганий порадник, доньє. Уряд боїться всяких скупчень народу й охоче розганяв би їх, але не може, бо всі вони релігійні. Для представників влади немає нічого страшнішого, коли люди збираються у великий гурт.

— Вони ладні заборонити ченцям ходити з прикритими обличчями.

— Тому що бояться змови, ви ж розумієте, доньє… Ну, я йду, — мовив він, глянувши на годинника; на грудях у нього поблискувала біла з жовтим ладанка священнослужителя. — Ну, я йду, бо вдома вже скоро попрокидаються дикобрази. Кожна дитина, доньє, то дикобраз: нічого йому не скажи, ніякого зауваження, ніякої поради, бо хоч би що ми, батьки, їм казали, вони наставляють у відповідь колючки.

Цього ж таки дня спіймали, — а вчитель Касаюка був певен, що вигадали, — Приємного Мулата. Його схопили в будинку Агапіти Венансіо, негритянки, яка, коли сміялась, — а сміялась вона завжди, — виставляла білі-пребілі, ніби молоко, зуби.

Її теж забрали. Забирали всіх, хто мав бодай якесь відношення до справжнього чи то вигаданого злочинця, — для перевірки. Негритянку Агапіту Венансіо взяли як переховувачку. Як переховувачку й спільницю. Агента 326 лінчували не тому, що вподобали його мавпяче м’ясо, — а він здавався мавпою в уніформі, — а тому, що зчинилася колотнеча. І за це хтось неодмінно мав відповідати. Приємний Мулат і негритянка Агапіта Венансіо з кварталу Белісе поки що були першими ланками змовницького ланцюга.

— Вони мають викликати мене, щоб я впізнав його, — мовив подумки дон Сатурно, коли сусідка сказала йому про арешт мулата. — Нам зроблять очну ставку, і я побачу, чи це той самий мулат.

Його справді викликали. Того ж таки дня пополудні, а точніше, коли вже смеркло, терміновою повісткою.

То був зовсім інший мулат. І вчитель сказав, що не певен, що це той самий, бо висловитись рішучіше побоявся. А той скидався на Приємного Мулата хіба тільки тим, що теж був мулат.

Коли вийшов з комісаріату, в голові йому наморочилося. Нудило… це жовч… клята печінка.

То був інший мулат. Якийсь нещасний із приплюсну-тим носом і скісним розрізом очей, теж мулат, але без жодної риси Приємного Мулата: ні бронзового кольору шкіри, ні кучерявого волосся, успадкованого від африканських предків, ні граційних рухів, ні по-ангельському всміхнених уст.

І аж тепер, — раніше він би не зміг, — завдяки не знати якому механізму пам’яті, він чітко, до найменших подробиць, пригадав риси обличчя і поставу Приємного Мулата. Пригадав його таким, яким побачив просто перед собою, коли той — як Спаситель, так, так, як Спаситель, і без усякої надії на воскресіння… Тільки ж чи був Ісус справді Ісусом, чи, може, вони також схопили когось іншого, підставили?.. Чи то Джордано Бруно згорів на вогнищі?.. Чи не спалили яку-небудь сільську дівчину, назвавши її Жанною, замість справжньої Жанни д’Арк?..

«Не бийте його, агенте…» — навіть голос у Приємного Мулата був зовсім не схожий на голос мулата, заарештованого в домі негритянки Агапіти Венансіо. Бідолаха аж захрип від крику, доводячи, що то не він, що він не той, що він навіть не ходив шматувати Іуд.

А у вухах учителя лунав і лунав голос, який, мов та крапля води, довбав його сумління, його душу, його життя: «Не скажу, чуєте? Не скажу, не скажу, все одно не скажу!..» І веселі дзвони, і петарди, і ракети, і юрби, і трамваї, і поліція… потім постріли… тиша…

Він насилу доплентався додому. В очах стояв туман,~ руки були мокрі від поту, і мучив гострий біль у печінці, органі на одинадцять тисяч функцій, з яких була порушена та, що називалася виділенням жовчі. Випив чарочку олії і ліг на живіт — на печінку. Який жах: мулат, котрого заарештували, нічим не був схожий на Приємного Мулата, то був інший, зовсім інший мулат!.. А Галілея не спалили… Мабуть, тому, що старий був надто показний і важко було кимось його підмінити…

Сеньйора Монтемайор-і-Гуаль прийшла додому. Вона щойно причастилася у церкві святої Катаріни. Назустріч вийшла служниця зі склянкою чистої води. Після причастя сеньйора завжди випивала кілька ковтків води.

— А що роблять дівчатка? — спитала вона.

— Здається, ще не повставали, — відповіла служниця.

— Піду розбуджу їх…

— Спробуй-но розбуди, — сердито кинула Грела, виходячи, — розбуди, коли ми навіть не лягали.

Флювія плакала, Грела ходила по кімнаті, й тільки Ана Хулія спала. Вона випила цілу пляшечку снотворного.

— Звіримося на бога, — сумно мовила мати.

— Вирвімо телефонний шнур, — урвала її Флювія. — Нам щомиті дзвонять і запитують: «Це я говорю з домом Іскаріотів?», або: «Чи піде сьогодні ваш дядько на тайну вечерю?», а то й просто: «Ну, то як — вечеря буде?».

— А де Тройо? — запитала мати, хрускаючи пальцями.

— Він устав і, навіть не поснідавши, пішов із дому. Сказав, що йде в басейн.

А телефон дзвонив і дзвонив.

— Вирвімо шнур! — закричала Флювія. — Знову питатимуть про Іскаріотів, цікавитимуться, чи дядько піде на тайну вечерю.

— То вже старий жарт, — понуро мовила Грела.

— Був жарт, а тепер ні, — відказала Флювія. — То піде дядько чи не піде на тайну вечерю?

— Дотепно, аж нікуди!

Новини. Свіжі новини. Новини на кухні. Колись у них була прачка Каліста, котра вже давно в них не працювала, але завжди навідувалася, коли в родині траплялося щось поважне. Прийшла вона й цієї великодньої неділі, по-своєму воскресла, бо довго лежала в лікарні з болотяною пропасницею.

— Кажу вам: я її бачила, бо стояла біля неї так близько, як оце біля вас.

— А все-таки ти добре роздивилась, то була справді вона?

— Хіба ж я вам не кажу, що стояла зовсім близенько? А я вже досить стара, щоб бачити все, як воно є. — Вона розіпнула хустку, у вухах задзвеніли сережки, й ущипливо додала: — Це в такому зеленому віці, як у вас, бачать завжди те, що хочуть бачити, а не те, що є насправді.

— Тоді вона геть збожеволіла, — сказала Флювія, підбираючи на потилиці волосся, щоб заколоти його гребінцем. — Тільки цим можна пояснити, що вона теж була там.

— І все ж таки, — вперто допитувалася Грела, — може, ти помилилась, то справді була вона, сеньйора француженка, знайома дядька Рамона?

— Та хіба ж я її не знаю? Знаю як облуплену. То була вона, давня подружка дядька Рамона. Стояла її плескала в долоні. Та ще як плескала!

— Плескала в долоні, кажеш? Тобто аплодувала? Пригадай добре: сеньйора француженка, знайома дядька Рамона, аплодувала?

— Можу присягнути, що аплодувала, так само, як і я.

— То й ти аплодувала, Калісто? — здивувалася Флювія.

— Як же було не аплодувати, коли всякому, хто не аплодував, могли дати доброго бобу… Поблизу мене, тобто неподалік від місця, де я стояла, одна баба проказувала «Пошматовану молитву», що починається словами: «Тіло на ложі…», але йдеться там не про ту ложу, що в театрі, а про ложе, на яке кладуть мерців, бо ложе призначається для тіла, а небесна ложа — для душі з отого тіла, покладеного на ложе. Отже, коротше кажучи, виходить, усьому своє місце: тілу — ложе, душі — ложа.

— Усе, що варнякає ця жінка, — смертний гріх, — мовила, заходячи на кухню, донья Софія, роздратована філософськими міркуваннями прачки на ймення Каліста, або Каністра, як її презирливо називали, за звичаєм багатих господарів калічити імена слуг.

— То все забобони, — позіхнула Флювія, в якої і голос звучав, наче позіхання, — вони вже віджили свій час.

— Як то віджили? А знаєте, панно Флювіто, що коли слухаєш «Пошматовану молитву», то волосся стає сторч…

— Калісто! — закликала прачку до порядку мати, яка чистила апельсин, намагаючись не помічати того безладу, що зробився на кухні за останні дні.

— В таке вірять суперзабобонні люди, — докинула від себе Грела.

— Супер, супер! Для вас, нинішньої молоді, все супер!

Усі засміялися, засміялась і Каліста. Сміялася, не розуміючи, що сміються з неї.

А телефон дзвонив і дзвонив. Та ніхто не брав трубки. Навіщо? Аби почути: «Алло! Аллої То Іуда вже цілувався?», «Алло! Пробачте, що ми говоримо про мотузку, адже в домі повішеного про це не говорять, але скажіть: у вас мотузки продаються?».

— А француженка була сама? — спитала Грела.

— Сама, — відповіла Каліста, — і мені здається, що вона зійшла з трамвая, який прибув від кладовища. Побачила Іуду на будинку різників і відразу гукнула: — Гамон! Гамон!

— Підла повія! — вигукнула Габрієла. — Примусити б її пожерти всі оті банани, якими одного вже нагодовано!

— Грело! — відкликала її вбік донья Софія. — Я вас просила, і ви всі мені обіцяли, заради вашого покійного батька, що в нашому домі ніколи більше про це не буде й згадки. То, може, мені вклякнути перед тобою і благати тебе навколішках? То була ганьба… Ана Хулія весь час плаче, а той хлопчина…

— Той бандит, мамо…

— За віщо ти така на нього зла?

— А що він зробив із дядьком Рамоном: виставив його, як Іуду, і зганьбив цим не тільки дядька Рамона, а й усіх нас. — І приказувала далі, плачучи: — Усіх нас, нашу родину, ім’я Монтемайор-і-Гуаль. Та ще й дав про це оголошення, мамо, наче про циркову виставу.

— А того, що з ним учинив дядько Рамон, по-твоєму, мало? Отак його принизити, примусити з’їсти під пістолетом ціле бананове гроно…

Витерши очі, Габрієла гордовито кинула:

— Спершу мене гризли докори сумління, але тепер я навіть рада, що тоді зареготала йому вслід, коли він вибіг із будинку, блюючи бананами.

Будинок Монтемайорів пахнув старим деревом, крученими рослинами, листочки яких тремтіли під найслабшим подихом вітру, свіжою водою фонтанів у передніх патіо, а всередині — скатертинами, буфетами, повними духмяних спецій, мов трюми заморських кораблів, а ще далі в покоях — запаленими свічками, камфорою, ладаном та отим особливим запахом скла, що поширюється від дзеркал.

А телефон дзвонив і дзвонив…

Будинок Тантанісів смердів свинячими тельбухами. Годі було уникнути цього смороду. Учитель дон Сатурно дістав носовичка, що ним завбачливо запасся, йдучи сюди, й довкола нього поширився міцний дух квіткового одеколону.

За п’ять хвилин адвокат Рікардо Тантаніс зауважив цей факт, але вирішив краще промовчати. Звичайно, то була неприкрита грубість. Але він не виставив гостя за двері, бо бачив, що той прийшов до нього у важливій справі. Отож хоче той чи не хоче, а йому доведеться нюхати свинячий сморід. На оцих свинячих нутрощах виріс увесь їхній достаток, завдяки їм він здобув освіту, завдяки тельбухам та кишкам, що їх не заміниш парфумчиками.

Тантаніс, якого вчитель називав адвокатом, вислухав клієнта, потер руки і, подавшись усім тілом уперед, наче збирався вискочити зі свого крісла, що стояло перед полірованим письмовим столом у міністерському стилі, сказав:

— Якщо цей мулат, котрого заарештували і котрий, як ви кажете, не був на місці колотнечі, доведе своє алібі, то проти нього не буде заведено кримінальної справи. Однак він повинен його довести.

— Тобто?

— Йому треба знайти людей, які його бачили там, де він того дня був від десятої години ранку й до обіду. Ну, кудись ходив, з кимось розмовляв, можливо, щось робив чи, може, був у якоїсь жінки, одне слово, він має довести свою непричетність. Не турбуйтеся, вчителю.

— А якщо він не зможе довести або йому не повірять?

— То вже клопіт оборонця.

— Але ж, сеньйоре адвокате, де вже такому голодранцеві наймати оборонця.

— Йому призначать офіційного оборонця.

— Чи ж офіційний оборонець чимось зарадить? Чи він хоч пальцем кивне задарма?

— Ми дізнаємося, хто ним буде, і постараємось…

— Якби Приємний Мулат, — промимрив дон Сатурно, — був сміливим і благородним чоловіком, то сам би прийшов у поліцію й заявив: «То був я, а не цей нещасний, що його ви заарештували».

Касаюка вже хотів був спитати, чому Іуда цього року був не звичайним, ні на кого не схожим Іудою, а зображував одного з великих цабе, та вчасно схаменувся. Мовчи, глуха, менше гріха. Скільки вже разів його необережні слова, його безбожні, вільнодумні висловлювання вилазили йому боком…

Натомість він запитав:

— Мало не забув, сеньйоре адвокате. Негритянка, в якої заарештували мулата, що, як я тверджу, ні в чому не винний і зовсім непричетний до цієї справи, заявила, що він спав із нею і нікуди не виходив з її будинку, але їй не повірили. То як же він тепер буде казати, що десь був, коли негритянка під присягою посвідчила, що він від неї не виходив?

— То вже клопіт оборони, вчителю, ідіть собі спокійно.

Ті, хто вивчає право, думав Касаюка, виходячи й витираючи носовичком піт, — носовичок уже теж устиг просмердітися кнуром у домі Тантанісів, — ті, хто вивчає право, проходячи практику в наших судах, робляться черствими, звикають до несправедливості під машкарою правосуддя, до юридичної сваволі, підкріпленої статтями кодексів, бо інакше як би вони могли жити й працювати в країні, де…

«Не скажу, не скажу, все одно не скажу!»

Той самий стовп, те саме місце, той самий трамвай — до цвинтаря, той самий і плакатик, видрукуваний великими чорними літерами на яскраво-жовтому папері:

«ВЖИВАЙТЕ ЖУВАЛЬНУ ГУМКУ «ЧІКЛЕТС»!»

Дон Сатурно повернувся з вулиці. Вибачте, ще одне запитання…

— А як ви думаєте, сеньйоре адвокате, хто може бути оборонцем?

— Я, — відповів Рікардо, відчувши, що він уже не той хлопчисько, яким був досі, — так він постарів за останніх кілька днів.

Епілог

Учитель Касаюка ніби повис на своїх думках у повітрі, достоту як у повітрі, вийшовши на балкон і дивлячись на маленький майдан та будинок і крамницю Тантанісів. Усе те сталося там. Під несамовите калатання дзвонів, що співали славу, усе там і сталося. П’яний із своїм «не скажу, все одно не скажу»; дурний і владний поліцай, котрий будь-що хотів примусити того заговорити; опудало дона Рамона, що його розірвала юрба, і то не як Іуду, а як самого Монтемайора-і-Гуаля, ладна розірвати так само люто всіх експлуататорів та поліцаїв; прибуття поліційних підкріплень; рукопашна бійка поліцая з мулатом; випадковий постріл, що ним убито п’яного; плакатик «Вживайте жувальну гумку «Чіклетс»!; засліплений натовп, що в жадобі помсти, — помсти чи справедливості — важко сказати, — хапає поліцая, відриває його від землі, тягне кудись і палицями, ножами та копняками перетворює на криваве місиво; постріли інших поліцаїв, мертві, поранені, виття сирен «швидкої допомоги»…

Але те, що діялося тепер, геть паралізувало його думки: це вже було щось жахливе, незбагненне, ні на що не схоже…

Зайшов до кімнати взяти сигарету з ментолом. Закурити і хоч якось полегшити гнітючий настрій, тугу, розпач, фізичну слабість…

Він задихався в спальні й тому вернувся на балкон. Злякано здригнувся, помітивши, що вже світає. Зробити щось… треба щось зробити… але що? Затримати ніч, затримати місяць, зорі, денне світло, що насувалося, перейняти день, щоб він не наставав, доки не з’явиться Приємний Мулат, бо тільки той міг відвернути злочин, найстрашніший за всі злочини…

Прожогом кинувся назад у кімнату, піднімав і ставив на те саме місце речі, запалював одну по одній сигарети, ходив із кутка в куток. Треба щось робити, треба щось робити, поки не заяскріли ледь видимі смужечки світла, треба щось робити, рятувати від смерті невинного… Але як? Побіг зачинити вікно, щоб не зайшов світанок із криком: уже! уже! Тюремники розчиняють одиночну камеру в підземеллі, де той сидить… Священик його сповідає… дає йому причастя… підбадьорює…

Позачиняв усі внутрішні віконниці. Сховатись, заритись кудись, не бачити, як народжується світанок, як розвидняється… Ні, ні, йому не доведеться переживати останні хвилини, тут триватиме глибока ніч… Але мало позачиняти віконниці: світло пробивається крізь шпари між погано припасованими дошками. Він уже уявив собі ту фатальну мить, коли світанок просочується в кімнату…

Цвяхи, молоток, ковдри…

Постягав із ліжка важкі ковдри, щоб поприбивати їх до вікон.

Коли він усе позатуляє, коли все знову опиниться в пітьмі, ніч триватиме далі, й для нього принаймні не настануть оті частки секунди, за які вбивча куля покриває відстань від дула рушниці до грудей засудженого на смерть, — цього разу невинної людини.

Впав у крісло-гойдалку і став легенько погойдуватися, чимдалі сповільнюючи ритм, і враз спинився: йому здалося, що, отак погойдуючись, він наближається до цвинтаря, до зовнішнього муру цвинтаря — місця розстрілу…

Пересісти в крісло!

Навпомацки врешті розшукав крісло. Краще, але неможливо всидіти. Неможливо всидіти отак без руху. Та рухайся не рухайся — чи не однаково? Головне, що він не впустив до себе світанку й продовжив життя тому, котрий не був Приємним Мулатом, тому, котрий мав померти, щоб не постраждав авторитет поліції. Поліцай Адан Форонда, якого за зловживання службовим становищем з метою наживи перевели в архів, знайшов у картотеці дрібних злочинців і порушень громадського порядку картку на заарештованого мулата Манісіо Мансілью, родом з Омоа, кишенькового злодія на прізвисько Шикарний, який за всіма даними підходив, щоб фігурувати як Приємний Мулат.

Учитель занепокоївся. А всякі дрібні шпарки та дірочки? Найменший проблиск світла був би фатальним сигналом години розстрілу. Ввімкнув електричне світло, але зразу ж вимкнув. Краще свічку. Світло від свічки святе. Запалив ще одну сигарету й заходився коло решти шпарок і дірочок, позаліплювавши їх жованим чорним воском, а також законопативши ганчірками й папером. Продовжити ніч, а з ніччю й життя Манісіо Мансільї, кишенькового злодія, якого поліція, просто підмінивши одного мулата іншим, виставила як Приємного Мулата.

Сатурно, Сатурніно, Сатурніано (за міфологією, в тебе був тезко — могутній бог із серпом), чим допомогло твоє свідчення, якому запорукою твоє взірцеве життя, твої майже шістдесят літ служби в національній освіті, чим допомогла твоя заява під присягою, що той, кого тобі показали, — не Приємний Мулат, котрого ти бачив і з котрим розмовляв того трагічного дня? Нічим. Даремно ти доводив, що вчитель — завжди добрий фізіономіст, що ті двоє зовнішньо дуже різняться один від одного. Приємний Мулат, як на те вказує його прізвисько, полонив усіх своєю привабливістю, красномовністю, він не виказав і сліду страху, коли розмовляв із агентом 326, просячи того виявити милосердя й не бити п’яного, котрий обіймав стовп. У Приємного Мулата ніс довгий, майже орлиний, — у Манісіо Мансільї, навпаки, ніс кирпатий, приплюснутий, типовий для негроїдної раси. Очі в Приємного Мулата великі, широко розплющені, тимчасом як Манісіо Мансілья дивиться крізь щілини у вигляді знака тильда; до того ж він замкнутий, боязкий, небалакучий.

Якийсь далекий звук… Учитель то сідав на розкрите ліжко, то підводився з нього, то сідав, то підводився, нічого не бачачи в непроглядній пітьмі. Далекий звук… Сирена, лунка заводська сирена, якій відразу відповів гудок броварні. Світанок заговорив своєю мовою. Бамкали дзвони, гули фабричні сирени, свистіли паровози — цього досить, щоб проголосити день. А бодай тобі трясця! — лайнувся він, запалив свічку і зі стінної шафи з глибокими шухлядами (в тих шухлядах були менші шухлядки, а в тих менших — ще менші, а в тих ще менших — зовсім маленькі) дістав вату та липкий пластир і позатикав собі вуха. Ніч і тишу було поновлено; тепер залишилося знешкодити найстрашнішого ворога, гримучу змію — будильник. Анічогісінько не допомогло те, що він звернув увагу суддів на явну різницю між вимовою Приємного Мулата, його акцентом жителя карібського узбережжя, і міською говіркою підсудного… Узяв будильника і, відвернувшись, щоб, бува, не бачити, котра година на зеленому циферблаті, перекрутив на кілька обертів хвилинну стрілку. Загасив свічку — нехай буде чорна пітьма, нехай загубиться час…

Розвізник хліба, такий собі Тобіас Сінсалон, посвідчив під присягою, що у великодню суботу об одинадцятій ранку мулат, котрий сидів, на лаві підсудних, — котрий видавався скоріше мешканцем того світу, — украв у нього п’ять слойок і три пампушки, не кажучи вже про велику французьку булку. Один із суддів, пожвавившись, зауважив, що, мовляв, дивно, чому це хліб розвозили тільки об одинадцятій ранку. На це Тобіас Сінсалон відказав, що у великодню суботу перед Великоднем так воно й має бути: хліб виймають із печі вже після десятої години, адже всім відомо, що напередодні, у страсну п’ятницю, вогню не запалюють, і просив суд, уже не як свідок, а як позивач, щоб підсудного зобов’язали заплатити за крадене. Один сільський хлопчик, що ганяє по місту череду кіз і пропонує свіже молоко, теж зробив заяву. Отой дядько, і він показав на підсудного, дав мені копняка й закричав: «Швендяєш тут із своїми смердючими козами!» А розвізник пива, Херардо Катахіл, заявив, що, стоячи в дверях будинку Агапіти, підсудний завів із ним розмову, забив йому баки, і він незчувся, коли той потяг у нього дві пляшки пива. Коли я йому про це сказав, він розлютився, обізвав мене наклепником, брехуном і шахраєм. Я не став із ним далі заводитись, не пішов нікуди скаржитись, бо вже була дванадцята година дня, а я повинен був ще порозвозити клієнтам пиво. Оборонець Рікардо Тантаніс, молодий адвокат, знову опитав свідків, не дуже на них натискуючи, бо доказів було аж надто. Об одинадцятій і дванадцятій годині в суботу звинувачуваний перебував у будинку Агапіти Венансіо. Яка полегкість, яка велика полегкість, ледь не сказав учитель Касаюка, що сидів сліпий, глухий і поза часом; та отямився й мало не ковтнув язика, мало не ковтнув свої вуса… Всі зусилля виявилися марними… В голові щось стукало… Потрясти головою, як це роблять хлопчаки після купання, коли хочуть вилити з вуха воду. Отак витрясти й думку, що брязкала в барабанні перетинки, ніби зброя перед командою «Вогонь!», витрясти думку з очей, думку, сльози, що не розмивають образу того, який має стати замість іншого на смерть, висякати з носа думку, яка крутить у ньому духом міцного тютюну, що його курять по камерах, чорного тютюну з останньої сигарети… Якби земна куля перестала крутитися… Скільки тієї несправедливості, стільки злочинів, а нічого не змінюється, не припиняється одвічний круговорот світил… Хто це говорить? Ніхто, він сам себе чує. Але ж його вуха позатикані ватою й заліплені липким пластирем. Звичайна річ: він говорив і чув себе всередині. Сталося звичайне й магічне.

Агапіта прикликала на поміч дивних богів зі свого африканського календаря і почала харчуватися павуками й землею… Людське і… відчував, передчував те, що відбулося… сказав «людське» і затамував подих. Щойно зі свого будинку вийшов адвокат Тантаніс. Але звідки він це знає, сидячи в цілковитій темряві, куди не проникає жоден промінчик світла, та ще й з позатиканими вухами? Вибігти на балкон і впевнитися, але… Заходився вже був знімати ковдру, щоб відчинити вікно… Ні, краще не дивитися — то поганий знак… Якщо адвокат вийшов так рано, то, значить, наближаються останні хвилини. Адже оборонець повинен супроводжувати смертника до місця страти й залишатися там до виконання вироку. Хоча в проханні про помилування відмовлено, але ж завжди може надійти якесь розпорядження, або статися юридичний казус, як висловився адвокат. В останню хвилю може з’явитися Приємний Мулат, але він уже нічим не зарадить, бо тоді їх розстріляють обох. І Приємного Мулата, і Манісіо Мансілью, злочинця, якого поліція вигадала. Але за яким же це несправедливим законом? А за тим, що перед стратою офіцер на баскому коні, командир каре, наїженого блискучими багнетами, вихопить шаблю, крутне нею двічі-тричі над головною і вигукне: «Іменем республіки кожного, хто ухилятиметься від участі в страті або чинитиме їй перешкоду, буде розстріляно!» Тим-то, якщо і з’явиться Приємний Мулат, його вважатимуть особою, що намагалася відвернути страту, і на нього пошириться короткий і страшний вирок, проголошений офіцером із шаблею: його також розстріляють. Чим тут зарадиш? Тут — уже нічим…

З чого зроблені солдати та судді, що постають і розпливаються в його уяві?.. З чого зроблені закритий тюремний автомобіль, вулиці, алеї, будинки, церкви та інші споруди, що виникають і розпливаються в його уяві?.. Прокинутись, заговорити!.. Але ж він і так говорить, і так протестує… Дайте ж мені, дайте сказати!.. Тільки з ким же я говорю?.. З оцим глухим муром… А яка його відповідь?.. Його відповідь на прохання про помилування — НІ. Мур… Цвинтарний мур… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Зовні — життя, всередині — хрести… Об’єднуючи стільки людей, він роз’єднує стільки доль… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Крики божевільних далеко-далеко… Мумії з лепрозорію… Усі вони здригнулися того ранку, зачувши залп розстрілу. Хрести. Цвинтарні хрести… Вапно і плач. Вапно і плач. Вапно і плач…

Сеньйоре декане!

Цією заявою я відмовляюся від звання адвоката і нотаріуса, яке належить мені, бо я пройшов повний курс наук на факультеті, практику у верховному суді й склав відповідні екзамени. Чиню так, бо не хочу ставати частиною судової машини поліційно-мілітаристського типу, несправедливої й ганебної, яка топче всяке правосуддя та людські права й цілком залежить від політичної кон’юнктури, забаганок і наказів чергового диктатора…

Спинився. Має він право чи не має відмовитися від звання? Вмочив перо й підписав ім’я та прізвище: Рікардо Тантаніс. Треба буде проконсультуватися. Його викладач філософії права, котрий стільки йому допоміг у марній обороні мулата, вирішить і цей юридичний казус.

Сьогодні він до пізнього вечора затримався в місті. Об’їжджав автомобіль найновішої марки, який подарували йому батьки разом із меблями для його кабінету й табличкою, де рельєфні бронзові літери на темному тлі проголошували:

РІКАРДО ТАНТАНІС

адвокат і нотаріус

Будиночок майстра, що робить Іуд. На вікні кручені рослини, канарки, сині пташки. Несміливо постукав. Мав таке відчуття, що повернувся здалеку й не певен, чи застане тих, кого хотів бачити. Чи ще мешкає тут Сімонета зі своїми батьками? Йому здавалося, що він не був тут хтозна-відколи. То скільки ж часу минуло відтоді, як він замовляв Іуд? У календарі — тижні, для нього — роки.

Постукав знову. Вдома була тільки мати. Художник і Сімонета з приятелем поїхали на пристань.

— Але це не значить, що я вас проганяю. Заходьте, заходьте, сеньйоре адвокате. Може, вип’єте чашечку кави? Читали, читали в газетах… Ви були такі схвильовані, така справа — не кажіть! А розвізник хліба, Тобіас Сінсалон, що свідчив у суді й котрому ви, як оборонець, ставили стільки запитань, живе по сусідству, і ми його добре знаємо, оце недавно його мало не на смерть побили. Кава не зашкодить вам…

Тантаніс зайшов до маленької вітальні. Нічого тут не змінилося. Телепень! То ти й досі віриш, що не переступав цього порога вже кілька років? Яке тут усе знайоме!

— Призволяйтеся, — мовила сеньйора, повертаючись до вітальні, але він її не почув, бо раптом побачив таке, чого ніколи не сподівався тут побачити… книжки з мистецтва та альбоми з італійськими естампами Шаленого Мураха…

Коли брав чашку й пив невеличкими ковтками каву, його рука тремтіла, і він не міг відірвати очей від альбомів, що їх мав у себе в кімнаті після того, як уперше зустрів Сімонету.

Не затримуючись, вийшов і сів у машину. Мимо мчали бари, пивниці, більярдні, жіночі будинки, жіночі вулиці. Вулиця Алфавітна: на кожних дверях літера, а під літерою жінка в повний зріст і вічна проблема: коли піду з «С», то що скаже «Ф»? Коли піду з «Ф», то що скаже «К»? А коли піду з «К», то що скаже «П»?

Повернувшися додому, він побачив, що на його заяві з відмовою від звання (у коридорі віддалялися батькові кроки) лежить квиток до Ліверпуля.

Пунта Негра, Майорка,

23 жовтня 1971 р.

Інформація видавця

Перекладено за виданням: Miguel Angel Asturias, Viernes de dolores. Editorial Losacfa, S. A. 1972, Buenos Aires.

A 70304-101/М228(04)-80 Б3.9.26.80- 4703000000

Український переклад. Видавництво «Молодь», 1980

В романе выдающегося гватемальського писателя, лауреата международной Ленинской премии «Заукрепление мира между народами» и Нобелевской премии, рассказывается о жизни и политической борьбе гватемальских студентов.

Вместо карнавального пасхального шествия студенты решили провести политическую демонстрацию с плакатами и лозунгами, призывающими к борьбе с засилием хунты. Главный герой произведения, студент юридического факультета, отказывается от присвоения ему звания адвоката, мотивируя своє решение тем, что не хочет стать частью судебной машины, попирающей все человеческие права и действующей по приказу очередного диктатора. 

МИГЕЛЬ АНХЕЛЬ АСТУРИАС

СКОРБНАЯ ПЯТНИЦА

Роман

С испанского перевел Петр Иванович Соколовский

Киев. «Молодь»

(На украинском языке)

Художнє оформлення Н. В. Володіної

Редактор О. Т. Лєнік

Художній редактор В. І. Пойда

Технічний редактор М. Л. Мелько

Коректор Л. В. Свириденко

Інформ. бланк № 1048

Здано на виробництво 28.04.80. Підписано до друку 23.07.80.

Формат 84x108 1/32. Папір друкарський № 3.

Гарнітура звичайна нова. Друк високий.

Умовн. друк. арк. 13,44. Обл.-вид. арк. 14,61.

Тираж 100 000. Зам.1149. Ціна 1 крб. 60 к.

Друкарня ордена «Знак Пошани» видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь».

Адреса видавництва: 252004, Київ-4, Пушкінська, 28.

Надруковано з матриць друкарні видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь» на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, вул. Воровського, 24.

Астуріас М. А.

А 91 Скорботна п’ятниця. Роман. (Перекл. з іспан. П. І. Соколовського) — К.: Молодь, 1980. — 256 с.

Роман присвячений життю і політичній боротьбі гватемальських студентів.

У романі викриваються злочини латино-американських хунт, змальовуються реалістичні картини шиття трудящих.

В 1980 році у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» вийшли друком та готуються до видання у перекладі українською мовою твори зарубіжних письменників:

ГАРДЕЛЬ Г. Марія та її великий брат. Повість. (З німецької).

Твір присвячено юнацьким рокам Фрідріха Енгельса.

Автор відтворює неспокійний, допитливий світ геніального юнака, який прагне збагнути довколишнє життя з його різноманітними видозмінами, знайти корінь соціальної нерівності.

У повісті подається чимало цікавих відомостей з історії міжнародного революційного руху.

Повість розрахована на середній і старший шкільний вік.

СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ А. Планета людей. Роман. (З французької).

Усі книги Антуана Сент-Екзюпері, письменника і пілота, перейняті глибокими роздумами про життя й безмірною любов’ю до людей. Автор зумів по-новому, ніби з височини неба, глянути на сучасний світ, зрозуміти його тривоги і турботи.

«Планета людей» — хвилююча розповідь письменника про себе, про події, учасником яких він був, про людей, з якими йому доводилося зустрічатись.

Написана і видана напередодні другої світової війни, коли над Європою вже нависла тінь фашистської навали, «Планета людей» прозвучала як утвердження людини, як гімн її розумові, волі, могутності.

В 1939 році, незабаром після виходу в світ, творові було присуджено Велику премію роману Французької академії.

ОЛДРІДЖ ДЖ. Дивовижний монгол. Повість. (З англійської).

У повісті відомого англійського письменника розповідається про незвичайні, захоплюючі пригоди дикого коня рідкісної в наш час породи, якого вивозять з Монголії в англійський заповідник. Але кінь самотужки, зазнаючи в дорозі багато злигоднів, повертається додому.

За його долею весь час стежать монгольський хлопчик і англійська дівчинка, які з часом стають друзями.

Головна тема твору — нерозривний зв’язок людини з природою.

Примітки

1

Настоянка з арніки; вживається як болезаспокійливий засіб.

(обратно)

2

Рослина, з кореня якої виготовляють ліки, що викликають блювоту.

(обратно)

3

Внутрішній двір.

(обратно)

4

Туса — гризун, що живе на американському континенті.

(обратно)

5

«La Revista» — огляд (ісп.).

(обратно)

6

«La Revista de Occidente» — «Західний огляд» (ісп.).

(обратно)

7

Гарота — обруч, який стягали гвинтом. Знаряддя варварського катування і страти через задушення за середньовіччя в Іспанії і Португалії.

(обратно)

8

Палінодія — в давньогрецькій поезії вірш, у якому автор зрікався сказаного у своїх попередніх віршах. Переносно — швидке змінювання своїх поглядів.

(обратно)

9

Non plus ultra (лат.). — найкраща, чудова, неперевершена річ, шедевр.

(обратно)

10

Слід розуміти, як «волання» (прим. пер.).

(обратно)

11

Бізон Білл — Буфало Білл, (1846–1917) — американський мисливець і мандрівник, один з піонерів освоєння Дикого Заходу,

(обратно)

12

Міра довжини (38,5 см.).

(обратно)

13

Птах кетсаль зображений на гербі Гватемали.

(обратно)

14

Міра ваги (11,5 кг.).

(обратно)

15

Страва з м’яса, овочів і турецького гороху.

(обратно)

16

Отак (фр.).

(обратно)

17

Під хлопчика (фр.)

(обратно)

18

Грудьми (фр.).

(обратно)

19

За здоров’я! (фр.).

(обратно)

20

Слова з промови Ціцерона проти Катіліни: «І доки ти, Катіліно, зловживатимеш нашим терпінням?» (лат.).

(обратно)

Оглавление

I

ІІ

ІІІ

IV

V

VI

VII

VIII

IX

Х

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

Епілог

Інформація видавця

*** Примечания ***